уникав товариства, або поринув у гнітючу меланхолію, або помер від розбитого серця, бо нічого подібного не сталося. Він жив, щоб отримувати задоволення, і частенько його отримував. Його дружина зовсім не завжди перебувала в кислому настрої, і йому траплялося проводити час удома не без приємності; а коні, собаки, полювання та інші подібні розваги правили йому за достатню заміну сімейного блаженства.
Проте до Маріанни — всупереч нечемності, з якою він пережив її втрату, — він назавжди зберіг ту ніжність, яка пробуджувала в ньому жваве зацікавлення до всього, що з нею відбувалося, і перетворила її для нього на таємне мірило жіночої досконалості. Згодом він не раз знизував плечима, зачувши похвали якій-небудь юній красуні, що засліпила товариство, і твердив, що їй далеко до місіс Брендон.
У місіс Дешвуд вистачило розсудливості не розлучатися з Бартоном і не підшукувати собі затишного котеджу в Делафорді; і, на превелике задоволення сера Джона і місіс Дженнінгс, які сумували через те, що в них забрали Маріанну, Маргарет не тільки досягла віку, коли її можна було запрошувати на вечори з танцями, але й дала підстави вважати, що в неї можуть з’явитися таємні поклонники.
Між Бартоном і Делафордом підтримувався той постійний зв’язок, в якому знаходить втілення справжня родинна любов, а кажучи про щастя Елінор і Маріанни, серед їх чеснот слід згадати одну, і неабияку: вони були сестрами і жили в найближчому сусідстві, але примудрялися не сваритися між собою і не охолоджувати дружбу між своїми чоловіками.
