Долина Єдиної Дороги (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


Тарас Микітчак


Долина Єдиної Дороги


Розділ 1. Дивини місяця Авейора

1

Верескові Пустища змінювались дуже швидко — за лічені дні буро-зелений килим запалав вохристими барвами. А все — через дивну осінь, холодну і злу, яка несподівано прийшла посеред четвертого літнього місяця Авейора. Теплу й затишну погоду враз перекреслили кілька мерзлякуватих ночей: настільки холодних, що зранку до сходу сонця на траві лежав розсипаною пряжею іній. Така зміна погоди принесла багато лиха і лісові, й горам, і болотам, і морю, а найбільше — полям і городам навколо рівнинних поселень. Гриби боялися рости у лісах, ягоди в горах, лікарські болотні трави перестали лікувати, а риба відійшла від берега на таку глибину, звідки рибалки не могли її дістати своїми короткими сітями.

І верескляк теж не буде таким запашним і пінистим, як минулого року.

Болітник простував по ледь примітній, хоч і добре стоптаній, стежці через пустощі перед Журавлиним лісом, розмірковуючи про неочікуваний прихід дивної осені. Він акуратно обходив або відхиляв ногами цупкі гілочки вереску, намагаючись не ламати їх. “Не можна завдавати невиправданої шкоди живим створінням, хай це буде тварина, рослина чи вемер!” — так завжди казав Ліводверник, найстаріший і наймудріший чоловік у їхньому селищі. І раптові приморозки не були для нього таїною. “Хтось поламав небеса”, — казав він, і в цьому, мабуть, була велика правда. Болітник завжди любив слухати старих доріжан, адже найцікавіші і — головне — найважливіші речі можна почути саме від них. Його ровесники завжди якось прикрашали свої історії. Особливо в цьому відзначалися сини Праводверника, щоб додати собі звитяги чи здаватись розумнішими. Старі ж говорили просто і щиро, так, як було насправді, бо знали багато й були бажаними оповідачами.

До речі, дивини на рівнині почалися задовго до приморозків, тому холодна раптова осінь посеред Авейора не так уже й здивувала жителів поселень. Нічні холоди прийшли після інших незвичайних речей — як отой зсув землі на Медовій горі, коли великі валуни докотились аж до околиць Дорожнього, а у Верхньому Дорожньому в цей час каміння побило дахи й укрило городи. А чорні птахи, що кілька днів поспіль нескінченною хмарою летіли над Подорожнім? А дивні обгорілі стовбури, які прибило хвилями до морського берега? А страшний незвичний гул, що народжувався десь у глибинах древніх лісів і летів понад ними аж до тривожних сердець доріжан? Навіть тихенькою річечкою Пічкурик час від часу прокочувалась висока хвиля, з’являючись ніби нізвідки. І лише Дорога залишалася незмінною. Коли заходилося про події, які не вписувались у звичайне розмірене життя, Ліводверник казав: “Закричали гори, море сказало своє слово, ліси стогнуть, шепче небо, скоро й Дорога заговорить…”, — і від цих слів по спині пробігали великі мурахи, а гострі вуха чули те, чого чути не дано. Як же може заговорити Дорога? Що може змінитися в ній? Її кремова зчовгана бруківка стане іншого кольору? Чи вона перейде Пічкурик повз міст? Чи по-новому закрутить свої петлі у долині? Або, може, почне тремтіти й приносити далекий гул, як і ліси?

Болітник на мить зупинився й роззирнувся навколо. Незважаючи на пожухлі стебла вереску, що додавали рівнині ноток смутку, рідні простори однаково чарували серце, наповнювали його спокоєм, затишком. Купини сріблястих трав, схожі на волохаті кулі, засіювали пологі схили, особливо рясно обсівши краї вологих місцин, у яких під час дощів стоять калюжі води. Вершини й схили приземкуватих пагорбів укривали верескові зарослі, заливаючи своїми вохристими тонами майже весь довколишній простір. Де-не-де з них стирчали густі кущі глоду й дикої сливи, наставивши свою темну зелень, наче їжаки колючки. Червоними вогниками світила шипшина; листя на ній майже пожовкло, злякавшись раптових холодів. Шипшинові ж ягоди зовсім не бояться ні заморозків, ні приморозків, ні справжнього морозу й цілу зиму блиматимуть своїми червоними ліхтариками, приманюючи лісових птахів. Місцями пагорби прикрашало пухнасте срібло ковили, й усі ці барви, всі різноформні обриси навколо зливалися в душі Болітника в сумирну радість, тихе захоплення, майже щастя.

Яблучна Горпа, стоячи з сусідкою біля плоту, говорила вчора, що недавні дивини в природі повернуть казки. Цікаво, що вона мала на увазі? Болітник любив слухати казки, які часто розповідали по святах Ліводверник і стара Горпа. У них ішлося про жителів лісів, гір, рік і морської глибини, які були схожі на доріжан, — мали свою мову, людиноподібний вигляд, користувалися різними інструментами, сварилися між собою й навіть нападали один на одного. Але ж ніхто із жителів долини не бачив ні їх, ні інших розумних створінь, і навряд, чи вони існують насправді. Хіба можна жити в ущелинах гір чи в дуплах тисячолітніх дубів, перепливати бурхливі моря, чи все життя провести у плавучих хатках на ріці? А якщо Горпа казала, що казки повернуться, то що вона мала на увазі?..

Верескові Пустощі вперлись у три невисокі горби, за якими починалися луки. Звідки взялися тут ці порослі ковилою пагорби, на плоских вершинах яких розляглися великі круглі каменюки? Залишивши найбільший із них праворуч, а два менших ліворуч, стежка випірнула на соковиту зелень трав, з яких визирали сині очка волошок і яскраво-червоні сердечка польових маків. От у нього, в Болітника, біля дому ростуть величезні лісові маки, які він колись знайшов на галявині, у чорних нетрях Ожинового лісу. Зранку вони палахкотять біло-рожевими кольорами світанкового неба, а під вечір у їхніх квітах завмирає малиновий вогонь призахідного сонця.

Навколо стільки прекрасного, стільки нового — і все потрібно пізнати й побачити за таке коротке життя!

Стежина пірнула у видолинок, і за сотню метрів перед Болітником вигулькнула кучерява стіна лісу. На півночі виднілася рідка смужка верб, що сторожили Пічкурика на витоку з болота. Саме ж болото вузькими смугами вганялось у степ і в ліс, створюючи на невеликій площі безліч мальовничих пейзажів. Посеред цього видолинка сріблястим серпом зачаїлось Туманне озеро. Туманне, бо над його берегами і плесом постійно висять молочні віхті густих туманів. Ніхто ніколи не ловив тут рибу і не збирав трав: усі недолюблювали цей туман. Все-таки доріжани тягнулися до чітких і зрозумілих речей. Так, саме так — чітко і зрозуміло. І Болітник чітко знав, що в тому місці, де болото врізається в ліс, на пружному плавуні росте найсмачніша у всьому видолинку журавлина. Її маленькі ягідки червоними продовгастими намистинками горять поміж сфагнових мохів і росичок. Чомусь болотяні рослини подобалися хлопцеві більше, ніж степові чи гірські квіти. Ось, наприклад, ця місцинка. Колись тут було озеро, потім його поверхнею від берега поповз сфагнум, на ньому втрималась і розрослася осока, а коли вони вже утворили суцільну поверхню й стали схожі на справжню замоховану землю, тут з’явилися журавлина й росичка — маленький хижак, що приманює мошок і мурашок солодкими краплями на своїх листочках, а потім приклеює комах до себе й висмоктує з них соки.

Болітник пройшов під першими арками лапатих вільхових гілок, що нависали з обох боків стежки, й занурився углиб болота Журавлиного лісу. Десь далеко в лісі тенькала якась пташина, час від часу в очеретах тихо сплескувала вода, але з озера не долинало жодного звуку. Не було чути ні крякання качок, ні реву бугайчика, ні співу очеретянок — з озера віяло моторошною тишею, яка насторожувала й бентежила.

Стежка враз розплелась між купинами ситнику й осоки на ледь помітні путівці, що вели в різні кінці болота. Низький аїр змінили шумливі очерети й коренастий рогіз. За ними стояв туман, закриваючи собою озеро й небо над ним. Ніхто не знав, чому вже багато-багато років він нікуди звідси не йде; сам Болітник не пам’ятав, щоб туману тут не було.

Нарешті навколо зачервоніли маленькі іскорки — журавлина. Таких рясних ягід він також не пам’ятав.

Тихий низький стогін долинув з озера, й по травах пробіг вітерець. Десь зірвалася перелякана птаха. Хлопець зупинився й повернувся до очеретів. Що це було? По шкірі пробігли мурашки. Спочатку здалося, ніби то пролунав розпачливий стогін величезного звіра, який залишився сам-один на цілому світі. Потім, коли від серця трохи відлягло, Болітник вирішив, що це болотні гази вирвалися на поверхню, й почав збирати грабельками ягоди. Але настороженість не минала. Йому здавалось, що ось-ось щось страшне і хиже виповзе зі стіни туману й без шуму, без найменшого звуку сягне до нього, щоб доторкнутися холодним і слизьким тілом до спини. Одначе дивних звуків з озера вже не було, й малодоріжанин помалу заспокоївся.

За годину хлопець назбирав майже повний кошик. Покидати болото йому не хотілося — хоч воно останнім часом і змінилося, та своєї привабливості не втратило. Може, нарвати трохи пагонів багна для напою здоров’я, який щоосені готує мама?..

Болітник рушив до пагорба на косі, що врізалася між лісовим болотом і озером. На його вершині росли старі вільхи, малина й ожина, а по вологих схилах острівцями розбрелося багно. Щойно він опинився нагорі, як болотом знову проповз важкий стогін, переливаючись люттю й якоюсь незбагненною древньою силою. Негучний і протяжний — його відчуваєш швидше шкірою й нутром, ніж сприймаєш на слух. І звук цей належав не торфовим глибинам, не звірам чи природним стихіям, а чомусь величезному, чужому, небаченому досі. Здавалось, це озеро враз ожило й застогнало від якогось страшного горя. Болітник приріс до сірого стовбура вільхи, не маючи сил поворухнутись. Стогін схопив його з-під землі невидимим руками й намертво прикував до цього місця.

А туман перед ним жив, ворушився над водою, проповзав поміж жорсткі стебла трави, накочувався хвилею на невисокі багнові хащі й окремими рукавами добирався до вільхового коріння. Ось біла рука з болотяної мряки потяглася до обличчя доріжанина. Вологі краплі лягли на гарячу шкіру обличчя, покотились по щоках, затекли за комір. Руки туману розливались парою поміж деревами, переповзали через вершину коси й спадали повільними потоками в лісове болото. Усе навколо завмерло, навіть очерет перестав шелестіти. Природа наче затримала дихання в очікуванні нового стогону, який знову пронизає все навколо. Можливо, саме ці звуки долинали з глибин лісових нетрів, хоч усім вони здавалися далеким-далеким гулом…

Болітник зробив крок ватяними ногами в бік лісу, але щось змусило його озирнутись. Він побачив Його — величезну темно-сіру тінь, що з’явилась над озером. Істота була такою великою, що її тіло проглядалося навіть крізь товщу туманного марева. Болітнику здалося, що цей велет пильно дивиться на нього, хоч у сірій плямі неможливо було щось розрізнити. Через кілька секунд тінь зникла, лиш вода заплюскотіла і хвильками покотилася до берега.

Страх умить прогнав заціпеніння, й доріжанин кинувся бігти. По дорозі перечепився й зарився носом у м’яку подушку моху. Піднявшись, Болітник зупинився аж перед горбами, що розмежовували луки й верескові простори. Напруга в грудях спала. Йому раптом стало соромно за цей дикий страх. Таємнича тінь у тумані здалася марою, згустком вологи, а стогін — звичайним звуком боліт. Можливо, це горби так заспокоїли його? Між їхніми могутніми схилами було як ніколи затишно.

Дорогою до Малого Доріжнього Болітник розмірковував про істоту, яка примарилася йому в тумані. Якщо вона справді там є, то звідки прийшла і чому зупинилася в озері? З одного боку, хлопцеві хотілося розпитати про все Ліводверника чи Яблучну Горпу, а з іншого — він соромився розповідати про свій страх і про те, як дременув з вільхової коси й пробіг аж до горбів. Можливо, хтось іще бачив туманного велета або ж чув його стогони?.. Хай він першим заведе про це мову, а тоді вже Болітник підтримає її й підтвердить, що теж бачив і чув цю істоту.

Цікаво, чи це бува не казки повертаються?..

2

Мале Доріжнє називалося так тому, що було найменшим поселенням у цілій долині — всього шість обійсть. Якщо йти до нього від Журавлиного лісу, то спочатку бачиш невеликий горбок, перед ним тополі, а вже за ними, ніби з-під землі, вигулькують тини й хатини. Тополі ростуть уздовж самої стежки, захищаючи поселення від частих дощів і граду. Вони приходять від ріки або з моря і деколи можуть побити врожай на Горпиному городі. Хата й обійстя Яблучної Горпи височіють поодаль на горбочку. Проходячи повз їхній тин, Болітник зазирнув на подвір’я й побачив стару Горпу. Вона сиділа біля хати, опираючись на свою палицю, і щось повчала свою тридцятилітню доньку. Яблучна була дуже мудрою жінкою. Обоє Горп весело помахали руками, побачивши хлопця, а Сунична, донька Яблучної, ще й запитала:

— Ну, як журавлина, Чисторосе? Чому кошик не повен? Ти ж завжди приносив з верхом!?..

— Впав і трохи порозсипалось, — зізнався Чисторос Болітник і пішов далі стежкою між Горпиним і Вересковим плотом. З великого сімейства Праводверника Верескового надворі не було нікого, та це зовсім не засмутило хлопця. Сини Праводверника та й сам старий часто брали на кпини усіх, хто йшов повз їхню хату. Цю родину Болітник відверто недолюблював, хоча у них була величезна чеснота — найбільший у Малому Доріжньому сад із найкращими яблуками. Навіть Горпині яблуні не давали таких солодких, духмяних і соковитих плодів, як у Верескових.

Обійшовши обійстя Стана, Горпиного сина, й загальну криницю, Болітник пройшов на своє подвір’я. Тут його вже чекав менший братик Гіп. Вистрибнувши на лавку й сягнувши до кошика за братовою спиною, малий схопив жменю ягід і помчав хвалитися до тітки Вілени, маминої сестри, що жила по сусідству.

Не знімаючи вантажу, Болітник сів на лавку, яку минулого року самотужки вирізав із товстого сливового стовбура. Кошик сперся на стіну будинку, лямки перестали врізатися в плечі — приємна втома заволоділа тілом.

Перед дверима пишно квітували маки, схожі на живе полум’я. Зеленим тином оббігав їх гірський самшит, принесений колись із Верхнього Доріжнього, а по напівземляному даху будиночка вилася хвилями золота жимолость, яскравішим від якої було хіба що сонце.

Тиша і домашній спокій… Болітник завжди поспішав до нього зі своїх подорожей, і чим довше його не було вдома, тим більше радів він своєму поверненню. І квіти, й посипані червоною битою цеглою доріжки, і кам’яна огорожа з дерев’яними воротами — усе це було його маленьким заповітним світом, куди він приносив враження ззовні й переживав їх знову і знову за якоюсь роботою чи відпочиваючи.

Сонечко й приємний вітерець швидко повернули Чисторосові сили. Досить висиджувати, треба зайти в дім і перебирати журавлину.

Не встиг Болітник впоратися і з половиною кошика, як повернулася з поля мама. Кинувши на стіл в’язанку часнику, Зілена підійшла до сина:

— Втомився?

— Я вже відпочив, — хлопець витер носа рукою, пофарбувавши його журавлиним соком.

— Ти ходив аж на болото?

— Журавлина ж тільки там росте. А що таке?

— Більше не мандруй такими далекими світами. Доріжани кажуть, що сьогодні ліси знову гуділи. Ти не чув гулу?

— Ні, — не задумуючись відповів хлопець. Як-не-як це була правда, бо гулу з лісів він справді не чув, а лякати маму розповіддю про туманне чудовисько Болітнику зовсім не хотілося. Мама й так надто обережна і завжди за все переживає. — Як там на полі? Лобода, мабуть, вже перемогла нашу кукурудзу?..

— Що треба обсапати, то треба. Дещо потрібно вже зібрати. Цибуля підмерзла зверху й тепер почне гнити з бадилля, горох ніби зів’яв. Жах, що твориться!.. Ти сьогодні нікуди не збираєшся надвечір?

— Ні, хіба що в Суничний ліс збігаю.

— Ліводверник мені вже не раз казав, що якщо мій старший син і далі так бродитиме околицями нашої долини, то скоро правду за горами знайде.

— Яку правду?

— Не знаю. Старі кажуть, що там живе Правда, чи жила колись. А до чого ці розмови — не знаю. Мабуть, вислів такий…

— А чому ти запитала про вечір?

— Тато пішов до дядька Горолома. Зараз у Верхньому Доріжньому багато роботи, будують нову хату під крамничку, потрібні помічники. Як маєш силу — сходи туди, завтра допоможеш нашій родині. Вони нам за це притягнуть тесаного каміння, щоб обкласти заново льох. Заодно віднесеш батькові вечерю — хто зна, чим там його годує братова Медовина?..

Зілена присіла за тисовий стіл й почала допомагати Болітнику перебирати ягоди.

— Врожай на болотах хороший?

— Так. Усе аж червоне від журавлини.

— Але ти приніс набагато менше… Та нічого, запасів і так вистачить на цілу зиму. От тільки верескляку ми зварили мало. До речі, чула від Суничної Горпи, а вона чула від повздорожнян, що болото недавно теж гуло. Не так, як ліси, але гуло, тому я дуже переживала, коли Гіп сказав, що ти пішов на болото.

По хребту Чистороса знову пробігла армія колючих мурах, і ягоди зрадливо застрибали на долоні. На щастя, мама цього не помітила.

Так само собою сталося, що він почав приховувати побачене й почуте на озері. Та чи правильно це? Якщо Істота в тумані існує насправді, то вона може бути небезпечною. Тож слід попередити про неї інших. Не тільки він збирає журавлину і трави в цьому лісі. Туди можуть піти й інші доріжани, і руки туману можуть дотягнутися до них! Навіть якщо все це йому примарилось, то хай ліпше всі посміються над ним, але його совість буде чиста. Тому перед дорогою він зайде до Ліводверника й розповість йому про пережите сьогодні, а той нехай вже вирішує, варто говорити про це іншим, чи не варто.

Чисторос глянув на маму, і серце йому защеміло: а якщо дивини змінять їхнє життя настільки, що це принесе страждання його рідним? Треба уважно стежити за всім, дослухатися, що кажуть доріжани, і ще раз піти на болото, щоб вистежити Істоту. І якщо вона насправді існує, то якось з’ясувати, небезпечна вона, чи ні. Але добре було б, якби хтось пішов туди разом із ним…

Зілена зсипала недостиглі ягоди у плетені плоскі коробки, щоб дозрівали до осінніх холодів, і заходилася готувати кошик із провізією для батька. Чисторос тим часом підкріпився сиром, хлібом і вранішнім молоком. Потім узяв кошик, попрощався з матір’ю й вийшов надвір. Там на нього знову налетів Гіп:

— Ти бачив на болоті чорного бузька?!..

— Ні білого, ні чорного. Я поспішаю. Побачимося завтра під вечір.

— А качок бачив?

— І качок не було. Йди допоможи мамі з ягодами.

Болітник залишив малого і вийшов за ворота. “А й справді, — думав він дорогою, — ніяких качок і чорних лісових лелек на болоті сьогодні не було. Але чому?.. Адже наприкінці Авейора озеро й болото завжди кишать великими зграями водоплавних птахів, які саме нагулюють жир до вирію. Може, Істота З Туману налякала пернатих і віднадила їх від улюблених місць?”

Обігнувши розлогий селищний дуб, хлопець зайшов на подвір’я старшого Верескового.

Вересковий Ліводверник сидів на лавці й грівся на полудневому сонці. Побачивши юнака, він усміхнувся і поплескав рукою по вільному клаптику лавки біля себе, — мовляв, сідай.

— Що тебе привело, молодий Болітнику? Як завжди, цікавість?..

— Не тільки цікавість, вельмишановний! Я маю вам дещо розповісти.

— Що ліси гудуть і болото стогне, я вже знаю — про це мені Горпина родина всі вуха продзижчала…

— Ні, не про це. Я, здається, бачив Того, Хто Гудить На Болоті.

Старий широко розплющив свої тьмяні очі й здригнувся, наче на нього повіяв холодний вітер.

— Здається?.. Я, здається, колись у лісі ведмедя поборов…

— Ви — і ведмедя?!..

— Гм-м… Так само, як ти бачив Істоту, яка підіймає болотний гул.

— Я не знаю, що це було. Воно з’явилося з туману на озері, коли я стояв на Вільховій Косі. Я бачив, як щось величезне й сіре піднялося з води й знову зникло у ній. Після цього все навколо залив дивний туман — і я побіг геть.

— Коли щось гуділо далеко-далеко в лісах, це не було так страшно. А тепер ось — озеро й болото… — Вересковий важко зітхнув, і його довжелезні вуса залопотіли від цього подиху, наче на протязі. — Колись я б тобі не повірив, але нині кояться дивні речі, і може в озері справді щось з’явилося. Треба туди навідатись і самому подивитися… Проведеш мене туди завтра?

— Завтра я буду у Верхньому Доріжньому…

— Тоді післязавтра. А потім зайдемо в Надорожнє, в дім Історії. Треба перечитати книги родів, подивитися, чи було щось подібне в минулому…

— І… — від радісного передчуття Болітник на мить запнувся, — …і ви візьмете мене до книг?!..

— А чом би й ні?.. Сам я не справлюся з таким морем роботи, а ти — добрий помічник у читанні, — Ліводверник розсміявся, і сміх його заскрипів, наче старі незмащені колеса. Та це був сміх доброї людини, він приносив радість і заспокоєння.

— Добре! Я з радістю!.. А в книжках та сама правда, що живе за горами?

— За горами інша, чиста правда. Так казали старі доріжани, коли я був ще малим. А що воно насправді таке, ніхто й не знав. Наш народ живе в долині й ніколи не заходив у дикі землі. Невідомо, чи взагалі є щось за горами, за морем і за лісами, тому звідки мені знати, як виглядає ота чиста правда?.. Може, вона дуже гарна і вродлива, хоч і стара, як світ, — старий знову засміявся, і гілки жасмину, що ріс біля лавки, засміялися разом із ним.

— Добре, я піду, — Болітник підвівся. — А позавтра ми обов’язково підемо на болото. Заодно й вам наберемо журавлини.

— Ото вже розумна річ. Ну, біжи. До зустрічі.

3

Хлопець узяв кошик з вечерею й пішов на Дорогу — єдину стару дорогу, навколо якої крутилося все життя у долині. Вона оминала Мале Доріжнє й бігла собі далі до Пічкурика… А, може, повертала назад у ліси?.. Велика й загадкова, давня-прадавня, бо навіть перші записи у родових книгах розповідають, що Дорога була тут ще до появи в долині доріжан. Дехто вважав її живою, одухотвореною. Інші ставились до неї, як до єдиного великого символу — визначального для доріжан. Дорога була основою і причиною життя. Вона ж свідчила про його безконечність, бо вела з Нізвідки в Нікуди. Її ототожнювали з Метою, бо вона завжди кудись вела і приводила — усе мислення доріжан пов’язувалося з нею.

Камінь, з якого було витесано кремово-рожеві плити дорожньої бруківки, ніде в долині не зустрічався — цей матеріал не з цього краю. В одній із родових книг записана легенда, буцім якось рівниною йшов Небесний Бог, щоб вдихнути у неї життя і привести за собою свій народ. Перед його ногами стелилася ця Дорога, залишившись тут назавжди після божественної мандрівки.

Доріжани ставилися до неї з великою пошаною, бо Дорога завжди допомагала їм, пролягаючи крізь їхнє життя добрим оберегом. Вони пололи її від поодиноких травинок, що інколи проростали у швах поміж плитами. Кожен подорожній вважав за щастя знайти на ній хоч якусь билинку. Проте пололи Дорогу тільки від Чорничного Лісу до дальніх околиць поселення Повздорожнього. Далі були дикі землі. Раз на рік, під кінець першого осіннього місяця Сомніона, на цю зчовгану бруківку виходили всі здорові доріжани, і починалося Свято Дороги — з процесіями, урочистим прополюванням, часто доволі символічним, бо рідко що було полоти.

Про все це йшлося у Вересковій книзі. А Верескові були однією з найдревніших родин долини. Їхня книга мала аж 746 сторінок (сторінка за рік). В іншому рукописі — Травничій книзі — записано, що Дорогу збудували перші доріжани, які прийшли сюди з Райської Землі. Вони вимостили її аж до межі суцільних трясовин на півночі, а потім повернулися й оселилися в цій долині. Потрапити на першоземлю ніхто з них уже не зміг, бо лісові й гірські демони перекрили шлях злими місцями. Тому-то рівнинні мешканці й не шукали нічого за межами свого краю. Зрештою, кращого місця для них і не було. Про все це розповідав Ліводверник і Травник Густобрів — війт усієї Дорожньої Долини, нащадок дуже й дуже древнього роду, книга якого налічувала 816 сторінок. Кожна їхня сторінка була поділена синіми лініями на 16 частин, що відповідало 16-ти місяцям року. Так за кількістю сторінок у книзі й обчислювали вік доріжанських родин. Наприкінці кожного місяця всі доріжани збирались на свої родинні ради, де всі сім’ї розповідали про найважливіші події, що сталися з ними від часу останньої ради. Потім голова родини, найстарший і найповажніший з-поміж тих, хто носив родинне прізвище, записував у книгу все, що вважав вартим залишити в історії роду. До книг доторкалися тільки з дозволу їхніх упорядників. Коли ж хтось хотів почитати книги інших родів, то не мав права залишатися з ними наодинці, без представника родини, якій належить рукопис.

Тому обіцянка Ліводверника разом перечитати родові книги в домі Історії дуже втішила Болітника. Він аж підстрибував від щастя, зовсім забувши про бур’ян між кам’яними плитами бруківки.

Усього в Долині жило вісімнадцять родин. Нові родини утворювалися дуже рідко, тільки за рішенням Мудрої Ради на чолі з війтом. Що давнішим був рід доріжанина, то більше поважали його співвітчизники. Книга Болітників була тонкою — всього 159 сторінок, та й починалася доволі безславно, хоча й надзвичайно романтично: хлопець із родини Сизокрилів покохав дівчину-Травничку. Обидва клани були проти їхнього одруження, але молода пара все ж побралася, за що родичі відмовилися від них. Тоді війт долини разом із радою присудили їм нову книгу й дали право вибрати прізвище для родини — так на світ з’явилися Болітники.

По Дорозі Чисторос швидко дійшов до стежки на Міждоріжнє й повернув на неї. Хоча Дорога в долині одна, вона чомусь на декілька кілометрів роздвоюється якраз посередині населеного краю, й на цьому просторі, оперезаному зі всіх сторін бруківчастим шляхом, стоїть Міждоріжнє. Про це теж є запис. Стара Горпа говорила, що в їхній історії написано: коли перша доріжанка і перший доріжанин клали Дорогу через рівнину, то не поділили один великий камінь (він і зараз лежить на південному роздоріжжі), якого приніс їм лісовий демон, і тому посварилися. Вона, а звали її Перводзвінка, почала мостити свою дорогу наліво, а її чоловік Яснозір — направо. Та через деякий час вони скучили один за одним і повернули дороги назустріч, щоб знову з’єднати їх воєдино. Відтепер вони брали тільки ту бруківку, яку приносив їм небесний Бог. А камінь, підкладений демоном, почали називати Зеленоглипом, бо він єдиний на всій Дорозі має не кремово-рожевий, а зеленуватий відтінок, і відрізняється від іншої бруківки великими розмірами й шестикутною формою.

Міждоріжнє вважалося невеликим поселенням, хоча будинків у ньому вдвічі більше, ніж у Малому Доріжньому. Багато хто волів би жити саме тут. Цей край був благословенним — Дорога оббігала його з обох боків і робила затишним і багатим. Місцеві доріжани завжди збирали рясні врожаї, їхня худоба рідко хворіла й гарно плодилась. Жителі Міждоріжнього майже не ходили в ліси на заготівлю ягід і грибів, рідко полювали й рибалили — їм цілком вистачало дарів власної землі. А коли комусь із них хотілося лісових чи морських ласощів, їх завжди можна було виміняти на базарі. Життя тут було самодостатнім і навіть дещо відмежованим від життя інших поселень. Це не означало якоїсь зневаги до інших жителів рівнини — просто рідко коли міждоріжнянська родина поповнювалась зятем чи невісткою з інших країв.

Ось стежечка перевалила через невеликий горбок, і у видолинку відкрилося акуратне поселення, від якого рівними променями розбігалися різнобарвні латки довжелезних городів. Великі красиві будинки оточували вигнуту півмісяцем площу із селищним деревом. Це був старезний міцний дуб — удвічі товстіший від малодоріжнянського дуба й на кілька метрів вищий від нього. З-поміж будівель вирізнялася струнка Вежа Всіх Вітрів. Вона гордовито підносила свій червоний черепичний дах над верхніми гілками міждоріжнянського дуба, тож коли Чисторос підійшов до вежі впритул і глянув на її шпиль, йому відразу запаморочилося в голові. Таку високу й міцну споруду могла збудувати тільки дружна і багата громада. От у Малому Доріжньому взагалі немає громадських будівель, навіть маленького Небесного храму ніхто не збудував. Болітник знав, що з цієї вежі вістун погоди щодня слідкує за хмарами, за вітром, за туманами, все записує і може навіть передбачити, яка погода буде наступного дня. Яблучна Горпа казала, що вістуни розрізняють 85 видів хмар і вміють міряти швидкість вітру й відстань між зорями, яка зменшується перед дощами чи різким потеплінням.

За вежею стежка розпліталася на три вітки: одна вела до гостинного дому “Межи-в-між”, де жили доріжани, які приїжджали в Міждоріжнє у якихось справах; дві інші оббігали селищну площу по периметру й знову зливалися, перш ніж чкурнути лугами до великої Дороги.

Усі будинки в Міждоріжньому наче хто вимив і причесав. Доріжки на подвір’ях акуратно підметені й посипані свіжим гравієм; букові стовпи, що тримають дах над помостом для святкових танців, обвиті гірляндами з морських мушель, сухих квітів, плодових коробочок і плауну. А над усіма дахами і земляними насипами на господарських будівлях височів Небесний храм, підносячись догори тонкими білими колонами. Болітник знав, що одну із цих колон витесав дядько Горолом, до якого він зараз простував. Про дядькову роботу читали у подяці будівничим у день відкриття храму рік тому. Споруда вражала не так своїми розмірами, як вишуканою простотою. Вона складалася з напівкруглої стіни зі світлого базальту, що захиляла центральний вівтар від рівнинних вітрів, та анфілади білих мармурових колон. На цих опорах трималася тонка площадка, зшита з окремих каменів-сонцевісників. При сході сонця вони завжди переливалися золотистими сонячними зайчиками. Жодні прикраси, коштовності чи ліпнина не вносили дискомфорту в цю кам’яну гармонію. Дім Небесного бога різко відрізнявся своїм стилем від інших будівель Міждоріжнього, й спочатку не вірилося, що він є творінням місцевих жителів.

За кілька хвилин Болітник знову вийшов на трав’яні простори, й невдовзі стежка вивела його до лівого рукава Дороги.

Навколо Дороги вузькою смугою тягнулися рідкі невисокі кущі терну, сливи, глоду й шипшини. Поміж ними іноді спалахували свічками золотолисті туї. Хвойні дерева рідко заходили на рівнину, зате в горах і подекуди в лісах вони повністю захоплювали владу й веселили душу пухнастими різнотонними гілочками навіть посеред зимових місяців. Болітник подумав, що добре було б посадити дві золоті туї біля своїх воріт. Можливо, завтра він викопає в долині Верхнього Доріжнього два саджанці й принесе їх додому.

Якщо добре придивитися, то навіть зараз, у передвечірніх сутінках, можна побачити на горизонті ламану квадратиками лінію — це Дорожнє, єдине, хоч і невеличке містечко в долині, якщо можна назвати містечком поселення з сімома вулицями. За легендами, Першодзвінка і Яснозір, вирішивши залишитись у долині, оселилися саме тут. Один чоловік із родини Травників навіть стверджує, що їхній будиночок якраз і слугував житлом для першодоріжан. Щоправда, від тих далеких часів залишився лише фундамент і зовнішні стіни, все інше поступово оновилося. Можливо, це було правдою, хоч навряд чи простояла б звичайна кам’яна хатка дві чи й більше тисячі років?.. Принаймні з теперішнім її господарем ніхто з цього приводу не сперечається — навіщо зазіхати на таку прекрасну підставу для гордості?.. Усім просто хочеться вірити в цю історію, адже так приємно торкнутися думками сивої давнини.

Вітер чорно-білими крилами перекинувся з куща на кущ і заскреготав сорочими голосами. Думки Болітника кинулися врозтіч, і він зупинився, втягнувши голову в плечі. Побачивши, що це всього лиш пташина зграйка, хлопець полегшено зітхнув і попростував далі. Це через Істоту З Туману він став таким лякливим — раніше жодна звірина не могла застати його зненацька, не кажучи вже про те, щоб налякати.

Через десять хвилин сіра лінія на горизонті розпалася на окремі квадратики, один з яких високо підносився над іншими.

Може й справді перша доріжанська сім’я колись оселилася саме там? Чому б тоді Дорожнє перетворилося на містечко? Мабуть, “містом” називалася оселя Небесного бога в Райських Землях, яку бачили Першодзвінка і Яснозір. Вони ж і передали зміст цього слова нащадкам, а коли Дорожнє розрослося, стало таким красивим і затишним, то мешканці почали величати його містом, хоча самі ніколи не бачили того, від чого пішла ця назва.

І перші доріжани, мабуть, оселилися біля південної розвилки Дороги, щоб постійно згадувати про свою бездумну сварку і не починати нових. Доріжанки часто чи то жартома, чи всерйоз вказують чоловікам, що своє житло перша сім’я в долині збудувала саме на Першодзвінчиному рукаві Дороги, а це означає, що Яснозір визнав правоту дружини. А з цього взагалі випливає, що жіночий рід мудріший. Але на чоловіків такі хитрі розмірковування рідко коли справляють належне враження.

Через півгодини Болітник уже підходив до перших парканів і насипів над будівлями. Перед парканами пролягли смуги городів, а чагарники між ними й узбіччям Дороги змінились акуратно підстриженим самшитовим бордюром, з якого де-не-де витикалися невеликі квітучі вейгели. Дбайливі руки садівників уперто формували їхні крони у правильні кулі, не даючи деревцям розростатися на свій розсуд.

Обійшовши частину Дорожнього з сільськими обійстями, Чисторос повернув на Прострільну вулицю. По ліву руку вишикувались кам’яні будинки під черепичними дахами, з купками маленьких веж, арок, лісом флюгерів і балконами з товстих прооліфлених колод. Справа майже половину міської площі займав велетенський дуб — більший від усіх інших селищних дерев долини, адже був посаджений набагато раніше (засновуючи нове поселення доріжани обов’язково намічали центральну площу й садили посеред неї молоде дерево). Незважаючи на розміри міського дуба, небесний храм Дорожнього від фундаменту й до верхівки здіймався над його покрученими часом гілками. На перший погляд здавалося, що храм висить у повітрі, тримаючись за останні промені сонця, яке майже повністю занурилось у невидиме звідси море. Лише згодом, придивившись, помічаєш, що основа святого дому стоїть на крутому пагорбі з прямовисними схилами, тож споруду видно далеко навкруги. Від Міждоріжанського храму Доріжанський відрізнявся лише висотою й подвійною колонадою. Другий ряд його колон наче простромлював дах із місячного каменю й тримав на собі ажурну арку. На вершині аркової дуги сяяв чистою прозорістю синьо-блакитний Камінь Ночі завбільшки з голову дорослого доріжанина.

Але день добігав кінця, тож Чисторос поквапився далі. Його черевики бадьоро вистукували по міській “бруківці” — торцях вертикально закопаних у землю колод. Минувши перехрестя вулиць Прострільної й Шипшинової, хлопець знову вийшов у степ. Тільки-но останній будинок залишився позаду, перед Болітником раптово виникла синя громада гір, ніби вони щойно впали сюди з неба. На тлі по-вечірньому сонливих вершин основного хребта виділявся ряд високих пагорбів, що оточували невеличку долину, в якій і причаїлося Верхнє Доріжнє. Потрібно до ночі пройти поміж двох Вартових Стовпів — скель, що чатували вхід у долину, — і сховатися від нічого холоду в домі Горолома. До того ж батькова вечеря у кошику вже ледь тепла.

Шлях побіг під ногами, наче прудка змія. Щойно на землю впала густа холодна темрява, Болітник увійшов у долину і йому привітно заблимали жовтим світлом свічок вікна хатинок.

Хоч уночі мандрівникові на шляхах нічого не загрожувало, всі намагалися не ходити далеко від поселень після заходу сонця. Ніч є ніччю, а тепер, коли Авейор наповнився різними дивинами, тим більше не варто блукати серед ночі — хтозна, що може проникнути в долину під покровом темряви?.. Як казала Яблучна Горпа, “ніч має свої права”.

Дядько дуже зрадів небожеві, а його дружина виявилась вельми гостинною господинею, незважаючи на всі побоювання мами Зілени.

4

“Який сьогодні насичений день! — думав собі Болітник, сидячи коло батька за довгим тисовим столом. — Я майже перетнув усю долину й устиг стільки побачити і почути, що вистачить на тиждень…” Він згадував болото, журавлину, тінь у тумані, старого Верескового, поселення й доріжан, яких зустрічав по дорозі…

— І у вас, і у нас страшно. Не за нас, старих, а за наших дітей, — Горолом кинув поглядом за вікно, ніби там, у темряві, стояв винуватець усіх теперішніх негараздів. — Якби не минулорічні запаси, то взимку почався б голод.

— Ні, голоду не було б… Хоч там що, а земля нас прогодує.

— Якщо серед літа битимуть морози, то навряд. У вас, на рівнині, тепліше, а тут — гори під боком. Наші поля більше потерпають.

— Зате у вас є стале ремесло. Ви — каменярі, і єдині в долині вмієте обробляти камінь. Від вас залежать усі доріжани. А камінь у горах не переведеться.

— Каміння збунтувалося проти нас. Як був обвал, то й нас зачепило. У хаті Моховатька пробило дах, поруйнувало паркани, городи засипало гравієм. З тими дивинами ми не зможемо себе прогодувати. Якби не гірські ягоди, гриби та мед, було б дуже скрутно. Ось чому треба збудувати в селі крамничку, щоб з усіх поселень приходили доріжани й обмінювали харчі, одяг, свічки та інші речі на наші вироби з каменю.

Деякий час Горолом сидів мовчки, а потім, дочекавшись, коли Медовина пішла вкладати спати маленьку Блискітку, тихо зашепотів:

— Я бачив тріщини в скелях над нашим поселенням. Якщо сюди долине новий гул, то нас накриє обвалом — особливо ті будинки, що стоять під горою. І що це може так гудіти? Ви чули ті страшні звуки? Так, наче гори стогнуть, і земля під ногами тихо тремтить, а ти не розумієш, що коїться. Якби знати, яка небезпека на нас чигає, то могли б хоч якось їй зарадити.

— Як ми можемо запобігти морозам, гулу, обвалам?

— Хоча б остерігались їх. А може, їх роблять демони?

— Демонів ніхто не бачив і не чув. Якщо вони справді існують, то десь або в горах, або в лісі, або в степах Півночі, або в морі, але не в нашій долині. Небесний бог дав долину Єдиної Дороги тільки нам, доріжанам.

— Хочу в це вірити. Нам вистачає багатств нашого краю, то може й іншим, якщо ще хтось живе у світі крім нас, вистачає добра у їхніх краях…

Болітника, який слухав ту розмову упівуха, врешті зовсім розморило, й він приліг на лаві біля пічки. П’янкий аромат букових дров і ялівцевих щіпок, які весело потріскували в багатті, живе тепло вогню, ситна вечеря остаточно приспали хлопця. Батько накрив його шерстяним покривалом і далі балакав із Гороломом.

5

Зранку, підійшовши до розроблених каменярами скель, Чисторос побачив тріщини, про які говорив Горолом. Тонкими жилками вони де-не-де креслили породу. Кілька тріщин були доволі широкими — від них віяло холодом, а з їхньої темряви дивилися колючі очі порожнечі.

Звісно, скелі розтріскувались і раніше, але ніколи така павутина не розсікала породу за кілька ночей. Дехто казав, що це перепади температури, інші звинувачували в цьому підземні сили.

Болітники, Горолом і ще п’ятеро гороломових односельців стояли біля купи обтесаного каміння під самісінькою скелею. Ці каменюки сьогодні мали піти на фундамент і стіни нової споруди. На місці майбутньої крамнички вже викопали рів під фундамент, поряд лежали дошки, черепиця, пісок, щебінь та інші будівельні матеріали. Сьогодні верхньодоріжани планували зробити більшу частину роботи.

Від каменоломень відкривався прекрасний пейзаж на верхньодоріжанську долинку. За спиною могутньою стіною височіли скелі, порослі жовтими й біло-зеленими лишайниками. Від каменоломень щербатий від валунів схил полого опускався вниз, до зелених лук. Трав’яний килим перекреслювала тонка волосина стежки, яка оплітала всі будиночки, закручувалась петлею навколо селищного кедра й бігла, хвилюючись, поміж брил і валунів до скель. Від рівнини долинку відмежовували стрімкі пагорби, з яких, наче ребра з худого тіла, випинались гряди кам’яних відлогів і карнизів. У південній частині цієї улоговини здіймались два порослі травами невисокі горбочки. Маленькі доладні хатинки розкидані попід пагорбами, деякі з них вибралися на першу терасу гір. Хатка старого Моховатьки аж впиралася однією стіною у скелю. В її даху виднілися проломи, зроблені недавнім обвалом на сусідній горі. Старий, наче сова, сидів на комині й намагався дотягнутися з нього до гребеня даху, щоб залатати в ньому діру. Двоє його синів, Боривітер і Студенний, подавали йому черепицю й закладали велику діру над входом. Біля будинку стояла Чорноока, Моховатькова донька, і старійшина поселення Висько Ласиця. Вони навперебій щось радили чоловікам на даху й жестами показували, що і як саме потрібно зробити. Уривки їхніх фраз долітали до вух каменярів. Від будиночка в долинку тягнулася латка поля з картоплею, пшеницею, буряками і гречкою. Хоч вона була обгороджена кам’яним парканом, кілька каменюк потрапило й туди. До городу Моховатьок прилягав город верхньодоріжанських Травників. У ньому, помежи грядок із буряками, швидко й вправно обсікала бур’ян навколо себе Рута, дочка Хвої та Ялівця. Чисторос на мить замилувався струнким станом дівчини, а потім, засоромившись, що хтось може помітити його погляд, обернувся до гурту.

— Нам варто будувати домівки біля самих Вартових Стовпів. Гори перестали бути спокійними. Усім варто поміркувати про переселення. Інакше вас просто серед ночі засипле обвал і похоронить заживо! — Лез Горолом пильно дивився вгору, ніби намагаючись розпізнати на висоті нові тріщини.

Батько Рути, невисокий приземкуватий чоловік із довжелезними віями, лише усміхнувся на ці слова:

— Навіть Моховатьки не збираються вступатися з-під гори, хоча камінь під час обвалу проламав дах і стелю й упав біля ліжка старого.

— Ви всі собі робіть як знаєте, але ніхто з моєї родини покидати долину не збирається! — з притиском мовив Тремінь, внук старійшини Ласиці. — Ми були тут першими, будемо, певно, й останніми.

— Ніхто ж не змушує вас покидати долину. Можна просто перенести всі будинки ближче до виходу на рівнину, а тут нехай будуть городи. Принаймні, мій дім стоїть найдалі від гори. Тож мене засипле останнім… А до того ви вже позаймаєте у ньому всі вільні кутки, бо боятиметесь спати під своїм дахом, — заявив Лез, показуючи на будиночки поселення.

— Важко отак взяти й змінити своє життя. Жили ж досі, нічого не боячись, — може, проживемо й далі, — пробурмотів хтось із гурту. На хвилю запала мовчанка. Потім Лез Горолом кивнув Чисторосові й Треміню на стежку в розщілині скелі.

— Ви з нас найлегші й найпрудкіші — гляньте, що твориться нагорі, а ми тим часом завантажимо візок.

Хлопці швидко подряпалися вгору. Після крутого підйому зупинилися перевести подих. На цій висоті тріщини набагато густіше мережили породу, а деякі були такі широкі, що в них можна було легко просунути руку.

— Ого! Ти тільки подивись, — молодий Ласиця присвиснув і пішов далі обережніше. — Слухай-но, любителю боліт, чи ти не хотів би обміняти кілька бочок журавлини на бочку брусниці?

Чисторос зміряв його здивованим поглядом і заперечливо хитнув головою.

— Та ти чого?! — не вгавав Тремінь. — Це ж вигідно: брусницю збирати набагато важче, ніж журавлину!..

— Я збирав усі ягоди, які ростуть у нашому краї, і знаю, котрі збирати важче, а котрі легше. До того ж, у нас навіть немає бочки журавлини — так собі, бочівка…

— Так би й сказав, — Ласиця знову зупинився перепочити й подивився вниз. Там, як на долоні було видно город Травників. Рута стояла у промінні ранкового сонця, упершись руками в боки. — Рута… Гарна, як гріх, — прошепотів Ласиця і, глянувши на Чистороса, додав, — і цілується, наче медом споює…

Чисторос зціпив зуби й мовчки подерся далі, намагаючись не помічати лукавої посмішки Тременя. У душі вмить закипіло дивне обурення. Донедавна Болітнику було байдуже, з ким цілуються гарні дівчата, з ким вони одружуються. А тут… Мабуть, це ревність. Отже, Рута йому не просто симпатична, хоч він і бачив її лише кілька разів і жодного разу не розмовляв з нею. Але те, що біля неї вже втерся хвалько Ласиця, обурило його неймовірно. Скільки ж отаких хвальків навколо! І як інколи вони набридають!

За пару хвилин Чисторос і Тремінь подолали ще один крутий підйом і опинилися на верхівці першої гряди скель, що гігантськими східцями піднімалися до вершини найближчої гори. На небі вмить виросло величезне біле сонце, виганяючи холод із кісток. Унизу, ще наполовину ховаючись у тіні скель, мружилась долинка. Доріжани перетворилися на риски. Он гурт каменярів котить візок з камінням. Звідси вони схожі на впертих мурах, що обліпили якусь велику комаху. Рута зникла, мабуть, пішла в будиночок, який ховався за двома невисокими горбочками.

— Чисторосе, ходи сюди!

Ласиця стояв над якоюсь довгою ямою, що тягнулася вздовж скелі метрів за двадцять від краю.

— Небесний Боже, що це?

Болітник, відчувши у цьому вигукові справжній переляк, метнувся до ями й застиг над нею як укопаний.

Велетенська тріщина розсікала вершину й без того порепаної скелі. З її чорного нутра піднімалася зелена пара з незнайомим огидним запахом, який різав ніздрі й навертав на очі сльози. Та найбільше вражали звуки, що долинали з глибини. Там хтось фиркав, шипів, скреготів, щось булькало й сичало.

Хлопці мовчки дивилися вниз, хоча з очей їм уже лилися потоки сліз. Звуками повнилася уся тріщина.

Десь із-за примарних фіолетових хребтів донісся далекий гул, і ніби у відповідь з ями пахнуло хмарою ядучої пари. Звуки вибухнули погрозливим рокотом, що наростав і наростав. Скеля під ногами задрижала.

Доріжани кинулися назад. Єдиним бажанням було чимшвидше опинитися внизу. Від ями їм навздогін кинулася нова тріщина, чорною змією розтинаючи камінь. Скелею кілька разів струсонуло. Тремінь упав і покотився стежкою вниз. Чисторос стрибнув на нижній виток стежки і теж сторчма полетів по камінню. По їхніх тілах забарабанив гравій. Зірвалися перші великі брили.

— Тіка-а-а-айте! — заволав Ласиця, знову зриваючись на ноги й розмазуючи сльози по щоках.

Унизу чоловіки покинули візок і чомусь стояли, дивлячись угору, мов зачаровані. Родина Моховатьків разом зі старим Ласицею тікали подалі від скель. Крики доріжан заглушив гуркіт обвалу. Ліворуч від Болітника поповзла донизу кам’яна лавина, захоплюючи у свій вир нові й нові каменюки, вириваючи стежку з-під ніг. Великий уламок вдарив Чистороса в плече, і хлопець скотився на площадку каменоломні. Тремінь біг, не озираючись, за десяток метрів попереду, а за його спиною сіялись уламки, висікаючи іскри з землі й знову підстрибуючи вгору. Болітник навмання, інтуїтивно намагаючись уникати кам’яної шрапнелі, кинувся вперед. Він оглух від страшного реву гори, осліп від зелених випарів і задихався від пилюки, що піднялась і заслала все навколо. Земля під ногами стрибала в дикому танці. Щось велетенське пронеслося праворуч і загриміло найдужче. Хлопець побіг ще швидше, але за кілька кроків його наздогнала дерев’яна колода і збила з ніг. Біль вогненною хвилею обпік свідомість, і хлопець розпластався на траві, закриваючи голову руками.

Хтось сильний і рішучий підхопив його й потягнув геть.

— Не бійся, ти вже далеко, — батькові слова, мов із небес, долинули до Чистороса. Хвиль Болітник ривком поставив сина на ноги й повів за собою. Незабаром вони вийшли з хмари темної пилюки, й хлопець розплющив очі.

Кілька сімей тікало стежкою до виходу із долини. Каменярі, що тягнули візок, і ще кілька доріжан сховалися за горбом поряд із хаткою Травників. Горб захищав їх від каміння, що котилось і падало згори.

Невдовзі гуркіт обвалу стих, але ще довго чувся тріск і тертя — під вагою оповзня осідали рештки Верхньодоріжанських будівель.

— Хтось міг не встигнути втекти, — почувся чийсь приглушений голос.

— Там же наші сім’ї! — вигукнув інший, і каменярі почали підводитися й, розтираючи запилені очі, виходити з-за рятівного схилу горба. Підвелися й Болітники. Хоча всім перепало від обвалу, все-таки найгірше виглядав Чисторос. Обличчя залите кров’ю, крізь подертий одяг по всьому тілу проступали синці й криваві садна. Проте він міг ходити і, як сказав батько, нічого важливого собі не пошкодив, бо голова на місці.

Ялівець Травник кинувся до свого напіврозваленого будинку, Горолом і решта побігли до стежки. Те, що вони побачили в куряві над завалами, було надто страшним навіть для загартованих душ каменярів.

Майже все поселення засипане колотими глибами. Там, де колись височіли скелі, залишився лише дивом вцілілий, химерно вигнутий шпиль. На місці верхньодоріжанських хаток громадилися купи гострих каменюк. Лиш Гороломів димар та хатка Травника на трьох стінах ще здіймалися над завалом. Гілки селищного дерева подекуди вибивалися з-поміж каміння — обвал зламав старого кедра, а отже й ціле поселення зникло з долини Єдиної Дороги.

Згори, з розчахнутих нутрощів гори, в долинку вповзали почварні створіння. Ніхто раніше не бачив таких. Довжелезні, наче стовбури віковічних дерев, з блискучою полірованою шкірою змії легко звивалися майже прямовисним схилом. Їхній рух був надзвичайно стрімким, схожим на лавину. Стало видно, що вони допомагають собі чотирма невеликими лапами. Вкриті кістковою бронею голови з наростами над очима й химерними свердлоподібними рилами були трохи ширшими за тіло; з прихованих у глибоких жолобах ніздрів час від часу виривалася зелена пара.

Чоловіки мовчки, не сміючи ворухнутись, слідкували за небаченими істотами. Велич, химерність і сила, що пульсувала у змієподібних тілах, викликали жах, але водночас ними не можна було не захоплюватись. Вони наче пливли крізь брили й вузькі ущелини гори. Велетенських зміїв було четверо. Ось один із них пірнув кудись під землю, а за мить знову з’явився над поверхнею завалу й на кілька метрів підніс угору свій тулуб. У його пащі безпорадно висіло тіло старого Ласиці. З ніздрів змія із сичанням вирвалася зелена хмара. Тепер каменярі побачили очі потвори — чорні кулясті смарагди, що переможно і зневажливо дивилися на доріжан. Наступної миті змій підкинув мертвого Ласицю в повітря, впіймав його за голову й відразу почав заковтувати.

З-за горбочка вийшов Травник, несучи на руках дружину. За ними, шкутильгаючи й відводячи з очей неслухняне пасмо, йшла Рута. Спочатку вони з утомленим здивуванням дивились на каменярів, які не могли відвести погляду від чогось над завалом, а потім і самі глянули в той бік. Рута зойкнула й упала без тями. Хтось зробив крок назад, але тут із руїн Гороломового будинку метнулося лускате тіло, і враз над доріжанами нависла голова потвори. Вона теж сміялася очима, бачачи, як бліднуть обличчя поселенців. Першим отямився Тремінь, але замість втікати він вхопив каменюку й пожбурив у зміїну голову. Камінь лунко вдарив потвору межи очі. Сміх смарагдових зіниць вмить змінився тваринною ненавистю. Змій здійнявся вгору, нависнувши громадою свого тулуба над хлопцем, а потім з розгону вдарив його гребенястим лобом. Тремінь влетів межи каменярів і вже не підвівся.

Лез присів біля нього й закрив йому очі.

— Він мертвий.

Доріжани нарешті кинулись врозтіч. Останнім побіг Травник, не випускаючи дружину з рук. Через кілька метрів він зупинився, обернувся і закричав. Потвора нависла над його дочкою, уважно розглядаючи її. Здавалося, страшна істота здивовано завмерла, втупивши погляд у дівчину. Горолом і Хвиль Болітник зупинилися. Якусь мить вони вагалися, чи повертатися назад, аж тут перед них кинувся Чисторос, сам не розуміючи, що робить. Те почуття, що розпалило його серце під час підйому на скелю, тепер перетворилось на щемливий жаль. Йому враз стало байдуже, що з ним трапиться; біль і страх зникли, залишилась лиш Рута й потвора біля неї.

Від гори долинув сильний скрегіт, і шпиляста скеля, що досі дивом трималася на старому місці, почала хилитися на руїни Верхньодоріжнього. З її верхівки зірвався гострий уламок і, наче спис, глибоко встромився у ґрунт біля хвоста потвори. Змій відвів погляд від непритомної Рути, його тіло здригнулося й хвилею покотилося на верхівку горба. Чисторосу здалося, що потвора пливе туди, аби краще бачити, як скеля обрушиться в долинку. Хлопець схопив Руту за талію й закинув собі на плече, забувши про рани і пекучий біль у спині. Близькість дівочого тіла, мов цілющий п’янкий бальзам, вмить зробила його міцнішим за ці скелі, що сьогодні зруйнувались самі й зруйнували домівки і життя верхньодоріжан. Хвиль і Лез підбігли до мертвого Тременя, підхопили його й кинулись до виходу з долинки слідом за Чисторосом.

Земля знову задвигтіла, підкидуючи доріжан, кам’яний грім заглушив биття їхніх сердець, а в спини вдарив град із уламків гори. Аж біля Вартових Стовпів Горолом з Болітником озирнулися назад — на землю сипалися клапті чорного ґрунту, дощ із трави й каміння; стіни Травникової хатинки все ще стояли, але дах провалився всередину. І над усім цим пеклом, над хмарами пилюки, над гулом, над кам’яним біснуванням, — на вершині горба, сам як скеля, непорушно сидів змій і заворожено спостерігав за стихією, наче все інше, крім обвалу, перестало існувати. Інші істоти так само завмерли на схилах пагорбів, милуючись страшним осипом.

За сотню метрів від виходу з долинки збилися докупи верхньодоріжани, перелякано дивлячись на свої колишні домівки. Плакали жінки, плакала Рута, забувши про все на світі. Хотілося плакати й Чисторосові: плакати за Ласицями, за старим Моховатьком, за донькою Остуджених — за всіма тими, хто не вийшов з-під завалу; плакати від страху перед грізними горами і перед потворами, яких ті породили; плакати тому, що Рута плаче за Тременем, що вона, коли отямилась, навіть не спитала нікого про свого рятівника; плакати через те, що він ніколи не наважиться сказати їй про свої почуття… Краще б цього всього ніколи не було.

Зі сторони Дорожнього через степ рухалась валка візків, запряжених низькорослими доріжанськими конячками. Гул обвалу долетів до головного поселення долини, й сусіди, зрозумівши, що в долинці коїться щось страшне, відразу кинулись на поміч верхньодоріжанам.

6

— Отже, тепер не ти один, а всі бачили цих створінь? — Ліводверник пригладив рукою вуса й звів їхні кінці в одне пасмо.

Тихим надвечір’ям Чисторос сидів з дідом Вересковим на тій самій лавці, де відбулася їхня остання розмова.

— Схожі на змій, довжелезні, з’їли тіло Ласиці, який загинув під обвалом, — старий неквапом проговорював те, що вже розповіли йому інші, а Болітник мав стверджувати або заперечувати сказане. Поки що він тільки кивав головою на знак згоди зі словами старійшини Малого Доріжнього. — І ти кажеш, що з тих щілин, які ви з покійним Тременем бачили на вершині скель, теж ішла та зелена пара, яку вони потім випускали з ніздрів; а потім ці тварюки спостерігали за обвалом останньої скелі, облишивши навіть Руту і Тременя, і тебе?..

— Саме так. Тільки говоріть голосніше — ви ніби шепчете.

— Це не я шепчу, — голос Ліводверника враз набрав молодечої міцності, — це ти оглух, шум обвалу заглушив тебе.

— Що ви про все це думаєте, пане старійшино?

— Те саме, що й інші, але вони бояться сказати про це вголос, щоб їх не вважали за дурнів. Обвал спричинили змії. Вони прорили тунелі в породі й та обвалилась. А харчуються вони переважно трупами, яких чимало при оповзнях і каменепадах. Трупоїди. Хоча — хтозна, чи так воно насправді.

— А як щодо Істоти, Яка Гудить На Болоті?

— По-перше, ти придумав їй надто довгу назву, краще називатимемо її Туманником. Про неї я знаю набагато менше, ніж ти, тож можу поки-що тільки прислухатись до тебе, малий Болітнику.

— То ми завтра зранку підемо на болото?

Старий зо хвилину уважно розглядав чорно-бордові струпи на обличчі й руках Чистороса, його припухле обличчя, сіро-зелені кола довкола очей, посинілі вуха і врешті запитав:

— Невже тобі мало походу за журавлиною й мандрівки під обвал? Щоб відбити пристрасть до пригод, цього вистачило б навіть найсміливішим чоловікам нашої долини. Отже, тут справа не в сміливості. Щоправда, ти дуже допитливий і любиш валандатись то тут, то там… Але, гадаю, це теж не те. Можливо, причина в тій дівчині, яку ти витягнув з-під змієвого писка? Хочеш підтвердити їй свою геройську репутацію?..

— Ні, просто я не хочу, щоб таке повторилось, — хоч насправді Болітник добре знав, що старий має слушність, і своїм поспішним запереченням аж ніяк не переконав цього древнього селищного мудреця.

— Тоді добре. Післязавтра Сухий Травник збирає раду мудріших, тому завтра ми підемо на болото, а потім у Дім Історії, щоб я мав що сказати іншим. А тепер — додому, — Ліводверник порився в кишені своєї довжелезної сірої сорочки й дістав полотняний згорток. — Ось тобі порошок з губки бодяги. Розмочи його водою й розчином прополісу на верескляку, зроби мазь і намасти свої синці й підпухлі місця. До завтра все синє і зелене пожовтіє, набряки зникнуть, а решта відпаде.

— Як відпаде? Що відпаде? — захвилювався Чисторос.

У відповідь Ліводверник лиш тихо заскрипів своїм сміхом.

Зрозумівши жарт, хлопець сховав згорток і рушив додому, де зараз було дуже тісно, адже вся родина Леза Горолома тимчасово жила у них.

7

Наступного дня обличчя Чистороса виглядало саме так, як казав Ліводверник. Набряки майже зійшли, синці пожовкли й зблідли, а біль майже не відчувався. Лиш спина глухо нила при різких рухах чи коли хлопець згинався.

Дома він сказав, що йде з Вересковим у дім Історії. Про болото навіть не згадував — вистачить рідним і того, що з ним сталося за вчорашній день. У хаті тепер гамірно й тісно, тож геть заклопотана Зілена відпустила його без зайвих розпитувань.

Поза Праводверниковий тин, по-змовницьки переглядаючись, хлопець і дід почимчикували стежкою до Туманного озера. Незважаючи на древні літа, Ліводверник ішов розмашистим кроком і зовсім не відставав від Болітника. Усю дорогу вони обговорювали дивини й лиха, що лавиною накотилися на спокійну донедавна долину. Чисторосові було надзвичайно приємно, що такий мудрий доріжанин розмовляє з ним, як із рівнею. Можливо, мудрість полягає і в тому, щоб не вважати її підставою для гордині й відмежування від інших?

Хоч різкі зміни погоди зіпсували настрій і здоров’я багатьох трав і тварин, природа все одно чарувала душу. Око милували валки кудлатих хмаринок, небесна блакить загладжувала своєю чистотою й глибиною всі життєві негаразди, а розливи степових барв на хвилястій рівнині цілющим напоєм вливалися в серце. На деякий час і Болітник, і Вересковий забули про нові біди, що важким камінням обліпили душу. Вони далі простували путівцем і врешті почали розмову про те, коли слід збирати кореневища аїру, щоб ті якомога повніше віддавали свої цілющі властивості; які морози шкодять ягодам журавлини, а які потрібні, щоб вона стала солодкою й запашною; про те, скільки часу безпечні вемери можуть лякати інших істот, перетворюючись у момент небезпеки в те, що раніше налякало їх; про хмари, про історію, про воду й сніг, про багатство, різноманітність і красу навколишнього світу, про мудрість, яка неможлива без тісного зв’язку з тим, що тебе оточує. На півгодини їх повністю поглинуло мирне і безпечне минуле. Та щойно минувши три пагорби за Вересковими Пустищами й побачивши далеко попереду білу плямку туману перед темною смугою лісів, подорожани відразу згадали все те, що мучило обох, — обвали, змії, нічні морози і невпевненість у завтрашньому дні. Небо відразу потьмяніло, бо на нього вже не дивилися, хмарки втратили найчистішу у світі білизну, бо на них не звертали уваги, степ зашелестів сухостоєм, бо старий і молодий перестали захоплювались його просторами.

Обоє малодоріжан не боялися того, що чекало на них у тумані. Вони хвилювалися, що на озері не виявиться нічого такого, що зможе пролити світло на недавні події. Важко усвідомлювати, що на тебе, на твій народ, на твій світ може чигати якась небезпека, й не мати змоги їй запобігти через необізнаність.

Вільхи мовчки пропустили їх на купини болота й зімкнулися за їхніми спинами. Обом здалося, що це місце чекало на них. Ліворуч, відгороджений від болота Вільховою Косою, клубочився туман. Саме він, безформний і майже беззмістовний, ховав у собі велику таємницю. І старий, і юнак вірили, що, розгадавши цю таємницю, вони оволодіють якимсь новим могутнім знанням. Через жовто-зелені, сивуваті розливи сфагнуму вони рушили до коси. Вересковий добре обирав стежки поміж оманливими трясовинами. Болітник дуже здивувався — отже, старий бував тут раніше. Коли вони зупинились під сірими стовбурами вільх, туман ніби відступив на крок углиб озера.

— Що будемо робити? Його ж не видно! — Болітник захвилювався, що даремно витягнув старого на це болото.

— Постоїмо. А ти мовчи, бо він тут, — Ліводверник притулився спиною до вологої вільхи й завмер, примруживши очі.

Чисторос хотів було запитати, чому Вересковий думає, що Туманник тут, але стримався. Так вони стояли хвилин п’ятнадцять — не ворушачись і не розмовляючи. Здавалося, що будь-який звук зруйнує незбагненну чарівність цього місця. Хотілося мовчки стояти, не слухаючи й не бачачи туману та озера, що ховалось у ньому, — стояти і відчувати їх, торкаючись до пухнастих віхтів і до схованого під білим покривалом плеса самими лише думками. Ніби відбиваючись від кожної очеретини, від кожної хвильки, думки поверталися, наповнені змістом, назад у свідомість. І вже здавалося, що десь у цьому туманному озері є щось темне, чуже, незрозуміле — воно не звідси. Болітник злякався цієї думки і вмить розгубив картину запеленаного туманом озера.

— Ходімо вниз, — Ліводверник ступив на пружні купини багульника й зупинився перед очеретом. Туман наповз на нього тисячами лап, але не схопив, не затягнув у своє нутро, а обережно обійняв. Чистороса пересмикнуло від моторошності цього видовища. Він чомусь подумав, що в будь-який момент із завмерлого в молочній мряці очерету може вирватись голова змія, схопити старого й затягнути його в озеро. І це відбудеться так швидко, що навіть скрикнути не встигнеш. Хлопець перевів дух і спустився слідом за Вересковим. Набагато легше самому бути в тумані, ніж спостерігати за ним із Вільхової Коси й боятися його.

Вони повільно пішли крізь очеретяні стебла, відгортаючи їх руками. Весь світ зник, під ногами заплюскотіла вода. Незабаром вони вже брели по коліна, потім — по пояс. І тут очерети скінчилися. Ліводверник вийшов на чисту воду й зупинився. Фалди його сорочки попливли далі. Болітник став за кілька років від нього, готовий у будь-яку мить рушити за старим далі, щоб тільки не загубити його в тумані й не залишитися самому.

— Ось водяний горіх. Він росте тільки тут, і я інколи приходжу сюди за ним, — Ліводверник обернувся до хлопця, показуючи на поверхню води біля затопленої корчомахи. Там плавало кілька розеток червонястої рослинки з товстими, роздутими від повітря черешками листків, за допомогою яких водяний горіх і тримався на плаву. Поміж його листками по воді розповзалися черлено-бордові віхті. Одяг доріжан також поволі ставав червоним. Трохи далі від них у воді розіллялась величезна бордова пляма.

— Що це таке? — Болітник торкнувся свого одягу, не вірячи очам.

— Кров. Дуже багато крові, — Вересковий показав рукою на інші такі плями поодаль.

— Ця потвора когось уже вбила, — прошепотів Чисторос, роблячи крок назад.

— Заспокойся юначе, — старий уважно роздивлявся навколо. — Стільки крові у доріжанина немає. До того ж вона свіжа, ще не розчинилась у воді, тому ніякого вбивства не могло бути, інакше ми почули б крики, шум…

— Тоді чия це кров?

— Його, Туманника. Яким би страшним він не був, він поранений і спливає кров’ю. І хоч поранений звір удвічі небезпечніший, цього звіра потрібно зрозуміти й допомогти йому.

— Допомогти?!

— Звісно! Якщо ця істота помре тут, то отруїть і болото, і озеро, і річку, а може й море, — Вересковий повільно побрів уздовж очерету. Хлопець рушив за ним.

Кілька хвилин обоє йшли по мулистому дну, намагаючись розгледіти хоч щось попереду. Біла пара ворушилась над водою, яка з кожним кроком ставала теплішою. У повітрі відчувався нудотний запах болотного газу й сірки.

— Тут недалеко є гаряче джерело. Воно постійно парує, тому тут і тримається такий сильний туман, — прошепотів Ліводверник.

— Ви мені ніколи про це не говорили.

— А ви, молодь, не маєте терпцю таке слухати. Я тобі ще багато про що не говорив. Джерело це сірчане і його багнюка лікує багато хвороб. Я сам нею користуюсь і Горпам не раз приносив.

Старий почав підніматися по твердому стовбуру вгору.

— Ми майже прийшли, тільки я трохи збився зі шляху, — сказав він.

Стовбур сіро-зеленим острівцем виступав з води, довгий і широкий. Незабаром обоє зупинилися на його середині.

— Я щось переплутав, — пробурмотів Вересковий. — Тут мало бути не затоплене дерево, а купа грязюки.

Туман вихором закрутився навколо. По воді побігла хвиля, перекотилася через дерево і вдарила доріжан по литках. Вони втримались на ногах, лише схопившись один за одного. Стовбур під ними затремтів і почав повільно занурюватись у воду.

— Діду, дивіться! — Болітник показав на сіру громаду, що піднімалася з води недалеко від них. — Ось він! Це… — договорити Чисторос не зміг, від переляку забувши всі слова, які знав досі.

— Може й не треба було йти сюди, — прошепотів Вересковий.

Раптом білясті кучері навколо розчахнулися, й від темної тіні в тумані до них щось потягнулося. Ось воно зупинилося за метр від доріжан, і ті, закам’янівши, втупились у дві темно-зелені зіниці. Морда істоти з туманного озера була розміром із Болітникову хатинку. Величезні очі з німою цікавістю розглядали двох карликів. Видовжена голова сиділа на товстій шиї — мабуть, дуже довгій, бо ховалася разом із тулубом у тумані. Межи очима, на широкому лобі, тягнувся, переплітаючись поміж чорних щитків, тонкий візерунок з дрібних золотистих цяток. Щойно погляди Верескового й Болітника почали мимоволі заглиблюватися в переплетені лінії візерунку, як затоплений стовбур вирвався кільцями з води, обхопив хлопця й діда і поніс їх кудись угору — принаймні, так доріжанам здалося. Туман холодною хвилею гладив обличчя, чіплявся віхтями за складки мокрої одежі й ураз зник, поступившись місцем вербовому гілляччю. Кільця теж зникли. Чисторос із Ліводверником впали в густий мох і пухнасті віяла болотного ситнику. Вони лежали не рухаючись, накривши голову руками й чекаючи, що зараз їх настигне той, хто викинув з озера, а потім одночасно зірвалися на ноги й побігли. Мох і трави пом’якшили падіння, обоє нічого собі не пошкодили, але були настільки перелякані, що навіть не усвідомлювали цього. Не розбираючи дороги, вони пробігли повз Вільхову Косу й, натрапивши на путівець, кинулись по ньому геть від лиховісного озера, туману і того, що в ньому ховалося.

Вересковий, попри свої роки, перегнав Болітника й зупинився віддихатись аж на Верескових Пустощах. Обернулися — нікого не видно. Далі бігти вже не мали сили, але стояти на місці теж не могли, тому підтюпцем рушили додому, важко дихаючи й раз по раз озираючись. Так дійшли до Малого Доріжнього й присіли відпочити під плотом садиби Ліводверника — мокрі, спантеличені й захекані. Повз них пройшла Яблучна Горпа, звівши від здивування брови. Але ні Вересковий, ні Болітник не відповіли на це німе запитання, тож стара мовчки подалася до своєї хвіртки.

— Це був не стовбур, а його хвіст, — сказав нарешті Вересковий. — Іди переодягнися. Після обіду підемо в дім Історії. Дорогою й поговоримо про Туманника, бо зараз від страху думати я не можу. І нікому ні слова.

8

Дома у Болітників чоловіки й діти сиділи за обіднім столом. Зілена й Медовина порались біля печі, подаючи на стіл паруючі страви. Гоп і Блискітка ложками ганяли поміж горнятками квасолинку. Лез і Хвиль про щось стиха перемовлялись. Побачивши Чистороса, запиленого й замученого, батько встав і гримнув кулаком по столу.

— Малий неслуху, де ти був?! Чому змушуєш нас переживати за себе? — Хвиль говорив дуже грізно, що траплялося з ним украй рідко. Чисторос знічено відповів:

— Я гуляв з Ліводверником. Раніше ви так не хвилювались…

— Це було раніше… — Хвиль сів. Відповідь заспокоїла його, бо старійшину в поселені поважали всі, вважаючи мудрим і зваженим доріжанином. Якщо хлопець із ним, то хвилюватися за нього справді не варто. Проте потрібно за таку прогулянку хоча б показово насварити на сина. — Тепер завжди кажи, куди йдеш і коли повернешся.

Малий Болітник шморгнув носом:

— Сьогодні по обіді Ліводверник просив піти з ним у дім Історії. Я буду там допомагати йому з книгами.

— Ти диви, — усміхнувся Лез, — та з таким завзяттям він скоро стане старійшиною вашого поселення.

— До заходу сонця ти повинен бути вдома. Темрява — не наш світ, — почав повчати сина Хвиль, але тут жінки поставили на стіл великий баняк бурякової зупи, приправленої свіжою зеленню й золотистими шкварками з сала степових ховрашків. Розмови припинилися, всі похапали ложки й завмерли перед черпаком, як перед дивом, бо страви доріжанських жінок і були справжніми дивами.

9

Після обіду Чисторос помчав до обійстя Ліводверника, який уже чекав на нього, стоячи у воротах. Без розмов дійшли до Дороги й рушили по її кремовій бруківці на північ, до Надорожнього.

— Як ви думаєте, Дорога справді впирається на півночі в трясовини? — Болітник махнув рукою на хмаристу смужку над горизонтом.

— Не знаю, напевне. Дорогу повинно щось перекривати і на півночі, й на півдні, інакше наш народ не жив би тільки в цій долині.

— Може Туманник прийшов із цих трясовин?

— Може. Цей велет дуже дивний. Він міг убити нас, як мурах, але натомість обгорнув своїм хвостом і відкинув на мох так, що ми з тобою навіть не подряпались. І це при тому, що ми порушили спокій цієї істоти, приперлися в її укриття.

— Укриття? — Хлопець здивовано хмикнув. — Невже така могутня тварюка може когось боятися?

— Я встиг помітити глибокі подряпини на його шиї. Отже, є хтось такий же великий, як і він сам.

— Напевно, Туманник — родич гірських зміїв!

— Не думаю. Він уже щонайменше два дні живе в озері й нікому не заподіяв лиха.

Далі обоє мовчки йшли аж до самого Надорожнього. Обом здавалося, що вони ось-ось вхопляться за кінець нитки із заплутаного клубка, який приведе їх до розгадки таємниць місяця Авейора. І, можливо, ця нитка лежить десь між сторінками родових книг.

Дорогою йшлося швидко і легко. До сусіднього поселення було не дуже далеко, тож малодоріжани й незчулися, як підійшли до переліска з кущів ліщини й кількох лип, за якими сховалося Надорожнє.

Звернувши на стежку, яка провела їх крізь ліщинові зарослі, подорожани пройшли в невеличку улоговину, оточену приземкуватими пагорбами, що здіймалися над землею на декілька метрів і ховали під собою задні стіни хатин Надорожнього. Щоб зекономити камінь, доріжани часто пристосовували для задніх стін своїх будинків земляні вали, насипи чи природні горби. Відтак чимало доріжанських жител наполовину ховалися під землею. Нерідко над спальнею чи коморами був город. Ось і в Надорожньому в овальну улоговинку виступали фасади восьми будинків і господарських прибудов, утворюючи посередині селищну площу, в центрі якої росло селищне дерево — високий і стрункий ясен. Ворота й брами разом із парканами незамкненим колом оточували майдан, відмежовуючи окремі обійстя. Біля входу на площу стояв танцювальний майданчик-толока, над яким на міцних колодах тримався дерев’яний каркас. Коли сюди зносили на молотьбу збіжжя, над майданчиком поверх каркасу натягували проолієні полотна, щоб уберегти врожай від несподіваного дощу. Тут же відзначали різні свята у похмуру погоду. З-під коріння селищного ясена сочився ледь помітний у траві струмок.

Від Дороги на горбочок підіймалася стежина, що вела до Небесного храму й дому Історії. Щойно Болітник і Вересковий вийшли на неї, як їх помітила якась миловидна жіночка, помахала рукою й за мить принесла дзбанок теплого молока.

Небесний храм збудований майже на одному рівні з дахами хатин. Невисокий і непримітний здалеку, зблизька він наче обіймав доріжанина своїми заокругленими лініями. На прямокутній основі — напівкруглий фасад із колон, що переходять у стіну з темно-червоного граніту. Круглий дах слугував першою терасою, куди вели внутрішні сходи, зроблені по периметру стіни. На даху — ще одна колонада у формі видовженого еліпса, яка підтримувала другу терасу. Вівтар стояв на невеликому підвищені посередині основи храму. Лиш чисті лінії каменю — без фарби і прикрас.

Праворуч від храму прилаштувався дім Історії. На перший погляд його можна було сприйняти за домівку звичайного доріжанина. Щоправда, ця прямокутна будівля мала всі чотири стіни, бо стояла на рівному місці. Ліводверник постукав у старезні дубові двері. Зсередини спочатку почулося бурмотіння, а потім все затихло. Ліводверник постукав знову. Цього разу двері відчинилися, випускаючи сивого бородатого дідка. Порівняно з ним Вересковий виглядав підлітком. Дідок пошкріб рідкі пасма на рожевому черепі й промовив:

— Це ти, малий Ліводвернику? І якесь немовля з тобою?..

— Доброго тобі здоров’я, — відповів Вересковий. — Так, Папернику, це я. Бачу, пам’ять тебе ще не підводить.

— Забудеш тебе, коли ти постійно сюди швендяєш… Але все одно я радий тебе бачити. Заходь. І дитя бери з собою.

Вони пройшли невеликим коридором у темну залу, вздовж стін якої стояли міцні дубові скрині. Паперник зупинився перед першими скринями й обернувся до відвідувачів.

— Ви хочете книгу Верескових?

— Я хотів би переглянути всі книги, де повідомляється про якісь дивні події. Щоб визначити, в якій книзі записано щось дивне, потрібно переглянути їх усі, — відповів Ліводверник. — Про обов’язкову присутність біля книги представника того роду, кому вона належить, я знаю. Думаю, сьогодні ми переглянемо книги тих родів, представники яких живуть у селищі. Сподіваюся, надоріжанські родини допоможуть нам у цьому?

— Допоможуть. Тебе ж усі поважають і дослухаються до твоїх дитячих нісенітниць, — Паперник засміявся, вважаючи свою фразу надзвичайно дотепною, й повів візитерів до стола в кінці зали. Вересковий і Болітник повсідалися на широчезні тисові лави навколо столу. Стіл, мабуть, теж був зроблений із тису, але структура й малюнок його дошок давно відполірувалися численними відвідувачами так, що годі було розібрати.

— Починайте з книги роду Вітрохмарних, раз я сам маю честь до неї належати. А якщо не заснете над нею, адже там цілих 798 сторінок — аж на 52 сторінки більше, ніж має той коротесенький рід Вересових, і трохи менше сторінок, ніж у Травників… — Паперник задумався, згубивши нитку розмови, але потім усе пригадав і продовжив. — От якщо не заснете, то покличу Махогонія із Травників. Він уже тільки сидить і дує у вус — не має сили до роботи, тільки до балачок. От з ним і прочитаєте Травничу книгу.

Години за три вони осилили книгу Вітрохмарних. Це був знатний рід; більшість із них проживала в Задорожньому й Великому Дорожньому. Починалася їхня історія одночасно із заснуванням Великого Дорожнього. З року в рік у книгу роду записувалися кількість врожаїв, свята імен, дати народження та сум смерті. Найдивніші слова в цьому рукописі стосувалися Берка Вітрохмарного, одруженого з Навшпинькою. Він, за записами, приручив вемерів — цих маленьких, схожих на каміння, істот, які подекуди зустрічаються в горах і лісах. Усім відомо, що вемери — дуже смачні, хоч їх і важко розкусити. На них часто нападають лисиці, ласиці, дикі коти та інші хижаки. Вемери не мають іншого захисту, крім міцної шкаралупи, зате вони вміють лякати своїх ворогів. Якщо вемер налякається якоїсь істоти, то запам’ятовує її. Коли ж його знову хтось потурбує, з маленьких отворів на вемерових каміннях-черепашках виходить цівка густого газу, яка вмить набирає форми того, що злякало вемера востаннє. Мара, випущена цими живими каменями, настільки реалістична, що завжди відлякує нових ворогів. Проте інколи вемери можуть намагатися налякати вовка марою їжачка, а ласку — марою миші. Отоді вони й потрапляють на зуб хижакам. Так от, цей Берко приніс кількох вемерів додому, й ті няньчили його дітей. Коли Беркові малі починали плакати, вемери випускали на волю зображення лісових котів, лисиць і ласок. Це дітей зовсім не лякало, а надзвичайно тішило — нюні швидко припинялися. Хоч ця історія й була цікавою для будь-якого доріжанина, вона не мала жодної прив’язки до подій теперішніх. На середині Вітрохмарної історії Болітник із Вересковим знайшли згадку про лісові стогони й раптову паморозь на початку осені. Судячи за кількістю сторінок у книзі, це трапилось двісті п’ять років тому. На жаль, більше ніякої інформації про це в книзі не було. Але тепер дослідники знали, на яких сторінках можна знайти опис цього явища в книгах інших родів. В іншому місці йшлося, що якийсь бідняк і фантазер Ловилага одного разу забрів далеко в гущавину ожинового лісу й побачив там дивних створінь, які при його появі одразу втекли. Вони бігли на двох ногах, хоч схожі були на вовків. Ловилагу засміяли, й більше про лісових жителів жодний Вітрохмарний не згадував. Ще вартою уваги була історія про Осипея, який у віці тридцяти семи років зник у лісах, і ніхто не зміг його знайти. Це зникнення пов’язали з нападом хижаків чи укусом отруйної змії, хоч такі випадки дуже й дуже рідкісні в їхньому краю. Принаймні ніхто зі знайомих Болітника чи Верескового ще не зникав безслідно.

Після Вітрохмарних вони переглянули книгу Травників. Цей рід справді вирізнявся древністю й знатністю. Їхній літопис на початку був схожий на старовинну легенду.

Колись, дуже давно, Травниками були всі доріжани, аж поки не виникла потреба розділити народ Долини на роди, щоб не було плутанини в іменах. Ось тоді й з’явилися Вітрохмарні, потім — Верескові, а далі й інші роди. На першій сотні сторінок шукачі дивин знайшли чимало цікавого. Тут теж ішлося про зникнення доріжан у лісах і в горах. Вересковий записав це на окремому папірці, бо такі випадки були настільки рідкісними, що рідко коли припадали на одне покоління, а тут — дві пропажі за рік! На іншій сторінці старий Стяпко Травник згадував про дивну подорож свого батька, Морошника, який одного разу пішов у гори і через сильний туман заблукав. Через тиждень він повернувся. Його одяг був чистим, сам Морошник виглядав ситим і доглянутим, але зовсім не пам’ятав про те, де він тиждень пропадав, хоча чудово усвідомлював, що весь цей час був десь у горах. Всі його спогади обмежувались дивною фразою: “За горами живе Правда, й хто знайде її, буде знати більше, ніж зможе осягнути. Я не зміг, тому й забув усе”. Ще він згадував про якусь жінку, але йому здавалося, що вона примарилася йому в снах.

На 57-й сторінці йшлося про дивну знахідку. Такий собі Цвірко Травник, копаючи траншею для фундаменту будинку, натрапив на якусь кам’яну плиту. Він відкопав її і підважив. Під плитою був скелет у металевому одязі з кілець і пластин, череп у якомусь сталевому візерунчастому ковпаку, а біля скелета лежали дивні предмети — металева пласка палиця з гострими краями й держаком із кулею на кінці; зігнута, але не струхлявіла гілка, стягнена міцним шнуром; шкіряна сумка з довгою лямкою, в якій знайшли пучок довгих і тонких прутів із пір’ям на одному кінці й гострим лезом на другому; і коло з гаками по зовнішній стороні з білого як сніг металу. Очевидно, це була древня могила якогось доріжанина. Проте жителів Долини знахідка дуже здивувала. Металеві речі не заіржавіли, дерев’яні деталі не згнили, а шкіра з пір’ям виглядали зовсім свіжими, хоча їхній власник зотлів до кісток. Та найбільше вражав зріст похованого — він удвічі перевищував зріст найвищого із доріжан. Це був справжній велет. Знахідка внесла багато сум’яття у спокійне життя мешканців Долини. Одні з них вирішили, що це могила самого Яснозора, інші навпаки почали остерігатись, що тут був похований якийсь демон, в існування яких багато хто потайки вірив. Але будь-яка незвична подія, що не має ніякого продовження, рано чи пізно забувається. Те покоління, яке було очевидцем дивних подій, вірило в них, наступне розповідало про них, як про щось реальне, хоч і дуже далеке, а ось онуки вже сприймали ці історії як забобони бабусь і дідусів. І поступово дивини, які могли б у майбутньому мати звичайне пояснення, настільки сильно обростали зайвими епітетами й відвертими вигадками, що безповоротно перетворювались на міфи. Доріжан частково рятували родові книги, постачаючи їх знаннями із давньої історії Долини. Та у більшості випадків вони подавали голі факти, а не їх пояснення.

Могилу велетенського доріжанина (якщо то був доріжанин, а не якась схожа на нього істота) перенесли в інше місце. Ніякі прокляття чи кара за втручання в сон мертвого на Цвірка не впали, хоча він страшно боявся такої долі. Про нове місце поховання ніхто у книзі не згадував.

І знову пішли сторінки про народження нових членів родини, про чиюсь смерть, про погоду, врожай, хвороби, романтичні історії.

Одна із романтичних історій своїм завершенням змусила дослідників затамувати подих: молода пара, чий зв’язок не схвалили родичі, пішла по Великій Єдиній Дорозі на північ. Їх не було два місяці. Рідні жениха і нареченої не тільки пробачили їм цю втечу, але й покаялись у своїй черствості й упертості. І ось одного дня молода Осія Травник повернулася. Вона надзвичайно змарніла і розум їй потьмарився від перенесених страждань. У рисах її обличчя застиг біль, наче його вирізав жорстокий різьбяр. Осія розповідала різні страшні історії. За її словами, Дорога заводить у трясовини, і там живе плем’я демонів. Її коханого затягла в багно якась потвора, а сама вона ледве втекла від демонів. Крім того, дівчина розповідала про якісь підводні обличчя, лотоси дивної краси, рослини-пастки. Через деякий час Осія перестала впізнавати рідних, її розповіді стали плутаними. Вона добре пам’ятала своє дитинство, але забувала тих, із ким познайомилася день тому. Дівчина все марніла. Незабаром вона вже не могла самостійно встати з ліжка. Після кількох ночей безпам’ятства свідомість не повернулася до неї — Осія померла.

Травники писали, що і цей випадок, і поодинокі зникнення людей повністю вбили бажання доріжан виходити за межі своєї долини. Вони вирішили, що за нею — кінець світу, якого простий смертний не може зрозуміти. Зіткнення з цим кінцем або вбиває доріжан, або робить їх божевільними, тому краще залишатись у своїй прекрасній долині.

Закінчивши книгу Травників, Вересковий і Болітник попрощалися з Паперником і врешті вийшли надвір. Уже вечоріло.

— Якби не ти, я б лише дочитував книгу Вітрохмарних, — промовив Ліводверник, виходячи на Єдину Дорогу.

— Мені було надзвичайно цікаво вам помагати.

— Цікаво кажеш? А що ти можеш сказати про все прочитане?

Болітник на хвильку задумався.

— Завжди були дивини, але, можливо, випадкові, а тепер вони йдуть суцільною смугою. Та й напади скельних монстрів і чудисько на озері — це вже набагато страшніші речі, ніж дивини погодні.

— А я думаю, що все це якось пов’язано між собою. У мене таке враження, що ми спостерігаємо багато маленьких частинок чогось єдиного, але, не побачивши його загалом, не можемо осягнути як одне ціле, як одну систему взаємопов’язаних явищ… Болітнику, ти зі мною не погоджуєшся?

Хлопець закліпав очима, прокручуючи подумки наново слова Ліводверника. Той вирішив наочніше пояснити свою думку:

— От уяви собі, що за листком лопуха сидить заєць. Нам видно тільки кінчики його вух, кінчик хвоста і лапки з кігтями, тому ми можемо лише здогадуватись, що то за звір такий за листком. Отак і ми зараз не можемо окремі події скласти в єдину ситуацію.

— А що нам робити, якщо доріжани так звикли сидіти в цій чудовій долині і навіть не уявляють, що відбувається за її межами?

— Шукати нові знання обережно, не наражаючись на небезпеку.

— Може це й добра риса нашого народу. Адже якщо окраїни долини кишать всякими небезпечними несподіванками, то навіщо туди йти?

— Так то воно так. Розсудливість, миролюбність, обережність — риси, яким наш народ завдячує своєю спокійною історією, спокійним життям. Але через це ми, доріжани, стали надто чутливими до сторонніх впливів. Оскільки раніше нічого поганого не ставалося, то народ зробився беззахисним перед лихами, яких не очікує, бо навіть не знає про їх існування. Ми беззбройні у своєму незнанні. А тепер виявляється, що горами, морем, лісами і степом світ не обмежується, інакше звідки б узялися ці потвори…

— А казки? Ви ж знаєте про ці казки! Може, в них є якась правда? Мені й Гіпові батьки розповідали про гірських карликів, про людей, схожих на вовків, про водяних, які живуть на плотах, про плавучі острови, зроблені з дерева. Звідки все це у наших казках?

— Можливо, колись воно жило поруч із нами, а тепер перебралося в інші виміри, й існує лише на межі нашої уяви.

Решту дороги пройшли мовчки. У головах крутилося багато думок, які ще важко було передати словами.

10

Зранку наступного дня обоє разом із Паперником читали книгу Тинявок на 708 сторінок. Книгу Верескових пропустили, бо Ліводверник і так знав її майже напам’ять. Обід застав їх на останній сторінці Тинявчиної книги. У цій книзі йшлося про п’ять зникнень. Одне із них збігалося в часі зі зникненням Осипея Вітрохмарника. Згадувалось там і гудіння лісів, і паморозь — якраз у ті часи, коли про це писали інші книги.

Після сиру з цибулею і в’ялених пічкурів вони прочитали книги Травосіків, Ласиць, Яблуньків, Горп і Моряних. На останній книзі довелося спинитися, бо знову звечоріло. Але в ній читачі знайшли ще одну незвичну і моторошну історію. Моряні — засновники селища Бездорожнього, що стоїть на березі моря, між гирлом Пічкурика і горами. Спрадавна жителі селища були майстерними рибалками. Вони плели довгі сіті з кінського волосся, робили з лози й очерету лабіринти на березі, куди під час припливу потрапляла риба й морські раки. Деякі Моряні й Риболапи, що жили разом із ними в Бездорожньому, навіть відпливали на десять-двадцять метрів від берега, тримаючись за колоди, щоб ставити сіті на глибших місцях. Рибу, раків, крабів і молюсків промишляли тільки вздовж берега, бо всі боялися глибини. Хоча одного разу Гребнехвиль Моряний звалився з колоди у воду і протримався у ній п’ять хвилин, поки його шнурами витягнули на берег.

Що ж до дивної й страшної історії, то трапилася вона зі старим досвідченим рибалкою Лускариком із роду Моряних. Якось поплив він верхи на колоді, щоб поставити свою сітку подалі від берега. Аж тут з моря налетіла хвиля, вхопила його разом із його колодою та й віднесла кудись за горизонт. Усі вже вирішили, що Лускарик зник у страшній безодні моря. Але на другий день він повернувся назад на тій самій колоді — страшенно втомлений і переляканий. Він записав у книзі, що проплив по морю кілька годин, не відпускаючи колоди й не розплющуючи очей. Аж ось його ноги торкнулися дна! Але це не був берег Долини. Виявилось, море винесло його на шмат суші, яку з усіх сторін омивали хвилі. Цю сушу потім назвали островом. Він був пологим, піщаним і з кількома деревами навколо прісного джерела. Оскільки старий провів там кілька годин і з’їв за цей час три в’ялені хамсулі, то місце це охрестили островом Третьої Риби. Старий Лускарик був тоді старійшиною поселення, і його розповідь ніхто не взяв під сумнів. Назад рибалка вертався тим самим шляхом. Почався приплив і він подумав, що ці хвилі повинні віднести його назад, адже о цій порі всі хвилі моря пливуть до берега, а отже — і до його Бездорожнього. Так і сталося. Прибій підхопив і старого, й колоду і швидко поніс їх за сонцем, на захід. Коли вже стало видно берег і старезні верби в гирлі Пічкурика, його ніг знову щось торкнулося — цього разу холодне, хитке і страшне. Лускарик глянув униз і помітив, що в глибині пропливає довжелезне, як стовбур старого кедра, тіло. Проте потвора не чіпала доріжанина, а повернула назад у море.

У книзі згадувалося про кілька випадків, коли море виносило на берег дивні дерев’яні предмети — кимсь, мабуть, зроблені, або ж просто так по-дивному висолені водою. Старі сторінки розказали і про бурі, що часом налітали з моря, рвали сіті, псували лабіринти й забирали з собою рибалок, які вже ніколи не поверталися назад.

Отже не все було спокійно в історії доріжан.

Вересковий майже нічого не говорив, поки читав, лиш уважно переглядав місця, на які йому вказував Чисторос. Потім вони подякували Папернику й жителям Надорожнього і попрощалися. На розвилці Єдиної Дороги Вересковий поплескав хлопця по плечу, подякував, пообіцяв зайти завтра і розповісти, що вирішила рада старійшин. На неї він і пішов Першодзвінчиним рукавом Дороги, а Болітник потюпав рукавом Яснозора до Малого Доріжнього. Він поспішав додому на вечерю, бо здобування знань у таких кількостях викликало неабиякий апетит.


(обратно)

Розділ 2. Південний Вершник

11

Окрики чоловіків змішувалися з шелестом хвиль, які в тихі ночі приносили з собою сон. Проте останніми днями хвилі вже не терлись об пісок, як сумирні овечки, а рвали берег на клапті, змушуючи його тихо постогнувати під ударами водяних ляпасів, забираючи сон у свій вир. Та це все одно не лякало відважних рибалок, і вони знову, як і вчора, як позавчора, як сотні років поспіль, виходили на берег, щоб закинути у прибій свої сіті. Ось і зараз батько разом із братами воюють за рибу з морем.

Рибохвостик вилізла з-під теплого козячого ліжника й босими ніжками почалапала по холодній долівці. Ранкова прохолода відразу заграбастала в свої студені обійми розігріте сном тіло. Зараз бігом до дерев’яного корита біля криниці — вмити личко, а потім — у будиночок до печі, допомагати мамі готувати сніданок. Біля печі й відігрієшся.

Поки Рибохвостик вмивалася, з берега повернулася чоловіча частина її сім’ї. Навіть молодший братик Таляпун біг за старшими, сумно розмахуючи своєю порожньої сіткою. Дівчина обтерла обличчя рушником і подивилась на розчаровані обличчя рибалок. Невже сьогодні взагалі не було жодної рибки, жодного бокохідного крабика? Вчора батько упіймав хоч двох кам’яних бичків, а сьогодні сітки порожні у всіх. Що ж, знову за сніданком пануватиме мовчанка. Не буде веселих розмов про хитру рибу, яку все-таки обдурили й заманили в сіті, про дурних морських раків, які замість пливти після прибою назад у море, ховаються в очеретяних і лозових лабіринтах на мілководді й потрапляють у руки рибалок.

У печі шкварчав вогонь, на плиті булькала запахастими стравами сімейка банячків і сковорідок — зараз почнеться сніданок.

Рибохвостик почала нарізати підсоленого морським вітром хліба нашинкувала зелені й засипала її до рибної юшки. Потім поперевертала золотистими боками догори рибу захеку, й від цього всю кухню відразу заполонив апетитний аромат, який пронісся над плитою, шубовснув до веранди й привів звідти батька Солевія, старших братів Плавта й Ложкохляпа і найменшого братика-збиточника Таляпуна.

Мама Зась відразу ж начерпала кожному по миснику юшки й сіла до столу разом із Рибохвостиком.

Зігріті теплом і збуджені апетитними запахами тато з хлопцями швидко забули про ранкову невдачу. Із першими помахами ложок пішли похвали майстерним господиням, а ті віддавали належне чоловікам вдячними роздумами про їхню мужню працю. Але далі всі їли мовчки, лиш інколи прицмокуючи. Моряні вже закінчували снідати, аж тут, перекриваючи холодний бурхіт хвиль і вітер, що галопом мчав понад водою, з берега долетіли крики. Море завирувало ще дужче. Усе сімейство Солевія визирнуло у вікно — по пляжу біг Суспенька Риболап разом із братом і швагром. Усі троє кричали щосили й махали руками.

— Щось сталося з їхніми сітями! Я піду подивлюсь, — Солевій кинувся надвір. Слідом за ним з хати висипала вся його сім’я.

У тій частині узбережжя, де з-під води виступала гостра невисока скеля, до якої кріпився Суспеньків лабіринт, щось збурювало хвилі диким коловоротом, пінило їх і гупало в берег так, що аж стогнали пляжі. До цього місця вже збігалися й інші чоловіки.

— Морський демон! — кричав хтось. Інший йому заперечив:

— Ні, це величезна рибина.

І всі стояли, дивуючись, лякаючись, захоплюючись, проймаючись розпачем і мимоволі обоготворюючи істоту, яка билась у хвилях. І така вона була велика, що одразу всю поглядом не охопиш. То видно її хвіст, що рвав хвилі й кидав на берег хмари піску, мулу, камінців і бризок, то погляд чіплявся на мить за спинний плавець — чорний і шкірястий, що наче вітрило поров мілку воду й перевертався в ній, то око вихоплювало метри пружної шкіри на спині. Через те, що рибина звивалась і кидалася з боку на бік, важко було усвідомити, що це один велет, а не декілька. Рибина якимось дивом заплуталась у канатах Суспеньки (його канати славились на всю долину своєю міцністю), якими він прикріпив свою вершу-лабіринт до скелі, що наче зуб стирчала з кам’янистого мілководдя. Канати, мабуть, врізалися непроханому гостю під зяброві кришки, завдаючи сильного болю. Риба билася дедалі дужче, не розуміючи, що ще більше заплутується.

Тут із натовпу вирвався Суспенька. З сокирою в руках він влетів у самий вир і почав сікти металевим лезом воду. Вгору звився кількаметровий хвіст полонянки і, вдарившись у хвилі, мало не розігнав воду до самого дна. Вдруге вирвавшись із хвиль, хвостовий плавець вперіщив Суспеньку, і той відлетів у море. Його родичі й знайомі кинулись за ним у воду.

Через кілька хвилин рибина перестала рухатись, але ніхто до неї вже не підходив. Досі рибалки вибирали з сітей і пасток рибу завбільшки із половину руки або меншу. Це був їхній харч — так само, як хліб і овочі. Було природним їх убивати, ніхто не жалів цих рибок, як і крабів чи креветок. А щойно всі стали свідками грубого насильства. Ця рибина була настільки великою, що її умертвіння перетворилося на вбивство. Однак незабаром усіма оволоділо риболовне очманіння. Гуртом вбігши у хвилі, чоловіки витягнули рибу на берег. Тягнуло її чоловік із десять — і то з натугою. Тут допомагав навіть війт Вершко Моряний. Коли рибина вже лежала на піску, він сказав:

— Та тут на зиму вистачить цілому поселенню!

Солевій присів біля розсіченої сокирою риб’ячої голови:

— Це молода особина. У неї ще навіть не повністю розсмоктався жовтковий міхур. Шкода, що вона мертва, — я вперше бачив таку міць і силу в морської істоти.

— Страшно уявити, як виглядає доросла рибина! — пробурмотів хтось із бездоріжан.

Улов розрубали на частини й понесли в хатинку Суспеньки.

12

Наступного ранку море вже лащилось до берега, намагаючись сумирними обіймами заспокоїти розбурханий учора пляж. Рибохвостик спала і їй снилося, наче хвилі голублять не білий пісок пляжу, а її волосся, що впертими завитками розповзлося по подушці.

Батьки, мабуть, знову пораються по господарству. Диво дивне — як раненько вона не прокидалася, тато й мама завжди були на ногах. Сьогодні батько Солевій збирався допомагати лагодити суспенькову вершу-лабіринт, а вони з мамою підуть ловити крабів у затон.

Із кухні потягнуло рибними копченостями, й Рибохвостик чимдуж побігла вмиватися, вриваючись розгарячілим зі сну тілом уже не в мерзлякувату колотнечу штормової ночі, а в прохолодну свіжкуватість погідного ранку.

Помивши після сніданку посуд і знову ввібравши в себе невідступний запах риби, мама Зась і Рибохвостик пішли до затону, прихопивши рогозові кошички.

Затон вирили ще за пам’яті маминої бабці. Тепер це тиха невелика затока, яка в час відпливу з’єднана з морем лише вузенькою протокою. Сітка-пастка перегороджує її надвоє. Риба потрапляє сюди з припливом і заплутується в сітях, намагаючись повернутися в море. На мілині люблять плескатися діти. Та найкорисніший затон своїми крабовими угіддями. Ці маленькі плескаті бокоходьки постійно збираються біля спокійних вод затону, перебігаючи зграйками по вологому піску, де їх і ловили бездоріжанки.

На березі затону стояло велике старе аж посіріле, але ще добротне корито, в яке складали впійманих крабів. Біля нього завжди й було найбільше бокоходиків, які наївно вважали корито своїм прихистком. Сьогодні ж із тіні під коритом дивилося тільки три пари булькатих очей на тоненьких стеблинках. Колись тут аж кишіло цими земноводними, та з настанням холодів крабів, як і риби, поменшало. Мама Зась відразу вкинула їх у корито й пішла збирати інших — поближче до води. Один із крабів, відчувши небезпеку, швиденько помчав у напрямку до моря. Зась кинулася за ним навздогін, зашпорталась і випустила порожній кошик, який залетів у воду й почав потрохи відпливати до середини затону. Хоч тут вода сягала лише до пояса, збирачки крабів вирішили не заходити на глибину, бо не пасує жінкам Бездорожнього борсатись у воді в пишних багатошарових спідницях.

— Нічого, я зараз принесу жердину й дістанемо його, — сказала мама Зась і пішла до садиби.

Рибохвостик трохи постояла на березі, спостерігаючи, як кошичок гойдається на хвилях за якихось два метри від берега. Раптом у неї виникла ідея, як самій дістати його з води. Дівчина зсунула корито наполовину у воду, стала в нього поміж принишклих крабів і спробувала дотягнутись до кошичка. Її пальці майже торкнулися плетеного краю. Рибохвостик звісилася з корита й знову потягнулась до кошичка. Від цього руху корито з’їхало у воду й перестало торкатися дна. Вхопивши нарешті кошика, дівчина несподівано для себе помітила, що повільно відпливає в кориті в затон. Вперше в житті у неї зникла тверда опора з-під ніг. Спочатку мала Моряна сильно перелякалась і деякий час сиділа на дні корита не рухаючись, міцно вчепившись за боковинки. Та незабаром страх минув, і невагоме похитування на хвильках навіть сподобалось дівчині. Найстрашніше, що загрожувало їй, — це перевернутися й опинитись по пояс у холодній воді посеред мілкої затоки. Але якщо не робити різких рухів, то можна навіть тихенько пливти. Рибохвостик почала легенько підгрібати долонями до берега.

Коли мама Зась прийшла із жердиною, дочка вже стояла на березі з двома кошичками в руках.

— Його прибило хвилею, — чомусь збрехала Рибохвостик, і вони далі заходились збирати крабів.

Завтра багато бездоріжан піде в Подорожнє, де можна обміняти на інші продукти не тільки м’ясо велетенської риби, а й сьогоднішніх бокоходиків.

13

Зранку на Подоріжанський ярмарок вирушило більшість мешканців Бездорожнього. Рибохвостик ішла слідом за мамою й раз у раз озиралася на селище. Вона дуже рідко покидала його, тому здалека завжди з цікавістю роздивлялася рідне поселення.

Он над рядом хаток, що притулилися спинами до пологого схилу над пляжем, видно бездоріжанський Небесний храм. Він простий, не такий вишуканий і вигадливий, як у деяких поселеннях, і лише трішечки вищий за селищний кипарис і Штормову Вежу Зорегляда Моряного, який сьогодні залишився дома, щоб слідкувати за хмарами. Он його вежа, яку він сам прибудував на своєму дахові, а он і він сам — махає рукою ярмарковій процесії. Рибохвостик і собі помахала старому морському вістуну й поспішила за мамою і старшими братами. Тато не захотів іти в Подорожнє і залишився з Таляпуном удома, бо вважає, що ярмарок — це швидше місце для обміну плітками й чутками, а товар можна міняти й іншими шляхами. А пліток тато Солевій страх як не любив. Для Рибохвостика ж походи на ярмарок були справжнім святом. За все своє життя вона лише чотири рази була на ярмарках. Але ці дні запам’ятались їй назавжди. Купи ягід, овочів, якісь небачені лісові плоди, гриби, які біля Бездорожнього взагалі не ростуть, одяг і тканини, що їх приносять ткачі з Нижнього Доріжнього, кам’яні прикраси з Верхнього Доріжнього, посуд та інші речі для кухні, що самою своєю присутністю гарантують господині затишок і натхнення на кулінарні звершення, і ще багато всього іншого. І щоразу там можна побачити щось нове. А скільки нових людей там буде! Що не кажіть, а ярмарок — це ярмарок і нічим його для жителя окраїнного рівнинного поселення не заміниш.

Обминувши стовпи, що означували танцювальний майданчик на пляжі, бездоріжани з гамором і шумливим поспіхом попростували степовою стежиною, яка через Задорожнє мала привести їх до Єдиної Дороги. Найбільше говорив Суспенька, уявляючи, як дорого виміняє м’ясо велетенської рибини. Невесело було хіба що коникові старійшини Вершка, бо бідолаха тягнув за собою возик, з вершком набитий рибою, крабами, морськими помідорами, молюсками та іншими дарами моря.

Стежка петляла між купками жовтогарячого пижма, що тисячами сонечок дивились на доріжан, між полиновими пустирями й нарешті гулькнула в Задорожнє, де до бездоріжан приєдналася місцева процесія. Притихлі розмови спалахнули з новою силою, бо жителі обох поселень хоч і сусіди, але не так часто бачаться, тож їм завжди є що розповісти один одному. Між розповідями про побутові справи багато говорили й про гул з лісів та гір, і про страшну руйнацію Верхнього Доріжнього. Отак Рибохвостик дізналася, що на Долину зійшло лихо, і заморозки, які віднадили рибу від берегів, виявились не найгіршою бідою, яка спіткала її народ.

Ближче до Дороги в степу трапляються волохаті купини слив, терену і глоду. Згодом до цього колючого царства приєднується шипшина, ніби запалюючи своїми вогниками гарний настрій. Ось із-за високих трав з’являється рвана лінія придорожніх чагарників. За ними зачаївся великий шлях, що наче життєдайна судина з’єднує і поселення долини, і душі її жителів.

На Дорозі до валки приєдналися спочатку жителі Середнього, а потім і Великого Доріжніх. Після Доріжнього, яке самі доріжняни гордо називають містом, до Подорожнього вже простував цілий караван торговців, які ще по дорозі почали розхвалювати свій товар, набиваючи йому ціну.

Ярмарок у кожному поселенні завше робили посеред селищної площі на майданчику для свят. Так було і в Подорожньому. Переважно в поселеннях Долини хатки виростали колом навколо селищного дерева, але тут вони вишикувалися в ряд, поспиравшись об рукотворний насип, який наполовину вкривав дахи будівель і ховав у собі численні галереї комор і складів. Поверх насипів зеленіла трава й росли молоді явори. Деякі дерева проникали корінням аж у підземелля позаду хаток, ніби зливаючи помешкання подорожан в єдине ціле з навколишніми землями. За кронами яворів визирав відлогами своїх трикутних стін і круглим дахом невеликий небесний храм. Між рядочком хаток і Дорогою ріс приземкуватий і доволі молодий дуб (мабуть, йому не виповнилося й трьохсот років). Гілля дуба з одного боку простиралося над криницею, а з другого — спиралось на стовпи довкола танцювального помосту, на якому вже стояли місцеві мешканці впереміш із ранніми гостями з сусідніх поселень.

Подорожнє — перше поселення на Дорозі після її виходу з лісів. Недалеко від нього кучерявими стінами над степом і луками здіймаються Малиновий і Ожиновий ліси. Близько від Подорожнього й до Чорничного і підгірного Брусничного лісів. Тому найбільше на ярмарку було лісових ягід, ліщини, грибів, лікарських лісових трав та виробів з дерева. Подорожани славились на всю Долину різьбярським хистом і забезпечували інші поселення дерев’яними тарілками, ложками та іншим різноманітним причандаллям для кухні, дому й двору. Поряд із господарями вже стояли ковалі з Нижнього Доріжнього й городники Міждоріжнього. Міські жителі Доріжнього принесли папір, чорнило, пера й тканини. Після того як процесії зі сходу долини влились у ярмарковий гамір, підійшли жителі Надоріжнього й Малого Доріжнього, а десь під обід з’явилося кілька пастухів з Повздоріжнього, женучи перед собою кіз, корів і овець. Зібралася майже вся Долина. Безперестанку туди-сюди снували доріжани, носячи виміняні товари у свої візки й беручи з них нові порції власного краму.

Рибохвостик за маминою настановою вторгувала за крабів сушених грибів і ягід, потім виміняла схожі на порожні мішечки морські помідори на справжні томати, а вже опісля заходилася з іншими молодими доріжанками запасатися прикрасами. Намиста з маленьких морських черепашок викликали заздрість у жительок рівнинних поселень, і бездоріжанка вміло використовувала бажання інших дівчат хизуватися в разках перламутрових мушель, вимінюючи на них усе, що подобалось їй. Незабаром у неї вже було кілька ниток із дерев’яними бусами, люстерко в нефритовій оправі, широкий пояс з кутасиками, купа мотків барвистих ниток для вишивання, мініатюрні, якраз для її пальчиків, голки. Найбільше гордилася Рибохвостик срібним перснем із зеленувато-жовтим бурштином. Щоправда, він дістався їй ціною коралового персня. А корал дуже рідкісний матеріал навіть для її узбережжя. Його лише інколи знаходили на березі після великих штормів.

Ось ряди з ягодами. У кошиках, відрах, горшках червоніло, чорніло, жовтіло. Свіжих ягід було не дуже багато, зате різного варення, сушки, джемів, квашанок і ягідних напоїв — очі розбігалися. Рибохвостик зупинилася перед незнайомими їй круглими ягодами, твердими на вигляд. Це вже такий звичай, що на кожному ярмарку вона відкриває щось нове: минулого разу вона вперше побачила плоди смоківниці, що росте десь у глибині Чорничного лісу, позаминулого — скуштувала ягоду кам’янку, яку верхньодоріжани приносили з гірських лісів. А тепер ось ця червоно-зеленкувата краса в плетеному кошику.

Біля кошика стояв молодий хлопець — пишне хвилясте каштанове волосся, гордівливий, бо трохи кирпатий, ніс і зелені-зелені очі. Щось у ньому було таке… щось зі старих казок. Можливо, він світився якоюсь непереборною допитливістю, може, проникливим розумом, а може — просто мрійливою легкістю, але Рибохвостик відразу відчула, що в цьому хлопцеві є щось особливе. Хоч це він вимінював свою ягоду, та дивився зовсім не на покупців. Моряна прослідкувала за його поглядом і побачила біля ланцюжків з каміння і кам’яних фігурок красиву біляву дівчину. Навіть сум і пригніченість, як у зів’ялої квітки, не применшували краси цієї доріжанки. Та крім краси й суму, ця дівчина світилася незрозумілою й осоружною для Рибохвостика гордістю чи, швидше, гординею.

Хтось із доріжан прошепотів поруч із Моряною, показуючи на сумовиту красуню:

— Це Рута Травникова. Її винесли з-під верхньодоріжанського обвалу — прямо з-під носа жахливої потвори, схожої на зміюку! Дівчина ледве пережила все це і тепер майже ні з ким не говорить.

І цей хлопець дивиться, наче заворожений, на цю нещасну гордівливу дівчину. Щось тенькнуло в грудях Рибохвостик. Їй раптом страшенно захотілося, щоб продавець ягід дивився отак саме на неї, а не на іншу.

— Що це у тебе за ягоди? — нарешті спитала вона.

Чисторос відвів погляд від Рути і з підозрою глянув на кучеряве дівчисько перед собою.

— Ти що, ніколи не бачила журавлини? — хоч би крихту захоплення зазвучало в його голосі…

— Ні, я з Бездоріжнього, там такі ягоди не ростуть.

— І ти ніколи не бувала на болоті Журавлинного лісу?

— Взагалі в лісі ніколи не бувала. А на що ти міняєш свої ягоди?

— А що ти запропонуєш? — юнак з цікавістю глянув на коралові персні на пальцях Моряної. Вона відразу зрозуміла, чому він хоче мати такий перстень, — щоб колись подарувати його цій Руті. Тому Рибохвостик відповіла:

— Я їх не міняю. Це дуже рідкісний корал.

Чисторос звів догори брови, почувши слово “корал”. Колись він, може, й чув про щось подібне, але зовсім не пам’ятав, що це слово означає. Моряна відразу вловила його вагання.

— Ти ніколи не бачив коралів?

— Бачив! — відповів Болітник. — Але не звертав на них уваги.

І тут Рибохвостику прийшла до голови авантюрна ідея. Їй захотілося хоч раз у житті побачити ліс.

— А ліси звідси далеко?

— Ні. Якщо йти по Дорозі на південь, то менше ніж за годину потрапимо в ліс.

— Я готова обміняти цей перстень на твої недостиглі ягоди-журавчики, якщо ти покажеш мені ліс.

Кілька хвилин Болітник вагався, але спокуса заволодіти такою рідкісною, а отже цінною в очах дівчат, прикрасою врешті-решт перемогла.

Рибохвостик відпросилася в мами на прогулянку, пообіцявши швидко повернутись, і вони з Чисторосом рушили по Єдиній Дорозі в напрямку лісів.

Незабаром селище і ярмарковий гам залишились позаду, й доріжани занурились у шелест трав, жайворонкові переливи у височині та шурхіт підошов об бруківку. Деякий час вони йшли мовчки, але врешті Болітник не витримав:

— А як ви живете без Дороги?

— Ми живемо з нею. Просто вона трохи далі від нас, ніж від вас. А як ти думаєш, щось за лісом є?

— Може, кінець світу, може, далі ліс, а може… — Чисторос задумався, чи є тут ще якісь варіанти, а Рибохвостик закінчила замість нього:

— А може ще одна долина!?

Горизонт ховався за волохатими кущами, купами пижма й лопухів, і дівчина ніяк не могла зазирнути за нього, щоб побачити суцільну стіну з дерев, які ростуть не поодинці, а заливають землю, як хвилі її рідного моря.

— А що це за м’ясо, яке ваші рибалки продавали сьогодні? Щось завеликі шматки як на рибу, й не схоже на м’ясо домашньої худоби, — зацікавився Болітник.

— Це м’ясо риби, але незвичайної. Це риба-чудовисько. Вчора Суспенька Риболап схопився з нею в морі й переміг, вбивши сокирою, — відповіла дівчина, горда за доріжан свого поселення. — Вона була довга, як будинок!

— Навіщо він її вбивав? Хіба така велика істота не заслуговувала на життя?


— Вона ламала його вершу!

— А якщо ця риба була розумна? Така сама, як ми з тобою!


— А ти ніколи не думав, що свині й телята, кури, гуси, індики, підлогові кролики й риба, яку ми вбиваємо для прожиття, — теж можуть бути розумними? Може, твої ягоди теж мають розум, просто ми цього не можемо збагнути?! І що з того? Нам що, вмирати з голоду? Яструб їсть куріпок, гострорил — хамсульку, щука — пічкурів, змія — жаб… Такі звичаї в нашої природи! На кожного є хтось зверху!

— В такому випадку хтось може бути зверху і на нас!.. — Чисторос незряче дивився кудись у далину, а в його мозку спалахували смарагдові насмішкуваті очиці гірських зміїв. — І я їх бачив! І це були справжні чудовиська!

— Ти про кого? — Рибохвостику здалося, що прохолодний степовий вітер залетів їй під одяг і холодною рукою пройшовся по спині.

— Про зміїв, які зробили обвал у Верхньому Доріжньому. На відміну від твоєї риби, цих потвор неможливо перемогти. Принаймні я не знаю, як це можна зробити.

— Але ти вважаєш, що вони заслуговують смерті, хоча й розумні?

— Так, мабуть, твоя правда. Розумніші вбивають дурніших, сильніші — слабших, більші — менших, і це природно. Та візьми до уваги, що доріжани — не просто тварини, ми — понад всіма звірами й рослинами. Сам Небесний Бог дав їх нам на поживу.

— Можливо, змії так само думають і про себе. Принаймні інколи менша істота має право вбити більшу, якщо цьому є виправдання. А кращого виправдання, як намагання вижити, годі шукати, — Рибохвостик відвела погляд від свого супутника й на мить зупинилася. За кількасот метрів від них здіймався темно-зеленою хвилею ліс! Вперше вона побачила таку кількість дерев, що між ними навіть не видно просвітку, і за першим рядом виструнчився наступний, і ще один, і так — до безконечності! Дерев так багато, що під їхніми кронами стоять сутінки. Гілки ловлять темряву в свої тенета й не випускають її навіть серед білого дня! І вся ця громада підкралася до Рибохвостика непомітно, ніби раптово вигулькнувши на її шляху, незважаючи на те, що дівчина постійно вдивлялась у горизонт.

Дорога занурювалася в тінь перших розлогих лісових велетів і зникала в ній. Над нею з криками полетіло кілька птахів.

Бездоріжанка зупинилася перед узліссям і завмерла, насолоджуючись невідомими їй ароматами, звуками, барвами. Щось зашелестіло в траві праворуч від неї. Моряна обернулась на звук і здивовано вигукнула. Маленька козуля, що досі спокійно поскубувала травичку, перелякалася цього вигуку й дременула в хащі.

— Що це було? Схоже на козу! — дівчина не могла приховати свого здивування, швидко-швидко дихаючи й заливаючись рум’янцем.

— Так це ж козуля! Вони часто виходять з лісу пастися на луки. Деякі бродять і повз наші оселі, інколи забираючись на городи. Скільки ж ти ще не бачила, хоч і така доросла! — хлопець усміхнувся, що дуже не сподобалось його супутниці.

— А ти бачив, як краби тікають у хвилі? А як морські помідори повзуть за відпливом? А живе срібло косяків хамсулі бачив? А морських павуків, яких разом із водоростями виносять на берег шторми?..

— Кожен ще щось не встиг побачити, — погодився хлопець. — Для того ми й живемо, щоб дізнаватися більше, а потім передавати цей досвід нащадкам.

Хоч деякі риси характеру Чистороса не подобались Моряній, та з ним було цікаво поговорити, й він справді багато знав. Головне, що він знав ліс і його жителів. Щонайменше, це знайомство піде їй на користь. Рибохвостик глянула на сонце — пора повертатися. На перший раз вражень достатньо. Вона неодмінно повернеться в ліс і пробуде під його живим покривом не одну годину. І добре, якщо тим іншим разом поряд буде цей хлопець.

Ще кілька птахів розсікли повітря над дорогою, вилетівши зовсім близько від узлісся. На Дорозі залунали дивні звуки. Спочатку Чисторос і Рибохвостик вирішили, що це почала гудіти бруківка, але звуки незабаром вирізнились в окремі лункі удари, ніби хтось ритмічно стукав металом по каменю.

— Мабуть, нам краще сховатися в кущах. Раніше я ніколи такого не чув, — хлопець схопив супутницю за руку й потягнув за крислату стіну ліщини, що росла вздовж узбіччя. Обоє принишкли, не зводячи погляду з Дороги. Рибохвостик задоволено усміхалась — вона сьогодні побувала на ярмарку, побачила ліс, вподобала собі хлопця, з яким зараз ховалася в кущах, не відпускаючи його руку. І ще це постукування!..

Ось на Дорозі під деревами з’явилася тінь. Щось велике рухалося бруківкою, вистукуючи по ній однотонний ритм.



14

У Доріжньому на широких лавках попід стінами великої півкруглої зали Нарадного дому сиділо дванадцять війтів долинних поселень. Зібрати Мудру Раду під час ярмарку було слушною думкою, адже старійшини майже не брали участі в ярмарковому обміні, а про висновки й пропозиції війтів після зібрання можна відразу ж розповісти всім доріжанам. Коли ще вони збираються всією долиною, як не в ярмарковий день?

Сьогодні старійшинам-війтам не довелося обговорювати старих і звичних тем, як-от забезпеченість харчами на зиму, право на наступну ярмарку, суперечки сусідів. Говорили про дивини місяця Авейора, що почали переростати в лихо. Рада ніяк не могла завершитись через суперечку між Ліводверником Вересковим і Густобровом Травником, війтом Доріжнього й усієї долини.

— Ми не знаємо, чи є щось поза нашою долиною — там, звідки приходять біди, — тому й не можемо нічого протиставити їм! — Ліводверник сперся до стіни, обводячи поглядом колег. Більшість із них взагалі боялася говорити на цю тему — настільки вона була незвичною. Тому майже всі присутні потупили погляд, намагаючись не встрявати в розмову. Ця проблема виходила за рамки їхнього досвіду, й дуже легко було бовкнути якусь дурницю.

— Віками ми жили тут, і наш народ процвітав. Навіщо тепер шукати те, про що ми й найменшого уявлення не маємо? — заперечив Ліводвернику Густобрів, зітхаючи й упираючи руки в боки.

— Я згоден із Ліводверником, — підвівся Лез Горолом, якого після смерті старого Ласиці обрали війтом вже неіснуючого Верхнього Доріжнього. — Згоден з тим, що ми повинні збирати знання не тільки про замкнений світ нашої долини, а й намагатися проникати в таємниці Заземелля! Якби раніше ми знали про зміїв, що роблять обвали й харчуються доріжанами, то ніколи не поселялися б біля гір!

— І що ви пропонуєте? — Густобрів знову зітхнув, і по його сивій бороді пробігли дрібні хвильки.

— Ми сьогодні обговорили все незвичне, що можна знайти у родових книгах. Як бачимо, усі дивини трапляються або на околицях нашого краю, або за його межами, або ж знаходяться якісь залишки древньої історії, яких ми не розуміємо! — Вересковий підвівся, даючи зрозуміти, що говоритиме довго. — Тому я пропоную зібрати добровольців і вирушити в різні сторони світу, щоб глянути, що там є.

Вигуки здивування й обурення заповнили залу і затихли десь під різьбленими балками стелі.

— Але ж ти сам казав, що все дивне й страшне відбувається за межами долини — ці землі таять у собі лихо! Навіщо його шукати? Навіщо будити невідомі нам сили, виявляти себе! Ми є й будемо щасливі тільки тут, бо така доля нашого народу — жити осіло в Долині Єдиної Дороги! — тепер упівголоса заговорила більшість старійшин, ділячись своїми думками із сусідами, й кидаючи погляди то на Густоброва, то на Ліводверника.

— Шановний і мудрий війте Травнику, часи змінюються і ми повинні змінюватись разом з ними, щоб не залишитися в минулому, — Ліводверник вдячно глянув на Горолома й провадив далі. — Я не кажу, що нам потрібно змінювати свої духовні цінності, свої традиції — ні. Просто треба розширити наш кругозір, бо інакше ми не будемо готові до різних несподіванок і можемо сильно постраждати через дрібниці. Наше суспільство тримається на сотнях зв’язків між поселенцями. Одні тчуть килими, інші шиють одяг, треті кують залізо, четверті добувають руду. Всі обмінюються своїми виробами — ми живемо в системі, де кожен має свої обов’язки й підтримує наше суспільство, як спиці колесо. А якщо хтось із нас, одна спиця, вилетить, то колесо вже не буде таким надійним, як раніше. А якщо вилетить відразу кілька спиць, то далеко не заїдемо! Це і сталося — поселення каменярів завалило обвалом. Наше щастя, що вони врятувались. А якби загинули всі — хто з інших доріжан зумів би обробити камінь? У нас про таку роботу є лише приблизне уявлення і жодних точних знань.

— А ти ще й радиш посилати доріжан у Заземелля, звідки не всі можуть повернутися! Ти сам пропонуєш розвалити колесо й котитися далі на самій осі! — війт долини усміхнувся своєму порівнянню. — Та з іншого боку ти правий, ми повинні якось записувати наші знання й розподіляти професії. Це має стати правилом для нашого народу.

— Саме так. Мандрівки за межі долини — це перший крок захистити себе перед майбутнім. Ще я пропоную вчити дітей не тільки читати, писати і рахувати, а й давати їм глибші знання. У долині ними володіють одиниці. Треба передавати їх іншим. Слід залучати більше людей до спостережень і опису різних явищ, до збирання матеріалу про світ, у якому ми живемо. Що більше ми матимемо такого матеріалу, то менше незнайомого буде для нас. А для цього мандрівки просто необхідні, бо найбільше знань людина отримує під час подорожі й порівняння, а не під час сидіння й роздумування.

Слова попросив Чистослів Тинявка, війт Повздорожнього.

— Ліводверник мовить розумно, цього не заперечиш. Просто все це надто несподівано впало на наші голови. І якщо доріжанам загрожують заземельні небезпеки, то це не означає, що ми повинні від них ховатися й надіятися, що вони самі минуть. Біда може прийти в кожен дім, як це було у Верхньому Доріжньому. Лисиця, яка скуштувала курятини, внадиться ходити в курник постійно, поки не перетягне всіх курей. Боюсь, що наша долина тепер схожа на такий курник, куди ще не раз навідається хижак. Потрібно вивчити його і… знищити! Та робити це слід із якнайменшим ризиком.

— Не знаю, що тобі й сказати. Пропоную кожному висловитися щодо наших сьогоднішніх бесід. На тому й зійдемося. А що ж до мене особисто, то я вважаю, що слід записати все те, що ми зараз знаємо, особливо різні професійні знання, щоб із більшою користю їх використовувати. Також пропоную створити загін, який розвідував би місцини навколо долини на відстані денного переходу і повертався назад до темряви. Інший загін має чекати його на півдорозі з вогнями на випадок блуду, — Густобрів легко вклонився, показуючи, що висловився.


Підвівся Кривотин Остуджений, війт Великого Доріжнього:

— На мою думку, мандрівки в Заземелля — річ передчасна. У горах з’явилися змії, до берегів підходить велетенська риба, у лісах постійно, хоч і рідко, зникають доріжани. Я пропоную обмежитись започаткуванням нових професійних книг, куди кожен хай вписує те, чого досяг у своєму ремеслі, а також збирати інформацію про небезпечних створінь — але без ризикованих походів. Хіба що недалеко від заселених доріжанами місць. І йти туди повинні тільки добровольці.

— Я думаю, цього для початку вистачить, — Ліводверник вклонився старійшині долини, подумки радіючи, що майже виграв у цій суперечці. Поки інші старійшини висловлювали свої думки, що мало чим відрізнялися від сказаного досі, Вересковий задумався над тим, що нічого не сказав зборам про Туманника. Врешті, вирішивши, що не має права приховувати таке від загалу, він знову виступив наперед.

— Ще повинен сказати, що у Півмісяцевому озері живе тепер дивний величезний звір. Я його бачив, хоч і в тумані. Звір не завдав мені шкоди, але все-таки, мабуть, туди не варто поки що ходити.

…Старійшини ухвалили запровадити книги для кожного виду ремесел, для небесознавства, для опису живих істот і різноманітного каміння. Також зійшлися на тому, що варто трохи розвідати землі вздовж Єдиної Дороги й відправити загони на північ і на південь. І, звичайно ж, розказати жителям всіх поселень про озерного звіра.

На тому раду завершили. До зали зайшли молоді доріжанки, розносячи гарячий трав’яний чай. Старійшини збирались окремими купками, щоб іще підсумувати усе сказане.

Лез Горолом підійшов до Верескового й мовчки потиснув йому руку.



15

Лісові сутінки неохоче випускали із себе істоту, кожен крок якої супроводжувався дивними звуками. Птаство й коники-стрибунці припинили свої співи, лиш вітер шелестів у кронах лип і дубів. Стук металу об бруківку Дороги звучав тепер чисто й дзвінко.

Чисторос вирішив, що зараз побачить ще якусь потвору, й зіщулившись у траві, чекав, поки вона вийде на світло.

Ось розсунулись ліщинові гілки, що застували Дорогу, й на узлісся вийшов кінь. Таких великих ні Болітник, ні Рибохвостик ніколи раніше не бачили. Він був принаймні на голову вищий за всіх коней долини й набагато масивніший. На його спині у шкіряному гнізді сиділа інша істота, закута у металевий панцир й зодягнена в одяг зі шкур. Якби не дивний наряд, цю істоту можна було б прийняти за надзвичайно високого й міцного доріжанина. А так вершник був схожим на обтягнуту залізом ящірку.

Кінь ступав повільно й важко, понуривши голову. З кущів, де ховалися доріжани, було добре видно його заллятий запеченою кров’ю бік і глибокі подряпини на шиї. Вершник майже лежав на коні, обхопивши руками його шию й звісивши ноги.

Досі Болітник і не уявляв, що на конях можна їздити верхи. У долині верхи їздили хіба що малі діти, та й то на свинях. До гнізда на спині коня приторочені дивні предмети, які відразу нагадали Чисторосові могилу велета, яку відкопав Цвірко Травник. Та й сам вершник міг бути схожим на велета, похованого в тій древній могилі. Рани коня наводили на думку про лісових демонів, які часто згадувалися в казках і деяких родових книгах. Хто б іще міг напасти на таких грізних супротивників, як не містичні жителі лісової гущавини?

Хоча і кінь, і його наїзник були ледь живі від утоми, Чисторос і Рибохвостик застукотіли зубами від переляку. Метал, темні барви обладунків вершника й чорна, як сажа, масть коня лякали й моторошним холодом стискали серця доріжан.

Коли дивна пара порівнялася з кущами, де ховалися діти, вершник захрипів, його пальці розтиснулися, відпускаючи гриву і шкіряний пасок-поводок. Чужинець раптом перехилився з гнізда й упав на Дорогу. Кінь чорною хмарою зупинився над ним, втягуючи повітря м’ясистими сірими ніздрями. Аж тепер доріжани збагнули, що вершник був не тільки втомленим, а й важко пораненим.

Чисторос нарешті відпустив руку Рибохвостика й підвівся на повен зріст. Він розумів, що зобов’язаний допомогти цьому нещасному чужинцеві, ким би той не був. Моряна засмикала його за сорочку:

— Ти куди? Це ж, напевно, демон!

— Ми ж його не залишимо лежати на дорозі?! — і малодоріжник пішов до пораненого. Дівчина мовчки рушила за ним.

Чужинець лежав навзнак на спині. Від падіння густа металева сітка, що досі прикривала його обличчя, відкинулась і доріжани побачили красиве чоловіче обличчя. Його риси здавалися дещо дивними, але в них не було нічого потворного. Навпаки — чужинець вражав величною, якоюсь надприродною красою, незважаючи на синяву під очима, синці й почорнілі від струпів губи. Прямий ніс, великі очі з довгими, як у волів, віями, горбкуваті густі й вузенькі брови, скуйовджене жорстке волосся кольору воронового крила вибивалося з-під сталевого ковпака, видовжений овал обличчя — все це робило чужинця геть не схожим на доріжан. До того ж, його шкіра мала відтінок коричневого золота.

Зрозуміло одне — цей велетень не міг бути з Долини Єдиної Дороги, а приїхав з якогось іншого краю. Щоб він міг хоч щось розповісти про свою батьківщину і про Заземелля, його слід привести до тями й відвести до Подорожнього, де місцеві травники зможуть залікувати його рани й поставити на ноги.

Кінь став на коліно й виставив одну ногу вбік, ніби запрошуючи сідати на себе.

— Допоможи, ми повинні затягти цього чоловіка коневі на спину, — Чисторос почав піднімати чужинця, проте це виявилось справою нелегкою: сам лише панцир вершника важив, мабуть, як сам Болітник. Разом із Рибохвостиком, яка врешті наважилась торкнутися до невідомого лісового мандрівника, вони ледве витягнули вершника на коня. Віддихавшись, хлопець узяв коня за поводок, і всі троє рушили до Подорожнього.

— Ось тобі й ліс! — прошепотіла Рибохвостик, досі ловлячи дрижаки від страху.



16

Пройшло кілька днів після ярмарку в Подорожньому.

Чужинця перевезли у Велике Доріжнє, де його лікувала травничка Арніка, найвідоміша знахарка долини. Поранений так і не приходив до тями. Його чоло пашіло вогнем, а по тілу текли ріки холодного поту. Коли з нього стягнули металеві лати, виявилося, що він нічим не відрізняється від доріжан. Тільки-от чужинець був на три долоні вищий за місцевих жителів і вражав широчезними плечима й чітко окресленими м’язами. У нього було кілька дрібних ран на передпліччях, стегнах, ногах і глибока рана під лівою ключицею. Усім, хто її бачив, вона здавалася жахливою дірою, з якою неможливо вижити. Крім того, незважаючи на міцну статуру, поранений виглядав надзвичайно виснаженим. Очевидно, він довго мандрував без їжі.

Поява вершника вразила уяву долинян. Усі тільки й говорили про нього. Не дивно, адже його присутність означала існування інших заселених країв. Щоправда, дехто стверджував, що він походить від тих доріжан, які колись зникли в лісі, проте їм ніхто не вірив. Поширилось припущення, що вершник — виходець із райських земель Небесного Бога, хоч він зовсім не був схожим на осяйного світлоносного посланця небес. Багатьох вразила могутня статура прибульця. Всі чудово розуміли, що якби його народ мав якісь ворожі наміри щодо доріжан, то жителям долини було б непереливки.

Бабуся Арніка використовувала все своє вміння. Мабуть, саме завдяки їй поранений досі жив і навіть виглядав трохи краще, ніж кілька днів тому. Його рани, обкладені мазями з гірських лишайників, перестали гноїтися, та лихоманка не відступала.

Арніка Травник жила сама, бо замолоду весь свій час присвячувала травам і не звертала уваги на чоловіків. Боячись залишитися наодинці зі здорованем, коли той отямиться, вона просила доріжан приходити посидіти з нею. Від охочих не було відбою — усім хотілося хоч трохи побути коло незвичного чоловіка. Крім того, Велике Доріжнє розташоване майже посередині долини, тож до Арнічиної хатки сходилися гості з усіх поселень. Особливо часто приходив старий Ліводверник Вересковий із Чисторосом Болітником та Рибохвостик Моряна з братами.

На четвертий день гарячка в чужинця почала спадати. Коли Арніка зі своєю подругою Сливодавкою прийшли під вечір годувати хворого, то завмерли на порозі — велетень сидів на ліжку й дивився на них. Коли Арніка зустрілася поглядом з його холодними, сталевого кольору очима, то від переляку випустила з рук горщика з гороховою зупою. Їй здалося, що вона подивилася в очі демона.

— Де мій кінь? Він живий і здоровий? — запитав чужинець. Говорив він майже по-доріжанському, тільки трохи різкіше й дуже гортанно. Жінкам здалося, що поранений не просто запитує їх, а наказує відповідати, не припускаючи інших варіантів. — Довго ви будете мовчати? Чи моя мова для вас незрозуміла?

— Зрозуміла мова! — обидві великодоріжанки закивали головами, але переляк не давав їм говорити далі. Вони розгубилися від владного тону чужинця і їм здалося, що той є дуже знатним старійшиною, раз дозволяє собі так розмовляти з ними. Але було й інше. Те, що чужинець заговорив і мова його зрозуміла, означало відкриття багатьох заповітних тайн, бо прибулець міг розповісти про безліч різних чудес, про інші народи й інші краї в Заземеллі. Так чи не так, але дві літні жіночки Великого Доріжнього чудово розуміли, що їм випала дивовижна нагода першими з усієї долини заговорити з дивним мандрівником — першою розумною істотою, яка народилася й виросла не в їхній долині.

— Де мій кінь? — повторив чужинець. З його голосу зникли наказові нотки, а в сіро-сталевих очах засвітилася добра усмішка.

— Пасеться, — прошепотіла Сливодавка, — тобто скубе травичку чи то пак, рве її зубами, їсть траву.

— Я розумію, що означає слово “пасеться”. Він здоровий?

— Дуже здоровий. Таких здорових коней у нашій долині ніколи не бачили! — й Арніка показала руками, наскільки у чужинця великий кінь.

— Це добре. Що це за долина?

— Долина Єдиної Дороги! — хором відповіли бабусі.

— Ніколи не чув про таку. Що за народ живе в цій долині?


— Доріжани!

— А у Великій Війні ви були на боці талері й армавірів?

Бабці розгублено перезирнулися й пересмикнули плечима — мовляв, не розуміємо, про що йдеться.

— Ми не знаємо, що означає “війні”, “талері” й “армавірів”.

— От тобі й маєш, — чужинець почав теребити поросле чорною щетиною підборіддя, уважно розглядаючи долинянок. — Мабуть, я все-таки потрапив у Заземелля. Ви ніколи не воювали?

Бабці заперечливо захитали головами. Від цього у Сливодавки аж злетіла коса, закручена бубликом на маківці.

— І ми не є Заземелля! Заземелля — навколо нас, — майже роздратовано мовила Арніка.

— Для вас — навколо, для мене — тут! Їсти у вас дають? — поранений ляснув у долоні й потер їх. — Тільки бажано м’яса, хліба, масла, меду, бо від гороху мене болить голова і не тільки.

Сливодавка побігла за їжею, збираючись принести саме те, що перелічив чужинець, а той далі розпитував травничку.


— А як вас обох звати?

— Мене звати Арнікою Травничкою, вона — Сливодавка Тинява. А тебе також якось звати?

— Звати?.. Аякже?! Я — Морфід, син Глеї й Отарасмана. А хто мене підібрав і виходив?

— Підібрали тебе Чисторос і Рибохвостик. Це наші доріжани. Виходила я, лікуючи різними травами.

— Я б хотів зустрітися з моїми благодійниками й подякувати їм. Милосердя нині — річ рідкісна.

— Думаю, це буде просто. Обоє часто навідували тебе, поки ти лежав непритомний, і сьогодні під вечір, мабуть, знову прийдуть.

— Ну то добре. Коли буде готовий перекус, закличете, а тепер проведи мене до коня.

— Ти ще, чоловіче, слабкий, щоб ходити.

— Ой, не знаєш ти людей моєї породи. Я скоро бігатиму.

— “Людей”? — сама для себе повторила Арніка й підійшла до ліжка. Морфід, опираючись на неї й на ломаку, зробив кілька кроків до дверей, скривився, а потім пошкандибав далі. Коли він вийшов надвір і побачив свого коня, то аж засяяв від радості — так, ніби побачив давнього друга, а не домашню тварину.

— Вогнегрив! Ану до мене! — крикнув він. Кінь відразу кинувся на голос і поклав свою морду на здорове плече господаря. Чужинець закинув одну руку на конячу гриву й так, обійнявшись, вони стояли кілька хвилин.

Чутка про одужання хворого швидко облетіла все Велике Доріжнє. Повз подвір’я травнички натовпами почали прогулюватися доріжани. Усім було цікаво глянути на дивного мандрівника, якого сприймали швидше як примару, а не як живу істоту. Він помічав цю увагу до себе і, здається, був задоволений, що справи йшли саме так.



17

— Чужинець може й бути отією зміною, яка зруйнує мирне життя в нашій долині, — Ліводверник хмикнув у вуса й відкинув сиве пасмо з очей. Вони з Чисторосом укотре йшли провідувати хворого.

— Думаю, цей поранений чоловік дасть нам ключі до багатьох таємниць. Він відкриє нам і нашому народові безліч істин, до яких ми самі йшли б дуже довго, — Чисторос часто уявляв собі, що скаже мандрівник, коли отямиться. Мабуть, це будуть слова подяки.

— А я думаю, що цим ключем ми відкриємо двері не лише до таємниць, а й до купи різних бід і несподіванок, які змінять для нас світ.

— Хіба це погано, коли хтось відкриє для нас світ заново?

— Набагато краще, якби ми самі відкрили цей світ, інакше перший, хто розповість про нього, змусить нас бачити все його очима.

Серед степу, де-не-де посмугованого латками городів, піднялися горбиками дахи Великого Доріжнього. Єдина Дорога перед поселенням ховалась у хвилястій трав’яній рівнині. Ліводверник і Чисторос ішли через степ навпростець, щоб зекономити час.

Щойно вони вийшли на кремову бруківку, як від поселення до них побігло кілька людей.

— Ліводвернику і Чисторосе! — закричали, підбігаючи, великодоріжани. — Чужинець вже отямився й чекає на вас.

— От тобі й сюрприз! — вигукнув Вересковий і майже побіг до поселення.

Чужинець чекав на свого рятівника, сидячи на лавці під стіною Арнічиної хатинки. З появою малодоріжан у його очах засвітився жвавий вогник. Мабуть, він не таким уявляв собі хлопця, який підібрав його. Біля Морфіда стояв Вогнегрив, здіймаючись над господарем як гора. Здавалося, це чорний смерч втілився в коня, а вогняна грива із кожним помахом його голови нагадувала десятки блискавок. Тому перший погляд падав на тварину, а не на її господаря.

Чужинець підвівся і простягнув руку назустріч малодоріжанам. Чисторос зупинився перед ним і боязко потиснув простягнуту долоню. Тепер цей смаглявий чоловік ще сильніше вразив уяву юнака. Щось у ньому було надприродне: його погляд без перешкод проникав у душу, легко докопувався до найпотаємніших глибин свідомості; гордівливість осанки, яку навіть страшні рани не змогли зламати; жорстка краса — все це додавало незнайомцю величі, здавалося, це саме про нього складались легенди, саме такі, як він, творять подвиги, які запам’ятовує історія. Водночас ця велич лякала й насторожувала, бо в цьому чоловікові було аж надто багато незвичного й чужого.

— Я хотів подякувати тобі, Чисторосе, за твою доброту й сміливість, — голос у нього владний, але водночас м’який.

Болітник знітився й промимрив щось незрозуміле у відповідь, розглядаючи пил під своїми ногами. Мабуть, це великодоріжани розповіли чужинцю про нього, раз цей чоловік відразу впізнав свого благодійника.

— Якби я був у себе вдома, то запросив би вас погостювати у мене, а зараз можу хіба що зловживати гостинністю бабусі Арніки.

Вони зайшли до хати, сіли у вітальні. Господиня поставила на стіл старого міцного верескляку, сирні кульки і в’ялену рибу. Потім хапнулася й заспішила до сусідів, залишивши пораненого з гостями наодинці.

Чужинець цікавився жителями долини, їхніми віруванням, звичаями, устроєм їхнього суспільства. Відповідав переважно Ліводверник, намагаючись говорити чесно, але оминаючи багато речей, яких, на його думку, чужинцеві не слід було відразу знати.

У мові Морфіда відчувався гострий розум, а лукаві бісики у глибоких очах виказували, що й він інколи хитрує. Особливо заземельця зацікавили розповіді про Єдиного Небесного Бога й обожування Дороги, що пролягала через долину.

— Небесний Бог? Мій народ також вважає Небесну Істинність найвищою силою, а себе вважає прямими нащадками Небесного Правителя, — ці слова Морфід промовив піднесено, а його обличчя аж просяяло.

— Справді? А де живе твій народ? Розкажи про свій край, про його жителів і їхні звичаї, адже ми ніколи навіть не підозрювали, що існують інші народи за межами долини! — попросив Ліводверник.

— Гадаю, моя розповідь буде цікавою для всіх жителів вашої долини. Завтра зранку я хотів поговорити з вашим народом на базарній площі Великого Доріжнього. Зможете оповістити про це доріжан усіх поселень?

— Зможемо, але краще почати оповідь в обід, щоб усі встигли прийти.

На тому й розпрощалися.

Дорогою додому Ліводверника мучили сумніви й погані передчуття. Хоч за натурою він, як і решта доріжан, був прямим і простодушним, та тепер шкодував про свою щирість. Адже Морфід уже знав про Долину Єдиної Дороги майже все, що хотів, а про себе так нічого й не розповів.

Чисторос натомість мало не літав, впиваючись тим, що саме він знайшов цього дивовижного чоловіка, і що завтра йому відкриється багато цікавих речей. Його аж розпирало від гордості й захоплення. Останні події вирізнили його з-поміж інших однолітків, і вся долина знала про Чистороса Болітника з Малого Доріжнього. Він прославився!

Завтра Морфід відкриє для народу долини двері в інший світ. Якщо цей заземелець потрапив сюди, то, може, колись і доріжани зможуть відвідати його батьківщину. От тільки рани, які отримав Морфід дорогою в долину, неабияк насторожували.



18

До обіду весь ярмарковий майдан Великого Доріжнього залило живе барвисте море доріжан. Щохвилини підходили нові й нові паломники. Усі хотіли бачити жителя Заземелля й вислухати його розповідь. Подвір’я навколо площі теж заповнили доріжани, діти вмостилися на нижніх гілках селищного дуба, з десяток доріжан стояли на верхній площадці вежі вістуна. Усі чекали на винуватця масових зборів, але він не поспішав.

Найближче до помосту стояли старійшини, які вже вдруге за такий короткий проміжок часу змогли побачити один одного й неофіційно обговорити останні приголомшливі події. Збоку від них стояли Рибохвостик і Чисторос з родинами. Рибохвостик косилася на Чистороса, а той розглядав селище. Тут теж жили його родичі, до яких він доволі часто заходив у гості, але йому було цікаво ще раз роздивитися Небесний храм, вежу, площу.

Велике Доріжнє, що на заході прилягало до Єдиної Дороги, — друге за величиною після Доріжнього. Тут було аж 18 обійсть, які колом оточували селищну площу. Зі східного боку височів на пагорбі прекрасний овальний храм. До нього вели сходи, викладені з круглих кам’яних плит. Бічні колони переходили з протилежного від входу боку в суцільну стіну. І стіна, й колони тримали на собі дах з великим і також овальним отвором. Кілька малих колон на даху й три великі на землі за стіною підтримували над храмом горизонтальне розірване коло, складене з окремих плит білого мармуру, який добували на схилах гір біля моря. Роз’єднані кінці кола занурювались у темно-синю сферичну брилу напівпрозорого Нічного Яйця, яке кілька десятків років тому скотилося з гір і лежало на рівнині валуном. Його знайшли верхньодоріжани й витесали з нього ідеальну сферу, яку подарували Великому Доріжньому на відкриття храму. На цій кам’яній прикрасі вирізьблено імена й прізвища усіх жителів цього поселення з часу зведення їхнього храму.

Південніше від храмового пагорба з рівнини випинаються два невеликі горбики. З одного ніби виростають дві доріжанські хатки, а з іншого олівцем цілиться в небо вежа Хмарогляда Травника.

Тут поміж натовп Чисторос побачив Руту. На мить йому здалося, що це діамант засяяв поміж річкової гальки. Серце закалатало швидше. Її сумні очі цього разу світилися небаченим досі захопленням. Хлопець глянув туди, куди був спрямований її погляд, — на поміст для музик саме виходив заземелець. Шум на площі відразу стих. Тільки доріжани, що стояли скраю, перепитували сусідів, що ж діється на майдані.

Морфід підняв руку, просячи уваги. Це було зайвим — усі й так не зводили з нього очей.

— Мешканці долини, доріжанський народе! Найперше хочу подякувати за гостинність і вашу прихильність, за те, що ви не полишили мене помирати від ран, а підібрали й зцілили. Ваша знахарка Арніка не має собі рівних у лікуванні. До неї можуть прирівнятися хіба що знамениті чаклуни чи силовладці з інших країн, — він легко й невимушено вклонився на знак подяки. Натовп закивав головами, схвалюючи його слова.

— Мені до вподоби його шляхетна манера говорити, — промовив Густобрів Травник.

— Що більше напій гірчить, то сильніше його підсолоджують, — пробурмотів Ліводверник і впіймав на собі кілька обурених поглядів.

— Звати мене Морфід, я син Глеї та Отарасмана. Походжу з великого народу кόтів, — продовжував заземелець. — За вашими південними лісами й горами простягається велика рівнина, колиска мого народу. Там ми жили колись і володарювали усіма землями навколо. Та згодом з лісів вийшли дикі племена таллері й армавірів, а також інші дрібніші племена, й відтіснили нас у степи, майже на край пустелі. Але коли ми й там змогли створити багату державу в союзі з пустельними жителями каракόтами, то дикуни вирішили розбити нас ущент і перетворити на своїх рабів. Зараз на цій рівнині точиться страшна війна. Я знаю, що ви не розумієте цього слова… Війна — це коли один народ чи група людей намагається силою підкорити інші народи, нав’язати їм свою волю, перетворити їх у залежних і нещасних створінь, забрати їхнє майно, їхню землю, їхню честь — зруйнувати їхню незалежність.

У війні проти кόтів і каракόтів злі народи використовують різних потвор, чаклунство, такі ганебні речі, як зрада й підкуп. Спочатку ми гідно відбивали їхні атаки й виграли багато битв, та згодом військова вдача перейшла на сторону ворогів. Вони майже розбили наше військо й тепер планують завоювати північні землі — ваші землі. Найстрашнішою зброєю таллері й армавірів є велетенські потвори — магічні ящери Розписи. У них таке ймення, бо луска їхніх головних панцирів помережана золотистим візерунком. Коли до нього довго придивлятись, людина втрачає здоровий глузд, стає залежною й покірною. Візерунки на Розписів нанесли дуже давно могутні чаклуни. Я головував у загоні, що займався винищенням цих тварюк. Один із них — напевно, наймогутніший, — втік від нас по лісових ріках кудись на північ, а коли ми рушили за ним, у спину нашому загонові вдарила ціла армія дикунів, відрізавши шлях назад. Довелося йти мощеною дорогою на північ. Але тиждень тому нас перестріли якісь незбагненні лісові демони, почався бій. Я ледве вирвався з оточення, був поранений. Мій Вогнегрив виніс мене з поля бою — непритомного. Отямився я вже тут, у хатці Арніки. Ось і вся моя історія.

Доріжани прикипіли очима до Морфіда. Речі, про які розповів заземелець, могли уявити не всі. Важко істотам, які ніколи не стикалися з жорстокістю й невиправданим насильством, відразу зрозуміти, що таке війна. Долиняни не могли збагнути причин, які спонукали цілі народи розпочати масову січу, бо завжди вважали: коли тобі чогось бракує, треба більше працювати, а не силою забирати це в інших. А цей чоловік на помості розказує про народи, які живуть за іншими правилами. Вони жорстокі й свавільні, вбивають один одного, ворогують між собою, заздрять іншим… І ці злі дикунські племена, що майже заволоділи невідомим для доріжан світом, тепер хочуть прийти сюди й загарбати багатства Долини Дороги, сплюндрувати цей край через невпинну жагу до війни. Навіщо? Звідки у цих “людей” така ненажерливість, захланність і злість?

— А хто такі “люди”? — запитав хтось із натовпу.

— Люди? Це істоти, схожі на вас і на мене. І я, і ви — різні народи, різні раси, але всі ми — люди.

На поміст піднявся старійшина Густобрів і зупинився біля Морфіда.

— Ми, мабуть, знаємо, де ховається один із Розписаних Ящерів. Його бачили у Півмісяцевому озері, на північний схід від нас. Ти зумієш його вбити?

Морфід аж засяяв від щастя, коли почув про Розписа.

— Я знаю декілька способів, як очистити ваш край від цієї потвори.

— Але нас хвилює не ця потвора, — продовжував війт. — Одне із наших поселень кілька днів тому зруйнували велетенські змії. Вони прийшли з гір — такі великі, як цей селищний дуб! Вони пожирали наших доріжан.

— Я знаю, про кого ти говориш, старійшино. Змії більше не тривожитимуть доріжан, вони покинуть цю долину!

— Ми були б дуже вдячні за таку службу. Можеш розраховувати на нашу підтримку у всіх своїх діях.

— Маю надію, що так воно і буде. Інакше не тільки ваш народ зникне з лиця землі або перетвориться на рабів, а й інші народи згинуть від наших спільних ворогів.


— А хто такі раби?

— Це люди, які працюють на тих, хто їх захопив силою чи обдурив хитрощами. Вони не мають ніяких прав, і господарі поводяться з ними гірше, ніж із худобою.

Морфід засівав душі доріжан страхом, наче сівач зернами ріллю. І зерна страху відразу давали сходи. За кілька хвилин Морфід із дивовижного візитера перетворився на єдину надію доріжан. Він чудово це розумів і поводився впевнено й гідно. Кожне його слово мало таку вагу, якої не знали слова жодного із присутніх тут долинян. Один до одного вони завжди прислухалися, а цьому засмаглому височезному чоловікові безоглядно вірили й не могли навіть припустити, що йому можна щось заперечити.

— І як цьому запобігти? — глухо й безсило запитав Густобрів.

— Ви повинні навчитися воювати!


— Навчитися вбивати?! Для нас це страшний гріх!

— Не вбивати, а захищати власне життя! Коли на вас нападе скажений вовк, то ви вб’єте його, щоб не померти самому, чи дозволите йому розшматувати себе? — На це запитання ніхто не відповів, бо відповідь була очевидною. — Так само ви повинні захищати свій край. Армавіри й таллері — ось той скажений звір, якого треба зупинити, поки він не знищив усе навколо!

Заземелець замовк на мить, щоб усі могли осягнути його слова, а потім заговорив далі:

— Ваші ковалі будуть робити зброю — знаряддя для нанесення ран вашим ворогам. Ви зробите мечі, луки, списи, бойові тесаки і палиці, бомбарди й арбалети, а я навчу вас ними користуватися, навчу воєнної науки. Разом ми зробимо військо, яке оборонятиме ваш край. Ми збудуємо фортецю — величезний будинок із неприступними стінами, який слугуватиме сховком для війська і решти населення в небезпечні часи. Це єдиний вихід для вас. Іншого не дано!

— Ми обдумаємо твої слова й дамо відповідь завтра вранці. Проте повинен відразу попередити, що ми не знаємо жорстокості, ми — не вбивці.

— Коли зайди з інших країв убиватимуть і знущатимуться з ваших жінок і дітей, ви знайдете в собі і жорстокість, і жагу до вбивства. І це називатиметься одним словом — помста!

— Лихі вісті ти приніс, чужоземцю. Ми й не знали, що поза нашим світом існує інший. І зовсім не сподівалися, що земля може переносити стільки зла!

Майже до самого вечора Морфід розповідав доріжанам про те, що відбувається за лісами й горами. Із першими сутінками вся долина була в його руках.



19

Сонце підіймалося над обрієм, повільно виповзаючи із потріпаних трав. Спочатку воно лиш краєм ока оглянуло землю. Цей погляд промінням пробігся по долині, запалюючи білим золотом воду в калюжах і шибки у вікнах. Навколо панувала нічна непевність-напівморок, і сонячні засвітки ще не мали над нею влади. Синьо-фіолетова прозорість застилала простір над невидимими горами й лісами. Від Пічкурика тяглися розвіяними віхтями заспані хмарки. І тут сонце наче почало підводитися з колін, прорубуючи променями світляні тунелі. І стало тепліше, хоч зябкуваті вітри ще ховали холод по тінях і задували його в низини.

Займався ранок.

Золоте волосся небесного світила перелилось через шибку й залоскотало повіки Чистороса. Він замружився, усміхнувся крізь сон і повернувся на бік. Сонячний зайчик ковзнув по обличчю і знову всівся на віях. Сон, у якому заквітчана ромашками Рута ховалась за хмарами, раз-по-раз почав зникати. Врешті хлопець здався, розплющивши очі. Якусь мить світло мереживом переливалось між його віями, та враз вибухнуло яскравістю, засліпивши на мить.

Раз тебе вже будить сонце, то треба вставати. Болітник потягнувся всім тілом, і свіжі рани озвалися різким болем. Що ж це за молодість, коли все болить, як у старого діда?..

Одягнувшись, Чисторос вийшов на двір, намагаючись не шуміти, бо в хаті ще всі спали.

Ранкова ідилія небесних тонів спокійним чудом простяглась над рівним горизонтом, що оббігав селище довкруж, перериваючись лиш на сільському дубі. Проліскова синява над невидимими східними лісами перетікала на краях у насичену блакить і відразу ж розчинялася в молочно-матіолових хмарах із волошковими віконцями між ними. Бузкові тіні небесних кудель на півночі й півдні поступово, через золото, жовтогарячу лаву переплавлялись у майже біле сонце. Усі ці барви сотні разів перемішувались на хмаринкових закраїнах і врешті стікали у росяні діаманти у травах.

У траві, кущах і квітах, відігріта теплом, починала вовтузитись комашня. Кілька квіток піднялися з вітерцем у повітря і пурхали метеликами. Чисторосові здавалося, що світло, кольори, звуки й аромати вливаються у нього, як вода у землю, наповнюючи його наснагою.

Мама Зілена розповідала, що через отакі часті світанкові стрічання сонця його й назвали Чисторосом. Змалку він любив вибігати надвір, покидаючи тепле ліжко, щоб побачити, як зароджується день. А коли прокидалася мама й забирала його до хати, хлопчина уже був мокрий по пояс від роси. Тоді його дитяче ім’я Штопик змінили на постійне Чисторос.

Згадалися сотні світанків, які він зустрічав, — жоден із них не був схожий на інші. Щасливі ж долинянські вістуни погоди, бо бачать ці світанки з дахів своїх веж.

На Єдину Дорогу зі степу вийшов старий чоловік. Болітник відразу впізнав у ньому Ліводверника. Обоє помахали один одному руками й пішли назустріч.

— Ти знову перевіряєш, чи сонце правильно зійшло? — пожартував Вересковий.


— А ви збирали чудодійні трави, поки вони не втратили своєї світанкової сили?

— І це теж… Учора після нової Мудрої Ради я заночував у Великому Доріжньому, бо ми сперечалися аж до ночі. А нині вийшов ще затемна, щоб упіймати момент, коли лікарські трави набирають найбільшої цілющої сили.

— Отже вчора була нарада?! А ми гадаємо, чого ж то дядько Лез не прийшов ночувати… І що вирішили старійшини?

— Ковалі почнуть кувати знаряддя для вбивства в ім’я самозахисту, а кожне селище виділить одну п’яту своїх чоловіків для риття ровів під фундамент майбутньої фортеці. Крім того, цю споруду будуватимуть усі жителі колишнього Верхнього Доріжнього, засновуючи таким чином своє нове Доріжнє.


— А де будуватимуть фортецю?

— Це вже вирішить Морфід. Він тепер буде багато чого вирішувати. Але це вже не моя турбота, бо я зробив, що міг.

— А що ще вирішили?

— Що сьогодні вдень підуть убивати нашого з тобою Туманника.

Щось смикнуло Чистороса за серце.

— Щось я не вірю, що Туманник, який не зашкодив нам, — кровожерлива потвора. Так, він великий, тому його й бояться, але ж це не означає, що він лихий.

— А я впевнений, що він не заслуговує смерті вже лиш тому, що так сказав цей чужоземець. Хоч навряд чи до нас дослухаються й пошкодують Туманника після Морфідової розповіді.

— Не уявляю, як чужоземець може вбити таку велетенську істоту! — Чисторос обвів руками півнеба. Ліводверник хмикнув у вуса й пішов до свого двору, бурмочучи, що вони ще багато чого собі не уявляють.

Дома було море роботи, але мама й тато Болітники, зітхнувши, відпустили Чистороса із заземельським чоловіком на Журавлине болото. Разом із ними зібрався й Лез. Він повернувся в Мале Доріжнє через дві години після Ліводверника й пообіцяв придивитися за хлопцем, щоб той і близько не підходив до озера, а просто показав, де він бачив Туманника.

Коли сонце вже зачіпало верхні гілки малодоріжанського дуба, до поселення прийшов Морфід разом із кількома верхньодоріжанами. За спиною у нього теліпалась якась шкіряна сумка з прутами, до кінців яких було підігнано пір’їни яструба. Через плече одягнена вигнута палиця, перетягнена міцним тонким шнуром. Це знаряддя заземелець називав стрілами й луком. На прохання Морфіда Чисторос побіг до Ліводверника, але не застав його. Вирушили до озера без старого мудреця.

Дорогою Морфід розповідав про небувалу підступність і хитрість Розписів, про їхню кровожерливість, про те, як ці потвори винищували цілі селища. На запитання про способи, якими можна їх убити, чужоземець загадково усміхався й відповідав, що з цим він справиться сам.

Ось і очеретяні зарості навколо Півмісяцевого озера. Морфід попросив усіх доріжан залягти у високу траву й не показуватись, поки він не вернеться. Усі послухалися, бо охочих іти до озера, де живе така люта потвора, не було. Чисторос, нажаханий розповідями Морфіда, сидів разом зі всіма у траві, боячись навіть голову виткнути.

Минали хвилини, сплітаючи першу годину очікування. З озера долинав тільки плюскіт води й шелест очеретів. Крізь густий туман і траву годі було щось розгледіти. Нарешті Морфід повернувся — злий, мокрий, обліплений багнюкою. Йшов він уже не скрадаючись, а прямо, копаючи гілки на шляху й щось викрикуючи незрозумілою мовою.

— Там нікого нема! Він утік, залишивши лиш свою смердючу кров. Це саме той Розпис, якого я переслідував на рівнинах! Я в цьому впевнений, бо цей теж поранений! — розгнівано випалив Морфід, підходячи до гурту.

— І куди він втік? — запитав Чисторос.

— Кудись на північ. Точно не знаю, бо ці потвори вміють не лишати слідів, хоч величезні, як гори!

Назад ішли похнюплені й стривожені. Визволення краю від потвори не відбулося. Доріжани міркували про те, чи Розпис повернеться, чи вже назавжди зникне у північному Заземеллі. Про що думав Морфід, ніхто не знав, та його думи теж були невеселими, судячи із виразу обличчя.

Лез і Чисторос відстали від решти, розмовляючи про вчорашню нараду й сьогоднішній невдалий похід.

— Мені, наприклад, було б важко убити істоту, про яку я нічого лихого не знаю, — говорив Горолом. — А от тих гадюк могильних, що зруйнували мою домівку, я б убив без краплі жалю.

— Якщо Морфід хоче вбити Розписа, то, мабуть, знає за що, — відмовив Болітник. — А де ви з Ліводверником ночували у Великому Доріжньому?

— Я заночував у Тиса Горолома, а от Ліводверника після наради я не бачив. А він хіба пізно ввечері не повернувся до селища?

— Ні, прийшов сьогодні зранку.

— Тоді я щось переплутав.

— Мене дивує неприязнь Ліводверника до Морфіда. Хоч старий і товаришує зі мною, та цього я не можу зрозуміти.

— Мабуть, Ліводверник надто звик до старих порядків у нашій долині, а поява чужоземця — надто різка переміна для нього.

— Але Вересковий завжди був за зміни. Він навіть пропонував на Раді в Доріжньому йти розвідувати окраїнні землі, — заперечив Болітник.

— Хто його зна… У старих людей бувають свої дивини.

Дома на Леза й Чистороса чекав смачнющий обід. Хоч родина вже пообідала, але всі ще раз зібралися за столом, щоб вислухати розповідь про невдалий похід.



20

Риба у верші не йшла. Поодиноким крабам біля затону жилося непогано, бо бездоріжани перестали їх ловити, побоюючись остаточно винищити їхній рід.

Усі в селищі бідкались, що запасів морського провіанту на зиму не вистачить. Городина теж не вродила, тому жителі Бездоріжнього почали збирати ягоди, трави й корінці, щоб хоч якось перезимувати.

Мама Зась невтомно вигадувала нові способи заготівлі продуктів. Недавно вона зібрала кошичок глоду і зварила з нього варення, яке всім дуже припало до вподоби. Відтепер Рибохвостик щодня збирала ягоди. Плавт і Ложкохляп ходили в гирло Пічкурика по солодку тростину, з якої Зась виварювала коричневий цукор. Таляпун бродив навколо селища в пошуках приморських печериць, і лише батько вперто трудився на березі в надії щось упіймати. Іноді він приносив додому риб’ячий дріб’язок, який колись відпускали в море, не звертаючи на нього уваги, а тепер засолювали в маленьких бочечках.

М’яса велетенської риби після ярмарку залишилося небагато, хоч воно щедро окупилося збіжжям, бульбою-картоплею й іншими продуктами. Але в будь-якому випадку на цілу зиму його аж ніяк не вистачило б.

Узявши кошика, Рибохвостик пішла збирати глід. З кожним днем вона все далі відходила від Бездоріжнього, орієнтуючись по морському березі й горах. Але сьогодні дівчина, задумавшись, забрела аж до Задоріжнього, біля якого зустріла інших збиральниць ягід. Деяких дівчат вона пам’ятала ще з ярмарку. Гуртом вони рушили до Великого Доріжнього. Останніми днями всі долиняни намагалися триматись якнайближче до цього поселення.

Дорогою дівчата обривали ягоди й розпитували Рибохвостика, як вона вперше зустрілася з чужоземцем Морфідом. Моряна повагом і вже вкотре розповідала і про цей епізод, і про те, як увечері після загальних зборів Морфід особисто подякував їй за порятунок, і про те, що він дуже ввічливий, мужній, сильний і розумний, а також справедливий і добрий. Задоріжанки вважали Морфіда просто ідеальним чоловіком, і майже всі потайки зітхали за ним у своїх дівочих мріях.

Врешті збиральниці зайшли в густі зарості сизого глоду й смачнючої жовтої аличі. Дівчата розбрелися хто куди, розмови стихли. Рибохвостик давно наповнила свій кошик, тому залишила його внизу й подряпалась на стару аличу, щоб поласувати найстиглішими сливами. Вже сидячи на найвищій гілці, вона раптом відчула запах диму. Обернувшись, Моряна побачила за сотню метрів від заростей стовп майже чорного диму, що вертикально піднімався з вершини невеликого пагорба. Біля вогнища стояв у своєму чорному плащі Морфід і дивився в напрямку південних лісів. Раптом він жбурнув щось у вогонь. Угору звилися червоні клуби, що аж пашіли жаром. За мить дим знову став сіро-чорним, а над пагорбом зависла невелика червонувата хмарка. Морфід постояв ще кілька хвилин і рушив через степ до Дороги.

Рибохвостик, хоч як напружувала уяву, не змогла пояснити для себе диво, що його вчинив із багаттям Морфід. Мабуть, дії чужоземця вмотивовані такою хитрою й глибокою мудрістю, що звичайним доріжанам їх не зрозуміти.



21

З кожним днем долину Єдиної Дороги охоплював дедалі більший неспокій. Майже всі чоловіки гарячково копали підземелля для фортеці, замість працювати на полях. Кілька десятків нижньодоріжан розробляли рудники й виплавляли залізо, з якого ковалі відразу кували зброю. Вечорами Морфід формував із доріжан окремі загони й навчав їх володіти зброєю. Жінки мовчки вели господарство, взявши на себе більшість чоловічих обов’язків. Часто спалахували сварки, бо всі були замучені.

І всі жили у постійному страху, що ось-ось прийде дикунська орда й знесе з лиця землі рідну долину. Тому працювали понад силу, не шкодуючи себе, поспішаючи, слухаючись у всьому чужоземця, який володів справді великими знаннями у різних галузях: від руху зірок — до виплавки металів.

Чисторос разом із верхньодоріжанами тесав і возив каміння з гір до місця, де мала вирости фортеця. Коней для перевезень кам’яних блоків не вистачало, тому доріжани впрягалися у візки самі. Робота була пекельна, часто хотілося все кинути й хоча б один день відпочити. Але в таких випадках завжди з’являвся Морфід, хвалив, підбадьорював, і його слова ставили змучених доріжан на ноги й додавали їм сил.

Одного разу, тягнучи візок із кам’яною брилою, Болітник посковзнувся на гладкій бруківці й упав, обдерши лікоть до крові. Ялівець Травник, батько Рути, зупинився, допоміг хлопцеві звестися й оглянув його подряпину.

— О, хлопче, тобі треба промити рану, в неї набилося повно бруду. Отут, за видолинком, є джерело з чистою й цілющою водою. Іди, іди, помий у ній руку, й подряпина швидко затягнеться!


— А як же ви?

— То не так далеко, трохи потягну сам, а потім ти мене наздоженеш. По Дорозі тягнути ж легше, ніж по стежці.

— Я швидко повернусь, — Болітник гайнув помежи трави до джерельця, радіючи з нагоди розім’яти ноги.

Добігши до невеликої впадини, оточеної валунами, хлопець почув голоси. Один із них — звучний і впевнений — звісно ж, належав чужоземцеві. Але хто це говорить тремтливим шепотом?

Обійшовши кілька врослих у землю каменюк, Чисторос побачив джерело. Вода сочилася в невелику кам’яну чашу, в якій спокійно міг лежати доріжанин. Морфід сидів у воді, спершись плечима до стінки чаші. Його одяг безладно розкиданий навколо джерела. Біля Морфіда, спиною до Чистороса, стояла дівчина і щось тихенько говорила заземельцеві.

Побачене обурило хлопця. Як можна купатися в джерелі, звідки люди беруть воду?! І як можна сидіти майже голим перед дівчиною, яка тобі навіть не дружина?.. Це ж великий навмисний гріх!

— Ми ж цілувалися, пам’ятаєш? — говорив Морфід, беручи дівчину за руку. Вона у відповідь кивнула головою.

— І тобі ж сподобалось?

Вона знову кивнула.


— Тобі подобалось, коли я обіймав тебе, торкався твого тіла під блузкою, правда?

— Так, подобалось. Але цього не можна робити, поки не поберешся із чоловіком перед людьми й Небесним Богом, інакше це гріх, — зібралася з духом незнайомка.

— Яка різниця, ми ж обов’язково поберемось. А тепер роздягайся й залазь до мене. Навіщо так довго чекати? — він схопив дівчину за талію, почав її лоскотати, а потім стягнув одягненою у воду.

Дівчина почала сміятись, а потім, упавши в чашу джерела, скрикнула й підвелась. Мокрий одяг обліпив її струнке принадне тіло, підкреслюючи невеликі повні груди, плаский живіт, довгі ноги. І тут Чисторос упізнав дівчину — Рута! У грудях диким полум’ям вибухнули ревність і огида. За мить він навчився ненавидіти чужоземця так сильно, що готовий був… готовий навіть убити його. Весь світ навколо запалав, захитався. Як це могло статися?! Чому?! Жодна доріжанка не дозволяла собі такого. Вони обоє занапастили себе, збезчестили дароване Богом і природою багатство, зруйнувавши свою чистоту, насміявшись над нею!

Морфід поклав Руту біля себе, цілуючи її щоки, губи і плечі, повільно знімаючи з неї мокрий одяг і не помічаючи, що за ним стежать. Або, може, просто не переймався цим?..

Чисторос зірвався з місця й кинувся бігти навмання — через горби, трави, чагарники і каміння. Все в очах мигтіло, пекучі думки розривали голову.

Чому Рута не звернула уваги на того, хто врятував її від змія, чому отак бездумно полюбила чужоземця? Так, він красивий і мужній, але ж чужий, чужий!

Нога зачепилась за жмут трави, і хлопець упав у духмяне ложе степу.

…Так він пролежав до вечора — то плачучи і стогнучи, то завмираючи й намагаючись забути про те, що бачив, провалюючись то в крижані, то розплавлені від жару нетрі диких ревнощів.

Коли сонце зарожевіло на заході, Болітникові стало соромно за себе. Перше потрясіння минуло. Багаття у грудях перетворилося на криваве вугілля.

“Мабуть, я до безтями закохався в цю красуню, Руту, — міркував Чисторос. — Якщо охолонути й подивитися на все з іншого боку, як це часто радить Ліводверник, то їхня поведінка не така вже й ганебна, як здалося спочатку. Очевидно, Морфід справді незабаром одружиться з Рутою, тому й дозволив собі цілуватися з нею. Вони ж, мабуть, тільки цілувалися. Так роблять усі молоді доріжанки, підбираючи собі пару. Цілувалися, обнімалися — і все. Більше нічого!

А тобі, Чисторосе, так образливо зовсім не тому, що Морфід із Рутою чинили неподобство. Ні. Просто твоя кохана виявилась недоступною для тебе, вона злегковажила тобою, навіть не зауваживши твого почуття. Ну й дурний ти, Чисторосе! Через якусь маячню, що сам собі навіяв, ти кинув роботу, згаяв цілий день. Хіба так має поводитись порядний доріжанин, навіть якщо йому й не пощастило в коханні?..”

Отак картаючи себе, Болітник побрів додому.



22

Вечорами жителі Малого Доріжнього збиралися на лаві під селищним дубом, щоб поговорити, почути останні новини й вислухати думки інших. Хоч такі посиденьки ставали дедалі коротшими, кожен намагався знайти десять-двадцять хвилин для спілкування.

Коли Чисторос із дядьком Гороломом нарешті вибралися до дуба, на лаві під різьбленим листям уже сиділи брати Верескові, Яблучна Горпа з дочкою та її сестра Ожинна Горпа, що жила по сусідству з Болітниками. Праводверник, лускаючи гарбузове насіння, сперечався з іншими про фортецю й новий лад у долині.

— Морфід — то велике благо для нашого народу. Він приніс нам правду. Готує нас до майбутнього, щоб ми не зустріли його як верхньодоріжани — беззахисними й уразливими! — говорив він.

— Але наші чоловіки тепер постійно на будівельних роботах. До зими мусимо готуватися самі, без чоловічої помочі! — перечила йому від імені всього жіноцтва Ожинна.


— Зате будемо мати прихисток, коли нагряне біда!

— Якщо переживемо зиму… Ще ніколи врожай не збирався так недоладно. Ми втратили багато збіжжя тільки через те, що тепер його нікому доглянути і вчасно зібрати!

— Зате вже майже заклали фундамент під фортецю, — вставив слово Лез Горолом.

— Маю надію, що колись ця загроза мине, і ми заживемо по-старому, але з новими знаннями і в добрих відносинах з іншими народами, — мовив Ліводверник, забираючи у брата жменю насіння.

— А я чув, що Морфід дуже зацікавився нашою легендою про Правду, яка живе за горами. Навіть загорівся бажанням її знайти. Багато чого доброго й нового робить цей чоловік! — Праводверник замріяно подивився в бік гір. Він знав, що ніколи не піде кудись зі своєї долини, бо вже старий, та й особливого бажання мандрувати не мав. Зате як цікаво буде послухати розповіді інших про такі мандрівки…

На Дорозі почувся тупіт. Усі повернули голови до Дороги й побачили, що до них біжить Ковадло Вересковий, син найкращого коваля Нижнього Доріжнього.

— Вони прийшли, прийшли! — кричав він на ходу.

Малодоріжани зірвались на ноги.

— Хто прийшов?! Дикуни? — сполотнів Праводверник.

— Ні, — Ковадло зупинився, перевів подих. — Загін Морфіда прийшов! Він кілька днів тому подав їм знак димом, і вони вийшли з лісу.

— І скільки їх? — з-під лоба глянув Ліводверник.

— Десять. Ні, вісім… Ні, п’ять… Я їх не рахував. Завтра на підвалинах фортеці Морфід знову говоритиме для всіх. Ото я й прибіг вас попередити. Тепер у нас є охоронці!

Ковадла всадили на лаву й налили старого доброго верескляку. Так просиділи аж до ночі, бо з’явилася важлива тема для розмов. Поговорити про це було вкрай важливо, бо за кілька днів надійде час записувати події в книгах родів. А це не абищо, а продовження історії, яка перейде до нащадків.



23

Їх було семеро — високі, кремезні, але худі й обдерті. Навіть після короткого нічного відпочинку вони виглядали гірше, ніж Морфід, коли Золотогрив привіз його у долину. Обвітрені, засмаглі майже до чорноти, з довгими патлами й бородаті. Усі — крім одного візитера. Серед них була жінка — у короткій спідничці з чорної лускатої шкіри і в такому ж нагруднику. Чорне-пречорне волосся заплетене у косу.

Разом ці люди виглядали наче справжня армія.

На зборах біля фортеці Морфід говорив мало. Спочатку представив кожного зі своїх людей. Такого ж високого як він сам, але значно худішого чоловіка з рубцем на лівій щоці звали Шрамов’ятом. Він був знахарем у їхньому загоні. Вирізнявся Шрамов’ят надзвичайно холодним поглядом. Будь-яка хвороба мала б утікати від такого погляду якнайдалі. Чоловік із алебардою на брудно-білому держаку звався Репинга, чоловік із заплетеним у дві коси волоссям — Чанко, чоловік із малюнком сонця на лобі — Ро, а два схожі один на одного коротуни з розкосими очима — Тайто й Тайбе. Жінку, яку всі доріжани відразу ж охрестили неймовірною красунею, звали Шіта. Найбільше вражав її одяг. Нічим не прикритий живіт і вузьке пасмо шкіри на грудях злегка шокували доріжан, але вони вирішили не звертати уваги на зухвалість такого одягу. Очевидно, ця жінка — теж воїн, а для воїна головне практичність.

— Через два дні я і троє моїх людей вирушаємо в похід у гори. Ми хочемо знайти Правду й запитати її поради. Для цього нам потрібно двадцять молодих і міцних доріжан. Бажано, щоб вони уміли готувати їсти й мало говорили. На завтра прошу добровольців бути тут до початку робіт. Все! — Морфід зістрибнув з кам’яного блоку й пішов зі своїм загоном в напрямку Доріжнього, де їм уже готували обід.

— От і починається твоє дослідження окраїнних земель! — буркнув Праводверник братові. — Може підеш на старості літ?

— Куди мені… Хоча початок досліджень я уявляв собі зовсім інакше.


(обратно)

Розділ 3. Снігова Права

24

Похід призначено на ранок. Заземельці на чолі з Морфідом готувалися до нього, мов до якоїсь вирішальної події в історії всього свого народу. Навіть будівництво фортеці, військова муштра і полювання за Розписом відійшли в тінь перед пошуками гірської Правди. Може, все буде так, як говорить Морфід, — вища сила, що є відбитком небесного Бога на землі, дасть їм знання, необхідні для миру і благоденства у всіх краях. Тоді від цього виграють не тільки кόти і каракόти, але й самі доріжани. У такому випадку нехай Бог благословить пошуки Правди!

Чисторос Болітник уявляв ці пошуки як кількаденну мандрівку, під час якої йому відкриється безліч нових земель та їхніх таємниць. За своє життя він не раз бував у горах, але ніколи не заходив у лабіринти долин і відлогів хребтів далі за кількагодинний перехід від Верхнього Доріжнього. І ось попереду найвеличніша, а може і найзнаменніша його подорож. Подорож, звісно, буде небезпечною, адже все нове таїть у собі небезпеку, а завтра новим стане все!

Морфід радо узяв хлопця в експедицію. Можливо, пам’ятав, кому має завдячувати своїм порятунком, а може просто симпатизував скромному й розумному юнакові. Так чи ні, але Морфід ставився до молодого Болітника як до приятеля, а той у міру своїх сил відповідав заземельцю взаємністю. Велич, знання, розум і неординарність Морфіда вабили хлопця, але надто часто в його думках поставала Рута в обіймах цього чужоземного красеня…

Сонце лишень перевалило на захід, а Болітники вже спакували й перевірили все, що Чисторос мав узяти з собою в гори, — одяг, зброю (короткий меч і лук, з якого хлопець уже вмів непогано стріляти), сушене м’ясо і фрукти, сухарі, пшеничну крупу, деякі лікарські трави на випадок хвороби чи поранення, флягу з водою, міцний мотуз і теплу ковдру, обшиту тонкою, добре вичиненою коров’ячою шкірою. Батьки не відраджували сина йти з Морфідом, але благали і навіть наказували бути обережним і дбати про себе. Найбільше остерігалися нападу зміїв на експедиційний загін, але заземельці запевнили всіх, що дадуть собі раду з цими потворами у випадку їх появи.

До хати зайшов Ліводверник і приніс щось у згортку. Даючи згорток Чисторосові, він пояснив:

— Це пояс із усіма найсильнішими засобами, які я знаю. На кожній його кишеньці вишита назва засобу. У крайній лівій кишеньці вже знайомий тобі порошок — це “Бодяга”. Щоправда, я поклав туди ще трохи кори дуба і шавлії. У наступній білій кишеньці — мастика, якою слід натирати рани. Вона складається з товчених листків подорожника, тисненого часнику й червоного сушеного хрону. Все це замішано на шкірному слизі чорної лісової жаби й називається “Чорножаб”. Далі йде коричнева кишенька, у ній — пляшечка й пакетик трав. У пляшечці настій зеленого м’якуша мозкового горіха, а в пакетику — полин, звіробій, ягоди ялівцю, товчене березове вугілля і ще багато чого. Це допоможе твоєму шлункові. Називається кишенька “Живостій”. А ось тут кишенька “Сон” — порошок цвіту срібної сон-трави, що росте в туманах навколо Півмісяцевого озера. Якщо сипнеш його у повітря — всім навколо захочеться спати, а коли додаси до напою на кінчику ножа, то сам спатимеш, як мертвий, у будь-яких умовах, а прокинешся бадьорим і відпочилим. У кишеньці “Вогонь” — суміш різних пекучих і пряних трав; сипнеш на вітер чи в полум’я — усі закашляються й заплачуть, а даси щіпку до будь-якої страви — буде вона тобі смакувати, наче приготована рідною мамою.

Ото й усі мої премудрості. Решту корисних рослин знайдеш сам. Радити нічого не буду, бо маєш свою голову на плечах. Тому слухайся найперше себе і своїх почуттів, не підпадай під вплив чужих пустих мудрувань. Все, прощай. Чекатиму на тебе! — Ліводверник поклав пояс на стіл, плеснув Чистороса по плечу і вийшов із хати.

З Морфідом у гори йшло 25 доріжан, які мали нести поклажу. Крім них, в експедицію вирушало ще четверо заземельців — Шрамов’ят, Тайто, Тайбе і Шіта. В дорогу брали чотирьох низькорослих доріжанських конячок. Така кількість учасників, провіанту і зброї вражала уяву мешканців долини й підкреслювала серйозність і масштабність Морфідового походу.

Серед речей Болітника лежав сувій кремово-жовтого паперу, перо і чорнило з наростів на дубових листках. У дорозі хлопець збирався записувати все найцінніше, щоб жодна важлива дрібниця не пропала для історії й могла в майбутньому послужити іншим.

— Чисторосе, до тебе прийшла дівчина. Стоїть он у воротах, — мама Зілена лукаво зблиснула очима й кивнула головою до дверей. Хлопець статечно, повільно вийшов на подвір’я, хоча серце у нього тріпотіло як шматка на вітрі. Йому відразу спало на думку, що то прийшла Рута. А від такої думки на душі зробилося щемко, страшно і взагалі якось двояко — і добре, і зле.

Спершись спиною на ворітний стовп, за огорожею стояла Рута Травник. Сонце пробивалося крізь крону селищного дуба й висвічувало під тканиною сукні молоде жіноче тіло. Вона! Сонячне проміння боляче тенькнуло у серці по заповітних струнах.

Рута обернулася на кроки і глянула на Болітника. Її очі дивували сірою бездонністю, в якій засів такий же бездонний сум разом із якоюсь затятістю чи впертістю.

— Привіт. Ходи в степ, бо маю тобі щось сказати, — і Чисторос мовчки рушив слідом за нею через селищну площу, через Єдину Дорогу, через смугу придорожніх чагарників. Зупинилися біля старої дикої сливи — розтрісканої, посохлої, але вперто живої молодими пагонами.

— От ми й самі, — Рута сіла на траву, мружачись на сонце.

— Про що ти хотіла поговорити? — запитав затерплими вустами Чисторос.

— Про нас. Я знаю, що ти любиш мене, — вона зірвала кілька ромашок і почала плести з них віночок, чекаючи відповіді. Але хлопець мовчав, ковзаючи поглядом по хмарах, що білими подушками стелили небесне ложе.

— Я колись мріяв про тебе як про найбільше благо в житті. Колись, але не тепер, — нарешті озвався Болітник.


— Чому? У тебе є інша? Чи я тобі не подобаюсь?

— Ти дуже гарна й принадна, іншої у мене немає, але іншого маєш ти.

— І кого ж?


— Морфід…

— Ах, Морфід! — в її голосі з’явилися байдужі нотки. — Я у Морфіда була не останньою. Бачила недавно, як він цілувався в степу з отою чорнявою Шітою. Крім того, доріжани казали, що він пропонував Сизокрилці з Доріжнього побратися з ним. Та я вже знаю, що його слова про одруження — лиш пастка, з допомогою якої він бере від дівчат те, що йому потрібно.

— І ти все одно кохаєш його?

— Не знаю. Надто сильно він образив мене. Просто я виявилася справжньою дурепою. Так чи ні, але я тепер сама, збезчещена і зганьблена. Але є ти — чоловік, який одного разу врятував моє життя. Тому я прийшла до тебе — може тепер ти врятуєш і мою гідність?


— Раніше я тобі не був потрібен…

— Просто ти не проявляв жодної цікавості до мене.

— Ми обоє зробили помилки, які неможливо виправити.

— Що ж, я зрозуміла… Все одно мені було приємно побути з тобою, — Рута встала й пішла помежи кущі терну в степ.

— Зачекай, що ж ти збираєшся робити? — запитав їй услід Чисторос, але відповіді не почув, бо, напевно, її й не було. Дівчину поглинув степ, заглушивши сюркотанням коників її кроки.

А на гілці старої сливи погойдувався віночок, раз у раз торкаючись ромашками непричесаної хмарки.



25

І сьогодні Болітник міг милуватися новим ранком — але не в Малому Доріжньому, не в степах поблизу поселення, а посеред міської площі Доріжнього. Усі вже стояли напоготові, чекаючи наказу Морфіда рушати, але він ходив туди-сюди, вкотре перевіряючи, чи все спаковано, чи всі на своїх місцях.

Хоча всі учасники експедиції встали сьогодні ще до сходу сонця, виглядали вони бадьорими. Можливо, сили додавала їм важливість тієї справи, яку вони сьогодні розпочинають. Зробити те, чого не робив ніхто до тебе, — це вже немало. А коли воно може стати у пригоді твоєму народові — то це вже причина для гордості. Втім, за цією гордістю важко було сховати збентеження багатьох молодих сердець — ідеш у гори, а чи витримаєш? Ідеш у гори, а чи повернешся? Чи не востаннє бачиш своїх рідних, коханих, свій край? Чи не варто забути зараз про гордість і дременути на теплу піч? Ні, бо біда йде до твоєї оселі, і ти повинен вийти їй назустріч! Треба набратися духу, заколисати себе патріотичними думками, думати про високе, хай і не зовсім щиро, але обов’язково — про вищі ідеали, про вищу сутність, про щось, що цінніше за тебе самого.

Доріжани не знали, як поводитися, тому стояли мовчки, лиш подеколи відповідаючи на поради й підбадьорювання рідних. Біля брата Ложкохляпа крутилася Рибохвостик, раз у раз кидаючи швидкі погляди на Чистороса. Коли хресний Горолом і мама Зілена залишили хлопця, збираючись повертатися додому, дівчина підійшла до нього:

— Як справи у героя?

Болітник змигнув на неї очима. Спочатку йому стало ніяково від такої уваги бездоріжанки, але потім усмішка освітила його обличчя. Рибохвостик зовсім непогана дівчина, не красуня, як ото Рута, але дуже симпатична, а головне — проста й по-дитячому наївна. Аж соромно, що він був такий байдужий до неї, а вона, бач, не образилась, підійшла зараз.

— Я не герой. Герой у нас Морфід, а ми — його команда.

— Хочу побажати тобі щасливої подорожі й буду рада, якщо повернешся живий і здоровий. І ще… — вона затнулася на мить, густо зашарівшись, — тебе з походу чекатиме якась дівчина?


Болітникові хотілося відповісти, що звісно, його чекатиме якась красуня, але язик не повернувся обманути, і він тихо відповів:

— Ні.

— А можна я буду на тебе чекати?

Чисторос зрозумів: щоб сказати це, Рибохвостику знадобилася вся її сміливість.

— Буду радий побачити тебе після повернення, — Чисторосові защеміло у грудях. Може, не варто було давати їй надію, це не зовсім чесно з його боку. Але життя тепер інше, треба хоч інколи забувати про свою гордість і намагатися не засмучувати доріжан. Нехай чекає. А Рута нехай бачить, що він не пропадає без неї.

— Все, без галасу і зайвих прощань відходимо! — прокотився площею голос Морфіда. — Запам’ятайте, ви вже не землероби і ремісники, ви тепер — солдати і слухаєтесь мене. Мої слова — це не прохання, а накази, і чітке їх виконання — запорука нашого успіху і ваш обов’язок!

Загін злагоджено рушив вулицею Доріжнього й незабаром змійкою потягнувся через степ до синьої стіни гір. Його супроводжувала невелика група з кількома возами. Вона повинна була чекати експедицію на руїнах старого селища Верхнього. Двоє доріжан мають постійно стежити за горами, а коли побачать, що загін повертається, — вийти йому назустріч.

На кам’яному завалі між пагорбами, де колись жили верхньодоріжани, експедиція розпрощалася з групою підтримки й повільно рушила вгору по брилах і розсипах щебеню. Це був дуже важкий підйом — навпростець, без стежки. Найгірше доводилось коням, які звикли до рівнинних стежок, і зараз постійно оступалися.

Коли загін подолав зону обвалу і вийшов на гірські пасовиська, остання конячка посковзнулась і впала. Виявилося, підвернула ногу. З неї зняли поклажу і розподілили між іншими кіньми. Морфід махнув доріжанам, які залишилися внизу, щоб забрали коня, і всі знову рушили вгору. Втрата тварини розізлила Морфіда, він прикрикнув на хлопця, який вів її, але повертатися не захотів, хоча в таборі підтримки стояло ще кілька конячок.

— Бідна скотинка, — прошепотів хтось у колоні.

— А може їй пощастило? На відміну від нас… — відповів його сусід — теж тихо-тихо, щоб не почули заземельці.

Далі дорогу перегородила смуга наїжаченої сланкої сосни. Повзучий лісок легко ховав навіть високого Морфіда і коней. Ноги зісковзували з вогких соснових стовбурців, гілки, вигинаючись, шмагали обличчя гострою хвоєю. Сосни затримували всі подихи вітру, між сизо-зеленими гілками панувала задуха; сонмища гидотних мух накидалися на спітнілі обличчя доріжан. Під ногами хлюпотіла вода кількох струмків, що текли без русел попід гачкуватим гіллям. Нарешті попереду зблиснула світлою зеленню трава, й мандрівники почали по одному виходити із соснових тенет.

Перед загоном, без кінця піднімаючись угору, простиралися полонини. Наче голови якогось незліченного воїнства, з-поміж трав випиналися оранжево-зелені купини білоусників. Між них смугами вбігали розливи чорниць, рясніючи сизуватими солодкими ягодами, брусниці, яка щойно почала переливатися із зеленої барви в червону, і пишні кущі гірської рути, прикрашаючи кам’янисті розсипи рожевими букетами. Звідси здавалося, що до найближчої вершини зовсім близько. Он вона мріє зеленим півколом над головою. Через півгодини вони зазирнуть за неї. Незважаючи на втому, всі бадьоро закрокували вперед, підставляючи обличчя свіжому гірському вітерцю. Багато хто запалав страшним бажанням якомога швидше побачити те, що відкривалося з вершини цієї зеленої гори. А дехто просто тихенько йшов далі, економлячи сили, бо колись уже виходив на цей горб і добре пам’ятав, що за ним відкривається… ще один горб. Пам’ятав про це і Чисторос. Минулого року вони виходили на цю вершину разом із Ліводверником, шукаючи рідкісну тирлич-траву, і довго стояли, милуючись новою вершиною, — значно вищою за ту, на якій вони стояли. А за нею синіла в серпанку ще одна. Старий ще пожартував тоді, що ці вершини — то сходи до неба, і на останній із них сидить на троні Небесний Бог і спостерігає за доріжанами.

— За цією горою, певно, край світу! — припустив сусід Болітника, Гирлявко Моряний. — І ми подивимось на нього й повернемося назад.

— Я бачив за цією горою ще одну таку гору, — остудив свого супутника Чисторос.

До вечора вони подолали три вершини, що одна за одною поставали на їхньому шляху. Горами їх важко було назвати, вони виявилися велетенськими горбами на схилі гірського хребта.

Що вище піднімався загін, то холоднішим ставав вітер. Усе навколо почав засівати крижаний туман. Лиш інколи крізь розлите по луках молоко синіми латками проглядало небо. Знизу підступала темрява. Морфід сказав, що в долині вже настала ніч, а вони піднялися так високо, що сюди ще сягає сонячне проміння.

Коли гори і небо повністю запеленав туман, в якому годі було розрізнити навіть спину того, хто йшов за два метри попереду, загін зупинився. Задні поступово підтягнулися, і незабаром усі скупчились навколо Морфіда й інших заземельців. Тепер весь загін зміг побачити чорну порепану скелю, з якої лахміттями звисали кудлаті бороди лишайників і мохів. Вона перегороджувала шлях, і через туман неможливо було побачити ні її країв, ні вершини.

З туману несподівано з’явився Тайто.

— Морфіде, тут збоку є ущелина. Там можна розміститися разом із кіньми.

Морфід кивнув головою в той бік, звідки прийшов Тайто, й загін рушив уздовж стіни.

Ущелина велетенською тріщиною вганялася в масив скелі, розгаратавши її майже навпіл. Нарешті перестав доймати пронизливий вітер. Туман клубочився десь високо вгорі, тож можна було бачити криві стіни ущелини. Її дном сочився струмок із крижаною водою. З одного боку на кількох валунах розміром із будинок лежала кам’яна плита, що відкололася від скелі. Під нею було сухо й затишно. Де-не-де під цією природною стелею доводилося пригинатись, а місцями було так високо, що навіть над головами коней залишався простір. Увесь загін розташувався під цією плитою. Заземельці наказали розводити багаття — в такому тумані дим непомітний, тож варто скористатися цим і підкріпитись смаженим м’ясом і юшкою. Усе дно ущелини було встелене покрученими гілками ялівцю, сосни й повзучих верб, що падали сюди згори, — з дровами поталанило.

Після ситної вечері і люди, й доріжани повкладалися спати. Морфід призначив позмінно вартових, а сам довго сидів біля багаття, вдивляючись у вохристу темряву навколо.

Замість колискової десь угорі завивав вітер, тихо похрапували коні. Більшість доріжан уперше спали не в ліжку. Заземельцям такі ночівлі були не в новину, тому вони відразу ж міцно заснули. Всі, крім Шіти й Морфіда. Шіта першою несла варту разом із трьома доріжанами, а командир загону ніби закам’янів із розплющеними очима, ловлячи кожен звук і кожен порух темряви навколо.

Чисторос довго лежав без сну — у боки крізь овечі коци тиснуло каміння, пахло димом, вогкістю й холодом. Думки крутилися в голові, як вода під водоспадом. Саме вони й заважали спати. Думалося про Руту, про Морфіда, про далеку війну, про те, кого саме має знайти загін у горах. Непомітно в ці думки вплівся сон, змішавши їх у щось примарне: часом болісне, часом приємне…

Розбудив Чистороса голос Морфіда. Невже цей звабник дівчат і воїн-герой узагалі не лягав спати? Він говорив тихо, але чітко й розбірливо:

— Шіто, візьми Чистороса й Гирлявка і піди подивись, чи ця ущелина має вихід. Відходьте не далі годинного переходу. Ми за цей час розподілимо сніданок.

Під брилу-стелю засвічував світанок. Туману вже не було, холод починав повільно всмоктуватись у землю. Болітник сів на своєму коці й відразу відчув, як заломило боки й спину: спати на камінні — невелика радість.

Отже, тепер усі снідатимуть, а вони з Шітою попруться вглиб ущелини? І де справедливість у цьому світі?!.. От би знайти Правду — справедливу, розумну, добру, яка знає все про всіх… Цікаво, що він найперше запитав би у неї? Чи швидко закінчиться війна? Коли в рідну долину повернеться спокій і лад? Ні, навряд… Чомусь набагато більше хотілося знати, чи зміг би він пробачити Руті, що робити з Рибохвостиком і взагалі — з якою дівчиною він знайде своє щастя? І знати відразу й назавжди, щоб не помилитися й не страждати даремно через нерозділене кохання і всякі швидкоплинні трафунки.

Через кілька хвилин троє розвідників уже переступали з каменя на камінь, піднімаючись угору руслом потічка. Шіта йшла першою. Подоли її шкіряної накидки розвівалися від швидкої ходи. Під нею змигували гарні міцні ноги, туго обтягнуті штанами. Хлопці страшенно ніяковіли від такого видовища й намагалися не дивитися вперед. Ішли мовчки. Кам’яні схили по обидва боки потічка ніби затискали розвідувачів у тугі лещата, залишаючи лише вузенький прохід.

Тепер угорі було видно обриви ущелини, що стрімко спускалися вниз. Попереду скелясті стіни сходилися під гострим кутом. Доріжанам здавалося, що там глухий кут, тупик, але Шіта йшла далі, не стишуючи кроку. Нарешті вони вперлися в стіну, що перегороджувала шлях. З маленької тріщини сочився струмок, а навколо їжачився шпилями камінь, вкритий наскельною папороттю.

Жінка завмерла за кілька десятків метрів від тупика. Не обертаючись, рукою наказала доріжанам зупинитися. Усі троє затаїли подих. Шіта на щось чекала. Про це свідчила її поза — поза дикої кішки, готової в будь-який момент до стрибка. Вона була прекрасна в цей момент. Прекрасна не звикло, не по-доріжанськи. Прекрасна по-дикому, стихійно, страшно, природно.

Щось ішло до них. Неусвідомлене до кінця, небачене, нечутне. Та воно наближалось — як бурхливий потік, що ось-ось вирине із-за невідомої перешкоди. Пройшло декілька секунд напруженого очікування, й ураз Шіта обернулася й побігла назад. Доріжани кинулися за нею. Тільки-тільки сховалися за скелястим ребром, як шпичастий камінь стіни вибухнув, розлетівшись градом по ущелині.

Стіна, з якої витікав струмок, ураз розчахнулася, пропускаючи довгі лускаті тіла.

Змії виринули зі скелі, сіючи перед собою град зі щебеню. Повітря наповнилося нудотним парким запахом, який відразу нагадав Чисторосу трагедію селища Верхнього.

Знову вони — ці надреальні, заземельні істоти, непідвладні нічому, що є в долині. Усі доріжани із загону Морфіда найбільше боялися появи цих почвар, і якби Морфід не пообіцяв захистити їх від зміїв, навряд чи хтось із них пішов би в гори. І ось ця мара знову прийшла! Чисторос відсахнувся від каменя і спиною приріс до скелі, не відчуваючи ні її холоду, ні землі під ногами. Його напарник скрутився калачиком біля Чисторосових ніг, ніби намагаючись втиснутися в землю і зникнути зі світу.

Шіта вийшла на середину ущелини й витягнула з-за нагрудника ланцюжок із великим блискучим каменем. Світло засяяло в цьому амулеті веселковими переливами й залило усе довкола барвистим промінням. На мить скелі, струмок, каміння, небо зникли, залишився лише чорний силует Шіти в осяйному ореолі.

Доріжани з переляку заплющили очі, а коли знову глянули навкруги, то не побачили ні сяйва, ні амулета, ні зміїв. Шіта йшла у прохід, який утворився на місці глухої стіни. Підійшовши, жінка зупинилася, скептично роздивилась тунель, з якого валив зелений пар, потім обернулась і пішла по струмку назад.

— Вертаємося, все гаразд. А ви забудьте те, що бачили! І краще мовчіть, бо одного ранку не прокинетесь!

Чисторос і Гирлявко, тремтячи й не розуміючи, що сталося, поплелися слідом за нею.

Як так сталося, що змії не напали на них? Судячи із поведінки Шіти, вона бачить їх не вперше, бо навіть тіні переляку не промайнуло на її обличчі. Вона тікала від обвалу, а не від істот, що його спричинили. Очевидно, вони не зачепили її, бо у неї був цей чарівний амулет, інакше навіщо вона витягувала б камінь з-під одягу. Шіта добре знала, що зараз станеться, почувши шум у нутрощах гори, і знала, як потрібно в цьому випадку діяти. Отже, такі речі звичні для неї. Невже заземельці якось пов’язані зі зміями?

Тривожні думки, пережитий страх і втома притупили апетит Болітника, тому він без азарту з’їв свій сніданок. Холодна숼юшка, що залишилася з вечері, шматочок м’яса й кілька сухариків — все це зовсім не навіювало апетиту.

Загін ланцюжком поплентався ущелиною вгору. Морфід втішив усіх, що там є прохід, але не сказав, як саме він утворився. Усі чули гул обвалу і засипали запитаннями Гирлявка й Болітника, але ті мовчали.

Випадок в ущелині знову притупив Чисторосове захоплення Морфідом. Так, цей заземелець був видатною людиною, сміливим воїном, розумним командиром, але… І тут вперше Болітник знайшов це слово — він не був щирим. Їх, доріжан, які тягнули на собі купу спорядження й харчів, не посвячували у все, що відбувалося навколо. Заземельці мали таємниці, якими не ділилися з доріжанами, хоча жителі долини розповідали їм усе, що вважали корисним і цікавим. Морфід чомусь приховав історію зі зміями, хоча Шіта, без сумніву, все розповіла йому. Невже він переслідує у цій мандрівці якісь особисті цілі, а доріжан використовує як тяглову силу. Ні, у це важко повірити.

Можна, звісно, й самому розповісти про те, як змії розвалили скелю і пробили прохід, але Шіта… Ослухатись її — не виконати наказ. Може, Морфід справді правий і має вагомі підстави мовчати про зміїв, яких, як виявляється, заземельці можуть контролювати і навіть використовувати у своїх інтересах. Он Ліводверник теж деякий час приховував існування Туманника.

Краще не робити поспішних висновків, а уважно спостерігати за навколишніми подіями. Головне, як казав старий Вересковий, не вірити сліпо, а мати свою думку і не заважати Морфіду вести їх вперед для виконання історичної місії. Мабуть, доріжанам поведінка заземельців лише видається дивною й незбагненою. Адже прибульців виховала війна, про яку в долині ніхто ніколи не знав…

Тим часом загін впритул наблизився до вузького проходу, зі стін якого ще осипався пісок і земля. Заземельці першими ввійшли у нього, за ними рушили доріжани. Та тут сталося щось дивне — коли до цього місця підвели першого коня, він раптом став дибки, відчайдушно заіржав. Тварина легко вирвалася з рук Ложкохляпа, який вів її під вуздечку, й кинулася назад. Поклажа звісилася набік, тюки з крупами зачепилися за камінь і все, що в них було, посипалось на землю. Переляк першого коня вмить передався іншим, і почалося щось неймовірне — коні зривалися з місця, збивали людей з ніг і мчали ущелиною назад. Одного зі скакунів вів Тайбе. Він досить довго стримував коня, який щосили поривався втекти, а коли зрозумів, що той збожеволів від страху і марно його залишати, витягнув із піхв свого короткого меча і вправно увігнав його під ліву ногу по саму рукоять. Кінь завалився на землю, кілька разів смикнувся, загріб копитами щебінь і завмер. З рани фонтаном бризнула кров.

Далі все відбувалося наче у кошмарному сні. Тайто і Тайбе припали губами до рани й почали пити гарячу кров. Морфід, побачивши, як зблідли доріжани, підбіг до близнюків і відштовхнув їх від мертвої тварини. Вони здивовано витріщились на свого командира, не розуміючи, чому їм завадили продовжувати такий щедрий бенкет. Морфід тихо прикрикнув на них, і близнюки смиренно захитали головами.

Хтось із доріжан почав уголос схлипувати. Це був Вузьколист Травник, якому й належала вбита Тайбе конячка. Але на нього ніхто не звернув уваги.

Заземельці й доріжани позбирали все, що залишилося від поклажі. Тайбе і Тайто швидко оббілували мертву тварину і розрізали м’ясо на шматки. І м’ясо, і рештки вантажу розподілили між членами загону, після чого всі рушили у тунель.

Прохід, що починався тунелем, через кілька десятків метрів розширився. Тепер у тріщину проникало світло й трохи заспокоювало доріжан, які вже вирішили, що йдуть усередину землі. Через півгодини загін вийшов на нове пасмо вохристо-жовтої полонини з острівцями сланкої сосни, ялівців і кущів рожевоцвітної рути. Виявилося, що вони пройшли крізь велетенський скелястий кряж, краю якого не було видно і з цієї сторони.

І знову підйом — набагато крутіший ніж попередній. Легені з кожним кроком роздувалися, наче ковальські міхи, багато хто із доріжан почав відставати, й загін розтягнувся на кілька сотень метрів. Першим ішов Морфід, ні на хвилину не стишуючи кроку.

Чисторос із Гирлявком з останніх сил намагалися не відставати від нього, але на півдорозі до нової вершини вже не могли йти. Розпашілі обличчя заливав піт, одяг промок до останньої нитки, і навіть крижаний вітер, невтомно вилизуючи гірський схил, не міг втамувати того страшного внутрішнього жару. Вони посідали на траву й обернулися назад. На стежці купками сиділи інші доріжани, лиш п’ятеро відчайдухів ще йшли вперед, ледве переставляючи ноги. Виявляється, не так легко жителеві рівнин мандрувати горами. Задуха незабаром минула, а промоклий одяг почав потроху промерзати. Довелося вставати і знову плентатись угору. Заземельці чорними крапками вже маячили на вершині, за кілька сотень метрів попереду. Вони дочекалися своїх супутників і, щойно перший доріжанин виповз на хребет і сів біля них, пішли кудись униз.

Коли Болітник, скинувши на вершині наплічний мішок і знесилено обіпершись спиною на каменюку, глянув уперед, йому знову перехопило подих. Цього разу — від зачарування тим видовищем, яке відкрилося перед його очима.


Хтось збоку прошепотів:

— Заради цього можна й померти.

Унизу, за урвиськами й сотнями зелених сходинок-полонин, відкривався новий світ — казковий, небачений і прекрасний. Далеко-далеко, на дні глибоких долин, виткані срібними нитками струмки спліталися у потоки, розрізаючи на вигадливі викрійки оксамитову тканину лісів, галявин, лук і чагарників. Он суцільною наїжаченою шубою здіймалися сині смерекові шпильки, перед ними ніжною замшею стелилися зарослі жереху, різнокольоровими ґудзиками посеред лісів випинались квітучі луки й болітця, в улоговинах і западинах люстерками виблискували озера. І кінця-краю не було цьому новому світові, що ховався у блакитному серпанкові, отороченому білими-білими хмаринами, які чомусь опинилися в тебе під ногами. Ці кудлаті, нечесані овечки хмар паслися на могутніх схилах гір, ніби чекаючи на пастуха, який пожене їх у кошару. А над головою розпущеними перами тягнулись ряди інших хмар — геть не схожих на своїх родичок унизу.

Замість горизонту з прозорої безодні піднімалися розмитими обрисами нові гірські хребти. Деякі з них випиналися лисими безлісими вершинами зовсім близько, інші, немов примари, висіли у небі скелястими схилами так далеко, що цю відстань годі було й уявити.

І ця казкова гірська країна ось-ось мала проковтнути невеликий загін переляканих і захоплених неймовірною красою істот, які не могли відвести очей від побаченого ними дива.

На невеликому плато, що відбрунькувалося від гори на кількасот метрів нижче, стояли заземельці. Морфід махнув рукою доріжанам, щоб вони спускалися до них. Від низинних вітрів плато захищала скеляста гряда, охоплюючи його півколом. На глинистій пролисині посеред плато виблискувало небесним оком малесеньке озерце, обкидане гострими брилами. На його березі й улаштували довгоочікуваний привал.

Друга сторона світу, як охрестили цей бік гори доріжани, повернула віру у власні сили. Забувся і важкий перехід, і втеча коней, і втрата значної частини провізії. Усіх давно діймав вовчий апетит. Однак Морфід заборонив розводити вогнище. Обійшлися сухарями, в’яленим м’ясом і джерельною водою. І хоча щойно загін подолав величезний шмат дороги і майже поповзом добрався до місця привалу, побачене внизу вразило усіх настільки, що втома швидко відступила.

Короткий перепочинок — і знову в дорогу. Морфід не знав, де саме можна відшукати Правду, тому вирішив піднятися на пік найвищої гори, що бовваніла десь на зламі неба, і вже звідти роздивитися навколишні гори. Хоч майже ніщо не свідчило про те, що Правда, як істота чи якийсь зримий і відчутний образ, реально існує, Морфід ішов на її пошуки з незрозумілою іншим впевненістю. Можливо, заземелець знав ще якісь легенди про Правду, і записи в книгах Родів доріжан лише зміцнили його наміри розшукати її? Але ніхто із них так і не наважився спитати його про це.

— Старий Морошник Травник, — якось обмовився Морфід про Правду, — побував у неї й повернувся за тиждень. Тому ми повинні знайти її ще швидше, бо молодші й витриваліші за нього. Проте у нього була одна перевага — на відміну від нас він не шукав її…

До глибокої ночі загін спускався східчастими схилами в долину. Лише досягши верхньої межі лісів, що заповнювали собою дно міжгір’я, зупинилися на ніч. Тепер заземельці дозволили розвести багаття й засмажити м’ясо коня, якого убив Тайбе. Головне — сховати вогонь між скелями й не давати йому іскритись і надто сильно розгорятись.

Боліли литки, гули збиті до крові ноги. Ломили спини від лямок заплечників. Дехто з доріжан кілька разів під час спуску падав і тепер тихо обмацував набряклі коліна й лікті, боячись комусь сказати, що потягнув м’язи.

Що далі загін заглиблювався в гори, то менше хотілося говорити. Мовчки повечерявши підсмаженим м’ясом і сухарями, розвідники позагорталися у свої ковдри й миттю заснули. Лише Морфід залишився чатувати загін, сидячи на камені над згасаючим вогнищем.



26

Ранок увірвався в тремкий сон несподівано й зовсім нетактовно. Чисторос збирався ось-ось поцілувати Руту, з якою щойно познайомився, а тут хтось зачепив його ногою. Заземельці бігали навколо табору, вдивляючись у передранкову млу. Кілька озброєних доріжан ходили за ними, теж перелякано зиркаючи в туман.

Виявилось, що переполох здійнявся через якусь велику тварину. Зоряний Травосік, що чергував разом зі Шрамов’ятом, помітив у тумані за каменем якийсь рух, а коли зробив крок, щоб роздивитись, що там ворушиться, то налякав когось величезного й білого, мов сніг. Звір був схожий на ведмедя з довжелезною шерстю, принаймні кращого порівняння Зоряний не знайшов. Це повідомлення дуже схвилювало Морфіда. “Подорож не буде довгою…” — почав він, потім на півслові зупинився й, узявши Шіту і Шрамов’ята, пішов у ранкову імлу.

Через деякий час заземельці повернулися, наказали згортати табір і рушати в дорогу, поки туман не розвіявся.

Три години вони спускалися в суцільному молоці. Чисторосові чомусь пригадалися тумани Півмісяцевого озера, Туманник-Розпис і дивовижні візерунки на його голові. Вони рухалися, перетікали один в одного, щось говорили до хлопця… До тями його повернув погляд Шрамов’ята — крижаним кинджалом полоснув свідомість Болітника, узори зникли, залишилось тільки розлите навколо молоко.



27

Минув другий день, як доріжани на чолі з Морфідом вийшли в гори. І хоча за домашніми клопотами ніколи було й очі підняти, Рибохвостик завжди знаходила час подумати про своїх братів і… про Чистороса. А лягаючи спати, вона ще півночі крутилася в ліжку, розтривожена цими думками. Дедалі частіше Рибохвостик згадувала про хлопця, який любить зустрічати світанки, про хлопця, який показав їй ліс і відкрив очі на ще щось. Поки що вона не знала, як це “щось” називається, але це не заважало новому почуттю мучити її і тішити водночас. Цього почуття вартувало боятися, бо воно якесь надто… жертовне, а тому надто жорстоке.

Батько повертався додому лише на ніч. З відходом експедиції будівництво фортеці пришвидшилось. Репинга, Чанко і Ро почали забирати на будівельні роботи всіх здорових чоловіків долини, тому жінкам стало зовсім непереливки. Учора Рибохвостик разом із мамою Зась закинули сіті, тож сьогодні треба прокидатися і йти їх витягувати. А це так важко, мокро і холодно…

Дівчина вислизнула з-під ковдри. Коли ступні торкнулися холодної підлоги, їй здалося, що вона уся шубовснула в крижану воду. Які ж тепер холодні ранки! Та це все пусте — мерщій до бочки з водою, бо якщо не встигнеш змити з личка сни, вони сидітимуть на щоках цілий день і затулятимуть очі. Так завжди казав тато Суховій.

Білий, вогкий від роси і бризок пісок м’яко просідав під ногами. Рибохвостик підбігла до бочки, зачерпнула води й занурила личко в долоні. Як завжди шурхотіли хвилі, немов тихо постогнуючи. Це й зрозуміло, адже вони пропливали великий-великий шлях, поки лягали відпочивати на пляж, тому і втомлювались, тому й постогнували.

Вода лоскітливими цівками потекла по шиї у розщеплену пазуху. Аж раптом щось іще холодніше увірвалося в душу Рибохвостика. Бридке, незвичне і нетутешнє. Дівчина повернулася до затону й обімліла. Там, наче ще одна чорна скеля, стояв заземелець. Його звали Ро. На його чолі було намальовано сонце, яке, мабуть, взагалі нічим уже не змивалося. Чоловік дивився то на її обличчя, то ковзав поглядом у виріз сорочки, то знову повертався назад. Такого погляду Рибохвостик ніколи не відчувала, ніхто розглядав її отак нахабно й безсоромно. Цей погляд сковував усе тіло. Здається, нічого страшного наче й не відбувається, але і стояти отак не можна. Дівчина притулила комірець до шиї й закопилила губи.

Ро повільними твердими кроками підійшов до неї, простягнув руку і торкнувся її волосся. Цей доторк блискавкою пронизав її тіло. Рибохвостик гнівно гмикнула й відступила на крок назад.

— А ти гарна!.. Така соковита й мала! — усміхнувся Ро.

Коли хлопці казали їй, що вона гарна, то мали на увазі зовсім не те, про що говорив цей чужинець. Його тон, погляд і жести обурювали й викликали нестримне бажання закричати. І тут дівчину пройняв панічний жах. Вона згадала, що жодного дорослого чоловіка немає зараз у поселені — самі діти і старі, та й ті ще сплять. А чомусь дуже страшно залишатися наодинці з цим велетом у залізних латах. Ро знову підійшов ближче. Рибохвостик зробила кілька кроків назад, перечепилася через риболовні снасті й упала на спину. Її волосся чорною хвилею хлюпнуло на пісок. Дівчина справді була прекрасна у цей момент. Але зараз їй хотілося вмить перетворитися на старезну, сиву, скарлючену й беззубу бабу. Вона підірвалася на ноги, готова бігти будь-куди, якщо цей чоловік хоч на крок наблизиться до неї.

Рипнули двері будинку — надвір вийшла мама Зась. Побачивши Ро, вона теж заціпеніла. Неможливо спокійно дивитися на заземельців. Їх то боїшся, то захоплюєшся ними, то хочеш перевернути весь світ заради них, то волієш ніколи більше їх не бачити.

— Нам потрібно більше риби й інших дарів моря. Вчора ви передали занадто мало. Зберіть сьогодні більше! І привезіть до фортеці.

— Але більше не ловиться… — тихо, виправдовуючись, сказала Зась Моряна.

— Жінко, ти хочеш, щоб твій чоловік працював на голодний шлунок? Він же заради тебе й твоїх дітей працює, так само як і ми всі! — похітливий вогонь у його очах стих. Натомість у них загорілося щось нове, якась відданість загальній справі, звитяга, і цей новий вогонь передавався усім навколо.

— Добре, ми зберемо і привеземо, — відповіла Зась.

— І нехай привезе вона! — Ро показав рукою на Рибохвостика й широкими кроками пішов геть.

Дівчина кинулась до мами і притулилась до неї. Відразу стало затишно і спокійно.

Від сусіднього будинку до них шкандибав Зорегляд Моряний. Вчора він теж ходив будувати фортецю і йому на ногу впав камінь. Незважаючи на травму, старий хотів і сьогодні йти щось допомагати, але сам Репинга відіслав його геть, наказавши ловити рибу.

Зорегляд порівнявся із Зась і Рибохвостиком, сів на лаву біля дверей їхнього дому й подивився услід Ро.

— Дивні вони, — пробурмотів він. — Такі великі, а чогось бояться, ходять затягнуті в залізо.

— Так, чогось і вони бояться, — пробурмотіла Рибохвостик, відступаючи від мами на крок, щоб глянути, як заземельця поглине горизонт із рухливих трав.



28

Туман і не думав розсіюватись. Волога долина притягувала його, насичувала, численні струмки збивали його в піну на своїх коловоротах, дерева тримали молочні пасма на своїх гілках. Інколи примарний світ річкової долини будила криком якась пташка. Раз по раз із туманної стіни сірою колоною виринав черговий стовбур. Дерева навколо свідчили, що мандрівники досягли того лісу, який учора зеленою шубою слався по завмерлих хвилях пагорбів над рікою. Інколи з туману чувся тихий плюскіт води, і всі починали думати, що нарешті прийшли до тієї ріки, та коли доходили до джерела звуку, то виявлялось, що це лише струмок чи потік. Від тривалого спуску знову почали нити ноги — тепер уже якось по-новому. Шлях загону пролягав то пласкими, ледь похилими плато, то зривався урвиськами вниз. За ноги, нещадно рвучи взуття, мертвими петлями чіплялася ожина, сухе гілляччя вкривало руки сіткою кривавих подряпин. Здавалося, сама місцевість відтягує мандрівників назад, впинаючись колючками у плечі й литки. Згодом почався дуже крутий спуск. На кожному кроці з-під ноги зривався шматок землі й сунувся разом із подорожнім вниз. Доводилося сідати й сповзати кілька метрів додолу, руками притримуючись за каміння, коріння, повалені стовбури. Морфід, тримаючись прямо, просто з’їжджав таким методом, майже не переставляючи ногами. За ним котилися і повзли інші. Врешті командир зупинився перед величезним плетивом із землі і коріння. Колись тут росла дуже стара смерека, а потім зсуви й вітри розхитали її і скинули у провалля. Та вона не полетіла вниз, а зачепилася своєю верхівкою за невидимий у тумані протилежний край урвища. Міст у порожнечу.

— Ми повинні тут перейти, — Морфід показав на слизький і порослий папороттю, грибами і мохом стовбур. — Будьте обережні, а головне — нічого не бійтеся. Вважайте, що земля за кілька метрів під нами, її просто не видно в тумані.

Стовбур іще не встиг струхлявіти, але туман і мохи робили його дуже підступним. Обламані гілки, наче перила, стирчали з нього під різними кутами. Більшість із них на вигляд були тверді й міцні, але насправді могли розсипатись під руками.

Першим на стовбур вийшов Мишик Хмиз, хлопець із небагатої родини Повздорожнього. Він повільно ступав, розчепіривши руки. Спочатку хлопець кілька разів похитнувся, потім зосередився, і крок його став впевненіший. Слідом за ним пішов Гирлявко Моряний, далі на дерево виліз Тайто, потім Чисторос, а за ним — Вузьколист Травник, який після вбивства його коня майже ні з ким не розмовляв. За ним пішли брати Моряні, а вже далі височіла постать Морфіда. Решту Болітник вже не міг розібрати, тому й перестав озиратися, вважаючи тільки на дорогу перед собою. Ноги кілька разів ковзали, але відразу впиралися в обламаний сук і гальмували. Смерека звужувалася з кожним кроком, обламані гілки густішали, ставали більшими й міцнішими. Зовсім недалеко попереду хтось крикнув із туману: “Я вже!”. І йти одразу стало легше. Адже Мишик перейшов стовбур, отже і ти зможеш. Та раптом позаду почувся тріск і відчайдушний зойк. Поки Чисторос устиг обернутися, Вузьколист уже висів біля його ніг, тримаючись однією рукою за сук на стовбурі. В іншій він стискав обламану гілку, яка щойно зрадливо тріснула від його доторку. Очі хлопця округлилися від страху, він почав махати ногами, розхитуючись сам і розхитуючи дерево. Болітник вмить ліг на стовбур і схопив Травника за комір куртки, але той несподівано зірвався вниз і потягнув за собою Болітника. До хлопців кинувся Плавт, але його рука вхопила лише повітря. Чисторос не витримав на одній руці свою вагу, вагу Вузьколиста й вагу їхніх наплечників. Він зсунувся крізь мохи вниз, і вже туман підстрибнув до нього знизу, як щось раптом вхопило його за вільну руку. Болітник підняв очі й побачив, що Морфід висить головою вниз на нижніх гілках стовбура, зачепившись за них ногами, а руками тримає зап’ястя доріжанина.

Біль розчахнув плечі Чистороса. Йому здалося, що міцний захват заземельця й вага Вузьколиста зараз розірвуть його навпіл — таким важким видався Травник, який уже двома руками вчепився за свого рятівника.

Плавт скинув униз мотузку, і Травник відразу вхопився за неї. Його витягнули нагору. Потім Морфід допоміг виволочити на дерево Болітника й піднявся сам. Усі троє посідали на стовбурі, важко дихаючи й дивлячись униз. Щойно всі вони могли загинути. Усвідомлення цього змушувало серця то шалено калатати, то знеможено завмирати. Один лиш син Глеї й Отарасмана залишався спокійним. Перевівши подих, він показав рукою вперед:

— Йдіть далі, тут уже недалеко. А якщо зараз розпустите нюні, я сам поскидаю вас униз.

Стовбур перед Чисторосом виявився порожнім. Доріжани разом із Тайто вже перейшли урвисько й чекали інших, не знаючи, що сталося за їхніми спинами.

Чисторос набрав повні легені повітря й рушив уперед. Ноги зрадливо тремтіли, у голові паморочилось, але за кілька метрів і він побачив інший схил, в якому смерека засіла верхівкою, наче встромлений у сіно спис. Ні Гирлявка, ні Мишика тут не було.

Доріжани і заземельці почали сходити з дерева. Морфід наказав усім зібратися навколо стовбура. Схил, на який вони перебралися, мало чим відрізнявся від того, яким спускалися до цього страхітливого мосту, — такий же стрімкий, з камінням і корінням, що випиналися з глини і щебеню.

— Тайто! Тайто! — покликав свого воїна Морфід, але ніхто не озвався.

Через мить щось зашурхотіло вгорі, на загін посипались камінці. З туману над їхніми головами виринув силует, який вмить перетворився на Тайто. Ніхто не встиг нічого зрозуміти, як бідолаха впав на стовбур, мало не збивши з ніг Ловикаменя Горолома й Шіту, яка йшла останньою і ще стояла на смереці. Зі спини Тайто вистромились закривавлені гілки, на які він упав. Поміж них із тіла випинався держак його криволезого меча. Тайто був мертвий. Хтось заколов заземельця його ж зброєю і скинув униз.

Тут згори посипалися цілі потоки землі й піску, а наступної миті величезна тінь накрила весь загін. Щось засвистіло, швидко наближаючись до смереки. Шіта відреагувала блискавично. Вона з усієї сили штовхнула Ловикаменя в плечі й зістрибнула з дерева сама. У висячу смереку врізалась здоровенна кам’яна брила, тріск прорвався крізь туман, і старезне дерево полетіло вниз, переламане навпіл. За ним зі схилу потекла земля, сповзаючи від струсу з-під ніг.

— Усі вбік і за мною — так швидко, як можете. Чіпляйтесь руками і ногами, викидайте зайве з наплечників, коли поповзете вниз разом із ґрунтом! — Морфід махнув рукою в туман і швидко подерся по висячих коріннях і хитких каменюках ліворуч. Загін без вагань подряпався за ним, наче білки по корі старого дуба.

Вони проповзли схилом урвища близько сотні метрів і опинилися в неглибокому яру, яким можна було піднятися вгору. Унизу в тумані з’явилися дві постаті — Шіта й Ловикамінь. Зістрибнувши з дерева, вони, мабуть, впали на схил і зачепилися за нього. Дочекавшись, поки обоє піднімуться, загін подерся жолобом яру догори.

Через годину всі вийшли до краю урвища й швидко заглибилися в ліс. Перша прірва була позаду. Тільки-от шлях назад зник разом зі смерекою.



29

Конячка Вершка Моряного легко тягнула візок з напівпорожнім кошиком. Весь улов, зібраний мамою Зась у Бездоріжньому, ледве вкрив плетене денце. Рибохвостик сиділа біля кошика, попустивши віжки й вдивляючись у далину. Оббиті бляхою колеса весело стукотіли кремовою бруківкою Єдиної Дороги.

Мури фортеці вже виступали над зеленим морем трав. Її будували на роздоріжжі, недалеко від Доріжнього. Над мурами височіли дерев’яні риштування, збиті зі свіжообструганих і ще непросохлих дошок та колод. Наче мурашки, навколо будови копошилися доріжани. Одні підтягували до будови камінь і дерево, інші мурували стіни, рили пивниці, замішували будівельний розчин. Ще дві групи працювали в каменоломнях Верхнього Доріжнього та в Чорничному й Малиновому лісах. Робота кипіла, тільки-от з облич трударів зникли усмішки, кудись випарувалося натхнення до роботи. Кожного гризли свої домашні турботи. Неврожай, незабаром зима, а часу на додаткову заготівлю харчів немає. І все через оцю фортецю! До того ж, доріжан дивувала поведінка заземельців, які займалися тільки будівництвом і муштрою долинян. Чому ж вони не працюють на полі, чому не заготовляють їжу на зиму, як і де вони зимуватимуть?

Рибохвостик проїхала під аркою нещодавно зведеного головного входу й опинилась на затоптаній земляній площадці. З лівого боку від входу тулилася гарно викладена з тесаного каміння прямокутна коробка, яка згодом мала перетворитися на сторожку для варти. Зараз там жили всі заземельці.

Усе навколо лисніло пітними тілами доріжан, скреготіло й гупало, ворушилося й повзало, навіть здоровезні каменюки й балки зі столітніх дубів повільно рухались під дією важелів, валиків, мотузів і сили долинян, стаючи на свої місця. З риштувань на всю будову лунав гортанний голос Репинги, який криками й помахами рук командував процесом. На невисокій стіні біля входу повільно походжав Ро. Побачивши дівчину, він кивнув їй, щоб заходила у сторожку, а сам ковзнув у будиночок через верхній люк.

Моряна зняла кошик і понесла всередину. У сторожці було задушливо від запахів давно немитих тіл, соленого м’яса і ще чогось міцного й різкого, схожого на запах верескляку, що сильно перебродив. Заземельці так і називали цей смердючий напій — брага.

Замість ліжок стояли грубо збиті з необтесаних дощок нари, такими ж неакуратними були стіл і лавки навколо. Ніякої шафи, креденсу чи комоду. Речі розкидані по підлозі, на лавках і на долівці було брудніше ніж на дворі.

— Чому так мало риби? — лиш тепер Рибохвостик помітила в куті високу фігуру Ро. Їй здалося, що в темряві його малюнок на лобі ледь помітно світиться — так само як і його очі.

— Ми більше не назбирали. Це все, що було. Свіжої риби обмаль, тому ми навіть докинули в’яленої, — вранішній страх перед заземельцем давно минув. Зараз навколо десятки доріжан, і тут він нічого їй не заподіє. І взагалі, чого їх боятися? Тільки тому, що вони високі й дужі, й по-іншому поводяться?..

— Сьогодні твоєму батькові не вистачить їжі на обід, тому що його дочка не забажала принести її, — з іронією промовив Ро, хитро усміхаючись.

Від цих слів серце Рибохвостика жалісно стиснулося. Як так? Цю рибу колись ловив її тато, який зараз важко і без перерви працює. І йому не дадуть їсти те, що принесла його дочка? Яке вони мають право? Чому вони тут розпоряджаються не тільки будівництвом, а й, здається, вже душами долинян. Хвиля гніву затопила дівчину, запекло у грудях.

— Вистачить! Бо я зараз сама віднесу йому риби на обід! — на одному видиху відповіла вона.

Ро на мить оторопів. Моряна ще ніколи не бачила такого щирого здивування на кам’яних обличчях заземельців. Чоловік навіть рота роззявив і кілька разів тупо зморгнув.

— Отакої! У твоїй маленькій красивій голівці живе гнів і таке нахабство!.. А ти не подумала, що я можу зараз вдарити тебе так, що ти назавжди запам’ятаєш, як потрібно зі мною розмовляти?

Тепер оторопіла Рибохвостик. Вдарити? Її? Хіба чоловік може вдарити жінку? Хіба за власну думку б’ють? Вона стояла, не знаючи куди подітися. Їй знову стало лячно. І тут Ро обхопив її руками за плечі, притягнув до себе й нахилився до обличчя. Огидний запах браги опалив їй лице. Ніякий, навіть найгірший верескляк не міг так жахливо смердіти. А цей п’яний чужинець ще й поліз до неї цілуватися!..

Рибохвостик спробувала вирватись, але величезні руки стиснули її наче лещатами, а ненависні масні губи вже повзли по щоці до її рота. Здавалося, що вони залишають на шкірі брудні опіки.

Довелося вдарити Ро коліном нижче пояса. Незважаючи на шкіряний передник, удар своє зробив. Заземелець застогнав, схиливши голову, і послабив хватку. Цього вистачило, щоб викрутитися з його обіймів. Тепер серце Моряної переповнював тільки безмежний гнів, бо загрожували не просто її тілу — загрожували її гідності. Вона вхопила з кошика найбільшу рибину з колючими плавниками і з розмаху вдарила нею Ро. Виляск від удару пройшовся по кімнаті. На щоці чоловіка виступили крапельки крові — риб’ячі плавники подряпали йому щоку.

Рибохвостик раптом зрозуміла, що накоїла, й дременула зі сторожки. За спиною почулися важкі кроки Ро. Тікати в поле немає сенсу, бо там цей велетень швидко наздожене її. І дівчина кинулась лізти по драбині на риштування, сподіваючись знайти когось зі свого селища. Ро кинувся за нею. Коли він піднявся на п’ять-шість щаблів, Моряна була вже нагорі й з усієї сили штовхнула драбину вбік. Заземелець устиг зістрибнути і вправно приземлився на обидві ноги. Якусь мить він люто дивився на дівчину, а потім розбігся, підстрибнув, схопився руками за поперечину й почав дертися опалубкою догори. Рибохвостик побігла по риштуванню, оминаючи мулярів, тесані каменюки і корита з розчином. На жаль, нікого з робітників вона не впізнавала. Усі здивовано озиралися на неї. За кілька метрів слідом біг Ро, перестрибуючи на своєму шляху через усі перепони. Хтось із доріжан опинився просто перед ним, і заземелець, не зупиняючись, помахом руки скинув його вниз. Усі покинули роботу, шоковані такою безглуздою жорстокістю.

Дівчина враз зупинилася. Дошки обрубками стирчали у неї під ногами — хідник закінчився. За три метри від нього починався наступний, далеко внизу навколо опор лежала купа каміння. Стрибати? Це неможливо. Ро зупинився й повільними кроками рушив до своєї жертви. Рибохвостик зіщулилась, наче маленька мишка, загнана у куток.

— Добігалася? Зараз я тобі покажу, як бути слухняною, — проричав заземелець.

Бездоріжанку охопили страшні думки. Їй важко було навіть уявити, що цей велет може з нею зробити — тут, перед усіма! Рибохвостик не думала про те, щоб кинутися вниз. Краще оборонятися з усіх сил. Можна ще раз копнути його, можна штовхнути вниз, але не здаватися! Може, хтось допоможе їй?.. Он скільки навколо доріжан, а цей заземелець тут один.

— Унизу, обережно! — гукнули з верхнього поверху риштувань. Доріжани, які працювали там, не бачили, що відбувається нижче. — Ми подаємо!

На цей вигук зреагувала тільки Рибохвостик. Вона бачила, як порожня бочка з-під розчину полетіла по дузі вниз. А от засліплений гнівом Ро не встиг помітити цього й бочка з розгону налетіла на нього.

Почувся тріск. Заземелець схопився спочатку за голову, потім зробив крок назад, оступився, якусь мить намагався зберегти рівновагу, махаючи руками, наче чапля крилами. За мить ця громада, закута в лати й затягнута в шкіру, зірвалася з хідника й глухо гепнула на землю, піднявши навколо себе хмарку куряви. На тому місці, де щойно стояв заземелець, на шнурку гойдалася надтріснута бочка.

Запанувала мертва тиша. Усі були настільки вражені, що кинули роботу, дивлячись на розпростертого Ро. Вперше один із цих велетів лежав повержений на землі. Мало хто встиг збагнути, яка ж це сила кинула заземельця вниз.

І тут над будовою розлігся громовий сухий регіт. Репинга тримався руками за живота й сміявся мов божевільний. Потім захлинувся слиною, відкашлявся і крикнув униз:

— Так тобі й треба, Ро! Ця місцева рибка провчила тебе як слід!


Ро підвівся, обтрусився від піску й підвів очі догори:

— Я вб’ю тебе, сучко! А потім і всю твою родину!

З-за стіни вийшов Чанко, тримаючи руку на гарді меча й насторожено поглядаючи на робітників. У відсутність Морфіда цей каракот був головним серед заземельців. Перехилившись через перила, він крикнув Ро:

— Спробуй лише торкнутися когось із місцевих! Морфід прийде й відірве твою дурнувату голову. А тепер іди й діли їжу!

Ро враз затих, потупив погляд і побрів у сторожку. Чанко підійшов до того доріжанина, якого скинув з риштувань його земляк. Доріжанин тихо стогнав, боячись встати, щоб йому знову чогось не зробили.

— Щось зламав? — стурбовано запитав його заземелець.

— Ногу, — тихенько відповів долинянин, підводячись і спираючись на колоду.


— Я скажу, щоб тебе відвезли додому, — Чанко випростався і гукнув владним звучним голосом:

— Вибачте Ро! Він на мить втратив розум через ваше дурнувате дівчисько й понесе за це покарання. Так само покарані будете й ви, якщо зараз же не продовжите працювати. А ти… — показав він пальцем на Рибохвостика, — негайно забирайся геть і більше не з’являйся мені на очі.

Дівчина швидко спустилася вниз, стрибнула у возик і поїхала геть із фортечного подвір’я. Немов остерігаючись, що її наздожене Ро, вона погнала конячку галопом і навіть хляснула її налигачем для переконливості.



30

Загін поволі рухався вгору. Потім, переваливши через новий горбик, знову почав спускатися. Туман трохи розсіявся, але все одно неможливо було збагнути, що діється навколо.

Тут, на вершині пагорба усі чітко почули могутнє ревіння знизу, що досі супроводжувало їх монотонним гулом. Щось металося за туманним покривалом, рвалося на волю з тісної ущелини, билося в її стіни й стогнало, пирскало, щебетало.

— Нарешті ми вийшли до тієї ріки, яку бачили з хребта, — сказав Морфід, простуючи вниз.

Потім почалися кам’янисті розсипи, наче тут колись текли кам’яні потоки і вмить застигли, окресливши свої русла. Внизу, збиваючи на перекатах воду в туман, несамовитіла ріка — бистра, скажена, мов дика душа цих гір. Грізна її сила не боялася нічого — вона перемелювала усі перешкоди: пропилювала скелі, трощила каміння, зносила ліси на своїх берегах і з грізним ревом накидалася на нові пороги. Біла від піни вода проглядалась звивистою стрічкою поміж туман і сірі урвиська.

Морфід помахом руки наказав зупинитись.

— Сьогодні ми повинні переправитись на другий берег. Переправа буде важкою, тому треба відпочити. Розрахуйтесь на три, нехай кожен третій тримає напоготові лук і стріли, мечі без піхв, слух і зір — не в небо, а в туман. Ми на землі невідомо яких істот, тому тепер треба весь час бути напоготові.

Перепочинок був дуже доречним. Крім фізичної втоми, усіх трусило від побаченої смерті. Досі вбивство для долинян було чимось незбагненним, а тут раптом з’являються невідомі люди, які спочатку розповідають їм про війну, — суцільне кровопролиття заради примарних і невиправданих цілей, — і ось щойно вони самі стали свідками вбивства. Першого вбивства на їхній очах — навмисного й жорстокого. Морфід попереджав їх про такі страшні речі. Він навіть дав їм зброю, навчив, як потрібно нею вбивати, але досі це було хоч і незвичною, але все-таки грою. Смерть Тайто знесилила долинян значно більше, ніж важкі переходи. Їм був потрібен відпочинок, і Морфід це чудово розумів.

Гирлявко присів на камінь поруч із Чисторосом. Деякий час сиділи мовчки, вдивляючись у завихрясті туманні пасма. Потім Гирлявко прошепотів:

— Я вже не радий, що пішов сюди, — прошепотів нарешті Гирлявко. — Хоч які високі наші цілі, але таке важко витримати.

— А ти уяви, що за цими горами тисячі людей вбивають одне одного. Для них війна — звичайна річ.

— І навіщо це? Життя ж одне-єдине! Як можна його забирати?

— Не знаю. Можливо, ми йдемо до Правди, щоб усе це зупинити. І заради цього маємо пожертвувати своїм спокоєм. А може й життям…


— Чисторосе, ти гадаєш, ми справді йдемо до Правди?

— Так говорить Морфід.

— А як саме він збирається її шукати? Ніхто ж із нас взагалі не певний, що вона існує на цьому світі. Я вже не кажу про те, що ніхто не знає, де саме її знайти. Чи варто заради примарної ідеї так ризикувати собою й іншими?

— Якщо чесно, то я думаю, що Морфід не йшов би наосліп. Він щось знає, про що ми навіть не здогадуємось. Може, він нам не довіряє, може, ми не доросли, не дозріли до того, щоб знати. Тому і не розказує нам всього. А може… — Чисторос затнувся. Сказати, що Морфід просто використовує їх, надто ризиковано, адже певності в цьому немає. А просто так звинуватити когось не можна.

— Що “може”? Скажи. Може, нас ведуть, як телят, на забій? — Гирлявко аж розчервонівся від емоцій, що переповнювали його.

— Не знаю. Може. І взагалі — світ так швидко змінюється, що ми не встигаємо все зрозуміти. Тому й боїмося всього.

— Я думаю, що Морфід добре знає, де живе Правда, інакше він так не ризикував би… Ні собою, ні нами.

— Так чи ні, але сьогодні цей чужоземець ризикував своїм життям заради мене й Вузьколиста. Ми для нього не просто худоба, ми — його загін. Цю людину виховала війна. А війна — річ для нас незрозуміла, тому й поведінку заземельців нам важко збагнути.

Раптом загальну тишу порушив голос Морфіда. Він говорив тихо, але всі його почули.

— Я бачу, вас гризуть сумніви щодо цілі нашої мандрівки. Чужа смерть і загроза власному життю дуже швидко зневірюють легкодухих створінь, а я повинен визнати, що ви саме такі. Ви не навчились ризикувати собою, ставити інтереси усього народу вище за свої. Я не хочу, щоб у загоні потайки шепталися за моєю спиною, — Морфід наче мимохідь зиркнув на Чистороса й Гирлявка. Ті похнюпились і були ладні провалитися крізь землю від цього погляду. — Тому зараз я вперше і востаннє прошу вас запитувати мене про все, що вас хвилює. Інакше ми не порозуміємось, будемо роз’єднані. Я не довірятиму вам, а ви — нам. Чекаю на запитання. Якщо промовчите, більше такого шансу у вас не буде. І не бійтеся — я дуже спокійна й не злопам’ятна людина.

Доріжани оточили Морфіда, їхні очі палали диким бажанням зрозуміти, що ж відбувається навколо, але ніхто не наважувався першим порушити мовчанку. Гирлявко штовхнув під бік Чистороса.

— Болітнику, спитайся його про зміїв.

Морфід знову повернув голову до хлопців, і ті зрозуміли, що у нього надзвичайно тонкий слух.

— Гирлявко? Так тебе звати? — запитав він молодого Моряного. — Ти хочеш дізнатися про зміїв?

Моряний мовчав, почервонівши як буряк.

— Ти волієш пліткувати про це зі своїми земляками, а мене запитати боїшся?


Гирлявко нарешті ворухнув пошерхлим язиком:

— Хто ці змії?

— Це древня, дуже древня раса, яка жила на цій землі ще до того, як її заселили люди. Їх відтіснили у гори розписи. Змії — розумні, вони вміють пропилювати скелі. Це не якісь там тварюки…

— Чому вони їдять доріжан і руйнують наші помешкання? — запитався Плавт.

— Так вони живуть. Змії — хижаки. Для них вівці, кози, олені й доріжани мало чим відрізняються між собою. Вовки ж також можуть нападати на доріжан, так? Але це не означає, що вовки — потвори. Просто у кожного своя стратегія виживання. Такими нас створили природа й Небесний Бог.

Крига мовчання скресла і запитання посипалися з усіх сторін.


— А чому вони з’явились лише недавно?

— Як ви вправляєтесь з ними?


— Як вони пов’язані з вами?

— Наші предки воювали зі зміями, поки не навчилися впливати на них. Як ми ними керуємо — сказати не можу, бо це секрет, який не повинен перейти до наших ворогів. Тепер ці тварини — наші союзники. Ми, так би мовити, приручили їх. Вони допомагають нам у нашій війні, але все одно залишаються хижаками. Ми не можемо змінити їхньої природи. Змії живуть незалежно від нас — просто не чіпають нашого народу.

— А скільки ми ще шукатимемо Правду? — жалібно спитався Вузьколист.

— Правду? Не знаю. Ми повинні вийти на оцю гору, що перед нами. А там — або побачимо її, або повернемося назад. Тепер хочу поділитися з вами останніми спостереженнями. Ви бачили, як загинув Тайто. Я колись чув про племена білих волохатих напівлюдей-напівведмедів. Вони живуть далеко в горах і вороже ставляться до всіх, хто приходить до них. Щоб дійти до Правди, нам доведеться битися з ними. Думаю, смерть Тайто і зникнення Мишика — справа їхніх рук.

— Морфіде, як ти думаєш, що сталося з Мишиком? — осмілів Гирлявко.

— Наскільки я знаю, ці потвори їдять таких, як ми. Ми називаємо їх варами. На щастя, досі я з ними не стикався, але чув багато різного. Вари гірші за зміїв. Вони безпричинно жорстокі, чужі муки для них — насолода. Сподіваюся, смерть вашого земляка додасть вам мужності й сили вбити вара, якщо він нападе на нас. У них є щось людське, але насправді ці потвори гірші за звірів і наближаються швидше до демонів.

Знову всі замовчали. Мабуть, кожен думав про те, чи зможе власноруч убити іншого, дарма що ним буде потвора-вар.

— Я не знав і навіть не підозрював, що вари заселяють ці місця, інакше ніколи б сюди не пішов. А зараз, хто хоче, той піде зі мною далі — заради добра і щастя своїх родин, заради вашої долини й заради самих себе. А хто боїться — хай повертає й шукає дорогу назад. Отже, хто йде далі — підніміть руки.

Хто підняв руку відразу, хто із затримкою, але зрештою вгору звелося двадцять п’ять рук. За тим, як високо і як довго вони були підняті, можна було легко зрозуміти, хто і наскільки сильно хоче йти далі. Сміливість сміливістю, але чомусь дуже хотілося якомога швидше повернутися додому, в долину Єдиної Дороги.



31

Знову гуділи ліси. Тепер — набагато сильніше, ніж колись. Здавалось, що це дерева стогнуть від нескінченної муки, але десь далеко-далеко, на краю світу. Кров холонула в жилах від цих звуків, але ще більше лякали доріжан події, що відбувалися в їхній рідній долині.

Коли батько Солевій повернувся ввечері додому, його рідні зрозуміли — щось сталося.

Батько сів за стіл, роззувся, випрямив натруджені ноги. Під очима від перевтоми з’явилися сірі мішки, на голові засивіли вже цілі пасма, а не окремі волосини. А й справді! Вранці тато йшов на будівництво ще чорним, а повернувся напівсивим. До того ж якась дивна безпорадність з’явилася в його очах. Це відразу насторожило Рибохвостика і маму Зась. Усі мовчали. Жінки чекали, поки голова сім’ї заговорить першим і сам розповість про причини таких раптових змін.

Солевій узяв зі столу глиняний дзбанок з водою й жадібно почав пити. Обтерши рота рукавом, сказав:

— Вони знущаються з нас.

— Чому? — запитала Зась.

— Тому, що ми слабкі й безвольні. Ми кволі супроти них, ми не вміємо так працювати, як вони, ми не такі фізично витривалі. Нас виховувала робота, а їх — війна, от і різниця.

— Що вони зробили?

— Син Яблучної Горпи з Малого Доріжнього сьогодні спустився з риштувань на обід швидше за визначений час. До нього кинувся Ро і вдарив його так, що у хлопця кров пішла носом і ротом. Заземелець кричав, що ніхто немає права тікати від роботи, що всі повинні однаково відпрацьовувати на благо батьківщини. Стан Горпа сказав, що не буде взагалі працювати, якщо його битимуть, і що він не має здоров’я стільки працювати, і що це взагалі не його дім і не потрібна йому ця фортеця, і що не він один так думає. Ро накинувся на нього, бив руками, ногами, а потім поволік напівживого до риштувань і прив’язав до стовпа. Наші підійшли до хлопця й хотіли зняти його, та Ро почав бити і їх. Повзик Хмиз із Повздорожнього випадково чи у гніві штовхнув Ро, і той так розходився, що доріжани повтікали, боячись, що заземелець повбиває їх. Тільки Повзик не втік і тепер висить разом зі Станом на риштуваннях.

І Зась, і Рибохвостику відняло мову від почутого. Невже таке можливе в їхній долині, де всі бійки в історії народу можна перелічити на пальцях? До того ж це були бійки на змаг, а не на шкоду. А про таке звірство, як прив’язування людей за руки до стовпів, ніхто навіть подумати не міг.

— Тепер вони вішатимуть на стовпи всіх, хто погано працюватиме. А хто їм перечитиме — того будуть закривати у підземеллі, яке ми вже викопали, обмурували й накрили. Воно тепер називається в’язницею. Заземельці кажуть, що це для дисципліни, для порядку, для нашого ж добра.

Рибохвостик кулачки й підступила до батька.

— Чому ви дозволили їм це зробити? Вас же сотні, а їх лише троє!..

— Ніхто не хоче починати бійку. Вони в люті поб’ють багатьох або ж зроблять щось гірше, ніж поб’ють. Їх усі бояться. Колись поважали, а тепер бояться.

— А вони не бояться таке робити з вами? Якщо ви це терпітимете, то чужинці зроблять із вас таких самих рабів, про яких розказував Морфід. Вам не обов’язково битися з ними, ви можете просто припинити роботу, не прийти до фортеці.

— А якщо прийде армія варварів, як говорять заземельці, і знищить наш народ? Тоді фортеця справді може допомогти нам, доріжанам. Складно отак одразу все вирішити. Завтра в обід ми проведемо у фортеці раду старійшин. Багато хто із доріжан зовсім вибився з сил. Почалися хвороби від перевтоми й недоїдання. Нам не вистачає тих пайків, які роздають на обід… Твоя правда, дочко, далі так жити не можна. Я обов’язково скажу завтра все, що думаю про них. А після цього — хоч на стовп! Одне мене тримає, про одне хвилююся — про вас.

— Наш народ своїм спокоєм і тихою вдачею зробив собі найбільше лихо. Але чому кілька заземельців не бояться цілого народу? Невже вони думають, що наше терпіння безмежне?

Батько махнув рукою кудись на південну стіну кухні.

— Коли вони почули, що ліси знову загули, то чомусь втішились і знахабніли остаточно. Здається, вони знають причину лісового гулу. Там є хтось їхній, і він, напевно, йде сюди. І це не військо дикунів, які почали війну у Заземеллі. Інакше чого б чужинці раділи?

Знову запала мовчанка. Солевій важко зітхнув і пробурмотів:

— Швидше б повернувся Морфід. Він наведе тут лад і втихомирить своїх людей.



32

Вона біснувалася, наче скажена звірина, яку затиснули з обох боків у кам’яні лещата, залишивши єдиний шлях — вперед, до моря. На перекатах білі язики піни облизували чорні зуби каменюк, що подекуди стирчали із дна. Гул і рев глушили все навколо, від густого водяного туману перехоплювало подих. І цю нестримну бестію їм належало перейти вбрід.

— Тут глибоко — щонайменше кілька метрів. Ріка вирила глибоку ущелину, — Морфід намагався перекричати шум і це йому непогано вдавалося.

— Ми ж не вміємо плавати, — Плавт Моряний замахав руками, імітуючи жабу, щоб заземельці зрозуміли його слова.

— А її тут і не перепливеш! — крикнув у відповідь Морфід. — Вода затовче об каміння й затягне у вир.


— Як же ми її перейдемо?

— Зараз побачите! — Морфід зняв із плеча сагайдак, витягнув з нього арбалет і моток шнура з металевою розчепіркою на кінці. Він показав доріжанам на гострі сталеві гаки розчепірки. — Це кішка, а це її кігті!

На протилежному березі мріла крізь туман покручена смерека, яка спустилася сюди з лісів і вижила, незважаючи на шаленство водяної стихії. Вклавши прут кішки в жолоб арбалета, Морфід натягнув тятиву, кілька секунд цілився і вистрілив. Шнур біля його ніг зі свистом почав розмотуватись, зникаючи в тумані над рікою. Ось він спинився й затремтів. Заземелець вхопив його, натягнув, а потім поліз до гострого уламка скелі, що стирчав з берега, й закріпив вільний кінець. Тепер шнур висів на людський зріст над водою, тремтячи й пульсуючи, наче живий.

Першою через ріку пішла Шіта. На поясі у неї було невелике залізне кільце, розімкнуте з одного боку, яке вона прищепила до мотуза. Посмикавши шнур, жінка повисла на ньому, а потім, перебираючи шнур долонями, наче муха покотилась по ньому в туман ріки. Незабаром над хвилями вгадувались лише її обриси. Через кілька хвилин шнур затремтів сильніше, ніби хтось навмисне смикав його за стіною водяної пари.

— Вона вже там! — Морфід прислухався. — Тепер ти, Тайбе. На тамтому боці треба бути обережним, щоб нас не застукали зненацька.

Після Тайбе по шнуру заковзали доріжани. Це виявилося нескладно, головне — перебороти свій страх. Шнур тримався міцно: Шіта добре закріпила його на стовбурі смереки, а вузли, зроблені Морфідом, надійно тримали петлю на цьому боці. Чисторос переправився вслід за Гирлявком. Йому дуже крутилася голова, руки нестерпно пекли від тертя, але щойно ноги торкнулися твердої землі, усе відразу минуло. Передостаннім переправлявся Вузьколист. Він уже добрався до середини ріки, як раптом мертво вхопився за шнур і повис на ньому.

— Лізь далі! — щосили закричав Шрамов’ят, але Травник ще сильніше вчепився за шнур.

— Він боїться й не наважиться рухатись далі, — сказав Морфід. — Хто там залишився за ним?

— Шпортько Сонячник, — відповів Чисторос.

За Вузьколистом на мотузі з’явився Шпортько. Від їхньої ваги шнур провис мало не до самої води.

— Що вони роблять, я ж казав лізти по одному! — Морфід схопився за голову.

З берега було видно, що Сонячник просить Травника просуватися далі, але той наче заціпенів.

Вище за течією ріка зіпнулися кількома рядами бурунів. Усі повернули голови в той бік. Щось рухалося руслом, але поки що нічого не було видно під рваною поверхнею води.

Морфід кинувся до шнура й почав перебирати його руками, рухаючись геть від берега.

— Сонячнику, вертайся! — кричав він. — Вертайся!

Вода розступилася й валами побігла до берегів. З білої піни з’явилося щось сіре, блискуче й… незбагненно велике. Усі побачили довгі щелепи, вкриті гострими, наче цвяхи, зубами, маленькі очиці в заглибинах голови. Паща відкрилася й потвора заковтнула шнур. Хлопці зникли між зубами, навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося. Почувся дзвінкий виляск, обірваний мотуз пішов під воду разом з кількаметровим тілом тварюки. Знову повалили до берега хвилі, й річка опустіла — ні мотуза, ні тих, хто був на ньому, ні потвори. Шрамов’ят і Шіта кинулися до шнура — за хвилину вони тримали в руках перекушений оривок.

Доріжани заціпеніли, широко розплющивши від жаху очі. Щойно кожен із них переліз через цю річку, не знаючи, що ховають її глибокі води.

Із-за прибережних каменів вийшов Морфід. З його мокрого одягу стікала вода, чорне волосся обліпило чоло і скроні. Він підійшов до інших і обернувся до ріки.

— Що більшими є наші жертви, то сильнішим має бути обов’язок досягнути мети. Інакше наші друзі загинули намарне, — сказав заземелець тихо-тихо. Але кожен зрозумів його, бо умів він говорити так, щоб слухала душа, а не вуха.



33

Цей день почався не так, як інші. Ніколи досі Рибохвостик не прокидалася з відчуттям, що сьогодні станеться щось погане. Батько пішов на будову, вони з матір’ю знову тягнули сіті й перевіряли верші в холодній воді, шукали крабів, які вже давно покинули береги затону. Потім прийшов Зорегляд Моряний і розказав, що бачив, як під водою за сотню метрів від берега плавали якісь величезні риби — щонайменше по кілька метрів кожна, а може й більші. Розказав також, що кудись зникла Рута Травник — дівчина, яку врятували від змія у Верхньому Доріжньому.

Вістун залишився на обід.

Коли поприбирали зі столу, у двері хтось постукав і відразу відчинив їх навстіж. На порозі стояв сусідський хлопчина Козубенька, захеканий, мокрий від поту й страшенно переляканий.

— Там… там… — він не міг вимовити й слова, бо дихання його раз-по-раз зривалося.

— Що там? Сядь, заспокойся і розкажи все до ладу.

— Там вашого тата…

— Що з ним?! — жінки схопилися на ноги.


— Його прив’язали до стовпа!

Зась і Рибохвостик майже бігли до фортеці. Здалеку все виглядало спокійно — доріжани й далі працювали на риштуваннях, возили тачками землю, каміння, пісок, тягали колоди — будівництво продовжувалось. Але що ближче підходили бездоріжанки, то більша тривога охоплювала їх. На будові ніхто ні з ким не розмовляв, кожен виконував свою роботу машинально, без будь-якого виразу на обличчі. Власне, щось ці німі обличчя виказували, тільки воно ховалося за міцно стуленими зубами. Можливо, це був відчай, можливо, ненависть — почуття, яке доріжани ще не навчилися виказувати.

Десь позаду, відставши, шкутильгав Зорегляд. Дорогою до фортеці рухалися дві групи доріжан. Одна із них простувала з Нижнього Доріжнього, а інша — з Подорожнього. Переважно це були жінки, проте з півдня, від Повздорожнього йшло кілька чоловіків, везучи на фірах букові стовбури.

Моряні пройшли у ворота й відразу кинулись до одного зі стовпів, що підтримували риштування. Під стовпом, прив’язаний, стояв Солевій. Над його головою хтось забив у деревину залізне кільце й прив’язав до нього зап’ястя чоловіка. На губах Моряного запеклася кров, під очима окреслились сині плями. Ліворуч від Солевія стояв прив’язаний Хвиль Болітник, а справа — Лез Горолом. В ногах Горолома сиділа його дружина Медовина й заливалася слізьми. Збоку стояв Ро й насуплено на все це дивився.

Рибохвостик кинулась до батька, і сльози, які вона стримувала цілу дорогу, враз бризнули з її очей. Медовина обернулася до неї й попередила:

— Не відв’язуй його. Вони не дадуть.

— Нехай тільки спробує! — засичав на дівчину Ро. — Я її в чому народилась припну коло нього!

Мала Моряна витягнула з-за пояса ніж і різко перерізала батькові пута. Солевій важко опустився на землю. Ро підскочив до бездоріжанки, схопив її за плече й пожбурив на купу каміння.

— Зараз я покажу, що справжні солдати роблять з такими хвойдами, як цей малий риб’ячий виродок! — його обличчя перекосилося від люті, видно, він добре запам’ятав удар коліном у пах.

— Не чіпай її! — заверещала Зась і кинулась на Ро. Він ударив її кулаком по голові так, що бідна жінка відразу впала на землю, мов підкошена. Зі стіни за ними мовчки спостерігав Репинга. Тепер він уже не забороняв своєму товаришеві бити цих нікчемних доріжан. Мабуть, йому давно набридло панькатись з ними, хоч це й був наказ Морфіда.

Рибохвостик підвела голову. У голові крутилося, пекло чоло, яким вона вдарилась об камінь, в очі текло щось липке, гаряче й мокре. І тут сильні руки перевернули її обличчям догори. Ро навалився на неї, кілька разів ударив в обличчя, а потім схопив комірець її блузки. Рибохвостик навідмаш ударила заземельця кулаком по підборіддю, але той лиш усміхнувся. Він зібрався рвонути одяг дівчини, як ураз злетів з неї й покотився по землі разом із Солевієм. Моряний накинувся на нього з розгону, скинувши виродка зі своєї дочки. Вони звелись на ноги одночасно.

Навколо всі доріжани кинули роботу. Дехто почав злазити з риштувань.

— Усім стояти! — заревів Репинга, піднімаючи над головою свою бойову сокиру й хапаючи іншою рукою алебарду. — Хто ворухнеться, тому я випущу бунтарський дух з дурної голови!

Ро підстрибнув і вдарив Солевія ногою в груди. Доріжанин відлетів на кілька метрів і судомно почав втягувати повітря. Заземелець знову підійшов до Рибохвостика, яка досі лежала, тримаючись за поранену голову.

Навколо панувала мертва тиша. Усі стояли мовчки, натягнуті, наче струни. Зі сторожки з луком у руці виглядав Чанко.

— Їх тільки троє! А вас тридцять, триста! — закричала Зась, зводячись на ноги. — Невже ви дивитиметесь, як цей мерзенний виродок буде знущатись над моєю дочкою?! Ро, — вона пішла на заземельця, — перш ніж ти торкнешся до неї, тобі доведеться вбити мене!

— Не чіпай її, інакше ніхто більше тут не буде працювати! — вийшов наперед Боривітер Моховатько. За ним став його брат, Студенний.

— Всіх нас не переб’єте! — вигукнув Стан Горпа з Малого Доріжнього, виходячи й собі вперед.

Тримаючись за груди, підвівся Солевій.

Ро обвів мутним поглядом натовп. Складалося враження, що він дивився на стадо овець, а не на подібних до себе створінь. Від зневаги його очі перетворилися на дві щілини. Заземелець зареготав і нагнувся до дівчини.

Зась підняла із землі дошку, але її випередив Боривітер, який підстрибнув до Ро й ухопив його ззаду за руки, намагаючись відтягти від Рибохвостика. Ро розігнувся й ударом ліктя повалив хлопця на землю. З іншого боку до нього кинувся Студенний з лопатою в руках, але до заземельця не добіг, а впав обличчям у порох. З його спини виткнулося вістря стріли. За мить Чанко знову тримав лук натягнутим, чекаючи, хто стане наступною жертвою.

І тут на заземельців зі всіх сторін з лопатами, довбнями, ломами, сокирами побігли доріжани, не знаючи, що робитимуть наступної миті, але їм хотілося зупинити наругу, яку почали чужинці. А зупинити насильство зараз можна було тільки насильством. Кілька стріл прошило натовп, але це лише додало сили мешканцям долини. Тепер перед ними постала справжня, неприхована небезпека.

Різка тінь накрила голову Чанко. Він устиг лише подивитися вгору, як відро з будівельним розчином налетіло на нього, осліпивши косоокого воїна. З-під відра тепер стирчали тільки попацькані косички. Хтось відразу вирвав з його руки лук і розламав до коліна. З риштувань у пісок впало кілька чоловіків — там боровся з бунтівниками Репинга, розмахуючи наліво й направо держаком алебарди. Ро, якого оточили з усіх боків, вихопив з піхов меч і окреслив його сяючим лезом коло:

— І кого мені вбити першим? Кому його шкіра набридла цілою?

Доріжани зупинились, стискаючи в руках будівельні знаряддя. Заземелець зробив крок убік і замахнувся мечем. Чоловіки спритно відстрибнули від смертоносного леза, але ніхто не кинувся навтьоки. Це збентежило воїна. Він раптом зрозумів, що ці овечки не такі вже й боягузливі, як здавалося. У повітрі просвистів камінь і вдарив чужоземця в потилицю. Той різко обернувся, і наступний камінь розбив йому ніс. Ззаду, наче кішка, на Ро стрибнув Лез, обхопивши велетня руками й притиснувши його лікті до боків. Цим відразу ж скористалися інші й за хвилину Ро вже борсався під купою тіл на землі. Його били кулаками, ногами, він кілька разів скидав із себе живе покривало з доріжан, але ті знову накидалися на нього. Меч зник десь під ногами нападників.

Крики, шум, виляски від ударів перекрило горлання Репинги. Він стояв на краю дошки, а четверо доріжан намагалися зіштовхнути його вниз. П’ятий тягнув за алебарду. На землі інші долиняни відтягували вбік своїх поранених, яких Репинга встиг звалити вниз. Ураз доріжанин, що тримався за держак алебарди, перестав тягнути її на себе, а навпаки — штовхнув нею затягнутого в панцир воїна. Той замахав вільною рукою, щоб утримати рівновагу, закричав ще дужче й полетів на землю. Тільки-но він гепнувся на пісок, як кілька рук відразу ж притисли його, а в горло вперся кінчик меча, відібраного в Ро.

За кілька хвилин зв’язаних заземельців поволокли до стовпів, де недавно висіли Лез, Солевій і Хвиль.

На щастя, ніхто не загинув, але зо два десятка доріжан отримали сильні поранення, дехто взагалі не міг підвестися, а Студений досі лежав без тями — стріла пробила йому ліву легеню і вийшла з грудей трохи правіше серця. Поранених посадили на фіри й повезли у Велике Доріжнє до Арніки.

Потроху всі віддихались від бійки. І тут у двір майбутньої фортеці влетів повздоріжанський хлопчина, ледве переводячи подих.


— Там… багато! Їх там багато! Вони вийшли з лісу і йдуть сюди!

Доріжани вибігли на дорогу й зупинилися наче вкопані.

Велика чорна пляма повзла дорогою до фортеці. Вже було видно передніх вершників, що їхали на могутніх конях по бруківці Єдиної Дороги.

— Це армія Морфіда! — випалив повздоріжанин, показуючи на південь.

— Скільки їх? — запитав хлопця Лез Горолом.

— Казали, що близько сотні! А може й двісті…

Обличчями доріжан пробіглися лиховісні тіні від воронячих крил. Птахи густою смугою летіли над воїнами, вздовж дороги, над фортецею й зникали десь між вохристим степом і лазуровим небосхилом.

Коли сто сорок воїнів в’їхало на подвір’я фортеці, там не було жодного доріжанина. Лише під стовпами риштувань стояли прив’язані Репинга, Ро і Чанко з перекошеними ненавистю обличчями.



34

Вони знову піднімалися вгору — то кам’яними осипами, що завмерлими ріками вкривали яри й видолинки, то зарослими колючим чагарником схилами, то пробиралися крізь плетиво зі стовбурів, що впали сюди з верхових лісів. Ішли мовчки. Доріжани боялися не те, що говорити, — думати, адже кожна думка відразу повертала їх до страшної смерті Шпортька й Соняшника, до зникнення Мишика й до мертвого тіла Тайто, настромленого на шпичак смереки. Світ став жахливим. Уперед підганяли лише підбадьорливі погляди Морфіда і його надприродна впевненість у собі і в успіху їхньої подорожі.

Ріка стугоніла вже далеко позаду. Мабуть, їй мало були жертви, яку вона сама забрала, бо потоки води все ще відчайдушно бились об скелясті береги.

— Десь угорі був дощ, вода прибуває, — Морфід махнув рукою вниз, до водяного реву.

— Вгорі? Невже є якісь вищі місцевості від тої, куди ми йдемо? — запитав заземельця Чисторос, намагаючись не стишувати кроку.

— Ми на самому дні долини. Нам потрібно ще разів зо двадцять отак піднятися вгору, щоб вийти на схили тієї гори, яку ми бачили з протилежного схилу долини. Той хребет, який ми перевалили, був набагато нижчий за той, куди ми йдемо зараз.

— Холодно. Багато хто вже кашляє. У всіх нежить, — Болітник затягнув комір куртки. — Це, мабуть, через осінь. Авейор закінчився і його брат Сомніон приніс холодні вітри.

Морфід зупинився й обернувся до Болітника. Його очі округлилися від здивування.

— Повтори ще раз, хто закінчився і хто прийшов.

Чисторос і собі здивовано глипнув на чужоземця. Чого б це той так збентежився від назв звичайних місяців? Морфід виглядав просто кумедно, якщо можна так виглядати в цій моторошній місцині. Його ніздрі роздувалися від швидкого дихання, очі оскляніли, лише в зіницях металося щось дуже схоже на страх. Це — якщо люди-воїни взагалі могли чогось боятися.

— Авейор закінчився, останній літній місяць, четвертий літній місяць. А тепер осінь випустила перед себе Сомніона. Між цими двома місяцями завжди бувають прохолодні дні з вітрами й дощами.


— А що ці місяці означають на вашій мові? Яке їх значення, від яких слів вони походять?

— Важко сказати, чому риба — це риба, а небо — це небо. Просто так є. Авейор і Сомніон. Потім Віаман, Вінель і Авейон. І багато інших. Вони так здавна називаються. А що таке?

— Нічого, — пробурмотів Морфід, намагаючись не видавати свого хвилювання, — просто назви такі цікаві.

Він пішов далі, проте його кроки вже не були такими впевненими й твердими, як досі.

Кілька годин вони дерлися скелями догори. Брили навколо були всіяні вологими подушками мохів, віялами папороті, чахлими деревцями, що втискалися корінням у розщілини. Незважаючи на похмурість цього місця, воно жило своїм життям і дивувало на кожному кроці. Он на покрученому стовбурі принишкло спостерігає за мандрівниками синій поцяткований білим дрізд. Он між травинками промайнула бура шубка якогось звірка, схожого на ласку. Із тріщин раз-по-раз висовувались чиїсь почленовані довгі вусики й скупчені біля їх основи чорні намистинки очей. Чисторосові ці тваринки нагадали річкових раків. Декілька разів уздовж схилу, по якому дерся загін, пролітав величезний чорний птах, жодного разу не змахнувши крилами.

Потрібно дізнатися, як живуть ці тварини, чим вони можуть бути корисні доріжанам, чи ніщо не загрожує їхньому існуванню. Треба вивчати цей дивовижний світ, щоб злитися з ним, не перечити йому своїм існуванням, а жити з міріадами живих створінь у злагоді, доповнюючи собою їхню різноманітність. Болітник, слідкуючи по дорозі за живністю на цих важкодоступних скелях, твердо вирішив: якщо повернеться з походу — обов’язково зануриться з головою у вивчення тварин, вемерів, рослин, грибів та іншого животворства Небесного Бога, дізнається якомога більше про повадки, манери та зовнішній вигляд дрібних і безпечних створінь і спробує дізнатись, як запобігати нападам великих чудовиськ. Якою ж неймовірною має бути насолода від постійного пошуку нових чудес живого світу!

У повітрі над головами доріжан сплеснули крила, вітер пронісся рідкою травою. Загін завмер на місці. Холод, що пробігся поза шкірою від змаху крил, важко було порівняти з холодом, який проморозив їхні серця, коли вони побачили саме створіння. Чисторос відразу забув, що хотів знати якомога більше про чудовиськ, бо одне з них висіло на розпростертих крилах якраз навпроти нього. Якщо чорні птахи, що пролітали досі повз мандрівників, були розміром з орла, то цю істоту взагалі важко було назвати птахом. Чорні з нерівними сірими смугами крила тримали в повітрі веретеноподібне тіло. Голі, вкриті лускою лапи закінчувались схожими на довге вузьке лезо гачкуватими кігтями — по одному на кожній лапі. Така шпора могла наскрізь пробити тіло коня, не кажучи вже про людину чи доріжанина. Жорстке пір’я, що вкривало тулуб, на шиї починало рідіти, а на голові зникало зовсім. Пласку, зовсім не схожу на пташину, голову вінчав масивний дзьоб із зазубреними краями. Над дзьобом — близько посаджені очі з великими чорними яблуками зіниць. Очі розділяв шкірястий гребінь, що завершувався на голові твердими гострими лопатями. Ззаду звисав довгий голий хвіст, схожий на замусолений канат із китицею на кінці.

Тварюка легко планувала на своїх могутніх крилах, нагадуючи пришельця з потойбіччя. Кожне її крило сягало чотирьох зростів заземельців.

— Це птахоящер! — сказав Морфід, впираючись ногами у виступ скелі й витягуючи з-за спини лук. — Обережно! Стійте й не рухайтеся.

— А він харчується ягодами? — спроквола запитав Гирлявко.

— Ягодами, — усміхнувся чужоземець, — такими ягодами, як ви. — Стріла лягла у жолобок на луці й натягнута тятива задзвеніла від напруги.

Птахоящер ще деякий час роздивлявся дивних створінь, що ліпилися перед ним до скелі, а потім раптово махнув крильми й сірою хмарою шугнув до Шіти. Просвистіла стріла, випущена Морфідом, і бестія безладною масою гепнулася об скелю біля жінки. Шіта вже тримала напоготові меч, але тварюка не встигла завдати їй шкоди. Стріла майже повністю ввійшла в її праве око і птахоящер, тріпаючи крилами в агонії, полетів у туман провалля. Весь загін полегшено зітхнув, але Морфід чомусь не зрадів своєму влучному пострілу.

— Не подобається це мені.

— Чому? — запитав Болітник.

Шіта обернулася до нього і з притиском промовила:

— Тому, що птахоящери полюють зграями. Поки що нам пощастило зустрітися лише з одним мисливцем.

— Цікаво, на кого вони полюють зграями? Не на мишей же! — приречено прошепотів до Болітника Гирлявко. — Чисторосе, ти уявляєш ту тварину, з якою отака пташка не може справитися самостійно?


— Може, це ті водяні потвори з ріки?

— Птахоящери, вари, водяні рибоящери, змії… Що далі? І це все живе зовсім поряд з нами! Здуріти можна!

І вони подряпалися вгору ще швидше. Усім неймовірно хотілося потрапити під захисний покрив лісу і вибратися нарешті з цієї страшної долини.

Коли Чисторос укотре задер голову догори, то побачив край урвиська. Він маячів зубчатою лінією десь далеко-далеко під хмарами, відкраявши кавалок неба, але все-таки його вже видно. Від цього з’явилась упевненість, що рано чи пізно туди можна добратися.

Заземельці трималися останніми, ніби страхуючи доріжан, не підганяючи їх, не сварячись на їхні повільні рухи. Втома залізним прутом сиділа у спинах, руки й ноги починали зрадливо тремтіти. Важка ноша тягнула донизу, але і люди, і доріжани вперто чіплялися за каміння й дряпались угору. Хотілося якомога швидше дістатися наверх, попадати в шовковисту траву, знайти нагріте сонцем каміння і поскидати з себе наплічники разом із промоклими й брудними накидками та куртками.

— Над нами вхід в ущелину. Швидше туди! Бігом нагору! — зненацька закричав Морфід, знову натягуючи тятиву. Одну мить усі дивилися на чорні розмиті силуети в небі, а потім уже нікому нічого не треба було пояснювати — птахоящери справді полювали зграями. До скелі наближалося щонайменше з десяток цих потвор, закриваючи собою ледь не півнеба.

— Хто першим досягне ущелини, стріляйте і прикривайте інших! — замість підніматися до рятівної тріщини в скелі, командир загону знову обернувся спиною до схилу й випустив першу стрілу, але не влучив.

Вище за всіх і найближче до ущелини опинилися Зоряний Травосік і Водомут Болітник. Їм по дорозі трапився вузлуватий сірий стовбур, що міцно приліпився до скелі, ніби вріс у неї. За ним ще один і ще. Усі кількаметрові стовбури наче промені зірки сходилися під великим сірим наростом десь збоку від входу в печеру. І жодних гілок чи листків. Але часу задумуватися над цим не було, бо за спиною вже чувся шум велетенських крил. Птахоящери ось-ось нападуть. Водомут схопився рукою за стовбур і здивовано зауважив, що той зовсім не такий твердий, як можна було очікувати. Навпаки, те, що виглядало як жорстка луската кора, затремтіло під його пальцями. Кілька випуклих лусочок враз розчахнулося, й на доріжанина витріщився ряд чорних безвиразних очей з людськими зіницями. Наступної миті стовбур обвився навколо Болітника й, накручуючись на нього, потягнув до наросту у місці з’єднання всіх стовбурів. Побачивши це, Зоряний Травосік оторопів, не розуміючи, що діється з його товаришем. Знизу підповзали інші члени загону. Кілька стріл засвистіло в повітрі, але їхній свист потонув у шумі, який піднімали крила птахоящерів. Одна з літаючих бестій різко понеслася до Зоряного. Хлопець побачив лише здоровезні лапи чудовиська й блискучі шпори, спрямовані на нього. Враз кілька сірих стовбурів-щупальців відділилося від скелі й обвило птахоящера, намагаючись утримати його.

— Лізь, чого застряг, — Тайбе вдарив Травосіка по нозі і той подерся до ущелини, намагаючись обминути клубок із сірих щупалець і птахоящера, що відчайдушно лупив крилами і дзьобом по своїй живій пастці, вганяючи у неї шпори. Решта птахоящерів завмерли в повітрі, спостерігаючи за боротьбою свого родича. Цього вистачило, щоб Зоряний, Тайбе і Ловикамінь Горолом встигли добратися до тріщини й витягти луки. Хоч для доріжан це була перша справжня битва, ні один, ні другий не гаялися жодної миті, й стріли почергово засвистіли в напрямку птахоящерів. Щоправда, спочатку влучав лише Тайбе — та й то або в ногу, або в крило. Літаючі монстри облишили мандрівників і накинулись на істоту, що душила в своїх смертельних обіймах їхнього родака. За кілька хвилин в ущелину піднявся весь загін. Останнім зайшов Морфід і відразу ж почав посилати стріли в напрямку крилатих ворогів. Водомута ніде не було видно, але тут Шіта показала рукою туди, де сходились усі стовбури. Ті, хто стояв ближче до входу, побачили дивовижну картину — щупальце, що обкрутило Водомута, намагалося проштовхнути його в отвір, який відкрився в нарості й увесь ряботів червоними пломенистими язичками. Проте молодий доріжанин впер поперек цього рота свій лук і успішно опирався небаченому чудовиську.

— Це наскельний восьминіг, — сказав, стріляючи Шрамов’ят. — Вони запихають свій тулуб у якусь щілину в крутих схилах чи скелях і щупальцями захоплюють все, що опиняється поблизу.

— Не знала, що вони можуть бути більшими за тарілку! — Шіта теж вправно посилала смертельні жала в сторону птахоящерів, двоє з яких уже повільно опускалися, втикані стрілами. Троє птахоящерів висіло в повітрі біля скелі в обіймах стовбурів-щупалець. В одного із них була переламана шия, а два судомно боролися з дивним ворогом. Вісім чи дев’ять велетенських птахів нападали на щупальця, б’ючи їх дзьобами й кігтями, вириваючи з них шматки. Один птахоящер вдарив шпорами у наріст потвори. Мабуть, шпора потрапила в якийсь важливий орган восьминога, бо той враз розкрутив щупальце, яке тримало Водомута, і хлопець вмиᆡь відлетів у повітря на кілька метрів від скелі. Падаючи, він гепнувся на спину одного з птахоящерів, вчепившись за нього руками.

На жаль, не всі стріли завдавали шкоди хижакам. Від їхніх голів і спин вони просто відскакували, а влучити в живіт чи у м’язи крила вдавалось рідко.

— Прицільніше, в очі або в черево! — скомандував Морфід і тут одне із щупалець-стовбурів вдарило по скелі вздовж проходу. Усі заповзли якомога глибше в ущелину. Над проходом миготіли то щупальця, то крила, то дзьоби. Враз усе закінчилось страшним шумом. Щось загриміло і скелі задвигтіли. Тайбе висунувся назовні й відразу кинувся назад.

— Восьминіг разом з мертвим птахоящером поповз униз. Таке враження, що по скелі рухається кілька зрослих між собою дерев. Літаючі демони замучили його.

— І де зараз ці пташки? — запитала Шіта.

— Літають біля ущелини. Здається, вони знають, що ми тут, і страшенно злі на нас.

Раптово потемніло. Луската голова встромилася в отвір печери й масивний дзьоб потягнувся до Тайбе. Той спробував втиснутися глибше, здавивши інших, але далі не було куди. Тоді заземелець вихопив свій кривий меч і спробував вдарити потвору в око. Птахоящер захилив зіницю повікою, яку меч пробив із рваним звуком. Гнилуватий видих разом із болісним та огидним вереском ящера заповнив ущелину. Голова зникла. Знову з печери було видно лише захмарене небо й далекі примарні обриси протилежного схилу річкової долини.

Кілька хвилин усі переводили подих. Хтось із доріжан плакав, інші витирали піт і поправляли свої речі за спиною.

— Вони полетіли? — спитався Лопушанко Травник з Великого Доріжнього.

— А ти подивився, — буркнув у відповідь Тайбе, не маючи ані найменшого бажання вистромлятися назовні вдруге. Доріжанин зрозумів його слова як наказ і рушив до виходу. Ледь наблизившись до отвору, він різко рвонув назад і впав на нерівну долівку розщілини. У те місце, де щойно стояв Лопушанко, вдарив дзьоб, несподівано з’явившись із-за скелі. Дрібні камінці, викресані ударом, сипонули на мандрівників. Травник швидко заповз до гурту, сам дивуючись як своїй нерозсудливості, так і своїй швидкій реакції, що дозволила йому ухилитися від пернатого чудовиська. Краєм ока доріжанин помітив кілька голів праворуч і внизу біля виходу. З глибини ущелини їх не було видно. Він відразу сказав про це іншим.

— О, темрява демонів! — вигукнув спересердя Шрамов’ят. Заземельці часто вживали незрозумілі слова, які не зовсім в’язалися з основним змістом фрази. Ці слова або вигукували, або вимовляли з притиском, злобою чи гнівом. — Стерво крилате! Вони нас сторожать і більше не збираються лізти на наші мечі й стріли!

— Може почекаємо, поки їм набридне тут сидіти? — запропонувала Шіта, але Тайбе відразу заперечив. — Вони можуть просто мінятися один з одним і сидіти тут кілька днів. Ми — у пастці. Це безвихідь. Навіть якщо кілька наших воїнів одночасно кинуться до виходу, їх відразу вб’ють ці тварюки, бо ми не бачимо, де саме вони сидять навколо ущелини.

Шіта ніби мимоволі кинула погляд на Морфіда. Той лиш змигнув повіками. Ніхто з доріжан цього не помітив, бо нікому зараз не було діла до їхнього обміну поглядами. Заземелька витягнула з корсета ланцюжок, і раптом всю ущелину залили веселкові смуги світла. Гирлявко й Чисторос згадали цей дивовижний блиск і зрозуміли, що зараз відбудеться. Чекати довелося недовго. Очевидно, змії весь час трималися десь поблизу загону, хоч нікому й не з’являлися на очі.

Стіни ущелини дрібно затремтіли, щось зашелестіло по схилу й за мить почулося голосне й безладне тріпання крилами. На фоні неба кілька разів змигнули тіла птахоящерів, і відразу щось довге й лускате повністю заступило вхід у сховок мандрівників. Через мить тіло змія зникло й усі побачили, як навздогін літаючим потворам кинувся один із моторошних союзників чужоземців. Птахоящер, що останнім кинувся навтьоки, не встиг відлетіти далеко від скелі й миттю опинився в пащі змія. Лапи зі шпорами кілька разів сіпнулися й птахоящер завмер, безвільною тушею повиснувши між зубами змія. Наступної миті обоє зникли з поля зору. Знову почувся шелест лускатих тіл по скелі й усе затихло.

— А тепер швидко піднімаємося до межі лісу. Гадаю, всі встигли перепочити, — сказав Морфід таким тоном, ніби пригода з птахоящерами була звичайнісіньким привалом.



35

— Де вони? — кремезний кривоногий воїн зі схожими на вузькі щілини очима схопив Зілену за косу й пожбурив її на землю. — Де ті, хто хотів убити наших солдатів?

Жінка нічого не відповіла, лиш звелася на коліна чи то зі співчуттям, чи з презирством дивлячись на велетня, який дозволив собі так повестися з нею.

До хати зайшов Репинга. Він відразу збагнув, що сталося й шарпнув кривоногого за плече.


— Придурку, нікого не чіпай з цієї хати!

— Чому? Ти сам хочеш допитати їх? — здивувався вояка.

— Ні. Їх ніхто не буде допитувати! Її син пішов з Морфідом у гори. Він служить нам і є таким же воїном котів, як і ми з тобою.

— Але казали, що той, хто підбурював інших до бунту й висів на стовпі, живе тут!

— Його ми і вб’ємо, коли спіймаємо, а матір Чистороса не чіпай, цим ти накличеш гнів Морфіда. Ми не тільки не заподіємо лиха тим, хто служить нам, а й оберігатимемо і допомагатимемо їм, — Репинга обережно взяв Зілену за плечі й поставив її на ноги. — Чула, жінко? Розкажи про це всім своїм родичам і знайомим. Коти гарні господарі для дбайливих і вірних слуг.


— Мій син ніколи не служив і не служитиме вам, він служить тільки рідній долині!

— Я забуду, що ти сказала, але й ти забудь про свої бунтівні думки! Забудь, бо в тебе є ще один син! — останню фразу Репинга вимовив тихо, але просто в обличчя Болітнички. Ці слова ніби жаром обпекли жінку. Воїни швидко вийшли з хати, їхні чоботи загупали по стежині й затихли на селищній площі.

У всьому Малому Доріжньому, як і в інших селищах долини Єдиної Дороги, чути було крики, лайку затягнутих у шкіру й метал зайд із Заземелля. У всі хатах доріжан того дня поселився сум, страх і розпач. У Долині остаточно помер спокій.

Заземельці не оминули жодної оселі в долині, проте не знайшли нікого з чоловіків, яких запам’ятали Ро, Репинга чи Чанко. Зникли навіть цілі сім’ї, проте ніхто не хотів казати, куди вони поділися. Але Стерт, командир новоприбулого загону, вирішив, що шукатиме їх згодом, а сьогодні треба влаштувати своїх воїнів на поселення й залікувати рани, отримані в битвах з лісовими демонами. А далі можна буде починати наводити страх на місцевих жителів, щоб навчити їх служити лише своїм господарям і ненавидіти один одного.



36

Він відчував себе наче маленька мишка, яку посадили на спину котові. Тримаючись за жорсткі й гострі на краях пір’їни, Водомут уже не міг ні розтиснути кулаки, ні поворушити ногами. Лише голова раз-по-раз смикалася вгору, щоб глянути, чи не летить за ними зграя, щоб скинути доріжанина з їхнього пораненого побратима. Унизу проносилися то верхи скель, то туманні розливи, в яких втрачалось відчуття простору, то верхівки смерекових крон і ще якихось небачених досі дерев. Все далі й далі від своїх супутників, далі від можливої допомоги. Врешті Водомут Болітник заплющив очі й уткнувся головою між пір’їнами. Чого тут роздивлятися навкруги, коли є лиш два варіанти — або стрибати вниз, або чекати приземлення цього крилатого створіння. І скільки птахоящер постійно летів високо над землею, хлопець обрав друге.

Тож коли пройшов перший шок, хлопець підвів голову і просто розглядав пейзажі, що проносилися внизу. Видовище вражало й серце мимоволі переповнювалося захопленням. Ніхто із доріжан ще не літав. Ніхто навіть подумати такого не міг. Бувало, звісно, що хтось падав з дерева, чи з даху, але щоб летіти на такій страшнючій висоті, де хмари гладять тебе по голові, — таке нікому й не снилося.

Птахоящер час від часу хрипів і булькав. Здавалося, що в його тілі працюють ковальські міхи, нагнітаючи й випускаючи повітря. Водомут вирішив, що перната бестія поранена, бо рухи велетенського літуна були натужними й повільними. Свою ношу птахоящер намагався скинути лише на початку дивовижного польоту, але долинянин міцно тримався за його пір’їни й не думав добровільно відпускати їх. Тож чудовисько облишило спроби позбутися впертого пасажира і просто летіло в напрямку гори, до якої ще годину тому вів їх Морфід.

Коли скелі виросли перед ними стіною, Болітнику здалося, що вони неодмінно вріжуться в них, але птахоящер кількома відчайдушними помахами крил підніс їх над скелястий гребінь. Скелі, насуплені кущики ялівцю, мітли ситників і гостре шпичасте каміння різко наближалися. Тварюка розправила крила й спланувала на невисокий шпиль посеред плато за скелями. Від поштовху доріжанин відпустив пір’я й звалився зі спини птахоящера додолу. Він вдарився об крутий кам’янистий схил, світ кілька разів заслався темрявою, каміння і гілки били його по голові, по всьому тілі. Враз усе спалахнуло пекучим червоним болем, розплавлена хвиля затопила голову і світ зник з-перед очей.



37

Коли під ногами запружинили шовковисті пасма трави, а від каміння залишились лиш окремі валуни, оточені кудлатиками ялівцю, втома остаточно оволоділа тілами. У горах мандрівників підганяв страх, а тепер тіло відмовлялося йти далі. Здавалося, сама трава накидала пута на чоботи доріжан, наплічники вдавлювали в землю, піт рясними потоками стікав по обличчю. Але Морфід наказав не зупинятися, і загін далі повз утомленою гусінню по квітастому килимі лук. Темна стіна лісу здіймалася за сотню метрів вище по схилу. Чисторос, ледве переставляючи ватними ногами, мимоволі помічав рослинки, що траплялися йому на шляху. Тут вони були ще яскравішими й різноманітнішими, ніж на тих луках і полонинах, де вони блукали колись із Ліводверником. Он розсипом палаючих іскорок горять вишневі гвоздички, тирличі прогнулися арками з рядами фіолетових дзвоників, світяться сонечка арніки, вишневі голівки повитикав із трави шолудивник, гордо тримався аконіт, веселими жовтими личками збігся докупки жовтець. І море інших квітів, трав, папоротей. Здається, це не ти йдеш попри них, а вони несуть тебе через свої володіння.

Нарешті рятівні гілки верб, що аванпостом лісу вибігли в луки, почали ховати мандрівників у своїх заростях. Заземельці порадились і вирішили робити привал тут, а не під чорно-синіми кронами віковічних смерек. Ще невідомо, хто може жити в тому лісі, тому краще спочити на узліссі: вискочить якась зараза з лісу — втікатимуть до скель, прилетять птахоящери — загін сховається у ліс.

— Ми вже близько! — Морфід сів на повалений стовбур. — За день чи два мета нашого походу явиться нам. Якщо ми не побачимо житла Правди з цієї гори, на яку почали підніматися, то повернемося назад. Хоча я впевнений, що ми недаремно сюди прийшли. Древні легенди мого народу говорять про існування Правди в цих горах, і її помешкання має бути біля величезної скелястої гори з п’ятиголовою вершиною. Коли ми спускалися в долину ріки, то бачили, що гора перед нами складається з кількох піків. Думаю, що саме вони і є вершинами з легенди. І хай вас не лякає, що на кожного з нас повсюди чигає небезпека. Ми — воїни і така вже наша доля. Коли ж виконаємо свою місію, народ долини Єдиної Дороги прославить ваші імена в піснях і переказах.

До гурту підбіг Тайбе.

— Командире, з лісу до нас іде вар.

Син Глеї й Отарасмана зірвався зі стовбура, рука лягла на держак меча. Усі повернули голови до смерекових крон. Велика біла постать повільно наближалася. Ця істота йшла без зброї, не ховаючись. Доріжани й люди могли чудово її роздивитися. Тіло вара нагадувало людське, проте вирізнялось особливими рисами: ноги були короткими порівняно з тулубом і не зовсім розгиналися в колінах. Здавалося, що вар іде навприсядки. Довгі міцні руки сягали колін, а масивна голова вирізнялася високим крутим лобом. Вуха стирчали, мов у собаки, — кінчиками вгору. Широкий рот, плескатий, як річковий камінець, ніс, маленькі очі під товстими надбрівними дугами. Усе тіло вара було вкрите короткою білою шерстю, лише на ліктях, колінах, уздовж хребта на спині й на потилиці проступали довгі молочно-кремові пасма. На поясі — шматок шкіри, зшитий навколо стегон на манір штанів. У руках вар ніс зелену гілку з білими квітами.

— У нього символ парламентера, — прошепотів до Морфіда Шрамов’ят, щоб його слів не розчули доріжани.

— Вбивайте. Ми знаємо, про що він говоритиме, а решті цього чути не потрібно, — так само ледь чутно відповів Морфід.

Щойно вар підійшов до місця привалу, в повітрі просвистіла стріла й уп’ялася в його могутні груди. Крик болю розірвав тишу. Істота переламала древко стріли й кількома стрибками зникла за деревами, залишивши гілку на траві. Ще дві стріли просвистіло за парламентарем, але не наздогнали його, збиті з цілі смерековими лапами.

— Орда демонів! — закричав Морфід. — Це пастка. Усі за зброю і в укриття!

Проте ця команда виявилась зайвою. Ніхто на загін не нападав, ніде навколо жодного руху. Мандрівники до появи вара встигли поїсти й трохи відпочити, тому загін швидко знявся з місця й перебіжками почав просуватись у напрямку найближчого кам’янистого відлогу гори, під прикриттям якого можна було обійти ліс.



38

Дерева піднімалися навколо, наче вежі древніх храмів. Їхні крони заміняли небо — здавалося, це не ранковий туман висить у зеленому листі, а хмари заплутуються за дерева. Внизу панували сутінки, хоча ранок давно прийшов на рівнину. Стовбури втягують у себе всі звуки, крім кроків доріжан і тріску сухих гілок під їхніми ногами. Волога, що висить у повітрі, холодною пеленою осідає на волосся. Незважаючи на вранішній холод, під суцільним покровом лісу панує липка задуха. Жодного подиху вітру. Для жителя долини, який ніколи не заходив далеко в ліси, ця хаща ставала міфічним потойбіччям.

Вісімдесят п’ять доріжан — чоловіки, жінки й діти — ішли цим лісом уже кілька годин. Спочатку вони хотіли втекти якомога далі від долини й заземельців, а потім уже безцільно бродили, не наважуючись зупинитися. Ніхто не знав, де вони, ніхто не відав, куди вони йдуть і яка ціль їхньої подорожі. Хоча, яка там подорож… Це була проста втеча від ворога.

Остання ночівля в лісі втомила доріжан більше, ніж освіжила, тож тепер вони хотіли знайти будь-яку вільну місцину, де можна зробити курені й відпочити хоча б один день. Хвиль Болітник уже кілька годин очолював колону доріжан. Він намагався знайти між стовбурами, хоча б маленький просвіток, але по дорозі їм не трапилося жодної галявини.

— Невже тут можна вижити? — запитала Вінела, дружина Стана Горпи. Її запитання адресувалося швидше порожнечі між деревами, бо ніхто не знав на нього відповіді.

Хвиль обминув декілька велетенських дубів і побачив, як із-за стіни далеких стовбурів пробивається сонячне проміння. Золоті стріли переливалися, наче струни, торкалися самого серця, даруючи тепло й надію. Інші теж побачили світло й поспішили туди. Через кілька хвилин доріжани вийшли на простору галявину, наповнену глибокими хвилями пониклих трав. Нарешті, над їхніми головами з’явилося небо. Деякий час вони стояли, задерши голови догори, а потім трави зашелестіли, випускаючи зі свого лона стрункі постаті воїнів з луками. За мить доріжани опинилися в кільці півсотні невисоких худорлявих істот, яких досі не бачив ні один доріжанин. Діти, жінки з клунками, кошиками й наплічниками відійшли в центр групи, чоловіки повільно обступили їх, стискаючи в руках зброю, яку прихопили ще з фортеці.

Доріжани розуміли, що вони не встигнуть навіть кинутися на лісовиків, тому завмерли нерухомо, намагаючись не провокувати стрільців. Хвилина збігала за хвилиною, а жодна зі сторін не нападала, очікуючи першого кроку й роздивляючись супротивника. Тишу порушував лише плач доріжанських дітей, які відчували, що відбувається щось страшне.

Воїни з луками були, безперечно, людьми. Морфід казав, що і заземельці, і доріжани є людьми, а ці істоти нагадували і перших, і других. Білошкірі, з довгим чорним волоссям, зростом навіть менші за доріжан, в акуратно зшитому з вовчих шкур одязі. Гострі вуха — як у жителів долини Єдиної Дороги, проте їхні вуха були ще довшими й нагадували лисячі. Міцна статура, м’язисті руки, гарна струнка постава робили їх схожими на заземельців, проте великі очі з чорними круглими зіницями, вузькі й гострі носи та рівні тонкі губи надавали їм абсолютно нових рис. Було зрозуміло, що це істоти зовсім іншого, невідомого долинянам племені.

Мовчанку перервав один із лісових воїнів, що відрізнявся з-поміж решти одягом із рудих шкур. Спочатку ніхто із доріжан не міг збагнути його мови, яка скидалася на щебетання птахів, але потім стало зрозуміло, що він розмовляє тією ж мовою, що і в рідній долині, тільки дуже видозміненій.

— Що робить так багато степовиків у нашій землі?!

— Ми прийшли не зі злом, — Лез Горолом вийшов із гурту доріжан.

— Ви зі зброєю, — ніби звинуватив доріжанина лучник.

— Ми не знали, куди йдемо, тому взяли з собою зброю. Це не проти вас, це — проти диких звірів, для захисту. Ми взагалі ніколи не чули про ваш народ.

— Це тому, що ви боїтесь заходити в ліси, а осіли на цих голих землях. І ми не маємо нічого проти, щоб ви жили там, а ми тут. Тому повертайтеся назад і ми нічого вам не заподіємо.

— Ми втекли зі своєї долини, бо туди прийшли люди з півдня в металі і шкірі й перетворили нас на своїх слуг. Ми шукаємо в лісі захистку.


— Чому ваш народ не прожене зайд?

— Наш народ не звик битися. А заземельців дуже багато. Вони переможуть нас.

— Тому найлегшим вам здалося втекти в ліси, покинувши свої родичів напризволяще?

Лез замовчав, зціпивши зуби. Йому було боляче слухати ці слова, бо й сам він не раз про це думав. Чоловік у лисячих шкурах говорив правду: він, Хвиль Болітник, покинув дружину, дітей і втік у ліси заради себе. Нарешті доріжанин відповів:

— Вони могли вбити нас і заподіяти багато лиха нашим родинам, якби ми залишилися.


— Як називають себе ці заземельці?

— Вони з двох різних племен, називають себе котами й каракотами.

— Тоді ми знаємо, хто поселився у вашій долині. Деякі з нашого народу лісовіїв недавно повернулися з південних лісів, де живе дружній нам народ дібровників. Ці мандрівники розповідали, що окраїнні роди дібровників ведуть жорстокі бої з цими племенами. Народ з долини Часу теж намагається протистояти вторженцям, але ні ті, ні інші не мають шансів на перемогу. Коти й каракоти — не військо, це — орда.

— Отже, ви підтримуєте народи дикунів, які поневолили жителів південних долин?

— Дикунів? Ми такі ж дикуни як і ви — народ, який живе на своїй землі, якому не потрібні чужі душі. А ви? Кого підтримуєте ви?

— Ми не воюємо. Я вже казав, що війна — чужа для нас.

Ватажок лучників пробігся поглядом по зброї доріжан. Він усміхнувся й махнув довгим тонким луком у той бік, звідки вийшли доріжани.

— Я бачу, ви знайшли спільну мову з ординцями. Але вам не вдасться підступно заповзти у нашу домівку. У вас зброя каракотів, ваші голови затоплені їхньою гниллю. Тому повертайте назад, інакше ми повбиваємо усіх ваших чоловіків, а дітей і жінок відведемо назад у долину. Це найбільше милосердя, якого ви можете від нас очікувати. Вибирайте.

Стрільці підняли луки, показуючи, що їхній ватажок не жартує.

Лез і Хвиль перезирнулися. Вертатись назад? Там — рабство, тут — смерть. Але це вже вибір.



39

— Санаяна, ти добре читаєш їхні сліди? — запитався Стерт у воїна, що йшов попереду.

— Добре. Їх тут пройшло кілька десятків. Цією стежкою, яку вони залишили після себе, можна йти із заплющеними очима.


— На скільки вони нас випереджають?

— З хвилини на хвилину ми наздоженемо їх, і все закінчиться.

“Так, усе закінчиться!” — подумав Стерт і усміхнувся в пишні чорні вуса, заплетені в дві засмальцьовані косички. Усі, хто втік із селища, навіки зникнуть там, де хотіли знайти сховок. І чоловіки, і жінки, і діти. Ніхто не має права зневажати й порушувати накази котів. Особливо ці дрібні й малодушні вівці-доріжани.

За Стертом ішов Ро. Його обличчя було вкрите синцями й свіжими шрамами, які він отримав під час сутички у фортеці. Рука нервово стискала держак довгого дворучного меча, що висів у Ро на поясі. Заземелець не міг дочекатися, коли нарешті сталь його зброї шматуватиме тіла ненависних долинян, які так його принизили. Особливо він хотів знайти те дівчисько, через яке почався бунт. З нею він планував розправитися з особливою насолодою — повільно й жорстоко. Ро теж бачив по слідах, що втікачів було близько сотні, але вважав, що двадцять воїнів, яких взяв із собою Стерт, — забагато для цих шмаркачів. Вистачило б і п’яти, а так хіба згубиться смак крові, його меч не вп’ється червоного трунку. До того ж, це буде не бій, а різня, адже доріжани — не воїни, вони — миші, яких можна топтати ногами!



40

Водомут розплющив очі. Він погано сприймав те, що діялося навколо. Страшенно боліла голова й думки ненадовго затримувалися в ній. Хлопець лише зауважив, що якісь істоти з білою шерстю витягують його з ущелини. Вари. Це про них розповідав Морфід. І ось тепер він, маленький, напівживий доріжанин, — сам один проти них. Вони його з’їдять. Треба спробувати вмерти ще до цього страшного моменту.

Водомут відчув під собою теплу волохату спину. Вари швидко йшли кудись вгору, несучи його з собою. Несуть до своїх канібальських сімей. І знову все поховала темрява — така благословенна зараз для Болітника.

Через деякий час світле молочне небо знову почало з’являтися перед його очима. Пекучий біль у голові поступився місцем нудоті. Водомута й досі несли на спині. Усе тіло нило від незручної пози, проте доріжанин не міг навіть поворухнутися. Тоді він подивився на схил гори. По ньому сповзала якась неймовірна потойбічна істота. Спочатку Болітник вирішив, що це змій, але, побачивши гладку тупу голову й таке ж гладке, мов відполіроване, тіло, зрозумів, що це зовсім інша потвора. На кілька метрів нижче від голови в сідлі сиділа… Мабуть, це був небесний ангел, але безпам’ятність знову захлиснула Водомута чорною хвилею, і він не встиг збагнути, що ж то за істота їхала на спині велетенської змії. Останньою думкою, яка встигла промайнути в його голові, було усвідомлення, що він маленький і беззахисний у світі цих величезних страховиськ.

Крізь безпам’ятство пролітали знайомі видіння — будиночок у селищі, мама тріпає хідники, на плоті вовтузяться молодші сестрички, плюскотить хвильками Пічкурик, шелестять над водою верби…



41

Двадцять воїнів Стерта підійшли до галявини. Посеред трави стояли доріжан й дивилися в ліс. Жінки і діти в центрі, чоловіки — колом, зі зброєю в руках. Вітер, що раптово спустився на галявину з крон дерев, хвилював високі трави.

— Нічого собі! — прошепотів Стерт. — Вони нас чекають! Уяви собі, ці кролики здогадалися, що ми йдемо за ними. Вони навіть стали в якийсь бойовий порядок.

— Як дикі свині. Зараз спробують побити нас ратицями, — засміявся Ро.

— Ну що, час пустити свиням кров. Настало свято! — і ватажок заземельців махнув мечем у бік галявини. Його воїни зірвалися зі своїх сховків і з дикими криками побігли на доріжан, витягуючи з піхов мечі й вихоплюючи з-за поясів бойові тесаки та булави.

Доріжани стояли розгублені й ошелешені. Щойно лучники цілилися в них, а наступної миті ніби розчинилися у високих травах. Ще через мить із лісу з бойовим кличем вистрибнули заземельці. Доріжани кинулись їм назустріч, вмить зрозумівши, що ці кремезні воїни не збираються теревенити з ними, тримаючи в руках оголену зброю. Від їхніх криків зупинялося серце, страх протикав тіло розпеченими голками. Але виходу не було, позаду — власні сім’ї. Те, що заземельці — вороги, вже не викликало ані найменшого сумніву. На їхніх обличчях — радість хижої звірини, а лице Ро, який біг попереду, аж перекосилося від ненависті. Частина жінок кинулася в ліс, тягнучи за собою дітей. Клунки залишилися на стоптаній траві.

Коли між заземельцями й доріжанами залишалося метрів з десять, знову з’явилися лісовії. Вони виросли з-під землі так само раптово, як і зникли. Їхня поява на мить зупинила заземельців. Ватажок лісових лучників обернувся до Хвиля й Леза:

— Зараз ви маєте шанс довести, що орда — це і ваш ворог, — і задзвеніли тятиви. Восьмеро заземельців упало на землю. З їхніх ший та щілин для очей у шоломах випиналися древка стріл. Решта воїнів Стерта відразу кинулись уперед, змітаючи своїм натиском лісовіїв. Одні лучники падали, залиті кров’ю, інші почали відбиватися короткими мечами з широкими лезами та вузькими тесаками на коротких ручках. Ті, що стояли поодаль, знову посилали в гущу бою смертоносні стріли, вражаючи лише ворога. Втім, оцінити їхню майстерність було нікому.

До Леза Горолома підбіг Ро й на бігу розсік йому бік мечем, потім обернувся й відразу ж наніс удар Хвилю. Болітник підставив під меч заземельця свій, але удар був настільки сильний, що доріжанин покотився на землю. Ро підстрибнув до нього й ногою вибив зброю з рук Хвиля.

— Що, земляний собако, знову плазуєш? — зареготав він. Ззаду на Ро кинулися брати Моховатьки, та він звалив їх обох точним рухом свого меча — так, ніби мав очі на потилиці. Знову закривавлене лезо зависло над Болітником. У цей момент стріла вп’ялася у ключицю заземельця. Він скрикнув від болю й похитнувся. Хвиль зірвався з трави і вхопився за долоні Ро, рвонувши їх донизу, — меч з розгону вліз глибоко в землю.

Жінок і дітей уже не було на галявині. Всі вони забігли в ліс, не наважуючись втікати далі. Раптом з-поміж них на галявину вирвалось дівчисько з каменем у руці.

Мама Зась кинулась за донькою, але та була вже далеко. Рибохвостик пробігла кілька метрів, зупинилась і з силою пожбурила камінь у заземельця. Ро скрикнув удруге, камінь влучив йому в шолом. Хвиль відпустив руки воїна і вхопив із землі свій меч. Тут же перед ним виріс інший заземелець із занесеною над головою булавою. Не роздумуючи, Болітник пригнувся і всадив лезо меча ворогові в живіт. Булава вилетіла тому з рук і покотилася по траві. Зліва від них вискочив Стан Горпа і мечем вдарив заземельця по шиї. На очі Хвилеві бризнула гаряча кров і він вільною рукою обтер обличчя, розводячи по щоках червоні смуги. Коли доріжанин роззирнувся, Ро вже не було поряд — лише його меч стирчав із трави. Навколо миготіли червоні від крові леза, земля всіялась мертвими й пораненими. Чути було крики, стогони, скрегіт металу і свист стріл.

Праворуч від Болітника троє заземельців відбивалися від шести доріжан. Доріжани падали один за одним, а заземельці стояли на місці, наче кам’яні велетні. Просвистіло кілька стріл і двоє ординців одночасно скрикнули й опустилися на коліна. Груди одного з них відразу ж розсік меч доріжанина, а на спину третього стрибнув лісовійський лучник з ножем у руці. Однією рукою він вхопив заземельця за шолом, відвівши його голову назад, а другою полоснув ножем по горлі. Обоє повалилися на посічені гілки крушини. Все відбувалося миттєво. Думка не встигала за рухами рук і мечів.

Рибохвостик, мов зачарована, зупинилась перед купою тіл. Вона не могла відвести погляду від закривавлених чоловіків, що страшним червоним килимом вкрили квітучу галявину. Що це? Війна? І її народ зі зброєю в руках б’ється з цими могутніми чужоземними воїнами? А що далі? Скільки ще таких битв потрібно, щоб наситити демонів, які стравлюють різні племена й упиваються кров’ю загиблих?

— А ось і ти. Бачиш, що наробила твоя гордість? — пролунав позаду хрипкий голос. Рибохвостик обернулася й побачила Ро. Його шия і груди були залиті кров’ю. З-під нагрудного панцира звисала якась шмата, якою він затиснув рану. Незважаючи на поранення, воїн рівно стояв на ногах. У руці зблискував невеликий кинджал.

Жах скував тіло Моряної. Вона вирішила, що це і є її остання хвилина. Двічі вона уникала розправи, але тепер…

Три вістря стріл майже одночасно виткнулися з горла воїна. Він впав на коліна й ухопився за плечі Рибохвостика.

— Ти… — спробував сказати щось, але замість слів з його рота потоком ринула кров.

— Я прощаю тебе, — вона зняла з його голови шолом і погладила довге волосся. — Не ви придумали війну.

Ро почув її слова, бо його очі засвітилися здивуванням і якимось дивовижно чистим спокоєм, який буває тільки в очах немовляти. Не рознімаючи обіймів, заземелець сповз на землю. Так він і завмер — з піднятими руками, стискаючи в кулаках кисті Рибохвостика.

До дочки підбіг Солевій і забрав її від мертвого.

— Чому ти весь час рвешся вперед? Чому не сиділа в лісі? — до них підбігла мама Зась і обхопила обох руками.

— Тому, що це я винна у всьому. Він так і сказав, — Рибохвостик подивилася на мертвого воїна. — Я вдарила його, коли він хотів мене поцілувати, і через це все й почалося.

— Не через це. Просто доріжани не захотіли бути рабами, а заземельці їм цього не вибачили.

— А що, бій закінчився? — дівчина підвела очі й глянула навколо. На галявині лежали десятки мертвих тіл. Ті, хто вижив, сиділи біля вмираючих чи поранених, або ж, знесилені, лежали у траві.

— Так. Ми перемогли. Кілька заземельців кинулись назад в ліс, за ними погнався з десяток цих лісових людей.


— Скільки вбито?

— Багато. Доріжан, може, з двадцять, лісовіїв — десять-п’ятнадцять.

— Небесний Боже, навіщо? Навіщо це все?

— Смерть на полі битви — це краще, ніж смерть на обпльованому стовпі від знущань.

На іншому краю галявини Хвиль Болітник сидів біля Горолома, поклавши його голову собі на коліна.

— Тримайся, не вмирай. Ще не все втрачено. Брате, не покидай нас, я тебе прошу. Бог ще не чекає тебе, щоб повести по Єдиній Дорозі в засмертну землю, — зі щік Хвиля капали сльози.

— Ні, брате, прощавай. Я вже бачу світлу Божу постать. Не думав, що вмиратиму так… — Лез закашлявся, його тіло затрусилося від конвульсій. Хоч Хвиль і затискав глибоко розсічений бік Горолома своєю сорочкою, кров все одно текла з рани. — Брате, це війна почалася.

Лез заплющив очі. Останнє зітхання вилетіло з-поміж посинілих вуст. Болітник нахилився й обійняв тіло побратима. Він не міг нічого сказати Лезові, бо сльози душили його, а ридання перетворювали кожне слово на стогін.



42

За день загін пройшов скелястим відлогом через весь пояс долинних лісів, не заглиблюючись у їхню чащу. Ніч мандрівники провели в заростях сланкої сосни. Багаття не розводили, остерігаючись нічного нападу варів, для яких вогонь міг стати дороговказом. Через сильний холод і постійне очікування білих людиноведмедів майже ніхто не спав. Однак тривалий відпочинок і ситна їжа додали сили, і вранці подорож продовжилась.

До обіду загін заглибився в полонини й лабіринти відлогів і скель. Дорогою їм траплялись лише дрібні пташки. Жодної ознаки присутності варів не було. Це трохи приспало пильність мандрівників, за що вони поплатилися під вечір.

Чи то хмари спустилися на голови доріжан, чи то самі вони піднялися на їхнє ложе, але останнім часом доводилось іти крізь суцільний туман. Почав сіятись дощ, а потім і сипкий сніг. Туман трохи розвіявся, відкриваючи безкраї високогірні луги й розсипи кам’яних брил.

— Щоб щось побачити з вершини цієї гори, нам потрібно дочекатися хорошої погоди, — мовив Морфід, зупиняючись перед скелястим кряжем, що поодинокими зубиськами випинався з-поміж трав та ялівцю. Де-не-де біліли невеликі плями злежаного снігу.

Від кам’яних брил одна за одною відокремились білі постаті — вари. Їх було кільканадцять — спокійні, величні, з холодним пронизливим поглядом чорничних очей. Жодної ворожості вони не виказували. Боковим зором Морфід помітив, що зі схованок виходять нові й нові білошерсті воїни. За поясом у них стирчали короткі тесаки на два леза. За мить загін був оточений з боків і спереду. Заземельці й доріжани вихопили зброю і завмерли. Крижаний вітер тихо завивав між скелями й поволі пробирався під одяг.

Один із варів зробив кілька кроків уперед і зупинився навпроти Морфіда.

— Далі ви не маєте права йти. Тут, — вар показав на сніг під своїми ногами, — священна земля.

— Ми не питаємо, чи можна нам іти далі, — холодно відповів Морфід. — У нас є ціль, і ми її досягнемо. Чому ви не хочете пропустити нас?

— Тому, що вам заборонено йти. Ви несете в святу землю зброю і лихі наміри.

— У нас немає лихих намірів, — відповів командир загону, витягуючи за спиною з-за пояса метальну сокирку.

Шіта стала за Шрамов’ятом так, щоб він сховав її від очей білих стражів гори. Вона вже порахувала варів — тридцять сім могутніх і, мабуть, вправних воїнів. Без бою вони не пропустять загін уперед, а назад повертатися не можна. Надто багато поставлено на карту. Приймати бій дуже ризиковано. Заземельців мало і вони втомлені, а доріжани — хіба ж то воїни? Морфід ледь помітно кивнув головою, і Шіта все зрозуміла. Вона витягнула зі шкіряного корсета свій амулет. Слабкі промені сонця, що пробивалися крізь завісу туману, враз засяяли веселкою в гранях коштовного каменя. Тієї ж миті тонке лезо кинджала, якого метнув один із варів, пробило долоню Шіти, і вона з болісним зойком випустила амулет із рук. Камінь погас, гойдаючись на ланцюжку біля її грудей.

Ніби у відповідь на крик заземельки, у повітрі просвистіла сокирка Морфіда й застигла в широкому лобі вара, який щойно метнув кинджал. Білий велетень без звуку повалився на каміння, а Морфід уже був біля того людиноведмедя, який говорив до них. Вар вихопив свого тесака, та не встиг захилитись ним від випаду меча заземельця. Сяюче лезо ввійшло по саму гарду в його груди.

Вари вихопили з-за поясів зброю й кинулись на загін. Дехто з доріжан уже встиг прилаштувати стрілу до тятиви, і перші стріли полетіли в нападників. Шіта висмикнула кинджал з руки і швидко перев’язала її хусткою.

— Я не встигла. Прикрийте мене! — крикнула вона, і декілька доріжан обступили її кільцем. Один із варів зупинився перед ними й швидко промовив:

— Ми не хочемо вбивати вас, краще покладіть зброю.

Але було пізно. Морфід, Шрамов’ят і Тайбе вже билися, оточені з усіх боків. Кілька стріл доріжан засіло в руках і плечах варів, але ті лише повисмикували їх зі свого тіла й гуртом накинулись на загін.

Знову зблиснув амулет Шіти, й на мить усе навколо потонуло в сліпучому промінні. Коли сяйво зникло, Смичко Тинявка побачив, що до нього наближається білий воїн. Він вистрілив у вара. Стріла влучила в стегно горянина, але той усе-таки дістався до Смичка і вдарив його держаком тесака по голові. Доріжанин замертво впав на кущик ялівцю. Чисторос стрибнув на потвору, намагаючись вдарити його своїм мечем, але вар ухилився й ліктем відкинув Болітника від себе. Хлопець каменем полетів у траву, випустивши меч. Біля нього впав Шрамов’ят, тримаючись за порізану ногу. За ним бігло двоє варів, розмахуючи зброєю.

Чисторосові враз захотілося втекти стрімголов з цього місця, геть від цієї крові, але його ноги наче приросли до землі. Він не міг залишити пораненого заземельця проти двох ворогів, тому лиш стиснув зуби і встав між Шрамов’ятом і варами, виставивши перед собою долоні й заплющивши очі — беззбройний і переляканий. Проте нападники не добігли до них. Із-за скелі стрімкою лавиною метнулося блискуче тіло змія й обоє варів опинились у його пащі. Повз доріжан і заземельців потекли довжелезні тіла, змітаючи на своєму шляху горян. Один із найбільших варів ухилився від зубатої пащі і вдарив мечем у велетенське око чудовиська. Очний панцир тріснув, лезо пробило вертикальну зіницю. Змій заревів наче грім, його стогін прокотився горами тисячоголосою луною, зриваючи зі своїх місць шапки снігу й каміння. Вар спробував утекти, але ящір-гігант підняв кілька метрів свого тіла й опустився на голову горянина, розплющивши його під собою. За хвилину битва була закінчена. Уцілілі вари на диво швидко побігли вгору, а змії зникли слідом за ними в тумані.

До Шрамов’ята підійшли Шіта з Морфідом.

— Як ти? — жінка присіла біля пораненого.

— Нормально. М’ясо на стегні розрізали, гади. Тряси їх мам сто років! Але йти зможу. Що з нашими?

— Десь зо тридцять варів мертві, шестеро відійшли на той світ з нашою допомогою. Я і Тайбе цілі, Шіті проштрикнули долоню, п’ятеро доріжан приголомшені, але скоро оклигають. Змії погнались за рештою цих потвор, — Морфід поплескав Шрамов’ята по плечу й пішов до доріжан, що гуртувались над своїми пораненими. Лікар заземельців узяв долоню Чистороса в свої руки й тихо промовив:

— Хоч ви слабкі й лякливі, але своїх у бою не кидаєте. Я запам’ятаю це.

Шіта допомогла йому підвестись. Посадивши напарника на найближчий камінь, вона заходилася однією рукою перев’язувати його ногу. Чисторос намацав на поясі кишеньки із зіллям Ліводверника, витягнув торбинки “Бодяга” та “Чорножаб” і пішов до поранених, згадуючи, що говорив старий малодоріжанин про лікування ран і гуль.



43

Навколо було тепло й затишно, смачно пахло зупою і смаженим м’ясом. У повітрі витав легкий аромат сірки, але він зовсім не псував ідилії. Водомут відчував, що лежить на якомусь м’якому ложі, накритий важкою і теплою шкурою. Все, чого бракувало протягом важкої мандрівки, з’явилося враз, тільки-от, звідки це все й де він?

Хлопець розплющив очі й побачив високе вікно. Крізь нього синіло небо з віялом перистих хмар. Але ж він у горах, чому тоді за шибками не постають їхні громади?

— Прокинувся, — пролунав поряд радісний і знайомий голос. Болітник повернув до нього голову й відкрив рота від здивування. Біля його ложа стояв, усміхаючись, Мишик Хмиз.

Тепер зрозуміло, чому в горах не видно гір, а поряд стоїть померлий долинянин — це інший світ, той, куди Небесний Бог веде померлих по Єдиній Дорозі. Отже, і він, Водомут Болітник, покинув землю живих і опинився в потойбіччі. Тільки воно не дуже відрізняється від світу живих. Тут тепло, світло, є їжа і… дико хочеться їсти.

Водомут спробував сісти, але зміг підвести тільки плечі й голову, допомагаючи собі руками. Мишик відразу ж підклав під його спину велику подушку й поплескав знайомого по щоці.

— Оклигав нарешті. А то вже думали, що все життя захочеш провалятись у ліжку.

— Я помер? — Водомут переляканим поглядом окинув простору кімнату в пошуках потойбічних істот.

— Ні, здається, — Хмиз знову усміхнувся.


— А чому ти поряд? Ввижаєшся?

— Та просто я також, слава Небесному Богові, живий.

— Хіба вари тебе не з’їли?

— Та ні. Поки що вони їдять те саме, що й доріжани, тобто не людей, а звичайні харчі.


— Якщо ми всі живі, то де ми?

— А це цікавить і мене. Поки що я бачив тільки варів, які зі мною поводяться дуже терпимо, щоб не сказати ввічливо. Вони справжні добрі й пухнасті велети. Тільки не хочуть відповідати на мої запитання. Кажуть, що ще не час.

— Ми тут ув’язнені? — Водомут ніяк не міг заспокоїтись.

— Ні. Ніхто не забороняє нам гуляти по цьому замку, проте можна ходити лише по нижніх поверхах. Я кілька разів хотів піднятися сходами нагору, у вежі, але сходи ніби зачаровані — йдеш по них, йдеш, а опиняєшся на тому ж місці, звідки прийшов.

— Так само, як картопляні ряди на полі — сапаєш їх, сапаєш, а ніби стоїш на місці, — спроквола пожартував Водомет. — А вийти за межі цього замку, знайти наших?

— Коли ти зможеш ходити, то побачиш, що звідси не так уже й легко вийти. Замок стоїть на височезній скелі на вершині тієї гори, яку ми бачили перед спуском до ріки. А навколо скелі вогняне озеро.

— Озеро з вогнем? Це як? — Болітник здивовано закліпав очима.

— Замість води там лава, яка постійно кипить і булькає. Є, щоправда, висячий міст, по якому можна вибратися звідси, але який сенс кудись іти?

— Тобто?.. Ти хочеш залишитися тут?

— Ні. Вари пообіцяли, що, коли прийде час, вони відведуть нас у нашу долину.

— Якщо ці вари такі добрі, то чому вбили Тайто й хотіли повбивати інших? Чому вони не проведуть наш загін до Правди?

— Я міркував над цим. І що більше думаю про останні події, то більше загадок з’являється. Насправді ми навіть не знаємо, хто така ця Правда і хто такий Морфід!


— Морфід? Але…

— Про Морфіда нам відомо лише те, що він сам розповів. А цього замало, щоб зрозуміти його справжню сутність.

— А хто живе в цьому замку? Вари?

— Принаймні, крім них, я нікого більше не бачив. Можливо, хтось живе у вежах, куди мені дорога заказана. Наприклад, небесний ангел…

— Ангел… — перед очима враз постало останнє видіння: довжелезна змія, завтовшки з міський дуб Доріжнього, й істота, що сиділа на ній.

— Я тобі майже все розповів. Решту скоро сам побачиш. Тепер розповідай ти. Як там наші, куди ви вже встигли зайти і як ти опинився тут?

Водомут почухав гулі на голові, вмостився зручніше і почав розповідати про страшну переправу через ріку й підйом угору.



44

У перший день після бунту вони зганяли чоловіків на будову погрозами й обіцянками зробити з їхніми родинами різні страшні речі. Доріжани мовчки терпіли образи й приниження від заземельців. І вже не тільки тому, що мали м’який і миролюбний характер. Важило й те, що заземельців приїхало багато, вони були вправними воїнами, і повстання проти їхнього загону могло обернутися лише поразкою, після якої існування долинян як народу могло припинитися. До того ж Репинга, який залишився за старшого, забороняв надто жорстоко поводитися з мешканцями долини, вбивати чи калічити їх, хоча не мав нічого проти, щоб “трішки їх налякати й поставити на місце”.

Знаходячи слабкодухих, заземельці починали поводитися з ними дуже приязно, забиваючи їхні голови різними неправдивими обіцянками. Вони пояснювали, що непокора лише зашкодить народові долини, що його потрібно підготувати до війни зі страшним ворогом, який ось-ось прийде у цей край. І така поведінка давала свої плоди: доріжани, яким воїни приносили якісь запаси провіанту чи дарували нікчемні подарунки, починали переконувати інших, що насправді заземельці принесли в край Єдиної Дороги правду й допоможуть вистояти проти невідомого поки-що, але через це не менш небезпечного, ворога. Їхня жорстокість була виправдана непослухом і гординею самих доріжан, які відмовлялися від свого порятунку.

Ще одним методом переконування заземельців був їхній гидкий пекучий напій. За їхнім звичаєм, не випити цю білу мутнувату гидоту в компанії за столом означало неповагу до того, хто її пропонує. Воїни Стерта й Морфіда називали його кусатом і добували з браги, переганяючи її через хитромудрі пристрої. Брага нагадувала ягоди чи овочі, які добряче перегнили й почали бродити. Кусат вважався у заземельців не тільки дурманним напоєм, а й ліками — ним натирали застуджених і мазали запальні рани. Самі ж коти й каракоти пили кусат лише у безпечний час. Дехто з них розповідав, що по келиху цього рідкого вогню воїни випивали й перед страшним боєм чи випробуванням — щоб позбутися страху.

Вмовляння й переконування, кусат, подарунки, надмірна повага, що виказувалась слабким духом, і подачки найбіднішим сім’ям долини з одночасним залякуванням та цькуванням надто впертих жителів — все це робило свою справу. За два дні до фортеці знову потягнулися підводи з камінням та лісом, на стінах знову закипіла робота. Фортеця була потрібна долині у будь-якому випадку: чи прийде легендарний південний ворог, чи доведеться протистояти теперішнім вторженцям — так втішали себе доріжани, що потай ненавиділи заземельців. Фортеця потрібна, бо так кажуть ці кремезні вояки, а вони бачили півсвіту й знають краще, що необхідно для майбутньої безпеки, — вірили наївні. І ті, й інші працювали далі. Краще вже збудувати цю споруду, аніж лягати під мечами чужинців у відкритій сутичці й жертвувати своїми рідними.

Тепер кожен здоровий чоловік долини працював через день, а хворих, старих і малих взагалі залишили в спокої. Репинга зрозумів, що краще не дратувати доріжан своєю жорстокістю, а дати їм заспокоїтись і більш-менш добровільно працювати. Тим більше, що з цих невисоких, але спритних і сильних долинян можна виховати кілька сотень воїнів, які знадобляться в подальших битвах. Краще відновити ті стосунки, як склалися в долині, коли тут був Морфід. Найбільші бунтівники вже втекли в ліс. Там їх наздожене Стерт із загоном і зітре в порох, а тих вискочок, що залишилися в поселеннях, можна буде залякати або ж кинути в темницю.

До великого будинку з колод, який збудували поблизу фортеці для новоприбулого загону, підійшло троє воїнів. Одним із них був сам Репинга. Вони посідали на обтесані дубові кругляки, що слугували наразі і столами, і лавками.

— Стерта з загоном немає вже третій день. Вони вийшли за втікачами ще позавчора зранку. Невже не можуть їх наздогнати? — Чанко відкинув на спину свої навосковані косички. До каракота підбігло три чорні собаки з короткою шерстю й настовбурченими вухами. Квадратні масивні щелепи обнюхали заземельця і, заспокоївшись, тварини вмостилися біля нього. Це були бойові собаки Червоних Гір, якими Чанко тепер опікувався. Десяток цих могутніх і розумних тварин привів із собою загін Стерта. Кожна з них була завбільшки з молодого бичка й була спеціально навчена вбивати ворогів як у відкритому бою, так і в засаді.

— Не хвилюйся. Стерт і сам справився б із цими нікчемами. Сьогодні-завтра вони повернуться, — відповів Репинга. Він навіть не сумнівався, що і сотня доріжан не зможе перемогти двадцять їхніх воїнів, які вижили у боях навіть із лісовими демонами.

— А Морфід? — запитав воїн зі шрамом замість правого вуха. — Коли повернеться він? Його ж днів десять як нема.

— Його місія вимагає виваженості, а не поспіху. Та й куди нам поспішати після переходу по тих проклятих лісах, хай ними пекло підпалять! Після битв із демонами нам усім треба відпочити. А відпочиваючи, змусити місцевих недоростків збудувати нам фортецю. Крім того, нехай кожен наш воїн візьме по двадцять доріжан і тренує їх так, як тренували ми з Морфідом. Вони будуть нашими передовими загонами в наступних боях.

— І все-таки Морфід ризикнув вийти в гори лише з чотирма воїнами й купкою цих доріжан. Чи не занадто сміливо, коли вирушаєш на пошуки Правди? — чи то з іронією, чи з легким осудом промовив безвухий воїн.

— Валіяте, Морфід — найвправніший і наймудріший воїн у всій Чорній Армії, ти чудово знаєш це. З ним пішли його найкращі люди. До того ж, ти дуже недооцінюєш доріжан. Коли цей недоумок Ро вирішив погратися з місцевим дівчиськом, вони почали кидатись на нас як звірі, хоч і знали, що ми троє покладемо їх десятками. У них немає страху, коли їх серця запалюються ненавистю.

— О, я ніколи не забуду вас трьох на стовпах, — раптом зареготав Валіят. — Ми давно так не сміялися. Заради цього вартувало вижити в боях з цими лісовими виродками. Уявіть собі, зграя земляних кроликів прив’язала трьох воїнів до стовпів, демонів на ваших мам!

— Я б їх усіх закопав живцем, — тихо просичав Чанко. Його очі перетворились на дві щілини, а верхня губа потяглася вгору, оголивши міцні білі зуби.

— Ро закопає їх у лісі, не хвилюйся, — усміхнувся Репинга. — Усі, хто насмілився підняти на нас руку, втекли до лісу, і їх чекає кара. А зовсім знищити доріжан не можемо, краще хай по-доброму нам допомагають. У цій долині — єдина наша опора на півночі. Від решти ми відрізані лісовими демонами, й невідомо коли прийде підмога. Тому краще жити з доріжанами в злагоді. Морфід наказував не чіпати їх. Навіть такі нездари здатні наробити нам різних пакостей. Хай краще дбають за наш провіант, а не думають, як перерізати нам вночі горлянки.

— Колись я відведу душу і вмию свій меч у їхній крові, — пробурмотів Чанко.

— До речі, завтра треба піднятися на найближчу гірку і запалити сигнальний вогонь, щоб наші знали, що шлях у долині вільний, — Репинга показав рукою на схід, де мріли хвилясті лінії гір.

— Якщо демони не перебили нашу армію, — зітхнув Валіят.

— Всіх не переб’ють. Ми все-таки виграли битву з ними. А за нами йшли сорок тисяч воїнів. Якщо ми з Морфідом прорвалися крізь їхні землі, якщо ви з боєм пройшли, то й армія пройде.

— У Морфіда загинуло сорок вісім воїнів. А вашій розвідці просто поталанило, бо ви проскочили без бою. Ми ж дали бій, і нас загинуло чотириста з п’ятисот сорока!

— Що півтисячі, а що сорок тисяч — є різниця? — Репинга в одній руці підкинув дерев’яну тріску, а в іншій зважив дебелий патик.

— Невелика. Демони — не прості інородці, як доріжани чи інші маленькі народи. Вони — першоістоти. Ми зможемо перемогти їх тільки тоді, коли у нас будуть символи Бога, по які й пішов Морфід. Битва з демонами — справа не людей, а чаклунів. Залишмо їх поки що в спокої. Хай сидять у своїх лісах.

— Навіть, якщо ми й не здобудемо символів Правди, то все одно зможемо боротися з демонами за допомогою гірських, рівнинних чи пустельних зміїв. Або десятками інших способів.

До будинку наблизився вершник і різко зупинився. З-під копит коня полетіли хмари пилюки.

— Стерт повернувся! — схвильовано сказав вершник.

— Я ж казав, що вони повернуться, — Репинга стиснув кулак і переламав патик надвоє.

— Стерт повернувся один! Він хоче тебе бачити! Він смертельно поранений! — воїн ще раз потягнув за вуздечку, щоб кінь під ним нарешті заспокоївся. — Його щойно підібрав наш східний дозор і привіз у фортецю.

Репинга кинувся до свого коня. Собаки підірвалися за ним. Кінь невдоволено фиркнув, але не злякався чорних бестій, адже не раз вони разом бігли в бою й нападали на ворогів.

Звістка про повернення пораненого Стерта приголомшила Репингу. Як таке могло статися? У земляних кроликів виросли ікла?



45

Два дні загін Морфіда піднімався схилом велетенської гори. Йшли дуже повільно, бо Шрамов’ят ледве рухався, а приголомшені варами доріжани, хоч і прийшли до тями, та втратили багато сил і пленталися наче трав’яні черепахи, що жили в степах долини. Проте крок за кроком гора піддавалась сміливцями, впускаючи їх вище і вище. Луки навколо змінились на кам’янисті розсипи з латками снігу, що сірів в ущелинах і в западинах. На ночівлю мандрівники зупинились у невеликій печері, що звивистою тріщиною в’їдалась у гірське лоно метрів на п’ятнадцять. У глибині печери було сухо й затишно. Морфід навіть дозволив розпалити невелике багаття, щоб заварити лікувальні трав’яні настоянки. Зранку заземельці вирішили, що Шрамов’ят і троє доріжан, яким було особливо погано, залишаться в цій ущелині, й по них загін прийде на зворотному шляху. Пораненим залишили їжу і зброю. Решта загону знову рушила в дорогу.

Здалеку вершина здавалася неприступним скелястим піком, але мандрівникам весь час відкривалися поміж брил непримітні проходи. Уже зникли трави, лиш де-не-де до скель тулилися кущики з твердими, як залізо, гілками, а на пласких схилах, що подекуди траплялися на шляху, з пучків жорсткого зеленого листя росли колоноподібні стовбури, наїжачені колючками й пухнастими волосинами. Що це таке, не знали навіть Морфід і Шрамов’ят. Ні птахів, ні звірів не було видно. Лише інколи між камінням пробігали пухнасті грудки, схожі на мишей, а в глибоких щілинах сиділи великі чорні павукоподібні створіння.

Наступного дня загін дістався зони льодовиків, потерпаючи від крижаного вітру й поземки. Проте вершина вимальовувалась уже настільки близько, що ніхто не хотів зупинятися. Усіх заінтригувало те, що на тлі засніжених схилів гори її верх виділявся чорнотою. Над горою в небі стояла невелика сіра хмарка, ніби хтось постійно палив багаття.

Під вечір троє заземельців і дванадцятеро доріжан зупинилися на межі снігу й чорного каміння, що нагадувало пористу пемзу на берегах моря. Вітер, сніг і вода вирізьбили в цій гірській породі дивовижні отвори, заокруглили лінії брил і здалеку здавалося, що на схилах розкинулось мертве місто, яке охороняють різні нерухомі чудовиська.

— Останній привал перед зустріччю з Правдою. Наберіться сил, — сказав Морфід, ступаючи на чорну землю. — Думаю, нам доведеться ще раз зіткнутися з варами. Ці прибічники злих демонів спробують завадити нам досягнути мети. Не бійтеся їх, будьте сміливими й пам’ятайте, що ми прийшли сюди, щоб змінити цей світ на краще. На кожному з нас велика відповідальність за долі наших народів. Ми повинні зупинити те жахіття, яке спустошило процвітаючі країни на півдні й уже підбирається до вашої долини!

На обличчя доріжан наче зійшло небесне просвітлення. Зникли сумніви, страх, жалість до себе — вони стояли на порозі нового світу. Вони повинні зупинити зло, й у цьому їм допоможе Правда. Зустріч із нею враз стала реальністю. Варто лише відчинити двері й зібратися з духом для останнього ривка.

Шіта з Морфідом пішли вперед, щоб оглянути місцевість. Хоча жінка-воїн була поранена, це ніяк не виявлялося в її поведінці. Вона й словом не обмовилась про свій біль чи ослаблення, що змушувало інших ще більше поважати її, захоплюватись її силою й незламністю.

Загін влаштував привал. Доріжани повитягували їжу з наплічників, які тепер були майже порожні. Коли всі почали їсти, Прутик Яблунько, який останнім часом був напрочуд мовчазним і задумливим, раптом встав і пішов за людьми, сказавши, що йому потрібно поговорити з Морфідом. Ніхто на це не звернув уваги, бо всі були зайняті їжею.

Прутик обійшов кілька вигадливо вигнутих кам’яних стовпів і опинився на крутому схилі. Угорі височіла чорна голова гори з п’ятьма скелями на краях. З її вершини в небо сочилися сірі віхті диму, а попереду різкими обривами темніла ущелина, що глибоко врізалася в тіло гори. Прірва розсікала землю згори донизу, і шлях до вершини пролягав її краєм. З іншого боку нависала стіна застиглої лави, з якої вітер випиляв гострий хребет. Мабуть, це остання перепона на їхньому шляху, якщо не враховувати злих варів. Але що там вари, якщо заземельці в союзі з непереможними зміями.

Морфід і Шіта стояли на краю ущелини. Він обнімав жінку за талію і щось шепотів. Потім почав її цілувати, відгортаючи зі щік Шіти пасма густого волосся. Вона його жінка? Чи це такі дивні звичаї у людей? Прутик забарився, не знаючи, повертатися назад чи йти до заземельців.

Командир ураз відступив від Шіти і сказав їй… Яблунько похолов усередині. Він не міг повірити в те, що почув, хоч слова заземельця прозвучали чітко і ясно. Морфід не міг такого сказати, він говорив інше. Правда повинна врятувати світ від війни своїми знаннями, своєю мудрістю, а він… він… Невже вони прийшли сюди саме задля цього? Подолали таку велику відстань, перемогли стількох потвор, втратити своїх друзів і все це заради…

Морфід різко обернувся й подивився вгору. Прутик зірвався з місця, але не встиг він пробігти й кількох метрів, як у спину йому вп’ялася стріла, випущена командиром. Хлопець зупинився, хапаючи ротом повітря. Доріжанин зробив кілька кроків убік, зірвався зі схилу й полетів у провалля. Морфід і Шіта мовчки спостерігали, як його тіло кілька разів ударилось об стіни ущелини і зникло у випарах, що піднімалися з її дна.

— Він розбився на смерть, хоч ти й не влучив йому в серце, — без тіні жалю чи здивування сказала Шіта.

— Сподіваюся, що розбився, — знизав плечима Морфід й обоє швидко попрямували до свого загону, роззираючись навколо.

Доріжани і Тайбе якраз закінчували наминати сухарі й сушені фрукти, як до них підбіг командир. У його погляді світився справжній розпач.

— Прутик зірвався зі скелі, — тихо промовив він. — Він ішов до нас, як раптом оступився й полетів у провалля. Ми не змогли його врятувати! — І Морфід потупив очі додолу. Позаду нього стала Шіта, з сумом вдивляючись в обличчя доріжан, які перестали їсти, завмерши з хлібом у руках.

— Він загинув? — спитався Чисторос. У відповідь Морфід лише кивнув головою.



46

— Чому ви раніше не виходили до нас? — запитався Солевій у Рудого Лиса, сидячи на поваленому дереві й наминаючи запашний хліб лісових людей.

— Нашою домівкою є ці безмежні лісові простори, а вашою — маленька долинка. Ми ніколи нічого не шукали у ваших степах. Ліс дає нам усе необхідне для життя.


— А вам не хотілося дізнатися, як ми живемо, познайомитись з нами?

— Ні. Ми, лісовії, завжди спілкувалися тільки з племенами дібровників. Вони схожі на нас. Навіщо, щоб хтось з інших народів знав про нас, втручався у наші справи? Ми жили щасливо й затишно і нам більше нічого не було потрібно. Так само, як і ви у своїй долині.

Вони сиділи біля дому, збудованого з колод навколо стовбура величезного граба. Точніше це дерево було схожим на граб, тільки раніше Моряний ніколи не думав, що вони можуть виростати мало не до неба. З даху будинку по стовбуру вгору вилися майже невагомі сходи з патиків і мотуззя.

— А що у вас там вгорі? — спитався Солевій, показуючи на крону дерева.

— Там є ще кілька маленьких кімнат, сплетених з лози. Такі собі житлові кошики, де ми відпочиваємо, слухаємо вітер і птахів, сушимо гриби й ягоди, а влітку й живемо, бо внизу інколи буває дуже спекотно. У стовбурі дерева є ще одна кімнатка в дуплі. Туди веде хід у тріщині граба. Там є скарбниця мого роду з його книгами. Під корінням граба у норах розкидано кілька погребів для зимових запасів.

— А чи є у вас Небесний храм?

— Так. На острові посеред Вічного озера, куди впадає річка Днів і річка Ночей, у кроні наймогутнішого дерева наших лісів збудовано великий підвісний майдан, на якому і стоїть наш храм. Він дивовижно красивий, там ти відчуваєш, що твої надії і мрії поєднуються з прагненнями нашого Небесного Отця. Ти стаєш іншим, бо зникають нечестиві й облудні помисли, а твій дух очищується від накипу гріхів. Туди щороку зобов’язаний прийти кожен лісовій. А той дуб, на якому збудовано це диво, називається Батьком Лісу. Це дерево вп’ятеро більше за мого граба і здалека здається зеленим пагорбом. На його гілках можуть розміститися тисячі лісовіїв. Кажуть, що сам Бог посадив його й дав йому сили на такий ріст. Батько Лісу буде рости доти, доки існуватиме наша земля.

— Ваші традиції прекрасні, як і ваші домівки, і ваші ліси. Просто збагнути не можу, що ви попри такі щирі й добрі душі вмієте вбивати.

— У лісах безліч хижих звірів, без зброї ніяк не обійтися. А з іншими народами ми ніколи не воювали.


— У вас багато родів?

— Двадцять чотири. Кожен рід називається за іменем якогось звіра. Мій рід — рід Лиса. Лісовії з нашого роду знають усі звички й особливості лисів, це — обов’язок роду. Щоб відрізнятися від інших, кожен лісовій має одяг зі шкур звірів, чию назву він носить. Тому ми завжди відразу знаємо, хто є хто.

— У вас є Мудра Рада? Як у вас обирають старійшин?

— Кожні десять років у Раді Родів головують представники одного роду. Тепер триває десятиріччя головування Лисів.

— Розкажи щось про лісових демонів. Морфід розповідав, що вони розбили вщент їхній загін.

— Наскільки я знаю, через ліс рухається не загін, а справжня армія, десятки тисяч воїнів. Якщо лісові демони ще не постелили їх під коріння…


— Хто ж вони, ці демони?

— Це народ першоістот, створінь, які жили в цьому краю ще до того, як Небесний Бог привів сюди наших предків.

— Вони такі ж страшні, як і Орда?

— Не такі. Демони не покидають своїх лісів, тому, якщо їх не чіпати, можна спокійно жити на сусідніх територіях і не мати з ними жодних проблем.


— А як вони виглядають? Це потвори?

— Їх майже ніхто з наших не бачив зблизька. Інколи демони виходять назустріч тим групам мисливців чи збирачів, які занадто далеко заглиблюються в їхні землі. Забачивши їх, лісовії й дібровники відразу ж повертають назад. Ми знаємо, що у цих істот тіло вкрите не шкірою, а корою, ходять вони на двох ногах, мають дві руки й одну голову — тобто як і ми з вами, але зростом ці створіння вдвічі вищі за людей. Ось це й усе, що про них знаємо. Та й це нам показували вемери, бо зблизька цих потвор ніхто не розглядав. Ще кажуть, що вони володіють страшною першомагією, але від цього ще ніхто з лісовіїв не постраждав, тому хай мають собі все що завгодно. Ні їм нема діла до нас, ні нам до них.

— А Орда? Давно вони з’явилися? І звідки прийшли?

— Не знаю. Від південних рівнин наші ліси відмежовані невисокими горами, за які ніхто з лісових народів не заходив. Ординці з’являються з глибини цих рівнин за горами й вирубують багато окраїнного лісу, грабуючи дібровників і зганяючи їх із землі предків.


— Чому ви не об’єдналися з дібровниками проти котів і каракотів?

— Нас мало. Навіть якщо дати зброю усім чоловікам, дітям, старим і жінкам, то нас буде вчетверо чи й уп’ятеро менше, ніж має одна їхня армія!

— То це значить, що наша долина приречена, а доріжани або зникнуть, або стануть рабами?

— Боюсь, що саме так і буде. Хоча ви можете стати їхніми солдатами й воювати проти нас — тоді ваші родини будуть під захистом котів.

— Жоден доріжанин не підніме зброю на іншого мирного жителя.

— Коти мають дар говорити такі облесливі речі, що починаєш вірити їм і служиш добровільно. Якщо ви не хочете стати ні їхніми жертвами, ні рабами, ані слугами, то можете хіба переселитись деінде.

— Не знаю, що й думати. Здається, Бог забув про свій народ, і нам хіба що залишається перетворитись у зборище без коріння, без честі й власної гідності.

— Нічого. Якось воно буде.

У стовбур деревця, яке росло за спинами чоловіків, уп’ялося дві стріли. Солевій обернувся й побачив шестирічного Рудолапку, сина Рудого. Малий усміхався на весь рот, тримаючи лук у витягнутій руці. Тятива його лука тонко бриніла. Поряд із малим стояла Рибохвостик і з захватом дивилась услід стрілі, яку щойно випустила навздогін за рудолапчиною. Вона влучила! І доторк гладкої деревини лука наповнив її серце тихою радістю.



47

Зілена Болітник здригнулася, коли хтось постукав у двері. Це могли бути як односельчани, так і ці ненависні солдати. Те, що удари звучали тихо й ніби запитально, ще не означало, що прийшов хтось зі своїх, бо заземельці також стукали ввічливо, а коли їм відчиняли, то вривалися в дім, наче скажені вітри.

Але цього разу за дверима стояла доріжанка. Вілена не відразу впізнала Хвою Травник, дружину Ялівця й маму Рути. Жінка сильно змарніла після останньої їхньої зустрічі на торговиці в Подоріжньому. Щоки припухли від сліз, під колись жвавими й веселими очима з’явилися сині мішки, обличчя вкрилося сіткою тонких, як павутинка, зморшок, пасма незачесаного, висрібленого ранньою сивиною волосся розвівалися на вітрі. Так змінюються, коли за короткий час звалюється безліч страшних бід.

— Можна? — замість привітання запитала Хвоя. Голос її був слабким, кволим і якимось жалісливим, зболеним.

— Проходь. Звісно, можна. Рада, що завітала, — Вілена провела Травничку за стіл і налила їй у горня запашного м’ятного чаю.


— Ти сама?

— Сама. Чоловік у лісах, Чисторос у горах, Гіп побрів з іншими дітлахами збирати пізньоцвіти.

— Я чула, чому твій Хвиль пішов з іншими в ліс. Якби кожен доріжанин ставився до цих зайд із такою ж непримиренністю, ті ак не знущалися б із нас.

— Не знаю, чи щось зарадить від їхнього свавілля. Ми можемо всі загинути, але не здолаємо їхньої сили. Вони надто хороші воїни, а ми надто наївні, щоб протистояти їм чимось іншим, крім впертості. А як у вас справи?

— Нічого. Живемо поки що в Середньому Доріжньому, в родичів.

Жінки стихли. Зілена розмірковувала, про що можна запитати гостю, а Хвоя набиралася сили, щоб запитати те, за чим прийшла. Нарешті вона заговорила першою:

— Зілено, ви не бачили мою доньку, Руту?

— Давно вже не бачила. Вона колись заходила до Чистороса, й вони кудись пішли разом. А що сталося?

— Рута зникла. Вона пішла з дому вчора вранці й досі не поверталась.


— Може десь у подруг засиділась?

— У неї немає подруг. Уже немає…

— Або в родичів?

— Я перепитала Травників зі всіх поселень. Її ніде не бачили. Я знаю, що вона не могла витримати тієї ганьби, яку прийняла на свою душу через ватага заземельців, і пішла з долини. Останньою надією були ви. Рута хотіла бути другом Чистороса, але він пішов у гори. Її більше нічого не стримувало в нашому краю. Навіть рідна сім’я, — і безутішна мати заплакала.

Зілена підсіла ближче до неї й обняла давню знайому. Їй стало так шкода верхньодоріжанку, що вона на мить забула про своїх рідних, які зникли за межами долини.

— Якщо я щось дізнаюся, то обов’язково розкажу тобі. Заспокойся. Випий чаю. Ліводверник каже, що м’ята, яка виросла на туманах Півмісяцевого озера, заспокоїть будь-який біль і втишить будь-які переживання.

— Не хочу нічого втишувати, — схлипнула Травничка, витираючи обличчя рушником. — Вона моя кровинка, моя єдина донечка. Я не хочу нічого втишувати, бо не знаю, як житиму без моєї маленької красуні. А Морфід за те, що він із нею вчинив, хай плаває в киплячій смолі в найгарячішому місці Потойбіччя, — це було перше прокляття, яке Болітничка почула з вуст доріжан, і сила ненависті, вкладена в ці прості слова, змусила Зілену здригнутися.


— Невже ти думаєш, що він… без шлюбу?

— Думаю. Думаю, подруго моя сизокрила. Думаю. Весь час про це думаю, всі про це думають, тільки мені шкода, а їм гидко. А моя доня не змогла витримати цих думок і пішла геть. Пішла, бо твій син відштовхнув її, коли Морфід почав зваблювати наступну дівчину.

— Мій Чисторос?

— Та не Гіп же!.. Твій мандрівник вічний. Рута нічого про це не говорила, але я знала все, бо її погляд не вмів приховувати від матері жодних таємниць.

— Я й не думала, що можу мати таку гарну невістку, — сказала Зілена вголос, але відразу ж відчула, що кривить душею. Після того, як уся долина дізналася, що Морфід звабив Руту, ця дівчина навряд чи була б бажаною в болітниковому домі.

— Усі від неї відвернулися. Подруги перестали розмовляти… Не зі зла. Вони просто почувалися чужими з нею й не знали вже, про що можна говорити з моєю донею. Батько спочатку навіть думав, що ми незабаром матимемо такого високого й незвичайного зятя, і зрозумів правду надто пізно. Так само, як і я…

— Вона повернеться. Повернеться і Чисторос. Рута мені завжди подобалася. Я поговорю з сином. Ми приймемо її в наш дім, — пересилюючи себе, спробувала заспокоїти гостю Зілена.

— Ти так говориш, бо знаєш, що Рута не повернеться, а ніхто в долині зараз не подасться на її пошуки.

Пролунав короткий стук у двері й до хати увійшов Ліводверник. Старий теж змінився за останній час. Зморшки на його обличчі стали глибшими й густішими, а постать ще більше зігнулася. Ніякі трави не можуть відвернути старість, і жодні — вилікувати горе власного народу.

Ліводверник підійшов до жінок, поклав їм руки на плечі.


— Чого сумуєте, красуні мої?

— Рута зникла, — коротко відповіла Болітничка.

— Я її бачив, — старий взяв зі столу горня з м’ятним чаєм й осушив його кількома ковтками.

Від його слів Хвоя підстрибнула, як ужалена, й схопила його за руку.

— Чоловіче, скажи де? Куди вона йшла?

— Вчора я збирав трави на північ від Пічкурика й бачив, як Рута йшла по Єдиній Дорозі геть від долини. Я подумав, що й вона подалася на збори ковили й полину, тому не перепинив її. Тепер розумію, що вчинив велику дурницю.

— Треба за нею піти слідом! — вигукнула в запалі Травничка, але відразу опустила очі. — Але навряд, чи ми знайдемо її.

— Знайти можна тих, хто хоче, щоб їх шукали, — пробурмотів Ліводверник, всідаючись на лаві. — Ми можемо вислати людей на північ, але далеко вони не підуть. У всіх склалося враження, що навколо нашої долини живуть різні потвори. Може, це і правда.

— А що ти скажеш про наше теперішнє життя? Як нам правильно вчинити? Так, як мій чоловік? — запитала Зілена. — Чи так, як ті, хто приймає лестощі й пекельний кусат від солдатів?

— Ні так, ні так. З будь-яким злом можна боротися, треба лише знати як. Доки ми цього не знаємо, слід вичікувати. Я маю велику надію на загін, що повернеться з гір. Вони повинні принести нам якусь Правду, якої ми не знаємо тут і без якої всі наші зусилля будуть марними.

— Дай Боже, — одночасно прошепотіли жінки. Зілена налила всім старого доброго верескляку й вони ще довго сиділи й розмовляли про життя в долині.



48

Коли Репинга примчав до будиночка, в якому лежав Стерт, той уже почав час від часу поринати в небуття. Лише дика воля до життя ще тримала душу в зраненій оболонці. Військовий лікар витягнув три стріли з могутнього тіла й обробив рани кусатом і протизапальними травами. У Середнє Доріжнє вже послали кінних воїнів за Арнікою, та всі розуміли, що це дарма. Стертові вже не жити.

— Привіт, друже! — Репинга сів на ліжко біля нерухомого воїна. — Бачу, тебе трохи мухи пожалили, — усміхнувся він.

Стерт спробував усміхнутись у відповідь. Його обличчя викривилося й очі збіглися у дві щілини.

— Репинга, Репинга, — тихо промовив поранений. — Я йду за воїнами, що несуть свою зброю до пекельного престолу. Не думав, що помру отак, у ліжку.

— Що ти верзеш?! Яка смерть? Ти ще не раз поведеш нас у бій.

— Не в цьому світі.


— Невже доріжани дали вам такий відпір?

— Не тільки вони. Коли ми їх догнали, з трави раптово з’явилися десятки лучників, і багато наших воїнів впали від їхніх стріл. Це було дуже несподівано. Потім ми билися, але ситуація була несприятлива для нас. Цих лісовиків було дуже багато й стріляли вони надто влучно.

— Демони? З ними були лісові демони?

— Ні. Це якесь лісове плем’я, схоже на дібровників, з якими ми мали справу біля Зелених гір. Але багато ворогів ми таки поклали на тій лісовій галявині.


— Чому ви не відступили?

— Пізно було відступати. А коли ми все-таки відійшли в ліс, ці лучники погналися за нами й перестріляли усіх. Я ледве вирвався з тих хащів.

— Нічого. Коли прийдуть наші, ми очистимо ліси від різного непотребу.

— Передай Антіо, що я залишався вірним справі нашого клану до кінця, — Стерт заплющив очі й ніби заснув. Але сон його був безконечним, і досі жоден смертний у цьому світі не повертався до світла дня з такого сну.



49

Земля угорі диміла, й чорні клуби застилали хмари. Те, що знизу здавалося тонким віхтем, перетворилося на суцільну стіну диму. Холод відступив. Морфід був спокійним, як завжди, хоча всі інші, навіть Шіта й Тайбе, нервували. Всі розуміли, що зараз вони повинні вийти на вершину, і це буде останнім пунктом їхньої мандрівки. Одне з двох: або ніякої оселі Правди вони не знайдуть і їх чекає важка й безславна дорога назад, або перед ними відкриється щось сокровенне й неймовірне за своєю силою й важливістю. Невелика купка втомлених, обдертих доріжан і людей переводили подих перед останнім ривком угору. За ними простиралися безконечні схили гори, які ховались у суцільному покривалі сріблястих хмар унизу. Здавалося, вони стоять на острові посеред кучерявого білого моря, й важко було уявити, що внизу, під покривалом хмар, ховаються інші гірські хребти, долини, ріки й ліси. Тут був інший світ, піднесений і фантастичний світ, який наче відокремлювався від усієї землі своєю нереальністю. У синьому-синьому небі, яке буває лише в горах, розчесаними рядами простягнулись скупі перисті хмарки, від яких рябіло в очах і віяло бездонним холодом небес.

— Ми прийшли, — прошепотів Морфід і заплющив очі. Його красиве обличчя покинули будь-які емоції, він стояв, наче бездоганна скульптура, якій чужі всі життєві переживання. Довге чорне волосся заземельця розвівав вітер, меч завмер у правиці, однією ногою чоловік стояв на пласкому овальному камені. Здавалося, він переміг цю гору й тепер єднається своєю свідомістю з цією перемогою. Враз Морфід помахом голови відігнав заціпеніння й швидким кроком рушив вгору. — Тепер усе залежить тільки від нас!

І від його слів зник страх, зникла невпевненість і втома — вони прийшли до мети й повинні бути вартими тієї місії, яку на них поклали їхні народи. Вони йшли по щастя для себе й для інших. І ні совість, ні хвилювання — ніщо не мало заважати їм.

Останні гострі шпилі, що чорною короною оточували вершину, розступились і загін опинився у великому кратері, що врізався в лоно гори. Те, що вони побачили, було настільки несподіваним, що усі довго стояли й просто дивилися, намагаючись повірити в те, що бачили їхні очі.

Перед ними кипіло вогняне озеро. Червона магма мінилась спалахами білих тріщин, час від часу з її нутра виривалися велетенські бульбашки й розлітались феєрверком червоних краплин, — палаюче око гори, яке дивилось на небо чорною зіницею острова з прекрасним палацом. До острова від краю кратера було метрів сто. Він підносився неприступною скелею над червоним озером магми. З того боку, де зупинився загін, від берега піднімався стрілою кам’яний міст, вигнутою дугою перетинав озеро і впирався в острів. Але найдивовижнішим у цьому ансамблі був сам палац. Його сірі мури підносилися над гірськими шпилями навколо, вражаючи своєю непохитністю й могутністю. Над краєм оборонних стін наче висіла в повітрі тонка вежа, увінчана короною десь під перистими хмарами. Від її середини закручувались униз, перепліталися численні арки, підтримуючи цю прекрасну споруду. Незважаючи на свою міцність, вежа наче витала в небесах. Тільки тут могла жити Правда!

— Ми прийшли! — знову ледь чутно промовив Морфід, але радості в його голосі не було. Швидше, якесь занепокоєння.

Поки люди й доріжани роздивлялися фантастичну споруду, на кам’яному мості з’явилися ряди білих фігур. Вони швидко наближалися, і ось перші вари зійшли на берег, зупинившись за кілька метрів від загону. Між ними виділявся на голову вищий за інших вар у сніжно-білому шоломі й плащі з димчастої шкури якоїсь велетенської кішки. Він стояв попереду своїх воїнів, з тривогою розглядаючи вторженців. Нарешті Високий заговорив хриплим сильним голосом:

— Морфіде, ми попереджали, що ти зі своїми воїнами небажаний гість на цій святій землі. Сила тобі тут не допоможе — ти сам чудово це знаєш. Ми можемо дати вам їжі й провести в край доріжан, щоб з вами нічого не трапилось. Але на острів Правди вам дороги немає.

— Тепер нас чекає остання битва на шляху до перемоги! — закричав ватаг мандрівників і вихопив з піхов меч. — Або зараз, або ніколи!

Ряди варів, яких було близько двадцяти, вмить наїжачились арбалетами й піками. Доріжани одностайно націлили на них свої стріли й усі завмерли в очікуванні першого удару. За спинами доріжан зблиснуло яскраве світло й на мить усе навколо потонуло в сяйві. А коли сліпуче проміння зникло в амулеті Шіти, із-за шпилів, що оточували кратер вулкана, з’явилися чотири голови зміїв. Тепер мешканці долини вже з полегшенням сприйняли появу цих ящерів, адже вони мали захистити їх від усіх напастей, поки були на їхньому боці.

Високий махнув рукою своїм і вони поспішно відійшли через міст до острова. Зупинилися, не ховаючи зброї. Очевидно, вони вирішили прийняти бій на вигідних для себе умовах, адже тепер нападники повинні були пройти під їхнім обстрілом всю довжину моста. Можливо, воїнів загону це й зупинило б, але не зміїв. Один із них, з більмом від недавньої рани на лівому оці, рікою потік крізь кам’яні громади до моста. Його тулуб переливався сталевими м’язами, лускатий хребет виблискував кривавим відсвітом. Ящір добре пам’ятав цих білих волохатих істот, меч одного з яких пробив панцир його ока. За своїм вождем на міст поповзли ще три потвори. На них полетіли піки, стріли й арбалетні гвинти, але усі снаряди відскакували від броньованих тіл. Змії по одному обвивали міст і мчали до острова. Вари почали тіснитися до виходу на міст, але далі не відступали. Видно, за їхніми спинами було щось набагато цінніше для них, ніж власне життя.

І тут з воріт фортеці з’явилася чорно-зелена глова з оранжево-червоними очицями. Ще один змій? Ні, ця істота схожа на змію-удава, які інколи траплялися на болотах біля Півмісяцевого озера. Але там вони рідко коли досягали двох метрів у довжину, а голова цієї тварюки була розміром із Чисторосів будинок!

— Онда! — закричав Морфід й обернувся до Тайбе. — Звідки вона тут? Звідки у Прави болотна онда?

Голова онди шугнула під міст, а її чорне блискуче тіло кільцем обвило кам’яну арку. Відразу ж голова змії з’явилася з другого боку низького парапету й піднеслася на кілька метрів над варами, що криками захоплення вітали свою союзницю. Найдивовижніше, що трохи нижче зміїної голови сиділа дівчина з яскраво-синім волоссям і в шкіряних латах, що доходили їй до колін. Її важко було роздивитися з протилежного берега вогняного озера, але доріжани одностайно вирішили, що це спустився з неба ангел, щоб зупинити цю битву, яка ось-ось мала розправити криваві крила над вершиною вулкана. Одноокий змій ринувся головою до дивовижної вершниці, та онда ухилилась від прямого удару, схопивши натомість своїми зубами змієву шию. Тіла змії й змія петлями обхопили міст. Гірський ящер кількома кільцями обвився навкруг тулуба онди, втискаючи її в арку моста й намагаючись вирватися з пащі противника, але онда вперто хилила гребенисту голову змія вниз. Враз ящер заземельців відпустив міст і велетенським клубком накрутився на тулуб онди нижче її вершниці. Його голова могутнім ривком смикнулася до дівчини і з розкритої пащі вирвався зелений дим. Від несподіванки онда ледь не зірвалася в кипляче озеро разом із ворогом, але в останню мить двома кільцями встигла вчепитися за міст. Кам’яна споруда тріщала й гула від таких міцних обіймів. Окремі каменюки почали відламуватись від моста й падали в магму, здіймаючи хмари пекельних бризок. Синьоволоска ковзнула по тілі свого велета, тримаючи в обох руках меч, який з берега здавався блискавкою. Ось вона вже навпроти пащі змія, яку той розкрив, очікуючи на жертву. А далі все сталося швидко й несподівано — меч діви ввіткнувся між очі гірського ящера й ніби вибухнув снопом білого проміння, пробивши броню на змієвому лобі. Поранений змій відкинув голову назад, його кільця почали розмотуватися й через мить велетенська туша плеснула об розплавлену поверхню. Кратером прокотився передсмертний вереск, від якого ледь не тріснули перетинки у вухах. Тулуб змія спалахнув безліччю оранжевих язиків і повільно занурився в магму. В озері здійнялася кількаметрова хвиля. Онда різко піднялася вгору, забираючи з собою синьоволосу вершницю. Доріжани й заземельці кинулись бігти геть від озера, відчуваючи, як за спинами наростає спопеляючий жар. Лава хвилею вдарила об берег і феєрверками хлюпнула вгору. На щастя, вона не докотилася до мандрівників — лише гаряче повітря вдарило в спини. Почали тліти волосся й одяг. Та прохолодний гірський вітер швидко розвіяв жар над озером, і весь загін, збиваючи з себе іскри, обернувся, щоб бачити продовження битви першоящерів.

Три змії нерухомо застигли на мості. Без свого вождя вони не ризикували атакувати першими. Онда теж не нападала. Видно, перший бій відняв у неї багато сил. Вершниця знову була на лускатій ондиній шиї.

— Я сам уб’ю її! — раптом закричав Морфід і кинувся між димними лавовими калюжами до моста.

— Глянь, глянь! — Чисторос схопив за плече Ложкохляпа й показав рукою на мур над воротами фортеці. — Там же доріжани!

І справді. Дві маленькі фігурки махали руками й щось кричали з парапету оборонної стіни, проте їхні голоси тонули в шумі вогняного озера. Хто ж міг там опинитись?

— Це Правда! Це і є Правда! — долинуло з муру.

Доріжани морфідового загону розгублено роззирнулися. Як так? Невже цей ангел і є тією Правдою, до якої вони так довго йшли? І що тепер? Чому вона не відкриє прибульцям шлях звільнення від війни? Чому змії за наказом Шіти нападають на неї, чому людоїди-вари на її боці? Чому на стінах палацу Правди стоять доріжани, і чому Морфід хоче вбити цю священну істоту, яка щойно здолала велетенського змія?

— Нас обдурили! — раптом викрикнув Костогриз Горпа, який завжди був малослівним і говорив тільки щось дуже важливе. Тепер він двома словами розкрив сенс їхньої подорожі. Вони йшли зовсім не для того, щоб дізнатись, як зупинити війну, вони йшли, щоб допомогти заземельцям убити священну діву й таким чином раз і назавжди утвердитись на всіх завойованих ними землях. Вороги — не дикі варварські племена, а самі коти!

Шіта і Тайбе, почувши вигук Костогриза, повільно повернулися зі зброєю напоготові. Жінка-воїн зневажливо усміхнулася і сказала:

— Без нас ви загинете. Вони знають, що ви — наш загін, тому, якщо ми програємо цю битву, вб’ють і всіх вас.

— Ні! Там на мурах такі ж доріжани, як і ми. Можливо, це ті хлопці, які зникли під час подорожі! І вари в попередній битві намагалися не завдати сильної шкоди нам, а хотіли зупинити тільки вас! — Чисторос сам не йняв віри тим словам, які щойно промовив. Надто важко було визнати себе обманутими й відмовитись вірити такій людині, як Морфід. Може, вони все-таки не до кінця зрозуміли ситуацію? Може? Але…

Те, що відбувалося на мості, змусило усіх знову завмерти й забути про все інше. Два змія почали обережно насуватися на онду. Третій чекав своєї черги. Морфід уже вбіг на міст і перестрибнув одне кільце тіла ящера. Хоча зміїний тулуб і був товстішим за зріст чоловіка, але той завиграшки перестрибнув його й вибіг на наступний оберт лускатого тіла.

Вершниця велетенської змії враз зістрибнула на міст і легко, в один дотик, приземлилась на кам’яні плити. Меч в її руках зблиснув білим полум’ям. Два змії вдарили в тіло онди, вкриваючи своїми петлями поверхню моста. На мить здалося, що синьоволоска зникла під лускатими тулубами, але ось вона викотилася з-під чергового зміїного кільця й опинилася перед Морфідом. Обоє воїнів завмерли один навпроти одного. За спиною Прави онда билася зі зміями. Їй на допомогу кинулися вари, але двох волохатих здорованів гірський змій відразу ж зіштовхнув з мосту. Доріжани з жахом побачили, що бідолашні зараз потонуть у киплячій магмі, але вари прийняли іншу смерть. Їхні побратими вмить вистрелили в них, і в серці кожного збитого змієм засіло по три-чотири болти ще до того, як вони розітнули червону поверхню озера. Це було єдине милосердя, яке можна було їм виявити.

— Святоша чортова! — Шіта кинулась на міст слідом за своїм командиром. Тайбе побіг за нею.

— А ми? Що ми робитимемо? — Чисторос окинув поглядом своїх розгублених товаришів. Їм невтямки було навіть спостерігати за такою неймовірною битвою — не те, щоб самим брати в ній участь. Але раптом Плавт Моряний не витримав, натягнув тятиву й вистрелив услід Тайбе. Стріла увійшла в спину заземельця нижче лівої лопатки й воїн мертвим повалився на землю. Шіта, почувши передсмертний зойк Тайбе, крутнулася на місці, викинувши в бік лучника ліву руку. Наступної миті Плавт впав на коліна, відкинувши лук. З його рота потекли червоні цівки, а в горлі стримів держак кинджала. Це було останньою краплею для Болітника й він кинувся слідом за Шітою. Йому хотілося не вбити її, а притиснути їй до серця вістря свого меча й подивитися в її прекрасні й жорстокі очі. Хоча вбивство Тайбе призвело до вбивства Плавта, але їх ніяк не можна було ототожнювати. Плавт захищав Праву, а Шіта захищала страшні плани свого народу. Підбігши до мосту, доріжанин побачив перед собою кілька арок, утворених тілом третього змія, й без страху кинувся під них. Але тут арки тісно притиснулися до мосту, відрізавши Чистороса і від Шіти, і від берега.

Наче дві прекрасні статуї у червоних відсвітах магми стояли Права і Морфід. Меч-блискавка був опущений. Меч Морфіда застиг перед дівою. Змії відтіснили онду на острів, і тепер вона разом із варами відбивалася від них з воріт оборонного муру. Третій змій незворушно оберігав другий кінець мосту. Його тілом бігла Шіта.

Врешті Морфід наче ожив і, крутнувшись навколо своєї осі, націлив лезо меча в сторону своєї супротивниці. З вістря його зброї зірвався чорний клубок, схожий на дощову хмару, зіжмакану в кулаку. Права підстрибнула й клубок вибухнув позаду неї, розкидаючи навколо кам’яні уламки. Тоді чоловік щосили закрутив мечем довкруж себе. Вістря спочатку описало кілька вісімок над його головою, а потім сплело навколо воїна непробивну сріблясту павутину. Рухи заземельця були такими швидкими, що здавалося, ніби у нього виросло сто рук, які січуть повітря сотнею мечів. Права далі стояла нерухомо, опустивши меч додолу й чекаючи, коли противник підійде ближче. В одну мить обоє наче пружини зметнулися в повітря, їхні мечі зіткнулись один з одним, висікаючи снопи іскор, і знову воїни завмерли, помінявшись місцями. Позаду Прави зупинилася Шіта. Морфід поглядом наказав їй не втручатися. Зараз головним для нього був чесний поєдинок. Якщо досі він міг використовувати різні методи для досягнення своєї мети, то тепер і мови не могло бути про нечесний бій, адже головне в цю мить — честь воїна.

Права зробила короткий випад до правого передпліччя чоловіка, очікуючи, що він поставить блок і не встигне відбити наступний випад, проте Морфід просто трішки ухилився вбік і перейшов у напад, почавши наносити чіткі й швидкі удари, нарощуючи темп бою. Спочатку Права легко відбивала його удари, але з часом почала відступати під натиском. Простір між воїнами заповнився мерехтінням металу і льоду. Морфід зауважив, що Права б’ється мечем із темно-синього напівпрозорого льоду. Про такий меч ходили легенди у різних народів. Говорили, що його виготовили першоістоти з криги, яка зберігається десь глибоко-глибоко у землі ще від самого початку світу. Але Небесний Бог забрав цю зброю від лихих намірами демонів, які майже завоювали з її допомогою півсвіту, й віддав його Праві. І ось ця легендарна зброя схрестилася з його найкращою сталлю. Це велика честь — як і сам поєдинок із Правою. Навіть лісові демони не такі майстерні у мистецтві бою, як ця діва, проте вони брали своє за допомогою сили і магії. Час від часу Морфід зазирав в очі Праві, й навіть його міцне, як камінь, серце не могло витримати того, що він бачив у цих очах. А в них відсвічувалися пітьмою всі його наміри, все його життя, все, що може бути карою за його вчинки. Не час! Не час думати про це. Якби він просто дивився їй у вічі, то Права підкорила б його чистою свідомістю, але зараз вони билися на смерть, й енергія, жорстокість самого бою втримувала чоловіка від того, щоб простягнути цій священній істоті руку без зброї. Враз біль пересмикнув заземельця. Він справді задумався й відволікся. Крижаний меч розпоров лати на його плечі й забарвив їх у червоний колір. Вона пробила його атаку, вловила ту соту частинку миті, щоб нанести удар у відповідь. Але нічого, це лише подряпина. Може, інший через таку рану і склав би зброю, але тільки не Морфід.

Права відступила на крок, даючи змогу чоловікові перевести подих. Тепер вона побачила, що і змії, і вари, й онда, і жінка-заземелька, і маленький доріжанин, що невідомо звідки опинився біля неї, завмерли, спостерігаючи за їхнім поєдинком. І в ту ж мить меч Морфіда описав півколо і його вістря залишило червону смугу вище правого коліна Прави. Відімстив. Тонко й акуратно. Він справді видатний воїн, хоча й народився людиною. Перемогти його буде не так легко, як здавалось на перший погляд.

Діва занесла меч з лівого боку, але вмить перекрутила його в руках і з усієї сили вдарила справа. Все це виглядало як один удар, завданий півколом. Морфід устиг підставити меч під лезо Прави, але не втримав рівноваги й похитнувся. Діва одночасно нанесла новий удар своєю крижаною зброєю і вдарила ногою в незахищений бік Морфіда. Меч чоловік знову встиг відбити, проте удар ногою повалив його на плити невисокого півметрового парапету. Якусь мить він лежав перед синьоволоскою відкритий для смертельного леза, але Права стримала руку й не дозволила собі вдарити лежачого. Наступної миті вона пошкодувала, що хоча б не вибила зброю з його рук, бо Морфід, дивлячись їй у вічі переляканим поглядом і виставивши меч перед собою, вдарив чоботом у поранену ногу діви. Бризнула кров. Права від болю пригнулася, забувши про захист. Чоловік стрибнув на неї й схопив однією рукою за держак її меча, а іншою заніс над нею свій. Його долоня торкнулась її стиснутих на держаку пальців, і знову два погляди зустрілися. Ще мить — і меч заземельця вдарить у тонку білу шию, поміж синє волосся. Але перед своїм тріумфом Морфід хотів на секунду впіймати її погляд, щоб знати, що саме відчуває Права перед смертю, яку тоді правду показують її очі.

Від держака крижаного меча потягнулися тонкі віхті диму, різко засмерділо смаленим, і Морфід з криком відсахнувся від Прави. Його пальці нестерпно пекли, а долоня перетворилася на суцільний опік. Другою рукою він усе-таки наніс запланований удар, але Права вже легко пірнула повз смертоносне лезо. Вони знову розійшлися.

— На твоїй зброї наговори й заклинання Прави Чистого Вогню? — раптом з іронічною посмішкою спитала діва. Морфід на мить оторопів, але все-таки відповів з погордою.

— Ти ж Права, знаєш це й без моєї відповіді.

— Знаю. Але, крім сили прав, у твоєму мечі є ще щось від першоістот.

— Багато з них служать нам. А твій крижаний меч так само заговорений ними?

— Саме так. А також освячений, чого не скажеш про твій шматок металу.

— А ти втомилась, тому й затіяла цю розмову.

— Ти втомився також. Більше того, ти вже кілька разів сумнівався, чи хочеш вбивати мене. Може ти все-таки зазирнеш у свою душу й побачиш там прагнення миру й любові, які є в кожному божому створінні?

— От уб’ю тебе і зазирну, — усміхнувся Морфід і кількома несподіваними ударами відтіснив Праву на парапет. Злість, що ця діва може сумніватись у міцності його намірів, додала сили й бойового азарту. Зараз, ще мить і він зіштовхне цього ангела у пекельне вариво! Його рухи перестали вражати своєю виваженістю й майстерністю. Він ішов напролом, використовуючи свою силу й спритність. Від безперервних ударів, простих, але надзвичайно сильних, важко втекти, їх потрібно відбивати. А ця Права, хоч і священна, все-таки смертна. І, як усі смертні, вона втомлюється. У діви повинно бути менше сили, ніж у нього, досвідченого воїна, вона здасться, ослабне й тоді він пронизає її серце, а тіло відправить у вогонь.

Діва вміло парирувала усі випади заземельця, але ніяк не могла зійти з парапету. Її сили справді танули. На мості можна було б якось зманеврувати, щоб на деякий час припинити ближній бій і перепочити, але тут, над урвищем, для цього бракувало місця.

Після чергового удару Морфід перекрутив меч і вдарив рівноважною кулею держака по долонях Прави. Крижаний меч вилетів з ослаблих рук і встромився в камінь моста за кілька метрів від неї. Чоловік вистрибнув на парапет перед беззбройною дівою, відтіснивши її на сам край, і з радісною посмішкою спрямував смертоносне лезо в її серце. Проте удар прорізав порожнечу. Діва просто стрибнула назад, у клуби гарячого повітря, зриваючи з пояса моток мотузки з гострими гаками на одному кінці. Щойно вона відірвалася від мосту, як кігті кішки, запущеної вмілою рукою, обплутали ноги Морфіда. Зависнувши під мостом на півдорозі до вогненної поверхні, Права потягла за собою і його. Не втримавшись на місці, чоловік теж зірвався з парапету, схопившись руками за його край.

Шіта за кілька стрибків опинилася поруч і схопила Морфіда за руки. Його губи стиснулися в пряму лінію, а з пораненого плеча цвіркнула кров. Проте, побачивши подругу, він лише заперечливо захитав головою й розслабив пальці.

— Відпусти мене, зайди в палац і забери її Камінь разом із крижаним мечем.

Пробита рука Шіти тримала за зап’ястя здорової руки командира, цілою ж вона обхопила його закривавлене передпліччя. На її очах виступили сльози від напруги, від болю й від дикого розпачу. Вона не хотіла відпускати цього безстрашного чоловіка, з яким стільки разів лежала під однією шкурою просто неба, який стільки разів прикривав її від ворога й допомагав вижити. Але це був наказ…

— Відпусти, дурна! — Морфід спробував викрутитися з рук Шіти, але та втримала його.

— Я люблю тебе. Ти ж знаєш, — прошепотіла вона. — Мені не потрібна перемога без тебе.

— Я завжди мав тебе за найдешевшу підстилку! — викрикнув заземелець, вириваючи руку з проколотої долоні Шіти. Та в ту ж мить над парапетом з’явилося обличчя Чистороса, який двома долонями вхопив вільне зап’ястя заземельця.

— А я такою і є. І не тільки для тебе! — усміхнулася Шіта.

— А ти, маленьке добросерде зайченя! — Морфід повернув голову до Болітника. — Я забрав у тебе твою любов, я зганьбив Руту й викинув її, наче сміття! Відпусти мене!

Чисторос промовчав. Він напружено про щось міркував, а потім відпустив однією рукою кисть Морфіда, а іншою з розмаху вдарив його у ніс, після чого знову вхопився за чоловіка двома долонями.

Заземелець завив від люті й безсилля. Шіта засміялася, теж тримаючи Морфідову кисть двома руками.

— Шіто, відпусти мене! Ти не бачиш, що Права розхитується на цьому шнурі? Ще трохи — і вона вистрибне на протилежний парапет! — Морфіда хитало з боку на бік. Жінка глянула через його плече й побачила, що Снігова Права, наче маятник, качається на мотузі. Ось вона підлетіла мало не на рівень мосту. Чоловіка смикнуло знову.

Діва полетіла під міст. Заземелець застогнав, йому здавалося, що його тіло зараз розірве надвоє.

— Ідіоти! Які ж ви ідіоти! — видавив він із себе. Шіта розімкнула руки й обернулася. Чисторос якусь мить ще тримав Морфіда, але той вільною рукою вдарив його по голові й полетів униз. Доріжанин беркицьнувся на міст, а коли підвів голову, то побачив, що напроти нього, з другого краю мосту, стоїть Права. Її синє волосся тріпотить на вітрі, обличчя світиться усмішкою. Яка ж вона молода! Мов двадцятирічна дівчина! Молода й тендітна! А її очі!..

Права вперлася здоровим коліном у парапет і намотала шнур на руку. Її відразу ж пересмикнуло — Морфід повис десь під мостом. Вона однією рукою витягнула з-за пояса довгий кинджал, всадила його у щілину парапету й намотала шнур на нього. Потім обернулася до Шіти.

— Ти хочеш продовжити почате Морфідом?

Морфід висів униз головою, підсмажуючись на пекучих озерних випарах. Під ним клекотала червона магма, раз-по-раз переливаючись полум’яними хвилями. Дотягнувшись до петлі на ногах, чоловік спробував їх розв’язати, але зрозумів, що це не вдасться — шнур був так само освячений найсильнішою силою в світі, й вузол з нього можна було лише перерубати. Відчуття безпорадності рідко приходило до нього, але зараз саме така ситуація. Він уже нічого не може зробити — хіба висіти тут, повільно запікаючись над магмою. За дві години жар остаточно спалить його тіло. Який ганебний кінець для воїна. Але якщо для нього це й кінець, то є ще змії й Шіта. Три лускаті потвори й жінка, чия підступність і вміння володіти зброєю не раз викликали у нього повагу. Вони можуть і без нього довести цю справу до кінця. Набравши повні легені гарячого повітря, Морфід закричав.


— Шіто-о-о-о! Йди далі!

Зрештою, і самому не обов’язково висіти тут, як шинка. Заземелець знову зігнувся вдвоє й обхопив мотуз руками. Хоча сильно боліло поранене плече, він усе-таки повільно поповз по мотузу вгору, підтягуючи за собою зв’язані ноги. Справжні чоловіки вміють не помічати біль і робити те, що виглядає неймовірним!

Шіта від окрику, який долинув з пекельного озера, підвела голову. А й справді! Якщо вона не зіштовхнула Морфіда у магму й дозволила таким чином урятуватися Праві, то тепер сама повинна довести усе до кінця. І ні онда, ні ця діва, ні її волохаті здоровані не стануть їй на перешкоді.

Жінка глянула в очі зміям, що досі нерухомо затискали арку моста у своїх обіймах, махнула рукою в сторону фортеці-палацу і витягнула із піхов меч. Права важко зітхнула й почала повільно відходити до своєї крижаної зброї.

Біля підніжжя замку знову завирувала битва. З воріт і з мурів стріляли вари, проте їхня зброя майже не завдавала шкоди броньованим тварюкам. Онда з останніх сил стримувала напір гірських ящерів, що знову кинулись у бій. Їхні кільця дедалі сильніше стискували тіло болотного удава. Праву й Шіту на кілька секунд роз’єднало тіло третього змія, який лавиною поповз на підмогу своїм родичам. Шіта стрибнула з парапету на його тулуб і за мить біля неї опинилася діва з крижаним мечем у руках.

— Встигла! — люто викрикнула заземелька й стрибнула на Праву. Їхні мечі дзвінко залунали серед навколишнього шуму.

Третій змій ураз пружиною скрутився в кільця й обоє жінок попадали на кам’яні плити мосту. Велетенська рептилія наче вистрелила вгору, вчепившись за стіну своїми лапами. Але навіть усієї її довжини не вистачило, щоб досягнути верху, де вже гуртувалися вари з довгими піками.

Права на мить пізніше підвелася з плит — далася взнаки втома від попереднього бою — й цієї переваги виявилось для Шіти достатньо, щоб притиснути ногою її меч і занести над жертвою свій. Перед тим, як ударити ненависну діву, в голові Шіти змигнула думка, що Морфід не зміг вбити цю красуню, бо він всього лиш чоловік і, замість сконцентруватися на перемозі, встигав ще й милуватися неймовірною вродою своєї противниці. Цієї вади не мають жінки-воїни! Проте зарубати Праву Шіта так і не встигла. Рівноважна куля держака Морфідового меча глухо стукнула її в тім’я, і щось шарпнуло її за руку вниз.

Коли жінка звалилася на міст, Чисторос гидливо відкинув зброю. Він теж устиг. Сьогодні всі встигають. І лише тепер він глянув Праві просто в очі. На його щастя, у них була лише радість і вдячність за порятунок, а не те, що бачили в них Морфід і Шіта. Та цієї краси небесного створіння було достатньо, щоб зніяковіти до запаморочення й відчути себе маленьким і страшним, наче розчавлена миша.

— Я потім тобі подякую! — усмішка Прави була найщирішою подякою, якої зазнавав у своєму житті молодий доріжанин. Усі тривоги, страх і спогади зникли, а душу заполонили спокій і добро, якого так хотілося і якого шукає в цьому світі кожна істота. От тільки добро для кожного різне.

Діва нагнулася до непритомної Шіти й висмикнула з-поміж її грудей амулет. Розірвавши ланцюжок, на якому висів дивовижний камінь, вона піднесла його до своїх очей і щось тихо прошепотіла. Гірські змії враз перестали боротися з ондою. Змія також розімкнула свої міцні обійми. Піки варів так і залишилися в їхніх руках.

— Ви вільні! — голосно крикнула Снігова Права й пожбурила амулет за парапет мосту. Знизу долинув тихий сплеск і небо осяяло дивовижно різнобарвне сяйво. Усе навколо залили сріблясті, золотаво-зелені, смарагдові, небесно-сині, малинові промені й за мить усе зникло. — Тепер над вами ніхто не матиме насильної влади! Повзіть собі геть з мого дому.

Ящери вислизнули з кілець змії й зашурхотіли лускою один за одним. Незабаром хвіст останнього зник за шпилями кратера.

Коли Морфід нарешті доповз до мосту й підтягнувся на парапет, його зап’ястя скрутив іще один шнур. Два вари піднесли його вгору й міцно зв’язали.

— Ось і ти! — зіронізувала Шіта, сидячи зв’язана неподалік від свого командира. — А я вже встигла попрощатися з тобою.

— Жінки завжди залишаються жінками, — пробурмотів Морфід. — На них ніколи не можна покластися. Або хіба що покластись…



50

Усі заземельці сходилися за оборонні мури майбутньої фортеці. Нарада мала відбутися негайно, серед білого дня — для певності, що жодного доріжанина немає поблизу. Сьогодні у доріжан вихідний. Репинга вирішив дати їм день на відпочинок — хай працюють у своїх господарствах, а собі — час, щоб зібрати родаків і поговорити. Потрібно багато сказати їм, адже щойно повернувся загін, який зранку палив сигнальний вогонь на одній із невисоких гір. І він мав дуже важливі новини. Приємні. Приємні для котів.

Воїни у повному обладунку (інакше це неповага до військового зібрання) сходились до фортечних стін. Репинга нарахував їх близько сотні.

У цей же час до Міждоріжнього сходилися доріжани. Одностайно всі поселення вирішили зібрати Мудру Раду й народні збори. І то так, щоб жоден заземелець не довідався про це. Щастя, що вони зараз сидять за тими чортовими стінами. Долиняни з південних селищ обходили фортецю 괭далека, щоб їх не помітили воїни, а ті, своєю чергою, слідкували зі стін, щоб жоден мешканець долини не наближався до табору заземельців. Від кожного поселення йшло від п’яти до тридцяти чоловіків. Сьогодні треба вирішити, як поводитись із вторженцями! Обіцяв щось сказати Ліводверник, який приніс важливі новини з лісу, де ввечері збирав свої трави. Щось повинно вирішитись. Сьогодні.

Мешканці долини і вторженці збирались вирішувати. Перші мали вирішити свою долю, другі — подальшу тактику, бо доля у них була одна й ніхто з воїнів не збирався змінювати її. Вони не знали іншого життя.

Репинга стояв на помості, збитому з дошок і колод біля східного муру. Більшість воїнів зібралася на майдані перед ним, зо два десятки стояли на стінах, слідкуючи одним оком за рівнинами, іншим за фортечним подвір’ям.

— Вітаю мужніх солдатів свого народу! — звернувся Репинга до зібрання. — Вітаю тих, хто не спокусився на оманливе світло армавірів і талері й пройшов крізь темряву лісових демонів.

Рядами котів і каракотів прокотився короткий вигук схвалення.

— Ми йдемо за повною перемогою до дому Еспріна. Ця маленька долина з її маленьким народцем — лише короткочасна зупинка на нашому шляху. Тут немає з ким воювати, це не рівнинні загони й не лісові виродки. Проте нам слід рахуватися з цими доріжанами, інакше їх непокора створюватиме нам хоч і маленькі, але все-таки прикрощі. У наших інтересах змусити їх допомагати нам. У наших інтересах створити з цих нездар м’ясо для війни, яке ми поженемо перед собою і кричатимемо їм услід, що вони герої й що гинуть за свою вітчизну. Тому я вкотре забороняю чинити місцевим туземцям будь-яке невиправдане лихо. Непокору, звісно, треба карати, але не провокувати їх до непокори своїми діями. Не ображайте їх, не чіпайте їх жінок і дівчат, не забирайте в них останні пожитки й тоді все, що нам потрібно, вони принесуть самі, покладуть до наших ніг і будуть щасливі, бо вважатимуть це своїм обов’язком. Так заповідав Морфід, так верховних військових стратегів навчає Віріен, наш повелитель і божий ставленик на престол усіх відомих нам земель. Звісно, у випадку відвертого бунту ми примусимо їх силою й страхом, але поки що привчіть їх пити кусат, що запаморочує їх і робить довірливими, як немовлята, даруйте їм дрібнички. Нам не потрібно придушення спровокованих нами повстань, бо всі наші воїни втомлені дорогою й лісовими битвами. Нам потрібен спокій і відпочинок. І нові загони, яких ми ставитимемо в авангард. Останні події сильно відвернули доріжан від нас. Найбільш уперті втекли в ліси, а решта намагаються не виступати ні за нас, ні проти нас. Доріжанам дуже подобаються військові вправи, це для них це те саме, що кулачні бої чи біг навипередки. Тому вчіть їх мистецтву вбивати, щоб вони принесли нам якомога більше користі в майбутньому. А натхнення до оволодіння зброєю їм додає страшний ворог, що скоро прийде в цю долину й винищить або перетворить у рабів. Підтримуйте цю легенду. Тоді вони бачитимуть у нас своє спасіння й будуть ревними вояками. Говоріть їм, що ми повинні об’єднатися для протистояння спільному ворогові. Намагайтеся навіть потоваришувати з ними, щоб вони доносили на небезпечних осіб серед своїх, щоб самі почали контролювати це маленьке долинянське суспільство так, як вигідно нам. Через кілька днів найкращих і найвірніших ми поставимо командувати доріжанськими десятками й сотнями. Так ми вчинимо як мудрі стратеги, а не як бездумні зарізяки, — знову шум схвалення і тихий сміх, що більше нагадував бурчання порожніх бочок, прокотився подвір’ям.

* * *

Ліводверник обвів поглядом зібрання. Навколо танцювального майдану зібралося близько двох сотень доріжан, переважно старші чоловіки, але є достатньо і молодиків, і жінок. Сам Ліводверник разом із десятьма війтами (від Верхнього Доріжнього вже ніхто не виступав) стояли на помості. Серед них вирізнявся гордовитою осанкою й високим зростом Густобрів Травник, війт Доріжнього й усієї долини. Він заговорив першим.

— Доброго дня, шановні мої земляки. Ви знаєте, що саме нас тут зібрало. Кожен із вас відчув на собі переміни, які принесли заземельці. Зараз ми повинні вирішити, чи будемо терпіти зверхність і погорду від наших учорашніх гостей, чи попросимо їх усе-таки покинути долину. У першому випадку ми можемо обговорити із заземельцями умови, на яких вони можуть залишатися, у другому — зостатись віч-на-віч зі страшним ворогом із Півдня, від якого чорнолаті воїни самі шукають порятунку.

Ліводверник і ще кілька війтів скривились, почувши про “південного ворога”.

— Як війт нашої прекрасної долини, пропоную залишити їх тут — як військову силу проти спільних недругів, — люди зашуміли, хтось осуджував таку пропозицію, хтось схвально притакував. — Проте в такому випадку ми поставимо заземельцям деякі вимоги: по-перше, фортецю ми будуємо так, як вигідно нам, щоб це будівництво не заважало домашнім справам; по-друге, вони вчать нас своїй майстерності війни, але ми вибираємо своїх командирів над створеними військовими загонами; по-третє, усі спірні питання вирішуватимуться на спільній раді доріжан і заземельців. Тепер прошу насамперед війтів, як представників своїх селищ, сказати своє слово.

Вперед виступив Ліводверник Вересковий. Побачивши, що старий малодоріжанин збирається говорити, Густобрів засміявся.

— Ну, як завжди, найбільше говоритиме війт найменшого селища.

— Подобається це тобі чи ні, але говорити я справді буду і багато, — огризнувся з неприхованим роздратуванням Ліводверник. Тих, хто добре знав Верескового, це дуже здивувало, бо той ніколи не дозволяв собі підвищувати голос. — Насамперед я хочу сказати, що ніякого “страшного ворога з Півдня” немає й не може бути. Точніше, такий ворог є, але він не спільний для нас і заземельців. Бо наш єдиний ворог — це вони!

— Як ти можеш звинувачувати у брехні таку видатну особистість, як Морфіда, якому ми довірили своїх дітей? — обурився війт долини.

— Я можу звинуватити у брехні кожного з котів чи каракотів, бо брехня є їхньою основною зброєю проти таких дурних створінь, як ми. А Морфіду ми дарма довірили наших юнаків, бо не по правду пішов він, а по щось потрібне тільки їм, заземельцям. А наші діти повинні, самі не знаючи того, допомогти сину Глеї й Отарасмана й принести цим шкоду, а не користь своєму народові.

— Так усі думають у вашому поселенні? — Густобрів прищурив праве око й обвів поглядом натовп.

— Ні. Ні! Старий з глузду з’їхав, — долинуло з передніх рядів. Ліводверник глянув у той бік, впізнавши добре знайомий голос. Ще б пак, брата не впізнати!.. Праводверник, мабуть, уже відійшов від учорашньої “дружньої вечері” з Репингою, коли вкотре обпився кусатом і лежав посеред подвір’я, наче свиня, рохкаючи й гикаючи. — Ліводверник бреше! — ще голосніше крикнув Праводверник, забризкавши сусідів слиною.

Горпи й Болітники зашикали на молодшого з Верескових.

— На жаль, це правда. Мало того, що ця орда, перша хвиля якої вже докотилась і до нас, на своєму шляху перетворила у рабів не один народ, то тепер вони хочуть навчити нас убивати й нашими руками здобувати собі наступні перемоги. Тому вони вчитимуть нас фехтувати на мечах, стріляти з луків та інших бойових вправ. Ми потрібні їм як солдати, яких не шкода кинути перед себе, щоб за їхніми спинами спокійно підготуватися до бою.

— Що ти таке городиш!? — Густобрів спересердя гримнув своєю війтівською палицею по дошках помосту.

— Коли ми попросимо їх піти звідси, вони цього не зроблять, бо вважають себе сильнішими за нас, — продовжував говорити Ліводверник, не зважаючи на головного війта. — Заземельці вже вирішили, що ця долина — їхня, і просто так від нашого краю вони не відмовляться. Коли ж хтось із нас наполягатиме на цьому, його просто вб’ють.

— Це нечувано. Годі переказувати нам свої дурні сни! — Густобрів шарпнув Ліводверника за плече. — Дай сказати іншим, бо ти зараз розведеш дурну балаканину до ночі.


* * *

— Для всіх, хто ще не чув, скажу, що загін Стерта знищили в лісах ці земляні кролики, на яких ми так зверхньо дивимось, і ще якісь лісові недоростки, які непогано стріляли зі сховків. Отже, під боком є ще один ворог. Мабуть, це якісь родичі дібровників, з якими ми зіткнулися, коли вступили в ліси з великих рівнин. Не сумніваюсь, що ми легко подолаємо їх, але це може затримати нас на шляху до місця возз’єднання з іншими арміями.

Промовець зробив паузу, перевів подих і усміхнувся — надійшов час для гарних новин.

— Години зо дві тому повернувся загін, що розпалював сигнальний вогонь. Він приніс добру відповідь. Наші прорвали облогу демонів і через день-два будуть тут! Ми подолали чортові ліси! — Репинга підняв руки вгору й закричав від радості, адже скоро прийде їхня армія чисельністю в кілька десятків тисяч. Побоювання, що лісові демони зупинять Чорну армію, не виправдались. — Тепер північ буде в наших руках!

Репинзі дружним криком відповіли ряди воїнів. Їм теж не терпілось якомога швидше зустрітися зі своїми й почути з їхніх вуст про перемогу над ненависними першоістотами лісу. Догори піднеслась у вітальному салюті холодна сталь мечів і алебард.

* * *

— Мої слова не мають нічого спільного з голою вірою у вигадки прибульців, — Ліводверник відвів руку старійшини. — І зараз ви почуєте доказ того, що я не вигадую й не видаю свої сни за правду.

Троє, на перший погляд, доріжан вийшли на поміст і стали поряд із Вересковим. Двох чимало долинян відразу ж упізнали — це були Хвиль Болітник з Малого Доріжнього й Солевій Моряний із Бездоріжнього, недавні втікачі. А третій… Коли Рудий Лис скинув з голови капюшон, усі на площі ахнули від здивування. Вони ніколи не бачили такого… такого… навіть слів не було, щоб описати, ким був для них лісовій. Мабуть, іще одним заземельцем, який відрізнявся і від самих доріжан, і від знайомих уже котів з каракотами.

— Я зустрів Хвиля, коли збирав сьогодні рано-ранесенько трави в лісі. Вони троє підійшли до мене, ми поговорили, тепер нехай вони розкажуть і вам те, що повідали мені, — старий малодоріжанин відійшов назад.

— Радий усіх вас бачити, бо вже сумнівався, що колись повернуся в долину, — почав Хвиль. — Ви розумієте, що якби ми не втекли звідси, то усі, хто став на захист Рибохвостика, були б уже мертві. Заземельці не прощають гордості й самоповаги.

— Вони б вам пробачили! — крикнув Праводверник, пробравшись до краю помосту й спершись на нього руками. — Якби ви попросили у них вибачення і нормально працювали далі!

— Ми не мали за що просити пробачення, — різко відповів Болітник, зневажливо дивлячись на односельчанина. — І ніхто не збирався залишати нас у спокої. Коли ми вийшли на галявину в лісі, загін на чолі зі Стертом наздогнав нас і напав. Ми прийняли бій, бо йшлося вже про наше життя і життя наших жінок і дітей! Вони нікого не пощадили б. З допомогою лісового народу, який також вистежив нас на своїх землях, ми перемогли заземельців. Майже ніхто з них не вижив. Загинуло багато і наших доріжан, і лісовіїв, які захищали нас. Гадаю, цей випадок чудово показав, хто такі коти й каракоти. Вони вже зробили з нас рабів, які не мають права на свою думку, на своє життя, на свою вітчизну!

Розгублений натовп мовчав, не зводячи очей із помосту. Сталося те, чого боялися всі, — заземельці пролили кров долинян!

— Лісовії багато цікавого розповіли про тих, кого ми довгий час уважали своїми спасителями й покровителями, — виступив уперед Солевій. — Я не буду цього переповідати, нехай скаже один із лісовиків, старійшина Лисячого роду, Рудий Лис. Я додам лише, що цей невідомий досі народ дуже добре прийняв нас, і ми їм щиро вдячні. Якби не вони, нікого з утікачів уже не було б, — Моряний поклав руку на плече Лиса, запрошуючи його до слова.

Рудий Лис кілька секунд збирався з думками. На нього сильно вплинуло довге перебування на відкритих рівнинах, а тут ще цей натовп, який невідомо як поставиться до нього. Але ніхто з доріжан не виявляв ворожості, й лісовій почав розказувати те, що знав від дібровників, що бачив сам, про що здогадувався. Його розповідь вразила зібрання. Це була та війна, про яку говорили коти. Ніякого ворога на півдні немає, ворог уже тут. Ніхто не прийде їх поневолювати, вони вже раби. І немає жодного просвітку в тій темряві, яка наповзла на їхню рідну долину зі всіх сторін, — лише страх і безвихідь. Ось-ось із лісу вийде величезна армія заземельців, і життя волинян, як вільного народу, припиниться. Далі — або рабами й прислугою, або зі зброєю проти інших безневинних. Жахливий вибір.

— Здається, у нас є два варіанти: рабство або життя солдат, які воюють за своїх ворогів. Але насправді є й третій — ми виступимо проти цих зайд, спробуємо їх здолати, — замість Лиса закінчив старий Вересковий.

Після цих слів запанувала мертва тиша. Ліводверник пропонував не бути приниженими, не бути безликою масою, з якої вороги ліпитимуть свій світ. Він пропонував бути… мертвими. Зараз доріжани могли думати тільки так — відчувши владу й силу заземельців, одного заземельця, жменьки заземельців, сотні заземельців, яким вони дозволили керувати собою й використовувати себе. А цей старий доріжанин пропонує виступити проти армії, в якій буде не одна сотня і не одна тисяча вмілих, жорстоких, досвідчених воїнів. Що проти неї зможуть зробити беззбройні й миролюбні землероби і ремісники? Це самогубство. Хоча цього слова досі не знали в долині Єдиної Дороги, але його зміст підказував розум. Навіть десять зайців не переможуть одного вовка, а один заєць, який кинеться на десяток вовків, просто гарно загине.

— Ти пропонуєш нам померти! — Праводверник видерся на поміст і став навпроти брата. — Померти, щоправда, з почестями, безрозсудними героями. Ми не подолаємо навіть ту сотню, яка зараз є в долині, а ти говориш про тисячі заземельців!

— Хвиль і Солевій билися з ними й перемогли. Вони не такі вже й всесильні. Ми не будемо беззбройними, ми забудемо про миролюбність. Вони хочуть навчити нас майстерності війни? Ми будемо вчитися. Ми не виступимо проти них зараз, а спочатку спробуємо навчитися володіти зброєю. Зрозумійте, в будь-якому іншому випадку наше життя перетвориться на пекло. Наші чоловіки вбиватимуть чоловіків інших народів, а якщо відмовляться, то заземельці вб’ють їх. А що буде з нашими жінками й дочками? — Ліводверник окинув поглядом бліді обличчя своїх земляків. — У заземельців немає такого розуміння шлюбу і подружньої вірності, як у нас. Насилля й ґвалт, розпуста і вседозволеність — нормальні речі їхнього світу. Якщо не вірите, запитайте у своїх дочок-красунь, які не розказують вам нічого, бо соромляться. Скільком дівчатам Морфід обіцяв любов до смерті? Скількох хотів збезчестити Ро? А інші? А що буде, коли вони матимуть повну владу над нами? Ви хочете так жити?

— Якби у нас був хоч один шанс їх перемогти! — з розпачем крикнув хтось із натовпу.

— Є! — знову заговорив Солевій Моряний, і його голос пролунав наче грім над принишклим степом. Згадка про ставлення заземельців до дівчат зробила його обличчя кам’яним і гнівним. Він ніколи не забуде, як його дочка лежала на землі, а Ро збирався перед усіма зробити з нею щось жахливе, щось гірше за смерть. — Але тільки в тому випадку, коли ми всі будемо разом. Усі чоловіки повинні стати до лав нашого війська. Лісовії обіцяли забезпечити нас зброєю й тренувати у стрільбі. На час війни наші сім’ї покинуть долину. Лісовії приймуть їх і захищатимуть від ворогів. Якщо нас спіткає поразка, доріжани відродяться в наших дітях. Народ не має права вимирати під батогами поневолювачів, він має право вибирати свою долю. Цей вибір ми повинні зробити зараз!

Густобрів, який слухав ці слова з перекошеним обличчям, ураз скипів і закричав на Соловія.

— Ви бездумні дурні! Вам очі сліпить гординя. Ви готові пожертвувати своїм краєм заради безглуздої ідеї. Доріжани, рідні мої, народе, який завжди був мудрим і врівноваженим, не слухайте цих зухвалих речей, не вірте у свою всесильність, не йдіть за тими, хто веде вас на чужі мечі, — мечі, які можуть захищати вас, а не вбивати! А Ліводверника за такі слова потрібно скинути з війта Малого Доріжнього і вигнати з Мудрої Ради. Він завжди хотів для заспокоєння своєї цікавості й гордині погубити всіх нас! Нехай кожен війт, який не хоче бачити цього старого божевільного поряд із собою, стане ліворуч від мене, а решта хай ідуть направо.

Ніхто з війтів не відреагував на його слова. Хтось зробив крок ліворуч, хтось праворуч, але врешті всі зупинились.

— Прошу слова, — до Травника Густоброва підійшов Чистослів Тинявка. — Я хочу сказати, що не тільки жителі Малого Доріжнього можуть змістити свого війта, а й уся долина може позбутися старійшини, який бажає їм долі найманців, жінок без честі й рабів. Хто не хоче прислужувати заземельцям і називати їхню зневагу дружбою, хто не хоче, щоб його долю вирішував Густобрів, підніміть з майдану камінь і покладіть його праворуч від Травника. Хто ж хоче залишити все як є і визнати верховенство теперішнього війта — кладіть зліва. Такі речі повинні вирішувати не війти, а всі доріжани. Тут присутні представники усіх поселень, майже з кожної долинянської родини хтось прийшов на майдан Міждоріжнього, тому таке голосування буде справедливим. Чи всі присутні пристають на мою пропозицію?

— Добре! — вигукнув Густобрів. — Нехай зараз переможе розум і любов до своїх рідних, а не гординя. Голосуємо камінням, його тут вистачить на всіх.

Доріжани почали підходити до помосту і класти камінчики на його дошки. Над однією купкою стояв і рахував кам’яні голоси Праводверник, над іншою те саме робив його брат. Через півгодини усі присутні поклали свій камінь. До помосту підбігло ще кілька хлопців, яким не вистачило камінців на майдані й вони шукали їх по околицях.

Ліводверник підвівся й випростався на повен зріст. Він з гордістю дивився на доріжан і якомога голосніше оголосив свій підрахунок.

— Сімсот двадцять чотири! А в тебе, брате? — обернувся Вересковий наліво.

Праводверник замість відповіді копнув ногою купку камінців і пішов геть з помосту. Замість нього відповів Тинявка.

— Тридцять шість. І це якщо врахувати, що кожен син Праводверника поклав на поміст по три камінці.

— Ви самі обрали загибель! — із цими словами війт Доріжнього теж пішов сходами вниз, пожбуривши на поміст свій посох.

— А тепер, коли ми вирішили, що житимемо з честю, треба розійтися по домівках і мовчати, не згадувати нічого перед заземельцями. Єдине, що може завдати нам поразки, — це зрада одного із нас. Всі як один — і в цьому сила. Нехай кожне поселення вибере одного представника — хай це буде війт чи хтось інший, — з яким ми обговорюватимемо подальші плани, щоб не привертати увагу масовими зібраннями. Щасти нам! І просіть у Небесного Отця удачі, — Ліводверник поринув у натовп. За ними рушили й інші війти.

— А лісовії? Вони будуть на нашому боці? Вони воюватимуть разом із доріжанами? — запитав Тинявка, проходячи повз Рудого Лиса.

— Ми приймемо ваші родини й захищатимемо їх на нашій землі, але у бій не втручатимемось. Ми повинні боронити свою землю, а не вашу.

— Ліс нікого не сховає, — пробурмотів Чистослів і попростував до своїх повздоріжан.

Усі розходились мовчки, у сумних поглядах світила безвихідь.



51

Величезна зала в палаці легко вмістила усіх присутніх. За довгим столом з невідомої в долині деревини з одного боку сиділо вісімнадцятеро доріжан. Мишик Хмиз і Водомут Болітник розмістилися на початку столу, постійно щось запитуючи своїх напарників. Ті сиділи принишклі — чи то від переляку, чи просто вражені й задумані. На зручних дубових кріслах відпочивали Чисторос Болітник, Ловикамінь Горолом і Ложкохляп Моряний. Бездоріжанин сидів мовчки й намагався стримати сльози — годину тому він поховав на березі вогняного озера свого брата. Далі впівголоса перемовлялися Чопик Остуджений, Тин Зеленчук, Вермига Риболап і Світанко Соняшник. Ці четверо увесь час трималися в поході разом, але були малослівними, тож досі їх майже не було помітно. Основною темою їхньої розмови було не так неймовірне закінчення їхньої подорожі, як те, що потрібно знайти Прутика Яблунька, аби, якщо він справді мертвий, поховати його. Не личить залишати тіло побратима на поталу птахам чи звірам. Також треба повернутись за Шрамов’ятом, Смичком, Спибачем та Засельком, яких залишили в печері після першого бою з варами.

Далі сидів Зоряний Травосік. Він ще не зовсім відійшов після сутички з варом, коли день тому прикривав Шіту з амулетом, щиро вірячи, що Морфід веде їх на праведне діло. Хлопець мовчки роздивлявся залу, намагаючись не ворушитись, бо від кожного поруху в голові паморочилось і до горла підступала нудота. Біля нього, спершись на стіл, спав Лопушанко Травник. Останнім на лаві сидів Світанко Сонячник. Він длубався у своєму напівпорожньому наплічнику, сподіваючись знайти щось їстівне й трохи перекусити, поки нічого не відбувається.

— Ми тут уже кілька днів, Водомута принесли недавно, — говорив Мишик. — Вари виявились дуже миролюбними істотами. За цей час ми навіть не здогадувались, що живемо в палаці самої Прави. Нас годували і лікували. Через вікна ми бачили, як вари принесли двох своїх поранених, і почали здогадуватись, що це сталося після зустрічі з вами. Ось тоді й почали підозрювати, що Морфід іде сюди зовсім не з тією метою, про яку торочив цілу дорогу. А сьогодні всі вари кинулися на вихід. Ми за ними на мур, а там уже побачили вас, Праву і Морфіда, онду, зміїв — і зрозуміли, що до чого.

— Як ми могли бути такими легковірними? Як могли так безоглядно покладатися на слова чужинців? Вони нас, наче ляльок, смикали за мотузки, а ми робили те, що було їм потрібно.

Приглушені голоси і потріскування дров у каміні перекрив грюків крісел об кам’яну долівку. Вари підвелися з-за столу і поставали рядком, дивлячись у темряву одного з бокових проходів. Доріжани піднялися за ними.

Нечутно ступаючи в м’яких чоботах, із темряви вийшла Права Блакитного Снігу. Її темно-синє волосся перехоплене на рівні плечей золотою защіпкою. Накидка з білої плямистої шкури якогось звіра прикривала діву від спини до п’ят та ще й тягнулася по плитах. Яким же здоровенним мав бути той звір!? Довга сукня кольору чистого сутінкового неба на стрункому тілі здавалася бездонною водою між крижаними краями накидки. Очі Прави опущені, тонкий маленький ніс, тонкі вузькі губи, кутики піднесені у такій же тонкій, ледь помітній усмішці, видовжений овал обличчя в обрамленні густого шовковистого волосся. Саме такими уявлялися доріжанам ангели. Але цей ангел не був сумним, нечулим створінням, якими їх малювали у храмах. Саме ця усмішка, мов легкий мазок, додавала портретові аскетичного слуги Божого надзвичайної жіночої ніжності й життєрадісності. При кожному кроці під накидкою тьмяно зблискували чорні піхви з крижаним мечем, оздоблені золотими бляхами. Такими ж прикрасами сяяв і оксамитово-нічний пояс діви. На зброї, на поясі, на маленьких сапфірах діадеми палаючими знаками розповзлися малиново-червонясті лінії.

Усі замовкли, завмерши коло столу з похиленими головами.

Ніби навперейми Праві з протилежного проходу в залу потекла жива ріка зміїної шкіри з відблисками вогню на кожній лусочці. Онда.

Якщо Права викликала оніміння своїм ангельським виглядом, небесною красою й неймовірним пронизуючим поглядом, то її підопічна здавалася втіленням природної величі й грубої фізичної сили — наче оживили частинку гори чи правічний дуб. Разом ці істоти змушували завмирати від захоплення усе живе навколо, навічно закарбовуючись у пам’яті очевидців. Поряд із ними кожен відчував себе обраним, раз бачив таке диво, як ця велетенська змія і Права.

— Вітаю моїх сміливих гостей і прошу всіх сідати, — господиня пройшла до кінця столу біля каміна й зайняла, очевидно, своє постійне місце на час трапези. Висока, у два доріжанських зрости, спинка її крісла закінчувалась мерехтливою срібною зорею з безліччю переплетених променів. У її центрі спокійним блакитним світлом горів майстерно огранений димчасто-прозорий камінь. Надзвичайну оздобу крісла доріжани помітили лише тоді, коли Права сіла в нього, — камінь наче спалахнув і освітив зірку лише при наближенні господині.

Онда потекла-поповзла повз стіл. Її спина була заставлена тацями зі смаженим м’ясом, фруктами, горщиками з паруючими рідкими стравами, великими хлібинами з увіткнутими в них ножами, ложками і виделками та різнобарвними бутлями. Усе це тварина везла надзвичайно легко й обережно, жодна краплина не перелилася через край і жоден шматочок не впав. Вари брали вечерю зі спини змії й ставили на стіл. Слідом за ондою, яка, мабуть, лише наполовину вповзла в залу, вийшло ще кілька варів — найімовірніше, поварів, — які відразу ж розмістилися на вільних кріслах і табуретах.

Онда зайняла пірамідою своїх лускатих кілець кут зали між каміном і столом, а її голова завмерла, наче шафа, між Правою й доріжанами. На щитках між її очима слабким сяйвом перебігав дивний знак — наче миттєвий відбиток місячного світла. Його можна було помітити лиш іноді. Це не залежало ні від довколишнього освітлення, ні від кута зору, а лише від того, якими очима ти на нього глянеш: звичайними, повсякденними, чи поглядом свого серця. І щоразу, коли знак змигував у свідомості, він здавався дещо іншим. Чисторос, наче заворожений, намагався роздивитися цей знак, схожий на якусь заплутану, з вихилясами, літеру незнайомої йому мови. Знаки на бляхах і діадемі Прави почали якось поєднуватися зі знаком онди. Відразу ж згадалися візерунки на лобі ящера з Півмісяцевого озера. У них усіх було щось… спільне і… таке, що можна осягнути, але до кінця не збагнути, бо не вистачає знаків, які пояснили б попередні… І тут усе видіння, в яке поринув Чисторос, перервалося. Хлопець відчув, як знаки ураз випарувалися з його свідомості під напівіронічним- напівзверхнім поглядом Прави. Зникли.

— Ви подолали довгу й важку дорогу як для звичайних людей, і зробили майже неможливе для такого спокійного народу, як доріжани, — її голос подобався, чарував, розслабляв, знімав утому й напружував водночас, милував, голубив і збадьорював, очищував, заспокоював і наповнював серце впевненістю й наснагою. Він переливчастими, чистими нотами витав у повітрі, тонкими струнами єднався з серцем, огортаючи його ніжним покривалом. Здавалося, слова господині лунають десь глибоко в твоєму єстві.

Чисторос на мить згадав бій Прави з Морфідом і Шітою й подумав, що обоє суперників діви мало надзвичайну силу волі й дике бажання вбити, якщо не піддалися магії її голосу й погляду і змогли деякий час протистояти їй. Не дивно, що Морфіду вдалося так легко повести за собою весь доріжанський народ, обплутуючи його своїм мистецтвом обманювати і вселяти віру у святість необхідної йому справи. Він також був надзвичайною істотою, може й простою людиною, але з надзвичайною силою духу, яку спрямовував на служінню злу. Проте йому ніколи не порівнятися з Правою, бо на ній лежить Божа печать. Вона була Божим ангелом, бо ніким іншим бути й не могла.

— Вибачте, що ми прийшли зі зброєю в руках, — тихо промовив Болітник, вклоняючись господині.

— Ви не встигли зробити багато шкоди, тому вважатимемо ваші відвідини дружнім візитом, — вона усміхнулася, й знову хлопець зустрівся з її поглядом очима і поспішив сісти. Треба було звикнути до сили Правиних очей, які завжди показували більше, ніж можна збагнути.

— Ми йшли з Морфідом задля того, щоб дізнатися від Вас, як зупинити війну, як заспокоїти того ворога, що йде з півдня. І зовсім не сподівалися, що все повернеться таким боком, — Ловикамінь Горолом також схилився в легкому поклоні й сів у крісло.

— Я знаю, — змигнула очима господиня. — Саме тому вари намагалися зупинити вас, а не поранити чи вбити.

— А правда, що вари — це людожери? — долинув тихий голос Чопика з другого кінця столу.

— Ні, — це питання звеселило Праву, й її усмішка остаточно заспокоїла доріжан. Їм стало тепло і затишно, наче вони в рідній домівці, а не сидять у величезному палаці на вершині височезної гори. — Вари їдять те саме, що й ми.

— Наші друзі разом із пораненим заземельцем залишилися в печері на схилі цієї гори. Ми повинні піти за ними, — згадав про земляків і Шрамов’ята Мишик. — Може вирушити вже?

— Не хвилюйтеся, декілька варів уже пішли за ними. Ми слідкували за вашим загоном протягом вашого спуску до ріки й підйому в мій палац. Тож ми знаємо, де вони зупинилися. Вари взяли ліки, теплі коци, їжу, переночують із ними, а зранку приведуть їх сюди.

— А Ви — Божий ангел? Морфід говорив, що ми йдемо до Правди — то Ви і є цією Правдою? А якщо так, то що це означає? — спитався Ловикамінь Горолом.

— Багато народів називає таких, як я, Правдою, але справжнє моє ім’я — Права. Хоча насправді великої різниці немає. Я — Права Блакитного Снігу й Синього Льоду. Колись, дуже давно — навіть не казатиму, скільки років тому, — розгорілася страшна війна між першоістотами, в якій брали участь і перші народи, що заселили ці землі, й яких ми тепер називаємо древніми… — обличчя доріжан витягнулись, дехто насупився, бо жоден із них не знав, хто такі древні, а першоістотами заземельці називали лише лісових демонів, яких теж у долині ніхто ніколи не бачив. Це здивування відразу ж помітила Права.


— Хочете, щоб я розповіла вам про древні часи нашої землі — історію, записану лише в кількох книжках, і яку ми, прави, ще застали, коли народилися на цій землі?

Усі за столом дружно закивали головами, навіть вари, які, мабуть, уже чули цю розповідь, але, видно, з радістю послухають її знову.

— Тоді почну з тих часів, коли перші люди перепливли океан і поселились на цій землі, — у доріжан знову заокруглились очі, й Права згадала, що вони не знають нічого ні про морські мандрівки, ні про кораблі, ні про те, що люди можуть пливти по воді. — Ви ж бачили, що кинуте у воду дерево не тоне. Ось древні й робили великі споруди на воді, схожі на величезні корита, куди поміщалися десятки й сотні людей, і на них мандрували морем. Саме так племена есенеїв дісталися нашої землі. Есенеї були світлошкірими високими людьми, вони молилися Небесному Богу, який привів їх сюди й дав ці землі у владарювання. Це був народ вправних будівничих, ремісників, вони знали різні науки, вміли вираховувати по небесних світилах кількість днів у році, слідкували за рухом зірок на небі, вивчали властивості неживої природи й закони, за якими живуть рослини й тварини, і вже тоді привезли з собою багаті бібліотеки. Потрапили есенеї сюди через сильний шторм, який пригнав їхні кораблі до бухти Моерн. Навіть знання з астрономії й навігації не допомогли їм визначити, як саме можна повернутися. Можливо, якби вони справді хотіли цього, то й знайшли б дорогу назад, але есенеїв вигнала з рідного краю війна з іншими народами. Ця ж земля була малозаселеною й благодатною. Есенеї поселилися на західному березі великих рівнин, які простяглися на південь від моїх гір і від лісів, які оточують вашу долину.

У той же час на сході рівнин до бухти Таіль пристав флот іншого народу — кіатів. Вони були кремезними, засмаглими до чорноти, але невисокого зросту порівняно з есенеями, проте набагато вищі за вас. Невідомо, звідки прибули ці люди, ніхто про це не говорив і не писав. Кіати заселили східну частину рівнин. Єдине, що вони добре вміли, — це робити зброю, чаклувати, воювати й будувати кораблі та фортеці. Проте місця вистачало для всіх, і східні пришельці не ворогували із західними, а почали торгувати з ними й часто разом відбивали наступи першоістот, які приходили на рівнини, щоб зігнати поселенців із землі, яку вважали тільки своєю.

Права зробила паузу, чекаючи запитань. І запитання не забарилися.

— Хто такі першоістоти? — Мишик Хмиз покосився на онду.

— І хто заселяв ці землі до есенеїв і кіатів? — запитав собі Водомут.

— Першоістоти й населяли. Серед першоістот теж були різні племена й народи, переважно нечисленні, але кожен із них володів надзвичайними магічними здібностями. Ви вже бачили Розписа?

Чисторос кивнув головою.

— До першоістот належали як людиноподібні племена, так і дивовижні ящери — розписи, гірські, лісові, рівнинні й пустельні змії, берегові дракони. Ящери мали свої території, свої землі, свої закони. Усі ці велети були розумними й мали свої вміння, проте їхній розум відрізнявся від нашого, людського, і мало хто міг би порозумітися з ними. Вони спілкувалися з людьми за допомогою видінь і знаків, які могли бачити лише обрані. Рідко хто чув їхню мову.

Крім ящерів, у цих краях жили й інші розумні створіння. Ліси заселяли ті, кого ви знаєте як лісових демонів, — істоти в три доріжанські зрости, які, хоч і схожі на людей, але вк䖶иті замість шкіри гладкою корою, які вміють відрощувати втрачені руки чи ноги, які можуть стояти на одному місці місяцями й живитися сонцем і водою.

У горах тоді жило два народи. Про гонмів майже нічого не відомо. Вони були дуже скритні й зникли невідомо куди і чому. Після них залишилося прекрасне мертве місто Пайтіті в одній із гірських ущелин. Інший народ — вари — існує й донині, щоправда, їх залишилося лише півтори сотні з жінками й дітьми. Це моя варта. Кожна Права знайшла у цьому світі істот, які слугують і допомагають їй. От я живу з варами.

Десь далеко-далеко в південних пустелях мешкали першоістоти сонмери. Про них я теж майже нічого не знаю.

— А хіба Права може чогось не знати? — здивувався Мишик.

— Є межі мого пізнання. Я бачу й відаю тим, що твориться в горах, лісах, рівнинах, на берегах. А пустелі надто далекі для мого погляду. Як і моря.

— А хто заселяв рівнини й нашу долину? — спитався Зоряний Травосік, якому вже не терпілося почути в цій історії щось про доріжан.

— Долини навколо східних і західних гір, а також прилісові райони великих рівнин заселяли карпентери, а самі рівнини — синкани. Карпентери були схожі на чорних, кудлатих… Одне слово, схожі на варів, але менші зростом і стрункіші. А синкани — це вправні наїзники на степових конях, довгоногі, довгошиї, з довгими овальними головами й світлим, часто білим волоссям. Проте, повторюю, всі ці народи були нечисленними й не ворогували з людьми за місце, бо цей край уміщав і годував усіх.

— Що сталося з ними? Адже Ви говорите про них, як про минуле, — Чисторосові ставало дедалі цікавіше, адже за лічені хвилини перед ним відкривалося те, що власними силами доріжани дізнавалися б не один рік, а може, й не один десяток років.

— Далі з’явилася річ, яку хотіли мати всі, але ніхто не збирався ділитися нею. Чи то гонми, чи то вари знайшли у горах дімант. Хоча він був врослий у скелю, проте жодної огранки чи шліфовки не потребував. Його назвали Яйце Світу. Ящери й першоістоти швидко збагнули силу цього каменя, який дозволяв створювати найсильнішу магію. А всі тогочасні народи воювали перш за все з допомогою магічних сил, які намагалися підсилити будь-якою ціною. Через цей діамант розміром із яйце птахоящера почалася війна. Спочатку в битві зійшлися карпентери й синкани, й усе це відбувалося в підгірних долинах, де жили вари. Тоді ці білошкірі велети стали на сторону синканів, а лісові демони пішли за карпентерами. Спрагу влади, яку повинен був дати діамант, підживлювали ящери. Змії стали союзниками Півночі, Розписи приєдналися до армії Півдня. Війна тривала десятки років. Згодом карпентери залучили до союзу кіатів, які досі не втручались у цю лиховісну різню. Війна зачепила й поселення есенеїв, які до того часу, крім звичайних містечок і сіл, створили два міста-фортеці, де жили переважно науковці й білі маги. Одне з цих міст — дім Книг на острові Скел посеред Внутрішнього моря великих рівнин. Інше було збудоване на крайньому північному мисі нашої землі й називалося домом Еспріна на честь одного з наймудріших людей цього народу, який оволодів дуже глибокими знаннями і в дечому перевершив магію першоістот. Через кілька років есенеї вже воювали на стороні синканів, і земля перетворилася на суцільне поле битви, — Права потупила погляд, ніби згадуючи ті часи чи уявляючи собі, як мудрі й сильні істоти, осліплені жагою влади, піднімають зброю один на одного, забувши про все інше.

— Чим закінчилась ця війна, хто взяв Яйце? — тихенько спитав Чисторос.

— І одна, і друга сторони намагалися використати природні стихії. Одні палили інших блискавками, заливали потопами, повертали ріки у степ, а гори розсипали по рівнинах, розкривали землю й прикликали вогненні сили, піднімали морські хвилі й ті змітали все навколо, заходячи далеко на суходіл. Землетруси ховали цілі міста під землею, лава палила поселення разом з їхніми мешканцями. Тоді на світ з’явилися ми — Прави. Небесний Отець створив вісім Прав, прекрасних дів, найпрекрасніших зі своїх ангелів, і дав їм владу над стихіями, над природними силами. Кожна Права може жити дуже довго, якщо не вічно, бо вічність — поняття дуже відносне у світі скороминучих речей. Ми розселилися по землі й почали налагоджувати розладнану систему природи. Чаклуни й маги брали щось з одного місця й нарощували його в іншому. Якщо вони влаштовували пожежі й посухи, то в інших краях через це починалися морози, якщо десь починався потоп, то в іншому місці земля розтріскувалася від спеки, бо там припинялися дощі й не було навіть вранішньої роси. Прави зрівноважували все це, повертали стихії на свої місця, борючись при цьому із самими чаклунами, які постійно намагалися нас здолати. Я, як Права Блакитного Снігу, виправляла покручі погоди, повертала хмари в небо, поїла дощами спраглі землі, охолоджувала снігом і кригою розплавлені гірські вершини. Крім мене, на Заході діяла Права Чорної Скелі, на Півночі — Права Морської Піни і Права Небесного Сяйва, на Півдні — Прави Червоного Піску і Чистого Вогню, на Заході — Прави Зеленого Листу й Тихої Ходи. Можливо, десь є й десята, яку ми називаємо Правою Зоряного Часу, але в цьому ніхто не впевнений. Її ніхто не бачив, і вона не була разом з нами. Швидше за все, це наша легенда, яку ми самі собі придумали, бо й наші знання і можливості мають свої межі, на відміну від нашої фантазії.

— Якщо Прави безсмертні, то як Морфід міг хотіти вбити Вас? Він не знав про Ваше безсмертя? — поки всі слухали, зовсім забувши про їжу, Вермига Риболап непомітно навіть для себе доїдав третій шматок смаженини.

— Я не казала, що Прави безсмертні. Ми можемо загинути так само, як і прості смертні. Але не від старості, бо всі свої дві тисячі років я така, якою ви бачите мене зараз. Нас можна вбити певною зброєю, заклятою магією першоістот. А це зовсім не дивина у нашому світі. Тільки вари, онда й майстерність у бою бережуть моє життя. Кожна Права володіє певним видом магії. І хоча ми не можемо використовувати її заради власної користі, все-таки це допомагає у житті, — Чисторос подумав, що господиня розповідає про свої вразливі місця не тільки тому, що це не є секретом для її ворогів, а й тому, що вважає їх, доріжан, якщо не друзями, то, принаймні, союзниками. Це називалося довірою. Вона читала їхні душі своїм всепроникним поглядом і бачила, що зла ніхто із них не носить у серці.

— Війна закінчилась без переможця, — продовжувала Права. — Обидві сторони знищили одна одну. Малі народи першоістот зовсім здрібніли, зненавиділи всіх інших і боролися проти всіх. Уцілілі ящери усамітнились в тих місцях, де їх ніхто не міг знайти. Більшість кіатів загинуло в битвах, а частина відійшла вглиб південних пустель. Есенеї вижили лише в домах Книг та Еспріна. Інші їхні поселення були зруйновані, а мешканці знищені… — господиня зробила паузу й кивнула на страви, які ще парували на столі. — Може, ми будемо їсти і розмовляти? Бо я не збираюся кожних п’ять хвилин підігрівати все це.

— А камінь, діамант? Де він? — Чисторос притягнув до себе хліб і почав різати його на товсті скибки.

— Яйце Світу зникло. Одні кажуть, що його викрали гонми й воно знищило їх своєю силою, інші стверджують, що берегові дракони викинули його в море, а треті говорять, що діамант забрали з собою есенеї в дім Еспріна. Де діамант насправді, не знає жодна із Прав. Бог не наділив нас таким знанням. Ми мали впорядковувати світ, а не оберігати цей найцінніший артефакт.

За столом почався рух. Усі брали товсті скиби хліба, накладали на них м’ясо і тушковані овочі й починали їсти. Доріжани намагалися повторювати манери варів, щоб підлаштуватися до місцевого застільного етикету.

У перервах між пережовуванням їжі (апетит у Прави виявився неабияким!) діва продовжувала розповідати.

— Після першої війни Півночі й Півдня карпентери й синкани практично зникли. Есенеї, щоб підтримувати зв’язок між своїми домами, збудували прекрасну дорогу, вклавши в неї багато своїх знань. Більшість її таємниць досі не розгадана. Саме ця дорога від дому Книг на острові Скел до дому Еспріна на північному мисі й пролягає через вашу долину.

Вигук здивування пройшовся рядами доріжан. Їхню Єдину Дорогу створили не ангели, а земні істоти, люди?

— З часом із допомогою Прав усе ставало на свої місця. Там, де мали рости ліси, вгору потягнулися дерева, де мали шуміти ріки, потекла вода, море повернулось у своє лоно, гори перестали кипіти лавою. Із прабатьківщини есенеїв прибуло ще кілька кораблів з представниками різних народів, які селились у різних долинах нашої землі. Так з’явилися поселення в долині Водоспадників, які досі, як і ви, не знали, що, окрім їхньої, існують й інші землі зі своїми народами. Так у дельті ріки Синкан поселилися гирляни, вправні мореплавці; так заселилися долина Часів, берег Хвильників, маленька долина Крижаної річки в горах, де тепер живуть рипли. Певна частина прибульців розбрелася лісами, давши початок лісовіям і дібровникам. Два флоти із заходу доставили сотні армавірів і талері, які заселили великі рівнини. З армади, яка прибула зі сходу, вийшли коти, які поселились у Червоних горах, на захід від Внутрішнього моря. Ще одна східна флотилія, яка складалася з багатьох великих човнів і плотів з очерету, привезла каракотів, які заселили південні межі рівнин. Частина з них перейшла до кочового способу життя, змішавшись у пустелі з кіатами й давши найчисельніший народ нашої землі. Останні переселенці як зі заходу, так і зі сходу були швидше втікачами, а не мандрівниками, бо несамохіть покинули ті землі, де жили споконвіку. І батьківщину есенеїв, армавірів, талері та ще кількох невеликих народів, і край кіатів, котів і каракотів знищило протистояння магів, які там жили. На ці землі Небесний Отець відправив по дві Прави, щоб тримати в покорі природні стихії. Але Прави спокусилися владою, багатством, розкішшю, вседозволеністю простих смертних і вступили в союз з різними противниками, таким чином почавши війну і між собою. Ці війни на далеких західних і східних землях закінчились однаково. Система природи була невиправно порушена, й море поглинуло обидва материки. Принаймні, так розповідали нащадки тих, хто переселився сюди.

— Невже навколо живе так багато різних народів? — протягнув Гирлявко Травосік.

— Саме так, багато різних народів, — підтвердила Права Блакитного Снігу.

— А чому доріжани втратили здатність плавати морем, якщо наші предки прибули сюди на цих… ну, на кораблях?

— Я ще не все розповіла. Історія вашого народу дещо відрізняється від інших історій. Ви прибули сюди не на своїх кораблях, а на кораблях морських розбійників, піратів, які після загибелі обох заморських земель сходу й заходу втратили свої порти і їм довелося шукати нову твердь. Отак західні пірати привезли з собою полонених хліборобів, тримаючи їх довгу-предовгу дорогу в закритих трюмах. Ці полонені мали стати рабами на новій землі, куди могли б припливти розбійники. З ними поводились дуже погано, багато з них померло в дорозі, інші хворіли й мучились без води. Коли пірати нарешті пристали до берега, усі їхні полонені просто втекли від них і врешті дісталися до вашої долини, де й поселилися. Протягом морської подорожі вони набралися стільки страху перед морем і кораблями, в яких нічого не тямили, що зареклися розповідати про це своїм дітям. Отак і виріс у долині народ, який нічого не знав ні про кораблі, ні про інші народи. Страх натрапити на колишніх поневолювачів змушував долинян триматися свого кутка й не шукати пригод на свою голову за його межами.

— А куди поділися пірати? — нарешті озвався Ложкохляп Моряний, якого ця історія дуже зацікавила ще й тим, що сам він був із роду рибалок.

— О, вони покинули своє ремесло, бо їх було надто мало, та й морська торгівля між нашими народами ведеться слабо. Тож пірати поселилися на скелястому острові Драконів, який відділяє від цих гір вузька протока з гострими рифами, швидкими течіями і коловоротами. З часом на озерах, ріках, протоках острова виникли народи фрітів і фродів, які й досі зберегли жорсткий норов своїх предків і понад усе цінують свободу й море.

Ось так з’явилися сучасні мешканці цієї величної землі, яку Прави називають Ессі, першоістоти — Альвейном, а люди — Другодолом. Від часу прибуття останніх переселенців минуло більше тисячі років. Прибульці змінилися, забули про своє походження і вважають ці землі своєю єдиною батьківщиною. Лише дехто із книжних знає давню історію заселення рідного краю.

— А чому й тепер триває війна на півдні? Чому коти й каракоти воюють з іншими? Що це все означає? — чи то з обуренням, чи то з плачем запитав Смичко Тинявка, який уже перебрався ближче до Прави і всівся біля Болітника.

— А це вже нова історія Ессі. Я мусіла розповісти вам попередню історію нашої землі, щоб ви могли збагнути те, про що говоритиму зараз. Тільки ж ви не забувайте заїдати, бо вино з морошки хоч і дуже легке й залишає ясність розуму, та може відбирати здатність ходити прямо. Тож їжте, щоб потім не петляти моїм палацом, — вона знову усміхнулася. — А тепер про котів і каракотів. Як я вже казала, коти поселилися в Червоних горах біля внутрішнього моря. Ці гори низенькі, зовсім не схожі на мої. Вони порослі рідколіссям з миршавих деревець, з півдня до них підступає пустеля, зі сходу їхні схили збігають до берегів внутрішнього моря, а з інших боків їх омиває велична ріка Карпентрі, на берегах якої розкинулись родючі землі, прекрасні ліси в байраках і степи. Проте, коли прийшли коти, береги Карпентрі вже заселили армавіри. Для нових поселенців там залишилося надто мало місця. От вони й осіли в горах. Коти завжди були освіченими людьми, поважали магію і науку, проте з часом важке життя в горах і постійні побори й набіги пустельних каракотів висушили їхні душі й наповнили заздрістю до своїх процвітаючих сусідів. Хоча і талері, й армавіри часто допомагали їм, а багато поселень котів стояло ледь не впритул до поселень цих народів, все одно коти заздрили їм, бо ті були першими на цих землях, бо мали кращі міста, більше простору, більші досягнення, й заздрість ця передавалася з покоління в покоління. Усі три народи віддавали своїх дітей на науку в дім Книг, де вже давно не було есенеїв, але залишилися їхні бібліотеки. Чимало книг із цих бібліотек змогли розшифрувати армавіри. Проте навіть у цьому святилищі науки й білої магії не було єдності між котами й рівнинними жителями, бо кожен народ мав окремі освітянські заклади, й лише зрідка влаштовували спільні дискусії, читання чи полеміки. Таке розділене навчання ще більше роз’ятрювало душу молодих котів, які, проте, жадібно засвоювали знання не лише своїх, а й армавірських і талерських учителів.

Каракоти, які жили в пустелі кочівними таборами, час від часу нападали на поселення котів. Тим доводилося відкуповуватись даниною, а іноді навіть вступати з каракотами в бій. Не раз перемагали коти, стаючи дедалі вправнішими воїнами й військовими стратегами. Інколи від каракотів перепадало й армавірам, талері і навіть гирлянам, і всі ці народи не раз об’єднувались проти пустельників, відганяючи їх від своїх кордонів. Однак найбільше потерпали коти. Постійна напруга, в якій тримали горян пустельники, заважала тим вести свої державні справи. Їхній край почав занепадати. Священики котів вирішили надихнути свій народ, оголосивши його обраним Небесним Отцем. Але це зовсім не пішло на користь котам — вони загордилися, й стара заздрість до сусідів спалахнула з новою силою.

Каракотів ставало дедалі більше, вони підходили з глибин пустелі й зупинялися на південному березі Внутрішнього моря. Це дуже схвилювало котів. Врешті Отарасман, тодішній правитель Червоних гꑬр, вдався до хитрого і, як виявилось, дуже вигідного для свого народу кроку. Коти були добрими воїнами, проте їх було не так багато, як каракотів. Постійна війна з пустельниками підривала добробут котів, тож Отарасман вирішив покласти їй край. Він викликав владик різних каракотських таборів на переговори й запропонував їм укласти мир, щоб повести південні армії на північ.

Так почалася друга війна Півночі й Півдня. Бойова тактика котів і безстрашність каракотів виявилися чудовим військовим поєднанням. Перший удар армії Півдня випав на армавірів. Виснажлива війна тривала три роки, і лиш тоді талері збагнули, що після поразки армавірів уся сила пустельників і горян вдарить по їхніх землях. Вони послали свою армію на допомогу сусідам. Але спізнилися. Армавірів розбили швидше, ніж підійшло талерське підкріплення. Після армавірів поразка чекала й талері, які протрималися рік. Гирляни, маленький народ, який жив на островах дельти Синкану, здалися армії Півдня без бою. Після цього настало затишшя на п’ять років. Перемога над жителями рівнин не зупинила котів і каракотів. За цей час вони підготували три п’ятдесятитисячні армії — Червону, Чорну та Сіру, і три військові флоти, які називаються так само, як і армії.

Червона армія рушила вздовж західного берега. Зараз вона майже знищила долину водопадників, які так само, як і ви, спочатку повірили чужинцям і відразу перетворилися на їхніх рабів. Потім частина населення Водопадної долини повстала, але коти й каракоти легко придушили непокірних і зараз жорстоко розправляються з місцевими жителями. Потім вони збираються йти в гори.

Чорна армія йде по Єдиній Дорозі у вашу долину й незабаром буде там. Морфід і група його воїнів — це лише розвідувальний загін, який першим прорвався крізь засідки лісових демонів. Саме через їхні землі лежить шлях Чорної армії. Тепер у вашу долину вже прийшов передовий загін котів і каракотів — їх близько сотні. А через кілька днів прибуде вся армія чисельністю не менше тридцяти п’яти тисяч воїнів. Їх добряче виснажили бої з демонами, проте вони пройшли землі лісових першоістот, вистояли проти їхньої магії й тепер ідуть по Єдиній Дорозі до вас.

Кілька келихів випало з рук доріжан. Вермизі з кістки зірвався кусень м’яса й упав у соусницю, порозбризкувавши соус. Усі доріжани завмерли. Коли Права почала розповідати їм про другу війну Півдня й Півночі, у їхніх серцях зародився страх — вони боялися, що розповідь Прави саме так і закінчиться. Південний ворог йде у їхню долину, щоб знищити їх! Запала мовчанка, яку врешті перервав мовчазний Костогриз Горпа.


— Звідки Ви про це знаєте?

Діва сумно усміхнулася, крутячи в руках ніжку високого келиха з вином.

— Прави, слідкуючи за природними силами, багато що помічають. Отак я й знаю про Чорну армію і вашу долину. Тому багато хто і називає нас Правдами.

— Що нам робити? — вигукнув Чопик Остуджений, схиливши голову на руки. Здавалося, він ось-ось заплаче.

— От цього я вже не знаю. Майбутнє сховане від Прав. Я можу розповісти вам лише про теперішнє й минуле. Усі армії йдуть до дому Еспріна, де, на їхню думку, повинні ще жити есенеї, які можуть знати, де знайти Яйце Світу.

— Які народи живуть на північ від нас?

— Майже ніяких. Може, є якісь невеликі племена — я цим не цікавилась. Здається, ви останній народ на шляху Чорної армії до крайньої півночі Ессі.


— Розкажіть, що це лускаті потвори допомагають котам?

— Заземельці використовують зміїв. Гірських зміїв ви вже бачили. Вони були слугами котів доти, поки я не знищила талісман, за допомогою якого ними можна керувати. Тепер вони діятимуть самостійно. Як саме — мені невідомо. Але в котів є ще рівнинні, лісові й пустельні змії. Крім того, коти воюють за допомогою магії стихій. Вони використовували у битвах із талері й армавірами силу вогню, тож тепер у всій Ессі почалися похолодання, адже котівські маги висмоктали тепло із цих земель для своїх вогненних куль, яким розбивали загони противника. Проте я майже відновила рівновагу в природі, й надалі все має бути по-старому, якщо знову хтось не використовуватиме стихійну магію.

Проти армій Півдня довгий час боролися розписи, проте на сьогодні залишилося лише чотири ящери, які зникли невідомо де. Можливо, один із них був у вашому Півмісяцевому озері, але тепер я не відаю, куди він помандрував.

— А я чув, що колись давно двоє доріжан пішли на північ по Єдиній Дорозі й натрапили на болота, в яких жили якісь потвори. Це правда? — запитав Зоряний Травосік з Повздорожнього.

— Від Півмісяцевого озера на північ простягнулися безкраї болота, в яких може жити все, що завгодно: від залишків племен першоістот — до звичайних водяних звірів-хижаків, схожих на річкового рибоящера, з яким ви зіткнулися по дорозі сюди.

— Чому ж Небесний Бог, наш Творець і Творець цього світу, не зупинить зло, яке розгорається на його землі? Чому не прийде й не просвітить навіжених? Чому не знищить війну? — зірвався з місця Мишик. Його вологі від сліз очі ніби намагалися знайти безмовну відповідь у Прави.

— Крім душі, розуму й тіла, Бог дав своїм творінням ще один великий, але жорстокий дар. Він дав їм волю, свободу вибору. І те, що твориться навколо нас із народами та їхніми країнами, — це їхній вибір. Ми самі руйнуємо світ навколо себе.

— Хіба ці бідні народи, яких вбиває південна орда, винні в тому, що не можуть протистояти прийдешньому злу? Хіба їхня слабкість є їхньою виною? Багато хто робить в ім’я боротьби за кращий світ більше, ніж може. Хіба це його вина, що цього все одно замало? — тепер підвівся й Чисторос. Йому хотілося негайно щось робити, раз світ знову летить у прірву.

— І його, й інших. Коли вбивають сусідів і перетворюють їх на рабів, інші відсиджуються у своїх норах, сподіваючись, що ця біда їх омине. А коли біда не оминає, вони намагаються ціною власного життя відновити справедливість, бо це вже торкається їх самих. Чому, коли у нерівних битвах гинули армавіри, талері й гирляни, сусідні народи мовчки спостерігали за цим? Бо війна йшла на чужій території! Чому, коли армія йде у вашу долину, вам на допомогу не прийдуть лісові мешканці? Бо армія сильна, а вони слабкі поодинці. І будуть слабкими, бо дозволяти злу коїтись з іншими — це те саме, що самому чинити зло!

— Але ж ми, доріжани, навіть не здогадувались, що там, на півдні, кояться такі страшні речі, — Болітник обійшов онду й сперся руками на стіл навпроти Прави, дивлячись їй просто у вічі. Гнів, страх, безпомічність настільки запалили його свідомість, що він уже не міг стримуватись. Пекучі почуття, що роз’ятрювали давні й свіжі рани в його серці, дали йому силу дивитися просто у вічі Праві Блакитного Снігу й не відводити погляду.

— А якби здогадувались? Пішли б на допомогу? Ні. Ви пильнували б свої поля, свою худобу, свої ремесла. І чекали б, — Права підвелася з-за столу й також сперлася кулаками на стільницю.

— А чому Ти сама, така сильна й справедлива, не захистила цих нещасних? Може, й не змогла б захистити, та все ж доклала б свою лепту в боротьбу за їхній мир, спокій і гідне життя. Чому ти сидиш у горах, хоча чудово знаєш, що відбувається в нашому світі. Знаєш! На відміну від нас… — не помічаючи цього, Чисторос легко перейшов на “ти”.

— Я — Права Бога. Я повинна слідкувати за природою, а не направляти вас, простих смертних. Це ваші війни.

— Хто ж говорив про відсиджування в норах? Що станеться, якщо ти просто станеш на чиюсь сторону у цій війні?

— Тоді я не буду Правою. Я стану невідомо ким і не зможу виконувати свою місію. А це — гірше, ніж війна.

— Ось і твоя ціна, ціна твого спокою й твоєї допомоги. Ти також маєш що втрачати.

— Доріжанине, ти не розумієш, про що говориш, — вона обернулася й пішла із зали. Доходячи до бокової галереї, Права обернулась і промовила тихо, але чітко. — Ідіть спати. Завтра я відправлю вас назад у долину. Вам потрібно нарешті нормально поспати хоч одну ніч. Можливо, це буде остання спокійна ніч у вашому житті.

Після цих слів вона наче розчинилась у темряві проходу. Блакитний камінь у спинці її крісла повільно згас.

Вари позбирали порожній посуд зі столу і показали доріжанам їхні кімнати, де на кожного хлопця чекало просторе застелене ліжко. Біля кожного була миска з теплою водою для омивання і чисті рушники.



52

Долина Єдиної Дороги завмерла на дні безмежної теплої ночі. Оксамитово-чорне небо дірявили білими цятками зорі. Місяць заплутався у хмарі й засів у ній, не визираючи назовні. Заколисаний степ мріяв про сонце, про теплі дощі й м’які долинні вітри, які розчісуватимуть його трави й носитимуть у повітрі білі шапочки кульбабок. Співали свої колискові цвіркуни, тінями шугали за мотилями летючі миші, з’являючись з нізвідки й зникаючи в нікуди. Прекрасна ніч, де половина живих створінь спить, а половина лише починає справжнє життя, щоб із першими променями сонця непомітно зникнути в норах, дуплах і хащах.

Праводверник Вересковий бадьоро крокував до фортеці. Проте ця бадьорість була напускною. Старого проймав моторошний страх: не дай Бог, зараз щось вистрибне з пітьми й накинеться на нього. Такі вже настали часи. Як казала Горпа, у ночі свої права. Щоб не трястися від ляку, він намагався крокувати жваво й бадьоро. Адже саме так повинен іти чоловік, який рятує свій народ. А Вересковий збирався зробити саме це. Він прийде до Репинги або ще до якогось високопоставленого заземельця й розкаже йому, що багато доріжан здуріли й хочуть накликати погибель на свою голову. Заземельці вислухають його, все зрозуміють, поплескають по плечі й подякують. А завтра приструнять непокірних, і весь бунт закінчиться майже мирно. Ну, може, кинуть у темницю Ліводверника, старого мудрагеля, й дадуть йому раз чи два копняка під зад, щоб не заносився й не баламутив народ. Ось так.

І все-таки щось було в цих степах! Відчуття якоїсь незбагненно великої й жахливої сили змусило старого на мить присісти. Він не зрозумів, чи побачив щось у темряві, чи відчув якийсь шум, але десь удалині степ рухався. Невже це досі діє кусат? Але ж сьогодні ввечері він не пив цього вогняного трунку, який розв’язує язик і робить заземельців, які п’ють його з тобою, твоїми вічними друзями.

Земля під ногами ледь чутно затремтіла. І тут просто на Верескового з темряви блимнули палаючі зелені очі й виринула страшна велетенська морда. Лускате тіло стрімкою рікою потекло по траві за кілька метрів від доріжанина. Той зойкнув і кинувся тікати у протилежний бік, але раптом з’явилася ще одна потвора, яка теж стрімко повзла кудись на північ. За нею третя. Праводверник впав обличчям у траву, зіщулився, накрив сиву голову руками. Змії. Це вони. Вони прийшли по нього! По його душу, по його старе немічне тіло. Смерть! Зараз змій проковтне його, як старого Ласицю у Верхньому Доріжньому! Зараз…

Шум стих, і земля заспокоїлась, знову перетворившись у непохитну твердь. Лише цвіркуни змовкли. Кудись зникли й кажани, а мотилі безладно літали навколо, мов не знаючи, в який бік утікати. Старий підвів голову — нікого. Голий степ. Ніяких зміїв! Невже привиділось? Пригадує, позавчора, після пиятики з Репингою, йому здалося, що він засинає зі своєю дружиною Цвіткою, а коли зранку прокинувся, то виявилось, що спить зі свинею в стайні. Ох, цей кусат має силу! Не те, що верескляк. Ну, нічого, все минулося. Були це змії чи видіння, та все зникло.

Праводверник звівся на непевні ноги, ступив кілька кроків, і страх знову пекучою хвилею затопив його. Старий зірвався з місця й стрімголов кинувся вперед.

Коли серце почало нестерпно колоти, а легені перетворилися на ковальські міхи, на горизонті замаячила темна громада фортеці. Он на мурах кілька вогників. Усі заземельці сплять, лише вартові стоять зі смолоскипами. Доведеться розбудити когось із начальства. Нічого, сьогодні можна підняти й самого Репингу, бо він, Праводверник, має надто важливу новину, щоб чекати з нею до ранку.

До фортеці залишилася сотня кроків. Вартові ще не помітили його. Треба крикнути їм, щоб впустили всередину.

Щось чорне з глухим гарчанням виринуло із темряви. Бойовий пес котів. Праводверник відразу впізнав цю тварину, бо не раз бачив їх біля фортеці, коли вони мирно лежали біля своїх господарів. Але тепер цей здоровенний собака зовсім не був мирним.

Пес одним стрибком збив старого на землю, й міцні щелепи перекусили гортань доріжанина. Гаряча кров ударила фонтаном. За мить руки Праводверника перестали гребти по землі, хрип і булькання стихли. Вересковий навічно завмер, і тепла долинянська ніч стала для нього суцільною крижаною темрявою, яку може порушити лише Небесний Отець.

Собака відпустив липке від крові горло й кілька разів коротко гавкнув. Від фортеці швидко наближався вогонь смолоскипа. Вартовий підійшов до мертвого зрадника і забурмотів собі під ніс.

— І чого він вештався тут посеред ночі? Не сиділося вдома — полежиться в землі, — й пішов до фортеці по лопату.



53

Кремова бруківка Єдиної Дороги була єдиною опорою під ногами. Кудись зникли знайомі трави, горбки й кущі, натомість всю землю вкривали болота. Вікна чорної води світилися праворуч і ліворуч від кремового шляху. Вохристі барви мохів де-не-де перекреслювали сіро-зелені смуги очерету й рогозу, що пласкими островами випиналися серед болотної рівнини. Осоки й ситники трохи урізноманітнювали незвичний пейзаж сизими, салатовими і темно-зеленими плямами. Й ніякого тобі кущика чи деревця, хіба що місцями з купин підносились старі покручені й напівмертві стовбури верб. І цей запах! Запах багатолітньої гнилі, яку виносили нагору бульбашки, що зі стогоном раз-по-раз проривали мохову поверхню й розбризкували навколо чорну глибинну муть.

Безкраї трясовини й стрічка бруківки поміж ними. Звісно, болота по-своєму прекрасні, але надто незвично, потрапивши з пахучого квітучого степу в ці руді нетрі, милуватися ними.

Праворуч від Рути почувся сильний сплеск і шапки сфагнуму й болотних трав піднеслися на сірому, наче риб’ячому, тілі. Тварина показала свою спину й знову зникла під моховим покривом. Дівчина встигла відзначити про себе, що спина ця була не менша за конячу. Мороз пробіг по шкірі й укотре захотілося повернутися назад, у рідну долину.

Але повертатися нема куди. В долині лише ненависні заземельці й кпини земляків. Усі насміхаються над нею, дразнять або відверто зневажають. Навіть розуміння рідної мами не заспокоювало, а завдавало нових страждань. Так, вона, наївна й дурненька Рута, винна в тому, що спокусилась на облесливі слова й ласки красеня Морфіда, винна, що закохалася в цього прибульця й не думала вже ні про дівочу честь, ні про своє майбутнє. Як тоді хотілося довіряти всім його словам, в яких, як потім вона зрозуміла, не було ні краплі правди, а лише невгамовна чоловіча хіть. Як легко сплутати її з коханням!

Потрібно йти далі. Йти крізь ці болота з їхніми підводними тварюками, йти крізь голод і втому, йти, бо не може такого бути, щоб Божа дорога нікуди її не привела.

Дівчина вгамувала тремтіння в колінах, викликане появою сірої спини й болючими спогадами, і впевнено закрокувала далі, до рівного горизонту під сіро-блакитним небом.



54

— Ти спиш? — Шіта намагалася крізь темряву побачити обличчя Морфіда.

Той не відповів, а лише перевернувся на своєму ліжку й засопів чи то від злості, чи то від болю.

— Як твоя рука? — знову запитала жінка-воїн. — Ти, мабуть, злий, що нас не кинули в темний вогкий підвал, а закрили в порядній кімнатці з ліжками, їжею водою, щоб помитися?

— Твоя правда, я волів би зараз лежати на купці гнилої соломи в якійсь ямі. А то не в полон потрапили, а в гості до цієї синьоволосої сучки! — процідив крізь зуби Морфід.


— А вона тобі сподобалась? Правда? Саме тому ти не зміг її вбити?

— Не верзи дурниць, — Морфід глухо засміявся. — Хоча я зовсім не проти повалятися з нею в траві, як колись із тобою.

— Ти вже думав про втечу звідси?

— Втечу? Я не маг, щоб пройти крізь кам’яні стіни чи дубові двері, обковані залізом. Замок на них висить з того боку. Права, напевно, наклала якусь магічну міць на колодку й забула про нас.


— А якщо хтось зайде, то, може, ми вб’ємо його, заберемо зброю, викрадемо Камінь Снігової Розмови й підемо геть?

— Сама придумала? — Морфід сів на ліжку і спробував порухати пораненою рукою. Йому вдалося лише повільно стиснути й розтиснути кулак. — Як твоя долоня?

— Розпухла, пальцями не можу поворушити, горить, наче запхала її дракону в зад. Як ти думаєш, що Права збирається робити з нами?

— Я ще не встиг настільки вивчити характер синьоволоски. Але думаю, що вона й сама не знає, як чинити з такими звитяжними воїнами, як ти і я, — він знову засміявся.

Кроки в коридорі коти швидше відчули, ніж почули. Хтось ступав дуже тихо, але не через обережність, а просто така в нього була хода. Брязнув замок, двері прочинилися й кімнату освітив смолоскип. На порозі стояла Права в білій хутряній накидці й темно-синій сукні. Позаду господині височіли два вари з арбалетами.

— Сподіваюся, мої незвані гості більше не завдадуть мені клопоту, — тихо промовила вона. — Пропоную обмити ваші рани й залікувати їх. До речі, маєте шанс побачитись зі своїм земляком. Щойно вари привели вашого Шрамов’ята й трьох доріжан, які залишилися з ним. З ними все гаразд. А от хлопець, якому ви прострелили груди і кинули в провалля, навряд чи виживе. Не хочете його провідати?

— Щоб добити? — оскалилась Шіта.

Права змовчала й пішла далі по коридору. Морфід і Шіта рушили за нею. Вари мовчки замкнули процесію.

Коридор вивів у велику круглу залу, в одному кінці якої палав камін. Вогонь відкидав міріади відблисків на піраміду з кілець онди, яка лежала на тому ж місці. Залу, крім вогню, освітлювали підвісні чаші, в яких щось палахкотіло чистим білим полум’ям без жодного диму. Побачивши змію, Шіта втратила останню надію перебити охорону і втекти. За столом тихо перемовлялися Смичко Вересковий і Спибач Вітрохмарник. Заселько Травник із Шрамов’ятом мовчки напівлежали на кріслах. А біля онди на лавці завмер, наче воскова фігура, Прутик Яблунько.

— Ми забрали їх серед ночі, бо Шрамов’ят уже й так кепсько виглядав, а один із доріжан періодично втрачав свідомість, — вар, на шкурі якого виблискували крапельки талого снігу, показав рукою на Заселька.

— Що з простреленим? — Права підійшла до Прутика.

— Ледве дихає. Стріла пройшла біля серця. Не знаю, як він дожив до цього часу, — відповів вар, зупиняючись позаду Прави. — Думаю, у нього немає шансів побачити ранок.

— Спробуємо отруту скельних бджіл і вогненну білотку. Цим бравим воїнам видай мазь для загоєння й прослідкуй, щоб вони добре обробили свої рани. Коли Шрамов’ят відпочине, напої його болезаспокійливим чаєм, видави гній з ноги й оброби рану тією ж маззю. Тому хлопцеві, який постійно непритомніє, — чаю з синьоочки весняного збору. Я тим часом займуся Прутиком. Якщо заземельці спробують напасти на вас, вбивайте їх без роздумів.

Коти дозволили обробити свої рани, не проронивши ні звуку, хоч вари не вельми акуратно зривали присохлу до ран тканину й мастили по живому м’ясі цілющим, але страшенно пекучим зіллям. Найгірше із заземельців виглядав Шрамов’ят, якому його знання в медицині не допомогли зупинити запалення рани. Лікар-воїн не проронив ні слова, побачивши земляків. До чого зайві запитання, коли усе і так зрозуміло.

Після омивання й обмащування ран полонених розвели по різних кімнатах. Побачивши це, Шіта на прощання зіронізувала.

— А маленька Права ревнує тебе, раз вирішила нас роз’єднати.

Морфід лише насупився.

— Хоча б відпочину від твого базікання.

І Шіту, й Морфіда закували в легкі, майже нечутні на дотик кайдани, поставили кожному в кімнатку бутлі з водою й зачинили.

Доріжан теж розвели по кімнатах, не сказавши нічого про їхній прихід землякам, щоб ті хоч трохи поспали. Незабаром розійшлися й вари, а Права ще півночі сиділа біля Прутика, то міняючи компрес на його грудях, то просто тримаючи руку хлопця у своїх долонях, ніби намагаючись відчути його стан через цей дотик. Потім діва підклала під голову Яблунька подушку, накрила теплою шкурою й залишила з ним онду, яка останніми годинами стала схожа на вилиту з чорної бронзи скульптуру, нерухому і вічну.

Піднявшись у свої покої, Права деякий час стояла біля Каменю Розмови. Такі магічні кристали мали усі Прави. З їх допомогою вони спілкувалися одна з одною. Камінь уже давно мовчав. Незважаючи на останні події, інші діви не намагалися поговорити зі своїми посестрами, а синьоволоска чомусь не хотіла починати розмову першою. Після того, як Права Чистого Вогню підтримала котів, страшно було почути інших дів.

Важко бути самотньою. Вари — чудові друзі й самовіддана охорона, але вони не люди, на відміну від неї. Що з того, що Бог дав тобі владу над стихіями й вічне життя, якщо він залишив тебе жінкою, самотньою жінкою?

А в кімнаті, де ночували Гирлявко, Водомут і Чисторос, ще півночі горіла свічка й скрипіло перо: малодоріжанин, висолопивши язика, записував розповідь Прави.



55

— Агов, старий, навіщо ти збираєш цю траву? — Репинга зупинився над згорбленою фігурою Ліводверника, який на світанку заготовляв лікарські збори. — Ти травник?

Вересковий розігнувся, тримаючись за поперек, і обернувся до заземельця.

— Та, — простодушно усміхнувся він. — Травник я. Усі ми потроху травники. У нас так звуть навіть один із вісімнадцяти родів долини — найдревніший і найчисельніший. А ти чого не спиш? Думи мучать?

Воїн помовчав, а потім несподівано погодився.

— Мучать. Думи. Це найгірша кара для воїна, коли він не тримає зброю в руках. Та найкращими воїнами є ті, хто не думає, — Репинзі чомусь сподобався цей дідок. Цього травника знають у всій долині, й він часто потрапляє всім на очі. Він якийсь такий простодушний, відвертий, може сказати все в очі й нічого не боїться. З доріжанами завжди легко розмовляти, в їхніх словах ніколи немає прихованого змісту. Якщо ці земляні кролики говорять так, то це означає, що вони так і думають. Куди до них хитромудрим армавірам і затаєним талері. — От що, старий. У нас є воїни-знахарі. Їм буде корисно дізнатися про місцеві травички, особливо про ті, що гоять рани. Ходи зі мною, розкажеш їм про це.

— Знання, як і скарби, в могилу не потягнеш, то чого б ними не ділитися? — ще раз засміявся Ліводверник своїм старечим надтріснутим сміхом.

Дорогою до фортеці малодоріжанин спитав Репингу:

— А ви мого брата, Праводверника, не бачили? Він десь повіявся вночі й досі не повернувся. Його Цвітка вже почала переживати за небораку.

— Не бачив. Побачу — пошлю до жінки.

Заземелець ішов, милуючись навколишніми степами. Як тут спокійно і затишно. Добре було б померти посеред такого степу. Репинга злегка трусонув головою, щоб прогнати дурні думки. Спокою, бач, захотілося. Старієш. За півсотню скоро перевалить, а ти все ще носишся світами, залишаючи кривавий слід із мертвяків. Така вже доля солдата. І доля, і щастя, бо все-таки не порівняти цей спокій передсвітанкового степу з брязкотом металу на полі битви. Не порівняти цю траву під ногами із залитими кров’ю ворогами, які звиваються під тобою, визнаючи перед смертю, що саме ти вартуєш жити, бо є сильнішим і жорстокішим! І після якоїсь битви перестаєш боятися смерті. Чи то вона починає боятися тебе? Коли ж війна є твоїм єдиним ремеслом, то вже й не задумуєшся, пробиваючи холодним металом серце ворога — хай цим ворогом буде дитина, жінка чи старець. Така доля воїна. І доля, і щастя.

Вересковий кілька годин розповідав трьом заземельським знахарям про властивості кожної рослинки, які приніс у своїй торбі. Ота кров зупиняє, ота відбиває памороки, ота нудоту гонить, та жар остуджує, та біль втихомирює. І жодного разу в голосі старого не прозвучало нотки злості чи ненависті. Потім дід ще до обіду сидів і дивився, як частина доріжан продовжує будувати фортецю, а частина вчиться володіти зброєю. До нього підійшов Кривотин Остуджений, війт Великого Дорожнього, який привіз своєю худобокою конячкою кілька кошиків із хлібом.

— Ти що — травництву їх учив? — здивувався Кривотин.

— Так, учив. Здібні вони до всього — як до вбивства, так і до трав.


— Сподіваюся, ти сказав їм, що коновал, — Остуджений взяв із торби маленьку рослинку з червоними круглими листочками, — треба пити від головного болю?

— Навіщо мені таке говорити? — Вересковий насупився. — Якщо це отрута, то я й кажу, що це отрута. У такому ділі обманювати не можна, бо погано навчений лікар не тільки собі шкоди заподіє, а ще й купі хворих навколо себе. Так гляди й тебе колись отруять чайком від кашлю.

— Я думав, ти їх ненавидиш.

— Ненавиджу як поневолювачів, але не як народ. Та й зараз вони не вороги, а просто зайди. Ворогами ж стануть, коли будемо стояти віч-на-віч у бою.

Війти роззирнулися, щоб ніхто їх не підслуховував, і поволі побрели до візка Остудженого.



56

Стежиною стрибав одуд, раз-по-раз настовбурчуючи смугастий чубчик. Він крутився коло Рудолапки, який тримав у руках намащений варенням хліб. Одуда звали Упопоепопс. Малий запевняв доріжанку, що саме так кричить іноді цей птах, називаючи своє ім’я. Але сама Моряна ще ні разу не чула цього крику, тому й не дуже вірила. Зараз їй було не до смугастого криланя. Вона замислилася над ситуацією, яка склалася в її рідному краю. Армія заземельців розтрощить доріжанські загони. Це однозначно. Отже, чи варто ставати до бою з ними? Може, втекти всім у ліс? Лісовії ж прекрасно тут живуть. Хоча ні, це не підходить. Вона прожила тут неповний тиждень, а вже понад усе на світі хоче додому, в рідну долину, до шепоту пінястих хвиль, до сонця, яке заливає простори моря і степу. А тут — тільки дерева й за двадцять-тридцять метрів уже нічого не видно. Ніякого горизонту. Доріжани не виживуть у лісі. Але й ставати невеликим гуртом проти тисяч досвідчених і мужніх вояків теж не можна, бо й десять доріжан не здолають одного заземельця. От якби лісовії допомогли, якби вислали своїх стрільців, тоді був би шанс. Ворог не сподіватиметься, що хтось прийде доріжанам на допомогу, тож лісові лучники стали б у великій пригоді. Вони засіли б у засідці, й поки лави заземельців підійшли б до строю долинян, лісовії поклали б по кілька воїнів кожен. І сама вона вже могла б стріляти. Принаймні, Рудолапка програє їй у влучності. І це після кількох днів тренувань!

Рудий Лис вийшов із дому, глянув угору, де в гілках його граба вовтузилися білки й тріщали сойки.

— Нині дощу не буде, — сказав Лис і присів біля Моряної. — Переживаєш?

— Переживаю, — кивнула дівчина. — І за своїх, бо йдуть на вірну смерть, і за вас, бо перетворюєтесь на боягузів.

— Лісовії — не боягузи, — з притиском відповів господар.

— Тоді чому не йдете в бій разом із нами? Вас же тисячі!

— Якщо зібрати тих воїнів, які живуть у навколишніх лісах, то вийде не більше двох тисяч, якщо прийшли б усі лісовіївські стрільці, то нас було б, може, чотири, може, п’ять тисяч. Це вам не допомогло б.


— А дібровники?

— Ми послали їм з гінцями ваше прохання про допомогу, але навряд чи дібровники погодяться. Вони й так уже два роки воюють з ордою, бо та вирубує ліс на півдні. Вони не залишать свої домівки й сім’ї без охорони.

— Поодинці ми всі пропадемо. Як ви цього не розумієте?! — Рибохвостик підстрибнула, стримуючи сльози образи. Плакати вона не буде, ще не час. І взагалі, плакати треба лише наодинці. Інакше сльози перетворюються на тенета для жалю.

Дівчина пройшла повз птаха, нахилилася до нього й прокричала.

— Упопоепопс!

Одуд на мить отетерів, глянув на доріжанку то одним оком, то другим, і завмер на стежці. Моряна махнула на нього рукою і рушила далі. Та раптом птах озвався.

— У-по-по-е-пооопс!!! — одуд прокричав це ще кілька разів, коли Рибохвостик обернулася до нього, і гордо полетів до найближчої гілки.

Сльози миттю висохли і дівчина усміхнулась. Вона лише пожалкувала, що цього дивовижного крику не чув Чисторос. От він би потішився!

Маленький Рудолапка підбіг до Моряної, витираючи рукавом рота.

— Мала, можеш розраховувати на мене. Я піду в бій разом із вашими доріжанами і всю-всю орду перестріляю. Вони настрашаться і втечуть.

Рибохвостик стала на коліна перед хлопчиком і міцно-міцно його обійняла.

— Дякую.



57

Загалом заземельці були задоволені справами в долині. Коли вони трохи сповільнили будівництво фортеці, ставлення доріжани до них змінилося. Через це навіть будівництво просувалося швидше. Крім того, місцеві чоловіки почали з дивною наполегливістю освоювати різні види зброї. Тренуванням тепер присвячували вдвічі більше часу. Репингу дуже тішили такі зміни. Його політика терпимості давалася взнаки. Тиждень відпочинку — й армія зможе вирушити далі на північ, до місця з’єднання з Сірою та Червоною армією й усіма трьома флотиліями. За картами есенеїв, північні землі відділені від цих степів вузьким перешийком, тож армії й армади орди можна з’єднати там воєдино і разом виступити на дім Еспріна. Ще трохи й усі землі північніше пустелі будуть у руках котів і каракотів, а коли Яйце Світу потрапить до верховного мага, то й пустеля стане їхньою.

Разом з ордою тепер будуть загони доріжан, яких набереться близько тисячі. Хоч вони добряки і слабосилі, зате спритні й розумні. Маленький народ земляних кроликів. Ще б винищити тих бунтівників, які втекли у ліс, — взагалі усе було б ідеально.

Димовим оповіщенням передові загони Чорної армії повідомили, що вони вже навпроти високої гори з білою вершиною, а коти з долини передали їм, що від цієї гори до виходу з лісу лише два дні. Ще трохи…

Поміж роботою на будівництві Репинга знаходив час виїжджати у степ, щоб помилуватися цією спокійною й тихою землею. Тут добре думалося, щоправда, думки часто ставали надто сумирними й світлими.

Того вечора ідилію степової прогулянки порушив крик зі стежки, що вела в Доріжнє. Каракот неохоче скерував коня до стежки. У придорожніх заростях стояла маленька конячка, запряжена у візок. Більше нікого. Проте з візка знову долинув скрик і якась вовтузня, приглушене посопування й жіночий плач.

Репинга під’їхав упритул до візка й зазирнув усередину. Спиною до нього сидів молодий кот Осмоліус. На соломі у візку лежала доріжанка, здригаючись усім тілом від ридань. Кот однією рукою тримав тонкий кинджал біля горла жінки, а другою роздирав блузку на ній.

Репинга тихо зняв з пояса батога і вдарив кота по обличчю. Той із вереском скотився з візка, тримаючись за розбитий ніс.

— За що?! — здивовано скрикнув Осмоліус. — Це ж дрантя! Підстилка! За цю жирну корову ти вдарив мене?

Каракот ухопив молодика за волосся й потягнув угору. Ноги Осмоліуса відірвалися від землі й він безвольно повис біля вершника. Той нахилив голову і прошепотів.

— Ще раз почую чи побачу, що ти торкнувся місцевої жінки чи дитини, — вб’ю відразу! — і шпурнув кота на дорогу. Той впав обличчям у пилюку й застиг нерухомо, зрозумівши, що зараз краще нічого не говорити.

Доріжанка вже прикрилася коцом і зацьковано дивилася на Репингу. Він не витримав її погляду й відвернувся. Надто великий біль і жах світилися в жіночих очах.

— Я краще померла б, ніж дозволила йому торкнутися до себе, — глухо проказала вона. — Але у мене троє малих дітей, а чоловік постійно на будові. Дітей треба годувати.

— Такого з тобою більше не трапиться! — запевнив її каракот. — Якщо хтось підвищить голос, звертаючись до тебе, відразу кажи мені. Я з ним розберуся по-своєму. Як тебе звати?

— Верхнячка Горолом.

— Бувай щаслива! — Репинга розвернув коня і вже збирався їхати в степ, як Верхнячка підійшла до нього й узяла за руку. Тепло її м’якої долоні струмом пробігло жилами солдата. У цьому потиску була наївна ніжність жіночої шкіри, якої він уже давно не відчував. Цей доторк аж ніяк не був схожий на доторки жінок-воїнів чи дешевих повій.

— Дякую, — прошепотіла доріжанка. Репинга глянув на неї й знизав плечима.

— Ми вам не вороги, — пришпорив він коня й понісся до фортеці, обігнавши Осмоліуса, який швиденько тупцяв до мурів.

Недалеко від фортеці Репинга завів коня у зарості глоду, щоб ще трохи побути поодаль від галасу й шуму.

Так, доріжан поки що не слід принижувати й озлоблювати. Вони потрібні чорнолатим сумирними й покірливими. А потім, коли весь світ буде завойовано, нехай уже діють післявоєнні правила: мародерство, грабунки, натовпи рабів і ґвалт над чужими жінками. Так уже влаштований цей світ, що породив війни.

А ця Верхнячка таки красива. У неї такі наївні блакитні очі, світле волосся й від неї так приємно пахло хлібом і молоком!..



58

Світало. Ще лежачи під теплою шкурою на м’яких матрацах, Чисторос відчув, що на небі займається ранкове марево. Світанок на вершині світу. Це потрібно бачити! Хлопець вислизнув з ліжка й навшпиньки вийшов у коридор.

Через бокову галерею й кілька сходових кліток Болітник потрапив назовні. Широкий кам’яний балкон оперізував вежу на рівні четвертого поверху. Хлопець підбіг до масивних перил і сперся на них руками. Перед його очима постало диво. Це було незабутнє видовище — такого світанку в долині ніколи не бувало.

Яскраво-синє небо — глибоке-глибоке й прозоре-прозоре — розливалось не тільки над головою, а й унизу, де губилося між білими хмарками чи ховалося за сусіднім гірським хребтом. І на цьому синьому фоні, наче лебедині пір’їни, текли хмарки. Кучеряві й незграбні обліплювали схили гори, сплітаючись своїми косами з туманами долин; схожі на жмути вати пробігали низько-низько над головою; а тонкі, розчесані рядами, висіли майже непорушно десь високо вгорі. Внизу, за кільцем червоної магми й чорними скелями визирали круті засніжені схили.

Але це північна сторона вежі. Щоб побачити, як із цього заспаного гірського марева виповзає сонце, потрібно перейти на її східну сторону. Доріжанин повільно пройшов по балкону і знову зупинився, побачивши, як світило променистими пензликами розмальовує далекі вершини з блакитного у золотистий колір. Самого сонячного диску ще не видно, він лише крайчиком визирає над поламаною лінією гір. І враз уся освітлена лінія вибухнула яскравим, сліпучим, наче розплавлене золото, світлом. Від цього світла засніжені вершини почали іскритися діамантовими відблисками, а хмарки запалювались і горіли живим біло-золотим вогнем. Простір поміж хмарами ніжно зарожевів, а на півдні й півночі набундючився густим фіолетом. Ось над горами висунулася половина білого-білого з жовтим променистим ореолом сонця, і його сяйво запалювало вже цілі пласти хмар. На тлі освітлених схилів гір чітко виділялися темно-сині глибокі долини, в яких ще панувала ніч. Чисторосові здавалося, що він бачить перед собою не один світ, а міріади світів, які переливаються, сходинками переходять згори донизу, повторюючись і залишаючись унікальними водночас.

— Я теж люблю милуватися світанками, — несподівано пролунав позаду голос Прави. Вона підійшла й сперлася на перила біля Чистороса. Хлопець глянув на неї. Права? Звичайна дівчина, дуже красива й дуже сумна. Чи замріяна? Чи замислена?

Діва, мабуть, зовсім не боялася холоду, бо стояла на цьому вітрі у прозорій шалі. Яка ж вона красива! Якщо в поході він згадував то Руту, то Рибохвостика, то після двобою Прави й Морфіда лише ця божественна діва стояла перед його очима. Її синє волосся змішувалося з темрявою ночі, а блиск сапфірових очей переростав зі сну в іскріння крапель на віконному склі. Так, ця діва мала багато талантів і наймимовільнішим для неї самої був талант заворожувати чоловіків. Створена Богом чи народжена звичайними смертними, прожила дві тисячі років чи двадцять, володарка стихій чи вправна куховарка — немає різниці. Вона прекрасна й молода, а чоловіче серце важко зупинити в його поривах. Це не було коханням. Принаймні так думав Чисторос. Це просто те почуття, яке спалахує під час зустрічі з дуже доброю й надзвичайною особистістю, яка ставиться до тебе як до свого хорошого знайомого, а її надзвичайність не стає перешкодою у спілкуванні. Це не було й закоханістю — швидше сильним захопленням, щоб не сказати поклонінням.

— Вибач за мої вчорашні слова. Я не хотів тебе образити, — Чисторос поклав голову на перила, дивлячись на Праву знизу вгору.

— Нічого. Ти багато в чому мав рацію, — кутики її губ ледь-ледь піднялися, але ця усмішка зовсім не в’язалася з сумом у блакитних очах. — Те, що я не втручаюсь у справи смертних, не додає мені честі, але по-іншому я не можу.

— Просто твоя допомога могла б повернути все назад і зупинити кровопролиття.

— Його вже ніхто не зупинить. Це я теж знаю.


— Невже все настільки незворотно і страшно?

— Так. Страшно і незворотно. Твій народ уже готується до війни з прибульцями, а ті ще нічого не підозрюють. Вам треба швидко повертатися в долину, бо через кілька днів доріжанам знадобиться кожен, хто може тримати зброю в руках. А я не можу, не маю права у це втручатися. Ти уявляєш, яка це мука — мати силу, яка змогла б урятувати багатьох, але не мати можливості використати її?

— Я цього ніколи не збагну до кінця, — Чисторос повернувся до сонця й примружив очі.

— Якщо будь-яка Права використає свою силу проти смертних, вона відразу ж перестане бути Правою, а та частина природи, за якою вона слідкує, вийде з-під контролю, і маги з чаклунами зможуть знову викликати катаклізми. Після загибелі Західних і Східних земель Бог наклав на нас таке обмеження. Якщо я стану на вашу сторону, то зможу допомагати лише як звичайне земне створіння. У вас додасться ще один меч і пара рук, які вміють ним володіти, — більш нічого. Моя здатність впливати на погоду зникне за першого ж її використання проти котів і каракотів, бо вони також смертні У мене залишаться тільки певні знання зі стихійної магії, тобто саме чаклунство, а не надприродні можливості.

Деякий час вони стояли мовчки, дивлячись, як диск сонця намагається відірватися від золотого горизонту й попливти в небо. Потім Права повернулася до Чистороса, їхні погляди зустрілися, деякий час аквамаринові й сапфірові очі з якоюсь незрозумілою для обох надією вдивлялися одні в одних.

Погляд Прави, небесного ангела, в якому можна побачити відображення своєї сутності, побачити власні почуття, власні вади, побачити те, що сам інколи приховуєш від свого серця, й те, що намагаєшся приховати від власної совісті, побачити небо, побачити самотність, самотність володарки цього неба, побачити її могутність і силу, незламність і чистоту.

Погляд смертного… Права відвела очі. Смертні бувають щасливими, а Прави — лише задоволеними й заспокоєними. Це і є найбільшою різницею між ними. Для щастя смертного інколи потрібен лише один погляд, один доторк, одна усмішка, просто чиясь присутність поряд, а для спокою й затишку Прави потрібні роки напруги, знесилення й відтворення своїх сил. Після перемоги над ураганом чи зливою відчуваєш лише те, що вдало виконуєш свою місію, а коли тобі не вдається вчасно зупинити зворохоблений магами порух природи й від цього страждають смертні, тебе тижнями, місяцями, роками гнітить відчуття провини, співчуття до постраждалих. Іноді приходить задоволення від виконаного обов’язку, відчуваєш свою потрібність… ні, швидше свою доцільність на цій землі… А потім так хочеться бути потрібною комусь одному. Смертні бувають щасливими, Бог дав їм кохання, а Правам він дав вибір між усім світом і цим почуттям.

— Якось я кілька діб зупиняла лавовий потік, — знову заговорила Права, — І ось однієї ночі Отець послав мені видіння. Він показав Прав Східних і Західних заморських земель. Вони, як і Прави Ессі, спочатку жахалися тих війн, які вели між собою смертні, а потім вирішили зупинити кровопролиття й нагородили магів своїми знаннями, щоб допомогти їм боротися з магічними витворами противника. Починалася війна Прав з добрих намірів. Просто одна Права жила на рівнинах і прикипіла серцем до спокійних і розсудливих народів цього краю, а інша мешкала в горах і їй сподобалися нескорені, горді й незалежні горяни. До того ж, Права гір закохалася в одного з горян, і через деякий час обидві Божі обраниці вже вели армії одна проти одної, перебравши війну на себе. Обидві хотіли вже не рівноваги, а перемоги. Їм сподобалось жити так, як смертні, вони перестали бути самотніми разом зі своїми народами. Війська стали суцільними лавами на одне навпроти одного. Права рівнин і Права гір зійшлись у двобої. Кожен удар їхніх мечів зрушував з місця гори, земля тріскалась, лава пробивалася з надр, зливи творили нові ріки. Але жодна із Прав не могла перемогти. Тоді воїни рівнин і гір кинулися в бій, як дві хвилі, що йдуть одна назустріч іншій. Я такого бою ще ніколи не бачила й не хочу бачити. Це були стотисячні армії, в яких ішли дорослі чоловіки, діти, старці й навіть жінки.

Той край не витримав битви Прав, яка тривала три дні. Поле навколо них було всіяне трупами й пораненими. Морські хвилі почали заливати рівнини, а гори самі опускалися під землю. Деякі мешканці встигли спорядити флотилії й відпливти. Коли діви востаннє схрестили зброю, вони вже стояли на найвищій місцині цієї землі, все решту було затоплене морем. Коли хвилі почали сягати Правам до пояса, вони одночасно пронизали одна одну мечами й так стояли, поки хвилі не накрили їх з головою. Я знаю, що вони досі так стоять на дні моря, куди опустилася їхня земля. Живі!

Саме тому я не хочу допомагати вам. Я не хочу, щоб війна Прав повторилася. Повір, війна смертних буде не такою кривавою й жахливою.

Після розповіді Прави Блакитного Снігу Чисторосові здалося, що біло-золоте сонце поволі набирає кривавих відтінків, які відблисками падають на незайману чистоту снігових вершин. Супроти загибелі цілого материка війна Півдня й Півночі виглядала простим епізодом в історії їхньої долини.

— Схожа війна погубила і Східну землю. І тепер у цілому світі наша Ессі — єдина земна твердь. Можливо, десь є дрібні острови, але я не можу зазирнути надто далеко, — продовжувала діва. — Найжахливіше те, що історія повторюється знову.

Болітника пересмикнуло від цих слів. Він випростався і глянув на Праву.

— Ти маєш на увазі, що все це повториться, якщо ти станеш на нашу сторону?

— Тоді тим більше повториться. Південна орда рушила на північ не без допомоги Прави Чистого Вогню. Вона передала котським магам деякі таємниці полум’я. Саме з її допомогою коти розбили війська армавірів і талері, метаючи в них вогняними кулями. Ось так.


— А інші Прави?

— Інші Прави мовчать. І я не хочу першою звертатися до них.

— Але ж Бог відбирає вашу владу над стихіями, коли ви переходите на бік смертних!

— Відбирає. Права Чистого Вогню вже не може контролювати пустелю й спеку, яка почала поволі випалювати рівнини. Але їй залишилися знання з вогненної магії й інші неабиякі здатності, — знову два погляди полинули в далину. Коли сонце вже вирвалося з блакитно-синього полону гір, обливши їх білими іскристими плямами, діва торкнула плече доріжанина, відриваючи його від споглядання навколишньої краси.

— Вночі мої вари привели Смичка, Спибача, Заселька і Шрамов’ята. З ними все гаразд. Зараз вони сплять. Знайшли також Прутика. Він помирає. Я сиділа з ним півночі, але не знаю, чи його душа хоче залишатися на землі. Стріла пройшла надто близько до серця.


— Стріла???

— Його застрелили заземельці.

— Біля тебе я постійно дізнаюся щось нове. Що ти робитимеш із заземельцями?

— Будуть моїми полоненими. Вбити я їх не можу, відпустити — також.

— І ще одне, — цікавість Чистороса знову взяла гору над ним. Він згадав те, що мучило його перед сном. — А як ви, Прави, розмовляєте з Отцем?

— Так само, як і ви, — з допомогою молитви. А Він зрідка відповідає нам нічними видіннями, коли має статися щось дуже важливе чи ми повинні про щось дізнатися. Є й інші шляхи, потрібно лише вміти розпізнавати й читати його послання. Ти теж, до речі, маєш здатність читати деякі знаки, я це помітила.

— Які ж я знаки читаю? Доріжанські літописи?

— Ні, знаки першоістот, якими вони можуть розмовляти з людьми. Ти побачив знак онди, це було її ім’я — Еніані. Ти бачив знаки розписа, ти відчув, що символи на моєму поясі, діадемі й зброї належать до цієї ж знакової системи. Поки що ти їх лише бачиш, але не розумієш.

— Так. Я щось помічав іноді, та видіння надто швидко пробігає у моїй свідомості. Але вчора ти своїм поглядом заборонила мені пов’язувати воєдино всі ці знаки.

— Бо ти ще не готовий до цього. Потрібно навчитися читати знаки однієї істоти, а вже потім поєднувати їх. Ти лише запам’ятай, що послання першоістот переважно складається не з конкретних понять, як ваше письмо. Вони акцентують увагу на відчуттях, загальних образах, а якась конкретна річ може мати переносне значення. Здатність бачити знаки — це дуже рідкісна властивість звичайного створіння. З нею потрібно народитися, а потім розвивати в собі так само, як доріжани вчаться розмовляти. Мабуть, твоє постійне споглядання світанків і милування природою зробило твою свідомість здатною сприймати мову знаків.

Там, на мості, я обіцяла тобі віддячити за врятоване життя, яке могло так просто увірватися після двох тисяч прожитих років, — діва витягнула з нагрудної кишеньки плаский темно-синій прозорий камінь у вигляді великої сплюснутої краплі. — Це Сльоза Гір, синій діамант, з допомогою якого ти зможеш розуміти мови першоістот. Просто подивися крізь нього на ті знаки, які являються тобі на ящерах чи в інших місцях, і вони стануть для тебе зрозумілішими. З часом зможеш навчитися розуміти їх окремо, а потім зливати воєдино. Якщо знак ні на що не схожий і нічого тобі не говорить, то це ім’я цієї істоти чи речі, на якій він з’явився. Через нього передається все її єство і його треба просто запам’ятати.

— Дякую. Це, мабуть, найкращий день мого життя, бо він почався біля тебе, — раптом сказав хлопець, кладучи камінь у вільну торбинку свого пояса.

— Можливо, і мій також, — Права підійшла до доріжанина й притулилася до нього, спершись підборіддям на його плече. Він обійняв її однієї рукою, а другою погладив по шовковистому волоссю.

— Все буде добре. Ми якось втихомиримо зло, й ти більше не будеш самотньою.


— Я не казала, що я самотня…

Так вони й стояли, обійнявшись, думаючи кожен про своє і дивлячись, як день оволодіває гірськими хребтами.

— Ти, мабуть, щаслива, що маєш змогу спостерігати за таким світанком щодня.

— Світанок у твоїй долині також прекрасний. Просто він інший. Переважно найбільше вражають ті речі, які бачиш уперше, тому тобі нинішній ранок видається таким незвичайним. Насправді ж він просто незвичний. Ходімо в палац, ти вже замерз.

— А ось і ні, чарівна Право, — засміявся хлопець — Біля тебе неможливо замерзнути. Чи, може, це ти змерзла?

— Я? — діва відсторонилася від хлопця й подивилася на нього з-під лоба. — Я не мерзну, я — Права Блакитного Снігу, — вона взяла Болітника за руку й повела до дверей.

— А чому саме блакитного снігу?

— Насправді ще й синього льоду. Гонми колись видобули зі своїх найглибших копалень брили синього льоду й цілий пласт блакитного снігу, які пролежали в надрах землі від створення світу, коли все було перемішаним. У воді, витопленій з цього снігу, мені дали ім’я, а з льоду викували мій меч. Вони й дали мені силу. Завдяки купелі у талій воді з підземного снігу я можу витримувати страшний холод. А сам меч настільки холодний, що обпікає будь-кого, крім мене.

Вони пройшли у двері, а сонце услід їм засипало балкон списами свого проміння. Починався день. І був би він прекрасним, якби ніхто цього дня не тримав зброї в руках і не плекав думки про майбутні кровопролиття.



59

Деякий час вона сиділа нерухомо. Голод знесилив молоде тіло, втома зробила його млявим і неслухняним. Поволі зникала надія, а болота все не закінчувались. Гнила вода місцями вже переливалася через бруківку Єдиної Дороги, і шапки моху вростали в кремовий камінь. Ніхто не очищав тут дороги, нікого, мабуть, тут і не було. Хто зміг би вижити в цих трясовинах, крім водяних потвор?

Рута лягла на суху латку бруківки, щоб відпочити.

Дві слизькі холодні лапи вистромилися з чорного вікна на узбіччі й заслинили камінь дороги. Слідом за ними з’явилася жаб’яча голова. Маленькі очиці, що стирчали поверх морди на шкірястих горбах, втупилися в дівчину. Тварина була дуже голодна. Їй часто дошкуляв голод, а болотної дрібноти не вистачало, щоб набити величезне черево. Але те, що лежало зараз на дорозі, не було схоже на іншу живність, що снувала в багні. Це була дивна істота, від неї пашіло теплом, пахнуло їжею, і тварина почала виповзати на вигріту сонцем бруківку за кілька кроків від дівчини.

Рута лежала, заплющивши очі. Останні сили покидали її. Вона знала, що назад уже не повернеться, а попереду, мабуть, нічого, крім болота, нема. А якщо й є, то вона не побачить цього, бо не підведеться.

Тварина завмерла, її м’ясисті ніздрі роздувалися від солодкого аромату живої плоті. Бажання вгамувати голод переповнювало куцу свідомість жабоголового, але істота перед ним була велика, не така, як болотні черви, й виглядала доволі міцною. І хоча тварина вдвічі переважала дівчину за розмірами, та все ж боялася напасти відразу. Якби за останні дні у шлунку потвори побувало хоча б щось, вона зараз радо розвернулася б і пішла шукати дрібнішу поживу. Але голод не давав спокою. Тварина підтягнула своє мішкоподібне тіло, яке закінчувалося водянистим напівкруглим хвостом, і роззявила пащу. Головне — почати заковтувати з голови, тоді жертва не вирветься.

Рута відчула на своєму обличчі тінь і розплющила очі. Над її головою повільно розтулялася паща, всіяна сотнями дрібних голок, поміж яких густими тяжами стікала слина. Огида й страх змусили доріжанку піднятися, але трьохпала мокра лапа втиснула її в дорогу, а паща смикнулася до голови. Рута зіщулилася, зрозумівши, що не втече. Почувся свист і голчасті зуби впилися в її плече, рвучи полотно рукава. Травник закричала від болю, і цей крик потонув у бульканні рідини, що потекла звідкись згори. Паща чомусь не рухалась, а біль у проколотій шкірі блискавками прошив свідомість. Дівчина знову подивилась угору й побачила, що потвора ввіткнулася у неї своєю верхньою щелепою й лежить нерухомо. З-поміж її очиць стирчать три оперені стріли, а по бородавчастій шкірі течуть холодні червоні потічки.

Світ для неї почав заливатися малиновою барвою, останні сили покинули дівчину і її голова лягла на теплий камінь. Мов крізь туман Рута побачила, як до неї пливе маленький будиночок, і темрява сховала цей світ від неї.



60

Рудолапка витягнув Моряну на грибне полювання. Він постійно забігав наперед, щоб відшукати всі гриби в околиці, а потім сідав на пеньок чи повалений вітром стовбур і починав розповідати доріжанці, як саме називається кожен вид знайденого гриба, що саме в ньому можна їсти, і як слід варити з нього різні страви. Врешті-решт власний порожній кошик почав дратувати Рибохвостика. Вона згадувала, що колись найбільше назбирувала і морських бокоходиків, і глоду, і диких слив, і печериць у лугах, а тепер не може вгледіти жодного грибочка. Звісно, біляві шапки печериць легше відшукати поміж зеленої трави, ніж коричневих, жовтих і червоноголових потайників поміж гілок і листяної підстилки. Але азарт справжнього грибника непереборно вимагав знайти хоч декількох красенів. Це ж її перше грибне полювання у лісі, й вона не може завершити його з порожнім кошиком!

Дівчина почала заходити то ліворуч, то праворуч від Рудолапки й ось, хвала лісу, між двома покрученими коренями старезного бука вона помітила величезну коричневу шапку. Маленький Лис розповідав щойно, що саме такі гриби найсмачніші й найбільше цінуються в лісовіїв. Повільно, наче ця коричнева голова могла кинутись навтьоки, дівчина крок за кроком підходила до знахідки. Такий величезний гриб! Та він заледве у кошик влізе!

Раптом абсолютно безшумно перед Рибохвостиком з’явився величезний вовк, вишкіривши ікла й чорне піднебіння. Він був настільки близько, що доріжанка могла доторкнутися до нього. Серце застрибало в грудях, мов сполоханий заєць, і мало не зупинилося від страху. Дівчина зробила кілька років назад і вперлася спиною в прохолодний стовбур дерева. З-за кущів вигулькнув Рудолапка й, усміхаючись, став біля сіромахи.

— Рибохвостику, не бійся, це не вовк, — малий безстрашно підступив до нерухомого хижака й ударив його по морді. Рука лісовія пройшла крізь вовчі щелепи, наче крізь повітря, й Моряна видихнула з полегшенням. Звісно, це не вовк, це вемер лякає їх тим, кого сам колись злякався. На берегах моря вемери являли морського мартина чи крячку, а тут — на тобі! — вовк. Його дівчина впізнала за розповідями старих доріжан.

Моряна підняла з трави вемера й сіла біля силуету хижака. Істота, яка його щойно створила, була схожа на звичайний плаский камінь розміром із тарілку. Зорегляд Моряний розповідав, що вемери харчуються вологою, пилюкою й світлом, бо ні рота, ні коріння у них немає, зате на верхній стороні у кожного є тонке мереживо дірочок і, коли довго сидіти без руху, не лякаючи цей живий камінь, то можна побачити, як у деякі дірочки починає тонкими цівками заповзати повітря. Особливо це помітно, коли туман стелиться по землі або коли все навколо пронизане сонячним теплом і навколо висить густа задуха літа. Так само взимку вемери могли всмоктувати у себе сніг. Їхні тіла завжди трохи тепліші ніж земля, на якій вони лежали. Такі беззбройні, а вміють добряче налякати, випорскуючи через дірочки в своєму тілі хмарку диму чи туману, який швидко набирає чиєїсь форми і так висить у повітрі протягом кількох годин. Навіть сильний вітер не може відразу розвіяти таку вемерову мару.

— Заберу я цього пугала в дім, — Рибохвостик відразу ж уявила, як покаже своїм знайомим доріжанам справжнього вовка, якого можна буде добре роздивитися без жодного ризику чи страху. — Ходи, на сьогодні з мене вже досить мандрувати вашими лісами… О, ледь не забула! — дівчина викрутила гриба, за яким прийшла сюди, й поклала його поверх вемера в кошик. Тепер можна й повертатися. І вони з Рудолапкою пішли до будинку-дерева Лисів.

Батько сидів на лавці з Рудим Лисом, обговорюючи недавні збори в долині. Обоє про щось жваво сперечалися. Побачивши Рибохвостика, Рудий махнув рукою до Солевія, встав і пішов до своїх прибудов, де жили фазани.

— Ну як, назбирали грибів? — спробував усміхнутися Моряний, зазираючи в кошик дочки.

— У мене більше! — Рудолапка показав свій кошик, переповнений шапкастими велетами.

— Ого! — щиро здивувався Солевій. — Молодець! Умієш їх знаходити.

— Зате я принесла тобі вовка! — Рибохвостик клацнула зубами й загарчала страшно-страшно, на її думку.

— Ти взяла дитинча? — обурився батько, але, побачивши вемера, заспокоївся. — Ну-ну, показуй.

Рибохвостик виклала вемера на траву перед лавкою й поворушила його ногою. Зачувши про вовка, до них підійшло кілька дітлахів. Тепер усі уважно слідкували за живим камінцем, очікуючи вовчої прояви. Вемер випустив велику хмарку, яка відразу ж заблимала червоними барвами й ураз набрала обрисів доріжанина. Через мить поряд із Рибохвостиком стояла ще одна Рибохвостик, схожа на неї, як дві краплі води, але перелякана і з кошиком у руках. Дивлячись на здивоване обличчя дочки й на її двійника, Солевій зайшовся голосним сміхом.


— Ото вовк, я такого страшного в житті ще не бачив!

Малі лісовії теж почали сміятися, хапаючись за животики, і простір навколо дому Рудого Лиса ніби наповнився веселим щебетом пташок. Моряна ображено зиркнула на батька, на Рудолапку, який від сміху вже не міг стояти, на інших дітей, а потім перевела погляд на своє зображення. Великі, вилуплені від страху очі, розкритий рот, нашорошені вуха… І дівчина сама почала усміхатися. Отакого вовка принесла! Буває ж таке!



61

Густобрів повертався зі зборів Доріжнього. Його наполягання жити із заземельцями мирно були марними. Доріжани чомусь вибирали війну, а не мир під захистом котських й каракотських мечів. Та й на цих зборах у ньому самому заговорило щось таке неправильне й непотрібне війтові долини. Йому враз здалося, що його дружба з чужинцями й намагання заспокоїти свій народ — лише намагання вислужитись перед цими зайдами. А може, саме так і є? Ні! Звісно, що ні! Він, як війт, як найголовніший і наймудріший житель долини, просто зобов’язаний переконати своїх земляків піти на компроміс із воїнами, бо інакше весь доріжанський народ може загинути через свої свободолюбні пориви. Та краще б усього цього не було — ні війни, ні заземельців, ні іншого світу навколо долини Єдиної Дороги.

Травник зайшов у свій будинок і почав підніматися сходами нагору. Доріжнє, як єдине справжнє містечко, може похвалитися двоповерховими житловими будинками. Відразу видно, що тут центр їхнього краю!

Дома на Травника повинен чекати Осмоліус — молодий, але вже досвідчений воїн, якого Репинга час від часу присилав, щоб Густобрів розповідав про настрої його народу, про те, чому є невдоволені й хто саме. Внучки Чорнобривки, яка приходила прибирати й варити їсти, не повинно бути вдома. Старий відіслав її до матері, на сусідню вулицю. Незважаючи на свою зовнішню приязнь до котів, він усе-таки не хотів залишати внучку-красуню з будь-ким із заземельців хоча б на мить. У цьому їм справді не можна довіряти. Тут Ліводверник і Тинявка мають рацію. Заземельці не славляться високою мораллю у стосунках із жінками.

Ось і двері у вітальню на другому поверсі. Хоч Густобрів не вважав себе немічним старцем, підйом по сходах давався йому дедалі важче. Ось і тепер дихання пришвидшилось, наче він видряпався на якусь скелю. Але нічого, це минеться.

Двері прочинені. Дивно. Хоч старий і не зачиняв їх, щоб Осмоліус міг зайти до вітальні й почекати на нього, але міцно причинив, щоб протяг чи кішка не вистудили хату.

Війт Доріжнього легко відкрив двері навстіж. Дивний шурхіт із ліжка біля вікна насторожив його.

Густобрів обернувся до вікна… Те, що він побачив, чорною раною запеклося в його старечій пам’яті. Голову затопила дика лють. На ліжку лежала Чорнобривка, а Осмоліус зривав із неї залишки одягу, затуливши дівчині рота долонею. Розкидана по кімнаті постіль, синці й криваві подряпини на руках Чорнобривки, її глухе ридання говорили самі за себе. А пожадливість, з якою Осмоліус з’їдав очима молоде тіло, його рухи… Собака!

Тихо ступаючи, Густобрів взяв зі столу кухонного ножа, якого забув тут зранку, й підійшов до ліжка. Молодий воїн був у самій лише сорочці, брудній від поту й пилюки, його лати валялися на долівці. Перед старим пульсувала беззахисна спина Осмоліуса, якого нестримна хіть позбавила пильності.

— Маю надію, що серце у тебе там, де і в мене, — прошепотів старий, піднімаючи ножа.

Осмоліус на мить завмер, почувши слова війта, і підвів голову. Густобрів однією рукою схопив за чорне кучеряве волосся, смикнувши голову вбік, а іншою вдарив ножем у груди. Так само, як колись убивав свиней чи овець, — одним точним ударом. Заземелець затих відразу, заливши постіль і Чорнобривку гарячою кров’ю. Старий стягнув його тіло на долівку, накинув на внучку покривало й сів біля неї.

— Ця собака не встигла…

— Не встигла, — схлипнула Чорнобривка, тулячись до діда. З її очей ринули гіркі сльози й худенькі плечі затрусилися від ридань. Дід погладив її по спині й стиха промовив:

— Війна то війна, — і відкинув закривавленого ножа на тіло Осмоліуса. — Тільки бити потрібно відразу, щойно армія ввійде в долину, втомлена й ослаблена.



62

Усе навколо легко погойдувалось на дрібних хвильках. Рута не бачила нічого, крім очеретяних стін і стелі, крізь які навіть сонце не просвічувалось — настільки щільно вони були сплетені. Плетиво вражало своєю довершеністю. Здавалось, що це майстерно виткана тканина чи очеретяна вишивка. Крім дивовижно тонкої текстури, стіни були вкриті мереживом узорів. У них можна було впізнати пейзажі боліт, небачених досі тварин, істот, схожих на доріжан, хатки, що пливуть по воді, зоряне небо, морський берег, дрімучі ліси. Усі ці картини зливалися воєдино, перетікали одна в одну, доповнювали й контрастували між собою. Їх можна було розглядати вічно. Стіл, крісла, шафи, ліжко, на якому лежала Рута, — усе було зроблене з очерету, рогозу, ситнику, осоки, з лози чи ще якихось схожих рослин. У вічі впадала товста шерстяна ковдра, металевий і глиняний посуд, бо ці речі були зроблені з іншого матеріалу. Загалом усе настільки відрізнялося від звичних доріжанських осель, але, водночас, було таким затишним і комфортним, що дівчина відчувала себе майже як удома. І легке погойдування всього будиночка навівало сонний і спокійний настрій. Це особливо гостро відчувалося після виснажливої дороги й було саме тим, про що мріяла під час своєї подорожі молода Травничка, — дім, інше місце, де ніхто нічого про неї не знає.

Та згодом Рутою оволоділа цікавість. Хто тут живе, хто врятував її від гидкої жаби-ящірки? Як живуть ці істоти? Що вони робитимуть з урятованою? Згадалась історія Осії Травник, яка пішла Єдиною Дорогою на північ, а коли повернулася, то розповідала про безкраї болота, про водяних страховиськ та інші моторошні речі. Проте вона нічого не говорила, що ці болота хтось населяє.

Та хай і населяє… Ось вона лежить у м’якій постелі, ніхто її не охороняє, вона не зв’язана, а рани від зубів хижака дбайливо змащені якоюсь коричневою маззю — хіба не свідчить це про те, що лиха їй не збираються заподіяти, а навіть навпаки — невідомі істоти прагнуть допомогти.

Тут ніздрі вловили запаморочливий аромат рибної юшки. Дівчина сіла в ліжку, відчуваючи, крім голоду й болю в плечі, що прекрасно виспалася й аніскілечки не втомлена. Біля узголів’я ліжка на плетеному табуреті стояла велика тарілка, в якій парувала ще гаряча страва. Біля тарілки лежала ложка, великий окраєць хліба й горня з якимось компотом. Що ж, раз дають — їж, і Рута, облизавши порепані вуста, взялася до справи. Хтось дбайливо перетер риб’яче м’ясо й невідомі овочі на кашку, мабуть, вважаючи на те, щоб шлунок незнайомки зміг перетравити першу їжу після тривалого голодування. Але це зайве, бо верхньодоріжанка відчувала, що може зараз з’їсти будь-що й усе піде лише на користь.

Двері вона помітила лише тоді, коли ті почали відчинятися. Товсті прути, переплетені тонкими шнурами, від’єдналися від стіни, й у щілину між дверима й вербовим одвірком полилося світло сонячного дня. Хтось стояв назовні, не наважуючись увійти.

Серце Рути завмерло. Хто б тут не жив, хто б її не врятував, усе одно було страшно побачити його, адже це могли бути й якісь гидкі болотні потвори, схожі на доріжан або зовсім відмінні від них. Чомусь нові тварини не видавалися б такими жахливими для Травнички, ніж якась видозміна їхньої раси. Старші часто говорили, що нове завжди лякає, а найважчим є довге очікування невідомого. Істота надворі ніби розтягувала це очікування. Враз двері розчинилися і в хатинку вступив… Дівчина здивовано сіла на ліжку. Її здивував саме нормальний вигляд чоловіка, який стояв перед дверима. Він був дуже схожий на доріжан, тобто, як говорив Морфід, він був людиною… Хоча… Рута перевела погляд із симпатичного обличчя й стрункого тіла на ноги, потім глянула на свої босі ступні, що стирчали з-під ковдри. Ноги у цього чоловіка були зовсім іншими: від круглої ступні, що по боках і ззаду литки розходилась товстою складкою, відходило в різні боки п’ять довгих приплюснутих зверху пальців, а між ними натягнуті перетинки.

— Вас дивують мої ноги? — він смішно розтягував деякі слова.

— Більше мене дивує те, що ви схожі на мене, і те, що я розумію вашу мову, — про всяк випадок Рута сховала свої ноги під ковдру. Нема чого виділятися.

— Наші ноги такі, бо ми ходимо по болоті, — з кожним словом звук “о” дедалі розтягувався, стаючи напрочуд співучим. — Мене звати Вислем. Мокрий Висль Оуі — якщо повністю. Ми народ боліт, плітники. А хто ти і звідки?

Він підійшов до ліжка, присунув до нього крісло-гойдалку з лози і сів. Пальці його ніг зсунулися докупи, а перетинки між ними склалися, наче віяло.

— Я Рута Травник з Долини Єдиної Дороги, яка лежить під горами. Мій народ називає себе доріжанами. І ми ніколи не чули, що на півночі є такі створіння, як ви.

— Ми не створіння, ми плітники, — уточнив Мокрий Висль Оуі. — Розкажи, а важко ходити по землі такими маленькими ногами? Земля ж тверда! І довга ходьба по ній, напевно, дуже втомлює.

— Ні. Ми легко ходимо по землі. І заземельці, і лісовії, і, напевно, всі інші, хто живе на цій землі.

— А крім вас, на нашій землі живуть інші створіння? — здивувався Мокрий Висль Оуі.

— Ми живемо на своїй, а інші — на своїй, — уточнила Рута. Вона раділа, що потрапила в гості до такої милої істоти, як цей плітник. Судячи з розмови, зі спокійного й доброго виразу його обличчя, він — хороша людина. Принаймні, у доріжанському розумінні.

— Ну-у-у-у… — Висль замислився над фразою Рути. — Може, й так, — врешті погодився він. — А чому ти прийшла зі своєї землі на нашу?

Травничка похнюпилась і відвернулася. І тут недавнє минуле дає про себе знати. Справжню причину своєї втечі з долини вона вирішила не відкривати, проте в загальних рисах можна розповісти те, що діється в її рідному краї.

— До нас іде південний ворог. Великий і могутній. Це незчисленні орди, які поневолюють на своєму шляху вільні народи. Перед ордою в нашу долину прийшли якісь дивні заземельці, які називають себе котами й каракотами. Вони облудою заслали очі й розум моїх земляків, змусили спочатку служити їм, а тепер пригрозили силою. Ці зайди стверджують, що вони допоможуть нам врятуватися від південного ворога, але для цього ми повинні виконувати всі їхні забаганки, що вже перетворює нас на поневолених.

— Як так? — очі Висля заокруглились.

— Коти кажуть, що це називається війною, і в неї саме такі правила.

— У нас теж є війна. У наших болотах живуть підводні потвори — керіанги. Хоч у них є дві руки, дві ноги і голова — як у нас, — та насправді це родичі жаб. Шкіра у них мокра й холодна. Кров також холодна. Вони можуть довго сидіти під водою й так само довго перебувати на повітрі. Вони часто збираються в зграї й нападають на наші будинки. Тому ми завжди мандруємо болотами по десять-двадцять сімей, щоб у будь-який момент зібрати наших воїнів. Керіанги крадуть і пожирають наших дітей і жінок, їдять наших і своїх убитих. І з ними важко битися, бо вони вдвічі більші за плітників і мають страшну силу. Проте хоробрість мого народу тримає нас на плаву — так само, як плоти тримають наші будиночки! Не раз десятки плітників відбивали атаки шести-восьми керіангів!

— А ми не вміємо битися. Навіть ця сотня воїнів, що прийшли в нашу долину, може перемогти цілий наш народ.

— Просто ви не вірите у свої сили.

— А якби ви прийшли і допомогли нам? А потім ми допомогли б вам? Якщо ми самі не можемо здолати своїх ворогів, то, може, варто об’єднатися? — ідея, що виникла несподівано для самої Рути, відразу ж запалила у ній новий вогонь надії. Тепер вона знала, за яких обставин могла б повернутися в долину, — лише привівши воїнів-плітників і прогнавши заземельців. Звісно, ще залишиться великий південний ворог, але якщо заземельці так часто брешуть про такі серйозні речі, як кохання, вірність, воля, довіра, то й про орди варварів теж могли набрехати.

Але Висль відразу остудив її.

— Ми не можемо кинутись вам на допомогу, лише почувши твої слова. Навіть якщо вашій долині справді загрожує небезпека, то плітники не погодяться йти битися за вас. Навіщо? Нам потрібні воїни тут, щоб боротися з керіангами!


— Але якщо коти, каракоти, південний ворог здолають нас, то наступними будете ви!

— На наших болотах ми переможемо будь-кого з маленькими ногами. Тут вони не зможуть нам зашкодити. Єдине наше лихо — зграї водяних потвор.

Рута безсило опустилася на ліжко. І тут те саме: байдужість, сліпота. Вони не знають, що всі інші думали так само, але завжди помилялися.

Хоч вона залишила свій край далеко позаду, але й тут безсилля наздогнало її.



63

Болітник дожував крильце якоїсь невідомої йому пташки, смачно облизнувся, усміхнувся тій компанії доріжан, яка прибула вночі, й поспішив у кімнатку до Прутика. Там він застав Праву.

— Ти маєш неабияку силу ще й у лікуванні! — вигукнув він, побачивши діву. — Наші хлопці майже здорові, навіть Заселько ходить, сміється і щойно з’їв дві порції м’яса з овочами!

— А от повертати душі з дороги мертвих я не вмію, — скрушно зітхнула Права, кладучи нерухомому Прутикові новий компрес на гаряче чоло.

Болітник сів біля земляка й накрив його долоню своєю.

— Він гарячий, значить його тіло бореться зі смертю.

— Прутик горить у своїй смерті, а не бореться з нею.

— Буде дуже несправедливо, якщо він справді помре.

— Тому я й намагаюся його врятувати. Я залишу його в себе. Тут він має шанс.

— Ти відсилаєш нас? — із сумом у голосі запитав Чисторос.

— Післязавтра зранку південна орда вступить у вашу долину. Я відчуваю, що всі доріжани виступлять проти неї й стануть до бою. Невже ви хочете пересидіти тут?

— Ні! Звісно, що ні. Хоча хотілося б, щоб усе це перейшло через нашу долину й назавжди зникло десь удалині. У нас немає жодного шансу здолати чужоземців.

— Хід історії повернути важче, ніж природні стихії. Така ваша доля. Але цим ви завдасте хоча б якоїсь шкоди орді. Принаймні, вони побачать, що ви їх не боїтеся й не хочете бути їхніми рабами.

Права змішала у крижаній мисці кашу з товченого листя, пташиного посліду й свіжого снігу і заходилась перетирати все це на однорідну масу. Місиво враз забулькало, зашипіло й запарувало морозними віхтями.

— Ти хотів ще дещо запитати мене. Про двох дівчат, — сказала господиня, не обертаючись до Болітника. — Авжеж?

— Звідки ти знаєш, про що я думаю? — здивувався той.

— Не треба бути Правою, щоб прочитати ці думки на твоєму обличчі.

— Я нічого не хочу знати, просто сподіваюся їх побачити. І ці зустрічі з Рутою і Рибохвостиком мають підказати моєму серцю, який вибір зробити.

— Вибір ти зробив, просто боїшся зізнатися в цьому.

— Краще поговоримо про те, щоб під час битви ти послала нам гарну погоду. Я хочу востаннє бачити свій народ при сонячному світлі.

— Єдине, що я можу зробити, — це виконати твоє прохання.

— Якби ми мали хоч якихось союзників у цій боротьбі. Лише гірські змії чого варті!

— Змії стали вільними. Проте вони обов’язково виберуть собі повелительку. Така у них природа. Владу над ними мають тільки прекрасні незаймані жінки або ті, в кого є амулет зміїної влади. Ти бачив, як змії валять гори?

— Бачив, як вони завалили Верхнє Доріжнє, а потім почали жерти трупи.

— А потім сиділи на схилах пагорбів і милувались обвалом. Так само вони можуть завмирати, коли бачать ураган, шторм, повінь, схід і захід сонця чи пожежу. Крім цього, їх вражають метелики, коштовні камені й прекрасні жінки. Така у них двояка натура. Насправді ці жорстокі мисливці й руйнівники не можуть жити без прекрасного, адже й лють стихії, витвори природи й Небесного Творця мають свою неперевершену красу. Тому незабаром змії оберуть собі нову Королеву. Тільки тепер вони керуватимуться власною волею, а не силою магічного амулета, який я знищила. Дай Боже, щоб їхня нова повелителька не була вашим ворогом.

Діва товстим шаром наклала приготовану мазь на груди Прутика. Він кілька разів сильно здригнувся, але так і не прийшов до тями.

— Вари вже приторочили до онди двадцять одне сідло. Моя подруга довезе вас до долини за кілька годин. Для неї цей шлях — легка прогулянка. От у долині будьте обережними. Котам і каракотам краще не знати, що ви повернулися. Якщо вони знайдуть когось із вас, то просто вб’ють. Тепер ходімо, я попрощаюся з усіма.

У залі з каміном справді лежала осідлана онда Еніані. Доріжани з острахом зиркали на неї й на сідла на її лускатій спині. Вари готували їм нові наплічники з їжею, зброєю і ліками з гірських хребтів.

Права Блакитного Снігу й Синього Льоду підходила до кожного доріжанина, обіймала і цілувала його в чоло. Лише Чисторос отримав поцілунок у щоку. Доріжанам здалося, що ці обійми й поцілунки вселили в їхні душі якийсь невідомий досі спокій. Спокій, впевненість і ясність. Можливо, це було благословення Небесного Отця, яке він передав через свою Праву?

— Наостанок я хочу сказати, що немає на світі чистого добра і чистого зла, як немає нічого зовсім білого чи зовсім чорного. У кожній людині є щось добре, і щось потворне, вони постійно протистоять. Запам’ятайте, головна боротьба точиться не між арміями, а всередині кожного з нас. Прощавайте, я молитимусь за вас! — Права помахала всім рукою. Онда напружилась, заграла м’язами й поповзла геть із зали.

Через півгодини змія ковзала схилами гори, везучи на собі доріжанських вершників, які, наче ґудзики до сорочки, прикипіли до її спини.



64

Густобрів Травник і Ліводверник Вересковий сиділи на поваленій сторічній липі й тихо перемовлялися. Скрізь навколо літав пух ковили й золотився в сонячному промінні. Здавалося, два війти сидять в ореолі із сонячних зайчиків і ведуть свою поважну бесіду, тягнучи слова із золотого мережива навколо.

Репинга зупинився за кілька метрів від них. Старі доріжани так захопилися розмовою, що не помітили каракота. Мабуть, обговорюють, яка трава краще лікує старечі немочі, подумав Репинга й усміхнувся в свої навощені вуса. Хороша у них старість. Тече собі, тиха, спокійна й поважна, поміж життя інших доріжан, вірніше, текла б, якби в їхній край не прийшла війна. Може, це все колись закінчиться? Ці битви, ці смерті, ці бездумні вбивства? Може воїну не обов’язково вмирати на полі бою, а він теж має шанс доживати свої дні ось у такій долині, поміж пуху ковили й сонячних зайчиків? Ні, воїну такого не бачити. Ніхто навіть на старості літ не зможе змити зі своїх рук ті ріки крові, які пролив він, Репинга, вірний слуга війни і свого народу.

Заземелець зупинився в тіні дикої сливи. Чому останнім часом з’являється стільки думок про різні непотрібні солдату речі? Невже старість приходить? Дурниці це все!

Репинга підійшов до війтів і сів на розлогу суху гілляку навпроти них.

— Післязавтра в долину прийдуть наші загони. Усі прибулі будуть втомлені, ми повинні гідно зустріти їх, — сказав він старцям. Ті чомусь не здивувалися його звістці про армію. Може, вже змирилися з тим, що у своїй долині вони більше не господарі? Ну, тоді це навіть краще для них. Тільки-от поважати їх за це не можна. Боягузливі земляні кролики. Справжні чоловіки взяли б до рук зброю, як це завжди робили каракоти в своїх пустельних землях, а ці — сидять і ляси точать. І радять своїй запальній молоді поклонятися чужинцям. Ні, така поведінка доріжан не вартує поваги, хоч і на руку котам і каракотам. — Так ось, ми вирішили показати нашому командуванню, що жителі долини й ті воїни, які вже є тут, даремно часу не гаяли. Завтра організуємо загони з доріжанських чоловіків, розберемо зброю й будемо муштрувати нових наших солдат. Післязавтра всі доріжани у повних обладунках пройдуть парадом перед прибулим військом, а потім у фортеці відбудеться частування для наших… Ви, як війти, повинні вже сьогодні організувати у кожній доріжанській хаті вариво й печиво. Нехай ваші жінки покажуть своє вміння куховарити. І нехай усі будуть готові привезти страви й напої післязавтра у фортецю. Долина повинна нагодувати сорок тисяч наших воїнів.

— Добре. Організуємо, — Травник хитнув головою і його сиві пасма звісились йому на очі. Так він і залишився сидіти на стовбурі, згорблений, розпатланий, наче байдужий до всього. Вересковий же усміхався своєю постійною рідкозубою усмішкою, мружачись на сонці.

— Скільки дорослих чоловіків ви зможете виставити від долини на парад? — запитав Репинга, з-під лоба глянувши на обох.

— Тисячу двісті, — відповів Ліводверник так, ніби все життя тільки й те робив, що рахував доросле населення долини.

— Щоб завтра зранку біля фортеці були всі доріжани чоловічої статі від чотирнадцяти до сімдесяти років!

— Тоді тисячу чотириста п’ятдесят, — уточнив Густобрів і теж усміхнувся.

— Нехай ковалі принесуть зроблену ними зброю. Щоб були всі! — гаркнув Репинга й підвівся.

— Будуть, — в один голос запевнили його старці.

“Дивні якісь ці діди!”, думав каракот, простуючи степом геть від поваленої липи.



65

Десь далеко під горами грілася в теплих променях її долина. Але в душах долинян не було тепла — його забрали чужинці, подарувавши натомість ненависть до самих себе.

Рута сперлася на перила, що оточували пліт, на якому стояв будиночок Мокрого Висля Оуі. Цей кумедний чоловік жив окремо від батьків, бо таким був звичай плітників — коли чоловікові виповнюється двадцять років, він повинен збудувати пліт, щоб при одруженні привести дружину у власний будиночок. Проте родини трималися дружніми флотиліями і зв’язки між родичами були надзвичайно тісними. Риболовля, заготівля очерету, плетіння, будівництво — усе робили разом.

Плітники роду Оуі відхилили прохання Рути допомогти доріжанам у боротьбі проти заземельців. Для них це було надто ризиковано, і Травничка розуміла їх. Навряд чи доріжани пішли б за спокійних часів у болота, щоб битися за невідомий їм народ.

На сусідньому плоті закричала жінка, звідусіль почулися сплески й глухі рики. За мить усе плавуче селище було на ногах — керіанги.

Рута вперше побачила цих істот. Самим своїм виглядом вони наганяли жах і огиду: здавалося, що це люди, які перетворилися на жаб. Широка морда з очима на маківці й пащею на півголови висунулася з води просто навпроти доріжанки. Дві міцні руки, вкриті пухирчастою шкірою, вхопилися за перила зліва і справа від дівчини й за мить на пліт підтягнувся керіанг.

— Чому ти стоїш? — Мокрий Висль немов виткався з повітря позаду Рути. Однією рукою він відштовхнув її до стіни хатки, а іншою направив списа у відкриту пащу водяної потвори. Вістря списа виткнулося з потилиці людиножаба, й тварина шумно зірвалася у воду. Хвилі відразу ж вкрилися розпливчастими бордовими віхтями. Кінець списа кілька разів просік повітря над водою й нарешті повністю занурився.

Травничка роззирнулася по боках і обімліла. І праворуч, і ліворуч на перилах уже сиділо по кілька потвор. З води на пліт лізло ще з десяток керіангів. На інших плотах відбувалося те саме.

— Небесний Боже! — вигукнув Оуі, тягнучи Руту в будиночок. — Їх ще ніколи не було стільки!

Перед тим, як двері зачинилися, Рута встигла побачити, що очерети по берегах озерця рясно вкриті блискучими тушами. Їх було надто багато, щоб на щось сподіватися.

Щойно Висль вставив у пази засув, як двері здригнулися від сильного удару. Дверні прути в кількох місцях надтріснули. Плітник відкрив шафу й вихопив з неї два мечі: один важкий, із довгим лезом, інший короткий, розширений на вістрі. Менший він подав дівчині:

— У нас проти ворогів виступають усі, хто може тримати зброю. Головне не бійся вдарити перший раз.


— Але їх стільки!

— Якщо ми протримаємося хоча б годину, нам на допомогу можуть встигнути сусідні селища.

Від дверей відлетів невеликий шматок. В утворену діру вповзло три жирні пальці, намацуючи засув. Одним точним рухом Висль відсік їх разом із частиною долоні. Рута лише відвела погляд убік, щоб не бачити цього.

Декілька керіангів били по стінах, двоє намагалися проламати дах, але плітницьке плетиво поки що витримувало натиск водяників. Мабуть, майстерність плетіння зростала з кожним поколінням і не раз рятувала цей народ від інших жителів боліт.

Плітник узяв у вільну руку спис. Керіанги били в стіни і стелю з певними проміжками, наче коваль молотом. Стіни трималися добре, а от очеретяний дах, наплетений на каркас із лози, вже почав прогинатися від ваги й ударів керіангів.

— Ставай біля дверей і не давай їм розібрати їх, — скомандував Оуі й раптом пронизав списом стелю. Коли він опустив спис донизу, на його вістрі тремтіли краплі крові. Стеля враз прогнулася під важким тягарем. Наступної миті всі околиці пронизав трубний рев, щось покотилося по даху й гепнуло на хідники плоту. Почувся сплеск води.

Далі сталося щось таке, чого Рута ніяк не могла собі уявити. Щось, що вселило в її душу дикий страх, який не порівняти з появою керіангів.

Троє болотних почвар проламали двері й майже одночасно почали протискатися всередину. Раптом шум бою, реви нападників і крики оборонців перекрили удари чогось величезного об воду. Наступної миті керіанги біля дверей зникли. Якась невидима сила наче вирвала їх із дверного просвіту. За мить бій закінчився. Припинилися удари в стіни, з даху зникло друге чудовисько. Тепер було чути лише сильні сплески. Здавалося, надворі почався шторм, про який часто розповідали жителі Бездоріжнього.

Крізь порожню дверну раму Рута й Оуі побачили стіну з товстої й масивної луски. Весь пліт разом із будиночком нахилився у цей бік. Щось неймовірно велике сперлося на пліт, який почав занурюватись від його ваги. І це щось ураз завмерло за два метри від дівчини. Величезна луската голова закінчувалась кістяним, покрученим, наче свердло, рилом, з глибоких ніздрів виривалися хмарки зеленої пари, а з-під наростів на лобі дивилися золотисто-зелені очі. Вони були завбільшки з колеса фіри й весь світ ураз замиготів колісними спицями у цій прозорій глибині зіниць. Ноги Травнички підігнулися, й вона, не випускаючи меча, почала падати у двері. Висль, що завмер від суміші переляку, здивування й захоплення, не встиг її підтримати. Змій трохи просунув морду вперед, і доріжанка впала на його широкий ніс, обхопивши руками потворну морду.

Прийшовши до тями, вона побачила навколо вже знайомі стіни з полірованої луски. Кільця гірських зміїв окутували її, наче велетенська шаль, підстилались під неї, а над цим плетивом нависало три зміячі морди.

Рута заплющила очі, подих завмер у її грудях — вони повернулися по неї! Від страху вона була впевнена, що ці велети принесли її смерть. Але навіть крізь заплющені повіки під зміячими поглядами у свідомість проникало інше відчуття: боятися не треба! Так, змії прийшли по неї, але не як вороги. Це читалось у їхніх великих коштовних очах, і звучало в свідомості чіткіше за сказані слова — вони прийшли до неї, тому що… тому що належать їй. Прийшли підкоритись. Інакше бути не може.

Рута знову розплющила очі й відразу зустрілася поглядом зі змієм. Так, ця потвора дивилася на неї із захопленням і вірністю, наче добрий сторожовий собака.

Вона — повелителька гірських зміїв!

І раптом усе блискавично стало на свої місця. Адже тоді, у Верхньому Доріжньому, вони також дивилися на неї зі щирим захопленням. Тому й не заподіяли їй жодної шкоди. А Чисторос просто викрав її у них!



66

Сірі стіни. Хоча це й дім Божої Прави, що стоїть на вершині гори посеред озера киплячої лави, ці стіни все-таки сірі. Чимало сірого в цьому палаці. Білі вари, осяйне світло багатьох істин, дарованих Небесним Отцем, чомусь не розсіюють цю сірість. Бракує багатьох простих речей поміж цих висот!

Права Блакитного Снігу й Синього Льоду зупинилася посеред зали над кристалом, вершину якого увінчував небесно-прозорий камінь. Він давно не жив своїм магічним змістом, не виконував ролі, яку передбачила для нього суміш божественної, магічної й природної сил. Він давно мовчав, бо його володарка боялася слухати слова, які він доносив від каменів інших Прав. Інколи навіть досконалі істоти бояться порушити свою самотність, бо звикаються з нею, ненавидячи її водночас. Але часи змінилися й вимагають дій, які раніше стояли за межею твоєї самотності.

Відколи почалася чергова війна Півдня й Півночі, Права Блакитного Снігу жодного разу не порушувала спокій каменю Розмов. Насамперед тому, що інші Прави також мовчали. Вона боялася почати розмову першою, ніби відмежовуючись від того настрою, від тої правди (святої, вічної і єдиної правди), яку могли відкрити ці розмови. Страшно було дізнатися, що в інших ті ж проблеми, що і в неї. Смертні воюють, зміщують природні сили, чинять несправедливість в ім’я своїх брехливих надій і дивляться на небо з впевненістю, що воно благословляє їх. Вони божеволіють від влади, крові, багатства, від прагнення всесилля, якого ніколи не зможуть ні досягти, ні, досягнувши, оволодіти ним, ні збагнути, навіть коли б оволоділи. Безглуздя. Як це могло вклинитися в непохитні закони природи? Права знала як! Війна, хаос, безглуздя були частинами світового закону. Без них не було б порядку, миру, спокою й відповідності. Просто не може існувати лише білий колір без чорного — як світло без тіні, здоров’я без хвороби. Але це один рівень осмислення, один рівень законів, закономірностей, правил, істин, один рівень буття, хоча майже найвищий. А на другому смертні вбивають один одного, руйнують суспільства, руйнують сім’ї, долі, мрії, плани. Руйнується порядок існування багатьох маленьких істот, смертних, але одухотворених. І цей другий рівень пронизує людську подобу Прави, знецінює моментами її силу, знання, роздвоює її природу, бо позбавляє щастя, яке не може існувати лише першим рівнем.

Вона торкнулася каменю, викликаючи до служіння, й він ожив білим мерехтінням, яке вкрило сірі стіни пістрявою павутиною відблисків. Хто? Хто буде викликаний до розмови? Права Морської Піни! Вона легка, як білі вершини хвиль, і невпинна, вона найближче до поля майбутнього бою, вона повинна сказати свою думку.

— Нарешті. Я чекала! — над кулястим каменем з’явилася діва з білосніжним волоссям. Її плаття хвилювалося прозорим аквамарином, не маючи ні кінця, ні початку — як вода.

— Чому ж ти сама не викликала мене? — сумно усміхнулася володарка сил підземного снігу й льоду.

— Я чекала, — повторила Права Морської Піни.


— Чи ти дозволиш арміям Півдня докотитися до Дому Світла? Ти ж знаєш, що Яйце Світу там, і невідомо, що станеться, коли воно потрапить до рук котів!

— Знаю! Але так само знаю, що ми не маємо змоги спрямувати свої сили проти південних армій, навіть щоб протистояти Праві Чистого Вогню. І знаю, що тебе мучать сумніви. Але саме протистояння Прав, а не війна смертних, зруйнує наш світ!

— Якщо люди оволодіють Яйцем Світу, це може непередбачено перетворити наш світ, перехилити шальки терезів і поміняти добро й зло місцями!


— Ти хочеш, щоб ми розбили армії Півдня?

— Ні.

— Навіть якщо всі Прави вийдуть пліч-о-пліч на поле бою разом із доріжанами, ми не здолаємо котів і каракотів! Їх надто багато.

— Це невідомо, бо це майбутнє.

— Ми повинні регулювати стихії, а не розумних істот. Вони самі вирішують свою долю.

— А хіба ці народи не є ще однією стихією, найбільш згубною і страшною?

— Ти підеш на цей бій, ризикуючи втратити свою силу? — погляд Прави Морської Піни на мить затопив Праву Блакитного Снігу своєю глибиною й холодом. Але відповіді на запитання не було, бо синьоволоса діва сама не знала її.

— Ні, не піду. Не повинна, — нарешті відповіла синьоволоска.

— Я спробую зупинити армії на перешийку за болотами плітників, затопивши там суходіл. А далі вже не втручатимусь. Це найбільше, що я зможу зробити.

— Дякую і за це, — синьоволоска важко зітхнула.

— Ти приймаєш сторону доріжан, переймаючись їхньою долею. Ти порушуєш рівновагу. Пам’ятай це і не доводь до нашого протистояння.

— Ми вже перехилили шальки терезів, як і Права Чистого Вогню. Але згадай, що наша роль — виправляти порушення в природі наших стихій. Тому ми маємо право зупинити магію вогню, яку подарувала Вогневолоса своїм народам. Це вже буде допомога півночі, яка до того ж не виходитиме за рамки наших повноважень.

— Так, з цим я погоджуюсь. Проте нас можуть убити — ми ж смертні за певних обставин. Тому одночасно краще не з’являтися в долині Єдиної Дороги. Якщо доріжан спіткає невдача, Чорна Армія зіткнеться з водою. Але все буде у межах відповідності й встановлення рівноваги.

— Дякую.

— Будь обережна. Пам’ятай, що ми не належимо собі. До зустрічі.

— Прощавай, — камінь згас, і Праві Блакитного Снігу здалося, що згасло щось у ній самій. Зникла якась сутність, закладена на небесах. Принаймні досі їй не було так порожньо. Порожньо й гидко від власного безсилля.



(обратно)

Розділ 4. За крок до порожнечі

67

Ліс виригав із себе страшний гул — ударами тисяч кованих чобіт об кремову бруківку. Вони виливались, як брудна повінь, на запорошені снігом весняні береги. Чорна Армія. Чорні обладунки, чорні плащі, чорні коні, навіть сталь їхньої зброї відливала чорним полиском. Лава за лавою виходили воїни з-під негостинного для них лісу. Очі, що давно не бачили прямого сонячного світла, мружились на небо, міцно стиснуті губи ледь кривились у посмішці. Хоча більшість воїнів хотіли цілувати цю землю, голубити поглядами неосяжні простори степу, де на них уже не чекають за кожним стовбуром страшні лісові демони, жоден з них не випускав ці бажання за кам’яні маски на своїх обличчях.

Втомлені, але не зломлені. Ще впертіші, ще сильніші від гніву, запаленого у лісових битвах. Чорна Армія…

Обіч цієї безконечної лави заземельців, жадібно рвучи соковиту траву, стояв величезний кінь. На його боках — випалені оранжеві спіралі, кожна з яких збігається в коло. Грива переплетена золотими ланцюжками, вуха вишиті золотими тонкими нитками, а сідло й попона рясніє коштовними каменями. Проте кінь забув, що його вершник — сам головнокомандуючий Чорної Армії, Антіо, і зараз велична тварина похапцем наповнювала черево, втративши благородний вигляд.

Антіо стояв за метр від коня, опершись на свій спис, і слухав Репингу. На прикрість каракота, обличчя великого ватага не виказувало ні схвалення, ні злості. Антіо просто дивився поверх голови Репинги й інших заземельців на ряди доріжан. Ті акуратними лініями креслили собою степ за сотню метрів від них.

— Ми зібрали й навчили елементарному володінню зброєю тисячу чотириста сімдесят вісім дорослих чоловіків з цієї долини. Вони готові померти за свого повелителя й знають, що коти — володарі світу, — Репинга закінчив доповідь про справи в долині й низько вклонився.

— Вони падатимуть, як скошена трава, в першому ж бою, — зневажливо пробурмотів Антіо. — Але ми матимемо час для маневрів. Добре. Морфіда шкода, але сумніваюся, що він справді зник. Цей диявол ще з’явиться і потішить нас своїми розповідями.

Кілька каракотів зняли з фіри великого стола, розкішне різьблене крісло, кілька лавок і поставили їх біля Антіо й Репинги, який урешті полегшено зітхнув — головнокомандувач схвалив роботу передового загону.

— А де Стерт? Чому ти доповідаєш замість нього? — Антіо сів у крісло й узяв поданий йому кубок з найкращим і найвистоянішим верескляком. Стіл миттєво заставляли різними стравами й напоями. Ватаги окремих загонів всідалися рядами, тягнучи брудні руки до їжі й кубків. Від Подоріжнього тягнулася вервечка фір, навантажених провізією для всього війська. Частування звичайних воїнів мало відбутися просто на траві. Для такої зустрічі у долині перерізали й засмажили добру половину доріжанської худоби й вичистили усі комірчини й пивниці.

Під час частування був запланований військовий доріжанський парад, який мав засвідчити покору місцевих жителів. Доріжан навіть не довелося змушувати робити це — вони самі дали згоду.

— Стерт загинув. Він наздогнав декількох бунтівників, які втекли в ліс. Там на його загін зробили засідку невідомі нам лісові жителі, також люди. Загін розбили, Стерт помер від ран уже тут. Його достойно поховали, як і личить славетному воїнові.

— Є звістки від інших армій чи від армад? — головнокомандувач надпив верескляку й задоволено прицмокнув — після перегрітих і збовтаних у дорозі котівських вин і кусату витончений смак цього напою просто вражав.

— Поки що звісток не було, — Репинга при кожній відповіді легко вклонявся ватагу.

— Бої з лісовими демонами знищили частину моєї армії, проте тридцять чотири з половиною тисячі добірних і здорових воїнів уціліло. Ми перебили багато лісових потвор і захопили дещо, що з часом дасть нам владу над демонами. У нас дочка їхнього правителя. Вона була в маленькому загоні, який напав на нас два дні тому. Надто молода, що бути умілою в бою. Ця мерзенна стерва буде запорукою нашого владарювання над цим племенем першоістот. У боях не загинув жоден маг, усі наші рівнинні й лісові змії цілі й неушкоджені. Ми готові зустрітися з військом есенеїв, — Антіо осушив кубок до дна і розбив його об кант стола. Усі навколо ледь помітно здригнулися від цього удару. — Давай, нехай земляні кролики помахають своїми палицями.

— Спочатку стрільба з лука? — улесливо спитав Репинга. Каракот відібрав з-поміж доріжан кількох доволі непоганих лучників і був упевнений, що, як на мирний люд, їхня майстерність повинна сподобатись Антіо.

Головнокомандувач висмикнув із землі свого списа, підкинув його на долоні й ураз метнув у бік доріжанських загонів. Спис плавною дугою розітнув небо і, перетворившись на бадилинку, уп’явся в землю перед першими рядами доріжан.

— Нехай тепер покажуть свою влучність, а потім я хочу, щоб вони продибцяли своїми кривими рядами переді мною.

Репинга підняв праву руку. Це був знак, що найкращі лучники з протилежного боку можуть починати стрільбу. Їхньою ціллю було опудало з тирси в мішковині, яке стояло метрів за сорок від доріжанських шеренг (ці земляні кролики рідко посилали стріли далі за півсотню метрів) і в сімдесяти від столу командирів.

Від рядів низькорослих долинян відокремилась струнка фігура в капюшоні і з довгим тонким луком. Репинга придивився, але не впізнав цього лучника. Може, це через відстань, а може, роки беруть своє, й очі вже не такі зіркі.

Лучник зробив кілька кроків уперед, а потім без жодного прицілювання й підготовки одним рухом вклав стрілу, підняв лук, натягнув тятиву й відпустив її. Куди він стріляє? Це якийсь божевільний! Репинга вкрився холодним потом, щось обірвалося йому всередині, наче ця стріла летіла не в Антіо, а в його власне серце. Усі завмерли.

— Не чіпати! — крикнув Антіо, спостерігаючи за польотом стріли. Його підлеглі опустили тесаки, сокирки й мечі, якими були готові відбити смертоносне вістря.

Тієї ж миті пір’я стріли затріпотіло біля вуха Антіо. Він повернув голову й подивився на стрілу. Вістря повністю увійшло в деревину крісла за палець від скроні воєначальника, а древко ще досі тремтіло.

— Непоганий постріл, — усміхнувся Антіо. — Лучника потім роздерти кіньми. А Репингу забити канчуками.

Каракот лише глибоко вдихнув і схилив голову. Двоє кремезних воїнів відразу ж заломили йому руки за спину й поставили на коліна.

— До стріли причеплена записка, — промовив кот, що сидів ліворуч від командира.

— Подивись, — наказав той.

Воїн розкрутив папірець із древка, розгорнув його й здивовано передав Антіо.


— Великий вождю, доріжани оголошують нам війну!

Репинга з-під лоба подивився на ряди доріжан. Земляні кролики вирішили померти. І він сам помре: або в бою з ними, що майже неймовірно, або від котівських канчуків, що не личить воїнові. І разом з ним помре його мрія про спокійне життя в цих степах, хоч він не визнавав її досі.



68

Рудий Лис прослідкував за польотом своєї стріли й обернувся до лав доріжан. Ніщо не змінилося в їхніх очах: впевненість, що вони чинять саме так, як повинні, й далі суворими рисами прорізала їхні обличчя. Вони вже вирішили. Це рішення приймалося не одразу, але відмінити його вже неможливо — вони виступили й поважають себе за це!

А біля лісу, оторочуючи його наче чорна піна, стояли нескінченні ряди заземельців Великої Чорної Армії. І вона справді була чорна — і не лише своєю барвою. Щось усередині душі сприймало їхню чорноту, схилитись перед якою і сприйняти яку було неможливо, не ставши такими ж, як вони.

Поміж доріжанами виділялися богатирською статурою закуті в лати наглядачі. Вони повинні були слідкувати за порядком доріжанського параду, за дисципліною, за тим, щоб усе пройшло якомога улесливіше й приємніше для зверхників прибулої армії. Але зараз усі заземельці в доріжанському строю вдивлялися в струнку фігуру Лиса і в те місце, куди влучила його стріла. До них із деяким запізненням доходило те, що такий постріл не входив у сценарій параду. Що стріла у спинці крісла Антіо — не зухвалість чи показовий виступ, а саме непокора, небезпечна й несподівана. Про оголошення війни Чорній Армії вони не могли й подумати. У це неможливо повірити, бо тут відсутня логіка.

Чанко, який мав слідкувати за виконанням запланованого параду, зірвався з місця й помчав до цього дивного доріжанина — стрункого й смаглявого, чорноволосого, з луком не котівського виробництва.

— Я вб’ю тебе! — закричав Чанко, підбігаючи до Лиса. Той промовчав, вставляючи наступну стрілу в жолобок лука. Кот на мить зупинився, відкривши від ще більшого здивування рота. У ту мить, коли його рука лягла на держак метальної сокирки, лісовіївська стріла пробила йому чоло й затремтіла пір’їнами одуда.

— Упопоепопс, — ніби вибачаючись, прошепотів Рудий Лис і вклав нову стрілу в жолобок.

У цей же час тридцять заземельських наглядачів зробили крок уперед, вихоплюючи з піхов свої короткі мечі. Доріжани, що стояли біля них, зметнули руки з кинджалами. Більшість із них вбивали вперше, але тридцять смертоносних лез відразу знайшли горло чужинців і перерізали їхні сонні артерії.

Чистослів і Ліводверник, відступаючи від нерухомих тіл, лише сумно глянули один на одного, заправляючи зброю за пояси. Біля них витирав об штани закривавлене лезо Густобрів Травник.

— Знаю, що жорстоко, але на одного менше, — він вбивав уже вдвічі, й тепер це здалось йому дуже простою справою.

— Ти чув, як двигтіла бруківка, коли ця армія йшла в долину? — звернувся Чистослів до Верескового.

— Чув, — сумно хитнув головою той. — Ось і Дорога заговорила.

Запанувала тиша. Доріжани мовчки дивилися на чорну масу перед собою. Ніхто й не глянув на тіла заземельців, що передавали своє ще живе тепло сирій землі. Потім хтось тихенько, без жалю й каяття запитав:

— Тепер ми помремо?

— Ми померли б, якби не стояли тут! — не обертаючись відповів Хвиль Болітник і стиснув держак короткого меча. Він теж пам’ятав кров заземельця на своїх руках, а ще чіткіше пам’ятав умираючого Леза. — Не ми прийшли до них!

— Так, — зітхнув чоловік, що питав про смерть, — просто нам не залишили вибору, інакше я б тут не стояв.

Від фортеці прибіг Чистороса. На його обличчі чітко проступала дивна суміш здивування й гордості.

— Жінки, діти й старі вже відійшли до лісу? — запитав його війт Долини.

— Відійшли, але не всі, — молодий Болітник безпорадно розвів руками.

— Як не всі?! — Травник підступив до хлопця, гнівно зводячи докупи свої кущисті брови.

— Молодиці з малими дітьми й бабці, а також діти до чотирнадцяти років уже простують у супроводі лісовіїв до своїх сховків, а решта, близько сотні, закрилась у фортеці й розбирають луки і стріли. Вони сказали, що чекатимуть нас там, поки ми не поб’ємо отих закованих, — Чисторос хитнув головою в сторону лісу й Чорної Армії.

— А щоб їм саму воду пити! — забурмотів знову Травник. — Тепер не тільки за себе, а ще й за них переживай.

Болітник став біля нього, розглядаючи лави ворогів. Мабуть, те саме відчуває миша, яку загнав у кут розлючений кіт, — зрозумівши, що тікати нема куди, вона вирішує відбити напад хижака. Хлопець намагався втримати в думках образ Прутика з уламком заземельської стріли в грудях, засмагле обличчя вуйка Леза, якого вже ніколи не побачить, сум Рути під час останньої розмови з ним, зелені очі Рибохвостика, яка колись так хотіла побачити ліс, а тепер повинна жити в ньому, Праву Блакитного Снігу й Синього Льоду, яка залишилась у своїй фортеці, щоб зберегти вірність своєму покликанню. Напевно, вона залишиться Правою, але власна бездіяльність у цей момент вже ніколи не дозволить їй жити спокійно.



69

Коли стріла вп’ялася в його крісло, Антіо здивувався. Коли кот прочитав записку на стрілі, Антіо почав розбирати сміх. Коли він побачив, як убили його людей, Антіо зненавидів цих недоростків. Спочатку він хотів узяти свій дворучний меч із золотим черепом на противазі й показати доріжанам, що означає сила, як виглядає жорстокість, яким могутнім може бути воїн, але Антіо стримався. Можливо, тому, що він був головнокомандувачем армії, можливо, через лінь, а можливо… Ні, страху він не відчував. Ніколи! Інакше він не був би Антіо.

— Алеоласе, — гукнув він приземкуватого кота, в якого плечі були завширшки майже як його зріст, — візьми сотню кінних воїнів з моєї особистої гвардії й розбий цих здохляків. Але прикривайте обличчя, щоб кролячі стріли не подряпали.

Алеолас зі щирою радістю вклонився повелителю й командирові. Для нього цей наказ був нагородою, адже така нагода потішити й розворушити свою кров не часто випадає. Перед ними хоч і військо слабких на голову здохляків, але все-таки військо. Потім усі розказуватимуть, як Алеолас завиграшки розбив військо недоумків і самогубців.

Через декілька хвилин лави Чорного війська розступилися, і з нього, наче іскра з вогню, вирвався смерч чорнокованих воїнів на обкутих латами конях. Вони кошмарним вихором мчали посірілим степом, тримаючи в руках списи й метальні сокирки. Алеолас летів перший. Він уже вибрав жертву для свого списа — лучника, яки䙡 зухвало вистрілив в Антіо. Повелителю сподобається спис у животі цього виродка. Йому сподобається, як напівживого і ще притомного лучника потягнуть степом двоє швидких коней до найближчого дерева.

Доріжани спочатку не рухались, а потім декілька з них зробили невпевнені кроки назад. Хоча кіннотники лише мить тому вирвалися з-поміж шеренг заземельців, вони вже були за кілька десятків метрів від доріжанських рядів.

— Зачекайте! — закричав Рудий Лис, побачивши, що багато чоловіків навколо нього вже піднімають свої луки.


Загін заземельців ураз розсипався широким віялом і тоді лісовій гучним і спокійним голосом наказав:

— Взяли металеві стріли — раз! — чорні воїни вже скакали на їхній половині поля. — Вставили стріли в жолоб — два! — тепер можна було розрізнити візерунки на шоломах і латах заземельців. — Натягнули тятиви — три! Прицілились у груди — чотири! Кожен у свого! — Лис єдиний з їхнього маленького війська вставив у жолоб не залізну, а тисову стрілу. Він не збирався пробивати лати ворога, а впіймав вістрям стріли ліве око першого вершника, який уже заносив спис для кидка. — Стріляй!

Сотня металевих стріл кривим рядом прорізали повітря. Алеолас різко підвів щита, але в останню мить стріла випередила його край, і воїн побачив лівим оком крапку в центрі її вістря. Спис Алеоласа полетів у Рудого Лиса і ввіткнувся в землю біля лісовіївського чобота. Сам кот деякий час іще сидів, а потім перехилився й випав із сідла, проте його кінь продовжував бігти вперед, волочачи господаря за собою. Близько сорока вершників попадали з коней зі стрілами в грудях. Декілька скакунів беззвучно спіткнулись і полетіли в траву, ламаючи шиї й мнучи наїзників своїми спинами — не всі доріжани влучили, деякі стріли прошили груди й голови заземельських коней. Інші чорні вихори налетіли на падаючих і теж покотились у траву. За мить степ, сповнений стукотом копит об землю, вибухнув іржанням і майже людськими криками болю: волали коні.

— Пропустіть коней! — різко скрикнув Лис, відступаючи вбік від тварини без вершника, яка неслась на нього. Голова Алеоласа гучно вдарилась об кинутий ним спис, вирвавши його вістря із землі. Мертвий воїн зник за спиною лісовія разом із конем.

Незрячі коні зі шкіряними клапанами на очах прорізали шеренги доріжан, які поспіхом відстрибували убік. За ними увірвались десятки вцілілих після обстрілу й осатанілих від люті заземельців. Спочатку доріжани падали від їхніх списів і сокирок, а потім воїни вихопили мечі.

Ураз військо доріжан закінчилось, коні перелетіли через декілька його шеренг і помчали у відкритий степ, в якому однією лінією стояли нові лучники. Заземельці спочатку стиснули чобітьми конячі боки, а потім підняли їх дибки, зупиняючи. Доріжан виявилось надзвичайно мало і всі вони лежали на землі! Десятки доріжанських лучників, які не вистрілили першого разу, вже тримали луки з арбалетними стрілами в жолобах, чекаючи своєї черги. Вони мали бути третіми. Зараз черга тих, хто стоїть за ними.

Сотня лучників, що вишикувались за п’ятдесят метрів позаду основних шеренг доріжанського війська, одночасно спустили тятиви й припали до землі. Тепер підвелися лучники, через яких щойно проскакали кіннотники. Вони випустили третю чергу стріл. Лісовій встиг вистрілити й влучити на смерть тричі. З новою тисовою стрілою він обернувся до Чорного війська. Сотня задньої лінії кинулась до тих, хто міг уціліти після такого потрійного обстрілу. А таких були одиниці…

Позаду з вершниками все скінчено, лучники задньої лінії доб’ють тих, хто вижив і зараз намагається підвестися. Що ж, заземельці не зрадили своїй самовпевненості. Таку ж сотню вершників вони колись вислали проти дібровників, але ті надто пізно зрозуміли ситуацію й лише встигли відійти в ліс, де багато кого з них наздогнали чорні воїни. Тепер ця самовпевненість зрадила заземельців.

На жаль, близько п’ятдесяти доріжан мертвими й пораненими лежали на траві. Вони не встигли відстрибнути від вихорів-коней. Між ними видно трьох чорних воїнів у крові й землі. Їх встигли збити з коней уже в шерензі. Вісімнадцять воїнів, які злетіли з коней після першого обстрілу й залишились неушкодженими, зараз біжать у доріжанські ряди, розкручуючи над головами свої велетенські мечі. Зараз вони, наче косарі, ввірвуться поміж доріжан, прорубуючи криваві просіки. Якщо досі Лис, принаймні, якось спланував цей бій, то тепер уже не знав, що робити. Відступати ще надто рано, кидатись у бій надто ризиковано. Але… Він пронизав стрілою голову найближчого воїна й витягнув свого короткого кривого меча. Ним було так зручно орудувати в лісі, а тут він уже не здавався грізною зброєю.

— Упере-е-ед! — і лісовій кинувся на блискуче лезо. За ним побіг Хвиль Болітник і підтюпцем пострибали три діди: Густобрів, Ліводверник і Тинявка, яким пощастило вціліти після першої атаки. За ними до заземельців ринулись сотні доріжан. Інші досі стояли на місці, сковані хто страхом, хто болем, хто відчаєм. Дехто озирався назад. Там уцілів лише один заземелець, проте він люто пробивався крізь гурт доріжан, розкидаючи їх направо й наліво ударами бойового молота. Враз він зупинився й натужно розвернувся. Молот на довгому ланцюгу описав коротку дугу, розбив голови й груди кільком доріжанам і зарився в землю. Слідом за молотом повалився і сам заземелець. Позаду нього із закривавленим коротким мечем стояв чоловік і здивовано дивився на вбиту ним людину. Багато хто упізнав у ньому Солевія з Бездорожнього. А самому Солевію враз здалося, що він знову стоїть на плацу фортеці й бачить, як Ро б’є його дружину і дочку. А зараз хочуть принизити, розтоптати честь не лише його коханої донечки, а всіх, хто досі спокійно й мирно жив у цьому краї. І Солевій скинув із себе заціпеніння, відкинув меч і потягнув на себе молот мертвого заземельця.

Збиті з коней вершники накинулись на доріжан. Розкручуючи дворучні мечі, вони почали робити набагато менше випадів, проте майже кожен удар закінчувався смертю їхніх ворогів. Але доріжан було надто багато. Заземельці відбивали десять ударів, але одинадцятий досягав своєї мети. І через кілька хвилин у бою залишилося десять чорних воїнів. Один із них почав пробиватися до Ліводверника, який захекався від бігу й навіть не міг втиснутись між ряди своїх краян, щоб і самому махнути мечем. І тут ворог сам прийшов до нього, чомусь вирішивши обов’язково вбити цього діда. Можливо, той здався йому великим доріжанським начальником чи чаклуном.

Ліводверник двома пальцями розв’язав одну з торбинок на поясі, схопив її й кинув заземельцю у прорізь шолома. Той заревів і закашлявся. Меч розсік повітря десь зліва від старого, а все навколо огорнула хмарка перцевого порошку. Звідкілясь збоку з’явився Солевій, розкручуючись усім тілом, щоб відірвати від землі шипасту кулю молота. Молот злетів у повітря, описав півколо й уп’явся шипами у скроневу пластину заземельського шолома. Чорний воїн став на коліна, випустив меч і м’яко повалився у траву. Ліводверник розв’язав наступну торбинку з перцем і рушив до найближчого ворога, залишивши вбитого лежати на землі разом із Моряним, який від удару також не втримався на ногах.

Рудий Лис вкотре ухилився від смертельного леза. Кот вибив його меч на першому випаді. Лісовій намагався просто відійти від воїна, щоб підібрати якусь іншу зброю. Але свист розкрученого меча переслідував його, й уся спритність ішла лиш на те, щоб ухилитись, відстрибнути. На щастя, закований у важкі лати заземелець рухався не так швидко, як прудкий мешканець лісу, в якого замість лат були виплетений з лика нагрудник і два налокітники. Врешті вістря меча зачепило ліве стегно Лиса, і той покотився по траві, бризкаючи кров’ю. Заземелець відсік найближчому доріжанину голову, перевернув на льоту держак меча у руці й направив його згори в груди лісовію. Той ледве встиг відкинутись від леза, яке пропороло бік Лисової куртки й прикололо її до землі. На мить погляди Лиса й заземельця вперлись один в одного, й лісовія ошпарила хвиля ненависті, відчутна майже на дотик. Кот вийняв з рукава короткий кинджал і пригнувся для удару. Лис вихопив зі свого сагайдака стрілу, здоровою ногою вдарив поміж ноги заземельцю, а рукою ввігнав вістря стріли в це кубло ненависті, що світилось в очній прорізі шолома. Кинджал кота ввійшов Лисові в бік, а сам воїн повалився на нього зверху.

Хвиль Болітник, Суспенька Риболап і ще троє доріжан обступили колом могутнього кота, який і досі просікав простір навколо своїм страшним мечем. Біля нього вже лежало троє мертвих доріжан, перерізаних мало не навпіл. Коли хтось намагався вдарити цього воїна, то залишався без зброї або помирав.

— Може всі відразу? — спитав Суспенька, ухиляючись від мерехтливого леза.

— На мить зупиніть його, коли він… спиною! — Хвилю довелося зігнутись удвічі, щоб уникнути меча, який зрізав кілька волосинок з його чуприни й крижаним холодом окропив усе тіло.

Один із доріжан зблизька метнув свого меча в іскристе плетиво металу навколо кота, й меч, голосно дзенькнувши, полетів кудись угору, а сам доріжанин із перекривленим обличчям покотився в траву, тримаючись за обрубки пальців.

Збоку почувся старечий, але ще міцний крик, і краєм ока Хвиль помітив Густоброва, який з останніх сил біг на заземельця, тримаючи перед собою довжелезний спис Алеоласа. Меч чорного воїна враз зупинився, зіткнувшись із вістрям списа. І в наступну мить три доріжанські мечі з різних сторін пробили горло воїна. Від удару заземельця спис разом із Травником опинилися на траві, а долиняни висмикнули свої мечі й обернулися, шукаючи наступного ворога. Проте наступних уже не було. Останній кот із гвардії Антіо стояв без меча, намагаючись витягти зі свого серця арбалетну стрілу, яку хтось висмикнув з убитого коня й пустив у південного воїна.

Хвиль обернувся до фортеці. Звідти вже виїхала валка возів. Прийшов час відступати. Тепер потрібно яком·га швидше підібрати поранених і тікати за міцні фортечні мури.

— Усі назад! Беремо поранених! — закричав Болітник, шукаючи очима сина й Лиса, але жодного з них не помітив. Часу на пошуки не було. Треба якомога швидше тікати звідси, щоб цей бій не став для доріжан останнім.

Рудий Лис не помилився щодо бойової тактики заземельців. Вони не виступили проти невеличкої армії всією лавою, а вислали найкращих своїх воїнів, за принципом честі давши можливість сміливцям з гвардії Антіо битися до кінця. Тепер, коли останній кот упав мертвим, у бій підуть усі блискучі панцирі, — тоді порятунку вже не буде. Окинувши поле бою швидким поглядом, Хвиль відзначив, що доріжан загинуло не більше сотні, але й це була страшна поразка, адже ворожа армія набагато чисельніша. Єдина надія на фортецю. Хтось застогнав збоку, й Болітник побачив Ловикаменя Горолома, який намагався затулити руками рану на лівому боці. Малодоріжанин підняв хлопця на руки й поніс його до візків, що вже під’їжджали до встеленого трупами степу.

— А де твій син? — до Хвиля підбіг Тинявка. Хоча старець сам ледве тримався на ногах, та все ж спробував допомогти Болітнику нести хлопця.

— Тепер вони всі мої сини, — пробурмотів невпевнено Хвиль. Йому здалося, що саме це він повинен зараз сказати, хоча насправді як ніколи відчував, що саме Чисторос є найріднішим з-поміж усіх доріжан, і хвилювання за сина переважає всі інші почуття. — Допоможи Густоброву! — він кивнув війтові на Травника, що приходив до тями, все ще не випускаючи списа з рук.

Повітря позаду здригнулося від тисячоголосого реву і тупоту ніг. Хто з доріжан обернувся, міг побачити, як хвиля чорного прибою покотилася від лісу й швидко наповзає на степ, вкриваючи його своєю рухливою масою. Ця маса реве, наче одна велетенська горлянка, перекриваючи стук серця. Піші коти й каракоти бігли степом обабіч Єдиної Дороги, а по бруківці чорною змією потекла кіннота.

Хвиль поклав Ловикаменя на найближчий візок. Він озирнувся й обімлів: кіннота рухалась надто швидко — піші доріжани не встигнуть добігти до фортеці. Єдиний шанс для них — прийняти бій якомога ближче до рятівних стін, де можна сподіватись на град каміння, стріл і дротиків з мурів.

Візки й фіри розвертались, і доріжани криками й ударами гнали своїх коней назад. Дехто навіть намагався пхати візки, щоб ті відразу набрали швидкість.

Ось останній візок проторохкотів по кремовій бруківці у напрямку фортечних мурів. За ним, швидко відстаючи, бігли доріжани. Багато хто кидав важкі мечі й алебарди, відчуваючи за спиною дихання кількох тисяч кінних котів і каракотів. За ними степ топила чорна повінь піших заземельців. Це був не організований, заздалегідь спланований відступ доріжан, а їх панічна втеча.

Доріжан, що бігли останніми, одного за одним пронизували стріли і списи кіннотників. Раптом хтось із них обернувся й побіг назустріч ворогові. Через мить ще з десяток найбільш відчайдушних кинулись за ним. Інші або падали, проштрикнуті стрілами, або втікали з останніх сил. З кіннотою зустрілося лише декілька доріжан. На диво, цими героями виявились ті чоловіки, від яких досі ніхто цього не сподівався, які не вражали ні патріотичними словами, ні сміливими бравурними вчинками, але тепер, перед обличчям вірної загибелі, щось у них перемкнулося. Можливо, вони перестали боятися смерті, бо та вже дихала їм у потилицю й була надто близькою і незворотною.

Соломаха Яблунько не відчував болі, хоча бачив, як у його грудях тріпоче воронова пір’їна стріли; відчував, як сорочка прилипає до тіла, стає вогкою й гарячою. Він знав, що проживе лише кілька митей, що сила полишить його на сьомому чи, може, на десятому кроці, й рука від цього ще сильніше стискала каракотівський спис. З кожним подихом ця зброя наливалася залізною ваготою й тягнула додолу. Кілька миттєвостей, кілька кроків, кілька подихів, кілька громових ударів пульсу в скронях — за цей час потрібно зробити те, що буде вартим усіх справ у минулому житті, усього, що він зміг би зробити в майбутньому. Потрібно бігти вперед за себе, за свого Прутика, який залишився у таємничої діви в горах. Про це вчора розповідав Чисторос. Про стрілу, яку випустили заземельці в його сина, про Праву Блакитного Снігу й Синього Льоду, яка знає все на світі й дуже вродлива, про спустошення й свавілля, яке принесли з собою заземельці.

І Соломаха всім тілом кинувся назустріч коневі кота, виштовхуючи перед собою вістря списа. Заземелець підняв коня на диби і розвернув його боком. Спис пройшов крізь бляхи його чобота й застряг зазубреним вістрям десь у нутрощах коня.

— Візки встигнуть, — прошепотів доріжанин. Наступної миті кінь збив його з ніг і полетів на дорогу разом із пришпиленим до нього вершником. На них повалилися наступні кіннотники, гримлячи латами об бруківку. Доріжанин, що біг за Соломахою, перерізав мечем горлянку вершникові, який упав йому під ноги, інший воїн Долини рубонув по ногах коня, що страшною тінню майнув збоку, а третій встиг лише замахнутися своєю звичайною сокирою, як їх усіх повалили на землю списи заземельців. Інші доріжани вже лежали, прохромлені стрілами.

Деякі кіннотники, не встигнувши зупинитись, ще влітали в купу з конячих та людських тіл, на дні якої із застиглою усмішкою лежав Соломаха Яблунько.

Потік кінноти розділився на два рукави, оминаючи повержених вершників і мертвих доріжан. Тепер вони мчали не так швидко. Перші візки з пораненими вкотилися у прочинені ворота фортеці.

Яскраве сонце оглядало степ зі своєї висоти. Ось тонкою цівкою сіро-біло-коричневих цяток котиться до горбика фортеці військо доріжан. Далеко перед ними у фортечних воротах зникають останні риски фір і візків. А позаду маленького війська чорним язиком пливуть вершники. Хвіст кінноти уже вирвався з повені піших заземельців, які вкрили собою весь степ, все ще з’являючись і з’являючись з лісу. Важкі лати й багатоденна втома спирали їхнє дихання, багато чорнолатих перейшли на швидкий крок. Якби не кіннота, доріжани легко відірвалися б від переслідувачів. Але кількох тисяч злитих воєдино бойових коней і вправних воїнів вистачало, щоб знищити загони доріжан ще дорогою до фортеці.



70

За піхотою тягнулася валка різноманітних візків, кібуців, і першою котилася коштовно оздоблена карета на чотири красені-огирі. В її тіні їхав Антіо, оточений свитою воєначальників. У серйозній битві вони були б на чолі своїх солдатів. Але гнатися за земляними кроликами — це принижувати свою воїнську честь. Хіба що сприймати такий бій як полювання. Та після лісового переходу верхи Чорної армії почувалися надто втомленими, щоб починати лови на таку дрібноту.

Головнокомандуючий окинув поглядом заліснений горизонт.

— Пошліть до лісу триста воїнів, нехай нарубають жердин для приставних навісів. Сотню — у найближчі поселення, нехай заберуть усі драбини, які там познаходять. Треба скрутити трапи, по яких воїни ввійдуть у фортецю, і зробити навіс для тарану. Вони не могли поставити міцні ворота. І фортечні мури низенькі. Вони ніколи не були воєнними стратегами, тому стануть чудовими рабами. Скажіть нашим воїнам, що всі жінки у фортеці — подарунок для них.

— Магів з вогненними кулями використовувати для взяття фортеці? — поштиво схиляючи голову запитав тисячник.

— У жодному випадку! Ні магів, ні зміїв. Фортецю слід добудувати, а не зруйнувати. Це наш єдиний пост по цей бік лісу на всю північ! — Антіо обернувся до лісу, виглядаючи хвіст колони свого війська, який ось-ось мав викотитись із лісу. Візки з шатрами магів уже виїхали на степові простори.

Сам Антіо вирішив проїхатись верхи. У його кареті сидить зв’язана дочка вождя лісових демонів. Вона — основна забавка на сьогоднішню ніч. Він, великий Антіо, змусить її плакати, в її колючому погляді нарешті зникне ця гордість і презирство. Але це після того, як виметуть кроликів із фортеці.

Молоду демоницю схопили в останньому бою із загадковими, могутніми й страшними мешканцями пралісу.

За вервечкою кібуців йшло чотири тисячі піших воїнів, замикаючи лави війська. Цей загін розтягнувся велетенським півколом далеко у степ від дороги. Усі вороги попереду, ніхто не залишився за спинами чорнолатих, — у цьому Антіо впевнений.

Піші коти й каракоти, бачачи мертві тіла доріжан, заради розваги проштрикували їх мечами й списами, регочучи й милуючись мертвою кров’ю на своїй зброї. Натомість поранених коней вони добивали акуратно, з непідробним жалем.

Обабіч дороги тіло мертвого кота враз заворушилось і зсунулося вбік. Почувся тріск тканини й Лис нарешті відчув, що звільнився від останнього подарунка вбитого. Він визирнув з-під трупа, щоб роздивитися поле бою. На його щастя, усі воїни дивились услід кінноті й трималися придорожньої смуги. Проте останні загони, що охопили степ широким півмісяцем, повинні були пройти якраз через те місце, де лежав лісовій.

Рудий Лис тихенько присвиснув, зрозумівши, що ось-ось його бойове везіння закінчиться. Тут його погляд привернула розкішно оздоблена карета, що котилася дорогою за десяток метрів від нього. У вікні карети клювали носами два напівсонні коти. Лісовій важко зітхнув і викотився з-під убитого. Група воїнів йшла перед каретою, позаду — валка кібуців і візків з припасами. Піших воїнів з його боку не було, лише в кінці валки марширувало декілька загонів. І Лис з усією прудкістю, яку дозволяли його рани, навпригинці кинувся до дороги, перебігаючи від однієї купи тіл до іншої. Нарешті він заліг за два метри від дороги за трупом коня — карета ось-ось повинна порівнятися з ним. Ось з’явилась упряж із чотирьох коней, бамбетель з погоничем, переднє колесо… Лис, зціпивши зуби, перекотився поміж колесами й схопився за передню вісь. Його поволочило по бруківці. Перемагаючи біль і ледве стримуючись, щоб не закричати, Лісовій правою ногою зачепився за полицю під днищем карети, куди буди напхані різні мішки й пакунки, потім запхав туди й ліву ногу і заліз врешті повністю. Його ніхто не шукав, не чути криків чи якогось особливого пожвавлення. Невже вдалося прослизнути сюди непомітним?



71

Вони зупинилися на узліссі й відразу наче розчинилися у траві й кущах. Їхній щоденний одяг залишився вдома. Сьогодні кожен одягнений як на полювання: шкіряні куртки, затерті зеленою трав’яною фарбою, сірі шерстяні штани, чоботи на м’якій підошві, волосся зав’язане назад і заправлене під ремені сагайдаків, обличчя вимазане струхнявілою корою, лише білки очей вирізняються, наче два сонця на грозовому небі.

Але сьогоднішній виступ не був полюванням. Лісовіївські лучники самі почувалися здобиччю, яку зараз почнуть вишукувати й убивати. Втім різниця була, адже звірі ніколи не збираються гуртом, щоб першими напасти на мисливців.

Тепер усе залежатиме від раптовості й ефективності першого удару. Дві тисячі лучників нечутно підкралися до заростей ліщини обабіч Єдиної Дороги й засіли у густому гілляччі, вишукуючи вразливі місця у броні заземельців.

Рішення виступити проти Чорної Армії прийшло якось само собою. Вранці на загальних зборах лісовіїв воно стало очевидним і єдино правильним, хоча вчора про масову участь у війні ніхто серйозно не думав. Лісові стрільці зібралися біля доріжанських кордонів лісу спочатку лише заради того, щоб оберігати свої землі. Однак зійшлися на тому, що всі охочі мають право вступити у бій, допомагаючи доріжанам. З одного боку це могло спровокувати вторгнення чужинців у ліси, а з іншого — вторгнення рано чи пізно і так відбулося б, тож краще завдати серйозного удару тепер, коли ворог ще втомлений лісовими переходами і битвою з долинянами. Лісовії добре розуміли, що коти й каракоти, йдучи лавиною на північ, завойовують усі народи на своєму шляху. Тому питання зводилось лише до того, чи дати їм відсіч уже, разом із доріжанами й на їхній території, чи потім опинитися з ворогами віч-на-віч. Ніхто з лісовіїв не мав надії на сьогоднішню перемогу, але всі вірили, що значно послаблять сили заземельців без значних втрат зі свого боку. Потім частина воїнів з боями відступатиме на захід, у лісисті гори, в протилежному напрямку від своїх поселень. Піти у бій зголосилося шість сотень стрільців із двох тисяч, які зібрались на межі своєї й доріжанської землі. Та коли прибули вісники дібровників і розповіли, що велика кількість воїнів з південних лісів уже в дорозі й прямує на підмогу доріжанам, тоді всі лісовіївські лучники вирішили дати бій сьогодні, разом з усіма, щоб не розпорошувати сил.

Лісовії домовились воювати лише на відстані і вступати у відкритий бій тільки у випадку крайньої потреби. Усі добре пам’ятали сутичку з чорнолатими на лісовій галявині, коли жменька чужинців ледь не знищила великий загін лісовіїв разом із доріжанськими втікачами.

Сьогодні бій повинен початися раптово, коли перша лінія випустить стріли у спини заземельцям. Звісно, стріляти у спину — підло й нечесно, але лісовії вже стільки наслухалися про підступність і жорстокість завойовників, що погодилися не вести чесної війни, а використовувати усі доступні методи для знищення ворога.

Лучники засіли п’ятьма лініями по чотириста чоловік паралельно до узлісся. Перша лінія повинна пускати стріли доти, поки ворог не відійде з-під обстрілу або не кинеться в ліс. У першому випадку лучники першої лінії повинні переслідувати ворога, наближаючись на відстань польоту стріли. У другому — відійти назад за інші чотири лінії й зайняти нові позиції. У цей час обстрілювати ворога повинна друга лінія. Коли ж заземельці підійдуть надто близько, друголінійні також повинні відступити вглиб лісу, а в бій вступить третя лінія. І так далі й далі, доки заземельців не залишиться настільки мало, що їх можна буде добити у ближньому бою. Якщо ж чорнолаті розіб’ють лісовіїв, лучники домовились поодинці відходити на захід, витягуючи за собою ворожі сили. Можливо, до того часу підійдуть загони дібровників.

Та навіть разом із доріжанами лісовії й дібровники могли лише поскубати страшну південну армію. Їх було надто мало на противагу десяткам тисяч ворожого війська. Значно погіршувало ситуацію й те, що доріжани на чолі з Рудим Лисом нічого не знали про допомогу лісових племен і не могли розраховувати на неї й узгоджувати свої дії з іншими загонами.

Кожен лісовій ретельно вибрав свою ціль в останньому ряді півмісяця чужинців, які вже повністю вийшли з лісу. Лучники бачили, що перед пішими воїнами їде валка возів і кібуців. Мабуть, у них везуть запаси провіанту й зброї, а може там їдуть і вогняні маги. Поряд із колісним транспортом каракоти вели на ланцюгах кілька десятків величезних чорних звірів, схожих на вовків, але з короткою чорною шерстю, настовбурченими трикутними вухами й куцими хвостами.

І ще щось ішло із заземельною армією, проте лісовії його не бачили, бо воно рухалося в лісі з іншого боку дороги. Воно було величезним. Дерева на його шляху тремтіли своїми кронами. І його було багато. Лісові жителі здогадувались, що саме там рухається, але намагались не думати про це, інакше їхні шанси на успіх ставали надто мізерними.

У рядах заземельців відбувалося щось дивне. Вони порушили стрій, почали збиратися групою і потім колоною в триста чоловік вирушили назад у ліс. Кожен із них ніс на плечах величезну бойову сокиру. Лісовії захвилювалися.

— Вони нас помітили! — прошепотів молодий лісовій до Чорноокого Лиса, який командував першою лінією. Стріла хлопця перейняла на себе тремтіння руки. Лис спокійно торкнувся долонею до дуги його лука.

— Їм потрібне дерево. У них сокири. Про нас вони нічого не знають. Тепер цілься й нехай твій страх не завадить стрілі вибрати ціль.

Узліссям прокотився крик яструба і з кущів, наче стіна кривого дощу, полетіли стріли. Чільні воїни десятками попадали в траву. Уцілілі похапали щити, але не встигли ними прикритися, бо друга половина першолінійних лучників випустила нову хмару стріл.

Половина колони вже лежала на землі. Решта воїнів згуртувалися разом, закрившись стіною зі своїх прямокутних щитів.

Антіо, почувши крики позаду, обернувся в сідлі й зрозумів, що його лісорубів обстріляли з лісу. Якусь мить він мовчав, а потім громовим голосом закричав:

— Дві тисячі арбалетників на ліс! Якщо вони за кілька хвилин не переб’ють лісове падло, нехай маги спалять узлісся, а лісові й степові змії очистять попелище від смаженини з цих мавп!

Декілька воєначальників, схилившись до конячих грив на знак покори, помчали до своїх загонів. Через хвилину шеренги арбалетчиків вирушили до лісу. Першими виступали воїни з великими прямокутними щитами, зімкнувши їх між собою. З боків у щитах були вирізані півкола, які тепер утворили бійниці в суцільній стіні, через які стріляли арбалетчики. Коли стрільці відходили перезаряджати зброю, на їх місце ставала друга черга вже зі стрілами в жолобах. Таким чином ця невразлива шерега сипала смертоносними гвинтами безперестанку, просікаючи узлісся металевим градом. Позаду щитників і арбалетників десятки воїнів тягнули візки із запасами стріл.

— Назад! — крикнув Чорноокий і метнувся поміж дерев. Зусібіч навколо тріщали гілки, перебиті арбалетними стрілами. Листя зеленим снігом сипалося додолу. Падали поранені й убиті побратими. Десь у верховітті втікали білки й зграйки пташок.

Хоча заземельці стріляли наосліп, за другу лінію лучників встигло відбігти лише дві третини першої.

Чорноокий Лис перестрибнув через напівзотлілий стовбур бука й присів біля Криволапого Вовка, ватага другої лінії.

— Йдуть суцільною шеренгою зі щитами! Але в лісі вони розімкнуть стрій через дерева і стануть вразливим для наших стріл, — прошепотів він до глави Вовчого клану. Старий лісовій, якого через кульгавість називали Криволапом, кивнув головою.


— Зрозумів! — І звучно гукнув, — кожен п’ятий — на дерева, пропустити ворога під собою, а тоді почати обстріл!

Його наказ швидко передали у лінію, й десятки лісовіїв, наче коти, подряпались уверх по стовбурах, зникаючи у кронах дерев. Лис кинувся за своїми першолінійними, щоб відійти вглиб лісовіївських позицій.

Через декілька хвилин у ліс увійшли шеренги щитоносців і арбалетників. На біду для лісовіїв вони зупинилися відразу ж за узліссям і не рухались далі. Щити тепер поставили півколом, і ліс знову почали сікти металеві стріли. План лісовіїв був зірваний.

Раптом поміж дерев, обпалюючи стовбури й ламаючи гілляччя, на лінію лісовиків полетіли шість вогняних куль. Лісовії на мить отетеріли, бо ніколи не бачили нічого подібного, хоча й чули про вогненну магію котів. Їм здалося, що це сонце спустилося на землю, розділилось нашестеро і мчить на них. За мить кулі-сонця врізалися в землю й на десятки метрів навколо розбризкалися вогнем, залишаючи від лучників купки попелу й обгорілі кістки. З палаючих дерев падали у вогонь решта лісовиків, лише невелика частина встигла вирватися з цього пекла. Декілька чоловіків, перестрибнувши на інші дерева, по гілках обійшли вогонь, який уже лизав гладкі букові стовбури, прилипаючи до них і повзучи вгору.

Кілька десятків лучників з першої лінії пробігли через третю лінію. Міцнолобий Кабан, що керував нею, зі сльозами на очах спостерігав, як у вогні метаються ще живі лісовії. Заземельці перестали стріляти, спостерігаючи за муками лучників по той бік вогняної стіни.

І знову лісом прокотився жалібний клич яструба, й лісовіївські стріли з третього ряду прошили груди тих, хто горів, поклавши кінець їхнім стражданням. Після цього третя лінія знялася з позицій і швидко замиготіла зелено-коричневими плямами углиб лісу. Нові пекельні кулі розлилися вогнем слідом за лучниками, але вже не досягнули їх.

На четвертій лінії Міцнолобий Кабан зістрибнув у яму, де зачаївся Яснозорий Олень.

— Відходимо? — запитав він у командира четвертолінійних.

Той заперечливо похитав головою.

— Розходимося з центру й обходимо праворуч і ліворуч Дорогу. Вони цього не сподіваються й далі битимуть вогнем у центр наших попередніх ліній.

— Це смерть, — чи то ствердив, чи заперечив Кабан.

— Ні. Смерть — тут. Поки що вони виявилися хитрішими за нас. Якщо після вогненної атаки сюди вдарить кіннота, нас швидко переловлять у цьому рідколіссі.

І знову в лісі лунали короткі накази вздовж рядів лучників, які здавалися заземельцям криками звірів. Третя, четверта і п’ята лінії із залишками першої й другої метнулися в різні сторони. Нові кулі вогню падали у порожній ліс.

Оминаючи пожежу, лісовії з жахом бачили, як стогнуть і корчаться у полум’ї дерева й кущі. І ці муки лісу лише підкріпили їхнє бажання помститися вторженцям.

— На місці лісу стане попелище! — крикнув на бігу Міцнолобий.

— Таке ж попелище буде й після лісовіїв, якщо ми зараз не зупинимо заземельців, — відповів Яснозорий, спритно прошмигуючи під поваленими деревами чи перестрибуючи їх слідом за главою клану Кабанів.



72

З фортечних воріт у степ викотилося два десятка фір із дощатими щитами на них. Щити були густо втикані дерев’яними піками й довжелезними цвяхами. Кіньми правили молоді хлопчаки й жінки. Вони зупинились за кілька сотень метрів від фортеці й розвернули фіри впоперек Єдиної Дороги. Швидко випрягши коней, доріжани похапались за їхні гриви й побігли назад. На жаль, вони не вміли їздити верхи.

Хвиль Болітник мчав попереду. Він мусів устигнути швидше за кінноту, яка вже досягла тих, хто не встиг забігти за фіри. Вершники чорним морем вирували перед барикадами, щоб розправитись із захеканими і майже беззбройними земляними кроликами.

Основна маса кінноти розділилася на два рукави й почала огинати барикади. Багато заземельців спішились. Після короткої сутички зі жменькою доріжан, вони почали відтягувати фіри, звільняючи проходи, в які відразу ж вривалася решта кіннотників.

За цей час перша група втікачів добігла до фортечних воріт і зникла за ними.

Коли три сотні доріжан уже віддихувались у внутрішньому дворі фортеці, вершники перестали розпорошуватись, доганяючи доріжан поодинці, й направили своїх скакунів до воріт.

Хвиль Болітник зупинився у воротах і обернувся. Між першими вершниками й фортецею залишалося не більше сотні метрів. Сотні доріжанських воїнів ще бігли до брами. Важко зітхнувши, Хвиль узявся за клямку воріт і почав їх зачиняти.

— За фортецю! Візки зі свіжими конями за фортецею! Біжіть туди, — кричав їх Хвиль. За воротами залишалися сотні доріжан. Дехто з них намагався проскочити у щілину брами. Другі відразу ж кидалися бігти уздовж стін, згадуючи попередній план бою, який вони складали на загальних зборах учора вночі. Треті безсило падали на землю, зіщулившись і закриваючи руками голову. У їхній свідомості металася одна думка, яка виїдала серця зсередини: свої закрили перед ними ворота! залишили на поталу! на вірну смерть!

У фортеці кипіла робота. Навпроти воріт на візках встановлювали величезні луки, заряджали їх піками й натягували тятиви.

Зась Моряна схопила Хвиля за плечі й розвернула до себе обличчям.

— Впусти їх! Впусти! Там же Солевій біжить! — але чоловік заперечно хитнув головою і сперся спиною на засув.

— Зась, вони не встигли!

— Ти вбиваєш їх! — жінка в безсилій люті й відчаї била його кулаками по грудях.

— Якщо кіннота ввірветься у фортецю, загинуть усі! А так наша війна триває! — малодоріжанин міцно обійняв Моряну, стримуючи її руки. Вона перестала битись і лише ридала в мокру від поту й крові сорочку Хвиля.

Коли кіннота наблизилась до воріт, відчинилися поперечні бійниці, задзвеніли тятиви й ряди пік увігналися в тіла передніх коней і вершників, руйнуючи їх стрій. З мурів на голови заземельців полилися кипляча смола й олія, полетіли дротики, каміння, стріли й палаюче червоним жаром вугілля. Найбільшої шкоди завдало саме розпечене вугілля. Воно розсипалося міріадами іскор і жаринок, які бризкали на лати коней, тліли в їхніх гривах і хвостах, залітали в панцирі чорних воїнів. Попечені тварини скаженіли й починали ганяти степом, скидаючи із себе вершників. Воїни падали на землю, намагаючись зірвати з себе броню, щоб витрусити жаринки. Піки, запущені з висоти мурів, легко пробивали лати воїнів, а тих, хто скинув своє залізяччя, пришпилювали до ґрунту намертво.

Перед воротами фортеці все перемішалося, нові й нові воїни потрапляли в криваву кашу з тіл коней і людей, яка вищала, верещала, іржала, диміла. Ззаду підпирали нові хвилі кінноти. Лише через кілька хвилин частина заземельців почала обтікати мури фортеці з обох сторін.

— Вони поїхали! Усі поїхали! — крикнув хтось із північного муру і доріжани у фортеці зітхнули полегшено — війна тривала. Візки швидко віддалялися в напрямку Пічкурика, везучи захеканих і розчервонілих долинянських вояків.

Кіннота двома зміями з’явилася з-за фортеці й знову з’єдналася за нею.

Хвиль вийшов на недобудовану вежу, щоб спостерігати за тим, що відбувається на рівнині. Якийсь доріжанин вказав йому рукою на південь. Там, на рівнині між лісом і фортецею, прямокутними загонами марширували чорні воїни Півдня. Поміж ними впряжені по десятеро коні тягнули платформи з катапультами, пращами й вогнеметами. Кіннота залишила доріжанські укріплення саме цим загонам.

Але тут піхота Чорної Армії чомусь розділилася. Основна маса — зо двадцять п’ять тисяч — прямувала до фортеці. За ними близько тисячі кінних воїнів супроводжували візки з припасами і шатрами. А близько п’яти тисяч воїнів разом із квадратиками валки кібуців прямували на південь. Час від часу над кібуцами з’являлися вогненні кулі й блискавично били у ліс, вибухаючи там смертоносним вогнем.

— Чому вони розділилися? — дивувався Хвиль, але всі лише знизали плечима.



73

Лісовії, засипаючи арбалетників стрілами, поступово обходили їх з обох боків. Ті крутилися на місці, не знаючи, з якої сторони ставити захисні щити. Більше сотні заземельців уже лежали на листяній підстилці, решта нарешті сформувала півколо й почала відступати з лісу. Вогненні кулі перестали з’являтися — маги вже не знали, куди саме їх посилати, й вирішили не тратити свою силу даремно.

Коли щитники й арбалетники вийшли з лісу, лісові лучники продовжували обстріл з верхів’їв дерев.

Яснозорий і Міцнолобий, сидячи на гілці поряд, посилали стріли поверх щитів, немовби змагаючись у влучності один з одним. Раптом десь ліворуч у глибині лісу народився й поступово наростав якийсь дивний шум. У степ з-під лісового шатра стрімкою лавиною вибігали десятки й сотні воїнів у шкіряних латах, здіймаючи над собою дерев’яні ломаки з шипами й сокири. У кожного воїна було дві руді коси й блискучі металеві кульки на них.

— Дібровники! — на радощах обоє старійшин обійнялись і почали посилати стріли в арбалетників з новою силою.

Хтось сказав, що дібровників прийшло дві з половиною тисячі.

Воїни південних лісів не засіли в засідці, а скаженою рудою хвилею вдарили в ряди заземельців.

— Упере-е-е-е-е-ед! — пролунало з узлісся, й сотні лісовіїв, витягуючи свої короткі мечі, кинулись у відкритий степ.

Антіо, стоячи на даху карети, круглими здивованими очима дивився на січу біля лісу, а потім змахнув своєю булавою.


— Де Шела і Тайті?

Один із котів, що їхав біля карети, відразу ж відповів:

— Шела і Тайті переказали, що змії знайшли ближчого ворога, ніж лісовики. Але вони не знають, якого саме.

— Що? Який ближчий ворог? — заверещав Антіо й мало не впав з карети.



74

Два десятки височезних воїнів поодинці стояли посеред степу з кошиками дрібного каміння. Між ними по дивних траєкторіях ходили хлопці й дівчата з такими ж кошиками. Серед них були діти і доріжан, і лісовіїв. Поодаль у траві принишкло п’ятдесят лісових лучників — вони повинні прикривати гурт із кошиками, коли той почне відступати до лісу. Це й була Армія Мертвих — основна сила місцевого воїнства.

Рибохвостик Моряна кружляла біля свого кошика, не зводячи погляду з південного степу, звідки повинні з’явитися візки з частиною доріжанського війська. Вони мають привести сюди Чорну Армію. Саме тут відбудеться вирішальний бій, який насправді боєм і не буде. Усе, що сталося досі, — пролог до битви. Поки що степи порожні. Єдине, що привертає увагу на їх тьмяному простирадлі, — стовпи диму, які з’являються десь із-за горизонту. Ніхто не міг збагнути, що це могло б означати.

Мертві стояли непорушно й лише втомлено крехтіли. Їм було дуже важко тримати на своїх височезних тілах такі важкі лати. Непропорційно короткими руками воїни опиралися на списи й чекали своїх супротивників.

З півночі швидко наближався двоколісний візок. Мабуть, хтось із північної лісовіївської стороги їде щось розпитати. І цей хтось дуже поспішає. Візок підстрибував на горбках, їхав то на правому, то на лівому колесі, мало не перевертаючись. За кілька десятків метрів від воїнів кінь різко розвернувся й зупинився. Візок перехилився, завмер і завалився на бік. З нього викотився Рудолапка籎 зірвався на ноги і, виробляючи чудернацькі петлі на траві (ніби оминав невидимі капкани), побіг до Моряної.

— Там у морі… там у морі… — закричав він здалека.

— Заспокойся й біжи обережно! Не налякай їх передчасно! — попередила його Рибохвостик. — Що сталося?


— Морем пливуть острівки з очерету!

— Магія заземельців?


Один із Мертвих зауважив:

— Заземельці йдуть із півдня. Звідки б їм узятись на півночі?

— Може, це їх флотилія?

— Флотилія — це великі кораблі, а не очеретяні сплавини. Про ці кораблі нам розповідали дібровники. Потрібно дізнатися, що там діється!

— Ніколи! — сказав один із лісовіївських лучників. — Уже видно візки з вашими.

На горизонті з’явилася група рисок, які росли на очах.



75

— Лісові мавпи напали з тилу! — виправдовувався молодий ватаг арбалетників, більшість з яких уже всіяла своїми тілами південні степи й узлісся. Він говорив, розгублено розглядаючи пояс Антіо й не сміючи глянути йому у вічі.

Головний воєначальник Чорної Армії скреготнув зубами. Його долоня стискала ефес коштовно оздобленого меча, а груди розпирало бажання вдарити цього нездару-арбалетника, який не зміг уберегти свій підрозділ. Але Антіо стримався. Не варто зараз виказувати свою лють. Не час для емоцій. Нехай його воїни думають, що нічого несподіваного не відбувається, що все під контролем.

— Скільки нападників? — голос Антіо зазвучав спокійно, майже м’яко.

— Більше трьох тисяч.


— І скільки твоїх стрільців і щитників залишилося?

— Їх знищили майже до ноги, поки підійшли мечники.

— І що там зараз?

— Бій. Наших піхотинців п’ять тисяч. Незабаром усе повинно закінчитись, — Антіо помахом руки відіслав ватага арбалетників і підкликав командуючого кіннотою.


— Як справи у вершників?

— Наша кіннота винищила більшість земляних кроликів ще по дорозі до фортеці. Це було просто. Жменька доріжан сіла на підготовлені візки й утікає на північ. Кіннота залишила фортецю піхотинцям і скоро доб’є рештки доріжанських загонів.

Верховний кот Чорної Армії поморщив лоба, обмірковуючи ситуацію.

— Оточити валку магів, провіанту і зброї десятьма тисячами піших воїнів і нехай вони вийдуть дорогою в степи за річкою й там отаборяться. Ще дві тисячі піхоти кинути в бій до лісовиків і відтягнути їх на відкритий простір. З ними потрібно покінчити якомога швидше. Решту піхоти кинути на фортецю. Ті, хто битиметься з лісовими мавпами, після бою хай також відійдуть до фортеці. Потім почнемо збір провіанту в долині й перепочинемо. Лісових і рівнинних зміїв натравити на дібровників і лісовіїв.

— Змії не можуть зараз допомогти піхоті, — сказала, під’їжджаючи до маленької наради, Шела, володарка лісових лускатих монстрів. Біля неї на єдиному в армії білому коні, сиділа Тайті, яка керувала рівнинними зміями.

— Чому?

Шела вийняла з корсета амулет із цільним смарагдом, який ховав у собі феєрверк палаючих іскор.

— Вони зайняті. Лісові змії б’ються з кимсь біля підніжжя гір.

— І рівнинні разом з ними, — додала Тайті, показуючи вогненні іскри в амулеті з топазом.


— З ким?

— Можливо, на них також напали лісовики?

— Можливо!.. Шело, Тайті, перевірте своїх тварюк. І перекажіть собаківникам, нехай на лісовиків спустять усіх бойових собак!

Жінки кивнули і пришпорили коней.



75

Зі скель брусничних пагорбів поле бою відкривалось як на долоні. Степ виригав щораз нові хвилі чорнолатих, які вливались у круговерть битви. З лісу виходили свіжі загони дібровників. Частина лісовіївських лучників обстрілювала ворога з узлісся, інші витягували мечі й групами приєднувались до битви.

Несподіваний стрімкий наступ дібровників дозволив без істотних втрат перебити усіх арбалетників і щитників, які спочатку намагалися відстрілюватись, але удар з двох боків не дав їм змоги зайняти свою непереможну позицію. Та коли підійшли нові загони заземельців, битва завирувала знову.

Чорнолаті кидались у бій з дикою радістю, тішачись можливості напоїти ворожою кров’ю свою зброю. Спритно й безстрашно вони клали нападників ряд за рядом. Дібровники вкривали своїми тілами землю, але не відступали ні на крок. Брязкіт металу, удари, крики, верески, бойові кличі оглушували, перероджували, запалювали зсередини.

Міцнолобий Кабан і Чорноокий Лис знайшли поглядами поміж рухливо-кривавої маси Криволапого Вовка й поспішили йому на допомогу. Жоден із них не взяв до рук меча, продовжуючи воювати лише стрілами, випереджуючи каракотів швидкістю. Тятиви їхніх луків дзвеніли безперестанку, наче незгасаючий звук струни. Кожен свій крок лісовіївські ватаги прикрашали трупами ворогів з тремтячими пір’їнами стріл в очних прорізях шоломів. Криволап бився двома мечами, раз-по-раз парируючи удари кремезного воїна, і цей двобій більше нагадував дивний танець. Ще один каракот, що підскочив збоку, вибив один меч з руки лісовія, а шипастою рукавицею вдарив його по голові. Інший супротивник схопив Криволапа за руку з мечем, замахуючись булавою. Але відразу ж обм’як і впав на коліна. З його пробитої стрілою шиї фонтаном вдарила кров. Другий заземелець обернув