Вийди і візьми [Тимофій Гаврилів] (fb2) читать онлайн

Тимофій Гаврилів ВИЙДИ І ВІЗЬМИ

Вересень, ніч

1

— Котра вже? — запитує жінка.

Почавши вити гніздо зі жмутків думок, тривога ще не встигла віддзеркалитися на її обличчі.

— Восьма, — відповідає чоловік, зиркаючи на стінні дзиґарі, що їх жінка бачить так само, як він.

— І що ти на це скажеш?

Чоловік розводить руками.

— Він мав бути вдома о сьомій.

— Запізнюється, — чоловік знизує плечима.

— А ще вірш учити. І математика.

— Може, автобуса не було?

— Автобуса?!

За всі роки вона, якій попервах, тільки-но побралися, здавалося, що її нехтують, уже звикла. Поступово в неї виробилося це коротке скрикування, яким рятувала ладну вислизнути дійсність. Докір, жаль, безвихідь, бунт, жіночий, згодом ще й материнський інстинкт, страх. Боялася, що одного дня, хоч скільки скрикуватиме, дійсність розсиплеться, поховавши під руїнами її живого ще чоловіка, чию неуважність розцінювала як зраду, через яку тягар відповідальності опинявся на ній, тоді як мріяла, що вони нестимуть його крізь буремності життя разом, мов те вкрите оксамитовим пушком паперове серце, яке тримали удвох на тоді ще свіжій світлині з позубцьованими краями. Плекала надії, що спільна ноша зміцнюватиме їхню злуку, на яку мали зареєстрований в актах громадянського стану документ, — вони досі тримають його, те серце, яке їм тицьнув фотограф, і хоча світлина давно вже вицвіла, незмінною залишилася на ній їхня багатообіцяюча молодість.

Покладалася на символи, черпаючи в них підтвердження, що все буде добре: вони підводили її рідко, як і їхній настінний годинник — тільки-но зупинявся, квапилася голосніше ввімкнути радіо, а тоді, підправивши стрілки, приводила в рух маятник у вигляді заголовної грецької «фі», з яким легше зводилися кінці з кінцями, — щось заспокійливе було в його гойданні, що мовби врівноважувало біг годин, пропонуючи формулу життя як середнє арифметичне між тиранією часу і його циклічним триванням.

Жак утуплюється в газету — суботньо-недільний випуск має замість звичних чотирьох вісім сторінок, які він проковтнув ще вчора, наче приписану лікарем піґулку. Матильда чоловіковими газетами чистить вікна: спершу протирає вимоченою в оцті ганчіркою, потім насухо, від чого шиби сяють кришталевою чистотою. Коли минає дев’ята, Матильда демонстративно дивиться на циферблат, відтак із майже відчайдушною викличністю повідомляє:

— Дев’ята!

Завтра, повертаючись після роботи, Жак вийме з поштової скриньки свіжий випуск із такими самими, що й завше, нічого не вартими повідомленнями, розрідженими бувальщинами і детективом у дві шпальти з продовженням, заради якого і поновлює передплату. Газета — Жакове алібі, а сьогодні ще й забороло.

— Все через те, що ти купив йому вудку.

— Він так любить рибалити.

Її заводить його мрійливий тон:

— Ти любиш.

— Коли то було!

— Потураєш примхам, яких не міг вдовільнити.

— Міг.

— Розповідай!

— У нашому селі був ставок.

— Болото.

— Не дуже великий, це правда.

— В якому кумкали жаби.

— Ти чула?

— Чула.

— Як ти могла чути?!

Це було вершиною несправедливості — ставок, трохи більший за калабаню, засипали, а разом із ним Жакову мрію що-небудь колись там зловити.

— Сам казав.

Думки обсідають Матильду — про волоцюг, що обступають сина, який відмовився віддавати вудку, — затятися у власній безпорадності: то й увесь опір, на який він здатний.

— Їдь!

— Атож.

— Куди?

В такі миті Матильда почувається Ярославною, яка квилить, щоправда, не в Києві, не на валу і не рано-вранці — вранці вона поспішає на роботу.

— Як це куди?

Жак розгублений.

— Ти ж не знаєш, куди він поїхав!

— На риболовлю.

— За що мені така кара?

— Я вже збираюся, — квапливо белькоче Жак, натягуючи штани.

Він за світ, у якому не було б місця для бурхливих тональностей — подібно до транзистора з обмеженим діапазоном. Жакові так, наче Матильда дорікає його батькові, який лежить у могилі, ним, сином, що давно вже має власного малюка.

Матильду переслідує новий страх — перед нічною дорогою, сутінками і темрявою, автомобілями і водіями напідпитку.

— Велосипедні відбивачі, їх видно далеко?

— Так, — видихає Жак, зав’язуючи шнурівки.

Лікті його піджака світяться латками. Матильдине хвилювання норовить перекинутися на нього. Вересневі вечори дихають прохолодою. На сходах його наздоганяє зойк, і Жак, вернувшись, бере простягнені через поріг гаражні ключі.

Відколи оселилися в цьому будинку, Жак полюбляв, спускаючись униз, рахувати сходинки. Одинадцять, потім майданчик, тоді знов одинадцять, затим поверх із чотирма такими самими, як на їхньому, квартирами, від яких одинадцять східців ведуть до майданчика, потім іще одинадцять, які виводять на перший поверх із такими самими чотирма помешканнями, звідки залишаються шість сходин уділ.

Одна-дві-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім. Дев’ять. Десять. Десять… Жак зупинився. Сходинок було десять. Ладний засумніватися, чи не було їх, часом, завжди десять, вирішив подивитися, що буде далі. Йшов обережно, бурмочучи: одна, друга, третя, четверта… На восьмій затамував подих.

Дев’ять, десять, одинадцять. Далі знову було одинадцять і передостанніх теж. Жакові стало цікаво, скільки ж виявиться тих, що сполучають перший поверх із виходом на подвір’я, але їх, як завше, було шість. Почав усе наново, одначе результат був той самий — усіх сходинок по одинадцять, найнижчих шість і лише тих, які вели з його поверху, десять.

Вкотре піднімався нагору, лічачи тепер навпаки. Одна, дві, три, чотири… Дійшовши до майданчика перед своїх поверхом, зупинився перевести подих. «Ну, ні пуху!» — побажав сам собі і зробив відчайдушний крок. Одна-дві-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім-дев’ять-десять… Сходинок було одинадцять.

Жакові захотілося заволати, проте, ходячи прямими лініями незбагненних фігур, нездатний був народити крик, тим паче, що за кожними дверима люди, а за одними — особлива людина, його Матильда.

Йому стало цікаво, що вона робить, і він приклав до дверей вухо. Щоразу, коли її запопадає неспокій, Матильда йде на кухню і місить тісто. Її хвилюванню Жак завдячує не один пиріг.

«Ну, — сказав собі підбадьорливо. — Одинадцять!» Вишкрябавши на стіні Е В Р И К А, сховав гаражні ключі до кишені.

Матильда уявляла, як Жак іде недбало-сягнистими кроками, шпортаючись об тротуарну плитку, як простягає, щоб утриматися, руки з розчепіреними пальцями, а з-під його ріденького волосся ніяк не може проступити лисина. Любов!

Їхнє знайомство виглядало, як у кінострічці. Жак допоміг їй вийти з автобуса, схопивши сумку з такою рвучкістю, що Матильда ледве не закричала — а він таки й виявився злодієм. «Злодій, крадій! Ти вкрав у мене життя», — волала в думках Матильда, коли життя оберталося темним боком. Коли ж воно знову показувало світлу половинку, Матильда визнавала, що Жака випадає винуватити лише в частині злодійств, тоді як решта йшла на рахунок обставин, у трясовині яких борсалися не рік і не два. І Матильда знову зближувалася з чоловіком, але вже не так, як колись.

Вони зупинилися під під’їздом будинку, в якому Матильда жила на квартирі. «Дякую», — усміхнулася. «Немає за що», — мовив він, який тоді ще не називався Жаком — і поготів ніяк. «До побачення», — сказала Матильда. «До побачення», — відповів, мовби погоджуючись. «Моя сумка», — спохопилася. «Сумка…» — повторив зачаровано. Це вже згодом Матильда збагнула, що то було звичайне тюхтійство, потрактоване нею за кохання з першого погляду.

Матильда прислухалася. Хтось піднімався сходами; досягши їхнього поверху, пішов униз, потім затримався на їхньому майданчику довше, і вона припала до дверей, вслухаючись, доки кроки нарешті остаточно стихли.

Одинадцята сходинка… Як хитро вона від нього сховалася! Жак гигикнув. Тієї миті заскреготіли гальма і посипалася лайка. Більшості конфліктних ситуацій Жак уникав, не помічаючи їх. От і зараз — він тільки перерахував сходинки. Таки виявив її. Ич, пустунка!

На іншому боці вздовж паркана дріботів їжак, шукаючи більшої шпарки. Жак роззирнувся у пошуках чогось, чим міг би підсобити. Тим часом їжак протиснув частину тіла всередину, далі ще і врешті опинився по той бік металевої огорожі. Жакові зцікавилося, що робить тваринка там, у саду, — якщо ходить по яблука, то чи справді настромляє на спину, як про те повідомляють кожної осені.

Вулиця була порожньою, жодної душі о ще не такій пізній порі. Вже коли спробував підтягнутися, побачив трохи далі хвіртку з такої самої металевої сітки, що й паркан. Жак натиснув на клямку, і хвіртка подалася. Він був усередині, обережно ступаючи по землі, як раптом зрипнули двері, і, перш ніж спалахнуло світло, перетворивши силует на чолов’ягу в майці, Жак почув хрипкий голос.

— Хто там?

Жак стояв за стовбуром, затамувавши подих.

— Є там хтось?

Засліплений ліхтарем над ґанком, що його сам і увімкнув, чолов’яга вглядався в сутінки.

Жак відчуває: ще мить, і він озветься — може, господареві на ґанку й самому стане цікаво, тоді вони споглядатимуть їжака разом.

Ліхтар згас, черевань знову став силуетом, одначе тваринки вже не було. Жак нагнувся, мовби у пошуках чогось загубленого, потім укляк і поколінкував. «Не міг же він отак безслідно зникнути?» — це міркування додало снаги, і, збільшивши радіус, Жак удався до нових пошуків. Чуючи шарудіння, Жак заклякав, відтак нишпорив далі, тоді знову чув шарудіння і так кілька разів, доки збагнув, що то сам він і шарудить у чужому саду, в сутінках, що загусали, переходячи в ніч.

Місячи тісто, Матильда зважувала, чи Жак уже виїхав, чи ще заводить автомобіль. Жак переходить дорогу щоразу в тому самому місці — такий педантизм не поєднувався з його розхристаністю, з якою Матильда боролася ось уже двадцять чотири роки.

Матильда думає поперемінно про чоловіка і сина. Не раз автомобіль уже близько, а Жак раптом береться переходити дорогу, іншого ж разу стоїть і чекає, хоча з обох боків вільно.

Нарешті її уява доправляє його на інший бік, і страх за дорогу відступає. Матильда думає про їхній автомобіль, що мовби ще один член сім’ї, до якого в неї неоднозначне ставлення. Коли закінчується бензин, Жак висідає з машини, бере порожню каністру і шланг та, піднісши над головою, зупиняє транспорт. Приватники люто сигналять, але він на них не дуже і розраховує. Його розгрішення — водії вантажівок, які зливають за півціни державне пальне.

Коли відлітає колесо, йому, який котиться на помірній швидкості, щастить безпечно загальмувати. З’їхавши на узбіччя, Жак виймає домкрат — багажник захаращений інструментами і всіляким непотребом. «Сиди», — недолуго шкіриться. «Не буду!» — протестує Матильда й виходить, траскаючи дверима. «Куди ти?» — розчарування в його голосі нагадує Матильді розчарування дитини. Матильда прямує в кущі. Присівши, слухає, як Жак вовтузиться біля домкрата.

Матильда вертається з букетиком придорожніх фіалок. «Сідайте, мадам, — запрошує Жак. — Карету полагоджено». Матильда мовчки сідає, і він обережно зачиняє за нею двері. Матильда й сама до пуття не певна — колись цю гру вона сприймала по-іншому.

Жак дивиться на свої довгі ноги, що цибатіють, тримаючи його, на черевики з недоладно зав’язаними шнурівками, заледве видні у темряві, скупо розрідженій місяцем і каправим ліхтарем, що сутулиться на дерев’яній підпорі з іншого боку вулиці. «Я лише хвильку», — каже впівголоса сам до себе, відчуваючи спиною рапаву кору.

Дорогою прогуркотів автомобіль. Коли проїде п’ять, він відірве спину від дерева. Жак пригадує, як небавом після одруження вони виграли в лотерею свій. Відтоді був персональним водієм, відчиняючи двері, в які Матильда сідала, підібравши полу сукні. «Вам куди?» — освідчувався, а Матильді здавалося, що вона в одному з тих фільмів, героїнею яких мріяла опинитися.

Жак присягався в коханні, Матильда не вірила, і так за грою одного разу вони проходили попри лотерейний кіоск. «Гаразд, — Жак раптово зупинився. — Якщо я тебе кохаю, ми виграємо». Судячи з виграшу, любов Жака до Матильди була великою, мала колеса, фари, багажник, сімдесят кінських сил, була зеленавою, як ранньоквітневий палист. У лотерею вони більше ніколи не грали.

Їхні любощі перемістилися з гуртожитської кімнатки з полакованими дверима, де проводили вихідні, на природу. Навесні, коли ще було прохолодно, кохалися в салоні, увімкнувши мотор, аби затепла спрагло, мовби надолужуючи дні минулі й випереджаючи ті, що настануть, віддаватися одне одному серед трав і польових квітів, на відлюдді річок та осяяних літнім сонцем гірських галявин, і одного разу над ними постав олень. Вони лежали, а олень продовжував стояти, здивований та очуднений, а коли пішов, ще довго долинав хрускіт гілок у хащах.

Вони трохи таки попоїздили, доки Жак змушений був уперше відігнати автомобіль на станцію техобслуговування.

Не те щоб любив, як ламалося колесо, яке міг полагодити самотужки: незапланована зупинка прокидала в ньому світле відчуття — наче вигравав невеличкий раунд, на якийсь час забуваючи, що неминучим завершенням усієї партії так чи інак буде програш.

Піднімаючи машину домкратом, спізнавав невимовну насолоду від того, що Матильда всередині, та був близький до розпачу, коли вона якогось разу, без жодної на те причини, застрайкувала, а він лише безпорадно белькотів. Мріяв про такий домкрат, яким підняв би її до неба. Був упевнений, що, відколи побачив її, робив усе задля неї.

Жак зіскакує й трусить стовбур. Плоди глухо гепають у траву. Жак трусить і трусить, доки останнє яблуко, влучаючи в нього, нагадує, нащо о цій порі вирушив із дому. Тоді нарешті покидає сад і його занишклих у кублі мешканців.

2

Матильда намагається не бачити червоної стрілки, зосереджуючись на чорній, цієї миті вона майже ненавидить його, подарованого їм на весілля. Їй так, наче на стіні цокає її самотність.

З кухні долинає запах тіста на дріжджах. Матильда вмикає дерев’яну скриню, з допотопної утроби якої по кількох хвилинах нагрівання вириваються голоси, а невдовзі з’являється чорно-біле зображення. Вони придбали його, аби «щось бачити» — переважно концерти й показові виступи фігуристів, під які Жак, напівсидячи біля неї, засинав; зрідка кінокомедії. Її ображало, що він дрімає, але, думаючи про інших чоловіків, які гайнували життя у компаніях таких самих волоцюг, як вони, Матильда воліла за краще надміру не розчаровуватись.

З появою машини Жак остаточно втратив інтерес до екрану. Від відкриття, що Жак ставиться до машини майже так само, як до неї, Матильда почала кусати пальці. «Не будь смішною, — втішали її. — Краще біля машини, ніж коло чужої хвойди». «Тобі машина дорожча?» — допитувалась у нападі ревнощів. «Таке скажеш!» — кепський знавець людини загалом і Матильди зокрема, Жак не розумів, жартує вона чи говорить серйозно, і схилявся до першого, тим паче що сама Матильда теж не могла розібратися до пуття у цьому своєму настрої. «Красивіша, ніж я?» — не вгавала, виклично підбиваючи зачіску — раз навіть спробувала непомітно роздряпати покриття, але лак виявився надійним.

Непомітно для себе Матильда не раз поринала у фантазії про те, що було б, якби сказала тоді, на зупинці, «Ні!», знісши сумку, як багато разів перед тим, сама або якби автобус приїхав пізніше, вона сіла на наступний чи вийшла далі. Її уява пробувала намалювати того іншого, проте кожний його образ виходив сумішшю її улюблених книжкових та кіногероїв, а коли розпадався, із решток, наче фенікс із попелу, поставав її Жак — із тією безпорадною подобою усміху, що її не могла терпіти.

Жак іде тротуаром, назирці — його тінь. Тінь хоче обігнати його й на якусь мить опиняється попереду. Жак наддає ходи, і тінь уже знову позаду.

Сади по той бік паркана, що тягнуться вздовж тротуару, навіюють роздуми про будиночок на околиці міста і власний сад. Більшість хатин спорожніли, лише де-не-де живуть селяни, приносячи вранці на продаж молоко, на якому ще не встигло осісти шумовиння. Місто поглинає оселю за оселею, доки там, де тулилися присілки, виростають житлові квартали з багатоповерхівками, всі на один штиб.

Жак марить землею, крихітною смужкою, на якій звів би власний будиночок, щоб увести Матильду туди господинею. Тільки-от… Цегли не виписати, цемент — дефіцит. Доки його мрія здійсниться, будівельний майданчик, який щоразу, коли повз нього проїжджає, надає Жаковій мрії міцнішої, ніж лише уява, основи, згорнуть — будинок, який там зводять, уже наполовину готовий.

Перший його будиночок мав один поверх і просторе горище із вбудованими вікнами. Дикий виноград небавом розрісся, і його стрімкі лози поповзли вгору, оповивши споруду чудернацьким плетивом. Узимку воно нагадувало гуашне малярство, влітку будинок потопав у зелені, восени брався густим багрянцем. Почувши, що виноград руйнує тиньк на стінах, Жак не без шкодування підрубав корінь і заходився зривати лози, які трималися чіпкими вусиками за кожний найнезначніший виступ. Збоку Жак облаштував гараж, проклавши до нього доріжку, — звичайний, металевий, з тих, що коштують дешево, а виглядають охайно, доки врешті з-під фарби, хоч скільки її поновлюй, прокипає назовні іржа.

Наступний будинок був на два поверхи і, як у попередньому, мав балкон, цього разу з дашком. Якийсь час будиночок так і стояв, з балконом і дашком над ним. Згодом, коли Жакові здалося, що дашок псує вигляд, він прибрав балкон із фасаду, перетворивши його на бічну лоджію, в якій вони снідали і вечеряли, влітку лежали на розкладачках — Жак дрімав, заколисаний шелестом, а Матильда поринала в один із тих романів, котрі спонукують таких читачів, як вона, зітхати, а інших, до яких належав Жак, хилять на сон.

Згодом Жак утратив будинкам лік. Усі на два поверхи, вони різнилися безліччю деталей, так що нерідко певний елемент, відокремившись від однієї оселі, знаходив собі застосування на іншій.

Та ось вони нарешті приїхали — як довго він вимріював цю мить! Жак бачить себе, як він запобігливо відчиняє браму і вони удвох із Матильдою прошкують уздовж алеї, над якою в’ється молодий виноград, і Матильда не може надивуватися. «Для тебе», — каже Жак, тримаючи двері будиночка, затим обоє зникають усередині…

Жакові здається, що іде надто довго, хоча, можливо, лише рухається повільно. Колись він гасав! У якийсь момент ноги відривалися від землі та линули, ледь торкаючись кедами бігової доріжки. Відчувши, як м’язи наливаються силою, Жак виривається вперед, і споруджені ним будиночки, погойдуючись, біжать разом із ним.

Не дивлячись на годинник, облишивши думати про чоловіка, Матильда ні на секунду не забуває про сина. Лікарі відсікли тільки видиму частину пуповини. Матильда роками зберігала її у придбаній на ярмарку різьбленій скриньці. Пуповина всохла і світилася, наче жила.

Й ось вони їхали на її батьківщину, і Матильда, як завше, не могла дочекатися літа. Автомобіль наближався до містка, що його в часи її дитинства заливали повені, наносячи намул і бруд. Трава, зеленіючи по краях, викликала в її єстві щем. Спогади можуть бути непокірними. «Я піду пішки», — сказала. Вийшовши з автомобіля, жіноча постать у ситцевій сукні попростувала сільською дорогою, тоді як Жак, опустившись долі край мосту, втупив погляд у воду, яка, здаючись непорушною, насправді текла.

Матильда дивилася на подвір’я, на хатину, в якій виростала, підлатану та обжиту, на дерево біля в’їзду, стару-престару черешню, під якою колись метушилися кури, збираючи м’якіть опалих ягід, а сусідські хлопчаки, здершись у верховіття, кидали їй найстигліші галузки. Там, за новим парканом, у батьківській землі, покоїться пуповина її єдиної дитини.

З екрана телевізора, де щойно говорили і рухались люди, на Матильду дивиться кругле лице циферблата. Цибата стрілка виклично пнеться вперед і, обігнавши обидві інші, квапиться далі. Матильда вимикає телевізор, і час щезає у темному квадраті.

Захопившись, Жак зачухрав би казна-куди, якби на дорогу з гавкотом не викотилася Кулька. Їй, яка одного дня придибала до кооперативу, сторож збив із дощок буду, а власники гаражів панькали відходами хатніх кухонь. У кулінарній какофонії, рештки якої сторож викидав на смітник, Кулька вишукувала костомашки і, вмостившись неподалік, хрумала, задоволено погиркуючи і віддячуючи вірною службою, якої від неї ніхто не вимагав.

До своїх Кулька підлещувалася, крутячи і підбираючи під себе хвіст, на зайд напосідалася з лютим гаркотом, так що поступово перехожих, які забредали в цей пропахлий мастилами ідилійний закуток, прагнучи скоротити шлях, майже не залишилося.

— Кулько.

Жак не встиг вимовити її ім’я, як Кулька перекинулася на спину, розтягнувшись на ввесь псячий зріст.

— Сьогодні я для тебе нічого не маю, — сказав, пестячи черево із двома рядами пипок та плямистою шкірою, що ховалася з боків у густому хутрі.

Собака покірно потрюхикав за ним до гаражних воріт.

— Що скажеш?

Кулька настовбурчила вуха, але, побачивши ключі, лягла, поклавши голову на передні лапи.

Коли Жак сідав у машину, Кулька стояла на дорозі, помахуючи хвостом; коли йшов додому, трюхикала назирці. Коли проганяв її, Кулька, відбігши вбік, зупинялася і чекала — так супроводжувала його до самого під’їзду. Коли Жак ставив її до відома, що прибув додому, і велів бігти назад, Кулька зацікавлено підводила погляд. «Забула, звідки прийшла?» — жартував, проте пес або не розумів, або не поділяв його жартів.

Бувало, він відводив Кульку на територію кооперативу і замикав браму. Йому, який чув позаду жалібне скавчання і знав, що собака намагається пролізти під брамою, було так, наче Кульчині кігті шкребли не асфальт, а його власне нутро. Відданість тварини зворушувала. «Та я б, Кулько…» — починав Жак, так ніколи і не закінчуючи.

Зсередини повіяло прохолодою, запахом мастил і сирої землі. Вмостившись за кермом і поправляючи дзеркало заднього бачення, Жак помітив у ньому Кульку. Не відводячи погляду, сягнув рукою в кишеню, проте ключів не було ні там, ні в замку, ні деінде.

— Ну от, — проказав, — приїхали.

— Не заводиться?

Від голосу знадвору Жак здригнувся.

— Не заводиться, — буркнув у відтулені передні двері.

— Попхаємо?

— Якби ж то.

Сторож знизав плечима:

— Як скажете, Марковичу.

— Атож, — кивнув Жак.

— Якщо понадобицця підсобити.

— Дрррр, — задеркотів, обхопивши обіруч кермо, коли сторож пішов.

Раптом його запопав сміх. Жак гиготів безглуздо і гидко, наче стратенець. Перед уявою постала Матильда, його шибениця. Він просуває голову в зашморг і горлає: «Смикай! Ну, смикай уже нарешті!»

Жак іде. Позаду, підібгавши хвіст, трюхикає пес.

Маятник перед нею починає розгойдуватися — туди-сюди, вліво-вправо. Матильда повисає на ньому — тепер разом із маятником вигойдуються її думки — то в один бік, то в інший, наче вантаж, що ось-ось зіслизне.

Матильда жадала дитини, Жак — хлопчика. Голосячи, бродила коридорами, доки її брали під руки й відводили до покою. Прокравшись туди, де рядок при рядкові посапували немовлята, прикладала першого-ліпшого до грудей і, гладячи по майже ще лисій голівці, наспівувала колискових, тоді як няньки точили на кухні ляси.

Більшість прийшлих тими днями на світ у пологовому будинку, подарованому місту з нагоди його чотиристарічного ювілею, встигли скуштувати її молока. Одного вечора, зневолена чекати далі, Матильда спакувала непоказний скарб, прокралась у дитяче відділення і, закутавши в ковдрочку найближче біля дверей немовля, квапливо подріботіла геть. За два дні по тому, як її затримали з чужою дитиною, Матильда нарешті приголубила свого сина. «Вважайте, він народився в сорочці». Немовля засопіло, а вже за секунду тамувало спрагу тих, що протривали вічність, діб абстиненції, про які Матильда так нічого і не дізналася.

Жак розповідав їй, як його привели і та, яку йому відрекомендували як його жінку («Ось Ваша жінка!»), вирячилась на нього, а він на неї. Жакове «Ні» наклалося на «Ні!» незнайомки, яку йому оце сватали. Після тривалої метушні Жака відвели в те крило, де сиділа у кріслі його заплакана і законна, підтверджена гербовим штемпелем Матильда. З перехопленої блакитною стрічкою ковдрочки розпливалось йому назустріч крихітне личко.

Заґавившись спогадами, Матильда не зчулася, коли відпустила його, й ось маятник потурив її всією своєю нестримною силою. Матильда бачить Жака, який рухається вздовж очерету, вудку, що виглядає з води, велосипед і відро з карасиками. Раптом жаби перестають кумкати; чути лише, як сюркоче цвіркун — знову і знову, з навдивовижу пронизливою настирливістю.

— Вам кого? — питає Матильда, припадаючи до вхідних дверей.

Його — цього разу Жак готувався ретельно — голіруч не візьмеш. Поруч, метляючи хвостом, повискує волохата підмога.

— Сиди, Кулько, — наказує Жак.

Присутність собаки розряджує напруженість.

— Ну що, ніяк? — перепитує сторож.

Жак недолюблює його, який усюди стромляє свого носа.

— Ніяк.

— Це вже серйозно, — цмокає сторож.

Ще й як серйозно.

— Атож, — погоджується.

— Тут би Овсійовича! — каже сторож.

Від доторку його рук оживають найбезнадійніші розвалюхи. Овсійович — легенда, знахідка для такого кооперативу, як їхній. Сторож упевнений, що Овсійович й зараз завиграшки впорався б.

— Хіба що, — непевно погоджується Жак.

— Немає нашого Овсійовича.

— Як то?

— Тю-тю.

— Упокоївся?

— Боронь Боже! — сторож, у якого запорожець, тричі спльовує.

— Поїхав?

— Люлі, — показує, склавши долоні.

— А… — і собі з видимим полегшенням відказує Жак.

— Воно можна було би дзенькнути.

Жак не відповідає.

— Річ не в тім.

— У чім же?

— Телефончика в Овсійовича катма.

— Шкода, — каже Жак.

— Утім, якби й був, — править своєї сторож, — пізнуватенько.

Сторожеві аби потеревенити — нудно йому: вночі гаражі — наче домовини, кооператив — цвинтар, він — їхнього металевого життя, що бензином тхне, пастир, тоді як водії під боком у дружин похропують. Від самотності сторож уминає картоплю й поцмулює саморобне вино, яким його забезпечує власник сто сорок третього гаража, передостаннього.

— Доля, — прицмокує сторож.

— Що?

— Знак, кажу.

— Аби лише добрий!

— Ще б пак!

Війну сторож відвартував у Карелії — жодної душі, лише вовки виють: хоч і собі з ними. І вив, аби не закоцюбнути, тобто співав, доки прибували сани з наступником. Розповідав, одначе, не про те, а з часів пізніших.

— Ви мене чуєте, Марковичу? — запитує сторож.

Жак квапливо киває.

— Так от.

Але Жак знову десь інде.

— Ви слухаєте?

— Слухаю.

— Уявляєте? — запитує сторож.

Жак киває.

— Це не все, Марковичу.

Жак, який уже сто разів чув історію, і сам знає, що не все. На завершення сторож, як завше, додає:

— Отак, Марковичу.

Жак зітхає.

— Парубкові ще збіса пощастило.

— Егеж.

«Сказати, що я ще прийду?» — Жак вагається. Цього разу він може й погомонів би. Сторож замикає зсередини двері своєї прибудованої до першого в ряду гаража нічліжки. Надворі лише Жак і пес. Удвох трюхикають крізь вересневу ніч.

Матильда не відразу впізнає голос.

«Ось побачиш!» — запевняли її. Досвіду виявилося більше, ніж досить, аби переконатися, що все не так. Плакала, замкнувшись у туалеті, вийшовши з якого, знову всміхалася назустріч життю. Були миті, коли прогнала би чоловіка далі, ніж за Дунай. Відвойовувала територію за територією, відгризала майданчики, влаштовувала бойкот газетам, одні з яких Жак беріг, наче скарб, інші різав на туалетний папір, дорікала надрукованою там маячнею, що важливіша для нього, ніж вона і дитина.

Одночасно з відчуженням Жак і Матильда обплутувалися дедалі міцнішими нитками. Туалет став її сповідальнею, яку Жак зневажав спущеними трусами. Не розуміючи її гніву, вискакував, так і не доштукувавши з аркушиків зміст написаного. Матильда вимішувала їх, наче колоду карт, що тільки затримувало його наступного разу на довше. Ставкою було спільне життя, що його обоє непомітно для себе втрачали клаптик за клаптиком, тоді як їх уважали ідеальною парою, ставлячи в приклад гармонійного сімейства.

«Доки ти там сидітимеш!» — верещала Матильда, грюкаючи в туалетні двері, на яких жовкла олійна фарба. «Я ж щойно зайшов», — виправдовувався Жак. «Якщо думаєш, що туалет тільки для тебе, то глибоко помиляєшся!» — «Я…». — «Егоїст!» — «Матильдо…» — «Туалет — не читальня!» Жак задихався від оцих її слів, незугарний дібрати відповідь. «Я не читаю», — брехав. «Не читаєш?» — «Ні!» Й ось уже задихалася Матильда. «Брехун!» — винуватила. «Ти мені посидіти не даш!» — «Ти вже пів дня сидиш». — «Неправда!» — «Совість треба мати». — «Нащо ти так?» — благав Жак, одначе Матильда не попускала. «Я вже виходжу», — капітулював, свідомий, що шлях до примирення пролягав через туалетні двері. Раз заскочила його за читанням «Сильної як смерть» Мопассана. Мопассана! У вихідці!

Їхнього сина природа роздерла навпіл — ні їй, ні йому: весь у свою матусю, прицмокували одні; викапаний татусик, похитували головами інші. Мріяла, щоб його життя склалося, як у казці. Возила в садок; до школи водив Жак. Записала на бальні танці, плавання, теніс, боротьбу. До художньої та музичної шкіл. Уявляла різнобічно освіченим, ставним парубком. Але, тоді як інші давно елегантно пурхали, її син марно силкувався присісти на одній нозі в найвіддаленішому кутку, де на нього ніхто не звертав уваги.

Плавання завершилося порятунком з басейну, на кортах махав ракеткою, коли м’яч уже пролітав, а на боротьбі всі наступні рази після того, як уперше опинився на маті, падав сам, випереджаючи суперника. З художньої школи його відрахували, бо ніхто, крім нього і неї, його відчайдушної матері, не впізнавав у намальованому дерева, а в музичній атестували брак слуху та голосу.

Нехай, аби лише живим повернувся. Жак дорікає, що своїми надуманими страхами вона, яка сина вигодувала, вона, яка, коли хворів, сиділа, не склеплюючи повік, тоді як Жак заходився солодким храпом, не дає малюкові розвиватися. Під носом магазин, де щочетверга в металевій ванні, наче в акваріумі, плавають розгодовані коропи з булькатими очима й відкопиленими губами. Матильда купує найбільшого, ріже на шматки, смажить в олії. Якщо треба, купуватиме двох і трьох.

Скорочуючи шлях, Жак подався туди, де ліхтарі світили тьмяніше, а стовпи розташовувалися на більших відстанях. Позаду, намагаючись не відставати, тривожно перебирала лапами асфальт Кулька. Жак саме досвистував куплет настирливої мелодійки. Кількох секунд — побачила би його Матильда! — Жакові вистачило, аби з дерев’яного паркана, що тягнувся вздовж розбитого тротуару цієї відлеглої вулиці, висмикнути жердину.

Жак рубонув, як ікла нападників — зграї приблудних псів, що ночами окуповують місто, а зараз оце взяли в облогу їх, Жака і Кульку, ладні були вп’ястися в його плоть. Перед Жаком зринув школяр із ранцем, як носив у дитинстві. Якусь мить школяр дивився на нього. Потім обличчя почало змінюватися. Одночасно із тим, як до свідомості долинув зміст не по-дитячому серйозних слів, Жак відчув, як ноги несуть його геть.

— Кулько! — покликав, не озираючись.

Щойно на головній вулиці Жак засапано зупинився. Знудило його геть раптово, і він виблював, тримаючись за ріг будинку. Йшов, похитуючись, наче пияк, а позаду покірно трюхикала Кулька.

3

Жак дзвонив і дзвонив, марно вовтузячись у заблокованому зсередини замку. Нудота відступила, і тільки у скронях то наростав, то спадав біль, наче гупали обухом.

— То ви? — до нього нарешті долинув Матильдин голос.

Кулька нагострила вуха.

— Знаєш, скільки я вже видзвонюю? — переходить у наступ Жак.

Матильді раптом здається, що не такий він уже в неї поганий, хай розсіяний, зате не напивається, як інші, не бешкетує і приятелів не водить. І син їхній, за яким умліває. Наче спотворене віддзеркалення її власного, постало за порогом обличчя Жака. Матильда звелася навшпиньки, зазираючи через плечі, від яких тхнуло гаражем і вулицею.

— А син?

— Син… — пересилюючи біль, протягнув Жак.

— Де мій син?

Жак недолуго скинув плечима:

— Малюк…

— Де він?

— Не хоче.

— Що не хоче?

— Вертатися.

— Як?

— Так.

— Кажи негайно, що сталося!

— Нічого.

— Надворі темна ніч!

— Затявся і край.

— Ти ж батько!

— Батько…

Те, що він батько, дало Жакові сяке-таке прояснення, подібно до сонячного променя, що торує шлях крізь туман. Якби його воля, Жак почепив би собі стрічку, як на параді, аби його бачили, ЩАСЛИВОГО БАТЬКА СВОГО МАЛЮКА.

— Ти сказав йому, котра година?

— Ще б пак.

— А він?

— Проситься.

— Що означає, проситься?

— Будь ласонька, таточку…

— Таточку!

— Так і сказав! — Жак удав ображеного.

Стук у скронях помалу вщухав.

— їдеш по власного сина і не маєш авторитету привезти додому!

— Малюк голодний, — перебив Жак, відчувши посмоктування, — просив бутербродів.

— Бутербродів… — простогнала Матильда.

— Подумай, якби ти була у такому віці.

— А ти в якому?

Жакове обличчя перекосилося подобою усміху.

— Я їду з тобою, — вирішує зненацька Матильда.

Такий поворот збиває Жака з пантелику — як ото вітровій скидає з голови капелюх. Жак роззирається в пошуках рятунку:

— Тісто!

— Тісто…

— Глянь! — кричить мало не на радощах.

Упевнившись, що Матильда біля тіста, яке, перебравши вінця, розповзлося по столі, Жак прокрадається до вітальні. Висунувши шухляду, хапає автомобільні ключі й хутко зникає в туалеті, де його й заскочує Матильдин голос.

— Я зараз.

Жакові робиться легко і добре.

— З тобою все гаразд? — освідчується Матильда.

Жак відчиняє двері.

— Ходімо.

Кулька зіскакує з килимка. Клацає, замикаючись, дверний замок.

— Сходинок одинадцять і не менше, — Жак підніс догори вказівний палець. — Зарубай це собі, Кулько, на носі.

Одна, дві, три, чотири, п’ять…

— Починай лічити з тієї, на якій стоїш, — повчав Жак, рахуючи сходинки.

Протиснувшись між ним і стіною, Кулька біжить попереду.

— Ось так ти побувала майже вдома. Я тебе неодмінно запрошу, — мовив Жак і вже не так упевнено додав. — Колись іншого разу.

На фіолетовому, наче шкільне чорнило, небі сяяла скибка місяця.

— Ти, напевно, голодна.

Вловивши зміст його слів, Кулька подерлась на Жака.

— Стривай, поділимося по-братньому.

Жак перебував у тому пориві щедрості, що народжується з усвідомлення вихрещеного в купелі спільних випробувань приятельства. Кулька, присівши і метучи хвостом по землі, заскавуліла.

— Тримай! — мовив, підкинувши спершу одне, потім друге кружальце, приречені безслідно зникнути в безодні псячого кендюха.

— Не гіпнотизуй, ти свою порцію змолотила, — прошамкав Жак. — І мою також.

Позаяк Кулька не відступала, Жак мусив покласти край:

— Гаразд, ось третій бутерброд, але ковбаса в ньому для малюка. Будь справедливою.

Зрозумівши, що Жак більше нічого не запропонує, Кулька покірно трюхикала поруч. Вони перейшли на протилежний бік і рухалися вздовж паркана, як Жак раптом зупинився:

— Хочеш, я тобі щось покажу?

Жак відхилив хвіртку, як і передше, не замкнену, пропускаючи собаку вперед. Опинились углибині саду — в обіймах тієї тиші, в якій сюрчать цвіркуни і мовчать птахи. Раптом Кулька нагострює вуха, а вже наступної миті з гавкотом кидається до корча, все враз зіпсувавши. Не чекаючи, коли спалахне світло, притьмом покидають сад.

— Я хотів показати тобі їжаків.

Слухняно підібгавши хвіст, Кулька дивилася на чоловіка: «Я ж тільки хотіла побавитися».

— Побавитися, — буркає Жак. — У чужому саду не бавляться.

Лизнувши його долоню, Кулька заквапилася далі.

— Маєш рацію. Мусимо поспішати. Їдемо по малюка. Подивимося, що йому там нарибалилося. До риби ти як?

Тут і там з-над парканів звисало галуззя, спонукаючи Жака то пригинатися, то відхилятися. З одного подвір’я над самісінькою дорогою росла груша, її огрядні плоди глухо гепали на асфальт, поширюючи навколо виннуватий душок підгнилої м’якоті, над якою день у день роїлись оси. Жак спрагло впивався в перестиглу медвяність. Раптом Жак бачить пом’ятий карбованець. Банкнота розбуркує думку про морозиво — те, із салону, полите сиропом і притрушене тертим печивом.

— А ти, Кулько, взагалі знаєш, що таке морозиво? — запитує Жак, і йому здається — він майже упевнений, — що пес ствердно киває.

Матильда надає перевагу плодово-ягідному, що смаком нагадує заморожений кисіль.

— Люди, Кулько, мають різні вподобання. Я полюбляю вершкове, малюк — крем-брюле, а ти?

Найкраще морозиво в молочному барі, з десяток років як переселеному в нову будівлю у стилі, що його через черепичний дах на різьблених сволоках називають гуцульським. На вихідні до «Пінґвіна» стікається всеньке місто. Чекаючи, доки звільниться столик, Жак розглядає жовтодзьобого пінґвіна над входом, що вилискує біло-чорним оперенням: «Привіт, пінґвіне! Не бере тебе час, друзяко».

— Тобі теж, Кулько, перепаде, — запевняє Жак.

Він уже зараз купив би морозиво, якби не замкнені о цій порі магазини.

Що їх об’єднує? Син? Роки? Випадкова зустріч на зупинці, безглуздість якої наче підтверджує, що життя — серія випадковостей, які заступають одна одну в дедалі швидшому темпі. Вони з Жаком — невільники, прикуті ланцюгом до ґалери. Матильді пригадується пісенька її юності. Як небагато потрібно, аби почуватися щасливою. Ти лише усміхнися — і щастя оселиться на твоїх устах… Матильда дістає з підвісної шафки коробку, на якій намальовано польові квіти — маки й волошки. Сипле просмажені зернята у млинок — протягом лічених хвилин аромат кави заполоняє помешкання.

На відміну від югославських мештиків і модних сумочок, кава не продається по маленьких містечках, куди вони полюбляють навідуватися. У ті рідкісні миті, коли нікуди не квапиться, Матильда, відсунувши скло, бере з полиці латиноамериканський роман. Її книгозбірня налічує два і пів десятка давно перечитаних, до того ж по кілька разів, творів — колись задля неї час мовби уповільнював біг. Кожний роман мав свою пору — затяжний осінній дощ, літо після відпустки, коли до понеділка, в якому вони з Жаком виходили на роботу, залишалося три дні.

Оправлений у коричневий шкірзамінник з індіанським божком, що витанцьовує, заражаючи безтурботною жвавістю, латиноамериканський роман чудово доповнює Матильдину каву. Матильда розкриває книжку і робить ковток, переступаючи поріг, де світ набуває стерпності й приваби. Де її оточено увагою приставлених виконувати забаганки ґувернанток. Де будинок — двоповерхова садиба з пілястрами, відома як палац із русявим поні. Матильді остогидло місто з одними й тими самими спорудами, вулицями і парком, що нагадує зелену в’язницю, ласі на лукавство й пересуди товариства, театр, де все штучне й забріхане, а сарсуелу виконують фальшивими голосами. Їй осоружний син директора міського поштамту, який щонеділі пропонує їй руку та серце. Одного дня її, яка не бажає все життя клеїти марки на конверти, викрадає смаглявий син землевласника з Півдня. Під серпанком темряви вони мчать туди, де склепіння неба підпирають силуети скелястих гір.

Голоси знадвору вертають Матильду до дійсності. Не раз уночі її прокидають бійки, що спалахують за вікном, тоді як Жак спокійно сопе під боком. Пияки — їх двоє, а може, троє, сперечаються на дедалі пронизливіших тонах. Б’ється пляшка й розлягається зойк.

— Жаку?! — горлає Матильда в розчахнене навстіж вікно.

Запановує тиша. Лише індіанський божок продовжує танцювати.

4

— Знайомі місця, чи не так? — примовляє Жак, обмацуючи кишені, де нарешті все на своїх місцях. — З поверненням у наші з тобою пенати, Кулько!

Жак відмикає верхній замок, потім нижній. Його влаштував би й один, якби не слюсар, який утелющив йому два — вгорі та при самій землі, так що Жак лише поступово навчився відмикати гараж без вклякання, яке сторож сприймав за блюзнірство й сектантство.

Жак нахилився, й Кулька радісно лизнула щоку.

— Фу, — Жак відігнав собаку. — Знайшла час виціловуватися. Краще допомогла б.

Зсередини повіяло вогкуватою прохолодою. Позбавлений втіхи, бодай такої — з садком і родиною їжаків у ньому, Жак облаштував продухвину, де усамітнювався, не відгукуючись на зовнішній стук. На помальованій набіло стіні Жак намацує вмикач. Жовтувате жевриво освітлює приміщення, де по закутках заціпеніли павуки з тонкими довгими лапами. Жак торкається до павутини, і павук у ній починає трястися. Викотившись на майданчик, Жак зауважує на панелі червону крапку, що то з’являється, то зникає. Як замикає гаражні двері, автомобіль позаду починає котитися і впирається в стіну гаража, добудованого вже згодом біля самого заїзду. Жак озирається, але поблизу нікого немає, тільки над сторожевою халупою світить почеплений на дерев’яний стовп ліхтар.

— Ну що, надумала? — запитує Жак, викермовуючи на проїзд.

Обійшовши машину, Жак відчиняє двері:

— Застрибуй!

Кулька принюхується.

— Сміливіше! — підбадьорює Жак.

Інстинкт щось підказує Кульці, але шлях назад заблоковано. Жак тримає кермо. Удвох із псом вони сьогодні трохи сьорбнули.

У поаґатовілій від черешень кроні галасували діти, метушилися, обдзьобуючи з упалих ягід солодке м’ясо, кури. А як славно щебетали птахи у густому листі! Разом із матір’ю ліпили вареники, вичавлюючи кісточки, і темний сік тік по пальцях. У часи, коли не було ні цукру, ні молока, ні борошна, ні картоплі, росла, крислатіючи над подвір’ям, черешня — голодними зимами вони добували з її розтертих у ступі гілочок терпкуватий навар.

Матильда ловить себе на думці, що вони з Жаком мало розповідали одне одному про минуле. Їхнє життя — наче провалля, над яким ідуть — він по один бік, вона з іншого. Гнучкі стеблини герані з листям і квітами-кетягами звисають із шафи додолу, застуючи частину відсувного скла і світлину всередині. Відвівши зелений локон убік, Матильда бачить жінку, чоловіка, їхнього дворічного сина. Молоду жінку, яка дивиться зі світлини, та її, Матильду, час перетворив на затятих суперниць. Від усвідомлення, що між нею й тією іншою пролягло насправді не так багато, як видається, і навіть зовсім мало, хоча стільки всього змінилося, Матильда здригається; їїпогляд перемандровує на нього, щасливця, і суміш запитання та співчуття здіймається терпкою хвилею.

«Увага, — попереджує фотограф. — Дивіться сюди. Зараз звідси вилетить пташка».

Перед роздоріжжям Жак пригальмовує. Обабіч від головної дороги, куди виїжджає, перемикаючи передачу, здіймаються вирослі упродовж останнього десятиріччя багатоповерхівки, раптово обриваючись, відділені об’їзною дорогою від селянських осель — перебудованих, з нарощеними поверхами й опертими на колони балконами з балюстрадою. Віддаляючись, силуети багатоповерхівок якийсь час видніються у прикріплене над лобовим склом дзеркало заднього бачення.

Жак тримається суцільної білої лінії, метр за метром вихоплюваної з темряви. Вже після перших дощів ями на дорогах знову оголюються. Покликана осушувати болота, меліорація виявилася безпорадною перед дощами, що з незапам’ятних часів уподобали цей обділений приємнішими ласками край. Нарешті дорога бере під гору і тягнеться рівною, майже без’ямною смугою.

Значно далі за вулицею низьких садиб розташовується аеропорт. Крізь смугу придорожних дерев блимають цятки, скеровуючи на посадку. На звільнених від дерев ділянках уздовж бетонного муру, за яким починається територія летовища, селяни випасають худобу. Переконане, що з появою авіасполучення вирвалося із власної провінційності у широкий світ, насправді й далі розташовувалося на його задвірках, нагадуючи про себе прийманням і відправлянням поодиноких літаків.

Скинувши газ, Жак намагається не проґавити написів, що сповіщають назви сілець. Фари вихоплюють із темряви невеличкий майданчик дороги попереду і частину узбіччя.

«Все-таки я не міг його вколошкати». Сутичка з приблудними псами постає перед ним так виразно, що Жак відчуває квасний запах власного блювотиння. «А Кулька молодець, не розгубилася».

— Молодець, Кулько. Без тебе…

Вриваючись знадвору в опущене віконце, трав’янистий запах прохолодного нічного повітря на мить перебиває їдкий душок. Жакові дивно, як спогад, нехай про близьку подію, може так виразно тхнути.

— Ну що, Кулько, — каже, не обертаючись.

Ця ніч зріднила їх, людину і пса. Якби один із його будиночків, Жак давно забрав би Кульку до себе. У хатинах, які будував, було все: вікна і двері, дах під червоною черепицею, гараж, пивниця, балкон, на якому сидить у кріслі-гойдалці, читаючи свої романи, Матильда. Подвір’я з лавою біля ґанку і сад із черешнею, від якої і йому перепала дещиця аґатових китиць.

Жакові пригадалася їхня остання подорож на Матильдину батьківщину. Матильда вирушила вперед, а він сидів, спершись підборіддям на обхоплені руками коліна. Дійшовши до обійстя, що на той час їй уже не належало, Матильда підбирала з землі ягоди. Жак так і не посмів тоді вторгнутися в її життя — те інше — своєю присутністю.

Сім’я на світлині, яку Матильда бере, відсунувши скло, проміниться щастям. «Усміхайтеся, — дириґує фотограф. — Ширше, ширше. Все життя буде що згадувати». Клацання, чорно-біла мить, коли були такими ще молодими. У неділю разом із ними відпочивав будильник. Прокинувшись, можна було солодко потягнутися і щойно неквапом поплентатися на кухню, стояти і, намащуючи бутерброди, вдихати аромат кави, що настоювалася в металевому кухлику.

Тієї неділі, зазирнувши до спальні, сонячний промінь лагідно доторкнувся розмлоєних спанням тіл. Якось у польському журналі Матильда побачила сім’ю, яка снідала на балконі. «Може…» — повела Матильда. «А бо що?» — Жак іще був геть сонний. «Яка чарівна погода», — сказала, відслонивши штори, Матильда. Жак розплющив око. «Як ти дивишся на те, щоб ми поснідали на балконі?» Подив, з яким Жак тепер глипав на Матильду, розсотував туманні клапті сонливості. «Ти жартуєш». — «Ні, я серйозно». — «Але хто снідає на балконі?» — «Тоді ми будемо першими». — «Нащо?» — «Просто так». Відчуваючи підтримку сонячного проміння, Матильда не мала наміру відступати. Балкон був не зовсім таким і тим паче далеким від того у польському журналі, де замість квітів, що тулились у прикріплених до залізного парапету саморобних ящиках, з великого горщика розростався рододендрон.

Наче в чарівній рукавичці, в їхній кухоньці, що не дотягла до шести квадратів, поміщалися газова плита, емальована мушля для миття посуду, креденс, з яким на той час вони ще не розпрощалися, хоча під стелею вже висіли нові шафки, кухонний стіл, стільці, зрештою, вони втрьох. На лутці стояла металева хлібниця з відсувними дверцятами і сковорода із загуслими залишками кулінарного жиру.

Матильда дивилася на виступ, яким був балкон із напнутими вгорі шнурівками для сушіння білизни. Пихкаючи крізь ранкову тишу недільного дня, Жак ледве втиснув крихітний кухонний стіл. Що вдієш — балкони будинків, з яких складалося місто, не призначалися для сніданків: там сушили білизну, виходили викурити папіросу — дешеву цигарку без фільтра, зберігали кавун, завеликий для низьких холодильників, депонували, накривши старою цератою, дрібний мотлох, що його, який заважав у приміщенні, несила була позбутися.

Їхній будинок побудували в середині шістдесятих, район однотипних п’ятиповерхівок, розділених облаштованими за одним зразком подвір’ями: уздовж будинку доріжка з відгалуженнями напроти під’їздів, липа, береза, клен… Лави, що їх навесні малювали поверх старої свіжою фарбою, тонули в розбуялій із часом зелені, яку ніхто не підстригав, а коли вона вже не давала проходу, перехожі відламували найзавадливіші галузки. Біля обсипаних дрібним біло-рожевим цвітом кущів роїлися, збираючи мед, бджоли; налиплий на острогах-щіточках пилок надавав їхнім лапкам жовтуватого забарвлення.

Вітерець перебирав листя, пробував куйовдити, бавлячись, кінчики волосся. Останнім часом Матильда зауважила, що її син почав класти у чай чотири і навіть п’ять ложок цукру. «Лише не подумай, що мені шкода», — непокоїлася. «Цукор — біла смерть», — підхопив Жак. «Колись зуби псувалися через брак вітамінів, тепер — від засилля солодощів». — «А вчитель казав, що організмові цукор потрібний». — «Потрібний, якщо до міри». — «Може, ваш учитель сам полюбляє цукор». — «Це котрий?» — «З математики. Він каже, Лутківський їсть багато цукру, тому так добре розв’язує задачі». — «У Лутківського батько математик». — «Ти теж математик». — «Твій батько не зовсім математик». — «Ти хотіла сказати, не такий добрий математик, як старий Лутківський? У них дід ходив в академіках». — «То й що?» — «А чи знаєш ти, що в Азії чай п’ють без цукру?» — «Ми не в Азії». — «Чай і без цукру духмяний». — «В Азії просто немає цукру». — «А це ти звідки узяв?» — «Ти теж солодиш». — «Трошки». — «А я хочу стільки». — «Он мама взагалі не цукрує». — «Мама п’є каву, а мені ви забороняєте». — «От я кави не п’ю й нічого». — «Я — не ти». — «Тобі ще не можна». — «Мені нічого не можна. Ви вмієте тільки забороняти».

Чуючи, як син спустошує серед ночі холодильник, Матильда непокоїлася. Іноді їй здавалося, що й сама гладшає, одначе страхи за фігуру були безпідставним перебільшенням — від юшки у фабричній їдальні так само годі розповзтися, як і від автобусної, а віднедавна тролейбусної тисняви.

«Що там із математикою?» — «Я гадав, що ми вже закінчили про математику. І взагалі, сьогодні неділя». — «От я докладав зусиль…» — розводився Жак, пропускаючи повз вуха малюковий протест. «А мені не подобається». — «Дарма ти так, з математикою варто приятелювати». — «От і приятелюй собі». — «Я хотів би, щоби ти також приятелював». — «А я не хочу». — «Це ж лише початки, у математиці все найцікавіше попереду». — «А в мене позаду». — «Як то?» — «Навчальний рік закінчується». — «Так, за два тижні».

Що було б, якби всі снідали на балконах, — від такої думки місто в Матильдиній уяві, що його близькість гір, затяжні дощі й густі тумани тримали в стані незатишної дрімоти, яку не спромагалося розвіяти й сонце найспекотнішого літа, раптом ожило. Матильда підвела погляд: якби не білизна на мотузках сусіднього будинку, можна було би подумати, що життя давно покинуло його облущені стіни.

З листя несміливо виглядали крихітні їжачки каштанів. Коли вони проминали перукарню, де на плакатах красувалися моделі з модними зачісками, Матильда мимовільно підбила рукою волосся. Раптом їй спало на гадку, що вона могла би зробити зачіску. Як вони на це дивляться? Зазвичай вони користувалися послугами своєї перукарні, де на стіні був графік зі списком мешканців району. У тій змішаній перукарні жіночий і чоловічий зали розокремлювалися перегородою, а на вході висів перелік шаблонних стрижок і прейскурант. За дерев’яною обшивою домонтарювали таргани, вистромлюючи довгі вусики, а то й нахабно швендяючи вздовж умивальника, не боячись ні прибиральниці, ні санепідемстанції.

Матильда зайшла досередини — кілька жінок сиділи, чекаючи, коли їх обслужать. Зайнявши вільне місце, спостерігала, як жінкам укладають зачіски. Жак із сином уже чекали. «Ну ж бо!» — підштовхнув Жак, і з-за синової спини з’явився букетик жовтогарячих квітів. Матильда відчула необорне бажання затримати щасливу мить. Того дня вони повернулись додому, коли сонце, майже таке саме жовтогаряче, як пелюстки подарованих Матильді квітів, сідало над п’ятиповерхівками.

Попереду Жак бачить увімкнену блимавку, вогники фар і ліхтарів, автомобілі й людей, які метушаться серед шляху, і, хоча рухається на дозволеній швидкості, інстинктивно скидає газ. Ніяковість перед законом та його виконавцями, прибираючи потворної запопадливості, виштовхує Жака з салону автомобіля. Вислизнувши з портмоне, водійські права падають на асфальт.

— Самі?

Зазирнувши в салон, інспектор гидливо кривиться.

— Сам, — потверджує Жак.

— І куди о такій порі?

— Та я тут поруч, — Жак махає рукою.

— В село?

— Ні.

— На рибалку?

— Так.

Жак хоче запитати: «А як Ви вгадали?», одначе співрозмовник його випереджує:

— Спінінґ?

Жакові ніяково, що може отак собі сісти і покотитися.

— Вудочка, — відказує обережно.

— Спінінґом зручніше маневрувати.

— Я скромно. Тут водойми невеликі, — Жак затинається.

Випроставшись, інспектор пильно дивиться в Жакові очі.

— Зі справжнього бамбуку чи так, саморобна?

— Бамбукова. Зі спорттоварів.

— Ну, і що вона за одна?

— Хто?

— Вудка.

— А… — тягне Жак.

— Покажіть уже її нарешті.

Жак мовчить.

— У багажнику?

Жак заперечливо мотає головою.

— А де ж? — співрозмовник удає здивування.

— Немає, — вичавлює Жак.

— Стривайте, — інспектор похмурніє. — Хіба ви не на рибалку зібралися?

— Я…

— Що?

— Я не теє, — белькоче Жак. — Ви мене не так зрозуміли.

— Я ж Вас запитував.

— Я їду по сина, — каже Жак, перевівши подих.

— По сина? Чому ж син о такій порі ще не вдома?

— По сина, який вирушив на рибалку і ще не вернувся, — докінчує Жак.

— Овва!

Жак розповідає інспекторові, як вони з малюком купували вудку і як малюк відпросився в Матильди на риболовлю.

— Матильда — моя жінка.

— Без двох хвилин північ, — констатує інспектор, дивлячись на годинник із підсвіткою.

— Пізно, — підхоплює Жак.

— З Вашого дозволу, я таки огляну.

— Щось трапилося?

— Трапилося, — каже інспектор, обмацуючи бампер, потім раптом не стримується. — Якась сука збила людину і втекла.

Жак здригнувся. Дооглядавши автомобіль, інспектор уже вкотре підводить погляд, в якому цього разу до пронизливості домішується нотка, подібна до співчуття.

— Пішохід? — у голосі Жака звучить остання надія.

— Ні, велосипедист. А Ваш?

Жак відчуває, як починають мерзнути ступні, хоча надворі не холодно, лише по-вересневому свіжо.

— Ходімте.

Обминувши балахон і криміналіста в цивільному, Жак з інспектором зупиняються біля велосипеда. Жаків погляд прикипає до понівеченої рами.

— Бідоласі було далеко за тридцять, — мовби змилосердившись, кидає інспектор.

Жака запопадає божевільна радість, а вслід за нею пекучий сором, тут, за крок від мерця, що годину чи дві тому був живою людиною — і раптом усе обірвалося, мов струна. Жакові теж далеко за тридцять — якщо точніше, навіть добряче за сорок.

— Об’їжджайте легенько над краєм, і сина самого о такій собачій порі більше не відпускайте.

Кашляє стартер — раз, удруге, втретє, щойно з четвертого разу мотор заводиться. Жак обминає простерте на асфальті безживне тіло під накриттям і міцніше стискає кермо, лише поволі очунюючи, наче з жахливого сну. Думки в його голові перепліскуються, змиваючи одна одну, доки холодну порожнечу заливає батьківське почуття.

5

Матильда, яку не покидало відчуття чогось приємного, дивним чином пов’язаного з її чоловіком, болісно силкувалася пригадати, про що думала перед тим, як задрімала, доки врешті її погляд вперся у світлину на підлозі, звідки до неї усміхалися вона сама, чоловік і син. Вдаривши, як грім серед ясного неба, синова короткозорість збурила у Матильді суміш розпачу, образи і гніву. Тоді як розпач намагався розчавити, накочуючись потворною хвилею, а образа не мала певного адресата, стосуючись одночасно всіх і нікого, гнів був спрямований на окуліста їхньої поліклініки. В її вухах досі відлунює вирок. «Можливо, у Вашій родині хтось був короткозорим…» — «Жак», — вихоплюється, як тоді, в кабінеті, Матильді і, як тоді, вона виразно чує, як кахикає лікар: «Перепрошую?». «Мій чоловік», — каже Матильда, зашарівшись, і хоча в Жака далекозорість, для неї це не має ніякого значення.

Ніщо не турбувало Матильду так, як оце. «Нічого особливого», — запевнювали її. Як просто! «Та за яким правом?» — «Природним». — «Але ж!» — «Якби я Вам сказав, що це звичайне, принаймні поширене явище, Ви зі мною все одно не погодилися б». Почуваючись скривдженою, Матильда не сприймала втішань, тим паче від людини, яка й огріла її обухом.

«Ти постарайся, — вмовляла, навіявши собі, що це проблема не зору, а абетки, якою розпочався його перший шкільний рік. — Ти ж їх знаєш. Дивись уважно, читай і нічого не бійся». — «Я читав». — «Називай ту, яку показує лікар». — «Я називав». — «Чому ж тоді лікар не задоволений?» — «Бо я їх не бачу». — «Жодної'?» — «Жодної». — «Якби ти дивився уважніше, то побачив би, адже в перших чотирьох рядках бачив». — «Я намагався, але вони розпливаються». Матильда змусила Жака виготовити таблицю — достоту таку, як у лікарському кабінеті, з двома великими літерами вгорі, що зменшувалися і множилися донизу. Не довіряючи нікому, поклала з’ясувати, скільки бачить її син, самотужки.

Потаємне змагання матері з фахівцем спонукало Матильду посадити хлопця на стілець перед прикріпленим на дверях ватманом і, водячи лінійкою, домагатися називання літер. «Ти бачиш вісім рядків!» — тріумфувала Матильда, яка сама бачила всі дванадцять, зокрема, й ті два, що розташовувалися під лінією. «Ви посадіть його ще ближче, тоді він побачить і двадцять», — прийшовши звістити свою материнську перемогу, Матильда стала свідком, як цю ж перемогу в неї було видерто з рук.

Наступний візит відбувся в усвідомленні дочасно програної битви за стовідсотковий зір. «Йому, будь ласка, найкращі», — мовила благальним, наполегливим тоном. «Шановна, ми ж не на базарі, — ескулап, через чий кабінет щодня проходили десятки дітей, поміж яких траплялися й серйозні випадки, помалу вважав Матильду навіженою, а перспектива неодноразового спілкування з нею в майбутньому вихоплювала з його грудей скрушне зітхання. — Я лише встановлюю діоптрію. Оправу виберете самі». На цих словах він із лагідною безцеремонністю випровадив її з кабінету, під яким чекала юрба зизооких і короткозорих пацієнтів.

Всі оправи, хоч як прикладала, спотворювали личко, наче їх за одним шаблоном виробляли для механічних істот майбутнього. Матильда була впевнена, що їх виготовляли люди, які або не мали своїх або взагалі не любили дітей. Оббивши пороги нечисленних оптик мовби для того, аби переконатися, що в кожній на неї чекав, мов deja vu, той самий вибір, Матильда врешті зупинилася на одній, яка спотворювала її сина менше, ніж інші.

На завершення першого року Матильда купила найпишніший букет, за яким не видно було синової ганьби. Якби її воля, вона увесь світ оправила би у скельця і сама носила би. До відділення обласної бібліотеки Матильда записалася не так із пієтету до красного письменства, який не мала часу належно підтримувати, а задля сина. Просидівши до закриття, таки знайшла підхоже оповідання й відтоді, сідаючи на край ліжка, зачитувала вголос сторінка за сторінкою — історію хлопчика, який носив окуляри. Щоразу, дочитуючи до місця, в якому відбувалося преображення, Матильда зворушено плакала.

Крізь лобове скло Жак вдивляється у вихоплений із темряви шматок асфальту й узбіччя попереду — цим шляхом вони їздили одного разу на ярмарок, де ще зовсім крихітному тоді малюкові Жак купив свищика, в який, зрештою, сам і дув, видобуваючи з дерев’яного у формі пташки тільця трелі.

Силуети тополь відступають, опиняючись спершу збоку, відтак позаду, під колесами замість асфальту шелестить шутер. Де-не-де, при самій землі, мерехтять вогники. Піднявши ручне гальмо, Жак виходить з автомобіля і на повні груди вдихає нічне повітря. Приманений вогником, здіймає скляний ковпак і, затуливши тремтливе сяйво долонею, береться запалювати погаслі свічки, вчитуючись у роки народження і смерті, імена і скупі написи під емальованими медальйонами зі світлинами тих, чиї рештки знайшли тимчасовий спочинок, щоб, зітлівши, влитись у неперервний колообіг природи. На одній, ще зовсім свіжій могилі, Жак поправляє вінок. Чоловіче обличчя на прикріпленому до хреста медальйоні випромінює майже молодечу хвацькість. Жак висмикує із землі бур’ян, але невдовзі облишає його і цвинтар із десятками ожилих каганців.

Докотившись до перехрестя, звертає ліворуч, де дорога миттєво вужчає. Заглушивши мотор, Жак шукає стежку і так просувається нею край очерету. Раптом зарості розступаються, оголюючи галявинку з коротким дерев’яним пірсом, біля якого велосипед, наче скелет обглоданого коня. Жак обережно, майже покрадьки наближається до нього, ніби й справді боїться потривожити. Жак кличе малюка пошепки і тільки коли той не озивається, на повен голос.

— Озвися, це я, твій батько!

Зпугукує нічний птах. А тоді зовсім поруч Жак чує бурчання:

— Ти налякав мені рибу.

— Рибою більше, рибою менше, — видихає Жак у складені трубкою губи.

— Якби не ти, вона вчепилася б на гачок.

— Ти знаєш, котра година? — питає Жак.

— До сраки мені твоя година!

— Ти скажи таке мамі.

— І скажу.

— Пора вертатися.

— Хто тебе просив приїжджати?

— Мама, — розгублюється Жак.

— Ти завжди їй догоджаєш, і ніколи, як прошу я.

— А вудку тобі хто купив — хіба не ти хотів? — нагадує Жак.

— На, тримай свою вудку!

— Нащо ти так? — досадує Жак.

— Вона все одно нічого не ловить.

— Добре мені: просидіти пів ночі, а потім таке казати.

— Жодної рибки.

Таке зізнання Жака збентежує:

— Що, геть нічого?

— Ані малька.

— Може, в цьому ставку взагалі не водиться?

— Жаби ж є…

— Ну, жаби — не риба. А ти в іншому місці пробував?

— Усюди перепробував. А ти що робив би?

— Гм, щиро кажучи, не знаю… Може, риби тут ситі?

— І я так думаю.

— Зате ти, либонь, зголоднів?

— Ні.

— Перекуси бутерброд і їдемо.

— Ні.

— Як то, ні?

— Отак! Я нікуди не їду.

— Вже по дванадцятій!

— Ще десять хвилин: а раптом?

— Що скаже мама?

— Мама вже спить.

— Спить?! Кепсько ж ти її знаєш, свою матір.

— Але ж я вже не сам.

— Гадаєш, мама нас із дому сюди бачить? — Жак збентежений. — І взагалі, хто завтра до школи піде?

— Я.

— Я…

Так вони сидять навпочіпки, втупившись в одну і ту саму крапку на водному плесі.

— Досить! — Жак зіскакує.

— Ти ж обіцяв.

— Десять хвилин давно вже минули.

— Неправда.

— Вже ціла година минула.

— Ти ж обіцяв, що ми зловимо.

— Ми повернемося сюди. Якщо хочеш, я візьму відпустку, і ми її неодмінно зловимо, хай їй грець!

Своєму братові Матильда була другою матір’ю — купала в балії, шуруючи намиленою господарським милом щіткою і зливаючи теплою водою, видирала з рота погань, яку намагався розсмакувати, і читала книжечку, яку врятувала, з’єднавши розпорошені сторінки клеєм. Незчулася, як із братика, який тримався за поли її сукні, не відступаючи ні на крок, виріс співрозмовник, тож коли вирушила подавати документи на бухгалтерські курси, взяла його з собою — вісім кілометрів пішки, а далі, до самого райцентру, автобусом. Піший шлях вони прокладали не раз — до єдиної на все довкілля крамниці з сардинами в томатному соусі.

Матильда ще ніколи не була в кінотеатрі, маючи про кіно лише туманне уявлення на основі небилиць, які вряди-годи досягали села. Сидиш на стільці та дивишся в обрус. Яким накривають святковий стіл? Більший! Як набридає чекати, свистиш, тоді біжать мурашки. Як по столі? Ні, цятки, перегодя букви. Після букв — люди. Або трава. Чи кінь. А як вони там з’являються? Розумієш, їх ніби малюють. Як у книжці? Атож, тільки на обрусі вони справжні — люди, трава, хмари, стоять електричні стовпи і світиться світло у вікнах. А вони мене бачать? Ні, їм не до тебе. Ти просто сидиш і спостерігаєш за їхнім життям. А яке воно? Смішне, іноді війна, тоді вбивають.

Побачивши халупу з латаними боками, Матильда подумала, що з нею втнули один із тих жартів, якими збиткуються з таких довірливих простачок, як вона. Квиток на кіносеанс коштував стільки, як рибна консерва. «Ми вдвох», — сказала Матильда, схилившись до віконця. «Два квитки», — кивнула касирка. «Мій брат іще ніколи не був». Касирка кивнула, а брат ображено штурхнув Матильду ліктем. «А можна удвох на один квиток? Мій брат ще ніколи не був». — «Нащо на одному? — втрутився хтось позаду. — На одному незручно, та й місць у кінотеатрі вистачає». «Не дозволено», — потвердила касирка. «Удома скажемо, що ми були дуже голодними і з’їли по консерві», — наказала Матильда, коли відійшли від каси, в суміші зніяковіння й розгубленості.

Квитки перевіряла на вході до залу та сама жінка, в якої вони їх купували. Щільно один попри один стояли рядами дерев’яні стільці з виведеними білою фарбою на спинках цифрами. «Чому не купила на перший?» — у кінотеатрі, де в залі шість рядів, братове запитання прозвучало кумедно. «Вона мені такі дала». — «А брехала, що ходила в кіно». — «Я лише сказала, що ти не був». — «Могла не казати. Тебе ж ніхто за язик не тягнув». — «Не ображайся».

Звисаючи зі стіни вздовж вузького проходу, жарівки поширювали тьмаве світло, достатнє, щоб розшукати місце і роздивитися напис: «Курити і розпивати напої заборонено». Коли згасла остання лампа і двері, зачинившись, сховали смужку коридорного світла, обрус, ледь більший від того, який використовували на свята, ожив: заряхтіли мурашки, зарябіли букви — тремтячі, мовби ведені непевною рукою. Вони чекали, проте на екрані, поза картинками, що мінялися, ніхто не з’являвся. Може, той, хто говорив, сховався за обрус? Потім знову побігли мурашки.

Оце й усе? Матильда почувалася, ніби її ошукано. Кілька запізнілих відвідувачів приглядались, шукаючи місце — кіно закінчилося, а вони тільки прийшли. «Нецікаво, — буркнув брат. — Краще купили б за ці гроші сардини!» Звідки їй було знати, що кіно дороге і коротке? Й попри те, Матильда зволікала, не наважуючись іти. Аж раптом обрус знову ожив. Друге кіно тривало довго і виявилося — привабливішим? — принаймні динамічнішим. Люди, будинки, вулиці. Тож он воно яке, справжнє місто!

Спершу на екрані й справді всі були заклопотані власними справами, не звертаючи на неї з братом уваги, доки тип, який їй одразу не сподобався, втупив у неї револьвер. Матильда закричала і майже одночасно з пострілом з’їхала під чийсь зойк разом із братом на дерев’яну підлогу. Пострілів більше не було, і коли по деякі часі Матильда наважилась підвестися, убивцю тримало двоє кремезних чоловіків. Перший кіноперегляд викликав у Матильді змішані відчуття: побувавши в кінотеатрі, вона замалим не стала жертвою.

Жак прилаштував велосипед у багажнику, прив’язавши дашок до бампера. Виглядаючи назовні, кермо і переднє колесо нагадували коня, який силкується видертися на волю, а вони самі — нічних конокрадів.

— Сідай, я зараз.

Жак розщіпає штани. Щоразу, як сечовий міхур страйкує, Жак вдається до однієї й тієї ж витівки. Ось і зараз береться за шлейки підтяжок, проте побренькати доводиться довше, ніж завше. Розчиняючись у нічній воді, теплий струмінь обдає Жака аміачним душком.

— Ти чому не в машині? — Жак здивувався.

— Там смердить.

— Таке скажеш.

— Гірше, ніж на смітнику. Понюхай.

Жак просунув тулуб у відчинені двері — у насичені нічним повітрям ніздрі вдарило блювотинням. Цей запах переслідував його сьогодні, так смердить — страх? смерть?

— Ось де ти звила гніздо.

— Що?

— Нічого.

— Що то?

— З’ясовую.

— Щось зіпсулося?

Жак хапається за цю ідею. Нещодавно він вивозив рештки від зимових запасів: картоплю, що проросла білими пагонами, і гнилу цибулю — все, баста. Як уже переконував, Матильда навідруб відмовилася вистоювати над смітником, відділяючи те, що годі відділити, від того, що розлізалось під пальцями.

— Напевно, закотилося під сидіння…

Жак посвітив ліхтариком, і пучок світла вперся у слиз зі шматочками докторської ковбаси.

— Ех!

— Що там?

— Кулька… Я з собою її взяв. Гадав, веселіше буде. А вона знай скавулить і скавулить. Довелось випустити. Хто ж його міг подумати.

Якийсь час їхали мовчки.

— Перекусиш?

— Ти про що?

— Бутерброд.

Вільною рукою Жак відчинив дверцята багажничка:

— Там.

— Не хочу.

— Від мами.

— Не хочу.

— Дарма.

— Не хочу.

— От зарядив.

— Просто не хочу.

— Тоді розгорни і давай мені.

Вриваючись над приопущеним склом, нічне повітря перебиває сморід. Хто б подумав! Своє ставлення до автомобілів Кулька демонструє, справляючи потребу на складені в закутку біля повітки, де сторож тримає заготовані на зиму дрова, зужиті шини. Жак покрадьки зиркає на малюка. Ще той мені рибалка! Так пізно додому вони ще не верталися.

Життя мов кіно, куди приходять розвіятися. Якщо пощастить, можна отримати добре місце. Сидячи в зеленому кріслі, Матильда дивиться одну й ту саму стрічку — про себе, сина і Жака. Темрява за вікном невдовзі почне розріджуватися, фільм непомалу вимотує, жодна розв’язка, крім однієї, не влаштовує.

Незважаючи на спрямований на неї револьвер, Матильда полюбила кінематограф; мовби вчуваючи близьке згасання короткої ери, що належала тільки їй, вона вчащала до кінотеатру, не пропускаючи жодного нового фільму, співпереживала з героями, вболівала за долі й перипетії. І як прекрасно було так просто вийти після всього. Поклавши навернути Жака, Матильда домоглася помірніших, ніж їй волілося б, успіхів. Втративши подруг і не надбавши в Жакові спільника, бувала в кінотеатрах дедалі рідше, доки морозиво, яке їли, придбавши квитки на кіносеанс, повністю заступило фільми.

Що залишилося? Десяток спільно переглянутих стрічок, що їх Жак передрімував, а раз пронизливо захропів, на що їм зробили зауваження «Товаришу, візьміть себе в руки!», від якого Матильді тоді зробилося смішно, а тепер би, мабуть, було гидко. Роки, квартира. Син. Чи назвала би вона те, що між ними було, любов’ю? Матильдин слух уловлює вовтузіння в замковій шпарині, звук ключа, що дзоркає по металу, голоси.

— А ось і ми, — видихає Жак.

Матильда лежить горілиць, втупившись у темряву. На кухонному столі так і не розпочатий картопляний пиріг. Обернувшись на бік, Жак провалюється в райдужний сон, у глибині якого проміниться, наче сонце, що сходить поміж дерев, будиночок. Забравши подушку, Матильда перечовгує до вітальні, де ненадовго засинає.

Разом

6

Отримане називалося земельною ділянкою. Пропозиція з’явилася тоді, коли Жак, який виріс коло землі, остаточно поховав надію на власні пенати. Поле, яке мав батько, націоналізували, і земля відійшла колгоспові. Приїжджаючи на село, він щоразу виходив на пагорб, праворуч і ліворуч простиралися володіння, де колись блукав серед пшениці та кукурудзи, — вищий від колосся, що шелестіло на вітрі, і, здавалося, безнадійно пропащий серед кукурудзяних бунчуків, до снаги пригодницькій повісті, з якої, разом із батьківською Біблією та «Кобзарем», складалася хатня книгозбірня.

Жак чує той шелест. «Тату?» — окликає, вслухаючись у темряву. Перед ним дитинство, щоразу ті самі картини. Лежить горілиць, прикипівши поглядом до стелі, мов до екрану, яким біжить, розбуркуючи сум’яття, минуле. Місячними ночами Жак бачить контури спальні, тумбу, поточену шашелем двостулкову шафу, стілець. Блукає невидющими очима, доки поглядові відкриваються силуети давніших днів, збільшуються, оживають, опиняються перед ним, на повний формат — так, наче тоді то тепер. Губи ворушаться, ними майже нечутно промовляє дітвак.

У дитячій кімнаті, до якої прилягає стіна їхньої спальні, спить малюк, син батька, який зараз сам перетворився на сина, що виростатиме напівсиротою, доки здорослішає і лежатиме, прокинутий минулиною, відлуння якої досягає його тепер, по стількох роках, знову і знову. Цієї миті малюк старший від Жака на кілька літ. Уранці вони знову будуть батьком і сином.

Жак водить рукою — місце поруч на двоспальному ліжку порожнє. Яка непевна розкіш — трикімнатне помешкання! Чимало тих, з ким вони записувалися в чергу, чекають досі, тоді як діти виросли та обзавелися власними сім’ями. Їм невимовно щастило в житті. Почувши, що їхнє місце в черзі під загрозою, вони й удалися до витівки, допнувши замість двох омріяних три кімнатки у свіжо потинькованій хрущовці.

Ошелешений Матильдиним набубнявілим лоном, Жак тільки роззявив рота. Використаний презерватив Жак прив’язував до коліна батареї центрального опалення, вранці спускав в унітаз, спостерігаючи, як той кружляє в стічному вирі. Тяжкі пологи, під час яких у Матильди розірвалася промежина, перейшли у недоспані ночі, спричинену крайньою втомою спустошеність затоплювали хвилі гарячої відданості запеленаній істотці, ще більше її виснажуючи.

«Як я тобі?» — запитала Матильда з напускним кокетством. Колись Жак уже припадав до цього опуклого лона, жадібно ловлячи стук крихітного серця в тільці, яке формувалося. Як завагітніла, Жак припер оберемок квітів, цілий сніп — сто п’ять хризантем, що ледве пролізли в гуртожитські двері. Дев’ять місяців Жак наспівував собі під ніс різні мелодійки, аж часом Матильді здавалося, що завагітніла не вона, а він. Висмикнувши з-під сукні подушку, Матильда поклала край розгубленості і — такому коротко-солодкому — спогаду.

У напівтемних коридорах, вифарбуваних на половину людського зросту олійною, вже зачовганою фарбою, юрбилося чимало таких сердег, як вони. З удаваною знесиленістю Матильда опустилася на лаву — їй звільнили місце. Жак стояв поруч, переминаючись із ноги на ногу. Саме тієї миті до Матильди звернулися. Голос належав огрядній дамі, яка підпирала стіну, помахуючи бланком, що правив їй за віяло. «Це вже, либонь, місяць сьомий?» — «Дев’ятий», — зітхнула Матильда. «Боже правий!» Так вони потрапили поза чергою.

Зупинившись біля порога, Жак із Матильдою мовчки чекали. Крім крісла за широким столом, де, наче частина вмебльовання, тронував господар, у приміщенні не було жодних стільців. «Ви хто?» — таке звертання збило Матильду і Жака з пантелику. «З якого питання?» «З квартирного, — залебедів Жак. — Матильда вже дуже вагітна». «Матильда…» — чиновник куштував ім’я, наче льодяник, й одночасно немов дорікав: «А Вам відомо, скільки таких Матильд морочить мене щодня?». «Ми не…» — силкувався заповнити порожнечу Жак, одначе його перебили, даючи зрозуміти, що в цьому кабінеті нероздільне право створювати й заповнювати порожнечі належить не йому: «Що ж Вас із Матильдою сюди привело?» — «Ми прийшли…» — знову спробував Жак, але, побачивши, як скисло обличчя по той бік столу, замовк. «Я Вас слухаю, — чиновник недбало глянув кудись поверх них. — Продовжуйте». «Ми скоро маємо отримувати квартиру», — Жак проторохтів це, наче шкільний вірш. «Я вас вітаю», — кинув той байдуже. «Ми хотіли б…» — Жак шукав і не міг дібрати потрібних слів. «…Клопотати про більшу площу». То була Матильда. Жак здригнувся. Арґументом у вигляді опуклого живота вони прийшли врятувати місце в черзі — на більше смішно було сподіватися. «Клопотати…» — якусь хвилю клерк перекочував слово на язиці, мовби намагався відчути смак.

У помешканні було все — газова плита і навіть лінолеум. Такий, як у гуртожитку, тільки синій. Поступово вздовж голих стін виростали шафи, тумби, стелажі, простір заповнювався без особливих на те зусиль, мовби сам собою, доки вільного місця не залишилося зовсім. Світлини, газетні вирізки, значки, вазочки, флакончики, карафки, хатня аптечка, господарське мило, білизна, шабатурка з прозорою покришкою, крізь яку було видно пришпилених до сукна засушених метеликів, в одного з яких відпало крило, пенали, ручки, зошити, застиглий у склі вітрильник, кухонний сервіз, скляна шабля-шашка, привезена Жаком з відрядження на Кавказ, книжки. Усе воно зухвало визирало з шухляд, вистромлювалося допитливими носами, безсоромно наставляло вуха, виклично розлягалося на дивані, спиналося пірамідками і вило по закутках кубла, падало вниз і харастилося під ногами.

На початку подружнього життя вони, що зійшлися людьми дорослими, могли годинами провести за розмовою, в якій Матильда була партією, яка говорила, Жак — слухачем, який угукав — угукав, коли слід було обурюватися; угукав, коли можна було радіти; угукав, коли мав щось сказати; угукав, коли треба було відповісти; угукав, аби підтвердити, й угукав, коли вимагалося спростування, проте дедалі частіше його внесок у розмову мав форму посвисту, що переходив у храп. Спершу це дратувало, потім Матильда відділилася стіною, аж віднедавна храп почав її заколисувати, і вона засинала під таку музику, як інші жінки в обіймах чоловіків та коханців.

І ось на подіумі стояв наповнений складеними в конвертики папірцями лотерейний барабан — тисяча цидулок на сто двадцять три ділянки! Усередині прізвище й ініціали — мене, текел, фарес нещасного. Коли барабан зупинявся і секретарка директора, зануривши руку, діставала завбільшки з цукеркову обгортку конвертик, Жакове серце стискалося, ладне вибухнути, пошматувавши вкриті рідкою паростю і запалі під ключицями груди. Дивлячись, як швидше і швидше трясеться-крутиться корба, Жак хапався за спинку крісла попереду— якихось шість букв, що вирішать усе. Він зненавидить їх, він уже їх ненавидів; хай витрушують до дідьчої матері — туди їм дорога. Удвадцять третє відкривався барабан, й удвадцять третє Жак чекав рятівних літер — їх уже можна було би понависмикувати з прізвищ щасливців, склавши його власне.

Жак був сорок п’ятим. Якби був вісімдесятим або дев’яностим, хтозна, чим би все завершилося. На двадцять шостому номері почав задихатися. Коли повернувся, тягли тридцять дев’ятий. З кожним наступним конвертиком стискалося не лише оспіване у піснях серце, а й безпричинно упосліджений шлунок.

Указ про помилування було зачитано за секунду до страти. Кат розчаровано опустив сокиру. Від довго тамованої напруги, а ще більше на радощах Жак загорлав. Плентався вулицями, на яких перекошувалися кущі й дерева, насувався і відступав бордюр, сахалися перехожі, перехилявся переповнений відпадками смітник, їхав просто на нього автомобіль.

Наче антична плакальниця, схлипувала над ним, який уривчасто хропів, його сповнена співчуття і зневаги Матильда, якій — саме їй! — судилося пов’язати своє життя з невдахою.

З гучномовців швирготіла музика. Вільний від меблевого реквізиту, тепер це був палац бальних танців найбільшого у країні виробника танцювальної продукції, яку у відділі технічного контролю приймав головний балетмейстер Серж Опанасович Бук-Вар. Біля фабричної печі стояв майстер Стеф’юк із помічниками, які закидали в розпечене нутро кокс. Стеф’юк заспівував соковитим тенором, його підхоплювали, відповідаючи гримотливо-тягучими голосами, ливарники. Деталі мандрували з рук до рук, підлітали вгору й приземлялися на долонях, блищали під променями прожекторів, що освітлювали бальний простір.

Жак кружляв спершу з Лідою, потім з Ладою, відтак з Людою. Щоразу, як хвиськало, він міняв партнерку — Ліда, Лада, Люда, Люда, Лада, Ліда, Люся-Нюся, Нюся-Люся, Лана, Ляна, Ліна, Яна… Тепер він танцював з жінкою на ім’я Либідь. «А зараз Либідь Юр’ївна Подоленко!» — прокарбував металевий голос секретарки директора, і в повітрі вкотре цвьохнув батіг. «Я тебе не знаю, — здивувався Жак. — Ти у нас працюєш?» «Секретуткою, — недбало відповіла Либідь, — першого відділу». Жак збився з ритму. Але ось він уже знову з Ладою. Лада… Ладо! Припав до її губ жагучим цілунком…

Надворі стояв ясний недільний день. Човгаючи капцями, з одного з яких визирав палець, Жак поплентався на кухню, де Матильда мила овочі, слухаючи крізь шум води радіо; його урочисте звучання вкидало по ранках Жака у неприродне піднесення. У вікно Жак бачить чергу на вулиці, а в ній малюка. У неділю, коли гастроном замкнений і працює лише хлібний відділ, випічку відпускають з того боку, через який у будні приймають товар.

Раптом Жак усе пригадує — сон, барабан, що навіжено крутиться, руку секретарки, нарешті, директора, який серед заціпенілої зали зачитує з поданого йому папірця указ про помилування. Від згадки про барабан Жакові рябіє в очах, у голові паморочиться, доки вже й голова — барабан, що вертиться. Жак опускається на стілець.

— Ми отримали землю.

Кухонний ніж у руках Матильди застигає над помідором. Як мріяли про город, їм настелявся рядок із Шевченка, з вишнями та хрущами. Колись вони вчили його у своїх сільських школах, між якими пролягли сотні кілометрів; і малюнок достоту такий самий — сільська ідилія, викарбувана друкарськими фарбами, що разюче контрастувала з дійсністю.

— Чому не сказав відразу?

— Божевілля.

— Я гадала, барабан — жарт.

— Розвага.

— Невже й справді?

— Ще б пак!

— А хто крутив?

— Секретарка директора.

— Люська?

— Люська, — скривився Жак. — Любомира Тимурівна.

— А директор?

— Тішився, стерво.

— Чим?

— Чим?! Побачила би ти людські пики! Ще трохи, я й сам горлянку перегриз би.

— Ти? — Матильда зміряла Жака недовірливо-співчутливим, в якому на секунду спалахнула іскринка колишньої близькості, поглядом.

— А ти гадала.

— З лотереєю все-таки справедливіше.

— Воно, може, й так!

— Могли під килимом розтягнути.

— Навіщо? Вони своє давно вже урвали. У директора он палац поруч із партєйними.

Матильда зітхнула.

— Я був сорок п’ятим.

— А Леська?

— Пролетіла.

— Танька?

— Дістала, перед Коровайником.

— Пролаза!

— Сорок перша — не така вже й пролаза.

— Але ж улізла перед тобою.

Захопившись нелюбов’ю до Тетяни, Матильда враз геть забула про барабан.

Городи розташовувалися під Зубрами, збоку від траси, на двадцять третьому заміському кілометрі. Автомобіль, що поступово перетворювався в гаражі на металобрухт, після того як у родинну історію відійшли вояжі універмагами відлеглих містечок із продавчинями, які дрімали в чеканні на покупців, і виїзди на природу, де на галявинах пахло грибами, а в гущавині цокотів птах, нарешті знову став у пригоді.

Хоча Зубри лежали під боком, вони ніколи там не були — у поселеннях, загублених на відрубі, мовби на іншій галактиці, тоді як до них лічені кілометри. Автошлях вів через Сокиряни й Озерне далі в напрямку гір, останньою великою рівниною перед початком вкритого пагорбами ландшафту. Розлога і пласка, без жодного узвишшя, рівнина охоплювала простір, на якому завиграшки могло би розташуватися місто.

Перед Сокирянами автошлях повертав круто праворуч, гори на мить зникали; виринувши знову, здавалися неймовірно близькими, хоча до перших пагорбів, що тяглися, наче хребти закам’янілих істот, із наближенням до яких дорога вужчала та бралася зиґзаґами, було ще десятки кілометрів.

Від вдивляння у землю над шляхом чоло Матильди, якій марився острівець, де вирощуватиме хризантеми, взялося зморшками. Останні п’ятнадцять років Матильда веде з ними відчайдушну війну, дедалі більше віддаляючись від перемоги. Стоячи перед дзеркалом, з якого від багаторічної вологи відлущується фольга, Матильда бачить перед собою жінку, яка невблаганно старіє. Використавши хатні запаси кремів, коли ті остаточно зникнуть з прилавків ґалантерейних крамниць, Матильда ще якийсь час знаходитиме їх у базарних перекупок, а коли їх не стане й там, кинеться випробовувати нову косметику, яку привозитимуть звідусіль, врешті зупиниться на прибалтійській, віддалено подібній до тієї, якою користувалася раніше.

За переліском вигулькнув вказівник — один із двох металевих стовпців, на яких він тримався, був увігнутим, від чого прямокутний лист із написом скособочився. Незважаючи на цей атентат, ЗУБРИ трималися. Острівці асфальту нагадували, що колись цей відтинок дороги заасфальтували, одначе відтоді минуло чимало часу. Опустившись сюди наче з космосу, цивілізація зникла і не верталася. Осідаючи в ями і виповзаючи з них на крихітні асфальтові острівці, автомобіль повільно просувався вперед.

У пастці, з якої не було іншого виходу, як вертатись назад або продиратися на інший бік через пасмо гір, звила собі гніздо вбогість. Прибудови до колись охайних хатин зробили її, тиху і самодостатню, недоладно-кричущою — світ рівнинного передгір’я розповзався вшир, причавлений тягарем сіро-синього неба.

Жак опустив шибку:

— Дай Боже!

Селянин на узбіччі підняв і знову поклав на голову капелюх. Його таке саме сіре, як і земля навколо, лице не виражало нічого.

— Десь тут мають бути городи.

Селянин щось прошамкотів.

— Городи, кажу, — повторив Жак уже голосніше.

Селянин закивав.

— Нові наділи.

Селянин продовжував кивати.

— Поїхали, — смикнула Жака Матильда.

У дзеркало Жак бачив, як селянин позаду припідняв на прощання капелюх.

Шлях тягнувся над полем, і автомобіль котився, захоплюючи одним боком стерню. Земельні наділи починалися за кілька сотень метрів обабіч від путівця, їх можна було розпізнати за повстромлюваними в ґрунт жердинами. САДОВО-ГОРОДНІЙ КООПЕРАТИВ «ЩАСТЯ». Фарба ще геть свіжа.Ділянки переходили одна в одну, нагадуючи не розділену до кінця тушу істоти, яку мисливець-велет покинув, так більше по неї й не повернувшись. Вп’явшись пальцями у кермо, Жак роздивлявся дорогу й землю попереду, звідки назустріч усміхалося недолугим, кривим ошкіром щастя. Там вони нарешті розпочнуть справжнє життя.

— Оце?

— Наша земля, — потвердив Жак, розгортаючи помережаний кресленням скрутень. Пронумеровані прямокутнички нагадували план розташування могил на цвинтарі.

7

Жак брав убік так і сяк, одначе проїхати ще одному автомобілеві було годі. Одного разу переднє колесо вже отак повисло над канавою, і замість букетика квітів, задля якого зупинялися, Матильда носила хмиз, що його Жак стелив під колеса, марно силкуючись виїхати. Вже коли почав накрапати дощ і Матильда сиділа в салоні, а Жак стояв, вимахуючи руками, не впевнено-енергійно, як завше, а безнадійно-утомлено, попереду, заскреготівши гальмами, зупинився обліплений грудками піску самоскид.

Здавалося, Жакові повернулася дещиця того, що свого часу було відібрано в його батька. Й ось Жак і Матильда стояли на острівці, добутому рукою секретарки директора з барабану — нещасний папірець, що перетворився на кам’янисту землю. Мов під чарами ілюзіоніста.

Вперше Жак побував у цирку напередодні чотирнадцятиріччя, — у тому самому місті, в якому небавом затримається назавжди. До паркана, що обгороджував базар, було приклеєно кольоровий плакат, виконаний на кепському папері, з каруселлю та клоуном над вигненими дугою літерами, що з’єднувалися в напис ЦИРК. У Жакові прокинувся доти незнаний щем, він залюбки пристав би до них, мандрівних акробатів, якби земля, на якій виріс, погодилася відпустити.

З-під склепіння звисали гімнастичні приладдя, напнуті линви, прогнуті містки, застиглі в повітрі гойдалки. Підвищенням, що оточувало арену, просувався перевальцем ведмідь із причепленим до нашийника бантом. Сидячи в першому ряду, Жак аплодував разом з іншими глядачами, звір пританцьовував, піднімаючись на грубих коротулях і рухами передніх лап незграбно наслідуючи людські оплески, мовби заохочуючи ще, доки раптом, зістрибнувши посеред виступу з підвищення, потрюхикав до виходу, глухий до окликів дресирувальника.

Після ведмедя на арену вийшли гімнасти — троє чоловіків, які переверталися, тримаючись за кільця, з’єднувались і летіли врізнобіч, утворювали піраміду, в якій двоє тримали в повітрі третього, посередині між землею і цирковим склепінням. Жак бачив досконалі рельєфи м’язів, як на анатомічному малюнку в кабінеті, куди їх, майбутніх захисників вітчизни, зігнали на медогляд.

Чотири коти стрибали зі стільця на стілець — пухнасті, вгодовані, помахували хвостами, всіляко демонструючи нехіть, шкребли кігтями, дряпаючи грубе цератове покриття, зовсім не так, як їхній Чубасик.

У перерві Жак дивився, як тане від доторку губів намотаний на стрижень білий пух, витріщався на льодяники, повітряні кульки і паперові свищики, що розгортались і згорталися, наче язик хамелеона у шкільному підручнику. Невидима сила тримала Жакову руку в кишені, не даючи витягнути монету.

Після перерви, тоді Жак і побачив її — мовби від початку чекав і заради неї прийшов, наче шатро було єдиним місцем у всесвіті, де могла відбутися їхня зустріч. Спурхнули вгору дівочі руки, мов крила, а вже наступної миті вона вся линула у повітрі. Він закохався в неї, любив її, відколи був світ, а в ньому він і вона. І здавалося, що більше нікого, крім них, немає. Жак не читав любовних романів, якщо не вважати ними пригоди з привезеної батьком книжки, що їх інсценізував на сільській оболоні.

Був гімнастом, який линув угору і вниз, ловив її на льоту і підкидав, щоб підхопити на свої дужі руки. Бачив себе та її на плакатах вистав, якими анонсувалися їхні виступи. Йому подобалося їхнє життя циркових акторів, куток у фургоні, яким котилися від одного кінця світу на інший…

Жак опам’ятався, наче прокинувся, — його термосив клоун, білим лицем якого стікали обведені чорними лініями червоні сльози, ніс бубнявів яскравою кулькою, а на голові сидів, тримаючись ґумкою за підборіддя, неоковирний ковпак, насмішкуваті очі, в кутиках яких, під товщею рум’ян, карбувалася втома пробалаганеного життя, вп’ялися в Жака. «А-я-я-й, — ковпак хитнувся спершу вліво, потім управо, відтак знову вліво-вправо. — Ви тільки погляньте: знайшов де відсипатися!»

Під смішок глядачів Жак опинився на сцені, навколо нього дрібцював клоун, виймаючи то з його кишені, то з-за шиї, то з вуха всіляцькі дивовижі — шпарґалку, на якій клоун заграв, мов на акордеоні; зелену стрічку, яку тягнув і тягнув із Жакового носа, аж публіка котилася покотом, а його самого вже допроваджували на місце. Такого сум’яття Жак не спізнавав відтоді, як почув голос зниклого безвісти батька.

Земля була островом, на якому розпочиналася робінзонада двох викинутих на кам’янистий берег немолодих людей. Матильді ввижалися квіти, Жакові — груша з батьківського подвір’я. Жак потягнувся зірвати плід, груша стала черешнею — і так вони доторкалися поперемінно, Жак і Матильда, від чого дерево вкривалося то винно-солодкими плодами, то китицями темних ягід, що випромінювали тепло, мов маленькі сонця, на які розсипалося небесне кружало Матильдиного дитинства, заполонюючи її та його.

Спершу, коли ще не мали автомобіля, добиралися на Матильдину батьківщину потягом — у загальному, іноді плацкартному вагоні до обласного центру, де висідали разом зі сходом сонця, далі автобусом до кінцевої станції, звідки прошкували стежками і пустищами, збиваючи з трави кришталеву росу. Матильда роззувалася, Жак чимчикував назирці, доки й собі скидав широкі розтоптані сандалі.

Перед ними була земля, вкрита камінням, — здавалося, вона з нього й утворювалася, зі змелених жорнами грудок і нанесеного вітрами пилу, що його визбирували, свій перший врожай. Падаючи в поцинковане відро, камінці глухо тенькали. Вони везли їх назад, на річку, яка впродовж сторіч, змінюючи русло, щедро розтринькувала рінь, — нехай шліфує недошліфоване, перетирає назад на пісок.

Річка текла далі над містом, змагаючись із людиною за навколишні пустирища, затоплюючи у період дощів і повеней прилеглі луки. Гуркотіли ескаватори, бульдозери розчищали берег, бетонні плити зміцнили схил, уповільнивши її переміщення, приборкавши її, яка колись давно спустилася з гір, віддалившись від них на десятки кілометрів, її ще й тепер живлять сніг та гірські джерела, утривалюючи вмирання.

Жак збився з ліку, Матильда раптом захотіла додому, і тільки квіти, що марилися, то з’являючись, то зникаючи, поширювали ефемерну наснагу. Вночі нило тіло, вранці Матильда ледве змогла підвестися. Жак уперше зауважив, як вона постаріла.

— Підсунули ж.

— А їм що.

— Зате нам. Так залишати не можна.

— Гадаєш, побіжать камінці визбирувати?

Тоді як однолітки смалили у підворіттях цигарки, розпивали чорнило і незграбно цілували дівчат, їхній син змушений був теліпатися з Матильдою на базар. Вони майже силоміць кілька разів узяли його на город, нехай походить, відчує красу природи — Жак із Матильдою вірили в синовий потяг до прекрасного.

Якби не кам’янистий ґрунт, дощі перетворили б доїзди на непрохідне багновище. Мжичило, крихітні частинки вологи трималися в повітрі, утворюючи туманоподібну завісу, в якій автомобіль намацував шлях, наче заблукалий жук, поводячи жовтими очима-вусами. Вода стояла всюди — в рівчаку, на городі, в повітрі, насичувала одяг, роблячи його важким і незатишним, осідала сірими павучками на капоті, звідки стікала, зібравшись великими краплями, вділ. Сірники шипіли, спалахнувши білою іскрою та здимівши, гасли.

Вернувшись домів, Жак і Матильда відкоркували вино — прозберігавшись у хатньому барі, воно було старшим, ніж їхній син. Жовтою етикеткою вився довкола напису КАБЕРНЕ виноградний пагін. Жакові з Матильдою було так, наче відкоркували свою молодість.

Свій перший і останній ґлінтвейн Матильда пила в кафетерії, куди навідувались якийсь час після того, як побралися. Почепивши вивіску «КАФЕТЕРІЙ», цю колишню ресторацію перетворили після війни на заклад громадського харчування, в якому, переживши кілька влад, кожна з яких могла втриматися тут лише на багнетах, продовжував працювати офіціант на химерне ім’я Куба. За вміння лавірувати між столиками, втримуючи на кінчику вказівного пальця тацю, його винагороджували щедрими чайовими. «КАФЕТЕРІЙ» залишився єдиним закладом, у якому тоді ще подавали ґлінтвейн.

«Ґлінтвейн для молодят», — покружлявши в повітрі разом із тацею, полив’яні горнятка кольору опівнічного неба перекочували на стіл, ударивши в ніздрі запахом гвоздики і розігрітого виногрона. Тієї зими морози сягали тридцяти й більше ґрадусів.

«Ґлінтвейн?» — сьогодні у «КАФЕТЕРІЇ» знизують плечима. Підігріте вино — хто ж його гріє? Ґлінтвейн відійшов разом із Кубою, померлим у самотині, без родини і друзів. Колись дуже давно Куба мав матір і брата, їх розстріляли у сорок третьому, на вулиці, перед будинком, а Куба, розносячи напої й наїдки, й далі всміхався — журливою усмішкою. Всміхався, обслуговуючи убивць за столиком, щоразу за тим самим, що його будь-хто інший не наважувався займати. Про Кубу подейкували, що зі страху і горя він звернувся з розуму.

Подія, що сталася по якімсь часі, це тільки підтвердила, одначе знайшлися й такі, кого вона переконала у протилежному. Незадовго до відступу до ресторації, де за столиком, як звикле, поцмулюючи коньяк, різались у карти вбивці Кубиних брата і матері, вдерлися партизани. Може тому, що Куба надто раптово зупинився, таця ще якусь мить продовжувала рухатися вперед, проте вже за секунду в напрямку, куди вона прагнула, різонули, розітнувши повітря, три автоматні черги. Запала тиша. У цій тиші Куба з повільною, якоюсь підкресленою врочистістю дійшов до столика і, дочекавшись, коли таця, що божевільним вихором затанцювала на пальці, зупиниться, з властивою йому спритністю опустив перед закривавленими есесівцями карафку. Хтось нібито навіть почув, як Куба, ледь уклонившись, прорік: «Ваше замовлення, панове!» — нічого особливого, він казав так завжди.

Сьогодні в «КАФЕТЕРІЇ» інші столи і стільці, ніж тоді, коли, розписавшись, Жак із Матильдою знайшли в ньому прихисток від дощу, що лив, наче з відра, і потім, коли принагідно туди завертали: душок спирту й дешевих закусок виповзає крізь кепсько припасовані різьблені двері надвір. Ідучи на базар, Матильда іноді робить гак. Зупинившись неподалік, прикипає до вікон. Наче за ними попиває ґлінтвейн їхня із Жаком молодість.

Матильдина пристрасть до приправ виявлялась у триманні пакуночків і наповнених зіллям дзбанків, слоїків з-під майонезу «провансаль», кількість яких із повільною невблаганністю множилась. У продуктових крамницях приправи покоїлись у найвіддаленіших шухлядах, запорошених закутках скляних вітрин, звідки їх відважували, наче щось бридке, до чого силувала безсоромна примха розбещеної сонцем і теплом Півдня, звідки походила, Матильди. Попорпавшись, Матильда дістає з полиці гвоздики — перетривавши у пожовклій торбинці роки, їхній запах війнув подібною до яскравого спогаду свіжістю.

З розігрітого на газовій плиті кухля шириться запах винограду з терпким алкогольним присмаком. Додавши цукру, Матильда приправляє напій пучкою брунатних пуп’янків і корицею. Майже одночасно Матильда і Жак ближче присуваються одне до одного, їхні щоки беруться рум’янцем. Невиразне, пойняте серпанком перестояної духмяності минуле видається їм таким близьким і привабливим. Бентежно прокравшись повз кімнату, де син дивиться телевізор, Жак із Матильдою нечутно зачиняють позаду себе двері спальні.

8

Ранок нічим не відрізнявся від інших осінніх світанків — сірий, сльотавий; з голих слизьких гілок скрапувала волога. Жак із Матильдою прибули на город, де на них уже чекала мряка. Крізь захмарене небо блідо сочилося місячне сяєво — ліхтар, неспроможний освітити самого себе. Ступивши крок, Жак розчинився у мряці, наче був частиною, що нарешті знову злилася з безмежною, всеохопною стихією.

— Ти де? — гукнула, опустивши вікно, Матильда. — Вертайся вже. Кажу ж тобі, повертайся.

Город осів, лише на покуттях майбутньої хатини здіймалися пірамідки відкладеного на фундамент каміння. Надія ще цієї осені засадити бодай одну грядку з кожним днем віддалялася у безпросвітні тумани. Якщо вирушити геть від гір, то вже за сотню кілометрів земля стане маснішою, повільно переходячи в чорнозем, за яким почнеться рівнина, де леміш батує скиби, наче домашній сир, переорюючи пам’ять про голод і мор.

Наближаючись до зупинки, Жак бачив Матильдину знетерпеливлену постать у зеленуватому пальті, поли якого підвіював вітер.

— Сідайте, мадам.

Почав було лічити прожиті разом роки, але позаду засигналив автобус.

Котячись отак уперед, Жак ладний був би ніколи не зупинятися, проте вже на найближчому світлофорі змушений був поспішно натиснути на гальма. Їм залишалося до пенсії не так уже й багато, допрацьовували радше за інерцією, ніж із ентузіазмом, — Жакові довше, ніж Матильді. Підкотившись під вагон, що тримався на підпертих кам’яними плитами дерев’яних бантинах, Жак заглушив мотор. Дивився, як Матильда входить у відчинені навстіж двері — в опалювальний сезон приміщення перетворювалося на душогубку. Дивився ще й тоді, коли Матильда ввійшла, і щойно по якімсь часі увімкнув стартер.

Об’їзну дорогу, якою користувався двічі чи тричі, переасфальтували, автомобіль котився плавно, праворуч місто з верхотурами новобудов, над якими стриміли крани, понад край тяглися бараки, ліворуч пустище, за яким у видолинку тулилося перше сільце. Трохи далі починалася лісосмуга — кущі й дерева зрослися з роками в придорожні хащі, над якими спиналися крони тополь із усохлим гіллям, де паразитувала омела.

Лісосмуга обірвалася раптово, відкривши узбіччя з тягачами і краном, що пиркав чорним димом, тримаючи у повітрі руру.

Прокотившись уперед, Жак залишив автомобіль на узбіччі зустрічної смуги.

— Я до начальника. Маю справу.

Вже за мить перед ним стояв широкоплечий опецьок у будівельному шоломі.

Жак показав на завислий у повітрі метал.

— Цілу?

— Шматок. Метрів на три.

Опецьок зміряв Жаків автомобіль:

— А транспорт? Везти доведеться своїм ходом. У нас напряжонка.

— Що робити? — можливо, Жак це й не вимовив.

— Багажничок на дашок, і за миле діло, — робітники, які, збившись у гурт, зацікавлено слухали, почали розходитися.

У гаражному кооперативі о такій порі нелюдно: сторож, кілька пенсіонерів, які, нікуди не їздячи, щодня миють свої розвалюхи. Причіпний багажник висів під стелею, вкриваючись порохами і павутинням, — Омелян Лопата давно вже ним не користувався. Ніщо ні з чим так разюче не контрастувало, як цей чоловік зі своїм «запорожцем». У свої сімдесят почувався, наче розміняв хіба п’ятдесятку. Сорок п’ять років дальтонік Омелян Мирославович Лопата лишав у дурнях державтоінспекцію, визудивши фігури і числа в екзаменаційній книжечці, що їх йому зачитувала майбутня дружина.

— Я тільки туди і назад.

— Бери та їздь здоровий. Я чув, у тебе город.

З багажником Жак добряче помарудився.

— Триматиметься, Марковичу, — запевнив сторож, спостерігаючи, як Жак підкладає на місце розсохлих ґумок клапті картону. — То все дурниці. Хочете, я Вас картопелькою пригощу? Свіженька, щойно зварена.

То все дурниці, — тримаючи руками кермо, наспівував Жак, достосувавши мотив популярної пісеньки. Дурниці, дурниці — співав уголос, проскакуючи всі як один світлофори.

— Три метри і ні міліметра менше, — кран опустив металевий утинок на Жаків автомобіль.

— Якщо не секрет, нащо її Вам? — поцікавився опецьок, застромляючи Жакову червону десятку, мов нічого не вартий папірець, у нагрудну кишеню.

— Для городу.

— Нафтоньку помпувати? — на цьому жарті попрощалися.

То все дурниці, дурниці… Починало мжичити. Вилізши з канави, Жак припав губами до зеленої пляшки — газ шугонув у ніздрі. Напій смакував дюшесом.

Порожні пляшки Жак відносив до розташованого біля гастроному пункту приймання склотари, навколо якого вешталися пияки. Чи то з жалю до них, чи зі своєрідного зацікавлення приймальник часом завертав іще цілком добру тару, аби потім прийняти її від представників цього нового суспільного прошарку, якого ставало дедалі більше, заплативши половину вартості, після чого пияки зникали, щоб у сусідньому гастрономі отоваритися дешевим чорнилом.

На в’їзді до гаражного кооперативу стояв під світлом ліхтаря, вважаючи своїм обов’язком продемонструвати, що не спить, сторож.

— Боже помагай.

— Дай Боже, — майже автоматично привітався Жак.

— Сувенір, еге ж?

— Еге ж.

— Пізно вже.

Жак кивнув.

— Ще один змарнований день, — сторож намагався вичитати в Жакових очах бодай якесь пояснення.

Жак не вважав дні змарнованими. Навіть у ті кілька разів, коли був близьким до відчаю, він раптом відчував, як усередині його єства відкривалося незбагненне зглиб’я, — те відкривання завжди було пов’язано з обличчям його батька, що на мить пролинало у пам’яті, і з малюком, за якого хапався, мов за рятівну соломинку. А ще Матильда, але Матильда вислизала і пливла, як той листок-човник.

— Та от прогуляв смолянисту, — Жак звеселився із власного дотепу. — Город показав — там їй небавом жити.

Сівши за кермо, Жак побачив, як сторож позаду асистує, вимахуючи руками.

Коли вкочувався досередини, рура жалісливо заскреготала.

— Дурниці, — сказав сторож, вивчаючи смолянистий слід над входом.

Дурниці, дурниці, дурниці…

— Як на предмет городу?

— У мене предметів і без городу.

У малюка пушок над губою починає нагадувати парубоцькі вуса.

— Атож, на городі завжди робота, — Жак згідливо кивнув.

— Камінці збирати…

— Час розкидати каміння і час збирати, — глибокодумно прорік Жак.

— І багато вже назбирали?

— Мусимо. Знаєш, це таке відчуття. Коли воно твоє, ти сприймаєш його зовсім по-іншому, розумієш?

Малюк не розумів.

— Ех, — замріяно зітхнув Жак.

— Який сенс?

— Сенс… — Жак поплескав малюка по плечі. — Натягай штани, мудрагелю.

— Я ненавиджу, коли ти мене штурхаєш!

Жак розгубився:

— Чому б я тебе штурхав?

— Твій батько з любові, — втрутилася Матильда.

— До сраки мені така любов.

Матильда здригнулася.

— З любові дід бабі око вибив, — спробував пожартувати Жак.

— Поїж супчику, — Матильда змінила тему. — Дивися, який гарний, теплий.

— Не хочу.

— Їж, — примовляв Жак. — Від не хочу ситим не будеш.

— А я вже ситий такими… такими… — він проковтнув слово, якому так і кортіло зірватися з язика.

Жак із Матильдою вражено перезирнулися.

— Хто ж мені помагатиме? — повів Жак перегодом.

— Нема дурних.

— Але ж це наше!

— Шукайте собі когось іншого. Мені ваш город не потрібний.

— Навіщо так розмовляєш? — мовила Матильда докірливо.

Наче човен, що сахається берегів, летячи в обійми бурунів-круговертей. Матильді несила було дивитися, як харчується ковбасою та хлібом, запиваючи з пляшки магазинним молоком, а з її супів, наче з помиїв, виловлює шматки картоплин, що їх Матильда намагається вкинути більше, від чого страва нагадує раґу. Тільки від її картопляного пирога, який намагалась пекти частіше, не відмовлявся.

Син уплітав ковбасу вранці та ввечері, витрачаючи на неї кишенькові гроші, що вони давали йому на кіно, книжки, морозиво, і Матильда із Жаком не знали ліку, скільки він її споживає. Ще раз спробувавши віддати його на спорт і, як і всі попередні рази, зазнавши провалу, Жак і Матильда дивились, як потворнішають його стегна й живіт — усупереч запевненням ескулапів, організм урешті застрайкував, незугарний пускати все оте в ріст (у цьому малюк був цілковитою протилежністю Жака). Тоді як учні, коли їх у школі запитували, ким хочуть стати, називали такі ремесла, як хірург, космонавт, будівельник, директор, комбайнер, він мріяв бути працівником м’ясокомбінату, а в питальниках напроти графи «хоббі» писав: «Ковбаса». Йому дужче за все кортіло опинитися біля її джерел, якнайближче до місця, де зосереджено таємницю виготовлення, щиросердо шкодуючи, що такого плоду не трапляється у природі. Коли вчителька запитала, чому його не цікавить географія, якою захоплюються всі без винятку хлопчики, він щиросердо відповів: «Бо немає країни, в якій росла би ковбаса». Ковбаса навіювала йому думки про непрактичну абсурдність світу, всіх отих тополь, кленів та яворів. Як дув західний вітер, жадібно вбирав ніздрями насичене м’ясокомбінатівським духом повітря.

— Хоч одну ложку.

— Смакота! — підтягував Жак.

— Їж свою смакоту.

— Не вийде з тебе Геракла.

— А я й не хочу бути Гераклом.

— А ким?

— Ніким!

— Бодай ложечку, — далі благала Матильда.

— Задовбали мене! — вискакував із-за столу.

На короткозорих очах блищали сльози.

— Ми ж як краще, — відступала Матильда.

— Відпусти! — кричав, випручуючись із Жакових обіймів.

— Ти нас неправильно розумієш, — хекав Жак, якому від схвильованості й борюкання бракло повітря.

— А ви мене розумієте?!

— Їж уже ковбасу.

Матильда здалася, проте Рубікон було перейдено.

— Сама їж!

— Ми тобі не шкодуємо.

— Ага.

— Що ж ти таке говориш?!

— Зажали — вдавіться!

Грюкали двері і западала понура мовчанка.

— Не треба було так, — казала нарешті Матильда.

Жак знизував плечима.

— Хай би вже їв, що хоче, — додавала розчавлено…

На липі біля входу до гаража заскрекотіла сойка. Жак підвів погляд, шукаючи її серед оголеного гілля. Вже виїжджаючи з гаражного кооперативу, Жак із Матильдою побачили, як удалині, вигулькнувши з бічної вулички, повільно чалапає їхній син.

Мовчки котячись автошляхом, Жак із Матильдою були свідками не зрозумілої їм боротьби, що відбувалася в ньому. Адже гнітило його все: черепашача їзда, вони, батьки, які за всі ці роки, що тряслися над ним, стали йому осоружними, рура, нависання якої сприймав за особисту образу. «Який він зробився нервовий!» — журилася, пестячи його скрадливими поглядами, Матильда. «Спокійно, малюче, це все минеться, — втішав себе Жак. — Гадаєш, я ніколи не був підлітком? А мені доводилося скрутніше, ніж тобі, це вже точно».

— Чому ж ти не залишив її на городі? — запитала Матильда.

— А як?

— Як то, як?

— Самому тяжкувато приступитися.

— А як ти її повантажив?

— Не я, а кран.

— Ти її купив?

Жак кивнув.

— За скільки?

— Десятка.

— За шмат заліза?

— Шмат… — мугукнув Жак. — На дорозі не лежить.

— Гроші теж.

— Нам її як стій треба.

— Це вони?

— Що?

— З тебе заправили.

— Ні.

— То чого ж ти?

— Могли й більше.

— Дав би п’ятку, а там подивився…

Колись у дитинстві Жак знайшов на дорозі підшипник, тер і чистив, доки той завиблискував, як новий. Зберігав знахідку в шухляді, виймав, подовгу роздивляючись, мов діамант. Коли покидав село, в оперезаній ременем батьківській валізі між невигадливим вбранням, з якого вже почасти й виріс, варениками і документами лежав підшипник. Він і зараз покоїться на полиці у Жаковому гаражі. Жак розгортає папір і дістає його, свій талісман; вглядаючись у відполіровану поверхню, бачить хлопчика, який біжить полем, на якому колоситься пшениця.

— Ти мене зовсім не чуєш, — докоряє Матильда.

Від її голосу хлопчик зникає. Жак і Матильда мовчать. Син також. «У нього слово на вагу золота», — каже вчителька, і Матильда вловлює в її голосі глузливу нотку. Їй ніколи не вистачало часу — робота, робота, робота, від ранку, як іще не розвиднілося, до вечора, коли знову темніло, і тільки неділя була днем, коли ярмо на Матильдиній шиї попускалося.

Автомобіль зупиняється біля дерев’яних дверей, що правили за місток, а зараз лежать край розширеної канави.

— Отак-от, — підсумовує мовчанку Жак, киваючи на рівчак, де зібралась вода.

Жак розґудзує капронове мотуззя, ще раз силкується підважити «сувенір», відтак беруться удвох, Жак з одного боку, малюк з іншого — марно. Жак вивільняє з багнюки двері, прихиляє до автомобіля, налягає, упевнюючись, що вони, які тижнями витримували вагу людини і наповнених камінням відер, не підведуть і цього разу.

— На три підважуємо, — розпоряджується. — Один… Два…

На три, вирвавшись з їхніх рук, рура з гуркотом котиться вділ.

— Мої окуляри, — кричить, відскакуючи, малюк.

Матильда кидається їх витирати.

Жак дивиться на оцупок у рівчаку, просмолений хребет якого випуклюється над землею.

— Як ми її, малюче?

Малюк мовчить.

— А ковбаса теж, виявляється, дає силу, — каже Жак, по-змовницькому зиркаючи на Матильду.

Тієї миті з-за хмар над деревами, що скидають останнє листя, вигулькує пізнє осіннє сонце.

9

Незапам’ятних часів, коли річка, подрібнивши гірські брили, відступила в напрямку, де через багато сторіч виросло місто, вивільнену рівнину заполонили дерева. Й ось тепер людська рука відкидала їх крок за кроком назад. Залишившись посеред городу і нагадуючи про те, як іще недавно ліс підступав до самого села, пень не встиг потемніти, а його плато з безліччю грубших і тонших кілець нагадувало про колишню міць — про стовбур, що тримав і живив соками могутню споруду кількасотрічного дерева; спинаючись над землею, він перехнябився на один бік і частина коріння стирчала в повітря, посвідчуючи, що його вже звідси хотіли раз витягнути, та він не дався. Жак відкладав вирішальну зустріч.

Й ось стояли вони, троє людей — чоловік, жінка і син — супроти нього одного, відчуваючи дивну ніяковість зайд, що вторглися не у свої володіння.

— Це ми ще подивимося, хто кого! — розпалював себе Жак із перебільшеною задерикуватістю, покликаною притлумити голос провини, що долинав із глибин єства — звідти, де пам’ять про далекий-далекий час, як людина жила у злагоді із природою.

Зараз вона була їхнім суперником, стримувала, розсипавши каміння, коли ж визбирали, виставила найзатятішого вояка. Обмотузавши, Жак спробував потягти — де там; взялися втрьох — марно; хилили вліво і вправо — ні руш.

— Упертюх! — гарикнув Жак з неприхованим визнанням.

Підкріпившись, вони з новим завзяттям заходилися відтинати і перепилювати коріння, яке з одного боку стирчало над землею, мов напнуті линви, а впоравшись, обкопували місце, відділяючи пень від землі, позбавляючи його соків, що, здавалося, й досі напували його нездоланною силою. Аж коли натужно загудів мотор і напнувся струною трос, тоді, та й то не відразу, пролунав глухий тріск, мовби зойкнуло, йдучи з життя, скалічене, але ще притямне створіння.

Почувалися ніяково, спантеличено.

— Відтягни його в поле, — сказала Матильда.

— Хай залишається, — Жак вагався. — Адже це і його земля.

Верталися втомлені, приголомшені, спустошені перемогою.

Навесні довго не сходив сніг. Від гноївок за селянськими стайнями розповзалися жовтуваті струмки, збираючи дорогою вологу талого снігу. Тільки-но пригріло сонце, дороги занурилися в калюжі, а невдовзі стали непроїзними. Залишивши автомобіль край села, Жак вибирав місця, де було не так глибоко, проте вже за кілька десятків метрів у черевиках чвакало. Роззувся, і холодна вода з рештками недоталого снігу обпікала ступні.

Скинувши смушеву шапку, пень бовванів над землею, де ще не встигли оселитися людські сади та хатини. Жак умостився на ньому, підібравши ноги й опершись на них підборіддям. Знизу здіймався холод, згори млоїлося перше весняне проміння. Порівняно з крижаною землею, деревина видавалася майже теплою. Долинаючи від лісу, розірвав навколишню тишу скрекіт птаха — раз, удруге, втретє.

З гаража додому Жак чвалав босоніж; почеплені шнурівками за дужки відра, в якому гойдалися залишки пророслої картоплі, звисали додолу його шкарбани. Звертаючись до власника кавової лади, який саме вигулькнув із проїзду, сторож скрушно похитав головою:

— Щось воно з Марковичем не теє.

Щонеділі лада з водієм за кермом, жінкою та донькою вирушала до приміського ресторану, де подавали борщ з вушками, на величезній пательні шкварчало м’ясо, а в облаштованій під гуцульський стиль залі з гучномовців-тумб, заклечаних запорошеними вишиваними рушниками, гоцали, розшвиргуючись приміщенням, коломийки.

Він був завідувачем бази, вона грала не першу, але й не останню скрипку в міському відділі освіти. Ця остання обставина одного дня привела Жака й Матильду на поріг їхнього помешкання — Жака з букетом троянд і пляшкою коньяку, Матильду з коробкою шоколадних цукерок. Розмістилися у вистеленій туркменськими килимами вітальні. Як здавалося, що топиться у м’якому фотелі, Жак робив хапливі рухи, які дещо вибивалися з неквапного темпу розмови.

Завідувач бази та його дружина виявилися людьми гостинними, позбавленими пихатості заможних і добре влаштованих міщан; не будучи номенклатурниками, належали до прошарку, який, однак, мав безпосередній доступ до благ матеріальних і духовних, що легко конвертувалися в матеріальні, чому Жак і Матильда були яскравим підтвердженням. Жак і Матильда пили чай з широких плитких чашок, що їх господарі називали піалами, Жак наминав канапки з ікрою. Завдяки сприянню цього подружжя синові шкільні справи в ділянці, що провисала, загрожуючи дати тріщину, покращилися.

«Якби не були такими доброзичливими, можна було би подумати, що гидують», — підсумувала Матильда їхій другий, невдалий візит, коли вони з Жаком прийшли висловити вдячність. «Вони плавають у достатку», — знизав плечима Жак. «Авжеж, їм смішно з наших цукерок», — згодилася Матильда. «Вони зробили нам неоціненну послугу», — нагадав Жак. «Ти їхню дочку бачив?» — Матильда змінила, насправді ж лише врешті підступила до теми, яка її, власне, й цікавила. «Дівчина як дівчина», — Жак не знав, що сказати. «Нашому б таку пару», — висловилася прозоріше Матильда.

— І що воно з ним? — дивувався сторож.

— Отак подивитися, наче безхатченко.

— Чи божевільний.

— А був порядним.

— Такий час, що й порядні пускаються берега.

— Усе змінюється.

— Щось діється з людьми. Оце щойно руру привозив, тепер босяка плентається.

— Руру?

— Атож. Нащо вона йому, запитаєте?

— Справді. Може, будується?

— Газогін прокладає.

— Жартуєте.

— З Сибіру в Європу.

— Та ну!

— Ха, — багатозначно вигукнув сторож.

Сторож, який випитував усіх про все і за роки праці знав чимало небилиць, недолюблював Жака. Відчуваючи це, Жак намагався прослизнути в гараж непоміченим, через що сторож проникався ще більшою підозріливістю. А що, як вона крадена?

— Застудиться, — похитав головою завбази, дивлячись услід босоногій постаті, яка віддалялася.

— Загартовується, — процідив сторож, наче його було заскочено на чомусь гарячому.

Матильда запопала Жака в ліжку — у светрі, шалику, в’язаній шапці, що їй не сподобалося, ні блиск у його очах, коли прохрипів їй назустріч: «Весна».

Весна розібрала Жака ще на роботі. Процокотівши зубами, опівдні доплуганився до медпункту, звідки медсестра відіслала додому.

— Тату? — харамаркав, утупившись невидющими очима в Матильду, яка стояла над ним із теплим питтям.

— Ти мариш, — але він, здавалося, не чув.

— Тату, то я, — белькотів.

Обклавши охопленого лихоманкою чоловіка оцетними компресами, Матильда опустилася на стілець і відчула втому, наче всі роки враз навалилися на неї. Куплений колись на перші спільні гроші стілець, на якому вже давно облущився лак і вичовгалася матерія, якою було обтягнене місце для сидіння, залишився зараз її єдиною опорою.

— Тату, я одружився.

— Спи, — зітхнула Матильда.

— У мене малюк…

Ступав розпеченими жаринами назустріч землі, що мріла попереду. Дійдеш — твоя. Вогонь пік ступні, а він ішов, закусивши, щоб не закричати, губу, і як доходив до кінця, почув голос батька, якого втратив…

Відколи батько, воскресінням якого Жак не встиг навтішатися, відійшов удруге, того разу назавжди, в Жакові оголилося провалля, що мало одну й ту саму нав’язливу подобу втупленого в нього ока. Ховали нічної пори в саду, що похило спадав до кам’яного подвір’я. Без проводжальників і труни. Поклавши тіло у полотно. Наче поділяючи їхню скорботу, на свіжу землю зійшла роса. Тулився, затінений деревами і порічником, хрест без дат та ім’я. І тільки як наставала осінь, могила рясно вкривалася плодами.

Прогріте пізньовесняне повітря повнило груди, лагідна прохолода нічим не нагадувала про зимові морози та бездоріжжя березня. Може тому, що вірив у чудодійну силу, мед поставив Жака на ноги, проте він раз у раз зупинявся відсапатися, так що Матильда була вже далеко попереду. Вряди-годи метал дзоркав, наштовхуючись на заховане в землі каміння.

З термоса здіймався літеплий запах вареної картоплі. Жак доїдав її, вимащуючи рештки хлібом. Коли не було вже нічого і в ті місяці, як із прилавків зникав хліб, залишалася картопля — її варили, смажили, запікали; терли на деруни і вимішували під зрази, робили начинку для пирогів і товкли на ліниві вареники, додавали до тіста і поливали мутною борошняною юшкою.

Незчулися, як літо похилилося до кінця, мов обтяжений соками колос. Їм кортіло побачити плоди землі та рук своїх, випередивши дощі, що невдовзі литимуть без угаву, затоплюючи все навколо, проникаючи в оселі, насичуючи одяг, просотуючи вологою мури, доки одного дня, скільки сягало око, лежав сніг.

Жак укотре встромляв заступ, і вкотре, нагнувшись, дошукувалася плодів Матильда. З обережністю, на яку тільки був здатний, Жак розгортав землю, щоб, почувши Матильдине «Жодної!», супроводжуване зітханням, що скидався на стогін, вигукнути «Не може бути!», заперечуючи мовби не Матильді, а природі.

Вони завважили її одночасно, дрібну, замурзану.

— Ось вона!

— Обережно!

Схопили, наче могла зникнути, мов та примара.

— Яка манюня, — примовляла Матильда, як над живою істоткою, очищуючи від землі.

— Хоч така, — белькотів Жак.

Грудка виявилася камінцем, що їх вони визбирали сотні й тисячі та які траплялися й далі. Притулившись одне до одного, наче шукаючи прихистку, Жак із Матильдою стояли в тупому безмов’ї. А таки назбирали кілька тузенів — врожай, вирощений через багато років потому, як покинули батьківські гнізда. Втішалися, наче подружжя, яке по тривалих роках сподівань дочекалося дітей. Втупившись у газету, Жак слухав, як шкварчала на кухні, просякаючи часником та олією, картопля. Виповзши через кухонні двері на коридор, духмяний аромат поповз у віддалені закутки, щоб окублитися у найвіддаленішій кімнаті — спальні. Й уже не таким важливим видавалось Матильді, що чистити її, дрібну, було не меншою карою, ніж вирощувати і збирати. Жакові, який відклав газету, тим паче.

Жакові, який, ходячи тут щодня, уподобав облицьовану випеченою цеглою двоповерхову садибу з дашком над входом, ніяк не щастило з’ясувати, чи має будівля з того боку, побачити який з вулиці годі, балкон. Будинок мовби помилково заблукав у не свої широти, опинившись південніше, ніж надиктовувала його архітектура. Такі траплялися на вулицях прибалтійських міст, куди Жак вирушав у відрядження, мов за кордон. На тій іншій планеті, де він прокидався, переспавши ніч, були універсами з кошиками на вході, доглянуті вулички і скверики з лавами та майданчиками.

Фантасмагорія брижила розум, після справ забивався в куток вокзального кафетерію, однаковою мірою окрилений, як і зморений. Із задуми Жака виривав мелодійний жіночий голос з акцентом, який спілкувався з ним через гучномовець, повідомляючи про його потяг. У ще більшому сум’ятті Жак сідав у вагон, аби наступного дня вийти звідти із відчуттям, ніби повернувся з книжки Андерсена — тієї першої, яку малюк купив сам.

Коли щастило завершити справи раніше, Жак, уплівши у відомчій їдальні рибну юшку і подвійну порцію дерунів з оселедцем, усамітнювався на лаві відлеглої алейки в якому-небудь парку, де сидів, обхопивши руками портфель, доки йому робилося добре, майже як у невагомості, що вкутувала зовні, однак більше зсередини лагідною периною. В такі миті йому хотілося залишитися назавжди тут, де його ніхто не знає, навколо ростуть сосни, а вгорі, перекрикуючи шум моря, ячать чайки. Жакові, який на мить забував про Матильду і малюка, здавалося, що він — хтось інший.

Тільки-но оаза садиб залишалася позаду, збоку виринали багатоповерхівки, яких тоді, як отримував гараж, у цьому місці не було: всі вони виглядали на один копил, із недбало наліпленого тиньку вгадувався їхній молодший вік. Вижила, притулившись над самою дорогою, жменька дерев’яних халуп із садами з потаврованою ґудзами репаною корою. Прагнучи сонця і простору, рослини подавались у протилежний від новобудов бік, скидаючись на застиглі у втечі істоти. На урізаних людських подвір’ях порпалися кури, походжав півень, здивовано глипаючи на автомобілі, що шурхотіли повз паркан, і геть байдужий до панельних почвар, які нависали над ним сотнями вікон-більм.

На останній перед перехрестям садибі у марному змаганні з новобудовами за минулий рік виріс ще один поверх, з балконом-кружґанком, оточеним балюстрадою з бокатими гіпсовими стовпцями. З цією садибою Жак мав свої, нікому не звірені інтимні стосунки, підгодовуючи собаку, який полюбляв вискакувати на вулицю.

Ось і зараз, упізнавши Жака, пес вимогливо гавкнув, проте цього разу його осмикнув владний голос господаря. Не вступаючи один з одним у розмову, Жак і господар садиби віталися, як знаються і вітаються люди, не поєднані жодними іншими нитками, крім шляхів, що приводять до тієї близькості, яка рано чи пізно спонукує виявляти мінімальні знаки взаємної уваги. Уже кілька тижнів Жаків погляд зашпортувався об скидані на подвір’ї будівельні відходи, з яких визирали ще майже цілі цеглини.

— У таку рань?

— До гаражу.

Жак остаточно зупинився з намотаною довкола зап’ястя торбою з рештками свинячої ратиці, на якій Матильда зварила холодець, одначе почастувати пса у присутності господаря Жак не наважився.

— Сідлати коня?

— Атож.

— Поскачемо?

— На город, — потвердив Жак.

— О, — мовив чоловік, який працював начальником зміни на підприємстві, розташованому між цвинтарем і дорогою, що спадала до річки. — І давно, маю на увазі город?

— З минулого літа, — відказав Жак. — Точніше, з початку осені.

— А я й не знав.

Жак вибачливо знизав плечима.

— Далеко?

— За Зубрами, — пояснив Жак.

— Мальовнича місцина.

Жак зітхнув:

— Каміння… Визбируєш, а йому кінця-краю не видно.

— Будуватись, либонь, плануємо? — поцікавився начальник зміни і сам же й додав. — Що за город без хатини?

— Планую, — погодився Жак, покосившись на насип.

— А-а, — махнув той рукою. — Все ніяк не вивезу — машину годі оформити.

Жак кивнув.

— Колись і питати нікого не треба було, — докінчив Жаків співрозмовник.

Начальник зміни знав, що Жак підгодовує його вовкодава, і бачив, як восени підбирає опалі з дерев на вуличний тротуар плоди.

— Як щось підходить, можете забирати. Тільки там майже саме сміття.

— Трохи цегли.

— Ет, відходи, — начальник зміни махнув рукою. — Нічим іншим посприяти, на жаль, не можу. Тепер усе доводиться силоміць видирати. І нікого не цікавить, що ти все життя проувихався.

Жак кивнув.

— Не ті часи. Думав розбудуватися, доньку із зятем переселити, онуки ближче були б, а так тільки дах підняв і все.

— Онуки?

— Троє. Найменший позаторік народився — ще під столом пішки ходить, а вже з характером. А діда любить, — задоволено розповідав начальник зміни. — Лише от дочка свариться, мовляв, привчаю на руках сидіти. А я кажу: то й його, що посидить, поки малий.

— Атож, — погодився Жак, подумавши про свого малюка, якого теж колись носив на руках, а ще на коркошах.

Крім багажника безкоштовних, переважно надбитих цеглин, Жакові — за пів ціни — перепав ще й цемент.

— Нажився на нас, — не вгавала Матильда.

— Цемент подорожчав, до того ж спробуй дістати, — нагадував Жак.

— Гадаєш, він його купував?

— Виписав. Звідки я знаю?

— Хіба не знаєш, як виписують?

— Яка різниця?

— Тобі ніколи немає різниці…

— Цеглу задарма віддав, — виправдовувався Жак.

— Сміття.

— Міг викинути.

— Нащо, як ти це за нього зробив, ще й подякував?

Ощадячи цемент, Жак сипав шутеру та піску щедріше, ніж вимагали пропорції, і якби щастя не усміхнулось у вигляді цегли, яку Матильда таки вибила на роботі (вартість вирахували з її заробітку за максимальною, як їй здалося, ціною), фундаментом усе б і завершилося.

Тієї самої зими, коли хатину, на добудову якої забракло кількох сотень, якщо не менше, цеглин, замело снігом, Жакові й Матильді припинили виплачувати зароблені гроші.

Повідомивши про затримку, віконце їхніх бухгалтерій замкнулося, щоб більше ніколи вже не відчинитися.

— Збудувалися? — начальник зміни гукнув Жака, який, не маючи чим почастувати пса, прошкував протилежним боком вулиці.

— Не добудував, — Жак підійшов ближче.

— Не пофортунило.

Жак знічено кивнув.

— Що вдієш — криза. Хто ж знав, що подібне настане? Раніше, то й слова такого не знали — не те що тепер: варнякай, що хочеш. Скільки поверхів?

— Немає поверхів.

— Я на Вашому місці горище розбудував би. А мешкаєте?

— Та все там само, — Жак показав рукою в напрямку, звідки прийшов.

— Пригадуєте, як казали, мовляв, буде ще й на нашій вулиці свято.

Жак пригадував; вулиць багато, а свято, якщо ще колись і буде, — не факт, що на їхній.

— Місто треба покидати, — начальник зміни підніс палець. — Скрутні часи настають, у такі й блат не врятує, не те, що колись.

— Ех, — Жак зітхнув. Швидкими картинами пропливли перед ним сад, ставок із коропами, ротонда, в якій полюбляли сидіти удвох із Матильдою, — пропливли і так само, як пропливли, розтанули.

— Зволікати не варто, — мовив начальник зміни і, перекинувши тему, запитав. — Кажуть, вода зникла?

— Гаряча, — потвердив Жак. — Щось ремонтують.

— Надовго?

— На місяць.

— Брешуть. Попам’ятаєте мої слова.

Жак знизав плечима.

— Я ось що, — мовив начальник зміни, назвавши знайомі Жакові вулиці. — Там склади розформовують, начебто під будівництво нового масиву.

Жак кивнув.

— …Хоча моя думка, — продовжив, — кашу заварили, щоб ласий шмат загребти: Ви тільки уявіть, скільки гектарів і майже в центрі.

— Загребти?

Начальник зміни окинув Жака недовірливим поглядом:

— Приватизація воно називається: хто що поцупить, того й буде.

— Ага, — Жак кивнув, проковтнувши подив.

— Дарма, — відмахнув тему начальник зміни. — Там шифер лежить, який усе одно на смітник викинуть.

«Мені б цегли ще», — промайнуло.

— Куйте залізо, доки гаряче, а там доленька ще щось підкине.

Складений стосами шифер узявся мохом і лише в місцях, де його колись скріплювали, зяяли діри. У суспільстві, де економічні відносини будувалися на негласній угоді, згідно з якою кожний тягнув, що міг, Жак із Матильдою належали до відносно вузького прошарку аутсайдерів, який обходився винятково своїм заробітком, з якого обоє ще й умудрялися щось відкладати.

— Не зловлять, — ні гич не второпавши, Жак вірив у сказане начальником зміни. — Це вже кінець.

— Кінець?

— Усьому кінець.

Матильда вжахнулася.

— Шифер ось-ось викинуть.

— Ти впевнений?

Жак не був упевненим:

— Начальник зміни сказав.

— Сказав… Звідки він знає?

— Він усе знає.

— Знає, — переживала Матильда, — тільки як щось, відповідати нам, не йому.

Щоразу, використовуючи причіпний багажник, Жак з удячністю згадував Омеляна Лопату. Ось і зараз: їхній автомобіль нагадував здатну пересуватися хатину, в якій даху більше, ніж житла.

— Невже його поскладали тільки для того, щоб викинути? — дивувалася Матильда, заціпенівши на передньому сідаку автомобіля, що котився, повільно завертаючи з однієї вулиці на іншу.

— Як не ми, все одно хтось узяв би.

10

Такої картоплини, як оце зараз, Матильді, скільки живе, ще не траплялося. Вряди-годи з чорно-білих світлин, опублікованих великим форматом, що заповнював порожнечу місцевих газет, усміхалися грибники та рибалки з незвичайними трофеями, мов діти з цяцьками.

«Мадам шукають насіння рідкісних квітів?» Матильда ніколи не помічала цієї крамниці, що аж просилася, аби на неї звернули увагу. Яскраво-червоні пелюстки неонової квітки, що цвіла над її входом, здавалося, шепотіли: «Заходь, завітай, не вагайся». «Флорист хрестоцвітного розряду, — відрекомендувався, запрошуючи Матильду досередини, продавець. — Особливі замовлення». «Я шукаю насіння пелюстрої хризантеми», — Матильда й згодом не була до кінця певна, проказала те дивне речення вголос чи тільки помислила.

«Ви власник крамниці?» — Матильда зашарілася. «Що ви! — заметушився продавець. — Я лише продавець». «А власник?» — діловим тоном, наче фіговим листочком, Матильда хотіла затулити сум’ятливу наготу свого запелюстреного бажання, проте коли з її губ спурхнуло оте «Я шукаю агрокартоплю…», вона збагнула, що промовляє не вона, а хтось невидимий і невідомий послуговується її довірливою вдачею. «Це не моє „агро“!» — хотіла було запротестувати, одначе голос слухався не її, а слів, що мовби заповзялися її бештати і чихвостити, дражнити та осоромлювати: «Атож, картоплю!». «Картоплю, атож», — повторював, пританцьовуючи, продавець.

Нарешті продавець сказав: «Ми торгуємо насінням рідкісних квітів, тієї ж таки, як Ви її назвали, пелюстрої хризантеми». «Не я її так назвала!» — хотіла і не могла обуритися Матильда, тоді як продавець, висунувши шухлядку, вже показував і ховав назад пакуночок. «Для Вас, мадам… Якщо Ви та, яка шукає картоплю…» «Так», — мовила Матильда з пристраснішою наснагою, ніж тоді, коли багато років перед тим виходила заміж. «Якусь певну, як Ви її назвали?» — допитувався продавець, і Матильда відповідала: «Велику, з якої родила б велика. Велика й рясна». — «Велика й рясна, — пожвавився співрозмовник. — Велика й рясна виростає у снах, у яких восени настає весна». «Наша дуже мала», — скаржилася. «Ні, це не жарт, — правив своєї візаві, — а цитата. З вірша». Матильда не знала такого вірша. «Не дивно. Цей вірш не такий відомий, як інші. І все ж. Ви хотіли, якщо я не помиляюся, картоплину?» — «Відро, — пояснювала, — для городу». — «Знаю, за містом», — кивнув. Матильда розгубилася. «Більшість городів за містом», — поквапився розвіяти її сумніви продавець: «Боюся, цілого відра ми з Вами не нашкребемо, та й я був би не я, якби навантажив таку делікатну жіночку, як Ви. Але щось я Вам запропонувати зможу».

Вздовж стін, від підлоги до стелі, здіймалися, наче в аптеці, шафи з шухлядами, на яких рябіли латинські написи. «Хвильку-секундочку, — примовляв продавець, легкограйно висуваючи і засуваючи шухлядки, виймаючи і кладучи на місце корінці, колбочки і пакуночки. — Ага! Ось і вона». Картоплину від звичайної відрізняв хіба бузковий відтінок. «Не кваптеся розчаровуватися, — вловивши її сумнів, запевнив, розшаркуючись перед Матильдою в білій аптекарській хламиді, защіпненій темно-червоною трояндовою кокардою. — Розчаруватися завжди встигнете».

«Стривайте, — загорнувши в папір, продавець перепинив Матильду. — Це ще не все». Він простягнув флакон — такий, в якому зберігаються розчини. «Це дуже важливо. Без цього нічого не вийде». Матильда прийняла флакон з удячністю. «Флакон — закон, закон — у флакон, — приспівував, випроваджуючи її за поріг, й усе це видалося Матильді химерним і чудернацьким, — а картопля — то тільки літера. Літера, мітера, квітера…» Щойно дорогою Матильда згадала, що забула розрахуватися.

«Цього разу ми не садитимемо картоплі». Жак пробував заперечити, покликався на торішній, дещо щедріший врожай, одначе Матильда не поступалась: «Це було торік. Торік ми садили звичайну». «А чим твоя не звичайна? Нехай вродить більша, але й це не факт», — просторікував Жак, спостерігаючи, як, відкривши флакон, Матильда прискає місце, в яке щойно опустили бульбину.

Небавом із землі вигулькнув пагінець, що через місяць був уже стовбуром, а в червні — усіяним цвітом деревом. Матильда переможно, а Жак спантеличено споглядали величезні бузкові пелюстки. Жак був упевнений, що дерево вигналось просто так, адже перед тим тут уже росли дерева, чому пень був найкращим підтвердженням, а ще рештки коріння. Проте коли через якийсь час дерево заплодоносило, Жак і собі проникся вірою в диво.

Перший плід їхнього картопляного дерева гепнув того самого дня, коли на алеї, що вела до міського парку, почали тріскати кожушки каштанів. Жакові знадобилося обох рук, щоб підняти і подати його Матильді — отак якийсь час вони тримали удвох, мов на розраду старості, що була вже не за горами.

Занедбавши все інше, Жак із Матильдою плекали дерево, воно ж дарувало їм дивовижні свідчення вдячності. Час до часу Жак схиляв Матильду продати надлишок урожаю, тим паче, що його не в змозі були спожити (картоплини вистачало на тиждень), однак щоразу наштовхувався на глухий мур.

Якось, коли знову настав час збирання і городники скоцюрбилися над грядками, Жак із Матильдою підвели погляд, проте із завжди таких щедрих гілок звисали де-не-де, наче на поглум, поморщені ґараґулі. «Це все ти!» — зойкнула. Від здогаду, що пронизав її, Матильді захотілось здійнятися птахою в небо, від квиління якої зашелестіло би листя дерев у переліску.

«Ще смієш!» — докоряла. «Немає вічних дерев, — Жак захищався. — Колись і це мало всохнути». «Якби не ти, воно й далі плодоносило б». — «То все літо. Ти ж бачила, яке спекотне». — «Але ж ми поливали!» — «Водою». — «Водою!» — обурювалася Матильда. «Бо твій флакончик закінчився». — «Неправда, ти прекрасно знаєш, що я принесла новий!» — «Тоді від чогось іншого». — «Заради нічого не вартих папірців!» — «Я не продавав! — кричав Жак. — Чуєш, не продавав?!» — «Тепер воно всохне…» — не йшла, а летіла, наче справді перекинулася птахою, проте не було крамниці із квіткою, що спалахує неоновим цвітом, а двірник, метучи тротуар, тільки байдуже знизав плечима.

— Іноді дивовижні сни привереджуються, — промовила Матильда, беручи зі столу порцеляновий заварник, зелені боки якого прикрашали пелюстки квітів із чорними крапками осердь, а з горлечка звисало укрите брунатним накипом металеве ситко.

— Угу, — Жак жував бутерброд.

— Ще заварки?

Додавши заварки у Жакове надщерблене горнятко, Матильда відставила заварник на підвіконня. Чаю Матильда так і не полюбила, а цикорієві та житні напої не могли замінити їй аромату справжньої кави. Вишикувані на полицях продуктових магазинів пакунки з написом «КОФЕ» містили сурогати, в яких кавовими були лише назва і колір. Любов до кави Матильда завдячувала літературі. У ті осяйні моменти, коли у вітринах поряд зі звичними крупами з’являлись у прозорих торбинах зеленуваті кавові зерна, Матильда купувала кілограм, два, іноді й три.

У країні буків і грабів Матильда стояла за газовою плитою, досмажуючи напівсирі боби, що їх потім розтирав схожий на барильце млинок, — призначеному для подрібнювання перцю, йому було байдуже, що молоти. Матильда крутила корбочку, і він слухняно виконував рух за рухом.

Кава допомагала ступити на ту сходинку, з якої можна було починати день. За кавою розвиднювалися молозивні ранки, і навіть коли плівка з молодим власником кавової плантації суттєво потьмянішала, кава продовжувала парувати над емальованим кухлем, поширюючи заворожливий аромат. І це не те що не було перебільшенням, а навпаки, лише приблизним описом відчуттів, які розбуркував дивовижний напій у Матильді, доки одного дня дільнича терапевт, вимірявши тиск, порекомендувала якнайшвидше із цим покінчити — їй, чиї стосунки з кавою налічували не один рік і навіть не десять! Матильда започувалася раптом самотньою. Дрібна банкнота, застромлена в паніці у медхалат, пом’якшивши вердикт, цілком скасувати його не змогла.

Замість поліетиленових торбин із блідими кавовими зернами у вітринах продуктових крамниць та мінімаркетів заряхтіла кава польського, італійського і німецького фасування, замість індійської, яку привозив колись із відрядження Жак і запаси якої давно вже вичерпалися, з розмаїтими, незвичайними і привабливими візерунками, розчинна, у зернах, мелена — переставши раптом бути дефіцитом, вона стала водночас недосяжно дорогою, тож Матильда розглядала це розмаїття, крутилася неподалік від перших приватних кав’яреньок, покрадьки вдихала аромат, що виповзав назовні, вряди-годи дозволяла собі, приховуючи від Жака, однісіньку філіжанку. Ось, нарешті, й вона дожила до омріяного часу, коли було все.

Іноді вона «забувала» запарити чай, і Жак, байдужий до таїнства кавування, неохоче сьорбав гіркуватий напій, підступний вплив якого йому не подобався: перехлестуючи його власний, даний природою безтурботний настрій, він так само хутко залишав по собі порожнечу, в якій чутно було, як скрегочуть на зубах, мов навіяний вітром пісок, нерозчинені фуси.

— Уяви собі дерево, таке крислате, як дуб, тільки замість жолудів на ньому росте картопля, величезна картопля!

— Картопля… на дереві…

— На дереві!

— І ми збирали її…

— Атож!

— Цікаво, чи можливе таке насправді?

— Звідки ж тоді беруться сни?

— Наснитися може будь-що, — не сумнівався Жак, більшість сновидінь якого стиралася одночасно із прокиданням, одначе сьогодні він теж мав що розповісти.

— Але ж хлібне дерево існує!

— Можна подумати, що на ньому ростуть батони.

— А що ж?

Жак не знав, тож залишив запитання без відповіді.

— Знаєш, — мовив, кусаючи бутерброд, — мені також снилося.

— Дерево?

— Ні, що я загубив інструкцію.

Матильда мало не образилася: тут картопля завбільшки з гарбуз, а Жак зі своєю інструкцією! Картина постала перед її очима в усій виразності, з якою вона пережила її вві сні.

— Інструкцію з вирощування картоплі…

Жак розповів, як, вернувшись із наради в директора, керівник відділу запитав, хто з них городники. Жак нерішуче підніс руку: в їхньому відділі город отримали троє працівників, поміж них він. «Це, — сказав, обернувшись до нього, керівник відділу, — для тебе».

Керівник відділу простягнув аркуш із написом «ІНСТРУКЦІЯ з грамотного вирощування картоплі». Інструкція містила три основні та один додатковий розділи: «Як правильно садити картоплю», «Цінні вказівки з догляду за коренеплодом», «Про збирання врожаю» і «Настанови до правочинного зберігання». «Підпишися», — мовив керівник відділу, підсуваючи папір із розграфленою таблицею, і Жак накарлюкав підпис, що був дзеркалом його вдачі.

Коли у вересні вантажівка з номерами чорноземної області висипала картоплю до обнесеного металевою сіткою кіоска, Жак із Матильдою, як завше, зайняли чергу. Сусідці, яка звернула їм увагу на те, що мають город, Жак із Матильдою відповіли мовчазним, трішки ображеним знизуванням плечей. Люди завантажували автомобіляі, плуганили наповнені коренеплодами лантухи додому, у навколишні п’ятиповерхівки, де варитимуть, смажитимуть і запікатимуть куплене до кінця весни і початку літа.

Відділивши привізну перегородкою, Жак і Матильда починали сезон своєю. Від чищення крихітних грудок Матильді коцюбилися пальці й німіли крижі. Тоді вона підсувала низький стільчик, куплений для сина, коли йому було три роки. У цьому занятті Матильда вбачала тривання відплати за прагнення власної землі, що почалася разом з її отриманням. Під зиму, доконана дрібнотою, Матильда нагадувала Жакові, що в підвалі зберігається також велика («Ти, напевно, забув про неї» або «Подивися, як там вона, чи не почала, бува, псуватися»), одначе Жак із затятою послідовністю не сприймав натяків.

Якоїсь зими, дивлячись, як наповнюється відро, вони дійшли відкриття збирати відпадки, вивозячи їх навесні на город, де ті перетворювалися на добрива, чим Жак із Матильдою на ще один крок наблизилися до того, що фізики називають вічним двигуном, а історики, говорячи про середньовіччя, замкненим, або натуральним, господарством.

Торуючи короткий шлях попри Жаків гараж до дровітні, сторож уловлював сморід, що просочувався зі шпарин замкнених металевих дверей. Його всюдисущий ніс укривав рубець — наслідок багаторічної війни з волосинами, що завершилася капітуляцією, коли одного разу ножиці, якими їх підрізав, розкромсали ніздрю.

— Марковичу!

Жак зупинився.

— По картопельку?

Сторож узяв Жака, який лаштувався відповісти, за лікоть:

— Тепер усі йдуть по картопельку.

Після другого келиха, що був ніяким не келихом, а поіржавілою на збитих місцях металевою кружкою, коли стрілки на стінних дзиґарях наближалися до апогею його нічної самотності, сторож уявляв себе жерцем у храмі Картопляного Бога, аби вранці, прокинувшись, лякатись і каятися, не пригадуючи до пуття, правив картопляну месу, чи, як завжди, тільки збирався. Вхопивши баняк із недоїденою картоплею, що давно охолола й затвердла грудками, сторож біг до буди, де Кулька, вірний пес, уминала речові докази його радше за все не скоєного, а тільки привередженого гріха, тоді як сам сторож хутко вертався, ховаючи за пічку пляшку з рештками євхаристійного чорнила.

— Їсти щось мусимо, — Жака здивувало таке панібратство.

— Кажуть, миші з’явилися, — обережно повів сторож.

— У кого?

Жак зупинився.

— У Степановича.

Сторож пішов у ва-банк. Степанович, чий гараж розташовувався поруч, тримав запорожець з приклеєними під лобовим і заднім склом інвалідними знаками. Розчахнувши двері, Степанович спирався на них рукою, відкидав одну ногу набік, іншу застромлював досередини, опускався на сідак, після чого закидав хвору ліву, що не згиналася в коліні.

— Отакої! — Жакове здивування поволі переходило в занепокоєння.

— В тім то й річ, — сторож намагався приховати легке сум’яття не надто вдатного брехуна.

Жак мовчав.

— Може, випадково? — провадив сторож, вловивши здогад, що кружляв у Жаковій голові.

— Мабуть, — Жак думав про картоплю у підвалі свого гаража, а ще про цибулю й моркву; казали, морква з Молдавії, була вся як одна і дешева, і вони взяли її майже так само, як картоплі.

— Забігла чи завелася — хто його знає, — не дочекавшись розлогішої відповіді, сторож розвів руками.

Жак кивнув.

— А якщо не одна?

— Дві… — розгубився Жак.

— Ходіть ближче.

Сторож тримав Жака за рукав, і так вони підійшли до воріт Степановичевого гаража, з яких звисав іржавий замок на грубій, наче сарделька, залізній дужці.

— Чуєте?

Жак знизав плечима.

— Сюди, — сторож спробував нагнути вищого від нього Жака до вузенької шпарки між дверима та одвірком, який примикав до стіни його власного, Жакового, гаража.

Жак опустив відро з харчовими відходами, накрите шматком старого рядна, на землю. Газет для такого діла шкодував: що старішими вони ставали — нових уже давно не передплачував — то з непідробнішим зацікавленням Жак вчитувався у повідомлення, що викликали в ньому відчуття очуднення, неоднозначної теплоти та погойдливого абсурду, в якому розпливалися спогади про того іншого Жака, яким він був між сільським дитинством, що обірвалося, мов стежка, яка добігла до урвища, не давши як слід оговтатися, і старістю, на порозі якої тупцював, мов непроханий гість, переминаючись з однієї ноги на іншу.

— Ну що? — нетерпеливився сторож.

Жак знизав плечима.

— А Ви сміливіше.

— Я… — Жак ладний був запротестувати.

— …я мав на увазі ближче, — перебив сторож.

— Щось ніби чути.

— Ніби! У Вас, Марковичу, мабуть, нежить.

— Що ж воно може бути?

— А Ви як гадаєте?

— Не доберу.

— А я так гадаю, — пояснив сторож. — У Степановича миша в мишоловці, а він уже два тижні як не приходить.

— Гм, — сказав Жак.

— Тьху, — скривився сторож. — Он як потхнуло.

— Щоб аж так?

— Отож бо! — мовив сторож тоном рибалки, який веде вудку, міцніше занизуючи улов на гачок.

— А Ви не пробували подзвонити?

— Дзвонив.

— І що?

— Не відповідає.

Степанович жив сам в однокімнатній квартирці, яку жартома називав кавалеркою і яку йому виділили як інвалідові.

— Ви в себе, часом, мишоловки не ставили? — збагнувши, що це може тривати без кінця, сторож облишив ходіння далекими колами.

Відімкнувши й відразу зачинивши зсередини гараж, Жак найперше ретельно обстежив приміщення, позаглядав у кутки, заліз під машину, щоб урешті вилізти, забивши потилицю. До підвалу спускався прокволом, наче й справді побоювався наткнутись на мишу, що здохла і засмерділася. Про всяк випадок Жак замкнув багажник, куди скидав відходи, періодично вивозячи на город, а взимку наповнював ще й картонні ящики в очікуванні, коли зійде сніг, що ставалося інколи аж у кінці березня чи й у квітні.

11

— Від Марковича кепсько тхне.

Сторож вирішив поділитися підозрами, які останнім часом отруювали його так нестерпно, що він геть занедбав не лише прямі, а й потаємні обов’язки жерця у храмі Картопляного Бога, з колишнім дільничим, власником гаража у третьому секторі та мотоцикла з візком, де втім, ніколи не було пасажира. Вигулькнувши з проїзду у защіпненому на підборідді шкіряному шоломі, дільничий вкочувався в застояну дійсність (так застоюється нестравний жир у печінці), наче з котрогось воєнного фільму, що на пару із «Лебединим озером» Петра Ілліча Чайковського заповнювали телеефір.

— Не миється? — дільничий слухав без особливого ентузіазму.

— Я не про те, хоча, судячи з усього, таки не миється. Я розумію, гарячої води немає, але ж її сьогодні нікому не подають, та й не було раніше ні рур, ні кранів. У річках купалися, очі росою протирали. Я он улітку з колонки, взимку снігом вмиваюся.

Дільничий зміряв співрозмовника скептичним поглядом.

— Ходімо.

Дільничий неохоче посунув назирці.

— Тут, — сторож вказав на місце, де гаражні ворота сходилися з залізним одвірком.

— Ну?

— У шпарині.

Сторож понюхав, подаючи приклад.

— Смердить.

— Скидається на здохлятину.

— Неприємно, — вдруге погодився дільничий.

— Невже там може бути…

— Труп? — колись дільничий, зараз пенсіонер, він промовив це з такою невимушеністю, наче трупи були дорожніми виямками чи цвітом на липі, що нависала крислатою парасолею над дровітнею. Спізнавши розчарування — того ґатунку, коли те, що сукається як велика інтрига, раптом постає приземленим та буденним, сторож вичавив лише розгублене «Угу!».

— Виключено.

Категорично не згідний (усе його єство запручалося), сторож, якого життя навчило, що з казенними людьми, навіть якщо ті давно у відставці, у відкриті сутички не вступають, не наважився заперечити.

— Я й сам так гадаю, — збрехав набурмосено.

— Трупи не тхнуть.

— А як полежать?

— Навіть якщо полежать рік, так трупи не тхнуть, — повторив дільничий з притиском на «так».

Усе з’ясував його величність випадок, здерши одного вечора з відра в руці Жака рядно та оголивши правду, незнання якої отруювало сторожеві картопляні фантазії, а вино робило кваснішим, ніж було насправді, — не проминуло й хвилини, як вітер улігся.

Тієї миті, стоячи на призьбі своєї халупки, сторож спершу до глибини єства розчарувався, потім образився, відтак обурився. Він хотів щось сказати з приводу чистоти і порядку, своєї та Жакової відповідальності, але тільки махнув рукою.

Дивлячись услід постаті, яка, замкнувши гараж, віддалялася з відром, в якому замість відходів погойдувалась у лад із Жаковою ходою картопля, сторож думав про те, яким тягарем життя чавить людину, доки на фініші від неї залишається покруч — такий-от довготелесий, скоцюрблений, опущений Маркович. Сторожеві захотілося помолитися за горопаху, попрохати для нього милосердя і прощення, дарма що Господь, до якого звертав молитви, усього-на-всього Картопляний.

Жака й Матильду не гнали, як колись, обов’язки, вони навчилися накладати їх на себе самі. Здавалося, на крихітній латці даної, аби позбиткуватися з них, землі зосередилося джерело тяжіння, ваблячи обох, які ладні були там днювати й ночувати, якби не хатина, — надія добудувати її, розпочату, проте так і не завершену, відсувалася в дедалі невиразнішу прийдешність.

Сурма у вигляді першого весняного променя кликала Жака й Матильду на город. Покинувши незатишне, холодне і порожнє помешкання, в якому батареї й у найлютіші морози були, якщо взагалі, ледь теплі, обоє, наче помолодшавши, линули, щоб затриматися на своїй землі до пізньої осені, після чого верталися ловити дрижаки у непривітних кімнатах, що занурювались у темряву разом із першими вуличними сутінками, з речами, що від застояних холоду і вологи вкривалися пліснявою.

Якби мапа земних суходолів була подібна на зоряне небо і складалася зі світлових цяток, було би видно, як із неї у північніших, ніж Південь, широтах і східніших від Заходу довготах раптом провалюються в нікуди цілі сузір’я. У дні навколо Нового року світло не зникало, тож, улягаючи звичці, Жак і Матильда вмикали телевізор, з якого керманичі, посоловілі від брехні і грабунку, від найбільшого до найменшого — подібно до російських матрьошок, вітали на тлі затишних коминків їх, Жака й Матильду, зі святами («Дорогі співвітчизники…»), закликали забути про негаразди («Втопімо лихо у чарці!»), бажали злагоди («Разом…»), тоді як Жак із Матильдою тихенько чманіли в чаді кухонної духівки, де пострибували два ряди блакитного полум’я. Жак супився, а Матильда, якій по щоці котилася сльоза, міцніше куталася в хустину з козиного пуху. Доки одного разу, рішуче відмовившись від телематрьошок, Жак із Матильдою вирушили на город, мовби в заповітну мандрівку, до якої готувались усе життя.

У такий лютий мороз сторож, маючи гостей — онуків, яких йому ввірили, рятуючи від студені неопалюваної багатоповерхівки, і які безтурботно товклися біля напаленої печі, висував носа з будки тільки для того, щоб принести свіжий оберемок дров.

— Ану, шибеники, зробіть місце! — гримав, сповнений задоволення, опускаючи вкутані морозяною хмаркою дрова на підлогу.

Родина готувалася зустріти Святвечір у батьковій службовій хатині, з нагоди чого сторож особливо ретельно мів дерев’яну долівку, чекаючи на доньку й зятя, які ось-ось постануть на порозі з торбами о дванадцятьох пісних стравах, у двох третинах яких головним складником була картопля. «Вона вся у свою матір», — сторож згадував небіжчицю, свою жінку. Чи здогадується вона, з якою його єднали тридцять два спільно прожиті роки, про його Картопляного Бога? Чи стріла його там і чи поділяє віру? Інколи вона являлася сторожеві, проте настільки невиразно, що він не знав, чи вона похитує головою, від чого погойдувалися стіни, стіл і ліхтар, чи йому лише здавалося.

Почувши пиркання автомобіля, сторож припав до вікна, проте крізь візерунки, якими мороз на дитячу втіху розмалював шибу, годі було щось угледіти. Вже як прочинив двері, в які війнуло пізньогрудневою студінню, побачив червоні вогники автівки, що від’їжджала.

Жак розщепив верхній ґудзик підбитої колись густим хутром шкірянки. На такій холоднечі мотор прогрівався повільно, його насичене запахами автомобільних нутрощів тепло лише неохоче виповнювало салон. Машин на дорозі не було, і Жак із Матильдою так уже, не зупиняючись, і котились би підлатаним ожеледицею, що затягнула асфальт тонкою фольгою, шляхом, доки висякло би пальне і автомобіль заглухнув, не дотягши до заправної станції.

Вогонь спалахнув на диво швидко, жваво затріскотіли дошки від ящиків, гарячі язики кинулися спрагло лизати крижане повітря. Матильда сиділа, гріючись біля казанка, в якому булькотіла картопля; кожний відвойований сантиметр тепла здавався великою перемогою. Жак зв’язував гілки в оберемки і ніс на город, де, докинувши, спостерігав, як витанцьовує полум’я і шипить, скипаючи, живиця. Багаття палахкотіло яскравіше і яскравіше, хвацькіше танцювало полум’я. Жак і Матильда супроводжували поглядом іскри, що, відірвавшись від вогню, линули в небо, стаючи на його фіолетовому склепінні зірками. Тілом чоловіка і жінки ширилося чудне тепло.

Весна настала раптово — швидше, ніж закінчився лютий: бруньки набубнявіли, кущі вкрилися раннім, можна навіть було сказати дочасним, цвітом. Сім довгих тижнів нового року, й ось тепер вони знову лаштувалися в дорогу, спраглі за городом, тополями обабіч від шляху, путівцем, нерівностями і виступами, кожний з яких знали як власну п’ятірню. Навколо зазеленіла трава, у кронах, що готувалися залистіти, метушилися, латаючи торішні гнізда, птахи. У цей рай Жак і Матильда повертались із вигнання, що протривало, здавалося, надто довго.

Якось Матильда наводила лад, і буквар, що їх старшокласники дарували першакам, упав із полиці на підлогу. Матильда зойкнула, наче вчинила непоправний гріх; розглядаючи ілюстрації, зловила себе на тому, що вимовляє вголос написані там слова. В кінці книжки містилися невеличкі оповідання та загадки, навпроти однієї — жовтий гарбуз із осміхненими вустами-дверима і примруженим вікном-оком. Провела Матильда долонею, мовби стираючи порох, і назад на полицю поставила.

Позаторік, як зима протривала до середини квітня, приїхали вони на город, а в недобудованій хатчині, що як ота з синового букваря, кучугура, тоді як надворі сніг уже повністю розтопився. Ще й сич на сволоку. Стривожилася Матильда, сич — лихий знак, і Жак вигнав його, що на прощання жаско пугукнув.

Відколи дорога пролягла за селом, скоротивши шлях, Жак і Матильда, які вставали зі сходом сонця, їхали над пасовиськом, що раніше ховалося за деревами та людськими обійстями. Перших кілька років, як вийшов на пенсію, Жака запрошували на урочисті збори колективу, під час яких одного разу йому вручили покриту тонюсіньким пластом блискучого металу, легшу від монети медаль і посвідку ветерана праці, після чого під музику духового оркестру, який продовжував грати, провели до прохідної та назавжди забули. Своє «прощавай» Матильда сказала швидше за Жака, лише з легким смутком згадуючи вагончик, де з відчинених дверей було видно порослий польовими квітами і споришем схил із селом у вибалку, що взимку вкривався білою сніговою ковдрою.

Побачивши букву, що зависла в пожмаканому сувої туалетного паперу, який одного дня непомітно поклав край ері різаних на клаптики газет, будучи, зокрема, продуктом перероблення останніх, Жак швидко розмотував рулон: застигле навскоси «б», «р» із куксою замість палички, «ш», хоч, може, це було «щ», хвостик якого зник під час перероблення. Жак, який останніми роками потерпав від закрепів, пов’язував із цими знайденими буквами успіх чи неуспіх відвідання туалету, і справді: таланило скласти слово, й одразу відбувалося довгождане випорожнення.

Тієї весни вперше, відтоді як їх висадили, одночасно заплодоносили груша і черешня — груша із Жакового села, черешня — з Матильдиного. То була Матильдина остання подорож, далася вона їм нелегко — давно вже відвикли від тривалих автомобільних мандрівок, та й самих автомобілів стало на дорогах незрівнянно більше. Жак цупко тримав кермо, машина котилася зі швидкістю 60–70 км на годину, щохвилини їм сигналили та обганяли. За Уманню, де дороги розгалужувалися, Жак і Матильда вирушили тією, що вела на південь і трохи на схід. Запах здобного тіста, спокусивши, змусив їх, як колись, звернути в бічну вуличку, на якій майже нічого не змінилося, лише не було пекарні, а в будиночку, де колись торгували випічкою, містилася філія банку.

На місці села, в якому народилась і провела дитинство, розкинулися вілли, великі й нові, з балконами, що їх підпирали приземкуваті доричні колони, і пухкими стовпцями випнутих балюстрад. Широкі парадні сходи паношилися вгору, будівничі мовби змагалися, хто кому з господарів, для яких працювали, втре носа. Втім, усе могло бути й витвором одного і того самого архітектора, який, догоджаючи примхам замовників, сам себе перевершив у солодкавому несмаку. На в’їзді — жодної назви, а між будинками бігла свіжа асфальтівка. Більшість садиб виглядали обжитими, новий клас чиновників-крадіїв і спекулянтів, офіси яких розташовувалися в центральній частині міста, звив тут родинні кубла з покоївками, прибиральницями і ґувернантками, що виховували дітей, тоді як господарі робили бізнес до пізньої ночі та до світанку.

Автомобіль загальмував перед шлаґбаумом, що перегороджував шлях. «Стороннім в’їзд заборонено». Охоронець у військового крою маскувальній одежі, виступивши на ґанок покритої червоною фінською металочерепицею будки, відмовився пропустити. Там, куди їм було не можна, залишилися Матильдині дитинство і юність, життєрадісна наперекір усім злигодням дівчина, спрагла життя і знань, захоплена чудними оповіданнями письменника, прізвище якого було затерто, і зачарована розмовами про кіно.

Було раннє літо, земля ще не встигла прогрітися. Притулившись одне до одного, Жак і Матильда лежали на розстеленій поверх молодої трави ватянці. В тополі шелестів вітер. Жак дотягся рукою до ромашки, що всміхалася крихітним личком. «Кохання зацвіте на ґанку літа…». Школа залишила враження про поезію як про щось надумане — тільки любовна лірика, промайнувши, коли йому було шістнадцять, обпекла Жака палахким крилом…

…Кішка прийшла опівдні. Вихлебтавши рожевим язичком молоко, умостилася біля порогу…

Жакові снився зовсім короткий сон, в якому його обдаровували відібраною колись батьківською землею.

«Ця земля належатиме Вам…»

Жак лаштувався поставити підпис.

Отоді Жак і побачив батька — той здалеку робив знаки, але Жак їх не розумів.

Потім з’явився дідо, батьковий тато, якого Жак зовсім не пам’ятав. Дідо був мерцем, а кам’яна труна — достоту, як у місцевому музеї, в якій лежав, рухалася до нього, піднімалася схилом на пагорб і як була вже майже на горі, Жак почув голос. Тієї миті мрець випав і покотився вділ, де, перш ніж розпастися на міріади картоплин, звівся й затанцював.

Чоловік іде своїм шляхом

12

Біг.

Бігли всі.

Біг цілу вічність. У роті пересохло, коліна підкошувалися. «Такого й смерть не наздожене», — казали про нього.

В училищі Жак бігав на результат, витягуючи навчальний заклад зі спортивних показників на середній обласний рівень. Були би попереду всіх, якби міряли лише перегонами. «Біжи і думай про одне: фініш». І Жак біг, мов запрограмований. Пробіг училище та інститут, мало не розминувшись із дипломом.

І ось він біжить, тільки не видно її, заповітної планки. Скільки сягає зір, людські голови, суцільне море; рухаючись, вони утворюють нескінченну хвилю, що безупинно і плавно котиться. Попереду, позаду, обабіч — такі самі бігуни, як він. «А якщо там, за фінішем, нічого немає?» За інерцією Жак продовжує бігти, проте завзяття спадає і ноги робляться ватяними. Жак утирає лоба, йому найбільше хочеться сісти, опуститися долі. Він уповільнює біг, силкується прослизнути між людських тіл, але море несе його далі, свою частинку.

Йому щастить протиснутися вбік, здійснити обмін із двома наступними бігунами; на якийсь час Жак застряє на новому місці. Він роздивляється торси тих, із ким, скільки біг, зливалося його дихання, намагається прозирнути риси, перед ним ряхтять вилинялі кольори майок — в одних вони приклеїлися до спин, в інших піт проклав рівчаки на тканині.

Велика крапля скотилася з Жакового лоба — солона, якою й буває частка моря.

Перед Жаком пролинають невиразні уламки спогадів про інший час. Наче черепки, на яких накипів пил. Жака пронизує щось, він іще не знає що, але відчуває його достеменність.

Всі бігли вперед, тільки він один просувався тепер, як той морський краб, убік, удячний за кожне обміняне місце. Стрепенувшись, побачив, що майже стоїть, і тільки морська хвиля, не даючи зупинитися, несе його далі. А над ним — білі човники хмар. І раптом створіння з розпростертими крилами, що плавно лине у високості. І як випадав з потоку, Жакові здалося, що провалюється в безодню.

Трава нагадувала хутро живої істоти, великої та незвичайної. У придорожному піску вивів силует із крилами та роздвоєним хвостом: «Лети, ластівко!» Летіла стрімкими стрілами, піднебесними зиґзаґами, на погідну днину. Вітер мережав зелені дюни. Жак іще раз озирнувся туди, де асфальтовим шляхом линули вперед бігуни. Жакове життя — наче розірвана нитка: ще не завершилося дитинство, як він уже бігун у морі собі подібних.

Перед ним пурхає створіння з вохряними крильцями, на яких фіолетові цятки, мов очі. Створіння сідає, очі-крильця стуляються. «Метелик», — шепоче Жак. Жак дивиться на траву, на розсипані на зеленому килимі квіти.

Жак викочує велосипед, сідає та їде. Велосипед загороджує доступ до закритого важкою прямокутною лядою льоху, яким давно вже ніхто не користується. Вряди-годи туди спускається сантехнік, на якого чекають, мов манни з неба.

У вологому задушливому підспідді розплідник для комарів. Коли вже й за дверима помешкань немає рятунку, приїжджає санстанція, але по якімсь часі комарів тільки більшає. Будинок потрапив у газети й на сесію — комарне питання. Протривавши кілька тижнів, дебати завершилися виділенням коштів на дренаж, які невідомо-куди зникли. Зате начальник жеку, вбившись небавом у депутати, дарма що за нього жодна душа не голосувала, роззухвалився — вставляйте, скиглії, сітки на вікна, не буде більше утриманства.

Проминаючи гаки в стіні, що позалишалися від тих часів, як на кожному поверсі була батарея, а у виставлених на майданчиках між поверхами вазонах врунилися хатні рослини, Жак намугикував думу про Байду — є така, дозволяє про комарів забути, хоча Жак її не тому наспівує, а через гак, який про Байду й нагадує.

Велосипед котиться, ноги в шкарбанах крутять педалі. Посередині кільця, що його проминає, клумба. Кільце та клумба непропорційно широкі й не вписуються в довкілля з приземкуватими будиночками і розбитою асфальтівкою. Колись посеред клумби бовванів танк із ґвардійським орденом, номером частини та з гарматою, націленою на п’ятиповерхівку. Панцерник, орден і номер щокілька років підмальовували. Поступово фарба, якою користувалися, ставала дедалі зеленішою, так що в останні роки танк виглядав весь у зеленці. Широкий розмах кільця і п’ятиповерхівка нагадували про великий прожект облаштування кварталу, якому не судилося здійснитись, наче б то панцерник зупинив наступ міста.

У день, коли його демонтовували, поблизу від ранку юрбився натовп. Об одинадцятій міський голова виголосив промову про демілітаризацію, життя і перемогу, яка подарувала нестійкий мир, одначе не принесла визволення, про мільйони людей, розчавлених гусеницями війни, про краян, які поклали життя в боротьбі з тоталітаризмами, після чого все відбувалося швидко: робітники, кран, загальне заціпеніння, що через хвилю перетворилося на велике піднесення. Піднятий у повітря танк нагадував потворного прибульця-жука, що його вже за кілька хвилин повантажили, і тягач, випустивши чорну хмару, повіз його в останній, того разу металобрухтовий, рейд.

Обабіч — відгороджені одне від одного палісадами та парканами обійстя з приземкуватими садибами, яким розростатися так, як в інших кінцях міста, не давав аеропорт. Над дахами вряди-годи стугоніли, сідаючи та злітаючи, літаки, було видно їхні лискучі черева і випущені шасі. По один бік росли черемшини, по інший — черешні. Жак їхав на стороні черешень, додому вертався під черемшинами, які в час цвітіння поширювали п’янкий аромат. До багатьох хатин прибудовано гаражі, де-не-де автомобілі стоять під звичайними накриттями, на одному подвір’ї — пластмасова гойдалка і пісочниця. Вулиця садиб тягнеться декілька кілометрів, після чого раптом знову вигулькує місто більмами п’ятиповерхівок. Їх шість або сім, усі на один копил, боком до річки, на закладеній з розмахом набережній, якої ще не так давно тут не було. Шахівниця бетонних плит збігає від будинків уділ, де, шліфуючи каміння, тече зміліла за проминулі десятиріччя річка. Вмостившись посеред води, діти шукають рачків і перебирають рінь.

Жак різко звертає, і велосипед підстрибом котиться вниз, підминаючи зелену траву і жовті голови молочаю. Жак кладе велосипед над самим берегом, а тоді звільняється від рюкзака. З цього боку зелень підступає впритул до води — чагарі, в яких річкові птахи в’ють гнізда.

Річка утворила вододіл між навколишньою природою та містом. Мостом несуться автомобілі. Жак скидає взуття і шкарпетки, що світять дірами; підкотивши штани, заходить у воду, ступні торкаються прохолодного каміння, вода омиває шкіру і, з’єднавшись, струменить далі. Долоні, складені в порепаний човен, зачерпують воду, лице обдає свіжою прохолодою, краплі потрапляють на рідке сиве волосся, оббризкують шию.

Жак прямує до чагарів, і, відшукавши місце, розгортає галуззя, у глибині якого гніздо — те саме, де вони з малюком якось надибали попелясті яйця. Цього разу воно порожнє. Жак певний, що наступної весни птахи повернуться. «Вони неодмінно повернуться!» — чує свій голос, тоді як поруч нікого нема.

Жак тримає велосипед за кермо і сідає щойно потому, як бензотяг проноситься геть. Напханий рюкзак тисне в спину, Жак намагається випрямитися і чує, як в’їдаються в плечі шлейки. Рюкзак — спадок, що залишився після будбату. Рюкзак, шинель і матюки, від яких Жак скидався ще роки після демобілізації, доки їх урешті витрутили популярні мелодійки. Не розпрощавшись із такою добротною річчю, чому посприяв вроджений інстинкт селянина, Жак іще менше зміг розлучитися зі спогадами, наче вони й були вмістом, належачи до наплечника, як петелька до ґудзика.

Їх було троє, українців, поєднаних чимось більшим, ніж щемом за образками рідних обійсть. Разом верстали шлях, пересідали з потяга на потяг, спали, не скидаючи одягу, вдивлялись у краєвиди, що пропливали, ніби то не вони їдуть на захід, а степи, поля і ліси несуться на схід. Дерев’яні стовпи ліній електропередач бігли під прикриттям потяга, роззосереджені на однаковій відстані один за одним, наче зв’язкові невидимої війни, що на цих теренах, здавалося, колись розпочавшись, так ніколи і не завершувалася. І хоча двом із них ще було їхати та їхати, зійшли разом із побратимом. У Шепетівці їхні шляхи також розійдуться — на північ і далі на захід. Трималися купи, наче боялися, що поодинці не виживуть. Аж коли опинилися серед поля і потяг, засурмивши, погуркотів далі, збагнули, що це свобода.

«В Італії спалюють, проводжаючи зиму, опудало», — хоча зима була попереду, а позаду тільки частина осені, вони спорудили опудало, і той з-поміж них, який це сказав, накинув свою шинель. Полум’я, розгораючись, лизало небо спрагло-димними язиками, довкола яких вони танцювали, а потім, під останнім зблиском вогню, вечеряли виданими на дорогу продовольчими пайками. Чоломкалися душевно й розгублено, стояли й дивилися, доки їхній товариш занурився в темряву, звідки вже ніколи не випірне.

Про його загибель Жак довідався з листа. Обставини були темні, як і ніч, що згущувалася довкола потяга, що мчав їх далі на захід, мовби на те, аби нічого не почули і не побачили. Так зав’язалося листування. Натрапивши через тижні, може й місяці, на лист між газетами, Жак брав до рук, розглядав, силкуючись пригадати, відповів на нього відразу чи ні. Відтоді надписував на конвертах із листами, які отримував, «відповів», іноді «відповім перегодом»; вряди-годи з’являлося «відповім завтра», «ще не відповів»та інші подібні позначки, доки в кутку, де ще залишалося вільне місце, поставало нарешті «відповів», збігаючись інколи з появою в поштовій скриньці нового послання.

Та ось одного разу відповіді не надійшло — не те щоб аж так чекав: час плинув і ніс Жака своєю течією. Метушився в пошуках останньої кореспонденції, одначе на конверті стояло переконливе «відповів». Жак брав списаний гострим почерком аркуш, перебігав зміст, утуплювався в конверт знову, наче літери могли самочинно змінюватися, множитись і сполучатися, з «відповів» перетворюватися на «відповім перегодом» або «ще не відповів». Жак наважився написати ще раз, удруге відписуючи на той самий лист. Відповіді так і не дочекався, зате побачив власні епістоли.

Перший відділ, куди його викликали і про який мав смутне уявлення, займав непоказну кімнатчину в правому крилі корпусу поруч з адміністрацією підприємства. Крісло, стіл, візаві — в Жака раптом виникло відчуття паралельного світу, наче помилився приміщенням. «Перепрошую», — пробурмотів сум’ятно-вибачливим тоном, задкуючи до дверей. «Не так швидко», — щойно тоді Жак зауважив присутність того іншого, який стояв, спершись на стіну, майже в самому кутку, напівсхований за шафою, а тепер виступив наперед, заблокувавши вихід. Коли Жак уже сидів, мов на розпеченому вугіллі, перед ним на стіл, наче козир у картярській грі, ліг конверт: «Вам це нічого не каже?» Почерк, яким були заповнені адреси відправника і одержувача, видався Жакові знайомим. «Почерк…» — вихопилось у нього. Господар приміщення заокруглив очі, а тип за спиною, голос якого містив неприємний скрегіт, як ото рипить іржавий метал, присвиснув. Утупившись в адреси, проказуючи їх майже вголос, як у дитинстві молитву, Жак збагнув, що читає власний почерк.

Від рослинності, не даючи їй підступити до асфальту, дорогу відділяла запорошена смуга, автомобілі мчали на шаленій швидкості, разом зі старими вантажівками, які, починаючи від мотора і закінчуючи бортовими перегородами, були суцільним деренчанням, потворним і вкутаним у сморід газів, — здавалося, вони ось-ось розпадуться.

13

Малюка відводив до школи він, тоді як обов’язки будити і готувати сніданок покладалися на Матильду. Вряди-годи, чи то знічев’я, чи через незрозуміле поскубування, мізкував, як це так сталося, що одні обов’язки лягли на нього, інші — на жінку, адже вони ніколи їх не переділяли. Мав привілей, якого йому ніхто не надавав, а так склалося: підприємство, де працював, розташовувалося неподалік від району, в якому мешкали, тоді як Матильда працювала на околиці міста. Достеменніше там, де воно вже закінчувалося.

Ранець недбало лежав на підлозі, наче вительбушений борсук. Раз на тиждень, поспішаючи на планірку, Матильда покидала помешкання не за чверть сьома, а рівно о шостій.

У казанку, підстрибуючи і цокочучи об метал, варилися яйця: одне, два, три, чотири. Жак, у трусах і майці, зиркнув на годинник, вгадуючи, де перебувала стрілка, як закипіла вода. Думаючи про змушену діставатися через усе місто Матильду, з одного кінця в інший, Жак заґавився.

Куплені у відлеглому райцентрі, куди підводою заїхати легше, ніж автомобілем, в одному з тих універмагів, що часто-густо є найвищими будівлями і де продавчині дрімають на касі, підклавши під голову руки, Жакові майки мали єдиний ґандж — сірий, брудний, як помиї, колір.

Жакове черевце з роками побільшало тільки ледь-ледь, та й то, як сидів. «Що на сніданок?» — «Яйця, по два на кожного. Бери». Жак підсунув тарілку ближче. «Я яєць не їм». — «Як це не їси?» — «Не їм, бо не люблю». — «Люблю — не люблю… Любити можна дівчину, а яйце береш, чистиш і їси» — «Не хочу». — «А що хочеш? Більше нічого немає». Жак завиграшки умнув би пів тузеня яєць, варених і смажених, здебільшого варених, що, завчасу тріскаючи, викидали назовні нутрощі, подібно до голотурії; полюбляв і сирі, ще теплі, висьорбуючи білок, аби скоріше добратися до солонуватого жовтка, — якби природа вигадала яйце із самого жовтка, Жак тільки вітав би такий пірует еволюції.

Зберігши по-селянському міцну віру в ситне харчування, народжену не так затаврованим у Святому Письмі догоджанням кендюхові (що їв, те виходило, не занечищуючи його плоті), як недоїданням, пропалими врожаями, голодом і хворобами, наскоками та експропріаціями, Жак уминав, що дав Господь і зготувала Матильда. «Доки товстий схудне, худий вріже дуба», — приказували за його дитинства, і Жак приніс цю невигадливу мудрість до міста.

Простували навскоси через переділене на секції поле, що займало по-щедрому велику площу — то був громадський спортивний майдан, на якому тренувалися учні розташованої поруч спортивної школи. Коли в неділю ганяли футбол дорослі, підлітки вдовольнялися меншою частиною — тією, що без воріт; з відчинених теплої пори кухонних кватирок і вікон шипіло і шкварчало, поширюючи запах страв, що готувалися. У кінці в паркані завше зяяла дірка, за якою протоптана у траві стежина виводила на асфальтовий тротуар. Жак нахиляється, одначе його голова впирається в сітку, після чого між Жаком і малюком відбувається такий діалог: «Ходімо назад», — Жак тягне малюка за собою. «Мені зле». — «Мені це теж не подобається». — «Мене нудить». Раптом малюк блює. Жак дивиться на місиво неперетравлених яєць і шлункового слизу і, коли вони вже йдуть, каже: «Що ж ти?» — «Я не люблю яєць». — «То чому не сказав одразу?» — «Я казав».

Вони запізнюються хвилин на п’ять або й десять. Зазвичай Жак переводить малюка на інший бік, іноді супроводжує до рогу шкільного подвір’я. Цього разу чекає, доки малюк разом з іншими пішоходами перетинає проїжджу частину, і щойно той зникає у глибині каштанової алеї, Жак обертається і наддає ходи.

Будинок, в якому жили, утворював центр осі, на одному кінці якої розташовувалася школа, ховаючись улітку за гущею ряснолистих дерев, на іншому — підприємство, де працював ось уже стільки років. Від одного кінця осі до іншого двадцять-двадцять п’ять хвилин, проте зараз у його розпорядженні лише десять і ноги, які несуть. А ще — піднесений настрій: сьогодні він, який не носить краваток, у краватці — одній із двох, що їх налічує його ґардероб і які рік у рік нічевляться на дверцятах шафи. Краватка надає Жакові солідності, спонукає випростати похилені плечі, ось уже й ріг будинку. Жак крокує навскоси через подвір’я, попри імпровізований садочок із висадженими літерою «П» порічковими кущами й кількома рядами полуниць усередині.

Він виходить на заасфальтований тротуар, у кінці вулиці — довжелезна споруда на три поверхи з великими, наче вітрини, вікнами — Жакове підприємство. Сьогодні один із тих рідкісних днів, коли Жак прошкує туди не так, як завжди, — геть небанально. Йому стає весело, зустрічна жінка обдає його нищівним поглядом, урешті сміх, мов повітря, якому далі немає як стримуватись, вибухає душевним випалом.

Жак запізнюється; замість крісла його рука ковзає по нозі у спокусливій короткій спідничці. Попереду екран, будинок: так виглядають палаци в колоніальному стилі — скульптури, колони, еркери, арабески, сурогат епох і широт. Вікна, балкони і балюстради. Вгорі — дуга, наче брова, зведена в подиві. Попереду — вистелена декоративною бруківкою площа, від якої сходи ведуть до парадного входу, де швейцар у пурпуровій лівреї запопадливо відчиняє двері. Жак напружує зір, намагаючись роздивитися візерунок викладеного на бруківці герба, проте камера, ковзаючи, розмиває тони, відтак мандрує алеями та доріжками, через клумби пишних квітів у формі казкових птахів, водограєм із Посейдоном та морськими потворами у глибині, з лісом на другому плані, що видається йому неймовірно знайомим.

Камера неквапно вертається до автомобілів, з яких висідають чоловіки та жінки, директор попідруч із секретаркою в песцевому комірці, заступники та підлеглі. Секретарка з папкою і в костюмі, як у бортових стюардес, щось шепоче на вухо шефові. «Нічого не чути!» — вигукує Жак. Першим заходить директор, назирці за ним і свитою вкочується телекамера, у фойє з люстрами і фотелями, рецепційною лядою та баром з іншого боку. Широкі, широчезні сходи із закріпленим мосяжними трубками килимом ведуть нагору; обабіч — масивні мармурові балюстради, між першим і другим поверхом — алебастрові Самсон і Даліла.

Жакові здається, що не тільки він, а й усі інші чують, як нестримно калатає його серце. Тепер його неодмінно позбавлять і без того куцої премії, і хоча нічого подібного не стається, хвилювання нікуди не щезає. Його настрій куди й подівся; Жак біжить линвами втуплених у нього поглядів, упізнає співпрацівників, своїх колег; коли ж бачить на екрані себе, перед очима мутніє, рука хапає і смикає, намагаючись розв’язати, краватку, тоді як тіло поривається встати і вийти.

Спалахує світло, рухаються затерплі від непорушного сидіння тулуби та риплять стільці. «Ну? — це звертання спрямоване до всіх, передусім одначе до Жака. — Всі чули?!». «А що для цього потрібно?» — поволі наростає пожвавлення. «Нічого!» — «Так просто!» — «Такого не буває». — «Ще й як!». — «Надто несподівано…». — «Ви всі, пані та панове трудящі, — акціонери!» — «Мільйонери!» Жак іще ніколи не позував для групових світлин підприємства, якому віддав бісові, тобто найкращі, роки свого життя.

Викермувавши з узбіччя, Жак звертає на сільський путівець, про всяк випадок супроводжуючи маневр рукою, хоча попереду і позаду нікого немає. Де рівчак звужується, Жак бере праворуч, з’їжджає з путівця і тримає курс навскоси через пасовисько. Велосипед пливе по вкритій м’якою травою землі, оминаючи лайняки, яких сьогодні не так густо, як колись, коли вони з Матильдою наповнювали ними відра. Веде велосипед за кермо, а тоді, звільнившись від рюкзака, втомлено опускається долі. З таблиці, яка перше сповіщала про те, що тут починаються, тягнучись далі, городи, дощ давно вже вимив, вітер вивіяв, а сонце випалило напис. ЩАСТЯ облущилося та поблякло, навколо вбитих у землю стовпців стирчала віхтем трава.

Літеплий вітер куйовдить сиве волосся, Жак нагадує стовбур, що покинув настояне місце і суне вперед, без мети, тягнучи велосипед, наче вони прикуті одне до одного ланцюгом. Ось стовбур відокремлюється, перетворюється знову на людину зі зморшками на обличчі, що раптом змінюють своє розташування, утворюючи конфігурацію сум’яття і подиву.

Жак загіпнотизовано простує навперейми, не помічаючи дротів, просилених крізь дерев’яні стовпці, його руки інстинктивно випростуються вперед, на мить він знову нагадує дерево, що, уявивши себе людиною, рушило з місця і втратило рівновагу. Хоча він ще тут, його увага т а м, тіло давно вже не встигає за думкою, хекаючи і плуганячись.

Рюкзак прибирає на землі форму бокатого дзбана — його минуле, його будбатівське поневіряння також неповерненно позаду. Пробуючи переставити ногу, Жак чує, як напинається шов, наче одяг — частина його епітелію. Лівою Жак відтягує верхній, правою — нижній дріт, затискає його підошвою, згинається і пролазить. Жак наближається до цього чогось, що поблагословило його на такий сумнівний в очах права і виховання крок, як проникнення на чужий город. За кілька кроків його руки таки намацують шукане, пучки шкарубких пальців пробують складені паралелограмом цеглини з рештками затвердлого цементного розчину, беруть першу-ліпшу, зважують, мовби переконуючись, що бодай це — не примара.

Допіру на цьому місці стояла хатина, така сама, як його, тільки більша, добротніша і добудована. Ще торік восени з комина курив дим і мерехтіла в заґратованому вікні гасничка. Було щось химерне в поранні інженерів, бухгалтерів, фабричних робітників, лікарів, драматичних артистів на землі, якийсь стоп поразки, відчаю і пориву.

Похитуючись, наче одні думки тягли в один бік, а інші в інший, Жак плуганився, опершись на велосипед, сповнений мерзенних передчувань. Ширше відчинивши двері своєї хатинки, що виявилася на звичному місці, що й завше, ступив досередини. З напівсутінок долинав уривчастий храп, навернувши його увагу до незамкнених хвіртки та дверей, в лад із цим набували обрисів рільничий реманент, диван і силует на ньому з закоченими штанами і в шкарпетках гармошкою, волохатогруде тіло, увінчане налізлим на очі солом’яним брилем. «Цссс!», — Жакові було так, ніби засвистіло в його вухах.

— Остапич спить, його не вільно тривожити, ніззя.

Жак роззирнувся, перевпевнюючись, що недовершена оселя, в яку власноруч достосовував двері, була його, рівно як і знайдений на смітнику диван, над яким промарудився, вганяючи комизливу пружину і латаючи матерію. Можливо, Жак навіть щось пробурмотів — але вже запевне відступив крок назад.

— Асссь! — запищав той самий голос, тепер уже в іншій, зовсім не такій змовницько-вкрадливій, як перед тим, тональності.

Вискочивши надвір, Жак збаламучено сів на поріг і, хоча всередині не було ні спеки, ані духотняви, утер з чола піт. Сидів прихимерено, доки — цього разу сумнівів уже не було — до нього звернулися:

— Потєснітєсь, батєнька!

Даючи місце шкарбанам і штанам, які допіру рознедбалено хропли на дивані, Жак відсунувся до одвірка. Їх було двоє. Підвівшись, бо сидіння нічого не давало, Жак почвалав похитом услід за ними, стежиною між обох частин городу, до товариства, що розмістилося серед рослинності.

— Прісаживайсь, батя.

У голосі того, який звертався до Жака, звучала блаженна приязнь.

— Чого бовванієш?

Жакові в горлі клекоче, як у вулкані, проте замість лави вихоплюється кіптява невиразного бурмотіння.

— Чудак ти одначе.

— І об чьом ти нам шепчеш?

— Ні об чьом, а об ком.

— Басню.

— Жили-були дід та баба.

— Ти нам сонце заступаєш.

— Ну?

— На! — на простягнутій Жакові морквині свіжа земля. — Наслаждайся, дядя!

— Сідай.

— Нам не шкода.

— Ми не скупердяї.

— На всіх вистачить.

— Це мій город, — нарешті вичавлює Жак.

— Чули, він знову шепче?

— Папінька рєчь дєржит.

— Це наші городи, батя, наші. Твої, мої, їхні, січеш?

— Вони вже нічиї, батя, расслабся.

— Він із морквою не приятелює, — раптом вони змінюють тему.

— Не хоче, не треба.

— Мо’, огірочок? — той, хто це каже, потягнувшись по огірок, зараз же й відсмикується. — Колеться, скотина.

Усі мовчать.

— Він мене вколов!

— Хто, папінька?

— Та на хрін тобі огірок. Забудь ти про нього.

— Вколов, скотина! — править, намагаючись копнути огірок і враз облишаючи, коли йому пропонують випивку:

— На!

— Не метушися.

— Ще?

— Ну вот і полегшало.

— А Ви, батінька?

— У нас і для тебе знайдеться пінточка.

— З нами не пропадеш. Горілка, винце.

— Ух ти ж моя оковитенькая…

— Carpe diem! Лови!

Не долетівши лічені сантиметри до Жака і зачепивши зелений морквяний віхоть, кусень хліба приземляється посеред грядки.

— Не хвилюйся, батя, зараз будемо пекти мандибурку і смажити кабаки.

— Це мій город, — Жак уже й сам достеменно не впевнений.

— От завів, їй-Богу!

— Чули ми вже твою катеринку.

— Ми його в тебе не забирали.

— Не ми.

— Річ делікатна, тут би годилося папірець продемонструвати.

— Удома, — вичавлює Жак, і надія, що гасла, спалахує несміливим вогником.

— Та ладно… — починає інший.

— Усьому хана.

— Облапошили вас, батінька. Скоро не буде тут більше городів.

Жак озирається, його погляд надибує опудало у свитині, з бляшанками на руках, тільки без солом’яного бриля. Жакові здається, що старий знайомий корчить гримаси, підморгує, напів по-змовницькому, напів глузливо, дедалі нестримніше розперізуючись. «Ти так», — каже докірливо Жак й одним духом спорожнює випивку. Надто довго затримавшись, шкалик мандрує з рук до рук, рідина ж із нього — в горлянку, звідтіль у шлунок, де її огортає теплом.

Уже годину, але, мабуть, дві або й три, як ішов на той запах, певний, що рухається у правильнім напрямку; ламалася стерня, шелестіло опале листя, хрускотів хмиз. Шлунок марно силкувався перетравити те, чого не було. Що швидше рухався, то частіше дихав та більше пахощів потрапляло в легені; ось уже він біг, перечіплявся, шпортався, випростувався, кваплячись назустріч немилосердному смоктанню. До казана, де булькало, мов у вулкані. З почорнілого від кіптяви чавуна полум’я злизувало струмки, що шкварчали на його розпечених язиках, кожний із яких жадав бути першим, мовби змагаючись, перехльоскуючи у прагненні сягнути вище, спалахнувши шиплячою втіхою.

Тепер він бачив його в усій даній сумою відчуттів сконцентрованості, ладний занурити туди, звідки томило знемогою, руку-хохлю — останнього разу таким голодним бував у війську, де в юшках плавали шматки щурячої шерстки. Одного разу, як настала його черга мити посуд, ним почало теліпати, коротке замикання, прапорщик котиться з реготу, аж доки майор з окрушинами від бомби, що рознесла до бісової мами бліндаж і всіх, хто там був, смикає, розриваючи коло, рубильник. Не поїли один одного лише тому, що голод розвинув щось подібне до солідарності, зблизивши, як тільки можуть зблизити однострій та безхліб’я. Так і трималися — хто не міг, корчився і, забраний швидкою, вертався, посірілий та схудлий, їхню дружбу було скріплено виразками в недогодованих і надірваних шлунках, вони, яких кидали по цілій країні, що не мала кінця-краю, іронічно називаючи крилатими гусарами, наново вчилися жити, ходити, говорити й кохати.

Присів, як інші, біля вогню, у коло, що потіснилося, даючи місце. Втупився в полум’я, заворожений витанцьовуванням і потріскуванням; прислухався до булькання, що заколисувало голод, виразку, армію. Ватра вихоплювала то одне, то інше обличчя, надаючи йому жовтаво-червоного відтінку. Жбурляли принесене до казана, здіймаючи бризки, що зараз таки й скипали на пожадливих палахких язиках. Тоді й він пішов, ніким не проханий. Линув-летів, посмоктування майже зникло, наче вже одним бульканням страви наситив кендюх.

Протискався між стовбурами, що щільнішали, мовби заповзявшись перегородити шлях, випростував руки, затуляючись од різок-гілок, що сікли, доки випірнув на галявині, де скупе місячне сяєво розріджувало темряву, сріблилося листя рослин, мерехтіла пофарбована сріблом трава і люмінісцентилися фігурки грибів під сріблясто-зеленавим серпанком.

У проміжках між бульканням варива і сичанням вогню йому вчувалося, наче вибухають петарди. І ось вони, які щойно сиділи, тепер стояли і грали, притупуючи ногою і подаючись уперед, піджак — той самий, в якому Жак брав громадянський шлюб із Матильдою, вів за собою пальці, Жак дув у рукав, то в лівий, то в правий. Палахкотів вогонь і терликали, висьма в повітрі, самограйки. Й ось піджак знову сидів на ньому, прикипав, перетворюючись на хутро, що стрясалось і збивалось у ковтуни, вкривало руки і росло на ногах.

Наївшись-напившись, доцмуливши й відригнувши, викопали яму, поховавши туди казан, після чого вмостились оповідати фрашки, кожний свою. Він — історію про чоловіка, в якого на весіллі гостював його померлий уже тоді неньо. Промовивши «неньо», згадав про обов’язки, поривався встати й піти. Думав про день, у який була риболовля, як вирушили вдосвіта, а приїхали серед ночі, пустивши рибу у ванну, де плавала, доки оглушили, тріпнувши об кант, обчистили від луски, декапітували й засмажили, після чого лин знову плавав, а вони знову готували і смажили, і він смакував так знаменито, як першого разу, і кожного наступного теж. Линув до сина, а прилинав до лина, який тягнувся по картоплю та юшку, сплутував і тримав його, ніби він і сам лин, що попався у невід, де брьохався і виборсувався, впирався та опирався, і що більше шарпався, то гірше заплутувався, доки, смикнувши правицею, відтак лівицею, безсило повис…

Заворушилася земля, як тоді, коли її зрихлює, накидаючи пагорби, кріт, проти якого закопував на чотирьох кутах по пляшці, чиє горлечко виглядало над землею, нагадуючи губи сторчки й живцем закопаної риби-картоплі. І він був останнім, який спустив штани і випорожнився. І пробився, прагнучи вгору, вибросток, ріс і крислатів, розгалужувався і плівся загадковим мереживом, брунькувався і вився, чіпаючись за невидимі повітряні виступи; повнився соками, більшав і світився достиглими лампіончиками, спалахував гронами-люстрами, наче день, і вони знову смажили над вогнем гриби, обкіптюжуючи люмінісцентне небо, аж його, який ще був Жаком, потягло на лірику: «Не кіптюжмо люмінісцентного неба, кіптюжити неба не треба, небо неначе амеба. Мов колісниця Феба…». Як розплющив очі, з потріскано-перезрілих виногрон лилося зброджене сусло, яким упивалися і вмивалися, підставляючи горлянки і плоть, волохаті груди й ковтунуваті цицьки.

Тієї миті йому втретє явилася картопля, щоб угніздитися і не давати спокою, тоді як обросле хутром тіло продовжувало веселитися; перетворившись на відрізану риб’ячу голову, картоплина відштовхувалася плавниками, скакала по вкритій лінолеумом кухонній підлозі, він гнався за нею, яка виверталася, хапав руками, а вона вислизала. Заскочивши на коридорі, послизнувся і впав, а коли падав, руки розкрилися, наче в любові; ловив її наново, заштовхував до смітника, затискаючи накривкою, а вона виринула з мийниці, шкребучись об емальовану поверхню. Її голова знову літала, махаючи плавниками-крилами; доки змагався зі стільцем, що заступив йому шлях, риб’яча голова, що знову стала картоплею, була вже надворі, де ширяла вгору і вниз, припадала до вікна, витріщувалася скляними очима з масногубим перекривленим ротом…

Як панахали стовбур — при самій землі, все тремтіло і шелестіло, аж небо, западаючись, простягло їм назустріч поцятковані зорями фіолетові руки, на яких гойдалися, мов на хвилях, повільно втихомирюючись.

14

У містах небо переділене на фрагменти, що відкриваються між спорудами. Розпоровшись об телевізійні антени, провислі черева хмар заливають окілля дощами. Серпневе сонце пече у вкриті рубероїдом і залиті смолою хребти покам’янілих істот, вітер змиває тиньк, оголюючи підспіддя, волога роз’їдає кладку і глибше вгризається у плоть.

На похилених допереду балконах дзеленчало, затуляючи простір, скло. Росли бур’яни, живлячись укріпленими мохом і нанесеними впродовж років порохами. На крихітних бетонних майданчиках тулилися шафки, у горщиках в’юнилися квіти, сушилася на мотуззі білизна, звисали заплетені в коси часники та зв’язані чубами кукурудзяні качани, лежали перехоплені шнурівками стоси пожовклих газет зі свинцевими літерами знеактуальнілих повідомлень, непотрібні професійні довідники, у шпарку дерев’яної рами з облущеною олійною фарбою залазили оси.

Липа сягла найвищого, не такого вже й високого рівня — поверх тулився над поверхом, світильники звисали з низьких стель мало не до середини кімнатного простору. З такого світильника вийшов, аби сповістити йому, що вже ранок, батько. Відчувши під собою килим, який спершу висів на стіні, а відколи міль виїла з нього цілі клапті, перемістився на підлогу, Жак розплющив очі. У пошуках додаткових аргументів свого незвичного розташування наразився на ніжку — порожній і застелений, разом із шафою, зеленим кольором кльошоподібного плафона й ромашками на стіні диван недвозначно свідчив, що Жак удома.

За мутним склом вітальняних дверей панувала така сама тиша, як і в кімнаті. У голові, що хилилася додолу, мов перестиглий сонях, гуло, мутний серпанок не давав зосередитись. Щось підказувало, що «вчора», яке силкувався пригадати, дуже приблизне і могло відбутися «позавчора» і навіть давніше. Почувався вагітним Афіною Палладою Зевсом. Повільно, якнайменше тривожачи головний біль, обертав голову, до стіни, де росли ромашки — того ґатунку, що ніколи не в’януть, з білими пелюстками, золотими серцями та стебельцями в зелених листочках; їхня зелень приблякла та була менш зеленою, жовтизна — не такою жовтою, а білі пелюстки посірішали. Завершував галявину настінний годинник, отриманий Жаком із Матильдою на весілля; його ритмічний цокіт, який був джерелом дражливого звуку, наповнював порожнечу.

Добувши із серванта, де покоїлася біля флаконів із рештками загуслих парфумів, тарелів і карафи з почепленими на виступи крихітними горнятками, пухку папку з виконаним казахською кирилицею написом, Жак довго розв’язував неслухняні шнурівки.

У цьому закритому відділку, який колись, на пошану тодішній моді, звався баром, знайшло притулок кілька порожніх місткостей: брунатна бляшанка з-під розчинної кави, пластикова коробка, наповнена какао «Срібний ярлик», пляшка із рештками заблокованого корком вина. Формальний бік історій цих місткостей було виписано у словах і малюнках на етикетках — силуеті слона, кетязі винограду; за формальним фасадом, якому минання часу додавало сентиментальності, відкривався інший, поетичний бік — уривки мелодрам, дії яких відбувалися в Індії та Бразилії, повість про чоловіка на ім’я Жак та його жінку Матильду, в якій об’єдналися лінії степова і передгір’яна — приземлена, позбавлена чужинецької мальовничості, вона мала власний, крихітно-стлумлений потенціал.

Документи, свідоцтва, грамоти, подяки, посвідчення, складені вдвоє і вчетверо аркуші, добірка газетних вирізок, записки, зроблені переважно одним і тим самим почерком, чорно-біла світлина з позубцьованими берегами… Вивільнивши аркуш не найкращої якості з тисненою пресом шапкою, підписами і прізвищем, що було його власним і згадувалося в першому вибитому на друкарській машинці рядку, а ще — відповідальної особи з гербовим штемпелем, Жак поклав його до кишені.

Не потишив болю і курячий рулет, що, скрутившись калачиком, лежав у холодильнику, де, хоч ніколи й не панував достаток, завжди щось було — жовтувато-зелений бісквіт із рожевим кремом, дешевий і духмяний, паштет із гусячої печінки, килька в бляшанці з етикеткою з зображенням рибки на білій та синій друкарській хвильці, що набігають одна на одну. Жак відсьорбнув чай — холодну бурду, вкриту, мов ряскою, пліснявою. Зовні на горняткові проступали квіти, не змиті ні панчішними ганчірками, ні брусками господарського мила. Квіти рясніли всюди — на стіні й горнятках, сторінках книжок і городі, грядках біля під’їзду і прилавках базарного ряду, балконах і підвіконнях, вилися по стіні та спадали з вазона під стелею, всіювали наподушники і наковдри, пістрявіли з суконь і сумок, трималися на капелюшках і літньо-відпочинкових сорочках, утворювали з настанням весни вигадливі килими на міських клумбах і прилавках універмагів, де їх можна було придбати з певністю, що не зів’януть.

Просуваючись стравоходом, холодні шматки гепали у провалля, що бурчало й горіло, гашене, мов вапно, розбавленим молоком чаєм. Споживши меншу частину того, що було на тарілці, Жак замкнув двері помешкання і, взявши велосипед, поніс його, мов перерослу дитину, влаштовуючи на майданчиках між поверхами перепочинки, доки пройшов у пустку, що зяяла на виході, де колись були двері.

Його маршрут давно вже звузився до цього одного шляху: гори, рівнини, степ, містечка з готельчиками, в яких були єдиними постояльцями, автостради, що тяглися між садами та виноградниками, раптово обриваючись на солоному узбережжі моря, назавжди залишилися позаду. Вигнений дугою шлях завертав ліворуч, відтак праворуч, асфальтове покриття поступалося шутеру, міський гамір заступала тиша природи з садами, городами, лісом і горами вдалині, наче кулісою. Пори року й погода змінювали її візерунок, пересували лівіше та правіше, випрямляли, перетворюючи асфальтове покриття на рейки з перегнилими шпалами і розхлябаними прогоничами, настійно запрошували зсісти з велосипедного сідла і спробувати увіпхатися до вагону з розбитими шибками, куди вітер краплі червневої зливи задував так само, як і перший листопадовий сніг.

Покинувши велосипед, Жак побіг назустріч свавільним потворам, що, мов забавляючись, зводили нанівець зусилля багатьох років. Спіткнувшись і розпластавшись, лежав, аж здалося, буцім більше не підведеться, але за мить уже знову біг, гатив об метал палицею. Аж коли забіг спереду і вихопив із нагрудної кишені, під якою божевільно калатало серце, складений вчетверо аркуш, потвора спинилася, за нею друга.

— Город, — хрипів, наче в горлі клекотіла нерозварена картоплина. — Мій город.

— Що там?

— Та от причепився!

— Вам що, дідусю?

— Город…

— Город?

— Мій город.

— Де?

— Тут, — Жак тицьнув у розгорнений аркуш.

— Чого він? — водій, напарник Жакового співрозмовника, не покидаючи керма, нетерпеливився.

— Документ, право власності на земельну ділянку.

— Нехай підітреться!

— Ми Вам нічим не можемо допомогти.

— Але ж город…

— Де Ваш город?

— Там, — показав Жак, — попереду.

— Маєте час до післязавтра.

А помовчавши, додав:

— Нас, дідуню, найняли, от ми й працюємо.

— Це помилка…

— Та що ти йому пояснюєш. Давай, нам іще пріти.

Неділя починалася пікніком. Маючи стільки баласту, як треба, повітряна куля елегантно здіймалася вгору. То було місто для душі — кожна мала свій рівень, досягаючи якого, зависала, а якщо й здавалося, ніби рухається, то тільки тому, що відліком була хмарина, яка пливла, торкаючись веслами крепдешинової блакиті. Тож і виходило, що одні повітряні кулі зупинялися на однаковій висоті, інші перебували нижче і вище, інші — ще вище, а геть поодинокі — ті зовсім низько, над кронами крислатих дерев, черкаючи днищем об густо-зелені верхівки.

У неділю здіймання повітряної кулі супроводжувалося фортеп’янною грою, легкими акордами, такою самою мірою вільними від усього зайвого, як і повітряні кулі, — через це музику було приємно слухати. Оскільки понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця і субота також були неділею, фортеп’янна мелодія розлягалася щодня, варіація на одну і ту саму тему, в якій акорди, однак, ніколи не повторювалися в тій самій послідовності. Не бамкали дзвони, не гуркотіли автомобілі, не рипіли, відчиняючись і зачиняючись, двері. Дзвонів тут не було, їхня ремінісценція втілилась у повітряних кулях, келихах квітів, плодах, що звисали з дерев і нагадували патати. Крони міських дерев лопотіли безшумно, навіюючи припущення, що листки каштанів і акацій, хлібних дерев, платанів та баобабів, які росли в садах, і були потаємними клавішами, що витворювали фортеп’янну мелодію, яка розлягалася скрізь однаково приємною мірою.

Жителів у місті було, можливо, менше, можливо, більше — ніхто не проводив переписів, бо кому спаде на гадку лічити душі, що підносяться вгору у плетених кошелях з кольоровими кулями, наповненими легшою, ніж повітря, субстанцією. Відповідно, не було даних про вік, стать і заняття — виглядало, наче не було мешканців, що їх, утім, мало обходило. Чому б їм не бути? Їхнє буття, як бутність, не залежало від того, вважав хтось, що вони є, чи ні.

Встаючи пізно і нікуди не кваплячись, влаштовували в повітряних кулях бранчі — пізні сніданки, що плавно переходили в ранні обіди. У місті, в якому вони жили, не було часу, тож не було й потреби обмірювати те, чого немає. Якби ремесло годинникарів існувало, то лише як вияв естетично-винахідницьких утіх, у самоприсвяті яким полягав би сенс екзистенції. Годинників не було ні на шафках, ні в пузатих креденсах, на заквітчаних стінах так само ні, як і будь-де поза ними. Спати лягали, коли склеплювалися повіки, а прокидалися, відчувши, що виспалися. Якщо сонце припікало дужче, ніж звикле, влаштовували сієсту — філософську дрімоту, що закінчувалася з настанням сутінків. Її заступало загальне пожвавлення: інколи активнішим життя було вдень, інколи вночі.

Найдужче сонце припікало влітку. Літом називалися дні, в які було тепло і добре, однак — задля правди — узимку також було добре, тільки по-іншому, бо як такої зими не було: як і всі інші пори року, вона була станом душі, тож виходило, що могла протривати день або тиждень, після чого знову верталося літо. Взимку з неба падали лапаті сніжинки, вкриваючи крони і квіти. Позаяк не було не тільки зими, а й осені, рослини ніколи не стояли голі, а листя не жовкло і не в’януло — росло, тоді як квіти ненастанно цвіли: то була пора з граматичною формою, тривалість якої нічим не обмежувалася, навіть снігом, що приземлявся на зелені долоні, помережані прожилками, і на пелюстки, що строкатіли різнобарвами. На верхівці повітряної кулі наростав каракулевий смушок. Якщо жителі й одягали плетені шапки і шалики, то хіба з міркувань стилістики й зовсім не через те, що мерзли. Зима була станом свіжості, навіть не так: інакшості — такої, в якій з’являлася на якусь мить потреба. У повітряних кулях мешканці міста почувалися зручно і затишно, а якщо й змітали ворсинистими щіточками сніг із поруччя плетеного коша, в якому перебували, то винятково з механічного поруху, що був одночасно виявом одухотворених прагнень, не маючи нічого спільного з чистотою, потреба в якій існує лише там, де бруд. Часто-густо виставляли долоню, на яку приземлялися візерунчасті парашутики, де лежали й не танули: сніг зими, яка є станом душі, зникає на особливий лад.

Повітряні кулі були домівками, де мешканці проводили вільний час. Лагідними ночами домівки висіли під кронами дерев, мов велетенські гнізда казкових птахів. На землю опускалися тільки для того, щоби здійнятися в повітря. Коли куля йшла вділ, зелень землі розступалася, вивільняючи місце, необхідне для того, аби здійснити посадку. Коли куля неквапно злинала ввись, зелень сходилася знову, і майданчик зникав. Коли куля стояла на землі, в її середину зазирали мальви і соняхи, мов старші брати і сестрички в колиску до немовлятка.

Бранч мешканців міста складався з виваженого поєднання смачного і корисного. Вегетаріанська за своєю природою душа мешканця міста вдовольнялася плодами — яблуками, грушами, бобами картоплі: варто було доторкнутися до гілки, як духмяний плід, стиглий і соковитий, від’єднувався, лягаючи в човник долоні. Мешканцям міста не було потреби постачати фрукти з далеких країв та неблизьких континентів — як баглося екзотики, досить було зірвати замість яблука манґо, що, стигле-престигле, мало запах і присмак ялинової живиці. Всі форми диктату і примусу наперед було вилучено з задуму, згідно з яким облаштовувалися місто й життя, що без надмірностей точилося в ньому.

Як хотілось яйця, воно ще теплим осідало в долоню з якої-небудь курки або перепілки, що пролітала, затримуючись на мить, аби знести його на бажання мешканця міста — тут усе діялося за потребою, тож відзначалося свіжістю, завдяки якій мешканці міста не знали сальмонел і лістеріозів. Потрусивши над мисочкою з візерунком у стилі японської графіки колосок і наливши з глечика пінистого молока, мешканці міста отримували мюслі, не називаючи їх небесними лише тому, що по-іншому вони й не могли смакувати. Між мешканцем і довкіллям установилася дивоглядна гармонія. Відчувши бажання мешканця, колосок пнувся вгору, ріс і стрункішав. Втім, кожний мешканець і сам міг опуститися до потрібного рівня, тож і виходило, що линули вони назустріч одне одному, зустрічаючись десь посередині у цілковитій злагоді.

Як праглося меду, якого час до часу таки кортіло, мешканець міста звертався до вартових бджіл, після чого з вулика вилітав рій, даючи можливість викрутити на центрифузі жадану порцію, після чого бджоли поверталися, вартові ставали на свої місця обабіч від входу — з тих самих міркувань гармонії та аж ніяк не з необхідності боронитися: мешканцям міста, які втручалися в її триб не більше, ніж дозволяла гармонія, природа віддячувала сторицею.

Мед мастився на покраяний скибками хліб, запікався на козячому сирі, зрештою, споживався, зачерпнутий з бокатого слоїка. Любов’ю користувалися різні сорти: липовий мав присмак м’яти, і коли мешканець міста бажав його, вже напередодні цвіла липа і бджоли збирали нектар. Був каштановий і конюшинний, трояндовий і ріпаковий, соняшниковий і лісовий, помаранчевий і евкаліптовий. Ріпаковий нагадував крем, а лісовий стікав густо-рідкою живицею, бурштиновіючи на світлі.

У склянці молока і загалом у здоровому харчуванні і філософському трибові, прічному метушні та стресу, полягав рецепт життя, що не знало ні кінця, ні початку. Якщо в інших містах парадигма граматичного часу налічувала три та більше, доходячи до шістнадцяти форм, у цьому місті, де часу, як уже згадувалося, не існувало, єдина його форма була тому прекрасним свідченням. У такі миті в повітрі пролинали корови, і мешканці міста наповнювали горнята теплим питвом, над яким здіймалося шумовиння. Праглося молока козячого чи й овечого, то, цілком природно, виринала коза або вівця. Невживання кумису не означало, що мешканцям міста не бачився луг, на якому гарцювали гніді й вороні комоні та цвіла, обсипана білими пампухами, калина.

Мешканці міста, яких завше цікавило, що діється на світі, залюбки читали. Скоро простягали руку, як із кіоска з’являлась зустрічна, подаючи найсвіжіший випуск зі стрічками новин, що друкувалися великим кеґлем, а перша літера завше була прикрашена вигадливою віньєтою. Літери самотужки пристосовувалися до особливостей зору, завдяки чому не потребувалося окулярів. Так само віддалялися або наближалися об’єкти навколишньої дійсності, які в очах мешканців були суб’єктами, купно з деревом, травинкою та покрапкованою зозулькою.

Від випуску до випуску основна барва, якою було виконано літери, змінювалася, її увиразнювали численні інші, якими робилися лінії шпальт, заголовки статей, малюнки та фотографії. Природного походження, вони не забруднювали довкілля, а папір виготовлявся без застосування хлору. Після прочитання повідомлення розчинялися, як і матеріал, на якому їх друкували. Кожний мешканець по кілька разів устиг побути випусковим редактором, тому ні змістове наповнення повідомлень, ні зовнішній вигляд нікого не знуджували.

Новини в газетах не старіли, смакуючи так само свіжо, як молоко, картопля, інжир. Споживання рисинок-літер, макаронів-слів, смакування спаґеті-речень ошляхетнювало. Не менше за газети мешканці міста шанували витончену поезію та вибагливу прозу. Від доброго вірша повітряна куля непомітно підносилася на дюйм вище, ніж перебувала до того, а великі романи затягували на дні й місяці. «Наше життя — наче роман, який ненастанно пишеться», — казали мешканці міста під враженням від щойно прочитаного.

Мешканці інших міст, де траплялися жахливі повісті й кепські вірші, стогнали під необхідністю читати літературу, яку їм накидали як не в той, то в інший спосіб. У деяких містах за відмову визнавати таку базгранину великою винуватців спершу соромили, тоді прив’язували до стовпів, нещадно сікли або й побивали камінням на зловтіху бездарним авторам. Один мешканець уклав з цього приводу трактат, у якому зв’язок між триванням життя і світлотою настрою, що вимірювалася за особливою люмінісцентною шкалою, переконливо ставив у залежність від того, що читають мешканці того чи того міста.

Розгорнені у формі трактату міркування опиралися на вояж, здійснений у сусіднє і ще кілька віддаленіших міст, куди міського посланця вирядили колективно, а міський банк — єдиний, що існував у місті, адже в інших не було потреби — видав із заклечаного віконечка валюту в кількості, необхідній для успіху подорожі. Банк розташовувався в громадській повітряній кулі та існував лише для обслуговування тих, хто вирушав за кордон, яким уважалося все, що не було містом. Решту часу, тобто майже завжди, банк був музеєм чужинних валют з експозицією банкнот і монет передусім тих міст, що їх відвідали мешканці, а також знайдених під час розкопів та експедицій. «Кленовий листок, — тлумачив музейний ґід. — Це Канада. А це — листок каштана звичайного. Такими монетами користуються в королівстві Кия, Щека, Хорива і сестри їхньої Либеді. Ось ведмедиця, яка спинається — ласунка! — на шовковицю. Це — обігова банкнота Кастилії».

Вулиці міста були бульварами та алеями, на яких крислатіла зелень. Найгустіше росло платанів, які найбільше відповідали світлому настрою, скидаючи кору, з-під якої відкривалася священна зеленавість оновленої цноти. Вся зелень і все живе було священним — корови і пацюки, які в тому місті були різновидом алохвостих ховрахів, що зависали в густому гіллі, харчуючись ліщиновими горіхами. Відпадків і покидьків не існувало, тому не було й сміттєспалювальних фабрик, а тим паче звалищ, від яких знемагали мешканці інших міст, де очільники замовляли придворним поетам вірші, що ліричними серпентинами та образними конфеті розвіювали би смоґ і сморід і де самвидавні сатири на кшталт поеми «Гори димлять», в якій оповідалося про сміттєзвалище, дим якого заволікав небо, забиваючи дихання, називалися брудними інсинуаціями і переслідувалися з усією суворістю тамтешнього законодавства. «Мої мешканці обділені поетичною уявою», — нотував у щоденник очільник одного з таких міст, і скрушне зітхання невидною хмаркою підносилося над літерами. На відміну від таких міст, місто, про яке мовиться, було символом небаченої — що не означає неіснуючої — гармонії.

У місті не існувало мап — тих звичайних, які продаються в кіосках, розташованих на перехрестях вулиць і в вестибюлях готелів, за якими орієнтуються туристи та й самі мешканці міст, і тих незвичайних, що їх немає в жодному місті. Будь-яка найретельніша мапа виявилась би застарілою, ще заки на ній висохли би друкарські фарби: місто всякчас змінювало своє планування. Та й навіть ув одночассі місто було таким і інакшим: на одному й тому самому місці міг завершуватися бульвар і починатися парк і заразом бути розгалуження декількох вулиць, що відходили від кільця, на якому мінився килим квітів. Одна і та сама вулиця могла бути променадою Чайних Троянд і алеєю Вогняних Маків. І лави, так ніби хтось ходив і всякчас їх пересував з одного місця на інше, та хоч якою конфігурацією вони вилаштовувалися, це завше були лави зі спинами, закрученими в равликові хатки: місто було таким, яким його воліли мешканці—тієї чи тієї миті, настільки демократичним, що його структура достосовувалася відразу до різних бачень.

Місто не потребувало законодавства. Ще на зорі його існування мешканці дійшли висновку, що один закон породжує потребу ще в одному, той у третьому і так далі, що рано чи пізно призведе до стосів законодавчих актів, в яких один параграф перешпортуватиметься об інший, спершу розладнавши життя, а потім змусивши його закоцюбнути. Принцип гармонії, покладений в основу міського життя, робив закони наперед зайвими. Мешканці міста жили у злагоді із собою та природою. «Адже хіба ми не та сама природа?» — слушно запитували себе. Каштани розпростували парасольки, білі й рожеві, тополі тягнулися вгору, платани скидали кору. Такого, щоб на вулиці, На ЯкійСтоїть Будинок З Майолікою, не виявилося означеного будинку, не могло бути.

Письменство мешканців міста було палімпсестом. Із листків старих книжок, що їх ніхто не викидав на макулатуру, сторінка за сторінкою змивався попередній текст, буква за буквою, рядок за рядком, а звільнена площа зараз таки заповнювалася свіжими реченнями, акордами нового твору — саме такого, погортати який лежала тієї миті душа. Вряди-годи свіжі, щойно покладені речення згорталися, мов сувій, і тоді сюжетна лінія виводилася з закапелка, в який потрапила.

Фоліанти зберігались у громадській книгозбірні, проте годі було б із певністю сказати, скільки скарбів вона насправді вміщає. Не було потреби поповнювати її новими надходженнями, адже вона всякчас оновлювалася, фонди змінювалися, ніколи не зношуючись, — одночасно з оновленням змісту книжки оновлювався й папір, на якому була надрукована. Побудована у вигляді повітряного замку з казковими вежками, книгозбірня нагадувала поетичний світ, що відкривався на сторінках уміщених у ній книжок. Сходи з червоного дерева вели на перший поверх палацу фантазії зі столиками й фотелями, конструкціями несучих стін з прозорого скла, всередині яких плавали екзотичні риби, й виступами, на яких течія розвіювала косми гнучких поліпів. Навколо вилися ліани, хащі вічнозелених рослин, в яких щебетали птахи. Коли хамелеон, помилково сприйнявши за комаху, поцілював літеру з книжки в чиїхось руках, слово набувало іншого значення, змінюючи світобудову оповіді. Леґуани скидали шкіру, і дрімав у ріці, що з дзюркотом спадала з третього поверху на другий, а потім на перший, усамітнений крокодил. Макака з червоною мордочкою сідала поруч, наслідуючи гортанням-заглиблюванням мешканця міста. «Вона тінь того, що в мені зближує мене зі світом, моє інше обличчя», — казав собі мешканець міста, зиркаючи вряди-годи, чи макака, бува, не кривляється. «Вона — дзеркало моєї душі», — казав мешканець міста, закриваючи книгу, і макака, теж закривши, зникала, наче її й не було. Місто не потребувало лазень і ванн, казанів, під якими тріскотіли би дрова, і басейнів, у яких надмір хлору робив би воду зеленою, а церу — пересохлою. Душа мешканця міста оновлювалася в акті самоочищення, а тіло складало з душею одну неподільну цілість.

Об’єкт, який вчора розташовувався на вулиці Сонячних Кларнетів, сьогодні міг перебувати в парку Машини Часу, у непоодиноких випадках одночасно в двох і навіть у трьох місцях. У вестибюлі міської ради цілодобово працювало інформаційне вікно, в якому можна було отримати довідку, де зараз лежить та чи та вулиця, той чи той сквер, бульвар чи об’єкт і чи наявний такий поготів.

Всі мешканці міста були депутатами, а в кріслі урядника міг опинитися кожний, хто мав тієї миті на це охоту. Більшість часу воно залишалося порожнім. Мешканці міста — люди зайняті й працьовиті, тож їм і на думку не спало би без потреби затримуватись у високому кріслі. Проте — і це була пересторога мешканцям інших міст — очільником міг бути винятково мешканець міста. Якби мешканцям інших міст закортіло в порушення правил гостинності сісти, нехай на одну секунду, у крісло мера, по-перше, вони ніколи не розшукали би ратуші, адже нехай хрестик на їхніх мапах і не був застарілим, безнадійно застарілими були самі їхні мапи, а, по-друге, коридор, яким вони просувались би, перетворився би на лабіринт мінотавра. Мешканці міста аж ніяк не були негостинними, усміхаючись краплині дощу, жоржині та пташці, що пролітала зі щебетом, урешті, один одному. На в’їздах до міста майоріли барвисті написи, випромінюючи позитрони щирої приязні: «Ласкаво просимо в наше місто». Мешканці міста були мудрими і жили довго — так, як довго триває форма їхнього часу, бо місто було великою планетою, загубленою в універсумах.

З не меншою пристрастю, ніж читання, мешканці міста вчащали до побудованих просто неба комунальних кінотеатрів, на яких майоріли афіші, наче відлущені, але ще не відпалі покір’я платанів. Щоб «піти у кіно», одягали спеціальні окуляри і дивились у глибину алей, де перспектива із зелені створювала стереоскопічне зображення. Мешканці спостерігали за життям динозаврів, які з’являлися на тлі флори юрського і крейдяного періоду мезозойської ери. Коли який-небудь алозавр підбігав небезпечно близько, глядач поквапно скидав окуляри.

Увечері, коли, випливши в човні на небо, світив місяць, життя тільки пожвавлювалося. Мешканці міста вирушали один одного перевідати. На поруччях повітряних куль спалахували ліхтарики — жуки у скляних світильниках, які вдень вбирали, а вночі віддавали сонячне сяйво. Місто занурювалось у безліч запалених вогників. Жуки-каганці освітлювали стежки і доріжки. Лягаючи спати, мешканці міста скручували їх, і жуки, гаснучи, жевріли крихітними вуглинками.

Довідник «Міста світу» згадував про існування міста буквально коротким рядком. Напроти позначок «Кількість населення», «Склад населення», «Релігії», «Мови», «Суспільний лад», «Мер», «Прапор», «Валюта», «Гімн» стояли багатозначні прочерки. Зірочка відсилала до пояснення, яке тільки на перший погляд могло здатися дивним: «Дані ненастанно уточнюються». Ця сама ремарка кочувала з довідника в довідник, з видання у видання, так що й у сорок шостому перевиданні довідника, розкривши відповідну сторінку, користувач не подибував нічого іншого.

Так само нічого не говорилося про площу, тож годі було скласти уявлення про величину міста. У дванадцятому, виправленому та оновленому виданні довідника зазначалося м^я, проте не наводилося жодних цифр. У переліку умовних позначень м^я пояснювалось як «метр ярусний» — незрозуміло, чи то був звичайний технічний недогляд, чи невдала спроба прикласти звичну метричну систему до обміру площі міста. З подальших перевидань довідника м^я зникло й більше там не з’являлося.

Міста, які засилали до цього міста вивідників, нічого не могли прояснити: посланці приносили суперечливі повідомлення, що їх годі було привести в якусь більш або менш доладну систему. «Захист міста побудовано на його розмаїтті», — такою була остання криптограма, що надійшла у зведений інформаційний центр перед тим, як резидент, який її надіслав, безслідно зник. Тоді місту було поставлено ультиматум: якщо пропалого не буде повернено упродовж двадцяти чотирьох годин, місто буде зрівняне із землею. «У місті година триває вічність», — наважився піднести голос старий кадровий шпигун, одначе до нього ніхто не прислухався. Коли озброєна найновішими засобами армія рушила знищити місто, там, куди вона прибула, ніякого міста не виявилося. Зігнавши лють на довкільній рослинності й розполохавши птахів, що сиділи по чагарях, армія вирушила назад. Військовокомандувачі, на чому світ стоїть, вилаяли картографів, звинувативши їх у саботажі, та віддали би під трибунал, якби не їхня закріплена конституцією недоторканність.

Місто не потребувало власного війська: його, яке годі знайти, ніхто не здужав би підкорити. Статус міста робив його нездоланним, породжуючи в сусідніх містах міфи, які далеко відбігали від дійсності. Про місто розповідали, що його немає. Що воно володіє новою, надпотужною зброєю (цей ганебний міф роздмухували яструби, що лобіювали інтереси військово-промислових комплексів своїх батьківщин). Шкодив міф насамперед тим містам, в яких поширювався, бо дедалі більше коштів поглинали мілітарні потреби, від чого означені міста знемагали й виснажувалися, наче оаза, з якої вибрано воду. Було, одначе, місто, в якому радник-ад’ютант генерала винайшов однаково хитре, як і мудре формулювання: «Ми вернулися з виправи до міста цілі й неушкоджені. Нам ніхто не завдав клопоту. Це найкраще підтвердження тому, що ми перемогли». Думка, швидша ніж військо, долетіла домів, і солдатів зустрічали, як переможців, кидаючи квіти і втираючи сльози розчулення.

Одного разу мешканцям міста набачився сон. У тому химерному маренні, яке згодом пояснювали надмірною кількістю Черемшинних алей (таке вкрай рідко траплялося), так що одночасно цвіло, мабуть, із кілька сот черемшин, велетенські ворожі машини з гуркотом вдерлися в місто, плюндруючи рослинність і втрамбовуючи в землю плоди, нищачи сади і перфоруючи гусеницями городи. Не сподіваючись такої навали, мешканці міста попервах розгубилися. Якийсь час вони сумно, мов зачакловані, дивилися з висоти повітряних куль на металевих харцизників. Із цього стану їх вивів передзвін дзвіночків і мальв. Келихи мальв, дзвіночків і наперстянок були в цьому місті завбільшки з церковні дзвони, що скликають в інших містах вірян до вечірні.

Одночасно з мешканцями оговталася й природа, адже вони і вона були одне — велика гармонія самодостатніх цілостей. Платани стискали зайд могутнім гіллям, секвої підносили до захмарних верхівок, троянди засипали їх пелюстками, ліани обплутували ворожі клешні, манґрови утворювали непрохідні хащі, крокодили розкушували щелепами-кусачками гусениці. День і ніч тривала виснажлива пря. Не було сумніву, що мешканці міста, їхня флора і фауна перемогли б, однак ціна, якою це далось би, спонукала якнайшвидше прокинутися.

Затягувалися рани землі, заживали подряпини на руках дерев, виростали нові пелюстки, розкромсане зцілювалося, а на місці понівечень розгладжувалися рубці. Коли мешканці міста остаточно прокинулися, від побоїща не залишилося жодного сліду.

15

Усередині барак, побудований із великих шматків бляхи, складався з двох частин: приміщення, в якому важився брухт, виписувалися квитанції й полагоджувалися аспекти фінансові, і складу, куди прямцем із ваги перекочовував метал, де чекав на вантажівку, яка вивозила його геть. На склад можна було потрапити тільки пройшовши через ділове приміщення; великі двері, що виводили безпосередньо на вулицю, відчинялися, коли приїжджала вантажівка і з неї, підкоченої майже впритул, виходило двійко чоловіків — водій і його напарник. Замість них, які порали справу мовчки і зосереджено, говорив голосом дзенькоту і скреготу метал, тоді як директор пункту спостерігав, як наповнюється багажник із нарощеними бортами, зрідка допомагаючи, як треба було підтримати яку-небудь металеву штангу, коли її кінець переважував; відтак, відступивши на крок, продовжував беземоційно спостерігати, наче все, що відбувалося, його мало обходило. Коли вантажівка з гуркотом від’їжджала, він перевальцем заходив досередини, і двері позаду зачинялися з тяжким стогоном. Спорожніле і темне приміщення тхнуло металом та іржею.

Маючи дозвіл на чорно-білий метал, директор потаємно приймав також кольоровий. У глибині приміщення, куди найяскравіше денне світло потрапляло скупо, не в змозі порушити сірих сутінків, з іржавих залізних листів було злютовано перегороду, що сприймалася за одну із зовнішніх стін барака, утворюючи насправді подвійне дно: у проміжку між нею та зовнішньою стіною, приховані від стороннього ока, накопичувалися кольорові відпадки.

По нелегальщину раз на два місяці приїжджала вночі інша, менша вантажівка — білий фургон із закритим кузовом. Обережно відчинялися бічні двері, й вантажівка безшумно вкочувалася у приміщення, звільнене напередодні від чорного металу. Двері так само обережно зачинялися, всередині спалахував переносний електричний ліхтар, і тоді в непомітній замковій щілині вглибині приміщення обертався ключ і склацував, відмикаючись, замок, відраховувалася готівка, і навантажений міддю та нікелем фургон тихо викочувався, щоби по хвилині розчинитись у глибинах нічної темряви.

Його прикриттям були пиячки, волоцюги й пенсіонери, що стягували здоокола всілякий дріб’язок. Не бажаючи мати справу з батьками міста, від ласки й поблажливості яких залежав, він навідруб відмовлявся приймати такі раритети, як чавунні смітники, ніжки паркових лав і каналізаційні люки.

На Жакові, який належав до категорії пенсіонерів, директор пункту приймання металобрухту заробляв не більше, ніж на інших, навіть мав до нього певну симпатію і співчуття. Зовсім рідко стосунки між пенсіонерами, пияками і волоцюгами нагадували щось на зразок взаємовигідної співпраці, гроші ділили порівну, Жак ховав копійки до кишені. Віддаляючись від будинку, перевідуючи сусідні квартали, одного разу дійшов до триповерхової коробки, що тяглася вздовж тротуару, відокремлена від дороги каштанами. Лапате листя вразила іржа, наче перекинувшись з бляхи, якою було забито вікна на першому поверсі та на одному з яких вона відвисла, ладна ось-ось відірватись: у тій коробці, куди свого часу можна було потрапити, тільки пройшовши через прохідну сусіднього корпусу, Жак Маркович, його двійник, промучився сорок один рік п’ять місяців і два дні.

З-під бляхи, що зі скреготом з’їхала додолу, війнуло тлінню та прохолодою. Жак волочив її по траві, відтак тротуаром, через дорогу і далі, подвір’ями і натоптаними стежками, розтинаючи простір скреготом, навпростець у відчинені двері, де директор мовби чекав на нього.

На інших вікнах покиненого фабричного корпусу бляха трималася міцніше. Дійшовши попід стіною до кінця будинку, Жак завернув за ріг, де колись був парадний вхід, тепер навхрест забитий дошками, у чому було більше символічності, ніж перешкоди. Жак пірнув у приміщення, де від прохідної з пропускними автоматами збереглася лише вахтерська будка, й опинився на території, безроздільно заволодарьованій занепадом. Крізь бетон пробивався бур’ян, на дашку над входом до корпусу номер три спинався кущик. Сходи тремтіли, давно відвикнувши від ваги. «Прийшов! Прийшов!» — відлунювали коридори і закапелки, несучи новину в порожні кабінети з петлями, на яких не було дверей…

На одній із бічних вулиць, куди від бурхливості центральних артерій та площ заледве докочується, викидаючи різний брухт, хвиля, Жак натрапив на покинену «волгу» під вицвілим лаком, помаркованим нерівними світлішими та бруднішими сірими плямами, з під-яких проступали коростяні острівці. То була двадцять перша модель — ще досі крила споріднювали її, колись імпозантну, з літальними апаратами першої половини проминулого віку. Без вікон і керма, з дірою замість панелі управління, звідки стирчали поодинокі дротики. Здавалося, від років простоювання, відданих на поталу вітрам і зливам, сідаки зносилися більше, ніж під гузнами пасажирів. Без мотора «волга» скидалася на мерця, з якого вибрано тельбухи. Не з’єднуючи більше нічого, поодинокі дротики байдуже звисали в порожнечу. Опустивши капот, Жак потягнув за металевий одвірок; після довшої вовтузні двері, що мовби відмовлялися визнавати його господарем, подалися.

Вмостившись на місці водія, Жак задрімав, а коли прокинувся, сонце торкнулося верхівок каштанів. Зі стелі, де колись кріпилося дзеркало заднього бачення, звисали клапті поролону і дерматину, поцяткованого незліччю дрібних чорних крапок і тепер геть сірого. У багажничку лежала біла пластикова аптечка з червоним хрестом і брунатною пляшечкою всередині, на етикетці якої Жак заледве розібрав напис «ЙОД» і термін придатності, що закінчувався у серпні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року — того самого, коли вони з Матильдою вирушили у південну подорож, здається, передостанню, самі, без малюка, і, як завжди, вдосвіта, за пів години до того, як радіо на кухні, прокидаючись, грало гімн.

Вулиці стояли порожні, перші міські автобуси щойно готувалися виїхати на маршрут, світлофори блимали жовтим світлом, березові віники ще дрімали по закутках жеківських прибудов, а на крамницях висіли металеві замки. Коли вказівник із перекресленою навскоси назвою міста залишився позаду, Жак натиснув на акселератор, і машина побігла швидше і швидше вологим асфальтом вільного від транспортних засобів автошляху. Попереду сходило сонце, підбиваючись вгору та супроводжуючи — мов ґід, що розповідає історію краю, яким мандрували. Крізь опущене бічне скло вітер видував з салону духотняву.

Небавом шосе заполонилося транспортом, автомобілі з’являлися один за одним, тягнучись на в’їздах до міст і містечок довжелезною кавалькадою, проносячись із гуркотом назустріч, — легковики, самоскиди, борошнотяг із двома жовтими горбами, що нагадували спину верблюда, «ікарус», що обігнав їх, обдавши задушливим випускним димом. Жак із Матильдою котилися через міста, через пагорби та рівнини. Як сонце готувалося сісти за обрій, на полях, що простирались обабіч шляху, запрацювали зрошувальні агрегати.

Опівдні, коли з розпеченого сонцем асфальту здіймалися прозорі стовпці перегрітого повітря, Жак із Матильдою з’їхали з автошляху в тінь придорожньої діброви із журавлем, що стояв на залізній нозі, тримаючи дзьобом відро, і металевим кухлем подрімки на цямрині. Захлюпотіла, розплюскуючись, вода, прохолода обдала горлянку і покотилася, тамуючи печію, вниз.

Коли проїжджали через села, вздовж шляху покоїлися на табуретах миски з грушами та яблуками і менші, наповнені жовто-рум’яними, майже червоними абрикосами. Небавом заряснів перець і перші достиглі баклажани (в Жакові щось заворушилося, сентиментальне і приспане) — від цього моменту вони рухались півднем, уздовж степу, помережаного каналами, через міст над греблею, під якою оберталися турбіни, автошляхом, що вклинювався, розпорюючи навпіл рівнину, попри лимани і над краєм вечірнього моря з солоною водою, що лизала підступи до розпеченого асфальту… Йод, вони вживали його, додаючи в молоко, каву і чай, від кінця травня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого і рівно два роки.

Сидячи за столом приймального пункту, директор загороджував сейф, що, потрапивши сюди з кузова самоскида, обійшовся йому в десятку, яку він давно вже собі повернув. Не зберігав усередині нічого іншого над накладні та платіжки, неуникні в розрахунку з більшими клієнтами, а також для звітності перед контрольними органами, яких розплодилося, як ніколи, змушуючи дбати про належне алібі — штукенцію, певнішу за хабарі. Був мов павук, зугарний вдовольнятися дрібними комахами у знанні, що буде і щось суттєвіше, з яким, хоч і вовтузні, але й наїдку. З постачальниками майже ніколи не розмовляв — ні з дрібними, ні з великими, полагоджував усе мовчки, навіть жестів уділяючи необхідний мінімум. Звикли до нього, який знав їхні скромні потреби, потребували його, здатного заплатити бодай щось у час, у який ніхто нічого не платив, а скрізь лише вимагали.

Приходячи день у день, Жак розбирав автомобіль, почавши корпусом, доки зняв усе, що міг. Як западали сутінки, автомобіль нагадував жука, навколо якого вовтузиться інша, менша, худорлявіша, але й вища комаха. Із прив’язаним до спини дахом і крилами Жак скидався на Ікара, здатного сяк-так іти, та не летіти. Було вже темно, й Ікар залишив трофеї під сходами, куди майже не проникало світло жарівки, що тьмаво осяювала пітьму першого поверху. Вже в ліжку відчув, як тілом розповзається несказанна втома; очі заплющилися, і ще довго марився дім у вигляді багатокімнатного салону не розібраної до кінця «волги», що не мала господаря.

«Від сьогодні зарплата зберігатиметься у сейфі», — тільки як він повідомить про це, якщо всі й так невдоволені постійними затримками? «Що вдієш», — шеф перехопив Жаків сум’ятний, спрямований на шафку в кутку приміщення погляд. «Але…» — Жак не вмів опиратися. «Директива», — шеф багатозначно підніс палець, показуючи, здавалося, кудись вище за стелю і за всі керівні кабінети — туди, звідки взимку падає сніг на голову. Жак підвів погляд. Муха, що дріботіла стелею, на тлі побілки виглядала чорнішою, і Жакові здалося, наче вона з нього кепкує. Раптом стеля й підлога помінялися місцями, тепер муха перебувала на підлозі, а він звисав зі стелі, причеплений підошвами напастованих мештів. Ось стеля-підлога загойдалася, і тієї миті, як ладний був ухопитися руками за стіл, співрозмовник запропонував йому сісти.

Пелюстки розкритих парасолькою квітів були рожеві—досередини інтенсивніші, по краях білуваті. «Штучні», — скривився шеф, беручи вазку і здуваючи порох. «Не прибирає, — поскаржився. — Усе прибирає, квітів не торкається». «І вода давно висохла», — зазирнув, витягши букет, досередини. «Жодної крапельки», — і мовби на підтвердження перевернув вазочку догори дриґом. «Неподобство! — Жак відчув, як у ньому наростає обурення. — Недбальство! Доки таке можна терпіти?!» «А квіточки води хочуть, — вів незворушно шеф. — Навіть матірчані». Відтак: «З тканини. Як тільки їх роблять такими…» «Штивними», — поквапився Жак. «Як Ви сказали — дивними? Я мав на увазі: наче справжніми». І потім, напівзамріяно, напівпригнічено: «У містах майбутнього барвистітимуть пластикові баобаби, а косарки стригтимуть поліпропіленову траву, здатну до саморегенерування. А як ви гадали?» І: «Все реформується. Система виробничих стосунків. Уже нічого не буде так, як перше. Креативність і раціоналізація — ось гасла, які тепер попереду. І самоокупність. Вона — насамперед». Жак мало що розумів. «Що Ви все киваєте? — у голосі співрозмовника прозвучало легке роздратування. — Та скажіть же щось!» «Даруйте», — пробелькотів Жак. «Даруйте, — перекривив шеф. — Ви що, буржуазних романів начиталися?» «Газет, — Жак осмілів. — Місцевих». — «Газет! Ось Вам газета».

Наступної миті на столику лежало видання — один із тих щоденників, що їх уздовж і впоперек задруковують свинцевими літерами. «Скільки завгодно», — купа на столику невпинно збільшувалася. «Досить», — Жак благально зажестикулював. «Якщо почитуєте газети, мали б знати. Там усе записано, вони — Біблія нашого дріб’язкового часу. Уявіть яке-небудь тіло, що раптом розпалося на атоми, що хаотично рухаються, не відаючи, ні хто вони, ні навіщо. Це ми і наша доба». У засідці на скляній полиці під поверхнею столика чигало ще чимало друкованої всячини. «Свіжа, як хміль у пиві. Раз на два тижні викидаємо до дідька лисого», — від того, як співрозмовника пересмикнуло, Жак глибше влип у фотель. Його дивувала відсутність запаху, характерного душку другосортного паперу і свинцю. «Ви що, газети на нюх читаєте?» — як у всіх шефів проміжних ланок, його обличчя володіло здатністю уподібнюватися до зверхника. Рівніші й вужчі, з приходом нового директора брови над шефовими очима покущуватіли — йому їх видовжували і підмальовували в перукарні, воднораз виголюючи на тім’ї галявку-імітацію лисини. «Хамелеон», — перешіптувалися. «На нюх я розрізняю добрі новини й кепські», — невидима сила тягла Жака за язик. «Гаразд, — урвав його шеф. — Вернімося до наших баранів».

У відділі новина спричинила ще більше похнюплення, і лише Люська влаштувала істерику. «Що я можу вдіяти?!» — Жак був близький до розпачу. «Воно й видно, що нічого. Ви ніколи нічого не можете, ні за відділ, ні бодай за себе постояти!» «Як вона тебе?» — підшпилював Терентій. «А я що — сам давай раду», — шеф незмінно вмивав руки. «На благо кожного з нас!» — лише як йому, Жакові, надати переконливості, якщо сам не знав, що думати.

Люська таки домоглася половини зарплати на руки, що було виведено окремим рядком, завізованим підписом директора підприємства. Решта заробітків мандрувало прямцем із бухгалтерії в сейф, а у відомостях кожен ставив напроти свого прізвища підпис. Після нововведення зарплати почали знову надходити регулярно і навіть нібито трішки зросли. Тільки Люська правувалася за свою половину — ту, яку вибила для себе готівкою. «Треба було всю до сейфа віддавати, тоді б і отримували», — у бухгалтерії її зустрічали такою-от непідважною казуїстикою.

«Невідомо, де вони, наші гроші», — троюдила. А що, коли їх і справді немає? «Я теє», — наважившись потурбувати від імені відділу, Жак упіймав облизня. «Колись іншого разу, — шеф випровадив Жака за поріг. — Мені на нараду». Але іншого разу ніяк не випадало. «Ну що там?» — розпитували його. «Все гаразд», — відповідав. «Ти бачив їх?» — «Бачив», — брехав, йому довіряли, і тільки Люська не вгомонялася: «Ну і скільки їх там?». «Як Вам, Людмило Корнилівно, не соромно», — соромив її Леонід Вікентійович. «А чого мені соромитись?» — звискувала, мов ужалена шершнем лисиця. «Не буде ж Маркович їх лічити, — тлумачив Леонід Вікентійович. — Та й у відомостях усе написано». «А хай перелічить! — не вгавала. — Тоді повірю». І Жак лічив, плюсуючи зарплати працівників відділу, що розпадалися і змішувалися на непевні суми. «Дванадцять тисяч шістсот», — мовив одного разу, і Люська, завагавшись, на якийсь час посумирнішала.

І от настав день, на який прочекали, здавалося, вічність. Були свідками, як, від’єднавшись від землі, линули назустріч сонцю повітряні кулі. «Наш сейф», — Жака розпирала гордість, тоді як кулі здіймалися вище і вище. Он їхня — вони слідкували за її плавним переміщенням. Вітер розвіював поли обруса. З-під корка, шугнувши фонтаном, полилося в зелену траву шампанське: «За успіх!» Келихи виблискували, напій лоскотав горлянку. Уминаючи канапку, Жак дивився у блакитне небо, на надію, що здіймалася вище і вище. «Яке кардинальне небо!» «Ще б пак», — Жак неабияк пишався.

«Її немає!» — раптом зойкнула Валька, зіпсувши нараз увесь настрій. Валька, Валентина Сократівна, загальновизнана панікерка, вдача якої разюче перечила елліністичному імені її покійного батечка. «Хтось уміє робити штучне дихання?» — «Бризкніть на неї шампанським!» — доки витрушували з пляшки останні краплі, Терентій жваво вовтузився на розстебнутих грудях, приводячи непритомну до тями, тоді як решта й далі вдивлялася, тепер уже стривожено, в небо. Жак мружився, приставляв долоню дашком, одягав і скидав сонцезахисні окуляри, протираючи лацканом скельця. «Сюди б телескоп», — жарт був не зовсім доречним, адже там усі заощадження — до копійки! «Я бодай половину маю!» — верещала Люська, забувши, що тієї половини їй усе одно ніхто не виплачував.

Не могла ж вона, та й не сміла зникнути! Різні думки навідували Жака, сумнів точив шашелем, аж вирушив, як оті мисливці за золотом, на пошуки — сам, тишкома, і словом не прохопившись. Блукав у полях, кущах і дібровах, чуючи, як шелестить листя і шепоче на вітрі трава; з надією розгортав високий бур’ян і густу ковилу, ранився об ожину й терен, розширював радіус і змінював напрям…

Сейф лежав у байраку, оддалік від місця, з якого повітряна куля здійнялася в небо, піднісши їхні сподівання до блакитної висоти, де й розсоталися, мов хмарки. Біг урадувано через ниви, з яких стирчала стерня, лісовими просіками та курними шляхами. Шістсот років і трохи довше за вічність. Тільки не було вже ні підприємства, ні шефа, ні відділу, де працював. «Відкрий, відкрий, відкрий», — закликали дзвіночки-янголи. І Жак відкривав — свої груди, роздряпував-роздирав, доки зсередини посипалися банкноти, скімлячи дитячими голосками. Шарпав-відмикав ключем двері, що їх хтось мовби тримав ізсередини. Аж раптом сейф відчинився і явив йому його батька, покійного. Всміхнувся, запрошуючи його, свого Жака… Ось і все, що залишилося від блакитного дня, як прикипіли поглядами до неба, сповнені сподівань: «Все перебудовується. Віднині суспільні взаємини формуватимуться на нових засадах, за що й піднесемо келих!» — грайливилося міріадами віддзеркалень напівсолодке шампанське. Цокалися, сп’янілі від сподівань і розбуялої зелені…

Була зима. Діти кидали одне в одного сніжки, одна з яких влучила у нього. Жак і собі жбурнув. Тепер діти згуртувалися проти Жака. «Так нечесно! — запротестував. — Усі проти одного». «Ви чим тут займаєтеся, Марковичу?» — полився голос, слухаючи який, спізнав приємність. Перед ним стояла секретарка директора. «І не соромно Вам, Марковичу?» — бештила, кокетливо виймаючи сховану за спиною руку — сніжка влучила Жакові в ніс. «Ха-ха-ха», — залилася сміхом, від якого Жакові зробилося ще приємніше. «А я Вас шукаю», — проспівала. «Мене?» — «Атож». — «Шеф?» — «Сам», — кивнула, багатозначно показуючи пальцем угору, звідки сипався сніг. «Щось серйозне?» — «Дуууже», — протягла весело. Жак недолуго всміхнувся. «Перезапускання повітряної кулі. Попередній запуск анульовано. Похибка в задумі. Все від самого початку було неправильно». — «Місце?» — «Атож». — «Час?» — «І час». — «І куля?» — «І куля. Куля насамперед». — «Що з нею?» — «Вади конструкції». — «А шампанське?» — «Шампанське…» — секретарка директора завагалася. «Ну те, знаєте?» — «З шампанським начебто все о’кей», — сказала з ноткою сумніву. «Якісне!» — Жака пойняла непоясненна радість. «Звичайно!» — й собі зайшлася секретарка директора. «До дідька!» — заволав Жак і сповнився, як колись, молодечого захвату. «До дідька!» — сміялася секретарка директора. «До дідька!» — вони кидали одне в одного сніжками, задерикувато сміючись.

Знову узявся падати сніг, тільки не сніг, а білі лапаті блискітки; стелилися килимком, яким урочисто йшли — секретарка у вельоні й весільній сукні і Жак у костюмі з трояндою, пришпиленою на нагрудну кишеню. «Так», — сказав. «Так», — не перечила. «Да будете ви однині…» — поблагословив їх директор, а перед входом чекала «волга» — та сама двадцять перша, новісінька. «Подарунок від колективу», — майоріло каліграфічним прописом. «Прокатай її з вітерцем», — підморгнув Леонід Вікентійович, просунувши голову у віконце. «Щасливого медового!» — побажала Валентина Гнатківна. «Не забудьте про поповнення!» — наказав Аркадійович Петрович. «Рожевощокого», — докинула Христина Вітрувіанівна. «Краще відразу двох», — простогнала Євпраксія Святополківна, багатодітна мати із сусіднього відділу. «Без дітей не вертайтеся!» — гримнув Віталій Валентинович, холостяк, якого хто вже тільки не брався одружувати.

Загуркав мотор, вінички зчистили з лобового скла сніг-блискітки, три відділи їхнього департаменту проводжали їх — його, Жака Марковича, і її, Секретарку Директора. Й аж коли вже котилися, Жак зауважив, що бракує панелі управління, не було коліс, та й узагалі — вони не їхали, а сиділи… у блакитних санях, днище яких неслося сніговою поверхнею, зі стерном, що стирчало з місця, де кріпилося дзеркало заднього бачення, і закрученими баранячим рогом бамперами, як на гуцульських ґринджолах. «Тримайся!» — гукнув Жак, і його голос захлеснувся в зустрічному вітрі.

Навколо галасують діти, сани несуться, звіюючи снігову куряву, женучи і переганяючи; сніг заліплює очі та обличчя, щоки пашать. Жак чує голос Матильди — жінки, яка зве на обід. «Ще трохи», — відмахується. «Негайно!» — «Пів годинки». — «їжа на столі!» — «У мене Нарада». Нахилившись до Секретарки Директора, Жак шепоче: «Ти голодна, Нарадо?». «Нарадо… — белькоче Жак. — У тебе таке ім’я…» А сани невпинно мчать уперед.

16

Висушивши доріжку вздовж будинку, сонце намагалося зазирнути під дашок під’їзду. Від колишнього асфальту позосталися острівці, не набагато більші від січневого снігу, що дотавав на узбіччі. Від зробленого зливами та відлигами запрошення виконувати легкі й важкі па майже неможливо було відмовитися. Спиридону Мироновичу і Леокадії Їржівні па давалися особливо тяжко. То було дивне подружжя, бездітне, з котом, який лежав на підвіконні, такий самий колоритний, як і його господарі. Погідної днини Леокадія Їржівна виводила лінтюха на прогулянку, не відпускаючи далі, ніж сягав повідок (далі й не прагнув, як простертися на осонні), що ставало предметом розмов і пересудів.

Леокадія Їржівна не шкодувала для Вітька нічого, вкладаючи в нього всю свою любов, сповнену душевності й материнських інстинктів. Вона оповила би своєю чуттєвістю світ і все живе в ньому. Сидячи на лаві під палистом клена, бабки перетирали її на своїх язиках. «Моє шанування, Вітольде Батьковичу!» — проказував із легким поклоном, вертаючись з роботи Спиридон Миронович, який працював викладачем загального права в педагогічному інституті, а кіт вистрибував йому на плече, обвиваючись коміром довкола шиї.

Леокадія Їржівна і Спиридон Миронович приїхали до міста, куди його перевели на роботу, зі Сходу. Предки Леокадії Їржівни походили з Моравії, про яку гадали, що вона лежить у Маньчжурії, не уявляючи достеменно ні тієї, ні тієї. «У Маньчжурії живуть красиві журавлі — це правда?» — питали її, і Леокадія Їржівна, яка не бувала далі Воронежа, відповідала зі співочою легкістю: «Звичайно, мої любі». «Маньчжурія далеко звідси, еге ж?», — на що Леокадія Їржівна ствердно зітхала. «Туга, — казали про неї. — Людину завше тягне туди, де вона народилася». Голос Леокадії Їржівни, яка не йшла, а пливла, лився мелодійно, контрастуючи з корундовим звучанням її південного ім’я і чужоземного по батькові.

Все мінялося, коли падав дощ. Спиридон Миронович не мав іншого рятунку, як брести просто себе, зачерпуючи черевиками воду. На такі оказії в нижній шухляді робочого столу приміщення, де спільний простір ділили дев’ять викладачів, кожний з яких мав у розпорядженні лакований стіл і дерев’яний стілець з високою спинкою, що впиралася в стіл позаду, чекали напівзакриті бежеві сандалі з вкладеними в них бежевими шкарпетками і лежав рушник. Спиридон Миронович перезувався, протерши рушником розмоклі ступні. В опалювальний сезон вішав шкарпетки на батарею; беручи час до часу прати, ховав у портфель, поруч із набраним на друкарській машинці текстом лекції, яку того дня вичитував. Знаючи матеріал напам’ять, Спиридон Миронович носив пожовклі аркуші радше за звичкою. Коли виділили кошти на публікацію, Спиридон Миронович по-джентльменському відступив свою чергу Юстині Іллівні, побоюючись, що через доступний наклад лекцій його поява в лекційному залі втратить сенс, а ще з поваги до того, як гармонійно поєдналося ім’я колеги з галуззю знань, якій вона присвятилася, досягши не менших успіхів, ніж чоловіки. «Ти завжди все віддаєш іншим», — зітхала Леокадія Їржівна. «Ти мав би вже власну книжку», — наполягала, урівнюючи збірку лекцій із загального права з любовними оповідками, які читала у двадцять, тридцять, сорок і п’ятдесят років. «Що я розповідав би тоді студентам?» — казав Спиридон Миронович. Перед його очима поставала молодь, яка конспектувала сказане, за що найретельніші отримували заліки автоматом. Конспекти Спиридон Миронович вимагав здавати і вдома знищував, рвучи та викидаючи на смітник, щоб не переходили з рук до рук — від старшого курсу до молодшого.

Коли падав дощ, Леокадія Їржівна намагалася не виходити з дому. Брала з полиці книжку, щоб гортати одне з тих оповідань, де пасажири пересуваються в закритих екіпажах, з яких струмками стікає вода. Коли з іншого боку, шукаючи прихистку, сідав який-небудь горобець, Вітько втуплювався в нього, несхвально помахуючи хвостом.

Береза, яку посадили за рогом разом з іншою нечисленною рослинністю, облаштовуючи землю навколо новобудов, зміцніла і виросла. Іноді в ній, яка навесні рясніла сережками, зависали штани чи рушник, що їх шибеник-вітер зривав із котрогось балкона. Влітку вона, як і крислата липа на подвір’ї по інший бік та трійко кленів перед будинком, на одному з яких колись давно висіла саморобна гойдалка, про яку нагадувало зарубцьоване місце в корі, створювала легкий затінок. Взимку, вкрита снігом, біліла та бірюзовіла, а на осонні бабиного літа її листя ряхтіло золотими прикрасами-сердечками. З мідного жолобка у стовбурі зацебенів сік, стікаючи до слоїка з невивітреним душком маринованих огірків, останній з яких Жак спожив на сніданок. Перевіривши надійність прилаштування, Жак полишив його наповнюватися.

Покидаючи на світанку дім, вирушав збирати плоди, які дарувала міська земля. Як яблука під яблунею, на якій росли, так порожні пляшки лежали поблизу лав, на яких їх було розпито, і Жак, якому спалося не так, як перше, і який здригався від дзенькоту розбитого скла зовсім не з тієї причини, як Матильда, прикидав, що з того всього до ранку вціліє. Весна його, який плуганився, переставляючи набубнявілі, мовби напоєні вологою талого снігу, ноги, сердила. Прагнув якнайшвидше проминути її і дотягти до пори наступної. Вернувшись після блукань до дерева і вихлюпнувши сік, у якому плавав недопалок, Жак написав оголошення: «Сміття не вкидати — березовий сік».

Мандруючи від бордюру до бордюру, від дерева до дерева, від лави до лави, від кварталу до кварталу, натрапив на того, на кого поклав вину за порожню торбу, споганений сік і поготів весну разом із набряклими колодами ніг. Незнайомець стояв спиною — низький, похилий, через що голова здавалася втягненою у плечі. Стиснувши пляшку, Жак заціпенів, терзаний непомірними, як на його вдачу, внутрішніми тортурами. Чуже обличчя промінилось щирістю, що межувала з наївністю, в якій, наче в дзеркалі, Жак упізнав себе. Тоді дурнувато стенув плечима.

— Я вчитель.

Від цього зізнання, проказаного просто й невимушено, наче на сповіді, щось тенькнуло в Жакові, й він присоромлено втупив погляд у лаву, якій бракувало дощок, у недопалки, докурені до самого фільтра, і невисохлий слиз плювків перед нею, затримавшись на розчавленому недоїдку помідора.

— Я працював учителем.

Незнайомець назвав номер школи, і Жакові тенькнуло вдруге, виразніше і жалісливіше, а з місця, де зазвичай нуртував голод, здійнялася печією буря сум’яття. «Всі ми ходили до школи, і це зобов’язує», — натомість Жак сказав:

— Були вчителем…

— Англійської. How do you do? Згодом завначем, звідки й витурили на пенсію, мов того Сірка.

— Малюк… — Жак іще не встиг що-небудь розважити.

Восени падали каштани, й однієї осені дорогою до школи каштан влучив Жакові в тім’я. То було біля входу на шкільне подвір’я, земля була всіяна плодами, шматочками розлущених кожушків, починався навчальний рік, і він, як завжди, вів малюка на заняття.

— Ваш син… — завнач зрозумів його.

— Мій малюк, — Жак мовби пригадував, — він такий… такий голопуцький був. Ми його годували і годували… трохи вайлуватий…

На Жакову щоку скотилась сльоза.

— А на прізвище?

Жак сказав прізвище.

— Ім’я?

Жак назвав.

— Давно?

Жак вагався:

— Років тридцять. Чи трохи менше.

— Здається, пригадую. Стривайте…

— Такий… — перебив його Жак.

— Учився в «А» класі, еге ж?

— Пам’ять у Вас… — Жак чудувався.

— Ет, не та, що колись.

— А він був старанним учнем, правда?

— Відмінником. Іноді мав четвірки, рідко.

Жак запишався — ще й зараз успіхи малюка здатні були прокинути в ньому гордощі. Вони сиділи на лаві, спілкуючись — про школу, малюка, учнів, тодішні часи. Жак довідався, що директор давно вже помер.

— Його ховала вся школа, славний був чоловік.

Жак кивнув.

— Потім усе змінилося… Знаєте, після того, як зі мною так обійшлися, мені туди й показуватися не хочеться.

— Розумію, — Жак простягнув пляшку. — Візьміть.

— Та я… Ви її першим знайшли.

— Ну ж бо, тримайте!

Якийсь час обоє мовчали.

— Малюк скоро ожениться, — тієї миті Жак не брехав: він свято в це вірив.

— З роси і води, — незнайомець сховав пляшку.

Коли збурені спогадом почуття вляглися, Жак відчув, як смокче загнаний у підпілля голод. Харчувався в різних місцях, його пригощали з чорного входу макаронами і задубілими тефтельками в одному з нових приватних закладів громадського харчування, найчастіше однак, як оце зараз, вертався їсти додому. На прикріпленому над порожнім слоїком оголошенні сторонньою рукою було дописано: «Смачно, дякую». Жак довго намацував у підкладці маринарки, куди провалювалися крізь дедалі більшу діру ключі. У холодильнику було порожньо — вранці домастив рештки паштету і звіхтував останній шматок квашеного огірка: Матильда уміла робити їх, як ніхто, за що він її любив, останнім часом якоюсь жалісливою любов’ю, від якої на щоку, як-от зараз, ні-ні та й скочувалася сльозина.

Алея Кленів, якою вирушив на післяобідню прогулянку, що після садово-городньої рапсодії прибрала неприкаяних форм вештання, була широкою і завершувалася в зеленій гущавині, де губилися тінисті стежки та доріжки. Прошкував уперед, крізь палист ряхтіли нерухомі хребти атракціонів, з яких іржа з’їдала рештки колись строкатого різнобарв’я. Ряди пофарбованих назелено лав, на яких ніхто не сидів, робили літню сцену ще відлюднішою. Коли патруль, який підійшов до нього, зажадав документів, Жак назвав адресу і своє прізвище, що здалося йому чужим. Колись у недільні дні він приходив сюди відпочивати з Матильдою та малюком.

— Ми приходили сюди з дружиною і з малюком, коли він ще був малим, а на сцені давали концерти і ставилися вистави. Малюк не любив гойдалок: його нудило.

Патруль давно пішов геть, Жак сидів. На озеро, що простиралося в долині, з вербою на острівці посередині опускалися сутінки. «Тарасова верба, — мовив. — З гілочки, яку привезли з Канева на стоп’ятдесятиріччя до дня народження великого Кобзаря». Біля пристані тулились іржаві катамарани. На кіоску, де продавали право на тимчасове користування плавзасобами, висів замок. Білий лебідь борознив тихе плесо.

— Пригадуєш, як ми їх годували?

Зашелестіли, відповідаючи, тополі.

— Ми давали тобі печиво, а ти кидав його у воду, — розповідав Жак.

Лебідь плив до берега.

— Якщо подумати, це було не так давно. Інколи здається, наче щойно вчора.

Лебідь вийшов на берег і розправив крила.

— І тоді все було, як оце зараз.

— По суті ж, нічого не змінилося. Озеро й лебідь…

Підійшовши близько, птах дивився на Жака, наче саме минуле впритул підступило до нього.

— Я приходив сюди з малюком, і ми годували тебе. Пригадуєш?

Загусали сутінки…

Якоїсь миті Жак відчув, що кишеня відстовбурчилася і щось тягне її додолу. Збагнувши, що то яйце, хотів надбити і випити, як у дитинстві. Люди ставили пастки, але тхір ніяк туди не ловився. Підозрювали борсука, одначе той не тікав, а гавкав — Жакові було смішно, що борсук гавкає. «Гав-гав!» — гавкав, як йому здавалося, по-борсучому, втішено котячись оболонню.

Щось змусило насторожитись. Бачив марево — діда, який лежав на землі, і щоразу, як його хотіла поцілити коса, вивертався, переміщаючись далі й далі, доки щез у проваллі.

Яйце Жак поклав під дране рядно. Поглядав, як він там, його скарб. Вкрай здивувався, як вилупилося щось недоладно сіре й ковтунувате. А як наморочився, годуючи з пипки і ложечки! Смоктав, показуючи, як смокчеться, вмивався потом, варив, близький до розпачу, кашки, одначе кепсько пропастеризоване молоко вурдилося, спонукавши перейти на суміші для дітей, яких не годують грудьми.

Водив його, підрослого, на повідку, доки усвідомив, що з живою істотою, ще й такою, яку сам виплодив, не обходяться. Усюди потикало свого носа чи то пак дзьоба. Куди йшов, туди й воно назирці. Змушений заробляти на хліб щоденний, віддав його в добрі чи такі вже, як були, руки, але тільки-но закінчувався робочий день, біг по нього. Воно ж тюпало вздовж дитсадкового паркана, стривожене і через це ще недоладніше, від чого Жакові краялося серце. «Тобі немає чого боятися,я тебе ніколи не покину», — загрібав із кишені зерно, на яке накидалося, визбируючи до останньої крихти. «Бідолашне, геть зголодніло!» — журився, дивлячись, як орудує розплюснутим жовтим дзьобиком. «Жовтодзьобе, — пестив, — ще рости й рости». А як дивилося на нього!

«Моя наука», — пишався, спостерігаючи, як опушене створіння тримається на воді. «Бодай не потоне, — притакував. — А в житті, яким воно є, це вже не абищо». Ще відданіше зводило на нього допитливі оченята, таке мале, наївне. Брав на руки і так ніс останні кількасот метрів додому. Запевнював себе (і його), що воно таке, як усі, і щоб не робило собі з того справи та й поготів замале ще, аби про таке думати.

П’ятирічного, Жак уперше взяв його з собою на риболовлю, де воно плавало, вправно тримаючись проти течії. «Близько не підпливай, — застерігав. — Зачепишся за гачок». Пірнуло сторчака, так що гузниця стала, мов поплавець — хай бавиться. Яке ж було ошелешення, коли випірнуло з рибиною в дзьобі. «Молодця», — похвалив, заохочуючи плисти до берега. Одначе як підпливло, рибу було вже з’їдено, і він напоумлював, що сирою не їсться. «Колись наші пращури їли її сирою, але то було так давно…» — Жак пояснював, хто такі пращури: «Дідо діда твого діда і так далеко-далеко назад». «Дідо?» — «Ну мій батько. Так як я твій батько, а то мій батько, у нього був його батько, а в того, звичайно, теж і так далі, бо як же воно без батька?» — Жак, як ніхто, це знав. «То я маю діда?» — «Авжеж», — брехав, кахикаючи. «Я хочу до діда! Я хочу до діда!»

Вдома воно знову згадало про діда. «Неодмінно поїдемо», — Жак зішкробував над смітником луску, але йому кортіло їхати вже. «Вже ні. Я чищу рибу, варю картоплю, ми їмо і лягаємо спати». — «Тоді завтра». — «Завтра теж ні, — треба було багато терпцю, — завтра ти йдеш у садок». — «Мені там не цікаво». — «Я працюю, — пояснював. — І не можу отак поїхати. Мене не відпустять, ще й насварять. Ти хочеш, щоб мене насварили?» Мотало головою: «Я лише дуже хочу до діда, тату». «Це від цибулі, — сказав, змахуючи сльозу. — Коли тримаєш близько до очей, набігають сльози». Олія, куди виклав шматки упереміш із посіченою полінцями картоплею, зашипіла. Як узялось рум’янцем, присолив усе і виклав на таріль, де якусь мить продовжувало шкварчати: «Не квапся, гаряча».

М’яса взагалі не їло, що зводив на карб свого невмілого куховарства. «Який з мене кухар? Ніякий». Подався до книгарні, достеменно не знаючи, де вона і чи взагалі там подібним торгують. Натрапивши на вітрину з книжками, несміливо зайшов досередини, де його очі розбіглися від розмаїття, примусивши забути, по що прийшов, тож якийсь час стояв, роздивляючись, насправді ж силкувався пригадати. Сяк-так призвичаївшись, вирушив уздовж стелажів, читаючи упівголоса назви, доки натрапив на одну, в якій було слово «кухня», схопив прожогом, хоч у книгарні, крім нього, інших покупців і не було. Гортав, і поволі до нього доходило, що то не та кухня — такої, де убивають і переслідують, не потребував. «Мені, будь ласка, таку, де не вбивають, а тільки готують їсти». З-поміж книжок з кулінарними рецептами, що, купно з подарунковою кухонною енциклопедією, містилися біля каси, вибрав ту, де найбільше йшлося про готування м’яса, проте описані там способи і рецепти, всі з яких він один по одному випробував, виявилися геть безсилими: воно й далі хотіло риби, до того ж сирої.

Радів, спостерігаючи, як поглинало салати, звичайний зелений охочіше за огірки й помідори, і сумував, коли надворі накидалося на траву. Навчав: «Людина траву не їсть». Казав: «Ти ж не з голодного краю». А ще: «Подумавши, що я тебе не годую, заберуть і віддадуть до сиротинця». Намагався гуляти на викладених бетонними плитами майданах, бродив заасфальтованими тротуарами, перестав прогулюватися туди, де періщив фонтан, в який лізло і брьохалося. «Вилазь! — наказував. — Застудишся і кашлятимеш». Виховання коштувало зусиль, тож роззувався і, закасавши штани, й собі ліз у воду. Від того, як воно, пухнасте і недолуге, дивилося, гнів згасав і невідь-звідки додавалося сили.

Так до решти і не розвіявши вагань, віддав до школи з математичним ухилом, що видалася йому серйознішою і надійнішою: «До школи з математичним ухилом шибеників не посилатимуть». Господи, як недоладно сидів на ньому шкільний костюм! Загальне першовересневе піднесення налякало його, воно стояло на шкільному подвір’ї, геть знічене, втягнувши шию і не наважуваючись звести погляд. Як лунав гімн, у Жакові здійнялася хвиля, наче сам іде в перший клас.

По двох роках записав його спершу на боротьбу — хай мужніє, а по тому, як тренер порадив віддати на якийсь легший спорт, перевів на плавання, де вже у сьомому класі малюк мав третій дорослий розряд. Виступав у республіканських змаганнях, посідаючи призові місця. Жак проводжав його, садовив у вагон, приглядаючись до пасажирів, наскільки їм можна довірити такий скарб, як свою дитину, тупцював і біг, набираючи швидкість разом з електротягом, який рушав, доки нитка, що єднала його і малюка у брудному віконці, не витримувала і рвалася. Незглибно самотній, чекав, приходячи на вокзал задовго до того, як виринав, вертаючись, потяг.

Малюк ще й досі їв сиру рибу, щоправда, потайки, Жак нітився і вдавав, що не помічає, вважаючи великою батьківською поразкою, що так і не прищепив манер. У змайстрованих на довжину підвіконня ящиках кучерявився салат, що його малюк споживав великими кількостями. «Може, йому всі необхідні речовини надходять із салату, такого багатого на мінерали?» — міркував Жак. «Мабуть, це все-таки не добре, їсти одноманітну їжу», — губився у сумнівах. «Треба рідку теплу страву, — казав, — бодай раз на день». Варив суп, витягаючи м’ясо, аби малюк нічого не запримітив. Його син — вегетаріанець. Малюк, який далі виступав у змаганнях, виплававши атестат зрілості, мав тепер новий дорослий костюм, в якому виглядав, утім, так само недоладно, як у шкільному. Коли напередодні випускного отримував паспорт, Жак прийшов у таке хвилювання, що скидався на розбурхане море. Фотограф заледве вписав його у вимоги до світлин для офіційних документів, вкотре поправляючи об’єктив: «Якийсь він у вас нестандартний». Піднесли келихи, від чого малюк швидко сп’янів, укотре продемонструвавши непристосованість до життя. Жак поклав будь-що залишити його в рідному місті, біля себе: «Такий завжди потребуватиме опіки». Нагороди допомогли запхати малюка у вищий навчальний заклад, де він майже не відвідував занять, представляючи на змаганнях факультет, інститут, місто, республіку.

Коли на четвертому курсі малюка ввели до збірної, яка мала виступати на міжнародних змаганнях, Жак, який вирушив із ним, уперше побачив столицю. Доки син тренувався, Жак блукав містом — великим і чужим, перекушуючи у кафетеріях та їдальнях, де вибирав найдешевші страви. Сидячи на лавах біля пам’ятників, дивився на голубів та клумби з квітами. Потім малюк простягнув у віконце паспорт, потім Жак почув, як заводяться мотори і перегодом побачив літак, що стрімко набирав висоту…

Жак сидів, хмільний від останніх подій — звістки про перемогу, зустрічання і офіційного вшановування, як їх наздогнало повідомлення про сумнів експертної комісії. «Це мій син!» — загорлав так, що із сусіднього купе застережно загрюкали. Домагаючись справедливості, оббивав пороги інстанцій, де до нього оберталися спиною. Незугарний пробити мур, склав лист у міжнародний спортивний комітет і, оплативши переклад, місяцями чекав на відповідь.

Відтак знову вирушав до столиці, тим самим поїздом, тим самим шляхом, борючись із сум’яттям, що вкидало його то в холод, то в жар. На призначену зустріч вирушив сам. «Я у справі мого сина», — черговий, який чув це вже, либонь, уп’яте, кивав, беручи слухавку внутрішнього зв’язку. Від хвилювання Жак не міг всидіти, то ж раз по раз зіскакував з крісла в кутку вестибюля поряд із фікусом. «На Вас чекають», — черговий назвав поверх і номер кабінету. «Ваш син…» — почав було уповноважений представник, проте Жак, кваплячись відвернути те жахливе, яке зараз буде промовлено, вигукнув: «Мій син — людина!» «Ваш син — лебідь», — Жакові продемонстрували висновок медичної експертизи. «Це його право бути, ким він бажає…» — Жак покидав приміщення в суперечливому, пригнічено-переможному настрої.

17

Навколо руїн міста, яке, як і все, що призначене на занепад і забуття, зникло, виросло поселення майбутнього з коробками-багатоповерхівками, гастрономами, газетними кіосками, будою приймання склотари, котельнею, з цегляної труби якої клубочився дим, пунктом охорони громадського порядку, де в кущах цвірінькали горобці, а тротуарами віялися кон’юнктивітові порохи.

Але навіть тоді, коли міста вже не стало, в тих кількох кварталах ще вирувало життя: у вікнах з короткими білими фіранками зеленіли вазони, млоїлися запахи страв, а з радіоприймача долинали спотворені мембранами голоси дикторів і студійних акторів, лунали пісні та лилися мелодії; скрутившись клубочком, лежали коти, з другого поверху, який був найвищим, зиркав на вулицю, поклавшись на звішені темні лапи, пес, із брам висипали діти, з’являлись і зникали в його еклектичному тілі мешканці. На перших поверхах, упереміш із квартирами, розташовувалися крамниці, і вже коли в будинках ніхто не жив, крамниці продовжували працювати, а коли й їх закрили, над входами залишилися вивіски: «ТКАНИНИ», «ҐУДЗИКИ», «МОЛОКО»…

Відколи будинок обнесли парканом, звідти відгонило сечею та вогкістю, всередині й удень кублився морок, розповзаючись, коли вечоріло, довколишніми площами і закапелками. Дах у багатьох місцях просів, зі стін сипалася ліпнина, викришувалася замокла цегла, стирчали іржаві рейки, тримаючи рештки балкона, де ще не так давно кучерявилася герань. Тріщини надавали фасадам необов’язковіших форм, ніж ті, що їх закладали архітектори. І вже як будинки майже розсипалися, руїни було зрівняно з землею, але й після того, як вивезли мотлох, що залишився від міста, і розібрали паркан, на звільненому плацу не постало нічого нового. Той нетривалий період, як підлітки ганяли в футбол, був зоряним у його історії.

Дітлахів витрутив ринок із покритими шифером рядами, що множились і розросталися. Може, торгівля й не текла жвавіше, зате продавців більшало. Пропонувалося все — від кімнатних жарівок до закордонних магнітофонів і кухонних комбайнів, від гребінців до голок для шиття та шпильок, від горщиків під хатню рослинність до сувенірних порцелянових сенбернариків з бочечками на нашийнику, зношене і нове взуття, мастила й колеса, вживаний одяг, запасні частини, куманці, з яких п’ють цілющу воду в бюветах занурених у нечасся курортів, вирізані з журналів і взяті в рамку репродукції відомих полотен, платівки з юними співаками на вицвілих чохлах, господарське мило, завідні іграшки, що, втім, не заводилися, саморобні льодяники у вигляді вогняних півників, яких на той час уже більше ніде не можна було надибати.

Коли поповзли чутки, що ринок закриють, а ділянку віддано під п’ятизірковий готель, тенісні корти і поле для гри у ґольф (у місті, до якого приїжджають тільки селяни з городиною, обпатраною птицею й молоком, та їхні діти на навчання в технікумах і коледжах), продавці, заручившись підтримкою захисників історичної забудови, хоча жодної споруди там уже не було, виставили пікети. Довідавшись про них із підібраної газети, Жак пішов стати на боці людей проти свавілля й на оборону власної пам’яті, частину якої складало минуле цього місця, одначе на той час компанія, що претендувала на територію стихійного ринку, зазнала банкрутства.

Назирці за Жаком тюпав старий приблудний собака, який прибився сюди ще цуценям, прив’язавшись до хлопчаків, які грали в футбол. Біля прилавку останнього ряду, на якому вишикувалися пластмасові іграшки — червоні і зелені кавалеристи, кулемет, що його тягнув кінь із відламаною головою, піхотинці, а також нова, ще запакована колекція індіанців зі старим, як світ, штемпелем відділу технічного контролю на паперовому вкладні, Жак став свідком сцени, яка вразила його і в якій брали участь жінка з дитиною та продавець, власник строкатого війська.

— Такі? — допитувалася жінка, показуючи на піхотинців.

— Ні, — заперечував хлопчик.

— Ти ж хотів солдатів?

— Вони пластмасові.

— Візьми індіанців. В яку вони у Вас ціну?

— А скільки Ви за них дасте?

— Я не хочу індіанців.

— Чому не хочеш?

Жінка була втомленою. Виглядало на те, що сцена діялася не вперше.

— Я вже маю ковбоїв.

— Будеш мати до них індіанців.

— Не хочу.

— Ковбойці нападатимуть на індіанців, а індіанці на ковбойців, — підохочував продавець.

— Індіанці мене не цікавлять.

Йому було років сім, може, вісім.

— А що ж ти хочеш?

— Залізних.

— Маєте?

— Ні, — похитав головою продавець. — Тільки пластмасові.

— Я таких хотів би, — хлопчик показав на пластикових вояків, — лише якби вони були залізні.

— Ходімо, — зітхнула жінка, — прийдемо іншого разу.

Провівши очима жінку з дитиною, Жак наблизився до прилавка. Колись…

Пройшовши багато, хоч, може, й мало, зупинився, приваблений розмовою, що точилася неподалік від кіоска, де за дня продавали цигарки. Почуте справило на нього ще глибше враження, ніж жінка з дитиною.

За склом знизу догори ряхтіли різними назвами, барвами і картинками пачки, а віконечко, крізь яке здійснювався акт купівлі та продажу, було опущене. У невеличкому просторі між кіоском і навислим над ним будинком, що були повернуті один до одного спинами, росло кілька кущів, куди завертали пішоходи, заскочені фізіологічними процесами, на які людина має лише обмежений вплив.

На викладеному потрісканими від часу і якості бетонними плитами просторі перед кіоском ріс явір, під яким стояла єдина лава. Знелюднілими вечорами, що переходили в розріджені ліхтарями ночі, алкогольне життя, яке спалахувало за кіоском, переміщалося сюди. Вряди-годи тихий триб перетворювався на вовтузню, а вовтузня розроджувалася веремією, від якої скрикувало, розбиваючись, скло.

З обох боків майданчик відкривався на дорогу і тротуари, вздовж яких росли південні дерева катальпи, що плодоносили схожими на худющі банани неїстівними висюльками. З останнього, ще не описаного боку, здіймався на людський зріст кам’яний мур — рештки середньовічного валу, що оточував місто. Бувши малим і геть провінційним, воно мало історію, що губилася в туманах, надихаючи краєзнавців і літераторів, які збирали черепки, залишені від минулого, що їм уява поетів надавала яскравості. Відскакував від нього, який на своєму віку бачив пращі й гармати, пожбурений камінь. Лише мох тримався декоративним батистом, так що здавалося, наче мур — то й уся історія.

Сама субстанція міської ночі схиляла до тиші та вмиротворення, події відбувалися нишком, веремія затіювалася рідко, спричинені криком і дзенькотом розриви хутко затягувалися, після чого на годинку-другу западала досвітня тиша, вимітувана до решти вітром.

Була пора, коли б’є баська, нагадуючи про настання за тиждень Великодня. Висушивши бордюри і плити, сонце бралося за післязимову землю. Проміння пекло в спину, тоді як спереду продував вогкуватий вітер підворітень, який і доніс до нього глумливу фразу.

— Ви не розумієте, — Жак запротестував. Йому складно було виразити свої відчуття; сплетеним подумки в подобу речення, їм бракувало слів, що заповнили би кричущі прогалини.

— Йдеться зовсім не про те… — Жакові було так, наче пробивається крізь морок. — А про одухотворене.

Раптом його, який щойно хотів і не знаходив слів виразитися, прорвало — слова полилися, наче хтось невидимий суфлював йому:

— Одухотворене, піднесене. Його не варт сприймати буквально і тим паче втоптувати в багнюку. Зрозуміло, що народився, як усі, — як же інакше ввійти у світ? Ми ж вільні обирати, що бачити — любов чи злягання. Тільки піднявшись над власною дріб’язковістю, ми нарешті відчуємо її, містерію його наділеного цнотою зачаття. Навіть якщо все, геть усе, написане про нього, вигадка. Бо людина з’являється на світ невинною…

Ті, до яких промовляв, перезирнулися. Тоді один з них, звертаючись до другого, повів таку мову:

— Ось нарешті хтось, хто зможе нас просвітити.

Неприємний скрегіт голосу, як ото рипить іржавий метал, шугонув у Жакову пам’ять, нічого звідти, крім порохів, не вибивши. Вони провели Жака до лави під явором і вмостилися, один з одного боку, інший з іншого. Жак намагався витлумачити їм, як тямив і міг. Час до часу обоє вкидали полінця реплік, підтримуючи вогонь, доки без того нелюдне окілля спорожніло, а вечір запнув катальпи чорним серпанком.

Зажевріли ліхтарі; коли один із них підвівся, Жак теж поривався підвестися — була найвища пора шкандибати домів, одначе другий поклав на нього свою важку руку:

— Он только пасцать. Нам дуже цікаво й важливо слухати арґументи.

Споночіло. Жак без угаву балакав… Від раптового тепла, джерело якого зосереджувалося в потиличній частині, зробилося млосно і лагідно. Жак поточився.

Вони обнишпорили потріпані кишені та, не знайшовши нічого іншого, крім кількох монет, зав’язаних у вузлик картатого носовика, озброєних піхотинців і кавалериста на пластмасовому коні, затягли безживне тіло в кущі, з яких по кількох годинах переливчастий спів дрозда провістить світанок, що зійде скорботним спокоєм над плахою одкровення і злочину.

Жінка

18

Було вогко і темно, мов у в’язниці. Заціпенівши, Тереса слухала, як ляскають оббиті металом підошви, й аж коли відлуння стихло, дала волю стримуваним усі ці дні сльозам. «Не наближайся!» — кричала, і погляд, що спопеляв її в мороці ночей, тьмянів і гас.

Так почалася пропасниця. Тереса надовго впадала в забуття, не розрізняючи облич, а голоси, що шепотіли над нею, зливалися в шум струмка, до якого тягнулися і не могли дотягтися її пересохлі від спраги губи, наче була землею, що знемагала від посухи, тоді як неподалік жебоніла вода.

Пропасниця протривала шість тижнів і одного дня відступила, щоб більше не повернутися. Тереса, в якій повільно відроджувалося життя, вже могла пересуватися, не потребуючи сторонньої допомоги, проте служниця й далі опускалася разом із нею на лаву, йшла назирці, сумирно чекала, перебираючи вервицю, коли Тереса схилялася назустріч квітам, що барвами і пахощами опиралися затвірництву, яким було оточено її, бранку на краю світу.

Тереса оживала, як природа на місці пожежі. Тут, де усамітнитися могла лише в непривітній келії і де найменший крок не залишався непоміченим, почувалася майже вільною. Коли позаду замкнулися спершу монастирські брами, а потім двері, Тересі здалося, що її живцем поховано в домовині. Та мур відгородив її й від моторошних днів, що намагалися досягнути, зачепити, подряпати, мов хижий звір.

Тріпотіла від найменшого шереху, вслухалася в тишу, доки її, мов спогад, протинав скрекіт нічного птаха. Лежала горілиць серед оспалої монастирської тиші, і її ще таке коротке життя зринало перед Тересою порізненими картинами. Її дід, який двадцять років провоював на боці регулярного війська, обборознив межу своїх володінь револьвером, з яким ніколи не розлучався. Про його кулю казали, що вона швидша, ніж помисел супротивника, чому підтвердженням були літа, до яких дожив. Стерігся, дарма що більшість його ворогів уже давно припинили топтати ряст.

Вийшовши на відпочинок, він на свій лад присвятився домашньому господарству, спроваджуючи в бульйон свійську птицю, що із задерикуватою бундючністю походжала подвір’ям. Там і знайшли його одного дня з по-дитинному безпорадно розкинутими руками. У заповіті він відписував господарство синові та просив покласти в труну револьвер — «так, щоб завжди був мені під рукою». Знайшовши у себе під подушкою засушене зілля, впадав у нестяму. «На дідька мені гербарій!» — репетував, швиргаючи на всі боки. «Воно помічне», — смиренно визбирувала присохле зілля Тересина бабця. «Помічне? Ось що помічне!» — стрясав пукавкою. «Опам’ятайся, револьвер заряджений!» Щойно коли вбігав батько, його син, дід утихомирювався.

Від дванадцяти років Тересин дідо підкладав під голову п’ястук із затисненим у ньому металевим руків’ям, а коли розжився на подушку, засував револьвер під спід. Дні свого надвечір’я просиджував на подвір’ї, недалеко від ґанку, в затінку крислатого дерева і, вдивляючись в обрій, чекав на вершника з повідомленням, що його останнє призначення було помилкою.

Закинутий не з власної волі, він не зміг прижитися тут, де панувало розмірене, наче хода волів на ниві, нуднюще життя. Для нього цей край був місцем заслання, розчарування і зради тих, кого вважав побратимами. Посаду представника ґубернатора у стороні, де простиралася нескінченна земля з чагарями й перелісками, а єдине велике місто існувало лише на мапі, він сприйняв як зраду. «Вони створили її, щоби здихатися мене», — шаленів, лаштуючись у дорогу. Хоча то була всього-на-всього пропозиція, прийняв її з ураженою гордістю, з часом переконавши себе, що виконував важливий наказ. Не просидівши у представницькому кріслі й року (було-бо зам’яким для нього), подався далі і дійшов до краю ввіреної йому землі, не бажаючи марнувати свого життя на діру, де єдиною розвагою був бордель, у якому чоловіки проводили більше часу, ніж на церковних відправах.

Лишився вірним тим, хто його зрадив. Скидався з дрімоти, розбуджений теньканням вислизлого з рук револьвера і курячим кудкудаканням. Зникав у домі, а крісло продовжувало гойдатися, наче замість нього там умостився привид, його двійник.

Бабця ще довго з’являлась у снах, з яких Тереса прокидалася в райдужному сум’ятті. Згадувала рідних, тепер недосяжних для неї людей, як і дійсність, з якої її було вирвано, — бабцю, майже святу на боці дідуся, дикий норов якого, так і не впокорений старістю, лагіднів із появою улюбленої — та єдиної — онуки.

Вони відійшли, коли була зовсім малою, обоє впродовж кількох днів. На чоловікову могилу бабця поставила миску печених бобів, його улюблений харч, а коли наступного дня посудина спорожніла, губи старенької розгублено прошамкотіли: «В нього й на тому світі апетит за трьох».

По кількох днях бабця зойкнула: «Він кличе мене», і: «Дорікає, що вчора боби були сируваті», і: «Нагадує, щоб я не забула жарівню», лягла в подружнє ліжко, щоб уже ніколи не підвестися. Згідно з її останньою волею, в могилу разом із жарівнею поклали лантух бобів.

Про їхнє життя ширились оповіді, різнячись подробицями й маючи спільне: бурхливе кохання. «Це про твоїх бабцю і діда», — розчулювався Тересин дядько, зачитуючи з книжки довжелезний вірш, складений за зразком давньогрецьких гекзаметрів. У поколінні її батьків дядько був єдиним, хто не обробляв землі і мав освіту, яку здобув в університеті, отримавши одну з перших стипендій, що їх запровадив новий уряд, прагнучи заручитися підтримкою молоді. Тоді як однокурсники, забарикадувавшись в адміністративному корпусі, будівлі колоніального стилю, вимагали справжніх реформ, дядько домагався руки однієї прекрасної панни. Сидячи в бібліотеці, переписував для неї поеми відомих і маловідомих авторів, перефразовував рядки, викреслював і додавав велеслівну присвяту, ставив своє ім’я і відсилав, доки врешті отримав назад чергове творіння з надписаним її рукою прізвищем справжнього автора і проханням утриматися від плагіату та набридань, як було несправедливо затавровано його залицяння.

Не маючи власного дому, мешкав у них, вряди-годи вирушаючи в мандри і з’являючись по тривалім часі, коли всі гадали, що він уже не повернеться. «Його потягло до міста юності», — казали одні. «Його тарантас загруз на подвір’ї меткої вдовиці», — подейкували інші. В уяві Тересиної матері шляхи обростали ватагами горлорізів, яким її бідолашний брат не міг протиставити нічого, крім здатності цитувати напам’ять античні вірші; переконувала взяти револьвер, що, осиротілий з відходом діда, припадав порохами, переміщаючись дедалі ближче до споду скрині з обрусами. Знаючи, що він не зуміє ним скористатися, загортала і клала у саквояж, що його дядько добував щоразу, як лаштувався в дорогу. «Ти гадаєш, ця пукавка когось відстрашить? — питав і сам же й відказував. — Нинішні шляхи стали безпечними, не те, що колись». «Це ти мене так утішаєш, — зводила недовірливий погляд сестра, Тересина мати. — Я знаю». «Між, — дядько проказував назви невідомих Тересі міст, від яких материн погляд спалахував вогниками, — прокладене залізничне сполучення». «І ти їздив?» — дивувалася. «Атож, — нахвалявся дядько. — Як за наших часів кіньми». Мати мрійливо зітхала. «З нього жодної користі», — скаржився батько. «Він мій брат, — нагадувала. — Ти мені обіцяв, що буде завжди з нами». «Обіцяв, — буркав батько. — У свій вік твій брат міг би вже й схаменутися».

Ввечері, коли сідали за стіл, дядько розповідав бувальщини про життя далекого міста, такого великого, як триста й більше плантацій, і на кожній стоять багатоповерхові будинки і заходять у порт кораблі, в яких поверхів так само, як будинків у місті; батько зачудовано слухав, забуваючи про свій гнів. У такі дні до них навідувалися сусіди, товариство перебиралося на веранду, а Тереса засинала, заколисана переливами приглушених голосів.

Куля, що призначалася для її діда, пробувши в дорозі рівно сорок два роки, прилетіла на поле тієї миті, коли там працював батько. Як усі роботящі натури, був похмурим і податливим воднораз. Знавцям легенд про дідову молодість не вірилося, що то його син. Скромної батькової освіти вистачило, щоби правильно заповнити папери на землю. Поряд з батьковим підписом дідо зробив відтиск руків’ям змоченого в атраменті револьвера, залишивши на аркуші овальну пляму з дещо розплилою емблемою зброярні, поруч із якою писар тремтячою рукою приліпив штемпель земельної установи.

Сховавши документ у надійному місці, батько з притаманним йому завзяттям викорчував чагарі та переорав здобуте у природи поле. Наймитів ніколи не запрошували, як власники інших плантацій; батько підводився зі сходом сонця і лягав пізно після його заходу і, якби не знали його, ніхто не повірив би, що людина здатна доглянути стільки землі, бо хоча прокладена дідовим револьвером лінія не скрізь вийшла однаково рівною, зате тяглася щедро по всьому периметру.

На постріл, що розірвав полудневу тишу, збіглися працівники сусідніх плантацій. Батько сидів, прихилившись до плуга, і його погляд, з якого зникла звична похмурість, виражав по-дитинному щире здивування. Він був уже мертвим, а біла сорочка продовжувала заюшуватися гарячою кров’ю. Краплі стікали на землю, якій присвятив більшу частину свого життя, відмовившись від кар’єри представника ґубернатора, яку міг успадкувати від свого батька.

У краю, де мешканців усіх разом було менше, ніж у містечку над шляхом, а плантації охоплювали площу, на якій помістилася б окрема країна, кожний знав кожного. Тут лунали постріли мисливців на хижого звіра, що завдавав шкоди, і сюди не долинало відлуння кривавої боротьби ворогуючих партій за владу і землю, столиця якої лежала, здавалося, в іншому кінці світу. Тому тут, далеко від поборів і нестійких інтересів, розвивалося господарство. Кільканадцять родин, які першими осіли в цьому краю, прокинули родючі ґрунти з невинного сну, і слава про них, подолавши повноводі річки та непрохідні нетрі, якогось дня перетнула шумкий океан, приставши до берега в одному з портів Старого Світу.

Хтось вигукнув: «Там!», і тоді всі побачили силует, який мерехтів над яром, то з’являючись, то зникаючи. Убивця петляв, шукаючи шляху, тоді як вони були в себе вдома, знали кожний кущ і заглибину, і якби не відстань, що розділяла їх, уже давно його наздогнали б.

Коли вбивця вже ладний був пірнути в хащі, пролунав другий того дня постріл. «Цілься в ноги!» — і той із них, котрий тримав карабін, натиснув гачок. Утікач зупинився, його тіло неприродно вигнулося — здавалося, він силкується обернутися, наче зцікавлений, хто його переслідувачі.

Він, який ще дихав, жадібно хапаючи ротом сповнене пахощів вологувате повітря, що ширилося від лісу, не належав до наймитів, яких приваблювали сюди чутки про підробіток і привілля, що поширювалися далеко за межі краю, і про нечувану красу сором’язливих, розквітлих на відлюдді доньок власників плантацій. Дивлячись на цього чорноволосого парубка, якому не було й дев’ятнадцяти і який лежав та благально дивився на них, вони знали, що він лише найманець. Довгі пасма волосся, що кучерявилися на кінці, й темні очі, в яких палахкотів, згасаючи, спраглий життя вогонь, заповідали те, що так безглуздо перекреслила куля.

Минали дні, охочіше, ніж раніше, Тереса віддавалася звичним заняттям, одноманітний ритм монастирського життя більше не гнітив; під його благотворним впливом розвіювалися тривога й побоювання. Тереса, за якою не наглядали так невідступно, як попервах, здобула свободу, обмежену мурами і спільними молитвами. Ночами лежала без сну, дивлячись, як місячне сяєво проникає до келії.

І тоді, коли тишу роздер зойк, і тоді, як почула стукіт, і тоді, як затупотіли кроки в коридорі, а гамір перемістився на монастирське подвір’я, і ще довго, коли вже все стихло, стояла приперши спиною двері й тремтіла.

Тієї ночі диявол спокушав також мешканок інших келій цього відлеглого Господнього дому: прибравши подоби волоцюг, зазирав у вікна над муром, стукав п’ястуком по шибах, намагався розчавити скло, налягав на віконниці, звеселяючись і розпалюючись від опору, на який повсюдно наштовхувався. І коли на одному вікні йому пощастило вирвати защіпку з петельки, його зустрів частунок у вигляді оправленого в шкіру з металевими накутниками Святого Письма.

І тільки одна черниця, пройнявшись настановою милосердя, доброхіть віддалася чортові. Як удосвіта мешканки келій зустрілися на спільну молитву, слухаючи цей голос, що вирізнявся з-поміж решти пристрасністю і цнотливою свіжістю, настоятелька не без вдоволення відзначила, що наскок нічних волоцюг мав також і сприятливий вплив, міцніше привернувши її підопічниць до Бога.

Тереса згадувала першу поїздку до міста, в яку вирушили зі сходом сонця, а прибули, коли вогняне кружало стояло високо в небі. На мить їй, яка зачудовано розглядалася доокола, здалося, що це і є місто, про яке розповідав дядько, — ось зараз попереду відкриється океан з будинками, що гойдатимуться на воді, проте замість океану з-за рогу з гуркотом вискочив віз без коней, промчався повз неї, підстрибуючи на виямках, і зник у здійнятих ним же порохах та бензинному смороді. А коли курява вляглася, Тереса побачила його. Проминаючи її, він злегка вклонився, наче зналися завжди…

19

Було, наче повернення з далекої подорожі, в якій Матильда по багатьох роках зустріла читачку в ситцевій, короткуватій сукні у такий модний пелюстковий візерунок, з великими очима, що дивилися на світ довірливо і допитливо, з ротом, який заливався дзвінким, щедрим сміхом.

Книжку їй подарували подруги з нагоди одруження: «Нашій любій Матильдочці з сердечним побажаннячком відсвяткувати золоте весіллячко. Цьом і не забувай про нас, своїх льольок. Ми тебе любимо». Засвідчуючи невимушену інтимність дружби, жартівливе сюсюкання мовби випереджало час, в який небавом увійде життя. У дні, коли страх позбутися робочого місця гнав на автобус, Матильда ладна була пожбурити в Жака миску з марляною ганчіркою, якою підтирала загиджену зеленуватими виділеннями гузничку їхнього спільного сина.

Від відкриття, що розрюмсаний згорток зі зморшкуватим личком має запах і що це запах її чоловіка, Матильда розплакалася. Працівники пологового будинку знали всяке — породіль, які цуралися власних дітей; чоловіків, котрі, мов ті вовцюгани, завивали під вікнами; нічні салюти, що перетворювали дім на розбурханий вулик, звідки ще довго лилися плачі немовлят і сипалися прокльони розтривожених матерів.

Хоч як ретельно обтирала тільце, запах не зникав. Пологи були очищенням, торкнувшись найпотаємніших фібрів. Матильда знову спізнавала ні з чим не зрівнянну насиченість вражень від перших тижнів перебування в цьому місті, проте вже не могла віддатися їм так, як тоді. Від думки, що варто було вийти зупинкою швидше і її життя потекло б зовсім по-іншому, впадала в бентежний трем.

Лише неділя, сповнена спокою та сімейного затишку, коли за вікном туркотіли голуби, а сонце наповнювало кімнату світлом, виокремлювалася, мов острівець серед розбурханих вод. Вони вирушали в парк, де гуляли під крислатими парасолями старезних дерев, з яких скрапувала липковина. Заглиблювались у закапелки, куди не проникав гамір атракціонів, у глибину зарослих травою стежок, де лежала галявина, на якій сонце і тінь влаштовували мерехтливий театр. Матильда любила його, палахке кружало, чийого проміння ніколи не було забагато, заплющувала очі, дозволяючи пестити себе. Від пестощів прибувало молоко, Матильда прикладала немовля до грудей, тоді як Жак читав поруч газету, після чого вони прямували до кафетерію в центрі міста, де їй подобалася чистота застелених на столиках обрусів, свіжі букетики у вазочках, пари та сім’ї, що, як і вони, насолоджувалися принадами єдиного відведеного для відпочинку, згідно з Біблією, дня.

Життя — яким воно було легковажним! — бездумно сипало радощі, розтринькуючи все, аби згодом, не маючи більше нічого, годувати зчерствілими крихтами. Вони стояли в загсі, Жак у костюмі з закороткими штанами і рукавами та пришпиленою до лацкана трояндою, чим скидався на циркового коміка. «Вам не сюди», «Ви помилились адресою», «Хіба це пара?», «Як таких можна одружувати?», «Де свідки?», «Це Ваші свідки?», «І вазгалі: Вас на сьогодні викликано?». Матильда промовляла чужими вустами й голосами, докладаючи зусиль, щоб приховати веселість людини, яка крокує на шибеницю, де на них із Жаком буде накинено спільний зашморг.

Обручку, яку Жак заґавлено випустив, шукали всі — церемоніймейстерка, працівники, свідки, молодята, прибиральниця, яка й вигребла її разом із порохами: блискуче кружальце, виготоване зі стопу, що імітував золото. У хвилюванні Жак напнув його Матильді не на той палець. «Найважливіше, що палець Ваш». — «Авжеж», — віджартувалася Матильда, тоді як Жак умиротворено промовчав.

Весільну сукню вони взяли увинайм, старомодну, з комірцем зі штучного пуху, що непогано зберігся, і мереживними рукавичками. Тут узагалі збереглося чимало всього від часу, якого вже не було і який був подібний і не подібний до степових політь із росяною травою та сонцем, що супроводжувало Матильдину подорож. Невблаганні мітли вимітали уламки, проте минуле вигулькувало то тут, то там — зацьковано й обережно, фантасмагорно і з бешкетним підморгуванням.

Матильда переодягалася в туалеті, серед їдкого запаху хлорки, ніяк не можучи в поспіху вибратись із сукні, що мовби заповзялася перетворити її на вічну молоду. Вони квапилися повернути позичене, прокатний салон працював до другої, їм услід оглядалися — на недоладного парубка з сукнею через руку і трояндою на вилозі піджака, від якої від’єднувалися, падаючи в кружлянні на землю, пелюстки, і жінку, яку волік за собою, мов кочівник полонянку. «Силоміць милим не станеш!» — кидали їм навздогін.

«Деякі зичать на тиждень», — огрядна жінка, якій давно вже перекотило за п’ятдесят, неквапно розправляла сукню. «То й не дивно, — підхопив Жак. — Така подія стається раз у житті». «Не кажіть, — заперечила співрозмовниця. — Був у мене клієнт, який приходив по неї дванадцять разів». «Жахливо!» — проторохтіла Матильда, тягнучи Жака чимдуж до виходу. «До побачення!» — попрощалася працівниця. Жак відкрив рот, одначе Матильда не дала йому сказати. «До якого побачення — ти що собі думаєш?» — «Та я…» — виправдовувався Жак. — «Ну й дурень же ти!» — «З тобою я готовий одружуватися хоч сто разів», — не давши Жакові договорити, Матильда поставила крапку у вигляді поцілунку.

Перед тим, прочекавши у тьмавому, просякненому запахом олійної фарби коридорі, Матильда і Жак увійшли в приміщення із розставленими вздовж стін лавами і прапором із золотистими китицями, що схилився, наче втомившись від того самого видовища, на тумбу, де покоїлося гіпсове погруддя. Пишномовно спорхнувши, сипалися, мов конфеті, слова. Посередині на лакованому столі, імітації церковного вівтаря, пишався букет жоржин, великоголових і густопелюстих, вносячи в церемонію дух непідробної свіжості. «Чи бажаєте…» — «Дуже!» — «А Ви? Чи бажаєте…» — «Бажаю». — «Поєднуються шлюбними узами Матильда Христославівна (на Матильдиному по батькові церемоніймейстерка на хвилю затнулася) Кочубей та Жак Маркович Чухліб…».

Їх виштовхнули в інші двері, ніж увійшли. Масивні штори на височезних вікнах драпірували це порожнє приміщення, не пропускаючи денного світла. Тьмяні вогники вкручених у бра жарівок освітлювали стіни, з яких дивилися очі олійно-фарбових цісарів, князів і магнатів, яких не встигли зняти так, як із протилежної стіни, де їхні портрети стояли на підлозі, сором’язливо обернені до відвідувачів спинами. Частина звільнених гачків була завішана революціонерами-заколотниками, так що вони дивилися одні на одних — з одного боку, в легкому подиві, шляхтичі, з іншого інсургенти; то була гра на витримку, мовчазне змагання історій — колишньої та нинішньої. З однієї картини, на якій художники ще не повністю замалювали виконаний попередниками портрет, плакативно дивився Ульянов (Ленін), із зіркою князя в соболевих шатах, що надавало всьому вигляд жахливого афронту, наче контрреволюція взяла гору під машкарою термідора.

В цій тиші та усамітненості під застиглими перехресними поглядами тіло взялося тремом, і Матильда відчула, що зараз сподіється щойно узаконений і документально ще не оформлений гріх. Так Кочубеївна стала єдиною законною, тобто єдиною і законною Чухлібовою дружиною, тоді як увесь світ називатиме його не інакше, ніж Марковичем.

У гуртожитській світлиці, де справляли весілля, все одно було тісно. Стільці щільним частоколом оточували присунуті один до одного столи. У тиші всі спостерігали, як молодий відкорковує пляшку з етикеткою, на якій кучерявився напис «ШАМПАНСЬКЕ». Відділившись від мутно-зеленої плоті, корок шугнув угору, вдарився об стелю і впав на торт, випечений з нагоди весілля в кулінарному училищі родичкою Матильдиної подруги. Посередині торт прикрашало велике й рожеве маргаринове серце.

Влучання незвичного вигляду зброї амура збіглося з криками «Гірко!», під які губи молодят злились у поцілунку. Пили зі склянок з товстими стінками, чайних чашок і металевих кухликів — посуду, позиченого в училищі під розписку тією самою родичкою. Шумовиння осіло, рідина бовталася, ледь покриваючи дно, завдяки чому напою вистачило на всіх присутніх. «А тепер…» На цих словах їм піднесли великий настінний годинник. «Час пішов», — сказав хтось, проте його слова потонули в загальному пожвавленні.

Коли дійшла черга до торту, визнаного окрасою весільного столу, розгорілася суперечка, як його розрізати, передусім одначе кому доручити цю почесно-відповідальну місію. «Молодому, як кому?» — виконроб на будівництві, автор цієї здивованої репліки жив двома поверхами вище і тимчасово виконував обов’язки коменданта. «Чому неодмінно молодому? — заперечив енергійний жіночий голос. — Хіба не молода — майбутня господиня?» — «Молодий — голова сім’ї». — «Нехай удвох». Замирені соломоновим рішенням, виконроб і його опонентка хутко знайшли спільну мову, що небавом потекла довірливо-жартівливою течією.

Дві руки, чоловіча й жіноча, стискали руків’я ножа, і, розрізаючи торт, Матильда стежила, щоби порції з серцем опинилися на тарілках її приятельок. То було дивне серце — з кожним відкраяним шматком, його, здавалося, тільки більшало, а залишками снідали вранці та ще через день, і наступного разу воно смакувало солодше, ніж попереднього…

Матильда вже вийшла з села, як, обернувшись, побачила батька і матір, що далі стояли на містку, — дві постаті, подібні до пари немолодих лелек. Віддаляючись, відчувала, як напинаються, а потім рвуться невидимі павутинки, що єднали її з крихітним світом, частинкою якого була від народження: вона завжди носитиме його в собі; вбирала поглядом — сільський краєвид, місток, найрідніші фігури.

Покиданням села рясніли сюжети письменства, до поодиноких з яких Матильда мала доступ у рамках шкільної програми і раз укомплектованої та більше не поповнюваної бібліотеки. Зі сторінок промовляла любов до природи, розлогі описи краєвидів колорували криваві драми, на жовтуватих сторінках то панувала нудно-безподієва, заквітчана мальвами і вишиванками ідилія, то точилася запекла, гнітюча та безнадійна боротьба. Матильда намагалася вжитися, зрозуміти той світ, почування, дії, адже був і її світом.

Поміж них була невеличка, заледве на сто сторінок книжка з вирваним початком і затертим ім’ям письменника, що містила кілька оповідань, кожне з яких брало її за руку, глибше і глибше вводячи в такий відмінний від звиклого світ, у якому не було плачів і сміху з безвиході, землі, скропленої потом і кров’ю, що ніколи не належала тим, хто її обробляв, а стосунки між людьми розвивалися за законами драматичного мистецтва, невідомого у Матильдиній стороні.

Брат супроводжував Матильду до самої станції. Вони вже були на привокзальній площі — невеличкому, які бувають у райцентрах, майдані, де яткарка продавала пиріжки з лівером — Матильді закортіло їх, аж раптом незбагненна туга підхопила і понесла її. Матильда міцно стискала руку брата, якому все те було невтямки. Линула геть, у місто, віддаляючись від почекальні, де суміш запахів одягу, вантажів і вогкості творила особливу форму нудьги, тупе ниття, наче кепсько загоєна рана.

Й ось вони вже простували знайомою вулицею, стояли в черзі до каси, купували квитки, не питаючись, що за фільм, після чого сиділи в майже порожній залі, поки згасло світло, а разом із ним — Матильдина юність, її обкладений на зиму сухим очеретом відтинок.

Пролунала сурма, колеса заскреготіли, і потяг, шарпнувшись, рушив з місця, залишивши позаду проводжальників, відтак станцію. У вагоні, де тьмаво світив ліхтар, пасажирів було негусто, напроти чапіли, обклавшися клунками, жінки. Селянин, який нагадав їй батька, заснув, коли ще не встигли рушити. Щоразу, як його голова хилилась і падала, він прокидався — здавалося, наче тільки і їде, щоб відіспатися. Над ранок вагон покинули жінки з клунками.

Невдовзі після світанку поїзд зупинився і довго не рушав. Вагони стояли серед поля, що простиралося з одного боку і з іншого — ні деревця, ні жердини, ні станційної будівлі, ані бодай повітки.«Буває», — озвався хтось. «Було, — уточнив інший, — під час війни, перед бомбами». Всі замовкли, напружено вслухаючись у тишу.

Розтермошений провідником селянин, нагадавши Матильді батька і проспавши станцію, водив нестямним поглядом. «Проспали, дядьку!» — новина не здивувала його, бо вже по хвилині хропів далі. На одній із наступних станцій його таки випровадили, розмореного й неохочого. «Так наче йому байдуже, куди їхати». — «Тепер назад вертатися». — «Може, йому немає куди вертатися. Немає — і квит». Відвернувшись, Матильда безгучно схлипувала. Колеса стукотіли по рейках, сонце сходило вище і вище, різьблячи панораму нового дня…

Матильда вглядалася в підписи, відчитуючи імена дарувальниць. «Ірина Матійко…» З Іриною вони мали щось спільне, близьке. «Ви часом не сестри?» — запитували їх. Їх і самих, які з’їхалися з різних сторін, брав подив. Ірина походила з півночі. Її поліська батьківщина, клин неподалік від кордону — дерева й мочарі, глухі ліси, де час вилічувався пташиним скрекотом. І зовні вони між собою різнилися. Ірина була русявою, вся в ластовинні. Коли говорила, шарілася. За вроду й походження її нарекли мавкою, як у Лариси Косач.

«Мавка» було першим українським словом, яке вивчив її наречений, такий самий русявий, що й Ірина. Хто-хто, а вони були вже справді подібні! Небавом виїхали до Прибалтики, на його вітцівщину, жили в Кунді на узбережжі Фінської затоки, звідки Ірина слала листівки з запрошеннями. У них народилося трійко дітей, з рівними перервами у два роки. Якось Матильда отримала з Кунди родинну світлину — Ірина, чоловік, хлопчаки, батьки чоловіка — з іменами на звороті.

Спогад пройняв Матильду сумливим тремом, наче завершилася велика подорож. Опустившись на краєчок дивана, безцільно листала сторінки; любила цю книжку — дарунок подруг, але й через те, що полонила її, захоплювала, наново затягала у свій вир. Роман розгортав перед нею яскравий і геть інакший світ, чимось подібний до того з екранів у кінотеатрах юності; пригадувала, як шукала інших творів цього письменника. Купувала нові книжки, одначе не було жодної оповіді, що пройняла б її так, як ця з присвятою й підписами її приятельок.

«Ярослава Кіндратко…» Ярослава вже тоді встигла вийти заміж і розлучитися. Тиха і лагідна, вона тричі одружувалася, щоразу сходячись із неправильним чоловіком. Перший примудрився зрадити її відразу на весіллі, про що дізналася лише згодом. Від нього Ярославі залишилося прізвище, яке відтоді більше не змінювала. Другий був пияком, з яким морочилася, супроводжуючи від лічниці до лічниці, де він, ховаючись по закапелках, напивався до маячні, блазнював, кпив із неї разом із п’яничками-компаньйонами, з якими злигувався, здавалося, швидше, ніж встигали прибути на нове місце; врешті, перестав її впізнавати. «Він занапастить тебе, подбай про своє життя, — казали їй. — Ти ж іще молода!» «Подбай про себе», — вмовляли, а згодом уже й напосідались на неї.

Бідолаха віддав душу Господу чи то пак гаспиду пиятики швидше, ніж Ярослава Кіндратко спромоглася би з ним порвати. Отак у зрілому віці нарешті спізнала радість не обтяженого злигоднями життя, і як укотре зблизилася з чоловіком, то тільки щоб народити дитину, яку виховуватиме сама, як чимало хто до неї і згодом.

Хай по-різному склалися їхні долі, всі вони мали дітей і вже бодай тому вважали себе жінками, яким усміхнулося щастя. І лише підпису Тоні Кучинської не було. Скерована після медінституту до Красноярського краю, Тоня не змогла приїхати на весілля — замість неї із великим запізненням, пролетівши тисячі кілометрів, прибула телеграма. Коли вони зібралися в гуртожитку, щоб скромною гостиною відзначити подію, що відкривала в Матильдиному житті нову сторінку, на якій їй судилось затриматися довгі роки, Тоня, падаючи з ніг, доглядала хворих, аж урешті сама злягла. Там же, у Красноярську, Тоня познайомилася з тихим сором’язливим хлопцем з родини примусових переселенців, молодшим за неї на дев’ять років, — не зовсім звично, проте й самі часи були аж ніяк не звичними. «Кохання не знає віку», — писалося в одному з прочитаних Матильдою творів.

Ще на селі Матильда завела незвичних коханців — розриваючись між обома, почувалася щасливо й вільготно. Книгозбірня в приміщенні, де панували холод і вогкість, з кількома десятками томиків, потріпаних і подекуди взятих цвіллю, стала місцем її потаємних зустрічей, тоді як другому віддавалася в райцентрі, як гасло світло.

Вийшовши заміж, Матильда з новою наснагою віддалася першому, доки народження сина раз і назавжди поклало край обом її бурхливим і сповненим суперечностей пристрастям, тоді як життя покотилося далі, швидше і швидше, а поодинокі адюльтери були вже не тим, що колись.

20

Безсонними ночами Матильда лежить із розплющеними очима. Відтоді, як каправе око вуличного ліхтаря остаточно осліпло, тільки місячне сяєво розграфлює кімнату в приглушені контури. Жебонить ледь чутна мелодія; долинає, краючи тишу, гуркіт поодиноких автомобілів. У шпарах, вщухаючи перед світанком, завиває вітер. Перележавши порожнечу, Матильда покидає дім.

Дедалі частіше її навідували думки, що темрява — це те, що попереду, і життя виглядало прологом до цього найголовнішого мороку. Гнітючий спазм стискав її тоді міцними обценьками. Додому верталася з настанням темряви. Навпомацки просуваючись під’їздом, де на місці електрощитка зяяла діра, обводила пальцями металеві цифри, впевнюючись, що це таки її оселя, і щойно тоді діставала ключі. Одначе цього разу двері, ледь подавшись, відмовилися впускати. Матильда, першим поривом якої було голосно закричати, прошепотіла:

— Це я.

Чекаючи на Жака, Матильда сиділа і лущила горіхи, назбирані біля людських садиб. Вітер струшував стиглі плоди з високих крон, що сягали за межі парканів, якими було обнесено прибудинкові ділянки. Після вітряних ночей горіхи рясно вкривали ранковий асфальт. Матильда з Жаком підбирали їх по цей і досягали з трави і листя по той бік, Жак — палицею, Матильда — пропхавши руку у просвітки сплетених з тонкого дроту зелених сіток.

— На Бога, — зізнання, що батарея, яку Жак затягнув до крихітного коридорчика їхньої оселі, належить до їхнього під’їзду, приголомшило Матильду. — Ти її відпиляв?

— Не я.

— Я не могла потрапити до хати. Жаку, мені стало страшно. А потім, як збагнула, почала непокоїтися за тебе, за нас. Як я здивувалася!

— А я вже перестав дивуватися. Не здивуюся, якщо наш ґарант прилюдно висреться і запевнить, що таким чином ми зміцнюємо добробут.

— Таке скажеш! — Матильді стало ніяково та образливо, що Жак дозволив собі так перед нею висловитись.

— Дбають, аякже…

— Щось трапилося?

— Трапилося!

— Що?

— Лоботряси!

— З жеку?

— А то як.

— Але навіщо?

— Запитуєш!

Усвідомлення, що батареї відрізали які-не-які представники влади, трохи заспокоїло Матильду. В чеканні на ремонт під’їзду найменші з-поміж мешканців виросли, найстарші — померли, середульші — зістарілися, квартира на четвертому поверсі кілька разів поміняла власників, а коридорні стіни перетворилися на палімпсести, на яких кожне нове покоління видряпувало свої невигадливі, але від того не менш відверті зізнання. «Лесюню, так, як я, тебе не кохає ніхто! Твій Песик» і ще чимало інших, між якими була не така виразна, як колись, виглиблена у тиньку ЕВРИКА. За написами можна було вивчати любовні стосунки, імена, прізвища і прізвиська задіяних осіб, інколи адреси і дати.

— Вони відрізали їх перед початком опалювального сезону. Розумієш — п е р е д.

— Коли ж їх ремонтуватимуть?

— Ото ж бо й воно.

Побоюючись, що Жак потайки здасть батарею на металобрухт, Матильда міркувала таким чином: припустімо, їм із Жаком ведеться скрутно, одначе не так скрутно, щоб виправдати крадіжку, до того ж там, де живуть і житимуть, доки їх винесуть ногами вперед (на цьому місці Матильда плуталася, не в змозі вирішити, хто кого виноситиме першим). У скруті вчула оповитий картопляним серпанком голос Господа, який вимагав дотримання всіх конвенцій і покладав на Матильду відповідальність за Жака та його вчинки на тій підставі, що вони одне ціле, дарма що на той час, як одружувалися, його було відсторонено від діла.

Хоча розташовувалося на вищому поверсі, їхнє помешкання починалося з дверей у під’їзд, над якими нависав полямований мохом бетонний дашок, де колись росла, спинаючись рік у рік, тендітна берізка. Під’їзд був коридором у формі вузького покрученого рукава з тісними майданчиками поверхів, звідки відчинялися двері до крихітних квартирних коридорчиків, утворюючи зиґзаґовий лабіринт між відкритим простором вулиці та кількома десятками квадратних метрів — затісних, аби драмам, що розгорталися там, надати величі, а комедіям — легкості.

Холод і вогкість гуляли в лабіринті, вітер наносив білі намети, під ногами сніг перетворювався на сталагміти, і тільки накип на стінах, що невиразним чином відтворював контури ребер відсутніх батарей, та влиті в бетон сполучні прогони на місці зниклих разом із батареями труб будинкового опалення нагадували про минуле під’їзду — ті роки, коли серед зими на майданчиках між поверхами росли вазони, вилася зелень і розпукувалися палахким суцвіттям бутони.

Колись, зайшовши в під’їзд, Матильда мовби потрапляла в передпокій, що провіщав відпочинок. Зачинялися вуличні двері, і з’являлося відчуття приємності й затишку. Крок за кроком, як піднімалася сходами вгору, танув незримий тягар, а тілом розтікалася лагідна втома…

Холод, вогкість і сутінки гніздилися між поверхами, лежали на сходах, застуючи прохід, підбиралися під двері помешкань, шукаючи шпар, аби просотатися досередини. Коридор скидався на лабіринт мінотавра, де в потемку легко було помилитися дверима. Накладене зсередини під порогом лахміття і клоччя у шпарках вказувало на відчайдушну спробу зупинити наступ вогкості й холоду. Помешкання дедалі більше нагадувало шлюпку, до якої щораз ближче підкрадалися язики мутних хвиль. Доторкаючись до дедалі ненадійнішої обшиви, лизали й розгойдували, гоноблячи перекинути й потрощити.

Дядьки, назвавшись сантехніками житлово-експлуатаційного управління, тхнули махоркою й алкоголем. Їхні сягнисті кроки свідчили про звичку безперешкодно пересуватися людськими оселями, одначе зупинені Матильдою, пообурювавшись, подалися геть. Наступного дня на під’їзді будинку з’явилося оголошення: «У зв’язку з плановою заміною труб центрального опалення мешканці зобов’язані забезпечити безперешкодний доступ до своїх помешкань. Адміністрація ЖЕКу». «Зобов’язані» було підкреслено двома грубими рисками.

Матильда зірвала оголошення, обоє вдавали, що їх немає, не брали слухавки, ціпеніли, коли пронизливо ячав вхідний дзвінок, і здригалися, немовби чужі п’ястуки гамселили не у двері, а по їхніх напівскручених, як усохлий листок, спинах. Припавши до дверей, довго слухали і виходили щойно тоді, як затихав останній шерех; скрадалися, мов розбишаки, наче двоєдина істота, що вібрувала у спільному диханні й задиханні.

Був початок листопада, зашморг затягувався дедалі тугіше. Листя опадало швидше, ніж завше; передчасні морози зірвали його ще майже зеленим, не давши спалахнути жовто-багряним феєрверком. Випав сніг, і в під’їзді виросли сталагміти.

Лягали спати з настанням темряви, а через те, що темніло вже о четвертій, лежали мовчки одне біля одного, гріючись під периною, яку так і не відвезли на село, звідки свого часу й отримали — через те, що в них так довго не було дитини, Жакові односельці обскубли гусей і справили таку-ось обнову. Перина заважала, сковуючи рухи, так що Матильда почувалася, мов запеленана, під такою горою пір’я було душно, так що, зрештою, воно ускладнювало любощі, яким мало сприяти (раз Матильді наснилося, що пір’я насувається на неї галасливим ґелґотом). Матильда вчинила бунт, проте Жак відмовився везти перину назад (гусам це б усе одно не зарадило), врешті заштовхали до антресолі, де пролежала неторкнутою кілька десятиріч.

Коли з початком опалювального сезону, а рано чи пізно він починався (спершу у грудні, згодом у січні), батареї набували рівно стільки тепла, аби підтримувати температуру свого чавунного тіла, перина стала в пригоді. Жак і Матильда стріпували і підбивали її, злежану, повертаючи давню пухкість. Після дощу вдаряв мороз, обтягуючи дерева тонким кришталем, тоді як батареї ще довго залишалися холодними.

З роками стала відчутною залежність тіла від примх погоди. Воно, яке нагадувало про себе й раніше, потрапило в кабалу віку і передбачених ним гризот — де й ділися легкість і невагомість, з якою життя танцювало їх, жінку та чоловіка, крізь анфілади годин і днів; вночі тіло нило й викручувалося, мовби піддане жахливим тортурам. Жодні стіни, за якими ховалися від жеку та світу, не здатні були розрубати гордіївого вузла оспіваного поетами одвічного зв’язку між людиною та природою — судомились в’янучі, наче жовтневі квіти, м’язи.

Одного разу Матильда стріла Христину, яку знала ще сусідською Христею, з незнайомим ставним парубком. Христина привіталася, й у Матильді тенькнуло щось, віддалено пов’язане з її сином. Згодом, зустрічаючи їх утрьох, Христину, її чоловіка та їхню Оленку, а ще дужче Христинину маму, що прогулювалася з онукою перед будинком, Матильда ковтала шкрябку зернину надії, з якої так нічого й не вибуялося. І так само було, як зустрічала синових однокласниць та однокласників.

Як далі було вже незмога, Матильда і Жак здалися, оформивши поразку угодою про «модернізацію будинкової системи опалення», в початковому тексті якої йшлося про відрізання труб силами житлово-експлуатаційного управління і коштом замовника. З наполегливістю, ба навіть затятістю, якої від неї, «старої потвори», не сподівалися, Матильда, насторожена останнім формулюванням, поцікавилася, хто той замовник й отримавши відповідь: «Ну не ми ж власники вашого житла», не поставила підпису.

Наступного разу Матильді принесли майже такий самий зразок, щоправда, замість «замовника» після слова «коштом» додалося «ЖЕКу». Викресливши слово «відрізання», Матильда надписала своїм довірливим почерком із максимально можливою виразністю «заміну», після чого вони з Жаком нарешті поставили підписи.

Слово, в написання якого Матильда вклала всю велику надію, підвело, бо вже за кілька днів помешкання перетворилося на прохідний двір, з якого Матильда чкурнула б геть, якби не надбані за десятиріччя спільного побуту скарби — меблі, одяг і посуд, а ще більше сімейні реліквії, що покоїлись у шухлядах: чорно-білі світлини з нерівними краями, медальйончики, бурштинове намисто, єдина брошка, яку за тридцять років пришпилювала двічі — на уродини подруги і згодом, як ішли до театру. Попри обумовленості і правлення, документ був вироком, під яким стояли на знак згоди їхні підписи. Так їхній хиткий світ, в якому ще панував сякий-такий затишок, забезпечуючи інерцію Матильдиного із Жаком старішання, було остаточно перевернено догори дриґом.

Ще місяць Матильда зі скрушними зітханнями усувала розгардіяш і допомагала Жакові — удвох підважували батарею до ванної, де вода, торуючи шлях крізь забруднені ребра, перетворювалася на чорну, наче смола, бурду, яку Жак і Матильда виносили відрами в клозет, а коли все закінчилося, Матильда довго відчищувала саму ванну, де, напустивши води, полюбляла полежати горілиць — дедалі частіше її відвідували думки, як виглядатиме, коли помре. Складала руки, проте останньої миті бентежилась і кликала Жака, грюкаючи у двері обтягненим зморшкуватою шкірою в ряботинні п’ястуком, з якого скрапувала вода. «Тут, — показувала, силкуючись сягнути рукою заспинка. — Трохи сильніше». Жак тер сильніше, щоби потім, як десять, п’ятнадцять і двадцять років тому, залізти у ванну, де лежали, доки тіло бралося гусячою шкіркою.

Після того, як одного разу, випадково підвівши погляд, Матильда побачила припале до скла обличчя сина, якому тоді було чотирнадцять, Жак замалював сполучне із кухнею віконце. Мало не скрикнувши з несподіванки, Матильда, одначе, вдала, буцім нічого не зауважила, сама ж перевернулася на бік, спиною, щоби перегодом покликати Жака, який читав у вітальні газету — того разу йому вдруге довелося терти Матильді спину. Тоді Матильда вперше захвилювалася, що її син, на відміну від однолітків, не приятелює з дівчиною, а що товаришування з хлопцями давалося йому теж не бозна як, розраджувало її мало.

Щойно замріли уродини, Матильда взялася заводити бесіди про однокласників та однокласниць. Перед тим, як гості почали сходитися з квітами і подарунками, син, ради якого Матильда все й затіяла, зник із дому. Частувались без нього, якого так і не дочекалися, не дуже і побиваючись, тільки трохи збентежившись. Уже полягавши спати, Жак і Матильда чули, як шарудить за стіною подарунковий папір.

Приваблена кольоровими кульками, Матильда вчащала у «Хімтовари», підходила до полиці, роздивлялася їх, наповнених жовтою, зеленою, синьою, червоною рідиною, брала до рук, натискаючи пучками пальців, від чого пластикова оболонка злегка вгиналася, доки врешті вибрала і купила зелену. Виливши вміст на голову, рівномірно розподіляла на сивуватому поріділому волоссі. Шампунь пінився й пінився — втомившись змивати, Матильда вимкнула воду і накинула на себе рушник, з якого роки кружляння у пральній машині затерли візерунки до невиразних контурів.

Небавом «Хімтовари» перетворилися на маркет побутової хімії «ШИК», що належав до великої мережі, якій за емблему правив бобер, символізуючи охайність. Над підремонтованим входом спалахнув рожевим неоном напис, з нагоди відкриття високі вітрини ряхтіли вигадливими віньєтками, що прикрашали покладені через всю площину літери «Ш», «И», «К», перед якими вже за кілька днів якийсь бешкетник домалював «П».

Мережа випускала кольоровий журнал-рекламу, який можна було безкоштовно брати на вході з металевої скриньки на високій нозі, що нагадувала пюпітр. «Бобер рекомендує» — поміж багатьох інших секретів Матильді відкрилося справжнє призначення чарівних кульок із кольоровим вмістом, що виявилися шампунем, щоправда, не для миття волосся, а для розчинення у воді: на першій ілюстрації бобер вичавлював вміст у ванну, на другій, розпливаючись від задоволення, брьохався у щедрому шумовинні.

Не дочекавшись кінця календарної осені, зима обсипала вулиці снігом і вгатила морозом. Напаливши духівку, домашнє вогнище, Матильда відчиняла двері до вітальні, в якій тепер спали — знову вдвох, прибгані одне до одного холодом та безвихіддю. Під бамкіт у голові, що розколювалася від чадного газу та позачинюваних кватирок, завершився рік.

21

До вагончика за міською межею, на порослий бур’янами й відділений від дороги лінією шелестливих тополь пагорб вів шутерний з’їзд. По інший бік, у долині, лежало перше село, над яким здіймалося півняче кукурікання і коров’яче мукання. Коли щільний туман огортав усе навколо, худоба вибредала нагору, в безцільному блуканні наштовхувалася на зелену хатинку і, зупинившись, втуплювалась у вікно, скидаючись на поторочу, якими кишать легенди краю, такого інакшого й дивного. З глибин туману долинав хрипкий оклик господаря.

По цей бік до пагорба підступало місто, зупинившись перед самим підніжжям — чи то в нерішучості, чи перевести подих. Цегляні вояки спиналися в небо. Частину багатоповерхівок було заселено, над іншими нависали стрімкі крани, доправляючи нагору металевою рукою цеглу і розчин. Територію довкола новобудов обплітала павутина доріжок, вздовж бордюрів з’являлися ряди молоденьких кущів, на латках із навезеним чорноземом спиналися саджанці.

Вирішального наступу так і не відбулося, будинки продовжили рости в обхід по рівнині, дедалі більше віддаляючись від пагорба. Згодом, коли новобудови оточать узвишшя, лише автошлях не дасть зімкнути кільце. На пагорбі нічого не змінюватиметься, шелестітиме листя і гойдатиметься трава; коли у вагончику вже ніхто не працюватиме, він стоятиме покинутий, а доріжка до нього, з якого облущиться фарба і в дощ стікатиме з даху іржа, заросте бур’янами.

Поява Матильди, яка чекала, доки автобус пригальмує й відчиняться двері, викликала пожвавлення серед пасажирів — робітників, що їхали на фабрику. Іноді вони відпускали жарти, відтак продовжували дрімати чи знову втуплювались у вікно. Їхні погляди байдуже ковзали краєвидом, автобус трясся й рипів. Якось Матильда стояла на зупинці, а коли їй здалося, що жде довго, подивилася на годинник. Автобус виринав з-за мосту, завжди о тій самій порі на верхівці здибленого хребта, звідки котився вниз, а тоді гальмував, розкраюючи світанок іржавим скрипом. Промчала вантажівка, розтрясаючи тишу, за нею два бобики з військовими номерами, після чого знову запала мовчанка. Була за чверть, потім шоста. Зашурхотіли березові віники підмітачів. Автобус так і не приїхав.

Від того дня, як уперше спізнилася на роботу, Матильда прошкувала на міський транспорт, що мав зупинку перед будинком культури. Переповнений, ледве пиркав, а як дорога брала під гору, здавалося, рухався не вперед, а назад. Тепер Матильда вже не мала часу, як тоді, коли її підбирав заводський автобус, прогулюватися серед трав і милуватися сходом сонця, що піднімалося на далекому обрії — у стороні, з якої приїхала в це тепер уже її місто.

Поміж пасажирів у міському транспорті траплялися знайомі, ще спохмурніліші, ніж раніше, обличчя робітників. У тисняві вони не впізнавали її або не звертали уваги, в салоні навіть узимку можна було задихнутися; руки тих, хто стояв ближче, відчиняли люки в даху і відсували шибки. Вітер розвіював спертий дух надиханого повітря, випускних газів, що проникали всередину, й одягу, просяклого людським потом. Стиснена чоловічими тілами, які не давали їй впасти і разом з якими подавалася допереду, коли автобус гальмував, Матильда їхала, і під час їзди замість зосереджених, грізних, втомлених, неголених облич і понурих міських краєвидів перед її очима зринала хатинка, в якій виростала, струмок, і тільки з того, як рухався очерет, було видно, що вода не стоїть, а тече.

Висипавши з переповненого автобуса, потік пасажирів сунув до фабрики, що отаборилася на рівнині задовго до житлових кварталів, навскоси через поле, протоптаною стежиною, тоді як Матильда линула вгору, одинока постать, яка відокремилася від людського потоку.

Здавалося, разом із животом, що дедалі зухваліше випинався під одягом, виростали невидимі крила, вранці виносячи на пагорб, а надвечір’ям уділ, на зупинку, що за день перетворювалася з кінцевої на початкову; часто вона була першою пасажиркою, а коли транспорту ще не було, сідала на лаву, біля якої стрибали і цвірінькали горобці та лежали недопалки. Водії влаштовували перекур, затиснувши цигарку зубами й відпускаючи її щойно тоді, як жар обпікав губи.

На початку восьмого місяця ангел-охоронець покинув її, і вона вернулася додому, провівши поглядом черговий переповнений транспорт. Змушена по декількох тижнях після повторних підрахунків визнати, що дев’ятий місяць також минув, Матильда склала валізку, з якою колись покинула рідне село над степом, і вийшла з дому, аби, прочвалавши півміста, опинитися перед входом, над яким красувався напис «ПОЛОГОВИЙ БУДИНОК», і ввійти досередини.

На лаві уздовж стіни сиділи жінки. «Ваш стукає? Мій, наче вар’ят. Ось послухайте». Матильда раптом спізнала втому — шляху сюди, останніх днів, усіх місяців, років. Матильді здалося, що це вперше, відколи покинула батьківську оселю, вона, яка всі ці роки йшла, відчула потребу присісти і відпочити. Гучний баритон назвав знайоме їй прізвище. «Мій чоловік», — Матильда стрепенулася. «Це Вас?» — хтось легенько поторсав її за руку. Врешті, вона зрозуміла, що викликають її. «Це що ж у нас робиться?» — гінеколог-хірург похитав головою. Матильда мовчала. «Не хоче народжуватися?» Матильда продовжувала мовчати. «Ну й правильно, в утробі комфортніше».

Її провели в інше, просторіше приміщення. «Мій чоловік», — сказала Матильда, здивовано відчуваючи, як стікає тепла волога. «Авжеж, Ваш чоловік». — «Він не знає, що я тут». — «Тобто, як не знає?» — «Ви з ним посварилися?» — «Не живете разом?» — «Мабуть, розлучена». — «Так вона і причалапала сама». «Ні-ні, — запротестувала Матильда. — Коли він збирався на роботу, я ще не знала». — «Що не знали?» — «Не знала, що вагітна?» — «Що подамся сюди», — її голос звучав тихіше й тихіше. «Треба сповістити…» — «Будь ласка», — прошепотіла майже нечутно, дивлячись на постаті, що розпливалися. «Адреса, — сказали їй, — назвіть адресу». Це було останнє, що долинуло до Матильдиної свідомості.

У чужих руках, хоч як намагалися втішити і заколисати, малюк жалібно верещав, над ним виводили «а-а-а», від чого верещав іще дужче, вловлюючи фібриками тільця і розуму коєне шарлатанство. Тоді йому тицьнули щось, і він жадібно обхопив його губками, знайоме й податливе, заходився спрагло смоктати, але нічого не витікало. Крихітне личко побуряковіло ще дужче, ніж перед тим, але, відчувши врешті смак солодкавого материнського молока, знеможене плаканням і смоктанням, заснуло.

Шлях із ясел на роботу Матильда проплакала, як і весь день і ще багацько днів. Йшла в бур’яни, в суміші обурення й розпачу проминаючи склепану з посірілих дощок вихідкову буду, де в дверях було вирізано серце, розщіпала промоклу блузу, дивилась, як порскає молоко, а тоді витискала його, зчавлюючи і масуючи груди. Мутні краплі зрошували рослинність, падали на пелюстки польових квітів на тендітних стебельцях. Після цього єднання з природою, яке мелодійні пташині переспіви доводили до розпуки, верталася, спокійна й порожня, у вагон, де продовжувала заповнювати таблиці, виявляючи не знане їй доти збайдужіння.

Запропонувавши на вибір ті або ті ясла (дитячий садок неподалік від сімейного гуртожитку, де тоді ще жили, був переповнений), виконкомівська працівниця мотала головою, спершу заперечливо, потім нетерпляче і насамкінець роздратовано. Матильда не мала виходу. Грудні діти не були новиною — всі батьки десь працювали. Ясла були в новому мікрорайоні, на шляху до роботи, неподалік від маршруту, яким користувалася. «Вважайте, Вам пощастило». Матильда також уважала, що їй пощастило — щастя відносне й мінливе. В кількох будинках уже вирувало життя, інші добудовувалися, тоді як неподалік спиналися свіжі фундаменти. Розрахований на весь мікрорайон, дитсадок здали в експлуатацію разом із першими багатоповерхівками. Групи були наполовину вкомплектовані дітьми з інших районів, чиї батьки так само, як вона, їздили працювати на околицю міста.

Їй, яка тримала в одній руці сина, в іншій його плюшевого ведмедика, поступалися місцем, наскільки це взагалі було можливо в салоні, де найменший рух збурював тисняву й ремствування. Маючи о такій досвітній порі вкрай мізерні шанси потрапити досередини, Матильда смиренно пропускала один громадський транспорт за іншим, проводжаючи поглядом автобуси, що рушали, обдаючи зупинку важкою хмарою випускного газу і захлинаючись кашлем моторів.

«Беріть таксі, мадам!» — крикнув хтось із глибини салону, задерикувато й насмішкувато, коли Матильда попросила закрити люк. «Вона з грудною дитиною», — осмикував котрийсь із ближчих пасажирів, а інший хтось, хто стояв трохи далі, додавав: «З двома». Після цього прокочувалася друга, не така активна хвиля невдоволення. Одні матюкали транспортне управління, що випускало в годину пік кілька розвалюх, інших обурювала поява немовлят у переповненому громадському транспорті, за що покладали вину на матір, вдаючись до фамільярно-зневажливого: «Куди рипатися в таку рань!» «Вона, як і ми, на роботу», — інцидент вичерпувався, люк причинявся.

Працюючи на рівні з чоловіками, обслуговуючи верстати, куховарячи в задушливих, заклубочених гарячою парою кухоньках і виробничих їдальнях, висаджуючи на плиту і знімаючи казани, в яких булькотіли страви, жінки, які їхали в автобусі, не брали участі в перепалках — зрештою, як і більшість чоловіків. Не маючи нікого, хто меншеньких няньчив би, а старших водив до школи, віддавали дітей до інтернатів, бачачись на вихідні, іноді раз на місяць. Від зустрічі до зустрічі взаємне відчуження зростало, доки наставав день, коли перед ними стояли дорослі чужі люди і вони не мали один одному що сказати.

Від ясел дитсадка, що лежав у глибині мікрорайону, затулений від дороги рядами будинків, Матильда добиралася пішки. Коли хлоп’я підросте, вона вряди-годи братиме його з собою, де воно теплої пори сидітиме перед вагончиком, а вона, раз по раз відриваючи погляд від нормувальних таблиць, щасливо дивитиметься, як воно бабрається, наповнюючи відерце, висипаючи й розрівнюючи грабельками камінці та придорожній пил; заґавившись, Матильда знаходитиме його в траві, куди воно заповзе назирці за жуком-рогачем, наслідуючи рухи цієї тоді ще не такої рідкісної комахи. «Він у Вас не бере участі в колективі», — одначе Матильда не дуже слухала.

За дощів, що лили тижнями, автобус нагадував душогубку: досить було відчинити вікно, як усередину вхльоскували водяні струмені. Матильда тривожно спостерігала, як син уві сні посапує, тоді відводила погляд і дивилась у вікно. Цівки, що стікали шибкою, приглушували тривогу. Дощі були першим, що вразило її, коли приїхала в цей край. Затяжні, вони перетворювали дороги на бездоріжжя, одяг промокав до останньої нитки, тиньк на будинках темнішав від мокроти, білизна висіла тижнями не просихаючи ні надворі, ні в приміщеннях.

Початок опалювального сезону перетворював дощ на пригоду, Матильда спізнавала не знане до того відчуття, химерну (можливо тому, що нову) форму затишку, брала до рук єдиний англійський роман своєї невеличкої бібліотеки, в якому дощі балабанили навперебій зі зливами за вікном, а тумани розмивали силуети дерев напроти. Ще не заміжня, бігла з подругами в кінотеатр, ховаючись від зливи під однією на всіх парасолею.

Скинувши туфлі, що наповнювалися водою, наче човники з нещільним дном, і перезувшись в інші, що чекали в кутку вагончика, Матильда сідала до праці. Бувало, дощ спадав шквалами, вітер виривав парасолю, шарпав краї, викручував спиці, краплі сікли обличчя. Матильда міцніше закутувала немовля, ховаючи від шалу негоди, що повстала на неї. Коли крихітне личко заходилося плачем, Матильда наспівувала заспокійливу пісеньку, ще щільніше загортаючи вилогою пальта. Сердилася на дощ і вітер, що не давали йти.

Іноді хтось із пасажирів, відвернувшись до вікна, снідав. Опівдні Матильда спускалася з пагорба вділ, де ліворуч, у тому самому корпусі, що й прохідна, розташовувалась їдальня — велика довга коробка зі зміщеним убік парадним входом. Надвечір відчинялося крайнє вікно, що виходило на вулицю, і з нього допродували залишки — присохлий хліб з котлетами, який купували ті ж робітники, закінчивши зміну. Матильда перетинала прохідну, виходила на подвір’я, зробивши декілька кроків, знову заходила досередини, через інші двері, оббиті металом, над яким білими літерами на блакитному тлі тулився напис «ЇДАЛЬНЯ».

Обід починався рівно о першій, Матильда приходила на кілька хвилин раніше, часто встигаючи розрахуватися перед тим, як приміщення наповнювалося робітниками. Черга посувалася вздовж прилавка, руки робітників механічно сягали по суп і головну страву, щотижня ті самі харчі в тих же поєднаннях — гарнір і котлети, що складалися з розмоченого у воді й перемішаного з цибулею та часником хліба.

Матильда брала суп, до нього хлібну скибку і каву, від якої ширився цикорієвий аромат. До склянок із мутним компотом, у яких на дні плавали розварені до невпізнання рештки яблук, волокна і шкірки слив, а також кісточки, що нагадували молюсків, Матильда не доторкалася. Тамуючи спрагу, робітники спорожнювали напої швидше, ніж встигали дійти до місця, де на збитому з дощок підвищенні тронувала касирка, нашпилюючи на металевий стержень талони і скидаючи понаднормовий хліб до плетеного кошика.

Матильда сідала на вільне місце, обідала разом з робітниками, які мовчки жували, напинаючи вилиці, тоді як її думки заполонював син — крихітне створіння, віддане під опіку ясельних няньок. Коли їй здавалося, що чує, як він тихо сопе, суп смакував краще і веселіше паношилася рослинність на пагорбі. Іноді кликав її, тоді була сама не своя, а робочий день, як на лихо, не хотів завершуватися.

У неділю вирушали до парку і малюк засинав швидше, ніж досягали лави в облюбованій заглибині відлюдної алеї, де вгорі шелестіло листя. В парку кишіло білками, які здиралися деревами, влаштовували перегони, бігли спинками лав. Сполохані необережним рухом, блискавично тікали, припадали до стовбура і, посмикуючи пухнастим хвостом, невдоволено тріскотіли.

Заглибина виводила назад на доріжку, що мережали парк, пролягаючи між деревами, перехрещуючись і вигинаючись, відгалужуючись від головної алеї та її рукавів. На такій доріжці її син зробив перший у своєму житті самостійний крок.

22

Половина книжок хатньої бібліотечки була оснащена дарчими надписами, дати під якими вкладалися здебільшого в одне десятиріччя. Відібравши ті, де не було іншого письма, крім літер поліграфкомбінатів і скупих чорно-білих ілюстрацій, Матильда вирушила на базар, на якому асортимент сягав від картоплі і буряків до хатніх капців, кондитерських виробів і плюшевих іграшок. Так натрапила на «КУРЯЧІ НІЖКИ ЗАДНІ»; її спантеличило, як невпізнанно змінився світ і як безнадійно вона відстала.

Матильда торувала шлях між будинками, попри катальпи, що росли в цьому місті, відколи за муром розташовувався монастир, і тепер, коли там було подвір’я музичної школи. Дійшовши вигнутим дугою тротуаром до світлофора, Матильда чекала, коли перемкнеться світло, тоді переходила на інший бік, де, залишивши осторонь сліпучу позолоту церковних бань, під якими розлягалося квиління смичків, спраглих вирватися з памороку учнівства в піднебесся чистої музики, простирався міський ринок. На ньому, якому не видно було кінця, панували велелюддя і метушня.

На початку вулиці стояли будинки, по один бік старі, по інший п’ятиповерхівки. Тротуар уздовж історичного ансамблю звужувався так, що доводилося переходити на протилежний бік. В одній з цих старих споруд жили її знайомі в розділеній перегородою кімнаті комунальної квартири зі спільною кухнею, колись частин одного просторого помешкання. Жахливі умови компенсувало центральне розташування — досить було спуститися сходами вділ, дійти до перехрестя і завернути ліворуч, як відкривалася панорама на головний майдан.

Втративши з ними зв’язок, Матильда не відала про їхнє життя, як, утім, і вони про неї. Вже й самого будинку, в якому жили, з дерев’яними сходами, що, порипуючи, вели на другий поверх, не було; на його місці тулилася присадкувата п’ятиповерхівка — з тих, у яких голова, коли підвестися на повний зріст, зачіпає світильник, руки, розправляючи ковдру, черкають стелю, вікна нагадують середньовічні бійниці, а тиньк починає обсипатися ввечері того дня, як його здали в експлуатацію — типова забудова вісімдесятих. Молоді сім’ї, що мріяли про власне житло, аби лише якнайшвидше втекти з гуртожитків із туалетом у кінці коридору, спільною кухнею, де на електроплитці працювала одна конфорка, і душем у непровітрюваному підвалі, ні стан новобудов, ані їхній вигляд, утім, не бентежили.

Позбавлені історії, яка за ними стояла, їхні імена пролунали Матильді з не знаною доти відчуженістю. Вікна їхнього помешкання, під якими знадвору тулилися янголи, виглядали на вулицю. Втративши крила, янголи нагадували покараних грішників; шматки ліпнини відпали, спотворивши сповнені лагідної невинності зарум’янені личка, доки було знесено й сам понад сторічний будинок — старіших у цьому місті, вік якого вилічувався числом до нього принаймні чотирикратним, майже не було. Матильда звела погляд до вікна з фіранкою і крокусом у високому горщику. Через розташовані неприродно низько над тротуаром долішні поверхи складалося враження, наче новобудова потихеньку западає в землю.

Першим поривом було зайти в цей новий будинок, піднятися на другий поверх і подзвонити в двері помешкання з надією, що вони відчиняться і на порозі постануть її знайомі, відреставрувавши свою власну історію й історію Матильдиних із ними стосунків, проте ноги зненацька понесли далі, вбік, геть від базару. Незчулась, як опинилася перед сходами, що вели до кованих металевих дверей, обидві частини яких стояли навстіж, мовби запрошуючи досередини. Матильда ступила на кам’яну плиту, що випиналася назустріч, потім на другу, третю.

На вході горбилися прохачі, скоцюрблені чоловік і жінка — наче скульптури, що, згідно із задумом, належали до ансамблю; вони шамкотіли і простягали руки, канючачи милостиньку. Матильда міцніше притиснула до себе картату сумку, на дні якої покоїлися томики без присвят і яку марно пробувала здати назад у мережу «ВСЕ ПО 2 ГРИВНІ» після того, як в іншому місці побачила такі самі по гривні п’ятдесят. Із вікон під склепінням лилося всередину сонячне світло, а в нішах панували маєстатичні півсутінки, на тлі яких витанцювало свічкове полум’я. З кожним промовленим пошепки словом образ Божий осяювався яскравішим ореолом, лагідна доброта його усміхнених очей зачарувала Матильду, через що збилася з ладу, злякалася і, не доказавши молитви, дременула; їй услід закалатали дзвони, кожний бамкіт штовхав стусаном, відносячи далі й далі, доки, опинившись у скверику, знеможено опустилася на лаву.

До неї зверталися, освідомлюючись, чи з нею все гаразд, на що Матильда закивала — вона тільки присіла перепочити, відсапатися, почитати книжку, так, книжку, вона мацала навколо рукою, шукаючи торбу, з якої дістала томик і, розчахнувши першу-ліпшу сторінку, втупилася в написане, тоді як чуйна пара, перезирнувшись і стенувши плечима, рушила своїм шляхом. До Матильди ще долинув мелодійний жіночий голос, якому відповідав чоловічий; обоє гомоніли про неї, від чого Матильда ще глибше втупилась у сторінку і літери почали розпливатися, наче свинець топився на сонці. ТІЛЬКИ ТОБІ, ТОБІ ОДНІЙ, СКАЗАВ ВІН, УКЛЯКНУВШИ… Матильда затріснула книжку.

Розмістилася біля гастроному, який видався їй таким рідним, як для заблукалої у водних стихіях шлюпки бухточка. Тут із розміреною невпинністю пульсувало життя, щодня на тротуарі розкладали товар перекупки, а наприкінці тижня селянки з поближніх сіл приторговували молоком, сиром і зеленню. Матильда поклала книжки на розпластану на землі сумку, неподалік від перекупки з пачками цигарок, які та за найменшої небезпеки ховала за пазуху.

Навколо торгівки смаженим соняшником, яка безперестанку їла й плювала, за день назбирувалося повно лушпиння. Поблизу метушилися голуби, вряди-годи якому-небудь одчайдухові горобцеві щастило поцупити насінину, тоді торгівка вибухала прокляттями. Зрідка перехожі зупинялись, і вона відмірювала соняшник у газетний скрутень.

Найжвавіше точилася торгівля цигарками, і тільки книжок не потребував зовсім ніхто. Насінниця пішла, прихопивши з собою ящик і стільчик — із тих компактних і складаних, що їх беруть на відпочинок. «Гріє задницю, потім торгує», — буркнула перепродувачка цигарок. Матильда стрепенулася, не готова до подібних одкровень. Потрактувавши мовчання як заохочення, цигарниця провадила: «А гранчак… Від її чоловіка — отого, який уночі, мов той вовк заводить. Поцупив у забігайлівці, а вона в нього конхвіскувала. Кажуть, лупцює сердегу. Нібито через неї і спився — а який красень був…». Мрійливий тон останніх слів нагадав Матильді осінню квітку, що, блякнучи, відлунить весною.

«Ви підіть на книжковий базарчик», — узявши у перекупки цигарки із покрученою назвою ҐОЛУАЗ, незнайомець став першим і єдиним перехожим, який заговорив до Матильди, й хоча не зацікавився жодною з викладених книжок, Матильда була невимовно вдячна. А вночі їй снився город і сонях. «Я тебе розбудив, бо вже ранок, — сказав, колихаючи жовтогарячим волоссям. — Твій ранок, Матильдо: ти не маєш права його проспати». Тому, що народилася навесні, батько з матір’ю називали її Весняною Квіткою. «Потруси мене», — мовив. Матильда не змогла до нього торкнутися, і тоді сонях сам струснув палахкою чуприною. Зачерпнувши зернини, що сипались і сипалися, Матильда побачила, що тримає в долоні друковані літери.

Змарнувавши тиждень і ладна розлучитися з книжками за символічну ціну, ба навіть подарувати їх, якби лише хтось поцікавився, зупинився, узяв до рук, Матильда знову вирушила на пошуки, попростувавши тим шляхом, що й попереднього разу, лише тепер уже не роззиралася на будинки, не згадувала ні ангелів з оббитими крилами та спотвореними лицями, ні знайомих, які з перспективи часу і змін, що зазнала урбанна субстанція однаковою мірою, як життя і пам’ять, що все це тримає, могли тепер сприйматися за епізод дійсний так само, як і за вигаданий. На перехресті Матильда підвела погляд рівно настільки, аби побачити, що показує світлофор, мерщій сховавшись від сліпучої позолоти церковних бань, куди знову тягла її невидима сила, якій не змогла б опертися, якби не згадка про недавню пригоду, що спонукала її до такої ганебної втечі.

Й ось закінчилися церкви та будинки, обірвавшись раптово, над подолом, на весь обшир заполонений ринком, чиї ятки й центральне шатро нагадували табір кочівників, що стали на перепочинок. Із наближенням виразнішала строкатість запахів і товарів, лункішали голоси вантажників, вимагаючи звільнити прохід. Чим тільки не торгували на ньому, який розрісся, поглинувши прилеглі території, давно і повністю проковтнув пустище, розчищене свого часу під спорудження житлового масиву, замість якого, зведеного загальним занепадом нанівець, ріс, мов на дріжджах, базар.

Ряди за рядами тяглися промислові товари, ятки зі спідньою білизною та весільними сукнями, головними уборами і спортивним взуттям, одяг переходив у побутову хімію, турецькі мила, що пахли доокіл інтенсивними ароматами, французькі парфуми з етикетками відомих і мало відомих виробників, пластикову тару й розмаїті оздоби, невичерпний кіч, який наповнював вільний простір за склом родинних креденсів, порцелянові коники і склодувні жуки, гіпсові янголи і статуетки міфологічних красунь, декоративні тарелі й перламутрові вазочки. Далі основною та найбільшою площею заволоділи продуктові товари, починаючи від картоплі й закінчуючи копченою сьомгою, знайомою «РЯБОЮ», де в вітрині лежали виставлені напоказ курячі грудки, задерті догори лапки, складені копицею печінки і серця. Тільки кутка, в якому пропонували би книжки, найглухішого інайтемнішого, не було на всьому цьому бенкеті, що його на ніч призупиняла своїм скреготом велетенська брама. Матильда рухалася між рядами, притискаючи книжки до себе, мов близнюків-немовлят. Її сприйняли за сектантку, одну з тих, які стоять у людних місцях з ілюстрованими історіями на біблійні мотиви і заговорюють до закоханих пар у скверах, пропонуючи «Його безмежну любов».

Вдруге покидала оболонь тлуму з відчуттям поразки — на все Його воля, який збаламутив спершу приязним усміхом, через що забула слова молитви, чкурнула, а потім опиралася, не даючи себе спокусити. Обравши інший шлях, яким востаннє прошкувала дуже давно, тюпала вузькою доріжкою, протискалася між припаркованими автомобілями і перебігала через дорогу, доки вперлась у парадний вхід із навстіж розчиненими дверима, за якими на першому поверсі в картотеці, що зберігалася в довгій шухляді, було також її прізвище, ще дівоче, згодом виправлене на прізвище її чоловіка, яке було також прізвищем їхнього сина.

Матильді пригадалось, як прийшла до книгозбірні записати його, якому виповнилося дванадцять років. «Ми записуємо від чотирнадцяти», — сказали їй, запропонувавши брати книжки на свій читацький. «Я хочу, — заперечила Матильда, — щоби мій син почувався, як дорослий». Матильда таки домоглася, аби її сина записали в бібліотеку, і даючи йому квиток, сказала: «Нехай буде тобі талісманом розуму і допитливості», залишившись задоволеною своїм побажанням. Небавом хлопець перечитав усі доступні довідники про риб, а позаяк на всю бібліотеку їх виявилося два, зичив поперемінно, вивчивши напам’ять і спізнавши відтак велике розчарування у книгозбірнях, приваблюваний, одначе, живим кутком, в якому примістився акваріум із декоративними рибками.

Подовгу сидів над ілюстрованою кольоровими зображеннями енциклопедією моря, дивився на риб, сам завмираючи, наче риба. Його увагу привертали вкладні, що розгорталися, відкриваючи таємницю розвитку морської фауни, від найдавніших часів до сьогодення, зі сторінок сходили дивовижні істоти, заполонювали океан-уяву, ширяли, росли і розмножувалися, видозмінювалися, вертаючись урешті до початкової форми. Кити, акули, дельфіни, скати, мурени примушували занедбувати домашні завдання, школу, вчителів, клас, вигулькуючи не тільки на зоології, а й під час математики, хімії та інших занять. Відкопиливши губу, чим сам уподібнювався до морського окуня, силкувався їх перемалювати. Коли сидів і вечеряв, Матильда збирала шедеври, втішаючи себе, що її син принаймні не дальтонік, бо єдине, що йому вдавалося бездоганно, — добирати яскраві кольори…

Зайшовши в під’їзд, Матильда рушила сходами вгору, де мовби чатуючи на неї, з тіні вигулькнула постать у бронежилеті й маскувальному однострої. Погасивши недопалок об прикручену дротиком до поручнів бляшанку, охоронець зміряв її відсутнім поглядом. «Я сюди», — пояснила Матильда йому, який, притримавши двері, ввійшов услід за нею. Що бібліотека під охороною, її нітрохи не здивувало: в такі бездуховні часи, як сьогодні, книжки — правдивий скарб.

Її не збили з пантелику віконечка з приспущеними жалюзі, що звужували без того крихітний простір для спілкування. Від часу, як нею користувалася, бібліотека перетворилася на маленьку твердиню. Матильді здалося, буцім таким чином книжки надійно вбезпечені від посягань, зокрема, й довідники про риб, а разом із ними пам’ять про сина — ті часи, коли плекалося стільки сподівань!

Витягнувши свої, Матильда поклала їх на виступ — такий короткий, що їй довелося підперти їх собою. Вона ладна була розлучитися з ними за невеличке відшкодування, а як нічого не запропонують, передати безкоштовно, написавши на кожній: «Бібліотеці у дар від мого сина, який користувався нею свої допитливі, романтично-мужніючі підліткові роки». «То був неповторний час», — і хоча так було, як вважала, цього останнього Матильда вирішила не вписувати…

— Вам, жіночко, що?

На неї дивилося обличчя, ще майже юнка, якою й вона була, щоправда, дуже давно, — з тих, які закінчують профтехучилища, називані тепер коледжами, і в час загального безробіття тримаються за низькооплачуване місце.

— Я… хотіла… бібліотека…

З незв’язно проказаних слів дівчина у віконечку вловила «бібліотека», чого виявилося досить, аби осягнути в загальних рисах, про що йдеться.

— Книжки треба вертати вчасно, — дорікнула не надто суворо, ба навіть із ноткою жартівливості. — Вам слід було зробити це щонайменше рік тому. Тепер уже пізно.

— Я, — виправдовувалася Матильда. — Ви мене не так зрозуміли. Я хотіла б їх продати… подарувати.

— Мені? — гримасу здивування юнка в віконечку інстинктивно прикрасила осміхом.

— Так, Вашій бібліотеці… — потвердила Матильда.

— А Ви бачили, куди заходили?

Таке запитання образило її — Матильда не була тут давно, проте не настільки, аби забути, що бібліотека є бібліотекою.

«Бібліотека є бібліотекою» Матильда промовила вголос, на що не забарилося молоде і вродливе обличчя — могло бути її невісткою або й — Матильда зітхнула — онукою:

— У нас не бібліотека. Ви перебуваєте в банківській установі.

Хоча то був лише банк, а не бомба, вибух виявився таким потужним, що викинена його хвилею надвір, Матильда ніяк не могла прийти до тями. Згори на неї саркастично позирала вивіска СНБ — СПРАВДІ НАДІЙНИЙ БАНК, районна філія. Достоту на цьому самому місці колись висіла табличка, звіщаючи, що тут розташований відділок обласної бібліотеки.

«Куди ж поділися всі ті сотні й тисячі бібліотечних книжок, разом із довідниками про риб у морях та океанах?» — дивувалася Матильда, міцніше притискаючи свої, ще так і не сховані жалюгідні скарби, доки через двісті чи триста метрів переконала себе, що несе частинку врятованої публічної книгозбірні.

На цьому тлі все, що залишилося незмінним, виглядало бутафорно: будинок, у якому розташовувалася бібліотека, а тепер банк; темний коридор, колись освітлений тьмавою лампою, жевриво якої поширювало тепло в передчутті маленького книжкового царства, а тепер навіть світло дня не могло розвіяти сутінків, що гніздилися кількома східцями вище; шлях, що відділяв банк від базару, як свого часу бібліотеку від пустища, коли ще нічого не вказувало, що переслідувана і таврована спекуляція розіллється, заполонивши все навколо.

23

Нові труби опалення, які завмерли тієї миті, коли світ вислизав з-під ніг, Матильда малювала олійною фарбою, що збереглася відтоді, як востаннє готувалися до так і не розпочатого ремонту. Піднявшись навшпиньки, мов пенсіонована балерина, яка продовжує відтворювати дуги тих піруетів, за які їй кричали браво, закидаючи букетами розкішних троянд, Матильда вела пензлем згори вділ, розмазуючи краплі, що набухали й утворювали на поверхні металу жовтаві кульки.

Квартира волала оновлення, вони ж далі жили в мутній надії на кращі часи, коли матимуть більше енергії та ресурсів, хоча єдине, що з невідворотною певністю вимагалося від них, було занепадати разом із загальним занепадом, для якого, мовби на поглум, було дібрано лейбу «відродження». З-під останньої, «квіткової», побілки, що стерлася, як стирається життя, вивільняючи дедалі давніші пласти, проступили бліді контури кіл і прямокутників. Жак, якого обставини примусили втішатися трьома кімнатками у закутку багатоквартирного будинку, тоді як мав право претендувати максимум на дві, хоча міг отримати й одну чи так і зчумакувати життя в сімейному гуртожитку, навідруб відмовившись від майстрів, робив ремонти сам, того разу прикрасивши стіни фігурами, покликаними здолати страх малюка перед новим шкільним предметом — геометрією.

Не впоравшись із відведеною їм роллю, фігури надали помешканню несподіваного стилю, відмінного від панівних уподобань. Утім, уже через жменю, не більше років, коли син закінчив інститут і вони готувалися до його повернення в рідне місто, Жак зробив іще один — останній і не такий ґрунтовний, після якого поверх старої побілки знову зарясніли ромашки з білими пелюстками і жовтими, як літнє сонце, серцями — зелені галявини вертикальних поверхонь, розхристаніші та недовершеніші, наче поплюндровані буревієм, мовби випередивши сум’яття, що пойме їх із Жаком, заскочених синовою звісткою. Хай там що, вони знайшли силу перемогти себе — заради нього, якого любили тією безкорисливою любов’ю, на яку здатні лише батьки. Зрештою те, що їхній син зачепився в сусідньому місті, з огляду на відстані в тисячі кілометрів, палючі пустелі й одвічну мерзлоту, де коротке літо було нічим іншим, як початком весни, що лаштувалася перейти в осінь, це було не так уже й прикро.

Фарба не сохла, а гострий, неприємно-нудотний запах не поспішав вивітрюватися. Змішуючись із чадним газом, що млоївся від духівки, він утворював специфічний сморід, наслідком якого були Матильдині химерні видіння. Одного разу їй примарився незнайомець. Представившись доктором Аметистом Картоппелем, він загадково всміхнувся, був одягнений у чорне, а з петельки лискучого сюртука стирчала троянда, з якої стікали, скипаючи на підлозі хмаркою пари, багряні пелюстки. Як роззиралась у пошуках каламаря, Картоппель запобігливо підставив вилогу сюртука, і Матильда вмочила вороняче перо. Скоро довершувала останню лінію багряного підпису, як доктор Аметисто Картоппель зник, а з тумби замість античного бога подружньої близькості Гіменея на Матильду зіпала голова Жака, її чоловіка: в його журливому усміхові прочитувався не так докір, як лагідне здивування. Матильда скрикнула, і підпис умить скипів, перетворившись на голуба, що метушився, черкаючи крилами об стіни і предмети, доки вмостився на плечі її коханого мужа, з погруддям якого Матильда побралась у тому дивному маренні.

Настала весна, якої годі було дочекатися. Сонце розігрівало повітря, що від вологи й проміння робилось м’яким, перетворюючи пронизливість зими на березневу свіжість. Замкнувши помешкання, Матильда вирушала до міста, аби невдовзі, коли сонце стояло в небі, а навколо ряхтіла світла зелень нового листя, узятися за наведення ладу, що полягало в загарливому прощанні з призбираним за роки спільного життя лахміттям, здатним обдати порохом спогадів, наче пудрою. З його частиною.

Не маючи внука, Матильда встигла полюбити його міцною любов’ю, на яку тільки здатні бабці й дідусі, що надміру пестять, віддаючи останнє тепло, якого свого часу не зуміли дати власним дітям. Костюмчик, смугасті шорти, сорочина… Штани, в яких її син вирушав на рибалку. Спортивні гетри та різних розмірів і фасонів головні убори на всі пори року — дитячий одяг, з яким, сповнена впертого сподівання, не розлучалася роками.

У приміщенні головпоштамту відвідувачів негусто. Хтось заповнював квитанцію, хтось відсилав листівку. Віконце великогабаритних відправлень було вільним, як більшість інших віконець о цій порі, за половиною з яких узагалі ніхто не сидів. Під вагою поліетиленового оберемка електронні цифри ошпарено застрибали. Матильда відрахувала гривні й копійки. Звичка здійснювати оплату без решти виробилася в ній з недовіри до розрахунків узагалі та до фальшивих грошей, яких суттєво побільшало. Колись у переддень свят вона слала на цю ж адресу фанерні скриньки, наповнені дешевими кольоровими цукерками місцевої кондитерської фабрики. Цього разу торбина зображала дещо стертий зимовий сюжет зі св. Миколаєм, який летів з торбою за плечима в поліетиленовому повітрі, і побажанням веселих свят. Хоча самі свята кілька місяців, як проминули, а наступні були далеко попереду, Матильда ввібгала речі — малюнок цілком відповідав духові доброчинності, що переповнив її.

Взимку її родичі чекали на скріплені сургучем скриньки, влітку — на автомобіль, що виринав, немов пароплав. Відтоді, як померли батьки, вони заїжджали на цвинтар, а звідти до своєї віддаленішої родини, де вже тоді галасувала купа ротів, які товклися в одному селі, й мовби цього не досить, в одній халупі, наче в казковій рукавичці, обліпленій прибудовами — то продовженою кімнатчиною, то клунею, так що з часом розлізлася на всі боки, обзавівшись численними входами і виходами.

Їли просто неба, всі разом, за одним довжелезним столом, який щоразу складали заново з двох широких дощок, підпертих козлами, струшуючи і скручуючи церату. Спільні трапези нагадували весілля, на яких одружувалися щоразу ті самі пари. У тій божевільній халупі мало не щороку народжувався новий мешканець, ворохоблячи сільського голову, який погрожував зрівняти з землею, тоді як старости інших сіл тільки раділи би новим поселенцям. «Беріть приклад з мене!» — несамовитів, на що жінки неприховано гиготіли: «У нього не інструмент, а поморщений огірок». — «Нічого-нічого, я знаю, що у вас в голові, — погрожував, — у мене ось», і плескав себе по кишені, звідки визирав партквиток. «Партквитком дитини не зробиш», — пащекували у відповідь. «Та я Вам!», — на що гиготіли ще більше.

Тільки-но вони з чоловіком з’являлися на порозі, виростав стіл і розкручувався чарівний рулон, на якому поміж інших страв завжди були фаршовані баклажани, що їх Жак уминав, забуваючи про все на світі, так що врешті саме баклажанами Матильда пояснювала ейфорію, яка починалася напередодні відпустки — наче не вона, а він їхав на свою батьківщину, виповнюючись із кожним прокладеним кілометром баклажановою любов’ю.

Лежачи на розкладених автомобільних сидіннях, Матильда пестила Жаків прутень, який щойно вислизнув з неї, і як укотре проникав досередини, їй марилося, що то рухається баклажан. Очі їм заплющувала знемога під спів ранкового птаха, а прокидалися від галасливої дітвори, що обступила автомобіль. Матильда натягувала на себе ковдру, знадвору долинав, угомонюючи дітей, голос дядини.

Матильда везла сина в це гомінке товариство, де володарювали тиснява й веселість, щоб заприязнити його зі степом та його мешканцями. Її сестри в перших, других і третіх віддавали їм своїх дітей, аби ті також побачили море, до якого було, врешті, не так далеко. Одного грудня Матильда вислала разом з цукерками оповідання «Старий і море» американського письменника Хемінгуея, яке її родичі читали гуртом. Дітлахи роздивлялися малюнки, показуючи їх кішці, що виривалась і дряпалась, байдужа до нанесених друкарськими фарбами хвиль. Автомобіль із салоном, що тріщав від пасажирів і спеки, та багажником, у вільні дірки якого було напхано баклажанів, викермовував на сільську дорогу, яка далеко попереду виводила на одне з бічних відгалужень центральної магістралі.

Порівнюючи їхнє дитинство зі своїм, Матильда, власне, сприймала у світлих тонах, попри туманні страхи, відтак реальну війну, що прокотилася в один бік і у зворотний, і відбудовних років у повоєнному спустошенні, терорі та надголодь.

Діти товклися і влаштовували забави; втомлені й розморені спекою, припадали до шибок, за якими пропливали щоразу південніші краєвиди. «Колабель!» — репетував найменшенький, уражений незрівнянною панорамністю тепер уже не книжкового малюнка. Вони дивились, як плавно линув у далечині плавучий будинок, — де закінчувалася жовта трава, починалося море.

Книжковий базар розташувався навколо фонтана і, як будь-яке починання, що розгорталося просто неба, залежав від примх погоди, якій торгівці протистояли, у зливу ховаючи крам під церати, а в мороз нап’ялюючи на себе светри, хоча траплялися дні, коли не залишалося нічого іншого, як капітулювати, покладаючи на синоптиків, метеозведення яких ставали дедалі розлогішими, відповідальність за опади та буревії. Новинярі дедалі охочіше заповнювали прогнозами інформаційний простір та ефірний час, а найважливішою темою, яку обговорювали, телефонуючи одне одному, знайомі, була погода. На сторінках газет колись крихітне і непомітне сонце поставало у вигляді велетенського обличчя — усміхненого, розгубленого, набурмосеного, з ретельно прилизаною чи розкошланою чуприною. Радіовисилання дедалі більше набували характеру радіоп’єс, що згладжували нестерпну захаращеність буднів, а пересування хмар було чи не єдиним сюжетом, з сумлінною об’єктивністю відстежуваним у теленовинах.

Фонтан виглядав помпезно, наче зодчі свідомо кинули виклик навколишній забудові, а через неї — провінційній несміливості своїх попередників. Старі будівлі мали щонайбільше три поверхи і навряд чи могли розраховувати на увагу туристів, яких вряди-годи заносило сюди, збиваючи вітром із магістральних маршрутів.

Конструкція спиналася вгору, а струмінь, періщачи в небо, сягав значно вище за пологі дахи. Після чергового смерчу, яким потопталася тут історія, фонтан перестав працювати. Повільно іржавіли його яруси. На споді стояло колом трійко атлетів у два людські зрости, скидаючись радше на русичів і мало чим на синів Посейдона. У кращі часи з їхніх краників сором’язливо цебеніла вода. Атлети тримали чи то свою сестру, чи коханку, якої спільно домагалися, що робило їх одночасно приятелями і суперниками; її лоно переходило в лускатий хвіст, а стрічка на чолі натякала на східнослов’янське походження. Місцеві поети порівнювали її з Либеддю, а атлетів — з князями Києм, Щеком і Хоривом. На велетенські груди, в яких скульптор, чиє ім’я було витиснено на мідній табличці, втілив свій ідеал краси, було витрачено більше дорогоцінного металу, ніж на решту частин тіла. З непропорційно довгих пиптиків, що стирчали різнобіч, б’ючили життєдайні струмені.

Автора було висунуто на здобуття республіканської премії, а коли він її не отримав, його нагородили грамотою місцевого значення. Над русалкою-Либеддю, яку тримали м’язисті руки атлетів, нависала широка ваза, за вінця якої рівномірно вихлюпувала вода, а посередині бив угору центральний струмінь. Коли бракувало тиску, вода циркулювала по-іншому, створюючи враження, наче дзюркає з місця, де лускаті стегна переходили в ледь виопукле лоно. «Наша цариця справляє потребу», — висловлювалися сповнені розуміння і прихильності перехожі.

Діл фонтана було викладено плиткою, і тепер, коли гідротехнічне диво не працювало, він нагадував занедбаний басейн. У сезон тривалих дощів у ньому збиралася вода, восени плавало листя єдиної липи, що спиналася неподалік. Буревій останніх років відбатував половину стовбура з належними до нього гілками. Крім зжовклих човників, що скидалися формою на широкі шлюпки, плавали вітрильники надутих кульків і баркаси пластикових пляшок, що їх не частіше, ніж раз на рік, вигрібали і закидали разом з іншим сміттям на стару вантажівку невдоволені прибиральники.

Периметр водограю утворювався ступінчастим підвищенням, викладеним пошліфованими гранітними плитами темно-перламутрових візерунків. Три сходинки бордюру були наче створені для привабливого розкладання книжок. Фундатора книжкового ринку пам’ятали людиною, яка завжди мала час. «Я нікуди не кваплюся», — казав розпромінено, вийшовши сюди з протесту проти різкого падіння загального рівня культури. Книжки, що їх розклав, були здебільшого підручниками — граматиками, читанками, збірниками вправ і диктантів, посібниками ділового мовлення. Йому раяли давати замість вистоювання приватні заняття — в час, коли зарплат не вистачало на животіння, а пенсій для того, аби померти, в таких порадах була своя доброзичливість.

Він стояв, день-у-день, і лише тоді, коли безпросвітно репіжив дощ, його не було. Був проповідником, який мовчазною присутністю казав більше, ніж здужали би велеслівні звернення. Невдовзі поруч із ним з’явилися перші апостоли. Після його відходу було вирішено конвертувати його вчення у скромний прибуток, але влада не дала дозволу на спорудження перед фонтаном пам’ятника, відбувшись відписками на кшталт «Будь-який новий пам’ятник порушуватиме архітектурну гармонію, якою є фонтан на тлі прилеглих споруд» чи «У міській скарбниці немає на такі цілі грошей», або й такими, що суперечили одна одній, як-от: «У нашому місті вчителів багато» і «Є тільки один учитель, Ісус Христос».

Замість пам’ятника перед фонтаном з’явилася брила, що в чотири рядки уміщала напис «Тут стоятиме пам’ятник Учителеві». Його спадок складався з «Граматики нашої мови», «Як ми говоримо», «Основ ділового мовлення», «Пригод незнищенного слова», «Мого першого листа» — книжок, що посіли найпочесніше місце й не продавалися.

Торгівців поволі більшало, небавом вони взяли в облогу ввесь фонтан. Уживані книжки коштували недорого, тож завжди знаходилися покупці, яких цікавило те чи те видання. То були книжки з домашніх бібліотек, збирані колись із зусиллями й запалом, який тепер звівся до продавання за ціною бодай трохи вищою, ніж та, за яку власник був ладний розстатися. Згодом у рух пішли томи, знайдені на макулатурі, що виявилося справжнім клондайком: енциклопедії, фахові та художні видання, фотоальбоми й цитатники з висловлюваннями визначних людей. Їх підбирали, відчищували і підклеювали, після чого книжки розпочинали нове життя.

Справою опікувалися люди освічені й начитані, провина яких полягала лише в тому, що вони не сподівалися віража, на якому їх було викинуто з фургона історії, що навіжено торохтів вибоїнами новітнього часу. Вони відтворювали відсутні сторінки напам’ять, списуючи дрібним каліграфічним почерком аркуші, які потім акуратно вклеювали на потрібне місце. У такому вигляді книжка існувала в єдиному екземплярі — достатній аргумент, аби не пошкодувати копійчини.

Початок гріхопадінню книжкового базарчика поклало розформування читальні однієї з тих фабрик, труби яких безкарно кіптюжили небо, і здавалося, що так триватиме вічно. Читальню було створено для робітників, які не мали часу нею користуватися, що не заважало обом бібліотекаркам, які її обслуговували, не тільки підтримувати увірені їм фонди в належному стані, а й дбати про їх поповнення з реверансом у бік професійної галузі, якій відводився окремий стелаж.

Турбота про читальню виявлялась у щотижневому витиранні порохів і генеральних прибираннях, під час яких полиці звільнялися від книжок, відкриваючи доступ до найпотаємніших закапелків, у яких чорніла павутина, а також у підливанні кімнатних рослин, що мірою розростання переселялися з затісних ємностей у місткіші. Раз на рік, пізньої весни або раннього літа, вазони виносили на подвір’я, де вони стояли тиждень або й два, вдень на сонці, ввечері орошувані водою.

Передплачували й періодичні видання, що їх ніхто, крім бібліотекарів, не читав. Упродовж січня-лютого зі старої преси робили підшиву, і бібліотекарка наклеювала дві етикетки — велику на лицьовий бік і вузьку на торець — з назвою видання і цифровим символом відгомонілого під конфеті й салюти року. Користуючись свободою дій, що була радше наслідком недогляду, ніж довіри, одна з двох бібліотекарок за мовчазного потурання напарниці та в обхід керівництва передплатила для свого небожа журнал «Юний натураліст», потай виносячи його з підприємства. Досягши п’ятдесятип’ятирічного віку, ця жінка радикально змінила свій ґардероб, з’явившись одного дня на роботу в суворому костюмі замість узвичаєної спідниці.

Час працював на винуватицю, яка в такий вік спромоглася гідно відповісти на віяння моди й емансипації. Під костюмом ховався журнал. Раз на місяць, покидаючи приміщення, ця Ґертруда Стайн застромляла свіжий випуск «Юного натураліста» за пояс і на всі ґудзики защіпала жакет. Не маючи власних дітей, вона полюбила небожа як рідного сина і навіть дужче, пестячи винятковою увагою та вволюючи кожну забаганку. Поряд із тістечками та дрібничками, що купувала щоразу, як вирушали вдвох на прогулянку (згодом він залишався у неї на вихідні і робив домашні завдання), вона дбала про те, що називається розширенням обріїв, до якого в її розумінні заборонена гра в покер належала так само, як п’ятірки у школі, читання книжок і відвідування музеїв.

Уже тоді її підопічний спізнавав нестримний потяг до живого довкілля і таємниць природи, вивчивши назубок класифікацію видів за Карлом Ліннеєм, тоді як його однолітки ганяли опуку на футбольному полі. Латинську мову йому приватно викладав доцент місцевого інституту, її приятель, якого вона щедро винагороджувала, коли небіж ішов і залишались удвох.

Аби не накликати підозр, вона заздалегідь відчиняла свою шкірзамінникову торбинку з дзеркальцем, помадою і гаманцем і так, пройшовши крізь прохідну, покидала територію фабрики, щоб по якімсь часі таким самим способом повернути журнал до книгозбірні, лише зрідка дозволяючи вирізати певний малюнок, статтю чи фотографію. Така легковажність мало не окошилася на ній, коли одного разу секретарка партійного комітету, яка стежила, щоб фабрика вчасно оформлювала передплату на «Комуніст», якого ніхто не читав, сама ж вона брала до рук ознайомитися з постановами пленумів і партійних з’їздів, влетівши до читальні, плюхнулася на стілець і схопила перший-ліпший часопис, яким виявився «Юний натураліст». Розгорнувши його на сторінці з відсутньою фотографією й обурившись до глибини душі, зиркнула на бібліотекарку крізь прямокутник діри поглядом, що бездоганно заповнив відсутність бенгальського тигра. Бібліотекарку, корінну жительку в місті, де майже не збереглося постійних родин, цей промовистий погляд, утім, не злякав — не боялась ні дідька, ні партійної влади.

— Ці чоловіки — як малі діти. Хто би подумав, що вони на таке здатні? — мовила, вправно заторкнувши потрібну струну.

Мовби ненароком вона вже тримала в руках, простягаючи секретарці партійного комітету фабрики, на якій сімдесят відсотків працівників були чоловіками, отриманий напередодні номер «Комуніста».

— Негідники! Пітекантропи, — обурювалась та, заглиблюючись у постанову чергового пленуму.

Секретарка партійного комітету, до якого входили керівництво фабрики, начальник цеху й один робітник, була огрядною матроною з бюстом, який заважав їй дивитись на світ невимушено і наче саме його запозичив скульптор, формуючи верхню частину русалки. Хоча й мала зачіску у вигляді єгипетської піраміди, від Нефертіті її відрізняла неприступна врода будівниці нового ладу, за якого мужицькі риси з невідворотною поступальністю покликані були витрутити витончену розманіженість буржуазних кокеток. Водночас, вона нічого не жадала дужче, ніж розтопитися в обіймах представника протилежної статі, й, опинившись на самоті, мріяла про щасливу мить, коли її братимуть штурмом, а вона не пручатиметься. Тільки-от чоловіки, які їй подобалися, не звертали на неї уваги, доводячи до сліз, яким давала волю, замкнувшись у приміщенні партійного комітету. Якось, доведена до еротичного відчаю, в якому високе й низьке зливаються в нероздільну цілість, вона обхопила руками голову на дерев’яній тумбі і з вигуком «Ти мій єдиний справжній мужчина!» міцно впилася в гіпсові губи. Не витримавши напливу почуттів, погруддя вождя світового пролетаріату луснуло. «Великий Наставник не зміг більше дивитись, як стрімко падають продуктивність і якість нашої праці», — повідомляла невдовзі заводська газета. У безвиході ладна була спаруватися з найнікчемнішою комахою, згодом докоряючи собі за хвилинну слабкість, і в підсумку вволювала себе латунною статуеткою Якова Свердлова.

Хоч як безжально боролася із забобонами, не могла позбутися відчуття, що це — початок кінця. Золота доба фабрики, в якій правда і міф змішувались нерівними інґредієнтами, поглинаючи найкращі роки людської звитяги, спливла. Труби, що кіптюжили небо з не такою жвавістю, як іще напередодні, невдовзі перестали дихати — так із багатокорпусного цеглисто-бетонного звіра пішло життя. Наче гієни, швидше, ніж почав розкладатися, накинулися на ще теплий труп, розтягуючи ласі шматки, приватизатори — пройдисвіти і підставні особи, за якими стояло керівництво, яке, ввійшовши у змову з криміналом, довело фабрику до банкрутства, щоб за безцінь прибрати до рук, а перегодя вигідно перепродати тим, проти кого не мали жодних шансів устояти.

Нові-старі володарі потребували територій, цехів та ангарів, дешевих робочих рук, витворюючи нову-стару дійсність, яка під прикриттям фігового листочка конституції узаконювала би кріпацтво. Одного лише не було потрібно, і це одне називалося читальнею. Налаштовані на вичавлювання прибутку, вони не мали найменшого наміру інвестувати у підприємство, а тим паче утримувати зайвий баласт, тож радикально його скараскалися, уневажнивши одним підписом тисячі книжок, газет, журналів, а з ними сповнені переконливої драматики літературні долі і сухої діловитості професійні посібники.

Іншим розчерком на пенсію було відправлено обох бібліотекарок. Єдиною, хто став на захист читальні, була вона, хоробра секретарка парткому, якого більше не існувало. Її гігантських розмірів заокруглості, якими загородила вхід, зупинили наступ штрейкбрехерів — відтермінувавши на певний час, не змогли, одначе, відвернути остаточної катастрофи.

Почувши, що її у невідкладній справі викликає перший секретар міському партії, в якого була таємно закохана, вона геть забула, що й міському партії вже понад рік не існує, і сам колишній гайнув до столиці, не попрощавшись із нею, своєю солдаткою, яка, може, всі ці роки не партії палко служила, а йому. Коли ж отямилася, книжки вже лежали, скидані недбалою купою за парканом. Нові охоронці не пропустили її на територію фабрики, на якій вона упродовж сімнадцяти років була особою, може, й не першою, але ніяк не останньою.

Опустившись долі під муром збанкрутілої мрії, серед книжок, секретарка нечинної партії схопила перший-ліпший том, ним виявився «Жерміналь» Еміля Золя, відкрила і натрапила на сцену кохання посеред безвиході, подібної до тієї, в якій опинилась зараз сама. І тоді вона, яка найдужче ненавиділа підступи та обман, завила, голосно і несамовито, примусивши заколотників принишкнути в кабінеті, де на єдиному шурупі баламкалася по старій пам’яті табличка «Приймальня», після чого заходилася писати гнівні листи в усі можливі інстанції.

Не отримавши жодної відповіді, звернулася в редакцію журналу «Комуніст» із проханням опублікувати відкритий лист на його сторінках, одначе так і не дізналася, було його опубліковано чи ні. Лист звучав настільки переконливо, вистраждано і щиро, що варто зацитувати бодай його перше речення: «Сьогодні опинилася за парканом наша духовність». По кількох роках вона приєдналася до посталої, наче фенікс із попелу, партії, якої, власне, не покидала, і вся її протестна активність звелася до носіння на скасовані перефарбованими лисицями свята червоної символіки, що була то викличнішою, що незапотребуваніше спиналися, старішаючи, заокруглості. Її останнім палким коханням став перший секретар компартії країни, якого вона носила на грудях, мов немовля чи образок і який про її існування не здогадувався так само, як вона про його оборудки із критикованою ним владою, з корита якої ніколи не припиняв харчуватися.

Коли чутка про викинуті книжки досягла завсідників водограю, настали їхні найкращі тижні, в які на майдані запанувало небачене до того часу пожвавлення. Порятунок книжок був початком великого гріхопадіння і як кожне гріхопадіння, з нього не існувало повернення. Коли запаси вичерпалися, на базарчику вигулькнули бібліотечні томи з печатками, відмінними від сигнатур розформованої фабричної читальні.

Спершу торгівці виводили зрадливі штемпелі і підступні цифри розчином хлору, проте в загальному хаосі, який запанував навколо, ніхто не мав наміру висловлювати до них претензії, а невдовзі бібліотечних книжок тільки побільшало.

Ще по якімсь часі біля підніжжя фонтана з’явився перший порнографічний журнал — збоку, мовби підкреслюючи, що опинився тут випадково і нікому не належав, наче був сам собі господарем; коли він зник, на його місці вже за кілька днів тулилися такі самі, віддзеркалюючи розмаїття сексуальних орієнтацій роду людського, у промовистому сусідстві із двотомником «Римська імперія доби занепаду» відомого свого часу неординарними теоріями російського історика.

Навіть найстаріший і найзачовганіший випуск журналу, в якому ілюстрації майже повністю витрутили слова, коштував кількакрат дорожче, ніж найошатніший роман загальновизнаного класика з бездоганно збереженою палітуркою. Колоди карт із зображеннями нагої плоті в інтерактивних позах то вигулькували, то зникали перед тими, хто затримувався надовше, ніж кілька секунд, над закличними обкладинками журналів; за відповідне відшкодування можна було стати власником незвичайного, мовчазного і сповненого знадливої покори і викличності гарему.

Дном гріхопадіння і єдиною технічною новацією були футляри з саморобними написами «Кама сутра. Відеопомічник кохання», «Міранда, блуд мій щоденний», «Калігула. Історія стародавнього світу в унаочненнях» і касетами, що їх покупець отримував після здійснення розрахунку. На їхньому тлі колекції марок в альбомах із серіями екзотичних пташок і жуків, військові відзнаки, китайські ручки із золотими перами, які двадцять років тому були жаданим об’єктом володіння, гіпсові медальйончики із зображеннями архітектурних пам’яток, вінілові платівки у вигорілих від полум’я часу паперових чохлах з назвами музичних гуртів і незмінно юними профілями співаків, використані запальнички, на які знаходився свій зацікавленець, врешті, дитячі іграшки, машинки і панцерники, розкладені в протилежному від порнографічного закутку, виглядали, мов серафими з ангельскої геліосфери.

На той журнально-колодяно-відеокасетний квадратний метр припадала левова частка виручки, біля нього крутилися покупці різних вікових категорій — від допитливих школярів до статечних візитерів і сивочолих старців. «Як я тобі, дурнику?» — знущалася, повертаючи їх на грішну землю з далекої планети щастя без сексу, де були ув’язнені всі ці роки, в’юнка красуня. «Я могла би бути твоєю, хлопчику, — грайливо підморгувала інша, — тільки ти застаренький». — «Не журися, старість не вирок», — перечила третя, якої майже не було видно за викоченими повним планом плодами. «У кожного своя спеціалізація, а я поліфункціональна», — спокушала четверта з крихітними грудками і поглядом ладної на все дівчинки-хлопчика.

Хоча на ньому, як бачимо, давно вже пропонували не тільки книжки, базарчик продовжував називатися книжковим, доки, сягнувши після всіх кіл падіння дна, зажив придатною для себе конфігурацією, в якій було представлено різні види уподобань, потреб і потягів із Сонцем посередині, довкола якого оберталися планета Дитинства, планета Музики, планета Плотських Утіх та інші небесні й земні тіла.

Попоневірявшись, Матильда врешті надибала розшукувану оазу — життя не покинуло її, облюбовану, як Господом Авель, а набуло нової форми, нехай без колишньої жвавості — так вода прибирає подоби посудини, в яку потрапляє, хоча самої води, такого колись доречного у цьому зв’язку предмета порівняння, на той час уже не було.

Запуск фонтана став подією регіонального масштабу, що мала в місті такий розголос, який можна було би порівняти із запуском штучного супутника, якби уявити місто самодостатньою планетою, якою воно почасти й було. Гіпертрофованих розмірів водограй не відповідав ні значенню адміністративної одиниці, ні висоті будівель — здавалося, споруджуючи його, місто прагло вивищитися над собою, переконати себе у непровінційності й заодно протиставитися руйнівним тенденціям, що йшли зсередини і ставали помітними зовні, адже що рідшими і сумнівнішими були досягнення, то бучніше святкувалися встановлення пам’ятників, стел і водограїв, завзятіше перерізалися стрічки і дзвінкіше билось об ґраніт шампанське. До загального протверезіння, яке, на відміну від підступно повільного розкладу, настане настільки раптово, що запрагнеться назад у стан летаргійного похмілля, залишалось обмаль років.

На відкриття фонтана сонячного недільного дня з’їхалося місцеве начальство, кілька столичних керівників другого ранґу і в раптовому пориві патріотизму, що ладний був уже закуняти, прийшла добра половина містян.

У фонтані хлюпались діти, галасуючи і влаштовуючи забави; брьохалися в панамах і літніх картузиках, просто літнього сонця, що на короткий час надавало цьому назагал похмурому, якими тільки можуть бути міста в передгір’ях, провінційному центрові рис південного курорту, а плюскіт фонтана нагадував шум моря, що набігало на берег. Наповнивши повітряні кульки водою, шибеники бомбували тротуар, накликаючи гнів необачних перехожих. Білі, як місцева зима, дитячі тільця хутко вкривалися засмагою, навчаючись плавати — може, за це або й просто з туги за солоними водами, яка в передгір’ях набуває характеру романтичного і меланхолійного, і в кожному разі не без самоіронії його називали міським морем.

Міське море надихнуло місцевих поетів на «Морські сонети» і «Оду до нашого моря», що ввійшли до читанок краєзнавства, тоді як історики заходилися вивчати внесок краян у розвиток навігації. Місцева дивачка стелила на його березі пляжний рушник, а коли пекло занадто, накривалася газетою, перевертаючись з боку на бік, доки сонце кресало об покрівлі найвищих будинків і розпливалося, наче яєчний жовток; на його тлі влаштовували вечірні каруселі ластівки. Всі ті роки фонтан працював цілий день, завмираючи рівно опівночі до нового світанку.

Вряди-годи дивачку забирала міліція, де у відділку до неї сікалися особи в цивільному, які годилися їй у сини і на яких вона дивилася з материнською поблажливістю. Їй намагалися пришити політику, тикали і кричали «Ми знаємо, ти лежиш там з протесту!», на що вона, сповнена блаженного спокою, відповідала: «Не з протесту, синцю, а з кайфу — дожиєш до мого віку, збагнеш». Молодою вона перемагала їх, заманюючи в оброслу рудими ліанами печеру, звідки випускала щойно, як зазнавали поразки.

У зменшеному вигляді плесо фонтана виявляло достатньо ознак, щоби називатися морем, наповненим, щоправда, водою не солоною, а прісною — влітку ним плавали паперові кораблики, змайстровані підлітками й батьками, згодом катер на батарейках і дистанційному управлінні, восени барки жовтого листя. В його води потрапляли пляшки, то тримаючись на поверхні, то осідаючи на дно, іноді ж, через необережність, розбиваючись об ґранітний риф: автори забували вкласти досередини послання і не вважали за потрібне закорковувати. Вечорами під водограєм зливалися в поцілунку і клялись у вічній вірності закохані, його підмурки рясніли зізнаннями на кшталт: «Я любитиму тебе до гробу!», «Зая, я тебе так кохаю!» «Я твій, ти моя, це знаєш ти, це знаю я»; іноді погрозливого «Ти від мене нікуди не дінешся — знай це!», іноді покутного змісту — «В усьому винен я, пробач!»; розпачливі, сформульовані лаконічно й підсилені задля виразності знаками оклику «Вернися, благаю!!!»; супроводжувані великими червоними серцями, протятими стрілою, відчайдушно-рішучі «Я чекатиму тут, поки ти вернешся!» і зовсім уже не бунтівні, просякнені резиґнацією «Ти назавжди залишишся у моєму серці».

Уповноважені комунального господарства час від часу усували написане, вважаючи хуліганською базграниною, проте воно з’являлося знову, його годі було стерти так само, як кохання і природу, що відроджується навколо, цю шлюбну угоду Бога з Землею — найвідчайдушніше з-поміж усіх хуліганств. Ще й сьогодні, в добу есемесок, фейсбуків і скайпів, що кілька десятиріч тому й не снилися, традиційне письмо закоханих не втратило первісної цноти — досить прийти до фонтана і прочитати написи на його стінах і поручнях, вгрижені в ґраніт, виведені на поверхні свіжими фарбами, щоби переконатися в цьому на власні очі. Найбожевільніші, тільки їм самим відомим чином здершись на вершечок, встромлювали троянду в горішній отвір фонтана — перші ранкові перехожі ставали свідками, як під тиском води квітка злітала в небо, на мить затримуючись на вершечку б’ючливого струменя, перед тим як упасти. Найзневіреніші, не дочекавшись обраниць, дарували троянду спижевій русалці, досадливо встромлюючи туди, де лускатий риб’ячий хвіст переходив у лоно.

Матильда вирушала сюди як на роботу, розчиняючись у спільноті краму, продавців і перехожих, які зупинялися, щоб роздивитися пропозицію, тижнями ту саму. Вона почувалася затишно, її існування несподівано знову набуло змісту, нового та іншого. Свої книжки Матильда переділила на дві категорії — ті, що з присвятами, і ті, які не мали дарчих і жодних інших надписів, якщо не враховувати карлючок, зроблених її сином, коли йому було два з половиною роки. За книжки з присвятами вона правила ціну вищу, ніж за ті, які їх не мали, наражаючись на нерозуміння.

Синові карлючки навіювали їй спогади про події, що лежали далеко в минулому, хоча вряди-годи їй здавалося, наче відбувалися щойно вчора. Часто, розгорнувши книжку, Матильда не заглиблювалася в читання, як могло видатися, а ціпеніла, втупившись у червоні, сині й зелені барви трьох олівців, провалюючись у пастку історії себе самої і своєї сім’ї.

Матильду вважали шанувальницею красного письменства, якій не пощастило, через що опинилася на узбіччі життя, вірна улюбленому заняттю й тоді, коли читачів почали сприймати як диваків і збоченців, як і творців обожнюваних ними книжок. Матильда ж зовсім не бачила літер, читаючи тієї миті роман свого життя — не написаний, а прожитий, він прямував до завершення. Незбагненний жаль стискав груди, а ті, хто бачив її в такі моменти, дивувався незамуленому серцю, здатному розчулюватися від друкарських знаків.

Несподівано для себе і тим паче для ладного викласти кілька монет перехожого, Матильда могла відрубати «Ні», аби, побачивши спантеличеність, вже лагідніше додати, що книжка не продається, хоча до ладу й не могла пояснити, нащо її тоді виклала. Якось, без особливого на те бажання, Матильду дошкульно образили: «Вам не книжками торгувати, а внуків няньчити». Закид кольнув її в самісіньке серце — туди, де Господь, зморений складністю власного витвору, забув прилаштувати захисне забороло.

Тиждень Матильда не з’являлася на базарчику — її місце, з поваги до неї та в упевненості в її поверненні, тримали вільним. Разом із книжкою вона пропонувала більше, ніж самі лише сторінки, — тільки кому і як це могла розтлумачити? Її переслідувало відчуття, що, продавши томик, продає дружбу, зраджує своїх приятельок, «Льольок», як вони підписалися, зрікається цього «Ми тебе любимо», виведеного фіолетовим, досі до решти не вицвілим чорнилом на форзаці.

Коли настала мить, в яку таки розлучилася з цим одним із двох своїх найдорожчих видань, Матильда вже перейшла внутрішні хвилювання і самодокори, скорившись перше, ніж чоловік у костюмі і з течкою, які свого часу користувалися великою популярністю, витягнув з гаманця іпростягнув їй банкноту, яку Матильда прийняла з тією благоговійністю, яка не може тривати довго, — від належної решти, що її нашкребла у своєму жалюгідно облізлому гаманці, незнайомець відмовився.

Матильда була вдячна йому, який, побачивши дарчий напис, не збивав ціни, їй здалося, що незнайомець зрозумів її, та все ж верталася додому пригніченою, наче тягар зі спорожнілої сумки перемістився в єство: їй здалося, ніби щойно тепер розлучилася з приятельками юності, цього разу таки назавжди. Була певна, що не вернеться туди ніколи, проте вже наступного дня сиділа край фонтана, підстеливши складений удвоє картон і завбачливо залишивши вдома ту другу книжку, дарма що ніяк не найцікавішу. Тоді як відповідь, чому не розлучалася з романом, щоразу «забуваючи» вдома в побоюванні, що продасть, а потім шкодуватиме, містилася під обкладинкою і була виконана великими круглими літерами: «Нашій матусі від люблячих батька та сина».

Жовтень задокументованого на форзаці року випав рідкісно погідним. Замість традиційних дарів, як-от каструля з нержавійки чи заварник, а також парфумів, що, не використані повністю, вилаштувались у флакончиках за склом вітальняної шафи, ба навіть запчастин для автомобіля, піднесених з особливим пієтетом (одного року то була свічка запалення, яку Матильда спершу сприйняла за помаду), того разу Жак подарував їй книжку, уперше наважившись переступити поріг книгарні, де ультимативним тоном зажадав «щось для серця».

Матильда прочитала роман тієї ж зими, і він їй не сподобався. Доконувана сумнівами, гадала перечитати влітку на морі, проте до перечитування справа так ніколи і не дійшла — її відпочинок відбувався у вигляді двотижневого стояння в купальнику над примусом, в який Жак періодично доливав гасу, і відмови відвідувати їдальню, де тільки омлет, на якому потирала лапки муха, коштував так, як кошик яєць удома. З Матильди градом котився піт, а засмага йшла, здавалося, не від сонячного проміння, а від полум’я, в якому булькали тушкована свинина і баклажани.

Того року вперше, відколи покинула рідну домівку, Матильда на свої уродини не куховарила. Скоро прокинулася, як Жак із сином затягли фальшиво-щирими голосами «Многая літа». Якось, також недільного ранку, невдовзі після одруження Матильда злякалася, виявивши, що Жака немає поруч. Героєм походеньок, що примушували непокоїтися, був працівник місцевого музично-драматичного театру, ремесло якого малювало в уяві славетного актора, яким пишаються і кричать «Браво!». Насправді він був майстром з ремонту сцени, проте «з ремонту» через неоковирну заформалізованість звучання щоразу, як заходила мова про його заняття, випадало. Єдине, що бодай якось вирізняло того непоказного чоловічка, були довші, ніж звикле, бакенбарди, які кучерявилися і з яких не робив собі справи. Хутко піддавшись на вплив театру, історій кохань, революцій, перелюбів, зрад, які щовечора розігрувалися на кону, під яким сидів із розвідним ключем, він пожадливо всотував діалоги, розумування і сварки, арії та дуети, і з часом намугикував собі під ніс увесь той рідко поповнюваний репертуар, упізнаючи стукіт обцасів своєї коханки швидше, ніж лунав її голос, від чого стрепенався, розпливаючись у безглуздо-вдоволеному усміхові, який спонукав його грюкати розвідним ключем під сцену, щоб опісля запитати, чи вона чула, як він її кохає, і насолоджуватися її благанням більше не стукати.

Приспавши свою на вісім років молодшу від себе жінку, що вже невдовзі після одруження навіювала на нього нестерпну нудьгу, він нечутно зсувався з ліжка, виходив навшпиньки на коридор, і, тримаючи взуття у руках, обережно замикав за собою вхідні двері. Наче привид з готичної новели, мчав порожніми вулицями, підстрибуючи і вигукуючи в усвідомленні свободи й передчутті оргіастичного єднання — їхні нестямні любощі перевершували найзухваліші фантазії авторів п’єс, що розігрувалися на кону.

Якщо існують різновиди зради, то Жак зраджував Матильду з солянкою, яку уплітав, аж за вухами лящало. Вирушання у відрядження прибирало приємних рис, провіщаючи смак страви, від чого в кутках ротової порожнини утворювався приємний щем: кожний напрям спокушав чимось своїм. Тоді як інші вирушали в далекі міста віддатись коханню чи бодай розвіятися, Жак замовляв у першій стрічній забігайлівці солянку, через що не раз не встигав на потяг. Заґавившись у привокзальному бістро, блукав вулицями й парками та ночував у готелі. У сні чув, як готель з вишневими фіранками на вікні, крізь які знадвору просочувалося сяєво ліхтаря, торохтить по рейках, тоді як облаштований під тимчасовий пристанок відчіпний вагон стояв на окремій колії, якою не курсували поїзди.

У ресторані Матильда замовила борщ, уподобавши відтоді, як скуштувала після приїзду в це місто й кілька разів марно силкувалася приготувати сама. На друге вибрали картоплю, запечену по-домашньому, і печінку тріски…

Коли в домашній бібліотечці залишився сам один, як палець, цей томик, в якому Матильда, байдужа до фабули, ладна була щодня перечитувати дарчий надпис, їй, якій громадська думка, сформована з продавців і постачальників, приписала легку руку, почали давати на продаж книжки під відсоток від виручки. Трималася тут, де мовчазним талісманом стримів у небо фонтан, не так через заробіток, як з огляду на маленьку спільноту, де час до часу відбувався обмін судженнями про політику та життя і в якій Матильда — ніхто не порушував її усамітненості — почувалася, наче в родинному колі.

24

У коридорі можна було роззутися, почепивши верхній одяг на гачок. Стікаючи, дощові краплі утворювали на лінолеумі калюжки. З добутим по блату фотелем розлучилися через комісійний, доки мода на нього була ще в розпалі, — що не рік нові меблі масивнішали, лише помешкання були й далі крихітними. Збільшивши кухонний простір, підвісні шафки кріпилися зависоко для посуду і занизько, щоб ними можна було користуватися, не набиваючи ґуль. У туалет, в якому коліна впиралися в двері, Жак і Матильда вмудрилися примістити пральну машину, яка щоразу, коли білизна в кошику починала тхнути, переїжджала до ванної, де простору було не більше, а зі стіни над вбудованою над умивальником шафкою, металева перегорода якої була задньою частиною такої самої шафки у квартирі сусідів, лупив зіньками порцеляновий бурундук.

З часом вони навчилися вмиватись, не оббиваючи ліктів, і приймати душ, не перекидаючи підставки для губок і мила. На тлі загальної карликовості емальована ванна справляла певне враження. Доки намилювали одне одного, в Жакові наростало бажання, він тримав Матильду, наче щогла вітрило, і так пливли назустріч оргазмові, що зазвичай наставав в обох одночасно.

Відколи у трубах, востаннє захарчавши, раз і назавжди закінчилася гаряча вода, Жак і Матильда купалися, поливаючи одне одного кухлем. А коли ванну на її ж бажання вони з Жаком засипали землею, Матильда навіяла собі, що город просто зменшився розміром. Сідала і дивилася, як тягнуться вгору рослини, поправляла одну і допомагала іншій, сяк-так відшкребла від фарби віконечко, а позаяк світла все одно було мало, Жак приладнав денну лампу. Ідучи з дому, вона, якій здавалося, буцім тендітні помідори, ладні взятися легким рум’янцем, почуватимуться без її спілкування самотньо, відчиняла двері ванної навстіж і на повну гучність вмикала радіо.

Матильда чула, як вони відтенькують тихими голосочками, не тямлячи, що це вона сама шепоче замість них їхні довірливі, щирі й кумедні відповіді. Матильду, яка ставила на стіл миску салату з притрушеними сіллю помідорами й огірками, бліді плоди її хатнього городу сповнювали пихи. Поступаючись розміром попередньому, новий город мав незаперечні переваги: не заводився колорадський жук і, навіть як було геть холодно, не вдаряв мороз. Матильда сікла овочі на дедалі дрібніші шматки і закушувала помащеною майонезом м’яковиною, вибраною з соціального хліба, виготовивши вставну щелепу ще тоді, коли це можна було зробити безкоштовно з дешевої пластмаси з рожевою основою, що імітувала ясна. Стоячи перед дзеркалом, Матильда милувалася відточеними зубами, що виблискували привабливіше, ніж справжні.

Коли всі одночасно випали Жакові зуби, протримавшись довго і міцно, ціни в державних клініках, формально і далі безкоштовних, дорівнялися до тарифів приватних стоматологічних кабінетів. Потайки від Матильди, встаючи серед ночі, Жак заходив до ванної, брав зі склянки, де покоїлася у воді, скидаючись на чудернацьку морську істоту, вставну щелепу, вкладав до рота і тюпав справляти потребу, після чого виймав і клав на місце. Матильда за звичкою продовжувала підсувати цілушки, Жак скоса зиркав на неї, упевнюючись, чи вона, бува, не збиткується, занурював у чай і щойно тоді кусав, стискаючи пародонтозними яснами. Лихий на Матильду, ховав вставну щелепу, а коли Матильда запитувала, обурювався, мовляв, сама не пам’ятає. Знаходила зуби в найнесподіваніших місцях — у порожній каструлі, базарній торбі, морозильній камері, лякаючись своєї забудькуватості, що хутко прогресувала.

Бувало, в кишені Жакового піджака баламкалася загорнена в носовик вставна щелепа його дружини. Попервах Матильда неабияк метушилася, але врешті звикла, що рано чи пізно зуби де-небудь вигулькнуть — зазвичай у місці, де — так їй здавалося — вже шукала. Жак якнайширше роззявляв рот, аби Матильда переконалася, що там нічого немає, і вкладав щелепу не відразу, побоюючись, що жінка якимось чином вистежить його. Проминувши кілька будинків, заходив у кущі, де обережно розгортав скарб. Потребував зубів, щоби кришити плоди, дешеві арахісові горішки, які віднедавна продавалися на розі парків і скверів, по закуттях пішохідних зон і на зупинках міського транспорту.

Смак ашанті, які Жакові судилось запізнати щойно тепер і від яких його обсипало сверблячкою, хутко перетворив звичайну цікавість на невідчепну пристрасть, що її старанно приховував, намагаючись грішити якомога рідше. Він залюбки почастував би ними Матильду, якби не побоювання, що разом з горіхами спливе на поверхню правда. Ризикуючи розтрощити дешевий пластмасовий витвір, не міг устояти — вже один запах горіхів доводив Жака до шалу.

Паштети, майонези і кетчупи, вислідом яких була пекуча гикавка, заступили решту харчів з їхньої без того скромної кухні. Аби бодай якось стримати навалу новітніх спокус, супроти яких не могли вборонитися, Матильда із Жаком тушкували пухкі стегенця, кістки з яких танули в роті майже так само, як м’ясо, а грудки вистачало на тиждень і довше. Їли її з картопляним пюре, мололи і заморожували, смажили рум’яні котлетки та наповнювали картопляні зрази; змішуючи з розмоченим черствим хлібом, випікали в духовці зайця. Жак знаходив його шматки в кишені, з’їдав у перерві між тинянням у пошуках паперу і брухту, впадаючи в роздуми про велич Матильди і свій борг, якого безпосередньо перед нею не визнав би навіть під дією розпеченого заліза.

Так їй наснилося куряче серце, що кудкудакає, обволікаючись шкаралущею, з якої вилуплюється жовте курчатко. Матильда прокинулася тієї миті, як смажила його на сковороді. Ще довго її переслідував жалісливий писк і сморід звугленого пуху. Щоразу, коли їй розколювалася голова, вона чула оте пищання, яке вщухало щойно разом із болем.

Поступово турбота про вставну щелепу, яку доглядала дбайливіше, ніж рідні зуби, ще дужче поглибшала, прибравши химерних рис. Матильда хизувалася нею перед плодами свого саду, що звисали зі стебел і гілочок рослин, яким бракувало справжнього денного світла, клала в креденс на декоративну кришталеву вазочку, напинала на встромлений у землю патик, проганяючи лихих духів, у присутності яких помідори не хотіли рости і в’янули.

Сидьма на стільчику, схиляла голову на покладені край ванни руки і поринала в стан між дрімотою, спогадами та яснобаченням. Проникаючи в ніздрі, запах землі та рослинок спрямовував цей стан у відповідне русло, ріка марення текла на город — той, який хоч і налічував тільки шість соток, здавався їй тепер раєм, виграним у лотерею й безглуздо втраченим. Її відривали від грудок землі, за які, розпластавшись, трималася, хапали і кидали на дорогу.

Так тривало, доки одного дня Матильду заштовхали у фургон, а після кружляння шляхами, яких не могла побачити, за нею заклацнулася брама клініки для душевнохворих. Ще більших зусиль, ніж знайти, Жакові коштувало визволити її звідти. Вони простували вулицею, і Матильда їла улюблене плодово-ягідне морозиво, мало не зпричиннівши від пережитого потрясіння.

Слала листи, від уряду до регіональних представництв політичних партій, у такі чудернацькі організації, як федерація айкідо і «Пласт», а також на адресу, куди просили повернути загублені документи, яку переписала з оголошення на стовпі.

Раз їй дали кілограм гречки, взявши обіцянку, що голосуватиме на найближчих виборах за представників певної політичної сили. Сприкрена, що забула назву, напроти якої мала поставити пташку, Матильда взагалі не пішла і в день, коли відбувалося голосування, смажила гречаники, думаючи, що милосердя, цьковане впродовж сторіч й ось знов утискуване з новою силою, ще остаточно не висякло.

У сні до неї навідалася кішка, яку вони колись підгодовували купленим у селян молоком. Кішка тримала в зубах кошеня, яке, роззявивши ротик, безгучно нявчало. Раптом вона випустила його в миску з водою, що стояла біля порогу. Кошеня безпорадно забрьохалося, і було видно, що воно ось-ось потоне. Від щему, який її охопив, Матильда прокинулася. Зі скрученого радіо цебеніла тиха мелодія.

Відкривши буквар, який багато років тому її синові подарувала на першій лінійці старшокласниця в білому фартусі з двома пишними бантами, читала вголос, проходила літера за літерою, вчила казати «а», «б» і «в». Її учнями були помідори й огірки, картопля й морквиця, їй здавалося, ніби чує, як вони виводять услід за нею дзвінкими голосочками «а», «б» і «в», виправляла їх: «Вимовляйте отак», хвалила за старанність та успіхи. Небавом вони були вже на літері «м». «„М“ як „мама“», — вимовляла Матильда, залюблено слухаючи, як вони сумлінно витенькують: «Ма-ма, ма-ма, ма-ма…». Раз у полоні денного марення Матильда скричала «Ні!», проте ніж у Жакових руках вже розітнув помідор.

Як вулицями дув вітер, тоді котилися, наче випущені з печі, клуби задушливого повітря. Листя на рослинах ванного саду почало скручуватись. Матильда зволожувала його розприскувачем з-під засобу для миття вікон. Увечері, коли здавалося, що задуха послаблювалася, Матильда вирушала до найближчого гастроному по хліб. З бічних дверей хлібовоза вивантажували партію випічки. «Хліб хороший вартує грошей» — римував заклечаний вусатими колосками напис. Прилаштувавшись у хвості, Матильда дивилася, як прилавком розгулюють, потираючи лапками, мухи.

Хліб завозили двічі на день, вечірня партія надходила пізно і була не такою великою, як колись, залишки допродували вранці в очікуванні денної випічки, що з’являлась аж під обід. Продавчиня саме віддавала підписану накладну, як, хапнувши буханець, волоцюга, появу якого ніхто не зауважив, побіг до виходу, але зараз же перечепився і розпластався. Отак лежав, упосліджений, худий, обдертий, тоді як буханець линув плиткою, наче збільшена в кілька разів хокейна шайба. «В міліцію!». Хтось засумнівався: «За буханець хліба?», тоді як Матильда, роздираючись між жалем до бідолахи й відразою до злодійства, стояла й мовчала.

— Ти украв би хліб? — запитала, підвівшись, коли вони з Жаком лежали в ліжку.

Жак щось невиразно пробурмотів.

— Я питаю, ти украв би хліб? — повторила Матильда.

— Ми маємо ще на хліб.

— А якби не мав, ні копійки?

— Таке питаєш.

Жак дивився у темряву.

— Питаю, бо хочу знати.

— Нащо воно тобі?

По кількох днях увагу Матильди, яка сиділа в товаристві рослин, спілкування з якими навіювало невимовний спокій, привернула кримінальна радіохроніка: «Затриманий кілька днів тому при спробі крадіжки в магазині на (голос диктора назвав їхню вулицю) жевжик виявився давно розшукуваним злочинцем, який зізнався у низці пограбувань і двох убивствах, скоєних з особливою жорстокістю. Слідство триває».

— Я не вірю, що він міг когось убити, — мовила впівголоса, втупившись у нікуди.

— Ти про кого?

— Про того безхатченка, пам’ятаєш, я тобі розказувала?

— А, про нього…

— Я його бачила. Такий нікого не зміг би вбити.

— Ти казала, що він украв хліб.

— Так. А тепер передали, що вбивав людей.

Обернувшись на інший бік, Жак захропів, залишивши Матильду наодинці з її глибокими сумнівами.

Іконка, виготовлена на її замовлення, стояла в головах подружнього ліжка, сперта на скляну вазочку, з якої о будь-якій порі року стирчала квітка — влітку справжня, взимку пластикова. Коли в лютому, задовго до завершення зими, на перехрестях з’являлися букетики тендітних пролісків, Матильда ретельно мила штучну троянду з келихом м’ясистих рожевих пелюсток, що заціпеніли у стані вічного розцвітання, і клала до шафи. Проліски перетворювалися на нарциси, нарциси — на польові квіти, польові квіти — на городні айстри. Коли надворі лютували хурделиці, а мороз розмальовував візерунками шиби, штучна троянда знову поширювала лагідне сяєво, подібне до того, що йде від неонових ліхтарів, створюючи затишок без тепла.

Якби прикріпила іконку над ліжком, це ускладнило б її спілкування з Богом, якого жадала відчувати, розчиняючись через доторк в акті містичного з ним єднання. Вона брала його до ванни, показуючи свій городик, і, відходячи, часто залишала там, щоб на рослини, яким бракувало сонця, сходила єлейна благодать.

Образок було вправлено у прямокутну дощинку, що пахла черешнею та була достосована з такою ретельністю, яка не потребувала допомоги ні защіпки, ні цвяшка. То була звичайна іконка, що їх штампували тисячами, продаючи на входах до храмів, у крамничках і на толоках. Що оскаженіліше топтали цей край, насаджуючи то одну віру, то іншу, то міцніше вкорінювалася в ньому ні на що не подібна релігійність — суміш пориву, затятості й автаркізму. І тільки деревина, з якої було її виготовано, була особливою.

Всі ці роки Господь не відволікав Матильди нагадуванням про себе, знаючи, що рано чи пізно вона до нього повернеться. Як покидала рідне село, він стояв біля її брата і махав їй разом із ним рукою; побачивши, як невимовно страждає, спокутуючи провину за багаторічні нехтування, утішав лагідним благоволінням: «Матильдо, це так само моя провина, як і твоя», від чого їй наверталися сльози потрясіння і вдячності. «Я був поруч з тобою, одначе не наважувався тобі показатися», — чула шепіт і недовірливо, а водночас із надією, перепитувала, чи весь цей час, усі роки. «Щодня і щомиті, Матильдо». — «І я тебе весь цей час не помічала!» — «Я був біля тебе достатньо близько, щоби наша злука ніколи не розпалася», — така відповідь заколисувала Матильду.

Господь нагадував Матильді її дитинство, в якому його переховували від переслідувань, глузувань, нівечень, розпинань, плювків, реготу, і селяни, які й самі не могли врятуватись, кидалися рятувати його; виростала в атмосфері, коли його ім’я згадувалося пошепки, а вікно перед молитвою завішувалося рядном. То палкішою відданістю проникалася до нього Матильда зараз. Він спілкувався з нею символами і знаками, підводячи її до порогу тлумачення, який мусила долати самостійно. Послання являлися їй удень і вночі, у вигляді несподіваних дрібниць, на які почала звертати пильнішу увагу, раптових явищ і збігів, а також снів, що сприяли їй, затримуючи суттєве і затираючи зайве.

В одному з таких снів вона побачила Жака, який рубав дерева на їхньому городі. «Що ти робиш?» — волала, кидаючись навперейми. «Не сьогодні-завтра їх усе одно знищать», — відказував Жак. Зойкнула, падаючи, груша, відтак черешня, і було Матильді, наче зарубав її та себе, їхнє спільне життя, своє та її дитинство.

Жак лежав поруч. Матильда чула, як загудів, рушаючи від зупинки, старий автобус.

— Ти мені снився.

Жак розплющив очі.

— Ти зрубував грушу й черешню. Чуєш?

Жак мовчав.

— Що ти на це скажеш?

Раптом здогад протинає Матильду:

— Ти!

— Я врятував їх від поглуму.

Але вже Матильду осяює рятівна думка, й ось вона несе в деревообробну майстерню загорнений у папір дерев’яний оцупок (Жак уліг її домаганням), де з нього витесують рамку з допасованою під образок заглибиною.

25

Ознаки близького кінця показувались давно, проте щойно зараз вони, яким раніше не надавала глибшого сенсу, явилися їй з усією незаперечною очевидністю, на тлі якої життя нагадувало кінострічку з безлічі кадрів, насичених і колоритних, доки наставав момент, від якого минали швидше і швидше, втрачаючи виразність і повноту, щоб насамкінець постати нерозбірливим вінегретом.

Той травень, в який це сталося вперше, видався досить теплим; як тепер, Матильда пам’ятала вівторок, як повівав легкий вітерець, попереду лідери профспілок, а вже наступними вони і через її груди майоріла червона стрічка, виконаний білими літерами напис «Ударник соціалістичної праці» викликав у ній захват; після них крокували десятки, сотні й тисячі працівників підприємств і фабрик, науково-дослідних інститутів і громадського сектора.

Вулиця, якою просувалася колона, впиралася в ґротескно несумірний з розмірами міста майдан у бетонних плитах і з трибуною в кілька ярусів, на яких розташовувалося за ранґами обласне і міське партійне та господарське керівництво. Одного разу Матильду вкинуло в таку ейфорію, що передчасно настали місячні.

Вони заледве встигли звернути на вулицю, що впиралася в червоне сукно, і просунутися по ній з десяток-другий метрів, як попереду пролунав спершу тріск, затим гуркіт. Від споруди, що збереглася з часів, коли в ній розташовувалося управління жандармерії, від’єдналася одна з двох колон, перегородивши шлях перед самим носом профспілкових лідерів. Коли курява, а з нею лемент і штурханина вляглися, перший заступник керівника обласних профспілок, непомітно вигулькнувши, знов очолив процесію.

Газети наступних днів рясніли повідомленнями «Замах на соціалістичний лад», «Буржуазна колона перегородила трудящим шлях у майбутнє», «Остання гримаса капіталізму». Що більше часу, одначе, спливало від події, то настирливішими ставали запевнення в її ефемерності. Офіційні чинники надавали спростування, погрожуючи вжити заходів проти розповсюджувачів шкідливих інсинуацій, а з річної підшиви газет зникли випуски за третє, четверте і п’яте травня, і Матильда, перед очима якої усе діялося, не далека була від того, аби й собі засумніватися.

Відтоді знаки невпинно множились. Не минуло й року, як у новозбудованому обласному музично-драматичному театрі обвалилася люстра — масивний дивотвір, зітканий з китиць гірського кришталю. Незадовго перед тим посеред вистави спрацювала система протипожежної безпеки, заблокувавши сцену, що публіка зустріла аплодисментами, сприйнявши за частину дійства. Захисна конструкція піднялася, вистава продовжилася, завершившись о двадцять другій нуль п’ять замість зазначеної у програмках двадцять першої тридцять. Хоч і не глядачі, зате актори пережили шок — той катарсис, про який мріяли корифеї еліністичного театру.

Про новий храм мистецтва подейкували всіляке. В його лівому крилі, що його іноді використовували як малу сцену, інсценізуючи камерні п’єски, висіло розкішне панно. Мосяжна табличка із врізьбленими в неї каліграфічним прописом літерами повідомляла, що це «дар обласному музично-драматичному театрові з нагоди переїзду в нове приміщення». Панно зображало сцену гуцульського весілля з молодятами та музиками на тлі сивих гір і карпатських смерек.

Одного разу на панно зарухалася рука скрипаля, водячи смичком по музичному інструменту, іншого раптом пускалися в танок молодята, гойдались на вітрі верхівки смерек. Опівнічні перехожі зауважували вогні у вікнах, звідки шкварчали гуцульські цигиканки, від яких тремтіла тротуарна плитка («Так, ніби працював відбійний молоток»), і розкотистий регіт («Прості смертні так не регочуть»).

Так утвердився поголос, що панно виткали мольфари — гуцульські чарівники, чиї творива здатні були оживати, проти чого на телебаченні й радіо розгорнулася справжня війна, а на підприємствах скликалися збори, щоби затаврувати пережиток минулого; на офіційному бланку обкому партії містилося завірене гербовою печаткою і грифом «До негайного виконання!» роз’яснення, складаючись з лаконічного речення «Мольфарів не було і немає» й підпису першого секретаря; кінотеатри заполонили пропагандистські стрічки з життя сучасної Гуцульщини, корівники, червоні кутки, сільські клуби, будинки культури, оббиті мосяжем бартки та інкрустовані дерев’яні тарелі, полонини й тартаки. На спростування забобонів муздрамтеатром влаштовувалися екскурсії, під час яких ґіди розповідали про техніку виготовлення панно і горянські звичаї, що, «хоча й походять з минулого, додають нашому освіченому сприйняттю перчинку жаданої екзотики».

Завершуючи одну таку екскурсію, екскурсовод саме проказував слова: «Як бачимо, мольфари — не більше, ніж виплід схильної до фантазії уяви», як його оперіщив смичком зображений на панно скрипаль і хоча достеменно цього ніхто не бачив, присутні ладні були заприсягтися, що бідолаха нестямно заверещав, а на лобі вирізнилася червона смуга. Небавом, проходячи попри міську божевільню, можна було почути характерний звук, який долинав з іншого боку муру, — то сік себе різкою, пориваючись заперечити існування мольфарів, бідолашний ґід.

Коли економічні труднощі далі незмога було приховувати, з дозволу і навіть заохочення того самого керівництва, яке раніше забороняло, посипалися публікації з шухляд місцевих краєзнавців про походження слова «панно» та як воно, зазнавши пригод і поневірянь, потрапило до місцевого краю, про роботящих гуцулів і загадкових мольфарів — захопливі оповіді, найталановитіші з яких примушували забути на мить про негаразди. Обласна газета друкувала в три шпальти з продовженням історичний роман, де картини природи чергувалися з образками життя етносу, говірка якого була прийнамні такою ж давньою, як санскрит, і все те булькало у словесному казані наївного кохання і згероїзованого розбишацтва.

Наклад газети стрімко зріс, на подвір’ях і ринках люди обговорювали характери, сперечалися, як розвиватиметься дія, бились об заклад, робили — наразі ще нелегально — ставки. Твір висунули на здобуття місцевої премії, і ніхто не мав сумнівів, що він здобуде її, побивши решту претендентів. Засноване при газеті видавництво опублікувало роман окремою книжкою, і не було такої міської книгарні, сповненої ожилого локального патріотизму, яка не виставила б її на найпоказнішому місці.

Перший наклад розпродали за лічені дні, потім другий і третій. На крайовій телестудії «МОЛЬФАР PICTURES», відкритій за сприяння гуцулів-мільйонерів з емігрантських родин, що пустили коріння у Сполучених Штатах, Аргентині й Австралії, на мотиви роману було відзнято повнометражний художній фільм, що представляв країну на міжнародних кінофестивалях у Берліні й Каннах, де кількість відвідувачів побила рекорди, а сам фільм увійшов до фіналу, здобувши приз глядацьких симпатій.

Ознаки множились і далі. На дитячому майданчику почала скрипіти гойдалка, бентежачи нестямним писком, — спросоння Матильді здавалося, що чує голосок немовляти. У стару, напівсуху тополю влучила блискавка, і дерево спалахнуло жаским смолоскипом. У ратуші провалилося горище, а сторож краєзнавчого музею божився, що опудала птахів лопотіли крилами («Хто, цей п’янюга?»). З пам’ятників зникали літери й елементи декору, а з новобудов, що їх заледве здали в експлуатацію, ареалами обсипався тиньк. Ввечері, коли Матильда лаштувалася спати, а Жака ще не було, перегоріла жарівка й запала темрява. Вперше за кілька десятиріч Матильда прошепотіла «Отченаш», «Богородице Діво» і «Вірую».

Поряд з обов’язковими заходами, ювілеями, зборами, засіданнями, голосуваннями, які імітували участь працівників у доленосних рішеннях, в актовому залі фабрики, до якої було приписано Матильдин вагончик, відбувалися святкові концерти, розважальні вікторини, виступи циркових акробатів, читців гуморесок та екстрасенсів. За важливіших оказій на кону, за довгим лакованим столом з кошиком квітів у підніжжі, сиділо виробниче, партійне і профспілкове начальство. З-над тумби, що примикала до столу, промовці виголошували, вряди-годи відволікаючись від папірців, тиради.

Почувши кудкудакання, Матильда першої миті подумала про рідне село і щойно потім побачила, як директор нестямно вимахує руками. Після тих вікопомних зборів у кулуарах гуло, наче у бджолиному вулику. Одні наполягали, що директор учинив правильно, інші намагалися збагнути, чому він зробив це саме в такий спосіб, треті мовчали, вважаючи, що обговорювати вчинки зверхника неетично — хоч там як, до нього почали ставитися з якоюсь особливою трепетністю. Час до часу кудкудакання долинало з-за масивних дверей кабінету, пролунало на нараді в першого секретаря обкому партії як реакція на вимогу збільшити виробництво: аби стлумити інцидент, його потрактували як неординарний, на свій лад дотепний вияв згоди. Багаторічна секретарка, яка двадцять років покладала на директора неабиякі сподівання, невдовзі попросилася на пенсію, і директор із буркотливо-поблажливим квоктанням завізував заяву. Тепер, із перспективи часу, Матильда розуміла, що на їхнього керівника вже тоді, на порозі докорінних змін, зійшло преображення.

Мовби відчуваючи близький кінець, безжалісніше сікли комарі. Ними було обліплено стелі під’їзду, вони тузенями проникали до помешкання. Одначе все ще якось трималося — ввечері спалахувало світло, у грудні теплішали батареї і кружляв сніг, що його прибиральники відгортали великими шуфлями.

Матильда прокинулася зі сну, в якому, змилосердившись, щойно вбила каліку-бульбину. Її лихоманило, і вона натягнула ковдру по саме горло. Хоча в кімнаті панувала духотнява, їй було так кепсько, що не могла поворухнутись. Зібравши останні зусилля, Матильда попленталася на кухню, де пила і не могла напитися, після чого насилу дошкандибала назад. Прокинулася від того, що нічна сорочка приклеїлася до тіла. Коли разом із потом з неї вийшла гарячка, Матильда відчула дивну полегшу, ніби оце вдруге народилася на світ.

О такій ранній порі Матильда була єдиною перехожою, яка простувала вулицями заціпенілого міста. Не рухалися кульбабки, а на зачинених ставнях кіоску дрімав замок. Перетинаючи площу між кіоском і будинком, Матильда вражено зупинилася, побачивши неподалік від лави, так далеко від свого дому, свою щелепу. Від доторку Матильдиним тілом пробіг струм, схвилювавши її і запрагнувши вихлюпнутися назовні.

Піднявшись сходами, Матильда занурилася в сутінки мовчазного собору, крізь віконця якого досередини проникало скупе світло нового дня. Пахощі мира стояли в повітрі. Незбагненна сила понесла вперед, і Матильда незчулася, як опинилася перед вівтарем; коли з невидимого джерела у глибині її єства народився непоборний потяг принести Йому, Який дивився на неї, дар, за браком чогось іншого благоговійно поклала знайдену поблизу лави, поруч із вставною щелепою, закривавлену каменюку, сприйняту нею за синьоочку з картопляного сну. Сподіялось неймовірне — Образ Божий простягнув їй навзаєм хліб і позолочений келих. Сповнена богобоязності та смирення, Матильда припала до євхаристійних дарів і вже коли покидала собор, відчула, як її плоть прагне негайного звільнення…

Матильда відвідувала Жакову могилку щодня, потім раз на тиждень, опоряджаючи з любов’ю, яка наринула на неї з небаченою доти наснагою, мовби компенсуючи всі ті нестачі, яких зазнавали їхні з Жаком стосунки, спотворювані упродовж десятиріч невблаганним тиском обставин, збирала занесені вітром сміття й порошинки, протирала хустинкою скельця і дужки Жакових окулярів, приносила підібрану, а бувало, й купувала на останні гроші свіжу газету; вимивши тарілочку з до решти не стертою золотою лямівкою, клала туди зварену і звільнену від кожушка картоплину — щоразу найбільшу з тих, що їх знаходила, перепорпавши виварку; просидівши до надвечір’я, запалювала свічку в каганці, хрестила харч і могилу і щойно тоді подавалася геть, не облишаючи піклування і в хурделичну зимню пору. А скільки вона з ним у такі відвідини нарозмовлялася! Нарешті Жак слухав її з увагою, якої роками марно домагалася від нього, не бентежена більше його розсіяним угуканням.

Четвертого листопада, через півтора року від того дня, як Господь пригостив Матильду вином і хлібом, вітер, гортаючи залишену на лаві ранкову газету, на дванадцятій — останній — сторінці натрапив на таке повідомлення: «Надмогильна плита причавила жінку. Особу нещасної, на яку позавчора впала надмогильна плита, встановлено. Нею виявилася сімдесятивосьмирічна Матильда Ч., мешканка будинку № 5, що на вул. *** у нашому місті, яка опоряджала могилу свого нещодавно загиблого за до кінця не з’ясованих обставин чоловіка».

26

Її повернення до фонтана невеличке букіністичне товариство сприйняло так, наче Матильда провела весь цей час у відпустці. Ніхто не питав, як їй відпочивалося, й жодних інших недоречних запитань також не ставив. Їй звільнили місце, де колись торгувала, і підставили пластмасовий ящик, на якому сиділа.

За час, коли її не було, сталися сотні видимих і непомітних змін: падав сніг і періщив дощ, хуртовини перетворювали припарковані автомобілі на снігові кучугури, сонце ж розпікало асфальт до смоляного місива; на площі, де Матильда знайшла щелепу, закладався фундамент багатоповерхового житлового будинку з терасами, спроектованого згідно з новими віяннями, що долинали сюди із Заходу.

Торгівля відбувалася не гірше й не ліпше — завжди траплявся хтось, хто виявляв зацікавлення: бібліофіли, які доукомплектовували свої колекції; закохані в пошуках любовних романів, покликаних віддзеркалити їхні власні палкі почуття; студенти, потребуючи підручників, словників, хрестоматій; диваки, які, перш ніж узяти книжку, стояли, подовгу втупившись в обкладинки; випадкові перехожі, зупиняючись згаяти час; украй рідко туристи, яких сюди заносив вітер милосердної випадковості.

Відчути недолугість цього зануреного у свою провінційність міста можна було лише приїхавши зовні й ненадовго. Хто зупинявся в ньому на триваліший час, зазнавав метаморфози, втрачаючи дар відстороненого погляду й осідаючи назавжди. Вже через десяток років прибульцям здавалося, наче живуть тут одвічно. Вони передплачували місцеву газету й ходили до драмтеатру, де дві третини репертуару складали вистави за п’єсами тамтешніх авторів; сповнені гордощів за міську броварню, пили тільки місцеве пиво, вдихали запах підгорілої карамелі кондитерської фабрики, кілограмами скуповуючи солодощі, вболівали за місцевий футбольний клуб, який ніколи не піднімався вище середніх сходинок другої ліги. Коли учнів запитували: «Яких ви знаєте видатних державних діячів?», вони з гордістю перелічували прізвища зірок місцевого футболу.

Якщо їхні улюбленці програвали з надто дошкульним рахунком, вболівальники перекидали автомобілі і трощили вітрини, за що їх гамселили кийками і запроторювали до цюпи. Не люблячи обмежень, тим паче ув’язнення, виявляли волелюбство у співанні пісень, що розлягалися над містом, — тужливих, погрозливих, задерикуватих.

Природно, що спортивні майданчики міста були футбольними. Мало хто цікавився боротьбою чи тенісом, бабралися ж улітку в річці, тоді як футбол був такою собі місцевою релігією, до якої прилучалися з пелюшок.

Старий і пошарпаний від активного користування ілюстрований довідник «Десять найкращих футболістів світу», який потрапив до неї разом з іншими книжками покійного професора гістології й опукознавця-аматора, в Матильди вихопили з рук, заплативши в п’ять разів більше, ніж просила.

Матильда й далі отримувала книжки з розформованих громадських книгозбірень і приватних бібліотек — іноді цілі стоси, іноді одне-два видання. Одного разу їй принесли роман: не випускаючи з рук, пиячок з очицями, що метушливо бігали, хотів знати, скільки Матильда дасть, але, врешті, розлучився за безцінь.

Роман видався їй знайомим, що й не дивно, адже за час, відколи тут торгувала, через її руки пройшло чимало книжок, зокрема з присвятами, як оця. Більшість таких дедикацій містили стандартні вітання та побажання здоров’я і щастя, рідше — цитати, сентенції розумних людей, рядки любовних поезій, конкурувати з якими могли лише вірші про футбол. Траплялися недолугі, але зворушливі панегірики, складені самими авторами присвят, украй приватний, призначений для домашньої полички кіч. Матильді видався знайомим почерк, оце «Нашій матусі від люблячих батька і сина», і вона інстинктивно притулила книжку до грудей.

Покупцем був чоловік, убраний у костюм-трійку, що давно вийшла з моди. По затертих рукавах піджака, торочках і смолянистому блискові довкола кишень було зрозуміло, що він не мав нікого, хто потурбувався би про його одяг, а сам він про себе з тих чи тих причин не дбав. Цей пан і раніше з’являвся біля водограю та, спершись на ціпок, прицінювався до того чи того видання, заводив бесіди і міг відтворити зміст багатьох книжок із точністю до сторінки, а поодиноким туристам, які його про це не просили, оповідав історію міста, наче жив у ньому сто, двісті чи триста років тому. Досить було йому, якого відразу впізнавали, піти геть, як його образ затирався, а сам факт його існування розсіювався, наче туман. Недоглянутий, він справляв враження чоловіка знавущого — з тих, кому переобтяженість знанням таємниці буття не залишає можливості потурбуватись про себе.

Від його мовлення — «Чи не була б Ваша ласка, світла пані, цяпнути автограф?» — віяло розцяцькованою старомодністю, яку багато хто сприйняв би за знущання. Щось оманливе було в такій бароковій кучерявості, слова стрибали, і яке-небудь «цяпнути» одночасно звучало барвисто, поблажливо і глузливо.

Все, що злітало з його губ, мало рідкісну ваду — його годі було охопити мірилом оцінності і стилістичного нюансування.

Матильда довго вагалася. «Не я ж написала книжку. До того ж я не маю до неї ніякого стосунку понад те, що продаю її», — була впевнена, що тільки подумала це, і спантеличилася, коли незнайомець пробуркотів: «Я, милостива пані, не був би таким категоричним». Навіть якщо їй тільки причулося, все одно не покидало мульке відчуття прощання із найдорожчим — жодна інша продана книжка не викликала у ній подібних емоцій.

Добре продавалися кухонні рецептарії, різного штибу порадники; залежувалися переважно художні видання, твори світової та вітчизняної класики, збірки поетів, багатотомні зібрання творів, антології — книжки, що з’являлися десятками і сотнями тисяч примірників, «Кобзар», що побачив світ, який розпадався, накладом у пів мільйона з понурими селянами на обкладинці, які, вицвівши, не втратили грізності, як і коси та вила, якими були озброєні. Коли до її рук потрапив альбом «Кіно, любов моя», щедро проілюстрований відбитками, в яких Матильда впізнала сцени фільму, на який ходила колись із подругами, їй засмоктало так, як смокче від великого голоду.

Кінотеатр, що мав ім’я відомого в краї письменника, який ніколи не писав кіносценаріїв і не мав жодного іншого стосунку до фільмів, померши в час, коли кінематограф щойно зароджувався, а перші стрічки, що потрапляли до міста, демонструвались у приміщенні філармонії, називався тепер «Кошичок»: будівля складалася з двох залів і передпокоїв зі шляхетно облаштованим простором. Позаяк касирка у віконці не відповідала, Матильда озвалася сама: «На зараз». Їй було байдуже — вона йшла не тільки і не так у кіно, як у свою молодість.

— Я приймаю і видаю речі.

Після цих слів Матильда розрізнила шафку з полицями, на яких вилаштувалася поклажа — від елеґантних дамських торбинок до великих і малих наплечників та поліетиленових мішечків. Увійшовши до лабіринту, з якого вийти можна було лише через касу, Матильда озброїлася червоним кошиком із чорними ручками — боронилася ним від численних товарів, що тягнулися до неї зі стелажів, демонструючи свої принади, доки, так нічого і не купивши, вибралася в передпокій. Другий зал виявився баром, теж «Кошичок», із шинквасом, за яким догори ногами бокатіла пивна діжа, а позаду вишикувалися пляшки з міцними напоями. У шафці-духівці знуджено оберталася підвуглена курка-ґриль. Повітря виповнював дух бродіння і ґлютамату натрію.

Від кінотеатру, що проіснував тут за всіх попередніх влад, кожна з яких ставила його собі на службу, наповнюючи відповідними стрічками й журналами, залишилася пам’ятна дошка місцевим Люм’єрам, до яких навіть були подібні, — такі самі закучерявлені шевелюри, високі чола, гострі, злегка гачкуваті носи, неодмінні в цих краях вуса і давно вийшлий з ужитку монокль у спижевому оці одного з них.

Інший кінотеатр, до якого добиралася тролейбусом, сповнена розпачу і надії, працював — час зупинився, наче в казці про сплячу красуню: ті самі дерев’яні стільці, тільки лак майже стерся, той самий старий, майже повністю вицвілий тиньк на стінах, широкий екран попереду, який мовби чекав на неї, свою відвідувачку. Матильді захотілось повернутися назад, на хвилю оживити те, що безнадійно відгомоніло.

Не було ніякої дати — ні їхнього одруження, ні її, ні його уродин, про які вони згадували, як про чайник, в якому википає вода, ні їхнього сина, розмови про якого починалися з отого душесмикного «А пам’ятаєш?». Матильда, яка до пенсії заробляла більше від Жака, добула з-під матраца банкноти, дрібні паперівки, якими розраховуються в торгівлі та які за день двадцять-тридцять разів переходять із рук до рук. Ласували морозивом довгими ложками з великих кльошів, годували диких качок і лебедів, які підпливали довірливо близько.

Матильді запраглося атракціонів: «Скільки того життя», і Жак купив два квитки. Карусель крутилася швидше і швидше, здіймаючись у височину легкокрилого літнього пообіддя. Зелене листя крон пролітало геть близько. Матильда простягнула руку, і їхні долоні, старих чоловіка та жінки, з’єдналися.

Хоча був ранок, сонце пражило у вільному від хмар блакитному небі. Спершу вирвався характерний шум, а вже наступної миті вперіщило, наче з брандспойта. Разом з іншими торгівцями і перехожими, яких юрмилося дедалі більше, Матильда дивилися, як б’ючать струмені, наповнюючи басейн, підносячи на поверхню кораблики папірців і пластиковогосміття.

Син

27

Завтра вранці він покине це місто, куди приїхав, коли йому ще не виповнилося вісімнадцяти, а тепер прощається, вже й сам увійшовши у вік, в який заведено мати сім’ю і дітей, тоді як живе без кола і двора, не роблячи собі з того справи. Скільки тямить себе, тільки й мріяв що вирватися з-під опіки, якою його було оточено ні багато, ні мало — щодо цього, враження збереглося суперечливе, адже батьки від зорі до смерку пропадали на роботі, з іншого ж боку, на саму згадку про гніздо, в якому провів дитинство, ще й зараз з’являлося відчуття понуджування, як ото після гойдалки чи їзди надголодь, й ось тепер був по-справжньому сам, без батька і матері, яких не було ні поруч, ані на відстані.

Сподіваного звільнення не сталося, на додачу ще й посилилося тупе ниття: під його товщею нуртувало, нездатне пробитися назовні, щось цілком інакше, ні, зовсім не нове, колись воно вже навідувало його, як закінчував школу, — запевне пам’ятав, що якраз воно й погнало тоді геть — від шкільної споруди, з повідчинюваних долішніх вікон якої линув вальс, і з подвір’я, досвітніми площами та вулицями, не давши вернутися, і потім, як покидав рідне місто, майже відразу після випускного вечора, одначе всі попередні рази воно не виявляло такої клекотливої сили, як зараз, і коли спорожнив четверту бляшанку, раптом прорвалося, стрімко й нестримно.

У цьому місті раніше не бували ні він, ні батьки — ні тоді, як іще не мали його, ні вже з ним, коли був малим, ходив до дитсадка і до школи й жодного разу, як вирушали на мамщину (так йому назвався край, в якому народилася його мати, й відтоді він завжди так називав його), хоча прямували в тому ж керунку — туди, де на обрії сходило сонце, і якось він, розплющивши очі, не на жарт злякався: вогненне кружало котилося просто на них, мов колесо, що відірвалося від небесного воза. Не бував там і його батько — хто ж їздить у відрядження до сусіднього міста? Батько так і не виконав обіцянки взяти його з собою, раз до цього мало не дійшло, але через ніч ушкварили морози й мати змусила здати квиток; батько їздив по роботі двічі-тричі на рік — скільки себе пам’ятав, один з тих разів завжди випадав на зиму, зазвичай на грудень, мати щоразу стогнала, що пішла за батька і вдруге цього не зробила б, на що батько відповідав, що вдруге цього робити не потрібно — досить одного разу і він на свій лад щасливий, і переконував її, що й вона щаслива, тільки не хоче цього визнати, на що мати казала, що його мають на підприємстві за ніщо, бо ж інший ніхто не їздить, та й нащо, якщо знайшли «такого дурня», якого пошлють, то й у пекло полізе, а батько казав, що якби вона побачила те пекло, то й сама не проти була би там побувати, і так повторювалося напередодні кожного відрядження, і він був на боці матері, гніваючись на батька, подумки бажаючи, щоби батько не повертався й вони проживуть без нього, але вже коли батько поставав на порозі, пахнучи вагоном і спальною білизною, думав інакше. Заходжувався коло пузатого портфеля, видобуваючи гостинці — раз батько навіз помаранчів, і він розкладав їх у вітальні на підвіконні, від’єднуючи чорні ромбики з жовтими буквами незнайомого йому шрифту. Сусіднє місто мовби ховалося від них, як ото рідкісна квітка або лісовий гриб, притримуючи себе на потім, і ось воно настало, те потім.

У школі всі предмети подобалися йому однаково, купно з фізикою, але за винятком хімії, алгебри й геометрії, тобто не було жодного, якого по-справжньому любив би, тому й знизував плечима, коли батьки в останніх класах з причепливою періодичністю заводили мову про уподобання, не в змозі визначити яких-небудь його нахилів, якщо не вважати такими байдикування, пристрасть до риболовлі та ковбаси. Найприхильніше ставився до тих дисциплін, що не вимагали зусиль і слухались, як казка, передусім географія та історія, перед історією ботаніка і зоологія, потім історія ставала дедалі абсурднішою, й урешті він повністю втратив до неї інтерес. Домашні завдання виконував механічно — на догоду батькам, які рідко коли мали час зазирнути до щоденника, не кажучи про зошити, і на вимогу вчителів. Хотів піти після восьмого класу, одначе його намір розбився об батьківське «Куди?», на яке не мав відповіді, бо, властиво, нікуди йти й не збирався, окрім як геть зі школи. Виявилося, що нікуди йти й не можна — немає такого: хто не хотів чи не годився, вступав в училище здобувати професію, де все одно вчився.

Була ще одна обставина, якій не надавав значення, на відміну від своїх батьків, які зчиняли довкола (в турботі про нього) осоружну йому метушню, називаючи страшним (для них) словом «військо», яким лякали і його: «Будеш погано вчитися, заберуть після школи». Чим потрапити до війська після школи було гірше, ніж потім — з інституту чи з роботи, він не знав. Дещо вгомонившись після медогляду, на якому — він закінчував дев’ятий клас — йому до вже відомої короткозорості діагностували пласкостопість і схильність до ожиріння (на що армія буцімто була найкращою терапією), батьки не облишили надокучань, називаючи їх «його подальшими планами», яких він, сказано, не мав. Тоді й прозвучали ті імена, що їх чув у дитинстві, тому ранньому, й посередині школярування утратив.

Перебуванням у цьому місті, навчанням, відтак працею він завдячував Спиридонові Мироновичу, чоловікові Леокадії Їржівни — одне слово, батьки запхали його в місцевий педінститут, в якому Спиридон Миронович ось уже п’ять років очолював кафедру, перебравшись з їхнього міста, тільки вже не було з ними кота Вітольда, що його Спиридон Миронович кликав «Батьковичем». Побачення мовби відреставрувало ту раптово втрачену ланку, за якою хоча й не жалкував, одначе сказати, що йому було геть байдуже, теж не міг.

Одного разу, вихлебтавши обід у шкільній їдальні — тій самій, в якій згодом відбудеться випускний бал, з якого накиває п’ятами, хоч ні, сам він і не думав про втечу, але взяло і шарпнуло, як ото раптовий буревій, у мить, як до нього, який підпирав стіну, дивлячись, як інші танцюють, прямувала вчителька, молода й симпатична, яка прийшла до них відразу після інституту, тож того разу, задовго до випускного вечора, він пішов геть із подовженого дня, нічого нікому не прохопившись, вештався містом, а коли набридло, прийшов на подвір’я будинку, в якому жив із батьками, тільки батьки були на роботі і не різалися за столиком у доміно пенсіонери, він виліз на гойдалку, потім зліз і сів на лаву.

Вряди-годи повертався до тієї червневої ночі, як переступник, якого вабить на місце злочину, щоправда, воно займало його лише подумки — відколи закінчив школу, жодного разу більше там не бував, оминаючи, наче на нього було накладено закляття. Не в танцюванні річ — якби хотів, міг навчитися, але якби і не втнув, нічого не сталося б, ніхто не влаштовував майстер-класу, хтось кружляв зугарніше, хтось незграбніше; тієї миті до горла підступив клубок і він кинувся геть. Пробродив мало не до ранку і причалапав додому мокрий, як хлющ. Мати охала, тільки дивом він не схопив запалення — та сама сила, що понесла його геть, наситила такою неприступною, замалим не священною повнотою, що не відчував ні крапель, ні холоду. Батьки, яким заборонив потикатися до школи, мовляв, він уже дорослий, і це його день, хоча був уже вечір, тоді як більшість однокласників прийшла з батьками, котрі накривали гощення, як на весіллі, від якого йому не перепало ні крихти, чигали вдома, наче в закритті, але як він не прийшов ні о дванадцятій, ні о першій, мати вирядила батька, та так, щоб не потрапив синові, тобто йому, на очі й не зіпсував свята, яке для нього на той час уже було зіпсуте.

З задуми його вивела Леокадія Їржівна, він привітався, і вона перепитала, чи він довго вже тут сидить і чому. Він збрехав, що їх відпустили, всіх, а він не мав як попередити, свого ж ключа у нього не було (що було правдою). Леокадія Їржівна запросила його до себе, щоб не стирчав надворі, як безпритульний — це соромно, маючи батька і матір, людей працьовитих, які його люблять і дбають (вона так і сказала). Так він уперше переступив поріг помешкання, в якому йому випало побувати не раз і не два. Леокадія Їржівна частувала його канапками й тістечками, потім він сідав виконувати домашні завдання, хоча їх йому найменше баглося, але тужився і мазюкав.

Леокадія Їржівна віддавала в його розпорядження робочий стіл чоловіка, до повернення якого належало впорати завдання й евакуюватись — вони мали таке саме трикімнатне помешкання, як їхнє, тільки в сусідньому під’їзді та з дещо інакшим плануванням. Леокадія Їржівна допомагала йому писати твори — сплівши пальці рук і так приклавши до грудей, диктувала речення за реченням, які він записував з купою помилок, отримуючи завжди дві оцінки — відмінну за зміст і трояка за граматику.

У Леокадії Їржівни мався незле, тільки кота побоювався, бо повівся той вороже — дер кігтями ранець або — ще гірше — сикав, залишаючи на штанах і зошитах смердючі мітки. Поступово, одначе, Вітольд Батькович звик, і вони навіть разом ходили зустрічати Спиридона Мироновича, якому кіт вистрибував на плече, тоді як він брав і ніс течку. Потім раптом їх не стало — ні Леокадії Їржівни, ні Спиридона Мироновича, ні Вітольда, кота. Він звично подзвонив у двері — ті самі, оббиті утепленим дерматином, на яких капелюшки декоративних цвяхів утворювали візерунок, так само затьохкав, мов пташка, вхідний дзвінок, лише на порозі замість Леокадії Їржівни постала в ситцевому халаті молода жінка, з якою в нього відбувся короткий діалог, остаточно збивши його з пантелику. «Леокадію Їржівну можна?» — «Її немає». — «А коли буде?» — «Напевно, ніколи».

Й ось та жінка, яка казала це мелодійним, майже привітним, злегка втомленим голосом, помилилася. Леокадія Їржівна знову була, і Спиридон Миронович — обоє повернулися в його життя, щоправда, без Вітольда, хоча, може, то він увійшов у їхнє, але ще певніше, що його туди ввіпхнули батьки, які метушилися й метикували, результатом чого став педінститут, де насилу розпиталися про Спиридона Мироновича. На кафедрі, де він колись працював, їм дали його нову адресу — такого самого педінституту, як їхній, у сусідньому місті, а вони не мали навіть як туди зателефонувати, бо робочий день закінчувався пізно, але річ була не в «пізно», а в тому, що так він закінчувався скрізь, тож коли приходили на переговорний пункт і набирали номер, на іншому кінці ніхто не відповідав. Жак узяв відгул, а Матильда відпросилася — аж тоді вони дотелефонувалися, у приймальні ректора їм повідомили телефон кафедри, якою завідував Спиридон Миронович, і на їхнє прохання, майже благання Спиридона Мироновича покликали з аудиторії, де він якраз читав лекцію, і Спиридон Миронович, звісно, пригадав їх.

І ось вони приїхали в це інше місто, петляли, призупинялися і мама розпитувала шлях, їм пояснювали, батько кивав, але вони не знали ні названих вулиць, ні об’єктів. Радше випадково, ніж за порадою, опинилися перед парадним входом — комплекс сполучених переходами новочасних будівель. Мати з батьком пішли, він залишився в автомобілі, й коли чекав, над’їхав патруль, зажадав документів, яких він не мав — усі папери, зокрема і його паспорт, були у батьків.

Отак їх уже першого дня оштрафували за неправильне паркування, мати вважала це поганою, особливо як на початок, прикметою. Але боялася вона даремно — його зарахували на підставі середнього балу, що збігся з прохідним: четвірка і дві трійки. Йому ставили запитання, на які відповідав, як знав і міг, щоправда, посеред екзекуції нагодився Спиридон Миронович, і голова комісії, звертаючись до колег і водночас до нього, якому несила стримуватись так припікало в туалет, сказав: «Досить, ви вільні». Він пролетів попри батьків, і мама мало не знепритомніла, повважавши, що він провалився, тоді як він ледве добіг і, розщіпаючи штани, відірвав ґудзик — добре, що не бачила ще й цієї прикмети: ґудзик гулькнув у діру, в яку вже за мить вийшов увесь його страх, після чого започувався нарешті вільним.

На переднавчальну практику його залишили в інституті, разом із кількома дівчатами, які витирали в авдиторіях пилюку, а він пересував столи й лави, що їх обчовгував наступних п’ять років. Спиридона Мироновича й Леокадію Їржівну бачив принагідно, як запрошували його до себе, де почувався, як колись, хоча давно вже здорослішав. Було так, наче вони нікуди не переїздили: таке саме трикімнатне помешкання, ті самі меблі, таке саме їх розташування, візерунчастий килим, що, як перше, лежав на підлозі вітальні, і стіл, за яким виконував домашні завдання, лише квартирний дзвінок змінив голос і вже не витьохкував, як колись. Леокадія Їржівна розпитувала його без пристрасті, з тією цікавістю, до якої домішується, як до осіннього ранку туман, легка журба. За такими розмовами він мовби наново вивчав рідне місто, все залишене позаду набувало обрисів, снуючи з окутаного паволокою хаосу сякий-такий лад.

За батьками не банував, лише тенькнуло, коли, обнявши й поцілувавши (того разу він не пручався), сідали в автомобіль і від’їжджали. Він дивився, як тато відчиняє для мами двері, потім умощується сам, махає на прощання рукою й заводить стартер. Машина віддалялася, мама вивернула шию, щоб бачити його, й тоді його рука несамохіть махнула у відповідь. Не дзвонив і не приїжджав — ні на вихідні, ні на канікули; поривалися перевідати, але він їм забороняв, віднікувався, а то й просто брехав, що його не буде, не потребував нічого, все мав, авжеж, досхочу; іноді все-таки приходив до залізниці, триперонної станції з монументальним вокзалом, що світив дірами, і зіркою на фронтоні. Хоча обох міст не розділяло й півтори сотні кілометрів, поїзд валандався задвірками й закапелками сім годин, ще й запізнювався, у нього якраз закінчувалися пари, він приходив і швендяв уздовж перону, чекаючи на картопляний пиріг, який мама передавала ще теплим, а в гуртожитку вже чатували друзяки, яких мав, доки пирога й пиятики.

Пуститися берега йому не дали Спиридон Миронович та Леокадія Їржівна, які, надміру не втручаючись у його життя, були острівцем, який щоразу знову промінився сонцем, що сходило; а ще потаємні нитки, що єднали його з батьками, а через них — із батьками батьків, яких не знав — якби йому заманулось утекти від них на край світу, то й такій відстані годі було б їх розірвати.

Спиридон Миронович ще встиг прилаштувати його лаборантом: «Сергію Жаковичу, поздоровляю. Віднині ми з Вами — колеги». Колегами вони пробули п’ять років, а тоді Спиридон Миронович помер — геть несподівано, наче забувши попередити його й Леокадію Їржівну, проте добре ім’я професора й далі простирало над ним опікунське крило, зокрема й тоді, коли його силоміць виселили зі студентського гуртожитку, а в іншому, для інститутських працівників, вільних місць не було: Спиридон Миронович уже з того світу, що його, якого ніхто не бачив, називають іншим і кращим, заступився за нього — може, споглядав, як він віддано сидів біля труни з тілом, а потім ішов услід за нею, одним із перших у поховальній процесії та до самого цвинтаря, що тронував на пагорбі над містом, ґарантуючи потрапляння якщо не на небо, то туди вже напевно, хоча й туди сунути було тяжко, немилосердно пражило липневе сонце, священик, огрядний і немолодий, засапався, і щоразу, як підносив долоню, щоби втерти піт із чола, потім з потилиці, процесія квапливо хрестилася, чого він, який її очолював, не бачив — ні ректора купно із професорсько-викладацьким складом, ні забраних з пар студентів. Підтримував під руку Леокадію Їржівну; священик зупинявся дедалі частіше, зводячи погляд до джерела засліплення і знемоги, мовби заздрячи мерцеві, якого несуть, тоді як сам насилу переставляє ноги. У могилу кинув не одну грудку землі і не дві, у пориві, забувши на мить про Леокадію Їржівну, хоч, може, й навпаки, в неусвідомленому бажанні продемонструвати перед нею, який він вдячний, вихопив з рук гробокопача лопату.

Йшов, похитуючись, дорогою, яку знав краще за власну долоню, щодня їздив туди і звідти, не раз манджав пішки — не завжди щастило впхатися в автобус, іноді той просто не зупинявся, проносячись проз чималенький гурт здебільшого студентів, відтак удруге і втретє; надія, що рухала ним від зупинки до зупинки, танула, й коли до інституту залишалося один-два відтинки, бажання під’їхати покидало його остаточно. Оце вперше йшов серед ночі, жодної душі, вулиця видалася ширшою, ніж звично, ліхтарі освітлювали проїжджу частину, скуплячись на тротуари, біля кіоска зупинився, проте, так нічого і не купивши, почвалав далі.

Де вулиця завертала ліворуч, починався парк, застуваний від дороги фасадами кількох будівель. У цьому парку він готувався до вступу, втовкмачуючи те, що в нього ніяк не хотіло лізти. Паркові алеї не освітлювалися, казали, колись це був не парк, а кладовище, проте він не заглиблювався в історію міста та й у саме місто вирушав не так часто. За ходінням-їждженням в інститут, спершу на пари, згодом на роботу, а звідти назад, проминав день — це й було воно, його місто: те, що розташовувалось уздовж шляху, по обидва боки.

Хоча вважається, буцім студентські роки найкращі, лаборантом йому велося куди безтурботніше; передусім не було сесій, що нависали дамокловим мечем, — не встигав відмитарювати одну, як наставав час готуватися до наступної. Біда була, одначе, в тім, що, хоч як змушував себе, нічого не клеїлось: якби хтось запитав його, про що мовиться в книжці, над якою щойно проскнів три з гаком години, він не здужав би у більш або менш завершеному вигляді відтворити звідти жодну думку. Відмовившись від ґвалтування себе підручниками, читав винятково художню літературу, в якій то більше знаходив самозабуття, що ближчою була сесія, й — о диво — так утратив ляк, уже не просиджував ніч напропаще і не йшов, як на страту; торочив відсебеньки — якщо ж вони не спрацьовували, допомагав Спиридон Миронович, до якого зазвичай навіть не треба було звертатися: знаючи про його захисника, йому автоматично підтягували оцінку.

На врученні дипломів до них промовляв декан факультету. «Вчора ви ще майже дітьми переступили поріг нашого інституту, сьогодні ви вже дорослі люди. Завтра ви покинете стіни, що п’ять років були вам домівкою і вмістищем знань. Сійте зерно мудрості, несіть світло великих традицій». Дівчата, яких на факультеті було в кілька разів більше, ніж хлопців, лили сльози, а вже післязавтра він повернувся до інституту частиною технічного персоналу.

Побачивши на стіні будинку телефонний апарат, підійшов і зняв слухавку. «Тату, це я, — плів, із зусиллям обертаючи язиком. — Я виявився скотиною, знаю. Ви хотіли мати сина… Я… я…» У слухавці чулися короткі гудки, наче батько відмовився від одкровення, — Сергій так і не почепив її на місце.

Опинився між будинками — ноги понесли його до парку, де попервах було кілька лав. Випорожнився в темряву; повагавшись, сідати чи ні, врешті вирішив хвильку перепочити. На гастрономі, в якому натще вихиляв склянку молока, а перед вихідними, потупцювавши у черзі, купував ковбасу і рогалики, висів замок. Побачивши у вітрині своє невиразне відображення, знизав плечима: «Що ж, хочеш — лишайся», і двійник, частина його самого, послухавшись, зупинився, де обсікалося скло. Коли дійшов до гуртожитку, де на нього чекали недопаковані речі, настав уже ранок.

28

Пересипав, мов бісер, розкладав і сортував, пластмасові й металеві, одноколірні, барвисті й переливні, переливних було всього два — на сюжети популярних за його дитинства мультфільмів, обидва він виміняв в однокласника, давши за кожний по три звичайні. Круглі підсунув до круглих, прямокутні до прямокутних, відтак зосередився на значках у вигляді стягів, що майорять: «XIV нарада працівників машинобудівної промисловості», XV, XVI, XVIII… Всі вони, яких було найбільше, виглядали однаково, а саму серію він цінував, називаючи колекційною; кожний такий значок батько привозив йому з відрядження. «А що воно таке, тату, нарада?» — «Нарада…» — з того, як батько замріявся, він вирішив, що Нарада — жінка, з якою батько зраджує матір. Підбивав іти зустрічати на вокзал, але щоразу батько з’являвся сам, а він роззирався, силкуючись випізнати невідомку у пасажирках цього та іншого вагонів — хто сходив на перон сам, хто з багажем, а кого зустрічали; врешті змакітрив, що вона ніколи і не приїде, бо це батько її перевідує, видаючи свої походеньки за відрядження, а що прямує в різні міста, то й вона туди — так в його уяві снувалася мапа палкого кохання, куди вони з мамою не мали доступу.

В іншій скриньці зберігалося його військо, незмінним полководцем якого був упродовж кількох років, а охоловши, уклав між ворожими з’єднаннями мир і перш ніж відвернувся до речей, які тоді вже цікавили більше, оголосив наказ про розпуск, проте солдати — скільки разів вони гинули і воскресали! — нікуди не пішли, виявившись до жодного іншого заняття непридатними. За роки незатребуваності вони мовби розучилися триматися на ногах, тож він перемістився з дивана, на якому до передбаченої фабричної опуклості додалися вікові ґараґулі й западини, на підлогу і так навколішках розставляв, а коли паркет натис коліна, вклався на бік і лежав, як Ґулівер біля ліліпутів.

Він був при їхньому народженні, як батько заливав форми, дозволивши спробувати і йому, так з’явилася його власна чота, лейб-ґвардія, що виконувала найважливіші доручення, — вояки поставали в піску, у витиснених пластмасовим зразком заглибинах, що заповнювалися цівкою розтопленого металу з консервної бляшанки, якій батько, сплющивши краї, зробив ніс. Налупавши олива, батько брав її пласкогубцями за позубцьовану відмикачкою кришечку і тримав над примусом, доки метал усередині підтікав і топився, як на сонці морозиво. Вояки мали лише один бік, з іншого їх мовби не було — пласка поверхня, що надавала їм особливої моторошності напівлюдей, напівсилуетів. Він доконче хотів їх мати і надокучав, таки домігшись свого.

Яким коштом вийшла на світ його армія, він дізнався щойно, як між батьком і матір’ю спалахнула сварка: мати наполягала, що вони мають їхати саме цієї суботи (куди, вже все одно не мало значення), тоді як батько розводив руками, пояснюючи, що це неможливо, белькотів про знищений акумулятор, без якого машина не заведеться («Якби ти опікувалася нею так, як я, то розуміла би, що й до чого»), на що мати заперечливо хитала головою («Ти мені вибач, але я вже нічого не розумію»), допитувалася, хто знищив, батько відповідав, що сам і знищив і що в акумуляторі бракує перетинок і їх уже ніяк не відновити; природно, маму цікавило, де перетинки, тобто, вони були їй геть байдужі («Мене не обходять твої перетинки!»), вона тільки хотіла знати, де вони, батько кивав у його бік, ще більше пантеличачи матір, насамкінець згріб оберемком військо, після чого воно мало жалюгідний вигляд скиненого на купу брухту, й видихнув: «Ось!».

Незчувся, як солдати, перегруповуючись, зарухалися і вже знову стояли військо супроти війська, стіна на стіну, похмурі й рішучі, мовчазні й непорушні, мовби випробовуючи себе й ворога на витримку. А тоді почався бій, невблаганний і запеклий, не на життя, а на смерть, після багаторічного миру. Солдати падали й підводилися, йшли в атаку і влаштовували засідки, виходили з ладу і поверталися в шерегу, й ось на всіяному трупами бранному полі запала тиша, в якій генерал, заки й собі беркицьнутися мерцем, мовби на підтвердження, що він завжди зі своїми солдатами — в добрі та лихові, на цьому світі й на тому, прогарикав: «Пане головнокомандувачу, супротивника розгромлено. Ми перемогли».

Стіна кімнати, на яку упав його погляд, нагадувала галявину польових квітів, з-під яких проступали візерунки фігур — батькова спроба одомашнити геометрію, невдала, якщо судити з його, синових, шкільних успіхів, проте досить таки доладна, навіть стильна, як на ті часи. Цю останню побілку, попередниця якої збереглася під «геометричною», батько зробив з нагоди його повернення, якого так і не відбулося і до якого батьки готувалися всі п’ять років його навчання, тішачи себе, як зустрічатимуть його, спеціаліста з дипломом. «Сергійку, до твого приїзду все готово: тато зробив ремонт — ти побачиш, тобі сподобається. Пригадуєш ромашки, серед яких ти виростав…», — він ненавидів оце «Сергійку»: зосороужніле ще у школі, воно бісило його, в якого батьки мовби відбирали право бути дорослим.

Листи йому писали навпереміну мати і батько, мовби змагаючись, в кого вийде краще, проте всі вони, а їх набігло багацько, залишалися без відповіді, він читав їх, якийсь час тримав, потім вкидав у сміттєпровід, наче в поштову скриньку, звідки вирушали в небуття.

Звістка, що в інституті йому запропонували місце лаборанта, дещо згладила шок від його неповернення. Як піґулки пом’якшують страждання невиліковно хворого, так думка про те, що життя їхнього сина налагоджується, хай на відстані від них і без їхньої участі, тамувала біль від завданого їм удару (він був переконаний, що вони завдали його собі самі). «Ми дуже раді за тебе, Сергійку: це великий успіх. Нехай він буде вдалим стартом — початком твого сходження до вершин науки. Бажаємо тобі, щоби твій шлях був не тернистим, хай наша любов до тебе і прихильність колег завжди будуть тобі надійним супроводом», — таке лукавство, прорвавши загати, востаннє залило його зневагою.

Залишивши вояцтво врозкидь, він повернувся до значків, що вабили його, як зірки на нічному небі; здавалося, вони випромінювали жевриво, непомітне, проте відчутне, щось тягло його до них, він брав їх і, мов зачарований, чіпляв на себе, доки обшпилив одяг, й ось він крокував вулицею, ноги чимчикували бадьоро, поширюючи впевненість на нього, який ще не знав, куди йде.

Парканець, що виріс довкола смітників, які стояли на тому самому місці, що завше, відгородивши від них людське око, не зміг відділити від смороду, що струменів туди, куди дув вітер, а безвітряної пори мірно млоївся в усі сторони крихітного світу, яким той був і залишався. Мовби складений із помережаних пухкими баласинками балюстрад, що їх, які виявилися зайвими, виставив біля смітника один із тих новітніх дук, чиї потворні й тим крикливіші вілли заполонили простір від протилежного боку вулиці, де вже починався інший район, й уділ до самої річки, над якою місто колись закінчувалося, він був привітом від кінця дев’яностих, до того ж не єдиним.

Уже за сто п’ятдесят метрів Сергій вражено зупинився, мало не впершись у рожеву споруду, що опинилася на заваді його ногам, звиклим до цього шляху, який, хоча не користувалися ним двадцять років, непомильно проклали б і тоді, якби йому зав’язали очі. Вирісши, як гриб після дощу, одночасно з падінням гривні, що стався слідом за обвалом російського рубля, наче ланцюгова реакція (на цьому ланцюг закінчився), будинок зайняв більшу частину колись велетенського майдану, що мав два футбольні поля — оригінальне і менше, а також кілька гімнастичних секцій. Сергіїв погляд прикипів до вивіски «Фінансовий дім „Скоченко й партнери“» — прикріплену до порталу, її підпирало дві колони з опуклими досередини фустами і схожими на корінфські іоніки капітелями: ще разючіше, ніж із наштукованими над ним поверхами, портал контрастував із «гуцульським» дахом під фінською металевою черепицею, а сама будівля — з навколишніми хрущовками, ветхими й потьмянілими.

Йому було так, ніби постфактум переполовинили його дитинство. Попростував навскоси до дірки в паркані, прослизаючи в яку батько часто позбувався капелюха — ось тут, не доходячи до неї, одного ранку він, «малюк», виблював, так ніколи і не заприятелювавши з вареними накруто й нарідко яйцями, не зарадив ні майонез, ні інші хитрощі, до яких, мовби навмисне спокушаючи його, вдавалися кухарі їдалень і забігайлівок, де харчувався.

У дитинстві, коли батько запізнювався на роботу, а сам він до школи, Сергієві здавалося, що спортивне поле ніколи не закінчиться, й ось він завиграшки здолав його, і його настрій знову був піднесеним, наче значки віддавали йому тепло свого непомітного сяєва, що перетворювалося в ньому на кінетичну енергію. Вона несла його далі, як течія галузку, тільки був він не те що не переполовиненим, а навпаки: засяг тієї цілості із собою, яку зазвичай називають гармонією, в кожному разі, знайомої йому з передших часів повноти, був не галузкою, а вже самою течією — потоком, що несхибно кладе шлях, оминаючи перешкоди; перетинав перехрестя і звертав у потрібну вулицю, скорочував шлях між будинками, а там, де не міг цього зробити так, як колись, легкома накидав гак, наче футболіст, який обходить суперника, метр за метром наближаючись до воріт.

Воротами був вхід на шкільне подвір’я, щоправда, вони були замкненими, зате навстіж стояла хвіртка — завжди, скільки себе пам’ятає, всі десять років учнівства саме так було. Весь зіщулившись, наче звір перед тим, як просилитись у тіснувату шпарину, хоча прохід був достатньо широким, він перетнув межу, мов лінію зачарованого кола, покладену ворожбитом-Вієм довкруж минулого, й тієї миті, як перетинав, пам’ять вирішила стиснути його до розміру хлопчака-школяра з ранцем за плечима (тепер за його плечима було ще так раз із добрим чубком років), як ту пружину, але він ураз розтиснувся, випнув груди й рішуче покрокував уперед.

Коли отак крокував, пролунав дзвінок, на подвір’я висипала дітвора і з галасом обступила його, дядька зі значками, і як надбігли вчителі, тоді нарешті було, що треба. З таким ескортом він дійшов до порогу будівлі, де супроводжувачі збилися докупи, зчинилася тиснява, нагадуючи воду, що, знайшовши вузьку лазівку, могла просочуватися лише крапелина по крапелині. Всередині йому заступив шлях черговий: «Вам куди, шановний?», і він, шановний (таке звертання до нього стало його другою поспіль маленькою перемогою), гордо й запишано проминув його, не нагородивши відповіддю, тільки промовистим поглядом, що його волога робила палахкішим, ніж був насправді. На нього насідали директор («Ви хто такий?» — «А Ви хто такий?» — «Я… я директор цієї школи». — «Я міністр») і Ростислав Пилипович, шкільний завнач, учням було страх цікаво, що воно буде, особливо після його перепалки. «Підіть викличте міліцію», — кричав директор, але Ростислав Пилипович, який нітрохи не змінився, наче час зупинився рівно на стільки років, скільки протривало, доки він сюди повернувся, не йшов і не викликав, і вони тявкали до нього й один до одного, що все одно стосувалось його, непрямого, зате властивого адресата, наче ті пси малої породи, що гавкають на кремезнішого.

Обійшовши будівлю поверх за поверхом, з крила у крило (аж тут пролунав дзвінок), він увійшов у клас, і це перше-ліпше приміщення було саме тим, він сів за саме ту парту, що занепала ще дужче, де на його шкробання наклалися письмена всіх наступних поколінь. Учителька зойкнула і відмовилася розпочинати, і тоді він сказав, що посидить трохи і піде, після чого, оговтавшись і посміливішавши, вона запитала його, чи він, можливо, чийсь батько, на що він заперечливо замотав головою — він сам собі батько (був принаймні такого віку, як вона, або й старшим), а тоді встав і вийшов.

Як узявся за клямку, натискав і відчиняв двері, Ростислав Пилипович і новий директор, якого він не знав, відсахнулись назад, тюпали за ним назирці, увесь час на певній відстані, й аж коли покидав територію школи, директор гукнув йому вслід розчавленим, в якому благання було більше, ніж повеління, голосом: «Більше сюди не приходьте!» То було його останньою, найзначнішою перемогою — він більше й не збирався сюди приходити, він узагалі не збирався, але от прийшов і переміг. «Veni, vidi, vici» — все, що залишилося від латині, яку зубрив на першому курсі і якої йому ніколи не було і ніколи не буде треба, хіба як сьогоднішнього дня, бо навіть «Амінь», що звідти походить, проказуватиме не він, а духівник. «Візьми вийди відси» — затямив, проґавивши, одначе, що це жарт, він випав йому третім питанням в екзаменаційному білеті, і він зрадів, мов потопельник рятівній соломинці, бо було єдиним, що знав, до того ж напевне, й ось на тому «напевне» послизнувся. «Це був жарт, — і того разу він почув, тільки було запізно. — А тепер візьми вийди відси (це вже не жарт) і йди вчитися». Сьогодні — хто міг би подумати! — воно підійшло, лягло якраз — і так, і вспак.

Прийшовши, щоб його побачили, безперешкодно змірявши школу з кінця в кінець і таким чином перемігши, він вийшов геть із відчуттям, наче з нього спала гора, мов Сізіф, який усі ці роки носив брилу й нарешті повернув її туди, куди належало, здобувши натомість щось автентичніше й достеменніше. І брили не було, а значки були, сяяли і промінилися, був світилом, галактикою, шматком неба, яким воно іскриться вночі, кожний крок стелився таким, наче ступав не по Землі, а Місяцем, окрилений власною невагомістю, тоді як перехожі зупинялись і дивилися. Йому здавалося, що їхні погляди виражають захоплення, ніби лише він наділений цією здатністю, сам-єдиний на цілій планеті, яку один льотчик, що згодом розбився, так палко любив.

29

Відучора його трудова книжка лежала у краєзнавчому музеї, в шафці керівниці відділу кадрів, яку він, переступивши поріг, сприйняв попервах за експонат, такою блідувато-знебарвленою, майже прозорою була її цера, мовби складалася з трудових книжок та інших канцелярських паперів, але ось експонат ожив й озвався на його «Доброго дня!» привітанням жвавої літньої жіночки, яка запросила його сідати, і він механічно прийняв запрошення, простягнувши увесь свій доробок — паспорт, податковий код, інститутський диплом, грамоту, видану йому — в ній так і писало — з нагоди звільнення з інституту, де він попрацював лаборантом (слово «плідно» дещо згладжувало двозначність самої нагоди), і, звісно, трудову книжку із записом, на тому місці він протримався не мало — як шлюпка на поверхні широкоплесої ріки, що пливе, мов стоїть, як за його дитинства, канікул на «мамщині», тим паче, що пішов з інституту сам, під влаштовані проводи, з премією й відпускними, переживши, щоправда, роки без зарплат (у ті роки батьки підтримували його, ощадячи на своїх жалюгідних пенсіях), яких йому ніхто так і не відшкодував, але він почав уже про це мало-помалу забувати.

Музей містився в будівлі колишнього управління місцевої залізниці, ювілей якої припав на її найбільший з часів останньої війни занепад, що не завадило святкуванню на широку ногу — історія краю складалася з подій минулого і з сучасності; гідні відзначали гідно, сумні — мовчанням, що однаковою мірою могло бути потрактовано як замовчування чи скорботу, іноді акціями пам’яті й процесіями, в інерції яких, зарядженій емоціями, поволеньки втрачалася причина — так у зоряному небі гасне внесене в астрономічний реєстр світило. На залізничному галуззі паразитували омели численних приватних фірм, страхових компаній, сумнівних офісів, що надавали послуги й постачали обладнання, вимиваючи з цього колись дужого дерева, яке десятиріччями ніхто не лікував і не культивував, соки. Можливо, історики залізниці запізно вдарили з нагоди такої дати на сполох, який одна кусюча газетка охрестила подзвіном; можливо, внаслідок усіляких оборудок чи просто через ту неуникну періодичність, з якою, як запевняють кити економіки, настають кризи, — хоч там як, виділених з резерву коштів, замалих для придбання нових вагонів і локомотивів, вистачило на прийняття, на якому не бракувало закликів і тостів «за оновлення рухомого складу», з чого посміялася та сама газетка, проте її писклявий голос було потоплено в непосильних матеріальних компенсаціях ображеної честі та гідності, геть у традиції обкладання непомірним, що тяглися ще від княжих часів і чужинних наскоків, які в цьому краї, здавалося, пам’яталися краще, ніж новітня історія.

Як шумовиння спало, а пристрасті втихли, від того ювілею залишилася на фасаді музею стела, інтригуючи написом («На згадку про подію») і зображенням. Скульптор, який досі чекав на гонорар, час до часу оббиваючи пороги відповідальних кабінетів, знайшов просту, влучну, стильну форму: літери мали вигляд, наче були викладені з металевих наклепок, що їх колись використовували для зшиття частин у корпусах паротягів, а під написом задерикувато пахкотів сам такий паротяг. Утім, то вже був зліпок, почеплений після зникнення спижевого оригіналу — в інтернеті, незможки пробитися на сторінки паперових видань, не кажучи про телебачення, гуляла фотка анонімного папараці, на якому достоту таку саму (у супровідному коментарі стверджувалося, ту саму) стелу було видно на приватній садибі місцевого діяча, який згодом пішов на підвищення в Київ, що позбавило називання його прізвища сенсу.

Хай там що, біля стели фотографувалися, вона стала такою самою візиткою міста, як водограй і облмуздрамтеатр, надихнувши кількох ентузіастів на герботворення, центральним об’єктом якого мав стати паротяг, іноземна фундація готова була профінансувати це діло, назване одними великим починанням, іншими — нечуваним свинством і зведене врешті нанівець посполитим рушенням, що його підняла місцева «Просвіта», нагадуючи в хапцем виштампуваних брошурках і розклеєних по місту й у громадському транспорті листівках, що місто, пам’ять якого «нищили то одні, то інші зайди», мало свій герб — осяйну і маєстатичну корону вінценосця-засновника, якої, до правди, ніхто ніколи не бачив, тоді як геральдисти — інстанція, якій у цій справі належав вирішальний голос, — розділилися на два табори: тих, котрі визнали слушність за «Просвітою», й інших, які, «позичивши очі в Сірка», «підбехтувані бісиком марнославства», не проти були почаклувати над проектом нового символічного знака для нашого urbi, и вповзти таким макаром в історію (причетність до якої була важливим чинником місцевого common sence, як, утім, і відхрещування від неї в незручні моменти) — мріючи про примарні лаври творців міського герба, вони вже мали забезпечене для себе тавро геростратів.

Сергій знайомився зі своїм новим місцем праці, ідучи від залу до залу, з долішнього поверху на горище, де зберігалися не виставлені з різних причин — за браком місця й потребою реставрації — експонати, а також різний мотлох, як, наприклад, столи, що їх під час останнього перемебльовування, яке відбулося зо три десятиріччя тому і внаслідок якого було вивезено кілька зразків давніх шаф та креденсів, пошкодували викинути.

Музей уповні віддзеркалював історію міста і краю — в моменти, як йому набридало варитись у власному соці, місто проймалося відповідальністю за довколишні землі: прічне експансіоністських апетитів, задовольнялося овидом, адекватним дню їзди на підводі, трохи більше чи менше. Підвода, яку тут називали фірою, правила мірилом успіху і гризот, відстаней і багатства, посагу і втечі, якщо не найпоширенішим (найчастіше, все-таки, ходили пішки), то найзручнішим засобом пересування, й коли було прокладено залізницю, мешканці краю ще довго залишалися вірними йому, вживаному з діда-прадіда. Ще й зараз підвода верстає шлях, виринаючи з осінніх туманів, мов потороча, нечутно, на автомобільних шинах замість обшитих залізом дерев’яних коліс, тоді як сам віз ні в матеріалах, ні у вигляді не зазнав жодних змін. Як у вестибюлях краєзнавчих музеїв великих міст можна побачити карету місцевого магната — поміщика, графа чи й імператора, який, якщо й не бував, то володарював там через посадників, так праворуч від входу стоїть, чекаючи на відвідувачів, переважно мешканців міста й прилеглостей, шкільних класів під орудою вчителів і незрівнянно рідше туристів, звичайна й водночас оповита легендами, мов туманом, фіра — символ рахманності й миру, згоди з землею й довкіллям, у час збройних конфліктів (так нагадує про себе, загострюючись, недуга) вона перетворювалася на маленьку пересувну фортецю. Школярі залюбки вмощувалися на ній, ігноруючи напис «Прохання не доторкатися», й щоразу їм дозволяли зробити колективну світлину — хронічне недофінансування змусило поставити цю послугу на комерційну основу.

Першу залу, вхід до якої був трохи далі ліворуч, наповнювала фауна краю — кожного племені по представникові: птахи, звірі, з десяток риб, наче їх гамузом доправила сюди підвода, й вони поставали у вітринах і кутках, а котре мало крила, вмостилося на шафах. Напроти входу бовванів ведмідь, великий і клишоногий, розчепіривши лапи назустріч відвідувачам, наче всі вони були його старими знайомими: тут, у місті, він неабияк постатечнішав. Безпосереднє товариство йому складав кабан, музей побратав усіх — зайця і вовка, яструба та куріпку. З підвищення зінькав пугач, а над входом нависав, розпростерши крила, наче збирався шугнути, орел. Зі стіни біля входу до наступної зали, трохи вище від рівня людського зросту випиналася голова лося — здавалося, наче він прохромив стіну, і Сергій зазирнув за одвірок, але там починалася нова експозиція — чепіги, мотики, коцюби, в кутку горіло домашнє вогнище, що його доглядачка, сидячи в кріслі, наче одвічна берегиня, запалювала, встромляючи штекер у розетку.

Третє й останнє приміщення першого поверху відтворювало найдавніші часи, про які складно було би розповісти достеменніше, ніж Геродот у «Мельпомені» про скіфів, одначе черепки, переіржавілі дзбани і навіть кілька римських монет окрилювали фантазію, і вже — зирк — за столом сидів восковий сивобородий ченець, каліграфічно виводячи загостреним гусячим пером хроніку міста (і каламар, як належить, був поруч), а в кам’яній труні лежав князь, його легендарний засновник. Вийшовши через інші, ніж ті, куди заходив, двері, Сергій знову опинився у вестибюлі, звідки рипливі, злегка перехняблені дерев’яні сходи спиналися нагору.

Другий поверх був відданий мистецтву, третій — техніці та дозвіллю. Зусібіч Сергія, який переходив від зали до зали, оточували звуглені досередини, полямовані вогнистими торочками голови соняхів, творіння місцевих ґоґенів, чорнобривці та інші квіти — ними, гірськими краєвидами і портретами вичерпувався світ місцевих художників: один-єдиний будинок, і той був колибою. Від цих картин, що перетворювали природу на суцільний nature morte (найсміливіше полотно зображувало стіл і скелет риби з хвостом та головою на тарелі), Сергієві зашкребло й захотілося вище, на третій поверх, куди він, не зволікаючи, й порятувався, чимдуж перетнувши призалок із друкарським верстатом і кількома вітринами з викладеною в них паперовою продукцією, з-поміж якої вирізнялося чепуристе «Славословіє нашему яснійшему цісарю», автор якого іменем усього гуцульського люду присягався у вірності імператорському дому («міцнішому од криці трону»). Трохи згодом, порпаючись знічев’я і від цікавості, Сергій натрапив у мотлоху на горищі на «Оду партії» — виданий розкішною книжечкою й гігантським накладом колективний опус, який майже такими самимизворотами, лише сучаснішою орфографією прославляв «нашу партію, що наче криця, осяйну нашу зірку в майбутнє».

Як світло дня, на яке потрапляєш із сутінкового приміщення, так Сергія вразило побачене на останньому доступному для відвідувачів ярусі — велосипеди, мотоцикл, радіоли, програвачі, студійна телекамера, зменшеного розміру макети літаків і вітрильників, а також справжній скафандр, переданий власноруч космонавтом, який, хоча й не був уродженцем краю, зате побував у космосі («Який він, усесвіт?» — «Темрява». Мовчання. Спантеличено водить, шукаючи зачіпки, камера… «А наша Земля?» — «Середньовелика куля»). Слід від клею на вітрині вказував, що перше підпис був довшим, проте згодом — це «згодом» сталося не так давно — вилучили останню частину, а саме слова «підтвердження, що немає Бога». Від самого початку й досі скафандр був магнітом, що притягував дорослих і дітей та в найскрутніші місяці давав сяку-таку виручку, а містянам і краянам — відчуття причетності до чогось великого і незбагненного, тоді як сам космонавт, почесний громадянин цього та кількох інших міст, відзначений нагородами і згадкою в підручнику історії, всіма забутий, доживав віку в рідному сільці, де, як двадцять, п’ятдесят і сто років тому, над шляхом перед подвір’ям стояв колодязь, з якого журавель, розхлюпуючи, зачерпував відром і посеред літа прохолодну воду, якою напувались однаково худоба і люди, напувались і вмивались, і в якій безхмарної ночі віддзеркалювалося зоряне небо, а ще кухоль, яким подорожній тамував спрагу.

На найменшому відтинку Сергій затримався найдовше: присвячена промислу ніша складалася з топографічних мап, світлин, вудок і спінінґів, корбочок, волосіні і поплавців, гачків, пластмасових мух і хробаків, засушеного зразка макухи, діаграми річки з луками й заплавами та електричною підсвіткою. Наче казку, читав Сергій, що колись річка кишіла рибою і була доволі глибокою — хоч і не такою, щоб нею курсували вітрильники і кораблі, зате погойдувалися на припоні човни, тепер же її можна було здолати вбрід, Сергій не раз переходив, ловив рибу, тільки ніякої риби в ній не водилося, хіба що вряди-годи, перекинувши валунець, натрапляв на рачків. Експозицію пожвавлював акваріум з декоративними рибками — не будучи частиною задуму й потрапивши сюди випадково, як розформовували одне з відділень обласної бібліотеки, акваріум чудово вписався в нове оточення. Сергіїв погляд прикипів до нього, метушливі створіння, сріблясті, білі й барвисті, навіювали медитативне умиротворення, до снаги тій мрійливості, що прічна якого-небудь визначеного спрямування, тим паче цілі.

Остання зала — найпросторіша, строката, світла, — повністю присвячувалася футболові, цій другій релігії, любов до якої всмоктувалася з молоком матері, що й наймолодші футболісти, ще в пелюшках, раділи разом із дорослими успіхам і заливались плачем, наче гули єрихонські труби, коли гол забивався в наші ворота. Чоловіки вибухали ревом, мов розлючені бугаї, а жінки, бойкотуючи програш, відмовлялися куховарити. Після таких халеп місто опановував дух програшу і пригнічення, влаштовувалися бійки і тривалі пиятики, в яких трощили один одному пики, голови й вікна, у жінок утворювалося «нервове молоко», яким педіатри забороняли годувати немовлят, а ті поодинокі чужинці, яких гнала здебільшого службова й рідше якась інша потреба, воліли оминати в такі періоди місто десятою дорогою і навіть родичі — близькі і далекі — розважливо утримувалися від візитів, надсилаючи слова співчуття, чим показували себе людьми як чулими, так і завбачливими, тож розпач окошувався на їхніх листах, що тріщали, рвались, топтались і піддавалися всякому іншому несамовитому остракізму.

Все воно було прикрашене фотографіями, статтями, альбомами, численними зразками вболівальницької атрибутики (вимпелами, футболками, шаликами, в які було вплетено елементи народної вишивки) й кубками, восковими фігурами найславетніших гравців, вилитими у природний зріст на пожертви мешканців, — хоч там як, між поразок траплялися й перемоги, мало місто своїх героїв, голкіперів, напівзахисників, нападників… Коли вони забивали гол чи зупиняли особливо підступний м’яч, бажання і шанси якого влучити в наші ворота були більш, ніж очевидними, вболівальники носили їх на руках, підкидали вгору, скандували «Гіп-гіп!» і співали «Многая літа», носили й тоді, як їхні улюбленці зазнавали поразки, — молоді, жилаві парубки в розквіті сили і слави плакали, наче ті діти: «Горе спіткало нас, велике невтішне горе», — заводив хор плакальниць, як у давньогрецькій трагедії, а над мерією приспускали стяг.

І ось у цих ущільнених історією — людською і, так би мовити, натуральною, численними експонатами, бувальщинами і легендами — хоромах Сергій, оформлений науковим працівником, адже, хай там що, працював до цього лаборантом освітньої інституції, відтепер виконував обов’язки здебільшого нічного доглядача, мовби несамохіть утіливши одну зі своїх епізодичних мрій, яка спалахувала щоразу, як сторож гаражного кооперативу, де батько тримав автомобіль, частував його цукеркою, згасаючи з останнім відлунням її присмаку.

Коли батько брав із собою, Сергій, як був іще малим, залюбки чимчикував у гараж, аби побавитися з Кулькою — посмикати за хвіст, покуйовдити хутро; раз спробував було осідлати, одначе пес вислизнув з-під нього, і Сергій плюхнувся в полумисок, куди власники гаражів зсипали принесені здому недоїдки, з яких Кулька вибирала щось до вподоби, і, вмостившись неподалік, із задоволеним погиркуванням хрумала. Вряди-годи сторож запрошував його до себе, Сергій наминав, аж за вухами лящало, картоплю. «А звідки, дядьку, картопля?» — цікавився. «Бог дає». — «Тоді він має бути Картопляним». Сергій любив цей острівець, почуваючись його робінзоном, десь у середніх класах раптом втративши інтерес, якому, попри батькові зусилля, більше вже не судилось спалахнути.

Зробивши обхід, Сергій лягав на тапчан, дивився телевізор і так засинав. Іноді, прокинувшись просто так чи від шарудіння, брав ліхтарик і робив новий обхід, маючи чудне враження, наче все навколо заніміло, щоб, скоро він знову засне, продовжити нічний бенкет. Світив зубами княжий череп, Сергій казав йому: «Спи, старий», наче власному родичеві, немов той не мертвий, а живий, і вертався спати. Таке родичання не було аж геть безпідставним — від князя, один із нащадків якого став королем, наче від стовбура, відброщувалися гілки і галузки численних родів та родин — від Будимира Любавич, від Любавича Сонцеслав, від Сонцеслава Яродар, від Яродара Зоремисл, від Зоремисла Данило, від Данила Леонтій, від Леонтія Іларіон, від Іларіона Купріян, від Купріяна Григорій, від Григорія Семен, Іван та Олекса.

Траплялися й жмикрути, які торочили, мовляв, уся фрашка стіжка сіна не варта і, мов на долоні, видно що це перекручене Святе Письмо. Такий скепсис був як задавнений нагній, зустрічаючись вже у пасквілі сімнадцятого століття (офіційно містові було чотириста років, проте легенди додавали йому ще так раз чи й більше), автор якого, назвавши свій опус рекламацією, а себе Anonymus, вживав і таке слівце, як «малпованіє», яке ні про що інше, як душевне скупердяйство схильного до наклепництва лоботряса, не свідчило. І хоча час до часу оригінал засекречували, він виринав знову і знову, як лайно на поверхні води, завжди за тією самою схемою: спершу копія, якщо ж не вона, то, наче шило з мішка, посилання якого-небудь недотепи; копію негайно спростовували, як ото астероїд розбивають іще в космосі; врешті — справа рук злоріки чи дурість марнославця, — починалися пошуки, нездатні завершитися чимось іншим, як віднайденням оригіналу.

Одного понеділка, після тижневої відсутності, в яку обов’язки без окремого розпорядження було покладено на заступницю з наукових питань, директор музею прийшов на роботу в піднесенні, властивому стратенцям і подібному до божевілля: підстрижений, у костюмі, він мовби помолодшав на десять років. По понеділках будинок був зачиненим — заступивши на посаду, директор першим чином заборонив вивішувати табличку з написом «Музей не працює», адже всі були на своїх місцях, лише не приймали відвідувачів — від провідних спеціалістів, якими вважалися він і його заступниця (та коханка, хоча це сумісництво не було оформлене жодним іншим чином понад чутки), до доглядачів, які наводили лад у ввірених їм виставкових залах, витираючи з вітрин, шаф і підвіконь порохи.

Збори розпочалися коротким повідомленням про період відсутності — так Сергій довідався, що шеф був у відрядженні.

— Нас відпускають у вільне плавання, — це означало, що фінансування суттєво урізають. — Які в кого з цього приводу міркування?

Всі мовчали, першою озвалася Любов Олександрівна, кураторка образотворчого мистецтва — соняхів, чорнобривців та решти натюрмортів, яка на добровільних засадах виконувала функцію голови профкому:

— Михайле Васильовичу, якби й хотіли, ми нікуди не попливемо: наш корабель, — жінка промовистим поглядом окинула приміщення, — і Ви це знаєте, і я, і ми всі — давно на мілині.

— Мусимо, Любове Олександрівно.

На звертанні «Любове» директорову заступницю пройняв трем, як ото вода візьметься на мить від вітерцю легким брижем, тоді як Любов Олександрівна, немолода вже, спробувала розтлумачити:

— Навіть якщо докладемо зусиль, то вилами по воді писано, куди і як попливемо і чи не підемо раптом на дно, як той «Титанік».

— Ну-ну, Ви перебільшуєте. Все-таки ми не «Титанік».

— Може й ні, але на дно точно підемо.

— І все-таки я категорично проти таких настроїв, адже сидіти на мілині теж не діло: фонди занепадають, рятунку, як бачимо, чекати немає звідки. Зрештою, життя — це постійний рух.

Обговорення варіантів «максимально безболісної комерціалізації музейної справи» просувалося туго — як воді стають на шляху перепони, так їм, які віддали роки життя турботі про музей, його шафкам, вітринам і збіркам, перешкоджало відчуття, що ось зараз укоять зраду. У краю, де слави доскочити було однаково легко, як і хули, а перехід гравця з рідної збірної в сусідню, не кажучи про чужоземні клуби, належав до найприкріших форм зради, їхня зустріч мала всі шанси перетворитися на ще одну, а вони самі — на відступників. Отак, розтуляючи рота, не казали нічого — після кожної спроби залишався подібний до щему дух чогось надзвичайно посутнього, тим важливішого, що не сказаного, доки, прорвавши греблю, ідеї ринули нестримним потоком і Тамара Вікторівна, відповідальна за народний побут та протоколювання засідань, тільки й встигала, що записувати.

Проходили позиція за позицією, зважували переваги і ризики, окидали міркою відповідності статусові музею — правовому й моральному: на що можна піти, а від чого варто утриматись — робили це рішуче й відразу. Так відкинули ідею продати на аукціоні найменш цінну частину експонатів, що їх усіх і так годі було виставити; відмовилися здавати в оренду приміщення, цю святая святих, ідилію постійності й затишку в бурхливому, хаотичному морі, що було б незкраще, як позичити храм мамоні. Погодили за відповідну оплату фотографування експонатів (деяких — без спалаху), давання на винайм опудал птахів і звірів, облаштування на останньому поверсі відділку, присвяченого юрському періоду.

— Винаймають же ж весільні сукні, — на цих словах заступниця зайшлася рум’янцем, помітивши який, директор дещо розгублено додав: — Автомобілі… ну і так далі.

— А Ви що скажете, молодий чоловіче?

Сергій, молодший на якийсь десяток, якщо не менше, років, не маючи що запропонувати, ні заперечити, запевнив, що виконуватиме всі розпорядження. Так на нього поклали ще й роль фотографа.

— Будемо латати діри власною підприємливістю, — і вони почали заробляти гроші, понадто латати було що: дах, який не знав ремонту, протікав, і в додаткові та безоплатні Сергієві обов’язки входило випорожнювати відра й тазики, стежачи, аби дощ, що лив тут більшу частину року, не замочив горища.

Якось уночі, коли припустило особливо немилосердно (дощ не вгавав уже четвертий тиждень), Сергієві приверзлося, що настав потоп, вода залила все навколо, загасивши домашнє вогнище в кутку другої зали, і врятувалися лише вони вдвох— сидьма в кам’яному трумлі, на днищі якого лежав князь, Сергій веслував навмання бурливим плесом, яке ще недавно випросторювалося будинками, вулицями та скверами. А в той час перші патьоки дощової води, вихлюпуючись за вінця, розтікалися дерев’яною долівкою.

30

На Сергія дивилися усміхнені чоловік та жінка, вони тримали в руках велике серце. Обернувши світлину, Сергій прочитав: «У радості та печалі — завжди разом», а трохи нижче: «Жак і Матильда», і хоча бракувало дати, його батьки були запевне молодшими, ніж він зараз. Ще одна, майже така сама, лише замість серця Жак і Матильда тримали його, схожого на заледве опушеного сича: «Нашому Сергійкові сьогодні три рочки». Підпис на звороті було виконано тією самою рукою, що й попередній. Обставини третьої світлини Сергій пам’ятав, як сьогодні: недільний день, в який усе було не таким — сонце, яке, здавалося, струмувало, як рідко коли в краю, де в перервах між проливними дощами зависають портьєри, наче відокремлюючи одну дію нескінченної вистави від іншої; спільний сніданок на балконі, перший і єдиний; синичка, яка, випорхнувши нізвідки, вхопила сальце і прожогом зникла, мацюпінька та юрлива; мати на виході з перукарні і він, який дарує їй квіти (батькова затія); нарешті, фотоательє, звідки й походить згадка, й обід — вони рідко коли харчувались у ресторанах.

Світлини зберігались у конверті з чорного цупкого паперу, кілька більших розміром і численніших менших — оце й усе: жмуток задокументованих митей і вони в них. Сергій шарудів, перекидаючи мотлох, проте більше світлин не знаходив.

Невже й справді все? Якщо так, то й тоді не знав, нащо воно; механічно перетасовував, вкладав назад, а тоді виймав, трохи збентежений і якийсь спустошений. Не пригадував, коли саме в дитинстві у нього з’явилося те відчуття, то виразнішаючи, то відступаючи, остаточно так ніколи його більше й не покинувши. Сергієві здавалося, що батьки щось приховують, ще й зараз, на тому світі, і то надійніше, мовби забрали той скарб із собою. Якось, до пуття не тямлячись, він обізвав їх плюшкіними, тато спантеличено мовчав, а мама, мов та підбита птаха, сокотіла: «Сергійку, ми ж усе для тебе — все наше життя. Ти в нас один». Уночі, гадаючи, що він спить, обоє довго перемовлялися стишеними голосами, і він чув, як схлипує за стіною мати.

Сергій повертається до світлин, ловить себе на тому, що й батьки, либонь, не раз переглядали їх, розмовляли з його зображенням, не без того, що він щось відповідав; можливо навіть, так клеїлося краще, ніж якби брав участь фізичною присутністю — думка, що батькам не вистачило духу перевідати його всупереч його бажанню, бодай раз, збила його з пантелику; «Так, Сергійку», яким незмінно відгукувалися на його примхи і неувагу, в’їлося в підкірку — боялися розтривожити і роздратувати, тоді як він, може, якраз найбільше жадав поради, якої-небудь життєвої підказки, як ото сліпець на роздоріжжі.

Вже кілька разів виймав і вкладав назад, наче колоду карт, коли, знявши кілька верхніх, увесь час ті самі, не наважуючись сягнути глибше, аж раптом зривається вихором і несеться, а сходи двигтять під його вагою; перебігає, мовби помилившись, доріжку, зупиняється й обертається, схвильовано водячи поглядом. Сергій розчарований: того, що прагнув побачити, немає.

На світлині теж нічого вражаючого не помітно, хіба що прикрашене іграшками і дощиком деревце без голок. Вони почали прикрашати тендітну берізку, що чіпко трималася за дашок над під’їздом, коли ще не мали ялинки. Мати з батьком насиляли іграшки на цвяшки, на яких висів килим, посипали дощиком меблі і напинали через кімнату мерехкі гірлянди, проте йому цього декорування було замало, кортіло деревця, як в усіх, — Сергій не пригадував уже, була то його власна ідея чи батькова; хоч там як, батько завжди улягав його домаганням, як камінь краплині, а мати лише розводила руками, не вміючи до ладу сердитися, — за напускною суворістю палахкотів той особливий вогник, полум’я якого сповнювало Сергія теплом.

Робили це й тоді, як ставили ялинку в себе, на звільненому у вітальні місці (коли була геть невеличкою, то й у дитячій), і впродовж усього циклу новорічно-різдвяних свят квартира ставала його царством, у якому володарював досхочу і на власний розсуд, не даючи розібрати деревце й тоді, як воно, всохле і майже без хвої, нагадувало бунчук для колись козацьких, згодом військово-концертних урочистостей — зі стьожками-блискітками замість кінського волосу, із бамбулею, що нагадувала перевернений догори дном дзбанок, барвистими дзвіночками, бурульками та іншими прикрасами з видувного скла; а за вікном змагалися лютий із березнем, тріумфуючи то один, то інший — вперто, затято, несамовито. Раз дотримали до кінця березня, що вже й Великдень був невзабарі, і батько відламував і трамбував гілки, навпочіпки, відтак, уклякнувши, перепилював стовбур на полінця, порціями позбуваючись її упродовж кількох днів.

З одного такого оцупка батько, як той старий Джеппетто, витесав неоковирну, що віддалено нагадувала Піноккіо, фігурку, якою Сергій бавився, доки подзьобав гостряком дерев’яного носа стіну. «Що ж ти, Сергійку, накоїв?» — сплеснула руками мати. «То не я». — «А хто ж?» Поклавши не здавати ялинового друга, Сергій умлівіч вигадав історію про Чорного Ворона, який прилетів, коли мами з татом не було вдома («А де ми були?» — «На кухні» — «Чого ж ми тоді його не почули?» — «Бо Ворон той — чарівник, я й сам, чесно кажучи, не згледівся, як він прилетів» — «І що ти робив?» — «Заховався під ліжко». — «Як ти міг туди залізти?» — висловила обґрунтований, оскільки ліжко було при самій підлозі, сумнів мати, а батько, який і собі надумав долучитися до розмови, облишивши глодати куряче крильце, звинуватив його — ні багато, ні мало — у боягузтві, та ще й перед матір’ю, жінкою: «Хіба так поводяться справжні лицарі?». Загнаний подвійним афронтом, Сергій — йому було тоді років п’ять, не більше — неабияк обурився («Якщо не вірите, я вам зараз покажу»), проте батьки заходилися в один гуж відраювати.

Після того випадку батько вставив оцупкові нового носа — лакований паплюшок, і зі словами: «Сподіваюся, Чорний Ворон більше не прилетить» і «Цей ніс — не звичайний: якщо комусь із вас обох заманеться брехати, він кожного разу червонітиме» вручив ляльку Сергієві, одначе хоч скільки Сергій потім брехав, ані його власний, ані Піноккієвий ніс не червоніли.

Побувавши на ярмарку, Сергій уже знав, звідки беруться кульки та інші скляні прикраси. Завдяки склодувам, які влаштували на майданчику гуту, демонструючи роззявам — допитливим дітлахам, а ще більше дорослим, так що батько мусив узяти Сергія на коркоші, тонкощі свого ремесла, його колекція поповнилася кількома оленями, дорогими йому, адже був свідком їхнього незвичайного народження, і півником зі строкатим, як у папуги, й чепурним хвостом, а вже небавом на плацу, де діявся ярмарок, лежав сніг. Півник стояв у шафі, задерикувато поглядаючи на людей та навколишні речі, оленів Сергій чіпляв за влютоване в попону металеве кільце на ялинку, вони робили містерію свята північнішою, надаючи їй якогось виняткового затишку.

Сергій був певний, що зими в дитинстві були лютішими, а кучугури вищими. Тримаючись за мамину руку, пробирався між ними, наче стежиною в міжгір’ї — шлях від будинку до зупинки і потім знову від зупинки до дитсадка змушував терпіти їзду, від якої ставало зле. У неділю споряджали сани, і батько тягнув їх двох із мамою через місто, парк і аж до річки, і коли річка замерзала, вони просувалися її руслом до мосту, домів верталися іншим шляхом.

Такого вихідного Сергій навіть у дитинстві більше не пам’ятав. Це було в пору свят, десь навколо Різдва, що його відзначали не афішуючи — на перших порах їздили до батькового села (татова мама була єдиною бабцею, яку сяк-так пригадував), а як уже не було до кого їздити, в себе вдома («Ми з тобою, як ті перші християни», — зітхала бувало мати, загортаючи в капустяне листя картопляно-гречаний фарш, а батько пихкав, розтираючи товкачем мак у ступі), можливо, трохи згодом, у середині січня. Тихий-тихий, сонячний-сонячний, морозяний ранок і сніг, заіскрений міріадами барвистих цяток; вони, як завжди, лаштуються на прогулянку, і тато домовляється з мамою, що піде спершу по картоплю, туди й назад, а вони хай збираються. З цього приводу Сергій якось наквацяв картину, в якій можна було впізнати постать, яка тягнула схожі на сани контури й силуети пасажирів у них, підписавши: «Жак тягне сани, в яких сидять Матильда і їхній син», яку мати захотіла продемонструвати вчительці малювання, але Сергій не дозволив.

Не минуло — трьох? чотирьох? п’яти? — хвилин по тому, як за батьком замкнулися двері, звіялася такенна хурделиця, що здавалося, зараз валитимуться дерева й будинки. Вони припали з мамою до шибки, за якою шаленів, розкидаючи звивистими сірими кудлами, вихор. І Сергій побачив батька, який линув повітрям у сніговій куряві, наче в сяєві. Хоч як вглядалася, мати нічого не бачила, тільки сніг, сніг, сніг і несамовите завивання у шпарках між одвірком і віконними стулками. «Ти мариш», — але температури не було і того разу Сергій не захворів, та й було ще зарано, застуда прийшла, як завжди, перегодом — на Стрітення. Сергій і досі впевнений, що бачив тоді свого батька.

Був іще шкільний альбом, Сергій сахався його, відсмикував руку, наче впікся, з інституту нічого подібного не було, тільки групове фото, загублене під час переїзду, решта — неуникні знімки, що їх зазвичай виготовляли в кількох примірниках: потрапивши на документ, вони були Сергієвими офіційно завіреними двійниками, перед лицем інституцій (та й у задрипаному гуртожитку) такими самими без нього нічого не вартими, як він без них. За ці дні, місяці йому ні разу не захотілось відкрити його, й оце зараз уперше взяв до рук. Від думки, що за його відсутності батьки, вочевидь, не раз роздивлялись альбом, обговорювали вчителів та однокласників, а найбільше, чей, однокласниць, добираючи йому пару (їхнє улюблене заняття, якому могли віддаватися скільки заманеться всі ці двадцять років), Сергієві зробилося ніяково і бридко.

Отак сидів, утупившись у бордову обкладинку з золотим тисненням, незугарний поворухнутися, тоді як перед ним пропливали хаотичні кораблики навіть не спогадів, а лише ошмать, розмитих і через те хіба наполовину правдоподібних. Фотографуватися йшли всім класом, дівчата розквітлі, хлопці поважні, в костюмах і при краватках, тільки в нього випиналася з-під піджака недбало розщіпнена сорочка, комір наохляп — одна частина вище, друга нижче. Сиділи у вестибюлі, навколо великоформатні зразки світлин, гомоніли, мовчали, чекаючи черги; дівчата крутилися перед дзеркалом, хлопці їх покрадьки розглядали.

Коли настала Сергієва черга, фотограф, стуляючи ширму, зізмовницька підморгнув йому, прицмокнувши: «Наречена. Кажу тобі, не лови ґав, парубче», — здається, навіть плеснув по плечу. Зауваживши, що Сергій без краватки, фотограф відхилив прикріплені безпосередньо до стіни дверцята, на яких струнким рядом звисав із десяток зразків у різних барвах та візерунках, але Сергій навідруб відмовився. Так і вийшло, що хлопці — представницькі, і тільки він один не так, як усі.

А потім ходили домовлятися, хто з ким буде на спільній сторінці, сам він, одначе, не ходив: йому було байдуже, так що й тепер не сказав би навмання, хто опинився поруч із ним і чи за власним бажанням; їх, яких було менше, фотограф поміщав у компанію двох дівчат, кожна світлина мала інше тло — школа, подвір’я, парк, репрезентативні будівлі, що їх можна було полічити на пальцях, але для альбому якраз вистачало, річка, міст, небо з білими баранцями хмар.

Сергій всунув бандуру в поліетиленовий пакет, а як заходив до музею, стрів директора:

— Читаємо?

Сергій кивнув.

— І правильно. Від телебачення нічого путнього. Та й коли щось було? А зараз і поготів, каналів, хоч гать гати: як не гоцанки — шоу. Як каже професор, — директор назвав прізвище знаного в місті краєзнавця, — голі кавалки. А за моїх часів ми казали на таке «секс для бідних», тільки то були інші шоу: партійні з’їзди, Брежнєв, «Лебедине озеро», одне слово — жах, брате, хоч бери й вий. Та ти й сам того добра надивився.

Сергій хотів було щось додати, та все вже було сказано.

— Я теж, тільки-но вільної хвилини, беру книжку, а ні, то гайда на природу; колись нам підкидали трохи на експедиції — романтика була…

— У Криму… — Сергій пригадав дитинство, батьків і море та як мама смажила баклажани.

— Крим — клондайк для археологів, ще й засмагнути можна і викупатись. А здавалося б, усе вже давно перелопатили. Нічого, — директор мовби втішав себе, — не завжди так буде, тільки от коли те краще?

— Все… — хотів підтримати Сергій, якому спало на думку «Все минає», що залишилося від загального курсу, мов на дні осад: філософія людства в одному підручнику. Може й так. Можливо, все те надбання, тисячі, міріади сторінок, міркувань, сказаного і не висловленого, осміяного і переболеного вміститься в одне речення, фразу — квінтесенція різанин, голодоморів, катаклізмів…

— Все правильно, наші нащадки. Те, чим ми себе втішаємо.

— Сенс, — промовив Сергій. Він хотів сказати, не так сказати, як запитати — просто, як ото висилають, знаючи, що за вказаною адресою давно вже немає поживальця.

— Сенс, — підхопив директор. — Постільки, поскільки ми його чомусь надаємо. Доки одного дня виявиться, що поцілили в пліт.

«Схоже, це він і є, сенс», — подумалося Сергієві.

— А що полюбляєте?

— Різне, — мовив Сергій. — Колись поглинав усе поспіль (кажучи це, Сергій подумав, що давно вже нічого не читав). Тепер чергую складне і легке. Буває, прагнеться, знаєте, простого (останнє Сергій додав вибачливим тоном).

— Маєте рацію, — директор потиснув Сергієві руку.

31

Коли бістро, куди Сергій завернув, ще мало назву «Щедрий урожай», а над входом, ваблячи око, з одного боку від напису жовтавився перебільшений качан кукурудзи, а з іншого шкірилася бульбина, меню складалося зі страв, неодмінним складником яких і було те, що символізували емблеми: картопля під соусами; засмажена по-селянському; по-верховинськи; «справжній куліш», кукурудза варена і така ж, тільки печена. Пороззиравшись, Сергій замовив чанахи і, доки їх несли, одним духом спорожнив гальбу.

Сергій зачерпував переперчене місиво з вареної картоплі й квасолі, довго і марно розжовував м’ясо, врешті ковтав. Хоча зовні було сонячно, всередині панували півсутінки, в яких масивні столи та стільці зблискували тьмяно-засмальцьованими позирками. Сергій був єдиним відвідувачем, і барвумен, ще геть зелене дівчисько, спершись на стійку, над якою вився штучний барвінок і звисала коса з кукурудзяних, тільки вже справжніх, качанів, спостерігала, як, наче жорна, працюють його вилиці. Глиняні горщики, в яких подавали страви, належали до подібних забігайлівок, як день до вечора.

Сергій подався навскоси через сквер — алейкою, якою не ходив ось уже… Усвідомлення, що не ступав нею більшу половину життя, вкинуло Сергія у щось подібне до хвилювання, очевидніших підстав для якого не було, а в кінці алеї стояв, як і перше, пам’ятник — його улюблений.

Він був славним леґенем, той дядько на цоколі в укритому зеленою патиною спижевому плащі і такими ж, що мовби розвіювалися, кучерями — скульпторові поталанило виразити щось середнє між фривольністю і волелюбством, не надавши переваги ні одній, ні іншому. Пам’ятник, якому було з півтора століття, не рухала жодна влада, що сприймалася тут не інакше як окупаційною, своїм манером вважаючи, що несе визволення. З такого непорозуміння народжувалося тривале взаємне несприйняття — недовіра прибульців та обструкція з боку підданців. Нові хазяї телющили власних ідолів, покидаючи їх, як наставала пора давати драла, і так щоразу. Всі вони були тут тимчасовими, тільки саме життя тривало постійно.

Сергій опустився на лаву, потріскана й нерівномірно облущена поверхня якої нагадувала кору дерев, що таким самим щільним рядом шерегувалися позаду, нагадуючи влітку здоровуцькі віяла, а скинувши листя — ґротескні одоробала-мітли, мовби повтикувані в землю велетами-підмітачами; о цій порі всі лави, яких тут було щільно, як ніде інде у місті, були вільними, хіба на одній спав, обклавшись цератяними клунками, безхатченко. Заколисаний вітерцем, Сергій і собі закуняв.

Денний сон триває не довше п’яти хвилин, даючи відчуття, ніби чоловік добряче виспався. Сергієві ще й встигло приверзтися, як вони вдвох прогулюються попідруч — хоча таке панібратство Сергія нітрохи не збентежило, йому вистачило глузду, як уже прощалися і супутник запропонував своє місце на цоколі, відмовитися. Власне, від мотання головою Сергій і прокинувся, до того ж з мульким відчуттям, наче щось недоснилося або стерлося. Здавалося, наче вві сні пам’ятник хотів кудись повести його і щось показати, що суперечило каламбурній настроєвості самої пригоди.

— Й насниться така бридня, — Сергій скинув погляд: спижевий дядько дивився на нього, наче не вони оце щойно проходжалися. Мав він щось у собі від живої людини — може, то й було воно, що відмалку викликало в Сергія довіру. Непокрита голова, плечі, груди були щедро поквацяні пташиним послідом; спереду плямки нагадували медалі, що мовби топилися на сонці та стікали краплями на взуття, а звідти по цоколі. Навколо метушилися, туркочучи, голуби; самець, гребучи віялом, набридав самці, тоді як решта пожадливо здзьобували харч, геть байдужі до таких невчасних залицянь.

А всілякої їжі лежало врозкидь чимало: хлібні окрайці, розварене зерно, що збилося в грудку, загусла бурда з моркви й картоплі — не маючи свійської птиці, ні маржини, мешканці прилеглої забудови вичищали сюди з каструль недоїдки. Для міста то було справжньою драмою — воно потерпало і платило за свою любов до прилеглих теренів, що впродовж сторіч підживляли його єство свіжими соками; їх приймали, гостинно розпростерши обійми, оточували увагою й ділилися сокровенним, одначе і в такій турботливості нелегко забувалося подвір’я з курами й качками навперевальця, хлів, де вмиротворено порохкувало порося, і корівник, у якому мукало, побачивши світ, телятко. А ще були коні — прудкі, наче вихор, і витривалі, як пара волів. Тягли плуг, леміш зі скреготом в’їдався в землю, сипку й кам’янисту, рік у рік лискучі зуби перемелювали каменюччя, а вже далі на схід і до півдня ґрунт маснішав і родючішав, тільки край там уже й закінчувався і підбивалися в головах світанкового сонця, зливаючись з обрієм, його межі.

Вже їхні діти не робили того, що дорослі, а діти дітей почувалися, наче з діда-прадіда були містянами. Місто терпляче ставилося до такого, деколи тривалішого, ніж глибша застуда, іноді, на загальне благо, плавнішого переходу — з тією філософською поблажливістю, з якою свідомий своєї кінцевої переваги йде на тимчасові поступки. Зрештою, прибульці з довколишку, не втрачаючи зв’язку з родинами, були тими линвами, що єднали місто з краєм, способом і виявом його закоріненості, наснажуючи його не лише тією метафоричною, вже згаданою живильністю, а годуючи геть дослівно — хлібом і молоком, картоплею та солониною — без чванливості, з тверезого розрахунку і в обопільній вигоді, що їй не відомі ні метушня, ні примхи і де посередником у зіткненні інтересів, якщо такі трапляються, виступає не повітовий суддя, а сам Господь Бог.

Позичивши, майже силоміць відібравши в мулярів, які ремонтували фасад поближнього будинку, коновку і драбину, Сергій заходився приводити пам’ятник до ладу. Перехожих не було, ніхто його не турбував; мовби й справдився сон, проте обоє не проходжалися, а тулилися на цоколі, і Сергієві доводилося триматися за свого друга, який, виглядало, не мав нічого проти.

Завершивши працю, Сергій якийсь час милувався її плодами: в деяких місцях пам’ятник знову, як колись, коли його встановлювали, забронзовів, одначе Сергій не мав наміру його повністю відчищати, навпаки: таким він його знав і якраз таким любив. Як іще був школярем, змушеним узяти участь в акції «Поклади квіти до пам’ятника», приніс їх саме сюди, букетик айстр, тоді як однокласники вирушили до іншого монумента — куди прийшла рознарядка на їхню школу. За розкольництво Сергієві дісталося — не вперше і не востаннє — прочуханки. Й ось тепер за тим пам’ятником місце вихололо, а він як стояв, так стоїть.

Про демонтаж сповіщав у листі батько — в тонах, з яких промовляло те особливе пульсування, що характерне для небайдужого. «Сергійку, здійснилася твоя мрія — бовдура повалили», — дарма що Сергій нічого подібного не виношував: ні скидати, ні ставити пам’ятників, до яких був геть індиферентний, як тільки можна бути до каменя і металу. І тільки спижевий дядько припав йому до вподоби, хоч і звідси не випливало жодних намірів, ні тим паче заохочень до дії — і якби не та акція і не бажання їй опертися, Сергій не поклав би був квітів.

Його відсахувало обходження з монументами. Щось незбагненне, непідвладне ні здоровому глуздові, ні його решткам було в перебільшено-шамотливому прибиранні, дирканні єдиного тракторця за безугавним згортанням снігу, тоді як мешканці брьохались у непрохідній каші, мов ті бедуїни, проклинаючи й озираючись, чи ніхто їх, бува, не чує, бо це діло було неапетитною, хоча й національною рисою, чому найкращим доказом Повний тлумачний словник — його непрокупюрена версія, вперше оприлюднена ще в позаминулому сторіччі накладом товариства «Розбуркане слово», а тепер оце перевидана.

Про новий, уже небавом поставлений на місці знесеного та ще й на тій самій основі пам’ятник, Сергій не знав — батько про це не згадував, а сам він од часу повернення досі не подавався в той бік, не було потреби, що мала владу вести Сергія так само, як і її відсутність. Очевидно, на той час батька переймало щось інше — найважливіше для нього вже відбулось.

Сергієві було так, ніби поставив на правильну карту і виграв, тільки що робив це не з розрахунку і сподівання на куш, а з до пуття не усвідомленої спонуки, що її легко було сплутати з тупістю: саме такими видавалися мешканці міста і краю завойовникам, впертими і затятими, йшли в себе, шанцювались у своїх незбагненних для решти людства, а подеколи й самих себе світах, а як і там їм не давали спокою, тоді в ліс, нескінченний і непроникний, як людська душа.

Ніхто до пуття не зміг би пояснити, яка гризота, що за наслання бехтало підкорювати цю немилосердну вбогість, багату хіба що тим «духом непереможним і нескореним», про який так велеслівно розводилися (й по сьогодні мало що змінилося) місцеві скальди: «Обступили воріженьки зі сходу і з заходу, з півночі й півдня, гай-гай. Лаштуються мужі у виправу, плачуть невтішно жони, проводжаючи гóрод і край боронити, зі сліз їхніх ливарі ллють гармати, міцніші од криці. Раз бахнули, вдруге вистрелили — немає бусурменського війська половини. А як утретє гаратнули, то славили перемогу, звитяжців своїх зустрічаючи», — і саму поетичну логіку, і тим паче її благотворний вплив годі було піддати сумніву.

Сергій же був плоть від плоті міста, а та світла й осяйна, казково-неправдоподібна і водночас напрочуд достеменна його частинка, ширяючи над степом і лиманами мамщини, була йому янголом і продухвиною — достатньо далека, та й часу спливло, як води в річці.

Чи то під’їзд поширшав, розрісшись, як ото розносить, бува, людину, хоча сам будинок підтахнув, як цукор, чи то лише так видавалося через брак дверей, про які нагадували петлі на одвірках — хай там що, Сергій ступив досередини. Шукаючи ключик до поштової скриньки, намацав у кишені льодяник, яким його почастували на роботі, розгорнув і вкинув у рот — знайомий барбарисовий присмак розтікся, змішуючись зі слиною. «Червоний барбарис уже зацвів…», — вірш із такими рядками, переписаний матір’ю, Сергій пробубонів, не посівши жодного місця. А скільки натерпівся тільки через те, що мати вбила собі в голову, буцім він — найкращий декламатор поезії!

Вів пальцями по стіні, запорошеній і зі стертим візерунком — любов до орнаментів, що вилися стінами під’їздів і людських помешкань, не в змозі проникнути в офіційні коридори, була мовби ще одним різновидом протидії сірості, яку на цих теренах, де було сірим усе — небо й земля, не було потреби інституційно прописувати. Вів, аж пальці, потрапивши в заглибину, стрепенулися: не такий свіжий, як колись, коли побачив його вперше, напис перетривав, здавалося, вічність. Еврика… Так звалася незрівнянна дівчина, якій він складав любовні листи, не тямив, коли на нього находило, куди йде, і тільки дивом не вкоротив собі віку під колесами. Хто вона? Хто вишкрябав її солодко-чужинне ім’я?

І Сергій пригадав усе — послання, яке він, неспроможний носити довше, звірив паперові, склав і сховав. Можливо, якби знав, де та дівчина, помандрував би світ за очі і співав серенади в полоні того млосного потьмарення розуму й почуттів, якими хочеться хворіти й не зцілюватися.

Він носив його з собою до школи; якось йому здалося, що помилково позбувся його разом із зошитом з математики, і як отак опосіло, кинувся до вчительського столу, домагаючись, мов нестямний, доки його, навіженця, було виставлено за двері. І як оце зараз згадав, побачивши заповітне ім’я, в ньому, хоча спливло так багацько років, раптом бренькнула та сама панічна струна, що й тоді, а всередині збурювалася хвиля за хвилею, калатало, ладне вискочити, серце, й ось він перестрибнув останні сходинки і, не роззувшись, заходився шукати, аж перемотлошив стелаж та геть усе на світі. Тримав напівпрозорий аркуш, крізь який перебивалися чорнильні літери, і паленів, не знаючи, потрапляли ці розхристані, щирі й жагучі слова, що звучали, наче промарені в гарячці, коли-небудь на очі його батькам, чи ні.

Був у себе вдома, бо це тепер його дім, він і передше таким був, тільки не зовсім: не почувався достатньою мірою вільно, особливо відтоді, як увійшов у вік, як прагнеться усамітнення, якогось іншого себе розуміння, і навіть як старих не було вдома, його сковувала їхня непряма присутність — у речах, порухах, фразах, що, здавалося, витали в повітрі. А ось тепер скинув усе, стояв голяка, і якщо не він сам, то принаймні його опасисте тіло почувалось розкуто.

Останній працівник давно вже покинув музей, Сергій лежав на своєму тапчані, вимкнувши телевізор, а сон ніяк не брав. Роблячи обхід, полюбляв розглядати експозицію, вихоплюючи пучком ліхтарика ті чи ті її сегменти, іноді вмикав світло, бувало, встромляв штекер і спостерігав, як пострибує електричне полум’я родинного вогнища. Навідувала його й думка одягнути скафандр, раз він собі в ньому наснився, мчачи у музеї-кораблі назустріч зорям та іншим галактикам — вогняній зірці, якій дав ім’я Еврика.

Дістав із кулька альбом, що так і лежав на столику — маленькому прилаштуванні на високих тонких ніжках. Обертав так і сяк, мовби зважував, розкривати чи ні. Пам’ятав себе наприкінці, на останній розгортці, але вже не пригадував, із ким. Від сидіння-вагання Сергія вкинуло в жар, йому закортіло надвір, удихнути нічного повітря, чистого й свіжого.

Більшу частину внутрішнього подвір’я, що мало форму кола, займало накриття, під яким зберігалося всіляке знаряддя — шуфля для прибирання, мітли, лижви, на яких попередник теперішнього директора вирушав досліджувати флору і фауну: частина опудал — його трофеї, власноруч ним вительбушені та препаровані; у вестибюлі висить його фотографія — усміхненого професора, мало чим схожого на мандрівника, які уявлялися Сергієві загартованими, витривалими длубальниками крижин за полярним колом. В експедиції, куди у примусовому порядку брав із собою ввесь штат, його проводжало пів міста і так само зустрічали — оркестром і квітами: не маючи ні власного космодрому, ні батискафа (колись давно територія, на якій розташувалися місто і край, випірнула з глибин праокеану), то палкіше вшановували героїв. Сергій сидів навпочіпки і дивився, як полум’я, розгораючись, поглинає розкритий трикутним віялом, торцем догори випускний альбом.

Тієї ночі, перед «Щедрим урожаєм» і пам’ятником, Сергієві набачився сон, як звірі, яких стеріг, прощаються з ним. «Ми повертаємося до лісу, — мовила голова у стіні, й Сергій уперше побачив усього лося. — А вони в небо». Першим простягнув лапу ведмідь: «Бувай, друже Сергію. Застоялись ми, а природа, вона нас кличе. До неї, туди ми належимо». Сергій дивився, як опудала тупцяють до виходу: попереду лось, назирці перевальцем ведмідь, перебираючи мовби й справді отерплими від тривалого стояння коротулями, далі кабан. Насамкінець, залопотівши крилами, покидали музей птахи, а з ними пливли мерехтливо-сріблястим табунцем рибки. Сергій махав їм услід рукою, доки останній силует розчинився в нетрях передсвітанкового міста.

32

Проминувши зеніт, сонце прямувало до заходу, Сергій — додому, з кавалком вареної ковбаси в одній кишені й посланням до дівчини на ім’я Еврика в іншій, буханцем сірого хліба й пакетом молока в руках.

Гастроном змінився, тепер це був супермаркет, не стояли більше, відділені від покупців буферами вітрин і лядами прилавків, тримаючи оборону, продавчині — самі стелажі та проходи, проходи та стелажі; в цьому лабіринті Мінотавра з полиць зиркали запаковані й пофасовані вироби, харчі і предмети побуту, тисячі лискучих найменувань, віяло теплом від електропечі, де на висувних жаровнях рум’янилась випічка, і студінню від холодильників. Хліб лежав запакований у поліетилен, по його золотисто-припеченій скорині не дріботіли лапками мухи.

Ще разючіше, ніж із тим, на чому зупинився Сергіїв час, супермаркет контрастував із будинком, у якому займав перший поверх. Нічим не відрізняючись від решти довколишніх хрущовок, п’ятиповерхівка, як і вони, не зазнала змін і мовби із солідарності продовжувала хиріти. Ремонт фасаду, не сягнувши й міліметром вище за нову вивіску, лише поглиблював її стан, надаючи загальному виглядові ґротескності, як ото до несвіжої страви досипають екзотичних приправ чи півникові роблять строкатий хвіст, не подбавши розмалювати решту тіла.

Вивільняючи з кухонного мотлоху слоїк («Ікра баклажанна апетитна „Королева Півдня“»), Сергій згадав батькову любов до цього схожого на пересмаглий на сонці кабачок плоду, на склі зберігся вибитий чорними крапками термін придатності — батько й на старості лишився вірним своїм уподобанням, відгомін їхніх кращих часів. Сергієві здавалося, що починає розумітивсе дещо по-іншому, мовби хотіла, але ще не могла скреснути крига, проте вже набирав обертів доти не знаний, новий маховик. Не інакше, як мати купувала і свіжі, завезені сюди з Молдавії, ближчої й такої самої благословенної, як мамщина, — не так людською історією (такою вона не була ні там, ні там), як природою, що обсипала невичерпною, аж наче серцекрайною щедрістю.

Сергій подався, куди мати посилала батька викопувати хрін і де сам він їздив узимку на санях, одначе те, що колись було схилом, довгим і положистим, та переходило в пустирище, тепер було обнесене мурами, з-над яких витикалися садиби, що мовби пнулися перевершити одна одну, в долині — платне поле для ґольфу з висіяною травичкою, доріжками й лунками, наче перенесене сюди з якогось із тих романів, якими зачитувалася його мати, штучне і недоречне, на яке стара забудова, продовжуючи занепадати, глипала більмуватими очима-шибками; так ніби після того, як мешканців краю невідь-скільки разів колонізовували всі, хто хотів, вони нарешті заходилися колонізовувати себе самі, найспритніші й найбезпринципніші, привласнюючи правдами й кривдами громадський простір і державну, що вважалася спільною, власність — ділянки, майдани, пустища, то вартісніші, що майже в центрі, зносячи спортивні майданчики й дитячі садки, не щадячи ні шкіл, ні книгозбірень, пускаючи півня і спроваджуючи на той світ конкурентів, змагаючись у марнославстві, дурноверхості та жорстокості, що її пояснювали таким часом — що вдієш, на який завше списували всі чинені тут неподобства, від яких вода в річці лише дивом не бувала червоною, хоча то ще як сказати.

Куди не потикався, скрізь його зупиняли перестороги, паркани, загорожі — шах, шах, шах, і Сергій відступав: так рука інстинктивно відсмикує хибно поставлену фігуру, силкуючись порятувати явно програшну партію, врешті відкидав землю на подвір’ї перед будинком, у якому жив колись — перерва — тепер, шукав черв’яків і закінчив збирати, коли сонце було на останньому прузі, на дві третини сховане за приземкуватим окресом телефонної станції.

Давненько вже його ятрило бажання порибалити — мовби зараз, через стільки часу, мав довершити, чого не допряг тоді: так беруть до рук книжку, щоб продовжити в місці, закладеному конюшинкою, що давно вже перетворилася на гербарій.

Сергієві хотілось їсти, перець і пиво розбуркали голод і спрагу, а може, й думка про завтрашню риболовлю чи просто, відколи зранку постолувався у «Щедрому врожаї», нічого не їв. Рука мандрувала від одних дверцят до других і назад, мовби вагаючись чи промовляючи подумки лічилку, щоб урешті відчинити, на які випаде, Сергій потурбував менші верхні, яких увесь цей час не торкався, бо холодильника на його потреби було більше, ніж досить; як він приїхав, на поличці лежав до невпізнання поцвілий шматок — чи то тістечка, чи паштету, і жахливо прокисле молоко на дверцятах, й ось зараз Сергій побачив, що й морозилка не зовсім порожня, щось там було, і він витяг те щось — курячі крильця. Тримав, вагаючись, що з ними робити, аж запекло в пальці; їм нічого не бракувало, не було ні цвілі, ні смороду, з холодильника до решти так і не вивітреного, тільки наморозь. Наче застояна дійсність його дитинства і ранньої юності, такий дух панував у повітрі, як переступив поріг із валізою та спортивною сумкою — з чим поїхав, так і вернувся. Нарешті взяв сковорідку й коли олія розігрілася, вкинув поглазурені крильця, наче м’ясо в тістяній оправі, від чого жир забризкав на всі боки.

Обглодував, заїдаючи грубими скибками нерівно побатованого хліба, — було ситно і смачно. Отак зрихтував собі теплу страву, тоді як день у день ремиґав ковбасу, запиваючи то молоком, то пивом, то кавою, що її запарював у металевому кухлику, як було заведено від тих часів, як не було ні кави, ні приладів для її приготування, віхтувався по їдальнях і недорогих забігайлівках, тільки знехотя, пересилюючи себе, сьорбав суп — який-небудь борщ чи солянку, наминав крученики, шашлики, чанахи і, сумуючи за картопляним пирогом, замовляв зрази.

Наготувавши вудку — ту саму, куплену ще батьком, що чекала на нього, як і всі інші його дбайливо складені чи й поготів не торкнуті речі (батьки влаштували вдома, як ото краєзнавчий, де працював, музей їхнього сина, якому були — мусив визнати — чудовими оберігачами), і перевіривши гачки, волосінь і поплавець, Сергій уклався спати.

Йому марився янгол — великий і білий-пребілий, подібний до того, якого виставляли на Різдво в місті, де вчився і працював лаборантом, і куди приходили фотографуватись родинами. Раптом його крила спалахують — достоту як у того іншого, що згорів від бенгальського вогню (вже наступного року на його місці стояв новий), бо і янгольська плоть, як усе навколо, тлінна.

Янгол, одначе, згорає не ввесь, з вуглинами замість зійшлих яскравим полум’ям крил він водить журним поглядом, від якого Сергієві стає нестерпно, торкається сліпучо-сяйними ступнями землі, входить глибше і глибше, й ось злазиться звідусіль хробаччя, добирається й обплітає, але хтось кидається на допомогу, Сергій пробуджується, мучиться здогадами — той хтось, хто він?

За вікном сіре молозиво ранку, й коли Сергій викочує з під’їзду велосипед, починається дрібний дощ. Сергій накидає каптур — проґумований плащ, справжній, рибальський, який йому справили, улігши його домаганням тоді, як обставини вже не дозволили ним скористатися, дещо затісний. Сергій прилаштовує до рами під сідлом вудку, в його — колись батьковому — рюкзаку ковбаса, хліб, молоко й слоїчок із черв’яками.

Після повернення йому знову пам’ятаються, як у дитинстві, сни. Сергій не надає їм великого значення; вони залишають у ньому щось подібне до осаду, як на дні чашки, проте й воно поступово розсотується. Колеса біжать тією дорогою, що й колись, щоправда, автомобілі тягнуться тепер нескінченною валкою, сигналять, намагаються один одного випередити, всі кудись поспішають, тільки Сергій ні, у нього сьогодні останній вихідний, й коли його притискають до самого бордюру, перебирається на тротуар. За Сергієвого дитинства на їхній вулиці можна було простояти годину й налічити хіба десяток-другий здебільшого вантажівок, масивних і заталяпаних, що ввесь час щось кудись доправляли, в один бік і в інший, виповнюючи тишу гудінням і гуркотом, а однієї ночі — йому було тоді чотирнадцять чи десь так — вулицею стугоніли танки, витискаючи в асфальті сліди. Борошнотяг, такий як у дитинстві по дорозі на мамщину, з синьою кабіною й місткостями — двома велетенськими жовтими дзбанами — скидався на верблюда, що просувався, захльосканий краплями.

Сергій виїхав на міст, дивуючись, як той витримує стільки транспорту. Річка внизу геть зміліла. З’їхавши праворуч, Сергій покотився по траві й камінцях, чагарів погустішало, їхні пагони, вигинаючись, наповзали на воду — так гуси, лаштуючись ущипнути, видовжують шиї.

Хащі не зійшлися над річкою тільки тому, що з іншого боку їх стримувала закладена в непомірному розмаху набережна з порожньою похилою шахівницею масивних плит, що в літні місяці заповнювалися фігурами — міськими засмагальниками. Розтуливши галуззя, побачив у гнізді пташенят, що зінькали з цікавістю й острахом. Скинувши наплечник, вибирав і простягав до помаранчевих дзьобиків хробаків, не доторкаючись ні до гнізда, ні до пташок — не певний, скільки в тому повір’я, а що правда, пам’ятав, як батько одного разу перепинив його руку, коли він, малюк, потягся по попелясте яйце. І Сергій зрозумів тоді й погодився.

На природі батько враз змінювався. Така переміна вражала Сергія: досить було вернутись у чотири стіни помешкання, на роботу, до школи, до міського трибу, як батько впадав у не те що апатію — його характерною рисою завше був якийсь особливий настрій, що легко сприймався за безтурботність, — а в неуважливість, наче прилад із висмикнутим дротиком, без якого функціонує, але якось уже не так, позбавлений якогось іншого, не центрального, проте не менш важливого живлення.

Батько розповідав йому, що у війну і голод люди їли яйця диких птахів, загалом шукали у природи захистку від таких, як вони самі, людей, які, озброєні й оскаженілі («гірші за звірів»), сіяли розруху і смерть, а коли ставало геть нестерпно, люди тікали в ліс і гори, переховуючись, наче ті перші віряни. «Ти не уявляєш, як це важливо, що вони поруч», — казав батько, маючи на увазі гори, й може тому, що вони поруч і батько був спокійним за них, вони бували там навдивовижу рідко, хоча вже тоді приїжджали туди здалеку — лікуватись і відпочивати, дихати насиченим киснем і хвоєю повітрям та пити воду з мінеральних джерел, а тепер там паношилися приватні курорти й маєтки, лижні траси під штучним снігом і підіймальники, і вже не було так багато хвої, а деревину спродувано швидше, ніж виростали дерева, бо ніхто більше про те не дбав, а про прибуток.

Першого разу Сергій був, як новонароджений лошак, дощиці наїжджали одна на одну, перечіпалися носами, а він, невдатний наїзник, кувицьнувшись, лежав і не мав поквапу підводитись, але батько ставив його на ноги, і врешті він поїхав, і взимку вони іноді вирушали на лижні прогулянки, батько намовляв маму, одначе мама казала, що й так ледве тримається на ногах і бодай у неділю хоче відпочити, а якщо поїде з ними, то хто тоді зготує обід. Батько пропонував перекусити в місті, але мати не хотіла, передостаннім батьковим арґументом була погода, на що мати тільки зітхала, відтак у хід йшло магічно-незрозуміле: «Глінтвейн» — їхній пароль, і один з них, його мати (тепер була її черга) осяювалася мрійливою іскоркою: «Ти ж знаєш, його давно вже не подають». Залишалася вдома, а вони їздили — іноді ген аж по річці, як раніше на санах.

Вони знали про мамину пасію — він і батько, — що вряди-годи, зринаючи в чорно-білій скрині-екрані, прибирала подоби фігуристів, ширяла й кружляла льодовою ареною, легко і невагомо, граційно та досконало. Мати була вся там, у майже нереальному світі, разом із фігуристками, а може, й однією із них. Такими вечорами вони з батьком ходили навшпиньки — батько, щоб не відволікати маму, він, Сергій, наслідуючи батька, доки на св. Миколая, адже мамині уродини припадали на пору весняну, як сніг уже сходив, вони піднесли матері ковзани чеського виробництва.

Підпирали її, тато з одного боку, він з іншого, й отак пересувались оддалік від хати, раз чи й двічі закрижанілою річкою, і може, якби більше часу і мама не бувала такою втомленою, все вийшло б. «Я вже стара», — бідкалась, а батько підбадьорював: «Ну що ти таке кажеш?» Після кількох таких зим ковзани зникли, й натрапивши одного дня на них у комісійному, де вони з матір’ю не тільки здавали, а й купували, зокрема, потім і його, Сергіїв, випускний костюм, батькові вистачило клепки вдати, що нічого не помітив.

Пташенята у гнізді—добрий знак. Мама вірила у прикмети чи, може, тільки так жартувала, хоча ні, принаймні не того разу, як він із батьком навперебій розповідали про побачене — для нього вперше, для батька, схвильованого не менше за нього, знову. Кажучи це, глянула на чоловіка, Сергієвого батька, а на її вустах застиг стогін. І щоразу, коли Сергій, вхопившись за символіку гнізда і пташенят, допитувався, чому він у них один і що хоче братика або сестричку, називаючи це, як був меншим, «купити», мати впадала в незрозумілу йому розсіяність, а її губи і руки зрадливо тремтіли.

Вони таки дочекалися і з віддалі спостерігали, як залітають і випурхують із чагарів дорослі птахи. «Це їхні тато і мама?», — здогадувався Сергій, а батько, приклавши до губів палець, кивав. Перегодя, на шляху додому вони продовжили спілкування: «Чому вони, скоро відлетять, одразу й вертаються?» «Носять харч». — «А що їм смакує?» — «О, чисто все». — «Але ж вони малі». — «Зате пажерливі». — «І як часто їх треба годувати?» — «Безперестанку». — «А ми їмо тричі на день». — «То ми». — «А можна, щоб зовсім не їсти?» — «Аж так, ні». — «А хто може не їсти найдовше?» — «Верблюд, напевно. Пустелю здолає без рісочки в роті». — «І не п’ючи?» — «І не п’ючи. Знаєш, скільки кілометрів?» — «Ні». — «Тисячу». — «Як так?» — «Бо возить запаси в собі. Вгадай, де?» — «Не знаю». — «У горбах!» Якийсь час чимчикували мовчки, відтак батько: «Ще кліщ. Той роками чатуватиме, зате як уже допадеться…» — «А людина?» — «Ех, — зітхав батько. — Знаєш, деколи люди могли не їсти по кілька днів, а то й тиждень, але ти ще замалий для таких розмов». Поміркувавши, додавав: «Я колись читав про одного мореплавця, який не їв чотирнадцять днів». — «І я так хотів би», — Сергія захоплювали героїчні оповіді — не ті, бравурно-брехливі, а отакі, на двох. «Тобі треба їсти й рости, інакше залишишся малим і миршавим, тоді й дня не протримаєшся, як опинишся на безлюдному острові. Ми з тобою опинимося. І з мамою. Хоча якщо з мамою, тоді точно не пропадемо». І перегодя, знову серйозно, навіть дещо задумливо: «Трапляється, шхуна зазнає кораблетрощі, найважливіше тоді вижити і зробити це по змозі гідно».

Виходило, що добрі й погані знаки перебували приблизно в рівновазі: янгол з обвугленими крилами, ті попередні сни й ось гніздо з молодняком — Сергій відступив якраз вчасно: туди, де щойно розсував кущі, влетіла одна, за нею друга пташина, а з гущавини донісся голодний писк.

Про став Сергій почув від рибалок у шинку, куди вряди-годи заходив перекусити, замовляючи до пива «фірмову» і, не враховуючи засушених кальмарів, що, посічені смужками і пофасовані в пакети, висіли в кожному продуктовому кіоску, єдину страву — ковбасний шашлик. Нібито забігайлівку відкрив справжній моряк, який провів на риболовецькому траулері більше життя, ніж на суходолі, а вийшовши на спочинок, мусив заново вчитися ходити. Пішовши з дому в чотирнадцять, повернувся у шістдесят. Невгамовний, у шістдесят п’ять одружився і започаткував власну справу; подейкували, наче в такий спосіб здійснив заповітну мрію — стати капітаном, й ось він ним став, власником «Шхуни», куди стікалось чимало люду, рибалки і мрійники, завсідники і принагідні пиячки і, не насамкінець, дослідники морської історії міста (були й такі). Маючи наукові ступені і вчені звання, ці останні піддавали сумніву в чаді цигаркового диму, пива і солених закусок, не виносячи, щоправда, на сторінки трактатів, цілу галузь, до відання якої належали гори й долини, річки й океани, — фізичну географію, закидали їй упередженість та нерозважливість, домагались облаштування у краєзнавчому музеї морської експозиції.

У втаємничених колах, виплеснувшись небавом на сторінки місцевої преси, обговорювався натуральної величини корабель — «такий, на якому ходили під вітрилами наші славетні пращури», дарма що єдиними вітрилами, під якими вони запевне ходили, була одіж із грубого сукна, напнута пронизливим борвієм. Одначе все, на що могли розраховувати, — яке-небудь списане суденце, зужитість якого мала стати переконливим доказом його автентичності, а воно само — окрасою музейної експозиції.

Зрештою, був свій адмірал, щоправда, чужинецького флоту, бо свого місто не мало і не могло, але якраз у цьому, завдяки зусиллям аматорів, підтриманих авторитетними мужами, випиналася, мов острівець над водою, перевага політичної географії над фізичною: входячи в різні епохи до різних утворень, місто мало досхочу і флоту, і моря: Балтійське й Адріатичне, Каспійське і Беринґове, Баренцове та Чукотське, врешті, Чорне й Азовське, писане міськими картографами не інакше, як Озівське, а також Північне, про що воліли не згадувати. Тоді як песимісти не вгавали побиватися, називаючи ті належності не інакше, як чорним часом, «Великою Руїною», що, виглядало, протривала тут не зменше за тисячу років, адже, по суті, чогось інакшого місто й не знало («Лучче не бачити б нам того моря», — заводилося в одному «Плачі»; «Солона морська водиця — то сльози наших удів», — правилося в іншому), то оптимісти виводили з того мало не свідомий вибір і якщо не перемогу, то вже запевне перевагу міста, яке таким чином отримувало доступ до природних багатств світових морів та океанів. Така перспектива перетворювала Лондон і Петербург, Калькутту й Одесу на його околиці, передмістя, ворота-порти, як ото рослина відкидає вусібіч пагони.

Туга за морем була такою сильною, що місцеві письменники, які ніколи його не бачили, писали морські романи, а художники — мариністичні полотна, на яких сповнені ідилії краєвиди чергувалися з несамовитими борвіями й запеклими корабельними війнами. Вивчивши корабельну справу за енциклопедіями, вони вигадували для не відомих їм предметів і частин свої назви. Коли ж туга ставала геть нестерпною, будувались вітрильники і на єдиному в краю озері, що нагадувало болото, влаштовувалися справжні морські баталії, одну з яких описано в хроніці так: «В половині віку тут була „морська битва“ — військові вправи, під час яких піхота й кавалерія при повній зброї кидались у воду». Та сама хроніка згадує й «фестин, в якому зображалася боротьба морських потвор: штучних крокодилів, сирен, китів, з якими боролися мурини на човнах», а найславетніший у світовій літературі твір про Первісний Океан, «нашу любов і тугу», належав перу уродженця міста і краю — чоловіка, який, ніколи не нюхавши бризу, нуртував такою доглибною «любов’ю і тугою», що їв без міри халву, сприймаючи її за узбережний пісок, чим нажив, урешті, разом зі славою діабет.

Сергій завиграшки відшукав його — наче користувався цим шляхом не один раз: стала в пригоді спраглість, з якою поглинав розмови, найменші згадки і натяки, що лунали в тугій атмосфері «Шхуни», не наважуючись що-небудь розпитати і геть байдужий до гучних, щоправда, лише словесних морських баталій. Як смикнуло раз, вдруге, втретє і коли підсікав, а потім тягнув із води («А він і справді… ті, в „Шхуні“, не перебільшували…»), почулися кроки і тяжке дихання, щось гаряче обпекло його й вудка вислизла з рук…

Не бачив облич, затулявся від стусанів, їх було троє або четверо, сперегарених і знавіснілих; один із них, послизнувшись і падаючи в багно, несамовито лайнувся, і перш ніж сірий світ майже осінньої мжички потьмянів, Сергія протяло стрімкою сліпучою блискавкою.

33

Рачкував, пхаючи в рот грудки розкиданої на підлозі каші, від якої його вивертало, одначе страх, панічніший за блювотний рефлекс, змушував ковтати брудно-жовтаве місиво, він визбирував його губами, вилизував запацькані місця, йому було три з половиною рочки і крижаний голос над ним командував: «Швидше, маленький негіднику!»

— Де я?

Сергій спробував розплющити і друге око, проте воно злиплося, наче вії й повіки було перемащено клеєм.

— На курорті.

— «Вовча тиша», чотири звьоздочки, ол інклюзів.

— Хіба не бачиш — людині погано. Ми вже думали — тобі гаплик.

— Живучий.

— Іногда краще зразу подохнути.

— Якщо лягавого шльопнув, зашибуть. Живим звідси не вийдеш.

— По ньому не скажеш, но вляпався, видно, по самі вуха. Так і будеш лежати? Тут наш проход до параші, твій, кстаті, тоже.

Сергій спробував поворухнутися, тіло було незрушним, не підвладним йому згустком, що мовби прикипів до підлоги.

— Ти ось давай, полізай наверх, там найтепліше і койка свободна — твоя, братухо. Безплатно, для друзів — усе. Еее, та ти, бля, й не шевелишся. Ти хоть нас чуєш?

Сергій кивнув, одначе то було лише оманливе відчуття, не підкріплене ні найменшим порухом. Силуети то виразнішали, то знову розпливалися: люди схильці над ним, роздивляючись, наче екзотичну комаху, койки, що дерлися під стелю, нагадуючи щаблі непомірно перебільшеної драбини, до ладу його спотвореному сприйняттю, — десь там тепер його місце, недосяжніше, ніж Говерла, на яку спинався разом з батьком і матір’ю один-єдиний раз у житті, а потім класом збиралися відсвяткувати закінчення школи, як дорослі, з наметами і шампанським, тільки нічого з того не вийшло. Як нічого не вийшло з його життя і з життя його батьків і з їхніх стосунків, між якими, вганяючись глибше і глибше, стримів клин.

— Слиш, звільни гостю місце, поки оклигає і почуствує себе жильцем… І вообще шо-небудь почуствує.

Кілька пар рук узяли те, що було ним і якимось чином із ним пов’язане — відчуттям болю, пекучими нитками, завдяки яким частини, що наче розпалися, тримались купи. І як вкладали його на ліжко, Сергія вдруге пронизала блискавка. І побачив два силуети, які тримались за руки, — хлопця і дівчини, що, стоячи до нього спиною, повільно оберталися…

— Ти шо це надумав?

І потім:

— Тільки не тепер, не тут, чуєш?

І:

— Куди ж це ти, мать твою, спішиш?!

Несамовитий грюкіт, що рознесе зараз двері, і голос, який щойно термосив його:

— Врача! У медчасть!..

…Йому знову три з половиною рочки, він на стільчику з вигненою спинкою, в якій тесля залишив прогалину-пташку, напроти нього на такому самому стільчику Ярко, приятель, через що їх безперервно розсаджують. Між ними столик, посередині вазочка з квіткою, перед кожним із них тарілка з кашею. Йому подобається, як Ярко сміється, він і собі заходиться, ставить вазочку на голову і назад на стіл, відтак бере квітку і встромляє в теплувате місиво. Тарілка нагадує зрізану верхівку планети, над опуклістю якої спинається стеблина, тримаючи вкритий торочками білих пелюсток келих. Потім квітка знов у вазочці, лише їжа розкидом по підлозі…

Відходив повільно, від потилиці до кінчиків пальців на руках і ногах одне суцільне ниття, що озивалося до нього таким-от чином і голосом, одначе то знову було його тіло, до якого він уже не був безпорадним додатком, але й ще ніяк не повноправним господарем. Правиця не рухалася, наче причавлена брилою, то легшою, невагомішою здавалася ліва рука, проте й вона тільки в лежанні: скоро хотів її підвести, як робилася важкою; облишав спроби і так лежав, втуплений у прогнуте дно вищого ліжка, мов у човен зісподу.

— Наче на кораблі… — прошепотіли, ледь рухаючись, вуста, тоді як сам він і далі лежав колодою.

— Він говорить!

Вони позіскакували зі своїх місць й обступили його.

— Говори.

— Наче на кораблі… — повторили його потріскані, на яких закипіла кров, губи.

— Ти хто?

— Як тебе звати?

Краєм мислення збагнув, що вони хочуть, не знаючи, як підступитися — не до нього, а до тієї фрази, прямого звучання якої уникали, як дідько ладану. І все-таки вони запитали його ім’я швидше, ніж слідчий. Прізвище і по батькові їх не обходило. Коли промовляв, було так, наче ім’я існувало самостійною величиною, що верталась до нього з далекого Всесвіту, як він сам — до себе.

Їх цікавила його історія, у них виникли чималі труднощі, куди його прилаштувати, тож вони довго й терпляче чекали, доки він очуняє, так що здавалося, що мерця в камері, на якого мав усі шанси перетворитись і вже перетворювався, навіть був якийсь час, одну або дві чи, мо’, й більше митей, боялися. З безживного тіла годі щось витрусити — труп не розповість ні історії, ні легенди, і вже навіть не так тому, що на них повісять це вбивство, не кажучи про звичайний, людський страх їх, яким, либонь, доводилось убивати й за це вони зараз сидять, чекаючи на, може й не перший у своєму житті, вирок.

Жодного сумніву, що це вбивство, не було й не могло бути — розтягнене в часі, повільне і недовершене, бо цей лантух з одутлої неповороткої плоті не погодився з тим, що з ним учинили, наче поклав раптом самотужки вирішувати, скільки топтати ряст. Й ось вони, підозрювані — кожний у чомусь, а всі гамузом у тому, що не впоралися з життям на волі, були свідками, як недобиток вертався до тями і до життя, рухався і намагався підняти руку, й вони підтягли та оперли його тіло, так що напівсидів, напів же продовжував лежати. Чекали, затамувавши подих, одначе того разу він не зміг їм більше нічого оповісти понад своє ім’я.

Їхні обличчя виражали розчарування, а йому самому здавалося, що доп’яв неабиякого подвигу, одним зусиллям вибравшись із провалля — під ногами ще не було тверді, але щось у ньому вже міцно вчепилося за виступ; оце й було воно: жадоба, сильніша за смерть і за нього самого.

Як міг пересуватися, тримаючись за кутник і за стіну, наче знову робив свої перші в житті кроки, коли пройдений метр здавався милею, його було взято на допит. Оскільки йти міг лише вкрай повільно, його поволокли під руки довгим пітьмавим коридором, перегородженим у кінці грубими металевими ґратами, в яких відчинилися такі самі металеві двері, як у вольєрах звіринців, пропускаючи його і його супутників. Тоді коридор завернув, відкривши доступ до сходової клітки, його підтягували з однієї металевої приступки на іншу й поверхом вище вштовхнули, не випускаючи, до приміщення, мов до льоху. Коли його відпустили, наче зняли кайдани, він, похитнувшись, втримався і так стояв посеред атмосфери, знаної досі лише з кінофільмів, де все було просто і ясно — добрі герої й лихі, ловці та злочинці, й ось він опинився серед останніх:

— Це твої зізнання, підписуй.

Літери розпливалися перед очима, й Сергій сказав, що не може прочитати.

— А там і нема що багато читати. Давай, не затримуй мене і себе.

— Я не підписуватиму.

Після цього його товкли, тримаючи за волосся, головою об стіл — об папір, на якому несподівано для самого себе він відмовився ставити підпис:

— Ти підпишеш, усе, суко, підпишеш.

З носа зацебеніла кров, але він не знепритомнів, тільки лежав, недужий поворухнутися, на нього раптом наринула втома, непомірна й солодка, як ото людину, за плечима якої череда недоспаних ночей, розбирає враз млість. Й коли рука знову підносила його голову, відчинилися двері і той другий, заходячи, питав:

— Ну що?

— Поки нічого.

— А це хто?

— Зі ставу.

— А… Слухай, я тобі хотів сказати, ти з ним поосторожніше.

Запала мовчанка, в якій той, хто оце говорив, щось шукав.

— На, глянь.

— Що це таке?

— Пісьмо.

Було чути звук — так шелестить, коли його розпрямляють, папір.

— Еврика… Не розумію. Хто така?

— Якась іностранка.

— Ну й що?

— Знайшли у нього в кишені. Підцепив десь на заробітках. Воно ж, бидло, розповзлося скрізь. От і переписуються: не іначе, як збиравсь відіслати.

— А нам яке діло?

— Таке. Ці недотрахані як роззявлять харю, репортьори, тіпа, інтеграція і теде… Роз’їжджають, їбуть іностранок, приїдуть, влипнуть, а ти потій, віддувайся. І дьорнуло підараса. Сидів би вже у своїй Італії — не розумію: там що, ставків немає? Моря, хоч утопися…

— Мені що. Сказали: не випускати — зізнання, суд, тюряга. По возможності, пожизнєнно. Я й виконую.

— Велика, напевно, цяця. Або знову план женуть. Одне з двох. І все-таки, даремно він занапастив себе: так по-дурному. На вигляд вроді інтєлігєнт.

— Не він перший.

Серед ночі Сергій скинувся — мабуть, він кричав, можливо, довго і голосно: співкамерники, всі як один, були на ногах. Його голова і шия змокріли від поту, тоді як решта тіла мов закоцюбла. Йому намарився старший лейтенант Аметисто Дементійович Картоппель, який підвішував його, як в історичних, хутко йому зосоружнілих оповідках про Велику Руїну, змушуючи підписатися під заявою про звільнення: «І тоді забирайся під три чорти». Сергій до ранку не склепив більше очей, мучачись і не в змозі пригадати, поставив він підпис тоді, вдень, на допиті, чи ні.

Години потяглися розміреніше, наче маховик було вправлено на місце. Сергій підвівся, коли промінь сонця, що сходило, нечутно проник у камеру, мов спільник, який несе досередини заборонене: скупий пучок себе, що картатим світляним клаптиком відбився на стіні над дверима. Сергій дляво обернувся й побачив угорі під самою стелею проруб, крізь який сочилося світло, а самого вікна з висоти його зросту не було видно.

— Спробуй, вийди звідси.

З несподіванки Сергій, якого тиша ввела в оману, так що йому здавалося, наче всі ще сплять, здригнувся. Він не думав про це, в кожному разі, не думав так. Приваблений світлом, не сприймав промінь за вісника, ніким не уповноваженого кур’єра, що тільки розбуркує бажання й надію — надію опинитися знову там і бажання якнайшвидше перетворити подібний до гидкого марева час тут на якомога коротший епізод, що його, якщо колись і зітре, то не пам’ять і тим більше не аннали, де його зафіксовано, а життя, що триватиме, накочуючись хвилею на малюнок, мовби заохочуючи таким чином творити новий. Сергієві здалося, що він уже вічність, як тут, хоча перебував в ізоляторі не довше за тиждень — можливо, всього-на-всього кілька днів.

Співкамерник, неприродно скоцюрблений, бо ліжко над ним не залишало простору розігнутись, сидів, звісивши ноги, й пильно спостерігав за Сергієм.

— Ладно, я так.

Виглядав він дещо знічено, змикитивши, що те, яке було його свідомим наміром, жило й виношувалося, як, либонь, скоєний ним злочин, за який його тримали в ув’язненні, щоб потім привести на суд, який оголосить, скільки років йому не бачити волі, її спокус і викликів, від яких він не втримався й збився на манівці, як ото автомобіль, коли кермо не надто міцно в руках, зіслизає зі шляху, виявилось у Сергієві неусвідомленим, первинним поштовхом — так квітка не думає, коли, ще тільки стеблина, то спрагліше пнеться вгору і, не вміючи й апріорі не можучи мислити, вже знає своє завдання — витягнутися, а тоді випустити і тримати келих, крихітний аеродром, на який сідатимуть і злітатимуть літачки, аж відцвіте й осиплеться з неї, в’янучої, насіння. Знаки її невмирущості, як уже самої її немає, вони відтворюватимуть її нескінченно довго, вона оживатиме в них міріадами себе самої, допоки триватиме життя на Землі.

Вони гомоніли про жінок і секс, заохочуючи Сергія розповідати про Еврику, його італійку, адже він був найсвіжіший з них, з нього, зім’ятого й товченого головою об стіл, до решти не струшено молекул вуличного повітря, міста, дерев і річки, сонця й туману. Це лише його так квапилися засудити, тоді як інших тримали рік і два і вони вже почувалися, як удома, для декотрих то й був дім, позаяк іншого не мали. Дорослі чоловіки, похмурі й мічені тавром суспільства, з яким у них побилися горщики, вони на очах дитиніли й перетворювалися на хлопчаків, гордих зі своїх любовних походеньок, вигаданих і достеменних, скрашуючи ними обставини. Вони оживали від слова «жінка», мовби спізнавали, хай хвилинне, очищення і, жахливо матюкаючись, не дозволяли собі висловлюватись про жінок криво й двозначно, навіть якщо спали за принагідно зароблені, частіше, одначе, поцуплені в когось гроші.

Так Еврика, дівчина-загадка, вберегла його від подальших знущань, а може, і врятувала життя, бо за ці нескінченні лічені дні він донесхочу наслухався про способи, якими в конторі, як її презирливо, а водночас з упокореністю знеправлених називали в’язні, вибивали зізнання — відсоток розкриття злочинів був одним із найвищих у країні. На їхньому тлі роз’юшений ніс видавався невинно-невдалим жартом. Думки кушпелилися в Сергієвій голові, як дорожня курява; все, що сподіялось, виглядало, наче він отримав навздогін знижку, хоча його ніхто не питав, чи потребує він того, на що її було дано.

— З якого вона міста?

— Де ти з нею познакомився?

— А яка вона в постелі: краща від нашенських?

Тоді як Сергія непокоїло інше — чи хтось із них летів коли-небудь крізь трубу, як оце допіру він, і чи теж там у кінці було сліпуче сяєво, що засмоктувало, мов пилотяг, і чи бачили вони що-небудь, як він, силуети хлопця і дівчини, які оберталися до нього, а він хотів і воднораз несамовито боявся побачити їхні лиця.

— Ти, братухо, не дуже над цим побивайся. Он у мене вся жизнь у трубу вилетіла.

Вони заспокоювали, радше, однак, відмахувалися від нього, від складних, незбагненних матерій, заплутаних небилиць: мало що приверзеться. Їм праглося простого і зрозумілого, банальних стосунків, близькості і тепла — того, що не змінилося, відколи вперше зійшлися чоловік і жінка, тоді як усе інше зазнавало, зазнає й зазнаватиме змін. Позаяк ця близькість раптом опинилась у невідомо наскільки віддаленій перспективі, лише приблизно окресленій кодексом, що карає і мстить від імені усього суспільства, так би мовити, через умовчання, роблячи всіх співвідповідальними за кожне знущання, їм не залишалося нічого іншого, як балачки.

— Це платонічна любов, — казав Сергій.

— Ви з нею лише переписуєтеся?

Сергій кивнув, не певний, чи його єдину, до того ж нікуди не відіслану (він і не робив такої спроби) епістолу випадало вважати листуванням.

— Ти її хоть раз бачив?

О, скільки він віддав би тоді, давно, щоб побачити її бодай краєм ока, одначе жодний із тих, кого знав, із ким бавився чи просто вітався, не чув про дівчину з таким чудернацько-чужинним ім’ям. А як жадав навчатись у школі, в яку ходила вона! Його так запопало, що пропускав заняття, валандався неприторенною шлюпкою, що, відбившись від берега й віднесена течією, подовгу кружляла на одному місці — омуті розхристано-гарячкових марень. Його кохання нагадувало божевілля, унестерпнене незнанням тієї, яку нестямно кохав, що робило все ще інтенсивнішим, ніж очевидна дійсність.

— А перед італьянкою?

Перед італійкою була Олександра, з якою Сергій зблизився на вечірці, влаштованій гуртом молодих викладачів, переважно асистентів і лаборантів, до яких належав і він. Комусь навернулась ідея й собі відсвяткувати день студента, якими не так давно були. Приглянувши дешеве кишло неподалік від інституту, де можна було і потеревенити за столом, і потанцювати, тим паче, що частину страв і напоїв принесли з собою, готувалися до забави, де вперше мали зійтися в іншій, невимушеній атмосфері, по той бік від рутинних інститутських стосунків, розбавлюваних на перервах кавою і смолтоками, започувавшись на кілька годин собою десятирічної, а то й п’ятирічної давності, коли зубрили конспекти й ловили дрижаки перед авдиторією, де діялося таїнство здавання-приймання екзамену — сміховинне, бо ніхто не знає, коли настає справжній іспит.

Олександра була тією, з якою прокинувся наступного ранку чоловіком, — він був у неї не першим, але їй було з ним добре: «Ти затишний, а все інше на світі набувне». Олександра працювала на кафедрі іншого факультету, вела практичні й семінари і не отримавши місця в аспірантурі, писала дисертацію як пошукач. Вони зустрічалися, й зависла в повітрі скляним кубом конструкція його життя хотіла змін, одначе він не робив жодних подальших, таких природних, якщо вже не логічних, кроків.

Чудові стосунки між ними збереглися й після Олександриного заміжжя — щойно тоді до нього дійшло, що вона сподівалася пропозиції, проте не готова була чекати на неї нескінченно довго: належала до жінок, які припиняють стосунки, бо так складається, зате зійшовшись, не проти міцнішої спілки — такої, що в краєзнавчому музеї, де допіру сторожував, представлена була у вигляді вогнища, що мерехтіло, імітуючи полум’я, і досить було висмикнути штекер, гасло, не залишаючи ні диму, ні запаху.

Перша жінка, з якою мав повноцінні стосунки, Олександра була не першою, яку побачив так, як рано чи пізно бачить чоловік, бо таки першу, найпершу свою жінку Сергій виміняв на підшипник. Вона дивилася на нього непідробним поглядом широко розплющених красивих очей, дещо здивовано чи, може, запитально, підтримуючи руками груди з галявинками, на яких випиналося по пуп’янку, наче Сергій подорожній, якому піднесено у цих глеках потамувати спрагу.

Отоді він і приставив стілець під віконце з кухні до ванної, розбурканий цікавістю, адже все пізнається в порівнянні. Тож другою в його житті жінкою мусила стати його матір, щоправда, вона повернулася на бік і Сергій не встиг її до пуття розгледіти.

Чарівну найпершицю Сергій узяв із собою, як вирушав на навчання, свою супутницю і подругу, вона сиділа в його валізці, терпляче дочікуючись його, який відлучався на цілий день: пари, бібліотека і всяке таке інше. Вона стояла на його письмовому столику, хоча, бувало, замотеличений чи й просто забував про неї, на коротко і на довго, за що вона, одначе, жодного разу на нього не образилася. Один-однісінький раз він сховав її через те, що відволікала, як готувався до диференційованого заліку, стріляла очима і зваблювала, збиваючи з думки, тоді як і без неї ні гич не бралося голови, бо був уже травень, коли все, крім кохання, ставало наругою над містерією зелені та цвітіння.

Тієї миті, як голосом свого батька подумки промовляв «Талісман» («А що це таке?» — «Підшипник». — «Він лежить у тебе. Ти його ніколи не береш. Нащо?» — «Так, талісман». — «Можна мені подивитися?» — «Авжеж, тільки потім поклади, будь ласка, на місце»), двері відімкнулись і його повели коридором, як першого разу, далі тими самими сходами, тільки не нагору, а вниз, і як його залишали, йому було сказано — непривітно, але й без злості, знехотя, майже безпристрасно:

— Зараз у тебе зустріч із адвокатом. Десять хвилин.

І коли йому це казали, він бачив, як із того боку до скла наближався чоловік, уже чекаючи на нього — трохи вищого, ніж він, Сергій, зросту, і десь одного з ним віку, і як виразно було видно лице, відкрите і ледь утомлене, якими вони бувають, позначені тягарем добровільно, з внутрішньої, не потребуючої пояснень спонуки перебраних на себе зобов’язань і якоїсь наче вродженої розважливості, що її легко сприйняти за непоквапність і навіть длявість, відтак — помилково — можливо, й за сухість і байдужість, спалахнула іскра, подібно до того, як свічка запалення приводить у дію складний механізм.

34

У травні чорно-білу гуаш розбавлено рясними цятками — спершу кущі, потім дерева. Не минає кількох тижнів, як мініатюрні пуанти сполучаються в зелені плями, яким будівлі і шляхи, що ними, мов павутинням, помережане місто, не дають злитись у всеохопну цілість; готуються, напинаючи тисячі парасольок, до червневих злив каштани. Досить відчинити вікно, як до приміщення зазирає галузка, прагнучи заклечати однотонне, непривітне нутро життям, наче усміхом. Гілки ростуть, впираються і руйнують стіни — споруда, в якій немає затишку. Ця картина повертається навесні, шість років поспіль, незадовго до того, як класний керівник видає табель: папірець, який нічого не каже понад те, що ще один навчальний рік позаду. Ні, Сергій не проти у принципі, дещо з того, про що розповідають, зацікавлює й, бува, захоплює його, і може, він віддався би і повірив, якби не фальш, щось, чого не може збагнути, зате прочуває, наче все воно поставлене не так, як треба, мовби якийсь вірус викривлює, як у тому потворному дзеркалі. Вірус проникає і в нього, чинить замах на світ усередині.

Три місяці спливають, як один день, — Сергій воліє, щоб він ніколи не закінчувався, і першого вересня чалапає до школи, наче йде туди вперше, мов палімпсест, з якого все стерто й наноситиметься знову, тоді як довкола білі комірці й банти, фартухи і костюми, ранці, букети — білі, червоні, рожеві; бравурніше деренчить із радіопередавача голос диктора — тепер, як здорослішав, його вже не торкнеться ся чаша. Повсюдна напускна радість, Сергій ладний йти на цей ешафот, якщо немає рятунку, тільки без лукавої мішури. Його не розраджують і каштани, що виопуклюються з кожушків брунатними усміхами, він дивиться просто себе, похнюплено і понуро, в асфальт, яким плентають, перечіпаючись об нерівності, ноги — без охоти, з примусу, за інерцією; і хоча виходить із дому завчасно, доплуганюється останнім, шукаючи свій клас вишерегуваної на подвір’ї, мов перед касарнею, школи.

Останній букет Сергій, як вийшов із четвертого, а повертався до п’ятого класу, закинув на дашок електроподільника, де, либонь, лежить досі, якщо не зогнив, розкладений дощами швидше, ніж висушений сонцем, якого у місті, в якому Сергій народився і виростає, менше, ніж злив, воно лише інтермецо, перерва між мжичками і туманами; історія міста і його, Сергієва, — така пляма, що її ще ніхто не спромігся увиразнити, розставивши крапки над «і», бо їх щоразу стільки, мов на поквацяному висипкою тілі. У тому тумані Сергій не бачить нічого, тільки батька, який тримає його за руку, й обоє квапляться, і Сергій, дрібочучи швидше і швидше, рахує кроки — зникне, не зникне, зникне, не зникне, його лічилка-надія, що разом із туманом розсотається, як прикрий сон, школа, не спрацьовує, і що вони бодай зблукають, добряче припізнившись, теж: його розсіяний татко, зугарний на «га» й «угу», як той пугач (мамине порівняння), тягнучи його назирці, непомильно торує шлях крізь ватяну паволоку, що, розступаючись перед ними, притьмом сходиться позаду, мовби відсікаючи йому, Сергієві, можливість відступу.

Йому образливо від загального бравуру, від себе самого, який чимчикує з «віником» у руці, від того, що він такий, мовби не він: «Нам нічого не треба, Сергійку, тільки щоб ти був щасливий»… Й коли підріс чи просто вже не міг більше слухати — одного разу його прорвало і торохтів, наче в гарячці. «Вдавіться!» і «Заберіть із собою в могилу!» — він справді мало що пам’ятав. І вони таки забрали, лише не те, що мав на увазі, а той інший секрет, наче камінь, що, відкинутий, так і не став наріжним. Тоді ж, після його тиради, винесли йому книжку (вони завжди все втаємничували, кожну нікчемну абищицю), в якій стояло його ім’я і сума в дві з половиною тисячі карбованців і яку він потім знайшов, одначе все виявилося не так просто — до часу, як міг вступити у повноцінне володіння нею, залишалася пригорща років, не така й значна, доти ж його власність, по суті, йому не належала, а коли належала, він давно досяг і пересяг повноліття, забувши про неї, зате не його батьки, які продовжували поповнювати її, наполегливо, самозречено, затято, поклавши зробити йому в день одруження несподіванку — старт молодятам, як вони їх — його і ту іншу, якої ніяк не було і яку вони любили і вже мали своєю донькою — називали, у сімейне життя, що відсувалося й відсувалося, аж раптом усе обнулилося, як навесні сніг, і вони так і не змогли пробачити собі, що не зорієнтувалися і не витратили на помешкання, якого потребував, щоб не тулитися по гуртожитках (сподівалися, що рано чи пізно повернеться до рідного міста), а йому тоді було вже байдуже, принаймні, не хотілося дорікати, тільки ще більше їх уникав.

Того разу канікули відтерміновувалися на чотири тижні, про що їм оголосили аж наприкінці. В останніх днях травня, як довкола зеленіло й цвіло, новина була, мов сніг на все те несміливе і водночас легітимне буяння — на його мрії, який спрагло чекав, і ось замість привілля його було втурено в льох. Приречено, як тих горлорізів з юнацького читва, щоправда, ні за що ні про що. Не чув гучних слів, удаваної бадьорості, всієї тієї довіри, що випала, великої честі, врочистих днів, кожен із яких свято, будування майбутнього і так далі, лише механічно записав до щоденника день і годину. І коли йому було велено повторити, почувався так, наче його змушують зубрити напам’ять час власного лінчування.

Майбутнє, яке їх, підлітків, не питаючи згоди, вирядилибудувати, займаючи гектар землі у центральній частині міста, було на той час іще геть невиразним — розритою ямою, з якої стриміли вгору бетонні підпори фундаменту, а навколо гуркали, перевертаючи місиво з глини й багнюки, самоскиди та ескаватори. Подейкували, буцім на цьому місці колись розташовувався цвинтар, ходили паралелі із вилученою з «Кобзаря», але не з людської пам’яті поезією «Розрита могила», одначе що з того було достеменним, то це зрівняна із землею частина парку зі знищеною алеєю — так було вирубано платани, єдину згадку і речовий доказ належності до великого простору зі спільним уявленням про облаштування саду, яке робило північніше місто (аж таким північним воно не було) південнішим без втручання у географію, без маніпулювання широтами. Кількох одчайдухів, які стали на захист, нанісши на перкалеву кору немолодих стовбурів літери «О.З.», охороняється законом, що підтікали червоними патьоками, мовби кривавилися, вкинули за ґрати — одного за зґвалтування, інших за посягання на суспільно-політичний лад: всі троє стали згодом почесними городянами, один із них посмертно, і той, хто був причетний до їх цькування, ставши на хвилі відродження депутатом і громадським діячем, інціював установлення пам’ятника, жахливого і неправдоподібного, мовби востаннє познущавшись із жертви — вже після її смерті, тоді як двоє вижилих отримували раз на рік до Дня незалежності невеличку доплату до пенсії, прозвану в народі «чумкою», і квит. Ага, ні, ними ще прикривалися, як у війну живим щитом, ті, котрі ще не так давно, щойно вчора боролися зі свободою, а тепер, виявилося, за свободу — невеличка маніпуляція, так просто. Місто ж і далі брьохалось у трясовині, як і ціла країна, дзеркалом якої воно було.

Й ось неминуче росло, спиналося бетонними стовпами, підбивалося вгору, гуркотіло і набувало обрисів, і їх, шестикласників, було залучено до участі в цьому злочині, що транслювався на телебаченні і славословився пресою, і раптом його, Сергія, перемкнуло, першого ж дня, він відчув це фізично; не маючи жодних планів і візій, постулатів-програм, ще ні гич не петраючи і мало що знаючи, вчинив обструкцію. Він розвернувся і пішов, точніше, те, що було ним, розвернуло його і повело геть, того дня він протинявся до пізнього вечора, відтак прикинувся хворим і захворів — те, що вчинило в ньому заколот, спровокувало й недугу, і він пролежав рівно чотири тижні, а п’ятого був здоровий як цвях.

Почасти це вберегло його, одначе Сергій не оминув екзекуції, прилюдної, на очах усієї школи, де їх зібрали в актовій залі. Його називали покидьком і негідником і то ще було не все, бо «вовчий квиток» і «чорна пляма», пократнені на «ціле життя», налякали його незрівнянно дужче. Його викинули б зі школи, а він навіть радів би цьому. З ним цуралися говорити, однокласники і товариші, з якими допіру мінявся наліпками і грав у ніші під сходами в морський бій.

Не він сам, а те в ньому, що повело його геть з будівництва, а потім змусило захворіти, зачаїло зло, яке по тривалому вичікуванні вихлюпнулось у кабінеті історії назовні, де була одна-однісінька шафка-вітрина з книжками на скляних полицях — по одній, наче то були єдині видання у світі, побудованому на експерименті, списаному з християнського, перелицьованого навиворіт міфу — надбання людства, підсумок історії напередодні вирішального скоку у плакативне майбутнє, царство добра й милосердя, що відкладалось і відкладалось, тоді як звір у людині демонстрував хижий ошкір.

Сергій схопив першу-ліпшу, влучивши мить, як нікого не було. Хоча до пуття не знав, що воно означає, «Цілина», зіпсув суперобкладинку скелетами. Він був певний, що сам у класі, й здригнувся, як, обернувшись, побачив Толю — Анатолія Сагайдачного, однокласника, який носив прізвище козацького гетьмана. Скелети вийшли в Сергія краще, ніж розтрибісове дерево на малюванні, адже тієї миті на нього найшло натхнення, народжене не любов’ю та вмиротвореністю, а з опору й неусвідомленої незгоди.

Тим разом звихрився жахливий скандал — пекельніший, ніж коли його знегіднювали і кобенили, Сергій не розумів, як так — через нещасну книжку, і сам аж злякався, здавши позиції, як школу було перевернено з ніг на голову, а той, хто в ньому підбурив його на це, раптом покинув його.

Сергій пережив кепські дні, проте жижки тряслися даремно. Сергій як зараз пам’ятав Толин погляд, що мовби промовляв: «Я не схвалюю твого вчинку, але й не викажу», сказавши натомість щось схоже й воднораз інше, роздумливо, майже тихо: «Це нічого не дасть, але я тебе розумію». «Розумію» — Сергій розбурханий ще тиждень носився з цим, наче чимось обпікаюче вартісним, чого, можливо, й не заслуговував.

Якийсь час вони навіть приятелювали, доки після восьмого класу його новий друг, відмінник, про якого відгукувались не інакше, як про майбутнього медаліста і вже тепер гордість школи, подав документи в бурсу — училище радіоелектроніки, куди пройшов поза конкурсом, на підставі шкільних успіхів і характеристики, а також співбесіди, розголос про яку докотився до їхніх мурів і класу. Толя розв’язував задачі, наче лущив горіхи, і здобував призові місця на олімпіадах. Воно виходило в нього якось само собою, рутинно, він ніколи не хизувався, його не бралася потерть пихи й зазнайства, що часто вивищує одних людей над іншими, підставно і безпідставно. А він, Сергій, не вмів ні приятелювати, ні цінувати, ні набувати, тільки втрачати.

Спершись на лутку, спостерігав, як вода несе салатовий, ще до пуття не розпуклий листочок, напівскрутень, що тим дужче нагадував човник, але то вже було наприкінці останнього класу, і про того хлопця не думав, бо не звик думати про те, що відійшло, і взагалі ні про що не думав, слухаючи лише, як єством шириться доти не знане відчуття, подібне до туги, але о чім би мав банувати?

Від усвідомлення, що той хлопець і є вчорашній чоловік, Сергія охоплює хвилювання, він зіскакує і ходить туди-сюди. Нічого не сказав, навіть не назвався! Опісля, зараз, Сергій певний, що Анатолій упізнав його, зрештою, знав же ж, до кого йде, прийшов рятувати його з халепи, навіть не так — Сергій досі не тямив, що трапилося, тільки те, що було воно помилкою, дошкульним непорозумінням, непідвладним глуздові, — з одного боку, обставини не давали йому нагоди що-небудь з’ясувати, бодай у собі й для себе, з іншого — достеменно не знав, що і як саме з’ясовувати, понадто між миттю, як сидів, близький якщо не до блаженства, то до гармонії себе, ставу і поплавця на волосіні, та ізолятором, де опинився, в його свідомості панував розрив.

Зовсім не статечний, якою сприймалася ще зі шкільної парти притаманна йому розважливість, аж здавалося, що таким Толя прийшов у світ: сформованим, із поглядом на речі. Дещо втомлений, хоча, може, то лише зморшки і дочасна сивина надали йому такого вигляду, протягом усієї коротшої за частку секунди зустрічі він випромінював гідність і спокій, з якими формулював запитання і судження. І його погляд… Сергій ще довго не в стані заспокоїтися.

— Я не можу нічого пообіцяти понад те, що ми друзі.

— Так, ми ними були, — Сергій охоче киває.

— Були, — Анатолій усміхається.

— Для дружби немає минулого часу, — раптом здогадується Сергій.

— Для правди, — уточнює співрозмовник, тамуючи щось, — принаймні так відчуває Сергій, а у вухах лунає Толиним голосом, що досі звучить, як тоді, у сьомому і восьмому класі: «Я радий, що ти це кажеш».

Це тільки частина, вступ до другої зустрічі, між ними знову скло, а здається, що вони на різних планетах. Сергій сподівався іншого, його пориває гомоніти, пригадувати, проте Анатолій уникає, зосереджуючись на діловій стороні, яка тієї миті є стороною формалізованої людяності, на відміну від тієї іншої, без обмежень і запобіжників, ладної текти, як велика ріка. Такою була його мамщина, без краю і без кінця, мов суттєве і незрівнянно більше доповнення до ущільненого ландшафту, де виростав, скупого, якому та інша мовби показувала, яким міг би стати, зважившись відступити бодай трохи далі від гір, як малюк від руки, що його підтримує. І тамтешні слова, що мовби ввібрали широчінь і привілля — левада, лиман… Мовби його край був зменшеною копією цього великого і свобідного, а позаяк зменшеною, за того ущільнення утворилися гори.

А ще Сергій питає, чому Анатолій першого разу вдав, ніби не впізнав його. Всупереч Сергієвому побоюванню, цього разу співрозмовник на мить пожвавлюється:

— Не хотів позбавляти цієї можливості тебе. Наразі в тебе їх негусто, тільки не потрактуй сказане за песимізм. Радіти, зрозуміло, немає чому, але й впадати у відчай теж: немає такого часу і місця, коли це варто робити.

Час зустрічі лімітований, домогтися її, особливо, одначе, тієї першої, було вкрай складно, про що Анатолій не прохоплюється, але це майже очевидно з ретельності й зосередженості, з якими береться до справи.

— Як ти там опинився?

— Де? Ааа… Я не знав. Рибу ловити.

Розповів, як почув у «Шхуні» про став і про свою мрію і сон дитинства, в якому вони — він, батько і мати — линуть над нічним містом.

— Візьми своє життя в руки, — Анатолій уважно дивиться на нього, їхні погляди зустрічаються. — Це як дім без господаря. Дім цей — ти. Зараз, уже, тут, не відкладаючи на кращі часи, за які ми з тобою ще позмагаємося.

Він каже це Сергієві саме зараз, цієї миті, як його життя віддане на поталу машині, що працює за власними законами, перемелюючи людські життя на порохно складених на зберігання і до витребуваності актів.

— Тим більше, — відчитує його думки Анатолій. — Пізно не буває і в сто років. Але далебі вже пора.

Й ось судове засідання, перше, потім наступне. Все відбувається швидше, ніж дужий потямити. Наче запекла гра картярів, до якої неофіта, яким є Сергій, допущено тільки тому, що ставка у ній — його життя. Мов карнавал, де кожна маска є лицем того, хто її носить. Звинувачення — захист — звинувачення — захист — суддя — свідки — запитання від захисту — перший свідок — запитання від захисту — другий свідок — суддя — захист — представник потерпілого — запитання від захисту — представник потерпілого — запитання від захисту — суддя — звинувачення — захист:

— Прошу згоди високоповажного суду на участь у засіданнях безпосередньо того, кого названо потерпілим.

Представник потерпілого:

— Я протестую! Це неможливо — потерпілий не підводиться з лікарняного ліжка. Він при смерті.

Тиша. Чути, як Анатолій Сагайдачний, Сергіїв адвокат у процесі, розщіпає портфель, шелестить паперовий вміст. Відтак файлик з логотипом «Фуджі-фільм».

— Прошу уважно вдивитися в обличчя — це та сама людина, яка «лежить у лікарні». Фотографії зроблено вчора.

Замішання в судовій залі, головуючий суддя:

— В судовому засіданні оголошується перерва.

Чекання. Й ось Сергій знову в залі суду, лише все ще швидше і цього разу коротше:

— …Враховуючи обтяжливі обставини, як і те, що підсудний вперто не визнає своєї вини… від самого початку відмовився співпрацювати зі слідством… суд постановляє… вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна…

— Ваше слово, підсудний.

Сергій мовчить. Він далекий від себе, як ніколи, і все, що діється, відбувається не з ним, він не має до цього ніякого стосунку, тільки десь далеко у його-не-його голові, мов наростаючий біль, бринить: «Візьми своє життя в руки…».

Голос захисту:

— Пане головуючий, пані і панове, шановні присутні. Покликання держави — бути арбітром у міжлюдських взаєминах, налаштованим на порозуміння і прощення, шукання істини, точок дотику. Одне з її призначень — здійснювати правосуддя. Ми ж з вами зараз очевидці й учасники великої помилки. Зловживання, до якого вдалася держава. Її іменем. Під її прикриттям. Із задіюванням колосальних, необґрунтовано великих можливостей, що досі в її розпорядженні. Так вихолощується її суть, сама ж вона стає розмінною монетою і починає нести загрозу. Користають одні, страждають усі. Порушується суспільна угода, крихка та субтельна. Держава починає нагадувати організм із неправильними обміном і циркуляцією, наслідок яких — занепад і метастази. Погляньте на цю даму.

Погляди спрямовуються до скульптури Юстиції.

— Очі у неї перехоплені пов’язкою, що, як ми знаємо, символізує неупередженість: перед нею всі рівні. Зараз же, з недогляду чи зумисне, з використанням того, що вона не бачить, шальки терезів, що в її руках, підмінено. Це — шахрайство.

Завіса.

Апеляція.

35

У затінках, куди не проникало проміння квітневого сонця, біліли острівці недоталого снігу. Зима, мов недуга, відходила повільно. Вздовж берега струменіла чиста, майже кришталева вода. Плитка річка промерзла до самого дна, і крига на ній не скресала, а тахла, перетворюючись на квашу, тоді як на лужках врунилася трава і брався цвісти ромен. Повітря було рідкісно лагідне, легені всотували його спрагло, жадібно, наче ковальські міхи.

Була між ними разюча відмінність: у Толика все виходило природно, вмотивовано, безконфліктно, у нього — пошарпом, збуреннями і заколотом, без тямлення, що і до чого. Напевно, це воно і є — перемогти вірус, не те щоб роздвоєність, якій не дався, але розірваність між, так би мовити, Анатолієм і лукавством, бо не може отак тривати вічно. Незможки здолати його, вірус не давав глибинним імпульсам налагодити зв’язок зі свідомістю — так стороннє поле збиває радіохвилю, перетворюючи голоси на невиразний шум. А там нуртувало життя, його правда і прагнення, під товщею криги, що зараз оце в ньому скресала.

Водночас із цим події, речі й мотивації опинялися на своїх місцях, з крихт-камінців складалася мозаїка того, до чого не так він мав причетність, як воно до нього. Доки все тривало — вироки, апеляції, дорозстеження і повторний суд, Сергій перебував у камері попереднього ув’язнення, а раз його повернули назад зі шляху в колонію, що лежала, наче за примхою, у тій самій стороні, лише ще східніше і, може, не так південно, як мамщина, якої все одно не побачив би — ні ландшафту, ні життя, що текло своїм плином, а в ньому, Сергієві, — спогадом.

А речі діялися таки дивні, з кожним новим поворотом процесу розрив у Сергієві відчутно зменшувався. Все почалося грою в футбол, у якій він, нікудишній спортсмен, бігав нарівні з іншими, частіше, щоправда, стояв на воротах, то пропускаючи м’яч, то — радше випадково, ніж з удатності — його ловлячи. Було це по тому, як ізолятор потрапив у пресу, наче фрегат у шторм, і — що ще гірше — в «Міжнародну амністію», яка взялася тиснути на уряди своїх країн, а ті — на уряд його, Сергієвої, батьківщини, спонукуючи до реформ пенітенціарної системи й законодавства, приваблюючи пряником бонусів і потрясаючи батогом міжнародних зобов’язань. Й ось у цей неприступний будинок, довкола якого клубочилися сувої колючого дроту, у цю бастилію, що правила за тюрму за всіх влад — своїх і чужих: якщо не за буцегарню, то — всього-на-всього! — за місце попереднього ув’язення, на цей корабель, що аж кишів, такий був переповнений, не йдучи на дно тільки тому, що й так там перебував, лаштувалася прибути комісія на чолі з омбудсменом, сформована на третину з міністерських чиновників, на другу — з парламентських горлодерів, які наче флюгери: сьогодні туди, завтра сюди, і на ще одну — з представників громадських, передусім правозахисних спілок.

Цю подію, що мала статися вперше в історії краю, відповідні чинники відсували, як могли, використовуючи здобутий час для сяких-таких «покращень», залякуючи в’язнів і наводячи лиск, вигадуючи, як обдурити, замилити очі, вийти сухими з води, чим уподібнювалися до тих, від кого берегли решту суспільства.

Веремія стала в пригоді родичам і друзякам — спритникам, що знали болячки, вразливі місця, а головне — мали мазь, щоби змащувати. Вони потяглися під мури і в кабінети, через посередників, з якими зустрічалися в «кафешках» і підворіттях, і навпростець, без зайвих свідків, ба й через адвокатів, які часто-густо виявлялися синашами прокурорів і суддів. Чимало справ було зам’ято, звинувачених випущено — так нестандартно в цьому забутому Богом краю, що був стислішим, але попри це, можливо, й рахманнішим зліпком великого полотна, названого країною й вифарбуваного у два кольори — неба і лану, нагадувала про себе гуманність, як відрижка про спожитий обід.

Обділеність була загальновідомим фактом, влитим у національну міфологію і на різні лади переспіваним у читанках, подекуди з неї робили якийсь такий онтологічний мазохізм, видаючи за спосіб, яким Господь «надумав нас виокремити», отже, «ми також богообрані». Дав їм на втіху сопілку — здається, й усе. Відтоді й тирликають — аж крається серце і набігає сльоза, від чого, одначе, не кладуться шляхи й не оновлюється водогін, бо, як не крути, життя хоч, буває, і нагадує казку, нею не є.

Можна було з полегшенням зітхнути, а позаяк будівля ще була переповненою, частину в’язнів, які, може, й мали родичів, але не суми й зв’язки, було розпорошено по інших закладах, у сусідніх областях і районних центрах, тимчасово і тим не менше надійно сховано — по службі та дружбі.

Сергія поміж них не було — ні між тих перших, що й зрозуміло, але й поміж других. У той час він разом із третіми, що репрезентували похмуру, попльовуючу більшість, розчищав пустище, прилегле до ізолятора й обнесене муром, на якому клубочився, скидаючись на переплетених в обіймах зміючок, той самий колючий дріт, де колись не інакше як стояв будинок, але відколи його не стало, утворилась незайманщина, що невідомо кому й належала. Упродовж десятиріч на ній нічого не зводили.

Сергій радів свіжому повітрю, яке вже бодай тому, що свіже, було майже як воля, адже в цій непридатній для тривалого перебування і такої кількості клієнтів установі не було території для прогулянок (якщо їх такими випадає назвати), що робило її під цим кутом зору (і під деякими іншими) гіршою за справжню в’язницю. Хай не зовсім рівними лініями, було розграфлено поле й намальовано на стінах ворота. До мурів прикріпили тримачі з вазонами, в яких кучерявилися строкаті пелюстки й суцвіття, кошти на які цяпнула міська управа — побувавши на екскурсії в ельзаських містечках з кучеряво заквітчаними вуличками та божественними паштетиками у затишних ресторанчиках, мер кохався у вазонах на відкритому громадському просторі, що відтоді висіли по місту, де треба і де не треба, особливо ж перед вікнами мерії — найрясніше з боку, куди виходив головний кабінет.

Мер плекав звичку виходити вряди-годи на балкон, тож, оточеному барвами й запахами, йому певнилося, що в місті панують лад і гармонія, лад у вигляді Атлета й Гармонія з помірними округлостями (обоє, як заведено в архітектурі, оголені); наче прикрий сон, відсувалися кудись у далеч, ген за обрій непрацююча каналізація й аварійні будинки, визимнілі класи, сяк-так прогріті скісним промінням весни, усі ті прохачі, ініціативи й пікети, тоді як найбільше праглося спокою та шанобливого до себе ставлення; насамкінець слідчий ізолятор, що, не належачи містові, займав шмат його території — у хвилини досади «бургермайстер», як його, зприятельська поплескуючи, називали баденські колеги, ладний був закараскати туди всіх отих пікетників і вимагачів купно з брехливою, як пес, опозицією, що докучала заявами та демаршами.

З приводу ізолятора в шухляді столу досі покоїлась ініціатива групки беручких жевжиків, однаковою мірою дивна, як і оригінальна. Не знаючи, як її сприймати — за провокацію чи за чисту монету, мер не наважувався накласти яку-небудь резолюцію: ні відхилити, ні дати добро, ні відіслати далі за властивою адресою, у віданні якої було виносити з цього питання рішення. Щось снувалось у ній абсурдне, що віддзеркалювало дух часу — показувати туристам із західних, пересичених (так і стояло!) держав будівлю попереднього утримання в’язнів, ще не засуджених і тих, яким уже було винесено вирок, але ще не приведено до виконання, водячи їх камерами і катакомбами, на допити і хлебтання тюремної юшки в товаристві беззубих корсарів передгір’я, похмурих горлорізів і просто кишенькових злодюжок, які до міста і краю належали так само, як смерть до життя; з можливістю ночівлі й участі в допитах і дізнаннях — у ролі, обраній згідно із прейскурантом.

По тому, одначе, як м’яч кілька разів поцілював вазони, після чого вони гепалися додолу, розшвиргуючись на черепки, декорацію було усунуто — зрештою, в’язниця не сад для медитування і релаксації. То було посередині процесу, який барвінився і розбивався, мов ті вазони, подеколи одночасно з ними: то сипалася, наче карткова хатка, конструкція звинувачення, то Сергієве сподівання на звільнення, що небавом відроджувалося, мов фенікс із попелу, мірою того, як обстоював його інтереси в суді та в перервах між засіданнями Анатолій Сагайдачний; він же, Сергій, мав однісінький інтерес — аби все пошвидше закінчилося.

Сергієві не пощастило і край — жереб, кинутий не ним, а замість нього. Він розумів, що на його місці запростака міг опинитися будь-хто інший такий, як він, чи не такий. Анатолій запевнював, що його, Сергіїв випадок, непоодинокий, такі стаються кожного дня — тоскна розрада. Мусить минути час, але тисячі без потреби або й відверто несправедливо утримуваних не можуть чекати, їхнє життя пливе тут і зараз, тут і зараз вони страждать, надіються і борються — як ми. «Як ми» виглядало, втім, що боровся Анатолій, тоді як він, Сергій був, мов сліпе кошеня.

Анатолій Сагайдачний домігся відводу головуючого судді і повного перезавантаження процесу, в якому з’явилися нові докази та обставини. Як турбіни у літаку, що зайшов на посадку, починають обертатись у протилежний бік, так докорінно вони все змінили.

Було відкрито карну справу проти місцевого олігарха, в якій фігурував букет звинувачень, до яких додавались, спливаючи, як труп на поверхню, нові і нові, свіжі й не дуже, але то вже не було турботою ні його, ні Анатолія — це був той ефект, коли, опинившись перед до неспростовності очевидним, машина запрацювала в аверсному режимі. «Я не вмію звинувачувати, — то було єдине зізнання, що його дозволив собі в розмові з ним Анатолій. — Інакше я був би, мабуть, прокурором. Ми з ним на протилежних берегах, такі правила гри. Так, як улаштовано, це неуникно. Переконують, що насильство — рушій життя. Це — не моя філософія».

Олігарх, якого в місті та краї за історичною інерцією величали магнатом, входив не до першої, але й не до останньої десятки того одного відсотка, який, зіп’явшись на ноги в роки первісного накопичення (грабунку), урядував країною, перетворивши її на прибуткове акціонерне товариство, куди доступ решті громадян був суттєво ускладнений, а почасти внеможливлений. Сторіччями нищене і знегіднюване, це новітнє панство перейняло звички і витівки своїх кривдників і поводилося вдома, як окупант. Володіючи кількома підприємствами, газетою і телеканалом, він був також мисливцем і меценатом, мало не пустивши поставленій ним дерев’яній церкві, по тому як селяни віддали перевагу на виборах його конкурентові, півня.

Свідчення дав один із працівників маєтку, на краю якого Сергій так горопашно і коротко порибалив. Сергій слухав, як чоловік, тремтячи і всякчас озираючись, розповідав про тіло, яке, «мов лантух», затягли до пивниці, де відливали водою, щоби, привівши до тями, продовжити знущання, що його сам оповідач, здригнувшись, назвав «розвагами». До Сергія не відразу дійшло, що говорилося про нього, що то була частина його пригоди, про яку він, одначе, нічого не пам’ятав, і коли його попрохали підтвердити або спростувати, підвівся, не в стані зробити ні одне, ні друге.

У тих розбратах-дебатах спливла нагору давніша історія, про яку місто почало потихеньку забувати й оце знову загуло, як стривожений вулик. Жив колись у краю волоцюга й поет, балдахіном було йому небо, матрацом земля; як ішов, назирці тяглася вервиця приблудних собацюр. Бувало, вклякав над клумбою, як лицар перед дамою, тоді псиська сиділи півколом на шанобливій відстані, доки він вбирав ніздрями пахощі міських квітів. Ходив по селах, мов проповідник, читаючи замість проповідей залюблені у край і життя, яким воно є, мадригали, за що йому давали притулок на ніч і харчів на дорогу. Він називав себе мандрівним філософом, нащадком і послідовником Грицька Сковороди, і всі його за такого мали, не чинив лиха і ніхто не кривдив його, навпаки, у перехідний час, як містом і краєм трусило, мов трясцею, його блаженна рахманність промінила спокій. Полюбляв усамітнюватися в лісах, де розмовляв із деревами, звірами і птахами, через що декотрі називали його новітнім Франциском, інші — божевільним, а в одному вірші порівнював себе з оленем. Не курив, не пив, не буянив; подейкували, що й не знав жінки. І коли його не стало, в місті оселилася пустка, тільки-от ніхто не знав, коли і як це сподіялось. Той самий місцевий магнат, тоді ще не такий відомий, зафондував труну і могилу на цвинтарі між визначних діячів, з алебастровим надгробком, на який не пошкодував ні витрат, ні зв’язків на кордоні, через який матеріал перевозили аж з Італії. Й ось ту розкішну труну, справжній витвір мистецтва, не так уже й кепсько збережений, як на перетрухлий жмут років, було попсуто задля тіла всередині, що геть уже розклалося, але не куля від мисливського карабіну.

Анатолій побував у «Шхуні», де почув чимало цікавого. Йому поталанило переконати кількох завсідників, які прописалися в тому кишлі, де фіранки було напнуто, як вітрила, і впиналась у стелю, ніби підпираючи небо, що раптом узялося просідати, прикрашена вимпелами і таранькою щогла, виступити в ролі свідків — на підставі тих знань, що здатні були вплинути на перебіг процесу, бо, борознячи моря-океани на цьому судні, якого не покидали, достолиха понадовідувалися, а дещо спізнали на власній шкурі. Сам Анатолій не вилазив вечорами з архіву й кілька разів побував у бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, де вивчав різні акти, шукаючи підтвердження чуток і таки нарешті знайшовши. «Як вийду на пенсію, засяду за детектив», — пожартував, і було видно, що й він, який ні в залі суду, ні на зустрічах із Сергієм ні разу ні з якого приводу не висловив здивування й обурення, непомалу заскочений.

З’ясувалося, що став розташовувався на людських городах, розданих свого часу на підприємстві, яке на початку дев’яностих за не зовсім ясних обставин збанкрутувало. Аж гульк — нові документи, свідоцтва про право на власність і жодних підтверджень продажу-купівлі. Можна було тільки уявити розмах шахрайства, про юридичний бік якого було — постфактум — подбано з усією належністю. То було вершиною іронії, родзинкою і відкриттям, переконливою ілюстрацією того, що все у місті та краї переплетено та поґудзано міцними нитками — добре й лихе, вчорашнє і нинішнє.

Змикитивши, що війнуло смаленим, магнат через ніч став замість вибулого на той світ профспілкового діяча, що, доки віку, блазнював, плутаючи тих, чиї інтереси мав обстоювати, з тими, перед ким це мав робити, депутатом Верховної Ради, прозваної злоріками Зрадою, поповнивши ненадовго овдовілу більшість та ініціювавши «з метою гуманізації застарілого карного кодексу» закон «Про відкуп», яким за вбивство пропонувався штраф у розмірі тисячі мінімальних зарплат, а за незмогу його сплатити — ув’язнення. За медійною шамотнею довкола цієї революційної ініціативи, що її одне помірковане столичне видання порівняло з поверненням у середньовіччя, залишилася непоміченою допомога, отримана новоспеченим депутатом, якої вистачило б на утримання сиротинця, що їх масово закривали через брак коштів.

Присягався, що поцілив бідолаху, який був йому, наче рідний брат, випадково, сприйнявши його за лісову дичину, хоча трапилися й такі, хто в цьому сумнівався. Цих останніх він називав недоброзичливцями, котрі, мов шуліки, чигають на його власність (це останнє могло й не далеко відбігати від істини), яку збирав крихта по крихті (галаслива опозиційна газетка згадувала в цьому зв’язку про хитромудрі схеми, якими з бюджету вимивалися мільйонні суми), створивши кілька тисяч робочих місць, які тепер опинилися під загрозою (газетка повторювала те саме із заміною, щоправда, «створивши» на «привласнивши»).

Тоді як проект закону припадав порохами у профільному комітеті, новоспечений депутат навіть не склав присяги, вирядивши свого першого помічника, який зробив це від його імені. Доки його картка голосувала, сам він зі свіжим завзяттям заходився боронити своє добре ім’я. Йому лише заважають виконувати нові суспільні обов’язки — місію, покликання, нічого для себе, все для моїх виборців, на що сайт, який одразу й закрили (по тому, як хакери зламають банківські рахунки судді, який виніс відповідну ухвалу, він запрацює знову), проілюстрував цю фразу фотографіями свіжої мисливської оргії. Ображений вдався, з-поміж іншого, до підопічних рупорів — телеканалу і газети, проте колектив останньої став дибки, влаштувавши акцію протесту проти втручання у редакційну політику. Хоч там як, коли в парламент було зроблено подання на зняття з нього депутатської недоторканності, проти проголосувала не лише монолітна більшість, а й чимало депутатів від розпорошених опозиційних фракцій — свобода парламентаризму незазіханна.

Сергій і Анатолія запитав, чи знає той відчуття, коли летиш трубою, в кінці якої сліпуче сяйво, проте Анатолій не зрозумів його: «Світло в кінці тунелю? Так ми тим і займаємося, що його наближаємо», від чого Сергій ураз повеселішав. Його виправдали, тепер він «був чистим» (попри те, що його не один раз було названо волоцюгою, як і його покійних батьків, «які, зсунувшись на старість із глузду, розвели у квартирі город»), одначе ніхто і ніщо не змогло повернути проведених за ґратами без малого двох років. Отак Сергієва історія переплелася з історією міста і краю — житейською (ба, поетичною) і політичною, в яку ним, Сергієм, було вписано, мов тим пензлем, штрих.

36

«Анатолій Сагайдачний, адвокат» — ще раз поглянувши на неї, Сергій поклав візитку до кишені. У місті, де вивіски з назвами вулиць змінювалися, здавалося, разом зі зміною вітру, коштувало зусиль нашукати потрібну адресу. Що старішою була вулиця, то ряснішою історія її перейменувань. Найдовший шлейф тягнувся за центральним проспектом, що, перебравши два тузені назв, звався тепер Променадом Незалежності, на якому обабіч ряхтіли розкритим намистом два разки молоденьких кленів, перевесників незалежності, посаджених у лунках вирубаних каштанів, наче ті самим лише нахабством рости і плодоносити за часів, визнаних — постфактум — окупацією, здискредитували себе, мов найгірші колаборанти. Названий володарем на екзотичне ім’я своєї привезеної з-за моря, наче трофей, коханки (охочі покопирсатися в історії краю стверджували, що то ніяк не перша назва), проспект у різні епохи мав імена королів та урядників, гетьманів, імператорів, генералісимусів, фюрерів, перших, подеколи ж, як належало підкреслити провінційність краю та ще більше принизити його впертих, як ті віслюки, мешканців, других секретарів, тільки дивом не запавши від таких нош під землю.

Хоч там як, а найранішою літописно задокументованою згадкою було ім’я жінки, до того ж, як славословив літописець чи то на догоду князеві, чи й сам по вуха уклепаний, «красуні несказанної вроди». Поміж усіх численних, даваних проспектові, воно було єдиним жіночим.

Від цього стовбура, не довгого й не короткого, широкого, але не конче кремезного, радше терплячого, що витримував усе — від шибениці до вечорниць і народних віч, кирзових маршів і духових оркестрів, від гупотіння і дудоніння яких обсипався тиньк (обсипався він і без цього), відгалужувалися вулиці, від них подальші, від тих—іще. Найбільше поталанило прогонам, у назвах яких не фігурувало імен людей: Топольна, Барвінкова, Довга (з часом вона стала ще довшою), Об’їзна, розгаратана так, що її доводилось об’їздити, ба Тривожна, що виводила на битий шлях, а звідти далі на схід і південь. Вони ніколи не змінювали назви. Щоправда, якийсь нетривалий час друга за рангом вулиця, що, заледве відбростившись від проспекту, впиралась у ратушу, називалася не Магдебурзькою, як звикле, а Мартоплясів; коли ж польському королеві, розлюченому міськими райцями, гнів проминув, він дозволив повернути їй попереднє ім’я.

Покинувши, як вирушав на навчання, одну вулицю, Сергій повернувся на цілком іншу: була нова назва і настала нова доба, тоді як насправді не змінилося рівно нічого: той самий будинок, хіба ще більше обчовганий вітрами і зливами, майже як рідна йому людина, зустріч із якою породжує щем, насичуючи життя тим повнокров’ям, без якого воно було би вервицею механічних рухів. Та сама клоака, такі самі комарі, кумкання жаб, наче болота заповзялися відвоювати колись утрачену територію, хоча то могла бути хіба що спричинена комариним бринінням аберація. Більшість вулиць, що їх Сергій, змандрувавши в дитинстві, пам’ятав на зубок, називалися тепер по-новому, наче від перейменування саме місто могло стати іншим, кращим, світлішим. То було кармою міста і краю: тікати від недавньої історії в давнішу, черпаючи в ній наснагу однаковою мірою, як і самозабуття. У глибині єства Сергій радів, що змінилося менше, ніж навіювали нові назви, бо це менше було для нього більше — дитинством і частиною юності. Йшов, мов сліпець, розпитуючи у власному місті, по суті, у себе вдома шлях.

Сергій звернув у браму, звідки східці вели досередини: одна суцільна кімната, де почекальню для відвідувачів було відділено від іншої частини виступом у вигляді літери П, так що було видно, як на маленькому просторі кипить робота. У відчинене вікно зазирав бузок. Сергій розкрив узяту з журнального столика газету.

— Привіт, Сергію. Радий, що ти викроїв час і прийшов.

Анатолій виглядав свіжіше, бадьоріше, ніж коли Сергій уперше побачив його і потім під час процесу.

— Хочу тебе познайомити.

Поруч із ним, пів кроку позаду стояв чоловік, що міг би зійти щонайменше за Толикового батька. Густе й біле, як сніг, злегка розвихрене й нерівно закучерявлене по краях волосся переходило у подібні до виноградних вусиків бакенбарди. За дряхлістю віку вгадувалася колись кремезна, міцна статура, той крій, яким природа наділяє людей то тут, то там, наче дбаючи, аби розпорошувати їх рівномірно по світі; ще й тепер, у свої — вісімдесят п’ять? дев’яносто? — він тримався нівроку, на голову вищий від Анатолія і на майже дві за Сергія.

— То ось Ви який, Сергію. Приємно познайомитися. Мене звати, — незнайомець назвався, проте його ім’я не сказало Сергієві нічого.

— Ваш батько багато писав про Вас, — пояснив.

Щойно зараз Сергій побачив у його руці пакунок акуратно складених і кількакрат перехоплених ґумкою листів.

— Я хотів би їх Вам повернути. Ваш батько і я, ми тривалий час листувалися. Потім… — незнайомець затнувся, було видно, як йому складає труднощів дібрати потрібного виразу.

— Потім в’язниця, — мовив Анатолій.

— І ось уперше в нас, — Анатолій назвав місто на півночі, звідки прибув гість. — Зустрітися з тобою. Та й у наших справах.

— Він, — Анатолій звернувся на ім’я та по батькові, — консультував мене — і в нашому з тобою питанні, і раніше.

— Здавалося б, пора вже й на відпочинок, — співрозмовник усміхнувся.

Одного з колишніх діячів Гельсинської, відтак очільника регіональної правозахисної групи, його свого часу пропонували на посаду омбудсмена, одначе він, не пояснивши причин і зненацька пішовши в себе, відмовився кандидувати. Було помітно, як ця частина Анатолієвої розповіді відродила в ньому роздуми, що колись уже, очевидно, займали його. Може, оце зараз він уперше висловив сумнів уголос:

— Тяжко далося тодішнє рішення. Я дотепер не певний, чи було воно правильним. Обміркованим — так.

— Ми разом працюємо в реабілітаційному проекті. — Анатолій сягнув по буклет. — Правове сприяння колишнім в’язням. Іноді повернутися до звичайного життя, взяти його в руки трудніше, ніж вийти з-за ґрат.

— Світ змінився, — мовив гість, — а система лишилася. За моїх часів вона була пекельною машиною, що пожерла своїх творців і виконавців, мільйони людей, майже все селянство, а сьогодні нагадує слона в порцеляновій крамниці. А порцеляна ж — людське життя.

— Я вас залишу, — мовив Анатолій.

Вони проходжувалися міським парком, намотавши з десять, якщо не більше, кіл та зиґзаґів — на цих доріжках Сергій робив свої перші в житті самостійні спроби, й ось тепер, після того неусвідомленого кривуляння завдовжки у сорок із чубком літ-зим, наче наново вчився ходити.

— Повірте, я довго зважував. Зберегти, спалити? Пам’ять про дружбу, але й інтимна частинка життя Вашого батька і… Вас. Ми називали один одного побратимами, подеколи й у листах зверталися: «Привіт тобі, мій побратиме» — чудно, чи не так? Пригадуєте, «Привіт тобі, моє ластовенятко, що, з рідного полинувши гнізда, десь пурхаєш над голубим Дністром»… Настроєвість та сама. Це з послання Драй-Хмари донечці — у майбутньому Оксані Ашер, упорядниці поетичного доробку розстріляного батька. Написаний з Києва у проміжку між першим і другим арештом. Ось так.

Пауза.

— Так склалося, що я сам як палець — без целібату, без сім’ї, проте не самотній. Вловлюєте різницю? Тим не менше сім’я — це те, що я обрав би, щоб воно було по-іншому, навіть не в’язниця. На лихо і на щастя, ми не уповноважені змінювати минуле, втручатися в нього яким-небудь іншим чином, ніж осмислювати і пам’ятати. Отак ми з Вашим, з твоїм, Сергію (якщо Ви не проти), батьком випурхнули з гнізда, а повернулися… тільки вже не було куди… А хто мав куди, той не дійшов…

Сергій тримав їх, механічно перекладав з місця на місце, втуплювався у дати на поштових штемпелях, крутив у руках, не наважуючись зазирнути всередину. У ньому наростав неспокій, відстороненість і байдужість змінювалися гарячковою, десь аж хворобливою допитливістю, що врешті й узяла гору.

Повернення листів батьків приятель, з яким разом служили у війську, де й познайомилися, домагався роками — попри те, що часи змінилися, вони жили в новій державі зі старою системою, що ревниво оберігала свої архіви: огром суцільного злочину тривалістю в сім десятиріч, в якому, пригнічене і здеформоване, тривало життя з маленькими радощами та безмежними печалями, розсурмленими звитягами і невеличкими, обійденими увагою успіхами, не даючи вигребти з того злочину мільйони людських історій, мов діаманти — понівечені, стьмянілі. Але таки витребував свої акти з ретельно затертими прізвищами виконавців. Поклав іще раз пройтися колами тодішнього пекла, цього разу не виходячи годинами з-за столу; по марудному зволіканні йому повернули всю без винятку кореспонденцію — приватні речі, бездоганно збережені.

Кілька аркушів і кожний рябів густо покладеними літерами наївного, як у школярів, вразливого, так що його хотілося захищати, почерку, не залишаючи вільного місця, тоді як властивий лист вичерпувався кількома рядками. Все, що далі, було P.S. «Проект міста щастя. Вільні фантазії до облаштування майбутнього». Почавшись вступом «Докорінно змінити життя можна, тільки здолавши силу тяжіння, що сковує нас, роблячи в’язнями прекрасного саду, названого нами Землею. Така наша, загальнолюдська незмірна трагедія закайданених у раю», «Проект» описував таке ідеальне місто, що його однаково легко було потрактувати і за марення, і за філософію — дерева там цвіли на бажання мешканців, вулиці то з’являлися, то зникали, називаючись одночасно так і інак, а засобом пересування слугували повітряні кулі. Було там ближче до кінця й таке міркування, підсумовуючи бурхливий, дарма що стислий виклад: «З цієї дилеми ми вирвемося тільки тоді, як сила волі перевершить силу тяжіння, але що, коли ми спроможемося цього, не звільнившись від лихого в собі…» Замість, здавалось би, звичного у такому випадку знака питання стояли три крапки.

Цим «P.S.» лист, що — так виглядало — постав у відповідь на щось висловлене (можливо, й не раз) адресатом, випинався з-поміж решти також велеслівних, одначе присвячених змалюванню сценок буденного життя епістол, в які Сергій впивався, наче у пригодницьке читво: в ньому бриніло й калатало, перемотлошуючи, трусячи пам’ять і тіло, як ото образки чийогось великого кохання, до яких маєш стосунок не інакший, як читача, зворушують до самої глибини, наче все те діялося колись із тобою.

До того ж його згадувано майже в кожному листі — «малюк», інколи «наш Сергійко», якісь походеньки, що їх пам’ятав і не пам’ятав і про які батько розповідав, мов про неабиякі досягнення; промовляли гордість і радість можливості поділитися ними ще з кимось, рідше листи містили звіряння внутрішнього характеру і варіанти, як повестися в тій чи тій, знову ж таки побутовій оказії — радше міркування, ніж спрямовані до співрозмовника сподівання на підказку. Це все історія — не абстрактна, а конкретної людини, тільки тоді вона щось важить. Для Сергія вона важила подвійно. Сергієву маму батько називав у листах Матильдою, вряди-годи «моя жінка», з благоговінням й острахом і майже так зачасто, як його, сина.

Деякі листи Сергій, виснажений раптовістю, з якою на нього наринуло минуле, від надміру і перехлескування емоцій, перебігав по діагоналі. Аж ось погляд приріс до фрази, вихопленої навмання з нерівно надірваного конверта з маркою, на якій монументальні чоловік і жінка подалися допереду, чоловік із молотом, жінка тримаючи серп: «… був близький до самогубства». Сергій перечитав його від початку до кінця, разів десять-дванадцять чи й усі двадцять — так, наче якогось наступного разу могла з’явитися протилежність до багатократно прочитаного, його спростування.

«Дорогий друже!

Нас спіткало щось жахливе, невиправне, чому немає виразу і збагнення — хоч там як я силкувався б назвати, жодне слово нездатне передати нашу скорботу. Одного з попередніх разів я обіцяв тобі поділитися небавом радісною новиною, я хотів, щоб для тебе це стало великою несподіванкою, яку ти розділив би з нами у спільних почуваннях. У нас така думка була, ми з Матильдою давно обговорили її та порішили, що ти приїдеш нас перевідати, адже ти ще ніколи не був у нашому місті, та й чудовішої нагоди познайомитися з Матильдою, нашим Сергійком і…

Всі ці місяці я літав, мов на крилах — тричі в житті я був безмежно щасливий: коли повернувся, наче з того світу, мій батько; коли ми з Матильдою побрались і потім, як народився Сергійко, наш коханий малюк, й ось, але не так судилося.

Я не знав, що зі мною діється, ходив, як нестямний, нездатний за що-небудь узятися, не маючи слів розради — ні для себе, ні для Матильди, яка геть спала з лиця, і я боявся, що втрачу і її. Були миті, в які я був близький до самогубства.

Ми довго не наважувалися,і, мабуть, саме Сергійкові завдячували новий спалах тепла і близькості між мною та Матильдою, нову надію. Пригадую, як народився Сергійко, ми тоді мешкали ще в гуртожитку над сквером, ділячи кімнатчину, де нам утрьох було тісно і затишно. Коли ми принесли його, запеленаний згорточок, стіни мовби освітилися сяєвом. І потім, уже на новому місці, як ми ходили з ним на прогулянку, якби ти бачив, як він звав вивірок затисненими у п’ястучках горішками! Робота залишала обмаль часу, переважно неділі, в які ми відсипалися, такими втомленими були і… щасливими (по всьому, що сталось, я пишу і сахаюся цього слова).

Я не знаю, що та як сказати Сергійкові — він так хотів братика або сестричку, випрохував купити. Ладний був віддати в обмін улюбленого ведмедика — на рідкість зворушливу плюшеву забавку, з якою нізащо не розлучався — ні вдень, так що Матильда тарабанила до дитсадка їх удвох (як Сергійко був іще зовсім малим, ведмедик був майже такий, як він), ні вночі (він із ним спав).

Ми вирішили нічого не розповідати, щоб не ранити його. Лікарі сказали, що шансів практично не було. А ми вже знали й імена, їх вибрав Сергійко — якщо донечка, назвемо Христинкою, якщо хлопчик, — Устимком.

Єдиний промінець, розрада, надія — наш Сергійко.

Ось так воно все.

Твій Жак».

Мабуть, це й було воно, приховане, що його Сергій так марно шукав ще й тепер, повернувшись до рідного міста й батьківської оселі, по всіх її закутках, тельбушачи речі. Ця прихована від нього сімейна трагедія, запавши невиразною, інтуїтивною ремінісценцією, поступово прибрала рис скарбу, коштовностей, чогось такого-такого. Перед ним у всій ясноті зринув сон дитинства, в якому мати народжує сонце, що їх усіх обпікає.

Сергій вглядався в дату на поштовому штемпелі, нанесену дещо невиразно, загинав пальці, лічачи час, йому було тоді чотири або п’ять років, у кожному разі то було вже в їхньому новому помешканні, згаданої в листі гуртожитської кімнатчини Сергій не пам’ятав. Його відлік часу починався квартирою, де він бігає та ховається, наче в лабіринті, і велетенським парком — з озером й лебедями.

Він був у дев’ятому класі і пішов геть із занять. Мав, нарешті, ключ від помешкання — те, як батьки роками зволікали, тільки підживлювало його переконаність, що вони щось утаємничують і це щось — удома, одначе жодного разу йому так і не пощастило що-небудь знайти. Й ось він якомога тихіше відімкнув двері і так само замкнув, стояв на застеленому цератою, підбитою войлоком, коридорчику і бачив у навстіж відчинені до вітальні двері батька на табуретці з краваткою, що звисала з шиї, не торкаючись грудей, тоді як рука тримала дріт, на якому завжди і ще вранці висів світильник. У всьому тому панувало безглуздя, жаске й лиховісне.

«Я… ти…»

Було химерно, як вони вибріхувалися один перед одним. Батько, продовжуючи стояти, — «Ось бачиш, ремонтую», одначе Сергій ні тоді, ні перед тим не помічав, щоб світильникові чогось бракувало. Белькотів, скидаючись у такій позі на янгола, який, до схилвіку так і не дочекавшись крил, лаштувався все одно полетіти.

Нарешті батько зліз зі стільця і скинув із шиї краватку, мов зашморг, одягнув звалені на купу сорочку й штани і то чіпав, то знову скидав краватку, загиливши врешті до шафи, після чого попрощався та пішов із дому, сказавши, що на обід не прийде, а перекусить на підприємстві й, можливо, як не затримається, після роботи відразу піде в гараж.

37

Як задзеленчав телефон, Сергій аж стрепенувся — так людину, яка гадає, що сама, заскочує стороння присутність. Він не відразу впізнав голос Анатолія, який розпитував, як справи, а ще запрошував на зустріч — двадцять п’ять років, відколи закінчили школу (Толик, тоді бурсак, приходив на випускний). Коли вони бачилися, минув майже рік. Анатолій мовби забув про нього, йому ж було не до Толика і взагалі. Сергій оживав хворобливо і вперто, як природа після тривалої зими, наче щойно тепер, як заповнилася найгірша прогалина, у ньому нарешті з’явилась снага, остання кладка на шляху до себе, торованому довго, тяжко й бездумно.

Його тягло надвір, на свіже повітря, сновигати між людей, де, нічого не роблячи, почувався задіяним. У ньому прокинулася спраглість до газет, вивісок, облич, крамниць — як навесні до пахощів першоцвіту. Все навколо повнилося життям мірою того, як воно відроджувалося чи щойно народжувалося: те відчутне, що буває в дитинстві, а потім зникає, як вода крізь пісок, тепер снувалося знову, перевіяне крізь сито свідомого, дорослого сприйняття. Мовби тільки тепер по кричущому, безвідповідальному зволіканні ґросбух дитинства було остаточно вивершено. І що ввесь той час знав про батьків одночасно все і нічого, але й про себе не набагато більше.

Опустившись на лаву, взяв залишений кимось зшиток. То був тижневик, що його видавав і безкоштовно поширював конкурент чинного мера, який програв йому на останніх виборах, не дібравши якихось відсотків, і, не змирившись, вирішив насолити, облаштувавши мережу соціальних аптек і крамниць, де все продавалося за нижчою, ніж у решті аналогічних закладів, ціною. Перші сторінки були присвячені гострій, висловленій у дотепній формі з промовистими карикатурами, справедливій, хоча місцями, може, й надмірній критиці діяльності міської влади, де дослівно повторювалися всі ті позиції, бештячи які свого часу виборов перемогу теперішній господар.

Таким було його місто, Сергій відчув свою причетність до нього, його циклічного буття, що було нічим іншим, як перенесеним у нову структуру побуту селянським світоукладом, зорієнтованим на колообіг природи, що, втім, утративши цей первинний зв’язок, нагадував вовтузню, в якій фігури мінялися час до часу вбранням і місцями. Повідомлялось і про прості, буденні речі — трапунки й історії сімейного і сусідського життя, подорожі й дозвілля, бо, врешті-решт, тільки вони й були спроможні тримати увагу ширшого читача, тоді як локальні політичні пристрасті якщо й баламутили, то недовго.

Третина зшитку присвячувалась оголошенням найрізноманітнішого характеру: куплю австрійську цеглу, познайомлюся зі статечним юнаком із завершеною вищою освітою і стабільними надходженнями (вказувалася сума нетто), вийду заміж за суддю — вік не має значення, фірма встановлює вікна з металопластику, збори акціонерів відбудуться 31 числа поточного місяця, загублений штемпель вважати недійсним… У частині «Вакансії» Сергія привабило таке повідомлення: «Потрібний водій». І ось рівно за тиждень до Анатолієвого дзвінка Сергій, склавши — вкотре вже, щоправда, цього разу за власним бажанням, — екзамен, теоретичну і практичну частини, отримав новісінькі водійські права, що наближали його на вирішальний крок до мети — звичайної, не ґрандіозної, можливо навіть, банальної, зате його першої, відмінної від попередніх мрій і фантазій — усіх тих солодких, похмурих, чманливих прянощів, нездатних замінити справжньої страви.

Ресторан лежав на Новому масиві — частині міста, що наросла навколо текстильної фабрики, мов плід біля кісточки. Фабрика збанкрутувала, позбувшися спершу джерел сировини, потім не витримавши конкуренції з привізною продукцією, що заполонила край, наче обіцяна манна, не така вже й дешева, а згодом ще й виявилося, що ніхто нікому нічого не обіцяв. У спорожнілій, яка вже почала було занепадати, бетонній коробці оселилися представництва фірм, діагностичні центри і стоматологічні кабінети, і мовби через них мешканці міста і краю почали частіше нездужати, не завжди у змозі дозволити собі необхідне обстеження, тим паче лікування. Перший поверх займали крамниці, аптека і фотосалон — як упали заборони, мешканці міста і краю вирушили в широкий світ, допіру обмежений стінами власного помешкання, наче домашнім арештом.

У Сергія втупилися дядьки й цьотки — хто віддаленіше, хто більше нагадуючи тих, із ким колись навчався, сьорбнувши не один ківш, а кілька то й вихлюпнувши геть; дехто перетворився на карикатуру на самого себе чвертьсторічної передшини, кількох Сергій не впізнав, сприйнявши за сторонніх відвідувачів, хоча того вечора ресторан був їхній, вони танцювали і Сергій теж, і мав відчуття, що по тривалій, макабрично затяжній перерві чи то надолужує, чи досвятковує випускний, як ото ще збираються третього дня після весілля.

Його клас був зрізом життя міста і краю, кількох однокласників не було, двох уже не було в житті, одного викреслила хвороба, інший загинув — так у тирі поцілюють цяцьки (цю трагедію у мегаполісі Сходу країни висвітлювало телебачення). Гурт, в який увігнався «бентлі», не встояв, зате втримався на посаді батечко (міцненький горішок), синулькові ж присудили умовно, позаяк експерти — з третьої спроби! — довели, що бідолаха не перебував під наркотичним впливом, йому просто стало зле. Так обернене до людини, як несмаковито писало «Народне віче», дупою правосуддя вирішило продемонструвати свій гуманний, хай дещо розлізло-жирнуватий бік.

Три однокласниці пропадали на заробітках, тоді як чоловіки двох із них — удома від туги і кепських алкоголів; третя, покинувши працю й сім’ю, «прилетіла, наче на крилах» — вона ще за шкільною партою тяглась до поезії, чуттєва, чудова жінка: здавалося, зсиплеться ліпнина і виступить з мішури сентиментальність-дівчинка. Хтось був практикуючим лікарем, хтось тримав приватний кіоск, хтось навіть квіткову крамничку — хоч якими сподіваними і несподіваними були їхні ремесла, ніхто не подався в науку гризти її граніт; вони й досі мали Сергія за єдиного з-поміж них ученого. Це, здається, і все.

Додому йшли спершу втрьох, далі кавалок шляху вдвох з Анатолієм.

— Слухай, Еврика, хто вона така?

— А так, одна знайома.

— Мабуть, ти їй не байдужий, — Анатолій розповів, якого вона наробила переполоху, неабияк полегшивши йому справу. — Вогонь-жінка! Тільки-от ніяк не доберу, чому вона протягом усього процесу ні разу не з’явилася, так би мовити, персонально, у плоті й крові?

І додав:

— Про неї писали газети, а телебачення навіть демонструвало її світлину.

І тоді Сергій розповів про цидулку-лист у кишені, любовне послання його ранньої юності до дівчини, ім’я якої хтось вишкрябав на стіні в під’їзді їхнього будинку, більше нічого він про неї не знав і не довідався: а як умлівав, як шукав її по всіх усюдах! Сергій зітхнув, наче щось приємне вислизнуло від нього. Тоді Анатолій, перепитав іще:

— То як правильно: Еврика чи, може, все-таки Ерика?

— Еврика, там стояло Е В Р И К А, — Сергій і зараз ладний був заприсягтися, що саме так воно й було.

І він, якого Сергій знав винятково спокійним і задумливим, що навіть у суді, діткнений облудою лицедійства, не здатен був як слід ні розсердитися, ні обуритися, вперше так сердечно розреготався:

— Ну ти, брате, даєш!

— Знаєш що? Ти колись прийди, я покажу — воно там і досі є.

— Неодмінно.

Сергій розжився найновішою мапою, одначе й вона, як зараз же й з’ясував, не встигала за всіма новаціями — кілька назв Сергієві довелося вписати від руки, викресливши неактуальні. Тим і займався, що опановував цю заплутану географію міста, по якій можна було відчитувати його історію без жодних додаткових посібників — як місто, не покидаючи теренів, рухалося то трішки на північ, то трішки менше на південь, то доволі суттєво на захід, то ще далі на схід, за Сергієвої пам’яті були навіть вулиці Космічна й Арктичної експедиції, яких тепер уже не було: останнім часом історія скорочувалась, як шагренева шкіра; наче слимак, до якого торкнулись; наче воно вернулося з далеких виправ, з-за морів-океанів, з мандрівок до інших планет і сусідніх континентів, збагнувши, що найважливіша подорож — до себе, одначе й наодинці з собою не мало спокою, бурлило і нуртувало — тих, кого одні мали за героїв, інші вважали розбійниками, тоді як одні торочили про велич духу, інші, мов наперекір, про зарізяцтво, так що всякчас виходило, що на тих, котрі правили одне, обов’язково знаходилися такі, які заводили геть протилежної. Хтось називав це демократією, хтось балаганом, якийсь субтельний часописець — шуканням істини. Попри те, що з того приводу не було згоди ні в сім’ї, ні в суспільстві, далі ліпилися вареники, їздив, щоправда, з перебоями, транспорт і бамкали, скликаючи до вечірні, дзвони.

Сергій ходив і звіряв, на деяких вулицях не було вже старих таблиць, від яких залишився лише прямокутний слід, наче відтиск, ані ще нових, так що не було зрозуміло, де вилізло на світ Божий звичайнісіньке нехлюйство, а де вулицю щойно оце знову переназвали.

Так прогулювався від перехрестя до перехрестя, від кварталу до наступного, і вже була пора рухатись далі, але він не йшов, застрявши на одній і тій самій вулиці, назву якої затямив за ці півгодини так, що прорік би й посеред ночі, як отченаш. І ось на цій вулиці він, ладний уже завернути за ріг, випадково зустрів Настю Кушнір — ту саму, з якою верталися з Анатолієм після вечірки. Так Сергій довідався, що Настя працює на двох роботах:

— Моя Іруся. Я її часто беру з собою.

— А в мене ще є сестличка, — озвалась Іруся, міцно притулившись до матері. Її носик у ластовинні задерикувато поглядав на Сергія.

— Наталя залишається на гурток у школі. Вона вже в мене велика.

— Наталі одинадцять локів, — підтвердила Іруся. — Один і ще один. Я можу написати, хочете?

— А я… а в мене сьогодні вільний день, — мовив Сергій, приховавши однак, що й усі попередні дні у нього також були вільними.

Сергій запропонував, що може походити з Іринкою містом.

— Це трохи довго, — Настя вагалася, їй було незручно, а водночас вона була не проти.

— Тли години.

Настя подивилася запитально на Сергія.

— Чудово, — Сергій нікуди не квапився.

— Дякую. Це Сергій, ми з ним разом у школі вчилися.

— Ходімо, Селгію, — Іруся взяла Сергія за руку і вони пішли.

Тепер Сергій більше не стежив за назвами вулиць, його вела Іринка, дівчинка у плетеній камізельці, яка тримала його руку своєю крихітною долонькою так упевнено і природно, як дорослі, випробувані Кримом, Римом і мідними трубами.

— Скільки тобі рочків?

— Отак, — Іруся загнула на вільній долоньці пальчик, розпрямивши решту чотири.

— Ну, то ти вже велика.

— Велика моя сестла. Я маленька.

— І куди ми, маленька, з тобою прямуємо?

— Плосто.

Просто, так вони дійшли до водограю. Шуміла, вихоплюючись і спадаючи додолу, вода, кілька віднесених вітром бризок обдали Сергія.

— Ти любиш купатися?

— Трохи, — мовив Сергій.

— А ти знаєш, що у фонтані не можна купатися?

— Знаю.

— А я купалася.

Поодаль на вільному майданчику, під кроною єдиного в цьому ареалі дерева розташувалися продавці книжок — видань, які були Сергієвими перевесниками, молодшими і старшими від нього. Торгівці одні вже зібрали, інші якраз пакували крам, як Сергіїв погляд припав до палітурки, з якої на нього вирячився божок: здавалося, він так само не сподівався Сергія, як і Сергій його. Чи то злякавшись, чи то заведений Сергієвим поглядом, божок зненацька затанцював, мовби прагнучи заразити Сергія своєю безжурною веселістю.

— Ти любиш читати, Селгію?

Сергій скинувся, заворожений маревом.

— Ти мене чуєш? Селгію, слухай уважно! — Іринка повторила запитання.

— Колись любив, моментами дуже.

— Чому тоді книжка втекла від тебе?

— А звідки ти взяла, що вона від мене втекла?

— Бо ти так на неї дивишся.

— Більше вже не втече.

— Ти впевнений?

— А так.

Кажучи це, Сергій діставав із кишені гаманець. Божок затанцював хвацькіше, а потім розгублено у танці й застиг.

Увечері виходили на прогулянку — попервах Сергій з доньками зустрічати Настю, маму, відколи ж Настя звільнилася з додаткової роботи, всі разом, через місто до парку, алейками, в яких виводили пізні серенади птахи. Брали з собою фундук, іноді їм щастило погодувати білок, а раз вивірка схопила горішок прямцем із Наталчиної долоні, сміливиця, викликавши в Іринки переможний, як то буває в дітей, скрик. До парку вони ходили і в неділю, коли прокидалися атракціони, на які водили ще його, Сергія. Перемальовані з добрий десяток разів, вони працювали, наче посеред усіх змін, що їх сподіялося багато і мало, було щось таке, яке, крутячись і кружляючи, забезпечувало тяглість.

— А тепел мама з Селгієм.

І що? Їм доводилося сідати в ґондолу, карусель неслась д’горі, наче підхоплена вітром, звідки Сергій з Анастасією, майже торкаючись дерев, що ряхтіли їм назустріч щедрою зеленню, махали дітям, Наталка стояла, Іринка захоплено плескала.

Після другої зустрічі — того «випадкового» побачення, як вивчав нові назви, Сергія запопало бажання змінювати ще більше, ніж поклав і змінював уже до того, і він заходився робити ремонт. Прощався з речами, відклавши кілька світлин, одну-другу дрібничку, виносячи й виносячи, так що не було йому кінця-краю, і тільки-но воно перетворювалося на смітниковий мотлох, ставало на йоту легше й світліше — так корабель звільняють від непотрібного баласту, що тягне його донизу більше, ніж дає рівновагу. Як викидав вояків і значки, було так, ніби ті прив’язані до нього хоч і незримими, проте достолиха міцнющими нитками, наче боровся, розірве чи не розірве та чи не висмикне разом із ними частинку себе, одначе він сьогоднішній узяв гору над собою тодішнім, над насланням і викликом, примарою та спокусою, здатною вкидати у сон — солодкий і летаргійний. І не було вже його тодішнього — умирав щодня і щосекунди, щоб стати таким, як є, бо всі ті міріади його колишностей і були ним, Сергієм, компонуючи його, як ноти симфонію.

Разом з мулярами пересував меблі, частину яких залишив, і спинався на драбину, розводив фарбу і навіть пробував валкувати стіни. Почувався господарем, це було його помешкання, з приводу отримання якого батьки не раз перекидувалися двозначними жартами, аж життя, мов на відомсту, втнуло лихий ритурнель — йому, Сергієві, теж. І може, добре так, що довідався про те дорослим, тільки не добре, що мав жаль на батьків — без знання підстави і то свавільніший, адже було його непевне почування, невиразний, оброслий кривотлумаченням здогад, наче каламуть, крізь яку не видно було дна.

Відлущував попередні нашарування, набіглі, мов хвиля над хвилю і так застиглі, і було їх так, що вони вже нічого не означали, а важило написати все наново, ні крихти при тім не занедбуючи. До самого споду — через ромашки, ромби і конуси і ще раз ромашки до цегли, аж було видно, як її зшито одна з одною сіро-бежевим розчином, і шлакоблокових перетинок між кімнатами; відтак усе знову заліплювано й вирівнювано; було щось у тому рутинному накиданні й рівнянні випокійливе та урочисте, що сохло, просякнене ґрунтівкою, заки на нього лягало кольорування. Відмовившись від ромашок, щемливо-немодних ідилій та візерунків, як і від модних рожевостей та фіолетів, планок і ліпнин, що помешканням з низькими стелями, як у нього, надавало ґротескної недоладності, Сергій обрав лагідні відтінки, лише в дитячій, до якої невтомною на вигадку радницею була Іринка, красувалися відтепер принцеси і принци.

Й подеколи Сергій приходив «на побачення» в рештках тиньку, що налип то на щоці, то на лобі й контрастував зі свіжим вбранням, про яке почав дбати, щоб було воно чисте, а сорочки випрасувані. Такий його вигляд неабияк звеселяв малу, після чого, споважнівши, вона бралася за відчищання, тоді як Сергій дивувався, як вони живуть у такій крихітній однокімнатці, яку Настя успадкувала від матері, як він свою, допіру замалим не відібрану, від батьків, запрошуючи і його, і він заходив, пив чай, бавився з малечею, спілкувався з Наталкою, зосередженішою і не такою говіркою — дві сестри, сама протилежність, а раз Настя спекла картопляний пиріг, якого Сергій давно вже не їв. І тоді він розповів, що має до справи з картоплею, ні, не вирощує, а розвозить — не таку, з лану, а заморожену, почищену і порізану, всяку.

— А тобі не холодно?

— Ні, — засміявся Сергій. — Я за кермом, а холодильник позаду.

То була невеличка вантажівка, що жваво котилася містом, з вулиці на вулицю, постачаючи найрізноманітніші страви з картоплі, зі свіжої і майже готові, які треба тільки було розігріти, обслуговував мережі та людей. Так їздив вулицями, якими колись блукав, пропускаючи шкільні заняття, і тими, яких не знав, відкриваючи для себе місто, плоть від плоті якого був і яке ось знав, як свою долоню, всі нові назви, вчорашні й сьогоднішні, доставляючи хліб насущний цього краю. Плоть від плоті! А ще ж було те, що напоювало його життям, жевріло й гріло, і він поклав, що неодмінно поїде туди, де та іскринка, відгубившись від палахкого кружала, що котиться й котиться, запала в нього. Не сьогодні й не завтра. І може, не сам.

Так він пізнавав життя міста зовні й зсередини, де з порогу, а де заходячи до людських осель, вивчивши небавом на зубок під’їзди і закапелки, внутрішні подвір’я з припаркованими легковиками і саморобною перечкою для тріпання килимів, на якій хлопчаки змагались у підтягуванні, задвірками, де кудкудакали кури і, як заходив, ставав йому навперейми півень — ті острівці були заховані за мурами і палісадами, заступлені окресами багатоповерхівок, наче маскувальними декораціями, мовби господарі соромилися, не в змозі розпрощатися з сільським побутом. Оглушені гулом верстатів і механізмів учора ще гречкосії, а сьогодні робітники й робітниці, вони верталися зі зміни домів, де кукурікання і квоктання було, мов «Пори року» Вівальді, точніше одна — сокровенна. Коли ж усе завалилося, всі ті більше нікому не потрібні фабрики, об’єкти, підприємства, на яких невідомо що й виробляли, бо бракувало звичайного — холодильника, праски, те сільське господарство було вже й способом виживання; кому бракувало задвірка, тримав на балконі, доки все те неподобство, з якого реготали туристи і посипала голову попелом санепідемстанція, було заборонено.

А раз обслуговував регіональний саміт, і через те, що його від цеху на околиці міста, де завантажувався, супроводив автомобіль з увімкненою блимавкою, виник поголос, наче Сергій транспортував президента, який прибув інкоґніто, не наважуючись відкрито поткнутись у край, мешканці якого його недолюблювали, а він їх не розумів, чужий і далекий до їхніх повсякденних клопотів, скарг і жалів, незугарний їх розрубати, той гордіїв вузол життя і віків. Сергія розпитували, чи то правда, він відбувався міркуванням, якщо й правда, то витягли вже звідти хіба бурульку. Побрехенька подобалася, його плескали по плечу, мали за свого і купували більше картоплі.

Він вирушив із Наталкою та Іринкою до краєзнавчого музею. Проходжаючись залами й експозиціями, Сергій спізнавав легкий смуток, який завше з’являється, коли прощаєшся з чимось, що було не таким уже й неприємним і поготів, але й те неприємне також було вже позаду. Як звикле, палахкотіло електричними пострибами домашнє вогнище, вертався, щоб розповісти про наднебесну темряву, космонавт, красувалась футбольна опука, як називали у місті м’яч, нагадуючи про пристрасть, що сто з гаком років об’єднувала краян, підносячи над буденними клопотами, політичними уподобаннями, незгодами та відмінностями, що в такі дні здавалися нікчемнішими, ніж напередодні й опісля. Князь лежав без труни, на дбайливо розстеленому на підлозі рядні, відразу озвичайнішавши, мов подорожній, якого прихищено на перепочинок — ось підведеться, подякує і помандрує далі:

— Привіт, найясніший князю.

Після чого почимчикували на морозиво — здавалося, пінґвін над входом і через тисячу років лищатиме свіжо, а як не лишиться заліза, складатиметься з нашарувань щедро кладеної щовесни фарби, а може, й уже наполовину та більше нею тримається.

Увечері Іринка не проминула похизуватися:

— Мамо, Селгій вітався з князем. Вони длузі.

І по хвилі:

— Ми теж. Плавда?

— Авжеж, Іринко.

Він зрозумів, що так і залишиться для неї Сергієм — сьогодні і завтра і, мабуть, через двадцять років, тоді як Наталя, беручи якось слухавку, непомалу заскочила його своїм:

— Тату, це Вас.

Щодо князевої труни, директор музею спершу зажурено опустив погляд, потім, ледь осміхнувшись, розвів руками. Експонат винайняли, як перегодя з’ясувалося, для поховання кримінального авторитета:

— Ми змогли оплатити всі борги — опалення, світло… І все було б добре, та що там — якнайліпше, але як її домогтися тепер назад? Он князь, — директор зітхнув, — на підстилці. Хіба справжні володарі так покояться? І які з нас нащадки, якщо так шануємо наших ясновельможників?

Кілька хвилин, протягом яких панувала мовчанка, Сергій снував припущення, макабричне (але що не макабричне в історії міста і краю?), зате єдине, що спало йому на гадку:

— Може, його в ній поховано?

— Боюся, що так.

Якогось літнього, напрочуд погідного дня — здавалося, місто збунтувалося проти встановленої метеорологами дослідницьких центрів, вітчизняних і світових, провідних і мало відомих, тенденції до збільшення кількості похмурих днів на планеті, і, мовби на спростування, почало дарувати більше часин світлих і сонячних, як оця, — Сергій запросив «своїх дам» проїхатися каретою, і вони котилися у хатинці, в яких їздили шляхтичі, хай лише імітація, новий різновид малого бізнесу, а все ж: мала коней в упряжі і кучерів на козлах, двійко сивачів цокали об плитку, бруківку й асфальт, карета з рипом бігла, вони підстрибували разом із нею, на ямах і виямках і навіть на рівному, і Сергій визнав, що в його «картопляному» фургоні незрівнянно комфортніше. Сидячи на передку, їхній провідник розповідав бувальщини, вряди-годи вплітаючи з того чи того приводу свою думку — у тисяча шістсот п’ятдесят першому році оборону треба було тримати так, одначе там, куди показував, спинався, мов той казковий замок, «СНБ — справді надійний банк».

Іншого разу обідали в ресторані, обравши його навмання. Ресторан неабияк вибивався з архітектурного довкілля, навіть із такого — построкатілого. Здавалося, барвиста й багатогранна душа містянина, що її сторіччями — як вона про себе вважала — гнобили та утискали, хоча, по правді, вона й сама себе непомалу гнітила, розпромінилася, як та квітка назустріч сонцю. Отак палахкотіли, визираючи з-над тину, яким було оточено грядку, що відділяла тротуар від проїжджої частини, соняхи, вітерець бавився жовтогарячими торочками, а ще глиняні глечики — незвична посеред міста оаза. Те саме повторювалось і на сусідній, перпендикулярній вулиці, тільки спиналися там мальви. Всьому тому зовсім не вадила сецесія цього рогового будинку — ні солом’яному дашкові, що, наче оксамитовий смушок, виступав, доки ресторанних вікон, над першим поверхом, ні соняхи з мальвами — бо ж то їх колись було перенесено в майоліку і метал.

Назустріч їм простер обійми ведмідь, наче впізнавши Сергія і щиросердо приймаючи його та його супутниць. Друзяка неабияк зцивілізувався — жилетка, метелик, бриль. З-за ведмедя здивовано визирав кабан. Може, й дещо присоромлено, ховаючи обділене поважнішим вбранням ворсинясте тіло з хвостиком, мов коркотягом, що, втім, зрадливо визирав з іншого боку. Вони й тут були разом, мов риба з водою.

Одначе не ввесь візерунок мережився тільки з таких прогулянок. Сергій працював у поті чола, але то був піт сатисфакції, вдоволення — либонь, через те слава про його картоплю росла, бо він, хоча сам і не переробляв, і не вирощував, віз і розносив її, мовби продовживши там, де зазнали поразки батьки.

Коли верталися з однієї з таких недільних прогулянок, до них прибилось руде кошеня. Бігло, не відстаючи ні на крок. Було щось цілком природне в тому, як воно, не вагаючись, наче тут одвіку був його дім, зайшло разом із ними досередини. А коли, не минуло й місяця, Анастасія повідомила Сергієві про свою вагітність, він зрозумів, що кохав її все життя.

Оглавление

Вересень, ніч

  1

  2

  3

  4

  5

Разом

  6

  7

  8

  9

  10

  11

Чоловік іде своїм шляхом

  12

  13

  14

  15

  16

  17

Жінка

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

Син

  27

  28

  29

  30

  31

  32

  33

  34

  35

  36

  37