веселощів жодна людина не могла зрівнятися з нею веселістю вдачі або життєрадісним очікуванням щастя, яке, власне, і є щастям. Але в печалі її уява так само сильно заволодівала нею, і тоді вона бувала такою ж невтішною у своєму горі, як і непогамовною у радості.
Місіс Джон Дешвуд геть несхвально ставилася до намірів свого чоловіка облагодіяти своїх сестер. Вона вважала, що забрати три тисячі фунтів зі спадщини, яка дісталася її дорогенькому малюкові, — це було рівнозначно доведенню його до краю злиднів. Вона благала чоловіка іще раз поміркувати на цю тему. Де ж це таке бачено: позбавити власну дитину — до того ж єдину дитину — такої великої суми? І взагалі — яке право мають сестри Дешвуд розраховувати на те, щоб він так щедро віддавав їм такі великі гроші? Вони ж є лише його зведеними сестрами; хіба ж це рідня? Ніяка вони не рідня. Всі добре знають, що не може бути ніякої симпатії між дітьми одного чоловіка від різних жінок; чому ж тоді він мусить доводити до злиднів себе і їхнього бідолашного Гарика, віддавши всі свої гроші зведеним сестрам?
— Перед смертю мій батько попрохав мене, — відповів її чоловік, — щоб я допомагав його вдові та дочкам.
— Та він, мабуть, уже погано усвідомлював, що каже; б’юся об заклад, що в той момент він уже був не сповна розуму. Якби він був при здоровому глузді, то він ніколи б не став прохати тебе віддати половину статку твоєї дитини.
— Мій батько не намагався обумовити якусь конкретну суму, люба моя Фанні; просто він у загальних виразах попрохав мене зробити їхнє становище більш надійним та комфортним, ніж це зміг зробити він. Батько міг би про це і не говорити — хіба ж я можу не потурбуватися про своїх сестер? Але йому потрібна була моя обіцянка, тож я і дав її, бо зробити це було неважко: принаймні так мені тоді здавалося. Але я обіцянку дав, і її треба виконувати. Коли вони поїдуть з Норленда до нової домівки, то треба буде неодмінно що-небудь для них зробити.
— Ось і зроби для них що-небудь, але це «що-небудь» не повинно бути трьома тисячами фунтів. Подумай про те, — додала дружина, — що, розпрощавшись з грошима, назад повернути їх уже не можна ніколи. Твої сестри вийдуть заміж — і плакали наші гроші! Ось якби їх можна було знову повернути нашому бідолашному хлопчику…
— Так, звичайно, — мовив містер Джон Дешвуд занепокоєним тоном, — це міняє справу. Може настати час, коли Гаррі пожалкує, що позбувся такої великої суми грошей. Наприклад, у нього буде багато дітей, і тоді ці гроші стали б дуже вагомим додатком.
— Авжеж!
— Тоді, може, для всіх було б краще, коли б цю суму зменшили удвічі? — П’ятсот фунтів — це буде щедрою набавкою до їхніх статків! Щедрою — навіть не те слово! Де ще знайти такого брата, котрий дав би хоч половину цих грошей своїм справжнім сестрам, не те що зведеним? Твоя великодушність просто не знає меж!
— Я не хочу бути скупим, — відповів Джон Дешвуд. — У подібному випадку краще переборщити, ніж навпаки. Принаймні ніхто не закине мені, що я зробив для своїх сестер недостатньо: вони й самі, мабуть, не розраховують на більше.
— Ніхто не може знати, на що саме вони розраховують, — сказала його дружина, — але нас не повинні турбувати їхні розрахунки; питання полягає в тому, скільки ти в змозі їм дати.
— Звичайно ж! Гадаю, що я у змозі дати їм по п’ятсот фунтів кожній. Навіть без моєї набавки кожній з них і так припаде по три тисячі фунтів після смерті їхньої матері. Це — чималенька сума для будь-якої молодої жінки.
— Аякже! До того ж мені здається, що вони прекрасно обійдуться і без твоєї набавки. Вони розділять між собою десять тисяч фунтів. Коли вони вийдуть заміж, то достаток їм буде гарантований, а якщо не вийдуть, то процентів з десяти тисяч вистачить їм усім для безбідного існування.
— Істинна правда! Тож я гадаю, що краще зробити щось для їхньої матері, поки вона жива, ніж для них, — я маю на увазі щось типу щорічного доходу. — Користь від цього буде не тільки їй, а й моїм сестрам. Їм усім цілком вистачить і сотні на рік.
Однак його дружина трохи завагалася, перш ніж погодитися із цим планом.
— Певна річ, — мовила вона, — це краще, ніж розставатися з п’ятнадцятьма сотнями фунтів відразу. Але ж якщо місіс Дешвуд проживе п’ятнадцять років, то нам буде вельми сутужно.
— П’ятнадцять років! Фанні, люба моя, та її життя не варте й половини цих грошей!
— Звичайно ж, не варте; але зверни увагу — люди зазвичай живуть вічність, якщо їм платять хоч якийсь щорічний дохід, до того ж місіс Дешвуд — жіночка дебела і здорова, їй ще й сорока немає. Щорічний дохід — то є справа дуже серйозна: його треба платити кожен рік і здихатися його не можна ніяк. Ти просто погано усвідомлюєш, на що ти йдеш. Я сама знаю, що то за клопіт — виплата щорічного доходу, бо моя мати буквально вибивалася з сил, виплачуючи, згідно із заповітом свого батька, явно завеликий щорічний дохід трьом колишнім слугам, і я просто диву дивувалася — наскільки затяжкою для неї була ця справа. Виплати
