КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Том 2. Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1933 [Остап Вишня] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Остап Вишня ТВОРИ ВЧОТИРЬОХ ТОМАХ Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1933

МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ

У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ божий і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.

Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материні груда. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку.

З'явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.

Так ото й пішло, значить: їси — ростеш, потім ростеш — їси.

Батьки мої були як узагалі батьки.

Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку.

Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:

— Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, царство їм небесне!

Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам'ятаю, що частенько було батько казав матері:

— Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п'ють?! Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.

Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білоїбілої, як буває білий сніг, гарячки.

А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.

Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:

— Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?

А батько йому на те:

— Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей. Помер батько 1909 року, на п'ятдесят восьмому році

свого плодотворного життя.

І як згадує, було, мати про покійника:

— Скільки це є вже дітки, як наш батько помер?

— Та вже, мамо, літ із десять. Замислиться, було, матуся і прокаже:

— Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок… Скільки, дітки?

— Двадцять троє, мамо.

— Еге ж. Двадцять троє… Оххохо! Хай царствує покійничок.

Почав, значить, я рости.

— Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але, нема де правди діти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.

А письменник — ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають,

І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті б явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.

Підскочать оті явища — і записала людина.

Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника — картопля, коноплі, бур'яни.

Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.

І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?

Зразу ж мати пужне:

— А де ж ти ото сів, сукин ти сину!? Нема тобі за сажем місця?!

І «знімайсь» моментально. І натхнення з переляку розвіялось.

Тут і стає в пригоді картопля.

Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на підметі — коноплі. Сядем собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки про всесвіт, про космос, про соціалізм.

І все думаєш, думаєш… Аж поки мати не крикне:

— Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!

З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку — все тебе вглиб тягне. А мати було лається:

— Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!

Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, — тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе в вишину, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята.

Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже було батько череска або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь.

— Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!

А я лежу було під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу!»

Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака зза могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мені тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.

Отак між природою з одного боку та людьми — з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.

Потім — оддали мене в школу.

Школа була не проста, а «Міністерства Народнього Просвєщенія». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білийбілий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді «комплексна система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.

Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то — не пани. Частенькобо було батько посилає з чимось до барині в горниці, посилаючи, каже:

— Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.

«Велика, — думав я собі,— значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба».

Неясна якась тоді була в мене класова свідомість. З одного боку — цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого — клумби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).

Чистий тобі Мандональд. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.

Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:

— Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д. і т. ін.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Провчився я там три роки, скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

— Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платні він у поміщиці діставав вісімнадцять чи двадцять карбованців на місяць. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.

Отут мені й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим. Так я не схотів. Самі ж знаєте, неокласиком бути — силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником — значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він — на Рим, я на — Шенгерієвку.

Зіньківську школу закінчив я року 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштовотелеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало».

Приїхав додому.

— Рано ти, — каже батько, — закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

Та й повезла мене мати аж у Київ, у військовофельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».

Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір'ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.

Так й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.

Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирним спиртом замість цинкових крапель.

Про гонорар од того хворого говорити не буду.

А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.

Війна застукала мене на залізниці, де я хоробро захищав «царя, престол і отечество» від ворогів зовнішніх, фельдшерувавши в залізничній лікарні.

Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, — там і я! Де говорять, — там і я! Де засідають, — там і я!

Державний муж, одне слово.

Громадянська війна.

Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.

Весь тягар громадянської війни переніс. І в черзі по пайки стояв, і дрова саночками возив, і городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лаври аж на Гоголівську вулицю, в Києві. «Собачою тропою» ніс, а потім Шевченківським бульваром. І кректав, стогнав, і сідав, і присідав. А таки доніс. Не кинув «здобутків революції».

Тяжко було, але «ми перемогли».

Ну, а потім під'їхала «платформа», мене й посадили. Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних.

Книга, що найсильніше на мене враження зробила в моїм житті,— це «Катехізис» Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так — прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то — напам'ять. А хай їй грець! Найдужче вона мені втямки далася.

Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул», — цілими днями сидів над ним та кульку з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові — трах! Тоді тільки й кину.

Взагалі любив я книжки з м'якими палітурками.

їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться було мати, так у мене душа аж у штанях.

А решта книг читалося нічого собі.

Писати в газетах я почав у Кам'янці, на Поділлі, 1919 року, за підписом Павла Грунського. (Чого я був у Кам'янці, питаєте? Та того ж, що й ви!). Почав з фейлетоне.

Часто мене запитують, де я мову свою взяв.

Мову свою я взяв з маминої циці. Це — невичерпне джерело мовне.

Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати.

Хто вивершив мову? Робота. Робота і вказівки А. Ю. Кримського та Модеста Пилиповича Левицького, що з ними я мав щасливу нагоду працювати і про яких я завжди згадую з почуттям глибокої подяки.

Жив я в Києві. В Харків «мене переїхали» 1920 року, в жовтні місяці, а в квітні місяці 1921 року почав я працювати у «Вістях» з Вас. Блакитним.

У «Вістях» почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота відповідальна, робота тяжка, бо доводилося таки як слід пріти над газетними отими перекладами.

Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:

«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім — письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації не знаю, що я, — думаю собі,— робитиму».

Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.

Сиджу собі та й пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка — не те, що там шість годин у якунебудь книгу рахунки записувати.

Спочатку було тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались, а потім, як «Книгоспілка» взялась постачати добре канцприладдя — стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щоб не розмазувалося, — твори кращими виходять, чепурнішими.

Потім купив портфеля — зробився вже справжнім солідним письменником.

Роки собі минають — стаж собі набігає. Ах, яка це хороша штука — стаж!

Він так сам по собі не помітно набігає, а здорово нашого брата підтримує.

А там за стажем, дивись, і «маститість» прийде.

Уже так, коли придивишся на волосся, видно, що щодня «маститості» прибавляється. Швидкошвидко вже замість волосся сама «маститість» на голові буде.

Тоді вже зовсім добре. Прийдеш до редакції, принесеш щонебудь, редакторові незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретареві:

— Пустіть! Воно, положим, ні к лихій годині не годиться, та незручно: старий письменник… Надрукуємо!

А ви, маститий, сопричислений до старої дегенерації, коли до вас прийде хтонебудь з молодої дегенерації письменників, говоритимете:

— Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, і писалося! А тепер би ще писалося, та, знаєте, треба підмемуарити життя пройдене. А то перед історією буде ніяково.

Згодом трохи (тоді ж таки 1921 року) почав я працювати і в «Селянській правді», де благополучно секретарював п'ять літ під орудою С. В. Пилипенка. Робилося добре. Хороша була газета, царство їй небесне. Селян вона любила дуже. З любові й померла.

Ну, а тепер про процес творчості. Як я пишу.

Пишу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, нормальна, і після того не підноситься.

З пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука біжить по паперу, ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо — нема рації рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчості». Так я вам і не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

Щодо голови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу — нічого не виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову під час творчості гарячого чайника — замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку — тоді якийсь такий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.

Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт, виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Коли живіт порожній і рука од буркоту в ньому одскакує од нього, тоді здебільша буде або короткий ямбічний вірш, або гарна новела.

Коли починаєш писати, треба сідать на стілець цупко, бо інакше разом з головою в процесі творчості починає брати участь і ота частина тіла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непогані, але, беручи під увагу буйний розвиток нашої культури, час вже нам робити переключку на голову.

Всі ці спостереження з власного досвіду.

Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчості. Дехто з творців вважає, що найкращі твори виходять зпід пера людини, що «налита вкрай» всякими половими імпульсами. Не скажу, наскільки це вірно. Тут щось не те, помоєму. Як ти його встигнеш слідкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш і рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мій погляд, тяжко це робить. Краще вже щонебудь одно: або пиши, або «полового імпульса» бережи.

На підставі свого досвіду радив би всетаки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка…

Як я ставлюсь до теперішніх літературних організацій?

Ставлюся. Ставлюся я до «Вапліте», до «Плугу», до «ВУСПП», до «Молодняка», до «Марсу», до «Неокласиків», до «Бумерангу» (чи як він там зветься…). До всіх ставлюся.

Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а побатькові й на прізвище не знаю, як там він був.

Так отой мудрий філософ Йосип казав колись:

«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане».

Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.

Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хорошо на полюванні!

Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий, а ліворуч од тебе Досвітній. Як їх не любить?!

І коли вони, — ні Хвильовий, ні Досвітній, — ніколи не говорять про літературу.

А решта всі — хороші письменники, — так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.

Я й їх люблю, тільки менше.

Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець та Остромир.

Як ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківцїв, одещан, заньківчан… Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, — у нас би, їйбогу, була українська опера. Бо я знаю, що театр — це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.

Із тварин — найбільше люблю кіз. Із комах — осу. Найулюбленіший колір — жовтобурий. Запах — фіалка. Із квіток найбільше люблю — фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша — смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що бога нема.

Крім усього цього, я: член МОПРу, Авіохему, «Геть неписьменність», товариства «Змичка» і літературного клубу ім. Вас. Блакитного. Жонатий.

Це все — для психології творчості!

Якось я запитав у свого сина:

— Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?

— Людиною буду! Я й подумав:

«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур'янів. Нема де замислюватись».

Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли — хай лежать. Не займайте їх.

Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота ні к лихій годині не годиться? То нічого: аби була лінія правильна.

P. S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію… А так сам зробиш, — знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.


15—16 березня 1927 р. Харків

Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1935

Лицем до села

ТЕ, ДО ЧОГО ЛИЦЕМ СЛІД ПОВЕРНУТИСЯ

Отак: їдешїдеш і приїдеш…

«Лицем до села» — приїдеш… Сидиш на возі, і весь час твоє лице до села обернуте… Решта органів твого тіла міського до іншого чогось повернулася.

Спина твоя до полудрабка у возі обернулася, руки твої за ручицю вхопилися, нога одна на налюшникові дрижить, а друга об шворінь б'ється… А все тіло твоє прокатарене на соломі мечеться, мускули твої на стегнах за ресори «правлять», і сам ти собі подушка…

Тільки лице до села…

Отам за передком у голоблях кінь сірий… На нім хомут і наритники, над ним дуга… Він хвостом крутить… «Зкипаж на одну лошадиную силу»…

Безпосередньо за хвостом за кінським, трохи вище за його, сидить рудобородий козельщанський гражданин… У лівій його руці віжки, а в правій дубчик.

Гражданин сіпає за віжки, махає дубчиком та:

— Нноо! Ццц! Нноо, сірий! Дорога тяжкувата. Воно, знаєте, дощик пройшов, так той… Нно!

Отак і їдеш…

І праворуч тебе злаки, і ліворуч тебе злаки… Поміж тими злаками дорога.

І праворуч тебе села, і ліворуч тебе села… То до одного села ти лицем обертаєшся, то до другого…

А віз собі котиться, а кінь сірий хвостом крутить, а дядько собі цмокає, а злаки собі ростуть, а ти собі їдеш…

І так аж до того часу, коли дядько каже своєму сірому: «Тррр».

Ото як уже сказано тому сірому «тррр», — ото, значить, ти вже приїхав…

Ото, значить, ти вже в селі… Ото, значить, ти вже у тій самій штуці, до якої весь народ тепер лицем обернувся… Так от, значить, і село…

Село — це така собі територія, а на тій території хати, хліви, льохи й церква… Поміж тими хатами вулички… У хатах і на вуличках населення, у хлівах худоба… У льохах нема нічого, бо давно вже все поїли… На церкві хрест, а на хресті галка… Хрест — золотий, а по позолоті по тій — купочки біленькі, то птиця господня антирелігійну пропаганду робить… За церквою будинок… Там червона над ґанком вивіска, а на вивісці написано:

Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

М….СБКА СІЛЬРАДА. М….СБКОГО РАЙОНУ.

І серп із молотом на тій вивісці переплелися…

Біля церкви під оградою вівці оботарилися… Похнюпили голови й думають думку овечу… А баран голову над отарою підвів… Казання ніби баран каже, а вівці слухають… А над вівцями церква. Біла така церква з хрестами й з банями… Стоїть біла церква, а під нею вівці…

А село простяглеся… Як отуди — то до ланів воно простяглося й вітряками розмахує, а як отуди — так село те гаєм осиковоберестководубовим закучерявилось, збігло з невеликого узгір'я й перервалося… А од його луг послався… Зелений такий луг, аж до Псла послався… У Пслі луг купається, через Псьол перепливає й вільхами береться… Це — як просто і як ліворуч… А як праворуч — то луг знову у двори вскікує, у хліви, у вулички… То — село… То — Нижня М….а.

Так от, значить, і село…

Хати, комори, хліви, колодязі, льохи, школа, гамазеї, кооперативна крамниця, чоловіки, жінки, хлопці, дівчата, діти… флора й фауна…

Хати — це такі будівлі чотирикутні, соломою вшиті, а зверху бовдур… По боках у їх, у хатах тих, — вікна. Тут (не на вікнах, а в хатах) населення обід варить, спить і дитину колише.

Комори — це такі будівлі чотирикутні, соломою вшиті, а зверху нема бовдура. Всередині в коморах засіки… У засіках нема зерна, нема й борошна… Скоро буде…

Льохи — це вниз, у землю.

Поза хатами — флора, а біля хат — фауна.

Найголовніший представник селянської фауни є Манька — це тварина на чотирьох ногах, з рогами і з телям. Звуть її ще коровою. Держать її селяни в себе, бо всі вони переконані, що Манька дає молоко. Це одвічна помилка. Манька багато їсть, багато п'є, водить телята, махає хвостом, реве й ускакує в шкоду… Коли її приженуть додому, тоді хазяйка каже:

«Оце тільки й нацвіркала».

Ззаду в корови теля. Це — майбутня корова… Тепер воно живе для того, щоб висисати корову…

Збоку в корови — Рижа. Це — телиця. В списках вона значиться як одна голова рогатої худоби. З неї так само має бути раніш, ніж треба, корова, яку висисатиме теля і про яку населення казатиме:

«Хіба того молока наїсися? То так вона в мене… Без корови, знаєте, якось воно не так… Усетаки є кому в дворі все до цурки поїсти… А молоко… Ми його не дуже їмо… Хіба ото діти…»

Із фауни ще є воли… Це ті самі корови, тільки чоловічого роду. Держить їх хазяїн для того, щоб любити їх… Любов хазяйська — воли… Вони — воли ці — мірка для минулого:

«Колись були воли! От воли! А тепер хіба їх напасеш?..»

І гладить хазяїн їх, і за роги бере, і по шиї їх ляскає…

Худоба ця дуже бистра й ремиґає…

Ремиґати — це значить ніби морожене після обіду їсти… Люди до цього ще не дійшли, це воляча привілея…

Волами тут землю орють… Робота дуже бистра…

Дрібніші представники селянської фауни суть: Ряба, БришкиБришки і Рятуй…

Ряба — це свиня. Свиню всі знають, їх скрізь багато.

БришкиБришки — це худоба з довгою вовною, чорна або сіра, мекає і страшенно дурна. Одно слово; вівці.

Рятуй — це чотиринога тварина, що вискакує з двору і на всякого проїжджого гавкає…

Із птаства на селі бачимо — курей, качок, гусей… Курей найбільше. Вони несуть яйця, вигрібають на вгородах насіння і правлять за «яблуко роздору» між чоловічою й жіночою половиною населення.

Флора — поза хатами. Різноманітна: картопля, цибуля, гарбузи, хрін, любисток, буряки, м'ята, окріп, канупер, жалива, лобода, вишні, яблуні, груші, дуби, ясенки, берестки, осики й багато інших.

Із комах найбільше трапляється мух.

Панує над усім над цим так зване населення.

Населення, як ото ви вже читали, поділяється на чоловіків, на жінок, на хлопців, на дівчат, на дітей і на попа.

Чоловіки — це те населення, що з бородою, в картузі або в шапці й з цигаркою в зубах або в руках. Це населення кріпке. Ходить воно в черевиках «джіммі» тілесного кольору, штани й сорочка в його з шевйоту білого кольору, а руки в його виманікюровані. Манікюр воно робить не на нігтях, а на пучках великого й указного пальців, і манікюр той чорножовтий на колір. Живе це населення дуже рідко в хаті. Більше воно або на полі, або в дворі, або в кооперативній крамниці. В хату воно заходить тільки для того, що спитати: «Вже наварила? Давай».

Чоловіки тут хліборобствують, тобто роблять хліб… Робота ця дуже легка й дуже некваліфікована… Це не те, що в місті в конторі якій, чи в тресті, чи в синдикаті. Там (у місті) доки встанеш, доки одягнешся, доки прийдеш, доки сядеш… І цілих вісім годин сиди, сиди й працюй… А потім на два тижні відпуск. А селянин увесь час у відпуску… Тут саме тобі «удовольствіє»… Цілий день на свіжому повітрі… Тільки встав — і вже на дачі… У поле виїхав — сонце світить, вітрець… І нічого й не робиш…. Воли плуга чи борону тягнуть, плуг землю оре, борона заволочує, лопата огород копає… А ти тільки ходиш та батіжком чи істиком помахуєш… А як на городі, то тільки нахиляєшся та ногою надавлюєш на лопату, а вона сама в землю грузне… Потім зерно в землю вкинув — воно собі й росте… Само росте… Потім помахав, помахав косою — воно й упало… Само впало… Потім помахав, помахав ціпком — воно з колосу й випало… Млин змеле, руки замісять, сиди тільки та їж.

У конторі й у «входящий» запиши, і у «виходящий» запиши, і ордера напиши, а тут само росте, а ти тільки їж… І все на свіжому повітрі, все на селі… На дачі… Харашо… Це — чоловіча робота.

Жіноча так само не тяжка… Жінки — це люди в спідницях і платках… Вони варять… Ото встала, корову видоїла, свиней нагодувала, дітей нагодувала, покопала, пополола, попрала, пошила, пов'язала, попряла, поткала, помазала, наварила, напекла, на поле збігала — і гуляй собі… Рано тільки дуже вони встають. То спеціально для того, щоби схід сонця зустрічати, бо дужетаки він гарний тут… Повітря чисте, холодочок такий приємний, роса слізьми дрібненькими на травиці на шовковій… Ну як ти тут спатимеш?! Вони й устають… І так щодня…

Хлопці — це майбутні чоловіки.

Дівчата — майбутні жінки.

Діти — майбутні хлопці й дівчата…

Піп — це батюшка… Це — від бога. Він учить, як на світі божому правильно жити та книші їсти… Харч у його «льогкая», бо в писанні сказано: «Не одним хлібом жива буде людина, а треба ще й до хліба…»

* * *
Оце й є село. Оце й є та штука, до якої лицем обернутися слід.

Посеред села майдан великий… А на майдані кізяки коров'ячі. Ця штука на торт Покровський скидається, тільки значно від торта корисніша, бо не було б кізяка, менше було б тортів…

Так от як станеш серед майдану того великого — виходить чудернацьке діло… З «лицем» твоїм чудернацьке діло виходить… Як повернеш «лице» до сільради — до церкви виходить спиною… Як повернеш «лице» до церкви — до сільради виходить спиною…

От штука…

До великої садиби з коморами, і клунями, і повітками повернешся — до халупи виходить спиною… До халупи повернешся — до великої садиби спина вигнулась…

І ото як, приміром, Сільмаштрест плуга продає за готівку за 40 крб., а як у кредит за 50 з гаком, то він не «лицем» продає, а зовсім навпаки…

І ото коли агенти воли в дядьків купують та потім за ті воли по 10 карб, виплачують — то не «лицем» вони купують, а зовсім іншими органами…

Багато, ой як багато на селі вуличок, вулиць та завулочків…

Гнучку шию треба мати, щоб «лице» до села виставляти.

А в кого товста шия — хай краще в гросбух дивиться… А село лице любить і радіє, як хороше лице бачить…

ТЕ, ДО ЧОГО І ЛИЦЕМ, І МОРДЯКОЮ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

Отак через вигін ідешідеш, а потім у вуличку повертаєш і далі йдеш…

Минеш справжнього попа… Минеш розстриженого попа… У справжнього попа кінь весело хвостом крутить, бо книші кінь їсть… У розстриженого попа кобила сумно хвостом крутить, бо книшів кобила не їсть… Минеш іще, іще минеш, а потім уже вітряки крилами розмахують…

Дотирають вітряки останнє торішнє, а з вітряків бороди визирають, на прийдешнє дивляться, на цьогорічне.

А оте прийдешнє за вітряками…

Як станеш отак на шляху та як глянеш і на схід, і на захід, і на південь, і на північ, а воно, оте прийдешнє, стоїть, а воно наливається, а воно красується, а воно хвилюється, а воно цвіте, а воно шумить, а воно гомонить, а воно радується…

І радує…

А бороди сміються, а бороди шуткують, а бороди милуються…

Бо прийдешнє радує…

— Стояв оце, діду Пилипе, на межі, так видно, як пшениця з землі лізе. Отак дивлюсь, а вона гонить стрілку, гонить, гонить…

— Дощі ж благодатні! Вилазить з ріллі те, що ніколи вилазити не думало… Так і пре…

— Коли б ще моя стара не вилізла… А то ще як пожене й її в стрілку, хай господь милує…

Радуються бороди…

Бо є з чого радуватися… Станеш на межнику, а жито тебе по обличчю: Лясь!

Дістає жито до лиця твого до обвітреного… Вітер його хилить, а воно: лясь… Так ніби сказати хоче:

— Повертайся, сукин коту, до села оцим самим місцем, по якому тебе я цьохкаю! Повертайся!

Лясь!

Та шумить, шумить.

Та нахилиться, нахилиться повним колосом, та припаде, припаде до землі чорної, а потім випростається, стане й наливається…

І дивишся ти на його колос стозерновий і бачиш, як пухне зернятко, як полова роздимається…

Ось на школи налилося, ось на лікарні, ось на Червону Армію…

Ось роздалося на промисловість… Це так швидко, швидко наливалося.

— На який же ти відсоток, — питаю, — полове та красне, на спекулянта наливаєшся?

— Я б, — каже, — на його, сукиного сина, й зовсім не наливалося, так нічого не зробиш: єсть і досі вони… На кооперацію — каже, — так наливаєшся, як мед їси… Ну як тільки почуєш, що на спекулянта соки з землі тягнеш — ніякого апетиту. Ну, просто й сік той якийсь ніби гіркий, ніби весь він не з радісного поту селянського трудового, а ніби на йогб впала найгірша краплина, гіркагірка та важка, що від захеканого серця селянського на чорну ріллю котиться…

І замислилося жито…

А потім тяжко зітхнуло та й каже:

— Ще ж і на попа наливатися треба, і на дяка, і на паламаря, і на преподобних, і на богоносних, і на рівноапостольських, і на великомучеників. От народ! Живими були — їли, а на мощі попереверталися — ще більше їдять!

Та похитало жито сумно колосом, та само до себе:

— Наливайсь, наливайсь! І на попа наливайсь! Може ж, колинебудь хоч не я, так онуки мої не наливатимуться…

Наливається жито… На всіх наливається.

* * *
І озима пшениця наливається. Наливається й стогне…

Застогне колосом зеленим і валиться, під колінце підкошена.

Біленький черв'ячок звалив її.

Упаде пшениця, уткнеться колосом у землю вогку й ридає: — Принцесу, — плаче, — Гессенську Алісу з чоловіком Миколою II, з дітьми, з камергерами, з флігельад'ютантами, з генералітетом, з правительствующим сенатом перемогли, а мухи гессенської не переможуть. Хазяї! Щастя, — каже, — твоє, хазяїну мій любий, що стебло в мене не таке, як у будяка. Підняла б я тоді сорочку та по тому місці, яке чухаєш: раз! раз! Не засмічуй поля! Переори стерню глибоко! Вилущи стерню! Роби все вчасно! Не знаєш сам, що робити, — агронома спитай! На дослідній станції довідайся! Та колючим його стеблом, стеблом!

І плаче озима пшениця…

А гречки цвітуть, та пахнуть, та бджілками дзвонять:

— На гречану кашу прем, на гречану кашу прем! Дзень! Дзень!

А ярова пшениця важко:

— А я на книші! А я на книші!

А ячмінь вуса довгого випустив, голову похилив та до мене:

— А йди сюди поміряй… Чи до жита не дорівнявсь?

— Дорівнявсь. Так із тебе ж яшники! Куди ж ти лізеш? А він вусом:

— Шшш!

Мовляв, геть! Яшники теж не погано, коли з салом чи з сметаною. А од мене й свиня як свиня й корова як корова…

— Правильно! Рости!

Повертався я додому, так вони всі — і жито, і пшениця, і ячмінь, і гречка, і просо — як гаркнуть:

— Уродили! Уродили! Уродили!

— Ну й добре, кажу, зробили, що вродили!

— Ми, — кажуть, — уродили оце. Так тепер сила всякого люду до села «лицем повернеться»… Перекажи, будь ласка, там, де слід, щоб лиця підходящі поверталися… Хай там «Сільський господар», Хлібопродукт, Держбанк, Українбанк… Щоб поменше отих хапунів, що на базарах та на ярмарках з воза клунки тягнуть. А як їхатимуть ті, кому слід їхати, то щоб на зсипищах до дванадцятої спали, а потім щоб чай пили та щоб хазяїна нашого за квитками до полудня ганяли, а ми щоб на возі лежали…

— Перекажу!

А сонце гріє… А вітрець віє…

От тільки волошок по житах небагато… Для тих, що в біленьких платтях, на полі нецікаво: саме жито. Хай не їдуть…

І ВУЦВК, І РАДНАРКОМ, І ДЕРЖПЛАН, І У ЕР, І… І…

Одне слово, сільська Рада, а найчастіше просто собі «спадком».

Над нею, над установою тою, червона вивіска, з серпом та з молотом, а сама вона — невеликий, залізом критий будинок, а круг його дерева… То парк… І не простий парк, а князівський, і будинок не простий, а князівський…

А тепер сільська Рада…

Буває…

За Радянської влади, як той казав, усього буває…

Он у тій кімнаті, де голова править, може, колись «дійсвительний тайний» сидів, а тепер голова сидить, і зовсім не «тайний», а видать його з усіх боків…

А як ліворуч, де, розповідають, її сіятельство будуарились, — там селяни книжки читають і на князівському роялі бринькають, бо там хата-читальня…

Колись там княжата плодились, а тепер там свідомість «плодиться»…

Буває…

Князі Ширинські-Шахматови селом цим колись володіли… А тепер воно наше… І парк наш, і поза парком наше, і перед парком наше, і туди наше…

Колись було:

— Чия земля?

— Калитчина.

А тепер:

— Чия земля?

— Наша… Буває…

Так і оцим селом, що на горбі за парком, і самим парком, і отими полями, що поза селом парк той квітчають, — усім оцим селянським скарбом ота сама сільрада править…

Чотири тисячі п'ятсот чоловік населення під цією сільрадою…

Сидить у їй голова, сидить у їй секретар… Сидять уже, як сонце тільки зза обрію витикається, і сидять іще, як сонце вже за обрій ховається… Сидять і пишуть… Пишуть і говорять…

Тут нема з 10ї до 4ї, тут до десятої і після четвертої… Тут нема «без докладу не заходити», а тут тільки рип:

— Здрастуйте!

— А подивись, скільки там ти мені продналогу нацокав? Подивись…

— А скажи мені, як ото воно з отою лучкою, що за Хоминою пшеницею ріжком пішла?

Скажи…

— А може б, оце ти нас повінчав сьогодні? Вінчай…

— Дід сьогодні приставилися… Ховай…

— А мені бог доньку вчора послав! Хрести…

І за попа, і за дяка, і за диякона…

Все оте в цім будинку невеличкому, залізом критому.

Скільки в столиці є наркоматів?

Скільки в столиці є комісій?

Скільки в столиці є комітетів?

Всі вони, пошли їм боже здоров'я, урядують…

Всі вони пишуть так:

— Усім губ…

В губах папірці ті по відповідних відділах… Відділ той чиркчирк:

— Усім окр…

В окрах усі папірці по відповідних відділах… Окри ті:

— Усім рай…

В райях всі вони по відповідних відділах… Райї ті:

— Усім сіль…

І отут ота хмара з усіх відділів висипається перед головою чи перед секретарем отакою купою…

І сидить голова в невеличкому будинку перед невеличким столиком і дивиться на ту купу паперу писаного…

Він і Наркомос, він і Наркомзем, він і Наркомздрав, він і Наркомвнусправ, він і Наркомюст, він і УЕР, він і Держплан, він і ЦСУ, він і ТАПУК, він і Доброхем, він і МОДР, він і ДОБРОБУТ, він і трест, і синдикат, і Наркомфін, і ВУЦВК…

Йому й косити, йому й полоти, йому й на пар орати, йому й на зяб орати…

І все йому «за особистою відповідальністю» й «негайно»…

Їй-богу, по тридцять п'ять окремих папірців сільрада на день одержує…

А ще ж і неписьменності всієї не ліквідували…

От запишемо, як ліквідуємо!

«ВІВЧАРСТВО»

«ВІВЧАРСТВО» — це значить викохувати вівці… А вівці тварина, як ви знаєте, дуже корисна, бо дає молоко, дає вовну, дає хутра овечі, дає баранину, дає ягнята, а ягнята дають смушки, смажене ягня й шашлик…

Користі з овець чимало, а викохувати їх справа для господарства прибуткова.

І викохують хазяї вівці… Викохувати вівці діло не мудре.

Упасти їх легко, і стригти їх не тяжко, і в зимі їх годувати не велике діло, бо їсть вівця щонайгрубіше сіно, і тре вівця і бур'ян, і солому…

І з вовною мороки небагато: пострижи, помий, помикай, попряди, потчи… І все…

А з «бараниною» та з «смаженим барашком» — не робота, а іграшка: бери і їж…

Отже, виходить, що вівчарство діло не тяжке і не хитромудре…

Одна тільки у вівчарстві є штука, що до того заморочує голову, до того мучить вівчаря, що:

— Або заріж, або вмру! Та їй же богу, отут ляжу й умру! Штука ця — баран.

Потрібний він на якихось там дватри дні для твоїх десятка овечок, а держи його цілий рік!

Не держатимеш — ягнят не буде…

Держатимеш — годуй його, ірода, цілий рік…

Та то ще нічого — годуй! Ні, ти встеж за ним, щоб він на дурницю чужі вівці не повалував!

От у чім заковика!

Ти ж держиш барана, а п'ятдесят хазяїв не держить, на твого надіються… Підеш до їх:

— Здрастуйте!

— Здрастуйте!

— Баран там мій ув отарі ходить… Так треба це, щоб похорошому… Ягнята ж і у вас будуть, а годувати мені самому! По тридцять копійок од вівці — тоді хай ходить…

— Та… І за віщо там по тридцять копійок?

— Як за віщо? За ягнята!

— Будуть і так!

— Так знайте, що не буде ягнят!

— Та…

Отут і починається…

— «Воспреп'ятствувать!»…

* * *
— Ший, жінко, баранові фартуха!

— Не хотять платити?! Що воно й за народ такий… І шиється на барана фартух…

Іде баран ранком ув отару, як «чистая горничная». З фартухом…

Дуля у вас буде, а не ягнята!

* * *
Приходить баран додому.

Тяжко баран дихає, лоб у нього мокрий, роги набакир, фартух на боці, ноги волочаться… Уконтінтувавсь!

— Прив'яжи й не пускай! Не пускай, хай у хліві стоїть! Прив'язали барана…

— Піди поклади баранові сіна!

А на майдані якраз вівця мекнула.

Баран «прижки у вишину»! На приз! Ясла по хліву, як авто їздять!

Хазяйка з сіном, а він її:

— Бац!

Летить з хліву хазяйка, а за нею сіно, за сіном баран, за бараном ясла…

— Од'яжи, бо вб'є!

Цюк сокирою по налигачеві, і баран, як «Горе-Прочь»[1] через тини, через городи — на майдан! Ммме!

Або заріж, або вмру!.. Їй же богу вмру!

* * *
Так, ото найтяжча у вівчарстві справа держати барана й не пустити до чужих овець! А решта — дрібниці.

«МОЛОЧАРСТВО» (Ідилія)

«Тихесенький вечір на землю спадає…» Це щодня… Такий уже того вечора тихесенького обов'язок…

Корівки додому йдуть, головами покивують, хвостами помахують…

Телятка за корівками біжать, помукують…

Пастушки за корівками йдуть, матюкаються…

У дворі Маринка Ваську чукикає, примовляючи:

— Цить, Васильку, цить! Мама корову видоять, моньки дадуть! Цить, Васильку, цить! Та замовчи, кістка тобі в горло!

Батько з луки прийшли, на призьбі сидять, цигарку із «Товарищ, строй воздушный флот!» крутять… Курочки на вгороді гарбузи вигортають… «Тихесенький вечір на землю спадає…»

Мама зараз корову доїтимуть…

— Миню, миню, миню! Стій, гніда, стій! Тррр! Стій! Та стій, бодай ти в ката в стовпах стала! Пилипе, та йди подерж, доки видою!

— Тррр! (Це Пилип).

Мама сіли, за дійку вхопились — сіп!

— Виссало! Ой, рятуйте! Знову виссало! А бодай же твого сукиного сина путь погибла! Гони! Пилиипе! Виссало! Гони, бо теля пропаде!

— Хай воно тобі здохне! Сама гони!

— Гони! Гони теля, а я того сучого сина ганятиму! Куди ж ти дивився, тобі б повилазило?1 Кажи, га?!

— Та, їйбогу, не виссало, я ж дививсь! То воно само виссалось!

— Рибу тобі вудити, сучий ти сину?! Я тебе повудю! Я тебе повудю! Куди ж ото ти тікаєш?!

— Їй-богу, не висисало!

— Прийдеш,шкуру спустю!..

«Тихесенький вечір на землю спадає…» Тато теля на корді гонять:

— Брички! Брички! Брички!

— Гони, Пилипе, бо пропало теля!

— Та гоню!

— Пилипе!

— Га?

— Гониш?

— Гоню!

— Виссало?

— Хай воно йому здохне!

— Та ти сам би оце випив глечиків зо три, щоб недаром бігать!

— Іди к чорту!

— А я тобі казав: вимасти дійки кізяком — не виссало б!

— А я тобі казала: зроби з гвіздків намордник — не виссало б!

А лелека стоїть на одній нозі на хаті, дивиться на хазяїв, сміється й думає: «Якби оце вимазати хазяїна в кізяки, а хазяйці ремінець із гвіздками почепити, — молоко було б!»

«Тихесенький вечір на землю спадає…»

Виссало!

КОСОВИЦЯ

Коли трава в'яне…

Тоді вона сіріє й жовкне, і стебло її зморшками береться, і нема в ній життя, отого життя, що й зі стебла, і з листа зеленого силою дзвенить…

Тоді хилить трава голову й чекає…

Вона, мабуть, знає, що прийдуть білі штани й біла сорочка, що дзенькатиме від мантачки коса, що з отої дірки, що під брилем, вискочить:

— Господи, благослови!

І гостра криця в стебло впнеться… А трава ляже на бік у покоси, й засохне. І нема вже трави, а є тоді сіно… А сіно те з соломою перемішають, кинуть у ясла… І тертимуть колись зеленобуйну траву кобилячі або волячі зуби…

А потім упаде вона кізяком у хліві, зберуть її докупи, поллють водою й міситимуть із неї «цеглу».

Горітиме потім та цегла й димом піде або зостанеться попелом на вгороді, де й вікуватиме, аж доки не засурмлять сурми архангельські і не сяде «Оченашу» на престолі і не скаже:

— Товаришу Іване Кіндратовичу Недодериматня, а якої ви трясці не вгноювали попелом ріллі своєї?.. Не знали, що попіл для вгноювання штука хороша? А про те ж у газетах раз у раз писалося!

— Оче нашу, скаже Іван Кіндратович Недодериматня, — що єси на небесі… якби воно знаття?!

І скаже «Оченашу»:

— Вхопить Івана Кіндратовича Недодериматню й увергнути його в піч огненную… Додрать йому матню його од пояса до пояса й посадити його, грішного, на стерні його! Хай коле йому стерня його завжди, нині, й повсякчас, і на віки вічні.

І засурмлять янголи й архангели у труби срібноголосі:

— Ааамінь!

Травицина кар'єра…

Сіріє колись зелена трава, попеліє, жовкне, хилить голову свою й чекає смерті…

* * *
Коли в'яне зелена трава, тоді клепають коси. Тоді пробують коси на палець, гострять коси брусом і мантачать…

Тоді по ярмарках і в кооперативних крамницях довго вибирають коси, беруть їх за пупець, б'ють носком об землю чи об лавку і довго до дзвону прислухаються…

Дзвоном коса по селянських барабанах б'є і розказує майбутньому хазяїнові, чи тверда вона, чи м'яка вона, чи уходиста…

Тоді м'яка коса дзвонить довгим, слабеньким:

— М'яакккаа!

Дзвоном сильно-дзвінким і коротким б'є тверда коса:

— Я така!

Одкладається м'яка коса й береться тверда коса, клепається й на кісся набивається… Тоді на луках скрізь:

— Дзеньдзень! Дзеньдзень! Траву косять…

* * *
А коли гурт чоловіка в п'ятдесят на луці вишикується!!

«Обчеську» валять!

Як ото в пісні співається:

Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі,
Гей, нуте, косарі,
Що не рано почали…
Тоді мантачать!..

Ах, як тоді мантачать!

Тоді так мантачать, що не косовиця перед вами, а мантачиця.

— Мантачиш, Іване?

— Та затупилася!

— Котрий раз? Дзеньдзень! Дзеньдзень!

При гуртовій косовиці який прекрасний струмент мантачка! Як вона тоді потрібна! Як вода, як повітря! І живіт.

— Що ти, Дмитре, тричі сьогодні обідав, чи, може, Мелашка недовареним нагодувала?

— А що вже, повашому, й піти не можна?

— Ми думали, що вмер… А дід Остап:

— Для колехтивної роботи, я вам іскажу, дольжен буть народ сознательной… А то він тілько те й робить, що мантачить або за кущем сидить.

Коли в'яне трава… Коли попеліє трава,

МАШИНИ!!!

Ви коли-небудь сиділи біля брусниці, над перевернутою косою після того, як пройшли в житі ручку?

Держали коли-небудь за носок косу й човгали мокрим бруском по дзвінкій косі?

Навхрест так:

— Човг-човг! Човг-човг!

Не сиділи?

Інтересне, я вам скажу, почуття, особливо коли це не перша ручка, а так п'ята або шоста підряд… А жито, як дріт, а ручка аж он до тої межі, а перед вами косар добрий, не поденний, а косархазяїн, що в його навіть матня на вас іззаду скепсисом віє…

Ви знаєте, де тоді у вас болить?

Ні, краще все по черзі.

Так от, коли ви сидите після п'ятої ручки біля брусниці (знаєте, що таке брусниця? Це така «ваза», а в ній вода для бруса й пісок для мантачки) і ото брусом тільки — човгчовг! — так голова ваша ніби на мотузці «в унісон» отому «човгчовг» тільки: «кивкив».

Сама голова… Самохіть…

Дихаєте ви так:

— Хихи! Хихи! Хихи! А потім:

— Хииии! Знову:

— Хихи! Хихи! Хихи! Хииииии!

Мокра у вас голова… мокра шия… Тече з лоба на ніс… З носа капає під ніс… З голови» котяться струмки на шию, за шию, там вони з'єднуються з власними «джерелами» на спині, на попереці, на грудях, на череві й уже великими ручаями течуть далі і пливуть униз вашими власними ногами й упливають у мать сиру землю…

Ви підіймаєте сорочку й полою везете себе по обличчі, по шиї, встаєте, робите отак:

— Фффу!

І п'єте з тикви воду.

Знаєте, що таке тиква? Це така ніби «братина»… Сама вона широка, а горло в неї вузеньке. Вона полив'яна, а в ній вода, й стоїть вона під копою…

Ви коли-небудь пили воду з тикви після п'ятої ручки?

Не пили?

Так підіть тоді кудинебудь і випийте, коли у вас спрага, стакан «мазаграну» (так, здається).

Добрий «мазагран»?

Так вода з тикви в сто раз добріша.

Ви п'єте її не з бокала, а навхилки, але то нічого…

Нічого навіть і те, що вода поллється на груди вам. Цього ви не боїтесь, — плям на «шифоні» чи на «піке» у вас не буде. На гарячі груди вам литиметься вода, а враження таке, як у вас там у Харкові, коли «найдорожча й найкраща» до вашого серця свою наманікюрену ручку прикладає…

Отака вода з тикви після п'ятої ручки.

Та не тільки після п'ятої, а й після першої… і після другої… Після кожної…

Не траплялося з вами ніколи такого?

Шкода!

Ви б тоді знали, що таке жнива, й не питали б у мене:

— А де ж воно болить після п'ятої ручки?

Болить воно зразу отут — у правім плечі… Й отут — у лівім плечі…

Смика в лівім лікті, бо:

— КіссяІ Кісся до себе! На п'ятку, на п'ятку більше! П'яткою беріть!

Коли ви кінчили шосту ручку й станете після того прямо, тоді зігнуться не дає. Поперек ваш як дошка…

Коли ви скінчили шосту оту ручку й сядете, зігнувшись, вам випростатись не дає… Поперек у вас, як арка… Дугою в вас поперек!

Тремтять у вас руки, тремтять у вас ноги, тремтить у вас черево, нігті навіть у вас тремтять…

Серце ваше як дзвіночок, а печінка як чавун… Гуде…

— Жнива…

* * *
Дурниці, кажете?

Ніколи коси в руках не держав, три ручки пройшов і хекає під копою…

Ні, високоповажані…

Борис Степанович (а про Бориса Степановича тут кажуть: «То добрий косар»), — так Борис Степанович казав оце:

— Оце перед обідом піднажав — так насилу додому прийшов… І не зігнусь, і не випростаюсь, і отут мені смикає…

Виходить, що не дурниця…

А ще як підскочить жито, прекрасною зеленою березкою переплетене, і коли ви на всю косоньку махнете, а потім на покіс її вигоните. Тягнете на покіс.

Знаєте, що та березка з вас тягне?

Тягне вона з вас руку, рука тягне груди, груди тягнуть печінку, печінка тягне дванадцятиперсну кишку…

І все це тягне і кладе разом з прекрасною зеленою березкою і з достиглим житом на покіс.

А вже як положили все це на покіс, тоді ви глибоко зітхаєте і зітханням тим втягуєте в орбіти ваші очі, що за цей час гнучким рогом полізли на високий ваш лоб…

* * *
Ах, як лежиться під копою після п'ятої чи шостої ручки!.. На стерні ж, а немов на перині… А Андрій Васильович:

— А чи три махи викосите так, щоб лягти й витягтись?

— Не пробував. Може, й укошу, тільки сам витягнусь…

— А я викошу! Тяжкувата робота…

— Як помахаєш день, а потім сядеш галушки їсти, візьмеш ложку, вхопиш галушку та до рота… А рука тільки: кидь!

І викинула галушку «на покіс». Сама ручку гонить…

— Та даймо ж машину! Та, пробі, даймо машину! А то тільки: кидь! кидь!

КОЛИ ЧОРНА ЗАПАСКА НОЧІ ПОЛТАВСЬКОЇ ЛУГ ОБГОРТАЄ (Елегія)

Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай…
Це понад Пслом…

Попід гаєм тече річка,
Як шкло вода блищить,
Долиною широкою
Кудись вона біжить.
Це — Псьол…

Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже.
Це і по той бік Псла, і по цей бік Псла…

Ой у лузі трава росла,
Трава росла високая, шовковая.
Це в лузі понад Пслом.

Коли чорна запаска ночі полтавської вкриє луг зелений, тоді сплять у траві в зеленій коники, тоді пахнуть гостро васильки, тоді дрімає й не цвірінькає жовтобрюшка, тоді тільки перепел почувши перепельчине солодке «хавав! хавав!» — спокушає стару перепелку молодецьким «жить ідьом»…

Тоді молодий парубок, вертаючись із тьмяної комори, сумно в перепелів дзвін услухається, чеше парубоцьку потилицю й говорить пошепки:

— Патьпадьомкав і я б оце, коли б не аліменти… Здох би він йому.

Тоді — кіч…

Тоді трава вогка й легка, тоді коса в траві йде тихотихо, тоді тихотихо падає трава під гострою косою й лягає зеленим покосом на мать — сиру землю.

* * *
Тоді — ніч… Тиха ніч… Зоряна ніч… Ах, такої ночі, коли не стрибають коники, коли гостро пахнуть васильки, так манить до себе шовкова трава— Чужа трава…

Ах, такої ночі взять косу гостру, пройтись лугом, вдихаючи п'яний аромат лугових квіток, вибрать невелику балку, де по пояс трава, розмахнуться й пройти двітри ручці…

Бо такої ночі хазяїн тої трави, що в невеликій балці, спить, працею зморений…

А викосивши, швидко-швидко згребти траву в рядно й швидко-швидко, вдихаючи аромат лугових квіток і озираючись на всі чотири боки, городами та стежками прибігти додому…

Ах, такої ночі!..

* * *
Ах, такої ночі!..

Такої ночі, коли не стрибають коники, коли гостро пахнуть васильки, коли вогка трава шовкова, коли коса тихо-тихо в траві йде, коли трава тихо-тихо падає зеленим покосом на мать — сиру землю, — такої ночі тихий спокій на душу спадає, мрії очі застилають і лагідна думка заколисує сторожкість твою… Тоді плечі напівсвідомо тягнуть косу, бо ніч тоді зачаровує.

— Косиш, сучий сину?

— Кошу…

— Чию траву, ідоле, косиш?

— Та я…

Тоді не стрибають коники, тоді не пахнуть гостро васильки, не шумить трава шовкова, не б'є дзвоном перепел… Тоді болять боки, тоді й червона кров капає на мать — сиру землю…

Тоді серед п'яної ночі терпке й тоскне: — Ох! Ох! Їй-богу, більше не буду!

Ах, такої ночі можна заприсягтися й перед потрощеним кіссям.

* * *
І випливає місяць золотий над запаскою ночі полтавської.

Місяченьку бліднолиций,
За хмару краще б ти сховавсь,
Не світи, бо вже немає
Того, хто так мене тут одлатав.
* * *
А трава шовкова шумить:

— Косіть чужу траву, не захоплюючись…

Коснув і озирнись. Коснув і озирнись…

Коли чорна запаска ночі полтавської луг обгортає…

«У КОЛЕХТИВИ!»

Як треба «колехтив» подивитися, так для цього проситься вісімнадцятилітню кобилу з лошам і гарбу. Кобила в гарбу запрягається, лоша ззаду теліпається, на гарбу три нас чоловіка сідається і сильно ту кобилу за віжки смикається:

— Ннно!

То ми в «колехтив» поїхали…

Перед тим у Володимира Панасовича питається:

— Ви ж дорогу знаєте?

— Знаю.

— Нно.

«Колехтив» — та це але за Пслом гора висока, така гора висока, що гніда кобила разів сім зупиняється, доки порожню гарбу на ту гору витягне…

А потім уже проста дорога, степом… Так отією дорогою простою аж до Куп'єватого, тобто аж до колективу.

Праворуч од вас Броварки, село таке над Пслом, — так ви туди не їдьте, бо то буде вбік.

Ви їдьте просто і вже як доїдете до шляху, що з Манжелії на Федорівку, так тоді вже Володимир Панасович скаже:

— А от уже і я не знаю: чи отак слід їхати, чи отак? Верніть цоб, — здається, отуди…

Ви повертаєте «цоб» і їдете, аж доки не визирне з жита баба.

— Бабусю, куди тут на Куп'євате?

— А чого ж ви сюди їдете? Вам же отам була дорога, туди б і їхали! Воно, положим, можна й сюди, та це круга дасте верстов із двадцять. Ви вертайтесь і тим шляхом їдьте, проїдете трохи, тоді отуди, а як отуди проїхали, тоді звертайте отуди, а потім отуди, і вже звідти отуди… І так аж до Куп'єватого… А самі звідки, що дороги не знаєте?

— Та ми не тутешні…

— Так їдьте, значить, отуди. Там і Куп'євате… А то можна й сюди, тільки ж сюди дуже далеко…

Вернулись ми отуди… Потім отуди, отуди й отуди… А по дорозі скрізь:

— Куди на Куп'євате?

— Тррр! На Куп'євате, кажете? Драстуйте! На Куп'євате, так це отуди, а потім отуди, а звідти отуди, там звернете отуди і там візьмете отуди. Вогню нема?

…Таки «доотудикались»… Приїхали до великого саду, тополями обсадженого… Попід садом — великий став, а в ставу великий очерет… Як греблю переїдете — там паровий млин, а за млином праворуч хутір, що ним колись володів поміщик Везметинів, а тепер ним володіє «Друга федоровська трудова артіль ім. Леніна».

Оце і є «колехтив»…

Ото до берестка під'їдете, кажете гнідій кобилі «трррр!», з гарби злазите, оберемок кобилі сіна і йдете у великий двір…

У дворі люди ходять, індики ходять, воли ремиґають, трактор стоїть, паровик стоїть, молотарка стоїть…

— Чи не можна голову чи заступника?

— Можна! Голова до Кременчука поїхав, а заступник он!

— Драстуйте! Оце приїхали подивитись на «гуртове — чортове»…

— Пожалуйте… Ходімте в канцелярію… І розкажемо, й покажемо…

І розказали, й показали.

* * *
15 січня 1922 року заснувалися…

Вісімнадцять родин…

Сто душ їдців…

140 десятин із садибою…

115 десятин орної…

Шестипільна сівозміна….

Потекло оповідання, як було тяжко, як стало легше і як буде гарно, бо на ноги стали, бо твердо стануть, бо пшениці як море, бо жито як ліс, бо кукурудза як гвардія, бо беруть в оренду млин, бо привели в порядок два прекрасних садки, бо заводять голландський скот, бо мають трактора «фордзона» на 20 сил, бо хрюкають тридцятеро йоркширів, бо на цю зиму школу засновують, бо пустили в ставок риби, бо… бо… бо…

— Будинки зруйновані — от лихо наше… Ставимо, як бачите, мазанки, бо житлові умови неважні… Будинок панський одремонтувати хочемо, так отого, що й ви знаєте, не хапає… Буде… Як там років зо три, як оцей рік, — буде й будинок, буде й зсипище, все буде! Не падаємо духом…

— …На комуну перейдемо. Як тільки помешкання полагодимо — так на комуну. А поки що артіллю…

— І не сваритесь?

— Ні.

— І не б'єтесь?

— Ні.

— Чудака!?

Газети є. Книгозбірня є. Шеф є: перша махорочна фабрика.

* * *
— Ходімте, покажу вам наше поле. У нас тепер тридцять шість десятин пару, вісімнадцять десятин окопних (пропашних), вісімнадцять десятин ярої пшениці, тридцять три десятини озимини (жито й пшениця), п'ять десятин репродукційних культур (на насіння) — овес, ячмінь, просо, суданка і т. ін.; п'ять десятин ячменю… Думаємо, що тисяч із сім пудів зернових культур буде…

Пішли… Пшеницею пішли яровою… їйбогу, як ліс… Увійдеш — з головою, колос як ото у вас автоматичне перо американське… Стоїть і колективно наливається…

А тов. Рубан (заступник голови колективної) іде й рукою її по колосках гладить та всміхається…

— Рекорд побила отут у нас скрізь.

Біля пшениці шматок невеличкий толоки. Там корови прогулюються…

Поміж тими коровами Мишка гуляє. Голландський Мишка… Йому всього два роки, а реве за трьох селянських третяків…

Він хоч і колективні телята «проїзводить», а натурою індивідуаліст, бо визнає тільки пастуха… А тих, котрі не знайомі з ним, може стукнуть… Стукає легенько, а летять од того «стуку» далеко й падають важко… І нема йому впину. Побачив десь чужих корів, пішов, басом співаючи, поперекидав по дорозі копиці з сіном і прибув, куди йому забажалося… «Шаркнув ніжкою» перед «дамами», так ніби бомба розірвалась, став і сміється.

Крім «колективної» роботи, Мишка з охотою поліпшує телята й навкруги…

А Мишкова робота справдітаки «колективна», бо корови тепер власність кожного члена артілі (молоко бере кожен од «своєї» корови), а телята вже власність артільна…

* * *
У дворі ще є гордість артільна Ванько… Кнур… Расовий Йоркшир в товаристві двох дам: Катерини й Н. (забув, як другу звать). Ванько — отець щасливої родини в тридцять душ, Катерина і її подруга оце недавно «розрішились» благополучно, подарувавши колективові по п'ять «мальчіков» і по п'ять «дєвочек» кожна; і «родителі», і «новонароджені» почувають себе прекрасно. Батя Ванько сплять в окремім кабінеті й задоволено хрюкають… Ванько ніколи не відмовляється, з дозволу артілі, йоркширить місцевих селянських поросят…

* * *
Два садки. Один артільний, другий орендують із держфонду. Садки переорані, почищені. Садовини цього року немає (трохи є груш)… Багато вишень і волоських горіхів…

Вишні (шпанка) хоч і колективні, а на смак дуже добрі. Довелося розперезуватись.

* * *
Сила птиці: гусей, качок… Держить кожний член артільний окремо… Одне слово:

Ой на ставку качки пливуть, Каченята крячуть. Колективи добре живуть, А селяни плачуть.

Все це нічого…

А от уявіть собі, що в жінок у колективі й очіпки на місці, і волосся ціле…

Як же це воно так, коли скрізь чуєте: — Та я б той, так жінка отой…

КОЛИ В ГОЛОВІ «ЛІЙ»…

Це вже як із «колехтиву» гніда кобила додому везла:

— Заїдьмо до цього «дядюшки» на хазяйство подивитися… Це селянин Рудь… Культурний хазяїн. І добретаїси культурний, бо його сина війна до Франції була затаскала, а він хлопець не промах та скінчив там, у Франції, школу агрономічну…

— Тррр. Заїдьмо.

(Між іншим, нема нічого для нашої гнідої кобили приємнішого, як сказати «тррр». Страшно любить вона «тррр»).

— Драстуйте. Чи можна?

— Будь ласка…

Показував хазяйство молодий хазяїн, той самий, которий у Франції…

Імперіалістичного в його нема нічого, а отакі собі лагідні блакитні, розумні очі, полотняна мережана сорочка, засмагле обличчя й натруджені бронзові руки…

Пасіка… Пасіка як пасіка… Величенька… Є пасіки й кращі, бо пасічникують батько, а:

— З батьком, знаєте, сперечатися, що рамкова краща, коли вони все своє життя з дуплянками провозились… Ми й не напосідаємо… Хай… Ото як бачите, потроху заводимо… То вже наші, молодих… А батько, вони не дуже до рамкових… Хай…

Пасічництво знає людина. Коли він вам говорить про «Додана», про «Левицького», про «Рута», — він на досвіді на власнім пересвідчився і про «за», і про «проти» кожної системи… і вже сам доходить, що комбінація з «Рута» й «Левицького» для його саме буде якраз.

Хазяйство мед їсть, скільки схоче, й ще півпуда і продає, скільки треба…

Але річ не в пасіці. Цікавіше — рільництво…

Хазяйство має двадцять щось десятин землі за нормою, бо живуть жонаті й нежонаті сини з батьком. Не діляться… Родина щось із п'ятнадцяти з гаком душ. Працює чоловіка з вісім.

Багатопілля. Окопні рослини, перевага кукурудзі. Хліб добрий завжди, бо працюють біля землі не як бог приказав, а як у книзі сказано.

І це ще не все…

Скоту людина не пасе.

Можете собі уявити таку на Полтавщині крамолу: не пасти скоту.

Як його й досі православні не роздягли, щоб подивитися, чи не в шерсті він увесь од п'ят до холки? І що ж він робить?

Він сім місяців на рік годує свою худобу менш як десятиною землі. А скотини в нього: пара волів «таких як світ», дві корови з телятами й телиця, троє коней дорослих і сосунець..

Отакий хлюст!

А що ж він робить?

Ось що.

Сіє він рано жито сажнів 200 на траву. Вистигає воно в його (як корма) в квітні. Косить і годує худобу. На його місце сіє на корма кукурудзу…

Засіває на корма з осьмину кукурудзи, осьмину сорго, з півдесятини люцерни (для коней).

Згодував він жито — підростає сорго… Згодував сорго — підростає кукурудза…

Кукурудзу скосив (підкошує щодня, скільки треба) — зіп'ялася та кукурудза, що по житі посіяв…

Цю скосив — удруге сорго вип'ялось…

І так цілісіньке літо…

Корови такі, що в молоці хоч купайся…

«Мамаша» ворона на стайні стоять такі, що до холки не дістанеш.

А Жеребця сірого в яблуках, як вивів нам показать, так він як заграв, так наша вісімнадцятилітня гніда весь час дорогою озиралась, тремтіла й тяжко зітхала…

І йде на це все в його, я ж кажу, менш як десятина землі.

А тисячі хазяїв для трьох штук плохенької худобинки наймають «для випасу» по десятині й більше, і на десятині тій тепер лежить суцільний прекрасний на корм висхлий кізяк.

А корівки мукають, а моньку «відьма» видоює… Он воно як.

* * *
Три з половиною в Рудя десятини кукурудзи на зерно. Ліс…

— Пудів вісімсот буде.

— А що робите, продаєте?

— Ні. Свині годуємо. І скотину взимку.

— Скільки можна свиней вигодувати?

— Штук з п'ятнадцять.

— Тисячі з півтори?

— Ну, да.

— Хлібом скот годуєте?

— Божевільні ми, чи що? Оце нещодавно продали двісті пудів пшениці й чотириста жита.

* * *
— Чували про Рудя? Знаєте, як хазяйнує?

— Та знаємо…

— Ну?

— Так він культурний…

— А ви?

— Так ми… Ми… Що ж ми? Він культурний.

— А ви?

— Так ми… Що ж ми?..

* * *
Хороша штука «лій». Певна річ, коли він у голові. А як у іншому місці — ні чорта не варт… М'яко тільки сидіти та ширше штани ший…

ЯК ПОЛІПШИТИ СВОЄ ГОСПОДАРСТВО (Багатьма перевірено)

Кажуть, що найкраще поліпшувати господарство — працею.

А особливо — гуртовою.

Так то, може, в німців… А в нас на це:

«Говорила-балакала… Гуртове — чортове!» Хай говорять собі, а ми собі своєї, дідівської співатимемо.

То хоч я і хліба не їм, так за те сам стогну, у самого ноги од праці пухлі, у самого спина не розгинається, у самого очі рогом лізуть…

Я не про ці способи господарство поліпшити говорити хочу, — це хоч і сам, хоч і гуртом, а таки праця.

А є способи легші значно і значно корисніші…

«Громадські» способи…

Навчить?

Добре. Мені про них дуже багацько розповідали, та й читав не раз про них.

* * *
Ось як, люде добрі, робіть… Засновувайте по селах кооператив. Це дуже корисна штука… Про це й влада говорить, і всі говорять…

От на сході й починайте:

— Кооператив треба! Кооператив! А всі:

— Согласні!

— Треба!

— Виберіть правління!

Вибирають.

І от тут заявляйтеся найкращою радянською людиною і пильнуйте продертись у кооператив — просто в правління…

Пролізли і працюйте. Збирайте паї, одчиняйте крамницю, торгуйте.

Торгуйте добре, дбайте за доручене вам діло сумлінно й ретельно. А коли вас ревізуватимуть і спитають, де кооперативні гроші, кажіть:

— Нема.

— А де ж?

— Нема.

— Перевів?

Мовчіть і нічого не кажіть… А коли ви дуже хоробрий і сміливий, можете сказати:

— Перевів! Ну так що ж?

Засновуйте меліоративне товариство, збирайте внески, а потім:

— Простіть!

Візьміть хоч і таку організацію, як МОДР…

Сказати, що є спільного між допомогою закордонним революційним борцям і сільським господарством по наших селах?

Є, виявляється…

Збирайте на МОДР, а потім:

— Простіть!

* * *
Багатотерпеливе й багатомилостиве трудове селянство наше — йому тільки:

— Простіть!

— Та… хай…

І потім подивиться тільки на новий хлів, чи на новий хід, — та:

— Ач, сучий син. «Кооперація»?! І піде, ціпочком постукуючи…

…Простіть!..

ГІНЕКОЛОГІЯ

Медичного персоналу на селі небагато… От і тут… Село величеньке, хуторами з усіх боків оточене, а лікарня за вісім верстов.

Проте, дякувати милосердному, санітарна неписьменність серед населення потроху ліквідується…

Чимало маємо тут «фахівців» од всіляких хвороб, починаючи від «зглазу» й кінчаючи «сказом», але в жодній галузі так не усвідомився люд православний, як в галузі гінекології, науці дуже делікатній і дуже на селі потрібній…

Не помилимося, коли скажемо, що, мабуть, чи не кожна особа жіночого роду, хоч трішки, а таки знає, що робить, коли лелека кружляє над хатою, щоб принести щасливому хлопчика чи дівчинку…

А є чимало таки й добрих спеціалістів-гінекологів, що мають велику практику, заробляють яйця копами, а полотно сувоями й вирішують гінекологічні справи значно швидше й рішучіше, як харківський професор Хажинський…

Ррраз — і є!

Клінік, операційних кімнат ще нема — операції робляться в хаті або в коморі, або в клуні. Професорують здебільша жінки, але є гінекологи й чоловіки…

Є навіть, як мені розказували, просто собі дяк, що може вам зробить операцію, як оріх розкусити.

* * *
Мені хочеться зазнайомити міщан з сільським досвідом у цій справі… Частобо доводиться бачити, як яка-небудь прекрасна жінка, сидячи за конторським столом, чи за «Ундервудом», чи просто собі йдучи вулицею, замислюється, очі в неї затуманюються й на її чудовім лиці лягають тіні…

Що й казати, може, то й просто їй заміж хочеться, а часто-густо настрій той од того, що й ви знаєте…

* * *
От що роблять в таких випадках досвідчені доньки села нашого…

Коли, вставши ранком, відчує Євин нащадок, що осюди в неї підкочується й сильно її на солоний огірок тягне, починає вона стрибки з місця… Стоїть, стоїть, а потім зібгається й раптом шалено стрибає.

Гуп! Гуп!..

І прислухається…

Не чуть нічого…

Покиває головою і йде полоти картоплю. На другий день, коли потяг до солоного огірка ще більший, ще настирливіший, вона починає підіймати скриню. Підлазить під неї, обіймає обома руками й гирить угору…:— Що то ти, Меласю, робиш? — мати питає.

— Та щось наша скриня ніби боком стоїть… Так оце я її прямо поставити хочу…

— Так давай удвох.

— Ні, я сама… Вона не дуже важка… Ось дивіться… Ги… Ги…

— Підірвешся, божевільна!..

— Таке…

Попотягавши скриню, жінка чи дівка стоїть і прислухається.

Не чуть нічого…

Тоді йде під повітку й довго там чогось вовтузиться… Приходить батько й каже:

— Ка там лиха година мені віялку перекинула?.. …Не бере й віялка…

Багато різних способів отаких, «управ з тягарем», буває… Часто бачите, як молода дівчина через рови до річки з жлутком, повнісіньким мокрої білизни, на рисях мчить… Або живу корову в хліві з місця на місце переставляє… Та всього не перерахуєш…

І після кожного разу стоїть сумна і прислухається… Не чуть нічого…

Після цього обличчя в неї ще сумнішає й очі гостро бігають по хаті…

Далі вже йде «хінізація»…

Хінізація, аж доки в голові так, як на Великдень в усі дзвони дзвонять. Не бере…

Тоді вживають так званого артилерійського способу… Набивають себе порохом. Не стріляє…

Тоді в жито за «ріжками». «Ріжки» ті ложками їдять… Не сурмить…

Тоді крадеться в коморі десяток крашанок і до «фахівця».

— Голубочко.

Самодіяльність в галузі гінекології закінчується… Далі вже робота перекладається на спеціаліста.

* * *
Фахівці…

Ну, тут уже, певна річ, деталей дати не можна: у кожного свої способи…

Здебільша, як гінекологічного інструмента, вживають головної шпильки, на кінці гачком загнутої… Операція ця зветься:

— Видряпувати…

Дуже часто рятує й гостре веретено… Це зветься:

— Проколювати…

Кров після операції дзюрчить вісім верстов — до найближчої лікарні. І все.

Потім місяців із шість жінка ходить скорчившись у чотири погибелі…

— Щось у мене всередині… Одні кажуть «гризь», а другі — «сояшниця»…

Курс лікування закінчено…

* * *
Способи ці можна легко примінити і в місті, з невеличкими, розуміється, варіаціями…

Замість жлукта, можна бігати по сходах із «Ундервудом», замість скрині, можна підлізти під письменний стіл або намагатися пересунути залізну касу, коли це в бухгалтерії, або просто шафу з «ділами»…

Ну, а про міських «фахівців» не писатиму: там їх хопить.

«СІЛЬСЬКА ЮСТИЦІЯ»

Авторитет народного суду на селі величезний… Звертаються до нього і старі, й молоді, й середні… І звертаються так, що оті дві людини, що завжди в камері сидять, суддя і секретар, плавають у «скаргах», у «жалобах», у «заявах», у «заявленіях», у «проханнях» й у «прошеніях»…

Бігають їхні очі, може, тільки трохи не по всіх статтях і карного, і сімейного, і процесуального кодексів, і судять вони щодня, з ранку й до вечора, і під час перерви кажуть:

— Хоч би перекусити чого, чи що? Пообідаємо, мабуть, уже ввечері!..

Це — радянський суд… Заведений, усталений, законний і дійовий на підставі революційних кодексів…

Але є ще на селі «кодекси», що й досі існують, що початок свій вони беруть ще відтоді, коли розідрано було від матні й до горла святого благовірного й великого князя Ігоря.

Одне слово, «кодекси» ті дуже давні, але їх іще по селах додержуються, й хоч і не велику, а відіграють-таки роль ті «кодекси» в сільській юстиції…

«СІМЕЙНЕ ПРАВО»

Найголовніший артикул у «сімейному праві» — це справи «гречані»… Справи про те, що зветься «стрибати в гречку». Літерально цього розуміти не слід… Це зовсім не значить, що йде-йде людина, побачить гречку, розженеться — й стркб!

Це зовсім не те…

«Гречка» тут — «символ»…

От, приміром, що значить гречка:

— Поведу оце хоня на ніч!..

— А може б, ти дома зостався?..

— Ні, поведу — напасти треба!..

— Ой, Іване!.. Годі вже тобі того коня водити! «Кобилу» пасеш, трясця й тобі, й твоїй «кобилі»!..

— Та… говорила-балакала!..

Отут уже пахне «гречкою»… Тут уже зацікавлена половина тінню за Йваном викрадається, бо вже прочула, що кінь пасеться в лісі, а Йван — у «гречці»…

Зловити, звичайно, не тяжко…

«Гречка» з чоловічого боку карається: Іванові трясця в усі його органи й різні слова специфічного призначення… «Гречці» — дьоготь на ворота й вікна на дріб'язок… Коли це не допомагає — тоді «волосний суд»… Розплутується з «гречки» волосся, вплутується права в те волосся рука й робиться вихор з криком:

— АаааН!

«Гречка» з боку жіночого карається смертельним боєм. Останніми часами бій цей утиха, бо:

— До жінвідділу піду, харцизяко ти нерукотворенний!..

КАРНИЙ КОДЕКС

Найголовніші статті кодексу карного суть: конокрадство, копокрадство, рибокрадство, вівцекрадство, курокрадство, бакалієкрадство, бакшокрадство, садкокрадство і взагалі крадство…

Конокрадство карається смертельним боєм… Характерна особливість цієї кари та, що вона накладається колективом, гуртом, скопом.

— Бий і ти!

— Не хочу!

— Бий, бо й тобі те, що тому злодію, буде… Відповідатимемо — так усі!..

І бий, значить…

Кінчається кара здебільшого «вищою мірою соціального захисту»:

— На січеники!

На перешкоді цьому артикулові стоїть міліція: не дає бить…

Копокрадство (красти копи)… Обвинувачений стоїть:

— Та я!.. Та я!..

— Клади, іроде!..

— Та я… та я…

— Клади, кажу, копи на воза. Обвинувачений кладе на воза копи.

— Наклав?.. Давай рубель!.. Лягай на воза зверху!..

І цупко притягається обвинувачений рублем… Аж кісточки пищать…

— Гей!.. їдь, ідоле!

Рибокрадство (трусити ятери)… Обвинувачений стоїть.

— Роздягайсь!

— Та я…

— Роздягайсь! Поринай десяток раз підряді Поринає…

— Одягайсь! Додомуі

Цієї кари вживають ранньою весною, коли тільки крига рушила…

Теплої години — другий спосіб: кара веслами або ятерами.

Вівцекрадство. Обвинувачений одягається у нечинені овечі шкури й з оркестром цеберок, чавунів і інших «духових струментів» на рисях проводиться селом.

Бакалієкрадство. Кара, як і попередньому, але замість овечих шкір, обвішується його торбинками, лантухами, пакетами, обмазується дьогтем, обсипається цукром, сіллю, крейдою…

І по селу.

А в цеберки та в чавуни тільки:

— Трам! Трам! Трам!

Курокрадств о… Гине не обвинувачений, а курка, розбита дощенту на голові в обвинуваченого.

Бакшокрадств о… Кавуни, дині. Кара кийком. Іноді вила… Старий спосіб, про який ще циган розповідав.

— Що то, — каже, — сила божа: раз блиснула, а на спині три смуги…

«Блиснув» його дядько виламитрійчатками якраз під час блискавки.

Садкокрадств о… «Солона» кара… Рушниця набивається сіллю й «пужається»… Щемить дуже довго й дуже-таки щемить. Після цього і груші, і яблука дуже солоні…

А взагалі крадство карається здебільшого способами фізичного «впливу».

«ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС»

Об'єкт до суперечок цивільних здебільша ниви й межі… Присуд пишеться найчастіше навильником або лушнею по ребрах у обвинуваченого…

* * *
Забуваються ці «кодекси», вже із моди виходять… Не так часто вже їх ви надибаєте… Проте вони ще й досі є…

І дуже часто вони переплутуються із справжніми судовими радянськими кодексами… Тільки тоді вже «обвинувачений» виступає як позовних, а бувший «суддя», як обвинувачений…

Сидить здебільша бувший «суддя».

ПОШТИ ЩО Й ЗДРЯ…

— Та воно б оце й нічого, та дуже ж таки кепсько, бо земля пошматована…

— А скільки ж у вас землі?

— Та десятин із вісім…

— А як же вона у вас пошматована?

— Та, мабуть, шматків на п'ятнадцять, коли не більше.

— Та невже?

— Та ось навмисне давайте порахую: на плавнях — півдесятини; на пісках біля Псла — четверть; на хуторах — півтори десятини; на материзні — десятина; під горою… за горою… біля дороги… за дорогою… під лісом… за лісом.

Біля… за… під… на… Біля… за… під… на…

— Ну та й що?

— Ну та й те… На осьмину за большак поїдеш — день. Поки сюди та поки туди… А воно верстов вісім… А воно волами… Поки туди — півдня; поки звідти — день… Волочити — день… Косити — день… Возити — день… А воно тільки ж осьмина… Та в другім місці… Та в третім місці. А воно їх у мене п'ятнадцятеро тих місць.

— Так чого ж ви землеустрою не проводите?

— Думали!

— Ну?

— Записалося чоловіка з двісті п'ятдесят!

— Ну?

— А ті не хотять…

— А чого не хотять?

— Та земля не однакова… Там чорноземля, там супісок, там солонці, там суглинок.

— Так що?

— Так якби ж земля вкупі…

— Землеустрій…

— Так земля не однакова…

— А ви знаєте, що нема землі скверної, а є хазяїн скверний?

— Та як же так?

— А так… Правильна сівозміна… Угноєння… Просапні… Пари…

— Так якби ж земля однакова…

— Культурне господарювання…

— Так земля Не вкупі…

— Землеустрій…

— Так земля не однакова…

— Культурне господарювання…

— Так якби земля вкупі…

— Землеустрій…

— Так…

А Дем'ян Федорович сидить, цигарку крутить: — А помоєму, так пошти що й здря ото воно розпатякує. Робили б, та й усе! А то не розуміє, що йому краще, а що йому гірше — й балакає… І сплюнув…

«ТЕМНА НІЧКА-ПЕТРІВОЧКА»

Ех же ж і тюкають темної нічки та й петрівочки. Отак:

— Тюууу.

Так те «тюуу» рве, як пострілом, чорну запаску ночі полтавської, стрічкою мчить поміж кущами, помЬк деревами гаю кучерявого, гонить луками, через Псьол перестрибує, б'є об кручу і, знесилено об кручу вдарившись, знов до гаю повертається і лягає в спориші таким кволим, таким стомленим:

— Тюуууу…

То так темної нічки-петрівочки.

То тоді, коли хата-читальня ставнями зачинена, коли в хаті-читальні миші книжки «читають», а на лаві за столом сидить домовик і політосвітню справу провадить…

Тоді страшно в хаті-читальні…

Тоді, боже борони, навернутися до неї, бо там сидить «сікалялявовахо» — таке страшне, таке волохате, таке чорне, таке таємниче, що «гонить і хлопців, і дівчат от хати-читальні, вигонить їх і з хат, і з комор на колодки, що за церквою»…

А там, на колодках, гармонія грає, там беруться за руки і товчуть спориш молодими ногами, бо не можна не товкти, бо не можна встояти, коли з дворядної летить таке зазнобисте:

Полькипольки Та й кадрелі…

Тоді в хатічитальні й у сельбуді домовик повний хазяїн. Він сидить, розвалившись, на лаві, єхидно хихикає й благословляє темну нічку ще й петрівочку за те, що вона зробила його володарем цієї політосвітньої установи.

Він, домовик, нікого тоді не боїться, ні до чого не прислухається, бо він знає, що ніхто ні в хатучитальню, ні в сельбуд не зазирне ні вдень, ні вночі, бо й удень, і ніччю — щільно ставні там позачиняні…

А темна нічка та й петрівочка цупко село обіймає, до гармонії прислухається, зорями підморгує і реєструє по народних судах «справи про аліменти»…

І коли ляжеш ночі такої на вогку траву під кущем волохатим і вслухаєшся, то чується тобі регіт щасливий, і гармонія чується, і «тюууу», і пісня, і зітхання, і обіцяння, і заприсягання…

— А далі що? — у нічки питаєшся.

— А далі комора, — нічка говорить.

— А далі що?

— А далі дитина…

— А далі що?

— А далі суд…

— А далі що?

— А далі піди й послухай…

— Ну, й піду. Ну й послухаю.

* * *
Коли темна нічка ще й петрівочка за Пслом уже, за кручами, коли вона втекла за моря, за ліси, за гори, за доли, сонцем підцьвохувана, тоді біжить селом народний суддя 10го поділу Кременчуцької округи… Він такий маленький, низенький, чорненький, лагідний і всміхається.

А за ним з отакенною папкою біжить секретар народного суду 10го поділу Кременчуцької округи…

Тоді біля будинку, де суд одбувається, підводи стоять, і люди сидять, і діти кричать…

Отак кричать:

— Уауауауауа.

Тоді молоді матері гойдають діти малі й приспівують. Приспівують не отакої:

Летів жук

Через Маринину хату. Пууук.

А в Марини живіт

Пууух.

Тюууу.

Такої на колодках майбутні матері виспівують. А біля суду, на ґанку, вони отакої приспівують:

Ой ну, котку, котку, Не лізь на колодку. Розіб'єш головку, Головка буде боліть, Нічим буде загоїть. Аааа. Ааааа.

* * *
І виходить суддя й народні засідателі й сідають за червоний стіл…

Тоді вітер слухає оповідання й батькове, й материне й вискакує у вікно, летить за ліси, за гори, за моря, за доли й розказує темній нічці ще й петрівочці, а вона регочеться, і витанцьовують на Чумацькій Дорозі зорі й, витанцьовуючи, приказують:

— А не зачиняйте ставень у хаті-читальні. Не зачиняйте. Не зачиняйте.

А вітер темній нічці ще й петрівочці переказує: «І сказав суддя:

— Марино Половенкова й Грицько Гніденко, ідіть сюди до столу… Ідіть і свідки… Розкажіть, Марино, як діло було…

Коли спізналися, як, що й до чого. Судові говорити треба тільки правду. За брехню відповідатимете по закону. Так і всі знайте — і свідки, й позовники. Говорити треба тільки правду… На це у вас і розписку одбирається… Ну, Марино, розказуйте…

А Марина хусточку аж на очі, у руках фартуха мне…

— Що ж розказувати? Гуляли. На колодках, на вулиці гуляли… Він залицявся… Ходив у комору спати… Спали спочатку «похорошому»… А потім почав умовляти. Казав: «Братиму…» А як «зайшла в положеніє», кинув ходити… Не дивиться… А потім дитина народилася… Батько й мати з дому гонять… Робити з дитиною нема як… Прошу присудити з його на дитину…

— Правду кажете?

— Правду…

— А тепер ви, Грицьку, розкажіть.

— Брехня все. Ходить ходив — це правда. А щоб щось таке було — так ні… То вона на мене наговорює. До неї багацько хлопців ходило… Вона з багатьма спала, а потім усе на мене звернула… Не винуватий я… Гуляв, як узагалі всі хлопці гуляють з дівчатами… Вона десь набігала1, а тепер мене по судах тягає…»

Вітер темній нічці ще й петрівочці розказує, а нічка регочеться, а зорі стрибають:

— Не зачиняйте на глухі ставні хатичитальні. Не зачиняйте.

А вітер розказує:

«Потім свідки свідчать… І одні ллють помиї на Маринину голову, а другі на Грицькову голову… Одні надриваються, що Марина «цяця», а Грицько «кака», а другі, що Грицько «ангел», а Марина «диявол»… І дивиться Марина в землю* віями моргаючи, і дивиться Грицько вбік, носом підсьорбуючи. Марині — вісімнадцять, Грицькові — двадцять… А батьки на лавах сидять, прислухаються…

І дивиться пильно на всіх суддя, і вдивляються народні засідателі:

— Хто із вас бреше, а хто правду каже?..

— Ходив?.

— Ходив.

— Спав у коморі?

— Спав. Тільки ж нічого не було. Та хіба тільки я ходив? Багацько ходили.

— Хто ходив?

— Хіба я пам'ятаю, хто ходив? Багацько…

— Коли дитина народилася?..

— Перед Великоднем.

— Коли ти ходив?

— Ну, літом ходив…

— Доки він до тебе ходив?..

— Та ще й після Покрови ходив… А потім, як дізнався, так і кинув…

«…Сім карбованців на місяць до вісімнадцяти літ.

— Ви вільні».

І сміється темна нічка ще й петрівочка… І підстрибують золоті зорі…

А в хатічитальні миші книжки читають і домовик сам лекцію гонить на тему:

«ПОЛОВЕ життя»… «Полове» не на масть, а по суті.

«ШЛЯХ ДО СОЦІАЛІЗМУ»

Можете собі сміятись, скільки вашій душеньці завгодно, то нічого, а воно таки шлях… І таки до соціалізму… І таки ми, мануйлівці, ним ідемо…

Потихеньку, може, йдемо, поволеньки, спотикаємося іноді, а таки йдемо… І дійдемо…

На «шляху» на тім, на «соціалістичнім», будинок, соломою вшитий,стоїть. Старенький уже будинок… А на будинку на тім літерами червоними написано:

ЧЕРЕЗ КООПЕРАЦІЮ І ОСВІТУ ДО СОЦІАЛІЗМУ

Крамниця Мського споживчого тва Кременчуцької райспілки

От у тім будинку, де за стойкою Марина стоїть, де на полицях лежать ґудзики, шкіра, переди, коси, горшки, ситець, цукерки, крашанки, цеберки, голки, гвіздки, крем «Македон», пряники, пшоно, крупа, а під полицями — оселедці, дьоготь, гас, ухналі, а на стінах — черезсідельники, наритники, ушивальники, супоні,— у тім, кажу, ми будинку соціалізм будуємо…

Кооперуємося ми там.

На тім «шляху» ми збираємося, закурюємо, говоримо, обговорюємо:

— Чого воно дорогувато?

— А якби отак зробити, чи не краще б воно було? А іноді так і жартуємо…

— Ось я покладу оцей бублик на підлогу, а ти його з'їж так, щоб руками до його не торкатись. Із'їси?

— З'їм!

— Ану! Твій бублик буде! А не з'їси — мені бублика купиш…

— Давай!

І кладеться на долівку бублик, і простягається над ним людина, і хапає того бублика губами, і намагається з'їсти, щоб руками не доторкнутися…

З'їсть — його бублик!

Не з'їсть — купуй бублика!

А кругом ми стоїмо й дивимося — розважаємося… А то так іще цукерки збиваємо…

Ось спробуйте: покладіть цукерок на лаву, а на його ще один цукерок і вдарте по першому так, щоб другий не впав — чвертку заробите…

А як не зробите цього — мені чвертку…

То так ми робимо, коли навесні обсіємося, а косити ще рано, або коли восени обмолотимося, і хоч день і короткий, а нудний…

Тоді ми на «шляху» розважаємося…

«Шлях» наш не легенький, не звикли ми ще до нього, тільки невеличка частина нас уже пересвідчилася, що без нього жити тяжко, що без нього злидні обсядуть — от і взялися… І йде, а за тою невеличкою частиною і всі підемо…

Почекайте ще трохи — підемо! Обов'язково підемо!

Та й тепер маємо вже чим похвастатися…

Приватного крамаря на селі не маємо й отакісінького, купуємо всі тільки на «шляху»… Та й самі до приватного ні до кого не звертаємося, а тільки до райспілки до своєї…

Бо ми знаємо: в єднанні — сила.

Із «шляху» не збочуємо і збочувати не думаємо…

Щоправда, автами не їздимо, кабінетів не маємо, заходять до нас усі, кому треба, «без докладу», і ніяких «докладів» ми не приймаємо.

У нас просто:

— Ти там, Демиде, як посилатимеш до Кременчука, так щоб отулків не забув.

— Записано!

— Та й «кичку» хай подивляться, бо коли б моя не луснула?!

— І кичку запишемо!

Демид Михайлович — за голову правління. Не в кабінеті він сидить, а на лаву схилився і цигарку курить… І бриль на ньому ширококрисий, і білі штани, і босий він… Але то нічого:

— На дві з гаком тисячі цього місяця оборот у нас… Ростемо помаленьку!..

А Денис Антонович — за скарбника. У його в зубах люльказіньківка, а гроші в капшуці… Залізної скарбниці в його нема, та тільки гаманець у його такий, що ніякими свердлами гартованими його не просвердлиш… Міцно зав'язується…

— Ордер!

І тільки отой «ордер» капшука й може розв'язати. Інакше:

— Чортового батька!

Андрій Васильович — «зав. транспортовооперативним відділом».

Він не на грузовиках, а на гнідому… І телефону біля його нема, і ніяких агентів, а сидить він біля ящика — крашанки вкладає.

— Завтра на город!

Оці і справляють нас на «шлях». А Марина заохочує…

Вона за стойкою стоїть, низенька така, біленька і в хусточці.

— Ви б цього на спідницю набрали — дуже ж таки ловке! А що вже міцне!

— А почім?

— Сорок п'ять! Наберіть — не жалкуватимете!

Отакий у нас «шлях»… Кострубатий, кажете?

Нічого. Він тихий, плохенький!.. Він із вибоями, а іноді через густий ліс…

Але ми ним ідемо й ітимемо… Куди?

«Знаємо ми куди!»

«БОЖЕСЬКЕ»

«Божеське «на горі на крутій… Ближче до «всемогущого»…

Як їхати з Полтави до Кременчука, то ліворуч біля станції Козельщини високий бугор церквами й келіями захряс, і далекодалеко на всі чотири боки видно те місце «божественне» серед широких кременчуцьких степів…

То Козельщанський жіночий монастир указує православним, як доскочити царства небесного, «де по раю походжатимеш, ангельських пісень співатимеш, яблука райські ірватимеш і спокій душеньці своїй матимеш»…

То славнозвісний дуже монастир, найчудотворніший, може, на всю Полтавщину, бо там є Козельщанська божа матір, що зціляла, просвітляла, калік виправляла і т. д., і т. ін.

Дуже та ікона добре чудотворила, бо начудотворила була великі будинки, млини, олійниці, садки, корови, коні, птиці всілякої і десятин, десятин, десятин…

Обгорнули ті десятини степом степучим маненьку, стареньку, чорненьку іконку, діамантами та самоцвітами оздоблену, а вона серед тих степів ладаном пахла, восковим світлом сяяла, пригинала православних на коліна натруджені…

Ставали православні навколішки, чолом зморщеним об землю билися, а потім мозолястими руками розгортали хусточку чи розв'язували пазуху, витягали семигривеника чи копишника й кидали чудотворній:

— На чудо!

— За чудо!

— За живих!

— За мертвих!

А чудотворна копишники збирала, «чуда» творила й щороку сяяла або новим діамантом, або новими десятинами… Така маленька, чорненька, старенька…

* * *
— Аз того, мій голубе, пішло. Граф Капніст тут жив колись, іще слободи не було. А в графа Капніста донька була. Крааасива, мій голубе, донька була та гожа… І заболіла молода графиня на хворобу тяжкую… Не ходила вона, сердешна, — ноги в неї одібрано було… Возили ж її по дохтурах! Куди тільки її не возили. І за границю, і в Петербург, і в Полтаву… Не зціляється графиня… І вже їй було худо іздєлалося… Помирає графиня… Тоді говорить вона близьким своїм:

— Дайте мені ікону оту, приложуся я і помру!

Дали їй ікону, що в графів удома там висіла, вона перехрестилася і приложилася… І зцілилася… Зразу ноги заработали, й руки зразу заработали…

— Зразу, бабусю, і заработали?

— Зразу, мій голубе, і заработали… І з того часу чудеса пішли. І видимі й невидимі. Усякі чудеса пішли… Монастир построїли… Народу, народу щороку… А вона, милостивая, висить та чудеса творить…

— І досі творить?

— Ні, тепер урем'я ж яке?! Одібрали землю, гостиниці забрали!

— Розгнівалась, чи що?

— Розгнівалась, мабуть. Спаси нас, цариця небесная, заступниця наша милосердная!..

— Ну, моліться, бабусю, моліться…

* * *
— Возив я колись дрова до цього монастиря… Ще за старого режиму… Тепер вони не такі… А тоді було як вийде, там на ній ота штука, що ото на голові, та аж до поперека… Як вона?.. Манія, чи що? Та чорна, та блищить, шовкова… А пика, аж налита… А в кряжі отака… Складаємо ото ми дрова, а вона стоїть над душею, додивляється, щоб щільно складали… Тут хочеться, щоб більш сажнів вийшло, ріденько скласти хочеться, а вона:

— Раб божий! Не так складаєте!.. Перекладіть!

Як же ж, думаю, гада звідси витурити… Кладемо, а вона над душею стоїть… Так я тоді до Йвана!

— Так чого ж ти, так-так-так, так ото кладеш! Клади, розтаку твою, щільніше! Бачиш, матушка, так перетак твою, недовольні!

— Раб божий, — вона до мене, — хіба ж можна таку хулу з вуст своїх зригати?! Гріх тяжкий!

— Та ну його, трах-трах-трах, з гріхом! Для святого монастиря робимо, а він, розтак-перетак, кладе, як не їв три дні!

Так вона за рясу та ходу. Більше й не приходила…

* * *
А чудо творила божа матір добре…

Для Радянської влади чудеса творила…

В кам'яницях, що церкву оточили, — райвиконком, нарсуд, сельбуд, семилітка спасаються…

Все до царства небесного ближче…

Та кам'яниці добрі — до другого пришествія якраз вистачить.

Дебелі «чудеса»…

* * *
Церква так саме дебела… З каменю… Стоять ще навколішки біля церкви «жінки розкріпачені» й садять поклони, аж чоло «сознательно» тріщить…

І хрестяться перед могилами, де ото:

Здесь почієт Ігуменія Агвія

А на кладовищі біля воріт могила під берестком першої протестантші проти «опію народного». На хресті в неї написано:

Здесь почієт… Видя безнадежное виздоровленіє мирно почила о господе…

Повісилась послушниця…

Хотіла покинути монастир з протестом проти всіх чудес, що творилися в оному…

І покинула молодою світ цей, тугою петлею горло здавивши…

Бо заперла божа її матір за грати, оголосила божевільною і задавила…

Вона, милостивиця, і гніватися вміє… От і «почієт»…

* * *
Менше тепер чудес у Козельщанськім монастирі: землю одібрано, добра різні одібрано, а без землі та без грошей тяжко чудеса творити…

Проте ще сили «господньої» вистачає, щоб прогодувати триста чоловік Христових сестер, і прогодувати хоч і «скудно», але так, щоб можна всетаки і хвалу Всевишньому сильним голосом поперти й вискочити за мур чи під мур монастирський пригорнутися, тремтячи, до молодого парубка…

Для цього ще сили чудесної є…

Для десятин, для діамантів уже, що й казати, не хапає…

Ладаном біля монастиря пахне… Як біля небіжчика… Шукаєш напису: «Здєсь монастир почієт».

«ЛЕРИГІЯ»

Нічого, братця, не зробиш: бог є… Не знаю, як деінде, а в Мануйлівці бог є. Он і церква серед майдану, он у їй, у церкві тій, у дзвони хтось бемкає…

Для кого ж ото, ви думаєте, церква? Для бога.

До кого ото в усі дзвони людина репіжить? До бога.

Ви думаєте, хто ото через майдан у білому брилі, в білім піджаці і в чорних на випуск штанях іде? Ціпок у його в руці, і він так важно-важно виступає, що навіть вівці в купу збилися? Хто то такий, по-вашому?

То дяк.

У кого, ви думаєте, ото в кишені торбинка для паляниць та для крашанок одтопірчилась? У дяка…

А ото ззаду за дяком хто такий чимчикує? Спідниця вроді на йому і волосся довге та сиве. Хто то такий? То піп…

От вам і кажи, що бога немає. Є бог.

Кому ви думаєте, ото баби та діди йдуть молитися до церкви? — Богові…

А не було б бога — йшли б вони тоді до церкви? Ні.

— Воно, положим, мені не дуже й потрібне, так як ти без його обійдешся?

— Я, положим, забув уже, коли й у тій церкві був, а що ти зробиш? Хай стоїть, — хіба вона мені заважає?.. Воно мені без діла… То там баба, а я, — так воно мені все одно, чи є вона, чи нема її… Говіть, слова нєт, говію… Та воно, сказать, і попам же їсти треба… Хай їдять, черви б їх були поїли…

— Що вже не терплю їх, попів отих… Усе дай, і дай, і дай, і дай. Коли воно вже і припиниться… Та ненажерливі які, не надаси їм… Ти ж, Іване, з двору нікуди не ходи, а я тільки до церкви збігаю, лоба перехрещу, а то вже не знаю, коли я там і була…

* * *
Бог, як бачите, є, бо «воно мені без діла», а «їсти ж і попам щось треба».

Якби бога не було, що б тоді попи їли?..

Раз годує — значить, є.

І годує, хвала йому, не погано…

— Та тепер їм, положим, увірвалося… Приніс оце за два тижні дві паляниці та троє крашанок… І все… Так воно ж тепер не «сезонт»… Ні з молитвою тобі, ні з молебінем… Ото в піст та святками — тоді нічого: є що їсти… А тепер скрутнувато… Колись було! Ііі! Жили ж вони та в сметані купалися, а тепер не так, не той народ пішов…

— Та й тепер іще, положим, як на хутори поїде, то хуру везе.

— Та то так… Хутори — такі… Ті дають… А ми не дуже.

* * *
Бог є.

Раз хури є, значить, бог є…

А хури є, значить, жити можна.

А раз жити можна, значить, і бог є, бо хто життя на землі дає? Бог…

«Увірвалося». То нічого, що трохи увірвалося…

Життя повне… Життя з отакими сценами на цвинтарі:

— А скажіть, гражданко, чи прелюбодєйствовали ви з отцьом Терепентієм? Чи правда тому, що ото на селі говорять, що вони, отець Терепентій, ребьйонка з вами прижили?

То церковний титар гражданку запитує при всій парахвії… А поруч титаря батюшка в ризах і з хрестом стоять…

— Та ні… Хіба я знаю?..

— В от видітє, братіє, що злі люди на нашого отця духовного клевещуть. Вот видітє, братіє, как вони, ізверги, віру христову підривають. Помолімося ще, братіє, щоб господь милосердний одвьол од нас гідру тую…

А «братіє» шепочуть одне одному:

— Я вчора сам бачив, як одтирили їй два мішки пшениці…

— А позавчора борошна мішок…

Або отакої:

— Ґвалт! Люди!

— Чого ти?

— Попа біля жінки згріб!

— Пусти, а то нікому буде вечерні правити.

* * *
А ви кажете:

— Бога нема. Є бог.

«БЛАЖЕН МУЖ, ІЖЕ НЕ ІДЕ НА СОВІТ НЕЧЕСТИВИХ»

Коли тихого-тихого вечора ви йдете понад сагою[2] не звертайте ви в глухий завулочок праворуч, звідки до вас пливе якийсь одноманітний спів…

Такий якийсь спів: і не сумний і не веселий… І не тихий і не голосний… Тягучий спів…

Не йдіть ви на той спів…

Не йдіть, бо як у завулочок глухий ви звернете, будинок із зачиненими ставнями побачите.

І як станете біля будинку, почуєте, що спів той тягучий із будинку того крізь зачинені ставні проривається, залазить вам у вуха і дратує ваші перетинки барабанні.

І коли всетаки цікавість примусить вас дізнатися, що то за спів такий, — не йдіть у ту хату…

Не йдіть, бо тоскно вам зробиться…

Так тоскно вам зробиться, аж сумно… І отут вам буде тяжко, і йтимете ви додому й думатимете: «Кому це здалося? Навіщо воно?»

Як зайдете в хату, побачите лави, як у сельбудинку, на лавах душ із п'ятнадцятеро люду… Чоловіків і жінок… Чоловіки сидять, як ви ввійдете, ліворуч од вас, а жінки праворуч… Чоловіків душ із шість, а може, із п'ять… Чоловіки сидять уроздріб — там один, там один… Жінки — купкою, одна до одної попритулялися…

Перед лавами «кафедра»… Шафочка, чи що, така, як ото налойчик у церкві, на помості, а помостик той з огородчиком навкруги… На налойчикові тому невеличка бляшана лампочка блимає, а на стінці над налойчиком наліплено:

єдин господь

ЄДИНА ДУША ЄДИНА ВЄРА ЄДИНЕ КРЕЩЕНІЄ…

Лампочка блимає, а люди тягнуть якоїсь тягучої пісні…

Жінки тягнуть тоненько й різко, чоловіки тягнуть товсто і глухо…

Потрапили ви на молитовне зібрання «штундів»…

В хаті присмерк, в повітрі тягучі звуки, а отут у вас нудно…

Кінчився спів…

Виходить на «кафедру» людина, років тій людині тридцять п'ять — сорок і говорить:

— А тепер вислухаймо, дорогіє браття й сестри, псалом Давидів… Перед тим, як вислухати, помолимось господеві милосердному, щоб він поміг нам зрозуміти цей псалом… Прошу преклонить коліна, а хто не може, просимо встати…

Молимося, значить, щоб бог поміг зрозуміти Давидів «псалом»…

Потім читається Давидову псальму про те, що, як його всі залишать, він звернеться до «господа бога мойого», бо «господь його прибєжище й сила…»

Пояснюється псальма…

— Коли, мовляв, ти сам уже залишився, то духом не падай, бо є бог, і в такі хвилини ти згадай про нього… Він допоможе тобі, підтримає тебе і т, д., і т. ін.

Сидиш собі і думаєш:

«Молодець усетаки Давид… Коли в тебе все є, коли тебе оточують друзі, тоді на лиху годину тобі й бог іздався… А от як уже тебе прикрутило, прийшло тобі, як той казав, «узлом до того самого місця», тоді — «господи, воззвах к тобі».

Помоєму, це не потовариському. Раз уже з богом поприятельському, так не забувай же його, коли й у «двадцять одно» граєш…

Потім знову співали… Вірш написаний не верлібром[3], а тристопним ямбом, і говорилось у тім вірші про любов, про птиці, про небо голубе, про висоти, про душу…

Лірика, одне слово…

Співали довго, співали тягуче…

Потім знову:

— Вислухаймо псальм Давидову! Ось що пророк Давид говорить: «Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих і на путі грішних не ста…»

Помолімось, щоб ізрозуміти…

Пояснювала цю псальму молода, може, тридцятилітня людина. Мова йшла про те, що тільки та людина щаслива, що не йде на «совіт нечестивих», що залишає всі оті «мирські» діла й перебуває з господом…

— От тепер багато книжок пишуть, про все книжки пишуть, але то книжки не книжки, а так собі, ні до чого… От книжка: «Євангелія»… Вона, тільки вона одна і книжка… Говорять про техніку, говорять про науку, а не знають, що ні наука, ні техніка не можуть бути без «любві»… Яка може бути наука й техніка, коли люди забули про великий заповіт нашого святого вчителя, про любов… І коли ви, свою життьову путь проходячи, запитаєте себе, якою вам стежкою йти, — ви завжди згадайте великий заповіт про «любов» і не йдіть іншими шляхами, а тільки шляхом любові… Тільки в любові, тільки в перебуванні з господом ви знайдете велику собі нагороду на тім світі, де душа ваша перебуватиме в блаженстві…

Довго говорив, багато говорив, гаряче говорив проповідник…

А його слухали…

А потім іще співали…

Ішов я додому «путтю» через луки…

Таку путь я собі обрав…

Ішов і думав:

«Молода людина, не дурна, очевидно, людина, енергійна людина, і віддавати всю свою енергію на отакі казання…»

І думав я собі:

«Яку б він міг отим селянам хорошу лекцію про «Землеустрій» або про «Ранні пари» розказати…» А то про «любов», щоб на тім світі раювати… А на цім світі?! Ні, думаю собі:

«Блажен муж іже не іде на совіт нечестивих…»

Нема рації міняти ні науки, ні техніки на співи райської птиці на тім світі…

Краще до «Аерохіму» записатися та хоч один раз тут на юнкерсі[4] політати, а на тім світі можна вже й підсмажуватись.

Прямий рощот: тут радість людської перемоги, а там все дно богові доведеться на електриці людей пекти… Смола вже буде не в моді…

І товариші ж усі в пеклі будуть — невже ніхто не догадається штепселя висмикнути…

ЯРМАРОК

І
Ще й сіріти надворі не починало, а під дверима мов з гучномовця:

— На ярмарок! Уставайте!

То Веремій Васильович парою своїх уже до школи під'їхав.

На ярмарок треба зарані вирушати, бо до нього 20 верстов, а приїхати туди треба так, щоб і місце вибрати, щоб і стати як слід і щоб не проґавити жодної з того ярмарку хвилини…

Дехто так іще звечора волами посунув, то отак, щоб по дорозі ще й попасти товаряку, — буде тоді вона на ярмарку, як налита, і коштуватиме тоді вона «цілий світ».

— Нно, малі!

Малі біжать, хвостами крутять, «хід» торохтить, печінки, губи й зуби стрибають.

— Нно! А вона! А вонааа!

«А вона» біжить над нивою, а колоски по самій «храпі» дряпають, ну, «а вона» і смикає. …На ярмарок!

Благословилося на світ. Виткнуло заспаний писок сонце, стьобнуло промінням по луках, по степах, по садках, по левадах…

І видно: ажажаж ген до того ліска, куди око дістає, дорогою вози потяглися… І кіньми, і волами, і коровами… І гарби, і вози, і возенята… З кучами, з сіном, з соломою… А на возах і кури, і вівця скручена, і теля мекає, підвестись намагаючись… А за возами і стригунці, і бузівки, і корівки з прив'язаними до хвоста телятками.

— Гей! Цоб! Цабе! Нно! На ярмарок!

І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…

І дорога вже не дорога, а строката величезна гадюка, жива й покручена, що за отой лісок, не поспішаючи, полізла…

І де її голова, і де її хвіст — невідомо, бо за лісок аж вона потяглася, а хвіст аж за отим бугром, десь там іззаду.

А наш віз вискакує з тої гадюки, лишаючи її то в праву руч, то в ліву руч, торохтить по грудках, шелестить травою…

— Здорові були, Петровичу! І ви на ярмарок?

— Атож! Здрастуйте!

— Галанську свою ведете?

— Атож!

— Заливає молоком?

— Заливає!

— Не продешевте ж!

— Та то вже як буде…

Верещить на возі порося, пришнуроване до драбини мотузкою… Сірпається, бідолашне, і не знає, що воно вже сьогодні не звичайне порося, а об'єкт домашнього бюджету…

— Іч! Барина повезли!

Барин у кучі… Кабанюка годований… Куча на гарбі, як. баня на церкві, а він, «барин», розляглися й нервово хрюкають…

— Скільки за барина?

— В ярмарку спитаєш…

Пливе річка селянських возів… На ярмарок!., їдуть манивці, їдуть броварці, василівці, попівці, федорівці, хуторяни…

І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…

І вся ця гадюка строката, ця стрічка барвиста, переїхавши через Псьол, розливається на майдані, перемішується з тими, що вже отаборились, і кричить і коням, і волам, і коровам:

— Тррр!

Приїхали…

Заливається майдан людськокоров'ячоволячокінськоовечою масою, та маса розпливається, розпливається, розпливається і докочується з одного боку до Псла, а з другого, третього, четвертого — аж туди, де жито, схилившись, коси чекає…

А шатра, а ятки вже там… Заздалегідь, ще вчора, їх понапинано, і вони, мов оті пухирі, випинаються серед ряборухливої юрби…

Захряс майдан…

Захряс гарбами, возами, бідами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хмелем, смушками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, прядивом, хустками, полотном, дьогтем, гасом, дранками, сорочками, спідницями, килимами, щетиною, діжками, рогами, майками, воском, медом, мелясом, таранею, оселедцями, колесами, ходами, склом, яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м'ясом, ковбасою, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свиньми, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми і сліпцями…

…І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігігікає, ремиґає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудахтає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п'є квас, їсть тараню, «будькає», лускає насіння і крутиться на каруселі…

А над усім над оцим голоблі, голоблі, голоблі…

То вози поздіймали голоблі догори й ревуть:

— Торрргуємо!

Он на голоблі свитка кричить:

— Ось де ми!

Он підситок закликає своїх до себе:

— Сюди йдіть!

Он колесо спицею за сторч поставлене дишло зачепилось:

— Ми тутечки!..

І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…

— Держи цоб! Цоб держи!

— Цоб! Цоб! Та цоб же, вовки б тебе були не з'їли!

— Держи цоб! Цоб держи!

— Тррр!

За ярмо зачепилося…

— Чорти тебе на чужі ярма пруть! Бачиш, що стою?..

— А ти хіба сам у ярмарку?

— А ти хіба сам?

— І я не сам!

— Так що тобі, об'їхати не можна, чи що?

— А ти хіба сам у ярмарку?

— А ти хіба сам?

— І я не сам!

— Казав: «держи цоб»… А тебе лиха година на ярмо поперла?

— А ти хіба сам у ярмарку?

— А ти хіба сам?

— І я не сам!

— Назад! Назад! Тррр — назад!

— Роз'їхався тут на весь ярмарок!

— А ти хіба сам на ярмарку?

— А ти хіба сам?

— І я не сам!

— Цоб іди, гей! Розчепилися…

Гуде… Гуде… Гуде…

І в гуці тім, як в акомпанементі якогось грандіозного органа, пливе одноманітний речитатив:

Дайте милостиночку, мій батечку,

Дайте нам, Христа ради!

Дайте, божої та праведної душі християни…

Дайте, возлюбителі, ненько моя, дай Христові..

Дайте, наслідителі, батечку, милосерднії…

Дайте нам, душа спасенная,

Хоч єдиная душечка, милосердная…

Дайте, помимо йдучи, слово чуючи,

Що в рученьках, мамочко моя, та й маючи…

Родителів, кревних та й померлих споминаючи…

Душечку свою в тілі та й спасаючи…

…Дайте од трудов своїх,

Од сили чистої…

Дайте од трудов своїх,

Од праці вірної…

А акомпанемент гуде, гуде, гуде, переходячи часами у якесь шалене ревище…

Ось він затих і послався на майдані низьким рокотом…

Хвилина, дві, три…

І раптом лясь біля вашого уха:

— Дранки[5]! Баби, дранки! Ось дранки приймаються, за дранки гроші виймаються! Ось дранки! Баби, дранки!

— Квасу! Холодного, душистого, солодкого, солодкого! Квасу!

— Руб поставиш, два візьмеш! Налітай! Налітай!

— Красная виграйоть, чорная програйоть…

Загуло, загуло, загуло… Знову загуло…

І тріщить, і рветься теноральчй баспрофундо у рудого сліпого, що з скрипкою в руках і з сліпою партнершею збоку, намагається пересилити той гук сумним псалмом про те, як:

Ноч прийшла тогда к месії
З ороматом у руках.
Йшли печальнії Марії
З безпокойством у серцях…
Гуде ярмарок…

Бігають коні, кричать крамарі, регочуться дівчата, крутиться карусель…

А орган на каруселі хрипить, свистить і викидає поміж яток, поміж возів, поміж телят пісню про купця, що:

Полюбил всей душою дівицю,
За нейо готов жисть всю й оддать…
І під пісню ту хрипучосипучу й парубки, і дівчата, і діти радість собі «накручують»…

— За п'ятака! Тільки п'ятак! Ярмарок…

II
Чого так трагічно-безнадійно ревуть воли на ярмарку? Як увійдеш у волячокоров'ячоовечу половину, так саме тобі:

— Ммууу! Веее! МеееІ

Отак стоїтьстоїть половий чи сірий, чи ряба, чи гніда, подивиться навкруги себе і зненацька тоді:

— Мммууу!

— Веее!

— Меее!

Чи то вони підтримують загальний ярмарковий галас, чи не хотять до другого хазяїна переходить?.. Чи, може, ще що?

А вівці?

Таке мале, а як «мекне», так ніби в його всередині радіо сидить… Та рвучко якось, пронизливо:

— Ммеее! Як вистрілить…

Саме одне слово: «Меее». І яких тільки їх тут і немає?

І полові, і рябі, і гніді, і сірі, і чорні, і мишасті, і лисі, і круторогі, і безрогі…

І бугай, і воли, і бички, і бузівки, і корови, і ялівки, і телиці, і телички, і телята…

І біля возів, і біля ярем, і в руках у дядьків, і біля тички…

Просто собі в землі кілок, біля кілка корова, біля корови хвіст, біля хвоста теля…

І хазяїна не видно… «Соло» — корова…

Ото тільки як хто підійде, тикне ціпком у корову:

— А ця скільки просить?

Тоді не знати звідкіль витикається бриль або картуз, так кудись на поле або на Псьол кидає:

— П'ятдесят!

А які воли тут є?!

Ну трохи хіба менші, як міст через Лопань! Стоїть біля воза, ремиґає і думає свою волячу думку… Про що він думає, отой сірий, з отакезними рогами? А думає про щось!

Може, й він теж бачив десь в Кременчуку трактора й тепер меланхолійно дивиться кудись уперед, і по його мізкових борознах лізе думка: «Та оце вже я скоро й непотрібний зовсім буду?»

І ображений:

— Мууу!

Думас сірий віл сіру думку волячу.

Думає, аж поки прийде хтось йому невідомий, цьвохне його батіжком і до хазяїна:

— А що за цих пару індиків?

— Та просю триста!

— Триста, кажеш?

— Триста, кажу!

— Довго рахувати треба!

— Кажіть, скільки, щоб менше було рахувати… І починається…

Тягнуть сірого за язика й роззявляють йому рота, беруть за роги, давлять за горло, міряють батогом од ратиці до холки, цуплять за хвоста, щупають під хвостом…

— Триста, кажеш?

— Та те ж, що чуєш…

— Ану, проведи!

— Можна й провести… Одв'язують сірого од воза:

— Гей!

— Тихо-тихо веди! Не гони!

— Та хоч не дивись… Ідуть, як часи…

— Такими «часами» моя баба до могили йшла!

— Побалакай…

— А скільки, як ділом?

— Та й кажу ж ділом!

— Ні, ти кажи ділом!

— Кажу ж: триста!

— А за сто вісімдесят ти їх не оддаси?

— Походи десь іще!

— І походю!

— І походи!

— Та ти не одвертайсь! Гроші даю!

— Та не черепки ж!

— Дебрі гроші даю! Ти ке думай!

— Я і не думаю!

— Та скільки ж? Двісті береш?

— Ні! Коли вже хочеш, так ото двісті вісімдесят! Ото!

— Та що ти «двісті вісімдесят»?.. Молись богу!

— Помолимось.

— Двісті береш? (Лясь!)

— Двісті вісімдесят! (Лясь!)

— Береш, кажу, двісті? (Лясь!)

— Та ти ділом давай! (Лясь!)

— Та ти ділом і проси! (Лясь!)

— Та ти подивись на воли! Карасі — не воли! У яремці як діти! Канафетики! Бери за що хочеш, лізь під їх, — як сестра рідна! Дитини не займе, а ти «двісті»?!

І знову тягнуть сірого за хвоста, роззявляють сірому рота, давлять за горлянку, лапають під хвостом, беруть за холку, гладять по шиї…

Ходять кругом нього, дивляться на нього…

— Молись богу! Двісті двадцять! (Лясь!)

— Менш як сімдесят п'ять не буде! (Лясь!)

— Не буде? (Лясь!)

— Не буде! (Лясь!)

— Хай стоять!..

— Хай стоять!..

І пішов од сірого невідомий… Пішов, зза четвертого чи п'ятого воза кричить:

— Береш двісті двадцять?

— Ні, не беру!

— Бери, а то за печінку тебе візьме!

— Хай бере…

І стоїть знову сірий біля воза, думає думку волячу, аж доки знову:

— Скільки за ці бузівки?

— Триста!

І т. д., і т. д.

Може, поїде сірий додому, може, поїде сірий на другий хутір чи в друге село…

А може, потрапить сірий он до того «панка» з тоненьким довгим ціпком у руці, у піджаку й із золотим перснем на пальці,— і буде тоді з сірого «бефстроганов».

Стоїть сірий, ремиґає…

І корови стоять… Стоять ті корови, що «заливають молоком»…

— Скільки за цю «нємку»?..

(«Нємка» сіра, вим'я торбинкою і в кізяках).

— Шістдесят!

— Тьху!

— Собаці під хбіст!

Не зійшлися, значить! Коротко, але рішуче…

— А за цю «мадаму» скільки б ви хотіли?

— Вісімдесят!

— Небагато й хочете…

— Та ви ж подивіться: картина — не корова!

— Та то так! Тільхи ж інша дівка як на пику, так така ловка, що хоч воду з лиця пий, а там погляди — вона й твердувата!

— Та то вже, як знаєте…

— Дааа! Менш би слідувало прохать!

— Дааа!

— Скільки за ребйонка?

«Ребйонок» — бузівок чорненький, кругленький, з отакунькими ріжками…

— Двадцять сім!

— Пущай дітьо подрастьоть!

— Хай росте…

І моляться, і хрестяться, і ляскають, і проводять, і божаться, і доять…

Купують — продають… Продають — купують… Міняють…

А навкруги:

— Мммуу!

— Веее!

— Меее!

…Ятки… Вулиця з яток…

«Ларьок» тріпоче червоною вивіскою…

Мають червоні прапори над маленькими вивісочками:

«Остапівське єдине споживче товариство»…

«Попівське ЄСТ»…

«Федорівське ЄСТ»…

Між ятками живий потік — просунутись нема куди… На штани, на спідниці, на сорочки…

— А це ж міцне?

— Зубами не розірвеш…

— А почім?

— Тридцять п'ять!

— Та й дорого ж!

І тягнуть той ситець, і на зуба пробують, і радяться, радяться, радяться…

Тут більше хусток, кохточок, безрукавок… «Баб'яче» царство…

— І ви тут? Драстуйте!

— Здорові були!

— На спідницю?

— Ні, це я Федькові на сорочку…

— Почім?

— Тридцять п'ять…

— А я оце дітям гостинця…

А «гостинці» ті барвистими папірцями пообкручувані, з хвостами на обох кінцях, так і тягнуть до себе, так і тягнуть.

— Почім?

— Три копійки штука…

— Еее!

— Є і по дві на копійку! А ці по п'ять на копійку…

— А ось по двадцять! Беріть оцих: солодкі та добрі.

— Дайте!

Дзвонять чавуни, дзвонять коси, деренчать гребінки…

— А тіки за цю гребінку?

— А ви, кумо, гребінку купуєте? 1

— Еге ж!

— Бери, тьотю, от єту гребінку!

— Малувата вона… Мені таки таку, щоб і вошу вбити, щоб таки і прясти…

— Бери оцю! Цією тигру вбити можна!

— Та ще щоб і плавкенька була…

— Єта сорок!

— Та хай вам!

— Бери меншу, дешевша буде!

Біля кїс діди… Дзвонять, дзвонять, дзвонять… Стружать одну об одну…

— Якісь вони не такі…

— А яких вам треба? І знову:

— Дзень! Дзень! Дзень! Півдня косу вибирає…

— Дзень! Дзень! Дзень!

— Ось яйця! Сюди яйця! Отут яйця!

— Дранки! Дранки! Баби, дранки!

— Неси курку! Сюди курку!

— Квасу! Ось квас! Только в Москві та в нас!

— Руб поставиш, два возьмьош!

Хрипить орган… Скиглить скрипка… А теноральний баспрофундо з тонісіньким байдужим сопрано розповідають праведним:

Птиця воздух наполняла,
Безпрестанно вся літала
І крилами трепетала,
Хвалу богу воздавала…
Ярмарок!

III
— Берррежииись! Побережись! Побережись!

— Ннноо! Ннооо! …Цьвох! Цьвох!

— Ех, арабська!!!

— Нноо! Побережись! Поообережись!

— Та не бий! Не бий! Ходою її, ходою!

— Не сіпай!

— Пррробіжись!

Коні… Кобили… Стригуни… Лошата… Пекло…

Тут без батога нема людей…

Тут спочатку батіг, а потім уже людина…

Тут батожний свист, ляскіт, лемент…

Тут:

— Ігигиги!

— їііііі…

— Тррр! Тррр!

І цьвох, і цьвох, і цьвох!

Тут провадять, пробігають, запрягають, проїздять… Тут оте «Молись богу!», «Хрестись» — нервове якесь, рвучке, шалене…

— Кажи!

— Кааажи!

І це «кажи» не просто собі слово «кажи», а божевільний крик…

— Каажи! Кааажи, ти!

Тут б'ють по руках скажено, з надсадою, з розмахом, що боїшся — осьось рука одірветься й покотиться під колесо!

— Кааажи! Та кааажи ж!

— Що ти на зуби дивишся? Ти на неї подивись! Ти дивись, що вона їсть? Хмиз! Тре… Як каменем, тре…

— Та…

— Та що ти такаєш? Що ти такаєш? Та щоб мене пранці їли, як вона щось у мене, крім соломи, їсть… А ти такаєш! Ти подивись на неї… Ти дивись, як іде! Іде як?! Ти на п'ятки дивись! Усі чотири п'ятки показує… Отуди давись, а не в зуби ти дивишся…

— Та й худа ж яка!

— Слова нєт, коняка морена. А ти думав, їй мед? А якби тебе двадцять верстов прогнав та на солому потім поставив — ти б підстрибував?!

— Та…

— Та ти її на шматки рубай! Клади п'ятдесят пудів — і не здригнеться! А ти в зуби? Ну?!

— Та скільки ж ти хочеш?

Дядько держить на поводі свою білу. Вона підібрала задню ногу, одвісила нижню губу й дрімає…

— Даси тридцять!

Це, значить, коняку і тридцять карбованців додачі… Міняються…

— Візьми «токмо»… «Токмо» — міньба так на так…

— Що ти мені «токмо»?! Ти дивись, що ти держиш… Старця держить, і «токмо»…

«Старець» байдуже махнув хвостом…

Циган до нього підбігає, роззявляє рота, витягає язика:

— Тут же в роті, хай господь милує, як і в с….і!! А він «токмо»… Каажи! Ділом кажи! Та кааажи ж. Хочеш п'ять?!

— І то гроші!

І тріщать долоні, летять додолу шапки, гасає в повітрі «мать», бігає коняка, цьвохкають батоги, ріже вухо:

— ПоообережисьП

Це на головній кінській алеї, де цигани, де баришники.

Тут вряд вози, біля возів підмощено землі, щоб коні стояли передком на горбку, — тоді вони постакиїші, рівніші…

Тут яка-небудь «арабська» пробігає крізь два мури кусючопалючих батогів і, прискочивши до воза, тяжко дихає…

Тут недосвідченого дядька еблапошать так, що, привівши нового коня додому, дядько кривдіть:

— Ряатуйте!

І веде його на другий ярмарок, де перед ним моляться, хрестяться, пробігають, проскакують, скидають з його шапку, ріжуть його по долоні, показують йому зуби, ноги, холку…

Дядько дивиться, хреститься, б'є по руках, каже:

— Двадцять п'ять!

Веде додому, приведе, роздивиться:

— Ряатуйте!

Веде в третій ярмарок…

Потім у дядька ні коня, ні грошей…

Тут як утаскають дядькові «ревуна», так і сміх і горе…

«Ревун» — це кінь з хворобою легенів, чи що… Так він, коли стоїть — нічого з ним не трапляється… А пробіжи ним хутенько верстов із десять — він починає ревти (задихається), як бугай…

Показненька коняка, а не багато й додачі дав…

«Одурив», — думає дядько…

На воза — й на рисях додому!

Прибіг додому.

— Тррр!

А кінь йому:

— Веее!

— О, рятуйте! Тррр!

— Веее!

— Ой боже мій!

— Веее!

* * *
Тут нема простих коней… Тут не кінь, а:

— Лев!

— Орел!

— Злитий!

— Орляка!

— Вітер!

— Юнкер!

Тут нема простих кобил, а тут:

— Птиця!

— Буря!

— Скеля!

— Одна в світі!

От вам, приміром, «лев»…

— Та це ж не кінь, а лев… Ти тільки подивись!

Іде той «лев» — у його задні ноги циркулем, з ока тече якась слизота, і ребра в його поверх шкури вже стирчать.

— Поберрежись!

«Лев» біжить, задніми ногами за землю чіпляючись…

От вам «орел»…

Як іде, так на задню, на ліву: руб двадцять! Руб двадцять!

— Кінь дійствительно прихрамує… Засікся в дорозі! А коняка добра! Мужича коняка! Орел!..

А в «орла» того ліва кульша на четверть вища від правої кульші…

«Орел»…

Ось «птицю» запрягли проїздити. «Птиця» гречана на масть, з козинцями й худахудахуда…

Під хвостом у «птиці» ціле провалля: втягло ото так її. Загнуздали «птицю». Зав'язали «птиці» хвоста біля самісінької ріпиці.

Щоб усе було видать! Як іде! Як біжить!

— Нноо! Шість душ на возі.

— Ннноо! Цьвох!

А з провалля в «птиці» тільхи — чвирк!

— Ннно! (Цьвох!) А звідти: чвирк!

З «примочкою» бідна «птиця». «Примочка» — то така в коней хвороба (нервова, чи що). Цьвох! Чвирк!

— Це! З фанталом? Ннооо!

Бідна гречана! А й вона ж колись на леваді іржала весело! Бігають «орли», «леви», «юнкери», «вітри», «птиці», «скелі», «бурі»…

Кусають їх безжалісні батоги… Вони підскакують, спотикаються, хекають…

— Та це ж жеребець! З ним мороки багато… Якби він виложений…

— «Мороки багато»?! «Жеребець»? А якби й тебе виложив?! Ти не туди дивись, а на груди дивись… Гора!..

— Це кінь?! Мені якби жеребця!

— «Жеребця»?! Та з ним, чортом, мороки скільки! Й ока, з нього не спускай! Ти на коня дивись! Це ж кінь, а не цуценя!

— Кінь, що й казати, добрий! Тільки ж чого ото по йому «гречка» пішла? Говорять, що то кров порчена, як гречкою посипало…

— Та яка там кров?.. Сіра була кобила, а «ділопрозводитель» гречаний… От і гречка… Сірий він, у матір пішов, а це тепер од батька гречка почала витикатися… Од «ділопрозводителя»… О!

— Купили, Петровичу, кобильчину?

— Та купив…

— Скільки віддали?

— Оддав свою рижу, одинадцять додачі, півкварти й п'ять пудів пшениці майбутнього врожаю…

…Скільки коштує кобильчина, — скажіть ви?!

— Пообережись! Пообережись!

— Нооо! Нооо!

— Е, ей! Е, ей!

…Бігають коні, бігають цигани, метушаться циганчата, гавкають під циганськими возами собаки, ляскають батоги, іржуть лошата, хрюкають жеребці!

Ярмарок!

IV
…Сонце пече!

Так пече, ніби воно з квасошниками «в долі»…

Просто просвердлює тебе промінням і наливає в груди, в живіт, у голову тії спеки скаженої…

І дуєш квас, і лізеш під воза, і біжиш до Псла, зриваєш із себе одежину, плигаєш у воду і вовтузишся разом з кіньми, з коровами, з волами…

А від Псла і до Псла тягнуть на налигачах, ведуть на поводах:

— Купать! Напувать!

І зморена, і галасом прибита товарина з охотою бреде в воду, стає, дудлить воду й обмахується од мух мокрим хвостом… І од хвоста того бризки по Пслу, мов од попівського кропила…

А над Пслом, на майдані, торг іде… Власне, більше галасу, як торгу… Бо:

— Ну як із волами?

— Тихувато. Купця немає… Так самі між собою ото перекидаємося… Якби збоку грошва — діло б пішло…

— А коні?

— Та й коні ж… Що ж коні?.. Цигани ото та баришники каліччю менжують, а хазяї он повиводили — так ніхто не вкусить. Грошей у дядька обмаль, якраз оце перед урожаєм — де ти тих грошей набереш…

— Нема «сурйозного» купця. Надержує на осінь… На зиму спродуватимуться — тоді дешевше й гарбатиме…

Риба йде… Мануфактура потроху… Начиння різне хазяйське… Дріб'язок… Вовна йде. Смушки рвуть із рук. Кури хапають із кошиків… Яйця… Прядиво…

Тут і галасу менше, а діла більше…

Уже сонячне проміння навскоси трохи… Притихає навкруги…

Попід возами, попід гарбами сидять купки, підобідують… Летять угору пробки з руської гіркої. Стоять пляшки, ганчіркою позатикувані: то власного виробу…

Це могорич.

— БудьмоІ

— Будьмо!

— Хай же ваша гніда прудко бігає та лошата справно водить!

— Хай!

І булькає з пляшки в рот біленька й розливається по жилах, і червоніє людана, соловіють у неї очі, і голосніше вона балакає, й мотає швидше руками…

Напідпитку…

Он уже посунули й додому. Запрягаються коні, запрягаються воли… Додому…

Потяглася строката гадюка од Псла на степи…

Оживає «тічок»…

Це там, де коні… Одв'язуються коні від возів і виводяться на шлях між возами…

Тічок…

— Ей, мінці, налітай!

— Кому булану?

— Хто сірого візьме?

— Бережись!

— Нно! Нноо!

— Бережись!

— Кажи! Кажжи! Лясь! Лясь! Лясь!

— Поообережись! Остання агонія…

Ще година — й затихає ярмарок…

Тічок… порожній… Баришники, кому додому ближче, запрягають коні…

Кому далеко — ладнаються ночувати.

Бо завтра ж ярмарок!

Складають товари крамарі. Вечоріє…

Біля циганських шатрів поблискують огнища: варять вечерю…

Не чуть сліпців… І тільки орган на каруселі благає Ваньку:

Бросай, Ванька, водку пить,
Пойдем на работу,
 Будем деньги получать
 Кожную субботу…
Затих орган… Вечір…

* * *
А потім уже ніч…

Темна ніч, чорна ніч, тьмяна ніч…

Такої ночі циганські шатра — лірика, а цигани — поезія… Такої ночі циганська журна пісня, ота пісня, що її біля Яшиного шатра чорноока Галя співає,— отака пісня:

АаааІ Аааа! Аааа!

Тягуча, як степ, пісня, — так і така пісня за вільну здається… І слухаєш пісні тої журнотягучої, і забуваєш, що Галі чорноокій їсти до смерті хочеться і що її батько, Яшка, п'яний біля шатра Галину маму б'є…

Отака та ніч…

Чорна ніч… Чарівна ніч…

Може, то ніч, може, то зорі, а може, то… порожній шлунок зірвав Ваньку, молодого цигана, зпід воза і…

— Галю! Веселішої!

І тоді рвонулося з молодих грудей швидке:

Атарарарайра! Атарарарайра! Атарарарайра! Атарарарайра!

А Ванька пішов дрібнодрібно круг вогнища… Він іде, мов пливе, а вогонь йому халяви лиже, а з грудей його рветься:

— Ех! Да! Пайшов!

І чеше Ванька вільної циганської, і руки в нього в такт по халявах дрібушечки вибивають:

Тратата!

І вискакують із возів скуйовджені люди, чухаються, стають круг багаття, ляпають в долоні, нижуть плечима, тупають ногами…

Атарарарайра! Атарарарайра!

— Ех! Пайшов!

— Молодець, Ванька!

А Ванька пливе круг огню, і тільки ноги в нього ходором ходять, а стан як струна…

— Ех! Ех! Ех!

Садить Ванька закаблуками… Садить з захопленням, садить з запалом, ніби там, на землі, круг вогню, доля його гірка простяглася, ніби отам, у спориші, його злидні причаїлися, його недоїдання, його недосипання, виснаженістьйого жінки молодої, брудота його малих дітей, кашлюк його запальних та «козиньчастих» голодних коней…

— Ех! Ех! Ех! Ррраз! Ррраз!

Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій по циганській долі закаблуками! Погасло багаття…

…Тихо на майдані… Порожньо на майдані… …Бовваніють в темноті ятки… Сіріють циганські шатра…

Лежиш серед майдану, під головою купка сіна, а над головою величезний чорний підситок в мільйонах мільйонів місць зорями попропіканий…

…Заіржала коняка.

Цьвохнув батіг…

Гавкнула собака…

Тихо…

Спать…

— Тррр! Стій!

Кліп очима — а сонце тобі в самісінькі очі:

— Вставай, хлопці!

І знову їдуть, і нокають, і гейкають, і цобкають, цабекають, і тпрукають, і божаться, і хрестяться… Другий день…

По голові дзвони дзонять, волочаться ноги, мружаться очі…

— Додому! Чи скоро додому?

— Скоро!

…Кааажи! Кааажи! Лясь! Лясь! Лясь! А в голові тільки:

— Дзень! Дзень! Дзень!

— Запрягай! Додому!

Біжать кобили, стрибає ззаду руде лоша… Додому!

Поярмаркували…

А насупроти вітерець легенький повіває — гармидер ярмарковий з голови вивітрює.

— Нооо!

— Беррегись! Роздавлю! Ех!

То Альоша котить… Намогоричився по самісіньке підборіддя. Сидить навколішках на возі, держить в одній руці віжки, в другій батога і періщить пужалном своїх пару гніденьких коненят…

— Ноо! Роздавлю! Всіх подавлю!

— Стій, Альоша, а то і справді подавиш!..

— Берегись! Альоша єдіть! Альоша всіх подавить, бо Альоша, брат, на всю округу баришник! Альоша, брат, культурний баришник!.. Альоша, брат, розумний од усєх! Ану найди розумнішого від мене! Ага! Не знайдьош, брат! Альоша всіх обкрутить! Во гдє обкрутить! Видиш? Ноо! Ноо, лошаді! Берегись!

«Лопіаді» — «нно»! Альоша падає на возі навзнак, «лошаді» сідають на зади, Альоша б'ється лобом об передок, «лошаді» — вперед, Альоша — навзнак, «лошаді» — назад, Альоша — вперед…

— Ноо!

Взяли в Альоші віжки, зборкали його на возі.

— Паняй помаленьку…

Їде «на всю округу баришник» і правою рукою в повітрі крутить.

— Всіх обкручу! Бачиш — ось пара коней — проп'ю! Хочеш? Завертай, всьо пропйом! Завертаааай. Пущай усі знають, як Альоша гуляє! Ноо!

— Сиди, Альоша, а то зв'яжу!

— Нооо! Ти знаєш, хто я? Я, брат, не дурак! Я не дурак! Ти на мої коні посмотри! Були в тебе колинебудь такі коні! Нооо! От лошаді! Радість, а не лошаді!

І сміється Альоша, заливається, на возі перекидаючись…

— Стой! Тррр! Стой, я тобі кажу, бо оцей гнідий больпой! Он здохніть! Стой, не гони, бо лошадь больная! Хороший кінь, а больной…

І плаче Альоша, і сльози ручаями течуть, брудними краплями на синю Альошину сорочку капаючи.

…Заснув Альоша… Вперся лобом у шворінь, навколішках спить Альоша…

Торохтить віз, б'є лобом Альоша об шворінь…

Дивишся й не знаєш, хто ж кого порішить: чи Альошин лоб шворня залізного розтрощить, чи шворінь Альошиного лоба розколе…

Їде з ярмарку «культурний баришник»…

Поярмаркував Альоша…

Дома…

А ще й на другий день у голові:

— Пообережись!

— Кааажи! Кааажи!

— Нооо!

— Квасу! Дранки! Лясь! Лясь! Лясь!

Ярмарок!

ДІД МАТВІЙ

Онон біля пшеничних кіп дід Матвій гуси посе…

— Здорові були, діду Матвію!

— Здрастуйте!.,

— Як живете?

— Нічого собі!..

Тільки дід Матвій каже не «нічого собі», а каже дід Матвій про те, як він живе, посвоєму…

Дуже «круто» дід Матвій каже… Взагалі дід Матвій говорить дуже «кучеряво», і за кожним висловом і за кожним словом дід Матвій «загинає», і «загинає» так, що ніхто навкруги так «загнути» не може…

Великий дід у цій справі архітектор: у його стільки поверхів, з такими карнизами, з такими візерунками, що не балачка в діда Матвія, а мереживо, «богом», «душею», «Христомбогом», і «матір'ю» вимережане…

То змалку ще як почав панів лаять, та й по сі пори…

Хай і панів уже нема, та не відвикати ж дідові Матвієві в 73 роки!..

— Ото як викинув мене був батько отаким іще під лісу, так я встав, та як пішов, як пішов!.. А було мені тоді… Таке було — ні хлопець, ні парубок… Так за свій вік я й набачився, я й наслухався… Та нічого, не звалили. Живий. І житиму ще, бо наша тепер узяла…

Дідова тепер узяла…

Дід Матвій стоїть серед лану, а праворуч у його Псьол, а перед ним у його луг… І луг, і лан, і Псьол, і все навкруги, тепер «наша взяла»…

Стоїть дід Матвій, на ціпка спирається… Невисокий дід Матвій, у білій полотняній жилетці, в білих полотняних штанях, у чорнім картузі, на брови насунутім, і дивиться дід Матвій на всі чотири боки, дивиться своїми вже не зовсім прозорими очима… І ноги в діда Матвія вже трохи колесом, і хляпають по дідових Матвієвих литках коротенькі халявки. У чоботах дід Матвій, бо:

— Е! Колеться!.. Стерня колеться!..

А скільки ж оті дідові очі, тепер уже трохи непрозорі, за 73 роки поперебачили, а скільки дідові оті, трохи колесом, ноги попереходили, а скільки оті дідові порепані руки поперетягали, а скільки ота дідова Матвієва спина попереносила…

Може, через те й очі в його тепер слізьми миються, бо:

— Не вбачу вже тепер, трясця його матері, як колись бачив! Ліве слізьми береться й закисає!.. Трояндою казано промивати, промивав — не бере… Якби мені оце крашанку, я б у п'ять секунд вилікувався… З крашанки такий лік знаю, що намастю — й усе… І пройшло…

Може, через це й ноги діда Матвія трохи колесом, бо:

— Не вбіжу вже тепер, як колись бігав. Гуски іноді,— здохла б вона йому, — не наздожену!.. Таке…

І руки вже в діда Матвія не так косу цуплять, і спина в діда Матвія вже не так швидко і згинається, і випростується…

Тільки дух у діда Матвія, як і колись:

— Та не скорюся, їйбо, не скорюся… А як побачу неправду, так дивись: для неправди в мене цього й ціпка застругано… Так і порішу… Враз!

* * *
— І попоробив же ж я, якби ти знав. їй же богу, не менш, як оту гору труда витрудив… Як пішов ото зпід ліси на Таврію, до пана вівці пасти… Хвайн — пан прозивався…

— Який, діду Матвію, Хвайн? Фальцфайн, може?

— Ну да, Одівард Іванович… Два їх було: один Одівард Іванович, а другий Ілля Іванович… Ланів у їх, ланів та степів… Та як станеш, то не видать тобі ні краю, ні кінця… Скоту того, скоту, а овець, овець — тьматьмуща… Чотири роки по степах по тих виганяв… А потім на Чорномор'я перекинувся… До козаків… За косаря там був…

Дасть було хазяїн склянку горілки:

— Катай, Матвію!

Та візьмеш косу — і як підеш, як підеш уподовж, а хазяїн стоїть та тільки рукою махне, де повертать… Тоді вільні степи були, — скільки хто закосив, те й твоє… Так ніхто було за мною не вкосить… Скільки ж ото я трави тої степової виложив?! Оцими все руками… Та й додому повернув… Та тридцять три роки в якономії у пана Корецького витовкся!

— Тридцять три роки?

— Тридцять три роки, як одну копійку… І на одробітку, Гв строку… І зимою й літом… І в дощ, і в сніг. А пан скажений. Вийде оце на поле — та матюка, матюка… Ну вже ж і матюкав, сукин син! Матюка було, матюка, а я мовчу. А тоді до його:

— Кончили, барин?

— Кончив!

— Так тепер я почну. Та до його:

— Та доки ж ти, раз… знущаться будеш?

Та як візьмусь, як візьмусь!.. Він матюка, а я ще Дужче. Він матюка, а я ще дужче… Тоді він як загримить:

— У тюрмі ізгною сукиного сина!

— Тюрма, — я йому, — наша! Для нас тюрма! Чого ти лякаєш! Та прийду ж я колись із тюрми, не вік же там вікуватиму. А де ж ти тоді дінешся?! Ізожгу! На попіл ізожгу!

Так він тоді на коня та ходу…

Чотири нас таких було… Один з Федорівки, один із Пісок, один з Броварок, а я з Манилівки… Та нікому ми ані під шапку…

Казав тоді пан:

— З кожної слободи по сукиному синові. Та боявсь мене пан! їйбо, боявсь!

А малося і в тюрмі сидіти… Приказчика трохи не вбив!.. Ех і бив же!

— За що?

— За неправду бив… На одробітку снопи возив… Важкий був одробіток. Дасть пан десятину, а ти йому за одну ту десятину три десятини викоси й вив'яжи, і звози, і склади. А. баба моя тоді оцією дочкою важка ходила… А снопи як гирі… А скирди під хмару… Я на скирді, а баба снопи з гарби кидає… Попокидай снопів, як вона осьось розсипеться… А він, прикажчик, значить, ходить, гад, і все йому не так, все йому не так… Та зліз на скирду й давай те, що я склав, розкидати… Та я його як пошпурив із скирди, а сам за ним. Та як насів — так бив, поки схотів. Судили мене — викрутився… Найшли, що неправильно прикажчик робив… Не коривсь!.. І тоді не коривсь!.. Мене ще й тоді звали… Як пак воно… Ліворуціонером мене звали… Я й тоді цього ждав… Я знав, що воно буде… Оце буде, що тепер оце прийшло… Революція… А вже ж як і прийшло?! Ні одного разу у зборні не пропустив… Та все думаю: «Що б оце пан сказав, якби жив був…» Пропав пан іще до революції. Вмер… Та ходю до зборні, слухаю. Нема панів. Нема й подивиться. А я тридцять три літа й тридцять три зими підряд панові сала оцими руками за шкуру закладав. От як було. А тепер наша взяла… Ходю я та радуюсь… Коли це кажуть: «Гетьман»… Коли це: «Німці». І до нас явилися… Б'ють. Невже, думаю, пропало бсє?.. Прийшли німці, зібрали нас на майдані, а самі круг нас… Що ж воно, думаю, буде?.. З ними й наші, карателі… Уже декого били… Стоїмо ми… А я до них:

— А дозвольте, говорю, спитать вас, як вас атитолувать? Бо я вже бачив, як один їх спитав:

— Куди ви, товариші, їдете?

Так вони його в чотири нагаї як узяли:

— Товариші, кажеш?! Клаптями з його м'ясо рвалося…

Так я ото й спитав, як їх атитолувати, — чи господами, чи благородіями.

А один підскочив та нагаєм мене по ногах:

— Аратар! — говорить.

«Бий, — думаю. — І тебе колись ударимо». Скільки вони тоді люду тут перепороли?! Буржуї виказували…

А потім ізнову наша взяла…

Та було, всього було. А таки наша зверху…

— А як Махно був колись на Великдень у село вскочив… Попоплакав я тоді… Савку мого трохи не зарубав, ідол… Вісім чоловік тоді на тріски потесав… Приїхав тоді якраз Савка з Червоної Армії… Взяв дитину й пішов до куми. А махновці й ускочили… А він призодягся, підголився… Звісно, з армії прийшов…

Вони до нього:

— Документ?!

А в нього тоді документ був, що він на курси призначається…

Забрали вони його з дитиною та в штаб. А ми й не туди… Сидимо в сусіда на обіді: жінка в його саме померла… Коли це біжить баба:

— Савку вашого забрали!

Так я як схопивсь із невісткою та в штаб. А штаб у Верхній Манилівці… Біжимо з невісткою… А невістка, хоч і з дитиною, — так вона молода, а мені куди ж уже бігти! Біжу, а тут під грудьми гірко мені, гірко… Не добіг до штабу, може, так, як отуди до нужника, і впав. Схопився та знову біжу… Прибігли… Впав я навколішки та плачу, плачу.

— Савку мого, просю, оддайте! Один він у мене! І діти малі!

А Махно сидить край столу, а біля його милиці… А ми з невісткою до землі припадаємо, та плачемо, плачемо… Коли це входить якийсь атютант… Отак в його головища, як ото бува собачка кучерява.

— Потесать, — питає,— батьку?! Коли це:

— Зобирайсь! У похід зобирайсь!

Тікати, значить, треба… А Махно до Савки:

— Щастя твоє. Іди!

А той, кучерявий, і говорить:

— Може, батьку, хоч нагаїв дати?

— Не треба. Зобирайсь! Вискочили ми з Савкою.

А вісім чоловіка хороших хлопців на тріски порубав.

Розповідає дід Матвій про життя своє… І люльку курить, і спльовує… І в голосі в діда Матвія сила якась земляна почувається…

Пережили. Все пережили.

— А скажи ти мені, що воно ото за «шехпалка» такий? Звідки воно пішло?

— То, діду, на поміч нам, на село, щоб із темряви скоріш вибрались… Робітники в місті, вони свідоміші, от і взялись за шефство, щоб допомогти вам…

— Он воно що! Так і я за «шехпалка» був… Над лазуретом… Взялося наше село лазурета содержувати… Так мене й призначили… Так я яйця збирав і в Кременчук возив у лазурет… Там солдати з Червоної Армії лежали… Болні й пораняті… А чого мене призначили? А того, що в мене, брат, не попасешся. У мене, брат, чортового батька до кишенів поприлипає… Все, брат, до крихти в лазурет. Було так, що не дорахувавсь у комітеті п'ятнадцяти крашанок… Коли дивлюсь, а вони під шахвою… Я туди — а вони з дірочками… Хлопці кажуть:

— То, діду, миші!

А я кажу:

— Щоб мені, кажу, отих мишей більше не було! А то голови, раз… поодриваю. Для ранятих зібрано, ранятим і дольжно буть.

У мене не попасешся…

Та накладу хуру — і у Кременчук, у лазурет… Привезу:

— Здорові були!

— Драстуйте, дєдушка!

— Воспитанія вам привіз!

Устаю й іду в палату… А дохтур за мною. Підходжу до больного: лап за тухляк.

— Перемініть, бо негодящий! Підходжу до другого: лап.

— Перемініть.

А я нових тухляків привіз…

Уношу хліб, уношу яйця:

— їжте, товариші раняті. А дохтур:

— Не можна так, дєдушка. їм по назначенію їсти полатається.

— Як, кажу, не можна? Хай їдять та подчиняються. їжте. Щоб усьо при мені поїли!

— Ні,— говорить дохтур, — так ніззя… Ми їм видаватимемо, скольки треба.

— Ну, говорю, видавайте. Тольки щоб усьо до цурки їм було видано!

— Та не безпокойтесь. Хороший дохтур був…

— А чого, говорю, пах у вас у лазуреті важкуватий? Прибрать нада!

Зразу вони помили, керболкислотою побризкали…

— От єто, говорю, так. Так і дольжно буть! Ходять бони за мною, слухаються:

— «Шех палка» я — нічого не зробиш.

— Правду люблю. Розірву, як не по правді… Оце й у Полтаву, на суд ходив за правду.

— Як це?

— А так… Лісничі обуск (трус) на селі робили… Усе село трусили. Дерева, чи що, шукали… Приходять до мене:

— Драстуйте, діду!

— Драстуйте!

— А чи можна у вас обуск зробить?

— Чого не можна? Можна, говорю. А з Манжелії, з району, мандат у вас на обуск є?

— Нема.

— Так ідіть ви, кажу, з откуда прийшли! Один до мене… Замахується.

А я його мітлою.

Подали в Манжелію в суд… Не берьоть їхня. Тоді вони в Полтаву…

Приходить повістка… На суд у Полтаву. Я за ціпка, за торбинку й у Полтаву… Приходю… Сидю в суді… Коли це:

— Матвій Дерев'янка!

— Тут, говорю, іздєсь, осьдечки.

— Пожалуйте за рішотку…

А збоку там поміст такий, рішотка… «Ну, — думаю, — загарбали!»

— А в мене, кажу, й хліба нема, а ви вже й за рішотку!..

— Нічого, — говорить, — пожалуйте.

Став я, на рішотку обперся. Нічого, — стоять харашо… Сидять їх, отак — троє, отак — один і отак — один. А я проти їх…

— Ну, — питають, — отець, розкажіть, як діло було.

— Та як же діло було. Отак й отак діло було… Прийшли, а я їх і послав.

— Як же ви їх, отець, послали?

— А хіба, питаю, тут так можна говорити, як я їм сказав! Нічого мені за це не буде?

— Говоріть усе по чистій правді, як було.

— Ідіть ви, говорю, к… Так я їх послав! Вони так і попадали.

— Нічого, — говорять, — отець. Посилать умієш!

— Та хто й зна, говорю, щоб хто ще так умів, як я вмію.

— Ну, а виламитрійчатками бив?

— А хіба там написано «вилами»?

— Вилами.

— Брехня, кажу, мітлою!

— Ну, — говорять, — садись, отець.

Пішли вони в совіщательну. Коли ж виходять:

— Ідіть, дєдушка, додому. Напрасно вони вас по судах тягають…

А я їм:

— Як же я, кажу, піду додому, коли в мене і хліба нема?

Тоді вони:

— Нате вам оцю, дєдушка, бамажку та підіть у комфуз[6]. Там вам усе дадуть…

Дали вони мені отаку бамажку, ну не більшу, як оцей палець… Пішов я в той комфуз, і прямо до віконця… А там біля того віконця у затилок стоять, і на вулиці стоять. Як підхватили вони мене (ті, що ото в затилок стоять), так аж на вулицю так і винесли… Коли це дядько один з Ганнівки:

— Чого це ви тут, діду Матвію?

— Так і так, кажу.

— Поїдемо, — каже, — я вас довезу, бо ви тут три дні ходитимете… Бачите, скільки біля того вікна народу.

Та й забрав він мене…

Виплів я за це йому дві корзини.

— За правду не тільки в Полтаву піду. До Харкова далеко… Якби мені оце хоч карбованців сім, я б до Петровського! До самого Петровськогої

— Чого, діду?

— Діла є. Такі діла є, що тільки до Петровського… Ні до кого іншого… Мені вже казано, що Петровський — цей розбере…

— А що таке, діду?

— Дохтура нема, фершала нема… Хіба це порядки?

І стоїть дід Матвій на стерні біля пшеничних кіп і кудись у далечінь дивиться.

Про т. Петровського, мабуть, дід Матвій думає…

Коли приїде дід Матвій до Харкова й «загне» денебудь, не пишіть на нього протокола…

Шістдесят п'ять літ діда Матвія кривдили, а тепер, коли правда показалася, дід Матвій хоче, щоб правда та в усіх найвужчих щілинках була, щоб на місці того поту селянського, що землю озерами вкрив, — щоб правда буяла…

Скрізь… Скрізь…

ПСЬОЛ

Стьожка зеленоблакитна — Псьол…

Он вона попід горою… Тече, на сонці вилискує, потихеньку об круті береги хлюпочеться… Іноді вона гладенькагладенька, мов полірована, а іноді зморшками береться… То вона на вітер гнівається, що дмухнув на неї… Тоді вона хвильками маленькими захвилюється й булькає… Сердиться… А вітер пролетів — і знову вона гладенька, і знову вилискує, і знову зеленоблакитніє в крутих берегах своїх…

Лагідна яка річка Псьол!

Отак сидиш над ним, і погладити його хочеться, який ти, мовляв, хороший…

Такий він тихий, такий він плохий, такий він увесь м'який якийсь…

І вода в ньому лагідна…

Отак улізеш у неї, а вона обгортає тебе, лащиться, гладить, колише…

І прозора вся… Нема в неї таємниці безодньої, чиста вона, чиста, і вся зверху… І мокра вона посвоєму, і свіжа посвоєму, і холодна — та й то посвоєму…

І ніколи, мабуть, Псьол лютим не буває… І коли лежить у нім бересток чи дуб, що з кручі підмитої звалився, то не зозла це зроблено… Не згубив його Псьол, у себе кинувши, а сам дуб чи бересток стоявстояв, дививсь у воду прозору, і покупатися йому забажалося… Він і стрибнув із кручі… І купається…

А Псьол тече, миє його віти, обхлюпує стовбура й біжить потихеньку далі… І не шумить біля нього, не бурує, а тільки лагідно хлюпочеться.

— Ну що ж, — каже, — купайсь!

І подавсь далі…

І лагідні у Псла кучеряві береги… Зелені береги. Стоять над Пслом осокори високі, стоять дуби, стоять вільхи, кущиться лоза під кручами… І всі вони схилилися своїми кучерямивітами над зеленоблакитною стьожкою і дивляться в неї, мов у свічадо, вітром причісувані…

А од лівого берега аж он попід гору луг послався… Там копиці стоять сіна пахучого, там місцями пшениця спіє, соняшники похилили важкі жовтаві голови, щільним муром молоденькі кавунці та дині обступивши…

На лузі на тім Псьол навесні гуляє, землю поїть, рівчаки прорізує, ріллі виполіскує, а погулявши, вертається до круч до своїх і тече, лагідний, несе до Дніпра до старого прозору воду свою…

Правим берегом ліс шумить… Над лісом шуліка кружляє, бо в лісі тому озерця Псьол навесні позалишав, там в очереті качка причаїлася з каченятами. На неї шуліка чигає…

І аж до Юрок ліс… І отуди аж до Манжелії правим берегом ліс шумить… Шумить шумом лісовим, привітним…

Тим шумом своїм ліс селян вітає, хазяїв своїх втішає…

А нещодавно шумів ліс зловісним, ляскав куцаками, нагаями та бомбами бандитськими…

Тоді страшний ліс був…

Тоді не було в ньому спокою, не було в ньому привіту, тоді там за дубами смерть зуби вишкіряла, народ трудовий полохаючи.

Ох, скільки ж їх було в тому лісі! Кишіло бандами… Та як узялися незаможники з Червоною Армією, — нема їх тепер.:. Як нагнали раз на Псьол — скільки їх тоді води у Пслі понапивалося.

Тоді Псьол за бандитське кладовище правив…

Приймав, топив і плив собі далі…

Скільки їх у Пслі?!

Він не знає… Йому не цікаво… Він не рахував їх… Він тече собі далі й усміхається, бо радий, що не ляскають на його берегах куцаки, не рвуться бомби, не чигає ні на кого за верболозом страшна смерть…

Пливе Псьол…

І однаковий він скрізь… І дивишся на нього: мов і глибоко, мов і не глибоко…

От тут не глибоко, а крок далі — дна нема… А зверху однаково…

І з того, хто його не знає, поглузувати може…

— Дівчата, тут перебрести можна? Тут, кажуть, брід!

— Брід! Можна! Тільки які ми вам дівчата?

— Ну молодиці! Не все одно?!

— Все, та не все!

— Можна брести?

— Можна. Тільки глибоченько. По плечі. Треба сорочку скидать…

— То й скину…

Скидає дядько все, що є, загортає в вузлик, вузлика того на голову і бреде…

— Так глибоко, кажете?

— Та не мілко.

Бреде дядько, руки на голову задрав, а молодиці аж падають на тім березі…

— Та де ж глибоко, коли тут по кісточки?

— Далі буде глибше.

Бреде дядько, а молодиці лягають з реготу. Піддурили дядька, бо глибше, як по кісточки, нема в тім місці.

— Чого ви регочетесь, на кутні б ви реготалися?

— А може б, ви, дядьку, ще й картуза скинули? Хахаха!

І Псьол усміхається, бо разом із жінками дядька піддурив…

Він не соромиться, що там тільки по кісточки… Він знає, що трохи далі,— там уже безодня.

Там — яма… Глибокаглибока яма… А в ямі тій «сом живе»…

— Там такий сом живе, ну не менший, як оцей мій човен… Я його вловив був раз. На гак зачепився. Так він мене як ухорив, так пер з човном аж отуди на Панькову… Як пароплаві Злякався я і одрубав мотузка… Думав, що пропаду. їйбогу, не брешу.

Тече Псьол…

Тече, на сонці вилискує, землю поїть, ліси годує і око радує… Хай тече…

«РИБКА ПЛАВАЄ ПО ДНУ»

Риба — в Пслі…

Отак течетече спокійно Псьол, і раптом серед його тільки:

— Ллясь!

Так крулсала по воді й побігли… То риба «балонулась»…

Риба в Пслі любить «балуватись»… Там її до гибелі.

— Ох і риби ж у нас у Пслі! Як хмари!

Ну, а вже ж і любить люд православний рибку впіймати! І ловлять…

— Ну як, Іване Семеновичу? Клює?

— Та щось не чуть. Скоро клюватиме… Така, оце бачу, прикмета, що об'язатілно заклює!..

— І таки й ловите іноді?

— Та ловили… Колись так ловили, що насилу було додому дотириш… Лящ — по пуду! Коропи — по пуду! Марена — по пуду! Головні — по пуду! Підусти — по пуду! Щуки — по пуду! Одного разу як завудив, так повірите — у воду втягло! Упав у воду, дивлюсь — короп. Я вудки не пускаю… Він тягне, а я пливу… Вш тягне, а я пливу… Та все його до берега, до берега справляю. Дивлюсь — заморився вже… Я тоді як підскочу до його та за зябри, а сам верхи… Та як ударю його п'ятами по ребрах, так він на берег, як жеребець… А я на йому… Та ще й берегом мене віз, так, як одвіціля та до тієї осики. Два пуди тридцять один фунт короп… Шкура на йому вже отака, як оце в мене свитка, а луска як срібний карбованець… Ловили. Скільки я її, тієї риби, попотягав, так хай господь милує і криє. Та воно, положим, і вударя такого, як я, ви тут і не знайдете. Я та ще Петро… Петро, положим, не такий вудар, як я, а ловить непогано… А то, що ото сидять, — то так: тільки воду каламутять та рибу полохають… Хіба воно розуміє, як її ловити?

Сидять вударі, у воду дивляться… І кожний із них:

— Ловили… От як завудив. Я сюди, а вона туди. Я сюди, а вона туди. Так повірите… Три пуди. Та воно, положим, і вударя такого, як я, ви тут не знайдете… Я та ще… А то хіба вударі? То так…

Ловлять рибку…

Я довго придивлявся, як тую рибу у Пслі ловити… Штука, сказати вам, дуже інтересна… Різними способами можна рибу ловити. Ловлять, приміром, «хваткою»…

«Хватка» — це така довгадовга палка, а на палиці на тій обруч великий, а на тому обручі сітка, на манір великого лантуха, начеплена…

«Хватку» ту заводять потихеньку в річку й цуплять до берега… Витягають лепеху, латаття, глей, каміння й корчі…

«Хваткою» вона зветься через те, що доки ви її з річки витягнете, вас починає хватати за черево, за поперека, за «отут», і ви тяжко дихаєте…

Коли оддихаєтесь, кажете:

— А щось велике вдарилось! Мабуть, щука!

Ловлять сіткою… Напинається через річку сітка, а рибалки заїздять човнами з «хрокалами» в руках, «хрокають» — наганяють рибу… «Хрокало» — це дерев'яна така штука, всередині видовбана ну як ото глечик, чи що, і надіта на довгу палицю. Як шугнеш тим «хрокалом» у воду — так згук такий получається:

— Хрро!

Риба того згуку страшно боїться і мчить прямо на сітку. Потім тую сітку витягають на берег… Тягнуть її потихеньку, тягнуть, тягнуть…

— Ііі! Бодай твоя і путь погибла! Знову зачепилась! Я ж і знав, що тут «чепа» є! Ііі! Одчіпляй! Поринай! Тягни! Не смикай! Тягни! Та не смикай! Уже!

Витяглил.

— Я так і знав, що порвемо. Згортай сітху, неси додому та сідай латай… Учора зачепилися і позавчора зачепилися. І торік зачепилися. І позаторік зачепилися…

— Ну, а як? Ловите сіткою?

— От ловили. Було як затягнемо — пудів двадцять. Та все отака.

…Ловили…

Найцікавіше ловити рибу вудкою… Це дуже інтересний, захватний, прекрасний спорт… Тільки й вудка — на що, здається, проста штука, а вимагає вона великого і вміння, і знання справи… Не знаючи, рибки не впіймаєш…

Тут (с. Мануйлівка) з берега не ловлять… Тут будують гатки у воді і вудять із тих гаток.

Гатка — це такий поміст на палях, де сидить бородата людина і дивиться на вудки, що лежать у воду закинуті…

— Заклює. Таку вже прикмету бачу!..

Але до того, поки ту вудку закинеш, треба чимало дечого знати й зробити… Насамперед — принада.

— Принадити рибу треба. Хіба путній вудар без принади вудить?!

Для принади найкраще варена пшениця…

— Коли звариш пшениці, та ще якби з сиром, — от тоді кишить у тім місці риба!

Пшениці на сезон треба пудів із п'ятнадцять… Добре, як такий час, коли вона в копах на полі лежить, — можна свиснути, вимолотити, зварити й засипати…

А як нема?

Тоді:

— Доки ти, скажи ти мені, пшеницю з комори Для тієї риби тягатимеш? Видохла б вона тобі! їйбогу, вудки на твоїй голові поб'ю…

— А де ти стоянки поставила?

— Навіщо тобі?

— Сиру хочеться!

От коли ви вже ту принаду засипали, тоді можна й вудки закидати…

Ловлять рибку на черв'яка, на коника, на макуху (конопляну), на хліб.

Найбільше тут ловлять на макуху…

Шматочок макухи на гачок чіпляється і у воду закидається.

Сидить людина й давиться на вудку. — Заклює. Таку вже прикмету бачу. Через хвилин десять витягається вудка й чіпляється новий шматочок макухи, бо той уже вода змила… І так можна цілу ніч вудити… Дуже інтересний спорт… У Пслі є дуже велика риба…

Приміром: короп, лящ, марена, головень, окунь, сом, щука і т. д.

Короп — не ловиться на черв'яка, на коника, на хліб і на макуху…

Лящ, марена й головень — не ловляться ні на макуху, ні на черв'яка…

Найкраще ловити на «живця».

«Живець» — це маленька жиза рибка, що чіпляється на гачок. На живця дуже добре ловиться хижа риба: щука, окунь.

Єдина хиба ловлі риби на живця — це та, що живці не ловляться…

Ловить рибу дуже багато народу. Сила гаток на Пслі набудовано… А ше є такі, що й не ловлять…

— Чому ви рибку не ловите? — запитуєте ви їх.

— Рибка плаває по дну! — вони кажуть. Що вони хотять цим сказати — хто їх знає?!

«ГІПНОБАБА»

Гіпноз.

Річ, як знаємо, дуже таємнича й дуже ще не досліджена…

Чудеса професорів-невропатологів не один раз примушували волосся дратися догори й очі широко розплющуватися…

Все це таке незрозуміле, таке «потойбічне», таке дивовижне…

І хто міг подумати, що десь у невеличкому селі за п'ятнадцять верстов од залізничної станції живе людина, що нагонить страху і чоловікам, і жінкам, і малим дітям своєю таємничою, ніким і нічим не з'ясованою силою, своїм отим страшним «зглазом»… «Чудернацькі діла твої, господи!»

От іде вона, тая людина страшна, йде вулицею, ногами плутаючи, на ціпок спираючись, іде і кляне свою невістку, що витолочила в неї траву, що ніяк од неї вона не відбере півклуні, що їй присудила районна земельна комісія.

Проста собі баба — подумаєте ви…

Ог сидить перед вами людина, полу, очевидно, жіночого, у свитці, в полотняній спідниці, боса, з закутаною у велику сіру латану-перелатану хустку головою, і дивиться на вас вицеілим одним оком і розповідає, причитаючи, про життя своє безрадісне…

Проста собі баба — подумаєте ви… Ні, граждане, то не проста собі баба, а то страшна баба, то «бабакоровниця», що вже сімдесят із гаком літ полохає сільське населення…

То така баба, що зустрінете її — значить, обов'язково з вами лихо якесь трапиться…

То така баба, що, як перейде вам дорогу, — краще вертайтесь, бо все одно нещастя буде…

Отака баба…

Прізвисько «коровниця» нічого спільного з її таємничою силою не має: то її чоловік колись барині корови пас… Таємнича баба…

Йде «бабакоровниця» через майдан… І от ви бачите, як пастухи галопом летять, аж вітер шумить.

— Куди ви, хлопці?

— Оббігаємо, щоб «бабакоровниця» дороги не перейшла, бо телята молоко повисисають.

— Обов'язково повисисають?

— Об'язательно!

І то вже так і знайте: повисисають.

— Чого це, Йване Дем'ямовичу, додому їдете? Вчора ж казали, що в ліс по дрова поїдете на цілий день.

— Та оце ж і їхав, так «бабакоровниця» дорогу перейшла… Вернувся додому, бо все одно або гілляка приб'є, або перекинусь дорогою, або коні поносять…

— Обов'язково?

— Об'язательно! От ви смієтесь, а я на собі перевірив… По снопи поїхав… Перейшла вона мені дорогу… А, думаю, лиха тебе година бери: поїду… Поїхав… І що ж би ви гадали: перекинувся… Перекинувся і війя поламав… Отака вона…

І хоч кого ви тут розпитаєте про бабину силу, всі в один голос: «Таємнича баба! Чи око в неї таке, чи в іншому якомусь місці в неї та сила сидить, а що сидить, то сидить…»

І не говоріть…

І пішла демонстрація бабиної сили: і осі ламалися, і шворні лопалися, і обіддя розпадалися, і війя перебивалися, і коні носили, і воли дрочилися, і телята висисали, і… і… і…

Безліч прикладів…

Сили в тої баби невичерпані родовища. І скерована вона виключно на шкоду людові православному…

Сила в неї, хоч що ви там говорите, од чорта! Не інакше!

* * *
Я скептик. Я не вірив і посміхався собі, коли мені розповідали про страшну силу в «бабикоровниці».

А воно правду люди кажуть: не смійся… ніколи не смійся…

Не збрехали люди.

Довелося мені поїхати на пошту…

Їдемо… От Андрій Васильович і каже:

— Чорти «бабукоровницю» пруть!

— Буде щось?

— Буде…

Так і вийшло. Заїхали ми в Пісках до сільсько-господарського кооперативу ковбаси купити… Важить нам прикажчик ковбасу.„Тільки ото одрізав, а вона зпід ножа — плюсь! — і в мед!

І їли ми солодку ковбасу… А ковбаса з медом — не булка з медом: самі знаєте…

Я й кажу:

— Чи не «бабакоровниця»?

— Вона! Добре хоч не в дьоготь! Могла б і в дьоготь плюснуть…

Отака баба…

Страшна баба…

Гіпнотична баба… Гіпнотизує оддалеки й руками над вами не вимахує… І гіпнотизує… А ми їй віримо! Отакі ми!

СЕЛО ЗГАДУЄ

Це вже, коли ніч темна верхи сіла на ліси, на степи, на луки…

Сіла ніч і вмостилася…

Тоді сторожко кругом і чути, як десь далекодалеко собака гавкає…

Це коли вже корова біля ясел лягла, ремиґаючи, а небо зорями витріщилось…

Тоді тіні поза церквою сіртаються, а сторож церковний б'є чотири рази здорово, а один раз тихо…

Отак:

— Дзень! І замовк…

Дванадцята десь година вже…

І коли серед двору віз, а на возі сіно, а біля воза коні сіно те хрумкують, тоді всі, що біля воза стоять, про щось думають.

І палять, палять, палять…

А дим од цигарки пхукне й розтане в темряві ночі літньої… А Микита Микитович, суворий поглядом та м'який пополтавському на «л», промовить:

— Були («л» у його отак: ль) хлопці й у нас у Полівці, та загули… Повбивано…

— І Семена вбито?

— Вбито…

— Меткий хлопець був…

— Да… Добрий хлопець був… Зазнали ми з ним гіркої за денікінців… Були діла…

І тихо… Тільки хрумтять коні, та спльовують після затяжки слухачі…

— Як прийшов отой Денікін (я тоді в Червоній Армії був), в підпіллі ми залишилися… У партизанах… З Кременчуком зв'язалися — дано нам гвинтівок, кулемета дано… Ув отім лісі в нас уся зброя була… Якось поприходили додому, нас і згарбано… Мене, Семена, Гаврила й ще там одного… Згарбали — і в Кременчук! Найняли ми дві підводи: нас четверо, а конвоїрів денікінських троє… їдемо. Ну, думаю, діло не таке вже і скверне; бо їх троє, а нас четзеро… Я з Семеном на передній підводі, з нами один вартовий, а ті двоє на задній… І вартових у них двоє… Проїхали хутір… Я й моргаю:

— Хлопці, мовляв, не зівай!

Семен — той согласний, а ті двоє ніяк не хотять:

— Одкупимось, мовляв…

— Ой, кажу, хлопці, діло скверне… У земельний одділ підемо!

А вони:

— Одкупимось… Проїхали Федорівку…

— Хлопці,— моргаю, — хватайсь за гвинтівки, бо пропадем.

Не бере. Якби біля нас двоє, а там один — і пари б з вуст вони не пустили… А то ми цього, як муху, задавимо, так ті переб'ють…

Проїхали й Кринку… Пече мене… Щоб ото вчотирьох та трьох гадів не задавити?! Трясе мене. Ні! Не хотять…

Проїхали й Глобин…, Не хотять… Ну, значить, пропали… їду, як у різницю…

Привезли нас до Кременчука, кинули у в'язницю… Сидимо ми… Як ніч, так і готуємось… Щоночі приходять до камери, викликають:

— Такий-то! Збирайсь!

— З речами?

— Так!

Ото, значить, уже в «штаб Духоніна»…

Не стріляли тоді, а кололи… Отуттаки біля тюрми, за муром. Виведуть, заколять і покинуть… А потім уже загребуть…

— Що, кажу, хлопці, не хотіли? Мовчать.

Коли ось якось після перевірки брязь ключі біля камери:

— Ковтушенко! (Це Семен). Збирайсь! Такийто! Такийто! Збирайсь!

— З речами?

— Так!

І Гаврила тоді взяли. Вийшов Гаврило в коридор, а його надзиратель як уріже по морді…

— Ой, рятуйте! За що ж б'єте, в мене четверо маленьких дітей!

— Дітей, кажеш, маленьких четверо?! — Та бац його вдруге: — Нужні нам твої, растуди твою, діти?!

— Ой, рятуйте!

Семен збирається… Я до нього…

— На оцей мій піджак!

А в мене на ваті дообрий піджак був! Товстий та дебелий! Добре треба багнетом бити, щоб пробити. Узяв Семен мій піджак…

Повели їх…

А я на вікно та дивлюсь, що ж із ними робитимуть… Коли так і повели за мур…

— Ну, прощайте, хлопці… Затихло… Колять, значить… Коли це як ірвоне звідти:

— Бах! Бах! З гвинтівки… Та тоді:

— Ой, рятуйте! А далі ще:

— Бах! Бах! Бах!

Стрілянина пішла… Утік, значить, хтось. Я так і рішив: Семен! Ніхто, як Семен!

Коли так на другий день чутка пішла: Ковтушенко втік!

А воно ото, знаєте, як ударив його денікінець багнетом, — він і впав… А піджак товстий, — багнет, значить, усередину й не пройшов… Він іще його поштрикавпоштрикав, а Семен мовчить… Убитий, значить. Він і відійшов. Одійшов, кинув гвинтівку та й почав стягати чоботи з одного заколотого. А Семен підвівсь — та за гвинтівку, та його в спину:

— Бах! Бах!

А сам схопивсь та ходу! Через рів та через тин, ускочив у чийсь двір — та в хлів. Уліз у дрова й причаївся. Ранком, яврейка корову доїти, аж там людина. Вона до яврея. А той:

— Та не може бути!

Пішов сам, коли воно «може бути»… Так вони взяли його в хату, переодягли, дістали документи… Тиждень у їх був, доки оклигав трохи, бо аж шість ран на йому було! Багнетом ото його так поштрикано…

От вам і Семен! Здоровий був хлопець…

А потім таки десь його вбито було.

— А ви довго у в'язниці були?

— Ні!

— Випустили?

— Утік!

А ніч над возом синясиня, аж чорна! Може, вона від Микитиного оповідання почорніла?! Не від Микити Микитовича, а від його оповідання, бо Микита Микитович світлий… Він узяв хлопчика з воза: — Заснув, синок? Ходім додому, бо завтра рано вставать!..

ДЕРЖИСЬ, ХЛОПЦІ! (Роман на 4 розділи з епілогом і з мораллю)

РОЗДІЛ І
Володимир Ячейченко… Комсомолець… Йому дев'ятнадцять літ… На нім шкіряна куртка, а на ній «КІМ». Володимир Ячейченко бравий юнак й здорово співає:

Мы молодая гвардия Рабочих и крестьян.

РОЗДІЛ II
Досвітки…

А на досвітках дівчата…

1 дух на досвітках терпкий і млосний…

І Мотря на досвітках…

А в Мотрі очі голубі… Обов'язково голубі… А в Мотриних очах чортики… І губи в Мотрі червоні… А нижче в Мотрі шия… А нижче в Мотрі перси… А нижче в Мотрі кубова спідниця… І заспівує Мотря молодим «виводним» голосом:

Як була я молода, То я була резва.

І підхоплюють дівчата з хлопцями, і співають далі…

РОЗДІЛ III
Циркуляр окружкому:

«Охопити досвітки для культурноосвітньої мети». І сказав Володимир Ячейченко: — Охопимо!

РОЗДІЛ IV
Володимир Ячейченко охоплював досвітки. На нім шкіряна куртка, а на ній «КІМ». У руках циркуляр окружкому «Більшовик».

А на столі каганець.

А круг його дівчата.

А круг дівчат дух терпкий і млосний.

І говорить Володимир Ячейченко:

— Товариші! Давайте краще замість «молодої і рєзвої» я вам про молоду про гвардію розкажу.

І сіла Мотря біля Володимира Ячейченка близько й нахилилася до його шкіряної куртки (а на куртці «КІМ»), і говорить голосом ніжним:

— Розкажи, Володю!

І почав Володимир Ячейченко:

— Товариші! Молода юнацька гвардія йде старшим на зміну… Одсунься, Мотренько!

— Чого б я одсузалася? Так гарно, як близько. Хихи!

— Так от, товариші! Наша молода гвардія… Не лоскочи, Мотренько!

— Хкхи! Хіба лоскоту боїшся?! Значить, ревнивий?!

— Так, от, значить, товариші, наша молодь… Ой Мотре, не напирай, бо й я наперти можу!

— Ану, як ти можеш?

— Хлопці, гаси лампу!

Епілог
Не видержав Володимир Ячейченко Мотриної з молодих грудей провокації…

Мораль Держись, хлопці, охоплюючи досвітки.

ВИСКОЧИЛИ…

І сталося в одному дуже хорошому кооперативі, в одному дуже хорошому селі, в одному дуже хорошому районі, в одній дуже хорошій окрузі отут-таки в Українській Соціалістичній Радянській Республіці,— так сталося, кажу, тому дуже хорошому кооперативові не дуже хороше…

Буває так у житті: от усе хороше, все гаразд, а потім — і не хороше, і не гаразд…

Зверху все ніби добре: уже в членів правління й галіфе нове, уже в членів правління й чумарки як чумарки, уже членам правління й «урем'я» немає з вами отут «разгозарювать», уже члени правління знають, що «кооперація — це така, можна сказать, штука, що через кооперацію, коли тольки як слід, так вообче вона штука така, що як тебе туди виберуть, то не думай, що це тобі іграшка, бо я ось уже п'ять місяців, та й то… А я ж, — не ти! А ти розпатякуєш… А знаєш ти, що воно ніби й проста штука, а шлях до соціалізму… Отож не розпатякуй!»

Одне слово, все було добре та гаразд…

А потім раптом загули:

— Краму немає!?

— Галіфе!?

— Чумарки!?

— Ухналю нема!? Ситцю нема!? Манафактура дорога!? Кому ота пудра потрібна!?

— Куди ревізійна комісія дивиться!? Отак усе пішло: колесом…

Голова якось на засіданні правління не видержав і сказав промову:

— Кооперація — це дуже хороший шлях до соціалізму! О! А перо вставлять!

Підтримав і секретар:

— Прошу слова до постановки питання! Куди вставлятимуть?

Ухвалили резолюцію.

А тепер скажіть мені, люди добрі, як на вашу думку: яким способом можна вийти з такого становища?

Вищезгадане правління вийшло з того становища й вийшло з честю. Не догадаєтесь?

Дуже просто.

На другий день після отого засідання правління виїхало з того села до міста аж три підводи.

А через день ті три підводи повернулись до села… Що вже радості було! Привезли! Голубочку привезли…

Пляшечки біленькі, голівки в них черзоненькі, вона, голубочка, як слізонька! І пішло:

— Мені б оце на штани! Твину якби! А то свічу вже, свічу, як електрикою!

— Нема, товаришу, твину! Візьми пляшку! Вип'єш, так не то що з дірками, а голим вулицею підеш!

— А тобі ситцю? Та візьми та випий! В очах у тебе як найкращий ситець буде!

— Ревізійна комісія? Давайте, хлопці, по чарці! Тоді й ревізуватиметься як слід!

І пішло в тому кооперативові все як по маслу. Правління веселе… Ухвалили оце резолюцію:

«Беручи під увагу, що кооперація є єдиний шлях підвищити наш добробут, ухвалюємо:

Ой я п'яна, Та й хилюся».

Дуже хороше село зробилось… І дуже в ньому кооперація поширилася. Не село, а весілля!

Хто ще на такий шлях не став? Поспішайте!

Та тоді на кооперативних вивісках лозунг новий напишемо.

Намалюємо кооперацію, а під нею підпис:

«ОЙ ВИПИЛА, ВИХИЛИЛА!»

ОТАКА МАТИ…

Жила та була собі на селі вдова старенька, а в тої вдови старенької та був собі сип удалець, молодий молодець…

Удова собі жила та й жила, до старості літ дожила, а неписьменності так і не ліквідувала.

— Куди вже нам? Хай молодші…

А хоч і неписьменна та вдова була, а любила, як чоловік їй вичитував було про вшестя, чи про Сарахвима Сарівського, чи про мироточиву голову чудотворную.

Підіпре було вона підборіддя долонею, схилиться й слухає…

Любила вдовиця написане послухати… От ударила революція… Помер старий…

Підріс син-удалець, молодий молодець, і став у сільській Раді за діловода…

Прийде було син-удалець, молодий молодець, додому із справами, сяде за стіл, на палець поплює й папірці різні перегортає…

А стара вдова край столу сидить, пряде прядиво коноплянеє…

— Почитав би ти, синочку, мені про що-небудь про цікаве!.. Як помер старий, ніхто мені вже й не вчитає ніколи, а сама не втну.

— Що ж я вам, мамо, прочитаю? Нема ж у нас ні про вшестя, ні про Сарахвима Сарівського, ні про мироточиву голову чудотворную…

— Нема, синку, нема… Ще старий, царство йому небесне, покурив, як ото бомаги не стало… Так почитай хоч щонебудь… Пишете ж ви там у сільраді, от і мені б почитав, що ви там понаписували…

— Так ми, мамо, протоколи пишемо.

— От би й притиколів тих почитав, а я б таки й послухала…

— Ото які ви, мамо… Ну, слухайте, коли так уже вам забажалося… От вам один протокол:

Слухали: Постановили:

Про те, що вікна в школі Вжити рішучих заходів, повибивані.

— Шибок, значить, синку, в школі катма?

— Ну да, мамо!

— Що ж ви вирішили там?

— Вжити рішучих заходів.

— Іч, як тепер… А помоєму б, отак краще було б: «Повставляти шибки в школі».

— Так то повашому… Ну, слухайте далі:

Слухали:Постановили:

Про культосвітню роботу. Вжити рішучих заходів щодо

поглиблення культосвітньої роботи на селі.

— Іч, як… «Вжити рішучих заходів щодо поглиблення»… Оті мені «рішучі заходи»… Хіба б не можна написати толком, що треба зробити, щоб оту саму, як пак її, справу налагодити?

— Та що ви, мамо, розумієте?

— Так я ж і кажу, що не врозумію, що ви там понаписували.

— А як же ж ви хотіли б?

— А так… Що треба робити, те й напишіть, а не одписуйтеся так, аби одписатися…

— Конкретная ви, мамо, женщина.

— Не знаю, яка вже я там, а пишіть толком, а то слухати не буду…

І одвернулась…

ОБЛІК

Довелося мені побувати (може, думкою, а може, й не думкою) в одній із семирічних шкіл на одній із станцій південних залізниць.

Був вечір якраз того дня, коли кінчався шкільний триместр…

В учительській кімнаті за столом сиділа методична трійка і закінчувала облік шкільної праці.

В кімнаті від підлоги й до одвірок, так аршинів на два з половиною завтовшки лежали облікові картки семи різних форм…

Шкільний сторож, старий залізничник, зігнувшись у три погибелі, власною спиною держав ті картки, щоб, бува, не посунулись і не засипали методичної трійки… Сторож стогнав, кректав і весь час прохав у голови методичної трійки:

— Підсобіть, Іване Семеновичу, бо задавлять!..

Голова повертав до діда стомлене обличчя, дивився на нього благливими очима і кволо кидав:

— Подержте, дєдушка, самі… Ще ж тільки сімсот карток розглянули… 2000 ще залишилось… Кріпіться, голубчику…

Один із членів трійки весь час проказував:

— Сім на дев'ять — сорок вісім! Сім на дев'ять — сорок вісім! Ізане Семеновичу, так же — сорок вісім?

— Сорок вісім! Я прислухався.

— Товариші, кажу, сім на дев'ять — шістдесят три буде! Одпочиньте трішки, а то щось у вас вигляд такий, що не тільки сім на дев'ять, а п'ять на п'ять у вас не вийде… Чого це ви так, хай доля криє?

— Картки облікові переглядаємо! Працю, сказать би, шкільну підсумовуємо на підставі розпорядження Дорожнього методичного бюро від 4.1 — 26 року № 75…

— А хіба тяжко?

— А ви порахуйте самі: триместр має п'ять підтем, на кожну підтему маємо сім карток… Тридцять п'ять, значить, карток на тему (триместр)… Клас має шість ланок, що повинні ці картки разом з учителями заповнювати… Кожний клас, отже, має запевнити (6x35) двісті десять карток протягом одного триместра… А класів — 7 основних та 6 рівнобіжних… Всі класи за триместр пишуть (210x13) дві тисячі сімсот тридцять карток. Оці 2730 карток наприкінці триместра мусимо переглянути ми, методична трійха… Коли покласти на кожну картку одну хвилину, треба для цього сорок п'ять з половиною годин безперервної праці… Це як тільки поверхово переглянути… А як зупинятися та обговорити кожну картку… Як по-вашому?

Я відповів:

— Сім на дез'ять — сорок п'ять!

— Ага!

ТА ДОКИ Ж?!

Народиться таке синеньке, маленьке, слизькеньке, кавкає…

— Дівчинку бог послав.

— Дівчинку?

— Атож.

— Краще б хлопець.

Отак і починається. І отак, як почалося, весь час:

— Краще б хлопець! Так і росте.

І гуси пасе.

— Ні, якби таки хлопець!

І корови пасе, та ще й рушника чи уставку вишиває, а хлопець цигарку в той час крутить. Хоч з капустяного листя чи з кізяка крутить… І всетаки:

— Якби таки хлопець!

І підростає, і по хаті товчеться з ранку до вечора, і спини не розгинає од роботи од тієї каторжної, а воно тобі батько вийде на колодки, люльку засмале, пихкає й сумує перед сусідами:

— У тебе, Іване, добро! Два сини! А мені нещастя: Марина та Уляна… Бабське військо!..

І далі.

Сиди ото: мий, ший, вишивай, пряди, вари і чекай… Чекай, доки який-небудь «принць» із картузом набакир, із цигаркою в зубах чвиркне з губів та процідить:

— Мабуть, я тебе, Уляно, посватаю… Ще не зовсім надумав… Може, тебе, а може, Ониську… Подивлюся ще…

Потім таки поставає який-небудь «принць». І ходить, як Вільгельм Гогенцоллерн, імператор єрманський, по' хаті.

— Наварила?

— Сорочку помила?

— А свині винесла?

— А чоботи мені помазала?

— Ти мені не той… А то я тебе той…

А потім і в неї маленьке й синеньке й кавкає.

Бог послав.

Вона до «принця»:

— Може б, ти, Степане, дитину подержав, доки я хоч розчешусь.

— Держи, коли ото виплодила. Воно мені без надобності.

І так ото все життя.

Та трясця ж його матері!

Дівчатка! Та до школи! Та до хати-читальні! Та до комсомолу!

Та доки ж воно ото так буде?! Ану, візьміться!

БЕРЕЖІТЬ ДОБРО ДЕРЖАВИ

Кампанію, значить, таку оце ми всі скопом розпочали поважну…

За ощадливість, за бережливість, за економію боремося…

Щоб кожна наша копійчина марно не пропадала, щоб не просвистували добра народного, щоб не казали, тикаючи, приміром, на кооператора, чи там на кого іншого:

— Просвистався, сукин кот. Плакали наші грошики!

Отака кампанія розпочалася…

Що ж вона значить, ця кампанія?

А от що…

Чули ж ви, мабуть, про такі дуже хороші штуки в наших господарських органах, як от: усушка, у т е ч к а, утруска, командировочні гроші, надурочні, н а г р а д н і і т. ін.

От купили ви, приміром, шкіри чи там цукру для крамниці…

Купили сто пудів, а доки привезли та доки воно в крамниці трохи полежало і «всохло», чи «втекло», чи «втрусилося» пудів із п'ять…

Що ти з ним зробиш, з іродовим цукром?

Сохне. Сохне, холера, так сохне, так утрушується, так розсипається, що волосся догори лізе.

А потім ревізія.

— Де цукор?

— Утрусився.

— Як утрусився?

— Їй-богу, утрусився. Щоб я з оцього місця не зійшов — утрусився… Я вже сів перед лантухом, прошу його: «Та не втрушуйся, голубчику…» А він утрушується… І нема тепер п'яти пудів…

Так і з всілякими командировочними грішми… Поїдеш ото купувати мануфактуру в город… У городі по 45 коп., а доки до села довезеш — 1 крб. 45 коп.

— Та й дорого ж.

— Е! Дорого. Сам би поїхав та й узнав, чи дорого, чи не дорого. Дорого… А прожить у городі… А довезти… Дорого… Та «всохло», доки доїхав, аршин із п'ятдесят.

— Як усохло?

— А так. Мокру мануфактуру продають… А воно мокрий аршин — довгий аршин… Віз, а сонце припекло, аршин і покоротшав… І нема тепер п'ятдесят аршин… А ти кажеш: «Дорого…»

Отаке в нас було… І є отаке в нас і досі… Так от тепер, щоб такого не було… Тяжко це, та нічого не зробиш: треба щось робити… Бо вже так почало «всихати», що як не візьмемся як слід за цю справу — самі повсихаємо.

«ПІДКАЧАЛА»

Розкажу я вам, братця, яка трагічна пригода сталася в одному дуже кооперативному місті.

Старовинне таке було собі (та й досі, положим, воно є!) місто… І кооперація в тому місті квітла буйно та розложисто… Та було там усе, чому бути слід у всякому дуже кооперативному місті… Не «шлях» у тому місті «до соціалізму» був, а паркет. Не йди, а пливи.

Так от… Було собі отакео, як бачите, місто…

І замаячило в тому місті одного разу гасло:

«Жінку до кооперації!»

Його, те гасло, й підхопили:

— Ай справді! «Соціалістична республіка»… «Дорогу жінці»… «Міжнародний жіночий день…» Кожна кухозарка повинна вміти керувати державою… Треба, братця, й нам! Що ж ми, не громадяни республіки соціалістичної, чи що?! Проведемо!

А в місті тім та була собі жінка, вчителька, що дуже кооперацією цікавилася і на кооперації таки непогано й зналася… І взагалі в громадському житті тая жінка неабияку роль відігравала: вона й по дитячих будинках, і по охматдитах, і по «каплях молока»… Енергійна і розумна…

Можна й на ім'я назвати: Катерина Петровна Григоренкова її звали…

І залунало в кооперативних колах:

— Катерину Петровну на члена правління райспоживспілки! її!

Вибрали…

А на першому засіданні нового правління хтось пустив:

— А що, як ми Катерину Петровну та на завідателя торговельним відділом?! Га?!

А чоловіки зразу поміж себе:

— Шушушутшу! А давай!! І призначили.

Катерина Петровна погодилась:

— Що ж?! Торговельний то й торговельний! Спробуємо!

І взялася Катерина Петровна керувати торговельним відділом райспоживспілки у дуже кооперативному місті…

Справа велика, справа серйозна: торговельні операції на сотні тисяч, склепи, комори… Мільйонне майно…

Сіла Катерина Петровна за стіл за свій, глянула на накладні та на дублікати:

«Не підкачай, Катерино! Ти перша в цім місті!»

І запрацювала.

Працює тиждень, працює другий… Нічого, справа йде потроху.

Аж ось правління:

— Збирайтеся, Катерино Петровна! Поїдете, треба велику партію шкіри закупити!

— Поїду, раз треба!

Поїхала.

За тиждень назад.

— Уже?

— Вже!

— Купили?

— Купила.

— Почім за пуд?

— Тридцять шість, найкращого дублення!

— Як? Ми ж по тридцять дев'ять брали.

— Пощастило, значить, дешевше купити.

— Може, сорт не такий?

— Ні, найкращий!

— Гм! Подивимось!

Подизились — сорт справді найкращий.

— Гм! Не забудьте ж, Катерино Петровно, звіт до бухгалтерії… Скільки ви там на поїздку витратили. Гостиниці там, візники, носії, обіди, залізниця.

— Та дрібниця… Тільки за квитки залізничні та за підводи, що крам везли… Зупинялася в знайомих, їздила трамваєм, а більше пішки. Сьогодні напишу…

— Гм… (Це — один член правління).

— Гм… (Це — другий член правління).

— Гм… (Це — третій член правління).

— Гм… Гм… (Це — бухгалтер).

А помічник бухгалтера, так той просто запротестував:

— Це проти інструкції!.. На видатки для поїздки має бути, за інструкцією, такий відсоток… А тут ніякого відсотку нема… Незаконно… Такого звіту й затвердити, помоєму, не можна… Треба до центру, як центр…

Інцидент!

Неприємно Катерині Петровні, що через неї бухгалтерія шкереберть іде.

Але нічого, працює. Зайшла на склад.

— Скільки у вас цукру? — питає в завідателя.

— Шістсот пудів.

— А не можна переважити?

— Можна. Переважили.

— Скільки?

— Шістсот двадцять! Але справді шістсот, бо ті двадцять із усушки, утечки і з розсипки набрались,

— Запишіть, що у вас на сьогодні не шістсот, а шістсот двадцять пудів!..

— Як?! Інструкція… Не можу ж я проти інструкції… — Запишіть.

— Гм… (Це — один член правління).

— Гм… (Це — другий член правління).

— Гм… Гм… (Це — бухгалтер).

А помічник бухгалтера, так той просто запротестував:

— Це проти інструкції… За інструкцією усушки, утечки й розсипки має бути такийто відсоток… Записати не можна… Треба до центру, як центр…

Інцидент.

— Катерино Петровно! Ми оце, члени правління, порадились поміж себе та й вирішили прохати вас узяти культурноосвітній відділ… Робітник ви дуже хороший і дуже для нас корисний… І цінимо ми вас. Тільхи для такого діла, як торговельна справа, досвіду у вас іще небагато… Попрацюєте, придавитесь — з вас прекрасний буде кооператор-оператор… Ви не гнівайтеся… Інтереси справи…

— Та ні… Я нічого… Мені все одно, де працювати.

Бачив я колись Катерину Петровну.

— Ну, як живем оможем о?

— Підкачала, голубе! Нема досвіду. Вчусь! Придивляюсь!

А оце вже давненько не бачив Катерини Петровни… Як там вона, не знаю… І по газетах не чув щось про неї… Так тільки на одну замітку й натрапив:

Де жінка в кооперації — там розтрат не помічається.

А про Катерину Петровну нічого не знайшов.

ПРО ДІТОЧОК…

Що таке діточки — ви прекрасно самі знаєте…

Господові милосердному молимся ми усердно й щиро, і він не забуває нас своєю милостію: посилає діточок справно, щороку, а іноді, спасибі йому, й по двоє…

Так що, як висиплять улітку на вулицю в самих сорочечхах у «бакшу» гратись, то ніби хтось хур із десяток білих гусей висипав…

Рясненько в нас на селах діточок, бо грунт у нас для цього підходящий…

І лекцій про те, як збільшити «врожай» на дітей, ніхто не читає, ні тракторів для цього не треба, ні ранніх парів, ні багатопілля, а така «інтенсифікація», що дивишся тільки та радуєшся…

На населення, видать, ніколи голоду не буде…

А от уже коли придивишся, як росте дитина, доки «в колодочки вб'ється», доки само «аліменти» починає платити, то доводиться визнати, що можна було б і краще…

Одбиваються на дитячому організмові нестатки та неорганізованість життя нашого селянського…

«Кушають» наші дітки влітку, коли тато з мамою на роботі, і блекоту, і болиголову, і багацькобагацько кізячків: і гусячих, і курячих, і свинячих…

А воно, як ізгадаєш, не дуже смачно…

Хто не куштував, хай покуштує: значно гірше це все і від пирогів, і від пампушок, і від горішків…

І обдимає від цього всього здорово, і блюєш од його так, ' ніби тебе навиворіт вивертає…

А потім школа…

А 'в школі?

У школі які умови для діточок наших?

І дме іноді, і свистить, і чадно йому, і холодно йому…

А на його дитячім організмі це не відбивається?

Ой, одбивається! Та ще й як одбивається…

І ходять діти бліденькі, ходять діти худенькі, кволенькі…

І шкода дивитися на них…

І так іноді ляснути хочеться, а по чому ж ти його ляснеш, коли ляск той такий, ніби по лаві вдарив… Не гаразд із дітками… Увагу на них звернути треба…

Подумати та погадати та зібратися і заснувати товариство таке, щоб поліпшити здоров'я дитяче…

Та позакладати ясла та лікарські порадники та подбати, щоб у школах дітям здорово та любо сиділось.

Дітки будуть здорові!

Ляснеш — а воно аж виляски підуть.

І серце батьківське радуватиметься…

Коли теля, приміром, вибриком на леваді,— милуєтесь же? Іч, мовляв, яке? Ну й телятко!

А хіба не приємніше, коли дитина завжди весела й «вибрикує»?

Дитина! Не теля!

Отож давайте візьмемось, щоб у нас діти «вибрикували».

СТЕПАМИ ТАВРІЙСЬКИМИ /Подорож/

Степи таврійські…

Хто з нашого люду не знає їх?..

Степами тими безмежними колись запорозькі козаки-вершники скакали, потім чумацькі вози степовими шляхами рипіли, по сіль та по тараню гейкаючи, а потім…

Потім залилися степи пшеницею буйною, уквітчалися селами та хуторами, табунами коней, отарами овець, чередами худоби рогатої…

І не скакають уже тепер ними козаки запорозькі, не риплять вози чумацькі…

Трактор торохтить по степах по Таврійських, електрика блимає, пробігає авто, ховрашків та орлів степових полохаючи…

МЕЛІТОПОЛЬЩИНА…
Рівно… Так рівно, як на долоні… Так рівно, що ні об віщо зорові вашому вдаритися, і летить той зір на десятки верстов — і вперед, і назад, і ліворуч, і праворуч — і тільки іноді наткнеться десь у блакитній імлі на хреста церковного й зупиниться там…

Тамтам он десь хрест бовваніє…

— А скільки ж верстов он до хреста до того? До церкви?

— Та Еерстов, мабуть, із двадцять!..

На двадцять верстов зір ваш просторінь степову обіймає… Рівно…

Стіл перед вами зеленою пшеничною скатертиною засланий…

Торохтить гарбамажара, підтюпцем гойдаються коні, розсипають бите скло пісень жайворонки, плаває блакиттю орелстеповик, шарахаються в нори ховрашки перелякані…

Ловиш десь над дорогою хоч кущик споришу нашого… Нема…

Понад шляхом не спориш, а синець степовий бліденькою синькою з листя бризкає… А навкруги пшениця зеленіє… Росте праця селянська, хазяйське око радуючи… І ні деревця тобі ніде, ніде ні кущика… Степ…

Села степові… Хутори степові…

Голо… Ні садка, ні деревини… Не росте дерево на землі степовій… Широкі вулиці… А на них хати селянські… Глина… Стіни з глини, дах із глини, тини з глини, хліви з глини… Здерідка тільки якесь подвір'я черепицею зачервоніє… А так — глина…

Великі дворища… Мало не в кожнім дворі — жатка… Видно віялки, граблі кінські, плуги, букери молотарки… Реманент сільськогосподарський…

Кріпко степовий хлібороб живе… Не підводить степова пшениця… Хоч і дахи на хатах глиною прибиті, хоч глина й обгортає товстим шаром комори, та, проте, видно і під дахами тими, і по засіках по глиняних ще товщим, як глина, шаром восени зерно пшеничне лягає…

Воно степовикові й за садок, і за холодок… Воно літом холодить, а зимою гріє…

В кожнім дворі коні… В кожнім двору тачанки… Коней по двоє, по троє, по четверо… Є й по п'ятеро… Є й по більш… Степові коні… Їздять добре, бо є куди поїхати, є чим поїхати, і є на чім поїхати…

А лошат?! Степова земля, видать, не тільки на пшеницю щедра… Степова земля й лошата щедрою рукою по дворах сипле…

А поза селами череди! А поза селами отари! На траві на степовій худоба степового селянина викохується.

Ех, і випаси ж! Степові випаси! Є де й наїстися, є куди й подрочитися…

Ходять череди, молоком наливаються!

Ходять отари, вовну нагулюють!

Простір!

* * *
Село Покровка… НовоТроїцький район на Мелітопольщині… Як і скрізь по степових селах, глина та здерідка тільки черепиця…

Як і скрізь голо: нема дерева…

Хати, а поза хатами ожереди з соломи великі…

Селянський будинок… А на ньому афіша… І на сільській Раді афіша… А на афіші на тій хтось когось на хресті розпинає.

ВБІСТУПЛЕНИЕ ИЗВЕСТНОГО ГИПНОТИЗЕРА ГКЕЗДЙЛОВА

Будет демокстрироваться Распятие на Кресте

То Покровка розважається.

«Распятием» політосвітню роботу в селянськім будинку провадить.

Кого той «известный» Гнєзділов розпинатиме, невідомо…

Було б добре, коли б насправді розп'яти завідувателя того будинку та разом із ним і культосвітню комісію…

Спробували б вони, як ото воно на хресті висіти, може б, тоді й вишукали розумнішу розвагу для «уверенного їм населення»…

А то воно якраз великдень…

Воно, очевидно, й пристосовано до такого підходящого дня оте «распятие»…

Допіру минув «страшний тиждень», коли господа нашого Суса Христа, сина божого, ГанноКайяфа, розп'яли, а тепер, мовляв, подивіться, як це в натурі було…

Так хотілося подивитися, як ото воно там у Покровці розпинають, та заніколилося якраз… їхати далі треба…

* * *
На Чурюк!

І котить мажара далі степом, торохтить шляхом, синцем заквітчаним…

Чурюк — острів на півдні Мелітопольщини… Там, за Чурюком, через невеличку протоку, вже радянський Крим витикається…

Сиваші, Гниле море, той острів обхоплює…

А Гнилим морем зветься північна частина Чорного моря, затоки, що в Мелітопольщину солоною водою врізується…

І Гниле воно через те, що солоне без краю, й нема в ньому ні риби, нічого… Не виживає у воді тій ніщо, крім рачків якихось манісіньких, що міріадами кишать у зеленкуватій воді…

Чайки скиглять над морем, свистять кулики та блищать на сонці над водою хмари сніжнобілих мартинів…

Село Чурюк притулилося над затокою… Невеличке, дворів, може, з півсотні, може, з сотню… Таке село, як і всі степові села.

А далі гребля через затоку з глини та з соломи…

А за греблею за тією село Петрівка… Рстаннє вже село… Далі острів, частиною розораний, частиною під цілиною… І далі протока й Крим…

* * *
— Трру! Драстуйте!

— Драстуйте!

— Як живете-можете?

— Помаленьку!

Зупиняюсь в хазяїна… Середняком зветься… Велике подвір'я… Велика хата, з прибудованою до неї стайнею. Пара коней… Чотири корови…

— Ну, як живеться?

— Та нічого…

— Росте? Родить?

— Та потроху…

У сінях сепаратор. У дворі жатка…

— А скільки земельки?

— Та слабкувато… По три десятини на душу… Малувато земельки…

— А «душ» скільки?

— Батько старі та мати… Та я, та жінка… Та брат… Та троє діточок… Та й усе…

— Слава тобі господи…

— Та так… Та тільки ж стиснєніє нащот землі… Своєї ж ото обмаль, доводиться з фонду підорекдоеуБати'…

— А скільки ж з держфонду підорендовуєте?

— Та скільки підняти зможем… «Нічого, — думаю собі,— «стиснєніє»…»

Народ червоний, вітрами обвіяний, солоною водою обхлюпаний. Солоний народ… Степовий…

— Більше біля скоту ходимо… Масло продаєм… Худобу… За літо викохаємо на випасах, а восени продаєм… А потім знову купуєм занехаяний, випасемо і продаємо… Народ ми бєдной…

— Дай господи всім таким бідним бути…

— Та воно той…

— Та той же… Отой…

* * *
Кріпкі хазяї степові… Дебелі хазяї… На ноги стає земля степова радянська… Пшеницею дзвенить, травою степовою шелестить, молоком пахне… Засіка українська — Мелітопольшина…

Ех, степи таврійські! Степи радянські!

Цвітіть цвітом буйним, селянство з робітництвом радуючи!

«ТЯЖОЛІ БРЕМЕНА»

І шити, й мити, й вибирати…

Одне слово, такої мороки за Радянської влади, що й не говори…

— Ну от… З'їзд Рад…

— Пожалуйте держазні діла рішать… І зразу тобі:

— Промисловість… Раз!

— Сільське господарство… Два!

— Бюджет… Три.

— Культурноосвітня справа… Чотири…

— Безробітні… П'ять!

— Безпритульні… Шість!

Та душеньку ж ви мою помилуйте! Ех! Проминули часи хороші! Сидиш собі дома… Нічого не знаєш… Земський начальник є… Пристав є… Урядник є… Стражників хоч греблю гати… І всі за тебе роблять….

А твоєї й роботи, що повів коров'ячку на ярмарок, податок заплатив, ходи собі тоді та тільки шапку скидай… Іде пан — шапку з голови… Іде стражник — шапку з голови… Іде пристав — шапку з голови…

Іде врядник — за комору не встиг сховатись — шапку з голови…

Більше шапці було роботи, як тобі… Землі не було — гуляй собі!

Та на що вже їсти! Сказать, робота вже ж така, що всякий може її робити, й по університетах не вчившись. І тут за тебе пани робили…

Пани їдять, а ти собі ходиш та тільки плямкаєш… І нікому до тебе ніякого діла нема: чи в тебе вродило, чи в тебе є яка коров'ячка чи коняка…

Урядник чи стражник, може, коли й згадає:

— А в Петра, мовляв, коров'яка завелась… Треба б заїхати… Фунт масла на дорозі не валяється…

А тепер?! А тепер?!

Дбай про все сам… Та дбай не тільки за своє подвір'я… Ні! Дбай за всю Харківщину…

Та не тільки за бсю Харківщину, за Україну за всю дбай! За цілий Союз!

За цілий світ дбай!

А потім — гульк! А тебе вже за члена колегії Наркомзему вибрали!

— Та помилуйте! Та чи мені снилось?! Та чи мені ввижалася коли отака рахуба?!

І нічого не зробиш:

Хазяїн!

Треба робить!

І все-таки яке щастя, коли колективом таких, як сам, життя будуєш!?

ТРИ СОСНИ

Аж тепер виявилася вся складність становища…

Ще в Версалі, коли знаменитий мир підписувався, було ухвалено пункта про роззброєння.

Після того щороку з'їздилися на збіговища Ліги націй наймудріші люди з дуже мудрих європейських і неєвропейських держав судити й радити, як їм, великим миролюбцям, р оззброїтися…

Їм так усім тихо та мирно жити хочеться, а тут, мов навмисне, гемонські заводи аероплани бойові будують, дредноути в океан випускають, танки дивовижні конструюють, проміння смертельне винаходять… Життя просто нема…

Билися щороку мудрі люди, цілих п'ять років бились і ні до чого не добились…

Озброюються держави!

І оце вже вирішили 1926 року з'їхатися та вже остаточно роззброїтися.

З'їхалися дуже великі персони: лорд Сесіль із Англії, Поль Бонкур із Франції, де Марініо з Італії, Бернсдорф з Німеччини, Гібсон із Сполучених Штатів, де Брукер з Бельгії і ще якась дуже поважна Кобіяна з Іспанії.

Посідали…

Посідали та й сидять…

— Ну так як? Роззброюватися, чи що? — питає Кобіяна.

— Угу! — говорять члени…

— А як?

— Нда. Справа серйозна…

І встав Поль Бонкур французький…

— Дозвольте, — каже, — запитати: а що таке роззброєння?..

— А справді: що таке роззброєння?

— Отожто й є… Роззброюйтесь, роззброюйтесь, а що воно за штука — зброя, не знаємо.

— А що ж воно таке?

— Хто й зна… Та от візьміть: гармати зброя?

— Зброя.

— А як у мене нема гармат, а є заводи, що під час конфлікту вмить гармати виллють… Заводи зброя чи ні?

— Хто й зна…

— Бачите…

— І далі… Скільки зброї залишити державі? Од яких це умов залежить? Як ви вирішите, скільки, приміром, Англії можна держати зброї, скільки Франції, а скільки ще там комусь іншому? Як?

— Хто й зна…

— Бачите?.. Умови, значить, треба зважити, і од умов залежатиме, вирішити справу так, а не так… Господарські умови кожної країни слід вивчити, географічні, історичні, політичні, соціальні, релігійні… А може, я дуже бідний — дай більше зброї… А може, я дуже в бога вірую, а ви не віруєте… Кому більше треба зброї? Га?

— Хто й зна…

— Правильно! — італійський Марініо гаркнув. — Он у нас сировини на зброю не вистачає, як ми роззброюватимемося?

— Бачите?

— Так-так. Він сьогодні без зброї, а в нього потенція он яка. Повір йому. Знаємо!

— Бачите?.. Ні, не виходить…

— А що ж робити?

— Та передамо в комісію…

— В яку?

— В редакційну…

— Правильно!

— А далі?

— Та поки що озброюватимемося, а там побачимо…

— Правильно!..

І хочуть, отже, люди роззброюватись, ну що ж ви зробите, коли ж невідомо, що таке зброя?.. Нічого не зробиш…

Озброюватимуться, мабуть, усі, як і досі озброювались.

«СУКНО В СТЕПУ» (Подорож)

Скільки ж того «сукна» по Чапельських степах цілинних гуляє!

У тому державному заповідникові імені X. Г. Раковського. Та яке «сукно»! Тонке та кучеряве!

Величезними «шматками» тисяч по півтори, по дзі розкидане те «сукно» по безмежних степах колишніх панських, а тепер радянських…

І зветься те сукно: «шпанка»… Мериноси'— вівці…

Колись у степового пана Фальцфейна овець тих було біля 400 000 (чотириста тисяч) штук…

Громадянська війна «вдарила» й по них, але замовкли гармати з кулеметами, і з того «шматка» овечок, що залишився після баталії (біля 3000), тепер знову щипає зелену степову траву 20 000 прекрасних овець, нагулюючи вовну та м'ясо…

Коли їдете ви степом — бачите десь удалині колодязь… Біля колодязя стоїть гарба чабанська, біля неї пара сірих круторогих волів, біда (двоколеска), кобила з лошам…

То — тирло овече…

То там поблизу «шматок» пасеться…

Стоять з довжелезними ґирлиґами чабани, сонцем засмажені, гавкають вівчарки — собаки, дзвонить дзвоником, до рога прив'язаним, «вождь» отари озечої бородато-гордий цап…

З ранньої весни й до глибокої осені пасуться вівці по степу. І тільки коли вже придавлять морози, тоді наближаються нони до кошар, куди на ніч і заганяються… А вдень і зимою пасуться вівці. Не годують їх нічим: усесь час, і зиму й літо, на пасовиську.

Чаплі — мабуть, чи не найкращий у Союзі розсадник расових овець…

Щороку тисячі баранів вивозяться в усі краї Радянського Союзу, поліпшуючи по всіх усюдах вівці…

А які там вівці?

Нг розбереш, де в неї перед, де зад — отаке во;ю кругле… Вовни тієї на ньому — так ніби хто навмисне їх тою вовною повкривав… А вовна?! Шовк!

Є вівці, що за одну стрижку дають по 34 фунти вовни одна! Мало не цілий пуд вовни на вівці!

В такої вівці, доки розгорнеш вовну, щоб до м'яса добратися, так більш як на чверть аршина колупаєш тої вовни.

Торік кожна вівця пересічно дала чотирнадцять з половиною фунтів вовни… Це — голова в голову, рахуючи молодих і т. ін.

Число, як бачите, яке для селянських отар і не снилося… Даа… Овечки в Чаплях підходящі…

А ще славні Чаплі не тільки тим, що розводять на своїх цілинних степах вівці… Це ще не все…

Чи не славніші вони своєю науковою роботою над вівцями.

Наукові досліди над поліпшенням овечої породи провадить там славнозвісний професор М. Ф. Іванов.

А роботу він провадить справді знамениту…

Ось що там робиться з вівцями…

Перш за все пильну увагу звернено на б о н т и р о в к у овечих отар. (Бонус — латинське слово, значить воно — гарний). Поліпшення овець. Робиться воно через добір найкращого овечого матеріалу…

Тобто щороку одбираються найкращі барани й найкращі матки і тільки такі паруються. Це дає здорових чистокровних нащадків.

Другий шлях до поліпшення овець — прилив свіжої, чистої крові…

Професора М. Ф. Іванова було командировано за кордон, 1 він звідти привіз до 500 штук расових мериносів, американських «рембульє». Свіжа кров підновить нашу тутешню породу й застрахує її од вимирання…

Вівці привезені знамениті. Найкращий баран коштує 2 тис. 500 крб. Оце він на фотографії. Бачите, який красунь! 1

Величезну роботу провадить професор Іванов, паруючи різні породи овець, щоб вишукати вівцю, найпридатнішу для селянина… Різних порід овець сила. Одні з них спеціально вовняні. Є серед них тонкорунні, груборунні… Є вівці м'ясні, що вовни багато не дають, а йдуть на м'ясо.

Нарис у газеті було ілюстровано.

Паруванням отаких порід професор Іванов хоче винайти таку вівцю, що давала б і м'ясо, і вовну!

Вже є такі вівці… Над ними ведуться спостереження, вивчають їх, і, можливо, в недалекому часі селянство наше матиме вівцю, яка даватиме йому і вовни вдосталь, і м'яса…

* * *
Гуляє «сукно» по степу. Хай гуляє.

Штани суконні будуть. Піджаки будуть.

«НРАВСТВІННА РОБОТА»

З Ваською Лобом ми давно не бачилися…

Колись ми з ним хоч і не були великими приятелями, але, зустрічаючись, завжди раділи один одному…

Випадково якось доля нас із Ваською Лобом стукнула, інтереси наші зійшлися, і частенько ми з ним сиділи за кухлем пива в «Баядерці» або в «Евриці»…

І в «Баядерці», і в «Евриці», та й по інших таких місцях Васька був своєю людиною… А я хотів бути там своїм…

У мене було на пиво, а Васька любив пиво (і горілку теж!), — зійшлися ми, одне слово, з Ваською характерами…

Були ми з Ваською Лобом і в підвокзальних катакомбах (він і там був своїм), ходили й по «малінах»…

Вчив мене Васька цікавого життя днового, багато пив, немало їв і в хвилини особливої любові до мене ляпав по плечу й говорив ніжно:

— Фраєр ти ізчо! І хороший ти, видать, парень, свой парень, а фраєр… Нічіво, — навчишся! Ти тольки мінє слухай…

Мені Васька подобався… Може, через те, що він «бувший артист», а може, через щось інше… Я слухав його залюбки.

— Ех ти, — говорив мені Васька. — Он ти, хто ти такий? А я артист! Ех, якби ти знав, який я артист… Біло як вийду на сцену, як заспіваю:

Отичівво же, доригая,
В ету ноч ти нєе со мнооой!
Мліли всі!..

І Васька співав…

В такі хвилини приходив служка, сіпав Ваську за рукав, казав:

— Пєть іздєсь нідзя!..

А Васька дотягував ноту й запивав пивом:

— Не буду! Чого пристав?

І замислювався… Тоді я з його лоба милувався… Ах, який у Васьки лоб був?! Який лоб?! Власне, не лоб, бо лоба не було видно, а зачіска на лобі… Дивна зачіска… Якимсь таким кандибобером спускалася вона на лоба, волосина до волосини, потім загиналась, і бігла на висок, і там уже губилася на Васьчиній невеличкій голові… Але оцей біг Васьчиної зачіски, її порядочок на лобі, її «баранчики» на кінці волосся — все це було прекрасне, і так художньо воно закривало Васьчин маленький лоб… Такі зачіски робляться не інакше, як помочивши волосся, пильно те волосся на лоба зачесавши, а потім долонею лівої руки притиснувши його до лоба. Потім треба вільним рухом гребінця (зубці сторч!) у правій руці обвести напівкругом те волосся до виска… Тільки тоді така зачіска буде… Інакше ні… І то не у всіх вона буде… А у Васьки вона була завжди, і була найкраща, яку мені коли доводилося бачити… Отакий був Васька! Отака була в його зачіска… Через те й подобався мені Васька… А потім шляхи наші розійшлися… Загубив я Ваську… Три роки я його не бачив… Починав уже навіть забувати… Та не сходиться, як кажуть, тільки гора з горою…

Лежу оце якось я в міському парку, на траві на зеленій, догори спиною, й пильно дивлюся, як між кущиками кульбаби жовтогарячої одна комашка другій голівоньку одгризає…

Дивився я на це й думав думу гнітючу: «Чому одна комаха другій комасі голову одкушує?.. І чому саме голову?..»

Коли це хтось іззаду лясь мене дубчиком. Зирк — Васька…

— Да воскреснеть! Васька?!

— Я!

— Звідки?! І чому тут? І чому в такім вигляді?

А Васька стоїть передо мною, костюм на нім новий, темнозелений, на ногах «джімі», а на лівій руці рукавичка замшева…

І курить Васька «Espero». А зачіска?! Ще краща, як тоді була!.. Пишнапишна і не водою, видно, помочена, а не інакше, як регальним маслом…

— Та де ж ти взявся, Васько? І що ти тепер робиш? Та ти, Васька, денді?!

— Спрашуєш?! Живу, брат, як ніколи не жив… І манети ось поки, і робота, і не важка, і інтересна… З любові живу…

— Одружився?

— Смійошся, щоб я одружився?! Не з своєї любові живу, а з чужої…

— Не розумію!

— Фраєр ти, як бачу, й досі… Інші люблять, а я живу…

— Тебе люблять?

— І який же ти непонятной… І не мене люблять, а самі себе люблять, а я живу…

— Як це?

— Ну, слухай! Тільки «ша»! Тобі одному розкажу… І щоб ніякої конкуренції, бо я тепер строгий… У парку тут один одного люблять… Розумієш?

— Не дуже розумію…

— Ех, ти! От ти сидиш тут у парку… І смотриш… От подходіт тринвай… Ідуть у парк парочки… Тулять вроді… Ти й смотриш, какі такі в них намірення… Тут треба нюх… Я вже нюх етой маю… Мене вже не одуриш… От парочка в бокову алею, і один до одного дуже близько… Я вроді без уніманія за ними… І назирцем — де сядуть… От примітив, де сіли… Зразу не йди… Хвилин так через десятьп'ятнадцять на те саме місце гуляєш… Гуляєш і натикаєшся… А вони якраз цілуються… Зразу до їх…

«Ааа! Так отакоє безобразіє?! І в обчественному мєсті? Та як вам не стидно?! Тут люди ходять, свєжим воздухом, можна сказать, дишуть?! Отакая, можна сказать, нравствінность?! Ходім! Ходім у контору!.. Притикол надо составить! Пажалуйте!»

Ну тут вони, канєшно, в смущенії:

«Та товаришу, та що ви?! Та ми нічого!»

А я їм:

«Який я вам товариш, коли ви такії безнравствінні? Ходім у контору!..»

Тут нада характер строгой видержать… Ну, тут вони, розуміється, просять: «Та незручно… Та…» «А робить це зручно?! Ходім! Ходім…» «Та гражданін…»

Тут уже можна немного попустить:

«Можна, положим, і тут оштрахувать… Квитанції зо мною… Штраху десять рублів заплатите, квитанцію одержите… І щоб єтого болі я не видав!»

Здебільша дають, бо вибираєш підходящих… Береш десятку й пишеш квитанцію… Квитанцій я купив… Пишеш: «ГІолучено за безобразіє у парку десять рублей…»

«Прізвище?»

«Та не треба прізвища…»

«Як не треба? Мінє,— говорю, — для відчиту треба…» На понт беру…

«Та ви, — просять, — щось напишіть там…»

«Ку, я вас жалєю… Напишу какоєсьнебудь прізвище! Получайте, — говорю, — квитанцію… І щоб єтого болі,— говорю, — не було! Ідіть…»

Вони — ходу… А я собі гуляю далі…

Так за день, смотриш, до п'ять черв'яків і наштрахуєш… Жиеється, як бачиш, непогано… І, зновутаки, й робота нравствінная…

Васька встав і пильно кудись задивився…

— Ну будь! Клюнуло, здається… Безпокойная робота! Бувай!..

І побіг Васька… А я дививсь йому вслід і думав: «От тобі й Васька! Мораліст, сукин кот!»

БЕРДЯНСЬК

Такий собі маленький, такий собі чистенький, такий собі — Бердянськ. Місто… Отак собі на березі Азовського моря притулився й сидить. Спереду в нього море, ззаду в нього невеличкі гори, колишній крутуватий берег моря Суражського, а він між морем та горою вдень зеленими кучерями акацій шумить, а вночі електрикою виблискує… Тихий такий, невеличкий…

Отакий… А йому сто років уже… Вік уже цілий Бердянськ провікував… Уже й моря Суражського немає, вже замість його Азовське, а Бердянськ як був, так і є…

Текла собі (і досі тече) річка Берда до Суражського моря, а в морі риби багато було, рибалки халуп понабудовували, селище заснували, і росло те селище потроху, а 1826 року його помітили, Бердянськом охрестили, й на мапу маленьку чорну крапку поставили… А воно — море, а воно — гаяань, а воно — навкруги земля чорна степова, що соками буйними пшеницю добре поїть. І пішло рости селище, і виросло скоро…

Тоді записали по календарях:

«1826 года стараннями князя Воронцова возник Бердянськ…»

Будували халупи рибалки, селилися переселенці, а «старався», виходить, князь Воронцов… Так і народився Бердянськ.

А до того, як на річці Берді рибалки халупок понастровдвали, тут і скіфи були, бо могили скіфські біля Бердянська є, і ногайці були…

Скіфи пішли давно, ногайці пішли двома «виходами» 1812 й 1855 року, а натомість прийшли на місця на бердянські курці, орловці, полтавці та чернігівці, отаборилися тут і наплодили, дай боже їм здоров'я, населення краю Бердянського…

І не видко вже тут і отакісінького ногайця… Нема…

Є тут особливий тип населення бердянського, що, кажуть, од ногайців пішов. Звуться ті нащадки ногайські «шахаями»… В Харкові вони звуться «раклами», в Києві «босяками», а взагалі в УРСР — «шахраями»… Ніхто їх тут з історичного боку не вивчає, а піклується ними бердянська міліція, і то більше з боку дактилоскопічного…

А так взагалі населення мішане: українці, русьхі, євреї, німці, болгари, греки.

Азовська рибка й степова пшениця — речі інтернаціональні й притягли, й притягають сюди людність різної віри й різної національності.

Так-так, значить. 1826 року народився Бердянськ. І вже 1835 року охрестили його містом… А 1842 року Бердянськ уже повітове міто. Кар'єра, як бачите, блискуча… І пішоз після того Бердянськ рости та розвиватися… І торг з закордоном, і порт, і фінанси, й консули держав усіх — все було в Бердянську… Виросли колонії, виросли рибальські селища, пішли заводи, гімназії, банки, експортові контори, крамниці, проспекти, театри й інші атрибути культурного міста, що в нього бряжчать у кишені грошики… Припливали до порту кораблі, забирали пшеницю, привозили крам… Так і ріс Бердянськ… Так і виріс…

Зазирав, кажуть, сюди Пугач Омелько, на широкий на шлях чумацький з Дону потрапивши. Був, розповідала одна баба старезна, він у корчмі на Кобезівській горі, що тут, у Бердянську, вважається за страшне місце… Чого був, як був — ніхто не знає, тільки живе отой переказ, що Омелько Пугач завітав у Бердянськ…

А потім, пізніше, п'ятдесятих років минулого століття, гуляв у Бердянську уславлений серед бердянської голоти розбійник Астраїл.

Ще й тепер старі баби, з кописткою за безштанними рибальчатами ганяючись, сичать старечими губами:

— Астраїл ти анахтемущий!..

Потрошив Астраїл купців, що на рибі тут грубі гроші наживали, полохав їх, а іноді й туди посилав, «ідеже нєсть ні болість, ні печаль і ні воздиханіє»… Брав Астраїл гроші і роздавав їх бідноті. Біднота любила заступника свого, ховала його, переховувала… І довго гуляз Астраїл, різким посвистом холодний піт на купецькі лоби наганяючи…

Це од степів, од вітрів степових.

А од капіталу й свого, й закордонного — «благоустройство й процвєтаніє»: електрична станція, артезіанські колодязі, знаменитий своїми жатками «Ідеал», завод сільськогосподарських машин, тепер ім. І Травня (колись Грієвза), курорт з цілющими бердянськими грязями та солодким бердянським виноградом…

А потім — революція… Окружне місто. А потім Для Бердянська «образа» — на район перевернули. Але й в «районнім становищі» Бердянськ є Бердянськ. Такий же чистенький, такий же привітненький і такий же з грошима…

— Ні в кого грошей не позичаємо, дефіциту не знаємо і драних штанів не носимо… І музика щодня в міському садку грає… От!

Та ще й додають:

— Хазяїн у нас путящий! Голова наш — хазяїн добрий… І живемо та хліб жуємо… А що район — так то нам без уніманія!..

Населяє Бердянськ 25 000 люду трудящого й нетрудящого… Ділиться те населення на робітників, на службовців та на інших…

Робітники — роблять, службовці — служать, а інші — «іншають».

Що робітники роблять? Як що? Жатки «Ідеал» роблять, шкіру чинять, рибалять, виноградарствують, в порту пшеницю та різне там збіжжя навантажують, пароплави лагодять, «Рудзутака» клепають… «Рудзутака» не живого, а того, що пісок з моря вичерпує…

Службовці? Взагалі… Як скрізь… Пишуть, торгують і на радянській платформі стоять…

Інші? Тут уже «взагалі» не скажеш… Ті «інші» в кожнім місті інші… Вони, сказать би, певного кольору кожному шматочкові землі нашої радянської надають… Що в Бердянську «інші» роблять? Багато чого роблять… А багато вони роблять, бо й їх самих багато.

Найбільше в Бердянську, помоєму, ті «інші» фотографуються. Серйозно… Така сила в Бердянському фотографій, що просто очі розбігаються… Треба кожному мешканцеві не менш, як принаймні по двічі на день фотографуватися, щоб тим фотографіям робота була… А які фотографії? Думаєте, прості? Зовсім не прості… Там такі фотографії, що хочнехоч, а зайдеш, щоб тебе на «клішу» взяли. Ну як ви, приміром, встоїте, коли тобі плакат отакео кричить:

ГРАЖДАНЕ РОДИТЕЛИ!

Показалось солпышко! Несите своих птеїічиков в фотографию Ямпольского! Все єсть для дсток: Лошадь — велосипед, лошадь — «форд»!

Смикаю бистро и без долгой возни! Великолепію обставленная фотографи я!

І що ви собі гадасте? «Граждане родители» несуть своїх «птенчиков» до фотографії Ямпольського. Сидять у вітрині «птенчики» і на коні, і на велосипеді, і на «форді». «Форд» нової конструкції: простий собі дитячий возик, а на ньому великими літерами написано «ФОРД»…

Це для «итепчикоя».

А єсть і для солідних «птахів»…

КУРОРТНЫЕ И ПРИЕЗЖИЕ!

Что вы увезете на память о Бердянске?

Нужно зайти к Ямпольскому.

Свой пляж никого не обжигает, своя лодка на 15 чел. Декораций сколько — вибирайте любую, кака я по душе: украинцам украинская,

для учащихся своя декорация,

для пик ник ов своя декорация.

Все! Все! Все!

Доведеться піти… Хоч раз у житті сфотографуватися на тлі «української декорації»… Не можна інакше: жижка національна бринить же жі Чи як, повашому?!

І сидять… І в «своїй лодці» сидить компанія, і на тлі «деко рації» сидять… Лежать і на пляжі, бо «никого не обжи гает»…

А друга фотографія — та бере вище…

ПОРТРЕТЫ ВСЕХ ВЕЛИКИХ ВОЖДЕЙ РЕВОЛЮЦИИ!!!

Тільки великих… Маленьких ні… А на вітрині портрет дівчинки з кицькою… Не подібно до «великого вождя»?.. То нічого. А може ж, із тої дівчинки найбільший «вождь» виросте? Хто знає?!

Фотографуватись, одне слово,єсть де… І бердянці фотографуються…

Що ще роблять «інші»?

Морожене їдять, бо мороженщиків повне місто… Щоб труїлися, не чуть…

На музику в садок ходять…

Пристрастей емоціальних особливих таких не помітно. Це я на підставі (прости мені, доле!) підслуханої розмови:

— Ви говорите: любов?! Ніякої любові нема! От сьогодні мені докладчик поправився, а назавтра він мені «рознаравився»… А ви говорите: «любов — сила»! Яка ж вона сила?

— Так, Марія Андрєєвна, я ж не про ту вам любов, а про ту, которая тут от… І здесь… Близенько біля нас… Так та любов — большая сила… Бо, їйбогу, можу оцю тумбу вивернуть, коли схочете…

— Нєт, не вєрю я з любов, що вона сила!..

Не вірить, що ви їй зробите: людина для неї тумби вивертати збирається, а вона не вірить…

Які ж іще «занятія» мають бердянські «інші»?

Ага… От що захоплює їх найдужче… Бичків ловлять у морі… Ловлять, і ловлять, і ловлять, і ніяк їх виловити не можуть… Та як іще ловлять:

— Сів я на оцю одну вудочку… Тягну, й тягну, й тягну… Вісім чоловік позад мене стоять та з гачка знімають, а я тягну… Тисяч зо дві натягав!

Отак ловлять…

Бачив одну з «інших», що особливу має професію: чекає на денаціоналізацію будинків… І не в Бердянську, а в Харкові…

— Ви часом не з Харкова?

— З Харкова…

— Чи вже пройшов той закон, що будинки повертає?

— Не знаю.

— Хоч би, господи…

— А вам що, бабусю?

— Та в мене на Пушкінській два будинки, так той… Я ото сюди до сестри ще 1919 року переїхала, а там, кажуть, повертатимуть…

Насінням бабуся торгує…

У футбола бердянці грають. Хорошо грають: сталінці1 їм набили… Ну, так сталінці?! Сталінці — шахтарі! Це раз. Друге, погода була не підходяща для бердянців, а підходяща для сталінців.

Але:

— Ми їм іще наб'ємо! Сталінцям[7] отим!

* * *
Так і живе Бердянськ. Так і живуть бердянці… Живуть собі, на базар щоранку ходять. А на базарі всіляка пожива продається, для «пропитанія»…

Там на базарі ще й бабуся сліпа сидить, з мисочкою в руці, сидить і причитає:

Помогніте, папаші,

Помогніте, мамаші,

Та помогніте ж, сестриці,

Помогніте, голубиці.

Когда б я світ божий видала,

Я б вашої доріженьки та й не засідала,

Когда б я світ божий виділа,

Я б рученьок не простягала.

Я б вашої головоньки та й не клопотала…

А дасть бердянець бабусі копійчину й дістає за ту копійку:

Сохрани, господи, вас у полі, Сохрани, господи, вас у домі, Сохрани, господи, вас у путі, Сохрани, господи, вас у дорозі.

І все це за копійку!

* * *
Ну, що іще в Бердянську є?

Пляж є… Там купаються, на сонці вигріваються… Це ясно.

Пошта є… На пошті поштових листівок нема… Але це ж не од Бердянська. Це от Наркомпоштеля. А Наркомпоштель вирішив: хай пишуть закриті листи. Більше напишуть…

Аптека в Бердянську є… В аптеці цвілі капсулі з рициною продають! І знову ж не винний у тім Бердянськ аж ні крапельки: то Укрмедторг таку йому ніжку підставив.

От що в Бердянську є… Все, думаєте? Ні, не все!

Наостанку я про найголовніше вам розкажу… Про діток про бердянських… Хароші дітки… Святкували оце вони цими днями свято закінчення шкільного року.

От як висипали на бердянські вулиці!.. Так і залили… Більш як три тисячі піонерів у Бердянську! І співали, і декламували в міському садку, і інсценіровки всілякі виставляли…

А як двинули пісні, що ото і:

Капітан комсомолець, Кочегар комсомолець, Всі матроси комсомольці, Комінтерна славні хлопці, Одно слово, ленінці!

Так куди вам?! Та ще не якнебудь, а з притиском:

ЛЕНІНЦІ!

Стара баба так не може. І «інші» так не можуть… Вони, дітки, — вони можуть!

А ви кажете: «Бердянськ?!» От вам і Бердянськ!

«БЛАЖЕННІ ІЗГНАННИЄ ПРАВДИ РАДИ, ЯКО ТИХ ЄСТЬ ПЛЯЖ НА МОРІ НА АЗОВСЬКІМ»

Харашо на світі жить, коли біля вас море шумить…

Тоді так добре на ракушках лежиться, бо під вами плахта, а над вами небо, а на небі сонце…

І знову ж таки море шумить… Азовське море. Воно з берегом бавиться: наляже грудьми своїми на берег, заворкоче, а потім одступить і так само заворкоче…

І так день, і так ніч… Воркоче море… Шумить…

Під воркіт морський добре казочки слухати… Море собі шумить, а ти собі слухаєш… А ті, що біля тебе лежать, розказують…

— І був я аж на далекім Уралі. І бив я білих… Ох, як я бив білих!.. А тоді потрапив я на Вкраїну… І бив я Махна… Ох, як я бив Махна! А тоді я демобілізувався і почав працювати на шкірянім заводі в Бердянську… За члена завкома був… В культкомісії працював… Робкором і місцевих, і губернських (тоді ще губернії були), і центральних газет працював… Дааа… Хароше життя було… Чотири роки робкорствував… А потім скоротили мене «по штату»… А потім — безробітний я… Нічого не зробите, «штати» — сувора річ… Сьогодні мене скоротили, а за два тижні на моє місце другого взяли, «кваліфікованішого» від мене, бо в нього чотири корови, садок, земля, а в мене нема того нічого… С и н к о в. моє прізвище… Скоротили, ще й посвідчення дали: активний член профсоюзу, активний робітник, активний робкор… Самий тобі «актив»… Дааа. Робкор — хароша штука… Передовик у робітничій демократії… Мне першого ж і кишнули… І от ходжуходжу, пишупишу… Дааа!..

…Робкор я… Старий робкор… Давній робкор… Тридцять літ робочого стажу… Слюсар… Активна участь в обороні Радянської влади… Останній час — робітник на Першотравневім заводі в Бердянську… Скоротили… Та ще майстер і говорить:

— Багато пишеш!.. І котись…

Я й покотився… Безробітний я. В садку тепер пораюсь… Прийдеш:

— Чи нема роботи?

— Ааа! Це ти?! Нема! Та так, мабуть, що й не буде! Робкор я… Ф е д ь к о моє прізвище… Дааа.

…Робкор, знаєте, я… Струсовський моє прізвище… Молодий я ще робкор… Комсомолець… На заводі шкіряному я працював… Скоротили, знаєте, «по сокращенію штатів»… Молодий я ще робкор… Так і ходжу… Дааа…

І я газетяр… Є г о р о в на прізвище… Секретарював у місцевій газеті… Тепер статті й кореспонденції пописую… Прийдеш кудинебудь:

— Чи нема посадишки, знаєте?

— Ааа?! Пишете?! Нема, голубчику! І так, що навряд, мабуть, чи й буде! Тяжко тепер, голубчику, з посадами, самі знаєте…

Ну й підеш… А там дивишся — другого й приймуть… Пишу я, знаєте… До газет пишу… Даа.

— Та й що нам, товаришочку, робити?

— Що робити? (Це вже я їм говорю). Робкорівське, говорю, «движеніє» в Бердянську… «Двигають», говорю, робкорами… Інших по інших, говорю, місцях'убивають… Которі робкори й сількори, говорю… Ну, а вам, говорю, що вам… «Принімаючи, говорю, во вніманіє», що город Маріуполь у вас, говорю, не без прокурора, з нами, значить, говорю, бог!! Давайте покупаємось…

Харашо в Азовськім морі купатись… Море шумить-шумить…

«ІДЕАЛ»

Не парфуми «Ідеал», і не мило «Ідеал», і взагалі не той ідеал, що ви його в думках укохуєте, а жатка «Ідеал».

Жатка, машина ота, що пшеницю косить…

Так про той «Ідеал» мовитиметься…

Про найідеальніший «Ідеал»… І найпотрібніший…

Хто родить той «Ідеал», як він родиться, куди йде, кому допомогу несе?

У Бердянську «Ідеал» родиться…

Під горою завод стоїть, а з димаря там дим курить… Завод стоїть «Первомайський», робітничий ще й селянський… Дивись!.. Аж завіршувалось…

Так оцей самий завод «Первомайський» у Бердянську і виробляє знамениті жаткисамоскидки, типу Дорінга, відомі і в нас, і за кордоном під назвою «Ідеал»…

Колись завод належав Джонові Грієвзеві, спритному англійцеві, що прийшов до Бердянська простим ковалем, розпочав з невеличкої кузні, а кінчив багатющою акціонерною компанією «Джон Грієвз і К0»…

Виробив тип своєї жатки, зробив тую жатку легхоходною, неважкою, недорогою; жаточки виливав та весело поживав…

Робив він ще й букарі, плуги, снопов'язалки… Робив аж до революції…

Прийшла революція, утворила нове акційне товариство «Робітник, селянин і К» і передала завод новому хазяїнові.

«Робітника» й «селянина» ви, мабуть, знаєте, а за К° запросили вони до себе трудову інтелігенцію… Та й почали працювати…

Попервах не клеїлося. Робітник та селянин частенько дома не бували, бо то Врангель, то Колчак, то Махно — доводилося ж ото перестрівати, завертати і т. д., ну а К теж м'ялася, стояла перед отією, що й ви знаєте, платформою та чухалася: «Чи лізти, чи не лізти?»

Кінець кінцем прийшли хазяїни додому, подивилися з платформи на К, дали руку:

— Та ліз уже! Чого мнешся, «перепуганная»? Полізла К … Полізла і, як каже свята євангелія, на платформі «угобзилася»…

Та й запрацювали бони «разом трох»… Та працюють і досі… Працюють, сказать, непогано. Панську спадщину поширили.

Спорудили ремонтноінструментальний та будівельний цехи. Це для потреб самого заводу. Спорудили дві нові вагранки.

Збудували шість нових печей для «томленія» чавуну. Поширили деревообробну робітню.

Закінчують нову будівлю чавуночистки, прибудовують шишельний відділ гамарного цеху…

Перебудували ковальську й пресову робітні… «Женуть» 16 000 жаток на рік… І 500 на місяць… На той рік гнатимуть 26 000 жаток… От вам нові хазяїни!

* * *
Зовнішній вигляд заводу?

Завод як завод. Працюють люди… Формовщики — формують, гамарники — виливають, ковалі — кують, слюсарі — слюсарять, зборщики — збирають…

У директорськім кабінеті сидить не Грієвз, а людина з дуже простим прізвищем — Лисенко…

Підход до справи в директора правильний.

— Дозвольте, товаришу, подивитись, як ви свої «Ідеали» «в життя переводите». Я з тих, що пишуть… Розповім, може, і про «Ідеали» ваші…

— А грошей це не коштуватиме?

— Ні, кажу. І сам я не беру, бо нема таких, щоб і давали… Я «платонічний» газетяр… Не з четвертої сторінки, де «за рядок нонпарелі…» Мої «оголошення» задаром і корпусом…

— Будь ласка! Обдивляйтесь! Вам усе покажуть!..

Зразу видно людину з пальцями, щільненько один до одного притуленими: копійчина не проскочить… Нічого не зробиш: директор з Донбасу.

* * *
Робітників 1 200 чоловік… Виробляє завод виключно жатки.

Виробництво прогресує широкою ходою: року 1924–1925 програма — 8000 жаток.

За 1925–1926 роки завод випустив 16 000 машин. На той рік намічено 26 000.

Коштує жатка на заводі 175 крб. Ціна прейскурантова передвоєнна.

* * *
Чи добра жатка «Ідеал»? Не знаю, не косив нею…

Бачив тільки в канцелярії заводській отакенне діло з листами од селян… Пишуть у тих листах такі «твори»:

«Дорогі товариші робочі! Виражаю вам благодарність за вашу жатку «Ідеал», котора дуже легка в ходу й хорошо косить. Іще прошу вас, вишліть мені запасні часті… І многі спрашують, де можна купити вашу жатку…

С почтенієм…»

* * *
«Ідеал» — жатка легка в ході і дуже зручна для хазяйства. Це її робочі властивості… Але оригінальна вона й характером своїм. Народившись на півдні, вона більше за все закохується в півночі. У Сибіру… На Сибір її тягне. Укрсільмаштрест у цій справі їй за ретельну сваху править і віддає її радо за молодого, що «за Уральським хребтом, за рєкой Іртишом»…

Та так віддає, що наші південні «молоді» аж у ревнощі вдарились:

— Та дозвольте ж хоч трохи нам нашого «Ідеалу»…

— Не знаю, чи «сваха» погодиться, чи ні… А слід би… Хай би наша «дівка» і по наших ланах гуляла… Не вся, а хоч частина…

* * *
Беруть її й «за моря за океани»… В Персії вона косить, у Турції вона косить, завойовуючи поволі закордонні ринки. Бо вона — «Ідеал».

ПТИЦЯ ПЛАЧЕ

Є на північнім березі моря Азовського велика коса, що колись звалася Денисовою, а тепер зветься Обіточенською…

Коса та на 45 верстов заходить в море і починається якраз отам, де розляглося на морськім березі невеличке місто Ногайськ.

Денисова коса, як і всяка морська коса, — вузький довгий півострів морського походження. Вкрита вона типовими дюнами, лагунами та лиманами…

Знаменита тая Денисова коса тим, що править вона за найголовніший етапний пункт для водяного та болотного птаства, що перелітає з півдня на північ і навпаки…

Щороку напровесні і восени мільйони птаства обліплюють ту косу, де птаство відпочиває після довгої путі… Частина птиці зимує… Частина залишається на косі й тут же кублиться.

Кублиться тут така птиця: крижні, чирята, гагари, лисухи, чайки різні, кулики, лебеді, журавлі…

Денисова коса — єдине місце на Україні, де залишилися величезні колонії бакланів, чайок, крячків…

Знамените місце — Денисова коса.

І от уявіть собі, що мільйони того птаства, такого симпатичного, плохого, беззахисного, прекрасного птаства, корисного і з наукового, і з економічного боку, плачуть…

Плачуть дрібненькими чистими сльозами, і сльози ті птичачі краплинками діамантовими падають у море в Азовське…

Чого ті птахи плачуть?

Через людей плачуть.

Через великих, сильних, мудрих людей плачуть плохенькі, кволенькі, беззахисні водяні пташки.

Людина нищить птицю…

Людина в особі радгоспу «Вольний», що хазяйнує на косі, здала ту косу в оренду, під випас, а скот витоптує без жалю птичачі колонії…

Людина в особі бердянських, генічеських і інших рибалок щороку наскакує на косу й видирає сотні тисяч яєць та продає ті яйця на яєчні «натюрель»… Цілими баркасами людина ті яйця вивозить… Збирає в коші великі, опускає яйця в тих кошах у море: «запортки» (яйця з зародками) випливають на поверхню і їх вона викидає, а свіжі, не «запорчені», забирає… Людина ця не зупиняється ні перед чим… Вона нападає на об'їздника, що його був поставив на косі Бердянський відділ мисливців та рибалок, і хоче того об'їздника в Морі втопити за те, що той не давав їй нищити беззахисну птицю…

Людина в особі Всеукраїнської спілки мисливців і рибалок (ВУСОР) чухається…

До неї писали, її прохали вжити заходів, щоб захистити птицю від людини, а вона собі чухається…

Щоправда, Денисову косу оголошено «заказником» на п'ять років, тобто заборонено п'ять років там полювати, але що значить «заказник» без ніякої охорони?

Для того, щоб птицю там не нищили, треба 800 крб. на рік на сторожу…

ВУСОР тих грошей ніяк не може вичухати, хоч організація він економічно не квола, бо збирає він гроші за право полювання на Вкраїні, і збирає немало…

Мелітопольський відділ ВУСОРу, куди за новим територіальним поділом одійшла коса, спить.

Як завжди: один спить, другий чухається, а птиця плаче.

Чи не за таке відношення до Денисової коси вилаяв у ювілейному числі вусорівського журналу «Украинский охотник и рыболов» вусорівський поет Уралов всіх вусорівців?

А вилаяв «хльостко». Отак:

«Ми вільної спілки Вусорові діти, Ми лісу й простору лихії син и».

Істинно: лихії сини!

Давайте щось робити! Давайте рятувати птицю! її в нас не багато!

Птиця — створіння ніжне! Воно лаятись не може!

А як би воно вилаялось, коли б могло!

Треба оголосити Денисову косу державним заповідником.

Треба, щоб на Денисову косу звернули увагу наукові установи (о, Наркомосе! Хай благословенне буде ім'я твоє!), бо це єдине на Вкраїні місце, де можна збагатити новими дослідами орнітологію, біологію й іншу «логію»…

* * *
Птиця плаче! Разом із нею плачуть наука і наші радянські скарби природні!

Невже ж ми такі до євангелія щирі, що на всі плачі ті говоритимемо:

«Блаженні плачущі, яко тії утішаться!»

Євангелія тут не допоможе. Вона б могла допомогти тільки тоді, коли б була вагою пудів так на п'ять з половиною, щоб можна було нею бити по голові тих, хто нищить птицю.

«РИБАК РИБАКА НЕ ДУЖЕ БАЧИТЬ НАВІТЬ ПОБЛИЗУ»

Як той казав:

— Хоч не дуже в риму, так зате ж правда.

І це не так, ніби «навздогад буряків», а таки про справжніх рибалок, що на Азовському морі рибу ловлять…

Про тутаки справу, що й рибалку до соціалізму повинна витягти, — про «кипарацію», та ще й про рибальську…

Є в Бердянську вуличка, на вулиці дворище, а в дворищі хаточка, а в хаточці канцелярійка… За хаточкою — хлів, у хліві — «склепчик», ліворуч — льодовня, у льодовні — шаплики для просолу риби, серед двору на жердях розпанахана риба на сонці висить…

Оце є Бердянський союз рибалок…

Вузлова станція, звідки бердянські рибалки до соціалізму мають простувати…

* * *
Історія цього кооперативу такенька… Організувався був він у 1917 році… До того часу бердянський рибалка був у «польнім і потомственнім володінні» в прасола, в дуки в того, що «попив нашої»… Силу тут була тих, що «пили», «пили» і добре розуміли, що роблять, бо цілий «синдикат» зпоміж себе утворили.

— Ні сюди, бувало, ні туди, а тільки йому в зуби, — розказував старенький член правління кооперативу, піонер бердянського рибальського кооперативного руху. — Купували рибу в нас 1 крб. 80 коп. за пуд, а вже в Катеринославі по 18 крб. за пуд торгували…

Зрештою накипіло. Взялися, щоб без «прасола»… Спочатку заснували таке собі «товариство, та й годі»… По надцять карбованців з носа, щоб і по снасть послать, щоб і рибу продавать… Потім на статута перейшли. Народився, значить, кооператив…

В 1919 році, одне слово, «со святими упокой» бердянський рибальський кооператив…

Випливла ж ото тоді по всіх морях, по всіх океанах, по всіх річках веееличезна риба, така, як тисяча китів укупі… І звалася вона Г л а в р и б а… Главала вона, главала, а як вона вже була Главриба, то вся та не главриба, а просто собі рибка, що не главала, а плавала, так та рибка з переляку не дуже тоді ловилася…

Потім Вукоопспілку на азовську рибу потягло.

— Дай, — каже, — я рибки половлю!

Сіла Вукоопспілка край моря Азовського і кооперативно задекламувала:

— Ловись, рибка, велика й маленька!

(…Ну, не буду, не буду! Вукоопспілка дуже симпатична установа).

Да… Взагалі, значить, довелося в 1924 році бердянським рибалкам удруге кооперуватися. Так вони взяли й скооперувалися, маючи 8 крб. 70 коп. основного капіталу…

«Потрішечку та з папкою» стали вже, не сказать, щоб зовсім на ноги, а так «вроді» рачки…

Так і стоять. Членів мають 180 чоловік. Пай у них 10 крб. з носа, а оборот на рік 12–13 тисяч карбованців… Мають невеличкий просольний пункт у Бердянську, мають на базарі крамничку, а в дворі халупочку, а в халупочці — канцелярійку.

* * *
Так через віщо воно ото так виходить, що «рибак рибака не дуже бачить»?

А як ви гадаєте: хіба легко тебе побачити, коли перебуваєш ти у вищенаписаному стані? Не легко. Бо й самому голову тяжко піднести, та й тому, хто тебе вздріти схоче, не дуже «сіє становище» примітне єсть…

А чому таке становище утворилося?

Вважайте…

Бердянський район має біля 300 чоловік рибалокпрофесіоналів, чоловік на сотню набереться рибалокаматорів, що так само немало часу витрачають на рибальство і в яких рибальство при ліпших умовах легко може перевернути на професію. Додайте до цього ще чоловік з сотню «резерву», тобто тих рибалок, що їх занепад теперішнього рибальства кинув на другу роботу… Маєте, отже, армію бердянських рибалок — 500 чоловік. Приблизно, певна річ… Армія чималенька, як бачите. Кооперовано з них тільки 180 чоловік, та й то так кооперовано, що тільки 35 % здають рибу до кооперативу. Решта — «і вашим і нашим»…

В чім річ, що рибалка так туго йде до кооперативу?

Не бачить для себе вигоди.

Ясно, що ми не можемо вимагати від рибалок свідомості, культурності і т. ін. Рибалки в такім іще перебувають стані, що тільки матеріальна зацікавленість може залучити їх до гурту, тільки зайва дешева мережа може довести рибалці, що «в єднанні — сила»…

Кооперативові треба затягати рибалок. І не промовами та відозвами, а дешевим рибальським посудом, збутом їхньої продукції, культосвітньою серед них роботою.

А оце все й шкандибає на всі чотири…

Що робить тепер кооператив?..

Бореться за своє власне життя. Йому жити треба. А для того, щоб йому жити, він кинувсь у торговельні операції, бо ні від кого підмоги не жде… Значить, всіляка організаційна справа, культосвітня робота, всякі там плани — на заднім плані… І жевріє… І стан отакий: ні встав ні впав.

Рибалки його (чи від його) ждуть, а він на рибалок чекає.. Даси рибалкам — самому нічого не залишиться (смерть!), не даси рибалкам — членів не буде (смерть!). І крутиться в зачарованому колі.

Треба те коло зачароване розірвати!

Хто його має пірвати?

Всеукррибакспілка!

Як?

Допомогою! Якою?

Перш за все організувати ринок збуту. Кооператив захлинається, не маючи ринку.

Друге — кредитом. За час війни, і імперіалістичної, і громадянської, рибалки залишилися без «посуду»[8]. Нема мереж на білу рибу, нема гачків на красну рибу… Нема човнів… Без допомоги з боку кооперативу неможливо правильно й широко організувати рибальство.

Третє. Треба відкрити консервний завод. Він є в Бердянську. І, здається, в розпорядженні Укррибакспілки, але він спить.

Оце треба зробити, і зробити негайно.

Вважайте, що завмерла багатюща галузь нашої промисловості в Бердянськім районі. Можливості її колосальні. Наукова експедиція проф. Книповича довела, що війна спричинилася до того, що риба в Азовському морі збільшилася неймовірно. (Єдина користь, що від тої триклятущої війни маємо!). За передвоєнного часу Бердянськ ловив 200 000 пудів риби. Тепер ловить ледве 50 000. А ловити може «тисячу тисячів»…

* * *
«Розкачайтеся», товариші з Укррибакспілки!

І качайтеся скоренько, бо біла риба знищить в Азовському морі «красну» рибу. Серйозно. їсть, стерво, ікру «красної» риби…

Чим тоді закусюватимете? Огірком солоним?

«ТАК МИ Ж НАРОД ТЬОМНИЙ» (Конспект до трагедії)

В Азовському морі, на дні оного, росте трава зелена, що к о м к о ю зветься…

Травка вона приємненька, ніжна й м'якенька, не «кусається» так, як наш кушир триклятущий, а як улізеш у неї — так вона тільки лоскоче… Лоскотлива трава… Хороша трава…

І от, як вона виросте, хвилі морські її гойдають, з кореня зривають і прихлюпують її до берега, де й лягає вона понад берегом зеленими мокрими «ковбасами»…

Найбільше її хвилями пригортається до берегів азовських кіс — Денисової (Обіточенської) та Бердянсьхої…

Тоді приходять люди православні, вигортають комку тую на берег, на піску її розтрушують, сонце її припікає, висушує, і робиться вона сухасуха, та м'яка, та рипуча…

А потім того її збирають, складають у такі пакунки, як ото сіно, й пресують особливими машинами…

А потім уже одправляють її в усі кінці СРСР нашого, де з неї ліжники роблять, подушки роблять і всілякі м'які меблі роблять, щоб гражданам не дуже муляло, коли вони після «трудов праведних» чи лягають, чи сідають відпочити для…

Хороша трава комка, корисна і хорошу котировку має на ринку нашому радянському…

Вже Бердянську, приміром, тамтаки, на місці, по півтора карбованця за пуд комки платять[9].

* * *
Сидимо ми якось на Денисовій косі, на березі, та й дивимось на шкаралущі з яєць морської птиці, що енергійно несе яйця для яєчні православного населення, на косі «обитаємого»… А шкаралущі ті, як яєчня вже спечена, викидаються в море, щоб не бачив ніхто, як нищиться морська птиця на Денисовій косі…

Сидимо та й «дакаємо», бачачи, як у нас природа наша охороняється…

Підпливає баркас, а на баркасі п'ять засмаглих «гражданов», з вусами попід носами (декотрі з сивими) і з залізними вилами в руках…

— Здорові були, — кажуть граждани.

— Драстуйте, — кажемо ми.

— На охоту?

— Ні, так… Подивитись, як тут, на косі, що й до чого… А ви?

— А ми комку збираємо…

— Ну, сідайте, закуримо… Сіли й закурили…

— Так комку, кажете, збираєте?

— Комку збираємо…

— Що ж у вас — артіль, чи як?

— Яка там артіль? Од «хазяїна»…

— Ну й що?

— Та що ж. «Гіркі, сестро, заробітки»… Хіба ти його багато назаробляєш, коли й вигорни, і висуши, і збери, і спресуй, а воно тобі по п'ятнадцять копійок з пуда за всю ту роботу платить…

— А хто ж у вас за «хазяїна» править?

— Та Гальперин якийсь, із Харкова…

— А що ж воно за Гальперин такий?

— А ми хіба знаємо, а ми хіба бачили його? Живе собі в Харкові, а ми тут робимо… Тут у нього уповноважений е… Так іноді приїздить з Харкова, подивитись, та й усе…

— Іч який Гальперин!.. Сидить у Харкові, а ви тут збираєте?

— Еге!

— А почім той Гальперин продає ту комку, що ви йому збираєте?

— А ми хіба знаємо? Може, по карбованцю, а може, й по півтора… Вона не дешева…

— А ви йому по п'ятнадцять копійок збираєте?

— Еге!

Тут уже (з пісні слова не викинеш) в таку спокійну нашу бесіду почали вскакувати, з нашого (признаємось) боку, слова, що їх аж ніяк не можна на папір навести… Нехороші почали слова вскакувати…

— Так що ж ви4,— кажемо, — не можете того самі робити, що робить Гальперин? Не можете скласти артілі, щоб не годувати Гальперина?

— Та воно…

— Що воно?

— Так Гальперин заплатив за оренду чотири тисячі, та машини…

— А ви цього скопом не могли б зробити? Чи вам би не пішов Наркомзем на поміч, щоб дати в розстрочку оренду? Чи у вас нема КНС, що міг би це на себе взяти? Чи ви не маєте кооперації? Ви стоїте, чухаєте поперека, а Гальперин у Харкові не на комці, а на перинах спить?!

— Та воно так!.. Так ми ж народ тьомни й!..

— Тьомний ви народ?! Так ви (трах! трах! трах!) Гальперинові на перину заробляти «не тьомний», а для себе «тьомний»?!

— Та воно (трах! трахі трахі) так! Правильно!

— А потім скиглите, що «жисть чижолая»?!

— Ну що ви з нами зробите, коли отакі ми. Ех (трах! трах! трах!) «жисть»!..

— Ото тільки й нашого: я на вас — «трах», а ви на «жисть» — «трах», а Гальперини на перинах сплять…

Іще одно. На Денисовій косі, кажуть, комки щороку збирають щось 40 000 пудів… Підрахуйте, скільки Гальперини можуть перин придбати, бо: «так ми ж народ тьомний». І не забувайте, що для того, щоб тую комку збирати, не треба навіть «світла» особливого: комка собі росте, сама на березі лягає, а ти тільки згрібай та пресуй…

Так навіть і для цього «ми народ тьомний» (трах! трах! трах!).

«БЕЗ ГОЛОСУ ВОВНА»

Щось ізнову з «правдою» непорядок…

Що вона за знак такий, що за тою «правдою» до Харкова почав народ частенько навідуватись?..

З гречкою, чи що, повикошували «правд}'» ту на ланах на широких на українських?

І виходить якась нісенітниця: щоб знайти «правду» на Харківщині, треба їхати аж до Харкова.

Хіба «праЕда» здалеку видніша, чи що?..

На Харківщині, в селі Ковалюхах, одібрали у селянина Соколовського «голос»…

Була людина з «голосом», а потім з ласки райвиборкому «охрипла»… На виборах тепер тільки сипить…

А через віщо його «охрипли»? Сказать, і людина ніби для «голосу» підходяща, а «голосувати» права не має…

Соколовський — бідняк… До шістнадцяти років — наймит… На початку революції — член Київської Ради депутатів. До 1920 року — інструктор Полтавського земвідділу. Хвороба… Тяжка праця… Торік — хліборобство в с. Ковалюхах, на наділеній землі… 1922 року проводить селянство Соколовського в сільраду… Декому з місцевих царків (так пише Соколовський), це не до вподоби, і його позбавляють права голосу. ВУЦВК відновлює його в правах. Біжучого року бідняцькосередняцькі лави висувають кандидатуру Соколовського в сільраду. На перевиборах виступає він і трохи проти гладить РВК, вказуючи на дефекти в роботі…

Через кілька часу нема в Соколовського «голосу»!

Нема…

Тиць сюди, тиць туди — нема. Має Соколовський вовночіску. Чеше вовну… Кустар, одне слово. Так от:

— Експлуататор. Фабрикант.

— Та помилуйте, я сам чешу, з найманої праці не користуюсь!

— Еее!

І нема в Соколовського «голосу»…

І запитує з сумом Соколовський (а за ним і ми):

— Чи всіх вовночосів позбавлено на Вкраїні голосу, чи тільки самого Соколовського?

Як же тепер бути? Раз я схочу чесать вовну, так, значить, бери свій «голос», загортай у папірець, неси до Хорольського РВК і кажи:

— Нате голос. Вовну збираюсь чесати. Так чи ні?

Соколовський має одну конячину… І пишуть:

«Соколовський дає в експлуатацію коня…»

Угу… Це значить, як повезе мене Йосип Явдокимович з роз'їзду до Лиману качки стріляти, так його «голосу» за це слід позбавити.

Експлуатує ж він коня!

Не їздитиму, хай вибирає Йосип Явдокимович раду, бо людина він усіма сторонами хороша… Ходитиму тільки…

Щось воно не те… Десь, щось, когось, комусь, чогось не тогось…

А Соколовський уже просить:

— Якщо на світі нема правди, вибийте з моєї голови міцну віру в силу революційної законності.

Бачите, що виходить?..

Таке, хоч кидай печене й варене та вибивай з голови віру… Давайте краще так робитимемо, щоб віра сама в голову влазила…

Для всіх краще буде…

ЩЕ ПРО ХВОРОБИ ЖИТЛОКООПЕРАЦІЇ

Согласний, товаришочки, согласний, що житлокооперація наша перебуває в статиці, а не в динаміці…

Согласний, товаришочки, согласний, що маса житлокооперативна малоактивна і дуже пасивна.

І з тим, товаришочки, согласний, що правління житлокоопів виконують свої обов'язки показьонному…

Обома руками підписуюсь і я під отаким діагнозом хвороби нашої житлокооперації…

Прааавильно!

Тільки ж дозвольте й мені, на підставі власного досвіду, поділитись з вами й своїми спостереженнями й додати дещицю до синодика житлокооперативних хвороб…

* * *
Дуже тяжка, затяжна й дуже болюча хвороба (просто житлокооперативний рак!) в житлокооперації— це ват е р… Спільний ватер в житлокооперативній квартирі…

Він, ватер, він валить житлову кооперацію, він точить її, як шашель могутнього дуба, рве її на шмаття, пускає їй кров і кидає її, знесилену, на поталу ворогів колективного життя радянського.

Він із тихого, спокійного вихованого члена житлової кооперації робить буйного опозиціонера, крикучого, шипучого, лютого, що потім сам говорить:

— Почуваю, що валю кооперацію! Але не можу! Зрозумійте, що не можу! Я їй говорю:

«Чи довго ви там сидітимете?» А вона мені:

«Сидітиму, — говорить, — до побєдного конца!.. Я вам не качка!»

Я тигрою налітаю на двері й б'ю їх коліньми. Вона в крик:

«Не лякайте женщину в такім положенію!.. Я жінка голови правління!»

«Гражданка, — кричу, — не я вас лякаю, а фізіологія моя вас просить!.. Пустіть, пожалуста!»

Сидить…

Тоді я біжу з дому… Я сварюсь з кондуктором на автобусі, я розштовхую по дорозі публіку… Я… я не можу так!

Я визнаватиму житлокооперацію тільки тоді, коли на кожного члена буде окремий ватер…

* * *
Друга тяжка хвороба житлової кооперації — це к у х н я. Кухня — це житлокооперативна саркома…

— Може б, ви, Маріє Петрівно, не ставили отут своєї каструлі, бо давно вже ж вам сказано, що це місце моє?

— А що вашому тому місцеві зробиться, коли моя на ньому каструля постоїть? Полиняє од того хіба ваше місце?

— Я ще раз прошу вас, Маріє Петрівно, заберіть ви звідси вашу каструлю, і взагалі хай ваш Петька не мочиться в коридорі… За дітьми доглядати треба.

— Я б прохала вас, Катерино Михайлівно, не вчити мене виховувати дітей, бо ще вопрос, хто мочиться…

— Хто мочиться?! Я мочусь?!

— Я не сказала, Катерино Михайлівно, що іменно ви мочитесь, я тільки говорю, що єсть такі, що мочаться.

— Подумаєш — муж бюстгалтер, так я вже й мочусь?!

— Прошу вас, Катерино Михайлівно, мене в ці справи не мішать… Я бухгалтер, це правда, я відповідальний робітник, це правда, але це ще не значить, що жінка всякого шофера може жмакать моє ім'я…

— Ааа?! Так я жінка «всякого шофера»?! …Тррррах!

— За що б'єш?! Ой! 1і!

— Граждане! Та будьте ж сознательні! Граждане!

— Пущай вона, стерва, будеть сознательна! Як у мене чоловік шофер, так я повинна буть сознательна, а як у неї бюстгалтер, так вона ні?!

Я визнаватиму житлобудівництво тільки тоді, коли на кожного члена буде окрема кухня…

* * *
Тяжка хвороба, товаришочки, в житлокооперації ще й ванн а…

— Це хто води у ванну напустив?

— Я напустила! Купаться буду.

— Ви напустили?

— Я напустила!

— Вона води напустила! Бачили?!

— Я напустила!

— Хіба ви не знали, що я сьогодні думала купатись?

— Чому ви?

— А чому ви?

— Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?

— Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?

— Купатимусь я!

— Ви?

— Я!

— Ну так купайся ж, купайся ж, купайся!..

— Граждане! Рятуйте! Топлять!

— Граждане! Та будьте ж сознательні! Граждане!..

Я визнаватиму житлобудівництво тільки тоді, коли на кожного члена буде окрема ванна…

Це основні три хвороби житлової кооперації.

Але патологія, товаришочки, нашого житлобудівництва і багатогранна, і різнобарвна…

І сила-силенна в ній таких хвороб є, що не придумаєш, як їх кваліфікувати…

Я знаю житлокооп, що його розвалило манісіньке кошеня…

Одного тихого вечора страшенний крик пролунав у житло. коопівськім дворі. Серед двору бігала гражданка — член житлокоопу. В правій руці вона держала за хвоста мокре як хлющ кошеня…

Гражданка кричала:

— Утопили! Мою бідну кицьку втопили! Он він, буржуй, которий в першім номері, кошеня втопив! Товариші! Та доки ж це буде, що ті, которі в двох кімнатах живуть, кошенята наші топитимуть?!

Одні «за», другі «проти»…

Житлокооп розвалився…

А я на власні очі бачив, що та гражданка сама вмочила своє кошеня в діжку з водою і побігла з криком по двору…

* * *
Буде нам тяжко «перші триста літ» з житловою кооперацією, коли ми не вигадаємо апарата, щоб поглиблювати моральні борозни у мешканців наших житлових кооперативів.

«ГУМОРИСТИ»

Їй же богу, помирати не хочеться!

Ну, кої його лихої години помирати, коли жити весело, коли на кожному тобі кроці падаєш та регочешся!..

Життя — воно таки чуднувата штуковина: йдеш отак, напапужишся, такий ото ніби серйозний, а тут тобі життя щось як підтаскає — просто на кольки тебе бере…

Думалося, що оце, як режим економії завели, так не так смішно буде, приборкають, думалося, життєві всякі витівки…

А воно ще смішніше…

Зайшов оце якось до Наркомзему… Серйозна така справа була. Обговорювати хотіли, як звірину од людини захистити, бо сильно людина на звіра насідати почала. Зайшов… Дивлюсь, Наркомзем заливаєтся… Та як заливається?! Зупинитись не може… Хочуть мені щось сказати, — не можуть: давить сміх.

— Торкніть, кажу ж, і мене, й я буду сміятися. Торкнули… Так і досі регочусь…

Була в їх бюджетна нарада… Обмірковувалися рибальські справи… Був і представник Наркомфіну… Вимагалися кошти на риборозвідники, вимагалися кошти й на рибну ловлю в морях і т. ін.

Слухав-слухав представник Наркомфіну, встав і заявив:

— Що це, — говорить, — за установа така? В однім місті розводять рибу — давай гроші! В другім місці виловлюють рибу — давай гроші!.. Я протестую!

Пропала наша нарада: прореготали…

Оце вже трохи почав був заспокоюватись, так понесло ж мене в Наркомос, до Головнауки… Зайшов, а там гомеричний сміх…

— Невже, питаю, й у вас представник од Наркомфіну був, що так смієтесь?..

— Не був, — кажуть, — а листа прислав… Я так і впав…

— Пропало, кажу, тижнів три! Сміятимусь. Коли так і є… Показують мені «відношення»:

До Народного комісаріату освіти

При перевірці відчитності за березень завважено, що на Всерадянський з'їзд ґрунтознавців (ботаніків) у Москві були відряджені з Харкова т. т. (ім'ярек)… Таким чином, одночасно в однім місці по одній і тій же справі приймали уділ(? — О. В.) дев'ять представників НКОСу. Таку кількість співробітників, що були зайняті одною справою, фінансовоконтрольне упр. НКФ вважає прибільшеною взагалі, а маючи на увазі режим економії,— і зовсім хибною, через що, звертаючи увагу НКО на вищевказане, ФКУ прохає НКО висловити свої міркування.

Нач ФКУ НКФ (Маламедовський) Кер. контр. відд. (Руднів)

Ой, товариші з Нархомфіну! Ой, пожалійте! Не можна ж так народ смішити… Сміх — штука хороша, але ж коли тебе вже на кольки бере, — хай йому грець!

Тож професори на з'їзд на всесоюзний поїхали, кожен з собою доклада повіз, радіти нам з того треба, а ви їм «справу» припаяли!..

Ой, помилуйте!

Ви ще такої хоч штуки не встругніть…

Незабаром оце буде Всесоюзний з'їзд Рад… Чоловіка, мабуть, 400 виїде «одночасно в одне місце по одній і тій же справі уділ приймати»…

Ну що буде, як ви настрочите до ВУЦВКу:

«…Маючи на увазі режим економії, можна було б просто собі збігати до Москви самому Григорію Івановичу… Та так, щоб і не барився… Та хай уже за одним рипом і ґудзиків для ХЦРК захопить вагонів зо два… Прохаємо ВУЦВК з приводу цього висловити свої міркування…»

Помремо! їйбогу, помремо! Зо сміху!..

НЕ ПІДГАДЬТЕ, ПРАВОСЛАВНІ!

Часи веселі оце якраз на селах понаставали… Храми скрізь пішли…

І воздвиження, й роздвиження, й усіх пречистих, і покрови, й Семена, й Михайлів, і Андрія, й Митрофана, й Кузьми з Дем'яном, й Казанської, й Астраханської…

Гуляй — не хочу!

Святі знали, коли й «воздвигнутись», коли й «успіти», коли й «омофором покрити», коли й іконі якій чудотворній із'явитися…

У жнива ніхто з них не з'являвся… Ніколи було… Воно, мабуть, і на небі якраз жнива, де там тоді про «покрову» дбати, коли треба снопи в'язати…

Оджнивувавсь, одмолотивсь, одсіявсь — отоді можна й за чудеса…

Народ ото відпочиває потроху після трудів праведних, воно тоді чудо саме раз ізробити. Та й засіки повні, ст і перепадає «дітишкам на молочишко», тим, хто біля чудес ходить…

Якраз оце тепер по селах в усі дзвони калатають, храми справляють…

Так ви ж, православні, не підгадьте!..

Дзвони гудуть, змійовики гудуть, в головах гуде…

Не підгадьте!

Храмувать так храмувать… «До положенія»:

Щоб знав бог, щоб знали всі святі, які ми вірні…

Піддержте віру православну на всі сто відсотків, бо підупадає вона, сердешна.

Пийте так, щоб зразу видно було, що ви віри святої не забули…

Ото тільки погано, що довго по церквах у такі дні правлять… Якби швидше. А то тяжко витримати.

Воно, положим, можна й до служби хильнуть — так боязко: може неприємність бути… Забажається, приміром, підтягти «Іже херувими», а воно ж ото як почне півча:

Ііі…

Ііі…

Ііі…

Поки до того «же» дійде, можна забути, про що справа йде, й ушкварити:

І хліб пекти, Й по телята йти, Коли б мені, господи, Василя знайти.

Невдобно…

Оце тільки й невдобство храмових свят…

А так — урем'я підходяще, щоб і ікалось, і співалось, і щоб кров з носа капала…

Підходящий, одне слово, час «постраждати за віру православну»…

Валяйте!

МОЖЕ, ЩЕ ІНСЦЕНІЗУВАТИ НАКАЖЕТЕ?

Дивовижні іноді в людей бажання бувають…

Знав я одного невеличкого хлопчика, що кожного дня, як лягав спати, падав на ліжко, бив по ліжку ногами й кричав як зарізаний.

— Чого ти, — питає його було ніжно мати, — плачеш, Петюнечко?

— Місяця хочу!

— Петюнечко, — мати до нього, — голубчику, як же я тобі місяця того дістану? Місяць далеко. Місяць, Петюнечко, на небі, а ти в ліжечкові… Спи, Петюнечко, завтра до дідуся поїдемо, дідусь черешеньок нарве, а черешеньки солодкісолодкі… І мама з тобою поїде, і татко поїде… А місяця, Петюнечко, не можна в ліжко, він до маленьких діточок не ходить, він по небу ходить та з зірочками здоровкається… «Драстуй, — говорить, — зіронько!» Спи, Петюнечко, спи…

— Ой! Ойойой! Місяця! Дайте мені місяця! Я не хоцу церешеньок! Місяця хооооцу!

І ногами по ліжкові — тататата!

І так аж до того часу, поки входив до кімнати татко, здіймав із штанів череска, показував Петюнечці того череска й запитував:

— А цього «місяця» ти не хочеш?! Спать!!!

— Я вже сплю, таточку! Я вже не хоцу місяця!.. Місяць до маленьких діток не ходить!..

— Тожто бо й є!

* * *
Так отаке буває на світі…

У селі Суховолі, Володарського району на Волині, живе інвалід імперіалістичної війни Яків Іванович Тичина. Пролив Яків Іванович на війні всю свою кров мужичу, поклав на триклятий «олтар» живіт свій, і приїхав до рідного села для того, щоб носили його та на ліжко підсажували, бо всі 100 % своєї працездатності залишилося на галицьких, на волинських, на холмщанських, на польських та на інших чистою мужицькою кров'ю политих ланах…

В Якова Івановича семеро дітей малих. Жити тяжко, бо робити на наділеній революцією землі нема кому.

От і звернувся Яків Іванович за пенсією до соцзабезу…

Пішли з села папірці до району. Мовчить район. Пишуть удруге. Пише район:

Нехай Тичина доставить двох свідків, які бачили, що його поранено…

От вам задачка!

Дай свідків, що поруч тебе пішли в атаку й бачили, як тебе покалічено!..

Не можна, — пишуть, — цього зробити!

Дайте тоді,— пише район, — приговора загальних зборів, що Тичина інвалід…

Послали витяг із протоколу загальних селянських зборів… Протокол, — пишуть, — це протокол, а нам приговор потрібний.

Привезіть в такім разі Тичину до нас — подивимось… Повезли. Привезли. Лікар визнав втрату працездатності на 100 %.

Лежать папери в районі…

Довелося їхати інвалідові ще раз прохати, щоб прискорили якнебудь справу…

Послали папірця до окрсоцзабезу…

Чотири місяці лежать папери в окрузі.

Нарешті летить до села відношення:

В триденний термін доставить свідків, що бачили, як Тичину поранен о…

Знов за рибу гроші…

Як, ламає голову Тичина, я можу це зробити? І сидить з сумом в очах…

А ми оце думаємо: а що, як окрсоцзабез забажає, щоб йому інсценізували оту війну?..

Боже наш! Мобілізацію об'являй, маніфеста видавай… Ойойой!

— Місяця хооцу!

Воно, звичайно, РСІ череска не носить, як той татко, проте в неї є дещо, що того череска замінити може з успіхом.

«ЧЕСТЬ ІМЄЄМ ВАС ПОЗДРАВІТЬ»

Не знаю, чи знайдуться відповідні слова змалювати велику й урочисту подію, що сталася в селі Суботові, на Чигиринщині, у вересні місяці цього ж таки біжучого року?!

Ой, не знайдуться…

Тут великого майстра треба, бо велика й славна була в Суботові подія… Спробуємо… Господа благослови!..

* * *
Ревуть дзвони в Суботові…Світить сонце… Повіває вітерець… І виходить святий отець у білій ризі, з хрестом у руках на церковний ґанок…

А од ґанку підходить молодий молодець, комсомолець-удалець Коваленко Федот та ще й Митрофанович…

На нім френч вилискує, на френчі «КІМ» поблискує, а за ним несуть бойовий портфель секретаря Суботівського осередку комсомольського.

Лунає «революційна» пісня:

Гряди, гряди, Голубице моя…

І становиться молодий молодець, комсомолецьудалець Коваленко Федот та ще й Митрофанович Па рушник білий і схиляє свою голову революційну перед святою євангелією, квітчастою хусткою до молодої прив'язаний.

Поооложил єси на главах їх вінці!.. Ревуть дзвони в Суботові…

* * *
Коли Федота Митрофановича запитали:

— Як же це так, Федоте Митрофановичу? Ви ж самі казали, що «релігія — опіум для народу»?!

— Казав! А що таке «опіум»? «Опіум», коли без цього «опіуму» приданого не дають… Четверину цілу того «опіуму» вихилити можна, коли придане підходяще…

Пррравильно!

* * *
ЦК ЛКСМУ і редакція зо всіма співробітниками «честь імєєть поздравіть» дорогого Федота Митрофановича з законним браком і бажає в ділах рук і ніг його всякого благополучія…

Хай благословить господь бог весь рід його од віку й до віку…

Хреститимете першого — нас не забувайте… З великою радістю понесемо до церкви, тричі в воду опустимо, дунемо й плюнемо, як полагається.

* * *
В Суботові, одне слово:

То не вітер з двох боків —

З нашого і з того,

То до церкви піп повів

Когось молодого…

Молодого, молодого, молодистого…

НАЦІОНАЛЬНО, ПРОСТО, А ГОЛОВНЕ — ПРИЄМНО

Соборна Україна…

Не доводитимемо, що значать ці два слова… Ах, як це зрозуміло для всіх, хто живе і по той, І по цей бік отієї річки, що Збручем прозивається… Соборна Україна… Для всіх зрозуміло…

Не для всіх, правда, однаковий зміст цих двох таких привабливих, таких бажаних слів, але не в цім справа… Ах, не про те ми тепер, не про те!

Ми знаємо, що багато вже кісток лежить на поки ще несоборних ланах за те, щоб були ті лани соборними.

Ми знаємо, що багато мужицьких м'язів шляхетськими кайданами і тепер мордується за тую соборність…

Але ми ніколи не припускали, що все це задарма, що є прекрасний безкровний спосіб здійснити соборність всіх українських земель…

Емігрантська українська молодь, що на Чехах у Падебрадах навчається, той спосіб придумала…

І за посередника в цій великій національній справі обрала князя церковного, високопреосвященного митрополита галицького графа Андрія Шептицького…

Який прекрасний спосіб!

— Ваше преосвященство! — звернулися падебрадські студенти до митрополита. — Цілуючи ваші руці, ваші нозі, ми, цвіт української нації, молитовно благаємо вас: благословіть прислати до Падебрад хоч п'ятсот панночок із Галичини до нашої академії! Всі вони тут віддадуться за наддніпрянських студентів, і таким чином здійсниться ідея соборної України. Тільки ж, ваше преосвященство, не тягніть довго, бо дуже вже в нас та ідея назріла, видержати не можна!

* * *
Оце, я розумію, спосіб!

Це не те, що під Львовом або під Станіславом, в холоді, в голоді, в тифозних вошах, під шляхетською шрапнеллю соборність здійснювати…

Тут просто.

Підголився, черевики підлакував, вуса підкрутив і на падебрадську алею:

— Панунцю! Як вам погодка? І взагалі ніжка у вас… Хехехе!

— Що ви, пане, хто вам дав право?

— Соборність, знаєте! Хехехе!

— Ах, що ви? Хоч і соборність, але ж нащо ж так тискать?

— Ах, ідея ж! Та знаєте, панунцю, за таку ідею не те що притиснуть, задавить можна!

— Ах, побалакайте з мамунцею!

Потім серед товаришів:

— Ех, панове! До ранку сьогодні соборну Україну здійснював! Не піду на лекції — спати хочеться…

* * *
У нас, як ми парубкували, ця справа зовсім інакше звалася.


P. S. Може, хто подумає, що це вигадано. Не вірите мені,— повірте шановному Євгенові Чикаленкові, що з захопленням розповідає про цей намір здійснити соборність України на шпальтах «Українського голосу» № 40 від З жовтня 1926 року.

«ОЙ ГОРЕ, ГОРЕ МНІ»

Дев'ять літ, значить, уже, як «камунія п'є нашу кров»… Ото 1917 року, 7 листопада, як почала пити, та й досі… І які ж ми такі нещасні люди поробилися за цей часі Як ми видержали, бог його святий знає?! Ви тільки послухайте, яких способів уживали більшовики, щоб до цурки нас ізнищити…

Насамперед — землею нас задавити хотіли…

— Ходите, — говорять, — ручки в брючки позакладавши, сіряки наопашки, я ж вам!

Та зразу як шандарахнули на бідне, нещасне селянство п'ятдесят мільйонів десятин поміщицької землі…

— Ага, — кричать, — попались?! Викручуйтесь! Застогнало бідне селянство…

— Пропааали!

Та як же ж не пропадати: землі сила, поміщиків нема, обробляти нікому…

— Ряатуйте! — кричать селяни. — Гинемо! Це не інакше як анцихрист!

Дуже сильно надималися, поки сяктак ту силу землі до себе приборкали… Аж повпрівали… А більшовики не вгавають.

— З поміщицькою вже уговталися?! Почекайте, ми ще вам візка підтаскаємо…

— Оддать, — кричать, — ще тому селянству куркульської землі п'ятдесят мільйонів десятин! Додавлюй селянство до кінця!

Тяжко, дужетаки тяжко пришилося бідному селянству… Але якось із божою поміччю і з цією землею упорались. Упорались, сидять і думають. Чи кінець уже, чи не кінець?

Більшовики дивляться, що землею не взяли, живуче дуже селянство.

— Катай, — кажуть, — на них сільськогосподарські машини… Машинами їх, машинами! Не давай опам'ятатися!

Та як двинули, як двинули на бідне селянство машини… На сто дев'яносто мільйонів карбованців машин за цей час на село двинули…

Трактори татахкають, молотарки гудуть, паровики ревуть, віялки Цокотять, плуги блищать, сіялки риплять…

Таке знялося, таке піднялося, що паламарі по всіх церквах почали в дзвони калатати, — думали: війна.

І тут не взяла «камунія» — вискочили… Тракторами навіть почали весілля справляти… А сильно хотіли більшовики машинами селянство зничтожить, 21 тисячу тракторів на села пустили…Жарти вам?

Не взяли машини селянство. Хоч і з великими труднощами, а вижило воно.

Не зупинилися на цьому більшовики… Не дають дихати ніяк селянинові…

— Не взяли, — кажуть, — машинами, візьмемо чимось іншим, а таки додавимо. На те ми, мовляв, — «камунія», гірша від анцихриста…

Та й вигадали на бідну, на темну, на затуркану голову Землевпорядкування та меліорацію…

— Позвикали, — кажуть, — за двадцять верстов на восьмушки їздити?! Позвикали на болотах порпатись?! Брешете! Ми вас примусимо на однім шматку біля хати хліборобити, ми вам повисушуємо болота! Ми вам покажемо!

Двадцять мільйонів карбованців державних коштів на це діло кинули!

61 мільйон десятин землі впорядкували!

180 тисяч десятин землі од багнищ осушено!

10 мільйонів тисяч десятин землі водою напоєно! Довго чухалось, довго стогнало й кректало селянство від цього лиха…

Та всетаки вичухалось…

Думало — край уже… Кінець! Нічого, — думало, — вже більшовик не придумає…

А більшовик хитрий, упертий…

Електрику вигадав!

Напускає електричество на села!

600 сільських електростанцій побудував.

Ні сірничка тобі засвітити, ні од тієї лампочки закурити… Крутнув штепселя, воно й горить…

Доводиться крутити, нічого не зробиш…

Бо ж жити хочеться, хоч і напосілася та «камунія» дуже здорово.

Та якби ж хоч на цьому окошилося?! Так ні!

Загальне навчанняі

Ліквідуй неписьменність на десяті роковини! Кооперує всіх поголовно!

А це ще Дніпрельстан вигадали… На Дніпрі таку електричну станцію будувати задумали, що півУкраїни в дроти візьмуть…

Що його робить, як його зпід тої «камунії» виприснути — хто й зна…

Дев'ять літ кров п'є…

А воно кров якась гаспидська… «Камунія» її смокче, а вона, іродова душа, грає, а вона грає…

І чим її вгамувати, і чим її припинити — способу не добереш…

Бідні селяни!

СЛУХАЙ, ОБИВАТЕЛЮ!

І коли після пива, після лото, після механічного тоталізатора він прийшов додому і напівроздягнений сидів у кріслі, велика втома залила його мозок, його м'язи, його нерви…

Тоді прийшла до нього чудесна жінка, в кривавочервону порфіру одягнена, і поклала свою сталевопрекрасну руку на спітніле чоло його…

І в очах чудесної жінки світилася тверда воля й велика мудрість.

— Хто ти є, чоловіче? — запитала його чудесна жінка. І, осяяний неземною красою жінки чудесної, промовив він:

— Обиватель я!

— Про що мариш, обивателю?

— Так собі… Спати хочу… Роздягатися ліньки… Сиджу… І промовила чудесна жінка:

— Десять літ завтра, обивателю, як прийшла я на землю цю. Десять літ завтра, обивателю, як у вирі, у вихорі, у бурхливому полум'ї, у кривавих загравах прошуміла я ланами, лісами, степами…

Десять літ…

— Хто ти?

— Я — революція!

— Рррят…!

— Не кричи, обивателю! Не бійся! Ти ж певний, що я не така тепер, як була дев'ять літ тому, коли од заграв моїх ти ховався в льохи, коли з перин, умивальників та урильників ти під дверима робив од мене барикади, коли од вихору мого ти закладав подушками вікна… Чого ж ти боїшся? Давай краще з тобою побалакаємо…

— Дддавай!

* * *
— Ну, обивателю! Як ти живеш?

— Сквернувато… 9й розряд, і нагрузки не дають…

— Ах, не про те я… Не про те… Ти колинебудь думав про мене?

— Думав…

— Коли ж ти думав?

— Як на загальних зборах у порядку профсоюзної дисципліни бував. Там про тебе говорили, а я думав…

— Що ж ти думав?

— Думав… Що дала нам Жовтнева революція думав…

Гнівно й гордо підвелася чудесна жінка… Іскри зневаги спалахнули в прекрасних очах її… І тверда сталь забриніла в її голосі.

— Що дала я тобі, ти думав?! Я дала тобі все! Ти хто — робітник? Я дала тобі волю, я дала тобі заводи, я дала тобі фабрики! Ти хто — селянин? Я дала тобі волю, я дала тобі землю! Ти — інтелігент? Я дала тобі волю, я дала тобі необмежені простори виявляти інтелект твій. Я все дала… І щороку ти думаєш, що дала тобі революція?! А подумав ти хоч раз, у цей день, що ти революції дав? Подумав?! Говори!

— Ні… Я… Я не буду!

— Та не тремти ти так! Не бійся! Я не битиму! Я питаю тебе, що ти дав революції?! Мовчиш?! Слухай, обивателю!

І буйним потоком полилися слова із прекрасних уст чудесної жінки… І в словах тих мідь дзвеніла, і був у тих словах і жаль, і гнів… І прорвалась лють у них, і звучала гордість…

— Слухай, обивателю!

Я прийшла до тебе вільною, як легіт гірських полонин… А ти причепив до мене «платформу». Ти жабою дряпався на ту «платформу», на всі боки озираючись… А видряпавшись, сів і завив голосно:

— Дай ставку!

— Яв бурі буряній принесла тобі машини, домни, паси… А ти запальнички почав робити… Я засвітила твої мартени, я завертіла твої машини, а ти не можеш дати мені нічого без «комісій підвищення продуктивності», без комітетів «поліпшення якості»…

Я в вирі шаленім волю тобі кинула, а ти обернув її в прогули, в бюлетені та в черги біля поліклініки…

— Слухай, обивателю!

Я в загравах кривавих дала тобі землю, а з землі тої ще й досі трипілля соки висмоктує, а землю ту ще й досі будяки колють, мишії та пирії криють…

Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної неволі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміховище, ти з задавлених мов зробив «собачі», ти красу національного відродження добачаєш тільки в «комісіях по українізації», куди тебе ломакою заганяти треба.

Я вихором зірвала з тебе чорну пелену темряви, а ти чухаєшся, коли тебе кличуть до школи, ти біжиш до пивної, ти біжиш на досвітки, коли в школі учитель чекає на тебе, щоб тобі, дорослому, розплющити очі знанням привабливим!

— Слухай, обивателю!

Я посадила тебе в апарат керувати величезною державою робітників і селян, а ти в тім апараті кубло бюрократичне зробив собі й видавлюєш із живого діла своїми чиновницькобюрократичними руками душу живу…

Коли кращі твої батьки, сини, матері, сестри, брати путь мою поливали гарячою кров'ю своєю, ти в черзі по пайки стояв, мене проклинаючи…

Коли тепер твої брати, твої сестри над верстатом надривають груди свої, ти посвистом різким вечори пронизуєш, ти обригуєш тротуари, ти «криєш» прохожих, ти фінку встромляєш у серце брата твого…

— Слухай, обивателю!

Я дала тобі скарби народні, а ти їх розтрачуєш, ти програєш їх у шмендефер, ти пропиваєш їх із прости» тутками!

— Слухай, обивателю! Що ж ти дав революції?!

— Говори!!!

— Заснув?! Тьху! Бодай же ж ти й не прокидався!

А МИ ЧИМ ВИНУВАТІ?

Оце ж лаятиметесь:

От, скажете, сукин син: на віру на православну нападає, на бога, на церкву.

На батюшок, на священиків.

А як по правді сказати, так оте все мені й за вухом не свербить.

Я вже знаю добре та гаразд, що, в царство небесне мене не пустять, у пекло теж не потрапиш, бо й з чортами я глека розбив. Сидітиму я на тім світі десь під вербою між пеклом та царством небесним, повішавши на вербі всі свої гріхи…

Так що воно мені ні до чого…

І не я винен, і не винна й редакція, коли ви самі, селяни, пишете до нас отакіо листи й запитуєте, що вам у данім разі зробити…

Отакий, приміром, лист.

«Прохаю звернути увагу на такий факт:

В нашому селі (не скажу в якому, — хай покортить. — О. В.) за останні два роки з простих малограмотних хлопців, навіть хуліганів та бандитів, вийшли вісім попів:

1) Кський Лука — амністирований бандит.

2) Кський Яків — хуліган.

3) Кцький Григор — сидів у бупрі півтора року.

4) Снюк Захарко — хуліган нашого села.

5) Бтан Андрій — хуліган самий кращий.

6) Бтан Марко — хуліган.

7) Гць Йосип — так само.

8) Пко Петро — хуліган на 100 відсотків.

І ще підготовляється таких багато…» Отакі листи нам пишуть і прохають одповісти, що робити, чому це так і т. ін. Мусимо ж ми відповісти? Мусимо.

І пишемо… А ви потім лаєтесь.

* * *
Що ж вам робити?

Сподівайтесь, запричащайтесь, хрестіться, ховайтесь, бийте поклони, несіть книші батюшкам…

Помоєму, так це найпідходящіші батюшечки…

Ви ж знаєте, що бог тепер твердий став. Не дуже й дощів посилає, з чудесами щось у нього загальмувало і взагалі не дуже обдаровує нас мил остями…

Що тепер зробить якийнебудь смиренний та тихий батюшка?

Нічого…

От і пробують отаких висвячувати… Щоб уже як скаже: «Подай,* господи», — так хоч і не хоче господь, а подасть. Хай спробує не подасть… З таким батюшкою не зажартуєш. От для чого це, очевидно, робиться.

ЗОЙК НА «ДОРОЗІ»

Харитина Филипченкова, вдова Гуляйполя, почувши гасло «Дорогу жінці!», вийшла на ту привабливу «дорогу»…

Ви гадаєте, що так легко на ту «дорогу» селянській жінці вийти?

Не легко. Та ще коли в тої жінки за спідницю держаться четверо дітей, та ще коли батько тих дітей «умер, бедняга, в больнице военной, долго, бедняга, страдал».

Ой, не легко! Ой, як не легко!

Бо четверо ж ті їсти хотять, бо для них і для себе треба орати, волочити, сіяти, косити, молотити, молоти…

І все-таки Харитина Филипченкова вийшла на «дорогу жінці»…

Харитина Филипченкова була делегаткою. Харитина Филипченкова цей рік за члена сільської Ради правила.

Харитина Филипченкова не тільки числилася в делегатках, не тільки числилася в сільській Раді, Харитина Филипченкова, вийшовши сама на «дорогу» ту, вона, одна з «перших хоробрих», повинна виводити й інших, котрі в спідницях.

І до того ще добре затямила Харитина Филипченкова, що і в спідниці права повинні бути.

І от скривдили в Гуляйполі одну «спідницю». У сироти Кириченкової сотенні уповноважені Карпенко Іван та Тужик Михайло земельку загарбали та й до двору сирітського руки почали простягати. Сирота до суду.

А Харитина Филипченкова, твердо затямивши, що і в «спідницЬ права повинні бути, за ті права стала, на суді показала, що то земля Кириченкової, і одсудив суд сироті землю.

І зробилася після того Харитині Филипченкової ота «дорога жінці» не простою «дорогою» привабливою, а глибоким яром, терном порослим, з ямами вовчими. Зробилася вона «дорогою» темною, страшною.

Уже улюлюкають на Харитину Филипченкову, коли вона «дорогою» тою йде, вже обороняють її од Карпенка на базарі люди, бо вже до волосся Харитининого він сікається…

Вже кричить Карпенко Харитині:

— Пожди! Ще й Тужик тебе зустріне!

Вже лунає зойк «першої хороброї» Харитини Филипченкової з «дороги жіночої».

— Що робить?.. Рятуйте! Нема вже мені тут життя. Мені вже й земелька буде за 10 верстов, і невдобна та земля буде, ще всього мені буде. Удовабо я, жінкабо я, а вони чоловіки, вони в нас диктатори.

Вже сльози ХаритининІ «дорогу жіночу» миють.

Ах, як тяжко ще в нас на «жіночій дорозі».

Хто «улюлюкне» на Карпенків та на Тужиків?..

Щоб не тернами колючими йшла Харитина Филипченкова на жіночій «дорозі»… Щоб сльози її на ту дорогу не капали…

А ТИ, МАРКУ, ГРАЙ!

Ми, розпочинаючи видавати свій журнал, категорично вирішили ігнорувати Чемберлена. Категорично!

Хоч на голову, думали ми собі, хай Чемберлен стане, хай монокля надіне ще на одне око — не звертатимемо, сказали ми собі, ніякісінької уваги ні на його монокль, ні на його циліндр. І на Болдуїна не звертаємо. І на Черчілля, і на Хікса… Мов їх нема зовсім.

Коли один із наших співробітників якось заявив:

Та ми ж усіх перчили, Поперчимо й Черчілля,—

всі в редакції, як один, замахали руками:

— Не займай Черчілля, не буде черчіллить! І так у редакції душно.

А секретар редакції до цього додав:

І не станем на колена — Плювать нам на Чемберлена.

Ну всетаки ми вирішили, що плювати не будемо, бо, поперше: слина теж річ у хозяйствї потрібна, а подруге: в дипломатичних зносинах плювати не прийнято, тим паче, що містер Чемберлен — людина дуже образлива і пише ноти навіть з приводу карикатури, намальованої на нього в «Известиях», так що, якби ми плюнули, попер би ще на нас війною. А ми народ мирний. Нам он треба Дніпрельстан будувати, а не воюватися…

Вирішили ми просто собі ігнорувати його — й край!

І от нате вам: нота.

Нота — висока дуже. На верхнє «до». Так що вже не проста собі нота, а фальцетиста. Аж пищить!

Коли ми про ноту вперше почули, ми думали, що то просто радіохвиля з чергової трансляції знизилась десь до розсадника расових йоркширів, якраз у той час, коли їм (йоркширам тим) їсти давали, підхопила вона (хвиля) йоркширські нервові голоси й принесла у гучномовець…

Аж воно — ні.

Виявляється, що то Чемберленова нота. Ми просто зніяковіли: отака подібність! І перший момент не знали, як же нам реагувати… З одного боку — обіцянка не звертати на Чемберлена уваги, а з другого — отакий галас.

Думали довго, що нам робити. І вирішили всетаки що:

Ми не станем на колена — Плювать нам на Чемберлена. Хай пищить англійський пан, Наша справа — Дніпрельстан.

ВІЧНА ЇМ ПАМ'ЯТЬ

Все село плакало…

Йшло за марами, на яких пливли дві новенькі осикові труни, і плакало справжніми гіркими болючими сльозами…

Та й як же було тому селу не плакати?

Ховали голову й секретаря сільради.

Хароші таки були люди, чесні, трудящі, роботящі, недавнечко оце їх переобрали, — і раптом обох їх знайшли висячими над ставком, на вільхах, один перед одним, в смутних позах трагічних шибеників…

Повісились хороші люди…

Все село плакало, проводжаючи в далеку путь двох хороших, чесних, активних, роботящих людей…

І було це так для села несподівано, на думку ніколи нікому не спадало, щоб можна було чекати отакого страшного кінця…

Веселі ж були, жваві, здорові…

Оххохо!..

* * *
Поховали…

І коли вже поховали, тоді зібрався актив сільради, довго сиділи, думали і, нарешті, вирішили покликати жінок покійних товаришів і розпитати, в чім же ж справа…

Прийшли заплакані жінки.

— Скажіть, де причина? Через віщо це вони так?

— Ох, і не знаємо! Ох, і не скажемо! Ох, і не докажемо!

— Та, може ж, хоч помічали щось таке за ними останніми часами?

— Нічогої Тільки й того, що обидва почали оце перед благовіщенням у ставку купатись!

— Як?

— О доле наша…

І розказали жінки неймовірну історію. Прийшли якось їхні чоловіки з сільради сумні дуже і об'явили їм:

— Завтра поринаємо!

— Як поринаєте? Куди поринаєте? Де поринаєте?

— В ставку поринаємо! Вглиб!

— Та що ви, побожеволіли, чи що? Та ще ж крига не розтала!

— Нічого не поробиш: треба! Човна нема — треба поринати… Наказано…

— Та…

— І не такайте, бо не вашого, — кажуть небіжчики, — це розуму справа… Треба…

І справді… Другого дня вранці пішли кудись… За годину приходять, зубами цокотять, мокрі як хлющ. Попереодягались, позалазили на піч, гріються і один в одного питають:

— Дістав дна?

— Ні! Ще трішечки і дістав би, так духу не хватило…

— От нещастя, — каже другий, — і де воно на нашу голову взялося?

— А ще ж і рибу передивитись треба, якої вона породи!..

На другий день те саме…

Пішли, а потім поприбігали — й на піч.

Балакають:

— Нічого, мабуть, не вийде. Дна, може, й дістанемо, а рибу навряд чи перепишемо… Дуже трудно… В глибу риба сидить.

А на третій день ото пішли:

— Ой, горе наше, горе! Та хто ж наших діточок доглядатиме? Та хто ж…

Сумувала сільрада… Та що поробиш?

Вибрали нового голову, нового секретаря… Почали працювати, згадуючи добрим словом небіжчиків…

І вже аж через місяць, перекидаючи папери, закричав секретар новий не своїм голосом: — Ось! Ось! Всі до нього…

Папірець… А на папірці резолюція: «Оце наша смерть!»

Прочитали:

«Райземвідділ пропонує вам терміново дати відомості про рибні вгіддя місцевого значення:

1) Які рибні вгіддя маються в вашій с/раді (річки, озера, ставки).

2) Площа окремого рибугіддя (довжина, ширина, глибина).

3) Які породи риби і т. д., і т. д.» Догадалися члени сільради…

Терміново… Березень місяць… Човна нема… Поринали… Міряли… Вічна їм пам'ять.

* * *
Не скажу, в якім це було селі! Не скажу, якого району! Не скажу, якої округи!

ЯК МЕНЕ ПРЕСА ПІДВЕЛА (Факт)

Сьогодні — наш день. Хоч один день на рік, а таки наш. Цілком наш, з гамузом, з уздром. Сьогодні можна про себе… Про свої справи, про «пресові», бо хоч що ви там собі кажіть, а ми таки преса…

Так, значить, про себе…

Сьогодні, як на духу, розкажу вам, як мене підвела преса, друковане тобто слово, як воно, оте слово, поклало мене на обидві лопатки, як я витріщив очі, довго кліпав віями, а потім плюнув і вилаявся…

Так от, слухайте… Майте на увазі, що це тільки сьогодні й більше ніколи нікому я цього не розповідатиму. Нізащо в світі.

Те, що ото колись мені трапилось в потязі, коли я в купе розбалакався про літературу з якимось незнайомим мені інженером і той інженер, перебираючи українських літераторів, мене особисто (не знаючи, що то я перед ним) так крив, так крив, що я й совався, й вертівся, й вікно одчиняв (та ще й підтакував, бо вважав за незручне сам себе захищати), — так це все проти того, як мене підвела моя книжка оце недавнечко, — дрібничка…

Є в мене одна сільська усмішка, що зветься «Охорона здоров'я народного». Ввійшла вона в збірку моїх «Сільських усмішок». Висміюю я там сільських «наркомздравів», бабівшептух, а висміюючи, даю зразки їхніх «ліків», молитов їхніх різних од глазу, од сказу й од усього такого іншого…

Написав я ту усмішку колись і подумав: «О! Доб'ю я таки оті забобони! Пропали тепер баби Палажки, бо висміяв я їх круто…» І що ж би ви гадали?

Недавно оце одержав я листа від одного бібліотекаря з одного невеличкого українського міста. І пише він мені отаку пригоду.

Приходить до нього в книгозбірню старезна бабуся й каже:

— Дайте мені книжечку Остапа Вишні, оту, що там про бабівшептух написано.

«Здивувався я, — пише мені бібліотекар, — що така старенька бабуся й цікавиться новою літературою…

— Навіщо вам книжечка, бабусю?

— Перечитати хочу.

— Звідки ви знаєте, що є такий письменник і що в нього є така книжка?

— Знаю. Дочка моя працює в цегельні, так вона брала у вас ту книжечку й читала вдома уголос…

— Так що вам так вона сподобалася, що ще раз перечитати хочете?

— Е, ні! Не те, щоб вона мені сподобалася, а там такі хороші молитви понаписувані од хвороб різних. Як ото брала дочка книжку, так у мене якраз бешиха була… А там молитва од бешихи така ж хороша! Як помолилася я тоді з тої книжечки, одпустило мене зразу! А тепер так мене на кольки взяло, що ні чхнути мені, ні дихнути. Так там, кажуть, і від кольки є молитва, дайте, пожалуста!»

Ну?!

Як вам це подобається?!

Вбив, називається, бабу Палажку! Висміяв!

Я люблю пресу!

Але на цей раз я плюнув і вилаявся! Ну хіба ж таки можна отак підводити?

РАДІО

Чи чули наші батьки отаке, як оце ви тепер щодня чуєте? Та ніколи в світі.

Найбільше й найдовше в наших батьків було радіо, це коли один стоїть на однім березі Ворскли, а другий на другім та:

— Подай перевозу!

На оті тільки метри й була в наших батьків радіохвиля.

А тепер бачите, що воно виходить?

Ми тут у Харкові газету говоримо, а ви десь аж у Шенгеріївці чи в Бирках стоїте, чи сидите собі та слухаєте.

До того вже з цими газетами дійшло, що й очима водити по папері не треба.

Сама в уші лізе.

Ой, до чого ж ми з оцим докотимось?!

До чого нас, грішних, оце радіо призведе?

Я ото колись писав був, що така штука, як голосномовець, як гучномовець, цілий переворот у хазяйстві зробить, бо тим гучномовцем дуже добре можна, сидячи в хаті, горобців на вгороді та хлопців на бакшіполохати.

А тепер уже чого доскочили?

Уже от вигадали отаку штуку, що можна не тільки слухати, як ми тут оце говоримо, а просто перебалакуватися один з одним.

У вас апарат і в жінки, приміром, апарат.

Поїхали ви по снопи, а рубля забули. До апарата зараз:

— Марусю! Рубля забув. Мерщій неси, бо як же ж я ті снопи довезу?..

А вона вам в апарат:

— Про що ж ти, іроде, думав, як по снопи їхав? Про куму?

І летить вам трясця по радіохвилі. З таким апаратом просто — й дома, й замужем. Оришка десь буряки поле, а Андрій тина за сім верст городить. Пополола, пополола й потім до апарата:

— Андрійку, прийдеш увечері! А Андрій в апарат:

— Опридільонно.

А що вже нашим дівчатам городським, що по канцеляріях у нас отут соціалізм будують, так не життя буде, а масниця.

Тепер тільки й розваги, що побігла попудрилась перед дзеркалом, а тоді — боже мій!

Побігла, в апарат потихеньку, щоб ніхто й не чув:

— Колю, Колю! Вже скоро пів до четвертої. Де ждеш?

— На Лібкнехта.

— Цілую.

— Обратно й вас.

Хороша це штука — отакі апарати.

Та треба ж вам сказати, що вигадали ще дивовижніший апарат. Це вже такий, що я б його ніколи не дозволив розповсюджувати.

Такий апарат, братця, вигадали, що й подумати страшно.

Через його, через оцей нововигаданий апарат, видно, що поза хатою, де ви сидите, робиться…

Ви розумієте, що це буде?..

Сидите ви в хаті. Схотілося вам дременуть кудинебудь. Куди?..

Та то вже ваша справа — куди. Яке кому до того діло?..

Жінці ви кажете, що підете на дуже важливий пленум.

А самі вийшли та й чкурнули, куди вже там вам хотілося… А жінка до апарата. І бачить, з яким ви там пленумом засідаєте…

Прийшли ви додому. Ну, ви ж розумієте, яка вже буде після того пленуму дискусія?..

Це — апарат безумовно шкідливий.

Оті всі апарати: гучномовець, приймачі, радіотелефони — то корисні апарати. А це — це язва. Як на мене, я б його заборонив обов'язково. Смертельний бій буде через той апарат, а не життя.

Так до такого, значить, життя ми з вами дожили.

До радіожиття.

І коли вже повигадували такі апарати, що за сто верстов можна буде все бачити й чути, то вигадають же радіо на кожний випадок життя. По радіо будемо ходити, чоботи скидати, спати… І в церкві богу по радіо молитимемось.

А чого, справді, чимчикувати до тієї церкви, коли можна по апарату сказати паламареві:

— Приліпи там, Іване, свічку пресвятій богородиці, а я полежу.

І їстимемо по радіо. Просто в апарат жінці:

— Пообідай, Марино, сама, а мені пусти по радіохвилі борщу на три вольта та вареників на п'ять, бо обідати мені ніколи йти.

Життя буде хороше.

Сидітимемо тільки та в хвильки гратимемо…

МИСЛИВСТВО

Ах, тумани над озерами!

Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!

Ах, ліси! Ах, лани широкополі!

Господи! Та хто ж вигадав оце все?!

Хто вигадав крижня, хто зайця сотворив та лисицю?

Та ви знаєте, що оце все робить з людиною?!

З тою людиною, що в звичайний час життя свого повсякденного нормальніша за нормальних усіх людей, а в суботу або в день перед святом починають у неї (у людини в тієї) бігати очі, починає та людина на кріслі крутитися, соватися, поглядати щохвилини на годинника, а потім непомітно, бочком, бочком, за картуза — і шусть з установи!

І біжить та людина додому, хапає рушницю, ягдташа, патронташа, собаку і мчить на вокзал, бо ж о 4й годині потяг іде!

І ніяка сила не в силі зупинити тої людини!

І ніколи ніхто її не зупинить, бо… ах, тумани над озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі! Ах, качки! Ах, зайці!

Бо та людина — мисливець!

Нема в світі найбільшої сили, як жінка!

Але в цім разі і жінка нічого не вдіє…

І жінчина сила розбивається об тумани над озерами, об ліси, об лани широкополі…

* * *
— Іване Петровичу, в суботу їдемо?

— Як вирвусь, так їдемо!

— Звідки вирвусь?

— З дому! Заховала, триклятуща, рушницю!

— Ну?! І не поїдете, значить?

— Нічого це, брат, не значить, бо дав синові полтиника, щоб винюхав, де вона її заткнула, та переховав у інше місце! Він у мене такий, що знайде! Поїдемо!

* * *
Яка ж це сила велика — мисливство!

А хіба не сила?

Уважайте!

Коли ви сидите у вагоні і в думках уже націляєтесь на крижня, розлітаються двері, і в вагон ускакує солідна людина.

— Товариші! Нате мою рушницю, нате мої ягдташа й патронташа, а я поки що під лаву! Та прикрийте мене, голубчики, вашою сукою, бо витягне!

— Хто витягне?

— Жінка витягне! Ззаду біжить!

І коли вскочило у вагон те, що «витягне», так старий мисливець, що на своїм віку «медведів давив, як кошенят», перехрестився й проказав з острахом:

— Тигра бачив, гієну бачив, а ніколи так не лякався, як це тепер! Моя вже вмерла, царство їй небесне, одвик уже!

Ах, тумани над озерами!

* * *
Ви, товаришу, ще не мисливець? Як же це так?

На самій Харківщині вже дев'ять тисяч мисливців, а ви ще не записалися?

— Айайайайай! Записуйтеся — це ж не так тяжко!

Для того, щоб бути мисливцем, треба ось що:

1) Складну алюмінієву чарку!

2) Баклажку таку, щоб містила не менш як літр.

3) Фунтів зо два мисливських сосисок.

4) Патронташ.

5) Ягдташ.

6) Рюкзак (це така сумка, що за плечі одягається)…

7) Чоботи мисливські. Довгі такі — аж по самі тпруті…

8) Реміняку — зайці носити…

9) Тороки — качки носити…

10) Барклайку — набої набивати.

11) Закрутку — /іабої закручувати.

12) Мірочку — порох та шріт одміряти.

13) Мисливський квиток.

14) Рушницю. Остання — не обов'язкова, бо можна самому собі або товаришеві ногу чи голову прострелити.

Все це на себе одягається й ідеться полювати. Коли потім вас запитують:

— Що, товаришу, вбили?

— Та пляшок з чотири таки вбили! А потім у порожні пляшки поціляли!

Ви вже — справжній мисливець.

Ви вже абсолютно нічим не відрізнятиметесь од 95 % всіх наших найдосвідченіших мисливців!

ЯКІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

Їхав я якось залізницею. На одній із станцій витяг я із валізки склянку, вискочив, приніс до вагона води й поставив у купе на полиці.

Літній чоловічина, що сидів поруч мене, попрохав дати йому напитися.

— Беріть, будь ласка.

Чоловічина випив воду, подякував і, показуючи мені склянку, промовив:

— Подивіться на цю склянку.

— А що таке? — запитав я.

— Подивіться, як її зроблено. Вінця якісь нерівні, кострубаті, боїшся просто в рота взяти, щоб не подряпати себе.

— Да, — відповів я. — Чи не вміють, чи не хочуть, а роблять погано. Можна б уже й кращий посуд випускати.

Розбалакалися ми.

— Я сам, — розповів мій супутник, — робітник із гути. Давно вже працюю на виробництві, і скажу я вам, що це просто неохайність виробнича. Нема догляду на заводі, нема ока. Робимо, аби з рук. Директор або управитель дбає, очевидно, щоб програму виконати, а свідомості серед робітників теж не багато… От і маємо таке, що бридко в руки взяти…

— А правда ж, — перебив я його, — можна вже робити як слід?

— Та, звичайно ж, можна. Я не знаю, якої це гути оця склянка, а знаю, що з нашої такої б не випустили. Ніколи б не випустили. Наш директор би цього не допустив.

— Налагодали, значить, вже виробництво?

— Налагодили. А знаєте, як налагодили?

— Як?

— Шлунок допоміг.

— Який шлунок?

— А такий звичайний шлунок… Робимо ми, як ви знаєте, всілякі скляні вироби: пляшки, склянки, лампове скло, аптечний посуд. Робимо ми, між іншим, і наконечники для клістирів. Робили ми раніше отаке казнащо, як і оця склянка. Аби зробити. Піде, бо кращого все ж одно немає. І от одного разу заслаб наш директор на шлунок. Треба було клістир поставити. Прибігла директорша до склепу по наконечник. Дали їй… Вона й засунула. Так директор як не підскочить, як не крикне:

— Що ти мені їжака сунеш?!

Перелякалася директорша страшенно.

— Що ти, Ваню! (Його Іваном Федоровичем звуть). Якого їжака? Це з вашого заводу наконечник.

— З нашого?

Та як ухопить того наконечника, та як брязне об землю… А на другий день скликає загальні збори. А потім виробничі наради.

Як узявсь, як узявсь — так тепер наша гута на першім місці. Посуд у нас, як хрусталь. І всі задоволені.

«Що бог посилає, то все на краще», — подумав я.

«ЧУКРЕН»

Сивасивезна старовина…

Отоді ж таки, як жилабула на світі Атлантида, гонів із сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву «Чукрен».

Звалася так та казкова країна через те, що її населення, люд тобто її божий, завжди чухався.

Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги, і коли було його чи запитають про щонебудь, чи загадають що зробити, зроду воно лізе до потилиці й починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…

Через те й країна звалася «Чукрен»…

Власне кажучи, перша її назва була не «Чукрен», а «Чухрен», але згодом «хи» перейшло в «ки», а правописна комісія той перехід «хи» на «ки» затвердила. Так назавжди й залишилася назва тої країни «Чукрен».

Жили там люди — чухраїнці. Усе було вони чухаються та співають. До співів вони були великі мастаки. Співають було цілими століттями.

Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», починали співати «Корита»:

Ой корито, корито, Повне води налито. Там дівчонки води мили, А мальчишки воду пили. Не хочу я чаю пить, Не хочу заварювать, Не хочу тібє любить, З тобою разговарювать.

Співали вони так, що сусіди їхні, атлантидяни оті самі, аж вікна було зачиняють;

— Співають чухраїнці! От народ!? А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться?

А ті співають, а ті співають… Перестануть, почухаються та знову:

Ти скажи мне пачєму, По какому случаю, Одного тібе люблю, А десяток мучаю.

Отак і жила та казкова країна «Чукрен».

І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято: чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського дуже важливого чинника, — одне слово, дуже якесь велике мало відбутися свято.

Вирішили святкувати.

От надіходить уже й свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку.

Сусіди збоку нагадують:

— Не проґавте, хлопці! А чухраїнці їм:

— Нічого! Встигнемо з козами на торг.

Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тикмик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід… Що маєш робити?

Так вони що втнули? Хитрий нарід був. Рік у них мав 365 день, так вони взяли й ухвалили:

Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухвалюємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів.

Щоб не дуже, значить, поспішали. Зраділи всі дуже…

А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:

Віють вітри, Віють буйні,

Ажажаж дерева гнуться.

На тім, поки що, і кінчився «народний здвиг» з цього приводу.

Отака була колись казкова країна «Чукрен».

«ЧУХРАЇНЦІ» (Спроба характеристики)

ПЕРЕДМОВА
«Чухраїнці», як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні «Чукрен».

Країна «Чукрен» була по той бік Атлантиди.

Назва — «чухраїнці» (і про це ми знаємо) — постала від того, що нарід той завжди чухався…

В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.

РОЗДІЛ І
Країна «Чукрен», як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці чухраїнського царя Передериматнюріохора, розлягалася на чималім просторіш від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це — на заході…

Південь країни «Чукрен» обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма — бог одділив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном — надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося.

В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці — це ті, що жили над річкою Дмитром, а Наддсітрянці — над Дсітром.

Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів, — хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть…

Як запитають було їх:

— Якої ви, лорди, нації? Вони, почухавшись, одповідають:

— Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.

«Чукрен» була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки…

А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.

— Хороша, — казали вони, — рослина. Як зацвіте-зацвітезацвіте.

А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.

РОЗДІЛ II
Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:

— Це — чухраїнець.

І ніколи не помилиться…

Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п'ять голівних рис його симпатичної вдачі.

Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось то воно буде!

5. Я так і знав.

Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнця рис.

Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.

Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.

Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.

Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то — крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.

Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.

Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.

Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.

Якби ж знаття

Найхарактерніша для чухраїнців риса. Рисамати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця — не риса.

Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:

— Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!.. Геп!

— Не треба…

Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: «Не треба».

І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:

— Якби ж знаття, де впадеш, — соломки б підіслав. Або:

— Якби знаття, що в кума пиття…

І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.

От будують чухраїнці якунебудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:

— Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.

Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати… Полемізувалиполемізували, аж дивляться — у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:

— Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.

Сильно тоді в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…

Вирішили якось, вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися,перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.

Тоді почухались.

— Якби ж знаття… І почали знову.

І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:

— Якби ж знаття…

Якосьто воно буде. Я так і знав.

З цією головною рисою тісно з'єднані четверта й п'ята риси в чухраїнців, а саме: «якосьто воно буде» та «я так і знав».

Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хтонебудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:

— А чи так ви робите?

Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:

— Та! Якосьто вже буде! І починає робити…

Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:

— Я так і знав!

— Що ви знали?

— Та що отак буде!

— Так навіщо ж ви робили?

— Якби ж знаття…

— Так ви ж кажете, що знали?

— Так я думав, що якосьто воно буде!

Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:

— Дивне якесь perpetuum mobile.

Забув. Спізнивсь.

Друга риса — «забув» і третя — «спізнивсь» характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують…

— Чому ви цього не зробили?

— Іііти! Забув! Дивись?! Або:

— Чого ж ви не прийшли?

— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той… облишив. Якосьто, сам собі подумав, воно буде.

Істинно дивний народ.

РОЗДІЛ III
Країну «Чукрен» залила стихія разом із Атлантидою.

Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:

Ой, поля, ви, поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс.

А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:

— І все подурному!

ПІСЛЯМОВА
Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:

— Нічого. Якосьто воно буде. Тьху!

ЦЕ ВАМ НЕ БАНДИТИЗМ

Як вам розказать, так, їйбогу, не повірите…

Людина, що бандитизм і бандитів трощила, «як кошенят», здала перед тяганиною… Розгубилась… Опустила руки й каже:

— Можна здохнуть. їйбогу, можна здохнуть.

Кажу ж, на бандитів ішла, груди вперед, без ніякого страху, а як побачила тяганину, кричить аж із села Дашківки, Кременчуцької округи:

— Рятуйте!

І людина, між іншим, зовсім не з боязких. От ким людина була:

а) Організатором червоного батальйону при 12й позачерговій дивізії.

б) Командувачем Ростовського фронту від Ростова до Новобатайська з 24 серпня 1917 р. до 13 червня 1918 року.

в) Командувачем бронепотягів.

г) Командиром експедиційного полку по боротьбі з бандитизмом.

д) Воєнкомом в огневім загоні по боротьбі з бандитизмом.

Людина має 12 ран і контузію.

Людина має три ордени Червоного Прапора.

Звуть ту людину Порфир Кіндратович Черкасов. Виходить, як бачите, що П. К. Черкасов не з полохливих людей…

Ну, так от…

Коли вже, значить, після баталій, тов. Черкасов осівся в селі Дашківці, і тогда считать ми стали ранн, товарищей считать.

Підрахував він, що дванадцять ран і контузія — речі, що й казати, почесні, та не дають вони йому як слід у невеличкому його сільському господарстві працювати. Забрали, капосні, в нього працездатність.

От 1925 року і написав тов. Черкасов до Кишинського тва взаємодопомоги, щоб пенсію інвалідську йому дали.

Кишинське РКВД послало всі папери до Кременчуцького окрсобезу.

Півтора року — ніякої відповіді.

Пишуть кишинці до кременчужан удруге.

Кременчужани відповідають:

«Забули документи. Починай спочатку..!»

Почали вдруге.

Лежала ця справа в Кременчуці рік.

П. К. Черкасов — до Кременчуцької РСІ.

РСІ «поставила на вид» усім винним у тяганині — запропонувала окрвійськкоматові скоріше розв'язати цю справу (протокол окрРСІ від 12 лютого 1927 p., № 6).

Пішов Черкасов по комісіях.

Був аж на трьох комісіях: на військовій, на двох експертних і на останній — у Полтаві. Визнано — друга група інвалідності. Надіслали справу до ВУЦВКу.

ВУЦВК розглянув і повідомив тов. Черкасова, що його справу для виконання надіслано до Кременчуцького окрсобезу.

Здається, все.

Не дуже все.

Кременчуцький окрсобез подивився і, маючи в себе всі документи і всі постанови всіх комісій, пише до Черкасова:

«Надішліть документи від лікаря, що ви таки інвалід, а від сільради про маєтковий стан…»

Весела пісенька:

Хвост поджала, побежала, Начинай сначала.

П. К. Черкасов думає собі:

«Коли я воювався проти контрреволюції, і зовнішньої і внутрішньої, так я знав, що в мене є руки, ноги, м'язи, груди… В мене є. «гвинт», є кулемет, є ентузіазм і бажання знищити своїх ворогів. Я йшов і нищив. Я знав свого ворога, який він на масть, я знав його звички, його прийоми… Аж коли проти мене виступила тяганина, так я не знаю, з чим проти неї воюватись. Так я кричу:

— Рятуйте!»

Страшні вороги бюрократизм і тяганина, коли перед ними герої Червоного Прапора пасують. Ой, страшні!

УНІВЕРСАЛ

До земляків своїх, на Україні й поза Україною сущих

Земляки! Всі земляки: вже перчені, перцьовані й ті, що ще мають перчитись.

Волею найкращих братів ваших настановлено мене, «Червоний перець», на сторожі життя радісного на землі українській радянській.

Десять літ уже минуло, відколи землею українською порядкують робітники й селяни.

І гадалося мені, «Перцеві червоному», що за десять цих років налагодиться життя наше так, що не треба буде нікого підперчувати…

Але не так склалося, як гадалося.

Хоч і маємо ми великі усіма сторонами досягнення, проте: Ще й досі ми сильно самогон п'ємо та в карти граємо; ще й досі ми не позбавились в апараті радянському бюрократизму та протекціонізму; ще й досі ми неписьменності не ліквідували; ще й досі ми газет, журналів та книжок не читаємо; ще й досі ми на трипіллі сидимо та над раціоналізацією в сільському господарстві чухаємось; ще й досі ми індустріалізуємось, як мокре горить… Ще й досі ми не всі кооперовані… А ті, що кооперовані, ще й досі не кредитовані; свині в нас не йоркширські; корови в нас не симентальські; коні в нас і не ардени, і не рисаки орловські; і спізнюються в нас ще й досі потяги; і не доходять учасно в нас листи; і запізнюються в нас телеграми; і не скрізь у нас є виробничі наради; і не Така, як слід, у нас продуктивність праці; і багато в нас бюлетенів до страхкас; і б'ються в нас сковорідками та макогонами по жилкоопах; і тягаємо ми ще своїх жінок за волосся; і не всі ми допомагаємо безпритульним; і не всі ми підписуємось на позику індустріалізації…

Ще й досі поза Україною… вилизують чоботи Пілсудським, Чемберленам, Пуанкарам, щоб Радянському Союзові хоть чимнебудь та нашкодити…

До всіх цих земляків моїх звертаюся я голосом пекучим:

Схаменіться! Десять літ уже, як ви «сини вільної волі»!

Схаменіться, бо перчитиму я вас і пектиму і на друге десятиріччя, і на третє, і на п'яте, і на десяте, і завжди, і нині, і повсякчас, і на віки вічні, аж поки не буде на землях радянських і з того і з другого боку, і всередині всього, всього, всього на всі 100 %.

«Червоний перець»

ДО ТИХ, ЩО ПОЗА УКРАЇНОЮ СУЩІ

Я не знаю, як ми з вами, читачі наші, назвемо тих, що поза Україну їх червоний Жовтень, сказати б, «запросив», щоб вони не образились.

Свято ж у нас тепер оце, так ми не лаятимемось.

Чого нам лаятись? Ми краще до них так, як їм і належить:

«Панове й господа».

Невважаючи на всю вашу допомогу, більшовики, а разом із ними всі робітники й селяни, не впали через два тижні, як про це ви й писали, й говорили.

Не впали вони й потім, через два тижні.

Уявіть собі, що й після цих двох тижнів вони так само не впали.

І отак всі десять років революції вони не падали через кожні два тижні.

Прожили вони, не падавши, й цілих десять років, — живуть і далі й не кашляють.

Живуть, значить, більшовики, а з ними живуть робітники й селяни.

Як живуть?

Жити під більшовиками, як сказати вам по правді, дуже тяжко.

Ви ж самі знаєте, що більшовики звірі, а не люди. Ніколи ви не бачили живого більшовика? Це — жах.

Зуби в них великівеликі. І гострі.

Як зробить отак: «Гам!» — так аж мороз поза шкурою ходить.

Живих дітей їдять, їйбогу, правда!

В кожному селі сидить у ячейці такий більшовик, щомісяця на молодику пише декрет голові сільської Ради:

«Завтра — молодик. Наказую приставити мені з такогото кутка дівчинку 3х місяців. Я її з'їм, бо без чоловічого м'яса мені жити ніяк нідзя».

Що вже плачу материнського, що вже голосіння! Та нічого не вдієш: треба давати. І дають!

Ви з нас тільки ж 300 літ пили й пили, а ці, мабуть, і за 1000 років не вгамуються.

Боже наш, боже наш…

Та хіба ж це все?

А що вони з вашими маєтками та з землею зробили! Селянам пороздавали. Пороздавали й кричать:

— Обробляй. Уродить — мели, їж або продавай. Кріпацьке право повернули.

І нещасні селяни тепер землю обробляють. УСю. І свою, й колишню поміщицьку. Отакі більшовики! І це ще не все.

Колись у нас були справники, і земські начальники, і губернатори. Та кого тільки в нас не було, що нами керували.

А більшовики як присікались:

— Самі собою керуйте. Самі над собою начальникуйте. До няньок позвикали. Ми — вам!..

І доводиться тепер страждати: то в сільраду тебе виберуть, то до виконкому, а то до самого ВУЦВКу або до ЦВК СРСР.

Та їдь тоді до столиці та й засідай. Та хоч би ж так: посидів би — та й вже. А то ні: скажи їм, як державою керувати, розкажи їм, як господарство налагодити, порадь, як із грошима, як із школами, як те, друге, десяте.

Ви, спасибі вам, самі нами керували, ніколи, дай боже вам здоров'я, не питали нас, чого нам потрібно, чого нам треба, щоб нам краще жилося.» Віддані було вам останню корову і живеш собі потихеньку, як бог приказав.

А як коли неспокійний заявить, було, вам про те, що йому треба, пошлете його, спасибі вам, або в Вологодську губернію, або у Наримський край. Сидить він там собі тихо та мирно й не ворушиться.

Відпочити тобі нема коли. Радіо це по селах позаводили, спати не дають.

До того повиснажувано, до того нас позамотувано, що як про все згадаємо, так не те що за ломаку, а за голоблю хапатись хочеться.

І це за десять років.

Усього тільки за десять років.

Що воно далі буде, не знаємо!

* * *
Ну, а ви як там?

Цілуєте князів та гетьманів?

Цілуйте й далі, пошли вам, господи, довгі губи та слизького язика.

Щоб поцілувавши, ще й лизнули.

Князям та попам це дуже приємно, бо ж тоді краще житиметься. Бувайте!

З десятими вас роковинами життя вашого закордонного.

КОЛИСЬ І ТЕПЕР

Що, якби колись, за царя, та під час якогось перепису, коли тебе запитали б:

«Якої ти національності?» А ти взяв би й бабахнув би: «Українець я!»

От би штука була. І пристав би біг з дзвониками, і справник летів би з присяжними, щоб на таке диво дивне подивитися, на живого українця.

А губернатор би одну телеграму бив би справникові:

«Приставіть ме. чі оте чудоюдо в губернію».

А другу до міністра внутрішніх справ:

«За честь маю доложить вашому високопревосходительству, що в селі такому один мужик українцем прозвався.

Вже сидить. Молебня про здравіє государя імператора одправлено. Чекаю наказу».

А міністр телеграму:

«Вислать у 24 години!»

І були б ви аж у Наримському краю, кайданами поторохкували б.

А тепер і українцями ми прозиваємося, і вдома живемо, і в школі українською мовою вчимося.

А ви так запитайте свого вчителя, що вчителював до революції, як йому було наказувано вчити нас.

Що йому було, коли він навчить дітей якоїсь української пісні співати.

Він вам отакого розповідатиме.

Як тільки пролунає в школі хоч невеличка українська пісня, тоді батюшка сідають уночі за стола й пишуть до інспектора народних шкіл:

«Ваше високоблагородіє. Маю за свій пастирський обов'язок з сумом повідомити вас, що в нашій школі появився гетьман Іван Мазепа, що хоче відділити малую Русь ізпод скіпетра Великого Білого Царя. Діти в школі вже співають «Ой за гаємгаєм, гаєм зелененьким». Коли не буде вжито заходів, у нашім селі буде республіка.

Ваш покірний слуга отець І. Пресвятобогородицький».

Тоді випадково ніби приїздить до школи іспектор.

— Драстуйте.

— Драстуйте.

— Ну, як у вас тут?

— Та нічого.

— Співають дітки?

— Співають.

— Можна послухати?

— Можна. Доляфа. «Боже, царя храні».

— А ще яких пісень ваші дітки співають?

— «Коль славен наш господь».

— А ще?

— «Во саду лі, в огороді».

— А мєстних, малоросійських, не співають?

— Та трошки й своїх співають.

— Ага. Ну, спасибі. А тоді в учительській:

— Ось що. Ви б, може, подали прохання поки що на перевод ваш на хутір. Це я тільки зважаючи на дітей ваших не звільняю вас зовсім з посади.

— Та за віщо ж?

— Так, знаєте, «для пользи служби». І поїде собі інспектор.

А тепер…

Тепер і всеукраїнський день музики є, а не то що «Ой за гаєм, гаєм…» Тепер ми — українці, й ніхто нікому про це телеграм не посилає, й ніхто за це ніде кайданами не бряжчить…

І вже десять літ!

І як усе ніби просто.

І живемо ми, українці, і живуть з нами руські, німці, болгари, греки, молдавани.

І кожний народ має свою школу, суд зі своєю мовою, мають цілі свої райони.

І за чуби не беремось.

А перейдіть з нашого Поділля тільки за річку Збруч — і зразу вас за грати.

І скільки плачу, сліз і крові, щоб мати українську школу. А чи маєте ви хоч би ж у тійтаки Польщі український суд?

А напишіть ви там якенебудь прохання поукраїнському, — що вам там зроблять?

От вам і революція! От вам і Жовтень!

З ВАШИМИ ПРЕМІЯМИ…

«Всеукраїнський огляд сільських Рад!» «Кращим сільрадам буде видано премії». Легко це вам, сидячи в столиці, взяти й оголосити отакийо конкурс!

А як нам?! Думаєте, нам, що по сільських Радах губернаторуємо, — нам, думаєте, легко цей огляд пережити?!

Сиділи собі спокійнісінько, головували собі помаленьку, — колинеколи там хтось про нас напише, чи десь розкаже, трішки очима поблимаєш, трішки одбрешемся, іноді на того писаку кулаком накиваємо — дивись, і проминуло.

А тепер — виходь на люди, показуй, чого такого наголовував, як насільрадствував…

Порозстібають на тобі всі ґудзики і роздивлятимуться з усіх боків:

— Ану, чого ти тут радянського набудував?

— А як населення «увєренне» обслуговуєш?

— А покажи, де, в якім саме місці на соціалізм повернув?

— А покажи свою кооперацію!

— А школа з вікнами чи без вікон?

— А в лікарні холодно чи тепло?

— А сельбуд?! А лікнеп?! А агроном? А хатачитальня?!

— А хто в тебе на селі хазяїн: чи незаможник із середняком, чи глитай?!

— А на якім щаблі у тебе вчитель?

— А як у тебе з червоноармійками та з удовами?

— А місток через річку є чи нема?

— А шляхами твоїми їздити можна чи ні?

Та душу твою просто через отой конкурс вивернуть! їйбо, якби був знав, що отакого конкурса вигадають, — зроду й звіку б на отого голову не вибирався! Господи, пронеси!

У нас оце, як принесли «Вісті», як прочитали про таку на нашу голову халепу, так я просто сказав секретареві:

— Пропали! їй-богу, пропали! Посилай до Одарки, хай поверх норми жене, та скликай пленума! В останній раз засідання зробимо! Де мої дві курки не пропадали?! Члени хай сало зносять! Все одно не викрутимось!

* * *
Вам здається, що керувати населенням на терені якоїсь сільради дуже легко?

Думаєте, що це те саме, що взяти й оголосити конкурс у газеті?!

Воно б, може, й нічого було, якби не оті гемонські «підходи»*

До всього, до найдрібнішої справи — дай «підход».

Та якби ж підход той можна дати якийнебудь, а то дай правильний підход.

Не «дійшов» або «перейшов» — неприємність.

От, наприклад, у справі з самогоном.

«Не дійдеш» — тобі радощей ніяких, «перейдеш» — крик на все село:

— П'янствує! П'янствує! П'янствує!

І знайдеться яканебудь «комса», що сяде та й чиркчирк до газети.

Та то звичайного часу чи знайдеться ще, чи не знайдеться, а тепер через отой конкурс обов'язково знайдеться, бо ж і йому премію!

І розпише тебе так, що з півроку чхатимеш!

* * *
— Та от зі мною така штука трапилась. На селі — весілля. Пішов і я. Ну, самі ж знаєте, на весіллі, як на весіллі! А я ж голова? Голова! Де мене садовлять? На покуті! Простій людині чарку, а мені — дві! Сидю, головою крупо! Уже моя чарка не чарка, а дві чарки. Устав, музика грає. Я бах по столу кулаком:

— Грай для голови, танцювати хочу! А не гратимеш, позаарештовую всіх!

Ну, танцював! Ну, принесли мене додому!! Що ж тут такого?!

Так ви думаєте, до газети не написали? Написали, ідоли! Насилу одбрехався!

І ото так живи й озирайся!

Уважиш кому-небудь, зробиш якесь хороше діло, а тебе тоді на цугундер. Та от вам!

Приходю до сільради, голова тріщить, моторошно так, що й на світ дивитись не хочеться.

Аж ось дівчина. У хусточці пляшка й сала шматочок. Так уже ж учасно, що куди вам!

— Чого тобі?

А вона почервоніла та потихеньку до мене:

— З Іваном гуляла! Тепер чувствується. Дайте посвідку, що вже чувствується, бо щось Іван до Марини вчащати почав! Ось вам і гостинця.

Ну що ж? І написав:

«Сільрада свідчить, що Килина вже два місяці в ременості».

І печатку приклав, і підписався.

Килина до суду!

А потім увесь район сміявся:

— Що ти, — кажуть, — уже за лікаря правиш, чи що?! От і вваж!

Та якби вам почав розказувати, чого тільки там у нашій роботі не трапляється?!

І хоч що б ти там зробив, все' дно ти винуватий.

Та ще ось що вам іскажу, — може, хоч ви мені розтовкмачите, чого воно так. Поки ти був собі простою людиною, ніяка собака тобі й драстуй не скаже! Як тільки настановили на голову — всі приятелі. Батюшка привітно всміхається, повз крамницю Харитонову не пройдеш, щоб він тобі чаркою не брязнув.

Де хто жене, всі запрошують, — одкараскатись не можна:

— Та зайдіть, по чарці вип'ємо! А ми од вас анічогісінько! Хіба ото тільки як міліція виїздитиме, то накивайте й на нас!

А винуватий ти. Все ти!

А тут тобі ще оті конкурси, ще оті премії!

Життя нема.

* * *
Слухав я оце, слухав і дуже мені шкода стало мого приятеля хорошого, голову однієї сільради…

І сильно мені забажалося допомогти йому, щоб із цього конкурсу він вискочив…

І порадив я йому ось що.

— Надміться, кажу, Пилипе Андрійовичу! То вже таке діло — треба викручуватись. Тижнів зо два роботи буде неабиякої, та проте, може, таки вискочите! Хай уже ваші кури постраждають, а актив «обработать» треба! Не поскупіться на чарку, скличте актив та й обговоріть, що про вашу сільраду написати слід… При добрім закусоні, дивись, іще й на премію вийдете!

Подумав Пилип Андрійович і погодився.

— Кури, — каже, — є! Первак з цукру добрий тепер женуть. А гусей доведеться прикупити! Спробую!

Щасти йому, доле!

ВІДЬМА

Дописувачі Войт і Снігур пишуть нам, що в селі Голдашівці, Ольгопільського району (Тульчинщина), є відьма.

Я особисто ніколи не мав найменшого сумніву в тім, шо в нас на Україні відьом іще є видимоневидимо, а от редакція наша мене за таке моє переконання затюкала й засміяла

Річ, товариші, ось у чім.

В учителя (так, так, в учителя!) села Голдашівки перестала корова давати молоко.

Учитель (так, так, товариші, учитель!) з дружиною вирішили, що тут справа не без відьми.

До відповідної баби.

Баба поставила діагноз: відьма!

Як і належить в таких випадках, було взято святу воду, свячену сіль, німицю, ножа, горня й вирушено до корови.

Корову було оглянено з усіх боків і ще раз констатовано, що молоко одібрала відьма.

Моментально ж було вжито відповідних заходів:

а) помолилися,

б) похрестили свяченим ножем,

в) обхлюпали йорданською водою,

г) обтерли свяченими ганчірками,

д) обору обсипали кругом свяченою німицею та свяченим маком.

Свячене горня із свяченою сіллю баба віддала вчителеві (так, так, товариші, вчителеві!) та його дружині, щоб вони другого дня вдосвіта пішли з тим горням по воду, а йдучи, тільки придивлялися, бо перша жінка, що зустрінеться їм на дорозі, і є ота сама триклятуща відьма.

Учителі так і зробили.

Ще не благословлялося й на світ, а вже учителева жінка чимчикує з горням по воду.

Відьма зустрілась. Це була Марина, сусідова жінка.

Знялася баталія, під час якої учителева жінка голосом, повним височенних нот, довела всім сусідам, що впіймала відьму.

Епілог. Корова здохла. Про відьму нічого не пишуть, а про вчителів пишуть, що вони й досі твердо переконані, що Марина — відьма.

Оце й усе!

* * *
Про все це я розказав редакції, всіма способами доводячи, що відьми в нас є і що не вірити в це я ніяк не можу.

Редактор до цього поставився скептично. Він зразу запитав:

— Літає?

— Хто, кажу.

— Відьма!

— Літає, кажу.

— Який мотор? Крила Елінсон? Гази куди пускає: в кабінку чи одведені за кабінку?

— Не знаю, кажу.

— То ж бо то й є! Взнайте! Коли крила Елінсон, — украдено в інженера-конструктора Калініна! Коли гази поза кабінкою — це вже досягнення! А взагалі йдіть к лихій годині з вашою відьмою. Тут авієтки нема де зробити, а він з своїми відьмами…

Іона Азраїлович Вочревісущий сказав, що він від усяких відьом застрахований, бо в те місце, де він «сущий», уже надцять літ ніяка відьма не залізе. Одне слово, його це не цікавить.

П. Лісовий махнув рукою:

— У мене, — каже, — конкурс не відьм, а сільрад! Прирівняв хвіст до пальця! А ще Остап, а ще й Вишня!

Марія Яковлівна проказала:

— Відьма? А який тираж? Як передплата? Гонорар вимагають чи ні? Я у телефону! Не заважайте по телефону говорити!

Молодь загогокала, засвистіла, і тільки Настя стисла мені руку й зашепотіла на вухо:

— Є! Відьми є! Сама бачила! Хай сміються!

Таке відношення редакції до народного лиха мене страшно вразило.

— Товариші,— крикнув я. — Вам смішно! Але ви подумайте! До вчителів, не до темних селян, а до вчителів уже відьми добираються, а ви смієтесь! Що робити?

— Роби, — кажуть, — що хочеш! Коли ти віриш, ти й роби!..

Сумний я вийшов з редакції.

Поки що я придумав ось що. Хай відділи народної освіти розішлють такого циркуляра:

до всіх шкіл Позаяк на вчительські корови почали нападати відьми, учителям належить, побачивши відьму, читати тричі: «Да воскреснет бог і розточаться вразі його».

Зав. ОНО (підпис) Секретар (підпис)

Про дальші заходи доведеться, очевидно, поговорити на Всеукраїнському учительськім з'їзді.

ХОЧ НЕМАЄ РИМИ, ТАК ЗАТЕ Є СМАК

«Жінці — дорогу».

Це — гасло. Воно лунає по цілому Союзу.

— Що це значить?

Це зовсім не значить, щоб узяти свою жінку за руку, вивести за ворота, пхнути її коліном і гаркнути:

— Туди тобі й дорога. Це значить зовсім інше.

Значить те гасло, що жінка повинна бути в сільраді, в ТВД, в кооперації і т. д., і т. д.

В селі Малі Виски так це гасло й зрозуміли: взяли та й вибрали двох жінок до правління кооперативу свого.

Ну, а як, знаєте, воно новина, то поки що (зразу ніби страшно, чи що) настановили їх на кандидатів у члени правління.

Добре. Хай буде так.

Незабаром голова правління попрохав, щоб його звільнили з посади' з якихось там причин. Ну?!

Ну, а далі розкажуть вам вірші, що їх прислано до нас із села Малі Виски.

Ось що кажуть ті вірші:

Я тут хочу дуже, брате, Одну справу розказати Про жіноктаки отих, Що вони, як бач, на сміх. Скрізь по них ніби в турботі Всяк говорить — так, так, Щоб була жінка в роботі В государствених ділах.

Так ото для того, «щоб жінка була в роботі, в государствених ділах», вибрали маловискнянці дві жінки до кооперативу.

Звільнився голова. Зостається пусте місце. Хто ж повинен туди сісти, Як не жінкакандидат? Ні, голубчику, яе так.» Не так, значить. Як же? А ось як: Порішили зізвать збори, Щоб на зібранні зібрать Нового члена правління, А про двох жінок мовчать.

Голова райвиконкому Слово перше бере, Ну, «товариші селяни, Хто ж нам діло поведе? Кооперація не штука. Хто нам діло поведе? Туди треба чоловіка, В мене вже й кандидат є.

О, бачите! «Про двох жінок мовчать, бо в мене вже й кандидат є».

Хто ж той кандидат?

Твердоступа 'звільнимо, А Фесенка посадимо, Він райначмілом був І собі грішка набув».

Он хто кандидат.

Голова райвиконкому начрайміла на голову садовить, он кого.

А як же жінки, що в кандидатах на членів правління сидять?

А жінки. Жінки на місці Нехай киснуть собі в тісті.

Он як із жінками.

Отаке в Малих Висках скоїлося.

І бачите, які злі вірші написали у Висках.

В них, може, й рима не така вже добірна, та проте «смак» у них (у віршах) великий.

І правильно кидає автор на адресу маловисківського начальства:

Все для вас тільки слова,

Сиплють ними гарно.

Та все це проходить марно.

Ага… З'їли…

А тепер от перевибори правлінь у кооперативах: от і прочитайте ці вірші всі, хто так до жінок ставиться, як у Малих Висках.

«ДОРОГУ ЖІНЦІ»

Все, що оце напишу я, я з великим здивуванням присвячую всім тим, хто в день 8 Березня, в день жінки-робітниці, стоятиме на трибуні і, бія себе в груди, вигукуватиме:

— Дорогу жінці!

Я трішки неточно висловився. Присвячую я цей твір не «всім тим», а… та вони самі догадаються, кому цей твір присвячено.

* * *
Слухайте, що іноді на світі буває…

Одна молода жінка (заховаємо її прізвище за літерою К.) 1926 року закінчила Одеський сільськогосподарський інститут.

Жінка, значить, агроном.

І от за вимогою Вінницького ОЗУ її було направлено як стажорку до Вінниці.

Приїхала вона до Вінниці разом із шістьма своїми товаришами.

І була вона одна жінка, а решта її товаришів були чоловіки.

Вінницьке ОЗУ чоловіків-стажорів призначило на роботу, а жінці сказало:

— Ви хочете бути в нас за агронома? Не можемо ми вам такої посади дати, бо в нас, слава богу, ще жінки-агронома не було, та, сподіваємося, й не буде.

Пішла жінка-агроном до Вінницького відділу Цукротресту, де колись одбувала практику.

Не дали їй і там місця стажорки, хоч її чоловіка (теж агронома) зразу призначили на роботу на Махаринецьку цукроварню.

На Махаринецькій цукроварні жінці-агрономові пощастило особисто влаштуватися стажувати, але пішли балачки, що працюють в однім місці і чоловік, і жінка і т. д. і т. ін. Довелося роботу залишити.

І от з 20 вересня 1926 року жінка-агроном сидить і пише до всіх земуправлінь, до дослідних станцій, до Цукротресту і т. д.

І дістає жінка-агроном відповіді: «Мест свободных нет». А іноді й отакі дістає вона відповіді: «Посад вільних не мається».

І жінка-агроном не має змоги пройти стажу, щоб здати вже написану дипломну роботу.

Одного разу жінка-агроном пише до земельного управління заяву про посаду і в заяві говорить, що вона не жінкаагроном, а чоловік-агроном.

Тоді вона дістає таку відповідь:

«Приїздіть. Посада є!»

І сидить от уже два роки жінка-агроном, і не може дістати посади!

* * *
Оце й усе!

Товариші, ті, кому я з великим здивуванням оцей твір присвячую.

Коли ви виступатимете в день 8 Березня з промовами, то перед тим, як вигукнути: «Дорогу жінці» — вщипніть себе, боляче так ущипніть себе.

І коли після цього ви не заїкнетесь, тоді говоріть: «Дорогу жінці».

А коли заїкнетесь, тоді краще не вигукуйте, бо самі ж знаєте, що збрешете.

НА РУДНЯХ

І
І от я, син села, Уриваюся в серце Донбасу, Димарями земля поросла, Буйним зіллям машинного часу.

Це вірш, як ви знаєте, не мій, а вірш хорошого поета Андрія Панова.

Я, треба вам знати, в серце Донбасу не «уривався», а в'їхав поганеньким поїздом у серце Криворіжжя, якраз отуди, де добувають залізну руду й марганець.

Коли навіть прийняти фабричні димарі за зілля, то на Криворіжжі такого зілля дуже небагато, а вкрито воно (Криворіжжя) горами химерного каменю, що вилискує на сонці чорними, синіми, зеленуватими і сіруватосрібними вилисками.

— Що то, — питаю я в сусіда, — за камінь такий?

— То кварцит!

«Кварцит! З чим же він, — думаю собі,— римується?» Кварцит… Антрацит… Первоцвіт… Апендицит… Я, їйбогу, не брехатиму в своїх враженнях про криворізькі шахти.

Через те, власне, я й починаю з того, з чим «кварцит» римується…

Бо, «урвавшись» на якийсь там тиждень в копальні, ні чорта ви про кварцит більше не взнаєте, як тільки те, з чим він римується або якого можна до нього причепити асонанса чи алітерацію…

Щоб дізнатися про той кварцит докладніше, щоб знати, що з тим кварцитом зв'язане (а зв'язано з ним ой як багато!), не тиждень, і не два, і не три треба нюхати той кварцит та до нього придивлятися.

* * *
Так, значить, перше враження — кварцит. Друге враження — копьор. Скрізь: копьори, копьори, копьори… Що таке копьор?

Це слово, що римується з словом шахтьор.

Всякий письменник, приїжджаючи на копальні знайомитись з пролетарським на них життям, може, не доїхавши навіть до копалень, уже написати такого вірша:

Випинаються копьори,

А на них стоять шахтьори…

Коли вам люди обізнані на шахтарськім житті, скажуть:

— Що ви, товаришу, мелете? Ніколи ніякі шахтьори на кольорах не стоять!

Ви на це відповідайте сміливо:

— А от на честь мого приїзду повилазили! На кольорах скрізь шківи.

І шківи придатні для вірша:

І стоять копьори з шківами, Як ті коні буйногривії.

Шківи так подібні до гриви, як, приміром, я до канарейки.

* * *
Далі вас сильно вражає кар'єр.

Кар'єр — це штука дуже подібна до ночов. Величезних ночов. Завглибшки ці ночви бувають сажнів у п'ятдесят та завдовжки сажнів півтораста. Дітей у кар'єрах не купають, білизни не перуть, а здобувають там руду залізну.

Римується кар'єр із словом фокстер'єр.

Кар'єр він зветься через те, що в ньому пролетарські і непролетарські письменники кар'єром тікають від бурок.

«Бурка»… Що таке бурка? Знову ж таки це не те, що на Кавказі з вовни виробляють.

Шахтарські бурки на плечі не накинеш, нею не вкриєшся, від дощу під нею не заховаєшся.

Вона й невеличка, і не дуже помітна, — тільки й того, що стирчить од неї невеличкий маленький хвостик, що зветься ще бікфордовим шнуром, а тікають од неї люди, особливо письменники, — як я вже казав, — кар'єром.

Бурка — штука на шахтах дуже популярна.

На однім із наших літературних там виступів подано було нам записку з таким запитанням:

«Скажіть, чи здорово ви втікали від бурок?»

Ми сказали правду:

— Втікали здорово!

Ця відповідь цілком задовольнила слухачів, бо вони побачили, що й ми, чужі на шахтах люди, серйозно до бурки ставимось.

Коли бурка «рветься», тоді в кар'єрі гримить грім, тоді люди ховаються по штреках і не виходять звідти, аж поки не дозволить їм цього свисток.

Для того щоб зробити бурку, треба мати забурника і пневматичний до нього молоток.

Що таке молоток, ви знаєте. Пневматичним він зветься через те, що молотком тим «б'є» згущене повітря.

А от що таке забурник, пояснити я вам, мабуть, і не зможу. Це така штука, що забурюється, тобто глибоко кудинебудь усередину входить.

На руднях ви часто можете почути такий вираз:

— Ех! Вставити б оце тобі забурника! Отже, забурник той ще й «уставляється»…

У всякім разі, коли ви поїдете на шахти й почуєте вищенаведений вираз, я вам не рекомендую напрохуватись:

— Вставте, будь ласка, мені забурника!

Виконати ваше прохання, щоправда, можуть, але щоб од цього ви зробилися справжнім шахтарем, — навряд.

Особливо цікавий спорт на руднях — це збігати у кар'єр глибиною в 40–50 сажнів сходами. Сходи ті майже сторчові. Я їх не рахував, але їх чималенько.

Спорт цей найбільше рекомендується людям так пудів 67 на вагу. Пробігтись можна разів тричотири туди й назад. Прекрасний після того з'являється настрій. Тоді кожна людина, що вивела в анкеті все своє походження ще з прапрапрапращура й тепер перебуває на посаді завідувателя торгвідділу в будьякім тресті, лежить і мріє:

— Ах, як прекрасно бути шахтарем! Ах, які щасливі шахтьори, що мають змогу щодня того спорту вживати!

* * *
Вище, як ви, може, помітили, я згадав одно з незрозумілих шахтарських слів — «ш трек».

Слово «штрек», очевидно, походить од українського дієслова «штрикать».

Хоч у штреках ніхто нікого не штрикає, але яке до цього діло такій науці, як філологія?

Штрек — великий під землею коридор, такий приблизно, як у гостиниці «Спартак», тільки значно чистіший. Він — поземний.

До штреку веде — штольня. Штольня — сторчова.

По штольні ходить кліть, а кліть возить у шахту або людей, або порожні вагонетки, а з шахти витягає ті вагонетки, повнісінькі прекрасної залізної руди.

Як спускатися в шахту?

А так. Становитесь у кліть, і вона везе вас углиб. Страшно?

Мені не було страшно, бо з мене ще не вийшов той переляк, коли я, летівши з Баку торік аеропланом, злетів через якийсь «лоп» у якійсь трубці в жито. Тоді було страшніше…

Опускають, як казали нам, іноді в шахту з «вітерцем».

Що воно значить, не можу вам сказати, бо нас спускали без «вітерця». Пожаліли, мабуть, кліті, бо коли ти її вимиватимеш, як вона безнастанно і днями, й ночами возить і в шахту, і з шахти!

* * *
Штрек.

Величезний коридор з рельсами для вагонеток. Зветься це «продольною».

А ми встали, покурили, По продольной разошлись, По продольной разошлись, За работу прийнялись.

Шахтарська пісня «довоєнного качества».

Од «продольної» праворуч і ліворуч — розгалуження.

А над «продольною» — люки.

У розгалуженнях тих і в люках — забої.

«Забой» — літературна на Донбасі організація, що входить до складу ВУСППу і поділяє письменників на українських і пролетарських.

Це — в літературі.

А забой в шахті — це щось зовсім інше.

Там ні віршів, ні оповідань не пишуть. Там забойщики здобувають гордість криворізьку — прекрасну залізну РУДУ

Забойщики — прекрасні руді люди. Руде в них усе: руда одежа, руді чоботи, руді руки, руде обличчя… І тільки сліпучобілі в них зуби та блискучі очі… Біля забойщиків — лопаточникиодкатчики. Забойщики «забивають». Одкатчики — «одкачують». Зрозуміли?

Ну? Ну, давайте докладніше.

Забойщик — з забурником у руках і з пневматичним молотком. Він бурить руду. А потім приходять «буйщики», закладають у ті пробурені дірки бурку. (Динаміт — от що таке бурка!).,

А коли залунають по шахтам сигнальні свистки, тоді «рвуть» руду. Запалюють бікфордів шнур, і тоді попід землею гримить грім і валиться в забоях руда…

Одкатчики накидають ту руду у вагонетки й одкачують до продольної, а там уже зачіпає їх коногон і гонить до штольні.

А там на кліть і вгору.

А там на вагони… А з вагонів у домни, а з домен у бесемерові печі, а з бесемерових пічок на завод, а з заводу у трест, а з тресту у Вукоопспілку, а з Вукоопспілки у райспілку, а з райспілки в «потребилівку».

А там уже:

— Дайте мені гвіздків з півфунта!

Отже, коли ви колинебудь заженете в ногу гвіздка, згадайте хоч тоді прекрасну людину в рудій одежі, в рудих чоботях, з рудими руками, з рудим обличчям та з сліпучобілими зубами й блискучими очима.

Згадайте криворізького забойщика з його вірним сотрудовником, лопаточникомодкатчиком.

II
Шахтарське життя-буття.

Оте саме, що про нього «довоєнное качество» під єрмонію виспівувало:

Ех і розпроклятая Жисть шахтьорськая, Хто не знає, той ідьоть, Хто не знає, той ідьоть, За собой народ ведьоть!

Або ще отак:

Єн, да шахтьор пашеньки не пашеть. Коси в руки не берьоть. Шахтьор курить, шахтьор пьйоть, Шахтьор з музикою йдьоть]

Про таку «жисть шахтьорськую» розповідала пісня «довоєнного качества».

А яке тепер життя шахтьорське?

Ах, та не знаю ж я, яке воно, товариші мої дорогі!

Тиждень же ж тільки довелося пробути на руднях, з копальні на копальню перескакуючи.

Хіба ж можна за тиждень? Та ще про життя, та ще й про шахтарське?!

Я не чув, щоб хтось із шахтьорів говорив чи співав:

Ех і розпроклятая Жисть шахтьорськая.

Я не бачив ні одного шахтьора п'яного… Але я бачив симпатичного забойщика з марганцевих копалень Марка Фоковича Шпиндю.

їхав він залізницею з окружної виробничої наради. І говорив мені Марко Фокович:

— Три дні оце не робив, три дні не був у забої, і мені вже ніби чогось не хапає. Скучив…

— Як живете?

— Нічого живемо. Робота, щоправда, не легенька, а проте нічого. Приїздіть до мене, подивіться. Людьми живемо. І квартира хороша, і чисто живу, і жінка з дитиною в мене люди… Від самих нас залежить, як живемо. А жити можна полюдському.

І розказував мені Марко Фокович про роботу в забої, про свої копальні, про дніпровські плавні, що недалечко біля копалень, про річку, про рибу, про качки, про свою бабу, що жила 107 років і пам'ятала ще запорожця, про куріпки, про полювання.

Марко Фокович і в забої працює, і на виробничі наради їздить…

Він і копальні свої знає й любить, він любить і те, що біля копалень…

Марко Фокович і шахтьор, і забойщик, і хазяїн своїх копалень, і громадянин, і мисливець, і людина… Чи всі такі шахтьори, як Марко Фокович? А як і не всі?

Важно те, що такі забойщики, такі шахтьори є! А чи були вони колись?

* * *
Неділя. Надвечір…

І прислухаєшся, чи не різне де єрмонія і чи не залунає:

Шахтьор курить, шахтьор пьйоть,
Шахтьор з музикой ідьоть.
Не чути нічого.

Аж ось у кімнату: стук-стук.

— Прошу!

— Чи тут товариші письменники?

— Тут.

Перед нами літній уже робітник.

— Я вам листа приніс. Читаємо:

«Робітники копальні ім. Дзержинської групи бажають бачити уважаємих письменників. Прохаємо прибути в зал касарні ч. 8, де поділится коєчім научнім.

18/Ш 28 р.

Робітники»

У нас того вечора не було виступу, і ми з радістю пішли на це запрошення.

Невеличка зала. Столи червоним понакривані. Сидять робітники, грають у шахи, в шашки, в доміно.

Вітаємось.

— Що робитимемо? — запитуємо.

— Розкажіть нам про літературу, розкажіть про письменників, бо багато з нас не зможе бути взавтра на вашім вечорі, працюватимуть у шахтах…

Ми прийшли до них о 6й год. вечора і розказували й читали до 12ї години… Це так тепер. А раніше:

Шахтьор курить, шахтьор пьйоть…

* * *
А тепер, товариші, я маю запитання. Спокійно! Хто сказав, що робітництво не розуміє української літератури?

Хто сказав, що робітництво не цікавиться українською культурою?

Я говорю про робітництво з криворізьких копалень.

З отаких копалень: «Комінтерн» (марганцева рудня), Ленінська рудня, Жовтнева, ім. Лібкнехта, ім. Артема, ім. Дзержинського…

Хто це сказав? Прошу встать…

Ага… Ви сказали…

А дозвольте тоді вас запитати:

1) Чим пояснити, що на всіх цих копальнях робітництво переповнювало аж через вінця всі клуби й театри, де виступали українські письменники?

2) Чим пояснити, що українських письменників на всіх копальнях робітництво зустрічало музикою?

3) Чим пояснити, що на всіх руднях українські письменники бачили плакати: «Хай живе українська пролетарська культура», «Хай живе українська пролетарська література!», «Привіт українським письменникам!»?

4) Чим пояснити, що робітництво півторагодинну доповідь про українську літературу вислухувало з надзвичайною увагою?

5) Чим пояснити ту тьмутьмущу запитань і записок, що їх діставали українські письменники, виступаючи перед робітництвом криворізьких копалень? І записки ті були найрізнохарактерніші, що зачіпали найдрібніші нюанси українського літературного життя?

6) Чим пояснити, що робітники прохали письменників прочитати той чи інший свій твір? Значить, вони того письменника читали й раніше?

Чим все це, дорогий товаришу, пояснити?

Мовчите?

Сядьте!

Та ви знаєте, що за всю подорож українських письменників на Криворіжжя тільки на НЕСі (будівля нової електричної станції — в районі Жовтневої рудні), в будинку для приїжджих, де дано було їм притулок, вони на таку притичину нарвались.

Завідательку тим будинком, така собі опасиста мадам, що, як кажуть, нічого з Жовтневої революції не придбала, а «зовсім навпаки» (і кажуть, що дуже «навпаки»), записуючи письменників до книги, запитала:

— Хто ви такі?

— Письменники.

— Пісьменнікі? Что такоє пісьменнікі? Нєт уж, пожалуйста! Я — руская женщина і такімі словамі не буду портіть кнігі. А ваша как фамілія?

— Микитенко. Пише: Мекитенко.

— Та не Мекитенко, а Микитенко! Пише: Никитенко.

— Та не Никитенко, а Микитенко.

— Ах боже мой!

Оце, товаришу, за всю подорож.

Але зауважте: це не робітниця, а мадам в повному розумінні цього слова.

А робітниця — там же таки, в тому будинку, — комсомолка Даша, — «Даша — радість наша!» — що зросла на шахтах, за годину вже говорила з нами прекрасною українською мовою.

— Та ви ж, Дашо, говорите, як Марко Вовчок!

— Еее!

* * *
Криворізьке робітництво жадібно всмоктує в себе культуру.

Криворізькі робітники — прекрасні друзі літератури взагалі, а української зокрема.

Серед криворізького робітництва 40 % — постійні читачі й одвідувачі своїх прекрасних книгозбірень.

З якою любов'ю бувші забойщики, висунуті на культроботу (в культкоми, зав. книгозбірнями), працюють біля книжки, біля клубу, біля театру…

П. Г. Тичина, напевно, про криворізьких робітників писав свій «Псалом залізу», бачивши, як ідуть вони до культури.

Ідуть, ідуть робітники веселою ходою. Над ними стрічки і квітки, немов над молодою.

Там, на криворізьких руднях, червоно гримить з робітничих уст новий псалом залізу і культурі.

ЛЕСЬКА

От ви мені кажете, щоб я вам на роковини про наші хиби та про наші досягнення за одинадцять літ багряної нашої революції розповів.

Звільніть од цього…

Давайте я краще про Леську!

А отих, для кого я мусив був про досягнення, — ви тих до Івана Панасовича Соколянського: він із сліпоглухонімими, як ніхто в світі, вміє, бо хто не бачить досягнень, у того ж ні зору, ні слуху, ні згуку…

Іван Панасович навчить їх і бачити, й чути, й розповідати…

А мені дозвольте про Леську.

Чому саме про Леську?

Та тому, що дуже ж таки Леська хороша дівчинка.

Вона років на дев'ять з половиною молодша від молодої Жовтневої революції…

Вона білобрисенька, носик у неї ґудзиком, ноженятка у волохатеньких черевиках…

— Як тебе, Лесю, звуть?

— Еся!

А потім ото дибдиб по хаті, швидкошвидко задибає та стане перед Леніновим портретом:

— Ені!

— Хто такий, Лесю?

— Ені!

І пальчиком на Леніна:

— Ені!

— Лесю! Будь готова!

Тоді вона підносить своє рученятко:

— Ди тов!

Завжди, значить, готова!

Леська, крихітка, зпоза стільця її не видко, щойно тільки кинула цицю, і вже воно:

— Ди тов!

І бере «дядю» заздрість…

Бо одинадцять тому років сто з великим гаком мільйонів «дядів» і «тьотів», якби хто їм був сказав «будь готов!», вони б, ті «дяді з тьотями», басами й контральтами хором запитали б:

— По пайки? Хіба дають? Де?!

Та ще й тепер відсотків «…десять п'ять бородатих «дядів» і грудастих «тьотів» на такий запит підхопляться:

— Хіба сьогодні платять?! Завтра ж перше!

І це тоді, коли для них у буряній праці спопелив «Ені» мозок свій…

А Леська, крихітка, зпоза стільця її не видко, щойно тільки кинула цицю, і вже воно:

— Ди тові

Аж ти ж, Лесько! Карапузятко ти отаке"

* * *
Коли Леська іноді осідлає моє позапартійне черево, гуцикає на ньому, як на баскому коні й кричить: «Но!» — я дивлюсь на її іскриоченята й думаю:

«Ах ти ж, Лесько. В який же щасливий момент ти в материній пелині викохалась, голоцюцьок ти замурзаний!»

Ти от показуєш пальченятком своїм на портрет «Ені», а я ж років надцять дивився на протопресвітера Івана Кронштадтського, що обов'язково завжди за щось мав мене одлупцювати!

— Не гасай по хаті, а то бачиш, он батюшка на тебе з стінки свариться! Він — сердитий, битиме!

І «бозя» мене завжди готова була за щось вибити.

— Не пустуй: бозя битиме…

А на тебе, Лесько, «Ені» ніколи не свариться і ніколи він тебе не битиме!

І тоді я з заздрості лоскочу Лесине пупенятко, Леська заливається, аж захлинається, перекидається на мені, б'є мене ноженятами по моїх із громадським стажем колінах і кричить:

— Ям! Ям! Ям! Зєсь! Ам! Ото значить:

По морям, морям, морям, Нннче здесь, а завтра тамі Ах ти ж, Леської

Та ти ж на дев'ять з половиною років молодша від молодої Жовтневої революції і вже ти:

— «По морям, морям, морям…»

А я, може, вже й до Жовтневої революції літами дорівнювався, а не знав ні «По морям», ні «Ми молоді весняні квіти»…

Отакої, Лесько, я тоді співав:

Щось у лісі ререпнуло, Баба з дуба гегепиула, Так тобі, бабо, й треба, Щоб не лазила на небо.

Та залоскочу я тебе, Лесько! Їй-богу, залоскочу!

Ах, як мені заздрісно, на Леську дивлячись!

Та виросте вона, буде їй стільки, як оце тепер нашій багряній Жовтневій революції, і не бачитиме Леська ні одного неписьменного!

І ніхто до неї на вулиці не підійде, ніхто не протягне їй папірця:

— Прочитай, що тут написано!

А їхатиме Леська колинебудь до дядька або до тітки в якунебудь Зачепилівку і не застряне ніде в багнюці, бо Автодор шляхи Лесьці понастелює.

Сидітиме до того часу вже кріпко «Пролетар на крилі», опанує повітря, і Леська літатиме так, як я тепер на автобусі їжджу.

А виросте ще більше Леська, будуть у Леськи коси русяві, будуть стегна пругкі й перса, як антонівка, — не хапатимуть Леськи в темних закутках за груди, бо не буде вже темних завулків, уже в Харкові Есхар засяє, а в Електрополісі Дніпрельстан світлом вулиці позаливає…

Бо буде скрізь ясно, як ясні тепер у Леськи іскриоченятка.

* * *
Простіть мені, товариші, що я не про досягнення, а про Леську.

Дуже ж бо Леська хороша дівчинка. Вона з манісіньких літ знає «Ені» й, отакунічким карапузятком бувши, вже вона:

— Ди тов!

Ах, як мені заздрісно, на Леську дивлячись! Через те й пишу я про неї в одинадцяті роковини багряної Жовтневої революції.

НА ГОНЧАРІВЦІ

Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку КвіткоОснов'яненку! Чолом тобі зпоза Лопані, з тих країв, де хотів був ти посватати сто з гаком літ тому пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною.

Привіт тобі з Гончарівки…

На таксі вже я їжджу на Гончарівку.

І вже на тім місці, де колись попід тином тікав Прокіп Шкурат до «вольної» — вже там деренчить люто електричний вентилятор в друкарні імені Валерія Межлаука, а на вигоні, де співала з дівчатами Уляна Шкуратова та паслись його бузівки, — там тепер сквер з клумбами, і на тих клумбах широколисті канни червоними квітами подорожнім накивують.

І вигін уже тепер не вигін, а майдан Червоного міліціонера.

Така тепер Гончарівка.

Уже спориші там бруком придавлено, і хоч «здалека ще видно Холодну гору», та поміж Гончарівкою й горою Холодною побігли на теплі краї рейки блискучі.

І як біжить мостом залізничним над Гончарівкою К 2, що аж з Ленінграда на Туапсе, тоді здригається Гончарівка, а стара Леусиха хреститься.

Вже й Леус помер.

Його хата якраз за Шкуратовим подвір'ям стоїть. Довго жив Леус.

Він іще пам'ятав, як за олійним заводом Маслотресту болото було з осокою, з очеретом, з крячками й з крижнями…

Тепер уже ніхто не вміє так чумарок шити, як шив старий Леус.

Помер Леус, померли й чумарки, зосталися пальта з церобкоопу, а на місці осоки й болота мій голубоокий Вячко на велосипеді фірми «Stern» їздить та Прокопові Шкуратові нащадки по двадцять чотири хавтайми на день грають.

Вже на місці того болота ростуть груші та яблуні і не одна Уляна в «Яблуневий полон» потрапляє.

Та й груші вже всихають, бо почувають, що скоро широка колія трамвая на їхніх коріннях ляже, бо вже носили астролябію поміж грушами.

Ах, уславлений у віках, перший повістяре народу малоросійського, Григорію КвіткоОснов'яненкуП Не така вже Гончарівка, як була вона сто з гаком літ тому, коли хотів був ти посватати пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною.

І Уляни не такі.

Вже не розгортають Уляни хусток і не сумують над ними, співаючи:

Хусточка моя шовковая. Обітри мої слізоньки, Нехай же, нехай же від їх Полиняють квітоньки.

Замість хусток жовтогарячі в них капелюшки, замість слізоньок у піснях «пузирочки»:

Де ти ходиш, де ти бродиш, Сербіяночка моя, Пузирки в кармані носиш, Отруїть хатіш міня.

Померли й Шкурати.

Померли з самогонки, коли віки притрусили «вольні», коли революція позачиняла «марнопольки».

Шкуратові нащадки вже не просовуються тінню попід тинами, не вигукують, озираючись:

Як уволю я нап'юся, Чорта й жінки не боюся, Спи, жінко, спи!

Вони тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть «хлібне вино» й хилять досхочу, а потім уже б'ють боєм смертним жінок своїх…

Не така тепер Гончарівка.

І тільки Стецьки, Одарки та «одставні салдати Скорики» підтримують славу твою, преславний перший повістяре народу малоросійського, Грицьку КвіткоОснов'яненку!

Вони живі ще, і не стерли їх з лиця землі гончарівської довгі віки.

Я бачу частенько одставного солдата Скорика, що «на всьом свєту пабувал, усю Туреччину ісхаділ, і в Расею захаділ».

Тепер він за члена правління житлокоопу № 000 і керує його, житлокоопу, справами.

І коли я, на браву його постать дивлячись, питаю його:

— Що ви з моїм житлокоопом робите? Він, во фрунт стаючи, депортує:

— «Раз у прошлому годі булі ми у паході, у дікам народі. Семдесят городов разорілі, тридцать полонілі, а одін траншеямі осаділі…» Што нам жітлокооп? «Ми усьо знаїм: відалі, как сто дєлається у Франції, і у Туреччинє, і у Расєї».

— А будинки руйнуються?!

— «Постой! Дєлаїш темпи без флігельманта. Прежде надобно сполніть закон»! Одарко, докладай!

Тоді старечою ходою з ґанку злазить Одарка й люто шамотить:

— А ота в шляпці, з п'ятого номера, сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, щодня курку їсть. А проходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!

— Іч какая! — Скорик каже. — Доканаїм! «Уш з єтакими не справитьсята! І пагразнєй попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Расєї, і гдє ми на паходах хаділі, та і тих за пояс затикані».

І йде тоді одставний солдат Скорик до Отецька. Отецько зза Харкова перебрався давненько вже на Гончарівку.

Він оженився там з колишньою курсисткою Бестужевських курсів.

Уже він рота не роззявляє, сам до себе не сміється і, зустрічаючись з сусідами, не питає:

— А що у вас сьогодні варили?

Про те, «що сьогодні варили» сусіди, йому щодня доповідає його дружина, бувша курсистка Бестужевських курсів й велика приятелька старої Одарки.

У Стецька вже й донька маленька є, в рожевому з блакитними биндами капорі.

Стецько працює в округовому суді, скоро вже буде «ответственным», ходить важно й говорить:

— Я їм покажу! На підставі артикула такогото карного кодексу я їм покажу! І взагалі я знаю, до кого!

А його жінка, бувша курсистка Бестужевських курсів, серед двору стоячи, руками розмахує:

— Не забувайте, що мій Степан Павлович в окружному суді служить! Та я йому як скажу, так він вам як покаже!

Ох і грізний же ж Стецько Павлович тепер для народу гончарівського! Ох і страшний же!

На що вже Скорик та Одарка приятелі його задушевні, а й ті тремтять перед Стецьком Павловичем.

Скорик перед ним завжди во фрунт, а Одарка низенько йому кланяється.

Ніяковіє стара Одарка перед Стецьком Павловичем, ніяковіє через те, що колись, сто з гаком літ тому, піднесла йому донька її Уляна гарбуза величезного.

Не думала ніколи стара, що так довго проживе на світі Стецько Кандзюба і що буде він в окружному суді урядувати.

Сурйозний став Стецько, і коли вдома після роботи державної, за столом сидячи, гаркне:

Гигигиги,

Каші хочу, каші, каші! —

тоді біжать до нього дружина його, бувша курсистка Бестужевських курсів, і мама її, і донька його в рожевому

з блакитними биндами капорі і несуть йому багатобагато не каші, а бабки. З варенням.

— Хіба ж можна вам, Степане Павловичу, при такій посаді та кашу їсти? Бабки з варенням пожалуйте.

Стецько їсть бабку (з варенням) повагом, їсть багато й смачно.

А жінка його, бувша курсистка Бестужевських курсів, полюбовно йому розказує:

— Стеценьку! А та, з п'ятого номера, як іде, так на мене й не дивиться. Чи ти ж хіба не можеш, щоб твою жінку поважали? Ти ж в окружному суді служиш! Покажи їй!

— Я їй покажуї Я знаю, до кого!

— Покажи, Стеценьку, покажи! Ми вже з Одаркою їй і концерт під вікнами робили, і кошеня топили, а вона уваги не звертає. І не дивиться. А чоловік її сьогодні на візнику додому приїхав. На візниках роз'їжджають, подумаєш! І щодня отакенні кошики з базару носять. Покажи їм, Стеценьку!

— Я їм покажу! Вони мене знатимуть!

І тоді манісінькі Стеценькові очі такі робляться, як у зінського щеняти, а він такий стає, що якби хто, то ніяк би не пізнав у ньому того ж самісінького Отецька, що сто з гаком років тому на тій же Гончарівці співав:

Ішов Стецько льодом. Свиня огородом, Подай мені, моя мила, Свою білу ручку.

У Отецька й грамофон є.

Він дуже любить слухати грамофона, особливо романс:

Я упрекать тебя не стану, я не смєю, Ми так давно і так нелєпо разошлісь, Но я любіл тебя, і ти била моєю, Зачєм же ти ушла? Вереекісь!

Цього романса тоненьким голоском співає за грамофоном і дружина Стецькова, бувша курсистка Бестужевських курсів, а Степан Павлович вступає у спів тільки тоді, коли грамофонна голка вискакує на те місце, де починається «вернісь», і «вернісь» виконується вже як тріо: грамофон, дружина Степана Павловича, бувша курсистка Бестужевських курсів, і сам Степан Павлович.

Веренісьй!

Одставний солдат Скорик частенько заходить разом з Одаркою до Степана Павловича.

Там вони обговорюють, як доконати квартиру номер п'ятий, що ото «на візнику приїхав, подумаєш»…

І коли Скорик з Одаркою виходять од Стецька, Одарка нахваляється на п'ятий номер кулаком:

— Ууу, гадюко!

А одставний солдат Скорик потихесеньку під п'ятий номер мочиться, щоб на завтра зранку можна було люто галасувати:

— Де санітарна комісія? П'ятий номер під вікно горшка виливає!

Прийшовши додому після трудів праведних, Одарка довго молиться перед цілителем Пантелеймоном, а Скорик випиває на сон грядущий лампадку й роздягається, приспівуючи:

Ліш умєй за дєло взяться, Можна всюди пожівляться, В поле бий, колі, рубі,— Дома дєнєжки бері.

А Стецько в цей час голубить жінку свою, бувшу курсистку Бестужевських курсів, і вона йому каже:

— Я хочу, щоб був хлопчик!

І ніхто з них не знає, які вони старі суть, і ніхто з них не пригадує уславленого першого повістяра народу малоросійського, Грицька КвіткиОснов'яненка…

На Гончарівці є будинок, що з його вікон часто видзвонюють дітки пісню:

Ми молоді весняні квіти.
Ми діти молота й серпа! —
і мій голубоокий Вячко тої пісні наспівує. А потім питає:

— Тату! А баба Одарка була колись молодою й весняною квіткою?

Взагалі мій голубоокий Вячко — комік. Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку Квітко-Основ'яненку!

Як кріпко породив єси ти Стецьків, Одарок і Скориків. Півтора століття не впоралися з ними. Ще й нашим «молодим весняним квітам» буде роботи! Чолом тобі!

З НОВИМ…

Таке тепер оце нашому братові, як отій дівці:

І хліб пекти,

Й по телята йти…

І святкувати, і Ради переобирати.

За що вхопитися, що важливіше — як його збагнеш?

Як на наш погляд, краще всетаки святкувати, а Ради хай самі собі переобираються.

Справа в тому, що коли незаможники та середняки так ото спроквола до перевиборної кампанії поставляться, Ради виберуть попи, крамарі, глитаї.

І це буде краще, бо тоді незаможники з середняками матимуть змогу довести, що вони, а не хто інший, будуть свідомими й активними громадянами Радянської Республіки.

Справді.

Ви уявіть собі, що буде, коли за голову в сільраді сидітиме титар, кооперацією правитиме псаломщик, за жінорганізаторшу буде матушка, за голову ТВД — батюшка.

Тоді тільки незаможники з середняками державу й підтримуватимуть.

Продподаток увесь тоді хто платитиме?

Незаможник із середняком!

Хліб державі хто даватиме?

Незаможник із середняком!

Самооподаткуватиметься тоді хто?

Незаможник із середняком!

Пай до кооперації хто даватиме?

Незаможник із середняком!

З кооперації замість краму хто дулі діставатиме?

Незаможник із середняком!

Внесками до кредитової кооперації хто кооперацію підтримуватиме?

Незаможник із середняком!

Хто замість кредиту по шиї матиме?

Незаможник із середняком!

Буде в нас не менш як процентів на 200 незаможницько-середняцька держава.

Отже, з Новим роком вас! Святкуйте, на здоров'ячко вам…

Хай обирають попи з глитаями, а ви на дозвіллі нашивайте — куди слід — луб'я.

З БОГОМ ДО РОБОТИ

Не скажу, що скрізь, по всій Радянській Україні, тяжко доводиться батюшечкам, куркулям, крамарям та колишнім стражникам та урядникам під час перевиборів до Рад, проте по деяких селах на них таки бідняки з середняками натискають, дихати їм не дають і до Рад не пускають.

По деяких місцях їм таки тяжкенько доводиться.

Шкода мені їхі

І от хочу я їм кілька порад дати, як тих незаможників та середняків обкрутити, як їх перемогти, щоб до влади дістатися…

Бог тепер не дуже допомагає: старий він уже зробився, хоч скільки йому молебнів прав — нічого не виходить. Треба щось земне видумати. Давайте поміркуємо.

Добре, на мій погляд, робити так, як от уже додумалися в селі Ягорлиці, Дубосарського району.

Там, коли зібралися виборці на перевиборчі збори (а діло було ввечері), куркулі прибігли й почали під вікнами кричати:

— Пожежа! Пожежа! Рятуйте!

Розуміється, що люди поперелякувалися й повискакували з хати.

Збори було зірвано.

Прийом підходящий, як бачите.

Коли його вживати, сказать, в масовому розмірі, можуть, кінець кінцем, перестати вірити. Казатимуть:

— Не обдуриш! Знаємо ці «пожежі».

Тоді можна буде справдітаки підпалити хату, де відбуваються збори, і, танцюючи попід вікнами, приспівувати:

— Не повірили?! Не повірили?!

А батюшка в цей час хай мотуза від дзвона одріжуть, щоб ні за віщо було на сполох дзвонити…

Біднота з середняцтвом погорять у хаті, і до Рад буде обрано самих тільки заможних.

А батюшечку тоді можна буде обрати за голову сільради.

Зверніть увагу на самогон.

Самогон так само дуже добре допомагає пролізти до сільради.

І серед бідняків, і серед середняків є такі хлоп'ята, що люблять хильнути.

Треба підпоїть! І добре треба набражити таких «сознательних».

Можна ще й по карбованцю в руку сунуть. Вони тоді самі на зборах таке зчинять, що збори розбіжаться.

А ви ходіть та посміюйтесь:

— Хіба то ми збори зриваємо?! То ж самі бідняки та середняки! А ми нічого!

* * *
Пробуйте залякувать. — Ідеш, Іване, сьогодні Раду вибирати?!

— Іду!

— Йди, йди! Подивимось, як вертатимеш! Рачки, сукин ти сину, лізтимеш! Я тебе піду!

Не всі, а дехто таки злякається.

Налякуйте особливо жінок: вони народ тендітний.

* * *
Найпростіший спосіб — перебити всю бідноту та активних середняків.

З рушниці або сокирою. Добра голобля чи коляка так само хороше допомагає.

І обов'язково — з богом.

В цих випадках бог прекрасний помічник!

* * *
Так ото й нам би… Зважити все це. Та й до висновків.

ҐВАЛТІ

Біжить учора моя сусідка сходами, захекалася, як запальний кінь, волосся в неї мокре, шия вся в милі, одна нога в ботикові, а друга без ботика (загубила!) і зпід спідниці висить одна трикотажна кальсони на.

— Чого це, питаю, сусідонько, так вас жене? І куди вас жене? І хто, питаю, сусідонько, так вас жене? Чи не тигра на Сумській зустріли? А мо'ть, фінінспектора?

— Нема!

— Кого нема? Чого нема?

— Цукру нема!

— Де нема?

— Ніде нема! Хліба нема й цукру нема!

— Ну, хліба, я розумію, справдітаки нема, бо у вас, кажу, в самої дві кімнати сухарями аж під самісіньку стелю набито, а от чому цукру нема — не розумію!

— Нема й не буде!

— А що ж сталося: зразу почали всі і день і ніч без перерви чай пити, чи як?

— Ой, нема! Позичте чувала!

— Та у вас же, я бачив сам, аж два чували новісінькі було.

— Вже повні!

— Чим повні?

— Цукром!.. Ой, дайте чувала.

— Чувалами, кажу, не занімаюсь, а пораду дати можу.

— Ой, дайте!

— Беріть, кажу, найбільші пантолони, одпорюйте мережива, зав'язуйте халоші й гатіть натовпом цукор аж до талії…

— Ой, спасибі!

— Та заткніть, кажу, за панчоху трикотажну кальсонину, а то щоб, не дай господь, бронхіту не було.

Метонулась моя сусідка, як блискавка, і хвилин через п'ять мчала назад із сестрою, із наймичкою й з братом, а за ними, крекчучи, чимчикувала сусідчина мама, старезна бабуся, що виходила з хати тільки в особливо екстрених випадках.

Сусідка командувала:

— Я на Ветеринарну, ти на Сумську ти на Мироносицьку, а ви, мамонько, потихеньку до Чорноглазівської… Займайте чергу, а потім ми підбіжимо! Та не повсковзніться, мамо, щоб не покалічитись… Як де горку побачите, краще сідайте на «попочку» й їдьте!

«О господи!» — подумав я.

А потім ударило мені в голову…

Прийшов я додому, мобілізував посімейство, взяли рядно, взяли лопату й галопом до найбільшої проти нашого будинку купи снігу.

Побігли й прожогом почали накидати в рядно сніг.

Прохожі питають:

— Що ви робите?

— Сніг беремо! З першого не буде! По картках церобкооп видаватиме!

— Та ну?

— Слово честі!

— І не кажуть же, душі триклятущі! А по двадцять п'ять крб. пай! Та не забирайте ж усього, я ось тільки подушки з наволочок витрушу!

За півгодини розібрали увесь сніг.

Бились. Одній господині одірвали шматок живота, трьох з проваленими головами забрала «швидка допомога», трьох дітей задавили…

* * *
Я не знаю, невже в нас нема такої лабораторії, де б можна було виробляти хоч баранячі мізки спеціально для кооперованого населення.

Мізки ці слід видавати без ніякого обмеження, без книжок і навіть без черги.

ПЕРЕПЛУТАЛИ

Студента Одеського муздраміну виключено з інституту за те, що він попівський син.

Прізвище того студента — Півнів, а звуть його Олександр.

Учився Півнів у муздраміні, діставав стипендію, був в організації КНС, учився добре, поведінки був хорошої, виявив себе якнайкраще і з громадського боку (про це є свідчення і самого муздраміну, і Березніговатського КНС та сельбуду), і от раптом хтось із Березніговатки (село таке є на Одещині) написав до інституту, що Півнів — попів син.

І вже студент Півнів не студент, уже він два місяці не вчиться, а ходить і всім доводить, що його батько, селянин, колись керував церковним хором, і що його основна праця була — хліборобство, і що ніколи його батько не був не тільки попом, але й попадею. Про все це Півнів має документи, і ніхто на ті документи не хоче дивитися, а всі кажуть:

— Ні, ти, хлопче, попович!

Але основне те, що батько студента Півніва помер в 1 9 0 9 p., тоді саме, як студентові Півніву було 10 місяців.

З того часу його мати вдовує, є член КНС, має наділ землі, одну коров'ячку й живе в чужій хаті.

З того часу студент Півнів іпастухував, ібатракував, аж поки самотужки не дійшов до вищої школи.

А тепер студентові-незаможникові Півніву «шиють опіум для народу».

А все через те, що дехто в Березніговатці забув, що таке піп, а що таке мертвий регент, і перемішав одного з одним. Доводиться ще раз пояснити.

Піп — це є істота іноді з довгим волоссям, у рясі, з бородою, іноді голена і навіть у пІджаці. Але завжди — службовець культу і посередник між паствою своєю і якоюнебудь «бозею». В рясі в нього великі й глибокі кишені, спеціально для божої благодаті. Круг нього весь час ширяє дух святий. Оце є піп.

А мертвий регент, що помер 20 літ тому, — це є кілька людських кісток під землею, без ніякої благодаті. Ну, як можна було їх перемішати?!

Хай учиться Півнів, а Березніговатці й Одеському муздрамінові треба докладно вивчити різницю між попом і мертвим регентом, бо з них кури сміятимуться.

РОЗМОВА НА МЕЖНИКУ

Ходили ми по полю оце з Андрієм Федоровичем, з середняком.

Ходили межами, поміж житами, поміж ячменем, милувалися колосками, і гуторили про се, про т, про двадцять п'яте…

Андрій Федорович каже:

— Хліб росте! А я йому кажу:

— Ремінь росте, чоботи ростуть!

— Галушки ростуть! — каже Андрій Федорович. А я йому:

— Піджаки, кажу, ростуть! Спідниці ростуть, штани ростуть!

Андрій Федорович своєї:

— Паляниці ростуть! Книші ростуть!

А я йому своєї:

— Плуги ростуть! Трактори ростуть! Він мені:

— Затірка, — каже, — росте! А я йому:

— Школи ростуть, лікарні ростуть, містки ростуть!

— Та де ви, — питає Андрій Федорович, — того трактора серед жита вздріли?

— А де, — я його питаю, — ви ту затірку серед ячменю вздріли?

— Так, — каже Андрій Федорович, — оце викошу, помолочу, помелю, замішу, затру, в чавун та в піч — от вам і затірка! Бери та й їж!

— Так, — я йому кажу, — оце ви викосите, помолотите, та до кооперації одвезете, та державі здасте, а вона помеле, та замісить, та робітникам хліба дасть, а робітники вам ременю і а чоботи вичинять, а робітники вам мильтону на штани насчуть та трактора зроблять. О!

— Е?!

— Що, кажу, «е»?!

— Так тоді ж у мене на затірку менше буде!

— Ото! А ви б ото так цілий день та цілу ніч затірку й їли! І босий — без чобіт, і голий — без штанів, і неграмотний — без школи, і хворий — без лікарні?! Аби з затіркою?!

— Так воно…

— А як на мене: як ото сидіти без штаніта ополоником затірку їсти, краще менша ложка, та в штанах.

— Та воно…

— То ж бо то й с. А потім, Андрію Федоровичу, кажу, давайте так прикинемо. Коли робітник дає вам або чоботи, або гвіздки, або там якусь машину, так він ніколи не галасує: «Ааа! Робилиробили, а воно все селянам та селянам!» І ніколи я не бачив, щоб робітники на заводі зробили машину, та зразу в садок, та за лопату, викопали яму та машину в яму!.. А тоді стали б перед селянами та: «їйбогу, не вродило машини. Ну, де я вам тієї машини візьму? Хоч і шукайте!» А ми з вами, як тільки робітникові дати хліба, зразу в крик: «Та де ж я вам того хліба наберу?!» Чого воно так, Андрію Федоровичу?

— Та той…

— І потім так. Чого воно так: робітник — так він дбає не тільки за себе, не тільки за свій завод… Йому болить і те, що ми" з вами ще й досі, мов ті жуки, в землі поодинці порпаємося, що ми й досі допотопними способами землю обробляємо, що ми без містків, без шкіл, без електрики… Він крекче на Дніпрельстакі, він поневіряється в шахтах, він сходить потом біля гарячих мартенів… І це — для всіх нас, для всієї держави, а не для його самого! А ми, намолотивши хліба, що його ніколи самі не поїмо, зразу його в яму, а тоді в крик: «А! А! А! Забирають! Так хоч би ж забирали! А то ж купують!» Чого воно так?!

— Та воно…

— От вам і «воно»… Коли всім будувати краще життя, так усім… Коли робітник вам електрику, ви йому хліба! І не жалкуйте, а везіть. Удесятеро він для вас більше користі дасть, ніж у засіках лежатиме.

— Та воно правда…

— Ясно, що правда.

— Ходім!

— Ну, гаразд! Ходім затірку їсти.

За затіркою Андрій Федорович прохав переказати, щоб ті установи, що заготовлятимуть хліб, — щоб вони не затримували селян біля зсипищ та щоб пильнували зсипища: щоб хліб не зогрівався, не загнивав, не псувався.

ОТ ВАМ І ЖАРТ!

Всі ви знаєте, що, приїхавши в село, легко знайти сільраду. В передових селах сільрада стоїть, як писанка. У відсталих теж знайти сільраду дуже легко, навіть нікого не питаючи: шукайте ви найобдертішу хату, де подвір'я необгороджене, хліви порозвалювані, серед двору лежить без коліс тачанка, а біля стайні така гора гною, що не всяким стратостатом на неї вилетиш, «загоробчена» вивіска над ґанком висить набакир, а в кутку в подвір'ї дрімає колишній «клозет», давно вже потухлий, що його всі ретельно при надобностях обминають, бо добратися до нього можна хіба тільки з льодорізом.

Ото й єсть сільрада одсталого села. Та трапляється, що і у передовому селі приміщення сільради, як у відсталому.

В одному селі, де була вищенамальованого типу сільрада, сталася трагічна історія.

В селі тому єсть колгосп. Кріпкий колгосп, обслуговуваний МТС. В МТСі єсть начальник політвідділу. Колгосп за проводом політвідділу МТС добре закінчив сільськогосподарський рік: вчасно обмолотився, виконав усі обов'язки перед державою, здав натуроплату МТС, розподілив наслідки колгоспної праці, засіяв озимину, поорав на зяб, наділив безкорівних колгоспників коровами.

Зробив, одне слово, все, що й належить зробити справжньому більшовицькому колгоспові.

Закінчивши справу по артільному господарству, колгосп пам'ятаючи, що заможне життя визначається не тільки паляницями, взявся причепурити себе: пообмазували колгоспники хати, попідчищали двори, одремонтували хліви, підлагодили колбуд, містки, дороги.

За культуру взялися колгоспники.

Село зробилося як ясочка: чистеньке, чепурненьке, піснями вечорами вухо радує.

Стоїть тільки сільрада немазана, нечищена, брудна.

От приїхав якось увечері до села начальник політвідділу МТС та й питає:

— Голова сільради не знаєте де?

— Та був у сільраді, а це пішов додому!

— Нема, значить, його в сільраді?

— Нема! Пішов спать!

— От що, товариші! Давайте зараз зберемось та причепуримо сільраду! Побачите, що завтра буде!

Миттю зібрався актив, колгоспники, колгоспниці гуртом як узялися: колгоспниці сільраду мажуть, колгоспники гній вивозять, двір чистять, вивіску, вікна миють, двір городять, ворота становлять.

За якихось 45 годин не впізнати сільради — стоїть вимазана, вичищена, новим тином обгороджена, з новими ворітьми.

Закінчили колгоспники роботу та й пішли спать. Прокинувся вранці голова сільради, поснідав, узяв портфель та й пішов урядувати.

Іде, замислився, — думки державні одолівають. Стежка знайома — можна йти й думати. Підійшов до сільради, підвів голову й став. Став і дивиться на нові ворота.

— Сплю чи не сплю? — сам до себе. Лапнув себе за руку, лапнув за ногу, за вухо.

— Не сплю! Куди ж це я потрапив? Дома ж ночував! Дома й снідав, а в чуже село попав!

Знизав плечима, повернувсь, озирається. Зблід.

— Та що за лиха година?! Куди це мене нечистий затаскав?!

Іде чоловік. Голова до нього:

— Товаришу! Ти не знаєш, яке це село?

— Стратосферівка!

— Не мо'ть буть!

— Та як же не мо'ть буть, коли ж я добре знаю, що Стратосферівка!

— Та що ти мені торочиш, коли я сам голова Стратосферівської сільради?!

— Тю! Так оце ж і єсть Стратосферівка!

— А сільрада де?

— Та оце ж і сільрада!

— Так що ж, потвоєму, я дурний чи макоцвітний?!

— Вам видніше!

Як крутонеться голова сільради, як ухопить себе за голову та галопом до правління колгоспу. Біжить, тремтить. Назустріч голова колгоспу:

— Чого ти тіпаєшся? По одноосібному сектору хлібоздачу закінчив, чи що?

Голова сільради до нього:

— Це ти чи не ти?

— Я!

— Сільраду вкрали!

— Де?

— В нас!

— Хто?

— А я знаю?

— Та схаменися, що ти верзеш?!

— Та не верзу, а піди подивись, — була сільрада, а тепер он стоїть чиста чиясь хата, обгороджена, з новими ворітьми! Дай води!!!

А колгоспники, а колгоспниці аж лягають та заливаються! Ну да, їм смішки, а голова сільради аж посинів, бідолаха. Не можна ж, товариші, так жорстоко жартувати.

ПЕРЕСТРАХ

— Роздягають!

— Кого роздягають і де роздягають?

— У городі роздягають! Всіх! Як тільки стемніє надворі — і не потикайтесь!

— А кого ж роздягли?

— Ну, я не знаю, кого саме роздягли, а що роздягають — факт!

— Ну, от із вашого будинку когонебудь роздягли?

— Ні, з нашого ще нікого не роздягли, а взагалі в місті дуже багато випадків грабіжництва!

— Ну, де саме? Кого саме?

— Ну, не можу ж я вам точно сказати, де саме і кого саме, — я вам не карний розшук!

І аж розсердилася наша співбесідниця…

— Я сама ввечері нікуди не виходжу та й вам не раджу… Прийдете додому, як Адам. Фігового листочка навіть не знайдете по дорозі — зима… Рукою прикриватиметесь…

…А веселий і чорнявий артист одного із столичних театрів, співбесідник невеличкої компанії, заливався дзвінким сміхом…

— Чого вам так весело? Того, що роздягають?

— Ось послухайте, що я вам розповім…

— Ану, ну…

— Було це, дорогі мої, ще тоді, коли ще не зовсім угамувалася громадянська війна, коли денеде ще по лісах та по очеретах гриміли обрізи, агонізуючи під натиском героїчних загонів Червоної Армії, коли обиватель ще був повнийповнісінький «страху й перестраху» громадянської війни.

Було це у тім городі, що ще тоді носив назву не Дніпра, з'єднаного з ім'ям всеукраїнського старости, а ще звали те місто ім'ям цариці, що вславилася не так державкою мудрістю, як ліжковим темпераментом, що жахав собою навіть розгодованих і молодих імператорських гвардійців…

І от раптом страшні чутки:

— Роздягають! Ні проїхати, ні пройти!

Ну, ви ж самі, дорогі мої товариші, розумієте, що такі чутки, — та ще в місті, де обиватель іще пам'ятав і п'янокривавий розгул махновців, і горілчаношибеницькі «самодержавіє, православіє й народність» денікінськоврангелівських «маладцов», — чутки ці,— хажу ж вам, — загнали в нори полохливого обивателя…

І от — було темної ночі…

Засиділася невеличка собі компанія чи на іменинах, чи на хрестинах, чи не знаю, де там уже вона засиділася. Тільки засиділася вона аж до тої пори, коли починають драти свою горлянку півні…

— Доведеться ночувати! — каже господар.

— Доведеться! — кажуть гості.— Бо хто' ж наважиться піти глупої ночі додому, та ще в такий час, коли ані пройти вам, ані проїхати!

— А я піду! — каже доктор Веселенко.

— Що ви, що ви?! — в один голос, з острахом закричали і хазяї, й гості.

— А я піду! — каже доктор Веселенко.

Доктор Веселенко, симпатичний чолов'яга, веселий хлопець, прекрасний товариш і одчайдушний парняга…

— Що ви, що ви! Та ограбують же, та вб'ють же!..

— А я піду! Вбити вони мене не вб'ють, а як і пограбують, чорт із ними. Пальтишко в мене таке, що навряд чи забагатіють. Та й чи вже ж таки і грабують, як про те балакають… Давайте перевіримо.

— Що ви, що ви, що ви?! Як себе не шкодуєте, пацієнтів своїх пожалійте…

— Прощавайте! Піду!

…І пішов, дорогі мої товариші, доктор Веселенко додому.

Вулиця темнувата була. Од центру не близько…

І хоч одчайдушний парняга був доктор Веселенко, хоч і веселий він був, товариші мої, хлопець, та проте була вже ніч глупа дуже, до центру не близько, а чутки про грабунки свою справу робили, і було на душі у доктора Веселенка трохитаки, — по правді вам сказати, — моторошно.

От іде собі та й іде доктор Веселенко. Іде вперед, і назад оглядається, і на всі боки озирається.

Аж гульк — зза рогу фігура якась витикається.

«Ну, — думає доктор Веселенко, — єсть. Це передовик, а за рогом зграя… Прощай пальто, прощавайте й штанчата!»

Порівнявся доктор Веселенко з фігурою, пильно до неї придивляється і не дуже до неї наближається…

Аж та фігура, з доктором порівнявшись, до доктора підходить і зупиняється…

— Чи нема у вас, товаришу, сірничків, щоб у вас припалити? — так та фігура до доктора звертається…

— Єсть у мене сірнички, — говорить доктор… А в самого аж десь там тенькнуло.

«Єсть, — думає доктор. — Так, як і завжди: спочатку припалить, а потім наган, а потім на розі товариші і…»

Витяг доктор сірнички, дає припалювати, а потім сам пальто розстібає, щоб «чесну компанію» не затримувати.

Припалила фігура цигарку, промовила «дякую» й пішла собі далі.

Пішов собі далі й лікар Веселенко, а сам собі думає: «Ось зараз вискочать і всі!»

Дійшов уже до ліхтаря, дай, думає, подивлюся, котра воно година… Лап за кишеню — нема годинника. А годинник у доктора чудесний був, золотий, і ланцюжок при ньому масивний — подарунок від вдячних пацієнтів.

Нема годинника!

І сильно дуже жалко стало докторові Веселенкові годинника: подарунок — раз, та й найкоштовніша річ у нього той годинник був.

«Краще б до Адама роздягли, аби тільки годинника не брали!.. Ні, не віддам годинника!»

Блискавкою назад метнувся доктор Веселенхо…

«Все одно, — думає,— вб'ють не вб'ють, а годинника не дам!»

— Стій! Стій, кажу тобі, мерзотнику! Стій, бо як собаку застрелю!

Фігура стала…

Підскочив до фігури доктор Веселенко, схопив за петельки та як сіртоне:

— Годинника! Годинника віддай, мерзотнику! Віддай годинника, бо задавлю!

— Будь ласка, нате! — трясучись, каже фігура… Тремтячими руками лізе фігура в кишеню, дістає годинника.

— Нате!

— Ах ти ж сучий син! Не встиг цигарки припалити, годинника спер. Я тобі!

Вхопив доктор Веселенко годинника й додому підтюпцем… Та все озирається, та все оглядається. Аж ускочив до себе в квартиру, одсапнув:

— Ффу! І живий, і нероздягнений, і годинника назад одібрав! Фффу! Поталанило!

Підходить доктор Веселенко до столу, засвічує електрику і… падає в крісло…

На столі лежить його найкоштовніша річ — золотий годинник з масивним ланцюжком, подарунок його вдячних пацієнтів…

А… а в кишені?

А з кишені він витяг паршивенького, подзьобаного, чорненького годинника з мідним заяложеним цепком… І залився актор веселим сміхом…

А на другий день у місцевій газеті, дорогі мої товариші, з'явилася об'ява такого змісту:

«Доктор Веселенко дуже просить товариша, що такоїто ночі на такійто вулиці він у нього одібрав годинника, зайти до нього забрати того годинника…»

Грабують… Буває…

Мистецькі силуети

АНАТОЛЬ ПЕТРИЦЬКИЙ

Анатоль Петрицький…

Може б, його слід називати Акатолем Галактіоновичем, бо батька його звали Галактіоном Григоровичем, і був він (батько) походженням із Бессарабії…

Я всетаки гадаю, що це не так уже й важливо, чи буде Петрицький просто Анатолем чи Анатолем Галактіоновичем. Від цього фарби його не пояскравіють і не потьмаріють…

Важно те, що в нас є Петрицький.

Анатоль Петрицький народився 31 січня 1895 року не в Бессарабії, а навпаки — в Києві.

То його батько був із Бессарабії, і батькова мати, баба тобто Анатоля Петрйцького, була циганка.

Мати його — українка та ще й з Прилук…

Чи не звернути нам на це пильної уваги…

Якби нам хоч трішечки циганської крові, може б, у нас тоді більше було Анатолів Петрицьких.

Тільки ж, будь ласка, щоб іменно — «трішечки», бо інакше почнемо фарбами менжувати.

Ми й так, слава тобі господи.

Дитячі роки прожив Анатоль Петрицький в колонії інвалідів біля м. Кобеляк, де його батько, як колишній залізничний службовець, доживав своє життя…

П'ятсот чоловік інвалідів, двісті чоловік божевільних…

Спасибі, що хоч не великий вплив вони на нього зробили…

А навкруги — Ворскла, а навкруги — луги та степи.

Спасибі, що це на нього великий вплив зробило…

Ви знаєте, ким за дитячих років мріяв бути Анатоль Петрицький?

Попом.

Факт. Так і каже він:

— В дитинстві я мріяв бути попом.

Таке, їйбогу, й замріється. І бачте ж: мріяв бути попом, а любив ліпити з глини різні штуковини та гвинтики різні загвинчувати.

Галактіон Григорович був людина освічена, вчився колись в університеті і виховував дітей сам. Він не пік черескою Анатоля за те, що той любив ліпити та машинки різні загвинчувати. От і вийшло, що дев'яти років Анатоль грамофона сам зробив…

Учитись почав Анатоль в пансіоні для залізничників у Києві.

Десяти років якось він потрапив у Соловцовський театр, на Гамлета.

Звідти вийшов з твердим переконанням:

— Актором буду!

День і ніч грав того Гамлета в себе в пансіоні, аж доки напам'ять його вивчив…

Значить, так мріялдсь: спочатку — попом, а потім — актором.

Батькові знайомі все радили пустити Анатоля на лікаря або на фармацевта.

А вийшов — художник!

— Як!

Хто й зна й як!?

У пансіоні Анатоль Петрицький малювати не любив.

Іноді так змальовував якунебудь 1.артинку… Малював завжди брудно і мав за малювання три.

Якось під час літніх вакацій купив він собі акварелі й змалював картину якогось французького художника. Показав батькові — батько похвалив його й виріши», що краще йому бути… архітектором або художником, ніж актором.

Порадився з вихователями, і 1912 року Анатоль вступає до Київської художньої школи.

Спочатку діло пішло нічого, а далі — гірше.

В класі складного арнамента сидів Анатоль Петрицький два роки. В школі він загубив усяку любов до малювання і ніяк не міг одкараскатись од думки, що найпевніша для нього путь — акторство.

Старші по школі товариші весь час говорили, що справжні художникимитці — в Москві, в Ленінграді… Там музеї, там галереї… Вимолив Анатоль у батька грошей і поїхав подивитись, що там є"в Москві та в Ленінграді. Побував у Третяковській галереї, побував у Ленінграді в Ермітажі.

Сильне враження на нього зробив Тіціан.

Полюбив Петрицький образотворче мистецтво.

Приїхав до Києва, лекторів по боку, хватився за книжки. За книжки й за роботу. Живши літом у батька, малював, малював і малював. Малював села, малював селян, дітей, краєвиди…

Силу різних етюдів, вживаючи імпресіоністських методів. Він вже тоді знав, що значить спектр, що значить сім кольорів… Написавши перший етюд чистими фарбами, показав його батькові. Батько похвалив. Після цього він малював з ранку до вечора, і, приїхавши в Київ, виставив свої малюнки в художній школі.

Із малопомітного, ординарного учня Петрицький стає центром уваги з боку старших товаришів.

Лектори охрестили його:

— Єретик!

Кваліфікували вони його за найнижчим розрядом.

Але в школі тоді був за директора Ф. Г. Кричевський. Він оцінив роботи Петрицького, уважно до нього поставився і купив для своєї колекції його картину.

Починається період «росту» й «бунтарства».

Старі вчителі, крім Ф. Г. Кричевського й Дяченка, вважають Петрицького мало не за божевільного…

Захоплення «футуризмом» з належними до нього атрибутами: циліндром, сигарами і безмежним бунтом проти всіх і вся.

Фарби Петрицького — «ріжуть». Коли до школи звертаються дати майстра для декорування — посилають його… 1014 року якісь князівни влаштовували «народне гуляння» па Сирецькім іподромі на користь солдат. Декоративну частину доручено було В. Г. Кричевському.

В. Г. Кричевський шукав собі помічника, звернувся до свого брата Ф. Г. Кричевського рекомендувати йому їх. Останній послав Петрицького.

Це було перше його знайомство з В. Г. Кричевським. Воно визначило путь, Петрицького в мистецтві.

Попавши на квартирумузей до В. Г. Кричевського, він уперше зрозумів красу українського орнаменту, килимів, скла, посуду…

Культурне й уважне керівництво В. Г. Кричевського, а далі знайомство з Д. М. Щербаківським одкрило для Петрицького новий світ краси українського народного мистецтва.

Петрицький, під керівництвом В. Г. Кричевського, зробив для того гуляння декорації корчми, театру, цирку, українського села. Успіх був колосальний.

Це були перші хрестини Петрицького як декоратора. А потім пішло, й пішло, й пішло…

1916–1917 року кінчає Петрицький художню школу з рекомендацією до Академії мистецтв і з небувалою для школи премією 150 крб.

Революція.

Не до Академії.

Робота…

Театр «Гротеск», «Дім інтермедій»…

Потім праця з Л. Курбасом в Молодому театрі, в Театрі імені Шевченка, в Музичнійдрамі, в Балеті Мордкіна.

За цей час Анатоль Петрицький для Молодого театру зробив: «Царя Едіпа», «Горе брехунові», «Чорну Пантеру», «Вертеп», «Затоплений Дзвін», для Мордкіна: «Жізель» та низку костюмів для концертів.

Для Муздрами: «Утоплену» Лисенка, приготував «Тараса Бульбу» (з Курбасом).

1920 року бажання вчитись погнало Анатоля Петрицького до Москви.

В Москві він робить постановки в опері Зиміна, в театрі Корша, в Камерному балеті (з К. Голейзовським), в «Кривому Джіммі» т. ін. Макети його постановки «Духа землі» в театрі Корша набув собі Бахрушинський музей.

Крім роботи по театрах, Петрицький багато працює над картинами, але всі його полотна загинули в Москві від пожежі…

Між іншим, і всі раніші його роботи пропали від пожежі в музеї В. Г. Кричевського.

В січні 1925 року Анатоль Петрицький повертається на Україну і робить свого знаменитого «Вія» в Театрі імені Франка.

Далі йде низка славних його постановок «Пухкий пиріг», «Мандат» (Театр ім. Франка), «Сорочинський ярмарок», «Корсар», «Князь Ігор», «Вільгельм Телль», «Тарас Бульба» і закінчується блискучим «Червоним маком» (опера).

Його картини на виставці «10 роковин Жовтня», де він виставив знаменитих своїх «Інвалідів» — дають йому першу премію…

* * *
Оце «житіє і праця» Анатоля Петрицького… Ви, думаєте, що це кінець? Де там кінець?!

Йому тільки тридцять три роки… Він хоч і маленький на вигляд, а таланту в нього вистачить на десятьох великих… Чим він повойовує нас, грішних?

Фарбами своїми! Ну, як розгорне ж він їх, — ну, говорять вони в нього, ну, сяють вони в нього!!!

Розуміється, що діло «професорське» — розібрати роботу Петрицького як художника й декоратора (та й час би вже!), а тільки ж як дасть він ото свою конструкцію, як заллє своїми фарбами — ну, чудо, й квит!..

* * *
Не пішов Анатоль Петрицький на попа, пішов на художника.

Блискучий з нього вийшов художник, не знаю, який би був з нього піп… Хоч іще не пізно!

Та тільки Анатоль Петрицький піде на попа, я піду на диякона!

Ех, і «іже херувими» б устругнули! В фарбах!

ЛЕСЬ КУРБАС

Лесів Курбасів мистецький силует… Дааа…

Мені оце, як тому дідові:

— Діствительно… Под'їзжають! Так, як до соломи… …Ухопиш хіба його, отой Лесів Курбасів силует?

Хіба тільки так… «як до соломи»…

Із Курбасового життя та з його мистецької праці вважаю за безперечний такий факт. Коли Лесева мати 1887 року чекала на маленького Леся, тоді саме з бувшої Російської імперії від усіх руських і вкраїнських, і театральних, і нетеатральних критиків ударили до Самбора (західна Україна) телеграму:

— Утримайтесь, бо в нас уже Всеволод Мейєрхольд у коні граються!

Ванда Адольфовна (так звуть Курбасову матір), прочитавши ту телеграму, сказала:

— Ой, дайте мені спокій!..

І народила Леся.

Викупали Леся Курбаса, сповили й поклали на ліжко.

І моментально ж з бувшої Російської імперії прилетіли руські й українські, і театральні, і нетеатральні критики, подивились на немовлятко й пхикнули:

— Пхе! Двоє очей! У Всеволода Мейєрхольда вже кілька років, як двоє очей!

— Пхе! Кричить: «Ква! Ква!» Наш Всеволод Мейєрхольд уже кілька років тому кричав: «Ква! Ква!..»

А потім усі хором:

— Наааслідує Мейєрхольда!

На цей момент нагодився Лесів батько, відомий у Галичині актор Степан Янович (так він звався по сцені), побачив усіх із бувшої Російської імперії руських, і вкраїнських, і театральних, і нетеатральних критиків і сказав дві слові…

Я не пригадую тепер точно, які саме слова сказав актор Степан Янович, але після його тих слів руські критики проказали:

— Нельзя не признаться, хотя і должни сознаться… А вкраїнські критики вирекли:

— Хоч з одного боку, так зате ж і з другого боку… І зникли.

А Лесів Курбасів дід, укіятський священик, надів ризи, покадив ладаном і проспівав:

— «І їжде путь, і рекуть всяк зол глагол ка ви лжуще мене раді. Радуйтеся і веселитіся, критики, яко мзда ваша многа в редакціях»…

Дячок смикнув Лесевого діда за рясу:

— Єгомосьце! Ви ж текст святий переплутали!..

— Мовчи, дяче, — сказав Лесів дід, — хоч і переплутав, та зате ж правда!

* * *
Лесь Курбас росте.

Їздить (власне: «його їздять») з батькамиакторами по Галичині.

А коли доріс він аж до двох років віку — він уже грає на театрі.

У Курбаса в той час не було ще зовсім ясного й точного уявлення про суть і перспективи театрального мистецтва, хоч він і був активним його робітником, бо вже, як він каже, «зображував» не то «весну», не то «новий рік»…

Режисирувати Лесь Курбас почав, коли йому стукнуло шість років.

Ставив він якусь «мелодраматичну еспаніяду». Це щось схоже на манір МаркоТерещенківського «Небо горить».

Курбас тоді ще не був знайомий ні з Петрицьким, ні з Меллером, — отже, доводилось йому самому поратися з оформленням. За фактуру правили мамині панчохи (трико), еспанським плащем були мамині пелерини, жовтою підшивкою навиворіт. Глядач — позаабонементний — єврейські діти з половини містечка.

Глядач захоплений. Критика — стримана, бо сильно постраждало оформлення…

Учився Лесь Курбас спочатку вдома, потім у гімназії, потім в університеті у Відні й у Львові. Університет закінчив 1911 року…

В гімназії вже пішли вистави частіше…

Тої ж таки пори (гімназіальної) тричі втікав до театру. Тричі його з того театру вертали…

Чи били за це, питаєте?..

Не говорить. А допитуватись незручно.

Очевидно, били, коли все своє життя він присвятив театрові.

На університеті Лесь Курбас засновує драматичну секцію Українського студентського союзу… Тут він і режисер, і актор.

А з 1911 року — терниста дорога активного робітника на ниві українського театрального мистецтва.

1911 рік. З «Гуцульським театром» Гната Хсткевича мандрівка по всій Галичині.

В травні 1912 року дебют у театрі «Українська бесіда» в «Марусі Бстуславці» (роль султана).

Курбас уже справжній актор.

Курбас уже не Курбас, а Каренін («Живий труп»), гетьман Дорошенко («Сонце Руїни»), і т. ін. і т. д.

Курбас співає в операх, грає в оперетах, фарсах, класичній драмі…

Війна. У Тернополі Лесь Курбас засновує із студентів, гімназистів та з акторів професійну трупу, де режисирує й грає…

У квітні 1916 року М. К. Садовський, не подумавши як слід, запрошує Леся Курбаса до Києва, до свого театру…

Помилка та М. К. Садовського сильно відбилась на всій подальшій історії українського театру.

Бо того ж таки «рокового» 1916 року кілька ентузіастів на чолі з Лесем Курбасом засновують студію Молодого театру, що з неї «пішли єсть» і березільці, і франківці, і шевченківці, і одещане, і занківчане і багато ще «мертвих і ненароджених» українських театрів.

Коли б М. К. Садовський був знав, що з того всього вийде, він би, вздрівши тоді, що Лесь Курбас переїздить кордон бувшої Російської імперії,— він би миттю гукнув голосомсурмою:

— Хлопці, по конях!..

І ррррозрубав би Леся Курбаса аж до кульбаки… Не зробив цього — сам винний.

Нова доба театральна. Картина Далі така.

Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба…

Іде Лесь Курбас і «слідить» на тій новій добі.

Слідить «Царями Едіпами», «Газами», «Гайдамаками», «Макбетами», «Хіггінсами», «Малахіями»…

А зпід ступнів його Іскри викрешуються. Іскри ті обертаються в режлабораторії, в театральні студії, в нові етапи українського театрального мистецтва.

Не заважайте йому: хай іде!

Хай іде народний артист Української Радянської Республіки Лесь Курбас!

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Про Олександра Довженка спочатку я почув, а потім уже його побачив.

Ні, не так. Спочатку я з Олександра Довженка реготався, а потім про нього почув, а аж потім уже його побачив.

Якось у редакції «Вістей» Василь Михайлович Блакитний (була така прекрасна людина і прекрасний поет! Молодим і старим письменникам і поетам слід час од часу приходити на його могилу і, посидівши над важким каменем з написом «Василь Блакитний», подумати про минуле, сучасне й майбутнє нашої культури), даючи мені зошит із ватманського паперу, спитав:

— Бачили?

В зошиті в тому були карикатури. Я довго дивився на одну з тих карикатур, де поляки падають от тодішніх радянських сірничків («Спочатку вонь — потім огонь»), а потім упав на канапу і почав сміятись.

— Хто це? — питаю.

— Сашко!

— От сукин син! (Найвищий в українців вияв захоплення кимнебудь).

А потім, пізніше трохи, на канапі в редакції побачив — сидить людина в сіренькому пальті і з великим кучерявим чубом. Не пальто з великим чубом, а людина…

Знайомимось.

— Драстуйте!

— Драстуйте! Приїхали? — питаю.

— Приїхав! Дайте папіросу! Це було 1923 року.

Цього року Олександр Довженко, після дипломатичної своєї «кар'єри» з'явився на харківському горизонті…

А взагалі нашому горизонтові подарувала Олександра Довженка сосницька. селянка, середнячка, хліборобка, неписьменна, 1894 року.

Олександр Довженко в своїй автобіографії пише:

«Народився я 1894 року, про що жалію й досі. Треба було б народитися 1904 року. Був би тепер на 10 років молодший».

Довженко жалкує, що народився 1894 року…

А я знаю людей, що жалкують, що Олександр Довженко взагалі народився.

Чому?

Та дуже просто. Коли б Олександр Довженко був не народився, не було б у нас «Звенигори».

А не було б у нас «Звенигори», дивилися б собі люди на «Третю Міщанську» чи там на «Полікушку» і нічого б не думали.

Правильно б у них варив шлунок, не стиралися б у них мозкові півкулі і не мала б великого клопоту московська «Кіногазета»…

А тепер ось що маєте.

«Новий ЛЕФ» в № 1 за 1928 рік пише:

«Редакція «Нового ЛЕФу» дає рецензію т. Перцова на «Звенигору» в першу чергу ось через віщо.

Тов. Перцов здав цю рецензію найперше до «Кіногазети». Секретар її повернув йому рецензію, зазначивши, що друкувати її не можна, бо картина «Звенигора», на думку редакції, є спірна, і він іще не знає, що про неї скажуть робітники. Насамперед редакція гадає виступити не з статтею, а перевести анкету про «Звенигору» серед одповідальних кіноробітників.

Редакція «Нового ЛЕФу», цінуючи насамперед іменно новизну, спірність і дискусійність картини, вважає законечне говорити про «Звенигору», не чекаючи офіціально обов'язкової оцінки.

Але це горе не тільки кінопреси безпорадно озиратися, коли перед очима виникає явище, що не вкладається в штампи прописних рамок…»

Он якого клопоту наробила кінопресі сосницька селянка, народивши 1894 року Олександра Довженка.

А ви говорите!

* * *
Олександр Довженко, думаєте, що зразу, як ото народився, так уже й був видатним кінорежисером? Ні!

Щоправда, по «натурі він тоді працював» добре, краєвиди бачив підходящі, але про монтаж ще тоді нічого не знав. Це все прийшло потім.

Довженко, скінчивши учительський інститут, учителював чотири роки. Навчав майбутніх радянських громадян фізики, природознавства, гімнастики.

Потім того пішов учитись до комерційного інституту.

Там, як він каже, щосеместру преходив з економічного факультету на технічний, а потім з технічного на економічний.

Робив він ці вправи років зо три, аж поки таки догадався і кинув інститут.

Догадливий, як бачите, Олександр Довженко. Потім — революція…

Праця по наросвіті та по відділу мистецтв.

З 1921 року — дипломатична робота. Керував справами посольства УРСР у Польщі й секретарював у консульському відділі в Берліні…

Кинув дипломатію, вчився малярства у проф. Еккеля, а 1923 року повернув на Україну, прийшов до «Вістей», попрохав папіросу й сертифіката (забули вже про «сертифікатишки»?!) та й залишився у «Вістях» як художниккарикатурист.

За цей період його праці він не був Довженком, — він був «Сашком»…

Хто ж не знає його знаменитих шаржів, його до корчів смішних карикатур?

Ще й тепер в листах іноді запитують:

— А де дівся «Сашко»? Чого його не видно в «Червоному перці»?

Не знають, що Сашко вже тепер не Сашко, а кінорежисер Олександр Довженко, що «Звенигорою» своєю збив з пантелику всіх бардів нашої «унилої, третєміщанської» кінематографії.

* * *
Ви Олександра Довженка ніколи не бачили? Шкода! Його тяжко описати…

Він — стрункий. Він — сухорлявий. У нього високий, хороший лоб і прямий ніс… У нього густе, тверде й непокірне волосся… Воно вже трохи й сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старий, а йому ж усього тільки 34 роки!

Він, мабуть, увесь од волосся, як Самсон!

Отакий він, непокірливий, отакий непосидючий, якийсь такий пругкий, що ніколи не ходить повагом.

Він, мабуть, ніколи волів не пас, а як і пас, то тільки в дроковицю, коли, як ви знаєте, звичайний собі половий править не менш, як за барса.

З Олександром Довженком тяжко ходити по вулиці, бо він завжди йде попереду вас…

І завжди він говорить не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде.

Коли він вигадував свого «Васюреформатора» (його перший кіносценарій), він тяг вас у редакції в куток і говорив страсно:

— Ні, ви подумайте! Маленький Вася в'яже велику дилду!

У нього не так, як у всіх, щоб велика дилда в'язала маленького Васю, у нього навпаки… І так завжди…

От через те й «Звенигора», бо й «Звенигора» не так, як усі…

Тепер кажуть:

— Ах! «Звенигору» не всі розуміють! Ах! Ну, звичайно ж, не всі!

А скажіть, кого ви такого бачили, щоб ото коли його бахнуть у лоб чимось таким незвичайним, так щоб він зразу зрозумів, чим його бахнули?

Коли його вдарить кулаком або шворнем, так він зразу вгадає, бо він уже цього куштував…

А як це буде не кулак і не шворінь, то він закрутиться на одному місці й блиматиме очима…

Так і з «Звенигорою»!

* * *
У «Звенигорі» є прекрасний кадр…

Пливе «доля дівоцька» за водою, а з густого очерету виходить старий дід і гасить молоду долю дівоцьку…

Попливла «доля кінематографічна» Олександра Довженкова по буйній воді української радянської культури, на прекраснім вінку із «Звенигори» сплетенім…

І ніякі діди із кіногазетних очеретів не загасять Олександрової Довженкової долі ясної!

Не вистачить у них духу, щоб хукнуть!

МИХАЙЛО ГОЛИНСЬКИЙ

Михайло Голинський — прем'єр нашої харківської столичної опери.

Михайло Голинський — героїчний тенор.

Михайло Голинський — видатний артист, і ім'я його в мистецьких колах далекодалеко «поза Україною суще».

Героїчний тенор…

Що таке взагалі герой?

Це — людина, що після дванадцятої години вночі може спокійно собі повертатися додому Холодною горою аж до Григорівського шосе…

У героя може і не бути героїчного тенора, і герой може закричати: «Рятуйте!» — високим меццосопрано.

А героїчний тенор це така штука, що навіть у самих звичайних випадках свого життя, ну, приміром, коли він співає: «Я хочу їсти…» — в його голосі почувається геройське…

Герой узагалі виявляє своє геройство всім своїм єством, усією своєю статурою…

Він, ідучи вночі повз кладовище, потихеньку хреститься, озирається на всі боки, держить руку в кишені, щоб усі думали, що в нього там є парабелум, і т. д. і т. ін.

А в героїчного тенора вся його героїка сидить тільки в горлі.

Ну, ви ж самі розумієте, що виявити геройство руками, ногами, черевом значно легше, ніж якимись там тендітними голосниками…

І от Михайлові Голинському випало на долю виявляти героїку іменно отими ніжними органами (коли їх можна так назвати), — людськими голосниками.

І Михайло Голинський орудує своїми голосниками так, що, слухаючи його, переконуєшся: «Так, це герой!» Інтересна, між іншим, одна деталь. Це спеціально для батьків.

Коли народжується у вас, батьхи, дитина і починає сильно, не людським голосом, кричати, не затикайте їй рота пелюшкою, не кладіть їй на рота подушки й не сідайте на ту подушку, щоб утихомирити дитинку…

З крикунів отих потім іноді Голинські бувають!

З Михайлом Голииським така сама була пригода.

Коли він народився (а це було 2го січня 1893 року, в Галичині, в селі Вербівцях, повіт Городенка), він страшно кричав.

Батько його (вербівський селянин) перелякано подивився на сина, потім на матір:

— Що ти мені подарувала? Та ж од його крику телята в оборі телесуються.

І, схопивши шапку, вискочив надвір.

Мати повернулася до куми і страдницьки промовила:

— Не затикайте йому рота, а винесіть у присінок — хай викричиться! Чи не дяк з нього, кумо, буде, бо на такий го. лос у Городенці дяк колись апостола читав?

Артистспівак із дитини вийшов…

* * *
Восьми років залишився Михайло Голинський без батька.

Мати, сильно бідкаючись, дала Михайлові освіту. Він скінчив гімназію і правничий факультет Львівського університету.

В гімназії він співав дискантом: був солістом гімназіяльного хору.

Видатний у нього голос був і тоді ще…

Не привабила Михайла Голинського адвокатська кар'єра.

Підтриманий своїм дядьком, українським письменником Марком Черемшиною, він почав 1918 року учитися співу у відомого львівського професора Чеслава Заремби.

Закінчивши курс у Заремби, Голинський їде до Мілана і вчиться у маестро Едвардо Гарбіна.

Енергійний, упертий, часто голодний, Михайло Голинський добився свого, закінчив науку і 1925 року, приїхавши до Львова, з великим успіхом дебютував у Львівській опері в «Паяцах» (Каніо).

Після дебюту — зразу ангажемент у Приморську оперу (міста Торонт, Бидгощ, Грудьондз). За п'ять місяців — гастролі у Варшаві, в опері «Тоска». Успіх — великий…

В цей час запрошення з Радянської України, і Михайло Голинський, селянин з Вербівців, їде, не задумуючись, до робітничоселянської України будувати українську оперу…

Якось так вийшло в перший приїзд його на Радянську Україну, що тодішня оперова адміністрація не дуже привітно його зустріла (не вивітрився ще порох старих лаштунків), і Михайло Голинський їде до Берліна, де блискуче дебютує в Берлінській опері.

На сезон 1927–1928 року знову запрошення з Радянської України, і Михайло Голинський у Харкові прем'єром столичної нашої опери.

Як бачите, Голинський усього три роки на сцені і за три роки він уже зажив європейської слави, і вже простягає за ним руки Америка…

* * *
У Михайла Голинського, в його чудовім горлі, на його дзвінких голосниках уміщаються герої з опер: «Гальки», «Кармен», «Аїди», «Паяців», «Жидівки», «Лоенгріна», «Пригод Гофмана», «Принцеси Турандот» і багатьох-багатьох інших.

Герої ті люблять і страждають на таких високих нотах, що голова обертом іде.

Герої ті люблять і страждають різними мовами: українською, італійською, німецькою, польською…

І любов, і страждання ті захоплюють глядача і несуть Михайлові Голинському, вербівському селянинові, визнання славного артиста.

* * *
Коли Михайло Голинський, схилившись над зарізаною ним же Карменсітою, в розпуці кличе «Кармееен!», навіть зарізана Карменсіта ворушиться…

Сам бачив!

Таке те «Кармееен!» металевовисоке!

ЙОСИП ГІРНЯК

Не пам'ятаю, — здається, взимку 1926 року, заходжу я в кабінет редактора робітничої газети «Пролетар», а мені й кажуть:

— Познайомтесь. Це — Гірняк з «Березоля»! І показують на канапу.

— Де Гірняк? питаю.

— Та он же ж, на канапі! Подивився я.

— Не бачу, кажу, ніякого Гірняка.

— Ви пильніше придивіться: він там. Придивився я пильніше.

Дивлюсь, над канапою величезні чорні окуляри, зпід окуляр хтось руку мені простягає:

— Гірняк!

— Дуже, кажу, приємно, але, будь ласка, зніміть окуляри, а то за ними не видно мені вас.

Зняв Гірняк окуляри.

Справді, таки сидить під окулярами маленька чорненька людина, з великим чорним волоссям, чорними гострими очима і з трішки лукавою такою посмішкою.

І лице в неї таке худеньке, блідненьке, виснажене.

А очі з блиском!

Це — Гірняк. Він — манюсінький.

Коли йде Гірняк улицею, через нього перескакують автомобілі, переїздять, не зачіпаючи його, автобуси, а візники, налітаючл на нього, грізно вигукують:

— Геп! Геп! Пообережись! І хто воно тут дітей без мамів по вулиці пускає!

* * *
Йосип Гірняк почав артистичну свою кар'єру з жіночих ролей. Факт.

Уперше він виступив на театрі, коли був у другому класі гімназіальному, і грав він тоді роль Оксани в «Невольнику».

Грав так, що «аж мама плакала»…

Гірняк каже, що мама плакала з радості, що її Юзик здорово на сцені грає.

Може, й через те мама плакала, а може, в мами на очах сльози забриніли від того, що твердо пам'ятала, що 14 квітня.

1895 року, в Галичині, в м. Струсозі вона народила козака, а тепер побачила, що не козак то, а кралечка… І заплакала.

* * *
Йосип Гірняк народився на перший день великодня, о 4й год. вранці, якраз тоді, коли його батько, кваліфікований дяк, виявляв свою кваліфікацію, виспівуючи на утрені «Христос воскрес!»

Народитись у дяка, та ще на Великдень — кар'єра, самі розумієте, забезпечена.

Мама мріяла, що буде з Юзика священик, а тато, сидячи на призьбі, сам своїх думок побоюючись, подумав:

«А може, й на єпископа видряпається! О господи, господи!»

Переплутав усю життьову путь Гірняка Хома Горбатий з «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Побачив він «Гриця» в театрі «Українська бесіда», де її грав актор Юрчак…

І от з тої пори не полізла Гірнякові в голову ні «грека», ні «латина», а бачив він у себе за халявою великого ножа, щоб зарізати ним Гриця, а замість «Stella», «Stellae», «Stelli» декламував він:

«Так так? Усі мої зусилля, усі мої невсипущі ночі пішли тільки на те, щоб мене братиком назвали, щоб мене попросили привернути другого, милого, вродливого? Хахаха!!! А я, Марусе?! Хоч би ррррозрубав оці груди і жбурррнуз тобі своє серрррце, чи поняла б ти вірррри…?!.„Чого ж ти, серррце, кипиш і жадаєш кохання…?!»[10]

І пішло все з того…

1914 року, коли вдарила війна і пішов Йосип Гірняк у січове стрілецтво, там він уже грає в театрі січових стрільців за режисурою Євгена Коханенка.

Грає в народних п'єсах, грає в ібсенівських, зудерманівських і т. д., і т. ін.

Навіть в операх співає… Баритоном (Ой, умру!).

Боротьба з поляками, евакуація на велику Україну…

Вінниця…

Гнат Юра з «молодняківцями» організовує театр ім. Франка.

Гірняк — в театрі ім. Франка…

Багато працює в п'єсах Винниченка, Гоголя, Тобілевича, Горького, Мольєра, Ібсена і т. ін.

Тут уже він виявляє себе неабияким майстром…

1922 року переходить до Курбаса в «Березіль».

«Теорія і практика» березолівської школи висувають Гірняка як творця образів Джіммі Хіггінса, Голохвостого («За двома зайцями»), Кукси («Пошились у дурні»), Трибуле («Король бавиться»), ПуБа («Мікадо»), кума («Народний Малахій») і т. д.

Український театр має Йосипа Гірняка, першорядного майстра на характерні ролі…

* * *
Глибокі й різноманітні гірняківські театральні образи.

Трагічна фігура Джіммі Хіггінса і поруч шельмуватий ПуБу з «Мікадо»…

Гірняк уміє бути великим страдником у «Джіммі» і веселим жуліком у «Мікадо»…

І як неоднаково в нього звучить «Лізі» і «Ой, кокачка!..».

І як однаково він уміє вас переконати, що ви бачите перед собою справжнього Джіммі і таки справжнього ПуБу…

А кум його в «Малахії»…?!

Монументальна постать іконного крамаря, що не поскупився продати пару поросят, щоб повернути свого дорослого кума з «путі неправедної»…

* * *
І коли говорять про долю українського театру і коли пригадаєш, що на нашому молодому театрі вже є такі актори, як Йосип Гірняк, можна цілком спокійно сказати:

— Спокойно!

СЕРГІЙ ДРІМЦОВ

«Силует» Сергія Прокоповича Дрімцова «силуетить» уже тридцять п'ять років на культурномистецькій ниві.

«Силуетить» він на різних ділянках: на музичній, на громадській, на літературній, на агрономічній…

Взагалі на світі «силует» Сергія Прокоповича з'явився 1867 року, шістдесят літ тому, в Харкові…

1893 року, тридцять п'ять літ току, з'явилася його перша літературна праця, і цю дату Сергій Прокопович уважає за початок своєї мистецько-громадської діяльності.

Життєва путь С. П. Дрімцова така.

Закінчив він Харківську реальну школу і Красноуфимський технікум по агрономічному відділу.

З того часу аж до наших днів безнастанна творча велика й багата своїми наслідками праця…

Агроном… Літератор… Громадянин… Музика…

Чого більше у С. П. Дрімцова: чи агронома, чи літератора, чи громадського робітника, чи музики?

Всього більше…

Всього було багато, але останніми роками найбільше уваги Сергій Прокопович оддає музиці й громадській роботі.

Музичну освіту С. IL Дрімцоз дістав від приватних учителів.

Фортепіано він учився у Вільчака (Харків), скрипки у Шмідта й Волькоса (Харків), сольного співу у Шляпникової (школа М. Глінки) і в Лапинського.

Музичнотеоретичної дисципліни набув самотужки за вказівками М. В. Лисенка, листуючись з останнім та частенько до нього подорожуючи…

М. В. Лисенко дав увесь напрям музичному життю С. П. Дрімцова й скерував його на студіювання дуалістичної теорії Гуго Рімана.

Перший друкований музичний твір С. П. Дрімцова («Колискова» на слова Степана Руданського) з'явився 1907 року.

Написаз С. П. Дрімцов разом біля 40 opus'iB.

Найголовніші з них: опера «Іван Морозенко», оперета «Сорочинський ярмарок», три вокальні балади, чотири фортепіанні п'єси. Решта — хори.

А скільки хорів поорганізовував Сергій Прокопович за своє життя?!

А скільки драмгуртків позакладав Сергій Прокопович?!

Перші робітничі хори на заводі ГельферіхСаде (тепер «Серп і молот») і в «Робочому домі» (тепер «Металіст») — діло рук і праці Сергія Прокоповича Дрімцова!

Педагогічна праця…

Лектор музичної школи II ступеня, перетвореної з консерваторії, С. П. Дрімцов при всіх дальших перетвореннях тої школи не кидав в ній працювати.

Викладач, помічник ректора, ректор і тепер завідатель педагогічною допоміжною частиною Харківського муздрамінституту — «Музичними класами»…

І тоді ж таки (різночасно): завстудією роб. селянського театру, інструктор МУЗО, зав. МУЗО, зав. і диригент художньої капели артистів…

С. П. Дрімцов 3 1/2 роки керує музпрофшколою на Журавлівці…

Та хіба перерахуєш, ким був С. П. Дрімцов за останні двадцять літ своєї праці в Харкові?!

Він і лектор в клубі «Грядущее», і на курсах УкрПУРу, і в Школі Червоних старшин.

Він і член української секції щодо поповнення громадської бібліотеки, він і хормейстер в філії тва розповсюдження єврейської музики…

Він — автор віршованого перекладу «Кобзаря» Т. Г. Шевченка.

Він — фундатор українського й кооперативного відділів харківського журналу «Хлібороб».

Він — фактичний редактор журналу «Труд и искусство».

Він — автор статей про Лисенка, Ліста, про народну пісню і т. д. і т. ін.

Він і рецензент… 4 Все своє життя Сергій Прокопович Дрімцов студіює пам'ятники народної творчості, переважно української.

У Сергія Прокоповича завжди в хаті кобзарі. Він учиться строїв бандури, ліри, він записує фрагменти гри, мелодії…

Увесь цей стильний матеріал Сергій Прокопович уживає в своїх композиціях, прагнучи обробляти мелодії або утворювати своє, за українським стилем, на підставі студіювання народного та кобзарського співу.

Останніми часами С. П. Дрімцов працює над утворенням української опери…

В цю оперу С. П. гадає вкласти весь той багатющий матеріал, що його він зібрав за все своє багатогранне життя…

* * *
Тридцять п'ять літ безнастанної творчої праці! Весь свій хист, всю свою снагу — для культури! Все своє життя — для суспільства!

В день 35літнього ювілею Сергія Прокоповича Дрімцова (цими днями має одбутися) робітничоселянська громада радо вітатиме кращого із своїх представників, заслуженого свого робітника й музику!

ВАСИЛЬ ВАСИЛЬКО

Василь Василько (Миляїв) народився (це було його перше народження) 26 березня (ст. ст.) 1893 року в селі Буртах на Черкащині, в родині бухгалтера одного з великих терещенківських маєтків.

В дитинстві театром Василько не захоплювався, а захоплювався конем Савкою, що сам без віжок знав, куди треба везти воду в економії…

Савка той був дуже принципіальний кінь, і, крім водовоза, нікого не визнавав.

Ясно, що Василькові дуже хотілося бути водовозом, щоб і його Савка слухався…

Нічого з цих дитячих мрій не вийшло, довелося йти до сільської школи, потім до двокласної, потім до гімназії, з гімназії до університету, з університету до театру Садовського, з цього театру до нового театру і кінець кінцем опинитися на посту керівника радянським театром, що, як ми знаємо, має в собі не менше принциповості, як і принципіальний кінь Савка.

Василь Степанович Василько пройшов усі стадії театральної роботи.

За дитячих років він був глядачем у «Чайному домі трезвості», де його дядько, великий аматор, «давав серцеві волю, що завело його в неволю», в гімназії вже почав грати, спочатку на тромбоні, а потім у шкільних виставах.

1911 року, ще гімназистом, потрапляє за лаштунки до М. К. Садовського, де з великим успіхом виконує обов'язки Васіфотографа.

В цей час він фотографує й дивиться…

Перша частина його роботи («фотографує») дала українському театральному музеєві цінну збірку з історії українського театру, а друга («дивиться») дала самому Васі чималий досвід театральний, бо дивився він на всі вистави найкращого тоді українського театру.

І що ви думаєте? — це «дивився» даром не пропало: через два роки Василь Степанович уже постійний статист в театрі Садовського (звичайно ж, без грошей!) і грає з успіхом «паузу, що лізе у вікно».

Вже тоді його помітила преса.

«Неприятен был резко утрированной внешностью второй ксендзсотрудник», — так благословила Василька перша про нього рецензія.

1913 року Василько кінчає гімназію. Замість бігати по приватних лекцях він «рішає заробляти в театрі як актор. І сказали йому в театрі:

— Актор з вас, що й казати, непоганий, а потрібний нам якраз контролер…

«Одхватує» 15 карбованців на місяць «як льоду». Зимою 1914 року Василько зіграв свою першу роль (з словами й реплікою) у М. К. Садовського. М. К. Садовський подивився й промовив:

— Я ж казав, що з нього буде актор!..

Не помилився Микола Карпович. Забув тільки додати два слова:

— І режисер!..

Це було друге народження Василя Василька. Акторське!..

Далі демобілізація (1916 рік) і війна — аж до 1918 року…

* * *
Далі вже буде третє народження Василька, режисерське… За хрещеного — Лесь Курбас…

15 січня 1918 року він вступає до Молодого театру, де працює аж до самої ліквідації. Тут він грає, учиться й учить…

Грає Катвальда («Горе брехунові»), Водяника («Затоплений Дзвін»), Ніздрю («Гріх») і т. д.

В цей час починається і його педагогічна праця — він читає лекції в театральній студії при Молодім театрі.

1919 рік. Мандрівка по Україні (денікінці). Вінниця. Праця в «Новому Львівському театрі» з Гн. Юрою…

1920 рік. Київ. Вступ разом із Курбасом до Держдрамтеатру ім. Шевченка.

Тут, у шевченківському театрі, починається його режисерська робота. Перша самостійна його постановка — «Базар» Винниченка — відбулася 18 травня 1920 року.

З цього часу Василько вже режисер.

Літом 1920 року з шевченківського театру виходить група акторів на чолі з Л. Курбасом. Серед них і Василько.

Утворюється мандрівний театр під назвою «Київський Державний театр». Мандрівка по Білоцерківщині й Уманщині.

В цьому театрі Василько актор і черговий режисер. Постановки «Гріх», «Панна Мара», «Молода кров», «Танок бюрократів», «Одруження», «Мірандоліна»…

Лекції в студії при театрі.

Восени 1921 року Василь Степанович знову у шевченківців, у Києві.

Літом 1922 року, разом із О. Корольчуком, він на чолі «Вільного театру Поділля».

Восени 1922 року, — як актор і режисер в Театрі імені І. Франка…

Не задовольняє така робота В. С. Василька. Тягне вчитись. І в грудні 1922 року він кидає режисерство й акторство, і вступає як звичайний студентучень до другої театральної майстерні «Березіль».

Чотири роки березільської школи, повний курс системи Курбаса — і у Василька інший світогляд і інше розуміння мистецтва.

25го лютого 1925 р. іспит на звання революційного режисера, прем'єра «За двома зайцями». Здано — блискуче…

Ще рік — і Василь Степанович на чолі одного з найкращих наших державних театрів, Одеського театру.

Постановки в Одеському театрі. «Кінець Криворильська», «Любов Ярова», «Республіка на колесах».

Як особливу його заслугу не можна не одмітити заснування ним першого на Україні театрального музею при театрі «Березіль», що став за основу теперішнього Всеукраїнського театрального музею при Всеукраїнській академії наук.

* * *
От вам і «Вася-фотограф».

Я ніяк не можу собі уявити, щоб Василь Степанович Василько міг бути колинебудь Васею.

Він такий завбільшки, як чотири, приблизно, пересічних актори української національності, а голова його вся вже в густому серебрі…

От чудасія!

БОРИС РОМАНИЦЬКИЙ

Що воно таке за знак: виходить, що для того, щоб бути артистом, треба змалку обов'язково захоплюватися лицедійством, потім за школярських років тікати від батьків чи від вихователів у театр, забиратись кудись на гальорку і звідти очима, повнісінькими вогню, «їсти» п'єсу, «їсти» виконавців і до нестями, до хрипу після завіси кричати:

— Зааньковееецька!

— Саадовськиииий!

— Саааксаганськииий!

Коли треба було бути хлопцеві чи агрономом, чи лікарем, так на тім хлопцеві треба було побити з десяток чересків, доки він гімназію закінчить, а потім, студентуючи, він років із надцять по колишніх студентських пивних «Gaudeamus'a» співає, доки на лікаря чи на агронома виспівається…

Я ніколи не чув, щоб майбутні лікарі чи агрономи, чи інженери «втікали» до якогось професора чи на лекцію, чи на операцію, а потім після операції вигукували:

— Воооробйооов!

— Проотопопооов!

— Біс! Біс! Біс!

Прочитайте, мовляв, ще одну лекцію!!! Більше чув таких балачок:

— Сьогодні зачот у проф. Воробйова! От якби бог дав проскочити!

А майбутніх акторів б'ють було за те, що вони в театри потайки ходять, ставлять їм три по «поведєнію», пишуть про них до батьків, виганяють із гімназій та семінарій і… нічого з ними зробити було не можуть…

Отака химерна штука — театр.

Не було, думаєте, цього з Борисом Романицьким?

Було.

Народився Борис Васильович Романицький 1891 року в селі Чорнобаях на Золотонощині.

І бігав до театру, і кричав: «Зааанькооовецька! — і організовував нелегальні трупи в семінарії, і ставили йому за це три «за поведєніє», і писали про це батькам…

Все це було…

Та не збило це Романицького з театрального путі.

1910 року, бувши ще семінаристом, він організовує драмгурток у своєму селі. Тої ж таки пори (гімназіальної) тричі втікав до театру.

Гурток цей існує й досі.

1912 року Романицький вступає до Київського комерційного інституту і того ж таки року починає керувати драматичним гуртком на Куренівці (київське передмістя),

Театральна робота остаточно захопила молодого студента, і він рішає взятися за неї серйозно.

Романицький вступає до драматичної школи ім. Лисенка із 1913 року починає пробувати свої сили як актор, граючи в професійній трупі під орудою О. К. Саксаганського.

Молодий актор зразу звертає на себе увагу.

1915 року він уже у трупі Тва українських акторів на чолі з М. К. Заньковецькою й О. К. Саксаганським, а з 1916 року, коли М. К. Заньковецька організувала колектив за своїм проводом, Б. В. Романицький працює в цім колективі вже як актор і режисер.

В цім колективі Романицький пропрацював до 1918 року, коли заснувався Державний народний театр, де він працює акторомпрем'єром і режисером.

Державний народний театр 1918 року, як і сама тодішня «держава», не довго жив…

«Побились» на колективи, і тягар одного з цих колективів ніс на своїх плечах Б. В. Романицький аж до 1922 року.

1922 року з нагоди 40літнього ювілею М. К. Заньковецької було організовано театр її імені, і одним із основоположників його, разом із небіжчиком О. І. Корольчуком, був Б. В. Романицький.

З того часу й по ці пори Романицький керує художньою частиною тепер уже Державного театру ім. М. К. Заньковецької і є його головним режисером.

Історія театру ім. Заньковецької є й історія Б. В. Романи цького.

Терпів театр, терпіли актори, терпів і Б. В. Романицький. А скільки було того терпіння! А скільки було голоду й холоду! А скільки було відчаю й розпачу!

Та щоб перебороти це все, скільки ж треба було віри в справу, скільки треба було любові до театру, скільки треба було праці самовідданої.

Праця, віра й любов — перемогли.

Удержавлення театру ім. Заньковецької вивело його з злиднів, а разом із злиднями відійшло в минуле й акторськорежисерське поневіряння.

Далі — ясна вже путь дальшої праці й удосконалення.

* * *
Б. В. Романицький — режисер. Реаліст. Натиск в бік виховання актора, в бік подачі з кону «людського матеріалу».

— Тон! Тон! Хлопці, тон!

Чіткі мізансцени, бездоганне знання ролі й характеру персонажів.

Б. В. Романицький — актор.

Діапазонистий актор Борис Васильович!

Копистка («97») і Освальд («Примари»). Сенькабосяк («Чужі люди») і Ярема («Гайдамаки»),

Хлестаков («Ревізор») і Отелло («Отелло»).

Карл («Розбійники») і Андрій Дудка («Республіка на колесах»).

Амплуа, як температура при пропасниці.

Б. В. Романицький — актор такого темпераменту, що коли він грає, то боязко біля нього сірника запалювати — може вибухнуть і розірватись на шмаття.

І його прекрасні сценічні дані, і такий голос, що може й голубом воркувати, може й у «Отелло» так «трагікнуть», що тріпочеться не тільки Дездемона, а й суфлер у будці.

* * *
Б. В. Романицький і попоробив уже, та ще й попоробить, бо є над чим робить, є й чим робить! Хоч би, господи, не зглазить!

ЗАМИЧКОВСЬКИЙ

Тепер Іван Едуардович Замичковський — заслужений артист республіки…

Тепер Іван Едуардович Замичковський — одна із найяскравіших фігур нашого радянського українського театру.

Тепер про Івана Едуардовича Замичковського цілі виробничофункціональні аналізи пишуть…

Тепер…

Але для цього треба було Іванові Едуардовичу Замичковському сорок літ попрацювати на українській сцені.

Але для цього треба було Іванові Едуардовичу Замичковському взяти своє Іблітнє тіло й свою Іблітню душу у свої юнацькі, але друкарською вже працею струджені руки і принести їх (і тіло й душу) до дуже сердитої колись на українських акторів Мельпомени й сказати:

— На! їж!

І сорок років ота сама Мельпомена гризла й тіло й душу Івана Едуардовича Замичковського!

Будемо, у всякім разі, справедливі: не з'їла дуже сердита колись на українських акторів Мельпомена душі й тіла Івана Едуардовича Замичковського.

І тепер іще душа в Івана, Едуардовича Замичковського, сказать, «не з лопуцька», та й тіло ще таке, що при нагоді може дати фори молодому тілові в п'єсах, на тім місці, на якім колись вимагалося: «Підскочила, гопнула!» — а тепер вимагається чарльстон…

Не вдалося Мельпомені скрушити Івана Едуардовича Замичковського на довгій, гострим каменем посиланій путі українського актора.

А скільки народу ота Мельпомена знищила?!

Та то колись було!

Тепер обов'язки колишньої Мельпомени виконує Посередрабис, і ми бачимо, що хоч іще богиня не зовсім, сказать би, всемилостива, проте біля її вівтаря трупа акторського не видно…

* * *
Життєва путь Івана Едуардовича Замичковського… Отот, путь…

Забув я (положим, я її не дуже й знав!) вже арифметику Малініна й Буреніна, щоб вирахувати на кілометри чи хоч би на милі, скільки тої путі пройшов за своє життя Іван Едуардович Замичковський.

Ходив Іван Едуардович…

Ходив отам скрізь, де в отому вірші говориться:

От Кавказа до Алтая, От Амура до Днепра.

Може, в тому вірші й не так говориться, так тоді візьміть мапу колишньої Російської імперії і покажіть мені пальцем, де не був би Іван Едуардович Замичковський!

Спробуйте!

Не знайдете ви на тій мапі такого місця… Не знайдете, бо «ходив» Іван Едуардович не мало не багато, а всього тільки сорок років.

* * *
Побачив світ І. Е. Замичковський 1869 року в Києві, в родині механіка Київської цукроварні. Умирає батько. Голод. Холод.

Шести років Іван Замичковський працює в друкарні. Власне, не він працює, а над ним «працюють»…

Він бігає по горілку для майстрів, а за це відповідає його потилиця.

Тяжко. Треба втікати. Втік хлопчик з друкарні.

Чотири дні сидів у кущах над Дніпром. Становий пристав. Знову друкарня. Знову потиличники…

Книжка в майстра. «Кобзар». Краде Іван Едуардович «Кобзаря» і за тим «Кобзарем» учиться читати…

Дев'яти років починає виступати як декламатор.

А потім вистави в хліві.

І в хліві — поліція. Трус. Арешт.

Шістнадцяти років кидає І. Е. Замичковський друкарню і вступає до професійної трупи, в балет. І почалось… І не кінчається й досі… І хай ще довго не кінчається. В яких трупах грав І. Е. Замичковський? А в яких не грав?

Які ролі виконував І. Е. Замичковський? А яких не виконував?

Краще давайте так поставимо питання: які найкращі ролі в репертуарі І. Е. Замичковського? Так можна.

В старому, народному репертуарі ці ролі такі: Микита («Дай серцю волю»), Бурлака, Мартин Боруля, Кукса («Пошились у дурні»), Карась («Запорожець за Дунаєм»).

В європейському репертуарі: Подкольосін («Одруження»), Городничий («Ревізор»), Лісовик («Лісова пісня»), Журден («Міщаниндворянин»), Аргон («Скапен»).

В сучасному революційному репертуарі: Копистка («97»), Кеді («Композитор Нейль»), Дурцев («Полум'ярі»), генерал («Мандат»), сотник («Вій»), Сірко («За двома зайцями»), Горн («Седі»), Мерчик («Республіка на колесах») і т. д.

Мало?

Тут поки напишеш, рука болить, а їх же ж треба зробити, треба філігранно їх обробити й подати…

Треба їх подати так, як взагалі подає свої ролі заслужений артист республіки Іван Едуардович Замичковський!

* * *
І. Е. Замичковсьюлй — актор старої школи! Але це аж ніяк не стало йому на перешкоді зайняти одне з перших місць в сучасному українському театрі.

Що це значить? А як повашому?

Це значить те, як пише про Замичковського В. С. Василько, що Іван Едуардович «один з виключних талантів українського театру», що він «актор колосальної творчої інтуїції», що «він мав силу зберегти й донести до часів відродження українського театру мистецьку чистоту, високу майстерність, перетравити в собі нові принципи не тільки мистецького, а й революційного театру, знайти в собі, після 35 років праці в старому театрі, нові фарби, нові засоби для виявлення нового змісту».

От що це значить!

Амплуа І. Е. Замичковського — характерні ролі, і в цьому амплуа він рівний з найкращими і прекрасний серед рівних…

* * *
А далі? Що ж далі?

А далі, якби я був дияконом, я б «провозгласив», а так я тільки крикну:

— Довгого віку та журавлиного крику!

МАР'ЯН КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ

Офіціальні відомості швиденько, щоб не затримуватись. Крушельницький із Західної України, з Глещави, Теребовльського повіту. Народився 1897 року. На сцені грає з 1916 року.

Почав у театрі, що його заснував із студентської молоді у Львові Лесь Курбас.

1920 року грав у Театрі ім. Франка, у Вінниці. З 1924 року — в «Березолі». Грає на скрипку. Танцює. Співає…

Колись співав сопрано, а тепер не то теноральним баритоном, не то баритональним тенором…

Невеличкий. Кругленький… Шатен. Очі, здається, сірі. Ніг — дві. Рук — дві. Пальто — сіре. Костюм — зеленуватий.

Почав з жіночих ролей.

Грав-грав жінок, потім зразу дідів почав грати.

Після дідів — хлопців. Після хлопців — середнього віку мужчин.

Співав в оперетах, у комедіях, у трагедіях.

* * *
Усе про Мар'яна Крушельницького чи не все? Не все.

Річ ось у чім, товариші.

Я ж знаю, що всі, хто хоч один раз бачив на сцені Крушельницького, зараз же настовбурчаться:

— Ануну! Чи напишеш же ти про Крушельницького так, як він грає?!

І, читаючи, екатимуть:

— Е! Е! Е! Не так! Не так! Та нічого подібного! Я вам одразу скажу:

— Я не напишу так, як Крушельницький грає… Не зможу!

Щоб ото так у мене на папері вийшло, як у Мар'яна Михайловича на сцені в «Шпані»:

— Ви спите! Ви нічого не чуєте! Ваша голова — не ваша голова!

Не вийде в мене так!

Бо для цього мені треба кинути перо й чорнило, стати перед вами й почати і руками, й ногами, і всім корпусом моїм гіпнотизувати вас так, як це робить Крушельницький.

Як він це робить?

Чорт його знає, як він те все робить?! Не знаю. У мене так не виходить.

Та то ще нічого, що в мене так не виходить. Не виходить воно так ні в кого, виходить тільки в Крушельницького!

Крушельницький, очевидно, слово якесь «півняче» знає, і слово те допомагає йому полонити на сцені і роль, і акторів, а в залі — і глядачів, і повітря, і прожектори…

Коли Крушельницький на сцені і коли на нього направляють прожектори, то я ніяк зрозуміти не можу, хто кого освітлює: чи прожектор Крушельницького, чи Крушельницький прожектора.

Стикаються два снопи з проміння й утворюють на кону такий бунт із світла, із слів, із рухів, із найтонших світляномовноруховомімічних нюансів, що сидиш і думаєш:

«Багатюща ж яка наша батьківщина! Отож десь, у Глещаві, в Теребовльськім повіті, проткнув хлопця якийсь «ультрафіолетовий промінь», а він, бач, що на театрі виробляє!!!»

А вже ж і «виробляє»!

* * *
Ну що, коли б і знайшлася така людина, що взяла б на себе труд детально проаналізувати артистичну творчість Крушельницького?..

Щоб простежила й занотувала всі його засоби, з яких він користується, щоб подати роль так, як її дає Крушельницький?!

Тільки не загальниками, а детально!

Ой, як довго тій людині довелося б досліджувати і як багато довелося б писати!

Який актор Крушельницький? Технічний чи «нутряний»?

Технічний?

Ну добре! А як же, приміром, ви технікою передасте оті глибоко зворушливі слова малахольного Малахія:

— Пароль: голубі мрії!..

Або оту картину для Олі, коли:

— А в степу гуде. А коні: цокцок! Цокцок!

А Оля виходить і говорить:

— Драстуй, драстуй, милий мій, Пожалуй у хату.

Намалюєте ви це все самою технікою? Щоб без «серця», щоб без «душі»? Спробуйте.

І в той же час у «Шпані», коли бюстгальтер, упавши, регочеться. Коли регочеться бюстгальтер, коли сміється сцена, заливається театр і підскакують з реготу стільці в партері?

Що — це техніка чи «нутро»?

Нутро?

А як у цей самий «найвеселіший момент» у житті Крушельницького в нього зуби болять?

Засмієтесь ви так, щоб все круг вас зо сміху танцювало, і хай у вас в цей час зуб ниє?

Засмієтесь?!

Спробуйте!

Крушельницький дуже хитрий актор: не спіймаєш його, де в нього «нутро», а де в нього техніка!

В нього, технічне «нутро» й «нутряна» техніка!

* * *
Я не знаю взагалі, як «засилуетить» Мар'яна Крушельницького, щоб усім «видать» було… За окремими ролями? Ну, давайте. Бухгалтер у «Шпані».

Ні, їйбо, не можу! Як ізгадаєш оті його коротенькі штанчатка «у полосочку», як пригадаєш його морду, його оту голову з червоним бантом, його: «Хохохо! Хохохохо!» — зразу тобі робиться температура «сорок вісім».

І хочеться' лягти на підлогу, дриґати ногою, бити по підлозі рукою й заливатись «без принімая во вніманіє».

І виходить не силует, а ота сама комбінована штука, що її показує бухгалтер Стрижакові:

— А оце вам сверхурочнї!

Коко в «Мікадо»…

Ну, тут би слід написати про його надзвичайну, дивовижну пругкість, його ідіотську безпосередність, його чіткі куплети й танки, а воно тобі в голову лізе:

— Маленька оперрація.

І хочеться бути Пубою, щоб сказати:

— Ой, Кокочка, вдару! За віщо «вдару»?

Та за те ж і «вдару», — за мережане майстерство акторське, за глиб, за шир, за «з одного боку» й за «з другого боку»— За радісний сміх на театрі і за веселу на театрі радість!

Малахій, Побєдоносцев («Пролог»), абат («Жакерія»), Яворський («Сава Чалий») і ще, і ще, і ще… Та щоб ото про всіх писати?! Та боже сохрани!

Хай краще Мар'ян Крушельницький грає, а я дивитимусь! Що мені, радості на театрі не хочеться, чи що?! Хочеться! От я й дивитимусь!

МАР'ЯНЕНКО ІВАН

Це був, мабуть, рік 1909-й. Було це в Києві.

У Троїцькому народному домі грав театр М. К. Садовського.

У нас іще тоді в шлункових соках соляного квасу була норма, не було ні збільшення його (квасу), ні зменшення, на дієтах ми не сиділи, ніхто нас за животи не мацав і «смирновської» води пити не рекомендував.

У нас не було чого на бороді голити, а попід нашими носами щось таке починало в одних рудіти, а в других — чорніти.

І як же ж тоді бунтували проти театру Садовського наші шлункові соки?!

Бо завжди якимось способом винайдані чи позичені 20 копійок «неукоснительного» односились до каси, а животи затягались на останню в череску дірочку.

Скільки обідів наших було попереношувано до каси Троїцького народного дому?!

Як ізгадаєш, так і зараз, після обіду, їсти хочеться!..

Ще тоді ми (кумпанія нас була чоловіка з п'ять) добре та гаразд знали артиста Мар'яненка…

А тоді ще ми бачили Івана Олександровича і в «Гриці», і в «Гнаті Голому», і в «Бурлаці», і в «Богуні», і в «Нахмані» («Євреї»), і в «Хлестакові», і в «ДонЖуані», і в багатьох інших ролях тогочасного театрального репертуару.

І був тоді, як і тепер, Мар'яненко високий, і стрункий, і чорний…

Тепер, положим, він уже не чорний!!!

І був у нього сильний і приємний голос, і були в нього чудесні із сцени очі!

Тут, між іншим, мушу зауважити, що в кумпанії нашій було не без жіноцтва!

Любили ми тоді дивитися й слухати, як грає Мар'яненко.

А я особисто на духу вам признаюсь, що найдужче, любив я його в двох ролях.

Яких?

Писаря в «По ревізії» та Миколи в «Наталці Полтавці».

Отже ж, буває, отаке на світі білому…

Адже ж знаю я добре, що не його це ролі, що він стопроцентний герой, а от скільки я не бачив, і до того й після того «Писарів» та «Микол»., ніхто, як на мене, так їх прекрасно не грав, як Іван Олександрович Мар'яненко.

Різб'яні. були фігури.

Чи, може, це через те, що ніколи в цих ролях (як і в усіх інших) він не «фортелив», завжди він до них ставився серйзно, тоді, як усі інші виконавці тих ролей чомусь обов'язково «викаблучувались».

Давненько те було… А як приємно його згадувати!!!

Іван Олександрович Мар'яненко — син простого собі коваля з села Мар'янівки на Херсонщині. Народився він року 1878го.

Крім того, що він син коваля, він іще й небіж М. Л. Кропивницького.

Ну, якже ж, бувши племінником Кропивницького, можна бути не актором?!

Скінчив Іван Олександрович повітову школу, далі вчитися було ні на що…

Ясно: до дядька, на власні хліба…

1895 року, сімнадцятилітнім юнаком, Мар'яненко — вже помічником режисера в трупі М. Л. Кропивницького «загрібає» 20 карбованців на місяць.

Пише сценарії, сценірує і на спектаклях, і на репетиції, завідує і нотозбірнею, і книгозбірнею, пише афіші, коригує їх, стежить за електрикою, реквізитом, перуками, костюмами, меблями, декораціями, статистами.

«Сам пан, сам і кухар».

Крім того, ще й акторів заміняє отих, що говорять: — Вам письмо з Москви!

Живе контрабандою в убиральнях, аж доки не піймає театральний сторож.

Набуває Іван Олександрович театрального досвіду, а разом із ним катар кишок, неврастенії і процесу в легенях.

Тривало так два роки, аж доки театральний лікар запротестував та примусив адміністрацію зняти його з такої роботи й перевести на легшу.

Зачислили Івана Олександровича в хор та на дрібненькі, «німі», ролі.

1898 року він переходить до театру О. 3. Суслова.

Тут він грає любовників, співає в хорі, в оперетах і в українських, і в руських, бо трупа Суслова, коли «горіла», запрошувала «гастрольорів без різниці пола й національності».

Бували тут і Кавецькі й Адельгейми, і tutti quanti, бо діялося це в «СевероЗападном крає».

З 1906 року Мар'яненко в молодій тоді трупі Садовського, де працює вже, як першорядний актор, борючись разом з іншими з «горілчаногопачними» трупами й театрами.

Тут уже завзята праця над самоосвітою, над поширенням убогого репертуару п'єсами європейського репертуару.

Тут уже свідомість важкої, але почесної місії українського акторагромадянина.

Тут уже не тільки «Гриці», тут уже Хлестаков, ДонЖуан, Геерт («Надія»), Збігнев («Мазепа»), тут уже винниченківський репертуар.

Прощай, свитко, прощай, вишивана сорочка з широким поясомі

Пішли у фраках!

І в новому європейському репертуарі Іван Олександрович займає почесне місце серед найкращих акторів українського театру.

* * *
Сама акторська робота Мар'яненка не задовольняє. Він не тільки актор, — він і громадянин. Він і організатор.

1915 року, вийшовши із театра Садовського, він організовує трупу з шкільної молоді, за участю корифеїв М. К. Заньковецької, О. К. Саксаганського та Л. П. Ліницької.

Тут він і організатор, і керівник, і актор. Революція.

На початку революції акторська праця І. О. Мар'яненка густо переплітається з адміністративною, професійною й громадською роботою.

Він і директор національного театру, і директор Державного театру, і член колегії по управлінню державними театрами Києва.

І в той же час він творить образи: Тартюфа, Георга («Огні Іванової ночі»), Срібного («Панна Мара»), Сталинського, Ерпульфа («Північні велетні»), Ґонти.

Працює і не «почиває на лаврах».

Захоплює його новий формою й змістом театр.

Іван Олександрович іде до того театру.

Не вважає на свій двадцятип'ятилітній досвід, не вважає на своє становище прем'єра — він іде до «Березоля» в студію і працює як молодий, початкуючий актор над пластикою, над мелодрамою…

І новий, революційний театр з радістю приймає Мар'яненка до себе.

І в революційному театрі він веде перед.

Тридцять років надмірної праці не здолали.

Мар'яненко такий же молодий, такий же живий, як і тоді, коли чарував постаттю своєю нас колись, молодих і безвусих.

І тоді — герой, і тепер — герой…

Тоді — молодечий запал, а тепер — життєва мудрість… Тоді початкуючий, тепер — заслужений! Але завжди серйозний, завжди чіткий, завжди карбований…

Дивна доля Мар'яненка: воднораз і корифей, і піонер. Якби змалювати на картинці, вийшло б: молодесенький хлопчик з червоною краваткою, а голова сива! «Чудоюдо — риба кит»!..

Літературно мистецькі усмішки

ТАК НІ ЧОРТА З ТОГО Й НЕ ВИЙШЛО

Така прекрасна справа, а ляснула через дрібницю. І не проста собі справа, а справа культурноосвітня… Хороша справа.

Було це давненько…

Було це тоді, коли мої однолітки були ще молодими та буйними й коли я сам був, сказать би, не зовсім чорнявий, а так: не старий і радісний…

А на сцені тоді грати хотілося так іще дужче, ніж самому залишитися з дяковою дочкою в садку під отими трьома дубами, що з одного кореня ростуть!

Ах, як тоді на сцені хотілося грати!..

І що ж би ви гадали: зорганізувалися…

Отак зібралися, поговорили, поміркували й вирішили:

— Гратимемо!

І п'єсу вибрали, і у волості підходящу кімнату дають, а артистів — хоч греблю гати!

— Гратимемо!

І раптом тоді, як гвіздком у спину:

— А режисер де?

Всі ж, що називається — ні папи ні мами в цій справі. Крім талантів, анічогісінько!

— Стійте, хлопці! — Семен каже. — У городі є такий ділозводитель, що на сценах грав! Він вивчить…

— Катай, хлопці, до ділозводителя… Поїхали…

— П'ять рублів, — ділозводитель каже, — і після вистави вечеря… Сюди й туди підвода… Та щоб слухалися, матері вашій чорт.

— Гаразд.

— Пишіть там афішу та вкажіть, хто режисер.

— Добре, вкажемо!

* * *
Почалося. Ролі повиписували… Вивчили їх, як «царю небесний, утішителю».

Три афіші розмалювали, прізвища на афішах усіх артистів (а як же ж би ви гадали?!) повиводили, а внизу:

«Режисер Іван Степанович Леваденко».

Все, як бог приказав…

* * *
У неділю вистава, а в четвер Іван Степанович приїхав… Зустріли його, як архієрея…

— Ну, почнемо, — каже Іван Степанович. — Афіші готові?!

— Ось!

Подививсь Іван Степанович на афішу — і з очей у нього іскри. А потім як гаркне:

— Як?! Ото мене такими літерами надрукували? Мене?! Що вже одинадцятий рік на сцені?!

І зразу аж дві дулі:

— Ось! А не те, щоб я з вами тут воловодився?! Підводу!

— Та, Йване Степановичу, — ми до його. — Та що ви?! Та ми вас якими хочете надрукуємо!

— Щоб отакими, інакше підводу!

— Біжіть, кажу, хлопці, по папір… Склеюйте скільки там аркушів і пишіть великими.

Побіг Кіндрат по папір… Клеїть…

Коли це артисти один по одному до Кіндрата:

— І мене ж там більшими!

— І мене!

— І мене!

За суфлера волосний писар був… Прийшов із квадратиком, одміряв на нім вершків так із п'ять.

— А мене як не отакими, і в будку не полізу, і з волості вижену…

— Клей, кажу, Кіндрате, щоб на всіх хватило…

Склеїв Кіндрат афішу сажнів на три, як не більше. Написав усіх такими, як хотіли. А режисера в кінці вивів такими, що аж до Куземина (сім верстов!) було видко…

Готова афіша.

А де ж її чіпляти?

На дзвіниці батюшка не дозволяє, а так — ніде не поміщається…

Вирішили почепити на бакалійній крамниці. Дістали драбину, приставили.

— Чіпляй…

Зібралося все село на ту процедуру дивитися.

Поліз Кіндрат на драбину, потяг афішу.

А тут хтось дядька Пилипа штовхнув… Поточився дядько Пилип, наступив на афішу й одірвав режисера, разом із «початок о 8й год. вечора»…

Як побачив те Іван Степанович та як закричить:

— Підводу, матері вашій чорт! Я вам покажу, як режисера одривать… Режисер — усе!

На підводу — й у город… І вечеряти не схотів… Вистава не відбулася…

Тепер не те… Тепер режисери не такі, щоб на літери звертали увагу… А раніш…

Хай йому абищо: справа вся ляснула.

ЯК ФРАНКІВЦІ МОСКВУ ПОВОЮВАЛИ (Документи з враженнями)

Отакий, приміром, висновок із рецензії В. Блюма в «Рабочей газете»'20 квітня Про перші вистави франківців у Москві:

«Все це прекрасне, молоде, свіже. Молода радянськоукраїнська культура може пишатися з того, що її державний театр став на вірну путь…»

А такий висновок рецензента Юр. Соболева з «Вечерней Москвы»:

«Нам, москвичам, слід підтвердити, що цей театр справді стоїть на шляху шукання ритму й стилю великого сучасного мистецства…» Робить висновок і М. Волков в «Известиях»:

«Дебютний виступ показав нам здоровий і сильний художній організм, що щиро намагається поєднати національну своєрідність з передовими вимогами сучасної театральної культури. Про франківців можна говорити без оговорок навіть в умовах дуже високого сценічного рівня всесоюзної столиці.

Всі художні непогодження з виставою («Вій») не хитають основного: український театр певно входить в сім'ю великих театрів всесоюзної ваги…»

І в «Труді» пише А. П.:

«Тепер ясно тільки, що Харківський український театр — велика культурна справа…»

Оце висновок про франківців московської преси… Ну що ж…

«Слава тобі господи, що до діла довела…»

Виходить, значить, що й ми в галузі театрального мистецтва не очкуром підперезані, що й ми вже навчилися підтяжки носити, не підсмикуємо штанів у гостях і маємо право стати за один стіл із старішою і з багатішою культурою…

Давайте пишатися…

А як по правді (так між нами!) признатися: тенькало… Так зокола ніби й хоробрі всі були, а там, усередині, оті «струни хоробрості» на тонку бриніли і деякі були потрібні м'язи мимоволі послаблялися…

Воно, знаєте, вдертися серед ГАБТів, МАБТів, МХАТів, Таїрова та «отого Меринхольда», та ще в цей момент як ізгадати наших славних попередниківнасадителів протягом так. сорокап'ятдесяти років у Москві нашої отої «культури» що ото:

По опеньки ходила. Цитьте. Коцюбеньку згубила. Цитьте,—

так воно якось той… Так ото ніби на державнім іспиті: — Лиха ж його, мовляв, година знає, про що тебе спитають. І чи з такої книжки ти вчив… Хто й зна… А потім так ото й розвіялося…

Іспит склали… Може, не на «весьма», але ж і більш як «задовольняюче».

Та ще до того й «професора» одного «засипали»… Виходить, що й у культурних центрах за «професорство» такі люди беруться, що на своїй дисциплині знаються, як я на євгеніці…

Говоримо тут про Як. Апушкіна з «Вечерней Москвы», що розперезався з приводу «97»… І розперезався не про постановку тої п'єси, не про виконання її франківцями, а про п'єсу як таку… Назвав він «97» «неприятний інцидент»…

І ось що вельмишановний «професор од театру» далі про «97» пишуть:

«П'єса Миколи Куліша «97» намагається бути чимсь

«вродє» «Шторма», транспортованого на Вкраїну…»

Багато ще дечого пишуть той вельмишановний рецензент про те, якою п'єсою намагається (тільки намагається!) бути «97».

І в кінці додають:

«Все це зайвий раз свідчить про примітивноагітаційну,

надзвичайно «плоскую» суть п'єси «97».

Чули?

«97» — транспортований на Вкраїну «Шторм»?! Не знають шановний «професор», що «Шторм» з'явився на два роки пізніше, як «97».

«97» — фальшива п'єса?!

«97» — вигадана п'єса?!

«97» — нічого спільного з революцією на Вкраїні не має? Мусій Копистка «рассуждает по прописи»? Отож треба вміти глибокодумно писати про революцію на Україні, знаючи про Україну з хрестоматії Галахова! Хоробрий «професор»! І хоробрий, а «засипався»… Буває…

Правда, інша рецензія про «97» не така зовсім. Ось вона яка:

«П'єса «97» дуже цінна для сучасного театру… Дія не раз переривалася оплесками. Головний режисер Театру ім. Ів. Франка Гнат Юра виконує в тій п'єсі роль незаможника Мусія Копистки. Подивившись його в цій ролі, пересвідчуєшся, що Юра не тільки хороший режисер, а й прекрасний актор» («Радіогазета»).

І справді, приймає московська аудиторія «97» прекрасно… І оплески серед дії, і все таке інше, що викликала та п'єса в Харкові.

19 квітня франківці грали виставу для «всесоюзного хазяїна» — для II сесії ЦВК СРСР… Виставу влаштувало наше постпредство… На виставі були всі члени сесії, наркоми, співробітники наркоматів і ін.

Театр вітав «хазяїна» промовою…

Стазили другу дію «97» і 1 та 3 дії «Вія»…

Вистава пройшла дуже урочисто…

Оплески припали на долю Г. І. Петровського: йому плескав після вистави Михайло Іванович Калінін…

Отак і повоювали Москву франківці… Що ж із цього випливає?

А випливає з оцього те, що не засовуймо ми «ручки в брючки», а ще з більшою енергією берімося за роботу, бо наздоганяти нам на культурній путі ой як іще багато кого треба!

«ДУМКА»

Нація ми співоча.

Співаємо… Не завжди, положим, добре співаємо, іноді виємо, іноді мимримо, але щоб отак ото колинебудь, хоч раз у житті, тихо посидіти — не можна. Не виходить.

Сидиш, приміром, і читаєш щонебудь дуже поважне, і зовсім ні з якого боку не вокальне, — ну, хоч, приміром, про переворот у Польщі,— навіть сам не помічаєш, що, читаючи «таку серйозну річ», виводиш потихеньку:

Котилася та ясная зоря Та й упала додолу…

Мабуть, нас, українців, господь виліпив з тої глини, з якої тепер ув Опішньому гончарі тих коників, що їм у хвіст свистять, ліплять…

З такого матеріалу, як наш народ, очевидно, не дуже тяжко організувати зразковий хор…

Приміром тому — «Думка»…

Я не кажу, що художнє керівництво «Думки» — Нестор Городовенко — мало праці приклало, щоб так удосконалити, одшліфувати й довести капелу до такого бездоганного з усіх боків стану…

Незручно в коротенькій «рецензії» наводити статистичні відомості, скільки на цім ділі побито смичків, потрощено паличок: це все ж таки «рецензія», а не статистичний звіт…

Без «смичків» не можна. Капела — колектив… А ми, нівроку нам, до колективної роботи такі щирі, як був щирий у мого діда борозенним віл половий…

Сам — співаєш… А в хорі — «два дієзи вбік»…

Ясно — роботи було, очевидно, дуже багато…

Наслідки — блискучі…

Коли слухаєш «Думку» і заплющиш очі — орган… Ну, достоменнісінький тобі орган… П'ятдесят із гаком чоловік стоїть перед нами на кону, п'ятдесят людських горлянок співає, а виходить, ніби одна людина має в горлі п'ятдесят отих різного тембру (чи як там воно зветься) струн і воднораз дме на ті струни — вони й гудуть…

І діло дійшло не тільки до «Котилася та ясная зоря», а дійшло воно аж до Гайдна, Шумана, Вагнера і ще до якихось дуже знаменитих (прости мене господи, бо я таки не дуже на них розуміюсь) людей у музиці…

Західноєвропейський репертуар…

Он куди вже сягнули…

І який широченний діапазон!

Вагнер і «Зайчик»…

Гайдн і «Козенятко»…

Танєєв і «Ой п'яна я, п'яна»…

А найголовніше в тому всьому те, що відчуваєш, слухаючи в «Думки» Вагнера, і захлинаєшся з реготу од «Ой п'яна я, п'яна»…

Подать уміють…

Ти ото сидиш, уха розвісиш, рота роззявивши (бо дуже ж таки хороше співають), а «Думка» бере пісню, робить із неї горішка і в рота тобі:

— Ковтай, свате.

Чіткість, виразність, завершеність… Так і з білоруськими піснями…

Співають їх так, ніби вони для капели не чужі, а свої, рідні, що сидять у ній у крові, як і українські, народні… Прекрасно…

От якби ми та сільське господарство так могли налагодити, як пісню.

Перепічки б самі на полі родили… Їй-бо, правда.

НАРОДНА АРТИСТКА

Коли оце отут вивелися на папері слова «народна артистка», сусіда мій, зпоза спини дивлячись, питає:

— Про кого це ви? Про М. К. Заньковецьку?

— Ні.

— Про Затиркевич-Карпинську?

— Hi.

— Про Ліницьку?

— Ні.

— Так тоді про Ганну Іванівну Борисоглібську?

— І вгадати, кажу, не дуже тяжко.

Чого вже там, положим, справді, і не вгадати, коли серед українських артисток «золотих часів» нашого народного театру («народного» — навмисно. Не — «побутового») ці чотири ймення — чотири великі й світлі зорі, що протягом багатьох десятиліть ясним світлом зоріли на шляху нашім театральнім.

Сьогодні про. одну 3 них, про Ганну Іванівну Борисоглібську.

Ганна Іванівна святкує (а разом із нею й увесь театр український) сорокалітній ювілей своєї театральної роботи.

Ой, як же ж багато довелося б оце нам отут писати, коли б намагалися ми рік за роком простежити за всіма отими 40 роками «борисоглібського» життя.

Доводилося колись уже говорити, що сорок літ пропрацювати в театрі взагалі — це вже патент на «великомученика».

Пропрацювати 40 літ в українському театрі — це вже справжнісінький «страстотерпець», бо, за арифметикою Малініна й Буреніна, сорок літ праці — це щонайменше 400 (чотириста) років нормальної роботи за нормальних людських умов.

Ганна Іванівна ці 400 років із честю попрацювала, і не взято її за це живою на небо («Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко»), а бігає (їй-богу, правда) й досі Ганна Іванівна по конструкціях.

* * *
Ось вона — праця та.

«Одного разу (це було в Ялті) мала бути в мене дитина. Я грала Секлету в «За двома зайцями». Страшно мені було, щоб на сцені не трапилося чого. Надходить третя дія — танки, а я чую, що отто витанцюю на світ артистку або актора нового… Що пережила — одна я знаю. Танцюю, а сама вбік лице повертаю, бо плачу й боюся… Перетанцювала. Прийшла додому, злягла в ліжко й подарувала Мельпомені (матері моїй) артистку…»

— Тепер — не те. Тепер би й я не від того, щоб родити, бо чотири місяці до та чотири після… Ходи собі, роди собі… А щоб, як тоді було, щоб дай веселого:

Ой випила, вихилила, Сама себе похвалила,—

а в тебе вже ототот, так так я не хочу. Так дуже тяжко.

Ах, та що я вам буду розповідати про життя українського актора. Що ви — самі не знаєте, чи що?

І в таких умовах треба було творити, треба було піднести майстерство акторське на таку височінь, на яку піднесла його славетна артистка Г. І. Борисоглібська.

І майстерність, і престиж українського театру.

Із міста в місто, із села в село — сорок літ, все життя, тіло й душу свою несла Г. І. Борисоглібська на вівтар того, що «так безмежно любила».

І тепер іще не підсумки, і тепер іще є «порох у порохівницях», щоб радувати наше покоління майстерством своїм.

* * *
Може, життєпис Ганни Іванівни треба? Хіба ви її не знаєте?

Коли не знаєте, значить, ви не цікавились історією українського театру.

А коли ви не цікавились історією українського театру, значить, вас взагалі український театр не цікавить. Навіщо тоді вам її життєпис.

З 1886 року Ганна Іванівна — не Ганна Іванівна, а Секлета, Риндичка, Лимериха, і ще «иха», «иха», «иха»….

І така «иха», що тільки вона та ЗатиркевичКарпинська й були такими «ихами»… А тепер залишилась тільки вона одна. І, мабуть, уже й не буде більше таких «их», бо вже їх і в українському тіравописі похерено.

На нове повернуло.

І Ганна Іванівна на нове повернула. Вже на конструкціях… Уже «Мандат», уже нові «Зайці».

І тут, як і там, Ганна Іванівна Борисоглібська є Ганна Іванівна Борисоглібська.

* * *
Сорок літ — народному театрові! Хіба не народна артистка? їйбогу, народна.

«ПОЗОРИЩЕ»

До Баку, азербайджанської столиці, літав оце аеропланом.

І от що:

— Якби був знав, не полетів би!

І не через те не полетів би, що погано там чи небезпечно летіти, — сама подорож нашими пасажирськими аеропланами, крім насолоди, нічого не дає, а не полетів би я туди ніколи, якби був знав, що зустріну там «плем'я дикунівлюдожерів», що зіпсували дощенту хороший повітряний настрій.

Зустрів я там (аж згадати страшно!) «Украинскую труппу имени Т. Г. Шевченко», що порозліплювала по бакинських парканах великі свої червоні афіші.

Керують тими «шевченківцями» якийсь С. Дорошенко, що править у них за «главного режиссера и зав. художественной частью», та якийсь М. Сагайдачний, «ответственньгй у них «руководитель».

Грають вони там у помешканні Тюркського роб. селянського театру.

Ну, знаєте… Бачив я в своєму житті всякі трупи. Всього доводилося на віку. Але, слово честі, я ніколи не міг навіть у думці припустити, щоб щось подібне було на терені Радянського Союзу.

Не зумію я, мабуть, змалювати тут оте чудоюдо, бо людських слів не вистачить, дикунських не знаю, а «непечатних» писати не можна…

«Надо, товариші, відєть, чтоби вєріть».

Ну, звичайно ж, «№№ пєнія і гопак по ходу п'єси».

Ну, звичайно ж, репертуар: «Посланець Богдана Хмельницького», історична драма, «Молдавський принц» «з музикою, пєнієм і танцами», «Штукарка», «Мазепа» (по Пушкіну), «Ой не ходи, Грицю», «битовая драма»…

Ну, розуміється ж, після кожної п'єси великими літерами приписка:

«По ходу п'єси пєніє і гопак».

Це все так.

Але ж яке «пєніє» і який «гопак»?! Ну, давайте, — спробую розказати…

* * *
От вам «Посланець Богдана Хмельницького», історична драма. Автора на афіші не показано. Якийсь там «пан» хотів убити вдовиного сина, та не вбив, тільки поранив, і він десь зник. Удова та, не знаючи цього нічого, виходить заміж за того пана. Потім той син вертається додому з війська Богдана Хмельницького. Його ніхто не пізнає, він говорить панові, що знає вдовиного того сина, пан його підкуповує вбити сина, він говорить, що він уже його вбив, дає на це докази, мати це чує, хоче вбити його, тобто свого сина, бо не знає, що то її син, і т. д.

Я не дивився до кінця, — на дві тільки дії сили вистачило, — але спочатку така «зав'язка», що менше як 4–5 трупами справа ніяк не кінчиться.

Гра акторська?! Давайте краще про це не говорити. Бачили отару баранів під електричним світлом? Ото така й гра! Одно мекне, друге мекне, а потім — разом. Маса, значить.

Найталановитіший із акторів (ну ясно ж — комік!) грав роль слуги, на манір Омелька з «Борулі». Талант! Великий ентузіазм у глядачів він викликав увесь час тим, що одчиняв задом двері.

Випне його, те місце, де в нього талант сидить, та як ужарить у двері — так двері й розскочаться! Глядач — гогого! Го!

Далі «по ходу дєйствія пєніє і гопак» («гопак» — великими літерами). Отут уже — два!

Починається це «по ходу дєйствія» так. Вибігає служниця:

— Пані, там хлопці та дівчата йдуть. Може, покликати, щоб заспівали?!

— Та й клич!

Вривається банда в папахах, у червоних штанях, дівчата в корсетках, у позасиджуваних мухами квітках і в черевикахчовниках (модних), а деякі так просто в отих хатніх шльопанцях.

Морррди?! Господи, ти ж бачив, кого ти творив?! Починається «пєніє» під «оркестр под управлєнієм». Співають «Ой на горі василечки сходять». Чергування дикого реву з хрипучим піаніссімо. А що мене завжди в пропасницю кидало, — це кінець кожної пісні у виконанні отаких «хорів». Знаєте, коли перед останнім акордом все припиняється: стає музика, стає хор… І раптом надимаються всі й рвуть останній акорд. Рвуть з виряченими очима співаки, аж присідають та рвуть, ріжуть скрипки, дують сурми й гримить барабан. Щось таке нечуване робиться. Гойдаються лампи, дрижать вікна, одчиняються в фойє двері.

Рвонули!!!

Тоді:

— А дазайте веселішого!

— Давайте!

Боже ж мій, господи!

Тут уже смерч, ураган, вихор.

Маса крутиться на заднім плані, а з неї, з маси, вилітають пари. Вилітають з гиком, з галасом, з ревом. «Кавалер» кида об землю шапку, кричить щось пронизливе, стрибає вгору, б'є або ногами, або просто задом об землю і… пішов. Він «видєлує» па і ногами, і руками, і спиною, і задом, і животом. Він вигукує, кричить, лящить, рррявчить.

А решта, позакладавши пальці в рота, свистить.

«Дама» пливе павою, мотає головою, ляскає в долоні, і лящить:

— Їх! Їх! Їх!

Наче її хтось за найпекучіше місце — щип! щип! щип!

Слово честі, не брешу.

І так пар вісім або десять підряд.

Я, їйбогу, думав, що такого вже нема.

Я думав: ну, трупа, ну, побутова, ну, з гопаком, але щоб отаке було, — слово честі, не припускав.

А як вам подобається Гриць («Ой не ходи, Грицю») у кавказькій бурці йг у кавказькій папасі?

А дівчата в «Гриці» в кавказьких папахах (зима!) і в черевкчкахшльопанцях (бо зима!)?!

А Хома, загримирований Мефістофелем?! Чортом?! їйбогу ж, правда! Грав Хому Сагайдачний, «ответственный руководитель».

А вихор різаного великими шматками паперу?! (Сніг!)

Під оцим усім написано:

«Постановка С. Г. Дорошенко».

Так і написано «постановка»… До ката б у стовпи його було поставило!

Товариші! Все це зветься «Украинская труппа им. Т. Г. Шевченко».

Товариші! Ці «трупи» репрезентують нашу театральну культуру по братських нам республіках.

Товариші! Невже ж нічого не можна зробити? Невже не можна припинити всю цю «гнусь»?

їх же сила, цих «українських труп», бродить по Союзу.

Може, миш'як або ціаністий калій допоможе, коли не можна порозумітися між собою Головполітосвітам окремих республік?

Я знаю, що говоритимуть;

— Вони члени профспілки Робмис, вони трудящі, вони, вони, вони… Я це знаю…

Але не забувайте, що Україна теж член спілки вільних республік і паплюжити її різним Сагайдачним та Дорошенкам дозволяти не можна.

P. S. Хай простить мені О. Г. Шліхтер, що я без його дозволу написав через бакинську газету «ноту» протесту до азербайджанської Політосвіти, що вона допускає в себе профанацію театральної культури Радянської України. Війни з цього між Азербайджаном та Україною не буде, та не буде, мабуть, і користі. Гопакуватимуть і далі різні Сагайдачні.

Рішучих заходів треба.

«ВРА»

Маю я, крім інших різних Поганих звичок, ще дві. Одна з них — це, що я іноді думаю. От сидю собі та й думаю.

Друга звичка та, що я щодня сплю.

Якось оці дві погані звички переплутуються в мене одна з одною і виходить тоді така штуковина: то, про що я думаю, починає мені ввижатися уві сні.

Це, між іншим, не новина, що мені багато чортівні сниться, бо я частенько про це ділюся (цікаво їм те чи не цікаво!) з читачами.

Навіть на сина мого оці сни в спадщину перейшли — і йому часто різні сни сняться.

Оце якось його запитав:

— Що тобі, малий, сьогодні снилось?

— Соколадний клоп! Великийвеликий клоп із соколаду! Це, мабуть, у нас фамільне.

Да… Так, значить, я іноді думаю, а воно візьме та й насниться.

Думав оце я напередодні десятого Жовтня про театр. Про його десятилітні досягнення. Думалося добре.

Три опери маємо. «Березіль» франківців, одещан, заньківчан, шевченківців, Харківський держтеатр, Робсельтеатри, дитячі театри маємо.

Слава тобі, подумав, господи!

Потім почав про всілякі формальні досягнення наших театрів думати.

Думав, думав, а потім сам собі подумав, чого я, думаю собі, про ті формальні досягнення думаю, коли про їх, думаю собі, є кому думати.

Хай, сам собі подумав, ті про них думають, кому про них доручено думати.

Та й ліг спати.

Не те, що не було про що думати, а просто не може ж одна людина про все в світі передумати. Можна дірку в голові продумати. От і ліг собі спати.

І вийшла, товариші, така «окансія»: образилися, мабуть, на мене формальні досягнення за те, що я про них не подумав.

Вони ж мені показали вночі, «де раки зимують»! Я знаю, що наші театри мають формальні досягнення! Я знаю, що ті досягнення неабиякі! Але те, що на мене тої ночі накинулось? Боже мій! Я ніколи не міг припустити, щоб така тих досягнень сила була?!

Як улетіло, як затупотіло, як заметушилось. Аж досі боязко! І все реалізми!

1) Експресивний реалізм!

2) Плакатномонументальний реалізм!

3) Статичномонументальний реалізм!

4) Узагальнений реалізм!

5) Умовний реалізм!

6) Зрозумілий для всіх реалізм!

7) Неореалізм!

8) Конструктивний реалізм! Усе це, знаєте, як двинуло! А ззаду потихеньку ще й —

9) Назадницький реалізм присунув: — І мене не забувайте! І я ще живий! — Я аж затрусивсь!

— Досягнень хотіли? А ми вам що?! Та кожний із них уперед пнеться, та кожний із них чільне місце посісти хоче!

Таке скоїлось, що я… прокинувся!

І переповнилося серце моє радістю великою:

— За десять років революції ми вже маємо дев'ять реалізмів!

За двадцять років — ми їх матимемо вісімнадцять. За сто років наш революційний театр збагатіє на цілих дев'яносто реалізмів!! Я за голову вхопився! Такі досягнення! Такі досягнення! І я почав мріяти…

— Аллаху великий! Що ж буде, коли на кожний із цих реалізмів та хоч по одній хорошій постановці!

Та ми тоді «е тільки винесемо мистецькі властивості нашої надії на всесвітній ринок, ми перескочимо той всесвітній ринок!..

Нам мало буде земної кулі!

Ми розташуємо мистецькі властивості нашої нації серед Великого (він же Тихий) океану! «Пущай смотрять».

«ЧЕРВОНИЙ МАК»

Коли тепер хтонебудь підійде до мене й скаже, як це частенько буває:

— А знаєте, опера ваша не дуже… Нема, знаєте, у вашій опері такого, що могло б викликати хоч якенебудь таке… ну, як вам сказать?.. Ну, взагалі, опера ваша не той, не той…

Між іншим, ви помітили, що коли хтонебудь говорить так, як ото написано, про теперішні українські радянські театри, то обов'язково натискає на слово «ваші».

— «Театри ваші».

— «Опера ваша». Чому це так?

Так коли тепер хто-небудь підійде й почне отак мусолити про оперу, я йому скажу просто:

— Маком, товаришу!

А коли його фізіономія витягнеться від таких моїх «символічних» слів, я йому додам:

— І не тільки, товаришу, «Маком», а «Червоним Маком», товаришу! А взагалі: «Катитесь!»

І матиму, як на мій погляд, повне на це право, бо я бачив, бачу і ще раз бачитиму в нашій Харківській опері балет «Червоний Мак», в оформленні Анатоля Петрицького, у постановці М. Мойсеева і у виконанні балетної трупи нашої (такто: нашої!) Державної опери.

А через те й: «Катитесь!»

* * *
Я не маю ніякого наміру колупатися у власній «діалектиці» і в інших всіляких «світовідчуваннях», щоб вияснити питання, чи можна танками показувати революцію.

Я тільки одне скажу: мені значно приємніше бачити в балеті, як борються пригноблені за своє визволення, ніж те, як умирає якийнебудь принц тільки через те, що своєчасно не встиг надушити прекрасну «дівицюлебедицю».

Тут у мене, правду казавши, є розходження з тією мадамою, що сиділа ліворуч од мене й ахала:

— Хорошо! Дєйствительно хорошо! Только вот: мало поезії! Любві мало!

Я подивився на неї збоку й подумав: «На лиху тобі, думаю, годину ще тут тієї любові, коли тобі вже люби'ги нема чим?!» Нічого не зробиш: «У всякого свій смак».

* * *
Яка це все-таки прекрасна вистава «Червоний Мак»! Чого там тільки не понароблював Петрицький!? Де в його це все береться?!

Петрицький, мабуть, має не менш як чотирнадцятеро очей у своєму прекрасному лобі, бо двома очима не вловиш усіх тих фарб, що він кинув на сцену, усіх тих відтінків, одблисків, гри кольорів, що він ними залив, буквально залив усю виставу, наповнив ними і кін, і людей, і конструкції, і зал (сонячні зайчики по залу!).

А коли взяти на увагу технічні і всілякі інші можливості (вірніше: неможливості) сцени нашої опери, то доводиться тільки дивуватися, як можна було при такій економності матеріалів, та їх усебічно використати?!

Ані шматочка зайвого! Все на місці, все грає і на всьому фарби грають!

А костюми?! Ніби бере якийсь чарівний рік і, як казковий богатир, сліпучим каскадом кидає ті строї на всіх виконавців. І вони грають, переливаються, мигають, осліплюють.

Такого ще не було!

* * *
Що ще?

Ну, звичайно ж, і Мойсеєв! Він дав силу прекрасно поставлених масових сцен!

Він широко й багато «обіграв» кін!

У нього виразна пантоміма і прекрасно виявлена суть п'єси.

Все зрозуміло. В балетібо часто ж ми бачимо: танцюютьтанцюють, а чому саме вони так танцюють, господь їх святий знає… Танцюють — і все! А тут — ні! Тут кожний епізод, кожний танок обосновано, — через те й зрозуміло.

Що ще?

Ну, звичайно ж, виконавці!

Сальникова. Ой, лишенько ж! Як ті пальці витримують?! Я в чоботях і то не встою, а то ж увесь час метеликом, та весь час на пальцях! Я вже не кажу за грацію, за стиль танка — то від бога! А от технічне завершення — це ж од пальців! Ой боже наш, боже наш!

Литвиненко. Чорт! У танках Литвиненко чортіший від всякого чорта! Чи він на пружинах, чи пружини на ньому, а тільки ж так володіти своїм тілом, як ним володіє Литвиненко, чорти напевне не володіють, бо в противному разі всі б вони, бувши тепер скасованими, пішли б за прем'єрів до Державної опери.

Дуленко, Плетньов, Чернищов, Аркад'єв, Переяславець і всі інші… Як вони танцюють! А, головне, видко, що ще краще танцюватимуть!

Одне слово, «Мак»! «Червоний Мак»!

* * *
Я тепер прекрасно розумію, чому дехто з рецензентів, пишучи про «Червоний Мак», нічого не сказав про роботу Петрицького.

У мене був один знайомий. Кудись він пішов з дому, а за цей час його хазяїн поставив нові ворота в двір. Знайомий мій підійшов, подивився так як крикне:

— Ммме! І тікать!!!

Насилу впіймали та в двір увели. Нове! От і злякавсь!

* * *
А взагалі «Мак!», «Червоний Мак»!

P. S. Про лібретто «Червоного Маку» я навмисте не пишу, бо про нього вже було написано. Воно нескладне, але воно пахне вже чимось новим. Не лебедями, а Червоним.

Музику написав Глієр. Про музику хай спеціалісти пишуть. А кому музика не подобається, хай напише кращу] Хай спробує!

«БЛЕЙМАНИ»

Очевидно, всі вже помітили, з якою люттю нападають московські та ленінградські театральні та кіножурнали й кіногазети на наше ВУФКУ…

Якими тільки словами вони його не паплюжать?!

Криють, що називається, і отак, і отак, і перетак…

В чім тут річ, ми, звичайно, розуміємо.

Не дає їм спокою оте саме «синдицирование», що його рішуче відкинула партійна нарада в справах кіно при ЦК КП(б)У.

Дописалися вони аж ось до чого.

Якийсь М. Блейман в № 5 журналу «Рабочий и театр» (Ленінград) договорився, як кажуть, — «до ручки»… Слухайте, що він пише… Не пише, а просто рубає…

«Очевидно, ВУФКУ до конца безнадежная организация, работающая без партруководства и технической консультации. Очевидно, фабрики ВУФКУ стоят в заболоченньтх местностях, даже и новая фабрика в Києве.

Между прочим, продукцией ВУФКУ кормится вся Украйна. Зто значит, что происходиторганизованная порча зрительских вкусов! В спорах о кинематографии, свидетелями которых мм являємся, ВУФКУ не упоминается. Совкино делает и плохие и хорошие картини. ВУФКУ недискуссионно — там все одинаково плохо. Но из зтого не следует, что его нужно оставить без виймання. Его нужно или закрить, или реорганизовать…»

Раз! Два! Три! «Сжег гимназии и упразднил науки»… І знаєте, коли це пишеться?

Це пишеться тоді, коли про «Звенигору» говорить Німеччина, Франція, Америка, Чехословаччина…

Це пишеться тоді, коли чехословацькі газети називають «Звенигору» — «гімном нової доби»…

Це пишеться тоді, коли Джордж Кларк в американській робітничій пресі пише, що він уважає «Звенигору» за надзвичайне досягнення радянської кінематографії і закінчує статтю такими словами: «Треба сподіватись, що «Звенигора» допоможе американському робітничому класові знайти ті скарби, що їх уже знайшли робітники та селяни України».

Блеймани пишуть, що ВУФКУ «до конца безнадежная организация, работающая без партруководства»…

Коли це пишеться?

Це пишеться тоді, коли при ЦК партії відбувається нарада з авторитетних партійних робітників, де розбираються й критикуються найдрібніші питання нашої кінопродукції…

Це пишеться тоді, коли роботою ВУФКУ керує один з авторитетних представників старої більшовицької гвардії, член партії ще з того часу, коли Блеймани під стіл пішки ходили, Микола Олексійович Скрипник!

Ми прекрасно знаємо, що чимало хиб є в роботі ВУФКУ…

Ми їх не замовчуємо, ми про них говоримо, ми їх виправляємо й виправлятимемо…

Але щоб «доблейматись» до того, що в дискусіях про дію ВУФКУ не Згадується, це вже, вибачте, не що інше, як послаблення у Блейманів язикового ефінктера…

Бо коли Блеймани пишуть з таким «авторитетом» по радянських журналах, вони не можуть не знати, що недавнечко в Москві була дискусія про ту ж «Звенигору»…

Вони мусять знати, що Нарком освіти РСФРР А. В. Луначарський, подивившись фільм «У павутинні», визнав його за «великий художній твір»…

Нарада при ЦК партії, окремі авторитетніші товариші знаходять у роботі ВУФКУ не малі досягнення, а Блеймани рубають:

«Его нужно закрить!..»

Ех! Коли б ото Блейманам та ще й роги!

ОЛЕНА СЕНКЕВИЧ

Ну, не чорти ми, — вибачте на цім слові,— полосаті!?

У нас, на Радянській Україні, в нашій Державній Опері, в м. Одесі, диригує оперою перша в Союзі жінкадиригент Олена Сенкевич, а ми про це нічого не знаємо.

Ми можемо битися в істериці з приводу приїзду до СРСР Мері Пікфорд, ми бігаємо «як ©той самий за грушами», дізнаючись, як сьогодні вранці чхнув «душка» Смирнов, ми зачитуємося книжками про те, які панчохи носять Сонет його Величності Шаляпін, а от коли на нашім театральнім небосхилі з'являється явище (та погодьтесь же ви з цим!) безперечно виключне, коли за складним диригентським пюпітром (здається, так. Я завжди плутаю пюпітр з партитурою) у нас сидить перша жінкадиригент, що почала свою диригентську працю в Одеськім партклубі 1924 року, 8 березня (в день жінкиробітниці!!!!), і коли та жінка вже визнаний диригент, коли вона веде опери, як дитину за ручку, — так ми про це довідуємося випадково…

Взяв би лозину та по свідомості нашій, по свідомості!

Хто з наших керівників музичним життям бачив і чув Олену Сенкевич?

Ніхто!

Послухайте ж тоді, хто така Олена Сенкевич.

Музичну освіту вона дістала в Ленінградській консерваторії, яку закінчила 1915 року як піаністкавіртуозка, по класу професора Єсипової. Теоретичну підготовку одержала у професорів Глазунова, Витоля та інших.

Глазунов перший помітив у неї диригентський хист, а диригентську освіту закінчила Олена Сенкевич в Одесі у професора Столярова.

Що пише преса про Сенкевич, як про диригента?

Ось що:

«Енергійно й певно веде оркестр Сенкевич. У неї чіткий «взмах» і хороше знання партитури. Уміє Сенкевич виділяти й окремі місця («Фауст»)».

І ось що:

«Серед виконавців на першім місці диригент Олена Сенкевич. Треба відзначити твердість, чіткість і бездоганну ритмічність її акомпанемента («Риголетто»)».

І ось що:

«Хори, оркестр ідуть твердо під чітким енергійним взмахом Олени Сенкевич, що виявляє, крім точного знання партитури й справжнього артистичного темпераменту, багато бережливості до співака… («Риголетто»). От хто така Олена Сенкевич!

Давайте, товариші, всетаки знати, що в нас на Радянській Україні робиться. А то якось незручно.

ПРО «РОЗЛОМ» ТА ПРО ІНШІ РЕЧІ

Ну, от і радість: у Державному українському театрі (Червонозаводський) прекрасна вистава йде — «Розлом». Про що «Розлом» говорить?

Нагадує він нам славні часи світанку Жовтневої революції.

Розповідає про те, як крейсер «Заря» пішов із Кронштадта починати нову епоху в історії людства.

Дає нам яскраві малюнки боротьби матросів за пролетарську революцію.

Хороша п'єса. І хороша, і близька, рідна теперішньому глядачеві, особливо робітничому.

І як радісно, що наш молодий театр так блискуче подає цю п'єсу своєму робітничому глядачеві.

Театр можна привітати з задоволенням глядача, глядача — з прекрасною п'єсою, а українське театральне мистецтво — з хорошим, добросовісним, грамотним і працездатним режисером Л. Клещеєвим.

Постановка п'єси «Розлом» показує, що режисер Клещеєв — цінне придбання для нашого театру.

Як подав «Розлом» режисер Клещеєв?

Він показав у п'єсі живих людей, таких, як вони насправді були і робили революцію.

Клещеєв знає, що робили революцію м а с и, і він на перший план у своїй постановці висуває оту саму матроську масу.

А подає він її в цілій низці правдивих і добре зроблених масових сцен, примушуючи глядача переживати разом із масою її болі й радощі.

В п'єсі прекрасне, ефектне оформлення (особливо — крейсер).

Хороше грають актори.

Тепер трошечки про «інші речі».

Зустрів оце я режисера Л. Клещеєва й питаю:

— Ну, що далі ставите?

— Нічого.

— Як нічого?

— В плані нема для мене роботи. Довелося тільки плечима знизати.

Театр має режисера, що зробив дві хороших постановки («Любов під берестами» і «Розлом»). До кінця сезону ще два місяці, і в плані нема для цього режисера роботи.

А в пресі ми читаємо, що театр запрошує для постановки «Заколоту» («Мятежа») нового режисера. Чим це пояснити?

Звичайно, може, УЗП харківське має багато грошей, щоб держати хррошого режисера без роботи і запрошувати нового режисера.

Чим це пояснити?

Було б зрозуміло, коли б театр брав якогось видатного режисерапостановника, що справді дав би щось нового й цінного і для театру, і для акторів, а коли цього нема, то це просто, м'яко кажучи, річ зайва.

Оце якраз піти навпаки тим балачкам на останній нараді театральних директорів, де говорилося про якнайраціональніше використання так господарських, як і художніх можливостей наших театрів…

А то, виходить, побалакалипобалакали та й по тому…

Як той казав:

«Побалакай, попе, з медом».

ОДЕСЬКА ДЕРЖДРАМА (Враження)

Спочатку — «за упокой».

Чи не помічаєте ви, товариші, такого явища: що менше будьяке місто має отого так званого «щиросвідомого» громадянства, то краще в тім місті живеться українському радянському театрові?

Неймовірно?

А давайте простежимо.

Київ. Мати столиця, з усіма «щиро українськими» традиціями, із стовідсотковою на всі боки національною «свідомістю».

А скільки тортур зазнав «Березіль» у тім «щиросвідомім» Києві? З боку отого «щиросвідомого» громадянства?

І тільки не «щиросвідоме» робітництво підтримувало його.

Франківці в Києві минулого сезону?! Скільки зневаги вони перетерпіли від тих «щиросвідомих», аж доки не виховали собі молодої «не щиросвідомої» аудиторії.

А от про «гастролі відомої артистки МалишФедорець» та не «менш відомого співака Миколаєнка» — і тепер ще кричать у Києві великі червоні афіші, пропонуючи «поважаним» «Майську ніч» з ним числом номерів співу та ним числом пар жвавих танцюристів.

І йдуть «поважані».

Хоч і халтура, аби з гопаком!

Або згадайте отой скандальний факт, коли київське «свідоме громадянство» запротестувало проти конструктивної постави «Тараса Бульби» в Київській опері?!

Полтава. Бабуся. Скільки їх там, тих «щиросвідомих?»

А ота бабуся в особі своїх «щирих» — то ж могила для нового українського театру.

Вінниця. Утримався хоч один там новий український театр?

Чернігів. Не загнав він у домовину нового українського театру?

А візьміть міста наші не «щирі»…

Донбас. Завжди український театр там бажаний гість.

Дніпропетровськ. З 1922 року там український театр.

Харків. Український театр має стале визнання з боку харківського радянського суспільства.

І то не тепер, коли вже український радянський театр, що називається р колодочки вбився, а з самого початку його праці в цих містах.

Щоправда, не зразу його визнали, не зразу на нього накинулись, спочатку придивлялися, вивчали, призвичаювались, але ніколи не сичали, ніколи не бойкотували.

Коли й сичав хто, то тільки чорносотеннорусотяпська наволоч, але вона сичала не тільки тому, що це був український театр, а сичала вона на все радянське.

Та вже й чорносотенне русотяпство сичати перестало, а «щиросвідомі» й досі бойкотують наші радянські театри, вони й досі ще шлють протести проти постави «Тараса Бульби» в оформленні найталановитішого, найнаціональнішого (в найкращім розумінні цього слова) нашого художника Анатоля Петрицького!?

Інший, запальний, сказав би з цього приводу:

— Ну, й часок, їдрі його наліво! Я цього не казатиму, бо зірвусь!

Я краще розкажу вам про славний город Одесу та про те, як любить вона Український державний драматичний театр. Тепер, значить, «за здравіє».

Формального й ідеологічного боку роботи Одеського державного театру я не торкатимусь: усі ми знаємо, що цими своїми сторонами він дорівнюється до кращих наших українських радянських театрів.

Вражає в Одесі щось інше, я б сказав, нове щось в історії українського театру.

Вражає та симпатія та любов з боку масового глядача, що завоював театр на протязі всього тільки трирічної своєї роботи в Одесі.

Коли ви сидите на виставі в Одеській держдрамі, ви почуваєте якийсь такий хороший, інтимний зв'язок глядача з коном.

Одеський глядач радіє з успіху театру, боліє з його невдач. Одеса називає Держдраму: Наш театр. І це «наш» говориться з любов'ю і з гордістю. Слово це я чув не раз і зовсім не в театрі.

— Були вже в Держдрамі? Ну, як вам наш театр?

І бачиш, що співбесідникові хочеться, щоб, не дай бог, на обличчі твоєму не було й тіні незадоволення з «нашого» театру.

Одеса любить театр в цілому, Одеса любить окремих його артистів.

— А Шумського бачили? А Нятко? А Осмяловську? А Замичковського? А Лісовського? А Мацієвську? А Гарника?

У неї є «улюбленці». І тих «улюбленців» вона пестить особливою своєю увагою. А вже кого полюбить Одеса, на увагу до Torq вона не скупиться.

Як ото в отій «революційній» пісні співається:

«Полюблю, так поцааалую, Берегись, коль рааазлюблю».

А як виросли актори Одеської держдрами!?

«Будьте спокійні, як у саночках».

Звідки в них тих талантюків понабиралося?!

Старіша гвардія (Гаккебуш, Мещерська, Замичковський, Ковалевський, Осташевський, Маяк, Хуторна) — то цоколь, на якому не страшно які вам завгодно візерунки візерунковувати. Він не здригнеться!

А, правду казавши, є з кого й візерунки ліпить?

Є там Нятко, Осмяловська, Мацієвська, Лісовський, Блакитний, Гарник, Липківський, Шумський… Є й ще багато інших, молодших (Михалевич, Ковалевська, Богданов, Тимошенко).

Це вже окраса українського театру.

Ростуть вони не днями, а годинами.

Сильно пішов уперед молодий актор А. Гарник.

Створені ним образи телеграфіста Кудалова в «Республіці на колесах» та студента Нелапаного в «Рожевім павутинні» (обидві ці п'єси Я. Мамонтова мають в Одесі великий успіх) це вже зразки справжнього акторського майстерства.

Прекрасна артистка П. Нятко. її «рижої Феньки» з «Республіки на колесах» забути не можна. Така вона «рижа» й така вона «анархістка», що, справді, як міг її проміняти Дудка на міщанку Люсю, хоч і ту саму Люсю Пузанок яскраво малює молода артистка Тимошенко. Чудовий образ Есмеральди в «Соборі Паризької богоматері» дає Осмяловська. Вона грає із справжньою живою козою. Коза хороше грає, а Осмяловська ще краще.

Говорячи про Одеський театр, ніяк не можна не згадати Мацієвську й Лісовського. Вони — характерні актори.

А характери в них дай бог кожному.

Артист Ю. Шумський. От кому вчеплено таланта. У нього не «іскра божа», — «полум'я». Діапазон у нього величезний. З нього так і пре отой хист акторський. Він буквально в кожній ролі перевтілюється… Такі «полюси», як Дудка в «Республіці на колесах» і Клодо в «Соборі Паризької богоматері», Швандя в «Любові Яровій» і Старий Єврей (забув, як його звуть) в «Заході» Бабеля…

Шумський — актор великих можливостей.

Успіх він має в Одесі великий…

Виросли в Одесі актори!

Має Одеська держдрама прекрасний ансамбль.

І ще що радує вас в Одесі — це те, що на цім ні актори, ні художнє керівництво не заснули. При театрі є студія, де актори далі вчаться, далі вдосконалюються.

Значить, ростимуть і далі…

А керує, а художньо направляє театр Василь Степанович Василько.

Як керує?

Так керує, що Одеса має прекрасний театр, радянська республіка — серйозну й справжню культурномистецьку установу…

Любить Одеса Українську держдраму.

Хай любить!

ПРО ЮХИМА КУЧУ

Різні на світі кучі бувають…

Про одну з них дозвольте розказати, бо сама напрохується. Це — Юхим Куча з села Анисового, Олишевського району на Чернігівщині.

Прислала та куча листа до редакції такого змісту:

«Мені, як селянському читачеві «К. і П.», дуже дивно стало, що це надумавсь т. Остап Вишня з своїми мистецькими силуетами.

Перші силуети про Анатоля Петрицького та інші я та мої товариші читали з великим задоволенням, поки обридли. Мистецькі силуети виходять в кожному числі «К. і П.», і кожний з нИх вихваляє того чи іншого народного артиста. Читаючи ці силуети, мимоволі постає питання: невже це народний театр Радянського Союзу дійшов такої високої культурної височини за короткий час, що не має ні одного погануватого артиста й режисера. Адже на весь державний апарат зараз звертається багато уваги, а скільки в ньому є бюрократизму та мошенства (підкреслення мо є.— О. В.)».

Це ще нічого. Послухайте далі:

«Остап Вишня підряд хвалить усіх народних артистів. Може, коли про артистів закінчить, то буде хвалить суфлерів, продавців квитків, підмітайлів та різних чистильщиків (підкреслення моє.— О. В.)».

Бачите, яка куча?

Цій кучі хочеться, щоб писали тільки про «бюрократів». та про «мошенників».

Ця куча не припускає, що в нас і в апараті, і в інших галузях є хороші робітники і хороша робота.

Ви подивіться, з яким презирством куча говорить про «суфлерів», про «підмітайлів», та про «чистильщиків»…

Для кучі вони не люди, про них писати не можна.

Отака куча…

Хочеться вам, Кучо, щоб писали тільки про бюрократів, про мошенників та дурнів? Не турбуйтесь. Не забуваємо.

КУЛЬ ТУРТЯПСТВО

Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська, славнозвісна українська артистка, мала в селі Болотниці, Берегівського району на Роменщині, невеличку садибу з будинком і службами.

Умираючи, Ганна Петрівна залишила ту садибу своїм небогам з умовою, щоб у садибі тій було влаштовано будинок відпочинку для українських акторів.

Наскільки. пригадується, постановою Наркомосу садибу ту було приділено до Роменського округового музею з тим, щоб волю небіжчиці було вволено.

Березівський райвиконком, купно з Болотницькою сільрадою, ну ніяк не хочуть, щоб садиба одної з найславетніших наших артисток — перше: залишилася як пам'ятник мистецький, а друге — виконала призначену їй прекрасну роль — бути притулком для робітників театрального мистецтва.

Нищиться ту садибу довго й уперто.

Ще 1922 року знесено було клуню, хліви, комори.

Залишилися тільки 4 будівлі: 1) будинок, 2) хатаклуня, 3) комора з льодовнею та 4) хлів.

В 1923 році небоги збудували вже самі там хлів.

1924 року Березівський РВК подає на небог позов до суду, щоб вони або виселились, або платили за садибу оренду.

Після судів (один засудив, другий одсудив) ЗО грудня 1927 року право на садибу залишено за небогами.

Що робить Березівський РВК?

13 червня цього року вирубує в садку дуби, нищить фруктове дерево, а 20 липня забирає комору й продає її.

Ходять чутки, що те саме РВК хоче зробити й з будинком.

Березівський РВК взагалі має намір садибу знищити.

Що воно там у Березівці за такий РВК, що в того РВК за така голова, господь їх знає?!

Коли б навіть голова та думала самим картузом, без ніякої участі клоччя в скроні, то й то не тяжко догадатися, що будинок Г. П. ЗатиркевичКарпинської має культурноісторичігу вагу, в будинку тому схоронилось чимало старовинних пам'яток історії українського театру, що в 60 кроках од будинку є театр, який зветься ім'ям небіжчиці ЗатиркевичКарпинської, що в Ромнах так само є театр імені Г. П. ЗатиркевичКарпинської.

Що це значить, як ви гадаєте, голово Березівського РВК?

Це, понашому, значить, що Радянська влада шанує і пам'ять славної артистки Затиркевички!

Вам це не зрозуміло?

Так тоді вам повинна бути зрозуміла постанова Радянської влади в особі Наркомосу про охорону садиби артистки Затиркевич-Карпинської як культурно-історичного пам'ятника, і ви мусите її виконувати.

Не хочете?

Є прокуратура!

* * *
А куди Ромни дивляться? Окулярів, може, для Ромен треба?

«БЕРУ СВОЇ СЛОВА ОБРАТНО»

18 вересня минулого року я зробив одну з незчисленних своїх помилок.

Велику я зробив помилку.

Я в фейлетоні «Культуртяпство» намагався був захистити від безглуздого руйнування Березівським райвиконкомом і Болотницькою сільрадою (Роменщина) будинок славетної нашої артистки, корифея українського театру Ганни Петрівни Затиркевич-Карпинської…

Так оцим самим я, вищепідписаний, зрікаюсь своєї думки про те, що будинок Г. П. Затиркевич-Карпинської, яка сорок з гаком літ свого, життя віддала українській культурі, має справді вагу культурно-історичну (що, між іншим, визнав і Наркомос) і що за заповітом славної небіжчиці там має бути притулок для українських акторів.

Зрікаюсь я тої думки ось із яких причин.

Перше. З моєю думкою аж ніяк не погоджуються Березівський РВК і Болотницька сільрада, що, дай бог їм здоров'я, і досі руйнують садибу Ганни Петрівни, вирубуючи там садок.

Друге. Справу заснування в будинку Г. П. Затиркевич-Карпинської притулку для українських акторів голова РВК держить під сукном уже чотири місяці.

Скажіть на милость, як же я можу не зрікатись своїх слів, коли після них отакео робиться?!

Коли після виступу в газеті терпить не тільки садиба, Не тільки речі мертві, а й живі люди?!

Зрікаюсь!

Я пропоную ось що: зруйнувати садибу корифея українського театру Г. П. ЗатиркевичКарпинської і натомість збудувати пам'ятника голові Берегівського РВК, голові Болотницької сільради й другому прихильникові його лінії, сільському «активістові» Й. Лободі, що на зборах назвав Затиркевич Карпинську «гнилим».

На пам'ятникові останньому можна написати:

«Живіть, люди добрі, так, як я жив. Був активістом, був у земкомісії й набрав собі 10 десятин кращої землі, а податок плачу тільки за сім десятин!»

Коли це буде зроблено, тоді можна, поклавши руку на серце, крикнути:

«Хай живе культурна революція!»

«Хай живе Роменський окрвиконком!»

СПІВЕЦЬ ПЕЧАЛІ НАШОЇ

Цього самого «співця печалі нашої» можна щодня, мабуть, побачити й почути в пригородних наших поїздах.

Я його чув оце недавнечко (три дні тому) на перегоні між Змійовом і Харковом, по Донецькій залізниці.

Сильно жалібних пісень він співає перед пасажирами, щоб потім, скінчивши пісню, простягти руку й ще жалібніше промовити: «Обратіть, гражданє, уніманіє на моє бедствінне положеніє».

Чув я, співав він дуже велику «поему», що зветься «Отец и дочь».

Про дуже сильну трагедію в тій пісні розповідається на голос «Кирпичиків».

Хоч у вступі до «поеми» говориться, що

Ни кирпичики, ни чугунчики В Ленинграде теперь не поют, А поют теперь песни новне И на новий мотив передают, — але «передают» її не «на новый мотив», а на мотив старий, на мотив «найреволюційніших» «Кирпичиків». Ця «песня новая» знайомить слухачів з тим, як

На кладбище Митрофания Отец дочку зарезал свою.

«Отец, мать и дочь жили весело», але потім над малюткою насміялась «злая судьба» — померла в неї мати.

Батько «нашел себе жену новую», що зненавиділа семилітню «крошку» і «отцу вот задачу дала»:

Всей душой люблю тебя, миленький, Только жить мне с трбою невмочь. Говорить тебе только єовестно: Жить с тобою мешает мне дочь, Тм убей ее иль в приют отдай. Только сделай ты все поскорей. А не сделаеніь, я уйду тогда И одна буду жить веселей.

Батько не видержав. Агітація нової жінки сильно на нього вплинула, і от:

Мысль зверская пришла в голову И не стал свою дочку любить. В детский дом отдать было совестно, И решил зверьотец дочь убить.

Ухваливши це все, отець повів дочку на кладовище, на могилу своєї першої дружини і:

В друг отец: «Надя, Надя, — стал звать, — Подойди ко мне, моя милая, Я хочу тебе чтото сказать…»

Бідна Надя, не знаючи нічого, хоч «сердце девочки гибель чуяло», підійшла до батька.

Лицо бледное, подощла к нему. Отец бистро схватил и стал жать, Чтобы крик ее не мешал ему И на помощь людей не дал звать.

Батько, «жмучи» Надю й кричачи: «Тм, родная дочь, йди к матери», — зарррізав свою дочку, «крошку семилетнюю».

Засверкал тут вож палачаотца, Совершил он ужасный кошмар.

І тепер:

Два креста стоят над мбгилкою: То мамаша и дочка лежат.

Епілог цього всього «совершения кошмара» такий: Батько «за железной решоткой сидит», а

Красавица гдето шляется, На свиданье ко мне не идет.

«Зверьотец» наприкінці звертається до всього радянського суспільства з закликом:

И хочу всем мужчинам сказать: Как умрет у вас жене первая, Детям мать вторую не брать.

Отака печаль лунає щодня по вагонах пригородніх столичних поїздів.

Та це ще не все. Слухайте далі.

Кінчивши співати, «співець печалі нашої» звертається до всіх граждан з такою пропозицією:

— Гражданє! Моть, хто хатіт імєть єту пєсню переписану, то прошу: ціна 20 копійок!

Витягається зза пазухи ціла папка з передрукованими на машинці піснями й продається. Я, звичайно, купив. І багато ще купило.

І от, коли я радіснр кинувся купувати, мені було ще запропоновано:

— Гражданін! Імєїться в мінє ще й «пєсняроман», очінь антіресна. (Наголос на о: роман!)

— А про віщо, питаю, той «роман»?

— О любви!

— Дайте, пожалуйста!

«Роман», я вам доложу, знаменитий! «О любві» — і більше, «ні об чім».

Ти вспомнніпь комнатку уютную, Где мы сидели с тобою вдвоем. Меня ти в губки целовала И називала «нилый ты мой».

Потім ти «другую поліобил».

Тм полюбил одну богачку. Я знаю просто, милий мой: Богачка золотом займете» И позабуде? про тебя.

Кінчається «роман» дуже сумно:

Вот скоро, скоро, друг любезннй, Венок терновий мне сплетут. С венком терновим в гроб дубовий Меня на кладбище свезут. И сердце рани там залечит, Какие єсть в груди моей, И зарастет моя могила Тернистой зеленью и травой.

Я плакав, читавши і поему «Отец и дочь», плакав я гірко і над «песнеюроманом». Чого я плакав?

Так! Сумно мені було, я й плакав.

* * *
Коли я, прийшовши додому, читав уголос, про «Отца и дочь», маленька дівчинка, слухаючи це все, запитала:

— Дядю! За віщо ж то татко свою дівчинку маленьку зарізав?

— То він, кажу, «по обшибке»! Йому треба було когось іншого зарізати, а він дівчинку різонув. «Обшибка» вийшла.

«Обшибка» вийшла.

ХАЙ ЖИВЕ УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА ЕСТРАДА

Естрадна галузь мистецтва нам потрібна! Потрібна?

Доводити це чи не доводити?

Можна, звісно, й взятися й доводити, але, на наш погляд, це настільки очевидно, що доводити навіть не треба. Є в нас естрада? Є!

Яка в нас естрада є? Така в нас є естрада, що її всі лають. Всі, кому не ліньки, всі лають естраду: лають слухачі, лають політосвітні й освітні установи, лають профспілкові організації, лають літературні організації й окремі літератори, лає критика. Всі лають.

І все лають: і робітників естради, і репертуар, і виконання.

Хто винен в тому, що естрада в нас не хорошкувата, що шкутильгає вона коли не на всі чотири, то принаймні на три.

Всі винні. Винні й робітники естради, та чи не ще більше винні всі ми, робітники культурномистецького фронту, а зосібна ми — письменники й літератори…

Підійшли ми до естради, щоб хоч якнебудь допомогти їй, щоб якнебудь ушляхетнити її і з художнього, і з ідеологічного боку?

Ні, не підійшли.

Ми, слухаючи естрадні виступи, тільки кривились та лаялись.

Ми на робітників естради дивилися зверху вниз, як на «елемент» третього сорту.

А воно слід би зважити: ціла армія естрадників по клубах, по садах, по театрах несе слухачам живе слово й театральне дійство, впливаючи, виховуючи й організуючи так чи інакше того самого масового слухача й глядача.

Як вона впливає, виховує й організовує?

Ну, звісно: який піп, така його й молитва.

І далі так буде?

Ні! Далі так не повинно бути!

Що для того треба робити?

Уже, слава аллахові, почали робити!

Була оце нещодавно перекваліфікація робітників естради.

Безнадійних усунено, залишено кращих.

Що далі?

Далі при Харківській окрполітосвіті організується так званий «кабінет естради».

Його функція: зробити естраду справдітаки мистецькою усіма сторонами — і художньою, і ідеологічною.

Дати глядачеві радянську естраду.

При «кабінеті естради» має бути літературне бюро (а може, іншу назву придумаємо), що постачатиме естраді словесний матеріал.

От оце «літературне бюро» — це справа наша, письменників, і літераторів.

Не забуваймо, що на Україні має бути українська естрада. Отже, це вже справа наша, справа українських радянських пролетарських письменників.

Ми повинні ближче стати до естради, ми в творенні української радянської естради повинні взяти безпосередню й якнайактивнішу участь.

Нам оце доводилося говорити з представниками робітників естради: вони з великим захопленням беруться за творення української радянської естради.

Вони просять нас, українських письменників, допомогти їм у цьому.

Давайте ж не відмовлятись.

Давайте допоможемо.

В середу, 22 травня (тобто сьогодні), в клубі Робмису,

0 7й год. вечора, відбудеться вечір знайомства українських письменників з робітниками естради.

Давайте підемо всі, давайте познайомимось з нашими товаришами по культурному фронту!

Вони нам розкажуть про свої потреби, а ми, дізнавшись про ті потреби, допоможемо їм утворити справжню радянську українську естраду.

І щоб і критики прийшли, і щоб музики прийшли,

1 щоб усі, кому болить майбутнє нашої естради, прийшли.

І всі купно творитимемо радянську естраду! Справабо, товариші, першорядної ваги.

ХАЙ ЯСНІЄ ІМ'Я ЙОГО!

Ніж оце сидіти та згадувати, краще б я прийшов до редакції й стиснув руку Василеві Блакитному.

Хоч, положим, руку навряд чи довелося б мені йому потиснути, бо Василь Блакитний ніколи руки не давав: він завжди підносив її попіонерському вгору і кивав головою.

А тоді ми сіли б удвох побалакали. І сказав би я йому:

— От ви, товаришу Блакитний, умерли, а ми вас узяли та й поховали, а воно, як на мою думку, так коли б навіть ми вирили вдесятеро для вас глибшу могилу і завезли вас не на аеродром, а аж туди, за Померки, все одно не заховали б вас, бо «Удари молота і серця» і досі б'ють, як били й до того часу, коли ви танули на вогні революційному, а якась чортяча бактерія серце ваше зруйнувала.

А він би мені сказав:

— От, язви його душуі Чого я потрапив у могилу, я й сам не знаю!.. У всякому разі, це скандалі

І потім ми б з ним кавуна, великого такого кавуна б з'їли, а потім горіхів та винограду, і тоді б на столі у Василя Блакитного лежали б цілі купи горіхових шкаралущів, недоїдки з кавуна, мішечки зпід винограду, цукор з тютюном, або тютюн з цукром (Блакитний іноді смоктав люльку!), а тов. Таран зайшов би до кабінету й сказав:

— Редактор, називається! Ну коли в тебе тут порядок буде?

Василь Блакитний посміхнувся б і весь час колупав би шпилькою чи голкою стола редакторського — спадщину «действительного статского советника» Юзефовича.

І було б на тому столі ще більше проколупаних рівчачків, ямок, якихось ієрогліфів.

І коли б уже йому сильно набридло слухати про непорядки на його столі, тоді б він почав прибирати, викидати, жмакати зайві папери, шпурляти їх до кошика, а на шухлядах у шаховці понаклеював би написи:

«Для розгляду».

«До виконання».

«Справи «Гарту».

І т. д.

Це для того, щоб через два дні у «справах «Гарту» лежали панчохи, в шухляді, де рукописи «До розгляду», — мішечок з недоїденим рахатлокумом.

Ох, і не любив же Василь Блакитний нічого прилизаного!

А інтересно, між іншим. Коли було дивишся на той його розгардіяш — думаєш: та ніхто в світі ніякого толку не добере на отому столі, де ніби буря оце зараз прошуміла…

А було так: напишеш щонебудь, даєш Блакитному, він подивиться і скаже:

— Хай буде в мене^

Потім за рік чи й більше знадобиться тобі твій рукопис, спитаєш його.

— Подивлюсь, — каже. І принесе.

Я не знаю, чи впорядковано вже архів Блакитного, — там, на мій погляд, напевно, є чимало цікавого, бо любив він збирати все, що мало будьякий інтерес, чи громадський, чи літературний.

І все це робилося під машкарою такої ніби байдужості.

Я не вмію згадувати взагалі, а про Блакитного мені згадувати, крім того невміння, ще й боляче.

На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам'яті, не вирвуть з твого серця.

В моєму житті був Василь Блакитний.

Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів.

Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини:

«До Блакитного»

і

«Після Блакитного».

Що я можу про нього згадати?

Те, що я з ним грав у доміно?

Те, що ми з ним мало не щодня сміялись у його кабінеті навіть тоді, коли він був уже хворий, а я ще був здоровий?

Те, що…

Те, що…

Ні, ви краще в день його фізичної смерті почитайте його «Удари» і Пронозину «Гірчицю», а я в цей день піду на харківський аеродром та схилю голову перед його могилою.

Вишневі усмішки закордонні

ПЕРЕДМОВА

«Закордонні усмішки» ці писалося в санаторії Наш Eibenhot біля Берліна (червень — липень 1928 року). Автор цих усмішок здебільша писав їх, лежачи в ліжку та держачись за черево. Спостерігав і берлінське, і позаберлінське життя автор у ті «вільні» години свого закордонного життя, коли переходив од лікаря до клініки, від ліжка до кабінетів різних медичних маніпуляцій. І весь час йому тоді боліло. Спостереження, отже, поверхові. «Усмішки» (автор цього не заховує) подекуди вийшли кваснуваті, бо в народженні їх велику участь брала авторова дванадцятипала кишка, за що автор і приносить їй тут сердечну подяку.

Без причини й болячка не сяде.

Для поїздки за кордон, отже, виходить, треба мати причину.

Наукові командировки останніми часами загубили подекуди свою вагу.

Приходите ви, приміром, до будь-якої установи, що має аво командирувати вас за кордон, і говорите: — Удосконалитися мені б, знаєте, слід. Так у мене пішла наука, що без закордону, як без рук. Дайте мені командировку за кордон, так я, хай мене бог уб'є, за два тижні вам соціалістичне будівництво закінчу. Раз-два — і соціалізм!


Автор

ПОЇХАЛИ

Ну і, звичайно, витягаєте посвідку від тої установи, де ви працюєте, що вам спраздітаки командировка за кордон потрібна, як вода. Як повітря. Як нагрузка.

Тоді вам та установа каже:

— Да… Справдітаки ми бачимо, що командировка вам, безперечно, потрібна. Але. майте, товаришу, на увазі, що, як свідчать фахівці, жіночі панчохи радянського виробу, а також і черевики наші не гірші, як і закордонні. Беручи під увагу мито,(вони й не дорожчі. Потім: ви маєте право провезти тільки два костюми, так що, коли зважити вартість подорожі, мито, дорожнечу прожиття за кордоном, багато не виграєте… А ліцензій тепер не дають. Обмотувати себе жіночими панталонами та мережками незручно, бо попадете на кінофільм. Провезти валюту через Шепетівську митницю все одно не вдасться, бо митниця наскрізь бачить, хто везе валюту…

— Ах, так… Ну, тоді я подумаю…

— Подумайте…

* * *
Краща й поважніша причина для закордону — хвороба. З хворобою виїхати легше…

Тільки не робіть так, як одна знайома моя дама робила.

В лікарській комісії, куди вона звернулась по свідоцтво, що їй треба лікуватися за кордоном, вона впала в «непритомію», і коли їй дали понюхати нашатирного спирту, прокинулась і застогнала:

— Ох! Де це я? А що можна з собою везти з закордону? У вас, казали мені, є такий список. Ох! Ох!

І знову знепритомніла.

Так не робіть, — засиплетесь.

* * *
Найпевніше: щоб поїхати за кордон, бажаю вам придбати харрошу язву в шлунку. Круглу.

Як її придбати? Хай колись на дозвіллі розповімо. Харроша буде язва…

Ну, от у вас уже в руках закордонний паспорт. Всі вже про це знають.

— Їдете?

— Їду.

— Так ви, знаєте, мені перо автоматичне.

— Добре.

— Їдете?

— Їду.

— Так ви, може б, мені шляпу.

— Добре.

— Так ви б мені краваток штук зо три.

— Добре.

— Єх, які там іграшки для дітей. От би моєму Юркові велосипедика. Маринці — ведмедика. Тільки не маленького, а більшого. Там такі є волохаті.

— Їдеш?

— Їду.

— От добре. Ну й повезло. От послав же господь язву. Так ти ж там і нам щось таке. Блокнотів там. І ножиків. І олівців отих автоматичних. І шкарпеток.

— А жінка моя дуже просила светр і фільдекосових панчіх…

— Товариші! Може, кому рояль Шредерівський привезти? А може, автомобіль?

Сидячи у вагоні, ви дивитесь у блокнот і підраховуєте, скільки чого треба вам привезти зза кордону.

Підрахували: 13 шляп, 45 краваток, 23 пари черевиків, 110 пар жіночих панчіх, 87 автоматичних пер, 15 дюжин олівців, 5 велосипедів, 7 ведмедів…

Темніє у вас в очах і ви, дивлячись на зелені жита, уперто думаєте: «Ну добре! Обмотаюсь! Позатикаю дещо в черевики! Велосипеди здам у багаж! А куди я тих ведмедів позасовую?»

Дорога Шепетівська митнице! Коли я вилізу з вагона товщий удесятеро, як їхав за кордон, думай, будь ласка, що то я так поправився у німецькому санаторії. Коли в мене з ушей торчатиме по ведмедю, а з носа по шляпі, думай, що то мені лікарі приписали всі дірки на дорогу позатикати.

Ну, що ж я маю робити?! Я ж за кордон іду!

Їдемо.

— Так ви ж, товаришу, дивіться. Raucher — це для курців, a Nichtraucher — це для некурців.

— А який «другий клас»?

— Zweite Klasse! Так і кажіть на вокзалі!

— Кому казать?

— Та там, хто вас поспитає, тому і кажіть.

— Ага. Їх габе цвайтер кляссе. їх габе цвайтер. Їх габе цвайтер…[11]

— А на вокзалі дивіться, де написано «Ausgang», туди й виходите. «Аусганг» — значить «вихід».

— Ага… Як вихід?

— Аусганг.

— Ага. Аусганг… аусганг, аусганг… Ну, й трудне слово…

— А приїдете, дивіться: буде написано: Bahnhof Fridrichstrafie, там і вставайте: «Бангоф» — вокзал, «штрассе» — вулиця. Там і вставайте.

— Ага… Значить, так: «їх хабе цвайтер кляссе». «Аусганг» — вокзал. «Бангоф» — вихід. Ага.

— Та ні. Навпаки.

— Як навпаки? «їх хабе цвайтер кляссе»— вокзал?

— Та ні.

— Ага. «Бангоф»— вокзал.

— Цванціх. Драйціх. Фірціх[12]. А там же ж як, після того «аусгангу»?

— А там спитаєте.

Спитаєте. Ну, добре, спитаю. Як уже ми там питатимемо, а питати треба.

Їдемо… Їдемо… Їдемо… Шепетівка…

А ви знаєте, під'їжджаючи до Шепетівки, якось тобі робиться «каламітно». Не те, що тобі там доведеться через митницю проходити… Митниця — вона собі митниця… Що митниця з нашого брата, коли він за кордон їде, може «стребувать»? Нічого.

Їдуть же ж у командировку так, що ані лялечки на ньому, ані нижче лялечки. Один із подорожніх дуже жалкував.

— От, — каже, — погано, що не можна за кордон голому їхати. Все б таки воно звідтам більше б узяв.

Я йому:

— А ви б, кажу, сажею вимазались та дватри бюстгальтери поганеньких почепили б і їхали. А якби хто спитав, сказали б: «Уніформа в нас така».

Не в митниці справа.

Під'їжджаючи до Шепетівки, хочеться Назад чкурнути. От так тебе й підмиває злізти і майнути знову на Київ. Перескочишбо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде… Анікогісінько… І що найдорожче залишиться — це червоний паспорт… І хапаєшся ти за нього весь час.

Не дай бог — вискочить. Пропав.

А коли вже з Шепетівки на Здолбунів їдеш, тоді тихотихо у вагоні.

Чого воно так тихо? Так, ніби поховав когось, чи що. Встає прикордонна сторожа. І так тобі шкода тої сторожі, як рідного батька. Нейтральна зона…

«Mohyljany». Білі срлй скрізь. І порожньо, порожньо на станції… Станція Могиляни.

— Прошу пана! Паспорти!

Озираєшся… Хто ж тут, думаєш собі, пан? Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на касці орел білий, і каже тобі «пан».

Виходить, що, значить, я пан. Як швидко! Якихнебудь десять кілометрів — і я вже «пан»!

Польща.

ПРИЇХАЛИ

Польща, значить… їдемо… їдемо… їдемо…

Обабіч залізниці вузесенькі-вузесенькі смужечки поля. На смужечках тих житечко росте, ячмінь, картопелька… Вузесенько-вузесенько так росте…

А іноді серед смужечок серед тих, вузесеньких, суцільні такі, великі-великі лани порозлягалися. Як море лани, серед дрібненьких струмочків.

Що це значить?

Не знаю, — я у внутрішні справи чужої держави не втручаюсь і не втручатимусь.

Польща — держава. Вона — за Могилянами.

Польща — хороша держава: мені ще раз її треба переїздити.

Як їдеш, так і праворуч Польща, і ліворуч — Польща, і так просто — Польща. Скрізь Польща.

Як проїхав Могіщяни, так уже скрізь населення суто вже польське.

Далі — Здолбунів, Рівне, Ковель.

Польща.

На Здолбунові пересідати на варшавський поїзд.

Гроші вже там не карбованці, а злоти.

А як сідаєш у спальний вагон, то вам кажуть:

— Ви ж провідникові «на чай» дайте, бо він плати не дістає. І покоївці, що ото ліжко вам послала, дайте, ба вона плати не дістає.

— Гаразд.

Кажуть, що ніби в Польщі багато в'язниць, де сидить багато селян отих, що на Волині, на Холмщині, на Підляшші,— польських селян, — так цього не помітно. Ніч. Темно вже. І так аж до Варшави — ніч.

У Варшаву поїзд приходить вранці. Там пересадка на берлінський.

У тім уже поїзді є вагони аж до Берліна.

У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.

Я вже звик, що я «пан». І всі пани…

За Варшавою, аж до Німеччини, так само Польща.

Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколішках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чоловічина з люлькою в зубах.

Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата — навколішках.

Я став біля вікна та:

«Товариші дівчата. Доки ж ви плазуватимете на колінах… Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуататорам, що ви вільні, ви рівні…»

Сам собі подумав і сів…

Корови скрізь пасуться. Корови чорнорябі. Голландські… А далі королева нідерландська. Це аж — за Німеччиною.

Польща — республіка, у неї є президент. Не вірите? їйбогу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать…

їдемо…

Всі до мене:

— Прошу пана! Прошу пана! Я не витримав, устав, та:

«Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете?» — сам собі подумав і сів.

Лани… Лани… Лани…

Їдемо.

В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться, а потім каже:

— Шпрехен зі дойч?[13]

А я йому:

— Ні!

— Франсе?[14]

А я йому:

— Ні!

— Інгліш?[15]

А я йому:

— Ні.

Мовчить він. Тоді я почав.

— А ви, кажу, по-українському, щоб на першу категорію, можете?

— Ніх, — каже, — ферштейн[16].

— Тото ж.

А вік почервонівпочервонів. А я йому.

— Що ви мені, кажу, дойч, франсе, інгліш… Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш».

Дивлюся, перестрашився.

— Не бійтесь, кажу, я не сердитий.

* * *
Їдемо.

Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.

* * *
Ст. Торунь.

Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші вагони і причіпляються до поїзда, що, їде прямісінько до Берліна. Раздва — і летимо до німецького кордону. Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:

— Майн гер! Біте шен, пас

О! То був «паном», тепер уже — «гер».

Просто тобі трансформація…

Кордон німецький. Ст. Шнайдемюле.

Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хочеться. Ну, ясно — не звик же, щоб на станції було так чисто…

Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:

— Kaviar?[17]

— Нема, кажу. — А що воно за кав'яр такий, не знаю. А у клубі Блакитного не раз їв.

На кав'яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток.

Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав'яр пудами: Шепетівська митниця заробить.

* * *
Поїхали далі… Лани… Ліси… Луки…

І лани чисті… І ліси чисті… І луки чисті…

Жито рівнерівне, — ніби йогопутящий цирюльник під «йоржика» постриг.

Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили? Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.

На луках корови пасуться. І здебільшого — голандські.

— Ну, думаю, коли є корови, — повинні бути на шляхах і кізяки коров'ячі.

Нема. Уявіть собі — нема кізяків.

Я ж пам'ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місцевість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним сперечалися щодо тамтешнього грунту.

— Ну з чого, — питав я його, — оцей ґрунт складається? Він відповів твердо і рішучо:

— З коров'ячих кізяків. Хіба не бачиш? Та не тільки ґрунт. І я, — каже, — в кізяках, і ти в кізяках, і діти всі в кізяках, і голова в кізяках, і борщ з кізяками.

А тут коров сила, а кізяків не видно. Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасетьсяпасеться, а потім до пастуха:

— Біте шен! їх мехте ін туалетен геген![18]

Це понашому:

— Дозвольте вийти. І йде.

Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обов'язково витуалетиться тоді, як до ґанку підійде. Або коли її доять.

* * *
Їдемо.

Жита рівнірівні на полях. І пшениці… І чистічисті… Просто потолочити хочеться — такі вони рівні й стрункі. А поміж ланами шляхи. Та хоч би ж тобі де-небудь хоч одна вибоїна.

Скрізь шосе, і скрізь рівне шосе…

І понад залізницею шосе… А понад шосе стьожкою біленькою стежечка стелеться: то доріжки для велосипедистів.

Багато-багато на велосипедах їздять. І старі, й малі… І бабусі, й дівчата.

От — бачиш — гурт дівчат буряки поле. А на межі велосипеди лежать.

Ось штук із п'ятеро жінок велосипедами женуть понад колією. Видко, селянки…

Дивно…

І дивно не те, що вони їдуть на велосипедах, а те, що ніхто їм у слід не тюкає.

Дивився я на ту картину та й думав: що якби мою матір був підсадив на велосипеда — хай би вона селом мигнула.

Боже мій.

Зразу б:

— Тю! Тюууу! Арарарара! Фффююю!

Та я б, мабуть, і сам тюкав.

А тут ні тюкання, ні свисту.

* * *
Ах, ці німецькі шляхи! Ах, ці німецькі дороги! Пара коней, а за ними дві величезні гарби з сіном, одна до одної поприв'язувані.

І йдуть собі невеличкі коненята, весело голівками помахують.

А в нас:

— Скільки взяли?

— Та півтори копиці! Та й то хто й зна, як воно там, у тій калюжі, чи вискочу, чи ні.

— А коли ж ви ту калюжу засиплете?

— Хай її чорти засипають! Що я її засипатиму, коли у мене, може, якихось возів на три того й сіна.

Ах, ті шляхи! Ах, ті дороги!

* * *
Ті шляхи й ті дороги пообсаджувано в Німеччині яблунями, грушами, сливами. І ніхто їх не стереже. От, красти!

Я не знаю, хто за тих німців роботу робить, коли вся та садовина поспіває.

Коли ж ти робитимеш, коли тут тобі: одно ходи та крадь. Одно ходи та крадь.

Крадь і не озирайся, бо ніхто його не стереже, ніхто не всадить тобі заряду солі в твою індивідуальність.

* * *
Німецькі села… Кам'яниці. Електрика. Брук. Видко в дворах авта…

Будинки якісь такі гостродахі, двоповерхові. Не видко по дворах возів без коліс, не видко біля ґанку гною. В загонах для скоту корови стоять не по пузо в кізяках…

Пара косарів (коси за плечима) на велосипедах проїхали…

Он іде отара овець.

«Невже то, — думаю собі,— вівці? А чого ж над ними нема хмари пороху?»

І не чхають од тої пилюги ні вівці, ні пастухи, ні подорожні.

Їдемо…

Лани… Села… Ліси… І так аж до Берліна.

* * *
Берлін…

Один «бангоф», другий, третій… Нарешті наш — «Фрідріхштрасе».

— О боже мій! Де ж той, як його, — «авсганг?» Ось він! Ну, господи благослови!

— Майн гер! Майн гер!

— Та «гер» то я знаю, а от як нам до отеля дістатися?

— Біте шен…

Готель…

— Як же ж тут з хазяїном чи з швейцаром?.. …Їх. Ніх. Їх. Ніхт шпрехен дойч.[19]

А хазяїн:

— Что значить? Говорите по=руськи. Откуда?

— З Харкова.

— Давно билі в Одесі?

Трохи не кинувся цілувати.

Приїхали.

КЛАПТІ ВУЛИЦІ БЕРЛІНСЬКОЇ

Берлін.

Добре, якби було можна про Берлін так шрайб-шрайб — і вже вам про ввесь Берлін нашрайбав. Нашрайбаєщ лихої години, коли самого населення, кажуть, тут чотири з половиною мільйони. Я спробую так сковзнутись по Берліну. Зверху.

І то тільки краєчком, клаптиками.

Берлін нашому братові Тяжко, дуже тяжко спостерігати.

Ти так став, зосередився, зробив спостережливо-розумне лице, а тебе зразу щось і перелякало.

Загуло або під тобою, або над тобою, ревнуло або перед тобою або за тобою.

Ну, і зразу сіртонешся або назад, або вперед, або присядеш, або підплигнеш.

Ти тікаєш од заднього ворога, а вже перед тобою щось або дзвонить, або гурчить, або реве.

Ти присядеш, а воно під тобою тільки гургур!

І така тобі скрізь турбота, що ніяк себе не зосередиш, а особливо, як ото вулицю треба переходити.

Націляєшся вже, націляєшся, а потім ніби тебе хтось батогом оперізав — мчиш, як на перегонах.

Тубільці на тебе дивляться: людина, думають, або сказилась, або вдома у неї горить.

А як же ж ти не мчатимеш, коли воно скрізь щось їде. Зверху в тебе надземна залізниця, знизу — підземна, а по вулиці авто, мотоцикли, велосипеди, трамваї, коні щось везуть, собаки щось тягнуть.

І в кожного або свисток, або гудок, або дзвінок, або батіг ляска, або собака гавка.

І кожний же, — ти так гадаєш, — обов'язково тебе переїде.

Тяжко спостерігати нашому братові берлінське життя.

* * *
Що ж вам спадає в Берліні на очі?

Перш за все треба констатувати, що для Берліна пари очей замало. Не вистачає їх, бо сильно дуже багацько дечого спадає на них. Спадає й мигтить.

Вулиці… Вулиці взагалі, як вулиці, з усім своїм гамузом і зокрема брук… «Мостові». Вони чорні й чорносині. І блищать. Вони так блищать, як блищить лід на ковзанці. Вони всі асфальтові. Вони якісь м'якоблискучі. Вони так блищать, що хочеться розігнатись і посковзнутись… І здається вам, що коли б ви посковзнулись на якійсь там Фрідріхштрасе, то летіли б аж до Вітенбергпляцу.

Авто й автобуси, мотоцикли й велосипеди котяться там безшумно.

І навіть величезні коні першерони, що возять по Берліну пиво в бочках на величезних «гарбах» з грубезними залізними шинами на колесах, не роблять, — ні коні, ні гарби, — ніякого гамору… Цокотять тільки підкови в коней.

Коли бj отака чортовина проїхалась повз редакції, то напевно б ми всі вирішили, що за Люботииом землетрус на 10 і/2 балів і хапалися б за одвірки.

Оті «мостові» якось заворожують вас і очі ваші в себе втягають. Так от стоїш і дивишся на них, а вони в собі, мов у дзеркалі, одбивають вас, одбйвають авто, мато, коней, собак, людей…

Чудесні «мостові»… В посуху вони вогкі, а в дощ сухі.

* * *
А посеред вулиці — на перехресті,— шуцман. Обов'язково шуцман.

Він — увесь синій і в синяві своїй величний. А голова його вилискує чорною каскою з білим спереду орлом.

31.5

Він — повний контраст берлінській вулиці. Вулиця — метушлива. Він — спокійний. Вулиця — галаслива. Він — тихий. Вулиця — строката, він тільки синій. Вулиця — нервово рухлява, його рухи — пластичноповільні й певні.

Коли він зупиняє рух з одного боку і дає напрям рухові з другого — такі рухи руками робить, мабуть, тільки римський папа, благословляючи народ, коли народ той цілує папину пантофлю.

І рух його — закон для машин, для коней, для собак і для людей…

* * *
Дивна берлінська вулиця… Крамниці… Вивіски… Рух… Балачки… І хоч би тобі одна українська вивіска. І хоч би ж тобі одне де-небудь українське слово. Та ніде анічогісінько.

Мала дитина, й та вже по-німецькому! А боже ти мій! Українізації в Берліні не провадиться ніякої. Якось на розі одної з улиць бачу шуцмана з червоною пов'язкою на рукаві, а на тій пов'язці білими літерами написано: «Говорит по-русски». «Рагіе Francais!»[20] і т. д.

Щось аж сім чи вісім таких написів. І по-італійському він говорить, і по-англійському, і по-польському, і по-чеському. Підходжу і питаю:

— А по-українському можете?

— «Палакать»?

— Хоч би, кажу, й «палакать».

— Понимаю «палакать».

— Ну, добре, кажу, що хоч «понимаєте».

Ото тільки одного й довелося побачити за цей час. Подивлюсь, як буде далі…

Доведеться, очевидно, запротестувати, що так мляво тут з українізацією.

І взагалі куди дивиться комісія по українізації.

* * *
Написи.

Одні написи на смерть мене перелякали.

На вулицях, особливо на перехрестях, на майданах, у скверах, бачу величезні написи: «Abort»(Аборт)[21]. «Неггеп». «Damen».

«Для чоловіків», значить, і «для жінок». Спантеличився зовсім. На вулицях, думаю собі, аборти роблять. От, думаю, техніка! Чого дійшли! І не тільки жінкам, а й чоловікам. Я тікать… Подивляться, думаю, в яке-небудь шкло на тебе, вирішать, що й тобі аборта зробити треба.

— Лягай, — скажуть.

— Ну, вже, думаю, краще втечу.

Як уже тут і на чоловіків таке лихо нападає, поїду додому та там краще родитиму… Все таки на дитинку щось і грошенят на пелюшки капне, — «капля молока» є…

А тут де я її шукатиму?

Ну й техніка!

* * *
Вулиця… Люди… Чоловіки й жінки…

Ну, трохи чистіше вдягнені як у нас. Добротніші вбрання, дебеліші черевички.

Але особливого шику я б сказав, — нема.

Ще в кафе, на головних вулицях, там шикарніший народ. Жінки, особливо… Але їхні погляди, їхні рухи, жінок отих самих, показують, що народ вони з думками «не дуже важкими», і дивляться на нашого брата такими очима, що нема в них різниці нації, соціального стану і партійної приналежності.

Роль у тих поглядах відограє тільки марка. Можна й доларами.

* * *
Кафе, кафе, кафе.

Скільки ж їх тут, отих кафе.

На кожному кроці, на кожній вулиці, на кожному розі… І повні…

Кажуть, що німець дві третини свого життя проводить у кафе.

ожливо. Бо справдітаки сила по кафе народу… І вранці, і вдень, і ввечері…

П'ють каву, п'ють якісь рожеві напої через дудочки, їдять морозиво…

А як багато по тих кафе жінок не особливо важкої поведінки!

Мені казано, що в Берліні таких жінок зареєстровано щось із 50 тисяч.

Я, звичайно, їх сам не рахував, але з того, що бачив, не менше, мабуть.

І працьовиті страшно. Ви можете бачити їх у кафе і на ріжках вулиць, і рановранці, і в обід, і в полудень, і ввечері.

Чи вони цілими днями працюють, чи «позмінно»?

У всякім разі праця їхня не припиняється ні вдень, ні ввечері, ні вночі.

Попит, очевидно, не менший, як і пропозиція.

* * *
Авто… Таксі так звані.

Скільки їх тут. Десятки (як не сотні) тисяч! По всіх вулицях безкінечними валками летять вони туди й назад.

Всі такі одмітні. На його возі кругом іде смуга з чорнобілих квадратів.

Одна смуга — «однокінний», — малий тариф. Дві смуги — «парокінний» — більший тариф. І їдуть, їдуть і їдуть…

На перехрестях дивляться на пгуцманову руку й, за його командою, або цілим натовпом зупиняються, або проскакують далі…

Де шуцмана нема, там рухом регулюють великі сигнальні ліхтарі, що висять над перехрещуванням вулиць.

Зелений колір — їхати вільно.

Червоний колір — Halt! (Стій!)

Сигнали ті подаються автоматично.

І нема того, щоб хто-небудь не зважив на сигнал, проскочив далі, коли сигнал показує червоне.

Я довго спостерігав. От летить авто, як скажене, і путь вільна перед ним. Зирк — червоний колір! Миттю — гальма! І стоятиме, чекатиме зеленого сигнала, хоч би було перед ним превільно!

Дисципліна…

Кажуть, що дисципліна, взагалі, річ не погана не тільки в Берліні, а й у Харкові.

* * *
Вулиці… Будинки…

Кажуть, що в Берліні є закон, що забороняє будувати хмародряпи.

Більше як на п'ять поверхів тут домів нема.

Через те Берлін не давить. Він заворожує. Він милує безкінечним числом садків своїх. Він — буквально кучерявий.

Які тут, у Берліні, садки! Які парки!

Тіргартен один чого варт. Величезний парк посеред Берліна. Який він завбільшки? Хто зна! Може, в сто разів, може, в тисячу більший за Харківський комунальний парк.

Тільки ж веселозелений. І чистозелений. Бо німці вміють ходити по парку, вміють їздити не по траві, а по алеях, по доріжках.

І біля нього, і круг нього, і серед нього, в кам'яні швори взята, тече річка Шпрее.

Вона його поїть, а він зеленими своїми вітами її захищає.

* * *
Вулиці… Пиварні… Ливарень у Берліні сила, як і кафе. Пиво, — кажуть, — не пиво, а диво.

Але, — я ж кажу, — «кажуть». Не писатиму про берлінські пиварні, не хочу. Хай собі «кажуть», ті кому можна це казати.

* * *
Харашо по Берліну пересуватись.

Хочеш — трамваєм, хочеш — автобусом, хочеш — підземкою.

На всіх вулицях, посередині, ви бачите величезну синю літеру «U» (У).

То там Untergrund — підземка.

Сходите сходами під землю, берете квитка, підбігають електричні поїзди — і катайтесь куди хочете, хоч на край Берліна за 20 пфенігів.

Можете за ті 20 пфенігів хоч цілий день їздити, аби зпід землі не вилазили, бо там ніхто у вас квитків не перевіряє.

І на трамваях такі порядки: взяли квиток — і можете з ним пересідати з трамвая на автобус, з автобуса на підземку. Аби в одному напрямку їхали.

А попав на підземку — катайсь, куди хочеш.

От би в Харкові отаку штуку.

Ніж сидіти ото, куняючи, в радустановах, або десь у вузі і на лекції — махнув би під землею й катався б собі, аж до того часу, коли обідати час.

Вулиці… Люди… Чоловіки… Жінки…

От тільки що: ноги в німкень, помоєму, завеликі.

Ідеш, приміром, вулицею і бачиш: щось таке зза рогу витикається.

Придивляєшся, аж то жіноча нога. Німкеня ще серед вулиці, а нога вже за рогом. Ну, бог з ними, з ногами.

Чимчикую якось вулицею. Чую на губних гармошках жарять на голос:

— «Червоні лави переможуть все». «Червоні лави переможуть все».

Дивлюсь, — троє хлопців, школярів, марширують вулицею й виграють нашої.

Та я тоді став та вже людським голосом і піддав: — «Нехай живе комуна І свободи стяг».

БЕРЛІНСЬКИЙ ДЕНЬ

Спробую дати приблизну схему берлінського дня.

Приблизну через те, що в деталях, щоб ухопити день у Берліні, треба чимало тут в «ашінгерах» ковбасок з німцями навстоячки зЛсти, запиваючи їх чорним мюнхенським пивом.

Знаєте, що таке «ашінгер»? Знаменита установа.

Один знайомий доктор, показуючи мені Берлін, якось промовив:

— Ходім у тутешній церобкооп!

— Ну? Хіба є? Та господи! І повів він мене в «ашінгер».

«Ашінгер» до церобкоопу так подібний, як, наприклад, теперішній німецький прем'єр Мюллер на соціалдемократа.

В «ашінгері» нема черги, нема зелених книжечок, і небагато прикажчиків.

Буфет. На буфеті сила всіляких бутербродів, «помпа» з пивами різними, і жлукто нікелеве з гарячими ковбасками.

А в залі високі столистояни з тарілочками, з ножами, виделками, з перцем, з сіллю й з гірчицею.

Забігає клієнт, хапає разок ковбасок або бутерброди, шклянку, таку завбільшки, як невеличка макітра, пива, стає біля стояна і навстояк це все «потребляє».

І все це швидко, швидко, швидко. На ходу.

Ціни на всьому показані. Не дуже дорого. Чисто, смачно і з гірчицею.

Гірчиці тут, між іншим, дуже багато їдять. Аж страшно.

Чи то вже воно життя їм таке солодке, чи що, а тільки ж так її мегелять, як у нас хліб.

А от щодо хліба, так тут дуже сутужно. Не дають хліба до страв.

Наш брат тут велике здивування по рестораціях викликає, коли обідати сідає…

І все через той хліб… Ну, звичайно, однимдвома манюсінькими шматочками, що їх тут подають до столу, православна людина, та ще з України, не може задовольнитися аж ніяк.

І ясно:

— Дайте ще brot'yl

А потім:

— Та дайте ще brot'yl

Умегеливши з десяток невеличких франзоликів (тут франзолики печуть манюсінькі,— не більше, як третина нашої п'ятакової булки), земляк чухається, а потім несміливо:

— Чи не можна ще отого, як його, brot'y?

Тоді вже в геробера починає на голові дубіти волосся, в всі столи кидають обідати і дивляться на земляка:

— Людина, мовляв, зараз помирати буде.

Смерті, розуміється, не буває, а трагедія для нас велика.

А як же ж не бути трагедії, коли ми звикли до такої на обід паляниці, що нею можна було б полк німців ув обід нагодувати.

У нас же ж є такі «примірники» (розказував мені один агроном), що «потребляють» в день 7 фун. хліба офіціально. А неофіціально ввечері:

— Федоре Михайловичу! Так що на вечерю хліба не стає. Добавки дайте.

Ой, заїхав.

Мені ж про берлінський день треба. Почнемо зранку, б годин ранку.

Тихо-тихо.

Аж ось починають показуватись велосипеди: рушив на роботу робітник.

Робітники, робітники, робітники…

В своїх «прозодежах», здебільшого синіх, або корицевих, труджені сірі обличчя, у кепках, із сигарами в зубах. Вони з чверть години заповнюють вулиці. Особливо подалі від центру. Промайнули — й нема.

7 годин ранку.

Час собачий. Певніше — час собачого туалету. Наймички й хазяйки виводять на цепках, на шнурках і на шнурочках «друзів людських».

І на вулиці нараз спостерігаєш таку картину: геть, куди дістане око, бачиш підняті над стовпчиками собачі ноги.

І яких же тільки тут собак ви не побачите: од наймініатюрніших до величезних спокійнобайдужих сенбернарів. І левретки, і болонки, і пуделі, і добермани, і сірки, і лайки, і бровки, і ірланці, і англійці, і німці, і грифони, і такси, і вовкивівчарі, і доги, і сенбернари, і японські, і не розбереш, які вони в лихої години. Іноді бачиш такого пса, що скидається не то на індика, не то на вівцю. Кучеряве, з довгою мордою, з коротким хвостом, з ушами до землі. Очі збоку, ноги — передні ззаду, задні спереду. А собака! Факт! Бо перед стовпчиком ногу задирає.

Німці, мабуть, уже дійшли культу собаки. Страсть, як вони люблять собак. Ставляться вони до них з особливою якоюсь любов'ю, я б сказав, навіть з ніжністю. Ніде ви не побачите, щоб хтось ударив собаку, ніде ви не почуєте, щоб собака заскавучав. Собаку дуже рідко побачиш у наморднику. Щоправда, ви ніде не побачите безпритульного собаку. Собака на вулиці ніколи не буває сам, — завжди з хазяїном. Або на цепку, або біля ноги.

Собака в німців — корисна тварина. Вона або сторож, або — помічник у роботі. Силу бачите тут таких картинок: собака везе воза. І не маленького воза, а порядного собі воза, бо брук тут гладенький, і везе вона його легко.

Собаки — провідники інвалідів сліпих. Звичайна картина на вулиці, коли собака в особливих наритничках, з червоним на них хрестом, — веде сліпого або везе у візку безногого.

На демонстрації «Червоного фронту» цілі тисячі були таких інвалідів з собаками.

Картина грізна! Мементо!

Біля крамниць, куди з собаками покупців не впускають, біля дверей особливий «собаков'яз», де прив'язані собаки

дожидають, доки їхні хазяйки (здебільшого, хазяйки) вийдуть із крамниці.

Собака у німців у пошані і має свій утрішній час для туалету.

7—8 годин.

Школярі — до шкіл. Геть заливаються вулиці різнобарвною юрбою німецької «зміни». З галасом і з віеселим сміхом пробігає вона німецькими вулицями.

За ними — хазяйки на базар. З кошиками, з торбинками, з валізками. Біжать по фляйш (мясо), фіш (рибу), бутер (масло), брот (хліб), мільх (молоко), гемюзе (городина). Найбільше по оте саме «гемюзе».

«Травоядний» народ — німці. Отої городини по крамницях, по базарах, по возах на рогах вулиць — цілі гори. Є така, що в нас її доволі, а є така, що зроду такої не бачив. Цибуля якась така зелена, завтовшки як навильник, а завдовжки як через Харківську вулицю… Є якась така не то ріпа, не то кавун, з чим його їдять, яке воно на смак — хіба його взнаєш. Незручно підійти до перекупки. Мовляв:

— Тьотю, а дайте я покуштую!

Коли вже торкнулись хазяйок, згадаю про «хазяйські» крамниці: м'ясні, рибні.

М'ясо подається в крамницях звичайно, особливого нічого. Тут Берлін не дорівнявся до Москви. Московські різники уміють показати м'ясо в крамницях. Так подасть тушу, що хочеться вп'ястись в неї зубами. В Берліні так не вміють.

Інтересніші крамниці з рибою. Рибу тут подають живою» в акваріумах і бачиш, як там плавають лини, величезні щуки, довжелезні якісь в'юни… І раки там живі плавають. Хазяїн сачком рибку підхоплює — на вагу і «бітте шен».

Пройшли хазяйки. Хай ідуть.

Далі посунули прикажчики по крамницях. Багато велосипедів.

Далі рушили службовці по конторах і по бюрах. Сила велосипедів.

Далі — хазяї по бюрах, вищий урядовець по канцеляріях. Авто шумлять. Сила потім авто стоїть на середині вулиці перед державними й приватними установами, на хазяїв своїх чекають.

Тихо на вулищ.

9 годин.

Година санітарна. Миють — чистять вулиці. Виїздить якась лиха година, на локомотив подібна, а ззаду в неї якась така величезна щітка. Ні, не щітка, якийсь такий великий гумовий барабан. «Лиха година» поливає, а барабан миє. Аж рипить та миє..

I вулиця після того чиста. І блищить.

II година.

Пішли мадами по крамницях. З собачками. На автах і пішки.

Коли я збирався їхати за кордон, мене маленька одна дівчинка спитала:

— Дядю! А за кордоном бурзуї єсть?

— Поїду, кажу, побачу. Тепер можу сказати:

— Єсть. Та ще й які єсть.

* * *
Далі що?

Далі хазяйки вертаються. Потім школярі вертаються. Потім службовці вертаються. Потім робітники вертаються. Хазяйки годині об 11й. Школярі — о 2й. Службовці — о 3й — 4й. Робітники — о 6й7й.

Робітники, як бачите, «перші» й уранці і ввечері. Вранці вони перші спереду, ввечері — ззаду.

* * *

Далі настає вечір.

О 6й-7й годині суне публіка по кінах та по театрах. А далі густо йдуть «погібшіє, но мілиє созданія».

І в льокалях, і в кафе грає музика.

Електрика називає місця, де розважаються, притискаючись одне до одного, особи і тої й другої статі.

Робітники лягають спати, бо їм завтра, як і сьогодні, треба бути першими.

Ходім і ми.

* * *
Коли я в оцій схемі берлінського дня чогось такого набрехав, то в усякім разі небагато. А не вірите — поїдьте перевірте. 1 Невеликі ресторани з музикою і танцями.

НУ Й НАРОД!

При першій зустрічі з німцями, при першій з ними балачці, а певніше не балачці, а намаганню балакать, — так і хочеться в розпачі крикнути:

— Нещасні! По-нашому не розуміють!

І так ото стоїш біля нього, втолковуєш йому і руками, і ногами, і очима, і язиком, і киваєш, і моргаєш, і притакуєш, і прицмокуєш, а потім махнеш рукою:

— Що ти, — мовляв, — з нього візьмеш? Ну, нещасний народ! Ну, як ти йому втолкуєш, коли він тільки понімецькому та пофранцузькому, та поанглійському й розуміє!

Ну, от прийшли ви до голярні й кажете:

— Поголіть мене.

Стоїть, дивиться.

Ви йому кажете ще раз:

— Поголіть мене.

А він вам:

— Вас?[22]

— Та мене ж, мене!

А він:

— Вас іст дас[23] «мене»?

Тоді вже ви силкуєтесь по-їхньому. Вимовили, нарешті. Страшенний регіт у голярні.

Виявляється, що ви попросили, щоб вам зробили не більше й не менше, як обрізання.

І так на кожному кроці: ніяк не добалакаєшся. Пішов купувати сорочку.

Допоказувався й дожестикулювався нарешті, що зрозуміли, що мені треба сорочку. Жестикулюю далі:

— Не верхню мені,— жестикулюю, — сорочку треба, а нижню. Не отаку, — значить, показую, — а таку.

— Ах зо[24]! — каже.

— Зозо! — кажу. — Зо!

Дали мені сорочку.

Приходжу додому, одягаю, а вона, лиха година, аж до п'ят.

Така, як ксьондзівська сутана. Злякавсь я.

— Смирительну, — думаю, — сорочку дали. Може, що помітили, не дай бог.

Кличу Йосипа Йосиповича.

— Йосипе Йосиповичу! Подивіться, голубчику, що я за манію таку купив.

— Це — нічна сорочка!

— А не смирительна?

— Ні, ні,— каже, — це нічна: не бійтесь! Нуну!

Швиденько одного разу треба було повертатись до готелю. Сідаю в таксі.

Не довіряючи свойому знанню німецької мови, показую записану в блокноті адресу.

— Біте шен! — каже шофер. Поїхав.

Їду та їду. їду та й їду. Одно їду, одно їду, одно їду.

По-моєму, давно б уже час і дома бути, бо сказали мені, що не більше, як хвилин 15–20 мені додому їхати, а все їду та їду.

Дивлюсь на таксометр, а там уже за три марки перевалило.

Дивлюсь на написи вулиць, — раз промайнуло моє «штрасе» і зникло. Промайнуло й удруге і знову зникло.

Коли вже таксометр наближався до п'яти, дивлюсь, під'їжджаю з другого боку до свого готеля.

— Біте шен! — каже шофер.

— Данке зер, кажу, виймаючи п'ять марок.

Не розуміючи по-нашому, — от і виходить, що там, де треба заплатити щонайбільше півтори марки, п'ять марок вилітає.

* * *
Та що там говорити про простий народ. Професори — і ті по-нашому не розуміють. Знаменитий професор, світова величина, «бог» у своїй галузі, а не вміє по-українському. Я йому говорю:

— Болить у мене оте. Болить воно мені тоді й тоді Захворів отоді.

Все одне слово, розказую, як «бог приказав». Не бере.

І якби не знайомий лікар, що повів мене до того професора, так ні до чого б ми й не добалакались.

А то по-німецькому:

— Раз-два!

І вже й договорились, уже й професор допойняв, у чому річ, уже й ліки, уже все… От, розумієте, народ!

І хоч би його мова була милозвучна, пісенна, як наша. Нічого подібного.

В мові багацько шелестівок, потім вона слабує на довжелезні періоди, з дієсловом аж наприкінці,— і от же знають її.

А наша друга після італійської, із самих голосівок — та яких голосівок, — складена, і не розуміють. Нещасні. А які егоїсти!

Їдеш по вулиці і ввесь час тільки й чутно:

— Я![25] Я! Я!

Говориш з кимнебудь. Сказав щось, а він вам:

— Я!

По телефону говорять, — тільки й чутно:

— Я! Я! Я!

Між собою балакають:

— Я! Я! Я!

Страшенно егоїстичний народ!

* * *
Одного разу тільки й вийшло якраз навпаки з мовою. Треба було одержати в банку гроші. Пішли з Йосипом Йосиповичем удвох: він понімецькому може.

Балакали ото там з урядовцем, а потім між собою про всякі такі діла, цосвоєму вже говорили. Аж ось уже треба було брати гроші. Урядовець і питає чистою руською мовою:

— Вам какими деньгами, марками или доларами? Пасаж.

* * *
І не тільки, треба вам сказати, з людьми бувають непорозуміння через те, що німці не хотять вивчити української мови.

Тварини — і ті вас не розуміють.

Гуси ходять на березі озера.

Я зрадів страшно, бо гуси ж такі, як і в нас, — так і геготять, і плавають так, як і наші, такі ж вони, як і в нас: є білі, є рябі, є глинясті.

Я до їх:

— Гусю! Гусю! Гусю! Ніякої уваги.

Я розсердився:

— Гиля, — як крикну, — подохли б ви йомуі А хоч би тобі що!

Я пам'ятаю, як колись був пас гуси, то було, отак як крикнеш та дрючком як замахнешся, так летять, а не біжать.

А ці собі стоять, пір'я носами перебирають та геготять потихеньку.

А прийде німкеня, щось таке їм скаже, — або тікають, або до неї біжать.

З собаками знову притичина.

Ну, стоїть собі Сірко ж такий, як і наш.

Кличеш його:

— Сірко! На! на! на! І не дивиться. Витріщився тоді на його:

— Тюди ти, здох би ти йому! Стоїть.

Та торік у Короповім хуторі один дядько як «тюдикнув» на Бровка, так він у воду кинувся й Дінець переплив з переляку, а цей стоїть.

До німця ж, як тільки він йому, потихеньку:

— Комен зі гер![26]

Біжить до нього, стрибає, танцює біля нього.

Та що там говорить!

Кури не розуміють: «А киша».

Коні не розуміють: «Но».

Свині — «Аля».

Корови — «Гей».

Вівці — «Бришки-бришки».

Горобці й ті не по-нашому цвірнчать.

Нещасні.

І люди нещасні. І тварини нещасні. Як вони живуть — господь їх знає…

І ще одну дивну річ помітив. Я не бачив, як німці родяться. А от як женяться — бачив.

Женяться вони повагом, у кареті. Не поспішають.

А «ховаються» — швидо, швидко.

На автомобілі труна. Котить, аж погукує.

А за нею автомобілями родичі біжать.

Не затримують мертвих в юдолі земній.

— Умер — катись.

Ну, й народ!

WAS KOSTET? ZAHLEN?![27]

Із усього багатющого лексикону німецької мови найчастіше, найупертіше й найнастирливіше переслідують у Берліні нашого брата дві фрази: «Вас костет»? і «Цален»!

Хоч куди б тут ви пішли, чого б і кого б ви спитали, хоч де б ви стали, — ці дві фрази обов'язковий фінал чи то вашої балачки, чи взагалі вашого кроку.

— Was kostet? Zahlen?!

Од них, од цих фраз, біжиш, одмахуєшся, затуляєшся на ліжку подушкою й німецькою периною, але вони, як улітку на озері мошка, як люта в пасіці бджола, дзижчать біля вас, зазираючи то в око, то в ухо і, нарешті, ви не витримуєте й з одчаєм питаєте:

— Was kostet?

Ах, якби не це «цален», якби не це «вас костет», — як би прекрасно жилося нашому братові у Берліні.

«Цален» — псує у німецькій столиці ваш прекрасний настрій.

* * *
От крамниця різного, наприклад, посуду.

На лиху годину вам той посуд, — ви й самі не знаєте.

Але ви, дивлячись на вітрину, вирішуєте.

— Оте куплю! І оте куплю! І оте куплю!

А в цей момент у вас над вухом:

— Zahlen!

Пропало все ваше бажання.

* * *
Взагалі, ви знаєте, який у людини настрій, коли вона потрапляє на берлінську вулицю й бігає очима по вітринах? Закупити все!

Все гамузом закупити, навантажити у вагони і везти до Харкова.

Всі крамниці! З усім зуздром!

А особливо з черевиками, з костюмами і з пальтами. Черевики, щоб усі були обов'язково на гумових підошвах! Всі!

Пар з тисячу треба! Та де там тисячу: мільйон! Квадрильйон!

А штани щоб і на випуск, і щоб під панхочи, і щоб під чоботи.

А пальта щоб і зимові, щоб і осінні, щоб і на дощ, щоб і на сонце.

А людина бігає, намічає, що купити, аж до того часу, коли над вухом:

— Дззз! Цален?

«Цален» — тут, «цален» — на митниці! Цален!

Коли в голову вдарило «цален», тоді страшно хочеться інтернаціонала, щоб не було нігде кордонів, а головне, щоб на тих кордонах не було митниць.

Тоді навіть людина, що проклинає в себе вдома, десь у кутсчку, пошепки Радянс ку владу, — молиться:

«Пошли, господи, всесвітню революцію! Щоб без кордонів!»

* * *
Ох, які тут крамниці! Ох, який же тут крамі Та дешевий, дешевий! А, та що там говорити!

Та ви знаєте, що тут можна за 10–15 карбованців шикаррррне пальто купити.

Шикарррне пальто за 15 карбованців.

Та тут такі речі, як черевики, даром дають.

От бачиш на якій небудь тут Strasse біля крамниці натовп людей.

Підходиш.

«Що ж вони роблять, — думаєш собі,— ці люди?» Виявляється, що то даром роздають у крамниці черевики.

А німці підходять, беруть, одягають і тут же скидають. Одягають і знову скидають. І так цілісінькими днями.

А тут під'їздить величезний автомобіль-грузовик, шестиповерховий, забирає одягані черевики і везе до фабрики.

Там, на фабриці, кидають їх у величезний казан, варять, мішаючи такими величезними копистками, роблять із них знову шкіру.

Ту шкіру особливим конвейєром, переправляють у другий відділ фабрики, де з неї роблять нові черевики.

Під'їздить другий авто, дванадцятий оверхоний, забирає ті черевики і везе їх по крамницях.

Там їх знову роздають даром, знову німці сидять, одягають і скидають.

І так день у день.

Черевики путні: хромові й на гумових підошвах; ідеш, так і не чути, що ти йдеш.

Одягав їх, аж набридло. Так я тоді пішов та й купив собі за 15 карбованців пересічненькі черевики. Та й ходжу.

Отакий тут крам дешевий.

* * *
А то є крамниці, де все, що на вас дивиться, чи на що ви дивитесь, коштує одну всього марку.

Намисто з перлів — марка. Жіночі черевики — марка. Автомобіль Бенца тисячусильний — марка. 2 кіло людського мозку в оригінальній упаковці, спеціально для ідіотів, — марка.

Все за одну марку.

Для нашого брата, що з такими дешевими думками їде до Берліна, рекомендується купувати мозок в оригінальній упаковці.

Коли ви почуєте від когонебудь, що в Берліні все страшенно дешево, можете сміливо його спитати:

— А чому ви не купили за марку мозку? «Дешева рибка — погана юшка».

А як схочете — щоб юшка була, як слід, тоді ввесь час вас переслідуватиме:

— Не дешево.

А беручи під увагу пересічний заробіток німецмого робітника і службовця, і зовсім не дешево.

— Скільки?

— Я вам не прейскурант.

* * *
«Цален», тільки «цален» і нічого без «цален».

І коли наш землячок отак з тиждень «поцалькає», «поваскостає» — тоді йому робиться моторошно, тоді він щоранку й щовечора перераховує свою «валюту» і сумно нишпорить по всіх своїх кишенях:

«Та здається ж іще десь було п'ятдесят марок».

Здається.

А потім іде до телеграфа й б'є розпачливо латинкою: «Vislyte sto priidu widdam». І тоді в тої людини тільки й роботи: — Телеграми не було? Телеграми не було? Телеграми не було?

Ох, оте «цален».

* * *
Ах, як знаменито Берлін їсть гроші. Дивитися приємно.

Особливо з «авслендерів»[28]. Ті бідні «авслендери» аж жовтіють після двох тижнів перебування в німецькій столиці. Велике місто — багато й потребує.

Давайте, за одним заходом, подам цікаві про Берлін числа, що їх улітку 1928 року опублікувала одна берлінська газета.

Берлін має:

Вулиць — 6 000.

Залізничних мостів — 861.

Берлін за 1927 рік із'їв:

Волів — 773 439 штук.

Телят — 242 743 „

Овець — 489 513 „

Свиней — 1 504 150 штук.

От як Берлін «кушає».

Коли взяти це все на вагу, то вийде аж 283,2 мільйони кілограмів.

На одну людину припадає — 67,9 кіло м'яса. Птиці ж тут нема.

Молока Берлін випив за 1927 рік — 365 мільйонів літрів.

Авто в Берліні приблизно 125 тисяч штук. Мотоциклів — 15 389 штук.

За 1927 рік пожежну команду викликувано було 9 780 разів, тобто по 27 раз на добу. Отакий Берлін!

Так ви хочете, щоб він помилував вашу валюту? Помилує.

Чужоземців було в 1927 році зареєстровано в Берліні — 1 764 000 чоловіка. І всі вони «цален». Тільки «цален». І ви в тім числі.

* * *
Хоч би скоріше додому. А то ж іще скільки «цален» і скільки раз «was kostetb.

РОЗКЛАД БУРЖУАЗІЇ

Нема, товариші, нічого дивного в тому, що наш брат, потрапивши до великого європейського міста, чимскоріше намагається побачити, як розкладається буржуазія.

Дехто, напевно, киває головою, докоряючи:

— Ач, щукин син! Не бійся, не вдарився зразу по робітничих кварталах побачити, як живе та як працює західноєвропейське робітництво, а побіг по танцльокалях та кабаре різних на голеньку буржуазію дивитись?

Дорогі товариші! Та зрозумійте ж нас, закордонних подорожників: дуже ж нам хочеться побачити останні хвилини, агонію, останні корчі класового ворога.

Ану ж цей ворог розкладеться й згине?

І дуже шкода буде, що мав змогу бачити його передсмертні зойки і не побачив!

Через те в першу чергу туди й ідеш.

Щоб на власні очі побачити, як гине буржуазія:

«В чарррльстоні і шампанському!»

Що ж до пролетаріату, то ще буде час спостерігати його життя і його працю, бо пролетаріат увесь у майбутньому.

Резен?

Тото ж бо й є!

За кордоном дуже багато буржуазії. Через те за кордоном по містах силасилеина різних яьокалів, де та буржуазія розкладається.

В Берліні, наприклад, на кожному кроці, мало не на кожній вулиці, ви побачите або танцкафе, або танцльокаль, або танцресторацію, де під звуки «джазбанди» і день, і ніч витанцьовує буржуазія, посплітавшись між собою і худими, й череватими своїми тілесами.

На кожній вулиці ви так само побачите ще й кабаре, де у невеличкій залі, на невеличких підмостках показують вам голих жінок під різними підливами.

Льокалів, де б показували голих чоловіків, не бачив.

Хоч, гадаю, що вони також повинні бути. Чого ж, справді, позбавляти себе «удовольствія» побачити якогонебудь Аполлона Бельведерського, пудів так на дев'ять вагою, з розкішною шевелюрою на грудях, на пузі й на литкахі

В Берліні є улиця, що зветься Jagerstrasse[29].

Так от, коли ви годині так о 910й увечері йдете вулицею, то до вас з обох боків підбігають такі прилизані «молоді чоловєки», тикають вам у руки листівки й настирливо запрошують зайти іменно до когось із них, бо в них щонайкращі «фрау».

На листівочках тих намальована обов'язково гола жінка у відповідній позі.

Ну, от вас уговорили. Йдете. Невеличка зала, заставлена столиками. «Джазбанда».

Невеличкий поміст для «номерів». Небагато народу.

Кабаретні номери чергуються з музичними.

Кабаретні номери — гола жінка усіма сторонами.

Гола жінка — одна.

Дві голих жінки.

Багато одразу голих жінок.

Не зовсім, звичайно, вони голі, є всетаки місця чимось таким спеціальним позатулювані, але 90 % безперечно голого.

В залі попід стінами на канапах сидять не голі жінки.

Голі жінки на кону або танцюють, або фізкультурять, або співають, або просто собі випинаються, тобто показують вам свою пластику.

Не голі жінки, що ото попід стінами сидять, в антрактах, коли на сцені нема голих і коли грає музика, поміж столиками танцюють якихось танків.

Я не знаю, як ті танки звуться: чи то фокстрот, чи то чарльстон, чи то ще якась спеціальна лиха година, а тільки ж полягають усі вони в тому, як казала одна старенька бабуся:

— Сорок років я вже замужем, а й досі не знала, що це фокстрот!

Крім вищезазначеного, в залі повно «роздериротозівотної» скуки.

Ох, яка ж скука! Як чорний туман!

Отим голим «венерам» так хочеться, видно, випинатися на кону, як мені сидіти на дієті.

З шостої години вечора й до третьої ранку ж безнастанно випинайся!

З такою самою охотою на поденщині дівчата буряки полють!

І ото вийдуть вони різні голі фокуси-покуси виробляти, а на обличчях у них так такий «задор», ніби кожна з них годину тому найулюбленішу дитину поховала!

Ноги в них самі звикли вище носа підійматися, тіло само вже, де ото треба, під музику вихиляється, а обличчя їхні й думки їхні десь далеко-далеко від еротики, від пластики і взагалі від оцього самого кабаре.

Думки ті, мабуть, десь на квартирі, де є мати, де треба платити за кімнату, де треба їсти, пити, де треба взагалі жити!

Кінчився естрадний номер. Починає джаз грати щось танцюристе. Тоді ви дивіться на оберкельнера. Уважно тільки дивіться!

І ви тоді помітите, як він, з'явившись десь у кутку, пильно вдивляється в тих дівчат, що попід стінами сидять, і, піймавши котроїсь із них погляд, киває головою в напрямку середини зали:

— Танцюй!

Та нехотя підводиться, бере за руки свою товарку, чвалають вони до середини зали й починають танцювати. А кельнер ловить поглядом другу пару. Виходять ще двітри пари й танцюють. Як вони танцюють?

Бодай би їх щастя так танцювало, як вони танцюють. Я дивився на них і думав:

«Не тільки, виходить, воли ремиґають! Можна, виходить, ремиґати і в танках!»

І іменно не танок, а ремиґання!

Лазять вони по залі, як сонні мухи, пересовують ногами, а очима бігають по глядачах, — чи не моргне котрий та не підгодує хоч склянкою кави.

Ах, як же ж весело!

Так весело, так весело, що якби так днів зо три посидів у такому льокалі, приїхав би додому, вийшов би на Козацьку кручу, що над Дінцем, і шубовсь у воду.

І сказав би донецьким ракам:

— Їжте мене, раки чорні, з усією моєю пластикою, з усією моєю еротикою, бо я з буржуазією розкладався, і від цього мені так марудно, дорогі чорні раки, що впивайтесь у мене й жеріть мене, бо не можу я жити!

Ми сиділи в одному з таких кабаре. Було там не один, а два оркестри.

Один — джаз, а другий — балабайки.

Балабаєчники — в руських косоворотах.

Не знаю, чи то емігранти, чи взагалі вони «під руських». Грають і балабайки якихось танків, бо й під їхню гру пари плазують серед зали.

Крім того, вони ще й співають.

Оркестранти співають.

Господи! Я був на родинах, на хрестинах, був на маслособоруванні, був на похороні, але щоб так співали, я ніде не чув.

Я не кажу про голос (мотив), я маю на увазі виконання.

Таке враження, ніби хтось цупкий і впертий ухопив кожного музиканта за просту кишку, намотав ці всі кишки собі на руку і поволеньки-поволеньки тягне.

Він, цупкий і впертий, тягне, воно тягуче і безнадійно болить, а оркестранти виють.

Коли той, мучитель, сіпоне — тоді всі скрикнуть, коли попустить і тягне далі, не смикаючи, — тоді вони виють довго, виють безнадійно й сумно!

І хочеться крикнути:

— Та, голубчику, та пусти ти їм кишки їхні! Та не муч же ти людей! Та дай же їм одпочити хоч хвилинку! Хай замовкнуть та хоч одсапнуться! Пустиии!

Не пускає… «Співають».

Коли припиняються музика й співи, тоді сонні мухи розлазяться знову по канапах і починають стріляти на гостей серпантином.

Ви гадаєте, що то «рєзвость»?

Ні! То ж хазяйський заробіток. То хазяїн посилав своїх «мух» продавати той серпантин гостям.

Ну, й купують… І дають «мухам», а «мухи» стріляють. Стріляють нехотя, скучно, тягуче.

І коли зала переплітається різнобарвними вузенькими стьожками, то стьожки ті так яскраво нагадують павутину, а з павутиння того визирає обличчя павукахазяїна, що хижим оком наглядає за опавутиненими «мухами» дівчатами.

Гості?

Німці, помоєму, скучні гості.

На такі «заведєнія» мастаки були «расєйські» клятої пам'яті купці, що били дзеркала, мастили гірчицею офіціантів і робили з піаніно акваріум.

А німець — не такий!

Він бере склянку мінеральвасер або кави й сидить над нею годин шість, смокчучи сигару.

Кров у нього холоднувата, від голого тіла вона не гарячішає,— от і штиль в «заведенії».

Багато серед гостей дідусів.

Шолудиві такі дідусі, старенькі дідусі, такі дідусі в зморшках, і губа нижня тремтить. Ну, що ж із них?

Нічого ж у нього, старенького, не може вже затрястись, крім тої губи нижньої.

Ну, воно, стареньке, сидить, губами приплямкує, головою покивує. Та й край! Та й по тому!

Іноді візьме свою праву брову в руки, поведе нею (сама брова вже не рухається — треба руками), сяде біля нього котра з «мух».

Сіла…

Тоді миттю, як шуліки, налітають: одна з шоколадом, друга з серпантином, третя зквітками, четверта з сигарами, а гер обер з прейскурантом на вина, на закуски.

Здебільшого цей «нальот» кінчається нічим.

Нічого старий не бере, бо він же ж інакше як «по платонічній любові» не може.

Скучно…

Кажуть, що всі ці льокалі, всі ці кабаре розраховані на чужоземців. Може, й так?!

Тільки ж невже такі чужоземці малахольні, що їх може зацікавити й задовольнити отака з голими жінками мухоловка?!

Я гадав, що буржуазія веселіше розкладається.

А то хотілося запропонувати: як так, мовляв, розкладатись, краще трохи почекати, найдуться такі, що вас і скоріше, й веселіше розкладуть. Принаймні не сумуватимете так, як оце тепер сумуєте.

Сумно!

НЕ ЖИТТЯ, А РАДІСТЬ НЕСПОДІВАНА

Товариші! Лафаі Та жити у Німеччині та тільки бога хвалити.

Та не життя там, а пісня херувимська.

Там нашому братові — аби тільки кордон перескочити.

Не пропадеш!

Ходи тільки тоді до Дейтшлянду[30] та «хваліте ім'я господнє» співай.

Прожити таки можна, як у Христа за пазухою, дешево, — навіть даром, — і прожити, маючи всі життєві блага.

* * *
Щодо їжі.

Та зверніть же, будь ласка, увагу.

Дорога. Йдете ви тою дорогою, а вам хочеться їсти. Валюту свою ви вже витратили, їсти вам хочеться дуже.

І от ви бачите, над дорогою сила стоїть бідонів з прекрасним, свіжим, білим і ситим молоком, зпід тирольських, або зпід голландських корів.

То, бачите, така річ.

Хазяйки, подоївши корови, «раннімрано та ранесенько», виносять на шлях бідони з молоком і ставлять їх рядочком над дорогою.

А в певний час проїздить там грузовий авто, забирає те молоко й везе до міста» де й розвозить, куди вже воно там призначене: чи в крамниці, чи в кав'ярні, чи в молочарні.

За бідонами тими на шляху ніхто не дивиться, так що вам абсолютно ніхто не заважає підійти, взяти найбільший із бідонів, сісти на горбочку, і, благословляючи природу, видудлити бідон молока.

Коли вам, стомленому і повному вражень од подорожі по Німеччині, одного бідону мало, ви берете другий й видудлюєте ще один бідон.

Тоді одходите в лісок, лягаєте голічерева і співаєте якоїнебудь веселенької пісні, доки Морфей не вхопить вас в обійми свої.

Це можна робити щодня.

От де ніколи вас не мучитиме голод, бо, як ви знаєте, молоко не тільки ваш голод втамовує, а є ще й річ взагалі корисна щодо поправки вашого Здоров'я!

* * *
Ви скажете:

— Що ж молоко! Само молоко може приїстись, остогиднути може. Це — правда.

Але ви, будь ласка, не падайте духом.

Ви підіть селом, придивляйтесь на тини біля хат.

Там ви побачите — біленькі торбинки висять.

Майте на увазі, що в тих торбинках прегарні, пухкі, чудесно випечені маленькі булочкифранзолики.

То булочних недавнечко тут проїхав своїм авто і порозвішував свою продукцію.

Витрусивши двітри торбинки, ви цілком задовольните своє бажання поїсти хліба.

Четверту й п'яту торбинку ви витрушуєте в свій рюкзак, маючи на увазі, що завтра вранці вам треба буде мати справу з бідонами.

* * *
Молоко з м'якими булочками — їжа наїдна й корисна, але вам може забажатися чогось смачнішого. Річ це цілком природна.

Хай і це вас не бентежить, бо і з цього становища ви вийдете з честю.

Проходячи не тільки місцями залюдненими, а навіть лісом, ви бачите, що до дерева поприбивані такі собі оригінальні апарати.

На тих апаратах написано: «Шоколяда».

Киньте 10 пфенігів, сіпніть за ручку, і з апарату випаде плитка свіжого й смачного німецького шоколаду. Ви в розпачі, що у вас нема 10 пфенігів. Ах, який ви наївний!

Ви придивіться, якими благенькими гвіздочками прибито того апарата до дерева.

Двічі озирнувшись на всі боки, ви підсовуєте руку під той апарат і трохи надимаєтесь.

Невеличкого напруження ваших мускулів досить для того, щоб цілий апарат з усім шоколадом опинився у ваших руках!

З тим апаратом ви йдете подалі кудись у ліс, вибираєте доброго дуба, розмахуєтесь перед тим дубом апаратом і об дуба той апарат.

Гггаах!

Апарат розскакується, шоколад висипається на землю.

Ви той шоколад збираєте в свою дорожню торбину й ласуєте ним дватри дні, запиваючи його молоком, аж доки на дорозі не трапиться вам другий такий самий апарат.

Ви не дуже економте шоколад: апаратів вам траплятиметься на Дорозі багато і шоколадом ви будете забезпечені «всерйоз і надовго».

* * *
Так само стоїть справа із цигарками. І з цигарками ви надибуватимете такі ж. автоматичні апарати.

Така сама «техніка» й з цими автоматами. І цигарками ви будете забезпечені.

* * *
Ноги заболять ходити.

Не сумуйте. І з цього становища є вихід.

Ви що любите більше: велосипед чи автомобіль?

Коли ви віддаєте перевагу велосипедові, будь ласка: ви на кожному кроці побачите «самотній» велосипед.

Хазяїн його залишив або під тином, або під деревом, а сам або гостює десь у своїх знайомих, або відпочиває в лісі.

Ви берете велосипеда, сідаєте і їдете по прекрасних доріжках, спеціально для велосипедистів утрамбованих.

* * *
Хочете авто? І це можна.

Авто так само ви можете побачити дуже й дуже часто. І так само без хазяїна. Сідайте і їдьте.

Дороги в Німеччині прекрасні: ви можете там автом проїхати геть чисто всю німецьку республіку.

Додержуйте тільки правил автомобільної їзди. Держіться, їдучи, правого боку.

По містах, на перехрестях вулиць, вважайте або на шуцмана, або на світлові сигнали.

Не ловіть гав і ніхто до вас ніяких претензій не матиме.

А коли до того всього вам трапиться ще й шикарна машинакарета, безшумна й блискуча, на вас усі звертатимуть увагу й проводжатимуть вас із захватом:

— Ах, яка машина! Ах, яка машина! А хазяїн який! Як їде! Ах!

А шуцман, бачивши у вас таку машину, може вам і «честь оддать».

Шуцмани до шикарних машин мають особливу пошану.

* * *
З горючим, — питаєте, — як? Ах, ви дитина!

Та ви ж не знаєте Німеччини!

Та тут на кожному кроці побудовано резервуари з бензином, спеціально для автомобілів і мотоциклетів. Ви під'їздите до такого резервуару, набираєте бензин і кажете, показуючи на номер своєї машини:

— Рахунок пришліть на цей номер! І поїхали далі.

Яке вам діло до того здивування, що його викличе у справжнього хазяїна вашої машини присланий йому для оплати рахунок.

* * *
Жить тут, товариші, можна та тільки бога хвалить. Ситаря навіть гаванські можна курити безплатно і скільки вам завгодно.

В магазинах, де курити заборонено, біля дверей є такі мідяні підноси для сигар.

Коли курій у такий магазин увіходить, він залишає сигару на тому підносі.

Ви заходите так само до магазина, роздивляєтесь там крам, — це нікому не заборонено, — а виходячи з крамниці, берете найкращу сигару. Можна взяти й дві.

Крамниць у Берліні багато: сигари, у вас не переводитимуться.

* * *
Та я ж кажу: не життя там, а радість, їдьте!

«ЗЕЕ»

«Зеє» — озеро, по-німецькому.

Який усе-таки прекрасний був старий німецький бог! Який щедрий!

Він, сотворивши Берлін, узяв та й обсипав його кругом силою прекрасних озер.

А озера ті посполучав каналами, а канали ті сполучив річками, і тепер навколо Берліна ціла річноозерна система, де можна плавати невеличкими пароплавами, моторними човнами, вітрильними човнами, байдарками, весельними човнами.

А береги тих озер і тих каналів закучерявив лісами і сказав німцям:

— Користуйтесь з тих озер і з тих лісів, і здорові будуть у вас легені, і сильні й пругкі будуть у вас м'язи.

Послухались німці старого свого бога: вони бережуть свої озера, вони не вирубують своїх лісів, і мають тепер святами де відпочивати, купатися, плавати…

Хороші штуки ті «зее».

Вони під свята й на свята витягають до себе берлінське населення, і тоді в місті сильно меншає народу. Тоді порожніють вулиці, і Берлін затихає. А народ увесь на «зее».

Він туди їде поїздами, трамваями, автобусами, автомобілями, велосипедами, пароплавами, човнами.

Бере з собою їжу, бере дітей, і з суботи з вечора аж до неділі до вечора він дихає свіжим повітрям.

Кишать тоді озера й ліси силою народу. Тоді там гамір, сміх, пісні. Німці — відпочивають.

* * *
Я живу на березі величезного озера, кілометрів на 70–80 од Берліна…

Зветься це озеро Шарміцель-Зее.

Буденними днями тихе «моє» озеро, тихі «мої» надозерні ліси… Субота.

Тоді повз «мою» хату безнастанно пролітають машини різних систем і калібрів, тоді в невеличких на березі озера пиварнях і кав'ярнях столики пообсипувані різнобарвною юрбою.

А на озері торохтять мотори, і все воно, мов білими великими метеликами, уквітчане вітрилами.

Тоді на березі і в лісі ви зустрічаєте численні екскурсії школярські з учителями, а в кожного учня за плечима рюкзак з бутербродами.

Тоді на «моїм» тихім озері змагання: і на човнах, і в плавбі.

Неділями й святами говірке «моє» озеро й шумливе.

* * *
Після неділі чи після свята я йду в ліс з упередженням подивитися і підрахувати, скільки паперу, скільки яєшної шкаралущі й побитих пляшок я знайду в лісі й на березі.

Нема! Нема паперу, нема шкаралущі, нема битих пляшок!

А в лісі понад дорогою я бачу великі дротяні кошики з написом: «Раріег» (папір).

І бачу, що коші ті повнісінькі брудного паперу.

А через День, коли я проходжу повз ті кошики, вони порожні…

А в лісі чисто, і на берегах «мойого» озера чисто.

Тоді я, озираючись, кидаю на дорожку шматок паперу.

Хай же ж хоч один валяється! Хай же ж один він нагадує хоч трішки Харківський комунальний парк після неділі, і в неділю, і в буденний день!

Бо мені ніяково, коли в лісі чисто, мені скучно, коли в місці громадського гуляння нема шкаралущі, нема битих пляшок, нема іржавих з-під консервів бляшанок.

Під вікном «моєї» хати, на озері, під берегом (вікно моє виходить на озеро), ось уже два тижні стоять два величенькі човни. Зверху над ними понапинувато брезенти… Шатра ніби над ними пороблено.

І бачу я, що в кожнім човні люди живуть.

Я розпитуюсь, щоб таке воно ото значило.

— То люди свою відпустку так проводять.

Бере службовець відпустку, забирає свою родину і на час відпустки виїздить на озеро й місяць, чи там скільки, живе в човні.

Я йому заздрю.

Здоровішого, кориснішого, приємнішого відпочинку не придумати. І дешевшого.

* * *
Але що мене найсильніше на «мойому» озері вражає?

70 кілометрів од Берліна.

Сполучено воно каналами з Берліном.

На його берегах вечорами горить електрика.

На його березі є прекрасні вілли і першорядні готелі.

Є на нім санаторії, є збудовані за останнім словом науки водосвітло електролікарні.

По озеру бігають пароплавчики, мотори, човни.

Берегами його мчать «бенци», «форди», «опелі»…

І щодня, — щоранку й щовечора, — я бачу під вікном у себе виводок диких качок.

Щодня я милуюсь, як на ряску випливає з осоки качка з маленькими каченятами.

І ніхто на їх не «арякає», ніхто на їх не «Кишкає».

І я не «арякаю», і я не «кишкаю».

А як хочеться кишнути!

А перейдеш на другий бік через півострів (на півострові — санаторій), там під очеретом табунами дикі качки плавають.

Плавають та й усе.

Неймовірне сполучення культури з незайманою природою.

І пригадуєш свої болота, свої озера… Скільки ж труду, скільки зусиль витрачається, щоб у найдикішій хащі, в непролазному болоті, куди не тільки пароплавом, а навіть рачки не пролізеш, — щоб у такім чортячім місці охоронити в нас качаче гніздо.

І ніякі зусилля, ніякі заборони — ніщо не рятує нашу дичину від безглуздого, нікому непотрібного нищення.

Якби біля гнізда сичало стонадцять гримучих гадюк, Все одно б знищили, все б одно видрали.

І тут «бенц», і… дика качка!

І не боїться «бенц» качки, а качка — «бенца».

Прекрасна річ — Зеє.

Після всесвітньої революції обов'язково треба буде сполучити ці «зее» з нашою Лопанню. Так треба буде зробити.

Річку Одер з'єднати з Віслою, Віслу — з Бугом, Буг — з Дністром, Дністер — з Доном, з Дона тї в Дінець, з Дінця — в Уди, з Уд — у Лопань

У Померках викопати озера і сполучити їх з Лопанню.

Будуть вони зватись «Лопань-Зее».

Тоді можна буде з Померок просто без пересадки, човном аж на Wann See чи на Scharmutzel-See[31]. Лопань перед тим треба буде почистити.

«ЇХНІЙ САНАТОРІЙ»

«Їхній» санаторій — це, значить, не наш санаторій, а їхній.

Який же він є, цей «їхній» санаторій? Давайте зовні…

Санаторій зовні — непоганий. Він на березі прекрасного величезного озера.

Озеро його обхоплює з трьох боків, — виходить, отже, що санаторій на півострові.

Він увесь у зелені. Круг. його — садок і парк із віковими деревами…

До його веде чудесна каштанова алея, і каштани ті, величезні, столітні, поспліталися ціж собою могутніми своїми вітами.

Будинок уквітчаний диким виноградом і трояндами.

Перед санаторієм — квіти.

Півколом він обсаджений плазучими трояндами.

Троянди якраз цвітуть різнокольоровими махровими квітами, утворюючи якийсь червонобіложовторожевий химерний вінок.

Це був колись поміщицький маєток, що його новий хазяїн, лікар, пристосував до санаторія.

І не помилився новий хазяїн: кращого місця для санаторію не вигадаєш.

Ліс, вода, повітря….

Тиша…

Не поганий їхній санаторій зовні.

* * *
А як насправді — хіба це санаторій? Подумайте самі.

Чоловіка всетаки до півсотні хворих — і один лікар.

А хворі є такі, що потребують спеціальних методів лікування — і водою, і світлом, і електрикою, і всякими іншими методами та способами…

І — один лікар.

Громадяни! Санаторій чоловіка на 50 люду — і нема канцелярії!

Я його навіть за санаторій не вважаю. Нема канцелярії! Та як же це так?

Я шукав-шукав, як приїхав, канцелярії з написом «Без доклада не заходити» і не знайшов.

Хотів уже вертати, бо що ж воно, думаю собі, за санаторій такий, коли він не має канцелярії.

І зава канцелярії нема, і діловода нема, і скарбника нема, і друкарниця на машинці не стукає!

Граждане! Душу ви мою помилуйте, завхоза нема!

Їй-богу, нема завхоза! (Величезне, санаторійне господарство, не маленький же ж інвентар (та ще який інвентар!), і ніхто їм не завідує…

Ні завхоза, ні помзавхоза, ні канцелярії в завхоза!

Нічого нема!

А санаторій є!

І, кажуть, що постановкою діла це один з кращих санаторіїв біля Берліна, бо його рекомендують кращі берлінські професори.

Каптенармуса, чи як його, і того нема!

Зава кухнею нема!

Дружина директора санаторія, їжу для хворих готує!.. Факт!

Неймовірно!

* * *
Я присусідився якось до Милосердної сестри. Милосердна сестра не німкеня, а шведка, я так саме не німець, — виходить, отже, що ми земляки, — я її й запитую:

— А де ж ваш, питаю, місцьком?

— Вас іст дас місцьком?

— Місцьком — це таке, вроді,— ну, як вам пояснити — таке, що без нього ніяк не можна. От і в нас, у редакції, є місцьком… І взагалі…

Не розуміє…

Тоді я думаю: дай я її про вищу інстанцію запитаю.

— КРК, говорю, у вас є?

— Ніхт ферштейн КРК1

«Ах ти, думаю, боже мій, невже й КРК нема?»

— Ну, а як же ж конфлікти з адміністрацією і взагалі профрух там, засідання і т. д.

Вона слухаласлухала, потім устала й принесла мені склянку молока.

— Дізе? Біте шен![32]

— Ну, нещасна людина!

Я їй про КРК, а вона мені молоко несе. Покивав я сумно головою:

«Скільки ж, — сам собі подумав, — з вами тут треба профсоюзної пророботки».

* * *
Бачу, що і сестра, і покоївка, і служниця працюють більше, як по 8 годин. Питаю:

— Ну, а нагрузка? Чи Там надурочні як у вас? Не розуміють.

Нема в них цього.

Узагалі з профроботою слабкувато тут. Нічого! Колись і тут буде.

* * *
Підійшов я тоді з другого боку до санаторійного життя. Хворих почав агітувати.

— Товариші! От уже два тижні, як з вами тут лікуюсь, а ми ще ні разу свого лікаря не били.

Здивувались.

— Чого ви дивуєтесь? Це ж санаторій?

— Санаторій!

— Що ж це за санаторій такий, що лікар і досі не битий? І не «мативирований»?

— За віщо?

— Як за віщо. А от бачу, вам, наприклад, дають суниці, дають курку, дають он різні пироги з ягодами, а я вже п'ятий день на самому молоці сиджу. Що, я не однаково з вами плачу?

— ??

— Тактак. Вас он і в ванни водять, і душі різні вам роблять, і електрикою вас лікують, а мене поклали і нічого мені не роблять.

Прийде та снитає:

— Gut?[33]

І пішов далі.

Що це за ставлення?

Що ви от в моноклях ходите та через годину краватки міняєте, так до вас так, а як у мене один костюм, так мені молоко та лежать? Що це таке?

Місцькома нема, КРК нема, ящика для скарг ніде не бачу, що ж робити?

Знизують плечима.

— Та ви, кажу, плечима не знизуйте, а давайте сьогодні ввечері, отам під берестками, як він з купання йтиме, я на його ковдру накину і почну… А ви поможіть, бо сам я, мабуть, не подужаю. Та одмолотимо так, що аж кректатиме, — тоді знатиме як лікувати…

Нічого з моєї агітації не вийшло: не погодились. І хай! Самі потім жалкуватимуть, як їх на молоко посадять.

* * *
Якось увечері, після десятої, коли вже хворі лягають спати, я через вікно потихеньку лізу в садок. Чую регіт.

— Куди то ви, гер?

— Як куди? В садок!

— Так чого ж через вікно, хіба дверей нема?

— Так уже ж, кажу, десята година!

— Так що ж?

— Як так що ж? У нас по санаторіях після десятої у вікно ліземо, щоб лікар не побачив! А потім, вертаючись, до сестри, як вона побачить: «Сестричко, не кажіть же лікареві! Я вам уже… той!»

— Ходіть через двері краще! Як ви самі не хочете зрозуміти, що для вас корисно, а що шкідливо — ніякими ланцюгами вас у кімнаті не вдержиш!

І з санаторія не викинули! От чудаки!

* * *
Взагалі, якийсь такий санаторій не такий, як у нас і Усе тобі дозволяють, ніхто на тебе не кричить. Хочеш лікуватися — лікуйся! Хочеш дурня валяти — валяй.

«ШЕФ»

Власне це буде «пісня» не про нашого шефа, а про шефову працю.

Але самої праці без шефа, так як і шефа без праці, не можна собі уявити, через те, мабуть, тяжко буде одрізнити, де наш шеф, а де його праця.

Шеф наш зветься — доктор медицини, Grabley (Грабляй, доктор).

Він хазяїн нашого санаторія, він нас лікує, крім того, він іще й шеф арцт (головний лікар) усього Зааровакурорта.

Його вважають за досвідченого, тямущого лікаря, з великою практикою і з великою лікарською умілістю.

Говорять, що він був раніше за головного лікаря десь у клініці, але він не любить великого міста, любить землю, любить хазяйство: через те купив собі тут маєток, влаштував санаторій і тепер лікарює й хазяйнує.

* * *
Перша зустріч із шефом.

Під'їхав автобусом до санаторія, чекаю у вестибюлі. Раптом якось так рвучко й енергійно підходить людина в білому коротенькому халаті. Міцно тисне руку:

— Др Grabley!

Здався спочатку молодим дуже..

Потім придивився: великий лоб, черепахові окуляри, широка лисина, молоде обличчя і сиве поза лисиною волосся.

Рухи бистрі, певні.

Коротенька балачка. Потім:

— Біте шен!

Бере мою валізу, несе до автомобіля, садовить мене в машину, сам за шофера — прожогом до вілли:

— Біте шен!

Біля вілли вискакує з авто, за валізу й у віллу на другий поверх.

Привів до кімнати, поправив постіль, кинув оком навкруг:

— Лягайте.

І вже, чую, загула машина назад…

Шефові нашому п'ятдесят літ, або, як кажуть, у нас:

— Funfzig jahre!

Але це абсолютно нічого не значить, їй-богу, він буде такий самий, як йому буде й сто літ або, як у нас кажуть:

— Він, мабуть, двожильний. Він устає, як іще всі сплять. Він усе робить сам.

І він усе вміє робити сам.

І ця робота в його, як іграшка, як забавка.

* * *
До 10 год. ранку він уже скупався в озері (ні холод, ні дощ тут ніякої ролі не грають), обійшов хворих у санаторії, поснідав, обійшов хазяйство, подивився, як снідають хворі.

О 10 год. він уже в машині за шофера. Точно.

1 вже реве його «бенц» — скликає хворих, що він їх везе до MoorBad'y — купати, електризувати і т. д.

Крім того, він же ж директор.

Там він прийма хворих, там він лікує хворих.

Він везе.

Але як він везе?!

Коли сидиш поруч його, в передку, — очі заплющуєш. В його кепка набакир (я ніколи його не бачив у шляпі), козирьок — набік.

Він править машиною одною лівою рукою. Сигналів ніяких. Він проліта повз вози, як вітер…

Своїм «бенцом» він врізається у суточки поміж возами на дорозі, так що думаєш, що полетять к чортам і вози, і «бенц», а сам летітимеш кулею понад усіма дубами, понад високими соснами.

А він лівою рукою стерно крутне, машину виправить, подивиться на нас і усміхнеться.

На крутих віражах чіпляєшся за нього, за дверці, за сусіда, бо, їй-бо, здається, що своєю власною персоною переб'єш стовбур придорожнього берестка.

* * *
Я спитав колись у сестри, скільки часу треба їхати автом до Берліна.

2 1 /2 3 години, — вона каже. А др Crabley їде годину, а найбільше годину з чвертю.

* * *
О першій годині він мчить назад. Обід.

Подивився, як їдять хворі, пообідав сам, обійшов хазяйство і о третій уже летить знову «бенцом» до Баду (це кілометрів 3–5 від санаторію) на вечірнє приймання хворих.

О четвертій мчить назад.

Ви думаєте, що він удень одпочиває? Ніколи в світі. Завжди в нього робота.

Ось ви його бачите в якомусь «морському» картузі. Летить кудись автом.

Прилетів назад, тягне на плечах до озера пудів зо три бензину.

Лаштує моторного човна. Уже він моряк.

Уже літає мотором по озеру, а потім подавсь кудись на острів і тягне мотором баржу з сіном.

І командує, як каштан.

Привіз сіно, полетів мотором на той берег — одвідати хворого. Прилітає.

Миє човна, витирає його, заводить у док.

Піт градом котиться з нього.

Дивиться на вас, усміхається й говорить:

— Як багато треба робити, щоб на кусок хліба заробити.

* * *
Побіг.

Через п'ятнадцять-двадцять хвилин уже на ньому чобітки з острогами, якась жокейська куртка. Вже він верхи на коні гарцює.

За ним їде теж верхи докторша, а за ними ціла зграя собачат: англійський дог, вовк, пудель, і дві такси. Через годину їдуть уже назад.

Сплигнув з коня, оббіг стайні, коровник, і вже біга з садівником по садку та по городі, щось там дивиться, щось підкопує, викопує, розпоряджається.

Не встигли ви сісти вечеряти, вже його лисина в дверях:

— Маль цайт[34].

Уже він тут.

Одного разу всі бачили, що він подався на вгород. Один із хворих, жартуючи, голосно сказав:

— Гер доктор.

А він на дверях:

— Вас? Бітте!

Він скрізь. І завжди.

* * *
Сидимо якось над озером.

Біжить. У купальному костюмі, шапка набакир. За ним зять — німецький актор і донька. Він з граблями й з вилами. В чім річ?

Чистить озеро від водоростей. Годин дві лазив в озері, косив, витягав. Вичистив. Викупався, а через десять хвилин помчав верхи до лісу.

* * *
Нашому шефові 50 літ.

Він доктор прекрасного санаторія.

Він — директор першорядної водолікарні.

Він — шеф-лікар великого курортного міста.

Він — доктор медицини.

* * *
Я не знаю, чи він великий капіталіст, чи він зовсім не хапіталіст.

Язнаю тільки, що його не може перелякати ніяка праця. Він самбо наздоганяє ту працю, вона в нього тремтить і падає переможена. І йому п'ятдесят літ.

БЕРЛІНСЬКІ КОНІ

Коней у Берліні є ще чимало, але вони так з усіх боків стиснуті підземкою, надземкою, автобусами, трамваями, автомобілями, що не «воскресать» їм уже!

Скороскоро в Берлінському зоологічному садку провідник, показуючи на гнідого в яблуках коня, казатиме екскурсіям:

— Кінь!~Латинська назва «equus»! Колись дуже розповсюджена в Берліні тварина, а тепер от залишився один екземпляр, та й той з козинцями…

Живуть коні в Берліні найбільше на пиві.

Чи то воно така традиція, чи, може, пиво треба возити не швидко, щоб воно не хлюпалось, а тільки ж факт: пиво чомусь розвозять кіньми.

Великівеликі куцохвості equus'n волочать великі гарби з пивом.

Коні розгодовані до неймовірного: очевидно, вони пиво п'ють.

А безхвості. І не те, щоб у них хвости поодрізувано, ні, видно, що так вони й плодяться без хвоста…

«Усихає» берлінський кінь, з хвоста починаючи, і нічим йому, нещасному, перед смертю й мух одганяти.

А що у нас, у Берліні, сум викликає — так це візники.

Є й вони ще, але їх небагато: машина нищить їх.

Візники — старістарезні, як і їхні коні.

Вони ще мають своїх пасажирів.

І пасажири, ж такі літами, як і коні, як і візники.

То ті пасажири, що бояться машини, не люблять її, не визнають її і демонстративно їздять кіньми.

Ви б подивилися на берлінського візника, коли він підтюпцем проїздить берлінською вулицею.

Здається, що щось химерне часів середньовіччя вдерлося в машинізовану юрбу.

Невеличка конячина, сумна, як «успеніє богородиці», тягне величезного, такого, як колись наші поміщики шестериками їздили, фаетона.

А на високих козлах сидить сумний і сердитий, старий літами і поглядами «Kutscher»[35].

Він у циліндрі й у лівреї.

А ще вище над ним, як радіощогла, стоїть застромлений у спеціальну дірочку батіг. Тюпикає…

А скільки презирства, скільки знезаги в його погляді на оту безнастанну, кипучу й бурливу стьожку з автомобілів…

Здається, що ось він ізскочить із своїх козлів, вихопить із спеціальної дірочки довжелезного батога і потрощить тим батогом усі оці «бенци», «опелі», «дікзі», «форди»!

Він їх так битиме, так битиме, що летітиме на всі боки скло, він посіче на капусту їхні шикарні подушки, а своїми величезними з дерев'яними підошвами черевиками він на порох перетре всі їхні магнето.

Так він їх ненавидить.

Коли позад нього зареве нетерплячехапливий «бенц», він ніби не звертає на нього жоднісінької уваги! Він його не чує! Він не хоче його чути! Він не дає йому дороги!

І тільки з зів'ялих очей його блискавки миготять.

А в блискавках тих стільки серця, стільки безсилої люті!

Бо не в силі він уже нічого зробити, нема в нього способу припинити галасливий, невблаганний, рвучкий гуркіт ненависного йому мотора.

Того мотора, що в ньому заховано сотні таких сил, як сила його гнідого, чи вороного, чи сірого Васька.

Через те він такий сердитий і разом з тим такий сумний.

Нещодавно проспівав свою лебедину пісню «Залізний Густав», найстаріший берлінський візник, що більше як півстоліття прокучерував у Берліні.

Проїхав він останній раз.

Але проїхав не звичайно, проїхав урочисто, з помпою. Він проїхав із Wannsee (берлінського передмістя) аж до Парижа.

З цього зробили мало не національне свято!

Влаштували йому «цісарські» проводи.

Всі газети були повні кожнісінького його кроку.

На дорозі скрізь були організовані йому урочисті зустрічі.

Париж виходив зустрічати його аж до Версаля.

Одне слово — помирать, так з музикою.

Не в «Залізному Густаві», звичайно, тут річ.

«Залізний Густав» — символ.

Разом з Густавом «одспівали» свою пісню всі — і залізні, і дерев'яні, й конопляні Густави.

Ще рікдва, може, трохи більше, — і всі Густавові фаетони стоятимуть у Берлінському національному музеї, а їхні козинчасті коні підуть на підошви для шоферських черевиків…

І тільки в зоологічному парку ходитиме тварина, що про неї казатимуть:

— Equus… — і т. д., і т. д.

Знаєте, де ще тут «уживають» коней? На весіллях!

Я вже, положим, про це згадував!

Молодого й молоду везуть до вінця обов'язково кіньми, в кареті.

Кажуть, що це традиція.

А по-моєму, то молода держиться в цих випадках за коні!

Все-таки не так швидко обкрутять!

Хоче хоч як-небудь одтягти хвилину, коли вже їй, нещасній, на все життя залишиться три речі: кіндер, кірха й кухня!

Я б на місці берлінських коней утік би в наші херсонські степи!

Там іще б пожив років із сотню, а тут їм погибать! Порятунку нема! Сильнобо гудуть мотори!

РАЙХСОХМАТДИТ

Не попав я, товариші, до німецького міністерства с.д. Мюллера.

Ви ж знаєте, що недавно оце утворився в нас, у Німеччині, новий кабінет міністрів, на чолі з с.д. Мюллером.

Так я туди не попав.

Спочатку було думав виставити свою кандидатуру, — як раз тоді людей потрібно було, бо коаліція ніяк не клеїлась. І костюма собі пошив був підходящого, а потім роздумав.

Хоч кравець і казав, міряючи мені піджачишку:

— Gut! Ser gut! Просто хоч у міністри!

Але я в міністри не пішов.

Бачите, річ у тім, що останні політичні події у нас, у Німеччині, пройшли під гаслом:

«Хай живе онук президента ФонГінденбурга»!

Німецька соціалдемократична партія з цього приводу навіть партійного свого статута змінила.

Першим пунктом її програми тепер стоїть:

«Колихання, сповивання й купання Центральним Комітетом партії президентового онука».

З цим пунктом дуже радо погодилася й решта партії (крім комуністичної), додавши до цього пункта ще слово:

«Цілування».

Куди цілувати, в програмі не зазначено.

Після дискусій з цього приводу ухвалено було так:

— Цілуй у те місце — яким вони (онук тобто) до тебе повернуться.

Директиву цю й узято до виконання всіма членами партії.

Комуністи до міністерського уряду, ясно, не ввійшли. Виходило, значить, що мені треба було йти туди персонально.

Я, подумавши, не пішов.

Не те, щоб я не любив немовлят і взагалі дітей. Цього сказати не можна: дітей я люблю. І колихати їх мені доводилось. А от сповивати й купати не вмію.

Ну, й пішов би я до кабінету якимось там віцеканцлером, чи що.

Канцлер би був зайнятий, чи що, а немовля б «розкричалось».

Покликав би мене президент:

— Викупай та сповий! Ну, що б я робив?

От і криза кабінету. Добре с.д. Мюллерові.

Він, кажуть, так уміє забавляти президентового онука, що навіть рідна мати перед ним пасує.

Як тільки ввійде до опочивальні, зразу якось так перед ним підскочить, зробить йому «агуськи», протанцює перед ним «сорокубілобоку», що «на припічку сиділа, діткам кашку варила», потім пальчиком животика йому полоскоче, воно зразу і заспокоїться.

Гінденбург не нахвалиться новим рейхсканцлером.

Каже, що буржуазні партії ніколи б такої досконалості в охматдиті не дійшли, як соціалдемократи!

Решта міністрів Мюллерового кабінету страшенно заздрять успіхам свого соціалдемократичного прем'єра.

Відбувши таксяк декларацію в райхстазі, кабінет ухвалив скопом піти на короткотермінові курси Охматдиту, щоб дорівнятися до с.д. Мюллера в догляданні високого онука.

Міністри Гільфердінг. і Курціус цілісінький день в Тіргартені в коні граються.

Гільфердінг уже так ірже, як справжній молодий лошачок, а в Курціуса це не виходить: так він кинув учитись іржати, а вчиться задом бить…

Вони так ролі й розподілили: Гільфердінг ірже, а Курціус задом б'є.

Держать вони це все в секреті, щоб потім несподіваним виступом перед президентовим онуком остаточно «забити» Германа Мюллера.

Але, здається, Штреземан покриє всіх.

От придумав номер.

Він сидить на курорті й знаєте, що робить?

Розвиває груди!

За мамку хоче бути!

Приймає оті пілюлі, що дають «розкішний бюст» і масирує груди.

Ще молока нема, але лідери народної партії сподіваються, що осьось закапає.

На останньому засіданні народної партії ухвалено надіслати Штреземанові два бюстгальтери…

* * *
Бачите, як тяжко тепер бути в Німеччині за міністра.

Через те я й одмовився виставити свою кандидатуру.

Накажуть тобі бути за мамку, — і будь!

Воно це нічого, поки немовля манісіньке, поки в нього ще зубки не попрорізались, а підросте і почни йому груди давати, а воно — гам! — і одкусить!

Хай йому!

СЕЛО НІМЕЦЬКЕ

Нічого я тут, у Німеччині, братця, не допойму: чи оце біля мене село чи не село?

Дворів, може, з двадцятеро над озером.

Хазяї, безперечно, хліборобствують, бо, бачу, їздять з плугами на поле, возять сіно, їздять велосипедами з косами, з граблями. Дівчата кудись їздять з сапачками.

Очевидно, як не справжнє німецьке село, то присілок, чи що.

Я не знаю, чи буде життя в цьому присілку типовим узагалі для селянського німецького життя, через те боюсь узагальнювати його.

А так, коли хочете, розкажу, що воно тут робиться.

Живуть тихо. Ні пісень дівоцьких не чути, ні парубоцьких висвистів.

Воріт, вимазаних дьогтем, не бачив, хоч дівчата в кожному дворі такі, що вже пора б ворота помастити.

Пришліть мазницю дьогтю, я їм покажу, як у нас на Вкраїні парубкують.

Є дві пиварні, з столиками в садочках. Місцевих пожильців я в тих пиварнях не бачу, держать ті пиварні хазяї спеціально для приїжджих із Берліна гостей, бо на озеро, на наше, неділями й святами сила народу з'їжджається.

Розпитувався, де самогон тут гонять.

Не гонять.

«Що ж ви тоді за село за таке?!» — кажу їм. Жінки весь час пораються на вгородах: полять. Сільради нема. Кооператива так само нема.

Є одна бакалійна крамничка «Materialwaren», як значиться на вивісці.

В крамниці можна дістати чого хочете, аж до дорогих вин і лікерів.

Крамниця чиста, крам свіжий, добрий.

Мануфактури в крамниці нема.

Біля крамниці, хоч там є і пиво й горілка, бійки ще не було ні разу.

Чоловіки, видко, багато працюють. Взагалі, по хазяйству.

Усі вони з сигарами в зубах і в якихось таких черевиках, без задників і на дерев'яній підошві, їде на велосипеді, а черевик тільки: — Хляп! Хляп!

А на велосипедах геть чисто всі.

Ну, така іноді бабуся їде на велосипеді, що не знаєш, як вона на нього видралась. А то бачиш іще таке.

Хлопчисько, років так йому 56, на маминому велосипеді котить.

Воно ж, пацаня, ще сідла не дістане, а їде на самих педалях.

Велосипед більший за нього вдесятеро. Нічого — їде. Аж крекче та їде.

* * *
Коров ніде не бачиш. Хоч видко, що корови є, бо молоко возять.

Коров не пасуть. І коней не пасуть.

Коні добрі, стрижені, вичищені й вимиті.

Їздять повагом, здебільша ходою, іноді — підтюпцем і ніколи швидко.

Не бачив також, щоб летів якийсь хазяїн вскач, стоячи на гарбі й репіжачи коні навильником по клубах.

* * *
Пасуть вівці й кози. Пасуть хлопчаки. Вівці — такі ж таки вівці, як і в нас, здебільша мериноси. І кози такі, як і в нас. І цап такий самий, як і в нас.

І німці Ще не придумали цапа доїть. Цап і тут не доїться.

Мекають вівці й кози по-німецькому. У нас так:

— Мммме!

А в них цап і баран мекають:

— Дер ммме!

Вівці й кози:

— Ді ммме!

Козенята:

— Дас ммме!

Пастушки не матюкаються й не просять:

— Дядьку! Дайте закурить!

А при зустрічі завжди кажуть:

— Guten Tag!

* * *
Огороди й садки дуже добрі. Чисті, викохані.

Нема дощу — щовечора поливають і садок, і город. Для того є спеціальні «пожежні» кишки. Ясно, звичайно, що в кожному дворі не колодязь, а водогін.

А то ще й так буває.

Невеличкий клаптик біля городу левадки, сіножаті, і от бачу, що, так в тиждень раз, хазяїн поливає його чимось із бочки. Просто коня запрягає в бочку і їздить тою левадкою кружка, а з бочки щось віялом таким виливається.

Розпитуюсь.

Виявляється, що в бочку він збирає з-під худоби сечу, а потім тією сечею поливає леваду. Он воно як!

* * *
Неділями жінки не ськаються, лежачи на призьбі чи під грушею.

Не видко також, щоб якась мати гналася улицею з дрючком або з віником за хлопцем чи за дівчиною.

Чорти тут усі в озері спокійно живуть, бо не чуть, щоб хтось їх непокоїв, посилаючи заразом по стонадцять штук у печінку, в душу й у голову.

Біля пивоварень не то що бійки, а й матюків не чуть.

До того сумно, що просто, хоч сам ходи та матюкайся.

* * *
Щодо аліментів, так саме щось не чуть. Хлопці всі такі веселі ходять, що аліментів, видно, не платять.

* * *
Я ж знаю, що ви зараз запитаєте єхидно:

— А самооподаткування там є? Ото ти нам скажи!

Є! Є «самооподаткування».

Бо неписьменність тут ліквідовано ще тридцять літ тому. Ще 1898 року був тут останній неграмотний! І в кожному селі є школа.

Та не одна.

А так: в одній учаться, а друга в запасі стоїть. І містки всі цілі… і дороги путні.

* * *
Отак і живемо! Тихо живемо.

А оце три дні тому, дивлюсь, біля моєї хати на майданчику, над озером, дві якісь великі хури зупинилось.

Дивився я на ті хури і ніяк не міг догадатись, що воно таке там навантажено.

Пішов до лікаря, години за дві вертаюсь, а вже біля мене карусель стоїть.

Така ж самісінька, як і в Козельщині на ярмарку.

Коні дерев'яні, свині дерев'яні, гусаки, крісла. Цяцьки кругом висять.

І тільки й того, що електрику зразу від стовба до каруселі провели.

Ну, думаю, наша бере! Це наша карусель! Я ж собі думав: невже ж німці, такий культурний народ, — і на каруселі!

Мені так гадалося, що німецькі діти тільки й думають, що про репарації та про плани Дауеса! Нічого подібного!

Як заграла ввечері катеринка, як поназбігалося дітлахів, як комашні!

Крутяться, аж поки баки їм позабиває.

А карусельщик хитріший од наших.

Наші так наймають хлопців, щоб крутити карусель, а цей білу кобилу для цього пристроїв.

Кобильчина біга всередині й карусель крутить.

І така, вам скажу, розумна кобильчина, — як тільки дзвоник задзвонить починати — вона і біжить; як задзвонить припиняти — вона стає.

Третій день уже карусель крутиться. Години до 12 ночі не вгаває.

То крутились діти, а це вже й дорослі пішли. Старі діди* вертяться. Спочатку мені подобалось.

Сидиш, заплющиш очі й думаєш, що ти в Козельщині на ярмарку.

А катеринка ще візьме та й засмалить «Стеньку Разіна». А це вже набридло.

Та ще сьогодні цілий вечір не «Разіна» грає, а якоїсь нудної й голосної. Отакої:

— Ой, рарара пуу. Ой, рарара пуу.

Правда, поганий мотив! Аж у вухах лящить! Ну, не дає писати ніяк. Крапка.

«POUR LES DAMES»[36]

Спеціальна усмішка для жінок.

Для жінок, про жінок.

Для жінок наших, про жінок німецьких.

Для яких наших жінок?

Читайте, — самі побачите.

У всякому разі,— «присутніх не торкається».

Жінки німецької національності — особи жіночої статі. Вони дуже щасливі.

А щасливі вони через те, що їм не треба ніколи думати про те, як дістати зза кордону шовкових панчіх, пудри Coti і губної помади Нивідан.

А їхні чоловіки ще щасливіші, бо, при командировці за кордон, їм не треба думати: який орган собі замотувати, переїжджаючи кордон, панчохами, як застібнути на собі дамські панталони і куди засунути флакон парфумів, коробку пудри і губну помаду, маючи на увазі, що не в кожну дірку цей крам улазить.

Німецькі жінки не фарбуються: не фарбують ні брів, ні віїв, ні губ, ні обличчя, ні кінчиків ушей, ні ніздрів.

Так що за кордоном помаду губну, за непридатністю, дають скаженим свиням.

Вони від неї дохнуть.

Одягаються тутешні жінки дуже шикарно і на їх чисто все: і білизна, і вбрання, і черевики, і пальто, і капелюхи, і рукавиці — все чисто в них закордонне.

Нічого не побачите ні з Текстильсиндикату, ні з Церобкоопу, ні з Комборбезу.

А як у них закордонний крам дуже легко дістати, то вони й його не шкодують аж ніяк.

Вони одягають по 8 пар шовкових панчіх зразу, по два черевики на кожну ногу, шовкових панталон носять по чотири пари, рукавиць по три пари і по 2 '/г капелюхи.

Зимою одягають зразу по три котикових пальта електрик.

І ото одягнеться та перед вами й ходить, хвастає.

А я їм і кажу:

— Чого задаєшся? Ну, чого, кажу, задаєшся? Та якби в нас не було Шепетівської, кажу, митниці, то наші б жінки по 8 електрикових отих пальт надівали.

— О майн гот!

— То-то ж, кажу, що гот!

* * *
Мода тепер у Німеччині на жінках така. Почнемо з голови. Значить, так.

На голові — капелюх. Такий, знаєте, круглий. По боках — криси, а всередині дно. Отакий тепер модний капелюх.

Потім іде в жінки голова. Голова — кругла. У волоссях. Волосся молоді здебільша стрижуть. А в старих — само вилазить. Через те старі жінки всі носять на голові таку сітку шовкову, тонесеньку, — надіються, значить, що з сітки волосся не вилізе. Вилазить і з сітки. Зачіски — в старих, куди само зачешеться, а в молодих — чоловічі зачіски.

Далі йде обличчя. Як уже було сказано, обличчя не фарбоване.

Далі, значить, пішов бюст. Іменно пішов. Куди пішов, невідомо, а чи скоро вернеться, так саме ніхто не знає.

«Безбюстя» — тепер мода. Жінка намагається на голку перекинутись. Щоб ото така була тонка та гостра.

Трапляється, положим, і навпаки.

Далі пішла фігура. Тонка — модна. Товста — ні.

Далі — ноги. Дві ноги в кожної жінки. Ноги такі, що з двох вільно можна зробити шість. Матеріалу на ноги не пошкодовано.

* * *
Діти є.

* * *
Багато жінок їздить верхи на конях по Тіргартені. Очевидно, допризовна підготовка майбутньої німецької кінноти.

* * *
Дуже багато жінок правлять автомобілями. Усі жінки їздять на велосипедах.

* * *
Переодягаються дуже часто. Це я помітив у санаторії.

Снідать іде в одному вбранні, вечерять — у другому, обідать — у третьому, спать — в четвертому.

Слава богу, що тільки чотири рази на день їсти дають, а то б тільки те й робили, що скидали б та одягали свої плаття.

* * *
Узагалі можна сказати, що німецькій жінці куди легше живеться, як хоч би й нашій!

Тут дуже легко жінці набувати якенебудь наукове, чи що, звання.

Коли чоловік, наприклад, дістає звання професора, тоді його жінка зветься не іначе, — як:

— Фрау професор! Докторова жінка:

— Фрау доктор!

Якщо чоловік п'яниця, жінка буде:

— Фрау п'яниця!

Чоловік — більярдний жук, його жінка:

— Фрау жук!

Якби я тут оженився (тьху, тьху, тьху!) — моя б жінка звалася:

— Фрау язва шлунку.

А навпаки щось я не чув. Ніколи так не буває, що коли жінкапрачка, чоловік її:

— Гер прачка.

Або жінка Настя, — чоловік:

— Гер Настя.

Як бачите, з цього боку жінки в Німеччині в привілейованому стані.

До рівності поміж чоловіками й жінками не дійшли.

* * *
Що тут для жіноцтва добре, так це поведінка їхня з чоловіками.

Вільна поведінка.

От ви йдете вулицею, і бачите: йдуть собі жінка з чоловіком в обіймах.

Не під ручку, а таки обнявшись за шию, як слід, і ніжно одне до одного пригорнувшись.

І ніхто пальцем не показує, ніхто протоколу не складає.

А цілуються чоловіки з жінками, так де тільки вони не цілуються.

їдуть в авто — цілуються.

В театрі під час дії — цілуються.

В кіно, як тільки картина починається, так аж стогін стоїть од поцілунків.

Так, як ото на болоті ввечері влітку жаби квакають, так оті. поцілунки кругом.

Тільки:

— Цмок-цмок! Цмок-цмок!

Одна емігрантська газета (очевидно, редакторові вже під дев'яносто) так аж запротестувала:

— Ніяк, — каже, — з дітьми в кіно через ті поцілунки піти. Така розбещеність! Що з тих дітей вийде?!

І, справді, воно якось незвично.

Сиділи ми якось з Йосипом Йосиповичем Гірняком у кіно під поцілунковим градом, так аж мене оскома взяла:

— Давай, кажу, Йосипе Йосиповичу, хоч вдвох цілуватись, чи що. А то сидимо, кажу, як архімандрити на іменинах.

— Хай, — каже, — на Великдень.

Да, тут з цього боку куди вільніше, як у нас.

У нас, щоб тому нещасному завові особистого секретаря цмокнуть, так треба плакати які на дверях вивішувати, щоб «без доклада не входить» та двох кур'єрів біля кабінету ставити, щоб пошепки говорили:

— Зайняті! Приймати нікого не веліли! Та й то не встережеться ніяк.

Та ще під час самокритики — хоч губи к чортам одрізай. А тут — ні.

Тут за особистого секретаря бути — так до смерті зав може зацілувати. Которий енергійний.

Навіть у колдоговір може такий пункт уставить, щоб цілуваться.

Чи не завести й у нас такого звичаю?

Хай би жінвідділ подумав та розробив відповідну інструкцію.

А то в нас без інструкції обов'язково «ухили» підуть і попухнуть губи.

КОРОП ПО-НІМЕЦЬКОМУ

Артистові Євгену Коханенкові, славному рибалці, на спогад про бердянські коропи присвячую.

Автор

Ми зійшлися з ним, бо обидва ми рибалки.

Ми любимо сидіти вдвох з удочками над озером, дивитися на поплавки й думати кожний про своє або потихеньку, щоб не полохати рибу, розповідати один одному про всякі такі пригоди з рибальського життя.

Ви ж знаєте, що ніщо так не ріднить людей, як мисливство та рибальство.

Двоє рибалок або двоє мисливців ніколи не почувають себе чужими один одному; в них є про віщо говорити, вони — завжди друзі.

Крім того, виявилося, що в мене з ним багато спільних рис.

Він ходить у моноклі, а я в штанях.

Він — директор якоїсь великої торговельної німецької фірми, і в мене онук буде директором цегельні.

Він щороку двічі приїздить до санаторію відпочивати, і я за все своє життя раз приїхав.

Отак сидимо й говоримо собі потихеньку.

Він мені розказує, а я йому розказую щось цілком аналогічне.

Як завжди між рибалками: коли один упіймав коропа на 1 п. 26 ф. вагою, то і в другого такий самий короп буде. Може, хіба на 33 'Дсрунти або важчий, або легший.

Розповідає він мені, що на солідну рибну ловлю він їздить на Рейн. Отам риба!

А я йому розповідаю, що я так само їжджу в Карачівку на Уди.

Він ловить форелі в гірських річках Шварцвальду, а я ловлю верховодки у Васищеві.

Він з захопленням знайомить мене з цікавим рибальством на форель.

— Одягаєш, — каже, — гумові високі чоботи, щоб ноги не замокли, стоїш у воді й удиш. Раз попалась форель на 27 ф.! Чотири години вовтузився, а таки витяг!

— І зо мною, кажу, такі випадки бувають. Скидаєш штани, щоб штани не замокали, лізеш по пояс у Уди й удиш. Раз попалась, кажу, верховодка 27 1 /г ф. У воду втягла!

— Дуже інтересна, — він розказує,— рибна ловля в Швейцарії на Цюріхському озері.

— Не менш інтересна, — я йому розказую, — рибна ловля в Покотилівці.

— В Цюріхському озері,— він каже, — є величезні королівські коропи. Цу гросе фіш! 01

— І в нас, кажу, в Харкові є один Фіш, що за касира служить у редакції. Цуцу! кажу. Гросе фіш. Насилу в касу влазить… —

Отак сидимо собі й перекидаємося словами. Ловиться здебільшого сама малеч. Окунчик там, пліточка, краснопер.

Натягаємо так десятків зо два й несемо свиням санаторійним.

Страсть, як свині свіжу рибу люблять.

Такими приятелями ми з директором свиням поробилися, що підходишно тільки до свининця, а вони всі так привітно хрюкають.

Одного разу з зонабенда на зонтаг[37] сидимо, удимо. Дивлюсь, до мене підпливає зграя коропів, штук так на п'ятнадцятеро.

І путніх коропів. Прямотаки великих.

Я за вудку й поміж них потихеньку тільки — кидь!

Один і вхопив гробака.

Ех же ж як і сіртонув!

Вудлище моє вдвоє зігнулось!

Аж затремтів я весь.

Вудка хоч і не на коропів, та міцна, аглицька, така, що при вмінні тягти, витягти можна.

Хворі лежали на лежанках над озером. Позбігалися всі на цю дивовижу. Цілий ярмарок! Один те радить, другий те.

— Та так тягніть!

— Та отак тягніть!

— Ох! Ах! Ах! Ох!

Хапають за вудку. Кожний хоче витягти.

Тут у самого вже «неррррви не витримують».

Розсердився я.

— Граждани, — крикнув, — а чи знаєте ви анекдота на «чи»?

— Вас іст дас «чи»?

— Даст іст, кажу, чи не пішли б ви звідси! А то хрясне, кажу, вудочка, і коропа «митькою звали»!

— Вас іст дас «Митька»?

— Даст іст, кажу, такий Митька, що дулю собачу матимеш, а не коропа! Увайдіть!

— Вас?

— А боже мій! Ось не лізьте, кажу, бо, їйбо, вудлищем, штоком оцим, так і оперіщу! А ще культурні! Та знаєте, який це момент у рибалки? Та це такий, кажу, момент, що наш рибалка, кажу, вас би вже всіх аж по піднебесних канцеляріях порозсилав. Я ще з вами, кажу, похорошому! Авек!

Замовкли вони.

Почавпочав я виуджувати, підвів до берега, — раз! Є!

Викинув на берег.

Коропина так фунтів на десяток.

Як узяли мене всі на «гох».

— Гох! Гох! Гох!

Я на всі боки кланяюсь.

Урочисто понесли того коропа на кухню!

Я був героєм дня.

На другий день подали мені «рехнунг»[38].

За впійманого коропа маю я заплатити двадцять марок!

Коропа того з'їв директор, бо мені риби не можна їсти.

Здох би він йому! Короп!

БЕРЛІНСЬКІ МУЗЕЇ

Найголовніше, знаєте, нам по музеях треба! Бути, знаєте, в Берліні і не побувати в музеях — це просто злочинство! Берлінські музеї — це ж квінтесенція всіх музеїв… Ви ж знаєте, що таке німецька культура? А в музеях у них позбирано гетьчисто все! З найдавніших часів! Ще з того періоду, як німець мавпу видумав, і аж до нашого часу! Завтра вранці, як тільки поснідаємо, зразу ж у музеї.

— Тільки в музеї! Як устанемо, так і в музеї. Чого тоді їхати сюди, коли в музеях не побувати?

— Швидше снідаймо — і в музеї! Швидшешвидше!!

— Зараззараз! От тільки оце «кезе»[39] проковтну й біжимо!

— Пішли-пішли, бо музеї тільки до зі години.

— Гайда!

Пішли.

— Швидше-швидше, товаришу! Музеї великі, а часу небагато!

— А дивіться сюди! Ось ідіть сюди! Дивіться ж, валіза яка! А вітрина!

— Ні, валіза яка! Чорт його знає! Дивіться: не валіза, а цілий гардероб! І для всього — свій відділ: он — для піджаків, он — для штанів, он — для білизни! І не помнеться нічого в такій валізі. Треба буде купить!

— А скільки ж вона коштує?

— А он несесер! Бачите?

— Бачу! От несесер!

— Треба буде купити! А он, бачите, з крокодилової шкіри!

— Де?

— Он! Он! Треба буде купити!

— А дивіться, он жіночий ридикюль! Червоний! Ой, чорт! Треба буде купить!

— Ну, ходім-ходім! А то спізнимось!

— Пішли.

— Тссс! Дивіться, які банани! Ох, і банани ж!

— Та ні, он ананаси!

— А то що за ягоди такі червоні?

— Ото? Чорт його знає, що воно таке! А он — кавун, чи що?

— Та ні, то, мабуть, не кавун!

— А що ж воно таке?

— Не знаю! А он черешні! Як помідори!

— Та то ж помідори!

— Та ні, черешні!

— Ой, чорт! Треба буде купить!

— Ну, ходім-ходім! Качай!

— Слухайте, що воно ото за страховидло? Крокодил, чи що?

— То гумовий крокодил, надутий!

— На чорта?

— Плавають на ньому, як купаються. А оте жабидло бачите?

— То що ж, іграшка, чи що?

— Ну да! А ото гумові миски!

— А ото гумові черевики?

— То для купання так само!

— Треба. буде купить!

— Ну, пішли!

— Пішлипішли!

— Що то, живий манекен, чи що?

— Ну, да! То новий фасон убрання. То спеціальні є такі баришні, що ото одягаються, стають у вікнах і рекламують убрання!

— А нічого, собі манекен! Треба буде купить!

— Ну, побігли!

— Іду-іду!

— А ось! Перли штучні! Про це ж мені жінка й казала!

— Ага-ага! Оце ж вони й є! Оце ж ті самі!

— Та дивись які!

— Тут є ще кращі!

— Ні, дивіться, он гадюка! З чого вона зроблена?

— То, мабуть, теракотова!

— Треба буде зайти сюди! А он, бачите, намисто?

— Ого!

— Треба буде купить!

— Ходім!

— Ходім!

— Дивіться, які електричні лампочки!

— Сині, рожеві, червоні! Та скільки їх!

— А оті лампочки, що мигтять, як горять!

— Ну?

— Їй-богу! А он ліхтарі які!

— А ото бачите устаткування на цілу електричну станцію!

— Оо! Треба буде купить!

— Ну, ходімте, а то вже дванадцята година!

— Пішли!

— Агаагаага! В оцю мені крамницю обов'язково зайти треба! Бачите, оте пальто, з отією підкладкою!

— Так і мені ж треба! Та от же ж воно те, що я давно вже шукаю!

— Ні, тут давайте краще роздивимось! Оно за сто двадцять марок!

— Нічого! А он краще, оте, що сто п'ятдесят марок!

— Отакий би мені костюм для роботи!

— Та тут і черевики!

— Це ж спорткрамниця!

— Ааа! Спорт! Шкода, що я в футбол не граю, а то купив би оті буци! Ох, і буци, видно, добрі!

— Ну, не затримуймося, бо вже пів на першу!

— Ходім!

— Ось вони, ті пера автоматичні! Та дивіться, нова якась конструкція! Таких іще не бачив!

— Оті зелені? То — американські!

— А мені їх, знаєте, чимало треба! І Микола прохав, і Федір, і Сидір, і Іван, і Віктор, і ще, і ще, і ще, і ще… Я вже забув, скільки їх мені треба. Щось штук дев'яносто, чи що. Може, як гуртовому покупцеві, знижку зроблять? Як гадаєте?

— Треба буде спитать!

— І блокноти тут є! І олівці! Треба буде запам'ятати цю крамницю! Як вона зветься, треба записати, щоб не забуть.

— Скоріше тільки записуйте, а то треба йти!

— Вже! Біжімо!

— Що то таке, дивіться, коня живого в авто повезли?

— Ага! То, мабуть, на біга. Щоб не стомився дорогою — його й везуть.

— Дивись, — уже коні в автомобілях їздять! От чудасія! І стоїть же, лиха дичина, спокійно. Звик, чи що?

— Ну, йдем! Ідем!

— А то що воно за чуперадло таке в білому стоїть?

— А то кухар з ресторації для реклами стоїть! Он у нього на пузі написано, з якої він ресторації!

— І ото цілий день і стоїть?

— Так і стоїть!

— От! Треба буде купить!

* * *
— О, годинники!

— О, бритви!

— О! О! О! О!

— Ну, ходім, ходім! Ось вже й музей!

— Дивіться, зачинено!

— А котра воно година?

— Пів на четверту!

— Ах, чорт його знає: спізнились! Здається, швидко ж ішли!

— Ну, завтра вже обов'язково: раніше встанемо й побіжимо!

— Так-так! Обов'язково! Завтра.

— Швидше-швидше!

— Зараз-зараз!

— О, дивись — білизна!

— О! О! О! О!

— Котра година?

— Чверть на четверту!

А німецька культура — солідна культура. Німецькі музеї — всесвітні музеї!

Не побувати в берлінських музеях — це ж злочинство! — Ну, завтра вже обов'язково!

БЕРЛІН УВЕЧЕРІ

Чим одрізняється вечір од дня?

Ну, хоч у Харкові, чи що?

Тим, що вдень видко, а вночі темно.

Тим, що Харківський комунгосп увечері не світить, а вдень читає в газетах:

— Та коли ж на робітничих околицях світло буде? У Берліні цим ви вечора від дня не відрізните. Тут — однаково.

І вдень, і вночі видно. Хіба тільки, що вночі видніше, як удень! Удень всетаки бувають хмари, чи що, а вночі ніяка хмара Берліна захмарити не може!

«Турчанка» 1 в Берліні справно працює. Я вже розпитувався тут у знайомих.

— Де ви, питаю, для Берліна таку «турчанку» знайшли, що вона весь час світить?

— Е, — кажуть, — ізнайшли!

— Так, може б, ви й мені адресу сказали, — я б поїхав додому та розказав би Харківському комунгоспові, хай би, може, й він собі такі купив.

Не дали адреси. Кажуть, що без «турчанки» в Харкові сумно буде жити. І нічого буде «Вечернему радио» писать.

* * *
Хороша «турчанка» в Берліні. Ну, як би вам, щоб зрозуміліше? Ну, — «видно, хоч голки збирай». Далі ви вже самі додасте: «Вийди, коханая…» і т. д., й т. д…

Електрика горить, так уже горить!

Та якими тільки, якими кольорами вона не горить!

І синіми, і фіалковими, і білими, і жовтими, і червоними!

Та всіма, одне слово.

І все це відбивається в асфальті.

І дивишся вздовж улиці — так вся вулиця ніби якийсь різнобарвний сніп із проміння!

А авто, автобуси, мотоцикли — прожекторами її оперізують.

Ідеш у якомусь огняному хаосі!

Найбільше, щодо світляного крику, надсаджується реклама!

Чого тільки та реклама не доходить у своїх витівках, щоб звернути на себе увагу, щоб її помітили.

То тобі якийсь будинок горить увесь синім. Момент — він уже червоний! Далі — він зелений.

І все це мигтить, «сміється, перегулюється». Там — горить чобіт! Там — ковбаса! Там — авто!

Ось бачиш — загорілась на даху величезна пляшка! За нею — бокал…

З пляшки в бокал ллється електричне вино! З бокалу вискакує електрична піна. Це — реклама шампанського! Раптом усе гасне! А потім знову… І так цілу нічі

Єсть улиці, що, буквально, якесь пожарище!

Да, влітає в копієчку торговельним фірмам реклама.

* * *
Вулиці ввечері повнісінькі. Кафе — аж через вінця.

Але не шаландатимемося по вулицях, не сидітимемо в кафе, бо ми вже там були, та й нас абсолютно не цікавить оте жіноцтво, що «продається з публічного торгу».

Ходім у кіно!

Кіно — «на ять».

Ну, ясно, що величезні зали (є, правда, і кіно — маленькі, наче курник. Тут короткометражні картини демонструються), ну, ясно, що шикарні фойє, симфонічні оркестри і т. д.

Потрапили якраз на «інтересний» фільм з радянського життя, американського виробу.

Я не знаю, чи не йшло воно в нас (у нас все може бути), у всякім разі десь у себе я бачив фото з цього фільму.

Знаєте, бурлаки на Волзі баржу тягнуть, отаман такий обідрано-кучерявий з обличчям Аполлоновим. Князь, князівна. Початок революції. Отаман робиться повстанським командиром (ну, ясно ж — більшовицьким), розгром маєтка, зустріч отамана з князівною.

Ви ж уже догадались, що роман, що любов, що отаман врятовує князівну і т. д.

Отака, одне слово, «хріновина з морксвиною».

У що ж тільки понаряджали американці тих повстанців?!

А морди!

Має успіх фільм!

Ну, як же ж: більшовиків показують!

Іде ця картина в супроводі і оркестру, й хору.

Хор у відповідних місцях співає «Дубінушку».

Співає по-руському.

Очевидно, емігранти.

І, треба вам знати, що «Дубінушка» — популярна у Берліні пісня.

Я в санаторії її чув.

Співали її люди, що навряд чи їм колинебудь доводилось тягати баржі.

Може, хіба доведеться?

А так — кіно, як узагалі кіно!

Чогось такого «сенсаційного» в кіно не чуть.

Іде «Анна Кареніна» в одному з кіно. Я — не бачив.

Та їздить по Берліну, — кажуть, — Мозжухін у свойому шикарррному авті.

Оце й усі кіноновини!

Що добре — то це і велика, і свіжа завжди кінохроніка: де, разом із цікавими подіями, демонструють і природниче життя.

Життя комах, звірів, птиць. Це — дуже цікаво.

ВУФКУ! Guten Tag!1 Як у нас говорять!

* * *
Ходімте тепер у театрі

Тепер же, як ви знаєте, в театрі не сезоні

Працює, здається, опера та театр Рейнгарда.

Ходім до Рейнгарда, бо в оперу спізнились.

Тільки беріть грубі гроші, щоб попасти в театр.

Тут абонементної системи немає, контрамарок не дають, а перше місце коштує не більше й не менше як ЗО марок (15 крб.).

Поганенькі в нас місця були, на останньому ярусі, а й то щось по 7 '/2 марок, чи що, заплатили.

Так що тут по театрах не розгуляєшся.

Тут таке «мистецтво — трудящим», що сильно почухається той трудящий, як у театрі побуває.

Днів із чотири на картоплі сидітиме.

В театрі йде щодня п'єса «Артисти» американського (здається) автора, з доробленим текстом Йосипа Димова.

Постановка — Рейнгарда.

П'єса, як уже й назва показує, з життя артистів. Звичайна собі комедія (трішки з «трагі» спереду), з дотепним (кажуть) текстом.

Сцена — на сцені. Артистичний «кабачок» і т. д., і т. д. Грають прекрасно.

Головну роль виконує кол. артист Московського камерного театру Соколов.

Теж грає чудесно. Фахівці тільки кажуть, що мова його німецька ще й досі шкутильгає, за що його полаює ввесь час німецька преса.

Але Соколова вважають за крупну фігуру театрального Берліна.

Виконання, та й сама постановка — реалістичні. Театралізовані, звичайні, але нічого карколомного нема. Прекрасні, з боку оформлення, сцени — «сцени на сцені». Повна ілюзія.

Але все це, при технічних можливостях театру, не так уже й мудро.

В Манилівському сельбуді навряд чи Рейнгард міг би поставити так «Артистів».

Одкидати, розуміється, не можна великої режисерської роботи, але щоб в «Артистах» було вхоплено «бога за бороду» — ні!

Хороший, навіть прекрасний спектакль.

Але й у «Березолі» є хороші, навіть прекрасні, спектаклі.

Можливості Харківського театру (технічні) «трішки» гірші, як берлінського, проте, спектаклі є хороші, і навіть прекрасні.

Хоч «Березіль» не мас змоги для одної п'єси запросити цілу трупу негрів (джазбанд), а Рейнгард може. Так що. Про що, пак, я? Ага, я про «Берлін увечері».

* * *
З театра куди ж? Може, в «Скалу» хочете?

Давайте вже за одним разом і в «Скалу» зайдемо, «Скала» — це театр-вар'єте.

Там — окремі естрадні номери: фізкультурні, гімнастичні, балетні, окремі комічні антре, ексцентрики і т. д. Величезний театр.

Грошей так само треба брати не мало, бо квитки дорогі.

Ну, в «Скалі» вже, безперечно, всі «світові» номери.

Там уже, коли «трапеція» так уже — справді трапеція.

Якась «трапеціянтка» показує свою вмілість. Я не спец у цій справі і не можу назвати всіх її фігур, але це було щось неймовірне. Чим вона там на тій трапеції держиться, як вона держиться. Очевидно, духом святим. І все це під «куполом» і без сітки. Страхолюдні номери.

Прекрасні коміки-ексцентрики.

Акробати з такими головоломними вибриками, що очі заплющуєш, як дивишся.

А особливо інтересний балет. Власне — пародія на балет.

Прекрасні танцюристки пародіювали цілу трупу циркових коней, одягнені «під коні», з отим дресирувальником, напрочуд гарно й дотепно вони виконували цей балет.

Робота чітка, філігранна.

* * *
Вийшли з «Скали». Куди тепер?

Ходімте додому, а то й так уже находилися.

А електрика горить. А електрика сяє.

А шампанське електричне одно наливається та шумує.

Ну, як його не випить?

І п'ють, кому можна пить!

БЕРЛІНСЬКА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Крім убиралень, що по-німецькому звуться «абортами», крім клозетів, у Берліні ще є Українська держава на чолі з гетьманом Скоропадським.

Як усяка держава, вона має територію, владу й народ.

Території до чорта, — ціла вілла, народу теж до чорта, і влада нічорта собі.

Влада — гетьман.

А гетьман, що ви собі думаєте — хвіст собачий?

Гетьман — монарх.

А монарх вам, думаєте, жарти?

Це, братця, така штука, — монарх, — що на «ми» начинається, а на «хи» — кінчається.

От має собі в Берліні цілу державу, має владу, необмежену ніякими сеймами, ніякими парламентами. Повний абсолютизм! Абсолютна монархія! Необмежений монарх! Хотіли обмежити, — нема чим обмежувати. А ви думали?

Підіть, пожартуйте з ним, коли він вам булавою як тріпоне, та очима як поверне, так уся територія ходором ходить.

Ходить по території та булавою махає.

Чотири вже булави розмахав, тепер бере жінчині від капелюха булавки та махає.

Уже скоро й булавок не вистачить, хоч на булавки йому від дружньої республіки й перепадає.

Вийде оце, стане серед території, та як крикне:

— Хлопці, на коні!

Ограшно робиться.

Не дай би бог, були коні та були б хлопці, чорт його знає, що б міг наробити.

* * *
Нещодавно оце відбулося тут вседержавне віче.

Радилися, як далі державою керувати.

Поз'їздилося сила народу.

Всі полки були, з усіма полковниками.

«Попереду Дорошенко»…

За Дорошенком Смаль-Стоцький.

Потім як посунуло!

Дорошенко. За ним Смаль-Стоцький.

Перед Смаль-Стоцьким — Дорошенко.

Потім — як пішли, як пішли.

Дорошенко й СмальСтоцький, а за ним Смаль-Стоцький з Дорошенком.

За цими двома йдуть Дорошенко з Смаль-Стоцьким, а за ними Смаль-Стоцький з Дорошенком.

Коли пройшла лава голівних гетьманських порадників (Дорошенко й Смаль-Стоцький), тоді організованими лавами почало прибувати населення Української держави.

Хлібороби-власники пішли.

Ідуть, і йдуть, і йдуть, і йдуть.

Ось пройшли полтавчани. Дорошенко й Смаль-Стоцький. Волинь за ними. Які енергійні, труджені обличчя. Всі питають:

— Хто такі це?

— Це, — кажуть, — волиняки-хлібороби, старовинні українські козацькі роди — Смаль-Стоцький з Дорошенком.

Пішли потім Слобожанщина — Дорошенко й Смаль-Стоцький.

Посунув Старий Київ. Нащадки ще тих старовинних родів, що їхні батьки спускались на мерзлих кізяках з гори Андрія Первозванного.

Потім уже, далеко пізніше, на тій горі «возсіяла благодать божа» й заборонено було спускатись, щоб благодаті не пополохати.

Старий Київ іде поважно, думу державну думаючи, становище неньки України обмірковуючи.

— Хто ж вони, кияни ці, туманами історичними оповиті?

— То Дорошенко, а за ним Смаль-Стоцький!

Пішли потім їхні землі: Чернігівщина. Земля Сіверська.

Полки Лубенський, Прилуцький, Пирятинський, Гадяцький, Сарафим Саровський, Іосаф Білогородський, Антоній і Тодосій та інші чудотворці Печерські, і всі святі, помилує й спасе вас, яко благ і чоловіколюбець.

Ось пройшли всі.

* * *
Гуде віче, гуде, гуде. Коли ось оклик:

— Гетьман!

Ущухло все, ніби хтось рипнув серед гурту. Верхи на білій лозині, в супроводі Дорошенка й СмальСтоцького, їде гетьман.

Лозина під ним, як намальована. Гнучка й тоненька… Чистокровна арапська.

Подарунок арапського султана хана Гренер-Огли-Дупало. На гетьмані кирея від Вартгайма й кунтуш од Кадеве А через плече широка стрічка, з написом золотими літерами:

— Made in Germany!

Напис той значить:

— Зроблено у Германії!

Вартгайм і Кадеве — берлінські універмаги.

— Народний український гетьман. Самим народом і ніким більше обраний.

Їде гетьман, як орел.

Срібні остроги в лозину впинаються, боки в лозини від острогів угинаються… Приїхав.

Увіходить у світлицю, а ввесь народ як ізніме:

— Слава! Слава ясновельможному! Слава! Кричить Дорошенко, а за ним СмальСтоцький. А потім Дорошенко разом із Смаль-Стоцьким. А потім СмальС-тоцький, а за ним Дорошенко.

* * *
Сів гетьман.

А за ним сів і ввесь народ.

Отак Дорошенко, а отак Смаль-Стоцький.

Далі Смаль-Стоцький, а за ним Дорошенко…

* * *
Говорили про історичну ролю ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського.

Говорили про дальшу роботу на користь землі Української.

Їй-богу, говорили.

І були б щось і вирішили, якби не нагодився на цю всю «музику» Сірко. Собачка.

Біг він тою вулицею, почув галас, підбіг до дверей, послухав, підняв ногу…

— З вашою, — каже, — державою. Простіть мене, — каже, — люди добрі, інакше не можу.

Розбіглося віче з переляку. Думали, що атентат на гетьмана.

* * *
І от же дивіться: санітарія в Берліні на належній височині.

А от є місця, що одгонять, безперечно, неприємно. Терплять.

А дехто навіть принюхується.

«У кожного свій смак», — як той казав.

ЯК ІЗ ХАРКОВА ЗРОБИТИ БЕРЛІН

Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб із Харкова зробити Берлін, — це 75 % харківського — та не тільки харківського, а й всеукраїнського — населення поробити соколами.

Не меншебо, як три чверті нашого «медлительного в движеніях» люду божого, все життя своє сидить і співає:

Дивлюсь я на небо, Та й думку гадаю, Чому я не сокіл, Чому не літаю.

Оце в нього в голові.

Бо якби йому «бог крильця дав, він землю покинув на небо злітав».

Чого б його туди потаскало? А як же ж!

Шукать собі долі, На горе привіту, І ласки у сонця, У зірок прохать.

Що йому індустріалізація, що йому електрифікація. Йому крила дайте, щоб він «далеко за хмари полетів «по долю, по ласку».

Тут йому нема ні ласки, ні долі. Може, хоч сонце йолу її дасть.

А не зробити його соколом, так він цілий свій вік сидітиме та на небо дивитиметься!

Так от: треба якогось способу дібрати, щоб поробити отаких усіх соколами, вивести на великий степ і кишнуть.

Киша! Летіть «на льогксм катере». І летіть іменно:

Далеко за хмари, Подалі від світу.

Подалі!.. Подалі!..

Та так, що й не вертайтесь!

Оце як проробимо, тоді з Харкова — раз плюнуть — Берлін зробити.

* * *
Таксі вже в Харкові є.

Треба, значить, шоферів так привчити, щоб вони пильно на вокзалі придивлялись, де чужоземець.

І коли той чужоземець сяде їхати на Тевелів майдан, — хай він його повезе так, як уміють возити в Берліні.

З Олександрівської вулиці хай повертає праворуч, на Холодну гору і їде на Нову Баварію.

З Нової Баварії — на Люботин, з Люботина на Валки, з Валок — на Зміїв, із Змієва на Кінний майдан, з Кінного майдану через Свинячий хутір на Померки, а з Померок уже недалечко й до Майдану Тевелева.

Там уже проста путь по вул. Лібкнехта.

Коли в пасажира шляпа не на голові, а на волоссях стирчатиме, хай шофер ввічливо, — обов'язково дуже ввічливо, — обернеться й каже:

— Цу грос штадт! О! Цу грос!

Під'їхавши до майдану Тевелева, хай одчинить дверці й каже:

— Біте шен!

А після того, як пасажир, хвилин п'ять порахувавши, віддасть йому те, на віщо розрахував п'ять день прожити, хай він скине картуза і ввічливо, — обов'язково дуже ввічливо, — скаже:

— Данке шен!

* * *
Далі справа з бруком, з «мостовими».

Довести харківське шосе до такого стану, як воно в Берліні, тяжкувато, але всетаки можна.

Ми не вимагатимемо від харківського міськгоспу, щоб він це зробив швидко, — дамо йому на це, при його спритності,— років чотириста-п'ятсот!

Але не більше!

Коли він вимагатиме більше, то вже буде бюрократизм і тяганина!

А за чотириста років він мусить це зробити, хоч хай лусне! Розуміється, що для цього він хай не доручає робити брук морякам.

Хай для цього вибирає суходільних людей. А то буде таке, як на вул. Свердлова. Ви колинебудь їхали в Харкові Свердловською вулицею з вокзалу?

Помітили, який там брук?

Він іде такими хвилями-валами, як на морі в бурю.

Їдеш автобусом, а тебе так колише, як на гойдалці.

Кажуть, що будував той брук капітан дальньої плавби, морський вовк, що дуже кохається на морських хвилях і не боїться морської хвороби.

Для моря, щоправда, така «мостова» безперечно дуже підходяща, але для української столиці з її суходільним населенням трішки замарудна.

Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!

* * *
Далі.

Візьмімо наші крамниці.

Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.

А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ставити якнайдешевші.

А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити:

— Нема! Залишилась одна тільки для вітрини, але вона не продажна! Є такі самі, трішечки, правда, не такі, а ліпші, з кращого матеріалу, такого самого кольору, але дорожчі карбованців на десять!

І зразу вивалювать увесь крам перед покупцем, і говорити, говорити, говорити.

Ошарашений покупець обов'язково купить, не те що йому треба, не те, по що він прийшов, і заплатить грубі гроші.

* * *
Далі.

Упорядкувати слід наших візників.

Наряджати їх у циліндри й лівреї не будемо, хай так у жіночих старих пальтах і їздять, а от що треба зробити.

Треба, щоб на конях, которі кусаються, висіла така табличка:

«кусається»

Я знаю, що скучно буде тоді нашим візникам стояти на біржі.

То він стоїть і розважається.

Коли підходить до його кусючої коняки громадянин, він сидить на козлах й усміхається. Мовляв:

— Підійдипідійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!

Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:

— Іііі!

І до пасажира. А «ванько»!

— Тррр! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тррр! Лазять тут, зарази!

А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші! Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника — справа дуже проста.

От стоїть гурт їх.

Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екіпаж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинить Дверці.

Ну, що ж це за робота?

От у нас!

У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.

Пасажир, нарешті, вигинаючись, як в'юн, ускакує до якогонебудь!

Тоді решта — не пускають того візника з пасажиром! Б'ють батогами коня, б'ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:

— Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе! Лясь!

У нас весело!

* * *
Далі.

Кав'ярень на кожному кроці заводити не треба.

Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного, з бібліотеками хорошими, з концертними залами і з волейболом.

Да… З більярдом обов'язково, а то що тоді Миша Биковець і Володя Сосюра робитимуть?

— Як з буфетом?

— Обов'язково!

* * *
Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Щпрее.

Самих «естественных надобностей», як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське «многоводіє», то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція* чи Харкнеція.

Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.

Розробимо відповідного проекта та подивимось, що краще й дешевше.

Тільки обов'язково треба проекта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проекта візьмемось.

* * *
Шуцманів заводити не треба.

Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.

І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам «легенькою парою» поплив до району.

Щоб без пересадок наваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.

* * *
Німецькі «аборти» для Харкова потрібні, як вода. Обов'язково побудувати! І побільше!

Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказанном місці».

Без цього можна перебутйся!

Та й як ти його іноді обійдешся без «невказаного», коли на ввесь Харків одне «вказане», та й те або замкнене, або «забарикадоване» так, що треба бути добрим спортсменом-олімпійцем, щоб усі ті «барикади» перескакувати!

* * *
Далі.

Треба негайно розпочати виробляти всяку «чепуху»: бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, гуму і т. д.

І пустіть «авслендерів» побільше, хай купують та вивозять усю цю «єрунду».

* * *
А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, «чому я не сокіл, чому не літаю», а робити, шукаючи «свою долю» в себе під носом, а не на небі.

У нас тієї «долі» на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!

* * *
Гінденбурга на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович!

ВАРШАВА

Варшава — поки що столиця польської, як то кажуть, республіки.

Я кажу, — «поки що», бо, хто знає, що буде далі: можливо, що Варшава буде всесвітньою столицею.

Це буде тоді, коли на всій земній кулі буде сама Польща.

Поки що Польща посідає частину тільки України, Білорусі, Литви й Німеччини, так що Варшава ще не всесвітня столиця.

До Варшави слід заїздити, їдучи в Європу, а я заїхав, повертаючи з Європи, через те я бачив Варшаву тільки один раз.

А цього зовсім не досить для того, щоб тебе там убили: для того треба трішки всетаки довше попожити у Варшаві.

Коли ви під'їдете до Варшавського головного вокзалу, особливо, як їдете ви з Берліна, — зразу якось почувається, що потрапили ви до великого європейського міста, що через якихось двістітриста літ, — а таки дорівняється, ну, хоч би й до того самого Берліна.

Така вона пишна й розкішна.

Щоб дорівнятися до Берліна, Варшаві залишилось збудувати ще всього тільки 53 вокзали, бо вона має їх 5,а Берлін — 58.

Потім треба буде їй позаливати асфальтом улиці, вдосконалити електрику, почиститись, помитись, збільшити разів у чотири населення, позаводити парки, музеї, театри, крамниці, наукові установи, фабрики, заводи, побудувати кращі будинки, кращі трамваї, завести кращі авто, кращі таксі, збудувати підземку й надземку — і Варшава дуже скидатиметься на Берлін.

У чім Варшава випередила Берлін — це в кількості (господи благослови! Перший раз написав це прекрасне слово) свого війська.

Війська у Варшаві вистачило б на чотири Берліни.

І військо все «орляче»: на голові орли, на грудях — орли та ексельбанти, та цяцьки на кашкетах, на мундирах, на штанях, на шаблях.

Є з перами в шапках, з кінськими хвостами.

Ох, і війська!

На кожному кроці — військовий. І всі хоробрі!

Беручи під увагу мирні настрої польської, як то кажуть, республіки, таку силу війська пояснити можна тільки тим, що доросле населення в Польщі любить гратися «в салдатики».

Головна вулиця у Варшаві — Маршалківська.

Від назви цієї вулиці й Пілсудський має звання маршала.

* * *
Я був у Варшаві тільки один день — від поїзда до поїзда.

За такий короткий час, звичайно, деталей не вхопити. Хоч, завдяки ласці Ю. М. Коцюбинського, подивився, мабуть, чи не все місто. Бачив Уяздовську алею з Бельведером. Пілсудського в Бельведері не бачив.

Єврейські квартали бачив.

Ах, оті дітки єврейські в єрмулках і з пейсами! У їх великі, сумні очі, цадиками наполохані. І кругом діток тих — така'в засмальцьованих лапсердаках убогість!

Кому вони, навіщо вони, оті сумні дитячі очі, оті лапсердаки?!

Отже ж і над єврейським кварталом гуде мотор аероплана.

Бачив двох капуцинів. Вони огрядні, з чорними бородами і в сандаліях на босу ногу…

Дивився на капуцинів, а думав чогось увесь час про жеребців, про конярські товариства, про случну кампанію й про жеребця Гарсона з Оленівського радгоспу.

Бачив палац, де живе президент польський. Палац — старовинний, тихий. Президент — сучасний, тихий.

* * *
Із пам'ятників мені особливо подобався постамент одному з королів Іванів, що сидить на коні й конем отим давить українця й татарина.

Лежать українець з татарином під королевим конем, обличчя в них у муках корчаться, а король Польський Іван задоволений і грізний, бо «покорив під нозі всякого врага й супостата»…

І волочиться по землі буйний чуб запорозький в упокореного земляка мого…

Кажуть, що то пам'ятник майбутній автономії сестрі моїй Західній Україні, що її (автономію) нібито готує сучасний уже не король, а маршал.

Є в Варшаві й могила невідомого жовніра.

Перед нею ввесь час невгасимий огонь горить.

Франція, побачивши це у Варшаві, і в себе в Парижі таку могилу невідомому солдатові зробила.

* * *
Населення у Варшаві мільйонів з півтора. Воно живе, урядує, торгує, молиться богу, танцює фокстроти й мазурки й стріляє в радянських представників.

Робить кожний те, що йому доручено.

Крім того, сила є народу, що охороняє наших представників у Варшаві.

Не менш, мабуть, як три чверті варшавського населення це робить.

Придивившись до того, як охороняється наше там представництво, у мене сльози поДяки виступили на очах. А як же і не заплакати?!

Проти повпредства і день, й ніч жандар стоїть.

По боках, біля повпредського будинку і день, і ніч на лавах сидять старі, й малі, й діти, й жінки…

Вони стежать, щоб ніхто не зайняв представників наших.

На ріжках Познанської (вулиця, де міститься повпредство) й найближчих до нашого повпредства вулиць — візники й таксі стоять, і їм так само доручено охороняти представників наших.

І проти повпредства нашого і збоку повпредства нашого, всі будинки заселено людьми, що охороняють представників наших.

Коли хтось із співробітників повпредства чи його жінка, вийде з будинку, щоб піти чи в крамницю, чи в кіно, — за ним (чи за нею) обов'язково йде чоловіка зо три…

То спеціально для того, щоб ніхто не образив його чи її по дорозі.

Така, розумієте, чемність, така передбаченість.

На що ми, прості собі люди, що ніякої офіціальної місії у Варшаві не виконували, — а й нас, спасибі їм, пильно охороняли.

Коли ми сідали на візника, щоб поїхати на вокзал, до нас підійшло раптом і, вроді непомітно, чоловіка з чотири, прислухались, куди ми візника наймаємо, і за кілька часу за нами їхало таксі, пильно на всі боки вдивляючись, щоб якась Каверда не прийняла нас за мішень стрілкового гуртка.

Я сказав своїй товаришці:

— Голову вище, голубочко, нас ескортують, як найпочесніших гостей…

Пригадуючи те все, не можу не висловити Варшаві своєї глибокої подяки.

Даааа! У Варшаві не пропадеш! І ніколи не загубишся! Варшава має п'ять вокзалів і п'ять тюрем! Буде у Варшаві п'ятдесят вісім вокзалів — і тоді у Варшаві не загубишся. Знайдуть і приставлять…

* * *
Хороше місто! Гостинне й привітне!

ЯК Я, БУВШИ ЗА КОРДОНОМ, НЕ БАЧИВ МАКСИМА ГОРЬКОГО (Пародія)

Редакція одного з журналів, користуючись з нагоди, що я їду за кордон, доручила мені обов'язково не побувати в Соренто і не побачити Максима Горького.

Редакція того журналу, не відстаючи в цій справі від усіх газет і журналів Радянського Союзу, і собі взяла за обов'язок не надрукувати хоч щонебудь про Максима Горького в Соренто.

Я з радістю вхопився за це доручення, бо це мене не дорівнює до всіх і великих, і малих письменників Радянського Союзу, що їдуть за кордон.

Доручення редакції я, як читачі нижче пересвідчаться, виконав.

Автор

Ще не під'їжджаючи до Неаполя, я, не сидячи на пароплаві і не вдивляючись в оксамитові хвилі лінивого південного моря, не думав:

— Нарешті й мені й не доведеться потиснути спрацьовану, труджену руку Великого Максима.

Аж ось і не Неаполь.

Гід не зносить моєї невеличкої валізки і, не бачучи, що я чужоземець, не питає мене, намагаючись говорити поукраїнському:

— Сорентівка! Максим Горький! О! Туже! Туже! (Дуже! Дуже!)

Я йому радісно не киваю головою: «Догадався, — не думаю. — Ич який!» А на обрії не гори. Великівеликі не гори, в якомусь не то тумані, не то сяєві.

Праворуч щось не димить.

— Що то? — не питаю в гіда.

— То не Везувій.

— О! О! О! — не кажу я гідові і з острахом не згадую про трагічну долю Помпеї.

Не пересідаємо ка поїзд, що зараз же не повезе нас туди, кудись не в гори.

Із чужоземців я в поїзді сам.

Решта радянських письменників тількино вчора покинула Соренто.

Поїзд ритмічно не постукує, не викликаючи в мене якогось боязкорадісного чекання на велику, в моєму житті, хвилину…

І я весь час не думаю:

— А як прийме мене Максим Горький? А який він? А чи не набридаємо ми йому, великому трудівникові, своїми отакими невізитами. Людина ж творить, Людина ж працює! А ми не можемо не утримати себе від простої людської цікавості! О, люди, люДи!

Поїзд увесь час не йде в гору. Знизу, куди глянеш, усе не море.

Аж ось провідник.

— Соренто!

Я не заметушився. Щось унутрі я не відчув, що й передати вам не можу.

Не встаю й не питаю, де вілла Максима Горького. Не показують мені віллу.

Тут ви не спитайте хоч отаке манісіньке сорентинятко, кожне вам не покаже, де живе великий пролетарський письменник.

Напроти вілли — готель.

Я не йду до готелю, не заходжу в номер, і не лягаю з дороги відпочивати, ввесь час не думаючи, як мені не сповістити Олексія Максимовича про те, що я не приїхав.

Тількино не встиг я не вмитися й не перемінити підштаників, коли хтось — стукстук! — не в двері.

«Хто, — не думаю, — такий?»

Не зскакую з ліжка, не підходжу до дверей, коли за дверима м'яким хтось не басом:

— Не приїхали? Дуже раді! Нуну, не одчиняйте! Не подивлюсь, який ви! Не чув, не чув про вас! Не чув.

Не одчиняю дверей: не Горький.

Не сухорлявий, не високий, волосся не йоржиком, і не велика, ке велика, не труджена й не спрацьована рука. Я не засоромився, не скоріш на ліжко й не затулятись. А не Максим Горький зразу ж афоризмом:

— Нічого. Смисл життя не в підштаниках!

Не дивлюсь йому в очі.

— Не такі, не такі, як не описували. Не сірі, не сірі, і погляд якийсь такий не проникновенний, якось так він не охоплює, не обворожує, не чарує…

Не стою й не дивлюсь на його, як не загіпнотизований.

— Нуну, не вставайте, не підемо чай пить, — не каже Максим Горький.

Не одягся я, й не пішли ми до вілли. Не вводить мене Олексій Максимович до свого робочого кабінету.

В кабінеті не книги. Всі полиці не позаставлені книгами. Сідаємо.

— Ну, розказуйте. Велике-велике діло ви таки у себе робите. І дуже добре робите, що не приїздите до мене.

Я некивнув головою. Потім не пішли чай пить.

Олексій Максимович веселий, тільки ввесь час не підкашлює.

Не пробув я там щось із годину й не пішов до готелю. Олексій Максимович випровадив мене аж до хвіртки й не кланяючись мені, проказав: — Не приїздіть іще!

Я не озирнувся ще раз на велику віллу Великого Максима, щоб не запечатліти в собі великого місця великої людини.


1/V1I 1928 р. Не Соренто і не Неаполь

ЯК ПЕРЕЇХАТИ МИТНИЦЮ

Коли їхати за кордон, тоді, розуміється, не треба думати про те, як переїхати митницю. А от звідтам…

Ой боже мій, чого та митниця коштує! Ще тижнів за три до від'їзду з Німеччини починаються балачки:

— Та все воно гаразд, а от як Шепетівка…

— Були в Тіргартені?

— Був.

— Ну й що? Правда, прекрасний парк?

— Чудовий парк. Та от не знаю, чи обдивляються на митниці кишені, чи ні?

— Ви з Потсдама?

— Так!

— Не дурний був Вільгельм, вибравши там собі резиденцію. Ну й парк! А палати! А водограї! А чистота! А порядок!

— Дааа! Дивуєшся просто. Та невже ж митниця тільки одну пару черевиків і пропускає?!

— Ви що, з музею?

— Тільки що прийЩов.

— Сильне враження?

— Прекрасно! А пудру чоловікам вивозити дозволяється?

Ох, та митниця!

Страшно мало речей дозволяється привозити з-за кордону.

Ну, до чого мала норма, що аж плакать хочеться. Подумайте: усього тільки три костюми. Всього тільки два пальта. Всього тільки шість пар білизни.

Всього тільки один золотий хрестик і одну золоту іконку.

Всього тільки одну низку перлів і один годинник. Ну й влада!

В інструкції говориться, що загалом дозволяється провозити речі, потрібні в дорозі для прожиття протягом двохтрьох місяців у командировці.

Ну, хіба ж таки Радянській владі не відомо, що не можна ж перебувати в дорозі з одним годинником?!

Принаймні треба штук хоч зо три!

Ну, як-таки може який-небудь науковий чи літературний, чи мистецький, чи індустріальний робітник пробути місяць у командировці, маючи всього тільки три костюми?!

Хіба вистачить йому в дорозі одного разка намиста з перлів?

Хіба може він обдивитися німецькі заводи, коли йому дозволяється нюхати тільки (всього тільки) п'ятсот грамів (півлітра) парфумів Coti, та й то обов'язково розпечатаних, та ще й важиться їх разом з флаконом?!

Просто не розумієш у даному разі Радянської влади.

Як же таки так?

Я їду в таку далечінь, як із Берліна до Харкова, і не маю права возити з собою ведмедя?! Це ж найпотрібніша в дорозі річ.

Що мені, ото так і їхати, не граючись з ведмедиком?

Що ж то воно за подорож?!!

А Шепетівка бєдмєдів не пропускає.

Каже, що не «полагається»…

Вся трагедія в кишенях.

Німці чомусь дуже малі кишені роблять у костюмах. Соваєш туди ведмедя ногами — голова стирчить. Засунеш голову — ноги стирчать.

Сядеш, необережно повернешся, а він, лиха личина, в кишені як зареве.

А кругом усі регочуться.

А чого тут, скажіть, смішного?!

Ніколи командирована людина не буває так стурбована й знервована, їдучи в командировку, як повертаючись додому.

Чого, власне, турбуватись, приїжджаючи до Німеччини чи до Франції?

Що таке може вас схвилювати: нові, незнані міста, нові люди, нове життя, досягнення культури і т. д.?

До, цього всього ви якось швидко звикаєте…

Хвилювання починається перед од'їздом нах хаузе[40].

— Слухайте, то ж ви, здається, жіночі кальсони носите?

— А хіба помітно? Я ж оті резинки повитягав. А тепер же ж літом і чоловіки такі самі коротенькі носять, як і жінки.

— Так не носять же чоловіки з отакими на переду хризантемами. А потім, наскільки я пам'ятаю, у чоловіків такі речі, здається, з ширінькою.

— Невже ж Шепетівка й до ширіньки додивлятиметься? Що ви мені все з отою Шепетівкою? А я такі хочу носить, а не такі, як шепетівські урядовці Де є такі правила, щоб я обов'язково носив кальсони без хризантем?!

Скільки мук, скільки страждань завдає ота наука нашим людям. Скільки турбот викликає закордонна командировка у наших молодих і немолодих учених.

Аж тут розумієш прислів'я:

«Корень ученія горек…»

Шепетівка. Літо. Спека.

І от бачиш, що з вагонів вилазять червонощокі, молоді радянські громадяни, поодягнені в котикові манто, в міхові капелюхи, з плюшевими на шиї або в руках пледами, в теплих рукавицях, в двох-трьох парах в'язаної білизни..

— Чого ви так ото одяглись, ніби Амундсена розшукувати зібрались?

— Простудитись боюсь. У вагонах такі, знаєте, протяги… А в моєї матері такий лютий був ревматизм, що мучилась вона страшенно!

* * *
Шепетівські митницькі урядовці — веселий народ.

Коли отакао полярна людина влазить із вагона в митницю, у них сміється і на обличчі, і скрізь кожний мускул.

Вони кусають собі губи, щоб не чмихнуть.

Наслідки їхньої веселої вдачі я бачив після того, як вони проінтерв'ювали одну таку «котикову мадам».

На столі там лежали: разок перлів сажків на три завдовжки, флакон парфумів не менш так мірою, як на піввідра, всяке таке мереживо й багацько інших таких речей.

Мені незручно було питати, куди все те було позапихувано, що було обмотано тими перлами і т. д.

«Котикова мадам» сильно схудла за якихось там півгодини і зблідла.

Більших мучителів з веселими на лицях усмішками, як шепетівські митні службовці, я не бачив…

Це якісь ізверги…

Не беруть їх ні сльози, ні кокетування, ні серйозні доводи про те, що жіноча шовкова комбінація — це є профодежа для молодого інженера, що робить у Донбасі прокладку нової шахти.

Найулюбленіша у них фраза: «Не полагається».

Убійча фраза.

І все через оті прокляті дві літери «не».

Ну, а як же всетаки переїздити митницю? Не скажу! Це дуже великий секрет. Я, приміром, переїхав її блискуче.

І навіть службовців обдурив: я непомітно перевіз гумового верблюда в натуральну величину. Як?

Я його в підошву засунув.

Підошву у мене не одривали — я й провіз.

А тепер не знаю, що з ним, чортом, робити: в хату не влазить, діти бояться, а жінка лається.

— Краще б ти, — каже, — замість верблюда котикове манто в черевика засунув.

Ну що ж, «обшибся». Буває.

Вишневи усмішки реконструктивні

ПРО «СУПЕРФОСФАТ», ПРО «МИЛО», ПРО «БІЛУ НЕДІЛЮ», ПРО «ВЕЛИЧЕЗНЕ ОДІЯЛО» І ПРО ВСЯКІ ТАКІ ІНШІ ЧУДЕРНАЦЬКІДУРУНДАЦЬКІ РЕЧІ

Дозвольте невеличке «переднє слово», чудозапитання:

— Знову усмішки?! Та помилуйте! І даю відповідь:

— Так! Усмішки! І навіть обов'язково! Не мислюбо інакше переробки всього нашого «медлительного» життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати? Нове життя будувати з сльозами?! Ідіть ви к чорту з своїми сльозами! Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки!

* * *
А тепер почнемо.

Насамперед не можу не подякувати Барвінківському (Ізюмщина) штабові культурного походу за те, що він запросив нас, письменників, узяти в культпоході участь.

Скільки нового! Скільки незнаного!

Спасибі! Велике спасибі!

Таке завбільшки спасибі, як ті «одіяла», що їх шиють десь там у Барвінковому спеціально для «колехтиву», для «комуни». Аж на цілих сімдесят п'ять чоловік одіяло!

— Ото, значить, як ізженуть усіх нас до колехтиву, покладуть рядочком сімдесят п'ять чоловіка, — отак чоловік, а отак жінка, — укриють отим одіялом, вдарять у гудок — спи! А потім вдарять у тудок — уставай!

Я дуже добивався у товаришів з культштабу:

— Та покажіть же, будь ласка, хоч одним оком глянути, яке воно, оте одіяло?

— Е, — кажуть, — не покажемо! От як уже пошиємо, колективи повкриваємо, тоді пожалуйте! Ми й вас укриємо.

— А все ж таки, питаю, звідки ж ото ви до таких одіял додумалися?

— То ви не в нас, — кажуть, — питайте. То отам, біля церкви, або на базарі, або в отих двориках, де в ямах під гноєм сотнями пудів пшеницю викопували…

— Іч як! Непогано вигадано! От тільки незручно буде вилазити зпід того одіяла, як, кажу, вночі потребується! Сімдесят п'ять чоловіка тривожити доведеться!

— Заборонять уночі вилазити! Як у гудок ударять — тоді вилазь!

— Ну й «строгості» пішли!

— А ти думав?

* * *
Район суцільної колективізації…

А в районі ж у тім і «експертники», і «десятипроцентники», і попи, і паламарі, і дяки* і мельники, і олійники, і крамарі, і «коровники», і монахи, і ворожки, і спекулянти.

Букет!!!

Так не буде вам одіял на сімдесят п'ять чоловіка?!

Не на сімдесят п'ять вигадають, а на сімсот п'ятдесят…

І від церкви до церкви, від базару до базару, від крамниці до крамниці пливе «одіяло на сімдесят п'ять чоловіка», плизе «суперфосфат», пливе «мило», а за ними слідком чимчикує «біла неділя».

А все це вкриває таємниче: «Снилося мені…»

* * *
— Драстуйте!

— Драстуйте!

— Чули?

— Що таке?

— Чули, що з старими в колехтиві робитимуть?

— А що?

— На суперфосфат перетиратимуть!

— Та ну?!

— Їй же богу! Декрета оце такого видано, машини такі понакуповувано, як которий старий, так його в барабан, крутне, терне, — а в лантусі вже з нього суперфосфат…

* * *
— Драстуйте!

— Драстуйте!

— Чули?

— Що таке?

— Чули, що з старими в колехтиві робитимуть?

— А що?

— На мило переварюватимуть!

— Та ну?

— Казанів таких понаставляють, і як котрий старий, зразу його в казан — і кипить! А потім на миловарню!

* * *
— І прийде, голубочко, незабаром «біла неділя». Тоді все полотно із скринь повибирають та в одне місце позвозять, так тоді ж уже, голубочко, все в селі від того полотна біле буде, біле! А ми з вами, голубочко, чорними сльозами в ту «білу неділю» умиватимемось!

* * *
— Снилося мені! Снилося мені, голубочко, що прийшла до мене богородиця, вся в сіянії… Стала ж вона, матінка, наді мною та як не заплаче: «Ой не йди ж ти, не йди, Меланіє, в ту комуніюГТа ні йко'ночки ж там, ні лампадика!..» Прокинулася я, а від мене щось біле в сяєві у вікно тільки — мельк! Плакала вже я, плакала та молилася.

* * *
Од церкви до церкви, від базару до базару, від крамниці до крамниці пливуть «одіяла» з «милом», з «суперфосфатом», з «білими неділями»…

Пливуть ярками, городами, глухими стежками, чіпляючись за ряси, за чорні хустки, за старечі плечі, за ями для пшениці, за патенти…

А ланами пшеничними вітер степовий розносить паростки нового життя…

Падають ті паростки на наймитсько-бідняцько-середняцькі поля і встають від них «Червоні маяки», «Живі річки», «Нове життя», «Червоні прогреси», «Червоні Жовтні» — сози, колективи, комуни.

І не закриєш їх ніякими «одіялами», не перетреш їх ні на які «суперфосфати», не перелякаєш їх ніяким «милом»…

А сниться їм не богородиця в «сіянії», а великі зернові фабрики…

ГОЛОВА

Бачу ось уже третього голову сільської Ради…

Бачу я їх у періоди суцільної колективізації всього району (а значить, і його сільради), якраз після хлібозаготовчої кампанії, і в час гарячкової підготівлі до весняної сівби.

І мені так хотілося підійти до кожного з них, обняти його за голову й стиснути його скроню, бо боявся я, що отот трісне його скроня, а хазяїн її впаде на підлогу й благально простогне:

— Товариші! Не можна ж так! Я ж сам!

Сільрада… Адміністративний і громадський, і культурний центр шістнадцятьох селищ. Населених, як офіціально говориться, «пунктів»… «Пункти» ті є за 7, за 10 кілометрів від сільського й адміністративного, і громадського, і культурного центру…

Давайте перерахуємо, про які такі і ударні, і неударні кампанії,— та й не про кампанії, а про роботу, — повинен щоденно, щохвилини й щосекунди дбати й думати голова сільської Ради.

1. Хлібозаготівля.

2. Засівна кампанія.

3. Колективізація.

4. Знищення глитая як класу.

5. Кооперація.

6. Культробота.

7. Освіта.

8. Охорона здоров'я.

9. Адміністративні справи.

10. Побутові справи…

Це — коротко… Це — побіжно… На всі ці кампанії і не кампанії є певні директиви з центру. Ах, товариші!

Директиви?! Так — директиви…

А коли ця директива доходить до Петра, до Івана, до Мелашки, до Баньки — в кожнім окремім конкретнім випадку повинен вирішити так чи інакше голова сільради.

А на президії хто ж ці питання ставить?

Голова.

А коли неправильно вирішить президія ту чи іншу справу, хто відповідає? Голова.

І щодня, і щоночі в сільраду телефонограми:

— Скільки заготовлено?

— Скільки протруєно?

— Скільки прочищено?

— Скільки колективізовано?

— Доставить за такою формою…

— Надіслати за такою формою…

— Чому мало законтрактовано?

* * *
І щодня, щохвилини:

— Товаришу голово! Іване Степановичу! Як з кіньми? Як з коровами? Як із свиньми?

— А отой приховав!

— А отой затаїв!

— А на мене багато!

— А на того мало!

* * *
— Де голова сільради?

— Я!

— Яв справі хлібозаготівель!

— Дуже радий!

— Квартиру! А як з харчами? А як з… А як з…?

* * *
— Товаришу голово!

— Я!

— Яв справі колективізації!

— Дуже радий!

— Квартиру! А як…?

— Товаришу голово!

— Я!

— Яв справі м'ясозаготівлі!

— Дуже радий!

— Квартиру! А як…?

* * *
Їхали ми, мабуть, чи не в найдальший «населений пункт» сільраді.

Їхали через села, через селища, через хутори. Голова сільради розповідав:

— Оце тут бідняки.

— А отут середняки.

— А ото куркулі.

— В отого під підлогою одкопали півтораста пудів пшениці!

— А ото лютий ворог жизе!

— А оцей хороший хлопець! Наш!

Ми проїхали штук із п'ять «населених пунктів».

І хоч про який би двір ви поспитали в голови сільради — він вам скаже, чий той двір, хто хазяїн, скільки в нього землі, скільки в нього худоби, яка в нього родина, скільки він сплатив податку, скільки здав зерна, якого здав зерна, чи є в нього насіння на сівбу, і т. д., і т. ін.

Працює голова в цій сільраді шостий місяць… Під його «головуванням» шістнадцять «населених пунктів».

Як по-вашому, скільки разів йому за ці шість місяців довелося побувати біля кожного двору, побалакати з кожним хазяїном, щоб про всіх знати, що, як і до чого?

А от він знає…

* * *
Пізно ввечері прийшов голова додому.

— Оце підвечеряю та ще до сільради подамся, бо на завтра треба відомості там поскладати…

Подивився на нас, на письменників, і всміхнувся.

— Чого ви? — питаємо.

— Аж чудно якось! Ви аж із самого центру, із столиці — і не начальство! А чудно, їйбогу! А то ж, ну повірите, хоч хто б сюди приїхав — усі начальство! Фокусник якийсь до сельбуду приб'ється, і той «начальство»!

— Про культуру, — мовляв, — не дбаєте… Та я й у Посередрабис, а й у Цекарабис!

І думаєш:

«Хоч ти й у Посередрабис, хоч ти й у Збокурабис! Дай ти мені спокій хоч на хвилину…»

— А як живеться?

— Тридцять шість карбованців на місяць, як льоду!

— Н-да!

Великої, навіть величезної ваги набрала тепер сільрада на селі.

Великої ваги набрав і голова сільради, і велику, навіть величезну роботу він виконує…

А велика робота вимагає й великої на себе уваги…

А людина, що провадить ту велику роботу, вимагає й до себе великої уваги…

І не тільки запитаннями телефоном, чи поштою, чи телеграфом:

— Що зроблено? Чому не зроблено? А й такими приблизно запитаннями:

— Як, товаришу, живеться? Чи сьогодні обідали? Чи чоботи цілі?

Такі запитання не заважатимуть великій роботі, а навіть — навпаки.

БАБА САСОЇХА

Барвінківському районові колись бог подарував був одно село. З того часу і зветься те село Богодарівкою. Править воно тепер за сільський центр, а вся, що під ним територія, зветься Богодарівською сільрадою.

Це недалечко від Барвінкового — кілометрів, може, з десяток.

Богодарівська сільрада, незважаючи на свою таку «революційну» назву, — хороша сільрада. Вона й революційна, вона й податки сплатила, вона й хлібозаготівлі виконала, вона й насіння на весняну сівбу як слід зібрала, вона й кооперацію збудувала, у неї й школа пристойна, вона й з богами не панькається.

Та непогана сільрада — й квит!

І от є в тій Богодарівській сільраді село Ялканка.

І село невеличке, і від сільради недалечко, і живуть в тім селі бідняки з середняками, а от, не при хаті згадуючи, виявилося, що хтось узяв та й ізглазив село Ялканку.

Усі села в Богодарівській сільраді йдуть у колективи, ті скорше, ті повільніше. Одні з захопленням, другі — з чуханням…

А Ялканка — ну, ніяк!

— Не треба нам колективу, не треба нам созу, не треба нам комуни!

Їм і те, й друге, й третє.

— Та доки ж ви будете на своїх отих шматтях плужками землю дряпати?

— Та жили ж колись!

— Та як же ж ви жили?

— Та жили ж!

— Та не жили ж, а ниділи! То на пана горбилися, а тепер на оті смужки та на межі, а злидні ж по хатах навприсядки жарять!

Ніщо не бере! Та ще краще.

І Богодарівка, і всі інші ближчі з Богодарівкою села, всі вони сказали богові:

— Будь здоров, боже! Царствуй там, де ти царствуєш, а на землі будемо ми! І без тебе будемо, і без церков! Церкви нам здадуться на щось підходящіше: чи на сельбуд, чи на школу.

А Ялканка — що ж би ви гадали? Та ніяк!

— Не можемо без бога, не можемо без церкви, не можемо без батюшки, не можемо і без матушки…

Кому ж ми, мовляв, паляниці носитимемо, кому пшеницю одсипатимємо, як не буде в нас та ні батюшки, та ні матушки?..

І бігає Ялканка з двора в двір, збирає підписи, щоб хоч невеличкого собі бога, з церквою, з попом, з дяком, з паламарем залишити.

Зурочили Ялканку. Але хто?

Хто махнув чорним рукавом на бідняцькосередняцьке село Ялканку?

Хто його чорною кішкою наполохав? Знаєте хто? Баба Сасоїха!

Коли були ми в селі Богодарівці, летіла сорока. Я й запитав:

— Сорокобілобоко! А хто зглазив село Ялканку? А сорока мені потихеньку:

— Кррр! Баба Сасоїха.

І розповіла мені сорокабілобока такої чудасії, що й досі мене аж на кольки бере.

Живе собі в селі Ялканці баба Сасоїха.

Дуже богові вгодна і дуже преподобна ялканська баба Сасоїха.

Коли інші села збираються, щоб обговорити та порадитись, як до нового життя, до колективного, стежку протоптати, баба Сасоїха війне спідницею — і вся Ялканка біжить до церкви за бабою Сасоїхою.

Як тільки села візьмуться, щоб з церков щось корисне для людей зробити, — біжать од баби Сасоїхи з підписним листом по селу Ялкакці.

— Підписуйтесь, православні! Та не можемо;х ми без церкви, та не можемо ж ми без батюшечки з матушечкою!

І йде Ялканка за бабою Сасоїхою!

У інших селах за проводирів уважають Леніна, Маркса, Енгельса, Петровського, Чубаря, а в селі Ялханці — «вождь» баба Сасоїха.

Отака Ялканка! Отаке село є в Богодарівській сільраді, Барвінківського району на Ізюмщині.

А скільки ж їх, бабів Сасоїх, у нас на Україні на Радянській! Це ж вони:

— Та не йдіть у ту камунію! Та ж знаєте, людоньки добрі що? Та забиратимуть у вас діточок ваших манісіньких — і в кінські ясла. Як тільки вилупиться немовляточко, так і в ясла! І буде ж воно, голісіньке, в січці та в полові перекидатися!

Це ж вони:

— І правильно ж, правильно сказано у святій біблії. І зберуть народ докупи, як овець, а тоді налетять зверху рапланами з бомбами — і на порох! І ходитиме богородиця по тому поросі та гіркогірко плакатиме!

А як виїздили ми з села Богодарівки, летіла за нами сорокабілобока, підлетіла до мене та тихенько на вухо:

— Кррр! Кррр! А чи не придивлялися ви, товаришу, до баби Сасоїхи? Чи не виглядає в неї зза коміра чи зпід спідниці таке собі товстртовсте червоне обличчя, що «кашляло» колись десятин на півтораста? А мо, те лице в камілавці та в рясі?

— Придивлялися, кажу, сорокобілобоко! Хай ще сільрада з районом придивиться! Бо коли б не довелося перейменувати село Ялканку на село Сасойку!

І будуть тоді скрізь колективи імені Маркса, і Леніна, і Шевченка, і Петровського, і Чубаря, а посередині лежатиме село Сасойка…

І питатимуть прохожі й проїжджі:

— Хто ж у вас вождь, бувші ялканці?

— У нас вождь — баба Сасоїха! Весело буде!

Реп'яшки 1925–1927

ВИБЕРІТЬ КОГОСЬ ІЗ МІСЦЕВИХ

На ім'я полтавського голови губвиконкому надійшла така заява:

ПРЕДГУБИСПОЛКОМА Пенсионерки П. М. Д.

ЗАЯВЛЕНИЙ

Прошу выдать меня замуж за образованного русского коммуниста в цели произведения выдающегося человека для России и для коммунизма.

«7/ХІІ 1924 г. (Підпис)

Надіслали цю заяву нам до редакції…

Ми вважаємо, що мета заяви прекрасна, але, на жаль, ми всі страшенно перегружені черговою роботою… Маємо оце видавати ще й журнал ілюстрований, і газету «Червоний юнак», та й «Вісті» розростаються…

Нема коли, товариші, не то що братися «в цели произведения вьщающегося человека», а власної дружини цілими тижнями не бачиш…

Наша думка така, що підтримати прохання дівицине слід, тільки обійдіться, будь ласка, «місцевим бюджетом».

А ПО-МОЄМУ — СУКНЯНА ДОБА!

Ось куди наших «славних запорожців» одеські «Вечерние известия» запроторили:

«Археологічні нахідки. 1 Повне ім'я й прізвище є в редакції. (Am.)

Група студентів Одеської політехніки організувала тво аматорів мистецтва й старовини. За три тижні їм пощастило зібрати силу коштовних речей кам'яної доби. Знайдено: кам'яну бабу, кам'яний молот, запорозькі люльки, кресала, чорнильниця Гордієнкова (отаманова) й інші речі запорозькі…»

Аж у кам'яну добу затаскала газета запорозькі люльки та чорнильниці…

Ну, я ще розумію: лялька! Вона хоч і з глини, проте її можна за камінь прийняти.

А чорнильниця?!

А кресало?!

До якої їх доби?

До скляної й до залізної?!

А ті запорозькі штани, що професор Д. І. Яворницький у музей Катеринославський добув? Запорозькі червоні штани?!

До якої їх доби?

Ясно: до сукняної…

А декого з писак, як в одеських «Вечерних известиях»? До допотопної!

НЕ ТАК ТРОХИ

Досвітки заїдають. Треба боротись. І боремось. Ось і сама боротьба. Це в селі Ігорівці, Софіївського району на Катеринославідині.

ВИТЯГ ІЗ ПРОТОКОЛУ

Слухали: 7. Доклад уповноваженого за продєлану роботу від д. Широкої Григорівки, Ігоровки, Єлисаветовки й Мабурища.

Ухвалили: 7. Прекратить способи розгонить досвітки, позаяк це явище «обичая», а стараться використовувати випадок якогопебудь «бєзобразія» з таким рахунком, щоб між посіщающими досвітки на грунті «бєзобразія» зав'язался суд…

Не треба, товариші, використовувати так досвітки. Треба трохи інакше…

Досвітки можна використати, і навіть добре, обернувши їх у вечірку розмов на які хочете теми… Треба тільки балакати не про ті справи, що нижче від очкура перебувають…

І буде гаразд…

А як ви зарядите так, щоб після кожних досвіток та «зав'язался суд», — краще розженіть… Ну їх к лихій годині…

НЕ РОЗБІГАЙТЕСЬ, ХАЙ ВАМ ЩАСТЯ!

У селі Недогарках, Олександрійської округи на Катеринославщині, схибив трохи голова сільради П'ятак… Дружина його била за «гречку»…

П'ятак сам з цим ділом не впорався й поставив справу на засіданні сільради, де й ухвалив приструнити свою дружину… >

За це ми його й скубонули трохи в газеті…

Скубонули, щоб думав голова головою, що він робить як офіціальна особа…

А він, прочитавши реп'яшка й «побалакавши» з цього приводу з райвиконкомом (райвиконком його, пишуть нам, викликав для пояснення), узяв та й дременув із села… Утік… Залишив і «уверенную» сільраду, все залишив і «рановранці та ранесенько» на підводу й ходу в світ, як у нову копійку…

Кинулася сільрада — нема голови!

До райвиконкому:

— Чи не бачили ви нашого голови? Чотири вже дні — як і нюхали…

Райвиконком до міліції:

— Голова Недогарської сільради втік! Розшукайте й «водворіть» на місце, бо без власті на селі…

І шукають тепер…

Так отака штука трапилась!

Таке, хоч не пиши, а то в розгоні влади обвинувачуватимуть…

Помилуйте, товариші! Не тікайте! Краще робіть так, щоб про вас вірші хароші поети писали!

А то, як порозбігаєтесь, що ж ми робитимемо?

ЗАЛИШТЕ ЦЕ…

Недавнечко оце ми писали про те, що царя Кирила вже цілий рік маємо…

І про те писали, що Кирило «збирається» до Радянського Союзу приїхати й з богом зацарювати…

Ми кепкували з царя і з усіх царів на світі, думаючи, що в нас, уже нема таких людей, що так чи інакше згадували б про царські часи й про царський «прижим», — і помилилися.

Є такі люди.

Купив один громадянин цукерок у державнім кондитерськім тресті… Приніс ті цукерки додому, розгорнув і зомлів…

Цукерки позавірчувано в папірці, а на тих папірцях двоголового орла намальовано й отакого написано: «Царская карамель».

Опам'ятавшись, громадянин написав до нас довгого листа з докором, куди трест дивиться і куди ми дивимось.

Ми не знаємо, куди трест дивиться, а ми, правду казавши, не дуже часто їмо цукерки й такого дива не бачили…

Ми оце й переказуємо трестові:

— Залиште ці папірці, хай їм абищо.

Вам воно, може, й нічого, а споживач гнівається:

— Годі, мовляв, на восьмім році революції двоголові орли серед населення розповсюджувати!

Це — раз.

А друге — ось що. Потрапить отакао бамажка за кордон до «царя нашого Кирила», він і закричить:

— Ага. Не я казав? От вам уже й карамель на мою пошану роблять.

І до Англії, і до Франції:

— Дайте на «табачок», уже мене визнали. І дадуть.

— Залиште, кажу вам.

КЛУБ «ПРИЯТНОЙ»

Такий клуб, як нам пишуть, є в Синельникові… Гуртків там порозводилось чимало, і все гуртки дуже оригінальні.

«Огрівательний» гурток — це коли, сидячи на вікні хлопець гріє руки біля серця в дівчини.

«Обнімательний» гурток — це коли на другім вікні одне одного обнімає цупко.

«Підручкательний» гурток — коли одне з одним по клубу під ручку гуляють і насіння лускають.

Гуртки понароджувалися самі собою стихійно, бо завклубом буває в клубі тільки раз на тиждень, а зборів членів клубу не було, та кажуть, що й надалі не буде.

Стінної газети видавати не можна. Видали були одну року 1924, так миші її поїли.

Керує клубом тов. Саша, вартова сторожиха. Керує, кажуть, так, що не всякі вуха витримають. Навчилася в клубі.

«Оригінальний» клуб!

МОЖНА ПОМЕРТИ

«Доки встанеш, доки дійдеш…»

В даннім разі роль Омелька з безсмертного «Мартина Борулі» талановито виконало Харківське управління округи зв'язку.

7 квітня 1925 року до названого управління було надіслано свідоцтво про хворобу (tbc) телефоністки Запорізької міської станції Гойденкової, щоб послати її на курорт.

16 січня 1926 року управління повернуло свідоцтво на Запоріжжя з таким написом:

«За скінченням лікарного (?) сезону при цьому надсилається документ про хворість телефоністки Гойденкової…»

І все…

Можна було б іще й так написати, продержавши свідоцтво в себе років зо два:

«За скінченням телефоністки Гойденкової надсилаємо…» і т. д.

«Медлительной», як писав про нас Іловайський, ми народ…

Дуже «медлительной»…

ЦЕ ДІЛО БОЖЕ

Полтавська губстрахконтора не за свою справу взялася… Розіслала обіжника такого змісту:

«В целях более быстрого производства массовых градобитий, правление считает необходимьгм…» і т. д., і т. ін.

От вам і маєте!

А що тоді бог робитиме, коли полтавські «страхи» самі масові «градобития будут производить»? Та ще й «более быстро». Киньте цю справу.

Ви хоч би встигли обслідувать та відшкодувати за граді Градобиття — боже діло.

І він, милосердний, хвала йому, не залишає нас своєю мил остю.

Б'є градом по совісті… За те й молимося йому…

НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО ТЕ, ЩО МАНУФАКТУРИ В НАС НЕБАГАТО

Отже, бережіть і штани, і спідниці!

Це — гарячий заклик до харківського міськгоспу…

Закрив він з боку Чернишевської Комсомольський сквер, а з боку вул. Лібкнехта залишив одкритим.

Котрі, значить, граждани з вул. Лібкнехта йдуть, доходять сквером до Чернишевської, а там — стоп!

Не вертаться ж! Ну й перестрибують граждани через оградку.

А вона «спичакувата».

І летять шмаття із штанів та із спідниць.

І зойки, і прокльони…

А один гражданин, очевидно, антифізкультурник, зовсім оскандалився: глибше зачепився, ніж йому належало.

Довго, бідняга, сидів на ограді, з очима, повними жаху, болю й розпачу…

Не гаразд… Треба закривати з обох боків.

НУ Й НАРОД!

Такий тепер народ пішов заковиристий, що життя нема… Як тільки спотикнувся — так зразу:

— А протягніть, будь ласка, в газеті!

— А хіба так можна?!

— Хіба так ставляться до будови нового життя?! І хоч би було за віщо…

Ну от вам.

Село Басань, на Запоріжжі. Перше травня. Свято. Доповіді. Дитяча вистава…

Зібралась молодь. Ждуть…

Нема доповідачів, нема керівника дитячого драмгуртка… Нікого нема…

З тим і порозходилися…

Виявляється: і доповідач, і кердрамгуртком, і представник з округи у місцевого батюшки на «балу» до ранку протанцювали…

І все…

Так от за це й:

— Протягніть, будь ласка!

А за що «протягувать?» Хіба винуваті всі «кери», що в батюшки бал?!

Не одкладать же через те, що сьогодні Перше травня.

Пироги прохолонуть, смажене перестоє, морозиво розтане…

А потім пора ж, нарешті, зрозуміти, що танцювати з матушкою значно веселіше й легше, ніж визволяти трудящих усього світу від капіталістичного ярма…. То таки матушка, а то таки ярмо!

Прирівняли!

«ПУСТІТЬ ДУШУ НА ПОКАЯНІЄ»

Галасуватиму оце на всю Україну за старорежимного «поліцая».

За таку людину галасуватиму, що стоїть в усіх списках як людина дуже страшна, така страшна, що її й голосу виборчого позбавлено, й тавро йому таке на все його життя (ще дуже довге!) причеплено, що аж зашпори поза шкурою ходять, як ізгадаєш.

Поліцай! Ой, як страшно!

Страшилище те в Прилуках живе і С і ч к а р е м прозивається.

Так отого самого Січкаря так сильно нашими законами «придавлено», що він, колишній стовп царату російського, заплакав:

— Порятуйте мене, бідного!

І пише, в чім же ж його рятувати:

«Народився я року 1903, на 12му році свого життя (1915 р.) скінчив я початкову школу, й оддали тоді мене батьки до Прилуцької волості вивчитись канцелярської премудрості… Пробув я там два місяці, а потім взяв мене становий пристав до себе розносити пакети за 1 крб. на місяць… Пробув я там сім місяців… Так за оті сім місяців у пристава я тепер і права голосу не маю, і тавро в мене «поліцай»…

І що ж би ви гадали?

Їй-бо: і голосу не має, і «поліцай»…

Прилуцький окрвиборком позбавив його права голосу… Ой, умру: їй же богу, позбавив! А Січкар пише:

«Я в той час був тупим орудієм буржуазії і навіть не мав уявлення, що то за «революція», та і такого слова не чув…»

Ой, умру: що з людиною зробили… Сам себе вже «тупим орудієм буржуазії» називає… А я за нього вже скажу, що не був він ні «тупим», ні «гострим орудієм», а був усього тільки хлопцем дванадцятилітнім…

От які прилучани: сказано в законі позбавляти бувших поліцаїв права — і край!

Умри на місці:

— Служив у поліції?

— Та я в пристава хату підмітав.

— Уyyl Фараон!

А скільки ж ото Січкарів батько з волосним писарем горілки були випили, щоб сина на канцеляриста вивести. І вивів на «тупе орудіє».

Прилучанні Ой, умру! Не мертвіть закону!

Це якби за старих часів усі такі «поліцаї» були, не було о отого знаменитого:

«Ми триста лет!»

Пустіть його, бо лусну зо сміху.

ЩО Ж ТУТ СМІШНОГО?

«Прошу написать фейлетона на таку тему: Посварилися чоловік і жінка і пішли до Запорізького загсу розлучатись. А діловод якраз кудись вийшов… Чекали вони, чекали на того діловода, остогидло їм чекати.

Вийшли вони на вулицю й помирилися. Зараз мирно собі живуть…»

І прекрасно! Поздоровте їх од нас! Щасти їм доле! Вчасно, значить, діловод вийшов! З чого ж тут сміятись?

НА ВСІ БОКИ

Секретар Недригайлівського райвиконкому — людина обережна. Живучи на цім світі, він і на той світ поглядає…

Хто й зна, мовляв, як воно буде: може, й припечуть.

І бога не залишає на всякий випадок.

Роменська община «євангельських християн» телефонограму послала в Недригайлів:

«Общинє євангелістів. С'їзд євангельських християн 17 января в Ромнах».

Секретар РВК за ту телефонограму, — господи благослови, — й резолюцію:

«Оголосити євангелістам під розписку.

Секретар РВК Литвиненко». Як ота баба, пам'ятаєте, в Руданського, що:

Найшла баба і Микиту. Святий чорта ціпить. Баба одну йому свічку, Другу чорту ліпить.

А коли бабу запитали:

Що ти, бабо, робиш? Та то ж вража сила.

А баба на те:

Чи у небі, чи у пеклі Скажуть вікувати. Треба всюди, добрі люди, Приятеля мати.

Так і недригайлівський секретар. Хитра людина.

МИ НІЧОГО НЕ МАЄМО ПРОТИ

Єсть, пишуть нам, при Підвисоцькому райземуправлінні (Уманщина) посада агротехніка. Сидить на тій посаді агротехнік і нічого, пишуть нам, не робить. Сидить собі й сидить. Вже й ніжка під його стільцем поламалась, а він сидить. На трьох ніжках сидить.

Селяни, пишуть нам, до нього не звертаються, бо все одно нічого не порадить.

Може б, пишуть нам, підсипать під нього десятків із три яєць, хай би на весну курчатка вилупив?! Все ж одно даром сидить!

Підсипте! Ми проти нічого не маємо. Хай справді вилупить. Курчата — штука непогана.

A TE Й БУДЕ

Задумали селяни села Закревського, Троїцького району (Одещина), збудувати школу. Почали.

Поставили стіни. Було це в 1925 році.

Потім припинили будову, бо коштів, чи що, не вистачило. Приїздить до села піп. Найшов хліва, вимив, вичистив, понавішував ікон, почав службу правити. Проповідує:

— Що ж це ви, православні! Отакі віруючі, а в хліві молитесь: не дійдуть ваші молитви з хліва до бога. Треба церкви.

Ну, тут ясно, куркулики підтримали, і за рік виросла церква. А школа як стояла з випнутими стінамиребрами, так і досі стоїть та розвалюється помаленьку. Отаке нам пишуть і запитують:

— Що ж воно буде, що такі ми мудрі: будували школу, а вийшла церква?

Що ж буде? А те й буде.

Попадете всі скопом у царство небесне, будете там по раю проходжатись, горіхи лускати, єрусалимську воду пить, святих у руку цілувать, грім робить із Іллеюпророком.

А діти ваші дивитимуться на небо, хитатимуть головами та проказуватимуть:

«Щастя ваше, татуні й мамуні, що ви так далеко!»

ПРИМІТКИ

До тому ввійшли твори, написані в період надзвичайно активної літературної та громадської діяльності Остапа Вишні — протягом 1925–1933 pp.

У цей час письменник стає вельми популярним серед читачів. З'являються його збірки «Лицем до села» (1926), «Божеське (1926), «До чого лицем слід повернутися» (1926), «Коли в голові «лій» (1926), «Ану, хлопці, підтягнись» (1926), «Темна нічкапетрівочка» (1926), «Українізуємось» (1926), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Моя автобіографія» (1927), «Походження світу та інші оповідання» (1928), «Головполітосвіта та інші оповідання» (1928), «Охорона народного здоров'я та інші оповідання» (1928), «Дід Матвій та інші оповідання» (1928), «Життя татарчине та інші оповідання» (1928), «Про дядька Панаса та інші оповідання» (1928), «Різдвяний сон кобили вороної та інші оповідання» (1928), «Страхіття та інші оповідання» (1928), «Чухраїнці» (1928), «Сійся, родися, жито, пшениця…» (1929), «Доброхем» (1929), «Про село» (1929), «Вишневі усмішки закордонні» (1930), «Ну й народ» (1930), «Як із Харкова зробити Берлін» (1930), «Як я не бачив Горького» (1930). Перевидаються збірки «Ану, хлопці, не піддайсь!» (1927), «Вишневі усмішки кримські» (1927), «Вишневі усмішки сільські» (1927), «Діли небесні» (1927, 1929), «Кому веселе, а кому й сумне» (1927), «Заплуталась божа справа» (1929), «Кримська ніч та інші оповідання» (1929). А також — «Вибрані твори» (1928), «Усмішки» в чотирьох томах (1928), «Усмішки» в двох томах (1929).

Деякі збірки, зокрема, «Ану, хлопці, не піддайсь!», «Вишневі усмішки сільські», «Дід Матвій та інші оповідання», «Діли небесні», «Кому веселе, а кому й сумне», «Походження світу», «Українізуємось», протягом кількох років витримують чотири, п'ять, а то й сім видань. У Г930 р. виходить повторне видання чотиритомника «Усмішок».

Остап Вишня багато їздить по республіці й країні: вій побував у шахтарів Донбасу, будівників Днілрельстану, трудівників села Барвінківського району на Харківщині, брав участь у Тижні української літератури в Москві, відвідав Ленінград і Баку. В червні — липні 1928 р. письменник лікувався в одному із санаторіїв поблизу Берліна. Тут з'явився цикл творів «Вишневі усмішки закордонні».

Остап Вишня входив до оргкомітету для підготовки Першого з'їзду радянських письменників, співробітничав як член редколегії в журналі «Червоний перець» і «Літературній газеті».

Моя автобіографія. Вперше надруковано окремим виданням: Моя автобіографія— X.: Книгоспілка, 1927. Подається за першодруком.

C. 5. Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю)… — За новим стилем 13 листопада.

С. 9..вчилися ми разом із М. К. Зеровим. — Ідеться про Миколу Костянтиновича Зерова (1890–1941), українського радянського літературознавця, поета й перекладача.

Горацій (Квінт Горацій Флакк, 65 — 8 pp. до н. е.) — римський поет.

Вергілій Марон Публій (70–19 pp. до н. е.) — римський поет.

Овідій (Публій Овідій Назон, 43 р. до н. е. — 18 р. н. е.) — римський поет.

Гомер — легендарний давньогрецький поет. Час життя Гомера визначають по різному — від 12го до 7го ст. до н. е. З його ім'ям пов'язують створення епічних поем «Іліади» та «Одіссеї».

Він — на Рим, я — на Шенгерієвку. — Йдеться про вступ M. Зерова до літературної групи «неокласиків», які орієнтувалися в основному на естетичні зразки античного мистецтва. Остап Вишня вже тоді почав писати про життя українського народу, зокрема, селянства.

«..мені тринадцятий минало» — рядок з поезії Т. Г. Шевченка.

С. 10. Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. — Тут ідеться про соціальні ілюзії Остапа Вишні в період революції, коли він щиро вірив у відродження української державності під егідою Центральної ради.

Центральна рада — контрреволюційна буржуазнонаціоналістична організація на Україні. Створена 17 березня 1917 р. в Києві українськими буржуазними й дрібнобуржуазними націоналістичними партіями. Розігнана 29 квітня 1918 р. австронімецькими окупантами.

Тоді до св. Софії…— Ідеться про Софійський собор у Києві. «Просвіта» — культурноосвітня громадська організація на Україні. Заснована в грудні 1868 р. у Львові «народовцями» з метою поширення освіти серед народу. Мала філії в містах, бібліотеки й читальні в селах, видавала українською мовою популярну літературу, шкільні підручники тощо. В тій частині України, що входила до складу Російської імперії, «Просвіти» були створені на початку 20 ст., припинили існування в першій половині 20х років. На західноукраїнських землях «Просвіти» існували до 1939 р.

Тяжко було, але «ми перемогли*.— Йдеться про обивателів, які в роки революції та громадянської війни стояли осторонь від боротьби, а після перемоги більшовиків «примкнули» до Радянської влади.

Ну, а потім під'їхала «платформа», мене й посадили. — У 1920 р. Остапа Вишню арештували після повернення його до Києва з Кам'янцяПодільського, де на той час отаборилася контрреволюційна Директорія. Наступна фраза про те, що згодом його випустили і він уже з «платформи» не злазив», свідчить про рішучу підтримку письменником Радянської влади.

«Катехізис» — посібник з основ християнського віровчення, призначений для початкового релігійного навчання віруючих.

Філарет (Дроздов Василь Михайлович, 1782–1867) — московський митрополит реакціонер; автор «Пространного'катехизиса», що вивчався в дореволюційній школі.

Соломонів «Оракул» — збірник афоризмів та загадок ізраїльськоіудейського царя Соломона (?—928 р. до н. е.).

C. 11. «Русский паломник»— щоденне ілюстроване видання. Виходило в Петербурзі (1885–1917).

Писати в газетах я почав у Кам'янці… за підписом Павла Грунського. — Остап Вишня має на увазі перші публікації своїх фейлетонів на сторінках кам'янецьподільських газет «Народна воля» і «Трудова громада».

Кримський Агатангел Юхимович (1871–1942) — український радянський сходознавець, славіст і письменник, з 1919 р. — академік Академії наук УРСР.

Левицький Модест Пилипович (1866–1932) — український мовознавець, письменник і публіцист, автор «Граматики української мови».

В Харків «мене переїхали» 1920 року, в жовтні місяці.— Невдовзі після арешту Остапа Вишню з Лук'янівської тюрми, що в Києві, було переведено до харківської тюрми на Холодній горі для продовження слідства. Оскільки ні в діях, ні в творах Остапа Вишні не було виявлено контрреволюційної спрямованості, його звільнили зпід арешту і згодом взяли на роботу до редакції «Вістей ВУЦВК».

«Вісті ВУЦВК» — українська республіканська газета. Виходила в Києві (1919, 1934–1941) і Харкові (1920–1934).

Блакитний 'Василь Михайлович (справжнє прізвище — Елланський, 1894–1925) — український радянський письменник, партійний і державний діяч. Спочатку належав до партії українських лівих есерів (боротьбистів). З 1920 р. — член Комуністичної партії, в 1920–1925 pp. — член ЦК КП(б)У і ВУЦВК. Один з організаторів літературного процесу на Україні в першій половині 20х років.

«Книгсспілка» — українська видавнича і книготорговельна організація. Заснована 1922 р. в Харкові. 1930 р. перетворена на книготорговельне об'єднання — Вукоопкнигу.

С. 12. А ви, маститий, сопричислений до старої дегенераці'і…— Ідеться про графоманів «зі стажем», які полюбляли «опікати» молодих літераторів. (Плутаючи, ніби ненароком, слова протилежного змісту — «генерація» і «дегенерація», — автор натякає на інтелектуальнунедолугість самозакоханих нездар).

«Селянська правда» — українська республіканська газета, орган ЦК КП(б)У. Виходила з 1921 р. в Харкові. В 1925 р. злилася з газетою «Радянське село».

Пилипенко Сергій Володимирович (1891–1943) — український радянський письменник, журналіст, один із засновників літературної організації «Плуг».

С. 13. Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчості.— Автор пародіюс писання псевдовчених, які повульгаризаторському застосовували психологічне вчення 3. Фрейда для тлумачення явищ культури, процесів творчості й суспільного життя.

«Вапніте» (Вільна академія пролетарської літератури) — літературна організація на Україні (1925–1928). Декларувала і боролася за високу якість літературної творчості. Об'єднані ВАПЛІТЕ письменники (П. Тичина, П. Панч, М. Хвильовий, М. Куліш, О. Довженко, В. Сосюра, М. Бажан, І. Дніпровський, Ю. Смолич та ін.) збагатили українську культуру творами значної художньої вартості. Проте ідейно-естетичні гасла й заяви керівників організації не завжди належно аргументувалися, що давало підстави для звинувачень ВАПЛІТЕ в нечіткості політичної платформи та орієнтації на буржуазну культуру Заходу. В умовах гострої критики своєї діяльності ВАПЛІТЕ самоліквідувалася.

«Плуг» — спілка українських радянських селянських письменників. Заснована 1922 р. в Харкові; 1931 р. перейменована на Спілку пролетарськоколгоспних письменників. Існувала до 1932 р. Мала незаперечні заслуги в справі об'єднання талановитих тогочасних літераторів навколо партії. Творчій діяльності «Плуга» шкодив надмірний «масовізм» (прагнення до кількісного розширення письменницького об'єднання за рахунок початківців, курс на створення багатьох периферійних філій, зниження ідейнохудожніх критеріїв).

…«ВУСПП» («Всеукраїнська спілка пролетарських письменників») — літературна організація на Україні (1927–1932). Спрямовувала тьорчість літераторів у русло соціалістичного будівництва, боролася проти ідейних збочень письменників. Члени ВУСПП (І. Микитенко, Л. Первомайський, О. Близько, І. Кулик, П. Усенко та ін.) збагатили українську літературу талановитими творами. З часом ВУСПП стала гальмом на шляху згуртування літературних сил: проголошувала шкідливі, спрямозаиі на політичну дискредитацію деяких письменників гасла типу «союзник або ворог», обстоювала штучно вигаданий «діалектичноматеріалістичний метод» художньої творчості. Керуючись вульгарносоціологічними критеріями, своїми настановами аж ніяк не сприяла творчому зростанню письменників.

«Молодняк» — літературна організація комсомольських письменників України (1926–1932). За ідейноестетичною платформою була близька до ВУСППу. В літературному процесі займала конструктивні позиції, але часом виявляла недостатню теоретичну і художню зрілість. Так, молодняківці твердили, що римовані агітки важливіші ліричної поезії, що романтика і романтизм чужі для літератури пролетаріату.

«МАРС» («Майстерня революційного слова») — літературне угруповання в Києві (1926–1929). Утворилося з колишньої «Ланки», що складалася з літераторів правопопутницького напряму. В період консолідації сил радянської літератури самоліквідувалося.

«Неокласики» — літературне угруповання на Україні в 20х роках, до якого входили М, Зеров, П. Филипович, M. Рильський, M. ДрайХмара, M. Могилянський, О. Бургардт. У своїй творчості ці письменники орієнтувалися на античну класику, проповідували культ «чистого мистецтва», уникали злободенної тематики. Згодом частина їх перейшла на позиції радянської реалістичної літератури.

«Бумеранг» (чи як він там зветься…). — Літературної організації чи угруповання під такою назвою на Україні не існувало. Можливо, Остап Вишня жартома назвав так літераторів, що належали до малочисельних, не відомих широкому загалу об'єднань.

Хвильовий Микола (справжнє прізвище та ім'я: Фітільов Микола Григорович, 1893–1933) — український радянський письменник.

Досвітній Олесь (справжнє прізвище та ім'я: Скрипаль Олександр Федорович, 1891–1934) — український радянський письменник.

С. 14. Нестор Літописець (11— поч. 12 ст.) — автор «Повісті минулих літ».

Остроміїр (християнське ім'я Іосиф) — новгородський воєвода ї посадник в 1054–1057 pp., замовник найдавнішого з тих, що дійшли до нашого часу, Євангелія, т. зв. ОсТромирового.

Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан… — Автор має на увазі тогочасні українські театри: «Березіль», імені Івана Франка, Одеську держдраму, імені Марії Заньковецької.

МОПР (МОДР) — Міжнародна організація допомоги борцям революції, створена в 1922 р. на основі рішень четвертого конгресу Комінтерну. Секція МОДР в СРСР існувала до 1947 р.

Авіохем (Осоавіахім) — Товариство сприяння обороні, авіаційному й хімічному будівництву; масова добровільна громадська організація, що існувала в СРСР з 1927–1948 р. Головними завданнями товариства були зміцнення обороноздатності країни, поширення військових знань серед паселення, виховання його в дусі радянського патріотизму.

«Геть неписьменність» — громадська організація трудящих України, створена з метою ліквідації неписьменності. Існувала в 20х роках.

Товариство «Змичка» — громадська організація трудящих, що займалася встановленням і зміцненням економічних і культурних зв'язків між містом і селом. Існувала в 20х роках.

Літературний клуб ім. Вас. Блакитного — клуб харківських літераторів у другій половині 20х — першій половині 30х років. Створений для проведення масової, культосвітньої, пропагандистської роботи, а також відпочинку письменників.

УСМІШКИ, ФЕЙЛЕТОНИ, ГУМОРЕСКИ 1925—1933
ЛИЦЕМ ДО СЕЛА

В середині 20х років Комуністична партія (більшовиків) України і уряд республіки зосередили особливу увагу на зміцненні економічних і культурних зв'язків міста й села, розвитку на селі кооперації, зародків соціалістичного господарювання. На той час на Україні вже налічувалося близько п'яти з половиною тисяч колективних господарств. У лютому 1925 p. І Всеукраїнський з'їзд колгоспів намітив заходи по кредитуванню, землевпорядкуванню й меліорації, агрономічному обслуговуванню, проведенню культосвітньої роботи. Згадані важливі події й заходи, що знаменували докорінний переворот у житті українських хліборобів, викликали в Остапа Вишні прагнення вивчити ці процеси «зсередини» і відобразити у притаманному його творчості гумористичносатиричному ключі. Влітку 1925 р. він їде відпочивати до с. Мануйлівки Кременчуцької округи на Полтавщині. Враження від перебування в селі й відбиті в циклі оповідань, гуморесок і фейлетонів «Лицем до села». За свідченням Д. М. Біляєва, який у 20і роки вчителював у Мануйлівці, з написаного Остапом Вишнею того літа немає жодного твору вигаданого, взятого не з життя. (Див.: Живий Остап Вишня.—К.: Дніпро, 1966.—С. 104).

Назву циклу запозичено з рубрики «Вістей ВУЦВК». Більшість усмішок циклу вперше надруковано в липні — серпні 1925 р. на сторінках цієї газети, а також в «Селянській правді» та журналі «Нова громада». Наступного року ці твори з деякими текстуальними авторськими виправленнями вийшли окремим виданням.

Цикл подасться в повному складі, твори розташовані в тій послідовності, в якій вони друкувалися в збірці «Лицем до села» і в чотиритомному зібранні «Усмішок».

«Нова громада» — літературномистецький та науковий журнал, орган' Всеукраїнської спілки кооператорів. Виходив 1922–1931 pp. у Києві.

Те, до чого лицем слід повернутися. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК» — 1925.— 3 літ. Цією усмішкою починався цикл «Лицем до села».

Подається за виданням: Усмішки: В 4 т. — К.: ДВУ, 1930.— Т. І.— С. 108–115.

С. 20. Вони несуть яйця, вигрібають на вгородах насіння і правлять за «яблуко роздору» між чоловічою і жіночою половиною населення. — Тут натях на відомий давньогрецький міф: богиня незгоди Еріда, ображена тим, що її не запросили на весілля Фетіди й Пелея, кинула в натовп гостей яблуко з написом «найпрекраснішій». Гера, Афіна і Афродіта пересварилися і звернулися до троянського царевича Паріса з проханням розсудити їх. Паріс присудив яблуко Афродіті. Богиня кохання віддячила йому: допомогла викрасти Прекрасну Єлену. В переносному значенні: «яблуко незгоди» — причина суперечок.

С. 22. …бо в писанні сказано: «Не одним хлібом жива буде людина, а треба ще й до хліба…» — Жартівливий натяк на біблійний міф: з цими словами Мойсей звернувся до іудеїв після того, як бог дав йому скрижалі із заповідями: «…Не одним хлібом живе людина, але всяким словом, що виходить із уст господа» (Второзаконня, гл. 8, в. 3). Цей вислів є і в Євангелії (від Луки, гл. 4, в. 4; від Матфея, гл. 4, в. 4), де він приписується Христові. Значення виразу: людина не може обмежитися лише задоволенням матеріальних потреб: духовні залити не менш важливі для неї.

Те, до чого і лицем, і мордякою повертаються. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 4 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 116–120.

С. 24. Принцесу… Гессенську Алісу… перемогли, а мухи гессенської не переможуть. — В каламбурі обіграно титул останньої російської імператриці, дружини Миколи II, дочки великого герцога гессендермштадтського Людовіка IV (до заміжжя носила ім'я Аліси Вікторії Єлени Луїзи Беатріси) і назву небезпечного шкідника зернових культур.

С. 25. «Сільський господар» — кооперативне товариство, здійснювало постачання на село промислових виробів.

І ВУЦВК, і Раднарком, і Держплан, і УЕР, і., і… Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 5 лип., без назви, під рубрикою «Лицем до села».

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 121–124.

С. 25. ВУЦВК — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.

Раднарком — Рада народних комісарів.

Держплан — Державний плановий комітет.

УЕР — Українська економічна рада.

…сільська Рада, а найчастіше просто собі «спалком». — Остап Вишня кепхує з мовного покручу (від рос. «исполком»), котрий побутував тоді серед малописьменних селян.

С. 26. …«дійсвительний тайний». — Автор має на увазі царського чинов ника високого рангу — «действительного тайного советника».

Князі ШиринськіШахматови… — Мануйлівка здавна належала князям ШиринськимШахматовим. Про останню володарку села згадує у спогадах Д. М. Біляов: «…остання княжна ШиринськаШахматова, лібералкареволюціонерка… навіть каторги зазнала, і селяни її звали вже «стрижена бариня», таки немало добра зробила для селян, колишніх своїх кріпаків, — і землю задешево роздала, і княжий палац на школу перебудувала (а сама віку доживала в маленькому флігелі); побудувала сільський театр і громадську бібліотеку, безплатно давала відвідувачам чай, але щоб відвідувач обов'язково брав читати якусь книжку. Давала притулок і сховище для революціонерів… Жив у неї і М. Горький» («Живий Остап Вишня». — С. 109–110).

Колись було: «Чия земля?» — «Калитчина». — Натяк на багатія Калитку, персонажа п'єси І. КарпенкаКарого «Сто тисяч».

— А подивись, скільки там ти мені продналогу нацокав? — Ідеться про продовольчий податок, запроваджений у період непу замість продовольчої розверстки.

С. 27.— Усім губ… Усім окр… Усім рай… Усім сіль… — тобто, всім губернським, окружним, районним, сільським виконкомам.

Наркомос — Народний комісаріат освіти.

Наркомзем — Народний комісаріат землеробства.

Иаркомздрав — Народний комісаріат охорони здоров'я.

Наркомвнусправ — Народний комісаріат внутрішніх справ.

Наркомюст — Народний комісаріат юстиції.

ТАПУК — Товариство авіації та повітроплавання України.

Доброхім — Добровільне товариство друзів хімічної оборони та хімічної промисловості.

Добробут — Всеукраїнська кооперативна спілка для закупки і збуту продуктів тваринництва.

Наркомфін — Народний комісаріат фінансів.

«Вівчарство». Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.— 5–6 серп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 125–128.

«Молочарство» (Ідилія). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 16 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 129–131. > С. 29. «Тихесенький вечір на землю спадає…» — слова з популярного українського романсу.

Косовиця. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК», — 1925.— 17 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 132–135.

С. 31..лж доки не засурмлять сурми архангельські і не сяде «Оченашу» на престолі…— Остап Вишня пародіює картину кінця світу за есхатологічними уявленнями віруючих про друге пришестя, антихриста і т. ін.,

далі — страшний суд над героєм за те, що він… не вгноював попелом ріллі.

С. 32. «Обчеську» валять!» — тобто косять сіно на громадському лугу.

Машини!!! Бперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 5 серп. — під заголовком «Та даймо машину!»

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 136–140.

Коли чорна запаска ночі полтавської луг обгортає. (Елегія). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 11 лип.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 141–144.

«У колехтив!!!» Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 14 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 145–151.

С. 39. «гуртовечортове»… — давній народний вираз, який вживали противники комун для дискредитації соціалістичних принципів господарювання. Подальша оповідь про успіхи трудової артілі імені Леніна спростовує просторікування про безглуздість колективної праці.

Шестипільна сівозміна — сівозміна з шести полів, тобто науково обгрунтоване чергування сільськогосподарських культур і пару на території (в полях і по роках), яке супроводиться відповідною системою обробітку грунту і системою удобрення.

С. 40..мають трактора «фордзона» на 20 сил… — На той час каша країна ще не мала власного розвинутого сільськогосподарського машинобудування і закуповувала трактори за кордоном.

…бо хрюкають тридцятеро йоріаиирів… — Ідеться про породу свиней, виведену в 19 ст. у графстві Йоркшир (Англія).

А тов. Рубан (заступник голови колективної)… — тобто заступник голови правління трудової артілі імені Леніна.

С. 42. Ой на ставку качки пливуть, // Каченята крячуть. // Колективи добре живуть, // А селяни плачуть. — Очевидно, тогочасний сільський фольклор.

Коли в голові «лій». Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 15 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 152–155.

С. 42. З батьком, знаєте, сперечатися, що рамкова краща, коли вони все своє життя з дуплянками провозились… — Ідеться про два типи вуликів.

Додан, Левицький, Рут — відомі пасічники.

С. 43. Хазяйство має двадцять щось десятин землі…— Десятина — стара одиниця виміру земельної площі, дорівнює 1,09 га (2400 кв. сажнів). Багатопілля — застаріла назва сівозмін з 5–6 і більше полями.

Як поліпшити своє господарство. (Багатьма перевірено). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 7 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 156–160.

Гінекологія. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 23 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т 1.— С. 161–165.

«Сільська юстиція». Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.— 21 серп.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 166–170.

Пошти шо й здря. Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.— 12–13 серп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 171–173.

«Темна нічкапетрівочка». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 8 серп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 174–179.

«Шлях до соціалізму». Вперше надруковано в журн. «Нова громада». — 1925.— № 6.— С. 10–11.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 180–184.

«Божеське». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 21 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 185–190.

С. 60. Граф Капніст тут жив колись… — Капністи— українські поміщики на Лівобережній Україні у 18му — на початку 20го ст., графи. Походили з роду венеціанського дворянина (грека за національністю) Василя Петровича Капніста (? —1757). Його син — російський і український письменник В. В. Капніст.

«Леригія». Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.— 14 серп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 191–194.

«Блажен муж іже не іде на совіт нечестивих». Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.— 19 серп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 195–199.

Ярмарок. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — Перша частина — 1925.— 25 лип.; Друга — 1925.— 28 лип.; Третя — 1925.— 29 лип.; Четверта — 1925.— 31 лип.

Подається за виданням: Твори: В 2 т. — К.: Держлітвидав України, 1956.—Т. 1.—С. 41–62.

Як свідчить Д. М. Білясв у спогадах «Остап Вишня в Мануйлівці» (Див.: «Живий Остап Вишня». — С. 102–103). письменник під час відпочинку в селі виїжджав на ярмарки в Говтву, Козельщину й Омельник, навколишні села приблизно за двадцять кілометрів від Мануйлівки. Багаті враження від тих поїздок послугували йому матеріалом для цього твору.

Дід Матвій. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 29 серп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 232–244.

За свідченням Д. М. Біляєва, прототипом героя оповідання був Матвій Дерев'янко, який прожив довге й важке життя, а до всього мав ще й вельми колоритний характер та оригінальні звички. (Див.: «Живий Остап Вишня». — С. 104–105). Очевидно, Остап Вишня використав у творі деякі оповідки цікавого співрозмовника. Проте дуже сумнівно, що «і ні слова, і ні риски» не було «вигаданого ні у діда Матвія, ні в Остапа Вишні», як пише мемуарист. Життєві враження, безперечно, часто слугували основою для задумів письменника, але багата фантазія відігравала в його творчості аж ніяк не останню роль.

С. 95. Пегрооський Григорій Іванович (1878–1958) — радянський державний і партійний діяч, в 1919–1938 pp. — голова ВУЦВК.

Псьол. Уперше надруковано в збірці «Лицем до села». Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 2Л5—249. С. 96. Куцак — обріз.

«Рибка плаває по дну». Вперше надруковано в збірці «Лицем до села». Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 250–255.

«Ппнобаба». Вперше надруковано в журн. «Нова громада». — 1925.— № 15.— С. 4–5.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 256–259.

Село згадує. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 18 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 260–265.

С. 104.— Денікін Антон Іванович (1872–1947) — генераллейтенант царської армії, головнокомандуючий контрреволюційними збройними силами Південної Росії під час громадянської війни. У 1919 р. за допомогою Антанти організував похід на Радянську Росію. В квітні 1920 p., після остаточного розгрому його армії на Північному Кавказі, втік за кордон.

С. 105. У земельний одділ підемо! — Тут натяк на можливий розстріл.

Держись, хлопці! Вперше з підзаголовком «Роман на 4 розділи з епілогом і з мораллю» надруковано в журн. «Молодий більшовик». — 1925, груд, — 1926, січ. — № 1(4). — С. 10.

Подається за першодруком.

С. 107. КІМ (Комуністичний Інтернаціонал Молоді) — міжнародна організація революційних спілок трудящої молоді, що існувала в 1919–1943 pp. як секція Комінтерну і діяла під його керівництвом.

«Мы молодая гвардия // Робочих и крестьян — рядки з популярної комсомольської пісні на слова російського радянського поета О. Безименського «Молодая гвардик».

Вискочили… За часом написання твір відноситься до 1925–1926 pp. Вперше надруковано в збірці: «Вишневі усмішки кооперативні». — X.: Плужанин, 1927.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 207–209.

С. 110. «Ой випила, вихилила!» — слова з української народної пісні.

Отака мати… Вперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1926.— 14 січ.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 114–116.

С. 110. «… про Сарахвима Сарівськоео»… — Йдеться про Серафима Саровського (1760–1833), монаха Саровського монастиря в колишній Тамбовській губернії. Канонізований як святий напередодні першої російської революції, коли реакційні кола всіляко намагалися посилити релігійні настрої в масах з метою відвернення трудящих від революційного руху. Відкриття мощей Серафима Саровського відбулося в 1903 р. за участю царя Миколи II. Культ цього святого широко використовувався для церковномокархічної пропаганди.

Сбліх. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 20 січ. Подається за першодруком.

С. 1І2. «…кінчався шкільний триместр…» — У двадцяті роки навчальний рік у школах поділяеся на три семестри — осінній, зимовий та весняний.

«….зд столом сиділа методична трійка…» — В тогочасній школі педагогічним процесом керували методичні трійки за основними розділами програми — природа, праця, суспільство.

С. 113. Клас має шість ланок… — Клас поділявся на ланки. Кількість ланок визначалася в залежності від числа учнів, яких у класі мало бути не більше сорока.

Та доки ж?! Уперше надруковано в жури. «Молодий більшовик». — 1926.— № 5 (18). — С. 16. Подається за першодруком.

«Молодий більшовик» — суспільнополітичний, літературнохудожній та науковопопулярний журнал сільської молоді. Орган ЦК ЛКСМУ; з 1928 p. — орган ЦК ЛКСМУ та Київського обкому ЛКСМУ.

С. 114. Гогенцоллерн Вільгельм. — Автор, очевидно, мас на увазі Вільгельма II, німецького імператора в 1888–1918 pp., скинутого з престолу Листопадовою революцією 1918 р.

Бережіть добро держави. Вперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1926.— 8 квіт.

Подасться за першодруком.

«Радянське село» — республіканська газета, що видавалася в Харкові в 1920–1925 pp. Тепер — «Сільські вісті».

«Підкачала». Вперше з підзаголовком «Гумореска» надруковано в журн. «Нова громада». — 1926.— № 4.— С. 10–11.

С. 116. Охматдит — в СРСР: система державних, громадських і профілактичнолікувальних заходів, спрямованих на охорону і зміцнення здоров'я матері й дитини.

Про діточок. Уперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1926.— 6 трав.

Подається за першодруком.

Степами таврійськими. (Подорож). Уперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1926.— 13 трав. Подається за першодруком.

С. 122. А Гнилим морем зветься північна частина Чорного моря, затоки, що в Мелітопольщину солоною водою врізується. — Очевидна помилка: Гниле море, або Сиваш, — це мілководна затока не Чорного, а Азовського моря.

«Тяжолі времена». Вперше надруковано в газ. «Селянин». — 1926.— 13 трав.

Подається за першодруком.

C. 124. Земський начальник… — У Російській імперії в 1889–1917 pp. — службова особа з дворян. Контролював діяльність органів селянського громадського управління, був першою судовою інстанцією для селян.

Пристав… — Ідеться про станового пристава; в дореволюційній Росії — начальник поліцейської дільниці в сільській місцевості.

Урядник, стражник — нижчі поліцейські чини в дореволюційній Росії.

Три сосни. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 22 трав.

Подається за першодруком.

Приводом для написання фейлетона стала міжнародна конференція з питань роззброєння, що відкрилася в Женеві 18 травня 1926 р. З публікацій тогочасної радянської преси (зокрема й у «Вістях ВУЦВК» від 19, 20, 21 травня 1926 р.) видно, що очікувана домовленість про найболючішу проблему потонула в демагогічних розумуваннях дипломатів про те, «що слід розуміти під озброєнням, од яких військових, господарчих, географічних та інших чинників залежить озброєння, з елементів яких складається озброєння мирного часу, морське, сухопутне та повітряне»… (Так дослівно було сформульоване одне з перших питань порядку денного конференції). Про цю пустопорожню балаканину й ідеться в твори

С. 125. Ще в Версалі, коли знаменитий мир підписувався… — Автор має на увазі Версальський мирний договір 1919 p., укладений між державами Антанти і переможеною Німеччиною.

Ліга націй — міжнародна організація, що існувала між першою і другою світовими війнами. Створена 28 квітня 1919 р. на Паризькій конференції держав — переможниць у першій світовій війні. Статут Ліги націй передбачав боротьбу за мир і безпеку народів, за роззброєння. Насправді вона стала знаряддям політики англофранцузьких імперіалістів. В Лігу націй входили 43, тобто, фактично, всі головні імперіалістичні держави, крім США.

«Сукно в степу» (Подорож). Уперше з підзаголовком «Подорож» надруковано в газ. «Радянське село». — 1926.— 23 трав. Подається за першодруком.

С. 127. Раковський Христіан Георгійович (1873–1941) — радянський партійний і державний діяч. У 1919–1924 pp. — голова Раднаркому УРСР.

С. 128. …славнозвісний професор М. Ф. Іванов. — Ідеться про Михайла Федоровича Іванова (1871–1935), радянського вченого в галузі тваринництва, який вивів асканійську породу овець та українську степову білу породу свиней.

«Нравствінна робота». Вперше надруковано в журн. «Всесвіт». — 1926.— № 11.— С. 2–3.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 186–191. С. 130. «Espero» — гатунок цигарок.

С. 132. …до п'ять черв'яків і наштрахуєш… — тобто стягнеш до п'яти червінців штрафу.

Бердянськ. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 20 черв.

Подається за першодруком.

Твір відкрив так званий бердянський цикл фейлетонів і гумористичних нарисів, написаних Остапом Вишнею в червні — липні 1926 р. під час відпочинку на Азозському узбережжі. Нариси були видрукувані на сторінках «Вістей ВУЦВК». Подаємо шість із загальної кількості дванадцяти назв цього циклу.

С. 132. …берег моря Суражського… — В давньоруських літописах Азовське море називалося Сурожським (від м. Сурож).

Мапа — географічна карта.

С. 133. «1826 года стараниями князя Воронцова…» — Ідеться про князя Михайла Семеновича Воронцова (1782–1856), російського державного діяча, генералафельдмаршала. В 1823–1843 pp. — новоросійський генералгубернатор і намісник.

«…ногайці пішли двома «виходами» 1812 й 1855 року…» — Ідеться про масову еміграцію кримських татар у ці роки.

Пугач Омелько — Пугачов Омелян Іванович (1742–1775), донський козак, очолював найбільше у 18 ст. селянськокозацьке повстання 1773–1775 pp.

С. 134. «Рудзутака» клепають… — Мова йде про спорудження пароплава, названого ім'ям видатного революціонера, державного і партійного діяча Яна Ериестовича Рудзутака (1887–1938).

С. 135. «Форд» — марка автомобіля, що випускався ка заводах американського підприємця Генрі Форда (1863–1947), який уперше застосував потоковомасове виробництво, засноване на стандартизації та конвейєризації.

С. 137. Наркомпоштель — Народний комісаріат зв'язку.

«Блаженні ізгнаншіє правди ради, яко тих єсть пляж на морі на Азовськім». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 29 черв. Фейлетон входить до бердянського циклу.

Подається за першодруком.

С. 139. Махно Иестор Іванович (1889–1934) — під його проводом на Україні (1918–1921) діяли анархістські загони. Після розгрому їх Червоною Армією втік за кордон.

«Ідеал». Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 4 лип. Нарис входить до бердянського циклу. Подається за першодруком.

С. 140. Завод Грієвза — так називався до революції Бердянський завод сільськогосподарських машин, що належав акціонерній компанії «Джон Грієвз і К°».

С. 141. Врангель Петро Миколайович (1878–1928) — барон, один з главарів контрреволюції на Півдні Росії. В квітні 1920 р. очолив так звану російську армію в Криму. Після розгрому її Червоною Армією в листопаді того ж року втік за кордон.

Колчак Олександр Васильович (1874–1920) — один з главарів російської контрреволюції. В листопаді 1918 р. очолив об'єднані білогвардійські сили в Сибіру і на Далекому Сході. Розстріляний за вироком Іркутського ревкому.

…а К° теж м'ялася, стояла перед отією, що й ви знаєте, платформою та чухалася: «Чи лізти, чи не лізти? — Автор має на увазі ту частину інтелігенції, котра після революції не одразу стала на бік Радянської влади.

С. 142. …«за Уральським хребтом, за рекой Іртишом…» — Імовірно, слова з тогочасної популярної пісні.

Птиця плаче. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 11 лип. Фейлетон входить до бердянського циклу. Подається за першодруком.

С. 144. Чи не за таке відношення до Денисовоі коси вилаяв у ювілейному числі вусорівського журналу «Украииский охотник и риболов» вусорівський поет Уралов всіх вусорівців?» — Ідеться про вірш Якова Уралова «До п'ятиріччя ВУСОРу», надрукований в шостому номері згаданого видання.

ВУСОР — Всеукраїнська спілка мисливців і риболовів.

«Рибак рибака не дуже бачить навіть поблизу». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 17 лип. Нарис входить до бердянського циклу.

Подається за першодруком.

С. 146. Вукоопспілка — Всеукраїнська спілка кооператорів. С. 147. Всеукррибакспілка — Всеукраїнська спілка рибалок. С. 148. Книпович Микола Михайлович (1862–1939) — радянський вченийзоолог.

«Так ми ж народ тьомний». (Конспект до трагедії). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК. — 1926.— 6 серп. Нарис входить до бердянського циклу.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 218–222. С. 150. Гальперин. — Ідеться, очевидно, про якогось спритного харківського ділка.

«Без голосу вовна». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 25 серп.

Подається за першодруком.

С. 151. Соколовський Олексій Никапорович (1884–1959) — український радянський агрогрунтознавець.

Райвиборком — районна виборча комісія. РВК — районний виконавчий комітет.

Ще про хвороби житлокооперації. Вперше з підзаголовком «В порядку обговорення» надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 12 верес.

Подається за першодруком.

1926 р. на сторінках «Вістей ВУЦВК» відбувалася дискусія з проблем розвитку житлової кооперації. Звідси — підзаголовок.

С. 155. Буде нам тяжко «перші триста літ»… — Висміюючи міщанські сварки в комунальних квартирах, сатирик наголошує на необхідності «поглиблювати моральні борозни», тобто виховувати в людях елементарну культуру співжиття, без якої, на думку автора, становлення житлової кооперації може затягнутися на… триста років.

«Гумористи». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 24 верес.

Подається за першодруком.

С. 156. НКОС — Народний комісаріат освіти.

ФКУ НКФ — Фінзїісосоконтрольне управління Народного комісаріату фінансів.

С. 157. …збігати до Москви самому Григорію Івановичу… — тобто Петровському Г. І., голові ВУЦВК.

ХЦРК — Харківський центральний робітничий кооператив.

Не підгадьте, православні* Уперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1926.— 26 верес. Подається за першодруком. С. 158. «Іже херувими» — релігійна пісня.

«І хліб пекти, Й по телята йти, // Коли б мені, господи, // Василя знайти»/.— Слова з української народної пісні.

Може, ще інсценізувати накажете? Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 6 жовт. Подається за першодруком. С. 160. РСІ — Робітничоселянська інспекція.

«Честь імєсм вас поздравіть». Уперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1926.— 14 жовт.

Подається за першодруком.

С. 161. «Гряди, гряди, 11 Голубице моя» — слова з релігійної пісні. «Поооложил сси на главах їх вінці!..» — Автор пародіює релігійний обряд вінчання.

…«Релігія — опіум для народу»… — Вираз К. Маркса, який писав у праці «До критики гегелівської філософії права» (Вступ): «Релігія — це зітхання пригнобленої істоти, серце безсердечного світу, подібно до того як вона — дух бездушних порядків. Релігія є опіум народу». (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. — Т. 1.— С>385). Це висловлювання («Релігія є опіум народу») використовується і в праці В. І. Леніна «Соціалізм і релігія» (Ленін В. І. Повне зібр. творів. — Т. 12.— С. 133).

Національно, просто, а головне — приємно. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 24 жовт. Подається за першодруком.

С. 162. Шептицький Андрій (1865–1944) — глава уніатської церкви (з 1900 p.), один із натхненників українського буржуазного націоналізму.

С. 163. Чикаленко Євген Харлампович (1861–1929) — діяч українського буржуазноліберального й культурницького руху кінця 19го — початку 20го ст. Видавець першої української газети «Рада» (1906–1914), меценат української культури й науки.

«Український голос» — емігрантська газета.

«Ой горе, горе мні». Вперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1926.— 5 листоп.

Подається за першодруком.

С. 163. Дев'ять літ …як «камунія п'є нашу кров»… — Автор іронізує над бідканням обивателів про важке життя за Радянської влади.

Слухай, обивателю! Вперше надруковано' в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 7 листоп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 165–169.

С. 166. 9й розряд… — У 20і роки посадовий оклад службовця залежав од встановленого йому фахового розряду.

С 167. Я прийшла до тебе вільною, як легіт гірських полонин… А ти причепив до мене «платформу». Ти жабою дряпався на ту «платформу», на всі боки озираючись… — Мова йде про міщанпристосуванців, які примітивно тлумаченими соціалістичними «платформами» компрометували ідеї революції. Видаючи себе за прихильників Радянської влади, вони клопоталися лише про власне благополуччя.

..л ти не можеш дати мені нічого без «комісій підвищення продуктивності», без колитетів «поліпшення якості»… — Обиватель підміняв справжню боротьбу за продуктивність і якість праці бюрократичною метушнею, всілякими організаційними псевдоноваціями тощо, а по суті, саботував соціалістичне будівництво.

Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної неволі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміховище, ти з задавлених мов зробив «собачі», ти красу національного відродження добачаєш тільки в «комісіях по українізації», куди тебе ломакою заганяти треба. — Йдеться про обивателя із зграї чорносотенських недобитків, які, причаївшись після революції, продовжували паплюжити мови раніше пригноблених націй, зокрема, й української, чинили прихований опір розвитку культур, розкутих революцією народів, а необхідну в республіці українізацію управлінського апарату саботували, зводячи її до звичайної формальності.

С. 168. Шмендефер — азартна карточна гра.

А ми чим винуваті? Вперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1926.— 18 листоп.

Подається за першодруком.

"Зойк на дорозі». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1927.— 13 січ.

Подається за першодруком.

С. 169. …«умер, бедняга, в больнице военной, // долго, бедняга, страдал». — Зразок тогочасного міського пісенного фольклору.

С. 170. «Перші хоробрі» — популярний у 20і роки вираз серед української творчої інтелігенції (так називали першовідкривачів у якійсь важливій громадській справі), взятий з вірша В. ЕллакаБлакитного «Удари молота і серця»: «Ми — тільки перші хоробрі, // Мільйон підпирає нас».

Сотенний уповноважений — уповноважений сільради на сто дворів для роз'яснення і здійснення практичних заходів Радянської влади.

А ти, Марку, грай! Уперше надруковано в журн. «Червоний перець». — 1927.— № 4.— С. 2.

Подається за першодруком.

С. 171. …розпочинаючи видавати свій жургіал… — Ідеться про поновлення у січні 1927 р. видання українського журналу сатири й гумору «Червоний перець». Заснований 1922 р. Виходив у Харкові з перервами в 1922, 1927–1934 pp.

Чемберлен Иевілл (1869–1940) — англійський державний діяч; у 1937–1940 pp. — прем'єрміністр Великобританії.

Болду'ін Стенлі (1867–1947) — англійський державний діяч; в 1923–1924 pp. — прем'єрміністр Великобританії.

Черчіль УінстонЛеонардСпенсер (1874–1965) — англійський державний діяч; у 1908–1929 pp. — міністр ряду міністерств, у 1940–1945 pp. — прем'єрміністр Великобританії.

..лише ноти навіть з приводу карикатури… — Йдеться про ноту англійського уряду від 23 лютого 1927 р. з приводу карикатури на Чемберлена в газ. «Известия».

Вічна їм пам'ять. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1927.— 14 квіт.

Подається за першодруком.

Як мене преса підвела (Факт). Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1927.— 5 трав. Подасться за першодруком.

Радіо. Вперше надруковано в журн. «Червоний перець». — 1927.— № 6.— С. 3.

Подається за першодруком.

Мисливство. Вперше надруковано в журн «Червоний перець». — 1927.— № 15.— С. 2.

Подається за першодруком.

Якість продукції. Вперше надруковано в жури. «Червоний перець». — 1927.— № 20.— С. 8.

Подається за першодруком.

«Чукрен». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1927.— 28 серп.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 230–232.

С. 181. Атлантида — материк, який, за легендою, нібито існував у давнину між Європою і Америкою.

Ой корито, корито, І/ Повне води налито… — зразок тогочасної міщанської псевдонародної творчості.

С. 182. Ти скажи мне пачему… — зразок тогочасної міщанської псевдонародної творчості.

«Віють вітри, // B/югь буйні, // Аж дерева гнуться — слова з української народної пісні.

Чухра'нщі. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1927.— 10 верес.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 233–240.

C. 183. …від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну… — видозмінені назви річок Сяну й Дону, як і Дніпра й Дністра, також видозмінена назва Карпатських гір свідчать про те, що Остап Вишня висміює в памфлеті не якийсь «дивацький народ», а цілком певний психологічний тип українця.

Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.— Фраза вказує на те, що об'єкт сатиричного насміху автора — денаціоналізовані українці з втраченим почуттям власної гідності й невігласи в історії свого народу.

С. 184. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина. — Хвалебний пасаж чухраїнців про соняшник — натяк на рабську натуру тих наших земляків, які призвичаїлися до свого принизливого суспільного становища.

..матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки… — Натяк на нехлюйське ставлення чухраїнців до своїх історичних реліквій.

…чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура. — Автор висміює тих, хто байдуже ставиться до культурних надбань свого народу.

С. 186. Perpetuum mobile (латин.) — вічний двигун.

Це вам не бандитизм. — Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».'— 1927.— 12 жовт.

Подається за першодруком.

С. 187. Командувачем Ростовського фронту від Ростова до Новобатайська з 24 серпня 1917 р. до 13 червня 1918 року. — Очевидна неточність. Ростовського фронту не існувало. Мова йде, певно, про війська, що на Ростовському напрямі чинили опір Денікіну в 1918–1919 pp.

С. 188. …«тогда считать мы стали рани, // товарищей считать» — рядки з поезії М. Ю. Лєрмонтова «Бородіно».

Кишинське РКВД — Кишинська районна комісія взаємодопомоги.

Універсал. Уперше надруковано в журн. «Червоний перець». — 1927.— № 21.— С. 2. Підзаголовок: «До земляків своїх, на Україні й поза Україною сущих». Твір підписано: «Червоний перець».

Подається за першодруком.

С. 190. Пілсудський Юзеф (1867–1935) — польський державний і військовий діяч, маршал. У 1918–1922 pp. — диктатор польської буржуазнопоміщицької держави. З 1926 р. — глава «санаційного» режиму.

Пуанкаре Раймон (1860–1934) — французький політичний діяч; прем'єрміністр в 1912 p., президент Франції — в 1913–1920 pp.

До тих, що поза Україною сущі. Вперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1927.— 7 листоп. Подається за першодруком.

С. 191. Ви з нас тільки ж 300 літ пили й пили, а ці, мабуть, і за 1000 років не вгамуються. — Звертаючись до білогвардійської еміграції, яка поширювала всілякі небилиці про життя в СРСР, Остап Вишня висміює брехні про «більшовицьке людоїдство» тощо. Пародіюючи ворожі писання про страшне майбутнє Радянської України, він ніби ненароком нагадує колишнім царським посіпакам про 300річне «благоденство» українців у складі «тюрми народів», як називав дореволюційну Росію В. І. Ленін.

ЦВК СРСР — Центральний Виконавчий Комітет СРСР.

С. 192. А як коли неспокійний заявить, було, вам про те, що йому треба, пошлете його, спасибі вам, або в Вологодську губернію, або у Наримський край. Сидить він там собі тихо та мирно, й не ворушиться. — Сатирик нагадує колишнім царським підніжкам про те, що вони за найменший протест проти існуючого порядку «неспокійного» відправляли в заслання в Сибір або на Північ.

Колись і тепер. Уперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1927.— 7 листоп.

Подається за першодруком.

С. 193. Мазепа Іван Степанович (1644–1709) — гетьман Лівобережної України в 1687–1708 pp.

«Ой за гаємгаєм, гаєм зелененьким» — українська народна пісня. «Боже, царя храни» — гімн російських монархістів. «Коль славен наш господь» — релігійна пісня.

«Во саду лі, в огороді». — Йдеться про російську народну пісню «Во саду ли, в огороде».

С. 194. …перейдіть з нашого Поділля… за річку Збруч — і зразу вас за грати. — Кордон Радянської України з буржуазною Польщею проходив до 1939 р. по річці Збруч.

А чи маєте ви хоч би ж у тійтаки Польщі український суд? — Автор має на увазі утиски, яких зазнавало українське населення, що проживало на території буржуазної Польщі.

З вашими преміями… Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1927.— 20 груд.

С. 196. …а тебе… на цугундер — тобто притягнуть до відповідальності.

Відьма. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 4 січ. Подається за першодруком.

С. 199. Іона Азраілович Вочревісущий — псевдонім українського радянського журналіста і літератора Миколи Новицького.

Петро Лісовий — псевдонім українського радянського письменника Петра Свашечка (1892–1943).

Марія Яковлівна — співробітниця газети «Вісті ВУЦВК».

Хоч немає рими, так зате є смак. Уперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1928.— 6 січ. Подається за першодруком. С. 200. ТВД — Товариство взаємної допомоги. С. 201. Райначміл — начальник районного відділу міліції.

«Дорогу жінці». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК», — 1928.— 25 лют.

Подається за першодруком.

С. 202. ОЗУ — окружне земельне управління.

На руднях. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 27–28 берез.

Подається за першодруком.

С. 203. Панів Андрій Степанович (1899–1942) — український радянський поет.

C. 206. «Спартак» — напевно, тогочасна назва одного з харківських готелів.

С. 207. Бесемерооа піч. — Автор має на увазі бесемерівський процес, тобто технологічний процес виробництва сталі. Назва — за прізвищем Г. Бессемера (1813–1898), англійського винахідника.

Райспілка — районна спілка кооператорів.

С. 211. Тичина Павло Григорович (1891–1967) — український радянський поет, державний та громадський діяч, академік АН УРСР (1929), Герой Соціалістичної Праці (1967), лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1962).

Леська. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 7 листоп.

Подається за першодруком.

С. 212. Соколянський Іван Панасович (1889–1960) — радянський ученийдефектолог, один з організаторів науководослідних інститутів педагогіки (1926) і дефектології (1929) на Україні.

С. 213. «По морям, морям, морям, 11 Ньшче здесь, а завтра там!» — слова з популярної на той час пісні.

«Ми молоді весняні квіти…» — слова з пісні «Інтернаціонал юнаків».

Щось у лісі ререпнуло, II Баба з дуба гегепнула, // Так тобі, бабо, й треба, II Щоб не лазила на небо — слова з української народної жартівливої пісні.

С. 214. Сидітиме до того часу вже кріпко «Пролетар на крилі*…— Ідеться про розвиток вСРСР авіації.

…уже в Харкові Есхар засяє…— Всхар (Електричне селище Харків) — селище міського типу в Харківській області. З'явилося в 1927 р. у зв'язку з будівництвом Харківської ДРЕС.

…а в Електрополісі Дніпрельстан світлом вулиці позаливає…— Мова йде про селище будівників Дніпровської гідроелектростанції.

На Гончарівці. Вперше надруковано в альманасі «Літературний ярмарок». — 1928.—Кн. 1 (131).—С. 202–208. Подасться за першодруком.

«Літературний ярмарок» — український альманахмісячник. Виходив у Харкові в 1928–1929 pp.

С. 214. КвіткаОснов'яненко Григорій Федорович (справжнє прізвище — Квітка; літературний псевдонім — Грицько Основ'яненко, 1778–1843) — український письменник, прозаїк і драматург.

..Jde хотів був ти посватати… — Ідеться про п'єсу Г. КвіткиОснов'яненка «Сватання на Гончарівці».

С. 215. …де колись попід тином тікав Прокіп Шкурат до «вольної»… — Автор має на увазі так звані «питейные заведення» в дореволюційній Росії, в яких дозволявся вільний продаж горілки.

Межлаук Валерій Іванович (1893–1938) — радянський державний і партійний діяч.

К 2 — марка паровоза.

Леус — імовірно, відомий тодішній кравець на Гончарівці.

«Slem» — назва німецької фірми, яка поставляла в СРСР велосипеди.

«Яблуневий полон" — п'єса українського радянського письменника Івана Даниловича Дніпровського (справжнє прізвище Шевченко, 1895–1934).

Хусточка моя шовковая, // Обітри мої слізоньки, // Нехай же, нехай же від їх II Полиняють квітоньки. — Рядки з української народної пісні.

С. 216. Де ти ходиш, де ти бродиш, / / Сербіяночка моя,// Пузирки в кармані носиш, // Отруїсь хатіш міня. — Зразок тогочасної міщанської псевдонародної пісенної творчості.

Померли з самогонки, коли віки притрусили «вольні», коли революція позачиняла «марнопольки». — Ідеться про вживання алкоголіками спиртових сурогатів після ліквідації вільного продажу горілки і так званих монопольок, в яких провадилася до революції державна (монопольна) торгівля горілкою. В народі ці заклади й називали «марнопольками».

Як уволю я нап'юся, // Чорта й жінки не боюся, // Спи, жінко, спи! — Рядки з української народної пісні.

/ тільки Стецьки, Одарки та «одставні салдати Скорики»… — Імена персонажів п'єси Г. КвіткиОснов'яненка «Сватання на Гончарівці».

С. 217. Бестужівські курси — жіночий вищий навчальний заклад у царській Росії. Засновані в Петербурзі 1878 р.

С. 218. «Я упрекать тебя не стану, я не смєю, // Ми так давно і так нелєпо розошлісь, 11 Но я любіл тебя, і ти била моєю, / J Зачєм же ти ушла? І/ Вереенісь!» — рядки з популярного тогочасного романсу.

С. 219. «Ліш умсй за дєло взяться, // Можна всюди пожівляться, // В поле бий, колі, рубі,— // Дома дєнєжки бері*.— Слова з пісні Скорика в п'єсі Г. КвіткиОснов'яненка «Сватання на Гончарівці». (Порівняно з оригіналом — орфографія дещо змінена).

З Новим.» Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1929.— 1 січ.

Подається за першодруком.

С. 220. «І хліб пекти, II Й по теляти йти… — Див. приміт. до твору «Не підгадьте, православні!»

З богом до роботи. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1929.— 12 січ.

Подається за першодруком.

Ґвалт! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК. — 1929.— 1 берез. Подається за першодруком.

Переплутали. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1929.— З квіт.

Подається за першодруком.

С. 224. Муздраміп — музичнодраматичний інститут. Створений у Харкові 1923 р. в результаті реорганізації консерваторії. Існував до 1934 р.

КНС — комітет незаможних селян (комнезам). Комнезами — класові організації селянської бідноти на Україні в 1920–1933 pp., створені для здійснення аграрної і продовольчої політики Комуністичної партії, захисту інтересів бідноти й середняків.

Розмова на межнику. Вперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1929.— 24 лнп.

Подасться за першодруком.

От вам і жарт! Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1933.— 24 жовт.

Подається за першодруком.

С. 227. МТС (Машиннотракторна станція) — державне сільськогосподарське підприємство для виробничотехнічного і організаційного обслуговування колгоспів на договірних засадах. Функціонували в 1928–1958 pp.

Перестрах. Уперше надруковано в журн. «Червоний перець». — 1933.— № 2.— С. 3.

Подається за першодруком.

С. 230. …а ще звали те місто ім'ям цариці…— Ідеться про Катеринослав (тепер — Дніпропетровськ),

МИСТЕЦЬКІ СИЛУЕТИ
Цикл, до якого увійшло 11 «силуетів», надруковано в лютому— квітні 1928 р. на сторінках додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».

До видання включено всі твори в тій послідовності, з якою вони з'являлися в світ.

Анатоль Петрицький. Уперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— 11 лют. Подасться за першодруком.

Петрицький Анатолій Галактіонович (1895–1964) — український радянський живописець і театральний художник, лауреат Державної премії СРСР (1949, 1951).

С. 234. Соловцовський театр — театр «Соловцова». Існував з 1891 р. в Києві як Товариство драматичних акторів. На його базі в 1919 р. заснований Другий театр Української Радянської республіки імені В. І. Леніна.

С. 235. Кричевський Федір Григорович (1879–1947) — український радянський живописець, заслужений діяч мистецтв УРСР з 1940 р.

Кричевський Василь Григорович (1872–1952) — український живописець, архітектор, графік. Брат Ф. Г. Кричевського.

Щербаківський Данило Михайлович (1877–1927) — український радянський мистецтвознавець.

С. 236. «Гротеск», «Дім інтермедій» — назви київських дореволюційних театрів.

«Молодий театр». — Заснований у Києві 1916 р. на студійній основі як театр шукань. Працював під керівництвом Леся Курбаса. 1919 р. об'єднано з Першим театром Української Радянської республіки імені Т. Г. Шевченка.

Музична драма — перший український радянський оперний театр. Створений 1919 р. у Києві.

Мордкін Михайло Михайлович (1880–1944) — російський артист балету, балетмейстер і педагог. В 1918–1922 pp. працював у Києві в «Молодому театрі», Другому театрі Української Радянської республіки імені В. І. Леніна, Музичній драмі.

«Цар Едіп» — п'єса давньогрецького драматурга Софокла (бл. 496–406 р. до н. е.).

«Горе брехунові» — п'єса австрійського письменника Ф. Грільпарцера (1791–1872).

«Чорна пантера». — Йдеться про п'єсу «Чорна пантера і білий ведмідь» українського письменника В. Винниченка (1880–1951).

«Вертеп» — спектакль у «Молодому театрі». Прем'єра відбулась у грудні 1918 р. Режисер — Лесь Курбас. Художник — Анатоль Петрицький.

«Затоплений дзвін» — п'єса німецького письменника Г. Гауптмана (1862–1946).

«Жізель» — балет французького композитора А. Адана (1803–1856).

Зимін Сергій Іванович (1875–1942) — російський театральний діяч. 1904 р. організував у Москві оперну трупу, що започаткувала оперний театр. 1917 p., коли театр став державним, працював у ньому як член дирекції. В 1922–1924 pp. — голова акціонерного товариства «Вільна опера» С. І. Зиміна.

Театр Корша — російський драматичний театр, найбільший приватний театр в Росії. Заснований 1882 р. театральним підприємцем Ф. Коршем. Існував до 1932 р.

«Кривий Джіммі» — російський театр естради. Створений у Києві 1919 р. Сезон 1922–1923 pp. перебував у Москві. 1924 р. увійшов до складу Московського театру сатири.

Театральний музей імені Бахрушина — Центральний театральний музей СРСР. Заснований 1894 р. О. О. Бахрушиним. В музеї нараховується близько півмільйона експонатів з історії російського, радянського і зарубіжного драматичного і музичного театру.

«Вій» — музичний гротеск Остапа Вишні за творами російського письменника М. Гоголя (1809–1852) та українського драматурга М. Кропивницького (1840–1910).

«Пухкий пиріг» — п'єса російського радянського драматурга Б. Ромашова (1895–1958).

«Мандат» — п'єса російського радянського драматурга М. Ердмана (1902–1970).

«Сорочинський ярмарок». — Ідеться про оперу російського композитора М. Мусоргського (1839–1881). «Корсар» — балет А. Адана.

«Князь Ігор» — опера російського композитора О. Бородіна (1833–1887).

«Вільгельм Тель» — п'єса німецького поета і драматурга Ф. ШІллера (1759–1805).

«Тарас Бульба». — Ідеться про оперу українського композитора М. Лисенка (1842–1912).

«Червоний мак» — балет російського радянського композитора Р. Глієра (1874–1956).

Лесь Курбас. Уперше під рубрикою «Мистецькі силуети» надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— 18 лют.

Подається за першодруком.

Курбас Лесь (Олександр) Степанович (1887–1942) — український радянський актор, режисер, педагог. Засновник і керівник колективів «Тернопільські театральні вечори» (1915–1916), «Молодий театр» (1917–1919), «Кийдрамтс» (1920–1921), «Березіль» (1922–1934). Проводив експериментальну і навчальну роботу в театрі. Виховав покоління відомих акторів і режисерів (Д. Антонович, А. Бучма, В. Василько, О. Сердюк, В. Чистякова).

С. 237. Мейерхольд Всеволод Еміліио^ич (1874–1942) — російський радянський режисер.

С. 238. Янович Степан Пилипович (справжнє прізвище — Курбас, 1862–1908) — український актор і режисер. Батько Леся Курбаса.

С. 239. Терещенко Марко Степанович (1894 1942) — український радянський актор і режисер.

Меллер Вадим Георгійович (1884–1962) — український радянський театральний художник.

«Гуцульський театр» Гната Хоткевича. — Українська музичнодраматична аматорська трупа (1910–1914), заснована українським письменником, актором і мистецтвознавцем Гнатом Мартиновичем Хоткевичем (1877–1938) із селян у с. Красноїлові (тепер ІваноФранківська область). Гастролював у містах і селах Галичини, Північної Буковини та в Кракові; група учасників Гуцульського театру — в Харкові, Одесі й Москві.

… у театрі «Українська бесіда» … — Йдеться про театр товариства «Руська бесіда» — Руський народний театр — професійнин'театр, заснований 1864 р. при товаристві «Руська бесіда» у Львові. Існував до 1924 р.

«Маруся Богуславка» — п'єса українського письменника І. НечуяЛевицького (1838–1919).

«Живий труп» — п'єса російського письменника Л. Толстого (1828–1910).

«Сонце Руїни» — п'сса українського письменника В. Пачовського (1878–1942).

Ссдовський (справжнє прізвище — Тобілевич Микола Карпович, 1856–1933) — український актор, режисер, діяч дореволюційного і радянського театру. Брат І. КарпенкаКарого і П. Саксаганського. Грав у різних українських трупах. 1906 р. заснував власний театр, в 1921–1923 pp. очолював Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді.

С. 239–240. … що з неї «пішли єсть» і березільці, і фрапківці, і шевчсиківці, і одещане, і заньківчане… — Автор має на увазі артистів театрів «Березіль», імені Івана Франка, імені Тараса Шевченка, Одеської держдрами, імені Марії Заньковецької.

С. 240. «Газ» — п'єса німецького драматурга Г. Кайзера (1878–1945).

«Гайдамаки» — інсценізація поеми Т. Г, Шевченка, здійснена Лесем Курбасом в театрі «Березіль».

«Хігггнс». — Ідеться про сценічну композицію Л. Курбаса «ДжІммі Хіггінс» за романом американського письменника Е. Сінклера (1878–1968).

«Народний Малахій» — п'сса українського радянського драматурга М. Куліша.

Олександр Довженко. Вперше під рубрикою «Мистецькі силуети» надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1938.— 25 лют.

Подається за першодруком.

Довженко Олександр Петрович (1894–1956) — український радянський кінорежисер і письменник. Один із засновників радянської кінематографії. Лауреат Державної премії СРСР (1941, 1949) і Ленінської премії (1959, посмертно). Автор фільмів «Звенигора», «Арсенал», «Земля» (на Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 р. визнаний одним з найкращих фільмів усіх часів), «Аероград», «Щорс» та ін.

С. 240. «Вісті». — Ідеться про газету «Вісті ВУЦВК». (Див. приміт. до твору «Моя автобіографія»).

С. 241. «Третя Міиуапська» — кінофільм, поставлений 1927 р. А. Роммом.

«Полікушка» — кінофільм за однойменною повістю Л. Толстого, поставлений режисерами А. Саніним та Ю. Желябужським.

«Кіногазета» — видання української радянської кінематографії та кінопромисловості; 1928–1931 pp. виходила в Києві раз на два тижні, з 1931 р. — в Харкові раз на декаду.

С. 241. «Новий ЛЕФ» — журнал літературної групи «ЛЕФ» («Левый фронт искусетв»), який виходив 1927–1928 pp. під редакцією В, Маяковського. Літературноестетичні позиції «лефівців» були пов'язані з футуризмом.

Перцов Віктор Йосипович (1898–1980) — російський радянський критик і літературознавець.

С. 242. … попрохав.» сертифіката. — Сертифікатами називалися білети деяких державних позик.

За цей період його праці він не був Довженком, — він був «Сашком». — «Сашко» — псевдонім, яким О. Довженко підписував свої карикатури і дружні шаржі.

Михайло Голинський. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— З берез. Подається за першодруком.

Голинський Михайло Теодорович (1890–1973) — український співак (тенор). Виступав у театрах України і Москви, а також Польщі, Німеччини, Італії, Франції та інших країн. З 1938 р. жив у Канаді.

С. 244. … повертатися додому Холодною горою аж до Григорівського шосе… — Згадуються тогочасні райони Харкова.

С. 245. …це було 2го січня 1893 року… — Авторська неточність. Голинський народився 1890 р.

Він скінчив… правничий факультет Львівського університету — тобто юридичний факультет.

Марко Черемшина (справжнє прізвище та ім'я — Семанюк Іван Юрійович, 1874–1927) — український письменник і культурногромадський діяч.

«Паяци» — опера італійського композитора Р. Леонкавалло (1857–1919).

С. 246. Торонт — очевидно, друкарська помилка. Ідеться, певно, про місто на півночі Польщі Торунь.

«Тоска» — опера італійського композитора Д. Пуччіні (1858–1924).

… і вже простягає за ним руки Америка… — Михайло Голинський від початку своєї артистичної діяльності неодноразово діставав запрошення до американських театрів.

«Галька» — опера польського композитора С. Монюшка (1819–1872).

«Кармен» — опера французького композитора Ж. Бізе (1838–1875).

«Аїда» — опера італійського композитора Д. Верді (1813–1901). «Жидівка» («Дочка Кардинала») — опера французького композитора Ф. Галеві.

«Лоенгрін» — опера німецького композитора Р. Вагнера (1813–1883).

«Пригоди Гофмана». — Ідеться про оперу «Казки Гофмана» французького композитора Ж. Оффенбаха (1819–1880).

«Турандот». — Ідеться про оперу «Турандот» Д. Пуччіні.

Йосип Гірняк. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— 10 берез.

Гірняк Йосип Йосипович (нар. 1895) — український актор. Дебютував 1914 р. в театрі товариства «Руська бесіда» у Львові. 1920 р. брав участь у створенні Українського драматичного театру імені І. Франка. З 1922 р. — актор театру «Березіль». З 1947 р. живе в Сполучених Штатах Америки.

С. 247. «Пролетар» — щоденна робітнича газета, орган ЦК КП(б)У і Всеукраїнської ради профспілок. Видавалася в 1923–1935 pp., спочатку в Харкові, потім у Києві.

«Невольник» — п'єса М. Кропивницького.

С. 248. Великдень — християнське свято воскресіння Ісуса Христа.

Театр «Українська бесіда» — Див. приміт. до твору «Лесь Курбас».

Юрчак Василь Михайлович (1876–1914) — український драматичний актор. У 1896–1914 pp. працював у «Руському народному театрі» товариства «Руська бесіда» у Львові.

Stella, Stellae, Stelli. — Імовірно, автор мав на увазі відмінкові форми грецького слова «Steie (стовп). Написання неточне.

«Січові стрільці» («Українські січові стрільці») — військові підрозділи в складі австроугорської армії під час першої світової війни. Існували до розпаду АвстроУгорщини (1918).

Коханенко Євген Теодорович (справжнє прізвище — Кохан, 1886–1955) — український радянський актор і режисер. В 1922–1948 pp. (з перервами) працював у Київському драматичному театрі імені І. Франка.

Ібсен Генрік (1828–1906) — норвезький драматург.

Зудерман Гершн (1857–1928) — німецький письменник.

Гнат Юра з «молодняківцями» організовує театр ім. Франка. — Йдеться про створення Київського драматичного театру імені І. Франка.

Юра Гнат Петрович (1887–1966) — український радянський актор і режисер, один із засновників Київського драматичного театру імені І. Франка.

С. 249. Тобілевич І. К. — український драматург І. КарпенкоКарий.

Мольєр Ж.Б. (1622–1673) — французький драматург.

«Джіммі Хіггінс». — Див. приміт. до твору «Лесь Курбас».

«За двома зайцями» — п'єса М. Старицького (1840–1904).

«Пошились у дурні» — п'єса М. Кропивницького.

«Король бавиться» — мелодрама за твором В. Гюго.

«Мікадо» — п'єса Остапа Вишні та українського радянського письменника М. Йогансена за твором англійських авторів А. Саллівена й У. Джільберта.

Сергій Дрімцов. Вперше під рубрикою «Мистецькі силуети» надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— 17 берез. Подається за першодруком.

Дрімцов Сергій Прокопович (псевдонім — Дрімчеико, 1867–1937) — український радянський музичногромадський діяч, композитор, диригент, педагог. Учень Миколи Лисенка. У 1924 р. — один з організаторів і ректор Харківського музичнодраматичного інституту.

С. 250. Гуго Ріман (1849–1919) — німецький музикознавець, основоположник однієї з найвизначніших шкіл теорії музики.

С. 251. Інструктор МУЗО — інструктор музичної освіти.

..і на курсах УкрПУРу… — на курсах Українського політичного управління.

..і в Школі Червоних старшин — перша на Україні (в Харкові) школа, що готувала командирів Червоної Армії.

Василь Василько. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— 24 берез. Подається за першодруком.

Василько (справжнє прізвище — Міляєв, 1893–1972) Василь Степанович — український радянський режисер, актор і педагог. В 1926–1928, 1938–1941, 1948–1956 pp. очолював Одеський український музичнодраматичний театр імені Жовтневої революції.

С. 252. …був глядачем у «Чайному домі трезвості», де його дядько, великий аматор, «давав серцеві волю, що завело його в неволю». — Ідеться про аматорський спектакль за п'єсою М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю».

…потрапляє за лаштунки до М. К. Садовського… — Василько в театрі М. К. Садовського почав працювати 1912 р.

..лрає з успіхом «паузу, що лізе у вікно».»— Автор, напевно, має на увазі якусь маленьку роль, виконувану Васильком під час сценічної паузи.

С. 253. «Горе брехунові»… — Див. приміт. до твору «Анатоль Петрицький».

«Затоплений дзвін». — Див. приміт. до твору «Анатоль Петрицький». «Гріх» — п'єса В. Винниченка,

Праця в «Новому Львівському театрі»… — театр, створений 1919 р. на базі Тернопільського українського драматичного театру та групи акторів Руського народного театру зі Львова. З театром пов'язана творчість А. Бучми, М. Бенцаля, Я. Бортника, М. Крушельницького, К. Рубчакової, І. Рубчака, композитора Б. Крижанівського.

Держдрамтеатр імені Шевченка — Перший державний драматичний театр УРСР імені Т. Г. Шевченка в Києві. Створений у квітні 1919 р.

«Базар», «Панна Мара», «Молода кров» — п'єси В. Винниченка.

«Одруження» — п'єса М. Гоголя.

«Мірандоліна» («Хазяйка заїзду») — п'єса італійського драматурга К. Гольдоні (1707–1793).

С. 254. Корольчук Олександр Іванович (1883–1925) — український радянський актор і режисер, один із засновників театру імені Марії Заньковецької.

«Вільний театр Поділля» — український пересувний театр, що діяв на Поділлі в роки громадянської війни.

Театр імені Івана Франка — Київський український драматичний театр імені Івана Франка. Створений 1920 р. у Вінниці внаслідок об'єднання Нового львівського театру з групою акторів київського «Молодого театру».

…на чолі одного з найкращих наших державних театрів, Одеського театру. — Автор має на увазі тодішній театр «Одеська держдрама», нині — Одеський музичнодраматичний театр імені Жовтневої революції.

«Кінець Криворильська» — п'єса російського радянського драматурга Б. Ромашова.

«Любов Ярова» — п'сса російського радянського драматурга К. Треньова (1876–1945).

«Республіка на колесах» — п'сса українського радянського драматурга Я. Мамонтова (1888–1940).

Борис Романицький. Вперше надруковано під рубрикою «Мистецькі силуети» в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— ЗО берез.

Подається за першодруком.

Романицький Борис Васильович (нар. 1891) — український радянський актор і режисер. Один із засновників, художній керівник (1928–1948) і актор українського драматичного театру імені Марії Заньковецької.

С. 256. Драматична школа імені Лисенка — музичнодраматична школа, заснована в Києві 1904 р. українським композитором Миколою Лисенком.

Саксаганський О. К. — Ідеться про Саксаганського Панаса Карповича (справжнє прізвище — Тобілевич, 1859–1940), українського актора і режисера, діяча дореволюційного і радянського театру, народного артиста СРСР (1935).

Корольчук О. І.— Див. приміт. до твору «Василь Василько». С. 257. «Примари» — п'сса Г. Ібсена.

«Чужі люди» — п'єса В. Винниченка. Ревізор» — п'єса М. Гоголя.

«Отелло» — п'єса англійського драматурга і поета У. Шекспіра (1564–1616).

«Розбійники» — п'єса Ф. Шіллера.

Замичковський. Уперше під рубрикою «Мистецькі силуети» надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— 7 квіт.

Подається за першодруком.

Замичковський Іван Едуардович (1869–1931) — український радянський актор. З 1917 р. виступав в українських трупах і театрах Києва, Дніпропетровська, Одеси.

С. 257. …цім виробничофункціональні аналізи пишуть… — Остап Вишня має на увазі численні статті до 40річчя сценічної діяльності актора, в яких професійно аналізувалася гра І. Е. Замичковського.

С. 258. Посередрабіс — профспілковий осередок працівників мистецтва.

Забув… арифметику Малініна й Буреніна… — Йдеться про підручник з арифметики, яким користувалися до революції.

С. 259. «Запорожець за Дунаєм» — перша українська опера, створена композитором і співаком С. ГулакомАртемовським (1813–1873).

«Лісова пісня» — драмафеєрія української письменниці Лесі Українки (1871–1913).

«Міщаниндворянин» — п'єса Ж.Б. Мольєра.

«Скапен». — Ідеться про п'єсу «Крутійство Скапена» Ж.Б. Мольєра.

«Композитор Нейль» — п'єса американського драматурга Г. Кауфмана.

«Лолум'ярі» — п'єса радянського політичного діяча, російського письменника, критика і мистецтвознавця А. Луна царського (1875–1933).

«Мандат». — Див. приміт. до твору «Анатоль Петрицький».

«Вій». — Див. приміт, до твору «Анатоль Петрицький».

«Сєді» — п'єса англійських письменників Д. Колтона і С. Моема (1874–1965).

Мар'ян Крушельницький. Уперше під рубрикою «Мистецькі силуети» надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут», — 1928.— 21 квіт.

Подається за першодруком.

Крушельницький Мар'ян Михайлович (1897–1963) — український радянський актор, режисер, педагог. Творча діяльність в основному пов'язана з Київським драматичним театром імені Івана Франка ть Харківським драматичним театром імені Тараса Шевченка.

С. 261. «Шпана» — п'єса українського радянського письменника В. Ярошенка (1898–1937).

С, 262. … слова калахольного Малахія. — Ідеться про героя п'єси «Народний Малахій» М. Куліша.

С. 263. «Мікадо». — Див. приміт. до твору «Йосип Гірняк».

«ІІуба» — персонаж у п'єсі «Мікадо».

«Пролог» — спектакль у театрі «Березіль» за текстом і режисурою Л. Курбаса та українського радянського актора й режисера С. Бондарчука.

«Жакерія» — п'єса за твором французького письменника П. Меріме. «Сава Чалий» — п'єса І. КарпенкаКарого.

Мар'яненко Іван, Уперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— 28 квіт. Подається за першодруком.

Мар'яненко Іван Олександрович (справжнє прізвище — Петлішенко, 1878–1962) — український радянський актор, режисер, педагог, театральний діяч. Працював у трупах М. Кропивницького, О. Суслова, в театрі М. Садовського, очолював «Товариство українських артистів за участю М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського». З 1923 р. — актор Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка (до 1935 р. — театр «Березіль»).

С. 263. У Троїцькому народному домі грав театр М. К. Садовського. — Нині приміщення Київського театру оперети.

С. 264. Гриць — персонаж у п'єсі М. Кропивницького «Ой не ходи, Грицю…».

Гнат Голий — персонаж у п'єсі І. КарпенкаКарого «Сава Чалий». «Бурлака» — п'сса І. КарпенкаКарого.

Богун — персонаж у п'єсі «Богдан Хмельницький» М. Старицького. Нахман — персонаж у п'єсі «Євреї» російського письменника Є. Чирикова (1864–1932).

Хлестаков — персонаж у п'єсі «Реаізор» М. Гоголя.

ДонЖуан — персонаж у п'єсі «Камінний господар» Лесі Українки.

«По ревізії» — п'єса М. Кропивницького.

«Наталка Полтавка» — п'сса українського письменника І. Котляревського (1769–1838).

С. 265. Трупа М. Л. Кропивницького — українські драматичні колективи, очолювані М. Кропивницьким. Діяли в 1882–1883, 1885–1888, 1894–1900, 1900–1905 pp. З ними пов'язана творчість М. Садовського, М. Заньковецької, П. Саксаганського, М. Старицького, І. КарпенкаКарого, Г. Борисоглібської, Г. ЗатиркевичКарпинської, М. Садовської, С. Тобілевич, І. Загорського та ін. Трупи гастролювали в Петербурзі, Москві, Варшаві, Вільні, в містах Поволжя, Закавказзя та ін. В основі репертуару були твори української класичної драматургії.

Суслов Онисим Зіновійович (1857–1929) — український актор, режисер дореволюційного і радянського театру.

З 1906 року в… трупі Садовського… — Авторська неточність. Остап Вишня, мабуть, мав на увазі перший стаціонарний український театр, заснований М. Садовським 1906 р. в Полтаві. В трупі цього театру працювали: М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, С. Тобілевич, Ф. Левицький, О. Корольчук, Лесь Курбас, Й. Стадник, М. Старицька, М. ЛитвиненкоВольгемут, М. Микиша.

…борючись … з «горілчаногопачними» трупами й театрами — тобто з халтурними театральними трупами, які компрометували українське мистецтво.

C. 266. «Надія». — Ідеться про п'єсу «Загибель «Надії» нідерландського письменника Г. Гейєрманса (1864–1924).

«Мазепа» п'єса польського письменника Ю. Словацького (1809–1849).

…гуг уже оинниченківський репертуар. — Ідеться про участь у постановках п'єс В. Винничекка.

Прощай, свитко, прощай, вишивана сорочка з широким поясом! Пішли у фраках! — Ідеться про перехід українського театру від української соціальнопобутової драми до творів світової драматургії.

Заньковецька Марія Костянтинівна (справжнє прізвище — Адасовська, 1854–1934) — українська радянська актриса й театральна діячка. З 1882 р. — провідна актриса українських труп М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського і І. КарпенкаКарого, в театрі М. К. Садовського, в «Товаристві українських артистів під орудою І. О. Мар'яненка за участю М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського», в складі керованого П. Саксаганським Народного театру.

Ліницька Любов Павлівна (1865–1924) — українська актриса дожовтневого і радянського театру. З 1889 р. працювала в трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, І. КарпенкаКарого, М. Садовського, в Народному театрі.

Тартюф — персонаж в однойменній п'єсі Ж.Б. Мольєра.

Георг — персонаж у п'єсі «Огні Іванової ночі» німецького драматурга Г. Зудермана (1857–1928).

Срібний — персонаж у п'єсі «Панна Мара» В. Винниченка.

Сталинський — персонаж у п'ссі В. Винниченка «Гріх».

«Північні велетні» («Войовники в Хельгеланді») — п'єса норвезького письменника Г. Ібсена.

Гонта — роль у спектаклі Леся Курбаса «Гайдамаки» (інсценізація поеми Т. Шевченка).

..мн іде до «Березоля» в студію… — тобто в студію театру, якою керував Лесь Курбас.

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКІ УСМІШКИ
У другій половині 20х років Остап Вишня написав низку нарисів і фейлетонів, у яких порушував важливі проблеми літературномистецького життя на Україні. Тематично й хронологічно вони безпосередньо примикають до циклу «Мистецькі силуети». Зважаючи на те, що в останньому прижиттєвому двотомному виданні Остап Вишня твори подібної тематики вмістив окремим розділом «Літературномистецькі усмішки», подаємо їх також під однією рубрикою.

Так ні чорта з того й не вийшло. Вперше з підзаголовком «Гумореска» надруковано в журн. «Всесвіт». — 1926.— № 2 (25). — С. 21. Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 112–115.

Як фраиківці Москву повоювали. Вперше з підзаголовком «Документи з враженнями» надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 23 квіт.

Подається за першодруком.

Усмішка написана з приводу перших гастролей у Москві Українського державного драматичного театру імені Івана Франка. Остап Вишня брав участь у поїздці й був свідком тріумфального виступу українських митців, зокрема перед делегатами Другої сесії ЦВК СРСР.

С. 271. ГАБТ — Державний академічний Великий театр (рос: Государственннй академнческий Большой театр).

МАБТ — Московський академічний Малий театр (в абревіатурі допущено помилку).

MX AT — Московський Художній академічний театр.

Таїров Олександр Якович (1885–1950) — радянський режисер, народний артист РРФСР, засновник Московського камерного театру.

…отого Меринхольда… — Автор має на увазі московський театр, яким керував В. Мейєрхольд.

…та ще в цей момент як ізгадати наших славних попередниківнасадителів протягом так сорокап'ятдесяти років у Москві нашої отої «культури»… — Ідеться про халтурні дореволюційні трупи, які своїми бездарними виставами в Росії компрометували справжнє українське мистецтво. Проти цього явища не раз виступали прогресивні діячі нашої культури. Наприклад, І. КарпенкоКарий та П. Саксаганський звернулися із «Запискою до з'їзду театральних діячів», в якій викривали шкідливу роль псепдеукраїнських труп. Проти театральних халтурників у радянський час виступав і сам Остап Вишня, надрукувавши в бакинській газеті «ноту» протесту до азербайджанської Політосвіти з приводу виступів у республіці так званої «Украинской труппн имсни Т. Г. Шевченко». (Див. фейлетон «Позорище», вміщений у цьому томі).

Та ще… й «професора» одного «засипали»… — Згадка стосується професора Я. Алушкіна, який надрукував 19 квітня 1926 р. в газеті «Вечерняя Москва» иекваліфіковану рецензію на виставу п'єси М. Куліша «97». Величезний успіх спектаклю франківців спростував оцінки критика.

С. 272. «Шторм» — п'єса російського радянського драматурга В. БілльБілоцерківського (1885–1970), вперше поставлена в січні — лютому 1925 р.

…знаючи про Україну з хрестоматії Галахова!. — Остап Вишня має на увазі «Русскую хрестоматию» (1842), укладену російським педагогом і літератором О. Д. Галаховим (1807–1892), в якій про Україну не було майже ніяких відомостей.

«Радіогазета» — московське періодичне видання 20х років.

…наше постпредство… — тобто постійне представництво Української РСР в Москві.

С. 273. Петровський Г. І. — Див. приміт. до твору «Дід Матвій».

Калінін Михайло Іванович (1875–1946) — радянський державішй і партійний діяч. З 1919 p. — голова ВЦВК, з 1922 p. — ЦВК СРСР. З 1926 p. — член Політбюро ЦК ВКП(б). У 1938–1946 pp. — Голова Президії Верховної Ради СРСР.

«Думка». Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».'— 1926.— 23 трав.

Подається за першодруком.

С. 273. …про переворот у Польщі…— Ідеться про прихід до влади в Польщі Пілсудського та його прихильників у травні 1926 р.

«Котилася та ясная зоря 11 Та й упала додолу…» — перефразовані рядки з народної пісні «Котилася ясная зоря з неба»: «Котилася ясная зоря з неба // Та й упала додолу…»

Городовенко Нестор — тодішній диригент «Думки».

С. 274. Гайдн Йозеф (1732–1809) — австрійський композитор.

Шуман Роберт (1810–1856) — німецький композитор.

Вагнер. — Див. приміт. до твору «Михайло Голинський».

Танєєв Сергій Іванович (1856–1915) — російський композитор.

«Зайчик», «Козенятко», «Ой п'яна я, п'яна…» — українські народні пісні.

Народна артистка. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1927.— 26 берез. Подається за першодруком.

Майже за рік до опублікування цієї усмішки Остап Вишня у фейлетоні «Ганьба» («Вісті ВУЦВК». — 1926.— 30 трав.) звернув увагу громадськості на те, що корифей української сцени Ганна Іванівна Борисоглібська (1868–1939) «сидить без роботи». Після виступу письменника видатну актрису було запрошено в трупу театру імені Івана Франка.

С. 274. ЗатиркевичКарпинська Ганна Петрівна (1855–1921) — українська радянська актриса. З 1885 р. — в різних українських трупах, в 1918–1920 pp. — в Народному театрі в Києві, в 1920–1921 pp. — в Народному театрі в Ромнах.

С. 275. «Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко» — рядок з поезії Т. Г. Шевченка «Юродивий».

А бігає… по конструкціях. — Мова йде про модні в 20і роки формалістичні захоплення режисерів. Ось що писав про це явище Іван Мар'яненко в статті «Конструкція й актор»: «Доводиться засапавшись бігати по сходах конструкції, яка увесь чає скрипить, гуде, хитається й часто рухається, щоб підкреслити динаміку сцени… Щоб не загубить рівноваги, на хвилину зупиняєшся… Серце в перебій… Груди часто й важко здіймаються… Дихать важко… А дихаєш часто й густо смородом від мотоциклета чи пострілів. Не лови гав, бо злетиш в оркестр або поцілить тобі в голову якась додаткова частина оформлення, що летить на тебе з боків, а частіше згори. А польоти на тросі з гальорки на сцену… Скільки поламаних ніг і ребер, розбитих голів у жертву «новому», обов'язково «революційному мистецтву» («Нове мистецтво». — 1927.— № 7.— С. 5).

С. 276. «Мандат». — Див. приміт. до твору «Анатоль Петрицький».

«Зайці» — так називалася перероблена В. Васильком і В. Ярошенком п'єса М. Старицького «За двома зайцями».

«Позорище». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1927.— 20 трав.

Подається за першодруком.

С. 277. Зустрів я там… «Украинскую труппу имени Т. Г. Шевченко»… — Див. приміт. до твору «Як франківці Москву повоювали».

..якийсь С. Дорошенко… якийсь М. Сагайдачний… — Очевидно, сценічні псевдоніми керівників трупи.

«Посланець Богдана Хмельницького» — п'єса невідомого автора. «Молдавський принц» — п'єса невідомого автора. «Штукарка» — п'єса невідомого автора.

«Мазепа» — п'єса невідомого автора за поемою «Полтава» російського письменника О. Пушкіна (1799–1837).

«Ой не ходи, Грицю…» — п'єса М. Старицького.

С. 278. …на манір Омелька з «Борулі» — одна з дійових осіб у п'єсі І. КарпенкаКарого «Мартин Боруля».

«Вра». Вперше надруковано в журн. «Нове мистецтво». — 1927.— № 23.— С. 8–9.

Подасться за першодруком.

С. 281. Три опери маємо. — Київський, Харківський і Одеський оперні театри.

«Березіль», франківців, одещан, заньківчан, шевченківців. — Див. приміт. до твору «Лесь Курбас».

Робсельтеатри — вид радянського професійного пересувного театру. Розвинувся з аматорських гуртків. Серед робітничоселянських театрів у 20і роки були: Одеський перший український робітничоселянський театр імені Івана Франка, Роменський пересувний робітничоселянський театр імені Г. П. ЗатиркевичКарпинської, харківський театр «Веселий пролетар». У 30х роках робітничоселянські театри було перейменовано на робітничоколгоспні.

С. 282. За десять років революції ми вже маємо дев'ять реалізмів! — Остап Вишня має на увазі теоретичні дискусії про творчий метод радянського мистецтва.

«Червоний Мак». Уперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— 7 січ. Подається за першодруком.

С. 283. Анатоль Петрицький. — Див. приміт. до твору «Анатоль Петрицький».

С. 285. Глієр. — Див. приміт. до твору «Анатоль Петрицький».

«Блеймани». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 12 лют.

Подасться за першодруком.

С. 285. ВУФКУ — Всеукраїнське фотокіноуправління. Створене 1922 р. У 1929 р. перейменовано на «Українфільм».

С. 286. «Сжег гимназии и упразднил науки»… — Остап Вишня порівнює героя фейлетону з сатиричним персонажем роману російського письменника М. СалтиковаЩедріна «Історія одного міста».

…про «Звенигору» говорить Німеччина, Франція, Америка, Чехословаччина… — Автор має на увазі закордонні відгуки про новий фільм О. Довженка. Про тріумф «Звенигори» за рубежем повідомляв журн. «Нове мистєцтео». — 1927.— № 5, 6, 10–11.

Кларк Джордж — представник Компартії США. Відвідав СРСР у жовтні — листопаді 1927 p., дивився фільм О. Довженка «Звенигора». Після повернення в США надрукував у робітничій пресі велику статтю про фільм, яку закінчив словами: «Треба сподіватися, що «Звенигора» допоможе американському робітничому класові знайти ті скарби, що їх вже знайшли робітники та селяни України».

Скрипник Микола Олексійович (1872–1933) — радянський партійний і державний діяч,

«У павутинні» («Провокатор>) — фільм українського режисера В. Туріна.

Олена Сенкевич. Уперше надруковано в журн. «Нове мистецтво». — 1928.— № 4.— С. 8–9.

Подається за першодруком.

С. 287. Пікфорд Мері (справжнє ім'я та прізвище: Гледіс Мері Сміт, нар. 1893) — американська кіноактриса.

Смирнов — очевидно, маловідомий російський актор з емігрантів.

Шаляпін Федір Іванович (1873–1938) — російський співак (бас). З 1922 р. жив за кордоном.

Єсипова Анна Миколаївна (1851–1914) — одна з найвидатніших російських піаністок і педагог.

Глазунов Олександр Костянтинович (1865–1936) — російський композитор, диригент, музичногромадський діяч.

Витоль. — Ідеться про латиського композитора і музичного критика, одного з основоположників латиської національної музики Вітола Язепа (Витоля Йосипа Івановича, 1863–1948), який у 1886–1918 pp. викладав у Петербурзькій консерваторії.

Про «Розлом» та про інші речі. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— 18 лют. Подається за першодруком.

С. 288. «Розлом» — п'єса російського радянського драматурга Б. Лавреньова (1891–1959).

С. 289. «Любов під берестами» — п'єса американського письменника Ю. О'Ніла (1888–1953).

«Заколот» — інсценізація роману російського радянського письменника Д. Фурманова (1891–1926).

УЗП — управління видовищних закладів (з рос.: управление зрелищных предприятий).

Одеська держдрама. Вперше надруковано в журн. «Нове мистецтво». — 1928.— № 5.— С. 6–9.

Подається за першодруком.

С. 289. …що менше будьяке місто має отого так званого «щиросвідомого» громадянства.»— «Щиросвідомими» громадянами (які ігнорують український радянський театр) Остап Вишня з сарказмом називав реакційних русифікованих міщан, які належали до українського народу лише номінально, а ідеологічно примикали до «чорносотеннорусотяпської наволочі», тобто до великодержавних шовіністів.

С. 291. Шумський (справжнє прізвище: Шомін Юрій Васильович, 1887–1954) — український радянський актор і режисер. До 1934 р. працював в Одесі.

Нятко Поліна Мусіївна (нар. 1900 р.) — українська радянська актриса.

Осмяловська Катерина Олександрівна (нар. 1904 р.) — українська радянська актриса. До 1930 р. працювала в Одесі.

Замичковський І. В. — Див. приміт. до твору «Замичковський».

Мацієвська Лідія Володимирівна (1889–1953) — українська радянська актриса. В 1925–1955 pp. — актриса Одеського драматичного театру імені Жовтневої революції.

С. 292. Гаккебуш Любов Михайлівна (1888–1947) — українська радянська актриса. В 1926–1928 pp. — працювала в Одеській держдрамі.

Мещерська Ганна Юхимівна (1876–1951) — українська радянська актриса. В 1927–1951 pp. працювала в Одеському драматичному театрі імені Жовтневої революції.

Маяк Йосип Федорович (1894–1974) — український радянський актор. В 20і роки працював в Одеській держдрамі.

</emphasis>як міг Ті проміняти Дудка на міщанку Люсю… — Дудка і Люся — персонажі п'єси «Республіка на колесах» Я. Мамонтова.

«Собор Паризької богоматері» — п'єса за романом французького письменника В. Гюго (1802–1885).

«Любов Ярова» — п'єса К. Треньова.

«Захід» — п'єса російського радянського письменника І. Бабеля (1894–1941).

Про Юхима Кучу. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут». — 1928.— 6 трав. Подається за першодруком.

С. 293. «К. і П.» — додаток до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».

Культуртяпство. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 19 верес.

Подається за першодруком.

«Беру свої слова обратно». Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Література і мистецтво». — 1929.— 12 січ. Подається за першодруком.

Співець печалі нашої. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Література і мистецтво». — 1929.— 17 лют. Подається за першодруком.

Хай живе українська радянська естрада! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1929.— 22 трав. Подається за першодруком.

Хай ясніє ім'я його! Вперше надруковано в альманасі «Літературний ярмарок». — 1929.— Кн. 11(132). — С. 204–206. Подається за першодруком.

С. 301. «Удари молота і серця» — збірка поезій Василя ЕлланаБлакитного, видана 1920 р.

С. 302. Таран Ф. — один з редакторів газети «Вісті ВУЦВК».

..спадщину «действительного статского советника» Юзефовича. — Редакція «Вістей ВУЦВК» містилася в колишньому будинку Юзефовича.

C. 303. …почитсйте його «Удари» і Пронозину «Гірчицю». — Автор має на увазі збірки поезій В. ЕлланаБлакитного «Удари молота і серця» та «Радянська гірчиця». Остання книжка побачила світ 1924 р. під псевдонімом Валер Проноза.

ВИШНЕВІ УСМІШКИ ЗАКОРДОННІ
У червні — липні 1928 р. Остап Вишня перебував на лікуванні в санаторії поблизу Берліна. Зарубіжні враження лягли в основу тематичного циклу, більшість творів якого друкувалася в газеті «Вісті ВУЦВК» і в журналі «Всесвіт» 1930 р. «Вишневі усмішки закордонні» вийшли окремим виданням. Автор змінив композицію циклу (порівняно з послідовністю публікацій у періодиці), додав нові твори, зробив деякі стилістичні виправлення.

Цикл подається в повному складі, в тій послідовності, з якою твори друкувалися в окремому виданні.

Передмова. Вперше надруковано в збірці «Вишневі усмішки закордонні». — С. 3.

Подається за першодруком.

Поїхали, Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 1 лип.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 5—12.

С. 305. Провезти валюту через Шепетівську митницю… — 3 1920 р. по 1939 р. державний кордон СРСР з Польщею проходив за кілька десятків кілометрів від ст. Шепетівка, на нинішній межі Хмельницької і Ровенської областей.

С. 306. Може, кому рояль Шредерівський привезти? — Згадано зарубіжну фірму «Шредер», яка славилася високою якістю концертних роялів.

Приїхали. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 7 лип.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 13–22.

С. 309. Як проїхав Могиляни, так уже скрізь населення суто вже польське. — Натяк на те, що буржуазна Польща загарбала споконвічні українські землі, де, отже, і населення було суто українське.

Корови чорнорябі. Голландські… А далі королева нідерландська. Це аж — за Німеччиною. — Комічний каламбур: обіграно назву породи корів і офіційний титул.

С. 310. А ви, кажу, поукраїнському, щоб на першу категорію, можете? — В 20і роки, коли в республіці здійснювалася українізація управлінського апарату, службовці складалиспеціальні заліки. їхнє вміння практично володіти українською мовою оцінювалося категоріями.

Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш». — Автор має на увазі той факт, що в результаті тривалої русифікації, здійснюваної царським урядом, значна кількість українського населення погано володіла рідною мовою.

С. 311. Аверін Віктор Григорович (1885–1955) — український радянський зоолог. Один із перших організаторів в УРСР справи захисту рослин.

Клапті вулиці берлінської. Вперше надруковано в. газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 8 лип.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 23–33. С. 315. Люботин — місто в Харківській області. С. 319. Тіргартен — великий парк у центрі Берліна.

Берлінський день. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 10 лип.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 34–41. С. 324. Електрика називає місця, де розважаються… — Автор має на увазі електричну рекламу.

Ну й народ! Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 11 лип. Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 42–50.

Was kostet? Zahlen?! Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 12 лип.

Подасться за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 51–56.

Розклад буржуазії. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 18 лип.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 58–68.

Не життя, а радість несподівана. Вперше надрукоиано в збірці «Вишневі усмішки закордонні». — С. 69–75. Подається за першодруком.

С. 339. …доки Морфей не вхопить вас в обійми свої — тобто доки не заснете. Морфей — у давньогрецькій міфології бог сну і сновидіння.

«Зее». Вперше надруковано в збірці «Вишневі усмішки закордонні». — С 76–82.

Подається за першодруком.

«їхній санаторій». Вперше надруковано в збірці «Вишневі усмішки закордонні». — С. 83–89.

Подається за першодруком.

С. 347. А де ж ваш, питаю, місцьком? — тобто місцевий комітет профспілки.

КРК — контрольноревізійна комісія.

«Шеф». Уперше надруковано в збірці «Вишневі усмішки закордонні». — С 90–97.

Подається за першодруком.

Берлінські коні. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 22 лип.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні— С. 98—103.

Райхсохматдит. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 21 серп.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 104–108. С. 355. Ви ж знаєте, що недавно оце утворився в нас, у Німеччині, новий кабінет міністрів на чолі з с.д. Мюллером. — У червні 1928 р. в Німеччині було сформовано новий уряд на чолі з лідером соціалдемократичної партії Гермаиом Мюллером (1876–1931).

С. 356.. «коаліція ніяк не клеїлась. — Остап Вишня має на увазі розходження між буржуазними партіями, які мали створити коаліційний уряд.

Гінденбург Пауль фон (1847–1934) — німецький військовий і державний діяч, генералфельдмаршал. З 1925 р. — президент Веймарської республіки.

С. 357. Гільфердінг Рудольф (1877–1941) — один з лідерів австрійської і німецької соціалдемократії і Другого Інтернаціоналу, ревізіоніст марксизму.

Село німецьке. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 29 лип.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 109–116.

С. 361. План Дауеса — репараційний план для Німеччини, розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням американського банкіра Ч. Дауеса; був затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції країн — переможниць у першій світовій війні. Забезпечував проникнення американського капіталу в Німеччину, відбудову її військовопромислового потенціалу і зміцнення економічних і політичних позицій німецького імперіалізму.

«Роїіг les dames*. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 27 лип.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 117–124.

С. 365. Навіть у колдоговір може такий пункт уставить, щоб цілуваться. — Автор жартома натякає на керівників, які залицяються до своїх секретарок. Колдоговір — договір адміністрації з трудовим колективом.

Короп понімецькому. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 28 лип.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 125–129.

Берлінські музеї. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 31 лип.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 130–137.

Берлін увечері. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 2 серп.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 138–146.

С. 375. Мозжухін Іван Ілліч (1888–1939) — російський кіноактор. У 1920 р. емігрував, знімався переважно у Франції.

Рейнгард Макс (справжнє прізвище: Гольдман, 1873–1943) — німецький режисер, актор і театральний діяч. До революції гастролював на Україні з виставою «Цар Едіп» Софокла.

Берлінська українська держава. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 9 серп.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 147–152.

Твір написано з приводу «святкування» в Берліні 10річчя проголошення на Україні гетьманату. Ось як описував це урочистокомічне зборище оглядач «Вістей ВУЦВК» у номері газети від 10 липня 1928 p.:

«Так от рівно о 5й годині пополудні казино стало наповнюватись людьми. «Маса» була така велика, що залляла три перші ряди стільців. На решту не хватило, і від казино віяло суворою порожнечею, що наводила сум на присутніх. Проте всі вони намагалися весело посміхатись і за всяку ціну грати роль «народу».

Ви починаєте вдивлятись в обличчя: «Ба, знакомне все лица».

Професор Дорошенко. Пан СкорописЙолтуховський, Вячеслав Липинський. І потім (свят, свят, свят!) сам пан ясновельможний гетьман (без) України.

На «урочистому» зібранні доповідь виголосив професор Дорошенко, потім виступив і сам німецькоукраїнський гетьман Павло Скоропадський».

Остап Вишня, певно, достеменно знав про це збіговисько і, зрозуміло, не міг обминути такої благодатної для сатирика теми.

С. 377. Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) — генерал царської армії, великий землевласник, монархіст. За німецької окупації України 29.IV.1918 р. проголошений гетьманом України. Після повалення його «уряду» в грудні 1918 р. утік до Німеччини.

С. 378. Дорошенко Д. І. (1882–1951) — український буржуазний історик, публіцист і громадський діяч. Під час гетьманату, в травні — листопаді 1918 p., — міністр закордонних справ. З 1919 р. в еміграції.

СмальСтоцький P. С. (1893—?) — український буржуазний лінгвіст і громадський діяч. 1918 р. — міністр так званої «Української народної республіки» (УНР), посол УНР в Німеччині. З 1919 р. в еміграції.

С. 379. Серафим Саровський. — Див. приміт. до твору «Отака мати»…».

..Лосаф Білогородський, Антоній і Тодосій та інші чудотворці Печерські…— Остап Вишня до переліку назв козацьких полків, які нібито проходять на параді «гетьмана» Скоропадського, долучає імена канонізованих церквою святих, досягаючи цим комічного ефекту.

Як із Харкова зробити Берлін. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928,— 14 серп.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 153–160.

С. 381. Дивлюсь я на небо, // Та й думку гадаю,// Чому я не сокіл, // Чому не літаю. — Рядки з народної пісні на слова українського поета Михайла Петренка (1817—?).

С. 384. Биковець Михайло — український радянський літератор, член літературної організації «Плуг».

Сосюра Володимир Миколайович (1898–1965) — український радянський поет, лауреат Державної премії СРСР (1948) і Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1963).

С. 385. Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказаном місці». — Автор говорить про необхідність будувати в Харкові громадські туалети, а не стягувати з громадян штраф за порушення правил.

С. 386. Хай залишається Григорій Іванович! — тобто Григорій Іванович Петровський, тодішній Голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.

Варшава. Вперше надруковано в журн. «Всесвіт». — 1928.— № 40.— С. 12.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 161–167.

С. 386. Поки що Польща посідає частину тільки України.»— Тут ідеться про те, що буржуазна Польща мріяла загарбати не лише західноукраїнські землі.

А цього зовсім не досить для того, щоб тебе там убили.»— Автор має на увазі вбивство у Варшаві повноважного представника Радянського Союзу в Польщі П. Л. Войкова 7 червня 1927 р.

С. 387. Коцюбинський Юрій Михайлович (1896–1937) — радянський партійний і державний діяч. Син видатного українського письменника М. Коцюбинського.

С. 389. …щоб якась Каверда не прийняла нас за мішень стрілкового гуртка. — Згадано прізвище вбивці П. Л. Войкова.

Як я, бувши за кордоном, не бачив Максима Горького. Вперше надруковано в збірці «Вишневі усмішки закордонні», — С. 168–171. Подається за першодруком.

Приводом до написання пародії стала поява численних і не завжди вірогідних на той час спогадів про зустрічі з М. Горьким, який з 1921 р. перебував на лікуванні за кордоном.

Як переїхати митницю. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1928.— 9 верес.

Подається за виданням: Вишневі усмішки закордонні.— С. 172–178.

ВИШНЕВІ УСМІШКИ РЕКОНСТРУКТИВНІ
Цикл з'явився внаслідок поїздки Остапа Вишні в Барвінківський район на Харківщині в лютому — березні 1930 р. Всі усмішки публікувалися на сторінках «Вістей ВУЦВК».

З шести творів до цього видання включено три.

Про «суперфосфат», про «мило», про «білу неділю», про «величезне одіяло» і про всякі такі інші чудернацькідурундацькі речі Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1930.— 23 лют.

Подасться за першодруком.

Голова. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1930.— 1 берез. Подасться за першодруком.

С. 402. Цекарабис — Центральний комітет профспілки працівників мистецтва.

Баба Сасоїха. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1930.— 6 берез.

Подасться за першодруком.

С. 404. Чубар Влас Якович (1891–1939) — радянський партійний і державний діяч. З 1923 р. — Голова Ради Народних Комісарів УРСР, заступник Голови Ради Народних Комісарів СРСР.

РЕП'ЯШКИ. 1925—1927
Рубрика «реп'яшки» як назва жанру гумористичносатиричної мініатюри з'явилася на сторінках газети «Вісті ВУЦВК» 7 червня 1923 р. Запровадив її Остап Вишня, публікував під нею протягом п'яти років короткі й дотепні замітки (своєрідні мініфейлетони) на міжнародні й внутрішні теми. Всього письменник надрукував у періодиці понад 300 реп'яшків. Джерелом для цього слугували листи читачів, телеграфні повідомлення зза кордону, матеріали з газет. За жанровими ознаками «реп'яшки» — оперативна сатирична публіцистика. Сам Остап Вишня перевидав лише 34 реп'яшки (Реп'яшки: Жменя перша. — К.: Червоний шлях, 1924).

До видання включена незначна частина реп'яшків, яка, проте, дає уявлення про їхню ідейнотематичну розмаїтість і художню своєрідність.

Виберіть когось із місцевих. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— З січ. Подається за першодруком.

С. 405. «Червоний юнак» — видання під такою назвою здійснене не було.

А помоєму — сукняна доба! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 11 лют.

С. 405. «Вечерние известия» — вечірня газета, що видавалася в Одесі в середині 20х років.

С. 406. … чорнильниця Гордієнкова (отаманова)… — Ідеться про Костянтина (Костя) Гордієнка (? — 1733), кошового отамана Запорозької Січі.

Яворницький Дмитро Іванович (1855–1940) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник, академік АН УРСР

3 1929 р.

Не так трохи™ Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 4 берез.

Подається за першодруком.

Не розбігайтесь, хай вам щастя! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 14 берез. Подається за першодруком.

Залиште це.» Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 9 жозт.

Подається за першодруком.

Клуб «приятной». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 9 січ.

Подається за першодруком.

Можна померти. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 30 берез.

Подається за першодруком.

Це діло боже; Не забувайте про те, що мануфактури в нас небагато.

Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 5 квіт. Подається за першодруком.

Ну й народ! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 11 серп.

Подається за першодруком.

«Пустіть душу на покаяніє». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 21 серп. Подається за першодруком.

Що ж тут смішного? Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 10 груд.

Подається за першодруком.

На всі боки. Вперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1927.— 13 лют.

Подається за першодруком.

С. 413. Секретар РВК — тобто секретар райвиконкому.

Найшла баба і Микиту.//Святий чорта ціпить. // Баба одну йому свічку, II Другу чорту ліпить. — Перефразована строфа із співомовки Степана Руданського «Треба всюди приятеля мати». В оригіналі два останні рядки читаються так: «Бере одну йому ставить, // Другу чорту ліпить!..» У наступній строфі — теж неточність. Рядки: «Що ти, бабо, робиш? // Та то ж вража сила», — в оригіналі читаються так «Що ти, бабо, — кажуть, — робиш? // Таж то вража сила…» Остап Вишня, певно, цитував по пам'яті.

Ми нічого не маємо проти. Вперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1927.— 24 лют.

Подається за першодруком.

А те й буде. Вперше надруковано в газ. «Радянське село». — 1927.— 10 квіт.

Подається за першодруком.

Примечания

1

Кінь такий біговий. — (Авт.)

(обратно)

2

Сага — це колишнє річище річки. (Авт.)

(обратно)

3

Верлібр — не римований, вільний вірш. (Авт.)

(обратно)

4

Юнкерс — фірма літака. (Авт.)

(обратно)

5

Дранки — драна білизна, ганчірки тощо… «Ветошь» — поруському. (Авт.)

(обратно)

6

Комунхоз. (Лат.)

(обратно)

7

Жителі міста Сталіне (тепер — Донецьк).

(обратно)

8

Посуд — снасть. (Авт.)

(обратно)

9

Роздрібна ціна. (Авт.)

(обратно)

10

Монолог Хоми з «Гриця». (Авт.)

(обратно)

11

Iсh habe zweite Klasse. Ich habe zweite. Ich habe zweit e… — У мене другий клас. У мене другий. У мене другий… (Нім.)

(обратно)

12

Zwanzig. DreiBig. Vierzi g. — Двадцять. Тридцять. Сорок (нім.).

(обратно)

13

Sprechen Sie deutsch? — Чи розмовляєте ви понімецьки? (Нім.)

(обратно)

14

Francais? — Французькою? (Фр.)

(обратно)

15

Еnglісh? — Англійською? (Англ.)

(обратно)

16

Перекручений німецький вислів: не розумію.

(обратно)

17

Ікра.

(обратно)

18

Bitte schon! Ich mochte in die Toilette gehenl — Прошу! Мені хочеться до туалету! (Нім.)

(обратно)

19

Перекручений німецький вислів: «Я не розумію по-німецьки».

(обратно)

20

Parle f r а п (а і si.. — Говорить пофранцузькиї (Фр.)

(обратно)

21

Der Abort — туалет (нім.).

(обратно)

22

Was? — Що? (Нім.)

(обратно)

23

Was ist das? — Що таке? (Нім.)

(обратно)

24

So! — Такі (Нім.)

(обратно)

25

Jа! — Такі (Нім.)

(обратно)

26

Kommen S'ie herl — Ідіть сюди! (Нім.)

(обратно)

27

Скільки коштує? Платити?! (Нім.)

(обратно)

28

Іноземців (нім.).

(обратно)

29

Мисливська вулиця (нім.).

(обратно)

30

Deutscbland — Німеччина (нім.).

(обратно)

31

Може, можна коротшу путь вибрати, — я не перечитиму (авт.).

(обратно)

32

Diese? Bitte schSn! — Це? Прошуі (Нім.)

(обратно)

33

Добре? (Нім.)

(обратно)

34

Вітання під час їжі, німецьке.

(обратно)

35

Візник (нім.).

(обратно)

36

«Для дам» (фр.).

(обратно)

37

По-вашому це буде — з суботи на неділю. (Лет.)

(обратно)

38

Повашому це буде — «рахунок». (Авт.)

(обратно)

39

К е з е — повашому «сир». (Авт.).

(обратно)

40

N ach Hause — додому (нім.).

(обратно)

Оглавление

  • МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ
  • Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1935
  •   Лицем до села
  •     ТЕ, ДО ЧОГО ЛИЦЕМ СЛІД ПОВЕРНУТИСЯ
  •     ТЕ, ДО ЧОГО І ЛИЦЕМ, І МОРДЯКОЮ ПОВЕРТАЮТЬСЯ
  •     І ВУЦВК, І РАДНАРКОМ, І ДЕРЖПЛАН, І У ЕР, І… І…
  •     «ВІВЧАРСТВО»
  •     «МОЛОЧАРСТВО» (Ідилія)
  •     КОСОВИЦЯ
  •     МАШИНИ!!!
  •     КОЛИ ЧОРНА ЗАПАСКА НОЧІ ПОЛТАВСЬКОЇ ЛУГ ОБГОРТАЄ (Елегія)
  •     «У КОЛЕХТИВИ!»
  •     КОЛИ В ГОЛОВІ «ЛІЙ»…
  •     ЯК ПОЛІПШИТИ СВОЄ ГОСПОДАРСТВО (Багатьма перевірено)
  •     ГІНЕКОЛОГІЯ
  •     «СІЛЬСЬКА ЮСТИЦІЯ»
  •     «СІМЕЙНЕ ПРАВО»
  •     КАРНИЙ КОДЕКС
  •     «ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС»
  •     ПОШТИ ЩО Й ЗДРЯ…
  •     «ТЕМНА НІЧКА-ПЕТРІВОЧКА»
  •     «БОЖЕСЬКЕ»
  •     «ЛЕРИГІЯ»
  •     «БЛАЖЕН МУЖ, ІЖЕ НЕ ІДЕ НА СОВІТ НЕЧЕСТИВИХ»
  •     ЯРМАРОК
  •     ДІД МАТВІЙ
  •     ПСЬОЛ
  •     «РИБКА ПЛАВАЄ ПО ДНУ»
  •     «ГІПНОБАБА»
  •     СЕЛО ЗГАДУЄ
  •     ДЕРЖИСЬ, ХЛОПЦІ! (Роман на 4 розділи з епілогом і з мораллю)
  •     ВИСКОЧИЛИ…
  •     ОТАКА МАТИ…
  •     ОБЛІК
  •     ТА ДОКИ Ж?!
  •     БЕРЕЖІТЬ ДОБРО ДЕРЖАВИ
  •     «ПІДКАЧАЛА»
  •     ПРО ДІТОЧОК…
  •     СТЕПАМИ ТАВРІЙСЬКИМИ /Подорож/
  •     «ТЯЖОЛІ БРЕМЕНА»
  •     ТРИ СОСНИ
  •     «СУКНО В СТЕПУ» (Подорож)
  •     «НРАВСТВІННА РОБОТА»
  •     БЕРДЯНСЬК
  •     «БЛАЖЕННІ ІЗГНАННИЄ ПРАВДИ РАДИ, ЯКО ТИХ ЄСТЬ ПЛЯЖ НА МОРІ НА АЗОВСЬКІМ»
  •     «ІДЕАЛ»
  •     ПТИЦЯ ПЛАЧЕ
  •     «РИБАК РИБАКА НЕ ДУЖЕ БАЧИТЬ НАВІТЬ ПОБЛИЗУ»
  •     «ТАК МИ Ж НАРОД ТЬОМНИЙ» (Конспект до трагедії)
  •     «БЕЗ ГОЛОСУ ВОВНА»
  •     ЩЕ ПРО ХВОРОБИ ЖИТЛОКООПЕРАЦІЇ
  •     «ГУМОРИСТИ»
  •     НЕ ПІДГАДЬТЕ, ПРАВОСЛАВНІ!
  •     МОЖЕ, ЩЕ ІНСЦЕНІЗУВАТИ НАКАЖЕТЕ?
  •     «ЧЕСТЬ ІМЄЄМ ВАС ПОЗДРАВІТЬ»
  •     НАЦІОНАЛЬНО, ПРОСТО, А ГОЛОВНЕ — ПРИЄМНО
  •     «ОЙ ГОРЕ, ГОРЕ МНІ»
  •     СЛУХАЙ, ОБИВАТЕЛЮ!
  •     А МИ ЧИМ ВИНУВАТІ?
  •     ЗОЙК НА «ДОРОЗІ»
  •     А ТИ, МАРКУ, ГРАЙ!
  •     ВІЧНА ЇМ ПАМ'ЯТЬ
  •     ЯК МЕНЕ ПРЕСА ПІДВЕЛА (Факт)
  •     РАДІО
  •     МИСЛИВСТВО
  •     ЯКІСТЬ ПРОДУКЦІЇ
  •     «ЧУКРЕН»
  •     «ЧУХРАЇНЦІ» (Спроба характеристики)
  •     ЦЕ ВАМ НЕ БАНДИТИЗМ
  •     УНІВЕРСАЛ
  •     ДО ТИХ, ЩО ПОЗА УКРАЇНОЮ СУЩІ
  •     КОЛИСЬ І ТЕПЕР
  •     З ВАШИМИ ПРЕМІЯМИ…
  •     ВІДЬМА
  •     ХОЧ НЕМАЄ РИМИ, ТАК ЗАТЕ Є СМАК
  •     «ДОРОГУ ЖІНЦІ»
  •     НА РУДНЯХ
  •     ЛЕСЬКА
  •     НА ГОНЧАРІВЦІ
  •     З НОВИМ…
  •     З БОГОМ ДО РОБОТИ
  •     ҐВАЛТІ
  •     ПЕРЕПЛУТАЛИ
  •     РОЗМОВА НА МЕЖНИКУ
  •     ОТ ВАМ І ЖАРТ!
  •     ПЕРЕСТРАХ
  •   Мистецькі силуети
  •     АНАТОЛЬ ПЕТРИЦЬКИЙ
  •     ЛЕСЬ КУРБАС
  •     ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
  •     МИХАЙЛО ГОЛИНСЬКИЙ
  •     ЙОСИП ГІРНЯК
  •     СЕРГІЙ ДРІМЦОВ
  •     ВАСИЛЬ ВАСИЛЬКО
  •     БОРИС РОМАНИЦЬКИЙ
  •     ЗАМИЧКОВСЬКИЙ
  •     МАР'ЯН КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ
  •     МАР'ЯНЕНКО ІВАН
  •   Літературно мистецькі усмішки
  •     ТАК НІ ЧОРТА З ТОГО Й НЕ ВИЙШЛО
  •     ЯК ФРАНКІВЦІ МОСКВУ ПОВОЮВАЛИ (Документи з враженнями)
  •     «ДУМКА»
  •     НАРОДНА АРТИСТКА
  •     «ПОЗОРИЩЕ»
  •     «ВРА»
  •     «ЧЕРВОНИЙ МАК»
  •     «БЛЕЙМАНИ»
  •     ОЛЕНА СЕНКЕВИЧ
  •     ПРО «РОЗЛОМ» ТА ПРО ІНШІ РЕЧІ
  •     ОДЕСЬКА ДЕРЖДРАМА (Враження)
  •     ПРО ЮХИМА КУЧУ
  •     КУЛЬ ТУРТЯПСТВО
  •     «БЕРУ СВОЇ СЛОВА ОБРАТНО»
  •     СПІВЕЦЬ ПЕЧАЛІ НАШОЇ
  •     ХАЙ ЖИВЕ УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА ЕСТРАДА
  •     ХАЙ ЯСНІЄ ІМ'Я ЙОГО!
  •   Вишневі усмішки закордонні
  •     ПЕРЕДМОВА
  •     ПОЇХАЛИ
  •     ПРИЇХАЛИ
  •     КЛАПТІ ВУЛИЦІ БЕРЛІНСЬКОЇ
  •     БЕРЛІНСЬКИЙ ДЕНЬ
  •     НУ Й НАРОД!
  •     WAS KOSTET? ZAHLEN?![27]
  •     РОЗКЛАД БУРЖУАЗІЇ
  •     НЕ ЖИТТЯ, А РАДІСТЬ НЕСПОДІВАНА
  •     «ЗЕЕ»
  •     «ЇХНІЙ САНАТОРІЙ»
  •     БЕРЛІНСЬКІ КОНІ
  •     РАЙХСОХМАТДИТ
  •     СЕЛО НІМЕЦЬКЕ
  •     «POUR LES DAMES»[36]
  •     КОРОП ПО-НІМЕЦЬКОМУ
  •     БЕРЛІНСЬКІ МУЗЕЇ
  •     БЕРЛІН УВЕЧЕРІ
  •     БЕРЛІНСЬКА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
  •     ЯК ІЗ ХАРКОВА ЗРОБИТИ БЕРЛІН
  •     ВАРШАВА
  •     ЯК Я, БУВШИ ЗА КОРДОНОМ, НЕ БАЧИВ МАКСИМА ГОРЬКОГО (Пародія)
  •     ЯК ПЕРЕЇХАТИ МИТНИЦЮ
  •   Вишневи усмішки реконструктивні
  •     ПРО «СУПЕРФОСФАТ», ПРО «МИЛО», ПРО «БІЛУ НЕДІЛЮ», ПРО «ВЕЛИЧЕЗНЕ ОДІЯЛО» І ПРО ВСЯКІ ТАКІ ІНШІ ЧУДЕРНАЦЬКІДУРУНДАЦЬКІ РЕЧІ
  •     ГОЛОВА
  •     БАБА САСОЇХА
  •   Реп'яшки 1925–1927
  •     ВИБЕРІТЬ КОГОСЬ ІЗ МІСЦЕВИХ
  •     А ПО-МОЄМУ — СУКНЯНА ДОБА!
  •     НЕ ТАК ТРОХИ
  •     НЕ РОЗБІГАЙТЕСЬ, ХАЙ ВАМ ЩАСТЯ!
  •     ЗАЛИШТЕ ЦЕ…
  •     КЛУБ «ПРИЯТНОЙ»
  •     МОЖНА ПОМЕРТИ
  •     ЦЕ ДІЛО БОЖЕ
  •     НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО ТЕ, ЩО МАНУФАКТУРИ В НАС НЕБАГАТО
  •     НУ Й НАРОД!
  •     «ПУСТІТЬ ДУШУ НА ПОКАЯНІЄ»
  •     ЩО Ж ТУТ СМІШНОГО?
  •     НА ВСІ БОКИ
  •     МИ НІЧОГО НЕ МАЄМО ПРОТИ
  •     A TE Й БУДЕ
  • ПРИМІТКИ
  • *** Примечания ***