Логіка речей [Василь Кожелянко] (fb2) читать онлайн

Василь Кожелянко Логіка речей

Усі ми так чи так залежимо від речей, простих та буденних, — як-то одяг, аксесуари, різні корисні чи марні дрібнички, умебльовання житла й робочого місця і т. д., одне слово, — всього того, що якось барвисто урізноманітнює сірість існування, але мало хто наважується у цьому зізнатись.

А маємо справу, власне, з новітнім, речовим тоталітаризмом, якого не повалити жодними революціями, щоправда, і намірів таких у сучасному суспільстві споживання не спостерігається.

Василь Кожелянко

ЧАЙНА ЕЙФОРІЯ

Ага, ти так, сказав я сам собі подумки, різко крутнувся і гордо пішов, не обминаючи пивного кольору калюж, що прісноводними озерцями рясно вкривали гористо-горбистий материк асфальтового хідника.

Свобода!

Кінець ваганням перед ТИМ: з одного боку, дедалі тепліша крайня плоть веде тебе в потрібному напрямку, як пещеного домашнього білого кота — за тридев’ять хат, де живе кішка трьох барв: жовтої, чорної й теж білої, а з іншого — житейські забобони — одне з нас у законному шлюбі, тож мусимо ховатися, і доки це триватиме?

А тепер — свобода!

Кінець роздратуванням після ТОГО: миттєво збайдужілий, іронічно запитуєш сам себе, чи цього ти хотів? Та ти подивися на неї, скільки в ній ґанджів — те, і це, і ось

оте-о, ще й цілуватися лізе, це тоді, коли треба якнайшвидше вставати, митися, якщо є вода, і тікати, тікати, тікати, до того ж, у різні боки, аби хтось не побачив — місто наше це таки село — і не доповів законн… А любов?

==Але — свобода!

На облуплених мурах я пишу ім’я Твоє,

на зім’ятих цигаркових пачках я пишу ім’я Твоє,

на пакованнях від невикористаних

презервативів

я пишу ім’я Твоє…

Тепер можна… по-перше, розслабитися і трохи відпочити, потім гарненько почистити пір’я, відіспатися, аби набрати свіжого вигляду — дзьоб має блищати, як полакований, підтренуватися — щоби м’язи утворювали красивий рельєф, і — розпустивши хвоста — знов! Є їх… Пошвендяєш трохи барами, фуршетами, презентаціями і якась підбере. Добре би, аби… Але нє… Ліпше хай… Та з цею те саме буде… Найкраще… Не вийде… От, якби… Це ще гірше!

Йшов я, звичайно, великим переможцем. За всіма законами останніх років нашого з нею співіснування, вона мала би наздогнати мене і перепроситися. Хоча винен я, а не вона. Не обертаюся, але поволі трохи сповільнюю ходу, все-таки вона — на високих обцасах. Чути за спиною цок-цок-цок чи не чути?… Так воно й краще. Розпочинаємо нове життя, це я сказав собі вже вдома. Аби не бути залежним від про- кляття білого кота, — швидка мастурбація у лазничці. Не хотілося, це помітно було по млявому скапуванню сперми, але довелося себе зґвалтувати. Свобода дорожче!

Отже, з чого почнемо? Почав з того, що подивився у вікно. Сірість зловтішно різонула по очах. Сніг розтанув, до весни ще далеко — оголена зима! Смак перемоги почав змінюватися: з кавовоконьячного зробився просто коньячним, а потім з’ясувалося, що коньяк — це вульгарний фальсифікат, суміш неочищеного спирту, водогінної води і харчової есенції. Та це взагалі не коньяк! Тобто не перемога… а якщо так, то що це? Невже поразка?! Ні, ми тверді, мов камінь, алмаз, залізо… бетон… Погляд упав на телефон. А що? Не обов’язково миритися, можна просто зателефонувати, спитати про… про це, як його… ті книжки, що я їй давав читати, треба якось забрати… «Діви ночі» забрав, «Польові дослідження…» забрав, «Те, що на споді» ось на полиці стоїть… Стоїть…

Стоїть, сволота… Слухай, старий, ти маніяк…

Просто поговоримо, переконував я сам себе, і почав набирати її номер. Журк, журк, журк… Перед останньою цифрою зупинився: ти що, нікчема якийсь? Будь мужнім! Вольовим, мовчазним, таємничим. У чорному весь, з тижневим заростом, модною зачіскою, задимлених окулярах, без ланцюжка на шиї — і жінки до тебе потягнуться.

Все! Доста! Трохи попрацюю, аби дурниці з голови повилітали, а ввечері вийду в місто, легенький шпацір туди-сюди, кав’ярня, коньяк — справжній, Hennessy! Ні, дорого, «Десна», занадто демократично буде, а ти — аристократ… від сьогодні, бо пристрасті зумів волею подолати, о «Чайка» — те, що треба. Сто грамів, цитрину, каву, без цукру, будь ласка… А ось і вона сидить, незнайомка, яка врятує світ. Твій внутрішній.

Ну і само собою…

За роботу, товаришу! Я рішуче сів на комп’ютер, ввімкнув, поглядом Святослава Завойовника втупився в монітор: Іду на… На хуй ти йдеш, мудаче такий… Отже, з розумовою працею сьогодні не складається. Треба зайнятися фізичною.

Цвяха забити дуже складно і довго, а квартиру прибрати — це приємно і корисно. Роззирнувся помешканням, на нещастя, лише позавчора я зробив тотальне прибирання свого бунгала з бетонних панелей, тож на меблях навіть пилюка не встигла ґрунтовно осісти.

Підійшов до холодильника, відчинив, може, щось з’їсти? Господи, лише не це! Шлунком прокотилася довга спазма, і в роті з’явився стійкий смак п’ятикопійкових монет із гербом Союзу РСР на реверсі. Наївся. Але треба було щось робити, тому я взяв сир «Сулгуні», довго вирізав із нього кубічний сантиметр, на око, вдаватися до лінійки не дозволяв інтелектуальний газард.

Узяв цей сирний виріб, пішов до комори, поміняв наживку на пастці для мишей. Треба сказати, що я дуже люблю тварин і завжди кладу на капкан багато їстівного, аби миш перед смертю могла вдосталь наїстися.

У кімнаті погляд, цілком-цілком ненароком, знову впав на телефон… ний апарат… продукт прогресу, бляха… журк, журк, журк… «Алло, алло! Алло, говоріть!» Зневажаючи сам себе, як останнього виноградного слимака, жбурнув слухавку.

Мийка, як називають у буковинських селах ганчірку для миття посуду, або катран, що по суті те ж саме. Але у цьому подиху прірви блимнуло щось тоненьке маловловиме, але тепле… Чекай, чекай… Ага… ось… виноград! У холодильнику є малюнок виноградного кетяга… золотим по чорному… як не крути, а на пляшці! Шо, казьол, хочеш горе в алкоголі топити? Якщо так, то виноградний слимак супроти тебе — титан духу.

Нє, я не буду напиватися, одну чарку-дві! — аби зняти стрес і — все! І Ця відійде на другий план, а там за якийсь тиждень й геть забудеться, а ось тоді… При згадці про ЦЮ спалахнув всеосяжний біль, а між шкірою голови і черепом пробіг несмертельний, та досить відчутний струм. Я без неї не-мо-жу! Можеш, можеш, згадай, як було того разу, не вона перша, не вона, відповідно, й остання. Мобілізуйся, переозбройся, переформатуйся, не забувай, що ввечері, у барі «Панацея» на тебе чекає таємнича зеленоока незнайомка…

Зелений змій на тебе чекає, ця думка з’явилася у мене абсолютно мимовільно, тому, сприйнявши її як ЗНАК, я швидко підійшов до холодильника, вийняв пляшку коньяку, люто скрутив закупорку, взяв кришталеву чарку грамів на тридцять, поклав на місце, взяв більшу, грамів на сімдесят, налив по вінця, ховаючи сам від себе очі, перекинув у рот, ковтнув, не чекаючи приходу, врізав скибочку сиру, з’їв, пішов у кімнату, сів у крісло…

Прихід був вражаючим — лагідне смарагдове сонце засвітилося десь у п’ятій чакрі і його проміння спершу проникло в найтемніші закапелки тіла, потім освітило все єство, висушило вогке, слизьке, плісняве минуле і осяяло рівну, легку, веселу золотисто-зелену путь у майбутнє. І що нам тепер ці, як їх? До речі, уже можна сказати їй, що я думаю про неї, про нас і взагалі про все це. Отже, журк.

— Ало.

— Привіт, впізнаєш?

— Впізнаю.

— Ну і що?

— Що, що?

— Усе це.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ти, я, ми, він, вона…

— «Ми» у цьому ряду зайве. Нема більше «ми».

— А може…

— Ти ж сам зробив вибір, що ще не зрозуміло?

— Зрозуміло, все.

— Тому навіщо дзвонити?

— Я думав…

— Не треба більше думати, ми все з’ясували. Ні ти, ні я більше не можемо ТАК, а щось змінити не хотів саме ти. Тому, милий мій, прощавай і більше не телефонуй.

Разом з цими словами припиналася дія алкоголю, і я, поклавши слухавку з її зміїним пі-пі-пі, розгублено роззирнувся помешканням. У гості прийшов порожній занудливий Великий Будень.

Ні, не в гості, а на «пеемже».

Але чекай. Нема такої муки, аби її хлоп не витримав! Є ще на світі холодильник, мила моя, а в ньому…

Ху! Гульк. Сир.

Що ж, з одного боку, без неї буде трохи тяжко у плані фізіологічному, трахається вона дуже добре, щодо легких збочень не комплексує, оргазму досягає швидко, що вивищує мене — буду відвертим — у моїх же очах як класного чоловіка, та й, здається, підходимо ми одне одному майже ідеально, крім того, ми люди одного кола, є про що поговорити у перервах між, з іншого — не знаю, як я для неї, але для мене вона вже стала тягарем, якого рано чи пізно треба було позбуватися. Ось воно й настало.

Ху-у-у. Гульк-гульк-гульк. Трохи сиру.

А що на нас чекало у цьому світі загсів, обручок і соціяльних табу? Так довго тривати не могло, це правда, чи створювати було нову родину? Хіба не зрозуміло, що побут, особливо наш, убиває будь-яке, навіть кармічне, як вона каже, кохання?

Тому все правильно я вчинив.

Гульк-гульк-гу… Ага, сир.

Бєлая рєка… Бєлая рєка…

Я почав багато чого розуміти. Мені відкрилася найсокровенніша таємниця Сущого: виявляється, все минає, нічого нема вічного, а кожна форма старіє, нівечиться, руйнується. Ось і я, такий просвітлений, наразі розміщений у тілесну форму гарного хлопця, яка років за п’ятдесят зробиться дуже потворною, а потім узагалі зотліє й розсиплеться в порох. Я гірко заплакав. Плакав солодко й довго… аж поки не закінчився коньяк, рештки якого, змішані зі слізьми, уже не мали кондиційної міцности. Я на нього образився, по-перше, за те, що він так швидко скінчився, подруге, ослаб, по-третє, чому так є? Можна було помститися, викинути його, гада виноградного, з себе в унітаз, але перемогла скупість. Я приліг на канапу і заснув.

Прийшов сон. Радісний, кольоровий, еротичний. Ми з нею йдемо дуже зеленою травою, десь за нами синя, кольору джинсів після першого прання, повільна річка, попереду — ліс, де під срібними стовбурами буків стелиться смарагдовий мох, на якому подекуди ростуть симпатичні мухомори з яскраво-червоними в білий горошок шапками. Ми з нею йдемо з наміром зайнятися сексом і обговорюємо, як би зробити найоригінальніше. Я десь їй кажу, може, у воді, ні, вона відповідає, це те ж саме, що у ванні, тоді на мохови між грибами, та ти що, чим це відрізняється від дивана, що ж, тоді в мене з’являється зухвала думка, давай, кажу, в повітрі, це як, вона запитує, а так, злітаємо обоє в повітря і там кохаємось. Ми сходимо на невисокий горбик, беремося за руки, розбігаємося і злітаємо, поки летимо, вона вже виявляється цілком голою, я обіймаю її, легко входжу, ми зависаємо у просторі, для зручности я обпираюся ногами об хмаринку, вона досягає оргазму одного, другого, тепер ти, але я не можу, можна уже, знаю, що можна, та я не можу, та що ж це таке, такого ще зі мною ніколи не було…

Від цієї прикрої думки я прокинувся.

Де я? Котра година? Дев’ята вечора. Голова не боліла, але в роті було страшенно сухо і вимагав випорожнення переповнений сечовий міхур. У мене з’явилася мрія про великий келих холодної мінеральної води з газом. Але в холодильнику такого дива не виявилося, як не було там ні соку, ні пива, ні вина, та взагалі, в квартирі не було ні краплі придатної до вжитку рідини, навіть чайник пересох. Довелося мобілізувати всю свою волю і пити з водогону. Стало ще гірше. Є рятівна думка, але соромно її визнавати, треба просто одягти куртку, взяти гроші, вийти в місто, пройти сто кроків, а там — там є все! — бо там універсальний комерційний гастроном. Але ж ти, слизняче, крім мінеральної води, візьмеш іще коньяку, в крайньому разі — пива, а це вже сам знаєш що. Що?

Не знаєш? Чи, може, забув? А якщо виявити притаманну тобі твердість, піти і просто взяти п’ять півторалітрових пляшок мінеральної води і все? Ну, їстівного ще можна купити, ось шинка закінчується, можна взяти червоної ікри, зелених огірків, чогось до чаю. Треба від’їдатися, бо з цим коханням схуд, як емігрант. Ось так і зроблю.

Поки не зачинено.

У магазині я пережив коротку, але надзвичайно енергомістку гамлетівську драму: купити чи не купити? Купив. Робив закупи майже на «автопілоті» і вже вдома почав роздивлятися принесене. Як і планувалося, харчі: шинка, кав’яр, свіжі огірки, батон, до чаю не взяв нічого, натомість приніс дві півторалітрові фляги світлого пива «Оболонь» і пляшку «Чайки»… Ну і дві пляшки мінеральної, звичайно. Все зрозуміло, але навіщо ти взяв пиво і коньяк? Крім того, що поєднання цих двох рідин — гидота неймовірна, ти ж нап’єшся і завтра будеш пити знов. Ні!..

Завтра ні. Хоча… Завтра субота, можна просто пивком змити абстинентний синдром, в неділю утриматися, а в понеділок, зі свіжими силами, як кажуть… Але треба їсти, головне їсти, бо якщо не будеш їсти…

Я приготував собі розкішну, як на цей скрутний час, вечерю. Взяв сковороду, вилив на неї трохи олії, запалив газ і покришив головку часнику, коли він зарум’янився, вдарив туди трійко домашніх, куплених на базарі яєць, порозливав ножем жовтки, посолив і густо присипав меленим чорним перцем; коли яєчня трохи підсмажилася, зняв її з вогню, покришив зверху кільцями велику цибулю, поклав накривку і поставив на маленький вогонь. Поки ця смакота доходила, нарізав шинки, сиру, цитрину, вийняв із бляшанки дев’ять маслин, по три на кожне яйце, в окремій тарілці приготував зелений огірок, покраяв його, посолив, полив олією і цитриновим соком.

Я постановив собі так: гарно собі вечеряю, випиваю півпляшки коньяку — ні краплі більше — і лягаю спати. Вранці похмеляюся, снідаю, протягом дня випиваю пиво, лягаю спати і в неділю зранку прокидаюся вже без похмілля.

Все. За цими клопотами з балансуванням на краю алкогольного провалля і про неї, кохану… колись… забуду…

Я з’їв усю вечерю, але випив також усю пляшку коньяку і флягу пива, а вже тоді заснув. Серед ночі прокинувся від сушняку і бажання помочитися.

Випив іще одну флягу пива…

Вранці встав і, коли збагнув, що до чого, впав у темно-червоний липкий гарячий розпач. Від усвідомлення власної ницости хотілося ридати, але навіть на це не вистачало сил. Ще позавчора ти був непитущий — ну майже, — вольовий, впевнений у собі хлопець, у тебе була кохана жінка, дуже вродлива, розумна, сексуально з тобою сумісна… А тепер?! Учора ти напився, — десь у глибині свідомости ворухнулася думка, що сьогодні питиму знов, — з коханою розлучився — і ще одна підла думка миттєво майнула: назавжди…

Я мляво загудів, намагаючись викликати в себе сльози. Марно. Ве-е-е-е… Гу-у-у… Ве-е-е…

Та скільки, бля, можна гудіти? Треба рятуватися. Я подивився на годинник, за пів восьма, до відкриття магазину ще тридцять хвилин. Можна збігати і в генделик, але ми ж вольові… Тим паче треба подбати про зовнішній вигляд, не підеш же ти до міста схожий на алкаша. Я знехотя став під душ, але дозволив собі не голитися — субота, вихідний, та й хто на тебе дивиться? Потім одягнув свіжі труси, футболку, помастив попід пахвами гелевим дезодорантом, а шию протер лосьйоном «Gillette». Одягнув джинси, темно-синій светер, подивився у дзеркало — нормальний чоловік, лише неголений і очі червоні. Так, те, що неголений, списується на моду, а щодо очей, є в мене окуляри-хамелеони в «золотій» оправі, їхнє скло у приміщенні світлішає, тож цілком можуть правити за оптичні. Отже, йде собі молодий інтелектуал із кількаденним заростом, у задимлених окулярах, заходить у магазин, прямує до відділу спиртних напоїв і ввічливо просить:

— Дайте мені, будь ласка, дві півторалітрові фляги пива, світлого, «Оболонь», і велику пляшку «Зубрівки».

Це було в суботу зранку, а того ж дня ввечері цей самий інтелігент в окулярах знову прийшов у той самий відділ і замовив те саме.

У неділю я прокинувся о четвертій годині і втямив дві речі: без неї жити я не можу і дуже хочу пити. Телефонувати до неї о четвертій годині?

Мабуть, не треба. А ось — пити? На кухні повинна бути недопита пляшка зубрівки. Не міг же я вчора випити всю пляшку?! Ох, хоча б сто п’ятдесят грамів залишилося. Доля виявилася милостивішою — зубрівки було більше ніж двісті грамів, крім того, збереглося півфляги пива. З нього я й почав недільний ранок. Від швидко — трьома келихами — випитого пива нутром мляво розлилося слабке тепло: пиво є пиво. Але в думках з’явилися ознаки оптимізму. Що ми маємо на сьогоднішній ранок? З нею… про неї поки що не будемо, ну розлучилися, ну розійшлися, з ким не буває, якось переживемо… Тепер, робота… а що, сьогодні лише неділя, до понеділка відійду і все буде о’кей. Головне зараз протриматися, протриматися до… восьмої години… Чому до восьмої?

А тому, мабуть, що магазин відчиняється… який магазин? Той, той, саме той!.. Не хотілося собі категорично зізнаватися, але вже було ясно, що я мушу пити ще. Розрахувавши так, аби зубрівки вистачило до хоча би пів на восьму, я випив чарку. Багато проблем відпало, але несподівано з’явилося гостре сексуальне бажання і потужна ерекція — прутень бринів, як натягнута струна… яка струна, від тум-балалайки чи сєміструнной подругі? Тю, ти ж чистокровний, тобто расовий, щирий укр… від бандури! У крайньому разі від кобзи. Раз, два, три! Навіть не треба викликати в уяві порнографічну картинку. Сперма бризнула на півметра. Нічого особистого, чиста фізіологія…

Стало гидко від самого себе, але водночас притупилася гостра туга за нею. Випив іще.

З квадранс восьма, я в окулярах, але не зачесаний попрямував до магазину. Пива не брав, а взяв лише дві тричвертьлітрові пляшки «Зубрівки».

Про понеділковий ранок намагався не думати.

А даремно, бо якраз у понеділок зранку, а саме о четвертій годині горілка закінчилася. Через якийсь час у мене розпочалася ломка. Про сон годі було й думати, у запаленому мозку, як щойно спійманий дикий звір у клітці, билась одна-єдина думка: хоч трішечки алкоголю… щось випити… кілька крапель. Я взяв порожню пляшку зубрівки, приклався до горлечка, перекинув догори і довго чекав, аби кілька останніх крапель стекло на язик.

Друга пляшка, третя… Марно. Пляшки були сухі.

Мене викручувало всього, як на середньовічній дибі. Через п’ятнадцять хвилин я зрозумів, що не витримаю. Випив усю мінеральну воду, що була, але легше ставало лише тоді, коли пив, опісля мука розпочиналася знову. Ні, до восьмої я не дотягну, ну хоча б до сьомої, коли генделики відчиняються. Що? Що? Що? Я сомнамбулічно тинявся помешканням. У лазничці побачив одеколон, дешевий, простий одеколон «Для мужчін», яким я змащував п’яти. Там же 90 мл розведеного спирту — 56,5 %! На щастя, пляшечка лише ледь почата. На одеколон перейшов, подали голос десь у глибині свідомости рештки сумління, але дуже тихо, мляво і непереконливо. Пригадався досвід уживання цього напою, набутий під час служби у нєпобєдімой і лєгєндарной. Тоді ми його розводили водою. Що ж, якщо вже пішла така пиятика…

Я взяв чарку, вилив у неї півпляшечки одеколону, грамів сорок, долив води з крана, утворилася блідомолочна суміш. Схоже на кокосовий лікер, подумав я, аби себе підбадьорити, і залпом випив.

Ковтнув. Миттєво з’явився блювотний рефлекс.

Я побіг до холодильника, схопив цитрину, вкраяв скибку, кинув у рот. Бажання повернути «кокосовий лікер» розсмокталося. Натомість у нутрі з’явився алкогольний прихід. Добре.

Хвилин за сорок, коли було допито «кокосовий лікер для мужчін», знову почався лютий алкогольний кумар. До сьомої не витримаю, або переріжу собі вени, або викинуся з вікна, сьомий поверх як-не-як, тож мучитися довго не буду — захоплюючий політ і — клац, світло вимикається… А може, справді… Цікава думка, адже одним махом можна позбутися всіх проблем. Усіх!

Це потім, а поки що треба випити ще. Є у мене ще один одеколон, радше лосьйон після гоління, жилетівська версія «дикий дощ», запах трохи солодкуватий, якщо виживу, треба буде поміняти на «арктичний лід». Смак — іще гидкіший, ніж «длямужчинівський». Але трохи відпустило, і я дотягнув до сьомої. Коли стало зрозуміло, що за хвилин десять я вип’ю справжньої горілки, з’явився оптимістичний настрій, і, мугикаючи «бєлая рєка», я почав збиратися. Сморід! Тхне з писка, як із парфумерної ятки. Я з’їв трохи цитрини і, вкинувши до рота три лаврові листки, почав жувати їх, як гумку. Нормально… А — робота?

Сьогодні ж понеділок! Ет, вип’ю сто грамів, щось придумаю, зателефоную, що хворий, маю я право на хворобу — застудився оце ж бо, — чи не маю?

Тим паче, що в місті гастролює екзотична грипа з Південно-Східної Азії.

Продавець генделика, колишній інженер оборонного заводу, який ще зберіг рештки ознак справжнього совєтського інтелігента — читав товсті літературні журнали на робочому місці, - не здивувався з вранішнього покупця в затемнених окулярах: ще й не таке бачив. Я взяв дві пляшки дешевої фальшивої горілки, тобто розведеного спирту у пропорції 35 на решту води, і швидко пішов додому. Перший ковток зробив уже на сходах. Фортуна мені сприяла — металева за-крутка далася відкрутитися, бо зазвичай такі самопальні пляшки треба відкорковувати з ножем — через те, що металева закрутка часто прокручується разом із фіксованим обідком. Ця трапилась якісна і з хряскотом відділилася від обідка.

Вдома я вкраяв цитрини і випив перші повноцінні сто грамів. Ліг на канапу і на теплих алкогольних хвилях поплив у світле сучасне. Потім узяв апарат і лежачи зателефонував на роботу, повідомив шефа, що я хворий, лежу, — і це було правда! — мабуть, грипа якась. Шеф спитав, чи не треба послати секретарку, аби купила мені ліків.

Ні, ні, не треба, швидко тверезіючи, заперечив, я сам собі все купив — і це теж була правда. Шеф дав мені на хворобу три дні. А я, втішений від того, що в житті все складається так гармонійно, випив ще і задрімав.

Пополудні, аби забезпечити собі спокійну безтурботну ніч, я пішов до магазина і купив чотири тричверткові пляшки справжньої горілки Nemiroff з перцем і медом.

Три дні «хвороби» минули, як одна суцільна часова протяжність, де не було різниці між днем і ніччю. Щоправда, я контролював графік роботи магазину і пильнував, аби серед ночі не залишитися без спиртного. А так випивав чарку, кидав щось їстівного на зуб і дрімав, дрімав, дрімав.

У четвер вранці, коли треба було «після хвороби» йти на роботу, я подивився у дзеркало. Себе не впізнав, і тоді на весь зріст постало питання смерти. Так, сьогодні я зроблю ЦЕ. З дзеркала на мене дивилося синє підпухле заросле сивіючою бородою обличчя з вибалушеними червоними очима. Це буде найкращий вихід — там нема ні кохання, ні алкоголізму, ні роботи… куди, до речі, сьогодні я маю йти одужалий. Зрозуміло, що я нікуди не піду і це ще одна причина, аби заподіяти собі гаплик. Так, сьогодні… Але, хай там що, треба збігати в магазин, поповнити запаси, бо у пляшці залишилося на два пальці, а на тверезу голову вчиняти суїцид… збочення якесь.

Я ще раз глянув на себе у дзеркало і з величезним зусиллям сяк-так поголився, став під душ, затим намастив обличчя, яке огидно лущилося, німецьким кремом Nivea. Потім допив горілку, одягнув окуляри і звичним маршрутом зробив рейд до магазина. Приніс дві пляшки горілки і морозива — більше вже я нічого їсти не міг.

Випив іще чарку, подзвонив шефові на роботу і попросив тиждень відпустки за свій рахунок.

Шеф, учувши незрозумілу для нього тривогу в моєму голосі, почав пропонувати відвідини — що з тобою, мовляв, старий, я оце приїду, може, потрібна допомога, — я категорично сказав «ні» і пояснив, що мені треба з’їздити на кілька днів до Львова: з жінками заплутався. Шеф повірив.

А я почав готуватися до смерти. Вночі, вирішив я, а поки вип’ю ще. Але цього разу доза горілки не викликала звичної, хоча й короткотермінової ейфорії, - стало ще гірше, у мозку щось захлюпало, і я виблював, ледь устигнувши добігти до унітаза.

Що за жарти? Я помив обличчя, прополоскав рота, з’їв кружальце цитрини і зробив другу спробу — випив п’ятдесят грамів. Цього разу виблював уже кров’ю. Отже, пити я не можу, не пити теж не можу, залишається одне — вмирати.

За годину настала страшна ломка. Я не міг ні лежати, ні сидіти, ні стояти, ні ходити — я відчував себе ніби під’єднаним до струму. Тіло гуло, як трансформатор. Треба щось зробити, і негайно, бо я чи збожеволію, чи мене паралізує.

Не чекатиму ночі! Я взяв вузький шкіряний пасок від костюмових штанів, пішов у лазничку, зробив зашморг і, ставши на край ванни, вільний кінець паска прив’язав до горизонтальної труби. Тепер треба накинути зашморг на шию, стати ще на край ванни і — вперед! Я зробив невдалий рух, утратив рівновагу, поковзнувся і впав, розбивши голову об водогінний кран. Кров залила очі.

Радикально тверезіючи, я чітко розумів, що коли знепритомнію, то помру від втрати крови і вішатись уже не треба буде. Навпомацки я знайшов кран, відкрутив його і, вперше в житті радіючи з відсутности гарячої води, засунув голову під холодний струмінь. Поволі прийшов до тями і рушником, який з блакитного враз зробився червоним, зупинив кров. Потім оглянув рану, рівна близна навкіс перетинала чоло. Ні йоду, ні зеленки, ні звичайного одеколону в хаті не було, тому я взяв інший рушник, щедро змочив його горілкою і притулив до рани. Різко, але водночас приємно запекло. Водночас трохи прояснилася свідомість. Першим чином треба перев’язати рану, а там видно буде, що робити далі. Бинту в мене теж не було, тож я знайшов серед випраної білизни стареньке простирадло, вирізав із нього смужку на чотири пальці, ще раз змочив рану горілкою і туго забинтував. На пов’язці з’явилася невиразна червона пляма, на камікадзе схожий, оцінив я себе, подивившись у дзеркало. Але вмирати я не буду. Ні сьогодні, ні завтра! Я став на ослінчик, відв’язав пасок від труби і повернув його на місце — всилив у швайки костюмових штанів.

Настала ніч, але в мене в очах розвиднілося.

По-перше, я живий, по-друге, втрачене кохання — ще не привід учиняти самогубство, по-третє, роботи я ще не втратив, а близна на чолі буде предметним доказом того, що в мене були проблеми. Які? На це, замість відповіді, я буду лише загадково, таємничо, дещо сумно посміхатися, мовляв, самі, знаєте, колеги. А шефови поясню коротко: жінки! Але вже минулося, тепер уже безпроблемний, вільний і обтяжений адюльтерним досвідом беруся до праці. І все буде добре.

Для цього треба зробити лише одну маленьку річ: вийти із запою та більше не пити.

Що ж, починаємо нове життя. Передусім я трохи прибрав на кухні, зібрав усі порожні пляшки разом із флаконами від випитої парфумерії та виніс до сміттєвого контейнера. Піднімався на сьомий поверх сорок хвилин: серце билося, мов епілептик у конвульсіях, до горла раз по раз підступав вузлуватий клубок, разів зо два на якусь мить я непритомнів, але зрештою — дійшов.

Приліг, але ненадовго, бо лежати не міг. Ходив туди-сюди, відчиняв вікно, аби подихати свіжим повітрям, одягався, роздягався, блював, сідав на унітаз, сидів, стояв, знову лежав і знову — та легше не ставало, і місця собі я не знаходив.

Знав, що це триватиме не менше доби, а дійти до нормального стану я зможу за три дні. Отже, якщо більше не пити, витерпіти ці кілька днів, то в понеділок зранку я буду в працездатній формі.

Тверезий, веселий, симпатичний чоловік, лише чомусь зі згоїною на чолі. Але з ким не буває?!

Та як витримати цю ніч? У мене ще залишалося півтори пляшки горілки, і я метикував, що з ними робити. Якщо більше не п’ю, то горілку треба вилити в унітаз, хоча, з іншого боку, ломка може бути така, що лише п’ятдесят грамів, ужитих як ліки, врятують мене від якогось інсульту чи ще чогось. Тому я постановив собі: не пити, терпіти до останнього, а коли вже тіло почне бити судома, трохи випити, винятково як ліки.

А поки що треба багато вживати води і щось з’їсти. Мінеральної в мене вже не було, а йти за нею серед ночі нікуди, тож я залив окропом жменю ромашки, яка знайшлася в кухні, - нею я лікував останню справжню застуду — і поклав на холодне. Змусив себе з’їсти шматок шинки і сиру з хлібом й уже без зусиль, не без певної насолоди з’їв морозиво. Відвиклий від їжі шлунок трохи заболів, побуркотів, пообурювався, але зрештою запрацював. Стало ще гірше, але я терпів.

Спробував читати. Взяв минулотижневий «ПіК», але рядки або зливалися в одну сіру пляму, або розбігалися врізнобіч, як таргани. Може, музику послухати? Увімкнув «Глюк-FM», там класна музика, але тепер не для мене: звуки іржавими цвяхами вбиваються у череп…

О четвертій годині щось зціпило потилицю, шию, плечі, і я відчув, що помираю. Координація рухів порушилася, тому з великими труднощами я налив собі чарку горілки і випив. Відпустило.

Ледь розслаблений, я задрімав. Прокинувшись о шостій, почав пити ромашковий напій. Пив і блював, пив і блював, ще пив і ще блював… Ходити я майже не міг, тому повзав підлогою, як немовля. Так минула біла днина. Ночі я чекав з паралізуючим жахом, але десь опівночі несподівано стало легше. Спати не міг, але вже міг читати і слухати музику. Настала страшна четверта година, я чекав звичного нападу, та нічого не сталося.

Не без задоволення я відзначив, що минула рівно доба, як я випив останню чарку горілки. Цю подію треба відзначити. Я взяв пляшку горілки і вилив в унітаз. Другу, непочату пляшку поклав у холодильник — хай буде, як у людей, у всіх є якісь алкогольні припаси для оказії.

Усвідомлення того, що я вже не п’ю — двадцять п’ята година пішла, — додало мені трохи бадьорости, і я вирішив зайнятися своєю зовнішністю.

Розв’язав пов’язку, оглянув чоло, гарна згоїна, рівна і — що головне — неглибока, треба купити пластир і акуратно заліпити. Обличчя? Червоне, як гнилий помідор, але до понеділка побіліє. Те ж саме ніс. Тепер щодо очей, якщо почну спати, вони набудуть нормального вигляду. Лише — не пити!

До ранку я лежав на канапі, трохи читав, але до повної реабілітації було ще далеко — нестерпно боліла кожна клітина тіла. Вранці я випив гарячого окропу з цукром та цитриною і почав заново вчитися ходити, розмовляти, звично жестикулювати. Потім поголився і довго вимокав у гарячій ванні. Пополудні, намастивши полущене обличчя кремом, вдягнувши чорний костюм поверх зеленої байки, куртку і модний кашкет фірми «Boss», вийшов у місто. Окулярів навмисно не одягнув.

Зайшов до магазина. У парфумерному відділі придбав лосьйон Gillette, варіант «прохолодна хвиля» і, щоб утвердитись у своєму виборі на користь тверезого способу життя, — простий одеколон «Для мужчін». Потім купив п’ять пляшок мінеральної води, свіжих огірків, вареної ковбаси — чомусь захотілося, — сиру, масла, хліба і запакований у целофан шоколадний торт. В аптеці придбав шпульку пластиру. На завершення я вчинив іще один подвиг, — пішов до перукарні й коротко, як того вимагає мода, підстригся.

Ходив містом надзвичайно обережно, бо мене не покидало відчуття, що моя голова — надзвичайно делікатний виріб із тонкого богемського скла, тож будь-який необережний жест загрожує бідою — вона може розлетітися на друзки. Тому, коли говіркa бальзаківського віку дама-перукарка вертіла моєю скляною головою, як швець дірявим чоботом, я ледве стримував себе, аби не схопитися з крісла, обережно, аби не поранити засохлої згоїни, одягнути кашкет і чимдуж тікати від цих перукарів-убивць. Але я витримав і навіть посміхався перукарці у дзеркало, тому ця стрижка — справді героїчний вчинок, що суттєво підніс мене у моїх червоно-сльозавих очах.

Вдома я ретельно оглянув себе у дзеркалі і самокритично відзначив, що, крім гарної зачіски, ніяких позитивних змін у зовнішності не сталося — обличчя ще бурячкове, ніс розпухлий, під витріщеними очима мішки… Біда.

Я почав готувати собі вечерю. Але натхнення не було, тому заварив лише легенький, солом’яний, глибоко зневажуваний мною у нормальному житті чай. Поїв вареної ковбаси з гірчицею, сиру, огірків, шматок торта. Шлунок трохи огризався, але я щедро заливав його мінеральною водою.

Коли в очах посвітлішало, я всівся у вигідне крісло, ввімкнув телевізор, майже незапотребований дотепер, і почав перемикати канали. Подивився новини, за тиждень моєї відсутности у світі нічого особливого не сталося, так, кілька дрібних терактів, дві авіакатастрофи, два корупційні скандали і лише одне замовне вбивство — життя триває.

Потім я натрапив на голлівудський фантастичний блокбастер, поволі втягнувся у сюжетну колізію і за був, що я такий нещасний, хворий і депресивний. Коли закінчився фільм, дуже здивувався, що я в ТАКОМУ стані і треба далі страждати.

Ось якби пощастило заснути, то завтра може бути все інакше. Тобто, краще і веселіше. Я читав до другої години, а потім заснув. Мені навіть не снилися кошмари.

Прокинувся о четвертій годині і згадав усе, — спершу стало дуже страшно, холодно і самотньо, з’явилася пекуча туга за нею, майнула думка про суїцид, але коли прийшло усвідомлення, що я не п’ю вже дві доби, — потеплішало. Дві доби тверезого життя! Шкода марнувати цей так важко набутий капітал на якусь екстрему. Адже ще трохи, і я — виповзу з цього болота на твердий і — що важливо — сухий берег.

Я почав думати, як жити далі. Серед безлічі фантастичних варіянтів на кшталт завербування у французький Іноземний легіон чи балотування в народні депутати Верховної Ради України реалістичним видавався лише один: змінитися.

Особисте життя у мене вже змінилося, тепер я не маю коханої жінки, і в цьому є своя перевага — я вільний, тож можу завести собі… ні… досить. Поки що. Роботу міняти нема сенсу, бо чогось кращого у цьому місті я не знайду. Змінити помешкання — для чого? — лише зайві клопоти. Переїхати до Києва — можна було б, якби не мовний бар’єр, від дискомфорту, якого я зазнаю в цьому рускоязичному мегаполісі, в мене розвивається небезпечна хвороба, що називається radycalis extremismus. Залишається одне — змінити зовнішній вигляд. Зачіска вже нова, маю гарну згоїну на чолі, цікаві виснажені очі — щось пережив чоловік, а це інтригує — черга за одягом. Мене звикли бачити або в синіх джинсах і якійсь пістрявій майці, або в стандартному костюмі, тому для того, щоби постати в цілком іншому, хай буде, іміджі, треба справити собі щось оригінальне. Увесь у джинсі? Банально.

Новий костюм із золотою краваткою? Нудно.

Мілітаризоване хакі? Смішно. Увесь у чорному?

О, це те, що треба! І окуляри — чорні. Сьогодні неділя, піду я на Калинівський базар і придбаю собі все нове. Чорне!

О шостій годині я підвівся з ліжка, став під душ, потім заліпив чоло пластирем, ретельно поголився, з насолодою щедро обляпав обличчя жилеттівським лосьйоном, смак його на губах ледь не спровокував блювоту, але перемогло оптимістичне усвідомлення нової ситуації: ось у мене в холодильнику непочата пляшка горілки, на поличці два сорти одеколону, а пити мене не тягне! Я здолаю тебе, зміюко зелений!

Дуже кортіло випити чаю — справжнього міцного чорного! — але боявся нападу пришвидшеного серцебиття, яке могло би отруїти мені цей світлий, що так гарно розпочинався, день. Тому я заварив легенький — півчайної ложечки «Принцеси Нурі — Бест» на заварний чайник — ледь жовтявий чай, випив два кухлі з лимоном, без цукру і зі шматком торта.

Одягнувся не дуже ретельно — все одно це шмаття вже з минулого життя — джинси, светер, старенька куртка. Погода гарна, можна йти без шапки, — що ще? Окуляри? Ні, вони мені більше не потрібні, бо у мене не буде більше потреби ховати очі! Я сильно жбурнув свої «хамелеони», які вірно служили мені три роки, об долівку, але їм це не зашкодило, тоді я взув черевик на праву ногу і з ненавистю розтрощив їх обцасом.

П’ятнадцять гривень, тоді це було сім з половиною доларів! Ні, не шкода. Холоднокровно я змів віником рештки окулярів на шуфельку і викинув у кошик для сміття.

Взяв із шафи триста доларів і поїхав на Калинівський базар. За чорним. Довго ходив поміж «жабками» і контейнерами, але нічого путнього не вподобав, — суцільна туреччина й китайщина, і все якесь пістряве й низькоякісне. Але завтра я мушу постати в новому образі, тож:

— Скільки коштують ці джинси?

Доведений до розпачу, я купив чорні вельветові джинси з гордим лейблом «Lee», чорний джемпер з мисиком, незрозумілого походження черевики, чи не єдині на весь базар не з квадратовими писками, і бандитську куртку з грубої шкіри за двісті доларів, чорну, звісна річ. Дорогою додому, змучений і збайдужілий, купив іще китайські суцільно чорні окуляри за двадцять гривень.

Вдома я одягнувся в обнови, довго вертівся перед дзеркалом, але так і не з’ясував — чи я в цьому вбранні загадковий, інтригуючий, цікавий, чи зовсім навпаки. Побачимо, що завтра люди скажуть.

Але це не головне — важливо те, що я вже міг спати. Сон був неміцний, тривожний із калейдоскопом сюрреалістичних сновидінь, але все-таки тривав цілих шість годин. Встав я о шостій і аж дві години збирався на роботу. Голився, мився, парфумився, довго вирізав пластир на чоло, одягався, роздивлявся себе в дзеркалі, нарешті вийшов з дому. У чорному весь. З білою смужкою навскіс на чолі.

На роботі на мій прикид ніхто не звернув уваги, зате всі з величезною цікавістю розглядали білий пластир на чолі. За попереднім, розробленим у найжахливіший кризовий час, сценарієм я нікому нічого не пояснював, лише посміхався, — мені хотілося, аби це було романтично-загадково, але, випадково вгледівши себе навскіс у дзеркалі, відкрив для себе, що я жалюгідно скривився. Це зіпсувало мені настрій на весь день.

Наступного дня, коли радість від того, що я вийшов із запою і ввійшов у звичний трудовий ритм, минула, мене охопив дратівливий буденний пригнічений настрій, що тривав з дня на день.

Яко непитущий я не ходив до барів вечорами, а сидів вдома, тупо дивився у телевізор і тяжко страждав за нею. Рятувало мене від якихось нерозважливих дій те, що міг спати. Вранці вставав із головним болем, йшов до праці, де пере- брав додаткові навантаження. Працювати намагався якнайдовше, і якби шеф не виганяв мене о сьомій чи о пів на восьму додому, то, мабуть, і ночував би в офісі. У вихідні не знав, що з собою робити, тому просто валявся на канапі, переглядаючи газети і почитуючи якийсь старий, років десять тому вже прочитаний, детектив. Сучасні російськомовні «бестселери» я до рук не брав, серйозну літературу читати було ліньки, а улюблену музику слухати просто боявся. Вона легко могла прорвати ту благеньку гребельку, яку тижнями вибудовував, відгороджуючись від натиску темних почуттів, каламутних бажань, пінявих пристрастей, і потік — лютий, безжалісний, бистрий — поніс би мене туди, де нема білої днини, а є суцільна безсонна ніч з брудними генделиками, горілчаними пляшками, в яких прокручуються металеві закрутки, зі шкіряними пасками від штанів…

Та все-таки я не став бездушною машиною і чи не кожного вечора дозволяв матеріялізуватися — я фізично відчував його присутність — банальному питанню, на яке не було відповіді: що далі?

Ти маєш свободу, ти в новому, як тобі здається, загадково-інфернальному образі, ти ще молодий і сильний, ти маєш досвід страждання, що, за твоєю, звичайно, версією, повинно приваблювати протилежну стать, ти, зрештою, не бідний, тож де твоє нове життя? Таке романтичне, вишукане, екстравагантне, з плейбойськими пригодами, хвилюючими знайомствами, захоплюючими романами, у яких є ейфорійна зав’язка, солодка тривалість і безболісна розлука? Нічого цього нема.

Все це — оманливі міражі. А є будні! Є гіркота — ні, біль, гострий дошкульний всеосяжний біль, — за коханням, якого не зумів зберегти і якого біль — ше тобі доля не подарує. Є відмова від алкоголю, який за вмілого, чемного, делікатного з ним обходження дарує чимало радощів і щасливих злетів у незвідане. Є бажання змінитися, але фантазії у тебе стало лише на те, аби купити чорне шмаття і цілком неестетичну бандитську куртку.

Я налаштувався дуже критично, вдягнув увесь свій базарний прикид, повмикав усі лямпочки та без ілюзій почав розглядати себе у велике дзеркало. Так, черевики замалі, тиснуть у пальцях, не хотілося собі зізнаватися, що лоханувся, але покупка — невдала. Джинси, навпаки, завеликі, якби не пасок, то падали б з клубів, теж не те. Джемпер? Може бути, але під нього треба одягати не чорне, а щось веселіше, наприклад, синю сорочку або зелену футболку. Куртка?

Це — взагалі конфуз: мало того, що вона тверда, незручна, холодна, до того ж, схожий у ній на червоного комісара часів громадянської війни у Росії минулого століття, лише запорошеного шолома бракує. А окуляри — це просто злочин проти особи, від них можна зір утратити. Їх, що мали надавати мені голлівудського вигляду, я переламав навпіл і викинув у кватирку. Зробивши це, не без задоволення відзначив, що остаточно позбувся алкогольної аберації погляду на довколишню дійсність і постановив продовжувати в цьому ж дусі. Взявши свою невдатну куртку, я спустився поверхом нижче і подзвонив у двері до сусіда, водія-далекобійника, який кілька днів тому, повернувшись із рейсу, запрошував мене на сто грамів. Я тоді, звичайно, відмовився, зіславшись на те, що жеру антибіотики — презерватив, знаєш, порвався. Сусід співчутливо похитав головою і запропонував відкупити у мене куртку.

Цю саму. Так на базарі ж… почав я, але він мене перебив, мовляв, шкода йому час марнувати, хочеться відіспатися, горілочки попити, бо за кілька днів знов у дорогу… Я віддав сусідови куртку за ті самі гроші, за двісті зелених американських тугриків. Потім зібрав затісні черевики та завеликі джинси і віддав дітям. Тобто, подарував сусідови навпроти, який має трьох синів, хлопців-підлітків, а зарплату отримує таку, якби жив сам-один.

Хай міряють, кому підійде, той хай носить. Сусід подякував і запропонував випити самогонки, я відмовився, мовляв, лікуюся від гонореї, а ось за кілька тижнів обов’язково вип’ю. Самогонка в мого сусіда була дуже добра, він гнав її з цукру, очищував, а потім настоював на різноманітній садовині. Особливо знаменитою була вишнівка.

Та це вже не для мене… Мені стало сумно, але це був світлий нетужливий сум, який буває тоді, коли розлучаєшся з чимось віджилим, збайдужілим, пройденим, до чого повертатися нема ні бажання, ні потреби, ні сенсу. А ось добре було б, якби я навчився керувати цим, адже так приємно випити чарку гарного якісного міцного напою — коньяку, віскі, джину з тоніком чи тієї ж вишнівки, — отримати порцію радісного тепла і більше не пити. Можна буде поекспериментувати, але вже тоді, коли… та ніколи цього не буде! Алкоголізм — хвороба невиліковна, з ним можна жити, як живуть, приміром, із цукрицею, але завжди треба пам’ятати, що ти — алкоголік і будь-коли маєш шанс «поїхати» в суцільну ніч. А якщо вже так кортить експериментувати — чарка і ні краплі більше, — то робити це треба тоді, коли у тебе все гаразд, нема жодних проблем, все чудово і кругом самі успіхи. Бо коли — неприємності, то трохи алкоголю їх ледь притлумлює, а витверезіння — повертає у квадраті, тому руказнову тягнеться до пляшки, яка лягає в неї легко, звично, збудливо, мов руків’я меча у долоню середньовічного лицаря.

Наступного дня я пішов на роботу у своєму старому вбранні — синіх джинсах і твідовому сірому піджаку. Ніхто з колег не звернув на це жодної уваги, і я зробив висновок, що мій проект на тему «людини в чорному» виявився невдалим. І хрін з ним, треба просто жити… Так я дотягнув до весни — справжньої, з вишневим цвітом, зеленою травою і легенькими імпульсами невмотивованого екстазу. Минуло два місяці від того часу, як я зазирнув у прірву, я відвів погляд, але твердо знав, що прірва й надалі пильно вдивляється у мене.

Жив я тихо, скромно, непомітно, — не пив, нікуди не ходив, одягався у те, що мав, щоправда, втішався смачною їжею, хоча до свого улюбленого міцного чаю ще не повернувся — боявся безсоння.

Про кохану не забув, але страждання послабшало, біль хоча й не щез остаточно, та притупився так, що я вже часто про нього забував. Спроб завести собі новий роман — аби клин клином… не робив, бо депресія так занизила мою самооцінку, що впевнености у собі майже не залишилося. Тим паче це заношене вбрання, у якому мене бачать уже кілька років…

У травні мене почали переслідувати два веселі фіялкові вогники — ненав’язливі такі, що раз по раз з’являлися десь на межі моєї уваги, зникали, знову з’являлися. Я не вважав, що це явище природи варте того, аби я витрачав енергію на його ґрунтовне вивчення, але мусив собі зізнатися, що мені краще, коли вони є, ніж коли їх нема…

Одного дня ці вогники спалахнули в офісі нашої фірми, за два столи від мого, почали поволі наближатися до мене і на відстані простертої руки матеріялізувалися в очі моєї колежанки.

Вона спитала, чи можу я їй дати консультацію, я запропонував звернутися до дуже вченого шефового заступника, який знає все, але вона поблажливо, як до дитинчати нерозумного, посміхнулася — щоправда, не іронічно, а доброзичливо і відкрито, настільки, аби я зміг побачити її здорові, білі, рівні зуби, — і пояснила, що це не на тему нашої роботи, а — має стосунок до вауфактора, я дуже здивувався і запитав її, невже вона читала Пелєвіна, виявилося, що читала, а просить вона мене, аби я допоміг їй вибрати модні, а водночас — якісні й автентичні джинси — подарунок для рідного брата на вісімнадцять років.

Мабуть, мої старенькі канадійські «лівайси» і твідовий піджак із замшовими накладками на ліктях ввели її в оману, вочевидь, вона вважає мене великим фахівцем із модного шмаття. Ні, шановна колежанко, ти звернулася не за адресою, я не лахмітник, ось навпроти сидить колега… не буду марно артикулювати його службове псевдо, що пасує йому значно більше, ніж паспортні прізвище, ім’я, по батькови, він — династичний фарцювальник, справжній адепт культу моди і там, де інші на корпусі комп’ютерного монітора приклеюють іконку Ісуса Христа чи Божої Матері, припасував собі дзеркальце, отож, мабуть, тобі — до нього… Так я мав би відповісти своїй колежанці, але натомість щось забелькотів на тему зубожіння асортименту чоловічого одягу на Калинівському базарі. Вона ще раз підбадьорила посмішкою нездогадливе мале і уточнила, що хотіла би — якщо у мене з’явиться таке бажання, звичайно, — щоби я допоміг їй у шопінгу, тобто в поході по крамницях модного одягу. «Я не вважаю тебе ганчірником, просто бачу, що ти маєш добрий смак на чоловічий одяг і розумієшся на фірмах… Будь ласка…» Фіялкові вогники спалахнули так, якби хтось хлюпнув у них зернового нерозведеного спирту, і я погодився. Домовилися на суботу зранку.

Зазвичай, цього вихідного дня я виробив собі звичку спати донесхочу, але зазначеної суботи прокинувся о сьомій і більше заснути вже не міг.

Це мені дуже не сподобалося. Невже у моє так прагматично впорядковане протягом останніх місяців життя, у якому не знаходилося місця алкоголю, похміллю, сексу та дурній романтиці, може вдертися стороння непрогнозована ірраціональна стихія? Ні! Це треба запинити на початковій стадії, вилити на ті небезпечні фіялкові вогники по пожежному відру води на кожне і — затоптати!

Бо… сам знаєш. Але ж ти пообіцяв дівчині допомогти, негарно якось не прийти, добре, але куди ти її поведеш, що ти тямиш у цих новопосталих крамницях, салонах, бутиках? Адже сам недавно оновлював гардероб на базарі… Ось і ще одна причина, що треба перейтися магазинами: може, щось і собі придбаю. Але… з панною колежанкою вестиму себе сухо, професійно стримано, і головне, не виходитиму за межі ганчір’яного дискурсу — ось це, це і це, фірма, фальшивка, підробка, Штати, Европа, Гонконг…

Про всяк випадок я взяв чотириста доларів і вирушив у напрямку Театральної площі, де ми домовилися зустрітися з колежанкою. Дорогою я сказав собі: якщо вона запізниться бодай на п’ять хвилин, чекати не буду, бо це — не побачення, це — ділова зустріч, тож якщо вона не вміє бути пунктуальною, то… то хай розкладає свої фіялкові багаття на чиємусь іншому городі. Вона запізнилася на десять хвилин, але я її дочекався.

Сам не знаю чому. Вона так чемно перепрошувалася, — дурна, сіла на тролейбус замість узяти таксі, - що фіялкові вогні пригасли і ледь жевріли. Як давній вогнепоклонник я не міг допустити, аби вони геть згасли, тому організував для них лагідний вітерець — нічого, буває, я ось вчора на роботу запізнився… Фіялкове полум’я жваво спалахнуло і обпекло мої щоки. Увага! Небезпека поруч! Будь обережним, старий, ні на мить не втрачай пильности.

Дві години ми витратили на ознайомчу екскурсію «Плейбоєм», «Суперменом» та іншими менш іменитими крамницями модного чоловічого одягу. Не придбали нічого. Я вже зібрався констатувати фіяско, але вона сказала, що знає ще один магазин, «Юберменш» називається. Щойно ми зайшли у цю дещо похмуру крамницю з ніцшеанським дизайном, як я зрозумів, що залишу тут, якщо не всі, то значну частину своїх грошей.

Спершу я авторитетно порекомендував колежанці джинси для брата — автентичні темно-сині вельветові «Wrangler». Підходять чи ні? Підходять, відповіла вона, але треба міряти, як міряти, якщо брата нема, а так, якщо на мені будуть дуже тісні, то на нього — якраз. Вона зайшла в кабінку, а за кілька хвилин, висунувши голову з-за запони, запросила мене подивитися. Я зайшов у кабінку, колежанка, задерши зелену байкову кофту аж до самих грудей, вертілася перед дзеркалом — ну як?

Якщо тобі дуже тісно, то… Їй і справді було дуже тісно, бо чого вона так розчервонілася? Мимоволі я змушений був роздивитися на її поставу — невисока, але пропорційна, майже досконала… Стоп!

Далі не можна! Заборонена зона!

Вона розрахувалася за джинси, взяла фірмовий пластиковий пакет, я попрямував до виходу, та моя колежанка якось так хитро подивилася на мене: мені здається, ти собі теж щось хочеш купити… Хіба тут хочеш — мусиш! Разом із нею ми вибрали для мене зручний легкий італійський костюм з темно-сірої, аж чорної оксамитистої «плащовки», колекцію тенісок «Red-Green» і медово-жовті літні черевики з прошитою підошвою, для комплекту, уже сам я справив собі чорний шкіряний пасок «Levi’s».

Це треба обмити, сказала вона, коли ми вийшли з «Юберменша», я зробив конвульсивний жест, якого вона потрактувала по-своєму і категорично оголосила, що платить вона. Сказати, що я не п’ю, після того, як вона так вдало підібрала для мене кольори тенісок — чорний, зелений, бордовий, темно-синій і… фіялковий, виглядало би невмотивованим хамством, тож я погодився, але платимо порівно, — наша прозахідність по краплі вичавлює з нас усе людське.

Вона весело оголосила, що знає один дуже пристойний бар, «Сальєрі» називається. І ти гадаєш, що у закладі з такою назвою можна щось пити? Це Моцартови не можна, а нам можна, вона пильно подивилася на мене і поцікавилася зі ствердною інтонацією, чи я не Моцарт часом?

Ні, я не Моцарт, але добру музику від вульгарної попси відрізнити здатен. У Сальєрі програвали Ендрю Ллойда Вебера, мюзикл «Привид опери».

У мене заворушилося волосся, в очах закрутилися сльози, тілом прокотилася тепла хвиля, і я збагнув, що життя моє в черговий раз змінюється.

Лише невідомо, в який бік.

У барі було дуже затишно, кожен столик мав окрему нішу, бра на ясно-зелених стінах розсіювали м’яке світло, а кельнер не дозволяв собі дурних запитань.

Моя колежанка сказала, що голодна, і замовила зелений салат, стейки, картоплю «фрі» і джин з тоніком. У мене розпочалася жорстока внутрішня боротьба: пити чи не пити. Ось у чому питання, а не в тому, що буде, коли ми вийдемо з бару. Пити — означає пробити дірку в загаті, що відгороджує моє існування від потужного нестримного злого потоку, чий загрозливий клекіт я чую постійно, навіть у сні. Не пити — виставити себе в очах — мушу зізнатися, таки досить симпатичної — моєї колежанки бундючним мудаком, святенницьким снобом чи просто хамовитим зазнайком. Що тобі дівчина винна? Вона хоче зробити тобі приємне, своєрідно подякувати за клопоти, ось і привела тебе у цей елегантний — а музика, музика ж бо яка! — бар. Звідки їй знати, що в тебе проблеми з алкоголем? Треба щось робити. А якщо випити ось цю порцію джин-тоніку і — все. Більше ні грама. Це ж яку силу волі треба мати!

Ну, за наші обнови! За обнови… Цок! Ковть, ще раз. На моєму обрії зійшли три небесні світила: золотисто-смарагдове лагідно тепле сонце і дві мерехтливі веселі фіалкові зорі. Я — полетів.

Коли ми випили джин-тонік і майже все поз’ї дали, я опустився на землю, але екстаз від лету — крім того, я суттєво наковтався небесного простору — мене не полишав. А чи не випити нам шампанського? — запитав я колежанку. Вона відмовилася, бо, по-перше, не любить змішувати алкогольні напої, а по-друге, шампанське передбачає певну інтимність, а ми просто обідаємо…

У теплий травневий день увірвався аномальний холод з Арктики. Я проводжав її до тролейбуса і з цікавістю спостерігав за собою, що робитиму далі? Зрозуміло, що хочеться пити ще, і я запросто можу зайти у перший-ліпший бар, взяти ще джину або краще доброї горілки, випити, пошвендяти містом, відвідати ще кілька подібних закладів, а додому взяти дві пляшки Nemiroff, тричвертьлітрові, а далі — відомо як… Але ж були плани виявити волю. Просто не знаю…

Коли ми з нею прощалися, фіялкові вогники перемогли струмінь арктичного холоду, і така пізня, така тепла весна повернулася на своє місце.

На прощання вона щось защебетала про чудовий день, поцілувала мене в щоку, вихлюпнула неекономну дозу фіялкового світла і — плигнула в тролейбус.

Я зайшов у магазин, ще достеменно не знаючи, за чим. Купив чоловічий парфум «Body-guard» і — все.

Вдома я заварив собі справжнього чаю, це ще не тюремний чефір, але чотири ложечки «Сера Томаса» на кухоль свій ефект дають. Для досконалости — мед, цитрина, м’ята…

Ще давався взнаки випитий у «Сальєрі» джин, але позаяк я зумів більше нічого з алкоголю не вжити, то оцінив шляхетність цього напою і зробив цікаве відкриття: якщо й лікуватися від алкоголізму, то лише джин-тоніком! І в жодному разі пивом. А чай?… Чай тієї ночі забрав у мене сон, але я не шкодую. Я слухав музику — Deep Purple — і пережив надзвичайно сильну затяжну глибоку ейфорію.

Довколишній світ доброзичливо світився до мене.

Відомо, якою барвою…

Наступного дня я прийшов на роботу у новому вбранні, з новим запахом і, як мені здавалося, з новим блиском ув очах. З колежанкою ми обмінювалися короткими тільки нам зрозумілими поглядами, але в розмові торкалися лише службових тем. Так минув тиждень, наприкінці якого стало все зрозуміло. У п’ятницю я мимохідь запитав її, що вона збирається робити на вихідні, вона перерахувала кілька домашніх справ… а ввечері?… а що ти пропонуєш?… «Сальєрі», наприклад… чому б ні?!

У неділю зранку я поставив компакт Ґорана Бреґовича, заварив свого фірмового чаю, випив півкухля і насилу стримуючи себе, аби не відірватися від нижньої тверді й не злетіти, зайшов у свою спальню. Моя колежанка солодко спала, обнявши обома руками подушку. Я прикрив її оголені плечі покривалом і здивовано відзначив, що хоч її очі міцно заплющені, кімнату залито фіялковим сяйвом. Я випив іще чаю. Був тверезий, і мені було добре.

Лютий 2002 р.

ДЕЗЕРТИР

…ся, і він опинився на гірській, дуже якісно заасфальтованій дорозі. По праву руку здіймалася прямовисна без найменшого виступу чи кущика скеля, а по ліву — зіяла бездонна прірва.

Теоретично ця прірва мала би мати дно, яко ж і скеля — вершину, але туман — сивувато-блакитний, із зелено-жовтим відтінком у викривлених місцях — приховував і те, і те. Ясно-синє небо шматком пласкої криги висіло над головою, а не падало воно вниз лише тому, що було приґвинчено до небесної тверді п’ятьма зірками — чотирма по кутах і однією посередині. Вона, середня, розміщувалася майже над його головою і світилася найдужче — так, мабуть, має сяяти голубий діямант, припустив він, хоча ніколи не бачив цього коштовного каменя. Наркотичний холод кавказьких гір діяв якось амбівалентно: з одного боку, він навіював відчайдушну бадьорість, а з іншого — паралізовував волю, що вкупі спонукало до швидкого прийняття віри в оптимістичний фаталізм. Ще треба сказати, що назустріч йому мчала автомашина — військовий ГАЗ-66 — на швидкості не менше ста кілометрів на годину.

По ширині машина займала всю дорогу — лівий борт майже черкав об скелю, а праві колеса від краю прірви відділяло кілька сантиметрів, — тож приреченість постала на весь зріст. А якщо простіше, то шансів у нього жодних і жити йому залишилося кілька секунд…

А зовні це був простий, буденний, нічим не примітний чоловік. Такий собі Василь Васильович, середнього віку, інженер із техніки безпеки на швейній фабриці. Він мав дружину, вчительку початкових класів, і двох дітей — хлопця і дівчину. Жили у трикімнатній «панельці». Виглядом він теж не вирізнявся — середній зріст, лисина, окуляри, черевце, у комплекті — поношений костюм, сорочка в клітинку, старомодна краватка, плащ або пальто по сезону, незмінний капелюх, портфель-«дипломат», поліетиленовий мішечок із гастрономними покупками… Здавалося би, живи собі, Василь-Васильовичу, поодружуй дітей, доробися до пенсії, потішся онуками, пограй трохи в доміно у дворі та вмирай собі з Богом.

Ба ні! Десь після сорока п’яти років Василь Васильович почав цілком чітко відчувати себе там — на кавказькій гірській дорозі. За кілька секунд до зіткнення з автом, що шалено мчить назустріч! І що робити? Назагал умонтованому в соціум Василь-Васильовичу нічого не загрожувало, але тому в горах треба якось рятуватися!

Він, військовик строкової служби Совєтської Армії, сержант Руборос, утік зі своєї частини зі зброєю. Ні, він не був молодим солдатом, салабоном, з якого знущалися «діди», — він сам був «дідом» — ДМБ-77, йому до дембеля залишалося якихось кілька місяців, — він став дезертиром, аби відрізати самому собі шлях назад від мети. А зброю — автомат Калашникова модернізований з двома ріжками набоїв — він прихопив не для того, аби відстрілюватися від погоні й застрелитися, коли тебе оточать товариші по службі, а для досягнення тієї самої мети. Крім того, він узявся перейти Кавказький хребет із Закавказзя на північний бік, а в горах без зброї, як на долині без ложки. Потім він мав пробратися в Україну, де теж є гори — Карпатські, і там приступити до досягнення мети. Величної, шляхетної та справедливої! Але заморочила йому голову та діямантова зірка, що висіла над головою і двома маленькими променями ледь не виколола йому очі, він закліпав, засльозився, зачихався і ось, опинився на цій дорозі перед сліпим автомобілем, що навіть якби й хотів, то загальмувати б не встиг. Ще десять-п’ятнадцять секунд — удар, блиск, останнє відчуття смаку крови в роті, - і він, сержант-дембель Руборос, лежить на асфальті серед бризків мозку й уламків черепа у невеликій калюжі крови. Зловісна голубувато-сяйлива зірка падає йому на груди і виблискує там, як орден Російської імперії. Такими орденами цар нагороджував своїх генералів за підкорення Кавказу.

Сержант Руборос не був боязким хлопцем, інакше він не зважився би на такий рішучий крок, як втеча зі зброєю з караулу, тож почав розмірковувати. Оце «удар, блиск, смак крови» — ніби неминуче, але воно станеться за дванадцять секунд, а поки що я живий-здоровий, люта машина ще на певній відстані, а за цей час багато чого може статися. Спортсмени за цей час стометрівку, ось, пробігають. Можна й собі рвонути у протилежний від безжального авта бік, і на кілька секунд продовжити роздуми про те, як… продовжити роздуми. Можна розрядити магазин у вітрове скло ГАЗа з надією, що водій в агонії скривить кермо і вони зірвуться у прірву.

Можна стрибнути у прірву самому (це якби він узяв із собою з частини десантний парашут).

Можна спробувати видряпатися на скелю (але для цього треба мати альпіністське спорядження, хоча б льодоруб). А можна просто розтягнути ці кілька секунд на максимально можливий термін.

Кажуть, що перед смертю людина згадує своє прожите життя, а що як згадати ще непрожите життя, тобто не минуле, а майбутнє?!

Ось він одним зі згаданих способів рятується від цього навіженого ГАЗ-66, або, що краще, його взагалі нема. Нема! Нема ні переслідування, ні погоні, ні автомашини з табличкою «Комендатура» на вітровому склі. З великими труднощами він пробирається через Кавказький хребет. Харчується консервами і галетами, яких має повний наплечник, розпотрошивши ще в роті десять сухих пайків, п’є талу снігову воду, відстрілюється від вовків… І нарешті він на північному боці. Першим чином необхідно роздобути цивільний одяг і якусь валізку, аби сховати зброю: автомат (на щастя, у нього десантний варіянт зі складеним прикладом), штик-ніж, пістолет Макарова з двома запасними обоймами, дві гранати Ф-1. Потім пробратися до найближчої залізничної станції, купити купейний квиток на потяг «Баку — Львів» і — на Вкраїну! Грошей він має сімсот рублів, бо протягом півроку разом із прапорщиком Мамедовим продавав джигітам бензин з полкового складу пально-мастильних матеріалів. Але головне — цивільний одяг. Його можна було здобути, пограбувавши якогось місцевого, можна вкрасти на березі озера, де купаються хлопчаки, можна, зрештою, купити в магазині.

Уявляєте собі картину: заходить у селищний продмаг сержант Совєтської Армії, озброєний до зубів, і каже, почому, мовляв, у вас штани і почому півчеревики… Що має думати продавець?

А що він має думати? Нічого. Дембель купує собі цивільне на дорогу. Що тут такого? Купує, зазначте, а не грабує, погрожуючи автоматом. І зовсім не обов’язково тамтому продавцеви повідомляти куди слід, бо дезертира Рубороса шукають на Закавказзі і ніхто не здогадується, що він уже з цього боку. Зазвичай, дезертири з частин КЗакВО втікають у бік Ірану й Туреччини, але ніхто ще не пробував пробиратись у глиб Союзу. Хіба зможе насторожити продавця і місцевих його уніформа десантника, бо в цьому районі близько частин ПДВ нема, але він застібає бушлат, аби не світився тільник у біло-блакитну смужку, а на голові в нього не синій берет, а проста солдатська вушанка, до емблем і петлиць на мундирі нікому діла нема.

— Добрый день!

— Здравствуй, сержант, — продавець, місцевий джигіт у каракулевій папасі, з пещеними вусами і золотим зубом.

— Хочу купіть у вас гражданку, — сержант Руборос намагається триматися природно.

— Для самоволки?! — розуміюче посміхається продавець.

— Нєт, для дємбєля, — каже сержант Руборос і недбало закидує автомат за плече люфою вниз.

— Панімаю, — потирає руки продавець, — а джєньджі єсть? — Єсть.

— Тагда вибірай.

Сержант Руборос купує собі болгарські джинси «Рила», в’єтнамські кеди на платформі, сорочку в клітинку місцевого виробництва, грубого сукна піджак від «Більшовички» і щонайбільшу з наявних валізу, в яку й спаковує усі покупки.

Потім він заходить до місцевої чайної, з’їдає там два обіди, випиває три гальби пива і поволі плентається асфальтівкою у бік міста.

По кількох кілометрах він геть розморюється, відчуває себе у безпеці і вирішує відпочити, а заодно й переодягнутися. Він облюбовує улоговинку обіч дороги, де починається ліс і пливе струмок джерельної води, напившись, падає у траву. Трохи полежавши, він роздягається до трусів і десантної майки та вбирається в цивільне.

Військовий одяг, за винятком бушлата, з якого спорює сержантські погони і петлиці з емблемами ПДВ, він, спакувавши в солдатський наплечник, викидає в лісовий ярок. У валізу на дно кладе автомат з від’єднаним магазином, пістолет, гранати, основні гроші, залишивши в кишені сто рублів, накриває все це бушлатом, а зверху складає рештки провізії — консерви й пачки галет і чаю. Тепер би ще мати цивільний паспорт, думає вже не сержант Руборос, можна ніякої падли в погонах не остерігатися. А без документів — свій військовий квиток утікач Руборос ритуально спалив іще в горах, готуючи окріп для чаю, — ти, як диверсант у запіллі ворога, мусиш постійно бути на чатах. Так переконує себе цивільний без документів із великою валізою, але йому не допомагає. Він розважливо вирішує спати вдень, а йти ночами і, поклавши під голову валізу, засинає.

Прокидається, як заплановано, пізно ввечері, але вже зв’язаним. Окрім мотузки, що міцно сповила усе його тіло, в нього ще й пов’язка на очах. Дві пари чоловічих рук закидають його до кузова вантажного автомобіля і кудись везуть. За нахилом і поворотами він розуміє, що вантажівка їде в гори.

Він починає розмірковувати: якби його захопили військовики, то не зав’язували б очей, а відразу ж заходилися би встановлювати особу, отже, це напевне якісь місцеві абреки; далі, якби вони хотіли його пограбувати, то просто б зарізали і навіть не будили би, отже, він у руках — не армійських, не міліційних, не гебістських, а — якихось місцевих, яким він, очевидно, потрібен живий.

Це відкриття його не те щоби втішило, але він почав гостро розуміти різницю між бути живим та бути мертвим. Хоча хто його знає, що на нього чекає там, куди привезе ця задимлена вантажівка, може, він пошкодує, що його відразу не зарізали у тій затишній улоговинці. Щоправда, з іншого боку, аби пошкодувати про це, треба все-таки бути живим. Ось він і є живим. Він багато чого втратив — майно, гроші, зброю і — найголовніше! — свободу, але життя триває, і за кілька секунд все може змінитися. Справді, по кількох секундах машина зупиняється, і ті самі руки стягують його з кузова. Його ставлять на ноги і ведуть кудись цементовими сходами вниз. Він чує сопух льоху.

Там з його очей знімають пов’язку, розв’язують мотузки і залишають самого. Руборос роззирається. Так, він у маленькому бетонному льоху із заґратованим віконечком нагорі. У кутку на підлозі — трохи кукурудзяного бадилля, зверху — брудний матрац і повстяний коц, в іншому кутку — баняк із накривкою. Параша, здогадується Руборос, отже, я у в’язниці. Швидше за все — у приватній. В армії він чув, що на Північному Кавказі практикується рабство, але не вірив.

Тепер доводиться вірити.

Справді, він потрапляє у рабство до місцевого цеховика Абдула, який виготовляє «вірменський» та «кизлярський» коньяки. Два старші сини цеховика — Мурад і Магомед, які власне й захопили Рубороса за «наводкою» продавця продмагу, за допомоги доброго слова і міцних п’ястуків роз’яснили йому його ситуацію. Житиме він у льоху, поки не доведе свою благонадійність, а потім може бути переведеним у барак до інших «робітників». Працюватиме в цеху — великому напівпідвальному приміщенні поряд з іншими «робітниками», спілкуватися з якими заборонено під страхом побиття; продукту, себто коньяку, він, як невірний гяур і руская свінья, може пити донесхочу, але якщо нап’ється так, що не зможе працювати, то на перший раз буде битий, на другий — буде позбавлений хліба, а на третій — Мурад витягає гострющий кинджал — його тіло буде викинуто вовкам, а голова — орлам, як ти розумієш, кожне окремо. Руборос усе розуміє та береться до роботи.

Зразковий сім’янин, сумлінний працівник і просто сумирний чоловік Василь Васильович напився.

Уперше в житті. Він прийшов додому і під нажаханим поглядом родини сів посеред кімнати і гірко заплакав. Плакав і тяжко нарікав на проклятих кавказьких рабовласників. Дружина подумала, що це вже деліріум тременс, і кинулася до телефона викликати швидку, але Василь Васильович перехопив телефон, висмикнув шнур з розетки і викинув апарат у кватирку. Жили вони на третьому поверсі. Потім Василь Васильович вийняв з «дипломата» пляшку вірменського коньяку, трохи відпив просто з горлечка, душевно продекламував:

«Отак, йдучи попід тинами з бенкету п’яний уночі, я міркував собі йдучи, поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать, і жінка не лає, тихо, як у раї», — впав впоперек на диван і заснув.

Вранці він прокинувся бадьорим і рішучим.

Попросив у родини вибачення, а, повернувшись із роботи, приніс новий телефонний апарат. Уже на кнопках із різними «примочками».

Раб Руборос тим часом вивчає ситуацію. Він приглядається до колег-«робітників». Це, без винятку, — цілком деградовані особистості слов’янського походження, вони тремтячі, сині, перелякані приходять зранку з барака до цеху, першим чином випивають і п’ють потрохи весь день, але так, аби не втратити працездатності, ввечері напиваються і, підтримуючи один одного, волочаться на нічліг. П’ють вони не готовий продукт, тобто «коньяк» (мішанина зі спирту, води, барвника та есенції), а чистий спирт. Цеховик Абдул те, що втрачає на випитому, з лихвою надолужує на харчах — «робітники» майже нічого не їдять, лише закусують чергові «п’ятдесят грамів» хлібом і сиром. Кожні два-три місяці хтось із них помирає, тому у підприємства постійний попит на робочу силу.

З часом раб Руборос помічає, що в родині цеховиків загальним улюбленцем є наймолодший син Русланчик, вродливий хлопчина одинадцяти років. Руборос удає непитущого, чим привертає увагу Русланчика, і невдовзі вони стають друзями. Старші брати дивляться на це крізь пальці — новенький добре працює, а малий освоює бізнес. Одного дня, коли в цеху не було братів, Руборос починає розповідати Русланчикови про те, що таке фоєрверк, якого він буцімто бачив у Москві й Тбілісі. Такі різнокольорові вогні у нічному небі!

— Хочеш, Русланчику, я тобі його покажу?

— Хочу!

— Тоді принеси мені з моєї валізи таку круглу ребристу штуку, завбільшки з кулак, і ввечері я влаштую красивий фоєрверк.

Наступного дня пополудні Русланчик приносить Руборосови у пазусі гранату Ф-1. Руборос каже: «Вибач, Русланчику», — хапає хлопця за шию, притискає спиною до себе, зриває кільце з гранати і кричить:

— Гей! Рабовласники, дивіться сюди!

Русланчик від болю і страху верещить, як недорізане ягня. З протилежного боку прибігають Мурад і Магомед з оголеними кинджалами і автоматами.

— Стоять! — командує Руборос, брати остовпіло зупиняються.

— Мені втрачати нічого, — пояснює диспозицію бунтівний раб, — розімкну п’ястука, секунда, і ми з Русланчиком уже на небесах, а вам на пам’ять залишаться фрагменти наших тлінних тіл!

Брати стоять, як пси у намордниках, — люті, але безсилі.

— Слюшай, руская свінья, єслі с єго галави упадьот хоть волос, я тєбя буду рєзать, как курдюк, — шипить Мурад.

— Нє упадьот, — заспокоює його Руборос і підсуває п’ястука з гранатою Русланчикови під горло, — бо волосся не буде.

— Шо тєбє надо?

— Поклич Абдула.

Входить батько Русланчика, білий, як сніг на гірських вершинах. Він грубо тремтить, і сніг сиплеться з вершини — Руборос бачить, як у Абдула просто на очах сивіє борода.

— Слюшай, рускій, — белькоче Абдул.

— Я не рускій, я українець.

— Слюшай, ук…

— Хватіт, — обриває його Руборос, — слушай ти мєня.

Через півгодини переговорів обидві сторони доходять до взаємоприйнятного компромісу: цеховики відпускають Рубороса з усім заграбованим добром, купно зі зброєю та грошима, а він — як жест доброї волі — не підриває Русланчика. Крім того, цеховики куплять Руборосові фальшивий паспорт на ім’я Іваненка. Він бере Русланчика в заручники аж до залізничної станції, а там, сівши на потяг, відпустить. Супроводжувати малого заручника може його мама.

На станції Русланчикова мама купує Руборосови квиток до Ростова-на-Дону. Він тепло прощається з Русланчиком і заходить у вагон. За кілька кілометрів, поки потяг іще не набрав швидкості, Руборос разом зі своєю валізою вистрибує з вагона і хутко повертається на станцію. Там бере собі квиток до Махачкали. А брати-цеховики зі своїми кинджалами хай чекають на нього в Ростові-на-Дону. З Махачкали пароплавом він перебирається в Астрахань, а звідти різними потягами, ретельно обминаючи Ростов-папу, потрапляє нарешті в Україну.

До свого рідного міста він не їде — не такий дурний, а зупиняється в іншому — теж у Західній Україні і недалеко від Карпат, тобто від місцевості, найбільш сприятливої для досягнення мети, заради якої Руборос і втік з армії зі зброєю. А мета у нього — проста й доступна: створити партизанський загін і розпочати збройну боротьбу проти совєтської влади в Україні. На перший погляд, це — повне варіятство, але Руборос не є варіят, не авантурник, навіть не провокатор — у нього є план. Теж простий і порівняно доступний: з таких, як і він, радикальних націонал-патріотів, він створює збройну групу, яка базується у Карпатах, у якійсь з Довбушевих печер, вони здійснюють кілька вдалих нападів на невеликі військові частини, районні відділи міліції та КГБ, досягаючи в такий спосіб двох цілей — беруть у заручники вищих офіцерів і секретарів райкомів КПСС, чим убезпечуються від бомбардування своїх баз із повітря, та здобувають багато зброї. До них починають сходитися добровольці з усієї України.

Коли Руборос бачить, що під його орудою вже ціла, добре озброєна і вишколена армія, він захоплює якусь прикордонну західноукраїнську область — це може бути, приміром, Чернівецька — і оголошує її незалежною українською державою, яка відразу ж односторонньо вступає у НАТО.

А далі справа техніки — розпочинається велика демократично-комуністична війна, у якій СССР зазнає нищівної поразки, на його руїнах постають незалежні демократичні держави, а серед них — від Сяну до Дону — Україна! Все, мети досягнуто!

Руборос тиняється залізничним вокзалом із надією зняти якесь недороге помешкання. Не пхатися ж із повною валізою зброї та фальшивим паспортом до готелю. Він помічає, що на нього кидає зацікавлені погляди буфетниця, у якої він купує гарячі сосиски й кефір. Вона немолода, повненька брюнетка з дуже красивими карими очима… Руборос уявляє собі, як ця делікатна пані на своїх високих підборах носить йому, повстанцеві, у ліс їсти, і йому стає смішно. З неліквідованою ще цією посмішкою він підходить до буфетниці й по-змовницьки запитує:

— Чи не знаєте, пані, якогось недорогого помешкання у цьому чудовому місті?

Буфетниця швидко міряє Рубороса поглядом, зауважує його високий зріст, міцну статуру, сірі жорсткі очі, вольовий овал обличчя, гривку білявого волосся, яку він так шляхетно відкидає помахом голови з чола, і відповідає:

— Знаю.

Руборос поселяється у буфетниці. Пані Стефа — а він звертається до неї винятково так, навзаєм вона називає його не інакше, як «пан Василь», — відводить йому одну кімнату в своєму двокімнатному помешканні. Руборос запихає під диван валізу зі зброєю та боєприпасами і за орієнтацією своєї господині починає тинятися місцями, де можуть трапитися «націоналісти» — у скверику біля університетської бібліотеки, на налегальній книжковій біржі, у кав’ярні «Сайгон», у виставковій залі. Велику надію він покладає на Шевченківську акцію 22 травня біля маленького бюстика Кобзареві у віддаленому від середмістя скверику. За перевіреним роками сценарієм тут, у день перепоховання Тараса Шевченка в Україні, мали збиратися «націоналісти», читати поезії та співати пісень, потім на них мала нападати міліція під керівництвом осіб у цивільному, бити й «забирати». Пані Стефа дає Руборосови вишиванку свого утеклого чоловіка, і він зранку йде до Шевченківського скверика. Ті, що там уже зібралися, всі між собою знайомі, мають його за провокатора, він це розуміє, тому поводить себе чемно і поштиво. Лише коли на них налітають міліціянти, шепоче так, аби всі чули: «Стріляти! Стріляти їх треба!» Його помічають «націоналісти», і цього досить. До лап міліції йому з фальшивим паспортом та без прописки потрапляти ніяк не можна, тому він, скориставшись із метушні, втікає. По кількох тижнях до Рубороса підходять троє молодих людей з тих, що співали біля Шевченка, і обережно з ним знайомляться.

Він поки що каже, що з Києва, вигнаний, мовляв, з університету, втік від можливого арешту.

Богдан, Любомир і Леся запрошують його «на вино» додому одного з них, а насправді для антисовєтських розмов. Таким чином у Рубороса з’являється «контакт». Він уже починає в цих безконечних розмовах легенько торкатися теми збройової боротьби проти совєтської влади, як в ситуацію втручається непередбачувана обставина.

В особі пані Стефи.

Одного вечора, після теплого дощу, коли повітря стає просякнутим ясно-зеленим сяйвом і пізновесняним запахом, що змінює свідомість, пані Стефа бреше, що в неї день народження, і запрошує пана Василя до розкішно накритого столу у своїй кімнаті. Таких делікатесів і дефіцитів Руборос іще не їв, а деяких узагалі не бачив: філе ісландського оселедця у винному соусі, краби, чорний кав’яр, швейцарський дірчастий сир, салямі, маслини, сардини, покраяна цитрина і печена з майонезом курка. З напоїв — совєтське шампанське, «Столічная» в експортному варіанті, кубинський ром, чеське пиво і справжня кока-кола.

Після двох чарок рому і пляшки пива Руборос дивиться на свою господиню іншими очима.

Вона — в затісній темно-синій велюровій сукні з глибоким декольте і розрізом на лівому боці і в такого ж кольору замшевих черевичках на «шпильках». На ній намисто з перлин, золотий ланцюжок з хрестиком, сережки й каблучки з діямантами, а також акуратний годинничок на зап’ястку з маленькими смарагдами замість цифр. Але не це головне. Руборос помічає, що пані Стефа хоч і повненька, зате вельми пропорційно складена. Сукню напинають, схоже, пружні перса, далі — порівняно тонка талія, що гармонійно переходить у круті широкі стегна, а нижче — мовби точені, литки… Крім того, пані Стефа має прекрасні, що він помітив іще тоді на вокзалі, очі, персикову шкіру і темне кучеряве волосся. Якщо в неї ще здорові та свої зуби, тоді я просто не знаю, подумав Руборос і починає розповідати їй анекдоти, аби побачити, як вона сміється. Якщо прикриває долонею рот, то значить, є проблеми, а якщо ні… Ні! Сміється широко й відкрито. Крім лівого різця, вбраного у золоту коронку з фарфоровою пластинкою, всі зуби на місці. Ех, якби не вік!

— Ну, за ваші юні вісімнадцять, пані Стефо! — Руборос підносить келих із шампанським. Пані Стефа, згадавши про вік, трохи хмурніє, але це триває недовго. Вони ще трохи випивають, їдять, і «новонароджена» забагає танцювати. Руборос вмикає програвач і ставить Джо Дассена. Це лише називається танці, а насправді вони стоять, обійнявшись, і майже не рухаються. Пані Стефа, напахчена, м’яка, гаряча, схиляє свою кучеряву голівку йому на груди. Руборос, не тямлячи достеменно, що робить, цілує її в шию.

Вона здригається і повільно підводить голову із напіврозтуленими вустами і заплющеними очима. Руборос іще скутий, тому нерішуче тицяє своїм ротом у її тремтячі губи. Вона засуває йому в рот язика, потім всмоктує його язик до себе.

Він не знає, що має робити, тому стоїть і ніжно, як йому здається, гладить пані Стефу по хребті.

Вона перебирає ініціятиву: розстібає його штани і засовує руку, витягує прутня… Та що це таке?!

Руборос не може себе контролювати, в його тім’я зсередини хлюпає гаряча хвиля, і — дорога модельна сукня пані Стефи безнадійно зіпсована тягучою молочно-блідою рідиною.

Пані Стефа спершу дивується, а потім сміється:

— Мабуть, мені треба переодягнутися.

— Мені теж, — белькоче Руборос.

— Тобі що? — насмішкувато запитує пані Стефа, вона розуміє, що вже є господинею ситуації, переходить на «ти» і поводиться ледь поблажливо. — Тобі пере- чи роздягнутися?

— Роз! — каже Руборос.

— Тоді вперед! — пані Стефа киває на свій диван, — а я ще сходжу до лазнички.

У ліжку вона ще трохи з ним мучиться, але зрештою домагається того, чого хоче. Все-таки він молодий здоровий хлопець із бездоганним обміном речовин.

Зрештою вони вже змучені, трохи п’яні, проте їм не спиться, їх тягне на відверті розмови. Вона розповідає про своє життя, а Руборос лише слухає, бо хіба ж має розповідати, що він збирається йти в опришки і піднімати повстання проти комуністичної диктатури?! Та вона подумає, що він варіят, і вижене зі свого такого м’якого, теплого й солодкого (він розсмакував) ліжечка. А йому тут добре. Згодом з’ясовується, що вона старша за нього рівно вдвічі — їй сорок шість, а йому двадцять три (до армії його забрали у двадцять один, після закінчення індустріяльного технікуму).

Зразковий сім’янин, люблячий чоловік, уважний батько Василь Васильович пішов із родини. Він оголосив дружині, що покохав іншу, а проти любові, як відомо, людина безсила. Дружина зомліла і впала на підлогу. Василь Васильович оббризкав її водою, відтряс, привів до тями і всадовив у крісло.

Вона думала, що після такої екстремної сцени він припинить верзти дурниці, попросить вибачення і залишиться вдома. Але Василь Васильович, переконавшись, що з дружиною все більш-менш гаразд, почав пакувати у портфель шкарпетки.

Дружина, збагнувши, що це не жарт, нацькувала на Василь-Васильовича дітей. Мовляв, дивіться, діточки, ваш папа збожеволів на старості — втікає з дому, як Лєв Толстой. Але дітям — 14-ти і 16-ти років — було не до папи, у них своїх проблем по самі слухальця. Хай іде! Зрештою дружина махнула на нього рукою і почала більш предметно думати про завнача своєї школи.

Василь Васильович таки пішов до іншої — у винаймлене помешкання. Його — та й її теж — не зупинила різниця у віці — він старший за неї акурат удвічі.

Руборос живе у пані Стефи і непомітно якось так для себе самого переглядає свої погляди. Він поволі, але неухильно дозріває до того, що йому стає незрозуміло: навіщо йому воювати, хай навіть за вільну Україну, коли життя налагоджується.

Пані Стефа його годує (телячими відбивними, анчоусами, твердим сиром, кав’яром, варениками з вишнями, різними поживними зупами, салатами зі свіжих овочів, цитрусовим дефіцитом і навіть бананами…), поїть (експортними горілками, імпортними джинами, ненашим бляшанковим пивом і нашим домашнім вином), одягає (тепер він вбраний в автентичні штатівські «лівайси», гороховий вельветовий піджак, взутий у вишневі, що «протираються», півчеревики на мікропоровій підошві, має дві модні сорочки з планкою, ґудзиками на чотири дірочки, накладними кишенями і погончиками — чорну і хакі, а також — хіповий джемпер із вишитими мухоморами навпроти серця). За це пані Стефа від нього грошей не хоче, каже, що це вона його кредитує, а він віддасть, коли зможе. Щоправда, сплять вони в одному ліжку — хоча на власне сон залишається не так багато часу, — але Руборос не розуміє, хто кому за це має платити, бо з пані Стефи пречудова коханка.

Для повного щастя йому залишається одне: знайти аргументи для самого себе, чому він відклав досягнення мети, заради якої поставив себе поза законами Союзу РСР. Цілими днями він лежить на канапі й думає, чому він іще тут, а не в лісі у повстанчому бункері?! Довгий час нічого не з’являється, і він розуміє, що шизофренія недалеко. Начитаний Ремарка та Гемінґвея — у пані Стефи на полицях є трохи модного книжкового дефіциту, — він пробує лікуватися алкоголем, п’є від самого рання ром і віскі, та невдовзі дістає алкогольне отруєння і полишає цю справу. Думає далі. Якось йому наснилося, що він, невідомо звідки, має кишеньковий ляльковий театр, у якому маленькі, трохи більші за мурах, актори постійно грають Шекспіра. Навіть тоді, коли на них ніхто не дивиться, а театрик носиться в кишені поряд із пачкою цигарок «Kent», — вони грають. У сні Руборос дуже щасливий, але прокидається від страшної думки: що буде, коли театрик зіпсується?! Звільнившись від решток сновійного жаху, він усвідомлює, що ось воно — виправдання!

Руборос перелізає через розпашілу пані Стефу, яка голяка спить під вологим простирадлом, встає з ліжка, йде на кухню і заварює собі міцної бразилійської розчинної кави. Доливає у кухоль п’ятдесят грамів закарпатського коньяку і робить великий ковток. Так! Ще Шекспір сказав, що весь світ, мовляв, театр, а люди в нім актори. Ось це буде базою для його особистої філософії, яка має обґрунтувати матеріяльну реальність — чому він, Вася Руборос, у теплі-добрі, віддається обжерству, питтю вина, хтивості, а не гниє в окопі у боях за Україну?! Чому свою многогрішну плоть він одягає в імпортне шмаття, миє пахучим милом і шампунем, умащує цілющими мазями, а не карає холодом, брудом, сірою шинеллю, онучами і можливими вогнепальними ранами?! Чому його тіло тут, а не там? А тому — Рубороса осяває, - що він одне, а його тіло щось інше! Його тіло — це актор у тому кишеньковому театрику, а він Василій Ульріхович Руборос — режисер. Ні, він — Великий Режисер! І актори гратимуть так, як він захоче. Згідно з його бажанням. Ось він повернув сюжет п’єси в інший бік, і їм, лицедіям, нічого не залишається, як це зіграти. Така його воля як Творця! Так сказав Деміург! Так бачить Мистець! Зрештою, цей маленький театрик може зламатися, і все зупиниться на одній дії — його тіло-актор, що грає Васю Рубороса, застрягає в пані Стефи в ролі альфонса, а він, справжній Руборос В. У., не лише режисер, а й продюсер, не надто квапиться викликати майстра з ремонту кишенькових лялькових театрів. Ви ж знаєте, як тепер складно знайти доброго фахівця?! Ось знайде він, директор театру, головний режисер і художній керівник, надійного спеціаліста, той відремонтує зіпсований механізм театрика, і він, Автор, подумає, у який бік завернути сюжетну дію.

Від оформлення такої стрункої світоглядної концепції Руборос впадає в ейфорію, будить пані Стефу і дарує їй годину добротного сексу. Після цього пані Стефа встає, вмикає світло, йде на кухню пити кока-коли, повертається, навзнак падає на ліжко і не накривається. Руборос дивиться на неї та помічає безліч ґанджів жінки постбальзаківського віку: шия у зморшках, шари тлущі на животі, ознаки целюліту на стегнах, стареча шкіра на руках, незафарбована сивина на скронях, — від огиди в нього з’являється блювотний спазм.

Ні, ще трохи — і він, яко режисер свого театру, закрутить сюжет у зовсім інший бік. Але треба ще трохи побути тут — доки пані Стефа, якій він якось зізнався, що є дезертиром, виправить йому паспорт і військовийквиток. Зв’язки у неї ще ті.

Взагалі-то, для повстанця радянський паспорт річ не конче необхідна, але хто його знає, як воно обернеться?! Завбачливо постелена соломка ще нікому не зашкодила.

За кілька днів пані Стефа приносить йому новенький паспорт громадянина СССР із фотокарткою Рубороса Василія Ульріховича та військовий квиток звільненого від строкової служби за станом здоров’я. Все. Тепер можна поволі закруглятися і переходити до наступної театральної дії.

Але пані Стефа вважає інакше. Після того, як вона виправила панові Василю документи, у неї з’являється усвідомленість певного права на нього. Як на приємну престижну дефіцитну і делікатесну річ, яку вона «дістала», як і все інше — по блату. Користуючися з того, що пан Василь пішов за газетами, пані Стефа витягає з-під ліжка його валізу, хоче розкласти чоловікові речі по хатніх шафах. Вона відмикає валізу, витягає військовий бушлат і на кілька секунд зомліває.

Але швидко приходить до тями і розглядає вміст валізи — автомат, пістолет, гранати, набої… Зразу їй стає страшно, але згодом вона заспокоюється: кожен щось несе зі своєї роботи, ось пан Василь теж, узяв з армії трохи того, що там є. Якби він повертався із золотих копалень, то, напевно, привіз би в бляшанці з-під халви трохи самородків і брезентовий мішечок золотого піску. Якби втікав із зони, то мав би повну валізу ножиків із набірними рукоятями, браслетів із «розочками», латунних перснів, кулькових ручок із русалками та саморобних гральних карт із голими бабами.

А з війська що, крім зброї та стрілива, візьмеш?!

Щодо походження цього добра пані Стефа заспокоюється, але в її хаті цього не треба. Що ж робити? Після недовгих роздумів їй спадає на гадку вихід, до якого б дотумкала би кожна жінка на її місці, - вона віднесе це залізяччя в КГБ!

Мовляв, побачила на вокзалі в чекальній залі підозрілу валізу, виявила пильність, відчинила і — ось! Чому не викликала органи на місця? Не хотіла, аби на вокзалі зчинилася паніка. Мабуть, НАМ це непотрібно. Бо ще дійде до наших ворогів, і підривні радіоголоси заволають, що Західна Україна озброюється. Правильно, скаже їй молодявий із сивиною на скронях полковник КГБ і оголосить подяку. А панови Василеви вона натомість купить відео.

Пані Стефа знімає з себе всі золоті й діямантові прикраси, одягає своє старе заношене шмаття, яке збиралася віддати бідним, бере валізку й виходить із помешкання.

Руборос із «Літературною Україною» під пахвою виходить з-за рогу, бачить пані Стефу, яка рішуче кудись чимчикує з ЙОГО валізою у руці.

Він назирці йде за нею. Що далі вони відходять, то більше це не подобається Руборосови — явно їхній спільний маршрут пролягає у напрямку сірого з псевдокласичними оздобами будинку КГБ. Отже, вона його здає! І він здогадується чому. Тоді, коли пані Стефа принесла йому документи, вона швидко роздяглася і гепнулася в ліжко. За неписаними правилами він мав зробити те саме і «подарувати» їй годину якісного сексу.

Але він натомість уважно взявся розглядати свої нові документи, а коли вона його покликала до себе, сказав, що в нього болить голова.

Пані Стефа тоді дуже недобре на нього глянула, встала, одяглася й кудись пішла, так гримнувши дверима, що з гвіздка у стіні впала й розбилася вщент гіпсова «африканська» маска, вартістю 25 рублів 50 копійок. Ось тепер він пожинає плоди своєї байдужості до спраглої жінки. Полінувався попрацювати годинку — і тепер маєш! За кілька кварталів сумнівів не залишилося, — пані Стефа чимчикує в КГБ. Режисер Руборос пропонує акторови Руборосови нову роль.

У скверику неподалік КГБ він наздоганяє пані Стефу, тихенько підкрадається ззаду, стискає в руці імпортну газову запальничку і щосили б’є її в потилицю. Вона падає носом в асфальт, випустивши з руки валізу. Руборос хапає її попід пахви, відтягує в кущі, там намацує пульс і, переконавшись, що вона жива, витягає з сумочки ключі від помешкання. Оглядається довкруг і втікає, прихопивши свою валізу. Він йде на її квартиру. Там перекладає до своєї валізи найпоживніші продукти з холодильника, разом із двома пляшками віскі, «позичає» у пані Стефи тисячу рублів, бере собі «на пам’ять» золотий хрестик на ланцюжку та оздоби з діямантами, прихоплює чорну, довгу до колін, лайкову куртку, яку вона йому справила на осінь, і покидає це гостинне помешкання. На вокзалі Руборос купує квиток на дизель у західному напрямку і перед тим, як сісти у вагон, телефонує у швидку допомогу і повідомляє, що за такою-то адресою у кущах лежить непритомна жінка.

По кількох тижнях Західною Україною повзуть чутки, що в Карпатах з’явилися нові бандерівці. Вони нападають на райвідділи міліції та невеликі військові частини, забирають зброю на стріливо, палять сільради, розстрілюють секретарів парткомів і кагебістів.

Василь Васильович повернувся у родину. Але це вже був зовсім інший чоловік. Він став якимось войовничим, агресивним, різким. Відмовлявся вибивати килимки у дворі, а одного разу навіть розсердився і тріснув чайне блюдце об батарею.

Щоправда, він одразу ж позбирав скалки, але це була вагома заявка на абсолютне лідерство у цій хаті. Дружина зробила вигляд, що злякалася, трохи подумала, чи не зомліти, але, подивившись на брудний лінолеум, передумала. Та й ліньки.

Сказати, що вона дуже втішилася від повернення блудного чоловіка, не скажеш, але завнач виявився таким подлєцом, тому вже хай буде цей. А те, що він став таким грізним, то це можна зрозуміти — молода, до котрої він ходив женитися, таки добре занизила йому самооцінку. Ось тепер і проходить курс реабілітації. Якщо для цього йому потрібен мілітарний антураж, то нехай — вона перетерпить кілька місяців цієї солдатчини. Бо як не крути, а з чоловіком у хаті краще, ніж без.

А завнач — скотиняка!

Тим часом мілітарний психоз Василь-Васильовича прогресував. Він коротко обстригся, почав відтискатися від підлоги, аби наростити біцепси і зменшити живіт, купив собі у прапорщика стару камуфляжну куртку і новенький офіцерський шкіряний пояс, яким підперезував чорні джинси, хотів справити собі ще високі шнуровані черевики на товстій підошві, але, зваживши на літню спеку, відклав цю справу до осені. Вечорами Василь Васильович не дивився телевізор, лежачи на канапі, як у попередньому житті, а годинами стояв перед дзеркалом і вчився віддавати честь різними способами: по-американськи, по-французьки, по-німецьки. А коли стомлювався, то уважно з олівцем і, що головне, не лежачи, а сидячи за столом, читав книжку Дмитра Корчинського «Війна у натовпі».

Згодом стає відомо, що командує цими новими опришками-націоналістами якийсь Василід чи то Руборос, чи то Роборус. Одні подейкують, що це колишній полковник спецназу ГРУ, що був ображений Брежнєвим і пообіцяв страшно відомстити, так, що відколе від Союзу Україну; інші, навпаки, розпатякують, що так, це полковник, але не ГРУ, а ЦРУ — тобто засланий Америкою із диверсійно-розвідувальною місією, бо невдовзі розпочнеться третя світова війна; старше покоління, з тих, які пам’ятають прихід перших і других москалів, запевняє, що це — грандіозна провокація КГБ з метою актуалізувати загрозу українського буржуазного націоналізму і здійснити те, чого не встиг зробити вуйко Сталін — виселити всіх українців до Сибіру; молоді пристосовують старі «бандерівські» анекдоти до нових реалій (стукає кагебіст у двері: «Тут живе Василід?» «Так-так-так!» — відповів кулемет); а деякі, схильні до окультизму, висунули версію, що це, мовляв, дух Степана Бандери (за іншими варіантами — Олекси Довбуша) вселився в обраного Вищими Силами українського хлопця для виконання особливої місії — очищення певної території на Землі (таке щастя випало Україні) від атеїстів, бо це має бути плацдарм для виникнення нової, здається, четвертої, раси людства.

Хоч як намагається влада замовчувати інформацію про Василіда, на те не виходить. Чутки про дії українських партизанів у Карпатах поширюються країною швидше, ніж про чергове подорожчання золота, м’яса і масла. Треба щось робити! Міністр оборони СССР каже членам політбюро, шо дєло можна рєшіть сіламі аднаво дєсантнаво полка, але Брєжнєв дає команду спершу провести агітпроппідготовку і доручає це украінскім товаріщам. І вже наступного дня газети, телевізор, радіо та політінформатори починають роз’яснювати народові Радянської України, що ж коїться у Карпатах. Все дуже просто. З колонії особливого режиму втекла група рецидивістів. Це було б звичайним кримінальним ексцесом, якби злочинці не потрапили під згубний вплив запеклого націоналіста, недобитого бандерівця-різуна, агента розвідок кількох імперіалістичних країн якогось Рубороса. Про нього відомо, що за походженням він на чверть південноафриканський расист, на чверть — єврей-сіоніст, на чверть — німецький неонацист-реваншист і лише на чверть — український буржуазний націоналіст, тобто українець, про що свідчать ворожі радянському народу ім’я та по батькови — Василід Ульріхович. Замолоду він ходив у бандерівській банді, де відзначався патологічним садизмом — вельми полюбляв рубати сокирою представників радянської влади на Західній Україні, особливо росіян, за що й одержав від своїх поплічників прізвисько Руборос (той, що рубає росіян). Справжнє прізвище цього зарізяки, руки якого в крові не по лікті, а по самі рамена, — невідоме. Хоча такі люди прізвищ не гідні. Після розгрому оунівських банд він утік за кордон, де пройшов вишкіл диверсійної роботи. Якийсь час працював на одній з ворожих радіостанцій, а коли імперіалісти побачили, що радянський народ гнівно відкидає їхній радіобруд і вирішили перейти до підривної діяльності безпосередньо на території Союзу РСР, цього зоологічного, якому більше би пасувало ім’я Василіск, антирадянщика Василіда Рубороса закинули на священну радянську землю. З великою торбою грошей, зброєю, радіостанціями та іншим шпигунським спорядженням. Всі спроби Рубороса завербувати собі однодумців наштовхувалися на гідну відсіч радянських людей, шпигун якийсь час переховувався у горах і вже хотів було згортати свою діяльність, як цілком без перспективну, коли з однієї колонії втекла група безнадійно деградованих як особистості злочинців. Агент імперіалізму Руборос за якимось сатанинським збігом обставин ввійшов з ними у контакт, обсипав грішми, дав зброю і заморочив голови націонал-буржуазною пропагандою. Тепер ця зграя кримінальних злочинців, що грабує соціалістичну власність і вбиває радянських людей, діє під націоналістичним жовто-блакитним прапором. Уряд Української РСР має достатньо засобів, аби знешкодити банду, але задля уникнення зайвих жертв, особливо серед мирного населення, пропонує бандитам здатися і віддати себе у руки радянського суду. Найгуманнішого суду у світі, до речі.

Насправді «банда Рубороса» складається з п’яти осіб: він сам, гарна дівчина Леся і троє романтично налаштованих хлопців — Богдан, Любомир і Зеник. Вся їхня партизанська боротьба поки що полягає в тім, що вони з одним автоматом і пістолетом напали на караул віддаленого складу пально-мастильних матеріалів, зв’язали солдатів і лейтенанта, до зубів озброїлися, а потім зробили експропріяцію кількох сільських продмагів, аби було що їсти, проте ще нікого не вбили і не зарізали. А позаяк вони ходять горами, лісами і селами з великим жовто-синім прапором, то й цілком можуть розраховувати на швидке складання і поширення про себе мітів, легенд і анекдотів, а також версій агітпропу.

Настає осінь, і романтика розвіюється. Бійці Богдан, Любомир і Зеник уже награлися і хочуть додому, Леся — теж, але вона закохана у Василіда і розлучитися з ним не може. Василід теж закоханий у Лесю (середня на зріст спортсменка, але не м’язиста й не худа, а досить-таки по-жіночому зваблива, пропорційно складена, ставна, над великими виразними зеленуватими очима стихійної поетки радикальний розліт чорного шовку брів і вольовий контур губ, а треба ще додати про важкі кучері темного волосся, що спадає на плечі), але знає, що йому повертатися до «мирної праці» не можна, це рівнозначно смерті. Його, очевидно, навіть судити не будуть, просто пристрелять прі папиткє к бєгству. А що ще робити з дезертиром, націоналістом, убивцею (за їхньою версією), бандитом, садистом і зрадником Батьківщини?!

Осінь прогресує, і бійці повстанської армії Василіда починають панікувати. Живуть вони в наметах, теплого схрону не збудували, будь-коли їх можуть оточити радянські війська, а в них хоча й достатньо зброї та стрілива, проте лише п’ять штиків, тобто весь особовий склад армії налічує п’ятеро бійців купно з командиром і панною Лесею.

Руборос розуміє, що насувається фіяско, тому пробує вдатися до свого перевіреного методу: перевести все це в кишеньковий театрик і відрежисерувати дію у більш сприятливий бік. Поки він мобілізовує свої креативні ресурси для зміни реальності, чоловіча частина його армії кидає зброю і збирається додому, панна Леся — у неї, яко в кожної закоханої людини, викривлене сприйняття дійсности — стоїть і не знає, що робити, а в самого Рубороса з’являється підленька рівнобіжна думка — втікати за кордон, нелегально перетнути Чехословаччину і пробратися, якщо треба, то й з боями, у ФРН. І тут запрацьовує маленький театрик.

Василь Васильович схопився з канапи, кинув книжку в закуток і нервово закружляв кімнатою.

Нарешті, зупинився посеред кімнати і люто заволав:

— Ні фіга! Так не буде! Все буде по-іншому!

— А як? — саркастично запитала його дружина, винятково з мотиву хоча б завуальовано познущатися з цього ідіота.

— А ось як! — вигукнув Василь Васильович і заторохтів про якихось повстанців, окопи, гори, зброю, прапор, гелікоптер і осінній ліс.

Дружина спершу подумала, що він жартує, але коли побачила його обернений всередину погляд, піну на губах і вовчий вищир зубів, потягнулася до телефону набирати 03.

Василід Руборос, його кохана Леся і бійці тримають оборону в розгалуженому шанці з бліндажем на карпатській полонині. Над їхньою позицією майорить великий жовто-синій прапор.

Незважаючи на бойові дії, повстанці мають досить хіповий вигляд: всі у штатівських джинсах, шапочках типу бейсболки з жовто-синіми емблемами у вигляді лицарського щита з лівого боку, Василід до того ж у чорній шкірянці, а панна Леся у зеленому светрі з вишитими білим і чорним кошенятами на грудях, що граються з клубком червоних ниток.

Становище безвихідне — частини внутрішніх військ, дорогу яким охоче вказують місцеві мешканці, взяли їх у кільце.

Руборос обходить позиції та підбадьорює бійців, нічого, що їх тільки п’ятеро, завдяки своєму високому бойовому духові вони зможуть відбити не одну атаку. До того ж їм допоможе Захід! Руборос вивчає диспозицію і бачить кругом позалягалі лави солдатів у шинелях з погонами кольору змішаної з брудом крові та літерами ВВ.

Тому, якщо не рахувати Бога, покладатися можна справді лише на Захід. Їх могли давно би перестріляти, як секретарі обкому останніх сарн у лісах, якби не той самий Захід. Річ у тім, що агітпром радянської України зробив Василідови Руборосу чудову рекламу — дійшло до того, що по телевізору показують перебіжчика з його банди (молодий лейтенант КГБ Савченков), який спиною до телекамери розповідає народу України, хто такий цей Руборос, виходить, що це закоренілий і лютий ворог українського народу, він сповідує культ Адольфа Гітлера — встановив у своєму бункері бюст біснуватого фюрера, перед яким у повний місяць приносить криваві жертви з молодих членів КПРС жіночої статі, причому цей патологічний людиноненависник одягається у балахон Ку-Клукс-Клану, найбільше він ненавидить етнічних росіян і постійно хизується тим, що «рубає кацапію, як дрова», у своїх наскрізь просякнутих алкоголем і наркотиками (які разом зі зброєю йому надсилають його закордонні хазяї) мізках він бачить Україну відірвану від сім’ї братерських народів Союзу РСР і приєднану до НАТО, — в результаті чого ним справді зацікавлюються по той бік «залізної завіси». У деяких західних газетах з’являються статті про новий — збройний — етап національно-визвольної боротьби українців, при урядах і парламентах деяких країн створюються комісії з вивчення цього феномена, а спец- служби перебудовують свою роботу на «російському» на- прямку з урахуванням нової ситуації. Так радянська влада заскочила на слизьке: стала заручницею нею самою виплеканої химери.

Руборос широко розплющеними очима дивиться на небо — звідти він чекає порятунку.

Врятувати його та армію могло лише диво, отож на нього він і чекає. Найкраще, якби це було втручання Бога, але — у цій ситуації вибирати не випадає. Хай буде що буде! І — ось! У небі з’являється сяючий перламутровим світлом еліпсоїд із кількома пульсуючими оболонками. Василід знає, що таким деякі філософи-містики уявляють собі «Пошукуваного Отця», тому робить висновок, що на порятунок йде Божа сила. Він перехрестився, вкляк на коліна і швидко проказав «Отче наш». Сріблясто-шовковистий еліпсоїд наближається і матеріялізується в освітлений осіннім сонцем гелікоптер, що приземлюється на більш-менш рівний майданчик позаду позаляганих солдатів внутрішніх військ.

Трохи розчарований Руборос розглядає прибулу машину. Гелікоптер у плямистому зелено-жовтому камуфляжному фарбуванні, на борту — біла зірка, вписана в коло з біло-червоними смугами обабіч, і напис US Air Force. З нього виходить офіцер у польовому обмундированні, підходить до командира радянських військ — генерала КГБ, показує якийсь папір, потім, обминаючи солдатів, що лежать у траві, йде у бік Руборосої позиції. З його наближенням з’ясовується, що це полковник американської армії — на петлицях помітно блискучих орлів. Руборос виходить йому назустріч.

— Василід У. Роборус? — питає його полковник.

— Руборос, — виправляє його Василід.

— Але ж це ви командир українських інсургентів?!

— Так!

— За угодою між урядами США і Совєтського союзу ви і ваші бійці обмінюєтеся на резидента КГБ, впійманого на гарячому у нашій країні. Ви згодні?

— Так.

— Тоді збирайте своїх бійців і прошу до гелікоптера. Без зброї!

Руборос повертається на позицію, пояснює бійцям ситуацію, вони виходять і крізь солдатські цепи йдуть до гелікоптера. Останніми, обійнявшись, йдуть Руборос і Леся.

Гелікоптер дуже низько летить над горами у західному напрямку. Але раптом ідилія розтріскується, як дзеркало від удару об нього дурної голови. У струнку композицію цієї майже щасливої історії брутально вривається щось таке, що можна назвати Правдивістю, Реалістичністю чи просто Логікою. Картина змінюється.

Руборос не пристібнувся пасами безпеки і на одному з віражів випадає з гелікоптера. Леся кричить і вимагає від полковника, аби вони приземлилися.

— Тут, у горах, неможливо це зробити, та й темніє на додачу, — пояснює їй полковник, — до того ж ми вже нічим йому не зарадимо.

Леся затуляє обличчя долонями, її плечі здригаються від ридання. Гелікоптер летить на захід.

Настає вечір.

Руборос падає на густі зарості ліщини, які пружинять і пом’якшують йому падіння. Він не розбивається, але котиться кам’янистим схилом гори, який раптом стрімко обривається, і він опиняється на гірській, місцями заасфальтованій, дорозі. По праву руку здіймається прямовисна з рід кими кущиками скеля, а по ліву — зіяє бездонна прірва. За наявності певної фантазії можна було припустити, що ця прірва має дно, яко ж і скеля вершину, але туман — сивувато-блакитний, з жовто-зеленим відтінком у викривлених місцях приховує і те, і те. Ясно-синє небо шматком пласкої криги висить над головою, а не падає вниз лише тому, що приґвинчене до небесної тверді п’ятьма зірками — чотирма по кутах і однією посередині. Вона, середня, розміщується майже над його головою і світить найдужче — так сяє голубий діямант, він знає, він уже бачив цей камінь. Наркотичний холод Карпатських гір діє фатально-подвійно: з одного боку, він навіює якийсь відчайдушний жах, а з іншого — паралізує волю, що разом спонукає до швидкого прийняття віри у всепоглинальний песимізм. Ще треба сказати, що назустріч йому мчиться автомашина — чорна «Волга» — на швидкості не менше ста кілометрів на годину. По ширині машина займає всю дорогу — лівий бік майже черкає об скелю, а праві колеса від краю прірви відділяє кілька сантиметрів, — тож приреченість постає на весь зріст.

А якщо простіше, то шансів у нього — жодних і жити йому залишається кілька секунд…

Василь Васильович знову змінився. Він покинув мілітарні забавки, і замість книжки про війну у натовпі почав читати «Вітер осяянь» Анатоля Щербатюка. І йому відкрилися такі прості й очевидні істини, як те, що смерть чогось одного означає народження чогось іншого; що втекти неможливо ні в минуле, ні в майбутнє, бо всяка втеча означає повернення, а для того, хто покладається на дезертирство, є лише Брама Великого Переходу; що як нема випадкового народження, так нема і випадкової смерти. Тому навіщо чекати на сліпу темну ворожу — чорну «Волгу»?! Василь Васильович у трусах і майці став перед великим дзеркалом і дивився на себе, тобто на свою фізичну оболонку. Блискуча лисина, зморщені мішки під очима, сині губи, зіпсовані зуби, «індиче» третє підборіддя, короткі ноги, довгі руки, вузькі похилі плечі і великий потворний живіт. Ні, він не шкодуватиме за уже майже використаним тілом! До того ж він чув від одного сільського філософа (їздили на похорон тещі начальника), що руйнування тіла — це вивільнення Світла. Василь Васильович відчинив вікно став на підвіконня і «солдатиком», як у дитинстві у ставок з кладки, стрибнув униз.

Упав він на живопліт, та й третій поверх не надто високо — словом, Василь Васильович не розбився, а лише поламав руки-ноги. Зате коли його в лікарні привели до тями, він виявив, що у свідомості в нього — лад і спокій. Ні тобі кольорових снів, ні зухвалих мрій, ні любовних фантазій! Нічого! Він утік від них!

Діямантова зірка своїм гострющим променем уколює його в серце. Василід У. Руборос підводить голову і бачить, що небо вкривається дрібними тріщинами, як автомобільне скло, коли в нього влучає камінь.

Березень 2003 р.

НАРЦИС

1

Жодного сенсу в тому, аби виходити з дому без дзеркальця в кишені, Віктор Колобко не вбачав.

Вам добре казати, вам що, одягнув восьмиклинку і — готовий. Увесь туалет полягає в тому, аби трохи зсунути картуза набакир — якщо сьогодні п’ятниця, або насунути на очі, коли Бог дав понеділок. А ось Віктор Колобко, який щоранку дві з половиною години витрачає на свою зовнішність, мусить усе тримати під контролем. Ось тому в нього завжди з собою уже згадане дзеркальце, гребінець, пилочка для нігтів, пляшечка одеколону «Сирень», тюбик крему «Огуречный», ще один дуже дрібний гребінець для вусиків та бакенбардів і три носові хусточки — одна для обличчя, друга для пахв, третя для черевиків. Дещо з цього добра Віктор Колобко носив у кишенях, а дещо — у чорному пластиковому, оббитому алюмінієм «дипломаті». Чи треба казати, що дзеркальце у ясно-червоних коленкорових палітурках, яко предмет для моніторингу Колобкового зовнішнього вигляду засадничий, покоївся у правій боковій кишені піджака. Отже, за потреби Віктор Колобко міг його вихопити швидше, ніж ковбой у вестерні — свого безвідмовного кольта

А хапатися за дзеркальце спонукало чимало небезпек, які чигали на Колобкову зовнішність упродовж ненормованого робочого дня. Треба сказати, що Віктор Колобко працював страховим агентом і змушений був швендяти довколишніми селами, а тут його підстерігали: дощ, спека, мряка, сніг і проїжджі автомашини, що або обтраскували липкою грязюкою, або огортали щільним пилом.

Але найбільше Вікторови Колобкови дошкуляв вітер. Шапки він не носив принципово — від дощу мав парасолю, а від морозу — ковпак зі штучного хутра, — тож ця поривчаста стихія раз по раз руйнувала дбайливо сконструйовану Колобкову зачіску. А це вам не абищо, а своєрідний витвір мистецтва. Кожного ранку, прокинувшись, Віктор Колобко першим чином кидався до великого потрійного дзеркала і в світлі денної електролампи довго перевіряв, чи не з’явилося на голові нових сивих волосинок; якщо так, то на суботу заплановував велике фарбування, а якщо ні, то йшов далі. Змочував волосся, яке, на жаль, у нього залишилося лише на потилиці і над вухами, теплою водою, продував гребінець і брався до високоточної роботи.

Для боротьби зі стихіями, а також для краси Віктор Колобко винайшов «двоповерхову» зачіску, чим дуже пишався. Отож, «перший поверх»: аби пасма не липли до лисини, на голову кладуться паперові серветки, волосся зачісується з потилиці на чоло, підсушується феном, покривається лаком і акуратно, аби нічого не зіпсувати, з-під такої «шапочки» витягуються серветки.

Тепер можна братися за «другий поверх»: на вже зафіксоване волосся знову кладуться серветки, і на них начісуються пасма з-над правого вуха до лівого, впоперек голови, ще раз підсушується феном, покривається лаком, виймаються серветки.

Усе це уважно оглядається у потрійному дзеркалі, додається кілька штрихів для досконалості і — перший етап ранішнього туалету завершено.

Далі — черга за волосяним покровом на обличчі.

Головне — не шкодувати крему для гоління, хоча, з іншого боку, його треба економити, бо він став дефіцитом. Хоча що тепер не дефіцит?! І парфумерія, і хліб, і горілка, і мило… Довели країну комуняки! Голиться Віктор Колобко п’ять разів: перший — від великого, другий — з притиском, третій — начисто, для чого в станку міняє на нове лезо «Ленинград», четвертий — «проти шерсті», п’ятий — підрівнює бакенбарди і вусики. Ці надзвичайно тоненькі, граційно вигнуті від ніздрів до країв рота, з проділом посередині, чорні, як сумління комуніста (ось де Віктор Колобко не шкодував фарби для волосся), рівненько підстрижені манікюрними ножичками вусики — головна чоловіча гордість Віктора Колобка. Хоча більшість чоловіків пишається іншим, Віктор Колобко у своїх пріоритетах послідовний до кінця: першим чином вусики, а вже потім довжина, товщина і тривалість відомо чого. Після гоління обливає обличчя одеколоном, чекає, поки воно висохне, і легенько змиває теплою водою (шкода, звичайно, «сиреневого» запаху, але процедура є процедура), затим намащується кремом — денним, зволожувальним, живильним, марки «яку поталанило дістати».

На сніданок (кілька в томаті, хліб і чай з ромашки) та колупання заструганим сірником у зубах йде значно менше часу, але більше, ніж на одягання. (Одягається Віктор Колобко після сніданку, бо, не дай Боже, томатний соус капне на штани, сорочку чи — що найгірше — на краватку, це ж — трагедія з тяжкими наслідками.) Хоча весь одяг приготовлено ще з вечора — акуратно розкладено на стільцях, аби нічого не зім’ялося, — і власне сам процес одягання перебігає швидко, багато часу забирає вертіння перед дзеркалом.

Голубий кремпліновий піджак із пластмасовими позолоченими ґудзиками має щось від яхтсменського блейзера, а це так шляхетно; чорна румунська сорочка з планкою, що затуляє ґудзики, і малесеньким, як мізинець, вишитим червоним тюльпанчиком навпроти печінки — змушує згадати про надривну циганську романтику, яку рішуче врівноважує строга «обкомівська» краватка — синя у білий горошок, штучного шовку, характерного тим, що не давався до прання, тому вузол завжди виділявся від решти сильнішою заяложеністю; штани теж кремплінові, коричневі були безцінні тим, що за будь-яких катаклізмів тримали «стрєлку», тобто складку, зроблену раз і назавжди електричним залізком; а ось черевики створювали проблему — випадково (щастя у світі таки часом є!) куплені в Києві п’ять років тому, горохового кольору, на «липучках», з мікропоровою півплатформою польські мешти вже давно виявляли ознаки смерті від старості. Віктор Колобко раз по раз реанімував їх, самотужки підшиваючи, підбиваючи, підмальовуючи, але ніщо не вічне! Він уже давно мріяв про нові, бажано імпортні, черевики, проте не дозволяв, аби нездійсненність цієї мрії псувала йому настрій під час ранкового огляду себе.

Сьогодні він їде до обласного центру, тож слід бути особливо бездоганним. Аби городські сноби не казали, що, ади, прибув із райцентру батрак, хай райцентр, але тут теж є елегантні чоловіки, які вміють зі смаком і модно одягнутися, зрештою, хіба ми не городські?!

Владнавши свої справи в управлінні, Віктор Колобко пішов тинятися містом. У крамницях — всуціль порожні полиці, кав’ярні зачинено на замки, а в тих, що відчинено, — ні кави, ні алкоголю, ні навіть води, в кіосках сама московська преса, якщо не рахувати київської «Правды Украины»…

Плоди пєрєстройки, подумав Віктор Колобко і вже зібрався йти в напрямку автобусної зупинки, коли побачив те, чого не міг бачити навіть у найбільш ейфорійному чи радше найжахливішому сні: на майдані стояв натовп (осіб понад сто) людей, над якими розвіювався синьо-жовтий прапор із намальованим золотянкою тризубом. Віктор Колобко остовпіло витріщися на цей, звісна річ, міраж. Над натовпом вивищувалася група осіб, котрі залізли на дерев’яну тару, невідомо з-під яких продуктів, — кілька бородатих чоловіків і дівчина у вишиванці, один із бородатих щось кричав у мегафон. Поряд Віктор Колобко побачив групу офіцерів міліції та коротко підстижених цивільних у добротних костюмах, за рогом, так, що їх не могли бачити мітинганти, тупцював на місці ОМОН у повному демократичному спорядженні — шоломи, плексиглазові та дюралеві щити, гумові кийки, панцерні лейбики… Ні, це не міраж, збагнув Віктор Колобко, і, нехтуючи інстинктом самозбереження, ноги самі понесли його на майдан.

— Шановна громадо! — уривчасто лунало з мегафона. — Крайова організація Народного руху України за перебудову… демократія і гласність… компартійна номенклатура… привілеї… Борис Миколайович Єльцин… державний суверенітет Української ересер… вибори на багатопартійній основі… українські юнаки повинні служити на території Української ересер… не піддавайтеся на провокації міліції, яка виконує соціальне замовлення обкому КПРС… кожної середи в Народному домі о вісімнадцятій годині… резолюція нашого мітингу… хто за?

Весь натовп підніс догори руки, і Віктор Колобко, не розуміючи, що чинить, немовби спостерігаючи сам себе збоку, — теж.

Міліція нікого не била, не заарештовувала, лише склали якийсь акт, і мітинг мирно розійшовся.

Уже в автобусі додому Віктор Колобко почав усвідомлювати те, що з ним сталося. Як постійний читач «Огонька», «Літературної України», «Комсомольской правды» і подібних видань він знав, що коїться в країні, але досі був стороннім спостерігачем, а ось від сьогодні він — учасник!

Учасник легального мітингу в центрі міста із синьо-жовтим прапором із тризубом. Здуріти можна. Якби його дідо встали!.. Він згадував, як гарно виглядали синя та жовта барви на тлі сірих міських мурів, як інтелігентно трималися вожді на трибунах — переважно професори місцевого університету, і яка гарна дівчина у вишиванці була поміж ними. Трохи повненька, але ставна, кароока, здається, чорнобрива, це вже він добре угледів, навіть із поважної відстані, але найбільше Віктора Колобка вразило те, що в її русяві коси було вплетено дві атласні стрічки — синю і жовту!

Отже, до всього вона ще й відважна!

Відтоді він кожної середи почав приїжджати в обласний центр і на шосту годину приходити в Народний дім, на зібрання Народного руху України на перебудову.

2

Останнім часом Віктора Колобка дуже непокоїли дві речі: фарба для волосся і доля України.

Донедавна він усіма правдами й неправдами, тяжко переплачуючи, діставав з бази імпортну чорну фарбу для волосся, але останнім часом робити це ставало дедалі важче. Завбазою райкоопспоживспілки Дьордій Лейтензоненко гірко зітхав і повідомляв Віктору Колобкові те, що він і сам знав: «Настали скрутні часи». Для Віктора ж Колобка скрутні часи мали настати — уже остаточно — тоді, коли він змушений буде фарбувати волосся, бакенбарди і вусики простою басмою з паперового пакетика, а також тоді, якщо Україна і цього разу не здобуде волі.

А поки що не все так погано на сьогоднішній день: він іще має якісну фарбу для волосся, а Україна — надію на волю.

Через зиму, щосереди відвідуючи Народний дім, де збирався актив Народного руху України за перебудову, Віктор Колобко пройшов школу демократії. Він уже вільно міг у розмові оперувати такими категоріями, як «електорат», «розподіл на гілки влади», «пропорційна і мажоритарна система виборів», «ринкова економіка», «приватна власність», «національне відродження», «демократичні реформи» і навіть «громадянське суспільство», крім того, він освоїв такі питомо українські слова, як «евентуально», «засадничо», «автентичний», «екзекутивний», «офензива», «диспозиція», «сугестивний», «ексклюзив», «заскочений», «геноцид», «визвольні змагання», а до колег він почав звертатися «пан» і «пані».

Не обійшлось, як водиться, без конфузів. Ще з осені Віктор Колобко активно придивлявся до дівчини, побаченої тоді на майдані, з синьою і жовтою стрічками в косах. Він уже знав, що її звуть Оксаною, що вона студентка унівеситету і що очолює Молодий рух. Єдиною її хибою було те, що вона абсолютно не звертала уваги на нього, активного вже рухівця, Віктора Колобка. Якось йому випало сидіти в передньому ряду якраз біля сходів на сцену, — і він зважився. Коли по закінченні засідання Оксана спускалася зі сцени, Віктор Колобко, підвівшись, надзвичайно галантно простягнув їй руку:

— Дозвольте вам допомогти, пані.

Оксана зміряла його поглядом, затримавшись на вміло сконструйованій зачісці, посміхнулася:

— Дякую, я сама. — Потім ще раз глипнула на Віктора Колобка:

— Але чому «пані»?

Він не втямив, чого вона від нього хоче, тому лише закліпав очима.

— Чому «пані», — допитувалася Оксана, — якщо «панна»?

Віктор Колобко нарешті збагнув, що до чого і неймовірно втішився, — вона, виходить, неодружена.

— Вибачте, панно Оксано, — заторохтів він, — я, звичайно… звичайно… — Він так і не спромігся сказати, що він звичайно, бо Оксана ще раз посміхнулася і пішла до виходу. Відтоді вона почала помічати Віктора Колобка і вітатися з ним.

— Слава Україні! — кидала вона в його бік, коли він на сходовому майданчику, спершись об бильця, робив вигляд, що перекурює, хоча насправді не палив, а чекав, поки пройде вона.

— Героям слава, панно Оксано! — чемно відповідав він, жбурляв запалену нерозкурену цигарку в куток, плював на неї, затоптував і йшов до зали.

Навесні Вікторові Колобку посміхнулося щастя. Треба сказати, що на той час він уже зробився помітною особою в Русі, створив і очолив організацію НРУ за перебудову в своєму районі, став членом крайової ради і часто виступав на загальних зборах. Але черевики — розлізлися, і це отруювало йому існування. Якось до нього підійшов член проводу дуже елегантно і добротно вбраний (об’єкт пекучої заздрості Віктора Колобка) пан Максиміліан. Він делікатно запитав, чи не хотів би пан Віктор відвідати склад гуманітарної допомоги з Бундесу і вибрати собі щось із одягу. «Ви не думайте, пане Вікторе, там усе стерилізоване, ви ж знаєте тих німців?!» Від радісної несподіванки Віктор Колобко зміг видушити з себе тільки одне слово: «Коли?»

— Та хоча б і сьогодні, - весело відповів пан Максиміліан, одягаючи фантастичну італійську куртку з темно-синьої «плащовки» зі вставками блакитно-білої «шотландки».

Наступної середи Віктор Колобко з’явився у коричневих німецьких черевиках, хай не нових, але цілком добротних, у зелених широких штанах з «плащовки» і білій спортивного крою куртці.

Свою чорну сорочку він носив незмінно відтоді, як придбав свій перший синьо-жовтий значок.

Поєднання цих барв — синє і жовте на чорному тлі — йому дуже подобалося, збуджувало, бентежило, наснажувало. Це щось неймовірне, панове!

У такому вбранні Віктор Колобко почувався набагато впевненіше і зміг уже довше поспілкуватися з панною Оксаною. Крім звичного «Слава Україні!» — «Героям слава!», вони коротко обговорювали перспективи березневого референдуму щодо збереження Союзу і зійшлися на тому, що український народ має сказати «Ні!» комуноросійській імперії.

Рух розпочав роботу з населенням — провадилася потужна агітація проти Союзу. Вага Віктора Колобка, робота якого була пов’язана безпосередньо з людьми, суттєво зросла. Провід НРУ забезпечував його друкованими матеріалами — для чого Віктор Колобко, крім «дипломата», носив ще й туристичний наплечник кольору хакі, - і він вирушав селами. Назагал селяни ставилися до нього доброзичливо, охоче брали листівки й газети, розпитували про те, що буде далі, дискутували, а заодно й підписувалися на страхування. Віктор Колобко став шанованою людиною — його поважали як у проводі НРУ, так і в народних масах. У кожній третій хаті його запрошували до столу.

— Е, нє, пане-товаришу страховщик, — казав ліпший ґазда великого і багатого села Поросятинці Артімон Кузик, — так просто ви з моєї обори не підете, файно просю до хати.

Віктор Колобко для годиться почав відмовлятися, поволі пересуваючись у бік літньої кухні, куди його чемно підштовхував ґазда Кузик. У нього на оборі було п’ять будинків різної величини, але жив він з родиною у найменшому, так званій літній кухні.

— Сідайте за стіл! — господар витягнув графин із самогонкою, один стограмовий гранчак, нарізав хліба і салтисону, відкрив слоїк із морітурями.

— За здоров’я! — ґазда налив склянку, — до вас п’ю, пане… пане…

— Віктор Колобко, член ради Народного руху!

— Будьмо! — пан Кузик випив одним ковтком і простягнув склянку і графин гостеві. Віктор Колобко налив собі половинку.

— Е, нє, - заперечливо похитав головою пан Кузик, витягаючи пальцями зі слоїка мариновану моркву, — ви за що п’єте?

— За Україну! — проголосив Віктор Колобко.

— Тоді повну!

— Гаразд, — налив собі повну Віктор Колобко. — Ху! Добре пішла!

Коли було випито весь графин і з’їдено салтисон, пан Кузик сів писати заяву в Народний рух.

— То кажете, пане Колобок, вся біда від комуністів?

— Від них, пане Кузику, від них клятих!

— А я дотепер думав, що винен кацап.

— Правильно думав, пане Кузику, кацап-комуніст, а ось росіянин-демократ — то є наш приятель!

— А жид? — допитувався ґазда. — Євреї теж натерпілися від комуністів, — пояснив Віктор Колобко і завченим тоном додав: — Ми за таку Україну, де росіянам жилось би краще, ніж у Вологді, євреям — краще, ніж у Хайфі, румунам — краще, ніж у Сучаві, полякам…

— А українцям? — перебив його пан Кузик.

— Краще, як у Торонті!

— А стане на всіх добра в Україні?

— Ста-а-а-не! Чи ви знаєте, пане Кузику, скільки в Україні всього є?! Читайте! — Віктор Колобко підсунув до господаря рухівську листівку, — скільки ми виплавляємо сталі, скільки вирощуємо хліба, скільки добуваємо вугілля… та тільки-но Україна стане самостійною державою і перестане її грабувати Москва, відразу добробут наших людей стрімко почне зростати, і за якісь рік-два ми досягнемо рівня життя розвинених країн Заходу!

— Як у Канаді? — розчулено спитав пан Кузик.

— Ліпше, пане Кузику, — запевнив його Віктор Колобко, — бо у нас клімат сприятливіший і корисних копалин більше.

Господар просльозився, але раптом задумався, спохмурнів і питально подивився на гостя:

— Слухай, Колобок, а куди я буду яблука і горіхи возити, якщо ми від Росії відділимося?

— Як куди? — Віктор Колобко на мить завагався, — у ту ж Росію, бо торгувати ми з нею будемо, проте, — він хитро подивився на господаря, — продаватимете ви їм свої яблука вже не за рублі, а за валюту!

— За доляри? — втішився ґазда.

— За доляри, — засміявся Віктор Колобко, — якщо вас дойчмарки або фунти стерлінгів давлять. Ґазда Кузик приніс іще чвертку горівки.

Таким робом Віктор Колобко практично кожного дня був п’яним і добре нагодованим. Як старого холостяка (йому зближалася сороківка) його це вельми влаштовувало — економилося на кільці в томаті і можна було скласти якийсь гріш. Бо, може, треба буде зрештою вженитися. Від такої думки йому ставало тепло, як від перших сто грамів, бо в своїх матримоніяльних мріях нікого, крім панни Оксани, в ролі другої (якщо вважати, що він перша) дійової особи, він не бачив. А що? Вони — однодумці, люди одної політичної орієнтації, одного культурного кола, та що там казати, вони — борці за Україну, й це не може не зближувати! А різниця у віці? Що там якихось 14 — 16 років, коли він так добре зберігся?! Віктор Колобко звичним рухом вихопив із кишені дзеркальце і радісно оглянув себе — все на місці: рум’яне обличчя, незрівняні вусики, випещені бакенбарди, ніс — орлиний, брови — чайкою, зуб — золотий! Ніхто не дасть йому ці роки, щонайбільше — тридцять три!

Але головне — здобути волю для України, а там усе всім дасться автоматично: економіці — розквіт, державі — велич, народові — добробут, суспільству — стабільність, а йому, Вікторови Колобкови, — щастя!

У неділю на одному з чергових антиімперських мітингів Віктор Колобко з бамбуковим вудилищем, на яке було причеплено саморобний синьо-жовтий прапор, стояв біля панни Оксани. Вона тримала в руках плакат з написом «Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!» З імпровізованої трибуни промовляв гість з Києва — відомий письменник, депутат, член Центрального проводу НРУ. Він востаннє запитував шановну громаду, то що ми за нарід такий?

Віктор Колобко, переповнений патріотичним пафосом, готовий до героїчної боротьби, сповнений ненависті до воріженьків, не міг упустити такого моменту. Він відступив на півкроку від панни Оксани і обережно витягнув з кишені дзеркальце. Прикриваючись трохи нахиленим прапором, підніс його на рівень сильно скошених очей. У люстерці відбилися двоє: він і панна Оксана. Сталь і ніжність, подумалося Вікторови Колобкови, краса і сила, троянди й виноград… Так.

Тут двох думок бути не може: ми такі паровані, як горнятка мальовані! Треба женитися. Звичайно, панна Оксана ще не знає про те, як їй пощастило у житті, але хто встоїть перед таким мужчиною?!

Віктор Колобко змінив кут площини дзеркальця так, аби бачити себе і вождя на трибуні.

Гість із Києва — теж показний чоловік. Слухай, несподівано запитав сам себе Віктор Колобко, а чим ти гірший від нього? Він трохи подумав і чесно сам собі відповів: та нічим! Тоді чому він на трибуні — вождь, депутат, лідер, а ти — політичний чорнороб, носиш прапори і гасла, агітуєш дядьків по селах, роздаєш листівки й газети, які носиш, курва-дошка, на своєму горбу, а цей ади на іномарці приїхав! Чому так є? Віктор Колобко міцно задумався і навітьпропустив голосування за резолюцію мітингу.

— А ви що, пане Вікторе, проти? — повернув його до реальності голос панни Оксани. Такий рідний і вже майже коханий.

— Шо, та ні, я — за. Просто задумався.

— Про що, коли не секрет? — грайливо кинула панна Оксана.

— За Україну, панно Оксано, за Неньку.

Обоє посерйознішали і заходилися згортати мітингові атрибути.

Відтоді у Віктора Колобка з’явився план облаштування своєї політичної кар’єри: він буде балотуватися в народні депутати Верховної Ради Української РСР. Справа йде до дострокових виборів, і він свого шансу не повинен проґавити. Бо він не гірший за… нього! А вже коли він стане народним обранцем, то панна Оксана сама впаде яблуком до його ніг. Віктор Колобко зауважив, що нардепидемократи з «Народної ради» носять на вилогах своїх піджаків два значки — червоно-синій депутатський і синьо-жовтий. Останній — зверху. Але найгармонійніше така комбінація виглядала тоді, коли верхній синьо-жовтий значок був круглим. Бо коли два прапорці, то воно якось тавтологічно. А круглий носили лише члени УРП. То, може, йому, Вікторови Колобкови, вступити у цю партію, аби мати право на круглий значок?! Він собі справить чорний піджак, на вилозі це дивовижне сполучення барв — синя і жовта в сакральному колі, а ледь нижче як антитеза — червоне і знову синє, і напис для тих, хто не розуміє — «Верховна Рада…» чи «Депутат…» — треба при нагоді придивитися. До чорного піджака добре пасує червона сорочка, так, він буде вирізнятися з-поміж решти нардепів, але це ж — Він! Тепер краватка… Смак штовхав його у протилежний бік спектра, тож краватку він вибере ясно-зелену, аби завершити гаму основних барв. А щоб остаточно ошелешити київських снобів, він підбере собі піщаного кольору штани та елегантні півчеревики на високому обцасі з комбінованої чорно-білої лакової шкіри.

Ось! Чекай, а вони, нардепи, ще портфелі носять, з документами, себто законопроектами. О, який він народний депутат Верховної ради УРСР Віктор Флоріянович Колобко справить собі портфель!

На це діло він не пошкодує цілої нардепівської зарплатні, зате носитиме імпортний «дипломат» зі шкіри медової барви тисненої під «крокодила», оббитий позолоченими бляшками на кантах і неодмінно із золотим замочком, ні, двома замочками з цифровими кодами. А, годинник!

«Сейко» зі смарагдами, обов’язково на позолоченому браслеті. А ще, кажуть, є такий телефон, що працює без дротів, можна носити в кишені, як оце він носить транзисторний дводіапазонний радіоприймач «Сигнал». Слухай, якщо ти вже невдовзі станеш таким столичним невідпорним кавалєром, то, може, тобі не конче одружуватися з цією Оксаною, міркував Віктор Колобко, чи не краще знайти собі щось київське?! Нє, постановив він собі після нетривалих роздумів, київська може взяти під обцас, а ця вдячною має бути, що і чоловік — нардеп, і мужчина — мастрояні, і будинок у місті…

Після січневих подій у Вільнюсі та березневого референдуму, що його Горбачов у Західній Україні програв із роз- громним рахунком, стало зрозуміло, що Балтійські республіки і Грузія, а також, дуже вірогідно, Україна нового союзного договору не підпишуть і справа йде до конфедерації Союзу РСР, а там, дивись, років за 10–15 Україна і повний суверенітет здобуде. Зважаючи на такий розвиток подій, Віктор Колобко склав собі план дій на найближчі кілька років: по-перше, треба справити новий костюм (поки-що не омріяний нардепівський, а простий, синій у срібну нитку), довгополий плащ під пояс (брудно-жовтий, такий, як він бачив у другого секретаря обкому ЛКСМУ), велику парасолю з гнутою дерев’яною ручкою, що у складеному вигляді править за елегантний ціпок; по-друге, на парламентських виборах, — а вже ясно, що вони будуть достроковими, — балотуватися по округу, що цілком охоплює його район, де його кожна собака знає і шанує, треба сказати, — а для цього слід частіше бувати в селах і стати членом крайового проводу НРУ; по-третє, одружитися з — хай уже буде — панною Оксаною.

3

На літні канікули в університеті Оксана поїхала додому, в якесь глухе підгірне село, а повернутися мала десь у другій половині серпня. Ось на цей час Віктор Колобко й запланував провести з нею серйозну розмову на матримоніяльну тему. Хай каже прямо, хай не крутить…

Того понеділка, як і вся радянська країна, Віктор Колобко слухав по радіоточці «Лебедине озеро». Першим чином він позбирав по хаті всі папери та речі, які могли би скомпрометувати його перед новою владою, запхав у грубку і запалив.

Згоріли рухівські листівки, незалежні газети, синьо-жовті й канадійські прапорці та великий синьо-жовтий прапор районної організації НРУ, за ними пішли всі документи цієї організації — на щастя, вона не мала своєї канцелярії, а всі справи Віктор Колобко провадив удома, — тепер хай доведуть, що він був головою районного Руху, якщо навіть самого Руху не було і нема, де? де? хто сказав? а, цей?! та він бреше, не було ніякого Руху, і чесний громадянин СРСР тов. Колобко В. Ф. ніде не перебував, не числився, не очолював.

Він одягнув свою чорну улюблену сорочку, звично став перед потрійним дзеркалом і мало не зомлів: на чорному тлі зловісними синьою та жовтою барвами виблискував на грудях рухівський значок канадійського виробництва. Віктор Колобко рвучко зірвав значок, і так невдало, що продірявив сорочку, і мало не заплакав від розпачу. Що робити? Що робити? Заштопувати сорочку чи кудись ховати цей клятий значок?

Він узяв шпульку ниток, голку, засилив, зав’язав вузлика і тільки-но зробив перший стібок, як радіоточка припинила транслювати «Лебедине озеро» і диктор почав уже вкотре зачитувати «Постановлєніє ГКЧП». Віктор Колобко жбурнув на стіл недоштопану сорочку і схопив синьо-жовтий значок із золотим тризубом і літерами РУХ. Він обпікав його пальці, як перший хабар у сумі 25 руб., отриманий ним на початку страхувальної кар’єри. Куди його? В сміття? Перепорпають і знайдуть. У туалет? Викачають і знайдуть. У грубку? Не згорить же ж, латунний. Він витягнув із шухляди тригранного тертуга, розстелив на столі орган обкому КПУ і люто почав спилювати значок. За годину в руках у нього залишився шматок латуні, не більший за півнігтя на мізинці, якого він жбурнув у сад: якщо хтось і знайде, то це не його, а металеве пилиння розвіяв за вітром.

Усе! Тепер він перед Радянською Батьківщиною чистий.

Коли прийшов на роботу, керівництва не було, всіх викликали до райкому, а секретарка передала йому доручення начальника відвезти до обласного центру звіт за півріччя. Що ж, це навіть краще, кагебе не зможе його відразу взяти, хай пошукає, а заночувати можна в якомусь селі, де йому завжди раді. Потім скаже — робота!

В обласному центрі він побачив таке, що зміцнило його впевненість у правильності ранішньої розправи з підривною антирадянською пресою та буржуазно-націоналістичною символікою: над будинком обкому КПУ лопотів на вітрі червоний прапор — чисто червоний, без зірочок і серпівмолотів, як у жовтні 17-го; до фасаду під’їхала номенклатурна «Волга», з неї повагом вийшов перший секретар обкому у новому чорному костюмі, він задоволено поглянув на прапор нагорі і рішуче зайшов досередини; за кілька хвилин з обкому вибіг головний редактор газети обласної ради, він мав вигляд самогубця, що вже зважився на останній крок — бліде, за винятком баклажанного носа, обличчя, з осклянілими очима, тремтячі руки, згорблені плечі, з розгону він ледь не втелющився у «Волгу» першого, зупинився, завмер, потім обережно, мов гніздо скорпіонів, обійшов чорне авто і подріботів у напрямку своєї редакції.

Все, постановив собі Віктор Колобко, ця влада — всерйоз і надовго. Мабуть, треба вступати в КПРС, це, якщо ще приймуть…

— Слава Україні! — почув він за спиною жіночий голос.

«Провокація! Треба дати відсіч!» — спалахнуло в його свідомості, він обернувся і побачив панну Оксану. Вона виглядала дуже гарно: засмагла, схудла, струнка, з вигорілими косами, у які вплетено ті ж крамольні стрічки і такий же значок на пружних високих грудях, обтягнутих кофтинкою з тоненького батисту.

— Ви що, на морі були? — замість звичного «Героям слава!» сказав Віктор Колобко.

— Ага, на морі, - широко усміхнулася Оксана, — є таке море, косовиця називається.

Гарна, дуже гарна, ще раз відзначив Віктор Колобко і пустив їй очима бісиків, одночасно показуючи свого сліпучого золотого зуба.

— Ви в Народний дім йдете, пане Вікторе? — уже діловим тоном спитала Оксана.

«Нє, я в обком комуняків писати заяву в КПРС», — мав би відповісти їй Віктор Колобко, натомість він, споглядаючи її обтягнуті джинсівкою округлі стегна, енергійно закивав головою:

— Так, так, у дім, народний я, треба щось робити!

В Народному домі уже зібрався провід та актив Руху і представники інших демократичних партій і організацій. Вожді складали заяву з приводу державного перевороту.

— А ось і представник району, — сказав вождь із ніцшеанськими вусами, жестом вітаючи Віктора Колобка, — як народ у селах сприймає путч, пане Вікторе?

Як, як, подумав Віктор Колобко, тішиться, напевно, що порядок нарешті наведуть, хоча я звідки знаю, я цілий ранок пилив латунь, а не спілкувався із селянами, і бадьоро відповів:

— Народ, пане професоре, готується дати відсіч злочинному гекачепе, в моєму місті на винзаводі створено страйком, в селі Поросятинці свідомі газди набили секретаря парткому колгоспу імені Леніна за те, що зранку ходив з дуже веселим виглядом.

— Може, з бодуна був? — насмішкувато кинув пан Максиміліан.

Віктор Колобко зверхньо зігнорував цю опортуністську репліку, а натомість наблизився до столу, за яким сиділи вожді — його запросили взяти участь у складанні звернення до «дорогих краян». І він узяв, особисто йому належить абзац:

«Громадяни, будьте пильними, бо вас знову прагнуть повернути до рабського стану закамуфльованими черговими обіцянками про майбутні низькі ціни і високі зарплати та дрібними подачками, якими хочуть вас купити».

Коли він, переповнений ненависти до компартійної тиранії та любови до демократичних свобод, натхненно зачитував цей кавалок, упіймав на собі два погляди — заздрісний пана Максиміліана і захоплений панни Оксани. Та де там захоплений, таки закоханий!

Пізно ввечері, коли вже треба було розходитися, вождь запропонував, аби члени проводу й активісти не ночували вдома, а по можливості десь там, де кагебе їх не зможе відразу знайти.

До Віктора Колобка підійшов пан Максиміліан і довірливо сказав:

— Я йду в майстерню знайомого художника, пропоную вам зі мною.

— Дякую, пане Максиміліане, — твердо відповів Віктор Колобко, — я подамся в інше місце.

— Що, — захихотів пан Максиміліан, — вже облаштували бункер у своїх горбастих лісах?

— Нє, я чекатиму, поки мене візьмуть за задні ноги, як крілика, — огризнувся Віктор Колобко, — та я відстрілюватимуся до останнього патрона! — Цю фразу він промовив голосніше з надією, що її почує панні Оксана. На жаль, вона цього не почула, зате почув в’їдливий журналіст із неза- лежної газети Василь Сарака і скривився у підленькій посмішці.

Щодо ночівлі у Віктора Колобка були інші наміри, він розраховував на панну Оксану. Зробивши кілька не ймовірно карколомних маневрів, він вийшов із Народного дому одночасно з нею. Само собою треба провести дівчину до гуртожитку. Вона не мала нічого проти. Коли біля дверей гуртожитку він незграбно натякнув, що з метою конспірації йому як потенційному об’єктові репресій гекачепе є сенс заночувати в неї, вона замахала руками:

— Та що ви, пане Вікторе, це ж готова в’язниця.

Косий капонір! Матроская тішина! Моабіт! Але якщо з нормальної в’язниці неможливо вийти, то в цю неможливо зайти.

Ні автобуси, ні маршрутки, ні попутні авта о цій годині до його райцентру вже не ходили, тож Віктор Колобко добирався додому пішки.

Тарзанився 3 години 59 хвилин, що негативно позначилося на підошвах останніх пристойних черевиків. Потім за- спав і запізнився на роботу.

Але начальство його не сварило, бо в Москві коїлося щось незрозуміле: гекачепе не виявляло достатньої рішучості, Єльцина і його демократичну банду не заарештували, а Білий дім зібралися охороняти тисячі людей. Наступні три дні Віктор Колобко нічого на службі не робив, а лише слухав радіо «Свобода». Начальство чемно стукало до нього і принижено запитувало, що, мовляв, нового чути, Вікторе Флоріяновичу. Віктор Колобко, що до того з сумом оглядав свої стерті обцаси, із садистською насолодою повідомляв начальству:

«Єльцин виступив з танка!», «Гекачепе втікає!», «Гекачепе заарештовано!», «Горбачов повернувся в Москву». А 24 серпня він поїхав в обласний центр, святкувати разом із побратимами-рухівцями велику перемогу — постання незалежної України!

Восени рухівці почали ділити владу, на гідний кавалок якої розраховував і Віктор Колобко.

Верховна влада незалежної України натякнула, що члени Руху та інших націонал-демократичних партій можуть взяти участь у гуманітарному блоці влади. Віктор Колобко на період до виборів у Верховну Раду вже України приміряв на себе посаду заступника голови районної ради з гуманітарних питань і при нагоді натякнув одному з вождів Руху про свою готовність служити українському нарідови саме в цьому службовому кріслі.

— Ех, пане Вікторе, — поплескав його по плечу вождь, — мілкі у вас амбіції! — Віктор Колобко образився, але вождь того не помітив і провадив своєї: — Нам не потрібен гуманітарний блок, наша мета — вся повнота влади. Ось першого грудня народ обере президентом демократа, і нам з вами доведеться взяти на себе надзвичайно великий тягар влади. Ви, пане Вікторе хочете легкого життя на терені гуманітарних питань, але на це навіть не сподівайтесь — на щось нижче, ніж керівник району, і не розраховуйте.

— Я боюся, — ляпнув Віктор Колобко несподівано для себе.

— Чого, пане Вікторе, комуняків недобитих?

— Та ні, боюся, що не виправдаю народної довіри!

— А я, думаєте, не боюся, — довірливо зашепотів вождь, — брати на себе цілу область, але ж комусь треба перти плуга.

Така розмова не стала несподіванкою для Віктора Колобка, подумки він уже був не мандрівним страховим агентом, а державною людиною на відповідній посаді.

— А як ви думаєте, пане професоре, — запитав він вождя, — дострокові вибори до парламенту будуть?

— Аякже! Відразу після обрання президента.

Бо ж не може бути так, що президент — демократ, а у Верховній раді — «стронцій», тобто «група 239».

Саме це Віктор і хотів почути. Все-таки життя склалося! Ще трохи терпіння — і він матиме новий костюм із депутатським значком на вилозі, гарну молоду дружину та за- служену народну шану й любов. Крім того — є Україна!

А з понеділка він почав збиратися на крайову конференцію Руху, першу в умовах незалежної України. Цілий тиждень він писав промову і готував собі вбрання. На роботу не ходив — бо чого? Проте, на всяк випадок (рецидиви застійного страху перед бюрократією, знаєте), написав заяву на тижневу відпустку за власний рахунок.

У суботу ввечері він прочитав остаточний варіянт свого виступу і затвердив найбільш вдалу на його смак комбінацію одягу. У промові червоним фломастером попідкреслював цитати з Шевченка, Ніцше, Біблії, Василя Симоненка, Будди, сучасного поета Цибулька і Валєрії Новодворской.

Аркуш виявися суціль червоним. Нічого, подумав Віктор Колобко, зате відразу буде помітно, що промовець — усебічно розвинена, дуже начитана, інтелектуально підкована особистість. За нього і будемо голосувати на парламентських виборах!

Тепер зовнішній вигляд. Після довгих вагань, тяжких роздумів та безсонних ночей Віктор Колобко обрав ансамбль, який мав підкреслити його патріотизм (вишиванка з синьою та жовтою китицями), молодявість (синя спортивна куртка «Adidas»), інтелігентність (білі ретельно випрасувані штани).

Драматичний театр, де відбувалася конференція, був переповнений національно свідомими українськими патріотами. Про це можна було судити з того, що переважна більшість була у вишиванках; хто її не мав, той був у краватці, стилізованій під гуцульський орнамент, а хто був і без цього, той мав синьо-жовтий значок на вилозі. Віктор Колобко побачив навіть кількох чиновників обласної влади, колишніх членів обкому КПРС, які до значків і вишиванок ще не дозріли, проте всі четверо, як інкубаторські, були у блакитних сорочках і жовтих краватках. Що ж, подумав Віктор Колобко, у новій демократичній владі знайдеться місце і для цих — на якихось третіх-четвертих ролях.

Стало дуже парко, і він змушений був зняти і здати в гардероб свою ефектну куртку, звичайно, відчепивши попередньо з неї синьо-жовтий значок, справлений на місце того, що героїчно загинув у шаленстві гекачепівського путчу. Стурбований новими обставинами у своєму зовнішньому вигляді, Віктор Колобко швидко підійшов до великого дзеркала у фойє. Яке щастя, що свого часу він купив собі сорочку з вишивкою на грудях і манжетах не білу, а чорну! Нейлонову. Ці узори, вишиті червоними і чорними нитками! Ці синя і жовта барви на чорному тлі! Цей красивий чоловік!.. У білих штанах…

Віктор Колобко хотів сісти біля панни Оксани, поміж студентів, серед молоді, в енергетиці нового, але зануда-голова секретаріату вказав йому місце поряд із делегацією з його району. Довелося скоритися.

Зібрання вшанували рухівські вожді з Києва: відомий український поет, який натерпівся від режиму (то з державними преміями накрутили — республіканську дали, а союзну ні, то замість п’ятитомника випустили чотиритомник, то авто виділили — не «Волгу», як годиться, а якісь «Жигулі» і т. д.), та колишній лектор ЦК КПРС, який у ніч проти 24 серпня 1991 р. прозрів і зранку вступив до Руху, а позаяк він був депутатом Верховної Ради УРСР, то відразу ж потрапив у народні вожді. У своєму виступі екслектор розповідав про злочини комуністичної партії — про ленінські накази «расстрєлівать кулаков і попов бєз лішнєй волокіти», про сталінські репресії, зокрема проти старих більшовиків-ленінців, про штучні голодомори, про «дєло врачєй-убійц» і про хрущовський волюнтаризм, до брежнєвського застою ораторові не дозволив дійти регламент.

Поет, теж депутат, довго розводився про національне відродження, про утиски української мови, про духовність і народну пісню, а на завершення оголосив, що є така думка, аби нинішню Верховну Раду не розпускати, бо в ній, мовляв, демократичні сили ось-ось візьмуть гору. Це страшенно не сподобалося Вікторови Колобкови — цей поет хоче зруйнувати його плани на майбутнє!

Він негайно написав записку, що народ хоче нового демократичного парламенту, а рухівські «низи» (він закреслив «низи» і написав «базові структури») готуються до дострокових виборів, і передав її у президію. Відповіді Віктор Колобко не дочекався, як також не дочекався свого виступу.

Районним провідникам за регламентом слово мали давати в алфавітному порядку, до того ж після столичних і місцевих вождів. До його літери не дійшло, бо делегати почали співати. Після виступу самодіяльного кобзаря Олелька Мустафійчука, який видерся на трибуну з бандурою і вдарив у струни, зала підвелася і стоячи, дуже душевно й піднесено, виконали всі чотири неофіційні гімни України: «Реве та стогне…», «Червона калина», «Боже великий, єдиний…» та «Ще не вмерла…»

Після такого стихійного вияву національної свідомости головуючому не залишалося нічого іншого, як перейти до другого питання: виборів голови крайової організації та ради НРУ.

Після закриття конференції (ще один тур виконання всіх чотирьох гімнів) усі делегати вирушили на майдан мітингувати. З надією хоча б там озвучити свій полум’яний інтелектуально насичений виступ Віктор Колобко йшов у перших лавах колони, несучи в руках бамбукове вудилище з прапором. Поряд із ним ступала панна Оксана!

Коли розпочався мітинг і оратори почали гнівно таврувати номенклатурних комуняків, російських шовіністів і підпільний обком, що, незважаючи ні на що, діє, Віктор Колобко крадькома оглянув себе у кишенькове дзеркальце і підступився ближче до панни Оксани. Вона неуважно глипнула на нього і несподівано сказала:

— Чи нема у вас із собою якоїсь канапки чи яблука, пане Колобку, бо я голодна, як в’язень комуністичного концтабору?

З блискавичною швидкістю у свідомості Віктора Колобка почалася безкомпромісна боротьба: шанс є шанс. З одного боку — з’явилася можливість запросити панну Оксану на каву і там вирішально поговорити (шанс чи не шанс?), з іншого — вождь обіцяв надати йому слово і є нагода прочитати свою шедевральну промову (теж шанс, якого найближчим часом може вже не бути). Переміг основний інстинкт.

— А якщо ми, панно Оксано, непомітно вислизнемо з майдану і підемо на каву?! Я запрошую.

Вона мовчки кивнула. Віктор Колобко передав бамбук із прапором своєму заступникові в районній організації і, делікатно взявши панну Оксану за широкий рукав вишиванки, видістався разом із нею з натовпу. Відстоявши довгу чергу у кав’ярні «Смак востока», він отримав два гарячі бутерброди з сиром, каву і апельсин.

Коли було з’їдено бутерброди і випито каву, Віктор Колобко зважився. Він втупився в апельсин, якого поволі очищував від шкурки, і почав без преамбули:

— Панно Оксано, я пропоную вам зі мною одружитися. Кажіть так чи ні! Хоча вам, мабуть, треба подумати, скільки часу ви просите?

Оксана витріщила очі, перевела погляд на Колобкову хитру зачіску і роззявила рота.

Віктор Колобко люто здирав шкуринку з апельсина.

З кінофільмів Оксана знала, що в таких випадках дівчина має розрахуватися за з’їдене-випите нею, зневажливо глипнути на кавалера, що припустився такої безтактності, і гонорово піти собі геть. Але в неї не було ні копійки, а викидати коники, коли колега-рухівець за тебе платить, їй не дозволяло домашнє виховання у релігійній греко-католицькій родині. Нарешті, вона спромоглася на мудру відповідь:

— Я шаную ваш гумор, пане Вікторе, але поки не закінчу університет, я не хочу торкатися цієї теми навіть у гумористичному контексті.

Я не жартую, хотів запевнити її Віктор Колобко, а натомість він спитав:

— А коли ви закінчуєте?

— Наступного року.

— А тоді ми…

— Я вас прошу, — перебила його Оксана, — якщо ви хочете, аби ми зберегли дружні стосунки, не торкайтеся більше цієї теми!

Віктор Колобко з готовністю кивнув, відзначивши про себе «дружні стосунки». Це вже прогрес, тобто поступ. Вони повернулися на майдан і якраз встигли на завершення виконання всіх чотирьох неофіційних гімнів вільної України.

4

Віктор Колобко взяв іще одну відпустку, цього разу профспілкову, кілька тижнів тинявся офісами демократичних організацій, брав участь у мітингах та пікетах проти російського імперіялізму, їздив до Києва на з’їзд Руху, але посади у владі незалежної України йому ніхто не пропонував.

Тож не залишалося нічого іншого, як повертатися до страхування громадян від нещасних випадків і готуватися до парламентських виборів.

Наприкінці весни панна Оксана захистила диплом. Теми, хоч як Віктор Колобко її розпитував, вона не назвала, мовляв, то щось застійне. Але це не суттєво. Важливим для неї стало питання: що далі? Крім повертатися до рідного села (глухого, віддаленого, малоперспективного) вчителькою української мови і літератури у восьмирічній школі, вона альтернативи поки що не бачила. Роботу в цьому місті сяку-таку ще знайти можна, але — де жити, що їсти, у кого грошей позичати? Може, справді вийти заміж за тамтого старого козла Колобка? До цієї попервах абсурдної думки з часом Оксана почала звикати.

На Великдень Віктор Колобко запросив її до себе в гості, вона погодилась і дістала змогу оглянути його парубоцьке помешкання. Він володів добротною кам’яницею ще довоєнного мурування під бляхою з цокольним поверхом, гарним вишневим садком і криницею з джерельною водою.

— Так, — сказала Оксана, — вишневий садок є, і хатка є, а де сіножатка і ставок, і млинок?

— Млинок? — не втямив контексту Віктор Колобко. — Який млинок? А може, цево, в мене є млинок до кави, ще австрійський, але меле чудово. Хочете кави, панно Оксано?

Вона хотіла. Віктор Колобко запросив до столу, дав Оксані писанку з геометричним орнаментом, собі взяв з рослинним, і вони, перехрестившись, цокнулися.

— Христос Воскрес, панно Оксано!

— Воїстину Воскрес, пане Вікторе!

Після цього віряни люди христосуються, тож Віктор Колобко тричі поцілував Оксану — в обидві щоки і в чоло. Вона поштиво опустила очі. Він розчулився: це ж яка вона лагідна, ніжна і добра, оно, сидить покірно так, чемно, пошколярськи склавши руки на столі, правдивий ангел! І за що мені щастя таке?!

До обіду Віктор Колобко приніс із пивниці бутлик домашнього червоного вина, а опісля до кави відкоркував пляшку «Тиси». Оксана пила вино, як воду, а коньяк, як горілку — одним хилом, і Віктор Колобко ще більше зворушився: яка ж вона проста, невибаглива, демократична…

Коли обоє добряче сп’яніли, він почав лізти руками їй під спідницю. З кіна і книжок вона знала, що за це йому треба дати по писку, але натомість підвелася, сказала, що хоче курити, і вийшла в садок. Там вона сіла на лавку в невеличкій альтанці, запалила цигарку і почала думати.

Приплентався Віктор Колобко.

— Панно Оксано, Оксано, панно, — п’яненько забелькотів він.

— Я чула, пане Колобку, — обірвала його тверезіюча Оксана, — що ви маєте намір балотувати ся до Верховної Ради.

— Я… я… панно Оксано, — плаксивим тоном, витираючи п’яні сльози, почав Віктор Колобко, — я… для вас… гори переверну

— Не треба гори, — діловито сказала Оксана, — ви можете реально оцінити свої шанси.

— Можу, — Віктор Колобко почав повертатися до свого звичного стану політика районного масштабу, — дивіться сюди, панно Оксано, цей округ охоплює в основному мій район, який я ось цими-о ногами обійшов уздовж і впоперек, у селах мене знають практично всі. Без зайвої скромності мушу сказати, що поважають, шанують і, не побоюся цього слова, люблять. Я зарекомендував себе безстрашним національно свідомим українцем — не боявся ходити із синьо-жовтим значком іще за комуністів; політично обізнаним ерудитом — роз’яснюю людям усі тонкощі поточного моменту; просто мудрим чоловіком — даю газдам поради майже з усіх питань. І… ще одна обставина, панно Оксано, прошу зрозуміти мене правильно, я цим не зловживаю, але ж я в біса красивий мужчина і подобаюся жінкам, а цей сегмент електорату, як свідчать фахівці, голосує не розумом, а серцем. А тепер давайте рахувати: за кого проголосують національно свідомі українці? За головного рухівця району! А за кого статечні ґазди? За розумного пана Колобка! А жіноцтво? За вродливого гарно вбраного пана Віктора під чорним вусиком! Ось так.

Оксана, забувши про цигарку, попіл з якої сипався на її нігті з облізлим лакуванням, пильно дивилася кудись далеко, крізь Віктора Колобка…Своє одруження Віктор Колобко і панна Оксана присвятили першій річниці незалежности України. Весілля великого вирішили не справляти, обмежилися скромним бенкетом у ресторані. Віктор Колобко за- просив вождів і соратників із районної організації Руху. Вожді не прийшли, зате соратників припхалося аж занадто.

З Оксаниного боку прибули її батьки — майже ровесники молодого. Перед тим виникла коротка, але напружена колізія щодо вінчання: Оксана була спадковою греко-католичкою, а Віктор Колобко зараховував себе до вірян Української автокефальної православної церкви, хоча насправді був катакомбним атеїстом. Після короткої, вже можна сказати сімейної, наради молоді дійшли до розумного компромісу — взагалі не вінчатися, а лише записатись у загсі. А повінчаються вони тоді, коли всі українські християнські церкви об’єднаються і постане Єдина Українська Помісна Апостольська Церква. Збоку це виглядало дуже патріотично.

Оксана дала згоду на одруження на певних умовах, які виклала нареченому, і з особистих міркувань, що йому не конче знати. Умови були такими: по-перше, вона працюватиме в обласному центрі, аби не випадати з інтелектуального середовища, по-друге, позаяк вони люди сучасні, тож вона матиме певний рівень свободи, а він її не ревнуватиме, і нарешті, сексуальні стосунки між ними почнуться не першої ночі, як у простих, а тоді, коли вона буде до цього готова. На запитання нареченого, коли це станеться, відповіла, що має тонку натуру, і звикання до думки про ЦЕ може тривати роками. Молодий, плекаючи надію, що має справу з інтелігентською примхою, яка швидко минеться, погодився. А Оксанині мотиви, що привели до цього одруження, мали цілком матеріяльні обриси у вигляді тієї самої хатки (без сіножатки) і вишневого садка (без ставка), і млинка (для кави)… Та основним чинником було можливе депутатство її вже чоловіка, переїзд до Києва, столичне життя, знайомства, зв’язки, можливості…

Почалися будні. Віктор Колобко й далі волочився селами, агітуючи селян страхувати майно від нещасних випадків і навіюючи їм думку про дострокові вибори та натякаючи, кого треба обирати, а Оксана влаштувалася в обласному центрі в одній веселій газеті коректором чи, як вона казала, літературним редактором.

Щодо сексуальних стосунків вона не жартувала і спала від свого чоловіка окремо, а коли він робив спроби довести справу до інтиму, влаштовувала дику істерику, била фаянсовий посуд і погрожувала розлученням.

— Що ж, пані Колобкова, — вони були й далі на «ви», — якщо на це пішло, — він утрачав над собою контроль, — то я вас не тримаю, можете собі йти!

— Що?! — Оксана робила круглі очі. — Ви мене виганяєте? Взяв, спокусив, обдурив, а тепер голу-босу виганяє на мороз! Нє! Поділимо будинок, нажите майно, гроші, і тоді я дам вам свободу.

До Віктора Колобка доходило, що він «попав».

По якімсь часі вони мирилися, причому перший крок робила Оксана — її нестримно манив статус киянки і дружини народного обранця, але до сексу не доходило — вона ще не дозріла. Хай пан Віктор іще потерпить.

Вечорами, сидячи перед потрійним дзеркалом, інспектуючи свою зовнішність (чи з’явилася сива волосинка, зморшка під очима, пігментна плямочка), Віктор Колобко утішав себе думкою: нічого, стану нардепом, переїдемо до Києва, і пані Колобкова сама до нього в ліжко залізе!

Минав час, але пані Колобкова до виконання своїх подружніх обов’язків не дозрівала. Ще не звикла до свого законного чоловіка. Зате в неї побільшало службових обов’язків на роботі.

Дедалі частіше вона телефонувала чоловікові пізно ввечері й повідомляла, що випуск газети затримується і додому вона приїхати не зможе, заночує у подруги. А коли вона все-таки додому прибувала, то привозила з собою дражливі запахи ментолових цигарок і лікеру «Амарето», що з’явилися в новопосталих комерційних крамницях. Віктор же Колобко привозив із собою з сіл не менш дражливі аромати часнику й самогону.

Вихідні вони проводили кожен по-своєму:

Оксана валялася на канапі з книжкою, а Віктор Колобко сидів перед дзеркалом. Коли дошкуляв голод, Оксана варила баняк картоплі і посилала чоловіка за консервами і пивом, а коли було більше грошей, то — за «Амарето». Однієї неділі в Оксани був наплив енергії, і вона наліпила вареників, а Віктор Колобко замість лікеру приніс пляшку імпортного питного спирту «Роял». Вони напилися, і він узявся свою дружину ґвалтувати.

Здер із неї халат, порвав колготки, розірвав труси.

Вона мляво опиралася, зосереджено сопіла, нарешті, заплющивши очі, впала навзнак і широко розчепірила ноги. Віктор Колобко швидко стягнув із себе спортивні штани разом із трусами, навалився на дружину, але на ерекцію не було жодного натяку. Він почав м’яти свого підлого зрадника — марно. Оксана розплющила очі, - оцінила ситуацію, зіштовхнула з себе чоловіка, встала, одягнулася і, закуривши, мовчки пішла до своєї кімнати. Він випив склянку нерозведеного спирту і впав на ліжко.

Вранці, коли його, як рекет комерсанта, катував абстинентний синдром, до нього підійшла люба дружинонька, уже вмита, нафарбована, одягнута на роботу.

— Пане Колобку, — сухим офіційним тоном почала вона, — вчора ви мене образили, зазіхнули на честь, принизили гідність…

— Вибачте, пані Оксано, — сухим ротом прошелестів Віктор Колобко. Вона жестом зупинила його і провадила далі.

— Ви скористалися моєю жіночою слабкістю, вдалися до грубої фізичної сили, зіпсували нижню білизну, ви, очевидно, вважаєте, що мене нема кому захистити?! То я вам хочу сказати, — в її голосі задзвенів метал, — що в мене є вірні друзі! І вони нікому не дозволять знущатися з мене!

Навіть законному чоловікови. Якщо щось подібне повториться, на вас, пане Колобку, чекають великі неприємності!

Вона, сильно гримнувши дверима, пішла.

Віктор Колобко зрозумів, що йому погрожують і що крізь його волосяну конструкцію на голові проростають роги, тому почав предметно думати про розлучення. І розлучився би, якби не сталося нарешті те, на що він чекав усі ці роки — парламентські вибори.

Не чекаючи офіційної реєстрації себе кандидатом у народні депи, він розпочав виборчу кампанію. Дружина Оксана, перевернувши кожуха, почала йому допомагати.

Націонал-демократичні партії домовилися не поборювати кандидатів один одного, узгоджувати кандидатури по округах, координувати дії, для чого було створено виборчий блок «За Україну!». Це на папері. А насправді виявилося, що україн є кілька, бо на деяких округах почали з’являтися кандидати від Руху окремо, від ДемПУ окремо і УРП теж окремо. Віктор Колобко дуже пишався тим, що на його округ ніхто з «дружніх» партій не зазіхав. Ще від того часу, коли він прийшов на перше засідання координаційної ради тріюмфатором, начебто мандат був уже в кишені, новий костюм на ньому, а нардепівський значок на костюмі, ніхто не мав сумніву, що той округ його — Віктора Колобка. Підгодований терплячою агітацією, огорнутий тривалою пропагандою, зігрітий особистими контактами — національно свідомий округ! Та що там казати, він уже в парламенті! Колеги-рухівці заздрісно дивилися на ужемайженардепа пана Колобка і демонстрували йому свої давні, перевірені часом дружні почуття.

«Ви там у Києві, пане сенаторе, не забувайте вже нас, провінціялів», — цю фразу Віктор Колобко чув по кілька разів на день. Отже, справу зроблено.

Майже. Пані Колобкова кілька разів натякала, що вона ВЖЕ…, але Віктор Колобко, перенапружений виборчою кампанією, боявся ще одного фіяско. Хай уже в Києві…

Слово «майже» — підле слово. У суботу надвечір, коли Віктор Колобко перед дзеркалом репетирував свій завтрашній виступ перед трудівниками колгоспу імени Степана Хмари, до нього зателефонував один із крайових вождів і чемно спитав, чи не міг би пан Колобко прибути на екстрене засідання проводу.

— Вже?

— Вже, пане Колобку, ми пришлемо за вами авто.

За ним прибув чорний «Мерседес-600» із київськими номерами. Поряд з водієм сидів вождь. Дорогою до обласного центру на всі запитання Віктора Колобка вождь заклопотано кидав «Потім».

В офісі Руху сиділи всі члени проводу, купно з новим головою Молодого руху — нахабного вигляду аспірантом університету у діловому костюмі з пістрявою краваткою, якого було обрано замість пані Оксани Колобко, що геть запустила роботу після того, як одружилася. У закутку, скромно поклавши руки на коліна, сидів молодявий незнайомець. Віктор Колобко миттєво, з гіркотою для себе, відзначив, що незнайомець дуже модно і дорого вбраний — темно-зелений двобортний костюм із полиском, білосніжна сорочка, важкого шовку краватка з розмитим різнобарвним малюнком, і золота шпилька, такі ж запонки, коричневі лаковані півчеревики з кранцями і дірчастим візерунком, мобільний телефон на шкіряному поясі з нікельованою пряжкою і — о, Господи! — годинник «Ролекс» на лівому зап’ястку.

У Віктора Колобка геть зіпсувався настрій, він скривився і питально подивився на вождів.

— Знайомтеся, — вождь підвів його до гарно вбраного незнайомця, — пан Колобко, наш активіст, пан Іванов, бізнесмен із Києва. Прошу сідати.

Коли всі всілися, вождь почав говорити. Заходив здалеку. З того, що ми (націонал-демократи) повинні плекати свою українську буржуазію (легкий уклін у бік пана Іванова), що ми не можемо відштовухвати тих, хто йде до нас з добрими намірами і допомогою (знову), що Рух терпить фінансову скруту і було б нерозумно відмовлятися…

Через півгодини Віктор Колобко збагнув, чого від нього хочуть. Йому пропонується зняти свою кандидатуру на користь пана Іванова, представника української буржуазії, патріота і — що головне — потенційного спонсора націонал-демократичних сил. Віктор Колобко втратив дар мови. Йому щось доводили колеги, переконували, втішали, та він мало що тямив. Потім їх залишили удвох з паном Івановим, і український буржуй прошепотів на вухо Вікторові Колобку:

— Дєсять тисяч.

— Ви що, знущаєтесь? — заговорив Віктор Колобко.

— Так нє фантіков же, а зєлєні, - кинув Іванов, і постукав у двері, поки ніхто ще не зайшов, він додав: — Сразу жє послє снятія твоєй кандідатури.

Ввійшли провідники. Вождь фальшиво засміявся:

— То що, пане Колобку, пане Іванов, ви домовилися?

Віктор Колобко хотів плюнути вождеви в бороду, але в пересохлому роті не було слини.

— Вас відвезуть додому, — кинув вождь і сів біля Іванова, який щось клацав на калькуляторі.

Віктор Колобко вийшов у двір, там на нього чекав водій знайомого «Мерседеса».

— Поєхалі.

— Це чия машина, Іванова? — спитав Віктор Колобко водія, коли вони вже мчали трасою.

— А чья ж іщо, — зневажливо скривився водій, — у вашем сєлє такіх же нєт! Вєрно?

Віктор Колобко не відповів. Він зупинив авто неподалік свого дому, відпустив його і купив у кіоску літрову пляшку «Распутіна». Вдома випив гранчак, не заїдаючи, розбудив дружину і все детально їй розповів, не забувши про «дєсять тисяч зєлєні».

— Сукі! Підараси! Простітуткі! Уроди! Казли! — заверещала Оксана. — Юди Іскаріотські!

Комуняки! Холуї кацапські!

Віктор Колобко мовчки налив дружині півсклянки горілки. Вона випила, закурила, заспокоїлась, і вони почали обговорювати ситуацію.

Радилися цілу ніч, не спали зовсім, випили всю горілку, зате вранці Віктор Колобко знав, що має робити. Він вирішив боротися до переможного кінця. Щоправда, дружина його попередила, що коли він не впевнений у перемозі, то краще взяти гроші, а якщо і нардепом не стане, і десять тисяч втратить, то вона йому очі видряпає, та він був упевнений. Кілька разів телефонували вожді — просили, вмовляли, погрожували, аби знявся, але кандидат у народні депутати п. Колобко Віктор Флоріянович був, мов скеля, непорушний — він в обласному центрі не з’являвся, а самостійно вів виборчу кампанію. Через два тижні в усіх газетах, по радіо і телевізії було оголошено спільний пресс-реліз блоку «За Україну!» та крайової організації Руху, в якому повідомлялося, що Колобка В. Ф. за порушення партійної дисципліни, за розкольницьку діяльність, за протиставляння себе українському народові з Народного руху вигнано, по округу, де балотується згаданий товариш, блок «ЗУ» та НРУ відтепер підтримують іншу кандидатуру, а саме — українського бізнесмена, патріота і благодійника пана Іванова…

Віктора Колобка це не зупинило, він і далі їздив — за власні гроші наймивши авто «Запорожець», — селами й агітував за себе. Останнього дня, коли ще за законом можна було зняти кандидатуру, до Віктора Колобка приїхав пан Іванов на своєму «Мерседесі» й у присутності Оксани відрахував і поклав на стіл десять тисяч доларів США. Оксана потягнулася до грошей, але Віктор Колобко боляче ляснув її пластмасовою лінійкою по руці, схопив жменями гроші і жбурнув їх в обличчя панові Іванову. Той уважно подивився на Віктора Колобка і поволі вийшов. Через хвилину в кімнату зайшов водій пана Іванова, позбирав долари, перерахував, чвиркнув крізь зуби слиною на підлогу і покинув гостинне помешкання панства Колобків.

Пані Колобкова кудись зателефонувала, одягнулася і, кинувши чоловікові «Я на роботу, прийду післязавтра», пішла з дому. Все це на Віктора Колобка жодним чином не вплинуло, він уперто йшов до своєї мети!

Але не дійшов. За підсумками народного волевиявлення перше місце зайняв (а отже став народним депутатом Верховної Ради України) молодий і перспективний пан Іванов. Віктор Колобко вийшов навіть не на друге, а на третє місце, його випередив колишній секретар райкому КПРС, а тепер голова осередку Соціалістичної партії тов. Хрущ О. О.

Того ж дня Віктора Колобка вперше побила дружина. Пані Оксана справді хотіла видряпати чоловікові очі, та лише пошкодила ліву рогівку, після чого там з’явилося більмо, через яке Віктор Колобко почав носити темні окуляри.

5

Лютий ворог Віктора Колобка — навскісний осінній дощ — вдарив надзвичайно підло, жорстоко й підступно: якраз тоді, коли він був на півдорозі між двома селами. До того ж у найвразливішому місці — там, де не було ні деревця, ні кущика, ні забутої кимось копиці сіна. Парасолі Віктор Колобко не мав, бо її забрала пані Оксана, яка через постійні скандали з дружинами своїх колег на предмет «нічного чергування в друкарні» та численні пропущені помилки в коректурі через алкогольну аберацію, змушена була покинути працю в редакції і тепер продавала цигарки на розі вулиць Леніна і Грушевського.

Дощ знущався з Віктора Колобка, як собі хотів — першим чином ущент сплюндрував його технологічну зачіску, потім зіпсував його білий, з широкими чорними вилогами (на яких своєю чергою розміщувалися білі декоративні гудзики) піджак, нарешті, перетворив його елегантні оксамитові кольору першої трави штани у шаровари запорожця, що півдня сидів під дніпровською водою з бузиновою руркою у зубах, чекаючи, доки мине чамбул. Про черевики годі й казати — брудні, мокрі, бридкі, як великі ропухи, вони зловтішно чвакали в багні, і Вікторови Колобкови часом здавалося, що одна з цих жовто-сірих жаб ось-ось плигне на його бідну голову і боляче вкусить за вухо. І тоді Віктор Колобко зрозумів, що він смертний.

З гіркою бідою і таким же гірким лихом Віктор Колобко причвалав у Поросятинці. Його серце зігрівала оновлена арка, на якій серп було пофарбовано жовтою, а молот — синьою фарбою. У цьому селі він не був уже давненько, проте знав, що тут його люблять, шанують і мають за розумного чоловіка. Він причалапав до брами обійстя знайомого ґазди Артімона Кузика, згадав смак салтисону й міцної самогонки, в роті набралося повно слини, і він нетерпляче загупав у хвіртку.

З того боку, захлинаючись від люті, загавкав пес.

Віктор Колобко ще трохи погримав у дюралеву,прикрашену квітами з алюмінієвої фольги, хвіртку, а потім засунув авторучку у проріз і спробував відсунути засув, що не мав важеля з цього боку, — марно. Зрештою, Віктор Колобко згадав, що багатий ґазда Кузик — то свідомий українець, і переліз через браму, порвавши при тому штани, що, звичайно, байка порівняно зі смачним салтисоном і чаркою горівки у теплій хаті. Вже на подвір’ї він відсунув засув, нібито хвіртка була незамкненою. Пес скаженів. З хати вийшов ґазд Кузик у дощовику і гумових чоботах. Віктор Колобко бадьоро пішов йому назустріч.

— Слава Україні, пане Кузику!

— А, це ти, курвий сину?! — лиховісно зіщулився пан Кузик. — Це ти казав, що я житиму, як у Канаді?! А я живу, мов жебрак послідний. Ану, марш із моєї загорди! Ви всі брехуни востатні!

Чекай, я тобі зараз дам!

Пан Кузик підійшов до свого пса, який раз по раз люто кидався на страхового агента, ставав на задні лапи, напинаючи до струнного бриніння ланц-палєрок, і розстібнув нашийник.

— Ціган, пуц! — скомандував господар.

Віктор Колобко ледве встиг дременути і загримнути за собою хвіртку. Причому спромігся завважити, що звір, який його мало не роздер, — величезний, чорний, з червоними, як у диявола, очима.

Прийшовши додому, Віктор Колобко покірно спитав у своєї дружини, що, мовляв, у їхньої родини на вечерю.

— Усе в холодильнику, — буркнула пані Оксана і запалила чергову цигарку.

Голова родини почовгав на кухню, відчинив холодильника, але там не було навіть крихти, щоби нагодувати мишу, мало того, сам холодильник було вимкнуто — економилась електрика. І тоді у Віктора Колобка виникла трохи прини- злива, зате прибуткова ідея: він звернеться до народного депутата пана Іванова! Адже той винен йому десять тисяч доларів за округ, тож хай віддасть хоча б тисячу.

Дочекавшись дня, коли приймає референт народного депутата Іванова, Віктор Колобко, сяк-так змонтувавши зачіску з майже сивого, бо не було грошей на фарбу, волосся і пришпиливши синьо-жовтий, схожий на нардепівський, значок, пішов до районної ради. Там, вичекавши довгу чергу, він нарешті потрапив до приймальні референта. Ним виявився колишній голова Молодого руху — уже доцент, але ще у пістрявій краватці.

— Слухаю вас, — сказав він, дивлячись у вікно.

Майже п’ятнадцять хвилин свого дорогоцінного часу витратив референт, поки збагнув, чого Віктор Колобко хоче від його шефа.

— Почекайте за дверима, — кинув він і заходився набирати телефонний номер.

Двері щільно не зачинилися, і Віктор Колобко дещо чув.

— Етот облєзлий піжон… — говорив у рурку референт, — дєньгі… да шеф… по-моєму нє шутіт… куда?… на фіг?… нєт?… а шо?… на хєр?… понял… к тому ж іщо кібєнєматєрі?… харашо… понял…

Віктор Колобко теж понял і, скоцюбившись, пішов собі геть. Дорогою додому він удруге за останній час уторопав, що він смертний, але в цьому він не самотній, бо його Україна — теж смертна. Він зловтішно вишкірився і забубонів сам до себе: «Смертна! Смертна! Смертна! І українська мова смертна! Калиново-солов’їна. І калина смертна! Червона. І солов’ї смертні! Сірі маленькі пташки…»

Віктор Колобко глипнув на себе у кишенькове дзеркальце і гірко заплакав: вітер розвівав сиве фарбоване лише на кінцях волосся, бакенбарди кучерявилися бруднуватими пасмами, вусики… та де це вже вусики?! — заріст під носом, ретельно не доглянутий, виглядав таким, як карикатурні вуса Адольфа Гітлера… Йому закортіло негайно зайти до перукарні, обстригтися «під нуль», гладко виголитися, аби голова стала схожою на більярдну кулю, прийти додому, довго мити її милом, а потім облити одеколоном, але вже не «Сирень», а «Бузок». Все-таки незалежність дала свої плоди! Він таки вирушив у бік перукарні, але, згадавши, що грошей у нього ані купона, зупинився. Ні. Якось іншим разом. Тим паче, що в перукарнях уже давно не голять.

Вдома на нього чекав, не сказати сюрприз, бо він давно до цього був готовим, а, хай буде, нова ситуація. Пані Колобкова нарешті привела додому своїх кавалерів. Себто свого коханця і двох його приятелів — усього трьох. Хоча хто там знає їхні комбінації. Усі троє в турецьких спортивних костюмах, кросівках, стрижені, в дешевого золота ланцюгах і перстенях. Вони пили горілку «Распутін» і їли китайську тушонку.

— Мій чоловік, знайомтесь, — Оксана виделкою зі шматком м’яса вказала на Віктора Колобка.

— Пані Оксано, можна вас на хвилинку, — пробелькотів Віктор Колобко.

— Та пішов ти, — кинула Оксана.

Віктор Колобко витріщився на неї — мабуть, він це спить.

— Чо ж ти, Ксюха, — фальшиво дорікнув один з гостей, — муж всьо-таки. Вип’єш, Вітюха?

Вони налили Вікторови Колобкови склянку горілки, він випив і почав жадібно їсти. Оксана дивилася на нього з неприхованою огидою. Коли він випив ще і ще й добре наївся, Оксана запитала:

— Наївся?

Він кивнув головою.

— А тепер пиздуй.

— Куди?

— На стрих. Відтепер житимеш там. Я вже кинула туди матрац і ковдру.

Вона почала виштовхувати чоловіка в плечі.

— Ксюха, чо за стрєх? — запитав один у спортивному.

— Чердак, шо трудно догадаться?! — невдоволено відповіла Оксана, підштовхуючи чоловіка до драбини.

Віктор Колобко почав поволі підніматися на горище. Про смерть він уже не думав. Він — знав.

Лютий 2003 р.

ВИНО

Фокстер’єр Барсик, пес учений і працьовитий, знайшов у покинутих на зиму дачах під лісом лисяче кубло. Двох лисенят він задавив, а з третім стара втекла. Це було навесні, а на початку літа лисиця з малим прийшла в село брати курят.

Пан Миколай, чоловік значного віку і сухорлявий, вийшов на город нарвати м’яти для чаю і побачив, що якийсь смішний худий пес несе в зубах білого когутика. «Марш, мов, ти шо робиш, ану лиши його!» Той зупинився, здивовано подивився на людину, але курча з пащі не випустив.

«Марш!» Якийсь дивний пес. Хвіст… Та це ж лисиця! Пан Миколай жбурнув у неї грудку глини. Вона з помітною неохотою випустила з пащі когутика і, волочачи хвіст по картоплі, що якраз почала цвісти, поволі пішла собі в сосни. Пан Миколай підійшов до покинутого курчати, воно вже було мертве; він узяв його за лапку і жбурнув у сад — воронам. Комусь сьогодні буде добре, а ось для білого півника все скінчилося… Десь за годину, коли пан Миколай сидів у плетеному кріслі на веранді та пив чай із медом і вівсяним печивом, він знову побачив ту саму лисицю, яка хутко чимчикувала через сад і несла в зубах чорну сусідську курочку. Не встиг пан Миколай крикнути, як вона сховалась у кукурудзі. Маєш тобі! Так усю птицю повиносить.

Пан Миколай ковтнув чаю і з подивом відзначив, що йому зовсім не шкода курей, ні сусідських, ні своїх. Хай… Взагалі, після того, як минула вісімдесятка, щось у ньому почало мінятися.

Йому дуже цікаво було за собою спостерігати і раз по раз виявляти в собі якусь тиху малопомітну теплу втіху. Пан Миколай міг би зосередитися, вдатися до самокопання і з’ясувати всю природу цієї безпричинної радості, але навіщо?! Досить того, що десь глибоко мерехтить напівусвідомлене розуміння природи цієї приглушеної втіхи — вона від передчуття цілком нового, незвіданого, непережитого. Таке саме хвилююче передчуття він носив у собі в шістнадцять років, коли готувався до першого сексуального досвіду. З розповідей старших хлопців уже знав усі деталі цього процесу, водночас також знав, що не збагне цього, поки не спробує сам. І ось тепер, на дев’ятому десятку, — схоже відчуття. Щоправда, сексуальний досвід, якось відкривши вперше, можна було повторювати знов і знов, а те, до чого він готується тепер, буде лише один раз. Коли пан Миколай починав думати про те, що на нього чекає у зовсім недалекому майбутньому, в ньому прокидалася гостра, майже юнацька нетерплячка — дуже хотілося знати, як закінчиться тутешнє, як відбудеться перехід і — що там? Що тут — уже відомо, він уже майже все бачив, його ніщо вже не дивує, але — що там? Він багато читав — і містиків, і богословів, і воскреслих із клінічної смерти — про золотисто-зеленкуватий тунель, що завертає праворуч; про веселе Світло, що зустрічає тебе і насмішкувато нагадує тобі всі вчинені земні гріхи; про твоє колишнє тіло, яке ти бачиш збоку чи згори, — непорушне, а довкола чомусь плачуть рідні, а ти не розумієш, чому, адже ти — є! Пан Миколай припускав, що щось таке можливе, але достеменно не вірив нікому.

Як тоді до кінця не вірив хлопцям, що розповідали, як добре з жінкою. Аж поки сам. Тому й тут треба пересвідчитися. Його не бентежило, що він уже не зможе нікому з живих розповісти про пізнане, — головне, що дізнається сам. А решта хай доходять самотужки, кожен у свій час, у свій вік, у свій спосіб.

Вранці, коли прокидався, особливо після сну, де він — молодий, гарний, з густим несивим здоровим волоссям, у нього з’являвся гнів на самого себе: яка втіха, старий, що ти дуриш сам себе, справа йде до кінця, ти маєш бути переляканим, зацькованим і, як лише можливо, чіплятися за життя. Життя — ось що є! А там може бути ніщо.

Просто вимикається світло — і все. Так було зранку, поки він не долав ранішню пригніченість і не приводив себе у вольовий стан. Далі все йшло за сонцем. Доки світловий день розширювався, пан Миколай сповідував матеріялізм. Він радів од того, що розгортається простір, вітер розгонить хмари, є достатньо повітря, все довкола зелене, хоча й не блискуче, як у червні (його сорок років), а вже ледь по-серпневому тьмяне (ось воно і є), а кукурудза взагалі береться жовтуватим, хоча до полудня вона у нього вважається трав’янисто-золотою. Мить переходу від збільшення світла до зменшення він, хоч як намагався, вловити не міг ніколи. Просто у якийсь момент виявляв у собі цілком інше відчуття — у нього змінився світогляд. Що ближче до вечора, то більшим він ставав ідеалістом, починав вірити, а коли заходило сонце, то вже знав достеменно, що все це — лише минуща нетривка мінлива ілюзія, а справжнє там — за межею видимого світу. Там — рідний дім, батьківщина і спокій. Тоді пан Миколай наливав собі келих домашнього виноградного вина, неквапно випивав і чекав на прихід мудрості. Чи вона справді приходила, чи це було самонавіювання, чи щось невідоме, але тоді він починав уміти читати таємні знаки буття. Вголос він ніколи цих красивих слів «таємні знаки буття» не вимовив би, навіть у думки їх не допускав, доки мислення, як крапля вишневого соку свіжу сметану в полумиску, не забарвлювало випитого червоного вина. А коли навіть дещиця алкоголю розмивала ті нетривкі глиняні вали начебто тверезої, а насправді — удаваної самооцінки, він ставав спокійним і веселим, бо, як йому здавалося, вже знає, що є, що буде і що із земних речей вказує йому на це. Він ставав схожим на подорожнього, який серед юрби інших таких самих має парасолю, а навкруги — голий степ і насувається гроза.

Або він летить у літаку… катастрофа… у нього парашут, хоча це невдалий приклад, бо, мабуть, він не встигне ним скористатися… А серед ночі, коли він раптово прокидався і страждав від, на щастя, короткочасного безсоння, твердо знав, що не встигне.

Як багато чого не встиг у земному житті. Ось сьогодні не встиг урятувати півника і курочку, а взагалі — не встиг, радше уже не встигає, пізнати те, що зазвичай називають простим людським щастям. Бо найбільше кохання прийшло до нього тоді, коли фізичне тіло якраз почало активно в’янути. Ось так завжди — те, чого чекаєш усе життя, приходить до тебе, коли тобі вже ніщо немиле. Ні, ти, звичайно, радий, що воно нарешті тобі далося, але як було би добре, якби воно прийшло тоді… У середині свого п’ятого десятка пан Миколай, тоді ще просто Микола, а для декого навіть Коля, переповнений життєвими силами квітучий привабливий чоловік, забаг великого кохання. Навчений життям, він хотів так, аби вона його любила до кінця, а він її теж, але з невеличким запасом, що його дають стосунки, за яких ти дозволяєш себе любити, адже в коханні завжди хтось пан, а хтось слуга. Роль пана він обрав для себе не тому, що був дуже загонистим, а тому, що за схемою його мрії вона мала бути молодшою за нього, а в цьому разі, якщо вона хоче його — він не винен, він що, він не проти, а якщо він бігає за нею, тоді це — старий хтивий цап, який виглядає смішно й жалюгідно і, крім зневаги, ні на що інше не заслуговує. Тому він чекав на прихід у своє життя молодої дівчини, самовіддано жертовно до того ж безкорисливо закоханої в нього, середніх літ красунчика. Щоправда, тодішній Микола не був таким наївним, аби сидіти й чекати на появу цієї вимріяної особи, ні, він поки що жив повноцінним, як вважається, життям, мав дружину, дітей, постійну коханку і не цурався того, що називається випадковими зв’язками, проте з невипадковими персонами і з найсуворішим дотриманням сексуальної безпеки. За це деякі колежанки називали його між собою Коля — Два Презервативи. Так минуло багато років, він став людиною середнього пенсійного віку і молодим удівцем, у нього змінилися життєві пріоритети, ніхто його більше не обзивав тим непристойним прізвиськом, і він змирився з тим що — все! Він просто фізично відчував, як звужується його життєвий простір, хоча в матеріяльному вимірі цей простір розширився, бо він переїхав із міської, залишеної доньці, квартири до купленого в кращі часи обійстя за містом. Так, простору стало більше — подвір’я під виноградним шатром, сад, трохи городу, далі — сосновий гай, а ось інтересу до життя — зовсім небагато. І тоді прийшла вона — дівчина з мрії. Щоправда, дівочого в ній було хіба що тіло — струнка худорлява постать з помірно великими грудьми, а так це була сивіюча жінка раннього пенсійного віку зі зморшками довкола очей, але ще зі своїми, здоровими, як він згодом з’ясував, зубами. Це було важливо для пана Миколая, бо зі свого досвіду він знав, що здорові функціональні зуби — це те, що не дозволяє тілу впасти в остаточну порохняву старість. Бо якщо ти втратив інтерес до слави і грошей, коли ти вже майже байдужий до сексу, що залишається? Залишається насолода від їжі.

Але не від різних там екстремальних витребеньок на кшталт вареників з устрицями, шашликів з бізонини чи слимаків з банушом, а — від простих здорових страв із натуральних продуктів: хліба, сиру, картоплі, м’яса, для чого, як відомо, треба мати зуби. Ну і склянки домашнього виноградного вина. Звичайно, вино можна пити і без зубів, але якщо ти перед тим не з’їв трохи вогненно наперченого гуляшу, то навіщо тамте вино?!

Пан Миколай зуби мав, і ними, у прямому сенсі, тримався за те, що більшість людей називають життям. Йому тепер було смішно з тих лицемірів, особливо з числа причетних до літератури і мистецтва, які підносять якісь абстрактні високі цінності і зневажають прості й необхідні речі: їжу, одяг, напої… Хоча для них самих, майже без винятків, це «низьке» значить дуже багато, а для декого взагалі є сенсом життя. Але писати про це — зась! Писати треба про високе. Наприклад, про секс…

Анастасія прибилася до нього, як бездомна кішка, хоча дім вона мала — двокімнатну квартиру в місті, в якій мешкала з дорослою донькою. Вона приїхала до пана Миколая купити меду. Колишні його колежанки, мовляв, розповідали їй, що він, переїхавши в село, розвів бджіл і добуває страшенно добрий мед, бо не дає бджолам на підгодівлю жодного грама цукру. А в її доньки горло болить.

Пан Миколай довго дивився на цю дівчину з сивіючим волоссям, а коли збагнув, що до чого, нечемно розсміявся. Прибула ледь почервоніла, повернулася і швидко пішла з наміром сильно грюкнути металевою хвірткою.

— Пані, зачекайте, прошу вас, — пан Миколай зрозумів, що ні з того, ні з сього образив незнайомку, тож не міг цього залишити так. Він перепинив прибулу біля брами:

— Пані, вибачте, але тут трапилося непорозуміння, і я хотів би з’ясувати, що до чого.

— То у вас нема меду на продаж?

— Нема, але…

— До побачення.

— Але звідки… Поясніть, якщо не важко…

Незнайомка зупинилася, нерішуче взялася за клямку.

— У мене є мед, — знайшовся пан Миколай, — але не на продаж, а до чаю.

— Ви мене запрошуєте на чай?

— Запрошую.

Незнайомка пильно оглянула пана Миколая: високий, сухорлявий, засмаглий, сивий, у широких синіх джинсах і білому клубному джемпері грубого плетіння, на американського мільйонера схожий. Але не мільйонер, бо медом торгує, принаймні так про нього кажуть.

— На мене таксі чекає, - сказала Анастасія.

— Відпустіть, я вам потім телефоном викличу інше.

Коли вони всілися на веранді за чаєм з медом і різним печивом, пан Миколай спитав, хто їй порекомендував його як медоторгівця.

— Маргарита Карлівна.

— А ви працюєте?…

— Так, влаштувалася того ж року, коли ви їх покинули.

— У Марго… — пан Миколай ще раз засміявся, але вже з дотриманням усіх правил пристойності.

Він згадав, як прощався зі своєю колежанкою, пишнотілою Марго, вона тоді ще не знала, що це вони останній раз у ліжку, але він знав, тому триндів, що до голови прийде. Казав, що перебрався у село, хоча насправді це було просто передмістя сільського типу, що розвів бджоли, дванадцять штубеїв, тобто вуликів, бо він династичний пасічник, Марго, ти не знала? Так, з діда-прадіда, він уміє дуже правильно обходитись із цією божою худібкою, головне, Марго, не давати їм цукру, бо тоді буде ерзац-мед, ну, як би ти оце з вібратором… а позаяк, мила моя, бджоли вимагають уваги постійної, то я навіть не знаю, коли зможу до тебе приїхати.

З Маргаритою Карлівною він більше не бачився, але легенда про автентичний мед пішла в люди.

Він це й розповів Анастасії, мудро обійшовши обставини, за яких бджолярська історія народжувалася. Потім він познайомив гостю зі своїми псами — чорно-білим фокстер’єром Барсієм, або просто Барсиком, і кавовим кокер-спанієлем на ім’я Шоколадний Джо, названим так не лише за масть, а й за те, що більше від мозкових кісток і сирих курячих яєць полюбляє шоколадні цукерки, хотів іще познайомити з білим котом Бегемотом, але того не було вдома. Коли було випито чай та обговорено вади й переваги його колишньої, а її теперішньої праці, пан Миколай запропонував гості келих вина. Виноградного, сам робив, пані Анастасіє.

— Хочете мене споїти?

— Боже збав. Келих червоного вина ще нікому не зашкодив. Та й навіщо мені вас споювати?

— Хто вас знає, мужчин, — Анастасія кокетливо блиснула карими очима. Пан Миколай помолодів на п’ять з половиною літ. Він приніс із пивниці кришталевий жбан червоного вина, а з кухні трохи сиру й городини, келихи чомусь ви- брав найкращі — на тоненькій ніжці, богемського скла з матовими візерунками і золотими обідками.

Чим цікаве вино?

Тим, що, коли розумієш, воно є повною протилежністю горілці та пиву. Справа не в кольорі, запаху і смаку, а в усвідомленні того, що п’єш.

Коли ти кажеш собі: я п’ю пиво, то бачиш себе футбольним уболівальником, який за всякого результату матчу мусить випити; робітником, котрий чесно відпрацював зміну і вже проминув прохідну; шмаркачем, що входить у доросле життя, від якого він уже встиг стомитися, бо воно йому, бач, остобісіло; пенсіонером, що п’є винятково зі скляної тесаної гальби і неодмінно з рибкою; провінційним снобом, який визнає лише імпорт, тому ніколи не буде пити свіжий пляшковий «Славутич», якщо доступний прострочений бляшанковий «Туборг».

Коли ти п’єш горілку, то уявляєш себе чоловіком із телевізійної реклами, який у компанії ще двох собі подібних тупцює довкола пенька, застеленого газеткою, на якій — традиційні шпроти, зелена цибуля, канапки з кав’яром і ще зовсім сухі «стопарики»; важливою персоною, яка, постановивши чергове «доленосне» рішення, нервово йде в суміжну з робочим кабінетом кімнату відпочинку, випиває чарку елітної горілки і дзвонить секретарці, аби негайно принесла покраяну цитрину; гостем на забаві в середньої руки ресторані, вбраним у краватку, вже заляпану салатом «олів’є»; тиждень неголеним запійним алкоголіком, що встає серед ночі, випиває чарку, заїдає трьома черешнями і лягає назад у зіжмакану постіль; теж неголеним, але лише два дні суворим мужнім меном, який йде від неї назавжди, зачиняє за собою двері, прямує в бар, замовляє сто грамів без нічого.

Вино ж дає людині зовсім інше. Насамперед — це світло, світло, доведене невідомою силою до стану рідини, що зберігає, однак, усі свої властивості, - ось ти, темний, холодний, нещасний, береш скоцюрбленими пальцями келих, робиш два-три великі ковтки — хай це буде червоне сухе — і наповнюєшся світлом, теплом і… ні, не щастям, а лише його передчуттям, передчуттям, що неодмінно буде воно: присутність лагідної дівчини із зеленими очима і чорними кучерями, якій добре, коли ти щось їй кажеш; вино — це барва, якщо ти навіть не мАляр і не малЯр, все одно маєш щось знати від кольорів, і ось вино тобі покаже, якою є барва розлитого на траві серпневого сонця, спілого повного місяця, чавлених для соку небесних зірок, справжнього єства коштовного каміння гарячого спектра, крови деяких квіток, якщо припустити, що квіти мають кров; вино також дає можливість подивитися на себе збоку: ти сидиш, спершися ліктями на дерев’яний стіл, тримаєш у руках келих з вином, і якби хтось у цю мить подивився у вікно з вулиці, то побачив би твій різкий профіль, що робить тебе схожим на крука, але не того, що довбе кістку, схиливши голову, а того, що чомусь дивиться догори; вино, крім того, диктує тобі манеру поведінки з жінкою (у твоєму конкретному випадку — з дівчиною), ти вже не можеш бути ні розв’язаним, як із горілкою, ні цинічним, як із пивом, ні трохи збоченим, як із коньяком, ти вже не встанеш вночі з ліжка голий і не підеш так до холодильника за пляшкою, ні; з вином ти спершу одягнеш халат, і якщо не буде поруч чоловічого, візьмеш жіночий, делікатно розбудиш її та чемно запитаєш, чи не бажає вона трохи червоного вина; якщо вона бажає, то хай встає, одягається і сідає в крісло, а ти приносиш два повні кришталеві келихи на срібній таці. Тому вино — а йдеться саме про вино — це навіть ніби й не алкогольний напій, тому ним дуже ефективно можна лікувати алкоголізм…

Пан Миколай тоді не споїв Анастасію, бо ж сказано, пили вони вино. І потроху. Анастасії тут дуже сподобалося — багато зеленого: трава, дерева, виноградне листя, багато блакитного: нагорі — кругле небо, і цілком у міру різних відтінків червоного: троянди, жоржини, вино.

На прощання вона запросила пана Миколая до себе в гості, такого гарного вина вона не обіцяє, але вміє пекти горіховий торт. Пан Миколай відмовився. Анастасія розгубилася, бо підсвідомо в неї мерехтіла впевненість, що вона ще має зустрітися з цим старим сивим джентльменом.

Але він шляхетно відкашлявся і почав здалеку, дуже куртуазно: «Високоповажна і пречарівна пані, пані Анастасіє…» Нарешті вона збагнула, що пан Миколай її запрошення не відкидає, але до неї їхати не хотів би, щоби не завдати їй клопоту, а волів би, якщо її ласка, звичайно, аби вона погостила його тут же в нього удома, себто хай спече той легендарний торт і привезе сюди, де вони його вдвох і впорають, а може взяти й донечку… а виїхати… пан Миколай вже років зо сім не покидав свого обійстя, тож йому би не хотілося… Отож накликав старий пан на свою голову.

Добре, що хоч не біду, а радше навпаки…

Через тиждень Анастасія приїхала з тортом та без доньки, вони випили багато вина, вона заночувала в нього, але не в його ліжку, до чого, не зізнаючися собі, морально була готова, а в іншій кімнаті.

На прощання пан Миколай запросив її на вареники: борошно, сир, бринза, картопля, вода, вогонь і каструля — його, робота — її.

Така гра тривала кілька місяців: то він її, то вона його запрошували на щось смачне і корисне — наприклад, оздоровче поїдання стиглого винограду, але відбували все у нього вдома. А на зиму Анастасія залишилася. Після Різдва вони почали спати в одному ліжку, і пан Миколай ще раз пересвідчився, що все омріяне приходить до нас тоді, коли вже й не знаєш, чи потрібно тобі воно.

Ось якби років дев’ятнадцять-двадцять назад!..

Потім якось дуже прозорого морозного зимового вечора, коли вони куштували приготовлений паном Миколаєм грог, Анастасія зізналася, що майже в нього закохана, бо їй завжди подобалися дорослі хлопці, пан Миколай відповів, що навзаєм, і вони цнотливо поцілувалися. З часом вони збагнули, що кохання їхнє переважно є платонічним, і розійшлися по різних спальнях, ні, любов не розвіялась, просто так зручніше — Анастасія мала добрий сон і була «жайворонком», а пана Миколая нерідко відвідувало безсоння, і він ночами читав або слухав радіо. А назагал жили вони добре. І збиралися жити довго і щасливо, хоч обоє знали, що померти в один день їм, мабуть, не вдасться.

Бо Анастасія про смерть майже не думала, а пан Миколай думав більше, ніж потрібно. Тепер він уже міг на власному прикладі вималювати криву ставлення до смерті стосовно людського віку.

Отож років до трьох-чотирьох людина якогось ставлення до смерті не має, позаяк не знає про її існування. Коли ж нарешті дитина, побачивши, як її прабабуся лежить у труні, дізнається, що люди смертні і вона теж, з’являється нездоланний страх, який не паралізує всієї волі лише тому, що до смерті ще сто років. У підлітковому віці страх перед смертю притуплюється, з приходом першо го кохання стає безконечно малим, а коли це кохання нещасливе, то — взагалі стає нульовим, бо людина предметно починає думати про самогубство. Але життя бере своє, людина перебуває перше нещасливе кохання, закохується знов і знов, внаслідок чого в неї з’являється нова малесенька людинка, тут твій страх смерті починає поширюватися на дітей — ти вже боїшся не так за себе, як за них.

Але все йде добре, діти виростають, самі стають батьками, а ти входиш у добре описану в класиці кризу середнього віку, і тут страх смерті бере свій довгоочікуваний реванш, із садизмом, гідним найвидатнішого серійного вбивці-маніяка, цей підлий страх мучить тебе вдень і вночі, за столом і в ліжку, в авті і на підводі… Він полюбляє приходити до тебе саме тоді, коли чиниш щось якщо й не причетне до вічності, то принаймні довготривале в часі: тешеш скульптуру з мармуру, займаєшся сексом без контрацептивів чи муруєш криницю з дикого каменю. Триває такий стан у кожного по-своєму; у пана Миколая він закінчився тоді, коли йому минуло вісімдесят років. Тепер уже страху не було, його заступила люта цікавість.

Аби краще підготуватися до неминучого, пан Миколай ще на цьому світі почав фіксувати й аналізувати моменти, що випадають зі звичного часопростору. Переважно це було пов’язано зі сном. Ні, такі банальності, як пари аналогій: засинання — вмирання, сновидіння — мандрівки душі, пробудження — воскресіння, він усерйоз не сприймав, його захоплювала дзенівська концепція життя як сну, радше він підходив до цього у дусі дзену — байдуже, ти сниш цей світ чи, навпаки, світ снить тебе, адже і те, й те — ілюзії; його дуже цікавив стан між пробудженням зі сну і усвідомленням самого себе. Такий проміжний стан він почав помічати в себе вже давно, але останніми роками зосереджувався на ньому чимраз більше.

Ось ти прокинувся, ти вже є, свідомість, але ще невідомо чия — твоя чи свідомість просто, зафіксувала твоє буття, але ти ще не знаєш: хто ти? де ти? що було вчора і чи взагалі щось було? яка пора року за вікном? у якому ти часі? у якому просторі? Є лише свідомість без атрибутів матеріяльних вимірів, і в ній — ти! За мить з’являється усвідомлення земної реальности, й ти повертаєшся в цей світ, себто в будні. Прикметно, що після алкогольного отруєння, яке, здавалось би, сприяє притлумленню пам’яті, ефект проміжного стану не з’являється, тоді відчуття реальности твого я і матеріяльних вимірів з’являється миттєво, просто спрацьовує «вмикач». Пан Миколай, плекаючи потаємну надію на існування після фізичної смерти, намагався саме так уявляти собі потойбіччя: ти є в свідомості — неважливо, як уже було сказано, в чиїй, твоїй чи якійсь світовій, у чистій свідомості, де не існує жодних атрибутів матеріяльного світу — ні часу, ні простору, ні енергії, ні маси, ні квадрату швидкости світла, цебто величини для вимірювання цих сутностей, а саме світло, звичайно, — є. Але позаяк є свідомість, то мусять бути якісь відчуття; ось тут він і наблизився до понять раю і пекла. Тут просто, це можуть бути відчуття радості, добра та блаженства, або суму, горя і страждання, а за умов відсутності часу ці відчуття є вічними, таким чином ти потрапиш або в рай, або в пекло. Відтак з’являється друге питання: від чого залежить твій маршрут у потойбіччі? Логіка елементарних речей підказувала: куди потрапляєш ти після смерті фізичного тіла — до раю чи до пекла — залежить від твого земного існування, що ти там чинив — добро чи зло. За законом справедливості. Це зрозуміло, але найбільше дошкуляло панові Миколаю третє питання, що органічно висновувалося з другого: хто диспетчер, тобто суддя, іншими словами, хто вирішує, на які вічні відчуття ти заслуговуєш там, зважаючи на твої діяння тут? Після довгих років вагань пан Миколай нарешті вимовив це слово — Бог, і відразу ж зрозумів, що його перспективи препогані…

Увечері, закриваючи курятник, Анастасія недорахувалася однієї курочки.

— Може, заснула десь на горісі, - припустив пан Миколай.

— Може, вранці побачимо.

Вранці курочка не знайшлася, і пан Миколай зрозумів, що то лисицина робота. Якщо вона вже внадилася до курей, то не зупиниться, доки не повиносить усіх. З одного боку, хай, йому не шкода, а з іншого — у нього родина: Анастасія, яка годує цих курей, його дорослі одружені син і донька, яким так приємно дати гостинця — на зупу онукам, коли вони навідуються, знову ж таки Анастасіїна донька вже не чужа.

— Насте, я застрелю її!

— Кого, Миколаю Францовичу?

— Лисицю.

— А може, її просто налякати… а втім, як знаєте… курей шкода. Але, Миколаю…

— Я зрозумів, Насте, я зроблю це, коли тебе не буде вдома.

Серпень на землі був проти будь-якого вбивства, серпень серед людей — навпаки. Може, саме тому, що цей місяць завжди приносить найбільше смертей, горя і руйнувань, він такий світлий, прозорий, небесний. Серпень несе людям матеріяльний жах і духовне просвітлення.

Серпень спонукає замислитися про високе, подивитися в небо — лагідне вже не сліпуче сонце сприяє цьому, — а він, земний Миколай, задумав убивство живої істоти. Ні, треба відкласти цю справу до вересня.

Задовлений таким рішенням пан Миколай уже тепер почав збиратися на майбутню мисливську виправу. Він витягнув із шафи камуфляжну військову куртку, одягнув і подивився у дзеркало, яке останніми роками йому нічого, крім депресивного настрою, не завдавало. Гм…

Але ж можна старіти і красиво… Хічкок, Пікассо, Шон Коннері, вуйко Штефан… А він, статечний Миколай, ще нічого так… якщо правильно використовувати світлотінь. Особливо після того, як він завів собі цапину борідку, яка називається професорською. Найсмішніше те, що він і був професором. Колись. Професором атеїзму. На цій академічній дисципліні він побудував свою кар’єру, добробут, становище в суспільстві. Тому йому так важко було вимовити слово Бог. А коли він усе-таки це вимовив, почалося болісне, суперечливе з’ясування стосунків, не взаємне, звичайно, а ставлення людини до Нього і хворобливі фантазії-припущення про зворотнє реагування. Пан Миколай вважав, що просити в Бога поблажливости після того, як десятиліттями доводив, що Його не існує, - це підла, не гідна його, як людини поважної, хитрість. А його гординя, якої він не міг і не бажав здолати, не дозволяла розпростертися плазом перед Ним у пилюці, аби скоритися щиро. Тим паче, якщо Бог — є, і він знає все, то Йому відомо і про його, Миколаєву, гординю, і про фальшиве увірування, і про удавану покору.

А з іншого боку, пан Миколай щиро хотів примиритися з Богом… але так, аби не було принижено його гідності як людини бундючної… Щоправда, у досвітні хвилини безжальної чесности з собою пан Миколай зізнавався сам собі, що його наміри дотично до Бога не є вкрай невідкладними, хитрість, яка завжди допомагала йому як людині соціальній, і тут приходила на допомогу — з богословських учень він знав, що примиритися з Богом не пізно й за мить до смерти. За мільярдну частку секунди — відтинок часу, осягнути якого людський розум не здатен. Тож він устигне. А якщо Бог його запитає, чому він такий хитрий?

Він не знає, що тоді відповість.

Тому не слід бути хитрим, треба бути самим собою — підступним, егоїстичним, хтивим, себто грішним, а там Бог хай дивиться, принаймні йому не буде поставлено в докір, що він зі страху перед пеклом наприкінці життя почав удавати з себе смиренного святенника. Ні, він був підлим грішником, таким і залишиться! «Та останнім часом ти щось мало зла коїш, Миколаю, треба вчинити щось мерзотне!» Він почав думати, яку гидоту йому вчинити б не лише в помислах, а й у ділах.

Може, вигнати кібєніматері Анастасію з хати?

Гм, але гірше стане йому, бо вже не зможе без неї, навіть з огляду на побутову мороку та й чи буде злом для Анастасії, яка в такому разі зможе ще щось знайти собі в житті, бо ж гарна, нестомлена, молодява. Може, зґвалтувати її доньку? Гм-гм.

Чим? Тоді залишається одне: вбити лисицю! Але ж це не підлість, а господарська необхідність, така ж, як і ловлення мишей на пастку (бо кіт Бегемот мишами гребував), що ж, тоді треба вбити лисицю з почуттям особливо брутальної садистської насолоди, постановив собі пан Миколай, хоча не знав, що це таке.

Коли прийшов вересень, а Анастасія поїхала на тиждень до доньки, пан Миколай став готуватися до вбивства лисячого поріддя. Він вийняв зі сейфу й заходився чистити п’ятинабійну напівавтоматичну мисливську рушницю, яку справив собі тоді, коли вертівся біля начальства, що, як відомо, полювання вважає вищою формою діяльності своєї біологічної популяції. Пан Миколай брати участь у полюванні мусив (хоча й страшенно цього не хотів), інакше його з елітної отари вигнали б як некондиційного, а це позначилося би на його добробуті. Тому він ходив, витративши перед тим купу грошей на рушницю, амуніцію та порідних псів. Прихильність до псів — істот шляхетних, добрих і розумних, на відміну від людей, — це єдине, що приємного він виніс із тих мисливських виправ. А так це був суцільний кошмар. Стріляв він навмисно навмання, тому ніколи нікого не вбивав, за що постійно ставав об’єктом кпин колег-мисливців, коли після стрілянини розкладалися напої та наїдки на пеньку.

Дивитися на закривавлені туші зайців, диких кіз і свиней довкола було нестерпно, тому пан Миколай завжди пив багато горілки, через що опісля два-три дні карався лютим бодуном. Якраз тоді він найбільше ненавидів полювання, мисливців, вогнепальну зброю і ставав на бік дикої фауни.

Звірів ти вбиваєш одного за одним із напівавтоматичної зброї, нерідко з оптичним прицілом, а він, звір, що має проти тебе, крім швидких ніг?! Якщо ти такий великий воїн, то чому не йдеш убивати собі подібних теж із вогнепальною зброєю, теж одягнутих у камуфляж, теж на потужних джипах із прожекторами?! Ага, боїшся! А якби тебе голого, без рушниці та без ножа вкинути у хащі, а голодні вовки влаштували б на тебе облаву, тобі добре було б? Так і дикому цапові, якого ви, вгодовані двоногі зі зброєю, оточуєте для вбивства заради розваги. Ще якось можна зрозуміти звіровбивство заради харчу, аби вижити, якщо немає інших засобів, але ваші криваві ігрища, тобто вбивства беззбройних, безборонних, невинних істот — це просто помста світові живих (по-справжньому) за власну неповноцінність, за приниження перед іще вищим начальством і, звичайно, за імпотенцію. Сам пан Миколай імпотентом ніби не був, тому й, очевидно, не мав потреби полювати на живих істот, вписаних у природу органічно.

Але тепер усе не так. Виправа на лисицю — це не номенклатурна розвага, це — акт, можна сказати, онтологічний, крім того, необхідно відновити порушену психологічну рівновагу в мікросоціумі, бо он, сусідка Ефтимія захворіла через те, що лиси забрали в неї вже восьмеро тримісячних курят.

Тому — смерть рудим хитрим чотириногим!

До цієї справи пан Миколай підійшов ґрунтовно. Спершу він критично подивився сам на себе збоку і з’ясував, що хоча він якихось тяжких хвороб не має, а так усього потроху, проте через певне зношення організму, спричинене віковим навантаженням, померти може будь-коли. А планований похід на лиса може це пришвидшити, бо, він себе знав, буде нервове напруження. Тому пан Миколай уявив собі, що станеться, коли він таки помре на цьому дурному полюванні. Ну, його тіло, як заведено, закопають, а ось — Анастасія… Їй ще жити й жити. Двадцятитрирічна різниця у віці для сімейного життя розумна, але в сенсі біологічного існування має деякі незручності — вдівство неминуче. Пан Миколай уже думав про це і не раз пропонував Анастасії одружитися з ним, аби вона не залишилася солом’яною вдовою, або хоча б заповісти їй обійстя, але вона навідріз відмовилася, мовляв, живе з ним не за соціальний статус і не за можливість успадкувати нерухомість. «А за що?» — «Ето любов», — жартувала Анастасія, і пан Миколай мусив вірити.

Отож, для початку він, вдягнувши костюм із краваткою, побував у нотаріуса і оформив заповіт на Анастасію, за яким у разі його смерті їй залишається будинок і земля, а по тому знову взявся за рушницю.

Пан Миколай вирішив з ночі засісти в кукурудзі й сидіти там до ранку, аж поки не прийде лисиця, ймовірно, з малим, якого вона тепер вчить добувати собі м’ясо насущне. Цілий день він готувався. Вкотре чистив рушницю, готував набої, вибивав пил із камуфляжу, пастував шнуровані черевики, міняв батарейки в ліхтариках, готував собі канапки з сиром, шинкою і овочами, а під вечір заповнив термос чаєм з медом і коньяком. Узяв також ножі — мисливський з роговою рукояттю та червоний швейцарський багатофункціональний складанець.

Засідку він собі влаштував у кукурудзі на розумній відстані від лисячої стежки, яка, за його розрахунками, пролягала між сухим картоплинням і новою недобудованою криницею.

З цією криницею він мав мороку — у старій почала спадати вода, тому він наймив лозошукача і розпочав копати цю, а майстер, що мурував диким каменем, по досягненні метрового рівня від дна — запив, тож тепер пан Миколай мусив щодня відпомповувати воду і просити небо, аби не було дощу, який може завалити краї, поки майстер Дьордій Іванович не повернеться із запою. Аби в колодязь не попадали їжаки, він накрив його старими дошками.

Місяць іще не зійшов, як пан Миколай уже сидів у золотисто-зеленкуватій кукурудзі на похідному низенькому розкладному стільчику з рушницею на колінах, очікуючи хитрого лиса. За п’ятнадцять хвилин він зрозумів, що таки помре в цій засідці, але не від стресу, а з нудьги. Тому, залишивши рушницю в кукурудзі, швиденько відбіг додому і приніс радіоприймач на батарейках зі слухавцями. Всю ніч він одним вухом крізь слухавце сприймав музику й новини, а другим наслухав, чи йдуть чотириногі пожирачі курей.

Вранці, коли небо на східному боці засвітилося зсередини багрянцем, стало дуже холодно, і пан Миколай, відклавши термос із чаєм, витягнув з кишені пласку срібну фляжку з коньяком і два рази ковтнув. Відразу ж після того, як почався алкогольний прихід, з’явилися лиси. Акурат стежкою, про яку здогадувався пан Миколай, йшла лисиця з малим. Вона вже не була такою худою, як влітку, а значно вгодованішою, з блискучим хутром і пишним хвостом. Мале виглядало на недоладного незграбного гандрабатого підлітка, що ніяк не може опанувати своє неконтрольоване ростуче тіло. Мале раз по раз тикалося своїм великим носом — на якому бракувало хлопчачих вугрів — у материн бік. Стара підбадьорювала його доторками хвоста. Пан Миколай звів рушницю, прицілився, але швидко опустив, узяв фляжку, випив коньяку, більше, ніж треба було, захлинувся і ледве стримав голосний кашель, потім знову взяв зброю і знову прицілився. Лиси чомусь зупинилися. Пан Миколай побачив, як лисиця нахилила до малого голову і, як йому здалося, щось сказала йому, а потім пильно подивилась у його, Миколаєві, очі.

— А шляк би тебе трафив! — вигукнув пан Миколай і схопився на ноги. — Геть звідси, руді гади! — Він узяв жменю грудок глини і жбурнув у лисів, ті кинулися втікати. Пан Миколай побіг за ними, вигукуючи щось страшне. Під ноги він не мав часу дивитися, тому впав у недобудований колодязь. Дошки під ногами скрутилися. Він боляче забив хребта об каміння, а на додачу зверху впала рушниця, вдаривши прикладом ключицю.

Пан Миколай від гострого болю знепритомнів.

Коли пан Миколай прийшов до тями, то перше, що зробив, почав кричати. Не знати чого.

Анастасії вдома нема, а пси з котом що допоможуть?! Він перестав кричати і почав оцінювати ситуацію. Добре, що нічого не поламано, ні рук, ні ніг, ні — головне — хребта. Але ж біль — пан Миколай ворухнувся — нестерпний. Боліли побиті коліна, лікті, а найдужче — ключиця і хребет. Але найгірше не це, — він стояв по кісточки у воді, а пополудні буде по коліна, бо відпомповувати воду нікому. Отож, якщо він не вибереться звідси до наступного ранку, то банально втопиться. У власній недобудованій криниці. Файно!

Теоретично пан Миколай був готовий до смерти, але ж не такої! Йому мріялося вмирати повільно, але легко, урочисто, в оточенні позірно засмучених рідних і по-справжньому сумної Анастасії. Хай би всі вони стояли довкола його смертного одра, а він виголошував би свою останню мудрість. Найглибшу й найсокровеннішу! Ту, що відкривається людині лише перед ликом вічності. І ось ти, старий, уже перед цим потворним ликом, і що ж тобі відкрилося? Ні хріна! Крім тваринного, липкого, смердючого страху перед смертю.

Жити! Жити! Він знову закричав, але вже не так голосно. Я ще не нажився! Та якщо подивитися на все це тверезо — коньяк розсмоктався, — то кричати нема жодного сенсу, бо зрештою, чи не все одно, де і як вмирати — смерть є смерть.

Але якщо ти таки хочеш іншої, ніж утопитися в неочищеній криничній воді, смерти, то спробуй вилізти звідси. А це неможливо. Він іще може видряпатися на кам’яний мурок і стояти там, розчепіривши ноги, поміж стінками, але далі догори піднятися не зможе, бо глиняні стінки колодязя осипаються під пальцями. Отож, сам він урятуватися ніяк не може, і якщо його ніхто звідси не витягне, то тут воно й станеться. Зрештою, це геть не найгірший варіянт. Все-таки він уже прожив повноцінних вісімдесят років, а міг же відійти і в шістдесят шість, і в сорок чотири, і в тридцять сім, і взагалі не народитися.

Помирає він не в муках, не від насильства і не від тяжкої хвороби, помирає він відносно легкою смертю — кажуть, що потопельники майже не мучаться. Тому не треба панікувати, поки що все йде добре. Мудро — що то значить зрілий вік, — що він виправив тестамент на Анастасію, хай має. Але є одна біда. Він не закінчив і вже, очевидно, не закінчить головної праці останнього етапу свого життя — філософського трактату про сутність, як йому здавалося, світобудови та буття. Називалася ця праця,яку він десять років обдумував і лише сім місяців, як почав писати, «Світ як думка і уявлення», точніше — «Мир как мысль и представление», бо пан Миколай хотів, аби його трактат було прочитано.

Філософствувати пан Миколай почав, як водиться, з роздумів про час і простір, а також про Бога. З часом у нього з’явились уривки якихось думок, що їх разом із подібними розмірковуваннями інших філософів — пан Миколай уважав себе філософом — він мав намір об’єднати у цілісну струнку логічну систему. Аби не гірше, ніж у Шопенгауера, — а звідси і назва.

«Якщо Бог — поза матерією, поза часом і простором, то Йому залишається одне: мисль. Про що він думає, те існує, коли про щось перестає думати, воно щезає».

«Простір і час з’являються там, де виникає хоча б одна найелементарніша елементарна частинка, яка все-таки не є базово найменшою, бо і її можна поділити, хоча б у думці. Отож, на мікрорівні маємо таку ж безконечність, як і на макро, де не піддається уявленню будь-який кінець Всесвіту, бо завжди можна простягнути руку ще хоча б на один нанометр далі. Тому безконечність на мікрорівні та безмежжя на макрорівні мають одну природу. А якщо так, то вони десь мусять замикатися у щось Ціле — Великий Замок. Бо безконечну безконечність свідомість сприймати відмовляється. А це може бути лише в Мислі Бога і — у спрофановаму вигляді — в мислі людини».

«Мисль переходить у матерію через Слово — Логос. Так можна пояснити сотворіння світу, бо слово (звук-хвиля-мова) неможливе поза матерією. Тому на якомусь етапі мисль і перша елементарна частка мусять мати носити природу і свідомості, і матерії».

«Буття — це уявлення Бога і людини. Смішно слухати астрономів, які говорять про якісь мільярди років існування Всесвіту, бо в Божого промислу часу не існує, тож істинне буття не знає ні минулого, ні майбутнього. Мисль може оперувати мільярдами років туди-сюди, а Бог може творити минуле й майбутнє, що вкупі створює ілюзію плинності часу і протяжності простору. Задля правдоподібності цієї ілюзії Бог міг сотворити артефакти минулого і візії майбутнього. Борхес писав, що кістки динозаврів у земній корі — це такий жартівливий витвір Бога, аби дати роботу палеонтологам, а насправді цих гігантських ящерів ніколи не існувало».

«Якщо моя суть — свідомість, то яка різниця, живий я в тілі чи вже ні».

«Я, як і світ, — це матеріялізована мисль.

Я — продукт мислі Бога, та оскільки Я створений за Його образом і подобою, то й світ — продукт моєї мислі. Тому центр Всесвіту там, де моя свідомість! А інші? Для когось інші — пекло, але Я не знає, хто такі інші, Я знає, що Я — центр Всесвіту».

Шкода, звичайно, що ці, хай плутані, але, як йому здавалося, глибокі думки залишаться не зібраними у філософську систему і просто пропадуть. Бо хто зважатиме на якісь нотатки в записнику старого професора на пенсії. До того ж, нерозбірливим почерком. Ясна річ, що старий під тягарем років трохи зсунувся з розуму. Ех, треба було записувати свої думки відразу в ноутбук, може, тоді хтось звернув би увагу на незвичайні файли. А він мав намір комп’ютером писати вже чистовий варіянт, а поки що нотував у зошит в чорних цератових палітурках.

Від жалю за незакінченим (а якщо чесно, то навіть не початим) трактатом «Світ як думка і уявлення» панови Миколаєви знову страшенно захотілося жити. А для цього передусім треба якось видістатись із цієї ями, тобто колодязя, бо вода, поки він тужив за нефортунною долею «нового слова у світовій філософській думці», піднялася вже до гомілок. Розум, крім варіянта з драбиною, яку подає хтось згори, нічого більше для порятунку особи пана Миколая не сприймав.

Але що більше пан Миколай прагнув нагору, то більше в цьому правильному розумі руйнувалися конструкції раціональних логічно вивірених схем, і його заполонювала якась гарячкова весела хвиля. Сюрреалізм, востаннє тверезо подумав пан Миколай і пустився берега.

Колись у дитинстві, коли вони з хлопчиками пасли корів на толоці, дізнавшись із школи, що Земля кругла, вирішили копати тунель до Америки. Бо там є жвачка! Вчителька географії на питання, чи це можливо, відповіла, що теоретично так, лише складно буде пройти земне ядро, бо там постійно клекоче вогонь. Малого Колю це не хвилювало, він знав, що вогонь пройти можна в азбестовому скафандрі, його бентежило інше: якщо він буде копати-копати і опуститься згори вниз, то чому в Америці він мусить вийти на поверхню знизу нагору? Хлопці на толоці відповіді не знали, тому вони вирішили копати і самим побачити, як воно буде. Викопали зо три метри, а потім пішов дощ, і яма завалилася. Коли знову розпогодилося, їх захопили інші ігри. Але чому так, що, копаючи, він просувається згори вниз, а в Америці має вилізти знизу нагору, пан Миколай не знає й тепер. Адже це в теперішньому його становищі — один зі способів порятунку.

Копати-копати… І вигулькнути з-під землі на Бродвеї. Але чому копати — вниз, а вигулькувати знизу?… До вечора пан Миколай думав лише про це, а коли стемніло і вода дійшла до пояса, до нього повернувся ясний розум і він усвідомив, що божеволіє.

Господи, а там, нагорі, - життя і світ. Рання осінь. Найулюбленіша його пора року, з малих літ (попри те, що треба йти до школи після канікул) донині, коли його життєвий круг уже проминув не лише ранню, а й пізню осінь. Там — таке толерантне сонце, що дає холодне світло зранку й надвечір, і лише наполудне може за бажання демонструвати силу — припекти тім’я. Але ж у нього є пречудовий солом’яний бриль. У ньому дуже добре ходити коло винограду, біля бджіл і ходити кукурудзою по гарбузи. Лише о цій порі пан Миколай здогадувався, що міг би стати художником. Якби замолоду він навчився малювати, то тепер виконав би свій автопортрет у жовтому із синіми ексцесами. Він намалював би себе, але не такого, як є, а такого, яким має бути: старого, але здорового на вигляд, худорлявого, сухого, дуже засмаглого, з білою цапиною борідкою та з вбраним у білого золота коронку лівим різцем, — це важливо мати напереді хоча б одну «бляшку», бо це дає зрозуміти, що в чоловіка ще свої зуби. Він у зеленувато-вилинялому байковому костюмі (аби не дратувати такої ж барви траву) і, як уже було сказано, у жовтому солом’яному брилі — повна солідарність із сонячним світлом, посіченим гіллям грецьких горіхів, майже достиглою кукурудзою і полив’яним відром, ущерть повним криничної води, та дружній нейтралітет із ясно-синім небом і темно-синім виноградом. Паралельно уявлявся суто буковинсько-балканський натюрморт у цих же тонах, але з додаванням білого: на скатертині домотканого вибіленого полотна, вишитій синіми нитками, — паруюча золота мамалига на темно-медяному дерев’яному кружку, в блідо-блакитному полумиску — бринза барви слонової кістки та будз, приглушено білий, як зламана вітром жоржина… Ні, не вийде жовто-блакитно-біла ідилія — у картину зухвало вривається темно-червоне — карафа з вином і велика склянка, з якої — бо хто втримається — вже надпито.

Нагорі гавкали пси — нервово-розпачливо Барсик і тужливо-неквапно Шоколадний Джо, чи сумно нявкав кіт Бегемот, пан Миколай не чув, але був переконаний, що й цей не мовчить. Вода прибувала. Пан Миколай надумав помолитися до Бога. Господа нашого Єдиного, на небесах сущого.

Він почав згадувати Отченаш, але згадалося інше, не зовсім доречне для даного становища.

Як він тоді ще порівняно молодий (ну, середнього віку) лапав, що називається, Бога за ноги (хоча тоді він уживав «б» мале). На той час він досягнув усього, чого бажав, — став доктором наук, професором, членом партії, отримав престижне житло, високу зарплатню, доступ до «сфер», мав дружину, дітей, коханок, купив авто, мисливську рушницю, відео, завів псів, підлабузників, звичку пити каву без цукру, зате з коньяком… У нападах ейфорії від усвідомлення довершеності й повноти свого існування він казав уявному Богові-богові: ну, що?! Бачиш, тебе нема, а я є, я — сповнений життя, достатку, насолоди — і все без твоєї допомоги, без ласки, без хваленого твого промислу.

Пан Миколай хотів таким чином утвердитись у своїй вірі у правильний вибір фаху — наукового, як тоді казали, атеїзму. Він прагнув довести свій матеріялізм до абсурду і відкидав усе, що не приносило користі чи задоволення тілу, тому дуже намагався зневажати мистецтво, а передусім поезію. Щоправда, свого візаві Бога-бога він, хоч як намагався, зневажати не міг, тому він Його-його ненавидів. Коли звівався сильний вітер, але — це важливо — без дощу, — пан Миколай вилазив на лисий горб, розстібав піджак, аби він розвівався, як середньовічний плащ, підносив догори руки і кричав Йому-йому: «Ну, що?! Що ти можеш мені зробити?! Бери вбий мене блискавкою, забери вітром у безвість, розверзни піді мною землю! Ага, не можеш! Не можеш, бо тебе нема! А я — є, є, є! І ще довго буду, бо — людина!

А ти — ніщо!»

Згодом йому стало ліньки вилізати вітряної погоди на лисий горб, пізніше стало стало смішно з себе, а тепер у колодязі, у воді, що прибуває, пан Миколай визнав, що не мав тоді рації. Бог — є!

Задля справедливості треба зазначити, що до визнання Його існування пан Миколай дійшов не лише тут і тепер, за кілька годин до ймовірної смерті, - він уже давно підозрював, що щось тут не так. Кілька дивовижних збігів подій, пов’язаних між собою не на матеріяльному, а на символічному рівні, два-три його власні пророчі сни, особливо щодо смерті знайомих людей, абсурдна алогічність історичного розвитку на зламі вісімдесятих-дев’яностих років минулого століття, що відчутно позначилось і на його долі, - все це пробило помітні тріщини у підвалині його матеріялізму. Він перестав бути фундаменталістом.

А потім відчув Ісуса Христа. Йому минуло сорок сім років, і було це на Великодні свята. Треба сказати, що Великдень, Різдво і храм пан Миколай відзначав навіть тоді, коли ще був войовничим атеїстом, — йому подобалися особливі майже ритуальні страви, що неодмінно готувалися до цих свят: різдвяні боби, грибна зупа, печена риба, великодній хрін, тертий з бурячком, і зелений часник до шинки, ковбаси і варених яєць, храмові когутячі холодці, солодкі перці в соусі, смажені в яблуках гуси… А тоді, це було ще Великоднього вівторка вранці, він, гнаний міцним похміллям, вийшов із хати з наміром походити трохи садом, аби стало легше, і тоді, коли в небі клубочилися хмари — темно-сині, просто сині, блідо-сині і подекуди рожеві, він відчув присутність Його. Ісус Христос уявився йому великим покривалом, що огортає все, не втрачаючи водночас своєї звичної людської іпостасі, великим, як небо, але значно більшим… За мить відчуття минуло, і матеріялізм у формі похмільних мук забуяв із новою силою.

Вночі, коли вода почала підбиратися до горла, пан Миколай, обдираючи руки до крові, видряпався на кам’яний підмурівок, став на нього розчепірившись і притулився спиною до стрімкої криничної стінки. Якщо я довго тулитимуся до цієї холодної глини, міркував він, то зароблю собі лютий радикуліт, але, на щастя, довго так стояти не зможу, і коли ноги геть задерев’яніють, булькну у воду… з кінцями… тому, яке це щастя, їбітская сіла?!

Від холоду зі спини тверезів розум, і приходило реальне, без ілюзій та прикрас розуміння того, що відбувається. Що-що? Смерть наближається!

Пан Миколай болісно усвідомив, що впав у розпач, але не від близького кінця — логічно все-таки, якщо зважати, що ти біологічна істота, а від того, що він не знає, про що думати. У цей непростий час. Можна уявити собі, що тебе якимось дивом врятували, і помріяти, як житимеш далі. Звичайно, це буде зовсім інше життя — гідне, праведне, величне. Він перепише свій трактат рідною мовою, бо зневажить і відкине як гріховне нікчемну кон’юнктуру, а закінчить «Світ як…» на високій сакральній ноті зі смиренним зверненням до Творця. Він після свого чудодійного врятування вже інакше ставитиметься до Анастасії.

Він її любитиме, бо ж останні роки геть занехаяв цю, ще повну життєвих сил гарну жінку, але це… треба буде «Віагру» купити. А ще він ходитиме до церкви, щонеділі й на всі свята. Бо дотепер він жив не так.

Та напевне він не врятується, тому, мабуть, треба молитися. Але як, коли доктор атеїстичних наук не знав напам’ять навіть «Отченаш», не кажучи вже про «Вірую» чи інші молитви.

Тому залишається одне: уявити собі, як там, у тому світі, а коли він нарешті помре остаточно, подивитися, вгадав чи ні. Кажуть, спершу… У пана Миколая підкосилися ноги, і він пластом ляпнувся у воду. Його охопив пронизливий страх, але не спаралізував, а додав енергії. Пан Миколай почав бити руками воду, по-собачому, як у дитинстві, коли вчився плавати в калабані на пасовиську.

Він набрав повні легені повітря, вважаючи, що це востаннє, але несподівано крізь підошву відчув пальцями ніг дно. Ага, ще не все.

Пан Миколай навшпиньки стояв на дні криниці, впершись розкинутими руками об стінки, а над водою залишилися лише його очі, ніс і роззявлений рот. Він знав, що коли вода почне затікати в рот, воно й почнеться… Треба буде швидко знепритомніти. Так. Він ворохнувся, набрав трохи води в рот і заплющив очі. Але по них раптом різонуло світлом. Пан Миколай розплющив очі й побачив, що в обличчя йому пхаються дві негостро затесані жердини.

— Пане Миколаю, ви живі?

Сталося диво, і його було врятовано. А все тому, що криничний майстер Дьордій Іванович ще не повернувся із запою. Серед ночі він за своїм запойним звичаєм устав, аби випити чергових сто грамів і загризти соковитим червоним яблуком, як з відчаєм виявив, що тричвертьлітрова пляшка горілки не те що порожня, а суха. Дьордій Іванович, яко чоловік мислення стратегічного, у паніку не впав, а почав на-пружено думати, як із мінімальними втратами, швидко та безконфліктно добути серед ночі спиртного. Вдома нема нічого, навіть — одеколону, бражка на горищі ще не прибула, бо цукор і дріжджі він заколотив з водою лише вчора, йти до людей, які тримають генделики, ризиковано, можуть пустити псів, а той ще вийде з рушницею. Так, десь мають у нього бути стратегічні запаси. Це Дьордій Іванович знав достеменно, але — де? Після надлюдського розумового напруження він згадав. Є літрова пляшка української з перцем! Запорпана в купі глини біля незакінченої криниці пана професора.

Колекційна фігурна пляшка із сургучевою печаткою, що її пан Миколай подарував йому з нагоди початку земляних робіт. Тоді Дьордій Іванович не пив, але капітал вклав розумно. Тепер він сатисфакційно йде по дивіденди. Дьордій Іванович взув чоботи, взяв електричного ліхтарика, поклав кілька яблук до кишені куртки і пішов до садиби пана професора.

Дьордій Іванович хоча й полюбляв випити, проте був людиною залізної волі. Тож коли він побачив, що пан Миколай захлинається водою, першим чином побіг по драбину, а не взявся випорпувати свою відховану горілку. Навіть більше, він не кинувся до купи глини й тоді, коли витягнув пана професора з криниці, мокрого і холодного. А лише після того, як відвів пана Миколая до хати, роздягнув, розтер рушником, вбрав у теплу піжаму, вклав у ліжко і накрив двома ковдрами і гуцульським ліжником.

Дьордій Іванович повернувся з пляшкою, обмив її в умивальнику від глини, відкрутив закрутку, налив півсклянки і запропонував панови професорови. Пан Миколай випив і за кілька хвилин перестав тремтіти, ба навіть зарум’янився.

Згодом Дьордій Іванович і собі випив, та лише після того, як приніс панови професорови на його прохання телефон і переконався, що той додзвонився до Анастасії. Потім випив іще, а на прощання пообіцяв, що сьогодні ж, незважаючи ні на що, стане до роботи і до кінця тижня закінчить криницю.

За тиждень, у розпал бабиного літа, коли сонце обережно, як грибник суничною галявиною, пробиралося блакитним прозорим небом і вселяло в земних сотворінь безпричинну радісну тривогу і таку ж саму невмотивовану тривожну радість, криницю було закінчено, а пан Миколай остаточно видужав. Це треба було відзначити.

Він замовив Анастасії гуску, печену з яблуками та гречаною начинкою, і запросив на вечерю Дьордія Івановича.

Вони сіли за столик під виноградом, пан Миколай відрахував тверезому Дьордію Івановичу плату за роботу і, поки дійде гуска, запропонував почати. Чому б ні? Пан Миколай приніс пляшку горілки, а для себе націдив із бочки в пивниці жбан холоднющого червоного вина.

— Аби з цеї кирниці, пане професоре… — почав довгого заплутаного тоста Дьордій Іванович, якого так і не зумів закінчити, тому, стомившися, мусив сказати: — Будьмо!

— На здоров’я, — відповів пан Миколай і, тамуючи спрагу, великими ковтками випив цілу склянку холодного вина. На столі було що їсти — сир, хліб і овочі, але вони заїли стиглим виноградом, що висів просто над їхніми головами.

Потім випили ще.

Коли пан Миколай допивав другу склянку, він уже зрозумів, що це йому так не минеться.

Замість теплої лагідної рубінової хвилі, яку зазвичай давало вино, в його нутрі утворився якийсь твердий холодний колобок, що не збирався розсмоктуватись.

Коли Анастасія принесла гуску, тішилися лише навчені на м’ясо кіт Бегемот, пси Барсик і Шоколадний Джо, бо Дьордій Іванович після п’ятьох чарок і так був утішений, а пана Миколая уже ніщо не тішило. Навіть його звірята, що стояли смішно шерегою, за ранжиром — великий пес, менший пес, кіт і чекали на свої законні шматки печеної гуски. Пан Миколай дав псам по крильцеві, а котові — шматок шиї. Решту гуски їла лише Анастасія, бо Дьордій більше пив, ніж їв — кидав на зуб після кожної чарки ложку гречки і шматок гусячої шкіри, а пан Миколай вже їсти не міг. Анастасія збентежено поглипала на нього, але поки що ні про що не запитувала. Дьордій Іванович ще сидів би, але, помітивши, що пан Миколай вже не підтримує розмови, збагнув, що щось із ним не так, і почав прощатися. Пан Миколай жестом запросив його випити на дорогу.

Коли криничний майстер пішов, Анастасія обережно запитала пана Миколая:

— Вам зле?

— Я хочу лягти, — відповів пан Миколай і поклав великі теплі долоні на свій холодний твердий живіт.

Він сам дійшов до хати, роздягнувся, ліг у ліжко і трохи поспав. А вночі його почала бити лихоманка. Серед ночі Анастасія викликала телефоном лікаря, і відтоді розпочалося інтенсивне лікування. По кількох днях з’ясувалося, що в пана Миколая пневмонія, а що буде далі — важко сказати.

Ні лікарі, ні Анастасія хворому не казали нічого, але він не був дурний, здогадався сам, а коли за Анастасіїним викликом приїхали його діти з онуками, заспокоївся: ось воно! Добре, що тут, а не там, у брудній холодній криничній воді. Все-таки він — не останній грішник і заробив у Бога (Господа нашого Всемилостивого!) пристойну смерть. Хоча не безболісну.

— Насте, — звернувся пан Миколай до Анастасії, коли вони залишилися лише вдвох, — там на горищі є труна…

— Та ви що, Миколаю, — фальшиво усміхаючись, перебила його Анастасія, — про що ви говорите?! Ви одужаєте…

— Не треба. Я знаю. Мені треба відходити, Насте.

Очі в пана Миколая блищали, як у підпилого, але шкіра — жовта із зеленкуватими тінями — свідчила про інший стан.

— Насте, попроси Дьордія Івановича, аби посмалив ту труну паяльною лампою. Вона смерекова, але вже роки там лежить, посіріла, запорошилася…

— Миколаю!..

— Чекай. Аби вам не було встидно мене… в тих дошках… хай труну посмалять, потім трохи пошліфують і лаком, якщо можна…

— Миколаю!..

— Насте… Я там писав щось… ніби трактат філософський… Спали… Чому мовчиш?

— Навіщо, Миколаю?

— Насте, пообіцяй мені, що спалиш. Тут, уже!

— Але чому?

— Бо все не так. Я не знаю як. І ніхто не знає.

Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Насте, я чую надворі вітер звівається, з дощем?

— Ні, без дощу, просто вітер.

— Це добре. Позбираєш вранці горіхи.

Пан Миколай помер. Упродовж семи тижнів померли і пси — спершу Шоколадний Джо, за ним Барсик, а кіт Бегемот залишився з Анастасією.

Серпень — вересень 2003 р.

ЩАСТЯ

У тексті використано рядки з віршів поетеси Юлії Косівчук, за що автор їй щиро вдячний.

Яблуні цвіли так, ніби хотіли переконати найзапеклішого атеїста в тому, що він помиляється, бо, ади, Бог таки — є!

Але перед яблунями квітли вишні, теж не на користь атеїста, а ще раніше — алича, а найпершим розквітло в парку якесь дерево, якого я навіть назви не знав. Але, побачивши ті блідо-рожеві квіточки, без зайвих вагань потягнувся до телефона і набрав номер Ефіопки: — Зацвіло!

Вона зробила піднесений вдих-видих, трохи помовчала і категорично запитала:

— Коли?

— Та хоча й сьогодні.

— Де?

— Як де?

— Я розумію, що зацвіло, але де?

— А-а-а, — я легенько вдарив себе мобільником по чолу, — ввечері покажу.

— А там не надто людно?

— Ну, вдень трохи є, а вночі кущі будуть за нас.

— Тоді, до вечора.

Так розпочався цьогорічний мій з Ефіопкою сезон квітучих дерев. Аби довго не тягнути, мушу зізнатися, сексуальний сезон. Хоча якби вона почула це технологічне визначення, то, мабуть, видряпала би мені очі, - бо в нас любов. Себто та сама — большая і чістая. Просто проявляється вона у нас винятково у пору цвітіння дерев, а кохаємося ми у квітучих садах, у крайньому разі під одним розквітлим деревом.

Того вечора я привів її в парк до тих рожевих квіточок. Вона поцінувала те, як природа нам допомагає, але, зважаючи на громадське місце і суспільну мораль, покохалися ми по-піонерськи.

Пізніше, попри урочистість моменту, Ефіопка не могла знехтувати нагодою звернути мою увагу на її «кольори».

— Та я помітив, Еф, чи я сліпий?

— Що ти помітив? — запитала вона недобрим тоном.

Хто тебе, дурню, за язик тягнув, якщо з її «кольорів» ти внюхав лише запах нових парфумів, і щодо одягу… Таж темно!

— В очах тобі темно, коханий, — справедливо зазначила Ефіопка, — зайдімо в бар, там світло.

Ми замовили пляшку шардоне і я заходився її пильно розглядати. Хоч убий, як завжди. Ну, куртка, ну майка, ну, джинси…

— А оце! — вона схопила з тарілки шкурку від апельсина і тицьнула мені під ніс.

Справді, в її одязі в умілих пропорціях було представлено оранжеву барву: майка, шкарпетки, бринзульки, одне, інше…

— Я це одразу оцінив, але, але…

— Але не любиш ти мене, — сказала Ефіопка і зробила добрий ковток вина.

Що ти знаєш про любов, моя мила, хотів я відповісти, але якби я це сказав, то моя старенька адідасівська зеленкувата сорочка — от вона, незрадлива любов — була би облита вином, а цього я допустити не міг, тому треба було думати одне, а казати інше.

Запах апельсинової шкурки, якою Ефіопка дорікала мені за черствість, егоїзм та інші злочини проти нашого сезонного кохання, змусив мене вкотре переконатися, що світ зачинався таки з Великої Помаранчі. Сказала просто Помаранча.

Цього у барі ніхто не бачив, але на якийсь час тут з’явилася та сама Помаранча. Вона сіла за столик, випила зеленого чаю, щось почитала із зіжмаканих папірців, посміялася невідомо з чого й пішла собі. Чи полетіла. — І коли зацвіте алича? — запитала мене Ефіопка.

— Може, навіть наступного тижня.

— Тоді прогуляймося ще раз парком, — вона промовисто поглянула своїми «ефіопськими» очима — великими та блакитними. Власне, й все решта в неї було таким самим — м’яке, пряме, світло-русяве коротко підстрижене волосся, біла шкіра, тонкий ніс, просто це її ім’я для нашого внутрішнього користування — брало походження з її іншого життя.

Щоправда, інше життя було й у мене. Поза сезоном цвітіння дерев я — страшенний зануда, малопитущий і несексуальний. Маю традиційний для всіх оказій набір краваток. А тут і тепер без справжніх синіх лівайсів я почувався голим серед білої днини в людному місці. Помаранчі добре, вона собі ховається у сорочці-вишиванці маленьким хрестиком на молодому тілі, де цятки то полотняні бранці, з яких ростуть квітки і звірі, а ти мусиш платити чималі гроші за автентичні джинси. До речі, такий досвід я вже маю, за совка платив 250 рублів за розкльошений Rifle.

Переконував себе, що так борюся з комунізмом. А тепер? Тепер я ні в чому себе не переконую, але, здається, так я борюся з несвободою.

Наступного тижня, поки я швендяв околицями міста в пошуках розквітлої аличі, зателефонувала Ефіопка і весело сказала: — Абрикоси! Я все зрозумів.

З усієї садовини, що росте в наших краях, як на мене, абрикосовий цвіт — найкращий. Хоча, це я кажу тепер, поки ще не розцвіли яблуні.

Отож, абрикоси. Місце виявилося безлюдним і можна було не чекати вечора. Я притулився спиною до цього шляхетного дерева, на мене сипалися пелюстки цвіту. Потім земля зробилася теплою, і ми постелили куртки в молодесеньку траву. Я навіть пішов на те, що можна позеленити джинси. Хоча під кутом зору естетики — трав’янисто-зелене на темно-синьому…

Як на мене, супер!.. Що супер? Ти що, сюди на етюди прийшов, естет нещасний?! А чому це я нещасний, ні я…

Що ти?… Я… Хочеш сказати, що ти щасливий? А що ні? А ось зараз взагалі буду на… Зараз-зараз…

Нє! Не будеш!

Зрозуміло, що такий внутрішній базар до добра не привів: я мало не забув, чим зайнято моє тіло, і його поволі охопив вірус м’якості.

— Щось не так? — обернула до мене голову Ефіопка.

Я почервонів, але сказати не мав що.

— Ну добре, відпочинемо, — вона, ледь приховуючи роздратування, витягла із сумочки цигарки і, не чекаючи, поки я вкрешу їй вогню, запалила.

Мені не запропонувала, та й не хотілося мені курити. Мені хотілося іншого — залишитися самому і нарешті остаточно з’ясувати: щасливий я чи ні?!

Але поки не розцвіте останнє деревце в краї, я собі не належу. Тому, відкинувши геть думи дурні, я, не кваплячися, пригорнув до себе свою кохану.

Абрикоси цвіли далі.

Домовившися з Ефіопкою дочекатися цвітіння вишень, неймовірним зусиллям волі витративши традиційну годину в барі, зовні нічим себе не виявляючи, я нарешті залишився сам.

Почав думати про щастя. Думав три доби і мало не зваріював. Бо все вперлося в пару таких категорій, як «щастя» і «свобода». Інакшою, ніж доведеною до абсурду, я собі свободу не уявляв — самотність, холод, незалежність ні від кого і ні від чого, відсутність будь-яких зобов’язальних зв’язків, свавілля, якщо не у вчинках, то принаймні в недіях, — лише Ти і Бог. Щастя ж, навпаки — є ти, а кругом тебе — концентричні кола небайдужих тобі людей, речей, ідей, і всі вони від тебе чогось хочуть. Щоправда, місцями від когось чи від чогось із них ти теж чогось хочеш, але здебільшого сивієш безсонними ночами від хвилювання за них. Тож чи для тебе таке щастя є щастям? Ні, звичайно, для мене воно це — свобода. Але в такому разі заперечується те, що в загальноприйнятому розумінні є щастям… То що робити? Я хочу бути щасливим, але я обираю свободу, тож позбавляю звичайних людських радощів, але я хочу… і так далі. Словом, або щастя, або свобода!

Таким чином я зайшов у безсоння, щоправда не лише через такі премудрі розмірковування, а й завдяки чаєві, цигаркам, шоколадові. Не спав три доби. А потім з’явився прихід. Мабуть так має діяти перша доза якогось доброго наркотику: всі великі й малі проблеми відпали, як шкаралуща з горіха, ясний розум готовий був осягнути істину, піднесений настрій, безмежна сила, високі помисли готували мене до подвигу. Нарешті, просто предметно я відчув, як потоншала свідомість і, мов плин води крізь прозорий лід на річці, я побачив, як перекочуються брили підсвідомості; крім того, я зрозумів, що можу їх читати, а отже, знайти майбутнє, а якщо проломити лід і пірнути вглиб, то можна пізнати те, що в нашому світі навіть назви не має. Бо підсвідомість — бездонна, а на якомусь рівні сполучається з підсвідомостями всіх людей, що є, були й будуть духовними істотами Вищого і Нижчого світів, і навіть… страшно сказати. Ще трохи — і я вже був готовий проголосити себе володарем у царстві духу, але сталася прикрість — я банально заснув.

Проспав я чотирнадцять годин, а прокинувшись, відчув голод — і той, і той… зрозуміти мене в тому стані могла хіба безтілесна Помаранча (зі справжніми очима), яка в таких випадках до тілесного голоду пече млинці з інжиром… Ну, ми не такі вишукані, нам і канапки з сиром… для цього голоду підійдуть. А для іншого… а якщо нічого ще не цвіте? Ця неприємна думка здула з мене рештки сну. Обпікаючи рот чаєм, я підійшов до вікна і почав розглядати небо — сонячно, безвітряно, може, ще й тепло, тож не може бути, аби щось не зацвіло! Я одягнувся з наміром зробити обхід наших любих околиць, де, на щастя, суттєво затримувався прогрес, як зателефонувала Стрекоза.

— Привіт, старий.

— Привіт.

— Записуй адресу.

— Записую, але навіщо?

— Там на схилі проти сонця зацвіло кілька вишень, щоправда польок.

— Щодо польок, то не страшно, але схил? Ти, Стрекозо, пробувала на схилі?

— Не маленькі, облаштуєтеся. Ну, бувай.

Привіт Ефіопці.

Стрекоза — це наша подруга, дуже симпатична зеленоока дівчина й художниця. Знавці кажуть, що її сильним місцем є відчуття кольору. Вона — єдина з людей, утаємничена в нашу з Ефіопкою залежність від цвітіння фруктових дерев. Мало того, художниця Стрекоза (саме так, у російській версії, не Бабка ж) сама мимоволі стала призвідницею цього яблунево-вишневого шаленства.

Понад два роки тому вона мала виставку, свою першу персональну. Ми зіткнулися з Ефіопкою, тоді я її знав за іншим іменем, біля картини «Адам і Єва під деревом пізнання, що акурат розквітло», біля звичайної яблуні в рожевуватому цвіті двоє перших закоханих. Адам, щоправда, в сучасному молодіжному одязі — мішкуватих штанях і футболці з написом Edem forever, а ось Єва справжня — розкішна зріла тепла жінка із фіговим листком там, де треба.

Ми обоє, не змовляючися, щиро позаздрили цим щасливим — (гм?) — і поділилися цими почуттями зі Стрекозою.

— То в чім річ? — запитала наша спільна подруга, калатаючи льодом у коктейльному келиху.

— Як у чім — запитали своєю чергою ми — заздримо оце.

— А не треба заздрити, — сказала Стрекоза — треба просто знайти розквітлу яблуню, роздягнутися, ну й відповідно… самі знаєте.

— А ти, Стрекозо, таке робила?

— А я їм не заздрю.

Стрекоза пішла собі до інших гостей, а ми з Ефіопкою спрямували одне на одного довгі питальні погляди.

Стрекозина виставка відбувалася 9 січня, а вже в березні ми з ефіопкою кохалися під розквітлим деревом. Коли, нарешті, надійшла черга цвісти яблуням, ми були вже давніми коханцями.

Вишні-польки прикметні тим, що їхнє гілля любить звисати до землі, як у плакучої верби, тож якщо притулитися до стовбура, за обвислими, обліпленими дрібним квітом гілками можна уявити себе у такій хатинці первісних часів. А тоді люди як ходили? Правильно, голі! Ну, хай буде в шкурах, але ось, вони, джинсові «шкури», валяються в траві, а ми — без нічого на тілі, без страху та обережності, без гальм — кохаємося, як дикі люди, і лише цвіт ритмічно осипається на наші покусані плечі.

У мить перебування на вершині до мене поволі, як лінива риба, приплила думка щодо свободи та щастя, і я, уже відкусавши свою нижню губу, дозволив їй залишитись у свідомості. На той час виходило, що свобода — це велика химера, а є просте людське щастя, що полягає в тому, аби лежати на ліжку, поряд хай спить (калачиком на правому боці) страшенно кохана жінка, хай грає музика (world muzic), хай іде теплий травневий дощ, і неодмінно у вікно хай стукає раз по раз квітуча вишнева гілка. І хай це триває вічно! І не треба мені ніякої свободи! Навпаки — я готовий служити. Можна мокрою травою піти в сад і принести кілька нарцисів, можна приготувати сніданок із перших весняних зморщених грибів-шушеребків, можна просто принести їй у ліжко зеленого чаю і чорного шоколаду з цілими лісовими горіхами.

Після третього разу сталося те, що мало статися; ні, я не збайдужів до ефіопчиного тіла, а просто стомився. Крім того, дощ із мрій перебрався в реальність і виявився не таким уже й романтичним. Її поцілунки почали мене дратувати.

— Не слинься, — сказав я їй серйозно настільки, аби вона сприймала це за такий жарт, хоча я насправді цього хотів.

Вона сприйняла все правильно — боляче вкусила мене за вухо і зневажливо кинула:

— Больна нада.

Задоволені одне одним, ми швидко одягнулися.

Ще дорогою я відновив рівновагу у своїх думках: перевагу щастя над свободою було визнано такою, що сформувалася під впливом емоцій, а отже, хибною, тож моя власна дилема: щастя — свобода залишалася нерозв’язаною.

Того вечора я подумав, що вже досить. Усе це до добра не доведе. Я перетворився на неприємного черствого типа. Це навіть відзначила Помаранча: настрій сухий, як гербарій в альбомі.

Вишневий цвіт на губах, спина натерта стовбуром, любощі під дощем — усе це дурна романтика, а ми — дорослі люди. Дехто навіть обтяжений родиною. Словом, усе! Так я думав засинаючи, а вранці, занедбавши всі життєві справи, кинувся шукати відповідного саду. Розпочинали цвісти яблуні. Може, якби це не яблуні, я розвинув би в собі «гербарійний» настрій і довів би задумане до кінця. Але — яблуні! Річ у тім, що вони не лише дивовижно цвітуть, а й родять восени такі круглі червонобокі плоди. Є й іншого забарвлення — від темно-малинового до золотисто-зеленого. Дивно, у минулому житті яблука були для мене живим символом одного сильного, хоча невзаємного, кохання. В одній кишені ранет чорний, в іншій — ранет золотий, в зубах, мов капець у вченого пса, шоколад — так я волочився містом з надією випадково зустріти її… Згодом усе змінилося, а частину тієї любови я переніс на яблука, згодом на яблуневі дерева, і потім на цвіт. Тож коли в нас із Ефіопкою матеріялізувалася ідея кохатися в розквітлих садах (на нашому сленгу: «створити трохи раю о весняній порі»), я вже внутрішньо був готовий визнати культ розквітлих яблунь, а за компанію — й інших фруктових дерев.

Останній квітневий і перший травневий тижні сприяли нам як могли: погода встановилася суха й тепла, що дозволяло не завдавати собі мороки з одягом, а яблука було поліття, тож цвіло їх скрізь і багато, і ми почали кочувати від одних сортів до інших. При цьому — молода трава зі збудливим запахом, вітер, що охолоджував гарячі тіла, неагресивні, миролюбні мурахи, — тож кохання наше розмивало береги. Ми обоє схудли, засмагли, помолоділи і заробили собі великі дещо хворобливого вигляду рум’янці на цілі щоки.

Знайомі, зустрівши чи то її, чи мене, турботливо запитували про здоров’я, але то було рідко, бо людей ми тоді уникали.

Сказати, що я в той час не думав своєї улюбленої думи про свободу і щастя, не скажеш. Думав.

Але якась притуплено, поверхнево й короткочасно. Ця тема виникала в ті періоди, які в нормальних людей тривають як у нормальних, а в мене — не більше півгодини, коли ти вже, але не готовий ще. Тоді помічалися фізичні ґанджі коханої (задля справедливості мушу зазначити, що зовсім не-значні, ну там груди завеликі, талія не осина, зморшки на переніссі, якщо чесно, то я просто шукав шкварків у не- пристосованих для цього місцях), і я запитував себе: що далі? Тіло моє — ненажерливе і вимагає все дедалі більше йому догоджати. Воно хоче ще і ще, і кінця тому хотінню не видно. Ти йому дай — і все! Я тоді лютився сам на себе, бо думав, що є такі, що можуть жити інакше. Ось є на світі Помаранча.

Якщо ви хочете її собі уявити, візьміть великий стиглий апельсин, покладіть його на випрану синю джинсівку, поставте Моцарта і заплющіть очі. Те, що вам явиться, і буде Помаранча. Якщо вам скажуть, що вона справді безтілесна, не вірте, — я достеменно знаю, що Помаранча харчується шоколадом і має чорний пояс із карате.

А «Безтілесна» — це одне з багатьох її імен.

Ще нічого про те не віщувало, але вже зранку ми обоє знали, що цей день буде останнім яблуневим. Пополудні ми вибралися за місто, зайшли у пригледілий напередодні запущений яблуневий сад, і відразу стало зрозуміло: щось не так. Почалося з одягу. Ефіопка прийшла одягнена не як завжди, у джинси, куртку і кросівки, а — в міні-спідницю і черевички на підборах, я своєю чергою, взяв не шкірянку, а нову джинсову куртку, яку, незважаючи ні на що, стелити в траву було шкода. Тому кохалися ми з великими незручностями. Опісля, коли ми з полегшенням узялися до цигарок, десь глибоко-глибоко в наших взаєминах з’явилися маленькі тріщинки, що обіцяли з часом розростись у прірву.

На додачу дуже захмарилося, почався невеликий, але дуже наглий дощик. Вітер обносив цвіт.

Ми швидко промокли в ноги, крім того, цей дощ попсував нам зовнішність: у Ефіопки потік макіяж і вона стала схожа на п’яну паризьку курву, а моє мокре злипле волосся дуже нагадувало знамениту зачіску Адольфа Гітлера. Добре, що хоч я вуса не запустив тоді, коли експериментував із заростом, — в моді маленька борідка без вусів, ось я її й ношу. Я хотів було за своїм звичаєм пожартувати на цю тему, але, впіймавши її погляд, вчасно зупинився. Ні, я не сказав би, що цей погляд повний ненависті, якщо в ньому й було таке почуття, то не до мене, а до цього дискомфорту на свіжому повітрі, а ще в її погляді я прочитав пригніченість одруженої жінки, що втомилася від адюльтеру, голод недозадоволеної коханки, розпач кокетки, яку сторонній бачить без макіяжу, докір мені, який довів нас обох до такого стану і водночас — заклик щось зробити. Єдине, що я міг у тій ситуації зробити, це викликати телефоном у цю глушину таксі, завезти нас до середмістя, зайти в бар і замовити по чарці коньяку.

Ми швидко ковтнули коньяк, запили гарячою кавою, і я замовив іще. Розмовляти не хотілося, зате добре пилося. Ефіопка вмилася в туалеті й сиділа навпроти мене зовсім без косметики.

Такою її я ще не бачив — зовсім не яскрава, природна, гарна, хоча вже й не красуня, і дуже-дуже беззахисна. Я просто фізично відчув, як мене охопила неймовірна ніжність. Мені закортіло її лагідно, без жодного хтивого підтексту обняти її та, ковтаючи солодкі сльози, шептати на вухо, що я її люблю, що я її захищу, що я її нікому не віддам. Я ще трохи випив, і Ефіопка засвітилася золотистозеленою аурою, до якої я довго не міг підібрати назву… ага! — персиковою! Якби я був художником, я би, як Помаранча, невідомо кого малював її портрет повидлом, пальцями — так краще відчувається, солодкість ця вже остогидла, але ніяк не розкохається. І злизую твої повіки, що персиком тепленько дишать. Так, саме персик.

Я запитав офіціянтку, чи є в них свіжі фрукти.

У них був персиковий сік. Ось так і в житті! Ти хочеш чогось справжнього, живого, нефальшивого, а тебе знаходить якщо не сурогат, то щось уже перероблене до стандартів ширпотребу. А з іншого боку — ти, споживач речей, речовин і чужої духовної енергії, що ти зробив для того, аби в світі було менше фальші?… Отож бо.

До бару зайшла Стрекоза з гарним хлопцем.

Помітивши нас, вона щось сказала своєму другові, той завів розмову з офіціянткою, а вона підійшла до нас.

— Привіт, квіткові.

Ми зацьковано подивилися на неї.

— Так… — Стрекоза пильно поглянула на нас, — все зрозуміло.

— Це щастя, коли тебе розуміють, — пробелькотів я банальну фразу.

— Ні фіга! — кинула Ефіопка, — щастя — це коли тебе люблять! До того ж увесь рік!

Стрекоза зацікавлено розглядала нас із Ефіопкою:

— Це щось нове. Скажіть мені, мої любі, це у вас третій сезон?

— Третій, — відповів я.

— Ясно, — промовила Стрекоза, — любов живе три роки.

— Точно, — підтвердив я.

— Це у козлів три роки, — ледве стримуючи сльози, люто прошипіла Ефіопка, — а в людей любов на все життя!

— Просто по трьох роках з’являється точка біфуркації — примирливо сказала Стрекоза, — або-або. Так шо, старий, думай. — Вона легенько ляснула мене по чолу пальцями з «архітектурним» манікюром — на нігті було наклеєно мініатюрні овальні акваріумчики, в яких плавали золоті рибки, — і пішла до свого хлопця.

А що тут думати?! Відцвіли останні яблуні, і за звичаєм нашого — гм! — кохання ми мали розлучитися на рік, до наступної весни. Ефіопка мала назад ставати Еллою Феофілівною (Е.Ф. скорочено), матір’ю двох дітей і дружиною солідного чоловіка. Я мав одягати нудний костюм і повертатися до остогидлої служби.

Ми допили коньяк і, не домовляючися ні про що, розійшлися кожен у свій бік.

Наступного ранку я на службу не пішов, тож відповідно не вбрався у діловий костюм, а одягнув джинси, куртку, позеленену травою зі ще невивітрілим запахом її парфумів, пішов швендяти містом і, засвідчуючи, що геть пустився берега, випив дві пляшки пива. Алкоголь зранку — для мене це означало, що я зважився на щось важливе. Трохи захмелівши, я зізнався собі, що кохаю Ефіопку. По-справжньому, тобто жити без неї не можу. Я подзвонив до неї додому, ніхто не відповідав, я набрав її мобільний — те ж саме. Я знервувався, стривожився, а потім злякався: щось трапилося! Вчора вона пішла напідпитку — точно щось… Я безцільно тинявся містом, через кожні десять хвилин телефонуючи до неї. Ноги самі занесли мене в парк. На лавочці, під деревцем, що цього року першим зацвіло, сиділа Ефіопка і нервово курила. Це була таки Ефіопка, а не Елла Феофілівна — в синіх джинсах, оранжевих кросівках, такій же майці… Помітивши мене, вона викинула цигарку, підвелася. Я підійшов, ми міцно обійнялися і мовчки так стояли хвилин зо п’ять.

Я поривався щось сказати, вона закривала мені долонею рота. Потім ми цнотливо, як підлітки в час першого кохання, цілувалися. Нарешті, пішов дощ, на цей раз він уже не дратував, навпаки — в ньому ми побачили благословення неба. Я відкрив рота, і мені було дозволено говорити: сьогодні дощ пішов сухим вином, розщедрився — весну довів до бунту і не намацав під ногами ґрунту, а я не п’ю, бо вечір за кермом!

— А ти не спиш, — підхопила Помаранчин вірш Ефіопка, — ти — поводир комах. Вони до тебе липнуть, як до Бога!..

Ефіопка обірвала поезію, лукаво подивилася на мене і запитала:

— А її ми запросимо на весілля?

— Кого?

— Помаранчу.

— Звичайно… Чекай, яке весілля?

— Наше з тобою.

Реальність, незручна, сіра, з гострими рваними краями свавільно впхалась у мою світлу ідилію.

Чесно кажучи, життя з коханою я не уявляв собі в побуті, для мене це мали бути суцільні поцілунки й любощі, вино і квіти, музика й поезія. А виявляється, що мене хочуть оженити. Але інший варіянт — розлучитися з нею, вочевидь назавжди.

Я пригадав сьогоднішній ранок, як мені було без неї, і вирішив, хай буде, що має бути, аби лише не втратити її. Зрештою, на те воно таким і є, що його неможливо обминути; сказав би доля, якби не боявся видатися сам собі смішним. — І яке ти хочеш весілля робити? Велике? На скільки пар? — з усіх сил приховуючи сарказм, запитав я.

— Ми просто звінчаємося, коханий, — Ефіопка не жартувала, — адже з ним я не була вінчана.

Проблємная дєвушка, подумав я, але у відповідь лише ствердно кивнув головою.

— А діти? — сказав я.

— Діти зі мною, це без варіянтів, — твердо промовила Ефіопка.

— А він?

— Переживе.

Ми ще трохи поцілувалися і домовилися. що сьогодні ввечері вона все розкаже своємучоловікові, дітей перед тим відвезе до мами, і відразу ж перебереться до мене. Я маю взяти машину і чекати на її дзвінок. Постановили собі, що все треба зробити швидко і з найменшими втратами.

Зі змішаними почуттями я пішов додому з наміром прибрати помешкання.

Я жив сам і звик, що кожна річ має своє, суворо відведене їй місце. Коли нечасті гості пересували на кілька сантиметрів книжку, диск або чайник, я страшенно дратувався. А невдовзі тут з’явиться інша, хай кохана, людина і все піде шкереберть.

У неї самої косметики і парфумерії, мабуть, зо дві валізи!

Стало не до прибирання. Я сидів у кріслі, тупо дивився на дзиґарі й думав. Себто не те щоби думав, а намагався збагнути, про що я думаю. Так минала ціла днина. Я вже не думав ні про кохання, ні про щастя, ні про свободу. Я уявляв собі, що коїться у неї вдома. Ось минула шоста година, повернувся її чоловік, вона подає вечерю, він задоволено бере з холодильника пляшку дорогої горілки, наливає собі чарку, вона жестом зупиняє його і каже, що має розмову; він неуважно слухає, кришачи хліб на скатертину. Вона каже, що покидає його і йде до іншого, він мовчки випиває чарку, але не заїдає, а наливає другу, вона йде у передпокій, одягається, бере валізу, виходить з помешкання, набирає на телефоні мене…

Ні! Як у сні, я викликаю номер її мобільника.

— Ало, це ти?

— Я. Ти вже говорила з ним?

— Так. Я виходжу.

— Не треба.

— Що?!

— Скажи чоловікові, що пожартувала, і залишайся вдома.

Настала довга павза, потім вона вдавано бадьоро запитала:

— Це ти так жартуєш?

— Ні. Я серйозно.

— А любов? — запитала вона розпачливо.

— Любов — це хвороба мозку, — буркнув я десь почуту фразу.

Вона ще трохи помовчала, а потім вимкнула телефон.

Даремно я кидався такими словами, бо незабаром справді захворів. Відразу ж після тієї розмови я взявся вибивати клин клином: волочився барами, нічними клубами, знайомився з дівчатами, а десь на третій день настало похмілля.

Ясно й чітко, ніби вирізьблено алмазом на склі, я усвідомив, що без неї не можу. Я був готовий на все, дозрів навіть до того, що вона переверне моє помешкання догори дном. І діти хай бігають хатою! Окрилений почуттям майбутнього затяжного родинного щастя, я зателефонував до Ефіопки.

— Привіт, Еф.

— Милий мій, забудь це дикунське ім’я, забудь мене, забудь цей телефонний номер, хоча номер можеш пам’ятати, я сьогодні ж його поміняю.

— Елло, — так я її ще не називав, — я хочу…

— Мене не цікавить, що ти хочеш! Якщо ще раз зателефонуєш, будеш мати справу з моїм чоловіком. Все!

Це було справді все. Після того я захворів. Ні, мене нічого конкретно не боліло, просто я не міг ні їсти, ні спати, ні читати, ні слухати музики. Я сидів у хаті й тихенько- тихенько, як покинуте щеня під плотом, скавчав. Мені здавалося, що як би прийшла смерть, це було би великим визволенням. Думка про самогубство вже не навівала жаху.

За три чи більше дні я почав бачити різні видіння. Ось я з Еллою в розквітлому саду, цвіте одночасно все: абрикоси, вишні, яблуні, трава зелена аж світиться, небо — однієї барви з її очима, сонце — лагідне, доброзичливе й делікатне: ховається за сріблясту хмару, коли ми роздягаємося…

Потім я бачив наше з Еллою родинне життя, — довге, гарне, з онуками-правнуками. Щасливе!

Потім я бачив, як літає Помаранча і, стомившись, сідає перепочити на веселку. Сидить собі, гризе шоколад, махає ногами, на одній з який зсунулася шкарпетка.

Невідомо, що зі мною сталося б, якби не Стрекоза. Вона прийшла зі своїм другом, побачила, що коїться, і послала хлопця в магазин. Через півгодини вона вже годувала мене манною кашею з ложечки, як дитину. Її хлопець прибирав кімнату і допоміг мені викупатися й поголитися.

Згодом до мене повернувся дар мови і перше, що я вимовив, це було:

— Стрекозо, люба, поговори з Еллою.

— Якою Еллою?

— Ну, з Ефіопкою.

— Знаєш що, старий, — Стрекоза взялася в боки, як класична українська молодиця і випнула свої, треба сказати, дуже акуратні груди, — якщо ти геть зваріював, то скажи, і ми віддамо тебе в дурдом, а коли ще бодай трохи тямиш, то намагайся виборсатися. А ми тобі допоможемо. Бери їж зупу.

Я обрав життя. Вчився знову їсти, і одного разу навіть успішно, рівно за чотири хвилини, зварив собі яєць, пробував читати газети, дивився телевізор, хоча мало що в ньому бачив. Про ефіопку заборонив собі думати, як про змій у лісі, коли босоніж ходиш галявинами, збираєш суниці та гриби, набуваючи в такий спосіб первісної єдності з природою.

Коли до мене повернулася здатність адекватно сприймати дійсність, я побачив, що втратив роботу, вочевидь, кваліфікацію і залишився без засобів до існування. З того гірко затужив. Ожила фантазія почала швидко, буйними фарбами малювати мені моє майбутнє: голод — борги — ще борги — продаж цінних речей і меблів — продаж квартири — інститут бомжівства — смерть у жорстокій бійці з колегами за порожні пляшки.

А ось і параноя, поставив я собі точний діагноз.

Хвороба, нічим не гірша за хворобу мозку, під назвою кохання. Хотів, дурню, вибивати клин клином, маєш!

Стрекоза принесла гілку бузку, поставила у вазу з водою і наказала нюхати. Я нюхнув, і хвиля спогадів з минулого життя заполонила мене. Ні, це не була Ефіопка. Згадалася картина, яку я переживав колись десятки разів: травень, ранок, після дощу, я повертаюся від жінки, з якою провів ніч, сильно пахне бузок, потім до нього домішується запах півоній, і я різко усвідомлюю свою пустоту, ні, не порожнечу, а саме пустоту — співзвучну з пусткою, пустоцвітом і розпустою. У таку мить я обіцяю собі змінити все!

Саме тоді кожен раз з’являється мрія про велике й чисте кохання, про взаємність, про правильне, по можливості праведне життя. Тоді між щастям і свободою я беззастережно обираю щастя. Але минає ранок, день, настає вечір і, сп’янілий від усвідомлення свободи, я знову кидаюся у вир свіжих вражень.

З часом біль послабшав, і я вже міг усвідомлювати своє невдале кохання. Зрештою, я погодився з Помаранчею, що це було і не секс, і не любощі.

Просто був ніким іще не зайнятий простір.

Незайнятий простір це — вакуум, тобто Вакуум, бо там живе Бог, коли відпочиває між творенням матеріяльних світів. А ось і мій особистий вакуум, тут із малої букви. Я хотів заповнити його щастям, але з того нічого не вийшло. Та що там казати, навіть кохання — і те здули холодні протяги цього безплідного простору. Є, щоправда, безмежна свобода… Ну і фіг з нею!

Поволі я перестав думати про різні абстракції та спробував налагодити просте земне життя.

На весь зріст постало питання грошей. Роботу я втратив, запаси розтринькав, а що діяти далі, не знав. Проста житейська логіка підказувала, що треба залізти в борги, що я успішно і зробив.

Від чого почав себе зневажати і ще більше впав у розпач. Можна було винести з хати телевізор, комп’ютер, музичний центр і почати пити, але алкоголь мені не йшов.

Стрекоза, побачивши, що я оклигав, відбула до Києва готувати свою персональну виставку, а більше ніяких близьких друзів, щоби можна було звалити на них частину своїх проблем, у мене не було.

Я відчув, що настає нова редакція старого гаплика, і відсторонено, неемоційно, почав думати, чого мені не вистачає. Методом відтинання зайвого. Виявилося зовсім небагато: якоїсь роботи, аби давала сякий-такий прибуток. Мінімальний, необхідний для життя. А мені вже багато не треба — хліб, чай, одеколон…

Доклавши трохи зусиль, я знайшов собі таку роботу — невелика, зате стабільна зарплата і водночас багато вільного часу, з яким, якщо чесно, я не знав, що робити… Згодом я віддав борги, налагодив свій скромний побут, купив нові джинси, кілька дисків улюбленої «світової музики» і побачив, що так добре. І якби тепер мене хтось запитав про щастя, я відповів би: я багато хотів, я страждав через гроші, а взагалі не треба нічого хотіти, треба просто бути вільним і неголодним (ще любов, але це вже як вийде), йти життям і не згинатись — ось це воно й є!

Квітень — травень 2004 р.

Оглавление

ЧАЙНА ЕЙФОРІЯ

ДЕЗЕРТИР

НАРЦИС

  1

  2

  3

  4

  5

ВИНО

ЩАСТЯ