ЛУ СІНЬ - 鲁迅
ЩОДЕННИК БОЖЕВІЛЬНОГО - 狂人日记
Переклад з китайської Лідії ГОЛУБНИЧОЇ
Два брати, що їх імен я не буду називати, в минулому, коли ми вчилися в середній школі, були моїми добрими приятелями. Розлучилися ми дуже давно і зв’язки між нами поступово заникли. Нещодавно ж я випадково почув, що один з них тяжко захворів. Якраз тоді я повертався в рідну околицю і, коли по дорозі я заїхав відвідати їх, мене зустрів тільки один із них — старший. Він розповів мені, що хворим був його молодший брат.
«Я вдячний вам за те, що ви так здалеку завітали до нас, щоб з нами побачитися. Але мій брат давно вже одужав і поїхав в одне місце кандидатом на урядову посаду». Потім з усмішкою на устах він витяг два зшитки щоденника і сказав, щоб я їх прочитав, бо з них можна побачити, як його брат почувався під час хвороби. Старому другові, мовляв, такий щоденник довіряти можна. Щоденник я взяв і, повернувшися додому та перечитавши його, прийшов до висновку, що хворий мав щось подібне до паранойї чи якогось комплексу переслідування. Записи в щоденнику були надмірно плутаними й непослідовними. Було в ньому чимало просто абсурдних тверджень, а також не було зазначено ні днів, ні місяців. По різному кольору чорнила та по змінах у каліграфії я переконався, що запис зроблено не в один час. Та подекуди в щоденнику були й розділи, які на загал мали деякий зв’язок і сенс. Я зібрав ці розділи й переписав, щоб дати лікарям на дослідження. У щоденнику я не виправив нічого, а змінив тільки імена людей, хоч це й не має жодного значення, бо були вони нікому не відомими селянами. Що ж стосується назви щоденника, то сам хворий після одужання назвав його так, а я її залишив без змін.
(Л. С. — 2 квітня 1918)
І
Місяць сьогодні напрочуд ясний.
Вже понад тридцять років я його не бачив, а нині, як побачив, відчув на душі піднесення. Аж тоді я збагнув, що всі ці тридцять років я прожив у темряві. Проте я мушу бути дуже обережним! Аджеж не знічев’я зиркнув на мене аж двічі отой пес із садиби Чжао?
Мої побоювання не без підстав...
II
Нині ніч цілком безмісячна і я знаю, що це віщує щось недобре. Вранці, як я, озираючись довкола, вийшов з двору, вираз очей вельмишановного пана Чжао видався мені надто дивним. Здавалося, що він злякався мене, або збирався мене вбити. На вулиці стояв ще гурт людей, які шепталися про мене, але й боялися, щоб я цього не помітив. І так поводилися всі люди, яких я зустрічав по дорозі, а найлихіший з них, вишкіривши до мене зуби, засміявся. З голови до ніг мене пронизав холод, бо я збагнув, що вони вже все для мене належно підготували.
Та я не злякався і, ніби нічого не сталося, пішов далі. Гурт дітлахів поперед мене також обговорював мене. Вираз їх очей був такий самий, як у пана Чжао, а колір облич — мертво-сталевий. Я міркував: що я злого зробив цим дітям, що вони теж так супроти мене поводяться? Я не витримав і голосно гукнув: «Скажіть же ви мені!» Вони ж однак розбіглися.
Я міркував: що я злого зробив вельмишановному панові Чжао, що злого зробив я людям на вулиці? Єдине, що вчинив я поганого, сталося двадцять років тому, коли я потоптав книгу боргових записів пана Ґу Дзьо (*«Ґу Дзьо» означає «давні часи», а так людей не йменують. Можливо, що Лу Оінь мав на увазі натякнути на старі февдальні порядки, проти яких бунтувався «божевільний») за старі роки, і пан Ґу Дзьо був тим вельми невдоволений. Хоча вельмишановний пан Чжао й не був з ним знайомий, та певно до нього долинула про це звістка, і він, носячи в серці образу за несправедливість, заподіяну мною панові Ґу Дзьо, змовився з людьми на вулиці, щоб вони ставилися до мене вороже. Але ж чому діти проти мене? їх же тоді ще й на світі не було... Чому й вони тепер, витріщивши очі, так дивно дивляться на мене, немов бояться мене, або хочуть мене вбити?! Це мене справді лякає, дивує і ранить серце...
Я вже розумію. Це так їх навчили їхні батьки!
III
Ночами ніяк не можу заснути... Щоб щось зрозуміти, треба все обміркувати й продумати!
Між тими, що я вчора бачив, були й люди, яких замикав у колодки повітовий урядник; також були такі, що скуштували ляпаса у шляхтичів; такі, чиїх жінок привласнили поліцаї; і батьки яких були до смерти зацьковані лихварями... Та тоді їхні обличчя не виражали такого жаху й жорстокости, як учора.
Найдивнішою мені, однак, здалася та жінка вчора на вулиці. Вона била свого сина, промовляючи: «Чортеня ти мале! Ох і вкусила б я тебе, щоб зігнати свою злість!» Очі ж її одначе бути наставлені на мене. Я був заскочений і перелякався так, що не міг цього приховати. Юрба людей на вулиці з мертво-сталевими обличчями й вишкіреними іклами розреготалася. Але тоді підбіг до мене Чень Лао-у і потяг мене силоміць додому.
Коли він притягнув мене додому, вдома мої вдали, що не знають мене. Вираз їхніх очей був такий же, як і в тих, що на вулиці... Коли я зайшов до своєї бібліотеки, вони замкнули за мною двері так, ніби за куркою чи качкою. Цей випадок став для мене ще більшою загадкою, яку я не міг розгадати.
Кілька днів тому орендар із села Вовченята приходив до нас і розповів про тамтешній неврожай та голод. Він сказав моєму старшому братові, що одного лихого односельчанина все село побило до смерти. Потім кілька селян видерли з нього серце й печінку, засмажили їх на олії і зжерли, щоб жижки перестали дрижати від страху. Коли я вставив своє слово до розмови, вони обоє — орендар і мій брат — кілька разів окинули мене поглядом. Лише тепер я зрозумів, що блиск у їхніх очах був той самісінький, що й у юрби на вулиці.
Коли я думаю про це, мене морозить з ніг до голови...
Якщо вони жеруть людей, то немає жодної певности, що вони не з’їдять і мене!
Дивіться! І слова тієї жінки — «Вкусила б я тебе», і усмішки мертво-сталевих лиць із вишкіреними іклами, і позавчорашні слова орендаря — це все, цілком ясно, є їхні таємні сиґнали. Я бачу, що в їхніх словах повно отрути, в їхніх посмішках бачу ножі, а їхні (до біса білі!) ікла, що вишикувалися в ряд, — це все знаряддя людожерства...
Хоч, на мою думку, я й не погана людина, проте відтоді, як я розтоптав книгу боргових записів панства Ґу, тяжко сказати, чи це справді так. Вони, здається, мають іншу думку, але я не спроможний її відгадати. Потім вони також і лицеміри! Як тільки розсердяться, одразу назвуть чоловіка поганим і обмовлять його. Я ще пригадую, як старший брат навчав мене писати шкільні твори. Не важно, яким би добрим чоловік не був, якщо я критикував це кількома реченнями, то брат схвально обводив їх колами; якщо ж я виправдував кількома реченнями погану людину, то він казав: «У тебе винятковий талант! Не такий, як в інших!» Як міг я вгадати, що остаточно було в них усіх на думці, тим більше тоді, коли вони збиралися займатись людожерством?
Щоб щось зрозуміти, треба все обміркувати й продумати. У старовину часто їли людей: я це ще пригадую, але дуже туманно. Щоб переконатися, я заглянув до історії, однак у цій історії не було хронології. Натомість на кожній сторінці навскіс і впоперек було написано слова «гуманність, справедливість, істина, чеснота». (*Чотири ідеальні принципи поведінки людини в конфуціянській філософії.) Все одно я не міг заснути, тож до самої півночі я уважно перечитував книжку і аж тоді розглядів, що за кожним словом стояло інше слово, а ціла книжка була списана одним словом — «людожерство» ...
Однак це слово, виступаючи безліч разів із сторінок книжки та з уст орендаря, безконечно вдивлялося в мене дивним поглядом, із сміхом і стогоном.
Я також людина, і вони хочуть зжерти мене!
IV
Уранці я хвилинку посидів мовчки. Чень JIao-y приніс сніданок — миску овочів і пареної риби. Очі у риби були білі, закостенілі, а її роззявлений рот — такий, як у тих людей, що думають про людожерство. З’ївши трохи, я не був певний, чи те слизьке, що я їв, була риба, чи, може, людина. Я все виригав, навіть нутрощі.
Я промовив: «JIao-y, скажи, будь ласка, моєму старшому братові, що я почуваюся дуже пригніченим і хотів би прогулятися в садку». Лао-у вийшов, нічого не відповівши, але незабаром повернувся й відімкнув двері.
Але я й не поворухнувся, спостерігаючи, що вони робитимуть зі мною. Я був певний, що вони мене не випустять. Так і сталося! Ведучи з собою якогось діда, старший брат неквапно підійшов до мене. Дідові очі блищали лихим блиском, і, побоюючись, щоб я цього не помітив, він похнюпився, вдаючи, що дивиться в землю, а сам потайки з-під окулярів позирав на мене.
«Сьогодні ти, здається, почуваєшся непогано», — промовив брат.
«Так», — відповів я.
«Ми запросили тут пана Хе оглянути тебе», — продовжував брат.
«О, гаразд», — сказав я. В дійсності хіба ж я не знав, що цей дід — замаскований кат?! Не інакше як під виглядом того, що мацає мій пульс, він хоче визначити, скільки на мені сала, а за цю послугу його також наділять шматком мого м’яса. Та я не злякався. Хоч я й не людоїд, мої жижки міцніші за їхні! Простягнувши до нього руки з затисненими кулаками, я приглядався, з чого він почне. Старий лис сів, заплющив очі, помацав мого живчика, тупо помовчав, а тоді, відкривши свої чортячі очі, мовив:
«Перестаньте безладно роздумувати, спокійно собі відпочиньте якийсь час і тоді видужаєте».
Перестаньте безладно думати і спокійно відпочиньте! Коли я відпочину й наберуся ваги, то їм мого м’яса, природно, припаде більше... Але що я з цього матиму? І як я можу «видужати»? Ця зграя прагне до людожерства, але, по-чортячому маскуючись, не наважується прямо приступити до діла. Це розсмішило мене справді до смерти. Я не міг стриматися і вибухнув реготом. Мені стало дуже весело. Я знав, що в цьому сміхові було повно відваги й прямоти. Дід і брат зблідли, приборкані моєю відвагою та прямотою.
Але тому, що я мав відвагу, вони ще більше бажали з’їсти мене, щоб і собі придбати краплю цієї відваги. Переступивши поріг і відійшовши недалеко від дверей, дід прошепотів моєму старшому братові: «їжмо негайно!» Брат схвально кивнув головою. Отже, і ти, брате, також з ними! Це відкриття, хоч і здавалося неочікуваним, уже існувало в моїй думці перед цим. Мій брат приєднався до зграї, що хоче мене зжерти!
Мій старший брат — людоїд!
А я — молодший брат людоїда!
Навіть коли мене з’їдять, я залишуся молодшим братом людоїда!...
V
Останніми днями, відступаючи дещо від своїх попередніх думок, я гадав: навіть якщо той дід і не був передягненим катом, а був справжнім лікарем, все одно він залишається людоїдом. У книзі «Медичні коріння й зілля», яку написав основополож ник фармакології Лі Ши-чжень (*відомий фармацевт, справді жив за династії Мінь у 1518-1593 pp.), ясно сказано, що людське м’ясо можна смажити й їсти. І ще цей старий лис може казати, що він його не куштував?!
Щодо мого старшого брата, то я не зводив на нього жодного наклепу. Коли він навчав мене за старовинними книгами, він сам казав, що можна «обмінюватися дітьми і тоді їсти їх». А ще іншого разу, коли ми повели розмову про одного недоброго чоловіка, він сказав, що не тільки треба б його забити, але й треба б «з’їсти його м’ясо та виспатися на його шкірі». Тоді я ще був малим і моє серце калаталося від страху досить довго. Позавчора, коли орендар з села Вовченята прийшов і розповів, як їли серце та печінку забитого, мій брат ні трохи не дивувався, а, навпаки, схвально кивав головою. Очевидно, у своїх думках він такий же жорcтокий, як і був. Оскільки можна «обмінюватися дітьми й тоді їсти їх», то будь-що можна обміняти й будь-кого можна з’їсти. У минулому я просто вислухував його наставления й пояснення моральних принципів, не надаючи тому жодного значення; тепер же я знаю, що, коли він наставляв мене, не тільки уста його були вимазані людським салом, а й уся душа його була наставлена на людожерство.
VI
Непроглядна темінь і не знати, чи це день, чи ніч. Пес у садибі Чжао знову загавкав.
Лютість, як у лева; страх, як у зайця; хитрість, як у лиса...
VII
Методи їхні мені зрозумілі: убити просто вони ані не бажають, ані не відважуються, бо бояться накликати на себе біду. Тому всі вони злигалися разом, розставили скрізь сіті та пастки, щоб зацькувати мене до самогубства. Досить подивитися на вигляд чоловіків і жінок на вулиці протягом останніх кількох днів та на поведінку мого старшого брата, щоб збагнути, що це майже так. Найкраще було б зняти свій пояс, перекинути його через бантину й самому затягти його на своїй шиї аж до смерти. Тоді вони залишилися б невинними у людовбивстві й задовольнили б бажання своїх сердець. Тоді, природно, вони розреготалися б від шалених радощів. Або ж померти із страху й турбот. Хоча мертвяк і був би худий, їм би він міг і таким сподобатися.
Вони жеруть тільки м’ясо мерців! Я пригадую, що в якійсь книжці сказано, що існує вид хижаків, які звуться «гієнами». Очі їхні і вигляд огидні та бридкі. Вони постійно жеруть мертвечину. Навіть найбільші кістки та маслаки вони перемелюють зубами і ковтають. Тільки подумати про таке, і то моторошно. Гієни споріднені з вовками, а вовки належать до родини собак. Позавчора собака з двору Чжао зиркнув на мене декілька разів. Очевидно, що він з ними всіма давно вже в змові! Хоча той дід похнюплено й дивився в землю, то хіба міг він ошукати мене?
Найбільше мені шкода мого старшого брата. Він же також людина; чому йому ні трохи не страшно? Та більше того: пристав же він до тієї зграї, щоб з’їсти мене?! Хіба, може, звикнувши до такого, не вважаєш це злочином? Чи, може, він загубив своє сумління і робить це тепер свідомо й навмисне?
Проклинаючи всіх людоїдів, я насамперед починаю з нього. Я переконуватиму людей перестати бути людоїдами, і також насамперед почну з нього. . .
VIII
Власне кажучи, оці моральні принципи вони повинні б знати давним-давно...
Зненацька зайшов якийсь чоловік. На вік йому було років з двадцять. Рис його обличчя я не міг розглядіти, але воно сяяло усмішкою. Однак, коли він, вітаючись, став навпроти мене, його усмішка здалася мені нещирою. Я одразу запитав його: «Чи це правильно — Їсти людей?
Продовжуючи посміхатись, він відповів: «Коли рік не голодний, то як можна їсти людей?»
У ту ж мить я збагнув, що він також з тієї зграї і полюбляє людоїдство. Тоді моя хоробрість зросла стократ і я вперто взяв його на допит:
«Але таки, чи правильно це?»
«Навіщо питати про такі речі? Ти справді вмієш... жартувати ... Сьогодні гарно надворі».
«Погода то гарна, і місяць світить ясно. Але я все одно хочу вас запитати, чи правильно це?»
Він уже не вважав, що це правильно, і, плутаючися, відповів: «Ні...»
«Неправильно? То чому ж, все таки, вони їх їдять?»
«Такого не буває ...»
«Не буває? Зараз їдять людей у селі Вовченята. Крім того, ще й в усіх книжках про це написано яскраво-червоним шрифтом!»
Вираз його обличчя змінився, воно стало мертво-сталевим. Вп’явшись у мене очима, він промовив: «Можливо й буває таке... Зрештою, так було споконвіку».
«Якщо так було споконвіку, то, значить, це правильно?»
«Я з вами не сперечаюсь про ці моральні принципи. Взагалі ви не повинні про це говорити. А коли ви вже заговорили про це, то не маєте рації ...»
Я підскочив, витріщив очі, але чоловіка цього вже не бачив. Усе моє тіло обілляв піт. Він далеко молодший віком за мого старшого брата, але, на диво, був також у тій зграї. Напевно, цьому навчили його першими його батьки, і я побоююсь, що він уже і свого сина навчив. Тому навіть малі діти — і ті дивляться на мене вовчими очима.
IX
Самі прагнуть їсти інших людей і в той же час бояться, що їх з’їдять інші. Всі вони поглядають один на одного з глибокою підозрою, зиркають один на одного з-під лоба...
Якби вони позбулися оцих думок і працювали, ходили, їли, спали спокійно, яким би приємним стало життя! До цього тільки один крок. Але вони усі — батьки й діти, чоловіки й жінки, друзі, вчителі й учні, вороги і навіть цілком незнайомі один одному — всі вони об’єдналися в цю зграю і взаємно себе силоміць переконують, один одного тягнуть і стримують, але до смерти затято не хочуть зробити цього кроку.
X
Удосвіта я пішов шукати свого брата. Він стояв у дворі, під дверима світлиці, і дивився на небо. Я зайшов ззаду, став у дверях і винятково спокійно та лагідно звернувся до нього:
«Старший брате, я маю щось тобі сказати».
«Ну то кажи», — обернувся він зразу до мене й кивнув головою.
«У мене тільки кілька слів, але мені тяжко їх висловити. Брате, мабуть, спочатку всі дикуни трохи займалися людоїдством. Пізніше, тому що їх думки перестали бути однаковими, деякі з них покинули людожерство і намагалися виправитись та стати добрими людьми. І вони стали людьми, справжніми людьми. Однак деякі все ще продовжують жерти людей. Вони подібні до хробаків. Деякі еволюціонували й перетворилися на риб, птахів, мавп і кінець-кінцем — на людей. Інші ж не схотіли виправитися і залишилися ще й досі на щаблі хробаків. Як соромно повинно бути людожерам у порівнянні з нелюдожерами! Я боюсь, що, мабуть, далеко-далеко більше, ніж соромно хробакам, коли порівнюють себе з мавпами... I-Я зварив свого власного сина і віддав його Цзє і Чжоу (* І-Я був кухарем князя Хуаня в царстві Ці, в VII стол. перед н. Хр. Коли князь заявив, що перекуштував уже всі страви на світі, крім ва реного немовляти, I-Я одразу зварив йому свого сина. Так кажуть старі історичні книги. Божевільний наплутав, коли говорив про Цзє і Чжоу, тиранів, що правили й жили значно раніше. (Л. У.)), щоб ті його з’їли. Це стара історія. І хто б міг подумати, що люди їли людей від часу, коли Бань Ґу (* творець світу в китайській мітології) відділив небо від землі і створив світ, аж до сина I-Я; від сина I-Я аж до часів Сюй Ci-ліня (* Сюй Сі-лінь — атентатник, що вбив 1907 року манджурського губернатора провінції Аньгуей. У нього вирвано печінку та серце і кинуто охороні губернатора на з’їдження, мабуть, для того, щоб її покарати за недогляд) люди продовжували їсти людей; і далі їли аж до часу, коли в селі Вовченята схоплено односельчанина. Минулого року, коли в місті було страчено од ного в’язня, знайшовся один хворий на сухоти, що вмочав пирога у кров забитого й смоктав його (*Були китайці, що вірили в те, що людська кров вилікує від сухот)... Вони хочуть мене з’їсти, але ти сам, ясна річ, не можеш тому запобігти. Але нащо було тобі вступати до змовників? Що тільки людоїди не можуть зробити: вони можуть з’їсти мене, але також можуть з’їсти й тебе, і один одного у своїй зграї. Проте досить зробити один крок, досить виправитись, як зразу серед людства запанує мир і спокій. Хоча воно й завжди було отак, проте ми могли б сьогодні стати надзвичайно добрими людьми. Скажеш, що це неможливе?! Брате, я вірю, що ти можеш це сказати. Адже позавчора приходив орендар і прохав знизити йому ренту, а ти сказав, що це неможливо ...»
Спочатку він тільки холодно посміхався, а далі його очі стали світитися лютим блиском. Коли ж я викрив їхні таємниці, все його обличчя набрало мертво-сталевого кольору. За брамою стояла юрба людей. Вельмишановний пан Чжао із своїм собакою був там також. Повитягавши голови та шиї, вони підглядали і намагалися втиснутися в браму. У декого обличчя не можна було розглядіти; вони були немов прикриті пов’язками. Інші ж, як і раніше, вишкірювали ікла на мертво-сталевих обличчях і, прикривши долонею рота, підсміхалися. Я знав, що всі вони одна зграя, усі вони людожери. Але я також знав, що їхні переконання не були однаковими. Одні з них вважали, що споконвіку було так, що їли людей, і тому так мусить бути й далі. Інші ж розуміли, що вони не повинні їсти людей, але їм і далі хотілося їх їсти. До того ж вони боялися, що інші викриють їх. Тому, почувши мої слова, вони ще більше розізлилися. Однак, прикриваючи рота долонею, вони холодно підсміхалися.
У цей час мій старший брат також раптом розлютився і голосно закричав: «Геть звідси, всі! Що, ви не бачили божевільного? »
Тоді я зрозумів ще одну їхню хитрість. Хіба тільки те, що вони не хотіли змінитися? Та вони вже давно все влаштували. Вони наперед підготувалися, щоб приліпити мені наличку божевільного! У майбутньому, коли мене з’їдять, їм не тільки нічого не станеться за те, але навіть ще й знайдуться такі, які будуть їм за це вдячні. Розповідав же орендар, що коли в їхньому селі з’їли того лихого чоловіка, то якраз так і було. Це їхній старий трюк!
Розлючений, як і всі інші, Чень Лао-у підбіг до мене, але як він не намагався заткнути мені рота, я вперто хотів гукнути цій юрбі: «Ви можете змінитися, але починайте щиросердно! Ви повинні знати, що в майбутньому людожерам не буде місця на світі. Якщо ви не поправитеся, ви пожерете один одного. Навіть якби вас народжувалося багато, все одно вас усіх знищать справжні люди так, як мисливці винищують вовків! Так як хробаків!»
Зграю розігнав Чень Лao-y. Брат також не знати куди подівся. Чень Лао-у намовляв мене повернутися до хати. У кімнаті все було в непроглядній тьмі. Бантини і сволок захиталися над моєю головою, стали збільшуватися, а далі навалилися на мене.
Від величезного тягару я не міг рушитися. Вони хотіли вбити мене, але я зрозумів, що цей тягар не справжній, і я став вилазити з-під нього так, що все моє тіло вкрилося потом. Не зважаючи на все, я вперто хотів кричати: «Негайно виправляйтеся! І починайте щиросердно! Ви повинні знати, що в майбутньому людожерам не буде місця...»
XI
Ні сонце не сходить, ні двері не відчиняються, а їсти дають двічі на день.
Як тільки я беру палички для їжі, я одразу ж пригадую свого старшого брата. Я знаю, з якої причини померла моя молодша сестра: це також він її згубив. У той час моїй сестричці було лише п’ять років. Її милий, жалісливий образ завжди ще стоїть перед моїми очима. Мати ридала без упину, а він умовляв її перестати плакати. Мабуть, тому, що сам з’їв сестру, коли мати починала плакати, він почував себе трохи ніяково... Якби лише він міг почуватися ніяково...
Молодшу сестру з’їв старший брат, але я не знаю, чи мати зрозуміла це ...
Мабуть, мати теж знала, але коли плакала, то не казала про це. Мабуть, вона теж уважала, що так має й бути. Пригадую, коли мені було ще чотири чи п’ять років, я сидів у затишку під світлицею. Брат тоді сказав, що коли батько чи мати захворіє, син повинен відрізати з себе шматок м’яса, зварити його й запропонувати їм попоїсти. Тільки тоді він уважається доброю людиною, добрим сином. Мати не заперечувала. Але коли з’їсти шматок, то можна з’їсти й цілу людину. Однак, коли я тепер починаю думати про те, як вона тоді плакала, то це справді ранить моє серце. Це справді дивна річ!
XII
Я більше не в стані думати.
Лише тепер я зрозумів, що роками я жив там, де впродовж чотирьох тисяч літ існувало людоїдство. Смерть моєї маленької сестри настала якраз тоді, коли мій старший брат станув на чолі нашої родини, і немає певности, що він потайки не кинув її м’яса до нашої страви.
Немає певности, чи, сам не знаючи того, я не з’їв кілька шматків м’яса моєї молодшої сестрички. А тепер надійшла черга й на мене самого...
Я, із своєю чотиритисячолітньою спадщиною людожерства, хоча спочатку й не знав того, та тепер зрозумів, як рідко зустрічаються в житті справжні люди!
XIII
Та може ж існують ще діти, які не їли інших людей? Рятуйте дітей, рятуйте дітей!..
