КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Бувальщина прикордонника Гриви [Григорій Васильович Кирилюк] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Повісивши через плече торбину з немудрим харчем, Гордій Грива вирушив у далеку дорогу. Манила його прикордонна застава, де служить старший брат Гарасим. От і він стане прикордонником.

Велика прикрість чекала Гордія на заставі: виявляється, його брат закінчив службу й поїхав до міста працювати на заводі. Та хлопець нізащо не хотів повертатися додому. Ночував у полі під копицею, а вдень уперто тинявся побіля загону. Аж поки не взяли прикордонники його до себе. Звичайно, Гордій спочатку мив підлогу в казармі, чистив на кухні картоплю… Але через кілька років він таки вийшов на охорону священного кордону Вітчизни. Кмітливим прикордонником став Гордій Грива.

Грива стає прикордонником


Височенько підкотивши латані-перелатані штани, повісивши через плече торбину з сухим підпалком, цибулиною та вареними яєчками, Гордій Грива вирушив у далеку дорогу.

До Білої Церкви ішов з Петриком.

Петрик був на рік старший за Гордія і мав повних шістнадцять літ. Зате Гордій переганяв його на зріст. І в ході виявився жвавішим. До того ж Петрикові заважала повненька торбина вареників з сиром. Петрикова мати тримала здалу корову, а у Гриви животіла така круторога, облізла та сухоребра рябуха, що від неї ні молока, ні сиру, ні масла й на великі свята не мали. Одне назвисько, що корова.

— Ви куди чапаєте? — наздогнавши хлопчаків аж під Білою Церквою, запитав їх знайомий візник.

— До війська, — гордовито відповів Грива.

— Ну-ну, вояки… Ну-ну…

Візник ще довго нукав, і не можна було второпати до кого: чи то до коней, чи то до мандрівників.

Та хлопці не прислухалися до його буркотливого голосу. Їх манила чарівна мрія — якщо не служба в легендарній будьоннівській частині, то вже напевне у прикордонному загоні.

Біла Церква не так уже й далеко. Якихось шістдесят кілометрів од їхнього села. На третій день мандрів друзі увійшли до міста, ще не баченого, але пам’ятного з Шевченкового «Кобзаря».

З острахом перейшли кам’яну шумовиту загату на річці Рось, водночас чхнули біля посивілого млина, досхочу надивились крізь заіржавілі грати на костьол і несміло наблизились до воріт з червоним грибком.

— Вам до кого, хлопці? — ввічливо поспитав вартовий червоноармієць з довгою і дуже жовтою гвинтівкою.

«Безвусий, а вже, певно, воював», — заздро думав Грива, дивлячись на задимлений багнет.

— Так вам до кого? — вимогливіше повторив вартовий.

— Та-та-а… хочемо служити в будьоннівцях, — непевно протягнув Петрик. — До війська, значиця…

Гордій стояв поруч друга і всім своїм виглядом підкреслював готовність стати будьоннівцем.

Червоноармієць уважно глянув на хлопців.

Холоші вони уже відкотили по самі кісточки. Босі ноги чорніли від засохлої грязюки, наче в брудних черевиках були. Торбини хлопці позасували аж за лопатки.

В такому молодцюватому вигляді й застав їх викликаний вартовим командир. Це був плечистий, стрункий, з коротко підстриженими вусами кавалерист. Оглянувши хлопців з голови до ніг, командир ледь помітно усміхнувся краєчком губ і запитав так само, як і вартовий. Тут Грива не втерпів і, випередивши свого товариша, випалив:

— Прийміть нас в прикордонники!

— А я хочу до будьоннівців… — уперто мовив Петрик і докірливо зиркнув на Гордія.

— Е, хлопці, то ви не туди потрапили, — співчутливо відповів командир. — Ідіть собі просто на захід сонця. Там і стрінете прикордонників, а ми не ті й не тії…

На тому й побажав їм щасливої дороги.

— Отак… — розчаровано мовив Петрик. — Казав же я тобі— даремно б’ємо ноги, — дорікнув Гордієві.— Не послухався — от і маєш…

Петрик ледве не заплакав.

Позаду хлопців лишились ворота з червоним грибком, попереду хлюпотіла Рось. Покупались друзі, попоїли мовчки, що було в торбах, та й стали радитися. Петрик рветься додому. У нього дома і вареники є, і хліб, і брати… А що ж у Гордія? Старий, контужений у боях з німцями та петлюрівцями батько. В хаті на стіні під рушником портрет Миколи Щорса, в дивізії якого служив Гордіїв татусь. Коло столу на лавці завжди задумана сестра-каліка. Біля печі клопотиться чорноока мати. А де ж старший брат Гарасим? Еге, той уже справжній прикордонник. Коли приїздив у відпустку, сусіди не могли надивитися на «зеленого» вояку. Згадавши про брата, Гордій з жалем у голосі мовив:

— Як знаєш, Петрику, хочеш — іди зі мною на захід сонця. а хочеш — повертайся додому. Бо я… я все одно помандрую до прикордонників.

Мовчки провів Гордій друга за околицю Білої Церкви. Постояли трохи під велетенським дубом. Похмуро перезирнутись. Тут якраз наспів отой візник, що доправив хлопців до міста. Петрик вчепився ззаду на ресорах, і невдовзі його сховала курява…

Надвечірні промені вже золотили рейки залізничної колії, коли Гордій, кривуляючи між вугільними кучугурами, наблизився до вантажних вагонів. Вагони, як і оте вугілля, були запорошені, чорні. І стіни станції, і дахи, і паркани теж похмуро темніли. «От тобі й Біла Церква, — подумав Грива, — а що тут білого?» Хіба що (о жах!)… біліли зуби вуркагана, який марою з’явився попереду Гриви. Він пожадливо глянув на торбину незнайомця і, простягнувши забруднені вугільним пилом руки, сказав:

— Шамать у тібя єсть?

Гордій похапцем відломив йому шматок підпалка, подав яйце. Поки вуркаган уминав їжу, Грива пильно й здивовано розглядав його. На зріст він був нижчий від Гордія, але ширший у плечах, короткошиїй. На руках, наче ножиці, кумедно розходились довгі пальці. «То вже напевно кишеньковий злодюжка», — здогадався Грива. На голові вуркагана під засмальцьованою кепкою вихрилось давно не стрижене волосся. Босі ноги й благенький одяг були ще дужче забруднені, ніж у Гордія. А насторожені сині очі так і пантрували довкола, наче у переляканого кота.



Тут же, за чорною кучугурою антрациту, і познайомились. Вуркаган назвав себе чудернацьким іменем — Льока, а Гордія перехрестив у Жоржа. Льока щиросердо навчив його, що робити, коли прибуде пасажирський поїзд.

— Зразу не підбігай до вагона, — наказував Льока, — а підскоч тоді, як паровоз на відході подасть гудок. Ти чіпляйся за залізні перильця підніжки, а я майну…

Він показав замазученою рукою на рейки.

Коли посутеніло, підсунув пасажирський поїзд. Терпляче вичікували мандрівники відхідного гудка. І, як тільки він биком заревів десь попереду, прожогом кинулись до освітленого вагона. Гордій вчепився тремтячими руками за поруччя, а Льока щез під настилом вагона.

Може б, Гордій і доїхав без пригод до краю рідної землі, якби в дорозі не наздогнала поїзд велика злива. Косі колючі струмені полоскали його, як хотіли. Блискавка вихоплювала з темряви миготливі телефонні стовпи й, здавалося, скакала поруч вагонів. Гордій, знаючи, що в грозу небезпечно триматися за металеві речі, пустив поруччя, просунув голову між дерев’яними східцями і, повернувшись сідницею в поле, мчав таким чином у незвідану далину. Паровоз іскрився, немов позичав у блискавки вогню, голосив гудком у ніч.

Та ось поїзд прогуркотів на стрілках, стишив хід, зупинився на якомусь людному вокзалі. І тут, немов з-під землі, перед Гордієм з’явився Льока. Він був сухісінький і вдоволений. Ляснувши Гордія по задубілих плечах, наказав:

— Валяй у клоччя!

— Яке-е-е-е клоч-ч-чя? — не попадаючи зуб на зуб, спитав Гордій.

— Під вагоном є скринька з клоччям. Залазь, кажу!

Ну, клоччя, то й клоччя, аби тепло. Грива заліз, обгорнувся м’яким клоччям і заснув. А тим часом поїзд мчав далі, наближаючись до прикордонної станції Кам’янець-Подільський. Льока міцно тримався на східцях вагона. Йому пощастило — злива перестала, ущухли блискавиці.

Однак хлопці до самої станції не доїхали. Перед Кам’янцем-Подільським прикордонники перевіряли у пасажирів документи. Про це добре знав Льока. На коротенькій зупинці він поквапом витяг Гордія з тепленького кубла, непомітно відвів через жовтіюче жито на дорогу. І добре зробив. Бо обоє мали такий химерний вигляд, що й малодосвідчений прикордонник безпомилково визначив би, з ким має справу. Надто впадала в око зовнішність Гриви. Рідна мати і та, певно, не впізнала б його. Від фарбованої кепки на обличчя йому потекли сині хвилясті смуги, які можна бачити на розмоклих афішах. Благенький бавовняний піджачок наїжився промасленими волокнами клоччя. Латка на коліні неслухняно звисла, оголивши подряпану шкіру. І торба стала такою слизькою, немов її хтось намилив.

Їсти нічого. Мовчки ідуть Льока з Гордієм до якогось села, що мріє вдалині. Нудьгують неймовірно. Ще крок, ще два, ще півкілометра шляху позаду. І — яка щаслива несподіванка! У Гордія під ногами заблищав… срібний півкарбованець! З робітником-ковалем, який молотом гатить по ковадлі, аж іскри снопом встають. Біля ніг у нього лежать уже готові плуг та серп, а поруч число: «1924». Грива на долоні зважив знайдений півкарбованець — тяжкенький. Значить, справжнє срібло. Тепер 1932 рік, довгенько тут пролежав півкарбованець, а може, хтось недавно загубив.

І зразу виникла проблема: як же поділитись півкарбованцем?

— Ти куди їдеш, Льоко? — питає Гордій.

— В Аршаву. Хіба я тобі не казав у Білій Церкві?

— Я й забув. Але чого? Це ж не в нас, а… там… за кордоном… в Польщі?! — мовив Грива і сам злякався своїх слів.

— Ф’ю-ю, — свиснув Льока, потім цвіркнув крізь зуби. — В Аршаві, башка твоя, всі живуть по-панськи. І я хочу бути паном.

— Ну й будь, — розгнівано буркнув Грива, — але…

— Нічаво «але», — передражнив Льока, — ти станеш на граніцу і тогда мєня не пустіш?

— Не пущу, Льоко!

— От і товариш! Отдай полтіннік. Ти ужо, считай, пограничнік. Отряд — вот рядом. І шамать по горло будеш. Дайош?

Подумав Грива, подумав і, не дивлячись на срібного коваля у срібному фартусі, простягнув півкарбованця Льоці.

На цьому тимчасові друзі й розійшлись у різні сторони..

Десь опівдні Гордій Грива нетерпляче тупцяв перед зеленого брамою, поруч якої стояв під грибком вартовий, тільки грибок був не червоний, як у Білій Церкві, а зелений. І сам вартовий мав на собі чимало яскраво-зеленого кольору — кашкет, петлиці…

Назвавши ім’я та прізвище брата, Гордій пішов разом з командиром, у якого на руці полум’яніла новенька пов’язка. На півдорозі до високої білої будови він передав Гриву іншому командирові. Сивоскроній, з батьківським поглядом очей командир спитав хлопчину — хто він? Звідкіля? Чого прибув до загону?

— Я, товаришу комісар, брат Гарасима Гриви. Хочу…

— О, підожди, підожди. А хто тобі сказав, що я комісар?

— Як хто? Вартовий біля брами, коли вас побачив. Іди, каже, он просись у комісара.

— Непорядок! — похитав головою командир. — Говорити стороннім…

— Та який я сторонній, товаришу комісар! — образився Грива.

— Розберемось. Ходім зі мною, хлопче.

— В тюрму?

— Ні, ні… — мимоволі усміхнувся комісар.

Увійшли у приміщення. І на Гриву війнуло не кам’яною сирістю, не запахом зброї, не злежалими паперами чи клеєм, а чим би ви думали, га? Борщем! Так, так, борщем! Рум’яним, заправленим підсмаженими вишкварками, з свіжою капустою, який уміла варити хіба тільки Гордієва мати. О, як хлопцю залоскотало в носі!

Комісар сів по один бік столу, Гриву посадив навпроти і чогось довго роздивлявся його. Затим покликав кухаря.

Поки вони їли смачний прикордонний борщ, комісар ще розпитував Гордія: про батька, про матір, про сестру, про брата. А по обіді несподівано приголомшив такою новиною:

— Твій, Гордійку, брат уже закінчив строк служби на кордоні і виїхав працювати на завод у Харків. А добре служив!..

У Гриви випала ложка з рук. Йому на хвильку відібрало мову.

Комісар помітив це і став заспокоювати хлопця. Гордій глянув у комісарові співчутливі очі й заплакав.

— Ну-ну, ти чого? У нас на кордоні не плачуть!

— У-у-у, — Гордієві тисло в горлі,— у мене, товаришу комісар, є давня мрія…

— Яка мрія?

— Стати за брата… на кордоні. Дуже прошу вас — прийміть. Прийміть мене в прикордонники!

Комісар усміхнувся, невизначено похитав головою. За спиною у нього став той самий командир з червоною пов’язкою на рукаві, який супроводжував Гриву від брами. Підійшли ще прикордонник у білій курточці та кухар у випрасуваному ковпакові. Всі чекали вирішення комісара. А він не дуже квапився. Коли надумався, то шепнув щось на вухо кухареві. Той миттю збігав на кухню і повернувся до столу з хлібиною й шматком сала. Комісар передав усе це Гриві, по-батьківськи порадив:

— Вертайся, Гордійку, додому. Підрости трохи…

Командир з червоною пов’язкою, співчуваючи, вивів хлопця за браму. Грива ішов, заплітаючи ногу за ногу, не бачачи світа білого.

Три дні блукав він біля загону, а коли у торбі не лишилося ні хліба, ані сала, знову підступив до комісара з єдиною надією і просьбою:

— Прийміть мене в прикордонники, товаришу комісар. От… от побачите, жодного шпигуна не пропущу через кордон. Навіть вуркагана Льоку, який хоче в Аршаву, щоб стати паном…

Комісар не розсердився. Він підкликав Гордія ближче, поклав йому на плече теплу долоню і ще раз порадив підрости, набратись сили, добре підучитись. Й знову наказав нагодувати Гриву. Кухар нагодував, однак на дорогу дав хлопцеві наполовину менше сала і невеличку хлібину. Черговий командир провів Гордія далеко за браму, доправив на вулицю, що вела до станції. На прощання сказав:

— Ти ще гвинтівки не втримаєш, а з неї ж треба стріляти! Бувай здоровий…

Під копою жита Грива з’їв хліб і сало, переспав дві ночі в снопах, а третього ранку знов рушив до зеленої брами. І таки допросився й утретє до комісара. Щастя, що біля брами кожної доби мінялися вартові, то й не відганяли.

— І що мені з тобою робити, Гриво? — почухав потилицю комісар.

— Прийняти в прикордонники! — твердо випалив Гордій.

Подумав комісар та й питає:

— А що ж ти умієш робити?

— Все! — бадьоро відказав Гордій.

— І картоплю чистити умієш?

— Ого! Навіть без води зварити можу!

— Диви, який знавець. Ану, розповідай як?

— Набрати в горщик або в казанок картоплі, помити її гарно, покласти шматок сала або курку, накрити капустяним листком. Та й лопухом можна. Перевернути казанок догори дном, обгорнути його жаром… Пальці обсмокчете! Я вже варив!

— Гм, резонно, — усміхнувшись, мовив комісар. — А пшоно промивати умієш?

— Умію!

— А верхи їздити на коні не збоїшся?

— Хто? Я?!



Гупнув Грива торбинкою об землю, підбіг до конов’язі, де стояли неосідлані коні, відв’язав якогось водовоза і миттю вистрибнув на нього. Знявши картуза, заходився лупцювати коня по ребрах, доки той не затрюхикав по подвір’ю. Всі, хто спостерігав цю кумедну їзду, надривали животи зо сміху.

Як там не було, а Гордія Гриву зарахували вихованцем у господарчий підрозділ.

О, як він радів, пишався! Особливо у ті дні, коли в однім строю із справжніми прикордонниками йшов до лазні. На ньому порипували казенні чоботи, щоправда, завеликі, як у прадавнього казкового кота. Зате хлопцеві ноги, зовсім недавно чорні від грязі, побиті та поколені, а тепер чисті, біленькі, ніжно обгортали байкові онучі. Одначе Гордій Грива найбільше пишався новеньким зеленим картузом з червоною миготливою зіркою на околичці. То нічого, що картуз зсувався на самі вуха. Але ж який гонористий вигляд мав у ньому Грива. А от галіфе конфузило. Воно звисало над колінами, як ота торбина з чорним підпалком.

Ну, то дрібниці…

Ідуть гінкі, бійці в строю, голосно співають. Хоч Грива замикаючий, він вельми старається потрапити їм у ногу, випинає груди і голосом молодого півника підтягує:

По долинам и по взгорьям
Шла дивизия впе-ре-е-д…
Дівчата тицяють пальцями на дивака-вояку і пирхають у хусточки… А Грива на них — нуль уваги.

Як зорі кашу варили

На кордоні часто бувають тривоги.

Вони будять і господарчий підрозділ. Грива схоплюється, прожогом біжить до стайні за своїм вайлуватим водовозом — конем Берданом, наповнює казан водою, накладає дрівцят, обов’язково прихоплює сірники.

Про набір продовольства клопочеться старшина, комірник і, розуміється, кухар. Він безпосередній командир і вихователь прикордонника Гриви.

Всі у загоні називають кухаря Хмарою.

А він щодня у відомості комірника за одержані продукти розписується — «Юх. Хмарко!». І ставить знак оклику.

Під час тривоги Хмарко не сунеться і не повзе подібно до хмари на горизонті. А буревієм накидається на комірника: подавай йому крупи, консерви, сало, сіль, чай, цукор… і все терміново, негайно. Хмарко і відважує, і впаковує, і вантажить на підводу з такою спритністю, що решта прикордонників відділення ледве устигають за ним. Де береться тоді у вже немолодого й повнуватого кухаря такий бойовий запал.

Гордій Грива перехоплює у свого вчителя солдатську проворність.

Він ніби й не відав дитинства. Білим голубом злітає з ліжка, шулікою накидається на обмундирування і за три-п’ять хвилин уже в строю.



— Відділення, р-р-рівняйся на Гриву! — командує старшина.

Але бувало, що старшина підходив до вилаштуваних у два ряди бійців господарчого підрозділу, придивлявся пильно до Гриви і суворо питав:

— Це що за бурсак? Ану, прикордонник Грива, два кроки вперед р-р-р-уш!

Грива, плутаючись у полах шинелі, виходив з строю, жалібно примовляючи:

— Так… тривога ж, товаришу старш…

— Ви убитий, прикордонник Грива!

Яке лихо! Грива знічено стоїть попереду строю і, крім довжелезної чужої шинелі, помічає, що і гімнастьорка на ньому з чужого стану, і штани з чужих ніг.

У строю не можна сміятись.

Але хто втримає від реготу бійців цілого відділення?!

Ну, це ще півбіди, коли учбова тривога. А як таке траплялось під час бойової?! Тоді бідолашний сусід по ліжку, довжелезний, як кедр, сибіряк Матвій Оранін гарячково шарив то під матрацом, то під ліжком, то за тумбочкою, розшукуючи своє обмундирування… Інколи він бігав по всій казармі. клянучи всіх святих і грішного Гордія Гриву. Бувало, що бійці по тривозі шикувались не в казармі, а надворі. Тоді сибірський кедр в образі Матвія Ораніна вискакував на поріг і люто показував дебелого кулака Гриві.

Переодягання Гордія відбувалось під троїстим наглядом. Оранін стояв над ним, як кібець над курчам. І коли б не старшина, сибіряк витрусив би Гриву з свого обмундирування, як кота з мішка. А тут ще днювальний допікає:

— Ех, Грива, Грива… спати б тобі у мами під цицькою і горя не сьорбати…

Мовчки, не дивлячись ні на кого, Гордій переодягається. І в такі хвилини йому мимоволі навертається спогад про дитинство. Він з жалем дивиться на осиротіле ліжко, на таку чистеньку та охайну постіль. Тільки вчора після лазні він змінив простирадла. Вони шерхотять присохлим листом, немов шепочуть: «Приляж, приляж, що там тривога!» І вабить постіль затишком, теплом, наче рідна домівка.

Набігавшись за день по толоці за телятами, ввечері, бувало, й не повечерявши, Гордійко падав кулем, засинав таким міцним сном, що його хоч на вилах винось — не почує. Ранком мати будила синочка обережно, ласкаво, щоб не налякати:

— Гордійку, Гордійку, вставай. Уже сусіди телятка повиганяли. А вставай же…

Гордій через силу бореться зі сном, неохоче встає.

А як добре, коли він переборе сон і схопиться раненько! Вмиється біля кринички крижаною джерельною водою, наїсться молока з накришеним хлібом і бадьоро виганяє телят на толоку, хльоскаючи батіжком — цьвох, цьвох, цьвох… А в небі жайворонок співає, наче промовляє до пастушка:

— Дивись, дивись, як я тремчу… Я тебе співам пташиним навчу.

У прикордонному загоні інакше.

Тут не рідна матуся ніжним голоском будить свого сина, не жайворонок кличе у поле трепетною піснею, а горлата сурма:

— Трум-ту-тутум… ту-у-у-ту!

Вставай. Вставай. Тривога!

Мідний голос сурми нагло відганяє солодкий сон. Гордій схоплюється, як опарений, зачумлено крутить головою: «Де я? На сіні? На печі?» Ой, ні! І цупить до себе найближче обмундирування, гаразд не розплющивши очей, сяк-так натягає його на себе. Отож і гасає Оранін по казармі, потрясаючи пудовими кулаками. Доки вони переодягаються, то запізнюються в похід.

Грива з Ораніним щодуху біжать до одинокого Бердана, вистрибують на сидіння кухні, галопом доганяють колону. Дивлячись збоку, можна подумати, що то не кухня гуркотить, а дивовижна гармата. Даремно Бердана ганять за вайлуватість. Даремно підсміюються над ним. Коли треба, він мчить не згірш за скакуна. То нічого, що позаду частенько лишається слід: як не розгублені дрівцята, то розхлюпана вода або розсипана картопля…

Бойові тривоги на полі мінялись на навчальні. І тоді на душу Гриви спадало невимовне полегшення. Хіба тільки Хмара суворо нагадає:

— Ну, а коли б справжня бойова тривога? Коли б кордон перейшла озброєна банда, га? Як би ти, товаришу Грива, діяв у чужому обмундируванні, га? Ти був би убитий та й край. Отак-то…

Слухаючи нотації Юхима Нестеровича, Гордій зовсім не вірив, що він був би убитий тільки тому, що помилково одяг шинелю, гімнастьорку чи штани Ораніна. Навіть в шинелі сибіряка чи й цілком у його обмундируванні, але завжди з своєю гвинтівкою і протигазом, Гордій Грива не спасував би перед озброєною бандою. Адже він недаремно носить за плечима свою нерозлучну подругу — карабінку. І на стрільбищі незгірш за Ораніна влучає в «яблучко». І не відкочується од товчка приклада, як ото лякав його колись вартовий командир.

Але що робити Гордію Гриві в полі під час учбової тривоги?

Майбутні молодші командири з учбового підрозділу зайцями гасають між корчами, по крутоярах, окопуються, влаштовують засідки та «секрети». А он і вдаваний «порушник» одбивається від собаки. Товстий брезентовий одяг злить вівчарку, бо вона не може добратись до тіла «шпигуна».

Гордій до того захоплюється спостереженням, що геть забуває про кухню. Якби не Юхим Нестерович, то майбутні молодші командири не їли б вчасно ані каші на сніданок, ані борщу на обід, ані чаю не пили б на вечерю: вариво википіло б або згоріло…

— Не буде з тебе, Гриво, кмітливого кухаря, ой, не буде. Даремно навчаю, — бідкався Хмара і примовляв: — Фігово, фігово…

А чого «фігово», то Грива не розумів.

І все ж кухар Хмара був для Гордія Гриви хоч і буркотливим, але добрим командиром і вихователем.

Ото як кінчаються денні пошуки «шпигунів», як курсанти пообідають та ляжуть спочити, тоді Юхим Нестерович відкриває молодій уяві свого вихованця велетенське бородинське чи полтавське побоїще. Кухар був начитаною людиною. Знав про давніх полководців — Суворова, Кутузова, Петра Першого. І про Будьонного міг чимало розповісти, а особливо про Миколу Щорса. Все слухав би та слухав його Грива…

Але час братись і до вечері.

Сутінки кладуть на зелені аркуші полів свої сірі печатки… Курсанти вже лаштуються до виходу в «секрети». На учбовому полі, ніби на справжньому кордоні, залягає непорушна тиша. Сиза вечірня тиша. Хіба коник у траві застрекоче, пугач соло заведе та сонна ворона, впавши з гілки, залопотить перелякано крилами.

А у небі зорі, як діти, граються в хованки: то одна визирне, то кілька зникне, то якась замиготить ясно-ясно, то інша розсиплеться срібними крем’яхами й згасне.

В таку пору Гордій Грива з кухарем при світлі замаскованого ліхтаря чистять картоплю. На сніданок курсанти їстимуть гречаний суп з картоплею. Бляшаною трубою, наче стара циганка люлькою, покурює кухня. Дрівцята потріскують, гріючи воду. Поблизу на срібній дудочці виграє струмок. І тут Юхим Нестерович починає навчати Гордія прикордонної мудрості. Ото задивиться на небо й питає:

— Ану, Гриво, кажи, куди віз дишлом повернувся?

Дивиться Гордій на небо і не бачить ніякого воза, а вже про дишло нічого й говорити. Хмара показує блискучим ножем на зірки Малої Ведмедиці, немов торкається вістрям кожної, і, стукаючи по срібних миготливих колесах «воза», пояснює:

— Он-он чотири зірки розміщені чотирикутником, як у возі колеса. Бачиш?

— Ага, бачу. Справді, як колеса у возі!

— Оце і є віз.

— А де ж дишло, товаришу командир?

— Спереду. Он три зірки вряд, повернуті донизу.

— Бачу, бачу! А чого це воно схилене донизу?

— Ото наближається північ.

Кухар виймає з кишені іменну «цибулю», як він величає свій годинник, підносить до ліхтаря, кінчиком ножа, як ото в зірки, тицяє у циферблат і гордо мовить:

— Що я казав? Двадцять чотири години!

— А що отам за купка зірок з яскравою зіркою посередині? — втупивши зацікавлені очі в небо, допитується Грива. — Ой, мигтюча яка!

— То квочка на яйцях сидить! — одказує Юхим Нестерович. — О другій годині ночі її вже не побачиш.

— Квоч-ка?!

— По-науковому, — звівши ножа вгору, говорить Хмара, — то насправді не «квочка», як кажуть в народі, а сузір’я Ліри з яскравою зіркою Вега.

Про Чумацький Шлях кухар говорить коротко, але з гідністю за свою професію:

— То зорі кашу варять.

— Та як? — дивується Грива.

— Отак, як і ми. Промивають крупу, засипають в казан, від сонця дрова підпалюють. Так і варять. Он бач, яке велетенське воїнство треба нагодувати!

І обводить ножем зоряну шапку неба.

Грива відчуває, що кухар явно відхиляється від викладу прикордонної мудрості. Фантазує. І дивиться не в небо, а в очі своєму вихователеві. В тих очах Гордій бачить синє-синє небо і срібні зірки, що варять кашу для великого воїнства.

— А зорі, певно, варять і борщ? — раптом запитує.

Хмара буркотить:

— Авжеж. В одному казані — кашу й борщ.

І обидва сміються, вдоволені власного вигадкою.

Яскрава вранішня зірниця вже збирає менших зірочок до свого кошика. Дишло небесного «воза» повернуло на схід.

Наближається світанок.

До їхнього затишного куточка підбігає зв’язківець. Півголосом каже:

— Кухаря товариша Хмару — до командира!

Нашвидку давши вказівки Гордію, кухар іде.

Та Грива і сам знає, що йому робити. Спершу засипати промиту крупу в казан, потім покришити картоплю, додати сіль на смак і варити сніданок. Грива сидить і потиху дрімає.

У казані кипить та й кипить вода. І Гордій якогось часу помічає, що казан уже не булькоче, а пихкає, мов нагодований кабан. Він пробує встромити у казан ополоника, але… важко. Куховарик роздумує і приходить до висновку, що у нього вариться не юшка, а щось значно густіше…

«Ага. Ясно, — ляскає себе по лобі Грива. — Треба підкинути кілька шматків сала, і тоді у нас буде на сніданок дуже смачний гречаний куліш…»

Десь за годину повертається Юхим Нестерович. По зітханню казана він здогадується, що сталося непоправне. Пробує на смак юшку-куліш, бентежно поглядає на стрілки годинника. І його іменна «цибуля» випадає з рук, — ось-ось курсанти прийдуть по сніданок.

Кухар не картає Гриву. Лишень скрушно хитає головою:

— Фігово, фігово діло. Краще б тебе, Гордійку, шпигун «убив» у шинелі Ораніна, ніж я маю за таку юшку сідати під арешт. Фігово, фігово…

Хмара не попав під арешт. Виручила кмітливість. Вийняв з казана шматки сала, пересмажив їх з цибулею і заправив куліш за всіма правилами кулінарії. Поки куліш умлівав, то з нього зробилася густенька, хоча й не розсипчаста, зате ситна гречана каша.

Кухар напророчив

Сталося так, як говорив Юхим Нестерович.

Хлопцева душа не лежала до ополоників. Особливо збунтувалась вона того пам’ятного ранку.

А трапилось ось що.

За сніданком Оранін запхав собі у пельку грудку рафінаду і, апетитно поцмокуючи, допивав четверту чашку чаю. Косо глянувши на спорожнілий бачок, він важкувато зітхнув і попустив пасок на дві дірочки.

— Напився, браток Грива, аж черево зіпріло. Останній раз! — мовив Оранін. — Обідати будемо вже на заставі. — І, вдаючи з себе вельми заклопотаного службою, додав: — На боєвоє дєло ідьом, браток…

І хоч сибіряка брали на кордон разом з випускниками учбового підрозділу (тепер уже молодшими командирами) не для виконання бойових завдань, а лише на посаду писа-ря-каптенармуса, вся його велика постать випромінювала погорду і поважність.

Залишаючи їдальню, Оранін зверхньо кинув:

— Значця, так, браток Грива, бувай. Крути ополоником в казані. Густіше насипай, у добавці не відмовляй…

Це вже було занадто.

Слова Ораніна, наче окропом, ошпарили Гриву.

Потай Грива мріяв, що й для нього, як і для курсантів, кінчається строк навчання на кухні. Адже минув цілий рік. Гордій сподівався, що сам Хмара нагадає про це своєму вихованцеві. Але Юхим Нестерович промовчав. «Ясно, — зробив висновок Грива, — Хмара не хоче мене відпускати. — Потім подумав і ляснув себе по лобі.— А коли я самовільно піду з молодшими командирами на справжній кордон, га? Це ж не в Аршаву, а на свою заставу, на кордон?!»

Грива сяк-так поскладав спорожнілі бачки та миски до посудомийки і тихцем вислизнув з кухні. Захопив свій речовий мішок, карабін з належним боєзапасом. Під зелений картуз підмостив зім’яту газету, щоб бути вищим на зріст і не дуже псувати «ранжир». Шинельна скрутка та лямка протигаза геть затуляли петлиці. Коли б на них і були якісь відзнаки, то все одно їх важко було б помітити.

Можливо, ризикований задум Гордія Гриви й здійснився б. Побачив би він і прикордонну річку Збруч, і смугасті стовпи: червоно-зелений з гербом СРСР і сіро-чорний чавунний з орлом на західному березі ріки. Коли б не отой сибірський кедр, що має людське прізвище Оранін. Захеканий і спітнілий, пізніше всіх став він до строю. З розгону Оранін, наче віл ратицею, наступив своїм чоботищем на ногу Гриві. Ойкнув Гордій, присів. А в Ораніна від безмежного здивування рот роззявився.

— Гр-р-р-ива?! І ти на кор-р-рдон?!! — на всю казарму вигукнув він.

Грива спересердя рубцем підошви «різонув» кедра по сухожиллю під коліньми і просичав:

— Цс-с-с, лапоть-балетка…

Та було вже пізно.

До строю наближався начальник школи. Він помітив Гриву, підкликав старшину і звелів ще раз перевірити за списком вилаштуваних до маршу прикордонників. Прізвища Гордія Гриви, звісно, у списку не було. Тоді Грива сміливо й чітко відкарбував три кроки від строю, зупинився перед начальником школи і жалібним голосом запитав:

— Значить, не візьмете мене на пошуки шпигунів, товаришу начальник?

— Ні,— твердо відповів начальник.

— Навіть до коней на заставу?..

— Навіть.

— І кашу варити не візьмете?

— Ні.

Грива захитався на місці, ще раз кинув благальний погляд на начальника, потім перевів очі на старшину. І старшина мовив:

— Курсант Грива буде…

Начальник школи поправив:

— Вихованець Грива ще не курсант…

— Я так і хотів сказати, товаришу начальник. Але з нього може бути здібний курсант. — І, повернувшись до Гордія, спитав: — Вірно?

— Так точно, товаришу старшина!

— Тоді скиньте скрутку шинелі, протигаз, поставте карабін до піраміди, — владним, але сумирним голосом наказав начальник школи, — Старшина покаже вам, де стоїть швабра і відро…

— З цього починається навчання в школі?

— Так, — коротко кивнув начальник.

Склавши своє бойове спорядження, Грива підійшов до старшини. Попросивши дозволу в начальника, старшина повернувся кругом, за ним — Гордій. Біля комірки з немудрим господарчим майном старшина сказав:

— Я вам видам суконку, Гриво, ясно?

— Так, — наслідуючи начальника школи, відповів Гордій.

— Ви її змочите гасом, повитираєте піраміди, тумбочки, ліжка. Ясно?

— Так.

— Шваброю ж легенько позмітаєте павутиння на стелі, по закутках, за грубками. Ясно?

— Так.

— І взагалі, щоб до мого повернення казарма блищала, як перукарня. Ясно, Гриво?

— І тоді я зможу бути?..

— Курсантом, а там і молодшим командиром, — підкреслив старшина. — Не втрачайте надії.

Молодші командири вийшли з казарми на подвір’я, вилаштувались у похідну колону. Гордій Грива, в самій натільній сорочці, з відром і шваброю в руках, мрійливим поглядом проводжав їх.

Наостанок старшина нагадав:

— Довкола казарми визбирати недопалки. З урн повитрушувати сміття. Спалити в ямі. Ясно?

Цього разу Гордій уже не відповів коротким «так», лише зітхнув.

З цієї невеселої задуми Гордія вивів кухар Юхим Нестерович. Ще здаля він догадливо подивився на свого вихованця, кахикнув у кулак і, ніби між іншим, зауважив:

— Так і я свій курс молодого бійця починав з швабри та помийного відра. А це, як-не-як, школа молодших командирів. І тут без швабри й відра фігово-фігово… розсадник бруду заведеться. Кроком руш на кухню за гарячою водою!

З старанністю матроса «Аврори» драїв Грива підлогу, витирав вікна, двері, ліжка, тумбочки, піраміди. Коли перед обідом Хмара ще раз навідався, казарма блищала чистотою.



— Ну, курсант Грива, — вдоволено мовив Юхим Нестерович, — коли б командування знало, скільки ти віників та ганчір’я зітер на оцій підлозі, то без вагання відрядило б тебе на морський флот.

Грива мовчки закінчував свою роботу.

Хмара поглянув крізь прозоре скло вікна на каракату акацію, щиро зізнався:

— А мені без тебе на кухні фігово-фігово…

— Як не зачислять курсантом, то повернуся до вас, Юхиме Нестеровичу, — якось по-цивільному, ніби батькові, відповів Гордій.

— Е ні, — заперечив кухар, — коли вже схопив слона за ногу, то тримай щосили. Вчись. Наука в ліс не веде. Був би я вчений, можливо, в ад’ютантах самого Будьонного состояв би.

Потім кухар помацав нагрудну кишеню гімнастьорки, вийняв складений учетверо аркушик паперу, розгорнув і подав Гриві.

— Завтра неділя, можеш сходити на цілий день до міста. До двадцяти чотирьох годин звільняю… — трішки офіціально пояснив він. — Сам старшина школи підписав увольнітєльную!

І тут з Гривою сталося щось неймовірне. Він як стояв перед Хмарою у натільній сорочці, з закоченими по лікті рукавами, з запахом гасу на долонях, так і кинувся обіймати Юхима Нестеровича. Зніяковілий, а більше розчулений кухар пробурчав:

— Це ж вам, Гриво, не в гражданці: І-і… я не дівчисько якесь… Фігово-фігово…

Недільного ранку майбутній курсант Грива, карбуючи кроки на старанно заметених тротуарах, ішов вулицями, «їв» очима всіх, хто був у військовому одязі,— від медика до собаковода.

Щедре, подільське сонце, як у дзеркальцях, сяяло на гудзиках новенької гімнастьорки Гордія, не квапилось спадати і з зірки картуза, гартуючи на ній серп і молот. Картуз і петлиці свіжою зеленню відтіняли смугляве обличчя Гордія. Чорненький пушок над губою просився на лезо бритви. Грива невдовзі й розпрощався з ним у першій же перукарні. А вже як поглянув опісля гоління на себе в дзеркало, то вдоволено подумав: «От якби Петрик подивився зараз на мене, га? Не впізнав би і позаздрив. А мати пізнала б».

А батько? Той відразу назвав би сина щорсівцем.

«От приїду в гості,— мріяв собі Грива, — але вже після того, як спіймаю шпигуна».

Оці мрії й супроводили Гордія Гриву аж до старої фортеці, що стояла за містом над мілководою річкою. Фортецю оперізував сірувато-зелений над водою і чорний в затінку мур. Таємнича вежа ніби виростала з водяних потоків. Від поля фортеця відмежована земляним валом. Осунутий вал давним-давно заріс чагарником, високими бур’янами та стеблястими травами. Там діти пасли кіз, гралися в хованки, галасували.

Неподалік від фортеці ходив дідусь з дубовою палицею. Він опирався на її загнутий кінець, як на баранячий ріг, і, ні на кого не звертаючи уваги, нишпорив очима навкруги. Дідусь не був схожий на пастуха чи сторожа-баштанника. У сірих очах старого, під руденькими бровами, іскрилося щось вояцьке.

— Дідусю, — звернувся Грива до старого, — то правда, що у цій фортеці сидів Устим Кармалюк?

— Неправда, вояко, — сухо відповів дідусь.

— Невже? А нам казали…

— Чого б йому тут сидіти? — хитрувато подивився старий на Гриву. — Що, в нього, гадаєш, своєї хати не було?

Розмова чомусь не в’язалась. Тоді Грива насмілився й сказав, що знав про Устима Кармалюка:

— Пани закували Кармалюка й посадили до цієї фортеці. В оту он вежу. Нам сам політкерівник на політзаняттях розповідав.

— Еге ж. Ото ж… — знехотя відповів дідусь.

Мабуть, він, заклопотаний якоюсь своєю справою, не хотів більше розмовляти з настирливим юнаком у зеленому картузі. Грива зрозумів натяк, та йому забаглося ще щось дізнатися про фортецю. Лишень не знав, з чого почати. Виручив кремінець, що виблискував на землі, наче розтоплена жовта смола. Грива підняв його й подав дідусеві. Старий мовчки дістав з глибокої кишені залізячку, схожу на ріжок місяця, стукнув нею раз і вдруге по кремені. Іскри так і посипались з-під його цупких пучок.

— Еге, то ти справжнього крем’яха, солдате, знайшов.

— А візьміть його собі. Та скажіть мені, дідусю, що ото маячить на мурі, наче людська постать у камінь вдавлена?

— Легенда повідає.— почав сумирно дідусь, — що отут, де ми стоїмо з тобою, на варті чатував турок, а отам, попід муром, чоловік ніс воду з річки. Турок послав у нього стрілу. Чоловік, як падав на землю, назавжди лишив свою тінь на мурі…

— От я б того турка, — палко сказав Гордій, — тепер кулею стукнув…

— Е, синку. Турок далеко, а ось злодій, що викрав у мене ядро турецьке, десь тут… Знайди, то й стукнеш його… бодай оцією ковінькою. — І дідусь помахав комусь палицею.

— Яке ядро, дідусю?

— Історичне. Яке ж тут має бути інше?

— Та й кому воно потрібне?

— А вже комусь потрібне, коли взяв. А що мені тепер скажуть у музеї, який же ти доглядач, коли ядра не догледів? Та й що ж то за турецька фортеця без турецького ядра, га?

— А як оте ядро вибухне, дідусю? — злякано спитав Гордій.

Доглядач байдуже махнув палицею.

— Кажи. Мало б вибухнути, то ще при баталії вибухнуло б. Тепер хтось зробить з нього товкач, щоб просо товкти або ще якогось дідька, а ти отут мороч голову. О, сюди навіть хтось приїздив, — побачив дідусь колії.

В Гордія Гриви пробудилась кмітливість прикордонника. «Піду по сліду колеса. Куди він мене заведе?» — вирішив він і рушив у напрямку незнайомого села. На роздоріжжі затримався коло небаченого склепу. На потрісканому, зарослому мохом камені прочитав: «Здісь земльой покріта ліцом душою

Маргаріта. Такая єй ціна от обчества дана. 1758–1775 гг.» Грива пошкодував, що Маргарита померла такою юною, й пішов далі. Та слід не повів його в село, колеса обгинали хати полем.

Зацікавлений Гордій прискорив кроки.

Нарешті він помітив гарбу, на яку два чоловіки накладали горох. Рішуче наблизився.

— То ви їхали від фортеці? — тоном слідчого запитав Гордій.

— Ми. Або що? — відізвався селянин, що, стоячи на гарбі, вкладав в’язанки гороху.

— Ви не брали у дідуся-наглядача турецьке ядро?

— Гм, — мовив другий селянин з вилами в руках, — а ти хто будеш?

— Хіба не видно по моєму одягу, хто я? — задерикувато натякнув Грива.

— Одяг нам знайомий, а ти ні,— відказав той, що на гарбі.— Постій-но, ми накладемо горох, тоді…

— А що тоді,— насупився Грива, — повернете ядро?

— Умгу, — непевно мугикнув селянин і став поправляти в’язанки. — Сідай з нами, товаришу прикордонник. Поїдемо за ядром. Я знаю, де його сховали пастушки.

Грива вмостився на шелестливому горосі. Спершу возії мовчали, лиш раз по раз зиркали на Гриву. А коли зазеленів дах прикордонної застави, тоді селянин, що всю дорогу не випускав з рук вила, став допитуватись:

— А хто у вас начальником застави?

— Це… воєнна таємниця, — суворо відповів Грива, хоч насправді він не знав імені начальника застави. — А куди ви мене везете?

— За турецьким ядром, — серйозно відказав селянин, що поганяв коней. — Отам воно лежить, — показав на заставу, — пастушки сховали над самою річкою…

До канцелярії застави зайшли втрьох: два гороховози та ггрикордонник Грива. Начальник допитливо подивився на знайомих селян, запитав:

— Що скажете, Іване Матвійовичу?

— Це ваш прикордонник? — Іван Матвійович указав на Гриву.

Начальник застави відразу міг би відповісти «ні». Але він пильно подивився на незнайомого прикордонника і, не відзначивши жодної тіні збентеження на його обличчі, поцікавився:

— Де ви з ним зустрілись?

— На полі. Затримали, як горох брали. Говорить, що якесь турецьке ядро розшукує.

— Вірно, товаришу начальник. Я…

— Підождіть хвилинку. Іване Матвійовичу, дякую за пильність. Ви можете бути вільними. Я сам тут розберусь.

Селяни багатозначно переглянулись, попрощались з начальником і вийшли.

Перечитавши кілька разів записку про звільнення прикордонника Гриви та вислухавши пояснення затриманого «порушника», начальник від душі розсміявся. Грива ладен був крізь землю провалитися. Він зрозумів, що селяни виявилися кмітливішими від нього. Ні про яке турецьке ядро вони нічого не знали, а лише манили Гриву, щоб довезти його до застави, а потім здати самому начальникові…

Грива схопив слона за ногу

Третя осінь служби в прикордонному загоні для Гриви почалася так само, як і перша, — походом до лазні. Але цього разу курсант Гордій Грива був у колоні вже не замикаючим.

Якби ті дівчата, що колись підсміювались над недорослим прикордонником, побачили його, то не впізнали б.

Уже з дерев опадали жовтіючі листочки, зів’яла й поникла трава, відцвітали запізнілі квіти, а сукно на Гордієвому картузі зеленіло по-весняному. На тлі цієї зелені червоніла, як ягідка, п’ятикутна зірочка. А блиску чобіт позаздрив би найспритніший ваксівник. Про галіфе та гімнастьорку й говорити нічого: обмундирування лежало на курсантові так, мовби він народився в ньому. А як впевнено крокує Грива! Які у нього статечні помахи рук! Та й помітно підріс недавній куховарик. Поставивши його під ростомір у санітарній частині, лікар високо звів білі брови:

— Сто шістдесят і сім. Ого! Нічого собі вимахав на казенних харчах!

— Нормально, товаришу лікаре, — з гідністю відповів Гордій.

У школі курсант Гордій Грива навчався добре. Одного не вистачало в характері майбутнього молодшого, командира — мужності. Пасував він перед темрявою. А що ж то за прикордонник, який втрачає самовладання вночі?

Та як не намагався Грива перебороти ганебний страх, йому це довго не вдавалось. Перед його очі нічної пори раз у раз беззвучно спливали жахні примари, мордували Гордієву душу.

А всьому тому причиною були спогади про всіляку «чортівшину», привезені Гривою з дому.

Пізніше він зізнався друзям:

— Моя столітня бабуся водила мене лісом, збирала зілля, гриби, ягоди і всеоповідала. «На оцій березі,— каже, було, — я бачила кінську упряж. То її нечистий повісив, аби когось заманити на березу й повісити християнську душу. А отам, над річкою, сама копиця сіна відповзала від мене. Гляди ж, — наказувала мені,— сам не бігай до тієї гущавини, там і вдень темрява, бо живе там вовкулака, упир…»

І заходиться лякати то нечистим, якого ніби сама бачила, то відьмою, що частувала її козячим молоком, то чародієм, то мертвими душами, що вилітають з домовин…

Молода хлопчикова уява, наче губка воду, вбирала всю оцю «чортівщину», гальмувала в ньому сміливість, відвагу, мужність.

Як реп’ях у кожусі, трималися всі оті розповіді в його пам’яті.

Якось Гриві припало вартувати біля радіостанції, що містилася поблизу старого цвинтаря.

Звечора небо гралося зірками, а опівночі захмарилось, почав накрапати дощик. Грива, мерзлякувато щулячись, стояв під навісом. Раптом до його напруженого слуху долинуло якесь цокання. Немовби на цвинтарі якийсь каменяр карбує напис на могилі: цок-цок-цок… Що за диво? «Візьму каменюку, — не дуже хоробро подумав Грива, — кину туди. Може, перестане». Намацав чоботом камінчик. Жбурнув. Прислухався. Наче замовк невидимий каменяр. Але за хвилину знову чути: цок-цок-цок. І, здається, ще ближче, ніж спочатку.

Страх невблаганно охоплює вартового. Забувши про сигнальну кнопку, якою можна викликати начальника караулу, Гордій тремтячими руками звів гвинтівку та й бабахнув на кладовище.

Невдовзі прибіг начальник караулу з двома курсантами.

— В кого стріляли? — питає схвильовано.

— По цвинтарю.

— З якої потреби?

— Там хтось гроби розбиває. Певно, золото грабує в багатих небіжчиків. О, чуєте, цокає?

Прислухались. Дійсно, «каменяр» робив свою справу: цок-цок-цок. Грива без дозволу лупнув другий постріл. Ще примчало кілька курсантів. Начальник наказав прочесати цвинтар. Вподовж і впоперек перейшли, а «каменяра» не виявили.

— Ото ж воно і є,— похитав головою Грива, — на політзаняттях твердять, що у світі не існує ніяких примар. А це що? Чуєте?

Цок-цок-цок…

Довелось підсилити варту біля радіостанції.

А ранком усім складом караульної команди вийшли на цвинтар. Кожному хотілося побачити бодай який-небудь слід нічної роботи «каменяра». І побачили: один продірявлений кулею хрест, другий зовсім повалений. І ще — бляшаний дашок, що звисав на дротикові з залізного хреста. Вітер похитував дашок, і він цокав об залізо.

Грива очам своїм не повірив…

Десь через місяць після цього випадку Гордій вартував на давньому згарищі. Про це згарище люди оповідали страшну легенду, а може й бувальщину. Казали, що давним-давно турки брали з Поділля селян у неволю. Заганяли вони невільників до кам’яного караван-сарая, який нібито стояв на місці згарища. Одного разу невільники збунтувались. Розлючені турки підпалили караван-сарай. Відтоді минуло багато років, але згарище не заростає травою, а на камінні ранками блищать краплі. Сиві діди кажуть, що то сльози невільників, які прилітають щоночі з того світу і тут плачуть.

А в льоху під згарищем стоять залізні бочки з бензином, їх і охороняв курсант Грива.

Ночі в листопаді довгі, похмурі, вітряні, з моросливим дощиком. Довкола грибка, під яким принишк Грива, застигла зморена осінньою негодою тиша. Тільки пугач раз у раз сполохував її сумовитим криком. Грива одчайдушно відганяв моторошні видіння, переконував себе, що всі оті розповіді про замордовані душі, що ночами злітаються на згарище, — вигадка… А страх цупкими пальцями стискав його серце…

Непроглядна пітьма виштовхувала на згарище то кілок, то телефонний стовп, то вапняковий камінь. І все те бовваніло дивовижними, потворними примарами.

Гордій стискав у руках гвинтівку, до болю в очах вдивлявся у мерехтливу темряву.

А пугач ще надокучливіше тягне своє пугу-пугу. Потім зірвався з дерева, із свистом пролетів над грибком. Грива підвів очі в небо і… жах! Він побачив щось біле…

— Летить, — ледь вимовив. — Душ-ш-ша…



Біла «душа» зробила коло над грибком і з шелестом лягла неподалік на землю. У Гриви затремтіли коліна, пересохло в роті, одерев’янів язик. Під сорочкою поповзли холодні краплини поту. Ноги самі підігнулись…

Може, отак Гордій Грива просидів би до кінця зміни, коли б, сповзаючи, не натиснув спиною на сигнальну кнопку.

В такому стані й застав його начальник караулу і командир відділення. Командир відділення гаряче дихнув у Гордієве обличчя і, гамуючи лють, тихо поспитав:

— Ви спите, Гриво?

— Ні-н-і,— видзеленькав зубами Гордій.

— Захворіли?

— Ні-н-і…

— То кажіть, що з вами?! — не стримався, крикнув командир.

— Д-д-д-уша. Он…

— Що за нісенітниця, курсанте Грива?!

Гордій хапнув ротом повітря, поволі звівся на неслухняні ноги й плутано розповів, що він бачив. Командир сміливо пішов у темряву, пошарив руками на землі й повернувся до грибка з чимось білим.

— Яка це душа, курсанте Грива?! — докірливо мовив він і розгорнув перед Гордієм ледь-ледь покраплений дощиком номер московської «Правди».

Де вона лежала досі? Який вітер підхопив її й приніс на згарище?

Розлючений начальник караулу плюнув собі під ноги й стишено, як перед бійкою або з суфлерської будки, прошипів до вартового:

— Вам до рук летить «Правда», курсанте Грива, а ви душі якісь вигадуєте… Стійте! Через півгодини зміна. І не спробуйте ще раз перед чортзна-чим здрейфити. Бо…

Він не скінчив своєї думки. Та Гордій і сам розумів, чим це пахне, коли він ще раз на посту «здрейфить»…

Однієї зоряної травневої ночі курсантів підняли по тривозі. Швидким маршем пройшли вони до глибоченької притоки Збруча. Начальник школи обрав місце для переправи.

— Нам необхідно розвідати водяну перепону, — владно сказав він, — хто готовий? Жду три хвилини!

— Дозвольте мені, товаришу начальник! — перший озвався курсант Грива.

Не знімаючи з себе похідного спорядження, він надів протигаз, правою рукою підняв над водою гвинтівку, лівою — ребристу трубку протигаза й поволі став занурюватись у річку. Вода уже Гордію попід руки, он лише голова манячить. А невдовзі над поверхнею ріки виднілись тільки його руки…

Коли вийшов на протилежний берег, радісно гукнув:

— Дротяних перепон, корчів, упадин не виявив. Дно кам’янисте. Можуть пройти танки. Течія — три метри за хвилину.

— Відмінно, курсанте Грива, — мовив начальник, — повертайтесь назад!

Переодягаючись біля похідної кухні в просушене обмундирування, Грива лукаво поглядав на Юхима Нестеровича. А Хмара довго дивився на свою іменну «цибулю» і, ніби між іншим, зауважив:

— Ви, Гриво, назад повернулись повільніше на дві хвилини. А взагалі…

— Фігово?

— Ні. Я хочу сказати, що ви таки схопили слона за ногу.

І кухар став пробувати ополоником юшку.

Перший „шпигун”

Збулася мрія Гордія Гриви.

Він потрапив на ту саму заставу, де служив його брат Гарасим. Демобілізувався брат, маючи звання помічника командира взводу. А Гордій Грива тільки командир відділення.

Уже бував він і в дозорі, і в «секреті», але… ще жодного порушника кордону — шпигуна чи контрабандиста — не затримав.

А як кортіло йому!

Ось і цієї літньої ночі лежить він у «секреті».

Віз повертається дишлом на схід: скоро світанок. Зійшов кособокий обдутий місяць. На нього напливла пір’яста хмарина. Потемніло.

Перед Гривою прикордонна річка Збруч.

Кущі верболозу шепочуться над водою. Хлюпоче дрібненька хвилька об берег, об гостре каміння, об мохнате коріння.

За Гордієвою спиною — схил гори з молодим лісочком, маленькою берізкою коло застави і — велика-велика Вітчизна…

Зненацька в Збручі — бовть… бовть… бовть…

Точнісінько так, наче ото люди переходять річку вбрід.

Бовть… бовть… бовть…

«Хто ж це там бовтається?» — питає себе Грива і обережно переводить курок затвора із запобіжника на бойовий звід. До дзвону у вухах прислухається.

Корова? Що їй тут робити цієї пори? Риба? Але ж вона скидається, а це — бовть… бовть… бовть… Хто ж тоді?.

Звівшись на лікті й опираючись на них, Грива безшумно повзе у високій траві. Ось і річка зблиснула холодним сріблом. І враз зовсім поруч — бовть… бовть… бовть…

«Шпигун!» — майнуло в Гордієвій голові.

Спина холоне, наче її хтось натирає м’ятою. Картуз чогось раз у раз чіпляється за галуззя верболозу. Немає дощу, не летять бризки з річки, а з Гривиного обличчя скочуються мокрі горошинки…

Шпигун бовтається, але на берег не вилазить.

«Ага, — метикує Грива, — вичікуєш, прислухаєшся. І я замру. Підожду».

Порушник не вилазить, сидить у воді. Але ж він явно торкнувся радянської землі! Може, скомандувати: «Стій! Руки вгору!» Дурниця. Він почує голос і крутне назад, розтане в темряві.

— Гаразд, — шепоче до себе Грива. — Буду бити на звук. Що буде, те й буде… Хоч би трохи показався…

І невидимий порушник кордону, немов підслухавши прохання Гордія Гриви, висунув з-за куща свою чорнішу ночі шапку. Тоді Грива — ба-ба-бах!

Язичок полум’я на мить освітив воду, мерехтливі кущі.

А луна від пострілу прудко покотилася до застави. Невдовзі там шугнула угору зелена ракета — знак того, що зараз прибуде тривожна група.

Гордій зайцем стрибнув від куща, з-під якого випалив по шпигунові, принишк у траві. Прислухається.

Бовтання припинилось. Тільки кущики верболозу злякано шепотять над водою.

За кілька хвилин над самим Гордієвим вухом почувся стишений шепіт старшого тривожної групи:

— В кого стріляли, товаришу командир?

— Шпигуна убив! — неслухняно відповідає Гордіїв язик.

— А де ж він?

— У воді, під кущем… Шукайте. Об-б-ережно. Не визирайте. Може, він живий, причаївся…

— Знаємо, — відказує старший тривожної групи й тицяє довгим багнетом своєї гвинтівки. — Еге, щось м’яке. Зач-ч-чепилось!..

Грива допомагає виволікти на берег те м’яке і важке. Витягли. Роздивились. І старший саркастично пхикнув:

— Видра… та ще й з рибою в зубах.

— Тьху на тебе, клята! — спересердя плюнув Гордій.

Відтоді Гордія на заставі прикордонники жартома прозвали Видрою. Бувало, зійдуться покурити, розпитують один одного:

— Ти сьогодні в «секреті» був з Нікітіним?

— Ні. З Видрою.

Що й казати, невесело було на душі в молодшого командира Гриви…

Лазутчик із сім’ячковими очима

Ліс. Знайома звивиста стежина. Грива іде в денний дозор. Не до Збруча, а на високий пагорб. Західний бік пагорба скелястий. Колись тут довбали каміння, рвали його пороховими зарядами. Відтоді лишилися виїмки з терасами.

З пагорба дозорному далеко видно вздовж кордону праворуч і ліворуч. Внизу під горбом тече Збруч. За річкою — пологий берег, лісок і польська стражниця. В ній живуть солдати, по-польськи — жовніри. Вони охороняють кордон з свого боку.

Гарний, чарівний краєвид.

От тільки пан Злочек і ксьондз псують його своїми відворотними постатями.

Посилаючи Гордія в дозор, начальник застави наказував:

— Пильнуйте за двором пана Злочека. До нього чогось зачастили чорні автомобілі. Можливо, там…

— Резиденція, — підказує Грива.

Начальник мовчки киває головою.

Отак, задумавшись, іде собі Грива стежкою між молодими берестами, дубочками, ялинками. Придивляється, прислухається, збиває чобітьми ранкову росу на травах. Йому пригадалось, як він з напарником повертався цією стежкою на заставу першого дня перебування на справжньому, а не на учбовому кордоні. Зайшов у канцелярію, а начальник питає:

— Доповідайте, командире відділення Грива, що бачили на кордоні?

Грива й випалив:

— Нічого, товаришу начальник!

— Ви ідіть, Нікітін, — звернувся начальник до напарника Гриви, — а ви, Гриво, лишіться.

Стоїть Грива посеред канцелярії і нічогісінько не може второпати. Начальник сів за стіл, поволі зняв кашкета, засунув пальці в чорне густе волосся й похилив голову на руки. Мовчить. І Грива ні пари з вуст. Отак вони помовчали якусь хвилину, потім начальник потер долонями обвітрене, засмагле обличчя, подивився докірливо на молодшого командира і скрушно сказав:

— Як мені важко, товаришу Грива, з вами службу нести… Коли б ви тільки знали…

— Та й чого, товаришу начальник? — до решти розгубився Гордій. — Ми ж всю ніч і очей не стуляли, так пильнували, і… шпигуна не пропустили, а ви…

— Це добре, що на вашій ділянці не було порушення кордону. Але ж… ви за цілу ніч нічого на кордоні не помітили?

— Ні.

— От бачите, Гриво. — Начальник устав, надів кашкета, підійшов до карти, на якій позначений весь простір довкола застави у зменшеному вигляді, мовив: — Пам’ятайте, Гриво, що кордон не знає спокою. Він завжди в тривозі… все довкола нас, як би вам образно висловитись, живе: один звірок чатує на іншого звірка, хижак висліджує собі поживу, полохається птах…

— Так… це ж дрібниці, товаришу начальник. От коли б шпигун, порушник кордону…

— Найобережніший, найхитріший шпигун не знає, хто зустрінеться на його путі: прикордонник у секреті, чи сонний заєць, а чи полохливий птах…

— Цієї ночі один заєць таки напоровся на наш секрет, — згадав Грива, — і сорока в гущавині чогось скрекотала…

Начальник прояснів. Він підійшов до Гриви впритул і вже без докору в голосі, по-батьківськи запитав:

— А ви не прислухались, може, того зайця хтось налякав? А хто сполохав сороку?

— Про це не знаю, товаришу начальник, — винувато признався Грива, — але від сьогодні буду все примічати.

— Примічайте: і хто зайця уночі підняв, і від кого він тікає, і чого сорока буває неспокійна. Все фіксуйте у своїй пам’яті. Це згодиться.

І ось Грива вже на пагорбі.

Ліг. Замаскувався травою Прислухається. Примічає. Перед ним особиста книжечка записів спостереження, на руці годинник з зеленкуватими числами, які світяться в темряві. На другій руці компас. Звичайно, поруч гвинтівка, перед очима бінокль, при боці дві гранати, патронташ. Дозорний спрямовує свій погляд крізь бінокль на садибу пана Злочека. В кругленьких, ледь-ледь синюватих скельцях весь краєвид протилежного берега річки Збруч. Він вельми барвистий, як на кольоровій поштовій картці: біло цвітуть яблуні, рожево-фіакитно — кущі бузку, яро зеленіють городи.

Брама двору пана Злочека замкнена. На подвір’ї порожньо. Тільки на панському лану, що розлого простягся аж до річки, за плугами, культиваторами та боронами згинаються наймити. Вони босі, в дірявих солом’яних брилях, в запорошених, аж почорнілих полотняних сорочках і штанях.

— Ага. Он і сам… — помічає Грива пана Злочека.

Пан Злочек їде на ситому гнідому коні. Начищені стремена виблискують, гадюкою звисає гарапник. На голові у пана капелюх, обтиканий пір’ям. Обличчя чітко не можна розгледіти. Але вуса — мов позичені у самого Пілсудського: мітелками стирчать обабіч писка. На ньому сірий піджак з чотирма кншенями, галіфе, чоботи з довгими халявами. Пан Злочек дуже нагадує переодягненого білогвардійського офіцера, недобитого будьоннівцями в двадцятому році. Зараз він он як гонориться перед наймитами. Вони здіймають діряві капелюхи, низько-низько кланяються, вітають пана… А Гриві бридко. Та він мусить дивитися. Служба така.

Нарешті пан Злочек зникає в своїй садибі. І Грива повертає бінокль, веде його вздовж кордону. Він дивиться на рідну землю. Правда, йому й неозброєним оком добре видно прикордонну смугу. Та молодшому командирові хочеться подивитись, який то вигляд має рідна земля в прозорих скельцях приладу. Чи така гарна, як на поштовій картці? Де там! — краща.

Хоч перед Гордієм Гривою лише початок, тільки край Вітчизни, та він переконаний, що його Вітчизна саме така, як він бачить з дозорного поста. Он у саду, що заквітчався запашним цвітінням, сапають дівчата й співають «Ой у лузі калина стояла». На полі діловито туркоче трактор. Щедро пригріває сонце.

В таку пору невимовно кортить задрімати. Але ж Грива на посту!

«Кордон не знає спокою, — повторює Гордій слова начальника застави. — Не знає…»

І тут до його слуху долинув якийсь підозрілий шерхіт на терасах виїмки. Ого! Хто ж це наважився білого дня пробиратись через кордон?

Мов рукою зняло дрімоту. Грива затаїв подих. Чує: по вапнякових терасах камінчик покотився — стук-стук-стук…

«Це він уночі перейшов кордон, — гарячково міркує Гордій, — притаївся між камінням, відпочив, роздивився і тепер хоче шмигнути в лісок, а звідти на станцію… Е ні! Не вийде!»

Грива поклав бінокль на траву, відстебнув гранату і, притиснувши гвинтівку до плеча, нечутно відповз до самого гребеня пагорба.

Схил не такий уже й крутий. По східчастій терасі натренованому лазутчикові неважко вилізти на пагорб. Але хто лізе, Гриві не видно. Він припадає до землі. Вичікує. А камінчик знову: стук-стук-стук, гуп!

«Лізь-лізь», — підбадьорює себе Грива.

І ось — що він бачить?

Метрів за два нижче Гриви повз… грубелезний сірий вуж. Сім’ячковими очима він глипав на дозорного, а дозорний на нього.

— Ах ти, сірий лазутчику! — розсердився Грива й жбурнув каменя.

Вуж махнув хвостом і шурхнув униз.

Таємничий сигнальник

— Слухай, Альошо, чого це у тебе таке кумедне прізвище — Заграйко?

Нудно лежати мовчки в «секреті». Кортить бодай стиха поговорити. Альоша повертається до Гриви обличчям і охоче відповідає:

— У нас на Поліссі ще й не такі трапляються. От, наприклад, Печихвіст, Жниборода, Ракобовт, Жабокрук. Еге, що прізвище, була б людина людиною. От ми пишаємось Заграйками. Мій дід і батько — сільські музиканти. Дід грав на лірі, а батько й досі грає на скрипці. Можливо, за це й назвали нас Заграйками. Добре, що не Ракобовтами…

І разом пирхнули в рукав.

Заграйко спостерігає ліворуч і назад. Грива — праворуч і вперед. Пес Жар витягнувся поміж ними.

Глибока ніч. Терен заслонив над «секретом» зорі. Вже спала на трави роса. Та холоду прикордонники не відчувають. На них фуфайки, під ними простелені брезентові плащі. Попереду, як щербата коса, виблискує Збруч. Неподалік темною громадою застигла старезна липа. Скільки їй років, ніхто з старожилів не знає. Вдень липа ще сяк-так схожа на дерево. Вночі ж вона стає страшною, примарною. Мов покалічені руки, стирчить обрубане гілля. Виколотими очима чорніють дупла.

Старожили розповідали про липу цікаву легенду.

Колись, як ішов Семен Михайлович Будьонний з своєю кіннотою бити панів-шляхтичів, то наказав біля цієї липи обладнати командний пункт. Копали бійці бліндаж і викопали щось дуже ретельно загорнуте у волову шкуру. Розмотали знахідку й ахнули. Там лежали старанно змащені несолоним салом гостроверхий шолом, кольчуга і дволезий меч. Подали бійці той меч Будьонному. Командарм придивився до нього, читає:

«Без потреби не виймай, а без слави не ховай».

«Дуже вчасна знахідка, — мовив Будьонний. — Будьмо ж вірними заповіді наших предків».

І кинулись будьоннівці на панів-шляхтичів.

А як поверталися з далекого походу, то знову закопали цього меча під старою липою. Знали прикордонники про цей меч. Але пам’ятали заповідь:

«Без потреби не виймай!»

Ходила між людьми ще одна легенда про стару липу. Тільки жартівлива.

Казали, що в дуплі жила злюча підсліпувата сова і ко-мар-кровопивець. Як комар, бувало, голодує, то наспівує таку пісеньку:

Полетів би я до пана,
Та у пана кров погана.
Хлопи ж мають одні жили,
Які в пана заслужили…
А вже коли комарові пощастить насмоктатися крові, тоді він глузує з сови:

Облітав за Збручем лан,
Насмоктавсь крові, як пан.
Чув, що скоро липа всохне,
В її дуплі сова здохне.
Не стерпіла сова такої образи та прискіпалась до комара.

— Скажи мені,— єхидно питає,— чого ти завжди літаєш вночі, а вдень і носа свого не показуєш на сонце?

— Бо я, совочко, дуже тлустий. Боюсь, щоб не розтопитись на спекоті.

— Пхі-хі,— насміхається сова.

— Ось ти, совонько, скажи: чого це ти тільки вночі літаєш, а вдень і дзьоба не вистромиш з дупла?

— Бо я дуже гарна, — згорда відповіла сова, — боюсь, щоб ворони не зурочили…

Всяке лізе в голову прикордонникам, коли вони отак нерухомо, без куріння і майже без розмов чатують в «секретах». Ось і нині. Яка довкола місячна, срібна ніч! Звідусіль линуть пахощі. Як хочеться спати! Грива схилив голову на руки. І йому здається, що це не кулак, а м’якенька-м’якенька подушечка. Тільки холодний дотик собачого носа повертає Гордія до дійсності.

А в дуплі липи щось заблимало. Миг-миг-миг…

Грива торкає ліктем Заграйка. Обоє прикипають очима до дупла.

Знову — миг-миг…

Немає сумніву — якийсь шпигун сигналізує на той бік Збруча!

Відстань — п’ятдесят, щонайбільше сімдесят метрів.

— Схопимо?! — гаряче шепоче Грива на вухо Заграйкові.

— Давай!

Жар сховав язик. Нашорошив вуха. Збив лапою травинку з морди. Мигтіння припинилось. Можливо, з-за кордону передаватимуть відповідь? Немає. Що ж діяти? Затаїли подих прикордонники. І несподівано ніч розпанахав одчайдушний крик. Жар схопився. Від дупла щось наче стрибнуло й мчить на «секрет». Роздумувати ніколи.

— Фас! — Заграйко пустив Жара.

Прикордонники метнулись за собакою. Злапали. Ось він — шпигун-сигнальник. Вилупаста сова, що насіла на зайця.

— Нічого, Заграйко, — розважливо, мовив Грива, — цієї ночі ми спіймали сову, а скоро, чує моє серце, доведеться мати діло з справжніми хижаками.

Лисиця тікає з Польщі

Довгохвоста вертка лисиця вибігла з польського ліска й щодуху помчала до Збруча.

Хто налякав лисицю? Чого вона тікає з лісу?

Гриву розбирає цікавість. Провівши лисицю до очеретів, він поволі озирає протилежний берег: стражницю, нужденні селянські двори, пекарню, біля якої метушаться жовніри.

Он з двору вийшла дівчина, несе до Збруча в’язанку льону.

І Грива прикипає до бінокля.

Дівчина гарна, ніби намальована. Тільки чогось дуже сумна. Ось вона зупинилась біля річки, кинула в’язанку на воду, розігнулась, подивилася на східний берег. Дозорного Гриву, старанно замаскованого в ярку, вона, розуміється, не може помітити. Але чогось усміхнулась…

Дівчина оглянулась кругом, підтикала запаску, підібрала поділ сорочки, щоб не замочити, ввійшла у воду і стала каменем забивати кілочки.

Грива переводить бінокль на лісок.

— Ага, ось чого втекла звідтіля лисиця — жовніри приїхали по дрова.

З ліска долинав тремтливий дзенькіт сокири і шерхіт пилки.

А що діється біля стражниці?

Нічого особливого. Вартовий походжає біля грибка. Гвинтівка на його плечі висить цівкою вниз. Він понуро дивиться собі під ноги і, здається, не звертає ніякої уваги на східний берег. Тільки поява капрала стрепенула вартового.

Капрал наблизився до вартового, показав на гвинтівку і ляснув його по лиці. Жовнір миттю повернув гвинтівку цівкою вгору.

Спочатку жовніри жваво рубали дрова в ліску. Як притомились, посідали на хмизі відпочити. Сміялися, курили. Хтось навіть затягнув голосно:

А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть…
Затим — Гордій вухам своїм не повірив — жовніри стиха заспівали таку знайому, рідну пісню:

С неба полуденного
Жара не подступи,
Конная Буденного
Раскинулась в степи!
Та пісня в ліску незабаром стихла. Бо той жовнір, який заспівував, витяг з купи торішнього хмизу газету, і всі схилились над нею. Що то за газета? Чого жовніри ховають її?

Гордій аж засовався од цікавості.

А жовніри хутко засунули газету знову під хмиз. Бо до них простував капрал.

Але він не дійшов до ліска. Запримітив дівчину, що мочила льон. Оглянувся довкола. Межею, поміж соняшниками та кукурудзою, наблизився до Збруча. Ще раз оглянувся. І гнівно запитав:

— Дозвіл маєш?

— Таже я тутешня. Ось моя оселя, город…

— Ідзь до мене! — кивнув пальцем.

Дівчина, опустивши поділ сорочки, вийшла на берег. Капрал схопив її за руку.

— Пус-т-ї-і-іть! По-можі-ть! — не своїм голосом крикнула дівчина.

Тоді капрал став затуляти їй рота. Дівчина, мабуть, вкусила його за руку, бо він заревів, як бугай. Розлючений, він підняв дівчину на руки, гойднув її, наче немовля, і кинув у річку.

— Пся крев, бидло! — вилаявся капрал і рушив до кукурудзи, щоб зникнути в її заростях.

Не встиг. Почувши зойк, від ліска метнулись жовніри.

Троє — з гвинтівками. Четвертий — з сокирою. Не знявши ні чобіт, ані обмундирування, вони кинулись у воду. Допомагають дівчині звестися, а вона не встає. З її рота виливається червоний струмочок. Капрал кинув дівчину на гострий кілок, до якого вона припинала горстки льону. Кілок пробив їй спину. Дівчина вже не могла й слова вимовити. Тільки млявим помахом руки показала на капрала, що побілілий і розгублений стояв на межі.

— Ка-а-тюго… ти?! — метнувся на нього жовнір з сокирою в руці.

Гостро блиснуло широке лезо…

— То є моя відплата за смерть дівчини, — сказав на заставі Юрко. — Знаю, за це їхніх батьків, — кивнув на своїх друзів, які разом з ним перейшли кордон, — і мою родину на Гуцульщині чекає лихо. Але ми не могли інакше…

Жовніри жадібно курили. В кутку стояли три іноземні грубезні карабіни. На столі розсипом лежали набої з тупоносими кулями і недочитана в ліску газета «Сельроб».

Визволяти братів

Гордіїв кінь звався Карасем.

Добрячий, жвавий коник. Він любив, як і всі коні на заставі, овес. Інколи Грива почастує його рум’яною шкуринкою хліба чи грудочкою цукру. І за це Карась вітерцем проносить свого їздця між натиканими лозинами, які вершник спритно стинає шаблею. Одну мав ваду Карась — несподівано кусав, коли хто гав ловив.

Шанували своїх коней й інші прикордонники. Бо то були їхні бойові друзі, залишені їм коли не самим Будьонним, то будьоннівцями. Адже перші роз’їзди на західному кордоні складалися з колишніх будьоннівців, котовців, щорсівців. Пізніше ці роз’їзди стали називати заставами.

На одну з застав, де начальником був одчайдух-будьоннівець, і потрапив Гордій Грива. Прудконогий, як циган, з гострим і хитрющим поглядом чорних очей, з чорними, наче вугіллям натертими, бровами, начальник застави кохав такий розкішний чуб, що на ньому чудом трималася каракулева кубанка з червоним дном. Не розлучався він з нею ні літом, ні взимку. Жовті скрипучі портупеї спадали до паска з безліччю блискучих кілець, застібок, кнопок. Праворуч погойдувалася горіхова кобура з маузером. Ліворуч місяцем-молодиком миготіли цяцьковані піхви шаблі. Наваксовані чоботи вигнутими дзеркалами полискували на ньому. А остроги! Казали на заставі старослужники, що начальник власноручно викував їх з труб полкового оркестру панського війська, захопленого під Львовом. Вони не дзвеніли у нього на обчасах, а вигравали.

Начальник не міг терпіти «глевтяків».

Так він називав млявих, неповоротких прикордонників.

— Ру-у-у-бай, р-р-раз! Ру-у-у-бай, два! Тр-р-и! — командував начальник на кінній підготовці. А коли хто з прикордонників не умів спритно повернути коня на рисі, побоявся стрибнути на землю і на ходу знову виплигнути в сідло, він сердився, змушував повторити вправу, приказуючи: — Ану, глевтяк, роби р-р-аз, роби д-д-ва, роби тр-р-ри!

І домагався свого.

Здавалося, начальник не спав ні вдень, ні вночі.

А на кордоні, ой, який дорогий сон: солодкий і тривожний. Ось і цього ранку, коли на заставу зійшлися з нічних «секретів» та дозорів, всім хотілося якнайшвидше пірнути між простирадла й уві сні золоті верби садити.

Але начальник вилаштував прикордонників, наказав негайно почистити зброю, нагодувати коней, поснідати. І ще додав дуже серйозно:

— Всім одержати в старшини похідний пайок на дві доби. Зберігати, як НЗ! [1] Санітарні пакети в усіх є? — стишено-турботливо запитав він у прикордонників.

— Є, товаришу начальник! — насторожено відгукнулись воїни.

— У кого немає — одержати в старшини!

Через відхилене віконце вартовий гукнув знадвору:

— До стражниці під’їхало дві чорні автомашини. Неспроста…

— Нічого. Продовжуйте спостереження.

Вартовий став на своє місце під грибок.

Мовчки, чітко й напружено трудились прикордонники. А коли всі вказівки начальника були виконані, старшина розпорядився:

— Всім спати! За три хвилини щоб я жодного не бачив на ногах!

Надворі стояв теплий, ясний, з дзвоном оміднілого. листя вересневий день. Але в солдатській спальні, вікна якої щільно завішені ковдрами, царювала глибока ніч.

Десь на заході Польщі вирувала війна. Фашистська Німеччина шматувала тіло країни, наближаючись до наших кордонів.

Коли по команді «побудка» Гордій скинув з себе простирадло, то побачив крізь настіж відчинені вікна, що сонце своїм червоним боком торкнулося ліска за Збручем.

Та тривоги ще не оголошували. Тільки начальник застави сказав старшині:

— Дайте мені ракетницю й набір сигнальних вогнів.

Аж в глибоку північ стала в пригоді ракетниця.

Тихо, обережно вів начальник свою заставу до Збруча.

Наблизились до річки. Прислухались.

Хвилі легенько хлюпочуть, гойдають зорі.

Протилежний берег лежить у чорній, густій темряві.



Тільки в стражниці та в покоях пана Злочека блимають вогники.

— За мною! — різким шепотом скомандував начальник. — Нам наказано взяти під захист братів-українців.

І перший спрямував свого коня у Збруч.

Вбрід переїхали прикордонну річку. Ніхто навіть не окликнув таємничих кавалеристів. Городами командир упевнено вивів заставу до самої стражниці. Метрів за сорок від стражниці прикордонники зупинились, безшумно, не брязнувши жодним стременом, злізли з коней. Вони передали повіддя заздалегідь призначеним коноводам, а самі з гвинтівками напоготові підкралися до стражниці. Грива кішкою підповз до вартового і нагнув його голову собі під пахву.

— Н-не вбивайте-те-те… я не-не пан, я українець. Сс-с-вя-та Марія, н-н-е стр-р-ріляйте… — заблагав жовнір.

Грива обеззброїв вартового, наказав лягти на землю й мовчати.

Прикордонники оточили стражницю. Начальник застави рвучко смикнув двері.

За столом сиділи поручик і капрал. Здавалося, білизна стін разом упала їм на обличчя. Начальник застави твердою ходою наблизився до столу і так дзенькнув острогами, що вікна задзвеніли.

— Пропоную скласти зброю! — відкарбував він. — Опір чинити не раджу. Червона Армія іде на захист українського населення Галичини і Волині! Вона не допустить гітлерівську армію до радянських кордонів!

Поручик, отямившись, вихопив пістолет. Та не встиг він підвести зброю, як Гордій Грива вмить вибив пістолета з його рук.

— Мат-т-ка бос-с-ка, совіти! — простогнав поручик.

— Так, пане поручик!

— Ка-пі-тулюю, — підняв руки поручик. Капрал зробив те ж саме.

— Законно, — вдоволено мовив командир прикордонників і, передаючи ракетницю Гриві, наказав: — Дві зелених ракети в небо!

Це був сигнал на східний берег Збруча, що стражниця зайнята.

Прикордонники поспішили до пана Злочека. Але він уже втік.

На східному березі, розсіваючи темряву зеленими та білими ракетами, ішла великими шляхами звільнення Червона Армія.

А прикордонники лаштувались переходити на новий кордон-

В Карпати.

На новому кордоні

Застава потрапила до небаченого краю легенд і барвистої природи. Гордій Грива в захопленні.

Та зараз він схилився над картою. Його олівець кривуляє по голубих струмочках, що пробиваються крізь скелі, повзе залісеними схилами гір, долає жовтизну хребтів, петляє між оселями, які гречаними зернами розсіяні на папері.

За вікном наливається синявою вечір.

— Ось Довбушеві скелі,— показує на карті начальник застави. — Маємо повідомлення, що тут діє банда диверсантів. Вони переховуються у печерах, або, як каже місцеве населення, у коморах. Ваше завдання: непоміченими підійти до комор, залягти, замаскуватись, стежити і… ліквідувати. Термін — дві доби. Ясно?

— Ясно, товаришу начальник.

Важливо було невидимками підкрастися до Довбушевих скель. Ось чому на марші Грива, почувши, як боєць Громико розминає пальцями самокрутку, суворо поспитав:

— Для куріння команди не було?

Ні, товаришу командир відділення, — зітхнув Громико.

Та все ж його спокушає самокрутка. Він ніяк не може сховати її в кишеню. Тоді командир нагадує:

— Вогонь цигарки в темряві можна запримітити на відстані чотириста метрів, так?

— Так, — згоджується Громико. — Знаю, товаришу командир.

— А відблиск кулеметних пострілів?

— За півтора-два кілометри.

— Точно. А спалах ракети?

— Ф’ю-ю, — стиха свиснув Громико, — да-ле-ко…

За північ підійшли до Довбушевих скель.

Прикордонники посідали на м’якій хвої. Було тепло й пахуче. Дрімали по черзі. Удосвіта вмились росою. Поснідали бутербродами з ковбасою та маслом. Запили холодним чаєм з фляг. Свіжим, погожим ранком почали пильнувати за коморами.

Чорними, велетенськими дірками дивились старезні Довбушеві скелі на прикордонників. Ті дірки здавались виколотими очима, з яких стікали брудні струмочки сліз.

Біля підніжжя скель — густий терен з ледь-ледь синюватими ягідками. Червоніє глід, нахиляє важкі кетяги горобина.

Нудно лежати годинами без руху, без розмови. Громико пробує на зуб якусь билинку. Інший боєць легенько дихає на рукоятку затвора, а потім стирає наліт долонею, не спускаючи з ока свій сектор спостереження.

А Грива задивився на метушливих білочок. Вони кудись прудко гасають, носячи до своїх дупел то ліщинові горішки, то грибочки. Чують наближення зими.

Сірий кам’янистий грунт під промінням сонця набирає вишневого відтінку.

Раптом з однієї комори поповзла вниз мотузяна драбинка. Гриву наче гострим камінцем шпигнуло під бік. Враз одлетіла дрімота. На драбинку обережно став чоловік у цивільному одязі. Ось він уже облишив драбинку й спускається по виступах хребта. Зброї при ньому не видно. Можливо, пістолет в кишені або граната?

— Дивер-с-ант! — різким шепотом передає Громико.

Грива ствердно хитає головою. Мовляв, бачу.

Чоловік на мить зупинився, притаївся за виступом скелі, оглядається, прислухається. І знов рушає вниз.

Біля підніжжя скелі прикордонники без звуку схопили його, обшукали, відібрали пістолет, зав’язали за спину руки і — в гущавину. Затриманий мовчить. Гаразд — полеж, подумай. А щоб не попередив своїх — жмут трави у рота.



А мотузяна драбинка не зникає, висить на стіні.

Ждати довелося недовго.

Драбинка загойдалася. Та поки що не видно нікого.

— Закидаймо гранатами, — нетерпляче пропонує хтось з прикордонників.

— Мовчи вже, стратег, — хмикає Громико. — Самі вилізуть. Май витримку.

Другий чоловік спускався уже сміливіше. Певно, думав, що з попереднім напарником все гаразд. За його плечима погойдувалась гвинтівка.

На самому гребені скелі чоловік несподівано спіткнувся й каменюкою покотився вниз, із стогоном гупнув під кущ ліщини, де чатували прикордонники. Його швидко злабадали, та падіння й стогін, певно, почули в коморі. Бо мотузяна драбина швидко щезла. Натомість повисувались цівки гвинтівок.

— Як же їх викурити з тієї комори? — заклопотано питав сам себе Грива.

— Гранатами! — обізвався нетерплячий прикордонник, — Он колючий дріт валяється, зв’яжемо «букетик» і опустимо зверху… — боєць указав на гребінь скелі.— Туди можна забратися з тилу. Дозвольте, товаришу командир?!

Навпроти комори Грива залишив трьох прикордонників з ручним кулеметом. Взявши решту бійців, він обійшов Довбушеві скелі з тилу. Зібрали колючий дріт, яким гуцули прив’язували вориння, сточили його. Обережно звязали «букет» з гранат. І вибралися на гребінь скелі, якраз над коморою.

Грива зійшов униз до кулемета, а два залишені там прикордонники почали помалу опускати «букет» до комори. Та хоч як обережно опускали вони гранати, все ж дріт торкався землі, зрушував камінчики, і вони сипались на поріг комори. Цівки гвинтівок погрозливо заворушились. Тоді Грива владно скомандував:

— Всім у коморі скласти зброю!

Ба-ба-х! Ба-х-бах!



Кулі задзижчали над каменем, за яким залягли прикордонники.

Грива витяг ракетницю, заклав ракету з червоною смужечкою і послав її в комору.

А за мить задвигтіла скеля.

То прикордонники вдарили зв’язкою об кам’яний виступ, і «букет» спалахнув над самими головами диверсантів…

Перше бойове завдання на новому кордоні було виконано.

Тихої дощової ночі

Зима минула без особливих пригод.

В Карпати прийшла зеленокоса весна.

Дрібний, як пшоно, дощик застав командира відділення Гриву і прикордонника Варича на півдорозі до хати колгоспного касира Онуфрія Кухти, що жовто блимала у ніч віконцем. В таку дощову ніч добре росте мох. Падає дощик на молоденьку травичку, немов смичком торкається її, лоскоче. Тільки в траві й чути його легенький шелест.

Онуфрій Кухта — один з перших членів молодої артілі «Прикордонник», касир. Але чому саме біля його хати заліг прикордонний наряд?

Бо сталася ось яка подія.

Тиждень тому касирові хтось підкинув листа. Жовтий конверт, незграбно заклеєний послиненими крихітками хліба. Так само послиненим олівцем на конверті чиясь рука вивела єдине слово «Кухті». Онуфрій довго роздивлявся дивовижний конверт, крутив його так і сяк. Нарешті розірвав. В маленькій записочці таїлась велика погроза. «Стара собако, — образливо писав невідомий недруг, — кинь ключі від колгоспної каси під кладку. Спробуєш не виконати — то знай: сухий сучок тебе жде, а хата — червоного півня». Замість підпису стояв великий хрестик.

О, як недобре почував себе після прочитаного Онуфрій!

Кухта пройшов нелегку школу революційної боротьби.

Він сидів у коломийській тюрмі за організацію страйку наймитів, збирав людей на Першотравневі бесіди, читав їм газету «Сельроб». Отож погроза не налякала його, а дуже стривожила: значить, у їхньому селі причаїлися вороги.

Онуфрій кілька разів пройшовся від дверей до столу, розстебнув комір вишиваної сорочки і присів край столу. Його десятирічний синок Данилко готував уроки. Поверх книжки хлопчик зиркнув на татуся, нахмурив свої ріденькі брови і спитав:

— Чого це ви, неньо[2], так побіліли?

— Я? Таке сказав! — татусь обняв Данилка, поцікавився: — Ти бігаєш в один клас з Юриком?

— Так, неньо.

— Певно, син начальника застави ліпше тебе вчиться?

— Та… ми, як захочемо, — каже наш учитель Лаврін Тимофійович, — як візьмемось, як за-ба-жаємо, як на-по-ля-жемо…

— Знаю, знаю. Зразу станете відмінниками.

— Атож, неньо.

— От і файно… Наполягайте. А зараз збігай-но, Данилку, до Юрика та передай його татусеві ось цього листа.

Данилко аж рота роззявив від здивування. Він, мабуть, хотів щось спитати, але тут до хати зайшла матуся. Вона внесла дійницю й стала проціджувати ще тепле, піняве молоко. Онуфрій взяв порожнє відро, моргнув Данилкові, і вони разом вийшли з хати. Взявши листа, Данилко прудко побіг до Юрика на заставу, а Онуфрій підійшов до потічка. Сів над водою та й задумався. «У селі не лишилось куркулів, осадників, панів. Хто ж тоді підкинув листа? — губився в здогадах. — Значить, причаївся десь ворог, думає стати на заваді новому життю. Може, ходить до одного потічка по воду, чемно вітається, а насправді іуда іудою».

Довгими й тривожними стали для касира ночі. Не спав він і тої ночі, коли біля його хати чатували прикордонники.

Десь за північ злегка зашаруділо в дворі, а затим почувся обережний стукіт у вікно.

— Хто є? — спитав Онуфрій.

— Солдати з застави. Впускай, а то чисто вимокли…

«Чисто? — повторив касир. — Але так солдати з застави не кажуть? Втім, вони вже знають деякі слова місцевої говірки…» Якось командир відділення Гордій Грива приходив до Онуфрія по пилку і став розмовляти з Данилком так «по-місцевому», немовби він тут народився. Відтоді хлопчина здружився з прикордонниками. А як пішов до одного класу з Юриком, дня не минало, щоб він не бігав на заставу і не докучав Гриві запитаннями: «А чи ви злапали шпигуна? А який він? Правда, що всі шпигуни в зубах носять ножі, на обличчі чорні машкари, а на ногах кінські копита чи бичачі ратиці? А чи правда, що в кожного шпигуна, замість живого ока, вставлений фотоапарат, а в гудзиках повно отрути?..»

— Та хто ж там стукає? Як звати? — поцікавився касир.

— Ніби ти, Онуфрію, всіх на заставі прикордонників знаєш? — сердито відповіли знадвору. — Відчиняй, побачиш, бо ми геть змокли та змерзли…

«А може й справді свої?» — завагався Онуфрій і взявся за сірники. Спалахнула жовтим вогником лампа. Прокинувся від гомону Данилко, підвела голову мати. Брязнула в сінях клямка. Рипнув засув.

Прикордонники затаїли подих.

А дощик шумить.

— В цивільному одязі, а називають себе солдатами, — шепоче на вухо командирові Варич. — Зробимо їм тьомную, га?



Грива кивнув головою.

В цю хвилину один солдат-самозванець зайшов до хати. Другий лишився під вікном. Він тихенько проходжувався від порога до перелазу.

— Пора! — наказав Грива Варичу.

Варич скинув змокрілу шинелю, притаївся за стовбуром грубелезної яблуні. І коли невідомий повернувся до нього спиною, впав йому на голову. Солдат-самозванець не встиг і писнути, як був обеззброєний і лежав горілиць із запханим у рот рукавом.

Грива кішкою покрався у сіни, причаївся за прочиненими хатніми дверима.

— Ти кого хотів обманути? — гадюкою шипів незнайомий просто в обличчя касира. — А це бачив? — підвів німецький пістолет кольт. — Ти підкинув зовсім інші ключі під кладку й гадав, то я зараз же побіжу до каси? Думав, що мене там злапають?!

Онуфрієва дружина заголосила, благаючи не вбивати чоловіка. Данилко дрижав, як осиковий листок. Його очі з надією глянули на двері й помітили Гриву. Гордій показав хлопчикові на лампу — мовляв, погаси. І коли бандит задкував до порога, наводячи пістолет на його батька, Данилко закричав щосили, схопив лампу й жбурнув її на ворога. Дзенькнуло скло, спалахнуло полум’я. Але постріл не пролунав. Нападник лежав на підлозі з перебитою рукою, а на ньому сидів командир відділення Грива.

Затриманий борсався, наче стриножений вгодований кінь.

— Онуфрію, сядьте на ноги бандюзі, бо вислизає! — крикнув Гордій.

Кухта впавна ворога, вигукуючи:

— А сяду гадюці, сяду!

Невдовзі бандит лежав зв’язаний. У хаті смерділо гасом, димом, чужим потом. Данилко широко розчинив вікно, впускаючи свіже терпке повітря.

Ніч у печері

Свіжого липневого ранку на заставі одержали тривожне донесення.

— Виявлено порушення кордону, — пояснив начальник Гордію Гриві й поставив завдання — Якнайшвидше починайте пошук, ось звідсіля…

Чорним олівцем він тицьнув на безіменний потік, що тоненькою голубою ниточкою звивався на карті.

— З групою прикордонників я буду в заслоні коло Чорної скелі, де потік зливається з Черемошем. Ясно?

— Так точно! — відповів Грива.

— Ідіть.

Грива з бійцями, здавалося, не біг, а летів до потоку. Та як не поспішали прикордонники, тільки після полудня їм удалося натрапити на слід порушників і, як говорили на заставі, сісти на п’яти.

Порушники, зігнувшись, квапливо вимахуючи руками, бігли по мілководдю. Круті, зарослі чагарниками береги потоку надійно маскували їх. Неважко тут і згубити чужинців з очей.

Грива наказав Роданову й Вариводі перейти потік і діяти на лівому березі, а сам з Громикою подався правим берегом. Лазутчики таким чином опинилися в лещатах. Громико голосно крикнув: «Стій!» — та порушники лише більше зігнулися й прискорили ходу.

Пірнаючи в колючу ожину, маскуючись за виступами валунів, ховаючись під навислими над потоком корчами, невідомі намагалися зникнути з поля зору настирливих прикордонників або ж, притаївшись, пропустити їх повз себе. Та ці хитрощі їм не вдалися.

Подряпані, вишмагані гіллям, обліплені рудими реп’яхами, прикордонники уперто переслідували втікачів.

В руках у порушників не видно було зброї. Ось чому командир відділення, побачивши, як Громико бере на приціл одного з них, крикнув:

— Облиш! Вони вже видихались. Доженемо. Може, це важливі птахи.

Врешті на пологому березі прикордонники змусили невідомих вийти з води. Варивода і Роданов обшукали затриманих. Грива запитав:

— Усі в зборі?

— Так, товаришу…

— Де зброя?

— У нас її не було, товаришу, — скоромовкою запевнив один з затриманих і замахав оббризканими піною руками, наче вітряк крилами. — Ми плотогони. Яка у нас зброя? На Черемош ідемо…

— З Угорщини на Черемош?!

— Бігме, Левко правду каже, — втрутився ще один «плотогон». — Ми заблудили…

— Так і є, товаришу, заблудили, — в один голос повторили всі четверо. — Ото й потрапили на прикордонну смугу. А зброї, бігме, не мали.

— Гаразд. Розберемось! — мовив Грива. — Ходімо!

Та затримані не рушили з місця, знову стали запевняти, що вони плотогони.

Грива кивнув Вариводі й Роданову. Прикордонники побігли до потоку, заходилися то носками чобіт, то просто руками бовтатись у мутній воді, як рибалки, що пічкурують линків.

Сонце ховалося за густі розкуйовджені хмари. Під їхньою тінню забрьоханий одяг «плотогонів» ще дужче потемнів. Грива уважніше придивився до затриманих. Справді, одягнені вони як плотогони. Ті ж довгополі сорочки, кептарики, оздоблені вилинялим шитвом, вузенькі штани, підперезані широчезними ремінними пасками. Але зиркнув на руки порушників, і сумніви розвіялись. У трударів лисосплаву вони грубі, нам’яті, мозолисті, а в цих — білі, панські. І хода у них рівна, з прикметою військового вишкілу, а не ведмежа постава ніг, як у керманичів хитких плотів.

Тут повернувся Варивода й Роданов і принесли щось у прогумованому рюкзаці та пістолет радянської марки ТТ.

Затримані не виявили ані найменшого інтересу до знахідки. Ковзнули байдуже поглядами по рюкзаку, пістолету й стали дивитись кудись в гори, де копичились хмари. Грива й собі зиркнув на потемнілий горизонт. Низькі кошлаті хмари спускалися все нижче. Під вітром розгойдались дерева. Грива відійшов од затриманих, підкликав Вариводу і Рода-нова, півголосом наказав:

— Негайно зв’яжіться з групою начальника застави. Він біля Чорної скелі. Це за кілометр-півтора звідси. Ідіть навпростець.

Легко сказати — навпростець. Попереду три горби, по п’ятсот метрів кожний. Та дві ущелини, завалені камінням, порослі кущами терну, ліщини, молодим грабом…

Варивода і Роданов швидко зникли в гущавині.

Хмари все нижче й нижче лягали на гори, тиснули їх своїми волохатими грудьми. Десь над верховиною мигнула блискавка. Лісом пробіг рвучкий вітрисько. Листя на кронах затріпотіло.

Прикордонники не вперше були свідками карпатської грози. Не раз мокли під нею, перечікували її в печерах, під валунами. Але цього разу вони були не самі.

Куди ж їм подітись?

Громико побачив неподалік якусь печеру. Оглянувши її, він доповів:

— Печера другого виходу не має. Я налічив дев’ять кроків у глибину.

Линув раптовий дощ. Іншого затишку шукати було ніколи.

«Плотогонів» розмістили в самій глибині печери. Грива й Громико влаштувались при вході.

Яскрава блискавка розпанахала хмари. Сипнув град. Невеличкий безіменний потік, в якому перед грозою й по коліна не було, тепер клекотав, наче водоспад. Він вилився з своїх вузьких берегів і змивав усе, що траплялось на його шляху: корчі, гілля, колоди. Чути було, як по схилу гори котилося каміння й гучно падало в воду.

Грива відстебнув од паска нерозлучний ліхтарик і, підсвічуючи бліденьким променем, пройшовся у глибину печери. Затримані порозлягалися на сухому листі, позакладали руки за шиї, по-домашньому відпочивали. «Може й справді плотогони? — подумав він, та зразу й заперечив сам собі. —

А пістолет? А таємничий рюкзак? А чого так тікали по воді? Щоб сліду не лишити для собаки?» Грива повернувся на своє місце, по хвилі ледь чутно мовив:

— І не гадалось отут заночувати…

— Може й не заночуємо? Аби відшукали нас, — прошепотів Громико.

— Відшукають, якщо Варивода і Роданов добрались до групи начальника застави. А коли ні?..

Надворі швидко темніє. Грива до болі в очах вдивляється в гущавину над потоком, але розрізнити що-небудь не може. Злива не вщухає: то полоще дощем, то присипає градом. Тепер Громико іде в глибину печери подивитись, як повадяться затримані. Грива напружує слух. Крізь шум, зливи його насторожене вухо вловлює каркання ворона. Воно наближається. Грива притаївся за валуном. Ось з кущів випірнула неясна постать, знову каркнула.

Спотикаючись, хапаючись за корчі, людина наближається до печери. Дощ барабанить по її брезентовому плащі, наче по бляшаному даху. Ні у Вариводи, ані в Роданова не було з собою плаша. Може, це хто-небудь з групи заслону? Але чому ж не подає умовного сигналу «свої»?

Отже, це хтось чужий.

Каркання почули й «плотогони». В світлі ліхтарика Громико помітив, що вони мигцем перезирнулися.

Грива чатував на «ворона».

Плащ зашурхотів зовсім поруч. Грива спитав пароль. Людина шарпнулася назад. Але від удару прикладом автомата «ворон» витягся між камінням. Грива нагнувся, щоб розгледіти людину. Пружний кидок збив його з ніг…

Громико нічого не чув і не бачив. Він пильно стежив за порушниками в печері. Лише коли знадвору долинув стогін, хутко обернувся. Та скільки він не прислухався, більш нічого не почув. Громико присвітив, неголосно покликав командира. Грива не відгукнувся.

…Варивода і Роданов не встигли дійти до Чорної скелі. Захоплені страшенною грозою та зливою, вони сховалися під велетенським валуном.

Гучно падали дерева. З гуркотом скочувалося каміння.

Тільки перед холодним світанком вирушили далі — на зв’язок з групою начальника застави.

На березі потоку, під валуном, несподівано здибали Гриву. Він лежав поранений, мокрий, ослаблий від втрати крові.

— В печері лишився сам Громико, — ледь чутно сказав Грива. — Поспішайте до нього. А я зберусь з силами і якось доповзу… Тут близько село…

Роданов мовчки дістав санітарний пакет, перев’язав командира.

Лежачи на носилках, змайстрованих прикордонниками з двох тичок і дикого винограду, Грива коротко повідав бійцям свої пригоди. Разом з «вороном» він скотився до потоку. У нього випав з рук автомат. Вони’ шалено борюкались на березі, а потім бовтнули у воду. В цей час Грива відчув гострий біль у лівій лопатці. Та він не випустив «ворона», скільки мав сили, тримав під водою. Поки якась пливуча колода не збила його. Прудка течія винесла Гриву на пологий берег. Він знепритомнів. А коли прийшов до пам’яті, то поблизу нікого не було. Що сталося з «вороном», він не знає. Зібравшись з силами, Грива підповз під камінь-валун, злякав косулю і примостився на зігрітому твариною місці.

Роданов і Варивода принесли Гриву в село, швидко відшукали сільраду. Варивода одразу кинувся до телефону, кілька разів крутонув ручку і щосили прокричав у телефонну трубку:

— Ал-ло! Застава!.. Застава!..

У трубці ні звуку. Ще раз роздратовано крутонув ручку, гукнув у трубку. Апарат уперто мовчав.

— Що ж тепер будемо робити? — збентежено запитав

Роданов. — Ви, товаришу командир, поранені… Доля Громи-ка невідома… Телефон мовчить…

Рипнули двері. На порозі став наляканий і здивований голова сільради. Весь його одяг був заліплений глиною. У чоботях хлюпало. Нерозбірливо буркнувши привітання, голова подивився на знайомого йому Гриву, бійців, на телефон і мовив:

— Вісім стовпів мов не було — чик, — махнув рукою, підкреслюючи слова «чик». — Дроти, як нитки, плутаються під ногами…

— Що, гроза побила чи підрізані? — спитав Варивода.

Голова повторив — «чик» — і прикордонники так і не второпали, що сталося з стовпами.

Грива попросив послати когось верхи на коні й передати на заставу донесення.

— Сам поскачу! — сказав голова.


…Громико на своєму підземному посту міркував: «Вийти на розшуки командира не можна. Але й залишатись наодинці з чотирма затриманими — не солодко… І дощ не перестає. Ось-ось вода хлюпне в печеру… І каміння може завалити прохід… Вести на заставу?.. Таж вони, як зайці, розбіжаться… І набоїв, мабуть, лишилося мало…» Громико зняв диск з автомата, поторкав пальцем і похолов. Жоден набій не підставив своє мідне тіло під пучку. «Що ж робити?» — Громико механічно ступив два кроки, і під чобіт потрапило щось довгасте, не схоже на камінець. Присвітив тьмяним променем ліхтарика й побачив пістолет ТТ, знайдений Родановим і Вариводою у потоці. Поруч лежав брезентовий рюкзак. Громико підняв ТТ, перевірив обойму. У ній було шість набоїв. Стало легше на душі.

У печері все трудніше дихати. Громико закашлявся. То зачадили «плотогони», наче цигани в шатрі. Громико підійшов до них, витягнув ліву руку з ліхтариком, придивився. Раптом камінець дошкульно вдарив його по руці. Ліхтарик випав, але не погас. Він освітив нахмурені, рішучі обличчя «плотогонів». Той, що назвався Левком, поволі встав, за ним підвелися інші. Громико побачив у їхніх руках каміння. Тоді він, не довго роздумуючи, навів пістолет на Левка. Левко став присідати все нижче й нижче, наче хижак, що готується до стрибка на свою жертву. Крізь зціплені зуби Громико спитав:

— Що, напад?

— Бігме, ні. То з стелі гепнув камінець, товаришу…

— Я теж можу гепнути. Назад!

Плотогони відсахнулись.

Громико підняв ліхтарик, суворо попередив:

— Щоб більше жоден камінь не гепав зі стелі. Ясно? Інакше зріжу першою кулею. Запитань немає?

— Є, товаришу.

— Подавай.

— З вами поговорити можна? — почав Левко. — Ми хочемо лагідно поговорити…

— Я на посту. Розмовляти з вартовим не дозволяється. Але скарги вислухаю.

— Візьміть собі, товаришу, з того мішечка грошей скільки хочете і йдіть геть. Згодні?

— Не розумію. Що ви сказали?

Громико освітив обличчя Левка. «Плотогон» обома руками зіперся на коліна, його витріщені очі вп’ялися в прикордонника.

У печері запала напружена тиша.

— Грош-ш-і, гроші! Тисячі!!! — змієм сичав Левко. — Згода?

— До ранку ще далеко. Подумаю!

— Ми не хочемо чекати! — вигукнув Левко.

— Не хочемо! — луною відгукнулись «плотогони».

Їхні руки знову потяглися до каменюк. Видать, догадалися, що мають справу лише з одним прикордонником. Громико поправив порожній автомат, обнадійливо відповів:

— По-думаю.

Затримані значуще перезирнулись. Громико відійшов, погасив ліхтарик. Десь мигнув далекий спалах блискавки. Прикордонник побачив — вихід з печери до половини засипаний камінням. Він простяг надвір руку, наповнив долоню дощовою водою, обмив очі, обличчя. Потім намацав рюкзак. Пальці відчули, що за прогумованою тканиною лежать якісь плитки, схожі на пачки галет. Прикордонникові нестерпно захотілося їсти. І він не втримався від спокуси, розв’язав рюкзак, вийняв одну пачку. Пачка виявилась надто твердою. Громико понюхав її, лизнув язиком і сплюнув.

— От гади, — вилаявся пошепки. — Тол! Куди ж вони його несли? До мосту чи в залізничний тунель?..

Громико ще раз послав руку в рюкзак і ледве не ахнув. Пальці торкнулись новісіньких хрустких папірців. «Гроші!..» Хотів присвітити, але батарейка в ліхтарикові вичерпалась.

З печери ревіли «плотогони»:

— Згода чи ні?! Не хочемо до ранку!

Громико приліг за виступом валуна і проготувався до бою. У глибині печери хижо поблискували вогники. «Плотогони» більше не вимагали згоди. Вони діяли. Запалили сухе листя; ядучий дим з запахом гнилизни поповз на Громика. У нього засльозилися очі.

— Що ви там палите? — суворо спитав прикордонник.

— Та… тут в одного штани тліють, — єхидно відказав з глибини Левко. — Ми вже гасимо…

Насправді ж «плотогони» все ближче й ближче підгортали до нього тліюче листя. «От гади. Вирішили викурити мене…» Громико зняв картуза, затулив ним рота і поповз до виходу. Тільки він примостився біля отвору, на нього полетіло кілька камінців. Потім зашльопали постоли затриманих.



— Назад! — скомандував Громико і двічі вистрілив з пістолета по стелі.— Хто ступить ще один крок, уб’ю!

В печері завагались.

— Товаришу, ми задихаємось! — почувся жалібний голос.

— Гасіть вогонь!

— Гасимо. Але ж ви надумались чи ні?

— Згоден.

— Тоді пустіть нас. Ще не пізно.

— Хай посвітліє. Придивлюсь, що то у вас за гроші, тоді… Може, там долари? Що я з ними буду робити?

Затримані пригасили вогонь, але вглиб печери не повертались. Вони жадібно дихали свіжим повітрям.

Легенький вітерець струшував краплини з дерев, розганяв хмари. Засиніло небо. Забуяла довкола густа зелень. Защебетали ранні пташки. Несподівано почулися приглушені голоси.

Гомоніли, гупали, шаруділи десь недалеко.

Ні придивитись, ні бодай озирнутись Громико не міг. На відстані двох метрів у печері лежали «плотогони». Вони кожної миті могли схопитися на ноги, дико кинутись на нього, зім’яти і розбігтись…

А голоси все дужчали, наближались.

Їх чули затримані й поволі підповзали до виходу. Ще крок, ще два, і вони… В пістолеті чотири набої. Чи не промахнеться він? Громико звів пістолет… Але що це? Рішучі обличчя «плотогонів» ураз посіріли, злі вовчі очі погасли… Левко зіщулився, втягнув голову в плечі… В цю мить за плечима Громика з гуркотом покотився камінь, і до проходу в підземелля один за одним стрибнули Варивода, Роданов. Тільки тоді Громико оглянувся, побачив начальника застави, звівся і доповів:

— Група затриманих в кількості чотири чоловіки, рюкзак з вибухівкою, грішми, пістолет — все в цілості. Дозвольте зійти з поста?

— Дозволяю, товаришу Громико.

«Плотогонів» привели на заставу. По дорозі прикордонники знайшли мертвого «ворона». Стрімка течія викинула його на берег.

Іллюха — тямуха

Невеликий хлопчик — з вихрястим чубчиком, що стирчав з-під старенького капелюшка, в поношеному кептарику з дерев’яними застібками замість гудзиків, у червоних штанцях в «дудочку» та саморобних легеньких постільцях — несміло підійшов до застави. Гордієві Гриві якось одразу припав до душі цей гуцулик.

До застави щодня прибігало багато хлопчаків, але то були здебільшого галасуни, непосиди. Ілько ж міг годинами стояти неподалік від зеленого грибка вартового й, стуливши пухкі губи та нахмуривши пшеничні бровенята, милуватися його гвинтівкою чи автоматом, срібними острогами вершників, їхніми баскими кіньми. Він переступав з ноги на ногу, поправляв капелюшок на неслухняному чубикові, і тоді на його цяцькованому пасочкові погойдувався мідний ланцюжок від ножика. Пасок, як і ножик з ланцюжком, — дарунки неня.

Неньо Ілька разом з прикордонниками зводить коло застави високу спостережну вишку. Задивиться Ілько на вишку й уявляє себе на ній дозорцем великої держави. Ілько знає, що з тої вишки можна побачити аж чотири країни — Чехословаччину, Угорщину, Румунію і наймиліший край — Україну. А коли поглянути крізь маршальський бінокль?! Що тоді Ілько побачив би? Гай-гай!

Можливо, сьогодні Ілько й побував би на вишці, де подих перехоплює од висоти. Он бач, як співчутливо дивиться на нього Гордій Грива… Коли б з застави не вийшов начальник лісоділянки, друг Ількового батька. Довговусий і вайлуватий, як ведмідь, він зупинився перед хлопчиком, війнув густими, наче травостій, бровами й спитав:

— А де батько?

— Та о-о-он же, вишку майструє.

— Гм. То він за ділом. А ти що тут робиш?

— Дивлюсь собі… — ніяковіючи, відповів Ілько.

— Гм, дивлюсь собі,— примружився лісоруб, — значить, байдики б’єш, Іллюхо-тямухо. А у нас возій спіткнувся та й вивихнув ногу і тепер у лікарні. А ти вже такий, що міг би й возія замінити, га?



— То чому ні? От спитаю неня…

— Я сам його спитаю. — І, подобрішавши, додав: — Так ти, Іллюхо, завтра зранку аби був у мене. Маєш довгі канікули?

— А на все літо, вуйку…

— То добре… Будемо різати ліс на прикордонні.

Батько не перечив Ількові стати возієм. Навіть радів, що синові трапилась посильна праця на лісоділянці. Підвезти лісорубам інструмент чи харчі, насипати коням вівса в жолоби та повести до потічка напоїти — не така вже й важка робота. І лісосіка недалеко. Катайся собі туди й назад у супроводі як не лісорубів, то майстра або прикордонників…

Ранок застав Ілька коло стайні лісоділянки. Вихор і Зірка задумливо похрупували буряки з вівсом. Ілько чистив їх скреблом та щіткою. Розумні тварини стояли сумирно, покірливо наставляли голови, коли їздовий накладав на них шлеї. Ілько завбачливо повисмикував гриви з-під шлей, щоб не натерти коням шиї, рівняв посторонки, щоб орчики не стукали їх по ногах. Лісоруби дивилися на Ілька, попихкували люльками і говорили між собою:

— Ади, Ілько відає діло…

— То є втіха єму.

— А най тямує.

Біля комори навантажили Ількові на віз свіжоспеченого хліба, поклали солонини, поставили діжечку бринзи, мішечок кукурудзяного борошна, а в самому задку припасували мідний казан. І — в путь.

Теплий, радісний день пливе над Карпатами.

Ілько поволі їде знайомою дорогою. Попереду, на відстані кілометра або й того менше, ідуть собі гуртом лісоруби, гомонять.

Море лісових квітів зачаровує хлопця. Майже до коліс припадає розквітлий звіробій, рожевими пелюстками тремтить шипшина, мідними головами жовтіє буркун. Над ровами та якимись старими ямами цвіте плакун-трава. Ваблять зір перші чорниці, тендітні сироїжки, лисоголові маслюки.

А птахи? Що вони виробляють з самого ранку в лісі!.. Заслухався маленький возій, задивився, замріявся… Раптом Вихор і Зірка задерли голови, форкнули, смикнули віжки, поточились назад. Ілько глянув уперед і побачив зовсім недалеко на дорозі оленя. Олень здивовано зиркнув чорними великими очима на коней, тупнув ногою і, поки Ілько підбирав віжки в руки, стрибнув з дороги вбік, зник у чагарнику.

Ілько аж иа ноги звівся. І в цю мить він помітив, як слідом за рогатим оленем метнулось маленьке оленятко. Воно застряло в сухоломі, перевернулося на спинку. Ілько накинув віжки на гілку дубочка, що ріс над самою дорогою, підбіг до сухолому. Він упав на оленя, обхопив його, як маленьку дитинку, руками. Оленя відчайдушно пручалось, але не могло вивільнитись з чіпких рук хлопчика.

Оленя було мокрісіньке від вух до ратичок.

— Файно викупалось у росі,— ласкаво заговорив до нього Ілько, — але ти не смикайся, не плач, не тремти. Я тебе не вб’ю. Ось нарву травички, витру, обсушу…

Ілько простяг руку між сухоломом за торішнім злежалим листям. Воно лоскотно зашерехтіло під пальцями. Та замість листочків він підняв сіруваті, дивно поцяцьковані папірці. «Ого! — мовив до себе Ілько. — Які цікаві! А най потім роздивлюсь». І поніс папірці разом з оленятком до підводи.

На лісосіці підводу зустріли знайомі прикордонники на чолі з командиром відділення Гордієм Гривою. Вони перевірили у лісорубів перепустки. Ілька лише жартівливо спитали:

— А в тебе, Ілько, є папери?

— А маю, маю, — несподівано відповів хлопчик.

— Що, на оце оленя паспорт дістав у заповіднику?

— Ні. Я його злапав на дорозі. А папери ось… нате.

Гордій Грива взяв з Ількових рук папірці, здивовано роздивляється. Що за чудасія?.. «Бер-бер-бер», — беркає командир, а зрозуміти напису чужою мовою не може. З’юрмились прикордонники довкола командира, розглядають малюнки.

— То якийсь цар, — втручається Ілько, — лишіть мені. Я відвезу сестричці. Най бавиться.

Один з прикордонників узяв папірці в свої руки, понюхав і вигукнув:

— Щоб я пропав, коли у цій обгортці не лежав шоколад!

— Агій на вас, хлопці,— мовив лісоруб, що стояв поблизу. — На наших лісосіках чоколяди споконвіку не росли. Та й з лісорубів ними ще ніхто не ласував. Хіба у пана лісничого коли бувало…

— Обгортки зовсім свіжі, — сказав Грива. — Як вони потрапили сюди? — І до Ілька: — Де ти знайшов ці папірці, Ільчику?

— Зараз покажу. От най заберуть усе з воза.

З лісосіки поверталися до лісодільниці вчотирьох: Ілько, два прикордонники і Гордій Грива. На тому місці, де Ілько зловив оленятко, дозорці розпрощалися з юним возієм. Вони захопили з собою папірці з «царем».

Ілько ж швиденько подався додому, радіючи, що везе такий несподіваний дарунок сестричці Домці та молодшому братикові Устимкові.

Ще з хвіртки Ілько гукнув Домці та Устимкові, які гралися на подвір’ї під волоським горіхом:

— Ану, вгадайте, що у мене в мішку?!

— Пока-жи, Ільчику, — затягнув Устимко, — по-ка-жи…

— Звірюку ймив, ось що! — мовив Ілько і показав мордочку оленяти. — Вовк, г-рр-рр…

Домця випустила кошика з рук і з криком та лементом побігла до хати.

— Мамцю, Ілько вовка ймив. Я боюся во-в-ка!

— Не репетуй, дурненька. Це не вовк! — гукнув їй услід Устимко.

— Хр-хр-р, — лякав Ілько Устимка, — баць його лобиком.

— А я не боюсь кізочки, а я не боюсь…

— Це оленятко, Устимку.

Сінешні двері трішки відхилилися, з-за них визирнули лякливі оченята Домці. Вона недовірливо дивилася на Устимка, який уже гладив по голівці оленятко і слізно просив:

— Ільцю, подаруй мені оленятко, подаруй!

— Ні, я його Домці віддам. Вона виростить з нього великого оленя. Він буде у нас на подвір’ї пастись. І тоді до нас з усіх осель ходитимуть люди дивитися, о!

— А ти мені ще зловиш, Ільчику?

— Зловлю.

— А я оленятко вирощу і пущу в ліс. Потім воно само до нас буде прибігати. Ага, Ільцю? Правда, буде?

— А буде.

— Але ж ти візьмеш мене з собою, Ільцю? — заглядає Устимко в братові очі.— Я хочу видити, як ти будеш ймити оленятко. Візьми…

Ілько задумався. Воно удвох веселіше їхати. Але… чи відпустить мати братика?

Та поки що Ілько сів обідати. А мати сказала — як прийде батько з застави, то змайструє оленяткові кліточку. Домця вже зготувала тваринці кукурудзяну кулешу, посипала цукром, але оленя не їло. Мати дістала соску, налила у пляшечку молока, настромила соску на шийку і підставила до мордочки тваринки. Оленя крутнуло голівкою, наче соромилося ссати при чужих. Та коли мати запхала соску йому в рот, оленя весело зацмокало. Діти вдоволено забігали довкола нього. Ілько аж присідав, сміючись з кумедної тваринки. Він геть забув і про «царя» на шоколадних обгортках, і взагалі про знайдені папірці. Нарешті й сам підсів до миски з кулешею. І так смачно обідав, наче справжній лісоруб.

Тим часом знайдені Ільком папірці з «царем» примусили Гордія Гриву відіслати прикордонника Громика на заставу. А сам він лишився з Вариводою в районі лісосіки…

— Коли виявили обгортки? — з незвичайною зацікавленістю запитав начальник у Громика.

— Хвилин тридцять тому.

— Де саме?

— На закруті потоку.

— Ясно. Що ви помітили на місцевості біля схованки шоколадних обгорток?

— Трава не зім’ята. Роса не струшена. Слідів нема.

— Повертайтесь на лісосіку, — наказав начальник, — і пильно несіть службу. Знахідка хлопчика дуже інтересні…

— Слухаюсь.

Відіславши Громика, начальник з дзвоном відімкнув залізну скриньку, де у нього зберігались секретні документи, дістав щойно одержану тривожну телеграму з загону. Ще раз перечитав її, швидко підійшов до карти. Ось воно, голубувате «колінце» потоку поблизу дороги. Він добре знає цю місцевість. Взимку тут хоч писанкою покоти — така пухнаста снігова рівнина з темно-зеленими ялицями, може, столітнього віку. Напровесні, коли щезає сніг, над джерелом, у затінку, ще довго блищать срібні скалки крижин. Влітку потік заростає густою травою, а дно його береться зеленим нальотом моху. Прибіжить косуля напитись, зрушить копитцем камінчик, і він біленькою цяточкою булькає в прозору водичку. Восени потік і його береги засипає листя бука, ліщини, затрушує хвоя. Слід людини тоне в цьому настилові. Але ж зараз кінець травня?! Над потоком буйно підводиться молода трава, витягується в стебло. Наступи, і слід віддрукується, як печатка на зеленому аркушеві. «Якщо ці обгортки дійсно сховані були німецькими льотчиками, то в якому ж напрямку вони пішли, не лишивши по собі слідів? Невже потоком? А це гірше… Жар може не взяти слід. Запах вода змиває. А де парашути екіпажу? Це ж не голка в стіжку сіна».

Начальник вернувся до столу, простяг руку до зеленої коробочки польового телефону, подзвонив і незабаром почув знайомий голос начальника загону.

— Товаришу полковник, доповідає «Стіг», — сказав у трубку начальник застави. — Дозорний наряд командира відділення Гриви тридцять — тридцять п’ять хвилин тому в квадраті 24–03, поблизу безіменного потоку, де сьогодні почалась порубка, виявив сховані обгортки від шоколаду німецької фірми «Дубль В», виготовленого у Берліні, з портретом Гітлера. Гадаю, що ця деталь має відношення до надісланої вами шифровки… Моє рішення? Вислав посилений дозор у район лісосіки. Зараз посилаю групу переслідування з службовим собакою Жаром. Всі підступи до кордону перекриваю негайно… Слухаюсь!.. Буде виконано!

Коли прикордонник Заграйко з двома товаришами, взявши собаку Жара, вирушив на пошуки слідів, начальник зібрав решту бійців і молодших командирів застави, повідомив їм тривожну новину:

— Минулої ночі німецький розвідувальний літак порушив повітряний простір в районі міста К. Зенітники підбили літак. Він упав у лісі. Обгорілі рештки його знайдено. Загиблих льотчиків не виявлено. Є підстави думати, що екіпаж скористався парашутами і приземлився у прикордонній смузі. Цілком вірогідно, що льотчики спробують перейти через кордон. Можливо, на ділянці нашої застави. Ми маємо досить несподівану знахідку…

Начальник застави передав присутнім обгортки шоколаду.

— Пізнаєте, хто на портреті?

— Пізнаємо, — відповіло кілька голосів, — їхній фюрер… Гітлер…

— Перевірка контрольної смуги не виявила порушення кордону, — вів далі начальник застави. — Певно, коротка літня ніч не дозволила екіпажу перебратися через смугу…

Задзвонив телефон. Усі присутні затаїли подих, ждали, що скаже зелена трубка.



— Сліди ведуть у потік? — перепитав начальник застави. — Значить, водичкою? А як ви виявили? Ага. Зрушені камінці лежать мохом донизу? І так на відстані п’ятисот метрів? О, це гірше. Там мочари… Жар далі не бере сліду? Гаразд. Будьте біля потоку…

І, звернувшись до присутніх, наказав:

— Всім одержати у старшини сухий пайок на добу і бути готовими до виходу на кордон!..

А Ілько, нічого не відаючи про всі ці події, тим часом віз троси на лісосіку. Поруч з ним сидів Устимко. Братик таки упросив матір, і вона відпустила його з Ільком.

Устимко не зводив очей з дороги — так йому хотілося побачити оленятко.

Проїхали вони, можливо, з півтора кілометра. В тіні дерев хлопчики не помітили, як спершу ріденькі, потім густіші хмари закрили сонце. Коли віз проторохтів через місток, над горами сяйнула блискавка. Почав накрапати дощик.

Хлоп’ята натягли на себе брезент, яким прикривали продукти. Вихор і Зірка йшли вперед рівним кроком. У небі оглушливо гримнуло.

— Ти не боїшся грому, Устимку? — питає Ілько.

— Ні. Він же тільки в горах гарцює, правда, Ільчику?

— Ага, в горах.

— А оленятко тепер, мабуть, не вибіжить на дорогу?

— Сховалось від дощику.

— От і не сховалось, Ільчику. Я буду файно дивитись на дорогу, то й побачу. — Устимко трішки підвівся і лячно гукнув до братика: — Що це, Ільчику?!

Ілько схопився на ноги.

— Це… це по-о-овідь, Устимку!

Ілько силоміць посадовив Устимка на Зірку. Сам вихопив із-за пояса ножика, кинувся до посторонків, обрізав їх, виплигнув на Вихора. Коні відчули небезпеку, рвонулися на схил гори. А внизу вже розіллялася несподівана повідь — десь в горах пройшов великий дощ. У вузькій долині понад потічком, де пролягала дорога, клекотало, булькало, шумувало, наче в казані над великим вогнем.

Коні щосили дерлись між корчами на гору. Устимко обома руками тримався за гриву Зірки. Поруч колупав землю копитами Вихор. На ньому пригнувся Ілько. Він гукав до братика:

— Устимку, вода воза трутила. Тримайся!

— Я сі тримаю, Ільчику.

— Коні самі не підуть у воду. Вони знають!

Вибрались на рівніше місце. Попереду не було ні густого лісу, ні корчів. Манячили під низькими хмарами поодинокі куші ліщини. Везуть коні змокрілих хлоп’ят, а куди? Врятували від прудкої течії, а тепер можуть натрапити на вовків. Але неньо казав Ільчикові, що вовки бояться грому, то й десь поховалися. Ілько згадав, що зовсім недалеко, за лісосікою, починається кордон. Добре, коли їх зустрінуть прикордонники. А як не зустрінуть?..

Коні йдуть та йдуть.

Хлопчики сидять на них мовчки, принишкли. А від навислих хмар аж сутінно, хоч ще далеко до вечора. Нарешті попереду щось забовваніло, наче вежа. Коні підійшли до неї й уткнулися головами.

— А-а-а, хитрі,— зрадів Ілько, — ади, Устимку, коні сіно почули. Під оборіг привезли. От тямухи… — Потім огледівся й вигукнув: — Та це ж починається полонина! Я ж тут був з неньом!

— А вовків тут немає, Ільчику? — дрижачим голосом спитав Устимко. — Я боюсь вовків…

— Не бійся, — підбадьорював братика Ілько, — тут недалеко прикордонники. Із зброєю, о!

Над оборогом добротний дашок. Він зіп’ятий над чотирма наріжними стовпчиками. До них і прив’язав коней Ілько, подерся по стовпчику на сіно. За хвилину він повеселілим голосом гукнув до братика:

— Устимку, а тут сухо-сухо і тепло. Лізь до мене!

— Я впаду, Ільчику!

Ілько миттю зсунувся вниз, підсадив братика, і ось хлоп’ята уже в сухому сіні, як горобенята у гнізді, кубляться. Все глибше і глибше занурюються в запашне сіно.

— Ільчику, — почувся голос Устимка, — ади, щось біле-се-ньке, біле-се-ньке…

— То є якийсь… крам! — здивувався Ілько, витягуючи з-під сіна тонку, міцну і слизьку матерію. Наче вода, лоскотно вибігала вона з його чутливих долонь. — І пацьорки… Що то є?

— Бр-р-р… студено мені, Ільчику.

— А, що буде — най буде. Скидай мокру сорочечку, Устимку. Я тебе окутаю ось цією файною вереткою[3].

Братики загорнулися в білосніжну матерію, прикрилися пахучим сіном по саму шию, тільки голівки видно, щоб зручніше було наглядати за кіньми.

Десь стороною шумувала велика злива.

Над полониною котилися низькі клубчасті хмари, посипаючи молоду траву росянистим дощиком. Коні сумирно пофоркували внизу, хрумали сіно. Братики зігрілись у сіні, як у мами під пір’яною ковдрою. їм захотілося спати. Перший замовк Ілько. Устимко спитав:

— Ільчику, ти вже спиш?

— Ні.

— Про вовків думаєш?

— Ні. Про царя, Устимку.

— А якого царя? Повідай мені.

— Як ловив оленятко, то знайшов я того царя… на папірцях, о! Прикордонники взяли. Казали, що то є всіх шпигунів цар, о! Ну, спи, Устимку, спи. Дощ перестане, сонечко вийде, а мо’ прикордонники нас найдуть, тоді й додому поїдемо. Спи…

Але Устимко не міг заснути. Для нього все те було надзвичайно цікаве й таємниче: цар, шпигуни, прикордонники, біла веретка у сіні під оборогом… Він хвильку мовчав, потім вивільнив руку і сіпнув Ілька за чуб, показуючи на пагорбок:

— Ади, ади, Ільчику, ноги!

— Що ти, Устимку? Які ти ноги вгледів? То хмарини…

— Хіба хмарини ходять? Он-о-он!

Ілько неохоче визирнув з свого кубла і схопився, немов опечений. Устимко не помилився. Одна… дві… три. Три пари ніг ідуть в бік кордону. Ілько не бачив постатей тих, чиї це були ноги. їх сховали хмарини. Але ноги, як ножиці, мах-чик, мах-чик, мах-мах… «Ой, це нас розшукують!» — зрадів хлопець і гукнув:

— Ідіть сюди-и-и-и! Ми ту-у-ут! Під оборо-го-м!!!

Ноги зупинились. Потупцялись на місці. І — несподівано побігли далі. Незабаром вони зовсім щезли, ніби разом з хмаринами піднялись над землею.

— Не-е-ема… — розгублено мовив Устимко.

— То не наші,— стривожено сказав Ілько. — Бігме, Устимку, не наші люди.

Дощ не переставав. Не видно було жодного просвітку в небі. Хлопчики зігрілись, обсохли і заснули. Устимко щось пригортав рученятами до грудей. Мабуть, уві сні ловив оленятко…

Та не спали прикордонники. Як тільки над горами заклубочились хмари, вони вийшли на лінію кордону. На допомогу їм прийшли лісоруби. Вони разом з прикордонниками стали на лісосіці, на зорову відстань один від одного. Окремі пошукові групи вийшли в тил прикордонної смуги.

Хлопчики спали у сіні під оборогом і нічого не відали, що творилося довкола. Ількові снилося, що він з Гордієм Гривою та іншими прикордонниками мчить на своєму Вихорі в атаку на фашистів. І от саме у розпалі стрімкої атаки Ілько чує не команду, а чийсь лагідний голос:

— Гей, Ільку, проснись! Та вставай же, хлопче!

Ледь розплющились повіки в Ілька.

— От жартівник, — не вмовкає над ним знайомий голос. — Вставай же, браток. Уже дощ перестав. Небо прояснилось. Досить вилежуватись.

Ілько ширше розплющив очі. І перше, що він побачив. — це зірку. Червону зірку на зеленому кашкеті. Ілько усміхнувся. Впізнав командира Гордія Гриву.

— Та й міцно ж ти спав, Іллюхо-тямухо, — каже Грива. — може, з півгодини стежимо за твоїм господарством, міркуємо, хто б міг завести аж сюди коней з лісодільниці? Хто заїхав на них аж сюди, до самого кордону? А це ось який порушник!..

— Та ми не-е-е шпигуни, — зніяковів Ілько. — От коби бачили ви, як тут ходили…

— Хто ходив, Ільчику? — насторожився Грива.

— Хмарини. Ота-а-а-к… в бік кордону. Ми гукали, а вони навтіки. Бігме, правду кажу, — кудлата, затрушена сіном голівка звелася поруч Ількового плеча.

Ілько розповів Гриві про все, що з ними трапилось.

Грива здивовано роздивлявся сорочки братиків.

Ілько винувато мовив:

— То не є наше, вуйку командире…

— А де ж ви взяли?

— Ми ніде не брали! — каже Устимко. — То тая веретка у сіні лежала…

— Ану, скидайте-но цю веретку.

Братики перевдяглися у свої підсохлі сорочки. Грива розгорнув сіно і кинув донизу три білих, наспіх згорнених жмутки шовкової матерії.



— Па-ра-шу-ти?! — закліпав очима Заграйко, який, тримаючи на повідку собаку, стояв під оборогом.

Сповзаючи з оборога, Ілько аж тепер роздивився, куди вони потрапили.

— Гай-гай, то це ми вже до кордону забилися?..

Грива з Устимком сіли на Зірку, а Заграйко з Ільком — на Вихора, і вони рушили вниз.

На лісосіці Грива завів хлопчиків до колиби, де містився оперативний пункт начальника застави. Сюди ж заніс три парашути. У начальника застави зникли всі сумніви. Отже, екіпаж збитого літака десь на ділянці кордону вичікує темряви.

О другій годині ночі на краю лісосіки, у ярку, по якому збігає потічок, продирчало кілька коротких автоматних черг, ніби перегукнулись лугові птахи — деркачі. У небо звелася червона ракета. Начальник застави з оперативною групою кинувся до ярка. Ракети одна за одною нависали над ярком. Відстрілюючись з пістолетів, три чорні постаті згинці бігли до кордону.

— Стій! Руки вгору!!!

Постаті запетляли, але уперто рвались уперед. І тут навперейми їм кинувся Жар. Собака плигнув на груди передньому порушникові, збив його з ніг. Підбігли Заграйко й Громико, відтяглії Жара, вирвали з рук затриманого пістолет. А Жар уже мотлошив другого порушника.



Грива метнувся за третім, що ось-ось міг перескочити кордон. Та спіткнувся об камінь і розтягнувся на мокрій землі. Саме цієї хвилини втікач оглянувся й тричі вистрілив позад себе.

Грива схопив важкий камінь і щосили кинув ним у порушника. Той захитався, схопився за смереку. І тут його оточили прикордонники. Притиснутий до смереки, під цівками гвинтівок і автоматів, ворог підняв руки вгору.

Вранці Ілько вже знав, хто біля кордону їв шоколад в обгортці з «царем».

Ми ще повернемось!

Червень у Карпатах пахне молодим медом, білими грибами, духмяністю трав, терпким дубовим листом, димком багать лісорубів. Видзвонює співом птаства. Знаджує мандрами у гори — до синього неба, до орлиних гнізд.

Чарівний червень у Карпатах.

Таким лишився він у пам’яті прикордонників — червень сорок першого року.

Неділю Гордій Грива зустрічав на спостережній вишці. По той бік кордону лежала порубана ліщина, чорніла свіжо-виорана земля.

З-під розіп’ятої маскувальної сітки грізно проглядали жерла гармат.

— Ой, не для навчання, товаришу начальник, поставили фашисти свої гармати… — по-цивільному доповів про бачене Гордій Грива.

— Для війни, Гриво. Для війни, — стурбовано похитав головою начальник застави. І, співчутливо подивившись на втомленого Гордія, наказав: — Підіть відпочиньте, Гриво. Я сам прийматиму наряди з кордону.

— Слухаюсь.

З кордону поверталися вимочені росою наряди. Прикордонники швидко протирали клоччям зброю, пили чай і лягали спати в зелені намети. В затишку саду спалося любо й привільно. Гілки яблунь з маленькими рясними плодами стиха шелестіли, нашіптували казкові дива. Снилося Гриві, що він простягнув руку до сіренької горлиці, яка присіла на галузці й нахилила її до входу в намет. І раптом звідкілясь пролунав надривний крик:

— Тривога! Застава, до зброї!

Грива схопив автомат, що стояв поруч з ліжком, на ходу оперезався паском з гранатами та запасними дисками і вискочив з намету. Чулися вибухи снарядів, тріскотнява автоматів. Хто напав? Та роздумувати ніколи. Разом з друзями Гордій стрибнув у завчасно викопані окопи, припав до бійниці. Вся застава за лічені хвилини наїжилася цівками гвинтівок, автоматів, кулеметів. Прикордонникам байдуже, що вони лише в трусах та майках. Були б під руками патронташі, диски, гранати.

Обличчя в бійців поблідли, посуворішали.

— Приготуватись. Ждати моєї команди, — чується напружений голос начальника застави.

З-за кущів з’явилися каски нападників. Вони повзуть. Ось вороги вже наблизились до смугастого з радянським гербом прикордонного стовпа. І в цю мить пролунала владна команда начальника застави:

— Зас-та-ва, вогонь!

Кам’яний схил горба спалахнув вогнем. Наче невидима рука велета викресала з нього безліч іскряних снопів. Кулеметні й автоматні черги січуть низенькі кущики лозняку, косять траву, збурюють вогкий грунт. Широкоплечий всюдисущий старшина розносить по окопах цинкові коробки з набоями і обмундирування прикордонників.

Вороги один по одному втикаються носами у непривітну для них радянську землю.

Першу атаку фашистів відбито.

Начальник застави наказав якнайшвидше одягтися, поповнити боєприпаси, посилено пильнувати за флангами і тилом. Гордій Грива задивився на заставу. Вона зовсім недалеко випинала свої білосніжні стіни. Гордія охопило невимовне почуття жалю. Він, як і всі його бойові друзі, любив і шанував заставу, мов рідну хату, де пахне свіжим хлібом, печеною картоплею, пареним молоком, вимитою підлогою. І ось ця рідна хата стоїть зрешечена ворожими кулями. І вже не чути ні запаху свіжого хліба від неї, ні духу печеної картоплі… Несе від застави, з усього рубежа перегаром пороху.

Прибігає Громико. У нього забинтована рука.

— До начальника, — передає наказ Громико, а сам припадає до бійниці,— ідіть, я заміню вас…

— Біжу…

— На рацію, — наказує начальник застави Гриві,— передайте відкритим текстом: «Стіг» першу атаку відбив. Жертв нема. Стоїмо твердо. Жду наказу.

Грива повторив наказ і згинці траншеєю подався до застави. В радіокомірчині він побачив схвильованого молодого радиста. Щільно причинивши за собою оббиті цинковою бляхою двері, Грива сів поруч з радистом і почав диктувати:

— Слухайте! Доповідає «Стіг». Першу атаку відбито. Жертв нема. Стоїмо твердо. Жду наказу… Артобстріл…

Грива не домовив. Довкола все загуркотіло, захиталось, як гори від нечуваного обвалу. За віконечком з тріском упала щогла-антена. Рація замовкла…

Прикордонники в цей час вели вогонь, відбиваючи повторну атаку фашистів.

— Ціль по касках!

— Бий, поки їм очі рогом не полізуть!

— Закидай гранатами!

Невимовна лють охопила прикордонників. Очавунілими руками швиргали вони гранати у нападників, кіптюжили їх довгими чергами з кулеметів та автоматів. Ромашковий схил горба спопелів, немов по ньому прокотилася вулканічна лава.

Коли вітерець розвіяв дим, бійці побачили на ньому багато трупів.

І другу атаку фашистів було відбито.

Застава палала. Але радіокомірчина дивом уціліла. Тільки завійний чад чувся у ній, наче від горілого березового поліна. Грива рвучко відчинив дверцята, поповз до зламаної тички, на якій скреготала покривлена антена. Підхопивши тичку, він застромив її в розбите віконечко. Рація спершу зашипіла, потім запікала, затумкала… Радист приймав, а Грива записував наказ начальника загону: заставі відійти й з’єднатися з частинами Діючої армії, які вступили в жорстокий бій.

Тільки-но прийняли наказ, як над виходом з радіокомірчини сповзла розжарена до червоного бляха. Грива турнув двері, та вони не відчинялись.

— Що будемо робити, товаришу командир? — запитав радист. — Як ми звідсивиберемось?

А з деревяної стелі вже сипались жарини.

Гордіїв погляд спинився на ляді, яка прикривала вхід до підвалу, де зберігалось господарство старшини.

— Пірнай униз! Я подам рацію…

У підвалі два душники. Але вилізти через них годі було й думати — вузькі. На щастя, поруч з простріленими мішенями лежали кайла та залізний лом.

— Роздовбаємо тиловий душник, — вирішив Грива.

Добротна кладка кам’яного підмурка погано піддавалась.

Але все ж отвір був пробитий. Радист з наказом у нагрудній кишені засмальцьованої гімнастьорки проліз крізь дірку і щез в диму. Поранений у ногу, він ледь доповз до траншеї. Там його підхопив старшина. Більше він не повертався до підвалу.

Гордій Грива, припавши до західної бійниці-отвору, вів вогонь по фашистах, що намагалися заповзти з флангу.

Вночі застава відступила. Гордій Грива з підвалу прикривав її відхід. Тільки під ранок, як згасла пожежа, він виліз через отвір, попрощався з рідною знівеченою заставою і подався доганяти своїх.

— Живий! — радісно вигукнув старшина, побачивши Гордія біля похідної кухні.

— Живий, товаришу старшина, — усміхнувся Грива. І додав суворо: — Не можу я у першому бою загинути… ніяк не можу. Попереду у нас ще багато боїв…

Гордій озирнувся. У розлогій долині серед достигаючого жита чорною плямою мріла спалена застава.

— Ми повернемось, ми обов’язково повернемось! — мовив він схвильованим голосом.

— З перемогою повернемось, — упевнено додав старшина.


1955–1964 рр. Карпати.

123

Примечания

1

Н3 — недоторканний запас.

(обратно)

2

Неньо — батько.

(обратно)

3

Веретка (верета) — рядно.

(обратно)

Оглавление

  • Грива стає прикордонником
  • Як зорі кашу варили
  • Кухар напророчив
  • Грива схопив слона за ногу
  • Перший „шпигун”
  • Лазутчик із сім’ячковими очима
  • Таємничий сигнальник
  • Лисиця тікає з Польщі
  • Визволяти братів
  • На новому кордоні
  • Тихої дощової ночі
  • Ніч у печері
  • Іллюха — тямуха
  • Ми ще повернемось!
  • *** Примечания ***