Спалах (збірка) [Юрій Павлович Винничук] (fb2) читать онлайн

Юрій ВИННИЧУК СПАЛАХ Оповідання, повісті

Оповідання

ЛІТОПИС ВІД РАВЛИКА

1

Вітер війнув сильніше, і плесо вкрилося ряботинням. Десь зникли холодні вітражі дерев, неба, за мить вони знову з’являються. В куделі хмар, у кронах верб миготіли рибки, пуголовки.

Ось і моє відображення у воді. Який в мене драглистий вигляд! По щоках пливуть окуляри, я намагаюся їх зупинити, проте вони течуть, просочуються крізь пальці і — хляп-хляп — у воду: круги побігли, бігли… далі знову спокійно. Тільки батько випростав руку і:

— Там… там…

Рука вказує на воду (на обличчі сірий знак страху)… він більше нічого не каже, раптово повертається і швидким кроком простує додому. Я хочу його наздогнати, щось лагідне таке прошелестіти (наприклад: …), але якась сила змушує мене вклякнути коло води і пильно вдивлятися в глибінь. Тепер і я відчуваю той загадковий страх, що опанував мого батька.

2

Раніше я говорив: «…в куделі хмар, у кронах верб миготіли рибки, пуголовки…», але тепер я зрозумів, це все виглядає далеко не так спокійно — ці рибки, пуголовки, тритони й жучки не просто миготять, а виконують якесь завдання, бо рухи їхні чіткі й синхронні. Кілька пуголовків непорушно завмерли при самім березі й стежать за мною. В мені спалахує гнів, якого й досі ще не можу пояснити для себе, настільки він несподіваний і безглуздий. Отже, виламую лозу і намагаюся тих пуголовків розігнати. Раптом дивна сила вириває з руки прут, і він зникає під водою. Я сам ледве встигаю ухопитися за кущ, інакше полетів би сторч головою з берега. Лють заволоділа мною, штовхаючи на ще безглуздіші вчинки: збираю камінці і шпурляю ними. Враз ті самі камінці летять у мене з води, рятуюся втечею, вони мене б’ють по спині, по голові…

Не знаю, чи справді відчуваю позаду сміх, чи це мені тільки здалося.

3

Батько зачинився в себе в кімнаті, цілий день не з’являється. Надвечір мама пішла до сусідки, і ми можемо перекинутися кількома словами. Батько насуплений, руки за спиною, плечі опущені.

— … … …?

Але я не розчув.

— Ти бачив? Бачив? — повторює він.

— Так. Я виламав лозину і пробував їх розігнати, але щось мені вирвало її з рук… потім кидав камінцями, а ті верталися в мене…

— Ти надто нерозсудливий.

— Бо мені невідомо нічого.

— Я вже кілька ночей бачу один сон: вода виходить з берегів, і риби, пуголовки, жаби, водяні жуки і тритони вриваються в наші будинки, захоплюють їх, нас топлять, наче кошенят, і вся земля тоді починає належати їм.

— То ти навмисне повів мене до ріки?

— Я знав, що ти словам не повіриш. Тепер ти переконався, які вони дужі?

— А якщо їх закидати динамітом?

— Буде те саме, що й з камінцями. — Пальці його нервово бгають обрус. — Але я спробую з ними домовитись, — каже він, покусуючи губи.

— Про ненапад?

— Можливо.

— Чи про союзництво?

— М-м…

— Невже ти станеш одним з них?

— З ними заодно також равлики.

— Ще ліпше!

— Я знаю, що ти мене осудиш, але зрозумій (голос його тремтить, обривається тут-там, тихне)… інакше не можна (затихає)… ми не маємо сили…

4

Батько перевдягся в новий костюм і пішов на річку.

Вже вечоріло, і той самий вітер, що гуляв уранці над водою, грався тепер фіранками й шторами, жмут сухого листя кинув у кімнату. Зашурхотіло… Я хочу захистити себе від нього, від його подувів, але відчуваю, що гублю тіло, і воно стає мені чужим і далеким. Бачу себе збоку — ось стою такий безпорадний і стежу за батьком, що вертається з річки, вертається розхристаний, мокрий, хода його втомлена, і весь він як жмуток осінньої зжовклої трави. Стою — я і не я. І вже розумію, що батько несе лиху вість, але втішаю себе надією, що він її виголосить тому другому «я», а не мені, бо я вже відділився від себе і принишк за шторою.

— Вони розлючені й не хочуть розмовляти (рукави і холоші в зелених водоростях, мокрі сліди на підлозі)… але я так просто не капітулюю, я буду боротися (робить театральний жест, хоче виглядати спокійним, підморгує).

Коли повертається спиною — бачу маленький горбик. Цей горбик ще буде рости.

5

Батько цілими днями пропадає на річці, повертається мокрий, мама каже: він так змінився. Горб усе росте й росте, правда, повільно, але не настільки, щоб цього не можна було помітити. Сам він зменшується в тілі, худне, скидається на підлітка. Часом приносить свіжі новини… часом нічого…

— До них приєдналися слимаки, слизні й мокриці… Проте вони з ними так не рахуються, як із равликами. Ці в них займають високі пости…

— Річка вийшла з берегів на півметра…

— В озері з’явилася невідома риба… Мабуть, це резидент з іншої водойми…

— Мене познайомили з нею. Вона задоволена з моїх намірів допомагати їм і обіцяла поклопотатися про документи, які б підтверджували, що я й насправді равлик…

— Річка вийшла з берегів на метр…

Якось він приніс у кишені великого равлика і, вказуючи на мене пальцем, сказав:

— Це мій син, він відчуває до вас велику симпатію… Мій син з дитинства мріяв стати равликом… Інші діти: хто — літуном, хто — морцем, хто — міністром, а наш — тільки равликом… Особливо йому до вподоби ваш принцип: все своє ношу з собою.

А равлик:

— Угу… угу…

— Сину, вони мене дуже просили, щоб ти написав для них гімн.

Равлик поважно киває ріжками, батько розмахує руками, проголошує патетичні слова.

6

Батько все дрібнішав і дрібнішав. Взимку він заховався під шафу, туди і їжу велів подавати й не перешкоджати дурницями. Звідтоді ми його бачили дуже рідко. Мама вдягла траур і всім каже: наш батько помер… Її можна зрозуміти — не дуже приємно, коли хтось із рідні раптом захоче стати равликом.

В кінці лютого батько почав з’являтися, ці його відвідини завше були зненацька — вирине із якоїсь шпарки в підлозі, помахає привітно ріжками і зникне. Деколи, правда, передасть останні новини. Але все одно було приємно, що нас не забуває.

Мама, бувало, заплаче, а я втішаю: наш тато виконує вельми важливу місію. Мама залишає крихти їжі по кутках, щоби татко міг підкріпитися. Час від часу готує його улюблену зупу і виливає ложка по ложці в шпарки.

Навесні до водяних мешканців і равликів приєдналися плюскви, прусаки і мурашки. Павуки вперто зберігали нейтралітет, хоч і постачали їх зброєю. Ми ходили по хаті дуже обережно, боячись розчавити когось із союзників. Проте без прикрощів не обійшлося. Одного разу батько відпочивав у вазонку, і я залив його водою, він мало не втопився. Іншого разу мама сіла на крісло, забувши перед цим оглянути його… Почувся легенький хрускіт. Мама перелякано зірвалася на ноги — жалюгідні рештки роздушеного равлика виднілися на спідниці й на кріслі. Ми не на жарт схвилювалися, мама хутко витерла крісло, а спідницю шпурнула у вогонь.

Наступного дня з’явився наш татко і заспокоїв — виявилося, що той равлик був дезертиром, до того ж із поглядами, які йшли врозріз із зовнішньою політикою союзників. Так що нам навіть прислали подяку за знищення цього ідейного ворога.

Коли розквітли вишні, минув мій страх, я перестав боятися води, і те, що можлива війна, вже не діяло на мене так гнітюче. Батько переселився в сад, там його часто можна було бачити разом з іншими равликами на грядках.

На початку червня він весело привітав мене:

— Війну відстрочено! Ми домоглися миру!

— Тату, — сказав я з журбою, — тепер ти зможеш до нас повернутися?

— Ні, я ще маю тут дуже багато справ… До речі, можеш мене привітати — я зайняв пост прем’єр-міністра… Зараз я формую свій кабінет… Якщо ти й далі ніде не влаштуєшся, то я б міг тобі що-небудь підшукати… Твій гімн тут у всіх на вустах. Тебе знають і шанують. Ввели навіть в обов’язкову шкільну програму… Вони хочуть, аби ти ще щось для них написав… напишеш?

— Ну, якщо ти цього бажаєш…

— Звичайно, я тебе не змушую, але… але хто зна… може, це і в твоїх інтересах… А як там наша мама?

— Все ще носить траур.

— Бідна мама.

Ми прощаємось, обом сумно, що ми в різних світах і не хочемо поступатися один одному.

Хоча ні, я все рішучіше схиляюся до того, що равлики цивілізованіші, аніж ми, і, мабуть, невдовзі я прийму пропозицію мого батька, тим більше, що я увійшов у них до шкільної програми.

І тим більше, що на моїй спині вже починає проростати елегантний і дуже симпатичний горбик.

СПАЛАХ

1

— Так, нам подобається цей будинок.

— Вам подобається? Я дуже рада. Ви погляньте, які краєвиди! Ця дорога веде в Криву долину, а за долиною відразу ліс. Там повно ягід і грибів. Ми з чоловіком, небіжчиком, бувало… бо мені, бачите, самій тут жити сумно. Дім надто просторий. А син каже: продайте і йдіть до нас. Це син ціну дізнавався. Я думаю, не так вже й дорого, правда? В місті вдвічі дорожче. Вам тут житиметься спокійно. Люди дуже гарні. До міста близько. Скоро це буде міська зона, мають пустити тролейбус. Але, бачу, у вас своє авто… Довкола одні хутори… Тихо, спокійно…

— А ці рушниці… Ваш чоловік полював?

— А-а, це… так-так, часом… Їздив на качки…

— Хіба у тому лісі нема нічого?

— У лісі… та є, чому… але…

— Хоча б зайці.

— Зайці?! Що ви? Ніколи в житті! Хто вам сказав про зайців? Ніяких зайців тут нема. Це все плітки. Можете бути спокійні. Які зайці? Звідки?

— Чому ви так розхвилювались? Я просто так спитав.

— Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайців тут нема. Він їздив на качки… Ой, може, ви чаю вип’єте?

— Ні, дякуємо. Нам пора.

— То що ви надумали?

— Ми згодні.

На горбах, мов чорні дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуємося на нове помешкання. Над ними пропливали сірі опухлі хмари, а попід хмарами розквітали чорні троянди вороння, їхній похмурий вигляд не віщував нічого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба і запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловік. Називався Костьо.

Пізно ввечері, коли ми скінчили трагати наше майно, а жінка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.

— То ви в місті жили? — спитав, мостячись у кутку поміж двома витрішкуватими креденсами. І, не чекаючи відповіді, додав: — Ну, та й тут не село. Ото лиш дороги нема. Хіба то дорога? Галамадзя одна. Без чобіт і не пройдеш, коли сльота. А там, вопше, не зле… Природа, їдять його печінку.

— Чого то ви кленете?

— А ви ніби не знаєте, — і він примружив очі.

— А що я мав знати?

— Та про Криву долину. Бодай її навіки скривило. О-о-ой, то кара небесна… Нема на них ні ради, ні закону.

— Ви про кого?

— Та не про кого ж, як про зайців.

— Про зайців?

— Еге.

— Валіхновська казала, що тут жодних зайців нема.

— Е-е, то хитра баба. Казала, щоб продати. Не знаєте, як то є?

— Не розумію. Хіба зле, коли є зайці?

— Сплюньте… Нє-нє, ви таки сплюньте. Це не є жарти… Зайців тут гать гати. Як горобців. По городах та садках мов шалені гасають. Об’їдять усе, що б ти не посадив. А по них стріляй не стріляй — все одно не попадеш. Такі верткі, що… А, зрештою, ніхто й не стріляє… Ви не повірите… хто не стріляв — жодному воно з рук не зійшло. Як не тепер, то в четвер, а таки сягала його заяча пімста… Пам’ятаю, за війни жив у мене на хаті німака. Офіцір… Інтіліге-е-енннт… Як чобіт не напуцує, на двір не вийде. «Данке ше — дайте ще». Правда, раз мені як вліпив шпіцрутом — отакі во паси були по спині! От він зібрався полювати на зайців… А вже до тії пори пару німаків згибло на полюванні. Йому й кажуть — щось із тими зайцями не в порядку. А він: «Галіцієн хазе?»^[1] Пішов. І що ви гадаєте? Десь він перечепився за гілляку, а карабін і бебехнув.

— А при чім тут зайці?

— Ну, бачите, ніби й ні при чім, але… Та ви до Каленика підіть, він краще знає. Я тут перед самою війною побудувався, а він на хуторі народився. Пам’ятає ще, як пани сюди наїжджали на лови. Їздили головно на кабанів, але часом і не від того, щоб де зайця стрілити. І що ви гадаєте? Той себе застрелив, а той — товариша, а тамтой — у рівчак беркицьнув. Таке… Вони ж, я вам скажу, хитрі — ночами на городи нападають. Навіть пси їх бояться.

— Та йдіть!

— Еге… Колись-то серед ночі чую — пес виє та й виє, виє та й виє. Ну, я накинув кожуха, вийшов… А зайці капусту так і метляють, аж тріск іде. Пес забився під дошки на подвір’ї і скавулить. Я до нього: «Бровку! Гуджа!» А він ані руш. Тільки труситься і скавулить.

— А ви самі не могли їх відігнати?

— Е-ей, чи я дурний? Оно старий Мацій якось із вилами вискочив. Та й що, гадаєте? Один заєць як йому в ноги скочив, то він такого кардебалета полетів, що й ногу зламав.

— Чортзна-що.

— Айа, правду кажете. Тільки чорт і знає, що воно таке. Можете собі уявити — хорта задерли.

— Та то вже ви…

— А присяй-бо, що задерли! Кого хочете, спитайте. Був хорт у Віхтюка. Добрий хорт. Одного разу пропав. Ну, Віхтюк іде шукати. Знайшов при долині роздертого. І то, видно, неабияка бійка була, бо все довкруж так потаргано, ніби там хлопи чублися. І шерсті клубки — собача й заяча… А ви кажете…

«Ну от, — думав я, — не треба тобі далеко за фольклором їздити — під хатою, як лобода, проростає».

— Це ще не все, — не вгаває Костьо. — Якби ж то все! Але тії зайці мають на нас якийсь уплив. Часом, бувало, щось таке в душу закрадається… ну, не знаю, як і сказати… буцім ти заєць… Розумієте?

— Ні, — покрутив я головою.

— Ну, от їдете ви полем, а над вами ворона «кар-р!», а ви й зіщулюєтесь. Або пес загавкає, а вам начеб хто теркою по спині пройшовся. А то дивишся в дзеркало — викапаний заєць. Я вже й голюся коли як, щоб рідше у дзеркало зазирати… Чи на жінку глянеш — заяча губа. Скільки жив — не бачив. А тут раптом побачив… Незрозуміле щось коїться… Смієшся було — а сміх той ну чисто як заячий писк. Ех-ех… Чи їв я коли в житті сиру моркву або капусту? Де там. А то з якогось часу почав наминати… Якось до сусіда заходжу — а він руку за спину. А сам — хрум-хрум… рука за спиною… потім тихенько впустив. Та воно з-під лави викотилося. Дивлюсь — качан капустяний. Оце, думаю, не один я такий дурний.

— Виходить, Валіхновська нас підманула?

— Виходить, що так… Не від добра, звісно. Чоловік її теж через тих зайців… Завал серця дістав, коли за ними з рушницею погнався… Ей, та що я вам одне погане розказую! Я оно з колючого дроту поробив загороду, а довкіл саджанців кринички змайстрував та й маю спокій. Жити можна… Чого ні? Тільки деколи хочеться забитися в куточок, припасти до землі і вдавати, що тебе нема. Чого так?

2

Минув рік

— Куди ти зібрався?

— Піду трохи постріляю.

— Не ходи, — в її голосі відчутна незрозуміла мені тривога, дивиться на мене майже благально, хочу струснути із себе цей пронизуючий погляд і не можу. — Ти чуєш мене? — наче десь із далекої далини долинає її голос. — Не хочу, щоб ти йшов. Пограйся краще з Андрійком.

Андрійко вовтузився на підлозі, намагаючись справити поламаного механічного зайця з барабаном.

— Я скоро повернусь… Я принесу йому зайчика.

— Хочу зайчика! — кричить малий. — Цей поламався. Принеси мені другого.

Виходжу з дому, а в очах міцно стулені вуста дружини, вони тремтять, наче листочки на вітрі.

Наш будинок височить над широким узвозом, порослим з обох боків шипшиною і терном, узвіз котиться до Кривої долини і там губиться. Ноги склизькають по вимоклій розлізлій землі.

За воротами озирнувся, побачив у вікні її обличчя. Відгорнувши фіранку, стежить за мною, і я мовби чую: «Не йди!»

Похмурий полудень приймає мене в сіру свою прохолоду, волога насторожена тиша війнула з долини.

Я скинув з плеча рушницю і сповільнив крок, щоб не сполохати передчасно зайців.

3

Коли Архип Каленик дізнався, що я купив рушницю, щоб полювати зайців, то скрушно похитав головою.

— І хочеться ото вам клопоту? За моєї пам’яті ніхто не вполював тут хоч би й облізлого якого.

— Доки не помацаю — не повірю.

— Але ж це безглуздо. Є набагато ліпші способи убити час. До того ж абсолютно безпечні.

— І хочеться вам вірити у ці нісенітниці? Мені особисто давно вже кортить провчити цих зайців. А зараз, коли я купив рушницю, особливо.

— Невже вони вам аж так допекли?

— Більше допекли всі ці байки, що точаться довкола них.

— А коли я вам скажу, що то не зайці?

— Не зайці? Як не зайці?

— А так… Не зайці вони. Може, чортенята які, хіба я знаю? Тільки, буває, часом вночі світиться щось в долині. Сам бачив те світіння. Воно було у вигляді півкулі завбільшки з добрий курінь. Я став як вкопаний, очам не вірив. Думаю, підійду ближче та придивлюся. Йду, йду, а воно — ну як от від хати до хвіртки… а дійти не годен. І не віддаляється ніби, й на місці стоїть, а не дійдеш. Плюнув я та й подався своєю дорогою. А коли на горби вийшов та озирнувся — пропало те світло.

— Що ж воно могло бути?

— Може, то дрібнолюдки або чеберяйчики скарби свої проти місяця сушать, — Каленик хитро всміхнувся.

4

Я сів на камінець, закурив і став чекати. Всенька долина була всіяна малими й великими камінцями, де-не-де височіли й здоровенні упівзросту, а то й у зріст людський брили. Вони замшіли, взялися повійкою, з тріщин стирчали ріденькі борідки трави. Місцина, як для зайців, не дуже підходяща. Правда, висока папороть утворювала наче дах над землею, і якщо заєць сидить непорушно, його годі запримітити, хіба, йдучи, просто наткнешся на нього. Я підважив ногою величенький камінець, і він покотився вниз, пригинаючи обабіч себе стебла папороті. Я штовхнув ще одного, другого, третього, вони котилися, підскакуючи, глухо вдаряючись один об одного, і завмирали десь у глибині долини в кущах шипшини й глоду. Тоді підважив ломакою цілу брилу, круглу й лобату, вона покотилася з гуркотом, збиваючи менші камінці, і вже їх ціла компанія понеслася вниз, аж папороть зашипіла розлючено.

І тоді я побачив його. Він вискочив з трави, пірнув, знову вискочив і так стрибками помчав перед очима. Я прицілився й вистрілив.

Але схибив. Заєць утік. Тут же з’явився інший і, так само високо підстрибуючи, помчав у напрямку до густих кущів. Я вистрілив удруге. На цей раз заєць більше не вистрибнув. Я з радісним вигуком побіг до того місця, де помітив його востаннє. Мені не довелося довго шукати. Розхиливши папороть, побачив краплі крові на камінні. Але самого зайця не було. Трохи далі — знову кров. Я почав спускатися на дно долини, дивуючись із живучості цього зайця, адже він мусив стратити досить багато крові, якщо так щедро позначив мені дорогу. Висока колюча стіна розквітлого терну перепинила шлях, там у гущині губилися, мабуть, останні сліди. І коли я рушницею розгорнув каракувате галуззя, то аж скрикнув од несподіванки — заєць сидів у кущах і дивився на мене, дивився з такою, люттю в очах, наче то був не заєць, а роздратований пес. На мить я завмер у нерішучості, та заєць не тікав, і я став гарячково обдумувати ситуацію. В ті кущі не пролізу й рукою теж його не досягну. Куля, очевидно, попала в задню ногу, вона вся червона, а довкола ціла калюжа. Це неймовірно — у зайця не буває стільки крові. Я згадав, що сліди, які він лишав по собі, були теж надто насичені, кров виднілася і на стеблах папороті, а тут і на гілках та листі. Мене пойняв незрозумілих страх, може, внаслідок цього лютого погляду, який розпинав і четвертував, погляду, якого я не здатний був витримати, і одвів очі. Намагаючись не робити різких рухів і не шуміти, дав гілкам зійтися докупи, а тоді хутенько наладував рушницю. І знову, розхиливши галуззя, я зустрівся із цими ненавидячими очима. Видно було, як шалено б’ється його маленьке серце, — груди пульсували в нервовому ритмі, а калюжа крові усе збільшувалася. Мабуть, він відчуває біль, подумав я. Чому ж він тоді сидить так непорушно? Спробував уявити себе з пораненою ногою, власне, не уявити, а пригадати, як в армії випорснула мені рельса з рук і впала на ступню, — я качався по гравію, очманілий від болю, скручувався і розкручувався, наче одірваний хвіст ящірки, виючи так, що чути мене, либонь, було до наступної станції, потім виявилося, що нічого страшного не сталося, лише невеличка тріщинка.

Навів на нього рушницю і помітив, як спалахнули подив і розпач у його очах, наче сподівався він чогось іншого, того, що мав я вичитати з його погляду і зрозуміти — щось там було ще, крім люті, щось там було таке, на що я не звернув уваги, а тепер болісно хотів пригадати, наче від цього залежала моя власна доля і подальше життя, але пам’ять моя не повертала нічого поза тим його гнівом. Палець отерп на цинглі, рясний піт вкрив чоло, на душі стало гидко й моторошно.

Він не тікав, уперто вдивлявся в мене і, здавалось, читає мене, мов буквар, читає мене — вбогого і порожнього, бо саме таким я і був на ту хвилю. Невже він не мав сили хоча б відповзти трохи далі, хоча б зрушити з місця? Може, розуміє, що тільки-но він це зробить, як одразу ж вистрілю. Це знав і я, чекаючи, коли ворухнеться, та заєць стримів закам’яніло на місці, й вуха його стирчали, а в очах з’являлися криваві прожилки, наче спалахували вогні далекого міста, гасли і знову спалахували, бо то була, певно, єдина мова, якою ще міг зі мною порозумітися, — мова крові. Тільки мені вже не зрозуміла.

Цей погляд скоро розколе мене, мов горіх, і вилущить, я вже чув, як стає важко дихати, ніби щойно пробіг не знати яку велику відстань, ще трохи — і серце моє буде битися в одному ритмі з його малесеньким наляканим серцем. Розумів усе безглуздя цих міркувань, але не міг себе пересилити, щось більше, ніж страх, заповзало в мої груди… І тоді я гаркнув на нього. Хотів гукнути щось таке — «а тю!», чи що, — а вирвалося хрипке гарчання, чи від набіглої повен рот слини, чи від того уявного бігу, після якого почував себе вимученим і з гіркою печією у горлі.

Крик, однак, його не зворушив. Це вже було понад мої сили, я не міг покинути здобич у цих кущах і, підібгавши хвоста, наче битий собака, поплентатися домів. Мусив піти звідси переможцем, адже це я цар природи, а не він, як же він сміє мене упосліджувати цією жахливою своєю стійкістю, скидати мене із моєї вершини, займати місце, яке судилося мені од віків? Тепер уже не лють, а кров далеких пращурів замайоріла і залопотіла прапорами, і тоді з таким запалом, наче знищую все зло і всю несправедливість світу, з запалом людини, на яку, власне, й покладено було оцю благородну місію, вірячи, що за спиною моєю усе людство, — натис на цингель.

Очі зайця спалахнули, але не помітив я в них уже подиву, удар відкинув його і повалив на бік, розірвавши пульсуючі груди.

Палицею підсунув його ближче, взяв за вуха і витяг з кущів. Мене здивувала його вага, був набагато, мабуть, удвічі важчий від зайця такої ж величини. Це якась особлива порода, подумав, кидаючи здобич у торбу, й рушив нагору. Починало сіріти, мряка поволі сповзала в долину, і радісно приймала її папороть.

Почував себе легко й піднесено, наче щойно скинув з плечей неймовірний тягар. Але тут почув у траві писк, миттю нахилився і побачив мале зайченя, воно зіщулилось і припало до землі. Мені щастить, усміхнувся я, малий буде дуже втішений. Схопив зайченя за шкурку і, посадивши в капелюха, поніс додому.

Вже зовсім смеркло, коли вибрався з долини. Настрій такий, наче після щойно виграної битви.

Йшов узвозом і насвистував. Зайченя, скулившись, тихенько сиділо в капелюсі, якого тулив до грудей.

І тут почув, що хтось іде за мною, розрізнив навіть скрадливі кроки. Рвучко озирнувся — якась тінь чи то справді майнула на дорозі, чи тільки здалось… Я спинився, сторожко вдивляючись у темряву, знову пойняв мене незрозумілий страх, і вуха заворушилися, мов у зайця.

Рушив майже підбігцем, але що дорога вела вгору, то хутко засапався і таки сповільнив ходу. Позаду виразно чулися кроки, ось невідомий наступив на галузку, і вона сухо хруснула. Я знову спинився, майже фізично відчуваючи, як витягуються вуха, пильно дослухаючись темряви. Але нічого більше не почув і не побачив нічого підозрілого.

Треба йти, ну їх до біса, ці галюцинації…

Що вище підіймався, а горби уздовж шляху нижчали й нижчали, то все збільшувалася сила вітру, він розвіяв мені волосся, і воно тепер стирчало кудись убік, від чого тінь моєї голови скидалася на буряк з гичкою. Високі ясени шуміли так голосно, що я ледве-ледве міг виловити чалапання ніг за спиною, хтось уперто мене переслідував, намагаючись при цьому залишитися непоміченим. Я пробував себе заспокоїти. Чого боятися? У мене є рушниця. Тут пригадав, що вона незаряджена. Наладував її на ходу. Знову озирнувся. Незнайомець, видно, йшов уздовж паркана, де було найтемніше. Тоді я теж ступив убік і побрів уздовж паркана. Цікаво, що своїх кроків я сливе не чув, зате ті, позаду, все ж проривалися навіть крізь завивання вітру і шум ясенів. Високо у хмарах гойдалося сліпе півоко місяця, холодом і пусткою віяло від неба, де, здавалось, у цей час гуляють страшні вітри, а вихорові танці засмоктують, наче у вир, налякані зорі.

Вже недалеко, ось видно освітлені вікна мого дому. І я бадьоро наддав ходи.

Раптом скрикнув — щось ухопилося за ліву штанку. Воно випорснуло з-поміж штахет — перше враження було, наче це вчепилися в мене мацаки восьминога. Від несподіванки ледь не зомлів, рвонув ногу — по штанині проїхалося щось колюче і тонке, скоро і друга нога була оплетена цими… не знаю, як і назвати, бо тієї миті в моїй голові кружляло тільки несамовите хоро спрутнів і каракатиць. На щастя, коли я виривався, то послизнувся і впав, а рука моя потрапила в сплетіння тих колючих мацаків, і тільки тоді зрозумів, що це звичайна ожина. Зірвався на ноги, голосно вилаявся і вийшов на дорогу.

Цікаво, що весь цей час, поки я борсався під парканом, кроків невідомого чути не було. Отже, він терпляче чекав. Я пішов повільніше, наставивши вухо і намагаючись зрозуміти, де саме знаходиться переслідувач. Адже він теж повинен заплутатися в ожині. Однак я пройшов уже чималий шмат шляху, а його кроки ні на мить не змовкали. Чого йому треба?

— Чого тобі треба?! — закричав я, перекрикуючи вітер і шум дерев, крик полетів і розчинився у темряві без відповіді.

Тоді я кинувся бігти, ноги грузли в болото, слизькали, мені нелегко було втримати рівновагу, але рятівне світло рідного дому наближалося швидко, і ось я вже в магічному колі ліхтаря. Все наше подвір’я яскраво освітлене. Я входжу з виглядом переможця і гукаю:

— Хри-и-иська!

А вітер із ясенами: «Хри-и-ишьшька!»

На порозі з’являється жінка з малим.

— Дивіться, що я приніс!

Вручив їм здобич і тільки тоді повертаюсь обличчям туди, звідки прийшов, але переслідувач так і не відважився ступити на територію світла. Він залишився там, у темряві, здається, я навіть розрізняв його постать — він стоїть за парканом і, мабуть, дивиться на нас.

— Христю, глянь туди — там нікого нема?

— Де?

— Ну там, куди я рукою показую.

— Н-ні… А хто там має бути? Я нікого не бачу.

— Та так… Певно, привиділось. Пішли до хати.

5

Малий був дуже втішений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пізно займатися впольованою здобиччю, і я заніс її в льох, а другого дня в неділю виніс і показав Христі. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всі боки, чекаючи вигуків захоплення. На моє здивування, дружина мовчала. Мовчала і дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тоді, коли я тільки вирушав на лови.

— Що ти так дивишся? — не витримав я.

— Ти… ти…

— Що таке?

— Це ж за-зайчиха, а не за-заєць… — майже прошепотіла вона. І було безкровним її обличчя.

Я зиркнув — справді зайчиха. Але яке це має значення? Зайців розвелося в долині стільки, що їх пора вже тотально винищувати. Як щурів.

— Ну й що? Подумаєш — зайчиха, — стенув я плечима.

— А це… Її дитина?.

— Ну ти вже занадто! — вибухнув я. — Це зайченя я підібрав, коли виходив з долини, воно не має жодного стосунку до цієї… ну, словом, це, мабуть, і не родичі.

— Ти впевнений?

— Я ще раз повторюю — знайшов його в іншому місці. Крім того, навіть якби було так, що це міняє?

— Ти збираєшся її їсти? — в голосі дружини було таке здивування, наче я намірився засмажити стару ропуху.

— А чом би й ні?.. Шкурка, шкода, зіпсована. Зате печеня буде — пальчики оближеш.

— Ти звар’ював! Я не збираюся її їсти! — тепер дивилася на мене навіть з огидою.

— Може, я сам повинен ще й м’ясо пекти?

— Не хочу мати з тим нічого спільного! І, будь-ласка, займайся своєю кулінарією не на моїх очах.

— Здається, не я звар’ював, а ти. В тебе що — материнський інстинкт поширився і на менших наших братів? А коли твій батько свиню заколов, а по ній лишилося вісім поросят? Згадай — вісім маленьких сиріт, які тільки-но перестали смоктати молоко. І ти їла їхню кохану матусю! Навіть помагала робити ковбаси, сальтисони, кишки, шинки і ще чорт знає що! Чому ж тоді не заговорив інстинкт? А як бути з яєчками, якими ти щоранку ласуєш? Ти ж їх крадеш із гнізда люблячої матері! Ти з’їдаєш немовлят, які ще й не вилупилися!

Я кричав і кричав, та справжнім об’єктом роздратування була сама зайчиха, яка так мене принизила там, у долині, а тепер стала причиною сварки.

— Замовкни!

— Не замовкну! Ти й поросят засмажила! Двох рожевеньких тендітних малюків! Ти хрумала їхні вушка! Я це добре пам’ятаю!

— Ти… ти фашист! — зойкнула Христя і, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.

Я зі злістю гепнув зайчихою об підлогу, мені хотілося її розчавити, щоб і місця мокрого по ній не зосталося.

— Тату, а що таке фашист?

Тьху, ще цього бракувало.

— Це поганий дядько, — буркнув я, аби відчепитися.

— Тату, а ти що — поганий дядько?

— Ні, Андрійку, я дуже добрий дядько… Тобто який я тобі дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, приніс тобі зайчика.

Я й не помітив, що знову підвищив голос, і личко малого скривилось, а губи засіпалися — ось-ось заплаче.

— Андрійку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потім татко спече зайчи… зайця, і ми з тобою його згамцяєм.

— А чо мама сказала, що не буде гамцяти її?

— Її? Кого її?

— А зайчиху.

Господи…

— Мама пожартувала. Зараз тато піде маму перепросить.

6

Христя сиділа на канапі, підперши руками підборіддя.

— Хри… ну, Хри… ну що ти, їй-богу… Хочеш, я її викину? Хочеш? Я закопаю її на городі. Можу й хрест витесати, й труну.

— Не блазнюй.

— Ну ти взагалі… Звідки я міг знати — зайчиха це чи заєць?.. І, як на те пішло, я не можу зрозуміти, чого ти аж так розпачаєш?

— Бо це добром не закінчиться.

— Що саме?

— Вони помстяться.

— Хто?! Що з тобою?

— Невже під час полювання нічого дивного з тобою не було?

— Дещо було… Наприклад, багато крові з цієї зайчихи виюшило. Потім… вона важить удвічі більше, ніж заєць тих же розмірів, хоч і не вагітна.

— А ще?

— Більше нічого.

— Неправда.

Жіноча інтуїція — двадцять восьме чудо світу, а тому я змушений був розповісти все по порядку.

Зайчиху я запхав у морозник, а вранці, перед тим як іти на роботу, закопав на городі. Я б все одно її не їв. У пам’яті ще залишався той дикий погляд.

Увечері, повертаючись з роботи, ще з машини помітив незнайомця, який зазирав у вікно. Пологий схил дозволив мені з вимкненим двигуном безгучно підкотили до самих воріт. Намагався його не сполохати, але клята хвіртка таки зойкнула, і незнайомець кинувся за ріг. Я помчав навздогін, але той щез безслідно.

— Винеси сміття… — сказала Христя по вечері.

Слухняно, адже це один із найважливіших моїх обов’язків, поніс відро на город. Ми зсипали сміття за кущами агресту, якраз там, де я закопав зайчиху. Коли наблизився, то отерп — на тому місці зяяла яма. Хтось викопав зайчиху. Навіщо? Спересердя я висипав сміття в яму і, повернувшись до хати, вигукнув:

— Все ясно!

— Що тобі ясно? — спокійно перепитала Христя.

— А те, що тут діє мафія!

— Що ти плетеш?

— Ви всі змовилися! Ну признайся! Хочете мене розіграти?

— Я тебе не розумію.

— Що тут не розуміти? Це стосується зайців. Я не знаю, яку мету ви переслідуєте, але жарт затягнувся.

— Поясни щось… нічого не можу второпати.

— Якби ти не була моєю жінкою, я б тебе відправив до інституту кінематографії. Ти чудова артистка. Але не на того напали! З ямою ви переборщили.

— З якою ямою?

— З могилою преподобної зайчихи! Там зараз яма! А зайчиха щезла. Що, совість замучила, що добро пропадає?

— Там — яма?

— Яма, яма! Але я вас розкрив! Це ти сама любенько розкопала могилку і вийняла мою законну здобич. У цей час вона, певно, вже печеться у Каленика. А завтра ти мене потягнеш у гості, мовляв, на печеного кролика. Пішли до Каленика. Не зволікаючи.

— Ну пішли. Щоб ти переконався у своїй глупоті. Я присягаюся, що не було жодної змови.

— Ти мені присягалася, що не будеш ніколи кидати сиру цибулю в зупу. І що? Хіба ти її почала обсмажувати?

— До чого тут цибуля?

— Але ти присягалася!

— Я обіцяла, але коли спішиш…

— Ти вічно спішиш. Якби ви яму запорпали — хто зна, може б, усе й обійшлося.

7

Каленик слухав похмуро. Коли я оповів свої мисливські пригоди, він сказав:

— Боюся, що на цьому не закінчиться. Попереджував, що тут нема жартів. Ніхто вас не збирався розігрувати, бо й для чого? Жарт доти жарт, поки не затягнувся.

— Я не можу прийняти цих забобонів. Тому шукаю більш реального пояснення.

— Але ж ви самі щойно розповіли про те, що діялося з вами на полюванні.

— Мені просто нагнали страху, і тому я сприйняв усе в такому освітленні. Був надто збуджений. Поранена зайчиха, звісно, втекти не могла. Що їй залишалося? Тільки дивитись на мене… Ну, а мій нічний переслідувач хіба не міг бути витвором уяви? Тому я схильний думати, що решта — це вже чиїсь жарти.

— Ну, звичайно, так значно простіше. Та якщо це жарт, то не від вас він почався. Оксенич зламав руку, Мацій — ногу, Тимкевич погорів, а Прокіп осліп на одне око. Всі вони в той чи інший спосіб допекли зайцям.

— Послухайте, чому ви все це пов’язуєте з зайцями? Може, заєць і кинувся Мацію в ноги, а він не так від удару, як від несподіванки упав і зламав ногу. Прокіп осліп! Та й йому було за вісімдесят. Через те він і не відважився на операцію. Зрештою, йдеться, мабуть, про звичайну катаракту.

— Ні, це була не катаракта.

— Але прийняти версію, що ці зайці якісь надприродні, — просто смішно! Потім — до чого тут зайці? Мене переслідувала людина, якщо тільки не причулося. Під вікном була теж людина. І не зайці ж викопали з ями зайчиху. Там видно сліди лопати.

8

Жінка з малим лягли спати, а я стояв на кухні біля вікна і дивився у темряву, що ховала в собі всі таємниці дня, наче наглухо забита скриня, ключ від якої невідомо хто й коли загубив. Не міг заспокоїтись, мене тягло знов у Криву долину, здавалось, що я там забув щось дуже важливе, щось таке, чого раніше й не усвідомлював, але воно було, сиділо в мені змалечку і роз’їдало душу. Відкинувши всі вагання, зодяг куртку, ковзнув оком по рушниці й вирішив, що не візьму її з собою, проте, мабуть, не дуже сподіваючись на власну сміливість, засунув за пояс сікача.

Ніч зустріла мене прохолодним вітром і сирістю. Коли опинився в суцільній темряві, то почув, як і вчора, ще чиїсь кроки, але тепер вони лунали попереду мене. Ми наче помінялися ролями, і зараз уже я був переслідувачем з тією лише різницею, що й не здогадувався, кого переслідую.

Дорога була все така ж розлізла і м’яка, я пошкодував, що не здогадався перевзутися в чоботи, скоро почув на шкарпетках болото, але повертатися не хотілося — на ту хвилю я вже втрапив у ритм кроків того, хто йшов попереду, і незвідь-чого намагався не збитися, так начеб від цього залежав успіх моєї мандрівки.

З хуторів долинало перегавкування собак, воно котилося луною кудись на луги й там падало знесилено, у вогку траву. Але цього було замало. Щоб тиша не різала вуха, я почав собі насвистувати нехитру пісеньку, вона підбадьорювала і воскрешала потяг до авантюрності, й сікач був при цьому незамінним для мене товаришем. Мене вже не лякали ті кроки попереду, я намагався гучніше ступати, щоб звучали вони так само відлунно, але це не вдавалося. Кроки належали людині набагато важчій, я вгадував її атлетичну будову і, може, й не міг з нею змагатися, та ступав крок у крок, не звертаючи уваги на роздратування виболоченої дороги, наче саме я, а не той перший розбурхав її дрімоту й порушив чорний маслистий спокій. Дорога сповзала й сповзала, а горби з настовбурченим галуззям кущів хутко вищали, ховаючи від мене все більшу частину обеззореного неба.

Безпровидна темінь, що зяяла попереду, мов роззявлена паща голодного звіра, сповіщала наближення Кривої долини. Тут я згадав ще про один засіб, який додає хоробрості, й запалив цигарку. Тепер уже моя нічна вилазка нічим, хоча б формально, не різнилася від звичайної прогулянки перед сном. Я навіть перестав так уважно стежити за темрявою, котра гостинно розступалася переді мною, перестав відчувати її насмішкуватість, зловтіху і думати про несподіванки, які вона, можливо, готує.

Спускався в долину і здавалось, наче спускаюся в самого себе по тонкій линві, що тягнеться від очей у глиб тіла, в його темряву і неспокій, не знаючи нічого про довжину, про те, коли саме руки відчують пустку, а я — моторошне падіння на дно свідомості.

Каміння поторохкувало і похрускувало під ногами, якось непомітно розчинилися в липкій тиші кроки того, хто йшов попереду.

Йти далі не було жодної потреби, десь тут, з цього місця, вся долина завидна мусила бути мов на долоні.

Цигарка припекла пальці, я пштрикнув її, й жовтогарячий вогник дугою полетів униз. Тоді вийняв сікача, і вся душа моя переселилася в праву руку, що міцно стискала його руків’я.

Даремно вдивлятись у цю відчайдушну чорноту, нічого з неї не виловиш, крім власної безпомічності, але я терпляче чекав. Оте світіння залишалось єдиним доказом, якого мені бракувало, щоб повірити у теревені Каленика. Добре знав, що може світитися серед ночі й пень, але в долині не було жодного пня. Те світіння повинне бути незвичайне, інакше в нього не повірю. І, хоч курити не хотілося, все ж закурив знову, широко розставивши ноги, наче готувався до бою.

З долини сочилася вогкість і закрадалась під одяг, налипле до шкарпеток болото починало вже дратувати, але я вперто розглядав цю зачаєну місцину, котра гіпнотизує, мовби намагається втягнути в себе, у цю незвідану порожнечу, яка кличе і випростовує забуті крила над головою.

Вирішив — докурю цигарку і йду. Моторошний озноб ковзнув по шиї, я себе витратив і програв, хоробрості вистачило тільки дійти сюди, бо ось уже почав відчувати незахищеність спини і боків. Настирливе бажання озирнутися з’явилося проти волі і не відспускало. Безліч кроків, що з усіх сторін променять до епіцентра мозку, вчувалися зараз, і ні цигарка, ні сікач уже не допомагали, я раптом поділився на два ворожих табори — ноги рвалися дати дьору і лише руки не втрачали рівноваги й готові були боронитися.

Проклята тиша, здатна довести до божевілля, розпанахує мені груди, переставляє місцями все, що, на її думку, не так розташоване, виймає мене зсередини і жене додому, розганяючи табуни мурашок по гарячій спині. Докурю і йду. Вирішив це твердо, і передбачення скорого кінця безглуздої мандрівки надає сили. Поволі заспокоююсь, дуже поволі. Зараз дремену, мов сполоханий заєць, і бігтиму дорогою, не озираючись.

Спалах стався.

9

Спалах стався зненацька. Долина виблиснула, як люстерко проти сонця, але за мент знов потемніла, тільки там, в глибині, ще світиться осяйна баня, котра й справді нагадує за формою курінь.

Ось почулося таємниче шемрання і метушня, безліч приглушених голосів раптом увірвалося в поле мого слуху, всі вони прямували до світляної бані, а вона горіла самотньо і пишно, а найдивніше — не освітлюючи простору довкола себе, хоча її яскраве сяйво повинне було б вирвати з темряви певну територію. Вся долина ожила і закипіла, я нічого не бачив, але виразно чув, як прокидається життя, навіть папороть і каміння під ногами заворушилися й збуджено заклекотіли, здавалось, мене зараз зіб’є з ніг зелена хвиля порослі, кущі сколихнулись і шумом своїм оточили з усіх боків.

Високо в небі спалахнула зірка, світло її пульсувало не повільніше биття мого серця. І тут я помітив, що й світляна баня пульсує в тому ж ритмі. Зірка і баня мов перегукувалися, і була їхня бесіда спокійною й, здається, не позбавленою змісту. Я миттю зібрався докупи, все тіло напружилось і являло собою чіткий, не розбитий на клани механізм, щез той страх, який загніздився було в душі, щезла примара невідомості, я сам пульсував, світився й перегукувався з зорею.

Оце і є та довго очікувана нагода, щоб розкрити таємницю. Обережно почав спускатися в напрямку загадкового сяйва, все ще не випускаючи з рук сікача. Що ближче підходив до нього, то шум довкруж усе несамовитішав, здавалось, що завіває завірюха, папороть попід ногами вирувала, мов розбурхане море, і мало не збився з ніг, йти було важко, ноги раз у раз ковзали по замшілім камінні, спотикались, а кущі кипіли білим цвітом, шарпалися до мене й на очах виростали до велетенських розмірів. Пульсування світла зірки й бані все інтенсивнішали і скидалися на черги скорострілу. Раптом ліва нога проїхалася по каменю, я не втримався і беркицьнув у кущі, сікач випав з рук. Мені вдалося його намацати, але… але він відчутно поважчав! Я звівся на ноги, сікач усе важчав і важчав, уже не міг його втримати однією рукою і взяв ув обидві. Вага так хутко прибувала, що він уже просто пригинав мене до землі і, щоби чого доброго не надірватися, таки впустив його. Він гугупнув із силою, яка могла б рівнятись удару падаючої брили.

Без цієї зброї я вмить підупав духом. Але мене все ж тягло вниз у долину, бо на другу нічну мандрівку ледве чи відважусь. Краще зараз знайти відгадку.

Якщо не слідкувати за отим світінням, а дивитись під ноги, йти значно легше. Минуло, може, хвилин п’ять, коли звів голову. За цей час я вже повинен був опинитися в центрі долини, а проте не наблизився ані на метр. Сяйво знаходилося на тій самій відстані, що й тоді, коли я впав. Згадалася розповідь Каленика, отже, це правда — сяйво не підпускає до себе. А що, як кинути в нього каменем? Ця думка, звісно, безглузда, та має свої глибокі традиції — все, що не можна осягти розумом, викликає бажання просто знищити. Я таки схопив камінець, але тільки-новін одірвався од землі, як теж почав важчати і важчав доти, доки я з прокляттям не позбувся його.

Тепер остаточно втратив рештки хоробрості — повернувся й побіг, і тікалося мені так легко, що й не встигав цьому дивуватися. Хоч і було чого — бо ж гнав під гору.

10

У вівторок сталася нова пригода. Тільки-но прийшов додому, жінка спитала:

— Ти не бачив там Андрійка?

— Де?

— Ну як де? Він грався біля хвіртки.

— Не бачив.

Христя вийшла з хати й за кілька хвилин повернулася.

— Слухай, його ніде нема. Куди він подівся?

Тепер ми обоє почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всі закапелки, жінка кинулася по сусідах, а я пішов по дорозі. Й лише тоді, коли спустився до Кривої долини, то за кам’яною брилою побачив його. Андрійко спокійно сидів собі й грався кольоровими камінчиками.

— Що ти тут робиш?

— Граюся.

— Пішли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…

Я схопив його на руки, але він почав борсатися й кричати:

— А камінчики? Забери камінчики!

Довелося підібрати і їх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.

— Ну, хіба можна бути таким нечемним? Як ти міг сам піти сюди? Зараз тобі мама покаже!

Малий сміявся і тішився невідомого чого.

Христя вибігла нам назустріч, на бігу витираючи сльози.

— Ну, я тобі зараз!.. — приказувала вона, та я її втихомирив, бо ж коли дійде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш і слова.

Ми напосілися на нього — чого він подався аж так далеко?

— А мене вуйцьо забрав.

— Який вуйцьо?

— Він прийшов і каже: пішли до мене, я тобі дам дуже гарні іграшки, а ти мені дай зайчика. Я йому віддав зайчика, і ми пішли, і він мені дав камінчики. Тату, а де камінчики? Ану покажи мені.

Я витяг з кишені жменю камінців і тільки тепер придивився до них — скидалися на дорогоцінні. Жінка охнула.

— Ти щось розумієш?

— Так само, як і ти.

— Хто ж то міг бути?

— Мабуть, той незнайомець, що зазирав у вікна.

— Але ж ці камінці… вони як дорогоцінні.

— Подібні… Андрійку, а що тобі ще той вуйцьо казав?

— Нічо.

— Він тобі показав, як вертатися додому?

— Показав. Він пішов, а я сів і грався. Дай мені камінчики, чо ти забрав?

Я дав йому частину камінців, а решту сховав до кишені.

— Завтра буду в місті, то зайду до ювеліра.

— Слухай, — перестрашилась Христя, — піди ліпше до Славка. До будь-кого не йди. Що ти поясниш незнайомому? Якщо вони дійсно дорогоцінні — клопоту не оберешся.

— Мало що… Може, в тій долині якісь родовища.

— А коли ні, то хто повірить в твої балачки. Якийсь вуйцьо дав! Попробуй поясни, який вуйцьо.

Славко оторопів. Для певності ще раз оглянув камінці під лупою.

— Де ти їх узяв?

— Та це Христі бабця у спадок лишила.

— Бреши більше. Ну, та це твоє діло. Хочеш, я продам їх?

— Та ні, що ти… сімейна реліквія.

— На біса вони тобі здалися? Маринувати будеш? Давай продам!

— Знаєш, я з законом ніколи в цюцю-бабки не грався і не збираюся.

— Дурний тебе піп хрестив! Але як надумаєш — приходь до мене. Тут знаєш на скільки? Хе-хе… Та тут, братчику, на добрих… егм… двадцять тисяч.

Навіть при тому, що Славко в таких випадках завше занижував справжню ціну, сума мене ошелешила. Адже я йому не все показав.

11

Повернувшись додому, вирішив, поки ще видно, пройтися до Кривої долини. Розгадка крилася там.

Туман клубочився й пінився, долина була ним сповита, годі було щось розгледіти, і я безпорадно спинився, не відаючи, що маю далі чинити.

— Я знав, що ви прийдете.

Голос виринув збоку, з самої гущавини туману, а за мент я розрізнив знайому постать, що рухалася назустріч.

— А-а, це ви, — кивнув я Каленикові, відчуваючи, як спадає напруження, бо ж чекав когось іншого.

— Що ви тут знову шукаєте?

— Хочу вияснити, хто виміняв у мого сина зайченя.

— Це пояснити просто — виміняв я.

Боже, який я недорайда. Звичайно, що малий би з чужим нікуди не пішов та й не називав би вуйцем.

— Але чому ви? Навіщо це вам? Хто ви?

— Ми прилетіли сюди з іншої планети і приземлилися в цій долині. Першими живими істотами, яких побачили, були зайці. Вийшла помилка. Подумали, що саме так і виглядають мешканці Землі… Це було так давно… я ще був зовсім малий. Мої батьки і їхні товариші прибрали такого ж образу і подоби, як ті істоти, яких тут побачили. Справа в тому, що на нашій планеті зайці давно вимерли… Вони залишили мене біля апарата, а самі вийшли з долини і наблизились до ваших осель. В них почали стріляти, травити собаками… І тоді зрозуміли помилку. Ті, хто стріляв, виглядали так само, як і вони… це були такі самі люди. Нічим не відрізнялись. Перелякані «зайці» побігли назад у долину, щоб з допомогою апарата повернути собі справжній вигляд. Тільки вже було пізно. Ваші люди їх випередили і розтрощили апарат… Це було за першої світової. Могли подумати, що це якийсь панцерник, чи що…

— А що було з вами?

— Мене підібрали! І виховали в себе.

— Отже, ці зайці — нащадки тих, хто прилетів сюди з вашої планети? А те світіння?

— Світляна баня, яку ви спостерігали, — це сконструйований нами приймач, яким нарешті ми повідомили своїх про долю експедиції. Власне, це я його зробив, бо всі решта, перебуваючи в заячій подобі, не могли нічим зарадити. Але вони знали, як це робиться, і керували моєю роботою. У них вся надія була тільки на мене і тому не поривали ніколи зі мною зв’язку, не давали забути, хто я… День у день, усе свідоме життя, я займався цим приймачем. Не маючи зеленого поняття, як він може виглядати. Я робив, а зайці подавали мені знаки, коли щось не так. Я ще з дитинства навчився розуміти їхнє попискування… Але робота посувалася дуже поволі, бо вони, добре знаючи, з чого складається приймач, не знали, як виготовити більшість деталей. Бачили їх лише в готовому вигляді. А роки йшли. Почалася війна. Я пішов на фронт. Здавалося, всі їхні надії зійшли нанівець. Адже я міг загинути… Уявляєте, що вони пережили за цей час? На щастя, вижив. Може, лише тому, що мусив вижити… Повернувся додому, а хати моєї нема. Згоріла. І схеми погоріли, й деталі. Довелося починати з нуля…

Каленик закурив, і я помітив, як тремтять його пальці.

— …з нуля, — повторив. — Я думав, що не встигну його закінчити. Аж ось нарешті два роки тому приймач був готовий, і ми почали посилати сигнали. А недавно нам відповіли. Вони вже летять сюди. Цієї ночі заберуть нас на батьківщину.

— І вас?

— І мене.

— Але ж у вас тут родина…

— А там батьківщина.

— Котру ви ледь пам’ятаєте.

— Пам’ятаю… вона мені не перестає снитися.

— Чому ви мені раніше не розповіли?

— Не міг. Я не був упевнений, що вдасться пробитися з нашими сигналами. Вже втрачав надію.

— Але я б тоді ніколи не посмів полювати на зай… тобто на ваших… е-е…

— Тому я вас і відлякував. Та й не лише вас… У мене є прохання. Я хочу, щоб ви були присутнім, коли за нами прилетять. І щоб переказали моїм, що я… я дуже шкодую, що покидаю їх… Але мені небагато лишилося. Хочу вмерти там, де народився. Ви розумієте?

Я кивнув. У старого сльозились очі.

— Вони нас заберуть. Обов’язково заберуть, — проказав надтріснутим голосом, уже відходячи і зникаючи в тумані. Вчувався у голосі його ще й болісний сумнів, він не зумів приховати його переді мною. В чому він сумнівався? Тут я згадав, що не все вияснив, але, мабуть, не варто морочити голову. Йому ще ж треба побути з родиною. Нині вночі він залишить її назавше. Він один тільки знатиме, що прощається, а вони будуть себе поводити так, як і щодня, він зі смутком ловитиме кожен рух, кожне слово, намагаючись запам’ятати, він подумки цілуватиме їх, пригортатиме до себе, і будуть сльози текти по щоках, а вони спитають, що з ним, а він промовчить, бо це буде лише його прощання.

12

Коли звечоріло, я не міг уже всидіти в хаті.

— Ти куди?

— Піду прогуляюся.

Їй ще нічого невідомо.

— Знову туди?

— Це вже востаннє. Обіцяю.

— Твої обіцянки! Я їх знаю!

Ще трохи потинявся по хаті, доки Христя не повела присипляти малого, і подався в долину.

Калеників приймач уже працював, я подивився в небо і побачив, крім тієї зірки, що пульсувала тоді, ще одну світляну цяточку, яка повільно котилася вниз по небу, на очах виростаючи. Я не зводив з неї очей.

Хтось торкнувся мого рамена.

Поруч стояв Каленик з наплечником за спиною.

— Зараз вони будуть тут.

— Яка ж то має бути машина, щоб ви там усі помістилися?

— Зайці багато місця не займуть, — усміхнувся він. І була в його усмішці гіркота.

— Зайці?

— Їх, очевидно, перетворять на людей уже там, інакше й справді не розмістимось.

— Щось ви не дуже веселі.

— Бо покидаю рідне і добре відоме, а натомість чекає мене хоч і рідне, але зовсім невідоме… Правда, манить воно так сильно до себе… аж страшно.

Ми ще хвильку помовчали. Світляна цятка росла і росла.

— Ну, бувайте здорові, — проказав Каленик і простяг руку. — Згадуйте колись… Скажіть моїм, хай копнуть під шопою в правому куті… Там такі ж камінчики.

— Що з них, коли не поясниш, де взяв.

— Скажете, скарб знайшли.

— А ви самі чому так не зробили?

— Коли? Це як копав сховище для приймача, то натрапив на рештки літального апарата, і там були ті камінці… Ну гаразд, пішов я. А ви сховайтесь десь, щоб не було видно.

Ще раз потисли руки, і він спустився у глиб долини, а я заліз у кущі, сів на камінь і став чекати. Небавом завбільшки з хату «літаюча тарілка» зависла над долиною. Зверху тієї тарілки була ще одна, менша, всередині вона була освітлена і зовсім прозора. Двоє чоловіків сиділо у ній біля пультів управління. Коли «тарілка» сіла на землю, один з чоловіків спустився в нижню частину, відчинив двері. Од дверей пролягла смуга світла. Чоловік щось гукнув. Одразу ж зчинилася метушня, звідусюди помчали зайці й почали, штовхаючи одне одного, лізти у двері.

Чоловік злився, інколи клубок зайців застряг при вході, він вилаявся і копнув його.

З’явився Каленик, щось почав пояснювати чоловікові, квапливо жестикулюючи, але той чоловік, видно, й слухати не хотів, бо тільки лаявся і відмахувався руками. Вже всі зайці опинилися в «тарілці», лише Каленик продовжував про щось сперечатися, показуючи кудись за спину. Там у світляній смузі, що пролягла від «тарілки», метався заєць, наче щось шукаючи. Чоловік спересердя відштовхнув Каленика й кинувся до того зайця, заєць підбіг до нього, почав пищати й махати лапками. Чоловік схопив його за вуха і поніс до «тарілки». Заєць уже не пищав, а несамовито кричав. Чоловік шпурнув його всередину, повернувся до Каленика і потяг його до дверей. Старий впирався і далі щось говорив, показував на мигах. До мене долинали окремі слова:

— …дитина… розумієте… маленьке… вона ж…

Тут з’явився той другий чоловік, удвох вони таки силоміць затягли Каленика в машину й затраснули двері, а самі піднялися у верхню частину «тарілки».

Почулося легке гудіння, «тарілка» запульсувала.

Раптом я вжахнувся — верхня її частина почала плавно відокремлюватися від нижньої. Чоловіки за пультом поводили себе цілком спокійно. Може, не помітили? Я зірвався на ноги і хотів кинутися до машини, щоб якось повідомити про аварію, та один з чоловіків у цей час нахилився й подивився вниз, потім повернувся до напарника і кивнув йому. Той у відповідь усміхнувся. Видно, все йшло за планом.

За яким планом?

Верхня «літаюча тарілка» набирала висоту, й коли вона піднялася над долиною і над деревами, що росли на гребені, а шум двигунів улігся, я почув стукіт і галас, які лунали з нижньої «тарілки». Там стукали у двері, намагалися їх вибити. Але даремно. Й тоді я зрозумів — їх одурено! Але перш ніж я встиг подумати, чим зможу допомогти цим нещасним, пролунав вибух — «літаюча тарілка», що залишалася на землі, спалахнула сліпучим полум’ям і вмить розлетілася на друзки. Коли мене шпурнуло в кущі, я встиг лише затулити руками голову…

…Я підвівся — темрява панувала в долині. І мертва тиша. Високо вгорі пульсувала зірка.

13

Наступного дня на світанку

Обсмалене галуззя кущів, чорна папороть і безліч розтрощеного залізяччя. А між того всього кров і мертві зайці. Понівечені скривавлені тільця.

Каленик лежав скулений, обличчям в камінні. Я перевернув його горілиць і побачив осклілі розкриті навстіж очі, в яких застигло здивування й розпач. Від лівого передпліччя через усі груди темніла червона розсічина.

Я сів поруч і притяг до себе наплечника. Чого завгодно можна було сподіватися там побачити, аж до канапки з ковбасою. А проте він був напханий білими пакетиками, котрі враз захрумтіли під пальцями. Каленик віз на батьківщину насіння: мальви, соняшник, калина… На самому споді намацав книгу. Потріпаний, зачитаний «Кобзар» розкрився у моїх руках, і випала з нього картка паперу. З перших же слів стало зрозуміло, на що я натрапив, — це було розшифрування сигналів, які надходили з космосу.

Повідомлення — 1. Експедиція ТІ-НА-ТІ — 1918. Ви, як заплановано, набрали вигляду місцевих мешканців. Внаслідок помилки перетворилися в чотириногих гризунів. Апарат знищено під час сутички. Чекаємо підтвердження.

Повідомлення — 2. З членів експедиції 1918 року вижила одна особа. Решта народилися після аварії. Всього вас 800–850. Всі ви бажаєте повернутися на батьківщину. Чекаємо підтвердження.

Повідомлення — 3. На ваше прохання поселитися в околицях Ніди відповідаємо: цього міста вже не існує. Назвіть іншу місцевість.

Повідомлення — 4. Гардія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.

Повідомлення — 5. Пеліфія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.

Нижче — назви ще кількох міст, які відмовилися прийняти переселенців. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, їхні земляки лише зволікали, поки йшли гарячі дебати, чи варто взагалі приймати переселенців. Що їх могло стримувати?

Минуло близько семи десятків років — час, за який життя на їхній планеті могло докорінно змінитися і, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носії іншої культури, адже виховували їх батьки, котрі ще пам’ятали ліпші часи. Просячи назвати щоразу іншу місцевість, водночас екзаменували: наскільки добре знають майбутні репатріанти свою батьківщину.

Мої думки були перервані тоненьким квилінням. Я роззирнувся — на камінчику скулилося мале зайченя. Воно тремтіло й дивилося на мене так, як дивляться на єдину істоту, яка тобі близька, цей погляд був таким людським і жалібним, що клубок підкотився до горла, і я аж зуби зціпив, щоб не розревітися. Мене охопила неймовірна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.

Так ось чого метався той заєць. Ні, мабуть, зайчиха. Шукала дитину. Каленик пояснював, що відлітати не можна, бо загубилася дитина. Але ті не зрозуміли. На щастя.

Біліли розсипані пакети — мальви, соняшник, калина.

Я зібрав їх і поскладав у наплечник.

Все.

Що я можу ще зробити?

З наплечником і зайченям іду додому.

Вже прокинулись хутори, і коли вийшов нагору, то почув кукурікання півнів, валування собак і чмихання моторів.

Восьма година. Все спокійно.

Ця долина настільки глибока і віддалена від хуторів, що ні вибуху, ні сліпучого спалаху вогню ніхто й не помітив. Чорна широка вирва залишилась на місці, де стояла «літаюча тарілка», а її розметані рештки згоріли дощенту.

Хто повірить у мою розповідь?

Каленикові записки для всіх інших — це лише причуда старої людини.

Єдиний, крім мене, свідок трагедії — тільки маленький сіренький клубочок, який не заговорить ніколи. Він з довірою тулиться на моїх грудях і час од часу зазира в очі. Гадає, мабуть, що я із тих, хто здатен обстояти правду або принаймні від неї не відступитися.

Але я не такий.

Я звичайний.

— Що сталося?!

Вона злякана моїм виглядом.

— Там у долині Каленик підірвався на міні.

— Що?! Коли?!

— Вночі, напевно. Піди до них… скажи…

— Боже мій!

Я втомлено сідаю на ослін, не випускаючи з рук зайченяти.

— Тату! Тату! Ти приніс мені зайчика?!

Андрійко скаче від радощів, я не втримуюсь і крізь сльози всміхаюсь.

— Ой! Це той самий зайчик!

Він бере його на руки, цілує і пестить.

— Тату, а можна з ним гратися?

— Можна.

— А камінчиками можна?

— Можна.

— А мама забрала і сказала, що не можна.

— Зараз тобі дам.

Відчиняю шафу і висипаю на підлогу ті камінці.

— Мама казала, що вони дуже-дуже дорогі, що за них можна машину купити.

— Мама пожартувала. За них нічого не можна купити. Це звичайні камінчики. Грайся.

— А якщо я загублю?

— Губи. Це звичайні камінчики. За них і шклянки соняхів не купиш.

ПОРЯДОК — ЦЕ ВСЕ

— Дозвольте… Хіба не видно, що ви заважаєте? Невже ще треба пояснювати?

Я слухняно відступаю під стіну, даю місце тим, що прибирають. Ні, мені не треба пояснювати. Хай вони роблять те, що роблять, а я їм не заважатиму. Їх багато, вони дуже пильні, не обминуть порошинки, віники, наче птахи, пурхають в їхніх руках. Все, що непотрібне, все, що не на місці, зникає.

— Дозвольте пройти…

Я даю пройти. Повз мене виносять щось велике і громіздке, з нього вивалились двері, вони вдаряють мене по руці, мені боляче, але я всміхаюся, щоб вони не помітили, як мені боляче.

— Ми вас не вдарили?

— Ні-ні, що ви! Ради бога!

На мешти мені осідає порошинка.

— Дозвольте.

— Ах, які ви милі!

Порошинка зникає з мештів, віник, проїхавшись по них, залишає мокру біляву смугу. Проте я все одно дякую. Я б дякував навіть тоді, коли б це трапилося не на мештах, а на моєму обличчі. Що-що, а покірної усмішки їм нізащо не вдалося змити.

Вони порядкують навколо мене не тільки вдень, але й уночі, навіть коли я сплю і бачу цікаві сни, хтось дбайливо прибирає все, що не на місці, а вранці, щойно продерши очі, я дякую. Якби я їх побачив у ту мить, то вклонився б низько-низько, я навчився вже вклонятись. Їм це байдуже, їм усі вклоняються, вони звикли вже. Навіть оком не зморгнуть. А мені приємність.

Ось порошинка! Дивіться, яка хитра, — у шпарку сховалася. А ви її віничком, віничком! А не ховайся, а не хитруй! Віничком не бере? Дайте я язиком!.. Ні-ні, не перечте, мені це за милу душу! Мені це приємно! Ось вона вже на кінчику язика. Ну навіщо ж руками? Руки ваші призначені для чогось високого. Краще мітлою, еге, воно й зручніше. А мені — приємність! Та я б не то що, я б зубами її вигриз, ту порошинку.

— Гей, давай дорогу! Чого став!

Даю-даю, хіба я що? Я нічого. Прибирайте. Порядок — святе діло. Все, що не на місці, — геть!

Знову несуть щось велике. На цей раз двері причинені. Причинені тому, що там хтось сидить. Когось виносять, а він мовчить. Якби мене виносили, я б теж мовчав. А чого шуміти? Якщо тебе виносять, значить, ти вже непотрібний або шкідливий. Тому треба робити все тільки так, аби вони були задоволені, щоб у них ніколи не виникло потреби тицьнути мені під носа кулак. Адже вони прибирають довкола, трудяться, а я, сякий-такий, дозволяю свинити. Я заважаю їм. Я їм більше заважаю, ніж та порошина. Треба побачити їхнього начальника і сказати про це все. Я скажу: розумію вас і всім серцем… ні, краще — всією душею вам відданий, бо знаю, що порядок — це все. Якби ви не підмітали тут щодня і не прибирали, то життя зникло б. Адже так важливо очистити вчасно суспільство від різного непотребу, який його тільки обтяжує. А я, коли пам’ятаєте, навіть язиком теє… порошинки злизував. Я не з бридливих. Задля загального добра нічого не пожалію… Я можу — і вклонюся — стати віником… І ще нижче вклонюся. Це їм повинно сподобатися… Еге, це мені велика честь! Можу ще бути клямкою і відчиняти перед вами двері, щоби ви рук своїх не притомили… Більше нічим не зможу бути. Такий, як оце зараз перед вами, я нікому не потрібний, зайвий. Найменша порошинка має більше підстав там, де вона знаходиться, аніж я…

Але хто ж у них начальник?

— Прошу вибачити… Я, злиденний і ниций, посмів турбувати вас…

— Чого вам треба? Одійдіть!

— Я хочу… Хто ваш начальник?.. Тільки прошу… я не хотів би…

— У нас нема начальника. Ми самі по собі.

— Та ні, я розумію… Я нікому про це ані слова. Я суто конфіденційно. Мені можна довіряти. В одному шановному закладі… ви мене розумієте?.. сказали, що з такою анкетою, як у мене, можна претендувати навіть на посаду першого секретаря… От тільки не уточнили — районного чи обласного містечка… У моїй родині не було куркулів. Усі ми жили злиднями. Мої предки просили під церквою. Що просили? Н-не знаю. Здається, хліба… І ще — найголовніше. Ніхто з моїх ніколи не перебував на окупованій території. Як це їм вдалося? Цього не скажу. Але ми родовиті жебраки. По-французькому це ж буде «пролетар», так? Ну от — ми пролетарі. І якщо треба об’єднатися, то я хоч зараз. Покажіть лише, з ким… А мені б оце начальничка вашого…

— Сказано: нема! Одійдіть!

— Я, коли пам’ятаєте, і порошинку язиком…

— Нас це не стосується.

Да-а, не пощастило. Невже в них і справді нема начальника? А може, це просто якась дуже важлива таємниця? Не довіряють мені. І правильно роблять — як отако кожному довіряти… Сам би їх перестав поважати, якби на слово повірили. І так добре, що хоч побалакали зі мною. На їхньому місці мене б вилаяти добре, мовляв, чого заважаю? Тут же прибирають, порядкують, а я…

Воно, якщо розібратися, то я враг народа. Бо відриваю їх від роботи. Пхаю носа куди не слід. Інтересуюсь різними деталями. Відриваю від важливої державної роботи. А вони змушені ще й свій дорогоцінний час витрачати на дурні балачки зі мною, мусять обминати мене, адже я перепиняю їм дорогу.

— Дозвольте… І чому ви стали саме тут? Бачите — виносять.

Так-так, відійду, я дам дорогу, боже борони, хіба я що, я нічого… Ось, якщо бажаєте, я й спинку свою підставлю… За честь матиму…

Знову тарабанять здоровенну шафу. А там щось б’ється, гупає кулаками і верещить. Це жіночий голос! Видно, й серед жінок трапляються такі, що стоять на перешкоді. Жінки особливо небезпечні, бо вони виховують дітей. І якщо така жінка має погляди, які йдуть у розріз із генеральною політикою уряду, то цілком можливо, що й дитина стане дисидентом. А це вже неабиякий удар. Адже, поки воно мале, арештувати його неможливо, і держава змушена витрачатися на свого ж таки ворога, даючи йому не тільки можливість вирости, але й стати переконаним, а то й злісно-войовничим революціонером. Виходить, що держава поставлена в жахливу ситуацію: вона роками змушена плекати свого вбивцю! І тільки тоді, коли він стане повнолітнім, уже можна підступитися до нього й спровокувати на якийсь вчинок. А це знову зайвий час. Ворог може бути настільки хитрим, що не дозволить себе спровокувати.

О, з мене ще той філософ! Мені б у міністерстві якомусь попрацювати. Хоча б тиждень. А так пропадає талант. Живу без мети, я тут зайвий. Оно скільки довкола роботи, а я стою як пень…

Ось іще понесли когось. Цей уже не бешкетує, а плаче. Ну, плач, звичайно, очищає і таке інше. А взагалі, кожен повинен мати своє місце.

— Дорогу! Що — повилазило? Не бачите — несемо? Теж мені роззява! Ану щезни!

Зараз-зараз, пробачте…

Хто це стоїть під стіною? Він стоїть непорушно і дивиться. Він в окулярах, з книгою під пахвою. Напевно, розумніший за всіх.

— Скажіть, будь ласка…

О, він повернув голову.

— Ну?

— Скажіть, а що таке порядок?

Він дивиться на мене презирливо. Дивиться хвилину, другу. Бере книгу й гортає. Яка велика ця книга! Він дуже і дуже розумний, коли читає такі великі книги. Нарешті закриває її й каже:

— Ну, гаразд, я і без книги…

Ах, який він розумний! Без книги!

— Порядок? Що таке порядок?

— Еге, скажіть мені, що таке порядок.

— Порядок — це все!

О-о… Який же він тямущий! Оце так відрубав! Ах ти, боже мій, я б ніколи до цього не додумався.

В нашому величезному будинку постійно кипить робота. Яким же терплячим треба бути, щоб миритися з моєю присутністю! Все це триває вже стільки часу, що вони мене помічають лише тоді, коли я їм перепиню дорогу. Виходить, що я, аби якось виправдати своє існування, змушений їм заважати. Тоді й вони, і я переконуємося, що я таки є. Хоча насправді мене вже давно нема.

— Дорогу!

Ні, я таки хам. Доки можна терпіти моє знущання?.. Може, попросити вибачення?.. І щоб якесь місце виділили. Яке-будь, аби знав, що воно моє, що ніхто не займе його.

— Пане! Добродію! Ви такі розумні… Ви без книги таке… таке сказали… що…

— Зникни! Обрид!.. — процідив крізь зуби і блиснув очима.

Ні-ні, я таки неможлива людина. Всюди пхаюся, всім надокучаю. А з шафи, яку виносять попри, мене, лунає дитячий плач… Що за дитина там?.. Чия вона? Якою мовою плаче?

Ось відкрите вікно… На якому я поверсі? Двадцять четвертий чи двадцять п’ятий… Він сказав: зникни… зникни… зникни…

Для кого відкрито це вікно? Кого воно чекає?.. Чи не мене?..

Повинен вступитися, щоб більше нікому не мозолити очі, не цікавитися цими шафами, що забиті людьми, як лахами… Я мушу щезнути… Ось я перехиляюся через підвіконня… перехиляюся, перехиляюся… ах, як легко, як радісно летіти вниз… я ніколи ще не літав… летіння вниз — це насправді летіння вгору… я — янгол… я — сірий янгол… буденний янгол… янгол для всіх… вітайте мене… одне лише бентежить — це те, що їм доведеться тіло розбите моє прибирати… краще було втопитися в рі…

НІЧЛІГ: 1583

(З циклу «Львівські легенди»)

Ще якби хтось тої осені сказав, що не нині, то завтра козаки пива наварять на Правобережжі, йому б ніхто не повірив. Тиша, що постала довкола, мало кому навіювала передчуття громів, бо Січ мовчала, заціпивши зуби, мовчали турки з татарами, мовчали й ляхи, тільки небо осіннє час од часу хрипло кашляло в сірі хустинки хмар і вітер жалібно квилив навздогін бузькам.

Львів гуляє й веселиться. Давненько вже тут не було катавасій, татари три роки тому пішли на Правобережжя, але іно Галич спалили, а ще рік тому козаки по тім боці в Переяславі півня пустили. Та все те далеко, сюди й не чути.

Усі львівські шинки переповнені, а шинкарі тішаться, що настали для них золоті часи. В однім такім шинку збирається тілько вибране товариство, бо то дуже славний шинок, а називається «Під білим гусаком», хоч той гусак, що висить над дверима, вже далеко не білий і скидається хутше на мокру ворону. Прості міщани чи там селюки сюди й носа не потикають, бо не дурний казав, що, де пан гуляє, там Іван минає. Перед шинком просторе подвір’я, а там берлини, візочки, брички, коні, челядь. На берлинах пишні герби. Пана видно не тільки по гербу, але й по челяді — одне ходе пихате й мордате, а друге — тонке, як стеблина, ще й лікті зацеровані. Челядь у доброго пана не буде на подвір’ї нудитися, бо пан завше звелить їй вина й пива винести, а до того ще й м’яса. Тоді тая челядь, котора бідніша, підступає зо всіх боків і жадібно очима лупає.

— Ану вступися, бидляку! Чого витріщився, як жаба?

— А тобі що, шкода? Ади який гоноровий! Мордяку нажер, а сам панові задницю лиже!

— Се я лижу? А в пику не хочеш?!

За мить уже й бійка готова, і коли хтось із шинку не вискочить та не пальне в небо з пістоля, то, чого доброго, може й до шабель дійти.

Час від часу в дверях з’явиться котрийсь із панів та почне махати руками, наче вітряк, намагаючись вирівняти світ ув очах, тоді челядники підскакують до нього, беруть попід пахви і ведуть в… е-е… та ви й самі знаєте куди. Ну, пан, коли щедрий, то кине там пару шагів чи вина поставить, а як ні, то й так буде.

Десь так по обідній порі зайшов на подвір’я парубок з кобзою за плечима. Зразу видно — якийсь прителіпанець. Але хто б від нього чекав, що попре просто в шинок? Йде і з дороги не звертає. Челядь остовпіла — аби якийсь хлоп та до панського шинку пхався?

— А чи не дати копняка цьому гультіпаці, жеби він ся не пхав межи чесну братію? — запитався один челядник.

— Нащо панам се задоволення забирати? — відказав другий. — Най собі йде, за хвилю вилетить з гульов під воком!

— Га-га-га-га! — загелготіли слуги і наготовилися чекати забави.

Але ні за хвилю, ані за три парубок не вилетів із шинку з підбитим оком.

— Е-е, щось тут не те… — закивали розчаровано головами челядники та й посипали до вікон.

Те, що вони угледіли, й зовсім їх вивело з рівноваги:

— Ну не псяча кість? Жере й п’є разом із панами!

Раптом один з челядників ляснув себе по чолі:

— Гей! Та се ж не хто, як Дем’янко з Гусятина! Брат його, Северин Наливайко, в надвірному війську князя Василія Острозького служить, а сам він писака вдатний. Ще й нути компонує та потім співає з кобзою. Такого ані оден пан не посміє зачепити, бо то є друга шабля на Волині після Северина.

— О, я також про нього чув! — кивнув інший. — Добре, що ми його не рухали. А то ще б від пана по писку дістали.

Коли Дем’ян перекусив, то взяв кобзу і заспівав щось сумне, і враз товариство завмерло, мовби й хмелю в голові не було. А далі втяв «журавля», і з півдесятка реєстровців вискочило на стіл і давай викручувати ногами кренделі.

Властиво, то все, що оповів я досі, — це тільки передслів’я до історії, котра трапилася з Дем’яном і була згодом описана ним у листі до Лаврентія Зизанія. Лист писано у 1598 році, зберігся не повністю, а тому нам доведеться окремі епізоди домислювати, щоб уся пригода вибудувалася в рівну й цікаву оповідь.

Отже, як пише Дем’ян, засидівся він у шинку до вечора, а коли зібрався вже, йти, то сутінки стелилися вулицями, густішали й липли до дерев та будинків. Поволі зникали перехожі.

«Маєм на вибір кількох міщан, которі мене б радо на ночівлю прийняли. І ото, кгди ся застановлялем, кого з них навідати, як якась зацна білоглова проз мене майнула і за рогом пропала. Внет поспішивем за нею, бо привиділося мі, буцім дала знак, аби за нею ішов. І тоє зробивєм».

Темна постать дріботіла, час від часу озираючись, так начеб хотіла пересвідчитися, що Дем’ян не передумав і продовжує йти назирці. А той увесь час тримався на відстані й навіть не намагався її наздогнати. Тому, коли незнайомка зупинилася, стишив крок і теж став.

«Білоглова подивилась на мене і знов пальчиком поманила».

Дем’ян підійшов ближче.

— Ах, пане, вибачаюсь, що мусіла вас таким негречним робом заманювати, але не хтіла-м попастися на лихе око…

Тінь від каптура ховала верхню половину її обличчя, і Дем’янові ніяк не вдавалося роздивитись незнайомки. Та повні вишневі вуста виднілися виразно й обіцяли так багато в проміжках між словами, що він не намагався навіть тії слова ловити і тільки механічно кивав головою, згоджуючись на все.

— …чулисьмо про вашу дивовижну гру на кобзі, і моя пані внет хоче вас у себе на гостині мати. Моя пані перебуває в гнітючім стані мелянхолії, і лікар приписав їй музику. То чи не булибисьте такі ласкаві та й…

— Але ж так! Я готовий хоч зараз. Перед хвилиною замислився, де час убити, і таку приємну нагоду можу рахувати тільки як провидіння господнє, — відказав Дем’ян, відчуваючи, як груди йому заливає гаряча жага нетерпіння.

«Кгди служниця така повабна, помисливем собі, то якою ж хупавою буде її пані! І без вагання рушивєм за моєю провідницею. Йшлисьмо поплутаними вуличками до Підзамча, не замінивши більше ані слова. Врихлі спинилисьмося коло брами, оздобленої гербом Погоня. Служниця смикнула за калатало».

Браму відчинив їм кульгавий челядник з насупленим поглядом з-під важких брів.

Перетнувши подвір’я, служниця провела Дем’яна крутими сходами нагору і легенько постукала кісточками пальців у двері.

— Прошу! — озвався янгольський голосок, і служниця, пропустивши гостя перед себе, несподівано зачинила двері за його спиною.

«Зоставемся оден на оден з істотою такої неземної уроди, же очам своїм не повіривєм. Леч не міг стояти як бовдур і для того в пояс вклонивємся.

І промовила тая пані, іж чуднейшої в місті над неї не було:

— Вітай в моїм домі, лицарю! Нігди не думала, же кгдись прийму в себе так зацного співця, слава про которого і до наших уш докотилася.

На тоє відказавєм:

— Не знаю, пані, чим заслуживєм, леч за велику честь маю твою прихильність.

Сиділа вона на оздобленому кріслі при столі, білим обрусом накритім. Освітлював го свічник венецької роботи. Урода її, зблизька оглядана, вправила мя в стан отупіння, і хоч звикле буваю вобец паній вимовним, так тепер заковтувєм язика і тілько пожираєм очима її.

Рухом алябастрової руки посадила мя напроти за стіл. У той мент зайшла до покою служниця і в срібних полумисках страви принесла, налила до кришталевих пугарів вино і знову нас самих зоставила».

Повечерявши й напившись вина, Дем’ян позбувся нарешті соромливості і заговорив з молодичкою, намагаючись вияснити, чи є в неї чоловік і чи не чекає вона припадково його повернення. Емілія, а саме так назвалася господиня, однак спритно випорснула від прямої відповіді, наголосивши кілька разів, що вона дуже самотня і прагне тепла, дружньої руки і таке інше.

Дем’ян не зводив очей з її статури, погляд його гарячково ковзав то по вибуялих персах, то по крутих стегнах, що вгадувалися під тонким єдвабом. Однак господиня тих промовистих позирків мовби й не помічала, а й далі вела мову про щось віддалене і таке нецікаве для Дем’яна, що він урешті не витримав і спитав, показуючи на лютню, що висіла на стіні:

— Чия се лютня і хто на ній грає?

— Моя, — відказала господиня.

— Невже ви вмієте ще й грати, до всіх ваших приваб?

— О, мені не варто змагатися з вами в тім, у чому ви досягли такої славної майстерності, але щоб задовільнити вашу цікавість спробую щось заграти.

На превеликий подив Дем’янів, Емілія не тільки пишалася вродою, але й кунштовною грою на лютні:

Дем’ян узяв свою кобзу і, знаючи сю пісню, почав пригравати.

«Так от у обопільнім співі та грі минулося споро часу. Тая білоглова знала стілько різних пісней світових, же мусівєм добре в пам’яті понишпорити, аби їй в тім дорівнятися».

Але ось з’явилася служниця і принесла на таці якийсь трунок в карафці з зеленого шкла. Налила в келихи і відразу вийшла.

Дем’ян вловив п’янкий медовий запах. Емілія відложила лютню і, даруючи такий багатообіцяючий усміх, від якого в парубка солодка млость по грудях розлилася, пригубила келих. Вуста її, змочені трунком, засвітилися золотаво.

«Надпивши медівки, почувєм нагло здеревіння в ногах і таке запаморочення в голові, що враз увесь покій і все, що там було, поплило мені перед очима в дивних блисках. Побачивєм коло себе тую білоглову, її руки білі оплели мою шию, а гаряче дихання внет із моїм ся поєднало. Вуста її прикипіли до моїх, і не тямивєм уже нічого, тілько-м чув, як серце мені б’єсь шалено і же лечу кудись в засвіти горілиць, а одіж мою вітром полоще і лопоче.

…Отямився я вже, коли сонце встало і почувєм промінь його на щоці. В покою нікого не було. Ані сліду вчорашньої гостини, тілько лютня на стіні висіла, як передве.

Щойно вбратися вспівєм, як увійшла служниця і, же мушу йти звідси, повіла, бо взавтра муж її пані приїхати має. Теди довідався о своїм чужолозтві і з того мі прикро було, бо тепер не знати коли вже сю красну білоглову зобачити зможу. Для того спитавєм челядини, чи не міг би-м тепер з оною ся попрощати, але тая сказала, же пані її весь ранок в каплиці молиться і, може, цілий день молитися буде, аби господь милостивий гріх її тяжкий відпустив. З тими ото словами дуже мя понагляла, би-м ішов звідтам».

Випровадила вона Дем’яна на вулицю й браму зачинила.

Вулиця була безлюдна й вузенька. Дем’ян роззирнувся на всі сторони, щоб запам’ятати дорогу, і рушив до міста. Був ще досить причмелений від тієї шаленої ночі, а тому аж десь коло Ратуші спам’ятався, що забув кобзу в молодички. Не можна сказати, що це його дуже сприкрило, бо нагода ще раз побачити таємничу господиню вабила його незмірно. Правда, довелося трохи поблукати, заки трафив на ту вуличку.

«Постукавєм до брами, але ані душа жива ся не відізвала. Теди піднявєм камінь і почав бити, аж гуло».

З вікна навпроти вистромилася чиясь розкудлана голова і писклявим голосом затуркотіла:

— Якого біса товчеш каменем?! Товкло б тобою на тім світі, пияцюго!

— А не твоє діло! — відгризся Дем’ян і давай далі гамселити.

Якийсь дідок вийшов з того будинку і сказав:

— Чого ви, пане, гупаєте в браму? Та же там ніхто не жиє. Певне, змилилисьте дім.

— Не може цього бути. Нині рано там був. Забувєм кобзу і мушу забрати.

— Але кажу вам: вже літ, може, з півсотні минуло, як тут хтось жив. Дім сей належить панові Пузині, але він його ані не продасть, ані не поселиться. Пропадає пусткою.

— Що ви мені байки вповідаєте? — відмахнувся Дем’ян, бо цю браму він таки добре запам’ятав і, втративши терпець, поліз через неї на подвір’я.

Те, що він побачив, таки ошелешило його. Подвір’я було запущене й геть заросле бур’яном та кропивою. Відразу видно, що сюди хтозна-відколи не ступала жива нога. Будинок весь повитий густим плющем, в якому аж дзвеніло від голосного сполоху горобців.

Дем’ян підійшов до дверей і без особливих зусиль відчинив. Неймовірно рипучі сходи, що кришилися й осипалися під кожним кроком, вивели нагору. Сполохана зграя кажанів раптом фуркнула з-під стелі і завищала так пронизливо, аж по спині мурашки побігли. Липке тепле павутиння припало до обличчя, ледве зібрав його з волосся.

Перед входом до покою, де провів він ніч, зупинився і прислухався. За дверима чатувала тиша. Натис на клямку, і та зовсім легенько виламалася. Тоді вдарив плечем, але, певно, засильно, бо двері зірвалися з петель і полетіли на підлогу, а він за ними услід в густі хмари куряви, що враз ізнялася з підлоги й затанцювала в тьмяному застояному повітрі, пропахлому цвіллю і мокротою.

«Пізнавєм відразу той покій. Побачивєм канапу, на котрій спав, столик і крісла. Навіть лютня висіла на цвяшку. Леч все те було в страшних порохах і павутинні. Кобза моя на кріслі лежала. То був певний знак, же-м розуму не стратив. Кгди очі мої привикли до сутіні, то здалось мі, же щось на канапі є накрите. Шарпнувєм тото покривало і вжахнувся: уздрівєм білії кості зі стрипцями червоної сукні, котору добре пам’ятаю, же була на господині. Пізнавєм і її розкішне волосся, розкидане вкіл білого вищиреного черепа. І перстень зі зміїним очком на лівиці, і три низки коралів на грудях. Все те мі ся відразу припам’ятало разом з цілунками, пошептами, і обіймами, і трунком, которий мі тяму відібрав.

Прикривєм нещасну і, кобзу взявши, пішов з покою. Вже внизу згадав собі про челядину. Не без труду отворивєм низенькі двері біля пекарні і побачив таке саме запустіння, що й нагорі.

На столику стояла таця з карафкою зеленою і двома келихами… На вікні темна шмата висіла і оглянути цілого покою не давала. Зірвавєм шмату і вздрів білі кості на підлозі ту ж під ногами. Череп з рудими косами лежав окремо, видав, мечем відсічений.

Чувєм, же мене морозить і нудити зачинає. Одним скоком вибрався з того дому і, не озираючись, дістався до брами. Повісивем кобзу через плече і на той бік перелізлем».

— Гов! — скрикнув дідок. — То ви таки справді кобзу свою знайшли?

— А ви як гадали?

— А я си гадав, же то ви тіко фиглюєте з мене!

— На гостині був. Цілу ніч провів… А тепер лиш одні кості застав.

— А-а, та то пані і її служниця. Сю історію всі знають. Пан був великим зальотником і не раз було в гречку скакав. А пані молода, гарна, ніяк не могла з тим ся змирити та й заповзялася йому відімстити. З тих пір щойно пан десь поїде, а пані служницю зараз посилає до міста, аби хлопа їй спровадила. Не знаю, скілько тото тривало, але прознав про то пан і, не довго думаючи, зарубав і панію, і її служницю. Відтоді сей дім пусткою стоїть. Ніхто ніколи не видів, аби туди хтось наважився зайти… Правда, часом вночі ніби якесь світло блимає, але, певно, що то не жива душа його палить.

— Але ще вчора і пані, і служниця мене приймали в тім покої нагорі. А нині тілько білі кості заставем.

— Я й кажу, що то не жива душа там об’являється. Нечиста сила блудить. Тра буде в магістрат суплику писати, щоб освятили сю розвалюху й кістки врешті по-християнському поховали.

«На тім ся скінчила моя пригода. Того дня я покинув Львів, і всю дорогу мі в голові ся нутило: „А мні страшно спати самій-одній в хаті, що мене не любує…“»

КІТ АБЕЛЬ

(З циклу «Львівські легенди»)

— Його звати Абель! — І вона чарівно засміялася. — Ви ще мені подякуєте за цей подарунок. Це дуже милий котик. Перська порода, пане Луцик.

— Так-так…

Він покірно кивав головою, пробуючи уникнути цього пронизуючого погляду, який змушував чинити те, що цій жінці хотілося. Він уже бачив, що відмовитися не стане сил, та й пізно вже, бо, коли вона подавала йому кота, руки самі простяглися навстріч і прийняли чорне пухнасте тіло в розкриті долоні.

— Але… але я не маю де його тримати. Жию на квартирі. Невідомо, як до цього поставиться господиня.

— Пусте, — мов од мухи, відмахнулася чарівна незнайомка. — Їй також повинен сподобатися. Він дуже охайний, слухняний і зовсім не дикий. А звати його Абель. А-бель, запам’ятаєте?

Вона говорила без емоцій, наче диктувала текст, який хтось мав записати.

Вона хоче, щоб я запам’ятав її слова.

І ці слова, як заклинання, оповивали пана Луцика й підкорювали його собі.

А вона прекрасна, диявольськи прекрасна… Чому я згадав диявола? Може, тому, що в неї такі очі? Ну, звичайно, у неї очі диявола! Дивовижні очі… Але я для неї ніхто…

— Маєте рацію, — засміялась вона, мовби вгадавши його думки.

— В чому? — стрепенувся пан Луцик.

Вона не відповідала, тільки знову засміялась. Тоді, побачивши, що вона збирається одійти, раптом зважився на таке, на що в нього ніколи відваги не було у подібних ситуаціях:

— Скажіть, а де я вас…

І вже бачив, що даремно, даремно видав те, що лежало на його душі. Але ж вона ще недавно його спокушувала, він це помітив, проте не боронився.

Вона приходила на його концерти, сідала в порожньому ряду й пильно вдивлялася в нього. Диригуючи оркестром, відчував спиною її електричний погляд і ледве стримував себе, щоб не озирнутися. А коли концерт закінчувався і він розкланювався, то бачив, що вона під час оплесків виходить і зникає. Хіба це не схоже на спокусу? Мабуть, робила це просто так, знічев’я, як то часто роблять жінки лише для того, щоб переконатися в своїх можливостях, роблять це так само мимоволі, як у дзеркало зазирають, перевіряючи, чи незбилося десь неслухняне пасмо волосся.

— Ніде. Сьогодні я виїжджаю зі Львова… Ах, я ніколи не забуду ваших концертів… Ваша музика — це… це… Словом, чудово!

Помахала рукою і зникла. Розчинилася в тумані, мов цукор. Вздовж нього тихо і непомітно падало листя, і він уявив себе деревом, що осипається. Десь унизу в підніжжі шурхочуть мітлами двірники. Запах спаленого листя і мряка спинаються по стовбуру вгору.

Господиня була такою собі огрядною панійкою і, як великий відсоток усіх огрядних, ще й добродушна. Отже, не заперечувала, щоби її квартирант (дуже розумний чоловік, якби ви знали, скільки він книг перечитав — йой!) тримав у себе кота. Лише котячого імені не могла запам’ятати і кликала Мацьком.

Кіт цілими днями вилежувався у хаті, на вулицю вперто не з’являвся і хоча частенько всідався на вікні, але знайомство з іншими котами не заводив. Це страшенно дратувало й інтригувало усіх кішок, які в інтересі піклування про породистість майбутніх поколінь, навперебій намагалися привабити Абеля, пояснюючи, що тут жодної розпусти нема, а тільки високі ідеали і, якщо він патріот, до того ж перської породи… Та, переконавшись у марності цих заходів, відходили з незадоволеними мінами.

Пан Луцик ніколи не кохався в котах, йому й на гадку ніколи не спадало заводити в хаті це сотворіння, та коли Абель з’явився у його покої, то здалося, що без нього й обійтися не може. Раніше, скажімо, ніколи не відчував такої потреби обмислювати щось уголос, а зараз робив це постійно, причому навіть у такій формі: «Ну, що, котику, займемось новою симфонією? Зараз подивимось, якого шедевра мені підсунули… Хоча які у наш час можуть бути шедеври?» Фактично виходило, ніби радиться із котом. Згодом помітив, що Абель ніколи не зводить з нього очей, постійно за ним слідкує. Це зворушувало — така відданість! Відповідаючи взаємністю, пан Луцик звіряв за котом кожен свій крок. Небавом усі його вчинки стали наче наслідком Абелевих рішень. Коли часом вагався, як розв’язати ту чи іншу справу, невідома сила повертала його очі до кота і змушувала шукати там відповіді. Й коли кіт ледь-ледь кивав головою, пан Луцик заспокоювався, впевнившись у правильності своїх намірів.

А то було піймав себе на тому, що мугикає якусь чудернацьку пісеньку, яка складалася лише з одного слова «Абель». Все це було чимсь незбагненним, він цьому не вірив, кілька разів постановляв собі збунтуватися, зробити щось навпаки, але завше програвав. Скрізь бачив тільки оці пронизливі очі, котрі не впускали до себе нікого, натомість собою охоплювали все, накривали мереживом, спутували і дуже обережно, щоб це можна було легко помітити, підштовхували до якогось вчинку.

Часом пан Луцик відчував за собою чиїсь кроки, спочатку дуже тихі, спочатку тільки в своєму черепі, а потім і поза ним, але десь недалеко, зовсім поруч. Рвучко озирався, ловив здивовані погляди перехожих, вибачався і простував далі. Але знову чув ті кроки… А перед тим, як вони мали зникнути, завше затраскувалися дверцята машини і гуркотів мотор невидимого авта. Гуркіт цей поволі віддалявся, і все стихало. Найдивнішим було те, що жодного авта довкола себе пан Луцик не бачив. А проте якесь авто постійно його переслідувало. Якось навіть під час диригування, коли лунала симфонія, пан Луцик почув, що воно під’їхало зовсім близько і стало за спиною. Хотілося негайно обернутись і піймати його очима, але розумів, як безглуздо буде виглядати перед сотнями слухачів. Авто стояло за спиною і тихо вуркотіло. Ось клацнули дверцята. Ось невідомий чиркнув сірником і голосно випустив повітря з димом: «Пфу-у-у…» І все це тут, поруч… Майже на сцені.

Прислухаючись до того, що відбувалося у нього за спиною, пан Луцик диригував зовсім механічно. Лише одного разу втратив контроль над собою і збився, коли раптом пролунав жіночий голос. Голос видався уже чутим і міг належати тій чарівній незнайомці. Вона спитала когось: «Ну, що?» А чоловічий голос відказав: «Усе в порядку». «Тоді сідай, поїхали», — звеліла вона. І авто від’їхало.

Те авто з’являлося щотижня в найнесподіваніші менти і завше за спиною. А коли наш герой урешті не витримував і озирався, то не бачив жодного авта.

Одного разу воно під’їхало вночі, коли він спав. Крізь сон почув гуркіт двигуна й прокинувся. Якусь хвилю лежав непорушно, чекаючи, що це минеться, що це йому тільки вчувається, але мотор не вщухав. Тоді обережно повернув голову. В кімнаті, ясна річ, не було нікого. І водночас там таки було те авто… Нарешті траснули дверцята… Хтось вийшов… Чоловічий голос сказав:

— Він спить…

— Щось не віриться, — заперечив жіночий.

— Очі заплющені.

Пан Луцик і справді примружив очі, адже все одно нічого розгледіти не міг.

— Чому він не спить з Абелем? — знову жінка.

— Дійсно, дивно…

Після цих слів авто щезло.

Що їм треба від мене? — не розумів пан Луцик. Що вони перевіряють?.. Цієї ночі уже не заснув. А вранці…

— Як ви змарніли, добродію… — сказала господиня. — Вам варто взяти відпустку. Далебі, перепрацьовуєтесь.

— Авжеж, звичайно… — погодився він.

Після сніданку піднявся у свою кімнату і, сівши на ліжку, задумався над її словами. І тут знову відчув погляд кота, а коли їхні очі зустрілися, то помітив, що кіт ствердно нахилив голову.

Невже він ще й думки мої читає? — сполошився пан Луцик і вперше відчув роздратування. Кіт перебрав цього разу міру.

Проте він таки взяв відпустку. І відразу переконався, що це не найкращий вихід, бо тепер кіт мав його весь час на оці і, здавалося, нікуди не бажав відпустити. Кілька спроб податися на прогулянку зіткнулися із так уміло розставленими сітями, що сама думка кудись піти за якусь мить виглядала смішною, а то й безглуздою. Залишилося сидіти в хаті й читати книжки, але й тут його не полишало таке відчуття, начеб читає не сам, а ще хтось невидимий зазирає йому через плече, і пан Луцик часом помічав за собою дивну звичку, прочитавши сторінку, ще якусь хвилю не перегортати її, цим ніби даючи змогу комусь, хто стояв за спиною, дочитати до кінця.

З жахом помітив, що починає вже до цієї невигоди звикати. Два тижні сидів у хаті. Авто більше не з’являлося.

Врешті у ньому таки народилося бажання подолати оце магнітне поле, вийти з нього на волю, але бажання це одразу ж покрив іншими думками, щоб кіт ні про що не здогадався. Навмисне почав думати про якісь безглузді речі, про які раніше не згадував, а водночас настроїв себе на рішучий вчинок.

— Ну що, з’їв? — спитав у кота, із задоволенням помітивши розгубленість у його очах.

Кіт втрапив у заготовлене для нього сильце і, поки з нього виплутався, пан Луцик встиг знайти вихід зі становища.

Події з тої хвилини розгорталися дуже хутко.

Увійшла господиня і принесла пошту.

— Вам лист.

Конверт був без зворотної адреси і поштових штемпелів. Кіт нетерпляче переступав з лапи на лапу. Пан Луцик розірвав конверта, і в ту ж мить кіт знервовано зашипів, вигнувши спину й настовбурчивши шерсть.

«Як вам сподобався Абель? Правда ж, чудова тваринка? Шануйте його. Він любить, коли до нього ставляться з повагою. Чому ви не гладите його животика?».

— А-а! — закричав пан Луцик. — Животика гладити?! — Раптом його прорвало: — Я вб’ю його!

А тоді повернувся до ошелешеного кота і з невимовною насолодою кинув йому просто у вічі:

— Ти чув?! Я вб’ю тебе!

Мов атомною хвилею, кота відкинуло назад, він боляче вдарився об стіну і перелякано нявкнув. Але на підлозі він до подиву швидко очуняв і вже за мить дивився на пана Луцика з нахабною недовірою: «Ну, що ти… Заспокойся. Не вб’єш ти мене. Не вб’єш». Проте в очах його можна було прочитати й деяку розгубленість.

— Ах, не вб’ю?! — гаркнув пан Луцик, і кулак його з гуркотом упав на стіл.

Кіт настовбурчив шерсть і ще раз нявкнув, але тепер уже зовсім жалюгідно. Пан Луцик гидливо узяв його за шкіру й кинув у течку. Тієї ж миті стара рапата течка почала набирати найдивовижніших форм і заспокоїлася лише тоді, коли пан Луцик на вулиці гепнув нею тричі об землю. Далі за всю дорогу, поки він ніс її в лісок, що темнів у кінці вулиці, звідти долинало тільки тихе шипіння, наче розмотувалась іржава залізна стрічка.

В лісі пан Луцик видовбав у м’якій глині яму, і кіт Абель упокоївся в бозі разом із течкою. Новоспечений гробар зняв капелюха і кілька хвилин для годиться помовчав над свіжою могилою.

Назад йому йшлося дуже легко, але тільки-но він опинився на вулиці, як знову почув ті кроки. Хтось поспішав за ним, часом вчувався нервовий подих. Пан Луцик вперто не озирався. Та коли глухо траснули дверцята і захурчав мотор, він враз припав до стіни спиною і подивився. Ні, ніхто не збирався його переїхати. Вулиця була порожня й тиха.

Наступного дня вранці прийшов лист без зворотної адреси і, як раніше, без поштових штампів.

«Ах, як це негарно, пане Луцик, знущатися над бідною тваринкою, закопувати її в землю. Ніколи цього від вас не сподівалася. Проте ви ще зарання радієте. Вам ніколи не вдасться спекатись Абеля».

Сни тепер наповнилися нічницями, снилися яскраво-зелені очі, які рухалися самі по собі в просторі, часом зупинялися, пильно вдивлялися в нього, і чулося навіть тихе муркотіння. Пан Луцик зривався й гаркав: «Киш!» Очі зникали, але, вибившись зі сну, не мав уже спокою доти, доки не починало сіріти за вікном, і тоді він полегшено зітхав, що ця ніч таки врешті вступилась і є певність, що настане день.

Коли відпустка закінчилася і він знову почав ходити на роботу, то з задоволенням відзначив, що йому вже не ввижаються переслідувачі. Відпустка, очевидно, пішла на користь. Головне опанувати себе: вранці — холодний душ, гімнастика… Фільми польського телебачення різко обмежити, особливо це стосується криміналів та фільмів жахів.

У трамваї він угледів розкішні стегна. По стегнах вгору очі його добігли до обличчя. Рідкісна гармонія подіяла на нього збудливо, до того ж жагуча чорнявка несподівано всміхнулася йому тією багатообіцяючою посмішкою, яку беруть собі на озброєння всі спокусливі жінки. Пан Луцик теж спробував усміхнутись, і, очевидно, це йому вдалося, бо вона підсіла до нього й закинула ногу на ногу. Коліна її блищали, наче відображення місяця на воді.

Потім вони піднімалися по сходах, обережно ступаючи, щоб господиня не почула, але, як виявилося пізніше, вона все прекрасно чула з незмінною властивістю всіх господинь міста Львова і його околиць.

Пан Луцик з причини недостатнього досвіду дуже невміло обнімав свою даму, до того ж його тривожило питання: що з неї спочатку знімати — мешти чи блюзку? Нарешті відважився на поцілунок і, коли їхні очі наблизилися, раптом скрикнув:

— Ах, панно, ви ніколи не були кішкою?

Дама поблажливо засміялася:

— Ну що ви…

— А вам знайоме ім’я Абель?

— Абель? Звідки це вам відомо? Абель — моє прізвище! Сюзанна Абель!

— Абель! — пригніченим голосом прошепотів він.

Тим часом дама хутко все вирішила сама і під допитливим поглядом пана Луцика скинула спідницю. Він сказав: «Хі-хі» й заплющив очі. Коли вона зняла все і сказала «все» і він розплющив очі, то переконався, що дійсно все. І раптом аж захлинувся повітрям, а очі його полізли на лоба: груди й живіт чорнявки вкривало чорне кучеряве волосся, замість персів зяяла якась червона драглиста маса, вона хтиво дрижала і переливалася на світлі, внизу живота зловтішно всміхалася чорна котяча морда: «Мурр-няу-хе-хе-хе!»

Він упізнав кота Абеля! Він упізнав його і в тій морді, і в очах цієї шльондри!

— Абель! — закричав пан Луцик. — Ти знову мене переслідуєш! Але я тебе знищу! Знищу!

Він ухопив важкий металевий свічник і кинув його в Сюзанну Абель. Свічник пройшов крізь її тіло і вдарився об стіну, аж тиньк посипався. Сюзанна Абель зникла, мовби її й не було.

Тієї ж ночі знов почув хурчання мотора. І голоси.

— Спить, наче невинна дитина, — прохрипів чоловік.

— Убивця, — сказала жінка похмуро.

Пан Луцик міцно заплющив очі й почав прокручувати в голові нову симфонію, музика заповнила його мозок. І, здавалося, жоден інший звук не здатний прорватися крізь неї. А проте прорвався…

— …убивця котика Абеля не повинен спати, як невинна дитина! — виголосила жінка.

Я не вбивця! — захотілося крикнути панові Луцику, але страх скував його м’язи.

— Ні, ти вбивця! — напосідала жінка. — Вбивця з садистичними нахилами! Закопати живцем у землю! Що може бути жахливішим?!

— Зараз він сам переконається, яка це втіха!

Тієї ж миті пан Луцик почув, як на нього сиплеться земля. Він заборсався в ліжку, навіть розплющив очі, але земля відразу ж їх присипала, спробував закричати, але земля затовкла рота. Ще встиг вловити, як від’їжджає авто, перш ніж захлинутися під товщею землі.

Вранці прокинувся весь зіпрілий. Кімната залита лагідним сонячним світлом.

— Усе це тільки сон! — радісно скрикнув.

І виплюнув з рота землю. Виплюнув просто на ковдру, а потім довго її розглядав, наче якусь рідкісну копалину. То таки й справді була земля. На зубах ще скрипів пісок, і язик беріг її смак.

То це був не сон?

В двері постукали. Увійшла господиня.

— Перепрошую, ви вже встали? Вам лист… Пане Луцик, тут якась пані принесла вашого котика.

— Що? — сполошився пан Луцик. — Якого ще котика?

— Ну, Мацька… Чи як там його. Бідолаха так змарнів… Певно, десь був завіявся на зальоти, хі-хі… Сказано, кіт… Я йому молока налила, то він хлебче, аж труситься…

Пан Луцик тетеріючим поглядом провів господиню і розірвав конверт.

«Шановний пане Луцик! З великим задоволенням повертаю вам дорогого котика Абеля. Спробуйте відшукати для нього дрібку ласки й милосердя. За що він, сирітка, терпить? За свою любов до вас? З палким привітом!»

Рипнули двері, і до покою зайшов кіт Абель. Він і справді виглядав жалюгідно — вихудлий і облізлий, тепер ані на хвилю не нагадував колишнього перського красунчика. Кіт пильно подивився на пана Луцика і, гонорово прочимчикувавши до грубки, згорнувся під нею калачиком.

Пан Луцик пошкодував, що у нього нема револьвера. З якою б насолодою він всадив цій потворі з півтузина куль! Раптом пригадав, що в підвалі є ще трохи трутки для щурів. Це саме те, що потрібно. Він любить молочко? Чудово. З труткою воно ще й не так смакуватиме.

Та коли підсунув котові тарілочку з отруєним молоком, почув лише обурене шипіння. Кіт був ображений і контактувати з паном Луциком не збирався.

— Нічого, дорогенький, я недаремно читав «Історію інквізиції». Ти загинеш у мене в жахливих муках. Хай знають це ті, хто тебе підіслав до мене!

З тими словами пан Луцик вхопив кота і хотів було запхати в чорний «дипломат», як несподівано відчув біль у скронях — короткий і різкий, мов постріл. Це тривало тільки мить, але в цю мить він, здавалось, втратив свідомість. Коли отямився, то не відразу второпав, що з ним діється. Лежав у когось на колінах. І хтось його лагідно гладив долонею по… по шерсті…

Пан Луцик повернув голову й переконався, що перетворився на кота. Той, хто тримав його в себе на колінах, був не ким іншим, а паном Луциком.

Це було настільки жахливо, що кіт Луцик випустив кігті й обережно попробував ними ногу, на якій лежав. Це відчуття виявилося ні з чим не порівнюваним. Уявив себе могутнім тигром, у якого всі запобігають ласки.

Тепла рука гладила йому карк, і він чув, як його зморює солодка дрімота, хотілося спати і снити про нетрі пралісу. Але, напруживши всю свою волю, кіт Луцик не піддався дрімоті й зіскочив з колін на підлогу.

— Киць-киць, — почувся лагідний голос господаря.

Отже, я став котом, а кіт Абель став мною… Хто ж затіяв цей дикий жарт?

— Пане Луцик! Пане Луцик! — пролунав ще зі сходів пронизливий голос господині.

За мить вона вже влетіла до покою, розмахуючи газетою.

— Дивіться, що я прочитала! Яка радість! Поздоровляю!

Кіт Луцик вистрибнув на стіл і спробував зазирнути в газету, але намарно.

— Яка радість!

— Що таке? — спитав пан Абель.

— Поздоровляю! Дайте я вас поцілую!

І вона всіма своїми півтора центнерами кинулася його обіймати.

«Здуріла баба», — подумав кіт Луцик.

Нарешті пан Абель, вивільнившись із палких обіймів, заволодів газетою.

— Ви лявреат! Вітаю! Державна премія! Хто б подумав! У моїй хаті така особа! Пане Луцик, зара йду ліпити ваші улюблені вареники! Ви не можете собі уявити, яка я рада!

«Прокляття! — вилаявся кіт Луцик. — І то в таку історичну хвилину сталася зі мною подібна халепа! Який же я йолоп, що відразу не спалив цю тварюку!»

— Пане Луцик! — сокотіла господиня. — Таж то вам треба збиратися по ту премію! Я вже йду прасувати ваш костюм і сорочки.

— Я буду дуже вдячний, — відказав пан Абель. — Завтра, очевидно, поїду.

Чорта лисого поїдеш! — скреготнув зубами кіт Луцик. Погляд його упав на тарілочку з молоком. Поруч стояла бляшанка з труткою. Здається, це якраз те, що треба. Залишається почекати обіду.

Сяюча господиня вплила до покою з тацею, на якій стояла макітра паруючих вареників і повна миска сметани.

— Ходіть мити руки, пане Луцик.

— О, ви вже впорались! — радісно засміявся пан Абель і, зіскочивши з ліжка, цьомкнув господиню в щоку.

— Який ви ніжний, пане Луцик, як ніколи, — зашарілася вона.

«Ще б пак, — скривився кіт Луцик. — Я собі ніколи нічого подібного не дозволяв. Цілувати цю стару дримбу? За макітру вареників?»

Коли обоє вийшли з покою, кіт Луцик прожогом метнувся до бляшанки і пощургав у ній лапкою. Далі вже на трьох лапах вискочив на стіл і розбовтав отруту в сметані.

Пан Абель, повернувшись, не помітив нічого підозрілого. Кіт забився під ліжко і тер лапою по підлозі, щоб зчистити трутку. Дуже з тим квапився, бо не міг відмовити собі у такому задоволенні, як поспостерігати за агонією ненависного ворога. Сподівався, що з Абелевою смертю повернеться він до свого природного стану. Не можна сказати, що при цьому не відчував остраху, живучість кота перейшла уже в якийсь містичний вимір, де всі явища нараз втрачають будь-яке логічне пояснення. Ті, що вирішили провадити над ним свої жорстокі експерименти, можуть знаходитися неподалік і спостерігати. Якщо так, то вони обов’язково б втрутились. Однак Абель поглинав вареники з отруєною сметаною без жодних перешкод.

Кіт Луцик не зводив стривожених очей від свого двійника. Абель урешті помітив це і проплямкав:

— Що, і тобі хочеться вареничка? А от не дам! Он там маєш своє затруєне молочко, можеш хлебтати… А як ти дивишся на прогулянку в лісок у чорному «дипломаті»? Га? Ха-ха-ха…

Він реготав так самовдоволено, що бризки сметани, вилетівши з рота, опали просто перед носом кота Луцика. Кіт форкнув і відступив до стіни.

Сміх Абеля змінився враз на якесь хрипке деренчання, а ще за хвилю він уже впав на підлогу і забився в корчах, стискаючи руками живота.

Пан Луцик відчув різкий і пекучий біль в животі, хотів кричати, але натомість виривалося лише нерозбірливе булькотіння. В голові завили пронизливі сирени. Бачив перед собою живісінького кота Абеля з ядучою посмішкою.

Заскреготіли гальма, і авто зупинилося біля його голови.

— Догрався, — сказала жінка. — Абсолютно нездалий екземпляр.

— Я мав рацію, коли не радив його вибирати. Він для цієї ролі явно не годився, — відказав чоловік.

— Чомусь мені здавалося, що це саме той, який нам потрібен. Шкода, стільки праці — і все намарне.

— Не так уже й намарне. Контакт повинен будуватися на взаємній симпатії. Для цього не слід вибирати занадто інтелектуальну особу. Гадаю, такий екземпляр, як господиня, цілком придатний для дослідів.

— Ти думаєш?

— Я впевнений.

Пан Луцик звівся на ліктях, але не побачив ні машини, ні людей.

— Йому залишилися лічені секунди.

— Сам собі винен.

Пан Луцик одним сильним ривком кинув своє тіло вбік і підім’яв кота.

— Боже! Що він робить?! — зойкнула жінка. — Чого ти стоїш?! Роби щось!

Пан Луцик не чув, як його хтось тягнув за плечі, намагаючись перевернути горілиць, зате чув, як пальці зі страшною силою стискають котячу шию, чув хрускіт хрящів і теплу кров, що розтікалась по пальцях, які вже прорвали шкурку й проникли у конаюче котяче тіло. Воно ще здригалося, коли нарешті пана Луцика вдалося перевернути.

— Мертвий, — сказала жінка.

І невідомо, кого це стосувалося, — кота Абеля чи пана Луцика.

БЕАТРІЧЕ: СУТІНКИ, ХОЛОД

Стара Беатріче натягає ковдру на очі й теплим подихом зігріває себе.

Стара Беатріче намагається заснути і сном втамувати голод.

Вона також думає про річку, береги якої вкриті зеленими лозами, а на лозах птахи і мушки барвисті, Беатріче пливе в голубому човні, пливе течією ріки і радіє ранковому сонцю, легенький туман клубочиться над водою, і тіло її таке ж легеньке, таке викохане й випещене, і кожен рух її — се помах крила пташиного…

Тільки уява її на цьому й закінчується, на більше вона не здатна, всеньке своє життя пробує вона дізнатися: а що далі? — і ніколи це їй не вдається. Залишається вона в тому човні на віки вічні серед зелених лоз, серед пташок, сама наче пташка…

Та це ще не сон, це звичайна дрімота. І знову вона скулюється від холоду, і голодний живіт її втягує в себе ковдру, втягує кімнату, цілий будинок разом зі скрипучим флюгером на вершечку.

— ах як хочеться мені їсти —

— ах як хочеться мені тепла —

— ах чому я така стара — не потрібна нікому.

Місяць у вікні, стогне самотній лис

я затуляю вікно: твій палець по шибі гуляв тут колись

опівночі я затуляю вікно

на підвіконні вмирає бджола

сюрчить трава і кумкає озерце на пустирі

я затуляю серце прозорим крилом бджоли

чую — ПОВЗЕ ДО МЕНЕ КРІЗЬ СТІНИ САМОТНІЙ ПОРАНЕНИЙ ЛИС.

Сад з головою, повною птахів, глибоко вдихає і видихає нічне повітря. Над деревами і дахами пливе дощ і думає собі — чи піти йому вниз, чи не піти…

Беатріче вилазить з постелі, суне до шафи і порпається в шматті. Знаходить бавовняну хустку з безліччю дір і обв’язує нею крижі. Знову лягає в ліжко. Під ковдрою задирає сорочку і чухає стегно, а воно ще дужче свербить, і пальці ковзають по спітнілій гарячій шкірі. Нарешті стегно заспокоюється.

Завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра завтра

Багато років тому вона зводила з розуму своїх коханців. Молодий Дж. М. сконав-таки на ній, на її тілі, знемігши від надміру любові. Спочатку Беатріче помітила в куточку його вуст тонесеньку цівочку крові. Кров витекла на підборіддя і капнула їй на шию, але він так розшаленів, що зовсім перестав бачити під собою жінку, чути її крик. Раптом побачив перегони — його здоганяють, він мчить щодуху, кінь сопе, і клапті піни розлітаються на боки, втечу, втечу, втечу…

Тоді йому з рота — цілий потік крові. Рот перетворився у велику червону троянду… втечу втечу втечу втечу втечу втечу… втечу?

Я зводила і розводила ноги, усе своє життя тільки те й робила…

А потім усе те згасло, і вже років зо двадцять вона живе спогадами, інколи проведе рукою по животу, натисне пальцями там, тут, нічого не чує, натисне сильніше там, тут, нічого не чує, тихенько плаче, пальці біля ніздрів — запах гострий, пальці поверх ковдри — запах дощу, пальці на стелі — запах павуків.

Зводила ноги, розводила… Впускала в себе місяця, випускала…

Дощ подумав: десь далі впаду. Сад подумав: заснути, чи що? Озеро кумкало, кумкало, трава сюрчала-сюрчала…

завтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтра

Підійшли чиїсь босі ноги до дверей. Двері насторожились, настороження передалося стінам, стеля вигнулась.

Хто там? Так пізно. Беатріче хоче спати.

завтрапомиюсязавтрапомиюся… трапоми… ми……….

Впаду не тут, впаду зовсім-зовсім далеко, думав дощ, я не можу падати там, де повертаються спогади.

— Беатріче, відчини!

Чий це голос? Може, це двері? Може, підлога?

— Беатріче, відчини!

Вона зірвалася з ліжка, якась чародійна сила підхопила її, кинула до дверей, двері — рип.

— Хто?

Але чому вона питається — вона ж знає, хто це.

Перед нею сивий згорблений чоловік, він пройшов далеку дорогу, і одяг його зотлів, а ребра випинаються, наче штахети…

………. цілий ряд штахет….. за парканом город….

…на городі мак і паслін… висока конопля… і маленька

Беатріче… присідає до землі, ховається… чийсь голос:

— Беатріче! Беатріче!

— Що? — питає вона.

— Беатріче, — каже голос, — я прийшов до тебе.

— Ах, я бачу-бачу, ти прийшов до мене такий втомлений, ти прийшов до мене, такої втомленої… Ти знайшов мене через багато років, як знаходять давно загублені речі, про які вже почали забувати, тільки це даремно, камінь не випливе з дна на поверхню, камінь обростає мохом, стає слизьким, чоловік, переходячи ріку, стане на камінь і послизнеться, набере в рот води — захлинеться, попливе його тіло за водою, камінь заплаче, камінь не хотів так жартувати, камінь заплаче… чекаміньзаплаче…

— Беатріче, Беатріче, я йшов до тебе багато років. Дивися — одежа моя зотліла, ноги мої порепали, рот мій висох, очі мої запалися, очі мої зчорніли, очі мої горопашні…

— Ні, ні, ти помер! Ти помер так давно, що я вже й забула. Ти не міг повернутися. Ти лише тінь, яка чомусь рухається сама по собі.

— Беатріче, засвіти і побачиш — я не тінь!

Беатріче запалює свічку.

— Так, ти не тінь. Але ж ти вмер. Вмер давно.

— Хіба?.. Я вже не пам’ятаю цього. А ти… ти мої вірші… пам’ятаєш?..

— Так.

— Розкажи хоч один…

— «До мене прилинь, Беатріче моя…»

Все її тіло гойдаєтья, свічка гойдається, і кімната гойдається.

— «До мене прилинь, Беатріче моя…»

Тоді він рятує її:

— «Де маки цвітуть і птахи співають…»

І їй так ніяково, їй здається, що це вже не вона, бо тая Беатріче, якій присвячено стільки сонетів, померла в один день із їхнім творцем. Їй хочеться сказати йому щось таке лагідне і тепле, але вона не може відшукати слів.

— Ти повернувся? — питає вона, бо нічого іншого не спадає на думку.

— Я повернувся до тебе, тільки до тебе.

— Звичайно, я вже не та. Ти міг повернутися лише до мене, а не до поезії, бо в мені вже немає поезії. Подивися на мене — я вже не крию в собі нічого таємничого, я вже стала такою звичайною і непомітною, як і оце от крісло, на яке ти сів, як оцей от стіл, на який ти поклав свою руку, і до того ж я відчуваю голод і мені зимно.

Тоді він виймає з-за пазухи засохлий хліб і подає їй:

— Бери. Коли я до тебе йшов, мені подавали милостиню. Я не відмовлявся, я не хотів їх образити.

Беатріче гризе хліб, а може, свою старість, неміч свою…

А він розламує костура, трощить свої дерев’яні мешти і розпалює вогонь. Полум’я потріскує, облизується і вихлопує по краплині тепло.

— О Беатріче, там, в небутті, я думав про тебе. Шукав у своїх віршах правди. Ти кажеш, що вже нема в тобі нічого таємничого… Але це не так. Для мене ти така ж таємнича, як і раніш. Адже я ніколи тебе не бачив оголеною. Не цілував. Я любив тебе, але не торкався. Ти оголювала своє тіло перед стількома… Тільки я, я один тебе не бачив. Я згадував свої вірші і бачив, що обманював сам себе. Я ліпив твій образ з уяви. У моїх віршах про тебе є все і тільки тебе нема. Тоді я зрозумів, що мушу тебе побачити всю, яка ти є, і поставити все на свої місця. І тому я повернувся. Пройшов далеку дорогу, щоби уздріти твоє тіло…

Беатріче жахається, кришки хліба сиплються їй з губ, руки тремтять, вона затуляє рот, щоб не скрикнути.

ДЕСЬ ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, КУДИ ВЖЕ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СПОГАДИ, ПАДАЄ ДОЩ…

— Ні-ні, як ти посмів!

завтрапомиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся

Кум-кум озерце, сюр-сюр трава.

завтра завтра завтра порубаю стола порубаю крісло

завтра завтра завтра нагрію води помиюся

— Беатріче, я пройшов таку дорогу, я весь зотлів, я весь як збитий в купу порох. Вітер дмухне — я розвіюся.

Знову свербить стегно ах як воно свербить спітніле слизьке стегно станеш на нього — послизнешся вода заллє рот — захлинешся В РОТІ РОЗКВІТНЕ ШКЛЯНА ТРОЯНДА

Рожевий човен посеред води, і я в човні. Лози над берегом. Птахи. ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ ЯКА Я ПРЕКРАСНА ЯКА Я ХУПАВА! Там, де маки цвітуть, там, де птахи співають. ТІЛО МОЄ МОВ СОНЦЕ — ОЧІ ЗАСЛІПЛЮЄ. Молодий Дж. від надміру любові такі шалені перегони — втечу втечу втечу

— Беатріче, зжалься наді мною!

— Господи! Як ти можеш таке просити! Як ти смієш?

— Беатріче, я не бачив твого тіла, я не бачив його ніколи. Дай провести по ньому рукою І цілувати там, де проведу рукою!

— Змилуйся! Як ти можеш? Я не дозволяю просити в мене таке. Минуло стільки років. Давно вже ніхто не бачив мого тіла, навіть дзеркало.

Ах, як я покажу йому себе? Я стара і така страшна. Шкіра моя зморщилася, вся в пухирцях. Куди позникали золотаві волосинки, що її вкривали? Вони посіріли і посмутніли… колір мого тіла став білий-білий, наче папір… такий неприємний колір… ноги вкрилися бридкими синіми жилками…

— Беатріче, ти не проженеш мене, ти пожалієш мене.

— Звідки тобі відомо, чи я пожалію тебе? Ти гадаєш, я плакала, коли конав молодий Дж.? Або коли вмирав мій чоловік? Ні, я не плакала…

— Не наговорюй на себе, Беатріче. Все це неправда. Я бачив, як загинув молодий Дж. М. Його було убито!

— Неправда! Він помер у моїх обіймах!

— І ти ридала за своїм чоловіком і губи свої кусала!

— Неправда! Я його ненавиділа!

— Ха-ха-ха-ха! — він сміявся.

— Іди геть! Я не хочу тебе слухати! Іди геть!

— Беатріче, схаменись!

Вона розмахувала руками, вона метнулась до дверей, і раптом сорочка її зачепилася за щось, і поношене полотно розірвалося і сповзло з неї, і блиснуло її тіло, наче стилет.

— А-а-а! — закричала в розпачі.

…………….а він розкритими від подиву очима впивав її тіло — молоде помаранчеве тіло, ще ніким не надкушене, таке гладеньке, мов алебастр, таке солодке і таке палюче.

— Це не я! Не я! — кричала вона від жаху. — Я стара і мерзенна! Це не моє тіло! Хто мене підмінив?

А він:

— О ні, це ти, це ти — я знаю! Такою тебе я бачив у снах! Ти така, як я хотів!

— Не дивись на мене! Ради всього святого не дивись! Це не я! Це жарти диявола! Моє тіло заповзло салом, воно побіліло і обвисло! Це все диявол!

Але він уже стояв на колінах, і обмацував її руками, і шепотів молитву чи вірші свої, вона вже не чула, раптом голова пішла обертом, і повалилась вона додолу, все ще не розуміючи, як її старе і плюгаве тіло раптом омолодилося.

………ні-ні, я не хочу починати все спочатку

……молоде тіло…. молодий Дж…….

…. молодий чоловік….. знову ці вірші……

Іди геть дияволе Я……………….

Іди геть дияволе НЕ ХОЧУ……

Іди геть дияволе ОМОЛОДЖУВАТИСЬ…

Іди геть дияволе

І ДО ТОГО Ж Я РОЗУМІЮ: ВСЕ ЦЕ ДИЯВОЛ!

Іди геть, дияволе, твої жарти надто жорстокі……………

Дощ повертався назад і, коли пролітав над її дахом, подумав: мабуть, впаду я тут…

А сад відповів: падай-падай,

                   сюди вже нема дороги для спогадів…

ВІКНА ЗАСТИГЛОГО ЧАСУ

Я прийшов сюди і став серед хитросплетіння вулиць, серед навали людей, дерев і будинків, щоб ворожити її іменем.

Я простягаю руку, проказую тричі:

— Ілаялі! Ілаялі! Ілаялі! — і люди перетворюються на шашіль, починають підточувати дерева, і дерева падають і не знають причини.

Зі мною коїться щось дивне: щоранку, прокинувшись від сну, я відчуваю себе росою і, як роса затьмарює своєю вродою квіти і трави, так от і я затьмарюю все живе і цю землю.

Плачте, бо, коли сонце зупиниться над головою, — роса зникне!

Я боюся сонця, часом виходжу серед ночі в сад і довго вдивляюся в холодне небо. Мені увесь час здається, ніби воно хоче мені щось пригадати чи пояснити. Пильно вслухаюся в тишу нічного неба і ловлю окремі слова, уривки речень. Зовсім недавно я почав їх записувати. І раптом зрозумів — воно розповідає мені про мене, розповідає те, що я давно забув.

А вчора я знову вийшов у сад, вслухався і нічого не почув. Виліз на найвищу яблуню, щоби ліпше чути, але небо мовчало. Просидів на гілках всеньку ніч, не зводячи з неба очей, і зійшло сонце, і вдарило мені променями в лице, і я побачив, що я вже не роса, а такий, як і всі, а може, вдесятеро гірший, і коли в мене хтось кинув каменем, я підняв камінь і поцілував його.

1

В дитинстві кожної людини був сад — власний або чужий. Ми мали сад нічий — туди, крім нас, ніхто не заходив, але ми знали, що коли хоч одного дня не побуваємо там, то він зникне і ніколи більше не з’явиться.

Це було так давно — коли ми були чисті, мов янголи, нічого не відали про кохання, але вже тулились устами одне до одного і не знали, що це таке і чи так ми це робимо, і вірили, що прийшли з казки і назад повернемось у казку, і клялись у вірності, і казав я, що оборонятиму її, маленьку дівчинку Ілаялі, від звірів хижих, духів лихих і драконів лютих…

2

Ілаялі померти не могла. Найімовірніше — це я вмер. Безліч років тому розчинився в повітрі і деколи дрібними порошинками спадаю на землю з дощем і снігом. І ніхто в світі не знає, що той дощ і той сніг — це я. Дівчата миють в мені волосся, діти ліплять з мене снігових баб, і на обличчі кожної снігової баби з’являється частина мого розпачу.

3

Мені часто сниться наша вулиця, котру я так давно покинув, але достеменно пам’ятаю її дерева, будинки і вікна. Це була зовсім маленька вулиця з одно- й двоповерховими каменицями. Все, що відбувалося за стіною бодай однієї з них, одразу ж ставало відомим для всієї вулиці, аж до деталей.

Влітку вікна моєї вулиці зеленіли й розквітали цикламенами, азаліями, примулами, шпарагусами, а взимку вимощувалися ватою і притрушувалися кольоровою фольгою. До верхньої частини вікна підвішували пампулястих янголів з білими крильцями, а на Різдво проти вікна ставили ялинку. Коли темніло, всі вікна затягували фіранками, але те, проти якого стояла ялинка, завше світилося й манило нас, малих, до себе. Кожен міг прогулятися вулицею і порівняти, чия ялинка краща. А кращою вона була тільки в пана Мандрика, котрий невідомо яким чудом зберіг довоєнні іграшки. Таких не мав ніхто. На ялинці пана Мандрика красувалися принци й принцеси в розкішнім вбранні, райські птахи з пухнастими хвостами, іскристі круглі бані, а ще казкові цукерки, якими ніхто з нас ніколи не ласував і про які ми не раз сперечалися, чи то часом не порожні обгортки. А ще на ялинці було повно малесеньких чепурнесеньких янгеликів та херувимчиків, а під ялинкою стояв святий Миколай з повною торбою подарунків. На ньому був розшитий золотом синій жупан, підперезаний золотим широким поясом, а з-під жупана визирали червоні шаровари. З довгими білими вусами він скидався більше на запорожця, аніж на святого. До Миколая ми відчували незмірну повагу, писали йому листи, в яких клялися бути чемними і слухатися батьків, а в кінці листа, ніби між іншим, називали подарунки, які б нам хотілося отримати. Зате Діда Мороза ми повністю ігнорували, ані на мент не вірячи в його існування. Одного разу мій дідусь, коли мама купила Діда Мороза, щоб поставити під ялинкою, здер йому бороду, підкоротив кожуха, валянці переробив на чоботи, а з шапки пустив червоного шлика. Тепер і в нас появився святий Миколай. Побачивши таке диво, небавом уже вся вулиця забігала до нашого діда, щоб і собі перейняти досвід. А проте наша ялинка не стала від того кращою за Мандрикову. І ми й далі вистоювали у нього попід вікном.

Я довго опирався бажанню провідати сонну стареньку вулицю, я боявся застати її не такою, яку пам’ятав і яка з’являлася у моїх снах, боявся, що не побачу зелених парканів, бо мали б їх замінити металеві сітки, боявся, що пропали уже й ті дерева, на яких щоранку вуркотали горлиці… А найбільше боявся асфальту, який ув’язнив її лоно…

До останнього менту вважав за безглуздя з’явитися на Голубій. Дорога, що вела туди, була незнайома, жодна з тих вуличок, що прямували до моєї, не зберегла себе в тому вигляді, в якому мені пам’яталася, і це сповнювало розпачем. Не було жодної надії, що Голуба вистояла, що не торкнувся її все зростаючий і зростаючий рівень нашого добробуту.

Тому я не повірив своїм очам, коли нарешті вийшов на Голубу. Мені здалося, що це тільки продовження сну, бо в житті такого не буває — моя вулиця мало чим змінилася за цілих двадцять літ. Властиво, можна сказати, що вона взагалі не змінилася, бо дещо тільки посіріла від старості, може, трохи більше облупилася, але й далі зосталася такою ж тихою і замріяною.

Кілька бабусь під парканом на лаві жують теплі м’які слова, гладять мене зацікавленими поглядами, покашлюють… Якщо я спитаю в них про Ілаялі, то побачу тільки здивовані обличчя… Тут ніхто нічого не може знати про Ілаялі, бо цим ім’ям нагородив її я.

Будиночок вугляра зберіг свою запущеність і непривітність. Дикий виноград намагається все приховати, але йому це вдається лише частково. Як і раніше, в хащах дикого винограду гніздяться горобці і заливають вулицю своїм голосним цвіріньканням. Що мені сказати, коли я зайду досередини? Хто я такий? Контролер своїх снів?.. Якщо я пригадаю їм себе і вони впізнають мене, то не промовлять нічого. Не захочуть зі мною говорити, щоб не ворушити давніх ран.

Але людина, яка з’являється тут вперше, повинна хоча б справдити число будинку, перш ніж зайти. Я вчасно зупиняюсь і задираю голову. Таблички на стіні не видно, вона під виноградом. Якщо я не хочу, щоб мене розсекретили, то повинен запитати у цих бабусь, де тут число сім… Хоча… чи впевнений я, що саме сім?.. Краще я запитаю про цей будинок, а тоді кивну головою — якраз він мені й потрібен…

А нащо вам цей будинок?.. Що за дурне питання? Дурне, бо я його не передбачав. Тепер мушу пояснити, що я з газової контори… Правда, коли я був малим, то газу ще тут не було і ми палили дровами, але зараз мусить бути… Мусить?.. Вони могли відмовитись від газу… Та пізно. Ви з газової контори?.. Для чого перепитувати?.. Ой, як добре, бо в мене якраз плитка зламалась і я вже третій день… Добре, добре, обов’язково, яке число вашого будинку, так, прізвище, національність, пробачте, це жарт. Але — пані Мандрикова! Боже мій, то се ви?! Цікаво, як ваша ялинка тепер виглядає…

Хвіртка рипить точнісінько так, як і колись. Хоча ні, в неї проник якийсь дивний звук і щось мені пригадав таке, що не мало відношення ані до цієї вулиці, ані до мого дитинства, але, що саме, я не зміг второпати і про всяк випадок ще раз відкрив і закрив хвіртку, навіть не задумуючись, як це безглуздо виглядає.

Тихше, попереджають листочки, ти нічим не повинен себе видати, працівник газової контори життєрадісна людина, йому невідома ностальгія, він ніколи нічого не згадує, тому не варто прислухатися до музики хвіртки. Інакше ці бабусі здогадаються.

Добре, добре, я більше не буду.

Прохолодна мідна клямка хворобливо зойкає, двері важко подаються вперед, і я потрапляю в темні сіни, де панує запах цвілі, квашеної капусти і роздутих від напахченого нафталіном шмаття старих меблів…

— Є тут хто-небудь?

Довкола тихо і непривітно, але я відчуваю, як хтось невидимий насторожено чекає, вслухається в кожне слово моє і в кожен мій крок. Сполоханий шурхіт ковзає повз моє вухо і нишкне так хутко, що я вже не впевнений, чи взагалі його почув.

— Я з газової контори!

Нарешті чийсь захриплий голос, який міг належати й чоловікові, й жінці, вигулькнув згори, з-за прочинених дверей, і сповз по сходах до мене:

— То з газової контори! Піди відчини!

Над головою лунають важкі кроки, зі стелі сиплеться штукатурка, аж поки не починають скавуліти дерев’яні сходи, якими спускається темна важка постать.

— Добрий день. Я прийшов перевірити газ.

— Газ як газ.

Жінка, руки в боки, велика і товста, обличчя в темряві. Невже це мати Ілаялі? Щось бурчить незадоволено.

— А все ж таки я повинен перевірити. Самі розумієте — робота.

— Розуміємо, ходіть за мною.

Ми тебе впізнали, ми тебе впізнали, шепочуть сходи… Ти приходив сюди давно-давно і був такий малий і легенький, в коротеньких штанцях зі шлейками навхрест. Пам’ятаєш, як ти вирізав на нас три літери — ІЛА?.. Не бійся, ми тебе не видамо, ми вибачили тобі це, хоч і було нам боляче. Вже тих літер нема, не приглядайся, бо, коли дівчинка померла, господиня зішкребла їх. Ми питалися, навіщо вона це робить, але вона мовчала.

— Сюди.

Кімната велика й завалена всяким непотребом, повно павутиння й пороху. В кутку залізне ліжко, на ліжкові сидить сухорлявий чоловік з обличчям, що схоже на пожмаканий папір, з розбурханим волоссям і жилавими руками на колінах. Здається, це батько Ілаялі… Як про неї спитати?.. Оно під вікном на підлозі її лялька.

— У вас є діти? — киваю на ляльку.

Жінка насуплюється і цідить до чоловіка:

— Він питає, чи є в нас діти… Що йому відповісти?

Чоловік зводить голову, дивиться на мене білими, наче молоко, очима і каже:

— Скажи йому, що це його не стосується.

А жінка:

— Оно лічильник.

Я розгортаю записник, дбайливо переписую цифри і крадькома стежу за ними. Вони мовчать і не рухаються. Чекають з нетерпінням, коли ж я нарешті заберуся звідси. У них такий вигляд, наче я застав їх при виконанні якогось жахливого злочину. Чому в нього такі білі очі? Сам чорний, а очі…

— Очі… Чому у вас білі очі?

Але встряє жінка:

— Далебі, він стає настирливим. Скажи йому щось…

Вона впевнена, що чоловік її зараз скаже щось таке, від чого мене наче вітром винесе. Мабуть, це вже перевірено, бо задоволена усмішка викривила кутик вуст у чеканні насолоди. Вона переводить погляд з мене на чоловіка й назад, вона вже не вірить мені, що я з газової контори.

— Я нічого не скажу, — хрипить чоловік, — я не маю що казати. Кому не подобаються мої очі, може в них не дивитися.

Коли говорить, тіло його тремтить, а кістляві пальці з силою стискають худі коліна так, начеб уявляв собі, як душить мене за шию. Я ковтаю повітря…

— Я й не дивлюся…

— Чуєш? — підхоплює жінка. — Він дивиться на лічильник.

— Дивиться на лічильник… — повторює чоловік за нею і зітхає.

— Чи можна мені оглянути грубку?

Біля грубки я намагаюся згаяти трохи більше часу.

«Як у них дізнатися про Ілаялі?»

Я обмацую труби, дверцята, навіть попіл беру на палець і безглуздо розглядаю. Попіл гарячий, а грубка ледве тепла. Отже, в грубці не палили, а щось спалювали. Може, листи, які я писав до неї?

Ми тоді писали одне одному листи. В кутику аркуша малювали червоним олівцем великі вуста й цілували їх, надписавши: «Я тут поцілував» чи «поцілувала», перечитували вечорами і захлиналися від щастя.

— Що це за попіл? Ви спалювали папір?

— Це попіл моїх старих рейтузів, — відказує жінка і заливається реготом. Між її зубами багато слини, слина вся в білихдрібних бульбашках, все її тіло, наче настояне на дріжджах тісто, трясеться в спазмах сміху, і кожна складка на її велетенському животищі трясеться від сміху, і жмут чорних волосинок, що виткнувся з бородавки на підборідді, теж трясеться і… Господи, невже це вона породила Ілаялі?

Щось треба казати… щось казати…

— Один мій знайомий…

Вони насторожуються, не приховуючи ворожих поглядів.

— …шукає квартиру…

Вони думають: що йому треба?

— …І я… у вас нема… е-е… часом…

Перекидаються очима, наче м’ячиками.

— …кімнати?

Глухим голосом жінка проказує, наче молитву, яку щойно завчила:

— У нас… немає… вільної… кімнати…

— Шкода, — зітхаю я, — бо якщо…

— Ні, в нас немає вільної кімнати, — перебиває чоловік.

— …якщо вас тільки двоє…

— Нас не двоє.

Отже, вона жива? — мало не скрикнув я. І мені вже хочеться кинутися до них із обіймами… А сходи, виходить, збрехали? Навіщо?

— …але навіть якщо вас троє, то…

Раптом він мов шаблею:

— Нас не троє!

А тоді встає з ліжка, заточуючись. Він із зусиллям примушує себе стояти, хоч це йому й нелегко. Я мимоволі задкую до стіни.

— І не четверо, і не п’ятеро, і не десятеро!

Плює мені тими словами в обличчя, і вони розтікаються по мені, хляпають на підлогу і там перетворюються на білу слизь. Я кидаю погляд на дзеркало і не бачу там цього чоловіка, хоч воно й висить за його плечима.

— Чого ви від нас хочете? Ви з…

— Ні, я не з міліції… І не з… Я з газової контори.

— Чого ж ви тоді…

— Я ж кажу: мій товариш…

— То неправда! Чого вам треба?!

Його надтріснутий голос рветься в сухій горлянці, він змахує руками, тоді хапається за серце і важко, жадібно ловить ротом повітря. Жінка спиняє його руки — заспокойся заспокойся заспокойся…

— Хай скаже, чого йому треба!

— Він скаже, він скаже…

І її теж не видно у дзеркалі. Там взагалі нічого не видно. Може, їх не існує насправді?

— Послухайте, може, вас немає? Може, вас і не було ніколи?!

Спочатку жінка тільки мовчки дивиться на мене, а далі повертає голову до свого чоловіка і, наче домовившись із ним наперед, починають обступати мене із шаленим сміхом, розчепіривши руки. Роблять це непоквапно, відсікаючи мене до дверей, наче курку збираються піймати. Я гарячково обзираюся по кімнаті в надії схопити якусь замашненьку річ, бо мені зовсім не страшно цих старих, я впевнений, що легко дам їм раду… Хоча… хоча в цього чоловіка до біса жилаві руки…

— Ілаялі! — кричу я зненацька.

І це ім’я, яким я нагородив маленьку дівчинку, лунає, наче закляття, зрештою, таким воно і є.

Старі відскакують від мене, наче пожалені. Жінка затуляє рукою рота, і я бачу, як її очі більшають, більшають, а в чоловіка трясуться руки, він робить неабияке зусилля, щоб втримати рівновагу.

Мої руки безсило опадають, олівець глухо вдаряється об підлогу і котиться жінці під ноги, вона відступає, а записник, наче голуб, змахує сторінками-крилами і летить-летить…

— Ілаялі! Мені потрібна Ілаялі!

— Проведи його по сходах, щоб не впав, — каже чоловік.

— Але мені потрібна Ілаялі!

— …бо там темно…

Жінка йде до дверей, насторожено вичікує.

— Я не піду, доки ви мені не покажете її! Куди ви її сховали? Що ви зробили з нею?

Жінка благальним голосом:

— Слухай, скажи йому… скажи йому… хай іде…

— Я не піду… я не…

— Вона… Її нема… вона вмерла… стільки років… від неї нічого вже там не зосталося… Її могилка під в’язами… там написано… там… Йдіть!

— Там написано «Йдіть»?

— Хіба ти не бачиш — він божевільний!

— То вона мертва?!

Він сахається від мене, відмахується руками від мого крику, наче від полум’я, що обпікає його обличчя довгими язиками.

— Та це ж не вона мертва, а я! Я! Я! Хіба ви не бачите? Перед вами труп, який давно вже розклався! Ви не чуєте запаху? Підійдіть ближче! Не бійтеся хробаків — вони приручені, вони своїх не кусають!

Жінка ховає обличчя в долонях.

— Йдіть!

— Ах, ви хочете мене спекатися? Я знаю — ви спалили її! І то не попіл старих рейтузів, а попіл бідолашної Ілаялі! За що ви її спалили?

— Змилуйся над нами! Змилуйся над нами!

Вони обоє проказують ці слова невідомо до кого, але з такою вірою в голосі, що я зрозумів — ці слова не до Бога звернені.

— В кого ви просите милосердя? В диявола? Дарма! Просіть у мене! На колінах просіть, щоби я змилувався! Посипте голови попелом!

І тут я знову глянув у дзеркало і вже не уздрів там кімнати, вже нічого там не було, тільки густий сизий туман клубочився в ньому, знизу піднімалися срібні бульбашки, лопалися з глухим тріском, а вдалині зникали дві ледве видимі постаті, зменшуючись в очах. Раптом з’явилася чиясь біла вузька долоня з розчепіреними пальцями і затулила від мене ті дві постаті, а тоді й сама розчинилася в тумані, але ще перед тим, як туман мав розсіятись, там мигнули знайомі зеленаві очі, то були очі Ілаялі, і коли туман зник, я побачив у дзеркалі пустир, я відвів очі від дзеркала, озирнувся довкола і побачив лише пустир: сірі купи каміння, оплетені повійкою, оточені будяками, а над ними літали комахи, і повітря переливалося і бриніло. Високо в небі — голос яструба.

Враз у моїй горлянці розмотався клубок розпачливого вереску:

— Це неправда — вона живе!!!

Будяки осудливло закивали головами.

— То її нема?

До кого я звертався?

— І не буде ні коли-ніколи?

Яструб знову закричав, і видко було, як він стрімко падає у траву і за мить злітає вгору, а в кігтях б’ється якась тваринка і страшно пищить, і той писк нагадує мені мій власний голос, і я вже не чую під собою ніг і біжу пустирем, а назустріч мені — крислатий горіх, до гілок якого почеплена гойдалка. Колись він ріс на подвір’ї Ілаялі, вона дуже любила гойдатись. (Гойда-гойда! Вище, вище! Гойда!) Тваринка пищить так пронизливо, і мені здається, наче крізь мої вуха тягнуть цупку нитку. (Гойда-гойда! Не бійся, не впаду!) Зненацька голос яструба чую над собою і свист його тіла, що протинає повітря, а я біжу зі всіх сил до горіха в надії сховатися у його дуплі, і страх затискає в кліщі моє налякане серце, а яструб ось-ось впаде мені на тім’я, і я пищу точнісінько так, як і тая тваринка, бо вже бачу, що не врятуюся, — дупло в горіхові таке вузьке, і я ніколи не проникну в нього, а моя Ілаялі сміється: «Гойда-гойда-гойда!»

ПРИБЛУДА

Він з’явився обідньої пори в невеличкому містечкові, де всі мешканці добре зналися між собою, і тому з’ява цього чужинця викликала неабияку цікавість, тим більше що на вигляд він був дуже дивакуватий: уявіть собі довготелесого чолов’ягу в старому капелюсі з широкими крисами, в сірому приношеному пальті, що сягає сливе до самої землі, в мештах стоптаних і загнутих носками вгору, вкритих присохлим болотом і пилом, та ще й зашнурованих різноколірними шнурівками, обличчя його довгасте, заросле обсмиканими ріденькими вусиками і такою ж борідкою, попелясте волосся густими патлами спадає на плечі. А погляньте лишень на його очі — се диво якесь господнє, а не очі — сиві й смиренні такі, ну чисто святий з ікони, та й годі. Йде і костуром підпирається.

— І що воно за приблуда? — похитували головами жінки, а чоловіки неприязно зиркали на непрошеного гостя і буркали:

— Хай начувається… Аби-но щось пропало, то…

Всі чекали, що чужинець звернеться до кого-небудь із якимсь запитанням, ну хоч би поцікавиться, де тут можна попоїсти або переночувати, але той чомусь, наче німий, брів собі вуличкою поволеньки і нікому ні слова. Дітиська першими вирішили зачепити його, вони юрмою бігли за ним і вигукували:

— Гей, ти, приблудо! Пограймося в хованки!

Батьки в таких випадках вдавали, ніби погейкують на дітей, аби ті припинили це, але таким тоном, що діти розуміли їх по-своєму і ще більше намагалися дошкулити незнайомцеві.

Навіть собакам він не припав до вподоби, і вони гавкотіли з усіх чотирьох сторін міста. Якийсь шолудивий песик, сподіваючись, видно, нагороди від господаря у вигляді смачної кістки, зробив спробу хапнути чужинця за ногу, але той стукнув костуром по землі, й песик, заскавулівши не так від страху, як від образи, що ним отако гордують, що навіть не вдарять, а тільки гримнуть по землі, побіг, підібгавши хвоста, назад на своє подвір’я, де дістав доброго копняка ще й від хазяїна, який гадав угледіти цікаву сцену, а натомість побачив приниження власного собаки.

А найбільше всіх роздратувало, коли чужинець, дійшовши до ратуші, де було багацько голубів, вийняв з кишені повну жменю зерна й сипнув птахам, а ті позліталися з усіх-усюдів, і навіть одно на руку йому сіло й довірливо дзьобало з долоні. Чужинець потім ще сипнув їм зерна і пішов далі.

— З якого це дива він годує наших голубів? — обурювались мешканці й схвально закивали головами, коли двірник Пугарчик розігнав голубів мітлою і, дбайливо змівши зерно в калюжу, перемішав його з грязюкою.

— То наші голуби, і ми самі їх годуватимем! — кинув чужинцеві двірник, але той тільки мовчки знизав плечима і, як здалося всім, гірко всміхнувся, в тій усмішці була якась погорда чи співчуття — не розбереш, словом, вона аж ніяк не припала до вподоби мешканцям невеличкого містечка й тільки підсилила в їхніх душах презирство до волоцюги.

Потім трапилася ще одна річ, яка їх розлютила: приблуда дійшов сам, нікого не розпитуючи, до їдальні і щось кинув собаці, який сидів біля сходів, очікуючи свого господаря.

Всі тоді так і прикипіли до нього очима — візьме чи не візьме? Адже в цьому полягає престиж містечка!

— Не повинен взяти, — сказав двірник тоном, в якому вчувалася деяка доля сумніву. — Я знаю цього пса. Це пес аптекаря.

— Еге ж, еге ж, — підтвердив хтось. — То добрий собацюра. Я навіть торгувався за нього, та аптекар і слухати не хотів. Каже: цей собака всім собакам собака! Ого-го… Я знаю…

Але коли ця тричі проклята тварина, це мерзенне вошиве створіння, якому амбіція і гонор містечка під хвіст, зацікавлено обнюхавши те, що кинув приблуда, з пожадливістю хапнуло в зуби і зжерло, та ще й з великою вдячністю глипаючи на свого несподіваного хлібодавця, всі, хто це бачив, од жаху роти порозкривали, в серцях у них наростав гнів, якому бракувало ще зовсім невеличкої краплі, щоби він зміг вилитися назовні.

— Ото гадина! — цвиркнув крізь зуби двірник.

— Треба закликати аптекаря. Хай дасть йому прочухана за те, що так нас зганьбив.

Послали якогось хлопчака до аптекаря, який обідав у тій їдальні, куди зайшов приблуда. Аптекар вийшов на вулицю, витираючи хустинкою масні губи.

— Ну, що там скоїлося?

Йому нашвидку пояснили увесь жах ситуації, і він тоді теж розгнівався не на жарт, так, що підняв каменюку й пошпурив у власного пса.

— Марш, гадино! Щоб я тебе не видів!

Дітлахи теж почали шпурляти каміння навздогінці за собакою і вигукувати:

— А тю його! А тю!

Двірник тим часом підійшов до того місця, де перед тим сидів пес, і старанно обслідував, чи не лишилося недоїдків, щоби можна було визначити, що саме кинув собаці чужинець, але, на жаль, ні на що цікаве не натрапив і розчаровано розвів руками.

— О, я йому цього не вибачу! — аж кипів аптекар. — Я нині ж його отрую.

— Або втопіть! — порадив хтось. — Краще втопити, менше буде мучитись, бо й таке сказано: воно ж псюга! Несознательне существительне себто.

Потім усі, забувши про собаку, зацікавились тим, що робить волоцюга у їдальні, й вирядили делегацію в складі чотирьох чоловіків, котрі пішли на розвідини, дякуючи нагоді перепустити по кухлеві пива й не заробити при тім дорікань від своїх дружин.

Чужинця вони помітили в кутку за столиком. Він сидів сам, поклавши капелюха на підвіконня, а костур сперши на стіну. Сидів і чекав, щоб йому принесли обідати.

Чоловіки повсідалися по сусідству й замовили собі пива. Чужинець попросив якоїсь юшки і м’яса, а як побачив, що чоловікам принесли пиво, то й собі замовив, але не назвав, що саме, а просто кивнув головою у бік кухлів і проказав:

— І пити ще, будь ласка!

Голос його був м’який і тихий. Та й увесь він був якийсь аж надто сором’язливий і несміливий. Чоловіки навіть знизали плечима:

— Варто з-за якогось тюхтія робити в містечку стільки переполоху?..

Вони вирішили, що спокійно доп’ють пиво і розійдуться по своїх справах, залишивши чужинця в спокої, але тут сталася річ, яка їх дуже зацікавила, а потім знову обурила. Перед тим, як принести обід, офіціянт підсунув чужинцеві папірчик з рахунком і сказав:

— У нас наперед платять.

Але той зробив великі очі й незрозуміло похитав головою:

— Я… бачте… не маю грошей… Я просто дуже голодний… Не їв третій день… А грошей не маю…

Тоді офіціянт презирливо закопилив нижню губу й буркнув:

— Ну, то нема про що з вами й балакати. Забирайтеся геть! Ми волоцюг не годуємо!

Чоловіки перезирнулися між собою і без слів вирішили, що тут щось не так. Вони покинули недопите пиво й подалися за чужинцем.

Юрба, що терпляче очікувала по той бік вулиці, заметушилася й зацікавлено прикипіла очима до чоловіків.

— Він не мав грошей! — повідомив один.

— Еге ж, він звичайний лайдак, — підтвердив другий.

— Він каже, три дні ріски в роті не мав! — сказав третій.

— Його вигнали звідти, як собаку, — докинув четвертий.

— А я не казав? — аж підскочив двірник. — Його негайно треба арештувати, бо то вам не просто волоцюга, то, певно, злочинець.

— Може, він із в’язниці драпонув? — майнула думка в котроїсь із жінок.

— Се вже то-очно, з в’язниці! — підтримав двірник. — Злодюжка якийсь або ще гірше — вбивця.

А мовчазний дотепер залізничний сторож глибокодумно заявив:

— Ану ж це і є той, хто в бійці вдарив мого покійного брата пляшкою по голові?!

Вся юрба співчутливими поглядами втупилася в сторожа, всім стало страшенно шкода його покійного брата, і всі одразу ж вирішили покликати міліцію, щоб арештувати цього… цього в’їдливого бандюгу.

А він, винуватець галасу й неспокою, зайшов у чийсь двір і попросив води, а як не шкода, то ще й хліба. Подумайте собі — яке нахабство! Піти в незнайомий двір і попросити їсти! Господар, що вийшов був саме з хати, сказав, що вода в колонці на вулиці, а хліб у магазині і що нема чого тут швендяти. Приблуда, ні слова не мовивши, повернувся й пішов. А господар пізніше розповідав, що чужинець навіть погрожував йому, але хіба його злякаєш — він бачив світа і не з полохливих.

Волоцюга, опинившись на вулиці, подався до колонки, але та була навколо оббита дощечками, і він не міг одночасно помпувати лівою, а праву підставити під струмінь. Колонка була дуже стара і натягала мало води, отож, коли він спробував качнути, а тоді підставити жмені під струмінь, нічого в нього не вийшло, бо за той час струмінь зникав і в долоні попадало заледве кілька крапель, які він жадібно злизував. Нарешті придумав кращого способу: скинувши капелюха, поклав його на те місце, куди падав струмінь води, але тут наспів міліціонер і опустив йому руку на плече. Волоцюга не встиг навіть підібрати капелюха з землі.

За міліціонером до відділку потяглася юрба людей в сподіванні на цікавий кінець цієї пригоди.

Двох чоловіків узяли за свідків. Міліціонер посадив чужинця біля столу й почав розпитувати:

— Хто ви такий і звідки прийшли? Або краще давайте сюди документи, бо ще збрешете.

Волоцюга якийсь час кліпав очима.

— Які документи?.. Я не брав жодних документів! Я їх не бачив.

— От дає! — ляснув себе по стегні один з чоловіків.

— Ну-ну, ви тут не бузіть! — гримнув міліціонер. — Повиймайте з кишень все, що у вас там є.

Волоцюга поклав на стіл кусень іржавого дроту, з півжмені пшениці і три цвяхи.

Присутні незрозуміло переглянулись.

— Нащо ви це все носите при собі? — спитав міліціонер. — Для чого цей дріт і ці цвяхи?

— Руки прибивали цвяхами… І ноги… А дротом голову…

— Що? Що ви верзете? Я вам зараз покажу, як зі мною жартувати! Ану живо мені кажіть, як вас звати?

— Мене… мене звати Ісусом, — відповів приблуда дуже тихим соромливим голосом.

— Цей чужинець знущається над нами! — вигукнув один з чоловіків.

— Якийсь псих! — докинув другий.

— За кого ти нас маєш?! — ляснув по столу міліціонер. — Знаємо твої штучки!

— Я просто дуже голодний. Я нічого не мав у роті вже третій день. Дайте мені поїсти…

— Спочатку ти нам скажеш, звідки і чого сюди прийшов.

Але чужинець мовчав.

— Ну?! — вигукнув міліціонер.

— Ну? — повторили за ним свідки.

— Я… я не знаю… Я просто прийшов до вас і хотів побачити… як ви тут… я просто прийшов, і все…

Голос цього приблуди знезброював присутніх своєю лагідністю і спокоєм, батьківська дбайливість вчувалася в ньому, щось тепле і рідне. Дивне чуття народжувалося в душах людей, коли вони чули його.

Один з чоловіків нахилився до міліціонера й зашепотів:

— Слухайте, може, то якийсь душевнохворий? Лишімо його краще в спокої.

Усі троє знайшли вихід найкращим.

— Можете собі йти.

Чужинець, не кваплячись, мовби сприймаючи все як належне і звичне, подався до виходу, біля дверей оглянувся і сказав:

— Спаси вас Боже.

Юрба поволі почала розходитись, вислухавши, що сталося у відділку.

— Подумаєш, якийсь божевільний… Нічого цікавого.

Всі розчаровано похитували головами, тільки діти не залишили чужинця і переслідували його до самісіньких околиць міста. Ті дітлахи, що мешкали там, ще не знали нічого і преспокійно собі гралися. Вони прив’язали до хвоста якогось кота довгий шнур і почепили його на дереві. Кіт верещав од розпачу і страху, звивався в калач, розгортався, шарпався, але мотузка була міцна і не рвалася. Діти обступили це видовище і аж заливалися од реготу.

Та раптом вони перестали сміятись: якийсь довготелесий чоловік з костуром в руках наблизився до них, і вони розступилися перед ним. Чужинець відв’язав і випустив кота, а тоді, не мовивши дітям ні слова, почалапав своєю дорогою.

Діти обурено загалайкали, а ті, що наспіли з центру міста, коротко пояснили, що то за один, і тоді вся юрма похапала з землі каміння та дрюччя і кинулась навперейми. Вони оточили чоловіка й почали шпурляти в нього все, що потрапляло під руку. Вони були розлючені, не могли вибачити цьому волоцюзі його нахабства.

Чужинець затулив обличчя руками, між пальців просочувалися тоненькі цівки крові. Кров ще більше розохотила дітей. Хтось вирвав з рук чоловіка костур і вдарив його по голові. Костур переламався надвоє, почувся сухий тріск, а чоловік впав на коліна і намагався притулити голову до грудей. Він щось говорив, але слів ніхто не чув. З нього здерли пальто, він лишився в чистій білій сорочці і в старих штанях, але скоро та сорочка зчорніла від болота. З голови, з обличчя, з плечей і рук цебеніла кров.

Він ще зібрав трохи сили, щоб підвестися з колін і дібратися до паркана. Там, притулившись боком до штахет, а рукою затуляючи обличчя, чужинець ще намагався ступити кілька кроків. Якийсь хлопчик, демонструючи свою силу і спритність, метнув цеглою, та так влучно, що попав чоловікові в скроню, і той, лише глибоко охнувши, тихо сів на землю. Довге його тіло безвладно витяглось під парканом і завмерло. Діти заклякли на місці, чекаючи, що той ще встане, але чоловік не рухався. І тоді діти зрозуміли, що він уже мертвий, що вони вбили його. І тоді вони запитали самі себе: «За що?», але відповіді не знайшли. Хтось із них підняв з землі пальто і накрив ним труп незнайомої людини. Якийсь малий, обхопивши руками голову, виблював.

Потім дітей пойняв страх, і вони розбіглися по хатах, стримуючи в грудях ридання і ще щось страшне і болюче, що рвалося назовні. Вони зціплювали зуби, гадаючи, що, може, це минеться, але воно не миналося, воно кублилося в них, наче клубок гадюк, і дуже-дуже боліло. Діти не відали, що воно таке, і це ще більше жахало, бо всім їм раптом здалося, що вже десь бачили ЦЕ ОБЛИЧЧЯ, знали його змалечку… Але звідки, звідки?

І кожне собі мовило крізь зціплені зуби:

— Ні, се не він… Се неправда! Він не такий. — Але десь в душі несвідомо народжувалося велике і рокове:

— Се він, се він…

ВИШИВАНИЙ СВІТ

Скільки я пам’ятаю бабусю, вона весь час вишивала. Спочатку я не дуже звертав уваги на її вишиття, але одного разу помітив, як стара вишня, що росла в нас під вікном, щезла після того, як її бабуся вишила. Та вишня була зовсім суха, і дід не раз збирався її спиляти, але все якось руки йому не доходили. І от її нема.

Тоді я почав пригадувати, чи нічого більше не зникало, і раптом згадав, що зовсім недавно пропав здичавілий пес, який поселився на пустищі. Він так жахливо завивав ночами, що вся околиця його проклинала на чім світ стоїть. Ніхто не міг без нагляду відпускати дітей на прогулянку, боячись, що той пес скажений. На нього, щоправда, кілька разів полювали, та він був чи надто спритний, чи такий уже хитрий, бо всі ті лови пішли намарне. А вже з тиждень не було його чути. Звичайно, міг і здохнути чи податися деінде. Я заходився переглядати бабусине вишивання і на одній подушці побачив його. Тепер мені було зрозуміло — все, що бабуся вишиє, у ту ж мить зникає. Недарма ж на жодній з її вишиванок не було людей, не було й сонця, не було нічого з того, за чим можна б жалкувати.

Я не міг витерпіти, щоб не поділитися своїм відкриттям з дідом. Дід лише плечима стенув:

— Ну та й що? Я знаю про те.

— А чого ж ви мені не сказали?

— Все якось забував. То те, то се… Забував.

Потім глянув на мене з теплою усмішкою і додав:

— Ну добре. Вповім тобі, що знаю. Отже, то було відразу по війні… В нас тоді почалися арешти. Людей щоночі вивозили на Сибір. Тюрми були забиті. Молодь кинули на фронт, без підготовки, без спорядження. Кинули просто на танки… Боже, скільки їх тоді лягло!.. На галичан дивилися знаєш як… Найменша підозра — і ти в цюпі. Так і мене арештували. Бабуся наша не могла собі місця знайти від жалю. Ходе, бідна, під тоту тюрму та все визирає, чи мене не побачить. Ото раз так із туги сиділа вона вечором та й взялася вишивати. З голови їй не йшла в’язниця, вона й почала її вишивати. Вишила вона мури довкола, вишила сторожу і собак. Скінчила шиття якраз серед ночі… А в невільника який сон? Лежимо та й думаєм про своє, не спиться. Коли це раз — ніби все завалилося. Ні стін, ні мурів — лежимо серед двору. Гей, як ми то зметикували, то давай драпати хто куди… Ну тюрма зникла, але ті, що нас посадили, зісталися. Мусіли ми ховатися. Хто молодший, до лісу пішов, а старші — на села та хутори. Тоді й ми в село перебралися. Отаке-то… Щоправда, ми з бабунею не відразу здогадалися, що то через її вишивання. Різне думали. А люди говорили про матір божу, що то вона над нами змилувалася та й вирятувала чудом з неволі… Але йде час, а я дивлюся — нема нашого кота. «Ганнусю, — кажу, — де то наш Мацько подівся, що його не видно?» Коли глип — а лежить на столі вишивка і якраз наш Мацько вишитий. Тут мені в голові щось як би свінуло. «Ану, — кажу, — Ганнусю, чи не була би-сь така гречна, аби тото вишиття попороти?» А вона: «Що в тебе за забаганки? Я стільки над ним сліпала, а ти мені хочеш знищити?» Ей, думаю, що буду бабу слухав! Узяв ножиці та й споров. Тільки-но останню нитку висмикнув, як чую — мняв, мняв! Є наш Мацько! Та й, видно, голодний, бо як уздрів молоко в мисочці, то так і кинувся. «Ну, — кажу, — Ганнусю, ото маєш цурис! Виходить, що ти не вишиєш, то те й пропаде». А вона не вірить, сміється з мене. Ну, добре… Прошу я тоді, аби вона вишила пугало, що в нас на городі стирчить. І що ти гадаєш? Вишила вона пугало, дивиться — а його мов корова злизала! Ну, тепер уже переконалась, яку має здатність. З тих пір стереглася, аби чогось не вишити такого, що шкода було б, аби пропало.

Як потім виявилося, не тільки ми з дідом, але й сусіди дізналися про це… гм… обдаровання моєї бабусі. Кожен почав пригадувати, чи не завдав якої прикрості пані Ганнусі, бо ану ж вона розсердиться та візьме й вишиє. А Дзюньо відразу пригадав, що колись із нашого курника півня поцупив. Набравшись хоробрості, прийшов до бабуні і у всьому признався, ще й приніс за того півня гуску. Він так вибачався, що бабуня милостиво пробачила йому той гріх. Правда, за гускою на другий день прибігла пані Бусликова, бо то була її гуска, але настрій Дзюня від того не погіршав. Найцікавіше те, що та сама гуска знову до нас повернулася. Принесла її пані Бусликова і сказала:

— Пані Ганнусю, візьміть си тоту гуску, але я вас дуже прошу, чи не буде ваша ласка вишити ще й мого чоловіка. Бо тая п’янюга мене в гріб заведе.

А треба сказати, що кого-кого, я п’яниць моя бабуня мала за останніх людей і, не довго роздумуючи, взяла і вишила пана Буслика.

І що ви гадаєте? Не минуло й тижня, як пані Бусликова прибігла з другою гускою просити, щоб її чоловіка назад повернули.

— Що ви мені голову морочите? — відмахнулася бабуся.

Але моя мама помацала гуску і сказала:

— Чим-бо то її начинити? Гречкою чи рисом?

— Не буду я пороти вишиття, — буркнула бабця.

— Рисом і грибами, — порадив тато.

— Бійтеся бога, — захлипала Бусликова. — Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка!

— Мені здається, що ви вдова, — сказав дідо.

— Ну, то хто мені її заріже? — спитала мама, переводячи погляд з тата на діда.

— А щоб мене та гуска вбрикнула, то я не буду пороти вишиття! — заклялася бабця.

— Е-е, буду я панькатися — різати! — скривився тато. — Оно візьму сокиру — чах-чах і капут.

Тим часом бабуня розправила на столі полотно:

— Ну, подивіться — та ваш чоловік вийшов як намальований! О, бачите, навіть ноги йому покривила, аби видно було, що п’яний. А тепер я це маю знищити?

— Сокира в сінях під сходами, — сказав дідо. — Хотів я її нагострити, але забув.

— Зараз нагострю, — потер руки тато і подався в сіни.

— Якби цю гуску начинити по-хінському, то ви б і пальці поковтали, — правила своє мама.

— Не люблю я хінців, — процідив крізь зуби дідо.

Коли діда вислідили й знову запроторили до цюпи, то був там начальником якийсь чоловік, котрому казали Китаєць. Він мав розвагу викликати серед ночі когось із політичних і тримати струнко до самого рання. Через те дідо, вичитавши щось нове про хунвейбінів, не раз приказував:

— Як буде війна з хінцями, то я перший на охотника ся зголошу. Маю до них спеціальний інтерес.

Китайцям однак неймовірно пофортунило, бо мій дідо вмер ще до прикордонного конфлікту.

— Мій чоловік не був аж таким поганим, — нюняла Бусликова. — Часом, було, за водою піде чи там до крамниці… за молоком…

— Е-е, — махнула рукою бабця, — де моє не пропадало!

І таки спорола вишиття.

Другого дня пан Буслик набрався, як жаба мулу, і товк пані Бусликову за те, що дурно стратила аж дві гуски.

Моя бабця висунулась у вікно і закричала:

— Ти, драню! Як не перестанеш, то зараз тебе знову вишию! А тоді ще дві гуски пропаде!

Буслик розкрив рота, щоб відгризтись, але, попри туман у голові, зметикував, що ліпше промовчати.

Ми саме обідали. Мама таки начинила гуску на хінський манір, а дідові вповіла, що то за старосвітським переписом. Дідо смакував і прихвалював:

— Е, що не кажіть, а таки українська кухня найліпша в світі. Вже тілько за те, що ми видумали ковбасу, заслужилисьмо вічную пам’ять. Але хто про те нині знає?.. Ото, Юрцю, вчися, абись був мудрий і щоб нагадав світові, що він за ковбасу у великім боргу в нас.

Ну, то я вивчився та й тепер нагадую.

Така в мене була бабуня, царство їй небесне, бо останнє, що вона зробила, — це взяла та й вишила себе.

ГРАНАТА НА ДВОХ

У пивниці було тьмяно і гамірно, з вулиці долинав пронизливий скрегіт трамвайних коліс. Треба було нахилятися до співрозмовника, аби що-небудь почути.

— То ви не пригадуєте мене? — спитав я старого Тарковича.

— Направду, ні,— похитав головою, не зводячи з мене здивованого погляду. Потім відсьорбнув пива і сказав: — Стільки людей за життя бачиш…

Голос мав хрипкий і втомлений. На устах вибачлива усмішка.

— Певно, я змінився, якщо не пізнаєте мене. Ви — Таркович, правда?

Почувши своє прізвище, блиснув очима і знов уважно подивився на мене. Усмішка зів’яла.

— Я товаришував з Міськом.

Він враз заціпенів, і рука його міцно стисла гальбу, аж побіліли пальці. Але обличчя вже потепліло. Щось схоже на страх було перед тим на ньому. Мабуть, хтось неприємний спав йому на гадку, коли намагався мене впізнати. Хтось, кого він боявсь і ненавидів. Тепер це минулося. Він знову всміхався — лагідно й зі смутком. Вивчав мене поглядом, але видно було, що не впізнає.

— То ти знав мого хлопця?

— Так. Ми з ним були нерозлийвода. Я часто бував у вашій хаті.

— Правду? Бач, як воно… Я думав, що всі вже за нєго забули…

— Я пам’ятаю Міська.

— То ви, певно, й разом до школи ходили, так?

— Так. Від першого класу.

В очах його заблищали сльози, й усміхнені губи затремтіли. Повільно витяг з-під столу худу руку і погладив мене по голові.

— Тепер був би вже Місько таким, як ти…

Його рука сповзла мені на рамено і застигла. Була в ній вага всього світу. З хвилину вдивлявся кудись у темну мокру підлогу, потім звів голову і сказав:

— Ні… не можу його уявити таким дорослим.

Витер кулаком очі й додав:

— Знаєш, як по правді… тяжко мені його згадувати… Та й мені віддавна ніхто вже про нього ані не спімне.

— А ваша жінка? Вона б мене відразу впізнала… Вгощала нас кнедлями…

— Вмерла на рака… Вже більше як десять літ… Так… Вона б тебе впізнала… Вона вас всіх знала… Скільки то вам було… тоді? — здавалось, наче він мене перевірити хоче.

— Одинадцять.

— Так… — зміряв мене поглядом, — одинадцять… Тепер би було тридцять два… Час іде…

Стара закинута цегельня болісно відчувала торохтіння поїздів, які проносились неподалік. Вона здригалася і злякано щулилась, а біленькі квіточки повійки, що густо оплели руїни, тремтіли разом з нею.

Ми з Міськом сиділи на уламку муру й гойдали босими ногами. Вдома я не мав права гойдати ногами, бо зараз же діставав потиличника від бабці: «Перестань! Хочеш дідька вигойдати?»

Коли я розповів про це Міськові, він одразу ж загорівся піти на цегельню і там вигойдати дідька.

— А як вигойдаєм, то що з ним будемо робити? — питав я.

— Як то що? Хіба ти не знаєш, що роблять з дідьком?

— Нє-а…

— Можна ним командувати. Він що захочеш зробить для тебе.

По дорозі ми вимріювали найпотаємніші бажання.

— Я попрошу цілу виварку морозива, — облизався я.

— А я попрошу чарівного коня. Сяду на нього і поїду шукати собі царівну.

— Нащо тобі царівна?

— Я визволю царівну, привезу її сюди і покажу Нусьці.

Нуська була об’єктом нашого палкого кохання. Дарма що вона вже школу закінчила і має кавалерів, а нам літ як наплакав кіт. Ми закохалися в неї одночасно, а тому й вирішили одружитися на Нусьці удвох.

Ми їй писали записки і підкидали в поштову скриньку. Нуська читала і сміялася. Клаптики списаного паперу підхоплював вітер і розносив по вулиці. Ми гірко страждали.

Одного разу Місько сказав:

— Ми дурні. Треба писати віршами.

І тут він прочитав мені вірш, буцімто ним придуманий:

Я не повірив, що такого гарного вірша придумав Місько. Але довести не міг, а тому вирішив сам написати віршоване послання.

Тим більше що до цього у мене був родинний хист. Бабця писала виключно віршовані листи, а тато складав римовані поздоровлення всім знайомим на всі свята. Тато був визнаним поетом. Усі його вітання неодмінно закінчувалися згадкою про троянди, які обов’язково повинні встеляти «життєву» дорогу. Саме тому це діло повинно б мені краще вдатися, ніж Міськові, і я з запалом кинувся у вир віршописання. Перший мій твір виявився понад усі сподівання:

Місько зблід, і в очах його засвітилися сльози.

— Це не ти придумав! Обманщик! Думаєш, я не знаю?

Його сім’я була далека від літератури.

— Як то не я? — обурився я. — Хто ж іще?

— Твій тато! От хто! — зловтішно повідомив Місько, і, видно, ця здогадка покращила його настрій, бо сльозинки в очах зникли.

Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта — моє.

— Ах, так! Не віриш? Ну добре, пішли в садок, я при тобі напишу ще одного вірша.

Ми сіли в траву, і я почав працювати над черговим шедевром:

Місько розпачливо колупався у носі.

добивав я Міська.

Місько люто сопів і вовтузився. Нарешті не витримав:

— Досить!

— Але я можу ще дуже довго писати.

— Не треба! — верескнув він. — Що я тобі зробив?

— Нічого. Чому ти бісишся?

— Бо ти зрадник.

— Я — зрадник?

— Ти за моєю спиною навчився писати такі гарні вірші! — І Місько заплакав.

— Не плач, — втішав я. — Ми ці вірші підпишемо вдвох: «Юрко і Місько». Добре?

— Ні, не добре. Краще «Місько і Юрко».

— Але ж це я їх склав.

— Ну і що? А хто твій найкращий кумпель?

— Ти.

— От і підписуй: «Місько і Юрко».

Оскільки честолюбство на ту пору ще в мене не розвинулось, то я хутко пристав на його пропозицію, і ми помирилися. Правда, ненадовго. Ще того-таки дня Місько не витримав і ляпнув:

— А все-таки я сильніше її люблю.

— Чому ти? — обурився я. — Ми ж домовилися, що будем її любити однаково.

— Але я сильніше.

— Неправда!

— А от і правда! Ти б зміг задля неї вмерти?

— Вмерти? — я задумався. Бабця розповідала, що померлі живуть на небі. Я глянув у небо — воно було чисте й порожнє. Там навіть не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! — Вмерти? — перепитав я. — Запросто.

— Бреши більше.

— Та я за Нуську! — вдарив я себе в груди. — За Нуську я не те що вмерти, а й… — тут я затнувся й гарячково почав перебирати в пам’яті все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. — Та я за неї мій новий моряцький костюм віддав би! От!

Моряцький костюм був предметом заздрості не одного Міська. Проте він не здавався.

— А я за неї отруюсь!

— І я.

— І ти?

— А ти думав!

На якусь хвилину запанувала мовчанка.

Нарешті він процідив крізь зуби:

— Я за неї точно отруюсь.

— А я, думаєш, не точно?

— Ну добре, давай разом труїтися.

— Давай.

— На спір!

— Давай!

— Як не отруїшся — віддаси моряцький костюм.

— А як ти не отруїшся — віддаси ножика.

Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки.

Місько тільки присвиснув:

— Ну ти даєш!

«Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:

А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:

Отрути ми тобі лишимо».

— Напиши «цілуємо», — порадив Місько. — І підпиши. Але мене першим.

— Тепер діло за отрутою. Де її взяти?

— Як де? — дивується Місько. — Твій тато лікар чи нє?

Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.

Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.

По дорозі на цегельню я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це давалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.

Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:

— Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.

— Напевно.

— Може, я за яблуками побіжу?

— Та ну. Все одно вмирати.

— А ти не боїшся?

— Нє-а. — Я витяг пляшку. — А ти боїшся?

Місько обурився:

— Я? Ніколи в житті. Щоб ти знав. Давай пий.

— Я перший?

— А ти думав! Знаю я тебе. Місько вип’є, а ти втечеш. І тоді Нуська залишиться одному тобі.

— Дурень ти.

— Сам дурень. Пий.

— Хи-итрий! Як вірші підписувати — Місько перший! А як труїтися?

— Слухай, або ти п’єш, або я всім розкажу, який ти боягуз.

— Фу, налякав! Можеш розказувати. Я вже буду мертвий.

І я з трагічним виглядом, закотивши очі, зробив ковток. Гіркота перекривила мені рота. Хоча зараз пішло мені оце пійло набагато легше, ніж тоді, коли мама з татом примушували.

— Що, т-таке гі-гірке? — спитав Місько.

— Ще й яке гірке! Як наше життя, — відповів я улюбленою приказкою моєї бабці, бо життя міняється, а приказки залишаються. — Тепер ти пий.

На Міська було сумно дивитися.

Він витер спітніле чоло і взяв пляшчину.

— Ну, не тягни, — сказав я.

— А чому ти не вмираєш?

— Отрута діє через півгодини.

— Краще б зразу, — зітхнув Місько. І ликнув «отруту». — Ве-е, яка гидота. Нема нічого загризти?

На нашу радість, у мене в кишені знайшлася розлізла цукерка.

Місько закрутив пляшечку і поставив її на камінь.

— Як ти думаєш — Нуська теж отруїться?

— Не думаю. Вона нас так сильно не любить.

— От свиня! Ну за що нас не любити?

— І то правда.

— Про нас, напевно, в газетах напишуть.

— Що там в газетах! Про нас книжку напишуть. «Юрко і Місько — найбільші кумплі». От як вона буде називатися.

— Ні, не так, а «Місько і Юрко». Ми ж домовились.

Проте мені така назва не дуже подобалась, і я сказав:

— А ліпше буде ось як: «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи». Правда, гарно?

— Еге, як у кіно… Як ти думаєш — може, про нас і кіно знімуть?

— Ясно — знімуть. Індійське.

— Чому індійське?

— Бабця моя каже, що індійські фільми найкращі в світі.

— Нуська подивиться — і гірко заплаче… Але вже буде пізно.

— На ній тепер ніхто не вжениться. Всі будуть казати: «І як ти могла довести до смерті таких гарних хлопців?» Скажи?

— Я думаю, що мій тато її заб’є. Він їй такого не подарує.

— Ясно — не подарує,— погодився я.

— Може, нам треба лягти? — запитав не в річ Місько.

— Для чого? — не зрозумів я.

— А що — сидячи вмирати?

— Звідки я знаю? Я ще ніколи не вмирав.

Ми лягли в траву і задивилися в небо.

— А давай після смерті будемо приходити до Нуськи і страшити її? — запропонував Місько.

Мені ця думка дуже сподобалась.

— Давай… А ще можна стати упирами і пити її кров.

— Ух ти! Точно?

— Ну!

— Тоді давай ще й з Кобри кров пити.

Це наша вчителька, ми її терпіти не можемо.

— Хе-хе! — втішивсь я. — Пам’ятаєш, як вона нам казала: «Доки ви, іроди, кров мою будете пити?»

— Тепер хай знає.

Ми замріяно замовкли.

Я подумав, чи не пора признатися Міськові, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину він уже літає попід вікнами Нуськи і страшить: «Гу-у-у!» Навіть губи його були зараз в дудочку. Блажен віруючий, як не раз говорила моя бабуся.

Я відвів очі і намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Відлупцюють чи ні? Мусять. Але не це головне. Найбільше мене хвилює, чим будуть бити. Паском чи віником? Віник мені більше подобається.

— Може, й ти був тоді на цегельні, як вони з тим малим гранату знайшли?

— То, власне, ми з ним обоє і знайшли, — сказав я з такою втіхою в голосі, аж він сполохано глянув на мене. — Пробачте, я нехотячи зрадів… бо ви мене згадали…

— То це ти був із ним?

— Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.

— І ви з ним її викопали?

— Так.

— А потім обклали дровами й підпалили?

— Так.

— Обоє?

— Так. Нас тільки двоє й було.

— І коли вона вибухнула, ви були разом?

— Були разом.

Він дивився на мене, мов на марсіанця. Здавалось, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».

— І коли вона вибухнула, були разом… — повторив, не зводячи з мене вологих очей. — Але ж… але ж…

Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути — чому Місько? Чому саме він?

ДЗВІНОК

Зненацька їх розбудив галас на вулиці. Біля будинку зчинилася сварка, чоловічі й жіночі голоси поступово набирали сили, окремі слова, здебільшого лайливі, вдавалося проти бажання розпізнати. Їй було соромно чути це у присутності чоловіка, і тому вдавала, буцім спить, але ось і він почав прокидатися — завовтузився, крекнув, потім торкнув за рамено рукою.

— То в нас під вікнами?

— Умгу.

— Ну… — ліжко заскрипіло. — Зараз я їм…

Позіхаючи, намацав ногами пантофлі і, роздратовано бурмочучи під ніс, посунув до вікна, але спинився посеред кімнати, коли вона зашипіла:

— Ти чого? Дурний? Іди лягай. Треба тобі?

Галас уже був такий, що до них долинали не тільки окремі слова, але й цілі фрази, переплітаючись вужами, спинались до їхніх вікон і проникали крізь шиби до покою, а тут уже хазяйнували як свої, розкидаючи меблі й дзеркала, кипіли і булькотіли, обпікаючи пекельним варивом вуха. Когось було спіймано з чужою дівчиною, і тепер той, кому раніше належала, доводив своє право на власність («Я вас застукав!»), один дівочий голос намагався щось пояснити, інший заспокоював і просив не втручатись, а їх перекрикував голос третього хлопця («…кінчай, чудаки, давай замнем, ну, дай лапу») — все це сипалося горохом, наче всі вони боялися, що ось-ось настане кінець світу і не встигнуть договорити.

Врешті не витерпів і,підкравшись обережно, так начеб його кроки у м’яких пантофлях могли почути оті на вулиці, відхилив штору. Біля їхньої хвіртки згрудилося троє хлопців і дві дівчини.

— Іди лягай, — гукнула жінка. — Покричать та й розійдуться.

— Та тут на бійку заноситься.

— Правда?

Могла й не перепитувати, бо вже й сама почула звук глухого удару — щось чвакнуло, крик, зойк, потім іще один удар, потім іще один…

— Ти бач, що роблять!

— А що? — вона вислизнула з-під ковдри й за мить так само припала до вікна.

Билося двоє, третій розбороняв, а дівчата галасували і пробували влізти між них. Ось гухнуло хвірткою, і паркан ходором пішов.

— Я так і знав — поламають паркан.

— Може, закричати до них?

— Еге, ще, дивись, вікно розіб’ють. Що такому — кине каменем…

— А Марчуки що — не чують? — кивнула на будинок через дорогу.

— Може, й чують. Їм що… не під їхніми ж вікнами…

Раптово усе стихло, змовкло, застигло, і це було настільки несподівано, що в обидвох спостерігачів пробіг, мороз по спині — дівчина, що була причиною бійки, щось вигукнула.

— Що вона сказала?

— Не розчув…

Те, що вона сказала, очевидно, прояснило ситуацію, бо хлопці миттю покинули молотити один одного і повернули потовчені обличчя у її бік. Їхні руки з затисненими п’ястуками звисали вздовж тіл. Вони дивилися на неї мовчазно і люто, у світлі ліхтаря виразно виднілись оці зловісні погляди, аж господиня за вікном злякано зіщулилась, і здалося їй, що зуби цокочуть, а тому їх міцно зціпила, відчуваючи, як приливає до голови кров.

— Що ж то буде?.. — прошепотіла і несміливо зиркнула на чоловіка. Той теж був наляканий і пальцями лівої руки закрив рота, може, боявся, що закричить.

— Точно? — процідив один з хлопців, і в голосі його відчувався так само страх.

— Точно! Щоб ти знав! — кинула дівчина, і був у її голосі страх.

— Ну, падло, поняв… — прошипів другий хлопець. — А я через неї, поняв… Ух, шакалка… — І був у його голосі страх.

— Та що ви… ну прямо… — замахала руками її подруга. — Вона ж пошуткувала… — але був у її голосі страх.

— Пошуткувала, да?

— Ясно…

— Пошуткувала, да?

— А я, поняв, з-за неї…

— Ну, харе, хлопці… шуток не розумієте?

— Пошуткувала, да? Я тебе питаю — пошуткувала, да?

— Нє-е, ти поняв?

— Чуваки, кінчай базар-вокзал!

— Я такі шутки в гробу, знаєш?

— Ге, ти поняв?

— Та це вона… що, їй-бо…

— Хлопці, та ви що?

— Я, поняв, такі шутки не прощаю, поняв… Руки!.. При собі, поняв!

— Хлопці, перестаньте! Я закричу!

— Заткнись, поняв!

Господиня зойкнула, але так тихо, як миша, і руки спазматично вхопилися за штору, аж та вгорі затріщала, і чоловік бурхнув: «Порвати хочеш?» І руки опали. Зараз закричу, подумала вона. І закусила нижню губу.

Хлопець з усієї сили шарпнув дівчину за волосся, вона полетіла на підставлений кулак другого хлопця. За мить її збили з ніг — впала на коліна і ввібрала голову в плечі. Біла куртка на плечах розійшлася, і засвітилося червоне око светра, наче рана.

— Шизанулися?! — скрикнула друга дівчина.

— Чуваки!

— Руки! Поняв! А то й ти заробиш!

І посипались удари, і скрутилося тіло її, і впало на землю, звивалося воно і скавчало під тими ударами, а як взялися копати — з розмахом, зі смаком, прицілюючись, щоб не на пусто, — почала вона качатися по землі, коліна до живота притискаючи і голову в руки ховаючи, і крик її бився у засліплені вікна, і відскакував, і котився по вулиці, аж луна йшла, аж доки не перестала кричати, і тільки стогнала, а танець довкола неї продовжувався, цей ритуальний доісторичний танець довкола жертви, цей танець без музики, під глухі удари, під вистукування каблуків, танець, якому, здавалося, не буде кінця.

Жінка скиглила в жменю, а чоловік розгнівано сопів. І охкав старий паркан. І старанно світив ліхтар. І тремтіла ніч.

Нарешті вони відскочили від скрученого в клубок тіла, важко дихаючи, один почав застібати сорочку, але катма було гудзиків, другий витер піт з чола.

— Пішли, хлопці,— сказав до них третій. — Хватить…

— Як же її… тут… тут лишити? — спитала друга дівчина.

Ті, що били, зиркнули нерозуміючими очима.

— Нічо… оклигає…

— Давай, поняв… пішли…

— Буде знати…

— Пошуткувала, поняв…

— Ось її сумочка, — сказала дівчина.

— Кинь біля неї.

— Ну, що ти, поняв… — до дівчини — …харе нюні пускати.

— Шизуха косить наші ряди.

— Хе-хе… ну, ти поняв, даєш…

— Давай, чува, лиши її… вилежиться…

Вони потягли за собою її подругу і розчинилися в темряві.

— Фу-у… — важко видихнув господар. — Лягаєм, чи що?

— Почекай… може, забили її.

— От іще вигадала! Забили!

— Та так, я тобі скажу, товкти бідну дівчину…

— Ну — бідна! Видно, було за що.

— Паркан треба новий.

— Ясно… сітку натягнем.

— Влодко приїде — займеться…

— Я й сам, без Влодка, дам раду.

— Говори-балакай… О, дивись — ворушиться.

Дівчина важко звелася на лікті, почекала, поки перестане крутитися в голові, і повільно випростала руки. Спираючись на них, озирнулась довкіл. Вони побачили її обличчя в синцях, розірвану спідницю, на ногах, мов стара кора, обвисли клапті панчіх. Ось вона почала повзти, ледве знаходячи силу, щоб підтягнути тіло своє на кілька сантиметрів.

— Куди це вона?

— Не бачиш? До нас намірилася.

— Оце!

Дівчина підповзла до хвіртки й штовхнула її головою. Зойкнула хвіртка, застогнала дівчина, охнула господиня.

— Я казала — замикай на ніч хвіртку.

— От було зачинити.

— Диви, до Марчуків не поповзла.

— До нас ближче.

Дівчину покинули сили, опала грудьми на гравій, яким була посипана доріжка. Права рука лежала на квітнику.

— Мої іриси! Вони ж такі тендітні! Чого ти став як бовдур? Роби щось!

— Що я маю робити?

— Ти ж бачиш — до нас приповзла.

— От і піди зустрінь. Може, в гості запросиш? Зараз я кавусю зроблю.

— Що ти мелеш? Найшов коли кпити.

— Глянь — у Марчуків штора колихнулася.

— Я так і думала… дивляться… щоб їм повилазило, — процідила крізь зуби.

— Ті то вже хвіртку зачиняють.

— А я не казала: закрий?

Дівчина ворухнулася, підтягла руки під себе і спробувала знову звестися на ліктях. Голова метлялася з боку на бік. Нарешті світ вирівнявся в її очах. Облизала напухлі зчорнілі губи. Якусь хвилину дивилася поперед себе, наче запам’ятовувала напрямок, потім опустила голову і поповзла.

— Вона повзе до дверей.

— А ногою по ірисах, по ірисах… Ну чого вона посередині не повзе? Навмисне, чи що?

І справді, правим боком дівчина заповзла трохи на грядку, і тепер за її ногою тяглися поламані іриси.

— О, знову в них штора колихнулася, — тикнув пальцем.

— Ну й нехай дивляться, а я не відчиню.

— Потім будуть говорити.

— Не будуть. Бо ми теж знайдем що сказати.

— Був би тут Влодко… він би дав прикурити.

— Тим батярам?

— Ну.

— Диви, яка вперта.

А в її голові гуділи металеві дзвони — бом! бом! бом! — і біль розливався по всьому тілу, затоплюючи все нові й нові ділянки, так, що небавом перетворилась вона на суцільний згусток пекельного болю… нудило, гірка печія підкочувалась до горла, і вона чула її на язиці… хотілося пити… багато пити… тільки б доповзти, ще трохи, зовсім трохи, вже видно сходи і двері над ними, справа біля одвірка дзвінок… доповзти і натиснути… там порятують, напоять… пити…

— Ні, я не відкрию, — сказала твердо жінка.

— Та лягаєм уже… Чого тут стовбичити? Надивилися.

Махнув рукою і почалапав до лазнички. Жінка постояла ще трохи, слухаючи, як шумить вода, і, коли дзенькнув металевий гачок на дверях, пішла й собі.

— Попробуй тепер заснути, — зітхнув чоловік.

— Зажуй пігулку, — порадила вона.

— Принесеш мені води в шклянці… ох-ох-ох, — закректав лягаючи.

Ось рука торкнулася нижньої сходини. Тут вона вирішила трохи відпочити. Поклала голову на сходинку і відчула велику приємність, коли прохолода згасила палаючу щоку. Лише зараз помітила на лікті торбинку. Не могла згадати, що там всередині… нарешті згадала і видобула флакон духів. Затисши зубами закрутку, повернула його у пальцях. Потім виплюнула закрутку і перехилила духи на обличчя. Запекло так, що вона скрикнула і тіло її сіпнулося, мов пронизане струмом. Здалося, що збожеволіє від того болю. На щастя, це не тривало довго. Біль поволі злагіднів. Затим відчула, що опритомніла. Флакон випав з руки і покотився по доріжці.

— Що це? — насторожилася жінка.

— Я там знаю?

— Як ти гадаєш, чи доповзла вже до сходів?

— Не думаю.

— Доповзти, може, й доповзе, але на сходи не зіпнеться… — сказала жінка і, заспокоївшись, перевернулася на другий бік. — А вже до дзвінка дотягтись — це й зовсім… Правда?

— Умгу…

— Не дотягнеться…

— Ще чого не вистачало… І так уже скільки часу не спимо… Завтра мені на дев’яту в «Дитячий світ».

— Чого?

— Домовився з одною, що коника дерев’яного притримає. Влодко ж малого привезе.

— А що, дерев’яний — дефіцит?

— А ти не знала? Спи…

— Умгу… — та за кілька хвилин, уже провалюючись у сон, прошепотіла: — Не дотягнеться…

Уздовж сходів були поручні, й вона подумала, що, тримаючись руками, мабуть, здужає видертись. Скільки ж їх? Усього п’ять сходинок — пусте діло. Ось тільки зведеться на ноги… ще трохи… ще… ну… ну… Нарешті поручень опинився під пахвою, і вона, стоячи на колінах, усміхнулася сама до себе, принаймні їй так здалося, що усміхається. Згадала, як малою любила смоктати металеву кульку на поручнях, та кулька була завше холодна. На жаль, тут нема такої кульки, зате є ця металева рурка, на якій вона повисла. Припала ротом і з насолодою почала злизувати п’янкий холод металу, що відразу викликав приплив слини, холодної слини. На якийсь час таким робом вдалося задурити спрагу… У голові стукали молоточки. Тугий біль у потилиці то наростав, то спадав, наче морський приплив. Знову почало нудити, і вона, звісивши голову через поручень, виблювала, голосно клекочучи. У роті було кисло і гидко. Облизала метал і лизала його доти, доки не потекла з рота слина. Струс мозку, подумала собі. Якщо нудить, значить, струс мозку… Почала пригадувати, що в таких випадках роблять. «Слід пам’ятати, що ознаки струсу мозку можуть об’явитися як за кілька хвилин, так і за кілька десятків годин, при чому весь цей час хворий нічим себе не зраджує… Якщо після удару в голову хворий, втрачає свідомість, блює, а кінцівки починають тремтіти…» — у мене тремтять лише руки… лише руки… — «не відповідає на запитання…» — я відповідаю… я все пам’ятаю… чую, як шелестять дерева… запитуйте мене… — «кидається…» — це не про мене… ясно, що не про мене… — «до часу прибуття „швидкої допомоги“ хворий повинен лежати у спокої. Не можна його поїти, ані змушувати приймати будь-які ліки, бо він може захлинутися. Варто натомість прикладати лід на чоло або інший холодний компрес» — я прикладаю поручень… про всяк випадок… може, це й не струс… не можна поїти… Так… вперед… Але тут її занудило. І так сильно, що не втрималася й упала руками на сходи. Мусила якийсь час перечекати.

Жінці наснилося, ніби над вухом клекоче вода, і вона прокинулася. Клекотіло за вікном, чулося хрипіння і стогін. Таки доповзла… ну, чого їй треба від нас?

— Ти чуєш?.. Де там… спить, як хом’як…

Жінка накрилася з головою і спробувала уявити щось приємне, щоб легше заснути. У пам’яті виринуло побите дівоче обличчя. Вилаявши свою алергію на пігулки, почала думати про Влодка.

Вона повинна добратися до дверей… невідомо, скільки часу зосталося… може, й зовсім нічого… Добре, що згадала — пити не можна. А то б перше, що зробила, — попросила пити… Почала знову спинатися на ноги. Це вимагало стільки зусиль, що коли нарешті впала грудьми на поручень, то здалося, що це вже кінець — перед очима крутилися кольорові кола, більше нічого не могла розрізнити. Біль у потилиці пульсував з шаленою швидкістю… Тільки б втриматися… не впасти… Перепочила хвильку і зробила крок, другий. Тепер на другій сходинці. Ще три. І знову вона всміхнулася само до себе… Яка я молодець. Скоро закінчаться ці муки… Хто там живе? І раптом злякалася… може, нема там нікого вдома? Вони ж не могли не чути бійки… такий гармидер кого б не розбудив? Невже їх нема?.. Пфу, дурна… просто сплять на протилежній стороні будинку. Звичайно, так і є. А це вікна вітальні або кухні… Які на кухні штори?.. Таки вітальня… Ще крок, другий… Третя сходинка. Зараз я їх побуджу… бідні люди… Чи в них є телефон?

Жінка крутилася на ліжку, думки весь час повертались на їхнє подвір’я. Чомусь тихо. Що вона там робить?

Жінка встала з ліжка, підійшла до вікна і відхилила штору. Справа од вікон було колись добудовано веранду, й господарі могли бачити і сходи, і двері.

Дівчина висіла на поручнях. Таки дісталася. Ось вона спинається далі.

Четверта сходинка… Ще трохи… відпочинь…

Ну, вперед. Що ж тепер робити? Невже вона таки подзвонить? До незнайомих людей! Серед ночі! Маєш тобі теперішнє виховання… В наші часи… Та що там казати… Може, все ж вийти? Ну, вийти, і що далі? Що мені з нею робити? Розраджувати? До хати не можна — ще обкраде… Оно з якими босяками валандається. Від таких тільки й чекай біди… Ну, дивися на неї… І то пнеться і пнеться… Що вона собі думає? Що її тут з розкритими обіймами зустрінуть?.. Оферма штабова… Ото не пльонтайся з ким попало…

П’ят-та… п’ята схо-дин-ка… нарешті…

Голова гуде…

А той собі спить, наковтався пігулок і спить. Жінка похитала головою… Не додумався відключити дзвінок — зараз почуєш музику. Вона рушила було від вікна в надії знайти, де там той дзвінок роз’єднується, але враз будинок задзвенів і затрясся, мов у пропасниці, а вона заклякла посеред кімнати, мов злодій, спійманий на крадіжці…

— Що там знову! — прокинувся чоловік.

Ці слова освіжили її, струсивши дивний переляк, вона підскочила до вікна й зі злістю смикнула за штору.

— А бодай тебе! Головою вперлася в дзвінок! Ну, ти бачив таке?! Перестань! Чуєш?! Перестань! — закричала, стукаючи по шибі.

Дівчина підвела голову. Тепер тільки тиша продовжувала дзвонити.

— Гос-поди, оце нічка! — зітхнув господар.

Вони вдома… як добре… вони почули мене… зараз відчинять…

Вона тепер виразно могла бачити обличчя дівчини — вимучене, в синцях і подряпинах. І коли погляди їх зустрілися, жінка налякано зойкнула і схопилася за груди — губи дівчини зі слідами крові, що запеклася на них, ці спухлі великі губи раптом почали вигинатися в усмішку. То було неймовірно — усмішка на цьому обличчі! Все одно що квітка посеред калюжі.

— Що таке? — гукнув її чоловік.

Жінка хотіла щось пояснити, але забракло повітря. Щоб не впасти, зіперлася на підвіконня. Усмішка тим часом росла й виростала — ось вона спурхнула з обличчя і наблизилася до вікна, затуляючи собою квітник, і дерева, і вулицю, і будинок Марчуків, — наче велетенська скривавлена чайка, билась у шибу крильми, і сумні патьоки, чи то дощу, чи сліз, котилися по склі. Та ось вікно саме розчахнулося і разом з нічним повітрям влетіла ця усмішка, і кімната вся враз розступилася — стіни розбіглися в чотири сторони разом з меблями, лишилося тільки ліжко, в якому сидів господар і несамовито кричав, намагаючись перекричати шум вітру, котрий розгулявся довкола:

— Що таке?! Ну, що там таке?!

— Вона сміється! Вона до мене сміється! — гукнула жінка, жестикулюючи, але він ніяк не міг дібрати, що вона каже, — страшний вітер шматував її слова.

— Що таке?! Я нічого не чую!

— Сміється! Чуєш — сміється!

— Що сталося?! Скажеш нарешті?!

ТАК ПАХЛА ТА КОНЮШИНА

Вона невродлива, але вона вмирає і тому про те, що невродлива, говорити не варто.

Чоловік сидить коло ліжка, тримає її руку і мовчить. Вона теж мовчить. Так думають усі речі в кімнаті. Але помиляються. Бо цей чоловік і ця жінка не мовчать.

Він хоче сказати: «Скоро тебе не стане, і залишусь я самотнім… Що мені чинити?»

Вона хоче сказати: «Скоро мене не стане, і залишишся ти самотнім…»

Він хоче сказати: «Я знаю, ти любила мене, вірно любила, ніколи не зраджувала, я теж ніколи, але як мені бути самотнім?»

Вона хоче сказати: «Ти знаєш, я любила тебе, вірно любила, ніколи не зраджувала, ти теж ніколи, але як тобі бути самотнім?»

А він: «Хочеш не хочеш, мушу вдруге оженитися… Нова жінка варитиме мені кнедлі. Я так люблю кнедлі».

А вона: «Хутко занудишся й одружишся, приведеш сюди нову жінку, якій замовлятимеш часто кнедлі. Ти ж так їх любиш. Як мені витримати все це?»

А він: «Напевно, швидко призвичаюся до неї, полюблю те, що вона любить, а вона — те, що я… Нам добре буде».

А вона: «Мені важко про таке думати — чужа жінка буде носити мій одяг, їсти з моєї тарілки, підливати вазонки з моїми квітами, качати тісто на кнедлі моєю качалкою…»

А він: «Ти так довго вмираєш, що я вже звикся, і на думку мені приходять різні дурниці. Наприклад, якою буде та, друга… Я візьму вдову, вдова краще, у вдови багато майна лишається по смерті чоловіка, носитиму його вбрання, головне щоб статурою пасували».

А вона: «Я в житті мала тільки одного чоловіка, який пестив мене, цілував… одного-єдиного… А ти будеш мати ще й другу жінку. Як же це?»

А він: «Може, той чоловік, на вдові якого згодом одружуся, ще не вмер, ще тільки збирається вмирати. Може, вона, ця майбутня вдова, вже передчуває це і також думає про одруження… Якби вмер старий полковник, що мешкає через дорогу, я б посватався до його жіночки, апетитна жіночка, і все інше, звичайно, теж…»

А вона: «Ні, так не можна… Хочу, щоб усе було справедливо, не хочу, аби ти думав, ніби я належала тільки тобі, а ти можеш належати двом… Ні, я так не хочу».

І тоді сказала:

— Послухай, хочу тобі признатися… Хочу тобі признатися в гріхові…

Насторожився:

— В якому ще там гріхові? Хіба ти…

— Так… Раз у житті зрадила тобі…

— Не бреши!

— Зрадила з одним… ну… з одним…

— Ти брешеш! Брешеш! — закричав він і аж злякався сили свого голосу.

Він хотів сказати: «Як же це? Ти мені зрадила? Ти не могла цього вчинити… Як ти могла? Я ж тобі ніколи…»

Вона хотіла сказати: «Все… вже пізно… Я сказала це і тепер пізно заперечувати… Мушу договорити до кінця».

— Як це було? — спитав, та раптом збагнув, яке безглузде запитання, адже воно свідчить, що вже повірив. — Я не вірю тобі! Це неправда!

— Я не брешу, — відмовила вона. — Знаю, що говорю. Ще поки при пам’яті…

Облизала пересохлі вуста, а воскові руки нервово розгладжували ковдру.

— Я зрадила тобі з полковником…

— З цим… з цим полковником? — він показав рукою на будинок через дорогу. Обличчя викривив біль. — Ну й бреше! От же й бреше! І оком не змигне! Та хоч при смерті не бреши!

— Це було весною. Ти кудись поїхав… Може, до сестри… А я лишилася сама… Він прийшов позичити… позичити драбину… Дванадцять років тому…

— Не бреши… В них є своя…

— Я повела його в стодолу… В стодолі на купі конюшинового сіна лежала драбина…

— Не бреши… Ми не тримали тоді кролів… Для чого нам було те сіно?

— Я показала йому драбину… А він… А він тоді наблизився до мене і сказав, що я дуже красива… Він сказав: «Яке у вас дивне волосся!» Навіть ти так ніколи не говорив… Навіть ти…

— Брешеш! Він такого не міг сказати. Полковник розуміється на жінках. Такого б ніколи не сказав.

— А тоді всміхнувся до мене… І я теж всміхнулась. А потім цілував мене, і я вже не могла… не могла собою володіти… Так пахла та конюшина… зелена конюшина… забивала дух…

— Ото бреше! Ти ж казала, що то було ранньою весною і було сіно з конюшини.

— Ні, ти забув… — голос її тремтів і надривався, і видно було, як тяжко вимовляти слова. — Я казала, що це було влітку і що в стодолі на купі зеленої конюшини лежала корзина… А він якраз прийшов позичити корзину…

— Ти ж казала — драбину!

— От бачиш, яка в тебе пам’ять… Кажу — корзину, а причувається — драбину…

Розлючено міряв кроками кімнату.

— Ти все брешеш… Все це вигадала… Брехуха!

Але десь на дні душі вже ворушиться: а може, то й правда? Полковник такий… Він може… Це ж давно було — забути могла, чи то сіно, чи то свіжоскошена конюшина… А полковник такий… І сказати, що красива, міг… Аби тільки добитися свого… Він міг.

А вона собі думала: «Ну ось, я й сказала йому. Напевно, повірив. Тепер нехай собі одружується. Те, що я йому оповіла, пам’ятатиме все життя. Душно… Вікно б відчинити…»

А він ходив по кімнаті й не знаходив собі місця. Та маленька несмілива підозра, що хвилину тому тільки злегенька ворухнулася, тепер розрослася до неймовірних розмірів.

Бачив перед собою, неначе в кіно, як те все відбувалося…

Може, навіть не один раз…

— Слухай… Це було раз? Це було єдиний раз у твоєму житті?.. Ти більше ніколи не сходилася з ним?

Він зупинився над нею і з тривогою вдивлявся в обличчя, але воно було непорушне й холодне. Тоді припав на коліна, взяв у долоні її голову і потряс нею.

«Коли я був малим, то любив трясти скарбничкою, щоб почути дзвін грошей. Одного разу взяв скарбничку, покалатав нею біля вуха й не почув нічого. Розумієш, нічого…»

— Ти не могла! Не могла! Як ти могла?! Скажи, що це був єдиний раз! Скажи, що цього не було ніколи!

«…Тоді я впав на підлогу і плакав…»

ПОВІСТІ

КОРОЛЕВИЧ-МАШКАРА (Повість-каруселя)

«І коли вона пригорнула його й поцілувала, то враз та машкара з нього спала, і перед нею з’явився королевич небаченої вроди».

Українська народна казка

Розділ І. Чорна Манька

Було собі місто Люботин, і була в ньому жінка на прізвисько Чорна Манька, а про неї — пісенька не така вже розумна, бо склав її один з тих вуличних піїтів, чиї безсмертні творіння прикрашають паркани і стіни:

Я ще пам’ятаю, як дошкуляли ті нехитрі слова Чорній Маньці і як вона, вискочивши з хати, шпурляла в нас усе, що під руку потрапить, а ми, наче зграя горобців, ув одну мить прискали з вереском навсібіч, щоб за якийсь час знову зібратися під її вікнами, бо ж недурно й світ збудовано так, що все повертає на круги свої.

Манька працювала двірничкою, і, може, саме професія спонукала її до збирання різного барахла, бо хата хутко перетворилася на склад, який постійно збагачувався новими надходженнями і до якого не мав ніхто в світі доступу, окрім самої господині.

В п’ятдесяті роки можна було назбирати безліч всілякого непотребу. Вулицями роз’їжджали шматтярі й голосно закликали мешканців приносити ганчір’я, за яке вони пропонували глиняний свищик або ще яку дрібничку, і ми, малі, таємно від батьків деколи цупили з хати речі далеко не безнадійні. Наші батьки мали якесь особливе ставлення до старого дрантя і зовсім неохоче з ним розлучалися.

Улюбленим місцем наших забав були сміттярки, адже кожна з них пишалася неповторними експонатами, розібратися в яких було неможливо через відсутність каталога, та оскільки постійними відвідувачами цих перших музеїв під відкритим небом були діти, то жодної інвентаризації й не потребувалося. Це була чудова пора, коли за кольорове скельце або металеву пряжку вимінювалося розлізлу від тривалого зберігання в кишені цукерку, а за магніт чи поламану запальничку можна було придбати тлінні останки якої-небудь мишки чи навіть живого жука, котрого запихали в сірникову коробку і, приклавши до вуха, слухали «радіво».

Одна така сміттярка знаходилася на закинутій цегельні. Патент на дозвіл користування її запасами незаконно захопила Манька, і нам доводилося довго й безуспішно боротися за свої зневажені права. Ця боротьба часто переростала у великі збройні повстання — в повітря злітали стріли й списи, грудки землі й консервні бляшки. Йдучи в наступ, ми розмахували дерев’яними мечами і, прикриваючись накривками від баняків та виварок, несамовито верещали: «Дайош цеголку!» Але Манька легко нас перемагала, бо, не маючи добрих воєвод, ми як у безладді наступали, так само в безладді й відступали. Після бою люботинська Афіна Паллада збирала військові трофеї. Наші мами й бабусі невдовзі збігалися на її подвір’я і випрохували назад своє кухонне причандалля, а вдома відпускали нам гріхи — кому віником, а кому тріпачкою або просто мокрою шматою, бо на той час уже всім було відомо, що ременем бити дітей непедагогічно.

Втративши свої позиції на сміттярці, ми думали надолужити програне під вікнами Чорної Маньки, але наші психологічні маневри особливого успіху не мали. Манька поступово звикла до них і, на превеликий розпач, уже не виявляла жодних негативних емоцій, навіть на новий варіант пісеньки в менш поетичній, але сміливій обробці. Не залишалося нічого іншого, як капітулювати і продовжувати свої археологічні дослідження на інших сміттярках.

Увесь скарб Чорної Маньки тривалий час викликав неабияке зацікавлення з боку сусідок і кумась. Снували різноманітні здогади про зв’язки Маньки з перемитниками й розбійниками, про якісь таємничі стосунки з дияволом. Власне, останнє було джерелом багатьох моторошних оповідей, які в дитинстві наводили на мене такий страх, що я ні за які скарби світу, навіть за цілий кілограм морозива не відважився б пройтися попри її двір у сутінках. Манька тримала чорного кота і старого, як світ, чорнющого, хоч і облізлого, крука. Кіт був теж не надто юний і цілими днями вилежувався на подвір’ї, а крук сидів набурмосений на паркані й скалив одне око, бо другого не було. Вночі вони разом бігали по дахах і розважалися тим, що шпурляли в комини всіляке сміття. Крук, було, всядеться на даху та й крукає, аж мороз поза шкірою, і не в одного серце потерпає: на чию душу крукає? А не приведи господь кинути в них камінця чи з рогатки стрілити. Оно Місько, мій купмель, колись камінцем запустив, то той камінець йому назад вернувся, і не в руку, а під око. Він з тиждень ходив і всім хвалився тим синцем як свідченням своєї великої відваги. Аж і мене, хоч я світове трусигузно, розібрали заздрощі та й, було, вже затис раз камінця і намірився пошпурити його в крука, а той як не повернеться до мене так як поглядом не прониже — враз, яка була душа, то й та в п’яти чкурнула, згорнулася калачиком і принишкла, ні мур-мур. Якби тільки того, а то ж до пізнього вечора не міг кулака розтулити з отим камінцем. Мама в плач: і що воно таке дитині пороблено? Добре, що хоч бабуня дещо в тім петрала та заходилася мені руку парити й зашіптувати, ще й куряче перо над головою моєю спалила, а тоді тую мидницю, що я в ній руку парив, занесла під грубку і почала кидати у воду жарини, приказуючи: не дев’ять, не вісім, не сім, не шість, а як дійшла до одного, мене й відпустило.

Сама ж Манька чари свої дуже рідко використовувала, за всю нашу з нею війну тільки раз дивовижна приключка трапилася. Дали ми дьору після одного невдалого наступу, женем, аж патинки тріщать. А Манька за нами. Ми й не озираємось — і так тупіт чути. Забігли в таку далеч безпросвітну, що вже нам не до жартів, коли це хтось оглядівся та: «Хлопці! Стійте!» Ми й стали. Дивимось — Маньки й слід пропав, а за нами женеться тільки великий клубок паперу. А бодай тобі! Пошвендялисьмо додому, а той паперяка й не думав відставати. Вже ось і хати наші видко, а паперове перекотиполе знай на п’яти насідає. А що, каже Місько, як ми в різні сторони розбіжимось? І розбіглися хто куди. За кілька кроків озираємось — а за кожним біжить по великому клубку паперу. Влетів я до хати, висолопивши язика, наче хорт, і ледве встиг двері затраснути перед самим носом паперового дива. А вранці виходжу на двір, дивлюся — лежить папір на землі, розм’яклий від роси, розлізлий, такий жалюгідний, і навіть не ворухнеться. Я його коп ногою — нічого. От я вже душу відвів тоді, пошматував того папера на дрібнісінькі клаптики і по вітру розвіяв, наче попіл казкового змія. Дід мій дивився і всміхався у вуса. Він ні на макове зерня не йняв віри Маньчиним чарам. Це мене так допекло, що я ні про що вже не мріяв, тільки аби й з дідом яка пригода лучилася, а що мрії ніяк не збувалися, то вирішив сам наслати чари. Одного разу взяв та й усі дідові цвяхи, які були, позабивав у колоду. Перед тим, правда, я вже психологічно підготував свою сім’ю, настирливо розпускаючи чутку, що Манька неодмінно помститься дідові за його невіру. Доля, однак, повернулася до мене потилицею: в ту хвилину, коли я в захваті стрибав на одній нозі і кепкував з діда, моя близька знайома — незабутня тріпачка — підступно підкралася до місця, яке її пам’ятатиме до смерті, й засвідчила свою повагу вилясками не менш гучними, ніж мій власний вереск.

Манька вдягала одну й ту ж чорну сукню, великі чоловічі шкарбани і вічнозелену ярмулку. Не можна сказати, щоб голос її нагадував спів жайворонка чи срібне дзюрчання струмка. Це був голос, що лунав з горлянок сажотрусів, шматтярів та вуглярів, але тепер, коли ці романтичні професії позникали, важко знайти іншу аналогію, щоб уявити голос Чорної Маньки. Вона і в молодості, очевидно, особливого успіху не мала, бо ні чудові чорні вуса, ані гладеньке темне личко, ані в міру перебитий ніс і пухкенький від вуха до вуха ротик не знайшли бажаючих посісти все це багатство. Спочатку ще голила свої вуса, але, переконавшись, що в цьому нема жодної потреби, оскільки вона все одно «страшна, як Чорна Манька» (люботинська приповідка) покинула теє марне діло і дала волю рости, як їм захочеться, а що вуса перед тим були часто стрижені й голені, то захотілося їм тепера розростися так буйно, що Манька стала схожа на хвацького гусара. Пан Буслик завше, коли її здибав, захоплено вигукував: «Оце вуса, як у Джуса!» Що воно за проява той Джус, встановити не вдалось.

Взагалі, героїнею нашої історії є не так Чорна Манька, як небога Марта, яка по смерті тітки поселилася тут і в спадок дістала, крім хати, ще й тітчине прізвисько й пісеньку. Правда, останнє надбання продовжувало жити лише в устах дітлахів, бо сусіди хутко звикли до Марти і заприятелювали. Але дух Чорної Маньки ще довго витав над Люботином, і навіть через великий проміжок часу, коли я спробував відтворити давні події, в розмовах з сусідами незмінно, крім Марти, фігурувала ще її тітка, яка так і залишилася легендою нашого міста. До всього ще й смерть її обросла такими непролазними нетрями розмаїтих чуток і здогадів, що якби все те хтось старанно позаписував, то разом з іншими переказами мали б ми цілий епос про Чорну Маньку. Я б його назвав так: «Дивовижне життя й пригоди Чорної Маньки, панни». На жаль, цей епос і досі повністю не записаний, а тому й не вдається нам заткнути за пояс ні «Іліади», ні «Махабхарати», і грек не буде кусати губи, і не з’їсть індієць з заздрощів своєї власної чалми.

Як там було насправді, важко сказати. Може, Чорну Маньку й забили розбійники, поласившись на її «добро», а може, забрав із собою диявол, бо в ніч смерті бачив дехто комету, що залетіла в димар Маньчиної хати, а може, й сама вмерла, бо вже була в літах.

Пан Буслик, який не мав жодного відношення до столярки, сам згодився витесати труну — власноручно й безкоштовно. А щоб не помилитися в розмірах, не маючи більш підходящої речі на те діло, узяв на Маньчиній кухні макогона і тим ото макогоном зміряв її від стіп до голови. Йдучи додому, всю дорогу бубонів, наче яку молитву, під ніс: «п’ять макогонів… п’ять макогонів…» Як на те, макогін Бусликової був меншим од Маньчиного і, звісно, труна вийшла закороткою. Бусликова тільки руками сплеснула:

— Ото недотепа! Та чи ти, діду кальварійський, не міг її макогона з собою прихопити? Хіба не дошолопав своєю квадратовою головою, що макогони різні бувають?

— Ба, коли б знаття, що в куми пиття. Я в макогонах не спецяліст. Як ти така мудра, тра було тобі самій міряти.

— А що — й зміряла б.

— Мо’, ти б і труну зробила?

— І зробила б.

Бусликова була дебелою молодицею, і можна не сумніватися, що хто-хто, а вона з цією роботою справилася б куди кебетніше.

— Чого ти напосілася? — образився пан Буслик, закопиливши нижню губу. — Подумаєш, закоротка. Що їй там — кватирантів тримати?

— Не варнякай дурниць! Ти, тумане вісімнайцятий! — гримнула Бусликова, аж безмежні перса заходили ходуном під далеко не безмежною блузкою. То був лихий знак, і її чоловічок умить почав зменшуватися на очах і зменшуватися, а голосочок його тоншати і тоншати, і то вже не був пан Буслик, а маленьке хлопченя, впіймане на якісь капості, що ось-ось зарюмсає.

— Я зроблю другу, тіко не кричи, — пропищало те хлопченя і до вечора змайструвало іншу труну. Ту, першу, пан Буслик хотів розібрати, але Бусликова не дала: «Я в ній тісто міситиму — чого добру пропадати».

У день похорону довкола Маньчиної хати яблуку ніде було впасти. Гріб люботинської легенди понесли пан Буслик, Мицьо, Дзюник і мій дід. Процесія запрудила вулицю, і бідолашні авта, мов сироти, поприпадали до стін, а один водій, наче равлик, висунув голову з вікна й спитав:

— Кого ховають?

— Чорну Маньку!

— Я думав, якого міністра.

На цвинтарі пан Буслик виголосив промову, якою довів до сліз усіх присутніх жінок, після чого труну почали забивати цвяхами, а коли прийшло спускати в могилу, то раптом помітили, що вона занадто легка.

— А, бігме, легша стала, хоч і з покришкою! — вигукнув Дзюник.

Звідки-незвідки взялися крук з котом і сказали: «Карр-мняв!»

— Тут щось не те, — похитав головою пан Буслик і, впавши на коліна та прискаливши око, почав зазирати в шпарки, бо ж кажу — столяр він був абиякий, а того й шпарок на палець не бракувало.

Всі заніміло дивилися на пана Буслика, й коли він заверещав, мов недорізане великоднє порося: «Вона порожня!», натовп охнув і почав хреститись. Якась бабця прошепотіла: «Я так і знала» і беркицьнула на чиїсь блискавично підставлені руки. Тим часом віко підважили. Труна була порожня.

— Та як же се? Та же ми її оцими-во руками… Та й бачилисьте всі, га? Як же се? — бідкався Дзюник, який перед війною спеціалізувався по чужих кишенях та квартирах, та, хоч і покинув те лепське заняття, проте й досі дуже переживав, коли десь траплялася крадіжка, щоб, бува, не подумали про нього. Через те він і був переляканий не на жарт — ану ж впаде підозра, що це він, Дзюник, поцупив з труни Маньку, бо чи ж не відомо всім, які то ласі грабіжники та злодії на покійникову руку, котрою можна геть усі замки повідмикати, а свічка з тлущу мерця, запалена в хаті, приреченій на грабунок, враз приспить господарів мертвим сном, а тоді тягни хоч подушки у них з-під голів. Та його переляк був марним, бо тут хтось про комету згадав, а хтось — про запах сірки, який було чути в Маньчиній хаті, а ще хтось нагадав тії поголоски, що кружляли довкола Маньки уже віддавна — як вона кожної ночі з п’ятниці на суботу літає верхи на чорному цапові на Лису гору. Хоч і не всяк теє бачив, та багато хто міг щось до цього додати. Диво дивне: як міліція шукає свідків бійки, то тут і кінця не зведеш — «І не чув, і не видів, так, поруч стояв, але в інший бік дивився» — а спитайся про Маньку на чорному цапові, то знайдеться щонайменше зо два десятки таких, які присягнуть тобі рідною мамою, та ще й заведуть на те місце, де вона знялася в повітря, а сторож Гуглик обов’язково покаже рукав невмирущої маринарки, обсмалений кометою. Та не будемо докопуватись істини. Легенда каже, що Маньку забрав з труни дідько і що поховали труну порожньою. Як так, то й так. Але без поминок не обійшлося.

Бажаючих пошанувати пам’ять Чорної Маньки виявилося так багато, що не було іншої ради, як розташуватися в саду на траві. Кожен щось із собою приніс, всього тут вистачало, крім сліз та плачу. Як і заведено, згадували небіжку, старанно підшукуючи добрі слова. Самі собою вигулькували різні історії про Маньку, а що ті історії були здебільшого дуже веселі, то годі було втриматись од сміху, і сміх — спочатку ледь чутний, з-під долоні — поступово набирав сили, а під кінець уже перейшов у відвертий регіт. Збоку це все більше скидалось на вечорниці, ніж на поминки, але, гадаю, краще такі веселини, як силуване пригадування добрих справ, особливо коли того добра комусь відчутно бракувало. Плакав один-єдиний Мицьо, та й то після третьої чарки. Плакав безгучно, десь із глибини грудей виповзало тихе квиління, а досягнувши вуст, завмирало і розчинялося в гомоні голосів. Це був здоровило років під сорок, працював у лазні. На роботі ходив у зеленій майці, зелених штанях і пантофлях, які вочевидь були різної породи. З’являючись на люди, вдягав ще зверху картатого піджака, в кишенях якого можна знайти речі на всі випадки життя — мило, цвяхи, задубілі шкарпетки, кольорові дротики, недопалки цигарок і таке інше, а ще великий кутній зуб загадкового кольору. З тим зубом була ціла історія. Як почалася війна, Мицько відшукав на стриху облізлу драгунську форму, яку його дід носив ще за бабці Австрії, з превеликим зусиллям напнув її на себе і з’явився в такому вигляді у військкомат. Не забув навіть до пояса піхву од шаблі причепити. Там хутко зметикували, з ким мають справу, і ввічливо пояснили, що коли набиратимуть драгунський полк, то обов’язково повідомлять Миця. З того дня Мицьо у тій формі і днював, і ночував, щоранку пуцуючи на глянц чоботи, гудзики і медалі. Коли фронт наблизився до Люботина і наші зайняли оборону за Рудкою, Мицьо виліз на стодолу й, озброївшись австрійським біноклем, єдиним недоліком якого була відсутність лінз, почав командувати з піхвою в руці, як справдешній генерал. Над ним пролітали кулі й снаряди, один навіть збив сніп соломи з даху, але Мицьо мужньо тримався на своєму командному посту: «Бий псявіру! Вогонь! Куди б’єш? Не туди! Правіше! О!.. Пильнуй — танки! Ще їдну бомбу туди! Є-е-е! Гур-ра-а!» Вибух неподалік оглушив його, і Мицьо скотився зі стодоли на грядки цибулі. Коли очуняв, німці вже були у Люботині. «А шлячок би вас ясненький трафив! — лаявся він. — Якби мене не кантужило, я би вам, гнидам, показав!» Наступного дня він знову заліг у засідку на стодолі і терпляче стежив у бінокль за ворогом. А мій дід мав старенького радіоприймача і ночами, сховавшись на стриху, слухав Москву. Отож Мицьо не пропускав нагоди, щоб не забігти й не запитати, чи нічого там не чути про формування драгунського полку. Дід мій — добра душа — спокійно пояснював, що зараз є справи важливіші, але недавно передавали наказ, щоб усі, хто має йти в драгуни, познімали форми й засекретилися. Цю небилицю дід зморозив, боячись, що Мицьо може встряти в якусь халепу, але той все одно не послухав і далі продовжував свої спостереження. Так воно тяглося собі, аж ось прийшов час, коли наші перейшли в наступ і дали ворогу такого перцю, що вже у Люботині було помітно: німці стали дражливі, мов оси. А тут ще партизани об’явилися. Мицьо, який усі новини дізнавався від мого діда, враз ожив і заметушився: як же то — наші ось-ось німців за поріг викинуть, а драгунії ще й досі нема і нічим він ще не прислужився, ніхто про нього не знає. Одного разу приходить до діда і каже:

— Пане Лук’яне, чи не маєте такого чоловіка, щоби мені рацію дістав?

— Рацію? — у діда і вуса обвисли з подиву. — Нащо тобі рація?

— Та, видите, пане Лук’яне, що я від самого почєтку войни кожнісінький день записую всіх німаків до зошита.

— Всіх до одного?

— Ая.

— Ну, то є дуже важлива справа.

— За що я вас люб’ю, пане Лук’яне, то за то, що нігди з дурного Миця сі не смієте.

— Але я би-м хтів глянути до того зошита.

— Маю при собі. Тілько наперід, прошу вас гречно, абисте сі подивили, чи ніхто нас не пантрує.

Дід визирнув з вікна і з дуже серйозним виразом обличчя сказав:

— Нема ні душі. Показуй.

Тут Мицьо, вибачайте на слові, скинув штани, і перед дідовими очима з’явився зошит, обкручений круг ноги шнурком.

— З тим тре сі фест пильнувати, — пояснив Мицьо. — То не є жарти. Якби м’я злапали, то зара був би гаравс^[4].

З тими ото словами простяг дідові свій гросбух. Дід розкрив на першій сторінці й прочитав таке:

ЗОШИТ

ОФІЦІРА ДРАГУНСЬКОГО ПОЛКУ МИЦЯ ХОДАКА

Дуже секретно.

1. Середа. Мільдую слухняно тримати оборону більше не годен даю команду відступай.

2. Четвер. Мільдую слухняно німаків до холери і трохи. Збивсі з рахунку.

3. П’ятниця. Мільдую слухняно німаки поперли за Рудку в Люботині лишилосі штири офіцери і підесєть двоє жовнірів таких що ходєт а ще до дідькової мами таких що лежєт в шпиталю. Жінку взєли до шпиталю мити підлоги дав команду порахувати всіх ранених.

4. Субота. Мільдую слухняно жінка команди не послухала. Посадив на гаптвахту до клюзета.

5. Неділя. Мільдую слухняно жінку мусів пустити бо прийшли за нею. Дав команду порахувати ранених.

6. Понеділок. Мільдую слухняно ранених сто і трийціть. Дав жінці медаля.

7. Вівторок. Мільдую слухняно знайшов медаля в гноївці. Посадив жінку на гаптвахту але був-єм голодний та й випустив. Офіцірів стало шість а жовнірів сімдесєть і девіть. Штефко Баран накладає з німаками скурвий син. Пішов-єм до Чорної Маньки дав команду стрибити врага.

На превеликий жаль, дід не завдав собі особливого клопоту прочитати увесь той щоденник, а, забравши його в Миця з обіцянкою передати куди слід, спалив у грубці. До того ж він мав необережність покепкувати з Мицевого бінокля, що закінчилося мало не трагічно. Мицьо десь вишкрябав звичайне скло і вирізав собі скельця до бінокля, якимсь чином прикріпив їх і, радий-радесенький, поліз на стодолу. Як на те, сонце заграло промінням на тих скельцях, і німці помітили зблиск. Миця стягли і, як був при повній параді, в австріяцькій уніформі, привели в комендатуру. Не знати, до чого б це допровадило, якби люди не вступилися за нього та не розтолкували, що Мицьо несповна розуму, що він, як дитина, що його й до війська через те не взяли… Бідолашного розвідника відпустили, проте встигли перед тим вибити зуба. Ото з тим зубом Мицьо й не розлучався, всім показував і розповідав, як у війну працював на нашу розвідку і як завдяки його повідомленням було визволено Люботин.

Після війни улюбленим заняттям його було грати з дітьми в копійки.Батько, повчаючи своїх синочків, незмінно додавали: «…а то будеш таким, як Мицьо», і моя мама не раз казала, коли я приносив двійки: «Ти, Мицю-Мицю!» Як уже говорилося, він був єдиним, хто плакав на поминках, бо його можна було розсльозити без будь-якого зусилля, плакав навіть з анекдоту, якщо в цьому анекдоті була хоч крапля жорстокості, сприймав цей світ просто і ясно, вірячи всьому, не знаючи, що таке брехня і як нею користуватися.

Розділ II. Золотий черевичок

Марта перед тим мешкала в братової, а після тітчиної смерті поселилася в її хаті, де колись народилась і де минала юність. Перше, що вона вчинила, це повиносила з хати весь непотріб і спалила на городі. Те величне аутодафе зібрало чималий гурт цікавих. Все, чим красувалася сміттярка на цегельні, знайшлося тут в повному комплекті. У вогні корчилося різноколірне шмаття, скручувалося, мов зсохле листя, чорний дим валив з пащек гумових чобіт і мокроступів. Зненацька вистрілила, немов спадохрон, одна з парасольок, її діри спалахнули голубим вогнем, і за якусь хвильку зостався по ній жалюгідний скелет. Вогонь реготав і сплескував руками в захваті, з якимсь невимовним тріумфом облапував кожну річ, наче коханку, і, перш ніж спопелити, ще мить-дві бавився нею, а тоді зголоднілим павуком насідав на жертву і з насолодою вгризався в її упокорене безпорадне тіло. Ось виповзла з хати пузата, розімліла від ситої дрімоти шафа, гнівно потріскувала і поскрипувала, а велетенський поточений шашелем живіт бурчав і сопів — щось там перекочувалося з боку на бік, шелестіло й невдоволено перешіптувалося. Над самим багаттям спиналася, мовби приміряючись зростом до висоти вогню, і, переконавшись, що вона таки вища, втішно крекнула. Хтось заїхав їй у потилицю, і шафа усім своїм черевом гугухнула в полум’я, причавила його до землі, що, здавалося, тут йому й кінець, але ось тоненькі язички то там, то тут, наче трава крізь асфальт, почали пробиватися на світ, а кожне їхнє лизькання залишало на шкірі шафи смоляні пасма. Хтось підважив шафу дрючком і перекинув на бік. Обсмалений животяра розчахнувся і вивалив з’їджені міллю нутрощі. Вогневі мацаки враз шугнули всередину і вишкребли все геть-чисто. Лише дві істоти дивилися на все те осудливо — крук і кіт. Обоє зіщулилися, наче сиділи не біля вогню, а серед зими на снігу і глипали триоко такими лютими поглядами, що навіть бравий вогонь знічувався й часом стелився червоним рядком по землі, чи то щоб його не було так видно, чи то показуючи свою повагу й покору лихій силі. Коли він на якийсь час затихав, добре було чути сухе бурчання кота й хиже шипіння крука, але ніхто їх не наважувавсь одігнати. Далеко пополудні вогонь з жалем попроковтував свої язики і зник, тільки безліч очей-іскорок ще зиркали з-під попелу та перебігали з місця на місце, але поживи не знаходили й гасли. Люди розійшлися, а кіт з круком ще довго чипіли задумані та похнюплені. Зі зникненням господині і її майна вже ніщо їх не втримувало на старому місці. Ще була хата, але поселилася в ній особа, до якої вони відчували тільки презирство за те, що так безжально розправилася з Маньчиним добром.

— Пішли? — нявкнув кіт.

— Пішли, — кивнув крук. І, звісивши зажурені голови, поплуганилися вони світ за очі з осиротілого обійстя.

Чорна Манька померла, але пісенька зосталася, бо, як той казав, життя коротке, мистецтво вічне. Отож не встигла душа Маньки причалапати до імлистих берегів Стіксу, а вже дітлахи розпочали нові гастролі попід вікнами. З тими концертами все ж не повелося, бо Марта повністю роззброїла наші наміри — то винесе картопляних пляцків, то цукерок, то вареної кукурудзи, ба навіть запускала нас на вишні, порічки й агрест, що просто не вкладалось у стереотипні уявлення про власника саду. А сад той був розлогий, і галуззя його вгиналося від рясних плодів. Поруч простелився город. За Маньчиних часів тут чого тільки не росло. Сплутане, скуйовджене волосся бур’яну, всякого зілля, виродженого й здичавілого, бриніло, гуло безліччю мух та комашні всеньке літо; над зогнилими порепаними яблуками, що попадали з гілок, кружляли золоті рої ос, а понад тим усім царювала млосна задуха, здавалося, повітря стало тут нерухомим стовпом і від тієї непорушності й застояності почина розкладатись, аж подих забиває. Опівдні, нагріті сонцем, вистрілювали врізнобіч насінини, їхня жовто-зелена сальва сполохувала комах, і ті злітали вгору дзумливим роєм, повним роздратованого бзикання, блискоту й мерехтіння крил. Під парканом височів пагорб, весь у густій бороді вилинялого волоття трав, збоку скидалося, наче хтось там заснув і ві сні накрився сухою травою, може, королевич-машкара, що очікує поцілунку, який звільнить його від закляття. Незрозумілий острах поселявся в душі Марти, коли дивилася на той пагорб, бачила його ритмічне дихання, а може, лише гру тіней, але поволі переймалася думкою, що там хтось таки живе і темної ночі скидає важку ковдру землі й блукає садом, заглядає у вікна, шкребеться у двері і розпачливо стогне, аж сюркотіння прузликів у нічній траві затиха і гасне. Між лопушиння й кульбаби височіла гонорова шляхта будяків, розливаючи медовий дух; пахнув холодний алкоголь м’яти і солодко дихав канупер, наче навмисне підсилюючи нудотність повітря, і кольором, і запахом схожого на позаторішній яблуковий сироп у пузатій пляшці на підвіконні — весь в павутинні і мухах. Що було їстівного на тім городі, давно вигналося в грубі стебла, мовби змагаючись, хто кого переросте, хто кого заглушить, і лише поява спільного ворога враз об’єднала їх у лютій ненависті й, скільки вистачало сили, чинили вони опір Марті, що їх викорчовувала, рвала й топтала. Наклали головами будяки, полягли зелені корогви лопухів, переламані в колінцях списи пирію — все-все було вирубане до ноги, зелена кров сочилася з ран і смарагдами виблискувала в сонці, а над побойовиськом ширяли мухи й бабки, наче зграя вороння, яке чекає свого часу, щоб випити очі. Малина в кутку городу полегшено зітхнула, звільнившись од кропиви й повійки, що густо оплела її по руках і ногах. Земля була перекопана і засіяна, і лише тоді розпався задушливий стовп повітря, звідкись узявся вітерець і розігнав мух. А невдовзі зазеленіли тут чепурні грядки, запах кмину, кропу, молодої цибулі переплівся з запахом квітів, що обступили з усіх боків подвір’я, поспиналися на паркани й розкрили свої кольорові серця перед бджолами і джемелями.

А той пагорб зостався неторканим, бо коли наблизилась до нього з лопатою, то пара розгніваних темно-зелених очей раптом блиснула з настовбурченої трави і пропекла їй обличчя. Марта на мить примружилась, та, глянувши вдруге, вже не помітила ні тих очей, ні стривоженої трави — пожухлі стебельця ліниво лежали ницьма, зморені полудневою спекою. А восени пішли дощі, розмили поверхню пагорба, і сповзла його шкура, оголивши стовчений в купу, спаралізований світ сміття. Так, начеб її одурено було невідомо ким і навіщо. Розкидала ту гору лопатою, закопала в землю вздовж паркана, вирівняла, та полегкості не відчула, навпаки їй почало чогось бракувати, може, королевича-машкари.

Те, що сталося з Мартою потім, бере свій початок від сну, який наснився однієї дощової ночі.

Снилася неділя. Ранок. Порається вона біля кухні, коли чує — хтось стукає в двері. Хто там?

— Відчиніть, побачите, — відповів чоловічий голос.

Вона й відчинила. В хату ввійшов якийсь панок у чорному фраку і в чорному циліндрі. А за ним ще двоє, так само вбрані. Усі мали дуже поважний, ледь не бундючний вигляд. Круглі животики і пампулясті обличчя. Той, що увійшов першим, був, мабуть, великий пан, а ті — менші. Цей був дуже схожий на жабу, а ті — чомусь на кротів. Вона подумки їх так і назвала: пан Жаб і панове Кротове.

— Добродійко, — звернувся до неї пан Жаб, — я, прем’єр-міністр, і мої два радники приїхалисьмо сюди з далекої Італії. Послав нас король, аби всім жінкам вашого містечка приміряли отсей золотий черевичок. Кому буде до міри, тая і стане королевою. Вжесьмо обійшли ціле місто, а це до вас приманджали, і нікому не підійшло. То чи не будете такі ласкаві та й не приміряєте?

За тими словами видобув з кишені щось таке, що враз заіскрилося й засвітилося, — золото так і блиснуло перед її очима, а діаманти й аметисти затанцювали по всій поверхні черевика сонячними зайчиками.

Хутенько взулась і тремтячими руками почала його приміряти. Так, на вигляд він був надто малий, але, на її здивування, нога вільно увійшла в черевичок. Враз троє панів нахилилися та почали обмацувати: чи тут не тисне, а чи там не занадто вільно. Виявилося, що той черевичок якраз впору. Добродії зацмокали язиками:

— Ц-ц-ц-ц! Як на вас шито! Ану, ану пройдіться. Ану поверніться. Ц-ц-ц! Ну пофортунило ж вам, га? От пофортунило! І це ж треба таке: остання хата, вже й надію втратили, га? Що ви на це?

— Та я… я й сама не знаю… Це ж тепера до тої Італії їхати, чи ж як?

— Що за питання! Звичайно, до Італії!

— Ой лишенько! Ниньки?

— Та де. Маєте час. Збирайтеся собі поволеньки, а за вами карета днями приїде та й забере. Бо як же інакше: ви ж майбутня королева! Це вам не жарти. Тут діло знаєте яке! — І пан Жаб зробив страшенно таємниче обличчя, ще й палець-ковбасу вистромив у стелю, а його очі, й без того пулькаті, повилазили з орбіт, аж білки блиснули.

— Днями, кажете? — перепитала.

— Рахуймо, десь так з тамтої неділі. Ну, на цьому бувайте здорові. Вибачайте, коли що не так, бо то всяке буває, знаєте, — говорили, тупцяючи до дверей.

— До побачення. Дякую, що зайшли, не обминули.

— Таке скажете! Служба. Хе-хе… На разі — цілую ручки. — Пан Жаб з виляском чмокнув її в ручку, а радники й собі — аж заслинилися. А вже як були за порогом, раптом прем’єр-міністр тріснув себе по лобі, та так, що циліндр злетів у повітря, й засяяла на півсвіту його ідеально лиса міністерська голова.

— Оце недотепа! Я ж черевичка забув!

— То ви його заберете? — злякалася вона.

— Аякже, аякже! Заберем. Безпремінно заберем. Не можна. Ви вже не сердьтеся. Діло таке, що…

Зняла вона того черевичка та й повернула їм, а в самої сльози ось-ось на очі навернуться.

— Ага, і ще ж не все, — нагадав пан Жаб. — Ви ж мені й не представилися. Як же вас величати? Бо король наш спитає, а ми ні бе, ні ме, ні кукуріку.

— Мартою мене звати.

— Чудово! — вигукнув у захопленні пан Жаб, а радники в долоні заплескали. Сказано — італійці. Вони такі.

— А як же вашого короля звати?

— Маріо дель Монако^[5].

І вони, ще раз розкланявшись, почимчикували своєю дорогою.

Та це ще не весь сон. Минув тиждень, другий і третій, а від короля ні вісточки. Марта вже всі очі вигляділа за тою каретою. Коли ж і місяць до краплі витік, не витерпіла, сіла за стіл та й листа написала. В Італію. В самісінький Рим.

«Шановний королю італійський!

Пише Вам Марта, над котрою Ви так гірко пожартували. Ваші посланці казали — чекай, днями приїде за тобою карета. Я чекаю, чекаю, а тут ні карети, ні фіри. Де ж це таке видано? Вже й з роботи звільнилася, й з міста виписалася. Спакувалася, зібралася — сиджу на валізах. Половину майна попродала. Думаю — нащо королеві старий креденс та всілякі там баняки, мидниці. А тепер через Вас і ніг, вибачайте, ніде помити. Курей продала, підсвинка продала — і то все за півціни. Я б і не продавала, бо ж ніби королеві й не пасує, але скажи кому: беріть задурно, то почнуть докопуватися: як? що? чого?

Отож я Вам пишу і благаю під милий біг дати знати: коли ж нарешті щось виясниться? Бо, може, мені курей і підсвинка назад пора викуповувати? Та й перед людьми незручно. Казала — в Італію! В Італію! А тут тобі сиджу ні вдова, ні заручена та й не знаю, куди вже себе від сорому діти. Слухайте сюди: зі мною жарти погані. Як не буде мені зараз одвіту — начувайтеся! Рознесу я про Вас таку славу, що й не зуздритеся. Я Вам покажу, які зі мною жарти! Я ж і в нашу газету районну можу написати. Стиду Вам нароблю на цілий світ. Ви самі гадаєте, що як Ви король, то вже пуриць великий?! Бачили ми таких! Думаєте, в мене інших женихів нема? Море! То я ж хоч на них надивилася — не кота ж у мішку купую, як оце Вас. А може, Ви страшний, як дідько? А може, Ви такий самісінько, як і той Ваш прим’єр, що мені голову закрутив. Бодай йому й очі повилазили, як те волосся вже вилізло. А я ж і не туди: чого це він черевика забрав? Обдурили мене, бідолашну! Признайтеся, що обдурили. Як признаєтесь, то нічого Вам не буде. Поплаче дурна баба та й забудеться. На цьому бувайте здорові.

Вибачайте за такого сварливого листа, бо заїла мене нудьга — далі нікуди. Та відпишіть же мені, чуєте?

          З повагою, Марта».

Минуло ще трохи часу, і з’явився у неї знову пан Жаб зі своїми радниками. Вона побачила їх — скрикнула та ну обнімати, мов рідних. А сльози як з ринви. Заводить, що хоч з хати тікай. Ледве її втихомирили.

— Запокойтеся, добродійко, — втішає пан Жаб. — Чого це ви? Ну-у… То вже й у сльози…

— Та я вже всі очі висльозила, тую карету виглядаючи. Де ж таки — зібралася, нарихтувалася, а від вас ні слуху ні духу. Та ви сідайте. Може, що перекусите з дороги?

— Та ні, ми ненадовго.

— Чого ж так? Може, хоч чаю?

— Нема коли чаї розпивати. У нас там війна затівається.

— Війна? Господи! З ким?

— Та біс його й зна. Це не моє діло. Є там маршали, генерали, нехай вже вони. У мене й своїх справ по саму зав’язку.

Передчуваючи щось недобре, вона враз зів’яла.

— А ви… ви за мною приїхали?

— Гм… — стенув плечима пан Жаб. — Це ще вилами по воді… Діло бачте яке… е-е… Як би це вам сказати…

— Та що ж? Говоріть, — вже й пополотніла.

— Вийшла, бачте, промашка.

— Що таке? Я ж на ваших очах міряла! Ви ж самі казали: пофортунило!

— Та воно так, але… черевик ми переплутали.

— Як це? Адже золотий був!

— Та золотий, тільки не той.

— Як не той? — голос її гнівно забринів.

— А так. Не той, і всьо, — розвів руками прем’єр.

— А той де?

— А той осьде.

І пан Жаб вийняв з кишені немилосердно обчовганого черевика з роззявленою пелькою. «Що воно за чудасія?» — подумала собі.

— Міряйте. Чого ви стали як укопані?

— Як же його мірять, оцього шкарбана? Той же був золотий, а цей роззявився, як жаба на купині.

— Я ж вам казав — вийшла промашка.

— Та як же можна було, скажіть на милість, сплутати золотий черевичок з оцією-о шкаралупою, га?

— Ну-ну, ви не той! Нема чого слова тут всякі… Цьому черевикові — дві тисячі років. Усі предки нашого короля за його розміром наречених вибирали. Уявляєте собі — дві тисячі років!!! Та за такий час і залізний зноситься, не то що. А він же тільки оздоблений був золотом і діамантами, а так — звичайний черевик.

— Ну добре, а де ж те золото?

— Ну, ви даєте, скажу я вам! Та в цих черевиках знаєте скільки королев переходило? Цілий полк! Ви на свої мешти за рік подивіться — на що вони будуть подібні. А тут — тисячі років!

— А ви мої мешти не чіпайте.

— Та це я до слова.

— А не треба до слова. Ич, який мудрий! У вас там що, в Італії шевців нема, щоб ті черевики підправити?

— Не можна! — замахав руками пан Жаб. — Як можна? Це ж — реліквія! Історична пам’ятка!

— А де золото й діаманти? — напосідалася Марта.

— Обсипалися.

— Обсипалися?! — вона його зміряла таким поглядом, що пан Жаб відчув себе морозивом, яке починає танути. — Ну-ну… Так-таки й обсипалися? І ніхто, бачте, не позбирав. Ну ясно — там у вас золото, певно, кури не клюють. А діамантами діти бавляться.

— Послухайте, ви ще не поміряли, а вже крик ізняли.

Марта, не перестаючи буркотіти, насадила шкарбана і тут побачила, що пальці вилізли назовні. Хотіла їх підігнути, але вже було пізно. Прем’єр-міністр вмить прискочив до неї, вийняв велетенську лупу й почав уважно роздивлятися.

— Та-ак, рівно на два сантиметри ваша нога більша. Не підходить.

— Та це чортзна-що! — вибухнула Марта. — Він же зовсім зсохся! Ви ж самі казали — тисячі років! Він же зсохся, хіба не видно? А ще ця діра! Її б зашити — мої пальці й не вилізли б.

— Як то не вилізли б? Вам би довелося пальці підгинати, а це заборонено. У нас одна вже така хитра була, що п’ятку собі трохи підрізала…

— Та що ви мені зуби заговорюєте? Шахраї! Злодіяки! Ви ж, мабуть, і сперли того черевика, а мені якесь дрантя підсовуєте! О, а це що таке? — вона тицьнула їм під очі шкарбана підошвою догори — там, хоч і слабо, виднілося витиснуте «ХАРКІВ».

— А-а, шельмеги! Пройдисвіти! Гультіпаки!

— Що? Не дозволю! — наприндився пан Жаб. — Я прем’єр-міністр!

— Відставної мазниці квач, а не прем’єр! Що тут написано скажи мені?

— Ксапкіб.

— Що-о?!

— Чого ви дивуєтесь? Це ж по-італійськи.

— Тут же «Харків» написано.

— Який ще Харків? То ж латинка.

— Та чи ти мене вже зовсім за дурну маєш, чи що? Ксапкіб? Нісенітниця!

— Це для вас нісенітниця, а для нас усе ясно. Це ім’я першої королеви, яка носила цього черевичка.

— Ім’я королеви? Бр-р-р! Оце ім’я! Та з таким іменем хіба головою в ополонку! Я б сказилася, мавши таке ім’я! Оце вже придумали, так придумали! Ну італійці, ну шельми!

— Що край — то звичай.

— А чого ж тоді ваш король так гарно називається: Маріо дель Монако? Чому він не якийсь Бдукб-дубак?

— Як ви сказали?

— Маріо дель Монако.

— Та що ви? Нашого короля звати Гуальтієро Мізіано^[6].

Ну, тут уже Марті терпець увірвався, й вона так заїхала міністру шкарбаном по носі, що той перевернувся, мов діжка з тістом, і враз перетворився на жабу, а його радники — на кротів, і зникли під порогом. А Марта залишилася з черевиком у руці. Черевик просив їсти і плакав.

Марта прокинулась і з полегшенням зітхнула. На диво, цей безглуздий сон запам’ятався їй до дрібниць, хоча себе вона в ньому зовсім не пізнала. Ніколи ж не була сварливою бабою, не розмовляла такою говіркою. Де тільки бралися тії слова, прокльони і лайки?

Сон як сон, та Марту почала переслідувати нав’язлива думка, що хтось-таки дійсно повинен приїхати за нею, хтось далекий і невідомий. Легко дозволила заманити себе в рожеву країну марев, і поволі її уява все чіткіше й чіткіше окреслювала образ казкового принца. Йде, бувало, додому й уявляє собі небачене авто під хатою, дітвора обступила його, а неподалік її принц розмовляє з сусідами. Марево переростало у віру, і Марта, перед тим як завернути на свою вуличку, зупинялася, боячись, щоб не так скоро розвіялася ця солодка ілюзія. Коли ж заходила в хату, спазми душили горло і біль протинав серце. Падала на постіль і гірко ридала, кусаючи подушку.

Якось вона знайшла в шухляді креденса конверт. Три марки, на яких були зображені пляж, розвалини амфітеатру і Пізанська вежа, очевидно, й стали причиною того, що покійна тітка підібрала конверт на сміттярці й заховала в шухляду. Лист був з Італії від якогось Антоніо Гринюка до Богдани Зільниківни. На поштовому штемпелі стояла дата — червень 1945 року. Ту Богдану Марта пам’ятала, нічого конкретного, правда не могла згадати, крім незвичайно тлустого чорного пса на подвір’ї в Зільників. До війни вони переїхали в інше місто, а пес ще довго блукав довкола їхньої хати і розпачливо скавулів, поки одного зимового ранку не побачили сусіди його схудлий до невпізнання труп, наполовину заметений снігом.

Що спонукало Марту писати листи для Антоніо? Може, сон про італійського короля? Цей невідомий Антоніо в її уяві постав ув образі хлопчика, якого вона знала в дитинстві. Що з тим хлопчиком було, де він подівся потім — згадати не могла. Дивним виглядало те, що вона ті листи кидала в скриньку. На що вона сподівалась? Адже й відповіді не чекала, боялась її, бо могло б виявитися, що той Антоніо зовсім інша людина, ніж собі уявляла, наприклад, якийсь старий дідуган, але вперто писала, знаходячи в цьому розраду.

Розділ III. Італійський принц

Травневого полудня, коли розквітлі вишні білим полум’ям підпалили небо, до Люботина приїхав принц.

Принц був зодягнений в потертого сірого костюма, що лиснів і випинався на ліктях, а його зелений капелюх, вочевидь завеликого розміру, весь час сповзав на очі.

Він перетяв невеличку двірцеву площу й опинився у сквері. Посеред простого квітника лежав щойно повалений сірий пам’ятник людини в шинелі. Троє робітників сиділи неподалік на лавці й обідали. Старший з усмішкою щось розповідав, киваючи на пам’ятник, обидва молодших і собі всміхалися.

Пригадую цей день, коли гуляв з бабусею в сквері. Раптом я вирвався від неї і, кинувшись до пам’ятника, видерся на нього. Бабуся стерпла. Я, обережно переставляючи ноги, рушив до голови.

— Юрцю! — скрикнула бабуся. — Ану, злізай! А то що за біда!

— Та лишіть! — гукнув старший робітник. — Хай побігає. Тепер настали його часи.

— Але ж то пам’ятник! — бідкалася бабуся.

— Вже по ньому. За містом звезли цілу гору того добра. Пустили трактора — чах-чах — і купа сміття.

Я спинився, над головою. Горобці її встигли прикрасити. На лівому вусі була тріщина. Я поколупав пальцем, і вус опинився в моїх долоні. Непомітно сховав його до кишені.

— Може, вам його шкода? — підморгнув робітник до бабусі. — То ми вам зараз на машині завезем. Поставите в себе на городі.

— Скажете! Він убив мого сина.

— Де то було?

— В Кременці. Перед війною арештували студентів ліцею. За день до того, як мали німці вступити, вистріляли хлопців до ноги. Поскидали в яму і залили вапном. Там був мій син. Мав двадцять літ… Внука назвали на його пам’ять.

— Так-так… Я теж бачив страшні часи… Кажуть, він збирався усіх галичан вивезти на Сибір. Так само, як кримців і чеченців.

Якийсь чоловік спинився біля пам’ятника.

— Чий це ребйонок? Убрать немедлєнно!

— Який це вам рибйонок? — засміявся робітник. — Рибйонки у воді плавають. А це ж дитина!

— Всьо равно убрать! Хто розрешил?!

Чоловік підійшов до робітників і показав книжечку. Старший надпив з пляшки молоко і сказав, показуючи рукою на пам’ятник:

— Я вам от що скажу: лягайте, куме, собі коло свого пана та й відпічніть. Зараз приїде машина і вивезе вас на сміттярку.

— Ну, ладно. Ми єщьо встрєтімся, — блиснув очима чоловік, бачачи, що довкола вже збирається натовп.

І тут почалося таке, чого я забути не можу. Чоловік хотів пройти крізь тлум, але той став стіною і не пустив. Запанувала похмура мовчанка.

— В чьом дєло?! Што такоє?! Дорогу!

Але дороги ніхто не давав. Натомість з’явилося ледь чутне гудіння, воно поволі наростало і наростало, й ось уже вся маса народу — а з усіх боків усе напливали і напливали — уся ця маса загула водночас.

Я стояв на пам’ятникові, і мені було добре видно всю двірцеву площу. Я бачив, як люди надбігали з автобусів — автобуси вмить порожніли, з довколишніх магазинів, навіть газдині, що торгували соняхами, квітами і городиною, приставали до натовпу. А потім, гаразд і не розпитавши, в чому справа, складали дудочкою вуста і натхненно гуділи. Що в цім гудінні такого було? Чим воно їхні душі єднало? Куди кликало?

Чоловік тим часом смикався то в один, то в другий бік, але в передніх рядах стояв міцний мур з випнутими грудьми. Цей мур стояв у всі віки. І вистояв.

Бабуся тримала мене за руку й мовчала. По її обличчю текли сльози.

Зате гудів я. За нас обох. І за мого загиблого вуйка. І за хворого діда, який недавно повернувся з в’язниці й приніс мені грудочку тюремного цукру «від зайчика».

Але це тепер я знаю, за що гудів, бо тоді, звісно, я мало що розумів. Просто мені це гудіння подобалося. Воно робило мене дорослим.

— Бабусю, і ви гудіть! І ви…

А вона витирала сльози кінчиком білої хустинки і крізь сльози всміхалася.

Над’їхала міліцейська машина, і з підсилювача залунав наказ розійтися. Люди загули ще голосніше. Міліція з усіх сторін просочувалася в натовп і розпихала. Ніхто опору не чинив. Усі поводили себе цілком спокійно, мов і не до них стосувалось. А гудіння пливло над вокзалом, а народ прибував і прибував.

— Бабцю, хочу пісю, — сказав я, переступаючи з ноги на ногу.

Бабця не чула. Треба було не знати, як кричати, щоб тебе хто-небудь почув серед цього гамору.

І тоді я не витримав і вцюнявся. Спочатку потекло мені по голих ногах, бо я був у коротких штанцях, а потім розтеклося по пам’ятникові. Темна пляма розросталася на очах. Почувся регіт. Десятки рук показували на мене. Бабця глянула — й пополотніла. Схопила мене в оберемок і понесла просто на тлум.

Довкола лунав голосний сміх впереміш з гудінням, але сміх поволі перемагав. Народ розступався, даючи нам дорогу. Одні одним переказували подію, радісні руки тяглися до мене, поплескували, гладили, тицяли цукерки. Я плакав і сміявся. Хтось кинув мені за пазуху пачку печива. Гудіння помітно гасло, переходячи в невиразний шум. Коли ми вибралися з тлуму, я побачив того чоловіка, що сварився на мене. Виявляється, він ішов слід у слід за нами, і на нього ніхто й уваги не звертав.

— Ах ти, бешкетнику! — насварилася бабуся. — Ти що наробив, га? Такий великий хлопець!

Але очі її іскрилися сміхом.

За кілька хвилин, поки ми чекали на автобус, люди розсоталися, і небавом, крім робітників, нікого в скверику не лишилось. Я вчинив те, чого не зумів добитися цілий загін міліції.

Тим часом принц сів у автобус і приїхав на нашу Софіївку. Роззирнувшись, побачив біля пивниці на моріжку кількох чоловіків і попрямував до них.

Але як я можу не розповісти вам про ту пивну?

Так от, була в нас на Софіївці одна стара халабуда, яку довго не могли ніяк до чогось пристосувати. Врешті-решт вирішили торгувати пивом. Халабуду підправили, залатали, завезли дерев’яні столики, поставили шинквас, а над дверима прибили вивіску «Пиво-води».

Усі з зацікавленням спостерігали за впровадженням в дію цього культурного закладу. Єдиною людиною, яка жодного разу, поки реставрували халабуду, навіть оком у її бік не повела, був Діонизій, по-простому Дизьо Грубас, що торгував неподалік у чайній. У його закладі, крім чаю, яким тут ніколи й не пахло, було дуже багато різноманітних напоїв, але пиво якраз з’являлося дуже рідко. Поява конкурента вивела Діонизія з рівноваги, він увесь наливався жовчю, а густі сиві бурці, здавалося, ось-ось спалахнуть від полум’я, що пашіло на червоних щоках.

В чайній останнім часом тільки й точилося розмов, що про нову забігайлівку, і вже виразно було видно, як клієнти поділяються на два ворожих табори. До першого належали старі ветерани чайної, а до другого — новоспечені патріоти пива. Останніх підтримувала і вся жіноча половина Люботина, яка давно вже охрестила чайну «жіночими слізьми».

В останні дні незалежності чайна виглядала всередині дуже дивно: одна половина столів була зсунута вліво, а друга — вправо, посередині ж з’явився вільний плац, по якому походжав пан Буслик. Він так і не вирішив, до кого пристати, і гуляв посеред чайної, водночас підтримуючи розмови і на тім, і на тім боці. Видно, Дизьові те діяло на нерви, і він гукав:

— Пане Буслик, а може, вам поставити персонального стола?

— Та нє, я тільки на хвильку.

Час від часу його хтось підкликав і вгощав чарчиною, та тільки-но він її випивав, як у цей мент вже гукали з протилежного боку і теж підсовували крапельку. Непомітно для себе Буслик опинявся в центрі боротьби двох партій, кожна з яких намагалася його переманити у своє лоно. Завершувалися ці маневри поміж столами тим, що якась капосна чарка врешті вибивала підлогу з-під Буслика, і той гепався, задерши ноги, посеред чайної.

Починався апогей холодної війни — представники обох таборів кидалися до розпластаного тіла пана Буслика і зчиняли неймовірну суперечку, кому його нести додому. Кожна сторона висовувала свої аргументи, щоб довести якщо не приналежність, то хоча б симпатії Буслика до власного табору. Чайна гуділа від гармидеру, а наш герой, наче той міфічний Гектор під мурами Трої, лежав собі, блаженно заплющившись, і смачно похрюкував.

Нарешті траскають двері, й у клубах диму і винних запахів, у густому роїнні слів з’являється законна власниця місцевого Гектора. Граційним порухом ліктів пані Бусликова звільняє місце і, голосно крекнувши чи то від утіхи, що її добро ще дихає, чи тому, щоб не думали, ніби їй дуже легко в житті, закидає п’яненьке яблуко розбрату на кремезний карк і залишає чайну.

А противники розходяться по таборах і замовляють ще по чарці.

Нарешті надійшов той історичний день, коли привітно розкрилися двері закладу «Пиво-води» й на порозі з’явився маленький рудий чоловічок у картатій камізельці. З кишеньки на животі звисав срібний ланцюжок годинника. Його риб’ячі очі окинули теплим зором велику громаду майбутніх клієнтів, що збилися перед дверима, і на обличчі розквітла усмішка. Він спустився зі східців, і всі побачили рожеву стьожку впоперек дверей.

— Прошу! — патетично проголосив чоловічок і в одну мить вирішив подальшу долю пана Буслика, вручивши йому ножиці.

Буслик спочатку отетерів, очі його забігали, мов сполохані вовченята, а лівий вус засмикався, і якби хтось не підштовхнув, то ледве чи потяглася б його рука до тих фатальних ножиць, якими мав перетяти гордіїв вузол своїх вагань і сумнівів.

Стрічка опала, а за спиною в Буслика пролунали бурхливі оплески. Урочистість, з якою шинкар ушанував народження нової кнайпи, в одну мить прихилила до нього серця пиволюбів. Усередині їх привітав напис великими чорними літерами «Ласкаво просимо!», трохи нижче красувався ще один: «Пиво з піною зніме втому як рукою».

Народ повсідався за столи, а чоловічок, зайнявши своє місце за шинквасом, зодяг білого халата і виголосив:

— Шановні люботинці! Від усього серця вітаю вас у цій затишній господі!

Тут він зробив паузу, даючи знати, що чекає оплесків. Потім рішучим жестом, який більше личив би президенту острова Мартініка, наче припечатав ті оплески долонею до протилежної стіни, й продовжив:

— Моє ім’я — Соломон Ціттербакен!

Ні, не так. Це було ось як:

— Моє! Ім’я!! Соломон!!! Ціттерррбакккеннн!!!!

Довге носове «н» звилося до стелі й розігнало мух, потім спало на голови слухачів і начеб придушило їх, бо кожен чомусь враз увібрав голову в плечі й застріляв очима. Насолодившись ефектом, Соломон усміхнувся і вклонився:

— Я щасливий, що саме на мою долю випала честь з’явитися на цій благословенній околиці й дати можливість вам насолоджуватися товариськими розмовами за гальбою пива. Хочу підкреслити: найкращого пива, яке будь-коли було випите в Люботині. І ви, гадаю, невимовно зрадієте цій новині — пиво, яке для вас постачатиму… НЕ ЛЮБОТИНСЬКЕ! Ура!!!

Люботинці з ентузіазмом сприйняли цю важливу новину, бо місцеве пиво користувалося лихою славою.

— Це пиво возитимуть просто з Калуша!

Народ кричав «ура!», підкидав кашкети, обнімався зі сльозами на очах і шморгав носами.

З того знаменного дня «Пиво-води» з тріумфом увійшло в життя люботинців. З усіх околиць і навіть сіл потяглися прочани до нового храму. Вечорами стіни пивниці просто не могли вмістити всіх бажаючих. На щастя, то була сліпа вуличка і авта нею не їздили, а тому люди дуже швидко окупували всю місцину довкола кнайпи, всідаючись хто на траві, хто на ящиках. Цілі барикади роверів, мотоциклів, возів з кіньми запруджували дорогу. Тим часом чайна поступово здавала свої позиції, і все більше колишніх любителів чаю перебігало в стан ворога. Уже й Дизьо, замкнувши порожню чайну починав навідуватися до «корчми» — так він зневажливо охрестив пивну. І ця назва дуже хутко до неї пристала, так само, як і прізвисько «Вам подадуть» до Соломона. Кожному, хто замовляв пиво, він гукав: «Вам подадуть!» — і неспішно націджував гальбу, прихвалюючи: «Сьогодні пиво люкс! Я тільки одне відро води дав до бочки. І один брусок мила настругав для піни. Ц-ц-ц! Не пиво, а токі-токі». А коли якийсь новачок перепитував, що воно за «токі-токі», Соломон під загальний регіт відповідав: «Не знаєш токі-токі? А що ти знаєш? Токі-токі — дарагой! — з-під старої баби соки!» Одного разу, кажуть, Ціттербакен ловив таксі. Водій пригальмував і, гукнувши: «Вам подадуть!» — зник за рогом.

Отож принц наблизився до пивної, де на моріжку сиділи Дзюник, Мицьо і пан Цєпа-Кульчицький. Перед ними стояли кухлі з пивом, а на розстеленій газеті червоніли раки.

— Скажіть, будь ласка, де тут живе Марта? — спитав принц.

— Оно її хата, — вказав рукою Дзюник. Незнайомець подякував і хотів уже було йти, але чоловіки зацікавилися не на жарт.

— А ви хто їй будете?

— Знайомий… От приїхав до неї.

— Звідки?

— Здалеку. З Італії.

— З самої Італії?

— Так.

Тут з’явився Буслик з чотирма кухлями пива. Цєпа сказав:

— Та ви сідайте біля нас. Її все одно в хаті нема. Я бачив, як до міста поїхала.

А пан Буслик:

— То що — твій колега? — спитав у Дзюника.

— Він до Марти з Італії приїхав.

— Ну да! — І погляд Буслика заметався по всій постаті незнайомця, шукаючи хоч якогось натяку на Італію в його одязі, але, на свій подив, нічого не знайшов. Тоді Буслик прискалив око і так єхидно:

— Хе-х…

Його стусанули злегенька в бік, і посмішка зникла.

— Та я що? Я нічо.

Принц сів на траву. Пан Цєпа-Кульчицький подав йому кухоль і рака, тримаючи за клешню лише двома пальцями, а решту розчепіривши, наче манірна панночка, бо пан Цєпа-Кульчицький був з неабиякого роду, один його пращур колись врятував Відень від турків і відкрив першу в Європі кав’ярню. Буслик на це тільки плечима стенав: «По-одумаєш — кав’ярню! Якби він першу бочку пива притарабанив до Європи — о, це було б чим сі гонорувати! А то — кава, пхе».

— У вас там раків їдять? — спитав Дзнюник.

— У них там більше крабів їдять, — встряв Буслик. — Таке — на павука подібне.

Він, сівши навпроти італійця, втуплюється в нього вивчаючими очима. В цьому погляді й дурний вичитає, що цікавить Буслика: чи італійці так само, як і ми, п’ють пиво, чи якось інакше? Чи й піну здувають?.. Тим часом хробачок недовіри точить і точить: а ну ж як мене розігрують?

— А ви той… не її брат?

— Таж сказали тобі, що з Італії приїхав, — шипить Дзюник. — Іди-но ще пива принеси.

За хвилю Буслик з’являється не тільки з пивом, але й з Соломоном, який тримає в руках тацю, повну раків.

— Італійській делегації — гіп-гіп ура! — рокоче Соломон.

Буслик, механічно поправивши на грудях відсутню краватку, надає обличчю найвідповіднішого, на його думку, виразу й застигає в шанобливій непорушності. Мицьо, що до цих пір мовчав із роззявленим ротом, набрав повні груди повітря і випалив:

— Я — Мицьо, х-хе.

Тоді й інші назвали себе.

— Дзюник, — незвичним для себе басом.

— Пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг, — з легким укліном.

— А я тойво… пан Буслик, — і, скосивши око на Цєпу: — Так само до ваших послуг.

— Соломон Ціттербакен, служитель храму.

— Дуже приємно, — відказав принц. — Антось.

— Як-як? — вирвалося в Буслика.

— Буслик! — не втерпів Дзюник. — Перестань їрундою займатися.

— А я що? Я нічо. Але от вони й балакають по-нашому, і звати їх Антось.

— Та мене, бачте, до Італії війна занесла. Був я в концтаборі, потому трохи партизанив. А як перебило мені ноги…

— Чи ти ба! — встряв пан Буслик. — Ви помагали італійцям, а я воював з ними. В шіснайцятім році в Альбанії. Що там люду загибло — страх божий! Нас італійці замкнули в горах. В долині весна, а ми в снігах. А вдягнені зовсім не як для зими. Мерзнемо, з голоду пухнемо, але сі тримаєм. Коби хто спитав, за що такі муки — не знав би, й що вповісти. Було нас дві сотні, а лишилося вісім чоловік. Італійці гадали, жи нам капут, та й пішли собі. А ми втоди ти-хонь-ко, ти-хонь-ко ноги на плечі та й драла. Недалеко зайшлисьмо, як нас австріяки злапали. О, курча беля, — назад до войська. Але я вже не був такий дурний по чужих землях крівцю проливати, нє-е — дезертував. Втік до хати. А ту Альбанію буду памнятав до остатного причастя. Ще й донині крижи ломит.

— У вас, пане Буслик, на всі трафунки життя своя історія, — шпигонув пан Цєпа. — Гадаєте, жи я ніц не годен вповісти за Італію?

— А що — й ви там були? — витріщився Мицьо.

— Аякже. Де наш пан Цєпа-Кульчицький тіко не були! Гай-гай, — похитав головою пан Буслик.

— Пробачте, жи я вас перепрошую, пане Антосю, — не звертаючи на кпини уваги і напиндючившись, наче гиндик, промовив пан Цєпа, — але я світа сі надивив. Скажу вам дискретно^[7], що я є з тих Кульчицьких, которі… О-о, ви ще, може, й не відаєте, з ким маєте до справи. Чи вам тоє відомо, жи славний гетьман Сагайдачний — се мій фамільянт? Бо, видите, він був з Кульчиць, з-під Самбора, і мав фамілію Нальчицький.

— Може, Цєпа-Кульчицький? — знову Буслик.

— Перепрошую, — сказав пан Цєпа Антосеві і, повернувши голову до Буслика, спочатку спопелив його поглядом, гідним винятково гетьманового нащадка, а тоді: — З ким маю справу?

Пан Буслик знову поправив ту саму краватку, відкашлявся, але змовчав.

— Отож-то, — і знову до Антося: — А другий мій пращур — се був той самий, коли чулисьте, Кульчицький, що в тисячу шістсот вісімдесєт третім році пробрався з Відня через турецьку облогу і, не довго думаючи, дав знати Собєському, що турки вже є під Віднем. Собєський хутенько своє войско згорнув і, так само довго не думаючи, дав туркам такого шпіца в самі знаєте куди, жи ті сі аж під Стамбулом опамнятали, ая. Тогди пан цісар Леопільд каже: «Що ти, каже, пане Цєпа… — е-е, перепрошую, — пане Кульчицький, за тоє хочеш, жи мені Відень вирятував?» А мій пращур дурний не був, не, та й недовго думаючи, каже: «Дайте мені всеньку каву, яка сі в обозі лишила, і дайте ми глейт, аби я мав право в центро Відня кав’ярню втворити». І так сі стало, кажу вам дискретно, жи тота кав’ярня була перша на всю Європу. А нині у Відни стоїть йому пам’ятник, о! Бо, видите, кава — то є найважніша річ в житті. Щодо жінок, то вжем не такий певний.

— А це є Італія? — спитав, пан Буслик.

— Яка Італія? — обурився пан Цєпа.

— Казалисьте, жи маєте що про Італію вповісти, а натомість чуємо про Відень.

— Я не для вас, перепрошую, тоє вповідав, а для пана Антося.

— Бо ми вже тото п’ядесєт восьмий раз чуємо.

Тут Дзюник:

— О, Марта йде!

Антось схопився на ноги і нерішуче затупцяв на місці.

— Марто! Марто! — загалайкав пан Буслик. — Диви, хто до тебе приїхав!

Марта спинилася, кинула спідлоба оком на чоловіків, але, нічого не зрозумівши, повільно рушила далі.

— Та що ж ви, — заметушився пан Буслик, — гукніть її!

Антось несміливо видушує: «Ма… Марто!» — але так тихо, що та не чує, тоді голосніше: «Марто!» Жінка повертає голову, поглядом виловлює незнайомця, зупиняється і дивиться, дивиться, а в душі її щось здригається, чи то від подиву, чи так чогось. Вона його не впізнає. Але ось він простує до неї, та так, начеб вони вчора бачились, і коли він усе ближчає і ближчає, і коли відстань між ними маліє і маліє, Марта починає нервово кусати верхню губу і чомусь обсмикувати сукню, переступаючи з ноги на ногу. Може, хоче сказати: «Ну, що вам треба?» — але слова застряють на півдорозі, наскакують одні на одних, мов авта, і кришаться, ламаються на вустах. Але ж щось повинна сказати. Може, втекти? Краще втекти. Вона передчуває несподіване і від неясності цієї несподіванки з’являється зовсім безглуздий намір втекти, перетворитися в мишку, забитися десь під горіховий листочок і перечекати. Тим часом вибубнюється в душі підозра, що це якась штучка пана Буслика, він завжди вигадує різні штучки. При цій думці в кутику її вуст засвічується полинова усмішка: так я й передчувала…

— Марто, — каже чоловік, — от я й приїхав.

Хто? Хто приїхав? Звідки? Як би це себе нічим не зрадити? Якщо вона виявить своє зацікавлення незнайомцем, то почує сміх, напевно почує сміх отих пивохлебів, це ж вони щось затіяли, он як зирять в її бік, аж роти пороззявляли, а Буслик — ще й долоню дашком, і пива не п’ють, та пийте, пийте своє пиво, чого не п’єте?.. Вона нічого Іншого не може сказати, крім:

— До мене?

— Я — Антоніо.

Враз — наче спалах перед її очима, голова обертом, світ закрутився в дикому танці, й вишні сторч головою полетіли в небо, а земля потекла з-під ніг, наче спінена ріка, і всі будинки, мов крижини, приречено гупали лобами, тріскаючи навпіл, а вікна з розпачу кидалися вниз, і в кожному вікні чиєсь обличчя, готове до сміху, теж летіло вниз, і калюжі радо приймали його. Дивна солодка печія розлилася їй по грудях, підступила до горла, аж вона ковтнула слину, щоб затримати ту печію.

— Я… я не вірю…

Хотіла йти, але не пішла, бо ноги приросли до землі й пустили глибоке коріння — весна, все розцвітає, і мешти її розцвіли, і сукня темно розквітла, а коричневі її пелюстки заклекотіли, переповнені гарячою радістю цвітіння. Їй здалося, що десь із глибокої глибини, мов із дна океану, починало народжуватися сяйво і всю її зсередини освітлювати, наче акваріум, а перші несміливі промінчики того сяйва вже пробивалися крізь очі, хоч вона ті промінчики й стримувала, затамовувала в собі. Нічим не повинна була виявити свого щастя, бо, може, то ще й не щастя. Чого вони всі так дивляться на мене? Бо це неправда? Це не Антоніо? Я так і знала, я ж його вигадала, звідки він візьметься?

— Ні-ні, я вас не обманюю, — його теплий вовняний голос обволікує її і заколисує. Він виймає з кишені листи, цілий пакунок листів, перетягнений гумкою. Марта впізнає — це ж її листи. Отже, правда? А чому ж він їй не відписував?

— А чому ж ви мені не відписували?

— Я відписував… але не посилав… я боявся.

— Чого боялися?

— Боявся, що одразу все зникне…

— І я боялася.

Навіщо признається? Їй стало так себе шкода за свою легкодухість, але ж нікого не було поряд, щоб утішив, на всьому світі нікого не було, хто б міг її розрадити. А тут раптом кольнуло — який в мене непривабливий вигляд! Щоб тільки не питав, чого я боялась. Щоб не питав. І щоб не бачив цієї старої темної сукні, ні цих дурних старосвітських мештів, ні… Щоб не бачив.

— Ходімо, — видушує з себе.

В хаті Марта садить гостя за стіл, сама ж починає порати вечерю, а водночас наводить хоч якийсь лад. Їй часто щось валиться з рук, падає на підлогу, і звук від падіння триває цілу вічність, а вона упродовж тієї вічності заклякає на місці й перелякано зиркає на свого принца. Ніяк не може позбутися відчуття незручності, їй соромно, що нема в хаті порядку, що нема чим пригостити, Ось ковбаса, засмажу з яйцями, квашена капуста, десь було вино, колись хтось приніс пляшку, ах, та це ж не хто як пан Буслик, з якої нагоди — не згадаю, ось та пляшка, надпита, запилюжена, корок в павутинні, куди таку на стіл? Де шмата? Все одно вигляд жахливий,переллю в збанок. Чи не вивітрилось? Ага, розбереш, що то за вино? Здається, на іменини приніс, з тим… як його… з паном Цєпою, а-а, сватав за Цєпу, той був у картатім костюмі, на камізельці ланцюжок від годинника, але годинника не було, а під шиєю стрибав згори вниз червоний в білий горошок метелик, пані Марто, пані Марто, чудний, чого їй за старого діда? В неї принц, принц з Італії, з Італії, з Італії…

Принц виймає пачку «Біломору» — закурює, а Марті дивно бачити це. Вона хоче його розпитувати і розпитувати, безліч запитань роїться в голові, але водночас поймає непереможний страх, що це тільки сон, ще один безглуздий сон, марево, яке враз розвіється, коли покаже свою недовіру. Ні-ні, не можна цього робити, він ще образиться. Сало і ковбаса тріскотять на пательні, аж підскакують, а яєчня береться пухирцями, тремтить, мов у пропасниці, напівзадушена арканами цибулі, запах розливається по хаті й витісняє всі інші запахи, навіть цигарковий дим покірно перед ним схиляється і відступає.

— Марто, в мене таке враження, що ви не чекали мене.

— Ні-ні, чекала… я просто не знала… не передчувала, що саме сьогодні… якось несподівано так. Ви довго там коло чайної сиділи?

— Та ні. Мені ті чоловіки сказали, що ви до міста поїхали, та й запропонували кухоль. Я й допити не встиг.

— Ви з ними розмовляли?

Марта насторожено дивиться йому в очі — страх і непевність можна вичитати в її погляді. Чого доброго, про неї розказували, нема там, правда, нічого такого, щоб той, але все одно, або про тітку, може, ще й ту пісеньку під її вікнами хіба не співали дітваки?.. Файна тобі слава — тітка відьма…

— Та перекинувся кількома словами.

— І що ж вони вам?..

— Нічого. Ми про вас і не говорили.

Маєш тобі, дурна, тепер подумає, що є з чим критись їй, та бог з ним, от візьму й сама розкажу все як є, а чого, розкажу, нема тут нічого такого, ну, відьма не відьма — страшне діло, може, то тільки балачки, мало що про кого говорять, всіх не переслухаєш, чого це я почервоніла? Але напруження спало, і вона знову дала себе затопити щастю, більше не опираючись його лагідним хвилям.

Поставила на стіл яєчню, капусту й пляшку. Вино невизначеного темного відтінку, дві склянки з однаковим смутком прийняли його в себе і враз потьмяніли і вмерли, втративши світло й прозорість, бо те вино було таке густе, що не пробивався крізь нього навіть найспритніший промінчик западаючого сонця. На смак дуже солодке. Вони його п’ють, потупивши очі, наче приймають таємне причастя. Марта встигла змінити стару сукенку на рожеву, і, крім яєчні, ця сукня — єдиний веселий колір в кімнаті.

Непевність все ж підточує настрій, вона боїться сколихнути цей сон якимсь недоречним словом, але гість чомусь не квапиться виявити свої наміри. Може, я йому не сподобалась? Ну, певно, думав застати кралю, треба його уважніше роздивитися, не може бути, щоб у нього не було жодних недоліків. На вік йому сорок, може, трохи більше: сивина де-не-де; на жаль, ніяких надій на облисіння, гладенько виголений; очі риб’ячі, о! Хіба ж це очі — руді якісь, постійно зникаючі, наче весь час їм хочеться заховатися в нірку; ну, губи… гм, звичайні, нічого більше цікавого. Треба ж його спитати, чого він, власне, приїхав. А серце: — Ти ж сама писала: «приїдь». — Писала, та я його створила в уяві й просто прив’язала до тієї випадково знайденої адреси. — Тепер бачиш: він майже такий, як уявляла. — І зовсім не такий. — А ти хотіла справжнього принца? — Хотіла справжнього. — Ти ж не Попелюшка. Ти з казки про Чорну Маньку, ця казка зовсім інакша. — Я хочу бути Попелюшкою. — Жодна казка двічі не повторюється. Хіба це тобі не відомо? — Тихо, він щось говорить.

— Перепрошую, я не почула.

— Мені здається, що колись у дитинстві ми були знайомі.

— Як це?

— Я ж тут народився. А вже потім з батьками переїхав до Львова.

— Правда? — Марта так зраділа цій вістці, що теє світло, яке лише крізь очі її ледь-ледь пробивалося, тепер залило її всю, наче повінь.

— Правда.

— Як же це? Не пам’ятаю.

І злякалася своїх слів: що я наробила? Не повинна ж виказувати недовіру, бо він зникне, розчиниться навіки.

— Ой, згадала! Ну як же — дітьми ж гралися!

— На лузі. Там текла Рудка. І квітів було стільки… ми квіти рвали.

— Там ще й мочарі були. Одного разу я намочила ноги і застудилася.

— А я до вас приходив.

— І я до вас приходила, коли ви застудились. Був дощ, мама ваша сказала, щоб я почекала в сінях, поки з мене стече, я чекала, а ви гукали мені з кімнати і показували якусь нову іграшку.

— То був дерев’яний коник.

— Напевно. Я все згадала. І як ми порічки крали в старого Маковія. Просували руки межи штахети і рвали, а він як вискоче, як закричить…

Дивно, я обманюю його і в той же час не обманюю, бо це ж справді було — і луг, і порічки, і мочарі, але було не з ним, а з іншим хлопчиком.

— Той Маковій давно помер?

— Перед війною, він же був старий.

Це було не з ним, це було зі мною і з іншим хлопчиком, йому було дванадцять чи ще й не було, коли ми гралися біля колії, а він сидів на високому насипі на рейці і згори дивився на нас, а поїзд мчав щодуху просто на нього, а ми кричали йому, руками махали, а він чомусь не чув і сміявся, і теж кричав і розмахував руками…

— Цікаво, як зараз виглядає той луг.

— Я більше там не була, не знаю.

…а поїзд летів, мов скажений, і свистів так пронизливо, що янголи на небі, мабуть, вуха позатуляли, і ми ж так голосно верещали…

— Ви справді мене згадали? Я мешкав на Бузковій.

— Згадала-згадала… Аякже. Ви мешкали… але тієї вулиці вже нема. У війну перетворилася на румовище.

…але він нічого не чув, пізніше довідалися, що за кілька днів перед тим він захворів, не згадаю, на що, і слух йому відібрало, але він про те нікому не говорив, зрештою, це було тимчасове, він прикидався, що чує так само добре, як і ми… гуркоту поїзда він не почув і криків наших не почув…

— А я так хотів побачити свою хату. Добре пам’ятаю кожне вікно в ній і що з нього було видно. Чомусь пам’ятаю лише вікна і більше нічого. Одне виходило на пустир.

— На пустирі жили бездомні коти. Вони ховалися в розвалинах старої гуральні. Ми носили їм їсти, але вони все одно нас боялися і не дозволяли себе гладити.

…біжить його мати, кричить таким нелюдським криком, аж ми ціпеніємо на місці, вона біжить і біжить, і крик її розриває на клапті повітря, а стебла трав припадають до землі, як припадають до землі люди, коли пролітають над ними бомбардувальники, поїзд зупиняється… а він під четвертим вагоном.:. у вагоні сидять пани і панії, п’ють каву, читають газети… молодий офіцер — «мені здається, я вже десь вас бачив»… молода панна — «я теж»… «а це зовсім свіжий анекдот: один чоловік поїхав на полювання, а тим часом його жінка»… п’ють каву, читають газети і сердяться, що поїзд зупинився невідомо з якої причини, і лаються провідники, і він під четвертим вагоном…

Але якщо я згадую правду, то він вигадує? Як він може знати те, що було зі мною і з тим хлопчиком? Можливо, він згадує теж щось таке, що було з ним і з іншою дівчинкою, і вони теж рвали порічки в чужому саду, всі діти люблять чужі сади, і бігали на луг, бо ж і лугів багато, і пустирів… Так воно й є: я згадую себе, а він себе, і єдиною брехнею є те, що ми одне одного ставимо на місце свого товариша з дитячих літ. До того ж він старший за мене. Як ми могли гратися разом? І як можу пам’ятати, коли він ще дитиною виїхав звідси? Я його не пам’ятаю. Я пам’ятаю зовсім іншого хлопчика, що загинув під поїздом. А та, кого він згадує, — яка її доля? Де вона? Може, це котрась із моїх сусідок? А може, її вже давно нема?

— Ті здичавілі коти колись мало не роздерли дитину. То був син Мордухея, — при цих словах вона пронизує його поглядом і чекає, що він затнеться і нічого не скаже.

— Мордухея-шевця?

І це він знає.

— Так. На щастя, батько був неподалік і врятував. У війну обидва загинули.

— Як?

— Батька загнали в гетто, а син переховувався десь по людях.

Одного разу батько вийшов на вулицю без пов’язки на руці. Гестапівець зупинив його і каже: «Що, добродію, закони для вас не існують? Ану, поверніться, будь ласка…» Мордухей, покірний такий завше, повернувся спиною, а німець вистрілив. Син ходив до одної дівчини-польки. Її батьки не дозволяли їм зустрічатися і дали знати поліції, коли він сидів з нею у садку.

— Його розстріляли?

— Ні. Побили і поселили в гетто. Їм молоді потрібні були для роботи. А дівчина до нього приходила. Вона стояла перед дротяною сіткою і дивилася. Тоді якийсь офіцер сказав, що коли вона так дуже його любить, то хай і сама йде в гетто. Вона й пішла. Там вони й повінчалися, й перебули медовий місяць, а потім німці усе гетто вивели в поле і примусили копати глибокі рови. І вони копали. А коли їх почали розстрілювати, всіх підряд, тоді хлопець кинувся просити, щоб не вбивали його дружину, бо вона вагітна і до того ж не єврейка. Але йому відповіли: «Та, що носить у своєму лоні дитину єврея, сама вже єврейка». Тоді він з розпачу кинувся на першого-ліпшого німця, але його збили з ніг, повалили на землю і кажуть: «Зараз перевіримо, чи твоя дружина дійсно вагітна».

Марта замовкла, і він побачив сльози в її очах.

…З його горлянки вирвався несамовитий крик, він рвонувся усім тілом, та його придушили до землі, а один схопив його за волосся і:

— На, юда, дивися на свою любу жіночку!

…двоє солдат заломили їй руки, а третій здер сукню, а вона не кричала, тільки дивилася нажаханими очима, і губи її тремтіли, наче хотіли відпустити на волю якесь слово… підійшов третій — спочатку так хтиво рукою по животу, а тоді — блиснуло лезо багнета: вглиб і вгору… і тут вона не кричала… кричав він… і крик знявся в небо, вдарився з лету в сонце, і згасло сонце, і не видно було, як той самий багнет розколов серце Мордухейового сина… коли ж небо врешті розгладилося й хвилі вляглися, визирнуло знову сонце, і всі побачили, що нема вже ні того хлопця, ні тої дівчини, а є два кущі шипшини, що тягнуться одне до одного розквітлим галуззям… якийсь йолоп пустив чергу з автомата по тих кущах — тільки пару листочків збив, інший кинувся сікти гілки, а ті ще буйніше розпускалися, і цвіт їхній ранив своєю яскравістю… офіцер дав команду, й вилили в кущі бензин, підпалили, але ті два полум’я обнялись і розпочали танок, який тривав так довго, доки війна не скінчилась, а тоді знову стали кущами шипшини і досі цвітуть…

— Вже вечір, — каже вона, подивившись у вікно.

— Так, вечір, — відповідає він і теж дивиться у вікно.

Обоє замовкають. Тим часом сутінки за вікном дбайливо злизують дерева, хати, поодиноких перехожих, синь гусне, і вже вітер починає голосніше й голосніше морскати гілками по шибах, народжується легенький дощик і лоскоче молоде листя.

— Ви, певно, змучилися з дороги. Зараз я вам постелю.

І стелить йому на канапі, а собі на лаві під вікном. Йому хочеться заперечити, мовляв, я ляжу на лаві, а ви… але якось не наважується. Все одно ж вона відмовиться, і будуть вони нудно торгуватися…

А потім вони ще довго лежатимуть, не засинаючи і без жодного звуку, він прислухатиметься до її подиху, вона прислухатиметься до його подиху, обоє наслухатимуть часте гупання своїх сердець і будуть щось пригадувати, болісно пригадувати, аж солодка печаль випірне з дна дрімоти, заколишеться на сріблястім плесі сну і заманить у далекі часи на далекий луг, що цвістиме рожевими смолками, вогниками, кучерявими баранчиками і голубими незабудками. Поруч протікатиме Рудка, і береги, зарослі красноталом, виспівуватимуть всіма пташиними голосами. Тут між весною й літом причаїлася найкраща пора року — любов.

— Дай мені руку, — скаже він їй уві сні.

Візьмуться вони за руки, маленькі пташенята, — він у коротеньких штанцях зі шлейками навхрест, вона в спідничині квітчастій, наче цей луг… І довго гулятимуть серед квітів, бджіл, чорнокрилих бабок, аж поки не почують гуркоту поїзда, що вирине раптом з-за верб і на всіх парах помчить просто на них.

Сонце яскраво світитиме в очі, й вони спочатку не побачать чорного паротяга, тільки чутимуть рівномірний стукіт коліс, кинуться втікати, але ноги наллються свинцем, і мочарі пороззявляють багнисті роти, щоб їх засмоктати… а поїзд з шаленою швидкістю, мов розлючений змій, — з-під коліс іскри навсібіч — вилетить на них, і тільки в останню мить встигнуть відскочити, а він розділить їх, і стоятимуть вони по обидва боки й чекатимуть, коли той поїзд, коли нарешті минеться…

…а він не минеться ніколи.

Розділ IV. Його війна

Важке сіре повітря, сіре каміння, сірий порох, що набивається в ніздрі, в очі, в рот, аж язик прилипає до піднебіння, і шурхотить, як вуж по піску. Сіре каміння довкола і в ньому самому, він чує, як перекочується воно в грудях, як гупають глухо кам’яні лоби, коли викашлює вночі його, але вдень знову вбирає в себе ці запилюжені скелі. Потріскані руки і ноги, криваві борозни, потріскані вуста, тепла брудна вода, яку пити і пити і ніколи не напитись, а вночі вона сниться — похмуре джерельце в зеленій рясці, розгрібаєш ряску, а під нею намул і жабуриння, а під ними іржава ікра і дрібні пуголовки, а під ними якесь сміття. Ї так без кінця до самого ранку, до самого ранку. Навіть вві сні він не годен втамувати спраги. Вгору й вниз, вгору й вниз, спина під важезною брилою німіє і стає зовсім чужою. Впасти не можна, треба весь час рухатися. З ранку до вечора дивишся тільки вниз: ось лівий черевик зникає з-перед очей разом з камінням, що відповзає услід за ним… з’являється правий і теж зникає. Щодня одне й те ж: лівий черевик, каміння, правий, черевик, каміння. Образ землі, що обертається під ним разом з тими черевиками, переслідуватиме його ще довго по тому, як він опиниться на волі. Звичка дивитися під ноги залишиться, може, й назавше, а часом йому здаватиметься, що як не наддасть кроку, то його понесе згори в долину — і вже навіть чути, як ласо цмокає провалля, роззявивши чорну пельку в чеканні поживи.

Рухайся, рухайся… Німець, красунчик хоч куди, стирчить собі збоку і цмулить цигарку, зразу видно — це дуже веселий німець, товариський, з ним не занудьгуєш, з ним і про те поговориш і про се; такий має успіх у жінок. Цілий день знічев’я розглядає небо або зелені полонини й оливкові гаї далеко вдалині. Якась жінка в гайку пасе гуси. Якби я був гускою, полетів би додому, сів на батьківський дах і гелготів весело-весело, але ж і там німці. Е ні, краще бути травою, просто травою, якою гуляють гуси, — щороку вмирати й оживати або оливковим деревом і деревовою мовою розмовляти з вітром, що налинув з батьківщини. А німець дивиться і всміхається, у нього така приємна усмішка, правда, Родріго? — Si, Antonio, sonrisa agradable^[8]. Такий гарний німець, чудовий німець, наче зовсім і не німець, дай йому боже здоров’я за те, що не звертає на нас уваги, як інші, а милується краєвидами.

Ввечері розгонять їх по бараках. В його бараку двісті сорок два в’язні. Було рівно двісті п’ятдесят. Ще вчора. Під кінець роботи вони зчинили метушню і спробували тікати. Але тут таке чуже каміння, за нього не сховаєшся, воно тебе видасть і продасть, не затулить від куль. Німці, навіть не зрушивши з місця, перестріляли їх, бо втікачі були як на долоні — то в одного, то в другого на спині раптом спалахує червона жоржина. Чоловік уже обличчям в камінні, а вона собі цвіте, і вже якась погань, розкриливши крила, ширяє над ними.

Рівно у визначений час в барак вносять велетенське барило, наповнене зеленою зупою. Вони такі пунктуальні! Їхній педантизм проявляється навіть у тому, як вони розстрілюють, як добивають поранених — розважливо, не кваплячись, наче заганяють цвяхи.

Смак цієї зупи важко визначити, коли півроку їси одне і те ж, то вже не маєш навіть з чим її порівняти. Раз він на дорозі знайшов яблуко. Ну, яблуко було смачніше. А потім кава. Добре, що вони сказали наперед, що це кава, а то б дідька лисого сам здогадався. Рештки хліба дробив в неї і так їси.

Отець Герасим з Косова втрапив сюди за те, що панахиду по загиблих партизанах правив.

— Ви так, батюшко, уплітаєте, начеб мали повну миску марципанів.

— Хе-хе… Я тобі, Антосю, скажу чого. Тільки то є велика таємниця. Як я сесю юшку їм, то фантазую, що то не юшка, а вареники. А завтра будуть кнедлі. А позавтра голубці. Ну, а хіба би дурний над варениками гави ловив.

— Добре, а чого ж то така таємниця?

— Щоб німаки не занюхали. Та же ті душогуби помислят: єк вони юшку їдят, а вареники уявлєют, то дамо їм гімна. А ти, хлопче, знаєш, що бисьмо уявляли тоди? Не що єнше, єк сесю саму юшку. Тепер видиш, жи на їдно виходить.

Очі священика лукаво зблискують в напівтемряві.

— Ви, батюшко, так кленете, як який швець.

— Сливка в гної — то вже не сливка, а такий самий гній. Єк вже-м до тих збуїв попав, то нема чєсу на добрі слова, коли мене прокльони розпирают. Най ми ся трафит нагода — дам драла, аж ся закурит за мною. Аби тіко гвера^[9] дістав, то став би-м опришком. Бігме! Ади — тутка такі гори, єк наші. А я в горах єк пес у буді, ая.

— Сказано ж: не убий.

— Це правда. Не убий чоловіка. Чо-ло-ві-ка! Чуєш? А худобу можна. А єк то ще й скажена — о, це вже сам господь бог благословит.

Отець Герасим вкладається спати.

— Я за таких священиків і не чув, аби щось із партизанами мали.

— А я що, мав? Там їдного раненого в церкві переховав, там дес корову їм до лісу пригнав, а там знов зброю передав. Що то є? А бач, хтіли розстріляти. Але я ще ся з ними порахую. Ще мій чєс не настав.

А вже засинаючи:

— Бідна моя Гандзю, голубко сивенька… За що мене бог карає, жи я ні тебе, ні діток не виджу? А ти й не відаєш, і не знаєш, чи-м живий, чи мертвий. Ще трошки, Гандзю, ще трошки зачекай… То вже не довго. Йой, боженьку-боже, дай ми сили, дай ми ще трохи того життя, аби-м свою жіночку та діточок увидів. Аби-м не туво на чужині кісточки склав… Тіко не туво…

І вже крізь сон:

— Гандзю, Гандзю, діточок бережи… Тіко би-с з горя не скапала, єк тая свічечка.

Антось і сам уже засинає, коли чує — хтось кличе. Хто?

— То я, Данило.

— А-а, сідай коло мене.

— Тютюну хочеш?

— Де взяв?

— А при дорозі ріс. Я й наскуб, висушив. Дикий, правда.

Скрутили по цигарці й затяглися пекучим, їдким димом.

— Але ж і дере, — кривиться Данило.

— То від газети. Якби який ліпший папір, може, й нічого.

Скрипнув лежак, і важкий стогін отця Герасима виповз, наче вмираючий вуж, перетяв тишу і розтанув.

— Ніч його вимучує гірше, ніж день, — сказав Антось.

— Бодай нікому того не пережити, що він.

— Всі пережили.

— Ага, всі… Він тобі розповідав про жінку й дітей своїх?

— Ні. Тільки чую — вночі кличе.

— Німці спалили їх у хаті. У нього на очах.

— Боже… Я думав… То все це марення?

А зранку знову те каміння. Рухайся, рухайся, не зупиняйся. Поруч з тобою плететься серб з важкою брилою на плечах, спотикається, падає під тягарем. І не може встати. І що найстрашніше — ніхто не має змоги йому допомогти, бо кожен тримає на плечах такий самий валун, що пригина до землі, а земля руки розкрила — ходи сюди, ходи… Серб намагається зіп’ястися на ноги, пальцями чіпляється за каміння. Несподіваний контраст: чорні вилискуючі чоботи з’являються поряд — на тлі сірого каміння, жовтуватого пороху. Чоботи лаються і сиплють прокльони, гірка каркотлива мова вгризається в мозок розпечений. Ах, красунчику, і де ж ти отих прокльонів набрався? Ти ж такий завше спокійний, такий усміхнений, оливковими гаями замилований, а лаєшся, як п’яна баба. Ось ти чоботом навідліг копаєш серба в голову, голова безсило падає в порох. А тут і канчук з’являється — великий стимулятор, геніальне знаряддя XX віку. Це дуже гарний канчук, він має аж дев’ять олив’яних кульок. Часом досить і одного удару, щоб чоловік встав. Так само, як і на те, щоб взагалі не встав. Дев’ять кульок спалахують в сонці, дев’ять кривавих ран спалахує на спині. Вихлюпує стогін. Люди розмовляють безліччю мов, тільки стогнуть однаково. Хіба ти не знав цього, красунчику? Твої чоботи зіштовхують серба в провалля. Твої блискучі новесенькі чоботи! Твоя проклята усмішка! Твоя гидка усмішка! Ju mezguina agradable!^[10]

Порядок є порядок. Зупинятись не можна. І знову красунчик милується краєвидами, але усмішка кудись щезла — над скелями, над гаями оливковими летить, розправивши крила, убитий невільник, за ним у повітрі криваві сліди і пір’я смугасте, а він летить і так сумно — «курли-курли», а за ним ключем тисячі замучених в’язнів, і кожен — «курли-курли». Аж гуси позадирали голови, аж гори поставали навшпиньки й камінних очей ніяк не зведуть, а невільницький ключ летить у вирій, і летіти йому вічно.

Зненацька — черги автоматні. Німці хапаються руками за голови, за груди, за животи, переламуються навпіл, падають…

— Хлопці, — голос отця Герасима. — Чого роти роззявили?! Бий скурвих синів!

І тая брила, котру він тримав на плечах, полетіла вниз, просто в красунчика, збила з ніг — і руками не змахнув, покотився в провалля, але крила не виросли у нього, полетів коміть головою, виблискуючи на сонці новенькими чоботами, а за ним і його канчук, і прекрасна гидка усмішка.

А потім була та меланхолійна осінь тисяча дев’ятсот сорок четвертого. Ваш загін блукав в околицях озера Комо біля швейцарського кордону. В горах було холодно, а ви всі зодягнені як-будь, дивацько озброєні.

З Лондона по радіо висилали для партизан у північній Італії особливі реляції. Кожна група мала своє гасло. Тричі на день ви припадали вухами до старого приймача і вслухалися в його кахикання: «А зараз спеціальне повідомлення. Каміння обростає мохом. Повторюю. Каміння обростає мохом». А потім: «Промийте очі росою. Повторюю…» «В небі з’явилися гуси. Повторюю…»

В напіврозваленій вівчарській хижі чекали на своє гасло: «Ріки скресають опівночі». Чекали від серпня. Американський зв’язківець, який проник до них у гори, запевняв, що у вересні почнуть скидати з літаків зброю і зимову одіж. Зброя була найважливішою, бо зі старими гвинтівками воювати на висоті дві тисячі метрів неможливо. А тепер, коли позимніло, перше місце зайняло вбрання.

Щодня слухали радіо і чули щодня: «Теплий вечір. Вершники наближаються» або ще щось у цьому ж дусі. То були гарні слова і нагадували вони назви романів чи фільмів, але чомусь ніколи не йшлося про скресання рік.

У листопаді командир відібрав вісім хлопців, котрі кашляли вдень і вночі й не мали жодної зброї, та й відправив їх до Швейцарії. Нехай ліпше їх там інтернують, як мають тут нидіти.

Пам’ятаєш, як тобі ноги перебило під Роверето? Якби не отець Герасим, що закинув тебе на свої могутні плечі і, мов лантух із сіном, виніс із бою, то не побачив би вже цього світу.

— А я навгад тебе підібрав. Ти лежав, як мертвий. Я не мав чєсу думати: живий ти чи ні? Заберу біду, а там ся роздивлю. Аж, слава богу, живий.

— Що з ногами?

— Та нічо… Вже тя дохтур випатрав. Завтра зраня рушаємо, а тебе ту в горах лишимо в пастухів. Не бануй. Ше-м ся верну. Скоро наші в Берліні будут.

— А Данило де?

— Данило… Він тойво… А оно на чатах стоїт.

— То не Данило. Що з ним?

— Антосю, ти тіко… Не хтів-єм казати… Нема Данила… Антосю, ну що ти… — а в самого сльози в очах і вуста тремтять.

Під ранок все ближчає плесо сну і віддаляється його зеленаво-срібне дно. Над очима колишуться густі бурі водорості, між ними сновигають дрібні, як мізинець, рибки. Серед них є рожеві, жовтогарячі і зовсім білі. А вже ясно пробивається голос сонця, проникає в холод і тепло вод. Холод тут з’являється лише коли розплющуєш очі, це чисто зорове відчуття, тіло його не вловлює, тілові тепло й затишно — залите літеплом, засипане жовтим листям, сіном, хмарами і птахами. На короткий час затримуєшся під самою поверхнею. Вже бачиш, як метелики різьблять повітря, бабки чорно- і синьокрилі проносяться над головою. Крізь тонкий пласт води бачиш скошений луг, скирти сіна, дівчину в білому, що проходить берегом і збирає незабудки. Дівчина — твій спогад. Якщо прокинешся — одразу зникне, розчиниться в травах. Якщо пригадаєш, хто вона, — теж розтане. Не пригадуй.

…коли я малий біжу полем: літо, а поруч пшениця і та дівчина в білому махає мені рукою — знайшла гніздо перепілки з маленькими пташенятами…

Враз те все розтало, і він побачив дерев’яні обкурені стіни. Тиша така, аж дзвенить у вухах. Де тут вікно? Вікно так далеко, нічого не можу побачити. Стіл великий, темний, на столі хлібина — золотава шкуринка і білий пухкий м’якуш, — як давно я не бачив такого хліба. Поруч миска глиняна догори дном і глечик з високим вузьким горлом. Вино?

Ось крізь тишу просочується: ко-ко-ко… кооо-ко-ко… коооо… Чиїсь кроки. Двері — рип… Струмінь світла, а в ньому танець безлічі порошинок. Враз вони злякано прискають навсібіч і — постать жінки в чорній сукні. Тінь на її обличчі, не видно його. Волосся темне під чорною хустиною.

— Boena dia^[11], — каже вона співучим, лагідним голосом і всміхається йому.

— Boena dia? Ах, та я ж в Італії. Так-так, boena dia. — Я довго спав?

— Дві доби. Ви їсти, певно, хочете?

— Пити.

— Ось овече молоко. Пийте з хлібом.

— Дякую. З ким ви тут живете?

— Сама.

— А де ваш чоловік?

— У в’язниці. Перемитником був.

— То ви самі газдуєте? Велику маєте господарку?

— Не дуже. Вівці, кози і кури. Якось живу.

— А чому партизани мене саме до вас занесли?

— Бо хата моя на відлюдді. А крім того, Лоренцо — мій брат.

— Наш командир? А я собі думаю — кого це ви мені нагадуєте?.. Ви не знаєте — мені ще довго лежати?

— У вас пошкоджені кістки. Лікар наклав гіпс. Вип’єте вина? Я сама роблю. З гірського винограду. Це такий дрібний, знаєте?

Вино стікає по бороді. Зовсім не міцне. Руки її поруч. Тільки руки зраджують її вік. На вигляд — не більше тридцяти. Його погляд піднімається по руках, вище і вище, перехоплює її погляд, вона одвертає очі, встає і відходить.

Дні протікають тихо й спокійно. Кішка привела кошенят, гніздо під ліжком. Чути її муркотіння.

— Синьйор Антоніо! Синьйор Антоніо!

Це Катаріна ще знадвору гукає.

— Синьйор Антоніо! Кінець війні!

Вона сміється і розмахує газетами.

— Читайте.

— Ваш Лоренцо ще не з’явився?

— Завтра будуть тут. Я бачила його сина.

Нарешті. Завтра побачу отця Герасима.

— Я вціджу вина. Таке свято!

Вони п’ють вино. Катаріна підперла його подушками, і дивиться він на неї, а вона на нього, й очі їхні розмовляють красномовніше уст. Кохання — поема очей. Рука його перебігає по її волоссю. Тіло її напинається, наче вітрило, і пливе до нього. Розпашіле обличчя, гарячі вуста, аж язик обпікають. Я так зтужився за жінкою. Я вже забув, яка вона. Це було так давно. Тіло мого тіла, вуста моїх вуст, що сходите, наче сонце над моїм узголів’ям, оточені жайворонками. Б’є джерело на скронях, дзвенить і грає, аж відлунює. Ароми чебрецю над лоном бурхливим, над лоном-лісом, що пала і пала, над лоном-кораблем, що тоне і тоне. Така глибока глибінь, руки твої, протікаючі крізь мене… Куди несе ця ріка?

— Антоську! — голос отця Герасима.

Катаріна спорхує з постелі, мов налякана пташка, і — до дверей. Антось підводиться на ліктях, серце його шалено калатає.

— Най тя шляк трафит! — гуде батюшка. — Як ти ся високо забрав! Пфу-у.

З ним ще двоє — Лоренцо і Родріго.

— Boena dia!

— Buenas dias!

— Ну, Антоську, — плескає його по плечу батюшка. — Єк воно? Пора по хатах?

— Якби міг, то рачки поповз. Наразі ще й на милиці не годен встати.

— А мо’, я тебе, Антоську, на плечі возьму, га? Бігме, донесу.

Катаріна принесла вина й накрила стіл.

— А він що — дивитися буде? — питає батюшка. — Ану, хлопці, давай стола до нього підсунемо.

— Як ви там, батюшко, воювали? Чи розплатилися за все з ними?

— За себе розплатився. Ти знаєш, єк я цільно стріляю? Навіть си й не думав. Але вже більше мені ся тото не згодит.

— Як вам вино?

— До-обре. Я би-м такого з фляжчину додому взєв. Для причестя.

— А що — і візьміть.

— Як ця пані не буде перечити. Синьйоро Катаріно, чи не будете такі ласкаві запрезентувати мені флягу вашого чудового вина, щоб я своїх парафіян запричащав?

— О, я буду дуже рада.

— Файна кобіта, — прицмокує батюшка. — Може, ти б ся женив, Антосю? Я би вас і повінчав.

— Вона має чоловіка.

— Гм, шкода.

Війна закінчилася, й нарешті з’явилася можливість писати листи. До батьків і до тієї дівчини, що чекає на нього.

Мама відписала: «Слава тобі господи що ти об’явився а то ми вже з батьком і слізоньки всенькі виплакали бо прийшла нам звістка що пропав безвісти. Я в плач батько каже дурна не плач то ще ніц не значить. Синочку наш ріднесенький чи ти нас не обманюєш чи не вкалічів там бува. Ти пишеш що нічого серйозного то чого не їдеш. Я так переживаю».

Прийшов лист і від отця Герасима.

«Слава Йсу! Ну, єк ти там поживаєш? Єк твої ноги? Чи вже ходиш? Не раз згадаю за тебе, що так мені на душі тєжко, жи я вдома, а ти ще на чужині. Слухай сюди: підлатайся там єк-будь та катай до мене. Я тебе ту живо на ноги поставлю.

Я приїхав домів, а дивлюсь — нема доми. Нема де й голови притулити. Дєкувати, люди добрі зійшлись на толоку та плебаню мені поставили. Сам тепера газдую. Нема моєї Гандзі, нема діток. Сам, єк тополя серед поля. Вже зачєв правити. В неділю таку проповідь прочитав — не повіриш, люди плакали. Ая. Розказав за наше бідування в неволі, за нашу каторгу та й за партизанку. Але вони ся й дивували, кажут: батюшка наш — герой. Тіко ніхто мені медалів не дав. А бігме б, жи тоті медалі носив. Хоч воно до ряси й не той, а все їдно носив би. Передай Катаріні, жи теє барилко вина, котре мені дала, хоч до хати й не доїхало, але все їдно пішло на добро. У тім вагоні, що я їхав додому, було багато з концтаборів. Таки наші всі. Я їх і запричащав. Воно, правда, лиш по ковточку дісталося, але то було святе причастя. За побєду.

На цім бувай здоровий. Відписуй мені справно. Єк шо-шо, то можеш ще їдно барильце прихопити».

Минув майже рік від часу поранення. Антось уже ходив і тільки чекав, коли з’явиться Лоренцо, який обіцяв дістати всі необхідні папери для виїзду на Батьківщину. Катаріна ходила сумна і роздратована. Одного дня, коли Антось сидів на подвір’ї, вигріваючи ноги на сонці, з’явився Лоренцо, а з ним ще якийсь чоловік. Той чоловік люто зиркнув на Антося, а вгледівши Катаріну, що саме виходила з кошари, розрепетувався, наче скажений:

— Merde!^[12] Хто це в тебе на утриманні? Кого ти тут пригріла?

Лоренцо його за руку:

— Джованні, заспокойся. Я ж тобі все пояснив. Це партизан з мого загону. Ми його тут пораненого лишили. Сьогодні він поїде.

— Та нехай я з’їм десяток щурів, засмажених в скипидарі, якщо я цій хвойді ребра не переламаю!

— Джованні, не забувай — це моя сестра!

— Плював! Я по тюрмах кантуюсь, а вона тут…

— Підбирай слова!

— Ти мені не командуй! Я не з твого загону! Думаєш, я такий дурний?

Антось підвівся, маючи цілком ясний намір заткнути пельку цьому приблуді, але Лоренцо зупинив його поглядом. Тим часом Катаріна винесла обід, розставила на столику миски, і, в міру того, як порожнів глечик з вином, обличчя її чоловіка все добрішало і добрішало.

Був пізній вечір, коли Антось приїхав додому. Біля хати спинився і довго вдивлявсь у вікно. В освітленій кухні коло печі сидить мама і шиє. Батько біля столу читає книжку. Книжка має таку знайому палітурку. Антось упізнав «Співомовки» Руданського. Це батькова настільна книга. З її сторінок можна довідатися, що батько їв за останні тридцять років. Ось батько читає вголос, як і раніше. І мама, як і раніше, шаріється, червоніє і відмахується рукою. Це мої батьки. Як вони постаріли! Ось мама щось каже. Тато киває. Вони й не підозрюють, що я вже тут, поряд. Раптом мама зводить голову, і погляд її падає на вікно. Вона не може бачити, бо я в темряві. Але вона бачила, бачила так ясно, мов удень, про це говорили її очі, її тремтячі вуста, вона щось скрикує, і батько теж дивиться у вікно, але стенає плечима, нічого не розуміючи. Тоді мама зривається до вікна і розчахує навстіж.

Порожня книжкова шафа навіяла смуток. Тут раніше були його книги й рукописи. Частину спалив, частину загорнув у рядна й килим і закопав у саду. З книгами тоді було небезпечно. І люди палили ночами в печах, шматуючи сторінки і душі свої.

Узяв рискаль і подався в сад.

— Антосю, та там уже іно гниль одна, — гукнула мама з вікна. — Лиши, сину.

Але він уперто копав. І викопав. Купу мокрого сміття. Деякі книги можна ще було впізнати. Три томи Української енциклопедії, товста «Історія української культури», часописи, «Зелене євангеліє» Антонича… Все пропало. З його паперів одне трухля. Нічого нема. Починай спочатку.

Загорнув назад у яму, присипав землю і заскиглив, розмазуючи землю по обличчю.

Думав, закопує на рік-два, а тут — війна. Бачив, як сусіда вивезли через бібліотеку. Батьки злякалися. Все було просто і ясно. Вивозили, наприклад, з-за хати. Прогулюється, було, якийсь генерал з дружиною околицями та й стане біля камениці.

— Гарна камениця.

— Чудова камениця.

— Розкішна камениця.

— Мабуть, враги народа живуть у ній.

— Ясне діло.

Перевірили — справді. Враги народа. На Сибіряку.

І от якогось недільного ранку відчиняється в камениці вікно, і з’являється в ньому генеральша в папільйотках, а навпроти, через вулицю, відкривається інше вікно, і там також генеральша у папільйотках. Та й каже генеральша до генеральші:

— Приходьте до нас на щі!

Згодом усіх незаконно вивезених реабілітували, але ані конфіскованого майна, ані камениць не повернули. І зараз там живуть генеральські нащадки і випускають з японської апаратури важкий рок.

Розділ V. Був ранок

Був ранок, і була неділя, з-за лахміття сонних хмар визирало все сліпучіше сонце, і трикутник неба вгорі вікна голубішав і голубішав, аж гілка, що перетинала його, здавалося, наливається солодким соком, що ось-ось почне скапувати з її кінчика, увінчаного крихітним листочком, а в кожній краплі відіб’ється і небо, і сонце, і вікно, і погляд чоловіка, що стежить за отою молодечою грою світла. Ось його очі поволі скочуються вниз — по шибі, по гілці, по підвіконню — і вже пролітають над лавою. На лаві нікого нема. Коли ж вона встала, що я й не чув? Аж от долинає до нього з кухні бренькіт посуду, щось там шкварчить, булькає. Відчуття райського затишку і блаженства здивувало: невже я ще здатен розчулюватися? Колись хотів домогтися, щоб душа скаменіла, щоб чийсь біль, чиїсь клопоти, наче літаки, розбивалися об її шорстку кору, хотів стати каменем, невразливою камінною бабою, але війна вилущила мене зі шкаралупи самонавіювань, і побачив, що стати каменем неможливо.

Спогади руйнують душу. Треба вставати. Котра година? Десь збоку, наче з далекої далини, достукується дзигар, але короткозорість не дозволяє побачити стрілки. Цифри злились в одне біле коло.

Щось роздратовано зашипіло і вихлюпнуло на вогонь, а той і собі почав уже нервуватися й гнівно сичати. Цей діалог продовжувався б ще довго, якби Антось не здогадався, що на кухні нікого нема. Він хутенько зіскочив з ліжка, натяг штани і вийшов на кухню. Відсунув чайника набік.

Куди вона поділася? Забула чайник. Хлюпнув холодною водою в обличчя. Та-ак, цікаво виходить. Наплів казна-що… але ж я не знав, що вона така… Ні, думати — думав, але не знав напевне. Листи — це одне, а… гм… Який вихід?.. Жив би тут собі, як у пана бога за пазухою, що — ні? Нікуди вже не хочеться. Ще невідомо, як вона до мене ставиться… З тою Італією забрехався… головне, нічим не поясниш, якого чорта стирчав там стільки після війни. Добре, що хоч ніхто не питає. Ні, такого я від себе не сподівався. Вар’ят… Ясно, вар’ят.

Розділ VI. Його життя

То була помилка, що ти одружився на ній. Вона ж страшенно хотіла чоловіка-інтелігента, але по війні женихів було обмаль. Інтелігентів теж. А ти працював на екскаваторі. Здається, ти її любив. Інакше мені важко зрозуміти, чому так довго танцював під її дудку. Адже ж сама вона не була якимсь великим цабе. Ну, там родина старосвітська, якийсь маєток, але ж не про те йшлося. Теж мені старосвітськість — жінки працювати не повинні. Ти заробляв цілком достатньо і не перечив. Нехай. Але це боком вилізло. У неї ж і знайомі такі самі були, сходилися мало не щовечора, теревенили про се, про те, пережовували кісточки всіх сусідів, витягали з пам’яті імена — о Тіціан! о Дебюссі! о Шеллі! — імена, що правили їм за козирні тузи у цій безрезультатній грі в інтелектуального «дурня». Імена вихлюпували на стіл, заставлений хаваниною: в тарілки з вудженою ковбасою, в масні салати, на паруючу курячу начинку, на карасів у сметані, на товсті лоби канапок, ковзали озерною поверхнею холодців, їх, наче мух, ковтала фарширована риба — імена тонули, розчинялися, а роти зосереджено перемняцькували їх і заганяли язиками у глиб шлунків, наче рабів у штольню.

Її товариство — сама сметанка. Так, вона цим пишається. Це ж дуже важливо, у якім ти колі обертаєшся. Хіба не ясно?.. Та певно, такі мужики, як ти… Помовч ліпше.

Коли це вона тобі сказала — їй соромно перед знайомими, що її чоловік чорнороб? Це мусило бути десь одразу, як ви одружилися. Вона тебе не питала, вона висловлювала свою волю: віднині ти головний інженер. Ти стенув плечима і змовчав. Бачиш, тобі це здалося просто маленькою жіночою примхою. Хоча повинен був насторожитись. Поступово ця маленька жіноча примха розродилася цілим виводком таких самих примх.

Нема чого приводити до хати своїх дружків. Хочеш, щоб усе вилізло назовні? Скільки я тобі товкмачу — навчися поводити себе культурно. Нині ти знову тримав виделку, як якесь долото. А з ножем коли їсти навчишся? Крім того, міг би й не плямкати за столом… А я кажу — плямкаєш. Що я — глуха? Кара господня, а не чоловік. Ні, дорогенький мій, те, що я вимагаю від тебе, якраз і говорить про мою небайдужість до тебе. Я ж не хочу встидатися за свого чоловіка. Хіба то зле? Можеш і мені допікати, як є чим. Подивися збоку на себе. Як ти ходиш? Згорбиться, як старий дідуган, очі втупить у землю… Ну, знаєш, не один ти каміння в концтаборі таскав… Звичка! Дурних звичок треба позбуватися… Маєш рацію, ідеальним ти бути не можеш. Ніхто не ідеальний. Але прагнути цього треба… Така дрібниця — роззуватися на кухні. Нє, він суне в тих своїх кирзаках, як глухий на суд. Вже такого не запам’ятати — ну, знаєш, вже б мала дитина запам’ятала… А що? Нічого страшного, як і про це подумаєш… Голова в нього забита? А в мене не забита?.. Як? Ти насмілюєшся мені цим дорікати? А в кого працює? У-ського працює? Нє. У-цького працює? Нє. То тільки в таких, як ти, жінки гарують, як воли. В мене в хаті не менше роботи, ніж у тебе. Дітей нагодуй, припильнуй, в хаті прибери, їсти чоловікові звари, випери, випрасуй… О, не бійся, нема коли дармувати. А ти собі сидиш та й педалі натискаєш… А гостей щоб забавити — де там!.. Бо ти не маєш про що говорити. Дала йому Жорж Санд — кривиться… Ну, як вже вона сльозлива, то не знаю, хто не сльозливий. То є життя! Розумієш? Якби ти читав те, що люди читають, то не сидів би за столом, як сич… Йому про козаків давай, що-небудь таке зі стріляниною, різних там яничарів, самураїв — о, то він буде читати!.. Ну читала, читала я твого Чайковського, Опільського… Їм до Дюма — як мені до англійської королеви… Знаєш, як буду старою бабцею, то, може, прочитаю… Або музику! От гоп-цик-цик — будь ласка. В необмеженій кількості… Та ти куняв у філармонії! Бетховен! А той собі про екскаватор думає… Добре, хоч визнаєш. А щоб розуміти — вчися, питайся в мене. Я що, з іншого тіста? І я колись не розуміла. Але набралася терпцю і слухала… Я копіюю? Вар’ят! Чого мені їх копіювати? Чи я свого розуму не маю? Тому й зійшлася з ними, що в нас інтереси спільні. Я копіюю! О боже… Таке щось часом ляпне — ну ні в тин ні в ворота… Ти не забув, що …ські нині прийдуть? Поголися. Нічого, ще раз поголишся. Такому, як ти, треба щогодини голитися… Візьми картатий. Краватку! Краватку не забудь! Та де ту? Дай я сама знайду… Господи, як за малою дитиною…

Ківш екскаватора скреготнув так пронизливо, аж ним пересмикнуло. Який там чорт? Зіскочив на землю, підібрав лопату і розкидав глину. Щось залізне. Скринька? Підважив її, витяг. Зіржавілий замок відлетів після першого ж удару. Зотлілі папери, печатки… А під ними задзвеніло золото, срібло, золото-срібло, золотосрібло, золото і срібло…

Так-так, той випадок. Про це тоді в газетах писали. І ти був один при цьому. Якби хотів, міг би запорпати назад у землю, а вночі прийти… Вибач, я вірю — ти б цього не зробив, але коли ти викликав начальника дільниці й скриню забрали і коли ти відмовився від тих відсотків, які тобі за законом належали, в очах твоїх зоріла така втіха… Може, ти цього не усвідомлював, проте твоя радість, мабуть, мала цілком конкретні причини. Погодься ти втішався, уявляючи реакцію своєї жіночки, коли вона дізнається… Я б на твому місці від тих відсотків не відмовлявся хоча б тому, щоб не виглядати диваком. Ну що ж — позитивні герої завше ідеальніші від їхнього автора. Ти навіть не дозволив назвати в газеті свого прізвища. Тепер я нічим не доведу, що це саме ти. Кореспондент був у розпачі. Це був зовсім молодий журналіст, йому бракувало настирливості.

У недільному номері на четвертій сторінці. Жінка читає вголос. Ти усміхаєшся, а тоді… Ха-ха, все це ти обдумав уже наперед, і ті слова, якими повідомиш її, що це був ти, і всі рухи при цьому…

Не може бути! Так це був ти? Він мене хоче в гріб загнати! Ціла скриня! Ми ж мільйонерами могли бути! Чуєш? Здурів хлоп! Бігме здурів! І я з таким-во під одним дахом? Жах! Хоч би ті проценти взяв! Чуєш, що я тобі кажу?! Чого мовчиш? Кому сказати — не повірять! Добре, хоч ума хватило фамілії не назвати! Ото було б сміху! Боже-боже, з ким мене доля зв’язала, і що я кому зро-о-би-и-ла, і-і чи-им я зави-ини-и-ла, у-у-у, хлип-хлип-хлип…

Пополудні прийшли її гості й завели мову про якогось дурня-екскаваторника, що натрапив на скарб. Хе-хе, йолоп царя небесного, чобіт, так-так, де ще такі беруться, хе-хе, та я б, а я б, е-е, та що там казати, а в нього ж і сім’я, і діти, певно ж, та хіба такі про сім’ю думають, або якийсь п’яничка, дали йому на півлітра, та й з нього досить, хе-хе-хе, хрю-хрю… І вона теж сміється з «того дурня-екскаваторника». Штурхає його під столом — і ти, і ти. І він теж починає сміятися, тільки не з «того дурня», а з них — плюскв, мокриць, слизняків. Він теж каже «той дурень», бо треба було таки назвати своє прізвище. Ось вони вже вираховуютьвідсотки. В кожного по-різному. І кожен жахається такій значній цифрі. Я б на ці гроші, а я, а я, о, скільки всього, ага, ага. І ще ви забули про, так-так, ну, це взагалі, а ви? Та він тільки знизує плечима, зате ж його жіночка за обох — я б і те, я б і се, і теє, і тоє, і тамтоє, а ще б ось що… Та все зирк на нього — ну, чи не зашпигало тобі, чи не хочеться битись лобом в стіну, дурним своїм лобом? Оскільки ж єдиною втіхою від візиту деяких людей є надія на їхній відхід, то він терпляче чекав.

Отак він і жив собі.

І раптом лист з Італії від Катаріни. А в конверті ще три листи. Виявляється, вони надійшли на його ім’я. Пише якась Марта. Що за Марта? Звідки в неї Італійська адреса? Ага, він же послав листа з Італії до своєї нареченої в Люботин. Може, це вона й дала Марті адресу? Треба спитати… Люботин… Він там народився, але ще в дитинстві з батьками переїхав до Львова. З листів виходить, ніби ми зналися дітьми? Не можу згадати. Чи справді ми зналися?

Коли отримав цілу пачку листів, дещо прояснилося. Марта знайшла конверт з його адресою випадково. І почала писати. Її листи такі теплі, такі затишні, подібні він отримував тільки від мами… Марта писала про город, про сад, про свою тітку Чорну Маньку, про сусідів. Ці листи мов колискові. Коли йому на душі завізно, вмощується на сіні, читає і перечитує.

Перед ним з’являлися і зникали всі її сусіди й знайомі, він уже кожного знав і міг про нього щось розповідати. Якийсь інший, зовсім інший світ поставав перед очима і навіть прокрадався у сни, начебто не Марта описувала йому себе і своє життя, а то він сам згадував.

Так хотілося відписати… Вона запитувала: коли ви приїдете? А що він міг відповісти? Написати правду, що він тут, а не в Італії, що розділяють їх якихось півтори сотні кілометрів, що він одружений, двоє дітей, і що якби не діти, то…

Й подумалося йому — а що, як покинути все і рвонути до неї? Ні-ні, не назавше, на пару днів. Приїхати і сказати: «Це я. Антось із Італії». Два дні брехні. Тільки два. Чи буде це гріхом?

Напевно, ти відчув свою схожість до Марти, адже ти такий самий несміливий і нерішучий, живеш не так, як хочеш. Колись ти спіткав жінку, яка заопікувалася тобою, зорганізувала тобі життя, правда, остільки, оскільки їй це було вигідно, але ти приставав на те без вагань, бо відчув себе приписаним до тієї, котра знайшла тобі місце в світі. А що при тім спрямувала цілу твою особистість до виконання різноманітних подружніх функцій, то в перші хвилі це не перешкоджало, і тільки однедавна почав достежувати яловість свого життя. Безрух, який дістав у нагороду, виявився лише втечею перед подальшим життям на позиції «відкинутого», безрух цей гарантував певний комфорт, але з часом ти усвідомив пустку, розуміючи, що повинна настати якась зміна. Ти очікував її й боявся водночас. Чи спосіб життя, який ти собі вибрав, і засади, якими керувався, були найліпшим засобом на те, щоб у хвилю смерті подумати, що не змарнував оце життя? Це прийшло раптово — відчуття самотності. Внутрішньо випалений, повертаючись до свого безруху, вдавав, що самота є твоїм життєвим вибором, добровільним і незалежним.

Тільки тепер твоя самотність стала докучливою, коли була вже обдерта з надії на одміну, з марень, що життя твоє стане іншим, кращим…

Тільки не те, не те існування, в якому нічого не відбувається, нічого не діється, нічого поза буденністю. Навіть коли ти вирішив, що не даси більше в це втягнути себе — ані їй, ані нікому, все ж ясно бачив: якого б вибору не зробив, яким би не було твоє рішення, ніколи вже не осягнеш внутрішнього спокою. Цінності, поміж якими мав вибирати, посідали для тебе надто велике значення, щоб резигнація будь-якої з них могла настати без внутрішнього терпіння. Усе ж відбувалося в атмосфері якогось незвичного фаталізму, внаслідок якого настав цей збіг обставин. Ти опинився на роздоріжжі: з одного баку Марта з тим світом, в якому ти виріс, а з другого — дружина зі світом, який ненавидиш… Куди тобі йти? Залишити все, як воно є? Чи спробувати виборсатися з багна, повернутись до себе, до свого світу? Це назвуть непорядністю. Але те, що люди називають своєю порядністю, може бути також залежне від випадку. І можна прожити життя, вірячи, що ти є таким і що маєш право називати себе порядним. Проте тільки тому, що завдяки простому збігу обставин не мусив стати перед вибором.

Згадай, що писала Марта про той випадок з паном Бусликом. Навіть такий простий, непомітний чоловічок зумів зробити щось надзвичайне.

З листа Марти:

«То вже було при кінці війни. У нашому місті зосталося зовсім мало німців — одних послали на фронт, який уже був зовсім близько, навіть поранених, інші, спритніші, кудись повтікали. А ті, що лишились, мали підтримувати порядок. У нас в хаті не було рісочки. Все повиїдали. Мама й кажуть: пішли до тітки. Себто до нашої Чорної Маньки. В тітки був здоровий город і сад, там можна було хоч лободи нарвати. Неподалік текла Рудка і росло багато рогозу. Хто знав, той викопував його коріння, сушив, молов і пік хліб. От ми й пішли. Люди вже почали витикатися з будинків, гуркіт пострілів, що вчувалися зоддалік, нікого не лякав. Усі звикли до нього, як звикають до одноманітного цокання годинника.

Коли ми прийшли на Софіївку, то побачили великий гурт людей, що зібралися біля напівзруйнованої крамниці. Чи то яка бомба впала, чи що, бо одна стіна тої крамнички вщент розвалена. Серед людей було багато наших знайомих. Одні казали хапати чимскоріш мішки з цукром і пшоном та накивати п’ятами, інші перечили, мовляв, німці можуть вернутися, й тоді біда. Але останніх було мало. Отож люди кинулися до тих мішків та почали розтягувати. Серед них був і пан Буслик. Вигляд мав дуже кумедний — мало не вдвічі нижчий від своєї жінки, в одязі її першого чоловіка, який був здоровенним хоч куди, сухий і підсліпуватий. Вже всі мішки повиносили з крамниці, вже почали думати, куди б їх занести, щоб розділити порівну. Хтось за рогом знайшов перекинуту хуру з постріляними кіньми, хуру поставили на колеса й прикотили до мішків. Почали навантажувати, як тут за нашими спинами почувся чийсь окрик.

Ми обернулися й побачили німця, що націлив автомата. Він був ще зовсім молодий, худий, мов тріска. Стояв, розкарячивши ноги, й кричав щось по-своєму. Ми всі так і заклякли. Він вказав цівкою на стіну, ми одійшли під тую стіну і підняли руки, наче збираючись до якогось танцю. Німець ще щось кричав, і ми не розуміли, чого він хоче. Аж тут помітили нашого пана Буслика, який залишився біля хури. Він стояв наче вкопаний і дивився на солдата, примруживши очі й роззявивши рота.

— Пане Буслик! Йдіть сюди, бо він вас уб’є! — загукали жінки. — Пане Буслик, майте розум! То не жарти!

Але він не рушав з місця. Німець кричав і тряс автоматом, а пан Буслик спокійно дивився, наче бачив німця вперше.

— Пане Буслик, ідіть сюди! Не дурійте! — гукали, мов до глухого.

І несподівано він утнув таке, чого ми й не сподівалися. Він закричав до нас:

— Люди, та же нас багацько! Люди, не бійтеся! Ми зараз одберемо в нього автомата, й буде по всьому!

Цей пан Буслик з запалими щоками від недоїдання, цей пан Буслик, який за своє життя мухи не вбив, раптом утнув таку дивну річ, що ми аж сполотніли всі. Він, розумієте, ступив крок в напрямку німця.

— Він божевільний! — гукнув хтось із нас.

Але він зробив уже другий крок.

— Люди, не бійтеся! От бачте — я не боюсь! Зара відберу в нього автомата. Ідіть за мною! Зара він буде в моїх руках.

Він робив кроки якось дуже дивно, перевалюючись усім тілом, витягнувши уперед руки, наче збирався впіймати дуже рідкісного метелика. Руки його тремтіли, і нижня губа теж тремтіла, а на чолі виблискували крапельки поту.

Хтось:

— Не стріляйте в нього! Він божевільний! Хто знає по-німецьки? Скажіть, що він вар’ят, може, це його врятує!

Але ніхто не знав німецької.

Їх розділяло вже кілька кроків. Пана Буслика трусило, як у лихоманці, але він все ж повільно наближався до німця, насувався на нього своїм дрібним тілом і говорив, говорив, говорив. Слова сипалися йому з рота без усякого зв’язку, але він, очевидно, розумів, що мусить говорити, бо якщо перестане хоч на хвильку, то вмре зі страху. А німець чомусь зволікав, не стріляв, тільки трусив автоматом і тупав ногою, вигукуючи щось незрозуміле.

— Бачите, він боїтья мене, — белькотів Буслик. — Ідіть за мною, зараз я заберу того автомата. Ще їден крок, ще два… Заберу його… Нікуди він не втече від мене… Сволота… Пшона тобі шкода? Подавишся! Я там траву всяку жеру, а тобі пшона шкода?.. Нічого, ще каміння погризеш… Не втечеш від мене…

Він молов і молов безперестанку, звідки й ті слова бралися в нього…

— Він таки звар’ював, — проказала моя мама і затулила обличчя руками. Всі передчували постріл, та пострілу не було. Замість пострілу мало щось все одно статися, щось рівносильно йому — в цьому були всі впевнені, але ніхто навіть не сподівався, що станеться якраз те, що сталося. Коли панові Буслику зосталося зробити ще крок-два до німця, щоб дотягтися рукою до автомата, як солдат зненацька заверещав таким надсадним, майже жіночим, голосом і відскочив назад. Він руками ухопився за голову і, мов ошпарений: „Найн! Найн!“ — не перестаючи кричати, кинувся навтьоки. Біг вулицею, все ще тримаючись за голову, а крик його ляскав об стіни будинків, і тільки тоді, коли німець зник за рогом, всі повернули голови до пана Буслика й побачили, що він сидить на брукові. Однією рукою тримається за серце, другою сперся на каміння і плаче. Плаче голосно, взахлип, як мала дитина. Піт градом котиться з його чола і зливається зі слізьми, а він хлипає, аж давиться плачем своїм, а ми стоїмо непорушні, наче дерева з піднятими руками, не отямлені ще й досі, мовчазні і безпорадні, стоїмо, і дивимось, і думаєм, що то сниться, і чекаємо, щоб прокинутись, але не прокидаємось, і тоді повільно опускаємо руки, ковтаючи гірку слину, що наповнила рот, і закушуєм губи, щоб самим не розплакатися…»

Він зробив ось що.

Якось після роботи каже хлопцям:

— А нуте, хлопці, ходімо до мене в гості.

Вони здивувалися: такий відлюдько — і на тобі.

Тільки вони на поріг, а його жіночка — як полотно. Ловить ротом повітря, мало не задихнеться, а тоді починає шипіти: кого це ти привів?.. У нас Почапські-чапські-апські…

— От і добре. Буде більша компанія.

А вони всі в чоботях, хоч і чистих, бо вимитих у калюжі, а вони всі в робах, а в них руки в мазуті, а в них цемент під нігтями, а вони не голені, без краваток, а з кишень пиво стирчить, а вони Шопена не чули, а Стендаля не розкривали…

І сідають за стіл.

Обличчя його жінки то спалахує, то блідне, вона нервово метушиться, виймаючи посуд для нових гостей, та ось помічає пильний погляд Антося і ставить назад келішки, які було взяла, і бере кришталеві, його погляд відсмикує її руки від звичайних тарілок і змушує взяти оті з мадоннами, тарілки, які вона виставляла тільки в рідкісних випадках, до яких молилася.

— Ще гуски не починали?

Запитання чоловіка, мов електричний струм, стрясає нею, і вона впокорено бреде на кухню, щоб з’явитися з тацею, де, прикрашена зеленню й калиною, спочиває золотошкіра гуска. Впокорення її лише тимчасове, поки є сторонні, і вона втішає себе думкою, що ці дурнуваті вибрики її чоловіка лише гра на публіку. Нічого, вона перетерпить. Але треба якимсь чином виправити цю ситуацію, хоч щось врятувати з того її світу, який сама вибудувала і який на очах почина розпадатися. Тому намагається опанувати собою і відволікти своїх гостей розмовою.

Він що, й справді головний інженер?.. тихіше-тихіше, вони почують… так-так, інженер, це його робітники… для чого він під них підробляється? Він же ін-ті-лі-геннннт… не звертайте уваги, вважайте, що це жарт… нічого собі жарт… тихіше, тихіше… ш-ш-ш-ш…

А Дзиндра:

— Кхе, до-обра перцівка, царство їй небесне. А ти чо, Грішка, дивишся на неї — то ж не жінка.

— Боюся з чаркою проковтнути — така маленька, — повертається Грішка до Почапських-чапських-апських: — Я, бачте, всю, мо’на ска’ть, сознатільну жизнь стаканами її, прокляту. Да-а, а на війні дак ми її просто шапками пили.

— Та не може бути, — хитає головою Дзиндра.

— Як не може? Та ми ж з тобою, пам’ятаєш? Ми ж з тобою тоді…

— А-а, згадав! Точно, шапками. А то було раз зимою вона в шапці замерзла. То ми її звідти витрусили і всю дорогу лизали. Аж до самого Берліна.

— Да, а я ще казав — ти ж, кажу, хоч бурульку для Гітлера лиши. Він як лизькне — то й копита далой. Куди йому нашу горілку пити!

— А пам’єтаєш, яку кару придумували?

— Точно. От ми, хлопці, вже під Берліном трибунал зібрали. Сіли в гайку та й думаєм — як ми їх карати будемо за їхні преступлєнія? Дзиндра каже: я б їх, каже, голих смолою облив та в пір’ї викачав, а тоді по всій Явропі возив, як цирк який. А Сьомка, братуха мій, нєе, каже, не пайдьоть. Це для них дуже захарашо буде. У нас, каже, в селі в гражданську таке було, що один по бабах ходив. Мужики на хронті, а він — по бабах. Дак як вони прийшли, так отаке з ним і зробили. Дак що? Досі живе. А от ми лучче їх в мурашник голими афедронами посадимо. Хай сидять. Та тільки не на їхній німецький мурашник, а на наш. У нас на Кубані такі мурашки, як польтавські галюшки. А злючі які! Своїх, правда, не кусають. Дак слухайте далі. Постановили ми, значить, і рушили на Берлін. Приходимо. Ну, я гімнастьорку обсмикав, заходжу до їхнього рийстягу, стукаю. Чи тут, кажу, живе гражданин Гітлер? Нема його, кажуть. Дуба врізав. Ах ти, господи — не везе. Що ж його робити? Пішли назад. А виявляється, їхній шпійон десь нас підслухав та й передав: так і так, мовляв, хочуть вас Сьомка з Грішкою голим афедроном на кубанський мурашник посадить. Ну, той, звєсно (тут Грішка збив чуприну на бік і гребінця до верхньої губи приклав), не може цього бути, кричить. А шпійон йому: очінь дуже може буть, ваше благородіє, бо це чиста правда, я лічно і, мо’на ска’ть, особисто підслухав. А Гітлер: а це точно, що на кубанський, га? Точно. Ну, каже, тоді я лучче сам собі жизнь вкоротю. Та пішов на город, а в нього там про запас блекота росла. То він її нарвав, запарив і каже до жінки: жінко, а чи нема, каже, там чого на закуску?.. Бо воно ж гірке таке. А та: нема, каже, нічого я сьо’дні не варила. Чого даром продукти переводить, все ’дно нам капут. Оце хіба ось огірок квашений, що його Гебельс не доїв. То він, сердешний, отим огірком закусив, а за п’ять мінют уже й той…

Всі регочуть, а тим часом Почапські-чапські-апські відсовуються, і спресовуються, і крихкотіють на очах, розлазяться, розмащуються по столу, по стіні… І щезають.

— Почекайте, — гукає Грішка. — Я вам ще одну історію розкажу.

Але вони вже за дверима. Жінка Антосева теж сховалася на кухні й ні пари з вуст.

— Ну ти, Грішка, даєш, — каже Дзиндра, — ото наплів!

Антось кидає здивований погляд.

— Розумієш, Антосю, — сміється Дзиндра, — Грішка і в рот горілки не бере. А я з ним і не воював ніколи.

— Бо я зразу пойняв, що воно за люди. Я тіко глянув — все ясно. А що — мо’, що не так?

— Все просто чудово, хлопці! Ви кумплі що треба.

— А нам не пора? — питає Грішка.

— Куди? Сидимо.

— А жінка твоя?

— Нічого. Я вперше своїх друзів привів. Маю право.

— Як так, то й так.

Розділ VII. Сентиментальний

Підійшов до вікна. Побачив розпромінений сонцем сад в ясних кольорах і з головою, повною птахів. Поміж теплими стовбурами яблунь тремтіло повітря. Коли він примружив очі, то помітив дрібненькі хвильки, що, наче прожилки, перетинали оте прозоре тремтіння. Пам’ятаєш, в дитинстві ти з хлопчаками розпалював вогнище з сухого картоплиння і так само над полум’ям тремтіло і танцювало веселе повітря. В глибині саду розрізнив білий обрис жінки. Біла постать тонула в зелені, зелень її засмоктувала в себе.

Може, це просто видіння, яке тане у відблисках променів, що накладаються одне на одне, і якась сила пересуває його все вглиб і вглиб, у зелене тло, аж кольори розчиняються так, що вже перестають існувати жодні виразні контури. Залишалося тільки враження від такої ж невимовної ясності, якою був переповнений увесь образ.

На черешню сіла сорока і заскреготала, наче іржавий ключ, а вивільга, що перед тим вишивала сад тонкою мелодією, раптом замовкла. Йому захотілося змахнути цю сороку, і він рукою провів по склу, начеб то була картина, на яку сіла муха. А може, то й була тільки картина, бо враз сорока спурхнула з-під його пальців і зникла, а вивільга виплюснула солодкий спів, що почав розтікатися довкруж, закликаючи листя і трави до танцю. Біла постать випірнула з зелені і повільно виростала на очах, затоплюючи собою шибу. В обох руках відра з водою, золоті відблиски кружляють поверхнею води.

— Треба було мені сказати, я б приніс.

— А я люблю ходити за водою. Там за садом криниця. У нас як в селі.

— А тут чайник закипів. Я його відсунув.

— Він, певно, вас і розбудив.

— Ні, я вже прокинувся.

— Сідайте до столу, будемо снідати.

Вона витягає з духовки велику пательню, щільно накриту покришкою.

— Налисники. Любите?

— Налисники моя слабість.

Їй приємно, що зуміла йому догодити, вона готова догоджати йому все життя… Від думки цієї знітилася, бо ж так остерігалася далекоглядних планів, боялася сполохати цей приємний сон, що воліла всі свої почуття стлумити, заховати на самісіньке дно — треба бути холодною, ще холоднішою, ще холоднішою…

Зайве зазначати, що це їй не вдавалось. Ніколи не вдавалось.

Зняла покришку, і пара заклубочилася над налисниками — одні були світліші, інші темніші.

— Це ж сиром, а це з чорницею. Налийте собі сметани. Може, ще цукру? Ось масло. Вам чаю чи кави? І я каву більше. З молоком?

Вона робить налисники такі ж, як і моя мама. Чому я, попавши сюди, постійно згадую маму? Цей затишок, ця кухня, запахи і все-все в хаті й у саду таке мені близьке, начеб я народився саме тут. Мені й зараз хочеться повзати в траві й ловити коників або лягти й дивитися крізь траву — стебла починають роздвоюватися і виростати, начеб це вже не стебла, а могутні падуби, й комашня у тих нетрях не комашня, а дивна звірина. Чому я все це згадую? Ось вона щось говорить, а що — не почув.

— Я питаю — чому ви не берете сметани?

— А… зараз візьму.

Щось не так. Чому він постійно такий замислений? Таке враження, начеб його щось мучить. Чи дуже серйозний?.. Ми ще жодного разу не сміялися. Це тому, що все якось несподівано. Наче стіна поміж нами, не стіна — дротяна сітка. Бачимо одне одного, можемо торкатися руками, розмовляти, а все ж розділені.

Якби все було не так, а ось як: це не гість, а мій чоловік, і цей недільний ранок — один з багатьох, і все тече собі, як і текло, тихо, спокійно, він мій чоловік, а я його жінка, я можу взяти його за руку, можу поправити ковнір його сорочки, можу сказати: «Як я брала воду, то стріла Супрунову. Запросила в гості. Підем?»; а він: «Умгу. А коли?» — «Казала на шосту» — «Там ще хтось буде?» — «Так. У неї день народження» — «А де ми подарунка візьмем? Будь-що дарувати не пасує».

Але що це не її чоловік, то розмова точиться трохи інакше.

— Як я брала воду, то стріла сусідку. Запросила нас у гості.

— Та-ак?

— Може, підем?

— Я н-не знаю… А коли?

— Казала на шосту.

— Там ще хтось буде?

— Так. В неї день народження.

— А-а…

— Чи ви маєте інші плани? — це вона промовила таким тоном, який би мав показати її байдужість до того, чи він піде, чи ні, але вийшло штучно, і вона вирішила, що більше не буде прикидатися й маніритись, краще бути як є.

— Та ні… Які в мене плани.

— То й добре. Там усі свої зберуться. Вам то, може, й не дуже буде цікаво.

— Та чого… Завше цікаво нових людей побачити.

— Я поприбираю, і ми зайдемо до вуйка Франя. Він малює картини. Попрошу в нього якусь для подарунка. На війні він втратив ногу, живе сам і цілими днями малює.

Розділ VIII. Царство бузинової пані

Тут ми залишимо на деякий час наших героїв, щоб мати змогу зазирнути в один з люботинських будиночків, де мешкав Мартин вуйко, і то не тільки тому, що Марта про нього заговорила, а й через те, що ось-ось має з’явитися особа, яка теж там живе, а ми про неї ще нічого не знаємо. Підозрюю, що ви собі думаєте в цю хвилину: от зануда, замість того, щоб переповісти свою історію по порядку, він скаче то вліво, то вправо, наче його джмелі кусають. Гм, може, ви й маєте рацію. Але я балакун і така вже моя вдача, що не можу нікого обійти увагою, бо ще вітатися перестануть. Як бачите, все пояснюється особистими мотивами.

Хащі бузини оточували будиночок, бузина квітла й нудотно пахла, скликаючи до себе зграї дрібних мушок, кожен її листочок, кожна крихітна пелюстка випромінювала гнів і злість, ця есенція незрозумілої люті піднімалася вгору і прилипала до шиб, проникала в покої і задурманювала мешканців, ніхто з них не всміхався, лише роздратування світилося в очах і сухе буркотіння зривалося з вуст, наче це була не одна родина, а гурт людей, зведених з різних кінців землі й примушених жити вкупі, чужих одне одному і лихих на те примусове співжиття. Єдине, що їх об’єднувало, — це незадоволення присутності Франя, хоч і він був далекою їх родиною.

Франьо мав окрему кімнатку, а заробляв на хліб тим, що малював лебедів та русалок і продавав їх на базарі. Такі мальовидла користувалися тоді великим успіхом, а що Франьо теє робив дуже вдатно, то ніколи не мав конкуренції. Фотографи замовляли у нього намальовану на дикті постать гусара з осиною талією чи тендітної панночки з парасолькою. Замість обличчя був отвір, куди бажаючі встромляли голову, знимкувалися й діставали повну торбу задоволення, особливо коли власна статура була втричі ширша од намальованої. Франя часто можна було бачити на ганку, який перепоясував будинок, або у вікні за малюванням, або в саду, і завше дуже веселого, усмішка витанцьовувала на його обличчі, і всі отруйні флюїди, видихувані бузиною, відбивалися од тієї усмішки, наче від люстерка сонячних зайчиків.

Ранок Франя починався з гоління, це був цілий ритуал, який виконувався розважливо і без поспіху. Саме так досвідчені господині готують обід. Франьо сідав на підвіконня, а поруч на столі розкладав нехитре причандалля, чіпляв лискучий ремінь на закрутку і заходжувався гострити бритву. Пізніше, збивши таку густу й пухку піну на обличчі, що воно ставало схожим на горб у снігових заметах, починав голитися до шиби, віддуваючи язиком щоку. Це видовище хоч і надзвичайно дратувало сусідів, проте ще не настільки, як його мугикання, яке поступово переходило в романсовий спів. Високе «ля-а-а!» зненацька обривало всі посторонки і випурхувало з його лудженої горлянки, змітаючи на шляху інші звуки й голоси, мов ураган. Всі вмить ціпеніли, наче воскові фігури, й оживали тоді, як ненависне «ля-а-а» затихало. А відповіддю йому був скрегіт зубів, короткий, мов сплеск, прокльон або ж багатозначне «ну!». Лише бабуся Люцина в такі хвилі розроджувалася бурхливим каскадом густої, як сметана п’ятдесятих років, лайки, мовби вважала, що ця повинність лежить саме на ній і вона мусить за кожного з численної сімейки виклястися, таким чином рятуючи гонор усієї родини. Це теж був ритуал, і вся рідня чекала й уважно вислуховувала тую клятьбу, котра водночас вивільняла їхні душі з накипілої люті. В таку мить вони, либонь, здатні були перецілувати одне одного, стати птахами і ширяти під хмарами, ця мить їх неймовірно зближувала й ріднила міцніше, ніж будь-які родинні зв’язки, це була якраз та мить, про яку хочеться сказати: «Зупинись!» Свої нетрадиційні прокльони бабуся Люцина проказувала, наче завчену напам’ять молитву, жодного разу не заникуючись і не роблячи пауз, а слухачі в такт кивали головами і безгучно ворушили губами, але з часом старість почала брати своє, і бабуся ні-ні та й затнеться, тоді чийсь послужливий шепіт випірне й нагадає продовження.

— А шлячок би тя ясненький трафив, ти бугаю, ти шьвиньо холєршька, файталахо анахтемшька, кунда лайдакувата, а бодай ти на кутні шьпівав, аби тебе дідько вхопив та й на скали заніс, жеби ти не галасував, драбе кальварийшький, аби твоя пащека трісла, як вареник, щоб ти ші лайном вдавив, а дощівкою ші захлинув, мудю… е-е…

— …паршивий…

— …паршивий мудю, галашьвіта францувата, щоб тебе холєра забрала, гунцвот, тряшьчя твоїй матері, а мору на тебе нема, лайдаку, аби тебе качка копнула!!!

Коли ж це замовляння вичерпувалося, будиночок враз перетворювався на мурашник, і всі енергійно хапалися за роботу. Лише одна особа не займалася нічим — панна Теодозія. Це була тридцятилітня молодичка, на яку покладалися великі матримоніальні надії, навіть бабуся Люцина поважала її, радилася у всьому, не кажучи вже про те, що не дозволяла й пальцем об палець вдарити.

Завжди сонлива, млосна і розм’якла, Теодозія поважно випливала в сад, клала своє здобне, пухке тіло на траву і засмагала. Сонце, правда, не приставало до неї, і вона завше залишалася білою або в кращому випадку рожевою, як молода свинка. Тіло її, немов тісто з родзинками, в якому бродять дріжджі, росло й наливалося, а купальник, як розпачливо не намагався втримати окремі його частини в рамках пристойності, все ж поступово здавав позиції і розходився по швах, тріскав і безнадійно тонув у свіжих складках тлущу, наче засмоктуваний трясовиною. Теодозія терпляче очікувала жениха, а сімейка підтримувала у ній впевненість, що жоден чоловік не встоїть перед її чарами і налитим по вінця здоров’ям. Часом у ній прокидалася стурбованість, і вона починала скиглити: «О, я, здається, не на жарт розтовстіла, мені пора худнути». Оскільки ж пишнотілість Теодозії була гордістю і зразком добробуту всієї родини, то один з її братів негайно відряджався до міста в пошуках товстішої особи, а знайшовши, напружував усю свою фантазію і під будь-яким приводом заводив до себе на подвір’я. Коли ж Теодозія на власні очі бачила екземляр хоч трохи пишніший, ніж сама, то хутко заспокоювалась і знову поринала в дрімоту, вимріюючи овдовілого генерала. В родині її кликали пестливо — Ляля, як колись у дитинстві, а що вона закінчила якесь там медичне училище, то сусіди називали її — дохтір Ляля, чим Теодозія дуже пишалася, і ніколи не проминала нагоди, щоб не уточнити всоте, де вона вчилася, які мала оцінки, які чудові перспективи їй відкривалися і хто був біля її ніг або хто ще й зараз за нею сохне.

Новина про приїзд італійця облетіла околицю з неймовірною у таких випадках швидкістю. Бабуся Люцина особисто повідомила у неділю вранці Лялю, що з’явився потенційний жених.

— Ну що ви таке ка-ажете, — манірно заперечила Ляля. — Який жених? Він же до Марти приїхав, а не до мене.

— Лялю, не будь глупа. Він ще тебе не видів. Що таке Марта в порівнянні з тобою? О! — бабуся показала вказівний палець — кістлявий і жовтий. — А ти… не, ти до люстра підійди… Ну що?

— Та я вже в люстрі не вміща-аюся.

— То й файно! Люкс! Тоті італійці тіко таких і люб’єт! Ти що, того не знала? Та він як тебе вуздрит, то голову згубе. О, дивітьші на неї — таке пишне, таке шьлічне, таке — йой! Була би-м хлопом, то би згибіла на мішьчі!

— Ай, та то ви ті’ко так ка-ажете.

— Та де ті’ко кажу? Бог ми шьвідок! Та ти така, жи тебе йно на порцеляні вимальовувати! Я молода була-м, то такі^[13] фест кобіта, але ти — то вже єньша пара гальош. Добре-шь зробила, жи ші дотепер не віддавала.

— Не кажіть гоп.

— Лялюшю, слухай, що я ти кажу, то нігди не пожалкуєш. Я вже-м шьтіко літ прожила, жи хлопа навиліт виджу.

Та вся гірлянда компліментів так піднесла самопочуття Лялі, що де й зникла сонливість, і вона з енергійністю, якою відзначаються всі товстухи перед появою на люди, заметушилася по хаті, підшукуючи відповідну сукню. Як на біду, жодна не могла ощасливити себе цією небуденною статурою і при надто рішучому поводженні починала несамовито тріщати. Ляля була в розпачі. Вся сім’я була в розпачі. Бабуся Люцина трималася обома руками за серце.

То був єдиний ранок, коли Франеве «ля-ля!» залишилося непоміченим. Ніхто не завмер, не вилаявся, і бабуся Люцина не сипонула горохом прокльонів.

Це так здивувало Франя, що він навіть припинив голитися і сторожко вслухався в тишу… Але нічого не почув. Тоді про всяк випадок лялякнув ще раз, намагаючись протягнути свій фальцет якнайдовше і якнайгучніше, і знову прислухався, висунувши голову з вікна. Але була тиша.

Трете «ля-а!» вже йому не вдалося, і тоді обійняла його така розпука і такий жаль гіркий, що Франьо заплакав і… і перетяв собі горло бритвою.

Ні-ні, не насправді. Це він тільки уявив собі. Франьо був надто великий життєлюб, щоб вчинити щось подібне.

Адже він так звик до тих ранкових прокльонів, що тепер, коли не пролунали вони, відчув, як втрачає щось дуже дороге для себе, без чого не зможе жити. Зрештою, те ж саме відчули і його сусіди, коли одного разу Франьо застудився і захрип. Ранок їхній почався, як і завше, в очікуванні того триклятого «ля-а!», а його не було й не було, і бабуся Люцина почала вже клясти просто так, аби якось виправити ситуацію, та це не помогло, її діти й онуки сновигали, мов сонні мухи, робота валилася з рук. Тоді бабуся Люцина не витримала і послала когось довідатися, що там сталося з Франем, а як почула, що він застудився, то почала гріти мед з молоком, набрала ще й сирих яєць, і сама понесла їх, і просиділа з півдня коло нього. Її турботи не пропали намарне — наступного ранку «ля-а!» прозвучало.

…А тієї неділі Франьо так і не поголився. Ляля ж нарешті знайшла сукню, яка мала деякий запас, і заходилася її пороти й відпускати.

Розділ IX. Ляля

Рипнула хвіртка, і Марта визирнула у вікно.

— О, до нас гості.

— Хто то?

— Ляля. Доктор Ляля.

— Що за одна?

— Сусідка. Це вже про вас почула…

Ввійшла Ляля, і в хаті одразу стало тісно. Недаремно ж і пан Буслик про неї казав: «Таку заки кругом обійдеш, то цигарку викуриш».

— Добрий день, Мартусю, — солодко щебече Ляля, і все її мармулядове тіло починає підніматися, пухнути і виливатися за межі сукні, мов закипіле молоко. — О, в тебе гості!

Ніби ти не знала, думає Марта.

— Мене звати Теодозія. Але всі кличуть Лялею. Не знаю чому, хі-хі.

Бачите, Ляля часом вміє кокетувати. Їй дуже хочеться, щоб італієць зацікавився, чому її так кличуть. Вона б тоді висловила кілька припущень, з яких би він зрозумів, що вона зберегла не тільки цнотливість (духовну, звичайно, бо з тією іншою наша Ляля рішуче порвала ще років десять тому, але це між нами), а й дитячу безпосередність і наївність, яким таке залізобетонне ім’я, — Теодозія — пасувати ніяк не може.

— Антось. Дуже приємно.

— І мені дуже приємно, — при цих словах на щоках Лялі спалахує рум’янець. — Дуже-дуже приємно. Я вам не перешкодила?

— Ну що ти, — відповідає Марта. — Сідай. Каву будеш?

— Трошки. Але міцну. Мені треба пити міцну. Щоб схуднути.

На її превеликий жаль, Антось не замахав руками і не вигукнув: «Що ви! Що ви! Яке худнути? Ви така тендітна, вам навпаки — поправлятися треба».

— А запалити можна?

Ляля виймає цигарки і до Антося:

— А ви курите?

— Часом.

— Я б так хотіла спробувати італійських цигарок.

— Я вже скурив. Маю тільки «Біломор».

— Ну-у, це не да-амські.

Вона затягуєтся з таким млосним виглядом, наче має сама із димом вознестися під стелю і розплистися там — легенка і невловима.

— Іта-алія… — медово протягує, немов позіхає, Ляля. — Ах, як я тобі, Мартусю, заздрю… А ти посолодила?.. Ти все це побачиш — Венецію, Флоренцію, Рим, Неаполь… Анто-оніо, у вас нема бра-ата?

— Ні, нема.

— А товариш є в Італії?

— І не один.

— Слу-хайте, дайте йому мою адресу. До-обре?

— Добре.

— Чудо-овó. Ви йому скажіть: є там така дівчина Л-яаля. Не переплутайте — дівчина. Скажете — лікар. Він усе зрозуміє. Ви тільки не подумайте, що я за кавалером сохну. Ні, боронь боже! Просто я хочу побачити Іта-алію. Ти знаєш, Мартусю, іду я вчора по центру і так знічев’я бавлюся коралями. У мене є справжні кора-алі. Я перебираю так пальчиками, перебираю, аж нитка — р-раз і обірвалася. Коралі розсипалися. Я в трансі. А за мною йшли три генерали і два полковники. І ти уявляєш — усі п’ятеро поставали на коліна та й ну коралі визбирувати! Я така була зворушена — ти собі не уявляєш. Ге-не-ра-ли! Оце галантність! І два полковники… Мартусю, ти знаєш, чого я до тебе прийшла?

— Ну?

— Поворожи-и мені. Ти знаєш, в мене зараз така партія вигідна — ц-ц-ц-ц! Викладач політехніки. Може, навіть професор. Пристойний, весь із себе такий — ну, слів нема. Одружений, правда. Двоє дітей. Але казав, що розведеться. У нього жінка — ти б її бачила! Стебло. Натуральне стебло. Бюсту нема, стегна відсутні. Ні в яке порівняння зі млою. Він мені так і казав. Ви, каже, Ляля… Ми з ним на «ви». Ви, каже, божественні. У вас форми Венери з картини цього… як його… — Ляля запштрикала пальчиками і почала нервово кусати губи. — На «бе»…

— Боттічеллі?

— О! Він. Як тільки я це почула, записала собі, пішла в бібліотеку, знайшла того Боттічеллі, глянула — ти не повіриш!

— Що таке?

— Копія! Уявляєш? Ко-пі-я! Дивлюсь — мій автопортрет. Як жива. Правда, ця Венера гола-голісінька, як із лазні вийшла. Со-ромі-і-ицтво… Я аж почервоні-іла. Зустрічаю свого доцента і питаю: «На що ви натякаєте?» А він: «Ви про що?». — «Я про Венеру». А він: «Мені здавалось, я зробив вам комплімент». — «Нічого собі, — кажу, — комплімент. Як ви могли мене — дівчину! — до того ж цнотливу, до того ж постійно зодягнену, порівняти з Венерою, яка зовсім, до того ж з ніг до голови, — гола?!»

— А він?

— А що він? «А я, — каже, — просто уявив собі вас без одягу і вирішив, що ви викапана Венера». Ну, ти уявляєш собі? Звичайно, я зм’якла. Бачу, людина серйозна. Але сказала: «Надалі прошу мене голою не уявляти». Ось так.

— І ви посварились?

— Ні, ну що ти! Я просто дала йому зрозуміти, з ким має справу. Я правильно зробила?

— Тобі видніше.

— Антоніо, а в Італії яких жінок більше — тендітних чи пишних?..

— Більше пишних.

— Я так і думала. Мені треба в Італію. У вас там, правда, одні макарони. Але нічого. Я візьму з собою мішок гречки. Мартусю, ти мені поворожиш?

— Зараз нема як. Може, пізніше.

— Ну, добре, Мартусю, пізніше. То я піду?

Але ніхто її не затримав.

— Ну, то я пішла. До побачення, Антоніо, хі-хі. Я думаю, ми ще побачимось.

І Ляля зникає в дверях, наче пампушка в роті автора цієї оповіді.

— Ви що, й справді ворожите?

— Та де. Це Ляля вбила собі в голову, що я вмію ворожити. Колись знічев’я розкинула карти, і щось там збулось. А тепер вона спокою не дає.

— Знаєте, у вас щось є від ворожки.

Тут вони вперше всміхнулись одне одному. А мрія Лялі вийти за генерала так і не збулась. Марта, коли востаннє їй ворожила, сказала, що вона обов’язково дочекається свого принца. Ляля й досі його чекає.

Шановні принци! Коли прочитаєте ці рядки, згляньтеся над долею панни Лялі!

Ну от ви й упіймали мене на блюзнірстві. Адже від описуваних подій проминуло сливе тридцять літ, і панна Ляля перетворилася на бабусю. Куди вже їй до принців.

Та я, думаю, подібні історії повторюються. І зараз, коли я оце пишу, а ви у перерві між футбольними матчами читаєте, сидить собі у вікні якась інша панна Ляля і визирає свого судженого. А ви, може, й щодня проходите повз це вікно і не помічаєте її погляду, не бачите сльози, яка скотилася з підвіконня і біжить за вами услід і гукає: озирнись! озирнись!..

А сонце її випиває…

І це все.

Розділ X. Зачароване королівство

Він вийшов на подвір’я і побачив літо.

Серпень розкішних барв буяв довкіл нього, розхиляв обійми соковитої зелені, вростав у розпашілу землю і в прохолоду неба, в якийсь інший, нетутешній час, розкривав тайники і викочував зі спліснявілих печер дивовижні скарби, їхній запах одурманював, підносив і змушував кружляти легкою пелюстиною в тремтливому палахкочучому повітрі. Приречені на осінь метелики танцювали парами й поодинці, ловили свій останній мент з того короткого тривання, яке їм відпущено, бо той мент має бути прекрасним. Але ж прекрасне існує для того, щоб його пам’ятали і згадували, а їхня пам’ять так само приречена, і ці хвилини хмільної розкоші вже не зупиниш, вони тікають крізь пальці, немов пісок золотий, ніхто й руки не підставить, щоб їх врятувати, вони минаються, і цей танець минається, і все тече в свою осінь, і яким треба бути життєлюбом, щоб танцювати на порозі прірви!..

Це їхній останній день, і, можливо, танцюють вони для мене, щоб я пам’ятав і проносив з собою цей день і вчився у них, як любити цей світ.

Знесилено яблуні опустили гілки з повними пригорщами яблук і заклякли в мовчазній молитві до вітру — може, почує їхнє благання і звільнить від цих кайданів, од цієї втомлюючої повинності. Стара груша зародила однобоко, а друга половина, зчорніла і вихудла, тяжко вмирала й стогнала скрипучо від найменшого подиху леготу, не тільки птахи, а навіть комахи обминали її і відсахувалися бридливо. І груша, відчуваючи, як цей тлін поволі завойовує все нові і нові ділянки тіла, з усіх сил намагалася видати на світ якнайбільше цвіту, оберігала його й плекала, допоки плід не зав’яжеться, а як налилися груші соком і позолотилися, вона заспокоїлась і змирилася з долею.

Пусті меди сонця стікали на землю, тиша тонко дзвеніла у вухах, літо палало, кипіло й скипало, мов борщ, і все, що у нього варилося, клекотіло й бубнявіло, здавалося, не протримається й до вечора, почне репати, розлазитися, перетвориться на кашу і кудись потече, зоставивши пустку по собі, але ніч приходила й повертала втрачені форми і кольори, воскрешала запах і смак, щоб все починалось наново, і в цьому був якийсь прихований незбагненний сенс, справжньої природи якого не судилось нікому пізнати, бо тоді б надійшов кінець подиву.

А тим часом чиясь рука, може, рука самого серпня, керувала цією кухнею, розподіляла спеції, розмішувала вариво, і все те лише для однієї гості — осені, яка сяде, з’їсть і далі блукатиме голодна, невдоволена й сварлива.

Жити для осені, яка настане завтра.

Ще вчора був травень, і ця гілка була в цвіту. Він торкнувся її рукою — кілька яблук упало. Ліг на траву горілиць, підібрав яблуко і надкусив. Просто над очима розкрилася безмежна географія неба, континенти хмар з пошматованими берегами пропливали й щезали, натомість з’являлися нові, ще не відкриті й безлюдні, повні таємництв, дивочуйних звуків… Лежав і відчував, як холод піднімається з глибини землі, добирається до нього, проникає в тіло його і нагадує, що й він земля. Мов на підтвердження цього вистрілили з трави юні пагони малини і пронизали його одразу в кількох місцях, зелені вологі стебла вискочили з очей, з рота, з грудей і колін, залопотіли листочками, засвітилися ліхтариками ягід, а трава почала обростати його всього, ховати у свої хащі. І він уже трава. І дванадцять снів зійшлося, сіли півколом і раду радять про його долю.

Побачила його Марта в траві й усміхнулась. Здалося, що він хто й зна відколи тут лежить, а вона й не помічала. Може, це і є королевич-машкара, той самий, що ховався колись у пагорбі, а вона не здогадалась поцілувати і зняти чари. Мусить це зараз вчинити, поки не пізно, бо зникне, перетвориться в купу сміття, як тоді.

А кручені паничі з паркана:

— Не забудь — це твій останній шанс! Не зволікай! Поцілунок зніме закляття, і він зостанеться біля тебе, з тобою, в тобі… Не забудь!

А бджола:

— Тихенько, на пальчиках, Марто, підкрадешся до нього, на коліна станеш і побачиш в очах хмари, а між хмарами жайворонка, що перелітає з одного ока в друге. Підстав долоню, і жайворон сяде на палець, тоді очі заплющаться, і зможеш його поцілувати.

Вона так і зробила, сіла біля нього, подивилася в очі — там пропливали хмари і пурхав жайворонок. Долоня її розкрилась, наче лілея, і пташка сіла на палець, а очі його заплющились.

Ці вуста… Як я їх поцілую? Де мені взяти відваги? Я перша цього не зроблю.

— Марто! Не зволікай! — тихо-тихенько дзвіночки.

А якщо він розсміється? Якщо він не з казки? Чому я мушу бути відважніша за нього? Якби ті вуста я взяла на долоню й сховалась десь у глибині саду, то не боялася б поцілувати.

Раптом — зловтішне хихотіння з-за спини.

Озирнулася — скоцюрблена стара блекота шкірить ясна блідих пелюсток.

— Хе-хе, твій час проминув! Уже пізно! Бом-бом-бом! Твій час проминув!

— От бачиш! Ми ж казали, — дорікають кручені паничі. — Ти не встигла. Горе нам! Коли чарівниці за ним прилетять, то враз настане осінь, ми зів’янем і змовкнем. Горе! Горе!

А за ними й дзвіночки у плач, і ласкавець, і королиці, і заяча крівця… Все зілля ридало гіркими слізьми, тільки блекота раділа й наспівувала:

Звідки-незвідки взявся кіт Чорної Маньки. Непомітно підкрався до блекоти, клацнув зубами і перекусив її при корені.

— Мняв! Привіт!

— А ти звідки взявся!

— Прийшов тебе провідати. Як ся маєш?

— Та нічого. А ти?

— І я нічого. Моя злість на тебе минулася. Все-таки ти виносила нам їсти. Просто було дуже шкода, коли ти палила усі ті коштовні речі.

— Які ще коштовні речі?

— Ті, що палила. Там були чудові меблі епохи барокко, інкрустовані перламутром крісла, різьблена шафа, персидські килими, а яке там було рідкісне начиння! А ти все це у вогонь. Хіба ж так можна?

— Нічого подібного. Там були старі грати, місце яким на сміттярці. До речі, саме звідки й притягла їх моя тітка.

— Зі сміттярки?

— А звідки!

— А ти це називаєш сміттяркою? — Обуренню котика не було меж, він задер голову і гукнув: — Ваша величність! Ваша величність! Ви чуєте? Вона називає це сміттяркою…

Залопотіли крила, і чорний крук опустився біля ніг Марти.

— Карр! Я все чую, мій любий міністре.

— Кого ти називаєш міністром? — здивувалася Марта.

— Того, з ким ти щойно розмовляла.

— А хто ж тоді ти?

— Я король. І прошу зі мною на «ви». Твоя невихованість мене просто вражає. Де ти виховувалась?

— Там, де і ви, ваша величність.

— Це навіть не смішно. Досить цих розмов. Ми потребуємо твоєї допомоги.

— Зараз?

— Звичайно, зараз. Що за питання? А-а, ти боїшся покинути свого королевича? Не бійся, він спить.

— Аяк прокинеться, а мене нема?

— Доки ти не повернешся, не прокинеться. Пішли. Це недалеко!

Вони зайшли в глиб саду, і кіт сказав:

— Заходь.

— Куди? — здивувалася Марта, бо ніде не було видно жодного входу.

— В браму — куди ж іще. Ти не бачиш брами?

І кіт вказав на дупло старого горіха.

— Це ж дупло.

— Хе-хе, — похитав головою крук. — Якщо ти вважаєш, що це дупло, то заходь у дупло. Якщо ти вважаєш, що в дупло не заходять, а залізають, то залізь… Але це брама. Сперечатися з королем даремно.

— Чому я перша?

— Ти — дама.

Марта знизала плечима і полізла в дупло. В дуплі була суцільна темрява. Куди йти? Десь збоку шепіт кота:

— Тримайся за мій хвіст.

Дуже скоро вони опинилися на просторому лузі у дивовижних квітах. Сонця не було видно, та світло лилося з усіх сторін водночас, навіть з під землі пробивалося його проміння і грало в краплях роси. Трава ясно-зеленого кольору сягала до пояса, величезні, з людську голову, півонії дихали гарячим полум’ям ароматів, обпікали обличчя, над квітами ширяли метелики, скапував мед на трави і грав золотом у сяйві. Вдалині височів замок із чудернацьки викривленими вежами, мури були хвилясті, наче відображені в озері.

— Впізнаєш нашу сміттярку? — з єхидством у голосі поцікавився котик.

— Нашу сміттярку? Це наша сміттярка?

— Що ж іще? Просто не кожному дано побачити, яка вона насправді. Тут усе діло, звідки заходити. Якщо з дупла — то сама бачиш, яка краса. А як з пустиря, то нічого, крім величезної купи сміття, не помітиш.

— А чий це замок?

— Мій, — сказав крук. — Це моє королівство.

— Королівство бездомних котів?

— Вона знову нас ображає, — обурився котик. — Ті, кого ти так безпардонно називаєш бездомними котами, — це все королівський двір. Серед них є родовиті вельможі. До речі, ти могла б знайти в їхньому колі нареченого, який став би об’єктом заздрощів будь-якої панни.

— Ти мені пропонуєш в женихи кота? Щось мені не дуже хочеться бути котячою дружиною.

— О! Це вже занадто! Підбирай слова, Марто. Не кота, а можного лицаря! Ми тільки тимчасово коти. Нас зачакловано. Лиха Бузинова пані викрала хитрощами чарівний ключ з нашого замку. Цим ключем вона замкнула замок, і ми, ставши без ключа безсилі, як немовлята, вже не могли опиратися її чарам. Вона королівський двір перетворила на бездомних котів, а нашого бідного короля в крука. Відтоді ми з його величністю змушені були переховуватися в чарівниці Ягни.

— Чи не про мою тітку йдеться?

— Про твою тітку, а мою матінку, — сказав крук.

— О, то я вам сестра?

— Тільки тому я так терпляче зношу твої недотепні жарти.

— Але ж я не знала.

— Гаразд.

— Та ні, я справді не хотіла вас образити.

— Ми тебе пробачаєм.

— Отже, ви були колись як і всі люди?

— Не для стороннього ока, — сказав котик.

— А для стороннього?

— Котами і круками. Я ж тобі пояснив: усе діло — звідки заходити. Вся біда в тому, що ми тепер такими й насправді стали. Ти нам повинна допомогти. Там, у Бузиновім яру, Бузинова пані варить чарівне зілля, яким збирається напоїти королевича-машкару. Вона хоче видати за нього свою дочку. Вкради в неї ключа, і ми врятовані.

— Як я це зроблю? І чому саме я?

— По-перше, чарівниця Ягна напоїла тебе зіллям, завдяки якому ти маєш змогу спілкуватися з нами. По-друге, в Голубій книзі записано, що ключ може викрасти панна, яка дотримала цноти до тридцяти трьох років. Кілька днів тому, якщо не помиляюсь, тобі саме стільки й виповнилось. Нікому іншому ключ в руки не дається.

— А звідки… звідки ви знаєте, що я панна?

— Ми все знаємо, нам все відомо. А ключ ти викрадеш ось як. Візьмеш камінь і пожбуриш його в казан, де вариться зілля. Окріп вихлюпне на чаклунку і ошпарить її, а що в тому вариві такі речовини, від яких сукня загориться, то вона здере сукню, а сама кинеться до струмка, бо ті речовини пектимуть її пекельним вогнем. А ключ висить на поясі. Але, коли будеш вертатися, нізащо в світі не озирайся. Чуєш? Хай там не знати що, не озирайся, бо ключ, втече назад, а ти пропадеш. Пішли, це недалеко.

— Я нічого не бачу, — сказала Марта, коли вони опинилися понад яром.

— І не побачиш. Спустись униз. На дні яру є маленька галявина — там і варить своє зілля чаклунка. Бачиш — оно пар клубочиться? Запам’ятай напрямок, щоб не змилити дорогу. Десь я тут бачив гарний камінчик. Ага, ось він.

— Це ви називаєте камінчиком? Нічого собі камінчик!

— Ох, ще мені ці жінки! Вони ладні все на світі перебільшувати.

— Ну добре, я, може, й донесу цю каменюку, але не певна, що докину до казана.

— Зараз найду інший… Такий підійде?

— Та давайте вже.

Марта взяла камінь і спустилася в яр. Гілки хльоскали по ногах, лізли в очі, заплутувалися в волоссі. Нарешті з’явилися в кущах просвіти, і Марта побачила галявину, посеред якої над багаттям висів лискучий казан. Вариво клекотіло і булькало, сиза пара звивалася вгору, а їдкий, гострий запах лоскотав ніздрі. Біля казана крутилася Бузинова пані в зеленій до п’ят сукні. Марта придивилась уважніше і впізнала бабу Люцину. Правда, зараз вона не була згорблена, а висока й струнка, мала зелене волосся і виглядала набагато молодшою.

— Караморо! Караморо! — раптом загукала вона.

На галявину виповз сухий, скарлючений пень.

— Караморо, принеси мені ще одну ящірку. Щось моє вариво не таке пахуче як слід.

— Зараз, моя пані, — проскрипів пень і пошкутильгав у хащі.

Бузинова пані дмухнула на пару, що та враз почервоніла, й заспівала:

Марта підкралася якомога ближче, розмахнулася й кинула камінь. Вариво виплюснуло на Бузинову пані, та заверещала, затріпотіла руками, гарячково зриваючи сукню, сиплючи прокльони, а тоді метнулася до струмка. Марта підскочила до казана, перевернула його, і рідина зашипіла, гасячи вогонь. Хутенько розв’язала пояс, затисла ключа в кулак і помчала щодуху з яру. Назад було йти набагато легше — бузина сама розступалася перед ключем.

За спиною зненацька почула крик:

— Пані! Пані! Вкрали ключа!

Впізнала скрипучий голос пенька. За мить долинув і крик чаклунки:

— Ловіть її! Ловіть!

Враз над Мартою залопотіли крильми сови. Хтось доганяв її, чула чийсь подих, але не озиралася. Сови змахували крильми перед її очима, чарівний ключ не дозволяв їм торкнутися Марти. Чийсь стогін позаду:

— Ох, Марто… зупинись!

Та це ж Антось! Ще трохи — Марта озирнеться, але тут загукав крук:

— Мовчи! Не озирайся!

Ще кілька кроків — і Марта опинилася нагорі.

— Гурра! — втішився котик. — Ми врятовані!

— Ну, Марто, я в захваті! — разчулився крук мало не до сліз. — Мені просто бракує слів, щоб висловити свою радість. Гадаю, ще й ми колись станемо тобі у пригоді. А зараз поспішимо до нашого замку. Тільки-но відчинимо браму — чари розпадуться. Якщо хочеш зробити нам честь, то запрошую тебе в гості. Побачиш, як ми виглядаємо насправді.

— Я б і рада до вас, але маю ще купу справ.

Розділ XI. Трой-зілля

Хрипло зойкнула хвіртка, жорства роздратовано зашипіла під ногами. З-над важких лопухів з’явилася розкудлана голова Лялі, потім і вся вона — розімліла на сонці, розпарена, з рожевуватим відливом. Тіло її хвилювалось, мов Індійський океан.

— Ой, я розібрана! — вискнула Ляля і знову щезла в лопухах, хоч не настільки швидко, щоб не дати Антосеві можливості роздивитися її фігуру.

Вони піднялися співучими дерев’яними сходами на ганок і зупинилися перед оббитими невідомо чим дверима. Марта, постукала.

— Відкривайте! — відгукнувся Франьо.

Засліплені сонцем очі мусили призвичаїтися до темряви, яка зустріла їх на порозі. Запах старого шмаття, горохової зупи, яблук, олійних фарб і ще чогось незрозумілого війнув перед обличчям теплим крилом. Темрява поступово лагідніла й відступала, аж поки не забилася в глухий кут і там причаїлася до якогось часу.

Франьо сидів за столом і малював русалку.

— Чому вона така тлуста? — здивувалася Марта.

— Бо з Лялі змальовую.

На стінах всюди, куди оком не кинь, квадрати цупкого паперу з мальовидлами. Деякі вже осліпли від старості, вкрилися порохом, і їхні неприродні барви перемішалися в одну темну пляму. На решті картин можна розрізнити коричневу, червону землю, руде небо. Стебла трави, наче велетенські дерева, а поміж ними жуки й комахи з якимись клунками, з парасольками, в капелюхах. Старий хлів, у дверях дядько тримає на вилах гній. Вулиця, де було гетто, жінка котить візок з лахами, на рукаві жовта зірка. Місто, над будинками летить на кочерзі чарівниця і сипле сніг з торби.

— Це моя тітка, — пояснює Марта.

Тим часом Франьо лізе під стіл і добуває запилюжену пляшку вина.

— Ану сідайте, та й си трохи дзьобнем.

Він дістає келішки, витирає рукавом, хукає і ставить на стіл, власне, на картину з русалкою.

— Поплямите, вуйку.

— Все їдно ніхто не купе. Таких русалок нема.

Наливає вино, стоячи на одній нозі.

— Беріть.

— Я вас не познайомила… Це Антось, він до мене з Італії приїхав.

— Ага, чув.

З ганку долинає голосний гомін:

— …бо я тобі казав, аби ти не брав мого ровера! Що, не годен си заробити?

— Во-во, ади, тіко його зачепи! Та не буду більше брати, нехай горит!

— Поцілюйсі в ніс! Най твоє горит, а мого не руш!

— Ей, дай ми спокій, причепа господня.

— Що? То ти так?

— Забери руки!.. Чуєш? Забери руки, бо як дам по хавці!

— Хто — ти?!

— Я! Забери руки! Та не рви сорочку! Вар’ят!

Тут вривається межи них голос баби Люцини:

— Агій на вашу голову! Чого сі завели їден з другим? Я того ровера, бігме, розіб’ю на ваших головах! Ти, шмаркачу! Ти чо до старшого руки простягаєш? Ти чого друлєєш?

— А чого він?..

— Я ти дам чого! Язда в хату!

І галас стихає.

Сухі дошки ганку рип-рип, рип-рип, потім несміливий стукіт у двері.

— Прошу!

Наче корабель з піднятими вітрилами, погойдуваний хвилями, випливає Ляля, а за нею услід запахи парфумів та бузини.

— Можна? — кокетливо запитує Ляля і, почувши ствердну відповідь, лине до столу.

Хода її така, мовби вона переходила річку і боїться послизнутися на камінцях, обидві руки зігнуті в ліктях і підняті вгору, а пальчики якось так чудно розчепірені, й голівку набік схилила. Франьо підсовує Лялі келішок, теж перед тим витерши рукавом і хукнувши в нього.

— Ой, я не п’ю, — комизиться Ляля.

— Що, вчора перебрала? — шпигає Франьо.

— Таке ска-жете! Що про мене поду-умають?

Вона червоніє і потуплює очі.

— Ну, ти зовсім як гімназистка.

— Хі-хі, а що то за вино? А чому воно без наклейки?

— Бо я її здер.

— Та-ак? А чому?

— Навмисне. Щоб ти мала про що запитати.

— Хі-хі… Мартусю, а ти вже випила? Тоді цокнися зі мною, бо мені самій незру-учно. Антосю, чому ви мовчите-е?

А Франьо:

— Бо тебе побачив. Як глянув — так і занімів.

Ляля недовірливо зиркає то на Франя, то на Антося.

— Ой, а що це у вас намальовано? Русалка? А чому вона така груба?

— Гарбуза проковтнула.

— Гарбуза? Хі-х, а де він взявся?

— Плив по річці. А русалка якраз тоді позіхала та й ненароком проковтнула.

— Ой, вам би тільки жарти.

Мені здається, саме в цей момент і з’явилася бабуся Люцина. Я, звичайно, не впевнений, може, це сталося трохи пізніше або трохи раніше, але самі бачите — розмова між нашими чотирма героями вичерпується, а що фантазія моя далеко не безмежна, то мушу когось ввести до їхньої компанії. Тому поява бабусі Люцини буде цілком доречна. Вона сьогодні, правда, виглядає незвично. Наприклад, зверніть увагу на її ліву руку в бинтах. Ноги теж забинтовані, але цього ви помітити не можете через довгу спідницю. Що ж трапилося з нашою дорогою бабусею? Невже дійсно це Бузинова пані? Правда, не схожа? Я з вами згоден — у неї таке лагідне обличчя, що мені й самому не віриться. Мабуть, все-таки целебилиці. Про всяк випадок запитаємо у неї вустами Франя. Цікаво, що ж вона відповість? Почнемо: з’являється бабуся Люцина. І ніби не знала, що тут гості:

— Пробачте, я не знала, пане Франю, жи у вас гошьчі.

— Ей, та ми свої. Сідайте, прошу.

— Я си шєду. А то той пан, жи з Італії, так? Йой, такий ладний пан. А ви, прошу пана, мою Лялю вже знаєте? Як то файно, так си шіли та й шошь п’єте.

— Випийте з нами, пані Люцино.

— Та я віп’ю, як дашьте, чо нє. Я ше-м, слава богу, здорова… Ну, то я віп’ю, прошу пана Антошя, аби вам бог дав таку жіночку, як моя Лялюня.

— Ой ба-абцю… — півоніє Ляля.

— Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Моя Лялюня — що то за шьлічна дитина… То ше таку пошукати. Таке тихе, таке спокійне. Воно би тіко щошь робило та й робило, бо то, видите, є такі їдні, жи тіко би лежєло та й лежєло, а то таке, що тіко би робило та й робило.

— Бабцю, перестаньте. Кому то цікаво?

— Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Панові чікаво. Такий ладний пан. Чо би му не було чікаво?

— А що то у вас, бабцю, з рукою? — нарешті Франьо додумався запитати, а то я вже й надію втратив.

— А во нині рано сі ошпарила, бодай му пек. Білльо виварювала.

Комедія! Не могла чогось вірогіднішого сказати. Хто повірить, що бабуся Люцина в неділю виварювала білизну? Що це наші герої мовчать і не дивуються? Ну, Франю, чого ж ви?.. Ого, ви помічаєте, що вона робить? Ковзає очима по їхніх обличчях, наче гіпнотизує… От бестія!.. Увага — вона щось говорить…

— Йой, та у вас нема ніц, що пити. А я маю таку наливоньку, що гай-гай. Щесьте такої не пили. Зара принесу. — І, не чекаючи відповіді, хутенько виходить. І та мана, яку вона напустила, щезає разом з нею.

— Щось, Лялю, твоя бабуся юра нам крутить, — хитає головою Франьо. — Скілько тут жию — нігди не видів, аби вона в неділю щось робила. Білизну виварювала — ото придумала!

— А що то вас так хвилює? — дивується Ляля. — Часом, як треба.

— Ну-ну, не кажи… Відав, Антося фест вподобила, коли за наливкою побігла. Але ніби нащо їй Антось, такій старій? Гм… Ти не знаєш, Лялю?

— Дайте спо-окій…

Бабуся й справді принесла наливку.

— А чо вона така зелена? Чи не з бузини часом? — сміється Франьо.

— О, то є дуже шьлічна наливонька. Пийте на здоров’я.

Марта хоче стримати Антося, щоб не пив, штовхнути рукою і вибити келішок, але баба Люцина всідається поміж ними і пильно стежить, щоб Антось усе випив до краплі, — вдруге вона себе не дасть обвести круг пальця.

— Наливка що треба, — прицмокує Франьо.

— Моцна, — приказує Антось.

— Ге-ге, ви си гадаєте, баба Люцина вам що-небудь дашьть. Нє-е, я вже як шось роб’ю, то роб’ю на совішьть.

А з ганку голос жіночий:

— Куди пішов? Ану вернись! Я тобі дам пиво! Славку, я кому кажу — вернись!

— Та я зара прийду, чого ти?

— Я тебе не пускаю! Знов нап’єшся, як свиняка!

Бабуся зривається на ноги.

— Ади, мої бахурєта ші зчепили!

І вже з ганку долинає її крик:

— Холера би вас забрала! Най си йде на то пиво! Що ти сі хлопа вчепила, як вош кожуха?!

— Та він сі неп’є!

— До того і є хлопи, жеби сі напивали! Не бійсі, не вдавитьшя! Йди-йди, Славчю. Я там за тобою Микольчя пішлю, аби тя д’хаті приніс.

— Сам дійду. Я тіко на пиво.

— Ну-ну… П’є пиво, а ходе криво. А ти, Мирошю, заспокійші. До чого той рейвах? Неділі шьвіта, а ти ту’во такий грай піднела.

— О, та порядок наведе, — каже Франьо. — А ви чого як засватані? Пийте.

— Та вже треба, вуйку, йти. Я до вас просьбу маю.

— Ну?

— Маю йти на уродини, а подарунка не знайду. Чи не дасте яку картину?

— Чо не, дам. Хочеш ту, з вівцями? Та не туди дивишся. Оно — вівці пасуться, а пастушок на сопілку грає.

— А, вже бачу. Даєте?

— Бери.

— Дякую.

Марта знімає картину і до Антося:

— Пішли?… Я завтра до вас, вуйку, ще зайду.

— Добре-добре.

— Ну, то і я піду, — каже Ляля.

— А тобі чого? Давай ще по келішку.

— Ой, та що ви? Що про мене поду-умають?

Далі аж до самого вечора не було вже нічого цікавого.

Розділ XII. Вечір

Коли вони прийшли, гості сиділи за столом. Враз усі повернули голови на прибулих, і велике одностайне «о-о-о!», долаючи в ротах барикади картоплі, смаженої ковбаси, квашеної капусти, голубців, вареників, щедро политих вином, горілкою й пивом, вигулькнуло на волю. Отже, теє «о-о-о!», як рідко який вигук, мало цілий букет їстівних запахів, що метеликами-невидимками закружляли понад головами, викликаючи припливи й відпливи слини.

Марта одразу помітила, що всі дивляться винятково на італійця, і то не були погляди, якими вітають новоприбулих, а погляди зацікавлення і надзвичайної подійності. Це її знітило. Відчула, що втрачає рівновагу, рухи стають неприродними, навіть голос, міняючи раз у раз тембр, стрибав, розпливався, і вона не чула його, начеб говорив хтось інший.

Їх посадили, підсунули тарілки, наклали всячини, налили. І тільки тепер Марта побачила, що частина гостей зайнята чимсь дуже серйозним. Перед Супруном лежав аркуш паперу, побілілими пальцями він стискав авторучку і чекав, що йому зараз продиктують.

— Ну, давай, пиши… — сказав пан Буслик. — Шановний товариш президент.

— Чекайте, — встряв Франьо. — Який він у біса товариш? Ми що, з ним кози пасли?

— Гм, і справді, — погодився Буслик. — Тоді пиши: гражданин президент.

— Ну-у, це якось дуже, вже не по-нашому, — зосереджено чухав потилицю Франьо. — Це як у автобусі: гражданин в кепці, передайте гроші на білет… Який же вони гражданин, коли вони імперіаліст?

— Маєте рацію, — погодився Цєпа. — Пишіть так: шановний пане президент…

Супрун напружено виводив на папері сині кучері, наслідуючи кінчиком язика порухи пера.

— В перших рядках нашого листа, — диктував Цєпа, і його обличчя сяяло втіхою, адже це йому спало на думку, як слід звертатися до президентів. У паузі очі на стелю, і всі присутні, ловлячи кожен його рух, теж піднімали голови і втуплювалися, наче йоги, в одну якусь крапку. Вуста пана Цєпи ворушились, як у коропа. — … листа… ми, мешканці славного міста Люботина, що на Галичині… написали? от… и-и-и… м-м-м…

Стеля цього разу не повідомила нічого цінного, і Цєпа опустив голову.

— Ну… — озвався Супрун. — Далі кажіть.

— Та я не знаю, що далі. Завше, коли пишу листа, то спочатку про погоду та про здоров’я, та про те, та про се… А тут… хто й зна як…

— Ну то й спитайте його про здоров’я, — сказав Буслик. — Чоловік він в літах, певно, і в нього деколи ноги крутить. Є в мене одна рецепта — умм! перша кляса! — берете оберемок кропиви…

— Перестань… — зашипіла Бусликова.

— Ну, добре, — згодився Цєпа. — Давай про здоров’я. Як там у нас? Ми… мешканці… ага вітаємо вас… е-е… з чим же його привітати?

— А привітаймо його зі спасівкою, — підказав Франьо.

— Та спитайте, — спохватилася Супронова, — як вродили яблука і чи вже їх посвятили. Бо ми вже.

— Ну — яблука! — пирхнув Буслик. — У них там більше ті, як його, апельцини.

— …вітаємо вас зі спасівкою, із гарним врожаєм. Як ся маєте? Як ваше здоров’я?

— Є в мене рецепта — люкс! — прицмокнув Буслик, та відразу ж і зойкнув од щипка Бусликової.

— Пфу-у, — витер піт з чола пан Цєпа. — А пишемо вам от з якої причини. Чи не булибисьте, пане президент, такий ласкавий, аби нарешті припинити тоту вашу холодну войну, бо нам більше, бігме, терпцю нема. Вам воно, може, й легко йде, а нам важкувато. Ми по страшнім лихоліттю ще-м ся не оговтали, а ви напосілися, як тоті круки, та й дзьобаєте…

— Гов-тпру! — ожив Супрун. — Чи не занадто? Хто дзьобає? Де дзьобає?

— Правильно, — кивнув Буслик, — ніхто не дзьобає. Це просто психичеська атака.

Цєпа знову закотив очі на стелю і прочитав:

— …а ви напосілися… І спокою не даєте. Приїхали б ви у Люботин на Софіївку, то й самі побачили б, як нам ця зимна война життя псує.

— Я б його такою картофляною кишкою вгостила! — сказала Супрунова.

— А я би му вишнівки налив, — додав Буслик.

— Імперіаліста вгощати?! — вдавано обурився Супрун.

— Гноївки йому! — вдарив по столу Франьо. — Геть імперіалізм! Дайош Нью-Йорк!

— Пишіть… — сказав Цєпа. — Руський народ дуже мирний. А український — ще мирніший. А вже люботинський — такий мирний, що…

— …б’ють по лівій, підставляють праву, та ще й дякую кажуть, — засміявся Франьо, а за ним і весь стіл.

— Нє, відав, нині діла не буде, — сказав Супрун, ховаючи папір.

— І то правда — знайшов час, — погодилася Супрунова. — Я ще добре би-м подумала, заки тото писати. Аби-но якої біди не було.

— А то ніби яка біда? — здивувався Супрун. — Тепер відлига. Свобода. Всьо можна. Хочу — президенту пишу, а хочу — папі римському. А то що не розкрию «Перець», а вони мене бомбами страшать! Що то за робота? Хлоп прийшов з роботи змучений, повечеряв, ліг спочити, а вони його бомбами страшат! Газету візьму — і там страшат! А на то всьо нерви йдут. Я так більше не годен.

— От не бійся, переженем Америку, то тоді їх будем страшити, — сказав Буслик.

— Е ні. З тобою ми ніколи Америки не переженем.

— А то чого?

— Бо тоді всі відразу побачать, що в тебе штани залатані.

Буслик, не звертаючи уваги на сміх, встав з келішком і проголосив:

— Я би-м хотів випити за наших нових гостей, бо вони сі спізнили, тойво, і не чули, як ми пили за господиню, то, може, думают, жи ми ще не пили… але ми вже — ге-ге, нє?… о, то я теперво хочу випити за них… бо й таке: мій дідо воювали з Гарібальдом… тіко, тойво, не з ним, а в його войску… так що маю право… били мої дідо австріяків, курча лімонада, аж сі курило… правда, що мої татуньо вже були в австріяцькім войску і били італійців, але то нічо… бо й так ніц з того не вийшло… і я, грішний, так само трохи, тойво, стріляв до них, бо мусив стрілєти… але при першій нагоді задер ноги до паса і гайда до хати… словом, давайте, тойво, за дружбу з італійцями, абисьмо нігди їден в другого не стрілєли, бо то не файно… Ага, ше-м си нагадав: хоч я і не є італієць, але клюски люб’ю так, що їв би-м їх день і ніч… Нє-нє, пані Супрунова, не думайте, жи то я кажу вам наперекір, що у вас клюсок нема, нє… всьо тут мені так смакує, що ну, але клюски — то моя слабість…

Ніхто вже його не слухав, одні сміються, інші, не чекаючи кінця тієї промови, вже перехилили чарку, а Марта потроху освоюється і сміливіше зиркає на гостей, а як погляди схрещуються, то не ховає очі. Лише уривки Бусликової орації долинають до неї серед загального гомону.

Італієць їсть, як і всі, хоча тільки перед ним лежить окремий ніж і хліб, тонко нарізаний. З тим ножем то ще й клопіт був: пан Буслик вперся, що ніж має лежати зліва, а пан Цєпа-Кульчицький — справа. І що один покладе так, то другий тихенько пересуне сяк. Буслик таки виграв, бо ухитрився непомітно перед самим носом Антося перекласти ножа вліво, на що пан Цєпа-Кульчицький тільки зубами скреготнув. Їхні мудрування, однак, були марними: гість з Італії навіть не торкнувся ножа, Марта, звичайно, цього не зауважила, та інші гості з задоволенням відмітили подумки, що той італієць такий самий чоловік, як і вони, а коли б він повів себе інакше, то невідомо, чи це б сприйнялося з такою симпатією, адже тоді б неодмінно виділявся, а так — свій.

Розмова за столом точится звичайнісінька, хоча то пан Буслик, то пан Цєпа час від часу встромляють якусь шпичку, аби завернути до Риму.

Тим часом доктор Ляля зосереджено конструює новий вид усмішки на видовженому обличчі: стуливши губи, вона опускає підборіддя і потроху починає піднімати кутики вуст, очі її при цьому викочуються на чоло, проте обличчя худішим не стає, тільки виникає підозра, що з Лялею ось-ось станеться якась пікантна неприємність. Бо саме це й здалося панові Цєпі-Кульчицькому, який дуже уважно спостерігав за Лялиними маніпуляціями, а тоді культурно запропонував:

— Може, я вас проведу?

На Лялине щастя, він сидів поруч і сказав цю фразу пошепки. Ляля спалахнула:

— Куди?

Пан Цєпа щиро здивувався:

— Як куди? На двір.

— Ви непристойно себе поводите, — процідила Ляля крізь зуби, але те серйозне заняття довелося облишити.

Тут господиня вистромила вгору вказівного пальця:

— О! Чуєте?

Всі нараз замовкли. Крізь вечірню тишу просочувалося похмуре крукання.

— Маньчин крук, — прошепотіла пані Бусликова. — Свят-свят-свят…

А пан Буслик:

— Цікаво, а сама Манька тут чи не?

— Як вона може бути тут, коли вона — там, — авторитетно заявив пан Цєпа і закотив очі на стелю.

— Йой, не гнівіть бога, пане Цєпа, — втрутилася господиня.

— Перепрошую: пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг.

— Ну-ну, хай буде, але там, куди ви ото показали очима, її нема.

— А вам звідки про те знати?

— А що тут знати? Вона чарівниця. Чарівниць туде не пускають.

— Ціхо, ша, — каже пан Буслик. — Два великих спіцяліста говорят.

Всі розсміялися, а господиня:

— Вам но тіко смішки.

— Бо ви так говорите, буцім заправді які знавці. А я не віру ні в «там», ні в чарівниць, ані в яке інше чортовиння.

— Та же ви самі її ховали і бачилисьте, що гріб порожній.

— А я не віру.

— Як — своїм очам не вірите?

— Так, своїм очам не віру, — вперто стояв на своєму пан Буслик і для більшої певності вихилив ще один келішок.

— Пане Буслик, — озвався пан Цєпа, — після ще одного келішка ви не повірите власним вухам.

Пан Буслик скосив у його бік очі й зневажливо хмикнув.

Раптом Марта відчула на плечі чиюсь руку. Обернулась і побачила за спиною Чорну Маньку.

— Ой, цьотко, а ви де взялися? — прошепотіла.

— А так, зайшла собі. Чую — про мене говорять.

Марта ковзнула поглядом по гостях і зі здивуванням побачила, що ніхто Маньчиної присутності не помічає і голосу її не чує.

Манька вмостилася поруч і лагідно всміхнулась.

— Ви так змінилися, цьотко.

— Пофайніла?

— Ага, — весело кивнула Марта.

Й справді Чорна Манька змінилася: обличчя таке добре і тепле, стала вона схожа на казкову чарівницю, яка помагає бідним сиріткам.

— То твій кавалір?

— Так.

— Хочеш — причарую навіки.

— Ні-ні, не треба. Я сама.

— Наклади мені голубців.

— …Де ви тепер, цьотко?

— Всюди. Літаю по світу і спокою не маю, ох-ох-ох…

— Чого так тяжко?

— Змучилася.

— То не літайте.

— Як не буду літати — звідки казки візьмуться?

— І то правда.

В цей час хтось пригадав історію про те, як Чорна Манька розправилася зі Стефком Бараном, котрий лизав німцям золотник. Коли його хтось кликав Баран, він махав руками і кричав: «Який я в дідька Баран? Я — Бáран!» Перед війною мав у Люботині крамничку, набиту всілякою всячиною, через що й називали її «Масло-цвяхи». В тридцять дев’ятому Стефко мусив розлучитися з нею, передав її владі добряче випотрошеною і клявся-божився, що оце саме вже весь крам розпродав. Працюючи в школі завгоспом, додому мало що приносив. «О, ті совіти не дадуть собі в борщ наплювати». Та вже коли німці прийшли, Стефко тут як тут — знову торгує. Де й крам узявся. А у віддяку почав складати для німаків список усіх євреїв, а заразом і тих, хто міг зацікавити гестапо своєю колишньою діяльністю.

Розділ XIII. Операція

І ось коли вже зовсім смеркло, лапатий сніг починає хутко-хутко танцювати в повітрі, а ліхтарі з будинками пливти кудись, впокорені снігом і підкорені снігові, такі безпомічні й перехняблені, що стає шкода їх і хочеться все те вирівняти якось, заспокоїти, втихомирити. Баран підводить голову й дивиться крізь вітрину на вулицю: бачить сніг, бачить ліхтарі, бачить будинки. Ага, — киває головою, — смеркло, пора зачиняти. Завтра різдво, і там, на горі, чекають на нього зі святочною вечерею. Три доньки на виданні, пухнасті кошенятка. Підходить до вітрини, обставленої закладеними старовинними речами, і простягає руку до штори, щоб її засмикнути, але раптом завмирає — під ліхтарем бачить зіщулену постать жінки, точніше тільки її спину, побілілу від снігу: ось та жінка повертає до нього обличчя, а спина нерухома, тільки обличчя повертається й усмішка запалюється на ньому, жінка сміється, сміх її навпомацки прокрадається до вітрини і ковзає по склу, ковзає, ковзає, відшукуючи щілину. Чомусь долоня Барана сама по собі лягає йому на вуста. Чому вона це робить і що вона хоче? Долоня мовчить, мовчать вуста. Та ось жінка нарешті повертається всім тілом, і Баран пізнає Чорну Маньку. Якесь лихе передчуття примушує його одним рухом засмикнути штору, він квапиться повісити табличку «Зачинено». Потім з кишені з’являється ключ і тягнеться борідкою до замка, а замок відхиляється разом з дверима, уникає зустріччі, і ключ впирається в живіт Чорної Маньки. Баран відсмикує руку і хоче щось сказати, він добре знає, що хоче сказати, але чомусь знайомі слова покидають його в цю хвилину, і йому нічого не залишається, як відступити назад. Ключ стирчить з його руки, наче зброя. Це відчуття додає йому трохи відваги, і він… Але Манька випереджає його:

— В мене є годинник. Дуже старий.

— Нині вже пізно. Хіба ви не прочитали табличку?

— Прочитала.

— І що ж там написано?

— Відчинено.

— Ви погано читаєте, добродійко. Спробуйте ще раз.

— Хіба?

Баран розгнівано шарпає табличку і блідне — з обох боків «Відчинено». Ключ випадає з руки. Голова паморочиться. І звідкись, наче з неба, її голос:

— Ну, що я казала? — І сміється.

О, тепер вона господарка становища і може сміятись, а Баран не може сміятися, бо коли засміється, то буде на межі божевілля.

— Мені його, подарував дід.

Напевно бреше, думає Баран. Ні, він себе не дасть водити за носа, він покаже, хто він такий, він…

— Покажіть його.

(Невже це його голос? Невже це він сказав? Але ж це неможливо! Щойно він вирішив виставити цю дурнувату Маньку за двері, а тут…)

Вона виймає годинника. Годинник срібний, на ланцюжку, 1808 рік, Берн. Такий годинник може коштувати п’ять… десять…

— Скільки ви можете мені дати за нього? — і знову сміється.

— Чого, ви смієтесь?

— То скільки?

(… Десять… Більше не дам… Хай їй чорт…)

— Сто. Дам сто.

— Добре. Але золотом.

(Господи, чи він з глузду з’їхав? Таж цей годинник… о боже… Від сили десять… А він — сто… Золотом? За срібло? Що це з його бідною головою, з його язиком? Що він плете?)

— Ох, вибачаюсь, я хотів сказати…

(… десять… я помилився… звичайно, десять…)

— Сто десять.

(Ні-ні, це неможливо, це не він сказав, не міг такого сказати). Баран тремтить, піт виступає на чолі. Тут погляд його падає на циферблат. Він полотніє — стрілка показує тринадцяту годину. Він заплющує, потім розплющує очі, але бачить: тринадцять…

Баран починає рахувати гроші… Десять… Не більше… І дає сто десять. Чорна Манька чемно кланяється і задкує до дверей, на обличчі все та ж дратівлива усмішка. Баран простягає до чарівниці руку, хоче зупинити, але за мить крамниця порожніє.

Він втомлено підходить до дверей, замикає на ключ. Потім бере табличку й читає: «Зачинено». Блідне. Чіпляє табличку, тоді йде до столу і важко падає в крісло. На столі годинник.

На годиннику — тринадцята. Годинник стоїть. Треба його накрутити. І він починає накручувати. В ту мить, коли вчувається цокання, рука його починає зникати. Він її відчуває, проте не бачить. Зникає ліва рука, зникає права. Він вже не бачить ні грудей, ні живота. Ще трохи видно ноги, але ось і вони розчиняються в ніщо, і Баран скрикує, та не чує голосу. Підбігає до дзеркала. Голова теж щезла. Пустка.

Він починає бігати з кутка в куток, бити руками об стіну. Відчуває біль, але не бачить рук.

З’являється його дружина.

— Стефцю! Ходи вечеряти!

— Я йду! Я йду!

— Стефцю! Де ти є?

— Я тут! Хіба не бачиш?

— Де він щез? Що за біда?

Баран стрибає перед нею на одній нозі, потім на другій, показує язика, кричить мало не на вухо, але все марно. Жінка повертається і йде нагору.

— Почекай!

Він біжить за нею. За столом його донечки.

— Де татусь?

— Може, пішов до Зільника вечеряти. Хоч би що сказав. Хто таке видів — свята вечеря, а він…

— Та я тут! Я тут! — кричить-надривається Баран.

Але марно.

Ось вони вже вечеряють. Баран облизується. Підходить і бере вареника. Ніхто не помічає. Смачний вареник. Бере рибу. Ніхто ні мур-мур. Йому вже не хочеться риби, кладе недоїджений шматок.

— Хто це недоїдки поклав? Ах, які ж ви невиховані!

— Це не я, мамусю.

— І не я.

— І я ні.

— А хто — я?

Барану це починає подобатись. Він натискає пальцем на край миски з кутею, і миска перевертається. По скатертині розлазиться кутя, по обличчю дружини — гнів, зате очі донечок стають неймовірно круглими.

— Ви що, в хліві?! — верещить жінка. — О, якби тут був ваш татко! Він би вам показав! Їсте, як поросята! В дівках засидитесь!

Доньки хлипають:

— То не ми-и-и…

— А хто? Може, ваш татко?

Баран сміється. Ля-ля… Та нараз йому знову робиться кисло.

— Я не хочу! Не хочу! Він падає на коліна.

— Чому ви мене не чуєте? Я ж тут! Тут!

Б’є себе в груди кулаками.

— Ви що, подуріли? Ви ж на мене дивитесь! І не бачите?!

Він вилазить на канапу й стрибає.

— Опля-опля! А я тут! А я тут!

Зненацька він бачить біля протилежної стіни обличчя Чорної Маньки. Вона стоїть спиною, а голова повернута до нього. Баран хапає свічника, розмахується й кидає в неї.

По стіні разпливається, розповзається усмішка, схожа на велику пляму густої крові.

Історію цю Марта почула вперше, і коли хотіла запитати в тітки, чи це правда, то побачила, що її вже нема.

— То є байки, — махнув рукою пан Буслик. — Барана забив Олійник. Вони з батьком під’їхали вночі на возі, виманили Стефка з хати, гримнули по голові та й завезли на Бистрицю. А там — камінь до шиї і в воду. Я то знаю, бо мені старий Олійник казав.

— Що ви таке говорите? — вибухнула господиня. — Молодого Олійника німці застрелили, бо партизанським вивідачем був.

— Ну то що? А як тепер ні той не жиє, ні той, то можна небилиці видумувати? Але я знаю, як то було.

— Ей, ви вічно все на світі знаєте. А були такі, що виділи, як Чорна Манька на святвечір до Барана приходила. І якраз тоді він щез.

— Я там не памнятаю, коли він щез. Але Олійник казав, жи на возі вони його везли і в річку кинули. А тоді зима така люта була, що на возі не поїдеш. А вся Бистриця під ледом була. То мало бути пізніше, а не зимою.

Тут уже й решта гостей втрутилась, кожен почав пригадувати коли це було, і такий гармидер зчинився, що Марта не витримала.

— Робиться нецікаво, — сказала до Антося.

— То пішли.

Вони непомітно вислизнули з-за столу. Вже було темно і нестямно пахла матіола.

Розділ XIV. «Я стужилася за тобою»

Розповім про ту ніч, котра, наче крука крило, про ніч, яка небо замкнула на місяць і зорі. Вона протікала у вікна і затоплювала кімнату, і все, що було в кімнаті, тихо гойдалося і кудись плило, плило…

Марта очі заплющила, а вуста її зашелестіли зеленим листям…

Прийди до мене, прилинь до мене, до серця мого, до серця мого зболілого, прийди до мене, прилинь до мене… І руки її несамохіть звиваються, наче ящірки золоті, і тягнуться до нього, тягнуться до нього, видовжуючись і граючи пальцями, а пальці бринять, наче струни, і дзвенять, видзвонюють — прилинь-линь…

Він нічого не чує, мовчки лежить, і тиша вливається в нього, вливається в нього, як мед хмільний.

Чому я такий несміливий, чому я заговорити не можу з нею, підійти до неї, і взяти долоні її, і волосся її гладити, і тонути в ньому, тонути в тому волоссі, як у темряві ночі, п’ючи запах нічного зілля, всю його гіркоту і всі його солодощі, втонути в ньому, розкриливши руки, — глибоко-глибоко, аж на саме дно цієї страшної темряви, і знайти її там, і сказати їй…

Але хтось прив’язав каміння до тіла його і на груди поклав йому скелю з соснами і гніздами стрижнів, і не міг він підвестися і прийти до неї. Може, якби чув її голос, її квиління, її моління, може, якби бачив ті руки — золоті ящірки — може б, здвигнув каміння, а так — сили забракло.

Я стужилася за тобою, я тебе все життя, все життя чекала, я тебе сподівалася, наче нива дощу, наче квітка в чеканні бджоли, я вся відкрита для тебе, відкрита навстіж, все-все віддам, тільки прийди.

Але тиша відповідала тишею. У тій тиші тільки сюрчання цвіркуна з-під підлоги долинало, тільки те сюрчання, але воно тут тишу не руйнувало, а вирізьблювало. А сон зовсім поруч тупцяв на одному місці, чекаючи, коли настане його пора, щоб взяти її на руки і полетіти світ за очі над темними долинами глибокими, левадами, гаями, над приспаним птаховинням, над лелеками, і совами, і сонними травами.

Він так і не підійшов до неї, лежав у камінні під скелею, котра все важчала й важчала, і, щоб легше йому стало, заснув.

Ще її руки співали й зливалися, ще волосся розпускалося, і все тіло її, мов безгучний дзвін, наливалося співом і теплом, а вже вона летіла над глибокими долинами і нічого не чула, і нічого не бачила, тільки губи шелестіли шовково: прилинь-линь… прилинь-линь…

Я пам’ятаю це так ясно, начеб та ніч зовсім поруч була, бо я сам був тим сном, що її ніс на руках, я сам був тим цвіркуном, що заколисував їх, і провина моя в тому, що він не побачив рук її, не почув шелесту її губ, бо то я відібрав йому відвагу, світячи молодим місяцем просто в обличчя і навіваючи відчуття скелі й каміння. Це я відібрав їй голос. Я стояв поміж ними широколистим деревом, і її руки натикалися на мою затвердлу кору. Чому так вчинив? Я ж їх видобув зі своєї пам’яті і міг би з ними робити що завгодно. Захочу й опишу все навпаки. Як він шепоче: Марто… Як вклякає біля неї, цілує її руку, пестить волосся, шепоче, шепоче все те, що в такі хвилі шепочуть… Не знаю, як і назвати. Закохані? Але ж це кохання таке незвичайне. Кожен з них був закоханий в якусь витворену своєю уявою істоту, поволі формувалися її обриси, з часом вони могли цілком описати обличчя, поведінку, голос цієї уявної людини. І от коли зустрілися, то впізнали одне одного, і не треба було часу на те, щоб з’явилося кохання, бо воно вже було в їхніх душах.

Я можу описати цю ніч зовсім інакше.

Коли він до неї наблизився і руки їхні сплелися, постіль перетворилася на зелений гай. Ходи сюди в мій гай, в зелень мою, сказали її очі, а його очі всміхнулись, і визирнула з них маленька сльоза. Вона була такою малюсінькою, наче то ще не сльоза, а сльозенятко, яке принишкло в кутику ока й йому боязко вирушати у світ. Тим часом усе довкола розквітло і запахло, аж подих забило. А він зайшов до гаю того і побачив, як заблищав далекий вогник, — певно, якесь потерча заблудило з каганцем у руці. І пішов на світло. Поруч ручай джерелів, сміявся прозоро і виблискував срібною лускою, а трави свіркотіли голосами зеленокрилих стрикоників, лагідно припадали до ніг, наче хвилі того теплого моря. Коли ж він наблизився до світла, то побачив, що то був не каганець потерчати, а молоде сонце, не те, щоденне, а інше. Його сяйво небо розколювало, а земля вся навкруги була виткана павутиною променів. Те сонце очей не засліплювало, і коли він видивився в його обличчя, то пізнав оцю жінку, і була вона прекрасною. І впав на коліна він і руки простяг. Змилуйся! Хочеш, сказала вона, я увійду в тебе, і світитимуся у твому серці, і наповню тебе світлом, наче келих, і наповню тебе голосами птахів, наче дерево, і наповню тебе, наче вулик, медами по вінця… Візьми моє сонце, візьми і світись нині і прісно.

Я кохаю тебе я кохаю тебе я кохаю тебе і я і я і я кохаю-аю-аю…

Зелений шовк трави підняв їх на хвилі й поніс далеко-далеко. Станемо квітами, сказала вона. Як? — здивувався він. Хіба ти не знаєш? Я ж чарівниця. Вона дала йому надкусити стебло чебрецю і сама надкусила, стали вони квітами. Прилетіли бджоли і пили мед. Прилетіли метелики і крильцями обдарували. Почали вони пурхати в промінні, сміх їх дзвенів і розливався довкіл. Волосся її розвіялося на чотири сторони білого світу, і птахи, що пролітали повз них, заплутувалися у його мережах і наповнювали співом його. Він ловив їх руками, вивільняв з волосся і відпускав, але прилітали нові й нові птахи, і не було їм ні кінця ні краю. Сховаємось в травах, сказала вона, і стали вони малесенькими зозульками, і поповзли в пошуках хатки, де можна було б поселитися, але всі хатинки, що зустрічалися їм на шляху, були вже зайняті, а вони брели й брели, аж доки не заблукали у непролазних нетрях трав і, натомившись, не попадали на землю. Підступили до них сни, нахилилися над ними золотоголовими соняшниками, поклали по листочкові на їхні вуста — спіть.

Розділ XV. Пустка

А вранці Марта прокинулася й побачила, що вже його нема. Порожнє ліжко і пустка.

Жодного сліду. Зірвалась на ноги, вибігла в кухню — нема.

І ніде вже його не було.

І хоч могла б подумати, що він просто кудись вийшов і скоро повернеться, Марта так не подумала, відразу вирішила, що це вже кінець, що вона його більше ніколи не побачить.

Чи плакала тоді? Мені здається, що ні, — той біль, який стис її серце, і розпач, що охопив її в мить, коли зрозуміла — її прекрасному сну надійшов кінець, не дали їй заплакати. Може, якби заплакала, то попустило б.

І я вже прошу її: заплачте, Марто!

Але нас розділяють роки і роки, і не чує вона мого голосу. Сидить на ослінчику, стисши кулаки, і губи кусає.

Чим я їй допоможу?

Розділ XVI. Пустище

Ревіли двигуни літаків, наче розлючені бики, неймовірно чорна земля розквітала тюльпанами вибухів, і не було де сховатися, хотілося бути малесенькою комашкою, щоб забитися десь під камінчик і пересидіти оте пекло, все хиталося і гуркотіло попід ногами, простір розколювався, величезні шматки неба, наче кусні м’яса, гепали на землю, одчайно тріщали дерева, птах з перебитим крилом повз крутим берегом вирви, хвиля густого, як смола, повітря жбурнула його в яму і засипала землю, з диму й куряви випірнув танк, прямуючи просто на нього, жерло дивилося в очі. Антось закричав, заметався — нога боляче вдарилась об бильце ліжка, і пройшли нічні страхи. Ковдра сповзла на підлогу. За вікном причаїлася темрява. Намацав на столі годинник — сьома. Скоро й вона встане, требаквапитися. Згріб одяг і навшпиньки прокрався на кухню.

На вулиці мрячив легенький дощик і було холодно.

Я наче злодій. Чому наче?

Наддав ходи. Подалі звідси, ще далі, далі, і тоді можна буде спинитися й обдумати все.

Ніде ні живої душі, але вже засвічуються вікна. Незадовго і в неї вікно засвітиться, і побачить вона, що його нема. Що вона подумає? Не міг уже тут зоставатися, панічний страх його гнав звідси, наче кролика, бо відчував, що все сильніше прив’язується до цієї жінки, до цього місця, і якщо хоч день побуде довше, то вже не зможе так просто все обірвати, тоді вже не існуватиме нічого поза цим світом, у який потрапив так несподівано. Адже нелегко зробити вибір, коли ти вже немолодий і коли плисти за течією здається набагато зручнішим, ніж проти.

Він заплутався у темних вуличках і проблукав ними, аж поки не розвиднілося, а коли роззирнувся, то побачив, що знаходиться десь на пустирі. Сухе бадилля пробивалося з-під битої цегли, скла, уламків деревини, зіржавілого заліза, клаптів паперу. Вітер нудно гудів у бетонній рурі, що лежала неподалік, і те монотонне гудіння навівало таку безмірну тугу, що він раптом закричав у повен голос з примарною надією, чи не відгукнеться хтось, але тільки луна прикотилася до нього і вляглася біля ніг покірним кошеням. Кількоро осокорів, мов чорні руки топельців із розчепіреними, скоцюрбленими пальцями непорушно стирчали з закляклої землі, і жовте листя, наче лушпайки цибулі, опадало з них, оголюючи зграї надженджурених і тривожно мовчазних ворон. Уже осінь? Він окинув оком простір — скрізь була осінь і сіре на смак повітря. Відразу, як це зрозумів, одчув холод, який пронизував до кісток. Штанки були мокрі, хоч викручуй, в болоті, а в черевиках хлюпотіла вода. Він підняв комір, скулився і сам став схожим на ворона. Довкола клубочився сизий туман, і моросіння дощу не вщухало. Прислухався, але не вловив жодного звуку.

З-за куща глоду раптом вигулькнуло четверо котів, що, йдучи на задніх лапах, несли на дикті п’ятого, а той лежав, скрутившись клубочком, і цей його спокій, лінива байдужість, його охайний вигляд ніяк не в’язалися з надовколишнім безладом і похмурістю. Антось підняв палицю і з насолодою, якої й не сподівався, пошпурив у дивну процесію. Коти розбіглися, і знову запанувала пустка. Відчуття насолоди враз пропало.

Я заблукав? Безглуздя якесь. Чого було навпотемки пертися? Тепер невідомо, куди йти. Здається, я прийшов звідти. Чи здвідси? Ні, таки звідти.

Туман усе густішав і густішав і вже на відстані кількох кроків було так, хоч в око стрель. Перечепився за якийсь корінь і впав, витягши перед себе руки. Долонею напоровся на скло, кров потекла брудними пальцями. Знайшов клапоть мокрого паперу, витер, перев’язав хустинкою і пішов далі. Він йшов і йшов, але чув тільки лиховісне каркання вороння, більш нічого, а коли черевики почали грузнути в грунт і зацвиркала з-під них вода, зрозумів, що забрів у мочарі. Це безконечне блукання почало вже його виводити з рівноваги.

Головне — не панікувати, вирішив він, і завернув праворуч. Кудись я мушу вийти. Це ж врешті-решт не африканська пустеля. Взагалі можу сісти на цеглину і перечекати, заки цей чортів туман осяде й розсіється. Але сидіти зануджуся. І холодно. Краще йти. Походжу, зігріюся. Не може бути, щоб кудись не вийшов. Хоч би де собака загавкала. А півні? Чому півні мовчать? Ранок, пора кукурікати. Понажиралися, хороба б вас забрала, а ти тут блуди не знати скільки. Ну і що, що сонця не видно? Це не виправдання. Ваш обов’язок співати щоранку. Як не треба — ого, не бійтеся, так заведуть, хоч вуха затуляй. Гм, здається, я йду вниз. Так і є, йду вниз. Нічого не розумію. Хіба я прийшов зверху? Я йшов увесь час по рівному. Кляті кущі. Бузина, чи що? Тьху, ото забрів. Давай назад. Назад і вбік. Тільки черевики… Слизькають… Що це?

Він спинився й прислухався. Знизу долинав якийсь шепіт.

Хтось там є. Гей! Хто там?!

Шепіт затих.

Причулося? Просто вітер. Ну ясно, це вітер. А ти б, дурний, уже й побіг туди. Потім весело було б дертися вгору по тих кущах!

Тут він знову почув шепіт за спиною. Спинився і наслухав, але слів не можна було розібрати. Тоді знову загукав, але відповіді не почув. Проте шепіт начеб став гучніший, перейшов у нерозбірливе мимрення. Він вловив звучання кроків. Хтось чалапав там унизу, порскали гілки… Ось наче лайка… Там хтось-таки є. Але й цього разу його волання залишилося без відгуку.

— Ч-чорт, що воно там таке? Або спущуся вниз, або вмру від цікавості. Вмирати рано.

Бузина така густа, що ноги сливе не торкаються землі, а ступають по гілках. Туман піниться з усіх сторін, і дна тому яру нема. Шепіт з кожним кроком чути ліпше, він уже навіть вловлює окремі слова, поступово ці слова в’яжуться в ритм, можна здогадатися, що хтось співає, якась жінка… Гілки хрускають і заважають розібрати її мугикання. Він завмирає на місці, і з туману вилунює спів:

Що вона там бурмоче? Про кого це? Може, яка божевільна. Начеб голос знайомий.

Спускається далі, ноги ковзають по мокрих і слизьких галузках, самі несуть його, і зупинитися він уже не в силі. З розгону вилітає на галявину, проїжджає два метри по траві і гепає на спину. В голові забамкали дзвони, і зорі застрибали перед очима. Він важко підводиться, якусь мить вирівнює світ в очах і лише згодом помічає палахкотіння вогню. Можна погрітись, думає собі. Над вогнем висить казан, а поруч стоїть жінка в зеленій сукні. Вона щось розмішує в казані. Коли повернула до нього обличчя, він починає болісно пригадувати, де його бачив…

— О, ти вже тут!

Цей голос… Що це має означати?

Вона простягає руку до нього, і останнє, що він встиг помітити перед тим, як перетворитися на кущик кропу, — це її усмішка, повна злої втіхи. Баба Люцина! — спалахнуло в його свідомості і згасло.

Бузинова пані зриває галузку кропу, кидає в суп і з задоволенням проказує:

— Саме кропу мені й бракувало.

Розділ XVII. В бузиновім яру

Раптом відчинилися двері, й вітер майнув полою свити по хаті.

— Мняв, привіт!

Марта підвела голову й побачила незнайомого молодого чоловіка в елегантному чорному фраку і чорному капелюсі. Під кучерявою, старанно підстриженою борідкою чорнів зав’язаний «метеликом» широкий бант.

В руках він тримав лискучу паличку з золотим наголівником.

— Ти що, не пізнаєш мене? — Зі всього було видно, що це його дуже тішить. — Я твій улюблений котик, а тепер завдяки тобі прем’єр-міністр великого королівства.

— То це правда? Я думала, вся та пригода з вами в Бузиновім яру була тільки сном.

— Як бачиш, ти помиляєшся. Чому в тебе такий кислий вигляд?

— Неважко здогадатися.

— Пропав твій королевич? Цього слід було чекати.

— Але чому?

— Всі королевичі, а тим більше зачаровані, люблять, коли їх вчасно цілують.

— Я його так і не поцілувала.

— Скільки тебе пам’ятаю, ти завше запізнювалась.

— Що ж тепер робити?

— Годину тому його бачили в наших володіннях.

— На пустирі?

— Хай на пустирі.

— Що ж він там робив?

— Блукав.

— І йому ніхто не показав дороги?

— А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, прийнявши його і челядь за котів, запустив у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.

— Осінь?

— Ліричні відступи залиш на потім.

— Ми підем через дупло?

— Ніколи в світі! На пустирі легше шукати. А як через дупло — то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.

— Хіба пустир і королівство не однакових розмірів?

— Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.

Пустир зустрів їх непривітно.

— Господи, який тут туман.

— Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.

Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.

Королівська авіація не підводить!

Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розсувний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.

— Бачу! — вигукнув він. — Біжімо!

Бігти пустирем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування — згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини..

— Він уже внизу, — сказав сумно міністр. — Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.

За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла обвуглена трава. І більше нічого.

— Його тут нема, — занепокоїлась Марта. — Що з ним могло статися?

Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:

— Ось він! — вказав пальцем на рештки багаття.

— Куди ти показуєш? Нічого не бачу там.

— Бачиш кущик кропу?

— Ну?

— Оце і є твій Антось.

— Що ти плетеш?

— Подивися сама.

Марта взяла з його рук далекогляд, спрямувала на кущик і зойкнула — довкола кущика вимальовувалась імлиста постать Антося, що сидів навпочіпки і, здавалося, міцно спав. Галузки кущика наче жили, спліталися у його тілі, але це не було тіло, а тільки густа сива імла.

— Невже ми нічого не можемо зробити?

— А що ти тут зробиш? Проти чарів Бузинової пані ми безсилі.

— Послухай, якщо я тоді не встигла його розчаклувати поцілунком, то, може, встигну зараз?

— Тоді було одне, а тепера інше. Зараз це вже не так просто. Якщо його поцілуєш — чари перейдуть на тебе, і сама станеш кущем зеленого кропу. Уявляєш, яка нудьга — рости десь в яру, довкола осінь, сіється дощ, кубляться тумани, пора прив’ядання…

— Я готова.

— Марто, — заметушився міністр, — не роби дурниць. Твій королевич тебе зрадив. Утік з хати, навіть не попередивши.

— Його виманила чарами Бузинова пані.

— Може, й так, але чи варто віддавати своє життя заради чужого? Зрозумій — він навіть не знатиме, що завдячує своїм порятунком саме тобі! Уяви, як це страшно! Цей кущик буде перетворюватися на людину, а ти — щезатимеш. Він побачить лише кріп. Кріп! Він повернеться й піде. І ніколи не дізнається, що з тобою трапилося. Розумієш?

— А ти… Хіба ти не зможеш йому розповісти?

— Не забувай — я для нього кіт. Просто кіт. Що б я йому не говорив — чутиме одне м’явкання. Найбільше, що зробить, це чимось шпурне.

— А моя тітка?

— Не хвилюйся. Бузинова пані подбала й про це. Він твоєї тітки теж не побачить і не почує. В цьому ти могла пересвідчитися вчора на гостині. Вона там була, але її ніхто не помітив.

— Ну хоч цей кущик кропу він побачить?!

— Подумаєш — кріп! Це ж тобі не ліванський кедр. Думаєш, він щось пам’ятатиме? Бузинова пані не така дурна, як ти собі гадаєш. Він очуняє, вирішить, що втратив свідомість від падіння, — ось перед тобою сліди, що він посковзнувся і впав, а тоді встане й піде своє дорогою. Нічого не згадає з того, що було з ним в яру. Послухай мене, Марто… Нікому таких жертв не потрібно.

— Йому потрібно.

— Він цього не вартий! — аж застогнав з розпачу. — Чому ти така вперта?

Марта помітила сльози на його очах. Але спокійно відказала:

— Мій любий котику, не гарячкуй. Я це роблю, обдумано. А чому ти гарячкуєш — невідомо… Будь ласка, плаща мого почепи так, щоб він помітив його… Бувай…

Вона підійшла до кущика кропу і стала перед ним навколішки.

— Бо я тебе люблю!!! — почула, проте відповісти не встигла — вуста її притулилися до зеленого стебла, і враз відчула себе пір’їнкою, в голові закрутився вихор звуків і барв, якийсь сміх, може, Бузинової пані, почула ще гуркіт стрімких кровоспадів, цей гуркіт швидко затих і перейшов на спокійне дзюрчання, але то вже була не кров, а прохолодний зелений сік, що протікав її галузками…

Розділ XVIII. Автор кається

Тепер, коли я пірнаю своїм зором у далеку країну дитинства й шукаю в ній себе, то вже не знаходжу. Таке враження, наче все, що там відбувалося, все, що жило і квітло, сміялося й плакало, — все те відбувалося в мені, а не довкола мене. І щоб проникнути назад у той дивний світ, мені спочатку треба проникнути в себе. Це зробити неважко, зате важко мені не почувати себе у тім світі чужинцем, коли вже я не дитина і не знаю тії мови, якою говорять діти. За мною котиться важкий віз моїх гріхів, що весело вовтузяться на соломі, підскакують, галайкають і пальцями тикають у мою спину — це наш господар! полюбуйтеся!.. Ні-ні, я вже не той, та, коли пишу про Марту, відчуваю, як наростає в мені якесь дивне до неї почуття, може, навіть смуток, що вона жила у тому, а не в цьому світі і не можу я її зустріти й розмовляти з нею… Може б, і я прийшов до Марти з якоюсь вигаданою історією, може б, і я відчув її тепло, але, зігрітий ним, уже б не пішов нікуди…

А вона ж тут, у мені, тільки руку подати — це ж так близько. Я чую голос її, кроки, вона проходить повз моє серце. Нині там, у мені, негода, сльота. Вона йде під дощем у сірому тонесенькому плащі. Звідусюди сповзаються холодні калюжі, припадають до її ніг, і вітер, зірвавши листочок горіха, тріпоче перед очима моєї Марти і зловтішно регочеться. Листочок опадає в калюжу і перетворюється в маленький човник.

І вона ще б могла врятуватись, якби помітила того човника… А так її змивають дощі, змітають вітри, змітають вітри…

Човник вигойдується, під вагою споминів поринає все глибше, набирає води… тоне…

Розділ XIX. Чари розвіялись

— До дідька з такими спацерами, — пробурмотів Антось, підводячись з землі, він потер рукою спину, помацав голову.

Здається, все в порядку.

Якісь рештки багаття. Вони ще не згасли. Отже, таки хтось тут був. Певно, поки я спустився вниз, він пішов собі. Але не біда — туман розсіявся, і я можу рушати в дорогу. Ого, нічого собі вигляд у мене!

Штани й рукави були в болоті, черевики, остаточно пересварившись, дивилися в різні боки. Антось зірвав жмут листя і почав витирати одяг. Тут помітив на гілках плаща.

Це жіночий плащ… Приношений… А-а, я чув, як тут муркала собі якась жінка. Це, видно, вона й покинула цього плаща. Він їй уже відслужив, а мені ще послужить.

Антось зіжмакав того плаща і заходився зчищати болото зі штанів. Так було зручніше, ніж листям. Коли черга дійшла до мештів, він помітив на галявині чорного кота. Кіт стояв у настороженій поставі, готовий кожної миті кинутися навтьоки, його очі були злі й горіли вогнем. Кіт дивився, не сходячи з місця, вивчаючим і, можливо, осуджуючим поглядом. Цей погляд міг будь-кого роздратувати.

— Киш! — гримнув Антось і вдав, ніби тягнеться за каменем.

Кіт фиркнув і стрибнув у кущі.

Антось, повернувши собі більш-менш пристойний вигляд, шпурнув плаща на тліюче вогнище і, насвистуючи, подерся з яру.

МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА (Повість-казка)

Не від того я помру,

Що на світі буде война.

А від того, що вона

Мого вірша не достойна.

Ярослав Довган

РОЗДІЛ І

1

У вікні дзижчала муха, і нудотливе оте дзижчання навівало сон, так само, як і порипування віконниць од непомітного вітру. Спекотливий полудень порозморював усе довкола, жовтою від пилюги і сонця вуличкою пленталася баба Дрімота і мак розсипала — куди мак сипне, там усе й засне, а по нивах недожатих блукала Полудниця із серпом і пильнувала, чи не зостався який сміливець на полі у полудень дожинати, але не було нікого, бо добре відомо, що від Полудниці нічим не відкупишся і не відмолишся — махне серпом по шиї, та й край. Попід парканами дрімали коти, собаки, свині й кози впереміш, наче одна родина, позаривалися в порох кури, навіть метелики непорушно застигли на квітах, мов одинокі пелюстини.

Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи, й тому-то він із такою шанобою до них ставився, що навіть оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його супокій. Небавом навіть собаки призвичаїлися до нового розпорядку, хоч, правда, кількоро вже поплатилося життям за те, що о тій святій порі дозволили собі продерти горлянку.

Відколи князь посів батькові володіння, запанувало на люботинських землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи по своїх добрах та й наливалися тлущем, якось самі собою відійшли в забуття турнії, а якби й збрело князеві затіяти щось таке, то невідомо, що б з цього вийшло, бо лицарі, не тримаючи тривалий час у руках ні меча, ні списа, тільки посміховсько із себе зробили б. Сусіди перестали зазіхати на спірні прикордонні села й містечка, хоча раніше затівалися баталії навіть через задрипаного хутора чи старого вітряка, якого хтось на межі поставив. Ніхто ні в кого не викрадав доньки, нікому жита не толочив під час ловів. Потроху оця сумирність передавалася й міщанам та селянам, ба навіть бурсаки втихомирились і не влаштовували колотнеч на ярмарках та міських ринках.

Спокій і затишок запанували в князівстві, й полудень став богом, якому хоч і молилися, проте жертву приносили зовсім маленьку, майже непомітну жертву, а в нагороду здобули нудьгу, котра, мов іржа меч, пороз’їдала душі люботинців, а що ті одвикли боронитися, запанувала вона безроздільно, викликаючи неймовірну лінь та розмореність. Здавалося, всі люботинці тільки для того й живуть, щоб виспатись, і якщо не закинули вони ще своїх ремесел та господарок, то тільки тому, що, не забезпечивши здорової їжі, не мали вони й здорового сну. І коли якийсь чужинець заїжджав у ті краї, то навіть сонце над Люботином здавалося йому куди вгодованішим і ситнішим, ніж на батьківщині.

Раніше князь утримував невелике військо, та, оскільки не було війн і воно влітало йому в дзвінкий гріш, розпустив його. Тоді як батько провів життя своє верхи на коні в безконечних походах і тільки мріяв про спокій, князь, навпаки, аж переситився спокоєм. Деколи його опановувало бажання струсити з себе оту сонливість і бездіяльність, кидався щось робити — затіє, було, собор будувати, вже й підвалини закладуть, та раптом махне рукою й більше не з’являється на будові, а майстри розповзуться по домівках, і ніхто потім про собор не згадує.

З літами одступав сон від нього, а натомість сповзалися лихі тривоги, прокрадалися в груди сухі й сичали під горлом, як люті вужі. Безсоння зривало вночі його з ліжка і змушувало блукати, наче сновиду чи привида, лункими покоями замку, і кроки його викликали моторош у сторожі.

У князя була донька — прекрасна Настасія. Прийшла їй пора до вінця ставати, але за давнім звичаєм прихильність князівни здобувалася в турніях чи військових походах. Наречений мусив бути героєм. Та де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімає? Нема війн, нема розбійників, не з’являються ані злі чаклуни, ані людожери, кудись поділися страшні бататоголові дракони. Звідки візьметься геройство? Чого доброго, князівна задівується, і князь не матиме спадкоємця, розпадеться держава, яку з таким трудом клеїли докупи його пращури. Ось вони осудливо зиркають на нього із портретів, і ніде сховатися йому від їхніх поглядів, які пропікають, наче залізо розпечене. Далебі, вже пора діяти, не має він права зволікати, інакше проклянуть його й духи предків, і наступні покоління.

Ці тривожні думки проникли в його сон і вирвали звідти, ще пробував заколисати себе сонливими хвилями, навмисно й очей не розплющував, але даремно. Звівся на ноги й рішучим кроком попрямував до дверей. Сторожа дрімала, спершись на галябарди.

— Дідько б вас побрав! Отак ви вартуєте свого пана? Швидко мені воєводу сюди!

Прибіг захеканий воєвода. Став перед князем, вибалушивши здивовані очі та кривлячи рота в гамованому позіханні.

— Слухайте сюди, — сказав князь. — Так далі не піде. Ми котимося в прірву, — тут він зробив паузу, щоб заспаний воєвода встиг перетравити сказане. — До чого дійшли вже? Я доньку заміж не годен видати. За кого її віддам? Де герої? Де лицарі, уславлені подвигами? Га? Я вас питаю!

Воєвода роззявив було рота, проте тільки для того, щоб випустити на волю «ги-и-и-х», бо голова його, ще не освіжіла після сну, не могла ніяк второпати, що від нього хоче князь.

— Мовчите? Отож-бо. А чи задумувалися ви коли-небудь, на якого біса вас тримаю і гроші плачу? Ви ж воєвода, так? А де ваше військо?

— Та ви ж самі казали…

— Знаю! То були інші часи. Сусіди, гадаєте, не пронюхали, що військо наше ропущене? Може, вже й міркують собі, з якого боку лучче ударити… Але чому це мене хвилює, а не вас — воєводу? Даю два тижні. За цей час хочу бачити тисячу вояків. Зберіть, озбройте і починайте муштрувати. Далі. Всі сторожові вежі й прикордонні фортеці обновіть і підправте як слід, обсадіть залогами. Далі. Відправте надійних людей збирати данину. Що за чорт? Восьмий рік мої підвладні й мідяка не платять! Зберіть з них за всі роки, а як хто опиратиметься — в Чорну вежу. Без балачки. Доста панькатися. Оголосіть по всьому краю, що від дня святого Онуфрія запроваджуються турнії. Мій старий закон, який забороняв герці між лицарями, скасовую. Все зрозуміло?

— Та зрозуміло, — зітхнув воєвода. — Мені зрозуміло, а як іншим? Ну, оголошу набір до війська. Гадаєте, підуть? За ті пару талярів? Та кожен колишній вояк уже так з вухами в господарство заліз, що тою мізерією його не спокусиш. Він оно збіжжя вивезе до Чехії, то заробе стілько, що, дивись, і сам зможе військо набирати.

— А ви присилуйте.

— Добре сказати — присилуйте. Чим присилую? Оцими двома руками? Хіба сторожу вашу познімати. Та й те, скільки тої сторожі? Селюхи іно за ціпи візьмуться — розбіжиться ваша сторожа, як курчата перед шулікою.

— Що ви верзете? А закон? Я встановлював закони чи мої діди? Хіба насміляться вони піти проти закону?

— Е-е, ваша милість, тут ви трошки той… Самі ж, вибачайте, начхали на закон. А ваші підвладні з вас-таки приклад і взяли… Та хоч би й закон. Що з нього? Хіба за часів вашого татуня, царство їм, не гнали батогами людей до війська, не посилали вояків данину збирати, не садили у в’язниці? А був же закон! Але тоді хоч було чим той закон підтримувати. А нині залишились я та ви. Хіба удвох і підем данину збирати. Ну, ще тих бомків з-за дверей візьмеш. Лицарі, що за ці роки зібрали по своїх добрах, то те й пробенкетували.

Князь нічого нового для себе не почув, але тому, що не раз і сам про те все мислив, стало на душі гірко й похмуро.

— То що порадите? — спитав.

— Не хтів я раніше казати, поки ще всього не перевірив, та, здається, господь змилостивився над нами.

— Ви про що?

— Пригнався днями до мене побережник. І знаєте, яку новину приніс? Каже, бачив дракона.

— Та йдіть!

— Каже, біля Бистриці.

— Справжнього дракона?

— Ну та справжнього. З крилами. Все як має бути. Вогонь видихає. Здоровий, каже, як гора.

— І де він живе?

— У тій самій печері, де жив той дракон, що його при вашому дідові забито було.

— Ти диви! Господи, чим я віддячу тобі за ласку твою? — вклякнув під образами й помолився, а як устав з колін, то радість світилася в його очах, а плечі розправилися, наче й не згорблювалися ніколи.

— Нині вранці я посилав людей, і вони підтвердили. На березі Бистриці бачили сліди драконові.

— Ну що ж, господи благослови. Розсилайте гінців. Так і оголосіть: хто переможе дракона — пошлюбить князівну і сяде на престолі. Бій з драконом — святе діло. Тут народ валом повалить. Проти цього лицарі не встоять. Я впевнений, що вони тільки-но цюю вість зачують, враз усі бенкети закинуть, за мечі візьмуться та жирок позганяють.

2

Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Цілими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав на прогулянку, і через те ніхто й не підозрював про його існування. Але якось він серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля річки на чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Дракон спинився й зацікавлено почав наслухати. Небавом затихло і з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб на голові в пустельника — скільки вже там було його — заворушився, мов трава схарапуджена.

Оце так і почалося їхнє знайомство.

Дракон ще й говорити не вмів, був наче мала дитина. Та голову мав тямущу і досить хутко навчився говорити по-людськи. Вони бачилися мало не щодня, і минав їхній час у цікавих бесідах. Єдине, на що пустельник ніяк не хотів погодитись, це навчити дракона грамоти.

— Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую, але, хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примножує печаль. Я пішов на пущу не з добра. Колись воєводою був, але зажерся із батьком теперішнього князя. Мені його безперервні військові походи впоперек горла стали. Воює, воює, а який із того мав хосен? Ані клаптика землі не зумів приточити до Люботина. Плюнув я та й подався сюди. Нічого іншого не залишається, як книги читати. Дещо й сам пописую. Оце ось діяріуш свій списав, а це — літопис люботинський. Комусь цікаво буде — прочитає та й мене добрим словом спімне. Мені книжна мудрість на користь пішла. А тобі навіщо? Я тебе й так можу надоумити, без книг. Дракон приходить на світ лихо чинити. За гріхи наші людські мусимо спокутувати, бо така воля господня, і не тобі проти неї йти. Так же й пращури твої чинили, ніхто з них себе не пострамив. А книги добра вчать. Як же ти зло чинитимеш, коли праведним станеш?

— Що ви таке говорите, дядечку?! — жахнувся дракон. — Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?

— Е-е, синку, не бідкайся даремно, бо що має бути, те й буде. Нікуди від долі своєї не втечеш. Подивися на себе — гадаєш, для краси тебе таким здоровилом господь сотворив? А ти ж іще рости й рости будеш. Усе в природі має своє призначення, і горе тому, хто піде проти цього.

— Ніхто ще про мене не знає.

— Дізнаються. А як станеться теє, не матимеш уже спокою. Приїдуть і покличуть тебе на герць. Мусиш згинути.

— За що?

— А так — ні за що. Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить князівну і займе престол. У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти для нього тепер як манна небесна. Чи робиш зло, чи ні — ніхто й не спитає.

— Я не хочу гинути, ще й не нажившись. І нікому ніколи зла не вчиню.

— А це вже не зарікайся. Буває, що й вовка змалечку приручать та при хаті тримають. І що з того? Вовк все їдно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна задере.

— Гадаєте, і я з вами отак зроблю?

— На все воля божа. Я тобі в душу не зазирну і кров’ю твоєю не покермую.

— Якщо вже й ви мені віри не ймете, то хто ж повірить?

— Я тобі вірю. Чого ж? Вірю. Але це протиприродно. Чи ти чув коли, щоби зайці вовків жерли, а вовки на луці паслися? Ну добре, ти жив сам як палець та й харчувався чим попало, але чи можна бути певним, що ти колись не розсмакуєш м’яса? Спочатку якоюсь пташиною чи рибиною, а згодом козлом розговієшся. А тоді, так само, як і вся порода твоя, на людей кинешся. Був тут — не за моєї пам’яті — дракон. Мабуть, родич твій, бо у тій же печері жив. То він час від часу якусь дівку ловив та й обідав усмак. Піде на жнива, було, вибере наймолодшу… До-овго з ним воювали. І ніхто не зумів подолати, аж Чорний лицар об’явився. Отой і голову драконові стяв.

— Ви хробака з’їли б? — зненацька перебив його дракон.

— Тьху! Що ти мелеш?

— Оце так мені м’яса з’їсти. Я виріс на траві й траву їстиму. Навчилисьте мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.

— Бач, тобі пальця в писок не клади! — розсміявся пустельник. — Гаразд, навчу.

І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня.

3

Минув час, і докотилися до пустельника чутки, що князь уже довідався про дракона й оголосив лицарське рушення.

— От так, синку, — зітхнув, — прийшла година випробування. Мусиш стати до бою.

— За що ж вони ополчилися проти мене?

— Такий звичай. Як вони захочуть тебе убити, то й з-під землі вигребуть. Ти — дракон. Цього досить. Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях жило якесь чудовисько. І дарма — чинить воно руйнації чи так от, як ти, книги почитує, — мусить бути убите.

— Я все одно не стану до бою.

— Біда, що й я тобі не поможу. Ніхто мене й слухати не стане. А людей не перехитруєш. Біс, хоч і який уже майстер, а й той ради не дасть.

— Не можу цього зрозуміти. Повинна ж бути якась справедливість. А бог?

— Ну-у, бог! Не тобі до бога взивати, бо ж не для добра він таких, як ти, насилає.

— То і господь зло чинить?

— Якщо зла не буде, звідки добро пізнаєш?

— То така ваша правда людська?

— Який бог, така й правда, — сказав пустельник і сам вжахнувся сказаному та почав хреститися.

— Не хрестіться. Він і вас на жорна свої покладе.

4

Дракон сидів у печері й дивився на лицарів, що гарцювали на конях, виблискуючи латами й зброєю. Їхні джури безперестанку сурмили, і те настирливе сурмління, бойові вигуки, іржання коней і брязкіт мечів по щитах наповнили страхом драконове серце, аж холодний піт виступив у нього на лобі. На горбах — скрізь, куди оком не кинь, — безліч цікавих побачити бій. Їм тільки й подавай видовища.

Дракон набрав у легені повітря і разом з полум’ям випустив на волю так довго тамоване ревіння, аж з гори каміння посипалось, а дерева пригнуло до землі, а наполохані коні рвонули навсібіч, скидаючи лицарів на землю. Зчинилася метушня, джури пришпорили коней і понеслись подалі від печери, гадаючи, що дракон ось-ось кинеться до бою. Лицарі, хто на коні, а хто пішака, з’юрмилися, наче вівці, чекали на змія. Ніхто не хотів стояти в першому ряду, через те вони штовхали один одного, мало з ніг не збивали.

Але дракон не виповз. Юрба на горбах галасувала, розмахувала хустками, капелюхами й гілками. Їй вже уривався терпець. Князь, якому поставили крісло на найвищому горбі, гарячкував і лаявся:

— А бодай його чорт забрав! Ото нечисть! Він що, кепкувати зібрався?

— Все дарма, — зітхнув дракон, — вони мене не дуже й бояться.

Він заповз у глибину печери, згорнувся калачиком і почав дрімати.

Тут когось навідала щаслива думка — розпалити багаття перед печерою і викурити дракона. Джури метнулися збирати хмиз.

5

Дракон чхнув і прокинувся. Густий дим клубочився, наповзав і закутував драконове тіло у сизу пелену, наче павук, забирався у найменші закамарки печери, виганяючи з них повітря, прокрадався у ніздрі і сльозив очі. Дракон важко закашлявся, ще гаразд не тямлячи, що трапилося. Що б там не було, треба рятуватися. Він поповз у глиб печери, куди раніше ніколи не заповзав. Його довге мускулясте тіло ковзало по мокрому камінні, голова раз по раз гупала об якийсь виступ, повзти було все важче — печера звужувалась, а дим невмолимо здоганяв і гнав уперед. Дракон, як міг, щільніше притис крила до боків, та це мало допомогло, сталактити боляче дряпали по спині. Дракон втомлено розпростерся на долівці й вирішив, що повзти далі марно, бо печера глуха і чи тут погибати, чи трохи далі — однаково. Він поклав голову на передні лапи і спробував уявити щось приємне. Але чомусь згадав оце: і прийде диявол, щоб покарати вас, і матиме він тіло велетенського змія, в пащі котрого клекотітиме полум’я, а крила його збиватимуть птахів на льоту… Невже це про нього? Я — диявол? Яке безглуздя. Голова паморочилась, і дихати ставало все важче.

Раптом відчув, що дим перестає душити його і начеб відступає, проте це було останнє відчуття перед тим, як втратив свідомість.

А сталося ось що. Князь, який досі сидів собі спокійно і байдуже споглядав палаюче багаття, зненацька зірвався, мов обпечений, і почав щось кричати лицарям, але ті не могли на такій відстані нічого второпати. Тоді він послав до них одного з вояків, що стовбичили поруч із галябардами.

Гонець на коні злетів вихором у долину, на скаку волаючи:

— Гасіть вогонь! Гасіть!

— Що таке? — здивувалися лицарі. — Що він кричить? Навіщо гасити?

— Князь наказав! Гасіть вогонь! Ганьба на нашу голову, коли ми отаким робом покінчимо з чудовиськом. Це ж по-бабски, а не по-лицарськи! Він же так задихнутися може. А тоді цілий світ реготатиме з нас.

Тут тільки лицарі второпали, яку дурницю втнули. Адже ж зібралися подвиги чинити, а не підкурювати дракона.

6

У шинку «Під веселим раком» висіли на стінах портрети князів, на портретах сиділи мухи. Шинкар був у розпачі.

— А мух! А мух! Господи, і звідки вони лишень беруться, га? Їх бін аід, скільки живу, стільки мух не видів, Ривко! Ривко!

Його пишна жіночка з’явилася з тацею чистих кухлів.

— Що таке, мій Мойшеле?

— Та як що? Як що? Скільки мух! Слухай, Ривко, я думаю, все це недаремно. Хтось нам ті мухи насилає. Може, з-за гряниці? Там ся тілько й дивлят, аби бідному Мошкові яку пакість підсунути. З тими гоями треба ся пильнувати. Вчора стілько тих лицарів приперлось — яй-яй-яй! — як вошей до пса на хрестини. Що вони тут виробляли! Один такий мені каже: «Сідайте, Мошку, до нас та й си випийте гапличок». Я, дурний, сів, а той мішігін мені жабу підклав. Я-ай! Що з тої бідної жаби стало!

— Ой, скорше б уже того змія забили. Може, спокій настане.

— Де там! З тим змієм ще мороки буде і буде. Я си думаю, що все це недармо. Хтось нам тих зміїв мусить насилати. Може, з-за гряниці. Бо дуже вже він хитрий. В нас таких не буває.

— Слухай, Мойшеле, а може, того змія наші сюди наслали?

— А що ти гадаєш? І це може бути. Але тільки чого не попередили, що я маю робити? Чи кричати «бий змія!», чи ціхо-ша мовчати?

— Я думаю, треба кричати разом зі всіма. Так безпечніше.

— Але коли той змій наш? Потім спитають: чого кричав?

— А так спитають, чого не кричав.

— Ох! ох! Ну і будь тут мудрий! Думаєш, не питали? — шинкар озирнувся і стишив голос. — Вчора пізно ввечері, як ти вже спала, приходив сам таємний радник. От він і спитав: «А скажіть мені, пане Шамуель, який ваш особистий внесок до всенародної боротьби з драконом?» Я й кажу: «Мій внесок такий, що я цілими днями, як білка, кручуся, аби вельможних лицарів нагодувати й напоїти, бо з пустим пузом проти дракона не попреш».

— А він що?

— А він каже: «За це ви, пане Шамуель, маєте свої таляри. А ви мені скажіть, що ви від себе дали…» Ну і будь тут мудрий! Що я від себе дав! А соли не дав? Як м’ясо без соли їсти?

— А він що?

— А він каже: «Про сіль ліпше не кажіть. Як везли сіль підводами з Галича, то добрий лантух соли в порох висипався якраз коло вашого шинку. Цікавий випадок, правда? Ото ви тою сіллю з порохом і присмачуєте м’ясце. Хіба ні?»

— Ой мамеле-тателе!

В цю мить за вікном майнула чиясь постать, і шинкар зашипів:

— Цс-с-с! Про вовка промовка…

І справді — до шинку зайшов сам таємний радник, весь у чорному одязі, та ще й з чорним плащем через плече.

— Чого це ви завмерли й витріщились, як жаби на купині? — спитав радник, роззираючись по стінах. — Скільки мух… Звідки вони беруться?

— Я би вам сказав звідки, — вклонився шинкар. — Але й не знаю, чи можна.

— Я вам дозволяю.

— Це все з-за гряниці! От звідки.

— Що? З-за границі? А звідки ж у вас такі відомості?

— У нас жодних відомостей нема, а тільки так собі міркуємо, що то мухи не наші.

— Ми з ними боремося, — підказала Ривка.

— І перемагаєм! — закивав головою шинкар. — Я всіх загряничних мух записую сюди.

В руках шинкаря з’явилася дощина з карбами.

— Гм-гм… — зам’явся радник. — Хто б сподівався від вас такої ретельності? А з нашими мухами як?

— Відчизняні мухи найкращі в світі! Їх зовсім не чути. О! Слухайте! Чуєте?.. Це гудуть загряничні мухи! А наші — та їх зовсім не чути. Сказано — свої.

— Гаразд, а що ви думаєте про дракона?

— Про дракона? Та я про нього так погано думаю, що отако взяв би та й роздер на кавалки, ногами потоптав і сказав: «Щоб більше сюди не ходив!»

— Ага! — насторожився радник. — То ви вважаєте, що й він з-за границі?

— Аякже! З самої Візантії. Це їхня робота. І я собі так міркую, що ми повинні одімстити. Вони нам грецьких драконів, а ми їм — люботинських щурів. Хай начуваються! А наші щурі — самі знаєте — найкращі в світі. Куди їхнім драконам?

— Пфу-у… — радник аж витер спітніле чоло. — Ото наплів! Вмієте! Нічого не скажеш…

По цих словах витяг з-під плаща сувій, розгорнув його, і шинкарі побачили намальованого дракона з трьома головами, що сидів на горі кісток та черепів, а в лапах його звивалися впольовані люди. Вся картина була щедро захляпана червоною фарбою.

— Вей-вей, яке страхоття! — сплеснула руками Ривка.

— Оце повісьте в корчмі, аби лицарів до бою надихало, — сказав радник з відчутно пригаслим настроєм і, вже відходячи, пошкріб гамалика: — Так мені голову замакітрити!

Коли за ним зачинилися двері, Ривка обняла чоловіка і чмокнула в чоло:

— Ну-у, ти геро-о-ой! Відчитав, як по-писаному.

— Хтось комусь мусив відчитати. Або я йому, або він мені.

7

«Під веселим раком» зібралася вся лицарська кумпанія. Смажені бажанти, начинені бекасами і воловим мозком, височіли над усіма іншими стравами, наче боги.

— Бажанта слід запікати не одразу як впольовано, — басував Кельбас із Цюкалівки. — Тра щоб він пару днів полежав, поки від нього душком не повіє.

— Оце! — розреготався Юхно з Косогора. — То він засмердітися має, чи як?

— Чого засмердітися? Я кажу: легенький душок! Але на те треба знавця. Дехто цю пору визначає по барві пір’я на череві.

— То він має у пір’ї лежати?

— Аякже. Пір’я, коли свіжим скубаєш, витягує соки. Я це знаю, бо їв у свого дядька на Волині. То була, скажу вам, смакота!

— До дідька з вашими гнилими бажантами! — траснув кубком по столу моравський лицар Гудбрант. — Бажанти їм в голові! Якого чорта лисого, скажіть мені, пер я сюди з Моравії? В пеклі б вашого дракона дерли, пся кость! Та то заєць, а не дракон! Був би знав, ліпше в Семиграддя подався. Там, кажуть, дракон такий об’явився, що аж земля дрижить.

— А тебе ніхто й не кликав, — буркнув Кельбас. — Дракони наші їм, бачте, не до шмиги! Ніби в Моравії ліпші. Та там уже сотню літ навіть задрипаної зміюки ніхто не бачив, не то що…

— Де? В нас? — спаленів Гудбрант, і правиця його сягнула до руків’я меча. — Та в нас недавно велетень такий був, що… що…

— Знаю, — кивнув Кельбас, — земля дрижала. Та у вас, як хто на п’ядь вищий, то вже й велетень. Знаємо ваших.

Гудбрант позеленів, і якби його сусіди не обхопили за руки, то, певно, таки видобув меча і кинувся б на Кельбаса, який спокійно жував бажантове м’ясо.

— Ну-ну, — сказав Кельбас. — Не гарячкуй. Ти нашого дракона образив, я — твого. Ми квити. Осьо випий медівки та скуштуй печеню, бо такий худий та кістлявий, що від драконового подиху у небо, мов янгол, вознесешся.

— В нас так не жеруть, — огризнувся Гудбрант.

— Тим-то ви німакам і ради не дали. Подумай сам: якщо лати важать щонайменше штири пуди, то ти маєш важити принайні вдвічі більше, аби себе вільно в них почувати. А, певно, як ви далі п’яти пудів не набираєте, то куди вам до бою?

— Я можу показати себе на ділі!

Кельбас іронічно зміряв оком мораванина і заходився коло другого бажанта.

— Перестаньте, хлопці, жертися, як пси, — втрутився Юхно. — Ти от, Гудбранте, шкварчиш, як сало, а подумав би, то й збагнув, що не маєш рації. Німці жеруть, як свині, та й п’ють не менше. Ото вони як поперли, то й патинки у вас затріщали.

— Зате ми їм дварішнього року такого чосу дали!

— Е-е, таж не у відкритому полі! Заманили у багна. Хіба це по-лицарськи? А як у поле вийшли — ох і далося взнаки, що їсте ви, як горобці!

— Ви от зчепилися за казна-що, — перебив їх Базильо з Микуличина. — Чи тобі, Кельбасе, не все їдно — худий він чи грубий? Ось лишень подумаймо, що будем чинити завтра. Дракон, як бачимо, з печери не хоче вилазити. Викурювати димом — діло ризиковане. Як же його з печери видобути?

— А може, ваш дракон трошки теє… несповна глузду? — спитав Гудбрант.

— Знову ти нашого дракона ображаєш? — наїжачився Кельбас.

— Ну, ви чисто як дурні кугути, — похитав головою Базильо.

— Я вашого дракона зовсім не хочу образити, — сказав Гудбрант. — Але до того веду, що цей дракон якийсь дуже дивний. Ні на кого не нападає, нікого не вбиває. А найбільше, що мене здивувало, — вигляд його печери.

— Та-ак, — кивнув Кельбас, — моравські печери куди кращі.

— Печера мені не сподобалася ось чому. Хто з вас коли мав діло з драконом, то може згадати — перед печерою завше височить гора кісток та черепів. А тут травичка зеленіє, квіточки ростуть. Та ще й неабиякі квіточки! Чи звернули ви на те увагу? Там же справжнісінькі городні грядки! Як у людей — барвінок, мальви, рута.

— Ай справді, — насторожився Кельбас. — Присяй-бо, що там справжні грядочки! А я, бач, і не туди! Ну-у, моравчику, дарма що ти худизна світова, але клепки в тебе — дай боже кожному. Бо і я щось не чув, аби він хоча б якусь козу задер. Може, він травичкою харчується? Тому-то він, душа анахтемська, на нас не хоче напасти. Гей, шинкарю! А йди-но сюди!

— Що, знову пан Кельбас жабу принесли?

— Не бійся. Ти от розкажи нам про цього дракона. Що він їсть?

— Що їсть? — наморщив лоба шинкар.

— Ага.

— Або я знаю, що він їсть? Він у мене не обідав.

— Але ти тут живеш, то мусиш знати.

— А що я можу знати? — розвів руками. — Може, він ковбасу їсть, може, голубці, а може, кльоцки… Я його не питав.

— А дівок їсть? — втрутивсяЮхно.

— Дівок?.. Гм… — шинкар знову наморщив лоба. — На картині намальовано, що їсть… Бідний-бідний, навіть пательні не має, аби собі всмажити. Мусить сиру дівку їсти… А від сирої дівки живіт болить. От коли він сирої дівки нажереться, то де йому з вами битися?

Лицарі розреготалися, а Кельбас так ляснув по столу, що всі кухлі враз застрибали, мов жаби.

— А щоб тобі гарбуз отелився!

РОЗДІЛ II

1

Спочатку зазолотілося верхів’я дерев, а далі й окремі промінчики сонця продерлися крізь лісові нетрі, вихопили із мряки невелику галявину, де паслося п’ятеро стриножених коней, а біля згаслого багаття лежало четверо чоловіків, закутаних з головою в повстяні коци. Сонячна пляма, що впала на траву крізь прогалину в гілках, почала розтікатися на всі боки, захоплюючи все ширшу ділянку, и коли вона освітила обличчя одного з подорожніх, той прокинувся, звівся на ноги. Розштовхав свого товариша, і вдвох заходилися розпалювати вогнище. Коли один почав з гучним тріском ламати сухий дрюк, другий спинив його:

— Перестань. Хай сплять. Все одно ще сніданок не готовий.

Поки пан Лаврін з Горшова герба Підкова та його джура міцно спали, втомлені цілоденними мандрами, слуги принесли двох тлустих глухарів, упольованих вчора. Глухарі вже були обпатрані й випотрошені і виблискували росою, пролежавши ніч у кропиві.

2

Попереду їхали пан Лаврін із джурою, за ними трохи оддалік їхні слуги, а позаду чвалував низенький куманський жеребець, наладований усячиною.

— Як ви гадаєте, — озвався джура, — чи хоч на завтра доберемся до Люботина?

— Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну Настасію здобуде хтось інший.

— На все Люботинське князівство немає од вас хоробрішого.

— Не вчися, хлопче, підлабузнювати. Негоже це для майбутнього лицаря… Досі мав діло з ворогами в людській подобизні, а нині чекає мене бій зі змієм. Хто зна, чи меч мій візьме його.

— Але ж вашого меча освячено в Єрусалимі.

— То правда, але одне битися з сарацинами, а друге — з драконом, у якого луска міцніша дамаської сталі.

— Ви повинні його перемогти.

— Чи я, чи хто інший. Я собі тільки уявляю, скільки лиха Люботину принесла поява оцього чудовиська. Ті ненависні сотворіння мов кара небесна. Не заспокоюся, поки не зобачу його відтятої голови.

— Крім того, це єдина можливість добитися руки прекрасної Настасії.

— Умгу, — кивнув лицар, усміхаючись в пишні вуса.

— Цікаво, а якби не було дракона, чи ви б посваталися до князівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, що й на десять лицарів не було б замало.

— Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм чекає нагорода — князівна. А любов князівни можна здобути, тільки убивши змія, і природно, що перешкоди, які постають на шляху до її серця, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п’ять — це вже не вік для одруження.

— Кажуть, князівна молода й вродлива.

— Я маю її портрет.

— Правда?! — пожвавішав джура, і його личко осяяв рум’янець.

— Зараз покажу, — лицар розстебнув теліги і витяг з-за пазухи кругле, наче люстерко, мальовидло. — Я купив його у того шваба Отта з Альтенбурга, якого ми стріли на Венграх. Князь, виявляється, розіслав портрети по всіх надовколишніх королівствах. Ну, а шваб десь прочув, що дракон той за одним дихом на сто кроків усе спопеляє. Та й зрезигнував.

— І справді, вона прекрасна! — захоплено вигукнув джура і, вловивши мент, коли пан Лаврін одвернувся, припав до портрета вустами, наче до ікони діви Марії перед боєм із сарацинами. — Боже, яка прекрасна!

— Не кота ж у мішку торгувати.

— Ви її любите?

— Я вже не в тих літах, синку, щоб спалахувати любов’ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг. А князівна — заслужена нагорода. І я прийму її. Та чи довго я витримаю у їхньому замку?

— Вас чекає князівський престол.

— Державні справи не для мене. Я виріс у сідлі і в сідлі з мечем у руках волію постати перед богом. Як той Святослав Завойовник, що головою наклав у бою з печенігами. Затишне життя на перинах мене мало приваблює.

Ліс уже помітно порідів, та кінця йому, однак, ще не було й не було. Листяні дерева залишилися позаду, і вони в’їхали у похмуру соснину, величезні брили каміння, оброслі зеленим мохом, громадились обабіч дороги.

— Хоч би до вечора звідси виїхати, — зітхнув джура.

— Як будеш отак трюхикати, то й до ранку, не виберешся. Гей! — гукнув слугам. — Ану давай ристю!

Пришпорили коней і, може, з годину скакали по рівній дорозі, та згодом перейшли знову на чвал, бо почалися горби, а в широких видолинках зачорніли калюжі.

Раптом на купі каміння при дорозі уздріли якусь стару бабу. Довгий кривий ніс нависав над губами, темне обличчя, з якого стирчали дрібні кущики сивого волосся, було потворне і схоже на голову крука.

— Дай боже здоров’я! — привітався лицар.

— Дай боже й вам, — закивала головою баба. — Куди їдете?

— В Люботин.

— А-а, битися з драконом?

— Так, а що?

— Та нічого. Маєте що їсти?

Лицар дав знак слугам, і ті, видобувши з торб рештки глухариного м’яса, подали його бабі.

— Дякую. То це ви, — звернулась до лицаря, — дракона хочете звоювати?

— Я.

— Умгу… Гадаєте, ваш меч його зітне?

— Іншого меча не чаю. А цього я освятив у Єрусалимі.

— А камінь він розколе?

— Камінь? Певно, що ні.

— От бачите. А драконова шия міцніша за камінь. Хіба вам теє не відоме?

— Чув я й про те.

— Хе-хе, чули, а їдете на вірну смерть?

— Вам не все одно?

— Далисьте старій бабі їсти. Я вам поможу.

— Поможете з драконом битись? — осміхнувся лицар.

— Куди бабі до герців? Але знаю, де є меч, яким не те що камінь — ковадло розколете.

— Овва!

— Чого вам так весело?

— Та ні. Просто дивуюся, що вам відомо про те, про що жоден ледар же знає.

— Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Куропас?

— Чорний лицар з Тарновиці? Хто про нього не чув! Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевір. Та ще того змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи.

— Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.

— І це ви мені таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?

— Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.

— Язик? На біса вам язик? Ви хто — відьма?

— Хе-хе! відьма не відьма, але своє діло роблю.

Лицар замислився. Джура вовтузився у сідлі, мов на присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?

— Ви ще роздумуєте? — спитав уголос. — Поїхали мерщій за тим мечем.

— Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія не силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг?

— Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.

— Заки він його здобув, то встиг вчинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти з розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?

— Ну що там? — озвалася баба, дожувавши м’ясо.

— Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемся ми з цього лісу до вечора?

— Може, й виберетесь. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.

— Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.

— Хе-хе, пошкоду-уєш…

Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.

3

Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.

— Чортова карга! — вилаявся пан Лаврін. — Вона, здається, пошила нас в дурні.

— Схоже на те, — погодився джура. — За її словами — це мав бути коротший шлях, а виходить, довший.

— Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Нині маємо третій день, а краю й не видно. Ну його к бісу. Розвертаймося та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.

РОЗДІЛ III

1

— Доброго вечора, — привітався князь до пустельника, що сидів на призьбі.

— Доброго й вам.

— Як здоров’я?

— Та нічого, тільки ноги слабнуть. А ви як там живете? Все по-старому?

— Звідки нове візьметься? Все як було. Вас, бачите, доганяю.

Князь усівся на колоду, а воєвода, запримітивши рясні кущі ожини, примостився поруч неї та заходився ласувати.

— Я до вас на пораду приїхав, — сказав князь.

— О-о, то щось велике в лісі здохло.

— Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?

— Чого ж не чув?

— У нас, бачте, який клопіт… Лицарі поз’їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.

— Він і не покаже.

— Як то?! А вам звідки теє відомо?

— Я говорив з ним.

— З драконом?!

— Так. Це дуже миле сотворіння.

— Вперше щось подібне чую.

— А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.

— Гм, це й зіправді якесь, диво дивнеє.

— То ще не все. Він і книги читає.

— Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!

— Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.

— Пресвята трійця! А то вам для чого було робити?

— Він мене попросив.

— І що ж він там читає?

— Все, що даю йому.

— Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?

— Дав.

— Та-ак… Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули! Без ножа зарізали! Мститеся?!

— Я? Мщуся? А то за що?

— А що — ні? Це ж ви з моїм батьком погризлись, а тепера на мені, бач, і окошилося.

— Коли я з драконом познайомився, він уже був таким.

— Яким же се?

— Добрим.

— То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову, що ні дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книги підсовуєте?

— Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте од мене неможливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не знаю, як це робиться.

— Ніхто вас про це й не просить. Треба було дозволити розвиватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому. Принаймні грамоти не слід було вчити.

— Він мене дуже просив… Ну, а й… Просто ми з ним затоваришували.

— Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.

— Які вже є.

— Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?

— Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого не рухати і щоб його ніхто не рухав.

— Але ж таке не буває! Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!

— Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.

— Пресвята діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з’їду! Вірші пише… Це ж помислити тіко! Дракон-піїта! Пане Антосю, — гукнув до воєводи, — ви чуєте? Та киньте вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю моя рідна, ото мені клопіт!

— Я можу прочитати.

— Що — вірші? Не треба! Досить з мене і тих новин. Мені свої віршомази вже набридли, а ви ще тут зміїні вірші мені хочете всучити.

— Як хочете. Вірші гарні.

— Пес із ними. Ви мені порадьте лучче, що я маю робити. Як мені добитися, щоби він вийшов на герць?

— Може б, іще й ви з ним перебалакали? Може, якраз… Він добрий.

— Мені його доброта знаєте де? Не хочу казати.

Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав:

— Словом, завтра ополудні заїду до вас. Зрозумійте мене вірно, я нікому не хочу зла. Але дракон має бути убитий. Так, як того вимагають приписи. Так було і так буде. А крім того, донька… За кого її видам?

— Я розумію… Поговорю із ним. Але нічого не обіцяю.

— Гм… Ну, так… Діло делікатне.

— Отож. А завтра приїжджайте… зведу вас.

— Ага, забув спитати. Скільки в нього голів?

— Одна.

— Як — одна?! Всього одна?!

— А ви думали скільки!

— Та це ж неподобство! Та як він посмів?! Ну, ви чули щось подібне, пане Антосю? Одна голова! Курам на сміх! А де ще дві?

— Такий вродився.

— Ну, пішли часи… Уже й дракони порядні перевелися. Не диво, що воно таке глупеньке вдалося.

2

Пустельник зайшов до печери.

— Агов!

Почувся сухий кашель.

— Я тут, — озвався дракон. — Мене вчора пробували димом викурити. Мало не задихнувся.

— Що ти кажеш? Оце ще мені лицарі! За моїх часів такого не було. Як же ти врятувався?

— Я й сам не знаю. Повз усе далі й далі, дим переслідував мене, аж поки я не зомлів. А коли очуняв, дим уже розсіявся.

— Видно, передумали. Ти знаєш що — є тут одна печера, з якої тебе не те що димом, а й сіркою не викурять. Вона простора, затишна й зовсім не волога. Крім того, має вихід на широку галявину, а та галявина, наче дно колодязя, зі всіх боків оточена високими скелями. А з протилежного боку галявини є ще одна печера, і виходить вона в густелезний ліс. Це якраз для тебе.

— О, я з радістю переселюся туди. Де це?

— Зовсім неподалік. Над самою річкою.

3

Печера й справді була суха і простора. Вони пройшли її всю і опинилися на галявині, котра буяла соковитою зеленню. Довкола пурхали метелики і кольорові мушки.

— Рай, та й годі, — зрадів дракон. — Повік вам буду вдячний.

— Сподобалося?

— Ще й як! А то сидиш цілими днями в печері — світа білого не бачиш. Уже й верзтися почина казна-що. А тут є де розгулятися.

Посеред галявини світилося голубе око озерця. Дракон тішився, як мала дитина, обнюхував квіти, занурював голову в воду і задоволено пирхав. Потім ліг на траву, випростав лапи й з хрускотом потягся.

«Як йому сказати про князя? — думав пустельник. — З чого почати?»

Сонце висіло над головою золотим яструбком і лило проміння, густе проміння западаючого в сон літа. Пустельник сів на траву і скинув бриля, підставивши сонцю облізлу голову. Лягти й подрімати б, навіщо йому всі оті клопоти? Дракон тепер у безпеці. Сюди ніхто не поткнеться, а як і поткнеться, то завше можна чкурнути в протилежну печеру і перечекати в лісі. Але навіщо такі ускладнення? Дракон може завалити вихід з печери кам’яною брилою.

— Чуєш, ти можеш зачинити вихід з печери на галяву якоюсь каменюкою. Коли треба, будеш її відсовувати.

— Маєте рацію. Я так і зроблю. Не знаю, як вам і віддячити. Скільки для мене зробилисьте!

— Е-е, що там… — помнявся трохи, та врешті випалив: — Був у мене князь…

Усмішка щезла з драконової морди.

— Що він хотів?

— Про тебе розпитував. Я все, як було, розказав.

— А він?

— Злився, що грамоти тебе навчив… Ну і взагалі… Пояснював йому, що ти й без книг зла б не чинив…

— Звичайно.

— …не та натура. Таким уже ти вдався на свою біду. Але князь своє знає — йому треба князівну заміж видати, опріч того, боїться неслави. Скрізь, де з’являлися дракони чи там інші чудовиська — однороги, велетні, людожери або лихі чаклуни — всюди їх рано чи пізно знищували. Князь не може йти проти звичаю.

— Нехай пустить чутку, що мене вбито, а я сидітиму тут, як миш, тихенько. Мені б лиш із вами бачитися та книги читати. А більше нічого не треба. Як захочу погуляти, піду по той бік гір у ліс.

— От сам йому і скажеш. Нині він ополудні заїде до мене. Може б, я привів його сюди?

— Приведіть, дуже вас прошу. Хай не боїться…

— Тільки не проговорися, що це я тобі печеру знайшов.

— Ну як він? Згоден зі мною говорити?

— Та згоден. Куди ж йому подітися?

— Лицарі терпець втрачають. Та й мені це вже ось де, — черкнув долонею по горлу. — Грошей стільки пішло, кат його бери! Де ж таку армію прогодувати?! Чого доброго, і сам з клумаками підеш по світу.

— Він… оце… печеру поміняв…

— Гм… З чого б то?

— Не знаю… Видно, тамта йому не сподобалася. — Помовчав та: — Ну що… пішли?

— Та вже ж.

Коли дійшли до ріки, пустельник спинився.

— Це тут. На тім боці.

— Як же ми…

— Та тут мілко.

— Все одно роздягатися, — кривився князь.

— Скиньте лиш чоботи й кунтуша закасайте, а що штани трохи замочите — невелика біда.

— Е-е, поговоріть… Якби не гостець, я б… А це вам гірська ріка.

— Гаразд, я сам перебреду й попрошу дракона, аби вас переправив.

— Перестаньте! Ще чого!

— Та не бійтеся, нічого він вам не зробить.

Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь затупцяв на місці, роззирнувся — ніде ні живої душі. От чорт, можна було б, як дракон виповзе, напасти на нього та й… Тут же ж і засоромився тієї гадки. Ні, таки це не по-лицарськи.

Спочатку з’явилася драконова голова на довгій шиї, насторожено озирнувши все окіл. Князь поглянув на чудовисько і відчув, як мурашки забігали по спині, — дебе-елий дядечко, з таким ого-го скільки ще мороки буде.

Переконавшись, що ніде небезпека не перестерігає, дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.

На галявині їх чекав пустельник.

— Ну, як вам нова господа нашого дракона? — спитав князя.

«О-о, хитрий жук, — подумав князь, — та чи не ти сам йому цю господу й найшов?» А вголос:

— Понад усі сподівання.

Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.

— Егм… — почав князь, — сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?

— Та ні. Вже вичухався.

Метелик спурхнув і полетів понад озером.

— Вони хотіли тільки, аби ви з печери… е-е… виповзли. Але переборщили трохи — не второпали, що так же ви й задушитися могли… На щастя, я спохопився вчасно та звелів розкидати багаття.

— То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.

— Та що там… Це мій обов’язок… слідкувати, щоб усе було як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій. Як діди заповіли нам, так воно й бути має.

Князь поліз за пазуху й видобув плескату зелену пляшчину.

— Я тут… егм… вина трохи… Не вживаєте?

Дракон закліпав очима й зиркнув на пустельника.

— Ні, він ще молодий, — відповів той за нього. — Зовсім дитина… А з чого вино?

— Виноградне. Це мені з Волощини привезли… діжечку… А я тихенько… щоб жінка не бачила та й… от…

— Ех-хе-хе… — покректав пустельник. — Гріхи наші… Давайте, спробуєм…

— То ви… е-е… вибачайте, скільки років маєте? — звернувся князь до дракона.

— Вісім.

— Вісім! Ну-у… це… егм… як для коня, то вже той… а як для чоловіка, то ще, хе-хе, й зовсім… Це ви ще, мабуть, і рости будете, чи як?

— Ще трохи виросту.

— Овва! — князь похитав скрушно головою. — Ви й так уже дай боже… От я чув про тих… алігаторів… Так ті по триста літ живуть. Теж, мабуть, з вашої, вибачайте, породи. А в драконів як?

— Що як?

— Ну, скільки їм, сказати б, хе-хе, відпущено?

— Хто його зна?.. Ще жоден дракон своєю смертю не вмер.

— О! Бачите? — пожвавішав князь. — Бачите? Жоден! Як на роду написане, так і буде. Ви от… вибачайте, як вас величати?

— Називайте Грицьком.

— Як? Грицько?.. Жарту… е-е… гм… ну, так-так… звичайно… гм…

— Це я його так назвав, — озвався пустельник.

— А-а, — глянув спідлоба на пустельника князь, — ясно… Що ж, Грицько то й Грицько… Тільки я знаю, що дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.

— А я не збираюся нікого страшити.

— Е-е, це ви даремно. Це ви начитались… А дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що усяка твар має своє призначення і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що — проти традицій?

— Та ні. Але я не вмію бути страшним, не вмію чинити зло.

— Ну, цього навчитися легко. Чинити добро набагато важче. Ви тільки спробуйте. Ви ж не пробували?.. От! А кажете! Вийдіть з печери, скажімо, на прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його в купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. Як у старі добрі часи. Там усе було ясно. Раз дракон — то й трусися всяк та п’ятами кивай якнайдалі. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть! Усе з ніг на голову! Та це вже якесь вільнодумство! Єретизм! Від цього й до «геть з князями!» недалеко! Це вам не жарти. Кажу вам, як є, — у своєму князівстві єретиків не потерплю!

— Е-е… та що ви, далебі, — встряв пустельник. — Який із нього єретик? Молоде ще, зелене…

— Ну, молоде… а собі на умі… оно яка голова велика. Є де мислям усіляким розгулятися. Такі голови для держави — ве-ве-лика небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.

— Та нічого там такого нема, — одмахнувся рукою пустельник. — Ось нате самі подивіться.

Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:

— О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! От він і сидить у печері, носа не показує. А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є? Та я, щоб організувати лицарів на бій з вами, вже знаєте скільки витратив? А ви розсипаєте грошима де бачите!..

— Нема в нього ніяких дукатів, — заступився пустельник. — Це образ такий.

— Знаємо ці образи. Як гроші дай, так образ… Ану ще почитаєм…

— Ось маєте! І це не єретик? — князь потрусив у повітрі рукописом. — Це, я вам скажу, більше ніж єретизм! Він називає наш світ жорстоким, а во чревію нашого світу суть черви і гризь щоденна! Га? Чи це не мене часом і не моїх лицарів має він на увазі? Черви! Що ви на це? У нього, виявляється, ще були якісь ілюзії та марення. Щодо чого? Як мене круг пальця обвести?.. А «квітами співати»? Це вже чорт батька й зна що! Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! Ось ваша пісня!.. Де це ви тільки подібних ідей набралися? Га?! Не дозволю!.. І де — на люботинській землі! Ну чому це чудо не явилося у туманному Альбіоні? Чому не десь на Сінайських горах, а в нас, у нашому богу душу винному Люботині?.. За що мені така кара, господи?! І чим я тебе прогнівив? І постив, і сповідався, а в нагороду — явлєніє пресвятого Григорія, в миру — дракона!

Князь вихилив рештки вина і остаточно розкис. Пустельник зі смутком дивився на порожню пляшку, відчуваючи, що розсмакувати як слід це вино йому так і не довелось. Але князь його журбу розвіяв одним рухом — з-за пазухи з’явилася ще одна плесканочка.

— Давай, старий, вріжемо з горя. Таки справді — гризь щоденна. А во чревію суть черви. Черви! Істинно глаголено. З цього Грицька, я тобі, старий, скажу, ще б люди були.

— Він талант, — погодився пустельник. — Справжній християнин.

— Ну, ти не той… — надувся князь. — Дракон-християнин! Ти такими словами не розкидайся. Сказано в писанії: «І пошлю на вас змія». А цей, з дозволу сказати, змій, — князь поплескав дракона по лапі, — викинув такий фортель!.. Слухай, скільки тобі, кажеш, літ?

— Вже вісім, — відповів дракон.

— Пити можна. Дай йому, старий. Хай дзьобне, їдять його мухи.

Дракон узяв пляшку, покрутив, понюхав і обережно перехилив.

— Ну-ну, ти не захоплюйся! — заметушився князь. — Такому, як ти, й діжки мало.

— Смачно, — облизався дракон.

— Ну от, посмакувало. Це мені кум з Волощини привіз… Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, а я мушу головою в стіни гупати. Гризь щоденна! У мене донька — курріпочка! Скоро двадцять стукне. А вона ще діва. Ти знаєш, що це таке? Куди тобі! Сказано — дракон. А я батько, я мучуся, переживаю. Одна в мене дитина… Ти от заліз у свою печеру та й у вус не дмеш. А лицарі глузують. Тут же понаїхало хто й зна звідки! У них же дракони не те що ти. Порядні… Вилізли, пережерли сотню-другу народу, потоптали села, ниви — все, як повинно бути. А ти… лінюх… ну, хіба ж так можна?

Дракон ликнув з пляшки і задоволено ремигнув.

— Не давайте йому більше, — сказав пустельник. — Ще бешкетувати почне.

— О! Та я тільки того й хочу! Хай бешкетує! Хай усе рознесе! Ну, Грицю! Давай!.. Е-ех, слабак!.. А хочеш, я тобі доньку свою привезу? Хай у тебе в печері сидить, а я всім оголошу, що ти її вкрав. От тоді закопошаться всі, як мурахи. Як у старі часи. Я вже не прошу, аби ти сам її викрадав, ні… Хай би сиділа собі десь у кутку й вишивала. Не бійся, вона дуже спокійна…

— Е-е, та він ще жінок не бачив. Чого йому боятися?

— От бачите! Як ви його вчили? — підвищив голос князь. — Біблію та Євангеліє він бачив, а жінок — ні! А може, якби побачив, то й розохотився! Може б, травичку свою закинув! Та якусь пухкеньку молодичку — га? Хе-хе-хе! — хрум! хрум! хрум!.. Ти ж повинен щось таке утнути. Бо як же з тобою битися? Думаєш, лицарі такі дурні? Вони одразу помітили, що з тобою щось не гаразд… Я б тобі під печеру й кісток понавозив, різних там черепів. А то в тебе як у білки в дуплі. Де ж таке видано?

— Не буду я ні з ким битися. Не хочу.

— От ти далі своєї. Горенько моє! А мені що — в петлю?

— Чому в петлю?

— Ну як? Тільки в петлю. Куди ж іще? Так мене зганьбити! Та що мене? Ціле князівство зганьбив. Люботин віднині у всіх на язиці буде… «Люботин? А-а, це там, де дракони як зайці?» Я собі уявляю, що мене чекає. А мою доньку? Їй уже двадцять скоро. Вона уже купу дітей повинна мати. А діва. Тобі цього не зрозуміти.

— А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму.

— Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п’ю. Так і зіп’юсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що — патріотичні почуття притуплені?

— Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще…

— Шкода. Але що робити?

Князеве обличчя поволі набирало бурякового кольору. Пустельник теж нівроку захмелів і дивився вже зовсім посоловілими очима. Дракон тим часом вихилив пляшку до дна. Князь почав сміятися й плескати себе по боках, і той сміх передався його сусідам — спочатку зареготав пустельник, а тоді й дракон прогримів таким оглушливим сміхом, що луна покотилася далеко по горах.

— Оце так! — похвалив князь. — Ану ще, братку, зареви, га? Ну що тобі? Зареви, щоб аж…

І він почав штурхати змія під бік. Трохи покомизившись, дракон урешті здався і, задерши високо голову, заревів:

— ГХАААГХРРР!!!

Пустельник і князь попадали на землю, затуливши долонями вуха! Каміння покотилося з гір, а на сонце враз наповзла чорна хмара, і спохмурніло довкола, мов перед грозою. Дракон опустив голову на лапи й винувато подивився на гостей. Обоє трусили головами й ляскали себе по вухах.

— Фу-у, аж вуха позакладало, — нарікав князь. — Умієш! Тут я нічого не скажу. Молодець!

Тоді підвівся і смикнув пустельника за рукав:

— Давай… пішли… Пора додому.

Візит закінчився тим, що князь поліз цілувати дракона.

4

Наступного ранку дракон прокинувся з легким болем голови. Та коли поплюскався в озерці, а потім потримав біля скроні жмут любистку, біль минувся, й він із задоволенням розлігся на траві, підставивши черево сонцю. Пригадалася розмова з князем.

Ну як я можу допомогти цьому чоловікові? Ціною власного життя?.. А, зрештою, що мені чужі клопоти?.. Патріотичні почуття… що він мав на увазі? Яке я маю відношення до Люботина? Князь, звичайно, славний чоловік, але вмирати лише через нього якось не хочеться… От заради мого вчителя я б… І на муки… не те що…

До вуха його долинуло глухе постукування об камінь, яким було завалено вихід на галявину. Дракон відсунув брилу і побачив обох вчорашніх гостей.

— Ну, я не казав? — замахав руками князь. — Зганьбив ти мене, лобуре, перед усім світом.

— А що таке? — здивувався дракон.

— А те, що лицарі плюнули та й пороз’їжджалися по хатах. Все. Можеш тішитися. Ти свого добився.

— Нічого я не добивався.

— Хіба? Ти не вилазив з печери — цього не досить? Лицарям набридло панькатися з тобою. Тільки дурно я таку купу грошей протринькав.

— Заспокойтеся, ваша світлість, — сказав пустельник. — Чим же тут зарадиш, як воно таке вродилося? Плоть драконяча, а нутро людське. Та що людське? Янгольське!

— Отож-бо й воно, що янгольське. А я через того янгола скоро з глузду з’їду. Хоч нікому не розказуй — сором же який!

Князь і цього разу приніс вино та не забув ще й кубки прихопити. В широкій лапі дракона кубок виглядав, мов наперсток.

«Не доб’юся я нічого, — бідкаючись, розмірковував князь. Правда, є ще один шлях — добром узяти. Чом би й ні? Адже що можна відмовити князеві, того не відмовиш товаришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом? Далебі, мені й прикидатись не доведеться. Цей дракон таки досить компанійський».

Князь і цього дня, і надалі більше не зачіпав болючої теми, дракон відчув себе вільніше й виявився приємним співрозмовником. Князь навіть забажав послухати вірші, й дракон їх читав, заплющившись, похитуючи у такт головою.

5

Звідтоді день у день сходилися вони утрьох, і князь тішився, що його дипломатичні заходи обходяться досить дешево. Ці посиденьки були приємні для всіх. При дворі ніхто й гадки не мав, куди князь так часто зникає. Таємницею володіли тільки воєвода і Настасія.

6

Кілька днів пустельник не з’являвся в печері, а що таке й раніше траплялося, то ні дракон, ані князь не дуже й хвилювалися. Працюючи над літописом, він не раз усамітнювався. Але четвертого дня дракон занепокоївся і, діждавшись ночі, подався до лісу. Лихе передчуття охопило його, коли наблизився до хати. Вітер тракав розчахнутими вікнами, рами скрипіли і протягло скавуліли.

Дракон обережно просунув лапу в двері й витяг лаву, на якій лежав пустельник.

— Нічого, нічого, — заспокоював себе дракон. — Я заберу вас до себе. Мусите поправитись. Що я без вас?

Пустельник мовчав і дихав дуже слабо.

Змій заніс його до себе в печеру і пильнував усю ніч, а вранці, коли старий розплющив очі, напоїв його зіллям.

7

— Добре, що ти мене сюди завіз… Ти не знаєш, як страшно на самоті помирати. Я лежав і молився: не дай мені, господи, вмерти серед темної ночі…

— Ні-ні, не покидайте мене, — жахнувся дракон.

— У тебе ще є князь. Він непоганий чоловік.

— Так… після того, як змирився, що я на герць не вийду, бачимося ледве не щодня.

— Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому розмовляти. В замку всі в ньому бачать лише князя. А тут він перестає бути князем.

— Зате я не перестаю бути драконом. Не думаю, що він позбувся свого бажання знищити мене.

— Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці… Ти — той ніж. Ти все ще біля горла… Податок збільшили — дракон винен. Хлопців до війська забрали — дракон винен. Град вибив збіжжя — і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати… Вночі, коли мені смерть перед очима стояла, думав про те, що зле вчинив. Не варто було втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх міняти.

— То ви вже шкодуєте, що мене вчили?

— Шкодую… Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша.

— Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!

— Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!

— Але мені не дають!

— То йди звідси! — аж застогнав пустельник. — Йди геть від людей! Іди в непролазні хащі, в скелі і в болота! У тебе ж крила! Ти забув про них?.. Злети у небо, тільки подалі від ненаситної юрби! Бо не пише, як бог, хто не терпів, як пес!

— Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!

— Вони ж тебе вб’ють! Зрозумій: коли йде війна — гинуть лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу, — поети гинуть у першу чергу.

— Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Люботина! І ви переживаєте, що буде, як князь помре, не залишивши спадкоємця. Ви так і не стали справжнім пустельником! Ніколи не затуляли свого серця від світу!.. А хочете, аби я це зробив?.. Пізно! Я вже вріс в оцю землю і мушу вмерти на ній і за неї!

— Та ніхто ж про це й знати не буде! Коли людина іде на смерть за вітчизну, то ім’я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Люботин ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто уб’є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?

— Вам! Вам — за все те добро, що зробили для мене!

— Господи! Ну як я тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному!

— І глупота завойовувала світ.

— Молю тебе! Іди звідси! Тікай від цього підступного світу! Живи серед звірів! Звірячі закони — людяніші! — Пустельник рвучко звівся на ліктях. — Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! — та тут же й схопився за серце. — Ти ще не все… не все… сказав…

Дракон злякався:

— Що з вами, учителю?.. Ляжте, заспокойтеся…

— …ти ще мусиш… — простогнав, опадаючи, — мусиш жити…

— Ні! Не вмирайте!

— …наперекір усім князям…

РОЗДІЛ IV

1

Трава пожухла, й одцвіли квіти, осіння прохолода прийшла і на драконову галявину. Озерце зарябіло й згасло, на вершинах скель, на деревах галайкало вороння, навіваючи похмуру нудьгу. Листя з тієї висоти летіло на галявину і жалібно шурхотіло.

В один із днів, коли вони сиділи, як завше, біля могили пустельника, й пили вино, князь подумав, чи не пора вже перевірити міцність їхньої дружби:

— Гай-гай, не повелося мені… Так от і покотилося все в прірву.

— Ви про що?

— Та про що ж… нема кому передати престол. Що то буде, як я і воєвода помрем? Донька сама не справиться. Та й куди жінці до влади?

— Видайте її за когось.

— Еге, видай… Не так це просто. Воно б, може, й не один зазіхнув на престол сісти, але ж не можу я за будь-якого її видати, коли в наших законах написано, що князівну може пошлюбити лише той, хто уславився чином геройським. Де я цього героя візьму?

— Хіба серед тих лицарів не було жодного?

— Котрі знатніші — ті пасуться по інших дворах. Що їм якийсь задрипаний Люботин? Понаїжджало тут всілякого зброду — от аби погуляти, нажертися та напитися на дурняк. Їм одне в голові. Тут треба сильну руку, щоб цю проголодь в кулаці тримати. Я вже старий, не годен. Вони й раді на голову вилізти. Не приведи господь нападуть вороги — піде все тліном… А ці тут, звісно, галасували на всі заставки, вигадуючи різні подвиги, та хто їм повірить?

— Але ж серед них міг бути і той, хто б мене переміг.

— Може, й був, та спробуй пізнай його. Такі лицарі тепер рідкість.

Дракон задумливо крутив кубок у лапі, погляд його посмутнів.

Вітер вив у печері несамовито, і скрипіли дерева.

— Знаєте що… я вирішив… словом, я згоден.

— Га? — стрепенувся князь. — Що ти кажеш?

— Я згоден.

— На що?

— Вийти на герць.

— Та, — відмахнувся князь, — облиш. Я вже змирився зі своєю долею, — а сам спідлоба за драконом стежив, остерігаючись видати радість, яка захлеснула його гарячою хвилею.

— Я не жартую… — дракон відкашлявся. — Зіправді хочу битися з лицарями. Посилайте гінців. Як зберуться, й вийду.

— І ти будеш битися?

— Буду.

Князь усе ще не вірив почутому. Для більшої певності осушив кубок і налив ще.

— Але стривай… чому ти передумав?

— Осінь… така пора, що смуток виїдає душу… Мене кличе до себе вчитель. Я чую ночами, як він приходить до мене і кличе за собою… Одного разу вві сні просив мене, щоби я виявив своє милосердя і вчинив вашу волю… (Невже він не помічає, що я брешу? Він не хоче помічати…) Тоді я не послухав його. І ось тепер… так, тепер, мені здається, я готовий стати на герць. І загинути… як мої предки… І як того потребує звичай.

Князь після довгих потуг нарешті видушив з себе сльозу, тоді драматично змахнув її рукавом, підвівся і, скуливши плечі, побрів з галявини. Дракон дивився йому вслід, лапа несамохіть стисла кубок, він тріснув і розсипався по траві.

Князь озирнувся.

— Завтра я сховаю доньку, щоб її ніхто не бачив. Оголошу, що ти її викрав, а за день перед герцем привезу її сюди… Так буде ліпше. Інакше сам знаєш — ніхто не повірить.

2

Того ж дня роз’їхалися гінці по всіх усюдах, везучи страшну вість: лютий дракон викрав люботинську князівну і тримає її в печері.

3

— Ну що, пане Антосю? — потирав руки князь. — Як ви оціните мою дипломатію?

— Та воно, бачте, ніби і-і-і… а ніби і-і-і не той-во… — м’явся воєвода.

— А що вам не до шмиги?

— Бо ви за цей час мені стільки про нього наговорили доброго, що… шкода хлопця.

— А думаєте, мені не шкода? І мені шкода. Та є речі важливіші.

— Маєте рацію… а все ж на душі чорти шкребуть.

— Е-е, не зашкребуть… Ви от роздобудьте десь кілька возів кісток та перед печерою висипте. І нікому ані мур-мур. Бо це вам не дівок у сінях щипати. Це державна таємниця.

— Та хіба я коли дівок?..

— Це так — до слова прийшлось. А за кістки подбайте.

— Гм… де ж мені їх стільки набрати? Кілька возів, кажете?

— Який же ви недорайда! Пошліть людей на західні межі. Там неподалік угри межи собою човплися. От і назбираєте.

4

Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботин.

Один з княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чотирьох подорожніх — обшарпаних, зарослих і вихудлих. Вони брели піхотою, втомлено пересуваючи подряпані, у виразках, ноги.

— Хто ви? — спинив їх гонець.

Подорожні здивовано витріщилися на вершника, мов не вірили своїм очам.

— Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, — проказав найстарший. — А це мій джура і двоє слуг.

— Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?

— Ми й самі гаразд не знаємо. Їхалисьмо в Люботин битися з драконом. Нас перестріла якась чортова відьма і показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Скільки не йдемо цією дорогою, а все на одне і те ж місце повертаємо. Вже й коней поїли.

Гонець спішився, витяг з торби харчі й розділив між подорожніми.

— Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває…

5

Поява лицаря Лавріна стала для всього княжого двору неабиякою подією. За ним чередою увивалися охочі поласувати цікавими подробицями з лісових блукань, не кажучи вже про дивовижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь історію, та волів наслідувати поведінку свого пана. На щастя, їхні слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги лицаря й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення. Завдяки цьому було частково втамовано двірську цікавість.

Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то вже таки справжній герой. Оно — кілька днів, як з’явився, а вже торбаністи оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули до Люботина із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися на похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри і лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло — кращого жениха для Настасії годі шукати.

— Так, я волів би, щоб його не було, — сказав князь до воєводи. — Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?

— Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився.

— Та воно-то так… Але де певність, що саме він уб’є дракона? Я б хоч зараз за нього дочку видав. І не можу. Через той герць.

— Справді… Може таке статися, що він загавиться, а хтось інший і зарубає змія.

— Отож пак. Що ж його чинити? Такий чоловік! Ну, самі скажіть — хто більше вартий престол посісти?

— Вам не догодиш… Як першого разу було, то на долю все поклалисьте. Хто уб’є — той уб’є. Та ба — дракон з печери не виповз. А тепер як дракон згодився, то вам уже, бач, не кого-небудь давай, а найліпшого.

— А ви б на моєму місці не так?

— Хто його зна… Тільки ж треба рахуватися з тим, що є. Тут справді, як доля захоче. А вона може й Кельбаса вибрати.

— А я про що кажу? От-от — Кельбаса! А цейчортів Кельбас проїсть і проп’є всеньке наше князівство, мов гаман червінців. Хіба ні?

— Я й не перечу. Але чим же ви зарадите?

— Е-е, пане Антосю, на те в мене й голова, а не макогін, аби я раду шукав. От поміркуймо… Дракон проти натури своєї не піде — виповзти виповзе, але битися не буде. Це ж ясно. Ну, рикне там, ще щось, але крові не проллє. Правда?.. А якщо я так делікатно-делікатно натякну панові Лавріну про те, га? Щоб, мовляв, не боявся він, а сміливо пер на змія. Що, мовляв, змій цей зовсім не страшний. А навіть навпаки — трошки теє… — князь покрутив пальцем біля скроні. — Що ви на це?

— А я на це вам скажу, що дурний вас піп хрестив. Ви вже мені вибачайте, ваша світлість, за різке слово, але так воно є. То ви охкаєте, який той пан Лаврін шляхетний, а то хочете враз усю його шляхетність свині під хвіст пошпурити. Чи ви не бачите й досі, який це чоловік? Та він же тоді на герць ваш тільки плюне.

— Чого то ви розкричалися, ніби в себе вдома?! Ич який! Розперезався! Ви мені, пане Антосю, не забувайтеся! Хто тут князь — я чи ви?

— Та вже ж не я. Тільки ж ви дурницю ляпнули, от я й…

— Ну, вже таки й дурницю! — надувся князь. — Я ж міркую. Різні фортелі обмислюю. А ви замість того, щоб якось так ввічливо та не дуже різко пояснити, що ось так, мовляв, і так, починаєте голос підвищувати. Негарно це з вашого боку.

— Вибачайте… Але мусите якого іншого фортеля вигадати, бо цей, хай мене качка копне, не вигорить. І, знаєте, є в мене одна гадка… А що, як дракона попросити… Йому ж, прецінь, все одно… щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку?

— Пане Антосю! Та ви мудра голова!

6

На світанку двоє вершників вигулькнуло з густого туману й спішилося біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.

Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.

— Ви вже прийшли?

— Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу… Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш… адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина… А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол… та й донька… Тому я просив би тебе… якщо це можливо… Якщо тобі буде не важко… е-е…

— Кажіть. Я на все згоден.

— Так от… один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.

— Я все зрозумів.

— Ну що ж… тоді… пробач мені, що так склалося… повір, я дуже шкодую… А дочка нехай лишиться в тебе.

— Добре.

— Твої вірші…

— Я залишу їх тут, на могилі… Ви збережете їх?

— Збережу.

— А мене поховайте біля мого вчителя.

— Я все зроблю. Прощавай.

Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я князь, — шепотів собі, — я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить».

РОЗДІЛ V

1

— Ой, як гарно! Які тут квіти! — Настасія зачудовано роззиралася по галявині. — Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?.. Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку і чекала, поки визволять.

Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:

— Хіба не видно, що я і є дракон?

— Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ж ви зовсім-зовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти до вас і погладити по носі… Можна?

— О, ясна панно, це для мене велика честь… — він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. — Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?

— На великого-великого метелика.

— Правда? — він засоромився й опустив очі.

— Я, знаєте, як увійшла, зразу подумала: «Який гарний метелик!» Навіть збиралася звернутися до вас: «Привіт, Метелику! А де дракон?»

— Мені було б дуже приємно… У снах я не раз був метеликом, пурхав серед квітів. Це були найсолодші сни.

— Ну от ми й познайомились. Я вас буду називати Метеликом. А ви мене Настунею. Гаразд?

— Мене ще так гарно ніхто не називав. Лише пустельник, коли казав «сину».

— А мені… мені снилося — ой, тільки нікому не розповідайте! — мені снилося, що я маленька-маленька дівчинка, а коли прокидалась, то заливалася слізьми, що вже доросла. Це так противно — бути дорослою! Всі тільки й туркотять про заміжжя.

— Хіба вам не хочеться закохатися?

— Ну, закохатися я, звичайно, не проти. Але для князівни — це надто велика розкіш. Краще не закохуватися, бо все одно видадуть за іншого… Одного разу я таки закохалася. Він був сином садівника і підрізав троянди в саду. Я глянула, і мене обпекло. Ох, якби він у ту хвилину підвів очі й сказав: «Моя люба, тікаймо звідси!» — побігла б із ним на край світу. Але за ту хвилину омани ми встигли б добігти хіба лиш на край саду. Там я отямилася б і вернулась назад… Зрештою, він навіть не глянув на мене. А я ще довго вимріювала лицаря, що був би схожий на нього.

— А як вам той лицар з голубою стрічкою?

— Ах, пан Лаврін? Але ж він старий, Метелику!

— Зате, видно, бувалий.

— Ой, у нас всі двірські кралі мало не мліють, коли його бачать.

— А вам що — навіть серце не тьохне?

— Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру.

— Чим же він так вас полонив?

— Ой, він такий, такий… ну й не знаю… я б з ним…

— І на край саду?

— Ха-ха… не тільки.

— Нікуди той джура не втече. Буде й далі при вашому чоловікові. Та й при вас.

— Ну й ну, Метелику! Це ви вже кудись не туди заїхали… І як тільки вам вдалося розгадати мої найпотаємніші думки? Яке знання двірських звичаїв!

— Ви мені лестите.

— Метелику, не повірите — мені ще ні з ким так легко не розмовлялось, як з вами. Здається, вам би порозкривала геть усі свої таємниці… Це велике щастя мати когось такого. Я вам обов’язково-обов’язково розповім про своє кохання з джурою… Серед ночі я обережно вийматиму руку з-під голови пана Лавріна і тихо-тихо, навшпиньки прокрадатимусь у сад… А там у саду… я забуду про все на світі. Тільки він і я! І місяць! І солов’ї!

— І жаби: кум-кум!

— Який же ви, Метелику, кусючий, фе! Ось вам за це! — сказала, сміючись, Настасія і хляпнула дракона по носі. — А коли-небудь візьмете нас із джурою на свою могутню спину, і ми полетимо на всю ніч…

— Ви забули, Настуню, одну маленьку дрібничку.

— Яку?

— Мене вже тоді не буде на світі.

— Правда?.. О боже! Яка ж я дурненька! Звісно, звідки ж візьметеся, якщо вас уб’є Лаврін! Яка шкода!.. А кому я довірятиму свої таємниці? В мене ж більше нікого-нікого! Подругам такого не скажеш — продадуть ні за макове зерня… Навіть мій тато казав, що якби ви були людиною, а не дра… тобто Метеликом… то він, не задумуючись, віддав би вам свого престола.

— І вас?

— І мене, звичайно. Без престолу я — самі бачите — не таке вже й велике щастя.

— Чому? Ви мені дуже подобаєтесь.

— Як вам не соромно? — надулася князівна. — Гадаєте, мені не відомо, що ви жодної жінки не бачили? Яке у вас може бути уявлення про жіночу вроду?

— Я сказав, що думаю.

— Гм… Взагалі мені приємно, що ви так думаєте… Ах, якби й джура не розумівся на жіночій вроді! На жаль, коли він мене побачив, то був дещо знічений. На портретах я, звичайно, куди соковитіша.

— Для мене ви й так соковита.

— Що — так би й проковтнув, як полуничку?

— Нема дурних. Ще скрут кишок дістану.

— Ну, ви мене, Метелику, ображаєте!.. Стривайте, а якщо вас уб’є не пан Лаврін, а хтось інший?

— Я вже подбаю, аби не підвести вашого татуня.

— Не приведи господи, як вас уб’є Кельбас! Я цього не переживу!

— Мабуть, я теж.

— Пропали тоді мої солов’їні ночі.

— Хіба в Кельбаса нема джури?

— Якщо й був, то вже з голоду, певно, вмер. Кельбас ледве себе прогодовує, де б він ще й джуру тримав?

— Ну, тоді я вам щиро обіцяю, що нікому, крім пана Лавріна, голови не підставлю.

— Боже, який ви милий! Чому ви раніше мене не вкрали? В нашому замку така нудьга! Коли мені тато сказав, що завезе до дракона в печеру, я спочатку злякалась, а потім подумала: а що я, зрештою, бачила в цьому світі? Стіни та й стіни… Деколи на полювання брали. Та й усе… уявляю, як мої подруги нігті кусають від заздрощів! Адже мене викрав не якийсь там гуляка-опришок, а грізний-прегрізний дракон! Боже, ха-ха-ха — бачили б ви свого портрета! Вмерти можна! Таке страхіття, що тільки сплюнь та перехрестися! Лежите ви на горі кісток і черепів, а в лапах корчаться впольовані люди. А з язика кров скрапує.

— Ну й свинство! Ми так не домовлялись!

— Та ви не гнівайтесь, бо мій тато сюди руки не прикладав. Це все його таємний радник. Він вирішив, що лицарі охочіше на бій кинуться, коли таку потвору побачать… Тато, навпаки, обурювався. Він, знаєте, не раз мені розповідав про вас. І які ви гарні вірші пишете.

— Так і казав: гарні?

— Еге ж. Казав: куди нашим віршомазам! Раніше, коли хочете знати, взагалі жодних віршів терпіти не міг. Тримав при собі кількох кобзарів лише для годиться, бо ж такий звичай. Мало що — гості приїдуть чи так яке свято… А тут, дивлюся, ходить по саду й декламує. А то, було, сяде з кобзарями і до вашого вірша мелодію підбирає.

— Та йдіть!

— Ви й не думали — правда? — що так вплинете на нього?.. І не лише на нього. Ваші пісні вже й дівчата на вечорницях співають.

— Видно, я недаремно жив. Хоч щось та зостанеться.

2

Лицарі знову з’їхалися в долині перед печерою, де, на їхнє щире захоплення, височіла гора вибілених вітром кісток та черепів.

— Цей дракон, либонь, не такий вже й тюхтій, як про нього говорилось. Оно скільки кісток!

— Еге, але мають такий вигляд, наче пролежали на вітрі не одну сотню літ, — засміявся Гудбрант.

— Хлопці! — прогуркотів Кельбас. — Та що воно таке, що знову нашого дракона ображають?! Запрошуй після цього тих іноземців! Приїде, накаркає, а ти потім голову суши — так воно було чи інакше?

— І справді, Гудбранте, — згодився Юхно, — перебираєш драконами, як дівка парубками.

— Ех, цікаво, як там наша князівночка себе почуває? — потер руки пан Базильо.

— А що їй могло статися? — відмахнувся Кельбас. — Дракон її для викупу тримає. А вона сидить собі, певно, та майбутньому чоловікові шкарпетки плете.

Лицарі — в регіт, один лише пан Лаврін спохмурнів та гаркнув:

— Заткайте свої пельки! Не маєте жодного права так говорити про князівну!

— Е-е, жартів не розумієте?

3

Дракон почув галас і зрозумів, що пора виходити. Опустив голову на могилу пустельника й поцілував камінну плиту. «Скоро я прийду до вас, і ми знову будемо разом», — прошепотів. Коли він помолився і встав, князівна спитала:

— Вже йдете?

— Пора.

— Боже, як це все безглуздо!.. Раптом подумала… що я ваш убивця. Не розумієте? Я — справжній ваш убивця. Якби не було мене, може, обійшлося б і без цього герцю… Довкола одна брехня. Щойно вийдете з печери, як мушу перевдягнутися в оці ось лахмани. Так-так, адже я не на бенкеті була, а в лапах лютого дракона. Татуньо про все подбав. Оцю сукню, що на мені, повинна спалити. Тато її довго вибирав і вибрав таку, щоб не шкода було… І це ще не все! Ось пляшечка, бачите? В ній фарба червона. Кілька кривавих крапель — розумієте? — тут-там… кілька подряпин голкою… Зате яке враження!

— Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.

— Або якби князь був князем… І я — сама собою… І всі люди — людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні… Нехай побачать, що нема вже кого визволяти…

— Що це вам на думку спало? Покиньте ці істерики! Тут йдеться не стільки про вас, як про долю князівства. Я на цій землі народився і зла їй не хочу… Нікуди вас не випущу з печери.

— Мені остогидла брехня! Я хочу вирватися з цього заклятого кола липових героїв! — говорячи, весь час спідлоба стежила за змієм.

— Ви самі заспокоїтесь чи мені вас утихомирити?.. Так, я не був до сьогодні драконом, але зараз став ним. І доведу це… А коли вам хочеться правди, то ось вона: я зовсім не добрий, а просто боягуз. Це страх не дозволяє мені бути лютим… Травичку їсти безпечніше…

— Неправда! — скрикнула Настасія. — Як ви так можете?

— Я ще й не те можу, — твердо відповів дракон. — Тому ліпше займіться своєю зовнішністю. А то наче ви й справді десь балювали, а не в печері сиділи.

— Ну й займуся! Противний!

4

Дракон посунув з печери. Князівна витерла сльози і подумала, що й справді підозріло виглядатиме в цій сукні.

…Сукня догоряла, коли князівна помітила на могилі пустельника сувої жовтого пергаменту. Один був розгорнутий.

— Це… невже це про мене?

Атрамент був свіжий.

5

Лицарі вишикувалися півколом, а за ними джури, кожен за своїм паном з наготовленими списами й мечами на заміну.

Раптом звідкись вигулькнула чорна постать таємного радника. За мить він уже стояв на кам’яній брилі з піднятою рукою.

— Хвилинку уваги! Шановні лицарі, славні борці за свободу і незалежність нашого краю! Маю честь відкрити сьогоднішній урочистий бій з драконом, який увійде в історію, можливо, як найкровопролитніший з усіх, що будь-коли відбувалися на цій землі.

Пан радник витер хустинкою вологі очі, висякався і продовжив:

— А зараз, панове лицарі, вас привітають наші діти, майбутні захисники батьківщини. Вони прочитають вірші, котрі скомпонував ваш покірний слуга.

Радник вклонився і зіскочив на землю, а його місце зайняло двоє дітей. Хлопчик став у якусь чудернацьку позу, розкрив широко рота в усмішці й заторохтів:

Дівчинка продовжила:

І знову хлопчик з тією ж усмішкою від вуха до вуха:

Під бурхливі оплески діти зійшли з брили.

— Але це ще не все! — загукав радник, вимахуючи аркушем. — Є одна формальність, якої обминути ніяк не можемо. Панове лицарі — це у мене список учасників бою. Зараз я читатиму імена, а ви швиденько відгукуйтеся, бо часу нема: за дві години нас чекає святкова дифіляда, народні гуляння, танці, пісні, бенкет на честь переможця і такі інші необхідні заходи. Тому будьте уважні. Отже, почнем. Пан Лаврін з Горшова герба Підкова. Пан Юхно з Косогора герба Любич. Пан Гудбрант з Моравії. Пан Базильо з Микуличина герба Трирог. Пан Збишко з Сілезії. Пан Тоньо з Галича герба Мак. Пан Любомир з Золочева герба Когут. Пан Матей з Карінтії герба Рак. Пан Чурило з Києва герба Тур. Пан Раду з Семиграддя герба Млин. Пан Йован з Чорногорії герба Холм. Пан Стефан з Крилоса герба Крилос… Прошу тих, кого я не назвав, виїхати з шеренги.

Двоє лицарів під’їхало до радника.

— Панове лицарі, хочу вам подякувати за турботу і патріотичний запал, але до битви вас не допущено.

— Ге! А то чого?! — обурився Кельбас.

— А того, що нема вас у списку.

— Що це за анахтемські порядки! — зашуміли лицарі.

— Заспокойтеся! Усе робиться для вашого ж добра. У пана Кельбаса нема джури. А без джури битися з драконом суворо забороняється. Цього вимагають приписи безпеки.

— А причім тут я? — спитав другий лицар. — У мене ж є джура.

— У вас є джура, але нема коня.

— А на чому ж оце я сиджу, по-вашому?

— На мулові.

— То це мул? Чого ви знущаєтесь?

— Я не знущаюсь, а тільки слідкую, щоб усе було по закону. Оце низькоросле сотворіння — чистісінький мул, сиріч плід гріховного перелюбства віслюка з рудою кобилою.

— Та як ви можете ображати мого коня? Це ж чистокровний половецький виноходець! Де ви бачили мула-винохода?

— Правда, правда! — загукали лицарі. — Такого не буває.

— Гаразд, прошу проїхатися, — згодився радник. — Проїдьтеся, нехай я побачу, який це половецький виноходець.

Лицар слухняно проїхав ристю уздовж шеренги. Жеребець викидав по черзі то дві ліві ноги, то дві праві. Радник скривився.

— Ну добре, бачу, що вийшла помилка. Це таки виноходець. Можете стати в шеренгу. Але скажіть ім’я, аби я вписав.

— Лицар Жулин з Підгірців герба Клюска.

Всі присутні гримнули сміхом.

— І де це ви такого герба роздобули? — засміявся й собі радник.

— А це мої дідуньо, як ішли в похід, то возили сушені клюски з собою. Та раз-таки у степу і вдавилися клюскою, царство їм небесне. Ото пресвітлий князь Корнило Медоустий і промовили тоді: «Не від меча загинув, а від клюски. Але був єси витязем і дарую тобі посмертно, а дітям твоїм на віки клюску в гербі». Так і в літописі записано. Я не брешу.

— А що зі мною? — заскиглив Кельбас.

— А з вами просто — йдіть на горби, де сидить народ, і разом з ним спостерігайте за подальшими подіями. Бо без джури як собі хочете, а я не пущу. Нащо мені клопоти? Є ж якісь приписи. От і дотримуйтесь, будь ласка, а то понабираються в тих розпусних Німеччинах дурних звичаїв та й гадають, що сюди їх завезуть. Не вийде, пане Кельбас! Ми тут голодупків терпіти не будемо!

— Це ви до чого?

— А до того, що у вас оно і штани якісь нетутешні.

— Та це трісло щойно! Як на коня сідав!

— Еге, так я й повірив! Щойно трісло! Роззирніться — скільки народу зібралося на геройство подивитися! А ви що їм показуєте?

— Зараз зашию.

— Раніше слід було думати. А, зрештою, не це головна перешкода, а те, що нема джури.

— Та я найму когось.

— Пане Кельбас! Не робіть з тата вар’ята, добре? Вам так само, як і мені, добре відомо, що тільки по двох роках служби джура стає джурою. А до тих пір — це хлопець на побігеньках. А в нас тут не забава, а бій смертельний. І я відповідаю за кожного з вас.

З гóрода долинуло баламкання дзвонів.

— О, прошу! Це вже служба божа почалася. Панове лицарі, прихиліть коліна свої та помоліться на славу богородиці діви Марії і патрона нашого святого Онуфрія.

Кельбас люто свиснув нагайкою і помчав геть. Заки лицарі молилися, радник пірнув у кущі, а з них — в печеру, де зіткнувся ніс у ніс із драконом.

— Моє шанування володарю гір і лісів! Я, з вашого дозволу, таємний радник.

— А-а, це ви! Чув про вас.

— Певно, мало приємного чули. Але що поробиш — така служба. От і зараз маю обов’язок свій виконати.

— Що ж вам ще від мене треба?

— Небагато. Але мушу дещо підказати, бо ж ви молодий та нерозважний і ніколи на герці не були, правда? А це справа дуже серйозна… Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій триватиме годину. Як почуєте дзвони — це буде знак, що пора вже й честь знати… Я вас дуже прошу дотримуватися регламенту, бо у нас тут все розраховано до хвилини. Готуються розкішні народні гуляння — кольорові грецькі вогні, паперові змії та ще різні заморські чудасії. Шкода, що ви цього не побачите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня — це честь велика. Мусите відчувати всю відповідальність, яка лягає на ваші плечі… До слова — ваші крила… Вони не декоративні? Ви можете літати?

— Звичайно.

— Ну й даремно. Літати вам суворо забороняється. Ми до цього, скажемо відверто, просто не готові. Мусите якось на землі собі ради давати. А то у нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче. А цього ніяк не можна допустити… То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити… Ну, а з полум’ям у нас як? Видихаємо?

— Коли треба, то й видихаємо.

— Умгу… Видихаєм, значить… Ну-ну… Проти природи, конешно, не попреш. Але зважте — люди зібралися не на такій далекій відстані від місця бою, як цього требують приписи. То ви вже якось дивіться, щоб не увередити кого своїм полум’ям. А то весь празник нам зіпсуєте… А взагалі, на біса вам ще й вогонь видихати? Як на мене — цілковита зайвина. Без вогню навіть краще. Адже так і лісок підпалити можна, а він у нас сосновий, спалахне, як віхоть.

Радник обійшов довкола змія, зазирнув і там, і сям, навіть постукав камінчиком по лусці, а потім спробував її пальцем сколупнути.

— Гм, надійна штука. Як залізо. Тільки загусто цієї луски у вас. Далебі загусто. От якби трішки розрідити… Не вдасться, га?.. Хм… Шкода. Загусто. Перестарався господь. Чого доброго, за годину хлопці й не справляться. Га? Як ви думаєте?

Дракон заплющив очі й почав пригадувати свого першого вірша. Він знав, що це заспокоїть його. Бо й чого нервувати? Служба така в чоловіка — от він і колупає, як не пальцем, то словом… Але вірш не пригадувався, і змій розплющив очі. Чоловічок щось молов, розмахуючи руками:

— …є лицарі і з-за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними острамитися. Але й підтяти вас жоден з них не сміє. Цього ми дозволити не можемо. Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.

— Чого ви бідкаєтеся? Невже вам невідомо про нашу домовленність з князем?

— Ну-у, нам ще й не таке відомо. Служба, хе-хе. Працюємо в поті чола… Але, бачите, справа делікатна. Князь хоче, аби ви піддалися панові Лавріну, Князівна воліє його джуру. А от я — єдина людина в цьому зачуханому князівстві, котра дивиться не поверхово, а вглиб. Цей пан Лаврін мені не дуже до вподоби. Більшу частину життя пробув за межами краю. Хто й зна, які там вітри в голові у нього.

— Мене це не цікавить.

— Ну, певно, після вас хоч потоп! Але хіба це позиція справжнього патріота?

— До чого тут патріотизм?

— Ну, ви ж бачите себе саме патріотом. Хіба ні? Адже пустельнику так і сказалисьте, що йдете на смерть заради Люботина.

— Ви підслуховували наші розмови?

— Це не суттєво… Просто я маю цілком певні дані, що лицар Лаврін бере участь в бою лише з завзяття, а престол його не цікавить. А джура — шмаркач, не більше. Серед лицарів є достойніша особа — це пан Любомир з Золочева герба Когут. Цей герб у нього і на плащі, і на грудях, і на щиті. Запам’ятаєте!

Дракон переступив з лапи на лапу. Радник сахнувся на крок.

— Я розумію, що ви зараз про мене думаєте. Та варто вам усе ж зосередитись. Отже, що я пропоную… Ви… е-е-е… віддаєтеся лицарю Любомиру, а я за це обіцяю, що ваші рукописи будуть збережені належним чином. Авторство їхнє, звичайно, зостанеться в секреті. Бо одна річ убити дракона, а зовсім інша — поета. Тому шило з мішка в жодному випадку вилізти не повинне.

«А що, як вилізе?» — всміхнувся змій, згадавши рондо-акростих, з якого кебетний чоловік може вичитати ім’я автора: «Дракон Григорій».

— Якщо я кажу «не повинне», то за свої слова відповідаю і такі штучки, як акростихи, у нас не проходять.

— О, ви ще й з рукописами моїми знайомі!

— Шановний, ви б перший мене мали за йолопа, якби виявилося, що я з ними не знайомий, хіба ні?

— Господи, як же ти допускаєш, аби вони ще й у душу мені лізли?

— В душу? Ну що ви! Не перебільшуйте. Хотілося, звичайно, і в душу, але що поробиш — тут ми не допрацювали… Словом, дивіться самі. Бо вся ваша розумова праця, так би мовити, плід невтомних трудів, може перетворитися на зграбну купку попелу, яку вітер з великою насолодою розвіє понад скелями… і не спокушайте себе думкою, що оце розчавивши мене, вирішите проблему.

— Так, я навіть такого хроба, як ви, не можу розчавити, тільки не тому, що за вами стоїть з десяток тієї ж самої хробачні, а тому, що навіть ви для мене жива істота. Бо і вас колихала мати й співала колискову мовою, якою писав я. І тішилася, коли ви починали лопотіти якесь нове слово… А тепер вступіться. Нехай діється воля божа.

РОЗДІЛ VI

1

«Дивно, тоді, коли вперше лицарі мене викликали на бій, я аж трусився від ляку, я повз, тікав од навісного диму, боровся за життя, мов топелець, а зараз мені однаково. Бо це я чиню з любові до мого вчителя і до князя. Яке щастя мати друзів і могти для них пожертвувати життям! Воістину це дозволено тільки людям! Вдячний долі, що дала мені хоча б у останній день відчути себе людиною… Пустельник помилявся. Не можуть люди бути гіршими від звірів… Але зараз я — лютий-прелютий дракон! Я — той, хто викрав князівну! Гори кісток перед моєю печерою — це моя робота! Смерть мені!»

Він виповз із печери, і неймовірний шум оглушив його на мить.

Грали труби, аж надривалися, гриміли литаври, ревіла оскаженіло юрба там, на горбах, де в тіні під дубом розмістився князь зі своїм почтом. Іржали сполохано коні, хоч на очі їм і накинуто було сітки, щоб не так виразно бачили вони страшне чудовисько, а лицарі вдаряли мечами по щитах і вигукували бойові гасла.

Дракон затупцяв на місці.

Що ж тепер?.. Заревіти, чи що? Хоч би хто підказав, як це все має виглядати.

Враз усе стало байдужим, а те гарцювання перед його носом скидалося більше на копошіння мурашви.

І він подумав: «Чи не лягти мені ото на траві, та хай собі роблять, що хочуть? У мене тільки два місця вразливих — око і око. Затулю їх лапами, що мені зроблять?» Проте, уявивши собі цю картину, всміхнувся — гарний був би з мене дракон.

А народу-у! Весь Люботин зійшовся… Де ж той, із стяжкою? Ага, оно він сидить спокійно на коні і зовсім не галасує. Цей і справді, видно, бувалий чоловік. Мабуть, не знає, що його вибрано на мого вбивцю. Цікаво, як вдалося князеві всучити йому оту стяжку? Сказав, певно, від князівни дарунок. Ну, що ж це я стою як вкопаний? Треба щось робити. Зареву для початку.

— ГРХАААГХРРРН!

Кількоро лицарів беркицьнуло на землю, задерши ноги, інші, зламавши стрій, розсипалися по долині, силкуючись ізвладати зі своїми кіньми. Один лише лицар зостався на місці, голубою стяжкою маяв вітер.

Ну, як ти такий сміливий, подумав дракон, тим краще… Було б куди гірше, якби довелося ганяти за тобою по долині, підставляючи голову, а ти ще б, не приведи господь, виявився таким йолопом, що й не використав слушного менту.

І дракон, перебрівши річечку, став якраз навпроти пана Лавріна. Лицарі помчали на змія з усіх боків, а підскочивши ближче, задзенькотіли мечами по драконячій лусці. Мечі відскакували, мов од скелі, списи ламалися або, вигнувшись дугою, випорскували з рук невдатних нападників.

Не так це вже й страшно. Дитяча гра. Треба хоч для виду поборюкатися з ними. Він почав ревіти й крутитись на місці, метляючи головою так, що збоку виглядало, наче він і справді борониться.

Тут і джури осміліли й собі,прискочили до змія та щосили загамселили мечами і топірцями. Нарешті й пан Лаврін пришпорив коня та пішов на дракона, але на відміну від інших не махав дурно мечем, а вибирав місце вразливе, гарцюючи під самим носом в чудовиська.

«Так, ну що ж — пора», — подумав змій і, вдаючи, наче від когось захищається, нахилив голову так, аби зручніше було поцілити його лицарю з голубою стяжкою.

Пан Лаврін помітив цей рух і замахнувся мечем, та враз відчув, що рука задеревіла, — драконове око, наче маленьке озерце, дивилося на нього таким розумним поглядом, і в оці блищала сльоза, а в сльозі грало осіннє сонце. Око дивилось і ніби підказувало — коли, я чекаю! Мурашки побігли по спині в лицаря, такого він не сподівався, щоб з’явилася жалість до змія. До змія, котрий вкрав князівну…

Юрба збуджено ревіла, багатоголосе «Рубай!» вдарило, наче велетенський птах, об груди скель і відбилося луною. Вже й джура підскочив:

— Коліть, пане!

Але мить була втрачена, дракон одвів голову.

«Не можу ж я, мов бовдур, отак стоять, інакше всі здогадаються».

І знову гарцювання і брязкання мечів. Комусь вдалося сіконути мечем так, що загнав його під луску на животі й злегка поранив, виступила кров. Боляче не було, проте дракон зрозумів, що живіт у нього теж вразливий. Тепер лицарі знають, куди треба рубати. Слід бути обережним.

І справді, лицарі й джури враз перестали бити будь-як, а весь час намагалися вдарити під черево. Дракон крутився, як дзига, врешті зловив мент і знову підставив око лицарю з голубою стяжкою.

«Чому він тоді не рубав? Ах, певно, помітив сльозу. Це була мимовільна сльоза, ваша світлість, я не хотів, пробачте, більше не буду. Коли ж!»

Інші в цей час сікли живіт, хоч і без особливого успіху, бо виявилося, що не так просто заганяти меч під луску, гецкаючи на переляканому коні. Ніхто не помітив опущеної голови дракона. Лише пан Лаврін і його джура були поблизу. Лицар звів меча для удару, зціпив зуби і — побачив своє відображення в оці дракона. Вимучене походами й боями, пооране зморшками обличчя дивилося на нього. І так виглядає жених прекрасної Настасії?

— Коліть, пане! — кричав джура і вже сам, націливши списа, мчав щодуху до того дзеркального озерця, з якого прозирав смуток і розпач.

Рука з мечем стриміла в повітрі, хмари пропливали над нею, і грало проміння на блискучому лезі.

— Ру-ба-а-ай!!! — кричала юрба, а князь аж на ноги зірвався й теж щось кричав, а земля гуділа від двох сотень копит і стогнала, як жінка при пологах.

І знову дракон одвів голову.

«Яка сила не дає мені заколоти його? — не міг опам’ятатися лицар, опускаючи меч. — Я, той, хто ніколи не відчував жалості у бою, рубав сарацинські голови, наче капусту, розм’як, мов баба, перед оком цього чудовиська. Це вже старість підступає до горла. На біса я в це вв’язався? Навіщо мені князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей дивний дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, вразити яке може й дитина? Що він мені злого вчинив? Оно жива й здорова Настасія виходить з печери, оно пан Чурило із джурою вже мчать до неї. Все. Князівна врятована. Лишається тільки вбити змія, який не зробив їй нічого поганого. А ця купа кісток і черепів біля печери і справді далеко не цьогорічна».

Дракон знову заревів, ще й стовп сліпучого жовтогарячого полум’я в небо випустив. Зграя підгорілого вороння посипалася на голови лицарям.

«Треба їх відлякати, а то вже черево пече від тих ран. Вони мене скорше заморять, ніж цей зі стяжкою… І цього разу не вбив. Я мусив одвести голову, інакше б той молодий загнав мені списа в око. Чому він зволікає? Що він вичитує щоразу в моєму оці? Один помах мечем — і все. А князь аж на ноги зірвався — так прагне моєї смерті? Я не винен, ви ж бачите, ваша світлість, що я не винен. Я роблю все, як домовлено. Що на душі в цього лицаря? Невже милосердя? Тоді це такий самий виродок, як і я. Ото клопіт на мою голову. Ну, як і цього разу він не зарубає мене, то бог свідок, я не зламав слова. Піду назад у печеру та й подрімаю, вимучила мене оця турнія, хай вона сказиться. Куди вже далі? Ото причепи — так попід живота й тнуть! А якби я метлянув хвостом, що тоді? Розлетілися б ви, як горобчики. Та мені вас потоптати, як двічі свиснути. Копошаться… черви… черви і є. Істинно: „Розколеться золота чаша, і розіб’ється глечик біля джерела, і зламається корба в колодязі. І тлін повернеться в землю, якою він був, і повернеться подих до бога, який його дав. Суєта суєт — усе суєта“. І ще: „Згадай, що легіт — життя моє, вже не бачити щастя очам моїм! Хто бачить мене, більше мене не побачить: воззрять твої очі, а мене — нема. Рідіє хмарина, щезає вона: так і той, хто на діл зійшов, не поверне назад. В дім свій не верне він, і місце його не згада про нього… Нехай согрішив я — та чим провинився перед Тобою? Навіщо поставив мене, мов ціль для стріл, і сам для себе я став тягарем? Чому Ти не відпустиш мого гріха і не глянеш повз провину мою? Адже нині у тлін я лягаю: будеш мене шукати, а мене — нема…“»

Голова його низько опустилася, і лицар з голубою стяжкою знову зняв меча.

Тепер рубатиме. Прощавайте, князю!

— Коліть, пане!

— Руба-а-ай!!!

«Чом же меч цей повис у повітрі? Чому не спаде громовицею? Карай мене, господи, я весь перед тобою, непослушне твоє сотворіння, що зневажило твою волю. Карай, нехай буду покараним, і хай діється воля твоя! Ось око моє розкрите на всі сторони світу — пусти в нього стрілу свою, хай уп’юся я кров’ю, бо така спокута моя і роптати не буду. Дерево, помираючи, і то має надію — паростки випустить, оживе в паростках. Зерно падає в землю і стає зерном. А мені в тлін одійти, одійти без надії, без сліду, мов і не було ніколи. Втопчи мене в глину, бо з глини єство моє. Дай відчути силу твою, якщо своєї мені забракло. Дай відчути гніву твого, коли свого не маю. Пошли смерть тому, хто сам не посилав її. Принеси в дар муку тому, хто її нікому не роздаровував. Бо ти справедливий і любиш свої сотворіння. Дай же впитися справедливістю! Я, виродок на оцій землі, непослушне сім’я твоє, прошу в тебе останньої ласки, щоби ближній мій не увірився в слові моїм, щоб не сказав: „Не вартий довіри він“. Я, що любив життя, а тепер молю смерті, я, що оспівував тебе, а тепер приношу тобі свою непокірну голову, — яви мені знак, що став я на шлях справедливості! Бачиш — стою перед моїм ворогом безборонний мов на долоні…»

— Руба-а-ай!!!

І лицар, заплющившись, навідліт рубає мечем у те око, в якому він наче у дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому увірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його.

Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то причулося лицарю, чи й справді долинуло: «Дякую».

Увесь натовп, який був, посипався з гори, князь, мов дитина, підстрибуючи, погнав щодуху й собі. Лицарі з’юрмилися біля голови дракона і навперебій пояснювали одне одному, як усе відбулось. Ошелешений джура весь час смикав свого пана за рукав і бубонів:

— Я не хотів… ви зволікали… а я й… списом…

— Все гаразд, — одмахувався пан Лаврін. — Може, воно й на краще.

— Ви не ображені?

— Та ні. Дай спокій.

— Не може бути! — Джура і сміявся, і плакав, усе ще не випускаючи з руки уламок списа.

Надбіг князь.

— Молодець! Я знав, що ви! Герой!

— Та це не він! — почулося несподівано.

Князь отерп.

— Не він? Я ж сам… як він мечем… А хто?

— Ось, джура. Та покажись ти!

Князь глянув на хлопця, потім на спис, що стримів з драконового ока, і все зрозумів.

2

Три дні і три ночі гуляв Люботин, славлячи героя, переможця дракона, лилося вино і пиво ріками, шипів і пінився мед, грали музики, аж їм руки німіли…

Спочатку князь не був тим дуже втішений, що здобув собі неждано такого юного зятя, та пан Лаврін зумів його переконати, розхваливши на всі заставки цноти свого вихованця. Князь заспокоївся. Князівні ж одразу припав до серця хоробрий джура, і тому з весіллям не забарилися.

Лицарі роз’їхалися, везучи на грудях на шнурку хто кіготь, а хто зуб дракона, щоб мати змогу посвідчити свою участь у тій славній битві. Лише пан Лаврін не згодився нічого собі брати на згадку; а коли довідався, що князь збирається дракона поховати, то сам зголосився допомогти.

Дракона поховали на галявині біля пустельника. Коли вже було по всьому і вояки розішлися, лицар спитав:

— Чому ви його поховали саме тут?

— Він сам цього забажав.

— Хто? Дракон? Ви що, з ним розмовляли?

— Уявіть собі, любий мій, розмовляв. І не раз.

І тут князь із незрозумілої спонуки узяв та й розповів усе, як було, говорив, наче хотів сповідатись, в розповіді очищаючись від содіяного, говорив, уникаючи зустрічатися поглядами, а через те й не бачив, як міняється обличчя лицаря, як пальці його стислися в п’ястуки. Воєвода поривався зупинити князя, але марно. Коли князь закінчив і зиркнув на лицаря, то страх засвітився в очах його — він не впізнав лицаревого обличчя, бо те, яке побачив, було налите люттю і болем.

— Якби я міг, — процідив лицар крізь зуби, — якби я міг, то з великою насолодою розчерепив би вам оцим келепом голову. Ви мені ненависні! Ви і весь наш задрипаний Люботин! Я проклинаю вас!

Він рвучко обернувся й покинув остовпілого князя.

Того ж дня сів на коня й, ні з ким не попрощавшись, виїхав з Люботина.

РОЗДІЛ VII

1

Осінь запанувала в князівстві. Вітри налинули зі сходу й принесли холод і хмари, дрібний дощ-січенець моросив безперестанку, і тривала сльота перетворила дороги в місиво.

Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Останнім часом він уже не міг ізвладати з собою — постійно чогось бракувало, все довкола страшенно обридло і баглося чогось такого, що він і сам гаразд не усвідомлював, почував себе так, начеб нутро його вишкребли й зосталася тільки одна оболонка. Порожнеча зяяла всюди, на що не глядів. Якийсь біль, незрозумілий біль проліз йому в душу і звив собі там кубло, цей біль ятрив його і душив ночами, примушував прокидатися в холодному поту, з виряченими од жаху очима. Все частіше снився дракон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і велика сльоза бриніла у нього на віях, а в сльозі грало сонце. Нічниці знемагали князя. У нього зникло бажання до їжі, вихудлий, із запалими щоками, неголений, з посірілим обличчям, одлякував навіть сторожу.

Раптом зрозумів, чого йому бракувало, — розмов з драконом. Не міг уже ні з ким розвіяти своєї нудьги, і спогади про ті дні, коли він, щоб добитися свого, їздив у печеру та здружувався зі змієм, не відпускали його зі свого полону, бо ось, нехотячи, прив’язався до нього.

Пращури з портретів дивилися на нього, і, здавалось, ті погляди пропікають саме серце.

Ну що ви вирячились? Ви ж були такі самі! Не такі? Не кривили душею? Не обманювали? І не кривоприсягали? Ви — погани, що не відали святого письма, як смієте дивитись на мене осудливо? Я зробив усе, щоб врятувати Люботин!

Він вискочив з покою, вирвав з рук переляканого сторожника галябарду й кинувся до портретів. З несамовитою люттю здирав їх зі стін і топтав ногами, а коли останній образ упав на підлогу, випустив з рук галябарду, сів і розплакався, і той плач для нього був наче літній дощ після довгої посухи.

Наступного ранку взяв бутель вина і три кубки, накинув на коня кожуха й виїхав з замку.

На галявині, оточеній скелями, було тепліше, вижухла мертва трава ледь-ледь ворушилася, наче волосся якоїсь велетенської істоти. Князь постелив кожух межи двома могилами, поставив на кожній по кубку й налив.

— Давайте, хлопці, вип’ємо, їдять його мухи… Осінь… така пора, що можна звар’ювати. Ненавиджу її… Ех, не слухайте мене. Це так… до слова прийшлось… А ви пийте, пийте… — вилив вино на могили і налив знову. — Тобі скільки вже? Вісім? О, та ти жеребець! Пий! Добре вино? Це мені з Волощини привезли… У нас теж роблять, але квасне таке, хай йому біс. До рота візьмеш — Київ побачиш… Ех, що б я без вас, хлопці, робив? Такий цей Люботин, що й не поговориш ні з ким.

Пустельник кивав головою, а дракон замріяно дивився на небо, і ворушилися його крила, наче збирався злетіти.

2

І наступного дня знову приїхав князь. Цей день був препаскудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але пустельник і дракон уже чекали на нього.

— Га, бісова негода! Ви не замерзнете? — спитав у пустельника, який сидів на своїй могилі в одній довгій сорочці. — Візьміть мого кожуха. Не хочете?..

Дощ лив і лив, кожух під князем хутко промокнув, і весь він скоро вже був як хлющ, вода збігала по обличчю, по бороді, проте йому було байдуже, бо сидів з друзями.

— Скоро зима. Все замете, все вибілить. І душу мою вибілить або й так зоставить, якщо вона біла, га?.. Чому мовчите? Вам ліпше знати, чи біла в мене душа… Гей, Грицю, а втни якогось вірша, щоб аж.

І дракон почав:

— Це ти про мене? — спитав сухо князь. — Ну, звичайно, про мене… От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її…

— Якщо ви Юда, то я та осика, — зітхнув пустельник. — Я проник йому в душу і дав розум. Для чого? Невже тільки щоб загибель його була у сто крат болючішою? Навіщо я виховував у ньому розуміння краси і добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні.

— І я вмер… — сказав дракон. — І ви побачили — зло не від мене.

Пустельник витер долонею мокре обличчя:

— Я казав: не від нього зло… Воно в нас самих.

— Держава спала. Я мусив її розбудити, — аж застогнав князь.

— Але розбудилисьте не державу, а лихі інстинкти… — сказав пустельник. — Це ще добре, як народ на цьому й заспокоїться. А як ні?.. Що буде, коли відчує, що йому замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Чи всі вони будуть справжні?.. Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів! Не обділи нікого, навіть юродивого! Навіть нетямущої дитини, бо й вона мусить мати свою турнію!

Вітер скавучав у печері, стогнав і заводив, ніби на похоронах. На скелі з тріскотом повалилася сосна й полетіла враз коміть головою, упала, хруснула важко, й розлетілися скалки навсібіч. Вороняче гніздо одірвалося й покотилося до князя.

— Ось і шапка. Чудова шапка, — засміявся князь і насадив гніздо на голову. — Гей! Чого ви замовкли?! Виговорились? А що мені тепер робити?.. Поки був дракон, я мав сенс жити. Був світлий обов’язок — знищити змія. Вже тоді мене лякав кінець: ну знищу, а що далі? Зворотного шляху не було. На вагу поставлено честь держави… До того ж я був не сам. Зі мною був весь мій народ… Але, тепер, коли дракона убито, я зостався сам… І нема в мене ані ворога, ані друга. І нікому нема до мене діла. Все розповзлося по норах… А зараз мені холодно… Хо-ло-дно! І ніхто мене не зігріє!

День заходив за гори, і на галявину почали сповзатися сутінки, наче половці, припадаючи до землі, і світло відступало перед ними, спорхувало вгору й відлітало в незнану височінь. Озерце пінилося, наче відьомське, вариво, виступало з берегів, женучи на всі боки темно-жовті потоки здичавілої води. Скоро вся галявина заклекотіла і затанцювала в шаленій хлюпанині.

— Нічого, хлопці, — цокотів зубами князь, — переживем. І не таке переживали.

Вода його оточила і вирувала вже довкола ніг. Князь виліз на могилу і сів поруч пустельника.

— А вам хоч би що, — дивувався, — не м-мерзне-те. Я вже т-теж т-трохи з-зігрівся. Пийте, пийте… С-скільки т-тобі? Ві-вісім? М-можна…

Скоро споночіло, скелі потемніли й розчинилися в загуслій темряві, а злива не вщухала, вітер, що дув з печери, лопотів чорними вітрилами дощу, збиваючи їх у тісну масу й з ляскотом кидаючи поверх потоків, дерева на скелях болісно скрикували, гепалися головами, аж гілля тріщало й обламувалося, каміння котилося згори, з вилясками шубовськало у воду, розцвиркуючи бризки й розганяючи круги хвиль. Вода підняла опалу сосну й понесла її на скелю, сосна гугупнула, аж загуділо, а потім відбилася й ще раз гугупнула, вже гупала безперестанку, і те розмірене гупання скидалося на стукіт велетенського зболілого серця.

Князь відчув, що там, де в його душі була раніша сліпуча яснота, царювала тепер темрява, як і тут, над водою… Всю ніч біснувалася сльота, всю ніч кипіла вода на галявині, мов одна роз’ятрена рана, всю ніч гупало велетенське зболіле серце і розпачливо скрипіли дерева на скелях.

А як та ніч проминула, дощ ущух і затихло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами, небо очистилося й осіннє сонце — бліде й змарніле — вистрілило проміння понад світом.

Але князь уже його не бачив.

Примітки

1

Галицькі зайці?

(обратно)

2

Кінець.

(обратно)

3

Дешево.

(обратно)

4

Смерть.

(обратно)

5

Італійський оперний співак.

(обратно)

6

Популярний італійський естрадний співак 50-х років.

(обратно)

7

Між нами.

(обратно)

8

Так, Антоніо, чудова усмішка (ісп.).

(обратно)

9

Рушниця.

(обратно)

10

Твоя гидка усмішка.

(обратно)

11

Добридень.

(обратно)

12

Лайно.

(обратно)

13

Також.

(обратно)

Оглавление

Оповідання

  ЛІТОПИС ВІД РАВЛИКА

  СПАЛАХ

  ПОРЯДОК — ЦЕ ВСЕ

  НІЧЛІГ: 1583

  КІТ АБЕЛЬ

  БЕАТРІЧЕ: СУТІНКИ, ХОЛОД

  ВІКНА ЗАСТИГЛОГО ЧАСУ

  ПРИБЛУДА

  ВИШИВАНИЙ СВІТ

  ГРАНАТА НА ДВОХ

  ДЗВІНОК

  ТАК ПАХЛА ТА КОНЮШИНА

ПОВІСТІ

  КОРОЛЕВИЧ-МАШКАРА (Повість-каруселя)

    Розділ І. Чорна Манька

    Розділ II. Золотий черевичок

    Розділ III. Італійський принц

    Розділ IV. Його війна

    Розділ V. Був ранок

    Розділ VI. Його життя

    Розділ VII. Сентиментальний

    Розділ VIII. Царство бузинової пані

    Розділ IX. Ляля

    Розділ X. Зачароване королівство

    Розділ XI. Трой-зілля

    Розділ XII. Вечір

    Розділ XIII. Операція

    Розділ XIV. «Я стужилася за тобою»

    Розділ XV. Пустка

    Розділ XVI. Пустище

    Розділ XVII. В бузиновім яру

    Розділ XVIII. Автор кається

    Розділ XIX. Чари розвіялись

  МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА (Повість-казка)

    РОЗДІЛ І

    РОЗДІЛ II

    РОЗДІЛ III

    РОЗДІЛ IV

    РОЗДІЛ V

    РОЗДІЛ VI

    РОЗДІЛ VII

*** Примечания ***