КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Дорога крізь джунглі [Нарайон Гонгопадгай] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]



Письменники Індії про дітей і для дітей

«Не лічені алмази у печерах, не лічені перлини в морі

Півдня, незнані Індії дива…»


Такими словами в опері М. Римського-Корсакова «Садко» оповідає про свою далеку батьківщину індійський «гість» (купець), що прибув до Великого Новгорода, в країну русичів, із дивовижним заморським крамом.

Колись Індія справді була далекою країною, розташованою трохи не край світу, і нашому земляку — тверському купцеві Афанасію Нікітіну потрібно було більше ніж рік, щоб, закінчивши «ходіння за три моря», досягти нарешті вічнозелених берегів чудесної землі…

В наш час відстані зменшилися: тепер досить кількох годин польоту на реактивному лайнері, щоб перенестися з Москви до столиці Індії — Делі. Зменшилися відстані — зблизилися народи. Індійці досить часто гостюють у нашій країні, радянські люди навідують Індію, знайомляться з її незвичайною природою, визначними архітектурними пам’ятками, її давньою культурою і — найголовніше — з її людьми, що власними руками творять майбутнє своєї батьківщини.

Хоча джерела дружби між народами зароджувалися ще в часи Афанасія Нікітіна, початок справжньому зближенню між Індією та Радянським Союзом був покладений, одначе, лише після того, як в серпні 1947 року індійський народ здобув незалежність, скинувши в наполегливій боротьбі майже двохсотлітнє колоніальне ярмо. За роки, що минули відтоді, Індія стала нам ближча, зрозуміліша, і наші знання про неї тепер ширші, глибші, різноманітніші.

Індія простяглася на півострові Індостан — від укритих вічними снігами хребтів Каракорума та Гімалаїв на півночі до мису Коморін, що далеко заходить в океан, — на півдні. Різні області цієї великої країни з її більш ніж шістсотмільйонним населенням різняться не тільки ландшафтом і кліматичними умовами, а й зовнішнім виглядом людей, звичаями, побутом і мовами, якими розмовляють і творять свою літературу її народи.

Навряд чи знайдеться на землі інша література, що своєю давністю, багатством і розмаїттям могла б дорівнятися до індійської. Те, що звичайно називають «індійською літературою» — поняття збірне: воно охоплює багато літератур, які творились і творяться різними народами Індії на різних мовах і в різні історичні епохи.

Насамперед сюди належить фольклор народів Індії — усна народна творчість: пісні, легенди, казки, прислів’я… Індійський фольклор — це величезна скарбниця народної мудрості. З глибини віків він доніс до нас живі голоси його невідомих творців, їхні надії, думки і сподівання, їхню невигубну мрію про мир і щастя.

До поняття «індійська література» входять також численні літературні пам’ятки, що створювалися від середини II тисячоліття до н. е. на багатьох мовах давнини, насамперед — на санскриті й палі. Це і «Веди» — збірки найдавніших гімнів та заклинань, і величезні епічні поеми «Рамаяна» та «Махабгарата», і п’єси визначного драматурга давнини Калідаси, і багато-багато іншого.

Поняття «індійська література» вміщає і все те, що створювалося на середньоіндійських мовах: так званих пракритах і апабграмша — від середини І тисячоліття до н. е. до кінця І тисячоліття н. е.

У це поняття входять незліченні поетичні твори індійського середньовіччя, писані при дворах феодальних правителів і в тиші храмів, у критій соломою сільській хатині і в тісному міському завулку.

Нарешті, поняття «індійська література» охоплює численні літератури сучасної Індії.

В Індії сила силенна мов: недарма її — чи то жартома, чи то серйозно — називають «країною мовних джунглів». Переписи населення, що провадилися в 1961 й 1971 роках, зареєстрували в Індії понад півтори тисячі мов і місцевих говірок, але далеко не на всіх цих мовах і говірках існує літературна творчість. Переважна більшість їх — це мови нечисленних народностей і племен, які часом не мають навіть своєї писемності.

Найрозвиненіші в Індії літератури — ті, що творяться мовами, визнаними конституцією країни як основні. Загальне число цих мов — п’ятнадцять. Десять із них — мови Північної Індії, які належать до індоєвропейської сім’ї: ассамська, бенгальська, гуджаратська, кашмірська, маратхська, орія, пенджабська, сіндгі, урду і хінді. Чотири основні мови Південної Індії належать до дравідійської сім’ї: тамільська, телугу, каннада і малаялам. До основних мов також віднесено класичну мову давнини — санскрит.

Між найрозвиненіших індійських літератур слід назвати й літературу, творену англійською мовою. Хоча англійська мова рідна не більш ніж для двісті двадцяти тисяч жителів країни, в житті сучасної Індії вона грав важливу роль: понад п’ятнадцять мільйонів чоловік користуються нею як другою мовою. Це мова спілкування між представниками різних народів Індії, мова науки, вищої освіти, мова загальноіндійських газет і журналів.

З-поміж мов Індії особливе становище посідає хінді: за конституцією країни хінді, поряд із англійською, проголошена «офіційною», тобто державною, мовою.

Індійські літератури разом із народом вели боротьбу проти колоніального панування, за свободу вітчизни, а тепер беруть активну участь у будівництві нової, незалежної Індії.

Крізь усі етапи складної, насиченої подіями історії Індії разом із дорослими пройшли і її діти, що, підростаючи, приймали і несли далі естафету поколінь, передаючи одержаний від старших матеріальний, культурний і морально-етичний спадок.

Перші образи батьківщини, її героїв і мучеників, як, певно, і скрізь на земній кулі, індійські малята зустрічають у казці, легенді, пісні, почутих від своїх укритих сивиною «даді» чи «нані» (так в Індії називають бабусь). Слухаючи їх, маля вчиться робити добро, ненавидіти зло і несправедливість.

Дитяча література Індії ще тільки складається, і в ній поряд із казками та оповіданнями для дітей і про дітей гідне місце посідає літературна алегорія.

Писані для дітей вірші й оповідання прогресивних індійських письменників виховують у юних читачів чесність, чулість, відданість батьківщині, готовність до самопожертви в ім’я справедливого діла та інші високі людські почуття.

Мало хто з індійських письменників пише спеціально для дітей, але багато — якщо не більшість — розповідає про дітей своєї країни, і, хоча ці твори призначені для дорослих, вони стають улюбленими книжками дітей.

Не одне таке «доросле» оповідання увійшло тепер до всіх шкільних хрестоматій. Ці оповідання приваблюють дітей гострим, захопливим сюжетом, близькими й зрозумілими в своїй людській сутності образами героїв, простою виразною мовою.

Про дітей писало багато видатних майстрів слова Індії, починаючи з патріарха сучасної індійської літератури Рабіндраната Тагора, що створив такий шедевр як «Кабулівала» («Кабулієць»); цей твір, до речі, не раз перекладався російською й українською мовами. Про дітей писали прозаїки старшого покоління, про них пишуть письменники середнього покоління і літературна молодь.

Про гірку долю дітей, що в колишній Індії змушені були змалку заробляти свік нелегкий шматок хліба, розповідали Джайшанкар Прасад у «Маленькому фокуснику», Бхагаватіпрасад Ваджпеї в «Продавці іграшок» і Субгадра Кумарі Чаухан в оповіданні «Троє дітей», що приголомшує своїм драматизмом; про дику сваволю опікуваних британською короною поміщиків і можновладців писав Упендранатх Ашк у «Верблюденяті* і Рамврікша Беніпурі в оповіданні з трагічним кінцем «Світло й тіні»; про дітей, що мимоволі заражаються бацилою релігійно-общинної ворожнечі між індусами й мусульманами, йдеться в оповіданні Яшпала «Ой, ці ще діти!»

Багато що змінилося в Індії відтоді, як вона стала незалежною, і ось хлоп’ята на справжньому стадіоні ганяють футбольний м’яч — про таке доти вони й мріяти не могли (оповідання Нарайона Гонгопадгая «Футбольний матч»), дочка сміттяра й куховарки стає вчителькою (оповідання Ісмат Чугтаї «Пампушечка»), а маленька Гіта в супроводі розчулених батька й матері урочисто, ніби в храм, прямує в недавно побудовану місцеву школу (оповідання Парваті Тампі «Гіта йде до школи»)…

Але й тепер не самою радістю позначене життя індійських дітей: надто тяжким виявився спадок, який дістала країна від колонізаторів, і надто непростий її шлях до світлого майбуття, — і про це з почуттям схвильованої зацікавленості та болю розповідає сучасна література. Із щемливим жалем дивиться на маленького бродячого співака панджабський письменник Гурбахш Сінх («Пісні вітру»). З великими труднощами добивається здійснення своєї мрії — придбати пристойне взуття — підліток в оповіданні Крішана Чандара «Черевики».

Проте хоч яке трудне буває життя в індійської дитини, вона сповнена оптимізму і за будь-яких обставин виказує кмітливість і здатність вистояти в боротьбі за життя (Поттеккат, «Маленька господиня»). Це відбувається тому, що сама дійсність нової Індії виховала в ній нові якості й погляди. Дійсність уже не постає перед нею, маленькою людиною, що входить у життя, чорним глухим кутом, як за колишніх, колоніальних часів, — вона вже відкриває шлях, нехай іще не дуже широкий, до руху вперед, дав надію на майбутнє.

Хто ж вони — люди, що своїм пером творять дитячу літературу Індії?

В переважній більшості це представники так званих «середніх прошарків» міста — їхні батьки працювали на державній службі, займались адвокатурою, журналістикою чи комерцією і були спроможні дати своїм дітям освіту. Проте, змалку заробляючи своєю працею на прожиття, майбутні письменники вже знали, як дістається трудовий шматок, і в них було що сказати своєму читачеві.

Вони представляють різні географічні області країни й різні мови. Нарайон Гонгопадгай (пар. 1918 р.) — бенгалець, і пише своєю рідною, бенгальською мовою, як і його старший колега Тарашонкор Бондонадгай (1898–1971).

Гурбахш Сінх (1895–1977) — панджабець, так само як Упендранатх Ашк (нар. 1910 р.) і Крішан Чандар (1913–1977). Але з них лише Гурбахш Сінх пише рідною мовою — пенджабською; Упендранатх Ашк творить на хінді, Крішан Чандар — на урду, і кожен із них, природно, належить до різних літератур: пенджабської, хінді, урду.

Видатне місце в літературі хінді посідає Пханішварнатх Рену (1921–1977), виходець із Північного Біхару, що лежить на кордоні з гірським Непалом. В літературі урду відоме ім’я письменниці Ісмат Чугтаї (нар. 1911 р.).

Чунілал Вардгаман Шах (нар. 1887 р.) представляє в нашій збірці гуджаратську літературу, а Педнекар — маратхську. Народи, що говорять гуджаратською й маратхською мовами, населяють західне узбережжя Індії (відповідно, штати Гуджарат і Махараш-тру); на орія говорить населення Орісси — штату, розташованого на східному узбережжі Індії, зі сходу омитого лазуровими водами Бенгальської затоки, а на заході облямованого рівними пасмами голубих гір, густо порослих буйною рослинністю.

Одну з основних літератур дравідійського півдня Індії — літературу телугу в нашій збірці представляє Буччібабу (це псевдонім, справжнє ім’я письменника — Шіваразу Венката Суббарао, роки життя 1916–1967). Народ, що говорить мовою телугу, населяє штат Андгра-Прадеш, який простирається на північному сході Деканського плато, по зелених долинах величних рік Годаварі й Крішни, понад лазуровими обширами Бенгальської затоки.

Почесне місце в тамільській літературі посідає ім’я Пудумейпіттана (це псевдонім, справжнє ім’я письменника — Віруттачалам, роки життя 1906–1948). Основна маса тамільського народу живе на самому півдні Індії, у штаті Тамілнад; його східне узбережжя омивають води Бенгальської затоки, південне закінчується мисом Коморін, що мов вістря списа вганяється в океан.

Поттеккат (нар. 1913 р.) представляє літературу малаялам. Мовою малаялам говорить населення «зеленої перлини» Індії — штату Керала, розташованого на південному заході півострова Індостан.

Пудумейпіттан і Поттеккат писали своїми рідними мовами, відповідно — тамільською і малаялам, а їхні співвітчизники таміл Разіпурам Крішнасвамі Нараян (нар. 1906 р.) і малаялка Парваті Тампі представляють індійську літературу, творену англійською мовою…

Проте хоч би якими мовами писали свої твори письменники, хоч Он як складалися їхні долі, вони є плоть від плоті свого на роду, з ним вони завжди — ї в радості, і в горі, і вони не уявляють своєї долі поза долею свого народу.

Коли для літературної молоді визвольна боротьба — це вже історія, про яку вони дізнаються в підручників та з розповідей літніх людей, то більшість письменників старшого й середнього покоління ще добре пам’ятають роки боротьби, а дехто з них особисто брав участь у визвольному рухові. І досі, трудячись в умовах незалежної Індії, вони всі сили віддають боротьбі за світле майбутнє своєї батьківщини. І поміж безлічі проблем, що їх вони прагнуть вирішити, не останнє місце посідав творення дитячої літератури, якій виховувати підростаюче покоління країни, літератури, яка завдяки їхнім спільним зусиллям проходить тепер стадію інтенсивного формування.

На закінчення хочу висловити надію, що оповідання, які ви прочитаєте, допоможуть вам, друзі, ближче пізнати незвичайну країну — Індію, життя її народу, мрії, надії і звершення її синів і дочок, що прагнуть миру, праці та оновлення життя.


Володимир Чернишов

Нарайон Гонгопадгай Футбольний матч



Гол забив я. Ще й досі сюди долинають захоплені вигуки:

— Слава Паларамовії Гіп-гіп-ура!

Ех, а в ці хвилини мене ж могли підкидати вгору, нести на плечах, пригощати донесхочу ласощами в якійсь крамничці І А натомість мене шпиляють комарі, набридливі й невідчепні. Хотів був провчити одного, та так тріснув себе по носі, що сльози на очах виступили. А заплакати годі. От і сиджу серед багнюки, в кущах, а довкола комарі знай гудуть і гудуть у свої труби.

— Хай живе Паларам! Слава Паларамовії — знову почулося віддалік.

Якийсь нахаба комар вгородив свій хоботок у мою праву щоку. Лясь! Аж у голові замакітрилось. Навіть учитель арифметики Гопі-бабу не зумів би дати такого ляпаса. Я ледве не завив від болю, але вчасно стримався. Ще добру годину доведеться стриміти в цьому комариному царстві. Годі й думати, що пощастить вибратися раніше, ніж землю огорне темрява.

— Хай живе Паларам! — востаннє долинуло до мене.

Паларам — це я. Взагалі-то хлопець я нівроку, дужий, та інколи на мене нападає якась дивна недуга. Тоді я п’ю настій із листя дерева васака.

Я затятий член нашої футбольної команди «Грім». Щоправда, сам я не граю, зате болільник неабиякий. Якщо наша команда забиває гол, то потім я весь тиждень розмовляю хрипким шепотом. Коли ж ми виграємо — що трапляється вкрай рідко, — то від непомірних радощів у мене починається приступ тієї незбагненної хвороби.

Все йшло гаразд, поки я був тільки болільником. Лиха почалися з тієї хвилини, коли мені спало на думку вийти на футбольне поле.

Ми мали зустрітися з футбольною командою «Бродяга». Ще за три дні до гри я почав розучувати класичну мелодію, акомпануючи собі на зламаній фісгармонії молодшої сестри. Звичайно ж, я зовсім не збирався ставати співаком, просто хотів вивчити пісню, щоб без угаву горлати її весь матч. Та ба, мої музичні вправи тривали недовго, бо до кімнати, погрозливо вимахуючи грубезним підручником, влетів старший брат.

Ну гаразд… Далі — гірше. А вже на стадіоні нас чекала страхітлива звістка.

Кращими гравцями в нашій команді вважалися двоє братів — Бгонту і Гхонту. Обидва мастаки битися на палицях і неперевершені захисники. Якщо вже вдарять по м’ячу, то заодним і центрального нападаючого в команді супротивників зіб’ють. А скільки ніг переламали обидва братики! І не порахуєш.

А тепер вони добряче підвели власну команду, і вона закульгала відразу на обидві ноги.

Є у братів у Бенаресі дядько. Звичайно, де йому жити, то його особиста справа, та невже він не міг одружитися іншого дня?

Телеграма від нього надійшла якраз опівдні. І зрадливі Бгонту й Гхонту не гаючись підстрибцем подалися на вокзал. Одне слово, без ножа зарізали.

Капітан команди Тені-да заревів, як поранений тигр:

— Їм би тільки запихатися на дядьковому весіллі! Негідники! Ненажери! Зрадники!

Та криком лиху не зарадиш, хіба що трохи відведеш душу. Гравці скисли, як учорашній рис. Бгонту й Гхонту нема, кому тепер рятувати нас від поразки?

Центральний нападаючий у команді супротивників Нера Міттір на диво косоокий. Коли він наближається до воріт, наш воротар Гобра остаточно губиться, бо ніяк не второпає, куди ж той ударить. Поза сумнівом, що той вкотить нам щонайменше м’ячів чотири.

Що ж його робити?

Разом із Тені-да привіявся на стадіон і хлопець на ім’я Бгоджуа, кремезний і широкоплечий. Його прихопили з собою на випадок бійки. Якусь хвилину Тені-да уважно придивлявся до нього, а тоді спитав:

— Слухай, Бгоджуа, а ти зможеш стояти в захисті?

Бгоджуа, що саме возився з бетелем[1], кинув щіпку його в рот і поцікавився:

— А це як?

— Дістанеш м’яча — бий. Зумієш?

— А чого ж ні? Ще й як! Ударю по м’ячу, а тоді й по гравцеві! — Очі Бгоджуа задерикувато спалахнули.

— Ні-ні, ти що? По гравцеві бити не можна, — заперечив Тені-да. — Тільки по м’ячу. Певен, що зумієш?

— Та чого ж? Он учора до мене присікався вуличний пес, гавкає та й гавкає… То я його так підчепив на ногу, що він миттю опинився в кузові вантажної автомашини. Так і покотив на станцію в тому кузові…

— Та годі тобі,— полегшено зітхнув капітан. — Отже, один захисник є. Потрібен іще один. Іще один!.. — Він стурбовано огледівся, і раптом його погляд зупинився на мені: — От і гаразд! Гратиме Пала.

— Що?

Я ледь не подавився, бо саме жував арахіс.

— Ти ж сам казав, що в Шімультолі забив три голи. Чи то ти вигадав?

Ото ж бо і є, що вигадав. Усі, кому випадало ласувати тушкованими овочами на веранді в Чаттерджі,— звикли плести всілякі нісенітниці. Плів їх і я. От не думав, що в Тені-да, який двічі провалювався на іспитах, така чудова пам’ять!

— А чого мені брехати, — промимрив я, коли проковтнув нарешті арахіс. — От тільки трішки нездужаю, а то б неодмінно зіграв… Розумієш, коли я бігаю, у мене селезінка кевкає…

— На те вона й селезінка, щоб кевкати. Протруси її добряче — і, повір, твоя хвороба де й подінеться. Іди-но сюди.

Сюр-р-р-р…

Уже свисток. Не розтулив я і рота, як Тені-да так рвучко випхнув мене на поле, аж я мало не впав… «Будь що буде, — приречено подумав собі.— Або я, або моя недугаї Сьогодні комусь добром не кінчити!»

Гра почалася. Я став у захисті. Спочатку була надія, що Бгоджуа впорається й сам, та де там: у нього й усіх чеснот що грізна мордяка! Коли м’яч підкотився, він відчайдушно замахнувся по ньому, але чомусь не попав і розтягнувся на землі. Добре хоч, що воротар був насторожі, а то б не минути біди.

Сильним ударом Гобра послав м’яч у поле. Правий крайній Хабуль Сен прийняв м’яч і помчав до воріт противника. Ху-ух, поки обійшлося.

Але у футболі на самому везінні далеко не в’їдеш! І ось м’яч знову стрімко котиться до наших воріт, і веде його не хто, а сам косоокий Нера Міттір.

Бгоджуа тигром кидається до нього, але той спритно обводить його, і Бгоджуа з розгону налітає на бокового суддю. Та що мені Бгоджуа, коли в мене і свого клопоту вистачає! Тепер між Нера Міттіром і воротарем лишився тільки я! А Гобру я знаю, як облупленого. Втупиться в косі очі Нери, роззявить рота і стоятиме пнем, безсилий второпати, у який кут той може вдарити.

— БийІ Бий! — чую я розпачливий крик Тені-да. — Пала, бий!

Матінко моя рідна! І не бити страшно, і бити страшно!

Та все-таки я б’ю по м’ячу. І диво дивне! Нера Міттір кліпає очима, а м’яч летить просто до Хабуль Сена.

— Молодець, Пала! — лунають вигуки. — Чисто спрацював!

Отже, я таки врятував свої ворота? Щоправда, років кілька тому я пробував грати в теніс, зате жодного разу навіть не торкнувся футбольного м’яча. І ось тепер я зупинив самого Неру Міттіра! Дивовижа!.. Мої впалі груди розпирала гордість. «Теж мені гра — футбол, — зневажливо подумав я. — От тільки не хочеться, а то б я виступав і за знаменитий «Моханбаган».

О, Нера атакує знову! Наче у його ногах магніт, бо м’яч так і прилипає до них.

Двічі осоромившись, Бгоджуа оскаженів. Знову несамовито замахнувся по м’ячу і знову не попав. Проте й цього разу ворота врятовано. Ні, врятував їх не Гобра, а свіжий коров’ячий млинець на полі. Нера Міттір послизнувся на ньому, і я встиг вибити м’яч з воротарського майданчика, а вже потім від ноги лівого крайнього «Бродяги» м’яч вийшов за межі поля.

Впевненість у власних силах неухильно росла. А тут іще й болільники шаленіють: «Браво, Пала, молодець!»

Знову атака! І що там тільки роблять наші нападаючі? Травичку, чи що, поскубують? Правий півзахисник «Бродяги», такий собі опецькуватий коротун, з льоту б’є по м’ячу. Я підставляю ногу, і м’яч від мене летить прямісінько в наші ворота…

— Го-ол!.. — надриваються болільники «Бродяги».

Але даремно вони так казяться: м’яч ударився об штангу і покотився в кущі. Удар від воріт.

А Бгоджуа не вгамовується. Кваплячись вибити м’яч, він молоснув ногою по штанзі і снопом упав на землю, тримаючись за ступню і виючи від болю. Травма. Кілька чоловік підняли його й винесли з поля.

Та лихо не без добраї Бгоджуа так ганебно грав, що якби на те моя воля, я б і сам залюбки підкував його. Ну що ж, штанга помстилася йому за мене. Але тепер я лишився сам! Усе ж ми поки що тримались. Слава богу — м’яч більше не доходив до мене! Разів зо два Гобра вдало вискакував з воріт, разів зо три м’яч перехоплювали півзахисники. Тоді пролунав свисток судді, і перший тайм закінчився.

Ху-ух, один тайм одмучились! Якби ж то так і далі! Селезінка в мене ниє, серце мало не вискочить, а зусібіч лунають вигуки болільників «Грому»:

— Чудово граєш, Пала! Молодець!

Сам капітан Тені-да і той поплескав мене по плечу:

— А ти, бачу, майстер!

Чи ж після такого думатимеш про якусь там селезінку? Задерши кирпу, я одним духом випив дві склянки лимонного шербету. Тільки Бгоджуа нічого не пив, — сидів на-бурмосений, з перев’язаною ногою.

Тені-да презирливо скривився:

— А ти, Бгоджуа, неабияке базікало! Одним ударом жбурнув пса в кузов автомобіля, а по м’ячу не попадеш. Ех, ти!

В очах Бгоджуа — похмура рішучість.

Почався другий тайм. Бгоджуа, кульгаючи, вернувся на поле. Підійшов до мене й похмуро пригрозив:

— Ну, нехай тепер дехто начувається!

Я поглянув на нього й закам’янів: чи не про мене йдеться?

— Про кого це ти?

— Побачиш сам.



І ось він наближається знову. Хто «він»? Та все той же косоокий Нера Міттір! Погляд його жахає, тепер він напевне вклепає нам голі

Бгоджуа скаженим буйволом ринувся йому назустріч. Почувся пронизливий зойк: Бгоджуа, навіть не глянувши на м’яч, ударив Міттіра ногою в бік, а той і собі недовго думав, — щосили затопив кривдникові в щелепу, і обоє, як підтяті, покотилися по землі. Бгоджуа помстився, але чи ж він знав, що Нера Міттір займається боксомі

Гра ненадовго припинилася. Між командами мало не зчинилася бійка, однак втрутилися дорослі й розборонилй найбільш гарячих. Після цієї непередбаченої сутички гра поновилась. Та ні Бгоджуа, ні Нера Міттір на поле вже не вернулись.

Певна річ, що без свого грізного форварда команда «Бродяга» стала грати набагато гірше. Але не втратила бойового завзяття. Атаки їхні накочувалися хвилями, а коротун устигав скрізь.

«Поза гроюі» — свище суддя. Знову нам щастить.

Наші півзахисники нібито розігралися, бо мені вже в коли перевести дух. До кінця гри лишається зовсім небагато. Якщо вдасться вистояти ці нескінченні хвилини, ми врятовані.

Ех, дідько б узяв того клятого коротуна! І звідки він вигулькнув? Цей нападаючий грає чи не краще від самого Міттіра. Він непомітно, ніби миша, може перетнути з м’ячем поле. Та сьогодні команді «Грім» неабияк щастить. Гобра кидається на м’яч, але не дістає його, і м’яч, ковзнувши по штанзі, викочується за лінію воріт.

І уявляєте, той коров’ячий млинець, через який заорав носом Нера Міттір, підвів і мене. Я послизнувся на ньому й беркицьнувся навзнак. Коли ж підвівся, у вухах моїх дзвеніло, голова наче розколювалась…

Ще хвилина. До кінця гри тільки хвилина! Суддя поглядає на годинник. Нічия? Це, звичайно, щастя, та мені не до цього — все пливе перед очима. Тільки б не впасти, тільки б гідно достояти!

М’яч у воротарському майданчику. До мене глухо, наче здалеку, долинає голос Гобри: «Та бий же, Пала…»

Ось-ось фінальний свисток. В очах — туман. Зараз я зберу останні сили і вдарю! Ото буде ударі

І я вдарив. Вдарив скільки мав сили.

— Го-о-о-ол!

Здавалося, небо впаде від того шаленого крикуі Спершу я нічого не второпав: невже я так затопив по м’ячу, що він перетнув поле і влетів у ворота противника?

Та наступної миті я вбагнув гірку правду. Гобра, роззявивши рота, розгублено витріщився на мене, а в сітці наших воріт застряв м’яч, ніби і його приголомшив мій виверт…

А що ж було далі?

Я метнувся в кущі, подалі від хлопців. А навздогін мені лунали глузливі вигуки болільників «Бродяги»:

— Слава Паларамовії Гіп-гіп-ура-а!



Переклад з бенгальської С.Наливайка

Нарайон Гонгопадгай Дорога крізь джунглі

Чаклун будь-що мусить умилостивити богиню віспи Шіталу…

З незапам’ятних часів стоїть під священною смоківницею прадавній камінний жертовник. Сюди приходять жителі села, щоб громадою відправити їй службу. Жертовник весь у химерних червоних плямах від сіндуру[2] й патьоках засохлої олії із світильників. От і зараз по боку його повзуть темні краплі пригорілої олії, з іншого боку видно масну, ніби свіжозапечену кров, пляму сіндуру. Від чадного диму дере в горлі.

На жертовнику лежить ніби подзьобаний чорний каміпь — символ грізної богині, що насилає хвороби й пошесті. Каміпь прорізає довгаста глибока тріщина, наче хтось намагався розтяти його навпіл.

Надворі сонячний весняний полудень, та під густою розлогою смоківницею напівсутінь, задуха. Потріскує, курить пахуча смола — кільцями здіймається вгору чорний дим. Гримлять барабани, тонкий голос подає гонг…

І серед того оглушливого гуркоту одноманітно бубонить молитву чаклун.

Довкола нього гурт людей. Дехто з жінок побожно дивиться на свого жерця, інші невидюще дивляться поперед себе, і в їхніх широко розплющених очах видно тривогу й сум’яття. Від диму де в кого паморочиться голова, і їм ввижається, ніби от-от чорний камінь перетвориться на чорну закривавлену пащу з гострими іклами.

— Ревніше молися, чаклуне, — почувся з гурту благальний голос. — Якщо матінка Шітала не змилується, то всьому селу край…

Чаклун озирнувся. Важке кругле вилицювате обличчя, розкошлана кучма волосся над чолом, червоні, як у демона, очі.

Зненацька він увесь затрусився, наче в лихоманці. Вгамувавши дрож, випростався на весь зріст і, тримаючи на кожній долоні по череп’яній кадильниці, почав свій танок.

Чаклун мусив умилостивити богиню віспи Шіталу і тому не шкодував для цього сили. Він то падав на землю, то знову підхоплювався на ноги, з глухим стогоном і несамовитими вигуками кружляв у шаленому танку — тільки курява здіймалася за ним. Та ось він похитнувся і втратив рівновагу. Упала і з тріском розлетілася на друзки череп’яна кадильниця. Люди заціпеніли. Здавалося, якби на те їхня воля, вони позривалися б з місця і побігли світ за очі. Та ніхто навіть не. ворухнувся.

Чаклун підвівся і знову почав свій танок, щоправда, вже повільніше. Ноги його підгиналися, палахкотливі очі тьмяніли, вигуки й стогін переходили в якийсь моторошний, болісний хрип.

Аж ось чаклун, похитуючись, зупинився зовсім і, немов від удару, якого йому невидимою рукою завдали ззаду, повалився на землю.

Люди захвилювались: діється щось незрозуміле, такого за обрядом бути не повинної А чаклун жалібно стогнав, його знетямленї очі оскліли від жаху, на губах виступила червона піна. Він забився в корчах, точнісінько як жертовна тварина в передсмертних муках, потім випростався й затих.

Гурт із лементом кинувся до свого жерця, але було пізно — чаклун спустив дух.

Замовкли гонг і барабан. Приголомшені люди мовчки перезиралися. Нарешті хтось оговтався:

— Певно, з нечистою душею взявся до молитви, от і…

Ніздрюватий камінь Шітали, на якому, наче загусла кров, червонів сіндур, здавалося, жадібно й хижо дивився в напівсутіні на людей… Ледь зашелестіло листя старої смоківниці під раптовим повівом вітерцю, а людям у тому зеленому шепоті почулося: «Тепер ваша черга…»

Умить майданчик біля жертовника спорожнів. Охоплені страхом, люди кинулися до села. Під смоківницею лишилося тільки непорушне розпластане тіло чаклуна.


Усі в селі звали його Чаклуном, хоч справжнє ім’я його було Обгірам Даш, і належав він до касти чандалів[3].

Бути чандалом вважалося колись найстрашнішою карою. Якщо людина порушувала звичаї своєї касти, то її виганяли з неї, і вона ставала чандалом. Суспільство, в якому верховодили жерці — брахмани, не прощало шлюбу між чоловіком з нижчої касти і жінкою з вищої. Якщо брахманська донька виходила заміж за небрахмана, діти їхні ставали вигнанцями. Суспільство зачиняло перед ними всі двері: жити вони мусили на кладовищі, годуватися покидьками, прикривати голизну клаптем, відірваним від савана померлого. Не лише доторкнутись, а й наблизитися до такого вигнанця означало осквернити себе, навіть якщо ти доти сімнадцять разів відвідав священний Ганг[4].



Тепер, звичайно, чандали вже не живуть біля місць, де спалюють небіжчиків, — їхнє становище поліпшилось. Відстань, що відділяла їх від інших верств, помітно зменшилась. Чандали пасуть свиней, плетуть кошики. Дехто з них вирощує на продаж городину й фрукти. Найблагочестивіші брахмани охоче приймають від них у подарунок добірні, соковиті плоди, окропивши їх, щоправда, святою водою. Але є в чандалів одна особливість, що відрізняє їх від інших каст і змушує ставитись до них з острахом і повагою, — вони вміють ворожити і знахарювати.

Батько Обгірама, Нідгірам, був найвідомішим в усій окрузі знахарем. Він знав усі заклинання, всі молитви, вмів вишептати будь-яку недугу. Вкусить кого-небудь собака — він пошепче, побризкає водою, дивись, людині й легшає. Вжалить змія — він виганяв і отруту: прилаштовував на спину потерпілому латунну тацю, посипав її землею і бурмотів заклинання. А якщо вже у когось вселиться нечиста сила, без знахаря тим паче не обійтися. Він умів накликати смерть, умів повітрям наслати вогонь на найвіддаленіше село, яке, ні про що не здогадуючись, мирно й міцно спало собі.

Чандали не тільки знахарювали та ворожили. З покоління в покоління вони поклонялися богині Шіталі. Ніхто не міг сказати, скільки століть моляться вони богині віспи. Брахмани до цього культу доступу не мають. Кажуть, нібито колись один благочестивий брахман забрів у їхнє село й, довідавшись, що молитви цій богині творять чандали, невимовно обурився. «Богиню зганьблено! — шаленів він. — Потрібен очищувальний обряд, а священнослужителем віднині мусить бути брахман».

Селяни запротестували, та брахман наполіг на своєму. Коли все було готове для очищувального обряду, і брахман почав молитву, сталося незбагненне: чиясь невидима рука завдала йому такого немилосердного удару, що той упав навзнак і вже не підвівся.

Відтоді за чандалами закріпилося незаперечне право відправляти богослужіння на честь богині Шітали. Зросла їхня слава, поширився вплив. Богині Вигнанців молилися навіть люди з вищих каст. Що ж до лікування віспи, то тут чандали були неперевершені.

Якось Нідгірам виганяв із хворого нечисту силу. Повернувшись спечної полудневої днини додому, він одним духом випив глек холодної води, а через годину переставився. Всі були певні, що Нідгірам помер через ту ж таки нечисту силу.

І ось тепер несподівано помер його син Обгірам. Надто дивуватися тут нема чого: чи ж мало в світі наглих смертей? Однак цій смерті передували дещо незвичні події.

В Бенгалії почався голод. Смерть поклала край стражданням тих, кому судилося померти, зате ті, хто лишився живим, до дна випили чашу горя. Селами спустошеної Бенгалії бродили живі скелети: рятуючись від голодної смерті, люди тікали з рідних місць.

Але всьому настає край. Настав край і голоду. Подекуди почали з’являтися склади рису — держава піклувалася про майбутнє. Понаїхало всіляких агентів, інспекторів постачання, службовців вантажного, човнового господарства.

За дванадцять миль від села збудували велике рисосховище. І хоч неподалік протікала річечка, судноплавною вона була тільки в сезон дощів, а так майже пересихала. Тому було вирішено прокласти дорогу.

А підряд на її будівництво дістався Крішнопрошаду Чоудгурі.

Проминувши озеро й невисокий насип, що обгороджував рисове поле, Крішнопрошад під’їхав на велосипеді до села.

Зіскочив на землю під священною смоківницею й закурив. Густий затінок, повіває прохолодний вітерець. Приїжджого помітив Обгірам і шанобливо вклонився:

— Хто ви, пане?

— Хто я? — перепитав Крішнопрошад і затягнувся сигаретою. — Представник уряду. Будуватиму тут державну дорогу, з кінця в кінець — вісімнадцять миль. Нею поїдуть автомашини, гарби. Розумієш?

— Значить, дорогу хочете робити?

— Саме так. Для блага вітчизни. Тоді й вас на випадок неврожаю постачать рисом, село зведеться на ноги. Голод зникне. Все зробимо надійно, міцно, — виголосив Крішнопрошад.

Обгірам не зводив із незнайомця очей. А той говорив і говорив — ніби з небес віщував: можна було подумати, що на грішну землю зійшло божество в шортах і обіцяло захистити людей від голоду.

Отже, через село проляже дорога і з’єднає його із зовнішнім світом. Десь на землі біжать поїзди і тягнуть за собою шлейфи диму, вплітають перестук коліс у невгамовний гуркіт цивілізації. Як далеко те все звідси! А тут глушина: на цілу округу одна-єдина початкова школа — і та за три милі.

І от тут збираються будувати дорогу.

Село нетямилося з радості.

А невдовзі за селом виросло ціле містечко 8 наметів.

П’ять століть тому розрубав хтось страшним ударом камінь Шітали — відтоді ніщо не порушувало тут спокою. І аж тепер, через стільки років, ожили сонні береги річечки — загуркотіла, завирувала будова.

…Якось стояли Обгірам і Хіралал Багдї в прохолодному затінку смоківниці.

— Ти тільки поглянь, брате, що діється! — вигукнув Хіралал.

— Умгу, — підозріло зиркнув на нього Обгірам.

— Ну й розмахнулися вони на тій дорозі! Їм і джунглі не перешкода: дерева, кущі — все зчищають, наче ножем! Кажуть, коли закінчать дорогу, рису буде досхочу. Але де ж вони були раніше?

— Певно, тоді ще не настав їхній час.

— Ха… Ніби час у них на милицях ходить! — пожартував Хіралал. — А то ж як виходить: злодія і слід загув, а тут нагоджується сторож і ну кричати.

Обгірам не відповів, поринувши в якісь свої думки. Те, що відбувається зараз на очах у всіх, справді гідне подиву. Зникають крем’янисті пагорби, розчищаються джунглі, засипаються віковічні гнилі болота, і схоже, малярії скоро настане край. Лопати, кайла, ломи. Сотні землекопів не розгинають спини — тільки гуркіт стоїть над джунглями. В одному місці лопати вигорнули з-під землі почорнілі людські кістки. Як і коли вони там опинились? Чи не п’ять століть тому? Хто його зна.

Аж от Обгірам загадково примружив очі. Зійшлися на переніссі густі брови, чоло прорізали зморшки.

— Недобра це прикмета, Хіру!

— Чому недобра?

— Ет, краще про це не говорити, — похмуро й ще загадковіше відповів Обгірам.

А тим часом дорога будувалася. Чудова дорога, якою через пагорби й низини помчать вантажні автомашини. Та що там казати: справжнє шосе! Однак робота посувалась повільніше, аніж годилося. Крішнопрошад прикинув, зважив усе й упевнився, що при наявній робочій силі і темпах вчасно дороги не здати. Потрібні ще робітники. А начальство все квапило настійніше й настійніше — прискорити роботу, закінчити дорогу якомога швидше.

Крішнопрошад попросив, щоб підкинули ще землекопів. Але зараз тих ніде не вистачало, й вони потрібні були і в інших районах. Та й нелегко було доставити їх у цю лісову глушину. У відповідь надійшла тільки вказівка: залучайте місцеве населення.

Від того Крішнопрошада, що здавався божеством, яке зійшло на землю з небес, не лишилося й сліду: він весь був у багнюці, шорти брудні, ноги в сірій пилюзі. Та незважаючи ні на що, по селянських халупах пролунав його заклик: «Ідіть на будову, беріться до роботи!»

Зібралася громада. Наперед виступив Обгірам і сказав за всіх:

— Ми не бажаємо виконувати землекопської роботи!

— Це ж чому? — і здивувався, і розсердився Крішнопрошад.

— Діти й батьки наші ніколи не копали землі, вони не принижували себе таким. Ця чорна робота не для нас.

Чорна робота! Крішнопрошад розсміявся. Ти ба, не щодня їсти сідає, а корчить із себе хтозна-яке цабе. Таки справді — вуж вужем, а удає із себе кобру!

Крішнопрошад заговорив, і в голосі його бриніли біль та скорбота:

— І вам не соромно. Як можна бути такими нерозумними! Станете працювати, одержувати гроші — що в цьому ганебного? Через отаку вашу неповороткість і валяться на вас усі лиха! Згадайте, скільки перемерло людей за останнього голоду…

П’ять хвилин говорив Крішнопрошад, намагаючись розворушити й присоромити селян. Почав ледве чутно, а потім розпалився, голос задзвенів, а коли закінчив, у куточках його очей блищали сльози.

— Самі подумайте, — додав він, помовчавши, — ви зараз не можете навіть разу на день поїсти досхочу. А на зароблені гроші…

В очах присутніх спалахнув жадібний, голодний блиск. Мабуть, воно й справді так. Якщо можна орати землю плугом, то невже гріх копати її заступом?

— І все ж, пане… — вперто труснув головою Обгірам.

Крішнопрошад непогано розбирався в людях. Він бачив, що Обгірам ледве стримується, що в ньому все кипить. На жителів села чаклун має незаперечний вплив, і він не потерпить, що якийсь приблуда, хоч і вчений, зазіхає на його владу.

Губи Крішнопрошада глузливо скривилися. Крім Обгірама, всі тут злилйся для нього в одне обличчя, на якому вгадувалась болісна боротьба між страхом відступництва і бажанням досхочу наїстися. Людей долали сумніви, але не хотілося й упускати власну вигоду. На мить Крішнопрошад відчув, який небезпечний його суперник, як важко боротися з ним. Глузливий посміх змінився добродушною усмішкою, яка означала, що перемога все одно буде за ним!

Крішнопрошад дістав із кишені чекову книжку:

— То хто перший?

Селяни розгублено дивилися то на нього, то на Обгірама. Очі в чаклуна горіли, жовна на вилицях випнулись. Так і здається; він на шматки роздере того, хто хоч писне.

І все ж поразки зазнав він. Якусь хвилину стояла напружена тиша, а потім Хіралал кашлянув і хрипко проказав:

— Значить, так… записуйте…

Обгірам здригнувся, очі його метнули вогненні стріли. Він рвучко повернувся і пішов геть.

— Чого це він? — засміявся Крішнопрошад.

Ніхто йому не відповів: усі похмуро мовчали.


А дорога наче глузувала з чаклуна, вона щодень довшала й довшала. Тепер на її будівництві працювали і Хіралал, і Мотілал, і Джонок. За недовгий час життя їхнє нарешті покращало: вони почали досхочу їсти. Село полегшено зітхнуло: виходить, Крішнопрошад не піддурив їх, оті його слова про злигодні та благо вітчизни йшли тоді від серця, а сльози були щирими.

Раніше Джонок не міг купити навіть найдешевшої сигарети, завжди перебивався недопалками, які підбирав на вулиці. А тепер він зайшов до Обгірама аж з цілою пачкою сигарет.

— Бери, чаклуне, пригощайся! Сигарети добрячі, підрядчик дав.

— Не треба мені! — бридливо скривився Обгірам.

— Не треба? Це ж чому? Що тобі не до шмиги? Щиро скажу, брате, тут ти дав-таки маху. В наш час сама нечиста сила не прогодує. Йди до нас, помахаєш лопатою, гроші матимеш — дві рупії[5] на день. Під ногами вони не валяються.

— Ти краще побережи свою безклепку голову, поки я її тобі не розчерепив.

Джонок аж сахнувся від нього.

— Та ти що, ти що, — злякано забелькотів він. — Що я тобі поганого зробив? Якщо люди пристойно заробляють…

— «Пристойно заробляють»! — несамовитів чаклун. — Плювати я хотів на ваші заробітки, якщо через них забувають про честь. Затям, йолопе, що благодать ця скоро скінчиться. Чи ти забув, що матінка Шітала все бачить? Вона не потерпить гріха в селі, де їй споконвіку поклонялись!

У Джонока похололо в грудях: чи не надумав часом чаклун накликати біду на село? Адже він знає прокльони, йому кориться всіляка нечисть, тож неважко накликати біду на кого завгодно. Може, він просто страхає, а може, й справді затіває лихе проти села? Але ж за віщо? За який гріх? Адже народ дійшов краю: хоч бери та помирай— і ніхто не підійде до твого порога, ніхто тобі й води не подасть. Що ж поганого в тому, коли люди потроху оклигують! Чому ж тоді чаклун опирається, чому так лютує? Джонок нічого не міг второпати.

Довкола Обгірама утворилася пустка, але він наче й не помічав цього.

Якось увечері до нього підійшла дружина, Подда.

— Я хотіла б із тобою побалакати, — мовила вона.

Обгірам саме плів коша, поруч чадів гасовий каганець.

— Про що?

— Всі наші жінки працюють. І заробляють непогано…

— Що-о? — відставив коша Обгірам, уп’явшись у дружину поглядом. — Що ти надумала? Кажи! — гримнув він.

— Важкі часи настали. Коші продавати та злих духів виганяти — на це тепер не проживеш. А якби й я працювала, чи ж то зайва на день якась рупія…

Обгірама наче щось підкинуло.

— Начувайся, Поддо, кажу тобі! Начувайся! Іще хоч раз заїкнешся про це — нарікай на себе. Ми з чаклунського роду, нас обдарувала своєю ласкою матінка Шітала, тож скоріше сконаємо з голоду, аніж зганьбимо свою честь. Ми не раби, та нечиста робота не для нас!

Красуня Подда скривилась:

— Ти вже зовсім схибнувся на цій своїй честі, хтозна-як носишся з нею. Усе село пішло працювати, чого ж ми…

Обгірам замахнувся на дружину важкезним кулаком, але знадвору саме почулося:

— Чаклуне, агов, чаклуне!

— Хто ще там?

— Це я, Хіралал.

Подда накинула на голову краєчок сарі й відійшла в темний куток. Непевне світло каганця впало на Хіралала, щопереступив поріг: його важко було впізнати — страх і розпач спотворили Хіралалові обличчя.

— Що сталося? — невдоволено кинув Обгірам.

— Рятуй, брате, благаю тебе! З дочкою зовсім погано. Метається в гарячці — дивитися страшно… Очі закочуються… Ходімо, поглянеш. — Голос у Хіралала тремтів.

— А-а, тепер і про чаклуна згадали!

— Не гнівайся, чаклуне, ходімо мерщій. Якщо вже ти матимеш гнів на нас, то що ж з нами буде?

Обгірам відчув зловтіху: он як, не одного тільки Крішнопрошада знає село! І він, чаклун, чогось вартий. Лікувати — спадкове ремесло чандалів, яке вони дістали з ласки матінки Шітали! Підрядчик може прихилити до себе селян зайвою жменею рису, та чи ж йому боротися з невидимим ворогом? Бо незримо бродить довкола чорний почет богині віспи зі смертоносними стрілами напоготові. Кому ж захистити від них приречених? Ніякому підрядчикові з його грошима не впоратися з тими, що збираються на відьомські ігрища в темних заростях чи опівночі на березі озера.

— Що ж, ходімо, — буркнув Обгірам і відгорнув край циновки на дверях.

Біля Хіралалової хижки вже товпився люд. Хвора — маленька дівчинка — безтямно корчилася, весь час гикала, качалася по землі, на губах у неї виступила піна. Хірала-лова дружина, схилившись над донькою, голосила, як над померлою.

Обгірам уважно придивився до хворої.

— Нечиста сила вселилася, — коротко виголосив він.

Натовп захвилювався, а голосіння стало іще розпачливішим.

— Цитьте! — прикрикнув Обгірам. — Принесіть-но мені гірчичного сім’я!

Чаклун почав виганяти нечисту силу. Він знову й знову жбурляв у хвору гірчичне насіння, кропив водою, але нечиста сила не виходила: дівчинка так само билася в корчах. Чаклунове чоло зросив піт, а в серце закрадався острах: нічого не виходить. Село огортали вечірні сутінки. В непевному світлі каганця, що от-от погасне, очі дівчинки здавалися такими страдницькими, що навіть чаклунові стало моторошно. Випробувано всі замови — ніщо не допомагає: мабуть-таки, дівчинку не врятувати.

Зненацька темне подвір’я прорізав яскравий пучок світла від електричного ліхтарика. Порипуючи черевиками, до Хіралала підійшов Крішнопрошад. Поруч із ним був якийсь поважний чоловік.

— Я почув, — мовив Крішнопрошад, — що твоя донька, Хіралале, занедужала, і привів тобі лікаря. Це мій приятель, він тут випадково у своїх справах. Вважай, тобі неабияк пощастило.

— Але ж її взявся лікувати чаклун, пане, — нерішуче промимрив той.

— На першому б суку повісити вашого чаклуна! — запально вигукнув по-англійському лікар. — Шарлатанством тут не зарадиш, недугу цим не проженеш. А відійди-но, шановний, трохи вбік зі своїми ганчірочками, дай мені оглянути хвору.

Обгірам тільки набичився і не зрушив з місця. Крішнопрошад спрямував пучок світла йому в обличчя.

— Відійди ж. Як ти не старався, а нічого не допомагає. Дай лікареві оглянути дівчинку.

Обгірам і не ворухнувся.

— Хіралал покликав мене, я її і зцілятиму. А всілякі там костоправи мені не указ.

— Йолоп! — спалахнув лікар. — Та він же доконає дівчинку! Під суд треба таких!

Кров шугнула Обгірамові в голову, світ захитався перед ним.

— Стережися! — вереснув він і зайшовся зливою брудної лайки.

У відповідь лікар штурхонув чаклуна в груди. Той відлетів убік і жвакнувся об землю, розсипавши свої святі реліквії.

Натовп заціпенів.

— Посоромся, Шен, — докірливо похитав головою Крішнопрошад. — Це вже ти занадто…

Але той, наче нічого й не сталося, вже схилився над хворою.

— Іншої ради не було, — незворушно відповів він. — Ця тварюка мало не спровадила дівчинку на той світ. Тут панькатись нема чого! А тобі, Крішнопрошаде, раджу вжити заходів: негідник мусить стати перед судом.

Так, лікар Шен нагодився вчасно. Він зробив дівчинці укол, і їй покращало, гикавка майже припинилась.

Побувши біля хворої ще трохи, лікар нарешті підвівся і запалив сигарету.

— Тепер усе гаразд: криза минула. До речі, а де той мерзотник?

Від сильного удару в груди чаклун відлетів у темний куток подвір’я, але там його вже не було. Ніхто й не помітив, коли він підвівся і куди зник.


Глибока ніч. На небі завис вузенький серп місяця, і в його тьмяному сяйві мріють віддалік намети, ніби білі поснулі птахи. Ще недавно там горіло яскраве світло, лунали пісні, барабанний дріб, а зараз усе огорнула тиша. Попереду блискотливою змією в’ється нова дорога. Обгірам ще здаля відчуває її отруйливий подих і аж тіпається від ненависті.

У грудях пече — добре-таки штурхонув його лікар. Чаклун сідає на постелі. Поруч безтурботно спить Подда.

Обгірам підводиться, запалює каганець, дістає із закапелка червоного вузлика. Від несамовитого хвилювання трусяться руки, погляд застиглий і жорстокий — погляд мстивця, що зважився на вбивство. Ні, йому замало порішити самого тільки лікаря. Йому треба винищити весь поганий корінь, що приніс сюди скверну й приниження.

Чаклун підніс до очей темну пляшку. На денці її біліло кілька крихтинок. Ні Крішнопрошад, ні навіть лікар і не здогадуються, який страшний дух ховається в цій пляшці. Білі крихти — не що інше, як сухі віспяні лусочки, які безвідмовно викликають пошесть. Служителі Шітали готують із них ліки, а іноді ними і приборкують непокірних. Чаклуни не раз карали неслухняних, заносячи ці лусочки в їхню оселю, розпорошуючи в повітрі, підсипаючи в колодязь. І діяло безвідмовно.

Довго лежала без ужитку смертоносна зброя — тепер вона знадобилася.

Обгірам нечутно опустив за собою циновку і вийшов надвір. На його тінь у тьмяному світлі місяця глухо заскімлили сільські пси, та відразу ж умовкли. В розлогому вітті смоківниці сонно каркнула ворона. Нема гіршої прикмети, аніж нічне каркання!

Обгірам підійшов до священної смоківниці. Стиха шамотіло листя, а йому вчувалося, що то літають привиди. Світлячки на чорному камені здавалися незліченними зіницями розгніваної богині, ладної стерти на порох цілий світ.

А далі таємничо біліла дорога — велика підмога краю, що бідував. Поруч із нею спало наметове містечко Крішнопрошада.

Чаклун уклонився каменю, силкуючись викликати в уяві грізний образ Шітали. Він дрібно-дрібно тремтів, зуби його цокотіли. Нарешті випростався і кинувся вперед. Невдовзі його довга тінь розтанула в нічному мороці.


В наметовому містечку з’явилася віспа.

— Зняти табір! — розпорядився стривожений Крішнопрошад.

Кинувши будувати дорогу, загін відійшов на десять миль від села. Обгірам дивився, як віддалялася валка, і злостиво всміхався. Все-таки його зверху! Йому допомагає Шітала, і тому він непереможний!

Та випущений на волю страшний дух перекинувся й на село. Приїжджі будівельники врятувалися втечею, зате місцевим жителям дітись було нікуди, і чорна смерть косила їх своєю косою.

Де тепер Крішнопрошад, де всі! Крім Обгірама, нема в кого просити ласки. Несхибна зброя повернула царкові його трон.

— Зарятуй, чаклуне, зарятуй!..

— А де ж ваш шановний підрядчик? — зловтішався Обгірам. — Біжіть до нього!

— Не гнівися, брате, прости вже нас, змилуйся. На тебе вся надія.

Та настав день, коли і Обгірамові стало не до сміху: захворіла Подда. Хіба думав чаклун, що випущена ним стріла вразить і його самого?

В страшних муках померла красуня Подда. «Що я наробив, що я наробив!» — качався по землі й стогнав Обгірам. Голову йому пекло, наче вогнем: то чиє ж, зрештою, виявилося зверху? Хіба цього прагнув Обгірам?

Чаклун немов закам’янів. Руки судомно стискали червоний вузлик з безвідмовною отрутою. Ні, Обгірам не змириться з поразкою! Нізащо!..


Крішнопрошад не сидів склавши руки. Він повернувся у село з лікарем, санітарним інспектором і вакцинатором. Біля священної смоківниці маленький загін зупинився, бо помітив розпростерте під нею непорушне тіло чаклуна.

— От вам іще одна жертва, — скрушно зітхнув лікар.



Переклад з бенгальської С.Наливайка

Тарашонкор Бондопадгай Морок ночі не окутав землю



Маленька глуха станція.

Платформи немає. Замість неї по один бік залізничної колії досипана червоним гравієм земля. Цегляна будівля з навісом із гофрованого заліза — це і є станція. Камера зберігання, каса, кімната чекання для жінок — ось, здається, і все. Поряд із станцією — буфет, де продають чай та прохолодні напої, а зразу ж за ним починається польова дорога, яка пролягає на північ. Уздовж дороги тягнуться виповнені сріблястою водою канавки.

Тут і там стоять крамнички, де торгують бетелем, бірі[6], сигаретами; осторонь від них — два вугільні склади й будиночок станційного буфетника. А ще далі — великий цегляний будинок місцевого багатія.

Сьогодні вранці пройшли тільки два поїзди. Станція спорожніла. На «платформі» снує кілька місцевих жителів і група артистів: дві молоді жінки, стара служниця і троє чоловіків-музикантів.

Артисти чекали двогодинного поїзда.

Одна з дівчат, висока й смуглява, чепурилася перед ручним дзеркальцем. Друга, надзвичайно вродлива, із набагато світлішою шкірою, спала на лаві. Молодий дженджуристий музикант повільно похождав по «платформі» з сигаретою в зубах.

Тут же сидів сліпий хлопчик. У руці він тримав бубон. Хлопчик то легенько похитувався, час від часу чомусь усміхаючись і ледь помітно ворушачи губами, ніби розмовляв сам із собою, то насторожувався, то глибоко вдихав гаряче повітря, ніби намагався вловити навколишні запахи…

Музикант зупинявсь у кінці «платформи» й невесело насвистував. До поїзда залишилося ще кілька годин, і музикант нудьгував. У цій глушині годі було побачити щось цікаве, та й себе показати було нікому. Хто ж позаздрить йому — супутникові й вірному охоронцеві двох дівчат? Ніхто!

Кінець місяця чойтро[7].

Над безмежною голою рівниною хитається прозорий серпанок. Страшенно жарко.

Раптом десь зовсім близько закувала зозуля. Потім подала ніжний голос ще якась пташка.

Юнак здивувався: виявляється, на цій жалюгідній станції є співучі птахи! Він прислухався.

«…Дивно… дуже дивно… неймовірно! — більше й більше дивувався музикант. — Чи не потрапив я у зоопарк?»

Ось замекало ягня, а потім завив шакал. І це серед білого дня!

Юнак уже не міг стримати своєї цікавості й підстрибом побіг до станції. А, ось у чому річ! Це все витівки сліпого хлопчиська!

А хлопчик тим часом вдарив у бубон і заспівав. У нього був гарний голос. Виявляється, маленький пустун уміє не тільки імітувати звірів і птахів, але й співає! Та ще й яку пісню!



Як горять твої браслети,
Серце зваблюють красою…
Моя люба, яке щастя
Милуватися їх грою…
Це вже ставало цікавим. Хлопчик, сидячи навпочіпки і б’ючи в бубон, розгойдувався всім тілом у такт музиці й співав. На його негарному обличчі сяяла широка усмішка. Поряд стояли носії і з задоволенням слухали. Та не тільки вони: смуглява дівчина відірвалася від дзеркальця, спляча красуня прокинулась, навіть стара служниця забула про свій бетель…

А хлопчина співав дедалі швидше. Він розгойдувався сильніше й сильніше і, вдавалося, ось-ось упаде, звалиться на землю.

— Ну й спритне чортеня! — вичливо усміхнулася смуглявка.

Її подруга нічого не відповіла. Вона мовчки слухала.

А хлопчик натхненно вів далі:

На твоїй руці чарівній
Хтів би я браслетом стати,
Хоч із скла, як не з кришталю,
Й щастя більшого не гнати!
Пісня закінчилася.

Слухачі захоплено загомоніли. Негарне личко з невидючими очима освітила вдячна усмішка.

Один із носіїв простягнув співакові запалену бірі.

— Бірі?

— Еге ж, покури.

Хлопчик усміхнувся.

— Тут хтось курить сигарету. Може, і мене почастує?

Буфетник зареготав.

— А ти, виявляється, дуже хитрий, приятелю! Розумієшся не тільки на ласощах та напоях, а й на тютюні. Ти знаєш, скільки коштує сигарета?

— А хіба моя пісня нічого не варта?

— На, друже! Закурюй! — І музикант подав йому сигарету.

Хлопчик шанобливо взяв її.

— Дякую вам, ваша милість. Ви дали мені коня, дайте ж і батога — дайте прикурити.

Музикант черкнув сірником.

Хлопчик із такою насолодою затягся, що в нього зразу запаморочилось у голові. Він видихнув густий клубок диму й захоплено вигукнув:

— Це просто чудово!

Дивлячись на його задоволене обличчя, всі розсміялися.

— Ти дуже гарно співаєш, — схвально зауважив музикант.

— Авжеж, ваша милість, я співаю добре. Всі так кажуть. І…— він завагався. — І коли я вкладаю у пісню всю душу, то можу зачарувати людей. Можу!

При цих словах дівчата неголосно засміялися, а сліпий, почувши їхний сміх, здригнувся. Сигарета випала в нього з руки. Він намацав її на землі, підняв і спитав;

— Хто це сміється? Хто?

Потім тихо покликав:

— Малїнда!

Малінда, один із носіїв, обізвався.

— Підійди ближче, Малінда, і слухай.

— Я слухаю.

— Підійди ще ближче, я щось скажу тобі на вухо.

— Я тут, біля тебе. Кажи.

— Тут щойно сміялися дівчата. Вони з міста?

— Еге ж, вони з Бурдвана.

— Я так і думав.

— Як ти розпізнав?

Сліпий посміхнувся:

— Почув дзенькіт їхніх браслетів і солодкі пахощі парфумів. Адже від простих людей тхне потом, і скляні браслети не дзенькають так ніжно. А їхні браслети — золоті?

— Так.

Хлопчик мовчки курив свою сигарету; іноді він виймав її з рота і з насолодою вдихав аромат парфумів.

— Вибачте мені, благородні пані… Ви щойно сміялися з мене… Я хочу сказати вам…

Смуглява була гостра на язик і любила пожартувати. Зашпилюючи волосся, вона обернулась до хлопчика й спитала:

— Ти до нас звертаєшся?

— Авжеж, пані. Скажіть мені, чого ви сміялися?

— То не ми, — заперечила дівчина.

— Ні, це сміялися ви.

Хлопчик усміхнувся:

— Звуки рогу не схожі на звуки флейти, і табла [8] звучить не так, як бляшанка.

Від здивування дівчина широко розплющила очі й перезирнулася із своїми супутниками.

Її подруга всміхнулася.

— Ти розсердився на нас за це?

— Розсердився? — вигукнув хлопчик. — Хіба я смію сердитись на таких, як ви? Я тільки хотів знати, чого ви сміялися. Та й годі.

— Ах ти ж порося! — втрутився буфетник. — Адже вони сміялися з твоїх хвастощів, що буцім ти можеш зачаровувати людей своїм співом.

— Але ж це правда, я насправді можуї

— Годі! Облиш вихвалятися!

— А хіба я вихваляюсь? Я кажу те, що є.

— А чи знаєш ти, перед ким вихваляєшся?

Хлопчик трохи зніяковів, а буфетник вів далі:

— Вони — з Калькутти. Вони знамениті співаки. Їх записують на пластинки… А наш Панкхірадж уявив собі, що він зможе захопити їх своїм поросячим вереском. Ха-ха!..

Засоромившись, хлопчик почав запевняти слухачів:

— Авжеж, я, звичайно, сказав дурницю. Справжню дурницю…

Смуглявка дістала з чемодана мило й промовила:

— Тут поблизу є ставок, не завадило о скупатися.

Хлопчик кинув сигарету й голосно розсміявся, задерши голову.

— Ви тільки погляньте на нього! Що це з ним робиться? — здивувався буфетник. — Ну, чого ти, Панкхі?

Крізь сміх Панкхі ледве вимовив:

— Я сміюсь від задоволення, пане Сінгх. Надто вже гарно запахло туалетним милом, аж дух захоплює!

— Я з радістю подарую тобі це мило, якщо ти заспіваєш нам ще одну з твоїх чудових пісень.

Панкхі почухав потилицю і спитав:

— Отже, якщо я заспіваю, ви подаруєте мені мило?

— Так.

— Але мені…— повагавшися сказав він, — мені й справді не годиться так вихвалятися. Хіба я смію співати перед вами?

— А чому б і ні? Ти співаєш дуже гарно. В тебе прекрасний голос.

— Вам справді сподобалось? — Обличчя його скривилося від беззвучного сміху.

Смуглявка покликала музиканта, й вони пішли до ставка.

— Пані,— звернувся до її подруги Панкхі.— Можна попросити тебе про одну послугу?

— Проси.

— А ти не розгніваєшся на мене?

Звичайно, ні. Проси, не бійся.

Але Панкхі не попросив, тільки раптом покликав:

— Нітай! Малінда! Де ви?.. Нітай!

— Навіщо тобі потрібен Нітай? — пробурмотав буфетник, який зачиняв свою ятку на обідню перерву. — Треба ж їм поснідати! І Нітай і Малінда пішли додому.

— Ти теж, здається, збираєшся йти? — спитав Панкхі.

— Авжеж. Ходімо, я й тебе нагодую.

— Дякую, але я не хочу їсти.

Було ще рано, а гаряче повітря вже посіріло від пилу.

Розпечений сонцем дах якось дивно потріскував.

Дівчина уважно подивилась на Панкхі. Він сидів мовчки, опустивши голову.

— Ти так і не сказав, про що саме хотів попросити мене.

— Я хотів попросити, щоб ти… — Панкхі зніяковів і, болісно скривившися, замовк.

— Та кажи! — підбадьорила його дівчина.

Тепер погляд її був спрямований кудись у далечінь, запнуту прозорим серпанком.

Повагавшись, Панкхі підвів голову:

— Я хотів попросити тебе, пані…

Однак він не встиг договорити: в цю мить на даху щось брязнуло, задзвеніло… Дівчина здригнулась і злякано спитала:

— Господи! Що це таке?

— Це, — пояснив Панкхі з почуттям власної зверхності,— це спека дзвенить у залізі. І дзвенітиме аж до вечора. Ось знову! Але тепер це вже не від спеки: просто на дах сіла ворона.

Дівчина вийшла з-під навісу на «платформу» і з цікавістю подивилася вгору. І справді, на даху сиділа ворона.

Коли дівчина повернулася, Панкхі збуджено промовив:

— Ось що я хотів тобі сказати… А ти справді не розгніваєшся?

— Скільки ж я можу запевняти тебе в цьому?

— Гаразд… Чи не погодишся… чи ти не погодишся заспівати?

Випаливши своє прохання, Панкхі немов занімів від збентеження.

Дівчина всміхнулась.

— Ти хочеш, щоб я для тебе заспівала?

І тоді Панкхі намацав її ноги, доторкнувся до кінчиків її пальців і сказав:

— Та хіба хто погодиться заспівати для такого, як я?.. Але і в мене є свої бажання, свої заповітні мрії. Хіба я не людина? Музику й співи я люблю всім серцем.

Може, дівчина пожаліла його в цю мить, а може, просто захотіла вдовольнити власну примху, та все ж вона погодилась.

— Гаразд, я заспіваю тобі. Тільки от лихо, — додала вона заклопотано, — мій музичний інструмент лежить на самому споді нашого багажа, його важко дістати.

— Музичний інструмент? Дарма. Співай так. Зараз дуже жарко, і ніжний, неквапний спів без акомпанементу буде як живильна прохолода…

Ця думка сподобалась дівчині. Порада сліпого насправді була слушна… І вона заспівала неголосно:

Коханий мій, пора зустрітись нам,
Я жду тебе під тінистим кадамом.
Як і раніш, душею я твоя,
А ти? Чи ти зостався таким самим?
Чекатиму тебе, поки ясніє день,
І морок ночі не окутав землю…
Якесь дивне, радісне хвилювання охопило Панкхі: слова цієї пісні наче проникали в найзаповітніші куточки його душі…

Та ось пісня скінчилася.

— Ну, як? — усміхаючись, спитала дівчина. — Тобі сподобалось?

— О пані! — палко вигукнув Панкхі, повертаючись із світу мрій до дійсності.

— Тобі сподобалась пісня?

— Вона зробила мене щасливим на все життя, пані.

Співачка розсміялася.

— Так, так… ти можеш сміятись, — задумливо проказав Панкхі.— Мені дуже пощастило… бо я ніколи й ніде не почув би тебе…

Гіркота, що прозвучала в останніх словах, вразила дівчину. Вона замовкла, не знаючи, що сказати.

— Дозволь мені припасти до твоїх ніг.

— Припасти до моїх ніг? Навіщо?

— Це мене… це мене зробить щасливим…

Якусь мить вона вагалась. Захоплені погляди, захоплені похвали, освідчення в коханні — все це давно набридло. Але таке поклоніння!.. І вона нічого не промовила: стояла й мовчки чекала.

Панкхі обережно доторкнувся до неї, потім розпростерся перед нею на землі й притулився обличчям до її ніг. Минула хвилина, друга… Раптом дівчина спитала:

— У тебе є рідні? Мати, батько?.. Вставай уже, чуєш? Досить! Устань!..

— Що це за нові витівки? — несподівано пролунав голос музиканта. Разом із смуглявкою він щойно повернувся від ставка.

— Вставай же, вставай! — умовляла Панкхі співачка.

Той нарешті підвівся з землі. Музикант і смуглявка поглянули на нього й голосно розсміялися. Хлопчикове обличчя вкривали червоні плями: то були сліди фарби, розмитої його сльозами 1.

— Витри обличчя, — сказала дівчина. — Воно все забруднене фарбою.

— Фарбою?

— Так, фарбою з моїх ніг.

— Нехай вона так і залишиться.

— Ну, годі тобі з ним бавитись, — втрутилася подруга. — Рис готовий. Якщо хочеш, піди викупайся. Вода в ставку просто чудова.

— А далеко до нього?

— Зовсім близько, — поспішно відповів Панкхі,— якщо хочеш, я відведу тебе.

— Ти?

Смуглявка посміхнулась.

— Відомо, що сліпі дуже добре знають дорогу. Звірся на нього.

І справді, Панкхі чудово знав дорогу. Коли вони дійшли до першої смоковниці, біля самої дороги, він зауважив:

— Ось ми й під смоковницею. Тепер звернемо ліворуч.

Вони пройшли ще кілька кроків і опинились на березі ставка з кришталево чистою водою.

— Як тебе звуть? — спитала дівчина.

— Панкхі.

— Панкхі?

— Так, пані. В мене ім’я птаха. Кажуть, коли я був ще зовсім маленьким, мій плач був схожий на крик цього птаха. Моя мати не любила мене — адже я народився сліпим — і часто залишала одного. Отож я лежав на голій землі й кричав.

— Твої батьки ще живі?

— Живі. Іноді я провідую їх. Батько в мене добрий. Його звуть… — Раптом він підвіз голову й вигукнув: — Напевно, це качки! Качки прилетіли!..

Дівчина поглянула на небо: над їхніми головами кружляла велика зграя диких качок.

А Панкхі знову почав розповідати про батька.

— Мого батька тут добре знають. Його звуть Кріттібас Багді.

Кріттібас Багді назвав свого сліпого сина дивним іменем Панкхі. Плач дитини здавався йому схожим на пронизливий крик цього птаха. Батько не мав найменшого бажання підшукувати своєму синові інше ім’я — гарне, звучне, з благородним смислом…

Панкхі сидів на березі й розповідав, а дівчина, занурившись у прохолодну воду, слухала.

— У мене є сестра, вона старша за мене, — вів далі хлопчик. — Сестра дуже любить мене, і, коли я був зовсім маленький, вона доглядала мене. Моя сестра — твоя ровесниця.

— Ровесниця? — з веселим здивуванням вигукнула дівчина. — А звідки ти знаєш, скільки мені років?

— Та ти не набагато старша від мене, зовсім не набагато… — відповів Панкхі й, помовчавши, додав: — Твій вік я визначив по голосу. Твій голос ще не втратив ніжності бамбукової флейти. В ньому ще немає тієї різкості, яка з’являється з роками. До того ж… — Панкхі несподівано затнувся, але відразу ж повернувся до попередньої розповіді: — Моя домівка за чотири кроші [9] звідси. Торік мати дуже відлупцювала мене, й тоді сестра сказала: «Панкхі! Адже ти гарно співаєш, чому б тобі не піти на базар чи на станцію? Ти співав би там і завжди був би ситий». Її порада сподобалась мені, й відтоді я тут…

Над ставком запала мовчанка. Першим її порушив Панкхі.

— А твоя пісня просто чудова… — сказав він дівчині.— Особливо гарне місце, що починається словами «Чекатиму тебе, поки ясніє день…»

І він заспівав.

Чекатиму тебе, поки яснів день,
І морок ночі не окутав землю…
Мило випало в дівчини з рук. Вона була вражена. Дивовижної Панкхі співав, безпомилково відтворюючи мелодію і слова, хоча він чув пісню один-єдиний раз.

— Ти ще довго купатимешся? Скоро поїзд, — почувся здалеку музикантів голос.

І в цю ж мить на станції задзвонив дзвін, який повідомляв, що скоро приїде поїзд.

Поїзд відійшов од станції, везучи із собою артистів.

Буфетник Сінгх закінчив торгувати своїм чаєм, шербетом, прохолодними напоями і гукнув Панкхі.

Але Панкхі зник. Куди ж він міг подітися?

Добросердий буфетник і його жінка щиро полюбили хлопчика. Коли Панкхі нічого не перепадало, буфетник запрошував його до себе й годував. Але де ж Панкхі? Може, він пішов до храму Гобінди або храму Чанді [10] й просить милостиню? У ті дні, коли там правили службу, Панкхі завжди так робив. Він знав усі дні напам’ять і не пропускав жодного з них. Мабуть, він і сьогодні подався до храму. Дійшовши такого висновку, буфетник знову поринув у свої клопоти.

Пройшов двогодинний поїзд, пройшов чотиригодинний, а Панкхі все ще не з’являвся. Буфетник занепокоївся. Чому й досі немає Панкхі? Чи не поїхав він разом з артистами?

А воно саме так і сталося: Панкхі крадькома зайшов у вагон і сховався під лавкою. На узловій станції, де сновигали сотні пасажирів, він загубив своїх супутників.

Усі кондуктори, всі машиністи на цій дорозі знали Панкхі.

— Панкхі! Як ти опинився тут? — здивовано спитав хлопчика провідник Датта.

Панкхі всміхнувся своєю широкою, схожою на гримасу усмішкою:

— Та ось приїхав сюди… Захотілося трохи покататись… — Він помовчав і пояснив: — Люблю бувати в нових місцях.

Датта привітно всміхнувся:

— Ну, ось ти й побував у новому місці. Тепер можна й повертатися.

Та повертатись назад Панкхі не хотілося.

— Знаєте… — збентежено промовив він, — я, напевно, поживу на цій станції кілька днів.

— Чого це тобі збрело в голову?

— Та хочу спробувати щастя на новому місці.

Датта знизав плечима й пішов до вокзалу. Панкхі, наче про щось згадавши, гукнув його: він хотів попросити провідника замовим за нього слівце перед начальником станції і буфетником. Однак Датта не почув його.

Не знаючи, що робити, Панкхі в нерішучості постояв на платформі, потім попрямував до буфету.

— Що ви тут готуєте, ваша милість? Сінгарі чи качурі? [11]

Буфетник зиркнув на сліпого хлопчину й буркнув:

— Забирайся геть!

Тоді Панкхі відійшов трохи вбік, сів на землі, вдарив у бубон і заспівав.

Після цього провідникові Датті вже не треба було просити за хлопчика.

Панкхі відрекомендувався сам.

Поступово він перезнайомився з усіма мешканцями станції: з начальником, буфетником, стрілочником… Він швидко звик до цієї нової для йього станції, запам’ятав розміщення залізниці, вивчив дорогу на базар…

Через залізницю Панкхі переходив без ніяких труднощів, він спочатку сторожко прислухався, чи не гудуть рейки, потім, торкнувшись їх ногою, безпомилково визначав, чи ще далеко поїзд. «Коли поїзд близько, рейки здригаються, ніби з переляку!» — пояснював він. Коли ж він усе-таки сумнівався, то йшов на другий бік полотна по перехідному мосту. Робив він це дуже впевнено і знав, скільки сходинок у сходах.

Іноді він співав, акомпануючи собі вже не на бубоні, а на глиняному горщику. Йому довго довелося вибирати придатний для цього горщик. Зате коли він співав під такий незвичайний акомпанемент, слухачів у нього було хоч відбавляй.

Коли у станційних службовців випадала вільна хвилина, Панкхі сідав поблизу й жадібно прислухався до їхньої розмови. Досить було тільки запасти мовчанці, як він одразу ж нагадував про себе.

— О! Це ти, синку? — казав начальник станції.— Прийшов провідати нас?

— Так, ваша милість.

— Що скажеш?

— Що скажу, ваша милість?.. Я… — ніяковів Панкхі.

— Про що ти хочеш дізнатися? Чи далеко до Бурдвана і скільки коштує туди квиток?

— Ні, ваша милість… Я хотів тільки запитати…

Панкхі широко всміхнувся: йому було приємно, що начальник станції виявляв увагу до нього.

— То про що ж ти хочеш дізнатися? Що це за місто Бурдван? Чи велике воно?

— Саме так, ваша милість!

Зніяковілий і вдячний, Панкхі всміхався на весь рот.

— Може, ти хочеш з’їздити в Бурдван?

Панкхі не відповідав. Йому, звісно, дуже хотілося побувати там, але… Бурдван — велике місто… багато людей, автомобілів… незнайомі вулиці… Хіба це не страшно? Хіба він зможе?.. Хіба він зможе найти її?..

Пробуджувався телеграф, дзвонив телефон, і службовці знову бралися до роботи. А Панкхі підводився і задумливо брів до кінця платформи, де стояв і гув на вітрі телеграфний стовп. Хлопчина підходив до стовпа, притулявся до нього вухом, стукав пальцями…

— Точка — тире, точка — тире, тире — точка, тире… — повторював він, наслідуючи телеграф, і потім вигукував: — Алло! Алло! О моя пані! О пані з Бурдвана! Це ти? З тобою говорить Панкхі. Ти пам’ятаєш мене? Я тут співаю:


Коханий мій, пора зустрітись нам…

Збігали дні, тижні, місяці… І настав день, коли душа в Панкхі рантом здригнулась — так здригаються рейки, коли по них мчить поїзд. У той день Панкхі почув ту саму пісню і той самий голос. Так, так!.. На платформі перед станцією співала та сама дівчина, тільки тепер їй вторив оркестр.

Коханий мій, пора зустрітись нам…
Панкхі кинувся до того місця, звідки чулася пісня. Він відчував, що там зібрався натовп.

Коли пісня урвалась, Панкхі молитовно склав руки й став благати:

— О пані моя!

— Хто ти такий?

— Пані! Я звертаюся до пані, яка щойно співала.

І відразу ж у відповідь вибухнув дружний регіт.

— От дурний, — сказав хтось.

Але в цю мить зазвучала нова пісня:

Як горять твої браслети…
У серці в Панкхі знялася справжня буря. Адже це його пісня! Колись його навчив цієї пісні Нітай, а пані почула її від нього, від Панкхі!

Пісню проспівано, голос замовк.

— Невже ти не пізнаєш мене, моя пані? Я — Панкхі.

— Геть звідси, телепню!

Проте він не хотів іти звідси. Його проганяли, штовхали, та він не здавався.

Задзвонив дзвін, і пасажири поспішили до поїзда.

— Гарненько упакуй патефон! — крикнув хтось. — Заховай пластинки в чемодан.

Поїзд відійшов. Станційні службовці й буфетник дуже здивувалися, виявивши, що Панкхі зник.

Минули роки… Слух у Панкхі став не такий гострий, і наступаючи ногою на рейку, він уже не міг визначити, чи далеко поїзд.

Тепер він звичайно сидів біля дороги, що вела до храму, й просив милостиню. Співав він рідко й неохоче, а якщо вже змушений був співати, то віддавав перевагу священним пісням. Але одного разу він чомусь заспівав:

Коханий мій, пора зустрітись нам…
Коли він скінчив, чийсь грубий чоловічий голос біля нього промовив:

— Це ж твоя давня пісня, люба!

Панкхі почув тихий сміх.

— Авжеж. Колись я співала її,— відповів жіночий голос. — Але він не почув мого заклику.

— Знову твої недоречні жарти! Однак мені вже набридли всі ці святі місця! Ходімо звідси.

І вони пішли. Вдалині завмер звук їхніх кроків.

Навкруги співали птахи. Світло, що багато років осявало життя Панкхі, погасло. Сліпий підвівся й повільно побрів по дорозі…



Переклад з бенгальської О.Лєнік.

Упендранатх Ашк Верблюденя


Помітивши, як селянин-мусульманин Бакар жадібно роздивляється його товар, торговець Чоудгрі Нанду сердито гримнув:

— Ну, чого витріщився! Все одно не купиш!

І знехотя, ліниво потягнувся, розминаючи своє огрядне тіло. Гудзики на комірі його полотняної сорочки давно повідривались, і видно було широкі груди.

Бакар підійшов ближче. У нього, як у щирих мусульман, були вуса й невеличка клинцювата борідка. В запалих очах зблискував упертий вогник, наче Бакар зважився на хтозна-яку зухвалість.

Посміхнувшись самими кутиками рота, він промовив:

— Оце стою і милуюся однією вашою верблюдицею, Чоудгрі. Ну й гарна ж! І зовсім молоденька. Дивишся на неї — і душа радіє.

Торговець поглянув на селянина прихильніше.

— Яка ще верблюдиця? — вдаючи байдужого, буркнув він.

— А он та, четверта від краю, — показав Бакар.

У затінку старого розлогого дерева стояло на прив’язі з десяток верблюдів. Серед них привертала увагу молоденька верблюдиця, майже верблюденя, що час від часу тяг-лося вгору довгою гарною шиєю і неквапливо поскубувало з гілки зелені листочки. На ярмарку в Бахавальнагарі, маленькому містечку на самому краю пустелі, завжди торгували верблюдами, адже верблюд — корабель пустелі. Його тут запрягають, він переносить вантажі, робить у полі. Навіть раніше, коли корову можна було придбати за десять, а вола — за п’ятнадцять рупій, за доброго верблюда правили не менше півсотні. Тепер же за їздового верблюда беруть двісті-триста рупій, а за в’ючного — не менше восьмисот.

— Повірите, на весь ярмарок не знайти кращого! — ніжно розглядаючи верблюденя, знову озвався Бакар.

Торговець гордовито випнув груди.

— Ще б пак! — пхикнув він. — У мене всі верблюди як на підбір. Адже тільки січкою та висівками й годую!

— А я хотів би купити саме його, — рішуче мовив Бакар. — То як, продасте верблюденя?

Чоудгрі зміряв селянина презирливим поглядом.

— Собі хочеш чи хазяїнові? — поцікавився.

— Собі! — твердо проказав Бакар.

Торговець тільки головою похитав: та звідки в цього злидаря такі гроші!

— Ет, не мели дурниць! — буркнув він.

У Бакара аж руки свербіли дістати вузлика з пївторастами рупій і помахати ним перед носом цього зарозумілого дуки.

— Є в мене гроші чи нема, то вже мій клопіт. Ваше діло сказати ціну…

Торговець знову позирнув на селянина: дготі не сягало навіть колін, благенькі сандалі, певно, носив ще дід. І Чоудгрі спохмурнів:

— Ішов би ти краще, куди зібрався! Іч чого йому забаглося! Купити надумав… Та якщо вже тобі так кортить почути ціну, то слухай: вісім разів по двадцять, і ні рупії менше.

Стомлене, заклопотане обличчя Бакара проясніло. Він побоювався, що торговець заправить стільки, що до верблюдиці й не підступишся, тож невимовно зрадів, почувши таку ціну. Навіть якщо Чоудгрі не поступиться десятьма рупіями, то він їх у когось позичить. Бакар не вмів торгуватись, і зразу виклав усі свої гроші.

А Чоудгрі заправив стільки навмисне, щоб настрахати цього голодранця. На ярмарку навіть доросла верблюдиця коштує півтори сотні, а за це верблюденя якби хто дав сто сорок — і то було б добре. Але він удав, ніби робить Бака-рові велику ласку:

— Хоч воно я тут і терплю збиток, але коли сказав, то відступатися не годиться: віддаю тобі вже за півтори сотні.

Він підійшов до дерева і передав селянинові мотузку, якою верблюденя було прив’язане. На хвилю навіть Чоудгрі, людину черству і грубу, кольнула наче жалість: адже верблюденя змалку жило на його подвір’ї, він сам годував і поїв його, тож тепер, певно, відчував те ж саме, що й батьки, коли віддають рідну дитину в чужий дім.

— У мене йому добре велося, воно не знало лиха. Бережи його й ти, — незвично лагідним і тремтячим голосом мовив торговець.

Щасливий Бакар квапливо запевнив його:

— Будьте певні, життя для нього не пошкодую!

Зав’язавши одержані гроші в краєчок дготі, Чоудгрі

Нанду налив собі з глека води.

Було спекотливо й душно. Навіть на міських базарах, куди на час ярмарку підводять водогінні труби й весь час поливають землю, годі було продихнути від пилюки. А тут, поряд із пустелею, вона висить у повітрі, густо осідає на землю, крам, худобу, одяг, обличчя… Воду беруть з арика й носять у бляшаних бачках, та поки той бачок подорожує по ярмарку, вода в ньому стає теплою і брудною.

Чоудгрі хотів був зачекати, поки вода відстоїться, але в горлі так пересохло, що він не витримав і одним духом проковтнув теплу, неприємну рідину. Тоді простягнув глека Бакарові. Того ще до ярмарку мучила спрага, але зараз йому було не до цього: ще до сутінок він мусить дістатися до свого села. Міцно затиснувши в руці мотузку, він рушив назад, додому, на радощах не помічаючи ні спеки, ні пилюки.

Бакар давно мріяв купити верблюденя. Його предки споконвіку гончарювали. Та батько облишив спадкове ремесло й подався в найми. Його стежкою пішов і син — ще з малих літ почав наймитувати. Замолоду Бакар не надривався в роботі. Дружина йому трапилась працьовита, робила за двох і не ремствувала, тож він за нею не знав лиха. Та й сім’я була невеличка: сам Бакар, його дружина та маленька донька, тож навіщо було шукати зайвих клопотів на свою голову. Але доля недовго панькала його і незабаром пробудила із щасливого сну, нагадала, що на світі є не тільки радість і безтурботне життя, а й горе, й тяжка праця.

П’ять років тому його дружина померла, залишивши йому малу й гарнесеньку, як лялечка, доньку. Перед смертю вона подивилася на чоловіка очима, що в них уже згасало життя, але які ще світилися ласкою та турботою, і через силу проказала:

— Разія залишається на твоїх руках… Не кривдь її…

То були останні дружинині слова. Після похорону Бакар привів у хату сестру-вдову, і відтоді його колишні лінощі та байдикування де й поділися — він запрігся в роботу, щоб виконати останнє бажання дружини, яку любив і за якою щиро тужив. Мабуть, саме тому він не зважав на вмовляння цілого села та так і не одружився вдруге, хоч і був ще молодий.

Тепер він трудився не покладаючи рук, бо хотів, щоб донька не знала, що таке злигодні. Коли Бакар повертався з ярмарку, маленька Разія горнулася до батька, дивилася на його закіптюжене, обвітрене обличчя великими чорними оченятами й допитувалась:

— Татку, а що ти мені приніс?

Він підхоплював доньку на руки, цілував і неодмінно діставав із вузлика якісь ласощі чи іграшку. Разія відразу ж злазила з його рук і мерщій бігла на вулицю похвалитися подругам гостинцем.

А якось, коли їй уже сповнилося вісім років, вона завередувала:

— Таточку, ну купи верблюденя! Я так хочу покататися на ньому!

Дурненька, вона ще не зрозуміла, що батько лише бідний наймит, і йому не те що купити верблюденя, а й подумати про таке зась. Бакар тоді тільки засміявся невесело й підхопив доньку на руки:

— Та ти ж сама схожа на верблюденя, Разійко!

Але доньку те не втішило, і вона все вередувала.

Як на лихо, в село приїхав набирати наймитів багатій Маширмаль. Він поважно сидів на верблюді зі своєю донькою. І непевна доти мрія про верблюденя опосіла маленьку Разію до нестями. Бакар же відтоді позбувся спокою і вирішив будь-що купити для улюбленої і єдиної доньки найгарніше верблюденя.

У глухому закутні, де наймит може заробити якихось три ани на день, Бакар став заробляти до десяти ан. Тепер він не гребував роботою і в дальніх селах. Трудився вдень і вночі: жав пшеницю, віяв зерно, зсипав його в засіки, складав солому, а коли наставала пора орати й сіяти, ходив за плугом, боронував, розсівав насіння руками. Якщо ж роботи не траплялося, удосвіта вставав і вирушав за вісім косів[12] на базар спродати що-небудь. А коли пізно ввечері повертався, то мав свіжих вісім-десять ан. Він відкладав потихеньку й нізащо не витрачав і пайси[13] з тих грошей. Сестра не раз напускалася на нього:

— Я тебе не впізнаю, Бакаре: раніше ти так не надривав себе роботою.

— То невже тобі хочеться, щоб я був лежнем? — віджартовувався він.

— Певно, що ні,— не вгавала сестра, — але надриватися за кілька зайвих ан теж безглуздо.

В такі хвилини перед очима Бакара поставала небіжчиця дружина, вчувалися її останні слова. Він ніжно дивився на доньку, що гралася в дворі, гірко всміхався і з новим завзяттям брався до роботи.

І от аж сьогодні, після двох років тяжкої праці, збулася нарешті заповітна мрія його доньки — вона матиме верблюденя.

Міцно тримаючи кінець мотузки, Бакар неквапом крокував понад каналом, а за ним слухняно ступало і воно, верблюденя.

Вечоріло. Останнє проміння призахідного сонця золотило рівний, лише на обрії подекуди горбистий степ. Потягло прохолодою. Десь жалібно квилила чайка. А Бакар віддався спогадам: минуле проходило перед його очима…

Аж ось Бакар стрепенувся, глянув на сонце, що вже сідало за обрій, і заквапився. До села ще неблизько, а йому так хотілося, щоб Разія дочекалася його. Він лагідно озвався до верблюденяти, немов прохав і його йти швидше.

Попереду завидніло село, в якому жив Маширмаль. Звідти додому вже рукою подати — якихось два коси.

Бакар уповільнив ходу. Розбурхана уява малювала йому, як зрадіє Разія, коли побачить верблюденя. Як заблищать її оченята, як вдячно подивиться вона на батька!..

Захмелілий від тих видінь, Бакар і не помітив, як проминув подвір’я Маширмаля. Але зненацька згадав щось, бо зупинився, а тоді й повернув назад.

Ще йдучи на ярмарок, Бакар попросив тутешнього теслю Нанака зробити сідельце для верблюденяти і оце згадав, що треба б забрати його: а що як Разії закортить відразу покататися? Ні, треба-таки завернути до тесляра й забрати сідельце.

Село було невеличке, як і всі вони тут: у кожному — дворів тридцять, не більше. В них і досі не побачиш цегляного будинку з високим дахом. А в Бакаровому селі і взагалі півтора десятка хат, та й які то хати — мазанки. А тут тільки в Маширмаля будинок із саманної цегли, а інші — такі ж мазанки, як і скрізь.

Біля хижки теслі Бакар зупинився і погукав господаря.

— Немає його, на ярмарку, — сердито озвався хтось.

Бакар розгубився: от тобі й на! Що ж його тепер робити, як викручуватись?.. Якщо Нанак зробив сідельце, то воно має бути вдома, не забрав же він його з собою! Бакар наважився і гукнув ще раз:

— Я тут просив його зробити сідельце для верблюденяти. Як би його взяти?

— Нічого я не знаю, — відрубав той же голос.

Гарний досі настрій де й подівся. «От халепа! — забідкався Бакар. — Як же його вести додому верблюденя без сідла? Якби хоч Нанак був удома, то якось би зарадили: не зробив, то знайшли б інше. Стривай, а якщо попросити Маширмаля?.. У нього ж он скільки тих верблюдів! Невже не знайдеться якогось завалящого сідла для мене? Не може того бути!»

І Бакар, не довго думаючи, повернув до садиби Маширмаля.

За довгі роки державної служби Маширмаль збив чималий статок і відразу пустив його у вигідне діло.

Коли тут провели канал, він усякими правдами й неправдами наскуповував стільки землі, що йому міг позаздрити будь-який поміщик. Вийшовши у відставку, він переїхав на село, вдавав землю біднякам в оренду і мав з того непоганий зиск. Одне слово, жив на всю губу.

Маширмаль у білому кафтані поверх білої довгої сорочки, в білому дготі і в білому тюрбані саме сидів на веранді і попихкував люлькою. Помітивши Бакара, що наближався з верблюденям на налигачі, він гукнув:

— Бакаре, а звідки це ти йдеш?

— З ярмарку, пане, — низько вклонився той.



— А що за верблюденя в тебе?

— Та моє, пане. Оце щойно купив.

— І скільки ж віддав занього?

Бакар хотів похвалитися, мовляв, аж за сто шістдесят рупій, бо був певен, що верблюденя й двох сотень варте, — але не став кривити душею, а сказав щиросердно:

— Та сто шістдесят загадували, але я взяв за півтори сотні.

Маширмаль уважно глянув на верблюденя: давно він підшукував собі якраз таке, бо його верблюдиця ще з минулого року заслабла. Хоч її і підлікували, проте такої легкої та гарної ступи в неї вже не було.

Верблюденя сподобалось йому відразу. Струнке, світлої масті, шия довга й гнучка. Милуючись ним, Маширмаль кинув селянинові:

— Даю тобі сто шістдесят. Мені саме потрібна молоденька верблюдиця. От десятку й заробиш…

— Воно-то так, але ж я собі хотів, пане, — спробував заперечити Бакар.

Маширмаль підійшов до верблюденяти, погладив його по стрункій, гарній шиї.

— Ну гаразд, накидаю ще п’ятірку. — Не чекаючи відповіді, він гукнув у двір: — Гей, Нуре!

Наймит, що саме сік зелене листя для буйволів, притьмом кинувся до хазяїна, забувши навіть покласти сікача.

— Одведи-но верблюденя в стайню. Он скільки за нього вбухав аж сто шістдесят п’ять рупій. Як гадаєш, варте воно того?

Перш ніж узяти від розгубленого Бакара налигач, Нуре глянув на верблюденя і захоплено цмокнув язиком:

— Гарне, нічого не скажеш. Дуже гарне І

Діставши з кишені гроші, Маширмаль полічив їх і простягнув Бакарові.

— І щастить же тобі,— засміявся він, — на покупця! Поки ось візьми шістдесят рупій, а з рештою зачекаєш. Помирати тобі ще рано, тож встигнеш одержати…

Бакар знову спробував щось несміливо заперечити, але Маширмаль уже крокував до стайні.

— Буйволи почекають, спершу верблюденя нагодуй! — гукнув він наймитові.


Місяць ще не зійшов, довкола було безлюдно й тихо. Легкий туман оповив село і степ, на небі несміливо висівалися перші зірки. У гуснучих сутінках дерева неподалік скидались на велетнів у довгих чорних саванах.

Над дорогою край свого села непорушно сидів Бакар. Оддалік паслися верблюди, і теленькання дзвіночків на їхніх шиях відлунювалось у його серці похоронним голосінням. Рука судомно стискала шістдесят рупій, нічого тепер не вартих для нього. Він дивився на смужку тьмяного світла, що пробивалося з віконця його хижки, й чекав, поки засне Разія. Лише тоді, скрадаючись, як злодій, він міг прошмигнути в хату.



Переклад з хінді С.Наливайка.

Пханішварнатх Рену Вечірня пісня


Як ото досвідчений ювелір радіє, несподівано помітивши в пилюці коштовний камінь, так і старий барабанщик не втримався від захопленого вигуку, щойно побачив пастушка Мохана:

— Господи, який гарний хлопчик І

Серед оцих полів, долин і садків, біля цієї худоби — і така краса? Неймовірної

Від розчулення очі старого барабанщика аж затягло сльозою. А пастушок Мохан тільки посміхнувся і запитав:

— А чого у вас палець на руці скарлючився? Це від того, що ви багато грали на мридангу[14], так?

— Що? — здригнувся старий від несподіванки. — А-а-а… Так… Ні… А хто тобі?.. Звідки ти знаєш, си…

«Синку» хотів сказати він, але вчасно схаменувся. Бо раптом згадав, як у Парманпурі він назвав синком одного брахманського [15] хлопчака, а потім і сам був не радий, що так необачно вихопилося в нього те слово. Сільська дітлашня враз оточила його: де це чувано, мовляв, щоб якийсь волоцюга смів так звертатися до високородних дітей? «Бий старого приблуду! — кричали вони. — Трощи його мриданг!»

Добре, що він не розгубився тоді, а жартома мовив до них:

— Ви вже вибачте мені на перший раз, людоньки добрі. Більше не буду. Тепер я всіх вас називатиму батеньками.

Дітлахи лишилися задоволені. А він поплескав по щоці якогось голого, років трьох малюка і підморгнув йому:

— То як, домовились, батеньку мій?

Малеча довкола так і пирснула сміхом.

Все обійшлося, але відтоді він уже остерігався вживати оте «синку», коли звертався до дітей. А от назвати Мохана синком старого так щось і смикало за язик.

— Пісню послухати хочеш? Ти диви, навіть распірїю? А звідки ти знаєш, що є і така пісня, га? Скажи, не бійся… синку…

І десяти- чи дванадцятирічний Мохан знав, що старий Панчкаурі трохи несповна розуму, отож від нього всього можна сподіватися. Пастушок про всяк випадок озирається на вигін, де пасуться його воли, а тоді насторожено зиркає на барабанщика.

…Старий Панчкаурі іде в Камальпур. Там, у садибі камальпурського пана Нанду його ще й досі зустрічають шанобливим і лагідним словом. Кілька разів навіть влаштовували частування на його честь. Тільки там ще й почуєш захоплені розмови про музику, про танці, пісні… Шанують там, знають мистецтво… Два роки не був він у цих краях, а світ довкола міняється швидко, не встигаєш роззирнутися навіть. Вранці, коли старий вирушав у дорогу, найменший хлопець Шобги Мішри так і сказав йому в вічі:

— Ти, барабанщику, не живеш, а тільки небо коптиш!

А й справді, що в нього за життя? Сміхота та й годі!

Тільки й утіхи, що і йому колись настане край, не може ж воно тривати вічно. Уже п’ятнадцять років Панчкаурі блукає від села до села з мридангом на шиї, жебрає, тягне руку за милостинею. А до пуття грати не може, бо на правій руці один із пальців геть скарлючився. Навіть найпростішу мелодію — і ту старий вибиває на своєму мридангу на превелику силу. Та й голосу позбувся, бо призвичаївся до опію та гашишу, хоч, щоправда, і намагається якось співати пісень Відьяпаті[16]. Але голос уже не той, що був: якийсь хрипкий, із присвистом, точнісінько як ото з ковальського міха, коли він прорветься.

А років зо двадцять тому його ім’я гриміло. Хай би які були врочистості, чи то весілля, чи принесення пожертви богам, чи обряд надівання священного шнура, чи церемонія перших пострижин — завжди кликали виконавців пісень Відьяпаті. Але серед усіх музикантів найвідомішим був Панчкаурі, слава про нього линула по всій окрузі від Сахарсй аж до Пурнії. Не було жодної людини, яка б не знала уславленого мридангіста, його неперевершеної гри та співу. І хоч усі вважали його трохи схибнутим, але і старе і мале, і багаті й бідні в один голос захоплено казали:

— Немає іншого такого музиканта, як наш Панчкаурі!..

І ось зараз старий бачить перед собою пастушка Мохана — гарного, допитливого і, видно, здібного хлопчика, який просить заспівати й заграти йому распірію.

— Заспівайте, га?

— Хочеш послухати пісню — распірію? Гаразд, заспіваю тобі. Але спершу скажи, хто…

— Ге-ей, Мохане! Ти бачиш, де твої воли? — долинув здалеку чийсь крик. — Карму з тебе шкуру спустить…

— Ой лишенько! — підхопився Мохан.

Учора добряче відлупцював його Карму через тих волів, які весь час норовили залізти в шкоду.

— Я сидітиму під дим самим деревом! — гукнув навздогін хлопчикові старий барабанщик, — Завернеш волів і приходь, я тобі заспіваю пісню!

Але Мохан уже щодуху мчав від нього. Навіть не озирнувся…

Пісня-распірія!

Якось Джогендар Джха із Сахарси видрукував маленьку книжечку, до якої увійшло дванадцять віршів Відьяпаті. На ярмарку книжечку з піснями, що називались распірія, вмить розхапали. Згодом під супровід цих пісень стали виконувати й танці.

Край поля, у затінку гвоздичного дерева сидить старий мридангіст і виглядає пастушка Мохана. Навіть цього чудового надвечір’я, коли уповні місяць джетх[17], селяни, яких багато в полі, працюють мовчки, не чути ні їхнього гомону, ні пісень. Певно, недовго чекати, коли й зозулі не куватимуть, бо розучаться. І як люди можуть такої пори працювати мовчки. А ще ж зовсім недавно в них була снага до пісень…

Після першого дощу від смарагдово-зеленого килима полів линуть якісь особливі пахощі. У тихому надвечір’ї так і пориває заспівати. І люди заводили бірхи — пісні про розлуку, чанчари — пісні-веснянки та ще багато інших. Щоправда, ті, хто працює в полі, не зважають, чи відповідає порі пісня, співають, що спливає на думку й до чого більше лежить душа. Коли надворі сіється мжичка, вони починають барахмасу — пісню, в якій описується кожен місяць розлуки. Коли нестерпна спека, вони можуть заспівати бірху, чанчар, лагні… Хоч і не до пори були часом ті пісні, але все-таки їх співали. Хіба хто раніше дивився так байдуже, як оце тепер, коли він з’являвся на дорозі зі своїм мридангом? Та ніколи в світі! Відразу оточували його, навперебій просили заспівати щось… А тепер ця благословенна надвечірня пора проходить сумно, нецікаво, немов у людей не лишилося ні слів, ні почуття…

Яструб, що кружляв у небі, раптом пронизливо крикнув.

Старий барабанщик здригнувся:

— А щоб тобі добра не було!

Розбурхав його Мохан, розтривожив, а сам побіг до своїх волів. Чекає його старий Панчкаурі нетерпляче, вже сам ладен побігти до нього. Раз по раз вдивляється в череди на паші, силкується розгледіти Мохана, виловити його поглядом. Але марно, все повиває імла, очі сльозяться…

Старий заглянув у торбу: манго є, підсмажений рис теж є. Барабанщик відчув, що зголоднів, але те відчуття одразу зникло, щойно він пригадав худеньке, марне личко Мохана.

Майже все життя Панчкаурі минуло в пошуках отаких вродливих, здібних до музики і танців хлопчаків; адже щоб танцювати під пісні Відьяпаті, треба мати неабиякі здібності.

У цій стороні дуже шанують музикантів, які складають свою програму з пісень Відьяпаті. Зачувши рідною мовою його рядки, люди аж нетямляться від захвату. Отож і не дивно, що кожен музикант ходить від села до села, шукає собі хлопчика, щоб його вивчити танцювати, і щоб потім захоплено шепотіли:

— Ти диви, ото танцює!

— А як схожий на сина брахмана Мадгуканта!

— Та куди тому! У цього обличчя — наче розквітлий лотос!

Панчкаурі був не тільки обдарованим музикантом, але і вчителем. В інших мандрівних трупах є окремо і головний співець, і мридангіст, і танцівник. А він сам і співець, і барабанщик. Акомпануючи собі на мридангу, він може співати і танцювати водночас. А вчитель він був першорядний: за тиждень міг підготувати новачка так, що його не сором було випускати на сцену.

Навчати хлопчаків танцям і співу ніколи не було для нього складною справою. Мриданг під його пальцями звучав так промовисто й виразно, що ноги самі просилися до танцю. Куди складніше було знайти здібних хлопчиків, а потім домогтися від їхніх батьків згоди взяти їх за учнів до себе. Скільки йому доводилося тратити зусиль на переконування, улещування та задобрювання…

— Он Кісан Канхейя, — доводив Панчкаурі якому-небудь батькові,— теж не вмів нічого — ні співати, ні танцювати. А тепер — очей не відведеш! Можете мене назвати наймерзеннішим базікою, брехуном, коли я не виведу вашого хлопця в люди. Адже співати і танцювати, розважати, веселити людей куди краще, ніж красти, грабувати чи вештатись без діла…

А якось йому навіть довелося викрасти одного хлопчика. Давно те було… Тоді йому таки добряче перепало, ледве живий вирвався…

— Це у вас від гри на мридангу так скарлючився палець?

Старий і не помітив, як поруч знову опинився Мохан. Обличчя Панчкаурі проясніло. Він пильніше придивився до пастушка: цей вродливий хлопчик, з усього видно, повільно тане, якась недуга точить його. На губах яскраво-червоні сліди від бетелю. Негаразд у нього щось із шлунком, це достеменно…

Старий Панчкаурі трохи й знахар. Як батько, постійно оточений дітьми, він помалу навчився і цьому. Бо серед підношень, що подавали їм на різні свята та урочистості, траплялася всяка їжа, і свіжа й не свіжа, отож у дітей часто починали боліти животи. Мридангіст завжди мав при собі сіль, онікс, хіну та інші ліки. Він давав хворим порошок куркуми, розмішаний у теплій воді. Зелений і чорний перець, імбир та інші прянощі підсмажував на маслі і вранці та увечері давав пити з медом.

Дістаючи з торби підсмажений рис і манго, він озвався:

— У тебе хворий шлунок. Тобі треба лікуватися, чуєш?

— А звідки ви знаєте? Лікар теж казав, що в мене хворий шлунок. Але…

Хлопчик не договорив. Та й без цього старий барабанщик здогадався, що він хотів сказати: ні за що купувати ліки.

— Мати каже, щоб я пив розтерту куркуму з теплою водою, тоді шлунок вилікується, — додав Мохан.

Старий барабанщик усміхнувся:

— От бачиш, яка в тебе розумна мати!

Розклавши їжу на сухому банановому листку, він лагідно припросив хлопчика:

— Бери, Мохане, поїж!

— Та ні, я не голодний.

Але по його очах видно, що він одним духом проковтнув би всю їжу. Голодний, хворий бідолашний хлопчик!

— Та ти не соромся, їж, синку! А потім я тобі заспіваю.

Крім матері, ніхто ще так щиро не припрошував Мохана їсти. А їсти хочеться, це правда. Але раптом побачить хтось із пастухів і скаже матері, що він їв нажебрану їжу? Що тоді?

— Та ні, я не хочу!

Старий барабанщик відразу байдужіє, смутніє: кривдно йому трохи, адже таким ось хлопчакам, як Мохан, прислужував доволі. Ходив коло них так, як, певно, не ходив би й коло власних дітей. Та що там — свої, чужі! Тепер вони всі йому і свої, і чужі. Різниці нема.

— Мохане, поїж!

— А раптом хто побачить?

— То й що?

— Скаже матері. Адже ви ходите і жебраєте!

— Хто жебрає? — хлопчик зачепив болючу струну. Змія, що, згорнувшись кільцем, дрімала десь на дні його душі, заворушилась і засичала: — Ах ти ж, чортеня мале!

— Е, е, чого ви лаєтесь? — злякано вигукнув Мохан і підвівся: усього можна сподіватися від дивакуватого музиканта.

Яструб у небі знову пронизливо крикнув.

— Мохане І — Голос старого Панчкаурі полагіднів.

Мохан, що вже трохи відійшов від нього, зупинився.

— Хто тобі наговорив, ніби я жебраю? Я ж ходжу, граю на мридангу, співаю пісень, розвеселяю людей. Але гаразд, може, я і справді жебраю. Не хочеш пригощатися — не треба. Сідай, я тобі заспіваю пісню.

Обличчя старого якось дивно змінилося, стало зовсім не таким, як досі. Яструб, що кружляв, тим часом умостився на дереві неподалік і знову пронизливо крикнув.

Мохан злякався. Ступив один крок назад, другий, а тоді різко повернувся і щодуху кинувся навтьоки. Відбігши кроків на п’ятнадцять, зупинився і загукав:

— То відьма вразила ваш палець стрілою, а ви мене обманюєте, кажете, що від гри на мридангу!

«Що це такий за хлопчик? Хто він, цей Мохан?.. І Рампатія ж колись казала, що палець вразила відьма!»

— Мохане, зачекай!

Але хлопець відходив далі й далі, не перестаючи кричати:

— Торботряс! Я знаю, ви не любите, коли вас так дражнять!

Хто він, цей Мохан?

Барабанщик заціпенів, вражений. Серце почав стискати якийсь незрозумілий страх, його аж пересмикнуло від дрібного, неприємного дрожу, що пробіг тілом. Де й поділося те піднесення, з яким він вирушав уранці до Камальпура.

На очі навернулися сльози: он як Мохан наостанок ужалив його. Так з ним робили мало не всі його учні. Навчившись танців і співу, вони шукали найменшої нагоди, щоб утекти від нього.

Старий барабанщик покрутив перед очима своїм скарлюченим пальцем і важко зітхнув.

Рампатія… Дочка його вчителя Джодгана! Того дня, коли він уперше став його учнем, Рампатія тільки-тільки вступила в свою дванадцяту весну. Вона розумілася на музиці й піснях, пораючись, весь час наспівувала щось тихенько. Мридангіст, що грав до цього, пішов від Джодгана, і той приставив Панчкаурі на його місце. Коли вчитель хотів одружити його з Рампатією, хлопець став дибки. А однієї глупої ночі утік, прихопивши мриданг. Залишив товаришів, Рампатію… Помалу назбирав групу хлопчаків і сам заходився вчити їх. Так і велося. Вже після смерті його вчителя Джодгана на ярмарку в Гуляббагу він випадково зустрів Рампатію. Потім вона сама прийшла до нього, але він не захотів і розмовляти з нею.

І того ж таки вечора, коли він акомпанував на мридангу, скарлючило йому палець. Завіса піднялася, він почав грати вступ, тоді вийшов танцівник, але не зробив і кількох рухів, як збився, бо супровід був не той. І Панчкаурі відчув недобре. Та як не намагався заспокоїти себе — даремно. Та й з мридангом щось робилося: його дзвінка, висушена шкіра наче ожила, праве денце почало братися ніби пухирцями… Що більше він намагався втрапити в лад танцівникові, то дужче щось зводило йому палець на руці.

Відтоді розпалася назавжди музична трупа Панчкаурі. Мало-помалу не стало чути його пісень на слова Відьяпаті. А тепер, через стільки років, ніхто й не згадує про нього, позабували… Сам же він від щедрого сонця потрапив відразу у якийсь холодний, крижаний світ, закляк увесь, зів’яв. Тільки й лишився з ним нерозлучний мриданг, єдина його опора і розрада в порожньому, нецікавому житті. Він ходив з тим мридангом на шиї від села до села, жебрав…

Взявши одне манго, старий барабанщик став смоктати його. Але стривай! Стривай! Звідки це Мохан може знати про ту відьму? Звідки?

Почувши про його горе, вже наступного дня прибігла Рампатія, годинами не випускала його пальця і все голосила: «Божечку святий та милий, нащо йому така кара? Хто ж це таке поробив, щоб йому добра не було на цьому й на тому світі! Ні-ні, я нічого не робила, не врочила, не бажала поганого тобі, Панчу! Не інакше, як відьма вразила твій палець своєю стрілою…»

Старий барабанщик задивився на призахідне сонце, втираючи з очей раптову сльозу, що навернулася… Скільки ночей провела Рампатія з оцим мридангом, пригортала до себе, навіть на хвильку не випускала, пестила, як маленьку дитину!..

Він і собі міцніше притис мриданг.

Яструб зненацька зірвався з гілки, пронизливо крикнув і полетів геть. Барабанщик здригнувся.

— А щоб тобі! — лайнувся старий, а тоді дістав дрібку жувального тютюну й кинув у рот. Потім поклав руки на мриданг, і пальці його несамохіть заторохтіли по ньому: тра-та-та… тра-та-та…

Та раптом барабанщик закляк. Пальці його перестали вибивати дріб: із-за колючих заростей навпроти полинула ніжна й урочиста вечірня пісня.

Старого наче пронизало струмом. Його пальці знову забігали по мридангу, в такт мелодії, що линула віддалік.

Селяни, які ще були на полі, зачувши мриданг, загомоніли:

— Божевільний якийсь! Коли йому заманеться, тоді й грає.

— А давненько вже не було його чути в нашій стороні.

— Думали, його вже й живого нема на цьому світі.

Пісня у заростях раптом урвалась, і старий барабанщик, здавалося, зовсім збожеволів, бо підхопився на ноги і стрімголов кинувся бігти. Хто ж це там так виспівував?

Мридангіст побачив пастушка Мохана, який, заховавшись у кущах і нічого не помічаючи довкола себе, готувався співати далі. Не розтуляючи рота, він неголосно мугикнув собі під ніс, прочищаючи горло і підбираючи відповідну тональність. Справжня співуча Радга, кохана бога Крішни, вселилася в його горло! Який голос! Який голос!

Мохан знову захоплено заспівав, а старий барабанщик неголосно відбивав на мридангу такти. Хлопчик размірено похитувався, поринувши в мелодію, а старий музикант не зводив з нього некліпного погляду, тим часом як пальці його невтомно барабанили по мридангу.

Моханові темно-червоні губи осяяла загадкова усмішка. Урвавши спів, він захоплено вигукнув:

— Ото нуі Навіть з кривим пальцем ви так швидко і вправно граєте на мридангу? Аж не віриться!

Груди хлопчика важко здіймались і опускалися — він трохи задихався.

— Ху-ух! — Старий мридангіст важко опустився на землю. — Чудово! Незрівнянно! Хто тебе навчив? Звідки ти знаєш такі пісні?

Мохан тільки засміявся:

— Та хто ж мене вчитиме? Просто чув, як мати інколи співала. Я ще багато і вранішніх пісень знаю, але зараз вечоріє, не час для них.

— Правда твоя, синку! Не слід співати пісень, коли тобі заманеться. Для кожної пісні є своя певна пора, скільки б тих пісень не було в тебе. А тепер візьми ось, поїж манго.

Мохан уже без вагання взяв у нього з рук манго і почав смоктати його.

— Ще бери, — припрошував мридангіст.

Пастушок з’їв три манго, а потім, після настійних припросин, кинув у рот кілька жмень підсмаженого рису.

— От і гаразд! А тепер скажи мені, Мохане, що ж поробляють твої батько й мати?

— У мене батька нема, тільки мати. Вона у панів обмолочує і меле зерно.

— І ти в цанів служиш? А в кого саме?

— У камальпурського пана Нанду.

— У Нанду?

— Еге ж, — відповів Мохан і пояснив, що раніше вони жили в Сахарсі, а це вже ось третій рік, як їхнє село затопили, бо на річці Косі збудували греблю і водосховище. Мати після цього подалася з ним до дядька в Камальпур.

— То у Камальпурі живе материн дядько? — запитав старий барабанщик і йа хвилю вмовк, некліпно дивлячись на сонце, що заходило. Нанду… Мохан… його мати…

Він стрепенувся:

— А про відьму твоя мати нічого не розповідала тобі?

— Чого ж ні, розповідала. Іще розповідала, як одного разу на обряді надівання священного шнура у Самадбви Джха ви відібрали у музикантів Гірдгара мриданг, бо той мридангіст грав невлад. Справді було таке?

Борода з просивиною старого барабанщика зненацька немов уся посивіла, так його вразили слова малого пастушка. Намагаючись не виказати хвилювання, він запитав:

— А як же звали твого батька?

— Аджодгадасом.

— Аджодгадасом?!

То його батько той самий Аджодгадас, який від старості вже й говорити не міг до пуття, ні бачити як слід! Він ще тоді носив музикантам їхні клунки. Бідолашний Аджодгадас, якому й пайси не платили за його працю, хіба інколи давали щось поїсти…

— Намучилася, певно, твоя мати, — скрушно зітхнув барабанщик і, полізши у свою торбу, витягнув з неї невеличкий гаманець. Розгорнувши червоні та жовті клаптики матерії, він вийняв паперовий згорточок.

У Мохана відразу загорілися очі:

— Це гроші? Гроші?

— Так, паперові гроші.

— І по скільки ж рупій кожен папірець? По п’ять? Аж по десять! А дасте мені помацати? Звідки ви взяли стільки? — одним духом випалив те все Мохан. — І всі папірці по десять рупій?

— Атож. Тут усього сорок рупій. — Старий барабанщик сторожко огледівся довкола, а тоді таємниче зашепотів: — Синку Мохане! Даси ці гроші лікарю в місті, нехай він випише тобі гарні ліки. Намагайся не вживати кислого і солодкого, поки хворий.

— А за віщо ви даєте мені гроші?

— Мерщій бери, а то хтось побачить.

Мохан і собі злякано озирнувся, губи його наче ще більше побіліли.

— А ти, я бачу, вже бетель уживаєш, тютюн куриш? Остерігайся цього, облиш!

Мридангіст підвівся.

Мохан непевно стояв із грошима в руці.

— Тільки гарненько зав’яжи їх у вузлик і сховай. Матері про них нічого не кажи. І ще одне: гроші ці не нажебрані, щоб знав. Я їх заробив, синку, сам заробив, своїми руками…

Він зібрався йти.

— Моя мати на полі жне траву, — зупинив його Мохан. — Не йдіть у той бік.

Старий барабанщик на хвилю задумався, а тоді мовив:

— Ні, Мохане, таки мати твоя невимовно щаслива, що має такого сина. А я… я жебрак, волоцюга, старець, прохач… А із грошей, що лишаться після ліків, купиш на них щось матері. Гаразд?

— Ге-ей, Мохане! Де воли-и?

— Мати, певно, тебе гукає?

— Вона. А як ви взнали?

— Бо хто ж отак «Ге-ей, Мохане!» кричатиме, як не мати?

Був уже час заганяти худобу додому. Мохан знав, що мати гукає його просто так. Воли зовсім не зайшли в шкоду. Отож хлопець мовчав, не озвався на материне гукання.

— Іди вже, — мовив старий барабанщик, — іди, мати ж кличе! Я вже не барабанитиму, не співатиму голосно, а тихенько, нишечком піду собі. Поглянь, а мій палець ніби й випростується! Е-ех, не всяк тепер може так чисто й гарно співати, як ти…

Польова стежинка бігла до чагарникових заростей і там губилася. Нею і пішов, упівголоса мугикаючи щось, старий барабанщик, і невдовзі зник за кущами.

— Он ти де! Чого це тут стоїш самотою? А хто це грав на мридангу?

Перед Моханом стояла мати з в’язкою трави на голові.

— Та кривопалий барабанщик…

— Що? То це він тут був? Він сюди приходив? — знімаючи на землю в’язку, стривожено перепитала вона.

— Він грав мені на мридангу, а я співав. Він ще сказав, що не всяк тепер може так чисто та гарно співати, як я. І палець його ніби аж став випростуватись.

Мати радісно пригорнула Мохана.

— А ти ще, мамо, лаяла його, мовляв, він поганий, злий…

— Бо й поганий. Від таких, сину, треба триматися подалі, інакше не минути лиха тому, хто з ними зв’яжеться. Одна шкода від цього буде, більш нічого. Але годі ото теревенити — піддай-но мені на голову та ходімо!

Мохан, завдаючи матері в’язку, озвався знову:

— Що не кажіть, мамо, а з таким мридангістом співати одна…

— Цить, кажу! І не згадуй мені про цього!

Дивна все-таки мати. То розсердиться, як тигриця, аж підступитися до неї страшно, а то пригортає, пестить його, лиже, наче корівчина телятко. Не збагнеш її — то радісна, то сердита. І все так раптово…

Віддалік несподівано задріботів мриданг:

Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

Моханова мати раптом спіткнулася на нерівній межі і мало не впала. В’язка трави полетіла на землю і розсипалась. Мохан, що похнюплено дріботів за нею, здивовано підвів голову:

— Що таке, мамо?

— Нічого… Спіткнулася…

Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

Вона знеможено опустилася на межу. Легенький надвечірній вітерець місяця джетх, що цовівав досі, мало-помалу посилювався. І так само мало-помалу повітря напоювалося духмяними пахощами, що піднімалися з землі.

…Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

— А він більше тобі нічого не казав, синку? — тільки й спромоглася запитати мати.

— Ще казав, що ти, певно, дуже щаслива, коли маєш такого сина. А сам я, каже, ніщо, жебрак, волоцюга, нікого в мене немає…

— Дурить він тебе, дурить! — схлипнула мати, нишком витираючи непрохану сльозу. — Щоб ти мені з ним більше не водився! Чув?

Мохан тільки дивився на неї і мовчав.



Переклад з хінді С.Наливайка.

Крішан Чандар Черевики



Ще ніколи в житті Фазаль не носив взуття. Навіть тепер, у свої вісімнадцять років, він ходив босоніж. А йому ж так хотілося походити в черевиках! Та, на жаль, доля не панькалася з ним.

Дитинство його минуло в притулку, де мулла[18], суворий чоловік із запаленими очима й довгою бородою, не шкодував штурханів і потиличників. А ще мулла морив дітей голодом. їх, звісно, годували, але так, що вічно хотілося їсти. Коли діти бачили щось більш-менш їстівне, то пожадливо з’їдали все до останньої крихти.

Гнітюче й постійне відчуття голоду змушувало Фазаля тинятися біля їдалень та буфетів. Іноді йому щастило-таки розжитися на черствий окраєць чи шматок солонини. В ці хвилини хлопцеві аж у голові паморочилось — таким нестерпним ставав голод. А ночами йому снилися цілі гори печені, манго та іншої смакоти, і він із криком прокидався, за що йому не раз діставалося від мулли й управителя.

Фазаль завжди думав тільки про їжу. Скільки мулла не примушував його правильно повторити молитву, та пекельні муки голоду так в’їлися у свідомість, що думати про щось інше Фазаль уже не міг. Тому його і вигнали з притулку, тим паче, що він не відзначався особливою кмітливістю. До того ж він навчився ще й красти. Правда, не гроші, а тільки їжу. Двічі мулла й управитель ловили його на гарячому й нещадно лупцювали. Та навіть тоді шматок, видобутий такою дорогою ціною, здавався йому напрочуд смачним. Як над розпеченою пустелею поступово громадяться хмари, так у сльозах і муках мужніє душа. Тіло Фазаля нестерпно нило від побоїв, але в роті він усе одно відчував солодкий смак їжі, і це діяло на нього, як цілющий бальзам.

Якби все обмежувалося тільки крадіжкою, то хлопчика, певно, й не вигнали б так швидко. Але він учинив набагато тяжчий злочин. Дітей у притулку примушували жебрати, і всю милостиню приносити муллі або управителеві. А Фазаль почав приховувати пайсу-другу й купувати на них жменю смаженого гороху чи гарячого рису. З нього почали брати приклад інші діти, аж доки це не дійшло до управителя. А хто ж потерпить, щоб його добро привласнював інший! Дітей вислідили й дали доброго прочухана, а Фазаля викинули з притулку просто на вулицю. Він упав і вдарився головою об кам’яні східці.

Спершу товариші, як могли, допомагали йому. Віднесли під залізничний міст і старанно доглядали його. З ока Фазаля текла кров, і щоб зупинити її, дітлахи присипали рану товченим вугіллям. Невдовзі око загноїлося, у Фазаля почалася гарячка. Але діти лишили його напризволяще й розбрелися по місту, бо одне тільки було в них на думці: як би десь поїсти.

В такому стані Фазаль провалявся під мостом кілька днів. Тоді йому було всього сім років. Дивовижно, як він не віддав богові душу. Інший на його місці напевне помер би разів десять, а він, бідолаха, не зумів померти навіть раз.

На нього наткнувся робітник Рахман, що зовсім випадково заглянув під міст і побачив на землі напівживого, скоцюрбленого хлопчика. Аллах відає, що коїлося в душі Рахмана, але, певно, це видовище вразило його до краю. Він узяв Фазаля на руки і приніс додому. Незважаючи на лайку та нарікання дружини, поклав хворого па свою постіль.

Не подумайте, що Рахман мав великі статки. Він був простим робітником у друкарні пана Асфія і одержував усього півсотні рупій на місяць. Рахман полюбляв випити, а напідпитку неодмінно затівав якусь сварку чи бійку. Навіть сидів за це у відділку; не раз діставалося йому і від самого власника друкарні. Вдома він лаявся з дружиною, а та зривала свою злість на дітях. Ті починали плакати, й плакали доти, аж поки не долав їх сон. Тоді наставала черга зронити сльозу й Рахманові, до нього приєднувалася дружина, в цьому вони обоє знаходили розраду.

За три місяці Рахман витратив на лікування Фазаля близько двадцяти п’яти рупій. Це була жертва, яку важко навіть збагнути. Кілька місяців не брав у рот і краплі спиртного, а на заощаджені гроші купив хлопчикові штучне око, хоч дружина збиралася купити на них маленькі срібні сережки. Іноді Рахманові хотілося спекатися хлопчика й викинути його на вулицю. Але щось зупиняло його. «Я сам приніс його додому, і тепер він видужує,— міркував Рахман. — Ось оклигає остаточно, тоді й спроваджу дармоїда».

Та коли Фазаль видужав і Рахман побачив, як хлопчик схуд і охляв, як жадібно дивиться на їжу, то вирішив таки залишити його в себе й усиновити, дарма що сімейку мав чималу. У Рахмана було семеро дітей, а восьме мало ось-ось народитися.

— Дивись мені,— попередив він дружину, — щоб Фазаль був ситий.

— Та ти що, чоловіче, здурів?

— Роби те, що тобі кажуть!

Дружині не лишалось нічого іншого, як скоритися. Фазаль того дня їв, як за себе кидав. Та другого дня апетит у нього став менший, третього — ще менший, а потім хлопець тягся до їжі вже не так з голоду, як за звичкою.

Рахмана це тішило. Він віддав Фазаля в школу. Але острах перед муллою так засів у душі в хлопця, а притулок і нескінченні побої так грунтовно відбили всяку охоту до знань, що, проходивши до школи вісім років, він ледве-ледве добувся четвертого класу. Врешті-решт Рахман забрав хлопця зі школи. Перші дні на волі Фазаль ходив невимовно щасливий, а потім взявся допомагати по господарству: мив посуд, ходив на базар. Разом із ровесниками воював з хлопчиками сусідних кварталів і нахапався брутальних слівець. Іноді Рахман посилав його в місто продавати смажене насіння або сінгхару [19], та оскільки в арифметиці Фазаль був зовсім слабкий, то майже ніякої виручки додому не приносив. Сінгхара звичайно йшла по дві штуки на ану, а він давав на ану то одну, а то й усі чотири. Іноді, одержавши з покупця ану за півфунта арахісу, він давав дві ани здачі, а іноді, вже одержавши гроші, забував про них і так приставав до покупця, що той не витримував і лупцював його. Кілька разів поліцейський навіть забирав у нього кошика, а самого супроводжував у відділок.

Після двох років привільного життя Фазаль за клопотанням Рахмана почав працювати в друкарні пана Асфія. Було йому вже вісімнадцять, і в жилах його вирувала молода кров. Його дужі руки й міцні ноги не знали спокою, ніби прагнули чимшвидше створити щось відчутне. Тепер оці самі руки й ноги трудилися в друкарні пана Асфія за дванадцять рупій на місяць. І треба сказати, що вони трудилися, як машина. Часом за роботою Фазаль згадував про дванадцять рупій, і серце радісно заходилось, а всього його аж обсипало морозом. Дванадцять рупій! Дванадцять рупій! Після роботи він виходив на вулицю, і дванадцять рупій, здавалося, обступали його звідусюди. Тепер він зможе купити собі сорочку, штани чи шарф. Він зробить модну зачіску… і… і… Так! Тепер він накупить собі солодощів. Ось отримає гроші й купить аж дві дюжини апельсинів! А потім піде в ресторан «Об’єднані провінції» і проковтне одним духом аж п’ять порцій печені. На згадку про гроші він почипав працювати ще ревніше і, захоплюючись, тихенько мугикав щось під ніс. «Ех, молоде ще, зелене, — казали про нього старі робітники. — Підросте, то вже так не співатиме. Що йому? Ні дружини, ні клопотів. Нехай собі. Адже в цьому світі не дуже поспіваєш».

Та якось Фазаль опустив погляд і побачив директорові черевики. Шкіряні, коричневі, на подвійній каучуковій підошві, і блищали вони так, що в них можна було дивитись, як у дзеркало. Побачив Фазаль ці черевики і закам’янів, не можучи одвести од них очей. Він плівся слідом за директором і тому довелося прикрикнути на Фазаля; аж тоді хлопець схаменувся і знову взявся до роботи. А перед очима стояло чарівне видиво — черевики: гарні, м’які, святкові. Певно, в таких черевиках люди вирушають просто в рай! От би погладити їх, доторкнутися до них щокою! Фазаль несамохіть зиркнув на свої ноги, порепані й грубі,— він-бо завжди ходив босим, — і раптом згадав, що досі ніколи не носив взуття, ніколи не мав черевиків. Але тепер він неодмінно розживеться на них. «Будь-що носитиму черевики. Коричневі, з м’якої шкіри, з подвійною каучуковою підошвою. Блискучі, мов дзеркало», — вирішив він.

— Дядьку, скажіть, нехай мені видадуть платню, — звернувся він до Рахмана.

Той здивовано глянув на нього:

— Ти ж працюєш лише десять днів. То яка ж може бути платня?

— А скільки я заробив за десять днів?

— Чотири рупії.

— То нехай дадуть хоч чотири рупії. Сьогодні ж.

— А що ти з ними робитимеш?

Фазаль зненацька змовк, наче проковтнув язика. Він аж почервонів від дивних і незвичних почуттів, що переповнили його.

— То що ж ти робитимеш з тими грошима? — знову запитав Рахман.

Очі хлопця дивно зблиснули. Затинаючись, він промимрив:

— Я… я куплю черевики.

Рахман зареготав так, що на очах у нього аж виступили сльози. Потім повів Фазаля до хазяїна і все розповів тому. Тепер зареготав директор. Та все-таки Фазаль пішов від нього зі своїми чотирма рупіями.

— Здурів хлопець, — посміхнувся директор. — Отак міркують усі робітники. Приходять сюди босі, голодні, в дранті, а потім, дивишся, те придбали, інше. Спершу черевики, потім сорочку чи шарф, потім ще щось. А там, того і жди, почнуть вимагати добавки до платні.

— Що ж тут дивного? — спалахнув Рахман. — І Фазаль хоче стати людиною.

— Атож, — квапливо погодився директор. — Хіба я що кажу? Нічого поганого в цьому немає.

Рахман уважно подивився на директорові черевики.

— Я замовляв їх в одного китайця, — пояснив директор. — Він здер із мене аж сорок рупій.

Фазаль ходив по базару, затиснувши свої чотири рупії, зупинявся перед взуттєвими крамничками й запитував, скільки коштують заповітні черевики. В одній загадали сорок рупій, в іншій — тридцять дев’ять рупій п’ятнадцять ан. І ніде не було черевиків дешевше. А він мав лише чотири рупії. У нього стислося серце: що ж його робити? Адже він мріяв цього місяця купити черевики, наступного — сорочку й шарф, потім шапку, а вже після них — ковдру…

А тепер? Як же йому купити черевики? І взагалі, чи купить? «Піду, подивлюся ще, — сумно подумав він. — Може, таки трапиться щось».

Черевики за тридцять рупій, двадцять п’ять, двадцять, вісімнадцять, одинадцять, сім… Але щоб за чотири рупії — ніде в цілому місті. Розчарований Фазаль уже повернувся додому, коли серед різного непотребу на товкучці зненацька побачив саме такі черевики, про які мріяв. Так, то були вони. Коричневі, шкіряні, але ношені, на подвійній каучуковій підошві, вже стертій, підбитій гвіздками.

То були вони, але без того блиску. В їхній потертій шкірі годі було розгледіти власне відображення. І без шнурків. І все одно то були точнісінько такі самі черевики!

— Скільки вони коштують? — схвильовано запитав хлопець.

— Десять рупій.

— А в мене лише чотири.

— Гаразд, чотири то й чотири. Зате не натішишся: адже їх носив якийсь багатій. Забирай.

Взувши черевики, Фазаль майже бігцем кинувся з базару — крий боже, ще віднімуть. Адже то не якісь там прості черевики, а з подвійною підошвою, яка глушить кроки. Фазалеві здавалось, ніби він ступає по оксамитному килиму. Сьогодні він уперше в житті взув черевики, а завтра купить новий одяг, післязавтра — шапку… Так помалу він вибиватиметься в люди. Тепер робота в друкарні здавалася йому ще любішою, ніколи він уже не ослухається хазяїна. Чи не вперше в житті йому щиро захотілося подякувати богові. Він кинувся до найближчої мечеті, зняв черевики, увійшов…

А коли вийшов — черевиків не було.

Цілу ніч проплакав Фазаль. Він так гірко оплакував старі черевики, наче розлетілися на друзки всі його сподівання, наче розвіялися на порох усі життєві радощі.

Наступного дня Рахман напився і добряче відлупцював Фазаля.

— Ти ба, черевиків йому закортіло. Та пропади ти пропадом! Поки є хазяїн — робітник завжди залишиться робітником, хазяїном йому не стати. Не доведеться тобі замовляти ні нової одежі, ні шапки… Зрозумій же це, дурню… — І огрів Фазаля кулаком межи плечі.— Колись і я думав, як ти. Сьогодні — черевики, завтра — сорочку, потім — ще щось. Та все це дурниці. За першим кроком — другий, а за ним — знову перший, розумієш? Хазяїн за одним законом дає, а за іншим оббирає. До нитки…

Він знову огрів Фазаля.

Але той раптом перестав відчувати ті удари. З його очей ніби спала полуда, і він уперше в житті побачив усе виразно, певно… Саме так, як казав Рахман.



Переклад з хінді С.Наливайка.

Ісмат Чугтаї Пампушечка



Взагалі-то дівчинку звали Ношаба, але весь квартал кликав її тільки Баташія — Пампушечка. Уявіть собі повновиде, наче обведене циркулем, личко, круглі-прекруглі золотаві очі, як оті блюдця, повні соку цукрової тростини, кругленький завжди всміхнений ротик, рум’яні щічки, — от вам і Баташія.

Була у Баташії заповітна мрія, точніше, непереборна пристрасть: вона хотіла навчитися читати й писати, щоб потім стати вчителькою. Але за домашніми клопотами їй ніколи було й угору глянути, не те що ходити до школи. Адже батько дівчинки тільки й годен був що лежати на ліжку, надривно кашляти, лаятись та клясти свою нещасну долю, бо його життя вже давно згорало на тому невидимому полум’ї, що повільно палило йому груди. Мати куховарила в багатого чиновника і мала за це дев’ять рупій. Дві рупії йшло за комірчину, в якій жили, а решти мусило вистачити на харч, одяг, тютюн для батькової люльки та на ліки: фіалковий корінь, лаук і сіпастан. Мешканці кварталу та власники найближчих крамничок невдоволено супилися, коли бачили Баташію: її батьки були в неоплатному боргу перед ними — стільки вже напозичалися всього.

— Геть, геть звідси, чортеня мале! Немає вже в нас муки!

Та дівчинку не відлякували брутальні вигуки: вона звикла до них.

— Та хто ж просить у вас муки, тітусю? — щиро дивувалася дівчинка. — Чи ж ми якісь старці-факіри? Мені б тільки дрібочку імбиру! У татка живіт розболівся, то ми хотіли попоїти його імбирним узваром…

Але сусіди були певні, що навіть ціла річка імбирного узвару вже не зарадить її батькові. Мешканці кварталу боялися, як би він не протягнув надто довго, та водночас їх лякала і його смерть. Бо й справді: доки він житиме, сусіди не матимуть спокою від нескінченних прохань, а помре — доведеться справляти саван, а це обійдеться куди дорожче! Тож краще вже дати дівчаті те, що воно просить. Та й відмовити їй не кожен наважувався, бо тоді її личко жалібно кривилося, губенята тремтіли, а очі повнилися слізьми…

Часом у квартал навідувався бродячий торговець солодощами. Тоді дітлахи випрошували у матерів дрібняки і як ті мухи обліплювали його. Баташія завжди примудрялась опинитися попереду всіх і не зводила очей із щасливців, що ласували тією смакотою: шматочками цукрової тростини, зацукреними фруктами, дешевим печивом. Матері аж лякались, коли такої хвилини дивилися на неї.

— Ви тільки погляньте, погляньте, як витріщилось це відьменя! Та вона ж зурочить наших дітей, ласощі не підуть їм на користь!

І вони, щоб уберегти своїх пташенят від лихого ока, тицяли Баташії ласощі.


Якось — той день запам’ятався Баташії назавжди — вона гралася крем’яшками біля смітника. Личко її, як звичайно, пломеніло ясним усміхом, і саме такої миті дівчинку й побачила молода вчителька з сусідньої школи, що проходила мимо.



— Смітник — не місце для забав, дитинко, — зауважила вона.

Зразу відчувалося, що вчителька — людина тут нова, бо хто ж би назвав цю бруднулю таким чистим і світлим словом — дитинка І

— Чому ти не ходиш до школи? — запитала вчителька дівчинку.

Та спохмурніла.

— У нас… немає грошей, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Та хіба ж для цього потрібні гроші? Адже в школі вчаться безкоштовно.

— Але в мене немає ні книжки, ні грифельної дошки…

— Приходь завтра до школи, я тобі дам і книжку, і дошку.

Нетямлячись від радості, Баташія пташкою впурхнула до своєї хижки.

— А я завтра піду в школу! — ще з порога гукнула вона.

Мати саме аж кипіла з досади — у неї видався невдалий день: страва, яку вона варила, виявилась пересоленою, і хазяйка люто вилаяла її. Там мати змовчала, але тепер дала волю роздратуванню.

— Ти ба, яка принцеса! Так я тебе й пущу в ту школуї

— А що ж тут поганого? — втрутився батько. — Ти хочеш, щоб і дочка лишилася такою ж темною, як і ти, знала лише горшки та каструлі?

Але мати розійшлася не на жарт:

— Що ж, нехай я затуркана… Зате ти вчений! А що користі?

— Таки справді: як захоче доля покарати чоловіка — то пошле йому сварливу дружину! В такої і чоловік ні на що не здатен.

Суперечка не вщухала, вона розпалювалася дужче й Дужче.

— Що ж, іди! — кричав батько. — Шукай собі нового господаря, тягни його хоч із печі! Мені що? Сьогодні яживий, а завтра аллах зласкавиться — прибере мене…

І так життя було гірке, а тут ще й ці вічні сварки! Коли батьки починають лаятись, Баташії стає незатишно, вона почуває себе самотньою, як ніколи… Зі страху на дівчинку нападає гикавка. Мати зразу в сльози, а батька душить приступ, очі його закочуються під лоба, а руки й ноги зводить судома. Тоді мати падає йому на груди, невтішно ридає і клене свій лютий язик.

Помалу батьків гнів влягається, сварка вщухає. Мати починає вигрівати хворому груди: вкутує його ковдрою, відпоює гарячим чаєм, і батькові стає краще. Від утоми мати теж падає на постіль. Баташія вмощується між ними, й відразу всі злигодні й прикрощі де й діваються, світ знову стає безхмарним, у хижці лунає щасливий сміх. А батько починає розповідати казку.

— Жили собі зозуля… — починає він. — Ти слухаєш, доню?

— Авжеж, — озивається Баташія.

— Отож, значить, жили собі зозуля і горобець…

— А далі що?

— От якось зозуля і каже: «Послухай-но, горобчику, що я тобі скажу». — «А що, сестрице?» — питає горобець. «Щось давненько я не куштувала плову, — каже зозуля. — Чи не приготувати б нам його?» — «Давай приготуємо», — погодився горобець.

— А далі? — нетерпеливиться Баташія.

— Ось зозуля роздобула сочевичне зернятко, горобець приніс рисинку, і зварили вони плов…

Баташія вже відчуває, як смачний плов аж тане в роті, її маленькі ніздрі втягують запашну пару.

— А потім?

Дівчинка не дослухує казки й засинає, а батьки пошепки радяться, що їм робити. Нарешті вирішили: їхня донька піде до школи.

Наступного дня мати пофарбувала доньчин шарфик у рожеве, ретельно залатала й випрала платтячко. А сама Баташія до пізнього вечора не могла вгомонитись: те й робила, що бігала до сусідів дізнатися, котра година.

— Тітусю, а зараз скільки вже? — без упину питала вона, і дізнавшись, що до ранку ще далеко, невимовно смутніла. їй здавалося, що час зупинився зовсім. Якби її воля, вона й не лягала б — а то ще проспить!

Нарешті настав довгожданий ранок. Мати вмила Баташію, вбрала, підвела очі сурмою і заплела їй косу. І ось дівчинка вирушає до школи, сьогодні її перший шкільний день! Задля такої події куплено два пиріжки, мати нагодувала доньку найсмачнішим, що було в хаті, й на мить піднесла руку, благословляючи її. Батько погладив свою улюбленицю по голівці і з порога довго дивився їй услід.


День, коли вперше йшла до школи донька багатого чиновника, став святом для всього кварталу: сусідів пригощали ласощами, муллам дарували капці, щедро годували сиріт. В дорогих гаптованих туфельках, з цяточкою-тікою на чолі й намистом на шиї, в розкішному жовтому автомобілі Шахіна вирушила в школу. З нею їхала і служниця, що везла глек, рукомийник, термос із гарячою водою, пляшку апельсинового соку і ще усяку всячину. Секретар чиновника того дня витратив задля такої події не менше чотирьох тисяч рупій.

Перший шкільний день для Баташії теж не обійшовся без витрат: на покупки пішло аж три пайси — одна на фарбу для шарфа і дві — на пиріжки.

І ось Баташія гордовито й урочисто крокує вулицею.

— Баташіє, а куди це ти? — гукнув до неї продавець оладок Раму.

— До школи, а то куди ж? — відповіла вона так, наче їй не первина ходити до школи.

— Ого! — вихопилось у Раму. — А послухай-но…

— Та нема коли! — суворо відказала дівчинка.

— Ну гаразд, іди… Але стривай-но! Тут у мене в яблука й трохи сочевиці, візьми з собою. На перерві перехопиш. — І Раму простягнув їй пакетик.

— Що ж, давай. — І, щоб не засмучувати доброго Раму, вона взяла гостинець.

— Агов, куди це ти зібралася так рано, Баташіє? Чи не в свекрів дім? — підкусив її рикша Раджу.

— Це ти, мабуть, зібрався до свекра. А я йду до школи.

— Та що ти кажеш! А я саме їду в той бік. Сідай-но в колясочку, шановна. Це ж тобі не жарт — уперше в школу!

Коли коляска під’їхала до школи, там зчинилася метушня: «Це ж хто там прибув?» Та з коляски вийшла Баташія, і розчарування, ніби відром води, загасило зацікавлення, що було спалахнуло.

Донька багатого чиновника аж нетямилася від злості; ще б пак, адже вчителька посадовила новеньку поруч із нею. Та ледве вчителька на хвильку відвернулась, як Шахіна штовхнула Баташію ліктем: мовляв, забирайся, це наш килимок, ми його з дому привезли, а з тебе досить і циновки.

Баташія мовчки вмостилася на циновці. Довкола захихотіли.

Вчителька вгамувала учениць і посадовила Баташію біля себе. І щастить же цій Баташії! А та почувала себе мало не царицею.

Проте навчання Баташії на цьому й скінчилось. Того ж дня Шахіна пожалілася батькам, і дружина чиновника напустилася на куховарку:

— Послухай-но, пані! Та як ти смієш рівняти своє дівчисько з нашою Шахіною! Знай своє місце! Ти ба, виросла на недоїдках, а нахабства без міри. Чужий хліб, певно, смакує. Сьогодні ж пришли її до мене — їй тут знайдеться робота. Півтори рупії на місяць і харч на землі не валяються.

От тобі й навчилася І Розсипався на друзки світ казкових марень Баташії… Із золотистих очей покотилися гіркі сльози й затремтіли на маленьких круглих ніздрях… А в наступні після цього дні Баташія супроводжувала в школу Шахіну, несла за нею фляжку, склянку й кошичок із сніданком. На перерві Баташія годувала свою хазяйку, обмахувала її віялом, подавала воду вмитися, мила посуд і аж тоді могла поїсти сама…

Обурена вчителька тут же подалася до матері Баташії й добряче висварила її.

— Баташія тепер служниця… — пробелькотіла збентежена жінка, не сміючи від сорому підвести очей.

— Служниця? — вражено перепитала вчителька. — Але ж Баташія ще зовсім дитина!.. Пахощі квітів не заховати за грати, а сонця проміння в кайдани не закувати!

Але мати Баташії не зрозуміла слів учительки, і та пішла ні з чим. Однак учителька не звикла так просто складати зброю. Нелегко й нескоро їй удалося влаштувати матір Баташії прибиральницею в школі. Там же знайшлася й комірчина для її родини. І Баташія, якій так хотілося вчитись, нарешті змогла ходити в школу. Згодом батько Баташії трохи оклигав від недуги і йому теж підшукали роботу: він носив дітям сніданки.

Як же полюбила Баташія школу! Навчання для неї було захоплюючою розвагою. А як охоче допомагала вона матері прибирати в класах, як дбайливо обгортала папером підручники! Дівчинка служила школі, наче то був храм, де голова сама схиляється перед божеством.


Важко сказати, скільки часу спливло відтоді. Певно, років із п’ятнадцять тому я вперше побачила Баташію, що гралася біля смітника серед консервних бляшанок та

гнилих покидьків. І от минулого року я знову зустріла її… на одному із засідань шкільних працівників.

— Ви мене не пригадуєте? — всміхнулася вона мені.

По тій усмішці я і впізнала її:

— Баташія!

Тепер Баташію зовуть міс Хан. Батько її помер, а мати живе разом із нею. Тільки й мати змінилася — це вже не колишня терпляча служниця. В її оселі збираються дівчата з усього кварталу, і старенька, колишня куховарка чиновника, навчає їх шити.

Коли я згадую променисті оченята Баташії, великі, ніби блюдця, повні золотистого тростинового соку, я певна:


Пахощі квітів не заховати за грати!
Сонця проміння в кайдани не закувати!


Переклад з урду С.Наливайка.

А. Н. Педнекар Супутник



«З пункту А вийшов мандрівник і рушив прямо на схід. Через 25 миль він звернув на північний схід і подолав іще 25 миль. Тоді повернув прямо на захід і пройшов іще 20 миль. На якій відстані від пункту А перебуває мандрівник?»

То була остання задачка з геометрії. Ранга спробував уявити себе мандрівником. Але хіба ж таке буває, щоб дорога слалася прямісінько аж двадцять п’ять миль? Адже на путі неодмінно трапляться пагорби, річки, огорожі, канави, колодязі…

«А якщо на дорозі стоятиме будинок? Як же через нього пройдеш? Хіба що в будинку двоє дверей — одні на захід, другі на схід. А в нас удома зроду-віку не було двох дверей.

А якщо попадеться колодязь? Лізти в нього, чи як?

Або річка! Адже її не перестрибнеш. Річку треба перепливти. Та й то прямо на протилежний берег не втрапиш, бо знесе течія. Он тітчиного сусіду, дарма що він чудовий плавець, річка в час повені віднесла хтозна-куди.

То як же його розуміти — прямо на схід? Та й скільки ж це днів доведеться брести? Сімдесят миль? Ого! І все пішки? Страх як наморишся! Я он позавчора тільки від Більваса до Мальвана пройшов, і то ніг не чув… Останні два дні ми те й робимо, що пишемо на цих іспитах — пальці вже й не слухаються, мов не свої. Та ще спробуй висидіти за цією партою. У себе в сільській школі сидиш просто на землі. І пишеш куди краще».

Ранга позирнув довкола: всі учні незнайомі. Он дівчинка в синій спідничці підстругує лезом олівець. Перед нею сидить хлопчик у шапочці й дуже швидко щось пише. І навіщо стільки писати? Певно, розв’язує задачку. А вчора його проводжала до школи якась огрядна жінка.

О! Сьогодні попався хороший учитель: сидить собі спокійно за столом. А до нього була вчителька, така вже худюща і в окулярах. То тій не сиділося: весь час ходила між партами та заглядала, хто що пише.

Ранга ще раз прочитав умову задачі й провів на аркуші довгу рівну лінію. І аж замилувався нею. Ото гарно! Якби ж і дорога була така! Тоді перехожі здалеку бачили б усі машини. Та й машини могли б мчати на шаленій швидкості. А вистрели на такій дорозі з гвинтівки, то всіх рішиш однією кулею. Бах!..

Дзінь-нь, дзінь-нь, дзінь-нь!!!

«Ой! Уже дзвоник!» — похопився Ранга.

— Закінчуйте, діти, — мовив учитель і рушив між партами збирати аркуші.

Він узяв аркуш у Ранги, і той відразу ж підхопився, щоб вибігти з класу. Та вчитель зупинив його:

— Почекай. Не можна виходити, поки всі не здадуть.

Аж коли вчитель зник за дверима, учні підвелися зі своїх місць.

Ранга перший вискочив з класу, але за мить повернувся. Злякано зазирнув під свою парту й полегшено зітхнув: ху-ух, на місці! Він тицьнув готовальню в кишеню і подався надвір. Ашок уже чекав його.

— То як, усе розв’язав? — поцікавився він.

— Остання задачка не вийшла.

— Та ти що? Вона ж зовсім легенька. Ну гаразд, ходімо вип’ємо лимонаду чи содової води.

Хлопчики рушили до навісу під манговим деревом, де за столиками школярі вже попивали холодний лимонад. Був тут і хлопчик у шапочці, була й дівчинка в синій спідничці, тільки сиділа вона трохи осторонь.

Ранга й Ашок і собі сіли за столик. Перед ними поставили дві склянки холодного лимонаду, в якому плавали крижинки. Ранга помішав лимонад пальцем, крижинки закружляли. Тоді заходився занурювати ті крижинки. Повертів склянку — крижинки закружляли швидше — й спрагло підніс до рота. Ашок уже встиг випити свій лимонад і тепер роздивлявся вологий кружечок на столику — слід від склянки.

— Смакота! І холодний! — вихопилось у Ранги.

Ашок провів на мокрому кружечку чотири лінії і заходився пояснювати задачу:

— Дивись, оця лінія — п’ять дюймів, а ця — чотири. Тут кут 135 градусів. А ось іще п’ять дюймів. Тут кут 45 градусів. Це захід.

Ранга уважно дивився, але саме підійшли якісь хлопчаки і гримнули на них:

— Вставайте, а то розсілися! Інші теж хочуть пити!

Залишивши на столику по дві ани, Ранга й Ашок підвелися. О пів на третю починався іспит з літератури, і доти лишалася ще ціла година.

— Слухай, а про що можна було б написати заяву? — спитав Ранга.

— Та хоча б про те, що по карточках дають поганий рис. От і напишеш начальникові.

— А якому?

— Окружному, певно.

— Ашок, а можна написати заяву, щоб у крамничці давали по чашці чаю і солодких хлібців за три пайси?

— Не знаю, не пробував. Я можу написати заяву, щоб збудували міст через річку. Цього нас учили.

— Таке і я вмію. І щоб збудували міст, і громадський колодязь — це я можу написати.

— А найважче — пряма мова.

— Зовсім ні! От, скажімо, двоє хлопчиків сваряться. Один каже: «Я розумний, я гарний, я хороший. А ти потвора, дурень і нахаба». Підходить до них дорослий: «Негаразд сваритися, дітки…» Що, не годиться? Тоді про інше: про автомашину й гарбу, про лимонад і содову. Лимонад каже: «Йди геть, содова! Я такий смачний, такий солодкий!» А содова вода на те: «Зате я дешева, мене бідняки люблять. Від мене живіт не болить…»

— Та годі тобі! Ото вигадник! — засміявся Ашок.

І тут Ранга згадав про авторучку. Адже їм ще доведеться писати: і заяву, і пряму мову, і твір… А з ручкою щось не те. Ще коли пролунав дзвоник, Ранга з переляку, що не розв’язав задачку і через те провалиться, почав метушитися і впустив ручку на підлогу.

Тепер хлопець витяг її і став роздивлятися.

— Невже зламав? — запитав Ашок.

Ранга провів пером по пальцю, потім по папері — не пише. Спробував іще раз.

— Перо зіпсувалося. Що ж його робити?

Іншої ручки не було. І Ашок не міг дати йому своєї. А крім нього Ранга нікого тут більше не знав.

— Ходімо на базар, купиш нову, — запропонував Ашок.

— Дорого, батько сваритиме.

— То вставиш інше перо. І коштує воно ан [20] п’ять, не більше.

— Ходімо!

Вони побігли. До базару було хвилин вісім ходи, і хлопчики дісталися до нього швидко. Ранга хотів відразу звернути праворуч, та Ашок утримав його:

— Стривай, куди ти? Поглянь, кіно! Йди за мною, — і потягнув приятеля в зовсім інший бік.

Перед афішею вони зупинилися. Розпростерши крила, в блакитному небі ширяла казкова красуня. А внизу видніли куполи палаців і мінарети мечетей. Фільм називався «Небесна фея». У куточку афіші було написано: «Початок сеансів о 6 і 9 вечора».

— От би подивитись! Може, сходимо? До шести ми напевне впораємось.

— Підемо. Та й іспитів завтра вже не буде. А в селі такого не побачиш, — кивнув Ашок.

Вони справились про ціну й вирішили взяти квитки по чотири ани. Тоді рушили далі. Дорогою читали вивіски: «їдальня Шріканта», «Чистимо речі», «Сьогодні картопля— 3,5 ани, патока — 5 ан», «Борошно вищого гатунку», «Купуйте горіхи», «Продаж медикаментів», «Шкіряні вироби», «Велосипеди — рушай хоч у Делі».

Біля велосипедів вони спинились.

— А ти міг би поцупити хоч один? — поцікавився Ранга.

— Ще й як!

— Таке скажеш! Та тобі як дадуть!..

— А я поцуплю, як нікого не буде!

— А й справді! Давай прийдемо сюди ввечері, коли базар розійдеться. Візьмемо собі два велосипеди та й покотимо в своє село. Ото всі здивуються!

— Стривай!.. Нам же треба полагодити твоє перо. — І Ашок підвів Рангу до якогось вусаня, що возився з гасничкою: вставляв у неї новий гніт. Поруч чекав замовник. З-під густих брів вусань блимнув на хлопчиків круглими скельцями окулярів, прив’язаних ниткою до вух, і буркнув:

— Що, батарейки лагодити?

— Ні, не батарейки. Перо зламалося, — пояснив Ранга, нерішуче простягаючи ручку: чи захоче той братися за таку дрібницю?

— Тільки, будь ласка, швидше, — попросив Ашок. — У нього зараз іспит.

Вусань узяв ручку, повертів її ї повернув хлопчикові:

— Тримай.

— Скільки? — потягся до кишені Ранга.

— За поламані пера грошей не беру! — засміявся вусань.

Ашок відкрутив ковпачок ручки: справді, таки перо зламане.

— Що ж робити?

Вусань порадив їм зайти в крамничку Іграшок і письмового приладдя, тим паче що вона поряд. Друзі рушили туди.

За склом висіло, лежало, стояло, переливалося всіма веселковими барвами безліч іграшок. Хлопці не 8нали, на що й дивитися, стояли перед вітриною і не могли відвести від неї очей.

— Та заходьте! — привітно всміхнувся їм продавець. — Що бажаєте?

— Та авторучку б… — почав був Ранга.

Той виклав перед ним кілька авторучок, мимохідь пояснюючи, якої фірми вони, скільки коштують і яка в кожної перевага.

— Йому перо потрібне. Недороге, — несміливо поклавши руку на прилавок, мовив Ашок.

Ранга дістав ручку. Острах, що продавець розсердиться, був даремним: той спокійно відсунув убік авторучки й висипав на прилавок цілу купу пер, розхвалюючи їх на всі лади. Хлопчики вибрали собі перо. Ашок надумав по-торгуватись і сказав свою ціну: шість ан замість восьми. Ранга штовхнув його: та цить, мовляв. Але продавець поступився, вставив перо і почеркав ним по паперу. Потім кілька слів написав Ашок, за ним Ранга.

— Чудово пише!

До крамнички зайшов хлопчик — їхній ровесник.

— Слухаю? — повернувся до нього продавець.

— Мені б яку-небудь гру-загадку.

Ашок відразу нашорошив вуха й позирнув на прилавок, де відразу наче вродилося кілька барвистих коробок.

— Яку саме? Ось літера «М», літера «Ц», «Супутник», «Зірка», літера «Д».

— Покажіть мені літеру «М».

Продавець узяв маленьку картонну коробочку й дістав із неї кілька червоних клаптиків паперу.

— Покажіть мені, як грати, щоб я вдома зумів сам, — попросив його хлопчик.

Той швидко склав із клаптиків літеру «М» і подивився на хлопчика. Хлопчик кивнув: зрозумів, мовляв. Тепер він спробував скласти її сам. Ашок і Ранга дивились, як це йому вдається.

Та у хлопчика, дарма що він дуже старався, нічого не виходило.

— А тепер спробуй ти, — кивнув продавець Ашоку.

У того літера вийшла відразу.

— Ти, певно, раніше знав цю гру? — здивувався продавець.

Ашок присягнув, що вперше бачить її. Тоді продавець висипав пластмасові шматочки для літери «Д». Ашок уважно подивився на них і цього разу швидко склав літеру. Продавець не міг надивуватися.

Інших покупців у крамниці не було. Продавець нудьгував і вирішив порозважати хлопчиків. Він дістав іще одну гру — барвисту кулю з різнобарвних шматочків дерева різної форми.

— Це «Супутник», нова гра. Тільки сьогодні одержав. Ти зможеш скласти ось таку кулю?

Продавець розібрав гру і розсипав перед Ашоком різнобарвні кубики, пірамідки, конусики, циліндрики.

Ашок почав приміряти, прикладати їх одне до іншого, а Ранга і хлопчик допомагали йому.

— Е ні, ти сам спробуй. Даю тобі десять хвилин. Складеш — подарую тобі цю гру, а ні — купиш її.

Ашок складав гру повільно й ретельно, а хлопчики стежили за ним, затамувавши подих. Продавець тим часом прибирав з прилавка авторучки й пера. Ашок уже склав половину кулі, як раптом від необережного руху вся споруда розсипалась.

— Все, час вийшов. Уже двадцять п’ять на третю.

— Що? Двадцять п’ять?.. — Ранга аж захлинувся від несподіванки.

— Хвилин на п’ять мій годинник поспішає,— заспокоїв його продавець.

Як же непомітно збіг час!

Ранга поспішав заплатити шість ан, а Ашок розгублено поклав гру на прилавок.

— Нехай так і лежить. Увечері прийдеш і спробуєш ще раз. Ти кмітливий хлопець, у тебе вийде. Неодмінно приходь, — схвально кивнув йому продавець.

Хлопчики вибігли на розпечений сонцем асфальт. Вони вже не розглядалися на всі боки, не помічали вивісок, їм було не до кіно, не до велосипедів.

За кілька хвилин вони вже були біля шкільної огорожі. Через вікно побачили за столом учителя та схилених над партами школярів. Отже, іспит почався. Недарма коло школи так незвично тихо.

Коли хлопчики підбігли до дверей, саме пробило пів на третю. Ашок рушив попереду.

— Куди? — гримнув на нього сторож.

— На іспит, — пробелькотів Ашок.

— А досі де тинялись? Можете йти досипати. Запізнилися.

Хлопчики розгублено переступали з ноги на ногу. По щоках Ранги котилися сльози, Ашок похмуро втупився в землю. Сторож знову насварився на них, і друзі мовчки пішли геть, не дивлячись один на одного. Під самотнім манговим деревом над дорогою вони сіли просто на землю, і Ранга прошепотів:

— Все через твої загадки.

— А чого на базар ходили? Забув?

Що там казати, завинили обидва. Тож навіщо сваритися? Ранга похнюпив голову: як тепер повертатися додому? Що казати батькам?

Ашок широко розплющеними очима дивився просто себе і перед ним миготіли, кружляли різнобарвні деревинки, і він їх усе складав, складав… Спершу синю… Потім зелену… А куди прикласти ось цю, червону?



Переклад з маратхської С.Наливайка.

Чуннілал Вардгаман Шах Вічне перо Сахіба



Минулого місяця Говіндові сповнилося вісім років. З якою допитливістю вдивлявся він у навколишній світі Хлопчик виріс у нестатках, і усмішка, що з’являлась іноді на його губах, здавалася жалюгідною і боязкою. Тільки очі його завжди сяяли.

Кхода, батько Говінда, як міг, піклувався про сина. Хлопчикові було два роки, коли померла мати; дім без господині спорожнів, і відтоді малюк став втіхою Кходи.

Вечорами, сидячи за столом, Говінд захоплено розповідав батькові різні казки та історії, які чув у школі.

А Кхода, дивлячись на жваве синове обличчя, згадував покійну дружину.

Цікавий до всього, хлопчик помічав усе на світі. Побачить у школі в сина якого-небудь багатія нову шапочку, розшиту золотом та сріблом, і думає: «Ото якби мені таку!» Чия-небудь нарядна курточка надовго привертала його захоплений погляд. А як йому хотілося взути черевики із шнурками — такі самі, як носили інші діти. Не раз Говінд говорив про це батькові, та хіба посильний із контори мамлатдара [21] міг зрівнятися з багатіями?! І все-таки Кхода намагався хоч чимось порадувати улюбленого сина: то принесе йому паперового змія, то дзигу, а до свята дивалі [22] навіть купив йому шовкову шапочку.

І в цій самій шапочці Кхода вперше повів сина в контору. Там він звелів йому вклонитися сахібу [23], але цей поважний пан із сигаретою в зубах не звернув на хлопчика ані найменшої уваги. Очевидно, сахіб збирався кудись іти. Він був у європейському костюмі і тюрбані, а в руках тримав палицю із срібним набалдашником. Говінд позирнув на сахібове обличчя, і йому здалося, ніби він побачив лютого тигра. Таким і запам’ятався Говінду начальник його батька.

Згодом Кхода ще раз узяв сина в контору, і Говінд знову побачив сахіба.

Дзінь-дзінь! — задзвонив дзвіночок. Кхода швидко оправив дхоті й кинувся до сахібового кабінету. Потім вийшов і попрямував до сусідньої кімнати.

За мить прийшов клерк, узяв у батька паку паперів і запитав:

— Який настрій у сахіба?

Почувши відповідь, він, завмираючи від остраху, переступив поріг кабінету.

Примостившись у кутку веранди, Говінд щось малював і писав на непотрібному, вже списаному з одного боку клаптику паперу. Час від часу він слинив у роті олівець, і тоді літери виходили жирні й чіткі.

Настирливий дзвінок і гнівні незрозумілі слова насторожили хлопчика. Він підвів голову й через відчинені

двері кабінету побачив сахіба. Той грюкав кулаком об стіл і щось кричав по-англійському. Перед сахібом, наче віл перед розлютованим тигром, стояв ні живий ні мертвий той самий клерк, а за дверима тремтів переляканий Кхода.

Говінд навшпиньки підійшов і зазирнув туди.

— Забирайся геть! — сердито прошепотів батько.

Хлопчик одійшов назад, але цікавість була дужча від страху, і тому він не спускав очей з відчинених дверей кабінету. Сахіб все ще вичитував клеркові, а той, як і раніше, стояв і мовчав… Та ось сахіб щось вийняв із кишені й почав швидко підписувати папери. І цієї миті Говінд побачив у сахібовій руці вічне перо. Що це була за ручка! Чорна, гладенька, вужча зверху, товща посередині, а сам кінчик так і сяяв золотом — справжнісінький чорний птах із жовтим дзьобом. Перо біжить по паперу — птах дзьобає зернятка!

…Клерк вийшов із кабінету й полегшено зітхнув. А сахіб сховав ручку в кишеню…

Відтоді, як тільки Говінд попадав до контори, він завжди віддавався своєму улюбленому заняттю: тихцем підглядав, як пише сахіб незвичайним пером. Хлопчик дивився на перо і завмирав од захоплення. Ех, якби у нього було таке чудо! Він блискавично списував би гори паперу!

Якось Говінд не втримався і попросив батька купити йому схоже на чорного птаха вічне перо. Але Кхода тільки посміявся з сина:

— Дурненький! Та моєї двомісячної платні не вистачить на таке перо!

Але Говінд не переставав мріяти про нього. Як незручно писати олівцем! Олівець швидко тупиться. Щоб його підстругати, потрібен складаний ножик. А де його взяти? Доводилося користуватися шерехатим камінчиком. Ех, якби в кишені нової курточки Говінда було це перо — чорний птах із золотим дзьобом! Він умить вийняв би його з кишені і писав би довго-довгої А які гарні виходили б з-під нього літери! І як прикрасило б це перо його курточку І Говінд опустив руку в кишеню і витягнув камінчик і недогризок олівця. Що таке кишеня без пера? Та ніщо!

Минали дні, а хлопчик не міг забути про перо сахіба. Він згадував про нього разів десять на день, воно снилося йому кожної ночі.

І от якось Говінд вирішив попросити перо в самого сахіба. У кошику на папір хлопчикові трапився конверт, що, очевидно, випав із сахібової кишені. В конверті виявились два папірці по десять рупій. «Напевно, сахіб поклав конверта, щоб посильний відніс його куди треба, а конверт упав на підлогу», — подумав Говінд. Він вирішив, що батькові краще нічого не казати, бо той може подумати, ніби украв цей конверт, і відлупцює його. І Говінд поклав конверт до внутрішньої кишені курточки. Хлопець час від часу мацав, чи не загубилася його знахідка. «Раненько побіжу потай до сахіба і віддам конверт, а в нагороду попрошу в нього перо», — міркував хлопчик.

Від хвилювання Говінд за вечерею не проковтнув ні шматочка, а потім довго не міг заснути. Перед його очима весь час було чудове перо, навіть тоді, коли хлопчик заснув, перо ширяло над ним, ніби чорний птах.

На другий день о десятій ранку Говінд вирушив до сахіба додому. Але той уже пішов.

Тоді Говінд увійшов у контору — батька, на щастя, там не виявилося, — і, заглянувши в кабінет, побачив у руці сахіба те саме перо. Як воно блищало! Забувши про все на світі, Говінд зайшов до кабінету.

На сахібовому столі, засланому новою чорною тканиною, стояло письмове приладдя, лежали акуратно складені папери і начищений до блиску дзвіночок, що звичайно не давав батькові ані хвилини спокою.

— Са-хібе! — тихо мовив Говінд.

Сахіб глипнув на хлопчика. Напевне, так дивиться тигр на маленьке ланеня, яке саме лізе йому в пащу.

Тремтячи всім тілом, Говінд дістав із кишені конверт, поклав його на стіл і став розповідати, як знайшов цей конверт і вирішив однести сахібові… Хлопчик завмирав од страху та збентеження. Але сахіб, видно, не дуже тією пропажею журився, чи просто не оцінив благородного вчинку сина свого посильного.

— Гаразд, залиш його тут! — буркнув він, втупившись у папери.

Але Говінд усе ще стояв і думав, як завести із сахібом мову про перо. Зрештою він відважився й боязко покликав:

— Сахібе!

Мамлатдар зморщився і кинув на Говінда такий грізний погляд, що хлопчик мерщій вийшов з кабінету. А за дверима на нього вже чекав батько. Схопивши сина за вухо, він одвів його якнайдалі від кабінету і, сердито пригрозивши кулаком, повернувся на своє місце.

Недоступна річ зажди вдвічі жаданіша. Вічне перо не давало Говіндові спокою.

Раптом у конторі зчинилася метушня: забігали клерки і посильні, люто задзеленчав дзвіночок, заквапився батько. Чекали пана колектора [24] всього округу.

Щойно долинув автомобільний гудок, мамлатдар вибіг із контори. Низько зігнувшись, він привітався до сахіба-англійця, що вийшов із машини. Колектор, на руці якого сяяв коштовний перстень, зайшов до контори. Говінд, уклякнувши на місці, стежив за всім, що відбувалося.

Голос у колектора був суворий, і Говінд подумав, що такої людини повинні всі боятися. Адже навіть сам мамлатдар, перед яким тремтіли клерки та посильні, зараз покірливо, ба навіть з острахом слухає колектора. А коли трохи згодом хлопчик зазирнув у кабінет сахіба, він здивувався ще дужче. Говіндові здалося, що огрядний колектор дуже сердиться на тонкого мамлатдара. Хлопчик не міг збагнути слів товстуна, але бачив, як той, вихопивши із стоса якийсь папір, потрясає ним перед самісіньким носом мамлатдара. Переглядаючи папери, колектор шпурляв їх прямо на підлогу!

І тут мамлатдар, помітивши, що колекторові потрібна ручка, догідливо вихопив із кишені свою і поклав її перед товстуном. Говінд витріщився на своє обожнюване перо-птаха.

Товстун став щось записувати, але раптом перо відмовило. Він сердито тріпнув ним раз і вдруге… Ніякого наслідку! І тоді він люто жбурнув його на підлогу. Від жаху Говінд ледь не крикнув. Щойно перо вдарилось об підлогу, — його жовтий дзьоб розколовся і з роззявленого рота впали дві краплини червоної крові… Так на очах Говінда загинув його улюблений птах, його потаємна мрія…



Переклад з гуджаратської Н.Тищенко.

ГУРБАХШ СІНХ ПІСНІ ВІТРУ

Я сидів у залі чекання на залізничній станції Унголь, що в штаті Андгра-Прадеш, і ждав свого поїзда. Неквапом, немов величний володар сходив на червоний килим, скочувалося за золотаве крайнебо пізнє грудневе сонце. Вечоріло. Зненацька десь іздалеку забриніла чарівна ніжна мелодія. Я деякий час прислухався, потім підвівся і рушив у той бік, звідки вона линула. Чим ближче я підходив, тим більше ширилися чарівні звуки, і от вони перетворилися на трепетну, бентежну пісню.

В залі чекання третього класу сиділо на лавах декілька чоловік: хтось із них, певно, і співав. Голос був дзвінкий, як у дівчинки, проте жодного жіночого сарі не було видно. Я роззирнувся уважніше. Он воно що: співав і танцював хлопчик років дев’яти, — я бачив тільки його спину. З-під недбало пов’язаного тюрбана вибивалося давно не стрижене волосся; в старенькій, але чистій сорочці, босі ноги подряпані. Через шию на шворці метлявся шматок бляхи, на якій він відбивав такт. Ось хлопчик повернувся до мене і на моє запитання, де він навчився співу й таких пісень, весело засміявся:

— Мої пісні — це пісні вітру, вони нікому не належать. Я ніде не вчився, але ж у нас співають усюди — і вдома, і в школі, і на вулиці… Скрізь чути пісеньки з різних кінофільмів… Коли я не допомагаю батькові, то блукаю вулицями і без кінця слухаю, слухаю…

Я поцікавився, чи часто він співає удома.

— Раніше батько сердився, лаяв мене, а то й потиличника давав: чого ти, мовляв, усе скиглиш, краще б допоміг по господарству. Та якось мені пощастило: співом я заробив трохи грошей, за дві пайси наївся досхочу, а решту приніс додому. Відтоді батько вже нічого не каже, але й пісень моїх не слухає. Хіба що мати часом попросить: «Заспівай-но, Гару, пісеньку про глека, що пливе річкою». А треба сказати, що наша хижка стоїть над річкою… Що ж вам іще розказати?.. Є в мене дві сестрички, тільки зовсім маленькі… Одежі мені не купували вроду — доношую те, що дадуть добрі люди… Буває, приходиш додому, а їсти нема чого, то я, щоб забути про голод, починаю співати і невдовзі засинаю… Важкі недуги мене обминають: певно, боги бережуть мене, і я не знаю, що таке ліки… Якщо ж трапляється трішки занедужати, то навіть радію: лежу й бачу уві сні, ніби перед величезним натовпом співаю незвичайно гарну пісню, а на мене дзвінким дощем сиплються рупії… Ось вони мені по кісточки, вже важко танцювати, і я… прокидаюсь! А виявляється, то мої ноги заплуталися в підстилці. Потім знову заплющую очі, і до мене знову приходять ці дивовижні сни…

Присутні засміялися; не сміялися тільки я та Гару.

Незабаром я попрощався з ним і вийшов на перон. До вокзалу я вже не повернувся, а повільно рушив убік від станції. Притупування маленьких ніжок, стукотіння по блясі, дзвінкі, мелодійні пісні полонили мене. Мені страшенно закортіло відшукати його оселю на березі річки й там дізнатися: як воно так, що з темної шпарини, де не виводяться злидні й горе, пробився до світла такий ніжний пагін І

Здалеку донісся паровозний гудок — підходив мій поїзд. Я повернувся на перон. За кілька кроків від мене стояв Гару. Він прийшов не сам, а з приятелем.

Зараз Гару сподобався мені ще більше. Видно було, що він поривається щось сказати, але ніяк не може наважитись. Я поклав йому на плече руку й звернувся до його напарника, що, напевне, прийшов із ним для підмоги:

— Що ж Гару хоче мені сказати?

Гару зніяковіло мовчав, а його приятель пояснив:

— Він казав, що хоче тільки попрощатися з вами — і все. А більше нічого не казав.

Я простягнув Гару руку, але той не взяв її, а тільки шанобливо вклонився. Я поплескав його по плечу й мовив, що ніколи не чував таких гарних пісень.

Гару глянув на мене і його погляд на мить затуманився. Я здогадався: він бачить наяву один із своїх дивовижних снів — він хотів проститися зі мною, і бажання його здійснилося. Тепер він пробудився…

Знайшовши свій вагон, я зайшов у нього, сів на м’яку канапу, заплющив очі і подумки продовжив розмову. Раптом рипнули двері, і я розплющив очі: переді мною стояв Гару. Я зраділо підхопився: чи не їде й він цим поїздом? Якщо так, то треба мерщій бігти в касу й міняти йому квиток на перший клас. Але його товариш мовив:

— Гару хоче, щоб ви взяли його з собою, а він співатиме вам, розважатиме ваших дітей, вчитиме їх співу. Він вміє танцювати дуже гарний танок із дзвіночками.

Я глянув на Гару, в його очах світилося мовчазне благання, і в душі моїй забриніли всі його співані й неспівані пісні. Була мить, коли я навіть простяг руку, щоб утримати його й повезти з собою. Я вже бачив Гару в новій святковій курточці, бачив, як блищать його очі після першого вдалого виступу, та… Та замість цього я тільки погладив його по голові. Він притиснувся до мене, а я обійняв його за плечі:

— Ти — ціла повість, Гару, а я — письменник. І твоїм пісням, і моїм повістям доведеться ще почекати, поки за всіма нами не визнають людських прав. Так, ми з то-тою брати: ти в своєму лахмітті і я в своєму костюмі — ми обидва боремося за те, щоб нас по-справжньому оцінили. Різниця лише в тому, що ти тільки починаєш боротися, а я й досі не припиняю початої боротьби!

Не знаю, чи зрозумів хлопчик мої слова, але нібито зрозумів, бо очі його заблищали і він міцно потиснув мою руку. А я додав:

— Я не беру тебе з собою, Гару. В тебе є батьки, і ти не можеш залишити їх напризволяще. Але я завжди пам’ятатиму тебе, твого старенького батька, твою лагідну матір, річку, що плюскотить біля твоєї хатини, пісні, які наспівує тобі вітер, і сни, які осипають тебе золотим дощем…

Поїзд рушив. Довго біг Гару за моїм вагоном.

— Я ніколи не забуду тебе, Гару!

А він дивився й дивився мені вслід, поки його маленька постать не розтанула в безмежній далині… Так, Гару вже не було поруч, та дивовижні пісні його ще довго бриніли в мені.


Переклад з панджабської С.Наливайка.

Пудумейпіттан Блаженний сон


Раму вісім років. Але як на його вік він дуже кволий. Раму маленького зросту, худий, мов тріска, і завжди хворіє. Тим часом він завжди допомагає батькам, і не було ще жодного випадку, щоб він не послухався їх.

Коли його мати нездужає, а це трапляється досить часто, — Раму доводиться бігати в крамничку, робити дещо по господарству; не батькові ж варити їсти — він іде на службу. А де взяти часу, щоб вивчити урок, приготувати домашнє завдання?!

Раму просить батька зайти до школи, пояснити вчителям, що й до чого, а той відмовляється — каже: «Ніколи». Та це й зрозуміло — не йому ж перепадає від учителя!

От і сьогодні та сама історія. Страх підказує Раму, що краще б не йти до школи. Але це неможливо…

Поки вчитель заглибився в книжку, хлопчик обережно прокрадається на своє місце. Однак цей шуліка уже встиг запримітити його.

— Гей, Рамасамі, скільки разів я казав тобі: не заходь, якщо запізнився! Чому ти сів?

Зараз же ставай на лаву…[25] Домашнє завдання приніс?

Раму нерішуче тупцяє на місці:

— Ти ще огинаєшся? — Учитель тягне його до столу. — Руку!

— Завтра я принесу завдання, сар[26].

— Завтра я тебе й помилую. А зараз давай руку! Ну!

— Ой! Боляче, сар! Не бийте мене, сар!

— Для того й б’ють, щоб було боляче. Ставай на лаву! А скільки уроків ще попереду! Скільки вчителів! І всі вони, один за одним, випробовують свою силу на Рамасамі.

Урок географії. Учитель заходить до класу, надіває окуляри, скидає тюрбан. Ой господи, яка в нього лінійка!

— Кришна! Назви північний кордон Індії.

— Гімалаї, сар.

— Гей ти, Піччо, встань! Південний кордон?

— Бенгальська затока, сар.

— Що-о?..

— Ні, ні… Арабське море, сар… Індійський океан, сар.

— Гей, Рамасамі, ти вчив урок? Головне місто Індії? Раму ледь чутно вимовляє:

Лясь! Лінійка опустилася на тремтячу руку.

— Ма-мо!.. Мамочко!

— Я тобі покажу маму! Геть звідси, віслюк! Стій за дверима і вчи урок.

…Раму уявляє себе дорослим. Він сидить на стільці. В руках у нього замашний кийок. На голові — тюрбан. На носі — окуляри… Яке чудесне перетворення!

З підручником і грифельною дошкою, наче маленький хлопчик, до нього несміливо підходить учитель географії.

— Знову спізнився? Підійди сюди. Ось тобі, негіднику! Ну, як? Ти мене лінійкою, а я тебе кийком.

Учитель географії заливається слізьми.

Інша картина… Великий клас. На стільці сидить сивий наставник з добрим, усміхненим обличчям. На колінах у нього примостився Раму. Ласкаво гладячи хлопчика по голові, вчитель запитує: «Чому ти сьогодні спізнився? Хіба можна так пізно приходити? Це погана звичка. Ну, поїж цукерку, мій любий! А тепер скажи, яке головне місто Індії?» — «Делі». — «Молодець, тільки не лякайся, ти славний хлопчик. А цього вчителя географії, подивись, ми шпурнули в яму. Не бійся, я з тобою…»

Лясь!

— Я тобі звелів учити уроки, а ти спиш, щеня?

Лясь!

— Я не спав, сар. Делі — головне місто, сар. Ой-ой-ой! Ай-яй-яй! Бо-оляче!


Переклад з тамільської О.Лєнік.

Буччібабу Східці


Вийшовши у відставку, професор разом із дружиною оселився на якийсь час у горах, щоб трохи підлікуватися там. Діяльний городянин, він нудьгував серед величної безмовної природи і тому пильно приглядався до всього, що хоч якось могло розважити його. Зокрема, професор звернув увагу на одного місцевого волоцюжку, якого вони з дружиною прозвали між собою «горопахою». Коли професор зустрічав жебрака, то щоразу заводив з ним розмову, намагаючись вивідати історію його життя. Спершу «горопаха» не дуже охоче відповідав на розпитування. Але згодом став поступливішим. Свого імені він не вважав за потрібне назвати, і професор став величати його Кондайєю — Гірською людиною.

— Ну що ж, так і називайте, — погодився жебрак. — Я і справді люблю гори. В них є якась сталість; вони не пересуваються, не змінюються. А люди обдурюють одне одного і тим самим ошукують самі себе; людям бракує послідовності, твердості, стійкості.

Поступово Кондайя розповів професорові історію свого дитячого кохання, через яке він розчарувався і в житті, і в людях.

— Я з дитинства жив у селі, де ви зараз живете. Поряд із халупою моїх батьків стояли два двоповерхові будинки. В одному з них, старому й занедбаному, ніхто не жив, тільки коли-не-коли з’являлися в ньому гості. В другому будинку разом із батьками мешкала Дханам… Слід сказати, що батьки її були люди багаті, й ці обидва будинки належали їм.

Якось я пішов із своєю тіткою до храму й там уперше побачив Дханам з матір’ю. Дханам було років десять; мені — років на два більше. У храмі залягав морок, але радісне ясне личко Дханам здавалося мені схожим на обличчя богині щастя Махалакшмі. Коли люди почали виходити з храму, я навмисне відстав від тітки й пішов слідом за Дханам. Обабіч дороги низько схилялися гілки великих дерев. Дханам ненароком зачепила одну з цих гілок, і квітки, що прикрашали її голову, розсипались по дорозі. Дханам нагнулася і простягла було руку до квітів, але мати гримнула на неї, і вони рушили далі. Дханам з матір’ю відійшли, я підняв квіти й раптом побачив на землі щось блискуче. Це був маленький перстень з діамантом. Я підняв його й пошукав очима матір з дочкою, та вони вже зайшли в будинок. Тоді я сів на східцях сусіднього будинку, що стояв на той час зовсім порожнім, і заходився обривати пелюстки квіток. Перегодя знов з’явилася Дханам — мабуть, вона шукала свій перстень. Я підійшов до неї.

— Ти загубила квіти, — сказав я, простягаючи їй букетик.

— Та ні, не треба.

— Ти щось шукаєш?

— Нічого я не шукаю.

Не дивлячись на мене, вона повільно походжала туди й сюди.

— Скажи, і я теж пошукаю.

— Мама буде сваритися, — схлипнула вона, опустившися на сходи.

Спершу я й не думав віддавати перстень, але мені стало шкода її. Під східцями була купка піску; я примостився на ній і почав гратись у палички, припрошуючи й Дханам пристати до гри. Вона сердито відвернулась. Я грався сам. Потім я підійшов до Дханам і, тримаючи в одній руці квіти, а в другій перстень, звелів їй заплющити очі. їй, мабуть, стало цікаво, і вона слухняно зажмурилась.

— Тепер дивися! — сказав я, і вона розплющила очі.— Твій перстень? Вгадуй, у якій руці?

Коли вона побачила перстень, очі в неї стали великі-великі, зовсім як блюдечка.

— Віддай мого персня! — закричала вона, хапаючи мене за руку.

Я стиснув кулак.

— Ні, спершу ти скажи, в якій руці, бо не віддам! — повторив я.

Дханам мовчки намагалася розціпити мої пальці. Та це їй так і не вдалось.

— Віддай, віддай! — закричала вона і, мов сердита білочка, вкусила мене за палець.

Я швидко переклав перстень у другу руку.

— Ось я скажу мамі, тоді знатимеш, — ображено протягла Дханам.

Я побіг угору по східцях, вона — за мною. Так ми ганялися одне за одним з півгодини: угору — вниз, вниз — угору… Нарешті Дханам стомилася, сіла на східцях. Я заховав перстень у пісок і знову запропонував їй погратися у палички. Дханам не захотіла спуститись униз.

— Якщо спустишся, віддам персня, — сказав я.

— Годі тобі, відчепись, — буркнула вона.

Я взяв перстень і пішов геть.

Але минуло кілька днів, і ми стали разом гратися на східцях, хоча персня я їй не віддав…

— А цю дівчину насправді ввали Дханам? — в цікавістю спитав професор.

— Ні, в неї було інше ім’я. Просто я сам називав її Дханам 1, тому що її батьки були дуже багаті… Минув рік. Ми подружились, і Дханам зовсім перестала згадувати про перстень. Ми гралися у різні гри, спускалися по бильцях, бігали наввипередки… Про нашу дружбу ніхто не знав — адже ми бавилися на східцях порожнього будинку, а їх не було видно ні змоєї халупи, ні з оселі Дханам.

Ми довго гралися в «богиню Сарасваті і бхакта» [27]. Дханам була Сарасваті. Сидячи з заплющеними очима на верхній сходинці, вона тримала в руці гілку, що зображала віну. А я, наче вірний шанувальник — бхакт, — приносив їй у дарунок квіти й зупинявся біля східців унизу.

— Богине! Поглянь на мене, — благав я.

— О бхакте! Піднімись до мене.

— Я не насмілююсь зійти так високо.

— Значить, така твоя доля. Я не можу спуститися вниз, — відповідала вона.

— Подай мені милостиню, — просив я.

— Верни персня Дханам. Тоді подам.

— Перстень загубився — прости мені, нещасному! — тужно вигукував я.

І раптом від будинку долинав владний голос — кликали Дханам, і богиня Сарасваті, кинувши свою віну, щодуху бігла додому.

А одного разу Дханам зникла й потім не з’являлася цілий рік. Куди її відвезли, я не знав. Я бавився біля порожнього будинку сам. Не один раз я перелічував сходинки — їх було там двадцять дві. Занедбане подвір’я перед будинком знову заросло густою травою, яку ми, граючись, витоптали.

Якось увечері я прийшов до наших східців і сів на нижню сходинку. Коли раптом згори злетіла маленька біла квіточка. Я підвів очі. На шостій сходинці сиділа Дханам. Від несподіванки я злякано підхопився. Дханам виросла й змінилась; я не впізнавав її: замість коротенької спіднички на ній, як на дорослій дівчині, були сарі й блузка.

— Як ти дізнався, що я тут? — спитала вона.

Голос її теж змінився — тепер він звучав, наче бронзовий дзвіночок.

Зніяковілий і розгублений, я не міг вимовити й слова.

— Я знову ходитиму сюди щодня, — сказала вона.

— Навіщо?

— А просто так.

— Знаєш, я не злодюжка, я хочу повернути тобі твій перстень.

— О, я страшенно гніваюсь на тебе! Гей ти, злодюжко, йди сюди, рані [28] покарає тебе за те, що ти вкрав перстень, — засміялася Дханам.

Я нічого не відповів. Тоді вона спустилась на кілька сходинок і вхопила мене за чуба. Я заціпенів. Ніжний, наче пуп’янок квітки, маленький рот, щоки, як трояндові пелюстки; очі, мов зорі… На зап’ястях дзвеніли браслети, на пальцях ряхтіли персні; палали білим вогнем коштовні камінці в сережках. На лобі яскраво-червона мітка. Сарі на ній з такого ж ніжного шовку, як і її шкіра. Вражений красою Дханам, я так і не розтулив рота; на очі мені навернулися сльози, і я втік.

Відтоді я навіть і не дивився у бік старого будинку, де літали мої мрії. Я більше не піднімався по східцях.

Так минали дні, тижні, місяці…

Нарешті я вирішив дістати перстень Дханам, захований у надійному місці, й підійшов до занедбаного будинку. Там метушились якісь люди. Ні про що не розпитуючи, я пробрався на задній двір. Якийсь чоловік лагодив наші східці. І тут було багато людей. Що робити? Недовго думаючи, я рушив до будинку Дханам. Там нікого не було. Один із мулярів сказав мені, що господарі пішли до того будинку, який ремонтують. І раптом я почув, як рипнули рами горішнього вікна, й побачив її очі, її лоб, волосся! Дханам!



«Іди сюди!» — помахала вона мені рукою. Я прошмигнув у внутрішній дворик. Там теж були східці, які вели прямо з двору на другий поверх. Я зупинився на нижній сходинці; вона — на верхній.

— Усі мої пішли в той будинок. Його ремонтують, щоб здати в оренду, — сказала вона.

Яскраво виблискували її прикраси; браслети, персні, сережки. Розмовляючи зі мною, вона нахилила голову. Я дивився на неї знизу вгору.

«Вона дочка багатія, я бідняк, між нами — двадцять дві сходинки, — подумав я. — Вона не спуститься з цих сходинок, а я не піднімуся на них».

— Я прийшов віддати тобі твій перстень, — пробурмотів я.

— Де ж він?

— Ось!

Ну, давай.

— Спустися хоч на одну сходинку, тоді віддам.

— А ти піднімися теж на одну сходинку.

— Не спустишся?

— Ти розсердився? — І вона спустилася на одну сходинку.

— Ще на одну, — попросив я.

— А сам ти не можеш піднятись? — ніби здивувалась вона.

Я скорився.

— Ну, давай.

— Он скільки в тебе перснів! Тобі мало?

— Ти ж сказав, що віддаси.

— А тепер кажу, що в тебе й без того багато перснів.

— Тому ти не віддаси?

— Віддам, не хвилюйся…

Вона спустилася ще на одну сходинку.

— Тепер ти піднімись.

Я так і зробив.

— Чому ж ти далі не спускаєшся? — ніби ненароком спитав я.

— А ти чому не піднімаєшся? Я більше не хочу спускатися.

— Ти не для мене спускалася, — зауважив я.

— А для кого ж?

— Сама знаєш, — буркнув я, показуючи їй перстень.

— Он як! Значить, я спускаюсь заради персня? — І вона стрімко збігла по східцях, щоб схопити перстень, але було вже пізно.

Я миттю підняв руку й шпурнув перстень на верхню сходинку. Вона стрімголов вибігла нагору і, схопивши перстень, кинула його вниз. Тепер уже я побіг униз і підняв перстень.

— Залиш його собі, він мені не потрібен, у мене їх скільки хочеш, — погордливо скривилася Дханам.

Я розгнівався. Вибігши по східцях, я поклав перстень на сходинку перед Дханам.

— На, бери!

Вона заперечно хитнула головою. Тоді я підійшов до неї впритул і, схопивши за руку, став пригинати вниз. Дханам випручалась і побігла. Я спіймав її на нижній сходинці, але вона знову вирвалась і, вихопившись, мов птах, нагору, підняла перстень.

Надівши його на палець, Дханам гордо підвела голову. Я глузливо зареготав. Дханам здивовано подивилась на мене.

— Ти чого смієшся?

А я, не кажучи й слова, все реготав.

Губи в Дханам від гніву затремтіли, ставши схожими на маленьких рибок, що метляють хвостиками; брови сердито вигнулись, ніби чорні змійки, щоки зашарілися. Вона підійшла до мене.

— Чого ти смієшся?

— Адже це не твій перстень, — зі сміхом відповів я.

Дханам зблідла.

— А чий же? — вигукнула вона.

— Я твій викинув. Це інший, схожий. А ти не помітила.

— Навіщо викинув?

— Ну, не викинув, а продав…

Дханам запитливо й недовірливо подивилась на мене.

— Візьми цей перстень собі,— промовила нарешті вона й зняла його з пальця.

— Ти сердишся? — запитав я.

Вона спустилась на одну сходинку.

— А ти й справді продав мій перстень? Чи не хотів віддавати й залишив собі на згадку? Вона спустилася ще на одну сходинку.

— Я віддав би всі коштовності на світі, щоб побачити тебе, — прошепотів я.

Вона спустилася ще нижче.

— А твій перстень я викуплю й віддам.

Дханам спустилася зі східців і втекла.

Ми знову стали зустрічатися: суддя, для якого батьки Дханам відремонтували старий будинок, затримувався.

Цілих два місяці ми були разом і гралися вже в нову гру, якої я її навчив. Я приходив щодня і щодня запевняв, що завтра обов’язково принесу перстень. Мені здавалось, ніби Дханам вимагала його якось не серйозно, — це стало просто нашою грою.

Їй навіть було приємно, що я зберігаю її перстень, з якого почалася наша дитяча дружба. Маленький перстень зв’язував нас одно з одним.

А Дханам ставала дедалі гарніша. Тепер у нашій грі вона зображала царицю — рані. Вона сиділа на верхній сходинці, я стояв унизу, але кожного дня піднімався на одну сходинку вище.

— Що тобі треба? — запитувала рані.

— Твою корону, — відповідав я.

Вона вдавала, наче дає мені своє намисто.

Наступного дня я вже вимагав царську парасольку чи щось інше з царських прикрас.

На шістнадцятий день я піднявся на шістнадцяту сходинку; між нами залишилося шість сходинок. Рані вже віддала мені всі свої коштовності.

— Чого ж ти тепер хочеш? — усміхнулася вона.

— Сидіти поруч з тобою, — відповів я.

— То піднімися сюди!

— Краще ти спустись!

Рані розсміялась. Нас розділяли всього дві сходинки.

— Спустись на одну сходинку. Я хочу сидіти поруч з тобою.

— Навіщо? — Рані розсміялася ще дзвінкіше.

Я простягнув до неї руки. Між нами залишилася тільки одна сходинка. Вже стемніло, але очі її яскраво блищали в темряві. Навколо нас кружляли світлячки і здавалися зорями довкола місяця. А місяцем була сама Дханам.

— Рані, ти спустишся до мене? — несміливо спитав я.

— А чого тобі треба?

— Мені потрібна ти!

— О! — ображено й гнівно вигукнула вона.

Однак я взяв її за руки. Вона намагалася вирватись, її ніжні пальці тремтіли в моїх. Та раптом вона з силою відштовхнула мене й вислизнула. Я все ще простягав руки в темряві, але вхопив тільки пригорщу світлячків.

Наступного дня Дханам не прийшла. Не прийшла вона й через місяць… Лише через чотири місяці я побачив її востаннє.

Будинок стояв порожній. її, напевно, кудись вивезли. Чи повернеться вона? Цього я не знав. На подвір’ї працювали муляри. Я сів біля східців і почав пригадувати наші дитячі розваги.

До мене підійшла якась бабуся.

— Чого ти тут сидиш? Ти мулярів підручний?

Я кивнув. Вона піднялася по східцях і зникла. Я залишився на тому самому місці й довго сидів замислившись.

— Хто там?

Чи не вві сні почувся мені цей голос? Я підвів очі. Нагорі на східцях стояла Дханам, моя рані, моя золотошкіра дівчина, вона вся виблискувала коштовними прикрасами.

— Це ти?! — вражено прошепотів я.

Очі її розширились від здивування, задзвеніли браслети.

На лобі в неї була чорна цятка, обведена червоною фарбою; в косі — маленька біла квіточка. І вся вона була схожа на небесну діву.

Я стояв, наче остовпівши. Дханам оглянулась і махнула мені рукою: мовляв, піднімайся. Я піднявся. Між нами була всього одна сходинка.

— Що тобі треба, кажи скоріше! — шепнула вона.

— У мене до тебе діло.

— Яке?

— Я тоді обдурив тебе, твій перстень я не продав, ось він, — я простягнув руку. — Він ще потрібний тобі?

— Дай сюди, — сказала вона.

— Спустись на цю сходинку й візьми сама!

Вона спустилась, ухопила перстень з моєї долоні й стала пильно розглядати його. Я був від неї так близько, що мимохіть потягнувся до неї, наче метелик до полум’я свічки, але вона знов відштовхнула мене й побігла нагору.

— Дханам! — покликав я.

Відповіді не було.

— То мені йти? — безтямно спитав я.

Вона промовчала.

— Скажи мені тільки одне, гаразд?

Вона запитливо подивилась на мене.

— Два рази ти мене відштовхнула, і я знаю чому. Першого разу, ввечері,— за те, що я віддав твого персня. Так?

— Ні,— похитала вона головою.

— А зараз — тому, що ти дістала свій перстень. Так?

Дханам здригнулась, як розлютована змійка. Різким рухом зірвавши перстень з пальця, вона кинула його вниз.

— Візьми і йди геть. — І, задихаючись від гніву, грюкнула за собою дверима.

Казка мого кохання скінчилася.

Кажуть, ніби згодом вона вийшла заміж за суддю, який оселився в тому самому занедбаному будинку, де ми гралися. Більше я її ніколи не бачив…



Переклад з телугу О.Лєнік.

Поттеккат Маленька господиня


1

Дощ лив без упину вже кілька днів. Над землею здіймався легкий туман і тонким серпанком оповивав гаї та пагорби. Рівний, одноманітний шелест дощу порушував, зрідка налітаючи, дужий вітер. Сірі хмари нависали так низько, що неможливо було визначити час: хоч день іще не згас, сутінки над рисовими полями густішали з кожною хвилиною.

Поки я розмірковував, чи й справді вже вечір, дощ раптом припинився. Довкола голосно заквакали жаби, задзвеніли цикади. Почуття самотності, звичайно властиве людині, яку застала в дорозі ніч, дедалі сильніше охоплювало мене.

Час від часу десь на північному заході спалахували блискавиці, неначе там запалювали величезні сірники, але гуркіт грому до мене не долинав.

Ці місця були мені зовсім незнайомі. Випадково опинившися тут у негоду, я змок до рубця, і кінець кінцем збагнув, що збився з дороги. Довкола ні душі. Праворуч стояв темний ліс, попереду лежали безмежні рисові поля, з двох інших боків бовваніли пологі пагорби.

Керала [29] мальовнича навіть і за такої погоди, вона не схожа на всі інші райони Індії. Та зараз мені було не до красот природи. Холодний страх і тривога дедалі сильніше стискали серце. В лісі тоскно й одноманітно шуміли велетенські дерева. Скрізь бігли потоки брудної іржавої води.

Знов полив дощ. Я підтикав дхоті, міцно затис під пахвою книжки, розкрив парасольку й попрямував уперед, намагаючись триматися дамби, що розгороджувала поле. Але невдовзі дорогу мені перепинив канал.

Довелося зупинитися. І цієї миті я почув тихе схлипування. Я підняв парасольку й роззирнувся: праворуч від мене, над самісіньким каналом, стояла маленька людська постать.

Я підійшов ближче. Мене, мабуть, помітили, бо схлипування припинилося. Це була дівчинка років одинадцяти, не більше. Худе темне тіло ледь прикривала якась благенька шматина. Більше на дівчинці нічого не було. Живіт глибоко запав. Ребра проступали так виразно, що їх можна було перелічити. На голові у дівчинки був зроблений із листя старий-престарий, схожий на справжнє решето капелюх-парасолька з широкими крисами. З-під крис вибивалося темне густе волосся.

Кап-кап-кап… — падали на дірявий капелюх важкі діамантові краплі дощу і, майже не затримуючись, збігали по голому тілу. В руках дівчинка тримала якісь пакунки і пляшку з відбитою шийкою, наповнену, мабуть, гасом. Із складок її лахманини витикалися дві чи три паппатти[30]. На пальцях правої руки я розгледів кілька залізних обручок.

Посиніле від холоду личко вражало неприродною худорбою і блідістю, та все ж дівчинка була дуже вродлива.

На мене дивилися гарячі, як жаринки, злякані оченята. Маленька незнайомка стояла непорушно, як статуя.

— Що ти тут робиш, дівчинко? — привітно запитав я.

Вона не відповіла.

— Чому ж ти мовчиш? Може, ти ждеш когось?

— Мені треба на той бік, а перейти не можу… Якщо батько не діждеться мене… — І вона знову заплакала.

На смаглявих щоках пролягли дві блискучі від сліз борозенки.

Підійшовши ближче до каналу, я побачив, що містка й справді немає. Очевидно, його знесла вода, що піднялась від дощу.

— Не бійся, дівчинко, — постарався я втішити її.— Я допоможу тобі. А де твій дім?

— Там он, за пагорбом.

Я звелів їй почекати, а сам пішов берегом і метрів за двісті знайшов стовбур хлібного дерева, що, впавши, правив раніше за міст.

Ми перейшли через канал.

— Далеко звідси до шосе? — поцікавився я.

— Не близько, — протяжно й серйозно відповіла дівчинка. — Треба йти до десятого стовпа.

Я знав, що коли навіть дістануся до шосе без особливих перешкод, то навряд чи встигну сісти на автобус, який іде в Кожікоде. Тому я вирішив попросити притулку в своєї маленької попутниці.

— А можна буде у вас переночувати?

Дівчинка мовчки кивнула й усміхнулась.

— Ти мене нагодуєш?

— Звичайно, — раптом осмілівши, відповіла вона.

— Як тебе звати?

— Мані.

— Хто ж у тебе вдома?

— Батько і два брати. Мама померла ще торік.

— А що робить батько?

— Раніше він збирав пальмовий сік. А тепер лежить… упав з дерева й поламав руки та ноги.

— От бідолашний! — зітхнув я. — Хто ж вас годує?

Дівчинка не відповіла.

— Що це ти накупила? — показав я на пакунки.

— Сіль і червоний перець…

Знову припустив дощ. Стало зовсім темно. Ми дійшли до середини поля. Стежку вже важко було розрізняти. Подекуди вона взагалі пропадала, і тоді нам доводилося брести по коліна у воді. Але Мані виявилася чудовим провідником.

— Зараз буде яма… — попереджала вона, обертаючись час від часу до мене. — Тут доріжку розмило… Поряд канал, обережніше, а то шубовснете туди.

За кілька хвилин ми звернули на доріжку, що привела нас до пагорба, і стали підніматися вгору вузенькою стежиною. Обабіч неї громадились високі скелі. Ще й дотепер відчуваю острах за самої тільки згадки про цю стежину, що кривуляла над урвищем і була встелена гострим, як лезо ножа, камінням, нанесеним сюди потоками дощової води.

Гілки ліан звисали зі скель і чіплялися за наш одяг. Здавалося, дорозі не буде кінця-краю. Я вже не раз питав, чи довго нам іще йти, і щоразу дівчинка відповідала:

— Ще краплиночку…

Нарешті ми вибрьохали на пласку вершину пагорба. Я роззирнувся. Довкола панував морок. Місяць ледь світив крізь пелену хмар. І всюди, наче далекі зорі, мерехтіли світлячки.

Ми відшукали іншу стежку й стали спускатися вниз. Тепер іти було ще важче.

Невдовзі Мані зупинилася.

— Ось наш дім. Ідіть сюди. Через цю хвіртку.

Я з полегкістю вдивлявся в темряву: ліворуч невиразно вимальовувалась невелика хатина. Звідти не чути було ні звука. У віконці не світилося, вогнище не горіло. Мані залишила мене в дворі, поклала на веранді свій капелюх і квапливо зайшла до хати.

— Це ти, доню? — долинув хрипкий голос.

Мані підійшла до батька й почала щось тихенько казати йому. Я розчув тільки слово «сартукаран»[31].

«Дівчинка, очевидно, вважає мене за чиновника, — подумав я. — Бідолаха! Для неї кожна людина в сорочці та піджаці — поважна персона!»

Мані налила трохи гасу в жерстяну лампочку й засвітила її.

Кволий мерехтливий вогник освітив її усміхнене личко. Потім вона винесла на веранду циновку й мовчки запросила мене сісти. Я зняв піджак, сів і обдивився.

На стіні висіли гаки, з допомогою яких господар, мабуть, вилазив на пальми, і гострий ніж, яким розтинав кору, щоб видобувати сік.

Простора веранда дихала чистотою і затишком; у долівці подекуди темніли ями, вибиті дощовими краплями. Двері мали справжні одвірки, але зроблені були з пальмового листя. Біля входу в хатину, під червонястою закіптюженою глиняною стіною, стояла підставка для лампи. Тут же, на стіні, висіло кілька картинок, вирізаних із старих англійських газет. Через напівпрочинені двері у кволому світлі лампи, що стояла на веранді, я побачив повстать чоловіка, що лежав на чарпої[32], із замотаними в якесь ганчір’я ногами. З північного боку до веранди прилягала прибудова з пічкою. Передня і задня стіни цієї своєрідної кухні були сплетені з пальмового листя. Бокової стіни бракувало, замість неї стояла клітка з курми. Іноді звідти чулося тривожне кудкудакання. На протилежному боці веранди було робоче місце Мані. Сидячи тут, вона ткала із кокосових волокон циновки. Поряд лежали притиснуті до землі важким каменем зеленаві волокна.

В кухні над пічкою погойдувалися підвішені до крівлі бамбукові бутелі, в яких Мані зберігала гірчицю, насіння селери та іншу приправу. Тут же, на нитках, висіли «на щастя» закіптюжені яєчні шкаралупи. Поряд з ними, на підвищенні, стояли глиняні горщики і лежала купка підсмажених плодів хлібного дерева. З другого боку пічки стояло сяке-таке кухонне начиння.

Посередині кухні сидів голий малюк і жував шкірку плода хлібного дерева. Мані враз одібрала в нього ці сумнівні ласощі й викинула. Тоді підійшла до пічки і стала розпалювати вогонь. Малюк заплакав.


2

— Підійдіть до мене, будь ласка, — почувся з кімнати голос батька Мані.

Я ввійшов у хатину й сів біля ліжка хворого. Обличчя його в темряві майже не було видно. Він тихо запитав, як мене звати, де я живу, що роблю, і, мабуть, відчув велику полегкість, дізнавшися, що я не збирач податків. Ми розбалакались, і він розповів мені свою історію.

Зовуть його Чату. Він добував пальмовий сік, а іноді збирав кокосові горіхи. Але йому ніколи не щастило заробити стільки, щоб у сім’ї був цілковитий достаток. Тому він став потай виготовляти тодді[33]. Це не уникло пильного ока збирача податків. Він зажадав п’ятнадцяти рупій і обіцяв залагодити справу. Але в Чату не було й рупії. Через те його на чотири місяці заарештували. Дружина Чату чекала дитини. За кілька днів після того, як Чату повернувся, в неї народивсь хлопчик, але вона померла.

— Моїй дружині просто пощастило, — довірливо сказав мені Чату, — відтоді, як вона пішла від нас, ми весь час голодуємо. Якщо я міг сяк-так прогодувати Мані й Келлана, то що мені було робити з новонародженим? Неподалік від нас живе тесля, у його дружини теж народилося дитя, і я відніс їй свого сина… З місяць вона годувала його своїм молоком. Тепер його доглядає Мані. Крім того, їй доводиться робити всю хатню роботу…

Потім він розповів, як три місяці тому впав із пальми, що в нього переломи рук та ніг, а поблизу немає нікого, хто б допоміг йому.

Його давній приятель Сайдалї якось привів із собою чоловіка на ймення Паніккар. Цей Паніккар і перев’язує його. Але минуло вже три місяці, а краще не стає. Руки й ноги скорчило. Навряд чи можна буде хоч колись та працювати.

— Паніккар приходить щодня, — скаржився він. — Перев’язує… А який толк? Тільки мучить. Ви питаєте, чи є у мене гроші? Сайдалі дав мені три рупії. Але ми їх уже розтратили. Ліки дорогі. А заощадження Мані пішли на почастунки та випивку для Паніккара. Відтоді як я зліг, нас годує Мані… О, якби бог не дав нам її, нас уже давно не було б на світі! Ще не встигне зійти сонце, а вона вже сидить за своїми циновками… Та й по домівці все робить: доглядає і мене й малих, ходить до крамниці, варить їсти…

— Скільки ж вона заробляє в день? — поцікавився я.

— Мало, звичайно… Але ж вона більше нічого не вміє робити. За шмат готової тканини в сім дюймів дають одну пайсу, та ще за волокно треба платити. Якщо працювати з ранку до вечора без відпочинку, то можна зіткати дванадцять шматків. За це платять одну ану…

— Виходить, весь ваш прибуток — одна ана в день?!

— Саме так… А що нам робити? Хто нам дасть гроші? А ще ось Мані курей завела. За яйця вона одержує по півтори пайси за штуку. Потім ще збирає листя набивати матраци і продає його. Це теж дає нам дві-три пайси. Сяк-так зводимо кінці з кінцями. На всьому іншому можна економити, але без рису, солі й гасу не проживеш. На шість пайс ми купуємо півмірки рису, на дві пайси — гасу, на одну — солі і ще на одну — перцю. Одну пайсу я витрачаю на бетель і одну — на тютюн. От і виходить: на все, що ми купуємо, йде одна ана. Іноді на дві пайси беремо риби. А коли дозрівають плоди хлібного дерева й манго, ми просто оживаємо: адже за них не треба платити. Для нас настають золоті дні. Ми варимо їх і їмо з рисовим відваром. Іноді нам щастить роздобути молоду пальму…

— Пальму?

— Так, пальму. Ви, напевне, не знаєте, що її можна їсти. Деревину дрібно січуть і вимочують у воді, а плоди сушать. Ото й виходить борошно. Коли немає рису, ми споживаємо пальмове борошно. Дуже смачно!.. А надто як зварити з цього борошна густу кашу… Можна нарвати в лісі молодих пагонів і їсти з таким «рисом». Теж непогано!

— На що ви купуєте одяг?

— Минулого місяця Мані продала дві курки за шість ан. На це ми купили два тунду і трохи тканини. Ось одне тунду на мені.

— Рис готовий, — пролунав із-за дверей голосок Мані.

Я перейшов до другої кімнати. Тут було так само чисто й затишно. На циновці стояла бляшана мисочка з водою. Лежала тарілочка, зроблена з бананового листка, і дощечка, на якій можна було сидіти. Я сів. Мані принесла рис, кокосове молоко і приправу із стручків червоного перцю. І рис, і приправа, і кокосове молоко були надзвичайно смачні.



Поки я їв, мале, що спало біля мене, прокинулося і відчайдушно заревло. Сестра взяла його на руки й винесла.

Потім я відпочивав на веранді, а Мані годувала батька.

Минуло з півгодини. Я зазирнув на кухню, і перед моїми очима постала цікава сцена. На приступцю, випроставши ноги, сиділа Мані, на колінах у неї йорзало маля. Поруч з сестрою сидів з мискою в руці старший хлопчик, Келлан. Маля зрідка роззявляло широко ротика, і тоді Мані обережно вливала в нього трохи юшки. Мані також їла. Але що то був за харч! Знайти хоч одне рисове зернятко в мисці водянистої юшки, напевно, було так само важко, як відшукати на дні моря коштовну черепашку з перлиною.


З

Час було подумати й про сон. Хоча господар і запрошував мене лягти в кімнаті, я вирішив улаштуватися на веранді. Мані гостинно запропонувала мені стареньку ковдру, очевидно, єдину в домівці. Але я, певна річ, відмовився, ліг на стару циновку, підклав під голову дощечку, вкрився своїм піджаком і заплющив очі.

Мані погасила лампу, замкнула двері. Спливали хвилини… Знову припустив дощ… І хоча навіс над верандою був щільно встелений пальмовим листям, вода знаходила невидимі для ока шпарини й тонкими цівками стікала донизу. Ноги в мене змокли. Потім намокла циновка. Я встав і перебрався на інше місце. Знову ліг і тільки встиг подумати, що всі мої злигодні закінчились, як непрохана цівка води попала мені прямісінько у вухо… Я схопився і більше не лягав. Накинувши на плечі піджак, я сів на циновку і підібгав під себе ноги.

За чверть години дощ припинився, небо швидко стало чисте. На заході яскраво засяяв місяць. Чарівним світлом спалахнули далекі голубуваті гори. Дощові краплі блищали на листі, наче діаманти. Спати не хотілося. Я сидів і розмірковував про Мані та її батька. Я думав про чесність маленької господині, про її бистрі, спритні рухи і вміння практично міркувати. Яке велике в неї почуття власної гідності, яка вона мила, добра й обхідлива! І який мужній і терплячий бідолашний батько!..

Так, переді мною постала невесела картина безпросвітної нужди й горя, але всі нещастя, що спіткали цих людей, всі злигодні не могли витіснити з їхніх сердець любові та безмежної відданості одне одному… В цьому їхнє справжнє багатство. Ось він, той неоціненний скарб, якого не можуть одібрати у них навіть бундючні багатії. Злидні пригнітили зараз цього селянина, але вірна любов, що сяє в усмішці його маленької доньки, завжди з ним і завжди допомагатиме йому жити…

Що ж я побачив сьогодні? Сім’ю, яка існує на одну ану в день! Так, на одну ану, яку ми в місті віддаємо за чашечку кави, живуть четверо людей. Але вони не задумуються над цим: у них немає на це ні часу, ні сили.

Ось візьмімо, наприклад, хоча б Мані. Тим часом як її щасливі ровесниці в місті ходять до школи, а потім розважаються і веселяться, вона з ранку до вечора плете циновки і утримує всю родину. Вона не може навіть купити собі ароматичної олії, щоб намастити волосся.

Перед щасливцями в місті відкрито весь неосяжний світ, тим часом як для неї весь світ — рисове поле, пагорб і ліс, який можна побачити з його вершини. Та ще убога крамничка, де вона зрідка купує якусь абищицю. Дівчинка день у день бореться з нестатками, змагав їх титанічним зусиллям.

Я прокинувся на світанку. Мене розбудив різноголосий хор пташок. Але Мані підвелася раніше за мене. Вона вже відчинила двері, засвітила лампу й узялася до роботи.

Я встав, умився, одягнувся й пройшов до Чату, щоб попрощатися. Тільки тепер я зміг гаразд розгледіти його. У нього було темне, заросле обличчя. Цей бідолаха нагадав мені обсмалене блискавкою криве дерево, яке я бачив одного разу на березі ріки.

Я дав Чату рупію; очі його наповнилися сльозами, і він став дякувати мені:

— Хай благословить вас всевишній за ваше добро…

Я не дослухав його: на це мені забракло сили.

У дверях стояла Мані.

— На, Мані, це тобі,— подав я їй вісім ан, — купи собі щось із одежі.

Мані показала мені, як пройти до шосе, і ми попрощалися. Я став спускатися вниз крутою стежкою.

Уже простуючи полями, я обернувся і глянув на вершину пагорба. Там непорушно стояла маленька господиня й дивилася мені услід.



Переклад з малаям Н.Тищенко.

Р. К. НАраян Ляпас

— Скільки буде, якщо шістнадцять помножити на три? — спитав репетитор.

Хлопчисько тільки кліпав очима й мовчав.

Учитель ще раз повторив запитання, і учень, уже не замислюючись, випалив: «Двадцять чотири». Репетиторові здалося, ніби губи в хлопчика смикнулися від єхидної посмішки.

Учень частенько морочив учителя і всіляко намагався уникнути прямої відповіді. Репетитор ще кілька разів виправляв помилку, але хлопець стояв на своєму: «Двадцять чотири». Хіба зможе цей шибеник одержати на екзаменах 50 балів [34] і перейти — після другої переекзаменовки — в наступний клас? Ніколи! Проте його батьки наївно вірили в чудо.

Під час чергової відповіді: «Двадцять чотири» — кров шугонула учителеві в голову, але він стримався і в останній раз перепитав:

— Ну, скільки ж буде?

Та коли учень уперто повторив те ж саме, в учителя увірвався терпець, і він дав хлопчиськові дошкульного ляпаса.

Хлопець відразу ж розревівся.

Учитель злякався того, що сталося, і почав заспокоювати свого мучителя:

— Годі, не плач, прошу тебе, не треба плакати…

— А я все розповім, — схлипував той.

— О, ні, не треба… — просив учитель, сторожко поглядаючи на двері. Ще добре, що дитяча кімната була розташована далеко від кімнат батьків.

— Однаково, я все розповім мамі,— вів своєї плаксій.

Батьки мали хлопця за янголя.

Він і справді був з виду досить милим: ямки на щоках, довгі вії, білі випещені руки, от тільки крилець за спиною не вистачало. Хлопець був у батьків єдиною дитиною, і вони не шкодували на нього грошей.

Для свого сина вони збудували дитячу кімнату, обставили її зручними меблями, накупили дорогих іграшок, подарували педальну машинку, щоб він їздив на ній по садку. В буфеті завжди були різні сорти цукерок і печива. Батьки покладалися на синову розважливість. Вони надто довіряли йому і тому на багато що дивилися крізь пальці.

Хіба можна заперечувати дитині й вимагати, щоб вона напружувала свій розум? — з почуттям зверхності заявляли вони вчителеві.— Так можна легко занапастити дитину. Все слід робити розумно, бо інакше не можна виростити повноцінного громадянина.

— Авжеж, звісно, — машинально погоджувався репетитор, хоча з кожним днем більше й більше переконувався, що для того, щоб із хлопчиська виріс повноцінний громадянин, потрібні не пестощі, а палиця вартістю в одну ану, яку він ладен був купити за власні гроші.

Для вчителя ці уроки перетворилися на каторжну працю, і компенсував він свої зусилля тільки тим, що першого числа кожного місяця йому вручали тридцять рупій. Щодня вчитель витрачав на заняття три години, причому перші півгодини він обов’язково вислуховував від батьків найрізноманітніші міркування про дитячу психіку. Батько писав дисертацію про дитячу психологію на здобуття ступеня магістра, а мати теж збиралася стати бакалавром. Вони щодня морочили йому голову своїми теоріями й намагалися переконати, ніби їхнього милого синочка зроблено із крихкого скла. Вчитель змушений був погоджуватися з ними, хоча сам вважав, що потрапив у найми до маленької горили.

Зараз учитель не знав, як заспокоїти хлопця. Він відчував себе зовсім безпорадним перед ним і тільки повторював:

— Ти не повинен плакати через такі дурниці. Ти повинен бути мужнім, як солдат…

— Солдат вистрелив би з гвинтівки, якби його набили, — обірвав учителя хлопчисько.

Вчитель спробував обернути його слова на жарт і вдавано засміявся. І хлопець раптом теж зареготав. Це трохи розрядило обстановку.

— Піди вмийся, — сказав учитель.

Гарна туалетна кімната, облицьована голубим кахлем, була ^призначена спеціально для юного чада. Але чадо не послухалось.

— На сьогодні урок закінчено.

Приголомшений такою категоричною заявою, учитель заперечив:

— Ні, ні.

— Тоді я піду до мами і все розповім, — погрозив хлопчисько, відсуваючи стілець і підводячись.

Учитель підбіг до нього й посадив назад на стілець:

— Любий мій, ми ж повинні ще цілу годину працювати.

— Ну гаразд, тоді подивіться, як я гратимусь у залізницю.

— А якщо зайде твій батько? — стурбовано спитав учитель.

— Скажіть йому, що ми вивчаємо, як збудовано паровоз… — не розгубився учень і зловтішно посміхнувся. Він підійшов до шафи, відчинив дверцята і, діставши іграшкову залізницю, почав монтувати її. Потім завів паровоза, поставив його на рейки — і паровоз побіг по колу.

— Я призначаю вас начальником станції,— розпорядився учень.

— Оце вже ні,— заперечив учитель. — Адже післязавтра в тебе екзамен.

Хлопчик зневажливо хмикнув і повторив:

— То ви будете начальником станції чи ні?

Це запитання остаточно обурило вчителя.

— Я не буду ніяким начальником станції! — різко відповів він.

— Ой, ой, ви це серйозно кажете? — Хлопчисько ніжно погладив себе по щоці й пробурмотів: — Щось вона болить, треба показати щоку мамі.— І, зітхнувши, він попрямував до дверей.

Учитель був у відчаї. Щока в хлопчиська й досі пашіла, і вчитель не витримав:

— Ну, гаразд. Ти хочеш, щоб я став начальником станції? Що ж я повинен робити?

І учень почав наказувати:

— Коли поїзд підійде до станції, ви повинні свистіти й кричати: «Машиністе, зупини поїзд. Сьогодні багато пасажирів!..»

Учитель схилився над поїздом… За півгодини гри він, стоячи у незручній позі, дуже стомився. Нарешті, геть розлютований, випростався. На його щастя, паровоз раптом зламався. Хлопчик тицьнув його вчителеві до рук і недбало попросив:

— Полагодьте його.

Вчитель розгублено покрутив паровоз і сказав:

— Я не розуміюсь на машинах.

— А все ж таки він повинен їздити! наполягав учень.

Учитель не знав, що робити, бо він справді не розбирався в техніці. Він не зміг би загвинтити найпростіший гвинтик, якби навіть від цього залежало його життя. Але хлопчисько 8 нетерпінням переступав з ноги на ногу і, немов маленький тиран, очікував.

— Розумієш, я просто не вмію, — благав учитель.

Тоді хлопчисько зласкавився й вигадав нове заняття.

— Розкажіть мені казку…

— Ні, нічого не вийде…

Хлопчисько закричав:

— Тату, тату!

— Навіщо ти кличеш батька?

— Я хочу сказати йому щось важливе…

І вчитель здався: почав розповідати казку про бізона й тигра. Потім він перейшов до казки про Алі-бабу й сорок розбійників, а після неї оповів про чарівну лампу Аладдіна. Хлопчик захоплено слухав і нарешті попросив:

— Я хочу ще раз послухати казку про бізона й тигра.

У вчителя пересохло в горлі: сьогодні в школі він провів уже шість уроків.

— Давай завтра, — попросив учитель, — я вже зовсім захрип.

— Ага, так! Гаразд, я піду й скажу! — вигукнув хлопчисько й зірвався з місця.

Учитель побіг за ним. Та наздогнати його було важко. Хлопець біг так швидко, що примусив учителя тричі оббігти сад. Тільки після цього малий капосник зглянувся над учителем і зупинився біля куща троянд.

Але в ту мить, коли вчитель простягнув до хлопця руку і уже збирався покласти її йому на плече, той метнувся убік і втік. Догнати його годі було й сподіватися. Збитошник аж захлинався від сміху. Обличчя в учителя вкрилося плямами, він задихався. Перед очима попливли кола, і він безсило сів прямо на приступку веранди.

У цей час із будинку вийшли батьки. їхнє запитання «Що трапилося?» примусило вчителя підвестися. Він важко дихав і не міг промовити й слова. В душі учитель уже вирішив у всьому признатися батькам.

Ті запитально подивились на хлопчика.

— Ти чого в цей час бігаєш по саду?

Хлопчисько єхидно зиркнув на вчителя. Вчитель відкашлявся і насилу вимовив:

— Дозвольте, я все поясню…

Поки він підшукував потрібні слова, батько спитав:

— Ну, як наш син, готовий до екзамену з арифметики?

При слові «екзамен» хлопчисько відразу спохмурнів.

Він непомітно став за спиною в батьків і жестами просив учителя не виказувати його. У хлопця був такий нещасний вигляд, що вчитель не зважився сказати правду.

— Йому ще треба трохи підучити дроби, а взагалі він молодчина. Витримає.

Хлопчисько з полегшенням зітхнув. Учитель помітив його вдячний погляд і зрозумів, що учень його не викаже.

— На добраніч, сер, — промовив учитель, прощаючись. — Ми сьогодні закінчили уроки трохи раніше, і я вирішив побавитись у саду з вашим сином, щоб відновити його духовні сили. Адже ви самі це рекомендуєте.



Переклад з англійської О.Лєнік.

Парваті Тампі Гіта йде до школи



І

Того дня, коли припинилися дощі, Гіта, її мама з меншим братиком на руках, батько і старший брат Балан одяглися в празникову одежу. А причиною було те, що починалося свято врожаю.

Усе село зібралося на майдані. Було багато різної їжі, грала музика, люди танцювали, а в небо злітали вогненні хлопавки.

Гіта любила свята, хоч тихі, мирні будні теж були їй до душі: гарно, коли кожен новий день точнісінько такий самий, як і вчорашній.

А раз на місяць Гіта виходила на поріг, щоб помахати рукою батькові, який від’їжджав до великого далекого міста.

Батько продавав там рис і купував усе, що треба було для сім’ї. Окрім цього, він привозив з того великого світу, що починався десь за селом, різні новини.

Якось батько разом з покупками привіз додому газету, — в ній була картинка, а на картинці дивовижний птах.

Гіта запитала Балана:

— Що це?

Але Балан тільки головою похитав:

— Не знаю.

Гіта запитала в мами. Проте й мама не знала. Тоді дівчинка діждалася з гостей батька.

— Що це таке, тату? — запитала вона.

— У місті таку штуковину називають сріблястим птахом. Він неживий, але вміє літати і до того ж дуже швидко. Він навіть переносить по небу людей.

Коли Гіта почула таке, очі в дівчинки стали великі-превеликі.

Вона довго не могла забути батькових слів і все дивувалася: що ж це за птах такий?! Дуже ж бо він чудовий, цей великий, далекий світ, якщо в ньому водяться сріблясті птахи, які можуть літати по небу, хоч вони й неживі!

Та ось одного разу — сталося це ясного тихого ранку — великий світ сам прийшов до їхнього маленького села.

Гіта саме збиралася піти на вулицю, побавитися із своєю найкращою подругою Камалою. Але тільки-но переступила поріг, як побачила величезну вантажну машину, що з ревом в’їжджала в село. З машини вискочили якісь галасливі чоловіки. Вони поговорили з її батьком, з іншими батьками, а тоді стали обмірювати пустку, де Гіта із своїми друзями грала в квача. Потім вони поїхали.

На другий день чоловіки приїхали знов. У кузовах їхніх вантажних машин було повно якихось механізмів, цегли, лопат, східців.

Батько сказав, що східці, лопати, цегла, механізми, вантажні машини й робітники приїхали сюди для того, щоб посеред їхнього села виріс великий світлий будинок.


II

Новий будинок посеред села! Це було дуже цікаво. Будинок ріс швидко — просто на очах. Поряд з ним усі інші сільські хати з покрівлями із пальмового листя видавалися маленькими халупами.

Ну, а робітники? Ніколи в житті Гіта не бачила таких заклопотаних людей. Цілий ранок вони грюкали молотками; дзижчали пили, брязкали лопати. І, здається, робітники зовсім ніколи не стомлювались. Тільки в обідній час вони давали будинкові спокій, щоб і той трохи відпочив і подрімав на сонечку, а самі сідали в затінку мангового дерева, розгортали свої згортки й діставали з них рисові перепічки та сочевичну кашу. Вони їли і теревенили з дітьми. Для Гіти це була найцікавіша мить.

— Як вам подобається ваш новий будинок? — запитав якось дітей робітник у яскраво-жовтому тюрбані.

— Наш?! — здивувалися вони.

— Звичайно, ваш. Будинок цей — ваша перша школа.

— Школа?!

Гіта пошепки повторила це слово. Ні, раніше вона його ніколи не чула. А може, школа — це теж якась химера із великого світу? Як сріблястий птах?

Вона хотіла була запитати про це в дядечка, але так і не зважилася. Гіта поглянула на свою найближчу подругу Камалу, а Камала подивилася на інших дітей, і ті витріщилися на Гопу, тому що Гопу був найвищий між них, тому що він був найдужчий і найсміливіший, тому що він був їхнім вожаком, хоча й ходив завжди в подертій сорочці і не завжди… умивався.

— Що таке школа? — відважно запитав Гопу.

Робітники голосно засміялися:

— Хо-хо-хо! Ти не знаєш, що таке школа?

Але Гопу — недарма він був найдужчим і найсміливі-шим — повторив запитання:

— Що таке школа?

Чоловіки ніяково перезирнулися. А Гіта подумала: «Б’юсь об заклад на що завгодно, вони й самі не знають!»

Тоді дядечко в жовтому тюрбані відкашлявся і сказав:

— Знаєш, ми й самі ні разу не були в школі. Але я чув, що це таке місце, куди треба завжди приходити чисто вмитим.

Гіті це не дуже сподобалося. Звичайно, приємно бути вмитою… Інколи! Але кому охота весь час ходити вмитим?

Тут у розмову втрутився чоловік із кумедними вусами:

— А я чув, ніби школа — це щось таке на зразок в’язниці, звідки випускають тільки на ніч.

Гіті це ще дужче не сподобалось. У неї навіть мурашки забігали по спині. Певна річ, вона ні разу не була у в’язниці, але чула, що говорили про в’язницю батьки.

А інший робітник, геть лисий, додав:

— Ще гомонять, ніби школа — це таке місце, де треба бути слухняним і робити все, що звелять. А коли не послухаєшся, вчитель покарає тебе — ось так! — І він добряче ляснув себе по голій нозі.

Гіта схопилась і кинулася навтьоки.

Вона бігла щодуху, а серце тріпотіло у грудях, наче спійманий птах.


III

Цієї ночі Гіті не спалося. І не тому, що її кусали москіти. Зовсім ні, але щось нове і страшне проганяло від неї сон.

Школа, вчитель… Ці слова не йшли їй з думки, і незабаром Гіта відчула себе зовсім нещасною. І до мами не можна було піти; вона розмовляє з батьком у сусідній кімнаті, а всім добре відомо, що діти не повинні втручатися в розмови батьків. Гіта прислухалась до їхньої розмови і, почувши слово «школа», затамувала віддих.

— Нова школа буде готова наступного тижня, — сказав батько. — Я радий за нашого Балана.

І тут мама сказала:

— А я — за нашу Гіту. Адже школа не тільки для хлопчиків.

Гіта не йняла віри. Невже мама — її власна мама! — пошле доньку в цей жахливий дім?!

— Так, я чув, що не тільки для хлопчиків. Але моя дочка до школи не піде!

Гіта полегшено зітхнула. Вона б обняла батька, якби тільки посміла.

Але знову почувся мамин голос:

— Але чому? Адже нам не доведеться навіть платити за навчання.

Гіта похолола від жаху і в розпачі прикусила губу, їй раптом закортіло крикнути на весь голос: «Ні! Ні! Ні!»

Батько розважливо сказав:

— Чому? Хіба ти і твоя мати коли-небудь ходили до школи? Ні! Та з тебе вийшла господиня, дружина і мати анітрохи не гірші, ніж із будь-якої вченої жінки.

Певна річ, Гіта не могла зрозуміти всього, що казав батько. Зате їй було ясно, що він не хоче посилати її до школи. І вона відчула себе зовсім щасливою.

А втім тільки на міль. Тому що мати двічі кашлянула, а цеозначало, що вона збирається сказати щось дуже важливе. 1 вона справді сказала:

— Так, Гіта — дівчинка, але все одно я хочу, щоб вона ходила до школи і вчилася різних наук. Це буде корисно. Це буде корисно і для неї, і для нашої країни. Кажуть, на відкриття школи приїде сам міністр.

— Ну що ж, із поваги до тебе я запитаю Гіту, чи хоче вона ходити до школи. Якщо вона скаже «так», хай буде по-твоєму, якщо ж «ні», хай сидить дома. Ти маєш рацію, час міняється дівчинка повинна сама вирішити.

Гіта весело усміхнулася. Цілком зрозуміло, вона ніколи не скаже «так», і батько ніколи не пошле її до тієї страшної в’язниці.

На другий день, коли батько запитав, чи хоче вона ходити до школи, Гіта твердо й упевнено заявила:

— Ні!

Мама дуже здивувалась і стала її умовляти, але Гіта вперто похитала головою.

— Ні!

Така відповідь дуже образила й засмутила маму. Гіта ясно бачила це по її очах А маму кривдити нелегко, якщо ти її так любиш! І Гіта мерщій чкурнула з дому.

Спочатку вона пішла до Камали. Камала сиділа на сонечку поруч із своїм батьком і ліпила із мокрої рудої глини ляльки, а батько її робив з такої самої глини горшки — недаром він був гончарем.

— Камало, — шепнула Гіта, — підеш до нової школи?

— Авжеж, — кивнула Камала. — Я там усього навчусь, навіть шити гарні сукні для моїх ляльок.

Гіта дивилась на Камалу й не вірила своїм вухам.

Після цього вона подалася до Балана та Гопала, які неподалік грали в крем'яхи.

— Ти підеш до нової школи, Гопале?

— Ще б пак! — гордо відповів Гопал, підкидаючи крем’яха. — І коли-небудь сам стану вчителем.

Гіта зітхнула.

У затінку великого баньяна сиділа ще одна Гітина подруга — Сарла.

— Сарла, адже ти не підеш до нової школи, правда?

— Чому це не піду? — серйозно запитала Сарла й додала: — Я буду вчитися і стану такою вченою, що вже ніколи не голодуватиму.

Гіта повільно побрела додому й так замислилася, що мало не наткнулася на Гопу: той вів купати свого буйвола.

— Гопу, ти теж підеш… — почала вона, але так і не доказала, вчасно пригадавши: Гопу не такий хлопець, щоб чогось боятися. І вже він поготів не злякається великого будинку, хай навіть схожого на в’язницю…

Вона рушила далі, не перестаючи дивуватися: ніхто, крім неї, не боявся школи. А може, вона все переплутала і робітники того дня говорили зовсім інше? Ні, скільки не пригадувала, нічого іншого не пригадала.


IV

А наступного тижня мама розбудила Гіту раненько й сказала:

— Сьогодні свято. Особливе і зовсім нове! Вставай!

Вона допомогла Гіті одягнутися, і вони разом пішли прямо до нової школи. Біля неї вже зібралися всі батьки, всі матері і всі діти, які жили в їхньому селі.

Потім на майдан в’їхав автомобіль, і люди з’юрмилися довкола. З автомобіля виліз якийсь товстун і став виголошувати промову. Говорив він так довго, що Гіта навіть подумала: «А може, в нього всередині є якась накрутна машинка, що ніколи не зупиняється?» Але тут заграла музика, голосна й весела, дорослі кинулись прикрашати трибуну гірляндами з квітів, а дітям роздавали цукерки.

Гіті все сподобалось — і музика, і квіти, а надто цукерки. Та потім, коли пан міністр поїхав і люди юрмою посунули до дверей, відтираючи одне одного, щоб швидше оглянути нову школу, Гіта не схотіла піти разом з ними.

Ні, вона нізащо не ввійде в цей дім! Нізащо й ніколи!


V

Щодня, вийшовши на поріг, Гіта здалеку бачила своїх друзів — вранці вони входили в школу, а ввечері виходили з неї. Вони сміялися, про щось сперечалися, а Гіта відчувала себе геть самотньою. Спочатку вона гадала, що вони тільки вдають із себе веселих, але ж не можна вдавати так довго.

Іноді хто-небудь махав їй рукою і кликав:

— Гіто, ходімо з нами до школи!

Але вона тільки вперто хитала головою.

Якось Гіта побачила Камалу. Вона сиділа на сонечку, схилившись над якоюсь чистою книжкою, і креслила в ній олівцем незрозумілі знаки.

— Можна, я пограюся з тобою сьогодні, Камало?

— Сьогодні не можна, — поважно відповіла Камала. — Я така зайнята! Страх багато домашніх завдань.

Домашні завдання! Гіта відчувала, що сльози лоскочуть їй очі.

Вона повернулась і припустила вниз вулицею — повз будинки, повз криницю… Вона бігла й бігла, поки не опинилася в зовсім незнайомому місці. Стомлена й налякана, Гіта зрештою зупинилася.

Що ж їй тепер робити? Куди йти?

Недалеко височів невеликий пагорок. Гіта видерлась на нього й роззирнулася. Вона сподівалася, що побачить звідти весь світ, але не побачила навіть свого села. Навкруги слалися поля, а над ними панувала тиша. Хоч як напружувала Гіта слух, вона нічого не чула, крім співу пташок.

Та раптом до неї долинув новий звук. Спочатку глухий і одноманітний — неначе мама колихала маленького братика, потім зумкотливий і дзвінкий — неначе летіла велетенська бджола і, нарешті, якийсь гуркітливий — неначе почалася літня гроза.

По небу стрімко промчало щось блискуче, щось таке, чого раніше Гіта ніколи не бачила. І тут вона пригадала картинку в газеті. Сріблястий птах!

Гіта ще раз глянула вгору, вереснула й, міцно заплющившись, побігла вниз схилом пагорка… Ніколи в житті вона так швидко не бігла. Гіта мчала і мчала, не розплющуючи очей, поки на щось не наткнулася. Вона зупинилась і глянула з-під вій. Перед нею стояв незнайомий чоловік.

Гіта відсахнулася й хотіла втекти, але чоловік устиг схопити її за руку.

— Ти куди мчиш? І чого так злякалася? — Голос у незнайомця був ласкавий і привітний.

— Я боюся сріблястого птаха, — пробелькотіла Гіта й поглянула в небо, але птах уже зник з очей.

Чоловік теж підвів голову:

— Що ж це за сріблястий птах?

— Він щойно по небу пролетів. Він — як крилатий змій.

Чоловік усміхнувся:

— Це не змій, а літак.

— Лі-так… — повторила Гіта.

— Атож… Його зробила людина, щоб перевозити повітрям листи та інші речі, щоб люди — ти, я, всі ми — могли літати до різних міст і в різні країни. Хіба тобі не хочеться побувати в інших містах?

Гіта ствердно кивнула: звичайно, хочеться. їй завжди хотілося побачити далекий світ, який починався десь за селом.

— А що ти тут робиш, зовсім одна і така маленька? — поцікавився незнайомець.

— Я загубилася, — відповіла Гіта й жалібно схлипнула.

Чоловік лагідно погладив її по голові й заспокоїв:

— Не плач, маленька! Я відведу тебе додому. Як називається твоє село?

Гіта довго думала, а потім сказала:

— Не знаю, але в нас у селі є манговий гай, качиний ставок і водяне колесо — воно ще скрипить отак: кри-и, кри-и.

Чоловік знову посміхнувся. В Індії багато тисяч сіл, і в кожному — манговий гай, качиний ставок і скрипуче водяне колесо.

— А більше ти нічого не можеш пригадати про своє село?

— А ще, — зраділа Гіта, — а ще у нас є великий новий білий будинок, який називається «школа»!

І тоді незнайомець одразу зрозумів, де живе Гіта. В Індії багато тисяч сіл, але ще не так багато таких, де є великі нові білі будинки, які називаються школами.



Він узяв Гіту за руку й повів її в село.

— Тобі подобається твоя нова школа? — запитав він.

— А я не ходжу до неї,— відповіла Гіта.

— Чому?

— Просто так…

Незнайомець зупинився, взяв Гіту за обидві руки і повторив запитання:

— Скажи мені, чому? Адже ти знаєш: я твій друг,

Гіта заглянула в його добрі очі й прошепотіла:

— Боюся.

І тут обличчя у незнайомця стало суворим і серйозним:

— Ти боялася сріблястого птаха, бо не знала, що це таке. А нова школа саме для цього й збудована: щоб ти могла там дізнатися про все на світі. Чим більше ти знатимеш, тим менше боятимешся. І школи ти боїшся тому, що не знаєш, що це таке. Ну як? Підеш завтра вранці до школи?

Але Гіта вперто випнула вперед підборіддя й сказала:

— Ні!

Тоді незнайомець промовив лагідно, але твердо:

— Скажи, маленька, коли якась людина зробить тобі що-небудь хороше, добре, хіба ти не захочеш віддячити їй?

Гіта відповіла не задумуючись:

— Захочу.

— Ти заблукала, а я тебе знайшов і веду, як бачиш, додому. Так-от, якщо ти хочеш віддячити мені, то піди завтра в школу. Будь ласка!

Гіта поглянула йому в очі й прошепотіла:

— Гаразд. Завтра я піду до школи.

Тримаючись за руки, вони повернулися до села о тій вечірній годині, коли сонце вже сідало, татусі поверталися з поля, а мами кликали дітей додому.


VI

Наступного ранку Гіта прокинулася раніше від півнів, раніше від ворон і навіть раніше від буйволів. Підбігши до мами, вона заявила:

— Мамо, сьогодні я піду до нової школи!

Очі в мами спалахнули від радості, і вона стала вмивати Гіту — цього разу вона робила це куди старанніше, ніж звичайно.

І ось Гіта вже йде до школи разом з батьком та Баланом. На ній дуже гарна сукня, волосся гладенько-гладенько зачесане, а в ньому жовта квітка…

Цілу дорогу серце в Гіти калатало від хвилювання. Дівчинка пишалася, що тепер і вона нічим не відрізняється від усіх інших дітей. Батько повів її довгим коридором, і вони підійшли до високих дверей. Коли двері відчинилися, Гіта побачила велику кімнату, а в ній кілька дівчаток, між яких була її найкраща подруга Камала. Батько підвів Гіту до Камали і сказав:

— Камало, прошу тебе, наглядай за Гітого так, неначе вона твоя рідна сестра.

Потім він погладив Гіту по голові й пішов. Гіта хотіла кинутися за ним, але Камала взяла її за руку.

— Яка я рада, Гіто, що ти прийшла!

Інші діти також підійшли до Гіти і стали розглядати її гарну рожеву сукенку і жовту квітку у волоссі.

І Гіта заспокоїлася.

Камала показала їй усе, що було в кімнаті: книжки з барвистими картинками, рамку із залізними прутами і яскравими кружальцями, і, нарешті, величезну картину з якимись незрозумілими розводами та лініями.

Камала пояснювала, що це не картина, а карта. Карта всього світу. Синьою фарбою намальовано на ній море, коричневою — гори, а зеленою — долини й поля. Гіта дивилася на карту й думала, що це, напевне, найдивовижніша річ на світі.

Але тут хтось убіг до класу й гукнув:

— Учитель іде!

Від страху Гіта щосили заплющилася — точнісінько, як тоді в полі, коли летів над її головою сріблястий птах.

— Не можна спати в класі, Гіто, — почула вона шепіт Камали.

Гіта поволі розплющила очі й швидко-швидко закліпала: не може бути! За столом стояло ніяке не страховисько, а вчорашній добрий незнайомець. Спочатку вона подумала, що він увійшов просто так, але Камала й усі діти хором промовили:

— Доброго ранку, вчителю!

Гіта відчула, що серце її виповнюється радістю, і вона теж привіталася:

— Доброго ранку, вчителю!


Переклад з англійської Н.Тищенко.

Примечания

1

Бетель — жувальний тютюн.

(обратно)

2

Сіндур — червона фарба, якою наносять візерунки на зображення богів.

(обратно)

3

Чандали — одна 8 найнижчих каст в Індії. Є касти «високих», або «чистих», професій і є «нечисті», або «недоторкані», касти, роботу яких вважають брудною, такою, що оскверняє. Чан дали належать до каст «недоторканих». Тепер конституцією Індії всі касти оголошено рівними перед законом.

(обратно)

4

В Індії багато річок вважають за священні. Річку Ганг (індійськими мовами — Ганга) називають матір’ю усіх річок і найсвященнішою з них; гадають, що досить скупатися в ній — і позбудешся всіх гріхів.

(обратно)

5

Рупія — основна грошова одиниця в Індії.

(обратно)

6

Бірі, або біді — дешеві маленькі сигари.

(обратно)

7

Чойтро — місяць бенгальського календаря, відповідає 15 березня — 15 квітня.

(обратно)

8

Табла — маленький барабан.

(обратно)

9

Крош — міра довжини, приблизно чотири кілометри,

(обратно)

10

Гобінда — в індійській міфології одне з імен бога Крішни, який, за легендою, був пастухом і чудово грав на флейті. Чанді — ім'я богині Місяця.

(обратно)

11

Сінгарі — солодощі; качурі — пироги.

(обратно)

12

Кос — міра довжини, приблизно 4 км.

(обратно)

13

Пайса — дрібна мідна монета.

(обратно)

14

Мриданг — невеликий барабан видовженої форми.

(обратно)

15

Брахмани — члени касти жерців і священнослужителів. Вони належать до найвищого прошарку суспільства.

(обратно)

16

Відьяпаті — середньовічний поет, відомий як автор багатьох ліричних віршів, присвячених богові Крішні.

(обратно)

17

Джетх — третій місяць індійського календаря, відповідає травню — червню.

(обратно)

18

Мулла — мусульманський священик, що часто виконує обов’язки вчителя і судді.

(обратно)

19

Сінгхара — водяний горіх і його плоди.

(обратно)

20

Ана — одна шістнадцята рупії.

(обратно)

21

Мамлатдар — мовою гуджараті збирач податків.

(обратно)

22

Свято дивалі — свято вогнів на честь богині щастя і добробуту Лакшми. Цього дня повсюди засвічують лампи і світильники, у містах влаштовують ілюмінацію, фейєрверки, протягом усієї ночі аж до ранку запускають ракети. Коли настає свято дивалі, членам сім’ї дарують щось із одягу.

(обратно)

23

Сахіб, або саїб — пан, начальник.

(обратно)

24

Колектор — чиновник, який відав обліком земель, зрошувальних каналів та збиранням податків.

(обратно)

25

У старій індійській школі учнів карали, примушуючи стояти на лаві; вдавалися й до тілесних покарань.

(обратно)

26

Сар — спотворене англійське «сер» — пан.

(обратно)

27

Сарасваті — в індійській міфології богиня мудрості, покровителька мистецтва. Бхакт — той, хто вшановує її.

(обратно)

28

Рані — цариця, княгиня,

(обратно)

29

Керала — штат на південному заході Індії, один із типових для країни закутків, де багато порослих лісами гір та пагорбів.

(обратно)

30

Паппатта — прісна перепічка.

(обратно)

31

Сартукаран — мовою малаялам збирач податків.

(обратно)

32

Чарпої — легеньке дерев’яне ліжко із сіткою із джутових мотузків. Джут — тропічна трав’яниста рослина. її вирощують як технічну культуру. 3 волокна джута виробляють мішковину, килими тощо.

(обратно)

33

Тодді — хмільний напій з пальмового соку.

(обратно)

34

В індійській школі 100-бальна система.

(обратно)

Оглавление

  • Письменники Індії про дітей і для дітей
  • Нарайон Гонгопадгай Футбольний матч
  • Нарайон Гонгопадгай Дорога крізь джунглі
  • Тарашонкор Бондопадгай Морок ночі не окутав землю
  • Упендранатх Ашк Верблюденя
  • Пханішварнатх Рену Вечірня пісня
  • Крішан Чандар Черевики
  • Ісмат Чугтаї Пампушечка
  • А. Н. Педнекар Супутник
  • Чуннілал Вардгаман Шах Вічне перо Сахіба
  • ГУРБАХШ СІНХ ПІСНІ ВІТРУ
  • Пудумейпіттан Блаженний сон
  • Буччібабу Східці
  • Поттеккат Маленька господиня
  • Р. К. НАраян Ляпас
  • Парваті Тампі Гіта йде до школи
  • *** Примечания ***