Том 1. Усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 [Остап Вишня] (fb2) читать онлайн

Остап Вишня Том 1 ТВОРИ ВЧОТИРЬОХ ТОМАХ Усмішки, фейлетони, гуморески 1919–1925

«МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»

Сатиричногумористичні твори розходяться нині надзвичайно швидко, але то навряд чи показник їхньої незаперечної естетичної цінності. Скоріше — задавнений голод на веселу книжку; хотілося б вловити в ньому приємний відгомін тих благословенних часів, коли на українському культурному овиді засіяла зоря на ймення Остап Вишня… 22 липня 1921 р. (саме того дня на сторінках газети «Селянська правда» вперше з'явився цей підпис) можна вважати початком напрочуд стрімкого його злету на вершини красного письменства, завоювання такої численної армії незмінно прихильних читачів, про яку мріяти тільки геніям.

Про любов народу до Остапа Вишні написано чимало спогадів, ходить багато легенд, та обминемо їх. Популярність письменника цікавить нас не як самодостатнє явище, а як великий урок літератури. Бо хоч би як ми сьогодні хвалилися розмаїтістю нових стилів і особистих творчих манер, хоч би як закликали молодих до творення «інтелектуального», тобто новітнього гумору, проте від часів Остапа Вишні й донині не мали щастя бачити повторення кимось із сатириків і гумористів такого тріумфального сходження на літературні вершини. Поки що не видно письменника, який би так само повів за собою мільйонні маси читати нову українську літературу.

Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в його край, — зауважив якось літературний геній. Щоб достоту збагнути велич Остапа Вишні, не досить прочитати сім видрукуваних і, либонь, стільки ж поки що не виданих його томів. Для цього замало навіть переселення на постійне проживання до Груні — рідного села письменника, яке на Сумщині, а колись належало благословенній Полтавщині, колисці багатьох українських чарівників сміху — від Котляревського й Гоголя до Капельгородського та інших… Щоб нині зрозуміти творчість Вишні, потрібно ретельно з'ясувати, не минаючи «ані титли, ніже тії коми», хто він, легендарний Остап, чиїх батьків дитина, де зріс і в кого навчався, що робив і з ким дружив, з чого радів і з чого мучивсь… Нелегка ця справа навіть в епоху гласності. Перед нами ж бо життя, яке й досі не дуже охоче розкриває свої таємниці, почасти поховані в недоступних архівах, а почасти збережені в усних джерелах, що не завжди співвідносяться з істиною.

Йому випало жити в пору великих соціальних зрушень, в період світлих надій і чорної розпуки, епохальних звершень і масового терору. Іронія літературної долі Остапа Вишні в тому, що його унікальний сатиричний хист сягнув висоти якраз в часи утвердження кривавої диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед відомих українських сміхотворців, удалося вижити (а загинули майже всі, зокрема, Чечвянський — рідний його брат, Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Кость Котко, Сергій Пилипенко…) й дочекатися настання «відлиги», коли вперше за чверть віку з'язилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити: багато міг би зробити наш веселий геній, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не висів дамоклів меч берієвської інквізиції. З нещасть, які випадали в історії людства на сатириків, либонь, жодне не обминуло Остапа Вишню, крім граничного — насильницької смерті. А втім, до цього було так недалеко…

Народився Остап Вишня 13 листопада (1 листопада за ст. ст.) 1889 р. — на хуторі Чечва і хрещений в миру як Павло, син Михайла Губенка. Через шістдесят літ після цієї події він не без лукавого усміху запише в щоденнику: «Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку — вчителеві І. М. Мовчанові?

І я — вдячний» («Думи мої, думи мої…»)^[1].

Родина Михайла Кіндратовича Губенка була велика. Як зауважував Остап Вишня в літературній автобіографії, «батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному». Вижило тринадцять, серед них — два майбутніх сміхотворці — професіональні гумористи: на одну, хай і величеньку, сім'ю. Чи не заплутані в цій веселій справі якісь генетичні передумови?

Ті, хто близько знав їхнє сімейство, стверджували, що батьки письменника були охочі до жарту й добре відчували комічне. Мати, Параска Олександрівна (дівоче прізвище Балаш), мала веселу вдачу, знала безліч народних приказок і прислів'їв, якими густо пересипала свою мову. А про батьків характер чи не найкраще свідчить епізод з підписанням «тестаменту». Про це розповідав сам Павло Михайлович — батько помер у нього на руках. Коли Михайлові Кіндратовичу подали для прочитання і підпису текст, він зібрав останні сили й почав уважно читати вголос: «Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем…» Дійшовши до цих слів, батько підписав заповіт, зрезюмувавши: «При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко». Це були його останні слова. (Див.: Живий Остап Вишня. Збірник спогадів про письменника. — К., 1966.— С. 14).

«Батьки в мене були грамотні,— згадував Остап Вишня. — Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь праминулий рік журнал «Русский паломник». Де він узявся, той «Паломник», бог його відає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився… Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до «Русского паломника». Суботами, ввечері, обов'язково читався «Паломник».

Коли вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при волосному правлінні.

Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю величезну волость одна; книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні, переклеєні, та, проте, читати їх було можна» («Все життя з Гоголем»),

Малий Павло вчився охоче, наука давалася легко. З плачем просив батька, щоб після Зіньківської двокласної школи повіз на навчання до Глухова у вчительську семінарію. Та баї Михайло Кіндратович не міг зробити йому такої ласки — не було на те грошей. Бо ще й старший, Василь, не перейшов на власний хліб, а вдома десяток таких, що чіпляються матері за спідницю. Спорядила Параска Олександрівна чотирнадцятирічного Павла й відвезла до Києва у військовофельдшерську школу, де вже рік навчався Василь на «казьонний кошт» як син відставного солдата. І хоч болісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.

Зрештою, він і тут вчився чудово, багато читав, ну а щодо театру — то, певно, жодної прем'єри не було пропущено. Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Мар'яненко — митці, які назавжди залишили в серці Остапа Вишні ніжну прихильність до Мельпомени, зробивши його на все життя вірним «меценатом» режисерів і акторів. Мабуть, ця любов і його самого не раз виводила на сцену у фельдшерській школі і в селі, під час канікул, коли із захватом грав «Халимонахвершала» у водевілі М. Кропивницького «Крути, та не перекручуй» та інші ролі з українського класичного репертуару.

А потім, по закінченні військовофельдшерської школи, — служба в армії і робота в хірургічному відділенні лікарні ПівденноЗахідної залізниці у Києві. «Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив» («Моя автобіографія»). За цією іронічною фразою — колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню долю, добре розумів, як мало йому здобутих знань. Залишався єдиний шлях — самоосвіта. На цей час батько вже помер: потрібно було допомагати родині, бо лише він і брат Василь ледьледь звелися на ноги. Працював і одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх і 1917 року вступив на історикофілологічний факультет Київського університету.

«Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я.

Державний муж, одне слово» («Моя автобіографія»).

Писано це в березні 1927 p. І, як бачимо, з легким серцем, з гумором, з вірою в те, що всі митарства позаду і всі неясності з'ясовані, що справедливість восторжествувала і давні метання під впливом соціальних ілюзій минули безслідно, а попереду — світла дорога до щасливого майбутнього, і, йдучи до нього, можна тільки посміятися над своєю колишньою наївністю.

Відтоді до кінця життя, тобто протягом майже тридцяти років, ніколи більше не хотілося Остапу Вишні іронізувати з приводу того, як він «вертівся» в роки революції. Мине від часу написання цитованої автобіографії близько шести літ, і в «компетентних органах» згадають його активність, і то в такій несподіваній інтерпретації, що в нього надовго відпаде охота і до гострого гумору, і до безневинної іронії… А тоді, коли країна бурхливо розвивалася, коли вже майже залікувала рани, заподіяні війною, і народ пробудився до свідомого соціального творення, вірилося тільки в людяність і добро.

Проте за наведеним вище гумористичним пасажем письменника прихована згадка про три надзвичайно важливі для його долі роки. Студент Павло Губенко під час революції справді виявив неабияку громадську активність. Йому, не дуже й молодому, але політично всетаки вельми наївному, здалося, що на звільненій від трьохсотлітнього царистського гніту Україні вже почалося достеменне національне відродження, і як громадянин, а не переляканий обиватель, він прагнув особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для батьківщини час. Не вина, а драма його, що протягом якогось періоду перебував поруч з тими, чия діяльність, попри всі патріотичні декларації, виявилась об'єктивно антинародною.

На сьогодні ми не маємо жодних свідчень про те, що Остап Вишня стояв по один бік барикади з Грушевським і Винниченком, яких, безперечно, міг шанувати: адже це були люди вельми популярні серед української інтелігенції. Щодо Петлюри, то майбутній письменник ніколи не поділяв його політичних поглядів, що легко довести змістом фейлетонів, написаних і надрукованих буквально під боком у головного отамана.

І всетаки в біографії Остапа Вишні були і Центральна рада, і свята Софія (тобто Софійський собор, де відбувалися найголовніші політичні акції періоду Центральної ради й Директорії), зрештою, був і Кам'янецьПодільський… «Чого я був у Кам'янці, питаєте? — попереджував гуморист неодмінне запитання. І відповідав: — Та того ж, що й ви!» («Моя автобіографія»). Сказано коротко, але неясно. Очевидно, в 20х роках запитання про Кам'янець було настільки буденне й звичне, що не потребувало пояснень. Під час громадянської війни, особливо в недовгі місяці каліфствування німецькоавстрійського ставленика Скоропадського, а потім розгулу денікінщини, чимало українських інтелігентів, рятуючись від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого — саме до Кам'янця. (Трагічні долі молодого поета Василя Чумака і славетного художника Олександра Мурашка підтвердили, що передбачливість утікачів мала під собою реальний грунт). Проте в житті Остапа Вишні це короткочасне перебування на Поділлі відіграло фатальну роль. Річ у тім, що туди ж, до Кам'янця, після тривалих митарств прикочувала й «республіка на колесах» — петлюрівська Директорія. Вимушене співжиття в одному місті з організацією, що навіки скомпрометувала себе спілкою з найзапеклішими ворогами, кидало тінь на кожного, хто волею обставин опинився на берегах Смотрича. І якщо в 20х роках в країні панувала, атмосфера дружної співпраці з усіма, хто став на бік Радянської влади, без огляду на колишні сумніви чи й помилки, то з часом, коли декларована демократія була спроквола підмінена режимом лякливої підозріливості, анонімних доносів і підступних розправ, тінь Кам'янця нависла над багатьма українськими літераторами чорнокривавою хмарою, з якої в будьяку мить могла вдарити (та й не одного вразила!) смертоносна блискавка. Ось чому Остап Вишня, у 20і роки так спокійно і не раз пишучи про своє перебування в Кам'янці, згодом обмовився про це, либонь, тільки раз, та й то мимохідь.

А саме в місті над Смотричем і почалася його літературна робота.

«Перебуваючи в Кам'янці на Поділлі, написав фейлетона про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший).

Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував.

Потім я поніс свого фейлетона до «Народної волі».

Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре».

І надрукував» (Шквал. — 1928.—№ 52.—С. 13).

Твір, про який згадує письменник, мав назву «Демократичні реформи Денікіна» (опублікований 2 листопада 1919 р. за підписом Павла Грунського). Це була не перша літературна спроба. Десь за півтора року до того, ще в Києві, Остап Вишня написав фейлетон про одного з міністрів Центральної ради, але надрукувати його не вдалося. Тоді він покинув навіть мріяти про роботу в газеті. А тут, нарешті, успіх і можливість дальшого співробітництва. Фейлетони Павла Грунського друкують мало не щодня, спершу — «Народна воля», пізніше — «Трудова громада». За неповних два місяці опубліковано понад двадцять творів.

Газети, в яких почав літературну діяльність Остап Вишня, були есерівськими. В них можна було надрукувати лише щось прийнятне редакції з огляду на політику її партії. І тому не варто ні «підтягувати» тогочасну творчість Павла Грунського до рівня більшовицької публіцистики, ні, тим паче, паплюжити її, як то вже робили у свій час деякі літературознавці. Хоча позиція Остапа Вишні в 1918–1920 pp. для нас достоту не ясна, проте можна з цілковитою певністю сказати, що вона нічого спільного не мала з Директорією. Інакше молодому фейлетоністові не довелося б напровесні 1920 р. тікати з Кам'янця до Києва, а не в протилежний бік, як робили тисячі інших, набагато знаменитіших діячів культури (проте і їм закидати сьогодні антипатріотизм — це ніби повторювати те, що робив біблійний Хам зі своїм старим небезгрішним родичем).

Зрештою, після повернення фейлетоніста до Києва ті, кому належало турбуватися про захист революції, не обійшли увагою пришельця з тамтого берега: восени 1920 р. Павла Губенка заарештували, але через півроку, після детального з'ясування характеру його дій і ретельного вивчення змісту писань, звільнили. Як згадують близькі Остапу Вишні люди, діяльну участь у вирішенні його долі в той драматичний момент узяв визначний діяч КП(б)У В. Елланський (Блакитний), що згодом став одним з фундаторів української радянської літератури і відомий нині читачам як Василь ЕлланБлакитний.

Через вісім років, коли вже не буде на світі полум'яного Василя, як називали його політичні соратники й літературні друзі, Остап Вишня напише:

«На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам'яті, не вирвуть з твого серця.

В моєму житті був Василь Блакитний.

Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів.

Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини:

До Блакитного» і

«Після Блакитного» («Хай ясніє ім'я його»).

Залучивши до роботи у «Вістях ВУЦВК» тоді ще не відомого Павла Губенка, В. ЕлланБлакитний відкрив йому найбільш перспективний шлях творчого зростання. Перебуваючи на гребені життєвої хвилі, Остап Вишня працював, за його ж словами, «як чорний віл», гранив свій талант на вістрі політики. Він писав майже щодня по фейлетону. І славнозвісні, нині визнані як новаторські в галузі гумористичного жанру «усмішки» — теж наслідок його найтіснішого зв'язку з життям народу і прагнення негайно відгукнутися на актуальну подію чи порушити перед громадськістю важливу проблему.

Працюючи над розв'язанням найзлободенніших публіцистичних завдань, він творив літературу, якій судилося довге й прекрасне життя. Під його пером жанр українського фейлетону сягнув істинних висот художності. Коли ж узяти до уваги вишнівську неймовірну оперативність і величезну продуктивність, майстерне володіння всіма засобами гумору і тонке відчуття сатиричної теми, то слід визнати, що наша література ні тоді, ні тепер не мала і не має фейлетоніста такого масштабу. В особі Остапа Вишні український читач уперше побачив сатирика — громадського діяча. Він був справді з тих небагатьох літераторів, які, зауваживши зло, недовго розмірковують над питанням, варто чи не варто писати про це, він завжди собі відповідав: «Варто!» — і брав перо в руки. А коли йому здавалося, що й фейлетону в певній ситуації замало, шукав інших шляхів розв'язання проблеми.

Одного разу в Баку, ставши свідком балаганного кривляння на кону халтурної лжеукраїнської «трупи», він не тільки опублікував нищівний фейлетон у «Вістях», а й подав через бакинську газету «ноту» протесту до азербайджанської Політосвіти, що допустила в республіці таку профанацію культури Радянської України.

Може, в тому й полягає феномен Остапа Вишні, що, не думаючи про високі мистецькі цілі, він у суєті неспокійного газетного життя творив шедеври. Навіть оперативні політичні фейлетони, на які митець дивився як на чисту журналістику (це видно хоча б з того, що до підсумкового чотиритомника 1928 р. не включено жодного твору на зовнішньополітичні теми), не вмерли в газетних підшивках: будучи сьогодні здебільшого предметом дослідження теоретиків художньопубліцистичних жанрів, вони дають колосальний матеріал для вивчення «технології» комічного.

1923 року в Харкові вийшла дуже весела книжка: «Сільськогосподарська пропаганда». Авторів було два: Марк Твен і Остап Вишня. До збірки ввійшло класичне оповідання Марка Твена «Як я був редактором сільськогосподарського часопису» і кілька гуморесок Остапа Вишні, зокрема «Агрономова з Пуплієм Козоцапським полеміка». Видання не помітили тогочасні критики, та й пізніше мало хто з дослідників згадував про нього. І даремно. Бо саме тут, у цьому факті, як сказав би О. Пушкін, моральні спостереження важливіші від спостережень літературних.

Дебют Остапа Вишні виявився справді символічним. Обидва письменники — Марк Твен і початківець — були першокласними газетярами, обидва з часопису пішли у велику літературу, обом випало стати поруч у світовому храмі майстрів сміху. Певно, не випадково на схилі віку Остап Вишня звертається думкою до американського гумориста і, відзначаючи недосяжний рівень його майстерності («Я ніколи, мабуть, не дійду до таких висот у гумористиці…»), зважує обидва творчі доробки на терезах демократизму. Ні, в словах Остапа Вишні нема й натяку на його власну перевагу, і всетаки…

Далебі, мало хто з письменників був таким близьким до народу, як Остап Вишня. Він не пропускав найменшої нагоди побувати десь «у глибинці». Географію його мандрів легко вивчати за творами, бо, либонь, жодного разу сатирик не повертався навіть з короткочасної поїздки бодай без циклу фейлетонів чи гуморесок, а з тривалих відряджень приїжджав з готовими до видання рукописами. Так, «Сільські усмішки» з'явилися в результаті поїздки 1923 р. в с. Пасіки на Харківщині; «Кримські усмішки» — наслідок місячного відпочинку в Нижньому Сімеїзі в травні — червні 1924 p.; збірка «Лицем до села» написана під час перебування в с. Мапуйлівці на Полтавщині в липні 1925 р. їде письменник на Всесоюзну сільськогосподарську виставку — і готовий цикл нарисів та репортажів; перебуває на лікуванні в Німеччині — привозить унікальну книжку подорожніх нарисів «Вишневі усмішки закордонні».

Починаючи з 1924го, щороку виходило по десятьп'ятнадцять книжок Остапа Вишні, деякі з них перевидавалися по п'ятьшість разів. А в 1929 р. на Україні випущено рекордну кількість його видань — двадцять вісім. «Усмішки» вже в 20і роки дійшли до російського читача, побачили світ білоруською та єврейською мовами.

На початку 30х років відчувалися зміни в суспільній атмосфері країни. 1930 р. став останнім роком масових видань Остапа Вишні. Саме тоді було ліквідовано «Книгоспілку», яка так багато зробила для розвитку української культури, випустивши за 8 років понад три тисячі назв тиражем 36 мільйонів примірників. Остап Вишня друкувався в основному в «Книгоспілці» й Держвидаві України і, отже, втратив один з важливих каналів спілкування з читачем. Наступав період порушення ленінських норм суспільного життя, доносів, ярликів, наклепів — своєрідна демагогічна підготовка зарані спланованої розправи над усім талановитим, новонародженим, що постало в українській радянській культурі завдяки революції і було передумовою національного відродження.

1930 року з'явилася в пресі й перша «ластівка» (стаття під свідомо образливим заголовком «Що таке Остап Вишня»). Вона обіцяла Остапу Вишні аж ніяк не літературну весну. І не тому, що в ній різко негативно оцінювалась творчість гумориста. Критикували Вишню й раніше, проте досі всетаки дотримувалися пристойного тону професійної розмови. О. Полторацький же кидав письменникові звинувачення, які виходили далеко за межі літературної полеміки: автора «Усмішок» шельмували за те, що його творчість нібито «гостро конфліктує з вузловими, відправними точками нашої сучасності», з претензією на науковість робився висновок про «невідповідне до сучасності ідеологічне спрямування мистецької творчості» Остапа Вишні, її «войовничий антикультурницький характер. (Див.: Нова генерація. — Харків, 1930.— № 4.— С. 28). Упередженість і малограмотність критика було видно неозброєним оком, але тон «розбору» засвідчував крайню межу суспільного потурання в ставленні до творця, і це не обіцяло нічого доброго на майбутнє.

Останній довоєнний цикл «Усмішок» Остап Вишня написав навесні 1930 р. після поїздки в Барвінкове «на колективізацію». Відтоді й до самого арешту в грудні 1933 р. письменник до сільської тематики не повертався. Дуже промовиста деталь! Годі й думати, що Остап Вишня не знав, що там відбувалося: більшість з родини Губенків і тоді жила в Груні. Як і інші зіркі розумом люди, він не міг не бачити, що під виглядом боротьби з куркульством була розгромлена економіка села, брутально зневажені права сумлінного трударя. Тож чи до гумору було тоді? А чи досміху було пізніше, коли на Україні почався голод 1933 p., що залишився в пам'яті людей справдешнім кошмаром,? Не можна не зв'язувати цих соціальних потрясінь з творчістю Остапа Вишні — митця, який відчував людську душу, як биття власного пульсу.

Сучасники згадують, що письменник у післявоєнні роки, коли мова заходила про його освіту, бувало, скаже: «Десятирічка», — й лукаво усміхнеться. Те, що він мав на увазі в даному випадку, аж ніяк не стосувалося шкільного відомства. «Десятирічка» в житті Остапа Вишні справді була, але про цей «навчальний заклад» у роки сталінського режиму взагалі не прийнято було говорити. Пізніше, після XX з'їзду К.ПРС, згадували про трагедію великої людини, але — ніби сором'язливо, як про таке собі прикре непорозуміння (наприклад: «У 1933–1944 роках у творчій діяльності Остапа Вишні була вимушена перерва»), часом не без анекдотичного нальоту. В одному із загалом цікавих досліджень, що побачило світ порівняно недавно, на початку 80х років, подибуємо такий пасаж: «Доля занесла (Остапа Вишню. — Ю. Ц.) в далекий Сибір, де письменникові було доручено писати (з спеціальним колективом) історію створення нафтової і вугільної промисловості Комі АРСР» (Анатолій Журавський. Ніколи не сміявся без любові. К., 1983.— С. 144). Виявляється, Остапу Вишні довірили щось там писати. Та ще й зі спеціальним колективом… Повідане справді відповідає дійсності, але такою ж мірою, як, скажімо, твердження: Микола І послав у відрядження Тараса Шевченка в Оренбурзькі степи для продовження натхненної роботи над «Кобзарем». Десять років, як і Шевченкові, довелося Остапу Вишні перебути далеко від України, тільки не в пустельних пісках, а на Півночі, в ПечороУхтинських таборах, страждаючи від важкої хвороби, годуючи тайгову мошву і маючи за «співавторів» карних злочинців… Ну, а щодо літописання нафтововугільних звершень, — то за цим перифразом сумлінний дослідник змушений був сховати серію нарисів Остапа Вишні, опублікованих у багатотиражці, що видавалася для таких же «істориків», йк і славетний гуморист.

Наприкінці 1943 р. Остап Вишня несподівано опинився на свободі. З чийого наказу це було зроблено, невідомо. Не знав прихованого сюжету події і сам засланець. Як згадують рідні письменника на основі його скупих оповідей, за півроку до звільнення, тобто плітку сорок третього, жорна диявольського млина репресій раптоїн) спинилися. Зміну в ставленні до себе письменник сприйняв дуже гостро: 1938 року вже було щось подібне, коли його відправляли в далеку подорож, з якої не повинен був повернутись. Тоді через щасливий випадок, через бездоріжжя, він з двома конвоїрами надовго застряв у дорозі, а коли за півроку добрався на місце, ситуація докорінно змінилася — знебувся страхітливий Єжов, а за ним — і все керівництво табору. А новопризначене чи то не знало про попередні розпорядження, чи то анулювало їх…

Цього разу все відбувалось загадковіше. Його переодягли в досить пристойне, щойно зшите вбрання, трохи підгодували і відправили до Москви. Там, у сумнозвісних «Бутирках», завершено медичнокулінарний курс підготовки до виходу на люди, а 3 грудня — за рішенням НКВС — звільнено. На двадцять три дні раніше визначеного вироком строку!

Про причини цієї безпрецедентної на той час акції сьогодні можна лише здогадуватися.

Не дуже затишно жилося письменникові й на волі. Звичайно, краще, ніж за колючим дротом, але ярлик контрреволюціонера й терориста, пришпилений на суді в березні 1934го, сановні благодійники, — видно, в захваті гуманних почуттів, — забули зняти. Ця обставина не могла не мати впливу на творчість Остапа Вишні аж до 25 жовтня 1955 p., коли його було повністю реабілітовано. Правда, жити йому відтоді лишалося менше року… Тому навряд чи варто, як це дехто робить, з великим пафосом говорити про нечуваний розквіт таланту письменника в повоєнний період. У даному разі справедливіше подивуватися, як у таких несприятливих творчих умовах йому вдалося написати стільки чудових речей, серед яких чимало й справжніх шедеврів. Не співати осанну хочеться, читаючи сотні матеріалів Остапа Вишні, писаних на замовлення редакторів, а то й визначних тогочасних урядовців, а плакати, усвідомлюючи, на який дріб'язок доводилося витрачати такий могутній талант, спершу розтоптаний, а перед останньою межею піднятий з багна і поставлений в умови канатоходця, що працює без будьякої страховки над терарієм, де кишать змії. Що й казати, періодичні дошкульні укуси і в цей, не найгірший у житті, період ніби й планувалися для того, щоб письменник не забував, що, крім гумору й сатири, є такий жанр, як «історія» далекої Півночі… Чи не тому з таким суперечливим почуттям читаєш його блискучий памфлет «Великомученик Остап Вишня»? Закордонні чутки про смерть Остапа Вишні, справді, були дещо перебільшені, як жартував з подібного приводу Марк Твен, проте гумор геть пропадає, коли подумаєш, що ці ворожі пасталакання виявилися близькими до правди, а щодо життєвої долі інших майстрів культури — й абсолютно правдивими. І чи справді весело було Остапові Вишні спростовувати закордонні вигадки про свої муки, коли ще зовсім свіжими в його пам'яті були тортури в слідчому ізоляторі, коли його улюблений брат, пройшовши всі кола пекла єжовських застінків, ще вісім років тому навіки відмучивсь?..

Зовні життя Остапа Вишні в останнє десятиліття було благополучним: виходили книжки, він мав вірних друзів, чудову сім'ю, матеріальний достаток, добрі побутові умови. Але душу ятрили не тільки спогади про минуле. Почуттям тривоги пройняті рядки щоденника, при читанні якого ловиш себе на думці, що писано його щиро, проте й не без остороги: адже твір могли читати сторонні задовго до смерті автора… Чи не тому в ньому такі скупі рядки про пекучі проблеми тогочасної доби? В основному ж записи — про літературу, загальнокультурні справи…

Незважаючи на хворобу, Остап Вишня багато їздить, часто виступає перед читачами. Одна за одною виходять книжки, він перекладає М. Гоголя, Я. Гашека, В. Маяковського, Б. Нушича, А. Чехова та інших. Нарешті 1956 року виходять твори Остапа Вишні в двох томах, де вперше за минулу чверть століття перевидано кілька десятків довоєнних фейлетонів і гуморесок, правда, досить ретельно препарованих… Фейлетони його часто друкують, вони талановитодотепні, особливо коли йдеться про всяку закордонну потолоч; проте фейлетони, що торкалися внутрішнього життя, своїм сатиричним вістрям, як правило, дістають об'єкти не вище крісла провінційного бюрократа чи голови колгоспу. Коли ж письменник робив спробу зачепити когось, хто стояв ледьледь вище дрібного чиновника, твір невідворотно поповнював запаси «неопублікованої спадщини»… Прикметна щодо цього історія з фейлетоном «Про кури, про індики, про директорів і т. ін.», написаний восени 1948 р. і опублікований лише через 12 років. В архіві Остапа Вишні цей фейлетон було знайдено з дуже цікавою приміткою автора: «Написано по просьбі секретаря ЦК КП(б)У… А потім якось воно так теє… та так і замовкло». А все тому, що персонаж цього твору (директор їдальні) розкривав нехитру, але типову картину плинності індиків і директорів — з однією характерною відмінністю: «індики течуть по вертикалі вгору, а директори по горизонталі в народний суд».

Тридцять п'ять років подарувала доля Остапу Вишні на творчу діяльність; з них третину йому випало прожити на засланні. Інша людина назавжди втратила б здатність сміятися, проте він знову прийшов до народу, що відродив письменника до нового життя. «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!» — писав Остап Вишня на схилі віку. Він був дуже порядною людиною і, як то притаманно людям такого гатунку, вважав, що більшість людей теж схожа на нього. «Шляхетна наївг ність, — скаже хтось щодо тих його сподіванок. — Надіявся на сором людей, які давно стратили совість». А ми скажемо: може, тому й сподівався, що сам був совістю України.

Відповідаючи на злостиві випади, він якось записав у щоденнику: «Мою роботу рецензував н а р о д!» Його справді читали мільйони, його живий голос чули сотні тисяч. Він добре знав, що народ його шаігує, народ його любить. І письменник до останніх днів не поривав з ним безпосереднього зв'язку: ще за тиждень до смерті виступав перед читачами в Каховці на Херсонщині.

Помер П. М. Губенко 28 вересня 1956 р. в Києві.

Остап Вишня прийшов у літературу в складну і суперечливу добу в житті молодої Радянської держави. Початок відбудови, запровадження нової економічної політики. Після воєнного комунізму, з його порушенням природних законів товарообміну між містом і селом, потрібно було поновлювати втрачені зв'язки, зміцнювати союз робітничого класу й селянства. Чотири мільйони зовсім неписьменних на Україні в 1925 р. — переважно селяни, що, за виразом Леніна, стояли поза політикою. Ще мільйони хліборобів, які лише знали азбуку та вміли розписатися. З цими людьми Україна мала починати своє національне відродження і переважно з них готузати нову інтелігенцію. Що ж потрібно було народові передусім? Освіта, піднесення загальної культури, без чого ні про яку економіку на нових засадах, ні про розвиток науки й мистецтва не могло бути й мови.

Сьогодні нам важко навіть уявити той катастрофічний занепад економіки й культури, в якому опинилося пореволюційне село. Не лише ентузіазм звільнених від експлуатації трудящих панував тоді в житті. Народ тягнуло назад вікове відлучення від освіти, соціальна інертність, породжена тиранією Романових, невміння багатьох мислити пореволюційному і діяти в злагоді з новою мораллю і новим правопорядком. З одного боку, економічна й культурна відсталість, з другого — відверті вороги зовнішні й внутрішні, з третього — вороги приховані, безпринципні пристосуванці, з четвертого — бюрократи старого вишколу, що всілися на «радянську платформу», але, ясна річ, не викинули за її борт ні своїх давніх мрій про «єдиную и неделимую», ні своїх прагнень обкрадати й компрометувати молоду республіку. А ще ж троцькістське огульне цькування селянина як начебто довічного носія реакції й дрібновласницьких тенденцій… А ще ж і численний кримінальний елемент…

За виконання цих складних соціальних проблем, які з граничним напруженням сил розв'язувала партія, взявся й Остап Вишня, взявся без далекосяжних мистецьких намірів і тим паче без надій на матеріальне благоденство. Він не лукавив, коли писав у щоденнику, що ніколи не думав «про гонорар, про свою славу і про всяке таке», а почав робити те, що «могло дати користь народові» («Думи мої, думи мої…»). Громадянський поклик спонукав його взятися за перо. І, можливо, плоди тої подвижницької праці в ім'я народної користі полягли б безвісними бійцями на газетних шпальтах, якби на них не було печаті рідкісного гумористичного хисту. Усмішка Остапа Вишні прорвала запону літературної одноденщини і стала мистецькою цінністю на довгі часи.

Перехід письменника з ниви сатиричної публіцистики до художньої прози відбувався досить стрімко, хоч зовні й малопомітно, бо від появи його першої гуморески «Чудака, їйбогу» в червні 1921го, протягом року він писав на диво мало, публікувався лише в «Червоному перці» і тільки в серпні наступного почав систематично виступати у «Вістях ВУЦВК», переважно як фейлетоніст. Але до того він уже зробив пробу пера як «чистий» гуморист і сатирик (ідеться про «Агрономову з Пуплієм Козоцапським полеміку»). Він уперше звернувся до комічного образу неука, що вдає з себе неабиякого спеціаліста в галузі сільського господарства. Славнозвісного героя Марка Твена той нагадував хіба що дивовижною самовпевненістю, в усьому ж іншому був вельми оригінальний, особливо щодо логіки аргументів і неймовірної швидкості думки… За жанром — це гуморескажарт: у першій частині — «поради» агронома, як слід користуватися козою, а в другій — гостра «полеміка» із спеціалістом. Удавана серйозність, з якою невіглас пропагує свої псевдознання, його спритність у пошуку анекдотичних аргументів, дитяча наївність як джерело великих наукових одкровень роблять твір напрочуд дотепним. Гумореска немовби знаменує початок походу Остапа Вишні проти невігластва, тюхтійства й неповороткості у веденні сільського господарства, проти відсталих уявлень про нього як про галузь, де будьхто може досягти успіху без належної підготовки. Розвінчуванню такої ілюзії письменник присвятив величезну кількість творів. Це був перший основний напрямок, обраний Остапом Вишнею на тривалий період творчої роботи. Другим таким напрямком стала боротьба за зміцнення Радянської влади на місцях, очищення її від випадкового, примітивного, ворожого елемента, а також підвищення загальної культури села. Цю тему він започаткував у вересні 1922 р. гуморескою «Ще як спілки не було» (інша назва: «Ще як сельбудів не було»). Рік майже повного мовчання виявився періодом накопичення творчих сил: вже в цих двох невеликих речах бачимо в зародку провідні риси мистецької манери Остапа Вишні — автора веселої оповідки. Парадокс і каламбур, пейзажна зарисовка й динамічний діалог, точна побутова деталь і психологічний штрих — увесь цей «будівельний» матеріал гумористики зустрічаємо в двох згаданих творах; використаний він з тією мірою художньої доцільності, яка свідчить про руку не новачка, а майстра.

Щоб з'ясувати проблеми села в усьому обсязі й розмаїтості, письменник 1923 року їде в Олексіївський район на Харківщині, а згодом відвідує як спеціальний кореспондент «Вістей ВУЦВК» Всесоюзну сільськогосподарську виставку. Враження від побаченого в самій, як мовиться, глибинці, порівняння дійсного розвитку сільського господарства з кращими на той час досягненнями дали йому чітке уявлення про ідеал, до якого треба кликати хлібороба.

Вже перша гумореска з циклу сільських усмішок засвідчує незвичайну спостережливість, рідкісний художній хист автора. Зачин циклу сприймається як своєрідний камертон майбутньої оповіді: стверджуючи, що його подорожні нариси написані в традиційній для власних кореспондентів манері, він робить «незначне» зауваження: «Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два, приблизно, тижні до від'їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце…» Такої жартівливої тональності Остап Вишня дотримується в кожному творі циклу, хоч би про які серйозні проблеми він писав. Комічні картинки, жартівливі «коментарі» до них, використання фольклорних варіантів сміхотворення, різкоконтрастних художніх деталей — всією технікою гумору автор володіє справді віртуозно. Цікаво, що в творах Остапа Вишні всіляким життєвим недоладностям і потворностям протистоїть вічно прекрасна й неповторна природа. (Запам'ятаймо улюблений прийом письменника — великого природолюба й борця за екологічну чистоту рідної землі).

В одному з нарисів згаданий художній прийом «спрацьовує» зі справді вражаючим ефектом, коли читацьке сприймання дістає імпульс одночасно від двох протилежних емоцій — радості (від споглядання чудового пейзажу) та жалю (від згадки про жахливі події). Загалом же постає комічна картина — обидва персонажі дивляться на одне й те ж, але асоціації від побаченого в них абсолютно протилежні:

«— Ех, і лісок! Років через двадцятьтридцять — які велетні будуть! Хоч кораблі будуй!

— Підходящий лісок! Два місяці тому гомільшанського чоловіка з перерізаним горлом ізнайшли. І коні пропали, й хід! Залізний хід! З млина борошно віз… За таких коней тепер міліардів з п'ятдесят оддай! Та й то чи купиш! Хороший лісок! Добряче дерево!»

Економічна відсталість села була зумовлена багатьма об'єктивними причинами, зпоміж яких найголовніші — примітивна механізація, брак кваліфікованих спеціалістів, а отже, й низька культура господарювання. До розв'язання цих проблем держава тількино приступала. Не всі хлібороби з довірою ставилися до нового, не всі готові були відповісти ділом на прогресивні заходи Радянської влади. Давалися взнаки консервативність мислення, безліч «сільськогосподарських» забобонів і т. ін. Багато хто вже притерпівся до каторжної ручної праці, а животіючи в злиднях, і не сподівався на краще. В боротьбі з інерцією думки та дій звичайні гасла й просвітницькі заходи не завжди давали належний ефект. Остап Вишня зрозумів, що для переконливої дискредитації старого незамінним засобом може стати сміх.

Так, письменник неодноразово звертав увагу на низьку технічну оснащеність праці хлібороба, з доброю усмішкою розповідав про машинну «озброєність» села: тут і «трактори» на дві волові сили, і «тверде паливо» для них у вигляді пужална, і «сівалки» у вигляді лантуха через плече, і «снопов'язалки», що одночасно крутять перевесла, в'яжуть, та ще й до того співають, дітей годують, галушки варять і лаються…» («Село — техніка»). Гуморист ненав'язливо підказує, як тут поліпшити справу: радить об'єднуватись в кооперативи, користуватися державними кредитами для закупівлі машин, готувати кваліфіковані кадри спеціалістів.

Остання проблема талановито висвітлена під гумористичним кутом зору. В «Історії після «Історії однієї історії» Остап Вишня змальовує винятково комічну картину першого дня роботи молодого фахівця на селі. Свіжоспечений спец чимось нагадує славно. звісного Пуплія Козоцапського, проте, на відміну від того, зовсім позбавлений наукових амбіцій: адже його справа — суворі будні виробництва; не бентежачись від того, що не може відрізнити коня від кобили, без зайвих теоретизувань вдається він до конкретних рекомендацій:

— «Паризької зелені» ще не косили? Пора, пора вжеі А то перестигне! Трієрами косите чи просто сапачкою?.. Трієрами, знаєте, краще. Швидше. Та ще як добрі симентальські або швицькі коні, так аж гуде! Добре й бикамиарденами працювати, але їх треба здорово загнуздувати, бо можуть поносити й побити машину…»

Хлібороб обриває поради «спеціаліста» не вельми чемною, але діловою реплікою: «Слухайте! Господин товаришу! їдьте, та скоренько, звідки приїхали… Ми вже вам і коня вашого жеребного запрягли. Та так їдьте, щоб і не озиратися!»

Звичайно, культура господарювання залежала не тільки від об'єктивних причин. Господарська неповороткість і ледачкуватість теж стояли на заваді всьому новому. Остап Вишня виводить цілу галерею селяннехлюїв, які поварварськи ставляться до землі й до худоби; селян, обплутаних забобонами, і таких, що сподіваються на щасливий випадок, а не на заздалегідь розрахований результат.

Колоритний тип байдужого до землі селянина вивів письменник у фейлетоні «Земля оброботки требуєть». Митро Хведорович — пасічанський «гражданин», трохи натурфілософ і трохи богослов, обдертус і невмивака — вочевидь жертва не проклятого минулого, а власної інертності й ліні.

«А що воно, Митре Хведоровичу, за знак, що ото нивки ваші так завівсюжило та мишієм укрило?

— Та воно от що главноє: земля оброботки, як казав оце агроном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда… Бо без «оброботки» самий тобі вівсюг…

— А скільки ви вже хазяйнуєте?

— Та літ, мо', з тридцять, мо', й більше.

— Без «оброботки»?

— Та оремо.

— А може б, ви зовсім і не орали, тоді, дивись, готові паляниці росли б?

— Нє, навряд…»

Висміявши унікального «господаря», він звертає увагу читача на те, що така «метода» сільськогосподарського виробництва притаманна не тільки Митрові Хведоровичу — в усійокрузі лише один хлібороб завів шестипільну сівозміну. Інші ж працюють подідівському і вчитися не бажають… Тому й висновок автора не дуже оптимістичний. Бо не тільки земля і не тільки Митро Хведорович «оброботки требують», інші також… І Остап Вишня продовжує невтомну працю на ниві культурної «оброботки» селян: закликає користуватись надбаннями науки («Борімось за книжку»), розповідає про зразкову організацію господарства («Коли в голові «лій»), користь племінної роботи («Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі»), необхідність охороняти природу («Бережіть ліси») та про інші актуальні проблеми піднесення ефективності господарювання, а отже, й добробуту селян.

Ця, сказати б, художньопросвітницька діяльність гумориста була аж ніяк не безболісною для всіх без винятку. Багато хто впізнавав себе в героях фейлетонів і гуморесок. Остап Вишня не зупинявся ні перед тим, щоб покепкувати над задерикуватою самовпевненістю чиновних невігласів, які вже тоді нахвалялися притьмом догнати й перегнати історично приречених капіталістів, ні перед тим, щоб гостро висміяти лінькуватість багатьох наших земляків. Пізніше письменник ще не раз торкатиметься цієї делікатної теми, наражаючись на звинувачення в образі українського селянина. Сатиричні його уколи іноді справді досить глибоко ранили почуття національної гордості; але тут не було дешевого зубоскальства, це був сміх як засіб для роз'ятрювання шляхетного почуття ганьби, що не дає народові самозаспокоїтися, будить у ньому приспані творчі сили.

Ось Остап Вишня торкається найболючішої проблеми: катастрофічно низької продуктивності праці — і дає вельми оригінальне тлумачення історичних витоків явища:

«Причини?

Первородні. Причини ті ще од тої мавпи, що від неї «пішов єсть» український суверенний і ні від кого не залежний народ наш…

Дарвін про те не писав, але останні антропологічні досліди непереборно доводять, що ми пішли від тої мавпи, що лежала в джунглях під вербою, чухала поперека і, співаючи, голосно виводила:

А як кличуть було нашого прапрапрапращура земляки пополювати по джунглях, то він закурить люльку, пахне разів двічі, повернеться на другий бік, та:

— Краще полежу… Якосьто воно буде.

І знову:

А розсердиться, було, Тарзанова мати та загарчить:

— А що ти їстимеш, вайло чортове?

То наш прапращур їй:

— Зате в мене пісня перша після італійської!

І знову:

З того й пішло… З того й причини» («Про продукційність праці у сільському господарстві та про те, як ту продукційність збільшити»).

Звичайно, ця гротескна картина аж ніяк не вичерпує всіх причин згаданого явища, але вона в яскравій образній формі висміює й вайлуватість, і лінь, і безтурботність багатьох наших земляків, які люблять вихвалятися тим, для досягання чого не вимагається їхніх особистих зусиль. Коли ж мова йде про конкретні здобутки, зокрема в економічній галузі, то тут уже не до ділової розмови, краще затягнути «На вгороді верба рясна», хоч на часі якраз не співати, а сумлінно працювати…

Чимало ранніх творів Остапа Вишні присвячено подоланню культурної відсталості пореволюційного села. Гуморист у дохідливій формі розповідає, до яких господарських втрат і просто житейських незручностей призводить така тяжка спадщина царизму, як неписьменність.

Змалювання анекдотичних побутових ситуацій у творах письменника не означає, що й сама проблема звужується до побутових потреб — вміння прочитати чи не прочитати листа, газету, книжку. В умовах гострої політичної боротьби, що розгорталася в 20і роки, неписьменний трудівник для молодої держави прирівнювався до втраченого бійця в часи громадянської війни. Підвищення освіти селянства ставало необхідною передумовою його економічного піднесення. «Треба добитись, — наголошував В. І. Ленін, — щоб уміння читати і писати служило підвищенню культури, щоб селянин дістав можливість застосувати це вміння читати і писати для поліпшення свого господарства і своєї держави» (Ленін В. І. Повне зібр. творів. — Т. 44.— С. 162). До того, хто ігнорував лікбез, зневажливо ставився до преси, не читав сільськогосподарської літератури, письменник звертався не з поблажливим жартом, а з гострим сатиричним словом.

Саме в творах цієї тематики автор особливо часто використовує, сказати б, своєрідні «веселі поради» (до речі, так через багато років назве книжку фейлетонів молодий гуморист Олег Чорногуз), які насправді містять у собі сатиричне викриття того, хто діє «нараяним» чином. Так, оповідач радить селянам дивитися на спеціальний журнал як на «юринду», бо в ньому все одно «брешуть», а з огляду на цупкий папір — використовувати часопис на… устілки. І то нічого, далі міркує оповідач, що восени нема чим податок сплатити, бо в полі пирій, садок гусінь об'їла, а корова й глечика молока не дає, «то нічого! Зате чоботи з устілками».

Підвищувати свою політичну свідомість гуморист рекомендує теж досить своєрідним і «економним» способом: «Так от коли ви хочете знати, що робиться, приміром, у Рурі, ви й одриваєте те місце, де написано: «Окупація Руру» та й скручуєте таку завтовшки, як істик, з кумового «дебелішого»… Викрешуєте вогню й засмалюєте… І всі відомості про Рур з димом і входять у вашу голову…» («Газета дуже велике діло»).

Чимало «корисних» порад знаходимо також у творах про радянське будівництво на селі. На Україні якраз проводилася чистка апарату сільрад, і письменник дуже влучно розкривав практику діяльності тих, кого слід було «вичистити» в першу чергу. В його фейлетонах безліч яскравих портретів таких «діячів»: один з них перед чисткою веде «роз'яснювальну роботу» з допомогою погроз і шантажу, другий безпробудно пиячить, а для розваги після кожного такого «засідання» провадить салют десятьма пострілами, ще інший розглядає на виконкомі питання про незлагоди з власною дружиною і підписує спеціальну ухвалу. Зрозуміло, що така практика здійснення демократичних установлень потребувала ділових рекомендацій, і сатирик не примушував читача довго чекати. «Рекомендації» та «мудрі поради» сипалися, як із рогу достатку. Ось, виявляється, як слід виступати перед виборцями, щоб забезпечити одностайну позитивну думку про голову сільради: «Когда какойнибудь ворог Совєтської власті заявить, що я показав у податкових списках у церковного титаря Конона Свиридовича Жеребченка замість двадцяти п'яти десятин тільки п'ять і взяв за це тридцять пудів пшениці, то пуськай знає єтот ворог Совєтської влади, що я взяв тільки двадцять пудів (десяти, сволоч, не додав), і за такоє лжесвідительство у його з невиясненої причини згорить хата разом із клунею» («Про чистку апарату на селі»).

Подібні випадки траплялися передусім через низьку політичну активність селян, байдужість до громадських справ: «— Тітко, а чого ви не на виборах?

— Не бачила я ваших виборів? Та хай вони вам розпадуться! Тут ось до церкви ніколи вискочити, а він зі своїми виборами розносився!»

А в результаті — й наслідки такої «активності»: «— Неееправильно! Хто їх вибирав? Товаришу редакторе! Неправильно! Хто їх вибирав? Що то за Рада? Ряаатуйте!»

Пишучи про пореволюційну дійсність, Остап Вишня бачив не лише відсталість, він сягав думками в майбутнє, віриз у велику будівничу спроможність села, закликав читача душею прихилитися до цього невичерпного джерела достатку й людських талантів:

«За можливості необмежені любіть село… З нього піде! Все з нього піде!

Воно ще спить! Солодко спить, і на ниві порпаючись, і за телям летячи!

Розбуркайте його. І не багацько для того й треба.

Повставляйте тільки шибки в школі, та щоб у тій шафі, де тепер миші бігають, щоб у тій шафі книжки були!

Тоді з отого беззубого, що без штанів з двору вискочило, напевно Валер'ян Поліщук вийде.

А з того, що на колодах рукою підборіддя підперло та на сонце дивиться, — Павло Тичина буде» («Ось воно — село оте!»).

Віра в світле майбутнє не застувала письменнику реальних труднощів і суперечностей доби. Остап Вишня, можливо, один з перших помітив і зрозумів тривоги селянина не тільки з приводу адміністративної жорсткості в ставленні до нього. Він чутливо вловлював стурбованість споконвічного хлібороба про землю, на якій той хотів залишатися господарем, щоб передусім забезпечити собі заможне життя. Дуже характерна з цього погляду гумореска «Літ через п'ятдесят». Автор веде полеміку з уявним дідом Юхимом, для якого все нове, що прийшло в життя, — і трактор, і освіта, і електрифікація, — «юринда», якщо забуто про головний інтерес хлібороба — землю.

«Що ти мені про соціалізм натякаєш? — звертається дід Юхим до оповідача. — Що ти мені про електрику, що ти мені радіо? А землі мені твоя електрика дасть? Щоб десятин по десять на їдця? Дасть вона мені землі стільки чи не дасть?! Оце ти мені скажи! Щоб у мене в засіках було повно… А ти мені електрику. Посію я на твоїй електриці арнавутки, щоб потім заклав руки за спину й ходив собі, покахикував?! От що ти мені скажи».

І хоча в гуморесці домінує кепкування над дідами Юхимами, висміювання примітивних уявлень про суцільну електрифікацію, аж геть до мрії про електросамогонні апарати (що нині, до речі, стала печальною дійсністю!) і електромакогон, щоб бити жінку, проте чи не прихована в отій фразі про землю велика селянська правда? Адже вже в ті роки давалися взнаки перегини в ставленні до хлібороба, що, зрештою, призвело до деформації ленінської політики на селі, до «великого перелому» здорового глузду та фарисейської статті Сталіна «Запаморочення від успіхів».

Остап Вишня був щирим прихильником кооперації — про це свідчать численні його твори. Він бачив хитання середняцтва й навіть бідноти щодо тогочасних форм колективної праці. Подальша історія підтвердила туманні передчуття: втрата селянином любові до землі призвела до запустіння тисяч колись багатолюдних сіл.

Можна тільки уявити, що відчував Остап Вишня пізніше, коли побачив плоди швидкісного колгоспотворення, коли після переможних фанфар на місці зруйнованих господарств лунав голодний стогін добровільнопримусово об'єднаних середняків і бідняків. Чи не тому й у всій своїй подальшій творчості він ніколи не торкався таких глибин селянського життя, як у 20і роки?

Дореволюційне село, задавлене злиднями й неписьменне, було благодатним полем для церковників і сектантів. Відсутність природознавчої і атеїстичної пропаганди створювали передумови для широкого побутування забобонів. Остап Вишня усвідомлював, що боротьба проти всілякої попівщини — це водночас і шлях до світла. Свої удари сатирик спрямовував на викриття реакційної суті релігійної ідеології, розвінчання церковників, висміювання забобонів, що особливо широко побутували серед селян.

Остап Вишня не вважав релігійність українців вродженою і споконвічною. Завжди намагався підкреслити це навіть побіжно, в творах далеких од атеїстичного спрямування. Комічний образ своєрідного віруючого богохульника знаходимо в гуморесці «Селокнига». Цей божий агнець без тіні остраху, спокійнісінько пускає на куриво навіть святе письмо: «Повірите, «богородицю» ще до великодня скурив! Що вже бамага добряча: тоненька та вилежана! Кинулася на тройцю Килина за «богородицею», щоб Ванько їй про вспєніє прочитав, а я й палітурки на горище закинув. Металася вона, металася й за іконами, й поза діжею… А я сидю під яблунею: «Шукай, — думаю, — шукай! На небі вже твоя «богородиця»! З димом, хай бог простить!»

Віра в бога побутувала, по суті, не як світоглядна основа, а переважно як традиція, звичка. «Я, положим, забув уже, коли в тій церкві був, а що ти зробиш? Хай стоїть — хіба вона мені заважає?..

Воно мені без діла……То там баба, а я — так воно мені все одно, чи є вона, чи нема її… Говіть, слова нєт, — говію… Та воно, сказать, і попам же їсти треба… Хай їдять, черви б їх були поїли…» («Лернгія»). Такого гатунку «віруючі» саме й були найбільш сприйнятливі до антирелігійної сатири, на них здебільшого й орієнтувався письменник: релігійного фанатика, певна річ, не привернеш богохульними смішками так само, як архісерйозними філософськими антирелігійними трактатами. Він відвойовував у церкви не затятих фанатиків, а ті мільйони прихожан, у яких віра в потойбічний світ була не досить твердою і для остаточного зруйнування якої художні методи впливу були найбільш прийнятні.

Саме в серії антирелігійних фейлетонів і гуморесок Остап Вишня вперше застосував засіб, який надійно слугував йому протягом усього творчого життя: перенесення високих понять з метою висміювання в низьку побутову сферу. Так, бог тут змальований як «такий собі дід з сивою бородою, у підряснику, босий, без шапки, а круг голови в нього таке щось, ніби тоненькі кілочки сторч понатикувано»; дух святий — «це голуб білий, з породи вертунів, що в нього з хвоста ніби дим іде». Саваоф діє не як верховний священний правитель, а як ремісник найнижчого штибу, щоправда, демократичніший від царського генерала, але брутальніший від циганського коновала:

«…ухопив шмат глини, плюнув, замісив, зліпив чоловіка, дунув на нього… Чхнула перша людина та зразу: — «Слава в вишніх богу!» Здравія желаю, ваше превосходительство!»

— Ні,— говорить бог, — так мене не величай!.. Генералів так величатимеш, а мені співай: «Святий боже, святий кріпкий!..» («Походження світу»).

І хоча творча практика Остапа Вишні на антирелігійній ниві мало чим нагадувала «видання брошурок і листівок, доступних для середнього робітника або селянина, які в зрозумілій для нього формі давали б відповіді на питання походження світу, життя і суті людських відносин…» (Резолюція XII з'їзду РКП(б) КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. — К., 1979.— С. 451), розказані письменником гумористичні історії про виникнення світобудови, при всілякі «діли небесні» та апокаліптичні катаклізми виконували ту ж суспільно важливу роль, що й згадувана в документі література, з тією лише різницею, що вони, ці «історії» і «трактати», були значно «читабельніші» для малоосвічених людей.

Остап Вишня був палким патріотом Радянської України. Позбувшись соціальних ілюзій перших років революції, він самовіддано кинувся в життєвий вир 20х років, що обіцяли перебудову суспільства на основі загального добробуту й соціальної справедливості, національного відродження й дружби народів. Велику зацікавленість письменник виявляв до розвитку української соціалістичної культури. Література, театр, кіно, преса, музика, образотворче мистецтво перебували під його пильною увагою від початку творчої праці і до останніх днів життя.

1928 року Остап Вишня створив серію «мистецьких силуетів» визначних діячів української радянської культури. Можна лише дивуватися прозорливості автора: пишучи про зовсім молодих людей (деякі з них тільки починали шлях у мистецтві), він вже тоді «напророчив» їм велике майбутнє. Імена ці говорять самі за себе: Петрицький, Курбас, Довженко, Василько, Крушельницький, Голинський… Остап Вишня цікавився створенням української радянської естради, опери, оперети. Свій сатиричний ентузіазм він спрямовував проти старих театральних діячів, у свідомість яких до скону в'їлися ідеї «единой и неделимой» якщо не на державному, то хоча б на культурному терені. В «Моїй автобіографії» цим вузьколобим послідовникам київського чорносотенця Шульгіна письменник присвятив цілий іронічний пасаж: «Як я ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заиьківчан… Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директора любили свої опери так, як я їх люблю, — у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, — у нас би, їйбогу, була українська опера. Бо я знаю, що театр — це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям». Остап Вишня закликав українських літераторів активно співробітничати з естрадою, захищав акторів і режисерів, коли вони ставали жертвами бюрократичної байдужості чи адміністративного тупоумства, сам творив для сцени (музичний гротеск «Вій», гротескпародія «Запорожець за Дунаєм», п'єса «Вячеслав»), писав дотепні рецензії про нові спектаклі, веселі нариси про талановитих акторів, підтримував корифеїв національного театру, будив громадську думку, коли митці опинялися в скрутних побутових чи матеріальних умовах, словом і ділом допомагав їм вийти із складних ситуацій.

Остап Вишня свято вірив у ленінські принципи національної політики, був переконаним інтернаціоналістом. Своє ставлення до російських шовіністів і українських націоналістів письменник висловив у блискучому памфлеті «Дещо з українознавства», де на одну дошку ганьби поставив і тих, і других. Він стояв на позиції справжнього патріоталенінця, якому однаково не прийнятний ні байстрюцький національний нігілізм, ні самозакоханість бездумного «щирого» українства. «Я вважаю за українця, — писав Остап Вишня, — не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне…» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», — а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному і духовному розвиткові… Бо ото й є справжні українці» («Думи мої, думи мої…»). Його ставлення до братніх народів чудово ілюструють нарисигуморески про Крим, зокрема «Життя татарчине», «Татарикове життя», «На татарській виставі». Він глибоко співчував невеликому народові за його муки під п'ятою царських посіпак, говорив про необхідність підвищувати освіту й культуру аборигенів Криму, які після ліквідації їхньої державності відчутно деградували економічно, культурно й морально. Зважимо, що ці проблеми турбували українця, предки якого у свій час зазнали немало бід від колишніх господарів благодатного півострова… Але в тому й річ, що письменник був не просто українець, а українець радянський, який дивиться на історію нації з точки зору гуманіста й рівного серед рівних представника всесвітчої людської спільноти.

Остап Вишня вірив у декларовані революцією права соціалістичних націй; практика першої половини 20х років багато в чому підтверджувала їх реальність: в республіці розвивалися національна школа, українськомовна преса, книговидання, література й мистецтво. Проте незабаром, коли відбулася зміна державного курсу в бік суворого авторитаризму, особливо за правління на Україні «сталінського посланця» Кагановича, справа національного розвитку різко загальмувалась, підняли голову великодержавники. Вже 1927 року X з'їзд КП(б)У констатував: «Перш за все довелося вести боротьбу з російським шовінізмом, що його XII з'їзд у свій час визнав за основну перешкоду на шляху до вирішення національного питання. Саме цей російський шовінізм протягом усього звітного періоду заражав широку товщу інтелігентськоміщанських, дрібнобуржуазних і спецівських кіл, скеровуючи відти свій вплив і на робітничу класу, й на порівняно широке прошарування членів партії, зв'язаних з радянським апаратом, і черпаючи велику підтримку в масах російського міщанства в загальносоюзному масштабі» (Десятий з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. 20–29 листопада 1927 р. Стенографічний звіт. — X., 1928.—С. 528).

Остап Вишня ніколи не страждав од комплексу національної неповноцінності, що, як смертоносний мікроб, уразив сотні тисяч наших слабкодухих земляків, коли чотириста літ їх примушували забути свою історію, рідну мову й народні традиції, а, розтоптавши вікові культурні цінності й позбавивши українське слово прав громадянства, принижували як націю, що не здатна творити ні власної історії, ні оригінального мистецтва. Стає зрозумілою гострота, з якою завжди виступав Остап Вишня тоді, коли принижували національну гідність народу, зловмисно паплюжили або замовчували досягнення української культури. На жаль, часом і деякі наші прогресисти з молодих, та ранніх через невігластво й зарозумілість допомагали шульгінським годованцям. Сьогодні відчуваєш сором, коли читаєш, як на сторінках журналу «Молодняк» (1927.— № 8) в статті члена редколегії Івана Зарви «Комсомол та справи культурного будівництва на Україні» геніальну Марію Заньковецьку іменують… «малоросіянською халтурницею».

Чи не отакі публікації й спонукали Остапа Вишню того ж 1927 року написати два дуже дошкульні памфлети «Чукрен» і «Чухраїнці»? Думається, не з веселого жарту вдався Остап Вишня до класифікації п'яти генеральних ознак національного характеру українця (1. Якби ж знаття? 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якосьто воно буде! 5. Я так і знав), а з великого болю за доситьтаки поширену інертність, неповороткість нашого брата, коли йдеться про речі, дорожчі за зручності тимчасового затишку, коли вирішується справа не на роки, а на віки. Прочитавши ці дотепногіркі творл, людина, яка недостатньо знайома з життям і творчістю Остапа Вишні, може навіть запідозрити письменника в антипатріотизмі, як це роблять ті, хто й досі, як і їхні духовні пращури півтораста літ тому, велемовно просторікують про доморощених Брутів і Коклесів та міфічну господарку нашої долі, що, умившись Дніпром, у голови гори слала, степом укривалась… Ні, Остап Вишня дивився на реальність завжди тверезо, і ця гострота самокритичності жила в ньому саме через велику любов до рідного народу, гідність якого він завжди захищав, як вірний лицар, навіть коли опинявся сам на сам перед незчисленною ордою демагогів і лицемірів.

Була в Остапа Вишні сатирична мішень, яку він особливо пильнував зпоміж інших об'єктів художньої критики. Йдеться про обивателя — це бездонне джерело житейської пошлості й духовної плісняви. Ні, він не здавався письменникові жалюгідним коптителем неба; його внутрішня нікчемність аж ніяк не означала відмови від претензій на високу громадську роль. Для суспільства, яхе на своєму прапорі написало гасла соціальної справедливості й братерської солідарності, небезпечність обивателя ставала тим більшою, чим вище продирався він по щаблях управлінської ієрархії.

Сатирик зауважив це ще на початку 20х років, коли в період непу з усіх шпаринок поліз на світло міщанин, поспішаючи завоювати й собі місце під сонцем. Остап Вишня уважно вдивлявся в мінливу його подобу, часом розкривав читачеві окремими штрихами його своєрідні розпізнавальні знаки: «філософію», систему життєвих цінностей, стереотипи поведінки, набір побутових звичок і улюблених занять. Розгорнуту ж картину міщанського болота з цілим гуртом різновидів його аборигенів сатирик створив трохи пізніше, коли обиватель пристосувався до нової влади і почасти опанував ситуацію, розповсюджуючи міазми далеко за межі своїх родинних кубел.

У доробку Остапа Вишні найяскравіший твір на цю тему — фейлетон «На Гончарівці», що містить напрочуд дотепні «паралельні життєписи» (згадаймо безсмертного ПлутархаІ) героїв комедії Г. КвіткиОснов'яненка і їхніх нащадків на терені столичного Харкова. Ось, наприклад, нащадки Шкурата. (Прикметно, що сам Шкурат помер від самогонки, «коли віки притрусили «вольні», тобто вільний продаж горілки…) В нових умовах вони почуваються вільготніше за предка. Старому доводилося бігати до корчми крадькома від жінки, попідтинню, а його нащадки «тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть «хлібне вино» й хилять досхочу, а потім уже б'ють боєм смертним жінок своїх…»

І відставний солдат Скорик непогано прилаштувався на теперішній Гончарівці: працює в житлокооперативі. Будинки, які знаходяться під його опікою, розвалюються, проте він твердо знає: «Прежде надобно сполніть закон!» — тому й тримає стару Одарку за таємного агента… І вона, теж «сполняючи» закон, люто шамотить на вухо Скорику: «А ота в шляпці, з п'ятого номера, сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, щодня курку їсть. А проходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!» І Скорик мовить: «Доканаїм!»

Ну, а щодо Стецька… О, це особлива розмова! Він став (хто б міг подумати?!) неабиякою фігурою в округовому суді, а скоро буде «ответственним»… За дружину має колишню курсистку Бестужевських курсів, яку цілком влаштовує духовне спілкування з Одаркою. Каші Стецько вже не їсть. «Хіба ж можна вам, Степане Павловичу, при такій посаді та кашу їсти? Бабки з варенням пожалуйте». І коли жінка скаржиться на ту, з п'ятого номера, котра «як іде, так на мене й не дивиться», Стецько, звіріючи, обіцяє коханій: «Я їм покажу!» Це йому, однак, не заважає невдовзі облагороджувати душу мистецтвом. Правда, якщо давній Стецько співав комічну абракадабру, то нинішній підспівує, коли з грамофона лунає новітній «душещипательньїй» романс «Я упрекать тебя не стану, я не смєю…». А вже після того разом з одставним солдатом Скориком і Одаркою обговорюють, як доконати квартиру номер п'ять.

«І ніхто з них не знає,— зауважує автор, — які вони старі суть, і ніхто з них не пригадує уславленого першого повістяра народу малоросійського, Грицька КвіткиОснов'яненка…» Які точні художні штрихи для характеристики обивателя! Культурна відсталість, втрата відчуття часу й історичної пам'яті — ось грунт, на якому всі нормальні людські поняття деформуються до невпізнання, і тоді донос на батька — героїзм, анонімний наклеп — політична пильність, а сам він, міщанин, — не менш як «активний будівник комунізму», до того ж «партійний активіст» тощо… А тим часом з цього брудного соціального матеріалу майструвалася громіздка, проте надійна в управлінні бюрократична машина; з нього рекрутувалися й заплічних справ майстри, руками яких політичні керівникиавантюристи чинили страхітливі злочини; з нього, зрештою, вилупилися й ті діячі української безкультурності, що й донині у відмові од історії, мови й традицій свого народу вбачають вияв найнепорочнішого інтернаціоналізму.

Розгорнутий образ міщанства Остап Вишня подає у памфлеті «Слухай, обивателю!», написаному до 9ї річниці Великого Жовтня. Письменник не випадково хотів привернути увагу до цього соціального типу, зовні цілком добропристойного, як до прихованого, а насправді запеклого ворога революції. Як патріот і революціонер, Остап Вишня закликав трудівника соціалістичної новобудови боротися проти обивателя, який за короткий час проріс своїми отруйними паростками в усі пори нового суспільства, а корінням застряв у зруйнованих підвалинах царизму, ідейні переконання спритно підмінив «платформою», видряпався на неї, ніби жаба, на всі боки озираючись, а тепер тільки й мріє, щоб урвати якнайбільше вигод…

Сьогодні, коли країна повернулася до ленінського ідеалу соціалізму, справді прозорливими є слова сатирика, в яких устами Революції обиватель звинувачується в забутті найважливіших обов'язків перед народом і перекручуванні високої мети перебудови суспільства заради забезпечення шкурних потреб бездуховного існування:

«Слухай, обивателю!..

Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної неволі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміховище, ти з задавлених мов зробив «собачі», ти красу національного відродження добачаєш тільки в «комісіях по українізації», куди тебе ломакою заганяти треба…

Слухай, обивателю! Я посадила тебе в апарат керувати величезною державою робітників і селян, а ти в тім апараті кубло бюрократичне зробив собі й видавлюєш із живого діла своїми чиновницькобюрократичними руками душу живу».

Остап Вишня (і це споріднює його з В. Маяковським) вбачав у міщанстві не лише соціально небезпечну касту, що являє собою зосередження усього найвідсталішого й антигромадянського, а й силу, яка через величезну здатність до соціальної мімікрії приховала в собі загрозу бюрократизації держави робітників і селян, як ми знаємо, — це, зрештою, в певний період і сталося, з чим сьогодні в країні й провадиться така нелегка боротьба.

Остання, найбільша довоєнна збірка творів письменника — «Вишневі усмішки закордонні». Написана вона в 1928 p., через два роки видана, а потім надовго забута. Таке ставлення до книжки можна зрозуміти: в ній ішлося про країну, в якій через п'ять років після відвідання її письменником прийшли до влади фашисти, а потім — війна… Але вже й по війні минуло понад сорок літ, а про неї — ні слова. Коли й згадає хто, то неодмінно заакцентує на поверховості відбитого в цих усмішках життя. В позитивному плані розглядався, правда, не раз памфлет «Берлінська українська держава», це теж зрозуміло: змальований у ньому клятий Скоропадський — нібито наше, українське одоробло, з ним усе правильно… Тим часом уважне прочитання книжки переконує, що нічого поверхового в ній немає, навпаки, усмішки вражають рідкісною спостережливістю автора, правдивістю зображення, гострою критикою буржуазної політики й моралі. Ця книжка (хочеться сказати «нарисів», але то буде не зовсім точно) гуморесок, нарисів, фейлетонів, памфлетів оригінальна і своїм незрівнянним гумористичним ароматом, щедро розлитим у творах про наші власні недосконалості, й гнівною сатирою, коли йдеться про ворогів чи дикі звичаї капіталістичного світу, і спокійною зацікавленістю побутовою культурою, діловитістю іноземців.

Очевидно, остання якість далеко не всім могла сподобатись. Не кожен в ті роки міг сприйняти нарис про симпатичного німецького лікаря, чудового спеціаліста й великого трудівника («Шеф»). Ще б пак! Цей «буржуй» умудрився організувати санаторій міжнародного класу на п'ятдесят хворих, а в закладі всього двоє співробітників: він і його дружина… Безперечно, у вітчизняного квасного патріота після прочитання твору неодмінно виникало «викривальне»: «А що в нас?! Гірше?» Таке ж питання неодмінно могло мучити читача й після ознайомлення з гуморескою «Не життя, а радість несподівана», в якій описана абсолютно дика для нашого брата німецька традиція — залишати на вулиці всілякі матеріальні цінності без нагляду. Усмішка «Берлінські музеї» теж не всім могла припасти до душі, адже в ній автор кепкує над нашим звичаєм гасати по закордонних магазинах замість відвідувати музеї… (А втім, ця традиція воістину невмируща, хоча, ніде правди діти, причина її безсмертя не тільки в нашій малокультурності). А вже усмішка «Як із Харкова зробити Берлін» — ледь не антипатріотизмом тхне… Отак прямо й писати, що наша столиця зовні гірша від Берліна, воно знаєте, не зовсім… Ну, а розписувати такий делікатний заклад, як, вибачте, харківський громадський туалет, в який без протигазу насмілювалися зайти хіба що загартовані осоавіахімівці,— це взагалі втрата всілякого такту й смаку… Тим паче, що тут же йдеться про досвід клятих буржуїв, які ухитряються утримувати цей вибухонебезпечний об'єкт, ніби світлицю… Отже, на час виходу книжки вона вже не могла не мати численних опонентів, не виключаючи столичного міськвиконкому та й вищих сфер… А що вже й говорити про пізніші часи, коли грюкнула горезвісна «залізна завіса» і відгородила нас зі своїми справжніми й міфічними пріоритетами від усього цивілізованого світу? Адже писання Остапа Вишні ніколи не пасували практиці підсліпуватого й пихатого самовозвеличення.

Що ж, хвала перебудові, що можемо читати сьогодні цю книжку…

«Зенітка» — найбільш відомий твір Остапа Вишні. Хто мав змогу спостерігати, як читав гумореску він сам, той не може забути магічного впливу її на аудиторію. Гідним твором ознаменував повернення до свого народу після важких випробувань його улюблений письменник. Згадуючи про історію цієї усмішки, Остап Вишня зауважував:

«Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки посправжньому засміялися, та не засміялися, а простотаки зареготалися.

Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль» («Отак і пишу»),

Остап Вишня досяг мети. Гумореска відразу після опублікування в «Радянській Україні» стала дуже популярною на багатьох фронтах: її читали наодинці й гуртом, слухали у виконанні акторів, переписували…

Привабливий образ діда Свирида — живе уособлення патріотизму народу, який у страшні часи фашистської навали не втратив мужності, бив ворога, сказати б, і організовано — в підпіллі й партизанських загонах, і за першої ж нагоди.

Особливе формотворче значення в гуморесці має друга частина, в якій оповідається про запеклі довоєнні бої діда Свирида з агресивною Лукеркою. Саме тут найяскравіше виявлено вміння Остапа Вишні будувати комічний сюжет, майстерно вести смішну оповідь і творити комічний образ. Гумористичний ефект досягається різними засобами, але особливо продуктивним у даному разі виявляється монолог, тобто розповідь діда про давні «страженія», змальовані з щедрим використанням військової і спеціальної авіаційної термінології.

Дослідників давно цікавили художні секрети комізму цієї гуморески, бо вона, справді, може бути лаконічним, але дуже глибоким і об'ємним за змістом посібником з гумору. Особливо чимало думок висловлено про головного персонажа: адже дід Свирид цілком позитивний тип — і водночас смішний… Найближчим до істини в своїх студіях, на наш погляд, виявився один з перших дослідників творчості Остапа Вишні І. Дзеверін, який виводить комізм цього образу із суперечності між позитивним змістом і «смішною формою» (вираз В. Г. Бєлінського).

Самовідданий патріот, народний герой, дід Свирид своєю поведінкою в побуті викликає усмішку: «він смішний, але смішний тільки зовні», а гумористичні риси до того ж «роблять життєвим образ героя, сприяють повноті розкриття його характеру» (І. О. Дзеверін. Остап Вишня. — К., 1957.— С. 18). Це тонке спостереження «секрету» комізму видасться нам дуже продуктивним також і для аналізу тієї частини письменникової спадщини, яка об'єднує численні нарисигуморески, репортажігуморески, ба навіть гумористичні мистецькі портрети й рецензії. Згадаймо хоча б, у якому комічному вигляді постають у його творах наші видатні діячі культури, особливо Петрицький, Курбас, Довженко… І це аніскілечки їх не принижує, а, навпаки, робить більш життєвими і привабливими.

Боротьба народу в роки Великої Вітчизняної війни відбита і в таких гуморесках, як «Прямою наводкою», «Хорошахороша дівчина», «Доісторичний струмент», та багатьох інших. Тут автор не тільки у веселому стилі розповідав про мужність радянських людей, а й нагадував про славні подвиги наших предків, викривав антилюдську суть фашизму, пророкував неминучий крах кожному, хто з недобрими намірами цікавиться нашими селами й містами, полями й ріками, лісами й горами…

Успіхи Червоної Армії, викликаючи паніку в стані гітлерівських сателітів, дарували благодатний матеріал для сатири. Остап Вишня ущипливо кепкує над «рейхсдрапом» фашистської армії, над розвалом військовополітичної осі Берлін — Рим («Рейхсдрап»), сумнозвісною гітлерівською тотальною мобілізацією, коли до зброї були покликані навіть престарілі німецькі бюргери. Гумореска «Невирішене питання» — іронічний «роздум» з приводу складної проблеми гітлерівського нагородного відомства: як відзначити героїчне діяння 78річного Карла Сукенцуцке, який урятував від загибелі цілу роту фашистських вояк: він тікав у бою першим, і пісочок, що сипався з нього, добре притрусивши слизький шлях великого драпу, багатьом урятував життя. Оскільки ж «подвиг» вчинено не грудьми, командування не знає, де «героєві» чіпляти орден…

Моральне звиродніння фашистських верховод нищівно висміяно у фейлетоні «Пекло тріщить». Кожному добре відомі з фольклору й літератури міфічні картини пекла, де чорти чинять над грішниками жахливі тортури: смалять на вогні, варять у казанах зі смолою, чіпляють ребром за гак, примушують лизати язиком гарячі сковороди та ін. А тут, у пеклі,— переполох: у своєму «законному» посмертному гуртожитку, нарешті, появляються нацистські нелюди… І що ж? їхня катівська виучка вражає навіть найзагартованіших пекельних спеціалістів, — вони розбігаються від страху хто куди. І справді, що таке міфічне пекло в порівнянні з фабриками смерті Освенціму й Дахау, в яких за короткий час замордовано й пущено з димом через комини крематоріїв мільйони ні в чому не винних людей. Правителі пекла порівняно з гіммлерівськими годованцями — невинні жартівники…

Такими ж людоїдами, як і фашисти, постають у фейлетонах і памфлетах Остапа Вишні прислужники гітлерівців на окупованій Україні — всілякі бандери, мельники, бульби та інша запроданська потолоч. Озброєні своїми кривавими хазяями, ці «борці» за національну ідею після визволення території України від фашистів показали себе не згірш своїх патронів, тероризуючи мирне населення і чинячи безліч страхітливих злочинів. Не даремно їхній родовід письменник виводить від біблійного Іуди («Минуле і сучасне»).

Якось довідавшись з газет, що оунівське підпілля часом влаштовує схрони під виглядом убиралень, Остап Вишня підніс цей факт до винятково влучного й глибокого художнього узагальнення: сатиричного переосмислення того як образного еквівалента бандерівських спроб збудувати самостійну державу… Так з'явилася в творчості Остапа Вишні нова тема. Згодом він написав цілі™ цикл фейлетонів і памфлетів, що склали книжку «Самостійна дірка» (1945).

Як і належить солідним працям про державу, цикл починається «науководезодоративною» розвідкою «УкрОУНа й укрОУНці» (ОУН — Організація українських націоналістів. — Ю. Ц.), в якій автор викладає загальні відомості про державу і її аборигенів, зокрема вказуючи, що територію її складають смітники й асенізаційні заклади, що за бога укрОУНцям править Гітлер, а за царя — Гіммлер, а провідні риси їхнього характеру — підлота, зрада, запроданство. Не обійшов увагою сатирик і головних політичних лідерів дірчастої держави — Бандери й Стецька.

Справжнє обличчя самозваного фюрера на терені України добре видно з «листа» Степана Бандери своїй вірній дружині: «Теперечки, після всіх «хайлів», майн лібер Химіс Калістратівно, сповіщаю я вас, що — слава тобі, майн гот! — сиджу в тюрмі. Покликали мене сам гер Гіммлер (Хайль!) і дали спочатку ручку поцілувати. Я поцілував та й кажу: «Дозвольте ще й нижче поперека!» А вони кажуть: «Ніззя, бо в мене, — кажуть, — там після ФранкфуртанаОдері чиряк сів!» Вони з Одера на самохідному доті їхали й нижче попереком в амбразуру вгрузли та й перестудилися. «Поцілуєш, — кажуть, — після ФранкфуртанаМайні, а тепер, — кажуть, — у тюрму сідай, бо треба, — кажуть, — так зробити, щоб ми вроді з тобою посварилися і що ніби ти проти нас! Ферштсйн?»— питають. «Ферштейнаю, — кажу, — ласкавий пане!» І знову їх у ручку» («Хлюст»). Чи потрібні ще якісь характеристики про політичні й моральні якості персонажа після такого живого й переконливого монологу?

Нищівному осуду піддав Остап Вишня й другого правителя самостійної дірки — «прем'єра» неіснуючої держави Стецька. Тут сатирик вдається до прийому, раніше використаного у фейлетоні «На Гончарівці», — ототожнення персонажа комедії Г. КвіткиОснов'яненка зі своїм. Поповнивши монолог Квітчиного Стецька політичною термінологією, реаліями бандерівщини і вклавши таку декларативну ахінею в уста новоявленого прем'єра, письменник викриває недоумкуватість і комічність господаря міфічного кабінету міністрів. А по таких правителях — і їхня держава, і їхні піддані. Ось як малює сатирик перші враження обдуреного бандерівцями селянина Івана Темного від перебування в новій державі:

«Проліз Іван Темний у державу. Назустріч йому лізе рачки голова держави. Іван до нього: — Здорові були!

А голова української держави йому на відповідь державною мовою:

— Гутен таг!

— Як ся маєте? — Іван питає.

А голова української держави йому:

— Вас?

— Та ні, я питаю вас!»

З цих лаконічних, але дуже характерних штрихів виразно проступають обшири держави, патріотизм її правителів, їхня прихильність до національних надбань. А про добробут вільних громадян новоприбулець довідався, коли невдовзі сам розбагатів на терені нової державності: завів «цілі табуни бліх, отари вошей, обріс Іван, замість пшениці та жита, волоссям і на обличчі, і в носі, і у вухах» («Українськонімецька націоналістична самостійна дірка»).

Сатира проти фашистськобандерівського охвістя викривала облудність спекулятивних гасел поплічників Коха й Гіммлера про незалежну Україну, морально мобілізовувала народ на боротьбу з бандитизмом. Вишнівські памфлети й фейлетони антинаціоналістичного спрямування належать до найвищих художніх досягнень повоєнної української сатиричної прози.

Безпосередньо до творів згаданої тематики примикають твори Остапа Вишні, спрямовані проти паліїв нової війни. Доробок досить значний і художньо не рівноцінний. Багато фейлетонів і памфлетів на сьогодні втратили політичну актуальність, проте найкращі з них залишаються в арсеналі сатиричної прози як неперевершені зразки жанру, є чудовою школою міжнародної журналістики.

Особливо вдавалися Остапу Вишні сатиричні портрети паліїв війни: це, зокрема, памфлети про відомого англійського політика Уїнстона Черчілля, американських державних діячів Трумена, Ачесона та інших. Безперечний шедевр у цьому жанрі — «Перчіль у похід зібрався». Вже сама назва, в якій обіграно комічну легенду про невдахуполководця і прізвище реального політика, викликає в читача мимовільну усмішку. І прізвище Перчіль (видозмінений Черчілль), і Пістон (в якому одразу вгадується Уїнстон) чітко адресують читацьку увагу на сатиричний об'єкт і водночас не дають жодних підстав для дипломатичного скандалу, на зразок анекдотичного демаршу Чемберлена з приводу фейлетону Дем'яна Бєдного, надрукованого в газеті «Известия». А образитись видатному синові Альбіону було б за що: Вишня розповідає про нього з такими пікантними біографічними подробицями, що жоден аристократ не залишив би такого насміху без вимоги сатисфакції. Певна річ, змалювання відомого буржуазного діяча і його діянь на міжнародній арені в такій глузливій формі дискредитувало в читацькій свідомості не лише авторитет Черчілля як політика, а й просто як людини зі здоровим глуздом. Саме це й було актуальною публіцистичною проблемою. І письменник розв'язував її блискуче.

Другий період творчої діяльності Остапа Вишні, що ознаменувався пострілом «Зенітки» 26 лютого 1944 p., літературознавці й по сьогодні розглядають, про що вже говорилося, цілкомоднозначно: як новий злет, небачений розквіт кого таланту. Це можна зрозуміти. На «воскреслого з мертвих» видатного майстра доброзичливі дослідники могли дивитися тільки з радістю: митець не лише повернувся до праці після страшного життєвого потрясіння, а й подарував читачам твори високого художнього звучання. Проте повоєнна його творчість порівняно з довоєнною має ряд принципових відмінностей, і на ній досить помітно відбилися соціальні фактори, що гальмували й розвиток усього суспільства.

Коли оглянути творчість Остапа Вишні цього періоду, легко помітити, що основний її пафос — уславлення людини героїчної праці, з одного боку, й засудження ледарства, несумлінності, головотяпства — з другого. Ця кількісно найбільша частина доробку має, однак, відчутну ілюстративну заданість; аналіз соціальних причин недоліків, як правило, не сягає далі чисто моральних аспектів. Візьмемо хоча б тему села. Однобокість висвітлення його життя не потребує доказів: у нарисах письменника йдеться переважно про передові колгоспи, сатира ж не торкалася (і не могла торкнутися!) жодної з кардинальних проблем. Тому підкреслене порівняння темного дореволюційного села з квітучим повоєнним навіть на таких справді яскравих фактах, як долі Макара Посмітного, Олени Хобти чи Надії Кошової («У Макара Онисимовича Посмітного», «Народна гордість», «Веснакрасна»), навряд чи переконувало селянина, що животів у становищі безпаспортного Атланта, на худорлявих плечах якого ледь трималося зруйноване сільське господарство, що переживало тяжкий занепад. Хлібороби в нарисах Остапа Вишні — подвижники, які вірять у ленінську ідею соціалістичної перебудови, попри разючу невідповідність між проголошеним і дійсним. Реальність же полягала в тому, що колгоспи, яким удавалося виборсатися з боргів і часом навіть забезпечити пристойний добробут трудівникові, були поодинокі. Але хіба мав можливість Остап Вишня писати про те, наприклад, що в багатьох колгоспах на трудодень одержують копійки, що особисте господарство переобтяжене такою даниною, що селянинові краще не тримати ніякої живності й вирубувати сад, аби не бути поцінованим за недоїмки до останньої подушки?

На такому соціальному тлі, за умов, коли Україну вдруге після завершення колективізації спіткав голод 1947 року, література позитивногумористичного змісту не могла не сприйматися інакше як лакувальна, бо ж найскладніші тогочасні проблеми замовчувалися — на них лежало суворе табу. Про неминучу покару за порушення такої заборони добре знали і літератори, й читачі. Можна припустити, що саме тому обидві сторони залишалися взаємно терпимими, і Остап Вишня не втратив любові народу. А всілякі ледачі Тимоші Івановичі та Салимонії Пилипівни («Дилда»), відсталі Махтеї Федотовичі («Дідів прогноз»), нездарні «головикочівпики», яких письменник висміював, безперечно, заслуговували сатиричного батога, хоча головний продуцент цих моральних калік залишався недосяжним для критичних стріл. Ясна річ, соціальний вплив такої сатири був мінімальним.

Остап Вишня, звичайно, писав правду про післявоєннсе село — інакшебо він узагалі не мислив працю в літературі; але він, на жаль, не міг сказати всієї правди. Отже, порівняно з творчістю 20х років художні втрати були дуже відчутні: його сатира не змогла регенерувати свій особистіснопошуковий характер, чим колись здебільшого зумовлювалися її ідейне багатство та стильова різноманітність. Тільки величезний гуморотворчий талант утримав Остапа Вишню «на плаву» в читацькому морі за таких несприятливих творчих обставин. Позбавлений можливості писати в достатньо широкому тематичному діапазоні, він змушений був зосередити основні зусилля на вузькому «п'ятачку» злободенної політичної сатири, яку ніколи не вважав художньою літературою в повному розумінні цього слова, а також на гумористичній обробці тем, що не могли навернути на гнів стражників культівської ідеології. Винятковий художній хист і на такому звуженому просторі подарував твори, які стали віхами в розвитку подорожнього і портретного нарису, рецензії, а також справжні шедеври в жанрі політичного фейлетону й памфлета, що й до сьогодні залишаються непереиершеними зразками, своєрідним університетом мистецтва сміхотворення.

Особливої любові читача зажили «Мисливські усмішки», певно, єдиний у літературі випадок, коли значний обсягом і великої художньої сили цикл творів так гармонійно й сильно пронизаний життєствердним гумором і почуттям патріотизму. їхня невловима чарівність, розлита невидимо в усій художній тканині, прмховує в собі незліченні багатства. Мислизські усмішки можуть збагатити знанням про природу, розкрити в звичайному кленовому листкові цілий світ з його радощами і трагізмом, виховати повагу до всього живого на землі, навчать щиро й незрадливо любити свій рідний край з його зелом, птаством і звіриною, з його полями й лісами, з його людьми, добрими душею і чистими помислами. Вони, ці усмішки, здатні посіяти навіть у роботизовані мізки технократа хоча б невеликий сумнів у правильності його діянь, після яких на квітучій землі лишаються отруєні моря й розідраний озонний навколоземний щит; навіть у затятого бюрократа, глухого, мов колода, до голосу рідної землі, далебі, розморозять скутий крижаною байдужістю міокард, і хто знає, може, і в ньому забринить бодай одна іржава струна…

Мабуть, саме в творах цього безсмертного циклу найпсзкіше виявилася чиста, щедра і весела душа нашого сміхотворця. Бо ж за лукаво усміхненим образом оповідача бачимо самого автора, з його поглядами на світ і його незрадливою, ніжною любов'ю. Це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а, навпаки, з метою якомога надійніше уникнути насильства над природою.

Ось як пояснює оповідач з гуморески «Вальдшнеп» свою нелюбов до весняного полювання:

«А й тепер, коли іноді умовлять мене поїхати на весняне полювання і я стану денебудь над озером і бачу, як на качачий крик, крик, у якому і хотіння, і прохання — та де прохання, — моління! — коли на такий крик мчить зачарований селезень і каменем падає в воду, — прекрасний, як казка, в своєму весняному вбранні, як писанка, всіма кольорами розмальований, — я завмираю. Отакий я біг левадою до Галі…

І коли я підіймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озері, я бачу себе на перелазі і… опускаю рушницю!..»

Герої оповідок — мисливціневдахи і мисливціфантазери. Серед них — великі охотники за базарною «дичиною», безстрашні полювальники на тигра, якого беруть запросто з допомогою диктового щита і молотка, сміливці, які полюють сікача, сидячи на дереві із заплющеними очима, та їм подібні любителі погомоніти про мисливські подвиги. Це люди надзвичайної правдивості, вони нічого не вигадують, а покладаються лише на життєві випадки («розкажу, то не повірите, але це — факт»), Є серед них небачені снайпери («Та що мені картуз?! П'ятака підкинь! Пір'я з твого п'ятака посиплеться!»). Зустрічаються й надзвичайно вдатні рибалки: «Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до тієї верби! їйбо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п'ять, як не більше» («Сом»). Є мисливці такої майстерності, від самого вигляду яких качки втрачають самовладання і чинять бознащо:

— «Та це ж курка, а не качка!..

— Це — качка! Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані…

— А чому в неї горло перерізане?

— Чому? Чому? Все вам ото цікаво знати! Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й зарізалась» («Як варити і їсти суп із дикої качки»).

Звичайно, від невдач не застраховані й справжні аси полювання: бувало, рушницю забудеш удома, бувало, вполюєш замість вовка собаку або ж замість качки — свою викохану крякуху, бувало, стопку не вкладеш до торбини… А що то за полювання без стопки, коли це одне з найважливіших знарядь багаторазового й різноманітного використання: в одному випадку нею вичерпують з човна, в іншому — оглядають обрій, немов у підзорну трубу, кажуть, що так чіткіше видно дрібні деталі ландшафту…

«Мисливські усмішки» і за жанровими ознаками — явище унікальне в літературі; це — своєрідний синтез народного акекдота з пейзажною лірикою в прозі. Либонь, звідси і їхня незвичайна привабливість, що забезпечила стійкий інтерес читача. Бо коли на крилі непідробного гумору тримається надійно читацька зацікавленість, то на крилах ліризму підноситься в духовну вись те, що складає особистісну суть людини — її любов до рідної землі, до свого народу, до його мови й культури.

Нині, коли людство стоїть на грані екологічної катастрофи, з особливою силою відчуваєш велику прозорливість Остапа Вишні, який ще шість десятиліть тому почав боротьбу з губителями природи, вчив її любити, оберігати. «Мисливські усмішки» сьогодні сприймаються не тільки як шедевр світової гумористики, а й як азбука святого почуття патріотизму, школа любові до рідного краю.

Невдячне заняття — протиставляти одного письменника іншому. Але, мабуть, нічого поганого немає в прагненні зіставити творчість різних літераторів, якщо за умовну «точку відліку» брати найвищі досягнення літератури в тому чи тому жанрі. І ось коли думаєш про те, чия ж творчість може бути сьогодні несхибним орієнтиром для радянського гумориста чи сатирика, а для критики — отією найвищою «точкою відліку», то доводиться визнати, що так само, як і шістдесят, і сорок, і двадцять років тому, таким орієнтиром може бути творчість Остапа Вишні. Бо хоч би як змінилися обставини, читач, стильові уподобання літераторів, — залишаються незмінними провідні критерії ідейної і естетичної вартості творчості видатного радянського сатирика, а саме: масштабність охоплення основних суперечностей епохи і якість художнього відображення. Адже саме в цьому полягає творчий, будівничий сенс мистецьких зусиль літератора, що взяв на озброєння мистецтво сміху.

Читаючи фейлетони Остапа Вишні один за одним у хронологічному порядку, можна скласти цілком певне уявлення про те, чим день у день жила наша країна в ті роки, що її турбувало. Його сатира і гумор — весела історія боротьби проти зла, торжествуючий сміх народу, що піднявся з віковічної темряви і сподівається на відродження після століть найжорстокішого соціального й національного гноблення. Устами Остапа Вишні український народ сказав своє нищівне слово тим, хто віками гнітив і мучив його. Він був плоть від плоті народу; кожен створений ним тип, сам стиль оповіді, прийоми комізму, якими він користувався, взявши з українського фольклору, підтверджують сказане. Безсумнівно, саме це мав на увазі Максим Рильський, коли зауважував: «Він органічно поєднує в своїй творчості новий, соціалістичний зміст з глибоким національним характером. Це — український письменник, передовсім український у своїх пейзажах, у своєму лукавому й добродушному гуморі, у своїй далеко не добродушній сатирі, у своїй ласкавій і соромливоніжній ліриці» (Максим Рильський. Слово про літературу. — К., 1974.— С. 281).

Про життя й творчість Остапа Вишні написано чимало. На жаль, праць, у яких би його доробок було розглянуто з тією глибиною, якої вимагають інтереси розвитку нашої літератури, досі нема. Можна лише пошкодувати, що перші ґрунтовні роботи про Остапа Вишню Л. Новиченка, І. Дзеверіна, І. Дузя, І. Зуба ніким не продовжені. Цей материк сатири й гумору, досконале вивчення і тлумачення якого з вершин сучасної науки могло б принести величезну користь літературі, досі залишається малоосвоєиим, і це перебуває в кричущій суперечності з популярністю, яку і нині мають книжки нашого стіхотворця.

Остап Вишня взявся за перо в зоряний час молодої радянської літератури, коли, зокрема, особливо бурхливо розвивалася сатира. З'явившись на культурному небосхилі сліпучо й несподівано, він, проте, не був «пришельцем нізвідки»: як мистецьке явище, увібрав у себе багатство і давніх художніх традицій, і новітнього літературного досвіду. Певна річ, своїм веселим талантом гуморист завдячував передусім рідному народові, в складній історичній долі якого сміх посідав місце набагато важливіше, ніж звичайний засіб розваги. «Хто тільки не помічав притаманного українцеві гумору? Про нього ми чуємо відразу, як тільки починаємо говорити або читати про цей народ», — писав в одній із статей Л. В. Луначарський («Украинская жизнь», — М., 1912.— № 10.— С. 20). Остап Вишня дістав у спадок типові риси національного характеру, і природно, що його творчість особливо виразно відбиває «комічну» вдачу народу. Можливо, саме це сприяло піднесенню письменника на особливе місце в історії літератури.

І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, С. Руданський, Л. Мартович… їхні імена, часто згадувані в усмішках Остапа Вишні, посилання на героїв творів українських письменників і навіть вишнівські сатиричні «паралельні життєписи» деяких класичних персонажів, про що вже йшлося, — не такий собі національнокультурний орнамент, а видимі прикмети ідейнохудожньої спадкоємності. Поетиці Остапа Вишні не чужі суворі інтонації Щедріна й гумористичні імпровізації Чехова, тонкий ліризм Гоголя й блискавична дотепність Марка Твена, грубуватий насміх Рабле і кинджальна іронія Гейне… Наш веселий геній чудово знав світову й вітчизняну сатирикогумористичку літературу; були в нього улюблені письменники, як, наприклад, Гоголь і Марк Твен, були й недолюблювані серед класиків — рідних і чужих… Проте ні до кого з великих митців Остап Вишня не потрапив у полон епігонства: від першої проби пера до останнього написаного ним твору письменник залишався самобутнім, з тільки йому одному притаманним поглядом на світ, з оригінальними засобами комізму й образотворення, з власним словником і неповторною стилістикою.

У 20і роки, на які припав розквіт творчості Остапа Вишні, в радянській літературі працювали видатні майстри веселого жанру:

B. Маяковський, Дем'ян Бєдний, М. Зощенко, В. Катасв, І. Ільф і Є. Петров, М. Кольцов. На Україні зажили слави гуморески й фейлетони Валера Пронози (В. ЕлланаБлакитного), байки

C. Пилипенка й В. Ярошенка, нищівні політичні памфлети Костя Котка, дотепні оповідання, гуморески й пародії В. Чечвянського, Ю. Вухналя, Ю. Ґедзя, С. Чмельова… І серед такого розмаїття талантів Остап Вишня виділявся як один з художньо найяскравіших і творчо найпотужніших митців. Та й пізніше — після вимушеного бесплідного десятиліття — він не втратив свого творчого обличчя, і б молодому колі наступної генерації сміхотворців, серед яких бачимо Я. Галаиа, С. Олійника, С. Воскрекасенка, В. Івановича, Є. Кравченка, Ф. Маківчука, впевнено почувався загальновизнаним патріархом сатири. В чому ж полягав секрет нев'янучої свіжості його слова?

Хай відповість на це вимогливий поцінувач, в об'єктивності якого сумніватися не доводиться: «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні. За те, що вони злободенні, за те, що вони радянські, за те, що вони близькі робітничоселянським масам, за те, що на них виховувалася і виховується наша письменницька молодь…» Так писав, захищаючи майстра сміху від брутальних наскоків демагогічної критики, відомий письменник і літературний діяч Микола Хвильовий (див.: Пролітфронт. — 1930.— № 4.— С. 305–309). А сказане ним — доповнить'сам автор. «Що таке… література? — запитував себе Остап Вишня і відповідав:

1) Образи? — Народі

2) Сюжети? — Народі

3) Тема? — Народ!

"Література — народ!» («Думи мої, думи мої…») (Остап Вишня був українським народним гумористом у повному розумінні цього слова: і темами, і сюжетами, і образами, і засобами комізму — в цьому причина його прижиттєвої популярності й посмертної невмирущості,1 коли сьогодні осмислюєш життєву й літературну долю великого сміхотворця, мимоволі пригадуються рядки з вірша Б. Олійника «Вибір»: «Коли б загадали: — Хочеш, Одне лише слово твоє, І вища — лаврова! — почестьЧоло твоє обів'є,— Я б вибрав найвищу почесть: У чистім і чеснім бою На чорному мармурі ночі Зорю записати свою!» У чистому й чесному бою народу проти зла Остап Вишня навічно записав свою немеркнучу зорю на чорному мармурі сталінської ночі. І його вибір саме такої (а не лаврової!) найвищої почесті був глибоко природним. Він, здається, єдиний з геніїв нашої пореволюційної літератури, який за життя не був удостоєний жодної офіційної відзнаки, навіть найскромнішої премії. Остап Вишня таки мав рацію, коли записав у щоденнику, що нема вищого гонорару, як веселий блиск в очах народу. Прикро, що народне око здатне випромінювати блиск і від непроханої сльози…

Література була для Остапа Вишні вічним святом душі. Він вважав письменництво духовним очищенням. Кожне своє слово звіряв з голосом народу, як музикант звіряє ззучання інструмента з камертоном. Ніколи не фальшував у творчості, як і в житті. Тому й мав повиє моральне право записати в щоденнику:

«П р а в д а… Тільки лона, правда, була поводирем у моєму житті.

Я ніколи не зрадив правди…»

Остап Вишня любив рідну землю і свій народ так сильно, що це відчуваєш у його творах навіть тоді, коли йдеться про речі, здавалося б, дуже віддалені од цього високого поняття. І Україна любить його незрадливою любов'ю. Цієї любозі не потьмарили ні літературні злостивці, що істерично оголошували Остапа Вишню не багатством, а бідністю нашої літератури, ні поодинокі творчі невдачі великого сміхотворця, ні роки важких випробувань. Де воно, все те надумане, фальшоване, нерозумне? Спливло в небуття. <А ми, як казав Остап Вишня, сміємося і будемо сміятися разом із своїм веселим, дотепним, талановитим народом.4.

Юрій Цеков

Усмішки, фейлетони, гуморески 1919–1925

ДЕМОКРАТИЧНІ РЕФОРМИ ДЕНІКІНА (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)

Поділити землю між селянами — справа не маленька.

Треба все передбачити, зважити, обгрунтувати, придивитися до місцевих особливостей, грунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін.

І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з'їзди, інструктори, пояснення, циркуляри…

Департамент земельної реформи, з комісіями, фахівцями…

Взагалі — велика справа.

Це у нас!

У Денікіна справа далеко простіша! Приїжджає до села загін.

— Зібрати сход!

Зібрали.

— Хто хоче землі,— вперед!

Дехто виходить. Більшість землі не хотять — не ворушаться!

Але (отутто виявляється знання селянської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список… І все безземельні або малоземельні. Викликає. Виходять. Ділять…

Одному двадцять п'ять, другому п'ятдесят, а іншому й до ста буває.

Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий…

Хто більше добивався, тому більше й дають…

Залежить також і від поміщика.

Чим поміщик значніший, багатший — більше дають.

Бідніший — менше.

Усе як слід!

Це — земельна реформа. А свобода…

Чи є денебудь ще така, наприклад, свобода, як у Шульгіна?^[2]

Нігде не найдете!

Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так «свободно» свою совість, як розпустив її Шульгін.

Чи ви гадаєте, що денебудь є така «свобода» слова, як у «Києвлянина» або «Київської Дуньки»?^[3]

А свобода «зібрань» яка!

Ви тільки почитайте, як «збирають» з київського населення «самообложеніє» на користь Добрармії. «Зібрання» поголовні!

Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним досвідом…

ПРО ВЕЛИКЕ ЧОРТЗНАЩО

Було таке у нас: вели. чезне чортзнащо. Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським… Гетьманом усієї України. Привели його німці. Посадили… Воно посиділо, накапостило…

Потім народ дмухнув: воно впало зі свого «трону», одягло німецьку каску і з німецькими офіцерами втекло до Берліна, де й заховалося.

«Аки тать в нощі».

Оце й усе…

Привели… накапостило… впало… втекло. Це для історії.

Більше й писати нічого не треба, бо історія… образиться.

Це було рік тому.

Пройшов рік.

Хто ж його згадує?

І як його згадували?

Інтелігенція:

З презирством!

Селянство:

— Ну й били ж ми його!

І тільки одні «хлібороби», — кров од крові й плоть від плоті гетьманської,— згадуючи, кличуть дурнем. Це так дітки батька величають! Помоєму, так для його й «дурня» забагато! Чортзнащо, й більше нічого! Воно!

А яким воно здавалося тоді — суворим та грізним! Завело собі бунчужних, скачкових, конвой… Булаву носило… До народу не інакше, як:

«Ми, мовляв, гетьман усієї України, даруємо…» Або:

«З ласки нашої наказуємо…» А іноді як розприндиться:

«Ми не дозволимо… У нас хватить сили, щоб…» і т. ін., і т. ін. Отаке!

Подивишся, було, так аж страшно!

А само тим часом біжить та німців виціловує, куди треба й не треба, щоб підтримали…

І отож воно курячим мозком своїм мимрило:

— Правити 40 мільйонним народом…

Народом, що мав у себе за гетьманів Хмельницького та Дорошенка.

Народом, що більш самого себе любить волю свою… І народ цей ворухнувся…

І полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердюками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами… Полетіло, щоб ніколи не повертатися!

Буває…

— Ну то й що? — запитаєте мене ви.

— Ну то й всім таким те ж саме буде! — скажу я…

АНТАНТА (Науковий вислід)

Антанта!

Скажіть, хто не чув цього слова?

Чи знайдете ви у самому найтемнішому закапелочкові земної кулі хоч одну людину, яка б ніколи не чула або ніколи не сказала слова «антанта»?!

За останній же час назва ця пролізла в уші, очі, ніс. Вона, як кисень або водень, стала необхідною частиною повітря!

— Антанта дозволила!

— Антанта не дозволила!

— Антанта так сказала! Антанта… Антанта… Антанта тут! Антанта там! Скрізь Антанта!

І от, не дивлячись на таку величезну популярність цієї самої Антанти, я нігде в літературі не здибав більшменш повного й безстороннього освітлення тієї особи, що заховується під магічною назвою Антанти.

Цю білу пляму в світовій літературі я, з належною мені скромністю, постараюся замазати.

Мазатиму сумлінно й уперто.

Тому увага!

* * *

Антанта — це там! Отам, куди всі дивляться зараз! В Європі. На Заході.

Це Франція, Англія й Америка. Разом.

Була ще й Італія, та, як кажуть, загула. Може, ще й не зовсім загула, але гуде. Гуде уперто й голосно. Але це нас найменше торкається. Хай гуде. Не будемо їй перешкоджати.

Звідки ж постало це страшне і разом з тим велике слово: Антанта?!

Багацько вчених (між іншим, і дуже вчений київський Шульгін) запевняють, що слово «антанта» є французьке і визначає собою нібито згоду.

— Entante — згода!

Але запевнення це цілком безпідставне. Мало чого хто (єсть вже вчений) не скаже.

— Entante — згода!

Ні, голубчику, ти доведи, і науково доведи. А так кожен може сказати. Це тобі не:

— Pardone — вибачте!

Це всякому зрозуміло, а от Entante — щось іншого.

Мені до сеї пори довелося здибати натяк на пояснення цього слова в знаменитій книзі знаменитого вченого французького Шалпанда (т. І, стор. 6).

Але лише натяк. Дальші міркування несподівано дали мені більшменш правдиві дані щодо походження слова «антанта».

Виявляється, що слово «антанта» складне. Складається воно з двох слів:

En — замість неї, нього, них… і tante — тітка, тьотя, тьотінька.

Разом: entante — замість тітки.

Це вже, безперечно, більше походить на істину.

Справді, яка Антанта — згода? При згоді, навіть незакордонній, рідко коли спільники за чуби беруться. А в Антанти це єсть.

Аж чуби тріщать.

Я не буду торкатися причин «тріску» антантських чубів, бо це мене в моїй праці теж не торкається. Я буду об'єктивним цілком.

Друга назва (Антанта — замість тітки), як я вже сказав, безперечно, правдивіша.

Усі держави, всієї земної кулі, мов зговорилися, вважають пані Антанту за тьотю.

І так біля неї і сяк коло неї:

— Чи дозволите, тьотінько?

А тьотя, надута тьотя, лише головою покивує.

Сама ж — ні з місця.

Стара вже тьотя, черевата. Важко їй соватися. А всім вона замість тьоті, потому й Антанта! І бояться тьоті… Здається, довів?!

* * *

Народилася Антанта з великими потугами у 1914 році. Народилася кволою, худенькою, бліденькою. Довелося на перших порах навіть штучного дихання додавати, щоб трішки оживити її. Штучне дихання проробляв відомий німецький лікар Гінденбург. Дихала вона тоді часто й поривчасто. Але «видихала».

У 1917 році захворіла тьотя, і тяжко захворіла, на російську революцію. Хворіла майже цілий рік. Ледвеледве не сконала. Але в 1918 році господь зглянувся над нею й послав німецьку революцію. Німецька революція раптом підняла хвору Антанту на ноги, і з того часу, дай боже не зглазити, почала поправлятися наша тьотя, і зараз так її розтаскало, що й не впізнати.

Зразу тьотя, як одужала, не дуже сердитою була. Особливо привітною здавалася для малих племінників. До всіх з такою усмішкою ласкавою:

— Ви, — мовляла, — мої надії!.. Так ото вона до них люб'язненько.

Головний управитель її, Вільсоном прозивається, так аж 14 пунктів пустив націям на втіху.

П'ятнадцятого так і не видумав. Хоть і зараз ще, кажуть, лежить та в лобі колупається. Виколупати п'ятнадцятого хоче.

Хороші ті пункти такі.

Усіх тьотя не забула. Всім належне пообіцяла… Пообіцяла тьотя!

Ну, значить: «Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість!» Усе, значить, як слід. Як по писаному…

Є ще в тьоті помічникуправитель — Клемансо. Але це вже людина підстаркувата. Держить його тьотя виключно для того, щоб поясницю їй чухати, коли в неї соціалістичні прищі засверблять. Та іноді ще як сяде денебудь у тьоті соціалістична конференція (бува й таке), то йодом маже, щоб розходилася. На манір домашнього лікаря себто…

* * *

За останній час хворіть тьотя стала. Часто кахикає блокадами, завелися в голові добровольці. Чухається весь час, нервується. На домашній нараді кревні вирішили, щоб тьотя почала їсти малих націй. Почала. Але, кажуть, почався рак шлунка і невдержаніє. Щось у тьоті не держиться. Здасться, колонії. Умре, мабуть, тьотя…

Але ще вона бадьориться… Налякує… Дехто ще слухає…

* * *

Це я дав науковий вислід.

Не повним він буде, коли не додам до нього ще погляду на Антанту широких кіл населення… Бо знаєте ж: vox dei, vox populi!^[4]

Якось я зустрів селянина, що заорював панську землю. Кажу:

— Що, дядюшко, панську? А Антанти не боїтеся?

— А істик, — каже, — в мене навіщо?!

ЧУДАКА, ЇЙБОГУ!

Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.

І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.

І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.

А про що?

Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?»

І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.

Було, прийдеш до матері:

— Мамо!

— Га?

— Ци в насого попа стани є?

— Дурний!

Так аж сльози на очах забринять.

Тут аж пече, ну ажажаж дізнатися хочеться, а вони:

— Дурний!

Ну, хай дурний, хай!

Але ж хочу знати! Хочу — та й квит!

— Мамо!

— Ну?

— Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!

— Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не 'днаково, чи є в попа штани, чи немає!

— Е, 'днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть! І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он

тато в штанях, так вони спідниці не носять. А я хоч і без штанів, так я ще малий. І помилився! У попа штани с. І дізнався я про те незабаром.

Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:

— Остапе! Бізи сюди, сось ізказу! Аж залопотів. І гуси кинув.

— Co?

— А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!

— Покази! Ґудзика дам!

— Замкнені!

— Ти бре! Хіба в попа стани є?

— Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!

«Диви, — думаю собі.— Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?» Ага!

Пригнав гуси додому.

— Мамо!

— Га?

— Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.

Ну й били ж мене!..

«ДІЛИ НЕБЕСНІ»

І прилетів архангел Михаїл на небо… І постукав архангел Михаїл до бога…

— Хто?

— Михаїл.

— Заходь.

— Ну, розказуй, Михасю, як там, що там? Що чував? Що бачив? Де був? Миропомазав?

— Ех, боженьку, бодай мені не казати, а вам, боже, не чувати…

— А що таке?

— Та… Полетів ото я, як ви були наказали, до Москви… Нову владу на царство миропомазати… Благодаті на неї напустить… Зайшов до Кремля…

— Чи не можна, — питаю, — побачити, хто тут у вас є найстарший?

— А тобі в якій, — питають, — справі?

— Од бога я… З неба… Миропомазати б… Скрізь так… Верховну завжди мазали… благодаті напускали… І тепер от в Англії, в Бельгії, в Італії, в Японії та й по інших країнах ще мажемо… Треба б і у вас… І так спізнилися — думали, не втримаєтесь…

— Літай, — кажуть, — далі… Ніколи саме. У нас тепер з'їзди, наради — не до тебе. Киш! Потім прилетиш. Наказано нікого не пускати, крім делегатів.

— А ти ж що?

— То що ж мав робити? Пішов до Тихона…

— Ну, як святитель?

— Поросят святитель годують… Бідують, сердешні. Достатки не великі… Сергія Радонізького міль іззіла…

— Тожто від нього останній час молитов не чуть.

— Сумні владика… Ото тільки й слави, що білий клобук. Без штанів сидять: на борошно попромінювали. «Бевкну, — кажуть, — у дзвона та й дивлюся, чи правити, чи ні… Так іноді стара бабуся пришкутильгає. А всі пасомі на засіданнях… Сумно..»

— А взагалі що владика поробляє?

— Б'ються владика. З владою б'ються. Влада скарби церковні для голодних одбирає, а владика не дають. «Не самим хлібом, — кажуть, — жива буде людина, а словом, що з божих уст виходить…» Дужі в текстах владика… Влада до їх і так і сяк:

— Голодні мруть… Матері дітей їдять. Владико, — молять, — ізглянься!

А владика їм (ох і непохитні ж у вірі Христовій):

— У вас голодні хліба просять, а ви їм — камінь, та ще й не малий — каратів у ЗО—40.

Одне слово, євангелією їх, євангелісю. Там таке знялося, таке знялося…

Розказав я їм, з якою я справою.

— Е, — кажуть, — зараз і не совайся… Та й взагалі не раю… А там, — кажуть, — як знаєш. Полети ще на Вкраїну. Там так само верховна є. Може, там пощастить.

Та й полетів я ото на Вкраїну.

Прийшов до влади. Назва якась чудна: ВУЦВК зветься.

І не благочестивійший і не самодержавнійший, а тільки всього ВУЦВК.

Питаю найстаршого. Пустили, нічого собі чоловічина: тихий такий, чорнявий і в окулярах. Літній уже. Вклонився я йому та й кажу:

— Я від бога до вас. Нащот миропомазанія та благодаті, потому як ви будете верховні.

— А ви, — питає,— хто? Робітник?

— Ангел я…

— Кваліфікований? Якого цеху?

— Я не цеху. Лики ми ангельськії…

— Лико дерете? Ага… А в професійній спілці працюєте? На голодних одчисляєте?

— Ні,— кажу. — Я миропомазати… З миром я…

— А я, — каже, — хіба з боєм?.. І я з миром. Чого хочете? Кажіть коротенько…

— Я ж і кажу: миропомазати вас хочу, благодаті бог посилає через мене. Я оце й хочу…

— Ага… Он що… Сам не можу вирішити. Лишіть заяву… Треба проголосувати. Як президія. Ага! Ось і президія… От добре. Зачекайте.

— Товариші! Тут ось ангел од бога, хоче миропомазати. Як бути? На мою думку, треба скласти комісію з представників Наркомінспекції, Наркомпроду й Жінвідділу…

— Таке! Навіщо комісію? — Це секретар так. — На Чернишевську його, там його миропомажуть…

— Ставлю на голосування. Хто за те, щоб на Чернишевську? Всі… Гаразд. Товаришу, — каже, — зверніться на Чернишевську в цій справі.

— Так дозвольте, — кажу, — хоч благодаті пустить… А секретар:

— На вулиці пустиш… Тут і так душно.

Пішов я на Чернишевську. Зустрічаю батюшку. Іде з «вещами» та все хреститься. Думаю: «Наш». До нього…

— А вам, — питає,— чого?

— Так і так, — кажу. — Миропомазати, благодать. Озирнувся він на всі боки та до мене:

— Лети, голубе. Лети краще й не озирайся. Тут, брат, — каже, — чорта вкрутили, а не тебе, світозарного. Боже тебе сохрани й помилуй. Тікай, поки не пізно, а то тут тебе миропомажуть.

Полетів над Україною. Побував у Києві. Зайшов до св. Софії та такого надивився, такого начувся. Церква — не церква… Театр — не театр… Єпископ молодий, на голові англійський проділ… Стоїть та молодицям підморгує. Служба — мов «Вечорниці» Ніщинського, нічого я не зрозумів.

— Ну, а народ молиться? Не замічав?

— Ні, чув на базарі. Моляться… Тільки молитви якісь нові. Все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва і «в бога» і «в Христа», в «печонкиселезьонки»… А найчастіше «в мать». Сумно, боже… Розпаскудився народ… Не слухає вас…

— Кого не слухає? Меенее?! Та я його! Гукни Ілька! Хай грім робить! Світи блискавку! Я їм покажу!

— Гукни Ілька?! Світи блискавку?! В Ільковій, боже, колісниці ося вломилася… Сірників нема… Чим засвітиш? Гаврило до «Серпа й молота» пішов: може, дадуть коробку в борг.

— Ну, йди. Поклич Ісуса.

— Ісус прохав не турбувати: євангелію переробляє. У тім місці, де ото: «Аще тебе хто вдарить по правій, підстав тому й ліву», — переробив: «Аще тебе хто вдарить по правій щоці, схопи мерщій ломаку й побий її на йому, сукиному синові, до цурки».

— Попроси матір божу.

— Матір божа все плачуть… «Дожились, — кажуть, — до того, що вже й спідничини нема по раю пройтися… І на землі,— кажуть, — життя перевела: від духа сина народила… Яка з духа втіха: ні пригорнутися тобі, ні поцілуватись…»

— Ото згадала стара! Ну, йди. Хай Маруся Єгипетська забіжить.

— А що з миром робити? Може, продати? Бочка вщерть повна: через вінця ллється…

— Масти в Англії, в Бельгії. В Японії масти.

— Не хотять уже. Кажуть, що всі мантії в плямах і з лисин капле. Придумайте щонебудь. А то молодь учора на мирі яєчню смажила… Ілько якось колісницю підмазав… Павло чоботи мастить… Гріх самий…

— Придумаєм…

— Кликали, боженьку?!

— Що ж це ти, Марусю, забула про мене? Ніколи вже й не забіжиш?..

— Та сумно у вас, боженьку… Старенькі вже стали… А в нас там Юрко на гармонію грає та такої веселої приспівує:

Ех, Распутіна любила, До Распутіна ходила Саша д'поздно вечеркомі

— Краще б отам дракона давив та за жеребцем дивився, ніж ото на гармонію вигравати… Жеребець так у корості весь, а йому іграшки… Не напарубкувався?! А ти теж хороша! Раніш так забігала…

— Е, раніш! Раніш і ви, боженьку, які були?! Дужі та грізні. За сім день он чого наробили! І світ зробили… І лева… А тепер?..

— Що тепер?! Та я!

— А тепер тільки… щипаєтесь…

СТРАШНИЙ СУД

І ревонули сурми архангельські… Розверзлися небеса… Репнула земля й покололася… Порозкривалися могили… Попідскакували кісточки одна до одної, взялися цупко м'ясом, позв'язувалися… Дунуло душами… Хутенько вскакують душі в тіла відповіднії. Схоплюється народ православний і підтюпцем біжить, по дорозі застібаючись… На суд страшний поспішає люд божий, мужеський і женський, старий і молодий, бородатий і голений, зєло грішний і світлоправедний, і так собі середній, угодовець, що одної неділі до автокефальної, а другої до православної…

В сяйві золотому, на престолі високому, сидить грізний Саваоф. Одесную — Христос.

І змовкли сурми.

Встав грізний Саваоф:

— Чи всі зібралися? Домкомам перевірити за особистою відповідальністю.

— Всі, господи.

— Судитиму вас по ділах ваших… Слухай мою команду. Коториї вівці — праворуч, коториї кози — лівоооруч!

Лавиною сунуло все в праву біч.

Поперед усіх вистрибом ударив, мабуть, чи не найсмиренніший, мабуть, чи не найсвятіший, з ласки божої, патріарх, раб божий Тихон, владика з Великої, і Малої, і Червоної, і Білої, й Прикарпатської…

Блискавкою мигнули Саваофові очі. Громом роздерлось повітря:

— Заверніть Тихона!!!

В митрі діамантовій, з хрестом смарагдовим, в шаті золотом вишиваній схилив голову свою перед судією владика і Великої, і Малої, і… і…

— Куди побіг, Тихоне?! Хто ти єси, Тихоне?!

— Баран єсмь я, господи, вівця кротка…

— Цап єси ти, Тихоне!

— Баран єсмь я, господи!

— Цап єси ти, Тихоне! Просили… Давав?! Мерли… Рятував?! Гнобили… Захищав?! Плакали… Утішав?!

— Так, господи… Давав, рятував, захищав, утішав… Денікінові давав, Колчака рятував… Юдеиича захищав… Врангеля утішав. Бо ж «ніхто більше імать, аще душу свою віддасть за друзі своя».

— А діти? А матері? Мільйони трупів. Тихоне, забув «легше верблюдові»?

— Не верблюд я, господи!

— Хто ти єси, Тихоне?

І тихий, боязкий голос з гурту:

— Дозволь, господи, я скажу. Я — смиренний раб, єпископ Нафанаїл, владика Харківський й Охтирський. Я скажу, господи, тільки щоб у газети не попало. Ніколи в газетах не виступав.

— Кажи.

— З одного боку, господи, так: допомогти треба… А з другого — велелєпіє твоє, о господи…

— Не крути! Кажи, що повинні були робити?

— Господи…

— Хто ж ви єсте?!! — крикнув і замовк.

…Тихою ходою підійшов до престолу господнього Юрко Побідоносець:

— Дозвольте доложить…

— Ну?

— Я, як начветсанупр хлівів твоїх, господи, мушу посвідчити, що зазначені тварини до жодного з вищезгаданих типів не належать. На підставі довгих спостережень виявилося: поводженням — лиси, характером — вовки, тілом — кнури, плодючістю — кролі, голосом — канарейки. Найбільше скидаються на ієрархів православної російської церкви. Батько — Распутін, мати — лисогорська відьма. Годуються рибою. Сибірка не бере.

І одійшов…

І довгодозго сидів Саваоф… І думав: «Хто пасе?! Хто пасе?!»

І встав Всевишній. Махнув безнадійно рукою.

— Не можу… На землю… Хай трибунал… Всі по трунах! Суд потім… Назад!

ЛИСТ ІЗ СЕЛА

Хочеться вам про сільське «майбутнє» написати. Про «дітишок», як той дядько казав. Хороше «майбутнє». Подивіться.

Аршин заввишки. Там, де має бути обличчя, — чорночервона пляма: присох сік вишневий, притрушений порохом. Обабіч дві жаринки — зіньки. З носа до верхньої губи дві біляві доріжки. Волосся — льон. Сорочка розідрана спереду до колін. Пузо в сливах. Майорить міцно зав'язаний бабою Устею пуп. В одній руці надгризений огірок, у другій — дубець.

Це — Микола.

Пас гуси.

— Не дитина, а гад шипучий! — каже мати. — Ну що я з тобою в світі божому робитиму? Ти слухатимешся мене?

Лясь!!!

— Кажи, сукин ти сину, ти слухатимеш мене?!

Лясь!!!

— Он у інших господь і шкарлятину ж посилає, й обкладки! Чим же я його, милосердного, прогнівила?!

Лясь!!!

Це ж дошкільне виховання.

— Якою це ви, — питаю, — тітусю, його системою? Песталоцці? Чи Монтессорі?

— Та пробувала вже всякої: й прив'язувала, й обідати не давала — не бере…

— Та він у вас не такий уже й дорослий… Скільки йому?

— Та де не дорослий. Восьмий уже, як почнемо плоскінь брати, піде. Он в Уляни вже телята пасе, а мій бузувір гусят не вглядить.

— А со з вони в копи бізать, повиздихали б вони вам! Хіба їх наздозенес? Хіба за ними встигнес?

— А яйця, сукин ти сину, на цигарку міняти встиг?!

Лясь!!!

— Та ні до церкви його не доведеш! Та не посидить же він вам у дворі ані хвилинки!

— Мииикоооолооо!! Візи сюди! Я в ліщині птицку назнааав!

Ех! Аж залопотіло!!!

— Бачили?! Цей, сукин син, перерве, а ви кажете малий! їй же бо, збожеволію! Ну що з ним робити?

— Бийте, — кажу.

— Та б'ю ж! Так уже б'ю, що й господи!

— Бийте дужче! Частіш бийте!

— Та ніколи! Сама ж по хазяйству, а Іван на полі!

— Бийте вночі, як удень ніколи!

— Та й доки ж його бити? Іноді ж і жаль бере…

— Побийте ще трохи. Вже недовго. Соцвих уже почав тези писати.

ЩЕ ЯК СЕЛЬБУДІВ НЕ БУЛО

Тому років, мабуть, із…! Та що там років?!

Молоді, словом, були! Зелені!! На серці зелено було… Лоскотало щось… Горіло… Рвалося… Як на тепер — допризовники.

Отак було ляжеш горілиць на леваді, дивишся на небо, як Чепіга Возові підморгує, і самому підморгувати хочеться…

А з трави так ніби тебе щось підштовхує…

Лежиш і підкидаєшся…

В жилах — електрифікація…

В поглядах — стабілізація.

Щодо садків — конфіскація.

Щодо дівчат — концесії.

А вже як вискочив з двору, чортового батька згадаєш про репатріацію, поворіт на батьківщину.

Це як на теперішню термінологію, слова новії ті.

А як тоді, так мати одним словом усе те кваліфікувала:

— І чого тебе, сукин ти сину, чорти крутять?! А чи вас би не крутили?

На небі місяць. На ставку хтось копишників понакидав; вони покотилисьпокотились і стали — ладнаються, як їм зручніше полягати. І без брязку…

Отак хата в садку… Садок великийвеликий, і кругом липи. За садком левада. За левадою верби кучеряві, а за вербами клуня, а в клуні Ганна, а Ганні — сімнадцять…

Ще з полудня:

— Ганно, прийду…

— Хай вияснитьсяі

— Ганно!

— Диви… Молоко обітри. Парубки…

— Ганно!

— Собаками нацькую!

— Сховай Лапка…

— Куди?

— В клуню! До себе!

— Тільки тихо. Батько в сінях…

— Добре…

Тихотихо… Тільки десь далеко на толоці: Чорняаавую та біляавую…

Тин… Та який там тин?! Нема тину… Нема й муру, й гратів би не було.

Верби… Стежка… Вишник…

Повз ґанок — кіт: «Батько в сінях»…

Стукстук… Стукстук…

— Ганно!

— Грррр!

— Лапко! Лапуню! Лапусю! Нанана! Цить…

— Грррр! Гав!

— Лапунечку! Цитоньки.

— Гав! Гав! Гав! Гррр! Гав! Гав! Гав! Рип…

— Ка там чортяка? Га? Батько… У батька істик… Блискавкою по стежці… Гоп! І на загаті… Ф'юуу!

— Ой!

Істик в поперек уп'явся… Беркиць…

— Ходитимеш?!

Клуби, бесіди, гуртки, збори… Поперек не болить.

У ШКОЛІ

Генерал Кутепов заклав у Галліполі школу готувати губернаторів, віцегубернаторів і земських начальників.

З телеграм

— Ну, от, приміром, князь Задерихвостецький, ви губернатор харківський. Обняли ви посаду… Що маєте робити?

— Я, ваше превосходительство, передусім одправляю в сослуженії сонму духовенства на чолі зархієпископом Нафанаїлом молебня з подякою господові милосердному за блискучі перемоги нашої лицарської армії і «о покоритії під нозі її всякого врага та супостата»…

— Далі?

— Потім того я, ваше превосходительство, в сослуженії сонму духовенства на чолі з архієпископом Нафанаїлом одправляю урочисту панахиду по тим, хто життя своє віддав за віру, царя та за батьківщину…

— Потім?

— Потім, ваше превосходительство… потім… Потім було вже раніш, ваше превосходительство… До того, як я ще обняв посаду… Вже військова влада всіх перевішала…

— Це так… Але що далі має робити губернатор?

— Далі, ваше превосходительство, я видаю відозву до населення дорученої мені губернії, що нарешті прийшла справжня, богом дана, тверда й непохитна влада, що забезпечить народові спокій і захистить його від знущання різних соціалістів і інших ворогів порядку та державності, ваше превосходительство…

— Далі?

— Далі, ваше превосходительство… Далі…

— Ну! Ну! Ви б уже були віцегубернатором?

— Був!

— Ну, що ви далі з губернатором робили?

— Далі!.. Далі ми пакували чамайдани, ваше превосходительство, й тікали…

— Сядьте!.. Одиниця! Навіть двійки вам поставити не можу… Ви, князь Задерихвостецький, навіть того не втямили, що по приїзді на місце вашої посади ніколи не слід розпаковувати чамайданів…

Сядьте!..

TEMPORA MUTANTUR^[5]

Ну й життя настало!

Куди не повернешся, традиції тільки:

Лусьлусь! Лусьлусь!

Візьміть призов…

Ну, де таки видно було, щоб ото новобранець прийшов до старого «присутствія» — й на тобі з порога:

— Годний! Здоровий! Беріть!

Плечима просто знизуєш. Зазирнеш у газету:

— Шкуролупівська волость дала 100 відс. новобранців! Задригайлівська — 100 відс. Перепічанська якось так ухитрилася 110, чи що!

Прямо хоч кричи:

— Та куди ви, хлопці, претесь?!

— Куди, малий, сунеш? Тобі ще через два роки на призов!

Отаке робиться.

Луснули традиції й розсипалися. А які були?!

Дубові… Крицеві… Залізні традиції…

Господи, чого тільки ми в свій час не робили, щоб отого призову позбутися…

Призивали на 21му році, а чай курити починали ще з дев'ятнадцятого…

Знали й бердичівську килу, й минські опухи, й бори* совські язви.

Усього було…

Підходить, було, під оту мірку:

— Права нога не «действує». З дитинства. От щоб мені з цього місця не встати, ще як мені шість місяців було, так сіно косив, а мені кіссям ногу перебито. Так з того часу й не «дєйствує».

— А я німий! Ну, нічогісінько не балакаю!

— А в мене пальці не розгинаються.

— А в мене не згинаються.

А як такий вишукається, що просто:

— Здоровий! Служить хочу! Беріть!

Зараз же лікар статтю підбирає нащот того, що макітра не в порядку.

Такого не приймають:

— Дурний!

Було нас, призовників, і по очеретах, і по лісах. А найкраще:

— Завтра, Йване, до присутствія?

— Та до присутствія.

— Ну, як же ти?

— Та вже батько три катеринки секретареві одвезли. А тепер оті «секретарі» є чи нема?

Воно для мене не дуже й потрібно, а так, може, кого порадити доведеться…

З «секретарями» колись непогано було. Було колись. А тепер…

— Сто відс.

Не ті люди були. Хоробрі люди були.

На все йшли, щоб не… піти… А тепер…

«Тетрога mutantur».

ПРО ПРОТОКИ

Чудна ота річ — протоки.

Коли, приміром, про ті протоки пишуть в географії, то пишуть так:

«Протоками називаються вузькі водяні смуги, що ними з'єднуються великі водяні простороні».

А в історії про ті ж таки протоки частіш пишуть уже отак:

«Протоками називаються такі вузькі водяні смуги, що ними роз'єднуються великі водяні простороні».

І, як виявляється, у справі про протоки географи підгуляли.

Історики — нарід, мабуть, ученіший, бо отакою назвою протоків вони мов у око вліпили: така вона і влучна, й правдива.

Берім оті самі Дарданелли та Босфор. Чи з'єднували вони колинебудь Чорне море з Середземним?

Чорта з два.

Навіть качки дикі, то й ті, як у вирій летять, так оті протоки нейтральною зоною обходять.

Були іноді, щоправда, моменти, коли географія ніби брала гору, але ненадовго.

Історія знову роз'єднувала Чорне море з Середземним.

Кінець кінцем остогидло і географії, й історії борюкатися поміж себе за отіо протоки.

Шпурнули вони їх до іншої науки — до міжнародного права.

Міжнародне право пішло шляхом історії. Більш роз'єднувало, ніж із'єднувало. А протоки ще й досі не з'ясують собі, що ж вони є за їдні.

Чи вони з'єднують, чи вони роз'єднують. Але для нас, глядачів, справа ніби пояснішала. Пояснішала вона через те, що міжнародне право — наука. Значно, сказать би, точніша, ніж історія й географія.

Точніша вона через те, що оперує в своїх істинах сильнішими аргументами.

Які аргументи в історії чи в географії? Що таке історія?

Наука про життя та розвиток людства. Ну й живи, ну й розвивайся! Що таке географія?

Гео — земля. Графо — пишу. Ну й пиши собі на здоров'я. Що це за аргументи?

А в міжнародного права аргументи куди кращі, куди дужчі, куди показніші.

Міжнародне право просто каже:

— Протоки роз'єднують! Ану, хай хтонебудь заявить:

— Ні, з'єднують!

Бах з сорокавосьмидюймівки! Трах з міни!

— Шарарах підводним човном! І всі погодились.

Тепер треба з'ясувати, що краще для людства: чи щоб протоки з'єднували, чи щоб роз'єднували.

Не знаю, як кому.

Для мене, щоб з'єднували.

Бо розлука значно тяжча, ніж побачення.

Отже, тому, хто зо мною згодний, треба підсилити себе аргументами міжнародного права так, щоб всі погодилися, коли заявити:

— Ні, з'єднують!

СПЕЦІАЛЬНО ДВОРЯНСЬКИЙ

Сьогодні в дворянськім собранії з'їзд.

З підслуханих розмов.

Що, якби на сесію ВУЦВКу та пустить справжнього дворянина, з кокардою, з червоною околицею на кашкеті, з «Станіславом» у петельці і в миколаївській шинелі?

Умер би!

Отак подивився б, схопився б зразу за ціпка, потім за «Станіслава», потім за лоба.

А потім почервонів би, а потім посинів, а потім би крикнув:

— Ввв…

А потім би впав. А потім захріп.

А потім засовав би правою дворянською ногою, віддав би богові милосердному свій дворянський дух.

І якби на тім світі той дворянин зустрівся з харківським предводителем, заплакав би.

І довго б плакав дворянин слізьми дворянськими.

— Помилуйте ж мою душу, та ваше превосходительство! У вестибюлі нашого зібрання — мужик!

— Ну?! Мужик?!

— Мужик, ваше превосходительство! У киреї, в капелюсі, в драних чоботях, ваше превосходительство!

— Ну?! В капелюсі?!

— В капелюсі, ваше превосходительство! Люльку курить, ваше превосходительство!

— А на моїм місці, на предсідательськім?!

— Ой ваше превосходительство, сидить… і непоголений, нестрижений і… о сором! — без галстука, ваше превосходительство!

— І без погон?!

— І без погон!

— Ну, а як? Починає як?! Господа дворяне, на вас дивиться цар, на вас…

— І не господа, ваше превосходительство! І на вас не дивиться… А просто говорить: «Товариші! Поміщики, говорить, хижаки, експлуататори…»

— Ой! А поліцмейстер? Мовчить?

— Мовчить, ваше превосходительство… Та що мовчить?! Кричить: «Правильно!»

— Змінить! Написать губернаторові! В ріг його, ракккалію, баранячий!

— І губернатор за них!

— До міністра! До командуючого військом!

— І міністр їхній! А командуючий військом вийшов: «Товариші, говорить, буржуазні експлуататори готують нові підступи…»

— Погони з нього!

— Без погон, ваше превосходительство… У блузі…

— Ну, а ви?! Ви що б робили?!

— Умер, ваше превосходительство!..

І довго ще б капали дворянські сльози біля Тигру й Євфрату, де міститься ще й досі не націоналізований рай божий…

«КУСТАРІ»

Поважна така є кооперативна установа… Всеукраїнська…

А на стіні в тій установі вивішено:

«Співробітникам скидати верхню одежу під час праці. В верхній (теплій) одежі сидіти забороняється. Секретар правління».

А на тому наказі приписано:

«Паліть — то й будемо скидати. А так — зимно».

Суворий секретар у тій установі.

До його і так і сяк співробітники:

— Дядю, дюдя!

— Ніззя! Розбірайсь!

Енергійний такий секретар… Серйозний такий секретар, а на що енергію витрачає.

Та з такою енергією чого тільки не можна наробити?!

Сидить людина. Сверблять у тої людини руки. А робити тій людині нічого… І смалить отакі накази…

А скільки є роботи, хорошої роботи, справжньої кустарної роботи; що й користь даватиме, й від отаких наказів страхуватиме…

Приміром — драти пір'я.

Бере секретар торбу з пір'ям, ставить у себе на столі підситок, висипає туди з торби пір'я і вільного від праці часу дере те пір'я.

За тричотири роки можна цілу подушку пуху надрать…

Мені свого часу довелося бути в подільських та волинських містечках, де серед місцевого населення дуже та робота поширена.

Характерно, що в жоднім містечку я не бачив таких наказів, як у Всеукраїнській кооперативній установі…

Очевидно, вона гарантує…

А то подумайте, що може бути.

Ну тепер ще температура не дуже… Середня…

А як літом?! Спека… Душно… І висить такий наказ.

Прийде хто з комерсантів клепку чи там що інше пропонувати… І скандал. Сидить голий завід, торговельним відділом. Солідна людина, як на старі часи, «комерції совєтнік» і — голий.

Можна прогоріти, поки звикнуть клієнти.

Харашо бути кустарем в промисловості… Не харашо бути кустарем в адміністрації.

Добре мати енергію.

Та не добре, як тою енергією керувати не вмієш. Пам'ятаєте, як один дуже хороший хлопець знічев'я пішов був богу молитись? Енергійний дуже був… І що ж би ви думали? Розгатив лоба на черепки. Дуже сумний випадок. Всі родичі плакали…

ЩО СКОЇЛОСЯ В ІТАЛІЇ (Популяризація)

Одним словом так саме можна висловити, що там скоїлося, щоб паперу не псувати, так того слова надрукувати не можна. Незручно. Доведеться кількома.

Італія «замусолилася». А скоїлося це так.

Муссоліні зібрав шатію, повдягав у чорні сорочки й почав по всій державі вікна бити, в ліхтарі на вулицях цеглою швиргати, на парадних гадити і в театрах з гальорки в партер на лисини плювати…

Потім приїхав до італійського короля, скинув чорну сорочку, надів фрака й циліндра й заявив:

— Желаю правити!

— А яка ж ваша, — говорить король, — програма?

— Визнаю, — говорить Муссоліні,— тебе, дурака, та законних твоїх наслідників. І не визнаю, — говорить, — нічого більше.

Король кинувся до Муссоліні в обійми. Муссоліні кинувся до короля в обійми. Та й зчепилися. Потім розчепилися.

Потім Муссоліні підняв догори праву руку.

— Ваше величество, — говорить, — заприсягаю в цьому! А король говорить:

— Очень, — говорить, — харашо це все з твого боку!

Потім Муссоліні поїхав у своє міністерство наводити внутрішній порядок.

З понеділка на тім тижні різатимуть комуністів і жидів.

Оце все, що скоїлось. Називається воно юридично: «Національномонархічний переворот в Італії».

«РОБІТНИЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО»

Всі чутки про реакційність робітничого законодавства фашистів — нісенітниця.

«Руль»

Фашисти заводять податки на селян і на заробіток) робітничу платню. «Тан» вітає особливо останній податок, зазначаючи, що «ще жодний уряд не насмілювався заводити податок на забагатілих пролетарів».

З телеграм

— Попили нашої кровушки! Которая пролетаріяі Панувала?! Тепер наша зверху!

— Годі! Будіть!

— Досить, ваші сіятельства та ваші превосходительства, страждать!

— Іш, мерзота, по рупь двадцять за день бере! Я он, можна сказати, вчора так без шампану спати ліг, а теслярі по цілісінькому фунту макаронів купили!

— По цілому фунту?!

— Ґвалт! Грабують!

— Ваші сіятельства й ваші превосходительства, так далі терпіти не можна! Не можна допустити, щоб звичайнісінький собі — фе! — робітник купував по цілому фунту макарон!

Хіба для нього не вистачить півфунта? Хіба я мушу собі одмовляти в зайвім авто через те тільки, що якийся там коваль чи слюсар хоче щотижня білизну міняти?! Це ж розпуста!!

— Розпуста! Не допустить!

— Ваші сіятельства й ваші превосходительства! Робітники, оті — фе! — пролетарі,— це ж паразити на нашім білім тілі. їм плати, їх годуй, їм роботу давай! Та доки ж це буде? Доки страждатимемо? Ви розумієте, останніми часами ми маємо тільки вісімдесят три відсотки на капітал! І вони не вгавають! Вони ще вимагають! Це ж здирство!

— Здирство! Нахабство!

— Ваші сіятельства й ваші превосходительства! Пролетар розжився! Пролетар розбух! Пролетар, мов п'явка, ссе нашу капіталістичну кров. З нас піт зливою ллє, а він тягне, а він тягне! Ми б могли стодвісті відсотків мати! Він ограбував нас!

— Конфіскувать!

— Граб награбоване!

З того тижня в Італії буде оголошена конфіскація робіт ничого майна.

УМОВИВ

Тевфікпаші пощастило переконати султана зректися престолу.

З газет

— Ну, так як, ваше найсвітліше величество, падишах ви наш найсвятіший, наслідник ви аллахів многомилостивий? Як гадаєте? І старі ж уже ви, нівроку вам! Поцарствували ж уже! Може б, ото відпочити час? Тяжко ж як тепер державою правити… Втомлюєтесь як, ваше величество! А нам, вірнопідданим вашим, ох, як тяжко дивитися на володаря свого, що так гнеться під невдячним тягарем влади царственої… Серце кров'ю обливається…

— І не кажи, паша! І не говори, паша! Я — султан! Я — повелитель! І тільки смерть…

— Ким повеліваєте, ваше величество?! Чотири євнухи! Та десятків зо два в гаремі… Годують вас неабияк, самі знаєте… Гарем косо поглядає: охляли, ваше величество! Куди вам? Самі таки посудіть… Раніш було як пройдетесь, як гаркнете, як підморгнете! Видать було, що владика… А тепер… Тільки й слави, що султаном зветесь… На кого гаркнеш?.. Куди пройдешся?.. Чим хвастонеш?.. Євнухи голодні — зубами клацають… Жінки? Спідниці старенькі… Вода он у басейні зацвіла… Канапи он та килими міль їсть… Ні тобі покупатись, ні тобі побалуваться… Шехерезада казок не розказує, не платять…

— Жалько, Тевфіша, кидати!.. Влади жалько!.. Ну, як же таки так?

— Ваше величество! Чого жалько? Кого жалько?.. Та заберете собі жіночок трохи, та одного євнуха та так потихеньку й доживете. Дивіться, штанчата у вас попротиралися, на отім престолі сидячи, а справити ні за що… Антанта ж не дає… То й сором… А так собі дідуганчиком денебудь у затишку й без штанів можна… Ніяких тобі представників, ніяких тобі прийомів… Спокійненько так, тихо… А то он уже й ангорське військо під вікнами, і Антанта вже своє військо виводить…

— Згоден… Давайте…

Підписав султан, Зрікся…

«З'ЇЗД»

Будемо уповать.

З промови митрополита Атонія на з'їзді монархістів в Парижі 16ХІ 1922 р.

Смирись, гордий человек.

З промови Маркова тамтаки.

І Антоній був. І Марков був. І Трепов був.

І ще сорок сім чоловіка їх було…

120 монархічних організацій було представлено…

І зала для засідань була…

І богові помолилися…

Сіли.

— Ну?!

— Що «ну»?!

— Починайте, владико. Ви найстарші, з благодаттю, вимолені. Випричащані. Починайте.

— А мо' б, ви, Марков, почали? І ви ж, як той казав, неабихто. Починайте ви.

— Е, ні. Починайте ви, владико. Тут святе діло… Тут тільки бог… А я… Я лаявся, я матюкався… Благословляйте…

— Високі збори! Зібралися оце ми тут. Богові милосердному помолимося… Треба, значить, нам надалі… уповать… Будемо уповать… Це моя конкретна пропозиція в організаційній справі… Інших нема?

— Нема!

— Голосую! Хто за «уповать»?

— Одноголосно!

— Слово належиться Н. Є. Маркову!

— За цей рік, високі збори, проробили ми величезну роботу… Прохали про дозвіл зібратися в Чехословаччині. Не дозволили. Прохали в Німеччині. Не дозволили. Прохали в Польщі. Не дозволили. Прохали в Італії. Не дозволили. Прохали в Англії. Не дозволили. Оце зібралися… Велику працю проробили… Надалі в практичній роботі пропоную таку резолюцію: «Смирись, гордый человек».

— Хто проти?

— Ніхто… Ухвалюється…

— Чого ж ви плачете, Марков?

— Ех, ваше превосходительство! Хіба я колись так балакав… Як у Думі, пам'ятаю… Вийшов би оце: «Смирись!! Рас… Распрасмирись!..» А тепер…

«УСИПКА, УТЕЧКА, УСУШКА Й УТРУСКА» (Теорія)

Чотири найулюбленіших слова на господарському фронті…

Чотири наймодніших слова нашої доби. І всі на «у»…

Було ще одно слово на «у», що так само хотіло було відогравати не меншу (якщо не більшу!) роль на економічнім фронті, але те слово своєчасно наткнулося на коліно, од якого (коліна) й вискочило за межі радянських республік.

Уркварт звалося те слово.

Решта «у» живе й далі, буйно й гойно квітне…

Квітнуть ті чотири «у», ростуть, як казкові богатирі, не днями й не часами, а хвилинами, ростуть і вниз, і вгору, й усіма сторонами, вкорінюючись і розгалужуючись, як тропічні ліани, силкуючись укрити весь фронт народного господарства…

І чіпкі їхні парости увивають і «торги», і «хози», і «проди», як хміль увивав колись Плюшкінів тин.

І коли оддалік дивишся на бази економічні, то видає, ніби замість баз тих бачиш самі оті «у»…

Що ж воно ото є ті знамениті «у»?

Розберемось.

УСИПКА. Походить од дієслова «сипаться». Характерна особливість усипки та, що ніколи вона не знаменує собою явища насипать, а завжди в пригоді стає, коли мова мовиться про висипать, хоч корінь скрізь і однаковий.

Усипка — речівник не живий, а розумовий, духовний… Вона дуже тонка штука і пролазить через найменші пори. Бували випадки, коли усипка проходила крізь залізо. Борошно або цукор, примірно, може «усипатися» з залізного або крицевого герметично залютованого посуду… Хоч здохни, а на покладений відсоток висиплеться…

Коли усипка, що називається, переборщить сама себе, то вона переходить тоді в засипку.

Це слово вже інше, його ніхто не любить. Не будемо й ми його чіпати.

Од себе тільки пошкодуємо, що останнього часу не дуже часто усипка в засипку переходить. ' Усипка любить сипкі речі.

УТЕЧКА. Від дієслова «тікать». І знову особливість, та ще яка особливість… Тікать — дієслово, що виключно стосується живих речей. А тут воно само собі зраджує і характеризує виключно неживі речі і до того ще й рідкі: олію, нафту, гас, бензин, спирт і т. ін. Почасти й сипкі.

Чи гадали ви колинебудь, щоб такі речі, як гас там, чи олія, чи жито, тікали?

Уявіть — тікають! Та як іще тікають… Конем не доженеш… Як вискочить, лиха личина, з якогонебудь складу та як двине на Благбаз, так не то що Госконтроль, собакашукач не наздожене…

Особливо прудкими ті речі стають на залізницях у вагонах.

Отак їде собі спокійна така та лагідна нафта якимнебудь переліском. Зирк у вікно — краєвид підходящий… Ростутьростуть у неї ноги, ростутьростуть. Потім як дремене — і нема.

До станції приїздить потяг — нема нафти: втекла.

Коли на якімнебудь складі утечка сильно вже розбунтується, то вона тоді переходить на людей: починають тікати завскладами, заввідділами і т. ін.

УСУШКА. Від дієслова «усихать». Усихають майже завжди найсухіші речі: мануфактура, шкіра, суха садовина, городина і т. ін. І тут особливість. Коли усушка ретельно береться за оті сухі речі й висмоктує з них останні соки, вогкі речі, як, приміром, завскладами (вісімдесят відсотків води), починають розбухати. Соки ті, що їх усушка бере в сухих речах, вона переносить на вогкі речі…

Коли усушка переходить у пошесть (бува й таке), тоді можуть усихати цілі галузі народного господарства, цілі країни, а розбухає тільки невеликий гурт населення.

УТРУСКА. Таке слово є. Що воно значить — чорт його знає. На наш погляд, досить було б і трьох перших. Очевидно, чи хтось когось, чи хтось щось утрушує. Чи щось само втрушується… Не знаю напевно. Якщо моя гадка вірна, то вона повинна закінчуваться, мабуть, трусом…

Що з тими словами робити?

Коли додержуватися теорії «клин клином», то, мабуть, ось що:

1) Трусонути.

2) Всипати так, щоб тяжкувато було не тільки щодо «утечки», а й «уходки».

3) Посадить на усушку.

Хоч це вже справа практиків. Я — теоретик.

ДРУЖНІ ПОРАДИ

Кожний чесний і порядний громадянин радянських республік не може байдуже поставитися до руїни народного господарства.

Кожний чесний і порядний громадянин повинен так чи інакше прикласти й своїх рук, свого досвіду до великої спільної справи відновлення нашого народного господарства.

Бо:

1) Добробут держави — це добробут кожного громадянина зокрема.

2) Добробут кожного окремого громадянина дає в сумі добробут цілої держави.

Бачите — справа ясна.

Братися тільки треба, братися гуртом, спільно, колективно, купою. «В гурті — сила».

Кожний щоб пройнявся бажанням допомогти — і все буде гаразд.

І тоді спільно, гуртом, колективно, купою чхнемо на всі Гааги, Генуї, Лозанни і т. д., і т. д. Це така ніби передмова була… Далі вже буде справжня мова.

Буде кілька порад, практичних порад, якто все робити, виходячи з зазначеної засади, що добробут кожного окремого громадянина дає в сумі і т. д. (див. вище).

Поради більше для спеціалістів, бо кому ж, як не спецові, братися відновляти.

Спец — важна штука, корисна штука, хароша штука, але не всі специ ще добре в теперішніх умовах орієнтуються, не всі знають, з чого та як починати!

Так оце я їм допомогти хочу.

Приміром, от ви спец. Комерційний спец, що в торгівлі, як у себе вдома.

Бахтрах! Трахбах! І держава одну дірку й залатала…

Раз ви такий, не крийте свого хисту, не ховайте свого талану.

Станьте на платформу Радянської влади й починайте. Починати треба так.

Заявивши, що ви вже стали на ту платформу, тобто, значить, вам уже цілком усе вже довіряють, ви пропонуєте свої послуги:

— Можу бути за комерційного директора!

— Будь ласка! У нас он скільки і пайових, і акційних… Вас призначають, бо вам довіряють.

Ви й собі набираєте штат співробітників, яким так само довіряєте.

Бо без довір'я не може ж бути праці!

А кому ви можете довіряти?

Ясно. Людям, що їх ви якнайкраще знаєте!

А яких ви людей якнайкраще знаєте?

Ясно, своїх добрих знайомих або, ще краще, родичів.

Ви їх і попризначайте в дорученім вам чи товаристві, чи тресті, чи там у чім іншім…

Ви тоді будете мати певність, що вже ніхто вас не підведе.

Починаєте ви торговельні операції…

Зновтаки, з ким ви маєте ті операції провадити?

Ясно. З людьми, що їм ви довіряєте…

А кому ви довіряєте?

Ясно. Своїм старим знайомим або, ще краще, родичам, певним, значить, людям. Ви їм і продаєте…

Ви певні, що ніякого підвоху не матимете.

Ваша дружина буде за вас і за вашу кар'єру спокійна.

Вона тоді не нервуватиметься, не нервуватиме вас.

Вона спокійно може піти вибрати котикове або каракулеве манто і, як людина спокійна, урівноважена, чортзначого не купить…

Так само й жінки ваших родичів…

От уже певна група людей житиме в добробуті…

А «добробут кожного окремого громадянина в сумі дає добробут цілої держави».

А добробут держави — це ж і є ваша мета.

Ви її поволенькиповоленьки, а досягнете.

ЗА ДІТЕЙ Племінниця в мене є, Лялька…

Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.

Бубликом не годуй — дай газету.

Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свілсе число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…

І що ж би ви думали?

Зіпсували газети мою племінницю.

Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:

— Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…

— Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!

— У газетах он що пишуть!

— Що пишуть? Де ж там таке пишуть?

— І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…

— Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!

— Негарні, дядю, люди!

— Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?

— «Підтягують» одне одного, а потім «розкачують»!

— Що ти мелеш? Хто кого «підтягує»? Хто кого «розкачує»?

— А ось читайте: «Треба підтягтися!»

— Ну, так що?

— А далі он: «Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!» Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… І вас, дядю, розкачують?

— Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…

— А нащо пишуть?

— Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались! Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!

— Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту, розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!

— Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…

СТРАХІТТЯ

Газет не читаю через переобтяженість роботою та слабке здоров'я.

З листа

Не читаю, знаєте… Не читаю… Роботи таки чимало, а головне — дєйствує якось не гаразд. Слабну… Прийде газета, і так, знаєте, іноді хоч переглянути хочеться, а не можу… Ну, не можу — й край!

Візьмешся — руки тремтять, жар починається, на очі сльоза набігає. Пссиніюпосинію й кину.

А то якось ухопив свіже число, тільки розгорнув та: «Окупація Рур…» — про себе промовив, так воно в праву пахву, отак на два пальці в бік од пупа, як шпигоне! Зблід увесь… Піт із мене ллється… Жінка вже на черево й пляшку з гарячою водою й оцтом лоба натерла — не бере… Вертить мене млинком по канапі… Я й сього, я й того… Побігли за лікарем. І що б ви гадали? А пендицит. Газетний апендицит. Хвороба така шлункова.

— Не їжте, — каже лікар, — тижнів зо три твердого та дуже гарячого.

Отаке було. Та тільки ніжинськими огірками й урятувався. Вони, знаєте, не дуже тверді й не гарячі. А то хоч пропадай…

Та як вам усе порозказувати, так, їйправо, не повірите.

Одного разу ліг після обіду відпочити (роботи ж таки сила, самі знаєте!), взяв собі газетку (рискнув!) і розгорнув… Як ударило ж мене в сон! Та в який сон! Уже й на засідання бігти треба, а я сплю. Та якби спав, як люди сплять… А то ж приверзлося! Ніби всі комунальні будинки та зліпилися в один такий величезнийвеличезний. Та ніби в того будинку 8 'г ніг… Та підбіг вій (будинок) до мене й лізе на мене… Лізе, давить мене й кричить:

— Газета! Газета!

Схоплююсь, а передо мною жінка.

— Газета, — каже, — круг шиї обмоталася… Трохи не задавивсь!

Боюсь газети! Не читаю…

ТА Й БОРИСЬ!.

Самогонку треба знищити.

З газет

Він звичайний собі чолов'яга.

У його шість десятин землі, дві кобильчини, одно лоша, дев'ятеро курей із півнем, підсвинок, шестеро дітей (дві доньки на відданні, двоє підпарубчаків, а то ще малі — до школи ходять), жінка, жінчина мати й корова. Одне слово — він хазяїн.

Продподаток здав, подвірногрошовий віддав, на насіння залишив.

Пудів із двадцять так що й зайвого…

Знову ж таки (в нього шестеро ж дітейі) в нього шість кумів, шість кумась, дві ятрівки, шість сватів, чотири зовиці, три свояки, чотири брати, тридцять троє племінників та племінниць, двадцять сім сусідів (на однім кутку живуть, їйбогу!), п'ятнадцять чоловіка дуже хороших людей: у того, дивись, гвіздка, а в того ременя на черезсідельника, а в того ще чого…

У нього храм, Новий рік, водохреща, сорок святих, м'ясниці, масляна, заговини, жилавий понеділок, Явдохи, розговини, Великдень, вшестя, клечальна неділя, зелені свята, Параски, Прокопа, Петра, Полупетра, Ілька, спаса, перша пречиста, друга пречиста, Семена, воздвиження, покрова, Андрія, Кузьми й Дем'яиа, Михайла, Пилипа, Пилипівка, різдво, Меланки.

Це такі, що обов'язково, хоч лусни, а випий.

Вважайте далі.

Родини, хрестини, вводини, заручини, весілля, похорони, дев'ятий день, сороковий день, роковини… Як повашому, все це не вимагає?!

А корова отелилася, а кобила лоша привела, а свиня опоросилася?

Знову ж таки кабана закололи?

Треба чи не треба?

А поїхати на базар чи на ярмарок?

Чоботи треба?

Треба!

А полити їх треба?! Ні?!

Киньте, будь ласка, жартувати.

Чорта лисого вони тоді вам носитимуться.

А купувати чоботи, щоб через місяць пришви пришивати?

Та на це яких «лимонів» треба, на пришви!

А коліс треба?

А макітру треба?

А сірників треба?

Та ото щоб без могорича?..

Безнадійна справа.

З ЦАРЯМИ НЕХАРАШО

В Данії провадиться таємний збір пожертв для бувшої цариці Марії Федорівни, бо аграрний банк, де були її капітали, прогорів і вона лишилася без нічого.

З телеграм

Нехарашо з царицею… Жебрачить цариця…

«Августейшая», можна сказать, остаточно «задекабрилась». Слід підтримати.

Всякий, котрий вірнопідданий, мусить лепту дать. Динарія там якого, чи що.

Бо ж таки не забувайте, що «кесареве — кесареві».

А як «кесаря» вкесарили, значить, «кесаршине — кесарші»!

Треба дати.

Слід підтримати.

А то ж таки бідує.

«Русская государьшя» — й без спідниці. Та ще на Заході! Просто страм для «руського» народу!

А то б послали їй якихось двітри тисячі (1923 р.) і мали б:

«Пребмваю к вам неизменно благосклонная. Собственною ее импер. величества рукою начертано

Мария».

Харашо…

І реноме б її підтримали, і весь би Захід по голівці нас гладив:

— От хароші люди! От як до своєї династії!..

А то подумайтетаки, цариця й писатиме:

«Мосьє Пуанкаре! Чи не прислали б ви цариці кілька франків на чепчик, а то старий засмальцювався й незручно вірнопідданим авдієнції давать.

Пребмваю к вам неизменно… Мария»

Просто страм бере, як подумаєш навіть!..

Слід підтримати!

Та й узагалі нехарашо з нашою династією…

Кирило п'янствує, у Миколи (главнокомандуючого), кажуть, геморой од сідла, а Митро Павлович в очко день і ніч ріже…

А не забувайте, що кожного з них уже разів по п'ятнадцять на престол вибирано…

Царі, значить, а отаке викомарюють. Незручно.

Треба їм місце дати.

Раз ото їх уже на царів обрано, збудувати треба їм по престолу, поставити десь у Москві. Лізьте, мовляв, і правте!

Дати їм рулон паперу, хай маніфести пишуть… Бо поспиваються, шеймині царі… По церквах хай би їх поминали…

А то оце зустрів знайомого диякона, так скаржиться…

— Ні за кого, — каже, — й «довгії літа» як слід поперти… Раніш було як почнеш: «Благочестивішого, самодержавнішоооогого, великогогогого…» Та як підеш, підеш, та все на «о», та на «о», так як допреш до «літа», та як попреш «літа», так почуваєш, що є що перти, куди перти й про кого перти… Аж вікна бряжчать. А тепер хіба на самій «богоспасаємій державі» так попреш?..

Аж заплакав, бідолаха.

А то б собі попирав аж за трьох зразу…

І царів би врятували, та й дияконам задоволення…

Треба подумати про це…

Правду казавши, не тільки з нашими царями нехарашо…

Не гаразд, як виявляється, і з турецьким султаном.

Телеграми пишуть, що султан у Мецці викинув Магомета з раки, сам заліз у ту Магометову раку та й кричить на Кемальпашу:

— Ти зруйнував Туреччину! Протестую! Теж негаразд…

Така особа, після такого палацу та в Магометовій раці…

Але це вже справа турецька. Не хочу втручатися в їхні внутрішні справи, щоб не сказали, що порушую суверенітет.

ГАЗЕТА — ДУЖЕ ВЕЛИКЕ ДІЛО

Я тут не патякатиму про те, що таке газета.

Усі знають, що це діло дуже велике й дуже поважне.

Недарма ж її (газету) звуть шостою державою.

Я тільки розкажу, як треба користуватися газетою, щоб вона справді йшла до діла, щоб давала якнайбільше користі для передплатника, щоб та копійчина, шо її дядько одриває на газету від свого невеликого бюджету (це дуже мудре слово, але його пора вже всім знати!), щоб, кажу, копійчина та не марнувалася. Так от.

Передплатили ви газету, ну хоч, приміром, нашу «Селянську правду».

Прийшла вона до вас новенька, свіженька, у восьмеро згорнута, бандероллю обклеєна і з написом: «Село Пузате. Кіндратові Тоненькому».

Сідаєте на ґанку й поволі розгортаєте.

А кум через тин зпоза повітки на вас дивиться, люлькою попихкує.

Глянули ви на кума:

— А ке лишень, кумасю, вашого! У вас дебеліший. От якраз свіжина з города! Закуримо. Бомага підходященька!

Кум перелазить через тин, сідає біля вас рядочком.

І от тут якраз і треба знати, як з газетою поводитися.

Більшість передплатників так просто собі, жодних правил не додержуючись, одшматовує без ніякої системи клапоть газети й крутить «козинячу лапку». І не виходить з того анічогісінько. Скурять — та й усе…

А тут треба ось як робити.

У газеті є різні відділи: і «Закордонні відомості», і «По радянських республіках», і «Про школу», і «Як по інших селах люди живуть», і «Постанови ВУЦВКу», й т. ін., й т. ін.

Так от коли ви хочете знати, що робиться, приміром, у Рурі, ви й одриваєте те місце, де написано: «Окупація РуРУ»>— та й скручуєте таку завтовшки, як істик, з кумового «дебелішого».

Викрешуєте вогню й засмалюєте. І всі відомості про Рур з димом і входять у вашу голову…

А кумові одриваєте «Постанову ВУЦВКу».

Сидите тоді, і у вас усе як на долоні…

Ви кумові про Рур, а кум вам про те, як робітничоселянська влада державою керує.

От як треба робити, бо безсистемність у газетній справі губить газету.

І так, крутячи «істики» з кожного відділу, ви кінець кінцем будете в курсі і міжнародної, і внутрішньої політики.

А для цього саме й газету видається. Ну, а до чого вже відділ «Сільського господарства» для селянина корисний, то й не говоріть! Це для передплатника все…

Тут і як орати, і як сіяти, і як жнивувати. Тут і молочарство, і скотарство, і садівництво. Одне слово, тут усе…

Але зновутаки треба знати, як тії поради до діла доводити.

Приміром, орати пора.

Газету якраз принесли з міста. Запрягаєте полових, кладете на воза плуга й букера, розгортаєте газету. Бомаги чимало.

— Ану, жінко, на ось тобі загорни четвертину сала, а то в торбі крихтами обліплюється.

І весело тоді ореться.

Жнива. їдете з газетою на поле. До обіду пожнивували, відпочити треба. Приходите до воза, піднімаєте голоблі. Сонце пече! Розгортаєте газету на голоблі і… холодок!

Хропите так, аж за п'ятнадцять гонів чути…

А в молочарстві хіба газета не корисна?

Хіба можна ще чим так закривати глечики, як ушістнадцятеро згорнутою газетою? Та нічим так не закриєте.

А масло, везучи на базар, у що так загорнеш, як у газету?

А в пасічництві без газети як без рук. Берете газету і йдете на пасіку. Бджола біля бороди: Дззз!!!

А ви її газетою.

І запевняю вас, жодна не вкусить…

А с а д о к!.. Та ніщо в світі, крім газети, не дає такого «вдовольствія» у садку, як газета!

У неділю, приміром, берете рядно, подушку, газету, йдете в садок і лягаєте під грушею. Мухи дзижчать, кусають. Накриваєтесь газетою. І спите… спите… спите, аж поки коні напувати час.

Та хіба мало ще в житті випадків, коли без газети як без рук.

Виховання дітей… Щоб слухняні були, батьків поважали та вчилися добре. І про це в газеті знайдете.

Але дітей одною газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до одної, як ізшиток.

І от як не слухає Ванько, берете той зшиток та його по голові!

— Не слухаєш, сукин ти сину! А для чого я газету передплачую?!

Та — ррраз! ррраз!

І дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і богу молиться…

От що значить газета!

І коли б ми цього не знали, коли б на всю користь від газети не зважали, ми б ніколи не збавляли свого здоров'я, своїх нервів для її написання, для її видання.

Газета — дуже велике діло!

Передплачуйте газету!

ВІДПОВІДЬ НА МЕМОРАНДУМ АНГЛІЙСЬКОГО ЙОГО ВЕЛИЧЕСТВА УРЯДУ

Давайте спробую.

Але зарані відмовляюсь від усяких пропозицій з боку Наркоміндєла взяти посаду чи там посла, чи там повноважного представника… Не хочу. Не хочу — й квит.

Моя відповідь.

Передусім дозвольте, користаючи з нагоди (щоб довести, що ми так само не сандалією сякаємось), висловити вам, його величества уряде, моє найщиріше до вас почуття відданості й симпатії.

Це на всяк випадок.

У своєму меморандумі уряд його величества та пише до нашого уряду, що наш уряд та написав урядові його величества, що уряд його величества написав нашому урядові про те, що уряд його величества протестує проти нашого уряду, що ніби наш уряд скривдив уряд його величества, що наш уряд не забрав ув уряду його величества тих нот, що їх наш уряд написав до його величества уряду.

Уряд його величества обстоює категорично, щоб наш уряд забрав ті ноти в уряду його величества «недвусмысленно». Ноти ті писав наш уряд до уряду його величества у відповідь на ноти уряду його величества до нашого уряду про засуджених ксьондзів Цепляка й Буткевича.

Так, значить, забрать?

Добре! Коли уряд його величества забере в нашого уряду всіх попів, наш уряд забере в уряду його величества всі ноти про попів.

Далі. Уряд його величества вимагає від нашого уряду з приводу затримки біля Мурмана нашим урядом рибальських траулерів уряду його величества…

На це наш уряд відповідає урядові його величества, що наш уряд з охотою випустить траулери уряду його величества, коли уряд його величества випустить у себе всіх злодіїв, навіть тих, що крадуть не на морі, а на суходолі. Бо наш уряд має за честь повідомить уряд його величества, що вкрасти на морі все одно що вкрасти на суходолі, з тою тільки різницею, що на морі тяжче «сухим з води вийти», бо води там чимало.

Далі. Уряд його величества закидає нашому урядові, що наш уряд замахується на престиж уряду його величества в Індії, Афганістані, Белуджистані, Тегерані, в АбдулГаміді, на Мадагаскарі, на Філіппінських островах, на Марсі, на Венері і на інших усіляких мисах «Доброї Надії»…

Уряд його величності протестує проти посилки нашим урядом агентів у всі частини світу білого підривати престиж уряду його величності…

Констатуючи з великим задоволенням, що уряд його величності ніколи в своїм житті не посилав ні Врангеля, ні Денікіна, ні Колчака, ні Дутова, ні Булаховича підривати «престиж» нашого уряду, наш уряд, щиро шануючи престиж уряду його величності, повинен признатися, що в Індії йому, коли б він навіть і хотів, їйбо, робити нічого. Там місцеве населення до уряду його величества ставиться з відповідною урядові його величества пошаною.

Дозвольте наприкінці, як і спочатку, запевнити уряд його величества в своїй якнай щирішій повазі, пошані і т. ін.

ЯК КЕРЗОН У БІЛОМУ МОРІ РИБУ ЛОВИВ І ЩО З ТОГО ВСЬОГО МОЖЕ ВИЙТИ

Закерзонило…

Закерзонило по всім білім світі, і над радянськими республіками накерзонилось…

От що значить бути «великим чоловіком»…

Великий чоловік так він скрізь великий…

Коли навіть поїде рибу з чужих ятерів витрушувати, так і тоді, як піймають, на весь світ кричить…

А чого, спитайте?

Ну, тирив! Ну, спіймали! Ну, й іди собі потихеньку. Зняли шапку, одібрали човна, так не галасуй же, лиха тебе година бери, на всю північну півкулю!

«Страм просто барину сказать», — як казала колись панська «якономка» Килина після «неввічливого» з нею Петрового поводження…

Точноточнісінько, як і на Благбазі: смикне, лиха личина, з кишені, запримітять, поженуться, а він спереду біжить та як зарізаний:

— Лови! Лови! Лови!.,

Так навіть і благбазівська «братва» скромніша. Никне кудибудь набік і причаївсь!

А Керзон — ні! Керзон «великий чоловік»! Керзон всесвітньою політикою керує. Йому ховатись незручно.

Його впіймали, так він ображається…

Його за рукав:

— Слухайте, ваше сіятельство, куди ви ото в чужий ятір?

— А чого ви його на три милі одсунули?

— А як і на десять? Він же наш! Давай човна, не крадь!

— Аааа! Тааак ви в мене човна взяли?! Аааа?! Та знаєте, що ви он ксьондзів порозстрілювали?! Та знаєте, що он у Персії та в Індії ваші дипломати революцію здіймають?! Та знаєте, що ви британських підданих у Москві позасуджували?! А вони тільки те й робили, що в британській контррозвідці працювали?!

Та:

Бббах! Бббах! І нема Воровського… Бачите, що значить «великий чоловік»! Сам чужу рибу ловить, сам убиває та ще й нахваляється:

— Всіх розтрощу! Війною на вас піду!

І ото вже й лаштується! Канонерку до Білого моря посла»… Шаблюкою погримує… І думаєш:

«От якби жабі хвіст! От якби свині роги!»

«ГОСУДАРИТЬСЯ»…

Читали, що на Заході робиться? Цікаво…

Микола Миколайович (що й досі за великоговеликого князя править) до Парижа приїздить цими днями… І Врангель до Парижа приїздить, і Юденич, і генерал Шаталов, і Кутепов, і Денікін, і Гурко…

Усі ото до Парижа приїздять і царягосударя для нас вибиратимуть.

Уже й паперу для маніфесту позичили, «обращение» до «русского народа» писатимуть…

За голову в тому «русі» Микола Миколайович, а решта за інші «органи».

І Кирило Володимирович (трохи менший, але так само велииикий князь) уже визнав Миколу Миколайовича і заявив, що коритиметься йому, як найстаршому з династії Романових, і Дмитро Павлович (велииикий князь) так само коритиметься…

І народ увесь за кордоном коритиметься…

І на з'їзді Другого Інтернаціоналу російські меншовики з трикольоровим прапором засідають.

Загосударилось, одне слово!

«Царська» сверблячка на закордон напала.

Вроді як короста.

Поприщило спочатку генералів, — зачухмарились, миттю вся еміграція струпом взялась.

Та й їздять тепер з Будапешта до Білгорода, з Білгорода до Парижа, з Парижа до Лондона, до Ревеля, до Варшави…

Воно ж ото свербить, ну, й не всидиш…

Та так, дивись, і вичухається Микола Миколайович на усі оті «і прочая, і прочая, і прочая»…

«Кожному православному кортить во диякони».

Тільки шкода, що за кордоном наш царгосударсидітиме…

Сюди б його привезти, з усією тою «свитою», з генералами, з меншовиками.

Одне слово, з уздром.

Та такий би потяг якийнебудь спорудить, щоб по «матушке России» його поповозити. Показати б усім «вірнопідданим».

Сам би, їйбо, віддав гонорар за оцей фейлетон, щоб хоть полапать, який він є, отой цар.

А то ж «триста лєт, можна сказать, кров свою проливав», а навіть і не мацонув царя ні разу.

Преподнесуть тобі царя, ніби «кота в мішку», а потім — гульк! — а він у паршах.

А «ура» кричи!

А так би, знаєте, помацав, на зуб би взяв, у зуби б подивився… Взагалі б оглядів, чи запалу нема, чи там козинців, мокрецю…

Може б, на що й здався!

ТЕОРІЯ БЕЗ ПРАКТИКИ

По деяких с.г. технікумах студенти мало працюють на практиці, обмежуючись теорією.

Скінчив, значить, прекрасний юнак Чернігівський агрономічноіндустріальний технікум, агрономічний його відділ.

Скінчив і їде, приміром, у Вересоч.

Їде він, повнісінький бажання, повнісінький пориву, енергії допомогти темному селянинові в його некультурній праці над такою багатою, такою студеною, такою чорною, такою родючою, такою плодючою, учоюучоюучою землею…

І віз у його повний бажання, і картуз у його повний бажання, і, одне слово, саме бажання. Приїхав…

— Агрономом до вас, товариші… Земельку вашу оотакою зробимо… Потому, товариші, наука… вона, братця, наука…

— Драстуйте! І та й добре ж оце, що приїхали. Тут нам, товаришу, аж кричить, вас треба. Бо «земля обработки требуєть»! Пожалуйте!

— Так ви той… Коня мого випряжіть та там киньте йому попоїсти.

— То то вже не безпокойтеся!

— Микито! «Коня, — каже, — випряжіть». Чув? А в нього кобила, та ще й жеребна! Чудака якийсь! Добрий мені кінь: може, завтра й лоша приведе. Це якби такі коні… І, та й чудака!

* * *

На другий день.

— Ну, що ж, товариші, почнемо. Що в нас? Липень! Жнива. Ну що ж! Почнемо з проса! Викосимо просо, гречку, потім овес, ячмінь, а там і за жито візьмемось. «Паризької зелені» ще не косили? Пора, пора вже! А то перестигне! Трієрами косите чи просто сапачкою? Трієрами, знаєте, краще. Швидше. Бо всетаки машина… Сапачкою поки намахаєшся, так трієром десятин двісті, дивись, і вчешеш. Та ще як добрі симентальські або швицькі коні, так аж гуде! Добре й бикамиарденами працювати, але їх треба здорово загнуздувати, бо можуть поносити й побити машину. А кінь — худоба плохенька. Ярмо надів і «гей!».

— Що?..

— А потім пам'ятайте, не запізнюйтесь із чорним паром. Треба зараз же після жнив лущити стерню, так щоб у серпні вже можна й озиму кукурудзу посіять. Розкидна сіялка є? Для кукурудзи нема краще, як розкидною сіялкою. Пропашна рослина — вона простір любить. Та зерно не забудьте чистити, бо знаєте, чого тільки тепер на тім зерні не розплодилось: і бояришниця, і золотогузка, і міль… Та як і на садки ваші подивлюсь: усі в зоні… Занехаяли ви свої хазяйствечка. Дуже занехаяли: на скотині он луговий метелик, у свиней козинці… Кувати треба… Свиня без підкови — не свиня: копита розростаються, репаються. от вона так і ірже жалібно. Ну, та нічого. Підправимо… Недаром же я Чернігівський агрономічний технікум скінчив!

— Слухайте! Господин товаришу! Їдьте, та скоренько, звідки приїхали. Ми вже вам і коня вашого жеребного запрягли. Та так їдьте, щоб і не озираться! А то Кіндрат уже он люшню з воза здіймає… А він у нас дуже гарячий…

Їде прекрасний юнак… Повний пориву, повний енергії й думає: «Темрява! Ах! Яка темрява!..»

ПОХОДЖЕННЯ СВІТУ (Наукова праця. Власне, науковопопулярна)

Раніш на землі не було нічого. Власне, не «на землі» не було нічого, а взагалі ніде не було нічого… І землі не було. Порожньо скрізь було… Ну, ні вийти тобі нікуди, ні виїхати…

Був бог… Сам господь Саваоф… Де він був — невідомо… Але був… Був він ніде… Тоді не було нічого, а на цьому нічого сидів бог… Літав… Де літав — невідомо… Бо тоді повітря не було… Але літав, бо на те він бог… А раз він бог, значить, він міг літати, хоч і ніде було літати… Літавлітав бог, куди не подивиться, — темно… Чорно скрізь… Хоч і того «скрізь» не було, бо не було нічого… Темно богові, хоч тоді й темноти не було, бо темнота з'явилась тоді, коли вже взнали про світло… Порожньо було, хоч і порожнеча з'явилась тільки тоді, коли вже знали про непорожнє…

Одне слово, остогидло богові літати в чомусь, чого не було… Подивиться б, де літаєш, — не можна, бо нема на що дивитись, а дивитись хочеться, хоч і хотіння тоді не було… Становище безпорадне, хоч і становища тоді не було…

Озирнувсь бог на всі боки, хоч і боків тоді ніяких не було…

Одне слово, як гаркне бог:

— Хай буде ясно!

Це був перший день, хоч і днів тоді не було. І стало ясно… Ясноясно…

Подививсь бог — ясно… А не видко нічого, бо ні на що було дивитись…

Дививсь-дививсь бог…

— Що ж, — мовить, — і далі літати?! Крила болять, хоч і крил у його не було…

— Треба, — говорить, — кватирю собі шукать!.. А де її найдеш? Угні 1 тоді не було…

І, ти, лиха година! Та як гаркне:

— Хай буде небо! Хай буде твердь!

Як закрутилось-закрутилось-закрутилось (хоч і крутитись не було чому), і викрутилось небо… Викрутилось і повисло вгорі, хоч і гори тоді не було… Викрутилась і земля. Твердь!

Полетів тоді бог на небо, сів (хоч і сідати було ні на чому), погладив бороду й каже:

— Ну, тепер справа на всі сто відсотків піде.

— Ану, — говорить, — земля — праворуч, а вода — ліворуч! (Хоч і води тоді не було)…

Відокремив він воду від землі…

— Ану, — говорить, — земле, рости рослини різні!

Як попер спориш, як попер із землі подорожник!

Почали дуби, ясенки, берези рости…

Ростуть, і ростуть, і ростуть. І досі ростуть…

І сонця нема, а вони ростуть…

— Ростете? — питає бог… — Тожбо то й є! Ну, не турбуйтесь — зараз сонце буде! І місяць зараз буде! І зірки будуть!

Махнув бог рукою — і справді:

Як засяяло сонце, заблистів місяць, замерехтіли зірки… Було це вночі (хоч і ночі тоді не було), а сонце світить, і місяць світить, і зірки світять…

Взагалі такого бог наробив, що й досі дивно. Це був уже четвертий день.

Управління державним націоналізованим майном.

Рахував бог, хоч і чисел тоді не було…

На п'ятий день устав бог, дивиться — води сила, ліси повиростали і хоч би тобі одна рибка, і хоч би тобі одна пташка…

І, ти, бий тебе сила божа!

— Ану, — говорить, — заворушись, рибко! Ану, — говорить, — зацвірінькайте, пташки!..

Хвилин через п'ять як вдарила риба, як затьохкав курський соловей, «Закувала та сива зозуля», «Ой сів пугач на могилі», «Летить галка через балку», «Кряче ворон»… Одне слово, риба й птиця пішла…

Шостого дня сидить бог і думає:

«Все є! А людей нема!.. І звірів нема! Хто ж мені свічки ліпитиме? Хто ж мені молебні правитиме?»

Махнув рукою — побігли різні звірята!

А потім ухопив шмат глини, плюнув, замісив, зліпив чоловіка, дунув на нього… Чхнула перша людина та зразу:

— «Слава в вишніх богу!» Здравія желаю, ваше превосходительство!

— Ні,— говорить бог, — так мене не величай!.. Генералів так величатимеш, а мені співай: «Святий боже, святий кріпкий!..» Лягай, Адаме!

Ліг Адам.

Ухопив бог Адама за ребро… Смикнув… Висмикнув ребро — дунув.

— Получай Єву! Розплоджуйтесь! А я ляжу спати! Цілий сьомий день проспав бог.

А на восьмий устав, подививсь, похитав головою:

— Ох і наробив же!..

Оце й уся історія про походження світу… Не нова вона, правда, але її останнім часом забувати почали. Я нагадав…

Нагадав для того, щоб не забували… Бо скоро страшний суд, і неприємно буде смажитись на сковороді за те, що забули найголовніші божі справи. Бо все, що бог робив потім, — юринда проти його перших ділов, якими він так прославивсь завжди, нині, повсякчас і на віки вічні.

Амінь…

Вишневі усмішки сільські

Пам'яті матері моєї,

бо їй першій усміхнувся я

ПОДОРОЖНІ ВРАЖЕННЯ

Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент».

Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від'їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце «капітального ремонту».

Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. Поперше, це для вас не дуже цікаво, а подруге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім «клунка». А клунок — так воно завжди клунок.

А далі вже пішли й «враження»…

Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.

Перше запитання — це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.

Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене поки що на місці.

На все це резолюція молодицина була така:

— Чорти їх тут носять!

Але спасибі «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п'ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.

Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—ЗО за хвилину.

Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався…

* * *

Бам! Бам! Бам!.. Сіп!

— Ох! (це я так).

Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі».

Там я й прикипів…

А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у «далі». Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два — умощувалась.

Звідси й «ох!».

«Прощавай, — подумав, — Харків!»

* * *

Пахло потом… Пахло молоком (коров'ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!

— Різні на світі запахи бувають! — казав мені колись один хороший чолов'яга, Кіндрат, що свого часу «з горілки» вмер.

І таки правду казав.

Бо справді: «Різні на світі запахи бувають»… Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.

Весняні запахи…

…Сиділа на «грудях моїх», мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.

Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.

А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах…

А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило…

А за вікном:

…немає меж… і де кінці, що ставили б сонцям семестри у голубому молоці?

Так то ж за вікном!

А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п'ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..

* * *

Оця моя «смичка з селянством» тривала три прольоти.

Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:

«До селянства слід підходити вміючи, інакше замість «смички» казнащо матимемо».

Праведні слова. Іменно «підходити» й іменно «вміючи».

А я «підліг під селянство», і, треба вам схазати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.

І замість «смички» получилось саме «ох!».

* * *

Через три прольоти — останній «маїех» и. ирокою основою по моєму череву, останній «гуцик», а за нимл моє, щасливе вже й радісне, останнє «ох»…

З мене встали…

Війнуло спідницями…

Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.

Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала — глечик!» — кинуло.

Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…

Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися: «Що, мовляв, проїхався?!»

«Чого ви, — думаю, — смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:

А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло».

* * *

Мерефа… Єзерська… Бірки…

У вагоні — я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:

— А як ви гадаєте — без віри жити можна?

Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.

— Можна! — буркнув. Дідок одсунувся й заспівав:

А від Безпалівки — ви ж знаєте — й до Пасік уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу.

Гомільшу знаєте?

Ні?

Хіба не знаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч — ниви й ліворуч — ниви…

Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.

Так і дійдете.

Ось уже й Пасіки недалечко… От і школа… — Трррр!.. Приїхали…

ОСЬ ВОНО — СЕЛО ОТЕ!

Село і серце — відпочине.

Т. Шевченко

І

Ох і харрашо ж на селі!

Отут тобі вишня під вікном, а поруч осика, а під осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник…

Усе вкупі, все росте, все буяє, все шелестить і все пахне… Ох і харашо ж на селі!

Ви знаєте, що таке село? Не з тез, не з статистичних відомостів повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і волвиконкомів — не офіціальне село, таке собі село. Село, та й годі! Як у медицині кажуть: perse^[6] село. Так оте perse село ви знаєте?

Ох і хароше село!..

Нема тут ні довготи, ні широти, меридіани різні його не торкаються. А так, вийшов собі на горбочок, і все тобі кругло. Отак просто — школа. Після школи — розправа, а отак живе Сторчиха, а навскоси кума Уляна, а посередині майданчик, а на майданчику свині.

Сонце сходить на селі на сході, заходить на заході. Як треба обідати, воно собі підбивається так, що: «Ойойой! А вже сонце височенько!» І уявіть собі, яке оте сонце на селі слухняне: ніколи воно не підіб'ється раніш або пізніше, а тільки тоді, як треба обідати.

Живуть на селі люди, звуть себе українцями. Правду казавши, населення не чисте. Крім 800 чоловіка українців, є ще одна дівчина, що її тут звуть: «Та вона «руська»! Приїхала нещодавно з Саратовської губерні». Національної ворожнечі не помічається: спить з місцевими парубками, спить міцно, певно, й щоночі, й до того спить, що на тім кутку кажуть: «І бодай воно було тобі й сказилося, так ото цілісіньку ніч реготатися…»

Розплоджується населення не інкубаторами. Наслідки добрі: у Мотрі — Івасик, у Оксани — Гапочка, в Одарки — Митрофан. Це за тиждень.

Скрутно з харчами.

«Коли, дасть бог, уродить, у нас ця справа веселіш пойдьоть, — казав мені дядько Онисько. — 3 грушевого борошна багацько не зажартуєш. Одне слово, тяжкувато».

Віри населення православної. До церкви ходять. Хоч уже дуже помітно вплив подій церковних на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, сталі й міцні, як дуб, церковні традиції.

От, приміром, релігійне нещастя: місцевого батюшку з полуниць обдуло. Хоч вітри й одходять, а правити тяжко, та й небезпечно. Ну й розпука.

А атеїсти є.

— Що ж, мовляв, ну, обдуло батюшку. Так що ж. Хай матушка правлять. Не все одно? Невже ж таки батюшка, живши скільки з матушкою, та не передали їй своєї святості…

— Так воно, так. Але… А з другого боку:

— Та ви б, матушечко, та порадили б свого батюшечка: хай би вони до автокефалістів: автокефалістів з полуниць ще не обдувало.

Кипить парафія…

II

Але є одна штука, що трохи не примусила мене при в'їзді в село рявкнуть:

— Повстаньте, гнанї і голодні!..

Що б ви гадали — що то за штука? Арка!

Якраз проти самісінької школи. Уквітчана сосновими вітами з отакусіньким червоненьким папірцем нагорі…

— Що вже попервах коні полохались, так і не доведи, царице небесна! — казав Митро Хведорович.

— А тепер?!

— А хіба не бачите?! Іде, лиха личина, й хоч би тобі що! Позвикали!

— Це на Перше травня таку встругнули!

На шостім році революції Пасіки арку побачили! А таки побачили, й тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього й з очей, і з бороди:

— Ось які ми!

Та вже хвастатись, так хвастатись!

— Є в нас іще й «трибунал».

Скрізь, положим, той «трибунал» просто собі трибуною зветься, а в нас він «трибунал». Але то нічого: нам можна.

Щоправда, хтось у того «трибунале» поміст свиснув і висмикнув одну ногу, але три його нозі з погордою свідчать, що Першого травня на пасічанськім майдані «революція йшла»…

— Капосні хлопці! Ну нема на них ніякого впину! Та воно, сказать, і дерево добряче: чи там на підсошок, чи на люшню!.. Ну й не втримались!

…Так що ви, братця, з нами не шуткуйте!

Бо почім ви знаєте: може, ми на той рік на Перше травня чи на Жовтневу революцію такого «трибунала» вшкваримо, що ви там у столиці на Миколаївськім майдані з своїм просто:

— Закройсь! «І нікоторих цвяхів!» 1

* * *

А так тихенько в нас.

Оремо. Сіємо. Плодимось, як і всі православні… Живемо, одне слово…

Хоч тітка Сторчиха (знаєте, що через дорогу живе. Ворота в неї чорні, а півень голошиїй), так та тітка вдарила оце об поли руками:

— їй же богу, до Покрови не видержу!

— Чого ви, тітусю, так?

— Ой, Михайловичу, не видержу! Байстря вб'є!

— Чиє?!

— Наше з донькою!

— Так чиє ж воно: чи ваше, чи доччине?

— Ох, голубчику, й не знаю, й не скажу!!

— Отакої…

— Не іначе, як наврочили! І берегла ж, і додивлялася! Подумайте ж таки: сімнадцятий годочок їй тільки, як оце жито почало красуватися, пішов… І де воно взялося? Ну нікуди-нікудисінько з двору ж не ходило!

— «Само», мабуть, тітусю, до двору прийшло!

— Ото якось у пилипівку ще вскочила в хату як навіжена. «Чого ти», — питаю. «Щось мені,— каже, — мамо, привиділось». А сама пополотнілапополотніла… З того часу ото, дивлюсь, а воно… а воно… Ох, не видержу, люди добрі, не видержу!

— Нічого, тітусю! Бабою будете!

— Ох, не видержу!

Бачите, як у нас?!

А в вас хіба таке трапляється, щоб з переляку діти були?^[7]

Та як же його не любити — село оте? За таємниці оті! За несподіванки! Хіба його взнаєш? Хіба його влучиш?

От лежу на горбику під вишнею! А почім ви знаєте, що під тим горбком є? Може, там такої, як той казав, «курської аномалії», що копни його, так воно тебе самого сторчака поставить… А може, нафтою так ушкварить, що сам Керзон навзнак лясне!

Або дивіться: он ярком, ухопивши за хвіст теля, чиєсь білоголове в драних полотняних штанчатах стрілою мчить…

Хіба ви знаєте, що з отого білоголового буде?

Може, то майбутній редактор «Вістей»?

А може, голова «Плуга»?

А не може хіба бути так, що років через двадцять п'ять — тридцять прийдете до «Червоного Шляху», а воно на редакторськім кріслі сидить і рукописів ваших не приймає…

За можливості необмежені любіть село… З нього піде! Все з нього піде!

Воно ще спить! Солодко спить, і на ниві порсаючись, і за телям летячи!

Розбуркуйте його. І не багацько для того й треба.

Повставляйте тільки шибки в школі, та щоб у тій шафі, де тепер миші бігають, щоб у тій шафі книжки були!

Тоді з отого беззубого, що без штанів з двору вискочило, напевно Валер'ян Поліщук вийде.

А з того, що на колодах рукою підборіддя підперло та на сонце дивиться, — Павло Тичина буде.

«ЗЕМЛЯ ОБРОБОТКИ ТРЕБУЄТЬ»

Коли ви йдете з Безпалівки на Пасіки, ви обов'язково зупиняєтесь над нивою, пильно придивляєтесь до неї й міркуєте: «Що ж ото за штука на цій ниві росте?»

І довгенько так міркуєте, аж доки підійде до вас Митро Хведорович…

— Митре Хведоровичу! Що воно за таке отут посіяно? Здрастуйте!

— Здрастуйте! Оце? Оце так што, мабуть, чи не вівсюг пойшов! Густо взяв! Сіяли овес, а воно не вийшло — завівсюжило.

— А ото?

— То не іначе, как мишій! Бачите, просто вам під щітку дерьоть! Гунька думав ячну кашу їсти, та не вдасться. Мишій не свой брат: хоч кого забьйоть. Покурить нема?!

— Є! Закурюйте!

Митро Хведорович — пасічанський «гражданин», у смушевій шапці (температура в затінку 40°), в «бамазеєвій» сорочці, босий і в стьожках замість штанів.

— Були когдасьто штани, — дивлячись на праву ногу, каже Митро Хведорович.

— А помойому, будуть ще! — всміхаюсь. — У вас штани в потенції, Митре Хведоровичу! Виростуть. Бачите: ниточка з ниточкою переплітається! Так, дивись, і виснуються!

— Та виснуються. Будуть, бог дасть.

Митро Хведорович — філософ. Знає «одкровеніє Івана Богослова» й навіть коневі хвоста зав'язує «по одкровенію».

— Смієтесь? А чи не так ув «одкровенії» понаписувано? Чи не позасновувано світ божий дротами?! Чи не град страшний після посухи пекучої! Тожто бо й є! А ви смієтесь!

Скільки Митрові Хведоровичеві років?! А я знаю?

Може, двадцять сім, може, шістдесят сім!

Митро Хведорович будуть із тих «граждан», що вгадати їхній вік можна тільки або на храмове свято, або на Великдень. Коли вони вмиваються… А так — глибока це таємниця!

Ану, вгадайте!

Середній на зріст! Кремезненький! Борода росте й з очей, і з ушей. Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет… Якого ж кольору? Хто й зна! «Неопредєльонний!» Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білихбілісіньких квасолин (зуби). Очі? Очі там! Десь за густим лісом, зеленуватокаламутними озеречками. А навкруги них тиша й спокій! Іще раз: спокій і тиша! І ніколи, мабуть, на тих озеречках ні хвиля не пробігала, ні риба не плюскала.

Угадали?!

Ну, скільки ж?!

Двадцять сім?! Сорок сім?! Шістдесят сім?! Отожто й воно!

А Митро Хведорович уже Вустю заміж оддав.

— Хоч воно, знаєте, й замужі тепер пішли!

— А що таке?

— Уременні якісь! Недійствительні! Сто п'ятдесят отих лимонів у спалком оддай, а сто тут, у себе! От воно й двісті п'ятдесят! А вона тобі покрутитьсяпокрутиться, та потім таке: ні вдова, ні молодиця…

— А вам чого турбуватися?! То вже її справа! Не маленька: як хоче, хай так і живе!

— Та то так! Та тепер воно какось-то так пайшло…

* * *

Сіли…

— А що воно, Митре Хведоровичу, за знак, що ото нивки ваші так завівсюжило та мишієм укрило?

— То воно от що главноє: земля оброботки, як казав оце агроном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда. Бо без «оброботки» самий тобі вівсюг…

— А скільки ви вже хазяйнуєте?

— Та літ, мо', з тридцять, мо', й більше.

— Без «оброботки»?

— Та оремо.

— А може б, ви зовсім і не орали, тоді, дивись, готові паляниці росли б?

— Нє, навряд… Он, бачите, жито… Плохувате, що й казать! Так, денеде колосок стирчить. То само виросло!

— Як само?!

— А так, само! Торік, мо', чули, у нас у липні градом геть до коріння оці всі поля вибило. Якраз перед жнивами… Вже дехто навіть устиг і в копи покласти. Так воно як чесонуло, так, повірите, ну голісіньке тобі поле, як бубна. Так ото восени поприорювали, та воно ото й посходило: бог таки не залишив своєю милостю. Так бачите, зовсім плохувате. А думали, що нічого буде… А я так своє отам на леваді й приорювати не приорював, забув якось. Так тепер таке, що, мать, хліба не буде…

«Земля оброботки требуєть…»

Зустрівся оце з одним тутешнім селянином, що на всю цю округу він один господарює більшменш культурно. Енергійний і досвідчений господар. Завів у себе шестипільний сівооборот.

— Який сівооборот, — питаю, — у місцевих селян?

— А ніякого!

— ??

— Чого ви так? Правду кажу: ніякого. Щороку жито чи ячмінь, чи овес… Тобто: вівсюг, пирій, мишій… Навіть толоки в нас отут не побачите. Бачили врожай? То ще нічого. А то таке, що сором оком глянути…

«Земля оброботки требуєть!» «І Митро Хведорович оброботки требуєть!»

«І імена їх, ти, господи, сам знаєш: усі вони ґрунтовної оброботки требують!»

— Чуєте?!

«ГОЛОВПОЛІТОСВІТА»

У місті та установа, що «Головполітосвітою» зветься, так цілі апартаменти величезні займає, з кабінетами, з залами, з канцеляріями, з музкомами, текомами й іншими всілякими «комами».

А на селі цяя справа значно простіша. Портативніша, сказать би.

Бачите: он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми — кілька колодок лежить… Ото й є наша «Головполітосвіта»…

«Праця» починається так само, як і в місті: о 9—10 годині. Тільки там уранці, а тут увечері.

Колегії нема. Кожний сам собі «колегія».

Тез не пишуть…

За тези править гармошка…

А за тими «тезами» все йде, мов по писаному.

За голову Андрій.

Хто такий Андрій, хочете знати?

— Ну й сукин же син! — так характеризувала його Уляна. — Земля під ним, анахтемським, ходором ходить! Та там як скаже, як прикаже, як тупне, та як ухопить мою Химку на «польки», так, ну, як ото вихор, щеймин хлопець!

…Працює «Головполітосвіта» систематично щовечора. Як ото тільки починає сутеніти, чуєте з переліску за Уляниним городом:

— Ахххи! Чорнява!

То голова «Головполітосвіти» на «занятія» йдуть!

За кілька часу, дивись, з улички або через тин з'являються постійні одвідувачі нашої культосвітньої установи. І починається…

Починається завжди з польки. Середина праці — полька. Кінчається все теж — полькою.

Метелиці чи там чогось іншого, що колись ми свого часу вигупували, нема… Польки!

На які ж тільки «музком» коліна її не сибірить?! І так… І сяк… І отак… А Андрій!! Андрій!!

Він і боком, і задом, і вигинається, й виправляється, й присідає, й підскакує… Ееееех!!

— Повірите, — казала Уляна, — під п'ятдесят літ маю, а, їй же богу, іноді сидю біля вікна й соваюсь! Ну, як шилом, повірите, хто штрика! Аж старий іноді гримає: «Ти б, — каже, — стара печерице, краще святої євангелії почитала!» А я не вдержусь! Ну сова мене, кида мене, не при хаті згадуючи!

…Та де там утриматися?! І ви б, їй-бо, не втримались!

— Я, — казав дід Савка, — вже, здається, всього бачив, а сидиш оце на ґанку, та за бильця так і держишся!

Ноги якось самі собою тільки: дриг! дриг! дриг! І хапаєшся за ліву то за праву.

А воно як іще молодик Великим Возом на Чумацький Шлях виїде та ще як чортяка тобі над самісінький ґанок соловейка принесе, — ну, нема тобі порятунку, й квит!

Іноді гармошка затихає…

Тишатиша…

Аж ось різонув тугу тишу «ляск».

Лящить або Химка, або Марина…

І в голосі тім і біль, і щастя, і протест, і згода!

Одне слово — і хочу, і не хочу! Не розбереш!

То вже Андрій в «емансипацію» вплутався!..^[8]

Хвилина… і регіт!

Дзвінкий, розложистий регіт скаженими покотьолами подавсь через перелісок у ярок. Докотився до дубового лісу, що генген по тім боці, за пшеницею — й мчить назад, та по пшениці перепелятами…

…Музичний відділ кінчився…

Далі — вокальний!..

Починає Тимоха:

Тут уже мої сусіди рішуче йдуть до хати й зачиняють двері…

Високим фальцетом кінчає Тимоха останній куплет… І знову регіт… І знову «ляск»…

І так до першої, до другої години, а то й більше… На останку ще буйна злива польки й вихор із спідниць та з чобіт…

Останній акорд. І «Головполітосвіта» йде спать… Ідуть парами…

«ЖІНВІДДІЛ»

Коли отак глянете на наше село, розведете руками:

— Ну самий тобі «Жінвідділ»…

Дивіться: он Сторчиха за ворітьми когось кляне. Кого?

Спитайте її: вона й сама не знає… То вже в неї така професія…

Прокидається з «трясцею» й лягає з «сто чортів»… Он кума Тетяна репіжить Миколку за те, що шапку, «стерво собаче», згубив…

Он Наталка Василину деркачем виховує:

— Слухайся, сукина дочко, матері! Слухайся!

Он Домаха… Он Параска… Он Устя… Он Горпина… Он… он… он…

Ні, краще перечитайте святці: там вони всі є… Це ж тільки на вулиці. А ще ж по городах, по хлівах, по садках, по клунях…

Дід Глушко, так той просто сказав:

— Баби тії в нас, ну, як жукакузьки!.. За проводиря тут у нас править Уляна… Вона головний організатор, проводир і радник. Засідання «Жінвідділу» по неділях удень на тих самих колодках, де ввечері «засідає» «Головполітосвіта»… Порядок денний?!

Єх, голуб'ята мої! Коли б ви там у столиці могли за якихось чотирип'ять годин вирішити стільки справ, скільки наш «Жінвідділ» вирішує,— я з почуттям щонайдужчого до вас подиву офірував би вам чудесну сукувату грушеву палку, що нею я по лісу гадюк смалю!

Матіночко моя! Чогочого тільки вони не обговорять, чиїх тільки кісточок вони не поперевертають!.. Кому тільки не ікається в цей день!

Починається (не так, як у вас!) з біжучих справ!

…А чи водили свою Муру до бугая?

…І щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає! Коли б то, господи, не відьма!

…І не говоріть, матінко, цур йому, пек! На тім тижні в Свинарному входить Чопиха, так уже стемніло, в хлів… А воно зпід корови тільки — шусь!..

…А чули, в Сторчихи — донька?! Я їй казала: «За своїми, шеймо, дивись!» А тепер ік Петру: «Нате вам, мамо, онука!»

…А та! Щербата?! «Чхать, — каже, — я на вас хочу!» Ач яка! Чоловік тільки з двору, так мов той роплан, через тин у садок до Петрового Гната! «Чхать!»… Матері своїй у великодній очіпок чхни, сукина дочко!..

…Це — «внутрішні справи»…

А політика?! І зовнішня і внутрішня?!

Та куди тому нещасному «Рейтерові», чи «Рості», чи «Ратау»?!

Таких «кореспондентів», як має наш «Жінвідділ» (а за ним і все село!), жодне найкраще й найпопулярніше агентство не має!

…«Чули?! (пошепки)… Київ уже! Як ударили з Адесу, так усі комуністи та жиди, ну, як язиком їх ізлизано!»

…«А Петлюра відозву пропечатав! Щоб мені, каже, ік Спасу й отакісінького комуніста на Вкраїні не було! З англичанкою йде!»

…«А вчора в Таранівці на базарі бомагу читали… Ленін пише: «Одказую, — говорить, — усю власть тому, хто мене вилікує. Бо заслаб, — говорить, — я, а видю, що не по порядку з людьми «обращаєтесь»…

…А!.. А!.. А!..

Зовнішню й внутрішню вичерпали… Далі йде найголовніша й найпекучіша справа. Справа виключно жіночої компетенції. Релігійна справа. Тут уже дискусії і з високими нотами… З позами, з рухами, з руками в боки…

Тут турнір баптистів, адвентистів і православних… Переважають адвентисти! «Православне» мовчить!

Коли яка й поткнеться:

— А всетаки церква так воно не те, що ваші читанки та співи під повіткою!

— «Церква»?! «Під повіткою»?! Засвербіло, мабуть, самій під попа лягти?!

(Місцеві «батюшечка» дуже слабкі, щодо «адамових реберців», і мало не щотижня за ту слабкість платять власними святими ребрами)…

Релігійні дискусії рідко коли кінчаються без «страждання» за віру «христову»… Найбільш мук святих зазнають очіпки…

Поширюється сектанство.

Як я'вже зазначав, найбільший успіх мають адвентисти.

Хоч і таку поважну «релігію», як адвентисти, іноді перемагає простісінька череп'яна ринка.

Оришка вже зовсім була до адвентистів пристала. Вже з місяць і на «казання» їхні ходила, й церкву забула, й лаятись перестала…

І треба було їй позичити Христі свою череп'яну (ну, зовсім новуновісіньку!) ринку. А та розбила!

— Так така ти, сякатака, свята та божа!! Живою до бога лізеш! А ринку розхокала та тоді: «Сестрице, не лайся!» Не лайся? А купить мені таку ринку бог твій одвентиський?! Очі під лоба закотила, та вже й Варвара, думаєш, великомучениця?! Береш, страмнюча, ринку, не бий, голова б у тебе тріснула.

І в першу неділю пішла до церкви. Ще й на часточку понесла…

* * *

Грім серед ясного неба! У неділю сходка! Голова сільради заявляє:

— Жінка має однакові права з чоловіком! Коли котрий битиме чи лаятиме, має право кожна вести його до розправи… Тут ми з ним знаємо, що зробити! Вибирайте делегаток!

«Владики» всміхаються!

— Варитиме, положим, моя, як і досі варила!! А дід Глушко пихнув люлькою, сплюнув та:

— Ото й мою в делегатки?! Та не буде діла!!

А і в баби Глушчихи, і в тої, що «варитиме, як і варила», десь далеко-далеко, ажажаж ондечки, вогники блимнули…

Як темної ночі на глухім болоті Іванові хробачки блимають…

ОСВІТА

Освіта на селі…

Ну, тут навряд чи вийде усмішка, та ще й «вишнева»… Боюсь, що тут уже буде «вишневий рид»… Школи… Учителі… Учителі… Школи…

Скажіть, будь ласка, чи вже в вас там усіх святих і богоносних великомучеників шашлі поточили?

Коли всіх і коли ще на такий «крам» попит є, то я, беручи на себе всіляку відповідальність, можу вам з особливою порукою рекомендувати висвятити на «найстрастотерпніших великомучеників» учителів сільської народної трудової школи…

І коли б знайшовся який «літописець», що докладно те життя списав би, то всі оті «Антонії й Тодосії й інші чудотворці печерські» повилазили б із раків.

Звільняй, мовляли б, братіє, місця для вчителів народних, бо наші муки, то «вроді как» лоскіт ніжними пальчиками чудового вечора під деревом «райським»…

Послухайте:

— Двадцять п'ять пудів жита на рік! І все! І їж! А хоч дивись!

Такий договір сільради з повітовою наросвітою. Пуд на місяць, 14 фунт, «хліба нашого щоденного» на день…

А як штани протруться?! (Та вже й попротирались!)

— Наука, — скажете, — така штука, що її чи давати кому, чи сприймати без штанів навіть краще! Більша площа сприймати!

— Такто воно так! Воно нам, молодим, може, й нічого, а старим учителям, що по п'ятнадцять, двадцять і більше років у штанях учили, тепер без штанів якось незручно: муляє й сквозить…

А воно, їйбо, без штанів! Як В. Коряк каже:

— Ну, літерально, без штанів!

Та й на самій житній «пайці» навряд чи поженеш тую мудрість книжкову…

Така вже та мудрість дуже мудра: хоч здохни, а чи салом її підмасти, чи кандьором з олією…

Калорій, — як учені люди кажуть, — тая мудрість вимагає…

А їх, тих калорій учених, 1 '*» фунти всього тільки, та ще й у хлібі, та ще й у житнім!

Та поки видереш іще ті двадцять п'ять пудів, то з тебе потом і нервами калорій вилізе пудів на тридцять.

Це вчительство!

А школи?!

І мастити, й стеклити, й крити, шити, ушивати… Це — зокола. А всередині?!

Одна книжка — читанка без палітурок для третьої групи… Яка?!

А я знаю, чия вона, який у неї автор, коли вона з тридцять сьомої сторінки починається?.. Починається вона так:

Какь просторь степной Широко великі, Какь в степи глухой Умираль ямщикь (стр. 37).

І посередині в неї так:

Малороссь медлителень вь своихь движенияхь, смотрить ньсколько изь подлобья… Свою хату малороссь ставить особнякомь. Возль хаты оиь разводить садикь сь вишнями, черешнями и сливами, сь подсолнухами и макомт>… (стр. 234).

Добре, що хоч «з макомь»… А кінчається тая книга так:

Человькь, наносящий вредь своєму мозгу, может быстро сократить свою жизнь и даже сойти сь ума (стр. 440).

І кінчається ж, дивіться, ота книга отаким страшним попередженням, а по ній же вчать… та ще й раді, що хоч така є…

Раді, що з ума, кінець кінцем, посходять!

Продивившись оту книжку, я (а я, як відомо, з «малоросів») перестав бути «медлителент» в своих движениях»: опинилася вона, книжка, аж за копанкою!

А щоб підтримати автора, ще дужче «смотрю изь подлобья».

У нас іще золото, а не діти, коли вони, щоб грамотними бути, хором не ріжуть:

«Преблагій господи, нізпошлі нам благодать Духа твоего святаго,

Сільраді нашій на утєшеніє, а Наркомосові на пользу»…

«СЕЛО — ТЕХНІКА»

Скрізь і всюди чуємо:

— Техніка в нас на селі слабувата!

— Поліпшити техніку слід! Тоді житечко як попре, так заллємо закордон! Зливою на нього зерно пустимо! Техніку тільки дайте!

Не по правді галасують!

Техніки на селі скільки завгодно й ще одна.

Яких вам машин треба?

Орати? Сіяти? Косити? Молотити? Молоти?

Все є.

Давайте по черзі!..

Машини — орати.

Трактором така машина зветься?

— Є!

І є на скільки хочете сил і на які хочете сили! Є на одну кінську силу! Є на дві кінські сили! Більше тих, що на дві кінські сили!.. А то ще є мішані сили: дві кінські й одна коров'яча. Дві волові й одна кінська.

Є й на дві чисті волові сили!..

Бачив навіть «трактора» на одну кінську й на одну бугаячу силу! І такі є!

Оре, братця, аж «дим ідьот!»

«Двигун» спереду, «регулятор» іззаду!

«Двигуни» тут звуться так: Оришка, Вустя, Ванько, Пилип, Кіндрат… Одне слово, системи найрізнокалібернішої.

«Регулятор» з такими ж приблизно назвами…

«Регулятори» добрі: нажме — три вершки завглибшки, попустить — два з половиною.

На глибоку тільки оранку важко нажати: харч плохувата.

Палива на «трактори» так само хапає.

Є тверде (ніби вугілля кам'яне), є й рідке, власне, не рідке, а скоріш — газувате! Газ!

До твердого належить пужалної.

Після пужална здорово й кінські і всілякі інші сили працюють!

Газувате паливо, що так саме надає чималої сили «тракторові», має різні назви.

«Но! Не здохла б вона тобі!»

«Цабе! Вовки б тебе були з'їли!»

«Соб сюди! Не «бдере тебе!»

Палива цього на селі невичерпні родовища.

Та що, щодо орати — село машинами і всім іншим забезпечене…

Машини — сіяти В кожному дворі побачите!

«Сівалка» на один сішник! Тільки великий сішник — пудів так п'ять зерна! Універсальний сішник!

Коли треба сіяти — він «сішник». Коли до млина жито везти — він лантух… Коли після обіду спати хочеться — його можна або під грушею розіслати, або вкритися ним.

І коней до такої «сівалки» не треба…

Чіпляється собі хазяїнові на шию й «пайшла рвать»…

Косарки — снопов'язалки

Сама косить, сама й скида «самоскидка».

Тільки не «лобогрійка», що скрізь ото, по прейскурантах ви бачите, а «всегрійка». «Гріє» й лоба, й поперек, і решту…

«Двигун» у косарці той, що в «тракторі» за регулятора править…

За «косаркою» йде «снопов'язалка»… Дуже зручна машина.

У закордонних снопов'язалках снопи в'яжуться шпагатом, а в нас ні… У нас снопов'язалка удосконаленіша: сама крутить перевесла й тими перевеслами в'яже! Не треба витрачатись на шпагат. Дешевша…

Та ще до того й співає, й дитину годує, й галушки варить, і лається…

Силу різних відділів наша «снопов'язалка» має… Підмазується й «косарка», й «снопов'язалка» салом, галушками, огірками, цибулею й сирівцем… Шмаровидла — досить.

Молотарки

Є в кожнім дворі. На одну силу. Виключно парові. Як захватить, аж пара йде.

По деяких дворах є двітричотири «молотарки»… Отоді робота, так робота! Аж гуде! Тільки —

Гупгуп! Гупгуп! Гупгуп! Прекрасні машини…

Зерноочисні машини

Віялок у кожнім дворі по чотирип'ять. Ряденце на току — й «вію, вію, повіваю!» Навесні в кожній «віялці» квочка сидить, другою «віялкою» зверху покрита…

«Трієрів» штук по семеро в кожного хазяїна! Що дев'ять місяців — то й новий «трієр»… Сидять собі й одбирають різний «кукіль»… І весело!

Не треба тобі ні мазати, ні решета міняти… Пройшовсь батогом або деркачем по головах і працюють «трієри»…

Сила різних машин є на селі…

«СЕЛО — КНИГА»

Сказать, що на селі бракує друкованого слова, не можна.

Таке «слово» на селі є. І його чимало.

Коли взяти кілька хазяїв заможненьких, що в них і 1921 року дещо вродило, то в кожного з них можна знайти цілий асортимент друкованого слова видання 1921 й 1922 року…

Видання цих років найбільше.

Друкованого слова з часу дореволюційного, часу Центральної ради, гетьманщини, денікінщини вже менше. Але є й таке.

Лежить те друковане слово здебільща на горищі по схованках, по торбинках.

Дехто позапихував його в пляшки, позасмолював і позакопував.

Читають те слово друковане дуже рідко.

Так іноді довгого зимового вечора витягне Кіндрат Степанович торбинку чи скриньку, одчинить її, вивалить на стіл те слово друковане, почухає потилицю й похитає головою:

— На якого чортового батька я збирав оце все? Ну й дурний! От дурний!

— А не казала я тобі?

— Казала! «Казала, та не зав'язала»!

— От і милуйсь!

— Та ні тобі закурити, та ні тобі хоч би що! Ну куди ти його?

І знову збирається воно в торбинку або в скриньку й тириться на горище до другої перетруски. Видання 1923 року вже мало.

— Не хапає! Та й де його набратись, коли тобі супоня півсотні! Діла!

І оце тепер, коли пригадаєш, скільки того «друкованого слова» кинуто було на село 20, 21 та 22 року, так просто дивуєшся, яктаки до цього часу не встигли зліквідувати на селі неграмотності.

Правду каже приказка:

«Вік живи — вік учись».

Що б було замість різних малюнків та «водяних знаків» на тім «слові» понадруковувати азбуку та читанку. На всі б три читанки вистачило. На «лимонах» — азбука. На «п'ятилимонах» — одна читанка. На «десятилимонах» — друга. І т. д., і т. д.

От тепер, довгого зимового вечора, і було б що читати Кіндратові Степановичеві, торбинку чи скриньку перетрушуючи. А так Кіндрат Степанович нервується, бо:

— Воно мені без діла!

* * *

Корисної книжки, що й казати, на селі обмаль.

— Чи нема там у вас якої газетки чи книжки? А то дивіться — до чого докурився?

Читаю: «Царбо царствующих і господь господствующих приходить заклатися й датися в снєдь вєрним».

— Бачите, до чого дійшло? Цар царствующих прийшов снідати з вірними, а я з нього цигарку! Гріх — та й тільки!

— Повірите, «богородицю» ще до великодня скурив! Що вже бамага добряча: тоненька та вилежана! Кинулася на тройцю Килина за «богородицею», щоб Ванько їй про вспєніє прочитав, а я й палітурки на горище закинув. Металася вона, металася й за іконами, й поза діжею… А я сидю під яблунею. «Шукай, — думаю, — шукай! На небі вже твоя «богородиця»! З димом, хай бог простить!»

— А воно ж ото на тім світі даром не пройде. Як посадять на сковороду, та тою самою «богородицею» й підсмажуватимуть.

— А що поробите? Його ж, паперу того, не накупишся! Та що вже про мене казати? Я не з дуже праведних… Он дід Оверко і в петрівку, і в спасівку щороку говіє, а й той не втримався. «Діянія» докурює… Сяде на призьбі, розгорне: «І бисть внєзапу с нєбєсє шум, яко носіму диханію бурну й ісполні весь дом, ідєже бяху сєдяще».

Слова які!

Авін витре сльозу:

— Прости мене, господи, грішногої ДРРРР!

Один тільки вже листочок зостався… А далі вже що робитимемо, так іне знаю. На все село одиноднісінький часослов у Панаса залишився… Ще його покійний дід в Олексіївці на ярмарку купили! Та й з того вже хтось титульну сторінку одідрав…

Так коли трапиться яка газетка, — дайте, спасибі вам!

…Дав! Дав із своєю «усмішкою». Не страждать же людині!

* * *

Отже, як бачите, на селі з «корисними» книжками скрутно. Нема!

Полоскочіть, будь ласка, правління «Село — книга». Село думає, що за два роки вже можна всі місця перечу хати.

Навіть ті, що ніколи не свербіли…

Тут у нас чутка є, що «Село — книга» чимало в Москві книжок закупила тих, що там не йдуть… У нас вони підуть…

Коли вони російською мовою друковані та ще з такими словами, як «аперцепція», «кон'югація», «девальвація», «пертурбація», «сигналізація» й «акація», то тут їх в одну мить розхапають…

Таких завтовшки «закрутять», як у зав. торгвідділом «Село — книги» права нога! Так чекаємо!

Скільки там їй, «Село — книзі» тій, часу «треба, щоб до села книжку довезти?

Два роки, бачимо, що мало. Ну, почекаємо ще два роки… А тоді самі писатимемо, самі й друкуватимемо. Івашко вже казав оце:

— Со воно за лиха така година: урока тобі завдадуть, а со, ти його з батькового картуза вцитимес? Тйбо, сам собі книзку напису!..

Отаке!

«ОХ І ЛІКУВАЛИ НАС…»

1921 рік… Бачите: он на колодках баба сидить у синенькій кохті, в полотняній спідниці, в теплому платку й у величезних «солдатських» черевиках?

Знаєте, хто то такий?

То пасічанський «професор», баба Палажка, що вже років чи не з п'ятдесят непохитно й непорушно стоїть (чи сидить) на варті охорони здоров'я пасічанського населення.

Бабі Палажці, що ото на колодках сидить, років уже з дев'яносто, але рука в неї й досі тверда, і як середньовічний лицар колись меча держав, так баба Палажка міцно держить у своїй руці іржавого ножа, коли «одхватує» пупа новонародженому' рабу божому Свиридові чи рабі божій Килині…

— Таїнственная баба! — каже кровельщик Гнат Порфирович. — Усьо знаїть!

У тої «таїнственної баби», в її старечих борознявих руках «тайни житія і смерті» богом дорученого їй населення…

— Чилі какая, примєрно, бешиха, чи там глаз, чи пристріт, чи сояшниця, — баба єтая, ну, как ото рукою знімаєть… Такая ото баба… Уп'ять же таки: зуби, переполох, простуда, чилі какойнебудь вас «огник» поприщить, — усьо єто баба Палажка достоменно проізошла й на все єті болісті їй простотаки вроді рукою махнуть… А що вже возьміть, примєрно, «пупи», какіє вам будіть завгодно, пускай то будіть пуп мужеськой чи, наоборот, женський, єто бабі Палажці без уніманія: як оріхи лущить… Даа! Баба, безусловно, знающая, ну, вже ховатися нічого, — таїнственная баба… Нічого не поділаєте: такая в неї робота. Медицинская…

Баба Палажка, помойому, значно професоріша від самого професора.

Бо що таке професор чи доктор?

Вони тільки по книгах можуть здоров'я охороняти.

А баба Палажка без книжок і закони деякі видає («закривай дитину чорною хусткою, бо зглазять!» і т. д.), і сама безпосередньо власними руками, власним язиком і власним іржавим ножем охороняє те здоров'я…

— Ніякі дохтурі ваші цього не зничтожать, а я зничтожу!

Це так про бешиху…

— Он у Пріськи. Не володіла Маринка правою ручкою, а лівою добре володіла… Привела до мене: тепер однаково обома не володіє… А то тільки однією!.. А ваші дохтурі те зроблять?!

Отака в нас баба Палажка, наш пасічанський професор!

«Зничтожає» баба всілякі хвороби: й хірургічні, і внутрішні, й хвороби на очах, і на зубах, і жіночі, і всілякі інші.

Я вже не кажу про такі хвороби, яких ви ні в якій патології не знайдете, — це найстрашніші й найрозповсюдженіші серед пасічанців хвороби — переполох і з г л а з.

Хірургічні хвороби

Всі хірургічні на селі хвороби поділяються на дві великі групи.

Перша група — Бешиха.

Друга група — В и х.

Виху трапляється не багато…

А бешиха — так це пошесть… Сила її на селі…

Бешиха узнається з таких прикмет:

— Бабусю! Щось у мене ліву кульшу розперло й смика. І під груди підпира… І млосно мені, млосно, ніби оце перед вами не я сидю, а хтось сидить! Ох! Ох! Ох!..

— Не ти сидиш?! Хтось сидить?! Вона, моя голубонько! То вона! Сідай, серце, на покуті! Зараз ми її зничтожимо! Як не вмреш, рибонько, — жива будеш!

Вона — значить, бешиха…

Ліки від бешихи, як і взагалі всі ліки в баби Палажки, «патентовані»…

Від бешихи дуже помагає такий лік:

Хвору садовите на покуті, повертаєтесь до ікони й жарите тричі: «Отче наш, іже єси на небеси…»

Після того підходите до хворої, лапаєте те місце, де болить, потім обтираєте пальці свої, ті, що брались за хворе місце, об власні губи, берете свого ножа й, прикладаючи його руба гострим кінцем до болючого місця, дванадцять разів пошепки проказуєте:

— Ішла божа мати з Києва, стріла спасителя. Я тебе буду прохати рожденному, хрещеному (ім'я) од бешихи шептати. Сімсот сімдесят бехів, беханців, стрічних, річних, вітряних, прозорливих, жіноцьких, мужицьких, парубоцьких, дівоцьких з неї крові не пити, костей не ломити.

Потім повертаєтесь та:

— Тьху! Тьху! Тьху! (Тричі). Нехай вона собі йде, а вам бог помагає!..

Так треба проробити дванадцять раз… І все…

Будьте певні, що, як не вмрете, — живі будете…

«Вих» уже інша хвороба… І ліки до неї інші.

Тут уже перед «прийомом» ліків не «Отче наш», а «Богородицю» треба тричі всмалити, а потім уже й ліки од виху.

«Ліки» такі:

— Замовляю кості рожденному, хрещеному (ім'я) од виху й зсилаю на очерети, на болота. І тут тобі нестояти, червоної крові не пити, кості не сушити. Не я помагаю, бог помагає…

Так само:

— Тьху! Тьху! Тьху!

Через рікдва, дивись, як корова язиком ваш «вих» ізлизала.

До хірургічних хвороб стосується й кровотеча в усяких випадках.

Від «крові» ліки швидкі, сильні й безапеляційні. Ось вони:

— Їхав чоловік стар, кінь під ним кар, по рослинах, по дорогах, по притонах, по містах. Ти мати руда жильная, жилистая-тілесная, зупинись, назад повернись. Стар чоловік тебе збирає, на покой зогріває. Коли коню води не стало, так щоб і тебе, руда мати, не бувало. Пухземля — одне сім'я. Буде помойому — слово моє кріпке!

Тьху! Тьхуі Тьхуі (Це обов'язково).

Найголовніше в цих «ліках» («од крові»), як ви й самі помічаєте, слова: «Пухземля — одна сім'я». Глибоко змістовні. Впливають, як гумовий жгут. Як тільки прокажете, кров так і стане як укопана.

Хвороби на очах

Звуться більмом. Усі очні хвороби — всі вони більмо. Інших нема. Ліки дуже добрі. Таких ліків і покійний професор Гіршман не знав.

Пізнати більмо дуже легко в кожної людини (принаймні його легко впізнає баба Палажка).

Коли до вас приходить хвора й держиться за око, ви зразу кажіть:

— Більмо! Я так і знала.

І зразу ж, щоб не затягти хвороби, й починайте:

— Господи, поможи! Пресвята богородице, мати помошнице! Стань мені в поміч, у рожденного, молитовного (ім'я) більмо з ока ізігнати. їхав святий Юрій на білім коні з білими хортами білого зайця ловити. Білого зайця не впіймали, — у рожденного, молитовного, хрещеного (ім'я) більмо з ока ізігнали. Йшли три отці святі, за ними три звірі люті: перший чорний, другий білий, третій сірий. Як уздріли — більмо з'їли…

Тьху! Тьху! Тьху!

Зубний біль

Це — дрібниця. Вмить, в одну мить заніміє, тільки прокажіть тричі:

Місяць у небі, Медвідь у лісі, Камінь у полі, Всі ви три брати

Як зійдетесь у чисте поле гуляти,

Тоді тільки в (ім'я) молитовного й хрещеного.

Почнуть зуби грати.

Тьху! Тьху! Тьху!

Оце «Тьху! Тьху! Тьху!», як бачите, обов'язкове при всякій хворобі. Без «Тьху! Тьху! Тьху!» нічого не поможе.

Жіночі хвороби

Є тільки одна жіноча хвороба. Зветься вона сояшниц е ю. Це — коли «золотник не на місці». Хвороба дуже серйозна, й лікувати її треба вміючи. Але нашому «професорові» це все одно, що… не найду підходящого порівняння.

Логіка в лікуванні сояшниці є. І навіть велика. Раз «золотник не на місці», значить, його треба поставити на його власне місце. От і все! Як це зробити? Треба знати. І баба Палажка це знає. А Наркомздрав, напевно, не знає й улаштовує різні гінекологічні лікарні, родильні доми і т. ін. Витрачає силу грошей… А воно треба тільки покласти в макітру трохи конопель, запалити й приставити ту макітру вінцями до пупа. Ніби така велика «кровососна банка». Воно як потягне — й перетягне «золотник» на своє місце… Але тут треба високого хисту, щоб не допустити до того, що і всю хвору втягне в макітру. Як тільки вже макітра втаскала в себе весь живіт, треба шарахнути по макітрі макогоном…. Воно й «одпустить»… А «золотник» уже на місці, як живий.

Що макітра пропаде, то нічого: для того, щоб людину од смерті врятувати, можна макітрою пожертвувати, хоч би й яка дорога вона була.

Забув іще сказати про «внутрішні» хвороби.

Із «внутрішніх» хвороб найчастіше трапляється нутряна сибірка.

Нутряна сибірка — це хвороба, від якої здебільша мруть, хоч і ходять до баби Палажки якраз тоді, як перші півні кукарікають.

Але завжди запізнюються…

— Позавчора, голубочко, треба було б прийти, а тепер навряд чи допоможу!

— Та позавчора я ще здорова була!

— Ніні! Треба було, треба!

А взагалі «охорона народного здоров'я» на селі була поставлена дуже добре. «Медичних пунктів» у кожному селі було по п'ятьшість, коли не більше. «Ліків» так само чимало. Навіть багато. Я гадаю, що коли б їх було хоч трішки менше, не так би заробляли попи на «сороковустах».

P. S. «Молитви» (вищенаведені) мені пощастило позаписувати, хоч і з великими труднощами та хитрощами. Баби не дають їх, бо «вони після того теряють силу»…

ЯК МИ КОЛИСЬ УЧИЛИСЬ

Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.

Тоді вона починалася, коли Банька або Одарочку було вже «одлучено» і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище того місця, про яке ви зараз думаєте, і зав'язувалася вузлом на спині.

— Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.

Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку вже міцно трималося за материну спідницю і весь час:

— Мамо! Моні!

— Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака, — вона мами не слухає! Жени! Жени!

Це були перші й найраніші кроки нашої освіти.

Гуси — це був перший і обов'язковий етап нашої освіти.

Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життєвих умов.

Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.

Так, значить, перша наука — це гуси.

Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного — це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу.

Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть денебудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро, — крім того, що на вас буде побито новогоновісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.

Вищий курс — це свині.

Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.

Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.

Замість дубця потрібний невеликий кийок.

Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше — поважності.

Сказати:

— Аляї Бодай була вона тобі здохла! Це не те, що невинне й наївне:

— Гилягиля!

Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:

— А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди, ряаааба? А потім солідно додати:

— Сибірки на тебе нема!

«Володарем» над свинями ми були до 10–11 років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти: Телята. Вівці. Корови. Коні…

Переступивши на телячий курс, вже «дозволялося» вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяка або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):

— Дядю, закурить нема?!

— Нема!

— Так дайте ж хоч сірничка!

В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі…

Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.

Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.

Коли мати, було, почнуть:

— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне? Уже на вулицю? Можна було матері відповісти:

— Та!

А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:

— Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже «бутилками» пристроюєш? Ти мені дивись! Поб'ю на сукиному синові істика до цурки!

Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:

— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого…

Кіньми закінчувалася освіта в нашому «технікумі». Освіта в «технікумі» провадилася однаково для хлопців і дівчат.

З певними, розуміється, відмінами: одночасно з «технікумом» хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка — коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.

А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в'язальницю.

Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов'язково, як дихати.

Закінчувалася наша освіта материними словами:

— Женить би вже лобуряку слід! Або:

— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у м'ясниці й обкрутимо! Час уже!

Кінець був нашій освіті.

А тепер як подивишся — і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії… Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!

1923–1954 pp.

ЖНИВА

Почались жнива… Жнива!!! Ще раз: Жнива!!

Чи зрозуміле це слово отій мільйоновоголосій, мільйоновоокій, мільйоноворукій і мільйоновоногій потворі, що містом зветься?

Зрозуміле?

Зрозуміле їй це наше сільське найурочистіше, найголовніше, коли хочете, й найсвятіше (Так! Ще й найсвятіше) дійство в тій «месі», що зветься трудженим селянським життям?

Коли б то воно було зрозуміле, й у вас би отам у місті був би такий урочистий настрій. І у вас би зменшився галас на базарі, й у вас би хоч на хвильку припинили швендяти по пасажу, за золотими десятками ганяючись!

— Завтра починаємо!!

І в цім «завтра починаємо» і радість, і надія, кінець остраху перед невідомим, і гордість творця, що до кінця довів велику укохану справу…

* * *

Сьогодні почали…

Дивіться, он як іде з косою Митро Хведорович! Придивіться-придивіться…

Хіба так, таким поступом, ішов цар на коронацію?! Ніколи в світі!

З такою погордою, з такою свідомістю важливості й святості момента?

Митро Хведорович сьогодні розпочинає жнива…

І Домаха йде за ним, і Миколка біжить, за спідницю материну тримаючись, і Устя Гришка несе!

Всі йдуть…

Ідуть, бо сьогодні «тато зито косити починають»…

І пастухи сьогодні худобу ближче до поля надержують, і гуси до нив наближаються (стерню почули!), і свині вже чомусь не на вигоні під лісом, а на шляху між нивами спориш щипають…

Усе живе сходиться, все живим вінком ниви оточує, щоб на власні очі бачити перший покіс, щоб на власні вуха чути перший дзвін коси з грабками…

* * *

Митро Хведорович поважно мантачить косу… Не спішить: повагом усе.

— Дзеньдзень! Дзеньдзень!

Кінчив.

Хреститься. Відходить на два кроки від межі й…

— Ррраз!

Коса гадюкою поміж колоссям вискакує носком на межу… Грабки бережно несуть колосся і рівненько кладуть на покіс.

Почали…

Рівномірно, як годинник:

— Ссшш! СсшшІ Ссшш!

І хилиться покірне золоте жито й спокійно лягає покосом…

* * *

Лізу на млин, дивлюсь: на межі стоїть…

— Он… Он… Он…

Білі постаті поміж збіжжям…

Нахиляється… Випростується… Косять… В'яжуть…

Уродило…

А це все!

Митро Хведорович веселий… Митро Хведорович лукавить…

Спідлоба зирне на «половину», всміхнеться й «нажме»… «Половина» з граблями вже на півручки ззаду… А Митро Хведорович «нажимає»…

Навмисне, бачу, «нажимає» й потихеньку всміхається… «Оце, — мовляв, — за всі твої «ледащі», за всі «трясці», за всі «лежебоки»!» Ось тобі! Ось тобі!

І як метелик той, в нього коса… Аж свистить!..

* * *

— Митре Хведоровичу! А дайте я!

— Ви?! Таке?! І куди там вам? Нате, спробуйте, подивимось…

З острахом беру косу… Колись косив… Власне… Ну, нехай буде «косив»…

— Ррраз!

— Дзень! І… носком у землю…

— На п'ятку, на п'ятку налягайте!.. Давай «на п'ятку»…

Виніс… Виніс у другий раз…

Почуваю, що збоку воно трохи «ритмічніше» виходить… Ану, не піддайсь! Ссшш! Ссшш!

Он, дивіться, дядя косить! А другий:

— А хто дяді штани носить!..

Став…

— Ну, шеймині ж тобі пастухи! Зіпсували весь ритм! А вони, іродові діти, аж качаються на межі…

— Нате, Митре Хведоровичу! Буде на сьогодні!..

— Що?! В городі воно роботать охвитнєй?!

«Охвитнєй, — думаю собі.— Ти тут, щоб свої три чверті десятини викосить, вивів он усю сім'ю, з шестимісячним Гришком і до вечора (а може, ще й завтра) будеш потом обливатися й матимеш двадцять п'ять пудів жита… А в городі… В городі, Митре Хведоровичу, за півгодини ворочають тисячами пудів твого жита в «облігаціях» та «в вагонах»… І сам ворочає… Один… І потом не обливається. А «Зоя Владимировна» чи «Клара Соломоновна» зі своїми «Сєвкою» чи «Абрашкою» на веранді сидять, та ще й під парасолькою… Щоб кольору на обличчі не зіпсувати… Он як у городі, Митре Хведоровичу…»

Хиляться… Хиляться… Хиляться… Колоски хиляться…

Хиляться, щоб на той рік знов буйно зазеленіти.

Щоб на той рік і милувати, й лякати свого хазяїна, Митра Хведоровича, селянина.

Милувати й лякати до такого ж дня, як і сьогодні, коли на политих потом чорних ланах українських урочисто відбуватиметься «меса» трудового селянського життя.

І так століття й тисячоліття…

НА ГОМІЛЬШУ!

Отак, як із хвіртки вийдеш, так праворуч поміж хатинок дорога простяглася. То на Гомільшу. А Гомільша — то село на високійвисокій горі, оточене лісами, лісами, лісами… Колись, кажуть, там фортеця якась була й гора нібито руками невільницькими насипана…

Хочете — пройдемось?!

Тільки прошу дарувати: хоч у мене й є «кореспондентський» квиток, але я не з тих, що ото:

«Наше авто, ніби незадоволене, суворо стогнучи й ремствуючи, вискочило на горбик… А за горбком село… А за селом річка сріблом блиснула… А в селі як побачили наше авто, так і старі, й малі, й гусята, й поросята, й телята, й курчата — все гетьчисто повискакувало на вулицю… Шапками махають! Паламар у дзвони б'є! Корови ревуть! Столітній дід упав навколішки й зняв руки до неба!»

Одне слово, «власного кореспондента» зустрічають!

Так, кажу, я не з таких «власних». У мене «авто» своє… Аж двоє їх у мене, коли хочете! І ніяка лиха година мене не зустрічає. Хіба Пилипів Лапко вискочить спеціально, щоб залишити «власного» вашого без останніх штанів…

А коли вам заздрісно на тих «власних», що автом своїм православних по селах лякають, так що ж: понюхайте запальничку, щоб і вам бензином завоняло, та загудіть поавтячому разів зо два.

Тоді справді, може, Килина через тин на вас подивиться, щоб потім повернутися до Степана та покрутити пальцем біля свого лоба: «Чердак, мовляв, у того «панка» не справний! Гуде!»

Ну, ходімте!

Ціпка тільки не забудьте взяти… А то жарти жартами, а, їйбо, Лапко штани порве, він такий!

Ну так (хай уже буде помодному) «вискочили» ви за село…

От, братця, краєвид!

Чорт його знає, як можна отак до ладу всі оті ярки, оті байраки, зруби, ліски й ліси попристроювать?!

Ліворуч у вас яр! Великийвеликий яр, зеленими рушниками обгорнутий. А по рушниках тих низенький чагарник візерунками стелиться!..

А отак просто великий ліс… Там вовкулака живе. Миколка сам його бачив… Воно таке руде й, як побачило Миколку, мекнуло та в ліс… Тільки зашелестіло…

А праворуч того лісу молодий зруб, дубовими хащами шелестить, ясеночками поскрипує… І пахнепахне! І суницями, й полуницями, й чебрецем, і материнкою…

А шлях упав поміж тим лісом та зрубом, упав і посунувся вниз, туди, туди, де ліщина натовпом, як на мітингу, рукамивітами «галасує»…

Що, якби на оцьому місці, де я стою, та поставити якогонебудь поета?! Та він би вам таких образів понастругував, ліве око примруживши, що хай бог милує!

Бо ж таки красиво!

— Ну до того ж у нас за селом ловко! — казала Христя мені вчора…

І таки справді ловко!

— Що так придивляєтесь? Може, козу дику побачили? Вони в нас тут є! Здрастуйте!

— Та так замислився! Доброго здоров'я!

— На Гомільшу?

— Атож!

— Ходімте разом… Веселіш буде!

— Ходімте!

Це «хохол» один із Свинарного… Очевидно, такий самий хохол, що його зустрів і Вс. Вольський в «Пролетарии» ч. 134 від 29—VI ц. р… Попавсятаки йому в «Дорожньїх зскизах». Тільки й різниці, що у Вс. Вольського без лапок. Такі вже ті «хохли» треклятущі, що хоч святи його, хрести його, а він «хохлом» і залишається… Навіть на що вже т. Ленін — і той не зміг з нього тавра того зчистити… Хоч і писав Володимир Ілліч, що «в нас і досі українця «хохлом» звуть, татарина «князем», кавказця — «восточньш человеком», але що Вс. Вольському — Ленін, раз він пише «Дорожні ескізи» і раз йому раз у раз «хохли» на дорозі зустрічаються… По «Малороссии» ж хлопець їздить… Хіба він винен?

До ліщини дійшли… Гущавина — оком не проткнеш… Алея затишна та зелена!

— Ну, й хороше ж отут! Дивіться, мов мур зелений та живий!..

— Та не погано! Гущавина яка! Торік тут один поляк, біженець, дітей своїх і жінку сокирою зарубав! Місце, щоправда, примітненьке… Хороше місце! Рік шукатимеш, чортового батька знайдеш…

Далі дубняк молодий. Непрочищений, з ліщиною переплітається… Шумить, шумить…

— Ех і лісок! Років через двадцятьтридцять які велетні будуть. Хоч кораблі будуй!

— Підходящий лісок! Два місяці тому гомільшанського чоловіка з перерізаним горлом ізнайшли! І коні пропали, й хід! Залізний хід! З млина борошно віз… За таких коней тепер мільярдів з п'ятдесят оддай! Та й то чи купиш! Хароший лісок! Добряче дерево!

— А жита, жита! Бач, яке хвилюється… Просто броненосця на нього пускай! Скороскоро вже коси задзвенять! Дивіться, як хороше, коли під лісом жито! Тіні які! Кольори які!

— Та що й казати?! Замилуватися можна! Тут завжди жита добрі… Земля не виснажена… Це на корчуватому, — колись ліси великі стояли!.. Земля тут була добра. Цей рік ще й дощів у нас обмаль, а доброго, дощового літа так жито до верховіття добирається… Та густегусте, мов очерет… Крок зробив у нього, й ніхто тебе не знайде… Торік, як косили, так два тіла знайшли зарубані… А так, якби не жнива, вікувати б їм там! Де ж таки в такій гущавині вглядиш їх?.. Добра земля, добрі місця… Красиві місця!..

Далі зруб молоденький…

— Ох і полуниць! Дивіться, дядьку… Он! Он! Он! Захрясло прямо… Отут, мабуть, бабам роботи! А чого не видко нікого?.. Таки не збирають, чи що?!

— Тааак! Ягідягід! Як землі! Чому не збирають? Збирають! Ген там поза тої неділі пішли з Гомільші по ягоди, так ік вечору поприбігали голісінькі. Що сміху було?! І сорочок поодбігали!.. Пороздягало щось у зрубі… А ягід у нас дуже багато… І хороші ягоди! Ех і місця тут у нас! Благословенні місця!

Ось і Гомільша!

Високависока гора, за нею шпилі церковні сторчать… Йдемо на гору…

Думається: «Чиї руки цю гору клали? Скільки їх? Скільки було сліз, нагаїв, крові?! А тепер вільні гомільшани на вільній горі… І навіть із такої високої гори нігде ні однісінького пана не вздриш… Скільки око хватає — все наше!»

Надвечір — назад!

Ліси, зруби, жита, ліщина…

Подорожній на Пасіки…

— Чого ви так швиденько забираєте? Краса яка! Дивіться, он шлях, як у пащу якогось чорного звіра вскочив… Сідайте, відпочинемо!

— Ні, дядечку, давайте краще швидше додому… Красиві місця. Благословенні місця…

— Та не біжіть так! Боїтесь, чи що?!

— Та хто там боїться?! І чого б я боявсь?! Поспішаю, дуже поспішаю! Чекають на мене.

Хоч би хоч ліщинку проскочить!

P. S. Банди, що бешкетували були в цих місцях, тепер уже знищені…

ПРОПАЩІ ЛЮДИ

Злива на сільраду нашу. Паперова злива!

Голова так іще сяктак пливе, горічерева, а секретар уже захлинається.

Отот пірне… Отот пірне…

Поринає й плаче… Гіркими слізьми плаче:

— Коли ж уже, доленько милосердна, припиниться! Як пішов «дощ» з революції, так дедалі більшає, дедалі скаженішає… Та ні на човні від нього не врятуєшся, ні на пароплаві від нього не втечеш!

Ви не бачили нашої сільради. А навіть коли б і побачили, ніколи б не подумали, що в такій маленькій, біленькій, чистенькій хатці йде така страшна боротьба з грізною стихією. Ніколи б вам і на думку не спало, що в тій хибарці двоє людей захлинаються в паперах, що вже ось три роки ливом ллють з «райвиконкомеької хмари».

163 двори наше село має.

860 чоловіка їдців у нашім селі.

Тихі собі двори, тихі собі їдці. Тихо їдять, хоч і добре їдять.

Так от на оці сто шістдесят три двори й на тих вісімсот шістдесят їдців уже до 1 липня «випало» більш як п'ятсот номерів «уходящих» та штук шістсот «виходящих».

Це ж іще не було гарячої пори. Вона тільки осьось наближається…

Єдиний с.г. податок надходить. Це для сільради «жнива»…

Тут уже що ж буде?

«Злива з градом» буде!

Щодня, що білого дня:

«Райісполком приказиваєть нємєдленно…»

І щодня:

«Сєльсовєт ув отвєт на ваше предпісаніє увєдомляєть…»

І то на день райвиконком разів із десять «приказиваєть», а сільрада разів із десять «увєдомляєть…»

Та добре ще, якби було на чім «увєдомлять».

А то на старих «ділах» колишньої «розправи» доводиться «увєдомлять», бо ні паперу, ні на папір.

Це тільки так звані «тєкущії діла».

А різні не «тєкущії», а просто «стрибающії»?

Коли тобі: «на протяженії 24х часов, в протівном случає ви будете арестовани».

Такі так само мало не щодня!

А ви знаєте, що наша сільрада має десять форм щомісячних звітових відомостей, що їх вона має подавати кожного п'ятого числа?

Яких?

Ось яких!

1. Відомість, скільки в селі дворів, їдців, з поділом на чоловіків, жінок і т. ін. Ця відомість має 15 шпальт!

2. Відомість на земельну площу (17 шпальт!),

3. Відомість про число худоби в селі (19 шпальт!).

4. Відомість про число мертвого інвентаря (26 шпальт!).

5. Відомість про число фондових участків (18 шпальт!).

6. Відомість про число прокатних пунктів (14 шпальт!), де щомісяця пишеться: «Прокатних пунктів нєт». Щомісяця це пишеться!

7. Відомість про засівну площу (18 шпальт!).

8. Відомості про колективні господарства (11 шпальт!).

9. Анкета гідротехнічного обслідування (12 шпальт!), де щомісяця постановляється в одній шпальті, що село має 15 зрубових колодязів.

10. Відомість про покривні (злучні) пункти на 11 шпальт, де в одній із шпальт урочисто щомісяця проставляється «2» (два бугайці), а в другій «1» (кнур).

Не забувайте ж, прошу вас, що це постійні, щомісячні відомості, які не торкаються різних періодичних сільських кампаній!

Може, цікаво, скільки й яких списків склала наша сільрада за останні дватри місяці не постійних, а, сказать би, «кампанійських»?

Нате!

1. Списки на трудгужподаток.

2. Страхові списки на будівлі.

3. Списки засівні на озимину.

4. Списки засівні на ярину.

5. Страхові списки на худобу.

6. Списки єдиного с.г. податку.

7. Списки подв. маєткового податку.

8. Списки садибного…»

9. Списки загальн. гром…»

10. Земельний список…

Все це не списки, а «списочки». Аркушів у них, аркушів, аркушів!..

І все це роблять у нас Яким Федорович (голова) й Назар Григорович (секретар), які ще ж мусять «в свободноє от занятій урем'я» орати й сіяти, косити й молотити, бо їм, як і «простим» людям, їсти хочеться і які «в противному случає будуть арестовани»…

У сільраді, в шафі, в самісінькім низу, є чимало книжок з підписами: «Пасічанський сільський староста». Там є і «входящі», й «ісходящі».

Приїдьте колинебудь до нас та й порівняйте ті «входящі» з теперішніми «входящими». Я порівнював.

І виходить, що тоді «входило» до розправи на рік с т одвісті папірців і «виходило» так само.

А тепер, коли станете на дверях у нашій сільраді, так ті папери не «входять» і «виходять», а натовпом «пачками» влітають і вилітають.

Як бджола з вічка!

Пишуть, і пишуть, і пишуть, ї пишуть…

Подописувалися до того, що вже отаке пишуть:

«В с. Гомельше на рогатому скоте появілась сібірская

язва, что установлено ветєрінарним врачом, которий падаєт

скоропостіжно». Тут — «упадеш».

Московська «Правда» нещодавно багато писала про боротьбу з паперовою зливою взагалі, а статистичною зокрема. Треба боротися!

Треба, бо недалечко той час, коли на нашім пасічанськім цвинтарі будуть дві свіжі могили. І написи на тих могилах будуть такі:

«Тут покоїться прах раба божого Якима Федоровича Володимирова, голови Пасічанської сільської Ради, утопшого в паперах во царствії твоєм».

А другий такий:

«Тут поховано секретаря Пасічанської сільської Ради Назара Григоровича Головню. Знайшли мертвим під «входящими».

А й Яким Федорович, і Назар Григорович хароші люди й хароші, зразкові робітники.

І сільрада в них як писанка, і школа в них ремонтується, і все в них вчасно, і все в них у порядку.

Не губіть їх!

У ХВОСТІ СИЛА

Пече…

До того пече, що дід Панас, той, що ніколи в світі без шапки за ворота не виходив, сьогодні стоїть за ворітьми, рукою очі затуливши, без шапки й кличе:

— Ацяцяцяцяцю!

Кури під погрібником. Гуси в холодку, під «потребилівкою» (вже чотири роки замкнена стоїть!), а Йванів лошак, риженький, той, що з нього:

— Ну й кінь буде! От, брат, кінь!

Та й не вдивительно: з заводським ізлучав — от воно й лошак як лошак!

Так той лошак стоїть на вигоні, сонячними списами проткнутий, та головкою тільки: Тактак! Тактак! На все, мовляв, «согласний».

Вискочиш із хати (вискочиш, звичайно, в такому вигляді, як тільки на селі можна з хати вискакувати), так і те, в чому вискочиш, хочеться з себе здерти…

Дереш за шкуру й лаєшся, що в тебе груди не на ґудзиках. Розстебнув би так на всі зразу, розпанахався, щоб дунуло туди й видуло з тебе оті сорок ступенів Реомюрових.

До одинадцятої наближається…

В повітрі камертони золоті:

Дззз! Дззз! Дззз!

Медяні камертони, що на спаса бабі Мелашці коржі солодитимуть, а на страсть свічку зліплять.

Тріскатиме й плакатиме перед «усіх сверблящих радості» та свічка жовта, старечими бабиними Мелащиними руками зсучена, а баба Мелашка стоятиме навколішках, битиме поклони:

— Покрий нас, заступнице, чесним твоїм семафором…

І плакатиме баба Мелашка, благаючи в «заступниці» «семафора» на свою сиву голову, похилу, бо звідки знає баба Мелашка, чи «семафор» у «заступниці», а «омофор» на залізниці, чи «омофор» у «заступниці», а «семафор» на залізниці…

Камертонам медяним нема до того діла: Дззз! Дззз! Дззз! Вони працюють…

В ліс! Під грушу, під дуба, під ліщину!.. Під чорта, під диявола!.. Під що завгодно, бо пече!.. Бо свердлом гарячим голову твою просвердлює оте око вогняне, що виткнулося з блакитної перини поміж двох пухкеньких хмарокподушечок!

…В лісі… Ху! Ніби віялом махнуло… Лежиш, і все тобі байдуже…

Чи вб'є Пілсудський Шептицького на двобою, чи Шептицький Пілсудському черепну розколеть коробку… Так тільки іноді думка, як кирпичина, в голові повернеться: «Краще, якби той того, а той того… Обопільно».

…Пече…

* * *

— Тррр!.. Куди, ряба?! Та куди ж ото ти, ряба? Кажи, га? Тррр! Тррр! Та бодай же ти йому була ж іздохла! Тррр!!!

В лісі содом… Тріщить ліщина, летить сухе гілля… Якась шалена лавина мчить лісом до узлісся…

І в цім галасі, в цій бурі тріску й лопотіння, як вибухи гарматні, виривається люто, тривожно, з плачем:

— Куди, Манька?!

— Куди, Мура?!

— Куди, Рижа?!

— А не здохла б вона тобі?!

— Тррр! Тррр! Тррр! А лавина мчить…

Ось вискочила Мура на узлісся… Очі дикі, червоні… Тремтить уся… Стала…

Замість хвоста автомобільна шина…

— Тррр, Мура! Тррр! …Ніби гарячим залізом жигнуло!..

Опукою б'є на місці, підстрибує, як молода сарна, люто кидає задніми ногами, хвіст скручується ще щільніше…

— Ммме!

І стрілою в яр!..

Бере бар'єр, як премійований скакун, і котить житом, просом і огірками до колодязя…

За нею «колбасою» смалить Митрів третяк половий…

Він іде якось вихилясом. Голова йому збоку, передніми ногами забирає так, ніби хоче ними вхопити щось перед себе, пригорнути його, стиснути й поперти далі… В нього «ммме» мужнє, люте й загрозливе… Хвіст — обичайкою…

На мить зупиняється перед тиномбар'єром… Раптом рвучко б'є лівою задньою, і вже «обичайка» його тільки мигтить серед колосся…

Мура вже позад нього…

…Хвилина… Й розгорнутою колоною вихором жарить уся череда…

Молодняк іде жартуючи, «з колінами»…

Поважна Чорна, що «вже оце восьму весну все бички й бички» в ар'єргарді, як «коміческая старуха» за балетом у веселій оперетці…

…Тину нема. Стирчать тільки кілки…

І плаче, ' випростуючись, жито, плаче просо, плачуть огірки…

А з лісу, наближаючись до узлісся, біжить спотикаючись:

— Тррр! Тррр! Тррр!

— Не впасеш, лобуряко?! Не впасеш?!

— А що я йому зроблю, як вони мов показилися!

— Показилися?! На вулицю так на налигачі не вдержиш, а худоба так у житі?!

— Самі впасіть! Закрутить хвоста та й подалось! Що я його, за хвоста весь час держатиму?

— І держи! Бачиш, що задирає, візьми й «оддери»! Лясь! Лясь! Лясь!

— Я більше не буду! їйбо, не буду!..

* * *

А Онисько:

— І от же лиха личина! Одрубай йому хвоста — мух нема чим одгонити… Залиш йому хвоста — дрочиться…

Становище безпорадне.

МЕД

Мед — штука солодка!..

Це найстаріший у нас пасічник дід Глушко так. Сидимо на пасіці, люльками попахкуємо, на бджілок милуємося.

А вони дощем золотим на сонці до вічка падають. І гудуть, гудуть, гудуть… — Гудьоть! Медок несе!

— Хароша, дідусю, комаха! Маленька така, жвавенька… А дивись, на зиму й буде з чим шулики їсти!

— Тваринка діствительно бідова!.. Ач, як гудьоть!.. Дааа! Загув і я оце якось! От, брат, загув! Думав, що анба мені! Не буде, думав, старого Глушка!

— А ви чого «загули»? Побджолячому, чи як?

— Побджолячому… Як хряснувсь, так думав, чи хоч цурпалки стара позбирає. А все язик наш поганий! Не вдержишся, скажеш, согрішиш, от воно тебе й кине! З бджолами треба похорошому… Божа вона тваринка й порядок любить…

— А що сталось, діду?

— Сталось… Таке сталось, що й досі, в три погибелі зігнувшись, ходжу… Роя збирав… Тільки ото підобідали, вийшов у садок, дивлюсь: гонить… Я за колодку, за драбину й чекаю, де сяде… Сів, бачите, он на тому бересточку… Воно хоч і височенько, а щоб невдобно, сказать не можна! Драбина достає, і колодку підставити можна так, що струснеш — і все! Мій, думаю, буде! Підставив драбину, поліз… І колодку в самий раз пристроїв, і все… Тільки наважився струсонути — воно, лиха личина, хай бог простить, тільки — дззз! Та в самісінький же вам ніс: раз!

Та так же болюче, як ніколи!

Одмахнувсь! Сльози тільки: кап! кап! кап! Чую, жене мого носа! Як рисаком жене! Труснув ще…

А воно штук із десяток у лоба як ужарять!

— Чорти б вас!..

Тільки ото промовив «чорти», коли це: Трісь!

(А колодку з роєм держу!)

Трісь! — та як поперло, як поперло, так, їйбо, хай бог простить, сажнів з п'ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб. А потім як кинуло, аж кавкнув. Кинуло та ще й колодку на голову наділо! Так вони як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі з кабаном опинився…

Упав та й стогну!

Виволокла стара з сажа, насилу очуняв! Запричащався. Такого вони мені меду дали! Отаке буває…

«Ото не чортихайся, раз із бджолами діло маєш», — каже стара.

Так воно таки правда! Я вже запримітив: раз по пасіці чорта згадав, тікай краще. Особливо як за роєм лізеш.

Чорт, знаєте, та ще при трухлявій драбині завжди таку халепу вам устругне…

А мед… мед, що й казати, штука солодка…

ЯК Я РИБУ ЛОВИВ

Раанок! Не ранок, а вірші!

Угорі — небо. Внизу — земля. А передо мною ставок… Ви знаєте, що таке ставок?

Це така великавелика глибока з землі тарілка, а в ній не «Supe a la peisanne» (так у «Ренесансі» пишуть), а вода.

А у воді — риба, раки.

Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться то й рака.

Це одно.

Друге: мати з отого всього: 1) насолоду, 2) відпочинок душі моєї розхристаної і 3) юшку Із свіжої риби.

Для того з собою взяв:

а) Обов'язкову постанову № 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу),

б) сантиметр,

в) циркуль,

г) парасолю (сонце!),

д) кошика, де вмістилося б півдесятка тарані, пляшка перцівки («довоєнного качества»!), 2 ф. хліба й ін.,

е) посвідчення особисте, є) учотну картку,

ж) удку,

з) жінку.

Все, значить, що полагається. Закинув…

— Клюйоть, дядя?

— Проходь! Проходь! Свого часу клюніть! Пішов… І вже здалеку на голос «Гречаників»:

Удіть, дядя, удіть,

А вечерять чтосьто будіть.

«Смійся, — думаю, — смійся!»

Перші дві з половиною години стоїчно дививсь у ставок і думав: «Отже, дивись: кисень з воднем, якенебудь Н20, а скільки риби має…»

А я, можна сказати, людина, homo, а хоч би тобі паршивенька тулька!..

Коли це: плигплигплиг! Поплавок!

Сіп!

— Є!! Ага! Лови, жінко, ловиловилови! Держи! Впіймала?

— Є!

— Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль. Давай обов'язкову постанову Губвиконкому. Як там сказано? «Карась не менш як три вершки. Міряти від середини ока до задньопрохідного плавника». Добре! Шукай око!

— Є!

— Шукай середину ока! Найшла? Став сантиметр. Тааакс! Держи! Шукай задньопрохідний плавник!

— Я не знаю де!

— Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?!

— Та нема!

— Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди!

— Ой! Уже!

— Що вже?!

— Виплигнув! У воду! Ононон! Поооплив!

— От іще! А ще й на курсах була! І у Вукоопспілці служила! Паршивої риби не вдержиш!..

…Плигплигплиг! Поплавок.

— «Прочая риба»?! Скільки там для «прочої» одміряно?

— Три вершки!

— Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, «прочая». Де тут у тебе той «плавник задньопрохідний»?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука од'їла! Як же тепер?

— А я не знаю!

— Викину! Іди назад у став! Плавають тут без «задньопрохідних»! А потім відповідай!

— Ооо! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять?

— Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста!

— Давай сантиметр! Почнемо від голови.

— Та то ти з хвоста починаєш!

— Як із хвоста?! Це ж «шийка»! А на шиї й голова!

— Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а лаєшся!

— Не все тобі 'дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста?

— Ну?!

— Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе!

…Ходім додому!

Вечеряв «дядя» не «чтосьто», а тараню.

Усмішки київські

ХАРКІВ — КИЇВ (Дорогою)

Дуже просто це все.

Берете п'ятсот сорок карбованців грошзнаками 1923 року (усього тільки), біжите в Харкові на міську залізничну станцію.

— До Києва мені! На скорий! Через Полтаву шепетівським!..

Хапаєте квитка і біжите додому. Хапаєте речі й біжите на двірець. Біжите пероном.

Підбігаєте до першого вагона й на східці…

— Ваш білет?!

— Ось!

— Це сьомий, а ваш третій! Біжите далі…

Ви обов'язково курите. Як біжите од сьомого, то кидаєте спересердя недокурок на перон.

— Гражданин! Три карбованці золотом! І коли вас уже привчимо?!

— Та я… Та їйбо…

— Три карбованці! Інакше, будь ласка!..

— Тьху! Ти, лиха година!

— Ще три карбованці, гражданин! Плювать забороняється…

Платите тільки три й біжите далі…

— Куди?! Це шостий! Ваш далі… Смалите «далі».

— Ваш?! Це п'ятий! Далі!

— І ти, боже мій!

— Ваш?! Це другий! Ви пробігли!

— Ху!.. Це третій?!

— Третій!

— О!

І раптом на східці. Прожогом!

— Та чого ви так? Ще встигнете! Горить, чи що?!

— «Горить»! А вам що?! І спішу! Що я, даром за «скорость» заплатив? Гроші за «скорость» берете, а спішить не можна?! Які?!

Сіли…

— Пиши ж!

— Та писатиму! З дитинства пишу. Як руками не володітиму — ногами писатиму!

Бамбамбам! Сюрррррр! Поооїхали…

* * *

Вагон повнісінький індексу госплану, товарового карбованця і «помилуйте — хунт білого вісім з половиною»…

Отак — ревізор «об'єдінєння»…

— Знаєте, п'ятнадцятий розряд плюс командировочні… Жить можна, хоч жінці і двадцять чотири роки! Я з молодою одружився! Кімната на Пушкінській!.. А ви з Москви?

— З Москви! Жить можна! Червінець дев'ятсот п'ятнадцятого! Розряд шістнадцятий! «Нагрузка» — п'ятдесят відсотків!

— Ооо! Так єто же харашо!

— Ну не без того… знаєте!

— Ну певна річ…

Отак — пальці, нігті й ножиці — маленькі… Самий манікюр, у кашеміровій спідниці і в газовій хустці аж до підборіддя.

— У відпуск! Оддихнуть! Так устала! Так устала!

— А ви де?

— Машиністка!.. Роботи! Роботи!

— А ви так, на вигляд, нічогенько!

— Так устала! Так устала! Ви мужчини, а ми женщини! Мужчинам легше, а ми женщини!

І око зпід газової хустки так лукаво на того, що ото «ви мужчини»… А «ви мужчини» хлопець чорнявий. Кучерявий та чорнявий… І френч аж прилип до нього…

— І мужчини, і женщини однаково…

— Женщина одвертіша й щиріша. Ми довіряєм! А вам, мужчинам, довіряти не можна! Правда?

— Чого не можна?!

— Ви ж мужчини, а ми женщини! Хихи! Хихи!

— Мооожна!

«Можна, — думаю собі.— І навіть довірить…»

— А я у Вукоопспілці! До мужа їду! Так хочеться, так хочеться! Щоб швидше!

І брови вгору. А брови! Брови! Хоч у хомут закладай! Яку хочте вагу витримають, аби гужі добрі. І чорні, чорнії На білому тлі, як дві п'явки, добре нассавшись, хордами лягли…

— Хоч би скоріше!

— Да, знаєте?! За шість місяців? Ну, ще говорить можна вивчитись! А писати, ну ніяк! Читаєш оті українські газети, ну, як ти за шість місяців вивчишся!

— А, знаєте, треба! У нас наказ! Хто не знатиме, звільнятимуть!

— Видумають?! Ну, навіщо воно? Кому воно потрібне!

— Ви, товаришу, недооцінюєте національного моменту! Це величезний чинник! І от, як реальні політики…

— Ааа?!

— І в нас! Ну, як я буду!! Приносять поукраїнськи. Перепиши. Я переписую… Тепер, знаєте, так трудно службу дістати.

— Ков'яги… Водяна… Копи… копи… копи…

І косять… косять… косять… І орють… орють… орють…

Стане, зирне на потяг, і знову коса над прикорнями зашуміла. Хліб буде.

* * *

Поряд у вагоні зародок української опери до Києва вертає. Артисти М. І. Литвиненко-Вольгемут, Микиша й Луб'янцов. Концертувати їздили: демонстрували в столиці українську пісню.

— Ну як?

— Буде опера! Українська опера буде! Всі в Харкові прихильно поставились. їдемо до Києва конкретизувати!

І очі блистять в усіх: опера буде!

Полтава зеленими кучерями тріпонула. Он на горі!

Ось Ворскла! Тихо, так тихо підкрадується до Полтави, щоб обнятися… Давно вже вони обнімаються, Полтава з Ворсклою, одна в одну закохані…

— Е! В нас Ворскла! Це так полтавці…

— Е! Наша Ворскла біля Полтави тече! Це так, хто над Ворсклою живе…

І треба ж ото так закучерявіти, та ще й на горі, та ще й над Ворсклою!

Ну як ото лялька! Пишна, така пишна та тиха, така тиха, слухняна.

Хароша Полтава!

І люди на Полтавщині хороші!

М'якенькі:

— Мольока ви б у мене не взяли часом? Не люди, а просто тобі земляки…

Хароша Полтавщина. Краща, як Харківщина…

* * *

Абазівка… Решетилівка… Миргород… У вагоні сутеніє…

Ревізор «об'єдінєнія» вже засмалює на всі завертки… Усміхається вві сні: очевидно, на один розряд підвищили…

«Манікюр» тихенько «Молчи, грусть, молчи» виє, а «Вукоопспілка» стелеться та все:

— Ах! Скоріше б!

В останньому купе хтось гармошку витяг і потихеньку «тре на порох усіх катів».

«Ми всіх катів зітреееем на порох…»

І так ніби отой порох із стертих усіх катів сиплеться, сиплеться тобі в очі, сиплеться… І… засипав… Смик!

І вже з купе:

— Триндитриндитриндитриндитринди… Полька!

Перетер, значить, катів і в танок ударив…

Сниться, ніби на весіллі десь з дружкою по хаті гасаєш…

— Товаришу! Чи не можна полегше?! Полицю провалите!

«Дивись, — думаєш, — зроду не танцював, а тут як урізав, на верхній полиці лежачи». Мент… і провалля…

* * *

— Вставайте, до Києва під'їздимо! Зараз міст!

Потяг тихо-тихо суне…

Дніпро! Спить ще, легеньким серпанком укритий…

Тільки ажажаж ондечки зуби вишкірили: сонце вже одним променем їх лоскотнуло. Усміхнулись і щільніше серпанка натягають.

— Не займай! Ще хоч хвилину! Розніжились…

Лавра…

Сіртонулась до неба дзвіницею й стала. А може, там нема до кого й сіртатись?! А ось «бога» топили!..

«Видибаввидибав» — не видибнув старий Перун, захлинувся… А який «могутній» був!

Досидівся на горі, поки за бороду — й бувай здоров, боже! Грими там, на тім світі!

Саваоф хитріший! На небо забравсь.

Нічого. На «юнкерсі» привезуть…

Не «видибне» й Саваоф!

Київ!

— Нооосииильщик! Скоріше! Я до мужа їду!

— Нетерпляча яка! Дивись!

КИЇВСЬКІ ЧУДЕСА

Ніколи я, рушаючи з Харкова, не гадав, що сподоблюсь у Києві потрапити на чудо. Та де на чудо?!

На чудеса! На цілий оберемок дивних діл, чудних діл… Не встиг із візника зіскочити:

— Чули?!

— Ні, не чув! А що я мав чути?

— Обновились!

— Хто кого обновив?

— Церкви обновилися, ікони обновилися, хрести обновилися… І досі ще обновляються… Отак стоїш, дивишся на баню, а вона яснієяснієясніє… Сподобивтаки господь!

— А може, то я сподобив? Не встиг приїхати, а воно, бачите, зразу всі бані на церквах заблистіли. Може, я святий?!

— І завжди ви так… Вам серйозно, а ви… Все ви всміхаєтесь… Хіба ж таки можна так ото про святі речі?

— А що скоїлось?

— Та таке… таке… господи! Сьогодні вранці йдуть люди на базар, а на церкві, на Скорблящих радості, знаєте, що ото біля Сінного базару, баня як заблистить… Впали вони навколішки… А вона дедалі все яснішає… все яснішає… На дзвіниці… На самій церкві так так ржавою й залишилася, а на дзвіниці, як новісінька, як тільки що позолочена!

— Так чого ж тільки на дзвіниці? Паламар у тій церкві чудотворець, чи що? Чи, може, дзвін якийся преподобний там висить?

— А! Що з вами балакати! Підіть подивіться!..

Пішов подивиться.

Народу — тиск. Стоять, голови позадирали… Задрав і я.

Справді, одна баня на дзвіниці блистить, а на церкві темна.

Підходжу до гурту.

— І вийшов він, оврей той, на балкон! Зирк на церкву — блискавка! Так і засяяла! Перехрестився він та до батюшки!

— Єврей, тьотю, і перехрестився?

— Та не мішай! Дивись який. Проходь, проходь! Знаєм ми вас, невірних!

— …Перехрестивсь, кажу ж, він та до батюшки! Прибігає батюшка, а над церквою сяйво. І в церкві чує пєніє ангельськоє… Упав він навколішки й обновився!

— Батюшка обновився?

— Не батюшка, а Николайсвятитель, чудотворець Мирлікійський, морда твоя заспана! «Батюшка»!

— Єврея, значить, господь сподобив?

— Єврея, голубчику, єврея!

— Господи! Буди милостивой ко мінє, грішниці! Єврея?!

— А єврей разі не чоловік?

— Чому не чоловік?! Чоловік та ще й, видимо, неабикакой чоловік!

— Різні, значить, і євреї бувають. Є євреї православні, а є й… іншії євреї!

— Раз сподобився, значить, правильной єврей!

— Увойшли вони до церкви. Когда смотрять, а ризи на владиці нашій богородиці й приснодіві Марії, на тій, що ліворуч, на великому гаку висить, біліють… біліють… біліють…

— І всьо єто чепуха! Какоє-такоє, сказать, чудо? Обман зрєнія — і больше нічєво! Оп'ять же таки бога нєту, а все єто темнота й забобони, которої…

— Бога нєту? А дозволь тебе спросить, чому ти, сукин ти сину, осліп? Уже одно око вилізло, погавкай ще, і друге вилізе! «Бога нєту»! Який найшовсь?!

— Чого ж ви лаєтесь?! Ви темний народ, вас дурять! Церква така й була… Дзвіниця пізніше одремонтована, от вона й блистить ясніше… То ви не помічали раніше. А тепер хтось чутку пустив, всі за неї й ухопилися. Оце й усе чудо… Чоловік правду каже, а ви лаятись! Каламутите народ! Робити вам більше нічого. Вигадають нісенітницю й базікають… Робити б краще йшли…

Шусьшусьшусь по одному. Розійшлись.

* * *

…І вроді как янгол лучезарной на небі з'явився й сів на вон той кунпол! А єврей торгувать устал іттіть. Як посмотрив же він ув окошко, боже ж ти мій, господи!! Такоє сіяніє, вроді как сонце!

Розказує «спеціалістка».

Ви колинебудь бачили спеціалістку від писанія? Це жінка якраз того віку, коли вона стоїть на грані «бабства».

Фізіологія таку добу в жінок зове «клімактеричною». «Баба» тоді казиться. Сказ той різно виявляється. Виявляється він і половими, і релігійними, і різними іншими екстазами…

Ви подивіться на неї: це якась суміш херувима з онаністом і з дияволом! Очі її єлейнострамні, з блаженнопохітливими огниками. Пісне обличчя, тьмяне якесь, гостроносе. Губи осокою. На лобі пудра з оливою. І в голосі її якось дивно вібрує «трясця» з «да ісправиться молитва моя».

Біля неї дрібнесенька, сухесенька, як огірокжовтяк, порепана бабуся. Архів останнього століття. В неї в руках малесенька вистрьопана хусточка й ціпочок.

Більмами своїми вп'ялася бабуся в «спеціалістку», і з тих більмів її капають на хусточку дрібнесенькі, такі старістарі слізки. Плаче бабуся… Слізки тії котяться борозенцями в рота й перемішуються з:

— Дивні діла твої, господи!

— …І как сказано в святому писанію: «Обновиться, яко орля, юность моя», — так і той єврей услихав голос із неба…

— Хи! Хи! — чмихнув хлопець якийсь.

— …Голос із неба… Чого ти, байстрюк, чмихаєш?!

— Дивні діла твої, господи!..

І попливло далі про голос із неба, про «знаменіє», про «зглянувсь господь»…

* * *

Біжить піп. Він якось ізігнувся, убгав шию у комір своєї ряси.

На ходу благословляє (хто до його підскочить), ніби одмахується.

— Батюшка! Об'ясніть, будь ласка, почему єто усьо здєлалось?..

— Не знаю, православні. Нічого не знаю!

— Ви ж священик! Вам дольжно буть звєсно, в чому тут сила!

— Не знаю, православні! Нічого не знаю! І зник…

* * *

А в церкві!..

Просунуться не можна… свічок… свічок… свічок… Із вівтаря визирає піп в єпітрахилі… Вартує… Молебні… Акафісти…

Заробіток добрий.

Стоять купами перед іконами, перед плащаницею, перед охрестами… І чуєте:

— Он! Он! Дивись! Не було нічого, а тепер бачиш?!

— Та де? Нічого не бачу!

— Та он же! Бачиш біле!

— Та, може, воно так і було?

— Ні, то вчора поновилося.

Якась баба поклони гріє, аж лоб тріщить. А титар за столиком:

— Єта вісім! А єта дванадцять! А вот єта двадцять п'ять!

* * *

Кругом церкви гуртків ще більше.

Якийсь студент доводить, що ніякого чуда нема.

— Це природні явища, граждане! Золото під впливом змін в атмосфері іноді ніби поновлюється. Може, й тут це трапилось. А найпевніше, що так і було. То тільки ніхто не звертав уваги!

— «Було»?! Бач який! Верзе!

— Не віриш сам, так і не базікай тут!

— Темнота ваша…

— Не слухайте його, православні… Я всю біблію проізошла! Там про все єто єсть!

* * *

— Чого такого іздєлалось? Чого народ стоїть?

— Де ти такий узявся? Не чув?! З неба звалився?

— Обновлення! Кунпол, смотри, блистить. Обновився. Чудо!

— Кунпол, говориш?! Везьоть кунполові! А вот у мене черевики ніяк не обновляться! Що б єто такоє значило? Га?

— Страмнючий! Черевики з кунполом порівняв! І де тільки такий народ береться…

* * *

— Узяли на дослід… частину позолоти. Професори. Узнають — і все буде відомо… Ніякого чуда! Заробить хтось хотів…

— Ррразойдись! Ррразоіідись, тобі говорю!

* * *

І це в Києві! Іще раз: Це в Києві.

СЛІПЦІ

Звідки вони тут?

Що таке трапилося, що Київ так сподобався отим незчисленним соло, дуетам, тріо, квартетам, квінтетам і навіть секстетам, з скрипками, з гармоніями, з фісгармоніями, з лірами, з кларнетами, що їх ви подибуєте на базарах, біля церкви, на ріжках людяних вулиць?..

Звідки оте все, що ото грає, співає, причитує, проказує й простягає картуза чи мисочку, чи торбинку:

— Пожертвуйте!

Скільки їх?!

Таке враження, ніби розстебнулись усі притулки й захисти для сліпих з усенького Союзу і все їхнє населення маленькими гуртками висипалося з них і розсипалося по київських вулицях…

Розсипалося — заграло й заспівало…

Ось — лірник.

Молодий ще, так років під тридцять… Руді кучері копицею. Вертить ліру так, ніби для того треба принаймні з п'ятнадцять кінських сил… З великим «трудом» вижимає з себе:

Отець наслідство розділииив…

Біля його «половина». Здоровенна червонощока молодиця їсть огірка й підтягує:

Иииив…

У пелені в неї дриґає ногами «музичний твір» місяців на шість віку. Він («твір») припав до груді і присмоктує в унісон лірі, ухопивши правою рукою неню за пазуху, а лівою себе за п'яту…

Збоку другий «твір» наминає окрайця…

Ціле «музичне сімейство»…

Біля «оновленої» всіх скорблящих квінтет жарить «Ой не шуми, луже, зелений байраче!..». Три жінки й два чоловіки.

Один підограє на гармонію, а решта «вокалить»… Співають дуже добре…

Прекрасне сопрано. Добрий баритон і чудесний молодий, свіжий, як струмочок лісовий, альт. Біля їх купа народу… Слухають уважно…

Репертуар, сказать би, непідходящий для такої святої події, як «оновлення» цілої бані на цілій дзвіниці, проте «лимони» аж шелестять у картуз…

Біля Софії якийсь дідок, мацаючи пальцями розгорнуту книгу, тягне:

І прийшов Ісус у Кану Галілейськую… 144

Киває в такт головою, одгонить мух і рече… рече… рече… Іноді забудеться перегорнути сторінку і по тих же таки горбиках смалить:

Підходжу до Лаври. Ще здалека чути якусь одноманітну, тягучу, безнадійну якусь пісню під акомпанемент фісгармонії…

Грає жінка років так під тридцять, а за нею стоїть, заплющивши очі (сліпий, мовляв!), чорновусий чолов'яга й підтягує басом. Скрипучим, як немазаний віз, басом.

Навкруги юрба.

Жінка спочатку проказує куплета, потім б'є по клавішах, і різке меццо проривається скрізь юрбу, б'ється об лаврські мури і котить вулицею, по бруку підстрибуючи…

В юрбі баби хлипають і витирають хустками сльози.

«Що, — думаю, — за таке жалібне?..»

Виявляється, що про «Олексєя, чоловіка божого» ціла поема, рядків, мабуть, тисячі на чотири…

Як «Олексєй, чоловік божий» утік од родителів із книсопотамської землі^[9] і що з того вийшло.

Хочете, я наведу вам те, що так впливає на православних, що вони, слухаючи його, хитають головами і ревуть… ревуть… ревуть…

Початку пісні я не чув…

А середина отака:

Олексєй плач родительской ежедневно слихал

І жону свою єжедневно видал,

У творця небесного усердно благал,

Щоб од іскушенія його ізбавлял.

За такія подвиги господь його наградил, День його кончини йому вія одкрил. Когда Олексєй день кончини узнал, То про свою жисть усьо сам написал.

17 марта Олексєй іскончавсь

І об цьому иа всім Римі слух роспространявсь.

У церкві на службі, когда народ стояв,

Священнослужитель з неба голос услихак «До Євхиміяна у дворець ви найдіть І божого чоловіка вмершого знайдіть». Князья і священнослужителі з хресним ходом до

Євхиміяпл у дворець пой шли

І божого чоловєка вмершого знайшли. Лицьо у вмершого, як сонце, сіяло І ангельський вид воно приставляло. У руках у вмершого був бамаги сверток, Що то за записка, ще й не знав народ.

Священнослужитель записку у вмершого взяв,

Стоячи, народу її прочитав,

Священнослужитель її прочитав,

Олексєй таке слово написав: «Ізвінітс мені родителі, що я к вам немилостивий бивал, Я плачі ваші єжедневно слихал І жону свою усегда видал, Но творця небесного усердно благал, Щоб царство небесне он вам дарував…»

Не буду всього наводити, бо дуже воно довге… Після цього «Ізвінітє мені» (добре, що хоч не pardone!) «отець на землю впав, плакав, і ридав, і тєло вмершого слізьми обливав», потім «родная мать сіє услихала, скрозь народ прибіжала, впала, плакала, ридала і так узивала…» Потім:

Жона иовобрачная сіє услихала,

Волоса на собі порвала,

Плакала, ридала

І так промовляла: «Тридцять чотири годи заповідь я виполняла, Дівство й ціломудріс своє сохраняла».

Множество народа стояли І од сліз усі не вдержались…

Чого вже те «множество народа від сліз не вдержались», не сказано… Може, того, що «жона новобрачная тридцять чотири роки дівство й ціломудріє своє сохраняла». Шкодували…

А взагалі кінчилось, як і завжди, — поховали Олексєя…

Круг тої «жалібної» фісгармонії нарахував я шістнадцятьох бабів, п'ятьох черниць, трьох ченців…

Із тих шістнадцятьох плакало п'ятнадцять, тільки одна лускала насіння.

Я прошу плужан і гартованців звернути увагу на форму наведеного мною твору, бо твір той колосально впливає на слухачів…

Може, це допоможе нарешті остаточно розв'язати складне питання про «форму» й «зміст» у літературнім творі… Адже ж я не помилюсь, мабуть, коли скажу, що ідеал кожного твору мистецького — якнайдужче захопити слухачів…

А наведений твір захопив, як бачите, аж дев'яносто п'ять відсотків тих слухачів. Хіба це не ідеал?!

Я прошу звернути увагу на ці вірші «плужан» і «гартованців», бо вважаю, що київські «панфутуристи» до того вже дійшли… Бо коли б, приміром, автора оцих віршів:

А згори і знизу

Благаючий голос:

«Роздери мою ризу,

Напій мій спраглий колос,

Наповни щільники мого бажання —

Віки

Я в напруженому чеканні! А я над землею Пряду ричання лева: «Гори!» —

так, кажу, якби їхнього автора посадити біля Лаври за фісгармонію і він «запряв би ричання лева», то з шістнадцяти слухачок заплакало б вісімнадцять…

При підходящім, певна річ, акомпанементі…

А це вже більше навіть, як ідеал…

Біля кожної церкви — сліпці! А на базарах?!

І ходять, і лазять, і стрибають, і співають, і плачуть, і при' читують:

Дайте ж, мамочко, тьомиому.

Та дайте ж, папочко, невидющому.

І дають…

І живуть… Без ніяких державних субсидій живуть. А опера прогоріла…

ПРОЛЕТАРСЬКИЙ САД

Отак як увійдеш у нього, у київський Пролетарський сад, глянеш навкруги, подивишся та тільки: — Цццццц!!! Ох і красота ж!

Ну до того ж красиво, до того красиво!.. Ну як би вам це так переказати, щоб ви красу ту уявили?.. Не можна! Не підбереш слів відповідних ніяк!.. Сказать вам, «як у раю», так все одно ви раю ке бачили… «У Швейцарії» — так я тої Швейцарії не бачив… У всякім разі, красивіше, ніж у харківськім «Be реалі» над Лопанню. Це для вас, харків'ян, гадаю, зрозуміло… І для мене теж…

«Купецьким» колись той сад звавсь.

Не дураки були купці, вибравши таке для себе місце.

О ні!

Положим, хоч купці й не дураки, а пролетаріат київський, виявляється, розумніший, бо одібрав його в купців… І тепер він Пролетарський. Тактаки, кажу, красивий він! Особливо ввечері!

Як підійдеш до кручі, як глянеш на Дніпро, та ще як заграє тоді музика, так… Ну харашо — й квит!

А Дніпро чорнийчорний, аж синій! І так хвилею тільки блисьблись! А по ньому золоті смуги покотились… покотились… покотились… А між тими смугами зорі шопенівського вальса танцюють… Візьмуться за руки з ліхтарями

І пішли, пішли, пішли… Під музику з Пролетарського саду… Бал ліхтарнозоряний на Дніпрі!

Ніколи не бачили?

Приїдьте подивіться колинебудь…

Диригує балом гудок пароплавний.

Коли пари підуть туди до Слобідки, на хвилях гойдаючись, тоді назустріч їм із Слобідки гудок біжить і кричить:

— Мадам! Месьє! Турнееее!1 Тоді вони назад!

Пробіг пароплав — вони знов до Слобідки. А зала широка, зала велика. Сам Дніпро. Знаєте, що таке Дніпро?

Це — річка… Така, значить, штука, як у вас Лопань…

Є, положим, між ними деяка й різниця.

Приміром:

Дніпро пахне, а Лопань воняє, Дніпро красить місто, а Лопань каляє. А найголовніша різниця та, що Дніпро — це є Дніпро, а Лопань — так то хай вона вам сказиться!

А води в Дніпрі!!!

От, братця, води! Відер… відер… відер… відер…

Що, якби такої води та харківському водопроводові?!

От би заробив!!!

А Київ ні.. Він не загребущий: хочеш, тут, на березі, пий, хочеш — додому бери.

Ніхто за тобою не бігтиме, ніхто тобі не кричатиме:

— А бони в тебе на воду є?

От над якою річкою висить київський Пролетарський сад…

Над Дніпром повис, над Славутою… І давно вже висить, і киян, і приїжджих милуючи.

Стоїш над кручею, дивишся вниз…

Дніпро з Межигір'я розженеться біля Чорторию, підбіжить до вашої кручі та так ото, ніби жартуючи, під бік Ті штовх!

Чого, мовляв, стара, замислилась? Не журись! Купці не повернуться!

І покотив далі, разів з тричі перед кручею крутнувшись. Ніби парубок! Хароший Дніпро!

А ви знаєте, що й «пролетарі» в київському Пролетарському саду не такі, як інші. Якісь особливі…

У шовках усі, у лакерках, в перснях з діамантами. Он, приміром, подивіться — «пролетарка» пливе… Не розбереш де зад, де перед… Усе якось переплуталось… І там бант, і там бант… І там гора, і там гора!

І вираз однаково «одухотворенний» — і ззаду, і спереду! Якби не капелюх, так не знав би, з якого боку на неї дивиться… Ходить по садку й пахне! І пахне з усіх боків!

Так і не розібрав, з якого вона «проізводства»…

А біля неї «пролетарій»… Штанчата до колін, черевики гостроносі, піджачишка якийсь короткополий… І так ото біля неї щигликом, щигликом!

Очевидно, «металіст»… По благородному металу…

А он за столиком сидять дядя, пиво «дують». Нахилились на столик, так і на столику пузо, і ліворуч од них пузо, і праворуч од них пузо… І все їхнє власне пузо… Не дядя, а саме пузо…

Вгору од пуза пішла жилетка, а за жилеткою пішов комірець.

Пішов і сховавсь у холці… А на холці хтось футбольного м'яча поклав і дірку в нім продрав… В оту дірку пиво виливається… Виллється, а потім з дірки вилітає з бризками:

— фффу!

На голоді, мабуть, дядя працюють!

Ото втомились за день, а тепер відпочивають!

А музика Ліста, Чайковського, Оффенбаха одхватує! Харашо грають! Харашо грають — «пролетаріат» задоволений!

А задоволений, значить, щовечора повно! «Єднається» добре.

«Єднається» й не думає, що надійде той час, коли пролетаріат гукне вже йому назавжди: «Ану, хлопці, роз'єднуйсь!»

Київ

27—VII 1923 р.

«ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА» (Мабуть, не фейлетон)

Так це зветься:

«Откритий театр імені Шевченка». Це середніми літерами. А потім: «Б. Тіволі».

Це вже великими червоними літерами. А далі вже йде «Ісключительная програма із № номерів».

«Тільки в нас! Тільки в нас!»

«Послєдніє четире гастролі!»

«Послєдняя прощальная гастроль і бенефіс!»

Оце все так і лізе в вічі з кожного афішного стовпа, з кожного паркана, з будинків, з будок…

Підіть колинебудь навмисне подивіться, як там «роздєлують» ім'я Т. Г. Шевченка.

Як.там «знаменитая і несравненная», обхватів у чотири «исполнительница», вижимає з отакенного рота щось таке скрипуче, хрипуче й тягуче, що зветься чи то романсом, чи то «народною» піснею.

Як у неї при цьому очі «закочуються», а з декольте «викочуються» (не очі, звичайно!..).

З перекривленим якось особливо ротом, з намазаними «до отказу» губами й очима, прилюдно ґвалтує «єдинственная» своє надірване горло, і звідти летить поковтане й пожмакане:

А где мой щит? Казууук отнял…

Казук — це значить козак. І це «іменем Шевченка».

Або маєте «слєдующий номер нашей програми».

«Знаменитий (там не знаменитих нема!) ісполнитель восточной песни». «Восточная» пісня — це, як ви й самі, певна річ, догадуєтесь, — кавказька пісня.

Кавказька пісня в «саду імені Т. Г. Шевченка» визначається тим, що одягнений в черкеску підмазаний «лезгин» чи «грузин» перекривляє російську вимову кавказьких народностей, тягне ті слова під сумний (ніби східний) мотив і додає до кожного куплета:

— Ва!

Коли пісня весела, тоді «ва» коротке й бадьоре, а коли тая пісня сумна, то те «ва» різким неприємним голосом тягнеться через увесь кін, аж доки «знаменитий» не заховається за лаштунки.

«Восточні пісні» в трактовці харківського саду «імені Шевченка» такіо:

Наш Кавиказ край весолій, В ном висегда бакали полни, А я смуглий малчик юга, Вип'єм за край наш Кавиказ…

Або:

Без лубві і жизні нет.

Хто раз лубил, пускай ещс палубит.

Вааа!..

І це «імені Т. Г. Шевченка». Знаєте, якого Т. Г. Шевченка?

Того, що «Кавказ» написав!

Як повашому: «Ва» чи не «Ва»?..

Помойому, так просто «Вава»!!!

Далі ви маєте куплетистів, трансформаторів і т. ін.

Багато там у тій «ісключительной» програмі їх є…

Це до дванадцятої години уночі.

А після дванадцятої починається кабаре з каскадними, ліричними, венгерським хором, румунською оркестрою, виноМ «лучшего качества» і з «требуйте шашльїк из молодого барашка».

І все це «імені Тараса Григоровича Шевченка»…

От що!

Тарас Григорович, на жаль, умер уже! Власне, не Тарас Григорович умер, а померли його біцепси, так що він сам себе оборонити не може!

Треба комусь іншому за це взятися!

Це, звичайно, не значить, що треба взяти мітлу й захопити оту всю «ісключительную» з садка.

Мітла, навіть драна, може на що корисніше придатися… Це — раз…

А друге — є таке прислів'я: «Не займай когось, так воно тобі не робитиме чогось».

А то займи, так воно тобі замість «романсу» заверещить істерикою…

Отже, хай вони собі співають і танцюють, треба тільки ім'я Тараса Григоровича з тої «кумпанії» вилучити.

А він не образиться! Їйбо, ні!

ВСЕСОЮЗНА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА ВИСТАВКА

Москва, 21 VIII. 21 серпня виставку одвідало 6 тисяч групових екскурсантів, без поодиноких одвідувачів, що їх кількості точно ще не встановлено. Прибувши вчора до Москви, екскурсантиселяни з великим зацікавленням обдивились павільйони ветеринарного відділу, де вони мали нагоду одержати цінні поради про практичну боротьбу з епізоотіями.

Окрім прибувшого з Великоземельної тундри ненця Виячевського, про котрого вже повідомлялося в газетах, на виставку прибули ще два дідиненці з оленями, північними собаками і всіма хатніми причандалами. Прибувші в одному з кутків виставки збудували свої чуми, в яких~ будуть жити до закінчення виставки.

ВСЕСОЮЗНА ВИСТАВКА ОДКРИТА

Виставка!

Наймодніше, найчастіше, й найулюбленіше тепер це в Москві слово!

Ще 18го, під'їжджаючи до Москви, чуєте і у вагоні, і на станціях, і скрізь:

— А завтра виставка розпочинається! Завтра! Ех! Якби одним оком!

— Так чого ж?

— Та до Петрограда треба!..

А в Москві вже і візники, і подорожні, і просто собі цікаві:

— На виставку приїхали? Так! Завтра! Завтра розпочнеться!

19го раннім ранком вся Москва червоними крилами затріпотіла!

0 12й удень призначено відкриття!

З 10ї години біля Калузької застави море людське… Автом не продерешся.

1 пішоходами, і вулицею сунеться лава… Авто… візники… мотоцикли…

Тільки до Калузької застави. Далі авто тільки з особливого дозволу Главвисткому.

Пішки, будь ласка! Та й де таки з тим автом, коли ледве боком просунешся?!

Десять тисяч квитків видано! А заявок було на шістдесят тисяч! Куди~ж таку силу?

А йдуть… ідуть… ідуть… І з квитками, і без квитків.

Кожному цікаво.

Берег Москвиріки по той бік Нескучного захряс народом…

Делегати збираються у дворі Гірничої академії і звідти окремими групами рушають на виставку.

Гості по районах, зарані встановленим порядком, організовано, групами.

Порядок скрізь зразковий!

Все точно передбачено, зважено, вирахувано… Нігде найменшої зупинки, непорозуміння, неладу… Як годинник! І то хороший годинник!

Та невже тут шість місяців тому був «всемосковський смітник»?

Невже за шість місяців (навіть якби й не смітник тут був!) можна збудувати ціле місто?!

Та яке місто! Не звичайне, що ми звикли бачити й уявляти собі його, а дивне якесь, чудне й разом із тим прекрасне!

Місто, де поруч бурти бурятської чи ненецької ви бачите грандіозні, останньої техніки, павільйони?!

Це — казка якась!

«Казка»?! Хароша мені «казка», коли ви це на власні очі бачите! Москва каже: — Це — чудо!

Так, це справді чудо! Перше чудо чудотворця народу, трудящого народу, якому дали тільки два роки відпочити від панських гармат і кулеметів.

Два роки! А якби дванадцять років?!

Об IIі2 прибувають члени ВЦВКу, Раднаркому, ВЦРПС, дипломатичний корпус, Московська Рада й інші представники вищих радянських, партійних і професійних Організацій.

11 год. 40 хвилин — вхід на виставку закритий!

Поамериканському! Точно! Як було ухвалено, так і насправді…

Вся площа перед головним виставочним будинком — жива людська маса!..

Заводи, фабрики, Червона Армія, селяни підмосковні, представники і союзних, і автономних…

Всі… Всі… Всі…

Українці, білоруси, татари, тюрки, грузини, вірмени, лезгини, бухарці, башкири, киргизи, калмики, буряти, монголи, вотяки, остяки, чуваші, марійці, ненці, зиряни…

Кожух і халат… черкеска й свитка…

Чоловіки з косами й чоловіки голені…

Жінки в штанях… Чоловіки в «спідницях»…

Шумить, хвилюється людське море…

Рокотом тихим рокоче…

12 годин…

— Тутутутуту!!

Фанфари засурмили!.. Десь високовисоко на башті, де серп з молотом плуга перехрестили… Бах! Бабах! Бах! Сальва гарматна! Тиша…

— Оголошую всенародні збори одкритими!

Це так т. Л. Каменєв, заступник Голови Ради Народних Комісарів СРСР…

…Повстаньте, гнані і голоднії

Грізно котиться «Інтернаціонал» з десятитисячних грудей…

— Слава! Слава! Ура!

І вже над серпом і молотом, що плуг перехрестили, тріпоче червоний стяг! А на нім:

«Перша Всесоюзна СільськоГосподарська і КустарноПромислова Виставка ССРР».

Президія зборів: Каменєв, Риков, Нариманов, Свидерський, Красін, Чичерін, Догадов, Шефлер…

— Від імені Головвисткому… Ілліча… На почесного голову… Його ініціатива… Його…

— Слава! Слааава!

Ілліч! Слово тільки одно і… грім оплесків… …На почесних членів президії — Калініна, Троцького, Зінов'єва… Томського… Сталіна!..

— Урррра!

Летить в грамофонові труби:

— Слово… Рикову!.. Оплески…

— Від імені робітничоселянського уряду… вітаю… «Змичка»… Робітники… Селяни… Сільське господарство… Промисловість… Багатство країни… Вчімось…

Слово… Чичеріну…

Люблять Чичеріна… Довго з усмішкою кланявся, доки стихли…

Закордонні держави… Радянські республіки… Значення виставки… Відносини з Заходом… Переможемо…

Слово старшині дипломатичного корпусу, турецькому послові Мухтарбеєві!

…Французька промова лунає з трибуни…

— Вітаємо… Бажаємо…

— …Красіну!

— Перша думка робітничоселянської влади за селянина… Після війни, голоду… Експорт… Ми прохали допомогти… Відмовили… Ми самі зробили! Власними руками!

— Слава! Слава!

Представник трьох провінцій Китаю… Горлові, незрозумілі, різкі слова… Перекладач…

— Китайський народ… бажає… бачить… вітає…

— Слава! Ура!

І ще… ще… ще… «Інтернаціонал»… Туш… І ура!.. Ура!.. Ура!..

…Слово …голові ЦВК СРСР …Наріманову!

— Від імені трудящих Союзу Соціалістичних Радянських Республік оголошую першу… виставку одкритою!!

Слава! Безконечна слава!

— Збори закриваються! Запрошуємо зазнайомитися!.. Скрізь інструкторипроводарі з червоними нарукавниками.

— Прошу! Складайте групу!

І попливли групи по павільйонах, будинках, буртах…

А в садку музика, співи (українська «Думка», Білоруський хор), летючі трупи, вистави, концерти, кабаре.

Карнавал народний!

До дванадцятої ночі!

Свято всенародне! Всесоюзне свято!

Свято відкриття першої на всім світі після військових руїн виставки, спорудженої трудженими руками робітників і селян!..

ЧУДОТВОРЕЦЬ-МОЛОТОК

Ще шість тому місяців там, де тепер гордо тріпоче червоний виставочний прапор, де очі розбігаються від дивовижних будівель, шість місяців, кажу, тому валялось там все московське сміття, ганчірки, покидьки, що тисячами підвід цілими століттями вивозилися з московських задвірків та нужників…

Було сказано:

— Зробимо!

І зроблено…

Головвистком, вісім тисяч плотників, каменщиків, садівників, чиї молотки ночами й днями не припиняли свого стуку, — і… чудо!

Будовано виставку міцно! Осушувано грунт, з багна пороблено озера та ставки, плацдарм позаливано цементом…

Вона проста, але дебела. Дев'яносто відсотків її будівель розраховано на десять і більше років. Майже вся вона збудована з дерева, з того тобто матеріалу, на який багатий наш Союз. З цього боку вона сама — експонат.

На шістдесяти десятинах розляглася виставка, над самісінькою Москвоюрікою.

Кримський вал поділяє її на дві половини, з'єднані висячим містком: на Головний плацдарм і на Чужоземний відділ. Сто п'ятнадцять павільйонів має виставка!

Стиль?!

А який «стиль» має СРСР? Такий «стиль» має й виставка! «Союзний стиль»… Вологодська хата… Московська хата… Українська хата… Кубанська хата… Український павільйон…

Грузинський павільйон… Середньоазійський павільйон… Татарське зодчество…

Стиль Бахчисарайського ханського палацу… Киргизький пам'ятник… Двір чувашинаселянина… Туркменська юрта… Киргизька юрта… Кримська сакля… Кавказька сакля… І башти… І чотирикультники, і шестикультники… Павільйонивелетні, що в небо впираються, й остяцьке шатро, куди треба рачки пролазити… Оце й «стиль»! Все тут є! Усього знайдете!

Привезено навіть з Калузької губернії й «курну ізбу»…

Ще й по таких «палацах» живуть у Росії…

І то, кажуть, як забирали в хазяїна його «палац», так іще й протестував…

Йому нову добру хату, замість отого чеперадла, збудували, так і не хотів…

— Моя, мовляв, краща!

А вже на окорока закурився…

Коли входите на виставку з головного входу (Кримський вал), перед вами величезна арка з радянським гербом і великим червоним виставочним стягом…

А за нею праворуч бачите дивний якийсь портрет В. І. Леніна…

Мов живий на нім Ілліч. І якісь напрочуд рельєфні, дивні тони.

І що ж ви гадаєте?

З квітів, з живих квітів той портрет! Робота художникасадівника Бежані… Ну, до найменшої деталі, до найніжнішого тону схоплено… здаля, кажу ж, ніколи не догадаєтесь, що то не олійними фарбами мальовано… І мальовано прекрасним художником.

А на другім боці так само з квітів цитата з Ленінової промови на XI з'їзді:

«Наша мета — довести селянинові, що ми починаємо з того, що йому зрозуміле, знайоме й тепер оце приступне, невважаючи на всі його злидні, довести, що ми йому вміємо допомогти…»

Виставка — це те, що, «невважаючи на всі злидні, приступне»…

Навіть не так. Виставка — це те, що… злиднів у нас нема…

Не буде… При таких можливостях їх не повинно бути. І не буде…

Ідеш… ідеш… ідеш… Павільйони… павільйони… павільйони… Кінця й краю не видко!

Екскурсії літають. Літають, бо за дватри дні треба все обдивитися, все переслухати…

А що не павільйон, що не крок — новий світ, нові враження, нові слова, нові поняття…

Відділи на виставці такіо: 1) Село; 2) Кустарна промисловість; 3) Праця; 4) Науковопросвітний; 5) С.г. й лісова дослідна справа; 6) Землеустрій і каналізація; 7) Скотарство; 8) Хліборобство; 9) Пролетарське хліборобство; 10) Городництво; 11) Садівництво; 12) Лісництво; 13) Рибальство; 14) Мисливство; 15) Меліорація й гідротехніка; 16) Союзні республіки; 17) Переробки; 18) Кооперація; 19) Машинобудівництво; 20) НКПС; 21) Вокзал; 22) Ветеринарний; 23) Чужоземний відділ…

Це головні.

А різних іще окремих «дрібних» павільйонів… Газетні кіоски; видавничі кіоски; окремі підприємства, трести, синдикати… Рекламні павільйони… і т. д., і т. д.

В дальших дописах постараюсь зазнайомити коротенько з кожним відділом… І то схематично… Іменно коротенько. Бо для деталей треба томи, томи й ще раз томи.

ЩО МОЖЕ ІНОДІ ВИЙТИ, ЯК НЕ ДОДУМАЄ ХТОСЬ, ХОЧ БИ ВІН БУВ ОКРВИКОНКОМОМ

Окрвикоиком на Поділлі виробив правила про роботу сільрад і райвиконкомів, де зазначено такийо порядок: коли селянинові треба звернутися з котроюсь справою до сільради, то він не має права зайти до голови або до секретаря й перебалакати, а повинен раніш написати заяву, заплатити каїщелярійний збір і подати ту заяву на розгляд.

Виробив і послав. Послав — одержали. Одержали — вивісили.

Вивісили наказ, повісили, значить (нічого, брат, не зробиш, треба!), і:

«Без докладу не заходити!» У «кабінеті» — голова.

У томутаки «кабінеті» біля голови й секретар.

У томутаки «кабінеті» біля дверей цеберка з водою.

У томутаки «кабінеті» біля цеберки сторож.

І в тому ж таки «кабінеті» біля дверей і Рябко.

Усе як слід…

А Горпинин півень, зозулястий отой, що, — ну й бодай же він тобі був здох, та ніякій тобі курці проходу не дасть, — так той, кажу, півень у Степанидиному городі в горосі, стерво, сидить та ще й кукурікає!

— І та й не здох би ж він тобі, стерво собаче! І скільки ж я просила, скільки ж я й молила: не пускайте, кумасю, свого зозулястого, бо горох у мене волохатий, а він же ну до зернятка ж виклює! Біжи, Йванько, викишкай! Та наполохай, щоб тіні він нашого городу боявсь!

Біжить Ванько:

— А киса! А киса! Здохло б воно тобі! Та грудкою тільки кидь!

Та по голівці тільки лясь! І нема півня…

— А, так ти, страмнюча, півнів нищить?! Воно ж курча, а в тебе ж семеро дітей! Та замість вигнати похорошому — грудкою?! В острозі сидітимеш! Я тебе запечу!

І в сільраду!..

— Півня, Кіндрате Семеновичу, Степанидин Ванько грудкою вбив! А там же і півень як картина! Напишіть же таку бамагу, щоб її в Сибіряку, бо не прощу я їй того ніколи в світі!..

— Ви, гражданко, не пріться в присутственне мєсто, як, приміром, свиня в хлів! Не видите хібаразлі, що без докладу не заходити?

— Куди?! В розправу?!

— Не в розправу, а в сільськой Совіт! Це вам вопервих — раз! А вдруге — два, когда дєло ймєїте, то напишіть прошення та приліпіть марку!

— За півня?! У мене вбили та ще й марку?! Та…

— А так расматрюваться ваша жалоба не будіть! Марок слід наліпить…

— Мене скривджено, а я ще й «наліпить»! А не діждеш, щоб я тобі ліпила! Мені наліпи… Ось…

…І майнуло перед начальством таке місце, що на йому ніхто ніколи ніяких марок не ліпив…

Що це значить?

1) Дискредитація, зневага тая влади;

2) Образа при виконанні службових обов'язків.

Бо й справді, хіба ж таки пристало голові сільради на такео дивитися хоч би й у Горпини?..

А винуватий окрвиконком, бо не подумав…

ДМИТРІВСЬКА ВДАСТЬ ПРАЦЮЄ (З натури)

У селі Дмитрівці, Потицького району на Кременчуччині, коли йти шляхом, то можна бачити біля помешкання (а зимою, мабуть, і всередині) сільради, сількомнезаму, взаємодопомоги та книгозбірні, як багато людей, розбившись на гурти, грають в карти з ранку й до самого вечора.

«Дело революции» № 202

— Хто здайоть?! Так чого ж мусолишся, здавай!

— Та стой, тут, брат, телефонограма какаясьто екстрена! В Німеччині революція, чи що, так щоб поддержать!

— Та кинь! Поддержим! Почему не поддержать? Ти в сільраді, я в комнезамі! Здавай! Здавай! Що світить?

— Вино! Іч какая краля виприснула!

— А ми її дідом! А не ходи боса!.. Поддержим, братця! Потому революція… Вся вдасть трудящим! Рабочая, брат, класа как возмьотьс», так…

— Што ж ти, брат, мого панича сьомакою? Єто не йдьоть!

— Чому не йдьоть?! Козирна ж сьомака!

— Та не задержуй, Кіндрате, ходи швидше, а то нерано: треба ще діла розсмотрить!

— Розсмотриш! Смотри какой! Єкстреной! Ти б краще в свої дививсь, а не в сусідові! Іч як оком накида!

— Кіндрате Степановичу, зайдіть ~до розправи, там Свиридів Грицько пакета з району приніс нащот культпросвітньої роботи… Свєдєнія треба дать!

— Не бачиш, що ніколи? На всьо, брат, урем'я должно буть! Раз зайнятой — не перебаранчай!

— Та що ти ходиш? Хвильку жирову давай! А ти червову смикаєш?

— Так справа, каже Грицько, спішна! Питають, які газети виписуєте? Яких книжок треба?

— Жирових! Давай, кажу, жирових!

— Знов краля? Бубнова? А ми її по єтому самому місці! А не вилітай!

— А нащот газет як? Що сказати?

— Скажи… Знов тринька! Той раз ріжок — цей раз тринька! От не везе!

— Так що сказати? Питають же!

— Бочку дамо! їйбо, бочку дамо! Здавай!

— Так скільки ж газет виписуєте? Га?

— Чотири збоку — ваших нєт! Єто ігра! Кидай хвильку! Осточортіло…

Бам! Бам! Бам!..

— О! До церкви!

— Кидай, хлопці! До церкви дзвонять.

НА ПЕРШИЙ ПРИЗ

На Харківщині незабаром одбудеться огляд усіх сільрад. Виявлятимуть комісії, яка, мовляв, сільська Рада найкраща є.

Кому тобто перший приз дати.

Треба до тих оглядин, значить, підготуватися, щоб не піддаться.

Щоб наша взяла. Щоб наша сільрада за найкращу вийшла.

Товар, значить, лицем слід показати, щоб усі бачили, щоб усі знали, що не чоботом ми, мовляв, сякаємось. От тут і викажіть.

Данилівська, приміром, сільрада тричі на тиждень самогон п'є. На кожного члена припадає в тиждень по чотири пляшки, а на голову шість.

Що й казати, робота добра, приз дістати можна, але не піддавайсь, хлопці!

Бо можна й більше! Як при хорошій закусці та ще як первак з цукру, то можна за одно «засідання» по три пляшки на парсону.

Як тричі пити на тиждень, то це вже й дев'ять пляшок на кожного члена.

А голова хай пляшок на дванадцять дує! На те він і голова!

От уже і поб'єте Данилівку. Приз буде ваш.

Знову ж таки взяти стрільбу з куцака!

Коли Даиилівка стріляє після кожного «засідання» по десять разів, полохаючи всіх «живих» та «автокефальних», то ви смаліть залпами.

«Назасідавшись», значить, виходьте на головну вулицю й жарте в Килинин бовдур!

Голова хай за тин держиться й командує:

— Ік! Ппплі!

І бабах! Тільки разом треба, щоб гук великий був… А як у той час Килина через вулицю за курчам біжить, то тоді:

— Ааа?! Тут начальство проходку дєлають, а ти за курчам?

І в Килину. Щоб поважала начальство, щоб не бігала перед очима.

А взять хоч і школу.

У Таранівці, приміром, чотири шибки вибито, а у вас жодної.

Певна річ, беріть ломацюгу й побийте у своїй школі всі шибки дощенту.

Щоб ваше зверху було.

Щоб не дати Таранівці перевищити вас.

Або церква?

У Гомільші, приміром, піп має сім кімнат з кухнею, з городом, полем так десятин на дванадцять, а у вашого нещасного тільки шість десятин та ще й з будинку церковного виселили.

Миттю нарізайте йому ще десятин двадцять, будуйте новий будинок і збирайте по десять пудів з душі на піддержку!

Ваша зверху буде…

Та хіба мало «ділов» різних на селі. Треба тільки заздалегідь усе зважити, обміркувати… І матимете тоді перший приз.

НУ КУДИ ЙОГО?

В Болгарії революція. Цар болгарський Борис зрікся престолу.

З газет

Погано, їйбо, погано за царя бути. Царюєш, царюєш, аж ось тобі — на! Наставляють коліно, підштовхують — і лети! Лети, а тобі ще ззаду: Котись! Котись!

І котись, бо не покотишся — піддадуть все 'дно.

Покотивсь, значить, став:

— Ну та й що? Що робити?

Царем був — роботи не дуже багато.

Натяг мантію чи там ще яку лиху годину, насадив на голову корону, в руки скіпетра. І йди собі, головою, як кобила в спасівку, покивуй!

Тобі зусюди «ура», «слава» тобі летить з усіх боків, поліцейськими нагаями підштовхана.

Харрашо!

Подадуть тобі закон, покажуть пальцем місце, де тобі розписатись треба, ти собі потихеньку, як колишній старшина, й виводь: «Миколай» або«Борис».

І все!

І жалування добре, і їсти є що, жінка не скиглить, діти твої, царенята, не голодні… Та не життя просто, а чай з цукром…

А ось тепер що?

Куди підеш, кому скажеш?

За писаря в сільраду не приймуть, бо нових порядків не знаєш.

І в комнезам не візьмуть.

Може, попервах би й утерся якнебудь, так потім все 'дно вичистять.

«Примазався, — скажуть. — Елемент!»

Сказать би, обчественні свині пасти, — так не впасе, лиха личина. Порозбігаються.

Про череду я вже й не кажу, бо зроду ж корови воно не бачило, а молока схоче вкрасти, сяде, дурне, бугая доїти.

А бугаї цього не люблять.

Уб'є, а тоді всій громаді й відповідай.

Морока з отими царями безробітними!

Ну куди ти його приткнеш?

Не йначе, як віз піску купити, — хай у бакшу грається.

КОГО ДО РАД ВИБИРАТИ

Кого?!

Певна річ, людину статечну, богобоязливу, у добрій чумарці, щоб, як буде головою Ради, заклав руки за чорзнащо, кахикнув на свої п'ятдесят «утаєних» та:

— А поклич, Свириде, мені отого, що у «незаможниках» значиться! Я йому покажу, у якій дірці раки зимують!

Отакого й вибирайте. Матимете принаймні голову, що здавен до того звик, здавна за церковного титаря правив і цілителеві Пантелеймонові свічку ліпив. Та не просту собі свічку, а золотою биндочкою обкручену.

Оце буде вам голова!

За члена найкраще підійде місцевий крамар. Людина він поважна, у піджаку й з цепкою. А тепер у вас які члени в Раді?

У шинелі подраній, у латаних чоботях, у полотняних штанях…

А то сидітиме, як великодня писанка! Приємно буде й у ноги вклонитися. За секретаря кого? Та ясно ж кого!

Писаря бувшого. Він же по бамагах як автомобіль! Тільки: чирк! чирк! чирк! чирк!

Ну як уже писаря нема, тоді б врядника або стражника. Він всі закони знає…

Щоб діло в Раді робилося по совісті, вибирайте туди й попа!

Це — обов'язково.

Що тепер за Рада?

Збереться, дивись, «Інтернаціонала» або «Заповіта» співає.

А то збереться нова Рада:

— Благословен бог наш! Серце просто радуватиметься…

І жінок не забудьте. Бо тепер часи нові — жінка однакові права з чоловіком має.

Хто там у вас найкраще гонить? Мокрина?

Мокрину й виберіть. Щоб начальству не далеко було бігати. Та й вам самим не треба буде для начальства шукати по кутках перваку. Тут у Раді куб поставлять — і гони!

Оце буде Рада!

ТОСКНО БУДЕ… І ЖУРНО БУДЕ.

А чого тоскно буде? І журно чого буде?..

А того тоскно і того журно житиметься нам на світі білому, що… автомобілів менше вулицями літатиме, менше гудітиме, менше ревітиме, менше свистітиме…

А винуватий у всьому тому нарком земельних справ СРСР т. Смирнов.

Узяв та й наказав:

— Дві машини залишити тільки для вжитку, а сім у Держфонд! Потому, — говорить, — дорого!

І стогін великий у Наркомземі пролунав, і потьмарились лиця многії…

А «Правда» єхидно великими літерами:

«А хто далі?!»

Виходить, значить, що треба комусь і «далі»…

І буде на вулиці тихотихо…

І не буде вже й людей роздавлених…

І йтимеш вулицею спокійно і не блиматимеш баньками, як затюканий звір…

І буде в нас багато часу, і бензину, й шмаровидла, і шин, і магнето…

І буде тоскно… І буде журно…

Бо весна після зими у нас настає.

Квіточки розквітнуть, зіти зазеленіють, травиця шовкова випнеться у Померках, у Сокольниках, у Люботині, у Високому, у Зеленому…

Сонце світитиме, пташки щебетатимуть…

А Аріадні Валентинівні на травицю забажається… З пакунками, з ікрою зернистою, з собачкою шпіциком…

А може, в неї чоловік директор… А в нього авто був… І не один… і не два…

А тепер:

«А хто далі?..»

І йому треба «далі»…

А в потязі душно…

А на авто вітрець повіває… І не трясе… І швидше… І в черзі не стоять…

Аріадна Валентинівна плакатиме, шпіцик, собачка, скиглитиме, директор сопітиме…

І буде тоскно… І буде журно.

НІЧОГО НАРІКАТИ

Пишуть з усіх сіл до нас:

— Рятуйте! Бабишептухи заїдають! Розвелось їх по селах, що ні проїхать ні пройти!..

Бач які?!

Тепер — «ряаатуйте»!..

А як пупи різати, так тоді не «рятуйте»!

Тоді до баби!

Як бешиху шептати — до баби!

Пристріт, обкладки, глаз, родимець — так тоді:

— Бабусю! Чи не пошептали б? Я вже вам і яєчок, і пшінця, і як Мура отелиться, то й сметанки!

Та вже мені не кажіть: знаю й ще чого до баби ходите…

І порох пити, і селітру, і…

Чого ж тепер кричите?

Що з десяти дванадцять умирає?

А як же ви гадали? Щоб так ото баба шептала, а ви жили собі та й жили…

Ні! Так не буває!

Мріть уже, раз до баби йдете!

То вже таке діло…

Лікарів же та фельдшерів не хочете?

«Тумана, кажете, напущають» та «пошесті розносять»…

І правда. Хіба ж таки лікар там чи фельдшер — хіба вони те зроблять, що баба?.. Покличте лікаря на вродини, так він вам почне руки мити, струмент варити, породіллю на чисте рядно класти, бабів з хати повигонить, та чистими ножицями пупа одріже, та зав'яже…

Хіба це порядок?!

А баба богові святому помолиться, та в попіл руки, та іржавого ножа, та поплює, та подує, та прикаже… От воно й умирать легше!..

То єрунда, що потім у дитини пуп гниє, аж доки сватів посилати, а в матері «золотник» не на місці та кров'ю сходить… З бабою!

Або візьміть обкладки…

Лікар, так він починає під шкуру штрикати, та горло мазати, та різні компреси… А з бабою так просто іграшки!

Баба знає, як це робити… На те вона власними руками й зінське щеня давила… От вона тими самими руками й обкладки давить… Лізе собі в рота й давить… Пильнуйте, щоб тільки свічка була напоготові та труна…

А поховати — це штука не велика.

Отож не нарікайте! Мріть собі потроху, царство вам небесне…

Та тікайте од лікарів…

Тоді попам хоч заробіток буде, а то вони тепер дуже бідують.

САМІ ТОБІ ЧУДЕСА!

На Поділлі це так…

Що не день — то й чудо! Що не день — то й чудо! І то різноманітні чудеса…

Не те, що там обновилася ікона, та й обновилася ікона, та й ще раз обновилася ікона…

Подільські чудеса — серйозні чудеса, чудесні чудеса й таємничі тайни…

Все од сили вищої, од сили потойбічної, од сили магічної…

Спочатку за чудеса взявся був бог… Старий бог християнський, що споконвіку своїми чудесами вславився.

Калинівське, приміром, чудо, коли з сухого, порохнявого хреста потекла кроз гаряча і коли пастухові калинівському з'явилася матір божа преподобниця й промовила:

— Іване! Висякай носа та оголоси всім вірним, що на цім полі мають поставити тисячу шістсот штук дерев'яних хрестів! Важких хрестів, дубових хрестів!

Це вам не «обновлєніє».

І тепер уже на калинівське, кажуть, поле розумні люди щось понад три тисячі хрестів понаносили. І ще несуть…

Треба було тільки тисячу шістсот штук для богородиці, а вони гатять, і гатять, і гатять.

Вистачить і для богородиці, і для сина божого, і для отця небесного. Та й духові святому буде де пересидіти, щоб крильця відпочили.

Оце чудеса!

Але це божеські чудеса…

Чортяка, дивлячись на такий успіх богів, луснув хвостом по стегнах. «Що я в бога, мовляв, теля з'їв, чи що?! Хоч і з'їв, так тільки яблуко!»

І собі за чудеса. Та таких натворив, що куди тому богові!

Ось що пише «Червоне село» про те, що чортяка по селах творить:

«В одному селі сидять комсомольці на зборах і дискутують, чи є бог та чорт, чи нема. Вирішили: нема. Коли — гульк! — панок. «Є,— каже, — бог! Обидва ми є!» Дивляться, а в панка ріжки випинаються, випинаються. І хвіст росте, росте, росте. Комсомольці — ходу! З того часу не стало в селі комсомолу».

Друге чудо:

«В якомусь селі чорт переодягся панком і прийшов на збори комнезаму. Так голова як уздрів — збожеволів». Третє чудо:

«Ішли до калинівського хреста люди молитись. Ішли через ліс. Переймає тих прочан стражник та й каже: «Зайдіть, — каже, — люди добрі, до мене в церкву помолитись». Зайшли люди в церкву, почали мируватись. Помирувались одинадцять душ, коли це півень: «Кукуріку!» Зирк — церкви нема, а в тих одинадцяти — на лобі чорні плями».

Отаке на Поділлі чортяка викомарює.

Комсомольців порозганяв, комнезамів поперелякував та ще й одинадцятеро прочан понівечив…

І, головне, ніякого порятунку — лиха його година знає!

Навіть комсомольці не беруть — на що вже хоробрий народ!

Є ж прекрасний спосіб од чортів: голова зборів хай чита «Да воскреснєт бог», — секретар — «Отче наша», а найдужчий з присутніх підходить ззаду та: «Господи, благослови!» — і по уху!

Чорти цього дуже не люблять…

Не люблять і ті, хто це розказує.

А ВИ ОТАК!

— Так чого ви гніваєтесь?

— Чого гніваєтесь?! Не гнівайтесь ви! Галасують про «ножиці», кричать: «Стуліть ножиці!» — а беруться за коні, а беруться за авто, а беруться за кабінети, а беруться за бланки, а беруться за штани… Чорт його знає, що за народ!

— Та що таке?

— Що таке?! «Ножиці» вам муляють, так і стуляйте їх собі на здоров'я! Так при чім тут я?!

— А хіба вас істуляють?

— «Стуляють»?! Тридцять автомобілів на цілий Харків, а решту в Держфонд?! Стуляють! Сорок кобил на цілий Харків, а решту в Держфонд!

— Ну, так що?!

— А коли я працюватиму?! І як я працюватиму?! Я встаю, я їм, я їду… Жінка встає, жінка їсть, жінка їде… Я їду автом на службу, жінка їде конем на базар… А тепер що буде?! Я встану… Так мені, ви думаєте, буде час попоїсти?! Що ж ви думаєте, що «відповідальна» жінка пішки на базар піде?! Чорта з два! Так я мушу на базар, а потім з базару, а потім на службу, а потім із служби! Уявляєте?! Так вони мали одні тільки «ножиці», а тепер і я буду «ножиці», і всі ми будемо «ножиці»… Ноги в тебе через два тижні розкарячаться, спробуй тоді їх істулити… Так, повашому, це буде — нема «ножиць»?.. А помоєму, це буде — самі «ножиці»…

— А ви не розкарячуйтесь.

— «Не розкарячуйтесь»? Три роки їздю вже, одвик ходити, а тепер несись, як той хорт, я не уявляю, що буде! Що буде? Просто страх!

Боїться, бідолашний!

А мені оце дядько в потязі розказував:

— Як благословиться тільки на світ, ціпка в руки та за тридцять п'ять верстов з облігаціями… Ідеш та гудеш, як той авто!..

Спробуйте так, як дядько: за портфель та на вулицю. Ідіть та: «Гу, Гу! Гу!» Незчуєтесь, як і на службі будете!

НЕ ДУРАК КОРОЛЬ…

Грецький король Георг не дурак!

Виганяють грецького короля Георга з Грецького королівства…

— Не годишся, — говорять. — Ну, який з тебе робітник?! Платню тобі плати, «сверхурочні» плати, тантьєми плати, роз'їзні плати, кватирю тобі давай, коні тобі давай, авто тобі давай, пайок давай, одягай, обувай… Дорого це все, твоє королівське величество! Ти в нас як директор ніби банку чи тресту якого. Так директор — то ж спец, він «ножиці» стуляє, він, можна сказать, «смичку» пролетаріату з селянством робить, а ти що? Г Король! Ні на мануфактурі ти не розумієшся, ні торговельних операцій не знаєш… Ну скажи! Доручать тобі, приміром, в діловім клубі про «різницю» цін доповісти… Що ти скажеш?! Тожбо то й є! Рощитуєм. Не служиш ти більше в нас… Забирайся!..

— Не служу? Дзуськи! Викусіть, мої вірнопіддані! Так ото вже й не служу?! А за два тижні ви мене попередили?! Експлуататори чортові? Попередили, питаю?! Що ж ви думаєте, що я так ото й піду? А до трудсуду не хочете?!

— Як?!

— А так! Кілька років служив, хароший був, а тепер на вулицю?! В мене сім'я, в мене діти! Зима… Де я тепер роботу знайду?

Я розумію, що почнете підкопуватись, придиратись, все 'дно причіпку знайдете… Не служить мені більше, я це вже почуваю… Але так я не піду… Компенсацію, будь ласка! За два місяці… Двадцять мільйонів драхм… І на переїзд 2 1 г мільйони драхм… І два тижні я ще король… Посада за мною. А то «забирайсь»! Які найшлись?!

Правильно! Молодець Георг! Попусти тільки один раз!

ТАКИЙ ДОСВІД — І НЕ ОЦІНИЛИ!

— Не ті діти пішли! Не ті, не ті! І не говоріть! Хіба раніш, хіба отаке було! Хіба раніш воно над «юнакомспартаком» замислювалось? Хіба раніш воно ото знало, щоб на загальних зборах у себе в класі головувати та голосувати?.. Повірите, як подивлюсь, так плакати хочеться… А рука так просто свербить… Тйбогу, ледве стримуюсь!.. Ото як піднесе яке сопливе руку, так так і ввижається ота рука його на моїй лівій руці долонею вгору, а в правій у мене лінєйка… Свирид сам зробив… Хунтів три в ній було… І лінєєчка ж, я вам доложу! Та так ото до його… Повагом так:

— Ванюшко! А підійдино сюди! Підійдипідійди… Воно підходить.

— А, дайно, Йванюшко, мені ліву руку!

Воно дає… Я кладу оту ручку, що тільки що сусіда вщипнула, на свою руку… Потихеньку зпоза спини розмахуюсь.

Лллясь!

— А будеш, стерво собаче, щипатись?! Будеш?! Лллясь!

І вже знаєш, що не щипатиме, і вже знаєш, що не пустуватиме.

Охохохо! І які люди виходили! Один так на інженера пішов… Агрономи були… лікарі… Поприїздять, бувало, додому, і до мене приходять…

— А покажіть, Михайле Семеновичу, туо лінєйку! Чи жива ще?

Згадували й дорослими.

І слухались! Ой, як слухались! А тепер?! Тепер хіба діти? Тепер хіба виховання?.. «Юнакаспартака» їм подавай! Загальних зборів! «Товариш учитель»! Я б їм показав «товариша вчителя»!

І сумносумно похитав сивою головою Михайло Семенович! І журно в хаті було, і тоскно в хаті було…

Михайло Семенович ізгадував, а я слухав…

— Системи повигадували… Монтесорі… Пестолоцці… Комплекси… Дослідна педагогічна станція… Пооодумаєш?! Старі не годяться! Ми не годимось?! Сорок поколінь через мене пройшло — і не годжусь?! Вони годяться?! Вони?! Соцвих? Вільне виховання? Вільний розвиток дитини?! Всебічний, гармонійний?! А оцього не хочеш?! Оцього?!

Михайло Семенович крутнув у повітрі рукою…

— Приладдя різні? Лікарський огляд? Нахили дітські? Я б його нахилив! Ех, часи були! Ні чорта з їхніх соцвихів не вийде! Згадаєте мене. Скажете, що брехав… Ні чорта з отих «нахилів» не буде! Вік свій провчив і знаю, що у вихованні найголовніше…

— А що, Михайле Семеновичу?!

— Ви думаєте — «нахили»? Ні, голубчику! Думаєте — голова, душа дітська? Дзуськи! Ухо! От що найголовніше! Ухо! Та чуб! Та коліно! Та «оте місце»… Оце все! Коли на це не звернете уваги — юринда буде, а не виховання. Знаєте! Ех, та що ви знаєте! Дітей знати треба! Не всі однаково на це реагують! Були такі, що поодкручуєш вуха — і нічого! Хоч би тобі що! А вхопиш його, мерзавця, за чуба — ефект! Та який ефект! Не пізнаєш просто. А є й такі, що пасмами з нього волосся летить, уші як буряки — не бере! Тут, значить, іншого шукати треба! Візьмеш голову між коліна, стиснеш, а потім лінєйкою (руба тільки лінєйку ставте) так, як січеники хороший повар робить:

Разразразразраз! Як шовковий робиться!

Та чимало ще способів було… Добрих способів, випробуваних… Гречка, приміром… Горох… Поставиш його, іродового сина, на горох… Аж зубами скрегоче, а стоїть… І діти були!.. І люди були!.. Сорок років! Розумієте, півстоліття! А тепер: не годжусь! «Вони» — годяться! «Соцвих»! «Гармонійне виховання»!

Не оцінили…

А досвід, справді…

ВЕЧОРНИЦІ

Пісня є така:

Славна пісня… Жалібна така, жалібна… Про вечорниці пісня…

От і пісня є про вечорниці хароша, і дівчата на тих вечорницях чарівниці, а згадувати про них мені не легко… Тяжкувато мені про вечорниці згадувати… Особисті, сказать би, спомини…

Ану, от ви? Скажіть, тільки по совісті скажіть, коли б вам на двадцятий повернуло, та коли в грудях міх ковальський, а там, де тепер перебої та колька, так там увесь час:

Татах! Татах! Тата!

Твердо так, як молотком по ковадлові…

А нижче, де жога тепер, де ікавка, де гурчить і неприємно муляє, так отам розпирало… Отак підкотиться знизу до легенів, обхопить таким гарячимгарячим, зіпреться, стисне — і рве… Простотаки рве… І у виски полум'ям палахкає… А жилами вороний баский жеребець скільки духу смалить…

Та коли б з хати, що отак навскоси од вашої, зовсім недалечко, через дорогу тільки скакнути, щоб з тої хати по заметах скакало веселе:

Всиділи б ви вдома? Не вискочили б, як скажений, з сіней і не вдарили б через дорогу навскоси? Ні?!

Брешете! Не всиділи б! А мене за те мати била… Била та ще й приказувала:

— А не ходи, шибенику, та на вечорниці. Та чаплією — раз!

Не люблю я ні вечорниць, ні тої пісні!.. Хоч і співала її мати на інший голос, та все 'дно слова трохитрохи, може, тільки не однакові… Особисте, скажете?

Так, особисте, але що поробиш?.. Факт залишається фактом…

І той факт зіпсував мені все враження від вечорниць…

А насправді, яка хороша штука оті вечорниці…

Особливо для дівчат…

Танки, співи, веселощі…

Хлопці веселі, а дівчата ще веселіші…

Той прискочить ущипне, той підбіжить лясне…

Та все з приказками, та з приспівами…

На столі чарка, сало, книш…

— Випий, Марино!

— І таке й вигадаєш… Зроду не пила…

— Зроду ти маленька була… Ось на, покуштуй…

— Ііі! Та й гірке яке!

— То воно спочатку гірке, а потім солодке…

І справді потім так солодкосолодко робиться… Голова мов на гойдалці… А потім жарко… І кров горить… А потім ворота дьогтем обмазані… А ще аж потімпотім — дитина…

А потім батько з двору гонить. Мати за волосся волочить…

Солодко так, солодко після вечорниць… А де, як не на вечорницях, про все взнаєш, про все довідаєшся…

І що на Ониськовім полі щось покрутни покрутило. Та що не зайде Онисько ячмінь косити — ніяк не вкосить… Та вже баба Наталиха навчила.

«Вийди, — каже, — ти до своєї ниви після півночі, ще як півні не співали. Та стань ти задом до місяця, тричі перехрестись, а тоді правою ногою дриґни і лівою стукни. Та дванадцять разів круг ниви оббіжи, та так оббіжи, щоб не дихав, а тоді впади на межі навколішки та й промов:

— Згинь! Згинь! Згинь! Пропади, нечиста сило! Тоді й коситимеш».

Де про це дізнаєшся?

…А що під старою греблею гадюка сажнів дванадцять завдовжки живе, а на голові в неї вінець той, що відьми в нім на Йвана Купала вінчаються…

…А у Йванихи позавчора опівночі відьму бачили. Корову приходила доїти. Насилу Йваниха одхрестилася. Двічі перехрестила — не бере. Тоді вона в третій раз як хрестонеться, так відьма та туманомтуманом через Пилипову леваду так і попливла.

А Йваниху ледве живу ранком знайшли. Нічого й вимовити не може. Усе нліосться та хреститься.

А ввечері ще зовсім здорова жінка була, два кухлі самогонки ще випила.

…А до Свирида воБкулака тої ночі приходив. Кудлатий такий та волохатий. Стукав в двері та: «Оддай, Свириде, калитку з золотом, а то я з тебе кров виссу!» Свирид свічку засвітив перед іконою. Перехрестився тричі та за сокиру… Рип з хати, а воно як удариться об землю, та так, як людина, на коня! Та улицею! Свирид навздогін сокирою. Та не влучив. А їхало — ну достоменнісінько шенгеріївський стражник.

…А що земля на трьох великих рибах стоїть, на китах… Так оце два тижні тому в однієї риби пузо зачесалося, так вона повернулася почухатись, так у Африці, де китайці живуть, земля загойдалася. Багацько церков поруйнувало.

Де про це, крім вечорниць, дізнаєшся? А тепер що?

— До клубу йдіть! На збори йдіть! На чистку йдіть! До Всеробітземлісу йдіть…

І парубки не щипаються, й самогонки немає, й ворота чисті. І дитини немає. Волосся на голові ціле. Батьки не кленуть.

Що воно за життя?

І згадати нічого…

Та й розказують тобі, що земля кругла, що вона і круг себе обертається, й круг сонця обертається. В голові б у них крутилося…

Ні, вечорниці краще.

ПОШЛИ, ДОЛЕ, ВСІМ ТАКОЇ СМЕРТІ

Комнезами вмруть тоді, коли на селі не буде бідноти.

«Селянська правда», ч. 3. (633), стаття С. Пилипенка «Коли вмруть комнезами»

Жив та й жив собі незаможник Іван Безстріхихата. Жив та й жив.

Була в Івана Безстріхихата хата без стріхи, подвір'я без брами, саж без поросяти, курник без курей, хлів без корів, клуня без хліба і тіпачка без конопель…

Був, одне слово, Іван Безстріхихата багатир на всю губу.

Та не на одну, положим, губу був він багатир, а на дванадцять губів: у самого Івана дві губи, у жінки дві, та дітей мав четверо, і в кожної дитини по дві губи… На дванадцять, кажу, губів багатир був Іван.

У комнезамож записавсь, біля голоти згуртувавсь, хекав та кректав. Там найнявсь, там продавсь — дивись, і день до вечора.

Жив, жив, жив, жив — та одного часу й помер… Отак як стій — мов язиком ізлизало незаможного селянина Івана Безстріхихату…

Прийшли всі, стоять, дивляться на покійника, знизують плечима. Недопоймуть ніяк, що з Іваном сталося, що так от: був ніби здоровийздоровісінький собі незаможник, а тепер нема незаможника — вмер.

Та вже сусіди розповіли…

Спочатку, розказують, заслаб Іван на шість десятин землі. Ходив, кажуть, як маків цвіт, і ось тобі земельна комісія прирізала шість десятин та й закріпила на дев'ять років. Зблід незаможник. Почало його з лиця на середняка гнати. Ноги чобітьми взялися… На жінку спідниця напала… Дітей сорочками пообносило. Хату стріхою поприщило…

Так за два приблизно після цього тижні захворів Іван на четверо курей з півнем… Потім саж набряк поросям… Зовсім уже незаможник охляв… Ще більше його на середняка вип'яло…

А вже як хлів Іванів вигнало коровою, та як затряслась стайня кобильчиною, — не стало незаможника… Вмер…

Вмер незаможник.

Не незаможник тепер Іван Безстріхихата, а середняк… І прізвище навіть ізмінив… Тепер він уже Іван Ізстріхоюхата!

Отаке сталось!

Так я оце й думаю:

«Пошли, доле, всім незаможникам такої смерті!»

Хочете, навчу навіть, як швидше вмерти незаможникові.

У колективи та в артілі гуртуйтесь, тоді тая хвороба миттю всіх перекачає… Всі вимруть…

А від комітетів одкинемо оте «не», і будуть вони: «Комітети заможних».

А це, їйбо, краще!

НІЦ НЕ БЕНДЗЕ!

То в наших сусідів «ніц не бендзе»!

Знаєте у яких? У хороших наших сусідів, котрі на захід од нас хазяйнують собі… У сусідів суверенних і від Франції не залежних…

Так у їх «ніц не бендзе».

«Не викрутяться», як той казав…

Ніякий формалін не допоможе…

Це я з такого приводу:

«Комуністична фракція скликала у Варшаві в театрі «Уль» збори виборців до сейму, щоб вислухати доповідь депутата Круликовського (комуніста). Театр був повнісінький. Прийшла сила робітників. Не встиг голова розпочати збори, як до зали вскочила маса поліцаїв з криком розійтись. Причина такого наказу — «зала не відповідає санітарним вимогам»… На заяву голови, що в цім театрі щодня йдуть вистави, поліцай витяг револьвера й запропонував негайно залишити залу».

«Санітарія», значить… Хитромудрі наші сусіди… Правильно кваліфікували, бо справді штука та дуже причеплива.

Особливо до робітників…

Ніяка тут санітарія з карболками, з формалінами і з іншими газами не допоможе…

Захворіють! Усі захворіють!

То вже така справа, «ніц не зробите»…

Отож уже в Кракові перший приступ тої «хвороби» був… І у Варшаві… І в Лодзі…

Вона так завжди й починається… Як тільки людина почує, щось ніби його «морозить» трохи, починає потроху гуртуватися… В гурті, мовляв, тепліше… Починає «грітись» докладами в гуртках, нарадами…

Потім хвороба ширшає… Людина потроху «задихається», хочеться їй на свіже повітря. Виходить на вулицю з прапорами, з лозунгами…

Одне слово:

— Геть!

На фабриках та на заводах роботу припиняє і хазяїна дуже хоче «бачити». Хазяїн до поліції. Поліція за «санітарні» заходи. Але з того нічого не виходить.

«Хвороба» може затихнути, але ніколи не припиняється. І одного часу, як вибухне, так ойойой! На ту хворобу слабують, — я ж кажу, — здебільша вбогі люди: робітники та селянська голота… А мруть од неї поміщики та капіталісти. Чудернацька «хвороба». І в сусідів у наших вона буде. І ніякі «санітарні» заходи її не спинять.

«ПОЖАЛУЙТЕ!»

Монархісти всоте збираються на еміграції на таємні зібрання і всоте балакають на тему: «Коли покличе їх народ…»

Це так Савінков у газеті «За свободу» пише. Сьомий рік, бідолахи, тиняються по Європах, сьомий рік про те саме:

— Коли покличе?

А ми глухі… Ми народ, і хоч би тобі «ха!».

Безсовісний ми народ!

Ну й покликали б. Ну що це нам варт?

А то ж помилуйте ви мою душу: великий князь Георгій Михайлович у Берліні за льокая служить!

Такий благородний, такий молодий, такий «великий» і такий князь, і на тобі:

— Вамс з гарниромс?!

Цариця, і не яканебудь проста собі цариця, а «августейшая» цариця, у приживалках у датської королеви сидить і п'яти їх чухає… За те й годують!..

Великий князь Кирило Володимирович сирець п'є… Це після шампанів! Боже мійі Боже мій! Щоб ото після власних льохів з винами (та яких льохів? Та з якими винами?!), після власних міністрів «двора» та сирець з солоними огірками?!

У Миколи Миколайовича, у «верховного», можна сказать, «главнокомандующого», командувати нема ким. Козою командує… Та й козу ту подарували «вірнопіддані», бо його величність, крім козячого молока, не їдять нічого… Старі стали, голова облізла… Корону як увечері надівають, паперу підкладають, а то до самісінького носа, мов підситок, налазить…

А гетьман?! Наш рідний гетьман Скоропадський?! Бунчук уже проїв… Клейноди носить у Берліні на базар — ніхто купити не хоче…

А які всі були…

Було, як їдуть! Або як ідуть!

Почоту того, почоту, та людей біля їх, людей!

А тепер воші їдять…

А ми мовчимо!

Безсовісні ми!

Давайте покличемо.

Так просто собі:

— Пожалуйте, ваші величності!

Грубі ж гроші на їх заробити можна.

Ви ж тільки подумайте, — якби отак зібрати їх усіх та, приміром, хоч у Муссурі…

По сертифікату б платили, щоб подивитись тільки на них…

Не вміємо ми так, як за кордоном. Там навіть помиї й ті використовуються…

ТУТ МИ ПАСЕМО ЗАДНІХ…

Ні, таки хоч що ви там не говоріть, а країна ми дуууже відстала.

У хвості ми, товариші, плентаємось, і у довжелезнім хвості…

Проти закордону, звичайно.

Ох і відстали ж! Років, мабуть, на п'ятсот!

Бомби там у 125 пудів вагою роблять, та в два сажні завдовжки, та на сажень завширшки… Гахне тая бомбочка — й десятисажнева яма вам…

Танки там уже літають. Має така «танька» дванадцять кулеметів і дві гармати. Пишуть, що п'ятдесят таких «цяцьок» одним нальотом можуть зруйнувати дощенту такі міста, як НьюЙорк, Париж або Лондон.

Ну та це ще нічого. Це їм потрібне, бо вони, всі оті держави, дай бог їм здоров'я, — всі вони проти війни, всі вони пацифісти і всі вони в одну душу за «відновлення зруйнованого війною світового господарства».

А само собою розуміється, що без танка та без бомби на сто двадцять п'ять пудів народного господарства не відновиш.

Ми — головорізи, ми — шибеники, у нас нема нічого святого, ми — злодії, так що нам зазирати, власне, нема чого на їхні танки.

Бо коли всі ті пацифісти сунуться «відновляти» наше господарство, все 'дно яканебудь сотня з якоїнебудь тердивізії крикне:

— Дайош літательную таньку!

І «дайош»… І буде та «танька» літати в нас… Та ще дивитиметься «козарлюга» в «багатирці» на неї, ляпатиме рукою по «таньці»:

— Що, голубочко, залетіла?! Єто тобі не Америка! У нас зсадимо, брат, швидко…

Так що танки матимемо, коли буде в їх потреба…

Цікавіше інше.

Візьмім, приміром, Англію.

Ось-ось там влада буде в руках робітничної партії… Макдональд за прем'єра, інші «робітники» теки різні порозбирають… І що ж?

А те, що не встигла робітнича партія перевагу на виборах дістати, Макдональд зразу до короля і стукстук:

— Ваша величність, пожалуйте лорда! І товаришам по перу, хоч по маленькому…

От що значить англійці. А ми?

Сім років самі державою правимо, сім років повновладні хазяї.

— А хто в нас править?!

— Товариш Петровський!

— А хто він такий?

— Робітникметаліст!

— А ще хто?

— Товариш Чубар!

— А хто він такий?

— Робітникметаліст!

Або (ще краще):

— Хто?

— Одинець!

— Хто він?

— Селянин!

— Маєтковий стан?

— Свита, вибійчані штани, капелюха, кошик і ціпок! Ну що за влада?!

Та дать йому моментально «лорда»! Хіба нам шкода, чи що?!

Дать йому й лорда, й графа, й дона, й фона, й пера. Хай тоді поміряються з нами…

Це найголовніше, помоєму, завдання VIII з'їзду Рад!

ПРО СВИНІ, ПРО ПОРОСЯТА, ПРО КОВБАСИ, ПРО КЕНДЮХ ТА ПРО РІЗНІ ДУЖЕ СМАЧНІ РЕЧІ

1. ЩО ТАКЕ Є СВИНЯ

Свинею зветься така людина… (Стій-стій-стій! Не туди заїхав… Отак завсіди, як про свиню почнеш, так когось із знайомих і згадаєш…)

Свинею зветься така тварина, що має чотири ноги, одне рило, один гвинтом хвіст, пару ушей, любить, коли їй кричати: «Пацьпацьпацьпацюуу». Дуже не любить, коли на неї гримнути: «Чучу, бодай тобі була здохла».

Оце є свиня.

Свиня хрюкає, чим і відрізняється від собаки, бо собака гавкає… Крім того, між свинею та собакою є ще одна велика різниця. Собаку завсіди звуть або Лапко, або Рябко, або Бровко, а свиней ніколи так не звуть. Свиню звуть або Чушка, або Ряба, або Біла…

До свиней неґречно раніше ставилися, зневажали свиней, глузували з них…

Що, мовляв, з неї, коли вона свиня? Свиня — й квит…

А потім, як додивилися, як зважили, як підрахували — лелечко моє! Не свиня, а банок. Справжнісінький тобі банок або кооперативне кредитове товариство, куди можна складати все, що є в тебе зайвого, а воно тобі росте, а воно тобі на нього відсотки пруть.

2. ЧЕРЕЗ ЩО Ж СВИНЯ В БАРИНІ ПОТРАПИЛА, А БАРИНЯ В СВИНІ

Через що?

Ану, де ви такої барині знайдете, щоб ти її годував, а вона тобі такуо користь давала?

Ви найдіть денебудь такуо бариню, щоб вона вам разом із барином за 10 років дала 40 000 000 (сорок мільйонів) паненят.

Знайдете?

Та ніколи в світі.

Хоч воно, положим, пани, коли ще мали якономії, плодилися дуже добре, але яка з того користь була?

Що ото паненята горобців з централок на селі стріляли та народ православний полохали… А хіба з нього, з того пана, смальцю натопиш?

Тожбо то й є.

А добра свиня та красивий русявий молодцюватий кнур, як підрахував один професор, за 10 років можуть дати приплоду 40 000 000 свиней.

От і порівняйте їх з паном та з баринею. І вийде, що свиня — бариня, а бариня — «свиня». Що кнур — барин, а барин — «кнур».

Певна річ, що бариня — «свиня» в старому розумінні, коли так дивитись на свиню, як колись на неї дивились.

А як узяти користь од справжньої свині, то далеко барині до неї.

Панів позбулися — заводьте натомість свиней. Свиня на землю не зазіхатиме, четвериками не їздитиме, працювати на неї треба значно менше, як на пана, а користі від одної свині куди більше, як од усіх панів на цілім білім світі.

3. ЗА ВІЩО ТУЮ СВИНЮ ХВАЛЯТЬ

А як же ж її не хвалити?

Купили ви свиню, приміром. Не свиню, а порося. Замішали їй мішанки там чи чого іншого, разів кільканадцять винесли — зирк: уже підсвинок.

Не встигли ви того підсвинка в саж закинути, ось тобі ж була покрова, ось заговіни на пилипівку, незчулись, як три тижні й пилипівки промайнули, а ваш уже «підсвинок» у сажі не вміщається.

А перед різдвом уже всім посемейством на «підсвинку» сидите, «давите», смалите, скребете й чините… Жінка біга, мов менинниця, Васько кричить:

— Тату, мені хвоста!

Килинка репетує:

— Мені вуха!

Кум пляшкою зпоза тину помахує:

— З ковбасами, Кіндратовичу!

А ви прямо мов князь: ні підходу до вас, ані приступу.

Бо де ж таки: липівка сала — пудів так на п'ять (кумові ви кажете: «Та, мо', там з півпуда й надрав! Паршиве порося таке, зачучвірене». Обов'язково так кажіть, бо позичатиме, лиха личина), ковбас чотири окості, ніжки, голова, почеревина… Та нічого тобі не пропада марно… 85 відсотків живої ваги з свині всі йдуть на користь. Тільки 15 відсотків (кістки) і викидаються… Та й то вже після того, як холодцю мисок із вісім стоїть у льоху та першого дня чекає.

Он що значить ваш «підсвинок»!

Та як же її не любити, коли ні кінь, ні корова, ні вівця, ні коза ніколи вам того не дадуть, що дає вам свиня?!

4. ОСЬ ТІЛЬКИ ЧОГО НЕ ЗАБУВАЙТЕ

Не забувайте того, що найвигідніші свині не прості, а породисті свині…

Прості свині — «необразовані» свині… Годуй його, пічкай його, а воно худе та худе.

А як добре породисту годувати, так так, сатану, рознесе, що лежить, як гарба.

Заводьте, значить, породисті свині.

Є ще одна порода свиней… Це так звані «свині собачі». Ви їх не розводьте, але коли вам хто скаже, що свині держати невигідно, так ви тоді йому сміливо загніть:

— Іди ти к свиням собачим! Ось для чого такі свині.

ОТ ТОБІ Й МАЄШ!

— Почекайте, почекайте! Ще два тижні — й гамба! І пара з їх не піде! То вже ми знаємо! Два тижні! А там оті всі ради, оті всі незаможники, ота вся «братія» — аж залопотить!

— Так, так! Я вже чув. Агличанка як ударить з Білого моря, а Франція як оперіщить з Чорного, а Польща зза Збруча, а Врангель з Румунії! Два, брат, тижні — й кришка! Співай — «трубу з димом»!.. Петлюра так само не спить. Що ото вони в газетах пишуть?! Та брешуть, сучі сини, й не почервоніють! Знаємо ми їхні газети!

— Та що там говорити! «Знаменіє» ж було таке! Баба Мелашка з Василля розказувала, що не встигла вона курки поглядіти, а воно як засяло, як засяло. Півень як закукуріка, а Рябко як заскавучить!.. А тоді зпоза хлівця голос такий ніби Миколи святого Мирлікійського: «Неси, раба божа Мелашко, до отця Йвана десяточок крашанок. Та двадцять тисяч радзнаками по сьогоднішньому курсу, треба молебня мені, святому, одправити, бо через два тижні і більшовики впадуть».

А вони пишуть:

«Ми міцні! Ми дужі!» Писало б їх і вздовж, і впоперек! Два тижні їм панувати!

…Отаке скрізь: «Два тижні… І капут…»

І от на тобі:

Англія признала!

Італія визнає!

Наввипередки женуться!

Пуанкаре і той уже розгониться…

Даремно й півень кукурікав… І Рябко скавучав… І сяяло даремно!

ПО ІНСТАНЦІЯХ!

Підмітив незаможник Бідненко, що засівна кампанія весняна проходить на селі дуже добре.

«Ке, — думає,— в газету писону! Почитають нехай, як наші господарство народне відновляють…»

За олівець, за папірець і чиркчирк:

«У селі Шенгеріївці справа йдьот пошти што й гаразд. Обсіємось! Роботають, так аж курить, потому — гуртом. Потому — в гурті сила. Прохаю надрукувати. Незаможник Бідненко».

Написавши, до сількомнезаму пішов показать.

— Давай сюди! — голова комнезаму каже. — Потому — по інструкціях треба!.. Самі пошлемо!

І за допис…

— «В гурті сила»?! А про голову нічого?! Смотри какой!

І дописав:

«Найбільше працює й керує голова комнезаму Петренко». Та по інструкціях — до райкомнезаму. Прочитав і голова райкомнезаму. — Іч які! А район так пальцем сякається?! І дописав:

«За безпосередніми вказівками голови райкомнезаму». А секретар додав: «І секретаря»…

Далі ви вже, певна річ, догадуєтесь, що й округа, й губернія…

І приходить до газети:

«При цьому надсилається стаття незаможника Бідненка для друку в газеті». Голова ГубКНС N… Секретар N… Розумієте?!

Спрашується в задачі: Як треба писати?

ЩО ПРАВДА, ТО ПРАВДА!

От хоч як криєшся, хоч як конспіруєшся — нічого не виходить. Усе видко! Як те шило з мішка — так і вистромиться.

І все видать…

Наші, приміром, радянські, інтимні, сказать би, справи… Не заховаєш… Ніяк не заховаєш…

Думаєш, що тільки ти та кум з кумою твої знають, а воно зирк: уся Бразілія вже про це говорить.

Та все тобі до рубчика, до ниточки їм відомо.

Ось прочитайте, що друкує бразільська українська газета «Праця», що виходить у місті Прудентополісі, в № 52 від 27 грудня 1923 року. «Директором» тої газети є Б. Лопатюк.

«Большевики надають дітям кінські імена. Большевицькі безвірники в свойому зогиджуванню віри дійшли до того, що вже не дають хрестити дітей. Дають їм самі якінебудь імена, лише не імена святих. І так називають дітей: Ворон, Сірий, Каштан, Гнідий, Дерешуватий і т. д.»

Звідки в Лопатюка така поінформованість?

Ідуть собі кум з кумою до батьків, сідають за чашкою чаю й вигадують, яке б ім'я дати дитині. Нікого в хаті більш немає, вони самі. Ну наззуть ту дитину, відповідно до того, чи вона «лошачок», чи «кобилка», Гнідим чи там Буланою. І порозходяться.

А Лопатюк знає.

Бо він «директор» газетний. Мусить знати всі сенсації. І знає…

А головне, що це — правда… Ми й не криємось…

Тільки ж треба було пояснити своїм читачам, через віщо саме більшовики дають дітям «кінські» імена.

Не думайте, що отак ото спроста: давай, мовляв, кіньми будемо…

Ні. Причина глибша.

Я поясню це, спеціально для Лопатюків.

Коли більшовики скинули царя, повигонили панів і забрали владу до своїх рук, бог їх покарав… Почали в їх плодитися не діти, а лошата… Факт… Родиться, задере хвоста та як двине в комсомол…

Ну як же ви таких дітей «святими» йменнями зватимете? Незручно. І почали надавати «кінські».

Щоб «святі» не образились…

Бо в нас був уже один такий випадок.

Опоросилась в одному совхозі свиня. Завідувач не подумав, узяв та й назвав поросят Лопатюками… Рахубу мав… Як зчинили свині бунт!

— За що, — кричать, — ти нас ображаєш?! Що ми тобі, директори «Праці» бразільської, чи що?! Ми чесні свині!

…Образились…

ЯК РАДУ ТІЙ ЗЕМЛІ ДАТИ (До земельної наради)

Раніше безпечніше було… і безпечніше, і легше… Була земля… Багато було чорної, як воронове крило, землі…

Лежала вона на землі українській гонами й перегонами, десятинами й акрами… І були собі селяни…

Булижили собі вони на землі українській хуторами, селзми, містами й містечками…

А над усім цим, над селянами й над землею, був собі бог, всеблагий та всеправедний…

І бачив бог, всеблагий та всеправедний, що тяжко біля тої землі поратися, не легко тую землю доглядати, обробляти, обсівати та угноювати…

А бог завсіди був за бідних, сіромаські інтереси бог обстоював.

Бо ще й у писанії було сказано:

«Як хочеш, мовляв, у царство небесне, віддай усе, що в тебе є… Бо легше верблюдові крізь голку пролізти, як багатому до царства небесного дістатися!..»

Та й віддав бог усю землю поміщикам:

«Хай, мовляв, багатії за землю дбають та про неї думають…»

І порядкували землею графи Бобринські, графи Браницькі, та Терещенки з Харитоненками, та Лизогуби з Скоропадськими…

Легко було селянинові українському… Не боліла йому голова, — було кому подбати, щоб на землі і сіялось, і віялось, молотилось, мололось та їлось…

А тепер — земля наша, самі й порядкувати мусимо…

Ну й турботи. Наради, та ради, та конференції… Бо землі лад треба дати…

Улаштувати землю треба. Землеустрій налагодити. Як його налагодити?..

Найкраще, звичайно, вузенькими смужечками землю порізати. Це дуже для дядьків зручно. Ореш, приміром, чи косиш на своїй ниві, а поруч кум косить. Треба тобі закурить чи табаку понюхати — перегнувсь трохи набік і вже з кумом мало не цілуєшся…

А потім треба додивлятись, щоб одна нивка в однім кутку, друга десь за три верстви, третя за річкою, четверта за млином.

Тоді «сам» на одній працюватиме, жінка на другій, син на третій, невістка на четвертій. Всім, одне слово, праця буде. Всі без роботи не сидітимуть. «Колективна» праця буде.

Кому яку землю дати?..

Ну от ви, приміром, заврайземуправлінням. А у вас кума у вашому районі. Якої їй землі нарізати? Та ясно ж! Ріжте під самісіньким огородом, щоб недалеко їй ходити було на землі тій поратись. Приїдете коли (коли там уже й вирвешся: ділов, ділові), а вона жнивує… Вийшли за клуню, затулились од сонця рукою: — Кумасюуу! Гов!

П'ять хвилин — кума й дома! Тут миттю і вареники, і пиріжки, і горішки!

А наріжте денебудь верстов за сім, за десять — як ви її звідти викличите?..

Червоноармійцева жінка, прикладом. Цій уже можна й верстов за десять смужку дати. Червоноармійці повинні привикати до довгих переходів.

Це буде так званий землеустрій відповідно до місцевих умов.

Візьмемо тепер хоч агродопомогу селянам.

Де будувати агробази, агропункти, племгоспи, насіннєві участки, зразкові поля, дослідні поля?

Де? Ясно: біля Харкова, біля Києва, біля Одеси… Щоб агроперсонал не сумував вдалині від великого міста. Збудуєте денебудь агробазу біля Шенгеріївки, за сорок верстов од залізничної станції, за двісті од більшменш путящого міста… І тоскно… Може, не самому агрономові тоскно, а його жінці, його молодій доньці…

Все це треба брати під увагу, заводячи агрономічну допомогу нашому селянству…

А кредитування?

Кому позичити? Омелькові, що має півтори десятини піску та півкорови, чи Петрові Кіндратовичу, що на двадцять п'ять кахикає й сірим у яблука жеребцем до церкви їздить?

Петрові Кіндратовичу. Людина статечна, заможна й у бога вірить…

Колективізація…

Кого гуртувати? Зновтаки. У Петра Кіндратовича двадцять п'ять десятин, у Свирида Карповича — двадцять п'ять, у Йвана Пилиповича — двадцять п'ять. Є що гуртувати. От і згуртуйте…

А що з того Омелька, та Митра, та Панаса з півтора десятинами та з конопляними наритниками?!

Та, добре подумавши, чимало чого доброго наробити можна.

ЧИЙ ШЕВЧЕНКО?

— Наш Шевченко!

— Ні, наш Шевченко!

— Та ні, таки наш Шевченко!

— Наш!

— Наш!

А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?

— Їхній!

Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти — їхній…

— Який там, — вони кажуть, — Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і бога так поважав, так славословив, так шанував!

І що ви на це скажете? Правда!

Читайте, як він до цього всього ставився:

Бачите?

Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути — раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і богові в дар принести…

Хіба це не любов, не самопожертва?

Хіба це не повага до релігії, до церкви?

І це ще не все…

У поемі «Іван Гус» Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:

Автодафе! Автодафе! Гуртом заревіли…

«Автодафе» — це тоді так звалась автокефалія. Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих. Далі…

Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає…

Послухайте, з якою любов'ю Лукія («Відьма») розказує дівчатам про те, як вона пана любила:

А вона їх научала, Як на світі жити; Розказує, як і вона Колись дівувала І як лана полюбила, Покриткою стала. І як стригою ходила, Близнят породила.

Усе, було, розказує, Аж плачуть дівчата, Та христяться, жахаються, Ніби пан у хаті…

Ви бачите, з якою любов'ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті…»).

Далі…

Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував. Пригадайте:

Заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі…

«Свиня в калюжі»… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…

Далі…

Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:

Все на світі не нам, Все богам та царям…

Все їм! Все їм оддавай!

Хіба це не пошана царів та богів?

А оце, приміром:

О люди, люди, небораки, Нащо здалися вам царі…

Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшеннобо любив він їх…

Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.

У «Заповіті» так якнайяскравіше виявилася ного поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:

Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно…

Бачите який?!

Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром…

До графині Браницької хоче дорівнятися…

Так чий він? Правда, їхній?!

КИЇВ (Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)

Високо передо мною

Старий Київ над Дніпром.

Та воно таки так…

І «високо», і «передо мною», і «старий», і «Київ», і «над Дніпром»…

Тільки от що «Днепр не сверкает под горою переливньш серебром», а пірнув Дніпро під аршинну кригу, закутавсь у білу пухову ковдру й спить… І тільки іноді, як йому щось насниться, репне від Подолу до Слобідки репом гучним і знову спить.

А Київ… Київ високо…

Київ — хароший…

Великий — це раз… Чепурний — це два… Певний себе — це три…

Що снігу на вулицях цілі гори, що, коли їдеш візником, так тебе піряє згори наниз і знову нагору, що шлунок твій зскакує кудись до сліпої кишки, а сліпа кишка з горла визирає, так то нічого… Колись же воно розтане… І тоді рівно буде і не пірятиме…

Кияни — народ хароший і зразу, не встигли ви вийти з вокзалу, знайомлять вас з дрібницями свого київського життя…

— На Тургенєвську!

— 75!

— Та…

— Пуд вівса сто!

Чого він гадає, що вас якраз саме цікавить київський овес, це вже його справа.

Але ви вже знаєте, що пуд вівса не п'ятдесят, а сто…

Київ білий тепер. Більше — білий і м'який… «М'якості», мабуть, не менше, як аршин завтовшки…

І слизький, і блискучий Київ… І під ногами рипить…

А ще тижнів зо два — і Київ буде сірий, а потім бурий, а потім мокрий, аж ось поки!

— Што будіть? Што тольки будіть?! — казав мені хазяїн препаскудної столовки на Подолі, чоловічина пудів так на сім з гаком. — Власть невозможная, ви ж таки самі подумайте! Што будіть?! Ви ж тольки посмотріть, как линьоть, как двиніть! Потому — бог видіть! Бог усьо видіть!

І я думаю, що таки «бог усьо видіть». Крім того, якою халерою він мене нагодував у своїй їдальні.

Київ пишний… Вулицею Воровського (б. Хрещатик) до приїжджих усміхається й парфумами, та модними черевиками, та сукнями, та брилямикапелюхами й золотими годинниками та ланцюжками вихваляється…

І все блистить, і все хвилями сукняними на вітринах спадає… Так важно, так приваблююче…

«Отрез на брюки п'ять п'ятдесят»…

І крамарі в Києві хароші, і всі вони йдуть «навстречу населенню»…

«Согласно постановлению СТО и идя навстречу населенню, ценьї пониженьї на 25 процентові..» Щасливе населення!

Київ строкатий!

Афішами заліплений! І чорними, й червоними, і зеленими! І отакусенькими, і отакими, і отакенними!

І всі афіші змістовні, афіші цікаві, афіші для художнього розвитку київського населення конче й конче потрібні!..

ТРЕСТ «ДАЙОШ ВЕСЕЛЬЄ» неп танго

Маринеточка Жанеточка і т. ін., і т. ін. Це, мабуть, спеціально для березневих днів… «Маринеточка — Жанеточка»…

АЙСЕДОРА ДУНКАН Ну — це загальновизнане, непохитне, традиціями при бите й певне!..

Тут нічого не заперечиш…

дім пролетарського мистецтва

КАРНАВАЛ

призи за танго! призи за довгий hici

Не сказано тільки, за який ніс приз дається: чи за пролетарський, чи за буржуазний.

Сказано тільки, що це робиться в «Домі пролетарського мистецтва».

БИМБОМ! «Дєйствительно настоящіє». СОНЬКА — ЗОЛОТАЯ РУЧКА! «Дєйствительно настоящая!»

ІАМО! Угадує! Вгадує, що було, що й не було! «Дєйствительно настоящий». (

І на всіх стовпах, і на всіх парканах, і на всіх тумбах доводиться до відома київського населення, що цими днями відбудеться

прощальний бенефіс адміністратора цирку абрама львовича

АДАМОВА

І Абрам Львович ласкаво посилає з афіші привітну усмішку, оздоблену чорнявими кучерями, дорогому київському населенню…

«Та заходьте ж!..»

Опанас Карпович Саксаганський «орудує» трупою в театрі імені Заньковецької.

Ставить п'єсу з незаможницького життя, що яскраво малює побут бідної вдови і її єдиної доньки… «Наталка Полтавка» та п'єса зветься. Письменника Івана Котляревського.

Постановник — Саксаганський.

Лаборанти — Северин Паньківський і Чичерський.

Масове дійство після

Де згода в сімействі, Де мир і тишина…

Рухи виключно ногами, з вихилясами й викрутасами… Далі йде гостра сатира на сільську власть — «По ревізії» драматурга Кропивницького, де змальовується голова сільради, незаможник Гарасько і делегатка жінвідділу Риндичка!

Цілком нова п'єса!

Іде в сукнах (свитка, чумарка, пояс і очіпок).

Анонсуються: антирелігійна п'єса «Вій», п'єса з життя спілки мисливців і рибалок «За двома зайцями», індустріальна комедія «Крути, та не перекручуй», драма з життя профспілки деревообробників «Бондарівна», астрономічна п'єса з життя космосу — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» і т. ін.

Самому не довелося побувати, а цікаво всетаки… Нове все й доситьтаки оригінальне…

«Думка» в^Києві співає… Співає не «за страх, а за совість». Підряд щось одинадцять концертів! Був на однім в Будинку освіти. Народу — тиск! Багацько пішло додому, бо не вмістилося. Концерт присвячений Шевченкові. Прекрасне виконання. Великий художній успіх. «Думка» киян повоювала… Скоро виїздить до Харкова завойовувати харків'ян… Харків'яни хай уші прошурують, бо є що слухати і є кого слухати…

Кияни, — ще раз кажу, — народ хароший! Тільки їм усім дуже ніколи. Ну до того ніколи, що я навіть не знаю, коли вони, бідолашні, й обідають!

Зайдеш потихеньку так, спитаєш:

— Чи не можна б чого так дізнатися?

Чекаєш. І бачиш, що ніколи людині. Ну й ідеш собі геть. Одного тільки й зустрів такого, що йому не було ніколи.

— Приїхав?

— Приїхав!

— Сідай! їдемо на завод молочарського приладдя «Добробут». Це ми («Сільський господар») тут, брат, заладнали! Посуд поза конкуренцією! Полуда — нема ніде такої. З руками молочарські спілки одривають! От би трохи грошей!.. Ось тобі механічний цех, ось дерев'яний, тут лудять, тут маслобойки роблять! Бачив?! Ніби й непоказний, а справу робимо! З нічого почали! їдемо на контрактні

— Їдьмо! — кажу, а сам думаю, чого це йому не ніколи. І киянин, а не ніколи… І виявилось, що до Харкова виїздить, у Харкові вже працюватиме… А був справжнім киянином, навіть правобережною філією «Сільського господаря» завідував.

От що значить харків'яни…

Найбільша, найважливіша й найгучніша подія в Києві — це вихід із «Гарту» аспанфутів Варуського й Щербини.

Газети повнісінькі сенсаційних звісток про безідейність «Гарту» і черезверхідейність аспанфутів.

Населення в паніці. Чекають великої повені. Серед літературних кіл жах! На Трухановім острові баба корову продала. «Все одно, — каже, — водою занесе!»

Говорять про утворення якогось об'єднання з таємничою назвою «Літературні скакуни».

Одна старенька бабуся, що має вісімдесят чотири роки й каже, що до самої смерті не визнає Радянської влади, прочувши про «Літературних скакунів», перехрестилась і лякливо промовила:

— Невже ж і в літературі появились?

Але в неї замість «скакунів» таке вимовилось, що не доведи царице небесна.

Отакий Київ! Славний Київ, хароший Київ!

Стоїть собі на золотих горах, над сивим Дніпром, а святі та преподобні Антоній та Тодосій з іншими чудотворцями печерськими молять бога за його.

І молять ретельно, молять добре, бо їм же більше робить нічого: на те й поставлені…

А в Харкові хоч би тобі поганенький святий був…

Ну годі!

Хто хоче більше про Київ, хай сам приїде й подивиться.

ЯК ГУСЕНИЦЯ У ДЯДЬКА КІНДРАТА ШТАНИ З'ЇЛА… (Чистісінька правда)

Розкажу — так не повірите…

Набрав Кіндрат у кооперативі три з половиною аршина черкасину.

Не черкасин, а просто тобі «всіх скорбящих радість». Палажка як побачила — так і припала:

— Тату, це мені на керсетку!

— Не буде, Палажко, діла! Штани мені будуть! Черкасин добрий, пошию, щоб на спаса булотаки в чім і на храм вийти… Одстань і не приставай, бо годі вже у вибійчаних красуватися… Це штани такі, що й тебе буде в чім заміж видати… Літа йдуть, у цих штанях мене й поховаєте… І поніс до кравця.

— Ось! Дивись, Пилипе, край по совісті, бо це — черкасин…

— Та то вже нас не вчіть, — каже Пилип. — Вам як? Чи на галіфе попустити, чи в шагу?

— Попускай у шагу, щоб не муляло… Пуд дам, та, може, ще як накапає, то й чарка яка перепаде.

Одне слово, пошились штани. На роговім ґудзику, збірка до збірки.

Надів Кіндрат, подививсь, присів, підняв праву ногу, підняв ліву — ні за віщо не зачіпає.

«Слобода» скрізь, як після революції.

— На, стара, заховай у скриню… На спаса надіну… А ти, Палазю, не журись… У садку вродить, продамо яблука — буде тобі керсетка… Ховай, ховай, стара, і тобі кубова спідниця буде… Вродить — і буде… Півдесятини садка — хопить і на керсетку, й на спідницю…

А кубельця на яблунях у садку, аж у очах рябить, на кожній гіллячці…

— Поздіймати б ото, старий, чи що7

— Та хай! Хай трохи потепліє… Там після водохреща свяченої води залишилось… Покропимо, воно не візьме… Балакають ото чортзнащо!..

Потепліло… Покропили свяченою водою… Черва від «святої» води заворушилась та як чесонула… Так то їла листя, а то вже гілочки трощить… Стоять не яблуні, а костриця…

Вродило… Не яблука, самі «дулі»…

— Так що ото ти собі, стара собако, думаєш? У нових штанях проходжатися7 А я тобі «гимназією» у святій церкві світитиму?

— Бач ви які?! Собі так черкасинові штани пошили, а в мене з кохтини лікті вилазять. А Петро вчора казав, щоб я собі «оце» чимнебудь прип'яла, а то крізь кохту повискакують! У вибійчаних не могли ходити?

— На! Забирайте мої черкасинові! Беріть! Нате й вибійчані! Пийте мою кров!..

І став Кіндрат без штанів у садку. Дививсь на яблуні та головою хитав.

— І що було б пооббирати!

ДУЖЕ ВАЖЛИВІ СПРАВИ І як їх ВИРІШИТИ

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

Ця справа в центрі уваги на сьогоднішній сесії ВУЦВКу.

Дивна якась це справа. І до різдва Христового, і після різдва Христового з тої справи живемо, а налагодити ніяк не можемо.

А через що?

Мало землі. Це найголовніша причина. Ну що ти на тих семивосьми десятинах зробиш?

Розказують про чехів, про данців, про фінляндців…

У них он, мовляв, на каміні родить… У них он у три поверхи нива… І на нижньому поверсі, і на середньому, і вгорі родить…

Так то ж у «них»!..

Яка холера мене примусить у три поверхи ниву орати? Що мені, більше робити нема чого, чи як? Мені й побазарювати, мені й поярмаркувати, мені й похрамувати, мені й посвяткувати, — так коли ж я, скажіть на милість, оті три поверхи оратиму?..

Ти дай мені десятин хоч з двіста — я тобі покажу, як хазяйнують!

Що виходить? Юринда виходить…

Земля моя, народна — не панська, а жити сутужно.

Об чім діло?

А об тім діло, що неправильно…

Раніш, коли хто землю мав, він здавав її в оренду, обирався на старшину чи на титаря, надягав черкасинову чумарку, брав у руки ціпка, йшов селом — так йому всі шапки скидали.

Коні в його як змії, корови як барині.

— Це хазяїн! Оце хазяїн! — усі казали. А тепер?

І земля моя — і юринда виходить. «Інтенсифікація! — кричать. — Колективізація!» Неправильно! Треба всім по двіста десятин, щоб можна було здавати в оренду. І все.

Обмірковуватиметься ще на сесії справа охорони народного здоров'я.

Справа важлива, хоч її саме життя непогано, сказать, вирішило. Особливо на селі…

В кожнім селі, в кожнім хуторі є свої лікарі, що десятиліттями «врачують» населення…

Лікарюють вони непогано, відсотком смертності серед хворих регулює бог.

Головний їхній плюс — це те, що не треба витрачатись на ліки.

Самі вони й ліки готують.

Гвоздика, коров'ячий кізяк, сеч^[10], м'ята, сажа, калган… І молитви.

Наркомздравові тільки слід упорядкувати цю справу, видати всі «медичні» молитви і пасічанську бабу Палажку (лікувала мене «од зубей») ввести до себе в колегію. І все.

Садіть ліс! Бережіть ліс!

Не нищіть дерева! Ліси — наше багатство! Ліси тепер наші! Народні тепер ліси! Власне добро бережіть! Без лісу занепаде хазяйство! РІчки повисихають! Земля всохне! Правильне лісове хазяйство врятує нас! Оце гасла лісового тижня. Тяжко це все!

Садіть ліс!.. Це, значить, бери лопату, копай ями, сади туди деревину, бережи її, худоби не пускай!..

Не нищіть лісів! Це, значить, не рубай дерева! Не крадь! Є земельні комісії, що розподіляють ліс серед населення! Є земельний закон, що вказує, як користуватися лісами, щоб і ліси не загинули та щоб і населення лісом було задоволене…

Тяжко це!

От якби такий тиждень оголосили: «Рубай ліс!»

Заводити лікарські пункти навряд чи варт.

БЕРЕЖІТЬ ЛІСИ

«Ану хто швидше!»

«Скільки вирубаєш — стільки й твого!» От би попрацювали!

Цілісінький би місяць, і вдень і вночі, рубав би, їйбогу, і обідати б не обідав… І жінка б рубала!

Та що жінка?! Ванькові б шестилітньому купив маленьку сокиру, хай би хоч хворосту нацьокав!

А потім би стояв серед двору, а в дворі під самісіньку стріху рядочком дубки, берестки, ясенки…

Стояв би тільки та покахикував…

А потім та повисихали б річки, та повисихали б луки, порепалася б земля й позаносило б піском лани та ниви!

Сидів би на берестках своїх серед піскового моря та курив би люльку…

А підріс би Йванько, сів би поруч на берестку, подививсь би на тата, покивав би головою:

«Та й дурний же ти, — мовляв би, — тату, за те, що ліси понищив!»

І тут би якраз крикнуть:

«А виріж мені, стара, кийка, я йому покажу, як батька дурним кликать!»

«Де ж я тобі,— скаже стара, — вирубаю, коли всі ліси понищили?!»

А Йванько стрибатиме та приказуватиме:

«Дурний тато! Дурний тато!»

І нічого не зробите.

«ВЕЛИКДЕНЬ»

Про те, що Ісус Христос кінець кінцем воскресне, людство знало давно, бо в одній молитві ясно сказано:

«І воскресшего в третій день по писанію…»

Подія, отже, знаменна, що «писаніє» її передбачило й провістило ще за багато віків до того часу, як діва Марія народила від духа сина свого Ісуса…

Через те воскресіння Христа й було для людей такою несподіванкою, і багато людей, — а серед них навіть і апостоли, — не вірило, чи воскрес Ісус, чи не воскрес.

Чи воскрес Ісус Христос?

Безперечно, воскрес!

Та не просто воскрес, а «воістину» воскрес.

Справді, якби не воскрес Ісус Христос, хіба б ми готувалися до цього свята семитижневим «великим» постом?

Хіба б ми цілих 42 дні їли саму редьку з квасом, щоб потім налітати з роззявленим ротом на порося, на яйця, на ковбаси, на шинку, на паску, на курку, на індика, на самогон та на наливки й настойки Укргосспирту «довоєнного качества»?

Воскрес, безумовно. І велике це свято.

Великдень — свято воскресіння з мертвих, свято, — як каже християнська релігія, — життя; воно найулюбленіше й найурочистіше свято в християнській релігії.

І найурочистіше воно й найулюбленіше через те, що править за символ життя, за символ перетворення мертвого на живе.

Через те саме ми, християни, колемо великі свині на це свято, ріжемо маленькі поросята, б'ємо обухом силу волів та корів з лагідними, покірними очима, перерізуємо горло маленьким теляткам, кладемо на дривітню голови курей, гусей, індиків і, розмахнувшись великою сокирою, одрубуємо з святковим настроєм ті голови…

А потім обтираємо кров гарячу з сокири або з ножа, хрестимось і релігійно промовляємо, як після кожного «богові вгодного» і добре закінченого діла: «Слава тобі, господи,'слава тобі». А богові це діло вгодне через те, що робимо ми це на пошану воскресіння з мертвих його святого сина.

…А от і саме свято…

Ми ті поросята, телята, кури, індики, ягнята — у кошики та під церкву.

Там через кропило й кадило нисходить на них благодать божа, вони «святяться»…

І як тільки батюшка пройдуть повз вашого кошика й покроплять ваше порося водицею свяченою, ви хапаєте порося, яйця, паску, жінку, Ванька й Одарочку, біжите до воза, одв'язуєте кобильчину, скакаєте на воза:

— Ннно!

І галопом смалите до себе на хутір, приїздите, не випрягаєте навіть кобили, вскакуєте в хату, кидаєте в куток батога і скрикуєте: «Христос воскрес!» — і за стіл.

Жінка, розмотуючи порося, відповідає:

— Воістину, Степане! Зараз, зараз! Заплуталось, шельмине порося! І яйця потовклись! Казала тобі, не гони так, бо потовчемо! А тебе чорти гнали! Воістину воскрес!

— Та викинь к лихій годині потовчені! Давай швидше! Потім хреститесь:

— Послав господь святий празничок!

Одну чарку, другу чарку, третю, четверту… І за кожною чаркою:

— Христос воскрес!

— Воістину!..

— Христос воскрес!

— Воістину!..

Бачите… Значить, це не брехня, що Ісус Христос воскрес із мертвих…

І кожний з вас, хто глибоко вірить у воскресіння Христове, щороку після великодня прокидається на четвертий день, хрипким голосом звертається до жінки:

— Палазю, дай сирівцю!

А видувши півцеберки сирівцю, каже:

— Ххуу! Ніби з мертвих воскрес!

Так що це не брехня!

Коліть, ріжте, бийте, гоніть, пийте й їжте, раз ви людина релігійна!

СЕЛЯНСЬКА ВИГРАШНА ПОЗИКА

Здається, просто: взяв і купив. І все! Так ні… Коли кажуть:

— Купуйте! Обов'язково:

— А на лиху вона мені годину?

— Та вигідно. Сьогодні заплатив дев'яносто дві копійки за рубльову облігацію, подержав місяць чи там скільки — вона вже карбованець коштує. Та відсоток на неї йде. То гроші так собі лежать, а то лежать у тих облігаціях і пухнуть. Поклав карбованця, а за рік його тобі на п'ять відсотків роздуло. А там, дивись, щастя: виграв.

— Чорта пухлого виграєш!

— Та не чорта пухлого, а гроші. Чортів пухлих Наркомфін у тираж не пускає, а пускає таки справжні гроші. Отітаки червінці, що тепер за ними чухаєтесь та головою мотаєте:

— І де їх і набраться, отихо червінців?!

— Та якби ж виграв.

— Так треба ж облігацію купить, може ж, виграєте…

— Так отож якби знаття, що виграєш, може б, і купив.

Ну, переконали вас, що позика таки штука вигідна, і ви її купили.

Що ж далі?

От що. Не чухайтесь:

— От, мовляв, дурний! От дурний! Законопатив гроші.

Не чухайтесь, кажу, бо можна в жилетці дірку прочухати — прямо шкода…

Немабо чого чухатись: це ж вам не церковна рада прислала повістку на п'ять пудів на попа з кожного православного носа платити.

Грошей ви не законопатили, а лежать ваші гроші в облігаціях, а на ці гроші проценти ростуть.

А першого вересня найнезаможніший незаможник Одинець машину крутитиме в Харкові — і комусь із вас, хто позику купив, за карбованця тисячу карбованців викрутить…

Тоді хай уже чухається той, хто не купив… Тоді можна, бо свербітиме з досади там навіть, де ніколи не свербіло…

Тоді кличте всю сім'ю, всіх родичів, всіх кумів, бо самі тої досади не вичухаєте…

Ну, а виграли ви, приміром.

Що тоді?

Перше — випить…

Друге — випить…

Третє — випить…

І вже як душа не приймає, вже коли кума підносить лампадку, а ви головою крутите й чмихаєте: «Ннє! Не пойдьоть! Вернеть!» — тоді у кооператив і всім на спідниці, на керсетки; дві макітри, три підситки, ушивальник, чоботи, черевики, Ванькові коника, що свистить, і десять хунтів «брусиків»…

Ще гроші зостануться, бо їх чимало…

Приїздите додому — і зразу випить.

Потім — ще випить…

І так аж до «побідного кінця».

Боже вас борони, купити жатку, сіялку, плуга, букера й виписати газету… На чорта вона вам?!

ВИБОРИ НА СЕЛІ

На селі, само собою розуміється, не так, як у місті. На селі й умови для роботи інші, й інтереси виборців інші, отже, й вибирати слід підходящих для тих умов людей.

Голова сільської Ради, голова райвиконкому, члени ради, члени виконкому — від них усе! Путні вони — путнє й життя, злі вони — й життя таке…

Кожне село хай не квапиться, а добре обміркує, кого йому собі на голову вибрати, щоб потім не червоніти перед іншими селянами. Щоб можна було ще й сусідів подратувати:

— Хіба у вас голова? От у нас — дааа! А чим похвастаєтесь? Чим похвалитесь? Ось чим.

Виберіть такого голову, що самогон хилить, як воду… Просто зпід куба кухоль перекине й не скривиться… Оце голова!

Тоді можна перед сусідами руки в боки й задаватися:

— Що у вас?! От у нас! Хай ваш так вихилить, як наш!.. Друге. Вибирайте голову ласкавого та доброго. Щоб за родичів не забував. Щоб рідня його була не забута та влаштована…

Щоб, приміром, млин там чи садок ув оренду здати, так щоб здати братові чи тестеві, чи діверові…. Тоді всі казатимуть:

— От у Ясиновому (чи де там) голова… хороший чоловік… Про родичів не забуває… Побожому живе. Прийдеш до його, зпід поли курку там чи качку, — справа й полагоджена…

А то виберете такого, що ти до нього тиць, а він зразу:

— Не можна цього. Закон не дозволяє! З такою головою дуже незручно.

Треба такого голову, щоб до нього можна завжди було:

— Господин присідатель! А в мене ж оце ряба та таких дев'ятеро поросяток привела, як огірочки!

А «присідатель»:

— Оце друге діло! Давай заяву! І зразу на заяві резолюцію:

«Раздрішить, бо потому што хоч він і голова церковного совіту, а незаможник і млин содержить, і три пари волів та чотири пастухи, так усьо єто в його колектив, а не індивідуальной вон хазяїн…»

Все це добре знають бувші старшини, старости та стражники — їх і вибирайте…

Батюшку виберіть, як людину освічену, спеціально для боротьби з посухою.

Учителя, коли він закона божого дітей не вчить та коли розказує, що грім — то електрика, й понавчає дітей революційних пісень, до Ради не пускайте. То інтелігент!

На голову райвиконкому треба людину серйозну, ділову й сувору… Щоб у нього завжди було на дверях прибито:

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ РИКУ

Без доклада не входить

Придивляйтесь, щоб кандидат на голову того «рику» завжди ходив у галіфе, в кубанці й обов'язково з «кольтом» через плече…

Як на селі з жінками бути? Двадцять п'ять відсотків їх до Рад треба вибрати…

Вибирайте молодих та вродливих. Не дивіться на те, чи цікавиться жінка всілякими справами громадськими… То не цікаві жінки…

Виберете молоду, чорноброву вдову, що й на «змієвикові» розуміється, й поспівати, й пританцювати вміє.

Секретаря такого знайдіть, щоб на гармонію добре грав… Отоді будуть засідання. Отоді буде Рада!

Голова. Слово належить членові Ради Наталці Івановні! Член Ради. Якої вам, Іване Кіндратовичу? Голова. Якої знаєш… Член Ради:

По опеньки ходила! Цитьте! Коцюбеньку згубила! Цитьте! Ой цитьте, та мовчіте, Та нікому не кажіте! Цитьте!!!

Це можна назвати: «Засіданіє по вопросу об отхожих населенія промислах, а іменно — хождєнія по гриби в лес». Так і «по кожному вопросу» знайти можна… "Не Рада буде, а радість.

Вибирайте собі на здоров'я.

ДОРОГО ЦЕ ВСЕ КОШТУЄ

Мало не щомісяця обов'язково весь культурний Захід «обеззброюється»…

І обов'язково в справі кожного чергового «обеззброєння» скликається конференція…

Починає перша Велика Антанта, а за нею Мала Антанта.

Посередині Ліга Націй, і ЛлойдДжордж, і БонарЛоу, і Болдуїн, і Макдональд…

І Пуанкаре… І Ерріо… І Муссоліні…

І обов'язково кожний, як їде «обеззброюватись», сідає на нового ним збудованого дредноута й смалить на «беззбройну» конференцію.

Перед конференцією відбуваються обов'язково військові маневри, робиться огляд повітряному флоту, видається наказ про новий призов й голосується військовий бюджет.

Коли це все зроблено, прем'єр з військовим міністром сідають на авто:

— Гуди на пристань. Уже можна.

На пристані вже красується морська «забавка» з жерлами у кількадесят сантиметрів, круг тої забавки гідроплани кружляють, а під нею човни підводні…

Багнети на команді сріблом одлискують, на офіцерах найновішої системи револьвери.

— Обеззброюватись їдемо! І їдуть. І балакають.

Говорять обов'язково про гуманізм і про відновлення зруйнованого господарства.

А потім уже, після конференції, невеличкі інформаційні в газетах заміточки друкуються, на скільки кілометрів убиває англійський газ, на скільки французький і яке проміння скільки може повалити люду…

А потім знову конференція…

І нові бюджети… І нові призови… І нові гідроплани… І нові дредноути… і т. д., і т. ін.

Оце знов щось забалакали про обеззброєння… Наслідки поки що такі:

1) Великі маневри англійського флоту в Середземному морі.

2) Парад флоту під час Лондонської конференції.

3) Карна експедиція до Судану й до Південної Америки.

4) Збільшення війська в Індії. Це — англійське «обеззброєння».

5) В Італії — морські маневри.

6) Франція будує в Шербурзі два нові підводні човни і теж готує маневри.

Краще не обеззброюватись. Дешевше.

АГА, БУДЕШ?!

— І не пив, і не наїдався багато, тільки ваганку затірки й із'їв, а отаке наснилося… Що вже попокричав, що попостогнав уві сні, так бодай і не згадувати…

— А що скоїлось, Кіндрате Йвановичу?

— Та таке скоїлося, таке зчинилося, що як ізгадаю, так млію… Під серцем тільки — тріп! тріп! тріп! У голові туманіє, й за одвірок, щоб не впасти, хапаюсь. Помолився богу та й ліг… У коморі на кожушині… Недовго й ворочавсь… І от, хай бог простить, сниться мені, ніби я — моя ж таки Мура… корова, не до себе рівняючи, ніби я… А моя Мура так ніби не Мура, а ніби я, Кіндрат Стерня… Йде до хліва, бере налигача, налигує мене й веде напувати. А воно січень, холодище — так птиця падає.

Іду я до колодязя, реву… Змерз, як березова брунька… Реву:

— Не напувай мене холодною водою, бо заклякну… А вона не розуміє… Тика мордою моєю в корито, а там не вода, а крига…

Напивсь, реву, бо, чую, замерзаю, зовсім замерзаю…

Веде вона мене до хліва… прив'язала до ясел, кинула січки, дала коліном у черево:

— їж, чорти б тебе були взяли…

А в хліві вітер аж гуде… Як дуне, так ніби в тебе яка чортяка сто голок устромила… Тупцююсь я на місці та:

— Ататата! Ататата! А потім як зареву:

— Ой рятуйте! Ой хто в бога вірує!

Іде моя Мура у моїй кожушині, у повстяках та в кролячій капелюсі:

— Чого ревеш?

— Та помилуйте, — кажу, — хіба ж можна скотину в такім хліві в такі люті морози держати? Пропаду! їйбо, пропаду!

— А я, — каже, — пропала? Я три роки, бодай тебе були вовки з'їли, мучусь у цім хліві! Я три роки дрижу, як у пропасниці! Приймись! Бариня яка…

Та по клубах держалном трісь!

— Стій, стерво! Змерзла? А закалялась… Йии! Неоковирна.

Та по жижках держалном трісь! Та матюком мене, матюком…

Зирк. А жінка вже й доїти мене йде. Хочу сказати: — Палазю! Це я! Що ти робиш? А вона вже сідає…

Тільки хотіла за дійку вхопитися, я й прокинувсь. Так, повірите, мокрий увесь„. І дрижу… Перехрестивсь, та оце тільки вам і розказав.

Обмажу на зиму хлів, обкладу соломою, прироблю двері… А то хай йому абищо. Трохи не здурів.

Ага?!

ДИТЯЧИЙ ТИЖДЕНЬ

Провадиться оце якраз Тиждень міжнародного дитячого руху.

За дітей подбати треба, щоб свідомими громадянами були, та краще за нас на майбутнє працювали, та до пуття справу, що її оце ми розпочали, довели…

Що ж з тими дітьми робити, щоб вони такими, як ото написано, поробилися?

Що робити? Хіба не знаєте?!

Ось що.

— Тату, я сьогодні до клубу піду! Там з города приїхали з картинами. Показуватимуть, звідки земля взялася.

— Під шум, сукин ти сину, та під лотоки ти підеш, а не до клубу! До церкви так лютнею тебе не заженеш, а як до клубу, так на стосі не вдержиш?! Поза Уманню ходили б ви з вашими картинами!

— Та!..

— На кого ото ти такаєш?! Я тебе такну!

— Іван пішов, а я сиди та й сиди!

— І сиди! І сидітимеш! Каменем би ви посідали. Розпатякався! Дивись! Ноги з сідала повисмикую! Я тебе навчу, звідки земля взялася! «Земля»! А «оченашу» знаєш?

— Навіщо мені ваше «оченашу»?

…Далі вже витримати не можна. Ви підскакуєте, хапаєте його, сукиного сина, за ошийок і голову (його голову) між ноги (між ваші ноги)…

І давайте йому «дитячого руху»…

— Од батька розумнішим хочеш бути?! …Рррраз! Рррраз! Рррраз!

Оце й називається: «Звернути пильну увагу на дитину…» Тобто те, що в цей Тиждень од вас і вимагається…

Після такої «уваги» дитячий рух на селі безперечно пожвавішає…

Такі рухливі будуть діти, що чортового батька їх і наздоженеш.

Не встигнете й дубця вхопити, як воно вже, лиха дитина, аж на підметі. Тоді можна буде й вихвалятись:

— От у нас на селі рух серед дітей! От рух, так рух!

Далі програма ваша, щоб наблизити дітей до світлого майбутнього, така.

— Хай сукин син пасе!

— Ти мені не вигадуй отих клубів! Без клубів жили, й ти без них проживеш.

— Уже за ложку?! А морду перехрестив?! Молись, бузувіре, богу, бо, хай мене хрест уб'є, шкуру спущу.

— Знову за книжку?! А в лошака на ріпиці реп'яхи! У ріпицю дивись мені, а не в книжку… Без книжки живі будемо, а як мені лошак хвоста вичухає, вб'ю! Як собаку, вб'ю!

Оце й програма…

Через неї тільки й можна виховати вільного громадянина вільної землі…

І будуть діти розумні, розумні… Та поштиві, та ґречні…

Як виросте, що вже знає, де солдатка Горпина живе, так самі руки й шукають, де в «папаші» петельки, бо в бога кріпко вірує.

А клуби?! А гуртки?! А книжки?! — Я тобі покажу книжок!

АХ, МОЛОДІСТЬ!.

Молодість! Юнацтво!

Та само собою розуміється, що — школа, клуб, хата-читальня, фізкультура, сільськогосподарський гурток! І… світле майбутнє. І краще, як у нас, життя! І радість…

Тільки… Тільки ж, ах, молодість! Ах і юнацтво! Не там завжди клуб, де ви іноді думаєте! І не там і хата-читальня.

І не те є фізкультура, що нею ви іноді вихваляєтесь… І сільськогосподарська освіта не з тих гуртків починається, до яких іноді пригорнутись хочеться!

* * *

Коли ви іноді селом глупої ночі йдете цілою ячейкою, і блимає десь аж ондечки каганець світлом підсліпуватим, і заходите ви цілою ячейкою на те світло боязко жовтувате, і коли те світло раптом гаситься, і зчиняється галас веселий і писк роду людського в спідницях, і чується голос сердитий Мотрісолдатки: «От шеймині жеребці!» — не пишіть ви, будь ласка, у звітах своїх, що у вас на селі прекрасно проходить клубна робота…

…Ах, молодість: то не клуб, а досвітки!

* * *

Коли іноді товариш ваш, молодий і жвавий, напише на дверях біля крамниці або на паркані біля райвиконкому одно слово з трьох літер або цілий вірш, веселий та гнучкий, не збирайтеся ви біля того вірша цілою громадою реготатись та приказувати:

І ти з яру, І я з яру.

І не кажіть після того, що були ви в хатічитальні…

…Ах, молодість: то не хатачитальня.

Коли хтонебудь із вас, фізично добре розвинений, вхопить кирпичину й двине нею чи у вікно, чи в телеграфний дріт, чи в паркан, — не влаштовуйте йому бучної овації за «метаніє диска»…

Це не «диск», а кирпичина.

І не кажіть, що у вас у гуртку прекрасна футбольна команда, коли ви йдете вулицею, і один із вас підхопить ногою дядькове порося, і ви проведете тим поросям цілий хавтайм^[11] і навіть заб'єте ним (поросям) гола в Степанидині ворота… Це буде не футбол, а, як казала тітка Марина:

— Чуми на шейминих хлопців нема!

Не буде марафонськими перегонами і те, коли вас удвох чи втрьох застукає дядько Онисько на бакші і ви летите через рівчаки, через тини, через перелази!..

Це буде:

— Тікай, хлопці, бо засипались!..

А все це ні в якім разі не буде фізкультура, а таке:

— Раніш їх хоч у салдати брали, а тепер так тільки на два місяці у терчастини…

* * *

Коли ви на Івановій стогу з озимої пшениці гуртуєтесь з галасом цілу ніч з дівчатами, то хоч ви й дізнаєтесь про всілякі властивості озимини, це, проте, не буде сільськогосподарський гурток…

Завдання сільськогосподарського гуртка зовсім інше, а саме:

— Гуртуйтесь під стогом і потихеньку. Ах, молодість! Ах, юнацтво!

Живіть! І не питайте нас, старих:

— А ви б не полізли?

Не питайте, бо кожний із нас одповість:

— Не поліз би! І… збреше!

ЗБІЛЬШИТИ ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ПРАЩ!

Розумні люди кажуть (і треба вам знати, що кажуть небезпідставно), що збільшимо ми продукційність нашої праці тільки через наукову тої праці організацію…

Через НОП!

Бо ж, само собою розуміється, працювати тепер для своєї власної держави не те, що колись працювати на хазяїна…

Тепер (коли працюємо для себе!) для того, щоб людина прийшла на працю о 10й годині, заведено і НОП, і Лігу часу, і в кожній установі на кожній стінці начальник тої установи благає істерично:

— Товариші! Та товариші! Та побійтеся ж ви НОПу!. І товариші приходять рівно об 11й годині і працю розпочинають о 12й!

Раніш, коли праця розпочиналась о 10й, службовець, засапавшись, прибігав о 9 V2 й питав на сходах у швейцара:

— Не спізнився, Стратоне Калістратовичу? Чому це так, — зрозуміло…

Тепер у нас службовець — громадськи свідома людина, що своєю енергійною працею чимдуж намагається покласти й свою цеглину на будівлю світлого майбутнього.

А раніш службовець дививсь на працю в хазяїна так: аби день до вечора!

І приходив зранку, і сидів до вечора…

І до того він був байдужий до хазяйської праці, що ніколи не згадував про нагрузку, про відсотки, про надурочні…

Сказано — несвідомість!

Революція розкріпачила, звільнила, усвідомила, ну й:

— Я сьогодні на п'ять хвилин більше друкувала! Я не кінь! Я не можу! Давайте надурочні!

І допрацювались ми до того, що вже летить крик по всьому Союзові:

— Збільшити продукційність праці!

Ображатись нам на цей крик, товариші, не слід. Це значить: ще збільшити!

Тобто праця в нас дуже велика, але її треба збільшити ще.

Навіщо?

Помоєму, примха!

* * *

Раз вимагають — треба збільшити. Як?

Збільшити конторську працю з шести годин на вісім? Єрунда!

І шість годин не знаємо, куди дівати, що ж робитимемо ще з двома годинами? Це — практично.

А теорія, так та просто на підставі наукових дослідів каже, що правильно використані шість годин продукційніші за вісім…

Та це й зрозуміло: людина за вісім годин стомлюється так, що її енергія дуже підупадає за останні години. І продукційності ніякої…

Та ви й самі це помічали, навіть за шестигодинний робочий день…

Після другої години ви вже нервуєтесь… Ви бігаєте, вас часто нема за столом…

Начальство питає:

— Зоя Петрівна, де ви, що вас не видко? А ви нервово:

— Що вже мені й «туди» не можна піти?

— Так часто щось дуже!

— Ну я ж не винувата, що я хоч і регістраторша, а маю свою фізіологію! Коли у Клавдії Іванівни брат член правління, так їй можна по годині сидіть, а я так і півгодини не можу! Я, Миколо Івановичу, не качка!

…Ні, вісім годин — це багато! Та й за чергу битимемось!

Організовуймо свої шість годин! Тільки правильно організовуймо!

Треба ті шість годин так розподілити, щоб праця струмочком лилася…

Приходьте ви рівно о 10й!

Перші півгодини ви скидаєте капелюха перед свічадом, підсмикуєте виски, пудрите носа, пригладжуєте спідницю, підтикуєте блузку, підтягуєте трішки ліфчик, щоб кінчик мережки з вирізу визирав, і йдете «туди» приготуватись до продукційної праці!

Через годину ви вже за столом…

Кладете руки на стіл, дивитесь на нігті, виймаєте ножички і підстригаєте потрошки їх (нігті) з усіх боків. Потім натираєте, щоб блистіли…

Розгортаєте потім книжки й ідете до Наталочки у другу кімнату побалакати, що вчора були в кіно чи деінде!

Ще — година!

Потім приходить начальство. Коли воно жонате й суворе й вимагає праці, ви сидите за столом і кусаєте губи… Коли воно нежонате, ви… Не знаю, я не дівчина. Знаю тільки, що годин дві, а то й три пролине, як щастя! Побільше тільки ініціативи та самодіяльності… А ще краще, коли воно і жонате, і не суворе… Праця тоді буде продукційна…

Тільки таким, думаю, способом можна побільшити працю!

А коли візьмуться за облік праці, за різкий контроль і т. ін. — доведеться кидати посаду… І, прийшовши додому, сказать:

— Хто ж у цих більшовиків працюватиме? Це — звірі!.. От раніше було!

ЩОБ СЕЛЯНСТВО ВАС ПОВАЖАЛО

Всім, кого на варті революційних здобутків поставлено, присвячую

Заслужити повагу й пошану у підвладних — це штука дуже тяжка.

Правити округом, районом, селом так, щоб селянство ласкавим вас поглядом зустрічало, щоб, не боячись, а залюбки, побачивши вас, бралось повагом за капелюху та, пересовуючи ту капелюху од лівого уха до правого, лагідно вам кидало:

— Драстуйте, бо' поможи! З неділею будьте здорові!.. Дуже це, кажу, тяжка штука…

А вона тим часом приємна!

Бо ж, — погодьтесятаки самі! — приємно, коли «увєренноє» населення з якоїнебудь Шенгеріївки розповідає в Груні на базарі:

— От у нас голову бог послав! І таки ж і чолов'яга, спасибі йому! Що вже правильной, що вже розтолкує, що вже порадить! Ідеш, як до батька!

І зовсім не «резонт» для людини, що, приміром, всією округою заправляє, коли вскочить представник «увєренного» йому населення хоч би й до редакції та боком якось до тебе, потихеньку ногами пересовуючи, намагається щось іспитати…

І таке в того «увєренного» в очах, що не знає він, сердешний, чи тебе превосходительством, чи преосвященством гукнуть…

— Та чого ви, дядьку? — питаєте.

— Та був я і в райвиконкомі, і в окрузі, й у губернії!

— Так що?

— Та якось страшно!

А потім, устаючи з стільця:

— Так оце у вас так?

— Як?

— І балакають? І вислухують?

— Як бачите.

— Хто б міг подумати?! А в нас так тільки угукають… Та так угукають, що стоїш та приказуєш: «Прощай, Мокрино! Та не їзди ти ніколи по обчеським ділам…»

Незабаром оце перевибори.

Нові люди на посадах поз'являються.

Давайте так, щоб населення вас поважало і щоб авторитет ваш став високо та гойно… Давайте…

Коли виберуть вас на голову сільради — пишіть, будь ласка, насамперед куди слід, щоб дозволили вам револьвера носить…

І ходіть до сільради тільки з револьвером…

Голова райвиконкому хай носить два револьвери — з правого боку й з лівого боку…

Голова окрвиконкому ще й посередині один — три, значить.

Боже вас борони одягти кожушину або свитку таку, як у Г. І. Петровського, — можуть подумати, що ви проста людина…

До револьвера найбільше підійде вузеньке, з отакенними крилами галіфе, та ще й червоне, та кубанка набакир, та коротесенький, облипчастий, навіть не френч, а, як казала моя тітка, свистун…

Це — зовнішній вигляд, що дуже збільшує авторитет влади і породжує стихійну до вас пошану.

Далі поводження з «увєренним»…

У рамки його, поводження те, що й казати, не вбгаєш, проте кілька порад, досвідом перевірених, можна знайти.

От увіходить до вас у кабінет прохач. Побачивши на столі револьвера (револьвер на службі ви кладіть на столі), кахикає двічі й починає тремтячим голосом:

— Господин товаришу! До вашої милості… А ви йому зразу:

— Какі такі господа тепер? Совецькая тепер власть, розтуди твою!..

Побачите самі: від поваги до вас він просто захолоне, і сльози радості капатимуть по його зборознявілому обличчю… І від щастя заціпить прохачеві, і нічого він вам більше не скаже, а вийде, вклоняючись, задки з кабінету і всім подорожнім розказуватиме:

— Ну й голову ж ми собі знайшли! Іііі!!!

Дуже підносить місцеву владу в очах населення ще й бажання екстрено «вирішать» всілякі справи…

— Товаришу! Таке до вас у мене діло: їхав оце я минулої неділі на базар. Запріг кобилу, збираюсь навожжувати, а Семенів Іван, отой, що за греблею…

А ви його зразу перекривіть:

— «Збираюсь навожжувати»… Патякало чортове!.. Швидше говорити не можеш?!

Так після цього він швидкошвидко замеле…

І швидше ви з ним і покінчите, бо він намагатиметься якнайскоріше звільнити вас од своєї особи…

Чимало можна ще різних прикладів понаводити, та я гадаю, що ви розумієте, в чім справа…

ПРО ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ПРАЦІ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ ТА ПРО ТЕ, ЯК ТУЮ ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ЗБІЛЬШИТИ

Продукційність праці в нашім сільськім господарстві?! Це все одно, якби вам сказали:

— Пошукайте дівоцтва у цариціКатерини Великої…

Не знайшли б ви його… Так тільки на невеличкі, може б, спогади натрапили, та й то під мікроскопом… натяки…

Натяки тільки на продукційність праці і в нашім сільськім господарстві…

Праця є, а продукційності тої, як у комара носа… От скілечки…

Причини?

Первородні! Причини ті ще од тої мавпи, що від неї «пішов єсть» український суверенний і ні від кого не залежний народ наш…

Дарвін про те не писав, але останні антропологічні досліди непереборно доводять, що ми пішли від тої мавпи, що лежала в джунглях під вербою, чухала поперека і, співаючи, голосно виводила:

…ударили її дзвін.

То ж пооо тому чумачеееньку,

Гей! Гей! Що їздив по сіль.

А як кличуть, було, нашого прапрапрапращура земляки пополювати по джунглях, то він закурить люльку, пахне разів двічі, повернеться на другий бік та:

— Краще полежу… Якосьто воно буде!

І знову:

А розсердиться було Тарзанова мати та загарчить:

— А що ти їстимеш, вайло чортове?

То наш прапращур їй:

— Зате в мене пісня перша після італійської!

І знову:

З того й пішло… З того й причини.

* * *

І от тепер ми хліборобствуємо.

Перескочили й через кам'яну, й через залізну, й через бронзову доби, а й досі нас не залиша оте:

— Якосьто воно буде! …Працюємо…

— Ну й робота! Пройдеш ручку, то так милом і візьмешся!

«Мило» — продукційність нашої праці…

* * *

Оремо ми…

— Марино! А чи не бачила ти, де я плуга восени засунув?

— Та за клунею!

— Дивись, а я вже чотири дні голову собі кручу, де його застромив…

— Та за клунею, кажу ж тобі, в лободі! Йванько оце бігав до вітру, так ногу об чересло вразив!

— От сукин син! Іншого місця не знайшов! І заховаєш же, що й сам не знайдеш, — ні, стерво, знайдетаки й настромиться…

Витягли плуга…

— Марино! А чи не знаєш, де я коломазь восени застромив?

— Та ще ж у пилипівку свиня поїла!

— І не здохла?

— Ні! Ригала тільки…

— Дивись?! Ото чудасія!.. А роздвижного ключа не бачила?

— Та Йванько ще після різдва у криницю вкинув…

— Ото! От лихої Що ти його в світі божому робитимеш?! Виводь булану… Поїду! Якосьто воно буде…

…На полі…

— І щоб твоя й путь погибла з твоєю оранкою!

— Та верни соб, сукин ти сину, щоб тебе наперед потилицею повернуло!

— Та держи цабе, в держалнах би тебе держало!

— Трррр! Огріх! Ііі, та й справа ж! І хто ці плуги такі робить, калікою б його було зробило?!

— Паняй далі! Ннно! Соб держи, собсоб! Тррр! Огріх!

— Ііі.

— Випрягай! Уже сонце сідає… Додому! …Оремо ми…

* * *

Сіємо ми…

— Одарко! Знайди мені лантуха путящого — поїду ячменю посію… Та й чи сіяти, чи ще почекати? В якономії вже три тижні як посіяли, та чи не рано ще? Пам'ятаєш, як під гапонську війну я пізно посіяв, — ох і ячмінь же був уродив! Як дріт!

…На полі…

— Ііі! Продравсь мішок! Казав же: дай путящого лантуха!.. От робота!

Паняй додому… Посіяв…

— Мокрино, Уляно, Петре, Андрію! Збирайтесь на поле — гайвороння полохати, а то геть ячмінь поклююты

…Сіємо ми…

* * *

Косимо ми…

— Федосько! А чи не знаєш, де я того літа косу застромив?

Ііі! Кісся тріснуло! Ііі! Косу порвав! Ііі!

…Косимо ми…

* * *

Молотимо ми…

— Секлето! А чи не бачила ти, де я… Ііі! Ціп одірвавсь! Ііі!

Продукційність праці в сільському господарстві. Машина, кажуть, визволить. Машина машиною, це так…

А чи не спробувати б нам (до машини!) більше сіяти стручкуватого перцю?

Перець той треба закладати не під чересло в плузі, і не в кісся, і не в ціпа, а зовсім в інше місце…

Для енергії спеціально…

І виймати його тільки тоді, як до миски сідати… Бо щодо миски, так у нас:

1) Снідання.

2) Обід.

3) Полудень.

4) Підвечірок.

5) Вечеря.

І ніколи ложка не ламається, і ніколи нікого не питається:

— Іване! А чи не знаєш ти часом, де я липівку з салом засунула?..

ОХОРОНА МАТЕРИНСТВА Й ДИТИНСТВА (До зізду)

Ви, певна річ, зразу:

— Іч, вигадали! Материнство й дитинство охороняєте, а батьківство так ні?!

Чудні ви люди, їй-бо.

Кулаки ж у вас є, чоботи ж у вас є? Навіщо ж вас охороняти? Хіба забули, що тисячу тисяч років аж до 11 жовтня 1924 року ми, батьки, прекрасним способом охороняли й охороняємо своє батьківство…

Хіба забули, нащо в жінки довге волосся, а в роті тридцять шість зубів?..

Хіба забули знамениті, класичні фрази:

— Погавкай! Уплутаюсь у патли — гадюкою крутитимешся.

Або:

— Як дам по зубах — не знатимеш, де збиратимеш! Або:

— Наплодила — й гляди! Та щоб не підлазило до мене, а то як швиргону, то кавкне!

Та чимало взагалі є способів самому охоронити своє батьківство…

Охороняли ми його не погано…

До того охороняли, що довелося завести цілу організацію «Охорони материнства й дитинства»…

Організація ця, отже, є наслідки батьківської самоохорони…

* * *

У нас трохи не так зрозуміли цю прекрасну ідею «охороняти мати та дитину»…

У нас здебільша охороняють матір від дитини.

Наслідки: нема ні дитини, ні матері…

І люди ті переконані, що роблять велику і корисну справу.

— Нема, — кажуть, — матері, нема дитини, — й охороняти нікого не треба. І все гаразд… І ніхто не ремствує, що от, мовляв, у вас діти та матері занедбані…

Правильно…

І видатків нікоторих.

Хіба веретено так дорого коштує?..

Дрібниця…

Просто собідва десятки яєць у матері вкрала, карбованця назбирала і городами до баби Чортулихи… Пошепки:

— Бабусю! Гріх скоївся…

— Лягай, голубочко! Гроші принесла?

— Принесла.

— Лягай! Оче нашу, же єси на небеси!

— Ой!

— Уже, голубочко… У мене веретено, голубонько, гостре! Оце на попий, серденько, пороху та ріжків попоїж!

Через тиждень — труна, піп, кутя, невеличкий хрест і пироги з капустою та з горохом… І все!

ї ніяких консультацій, ніяких будинків для пригрудної дитини, ніяких ясел і всього такого іншого… І матір схоронили, і дитину схоронили. Це на селі…

У місті трохи складніше… Тут не веретено, а вже шпилька від капелюха, а то й катетер… А потім «чистка», а потім перитоніт, а потім уже похорон, а потім суд… Це все значно довше й марудніше.

Ах, скільки треба книг, книг, книг!

Тільки не на склепи у видавництвах, а на село, на село, на село…

І в робітничі райони!

БОРІМОСЬ ЗА КНИЖКУ!

«До десятих роковин Жовтневої революції не повинно бути в радянських республіках неписьменних…» Це сказав товариш Ленін. Десяті роковини через три роки…

Неписьменних у нас чотири мільйони… Щоб їх вивчити, треба щось із 12 000 шкіл… В кожне село треба школу…

З 23 жовтня оце й до 1 листопада відбудеться Тиждень боротьби з неписьменністю…

За цей тиждень в кожнім селі треба підшукати для школи, де вчитимуться неграмотні, помешкання, підремонтувати його, обладнати, дров купити і т. ін. Одне слово, треба ту хатину зробити такою, щоб можна було в їй за книжкою сидіти і щоб пальці не клякли.

Влаштувавши таку школу, можна буде братися за науку…

* * *

Припустимо, що в селі знайдуться люди (а що вони знайдуться — ми сумніву не маємо!), що таке помешкання знайдуть, обладнають, учителя посадять, неграмотних перепишуть.

Ходи й учись!

Тут уже починається самодіяльність отих неписьменних… Учитись треба!

Воно, що й казати, було б дуже добре, коли б за пуд гречихи найняв когось за себе, щоб воно в школу ходило, а ти собі сидів би вдома і потроху грамотним робився…

Запалення очеревини. — Авт.

Але так не можна. Може, коли й додумаємось до такого способу всіх грамотними поробити, але тепер іде треба самому трохи лоба потерти, щоб учитати однудві сторінки в читанці…

Затямити треба ось що.

Коли придбати найкращу читанку, посовітуватись із найкращим учителем, а потім узяти та ту читанку чи на устілки подерти, чи покурити, — від цього грамотними не будете. Навіть як узяти в неділю книжку, підкласти її під голову й виспатись на ній од обіду і аж поки товар увечері напувати, — не вчитаєте й одної з того літери.

Треба обов'язково ходити до школи та слухати, що учитель навчатиме… Тоді тільки буде толк…

Так і з жінками…

Краще накривати глечики кружалнами, ніж книжками… І підпалювати в печі краще кострицею чи соломою, а книжка хай лежить собі на столі… З неї тоді більше буде користі… Навіть як лежатиме, не кажу вже про те, як ту книжку розгортати, та вдивлятися в неї, та думати, що в ній написано…

Ось іще що.

Коли зустрінете куму на вулиці і, привітавшись, запитаєте: «Кумасю, записалися до школи?» — «Записалася!» — скаже кумася…

Не кажіть:

— От дурна!

Не кажіть через те, що дурна не та кума, що ви її зустріли, а зовсім інша кума…

ЗЕМЛЯ — МІСЯЦЬ — МАРС

Заснувалось товариство міжпланетного сполучення. Недалеко той час, коли можна буде побувати на Марсі, на Місяці і т. ін.

Ми — практики…

Ми, само собою розуміється, не від того, щоб побувати на Місяці, чи на Марсі, чи навіть на Сатурні й на Нептуні…

На Місяць, приміром, це не тяжко… П'ять день усього летіти… Це — небагато…

Зарядять вас в ракету (ракетами, кажуть, туди їздитимемо), вистрелять, приміром, у понеділок, а в п'ятницю вже ви з Місяця знайомих на Землі ручкою вітаєте:

— Здрастуйте! Уже тут!..

А от на Марс уже тяжче. 256 днів на Марс треба летіти.

8 V2 місяців… Тяжкувато трохи… Це ж іще як ніякої в путі тобі притичини не трапиться, не зачепишся там за якийся Волосожар чи за Чепігу… А то й цілий рік доведеться їхати, поки до того Марса дочвалаєш…

Довгенькотаки… Хоч за час революції й доводилося з Харкова до Києва місяців чотири іноді їхати, так про те ми вже забули, — це раз, а друге — чотири місяці не вісім місяців…

Та й то таки ж було у себе вдома. На станції можна було й яйце яке за кожуха виміняти, а то ж дорога невідома, харчі треба з собою брать… А як підрахувати, скільки треба самого хліба на 256 днів брати, та солі, та цукру, то й вийде так, що доведеться в одній ракеті сідати самому, а за тобою десяток ракет з харчами свистітимуть…

Та ще, хай бог боронить, посміється котрийсь із механіків та «зарядить» харчі дужче, як вашу ракету, і вийде так, що ви ще тільки до Місяця долітаєте, а ракета з бубликами вже аж біля Венери… І крикнути нема кому:

— Перейміть, товариші!..

Та що й казати, — попервах чимало буде всіляких незручностей…

Потім воно, звичайно, налагодиться…

Коли по дорозі на Місяці, на Венері та й на інших дрібніших планетах ларьок буде, тоді не так страшно…

Долетів, розрядивсь із ракети, забіг, перекусив і заряджайсь далі…

А зразу все з собою доведеться брати…

Наші практичні пропозиції з цього приводу такі:

Перш ніж розпочинати рейси в міжпланетні простори й на різні планети, слід по путі:

1) Позаснувати ларки.

2) їдальні церобкоопівські, з умовою тільки, що там швиденько подаватимуть їсти, бо ракета — не кінь і не трамвай…

3) Не завадило б на Місяці й «Нову Баварію» причепити.

4) На Венері (до неї 112 день їхати) лікарню з родильним відділом, бо всяко може в дорозі бути… '

Першу партію висадити на Марс соціально небезпечного елемента… Бо хоч воно й пишеться, що марсіани народ культурний, та хто їх знає,— ніхто ж їх не бачив… Це ж тільки гадки… Прилетиш, може, вилізеш, а земляки з Марса підскочать, миттю тебе на шпичку та шашлик із тебе й засмажать…

Доказуй тоді, що ти з добрими намірами.

ТА ВЧІТЬСЯ Ж!

З 23 жовтня до 1 листопада — Тиждень ліквідації неписьменності.

І

— Прибігла оце до тебе, Килинко, та й не знаю, як тобі й сказати… Листа оце дістала! Од Андрія, мабуть… Перечитай, голубонько, що там воно написано…

Килинка читас:

«Люба моя Степанидонько! Ох же ж і скучив я за тобою, голубонько!

Ох же ж і сумую! Як ізгадаю, моя рибонько, як ото ми з тобою під вербою як станемо, та вже цілуємосяцілуємося, цілуємосяцілуємося! Оце сидю листа пишу, а губи самі тільки цмокцмокцмок! А як приходив до тебе в клуню! Місяць світить, зірки сяють…

А я потихенькупотихісіньку, щоб і не хруснуть…

Та що вже наобнімаємося, та що вже напригортаємось… І ніхто й не знає, що ми любимось. Ось як скінчу службу проти всіх хижаків та капіталістів, приїду і зразу опридільонно в загс.

Цілую тебе, твій Андрій Іванович Обротька».

Прочитала Килима Аидрієвого до Степаниди листа…

Радіє Степанида не забув Андрій.

А на другий день у селі:

— Ач яка свята та божа!

— Аз Андрієм під вербою!

— А в клуні! «Пригортаємось, обнімаємось»! Іч яка! А вдома мати:

— Андрія тобі?! У клуню тобі?! «Мені в хаті, мамо, душно»?! Може, тобі у касамол?! Ууу, страмнюча!..

…Плаче Степанида…

Дістав листа Петро від Марини, що до міста виїхала…

— Прочитай, Іване, а то я не втну… Прочитав Іван…

А на другий день у селі…

— А Петро з Мариною! Ой і хитрий же! Коли ж це вони встигли?!

Та все:

— Гугугу!

Принесли дядькові Свиридові умову про оренду.

— Підпишись!

— Неграмотний!

— Став хреста! Поставив.

А на другий день на селі:

— Свирид жінки одцурався! Підписав бумагу, де написано: «Одказую свою жону єдину на церкву…»

Хлопці поглузували…

До чого це тогда все? Та все ж до того:

— І на лиху воно годину ота грамота, ота письменність?!

ВПЕРЕД, ХЛОПЦІ!

Центральне статистичне управління виявило, що:

1) 1924 року на Вкраїні на самогон було викурено З 500 000 (три з половиною мільйони) пудів хліба.

2) 1924 року на Вкраїні було взято на облік 36 000 самогонних апаратів.

3) За сім місяців цього року вже взято на облік 50 000 (п'ятдесят тисяч) самогонних апаратів, тобто один самогонний куб припадає на 550 душ населення.

Справа, значить, посувається вперед…

Коли за сім місяців 50 000 кубів нарахували, то зй рік їх вийде, значить, тисяч із 80…

Хліба цього року на самогон курнемо не три з половиною мільйони, а мільйонів п'ятьшість.

Ми знаємо, що одна хатачитальня в нас припадає на 1000 чоловік населення.

Самогонний апарат, значить, побив уже хатучитальню.

Один примірник газети в нас припадає на 100 чоловіка…

Але це нічого. Коли таким темпом ітимемо, то років через дватри заб'ємо й газету…

Буде в нас один самогонний апарат на 50 чоловіка…

А там, дасть бог (бо бог дуже самогонові допомагає: виявилось, що найбільше п'ють святами), що в кожній хаті буде не по одному, а по два й три куби….

Одне слово, як народиться дитина, зразу батько й замбвляє новий апарат…

Та позачиняємо школи, сельбуди та хатичитальні, та як закуримозакуримозакуримо!

І весело ж і житиметься!

Люди п'яні, корови п'яні, свині п'яні…

І не розбереш тоді, де людина, де свиня…

Всі рівні!

Свині хрюкають…

Люди лежать і співають:

Ой випилавихнлила, Сама себе похвалила…

Найголовніше, щоб справи цієї не припиняли, щоб усе вперед, уперед, уперед!

ХМАРА (Вважайте за передову статтю. Програмову, сказать би)

Франція визнала…

Акт величезної ваги, що тягне за собою наслідки, які навіть тяжко зараз і збагнути…

СРСР вийшов на битий і вільний шлях міжнародних відносин і займає одно з чільних місць в міжнародній політиці…

Ми знаємо, що Франція відіграє велику роль на європейському континенті і дружні з нею відносини колосально вплинуть на зміну міжнародних відносин…

З боку економічного цей акт французького уряду так само має першорядну вагу, бо тільки дружні між обома країнами стосунки дадуть стимул до буйного розвитку продукційних сил і торгівлі в обох державах…

Франція довго й уперто боролась… Починаючи з одвертих, нічим не прикритих, збройних проти радянських республік виступів і кінчаючи блокадами, впливом на «сусідів» і т. ін., вона намагалася збороти міць молодих радянських республік…

І наслідки: наша величезна перемога, що ще раз і якнайяскравіше доводить міць робітничоселянських республік…

Так… Ми йдемо вперед! Ми багато зробили, щоб довести життєвість державного тіла, але, нема де правди діти, чимало роботи ще впереді… І чи не найтяжчої…

Визнала нас Англія, визнала Франція, провадяться переговори з Японією, метушиться Америка… Всі бачать, що без Союзу Радянських Республік тяжко, — та не то тяжко, а неможливо, — урівноважити світ, дійти миру й спокою для знесиленого людства…

І ми б раділи, що наша ідея переважає, ми б гордували, що сила нашої Червоної Армії й невичерпна снага пролетаріату й селянства перемогли лють і піну міжнародної буржуазії… Але єсть хмара, що ставить під сумнів усі наші плюси, що нівелює всі наші досягнення.

Ми ніяк не можемо добитися симпатій у величного й могутнього королівства румунського. Ми прекрасно, звичайно, розуміємо, що величному, й могутньому, і славному своїми історичними традиціями, багатющому на територію, на бояр, на короля, на культуру і на промисловість королівству румунському нема чого квапитись, як, приміром, Франції, з визнанням нашого Союзу…

Це ще раз підкреслює загальне правило, що рідко коли небо буває абсолютно чисте…

Іноді серед чистого неба буває чорна хмара…

Віримо, що вона розвіється.

ВАЖКІ ЧАСИ НАСТАЛИ… (До жіночого з'їзду)

Про долю жіночу. Якихось там сім років промайнуло, а дивіться, скільки змін! Та яких змін… Візьмемо жінку.

Жилось їй у нас та радувалось…

Підросте, видадуть заміж, очіпка надіне, колиску почепить, вервечки в колисці дебелі, сиди собі та підвивай потихесеньку:

Ой ну гойда, гойда, Чужа мати пройда,

А нашая люба Не піде нікуда.

Буде вдома сидіть Та Оришечку глядіть.

Ааааа!

Люлілюлілюлі, Котикові дулі…

На другий рік уже трохи не так… Уже замість Оришечки:

Та Івасика глядіть…

На третій рік:

Та Килиночку глядіть…

На четвертий:

Та Андрійка глядіть…

І тільки іноді замислиться було жінка, як батюшка встругнуть якогось Акакія…

— І таке батюшка й вигадали. І як його й заспіваєш, — отаке чудне наймення дали…

Вранці собі встала, курей погледіла, з яйцем котора… Свиням винесла, корову подоїла, потім до печі, потім улітку одна робота, взимку — друга.

Живи собі та радуйся…

Неділю бог пошле — до церкви сходила, свічку приліпила, додому прийшла — вдома пироги, капуста й вареники…

А після обіду кумася приходить:

— Чи не поськаємося, кумо?

— А я оце до вас збиралася, голубонько… Нову гребінку старий на базарі купив…

— Лягайте, кумасю…

І так хороше… Лежиш собі на лаві, в куми на колінах… А влітку в садку під вишнею, на рядні… А кума почеше новою гребінкою, волоссячко до волоссячка покладе… Лежиш собі, дрімаєш, а на голові тільки — трррісь! трррісь!

І так же ж любо, так же ж спокійно! Волосся довге, викохане…

Як чоловік коли прийде, зіб'є очіпок, ухопить — так є за віщо й ухопитися…

Жилось, одне слово, як у карти гралось… І літ старих доходилось…

Бабами робилися, онуків колихали та старенькому на неділю сорочку прали…

Порядкувала вже або донька, або невістка…

7,27

А старий було прийде, подивиться:

— Де ж твоє, старенька, волосся шовкове? Ні за віщо вже й ухопитися…

— Е, старий, не ті літа! Підтопталися ми з тобою!

— Підтопталися, старенька, підтопталися… …І чоловіки поважали…

— От у мене жінка! От жінка! Ноги мені митиме і воду ту, як я схочу, питиме!

— А в мене? Вік прожили — «брешеш» ніколи не сказав… Так тільки вранці встанеш, матюкнеш та недоуздком оперіщиш — і більш нічого. Вже й онуки є. Живемо й досі, як бог приказав…

Було колись — минулося…

І до чого воно тепер іде, до чого воно й завертає?

І в комнезам…

І в сільську Раду…

І в кооперацію…

І до Всеробітземлісу…

І до жінвідділу…

І в партію…

І в лікнеп…

І в Охматдит…

А чоловік чортом:

— Я за тебе кури глядітиму?!

— А яйця їси?

— Яйця? Яйця — то діло десяте! А щоб ото я, котора з яйцем, пакостився, — та хай вони тобі виздихають!

Важкі часи настали…

Не встигнеш до лікнепу вискочити, а він, лиха личина, клуню одчинить, сяде:

— Ціпцшціпціпууу!

Зайдуть бідні кури, а він баркою — трррах! Та тоді:

— За курми дивись, охмадитко ти делегатська! В клуні геть усі снопи побили… Засмаж он трьох, — то я з клуні накишкав!..

Або дитину в помийницю всадить та в крик:

— Доки ти по тих зборах шалатимешся? Діти он у помийницях плавають, а тобі все революція?! Ой Наталко, свербить у тебе волосся! Ой свербить!..

Та махнеш тільки рукою.

— Свербить, та не чухатимеш…

Важкі часи настали…

ПИШІТЬ… ПИШІТЬ…

Робкорів наших — залізничників — приструнили…

Бугая (є такий робкор — ядовитий) із бригадира перевели на звичайного вагонового провідника…

Куракова на грубника перевести хотіли, хоч він ізроду собі за маляра править…

Гарасименко був за провідника, а тепер його в грубах палити призначають…

Взагалі «піднатой» на хлопців, щоб знали, куди раки на зиму грітись залазять…

— Ну що, — питаю, — хлопці, писатимете тепер? Aral

— Писатимемо! їйбогу, писатимемо!

Иу хай іще Бугай і Гарасименко — молоді хлопці, а Кураков стара ж уже людина, і той:

— Писатиму! Хоч здохну, а писатиму!.. От завзятий народі

— Та киньте, — кажу, — хай йому лиха година з отою газетою! Лиха не оберетесь…

— Писатимемо! А що нам робити, коли ока треба?

— Що робити? Ех, любі ви мої… Не знаєте, що робити… Іде начальство, а ви га шапку та в пояс… Та йдіть іззаду й на бекешу начальникову дуйте: «Пір'ячко, вашшшшш… причепилося! Ффуфу! А я здув!»

От що треба робити… І ставка буде, і бригадиром будете…

А то пишете, от і паліть у грубках, от і знижуйтесь…

— Все 'дно писатимемо! Ну що ж? Палитимемо в грубках, менше вироблятимемо, а таки писатимемо… Так і знайте!

Так і знатимемо!

Пишіть, писало б вас і вздовж і впоперек! Пишіть!.. Побачимо, що з вас буде?!

То ще скажіть спасибі, що начальство ще вам господь милостиеє послав…

Був би я за ваше начальство — лихої б ви години в мене писали…

Я б не знижав, я б не скандалив… А просто собі любенько та лагідненько так:

— Товаришу Кураков! Куди це ви чимчикуєте? Ходім пройдемось, — маюдо вас справу…

Та й повів би колією… Паровики там ото бігають, порівнявся б із паровиком, та тоді — штовх! І прицілявся б так, щоб колесо йому по пупі проїхалось… Чортового батька він би в мене більше писав… Або:

— Товаришу Бугай! Ось ходімте нову грубку в паровику подивимось… Одремонтували оце вчора… Там горить, аж гогоче! Напишете потім у газеті, як у нас паровики ремонтують…

Привів би його на паровик:

— Нахиліться! Бачите, як палахкає?.. Аж біле!

Він би нахилився, а я б його лопатою в грубку кидь! Та й зачинив би… Робкори цього дуже не люблять… Після цього ніколи вже іродів син не писатиме…

А тоді б ізскочив би з паровика, потяг би носом:

— Робкором запахло! Смаженим… …Я б не знижував…

Пишіть, хлопці… Пишіть!

ДІЛА ЄГИПЕТСЬКІ

Почалося, значить, уже самовизначення націй… Англія вже Єгипет «визначає». Сама визначає…

Чому саме вона почала з єгипетської митниці в Александрії — невідомо…

Положим, воно різні способи того «самовизначення» бувають… Англія гадає, що найкраще почати з митниці… І захопила.

Потім більше буде…

Вже англійська ескадра пливе до Суецької протоки, вже Англія єгипетських офіцерів виганяє з суданської армії…

Одне слово, все йде, як по писанбму…

Там далі чотирип'ять шибениць, на кожне єгипетське сельбище і «підуть єгиптяни вгору», як той циган казав… «По два на оривок»…

От що значить правильну владу господь Англії послав…

Національну владу, що підтримує гідність Великобританської імперії…

А ото все невдячність єгипетська наробила…

Дали ж йому, Єгиптові отому, 1923 року самостійність… І армію залишили для порядку, бо ж хіба можуть єгиптяни самі порядок підтримувати?..

І командувача дали… І чиновників дали… Усього дали…

Живи собі в своїй, мовляв, державі та роби, а ми самі за тебе твою державу охоронятимемо… Тобі ж краще буде…

То тобі й робити треба, і їсти, і державу охороняти…

А то ти паном діло… Тільки роби, а за останнє ми самі потурбуємось… І закони тобі напишемо, і порядок наведемо, і сировину вивеземо…

Щоб аніякісіньких тобі турбот не було…

Так ні! Незадоволень… Бунтують… Генерала ЛіСтека бахнули…

От тепер і пішло «самовизначення»…

А нема де всетаки правди діти: практичний народ англійці…

Яке діло, можна сказать, велике — визначити Єгипет, а й тут не забувають про фінанси державні…

За генерала ЛіСтека 500 000 фунтів стерлінгів тягнуть з єгиптян…

Це ж за одного…

Єгиптяни погодились заплатити, — вони бачать, що заробити можна, й гатять туди і генералів, і адміралів…

Правильний комерційний розрахунок…

Але можуть і прогоріти, бо є чутки, ніби єгиптяни вирішили надалі бити безплатно…

ГІРШЕ СОПКИ ОЗИМОЇ, ГІРШЕ «УРАВНИТЕЛЬНОГО» ПОДАТКУ!

— Передплачуйте газету!

— На чорта?

— Як на чорта? Культурні ж ви люди чи ні?

— Культурні!

— Так і передплатіть!

— Ой, дайте мені спокій! Що, вона мене годуватиме, ваша газета?

Правильно людина каже — газета не годуватиме… Та не тільки не годуватиме, а гірше: через неї, через газету оту, самі неприємності…

Галасують усі:

— На село газету! Без газети — в багні валятимемось!.. Може?! Може, й валятимемось… Так зате спокійно…

Лежиш собі в багнюці — і ніщо тобі не свербить… Муха сяде:

— Киш! І все…

А з газетою?! Хай їй чорт, тій газеті!..

На Голубові хутори он одного разу потрапила газета… Один там письменний ізнайшовсь… Дістав він газету, сів на колодці, розгорнув і читає…

— Що ти, куме, робиш?

— Газету читаю…

— А дай і я…

— На… Тільки ж ти не вмієш… Ти ж неграмотний…

— А хіба…

— Ну да! Треба вміти, брат, читати…

Так того як заколупало, як запехло, що він читати не вміє,— схуд, бідолаха, посивів, у євангелісти записався, почав жінку бить і кінець кінцем зліг… Запричастили — полегшало… Так тепер одвертається од газети навіть і тоді, як цигарку з неї крутить…

От вам і газета!

А в Павлівці?

Прочитаз один хазяїн, що трактором краще орати, як плугом… Та як забажалося йому трактора!

Боже ти мій! І в кооперацію записався, і на лекції до агронома ходить… А потім почав комуну організовувати…

І били ж його!!! Ледве втік… Власна жінка діжу на йому побила…

От вам і газета!

А в Гнилиці?

Потрапила газета, а там якраз пропечатано було, як селяни в Польщі з поміщиками борються…

Прочитав Іван Пилипович, та як схопиться, та за коляку, та з двору…

— Куди ти? — кричить жінка…

— Панів бити!

Вискочив: сюдитуди — нема панів! Нема з ким боротися! Помахавпомахав колякою і додому.

От вам і газета! Турботи самі.

Так після цього їх передплачувати?!

* * *

А в місті, ви гадаєте, потрібна газета? Кому?! Навіщо?!

Адміністрації, скажете, вона потрібна? Щоб ото читати, як якийсь сількор або робкор її, тої адміністрації, «авторитет» підриває? Службовцям вона потрібна?

Читати, що осьось чистка або скорочення штатів? Крамареві вона потрібна?

Щоб ото читати, коли треба «уравнительний» платити?.. Хороша мені література! Мені вона, думаєте, потрібна?

Щоб ото тільки про те й думали, що пиши, пиши, пиши… Та ото щоб її.передплачувати?

Та зачинити її к лихій годині, то хоч на світі поживеш… Будемо краще в карти грати абощо… А то читати! Фе!

ТЕПЕР НЕ ШТУКА

Річ, звичайно, зовсім не в тім, що Радянська влада на Вкраїні править…

Чим тут, власне, хвалитись?

Править — і править… І хай собі пранить…

В цім небезпеки небагато…

Щоправда, тяжкувато, бо:

— Хіба ж це власть?! Більшовицькоє движеніє, щоб ти знав, — як каже дід у «97», — а не власть!

Проте звикнути можна… Уже й срібні гроші є, й «жалування» йде, й купити все можна… От тільки чому, раз я священик, мені до Ради вибратись не можна?.. Це, слова ніт, неправильно… А так усе нічого… Хай собі править аж до того часу, коли таки господь змилується, бо прогнівили ми його, милосердного…

Так, кажу, річ зовсім не в тім…

Справа в тім, як вона, ота Радянська влада, не впала тоді, коли ж було ясно сказано:

— Через два тижні… Рівно… Не більше й не менше… А булотаки з чого й падать…

Все почалося, як ви знаєте, з коня. Із звичайнісінького собі коня (а іноді й кобили)…

Стояв собі в бувшого старшини на подвір'ї кінь… А в цей час його превосходительство Антін Денікін якраз стуляли докупи «єдину й неподільну». І підлатали були вже її аж до Орла.

Коли це гасло:

— Пролетар, на коня! Пролетар, на коня…

Отут би йому й упасти. Бо ж таки тяжко після молотка чи там після ковадла галопом мчать і не падать… Удержавсь…

Подралась «єдина й неподільна»… Залишилась сама тільки пісня:

Антоша, ша,

Возьми полтона ниже,

Брось… і т. д. і г. п.

Далі…

Друге його превосходительство Врангель… І тут же яка страшенна небезпека була, бо й тут з того коня можна було брязнутись… Крик був:

— Незаможнику, на коня! На куркулевого коня.

Зліз і незаможник на коня… А ви гадаєте, легко було незаможникові на куркулевому коні сидіти? Та ні, лиха личина, сів, у гриву вп'явсь і:

— Ннно!!

Аж у Чорному морі спинивсь… І нічичирк! Ніде тобі ані похитнувсь… До Чорного моря прибіг:

— Тррр! Приїхали!

Місяців тільки зо три потім, розкарячившись, ходив… А таки вдержавсь…

А дехто аж під Варшавою був опинивсь… За польською армією тікав… І не впав!

А ясно ж було сказано:

— Через два тижні! Не більше!.. Так оце штука…

Після Врангеля з'явилася радянська платформа…

Ех, брат, як і попер же на ту платформу народ! Ех, як і попер! До того на ту платформу понасідало, що не то що за два тижні — за день її можна було звалити…

Видержала…

Рипіла тільки так, що скидати чимало з неї довелося…

Проте виїхала, та так держиться, що ось уже п'ять років котиться, а й досі ще з усіх боків на неї стрибають… Нічого — рипне й котить далі…

Оце дивко…

А як бог прогнівився та посуху наслав?.. А тут якраз церква покололася… Не знали, до якої йти, бо невідомо було, в якої саме справленій бог залишився… От, брат, було!..

Викрутилась і тут Радянська влада… І викрутилась виключно через те, що влада вона узурпаторська, що народ її не визнавав, не визнас й не визнаватиме…

Оце — дивно…

А те, що вона тепер править, це не штука… Тепер і срібні гроші, і мануфактура, і «Ларьок»… Отоді було — ддда!

СОН КОБИЛИ ВОРОНОЇ

Вітер дув… Сніг ішов… Холодно було… І святий вечір був…

А ворона кобила, Стовбурова Іванова кобила, у хліві стояла, з холоду дрижала та, похнюпившись, тикала носом у ясла з житньою січкою…

Підводило вороній кобилі черево, свербіла шкура під правою пахвою, рясно вкритою засохлим кізяком, і колупало неприємно щось біля ріпиці…

Одступила Стовбурова Іпаноиа кобила трохи назад, почухала об одвірок ріпицю, гризонула себе за праву пахну, одірвала шматок кізяка, клацнула зубами й замислилася…

І пригадалась вороній Стовбуровій Івановій кобилі її молодість…

Як бігала вона сосунцем на зеленім' лузі, як, задравши хвоста, весело стригуном іржала, як крутила головою, першого хомута скинути намагаючись…

Багато дечого пригадалось Стовбуровій Івановій вороній кобилі…

І перший гарячий подих сірого в яблуках жеребця, і її перед ним тремтіння, і тихий його хропіт.

І засвітилися у вороної кобили очі, і прошепотіли радісно вуста її:

Только утро любви хорошо,

Хороши только перзыг робкие встрсчи.

Потім перше материнство… Ніжний, ніжний, з м'якенькою блискучою шерсткою жеребчик чорненький… Такий тендітний, з кучерявеньким хвостом, з пухкенькою гривкою…

І материка радість першої годівлі, коли лошачі маленькі вустонька ніжно за дійку тягнуть, і причкокують, і підштовхують, і легенько кусають… І радість така повна, така велика радість ллсться аж од самого серця, і наповнює черево, і переходить у дійку, і маленькими цівками у ніжні лошачі вустонька переливається…

І перший її хазяїн…

Такий чемний, такий лагідний…

І зараз іще почуває вона його руку спрацьовану… Гладить він шию їй, ласкаво поляскує…

І його скребло мов зараз її кряж скребе, і його щітка Та скребло лагідно заспокоює…

— Стій, голубко! Стій!

А потім ярмарок…

А потім цей хлів брудний і холодний… І ця січка житня… І Стовбурів Іванів батіг — їдкий і болючий… Чорти б забрали такого хазяїна!

Здригнулась огидно Стовбурова Іванова ворона кобила й заснула…

І сниться вороній кобилі сон…

Запрягають її у бричку, й везе вона ту бричку на станцію…

Виходить із станції людина, а за нею несуть аж чотири великі пакунки…

Кладуть ті пакунки на бричку, сідає на неї та людина, й везе вона її до себе на село… Приїздить на село й спиняється біля сельбуду…

І чує кобила гук:

— Агроном приїхав! Агроном приїхав!

Сходяться до сельбуду люди… Виходить агроном на ґанок і розказує людям, як за худобою ходити…

А потім пакунки розпаковує, а там книжки, а на тих книжках кінь красивий намальований.

І роздає він ті книжки людям.

А люди ті книжки читають… Та щось говорять, руками "розмахують.

І раптом прокинулась… Хазяїн перед нею… Боліла права нога…

— Чого іржеш? Мажмазель яка! Приймись!

Пройшов дяк до церкви…

І в голові вороної Стовбурової Іванової кобили свердлом думка завертілася:

«Чому нема монастирів кобилячих? Пішла б я в монастир, од життя од цього від індивідуального, од безрадісного… Постригла б гриву, постригла б хвоста… І в чорних, кашемірових наритниках іржала б кондаки, тропарі й славословія…»

Дзвонили дзвони…

Вишневі усмішки кримські

СІМФЕРОПОЛЬ — ЯЛТА (Подорож)

Узяли ви, значить, Перекоп і жарите до Сімферополя…

До Сімферополя Кримський півострів особливого собою нічого не уявляє, і вй до того Сімферополя спокійно спите, лагідно похропуючи під трататата пульманівського вагона.

А вже з Сімферополя починається справжній Крим з його дивами дивними й чудами чудними, і в кожному, навіть скороченому, путеводителі усім — і екскурсантам, і простим людям — рекомендується гав не ловити, бо іменно в Сімферополі все й починається…

Сімферополь — центр Криму, столиця його. Дуже старовинне місто, бо розкопки в ньому і біля нього свідчать, що ще в останні віки перед різдвом Христовим на цім місці було грецьке сельбище Неаполіс, де сидів скіфський цар Скилур…

Чи довго той Скилур, цар скіфський, сидів у Сімферополі, чи недовго — про це ще не розкопано, але відомо, що приблизно за 22 століття після Скилура у Сімферополі сидів уже не цар, а Врангель, і сидів, як кажуть кримські легенди, дуже не довго… Зник він в напрямку на Царгород, і так «грунтовно» зник, що ніякими розкопками його ніколи не розкопаєш…

Сімферополь вражає подорожнього своїми старовинними будівлями, пам'ятниками сивої старовини і чудесними краєвидами довкола, що про них можна писати, писати й ще раз писати… А як ви, невважаючи на його сивину, всетаки його проспали — виходить, що й писати про нього не будете…

Далі йде Бахчисарай, резиденція кримських ханів, із знаменитим палацом останнього кримського володаря й не менш знаменитим бахчисарайським водограєм…

Проспавши Бахчисарай, підлітаєте до Севастополя, крайнього пункту вашої подорожі залізницею…

— Вставайте: вже!

— Сімферополь?

— Севастополь!

— А Сімферополь? А Бахчисарай?

— Уже й забули!

— Шкода! Такі історичні місця! Як же це воно так?

— Прохропли!

— Дивись?!

Севастополь — порт. Блиснула перед нами знаменита Севастопольська бухта, і вже вас упхнули в автомобіль, щоб їхати сошею па Ялту…

Ви озираєтесь, крутитесь, щоб хоч одним оком позирнути на бухту, на набережну, а мадам, білабіла й пухка мадам, що сидить праворуч попліч вас, закутана газовою хусткою, пояснює вам:

— І іцо цікавого? Крутиться, як на шилі. І штовхається! Ну, бухта! Ну, море! Так навіщо ж штовхатися?!

…Гррррр! Чокчокиок! Поїхали…

Поїхали ви чудовою дорогою, що простяглася на 82 верстви од Севастополя до Ялти…

Вискакуєте за місто. Машина рвонулась на простори, волю почувши, і мчить вас кудись отуди, де перед вами бовваніють сірі в тумані велетні…

Тихо… Тихо… Ранок…

Загойдані машиною, заворожені дивними обрисами височенних гірських кряжів, прозорим повітрям, сонячним промінням, травицею, водицею і всім, чим іще може заворожувати кримський Пан, — сидите ви, примруживши очі, придивляючись та прислухаючись…

І ввесь ви увага, і ввесь ви зір, і ввесь ви слух, бо читали й чули, що дорога від Севастополя до Ялти повна дивних і зорових, і слухових несподіванок…

Тихо… Тихо..

Раптом:

— Бббах! Слухова несподіванка!

Метнулися ви зором своїм гострим туди, вгору, де сірі велетні бовваніють…

Може, вулкан заснулий рвонувся?!

Може, скеля в мільйон пудів ринула до моря, змітаючи на шляху своїм усе живе й неживе?!

Може…?!

— Ех і йолки ж зельонії! — кріпить шофер. — Говорив: підлатать слід! Не слухають, зарази!

Шина лопнула!

Слухова несподіванка, що потім переходить у зорову, у шлункову й, нарешті, у ногову й у спинову…

— Вилізайте, граждани!

«Граждани» вилізають… Оточують машину й пильно придивляються, де вони, оті самі «йолки зельонії», що висадили їх із автомобіля… (Зорова несподіванка!)

Потім сідають на травиці біля соші, розмотують клунки й засмалюють, що в кого залишилось (шлункова несподіванка!), потім частина йде рве квітки над дорогою (ногова!), а частина лягає на траві горілиць і мугиче якийнебудь відповідний до моменту й до настрою романс, на манір:

По дорозі жук, жук, По дорозі чорний…

…Підлатались — і далі… Дорога все нагору, нагору…

Що ж ви на цій дорозі бачите? Чи хоч не на дорозі, а понад дорогою або біля дороги?

Нічого не бачите, бо праворуч од вас білабіла, пухка мадам московська, зпоза якої нічого не вздриш, хоч би мали ви й вісімнадцятеро очей, — така та мадам і широка, і глибока…

А ліворуч од вас «молодий человєк, наверноє, брунет», затулився подушкою від сонця… Спробуйте побачити!

Видко тільки вперед, угору…

А там, угорі, сірі велетні бовваніють!

А що ж ви повинні були б бачити по дорозі між Севастополем і Ялтою, по тій її половині, що підноситься до Байдарських воріт?

Багато дечого!

На четвертій верстві від Севастополя йде дорога на Юр'євський монастир… На шостій версті біля соші — французьке кладовище, де поховано французьких офіцерів і солдатів 1854–1855 років. Далі — дача «Альфа», що правила за штабквартиру для французів під час облоги Севастополя 1854 року…

Потім шлях перерізає КучукМускумську долину, а звідти вскакує в красиву Байдарську долину, що тягнеться на 17 верстов завдовжки і на 8—10 верстоз завширшки… В долині село Байдари; звідки чотири верстви до знаменитих Байдарських воріт, збудованих 1848 року на висоті 243 сажнів над морським рівнем. Перевал…

Далі дорога вниз! На Південний Кримський берег!

Звичайно, що біля Байдарських воріт одпочинок. Є щось на манір ресторації, де вам дадуть пообідати, коли схочете. Як схочете, так, значить, дадуть, а як уже дадуть, тоді не схочете! Але це географії з етнографією не стосується!..

— Хочете — обідайте, хочете — не обідайте, — все одно за Байдарськими воротами море!

Виїздите з Байдар — і раптом:

— Ах!

І ваша права сусідка — «ах!», і ваш лівий сусіда — «ах!», і передні сусіди — «ахі», а задні сусіди — «ах!», і ви самі — «ах!»…

Тільки сам шофер не «ах!», а косо на помічника:

— Увага!

Стовпова дорога покрутилася… Білим ужем попід скелями стрімчастими покручена, переплетена петлями, вузлами, зашморгами… То там, то там виблисне спиною — і знову кудись під скелю, на скелю, під кручу, за кручу, падає вниз, дереться вгору.

Ідете — і кінець… Далі безодня… А вона крутонулась ліворуч і посунулась далі трохи… І знову нема… Безодня. А вона крутонула праворуч, пробігла десять сажень і знов за скелею, і знов за кам'яним муром… Ховається, дратує, у кузьмірки грається…

А отак — море! Скільки оком кинеш — море! У чадрі воно з туману, тільки під берегом сріблом виблискує… І манить безвістю своєю, і страшить безкраєм…

Чорне море… Синє море… Понтійське море…

Чорне море червоні береги полоще… І вони не чорніють…

А над ним, до його збігаючи, в його окунаючись, попритулялись: Теселі, Форос, Мшатка, Ай-Юри, Мелас, Лімнеїз, Мухалатка, Кастрополь, Кікенеїз…

І далі… Сімеїз, Алупка, Місхор, Гаспра, Ай-Тодор, Ластівчине гніздо, Ореанда, Лівадія, Ялта…

Море їх миє, а зверху їх яйла обіймає… Обіймає могутніми обіймами віковічних скель…

І гордо над ними закинув зубчасту голову Ай-Петрі…

Всесоюзна лічниця…

КРИМ

Крим!

Легко сказати — Крим, а от як його вам описати так, щоб ви зразу відчули, що воно за країна така отой Крим, що про його й легенди, й пісні, й перекази, що до його з усіх країв світу білого ідуть і їдуть, щоб хоч одним на його оком глянути, щоб хоч раз його повітрям дихнути, щоб підставити хоч на хвилину своє анемічне тіло під палюче й цілюще проміння його гарячого сонця…

Як?!

Цілий, може, натовп учених, цілі, може, століття силу-силенну й тонких, і товстих книг про його понаписували, музеї по всіх кримських містах позасновували, а вам, — я знаю! — вам щоб усе зразу, як на долоні; щоб і історія, і географія, і етнографія… Щоб і флора, й фауна…

Добре!

Я все вам жужмом. А там уже хто більше чим цікавиться — хай вибирає…

Історія Криму дужедуже давня… Ще як Каїн Авеля вхекав за жертву господню, так і тоді вже Крим був. Взагалі, як переказують тут старі люди, Крим постав у той самий день, як господь створив «твердь та видиме небо»… Старенький, як бачите, є Крим.

Передісторична Кримова доля була така. (За точність не ручусь!).

Колись-колись-колись Крим, як відорло, звався Таврія. Це його найстарша назва.А постала вона від народу «таврів» (таври), найдавніших, що їх історія застукує на цім півострові, пожильців. Дехто дотримується тої думки, що до таврів у теперішнім Криму жили кіммерійці, що їх був оспівав Гомер ув «Одіссеї»… Жили ніби ці кіммерійці в Криму аж до VIII століття до різдва Христового, а їх витіснили скити, що прийшли зі сходу.

Хто насправді був тоді, чи таври, чи кімерійці, чи обоє разом, — сказати напевно не можу, доки, може, на дозвіллі не поколупаюсь у горах — чи не знайдеться якого доказу. А так все 'дно ж не повірите.

Пережили вони, як і всяким порядним людям належиться, кам'яну добу, мідну добу й інші потрібні доби…

Історична доба в Криму починається тоді, коли біля його берегів з'являються греки-колоністи. Це наприкінці VIII ст. до p. X. Двоє племен грецьких населили Крим: йоняни й доряни. Вони позасновували були такіо міста, як Пантікапей (Керч), Гераклея (Сіноп), Херсонес і т. ін.

Це так звана грекоримська доба в Криму.

Довго вона тяглась. Аж до різдва Христового. І кінчилась…

На її місце прийшла середньовічна доба. Готи її принесли в другій половині II століття (після р^[12] ✓ X^[13]).

Біля 378 року осередок готів біля Дніпра розгромили гунни й удерлися частиною до Криму.

Готи посіли горішній Крим, а гунни — степовий.

Налітали потім на Крим (степовий) і авари, і турки, і хозари.

В половині IX століття степова Таврида поволі звільняється від хозар і попадає під протекторат Візантії. Отоді якраз з'являються в Тавриді варяги, що грабували її береги…

В цейтаки час починається зв'язок України з культурними центрами таврійськими: Херсонесом, Пантікапеєм. На Тамані тоді засновується Тмутараканське князівство, а в Тавриді князівство на місці Пантікапея в Корчеві (тепер Керч).

Бачите, коли ми, українці, до Криму потрапили. Значить, неправду пишуть ті історики, що перше знайомство з Кримом приписують чумакам, що по сіль у Крим їздили.

Пішли далі. Довга, як бачите, історія.

У XIII столітті запанували були в, українських степах монголотатари. Набили, як ви знаєте, 1224 року (здається) вони нам добре прапірки на р. Калці, і вдерлися в Тавриду, й почали витісняти звідти генуезців (італійців), що колонізували були частину Криму після хозар (під візантійською зверхністю).

Пройшли були монголотатари аж до південносхідного кримського берега, але потім «цофнулися» (привіт галичанам!) на північ у степовий Крим.

А на півдні в горах тоді було біля 40 замків, і мало не кожний із них мав особливу мову.

Далі нові «хазяї» напирають на Тавриду. Турки. 1475 року Кафа (Феодосія) впала під ударом турків і татар. А далі вони захопили і весь півострів. Турки посіли узбережну, гірничу частину його, а татари — степ.

Татари спочатку мандрівники, під пануванням Золотої Орди, але з середини XV століття кримський хан уже юридично самодержавний. Столиця — Бахчисарай.

Потім Крим під Російською імперією.

Потім — Врангель.

Потім і тепер Радянська влада.

Все! Історія вся…

Довга? А що ви думали, так зразу — ляпляп! — та від кам'яного якогось віку аж дотепер? Це ще й швидко. Посадіть якого історика — він вам років із п'ять писатиме…

Може, тут я й переплутав якісь тисячоліття, але це не важно! Що для історії, як пишуть тепер історики, століття або тисячоліття?

Важно — ерудиція!

А ерудиція ж є! Ну й гаразд!

Пішли далі.

Географія. Про географію — не бійтесь! — довго не говоритиму. Коли ще за фонвізінівських часів мамаша говорила Митрофанушці:

— Навіщо, — мовляла, — тобі та географія, коли візники є!

І я так само скажу:

— Навіщо вам географія, коли є і автомобілі «Кримкурсо», і візники, і провідники?.. Останні чорні, гарячі і знають всю географію, особливо для дам!

Приїдете до Севастополя, беріть візника, а він вам за дорогу таку географію розведе, що тільки ахатимете… Загальну, так сказать, географію.

А провідник — той більш по деталізації… Дами це особливо люблять, бо вони народ, як відомо, дуже цікавий…

В загальних рисах і я скажу… Два слова.

Географія на три поверхи: зверху небо, нижче гори, а ще нижче море… І навпаки.

Небо пухке, гори тверді, морг мокре. Досить!..

Етнографія. Населення — чорне. На ногах шкіряні «личаки». Вірить в аллаха й Магомета, пророка «єй ного»… Поділяється на чоловіків, жінок і на дітей. Жінки — чорні. Діти — чорні… (Чорне море!) Чадри вже жінки не носять. Носять чадру тепер у Ялті па молі, тільки не «чорні» жінки, а білі. Мова — не наша.

Понашому — платня, а поїхньому — улефе.

Понашому — воша, поїхньому — біт. (Звідси пішло, очевидно, «бити воші». Увага для філологів).

— Анларизми не бен селерим?

— Анларизми?!

Нічого ви не «анларизми», бо ця фраза значить:

— Чи розумієте ви, що я кажу?

Населення хліборобствуе, виноградарствує, садівникує, скотарствує і курортствує. Це все роблять жінки.

Чоловіки сидять цілий день у холодку, чухаються, курять цигарки та п'ють каву.

Фауна. Не наша. Коли їдете чи йдете горами, часто бачите десь у лісі на скелях чи на узгір'ях якихось невідомих вам тварин, невеликих розміром, з рогами, з чотирма ногами і з одним хвостом. У тварини тої іноді голова вгору, а круп униз, іноді круп угору, а голова вниз!

Ви раптом стаєте. І дивитесь. Пильно вдивляєтесь.

— Ах! Ах! Що за така гірська тварина?

От що значить — клімат! За якихось шістсот верстов, а дивись — зовсім не те!

— Що то такс? — питаєте тубільця…

— Короваї Молоко дає! Доїться! Телят водить!

— Ахах! А ото?

— Котора поменше?

— Так!

— Коза називається! А ото збоку — кінь!.. А то — свині під дубом…

…Осли є! І на горах, і на курортах. На курортах більше!

Орли є! Кури є! Півні є! Курчата вже вилупились! Три карбованці субтропічна курка коштує… Орел — не знаю скільки!

Флора. Різноманітна. Дуб. Кедр. Кипарис. Магнолія. Гліцинія. Кропива. Кульбаба. Чинара. Будяк. Фініки. Пальми. Чебрець. Юдове дерево. Оріх. Коноплі. Груші. Яблука. Лимони. Апельсини. Картопля. Виноград і т. ін.

Винограду тут дуже багато, через те все майже вино для продажу курортникам виробляється з махорки й продається як вино «розлива кам'яної доби» по п'ять крб. пляшка («тільки для вас!»). Ригають від нього понад норму.

Оце більш-менш повний (наскільки вистачило сил!) малюнок Криму…^[14]

Здається, ніби й нічого особливого, — правда?

У тімто й річ, що особливостей отих тут сила.

Субтропічна, товариші, штука Крим! От що головне.

Візьміть так.

От ходить, приміром, у столиці українській Харкові по вулиці Карла Лібкнехта коза. Ну що ж! Ходить — і квит! Коза — та й уже!

А от коли отут поставити тую козу під кипарисом або на стрімчастій скелі, уже вам вона не коза, а екзотика.

Уже в неї хвіст не на 45° (чи на якім там?) довжини чи широти, а мало не екваторіальний! Тропічний хвіст, гарячий хвіст, і крутить вона ним по екватору!

От у чім сила!

Або горобець на Основі на тину й горобець у Криму на пальмі! Різниця! На Основі він горобець, а тут — жарптиця, бо йому жарко!

Екзотика, товариші!

Та це не тільки з тваринами. І з людьми так.

У Харкові, приміром, руде, косе, худе, угрувате, пудри на нім на цілу геологію, а тут видряпається на скелю, стане, за худі стегна тримаючись, — і Жанна д'Арк!

Далеко ж! Чорт його розбере, що воно там сопе на стрімчастій скелі!

Клімат, товариші.

А найголовніше ледве був не забув!

Барвінок у Криму росте. Та такий рясний та хороший…

Якби місцеве населення вивчити пісні:

Зелененький барвіночку, Стелися низенько, А ти, милий, чорнобривий, Присунься близенько, — всі б дані були за приєднання Криму до України. Спорідненість культур — і кришка! Без нікоторого імперіалізму — на законній підставі!

МОРЕ (Дещо з природознавства)

Ну, море!

В данім разі — Чорне море, тобто таке море, що чорне. Не Біле, а Чорне море…

Це, значить, отакезна ніби яма, велика-велика, — вщерть налита солоною водою…

Вінця в тій ямі звуться: береги… Дно — так і буде дно… Вода — так само вода…

Оце є море…

Море оте саме служить для того, щоб у йому купатися й дивитися на нього…

Коли на море дивитися, то це буде: вид на море…

Коли в йому купатися, то це так і буде: купатися в морі…

По морю ще кораблі плавають, пароплави, броненосці різні, але то далеко від берега, рукою трудно їх дістати…

Я писатиму тільки про те море і про те, що є в морі, що можна, — сказать би, — полапать, пам'ятаючи мудре наше прислів'я:

«Не повірю, доки не полапаю!»

Коли ви дивитесь на море, перш за все спадає вам на очі — вода… Прийшовши до моря, мацаєте його рукою: воно мокре… Руку в рота — солоне й капає… Значить, вода…

Помацали берег — твердий… Значить, так: море… Ви не помилились… Пересвідчившись, що ви на морі, можете розглядати його далі.

Море буває трьох сортів: тихе море, хвильове море й буряне море…

Тихе море — це таке море, коли вода у йому тиха… Воно собі поволі ніби гойдається, потихеньку, ліниво хлюпає на берег і мружить спину під гарячим сонячним промінням…

Хвильоване море — це пастух… Воно гонить велику отару баранів до берега, кричить на них, підганяє, гнівається, випереджає тих баранів і викидає їх на берег з плюском, з гамором, з серцем… Барани ті, вискакуючи на берег, котяться по гальці, сунуть її своїм руном білим, ґерґочуть, скрегочуть і, розбивши своє руно біле об гальку круглясту, сунуться назад у море й тонуть… А море, гніваючись, що жодного барана не може на берег цілим вигнати, ще завзятіше, ще упертіше гонить їх.

І так цілий день, а то й два, й три дні, аж доки, махнувши рукою: дурна, мовляв, робота! — заспокоюється, перевертається на тихе море й знову тоді поволі гойдається, потихеньку хлюпає й вимиває у хвилях своїх сонячні списи…

Напастухувалось!..

А іноді… О, іноді воно, ганяючи білі отари отих барашків, як розлютується, як рознервується, як застриба, як зареве, як зашумить, так «пом'яни, господи, царя Давида!».

Тоді воно показує третій свій сорт — буряним воно тоді робиться!

Матінко моя! Тоді оті барашки білі робляться білими слонами (мореу між іншим, горілки не. п'є!) або просто горами, що ревуть, підстрибують, рвуться з боку в бік, б'ють об берег скажено, підіймаючи берегову гальку із лютим рокотом, вискакують далеко на берег та розлітаються хмарою божевільних бризок…

Тоді всім, хто його бачить, робиться страшно…

А мені ні, бо я буряного моря не бачив…

* * *

Морська вода, як я вже вище зазначив, — солона вода, бо містить у собі так звану глауберову сіль… Через те, коли з морської води хтонебудь би додумався варити юшку, солити тої юшки не треба.

У морі живуть різні морські тварини. Особливість їхня та, що вони ніколи не хворіють на закріплення шлунка (глауберова сіль!).

Із морських тварин, що я їх бачив на власні очі, зазначу такихо: дельфін, султанка, камбала, морський кінь, морська корова, краб, рибаголка, медуза…

Дельфін — це ніби наш річний рак, тільки в сто раз більший… Відрізняється він од рака тим, що рак має шийку й клешні, а дельфін ні клешнів, ні шийки не має… У рака очі ззаду, а в дельфіна спереду. У рака тіло вкрите шкаралущею, а в дельфіна шкірою… Рак жиье в норах, та в корчах, та в куширі, а дельфін більше під поверхнею в морі, красиво перекидаючись і вилітаючи, коли грається, над водою… Рак їсть падло, а дельфін живу рибу… Рака їдять, а дельфіна не їдять… Рак так і зветься завжди — «рак», а дельфіна за його жвавість і веселий характер прозивають «морською ластівкою»… Це все різниці між раком і дельфіном… Але є одна спільна в них риса, що надає їм подібності одне до одного: і рак, і дельфін плавають…

Султанка — це риба. Справжня риба. Зветься вона султанкою через те, що турецькі султани ніколи такої паршивої риби не їли. Найголовніша її особливість та, що про неї завжди кажуть так:

— Що у вас сьогодні на обід?

— Та знову султанка! Остогидла, як смерть! Паршива риба! Ціна —20 коп. за фунт.

Камбала. Циклоприба, бо має одне око. Кругла риба, бо скидається на підситок. Смачна риба, як на вершковім маслі…

Морський кінь. Маленька, захарчована, миршава морська шкапинка, з закрученим хвостом, без гриви, з конячою мордою. Не ірже, не їсть вівса… На нім риби морські одна до одної в гості їздять…

Морська корова. Довгаста, з великою головою, з двома на тій голові рогами, буренька корівка. Не мукає, не доїться, не дрочиться й не водить телятка.

Краб. Зовсім не похожий на нашу щуку. Не похожий і на окуня, і на карася, і на лина. Навіть на верховодку не скидається… Дехто каже, що він трохи чи не брат у перших нашому ракові, але раз я вже поєднав із раком дельфіна, то єднати ще з ним і краба якось незручно. Вийде так, що ніби в морі самі раки. Щоправда, краб має шкаралущу, має клешні, живе під камінням, а всетаки він не рак, а краб… То таки — рак, а то таки — краб. Різниця велика… А щипається, потвора, сильно!

Рибаголка. Звичайнісінька циганська голка. Така, як у нас нею лантухи латають. Служить для того, що нею султанка або камбала собі панчохи та ліфчики зашивають, як одна до одної на весілля збираються…

Медуза… Морський холодець… Кругле, як мисочка, біле, дрижасте, слизьке, холодне й прозоре… Ну, гижки, й квит. Візьмеш у руки — тане. Не береш — не тане…

* * *

Літають над морем рибалки (птиці) й баклан. Рибалки — білясті, баклан — чорнявий. Ловлять рибу…

Приблизно оце точний науковий нарис Чорного моря на підставі класних спостережень…

ГОРИ

Гори — штука висока… Це — взагалі…

Кримські гори — так само не низенькі, не маленькі й не коротенькі…

Отак, положим, як із моря на їх дивишся:

— Дрібниця! Далеко, кажете? Та де там далеко: от же, рукою дістати можна! Ото АйПетрі?! Високо, повашому? Та розженусь добре — і там!..

Можете не розганятись: повірте краще, що не близько…

На 25 верстов той АйПетрі од вас, — це ще як навпростець, а як крутитиметесь стежками, щоб до нього дістатися, то й прокрутитесь верстов із сорок…

Піддурюють гори, і здоровотаки нас, степовиків, піддурюють…

Як виїхати на човні на море так верстов на п'ятнадцятьдвадцять од берега і подивиться на берег — так увижається, що купонька невеличка тих гір Кримських…

Що від Севастополя аж до Феодосії тягнуться?! Ну так що ж з того?! Та просто так би взяв — забрав на оберемок і поніс… Так ото їх здасться небагато. А воііо сто керстов!

На сто верстов тягнуться із заходу на схід гори Кримські…

Тягнуться на цілих сто верстов і звуться скрізь яйлою.

Обіймає та яйла берег Південний Кримський, не пускає на нього холодів та вітрів із півночі, і тепло на тому березі…

А зніміть яйлу, ізстружіть її якимось величезним рубанком, і не буде знаменитого Південного Кримського берега, і кипарисів не буде, і магнолій не буде, і лаврів не буде…

Рівно скрізь буде! Провідники зникнуть… І литимуть тоді дами отакі, як горіхи, сльози…

Не за провідниками (що ви, що ви?!) литимуть вони сльози, а за горами… Бо ж красиві гори! Могутні гори! Велетні гори! Як же за такими горами та не заплакать?!

* * *

Звідки взялися Кримські гори? Од бога!

В один із шести днів, коли бог творив світ, сотворив він і Кримські гори…

Геологи, народ невірний, намагаються довести, що Кримські гори постали поволі, протягом кількох геологічних періодів, і через одкладаиня глибоководних осадків (вапняків), і через землетруси й т. ін., й т. ін.

А княгиня Є. Горчакова (княгиня, а не якийсь там геолог!), лежачи на Сакській площадці, ясно й просто пише, дивлячись на гори:

А за що «с тайннм трепетом шепчут уста»? Думаєте — даром?!

За те, що сотворив бог гори. Та не тільки гори, а й дачу, і виноградники, і слуг, і ренту…

І все це конкретне, таке, за що можна подержатись… А геологи що?! «Періоди»?! «Доби»?! І все це абстракція.

Бог! І більше ніхто не міг утворити такі прекрасні гори, як Кримські!.. І не сперечайтесь!

Кожна гора зокрема, а значить, і всі гори вкупі складаються з трьох частин: підошви, схилу й вершечка… Підошва — це те, що низько, схил — це трохи вище, а вершечок — це вже дуже високо…

Найтяжче на горах сходити на підошву… Дуже тяжко…

Туристи цим особливо пишаються.

— Був на Ай-Петрі!

— На вершечку чи на підошві?

— На підошві!

— От молодця! Ай да лицар!

А в «лицаря» ухмилка по самі уші: зійшовтаки… На схил значно легше. Особливо як згори, з вершечка… А на вершечок зовсім єрунда… Просто собі паличку в руку й ідеш…

І після того тижнів зо два на ліжку: переварюєш, так сказать, враження… Тихо лежиш, спокійно лел^иш; не ворушиш ні ногами, ні руками… Таке обіймає вас «самопоглиблення» від пережитих та перебачених красот гірських…

Та воно й не дивно, бо вискочить з легкістю сарни на гору Бабуган, приміром, — це велике дає задоволення для людини. 1543 метри вгору — це, самі подумайте, трохи ж таки вище, ніж харківська Холодна гора. (Навіть як дивитися з Допру № 1)… А ви ж самі знаєте, що з Холодної гори, як увечері дивитися на місто, — дуже красиво… І далеко видко, і все видко… Особливо коли людина не п'яна і не боїться, що її роздягнуть…

А як же ж то воно, як з Бабугану, або з ЧатирДагу, або з АйПетрі?!

* * *

На гірській підошві — дачі. На схилі — ліси. На вершечку — сніги. І літом сніги, і взимку сніги! А по схилу струмки гірські.

А в лісах — буйволи, дикі кози, «зелені».

«Зелені», положим, останніми часами вивелись… А то за Врангеля, кажуть, була їх у горах силасиленна… «Підтримували» барона в його святім обов'язку відбудувати' «єдину та неподільну Русь… Святу Русь!»

Найважливіше в горах для нас, грішних, — гірське повітря…

Його тут чимало. Воно не продається — просто так: бери й дихай, коли хочеш…

Вивозити тільки не дозволяється… Хоч дехто з туристів бере з собою з ЧатирДагу чи з Бабугану клуночок з повітрям…

Повітря тут чисте, прозоре, легке, свіже…

Звичайно, коли йдете горами самі, без великої компанії, без кошиків з вареними яйцями та з сардинками, без тройного одеколону, без пудри «Колодерма» і порошку од поту… А як з оцим усім дертиметесь на АйПетрі — так все одно, що в Харкові на Сумській о 9 годині ввечері. Аж бук чхає!

* * *

Гори тут дуже лякливі! Назви в їх здебільше з «Ай» починаються:

Ай-Петрі, Ай-Микола, Ай-Тодор, Ай-Я і т. ін. І це, між іншим, заражає…

Дуже часто чуєте в компанії, що дереться на гори, вигуки:

— Ай, боже мій!

— Ай, матінко моя рідна! А то просто:

— Ой, держіть мене!

— Ой, рятуйте!

ТАМ, ДЕ ЦАР ПІШКИ ХОДИЛИ…

У Лівадії їхнє царське величество пішки ходили… До Лівадії приїздили, а тут можна було й пройтись, навіть поверх тих моментів у вінценосному житті, коли взагалі «цар пішки ходять»…

Непогано в Лівадії…

Не дурак були їхнє імператорське величество, коли облюбували собі місце сіє…

І море, і гори, і троянди, і гліцинія, і кипариси, і лаври, і «вид на сюди», й «вид на туди».

Усе, можна сказать, — «волоссячко до волоссячка», — для того, щоб у свій час, миропомазавшись, можна було правити «возлюбленний народ наш»…

І палац воздвигли «любовію народною» нічого собі… Правильний палац…

І для себе було, і для «возлюбленної супруги нашої», їхнього імператорського величества, государині імператриці Олександри Федорівни…

І для діток наших, і для «його величества свити»…

* * *

Лівадія у двох верстах од Ялти… На захід. Простяглася на нижньому схилі Могабі від соші, що йде з Севастополя до Ялти, аж до моря. Тут два палаци: старий (Олександра III) і новий. Парк, маєток, виноградники, служби й т. ін.

Великий палац збудовано 1910–1911 pp. на місці колишнього палацу Потоцького (колись Лівадія була власністю Потоцьких).

Має цей палац усередині 58 кімнат, а всіх приміщень (балконів, переходів) — 116. Домінує стиль ренесанс.

Проречисто. Напередодні «декадансу» — палац у стилі «ренесансу»!

Але палац цей (окремі його кімнати) має гетьчисто всі стилі, які були в світі… Від І до XX століття.

Всередині оброблений деревом під кольорові мармури й під метали! Оброблено напрочуд мистецьки!

Спілка деревообробників має з чого пишатися: уміють її члени робити… Хоч і для казнакого, а зроблено добре.

Миколаїв, приміром, «діловий» кабінет… Під зелений мармур зроблено. Тут «працювали» вони.

Спальня — під білий мармур…

Царицина вітальня — стилізована іоніка, під жовтий мармур…

Це все верхній поверх.

Тут і Олексієві кімнати поруч «дядька» Дерев'янки, концертова зала (іоніка), вітальня царівен (італійська). В однім із коридорів — вікно італійське з живою чудовою картиною, що відбивається в повішеному проти його свічаді.

У нижнім поверсі — парадні покої.

Вестибюль римського стилю І століття. їдальня — ренесанс II століття, Флоренція. Чекальня — копія залу ради 500 у палаці дожів у Венеції, більярдна — каштанова, англійського стилю. Маленький дворик біля двірця — копія монастирського дворика в Італії (тип св. Марка у Флоренції).

Тут і молельня царицина (богомольні ж були) стилю московських церков XVI століття…

Взагалі — стилі. Стилі навіть там, де ніяка людина про стиль не думає, а так — аби скоріше, — так і там, кажуть, стилі!

А от прикраси на цих стилях так уже, можна сказати, «буза», як харківські «папіросники» кажуть… Ікони! Ікони! Ікони!

І в головах ікони, і в ногах ікони, і скрізь ікони, і всюди ікони!

Тепер ті ікони, як коштовні, вивезено до московського музею, а позалишались тільки оті «кивоти» (чи як там вони звуться)…

Розкіш! Давить розкіш тая незвичну людину… І холодно в палаці…

Нема «духу живого»… Отого «духу затишного», що завжди його почуваєш в житлі.

Так і хочеться стать у «залі ради 500 у дворці дожів у Венеції», закласти два нецарствені пальці у нецарствений рот і… свиснуть!

І щоб посвист той переможно вдарив і по «ренесансу», і по «йоніці», і по «Флоренції», і по «стилю жакоб».

І щоб плигав од стін, підскакував, бивсь об пап'ємашеву стелю, пронизав маврітанські двори, вирвавсь в італійське вікно і Чорним морем, на барашкових хвилях — по всім світі покотом покотивсь:

— Нема! Царя нема! І не буде! Ю'ююю!

* * *

А в парку магнолії, лаври, мирти, кедри, пінії, сосни, троянди…

Для царя пахли…

А тепер для нас пахнуть!

Заходьте!

— Полтинник! Тут колись царі жили! Тільки полтинник!

Совхоз тепер тут! А палац, як музей!

АЛУПКА

Алупка — це курорт, що розлігся під АйПетрі, на гірському схилі, в 16 верстах на захід од Ялти.

Курорт ще не націоналізований, очевидно, бо коли ви в Алупку в'їздите, то бачите такий на стовпі напис:

АЛУПКА

имение княгини Є. В. Воронцовой-Дашковой

Чи не вспіли ще націоналізувати Алупкінського майоратного маєтку князів ВоронцовихДашкових, чи, може, Головне курортне управління просто надержує знімати той напис…

Хто й зна, мовляв.

Алупка — славнозвісний курорт.

Є її нім гори, с море, є дачі, є провідники й т. п…

Але найславніїла вона, Алупка, знаменитим палацом князів ВоронцовихДашкових, хоч поруч того палацу ще є й санаторія Українського Червоного Хреста, з українським поетом Володимиром Сосюрою посередині й з надією, що незабаром туди приїде ще й Валеріан Поліщук…

І хто тоді буде славнозвісніший, невідомо…

Рівні будуть!

З одного боку «Готика», з другого боку «Гарт»… Обоє на «Ги» почипаюті>си.

Потрапити до Алупки з Ялти або з Симеїзу можна й без «Путеводителя по Крыму». Просто наймається чала кобила, запряжена в трясучоторохтючу «лінєйку», із чорною людиною на козлах, із батогом у тої людини в руках, — і репіжиться тая чалая кобила отим батогом нещадно по жижках…

Таким чином доїздиться аж до Воронцівського палацу…

Потім говориться тій чалій кобилі:

Трр!

І ви на місці…

Встаєте й ідете оглядати знаменитий палац і знаменитий парк.

Підходите й говорите:

— Нда! Непогано жили, хай їхнім сіятельствам легенько ікнеться! Не було чого їм соціальної революції робити! Можна було перебутися й без революції… І навіть непогано перебутися.

Кругом сама тобі готика…

Столітній палац (почато його будувати 1820 року, скінчено 1837 р.) із сірого каменю «угобздишася» над морем, під віковічним хаосом накиданого якогось стихійною катастрофою каміння.

І весь той палац — і хмурий якийсь величчю своєю, і веселий терасою своєю* маврітанською, копією з тераси Альгамбри, що спускається до моря й оберігається шістьма білими мармуровими левами, шістьма мистецькими дивами дивними, красавцями, і уві сні, і в «бодрствованії».

І дивляться із столітніх стін столітні портрети роботи знаменитих майстрів різних, одлетілих у безвість століть…

Катерина Велика в розквіті своєї еротичнопостільної краси й Катерина Велика з запалим старечим ротом…

І Петро Великий, і Олександр Великий, і Микола І Великий, і шведський король Великий.

І всі вони великі… великі… великі…

І нема серед них маненьких… Тільки в аванзалі дивиться із стіни зпід татарської шапочки старенький дідусь Абдул Хурза, колишній слуга царський, а тепер «слуга революційний», що ходить по цьому палацу цілих 52 роки (з 1872 р. служить у палаці)…

Повісили вже за революції і його портрета поруч Олександра Першого та ще й «благословенного»…

І ходиш по «голубих» вітальнях, по «ситцевих» будуарах, по «дубових» на півтораста чоловіка їдальнях…

Ходиш і думаєш…

Про любов до панів думаєш…

А збоку дивиться на тебе в їдальні «ванна для шампанського».

їлиїли графи й князі, «землі руської радєтелі», і пилипили, а потім ще й купалися у шампанському. А вгорі, з хорів, музика гриміла:

Царствуй на славу нам, Царь православний. Боже, царя храни!

А кругом віковічний парк. І альтанки трояндові, і альтанки виноградові, і копії з «Бахчисарайського водограю», і водограї «Амури» з «Психеями»…

І «палаци» для челяді…

70 чоловіка службовців для двох «гемороідальномоченедержательних» князя й княгині…

І триста чоловіка «рабів божих і князівських» парк прибирають…

Прибирають і копають гроти й становлять пам'ятники для «найулюбленішої собачки нашої»…

І лежить «прах» князівської собаки під могильним каменем, людськими трудженими руками збудований…

І молитовно шепчуть уста:

ТихшеІ Тут царство спокою: Цюця тут графськая спить…

І підносяться очі д'горі.

Упокой, господи, цюціну душу і учини її в раї.

Разом із князем і княгинею. Учини… Учини… Учини…

ГУРЗУФ

Прощай же, море. Не забуду Твоей торжественной краси И долго, долго слишать буду Твой гул в вечерние часи. В леса, в пустыни молчаливн Перенесу, тобою полн, Тнои скальї, твои заливм, И блеск, и тень, и говор поли.

Хароший вірш?

Це — не я. Це Олександр Сергійович Пушкін так писав, будучи в Гурзуфі. Той О. С. Пушкін, що оце 8 червня 1924 р. минуло сто двадцять п'ять років з дня його народження.

Певна річ, що Пушкінові всетаки далеко до теперішніх футуристів чи там імажиністів… Проте чому при нагоді не згадать і про його та ще сидячи в Гурзуфі під знаменитим його (О. С. Пушкіна) платаном чи дивлячись на синє море з його (О. С. Пушкіна) гроту у великій над морем скелі…

Сидячи й думаючи, що б написав, дивлячись на море, імажиніст?

Отаке, мабуть би:

Ад'ю! О море! Ти снимаєш Із берега синие штани… І гальку круглу оголяєш На пузе взбешеной волны.

А футурист (наш) отакого б удрав:

О, кабле — море! Кабле — хвиля! О радіо — морський прибій! Електролампою кобилі Робитимем лошата ми!

Чи воздвигнуть імажиністи з панфутуристами отими своїми віршами собі «пам'ятник нерукотворний», до якого «не зарастет народная тропа», чи не воздвигнуть — невідомо.

О. С. Пушкін — воздвиг.

Виявляється, між іншим, що це не так легко…

Можна сидіти під отим платаном, під яким сидів і Пушкін, ходити тими стежками, що ними й він ходив, дивитися на море, приставивши пальця до лоба, і «пам'ятника нерукотворного» не мати…

Не виходить…

Здається, й обстановка однакова: і море, гори, і хвилі — все є…

А попушкінському не виходить… …Позаростають до нас, грішних, «тропи»… Хіба, може, п'яний коли забреде…

* * *

Гурзуф — курорт і село розляглися в 14 верстах од Ялти на схід.

Старий курорт, з великим пляжем і з розкішним парком. Посеред парку стоїть будинок, де 1820 року жив Пушкін. Перед будинком величезне дерево — платан, де поет любив відпочивати…. Платан нагадує наш кленок. Тільки це не кленок, а платан…

В парку ще є й кипарис Пушкінів…

Над Гурзуфом яйла висока… Під Гурзуфом море широке…

На захід од нього, аж у саме море, нахилився й п'є воду величезний АюДаг…

Аю-Даг — потатарському значить — ВедмідьГора.

1 Невдало, правда, але я ж не імажиніст. Імажиністи, виправте! — Авт.

Це той ведмідь, що його колись аллах послав покарати людей кримських за те, що вони бога забули.

Давно те було — і про те розказують діди.

Тоді Крим цвів не так, як тепер. Тоді не було безкраїх скель та величезного каміння. Скрізь росли виноград, і тютюн, і садові дерева.

І люди всетаки забули бога.

Тоді аллах послав на цю країну великого ведмедя.

Ведмідь приплив морем, звідти, де круглий рік і сніг, і лід, і холод, як узимку на вершині ЧатирДагу.

Ведмідь виплив на берег біля Байдарських воріт і пішов, руйнуючи все на шляху. Від його ступні земля злазила з каменю, як м'ясо з кістки, і оголялися ті кістки, а він трощив їх своєю важкою ступнею, земля стогнала, й цілі селища гинули від уламків земляних кісток, що падали на них.

Так він пройшов аж до Артека й тут зупинивсь, стомлений, припав до моря напитися…

Тут великий аллах змилосердився над правовірними й зупинив ведмедя, обернувши його в гору, і наказав йому пити воду й підживлятися доти, доки бог знову накаже йому йти далі…^[15]

Стоїть ведмідь, чекає на аллахів наказ.

А біля його Гурзуф квітне…

А в Гурзуфі червоноармійці лікуються…

А татари аллаха вже забувають.

А ведмідь воду п'є…

Довго йому, бідолашному, пити ще, бо води багато… А аллахового голосу щось не чуть. Охрип аллах.

ЯЛТА

У коробці — Ялта…

У кам'яній коробці з яйли велетенської. Західну стінку тої кам'яної коробки становить мис АйТодор, а східну — мис АйМикита…

Із півночі — головне пасмо яйли кримської… Зверху — голубе небо… А з півдня — море синє…

І в коробці отій Ялта притулилася.

Ялта — столиця південнокримських курортів… Главковерх над усім південнокримським повітрям, південнокримським сонцем, місяцем, морем, горами… В її розпорядженні це все перебуває…

Це ще зовсім не значить, що вона найкраща за всі місця на південнім кримськім березі… Це ще зовсім не значить, що коли вона розподіляє повітря, сонце, море, гори — то собі найкраще з них залишає… Зовсім — ні! І навіть — навпаки… По інших курортах усі ці властивості кримські значно кращі, свіжіші й, головне, чистіші, проте столиця — Ялта. Нічого не зробиш… найстаріша вона з усіх інших курортів і по праву старшого держить кермо в своїх руках.

Часто в житті, положим, таке трапляється: за головного хтось править зовсім не той, кому б належало правити…

І лежить чи сидить Ялта в затоці отій, в коробці отій, виткнулась молом паршивеньким в море й задається…

А чого — спитайте.

Культурний, думаєте, центр південного кримського берега?

Де там?! Тільки в революцію музеї позасновувано…

Східний музей у кол. палаці Еміра Бухарського.

Мета музею розповсюджувати та вивчати художню творчість Сходу, його життя та культуру… Засновано його 1921 року.

Народнохудожпій музей. Засновано його так само 1921 року. Зібрано тут мистецькі речі з дач, покинутих власниками, як тікали ті власники з Криму, спеціально для того, щоб рятувати «дорогоє отечество»…

І тільки один є старий музей — Природничоісторичний, заснований 1891 року. Головний відділ у нім — кримознавство.

Торговельний, думаєте, центр Ялта?

Де там?!

Продає камінці чорноморські на фунт та на штуку, ракушки, ціпки кримські, чадри татарські, чубуки, цигарнички, намисто, пудру, одеколон, паршиве вино, сандалі… Сандалів найбільше…

Стоїть засмальцьована крамничка, а в ній сандалі, а над нею вивіска. Лев забравсь у сандалі і рве ті нещасні сандалі й зубами та лапами… А зверху написано: Розорвеш, а не розпореш!!

А купіть ті сандалі, надіньте, пройдіться раз вулицею, і лева не треба, і попорються, й подеруться миттю…

А чого ж Ялта задається? Яка тому причина? А от яка:

— Дада! Дай деньги! Много дай деньгиі Кулай пошла! Кулай Ялта пошла…

Ось у чім річ!

«Кулай» у Ялті можна… І можна «кулай» по самісіньку зав'язку…

Така вже у тої Ялти традиція…

— «Кулай»!

Оцим «кулай» і жила Ялта завжди, нині, повсякчас і на віки вічні…

Особливо «завжди».

Зліталася туди вся «стомлена», «перетомлена», «виснажена», «недоїдюча», «недопитюча» царська аристократичнобюрократичнопоміщицькокупецька Росія й відпочивала по гостиницях, по реставраціях, по яхтах, по автах, по фаетонах од «трудов праведних», громлячи дзеркала, лапаючи наяд пудронафарбованих і роблячи «акварії» з рояля та з коробки сардинок за допомогою своєї трипернодіабетичної сечі…

А музика хрипіла «Коль славен» та «На сопках Маньжурії»…

А повойоване кримське населення вирячувало баньки на великодержавних культуртрегерів, підхоплювало п'яних під жирну кисловонючу пахву й розвозило «блюющих та ригающих» по «меблірованих комнатах з видом на море»…

…А на набережній та на молі пахло дамським потом, пудрою, парфумами «Коті», шелестіли шовки, прикриваючи угрюваті синьозелені з поширеними венами стегна, і летіли бризки слиняві на зморщені, обкладені ватою, порожньожовті «бюсти», виланані, вим'яті і «отсчественними саврасами» і повойованими чорногарячими з блиском у карих очах провідниками…

Звалося це:

— Ах, как мм в Криму отдохнули!

* * *

Ну, звичайно, тепер Ялта не та!

І погляди на вас, на приїжджих, не ті!

«Куди ти, — мовляв, — годишся?! От раніше! Що з тебе тепер візьмеш?!»

А в очах у кожного тубільця так і стрибає, так і миготить зажерливість…

І очі ті так і просвердлюють твою кишеню: «Чи варт з тобою хоч балакати? Скільки там у тебе є?!» А ви гадаєте, що тепер у Ялті казино нема? Нема рулетки? Нема шмендефера? Є! Все це є!

Сидить круп'є, крутить рулетку, стрибає «шарик», щасливих вишукуючи:

— Прошу дєлать ігру!..

— Ігра сдєлана!

— Двадцать три! Красная нечот! Вторая половина!

І літають довгасті лопаточки, соваються по розписаному столу, перекидають квиточки у тремтючі ручки «щасливчиків» і «нещасливчиків»…

А на «одкритій сцені» викаблучується діва з «кастаньєтами»…

Все це є!

Тільки ж!

— Ах! Єті податки! Они в гроб загонять!..

«Не загонять»! Очередно!

Бо ще плавають по набережній ім. Леніна такі «примірники», що дивуєшся, як їх тільки витримує «Радянська платформа»… Як у тії «платформи» букси не горять, як її осі не лопаються.

ТУРИСТИ

— А ви біля чого працюєте? Професія ваша?

— Власне, докторе, нічого не роблю. Пишу. Сиджу й пишу…

— Сидите й пишете? Так! Бачите, коли ви нічого не робите, а сидите весь час і пишете, то це не те, що зле відбивається на легенях ваших, а просто через таку вашу ніби роботу частина легенів не дихає як слід. Екскурсія, як по-нашому, по-докторському, кажуть, легенів ваших не повна. Сидите зігнувшись, завжди в однім положенні… Ну й, самі розумієте, частина легенів дихає як слід, на всю, а частина стискається… А час іде… Цілий рік ото так посидите — от воно та частина легенів й одвикає працювати, зморшками береться, застойні явища всілякі… Як плуг, що не працює, іржею береться… Розправити, значить, слід… Це в нас тут добре… Гори… Найкраще для таких легенів — на гору та з гори… Тоді грудна клітка роздимається, легені вщерть повітрям наповнюються, розправляються їхні закуточки найдальші, кров уся окисляється… Бадьорішаєте, веселішаєте, червонієте, молодієте… Гайда на гориї Молодцем будете!

— Спасибі, докторе! …Гайда на гори!

* * *

— Куди це ви так радісно?

— В гори! Легені не зовсім дихають! Екскурсія неповна! Застойні явища… Кров не окисляється… Молодішати треба… Бадьорішати… Веселішати… Красивішати… До чорта сидіти! Гулять, розправлятись, сили набиратись!.. От!

— Високо ж…

— Високо? Нам, туристам, високо? Нам, туристам, нічого не високо. Нам, туристам, усе низько. Високо?! Адьюс.

* * *

А гора… гора. Як гора! «Кішкою» зветься! Бадьоро на скелі, стежками крутими, з піснею нашою розлогою:

По цей бік гора, По той бік друга… Поміж тими крутими горами Сходила зоря…

І голос лунає, лунає, лунає… Розлягається… Так… сажнів із п'ять розлягається… Вгору! Вгору!

— Хууу! Хи… по той бік… гора… А високо, лиха його година візьми!

— І по цей бік другааа! Хууу! Сів!

Дивись! Нам, туристам, іще ж і далеко! …Ану бадьоріше! Легені на всю дихатимуть! Кров окислятиметься!.. Гайда вище!

Ой! Чи воно там ще високо?

Сів!

Хууу!

Ану підводься, туристе!

Оoox!

Угооору! Ще ж і далеко в ту гоору! Сів!

Ану вставай! Сів!

Ану… Сів…

Сів…

Сів…

Сів…

Сидю…

Хто там? Може, яка спасенна душа внизу є? Ловіть мене, переймайте нас, туристів, бо чогось кляті ноги не хотять гори дотримуватись… Ох!

…Пошли, господи, на дорозі не кедра вже ліванського, а хоч нашу рідну бузину, щоб хоч за щонебудь було зачепитися, бо, їйбо, й черепків не позбирають…

…За сосну вхопивсь!

Ох!

І лежав на ліжку, як Ісус Христос, бо литки мов гвіздками попробивано!

* * *

Легені розправиш — ноги покарлючить… Ноги розправиш — легені покарлючить…

Туристи, одне слово!

ПРИРОДА Й ЛЮДИ

Ні, вірніше, не «природа й люди», а навпаки — «люди й природа»…

Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває…

* * *

Ще в Севастополі на вокзалі…

— Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова — ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, «верхушки»… І видих там і згук тупий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала… Ледвеледве дотяг оце до травня… Комісія просто сказала: «їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете, — каже, — подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!..» А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів… Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради… Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що щонебудь вийде… Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Їду, ляжу і пролежу цілих два місяці… Ні ногою, ні рукою… Просто лежатиму… За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму… Тільки лежати, дихати, відпочивати… А головне — лежати, лежати, лежати… Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?

— Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється…

— Не хворі, значить! От щасливий! А я — лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одлежусь — так уже одлежусь!

І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумнісумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно блідебліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся… І байдужість, байдужість…

«Дааа… — думаєш, — перетерло людину… Революція — не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!..»

* * *

Вже в санаторії. Через тиждень…

— Здрастуйте!

— Здрастуйте!

Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…

— Ну, що? Як? Лежите?

— Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Мугугу! «Харашо жить на востокеее!..»

— Поспівуєте?

— Та чого ж не поспівувать? А ви як?

— Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!

— Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. Ааа… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… «С той поры как стала шансонеткой я, мої друз'я, не сцене його яяя»! Труляля! Товаришу Надю! Ану, наввипередки!..

* * *

Через два тижні… Вечір… Місяць…

— Добрий вечір!

— Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?

— Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… «Місячні ванни»! Не пробували? Ех, ви! «Чурарарара! Куку!»

— Поправляєтесь?!

— А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Огогого!..

— Я тут (тоненько).

— Ідууу

* * *

Через місяць…

Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці — підстрибом… По проспекту — орлом…

А в руці — смуглява Надя.

— Хахаха!

— Хихихи!

І бризки навкруги! І весело! І все сміється!

І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… «Харрашо жить на востокее!»

ЖИТТЯ ТАТАРЧИНЕ

Від легенд прекрасних, таємницями південними оповитих, до шаленої праці, праці каторжної.

Від пісень про гнучкий стан, про очісмарагди, про постать кипарисову, про походку сарни гірської у чорноокої кизнин^[16] до раби, до невільниці, до хатньої речі, до безсловесної покори перед владикоючоловіком у виснаженої дітьми та працею хашинин^[17].

Які очі у стрункої молодої Фатьми?!

Який стан?!

Які чари жіночі?!

Золото, славу, честь і могутність за погляд очейслив, за палкі обійми молодої красуні… Все за жіночу красу!

І легенди про неї, про красу жіночу, казкові: «Коли висохла душа, кволим зробилось тіло — тоді золото».

«Коли кипить кров і не згас огонь в очах — тоді жінка».

«Здавалося, небуло на землі хана розумнішого від Арслан-Гірея. Він мав усе, щоб не ремствувати. Сто три жінки й двісті невільниць, палац із мармуру й порфиру, сади й кав'ярні, незчислимі кінські табуни й отари з овець. Чого б іще бажати?

Так і здавалось.

Але ночами хтось приходив до Гірея й бентежив його думку.

Все є, тільки мало золота.

— Звідки взяти багато золота? — питав сам себе Гірей. І не спав до ранку.

І от одного разу, коли поприходили до нього беки, звелів він іскликати мудреців з усього ханства.

Не знали беки для чого, і кожний привів свого приятеля, хоч і не був той мудрець.

— Способу хочу, — сказав хан, — щоб камінь золотом робивсь.

Подумали беки й мудреці: збожеволів хан. Якби можна було так ізробити, давно б уже люди зробили. Однак відповіли:

— Воля падишахова священна. Дай часу. Через тиждень попрохали:

— Коли маєш змогу, зачекай.

А через два тижні, тількино роззявили рота, щоб попрохати ще часу, хан їх прогнав. Розумний був хан.

— Піду сам пошукаю серед народу мудреця, — вирішив він.

Беки одсовітували. Не слід, мовляв, ханові в народ ходити. Мало чого може трапитися. Може почути таке, чого не може слухати благородне вухо.

— Піду!

Переодягся старцем і пішов.

Правду сказали беки. Багато образливого почув хан і про себе, і про беків, поки мандрував був по базарах та по кав'ярнях. Говорили про останню його витівку.

— Збожеволів хан. Із каменя золото схотів ізробити.

А інші додавали:

— Покликав би нашого Кямілджинджі', може б, що й вийшло.

— А де живе Кямілджинджі?

І хан пішов до чарівника та розповів йому, чого він хоче. Довго мовчав джинджі^[18].

— Ну як?

— Тяжко буде. Коли все зробиш, як іскажу, може, що й вийде.

— Зроблю.

І хан заприсягся страшною присягою: «Хай ослабнуть всі три печінки, коли не зроблю так!» І ще раз проказав:

— Учь талак бош олсун!^[19]

Тоді сіли на гарбу й поїхали. Вісім день їхали. На дев'ятий день під'їхали до Керченської гори.

— Тепер ходім!

Ішли на гору, доки почала рости тінь. А коли зупинились, джинджі почав читати молитву…

На дев'ятім слові одкривсь камінь і покотивсь у безодню, а за ним дві гадюки, шипучи, полізли в підземелля. Сяяла луска на гадюках місячним сяйвом. І побачив хан по стінках у підземеллі голих людей, що танцювали цапиний танок.

— Тепер уже близько. Проказуй за мною: «Хелхалахал!»

І як тільки хан проказав ті слова, впала перед ним залізна брама, і хан увійшов у інший світ.

Роздались мури в підземеллі, діамантами засяяли срібні стелі…

Стояв хан на купі червінців, і цілі хмари їх неслися повз його.

Підвівсь із землі золотий камінь; навкруги запалали рубінові вогні, й серед рубінів тих хан побачив молоду дівчину, що лежала на листі з лотоса.

Завив чорний собака. Затремтів джинджі:

— Не дивись на неї…

А хан дививсь, мов заворожений. Померкли для нього діаманти; грубою міддю здавалося золото, нікчемними всі скарби в світі.

Не чув Гірей її голосу, але все в душі його співало, співало пісні ніжної, як аромат винограду в цвіту.

— Скоріш візьми біля ніг її віту, — кинувсь до нього джинджі,— і всі скарби світу в твоїх руках.

І підвелася з ложа красуня.

— Арслан-Гірей не зганьбить своєї пам'яті, забравши в дівчини її чари. Він був хоробрий, щоб прийти, і, прийшовши, полюбив мене. І він залишиться зо мною.

І простяглись уста красунині до хана, затремтіло повітря… Посипалися золоті іскри, винесли джинджі із надрів Керченської гори й перекинули його на його базар.

Оточили його люди.

— Чув? Пропав наш хан, — говорили йому.

— Шкода АрсланГірея.

Але джинджі тихо похитав головою:

— Не жалійте Гірея — він знайшов більш, як шукав…»

…Все: і ханський трон, і гори червінців, і сяйво діамантів, і кров рубінів, і життя земне все… Бо «простяглись» уста красунині до хана…

Така жінка всемогуща, коли вона молода і коли вона «на листі з лотоса»…

Вона цариця…

Але вона… сто четверта…

А сто три і двісті невільниць?!

Вони вдома, бо вже очі їм не голубіють, і вони вже не на лотосі, і вже простягалися їхні вуста, і тремтіло колись од того повітря…

А потім і прекрасна царівна, коли вже перенесуть її сталеві Гіреєві руки з лотоса на ліжко, буде зновутаки вдома, а АрсланГірей побачить нову на листі з лотоса, знову простягнуться уста, й затремтить повітря, і померкнуть діаманти… Аж доки перенесуть і ту сталеві Гіреєві руки на ліжко…

Бо аллах хороший бог, а Магомет непоганий пророк його…

Простягаються в Гіреїв уста, і тремтить повітря, аж доки «простягаються» в них ноги і «тремтить» з їх пісок…

У Криму довго і «тремтіли», і «простягались»… Тепер уже, після того, як кримське жіноцтво написало Магометові листа, це «тремтіння» припинилось…

«…Фатьма, перша на селі красуня, як персик, що починає стигнути, виходила заміж за першого багатія в долині.

Заздрили всі Фатьмі, особливо заздрила одна з чорними очима і наврочила її. Як тільки вийшла Фатьма заміж, так і прийшла хвороба.

Висохла Фатьма і зробилася схожою на суху тараню.

Перестав любити її Аблегані; лютує, що хвора в нього жінка; каже, як здавить вино в тарапані, візьме собі другу жінку.

«Чому так, — думала Фатьма, — чому в греків, коли є одна жінка, не можна взяти другої, а в татар можна? Чому в одних людей один закон, у других — другий?»

Плакала Фатьма… Скоро привезуть із садка останній виноград, скоро прийде в саклю друга з чорними очима. її пестити буде Аблегані; вона буде за хазяйку в хаті; образить, глузуватиме з хворої, бідної Фатьми, в комору ЇЇ прожене.

«Ні,— рішила Фатьма, — не буде того, краще не житиму, краще в криницю кинусь».

Так вирішила й ніччю побігла до криниці, щоб утопитися.

Нахилилася над водою і бачить Азраїла; нахваливсь на неї Азраїл пальцем, махнув крилами, як ніжний голос, торкнувсь її серця й полетів до неба.

Схопились баби — нема Фатьми вдома. Кинулися шукати її і знайшли на землі біля криниці, а в руках у неї було перо з крила, білебіле, біліше від лебединого.

Умирала Фатьма, але встигла сказати, що було з нею…

Зібралися жінки, цілу ніч говорили, сперечалися, жалкували за Фатьмою, думали, що й з ними може це бути. І знайшлась одна, ефендіна донька, що знала письмо, вченою була.

— Скажи, — питали її,— де написано, щоб, як жінка хворою, старою зробиться, чоловік брав нову до хати? Де написано?

— Схотіли — написали, — сказала ефендіна донька. — Мало що можна написати!

— От ти знаєшся на письмі,— напиши так, щоб чоловік другої жінки не брав, коли в хаті є вже одна.

— Кому написати? Падишахові? Поглузує тільки. Сам має тисячу жінок, навіть більше.

Задумалися жінки… Але знайшлась, котра догадалася.

— Хто залишив Фатьмі перо? Ангел. Значить, пиши пророкові. Харашо тільки пиши. Всі будуть ізгодні. Хто захоче, щоб чоловік узяв молоду хашин, коли сама старою будеш? Пиши. Всі руку дамо.

— А пішлемо як?

— З птицею пішлемо. Птиця до неба летить, листа занесе.

Сіла Зейнеп, поклала на коліна папір і почала писати білим ангеловим пером листа до Магомета.

Довго писала, хороше писала, все написала. Замовкли жінки, доки перо скрипіло, тільки зітхали часом.

А коли скінчила, перо полетіло на небо наздоганяти ангела.

Зав'язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив'язала до хвоста білої сороки й пустила сороку на волю…

Полетіла птиця. Почали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не говорити чоловікам, що зробили, щоб не глузували з них чоловіки.

Але одна не витримала й розказала чоловікові.

Сміявся чоловік. Узнали інші, глузували з бабської глупоти, дратували жінок сорочачим хвостом. А старий мулла почав з того часу плювати на жінок.

Засоромились жінки — побачили, що дурницю зробили; старалися не згадувати про лист.

Але чоловіки не забули й, коли гнівалися на жінок, кричали: «Пиши листа на сорочачім хвості!»

Виросла молодь і так само, за батьками, дратувала жінок. Глузували й онуки і, глузуючи, не помітили, як не стало ні в кого двох жінок.

Може, баранина подорожчала. Може, відповідь на листа від пророка прийшла…^[20]

…Може, баранина… Може, пророк… Може. Бо всемогущий є аллах і великий є Магомет, пророк його…

Одна залишилася жінка в чоловіка, і плодить діти, і доїть корови, і носить з високих гір траву, і копає виноградники, і поливає тютюн, і прибирає в хаті, і поглядом полохливої сарни поглядає на чоловіка, коли той, підібгавши під себе довгі ноги, сидить біля східців, і дивиться в синю далечінь, і курить цигарку за цигаркою…

Курить і говорить:

— Раніш карашо бил. Женщина чадру носил… Ніхто не видал… Тепер усякий видал, усякий сматрел… Не карашо тепер… Ранше курорт бил… Гаспада приїзжал… Весело бил… Правадник бил… Гори ездил… Весело бил…

…Раніш «карашо бил»…

Жінка чадрою закутана, з одною дитиною чорною під цицькою, а з другою дитиною чорною за руку, а чоловік «гори ездил», йому «весело бил»…

І мокла чадра від сліз жіночих татарчиних, і дивилися сумні чорні очісливи через чадру на пишнотілу «гаспада», з якою Ті володареві на горах «весело бил»…

І капали з чадри сльози і шкварчали на гарячім камені… І з сліз тих творилися легенди про красуню кизнин з очимасмарагдами, з постаттю кипарисовою, з походкою сарни гірської…

Прекрасні легенди, таємницями південними оповиті.

І зашуміла степами, долинами, горами, захвилювалася Хвалинським морем червона легенда… Вихором буйним промчалась, крилами червоними над Південним берегом Кримським затріпотіла…

А ім'я легенді революція…

І зірвала шалено чадру з сумного обличчя татарчиного… І глянули очі-смарагди на червоний світ, і задихали швидше висмоктані маленькими чорними дітьми груди…

І дивляться очі, і працює мозок… Працює, працює, працює…

І радість у грудях, і швидко, швидко, швидко б'ється татарчине серце…

А очі, розкриті очі, ще полохливо на владику дивляться. Ще гнеться стан під гірським сіном, ще ниє поперек над виноградником, ще мовчать уста перед владикою…

А щось вабить, щось манить, щось кличе, таке прекрасне, таке далеке, таке бажане…

І чітко слух насторожується, й гостро зір проміниться…

Легенди треба… Світлої легенди… Прекрасної легенди… Легенда та освітою зветься! Коли прошумить вона?!

НА ТАТАРСЬКІЙ ВИСТАВІ

— Дада! Дай десить капек! Кулать пашла! Клуп кулать пашла. Очин карашо! Кулай моя будіт?

Це ще зранку маленький, чорнийчорний, Курбедин до мене…

Курбединові сім років. Він:

— Маломало урускі знаїт… Татарські многомного знаїт…

Курбедин, що щодня пук яких-небудь чичекнин^[21] мені несе, і завжди:

— Дада! Многомного денег давай! Твацать адну копеки денег даш. Отак — многомного! Нє! Ни твацать адну, а симнацать. Нє, не симнацать, а тиринацать копеки даш! Многомного! Тиринацать! Даш?

— Чого саме тиринадцять?

— Я маломало знаїт урускі… Татарські многомного знаїт! Урускі песню знаїт!

— Ану!

— Папа^[22] сеяла муку, Чумчара чумчара! Обіщала старику — Куку!

Отакі маленький, чорнийчорний, Курбедин «урускі песні» знає…

Знайшлитаки ті «песні урускі» маленького семилітнього, чорногочорного, Курбедина аж на південнім березі Таврійського півострова…

Перескочили ті «урускі песні» через степи, через яйлу, через височенні ЧатирДаги й АйПетрі й ускочили в маленьку, чорнучорну, голову Курбединову…

І бігає тепер Курбедин Південним кримським берегом і:

— Обіщає старику Куку!

— А хто такий Ленін, Курбедине?

— Моя маломало урускі знаїт! Моя тольки песні урускі знаїт!

— Ну, на десять копійок! Гуляй!

— Пасибо! Ана^[23] моя кулай пашла! Клуп!

* * *

Вечір.

Комсомольський клуб…

Будинок для клубу й було збудовано, але за Врангеля тут, само собою розуміється, була церква. Тепер — знову клуб…

Просторненька зала, чоловіка на 300 люду. Стільці. Лави. Маленька сцена на високому помості. Стіни в клубі уквітчані лавровими вітами.

Позад стільців друга естрада, де стоять прапори всіх місцевих партійних і радянських організацій. На стіні тут уквітчаний лаврами портрет В. Леніна та Карла Лібкнехта. Лозунги.

Ліворуч на стіні портрет якоїсь або графині, або просто власниці дач симеїзьких, «націоналізований», очевидно, за революції й повішений, щоб не було голо на стінах… Далі до сцени картини різного змісту, до трьох собачих голів уключно…

Над сценою вгорі Карл Маркс…

Світло — лампи гасові…

У кутку біля кону піаніно. Біля піаніно притулилась оркестра «найкраща», як казав один тубілець, в окрузі… Скрипка, кларнет, корнет і бубна…

«Репіжать» щось східне… Дують до того, що барабани тріщать.

Сидить «кларнет», заплющив очі і дме, перебираючи клавіші, а поруч, задравши голову, смалить «корнет»…

«Скрипка» схилила до деки голову й мучить з страшною енергією струни. А над усім цим гримить бубна:

Бах! Бах! Бах! Бах! Бах! Бах!

Мелодія тягуча, різка й… голосна… Шум, гам, галас у залі!

Слухачів чимало… Повна зала… Здебільша жіноцтво. Курять (жінки мало не всі тут курять), їдять горіхи, голосно розмовляють.

Поприходили цілими родинами з немовлятами на руках. Наша ана навіть хату замкнула: всі тут!.. Цікавляться, як видко!

Національного убрання не видко. Єдина дівчина була в татарській шапці, оздобленій червінцями.

Аж ось за сумною, тягучою мелодією понеслось щось веселіше…

Виходить Осман (крамар місцевий) і ще з ним один і перед коном одсмалюють татарський танок.

Осман, видимо, рисується перед глядачами… Рука права вгору, «видєлує дрижака», а ноги, ноги — і сюди, і туди, і он куди! Його партнер поважніше… Поважно витанцьовує. А Осман — ходором ходить…

Це, так сказать, безплатний до вистави додаток!

Вистава…

Сама собі «конструкція»…

Найголовніший «конструктор» той, що одпинає завісу. Просто собі йде, бере тую завісу за поділ і тягне на бік. Одішіув і всю дію стоїть туттаки, всією своєю персоною притягуючи зір глядацький.

Перша п'єса. Дроворубтатарин, живе в лісі, рубає дрова, їсти, як і належить кожному дроворубові, йому нема чого. Наснився йому сон, що він ловив рибу й упіймав якусь дуже велику… Розповідає дружині й запевняє її, що сон цей значить багатство. Доки він розповідає, його підслухує панок якийсь («добрий дух»), підходить, дає адресу й каже:

— Сон твій здійсниться. Піди на цю адресу, там знайдеш усе потрібне, щоб бути багатою людиною!..

Радість, що й казати! Панами будемо!

І тут же починають учитися ходити під ручку, бо це, сказать би, найголовніше, що треба для багатих людей.

Друга дія вже на «вказаній адресі». Багата кватира. М'які меблі. Сідають, лякаються пружин, лякаються піаніно й т. ін.

Взагалі, маса «комічних qui pro quo».

З'являється «добрий дух». Дає скриньку:

— Тут двадцять п'ять тисяч!

— Нащо мені двадцять п'ять тисяч — дай мені сто рублів!

— Ні, матимеш двадцять п'ять тисяч, тільки півгодини не дивись у скриньку…

Півгодини з «масою комічних qui pro quo» не витримується… Скринька одчиняється… Приходить «добрий геній» і: —,Вон!

Мужика покарано за невидержку…

А пан… Пан все для тебе хотів зробити якнайкраще, але ти, хамуло, сам своє щастя випустив…

З боку ідеологічного п'єса витримана, як бачите…

Друга — з такою ж ідеологією, тільки в іншім дусі.

Грали, як виявилось, професіонали, що мандрують ото по весях татарських…

Потім «концерт».

Препаскудні куплети про «Ахметку» — російськотатарським жаргоном. І ще якісь куплети, вже татарською мовою… Очевидно, так само (як судити з виконання, бо ж мови я не розумію) ідеологічно «витримані»…

Пісень татарських співала артистка. Хороші пісні, і співала непогано.

Потім танки.

«Бариня» і «малоросійський».

— Чичас будіть малоросійські таниц, — сусіда збоку на вухо проконферував…

Гопак, звичайно! Наш рідний!

Ще одно «за», щоб приєднати Крим до України!

* * *

Сумно!

А що зробиш!

Коли б це в нас, то, звичайно, миттю:

— А куди дивиться Головполітосвіта, Наркомос, Наркомзем, ВУЦВК, Жінвідділ, «Плуг», «Гарт»?!

— Трамтамтарарам!

А тут… «Чужа держава»… Тільки й того:

— Ну, Курбедине, гуляв?

— Моя гуляй! Карашо! Очин карашо!

«Карашо» не те, що воно «карашо», а те «карашо», що і Курбедин туди ходить, і ана ходить і немовлят носить… Так і треба дати, щоб було «карашо»… Трамтамтарарамтамтам!!

НА ВІТРИЛАХ

Це коли синє море отари білих баранів до берега скелястого гонить, б'є тих білих баранів об скелястий берег і розбиває їх на білий вогкий порох…

Це коли синє море гнівне, коли воно шумить і гойдається, люто гойдається.

— Поїдемо?

— А чого ж?! Я, їйбо, не боюсь! Тільки я ніколи не їздив по морю на вітрилах… Чи не заколихає часом?

— А буває, що перекидаються?

— Що, вже труса празнуєш?

— Хто, я?! Дрібниці! Поїдемо… їздять же рибалки, і веселі, і здорові! Чого б там боятися! їдьмо! Ходім! А… дуже воно гойдає?

— А я так і зовсім не боюсь! Хоч і не їздив, а не боюсь! Тільки, що ото воно хвилюється здорово! А не можна, щоб і з вітрилами, і щоб море спокійне було? Так би, помоєму, краще!

— Та й помоєму краще… А щоб боявся, так ні!.. А вітер чи не завеликий часом?

— Сідайте, товариші! Зараз як рвонем!

— Товаришу Антоне, а воно не дуже гойдає?

— Не дуже! Давай назад! Поїхали…

Старі рибалки — дядя Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций дядя, що вже більш як двадцять п'ять років на Чорнім морі рибалить. І Антон, кремезний, рвучкий, його підручний, з витатуїруваними грудьми, білуватий, солоний увесь і терпкий, як морська вода, — везуть нас.

З ними ще двоє «зелених» — молоді хлопці, що привчаються до труднощів рибальської на морі праці. Один чепурний, чорнявий, стрункий, з карими гострими очима, і другий опецькуватий, з сонними рачкуватими баньками, з носом угору, на небо голубе, і з думками рипучими, як немазана татарська мажара^[24]:

— Ех і зельоний же ж! Поварачуйся, занудо!..

Далі тяжке зітхання. Рипуче, й солоне, й таке багатоповерхове, як зубчатий АйПетрі… І в зітханні тім сплелися «печонки», «селезьонки», «артерії», «вени», «предсердія», «желудочки» з морською «матір'ю» аж у «піднебесній канцелярії»…

І зітхання те в супроводі такого і благливого, а воднораз і презирливого погляду на нашу товаришку…

— Дама! Ніззя!

А «воно» ж розпирає витриманого в морському розсолі Антона і крутить його дзигою на лаві…

— Навіщо ж тут дама?!

Та не було б «дами» — вискочили б оті «печонки» й «селезьонки» поперед «матері» з душі Антонової, вдарилися б об неї й поплигали, підхоплені вітром, по морських барашках, через усе Хвалииське море…

І легше б зробилося на душі в Антона, і не крутило б його на лаві дзигою.

А так залишалося в Антоновім розпорядженні тільки «зараза» з «занудою» та убійче:

— Ііі!! Зельоний! І хто тібє дєлал такого?!

* * *

Антон керує стерном і парусом…

«Дя» Гриша сидить серед човна, смокче цигарку й дивиться у «синю далечінь», примруживши великі сірі очі…

Скільки разів «дя» Гриша бачив це море? Скільки разів воно його шматувало разом із його яликом «Костянтином»?! Скільки разів «дя» Гриша, може, вже й «одходну» собі читав, залізною рукою за стерно тримаючись?!

Про це знає тільки «дя» Гриша…

— Кака ж то зануда парус розв'язувала?! Ех (і довге «зітхання») …

Антон «зітхає»…

Не як слід розв'язали вітрило… В однім кінці воно залишилось підхопленим мотузом… І не гаразд іде човен: не на все вітрило вітер бере.

«Дя» Гриша кидає:

— Моряки! Майнарить треба!

Майнарить — значить спустити вітрило. В данім разі спустити, щоб випростати як слід. А майнарить серед чистого моря, при чималім вітрі — це вже штука не легенька та й не небезпечна… Але треба, бо хто ж таки йде в чисте море з несправним вітрилом… «Дя» Гриша на це не піде… Він не «партач» і не «зельоний» — йому це не до лиця…

— Майнар, хлопці!

Дррр! — і вже вітрило в човні. Рухи рвучкі, швидкі, певні! Раз! раз! раз!

— Поправ кінець! Ііі (Зітхання: «дама»!). Рррраз!

І знов полотно тріпоче вгорі, розіп'яте сердитим вітром!

— Просто! В чисте! Одкриєм АюДаг і назад!

…Мчить «Костянтин», з хвилі на хвилю перестрибуючи…

І такий маленький той «Костянтин» проти синього моря безкрайого… І таки ми всі манюнькі, манюнькі… Навіть «дя» Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций «дя», — і той манісінький…

…Хлюпають білі барашки об човен…

Хлюп! Хлюп!

І тільки:

Гойда! Гойда!

І тріпоче біле полотно гарячим тремтінням і рветься безсило з залізних Антонових рук… Гойда! Гойда!

— Одкрили Алупку! Чотири верстви від берега!

— Бери на буйок^[25]! Онон білим прапорцем серед хвиль тріпоче! То «татарські» гаки на камбалу!

— Ой!

Солоний дощ укрив усіх. Це Антон навмисне «охрестив» нас, «зельоних», розрізавши носом хвилю.

— Не взяли цебра воду виливати, роззяви! Трапляється іноді хильнути човном води!

Це «дя» Гриша натякає Антонові: хильни, мовляв! Хай спробують…

Антон не хоче, не треба на перший раз лякать: «Та якось ще хильньом!»

А берег як на долонії Отут увесь! Ось він!

— Дивіться! Он за Алупкою гора голубіє! То АюДаг! Ведмідьгора біля Гурзуфа! Верстов звідси із тридцять п'ять — сорок! То його хвіст! Зараз усю одкриєм.

— Не вадить, не тошнить?

— Ні!

— Інших тошнить!

За кілька хвилин «одкрили» всього АюДага, горувелетня, що, мов ведмідь, розляглася за Гурзуфом, уткнувши морду в самісіньке море!

— Вороч! Вісім верстов од берега! Майнарить будемо?

— Ні! Навіщо майнарить? Переведемо так!

Це вже риск — переводити вітрило при вітрі в чистім морі, не спускаючи його…

— Ну, хлопці! Рррраз! Разразраз!

І вже з другого боку б'ється з Антоновій руці полотно… Мчимось на берег. …Гойда! Гойда!

— Майнар, хлопці!

…Кілька ударів веслами — і біля берега…

— І зовсім не страшно! А Антон:

— Приходьте другий раз! Можна страшнєй іздєлать!

ПО КАМБАЛУ!

Щоб не було непорозумінь, умовимося відразу: камбала — це риба. Ловиться вона в Чорному морі. Ловиться далеченько від берега, — так верстов за сімвісім. Ловиться на гаки, наживлені маленькою рибк огосултанкою. Гаки ті прив'язується до довжелезного шнура (перемет), кидається серед синього моря на двох котвах (якорях) на самісіньке дно. «По камбалу», отже, значить, — по рибу, в море! Підіймати гаки, знімати ту рибу, а потім уже її продавати чи самому їсти…

— О другій годині їдемо! Приходьте! Прийшов, звичайно.

«Гетьман» уже готовий.

«Гетьман» — це (не бійтесь!) не Скоропадський, а ялик так зветься…

Вже на нім щогла, вже лежить вздовж нього вітрило, вже Хайалі ходить на нім з корми на ніс і дає останні розпорядження. Старий Зекир'я крутить цигарку. Юнус несе цеберку з «солодкою» водою, а Васька одягає на кочета весла.

— Стрибайте! Стриб! — і в ямку…

Хайалі бере керму… Знаєте Хайалі?.. Не знаєте?.. Шкода… Хайалі — це капітан на «Гетьмані». Він низенький, лисенький, у нього мало зубів, але він міцний і пругкий, як із чорної гуми опука. Лице в нього буре від сонця… Лисина в нього як шкіра, що на підметки, а волосся (в нього волосся тільки на потилиці) гніде… Він і в бурю бурючу, і в сонце пекуче без шапки… Він завжди на кормі калачиком (бо він коротенький!) з ногами підібганими, а в руках у нього керма й вітрило, а маленькі його очі нікуди не дивляться і все бачать. Він увесь час байдужий, але за сім верст чує шум вітру берегового… Він ніколи не стежить, що роблять Юнус, Васька, Зекир'я, але раз у раз із його обвітрених уст вилітають слова, і від слів тих підскакує Васька, біжить до вітрила Юнус, крекче, пересовуючись по ялику, старий Зекир'я. От який Хайалі! А ви його не знаєте?!

А Юнус… Юнус чорний… У Юнуса курчаве з сивиною волосся й лагідні світлокарі очі… Він завжди усміхається, коли на вас дивиться, і питає:

— Не страшно?

Зекир'я? Зекир'я — старий, в татарських штанях на очкурі, в шкіряних личаках, з крученою цигаркою в губах, і цигарка та, скурена до нікуди, шкварчить біля його синявих губ, припікає його обстрижені вуса, а вони пахнуть смаленим і скручуються жовтенькими кільцями над синявими губами… Зекир'ястарий одкидає тоді до борта голову — і тьфу!.. Тютюн летить у море, а на губах у старого Зекир'ї — плівка з тоненького до тютюну паперу. Він мовчить…

А Васька молодий! У нього бронзове струнке тіло. Він білявий і з прекрасно розвиненими м'язами… У нього на грудях витатуїруване кермове колесо з двома прапорами: на однім прапорі «К.С.С.Р» (Кримська Соц. Сов. Республіка), а на другім У.С.С.Р (наша)!.. На правім плечі в нього чорніє хрест на постаменті, а круг нього линва, а на линві тій котва (якір), а нижче, на передпліччі, гола, з розпущеними косами, на ввесь зріст красуня, а в красуні тії, як два кавуни круглі, перса… Васька розписаний увесь… Він, Васька, рвучкий, говорить кріпко, з «матір'ю», але він ще «зельоний», і слова його хвилі котять по морю Чорному. Од Васьчиних слів ніхто не підскакує в ялику… Всі сидять на своїх місцях і про щось думають…

— Віра!

Пішли… Юнус з Ваською на веслах, Хайалі на кермі, а Зекир'я перебирає в кошику султанку (наживлять гаки!). Вийшли з бухти.

— Парус!

І миттю Васька й Юнус біля вітрила… І миттю вітрило тріпоче вгорі!

— Віра в море!

Летить «Гетьман», хвилі перескакуючи…

Рипить вітрило… Мугиче щось Юнус, крекче Зекир'я, а Васька пригладжує білі свої штани, щоб посередині від пахви до ступні була в їх складка…

— Он буйок!

Васька перший побачив.

— Де?

— Ононон! Не бачите?

— Не бачу!

Всі побачили, а я не бачу…

Та і як ти його побачиш десь там у морі, коли хвилі, коли прапорець на нім чорненький отакісінький і коли хвилі перескакують через нього, й нагинають, і захлюпують…

— Майнар, Васька!

Момент — і вітрило в човні, зв'язане, скручене, безсиле… Кілька вдарів веслами — й буйок уже в ялику…

Буйок — оберемок корок (пробок), обтягнутий сіткою, з прив'язаним на нім сторч «пужалном», а на «пужалні» невеличкий прапорець… Це знак, де стоять гаки… Він (буйок) на котві, здебільша просто на камені, що тримає його на певнім місці.

Гаки ставлять на двох каменях. Два, значить, буйки… Початок і кінець гаків. Гаки на дні морському.

Перемет наш має 750 штук гаків, прив'язаних на невеличких шнурках до довгого шнура на півторадва приблизно сажні один від одного.

Тягнеться, отже, цей перемет на 3–4 верстви в морі…

Вихопивши буйок у човен, Васька швидкошвидко витягає камінь… Тягне його хвилин з 5—10, бо витягти камінь треба з 50—80сажневої глибини…

Аж ось — камінь у човни

Тоді вже бере шнур Хайалі й поволі, гак за гаком, підіймає в ялик. Піднявши, скидає стару наживу, об'їдену здебільша, пожовану, й кидає гак у круглий чималий кошик, що стоїть на кормі… Біля кошика Васька. Він підхоплює гачок, наколює на нього рибку й укладає гаки правильним колом, один біля одного, під стінкою в кошик. Шнур лягає в середині того кола… Таким чином, гаки в тому кошикові лягають «гвинтом» од низу й до верху.

Робиться це надзвичайно швидко, ловко й красиво… Як по писаному…

Юнус на веслах; він підштовхує в напрямку шнура човен.

Зекир'я курить цигарку, а я, вирячивши очі, дивлюсь у море й стежу, що йде на гаку.

Ось затріпотів шнур і заборсався по борту…

— Кіт! — кидає Хайалі…

— Нічого не видко, — кажу…

— Кіт! Я знаю!

За кілька часу справді щось б'ється, бачу, на шнурі, силкуючись вирватись. Ррраз — і в човні.

«Морський кіт». Не гренландський, звичайно, а простий, чорноморський. Я не знаю, як він повченому зветься, а понашому, по чорноморськорибальському, це «кіт».

«Кіт» — це плескувата морська тварина, зверху бура, знизу біла, з величезним тонким, як палиця, хвостом з колючками. Морда якась трикутна, з виряченими очима, а біля очей дірочки. На пузі в неї якісь плавники, ніби ноги, а він їх, як їде на шнурі, випростує й б'є ними… Його рибалки не люблять… Зразу викидають назад у море, вирізавши те місце, де зачепився він за гак. Завбільшки він чималий буває… Аршинів зо два.

…А ось іде камбала. Вона розчепірилась на шнурі, настовбурчила всі свої плавники й огинається. Не хоче. Але Хайалі не такий, щоб у нього зірватись… Він знає!.. Він у морі все знає.

Плюсь! — і вже тріпоче камбала на дні в човні… …І так гак за гаком, крок за кроком — 750 гаків… І тільки в Хайалі з уст коротке:

— Ач! Ач! Це Юнусові.

— Вперед! Човен попхни!

Раптом Хайалі кинув погляд на берег, зразу… — Береговий!

Васька тріпонувсь, сердито наколов на гак рибку й згадав про «матір».

— Буде робота!

— Кидаю! (Хайалі). Не дасть робити! Віра!

І полетів човен вздовж на веслах, і забулькали в море один за одним наживлені гаки!

— Віра! Віра!

А вже з берега шум чути… І зарябіло під берегом… А біля нас море тихетихе…

— Чого ви? — питаю.

— Береговий подув! Найпротивніший для нас вітер! Треба на веслах… Вітрилом не можна! Можна б іще «лівірувать»^[26] але грузу нема на ялику — перекидатиме.

— Віра! Віра! Встигли-таки гаки кинуть.

І ось як зашуміло, як заревло, як заскаженїло, — святителі ви мої!

«Гетьмана» тріскою кидає…

Васька, Юнус і Зекир'я на веслах… Хайалі на кермі…

— Віра, Васька! Віра…

У Васьки, бачу, обличчя вже посиніло від натуги, старий Зекир'я мокрий, Юнус підкусує губи…

А море сказилося! Воно якось люто накидається на «Гетьмана». Підскакує під нього, ставить його цапки, а потім вискакує ззаду й кида носом у якусь піняву яму…

Потім скакає збоку, б'є в борт, розлітається зливою і плює на нас солоною слиною…

— Віра, Васька! Віра!..

І Васька, і Юнус, і Зекир'я аж стогнуть…

А човен на місці!

Тоді підстрибує Хайалі до мене:

— Керму просто на берег! Держіть міцно!

Сам уже поруч старого Зекир'ї:

— Віра! Віра!

А «Гетьман» тремтить, а «Гетьман «падає грудьми на хвилі…

— Керму кріпше!

«Кріпше»?! Коли воно вириває, вибиває, висмикує?! Держу, аж очі рогом лізуть!

— Віра! Віра!

Дві години скаженої, чортячої роботи й напруження! Раптом — тихо…

Як із'явивсь, так і вщух береговий… Ось був, ось нема! — Не вір морю! — кидає Юнус…

І всі закурюють і витирають і піт, і солону воду з червоних облич…

А на дні в ялику широко раззявляє пащі й ліниво б'є хвостом камбала…

…Не вір морю! — це правда… Ніхто не знає, як воно з тебе поглузувати думає… І коли — так само ніхто не знає… А воно велике, те море! І глибоке!

І коли воно сказиться, то, невважаючи на все ваше лицарство, невважаючи на те, що вам довірили керму в такий відповідальний момент, невважаючи на вашу політичну й економічну, й всіляку іншу грамотність і свідомість, — беріть всетаки з собою закріпительного!

Спокійніше буде й вам, і вашим сусідам!

БЕРЕЖКОМ!.. БЕРЕЖКОМ!

До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками… Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею… до самісінької Ялти… Це недалеко… По дорозі Нікітський сад… А од саду вже і Ялту видать… Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне…

Ну, ходім!

Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де відпочивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на АюДаг, що чекає на аллахів наказ — встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і аллаха, і його пророка Магомета…

Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!

І пішли…

Отак, як просто дивитись, — дорога. Це нічого…

А отак, як голову задерти, — сонце, кримське сонце! Це вже «чого»… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої — небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…

Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється…

А ноги?! Ніби вони на заіржавлених «шарнєрах»… Риплять, скриплять і не хотять… Іти не хотять…

Ходім! Ходім! Воно, знаєте, пішки краще. Все видно! То проїдеш швиденько — так багато чого не завважиш, а пішки — там зупинився, там присів — і все видать… Та й не так уже воно далеко! Якихось там дванадцять верстов! Ну, дві години… Подумаєш?! Пішли!

Та пішли ж! Пішли…

* * *

І йдем… І йдем… І йдем…

І все тобі видать… Там зупинивсь, там присів… Дванадцять верстов?! Дрібниця?!

— Драстуйте!

— Драстуйте!

— Скільки верстов до Ялти?

— Та верстов, може, з п'ятнадцять, може, й більше!

— А до Гурзуфа?

— Та верстов із п'ять.

Отакої. Добра мені арифметика… Як од дванадцяти верстов одкинути п'ять, то виходить п'ятнадцять! Нуну! Ходім дальше.

А воно ж ідеш не нашим якимось там шляхом поміж житами чи там гречками. Тут і сюди виноградники, і туди виноградники. Екзотика кругом. І наперед екзотика, і назад екзотика… І зверху екзотика… Тільки одно й заважає: степові ноги. Якби вам ще штук із четверо гірських, — ну хоч козинячих ніг, та якби ззаду за вами бігло штук із троє хортів та цілкий мисливець, — ви б отих «дванадцять верстов» узяли за півгодини…

А так якось воно дуже повагом виходить… І повагом, і мокро. Беретесь ви зразу потом, потім — милом… Потім обсихаєте… Потім знову мокрієте. І шия ваша витягується, і очі ваші пильно вдивляються під ваші власні ноги (щоб нічого не пропустити), і хекаєте ви, як Рябко, що біжить у спасівку за дядьком верстов сорок до повітового міста спеціально для того, щоб біля сільськогосподарського кооперативу гавкнути на «кооперативного» Лиска…

— Дівчата! Тільки по правді: скільки до Ялти?

— Та верстов із дванадцять!

— А до Гурзуфа?

— До Гурзуфа — десять.

— Слухайте, товариші, ми не туди йдемо! Хай же йому трясця: це як так далі буде, то ще годин через чотири до тієї Ялти буде верстов із сорок!..

…Ох, ці кримські верстви! Верства наша й верства кримська?! Небо й земля… Ну що, приміром, побігти з Буд на В'язове на досвітки?! Дрібниця?! Півтори верстви. Біжиш і співаєш:

Ой у полі три доріжки різно, — Ходив козак до дівчини пізної

Пробіг оті півтори верстви, й ще бігти хочеться…

У нас верстви скрізь однакові: і на Полтавщині, і на Київщині, і на Харківщині…

А тут ні. Тут як на гору, так верства така приблизно, як од Харкова до Люботина…

А як із гори, так навпаки — вона, верства та, дуже коротка. Отакісінька. Так зате дуже швидка. І наслідки однакові: верству на гору — весь у милі, й язик теліпається; верству з гори — весь у крові, й язик так само теліпається… «Хоч крутьверть, хоч вертькруть…»

Зветься вся ця музика так:

«Подорож Південним кримським берегом з метою милуватися прекрасною природою, урочистими краєвидами й чарівними обріями…»

Коли хочете, назвіть це все екскурсією… Від того ні вам, ні мені легше не буде.

Ось і Нікітський сад… Знаменитий і славнозвісний ботанічний садок, мабуть, чи не на цілу Європу…

Тут вам такого росте, такого цвіте, такого родить, що якби у нас не смикало під екскурсії ноги і якби ви в силі були роззявляти рота, — ви б роззявили…

І «іва вавілонська», що ото під нею «еєдохом» колись і «плакахом»…

Кактуси різні… Алое в грунті росте… Кленок японський… Самшит знаменитий… Бамбук японський…

Цілий гай з коркового (пробкового) дуба… Просто собі оддери шматочок кори й затикай, що тобі там уже затикати треба…

Тут і очерет іспанський, і папірус, що з його колись єгиптяни папір робили…

Є тут і лавровишневе дерево, і шовкова акація, і кедри гімалайські, і кедри африканські, і кедри ліванські… Мирти, оливкове дерево, японська хурма…

Серед парку красується тисячолітнє терпентинове (кевове). дерево…

Росте тут і знаменита пампаська з Південної Америки трава… От травиця!

Одна травинка така завбільшки, як у доброго хазяїна черезсідельник…

Цю траву бізони їдять… Бізон скидається на наше теля, тільки в сто раз більше…

Росте ця трава величезними кущами. Можна сісти за кущ і заревти побізонячому… Матимете цілковиту ілюзію південноамериканських пампасів…

Нікітський сад засновано 1811 року й асигновано на його 10 000 карбованців щороку. За першого директора був знаменитий ботанік X. X. Стевен, а після нього Гартвіс (1824–1854)… Гартвіс акліматизував силу рослин, що тепер уже ростуть на всім Південнім кримськім березі, якот: гліцинія, павлонія, кедри, аравкарії, пінії й т. ін.

Хороший садок. І порядок у нім добрий. За рослинами ходять, поливають, перекопують. Садка того біля 90 десятин.

З Нікітського саду ви, не питаючи вже, скільки верстов, чимчикуєте на Ялту…

Ідете собі — й квит… Плюнули на ноги, плюнули на поперека, на все плюнули…

Подоріж так подоріж!

І нема чого скиглити!

І от… Слава тобі, автотранспорте! Авто повертається на Ялту…

І сіли… І поїхали…

Ви ніколи не їздили автом по кримській соші? Рекомендується спробувати…

Тільки обов'язково сідайте на те авто, що ним зав автотранспортної контори разом із шофером та з помічником їздили за Ялту безакцизне вино пити…

Дуже сильне враження!!

Соша йде понад прірвою, і крутиться, і вертиться — голова б у неї крутилась… Мотор партачить… Шофер:

— Та я, йолкипалки, ще за десять літ до війни тут машинами літав! Доставлю, як на крилах… І от він вас доставить… Мотор: рамтамтам! Стоп!

— Ех. (Спогади про родительницю). Полагодили… Летите…

Випереджаєте компанію, що так само їздила по безакцизне вино… «Становище в компанії не стійке»… Навіть на лінейці…

— Сідай, Петю, підвезу машиною…

— Паняй! Паняй! Летите далі… Мотор: рамтамтам!.. Стоп!

— Ех!.. (Спогади про родительницю). Випереджає вас компанія…

— Сідай, Мишо, підвезу кобилою! …Полагодили… Летите…

Шофер із завом контори «жартують»… Зав хоче керувати, шофер не дає. Машина ходором ходить. А збоку прірва…

Ви вчепились в авто й потихеньку проказуєте:

— Прощай, сину. Твій тато голову розбив об скелю, подорожуючи Південним кримським берегом… Тіло твого тата їдять морські краби під екзотичною Масандрою, на березі прекрасного південного Чорного моря. Виростеш, сину, не сідай на авто, а ходи, сину, пішки… Бо твоя, сину, покійна баба правду казала: «Пішки — не буде замішки…»

А машина аж реве.

І штурляє шофер зава й кричить:

— Щоб я комусь корився?

А машина стриба. А машина реве…

І стрибають у вас печінки, стрибають губи, зуби й інші органи вашого людського тіла…

— О аллаху! О Магомете!.. О цілителю Пантелеймоне! І навіщо вас за революції міль поїла… Ви, тільки ви б і врятували…

…Стоп! Ялта! Фу!

— Ну, як?!

— Спасибі! Дуже харашо везли!

— Я старий шофер… Ще до революції літав…

— Та видать…

І лежите у південній гостиниці на південнім ліжку й південно стогнете.

…Бережком… Бережком.

«ДІВА» Й «МОНАХ» (Легенда)

Аквамариновим очам.

Автор

Про прекрасну Діву, наяду морську, про монахааскета, гірського суворого страдника, легенду послухайте…

Давня легенда, старовинна, як світ білий, легенда, горами піднебесними народжена, сонцем південним обігріта, кришталево чистою водою морською обхлюпана…

Як жила собі Діва прекрасна, з очима голубими, на дні морському, в морі Хвалинському. Діва прекрасна з волоссям шовковим, з голосомфлейтою, з шиєюлебедем… В морі купалася, перекидалася і… взагалі. Сміх — колокольцями, плеск — мов весельцями… І поринала, і випливала… З чайок милувалася, із сонця пишалася… Словом — жила…

Харашо жила, весело жила, вроді як «нетрудовий елемент»…

А в горах кам'яних, у суворих горах, під вершиною сніговою, в печері глибокій, в печері темній чернець жив… Чорний чернець, аскетичний чернець, худий чернець, страдник чернець… Чернець духу кріпкого, побожності непорушної, волі крицевої…

Одне слово — жив чернець, що дав зарік назавжди залишитись на всі сто процентів… «дєвою»… нащот, словом, сього, того, он якого — і не говоріть…

«Помилуй мя, боже, помилуй мя…»

А в морі синьому, в морі Понтійському Діва купалася, перекидалася… З волоссям шовковим, з голосомфлейтою, з шиєюлебедем і з… взагалі… Сміх — колокольцями, плеск — мов весельцями…

Діва в морі. Чернець в горах.

Діва — життя. Чернець — смерть.

І вийшов одного разу чернець суворий до моря… Вийшов чернець поглядом святим на море позирнути, господа бога й творця вславословити…

А в морі синьому, в морі Хвалинському Діва купалася, перекидала ся…

…Ну, — ви ж розумієте! — не видержав чернець суворий. Чернець духу кріпкого, духу, мов скеля, непохитного, побожності непорушної, волі крицевої…

І заіржав першероном чернець суворий, і дременув чернець суворий, задравши мантію, просто на Діву…

А Діва в море, а чернець за нею… А бог з неба:

— Ататата! — говорить. — Куди ж ото ти подавсь, старче божий?!

І настоптав з переляку чернець Діві на волосся шовкове і… закам'янів…

І стріпонулась Діва прекрасна постаттю гнучкою, і випросталась, дивну голову закинувши, і… закам'яніла…

І стоять тепер біля Сімеїза кримського дві скелі в морі — «Діва» й «Монах».

І обмивають їх хвилі смарагдові, лоскоче їх вітер, вкривають їх тумани…

А по шовковому Дівиному волоссю ходять на прекрасну «Діву» люди грішні і милуються морем, горами, краєвидами.

І на чолі Дівиному білому пишуть: «Мура й Шура іздєсь билі й цілувалися»… Або:

«Коля Рябошапка з Харкова».

І не чує того Діва, білі груди у широке море виставивши…

А «Монах» позад Діви стоїть, соромно голову спустивши, святі руки па грішному череві перехрестивши…

…А море плеще, море шепче, море рокоче, море реве…

* * *

Мораль?

Діви! Не спокушайте монахів… Не спокушайте, бо обов'язково поженеться… І настопче, неоковирний, на ваше волосся… І добро, коли воно прив'язане (чуже) — можете вирватись… А то будете стояти, білі груди у Лопань^[27] виставивши.

І на чолі вашому будуть написи:

«Іздєсь свистів Банька з Панасівки»…

І жаба лопанська сидітиме на грудях ваших…

Ченці! Не накидайтеся на Дів прекрасних… «Умерщвляйте плоть!» Бо каменем соромливо за Дівамистоятимете… Бог усе бачить!..

У писанії про вас ясно сказано:

«Аще ти мніх — мнішествуй…»

Не іржи, значить, першероном до дівчат.

КРИМСЬКА НІЧ (Лірика з екзотикою)

Тільки сонце за «Кішку»^[28] сідає, ховається, підморгуючи, за її спину кошлату — у Криму вечір настає… Голубий вечір… Знаєте, який вечір?

А такий: було ясно, було світло, а потім нема ясно, нема світла. Оце й вечір… Він голубий… Він із яйли^[29] голубою чадрою на Південний кримський берег тільки — тріп! — і накрив… І голуба чадра та по морю, по морю, по морю аж туди, де небо в море вп'ялося, обняло небо море, а море небо… Аж туди голубий вечір…

А за вечором тихо ніч підкрадається… Підкрадається, штурхне вечір голубий у море смарагдове, а сама по соснах, по кедрах, по магноліях, по лаврах… І сидить… Ніч сидить… Кримська ніч…

А зза моря із самого із Стамбула місяць визирає… Випнеться, кине щедрою рукою по синьому морю червінці, а червінці ті ізза моря, із самого із Стамбула покотились-покотились до берега Південного кримського, вдарились об берег скелястий та й одкотились аж туди, де море з небом обіймаються… І лежать, і вилискують золотими вилисками, по хвилях дрібненьких без брязку, без шуму перекочуючись…

Кримська ніч…

Сидить ніч, кримська ніч, легенди розказує… А кипариси слухають… І поять ніч пахощами, і пестять ніч вітами своїми, і шарудять тихо-тихо хвоєю, старим легендам підтакуючи…

І лавр старий замислився, щільно стовбура свого пахучим листям обгорнувши… Йому ніч його кримська дитинство пригадує…

…За давньої давнини темними ночами виходили на берег бридкі потвори жінки й давили дітей.

І вирішив кримський цар перевірити це. І одплив маленьким човном цар далеко від берега й чекав… Опівночі його човен оточили бридкі потвори. Злякався цар. Але потвори поперекидалися у прекрасних наяд і сказали цареві, що повезуть його до своєї цариці, що вже давно хоче бачити земного володаря…

І поринув раптом човен, і опинився цар у підводному царстві… В прекраснім лавровім гаю він побачив два трони з чистісінького перла. На один трон посадили його, а на другий сіла цариця підводного царства…

— Мудрий володарю кримський, — сказала цариця. — Розгадай мені загадку, що вже давно мене мучить, але, опріч тебе, ніхто не в силі розгадати її.

— Говори, царице!

— А скажи мені, мудрий володарю, чи поверне Врангель до Криму?

І всміхнувся цар, і сказав:

— «А раньше»?!

І зійшла цариця з трону, зірвала лаврову віту, подала мудрому й сказала:

— Посади цю віту в себе на землі, наймудріший із усіх царів. Поки ростимуть та зеленітимуть у твоїй країні лаври, ніхто з моїх підданих не насмілиться ступити до твоєї благословенної країни…

І тільки скінчила цариця промову свою, опинився цар з лавровою вітою на березі…

З того часу в Криму ростуть лаври, і ніколи водяні потвори не з'являються на березі…

І ніхто не давить кримські діти…

І ростуть кримські діти комсомольцями…

Слухає старий лавр легенду свою…

…Кримська ніч…

* * *

Ах, ніч! Ах, кримська ніч! І хто тебе вигадав? І навіщо ти така синя? І навіщо ж ти така прозора? І чого ти так п'яно пахнеш?!

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

Ти ж подивись, ти, кримська ніч, що ти з людьми викомарюєш?!

— Баришні! Вам, здається, скучно?

— Увайдіте! Ви, нахали!

…І п'ять хвилин, тільки п'ять хвилин кримської ночі,— і голова «увайдіте» вже на плечі у «нахала»…

І голос ніжний… І тремтять жижки… І б'ється серце… І горить кров…

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

Які ж у тебе, кримська ніч, згуки! Які пахощі! Які шарудіння! Які шуми! А пісні в тебе які, чарівна кримська ніч! Південні пкні!

Ех, красноє яблочко, Роаовий цвєт! Вон Ті любить. Вона ж його нєт!

«Вона» його не любить! Але це нічого! Вона його полюбить, бо зпід другого куща або з другої скелі вже несеться, нічну синяву розрізуючи:

Ах, зачем ста ночь Так була хараша…

Які пісні?! Які південні пісні?! Кипарисові пісні! І шарудять кущі! І шепотять кущі! І пригортаються в кущах голови з бантами до голів без бантів: — Що буде? Що може бути?!

А на горі, на ЧатирДазі, демон віє волохатим крилом… А в кущах п'яно:

Сладкі песні єті!..

А демон регоче:

Сладкі пєсиі єті?!

Может, нічого нє будєт…

А может… Может, будут дєті…

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

І затихає кримська ніч. Чорніє й затихає…

І дихає кримська ніч легко.

Кримським повітрям дихає ніч…

І море тихо хлюпа…

Мовчать лаври… Мовчать кипариси.

Ніч спить…

А у вікні чорні тіні… У вікні тиша…

Тиша… тиша…

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

КРИМСЬКИЙ МІСЯЦЬ (І це лірика)

Золотий місяць кримський!

Із-за моря, із самого із Стамбула…

З червінцями, і з єдвабом, і з лоскотом, і з чарами в морі синьому кримський місяць купається…

Як обгорне береги кримські п'яна ніч вороносинім крилом, приходить кримський місяць, позолотою те вороносинє крило криє, жменями золото на скелясті береги кидає, сміється, золоті ножі в смарагдові хвилі встромивши…

І тремтить магнолія в золотій павутині, і кедр ліванський голки в ній ніжить…

А кипарис вгору, увесь, істотою всією, як Суламіф до Соломоиа:

— На мене, місяцюі

Чорний красунь кипарис!

Ох і ворожбит же кримський місяць! Ох, який же вій паливода!

Як він душу людську знає, як підходить до неї, як заворожує, як милує, як потім, діло своє чарівне зробивши, сміється дрібним золотим сміхом, на морі од реготу підскакуючи…

І дивиться на нього людина, турботами обтяжена, і партійною, і радянською, і професійною роботою вщерть наповнена, і одмахується:

— Та геть ти!

А він, улесливий, єдвабом обгорне, жменю золота на берег плюсне, засміється, на троянду вкаже, підморгне наскелю високу, на плющ перекинеться, заголить сріблясту тополю, стане на небі й чекає…

І розправляється тоді й партійна, і радянська, і професійна людина, і кудись іде, і чогось хоче, і сліяає, і правою ногою радянськопартійнопрофесійною притакує, і всміхається…

Ах, паливода!

І дивляться тоді партійні, радянські й професійні люди на місяць і говорять:

— Ох!

І засновують місяцькоми («лункоми») з секціями, з підвідділами, з відділами…

І чекають на місяця. А він їх ділить по двоє й шпурля є в кущі, на скелі, на море…

— Місячні ванни! Ах, ті місячні ванни!

Після їх засновуються «ліквідкоми». Ті місячні ванни — вони сильний вплив на організм людський роблять…

І на місцеву пошту…

Тоді з Криму в усі краї Союзу Радянського летять од жінок телеграми:

— Люблю! Цілую! Та вишліть же гроші!

А з усіх країв Радянського Союзу до чоловіків шумлять телеграми:

— Чому не пишеш! Уже?! Закотивсь?! Хахоль триклятущий!

Ах, місяць! Ах, паливода!

І ніщо того місяця не зборе! І ніхто йому ради не дасть! Він ворожій!

І сила в ньому непереборна…

І коли б ви посадили отут над морем найсерйознішу колегію хоч якого хочете наркомату, хоч правління Українбанку (на що народ фінансовий!), або Вукоопспілки, а хоч навіть Українкустарспілки (хоч і хвора вона дуже) і при. мусили його (її) винести постанову про «змичку», резолюція була б отака (об заклад б'юсь!):

«Заслухавши доповідь члена правління N про чергову роботу на селі і беручи під увагу всю складність і серйозність становища в зв'язку, з одного боку, з непом, а з другого боку — з необхідністю за всяку ціну зміцнити союз робітництва з селянством, ухвалили:

Дайте нам за руб за двадцять женщину з огньсм».

Бо на небі місяць кримський.

КРИМСЬКЕ СОНЦЕ

Після ночі після кримської (ах, ніч! Ах, кримська ніч!) тут сонце!

Воно, сонце кримське, зпоза Ай-Петрі зубчатого…

Тоді, як вороносиня ніч молоком голубим береться, коли чадру свою ніч скидає, синю чадру, синю, аж ворону, а море, чадру тую вхопивши, у кришталево чистих хвилях своїх її вимиває, синяву оту їй виполіскує, і коли чадра та як молозиво в первістки і на себе море її натягає,— тоді сонце!

Воно до АйПетрі підкрадається тихотихо, а тоді, прискочивши, тільки лясь його золотим віником по зубасто неоковирній його голові! — та тоді вгору, вгору, вгору по блакитному схилу… Тікає…

А АйПетрі як тріпоне враз волохатою сивою головищею, як замотає бородищею, — а борода та клаптями, а волосся шматтями, а вітрець тільки — ффу! — і лисий старий АйПетрі… Жоднісінького тоді клаптика білотуманової на нім вовни!

А сонце регочеться! А сонце регочеться!.. Вгорі!

І регочуться тоді хвилі на морі, і кипариси сміються, і лаври тіпаються з реготу, і веселі усмішки на абрикосах, на винограді, на велінгтоніях…

Зареготався Крим! Із Ай-Петрі глузує…

А Ай-Петрі гордий, бо він найвищий, він найстарший… Він мовчить…

Хай, мозляв, малеча порегочеться…

І співають тоді птиці, і гудуть радісно комахи, і іржуть коні, і швидше крутять хвостом корови, і, захлинаючись, ловить «півня» на не дуже високій, але дуже голосній і дуже препаскудній ноті кримський осел…

І тоді море — голубосрібний степ, з білими й синіми степовими на нім дорогами, а над дорогами тими чайки, а тими дорогами «морські ластівки»^[30] вивертом ходять і крають їх, дороги ті, гострими хвостами своїми…

Тоді співає Крим…

А сонце вище… А сонце ще вище.

Воно грається… Воно горить срібнозолотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч…

І гарячішає морс, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хної чорного кипариса…

А воно вище!.. А воно ще вище!

І все живе гониться за ним… Простягає до його лозу свою соковиту виноград, і пнеться за ним кедр, і пишна велінгтонія вершечком своїм стримить за ним і дістати його хоче…

І дихає гаряче море і дихання своє шле назустріч його золотим бризкам…

А воно вище! А воно ще вище!

І з висоти недосяжності своєї сипле сонце на все живе снагу свою гарячу, і ніжить усе, і наливає соками, і шумують ті соки, і буяють, і бунтують ті соки…

І в соках тих, як у плині матернім, плекає природа плоди свої…

Гарячі соки ті…

І від тепла того родить природа швидше… На очах наливаються черешні, і жовтіють персики, і мліють сливи… Бо шумують гаряче соки! Бо гарячі ті соки… І тільки кизил твердий і мертвий. Кизил — «шайтанова ягода».

«…Коли аллах сотворив світ і закінчив свою роботу, на землі настала весна, і бруньки по деревах у земнім раю почали одна за одною розвиватися.

І потяглось до бруньок тих все живе, і побачив аллах, що треба навести лад. Покликав він усіх до себе й звелів кожному вибрати якенебудь дерево або квітку, щоб потім тільки з його й користати.

Ті просять те, ті — те. Просить і шайтан.

— Надумав, шайтане? — спитав аллах.

— Надумав, — примруживши хитре око, сказав нечистий.

— Що ж ти вибрав?

— Кизил.

— Кизил? Чому кизил?!

— Так, — не хотів сказати правди шайтан.

— Гаразд, бери собі кизил, — усміхнувся аллах.

І заскакав весело шайтан. Всіх обдурив. Кизил першим з усіх дерев зацвів, значить, і дозріє раніш од усіх. А перша ягода — дорога ягода: повезе свій кизил на базар, добре продасть, дорожче від усіх, бо він найперший.

Настало літо. Почали стигнути плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука, груші, а кизил усе зелений. Твердий і зелений. Скребе тютилицю шайтан, лютує…

— Та дозрівай скоріше!

Не зріє кизил.

Почав шайтан дути на ягоду: як полум'я, червоний зробився кизил, але, як і раніше, — твердий і кислий.

— Ну як же твій кизил? — глузують люди. Плюнув з серця шайтан — почорнів кизил…

— Гидота така! Не повезу на базар! Збирайте самі!

Так і зробили. Коли по садках зібрали всю садовину, пішли люди збирати в ліс смачну, солодку, почорнілу ягоду і потихеньку глузувати з шайтана. Проґавив, мовляли, шайтан!

Шайтан розлютувався і помстився на людях… Зробив так, що кизилу другої осені вродило вдвічі більш, ніж минулої, й, щоб він дозрів, довелося сонцеві послати на землю більше тепла.

Зраділи люди, що такий урожай, — не зрозуміли шайтанового підвоху.

А сонце виснажилося за літо, і. настала на землі така зима, що повимерзали в людей садки і самі вони ледве живі позалишались.

Від того часу — ознака: коли врожай на кизил — буде холодна зима, бо не втихомирився й досі шайтан, і не кинув мститися на людях за глузування з нього…»^[31]

Бере все жине в сонця огонь його золотий і живиться ним…

А воно щедре… Воно, як казковий богатир, кидас той огонь всією своєю істотою… і сміється…

* * *

І людей сонце кримське не цурається…

Обгортає золотими своїми віями їхні білі, малокровні, виснажені тіла, впивається в них тими золотими віями й живить їх, бадьорить, фарбує…

І ніжно воно так лоскоче. Обачних лоскоче… Зате з необачних глузує… І іноді навіть жорстохо.

Так і дивиться з голубої перини, хто рота роззявив…

Підкрадається, пестить потроху, ніжить, заколисує… І в той же самий час з золотим сміхом здирає з лоба, з носа, з шиї шкіру… Смугами здирає… Зразу ніжить, а потім червоною фарбою крис, а потім пушрнть, а потім білус…

І совається тоді неуважна людина, і сикас, і ахас, і охає, і чухмариться, і крутиться, і ойкає.

А воно сміється!

Кримське сонце золоте!

ПЛЯЖ

Як із гори до моря сходити, з парку Симеїзького, — на роздоріжжі стовпчик, а на стовпчику дощечка, а на дощечці напис:

«ПЛЯЖ ЧОЛОВІЧИЙ». «ПЛЯЖ ЖІНОЧИЙ».

Під «пляжем чоловічим» — стрілка осюди, а під «пляжем жіночим» — стрілка отуди…

Це значить, щоб людина, почуваючи себе чи то чоловіком, чи то жінкою, не потрапила туди, куди не слід їй потрапляти. Щоб уклала та людина своє тіло на гарячій гальці іменно там, де належить тому тілові лежати…

І спускаються «православні», без різниці полу й національності, стежкою з гори до моря синього, доходять до стовпчика з написом і, коли котрий з «православних» чоловік, запиняється він біля стовпчика й дивиться на жіночий бік і вагається, сердешний, і думає, що якраз би йому і зручніше, й краще для здоров'я, корисніше було іменно лягти отам, де купою лежать тіла з широкими мисками (тазами) і з не таким, як у його «благовстрсйством» на грудній клітці спереду.

А коли спускається жінка, то зиркає полохливо на чоловічий бік і… Ні, певна річ, що жінка ніколи не думає, що їй і краще, й зручніше, і для здоров'я корисніше лягти іменно отам, де попростягали свої «бантини» представники полу дужого, красиві всі, як Аполони Бельведерськії, з носом угору, з плесковатими черепами і «ісподниками» од сонця на державних головах.

* * *

Ото і є пляж.

Зверху сонце, знизу гаряча галька, наперед море, а на гальці голі тіла…

Тут печеться радянське суспільство.

Випікає наради, конференції, з'їзди, «входящі», «виходящі», резолюції, постанови, спецставки, чистку, скорочення штатів, біржу праці, податки…

Он, чорний, з волохатими, як у біблейського Ісава, грудьми, лисий, з вавілонсько-ассірійською борідкою дядя виставив роздутий до барабанних розмірів шлунково-кишковий тракт і сопе, і крекче, і совається…

Він із синдикату, напевне… Що він випікає? Може, робітничо-селянську інспекцію, може, накладні на «казенну» квартиру й на десятисильного «бенца»… Він стоїчно лежить проти гарячих списів, перевертаючи свого homo sapiens'a з черева на спину й із спини на черево…

Він би з радістю, видно, випік би з себе всю Радянську владу, щоб знову сидіти в своїй або банковій, або промисловій конторі й працювати для відновлення світового «народного» господарства й для всесвітньої культури…

Іноді він підскакує та йде, потихеньку ступаючи на гальку, до моря… Сунеться обережно в море, стає, затикає великими пальцями вуха, указовими — ніздрі і:

— Уф!

Окунається в море…

Окунувшись, крутить вавілонськоассірійською борідкою, мов цап, і озирається навкруги…

А біля нього хлопці регочуться, аж море розлягається. Вони перекидаються, як дельфіни, поринають, підпливають прожогом до ассірійськовавілонської бороди й ляскають її по трестовосиидикатській «барині».

— Уй! Мерзавці! Як піймаю, голову відірву! Хулігани! Тоді ти вже не плаватимеш, сукин ти сину!

А хлопці аж падають з реготу.

Стають круг нього, затикають уші й ніздрі пальцями…

— Заткни, Петько, ще одну дірку, а то рук не хапає! І:

— Уф!

Окунаються в море! Дратують «барина». Волохате черево з серцем плюється, лається й лізе на берег…

Петька прожогом кидається до його з криком:

— Кіт!

«Барин» підскакує з жахом і падає на берег…

А хлопці вже перекидом у морі, пішли, вигукуючи, на скелю, що сторчить серед хвиль, білою піною обхлюпувана…

— Уй! Раклн!

* * *

І лежать покотом «православні», вигріваються…

А сонце на них окропом, окропом…

І стогнуть, і охають, і соваються православні, з боку на бік перекочуючись…

А потім підскакують, біжать до моря, кидаються у його хвилі синьозелені:

Ух! Ух! Ух!

І куйовдяться, ляскають, плескають… Харашо!

Проходить часом чоловічою половиною прекрасний пол… І затуляється хусткою, одвертає своє обличчячко й одним оком зпоза хустки на берег тільки — зирк! зирк!

Анатомія людського тіла цікавить.

А іноді, котрий з Аполонів на жіночу заскочить, «замислившись»… Тоді віялами ходять на жіночій половині рушники, і затуляється екстрено все, що становить непорушну приналежність тільки прекрасної половини роду людського…

Щоб не зглазив часом!

А ось біля каменю дідок, уса вгору. Він страшенно байдужий. І прийшов виключно лікуватися. Біля нього бінокль. І як ніхто не дивиться, тоді він похапцем бінокль до очей і… на жіночу половину…

«Лікується» дідок…

А на половині на тій на жіночій якраз витягає з моря свої тілеса якась Венера, пудів так на дев'ять з половиною…

її «гнучкий» стан рипить по гальці, а хвилі об неї б'ють, як об скелю «Діву»…

У неї, мабуть, сухоти «вісімнадцятої стадії»…

Витягла й розпливлась драглями на березі… Дихає тяжко, дві подушки на грудях підкидаючи…

Заступила обрій…

Так і хочеться сказати словами Саші Чорного:

Мадам, ви задом заставили сонце… А сонце прекрасніш од вас!

ПРИЧИНИ Й НАСЛІДКИ

Причини

— Так як же, діду, на вибори Ради своєї сільської підете?

— Та…

— Що «та»?..

— Та…

— Та що ж «та»?!.

— Та хай вибирають, кому там треба!

— А ви не підете?

— Не підемо! Та й чого нам туди йти?.. Виберуть і самі! Не бачив я тих виборів… Краще посидю та покурю дома…

— Дядьку Пилипе! На сходку! Вибирати Раду!

— Та ні, мабуть, не піду!

— А чого?

— Та далеко йти! А воно холодію! Та й погода якась: мряка, та й дощ накрапає! Посидю я вдома! Хай краще Уляна поськає, а то щось голова свербить.

— Тітко, а чого це ви не на виборах?

— Не бачила я ваших виборів?! Та хай вони вам розпадуться! Тут ось до церкви ніколи вискочити, а він із своїми виборами розносився!

IV

— А чого, Свириде Петровичу, вашої на виборах нема? Тепер таке ж пішло, щоб і жінка не тілько ото дітей підмивала, а таки ж щоб і вона знала, як ото в державі справи йдуть…

— А назад пальцями вона не піде?! Вона була й собі рвонулася на сходку, так я її як ірвонув — так вона більше не сіртатиметься! Вона мені вибиратиме отут, а я за неї носи дітям витиратиму?! Я її виберу!

Наслідки

— Неееправильно! Хто їх вибирав? «Товаришу редакторе! Неправильно!» Хто їх вибирав? Що то за Рада? Ряаатуйте!

Післяслово

Нові оце перевибори! Так ви й далі ськайтеся!

«РУЛЬ» НА ТРУПИ!

Така вже доля еміграційна розпронещасна! Виють!

Визнання — виють!

З будинку посольського викидають — виють… Т. Красін до Парижа приїде — виють. Виють, і виють, і виють, і виють!

І за що тільки у витті в тому вони, бідолашні, не хапаються?!

Чого тілько, нещасні, не пробують, щоб переконати Західну Європу:

— Та дивіться ж, сери й мілорди, з ким ви справу маєте?!

А сери й мілорди дивляться, дивляться та… визнають… А еміграція виє…

Забалакали про позику для радянських республік. І миттю в таборі білогвардійському форте!

— Рятуйте! Кому гроші дасте?! Ви тільки подивіться! І зразу ж у «Нашому мирі», ілюстрованому додаткові до правокадетського «Руля», з'являються страшні речі… Трупи!

Ціла сторінка сфотографованих трупів великих князів землі російської, замучених більшовиками…

Ось перед вами «князь Костянтин Костянтинович»… Поруч його «в. к. Єлизавета Федорівна»…

Далі «Іван Костянтинович», і «Сергій Михайлович», і «Ігор Костянтинович»…

Гетьчисто всі тобі «князі» з'явилися на сторінках рулівського журналу, щоб залякати всі уряди в усіх закордонних державах…

Навіть сережка перлова з уха «августейшої», знайдена на тім місці, де її мучили, туттаки подана, а поруч неї портрет самої «государині» з тими самими сережками…

І як подивишся — як це все легко зробити!.. Візьміть, приміром, розстріляного фашистами комуніста, сфотографуйте його, а потім підпишіть: «В. к. Ігор Костянтинович»… Колосальне враження!

Після того усі уряди ахнуть, охнуть і… визнають!

Кепські справи білогвардійські, раз на трупа «Руля» повернули.

Коли живими нічого не зробили, навряд щоб мертві допомогли.

«ПОЖАЛУЙТЕ»

Симон Петлюра звернувся до румунського уряду з пропозицією організувати з недобитків його армії корпус і доручити йому охороняти бессарабський кордон. Румунський уряд поставився до пропозиції Петлюрииої позитивно.

З газет

Здрастуйте, Симоне Петлюровичу! Здоровенькі, значить?! Ну й слава богові!

Де це ви весь час перебували, що не чутно щось вас було?!

Готувались усе?

Довгенько щось… Ми вже п'ятиріччя Радянської влади в себе одсвяткували, а ви мнетесь…

Румунію, кажете, захищати збираєтесь? А як же Україна?

Конає ж вона, сердешна, у передсмертнім конанні конає, а ви за Румунію беретесь…

А нас же хто захистить?

Чи то, може, військові хитрощі, тактика така: своє славне військо на румунськім кордоні виладнувати й потім уже:

Гей, чи пай, чи пропав, Вдруге не вмирати! Вдаримо в гармати!

Так?

Тоді інша справа…

А то в нас якраз оце дітки по вкраїнських школах вчаться, до засівної кампанії готуємося, Ради обираємо, низовий апарат поліпшуємо…

Українізацію переводимо, словники живої вкраїнської мови видали.

Видавництво поширюємо, молодь вищі школи закінчує, щоб потім на село двинути, Україну нашу дощенту вже доруйнувати…

І таке тут у нас, на Вкраїні нашій, на «чайці небозі», робиться, що не доведи господи!

Потяги ходять, аероплани літають, пошта налагоджена, газет на Вкраїні маємо мільйон тиражу, театри українські в кожнім великім місті організовуємо, кіно на село кидаємо, хатичитальні позаводили, селянські будинки будуємо, землю до порядку призводимо, меліоративні товариства позаснували, кооперативна мережа селами та хуторами поволеньки стелеться…

Заводи, Симоне Петлюровичу, гудками гудуть, спати нам не дають та сизим димом наше небо блакитне закурюють!

Такий сум! Такий жах!

Де ви були забарилися?

Якраз оце саме час вам чи з поляками, чи з румунами, чи з болгарами, чи з греками, чи з ким хочете йти Вкраїну урятовувати!

Ми ж хіба не розуміємо: чи можна ж таки спокійно вам на цеє все дивитися, коли біля вас там на еміграції чоловіка з п'ятнадцять, а може, й менше, «директорів департаментів» без посад позалишалося?!

Як ви досі все це терпіли, Симоне Петлюровичу?

Скоріше йдіть!

Визволяйте! Рятуйте!

А коли й тепер не пощастить, приїздіть до нас на «сільського виконавця»^[32]. Сурйозна посада!

І серйозніша, й почесніша, ніж «головного отамана»…

Тільки не заплутайтесь, як на ту посаду прохатиметесь, бо Матвій Свиридович казав оце мені:

— І що воно за знак: цілу Україну з Петлюрою визволяв, а призначили за виконавця — не втну! Об'язаностів много, населеніє ремствуєть, а я не вправляюсь! Доведеться в одставку йти!

Вважайте й ви, Симоне Петлюровичу! Бо ж самі знаєте, що іноді путнього кілочка до грабель значно тяжче зробити, ніж за головного отамана бути!

Чекаємо!

КРУТІ ЧАСИ

— Це серйозно?

— Що «серйозно»?

— Оця постанова Наркомпраці й Робітничоселянської інспекції про «трудову дисципліну серед службовців»…

— Серйозно!

— І ото рівно о десятій годині я мушу на праці бути?

— Рівно!

— А як я засплю?!

— Як це так: «засплю»?

— А як у мене вдача така, що я щодня засипляю?

— Не знаю, як воно буде…

— Свинство! То чистять, то скорочують, то приходь їм о десятій годині!

— Так не приходьте!

— Так пишуть, що звільнятимуть!

— Так приходьте!

— «Приходьте». Добре вам говорити «приходьте»… І що воно й за народ такий?!

На півгодини праці збільшили…

Та ні попоїсти тобі, та ні вискочити тобі по коридору пройтись! І сиди, і сиди, і сиди! І працюй, і працюй, і працюй!

— І сиди! І сиди!

— Свинство!

І побігла моя знайома, і руками, голубочка, замахала.

* * *

А справді ж часи настали! Куди тілько воно все це йде, куди прямує?! Помилуйте: в радянській (в радянській!) установі й отакао дисципліна! Отакао каторга!

Так скажіть же, будь ласка, чим же відрізнятиметься тоді радянська установа від тої, що ото:

— Ах, вспомніш, как раньше работалі! Чим?!

І що ж тепер оті робитимуть, що:

— Служу! Конечно, служу, ибо надо же чем-нибудь жить! Больше, положим, хожу, чем служу!

Що, питаю, вони робитимуть?! Плакатимуть!

— Помилуйте! В радянських установах — і такі порядки! Круті часи! Жорстокі часи!

Прощай, коридоре! Прощай, дзеркало! Прощай, дорога убиральня!

ГОРЕ (Бувальщина)

І от, значить, заснувалося на селі (на якому? А хіба не все 'дно, на якому селі!) кредитове с.г. товариство… І вивіску вивісило, і правління обібрало… І сказали члени того товариства своєму правлінню:

— Працюй! Працюй добре, щоб жилося нам краще! Бо кредит для селянина діло велике!

І правління сказало:

— Працюватиму добре! Бо кредит для селянина діло велике! Про це й влада Радянська знає і суми для кредиту відпускає не маленькі! Не хвилюйтесь — працюватимемо!

— Працюйте, товариші правління… То таки влада владою, а ви й самі не спіть та ініціативу Показуйте, бо без самодіяльності смерть вам і смерть нам!

— Не турбуйтеся, громадо, на те ми й правління, щоб самодіяльність свою виявляти…

І почало правління працювати. Засідає правління. І говорить голова:

— Завтра виїду до міста! Треба потурбуватись, походити, похлопотати, бо під лежачий камінь і вода не біжить…

— Поїдьте…

— А член правління хай у район поїде… Сидіти не треба, треба працювати…

— Хай поїде…

І входить рахівник…

— Не їдьте, голубчики! Допоможіть, бо не впораюсь! Порятуйте мене!

— У чім справа?

— Відчити треба писати!

— Які відчити? Ось які:

Українбанкові — 2 прим. Райсельспілці — 2 прим. Інспекторові НКФ — 2 прим. Окрвиконкомові — 2 прим. Укрсельбанкові — 2 прим. Райвиконкомові — 2 прим.

І всі вони з детальним балансом, з відомостями призначення сум, з справками про кредит і т. ін.

Крім цього, інспектура НКФіну вимагає іменні списки членів тва… А їх у нас п'ятсот чоловіка. Треба п'ятнадцять сторінок писати, цілого аркуша…

— Ну гаразд. Допоможемо. Напишемо, а потім поїдемо… Не поїдемо, мабуть…

— Чого не поїдемо?

— Бо підскочить другий місяць, доки це скінчимо! Відомості щомісячні…

— А коли ж діло робити?

— Не знаю, голубчики…

— Ну робіть ви, а я, як голова, поїду…

— Не поїдете…

— Чому?

— Ревізори їдуть.

— Які?

— Завтра інспектор Губсельбанку, позавтрьому — інструктор Райсельсоюзу, потім інспектор РСІ, потім інспектор НКФіну, потім особлива комісія з округу, потім масова ревізія, потім інспектор Укрсельбанку…

— Перебуду, потім поїду…

— Не поїдете, бо як скінчить інспектор Укрсельбанку, приїде якраз інспектор Губсельбанку.

— Спочатку, значить?!

— Спочатку!

Так правління як сіло та як заплакало..

От вам і «ісходящий»…

«Ісходящий», кажуть, єрунда! Сів, записав, зареєстрував, число проставив, у конверта заліпив, чиркчирк! — і все! Не трудно!

І не трудно, і, головне, не відповідально! А от воно й не так.

Виявляється, що відповідально, і навіть дуже! Іноді, братці мої, забалакається «ісходящий» та не туди й заліпить…

Боже мій, скілько тоді халепи, скілько резолюцій і скільки підметок поб'ють «народні обранці», доки прийдуть до редакції й скажуть:

— Пропишіть!

Клопоту тоді ке обберешся!

От, приміром, так.

Губвиконком вирішує справу й пише протокола.

у зв'язку з будовою II дер знесених огородів в сумі жавного посьолка біля ко 573 карб. 12 к. згідно з лишніх Малинівських казарм. калькуляцією.

Губвиконком для державної справи забрав огороди й заплатив за них власникам. Правильно.

Далі пишеться виписка з того протоколу.

В цей час реєстратор забалакується й ліпить тую виписку не в той конверт. Виписка йде через райвиконком у село Малинівку, Чугуєвського району.

А колишні Малинівські казарми в Харкові.

У селі Малинівці одержується протокол.

А ВИ КАЖЕТЕ…

Слухали Про знесення огородів

Ухвалили Компенсувати власників

Читається той протокол, й починається радість: 500 карбованців з неба впало!

Збирається громада, вибираються представники, дається їм доручення, і посилаються ті представники до губернії.

— Ідіть і гроші беріть!

Ідуть представники. Приходять. Ну як звичайно: Кімната № … Потім:

Кімната № … Потім:

Кімната № …

Потім вони їдуть додому, в Малинівку…

Потім вони приїздять ще сім раз! Усього вони, значить, приїздять вісім разів у губернію…

Поклали їм на їхніх папірцях вісім резолюцій (на письмі!)…

І далі їм кажуть:

— Які огороди?

— Та дивіться ж, написано!

— Справді, написано! Гм!

— Підіть іще до інженера… Пішли.

Інженер пише:

«Містки будував — правда! Але не через огороди, а через річку! Огородів не зачіпав!»

— Гм!

Та вже за восьмим разом:

— Мабуть, непорозуміння! Це не та Малинівка!

От нам і «ісходящий»!

Людина ніби й непомітна, а бачите, що наробила: ціле село на ноги поставила, вісім резолюцій через неї писали, вісім разів селяни до губернії їхали…

Он як!

Підвищити б її на два розряди!

ЯК? — ОТАК!

На вулиці Карла Лібкнехта, № 13, у Червоному будинку, це було. В Харкові.

У будинку тому, як сходами на другий поверх ізійти, — так просто там перед вами зала така велика, а як у залу ту ввійти, так ліворуч будуть «Вісті ВУЦВКу», три кімнатки — одна кабінет редакторів, а друга — там же, і інформатори, і перекладачі, і завід, відділом, а третя — там секретарі… А поруч — там комісарова Маруся кричить, і пелюшки сохнуть, і борщ вариться, зверху Костуся (служниця) живе, а до неї круті сходи з поручнями, а на поручнях комісарів Мишко сидить. Сидить, сидить, а потім — фррр! — поїхав на поручнях пузом… Спускається хлопець… Це — ліворуч, як у залу ввійти…

А праворуч, як у залу увійти, — двері за склом. Як одчинить ті двері — там стіл стоїть на «тумбах», а другий — «конторський», а під стіною канапа, шкірою оббита, а в канапі тій на спинці хтось на чоботи шкіру вирізав, а на канапі людина лежить — одна нога в сандалії, а друга в калоші…

То — редакція «Селянської правд и»…

А людина — то редактор «Селянської правди» С. В. Пилипенко…

А калоша на нозі — то чобота не можна одягти, бо рани тривожать… А рани — то штука військова і штука серйозна… Рани — вони як почнуть, особливо після тифу, так дуже довго ниють і ятряться… І людина тоді шкандибає, гурчить, світиться вся… А як устає, так за щось держиться, бо хитається…

Так ота кімната ліворуч — то й є редакція «Селянської правди»… Одна кімната й два столи, та канапа з вирізаною спинкою. Стільців — два… А як третьому кому сісти треба, то на ріжку на столі половинкою причепивсь і пиши…

Це було в травні 1921 року…

Уже «Правда селянська» була, не «Біднота», а «Правда»… Одчинив якось двері в редакцію.

— Здрастуйте!

— Ну да! (Це так із канапи).

— Редагуєте?

— Нуда!

А пртїм з годину мовчали. Я сидів та курив, а редактор лежав та курив… А по хаті мухи гули… Ганяти було нікому, бо секретар не прийшов і перекладача не було… І інформатора не було… Були, та ввечері… Оксана Христова була та Горбань Коля (тепер уже на професора вийшов)… А вдень не було…

Сиділи, значить, і мовчали…

— Ну так як воно? «Селянська правда», значить?

— Ну да!

— Для селян?

— Ну да!

— Мову треба!

— Ну да!

А у вас воно здорово виходить! У вас особисто!

— Ну да!

— А решту треба якось, знаєте, щоб отой…

— Ну да! Нема кому! Треба когось! Може б, ви?

— Та хто й зна!

І замовкли… Сиділи й мовчали… А потім:

— А давайте спробую…

— А спробуйте!

— Як утну, то втну! А як не втну, так тоді пробачте… Бо — селянська газета… Це не той, щоб отой, а той, щоб отой, знаєте…

— Ну да!

А на другий день уже «пробував»…

Сидів за столом на «тумбах», дививсь на списаний папір і думав:

«Господи ти, боже мій! Кого ж і з ким тут злучать перекладач збирається?» На «інформатора» мене тоді «висвятили»… І на редактора та популяризатора мови…

А стаття якраз попалась спеціальна: «Случная кампания».

Хоч воно вже тоді й час такий був, що корови всі побігали, та то нічого — 1921 року траплялося, що влітку про ярову сівбу писалося…

Так дививсь я на ту «Случную камланню» й думав:

«Не буде телят у нас! Як так перекладатимемо та друкуватимемо, а дядько послухає та понашому робитиме, то вб'є бугай дядька, щоб не перебаранчав йому дядько й не совався з нашими порадами».

Думав я:

«Та невже ж таки щоб повести до бугая корову, так треба отаких слів нагородити?!»

— Не буде, — кажу, — Сергію Володимировичу, телят на Вкраїні, як отакою мовою писатимемо!

— А ви так виправте, щоб телята були! Виправляв. Не знаю, чи були з того телята, а виправляти виправляв.

Виправляв та казав перекладачам:

— Голубчики, перекладайте так, щоб корови ялівками не залишались!..

Де ви тепер, товариші наші перекладачі хороші?!

Хай у наш п'ятирічний ювілей вам легенько тикнеться!

Якби ви знали, скільки веселих годин ви давали нам у редакції, коли ми було статті ваші перевіряли!

Скільки раз редактор качався на канапі, за живота хапаючись, а я з крісла падав, регочучись…

Живіть та радуйтесь!

* * *

Так ото й почалося…

Завелася спружина, закрутилася, та так цупко, та така вона, спружина та, велика, що ось уже чотири роки, зо дня в день, з вечора в вечір, а вона не розкручується, а, навпаки, більшає, міцнішає, тужавішає…

І столів уже в редакції чимало, і кімнат чимало, і контора, і експедиція, а люду більше, а люду все більше, — і стільців не вистачає, хоч уже дюжинами налічуються, і столів мало, хоч за десяток давно вже перескочило, і стіни в кімнатах роздаються, хоч і кімната не одна вже…

І бігаємо, і просимо, і стукаємо:

— Поширитися треба!

А «Селянська правда» наша по Вкраїні попливла… Колись капала, потім струмком. Із ротаційної машини побігла, а тепер уже річечкою біжить…

На велику ріку вибиваємося, бо річище широке маємо… Полилося. І не припиниться!

А скільки разів було так: іде, йде, йде — і раптом здавати починає… Капати починає…

То гроші, то папір, то друкарня, то просто комусь насниться, що припинятися пора нам…

Тоді бігаємо, рвемось тоді, доклади пишемо, говоримо, живота тугіше підтягаємо — і… робимо…

Тоді сумно в редакції…

Як стали 1923 року в травні на місяць — тоді журно було…

— Невже назавжди?

І платні своєї не брали… Підтримати треба «Селянську правду» було…

Всі, як один, од платні одмовилися…

Не хвалимося цим, бо любили «Правду» свою… А кого любиш, тому допомагаєш не задаючись… їй гірко було — і нам гірко… їй добре — і нам добре…

Так і жили…

А потім — ожили, та так ожили, що вже ніяка сила не зборе нас…

Сількор прийшов…

А з сількором легше… З сількором уже зовсім добре… Колись було таке:

— Та напишіть, товаришу, будь ласка, бо щось із матеріалом сутужно!

А тепер:

— Ну куди його містити? Ну що його робити? Треба десять «Селянських правд», щоб умістилося!..

А воно ллється! А воно ллється!

* * *

Що зробили?

Хто й зна, що ми зробили…

То вже не нам про те судити, не нам вирішати…

То вже читачева справа!

Сказать, щоб дуже нас лаяли, — не можна…

Значить, ніби робили те, що треба!

А втім — рішайте самі!

Знайте тільки — по щирості це говоримо:

— Працювали! Робили! їй-бо, робили! Не гуляли! А ви читали!

ЧОГО ВОНО ТАК?

Давайте, щоб довго не балакати…

Що краще — чи гуртом хазяйнувати, чи поодинці?

І всі зразу в гомін:

— Поодинці краще! Що там ви з своїм гуртом? Не знаєш, де твоє, а де Степанове! То я сам і зробив, сам зробив, — воно моє! Проробив — сам за це спокутую, ніхто мені голови не милить! Поодинці краще! Он як у старовину хазяї жили — усього по шию. І хазяїнували самі! Геть гурти ваші к бісу!

Добре! Геть, так і геть! Поодинці, так і поодинці! Гаразд! Раз так — колективізацію коліном… Так тоді ж слухайте.

1. От ви збираєтесь випити. Просто собі з якоїсь там причини (ну храм у вас чи там звіздини)… Так чого ж ви самі не сідаєте за стіл, не наливаєте чарки й не хилите, яєчнею закусюючи?..

Чого обов'язково круг столу сидить чоловіка п'ятнадцять люду, і ви ото весь час:

— Будьмо! Хай вашим ворогам ікнеться! Веселіш у гурті?

Тут колективізація, значить, штука підходяща?!

2. Ходім далі.

Луки косите ви… Так чого ж ви тоді чоловіка двадцятьтридцять люду йдете ручку, та ще й отамана такого вибираєте, що коса аж реве!

Веселіш діло йде?

Колективізація тут підходяще діло?

3. Ходім далі.

Плоскінь брати, коноплі мочити, хату нову мазати… Чого жінки та дівки гуртом збираються та товчуть глину біля хати по самісінькі, хай бог простить, пОпідтикаючись?

Краще діло йде?

Колективізація…

4. Одлатати когось дужчого за вас треба… Колективізація…

5. Парубкувати… Колективізація…

6. Досвітки… Колективізація…

7. Співати… Колективізація…

А як хазяїнувати, чого ви зразу всі: — Ік бісу{ Не треба нам колективів! Чого?

Щось воно ніби не той… не в'яжеться: скрізь колективізація, а як до хазяйства — к бісу… Значить…

Значить, отих усіх болячок на селі, що про них сьогодні селяни пишуть, можна б і позбутися, якби всім разом узятися…

Не зразу, звичайно, а поволеньки… А все ж скоріше, як самому…

Подумайте…

«НЕДАЛЕЧКО ЧЕРВОНЕ ЯЄЧКО»

Христос воскрес із мертвих! І це щороку…

Ми трохи ніби рано про це почали, бо ще тільки середохресний (чи як там його кличуть) тиждень минув, — так це навмисне робиться, щоб дати можливість людям православним як слід до свята приготуватися…

Щоб потім уже, як воскресне, не бігати, висолопивши язика, по сусідах та не благати:

— Чи не дали б, сусідонько, дріжджів?

— Закинув старий колуна кудись! Позичте, кумасю, а я вам за це здору трішки!

Треба заздалегідь бути готовими.

Що ж його робити, щоб як слід Христа воскреслого уславити?..

Ну ви ж, я думаю, з жилавого понеділка вже потроху готуєтесь?

Живота виготовляєте до великодня?

Як ні, то поспішайте… Треба, щоб порожній був…

Бо самі ж розумієте, що свято дуже велике — наїстись треба так, щоб аж гуло в животі…

А головне, щоб усе було, як у людей… І щоб порося, і щоб ковбаса, і, найголовніше, ота — оковита щоб була… Без оковитої ніякого воскресіння бути не може…

Святить це все треба. Святіть усе… Як кісточки з свяченого поросяти залишаться — у стіг їх потім покладете, щоб миші збіжжя не їли…

Їхатимете паску святить — не беріть із собою малих дітей — погубите по дорозі…

Бо знаю ж: не встигне піп водою на вашу паску хропонуть — ви зразу ж за паску та на воза:

— Нно!

І вскач додому…

Сам бачив, як колись біля церкви батьки дитину забули…

Та воно й зрозуміло, бо поспішаєш додому розговлятись — коли там уже за тих дітей думати…

А як уже й візьмете Пріську, то, їдучи з церкви додому, посадіть її в передку, бо випаде, як у задку приткнете…

Святкуйте не менш як тиждень… І боже вас борони в цей час за якусь роботу братись…

Коли б, приміром, сівба настигла чи щось інше — не робіть, гуляйте!

Потім воскреслий Христос вам насіннєвої позики з неба пришле…

Бог завжди допомагає…

ТИЖДЕНЬ ЛІСУ

Тиждень лісу…

Ніде правди діти, чесонули ми, грішні, під гарячу руку в революцію ліски! Ох і чесонули!

їдеш, бувало, селом або йдеш — під кожним тином колодочки лежать… Рівненькі та ловкенькі,… А тепер зирк:

— Дубця вирубати, щоб «спеціальне виховання» Йванькові зробити, нема де…

Нема лісу…

Так отепер, виходить, садовити ліс треба… От і Тиждень лісу…

Так знайте, люди добрі, що Тиждень лісу проводиться не для того, щоб на цілий тиждень замкнути хату, забрати все посемейство, з кумами й підкумками (закваску заквасити перед тим), виїхати в ліс, викопати ямку, поставити куба з добрим змійовиком…

Сиди, собі у лісі на рядні, воно собі капає, а ти собі співаєш:

Ой хто в лісі, озовися! І так цілий тиждень…

А потім приїхати додому, і коли спитають: «Де, Степановичу, були?» — «Тиждень лісу оце провадив! Хороша штука… Жалько, що тільки тиждень! От якби місяців хоч зо два!»

Так не для цього, кажу, цей Тиждень лісу…

Тиждень лісу для того влаштовується, щоб цілий тиждень ходити по селу з кутка в куток і говорити:.

— Що ото ви, куме; дерево садовити збираєтесь? Киньте! Це й дурний так ліс завести може! От хай само дерево виросте, а я тоді зрубаю! Ото ліс!

Для цього Тиждень лісу.

ЯК ОДНЕ ТЕЛЯ ОДНОГО ДЯДЬКА БИЛО (Чистісінька правда)

Знайшлося в Семена Івановича Гуляя (розуміється, в його корови, а не в нього) теля… Риженьке, лисеньке, на правій нозі біленька пляма…

Знайшлося, мекнуло, корова його язиком облизала, воно собі й заснуло…

Потім прокинулося, попіссало трохи матір, ще раз мекнуло й сказало:

— Господи, благословиі Будемо рости та на корову вибиватися…

І почало телярости…

Росте собі й росте. У пастівнику пасеться, матір ссе, хвостом крутить, дрочиться іноді.

Одне слово, росте так, як і кожному теляті рости треба…

І от зустрілося воно, теля те, на пастівнику з другим телям…

А друге те теля було рябе, блискуче, з шерсткою кучерявою, крутозаде й веселе…

Підійшло Гуляєве теля до того, до другого теляти:

— А давай, — каже, — поміряємося.

— Давай, — друге теля каже… Помірялись…

І побачило Гуляєве теля, що воно на чверть нижче, що воно засмоктане й худорляве, як драбина… Питає Гуляєве теля в того, другого теляти:

— Коли ти знайшлось?

— На Великдень!

— А я в піст! Так ти молодше від мене. А чого ти більше?.. Проста в тебе мати?

— Проста.

— Гм…

— Матито в мене проста, — каже друге теля, — так батько симентал іч радгоспу… А в тебе батько бузівок сопливмй.

Та хмикнуло презирливо симентальське теля на Гуляєве теля, задрало хвоста й побігло…

Замислилося Гуляєве теля…

А потім того стрепенулось і пішло додому…

Увійшло в двір, дивиться — Семен Іванович, хазяїн тобто, свиням помиї несе…

Теля як розженеться, як дасть Семенові Івановичу під душу, так той так навзнак і ляснув…

Упав Семен Іванович — лежить у помиях…

А теля подивилось йому в очі, мекнуло та:

— Злучатимеш мою матір з бузівком? Кажи, га?!

— Не злучатиму! Тільки не бийсь!

— Тото ж!

І побігло.

Три дні Семен Іванович лоєм під душею натирав, доки одійшло трохи.

ПОНАД ТУМАНАМИ (Перша аероподорож)

І

Коли вас починають штовхати під дев'яте ребро з обережним криком:

— Уставай! Уже авто під'їхав!

Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете:

— Їй-бо, я не боюсь!

— Одягайсь, одягайсь — чекають же!

Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину. Це у вас ніяк не виходить, ви стрибаєте на одній нозі по хаті, нервуєтесь і лаєтесь:

— Чого вона таку тісну сорочку пошила?

Потім, одягнувшись кінець кінцем, хапаєте під пахву базарового кошика, а портфеля кидаєте на плиту.

У вас висмикують кошика, дають у руки портфеля й кажуть:

— Не стрибай же на ходу, будь ласка, а то ще на рейки потрапиш!

— Та я на аероплані! Які там рейки в лихої години?! Повітрям лечу! От!

Потім похапцем прощаєтесь і ще раз кажете:

— Їй-богу, я не боюсь! Бувайте!

Біжите до дверей і б'єте двері коліньми й грудьми… Б'єте довго й уперто.

— Одщепни защіпку.

— Ага! Бувайте…

Трясти вас починає, як тільки ви сіли на авто… Ви дивитесь на небо й думаєте: «І чого ж воно, господи, отуди так високо?» І обережненько до товариша, що по вас заїхав:

— Туман… Може, не полетить?

— Полетить…

— Полетить… А як він полетить? Високо?

— Високо полетить…

— Високо полетить… А низько не літає?..

— Високо літає…

— Високо літає… А харашо, мабуть, як високо літає?.. І не страшно, мабуть, як високо літає?..

— Ні, не страшно!

— Як і високо — не страшно? А як низько, так теж не страшно?

— Високо літає…

— Високо літає… Отам? Угорі?..

— Ну да!

Ви дивитесь угору, стежите, як летить ворона, придивляєтесь до тої ворони, і хочеться вам поворонячому затріпати руками… Як крилами…

Аеродром…

Розкинула крила над зеленим споришем велика зелена птиця…

Коло птиці люди ходять…

— Здрастуйте! Зараз полетите! Будь ласка, в контору… Важать вас, які ви на вагу…

— А скажіть, будь ласка, пасажирів уже не прив'язують?..

— Ні, не прив'язують…

— Не прив'язують… Так, значить, вони неприв'язані й летять?..

— Так і летять.

— Он як… А якби прив'язать, так полетіли б?

— Навіщо ж прив'язувать?.. Кабінка там, вона щільно зачинена. Ви собі сидите й летите…

— Сидячи, значить, летять? Он як… А двері щільно зачинені?..

— Ну да, щільно…

— А то воно, знаєте, двері одчиняються… Воно, знаєте, сидиш, летиш… Неприв'язаний летиш, бо тепер уже вдосконалено, вже тепер не прив'язують… Так той… Може ж трапитись пасажир, котрий боїться, а воно, знаєте, двері одчиняться, а пасажирів тепер уже не прив'язують, бо тепер уже вдосконалено…

— Та не бійтесь…

— Я не боюсь… Чого б я боявсь?..

І ходите ви круг зеленої великої птиці, що розкинула могутні над споришем крила… Ходите, мацаєте її, гладите, сіпаєте за якісь дротики…

— Оце аероплан?.. Іч який… Великий аероплан… Він оце й полетить?..

— Він і полетить.

— А як він летить?

— Розженеться, пробіжить і підноситься…

— Отуди біжить?

— Ну да…

І дивитесь ви на зелене поле, куди аероплан побіжить, і чогось вам на думку спадає шалене бажання самому дременути на зелене поле, а потім повернути на сошу й ударить сошею, не озираючись…

— А скільки сил?

— Двісті шістдесят… Мотор «ролсройс»… Англійський.

— Сильний, значить… Високо, значить, може… А як менше сил — тоді нижче?

— Ні… Можна й на менше високо…

— А система яка?

— Дорньє-Комета Х2… Дві тисячі двісті обертів за хвилину… Сто двадцять верстов за годину.

— Швидко, значить?.. Он як…

— Прошу сідати.

— Зараззараз… Це Укриовітрошляху апарат?..

— Ну да! Прошу, товаришу, сідати.

— Зараззараз… А це крила?

— Ну да! Прошу, товаришу…

— Зараззараз… А це стерно?

— Ну да… Прошу, товаришу…

— Зараззараз…

І входите ви в кабіну…

А вам так хочеться ще розпитати… Вам так хочеться ще постояти, побалакати. Ціказабо штука аероплан… Нова штука… Така штука, що моя птиця літає, а ви на ній…

Кабіна…

Може, два з половиною аршини завширшки, а три аршини завдовжки… А може, менше, а може, й більше — не міряв… Вікна в кабінці праворуч і ліворуч, завісочками позапинувані… Спереду в кабіні канапка на два чоловіки і ззаду — на два чоловіки… А посередині порожньо — там, як люди посідають, там їхні ноги… Праворуч — двері… В ті двері пасажири заходять, коли летіти збираються…

На задній стінці правила повішено, чого робити не дозволяється… Не дозволяється цигарок палити, гвинти одкручувати, шасі перепилювати, «рятуйте, хто в бога вірує» кричати, горілку пити, штрикати голкою пілота у віконце: постій, мовляв, голубчику, я додому хочу!

Ікон у кабінці немає… Молитися господові богові можна в куточок.

Хапати за руку сусіда, проказуючи: «Боже мій! Боже мій! Уже падаємо!» — не можна.

Сусіда може вдарити. За це він ні по яких кодексах не відповідає…

Сіли ви… Отут уже починається…

Тут пасажир, котрий дуже боязкий, сіпається до дверей…

Отут якраз воно й загуде… Загуде, затріщить, мигнуть перед вашими очима ангари… Вас понесло.

Пасажир, которий боязкий, дивиться на сусіду, і в очах у його такий знак запитання, як каланча…

— Уже, значить, нас полетіло?

А оте, на чому вас посадили, м'якими стрибками, з веселим рокотом, по м'якому зеленому килимові котить… Ви — зирк праворуч, Зирк ліворуч, а воно котить… Потім стало… Ви до дверей…

— Уже прилетіли?! Як швидко!

Ех, у цей момент як залопотить же воно! Як же ж і затріщить!.. Вихором летять повз віконечка трісочки, камінці, бадиллячка, грудочки…

А оте, на чому вас посадили, вперед ірвонулось! Ірвонулось і помчалось!

Ї от якийсь легенький пантерячий скік, виверт якийсь ледве помітний, і весь ваш страх… Ні, що я кажу: «страх». Уся ваша хоробрість од шиї, од голови, од грудей — вона, хоробрість ота ваша, наниз посунулась… Посунулась і примостилась у вас же таки всередині, тільки на отоманці й у черевиках…

Під вами, товариші, земля залишилася…

Падає земля од вас кудись туди вниз, падає швидко, невпинно падає… Вся земля, скільки ваше око її вхопити може, униз мчить. Меншають хати, дерева зеленими кучерями закриваються, коні на щурів перекидаються, людиляльками робляться, стрункими вузенькими лінійками простягаються вулиці, вздовж і впоперек якісь лялькові будівлі прорізуючи… А гіподром, де кінські перегони неділями влаштовуються, — так гіподром той' не широкий шлях, а кинутий на зеленім килимі мотузок… А може, не мотузок, в попеляста гадюка великим колом скрутилася і серед левади спати лягла…

А далі під вами хтось із великого глечика молоко розлив… То туман на Харкові сидить.

Ви вже не на землі, а над землею… Ви в повітрі… Ви там, де, може, були тільки секунд п'ять, та й то в дитинстві, коли летіли з дуба од сорочачого гнізда.

Ви залишили під собою те, на чому кількадесят років збивали підметки, натирали мозолі, скорочувались за штатами, хвилювалися за ставку…

Ви залишили під собою те, з чого заздрісно дивилися на задрипаного горобця, як він із вашого смітника летів на сусідську клуню і, летячи, весело цвірінькав.

А пригадуєте ви собі такі хвилини, коли, лежачи горілиць на леваді, ви десь у недосяжній блакиті намацували прижмуреним оком шуліку, що гордо кружляв над вами, із вас таки ж і посміхаючись?

Пригадуєте?

Так майте ж на увазі, що то ви тепер за того шуліку правите, що то ви тепер прижмурюєте десь у блакиті заспане око й, посміхаючись, дивитесь на дзвіницю, що, як Пилип з конопель, виткнулась із купи будинків…

Ви — летите…

Ви за кілька хвилин перестрибуєте через Харків, де ще вчора хекали, висолопивши язика, щоб за півгодини, спотикаючись і на себе подібних натикаючись, перебігти з Гончарівки до редакції…

А тапер отак:

— Рррааз!

І нема Харкова…

Так тільки оддалік маячить щось, білим молоком залите… Так тільки щось там залишилось таке невиразне… Купка якась будинків манісіньких, якісь поміж тими будиночками стежечки, на будиночках на тих якісь пуцьверіиочки димком пшикають…

Як це поземному зветься? Бовдури?

Би — летите.

Ви — летите…

Чи страшно, питаєте?

Хто боязкий, тому дуже страшно.

Хто не дуже боязкий, тому не дуже страшно.

Хто хоробрий, тому зовсім не страшно.

Одно тільки вам і скажу: моїй прабабусі, як уводили її у вагон, так хусткою щільно очі зав'язували… Інакше ніяк не хотіла у вагон улізти. Сіла на пероні й каже дідові:

— Голубчику, я краще пішки… Воли — та й ті іноді дрочаться… Ти їдь машиною, а я потихеньку прийду…

Бачите, яка штука: і воли іноді дрочаться. А аероплан не воли… Він таки трохи до волів подібний, — воли ревуть, а він гуде, проте різниця всетаки між аеропланом і волами чималенька…

Ох і страшно ж!

Ви ж подумайте: сидите в кабіні, а воно летить… Летить і гуде. Швидко летить і швидко гуде…

Трудно, звичайно, описати докладно, до чого літання подібне.

Щоб яскраво уявити собі цей процес, зробіть ось що: сядьте на канапі в хаті в себе й попрохайте тітку й тещу, хай з півгодини погудуть над вухом… Перед тим програйте в казино місячну платню… Точка в точку, як на аероплані… Тільки й того, що аероплан гуде далеко тихіше й приємніше…

Крім того, ви, сидячи на канапі, ненавидите тих, що гудуть, і хоч потихеньку, та таки лаєтесь, а аероплана ви любите… От любите — й квит!

А пілота просто боготворите… Ви дивитесь у дірочку на його спину, і вам так хочеться його обнять, притиснуть і прошепотіти на вухо:

— Любий мій! Коханий мій! Ти ж… не падай! Скачать вам по правді — сидите, як у хаті. Тихо й спокійно. І не струсне вас нігде, й не качне…

Сидиш, очі розплющивши, й дивуєшся: «Невже1 летиш? Не може буть!»

І тільки униз глянеш — бачиш, що таки летиш… І здорово летиш…

Біжать за тебе якісь чудернацькі чотирикутники: зелені, жовті, сірі, чорні… То клаптики землі.

А он покручена якась срібляста гадючка… То — річка…

І все таке маленьке, таке рельєфне, таке дивовижне й незвичне…

Он на зеленому тлі — купка бліх… А біля їх якась лялька совається з малісінькою патеричкою в руках… Що воно за штука?!

Вівці!

Та й манісінькі ж які вони!

Он череда з мініатюрних сірих, білих, чорних, рябих корівок…

А шляхом, таким вузесеньким, вузесеньким, тарадаєчка, така, як коробочка од гільз, котить… А в тарадаєчку хтось кота запріг…

А лялька кота того поганяє…

І думаєш собі: коли ж ото ляльки на котах почали їздити?

А як глянеді уподовж — плахта! Величезна плахта… А на плахті на тій хтось купки манюньких біленьких хаточок понабудовував…

Дивні діла твої, чоловіче!

Полтава!

Пізнав… Здорово поменшала. Зразу видко, що на округу йде… Де ж таки їй, такій мініатюрній, за губернію правити… І Ворскла побігла таким біля неї біленьким рівчаком… От узяв би й перестрибнув!..

І знову плахта. І знову біжать зелені, чорні, сірі чотирикутники…

А іноді серед їх, чотирикутників тих, зелений або чорний великий шмат — то радгоспова земля нивки селянські розсунула…

От під вами величезна чорна хустка, а на ній гурт манісіньких дівчаток з біленькими голівками… Бурякова плантація…

Лубни!

Пізнав… Сула їх обіймає з одного боку… Пригорнулась одним берегом і простяглась далі луками…

Летимо над колією над залізничною…

Отакінька колія… Рейки як дротики.

Зирк — поїздок котить. Там десь спереду білим димком пихкає… І таке воно маленьке, коротеньке, чорненьке… Тільки:

— Пихпихпих!

Ррраз! — і поїздок уже ззаду вас:

— Пих-пих-пих!

І куди воно, мале, пнеться?!..

Ще раз озирнувся — миша якась сіренька на рейках надсаджується…

— Будь здоров, кур'єрський! Кашляй на здоров'я! Нам ніколи!

…Маленькі озеречка, маленькі лісочки, маленькі річечки, маленькі сільця.

І все це там — під нами! А ми зверху!..

Яготин… Качнуло трохи…

— Тут завжди, — сусіда каже. — До Дніпра підлітаємо! Поколише трохи…

Хай поколише. Ямки тут повітряні трапляються… Як у яму вскочиш, тільки:

— Хух! І вниз!

І тоді вся хоробрість до горла, до голови, до очей… Як на великдень на гойдалці, як униз летиш… Потім знову пливеш рівно… Потім:

— Хух!

Гойднуло трохи…

Дніпро блиснув! Київ од Дніпра до лаврської дзвіниці подерся… А дзвіниця лаврська хрестом на вас нахваляється;

— Бога, — мовляв, — за бороду хапаєш?! До ангелів дорівнявсь?! Літаєш?!

— Літаю, голубчику, літаю… І маленька ти тепер, і тоненька ти тепер… І дзвону твого не чуть, лавро Київська, — машина перегула…

Зелене поле, а на нім біле коло… Київський аеродром… г— Хух! І вниз…

— Стук! І підстрибом по зеленому полю…

— Стій!

— Будь ласка! Приїхали!

І перед дверима усміхаються пілот і механік…

— Ну як?

— Нічого! Спасибі! Дуже добре!

— Не страшно?

— Ні! А як вас машина слухається!

СмІсться пілот радісно…

Такий маленький, чорнявий… І біля такого гігантаптиці… 1 він, гігант той, йому кориться… Людина! «О, це бринить гордо!»

ЛАНЦЮГОВИЙ МІСТ У КИЄВІ Є!

Так, значить, ланцюговий міст у Києві є!

На тімтаки самім місці, що й колись він був.

На тімтаки самім місці, де його польський генерал СмилгаРидзь, переможно лататакаючи від Червоної Армії, висадив у повітря!

Трапилася та стратегічна польського генерала перемога над київським красунем 10 червня 1920 року.

Сунулася тоді Ржеч Посполита Польська від одного «можа» до другого «можа». Вошею полізла була кусатися в «історичних своїх межах», долізла до Києва, покусала Правобережжя, потім під нігтем Червоної Армії біля Києва луснула і в останній момент, як і всякий чужоїд, накапостила: місток ланцюговий і знищила…

І з того часу роз'єднаний був правий дніпрів берег із лівим…

А ланцюги з підбитого велетня безсило в дніпрових хвилях купалися…

І так аж до 1925 року… До 10 травня.

А потім «ні на що не спосібне бидло», отой самий «розбишацький» та «руїнницький» люд трудящий, що «вшистко нищить», узяв та й одбудував «творчу роботу» польського генерала.

Сам одбудував… Без аглицьких заводів, без німецьких інженерів, а так, як є: голий, босий, з молотком в одній руці та з зубилом у другій…

І тепер оце спустив на «бики» місточок на 200 000 пудів вагою.

Спустив, заспівав «Інтернаціонала», перерізав червону стьожку:

— Катайсь, трудящі!

А трудящі й покотили…

Загули мототрамваї на Дарницю, зацокали підбори слобідських мешканців, загупали підкови київських коней…

А люд трудящий збоку дивиться, усміхається собі в вуса й говорить:

— Ану, СмилгоРидзю, сунься ще раз!

А музика грає… А високий над Дніпром берег захряс тисячами люду, а з радісних грудей того люду лунає:

— Слаава!

…Так, значить, ланцюжний місток у Києві є!

Конструкція нового цього мосту, як говорять спеціалісти, є перша в нашому Союзі. Вона є середня поміж твердим мостом і ланцюговим, але наближається до типу твердих.

Використали для нового мосту старі підпори (бики) і в залежності від того визначили, який має бути міст завширшки.

Довелося прибудувати нове бетонне спорудження — місток тепер шестипрольотний, довший, значить, од старого й важчий од нього на 70 000 пудів. І вищий на 3 метри, так що тепер під ним проходити можуть найвищі пароплави.

Новому місткові надано такого вигляду, який мав і старий (щоб кияни не плакали).

Різниця, проте, між старим і новим мостом є…

Старий місток був ніби «ажурніший», легший, а цей «густіший», «сурйозніший», «присадкуватіший»…

І кажуть, що й міцніший.

А що міцний, то таки міцний.

Пробували ж його: пустили потяг з навантаженими вагонами, потім пройшла піхота вільною ходою й церемоніальним маршем з музикою. Промчалась новим мостом кіннота, а потім артилерія пройшла вскоч.

Витримав і не здригнувся.

Так що коли швидко пани тікатимуть, можна не боячись смалити за ними з лівого берега. Міст витримає.

Ще під мостом риштування. Ще він не пофарбований, а як це все приберуть та вкриють його білою фарбою (кажуть, що н білий колір його візьмуть), то красунь буде хоч куди.

А знаєте, що його будували всього тільки рік. Та навіть і року не будували. Почали в червні 1924 року, а готовий уже він був у березні цього року.

Дев'ять місяців.

За якихось дев'ять місяців отакого велетня на ноги поставили.

От вам і чудотворці.

До бога, положим, нам ще далеченько, бо він київські церкви за одну ніч оновлює, та не журіться: поперше, бог — усемогущий, подруге, церква не міст, а потретє, невідомо, скільки б часу бог кректав, якби йому доручено було ланцюговий міст одновити.

Так, значить, ланцюговий міст у Києві є! Запам'ятайте це!..

10. V. 1925 р. Київ

ДНІПРОМ

Пливи, косо, уплинь за водою, Я піду услід за тобою…

Це є така пісня… Співайте її, коли хочете, самі, бо вона мене абсолютно в данім разі не торкається.

Я не коса, ніхто мені не співає жалібно «пливи», і ніяка дівка, що косу чеше, не йде «услід» за мною. Єдине, що з тої пісні для мене лишилось, — це те, що я справді «пливу уплинь за водою», але цього для пісні, та ще й для жалібної, замало.

Просто пливу — і все.

Приїхав до пристані, зайшов на «Комунара» (пароплав так зветься) й сів на лаві…

Гудок прогув тричі, командир гукнув:

— Оддай кінці!

Кінці ті йому оддали, він нагнувсь, гаркнув у мідну дудочку:

— Вперьод! Малой!

Пароплав тронувся, по боках у його залопотіли колеса, я «зробив ручкою» знайомим, що стояли на пристані, й поплив — і все.

Та оце й пливу…

* * *

Поплив я, треба вам знати, від Києва. Поплив, як уже сказано, «уплинь за водою», тобто в той бік, куди тече річка. Річка, якою я пливу, зветься Дніпром. Ну що ж — значить, про Дніпро.

Ні, давайте я спочатку про Київ, як на нього з Дніпра дивитися, а потім уже про Дніпро, бо Київ ось-ось уже зникне, а Дніпро простягся аж туди, де врангелівцям жаби дають отої самої штуки, що… Як пак воно називається?..

Ну й красивий же з Дніпра Київ, «мать городов руських». Розлігся старий над кручею, сліпучими вогниками прикрасивсь, зеленими вітами обгорнувсь, закучерявився й лежить…

Та такий же ж він зелений, та такий же ж він пишний, та такий же ж він високий та вродливий, що очей од нього одірвати не можна.

Ось гляньте ви на нього.

Он Перунів бугор. Там золотий бог стояв^ громи та блискавиці на старих людей посилав. Сердитий бог був… Падали перед ним люди, аж доки він сам впав головою в сиві дніпрові хвилі.

Володимирська гора, Пролетарський садок. Все це високо, все це зелено, все це над Дніпром… Над Дніпром, а не над Лопанню. От пливемо й на Дніпро дивимось.

Човник позад нас пливе, а в човні парочка… Пригорнулися одне до одного щільненько, учепірились одне в одного і кохаються… На воді кохаються.

Та розчепіться ж, православні, бо місце ж яке історичне! Та на цім на самім місці Володимир колективно всіх киян перехрестив. Ай, ай, ай! Таке місце, а вони цілуватись! Ну й народ пішов!

Печерське… Там «Арсенал». Розумієте, що це значить? Тото ж!

Це нинішнє.

А поруч Аскольдова могила… Це побічне… А далі Лавра. Це самі мощі.

А щоб до Лаври допливти, попід новим ланцюговим містком пливти треба. А він у червоних прапорах увесь та в соснових вітах…

А над ним Лавра.

А в Лаврі:

— Бов!

А прапори — червоні прапори на новім ланцюговім містку:

— Тріп, тріп, тріп.

За животи беруться та регочуться червоні прапори. То вони з Лаври.

А далі Видубецький монастир (один дядько взивав його не інакше, як «Вилупецький»). Там десь хтось видибав, та не видибнув.

І кручі, кручі, кручі… Та зелені, зелені, зелені! Та кучеряві, кучеряві, кучеряві! Та хороші, хороші, хороші! Та високі, високі, високі. Та пахучі, пахучі, пахучі!

А ви в Харкові сидите.

* * *

Так ото над Дніпром кручі, значить, пішли. А під ними, під кручами тими, Дніпро. Ну давайте тепер про Дніпро.

Тут багато не скажеш. Микола Васильович Гоголь (був такий усесвітній кореспондент) попередив.

Прочитайте М. В. Гоголя про Дніпро, все 'дно навряд чи я проти нього втну.

Знаєте ото його: «Чуден Днепр при тихой погоде» і т. ін.

Так і тепер іще «чуден Днепр». «И плавно и тихо» ото несе він свою воду до моря до Чорного. І вода в ньому хороша. Синя така вода й мокра. От тільки що води тієї тепер малувато. Зима була поганенька, повені не було, і навіть Труханів острів та Слобідка біля Києва цього року не купалися у весняних дніпрових хвилях. Побоюються, чи витримає Дніпро цього року навігацію, бо вже й тепер, а це ще тільки травень, голенькі в нього такі місця, що ніколи в такий час голими не були.

А всетаки хороший Дніпро!

Пливе собі й пливе. Мерехтять в ньому зорі, місяць дорогу золоту по ньому помостив, а од містків од київських хтось у нього вогняні штанги повстромлював, і не гаснуть, і не шкварчать, і не парують вони. Не бояться ті штанги холодної води дніпрової.

А по Дніпру плоти пливуть, а на плотах на тих вогнища горять, а од тих вогнищ вітер іскри роздимає…

То згори, з Полісся, на низ дерево люд трудящий гонить, гонить і пісень співає. А дерево те під зубасту пилку піде, вона, пилка та, поділить його на дошки та на обаполи, а з дощок тих республіка наша відбудовуватиметься…

Пливе Дніпро…

А праворуч над Дніпром круча, а ліворуч поля та луки. Про природу, може, хочете? Яка природа на Дніпрі?

А як ви гадаєте, яка така може бути на Дніпрі природа, коли надворі травень?

Така, братця, природа, що співати хочеться. Зелене все. Кучеряве все. І панів нігде не видно. От вам і природа.

Он лани, он луки, он сіножаті, он ліски, он села — і все це наше. От вам і природа; Он у верболозі соловей тьохкає, так ви думаєте, для кого він тьохкає? Для пана? Чорта лисого. Для дядька тьохкає. Нема пана.

Знаєте, що вже 8 років пани в Дніпрі не купаються? А як і викупається денебудь, так все 'дно він без права голосу, — вода по ньому так тільки зверху перекотиться, не пристає, бо Дніпро тепер «трудящий елемент», а не для іграшок якихось пливе.

От вам і природа.

* * *

Пливемо… Трипілля.

Тут бандит Зелений червону кров пускав, сині хвилі дніпрові червоніли від крові від селянськоробітничої…

А на крові на тій союз вільних республік виріс… Стайки… Ржищів… Ходорів… Переяслав… Канів… На Чернечій на горі Тарас Григорович стоїть, на сонце усміхається, бо:

Розкувались, побратались, Царя до ката повели.

Учимось. І чужому научаємось, і свого не цураємось.

І лани широкополі, І Дніпро, і кручі Йому видно…

І літають Дніпром човники селянські, а над Дніпром птиці…

А Дніпро пливе та хлюпощеться в зелених берегах.

Здригнеться тільки, як «Комунар» гаркне дзвінкою парою, і знов пливе.

Пливе та груди під «Комунар» підставляє… І не болить Дніпрові, що по грудях по його хвилястих «Комунар» біжить.

Чого ж би йому боліло, коли він рік усього як побачив їм грудях споїх такого пароплава, як «Комунар»?

Радянська влада такий пароплав оборудувала — гордість Дніпровського пароплавства.

Гак чого би йому боліло?

Навпаки, Дніпро гордує, він весело хлюпає на новенькі, біленькі борти «Комунарові».

Не задавайсь, мовляв, Волго, і в мене такий уже є, як у тебе.

* * *

Пливемо.

Пливемо і у воду дивимось…

І скільки ж у воді тій гідроенергії…

От би запрягти…

Ох, завертіла б же вона все, що навкруги Дніпра порозлягалося.

Ох, і закрутила б.

А то тілько й того, що млини водяні попід берегом крутить.

Дивишся у воду, а вона, гідроенергія та, так і прискає. Аж пищить, бідолашна, — ото їй завертіть когось хочеться.

* * *

Пливемо…

Хлюпощеться старий Дніпро… І крізь хлюпання те чується:

— Люди добрі, запряжіть мене!.. Ох і робитиму ж я на вас. Тілько перед тим, як запрягти, візьміть мої береги в «шори», не давайте мені замулюватися, чистіть мене, поглиблюйте… Бо вже он у мене перекати трапляються. Бо вже місцями піски на груди на мої налягли, давлять мене, розпростертись мені не дають.

Ну, годі!

Ось уже Кременчук. Вилазити треба.

КРЕМЕНЧУК (Така собі усмішка: пересадочна)

Коли ви пливете Дніпром уплинь од Києва, тобто згори, і коли ви вже пропливете Бужин (є така на Дніпрі пристань, вона нижче від Богуна, а Богун нижче од Черкас), так командир пароплава каже вам:

— А ось уже незабаром і Кременчук.

— Ну? — говорите ви.

— Ну да, — каже він, — шістдесят верстов — \ Кременчук.

І таки правду каже командир. Незабаром: і Кременчук, Так години 3–4 пливете, він (командир) вам і каже:.

— А от уже і Кременчук.

— Ото?

— Ну да.

І вірно. На лівому березі дніпровім міст видно. Церкви видно, димарі ввдно, будівлі видно. Підпливаємо до пристану написано: «Кремінчук» (положим, написано «Кременчук»).

Так оце й є округове місто Полтавської губернії — Кременчук.

Воно, місто те, почалося на лівім невисокім березі Дніпра і побігло прямесенькими вуличками од Дніпра просто в степ. Побігло, побігло верстов, може, з чотири, розійшлось на піску кам'яницями і лежить. І лежить, живе, торгує, урядує, дітей плодить, богу молиться, окрвиконкомствує, окрпарткомс тву є, окрпрофбюрує, політосвічує, лар&ує, церобкоопствує, українбанкує, держстрахує, фабрикує, заводу є, держбанкує, промбанкує, райспілкує, с. господарює. Взагалі робить усе те, що належить робити пристойному округовому містові.

Кременчук — місто давнє…

Тяжко точно сказати, коли воно заснувалося, бо ніхто з живих кременчужан про те не пам'ятає, а історики» як і завжди, плутають.

Доведеться, значить, і нам плутати.

Є (а певніше, були) перекази, що на тім місці, де тепер Кременчук, жив колись, давнимдавно, рибалка, на проз вище Кремінь. Збудував той Кремінь тут ніби невеличкий хутірець та й прозвав його Кременчуком…

Це — перекази.

А історики кажуть, що зовсім не од рибалки Кременя пішла назва Кременчук, а від татарського слова «кременчик», що значить бугрувата, захищена місцевість, І знову ті ж таки історики кажуть, що перша ймовірна звістка про місто Кременчук є у Боплана (нічого спільного, між іншим, з Держпланом не має) і звістка та відноситься до тридцятих років XVII століття… ~

Ті ж таки історики зв'язують заснування Кременчука з князівством литовськоруського князя. Вітовта.

У деяких, істориків був погляд (потім, слава богу, спростований), що Кременчук заснував польський круль Сигізмунд Ц Август.

Отак, як бачите…

Кому його вірить, хто й зна. Справа дуже заплутана, і я гадаю, що ніхто нічого не потеряє, як і ви все оце спростуєте.

Одно тільки здається вірно: мабуть, таки Кременчук заснувався в XVII віці і що на тім місці, де він тепер, був перевіз через Дніпро.

Але й це не так важно. Факт той, що Кременчук тепер є, що в йому є Радянська влада і що ніякі історики цього не спростують…

Це — факт…

* * *

Ну що ж таке Кременчук? Кременчук — місто… Що це значить?

Це значить, що на певній території набудовано будинків, а поміж тими будинками вулиці… Вулиці йдуть у Кременчуці отак і отак… Отак — це значить уподовж, а отак — упоперек… Вулиці ті збігаються і розбігаються, перехрещуються і розхрещуються, вибігають за місто й перед степом пасують — ніби їх хто поодрубував… Іноді біжить, біжить містом вулиця — і раптом роздалась управоруч, і вліворуч, і наперед, і назад — то площа. Іноді на тій площі базар, а іноді церква… Місто замайданилось.

Так і в Кременчуці.

Тільки й того, що не з усіх боків кременчуцькі вулиці у степ вискакують. На півдні у Дніпрі топляться, бо Дніпро південну частину в Кременчуці обхлюпує.

Дніпро тут широкий, глибокий і бистрий. Бистрий він од того, що вже тут він порожитися починає, камінцями вищирюється і далі вже до Катеринослава дедалі більше. З Дніпра камінь витикається, аж доки вже він Кічкасом перепиняється та всілякими іншими Ненаситецькими… А глибокий і широкий Дніпро біля Кременчука через те, що так йому хочеться…

На рукави біля Кременчука Дніпро поділяється, затоками затікає, а між рукавами тими острови, і звуться ті острови — один Зелений, а один Фантазія… На ті острови кременчужани лодками переїздять, роздягаються там, на сонці випікаються, п'ють «русскую горькую» й співають «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Вип'єм ми за Сашу, Сашу дорогого»…

А отут і пристань… Пристань як пристань, дерев'яна й на воді. Туди пароплави припливають, «кінці» свої кидають, гудуть, свистять, вантаж і людей перевозять угору й униз.

А в географії через те пишуть: «Кременчук — торговельне на Дніпрі місто… Пристань… Вокзал…»

Од пристані через усе місто Ленінів проспект простягся… То головна кременчуцька вулиця… Вона аж до вокзалу… На ній усе: і установи, і ларки, і церобкоопи… Все, одно слово… Вона і чиста, і ввечері світла, і кінорекламами уквітчана. Вдень там працюють, а ввечері променад кременчужани роблять… Вона людяна, веселенька і з претензією. Вона, одне слово, непогана. Та й узагалі кременчуцькі вулиці непогані — бруковані всі, не забруднені… Видко, що грошенята в місті водилися і за «благоустройство» дбалося… Був тут і трамвай, та залишились тільки рейки, а по тих рейках тепер паровики залізничні з товаровими вагонами бігають, посвистують, повонюють, крам різний по місту розвозять…

Населення густенько… Фабрикбо та заводів чимало… Тютюнові фабрики, махорочні фабрики, шкіряні, броварні, млини… Все тут є… Робітники, значить, є… А робітники є — життя, значить, є… Кіно є… Аж два… Театр є… Садки є… Дерева є… Сквери є… Зелений Кременчук… Бо травень тепер…

* * *

Од пристані трохи вниз через Дніпро міст… А за мостом, по той бік Дніпра, на його, значить, правім березі — Крюків… «Посад» Крюків. Там залізничні майстерні… Там робочі живуть… Там курорт для паровиків та для вагонів… Там 1200 і чимсь робітників транспорт нам налагоджують. Там молоти стукають, іскри летять, стружки скручуються, залізо розпечене шкварчить, дим з димарів чорними пасмами стелеться… Там за останнє півріччя полагодили 25 товарових і щось біля 90 пасажирських вагонів. Там партійних робітників 261 чоловіка, там комсомольців 300 чоловіка… Он що там…

Так хто Крюків?..

Раніше Кременчук казав:

— А в нас Крюків є… А тепер Крюків каже:

— Та в нас там ще й Кременчук є… Ми не самі… Всетаки деяка підмога є…

Такі-то діла…

А дітей у Кременчуці… Гуртове виробництво.

Оце 15 травня як горох червоний висипало на вулицю.

Святкували своє місцеве свято піонери. Так як посунули вулицями — так і захряс Кременчук червоними голівками…

І такі, і отакі, і отакісінькі, і отакесенькі, і отакусінькі, і отакезні, і отакенні. Густо піонер пішов.

І з барабанами, і з сюрчками, і з пищиками. Один командує:

— Ать! Два! Три!

Другий:

— Раз! Два! Три!

Третій:

— Айн! Цвай! Драй!

І прапори, прапори, прапори.

Та все в ногу, та все з піснями…

І розлягається кременчуцькими вулицями:

Ми молоді весняні квіти…

І лунає, од парканів одскакуючи:

Ех! Уххахаха! Піонерська братва.

І так що обличенька в їх веселенькі… Дуже багато дітей.

А ще й будуть… Так ідеш Кременчуком, дивишся по боках — видно, що ще діти будуть… І не мало… Чимало ознак за це говорить…

Та воно нічого: аби дощ…

* * *

От вам і Кременчук…

Хороше місто. Культурне місто.

Театр тільки підгуляв: можна, як для Кременчука, то й кращий мати…

А то читаєш на афіші, так там і «директор гостеатрів», і «главний адміністратор», і просто «адміністратор», а над чим там директувати та адмініструвати — хто й зна. Воно, положим, роботу найти можна — узять та й поштукатурить театр, щоб веселіше він виглядав, ну, то вже справа не наша…

У чужий, як кажуть, монастир з своїм уставом не лізь… А так нічого…

Люди хороші… Є й старі, й молоді, й середні…

* * *

Торгують в крамницях, торгують на базарі. Базар як базар.

«Барахлішко» і така інша всіляка «продухта». І багато курей.

Я й досі не знав, що у курки вся сила під хвостом…

Приходить хазяйка, бере курку, перевертає її без церемонії й дме під хвіст… І в залежності вже від наслідків того дмухання або торгується до нестями, або з презирством кидає її власниці чи власникові.

— Ето ж курка. Купіть.

— Та мені не треба.

— Ні, ви візьміть у руки.

— Ну взяв. Ну й що?

— Ні, ви подуйте. Перевернув, дмухнув.

— Ну?

— Що «ну»? Ну, пір'я.

— Пір'я… Розумієте ви… Пір'я… В голові у вас пір'я. Ето не куриця, а ананас. Ви ще раз подуйте.

— Ні, дуйте ви вже самі, а я піду.

Що вже в тих курей зпід хвоста видувають, які ананаси, хто їх знає…

От тільки в суботу в Кременчуці тихо… Крамниці здебільше позачиняні… Тихо… Тихо…

Та то вже нічого не зробиш: «релігія — опіум для народу»… А опій, як ми знаємо, присипляє… Опій — наркотик…

От вам і Кременчук. На Дніпрі… А Дніпро — не Лопань.

15. V. 1925

Я Б НЕ СВЯТКУВАВ

40 років полтавська дослідна станція нас уму-розуму вчить як господарювати. Щоб жито родило.

І житечко і овес.

40 років учиться сама й нас учить. Велике, кажуть, свято це. А я б не святкував.

Дослідна станцій… Над кожним клаптиком земельки на Полтавщині, над кожним зернятком, над кожною травичкою, над кожнісіньким деревцем протягом сорока років нахиляються бородаті й безбороді люди з високими чолами й придивляються до того зернятка та до тої травиці, розтинають її на манісінькі шматочки, обливають різними реактивами (в хімії така штука є дуже мудраї), кладуть їх під мікроскоп і дивляться, дивляться, дивляться… Дивляться й записують.

Записують для того, щоб потім і сказати:

— Пилипе ІвановичуІ На оцімо шматочку жито сій! Добре жито буде! А посієш пшеницю — добра дуля буде!

— Федоре Степановичу! Після жита люцерну! А після люцерни тето.

— Петре Свиридовичу! Отут гноєм, а отут суперфосфатом.

— Килино! Годуй корову так і отак! А свиню отак підгодовуй — сало матимеш, а як не годуватимеш, чорта матимеш!

— А до твоєї, Павле, нивки отого б додати — путяща б нивка була!

Посуха… Пари ранні, бур'яни винищуй, окопні рослини заводь.

40 років над оцим усім б'ються.

А як на нашу думку, марно 40 років пропало.

Хіба ми не знаємо, що як на Мокрини дощ, тоді треба жито сіяти?

Хіба ми не знаємо, що на різдво, на паску й на тройцю ськатись не можна, бо черва садовину поїсть?

Хіба ми не знаємо, що для того, щоб капуста вродила, треба хазяйці на Іллю до схід сонця вийти в самій сорочці до грядок й подавити кожну головку, приказуючи:

— Святий Ілля, складай головки тугі та білі — такі, як я! Хіба ми не знаємо, що від посухи є всенародне молебствіє?

Хіба ми не знаємо, що, щоб миші зерна не поїли, треба в стоги класти свячений хрін та кісточки від свяченого поросяти?

Хіба… Ми все знаємо…

40 років праці…

Навіщо?!

Робили б ми, як і діди наші робили, то восени тільки б і знали, що:

ПРОШЕННЯ!

Попустіть, пожалуста, з придналогом, бо дуже сильна інтенсифікація в хазяйстві пішла… На ячних перепічках сидимо…

ЯК Я В ХАРКОВІ «ТРАХТОРНОГО ДВОРУ» ШУКАВ (Бувальщина)

Знаю я давно (говорилося про це, читалося й писалося), що трактор — річ дуже корисна. І бачив я трактора.

Та не думав я ніколи й не гадав, щоб довелося коли мені бігати по Харкову, трактора вишукуючи…

Землібо я сам не маю, радгоспом не завідую, і колективу нема де на Гончарівці організовувати.

А шукати трактора довелося…

Ішов я собі вулицею, зовсім не про трактора думаючи, ішов собі й ішов. Свердловською (Катеринославською) ішов вулицею…

Іду собі й іду.

Дивлюсь — поперед мене двос дядьків ідуть. Ідуть, по боках пильно дивляться та руками об поли б'ють… Зупиняють подорожніх, щось питають, їм на відповідь подорожні руками махають, а дядьки плечима знизують, по боках дивляться й потилиці чухають…

Наздогнав я дядьків.

— Драстуйте, — дядьки мені кажуть.

— Драстуйте, — я дядькам кажу.

— Та скажіть же нам, пожалуста, може ж, таки хоч ви знаєте, де тут отой трахторний двір?

— Трахторний двір, кажете?

— Еге!

— А навіщо вам трахторний двір?

— Трахтора ми купили, так оце, щоб забрати, шукаємо.

— А де ж ви купили?

— Отам! Отак прямо, а потім ліворуч трохи…

— А папір який-небудь у вас є?

— Є! Ми й гроші заплатили.

— Покажіть…

— Ось…

Папірець од харківського Губсельбанку — одержати трактор «фордзон» із складу…

— А хіба вам не сказано, де той склад?

— Сказано, що десь отут.

— А були в Сільмаштресті, отут на розі?

— Були!

— Ну?

— Сказано, що це не в їх.

— А не сказали де?

— Сказали, що не знають.

— Ходім зі мною.

Йду до телефону, викликаю торговельний відділ Губсельбанку:

— Де ваші трактори? Склади де ваші?

— Зараз, почекайте, взнаю. Через хвилини три:

— Не знаємо. Це ви запитайте в Автопромторзі, там вам скажуть, де наші склади.

— А де Автопромторг?

— Зараз, почекайте… Через хвилини дві:

— На Катеринославській, отам, де посередині скверик… Там вивіска. Знаєте, де скверик?

— Знаю!

— Так отам і спитайте!

— Значить, спитати в Автопромторзі, і він скаже, де ваші губсельбанківські склади?

— Ну да!

— Спасибі… До дядьків:

— Ходімте зі мною. Може, знайдемо. Вже ніби на слід натрапили…

— Ведіть уже, спасибі вам, бо ми, мабуть, не вдерем. Пішли.

— Обмолотилися? — питаю.

— Ні! Оце ж трактора ждемо… Повеземо сьогодні, нам тут сто верстов, та й молотитимемо…

Прийшли до Автопромторгу.

— Де тут у вас трактори?

— Нема в нас!

— Як нема, коли Губсельбанк сюди справив?!

— В тракторном отделе!

— Де?

— Отам! Второй етаж!

— Ходім. «Второй етаж»…

— Де тракторний одділ?

— Отуди! Пішли «отуди».

— Де тракторний оддІл?

— Отуди! Найшли…

— Ось дядьки трактора шукають. У Губсельбанку купили. Де той трактор?

— Єщо не прибилі!

Я зник… їй же богу, взяв і зник.

— Побіжу. На працю треба! Балакайте, товариші, вже самі.

— Спасибі ж вам! А я — ходу…

Я не кажу, щоб неодмінно бити. Бити не треба, бо бійка — це некультурна штука.

Але забороняти в таких випадках згадувати «маму» не маємо ніякого права.

Здержатись не можна.

ЩО ПОСОВІТУЄШ?!

Обмолотилися, обвіялися, обтрієрилися, зсипали зерно в засіки. Обсіялися. Поярмаркували…

Оженили, в кого там було кого женити… Оддали заміж, в кого там було кого оддавати… А далі що?

Ну, скажемо, сьогодні випив, завтра випив, позавтрьому випив і ще випив… А далі що?

Ну хай місяць питимемо, а таки ж остогидне колись вона чи він…

Вона — це гірка… Він — це із цукру…

От настане ж такий момент, що до вас:

— Ходімо хильнем!

— Не хочу!

— Тю!

— От тобі й тю! Пив оце два тижні, так учора ковтнув, а вона отут стала й не йде! Ну, не йде, хоч ти що хоч роби!

Ото, значить, «до точки»… І що ж отоді робити?

А воно як смеркне, та така ж ніч, що вже ворочаєшся, куриш, куриш — не розвидняється…

Ще перші два тижні після Кузьми й Дем'яна — спиш… Потім і кульші болять, і лікті болять, і боки болять… Підкидний дурак?

Штука, що й казать, добра, так штани протираються… І небезпечна!

Два тижні один знайомий і день, і ніч ляпав, а потім схопивсь, почав кукурікати й підкидати дітей…

Дівчат до дівчат почав кидати, хлопців до хлопців:

— До масті! — кричить. Пособорували — одійшов. Тепер не грає…

Так що ж робити? Не знаю…

Газети передплачувати, до сельбуду ходити, книжки читати, на агрономові доклади ходити?

Якби ж у книжках малювали чирву та бубну — може б, і читав…

Якби в сельбуді давали по «лампадці», може б, і ходив… А так…

Тяжка справа з зимою… Що посовітуєш?

АЛЬТЕРНАТИВА

Важке, граждани, пішло життя… І важке пішло, і складне пішло життя… І найгірше в тому житті те, що дедалі воно, життя оте навісне, все складнішає…

Голова замакітрюється, схиляється на руки, і в голові тій по борознах великого мозку плазують думки опецькуваті: «Що робити?»

Що робити, бо ловить сильно почали… Як хапонув, так і впіймали…

І чи ти скарбник, чи ти агент, чи ти завхоз, чи ти зампред, чи сам пред — все одно: не милують!..

І чи хапонув ти скарбові гроші, чи артільні, чи професійні — все одно: не милують!..

І чи хапонув ти гроші через «скрутний матеріальний стан», чи пішли вони на «бенкети», чи, «влекомий» найіуманнішими поривами допомогти безпритульним дітям, закатав ти ті гроші в рулетку, або в «залєзку», або проскакав на механічнім чи на живім тоталізаторі — все одно: не милують!..

І чи (боже мій! боже мій!) мав ти революційні заслуги, чи, може, потім матимеш — все 'дно: не милують!..

Жорстокий народ пішов…

І (о боже мій! боже мій!) кажуть, що й не милуватимуть!

Кажуть, що не милуватимуть навіть і в тих випадках, коли ви заприсягатиметесь на суді, що хоч ви, мовляв, і не маєте особливих послуг перед революцією, але почуваєте, що на випадок наступу світовоїконтрреволюції ви Гінденбурга самі в полон візьмете…

Ні на що не надійтеся… І коли стоїте перед судом, не кажіть:

— Простіть мене, граждани судді, я Перекоп сам візьму!

Не помилують!

Життя дуже складне пішло…

Пропали ті прекрасні часи, коли були прекрасні посади, де «підлататься» можна було… Пропала «підлатка»!..

І висунуло навісне життя божевільну альтернативу: або не хапай! Або тебе схоплять!

Єдине, що залишилося всім хапунам, — це присоромити Радянську владу, що вона «позичила» у пророка Мусія його восьмий заповіт:

«Не крадь!»

Тільки навряд чи засоромиться.

«СТРЕБИЛІВКА» (Натура)

Декотрі з сільських кооперативів зовсім не знають попиту на ринку і замість бляшаних або залізних виробів заготовляють галантерею аж до… корсетів і капелюхів (шляп).

З газет

Ну як ото воно писати треба?

…Ранок …Сонце світить на небі… Небо блакитне… По вулиці череда йде… Пастух співає… На сопілку грає… Вітер то подихне, то не подихне… До церкви дзвонять… А дзвін «малиновий», та тільки гугугу! Собаки гавкають…

Одне слово — село.

А в селі — «Єдиное потребительськоє общество. Магазин». Зроду, положим, у селі такого дива не було — то я жартую…

У селі є «потребилівка».

Це в кращому разі.

А найчастіше — «стребилівка», що:

— Отут вона в мене сидить…

«Отут» — це значить під грудьми або в печінках…

— Драстуйте! Бо' поможи! З п'ятницею!

— Драстуйте!

— Казала тому шибеникові: «Не став, як п'єш, кухля на сонце, бо іржа проїсть!» А йому ж, сукиному синові, хіба до того? Йому в комсомол, йому в бога не вірить! І дірочка! От бачите! Тепер і дзюрчить! Так оце до вас! Чи нема у вас іакого самого? Це ще у Котильві на ярмарку старий як кунип, як ото ще каранація була, та й пили… А тепер — дірочка! І кухоль добрячий, а тече!

— Так що й нема, бабка! Другого чого опустить можна, а кухлів не держим… Герсета для хвіруги не подойдьоть?

— Герсета?

— Купи, Онисько (це з гурту, що завжди в потребилівці: «Новостьов каких нема?»), а то в тебе талія не гньоться! Хранцюзьких, брат, привезли! Зашнуруєш —, так як шинсонетка, як хто збоку посмотрить! Петро тоді под ручку до корови водитиме!

— Страмнючий! Онуки ж уже з хлопцями сплять, а ти все отим калаталом своїм поганючим! І не поприщить, прости мене царице небесна троєручице!

— А то, може б, шляпу купила? З пір'ям, брат! Как напньош, та как бариня наша! Я своїй купив, так хіба ви понімаєте? Купив, так аж мигтить, думав до церкви повести, а вона квочку підсипала!

— Та замовч.»

— Не ндравиться! Є то, брат, нам з города шлють! На панів виводять! А ви народ необразований! Кузьма купив герсета та на наритиики для лощиці й порізав! А що б було стару засупонити, років би на двадцять, і помолодшала!

Спасибі кооперації! На селі не сумно.

НУ ЩО Ж, РЕГУЛЬНЬОМІ (З недавнього минулого)

Ціни, кажуть, на продукти виробництва нашого «регульнуть» треба.

Потому — «ножиці»…

Спочатку були ті «ножиці» отакісінькі, ніби манікюрні, потім перевернулися вони на парикмахерські, а тепер дійшло діло до того, що вже тими «ножицями» овець стригти можна…

Отже, хоч здохни, а регулюй!

Бо не регулюватимеш ти, то вони самі тебе «урегулюють*… Давайте, значить, регульньом!

Хоч нас ніхто й не питає, яка наша з цього приводу думка, але то нічого… Більше думок, більше змоги відшукати певну стежку до того регулювання…

Певна річ, що ми не збираємось регулювати так, як це робить робсел. інспекція. Взяла й заарештувала директорів промбанку у Москві. У нас свої способи.

Причина? «Ножиць» отих причина? Давайте повченому.

Мала купівельна спроможність у населення… Причина цього?

Невідповідність цін на продукти сільського господарства та на продукти фабричнозаводського виробництва. Найкраще це на таблиці:

Назва речей

Штани цілі

1 холоша

Ширінька

1 ґудзик

Скільки пудів

Жито……

ЗО пуд.

15 пуд.

7 '2 пуд.

1 пуд.

З цієї таблиці видко, що коли селянин регулюватиме своє життя по індексу цін нашого товарного ринку, а не допускатиметься різних примхів свого власницького індивідуалізму, то за 7 1\2 пудів жита він спокійнісінько матиме в себе ширіньку від штанів. Для середняка це цілком досить, бо коли серйозно говорити, то в штанях найголовніша частина, безперечно, є ширінька. Решта — від лукавого. І без тої решти перебутися можна, не лякаючи на селі жінвідділу.

Для незаможника це, щоправда, дорогувато трохи. Але незаможник все ж таки мас змогу виділити 1 пуд хліба й купити собі ґудзика. Треба тільки незаможникам шити довгі сорочки (полотно своє ж!) і на тому місці, де при відновленні господарства повинні бути штани, пришити того ґудзика… Уже вам натяк на штани й є.

Певна річ, що в цій справі найкращий і найпевніший порятунок — це колективізація сільського господарства.

Коли один незаможник має змогу купити ґудзик, то колективне господарство з тридцяти членів (див. таблицю) може купити цілі штани!

А міцний колектив, тисяч на три приблизно членів, може придбати цілих сто пар штанів… Цілий цейхгауз!

От що в таких випадках може зробити гурт, колектив!

Безперечно, ми справу регулювання цін покладаємо не тільки на самого споживача, в данім разі — на селянина.

Ні! Бо це було б зовсім несправедливо…

Державні органи: і продуценти, і торговельні — так само повинні і з свого боку вжити цілої низки заходів, щоб здешевити крам.

Що лягає важким тягарем на виробництво? На ціни тобто?

Накладні видатки…

Треба, значить, ті накладні видатки зменшити… Подумаєм, як це зробити. Берімо так.

Комерційний директор будьякого торгу чи тресту носить черевики. Коли він ходить пішки, ясно, що скоро стираються підметки. Це вимагає побільшення йому платні. Отже, щоб цього не було, треба, щоб він не ходив, а їздив на авто чи на парі вороних. Це застрахує установу від прибавки йому платні, тобто зменшить накладні видатки.

Далі. Директорові багацько доводиться сидіти — працювати. Витирається одежа. Прибавка платні… Треба, значить, обставити як слід кабінети м'якими меблями, килимами і т. ін. Накладні видатки — вниз!

Далі. Праці в директора чи там у члена правління сила, за шість годин її не переробиш. Надурочна праця. Тантьєми й т. ін. Збільшення видатків. Erqo^[33]: найняти душ шість віцедиректорів, кожному по особистому секретареві (краще блондинок). Тоді ніякої надурочної платні… Менше накладних видатків.

Далі. Ще й досі трапляється, що жінки директорів та їхня прислуга ходять на базар пішки.

Оце якось уранці нарахував тільки вісім екіпажів з линками, що їдуть на базар… Решта, значить, ще ходять пішки і б'ють підметки.

Треба, щоб усі їздили, а то великі витрати на черевики…

Взагалі, обопільні стремліиня з боку споживача й продуцента зрештою дадуть прекрасні наслідки, і ціни ми врегулюємо.

А робітничоселянська інспекція це дуже страшно!

НАЙПЕКУЧІШІ СПРАВИ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ

«Найпекучіші справи»… Значить, печуть когось…

Кого печуть, чого печуть, навіщо вони печуть — хто й зна. А коли печуть — треба те місце, що вони печуть його, гусячим смальцем помастити… Щоб не так пекло…

Давайте по черзі про оті «найпекучіші»…

1. Апарати…

Про кооперативний апарат, значить… Удосконалити його слід. Тобто зробити так, щоб кооперативні робітники дбали за доручене їм діло, щоб діло те велике росло, та щоб любили його, та всілякими засобами кооперативному розвиткові сприяли… Я зовсім не хочу цим сказати, що апарат у нас в колективі слабкий… Навпаки: апарат у нас добрий, розгалужений, міцний, кріпкий… Одне слово, здооооровий апарат. Якби йому ще й любові до справи до його комплекції, кооперація наша була б не «шляхом», а просто «алеєю» до соціалізму… Ознаки такої любові вже денеде виявляються. Послав, приміром, Вінницький райсоюз свого мукомола до Києва сита закупити. Дав гроші… А мукомол той, з великої до кооперації любові, по дорозі з вокзалу діамантів за дешеву ціну закупив. Щоб зміцнити економічну міць свого союзу. Що він помилився й купив простого скла, замість діамантів, то нічого. Найважливіша в даному разі ідея… А ідея прекрасна…

Більше таких самовідданих кооперативних робітників! В апарат їх!

Друга важлива в кооперації справа — це спеціалізація в роботі кооперативних об'єднань. Диференціація замість інтеграції. На цей шлях уже кооперація стала. Сільськогосподарська кооперація торгує… Споживча — сіє, оре, меле. Кредитова — хліб заготовляє… З цього боку все гаразд.

Третя справа. Боротьба з приватним ринком. Це дуже серйозна справа. Боротись треба так: купувати крам у державних органів (трестів і т. ін.), а потім продавати приватним крамарям. Тоді, як крамар набере оберемок краму і в нього обидві руки будуть зайняті, тоді його й бороти. Просто під ніжку його й у крик:

— Поборов!

Четверта. Культурна справа й кооперація. Де, як не тут, можна, може, найбільше допомогти кооперації? В справі, приміром, Ліквідації неписьменності. Яскравий приклад роботи в цій справі подав Шевченківський сільськогосподарський союз на Київщині. Він закупив піввагона ручок і піввагона олівців, забезпечивши таким чином населення на Шевченківщині засобами до боротьби з неписьменністю на 200 приблизно років… Пишуть старі, малі, середні, і в кожнім дворі під припічком ще й про запас гросів^[34] по дванадцять лежить олівців.

П'ята сдрава. Міжкооперативні відносини. Жити потовариському, що й казати, слід, але купати один одного — це сентименталізм. На Київщині, приміром, в однім селі три члени правління споживкооперативу кинули в криницю члена правління с.г. кооперативу. Це, помоєму, занадто. Хай сам купається, коли йому це треба: він не дитина.

Шоста;. Зв'язок із членами… Збирати збори членські слід, понашому, всетаки не пізніше, як через три роки… Бердичівський ЦРК тільки два роки не збирав зборів… Але через рік йому вже слід зібратися… На всякий випадок…

Здається, все.

Так потроху з нашої хорошої кооперації зробимотаки прекрасну.

СПРАВИ КООПЕРАТИВНІ

Кооперація — шлях до соціалізму…

Так от же знайшлись такі люди нехороші, що взяли та й збудували на тому шляхові — поперше: ресторанстолову церобкоопівську на вул. Карла Лібкнехта, № 3, а подруге, церобкоопівську крамницю бакалійногастрономічну № 11 на площі Рози Люксембург…

Це тут, у Харкові.

І одлякують оціот заклади люд трудящий, і оббігають подорожні шлях той — соціалістичний, збочують з його і забігають на шлях до справжнісінького капіталізму, та ще й слова тобі не дають промовити.

— Замовчи! — кричать. — Послухай краще, що робиться, а тоді докорятимеш.

— Слухаю…

— От… Шляхом кооперації пішов я свідомо… Громадське, — думаю, — харчування… Розкріпачення жінки… Ходім, — кажу, — жінко, до церобкоопівського ресторану… Помешкання нове… Музика…. Квіти… Пішли… Сіли… Сидимо… Прочитав я «Вечірнє радіо»… Хліб на столі стоїть — хліб поїли… Сиділи одягненими… Душно зробилося — пороздягалися.» Прослухали щось із п'ять ліричних номерів… Нарешті підходить офіціант.

— Обідати?

— Обідати, — кажемо.

— Що прикажете?

— Мені,— прошу, — борщ.

— А мені,— жінка каже, — суп…

— Сію мінуту…

Сидимо ми. Розказала мені жінка, як вона вісім років у гімназії вчилася… За всі вісім років детально розповідала: скільки їй по закону божому ставили. Розказав я жінці про громадянську війну, про події в Китаї, про хлібозаготовку, про експорт і про Локарнську конференцію. Поїли другу тарілку хліба…

— Вам борщ, а вам суп?

— Ні, мені,— кажу, — борщ, а їй суп…

— Сію мінуту…

Сидимо ми. Довго прикидали, скільки братимуть одступного, коли жилбудівництво в Харкові пошириться.

— Прошу. Два борщі… Що на друге?

— Нам, — кажу, — один борщ, а один суп…

— Пробачте, будь ласка! Сію мінуту.

— Ні, голубчику, ми вже два борщі їстимемо… А то вже скоро автобуси перестануть їздити… Тільки дайте, будь ласка, ложку й виделку, а то ви чогось по три ножі подали… Різатись, невважаючи на вашу «сію мінуту», ми ще не збираємось…

— Сію мінуту!

Ходимо тепер у капіталістичну «Німецьку» їдальню і обідаємо за п'ятнадцять хвилин… Тарілки «квасон», бо насухо витираються після того, як помиються…

Це — як обідати…

А оце — як купувати… Слухай…

— Слухаю…

Франзоль треба було купити. Зайшов у крамницю № 11 церобкоопівську, на площі Рози Люксембург.

— Дайте чотири, — кажу, — булки.

— Сію мінуту.

Дав мені чотири булки.

— Загорніть же, — кажу, — в папір, щоб нести було можна, бо мені далеко нести…

Дає прикажчик отакісінький клаптик паперу.

— Більше не полатається.

— Як же я їх, — питаю, — заберу? В портфель не влізуть, а так не вдержу, розгублю…

— Не полагається більше… Залишив булки, кажучи:

— Дарую вам ваші булки!

І пішов через дорогу до азербайджанського (очевидно) гражданина і взяв чотири булки… І дав на ті булки азербайджанський гражданин прекрасного великого з чистого білого паперу мішечка… І пішов я з тим мішечком, і не розгубив булок…

Так от тепер і зважте.

Хто винен, що мене од соціалістичного шляху оджахують?1

І я питаю:

— Хто винен?!

ГОЛОСНОМОВЕЦЬ

Ех, і життя, дорогі товариші, насувається!

Ех, і дихатимемо ж ми легко та радісно!

Ех, і славословитимемо ми і землю, і небо, — увесь всесвіт славословитимемо за радість, за спокій, за душі нашої відпочинок наболілої…

А все наука! А все радіо!

До чого ж тільки не дійде людська думка прониклива, до чого ж тільки вона не додумається?!

Серед площі будинок. То ВУЦВК. А на даху, на будинку на тому, труба велика… А з труби з тої промови сиплються, музика гримить, співи чуються…

То голосномовець.

Засідання десь іде на двадцятій вулиці, а ви під ВУЦВКом стоїте і все чисто чуєте. І чуєте аж за три, за п'ять кварталів! А все наука! А все радіо!

Ви ж тільки подумайте, куди ми йдемо, куди завертаємо! От ви сядьте та й подумайте…

Ліквідували ви неписьменність… Завели кооперативи. Позаписувались у МОДРи, Доброхеми, Овадки, ТАПУКи. Землеустроїлися… Меліорувалися… В сільському господарстві інтенсифікувались… Засівозмінились на шестипілля… Затракторилися… Кобилу свою заарденили, корову симентували, а кнура та свиню зайоркширили…

Сіли, зачесались і сидите.

А потім до жінки:

— Ке, — кажете, — Октябрино, поїду я на базар та куплю я голосномовця!

— Поїдь, Кіме Вуцзиховичу, поїдь! Давно вже пора! З ним, із голосномовцем отим, легше в світі жити…

Поїхали ви й купили…

Отут уже й починається ваше життя, спокійне та радісне…

Посадили ви, приміром, города чи бакшу, чи посіяли ви на полі збіжжя, чи стигнуть у вас у садку вишні…

А птиця капосну насідає, викльовує. Не набігатися, не накишкатися.

Пристроїли ви собі чи в садку, чи на вгороді (де треба, одне слово) голосномовця свого.

Сидите в хаті й «Нову громаду» читаєте. Прочитали одну сторінку та до дудочки:

— А киша, бодай ви були повиздихали!

А воно з голосномовця як гаркне на. вгороді, чи в садку, чи на бакші:

— А киша!

І птиця врозтіч!

І бігати не треба, і кишкатися не треба… Кавуни, приміром, вистигли.

Пристроїли голосномрвця в курені й ідете додому.

А так годині о дванадцятій прокинулись та в дудочку:

— А куди ж ото ви, розпросукині ви сини, кажіть, га? Ловилови! Держидержидержи!

Пастухи, як груші,— з. бакші.

А ви собі перевернулись на другий бік, «святсвятсвят» проказали — й спать.

Ні бігати не треба, ні сіллю рушниці набивати.

Трактором орете… Голосномовець у хати… Підбилось сонечко, обідати час… Зразу в дудочку:

т' Октябрино, галушок неси!

І їхати не треба, часу гаяти не будете.

Ех, і життя ж буде, бо велика штука радіо!

ПЕРШІ КРОКИ (Поради для ще не українізованих)

Про неприємну справу оце писатиму… Нічого не зробиш: мушу… Посада мені така вже трапилася, а воно ж, кажуть: «Узявся — так роби!»…

Про українізацію писатиму. Декрета ж ото Радянська влада видавала, щоб закінчити з цією справою. Поспішати треба. А то ще чого доброго… Знаєте, Радянська влада не любить жартувати… Доведеться, братця, при… той… налягти… Українізуємось давайте, та тоді вже спокійнісінько що два тижні платню одержуватимемо, до профспілки одраховуватимемо, коли треба — «Інтернаціонала» співатимемо, демонстрації робитимемо…

Як справжні революціонери… Робітничі селяни, одне слово.

Знаю я, що воно не дуже приємно…

То собі сидиш, і всякі «отношения» в тебе тільки: чиркчирк! Чиркчирк — як мухи.

В ответ на предписание і т. д., і т. ін…

А тепер розженешся… і до словника…

Але що поробиш? Треба: можуть скоротити…

І вчи, і переучуйся, і ходи на лекції… Та ціла морока… Та ще й морально якось непевний. Всетаки хоч що б там говорили, а мова мужича… То попанському говорив, а то помужичому. Якось воно, знаєте, не… Та я, одне слово, вас розумію.

І не легенька та мова. Має й граматику, й синтаксу, й літературу цілу. За один вечір її не подужаєш.

Я по собі знаю, як вона мені не легко давалась.

Учили мене тої мови української давненько вже…

Я вже був чималим чолов'ягою. Щось було мені місяців, мабуть, одинадцять, а може, й цілий рік… Так що вже добре знав, де в матері пазуха розстібається. Мати мене вчила. Каже було:

— Кажи: дай!

— Няй, мамо, няй!

— Дай, кажи, кажу тобі!

— Няй, мамо, няй!

— Нявкатимеш — не дам!

І не дасть. То я було плачу, ніби мене по штату скоротили…

Так що я за Мову ту вкраїнську добретаки натерпівся.

Та ще й тепер, маючи вже не одинадцять місяців, а значно більше, як рік, — та й то доводиться і в граматику зазирнути, а іноді то й у словник…

Отака та мова…

Хоч особливо, товариші зави, зами, замзамзави і інші радянські службовці, не лякайтесь. Жахатися нема чого… Мова українська ще нікого не кусала. Були тільки випадки (та й то Не пандемічні), що вона друкарщиць, здебільше ніжних блондинок, до плачу доводила.»

Але ви ж самі знаєте, які тендітні ті блондинки: вони навіть над ніжним французьким підручником плачуть… Так що це «не факт»!!

Єдине, що лякати може, — це спішність. Але й з цього становища вийти можна. Принаймні так вийти, що не скоротять…

І це не трудно… Затямте ось що…

Всі папери, писані українською мовою, починайте завжди так:

«З огляду на те та на т е…» Всі папери так починаються…

Це. значить, що ви, пишучи листа, на щось «оглядаєтесь». Поросійському значить: «осматриваетесь»… Людина ви, значить, «осмотрительная»…

А такі люди цінні і поросійському, й поукраїнському.

Далі. Затямте собі слово — «п о з а я к»… Це дуже вкраїнське слово… Що воно значить, я й сам не знаю, але людина без нього не українець…

Коли вас хто спитає:

— Українську мову знаєте?

Кажіть:

— Позаяк я її вчив, значить, знаю…

Квит! П'ять! І вищий розряд, як кваліфікованому знавцеві мови української.

Далі. Папери, що ото пишуться в канцеляріях і звуться поросійському «отношениями», звіть — «відношеннями».

Обов'язково. Відповіді пишіть так:

«З огляду на Ваше відношення за № 101, ми на Ввідношення, маємо за честь надіслати наше відношення, бо Ваше відношення торкається нашого відношення і т. д., і т. ін…»

Боже вас борони написати:

«На ваш лист за № 101 відповідаємо… і т. д., і т. д.»

Треба обов'язково в канцелярських паперах «нявкати»…

Тоді папери ті звучніші… Як коти в березні…

Далі. Широко вживайте слова: «розумієте». Як говорите з селянином, так після кожного слова: «розумієте», «розумієте»… То він вам, кінець кінцем, скаже:

— Ні чорта я не розумію…

І піде… А вам аби він пішов…

Далі. Замість «спасибі» чи «мерсі» — кажіть «дякую»… Тільки робіть наголос на не «я», а на «у»… Дуже ефектне слово… Тоді вас запитуватимуть усі:

— А хто за попа? А чи велика парафія? А скільки цього посту посповідали?

Оце поки що візьміть під увагу. Це обо'язково для українізованої людини для того, щоб її не скоротили…

Щасти ж вам, доле, на цім тяжкім, але славнім шляху!

ТАМ ТАКЕ САМЕ

З Марсом учора вночі балакав…

Тільки ото він своєю фазою до нас повернувся, я на Холодну гору, бінокля на носа — зирк! — а там над самісіньким кінцем, ноги звісивши, чолов'яга сидить…

У кепці, в сандаліях, штани під поясок…

Сидить, ковбасу їсть…

Я грамофонну трубу в рота, одкахикавсь, та як двину:

— Здоров, марсіянцю!

— Здрастуй, мать — сира земля!

— Якої губернії?

Щось він мені таке сказав — не розібрав я. Не то Катеринославської, не то Катеринославської…

— Як живете? — питаю.

— Говоріть, — кричить, — поруському, а то я поукраїнському слабувато!

— Не українізувались хіба?

— Ще!

— І в пас іще! Українізуємось оце! Термін надходить! Гарячка!

— Маїаіі біг!

— Спасибі! А хіба и бога вірите!

— Дома віримо, па службі — ні!

— І в нас так! А де працюєте?

— У Марсотресті!

— Який розряд?

— Чотирнадцятий плюс двадцять нагрузки!

— Платять?

— Платять! Та оце скорочують!

— А чому?

— Директорової жінки сестра приїхала…

— Розумію! І в нас часом так. А яка влада у вас на Марсі?

— Ради!

— А неп є?

— Нема! Повмирали від «уравнительного»…

— Візьміть наших!

— На чорта вони нам?

— Візьміть — у нас хороші: гладкі та голені…

— Кушайте самі!

— Спасибі! А як у вас діти — інкубаторами чи постарому?!

— Постарому! Один інженер інкубатора був вигадав — жінки й інкубатора побили, й інженера втопили. «Родитимемо, — заявили, — самі!»

— І в нас самі! А на батьків діти подібні?

— Не дуже! Більше на «дядю»!

— І в нас не дуже! А що у вас зараз робиться?

— Готуємось до перевиборів!

— Жінок вибираєте?

— Вибираємо!

— Скільки відсотків?

— Десять!

— Закройсь, Марсе! У нас двадцять п'ять! Три чоловіки — одна жінка!

А…

Не встиг більше нічого спитати, бо повернувся Марс іншою фазою, якимось смітником, схожим на наш Благбаз після торгівлі…

А на смітнику нікого, крім такої птиці, як наш індик, не було…

Кажуть, що то марсіанська галка…

ТІПУН ВАМ НА ЯЗИК!

Ніколи я не гадав, що Наркомздрав наш така весела установа.

А він просто «хохотун гомеричний».

Випустив він оце українською мовою прохання дитини до дорослих про те, як ті дорослі мають до дитини ставитися, щоб вона велика та здорова росла.

Дитина та ще, очевидно, була не зукраїнізована і прохала російською мовою, а наркомздравівські перекладачі переклали дитячі слова українською мовою…

Так, даю вам слово честі, що якби ота дитина вміла читати та прочитала своє прохання поукраїнському, хапонув би її родимець обов'язково і негайно.

Умерла б дитина!

Послухайте, ного такого тая хороша дитина в Наркомздраві набалакала:

1. Не цілуйте мене в губи.

Ну, це ще сюдитуди. Не хоче, щоб у губи цілували. Хоче, щоб у інше місце. Согласні…

2. Не кахикайте, не чхайте мені в обличчя, а то я захорую, й мені буде зле.

Не кахикайтеї Добре, що хоч іще не підкахикуйте!

3. Не наражайте мене на безпечність заповітритись на кашлюк і т. ін.

«Не наражайте на безпечність». Чули колинебудь отаке? Дитина прохає, щоб не заразили її на різні пошесні хвороби, а перекладачі «заповітрюють».

І не може воно прохати, щоб не наражали на безпечність. На небезпечність, може?

4. Не тягайте мене на руках.

Чорт його знає, як його «на руках» тягати можна? «За руки» тягати, чи за ноти, чи за вухо, — це ще зрозуміло. Можна навіть малу дитину й за пупа тягати, але «на руках» тягати?! їйбогу, і не бачив, і не чув ніколи…

5. Не давайте мені порожнього смочка. Сказать «смичка», щоб на скрипку грати, так що їй той смичок пошкодить? І хто його їй даватиме? Сказать, що дитина про «смичку» дбає, так мала ж іще вона.

Може, вона думала, що їй смока (помпу) в рота засовуватимуть? Доброго ж вона погляду на батьків!

Взяли б і написали просто: «Не давайте мені порожньої соски». І ьсім би було зрозуміло.

6. Не давайте мені ссати жеваної кукли. Самі ви «жовані кукли»! Ну що більше на це скажеш?

«Жевана кукла»?! Та хто ж таки ляльки жуватиме для дитини? Ото вигадали! На селах дають ганчірку дитині ссати та скоринку. Так і напишіть так! А то як прочитає якась сердита баба про «жевану куклу», то прийде і попсує вас усіх, замість «кукли» отої.

7. Не тіпайте мене та не гойдайте, як я плачу.

Не протестуємо принципово проти такого датського прохання. Але нас бере сумнів, щоб десь на Вкраїні тіпали дітей. Тіпають у нас коноплі, тіпають льон, іноді жаливу тіпають, але дітей, їйбогу (вірте мені), не тіпають! Може, після цієї «відозви» пробуватимуть, але навряд щоб з того яке прядиво булЬ. На Вкраїні іноді трапляється, що діти «тіпаються» (самі тіпаються, а не їх хтось там тіпає), але це тоді, коли їм батько чи мати істйка показують. А від істика не тільки діти, а й наркомздравцІ затіпалися б. А коли дітей хтось трясе, вони прохають: «Не трясіть нас!»

Багацько дечого тая дитина ще набалакала…

Такого набалакала, що як потрапить тая відозва на село, так не треба селянам ні театру, ні цирку, нічого їм не треба.

З кожного пункту тої відозви реготатимуть щонайменше місяць.

На тій відозві таке славне дитинча намальоване. Ну що, як воно виросте та прочитає, що з його Наркомздрав зробив? їйбо, битиме! І за діло битиме!

ВОЛЬОВИЙ СПОСІБ

Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жінка… Працювала вона в однім із «коматів», а я туди (в «комат») частенько зазирав по ділах (ділов! ділові). Ну й познайомилися…

Марина Крйвоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, і мене, та й до мене;

— Мо', й ви випили?.. Випийте!!. Чайок — він не вредить!..

Марина, як бачите, була в тому «коматі» за служницю… Чай ото, було, розносить, а після «державних трудов» — «наслідки» було то підмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь…

Завхоз так їй і наказав, як бралася вона за працю:

— Щоб мені скрізь чисто було! А Марина на те йому:

— Та то вже сама знаю. За те й гроші платите. Справна була жінка Марина… Ніколи їй ніякого «замічанія»…

Була Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:

— Якої ви округи, Марино?

— Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а «в'єзду» Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з «в'єзду».

Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото, було, й спитаєш:

— Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?

— Авжеж не хто: полтавська, українка.

— А якою ви мовою говорите?

— Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…

— Ви в школі вчилися, Марино?

— Аякже:, дві зими ходила.

— Так якою ж ви мовою говорите?

— Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю. Побалакаємо ото, так і розійдемося.

Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна… І про панів не любила згадувати.

Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».

Чимчикую якось улицею, а до мене:

— Драстуйте!.. Дивлюсь — Марина.

— Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?

— Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!

— Як?

— А так. Не видержала тої мови вкраїнської… «Здаменту не здала».

— Як? Розкажіть!

— А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі понашому вивчилися говорити й писати… Раніш ото воно «попанському» все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі… «Трохи поспиш, трохи послухаєш». Коли ось комісія.

— Марино, — говорять, — Кривоверха! Підходю…

— Звідки ви? — питають.

— Полтавська.

— Українську мойу знаєте?

— Аякже… Руської не втну, а свою, — кажу, — знаю.

— Так скажіть нам, що таке «родовий відмінок»?.. Я їм одказую:

— Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила, — кажу, — од покійного чоловіка Пилипка, та господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…

А вони мені:

— Не те! He те! Ми не про те… «Відмінок»… а «падеж» знаєте що таке?

Так чула від. батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам'яті не було такого.

— Не знаєте, — вони говорять, — ви граматики:.. Сквернувато. А про «вольовий спосіб** знаєте? Про «повелительное наклоненіє»?.. Як воно в най буде?

— А чого ж не знаю. Звелять — зроблю, не звелять — не зроблю. Наше діло таке.

— Ну, йдіть, — кажуть.

Пішла я… Та оце як бачите — на вокзал аж іду.

— Даааа!

* * *

Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося. «І чого я, — думаю, — не комісія?!» Сів в автобус і їду. Чую розмову:

— Откуда ви, Вадим Федорович?

— Ффу! Екзамен по українізації дєржал!..

— Ну і как?

— Прекрасно. Спросили меня про «вольовий спосіб»… Я їм как зашпандьоріл: «Вольовий спосіб», ето бившеє повєлітельноє наклоненіє. Полноє окончаніє,— говорю, — форм «вольового способу» такоє… Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно… Однім словом, первая категорія…

— Поздравляю! А мнє еще предстоїт ета непріятность!.. Щасливий Вадим Федорович.

А Марині, бідолашній, не поталанило.

* * *

P. S. Не знаю, може, мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка в його знаменитих гуморесках, — пробачте мені цей «плагіат», — я тут зовсім в іншу точку б'ю. Приклади тут мають другорядну вагу.

«КОНФУЗ»

«Безперечним фактом є те, що нащадки січовиків на Кубані не говорять тою мовою, як говорять корінні, право й лівобережна Україна…

Українська Кубань не повинна йти таким точно шляхом «язикотворчества», що її інтенсивно розвивають тепер в УРСР.

Наша задача — не привести кубанцівукраїнців тільки до форм, вироблених на Україні,— а створити ту школу, базуючись на живому мовному матеріалі кубанських нащадків січовиків».

(Із розмови з наркомом Л. В. Лупачарським, надрукованої в Ростовській газеті «Молот»).

і

І прийшло людство різними шляхами до комунізму…

І коли прийшло людство різними шляхами до комунізму, тоді стара гвардія більшовиківленінців, на березі Тигру й Євфрату зібравшись, доповіді різних націй вислухувала…

І сидів серед старої гвардії перший нарком освіти народної, першої Соціалістичної Республіки Радянської, Анатолій Васильович Луначарський…

Він, як керівник культурнонаціонального відродження, слухав доповіді про шлях до комунізму через національне самовизначення…

І проходили перед старою гвардією більшовиківленінців різнобарвні нації, колись страшним царатом пригнічувані…

Проходили білоруси, українці, євреї, поляки, німці, турки, татари, киргизи, чуваші, лопарі, мордва її силасиленна інших націй…

І розповідали…

Розповідали вони й про труднощі, з якими піднімати культуру, віками в домовині бувшу, доводилося, і про радість творчості, про радість відродження…

Розповідали про те, як доводилося прискорювати процес мовотворчості, щоб угнатися за культурами, що в нормальних умовах розвивалися…

Й усміхалася радісно стара гвардія ленінська, бачачи нації й культурно, й політично розкріпачені…

Проходили нації…

І останніми підходили нащадки запорізьких січовиків славних — кубанціукраїнці…

І запитав їх Анатолій Васильович Луначарський:

— Гей ви, запорожці, ви, славні молодці. А скажіть нам, а розкажіть нам, коли відроджуватися почали?

І залунав кубанський голос колективний:

— Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць у небі, год у книзі, а день у нас такий, як і в вас — поцілуй за те он куди нас!

І тихотихо зробилося на березі Тигру та Євфрату. І, потупивши очі, запитав Анатолій Васильович Луначарський:

— Що кажете таке, запорожці, ви, славні молодці? Відповіли нащадки січовиків славних:

— Як відроджував, так і кажемо… На мовному матеріалі січовиків відроджував! Чого ж гніваєшся!

І ще тихше зробилося на березі Тигру й Євфрату.

УКРАЇНІЗАЦІЯ Інтермедія до п'єси «Вій»

ДІЙОВІ ОСОБИ:

1) Голова комісії українізації.

2) Два члени комісії.

3) Радянська панна.

4) Кумедник.

5) Хор бурсаків.

Всі дійові особи — переодягнені бурсаки.

Кумедник (вискакує й дзвонить). Гей, латрижники, ланці, розбишаки, поганці, цитьте! Тихо, невігласи, сміріте ваші гласи! Зараз почнеться комедія, весела інтермедія.

Бурсаки. Тихо! Комедія! Інтермедія!

Кумедник. І ритори, й авдитори, граматики і братчики. Незаможники, середняки і трррудова інтелігенція. І партійні, і безпартійні, і навіть чесні безпартійні. Вичищені й відновлені. Хто «за» і хто «проти». Ану, хто «проти»? Нема? Тото ж. Цитьте. Внемліте к річам моїм. Слух преклоніте. Ми вам українізацію апарату покажемо і як тую українізацію переводиться, розкажемо. Прислухайтесь, придивляйтесь. Все, що покажемо, запам'ятайте і на вуса намотайте.

Бурсаки. Тихо! Українізація!

Кумедник. Ось іде комісія по українізації.

Входить комісія.

Кумедник. Ось іде громадянка Ундервуд. Вона на всі 100 % українізувалася і через те на радянській посаді зосталася.

Входить панна.

Кумедник. Прислухайтесь, придивляйтесь, воно вам у пригоді стане, бо українізувати вас ще не скоро перестануть. Будьмо уважні.

Голова комісії запитує панну. Члени — записують відповіді. Бурсаки на всі відповіді панни реагують жереб'ячим: «Гогого».

Голова (до панни). Ви українізувалися? Панна. Вже.

Голова. А скажіть, будь ласка, навіщо переводиться українізацію?

Панна. Українізацію переводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти.

Голова. Так. Так. А скажіть тепер, чим славна є наша Україна?

П а н н а (співає):

Лугом іду, коня веду, Розвивайся, луже!

Бурсаки (раптом підхоплюють):

Сватай мене, козаченьку, Люблю тебе дуже.

Кумедник (дзвонить, силкуючись припинити бурсаків. Останні поволі втихають). Ффу, не видержали хлопці! Голова (до панни). Ви хотіли сказати піснею? Панна. Але… Голова. Що таке «але»?

Панна. «Але», понашому, поруському, будіть значить: «Да».

Бурсаки регочуть… Музика грає туш.

Голова. А чим іще славна наша Україна? Панна. Борщем і галушками.

Бурсаки "регочуть… Музика грає туш.

Голова. Ну, українознавство ви засвоїли добре. Тепер трохи з географії… Скажіть, що таке «селянин»?

Панна. Селяни… селяни… селяни… Про це і не говорили.

Голова. Не говорили? Ну, та це не так і важно. А скажіть тепер, як буде поукраїнському: «В виду того, что…»? Панна. Позакак.

Голова. Прекрасно. Прекрасно. Та ви краще од Шевченка. Скажіть тепер, як пишуться папери українською мовою?

Панна. Всі папери українською мовою починаються так: «З огляду на ваше відношення…» А в словах, де було руськоє «ять», пишеться «і» з точкою.

Голова. Приклад?

Панна. Наприклад: «лєс» — ліс; «сєно» — сіно; «возлє» — возлі; «вездє» — везді…

Бурсаки регочуть.

Голова. Все це дуже добре. А всетаки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні? Панна (мнеться). Не… не… знаю. Голова. Не знаєте? Панна, Не знаю.

Голова (до дириЖера). Маестро! Допоможіть!

Музика починає грати гопака.

Панна (скрикує). Гопак! (І починає танцювати).

Танцюють усі. Усі до нестями. Кумедник намагається перепинити. Нарешті всі вгамовуються.

Голова. Прекрасно! (Урочисто). Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд… Ви вільні…

Бурсаки (співають). Українізувалась. Українізувалась.

Українізувааалаася.

Завіса.

Усмішки літературні

ПИСЬМЕННИКИ

Слово «письменник» походить від дієслова «писати», а не від якогось там іншого дієслова.

Отже, виходить, що письменником зветься людина, що пише…

І то не така людина є письменник, що випадково там щось напише і стане… Ні! — письменник так він увесь час пише й нема йому нікоторого впину.

Це починається завжди так.

— Ось, подивіться… Чи не підійшло б… оце до вашої газети? Це я написав…

Дивитесь.

— Не підійшло б… Знаєте… Не такого нам треба… Нам би якби щоб отакого…

— Так у мене є й таке. Ось…

І це не таке… Нам би якраз не такого треба…

— Так у мене є й не таке. Тільки вдома… Я принесу…

— Принесіть…

Ви дивитесь йому вслід, як він повернувся йти, дивитесь… дивитесь… дивитесь…

— Нда! — кажете собі.— Єсть! Потім приноситься «не таке, а отаке».

— У мене й ще «!

— Та ні, нам так що й цього досить… Продивимось… Зайдіть так через тиждень…

— Бувайте!

— Товаришу! Там друкарня прохає на «корпус»… Робітники стоять…

— І ти, лиха година! Дивись… І нема нічого підходящого… Ага! Ось… Почекайте трохи… Продивлюсь… Ммм… «Били ми Врангеля»… «Червонці наші… орли»… «Загнали в море»… «Хай живе»… Щось підходяще… Нате… На «корпус», скажіть, хай беруть… І пішло.

А як уже пішло, то тоді держись.

— Товаришу! Я ще вам приніс… Ось… і ось… і ось…

— Добре! Продивимось. Залишіть.

У всякім разі, з цього моменту вважайте, що є ще один новий письменник, якому кажуть:

— Випишетесь! Нічого… Не святі горшки ліплять… Потім так місяців через два, дивись, уже в «Гарті», або

в «Плузі», або в «Більшовику» він про «форму» і «зміст» жарить та:

— У Тичини, знаєте, є щось старе… Не скажу напевно, що саме, але щось є… Отаке щось, знаєте… Не таке, а отаке…

Маєте письменника кваліфікованого.

Отак, як бачите, письменники получаються…

Далі із зростом чуприни зростає й той чи інший письменників світогляд, та чи інша його ідеологія, та чи інша платформа…

Власне, платформа не «та чи інша». Платформа переважно тепер радянська. Навіть не переважно, а виключно радянська.

Світогляд здебільша революційний…

Ідеологія здебільша пролетарська або пролетарськоселянська…

Коли до цього ще додати порожній здебільша шлунок, прекрасний апетит, гарячу кров, хоч і без відповідного числа червоних кров'яних кульок, то внутрішній вигляд письменників уже можна собі уявити добре.

Назовні письменники всі в штанях, іноді дуже добрих, іноді дуже дірявих (залежить від талану), мають вони (як уже говорилось) здебільша довге волосся.

Більше особливих ознак, здається, нема.

Довжиною рядка в творі всі письменники поділяються на прозаїків, на поетів і на футуристів.

Прозаїками звуться ті письменники, у яких рядок дуже широкий, і дуже довгий, і дуже дешевий.

Поети — це ті, що рядок у них коротенький, яскравий. І на кінці в нім причеплено або риму, або асонанса, або алітерацію.

Коли цього не причеплено, то такий вірш зветься верлібром, або ліверною ковбасою.

Футуристи походять від слова латинського futurum, тобто майбутній. Отже, це, власне, ще не є справжні письменники. Це письменники майбутні. Ще колись писатимуть, а тепер вони тільки бавляться, граються, вчаться на письменників і лаються.

А взагалі народ вони всі симпатичний і мали в Києві свою газету, а в Москві тов. Троцького, який сказав:

— Хай чим хоче та дитина бавиться, аби тільки не плакала! Не займайте, може, з їх що й буде путнє.

Рядок у футуристів безформений якийсь, бо, кажу ж, вони не насправжки ще пишуть, а дряпають.

Незрозумілістю свого твору письменники поділяються на символістів, імажиністів, неокласиків, реалістів (і ще сила є різних «істів»).

Символісти — це ті, що пишуть віршами «символ віри». Потім вони перевертаються на неокласиків, з неокласиків на пролетарських, з пролетарських на футуристів, крім поета Якова Савченка, який був символістом, так залишився ним і до цього часу, бо розгубив усі свої «символи віри» й тепер усе 'дно що без паспорта.

Неокласики — це ті, що кажуть:

— їйбо, ми не такі, як ви нас розумієте!.. їйбогу, ні! А ви нас отак розумієте?!? Айяйяй! Як вам не сором!

Імажиністи — від слова «і ми мажемо». Так що це всім зрозуміло. У нас їх мало.

Реалісти — це, як ви й самі догадуєтесь, письменники, що скінчили реальну школу й не склали конкурсу до політехніки. Так реалістами й залишились…

Є ще особливий гатунок письменників. Це так звані гумористи. Вони пишуть для того, щоб читачі плакали, або самі плачуть, як пишуть, бо їм писати не хочеться. Нещасний народ усі гумористи, бо, навіть коли зуби болять, мусять писати щось «веселе».

Символіст, або імажиніст, або взагалі інший якийнебудь письменник, так тому можна писати, що він хоче. Трррагедію так трррагедію, комедію так комедію. А гумористові — ні. Обов'язково — веселе.

Найголовніше в письменникові — талант.

Талантом своїм письменники поділяються… Ні. Будем одверті… Письменники всі талановиті. їйбогу, всі. Нема неталановитих письменників. І не буде ніколи.

Попробуйте сказати якомунебудь, що він неталановитий… Спробуйте…

Та ніколи не скажете…

А як і скажете, так спересердя, і він вам не повірить…

От тільки де. в письменника той талант знаходиться — не знаю. Ніколи навіть бачити його не доводилось…

З декотрими ж і купався навіть і не зауважив, хоч і придивлявсь пильно…

Дивишся: людина як людина… Сяде писати — талант…

Талант — це штука дуже тендітна, і про його краще багато не будемо писати… Бог із ним.

Найголовніше для письменника — гонорар.

Гонорар декотрі теоретики вважають за головний чинник у психології творчості.

Схиляюсь і я до їхньої думки, звичайно, не як теоретик, а як практик од літератури.

Хороша штука, що й казать, і задля нього, задля гонорару, можна навіть отакі вірші встругнуть:

Коли я бачу на вулицях тічку І коло неї ватагу собак, Я згадую гарну дівчину, Оточену компліментами Перехожих гуляк…

(Гео Шкурупій, Барабан, crop. 16)

Коли б не було на світі гонорару і поет побачив на вулиці тічку, він або пройшов. би собі потихеньку повз неї, або (коли він молодий і «рєзвий») почав би тюкати… 'І більше нічого… А так бачите: зразу «пригадав дівчину», та ще й «гарну».

От що значить — гонорар…

— Та… що вже казати. Якби не було гонорару. Ну, годі. Крапка,

«ПЛУГ» (Усмішка)

Плуг…

Думаєте, плуг «Сака» однолемішний, той, що за його ще й досі виплачуєте сільськогосподарському кооперативові? Ні…

Цеінший «Плуг», що не має ні чересла, ні лемеша, ні полиці, ні чепіги і нічого такого іншого…

Це «Плуг» — і не плуг, і машина — й не машина. І оре — й не оре…

Це щось таке не зовсім навіть і зрозуміле…

Чоловіка сто люду. Такого собі звичайнісінького люду, як і ми всі грішні, а коли їх стулити докупи, — виходить «Плуг»…

Отак як подивишся на них: ось «Папаша», ось Божко, ось Панч, Шевченко, Коляда, Сенченко, Копиленко, Панів, Вражливий і т. д., і т. д…

Сидить, значить, ніби звичайнісінький гурт людей… А хто йде, хто проходить — зразу:

— Дивись! «Плуг»!

Як нарізно — люди! Як укупі — «Плуг».

І так, розумієте, з 1922 p., з березня місяця, коли після славнозвісного «мугу»… (Це так голова спілки яасто говорить: «мугу»), кажу, після того «мугу» народився «Плуг».

«Мугукнули» разів зо два, зо три — а тоді:

— Що ж, хлопці, робитимемо? А Панів:

— Хто й зна! Щось робитимемо!

— Мугу! Треба щось робити… А Панів:

— Хто й зна! Треба щось робити…

— А що саме робитимемо?

— (Тоненько). Писатимемо. Ось послухайте:

Коли пас я маленьким гусят, Мені сонце всміхалося любо.

— Пас маленьким гусят?

— Пас!

— Сонце всміхалося?

— Всміхалося…

— От і добре! Будете за секретаря. Розпорошились усі. Треба той порох зібрати. Може, що буде! А то, брат, міщанськовласницька напирає…

— (Тоненько). Напирає.

— Пишіть… «Плуг» має на меті об'єднувати розпорошених досі селянських письменників, що, грунтуючись на ідеї…»

— А що таке «ідея»?

— Потім! На вечірках дізнаєтесь… Пишіть…

— Пишу…

— «…на ідеї союзу революційного селянства з пролетаріатом, ідуть разом з останнім до утворення нової соціалістичної культури й ширять ці думки серед селянських мас України без різниці національностей…» Так?

— Хто й зна! Так!

— Треба ініціативної групи…

— Хто й зна…

— Хто ще є такий, що пише?!

— А це хто такий?! Здрастуйте! Хто ви такий?

— Я? Остап Яровий!

— Письменник?

— НІ!

— А може, письменник?! Пишете щонебудь?!

— Пишу. Листа ось батькові написав, щоб гроші на марки прислав.

— Ну от! А кажете, що не пишете…

— А ще хтонебудь є? Щоб із селян?

— Шевченко ще є… Пише.

— Давай сюди!

— Коляда є! Крашаниця є. Сенченко казав, що письменником хоче бути!

— Давай сюди! Підписуйте, ініціативна група. Ходять розпорошені!? Збирайтесь, хлопці! Читай!

— Нема чого читати.

— Пиши й читай……………..

Народився «Плуг»…………….

І потім у «Вістях», у відділі «Література й мистецтво»:

ПЕРША ВЕЧІРКА «ПЛУГА»

«Учора відбулася перша вечірка «Плуга». Зачитано було твори Панова, Шевченка й Пилипенка. В дискусіях брали участь: Панів, Шевченко й Пилипенко. Аудиторія, що складалася із Панова, Шевченка й Пилипенка, поставилася дуже прихильно до творів молодих письменників».

І пішло… Й пішло… Й пішло…

…11 вечірка «Плуга»… З погордою:

— «Численна авдиторія понад 14 душ жваво, обговорювала Сенченків твір».

…ЗО вечірка «Плуга»… …Авдиторія більш як у 60 чоловіка. …61а вечірка «Плуга». …Авдиторія понад 200 чоловіка. …87а вечірка «Плуга»…

…Численна авдиторія.(більш як 500 чоловіка)…

Почало гнати філії.

Філію у Валках (Панч заснував). У Полтаві. В Кременчуці. В Миргороді. В Лубнах… Потім на Правобережжя: Київ, Умань, Житомир…

Наддніпрянська Україна заплужанилась.

Летять листи…

…«Пишу вірші. Напишіть, чи можна вступити до «Плугу». Посилаю 14 зшитків. Коли мало, пришлю ще 22… Ідеологію поділяю. Пишу, як Шевченко, хоч дядина кажуть, що в мене чепурніше виходить».

…«Шановні товариші! Дійшла чутка й до мене, що у вас там є якийсь «Плуг», що допомагає селянським письменникам. Я вмію вірші писати, та ніколи. Чи не прислали б ви свого «Плуга» виорати моїх дві десятини, а я за цей час написав би віршів. А то як сяду писать, землю відберуть, бо «нетрудовий елемент» скажуть…»

…«Уважающі мене товариші. Я селянський письменник, прямо від плуга. Чи можна мені до вашого «Плуга» приписатися? Напишіть, пожалуста, чи звільняє це від військової служби і чи можна буде повернути відібрану в мене землю. Посилаю на одвєт марку і скілько це буде стоїть…»

…«Я бувший диякон. Тепер священик. Постраждал за революцію: відібрали ругу й будинок. Пописую. Благочинний говорить, що пишу, як Пушкін. Коли ціна підходяща, пришлю. Гроші наперед, бо многії за сороковуст обіцяють, а як одправиш, ховаються. І когда єто всьо кончиться?..»

Приходять.

— Здрастуйте!

— Доброго здоропля!

— Ви будете «Плуг»?

— А що таке?

— Та оце прийшові Чув, що на селянських письменників обучаєте. Приніс осьдечки клунок віршів… Батько кажуть: «Все пишеш! Усе пишеш… Ішов би ти куди… Куди б уже йшов… то йшов. Все одно, кажуть, толку з тебе чортма ніякого. Взяв би паляницю та пішов, можетаки, хоч на письменника б виписався».

— Та оце я й прийшов… По дорозі обікрали. Мати дали сто тисяч, так і ті вкрали.

— Ідіть у Селянський будинок. Шукайте Пилипенка або Панова, нате записку…………….

— Чи сюди я попав? Це «Плуг»?

— Хай буде це!

— Приїхав з Донеччини! Віршів привіз… Хочу видати. Не знаєте, почім платять? У мене їх, підходящих таких, рядків тисяч на десять. Коротенькі вірші. Лірика більше. Тільки я дешево не продам…

— А покажіть…

— Ось!

— Не видадуть!

— Як не видадуть?

— Так. Не видадуть… Багато дуже.

— А ви хіба з «Плуга»?

— Ні, я не з «Плуга».

— Так скажіть мені, хто там у їх головний? Як то так — не видадуть?!

— Ідіть у Селянський будинок. Шукайте Пилипенка або Панова. Нате записку.

— З Сибіру прийшов! Писавписав там, а тоді думаю: «Що ж я тут пишу, коли є Україна». Та оце й прийшов. Подивіться, будь ласка, чи воно куди годяще…

— А чим живете?

— А нічим. Живу та й вже! І пишу. Тим і живу.

— Здрастуйте вам, пожалуста!

— Здрастуйте!

— Де тут отой «Плуг»? Заїдь, каже стара, подивись, мо\ там дешевше, як у капаративі. Орав оце, а воно, сатана, каменюку підтаскала. І потилиця так якось угнулася, Що як не нажмьощ — огріх, як не нажмьош — огріх! А воно при наших достатках…………….

Прокинулись творчі сили, буруном на «Плуг» ідуть…

— Що?1 Розворушили?!

— І де тільки вони беруться?!

І забалакали про «Плуг» геть усі закутки України нашої Радянської від Карпат аж до Кубані…

— «Плуг»! «Плуг»! «Плуг»!

— Для селян пишуть! Бо селянські письменники! Заворушилися села.

— Та хоч скажіть, на милость божу, що ж ви з ними робитимете?

— Е! «Скажіть»?! Робитимемо! А Панів:

— Хто й зна! Може, щось і робитимемо!

— Мугу… Треба щось, хлопці, робити… Так, братця, не можна… Раз розпочали, назад нікуди. Треба на щось сідать… Багато нас — на віз не влізем. І в гарбу, брат, не всунешся… Платформу, хлопці, цілу треба! Бо без платформи розсипемося!

— А яку платформу?1

— Яку? Урбанізувати села треба.

— Урбанізувати?! Ой! Жалко ж! Там квітки, там телята!

— Жалко?! Самому, хлопці, жалко, та ні чорта не поробиш! Треба. Механізація пішла, індустріалізація, інтенсифікація, соціалізація, матеріалізація, пролетаризація, комунікація, алітерація, тракторизація… Проопали телята!!

— А верби як?! А гусята?!

— Та не плачте, а то й я заплачу… Треба й гусят урбанізувати. Воно таке маленьке, біленьке, гарненьке… А доведеться бідолашному штепселя вставить…

— Пищааатимеее, сердешне…

— Та ми йому потихесеньку… А ви чого, Шевченку, хлипаєте?

— Та лошати жалко! Таке звіздочоле, од Машки. На Петра найшлося… Найшлось, та тільки — ігигиги! І батіг у мене був восьмерик! От ляскав!

— «Лошати жалко»?1 Гусята?! Телята?! Геви чортові! Та ми, їдрі його налєво —

Дойшов океанові м'язи.

Запрягайте у тумби.

Електричним струменем' проріжте…

Це — біла індустрія

в розважливій праці

Г'ех!

Мов грітись на сонці або купатись в морі, така трояндова солодість — праця в заводі!^[35]

— Та ти такий! Ти Коляда!

— Ну, годі, хлопці! Годі плакать: треба діло робити. Поплакали й досить…

— А я ось уже написав.

— Ану…

— «В тихий вечір прощався я з полем»^[36].

— Ну, от і добре! Так і всі пишіть. Треба прощатись… Ну, годі, годі хлипати… Воно не так страшно… Поки урбанізуємо, ще мати не раз горішків напече. їздитимете додому урбанізувати — і горішки їстимете. Не плачте: вони після урбанізації ще смачніші… Так от, значить, будем урбанізувати село… Машини туди, електрику… Наближати його треба до міста… Щоб спілка робітників і селян…

— І не буде вже села?..

— І не буде… Ні! Як — не буде? Буде! Не плачте… Ми село урбанізуватимемо, а місто селозуватимемо… Тоді так воно й вийде: де тепер місто, там буде село, а де тепер село, там буде місто! Згода?

— Згода! Згода!

— Такот, хлопці, й поділяйсь! Одні хай будуть урбанізатори села, а другі — селозатори міста. От, Коляда, Крашаниця, Голота, Сенченко, Копиленко, Вражливий, Донченко і ще дехто там хай урбанізують, а Шевченко, Панів, Панч, Кириленко, Коваленко, Муринець — ті селозуватимуть… Оце наша й платформа. А ідеологія пролетарськоселянська. У нас конструктуватимемо, а в їх, у панів, деструктуватимемо. А форма і зміст — синтеза. І того трошки, й того трошки. Щоб не зариватися. Повагом. Встигнемо, мовляв, з козами на торг… Ми не авто — ми «Плуг»… А як хто хоче з «оранки» додому на аероплані — лети… Потому — урбанізація… А так, щоб зовсім тільки те й робить, щоб на ковадлі цокать, на авто гудіти — іти в «Гарт». До Блакитного й Коряка. Потому селозація… Згода?

— Згода! Згода!

— Так от і починайте…

— А можна так, щоб з міста на село динамо, а з села до міста волошки?.. Хоч один букет? Дуже люблю волошки…

— Та носіть…

— І щербець можна?

— Можна і щербець…

— Так у понеділок, хлопці, збирайсь…

— А… а… критика нема… Без критика — як?

— Як нема? Я — критик!

— А хто ви такий?

— Спрашуєте?! Божко! Соціальна передумова повинна бути! Класовий підхід і щоб диференціація! А то шари суспільні й експлуатація визиску. Знову ж таки ціна та цінність з надвартістю. І взагалі, куди воно й кому потрібне?! А ви питаєте, хто я?

— Правильно!

— Так от, хлопці, тепер уже все є. Починайте! Оріть!

І почалося!

…Революційна річка греблю рве. …Машини на села! …Ромашки на завод… …Індустрія… «Електроплуги».

…Павперизація»… «Бандити»… «Гей, молоді селюки, осюсюртеся»!

«Верби над ставом»… «Демонстрація»… Дроти… Телята… Гусята… Поросята… Трактор… Плуг… Соха… Динамо… Хлів… Кабель… Річенька… Океан… Колядки… Щедрівки… Інтернаціонал… Альманах…………..

Мало вам?

«ПОНЕДІЛОК» (Моментальна фотографія-шарж)

«Вісті» у неділю:

«Завтра в Селянськім будинку чергова вечірка «Плуга». Початок о 8й годині. Вхід вільний…»

Це щонеділі.

А це щопонеділка:

— Сьогодні «Плуг»… От і добре. Я скажу мамі, що нам лектор сказав, щоб ми одвідували плужанські вечірки… Приходь і ти… Дуже цікаво… Там таке читають іноді… Коляда. Незрозуміле щось… Та й інші… Трохи побудемо… А потім пройдемось… Не забудь тільки насіння захопити…

— Добре!

Восьма година…

— О, о, о! Ото Хвильовий!

— Ото!? А я думала… Так ото він такий… І худий, і чорний. А я думала…

— А ото Поліщук! Бачиш:, ононон! Поет! Правда, не похожий!

— Не похожий…

— А он Тичина… Бачиш, он там за стіл заховавсь?!

— Та де?!

— Та он! Бачиш, он за ніжкою пенсне видно… Ото Тичина…

— Так ото він такий? Дивись — і в штанях… А які вірші пише… Він жонатий?.. Дай насіння…

— Оо! Голова! Зараз почнуть!

— Товариші! Прошу зайнять місця! (Пауза)… Місця, товариші, зайнять прошу… (Пауза)… Прошу зайнять, товариші, місця!.. (Пауза)… Зараз починаємо] Займіть місця, товариші!

— Шшшшшш!

— Прошу уваги, товариші! Сьогодні у нас програма така: спочатку автори зачитають свої вірші, а потім ми ті вірші обговорюватимемо… Першим зачитає свої вірші товариш Коляда Грицько! Прошу…

— Гм! Кхм! «Індустрія». Поема!

— Як?

— «Індустрія».

— Ага!

Індустріалізація жартівливо халявами зорить.

Індустрія кліпає віями'.

В лісі загартовані лісовики гризуть дуби.

Індустрія пиляс…

А моя пісня!

Лізь своруном п граніт.

Схоронись,

А потім

Бабам!

Все.

— Другим зачитає свій вірш молодий початкуючий поет з Поділля Брунчук!

— Прошу!..

— Тихше, товариші, зачиніть двері!

У неділю мати встала, Курей з хліву виганяла. І я рановранці встав, Соловей іще співав, 1 таке золоте сонце Зазирнуло у віконце.

— Так, товариші! Зараз ми обговоримо ці твори. Бо більш, здається, нікого нема… Хто забирає слово? (Пауза) … Ну, так слово хто хоче забрати, товариші? (Пауза)…

Нема бажаючих?.. (Пауза)… Ну, товариші… Товариші… Хто забирає слово? (Пауза)…

— Божко, починай!..

— Таке…

— Та починай, Божко!..

— Та доведеться… Так, значить, от… Коляда… Чули ми вже його тут не раз… Почули й сьогодні… Що ж ми почули?.. Що «індустрія халявами зорить»… Де він бачив ту «індустрію в халявах»?.. «Індустрія кліпає віями…» Краще б Коляда сам кліпав віями, ніж ота індустрія… Я не розумію, навіщо нам оце читати… Такою поезією розважати тільки слинявих панків, буржуа отих гнидяних, а не зачитувати їх отут на шостім році революції. Накопичитьнакопичить цілу гору якихось страмних слів і думає, що дав нам індустріальну поезію… Остогидло вже це. Це, значить, Коляда… А другий… Як його… Брунчук… Що там у нього?.. «У неділю мати встала»… Невиразно це в нього якось… «Мати»… Різні матері бувають… Коли вона мати пролетарська або незаможницька, хай би й устала… А коли це типова індивідуалісткавласниця, можна було б їй і не вставати… Поет не зазначив, чого вона встала! Яскраво це в його не видно… «Курей з хліву виганяла…» Це так… Але для чого? Коли для того, щоб засмажити собі курку та любенько з своїм чоловікомкуркуликом поїсти, то нам такої поезії не треба… А коли вона їх вигнала для того, щоб потім ще з більшим запалом узятися за класову боротьбу, то це інша справа… А поет цього не виявив… Він ховається чогось… Значить, тут щось непевне… Нема диференціації селянства… Знову ж і сонце… В чиє воно віконце засяло?.. Чи у віконце ^декласованого сільського пролетаря, чи втлитасве?.. Коли в глитасве — нам такого сонця не треба… Такий вірш, помоєму, ні до чого… Оце, здається, і все…

— Тов. Шевченко!

— Я скажу коротенько… Коляда… На чорта нам такі поезії? «Лісовики… гризуть… зуби… індустрія… пиляє пісня… своруном… Бабам якийсь»… Кому воно потрібне… Пролетаріатові?! Чи селянству?.. Нікому воно не потрібне… Там десь… у височині ширяє… Не місце їм у «Плузі»… А от щодо другого товариша… Як його?.. Буркун… Так я з Божком не згодний… Чого тому Божкові треба, я не знаю?.. Курячої диференціації якоїсь?.. А мені вірш подобається… Правда, там дієслівні риМи, стара трохи форма, але здоровий, цілком зрозумілий вірш… Не всім же бути таким розумним, як Божко!

— Тов. Копиленко?

— Я, товариші, зовсім не думав виступати… Але мене прикро вражає Божків виступ… Люди пишуть, учаться… Ми всі учимось… Шукаємо. Напрямку шукаємо… Б'ємосьб'ємось: куди нам іти… А Божко, він, я не знаю, чого він хоче… Так не можна… В Росії і Єсенін, і Пільняк… Всі вони шукають… А Божко чомусь зразу якось, не так якось, а отак якось… Так, товариші, не можна…

— Тов. Панів?

— Відносно Коляди… Звичайно, в його це все якось не так… У його є гарні образи, а як узяти все цілком, так щось таке ніби без образів… Він, безперечно, поет, і талановитий поет, але вірші в його якісь… я б не сказав, що талановиті… Відносно товариша Буркуна… Починає хлопець іще. Стара форма, але є рима. Стара рима, але є форма… Помоєму, хай пише. До «Плуга» прийняти можна.

— Прошу.

— Я не знайомий з літературою зовсім. Я сам селянин. І балакатиму, як із села. Для кого це пишеться? Для селян. Це ж селянські письменники. Хіба селянин оте, що написано, зрозуміє? Коли я не розумію, то куди там тому селянинові? Пишіть так, щоб було зрозуміло…

— Хто ще забирає слово?

— Дозвольте…

— Прошу!

— Я мало знайомий з літературою… Але мені здається, що нема за що вхопитися… Дайте мені за щонебудь ухопитися, щоб потягти за собою масу. Хоч за волосинку дайте вхопитися, щоб та маса за вами потяглась…

— Хто ще бере слово?

— Товариші! Наш народ темний, віками гноблений по польських в'язницях, забитий, несвідомий… Промовте до його зрозумілою українською, пролетарською, інтернаціональною мовою… Він нещасний, катований, віками гноблений український мужик, забитий, несвідомий, він не розуміє, бо йому забороняли, його катували, його в темряві держали, а коли до нього промовити зрозумілою українською мовою, то він, нещасний, катований, віками гноблений, по польських тортурах, скільки він, нещасний, лиха зазнав, бо йому забороняли, його катували, з нього знущалися… Я кінчила…

— Хто ще, товариші?.. Нема нікого. Дозвольте резюмувати! От що, товариші! Як підходити до того чи іншого твору? Це — головне! А підходити, помоєму, слід так: для кого твір писаний? На яку він аудиторію розрахований?.. Акурат і тут… Твір Колядин… Колядин, кажу, твірі На яку він аудиторію розрахований?

— Ні на яку!

— Не скажіть, товаришу! Він розрахований… Розрахований, кажу, він. Так і твір Брунчуків… На яку він аудиторію розрахований? Коли ми це твердо собі з'ясуємо, тоді дамо йому й оцінку правильну… Правильну оцінку… Завтра, товариші, об одинадцятій годині збори студії… А тепер дозвольте вечірку закінчити!..

Отак щопонеділка в Харкові. Отак щовівторка в Полтаві, щочетверга в Києві, що… що… що… та днів на тижні не вистачить вам перелічувати.

РОКУ сьомого

…І коли засурмлять срібночервоні сурми малиновим сурмом (є таке слово: сурмо, чи нема?), і коли сядуть представники всесвітнього люду трудящого на престолі колективному, оточені червоносяйними молодими ленінцями, тоді промовить президія:

— Хай українці йдуть — пускайте!

Тоді ввійдуть на барвистозелену поляну всі, хто на початку революції соціальної літературою запричастивсц і стануть перед престолом колективним…

І скаже тоді президія:

— Товариші! Взавтра в царство комунізму всесвітнього увіходимо. Розказуйте, що робили року сьомого — Жовтневого?

А голова комуни хліборобської, що на геть усе Правобережжя аж до Сяну розпістерлася, піддасть:

— Кккажіть, поослухаємо!

І завгубфінвідділом міста Львова українського погодиться.

— Евентуально, — каже, — послухаєм!

І слухатимуть.

І вийде першим ЦБ «ГАРТУ»

і скрикне радісно:

— Хай живе…

— Уже живе! — президія скаже. — Що робили року сьомого? Розказуйте!

І скаже ЦБ «ГАРТУ»:

— Бракувало пленуму! Голова — в Москві, Хвильовий не прийшов, а ми й не знаємо, чи розказувать, чи не розказувать… Як отак, так ніби й розказувать, а як отак, так ніби й не розказувать…

І скаже президія:

— Розказуйте, ЦБ! І скаже ЦБ:

— Слухайте! Року сьомого найшли ми для «Гарту» прекрасне помешкання. Отак — зала театральна, а отак — зала музична, а отак — ательє, а отак — студія літературна, а отак — президія, а отак — притулок для приїжджих…

І скаже президія:

— Молодці! 1 скаже ЦБ:

— А ви думали?! Ого! І Наркомос, і відділ мистецтв, як прочули, що ми без помешкання, — боже мій, що було в Харкові!? Бігають, шукають! З'їзд агітпропів нас визнав, і РобітничоСелянська Інспекція, і ЦК… Всі визнали. Ну, ви ж розумієте, що було тоді в нас! Театральний «Гарт» у Еллана на столі масове дійство провадить… Літстудія в кишені у Йогансена… Ательє у Сашка в капелюсі… Для хореографічної «студії» одвели місце на підносі з Настиного самовара… Робота просто кипіла…

Хвильовий ходить та тільки в руки хукає:

— Ех і подобається ж мені, накажи мене бог!

— Подобається? Що пишете, т. Миколо?

— Та так, знаєте… Сидів і як прицілився, так, даю вам слово честі (цілий ключ крижнів летів), на чотириста п'ятдесят кроків однією дробинкою як бахнув! — так задньому як смальнув під хвіст, і до того правильно взяв на мушку, що пройшла та дробина із хвоста останнього крижня до рота першого в ключі… Так цілісінький ключ і обемберився… Та ото ще не знаю; хто мій новий роман видрукує… 24 аркушики.

…Тичина радий! Приходить хвалиться…

— Лежав, — розказує,— думав, на який розмір «Вітер на Україну» написати… Повернувсь на ліжкові, а ліжко тільки — рип! Рип! — рип! На три чверті! Це знак, думаю! На чверті й пишу… Кволеньке в мене ліжко. Але то нічого — скоро й це одберуть!

…Еллан тільки суворий!

Ш

— Язви його, — каже, — душу! Дайте ж мені хоч кінчиком зачепитися, щоб передову написать… Та вийміть ногу з чорнильниці… Чия то нога? Поставте на прибор, а то пером уколю!

І скаже президія:

— А ще що маєте? І скаже ЦБ:

— В газетах працюємо, в Держвидаві працюємо, в «Червонім Шляху» працюємо. Студію маємо, для робітників інсценізації ставимо, на вечірках читаємо, книжки видаємо… Філії маємо…

І скаже президія:

— Ага… Ну, гаразд. «Альманах» видали?

— Видали.

— Скільки чисел?

— Для другого вже матеріали збираємо! Уже зібрані! їйбогу, вже!

— Ага… Ну, гаразд! А де Сосюра?

— Він, перед тим, як у царство комунізму ввійти, всі свої вірші видекламовує. Чотири роки декламує безперестану… Через два місяці кінчить… І прийде…

— Ага… Ну, гаразд. Ідіть! Присуд оголосимо! І засурмлять сурми голосно:

— Трутутутутууу! І замовкнуть…

І промовить президія:

— Хто далі?!

І вийде перед президію ЦК

«ПЛУГУ»

І скаже президія:

— ІІу?! Чого наорали? І скаже ЦК «Плугу»:

— Наорали, наорали…

— Говори хтонебудь один. Хай голова говорить! І заговорить голова:

— Орали! Цілий сьомий рік орали! Нових лемешів понаховували: дитячий леміш є, драматичний леміш є, літературний леміш є, жіночий леміш є…

— І жіночий є?

— Є!

— Не гнеться?

— Ні! Оре! Скиби тільки великі й рипить, як іде.

— Ну, далі…

— Вечірки тепер уже сотнями. У «Червонім Шляху» працюємо, в Держвидаві працюємо, в газетах працюємо, в театрах працюємо, в сельбудах працюємо, в хатахчитальнях працюємо…

І скаже президія:

— Добре, хлопці! Тільки ж ви не лише працюйте, а давайте змогу й «Селянській правді» вечорами працювать…

І скаже голова:

— Угу! Та ми помешкання маємо. Після того, як нашу діяльність було ухвалено, — дитяча студія сидить увечері на столі в секретаря «Селянської правди» на правім ріжку, літературна — на лівім, а жіноча в попільниці. То нічого, що іноді секретар цигарку об голову жіночої секції гасить… Головне — робота.

— Як з «Альманахом»?

— Виходить під гаслом: «Присилайте матеріали»!

— Присилають?

— Присилають…

— Ага… Ну, гаразд! А чого ото так була Україна завіршувала сьомого року? Хто винен?

— Хто й зна… Пишуть…

— Пишуть, кажете? Бить не пробували?

— Ні!

— Ага… Ну, гаразд! Ідіть! Присуд оголосимо! В сурми:

— Трутутутуту! І замовкнуть.

II

І промовить президія:

— Хто далі?!

І вийде перед президією ЦБ

АСКК

І запитає президія:

— Хто ви за їдні?

— АСКК!

— Це не те, що ЦКК?

— В сто раз більше!

— Ага… Ну, гаразд! Що робили сьомого року?

— Переїздили! Із Києва в Одесу, з Одеси до Харкова.

— «Благополушно»?

— Загубили в Києві пів ЦБ!..

— Знайшли?..

— Знайшлись! Тільки як падали, ідеологію надбили. Тепер на тім місці якісь надбудови ростуть. Ніби струп… Лікували — не бере… Довелось забракувати…

— Далі…

— Далі було раніш…

— Ага… Ну, гаразд… Ідіть! Присуд оголосимо… А сурма тільки:

— Ту…

— Годі! Ша! Вона й замовкла…

І скаже президія:

— Хто далі?

І вийде перед президію ЦР

ВСЕУКРПРОЛЕТКУЛЬТУ

І скаже президія:

— Ну?!

— їйбогу, не винуваті!

— Ну?!

— Майстерня слова… Майстерня дійства…

— Знаряддя до праці?

— Радгосп, гусениця, озима совка, хлібний жук, ховрашки, коровка, кося і кілька прогорілих крамницькнигарень…

— Що інспекція ухвалила?

— їйбогу, не винуваті. Та то ще й не остаточне!..

— Не похвалила?

— їйбогу, не винуваті. Ми маємо клуб, маємо будинок, маємо радгосп, маємо книгарні… Ми ж усе маємо…

— Ага… Ну, гаразд… Ідіть. Присуд оголосимо!

— Дядю! Ми вже інститут журналістики!

— Писали колинебудь у журналах?

— Писали! І Федорченко в нас писала, Луначарський у нас писав…

— Ага… Ну, гаразд. Ідіть…

А голова комуни правобережної дивиться, дивиться, дивиться та тоді:

Ви жертвою впали В нерівній борні…

А товариш голови шапку зразу скидать.

— Надінь, — каже голова, — то я спросоння!.. А сурмач питає:

— Може, хоч потихеньку засурмить?

— Не треба! Голосника спортиш! І промовить президія:

— Хто ще там?

— «Авангард»!

— Чого «авангард»?

— «Авангард»… Ми цілий рік надії подавали…

— Подали?

— Подавали…

— Ну, гаразд… Подавайте й далі… Хто ще?.. Нема. Перерва. Йдемо на нараду…

— Дозвольте!.. Я ще!

— А ти хто такий?

— Фейлетони писав…

— Двадцять п'ять!

— Ой! Бийте ж хоч по невідповідальній ставці!

— Там знають, як бить!

Присуд оголосимо потім.

«ВІСТІ»

«ВІСТІ» 1921 РОКУ (Тіні предків незабутих)

І

— Тов. Кукуй, принесіть із друкарні запас!

— Во-первых — раз: это же ваше личное дело. Во-вторых — два: если вы будете поручать мне свои личные дела, я буду жаловаться в третій Конгресе Коммунистического Интернационала и в четвертий Сьезд совнархозов тоже.

— Ну, сидіть. Бог з вами.

— А если я хочу стоять?

— Ну, стійте.

— А если я хочу сидеть?

— Ну, йдіть к чортам!

— Хорошо.

Це «Вісті» — почали ранкову працю.

II

— Ну, що це за «Роста»? Дає телеграму, що в Севастополі зацвіла яблуня, а в Криму гарбуз зійшов. Зрештою ж, скажіть: чи Крим у Севастополі, чи Севастополь у Криму?

— Здається, в Каспійськім морі.

— Що в Каспійськім морі?

— Оселедці.

— Та я ж про яблуню.

— Не знаю. Не чув.

— Напишу: «Різні». «За кордоном». Сволоч, не яблуня! …Це ранкова інформація.

Ill

— Здрастуйте! А ви вже тут? Чого це ви так раненько?

— Дивлюсь: третя година. Думаю — ще рано: до дванадцятої ще встигну.

— У нас праця з учорашнього дня з одинадцятої.

— Добре! Значить, щоб о четвертій тут бути?

— Оце перекладіть.

— Ах, і кваску б оце випилось.

— А я б сало їла.

— А почому сало?

— А як повкраїнському «нос»?

— Ніс.

— Ніс?! Переробили «о» на «і» та й думають, що вже й інша мова.

— Краще вже «вухо»!

— Пишіть — «вухо»! …Це — перекладач…

IV

— Стасик! Стаааасик! … Гукніть ви — у вас бас!

— Кхм! Кхм! Стаааасик!

— Костуся, де Стасик?

— Пшепрашам. Тов. Штам, де Стасик?

— Сейчас! Мария Альбертовна, где Стасик?

— Сию минуту! Мария Николаевна, где Стасик?

— Ах, боже мой! Анна Иосифовна, где Стасик?

— Товариші! Ресісоль!.. Давайте хором.

— …Стаааасик!

— Я тута!

— Де ти ходиш?

— А я з мальчиками. От один здорово бьйоть! От здорово! Кааак ахніть!

— Ну, неси до друкарні… Так здорово б'є?

— От здорово.

— Ну, неси. …Це — кур'єр.

V

— Товаришу! Завтра Франків день. Напишіть щонебудь там. Незручно ж все ж таки. Франко. Якнеяк!

— Добре. А то знаєте: хай на Тарасові роковини. Тоді я разом і за Тараса, й за Франка. Ніколи зараз.

— Гаразд.

…Це — культурномистецький відділ.

VI

— Тов. випусковий, сьогодні будете?

— Не знаю, мабуть, засвабну. У мене вчора такий фьюс, такий фьюс. Так права нога набвякла, що рукавичка ніяк не навазива. Сьогодні ще не знаю, мабуть, тиф буде.

— Ні, товаришу, ви повинні в порядку партійної дисципліни.

— А може ж, я в порядку партійної дисципліни й засвабну. Та й що це за справедливість?

Я за 6 місяців уже разів з 5 ту газету випускава, а вона мене ще ні разу. — Ну, добре. …Це — випусковий.

VII

— Нет, Павел Михайлович, зто безобразне. Понимаєте: в телеграмме ясно сказано, что собнтия в Дальневосточной республике. Я и пишу — «В Верхней Силезии», а выпускающий впер ее в «Посевную кампанию». Зто возмутительно. В телеграмме говорится про внвод Японией войск из Сибири, я и даю заголовок: «Углекопм не сдаются», а они набрали: «Маруся отравилась», — когда я прекрасно знаю, что Маруся оперирует в Запорожской губернии, возле Переяслава. Нет, так работать нельзя.

— Можна, Лідія Михайлівна, можна.

…Це — вечірня інформація.

VIII

— Товаришу, ви куди?

— До редакції. Час уже.

— Вертайтесь.

— А чому?

— Та в редакторськім кабінеті Марусю 1 купають. І воно, лиха личина, рученятами тільки хлюпхлюп! Та: «А я, дядю, купкупкуп»!..

— А може, у вашому кабінеті можна?

— Ні, у моєму пелюшки сохнуть. Ідіть додому. Взавтра прийдете.

— Так, кажете, купкупкуп!? Та рученятами: хлюпхлюпхлюп?!

— Еге. Та таке потішненьке. Ви жонаті?

— Парубок.

IX

— Товаришу! Передова буде?

— А газета вийде?

— Не може ж вона вийти без передової.

— Раз не вийде — навіщо тоді й передова?

— Як навіщо? Бо не вийде ж без передової.

— А не вийде, то й передової не треба.

— Так як же це так?

— А так.

— Ну, гаразд.

X

— Товаришу редакторе! З'ясуйте ж мені нарешті: хто я тут? Чи секретар, чи метранпаж, чи Костуся?^[37]

— А я знаю?

— Учора підходить Костуся: «Пшепрашам, пані секшетажу, роззявте рота».

«Навіщо?»

«Я води у вас наллю. Бо пан редактор сказали, що ви у нас за самоважа будете».

«Я нічого не маю, звичайно, проти. Я б, може, й закипів. Але як же з мене воду точитимуть? Хоч кранта приробіть».

XI

— Газета вийшла?

— Ні, не вийшла.

— Чому?

— Костуся самовара не наставила?

— Пшепрашам. Я не винувата. Пан секжетаж рота не роззявили.

Мушу всетаки зауважити, що це я писав у той час і про той час, коли постійний редактор і постійний секретар були у відпустці (травень — червень 1921 року), а редагував газету тов N…, якому з цієї нагоди «дєлаю кніксен»…

1921 p., Харків

«ВІСТІ» 1924 РОКУ (Напередодні 1000 числа)

І

9 год. ранку.

— І яка лиха година там стукає?

— Нааастю! Що вас там, перина придавила, чи що?!

— Устануть, ще й на світ не благословиться, і пруться! Ні поспать тобі, ні відпочить тобі!

— Та одчиняйте! Вже десята година!

— «Десята»! У вас, може, й десята, а в мене ще й очі не розплющуються! Що ви мені, сверхурочні платите, чи що?! Цілісінький день як у ступі товчешся, та ще й виспатись не дають! Учора тільки у вісім годин і змогла лягти, а вони стукають!

— Газети є?!

— Еге! Так оце для вас зразу й напечатали! «Газети є»?! Іспидиція я вам, чи що?!

— Газети! Газети! Давайте газети!

— Та… зараз!

Здрасте! Читали «Зкономическую жизнь»? Не читали?! Очень жаль. Понимаете, у меня то же самое в сегодняшнем номере, те же самые слова, что и у товариша Круміна… Только он писал про зто самое две недели тому назад, а я сегодня… Да!.. Так вот!.. Иначе и быть не может… Да!.. Так вот!.. Про что зто я?! Ага!.. Товарищ секретарь, аванса нельзя ли червонцев хоть пять?! Знаєте, советский рубль, падает, и червонец его вытесняет… Я про зто писал, помните, в статье. «Кризис сбыта и кредитование рабочих»… Очень интересная статья… Слушайте, дайте газети!.. Да… Так вот… Интересное, знаєте, явление… Вчера в «Деловом клубе»… Проблема наших финансов… Положение всетаки улучшается… Да… Так вот… Я уже написал заявление… Положите, пожалуйста, резолюцию… Вот здесь!.. «Вндать»! Так и пишите: «Видать»… И все… Да… Так вот…

— Хай полеже!

— «Хай полеже»! «Хай полеже»!! «Хай полеже»!!! Да… так вот… Я вам написал очень интересную статью «Про червонец»… Я вам ее прочитаю!

— Читайте!

— Так. «хай полеже»?

— Хай полеже!

— Так я вам скоренько прочитаю, потому что меня ждут в Госплане… Я там должен уже бить…

— Читайте!

— «Мн уже не раз писали, что советский рубль в силу тех или ицых обьективнмх причин…»

— Товариші, гонорар видають!

— Да! Так вот! Я страшно спешу… Я вам потом прочитаю.

II

— Здоров!

— Здоров, Васю! Ну як?! Що сьогодні пишем?

— Та слід би про Німеччину. Там цікаве становище утворилось… І про Англію слід… Та щось… мабуть, не напишу… Голова, знаєш, ніби чужа якась. Отут мені давить і штрика… Я її ніби весь час відчуваю… Ранком так, знаєш, встати не можу… Безсонниця якась, усе сплю, сплю, сплю… До години сплю — встати ніяк не можу… Апетит якийсь поганий… Пироги вже приносили?

— Он з пирогами!

— Слухайте, дайте п'ять з яблуками, три з маком, два з сливами і чотири з м'ясом… Якось, знаєш, сам не свій… Перевтома, мабуть… А головне, на їсти ніяк не навернеш… Чай уже був?

— То в тебе, мабуть, рак!

— Ні, без жартів] Щось таке є… А що — чорт його знає… Газети! Давайте газети!

— Сідайте, сідайте! Сьогодні про Болдуїна.

— Та в Німеччині щось Зектом…

— Сідайте, сідайте!

— Сідаю!

IV

— Аааа! Остап! Ну як? Написали?

— Написав!

— Читайте!

— Здрастуйте, тов. Остапе!

— Здрастуйте!

— Для нас написали?

— Ні!

— Ну от! А ви ж обіцяли!

— Та не міг я!

— Що значить не міг?!

— Та не можу ж я всім!

— Свинство.

— Тов. Вишня! Написали?

— Ні!

— Як же це так?! Ми ж завтра випускаємо!

— Не встиг!

— Свинство!

Дзззз!

— Алло!

— Остапа!

— Я!

— Написали?!

— Ні!

— Свинство! Чорт його знає, задається!

— Для «Вечорки» єсть?

— Зараз сяду!

— Сідайте, сідайте! Вже дванадцята!

— Та боже ж ти мій!

— Сідайте, сідайте! Чого запізнюєтесь? Свинство]

— Слухайте, товаришу, я вже з ума зійшов! Треба до лікаря.

— А написали?

— Та ні…

— Ну сідайте, напишіть, а тоді можна й сходить!.. Свинство!

V

— Дааа! От, братця, вчора… Арія «Рахиль, ты мне дана» ну ні к чорту! Ну нікуди! Оркестр, правда, нічого… В деяких місцях навіть зовсім добре, але Елеазар… Взагалі на оперу слід звернути увагу… Я ж кажу…

— А декрети ви вже здали?

— Декрети? Я ж кажу, що в неї не» зовсім чисте піаніссімо… Є якась ніби детонація…

— А як з хронікою?

— З хронікою? Знаєте, верхнє «сі» в неї часом дуже добре звучить, але часом…

— Взагалі зверніть увагу, щоб декрети не залежувались…

— Так… Готують «Гальку». Я не знаю, хто ж у них Йонтека співатиме?..

— Місця для з'їзду багато?

— «Галька» в них ссть, але з Йонтеком слабо…

— «Гальку» потім! Потім «Гальку»… Що від робкорів?

— Є!

— Валіть, валіть.

— Даю!

VI

— Аааа! Саша! Наше вам!

— Доброго здоровля?

— Кого сьогодні споганив?

— Та, думаю, редактора. Думав красивим намалювати: не виходить… А оце Поліщуків «Динамічний льот» ізобразив… Битиме, мабуть? Дайте цигарку!

— Нате!

— Ну як?!

— Здорово!

— Та заважають працювати… От у Берліні — там праця! Там як сядеш: тихо скрізь, усе в тебе під руками, а тут паперу путящого не знайдеш… Позичте сертифіката!

VII

— Репортьори поприходили?

— А хіба сьогодні платять?..

— Та ні, матеріалу нема! Що за чорт? Де там вони подівались?

— Здрасте!

— Аааа! Ну що в ВУЦВКу?

— Скажіть, сьогодні платитимуть?

— Який матеріал із ВУЦВКу с?

— Чому ви не хочете за ненадруковані замітки платити?

— Приїхав уже т. Буценко?

— Одиниця в «Комуністі» значно Дорожча, ніж у нас…

— А що сьогодні в президії?

— Я гадаю, що треба фікс зменшити. Це ж неможливо…

— Ну, ну! Про це потім! Давайте!

— Єсть!

— Біжіть в Наркомвнусправ! Як із з'їздами?

— Інтерв'ю!

— Та…

— Давайте, давайте!

— Здрасте… Очень интересньш материал из Наркомзема… Очень интересньш… На Сумской опытной станции поймано четыре беременньїх суслика… Очень интересньш…

— Як з Раднаркомом?

— Єсть!

— УЕР?

— Єсть!

— Давайте! На з'їзд кооперації!

— іду…

VIII

— То даруйте ж мені, товариш!.. Тото ж, прецінь, неможливо… То повинна ж бути якась субординація… То в мене апарат мусить бути машиною! Я не можу так…

Мені кожний мусить знати, що він робить… Я потребую сатисфакції… Це ж річ абсолютно неможлива є, щоб експедиція не знала, куди йде газета… Тото ж елементарна річ є. Це ж видавництво, це ж велика справа… Отже, евентуально я мушу знати, що робить кожний гвинтик! А то ж, бійтеся бога, що вийде… Я людина за це відвічальна, і я того від усіх вимагаю! Так чи ні?

— Так!

— То даруйте ж мені…

— Як з тиражем?..

— Десять тисяч! Посилаю на Правобережжя! На Катеринослав посилаю!

— Жарте, жарте!

— Жаримо!..

IX

— А, Борис Іванович! Ну, скільки ще шпальт треба?

— Я мєрал, і я точно скажу… Чотирнадцять столбцов з запасом! Ще надо десять столбцов. Чотири на оголошення…

— А може, менше?

— Я никогда не ошибаюсь! Сказав десять — і в точку! От і вчерась сказав: надо дванадцять столбцов…

— Так дванадцять у запасі й залишилось!

— Хіба?!

— Ну да!

— Ну, знасте, сто ошибка! Хіба тепер робота? От раньше була робота… Я шести лєт уже старшим наборщиком был… Бувало, йдеш на службу, а мама говорить: «Боря, говорить, ти маленький іще, может, ти б у цурки погравсь?» А я говорю: «Мамо, говорю, старші наборщики в цурки не граються, говорю. Вони должни работать, говорю». От як раньше работалі…

X

— Іване Григоровичу! Як там з матеріалом?

— Та коза заболєла! І до козла водил, і до ветеринара водил… Не помагаєт…

— А що таке?

— Нервная какаято стала… Я до нейо: «Катька! Катька!» А она до мінє: «Ммме!» Парочку она мнє привела… Козлика й козочку… Бєлінькії такії… Маленькії… Забавник..

— Скільки там шпальт?

— Та нічево. На «корпус» дайте…

— Давай на «корпус»! Що там на «корпус»?

XI

— Завтра є «Гарт»?

— Коли «Плуг»?

— Де завтра вечірка? На паровозобудівельному?!

— Продивіться оцей вірш!

— Оце читали?!

— Тут от стаття!

— Товариші! Двадцять п'ять чоловіка! Та хоч на голову не лізьте!

— А оце читали?

— Та я ще вчора приніс!

— Та що вам редакторський кабінет — клуб, чи що?! Ану в ту хату! Кшш!!! Нема мене! Дихнуть не дадуть… Ей! Кажіть там: нема мене!

XII

«Камню место»!^[38]

Окремі «сонячні зайчики» редакційного життя… Усмішечки…

А так, як озирнешся на мало не три роки своєї праці в «Вістях», — чого тільки не було?!

Було радісно, було журно… Всього було.

А найбільше було праці… Справжньої праці… Цього від нас ніхто не відбере, і ніхто нам у цім не заперечить… Праця — це наше. Це те, що ми мали дати і давали, не жалкуючи…

Маєте «Вісті». Тисячу їх маєте!

Матимете — віримо! — і дві, і десять, і двадцять!

ПРО «ВСЕСВІТ»

«Всесвіт» на Вкраїні… Такого ще не було…

Тільки на восьмім році Жовтневої революції Українська Радянська Соціалістична Республіка змогла накінець за допомогою редакції «Вістей» обхопити «Всесвіт»…

«Всесвіт» — це значить — цілий світ… Усенький. З усім його, як той дядько казав, гамузом…

Правда, смілива штука?

Дуже вона широка, і дуже вона безмежна, і дуже вона кругла…

Це не те, що якихось там дев'ять губерній… Це — все. І те, що зверху, і те, що всередині… І те, що з усіх боків.

Одне слово, геть-чисто вам усе, що є, і що було, і що буде в світі, на світі й під світом…

От ви зараз держите «Всесвіт», перегортаєте його, читаєте й думаєте: «Просто собі журнал, та й вже!»

І, прочитавши, накриваєте миску з сиром…

Ото-то ж бо й є, що не просто…

Ви так самі собі подумайте. Молоде іще воно, отой «Всесвіт», молодюсіньке…

Ну скільки, по-вашому, йому? Не вгадаєте?

Так я вам і скажу: йому всього місяців зо три балачок, та два тижні блакитно^[39]-іволгінсько^[40]-плахтійської^[41] пропасниці… І все!

Дитинча, як бачите…

А зверніть ви на його увагу.

За такий час отакого з усього світу та набратися…

І у Форда u Детройті, аж у штаті Мічіган у Північній Америці, побував на святі випуску десятимільйонного автомобіля…

І в Донбасі «власними руками» два мільйони «чорного золота» видобув…

Заодне вже проїхався на першім у Донбасі трамваї…

І про Київську художню виставку не забув…

Звідти стрибає знову у «країну чорного й білого»…

Потім на «Українські планіри» сідає і планірним спуском і в Німеччину, і в Польщу, і в Англію, і у Францію…

І Всеукраїнський учительський з'їзд — він парад приймає…

З'явилися лами в Лондоні — він уже за ними летить, язиком причмокує.

І по радіо фотографується, і на Содовім кар'єрі шипучку п'є…

За Чемберленом, — де той антирадянський фронт організовує,— наглядає… І за Ерріо стежить.;. І домни в роботу пускає…

Спорт?! Він і в футбол, і в гандбол, і гирі підкидає, і в бокс б'ється, і на коньках женеться, і марафонською бігою 10 000 метрів біжить. І не захекується…

Прибіг на старт, — так, думаєте, одпочиває?..

Ще б пак!

Ні, голубчики, не відпочиває, а зразу за шахи…

І «мат» королям робить…

З 60 000 чоловіка люду зразу грає…

А Капабланка з таким числом заграє?!

Хай спробує!

Пограв у шахи — шаради вирішує, над ребусами голову крутить, за задачі береться… І в театр летить! І на заводи біжить! І вірші пише! І оповідання строчить!

А ви ж не забувайте, що йому ж місяця ще немає: маненьке ж воно, манюсіньке!

Що ж з його буде, як він виросте?

Та всесвіт у нього буде як на долоні!

Отак: розкриє долоню — і все в його перед очима…

Аж страшно!

ЩО ДОБРЕ — ТО НЕ ПОГАНО!

Сидів я В кімнаті. Сидів і дивився на полицю з книжками.

І раптом у мене дротом волосся д'гори п'ястися почало… І очі витріщилися… І мороз поза шкурою пішов… І остовпів я й прикипів до стільця тулубом своїм радянським.

«Вишневі усмішки» мої чхнули, розсунули книжки, підвелися, стали сторчака, кивнули палітуркою, підморгнули обкладинкою:

— Доброго ранку!

— Дрдрдрастуйте! — кажу.

— Поздоров мене! Гменинниця я. Три роки, як у «Книгоспілці» видалася я. З ювілеєм поздоров!

— Здорздорздоровлю!

— Та ти не бійся. Можна ж мені хоч у такий день, як трирічний ювілей мого видавництва, по душах з тобою побалакати?.. Хіба тобі не цікаво знати, як нам жилосябулося та як нам розповсюджувалося?

— Цікаво…

— Ну, то слухай…

— Слухаю…

— Як продав ото ти нас 1922 р. у «Книгоспілку», так «Книгоспілка» ще тоді щойно на ноги спиналася. Квола ж вона тоді була, глянути ні на що було. Подумали ми тоді: «І куди ото він нас загнав?» Дев'ять периферійних книжкових крамниць і майже на 270 тисяч…. Та такого майна, що ні на базар, ні з базару. Ніхто й дивитися не хоче. Гірко було перші часи. Видалися ми — продаватися б нам: нема де продаватися! На село б двинутись — нема куди двигатися.

Повіриш, мишей уже почали благати: «Та поїжте нас, щоб хоч не мучитися. Лежиш у коморі: палітурки болять, шпагат у плечі пов'їдався, сторінки позлягалися. Нема чим дихати…»

Коли так за кілька часу дивимося — беруть нас. Запаковують і по крамницях… Там крамничка… Там крамничка… По руках пішли… Що вже те видавництво робило — не знаємо, а тільки бачимо, що вже нема нас по коморах… Уже розрізують нас, читають нас, глечики нами накривають… Уже ми розійшлися… Вискочили… Це —1923 року. А з того часу й пішло, й пішло. Уже біля нас і різних товаришів цілих 137 назв (а спочатку було тільки 26!). Уже й примірників — півтора мільйона… Уже ми як розстелимося на полицях — так є на що й глянути. Уже в правлінні бухгалтерія цокає, уже векселі літають, як мухи, уже інструктори, відділи, підвідділи, вже чай розносять, уже навіть котлети на рукописах у правлінні лежать!.. Та до того, брат, дійшло, що 1925 року біля трьох Мільйонів примірників нашого брата на світ божий із «Книгоспілки» вилетіло. Ловко?

— Не погано!

— Уже ми по 81 крамниці розлітаємося… Уже на селах 3000 кооперативів нас продають.

— От здорово! Так що ви тепер живете, поспівуєте?

— Та живеться, сказать, нічого. От тільки…

— Що «тільки»?

— На Донбас не продеремось. На Чернігівщину не пускають.

— Хто не пускає?

— «Місцеві умови»!..

— Що таке за штука «місцеві умови»?..

— Чорт його знає, що воно за штука ті «місцеві умови», а не пускають. Поткнулися до Луганського, поткнулися до Бердянського, до Артемівського, до Слав'янського сунулися — не пролізеш…

— Та чого ж не пролізеш?..

— Та отак не пролізеш, і квит… «Місцеві умови». Та в голову, очевидно, місцевим адміністраторам вступили ті «місцеві умови» й не дають їм «правильно» думати… Тут криком кричать усі: «Книгу на село!», а там думають: «Піде книга на село, порозумнішає народ та й скаже тим адміністраторам: «А чим же ви, товариші, думали, що до нас книжки не пускали?» Ну й неприємність. Вони й не пускають.

— Ич, які хитрі! Ну, а як ви гадаєте: проліземо?

— Проліземо!..

— А так усе благополучно?..

— А так усе гаразд та добре!..

— Ну, вітайте ваше видавництво, кажу, з ювілеєм та перекажіть йому, хай велике росте…

— Хай!.. Хай!..

Літературні шаржі

М. Хвильовий СИНЯ ТРЯСОВИНА

Розділ перший

Трясовина — це глухо… Невиразно це: трясовина…

А от трясця — це яскраво. Підкидає… Парить… Корчить… І очі червоні, і губи червоні, і перси червоні, а язик білий… (Язик — мова — нація — пригноблення — визволення)…

Визволення — народ!..

Ех, народе!

Вставай же, народе, їдять тебе мухи з комарями!.. А трясовина — це глухо… А ми її — Трясовина…

Вина… вино… виноград… Чавлять… Сік… Кров… Революція…

Трахтатах! Трахтатах! …Червоними загравами світало… Дніло…

І йшов день, і відходив день…

День відходив (відхідник — нужник — Термінологічна комісія Міністерства Шляхів гетьмана Скоропадського). Це так, між іншим. А далі от про що…

Під тьмяним небом, де гарячими списами сонце брук проткнуло, великим містом виприщило шмат чорноземлі. Але про місто потім. А тепер говорю про будинки… Будинки…

Будинки — одноповерховий, двоповерховий, триповерховий, чотириповерховий, п'ятиповерховий і ще «ховий» і «ховий»…

Ліворуч будинок, праворуч будинок, а поміж ними вулиця поплазувала… Поміж ними… Ех, знаєте:

Поміж тими крутими горами Сходила зоря.

З улиці двері… В кожний будинок двері…

А в цей будинок чотири входивиходи… Вихід з квартири, квартира 4 кімнати (наперед! — яз чорного ходу!)…

В квартирі, де Хая, не де Карло Іванович, ліжко. Під ліжком горщик (порожній — Карло Іванович уже виніс).

Горщик — генерал (імперіалістична бойня)… На ліжку Хая… А от припустім:

В ліжку блощиці. Темнорожеві блощиці. (Єсть такі — повні крові, повні свербіння, знаєте, коли спиш, може, в степу, може, в клуні на соломі, може, не знаю)…

Так на ліжку Хая…

Біля вікна Карло Іванович.

Хая — жінка…

Чому жінкаТ..

Може, в тому, що в неї таз ширший, може, через щось інше.

А Карло Іванович чоловік (штани)…

— Дєтошька! (Це Карло Іванович)… Я не маху… Мі сєфєрні люді, мі хальодні люді. Я не маху… Я січас не маху!

— Ти мусиш!.. Зараз мусиш… Ти знаєш — мені терпіти не можна: у мене жіноча хвороба… (Це Хая).

— Дєтошька! Я вже не маху. Мі сєвєрні люді…

— Сволооч!

Зойкнула й розпанахала начетверо давно не латані панталони… (Це Хая). Шкода панталон. (Це я)» Ага!

Ще, пак, забув сказати.

Хая — відповідальна…

Карло Іванович — відповідальний!

Хая — пісяє.

Карло Іванович носить, — обидва відповідальні…

Розділ другий

де я вже писатиму про щось, мабуть, інше (ще й сам не знаю, про що с а м* е)

Ех і зазирніть же в глибінь віків!..

Сивасива старовина. Глибока…

Зазирніть…

А може, не треба?

Все їдно нічого не побачите…

Там Грушкіна…

А з нею Пекельний…

Пекельний — Грушкіна.

Вона ніби його жінка, а він ніби її чоловік…

— А може, навпайй?

— Може… Не знаю — не бачив. Маленька справка:

Хая — руда.

Грушкіна — чорнява.

Іще маленька справка:

Карло Іванович — з борідкою.

Пекельний — без борідки… Іще третя справка: Ні, мабуть, буде й двох…

…Грушкіна бігає по кімнаті й нервово стукає підборами. А може, то не вона стукає. Може, то покрівлю латають… Старастара покрівля, як той дід, що я його десь бачив…

А що я ще бачив…

…Бачив ще. молоде, струнке дерево…

Осінь…

І листя на тім дереві червінькове…

Ех, та й люблю ж я нашу червінькову революцію!»…Повстання! …Повстання! …Повстання!

Вітер рвучкий баским конем полем скаче, жита клонить, порох носить і кричить: — Повстання!

Хвилі білими зубами береги морські шматують… Ви колинебудь були в бурю на морі? Не були? І я не був…

Не був іще я в Африці, в Америці, на Гібралтарі… І в Алжірі не був..#

Розділ третій

Ви кажете, що я — нр на тему. Почав про трясовину…

Ах, любі товариші! Читачі мої милі… Дочитайте до кінця… Тоді все вам зрозуміло буде. Я ж творю!., ви разом творите… Що ми витворим? Не знаю. Хай Мене хрест уб'є, не' знаю!..

Чому ви хочете, щоб я обов'язково про — «трясовину»? А от якраз у мене поперек засвербів… Ви колинебудь творили!.. Ні… Тото бо й є!.. Творить, брати мої хороші, не каву з білою булкою пить… От творив про — «трясовину» і поперек і засвербів… Натхнення й переїхало на поперек…

А вам обов'язково «трясовину» подавай! — Подавай! Подавай! Подавай! — кричить Хая шоферові…

Хая й Карло Іванович зібралися їхати в Крим! Грушкіна й Пекельний — раніше виїхали…

А покоївка (у них була покоївка — спільна) прибирала за ними кімнати…

Коридором пробіг (конфетно, карамельно) Пєтушков! Хая:

— Карло Іванович! У мене жіноча хвороба. Ти повинен це розуміти!

Карло Іванович:

— Ми сєфєрні люді… Ми люпім, сільно люпі'м, но сразу ми не мошім… Ми сеферні люді, ми хальодні люді…

І поїхали…

Гу! Гу! Гу!.. (автомобіль).

І заводський гудок ранесеньким ранком, коли зоря почит нає кривавочервоним язиком обрій лизати, і гудок так саме: Гу! Гу! Гу!

Розділ четвертий

Спеціально для того, щоб ви, дорогі мої читачі, відпочили трохи…

Розділ п'ятий

В цім розділі я буду прохати вас подумати про те, що ви оце тут прочитали… А як вам для цього одного розділа замало, нате вам іще й

Розділ шостий

Думайте!..……………….

Розділ сьомий

Вибачте, будь ласка, але, їй-право, мені страшенно хочеться не на тему говорити. Я хочу написати, як колись одна бабушка та один дєдушка з старовинного шляхетського роду, після того, як у них націоналізували землю, та лягли на однім ліжку «валетом» спать… Дєдушка уві сні хотів запротестувати проти націоналізації (контрреволюція! Денікін! Врангель! Махно! Петлюра! Французький капітал) та й роззявив рота. А бабушка повернулася та й устромила йому в рота палець… Дєдушка, гадаючи, що йому забороняють говорити, стис люто зуби й укусив бабушку за пальця… Бабушка як крикне:

— Ой! Ой! Ой!!!

Розділ восьмий

І покотилося те «Ойойой!» луною. Покотилося долинами, горами. Гори… Крим…

Приїхали, значить, Хая й Карло Іванович у Крим… Найняли кімнату… Сидить Хая на ліжку… Під ліжком горщик. (Дивись розділ перший)…

Та не тільки дивись розділ перший, а дивись і в вікно…

Гори… Сині, сині гори…

Знаєте: злізти на гори…

Знаєте: на горі високо, а в долині низько…

А звідки взялися гори…

Але то не моя справа…

Якби я писав, звідки взялися гори, що б тоді робили геологи…

А геологія інтересна наука… Правда?

Є ще дуже багацько й дуже інтересних наук…

І про землю, і про небо, і про сонце, і про зірки…

Як та наука, що про зірки?

Астрономія?

А є ще й гастрономія. Одна, бачите, невеличка літера, а як усе зміняє…

Астрономія й гастрономія…

Одно велике, таємне, бездонне, як небо…

А друге — неп.

Черевате, мордате й сопе… Як паровик, коли його сифонять… Так:

— Ссс… Ссс… І стоїш на рейках — дивишся… Куди біжать рейки!.. Далекодалеко біжать рейки…

А по боках і села, і міста, і ліси, й гори, й долини, й болота, й трясовини… О, нарешті! «Трясовина»…

Бачите, я ж казав, що дочитаєте до — «трясовини»…

І дочитали…

Крапка…

Ні, вибачте, тут іще не крапка, а кома…

…до трясовини, що перед ранком, як туман її останнє обнімає синя… завжди синя. От бачите: «Синя трясовина»… Крапка… Все…

Труба з димом. Амба.

Г. Коцюба ЗЕМЛЯНИЙ СИН ІДИ, ПРОКУДО!

Гордовито майорять червоні прапори над великим кам'яним містом. То вгору майорять, то вниз майорять. То шепочуть таємничо про щось дороге, що залишилось від учорашнього вчора до сьогоднішнього сьогодні, то не шепочуть таємничо про щось дороге, що залишилось від учорашнього вчора до сьогоднішнього сьогодні. А то буйно віють, наче розповідають світові про великий сполох, а то зовсім не віють, наче зовсім не розповідають про великий сполох.

Те, що вчора було легким, важчає, а те, що було важким, легшає…

— Прокудо! Прокудо! Не працювати тобі більш у цій кімнаті, де ти оце зараз сидиш, на віденському стільці головою вгору, обличчям до вікна. Немає тобі, Прокудо, спокою! Ти чогось хочеш, Прокудо! Ти вже, їйбогу, не тут, Прокудо! Повір мені, Прокудо, що душа твоя вже далеко звідси, на просторах, де життя свято справляє! Не скласти тобі іспитів, Прокудо! Поріже тебе, Прокудо, професор, бо думка твоя (повір мені, я більш од тебе знаю) іншого бажає!..

Став Прокуда біля вікна і прислухається. Як прапори тріпочуть, як вулиця то дуже шумить, то не дуже шумить. Як шум то наближається ближче, то віддаляється далі.

Стоїть Прокуда й дивиться очима в далечінь. Наче почути щось хоче. І чується йому:

— Ой Прокудо! Прокудо! Не сидіти тобі в тиші тихої кімнати… Слід тобі йти до землі! їйбо, слід! Бачиш, як земля хвилюється, правди шукаючи! Не всидиш, Прокудо!

Слухає Прокуда тії поклики й шепоче урочисто:

— Мабуть, не всиджу я в тиші тихої кімнати… Мабуть, слід мені йти до землі.

А потім:

— Я твій, моя земле убога! Тобі віддаюсь, до тебе йду.

ПРОЩАЙ, ЗАРУЧЕНА!

У неділю, Галю, ти підеш о 6й годині на чергове побачення до свого зарученого.

Підійдеш до двору, увійдеш у двір, підійдеш до ґанку, зійдеш на ґанок, відчиниш двері, ввійдеш у кімнату.

Але не скаже він тобі: «Здрастуй, моя кохана!» І не відповіси ти йому: «Здрастуй, мій коханий!», бо не буде його в кімнаті, він піде з кімнати.

Сядеш ти, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стілець і сидітимеш. Сидітимеш і страстно думатимеш, що будеш його коханою, його вірною дружиною… І з тремтінням чекатимеш…

Просидиш ти, Галюголубочко, п'ять хвилин. Просидиш ти десять хвилин. Тридцять хвилин ти просидиш, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стільці у кімнаті у свого зарученого, куди ти прийшла на чергове побачення в неділю

0 6й годині увечері…

Устромиш ти, Галю, свій погляд в задумі в стіл (хоч і трудно це тобі буде зробити, але ти встромиш!) і сидітимеш ще п'ятнадцять хвилин…

Потім ти, Галю, вистромиш із столу твій задумливий погляд і ще п'ятнадцять хвилин сидітимеш. Просидиш ти шістдесят хвилин, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стільці. Знай, Галю, що ти просиділа цілу годину, бо в годині шістдесят хвилин.

Незадоволення тебе, Галю, обійме. Почнеш тремтіти. Але то нічого — тремти! Нічого, брат, не зробиш. Потремти ще годину — до восьмої, потім заспокоїшся.

Подивишся на етажерку, там для тебе лист лежить од нареченого.

Починай нервово бігати по хаті, як не сидиться… Вже недовго, без п'яти вісім… Бігай, бігай! О, вже вісім.

Дивись мерщій на етажерку.

Є лист?

Читай…

— «Прощай, моя кохана Галю! Чуєш, похід? То земля ходором ходить! І мене покликала. Не втримався г пішов… Не ображайся, так мусило статись, бо все одно іспиту не складу — поріжусь… А ти не підеш туди, Галю, — ти за дитинства в ляльки грала та цукерки їла, що їх тобі мама з міста привозила додому! Прощай, Галю!»

ЗА ОДВІЧНОЮ ПРАВДОЮ

Отакими кроками (аршинів чи Iі2 чи два) без утоми й без відпочинку ходив Прокуда по селах.

У довгій полотняній сорочці, у штанях, таких звичайних і таких не то далеких, не то близьких, чи в картузі, чи опростоволосениц, з двома очима і з ясним, чудним, посмішкувато-сумним одним обличчям.

Серед люду він мав незвичайну цікавість. Коли підходив він до села, виходили старі, молоді, жінки, чоловіки, діти, немовлята в колисках, коні, корови, вівці, свині, кури, собаки. Горобці зліталися до сільради і, скупчені в велику юрбу, споглядали з притаєним подихом.

А він зіходив на ґанок, брав у жменю зір свій і кидав поперед себе, і говорив, говорив, говорив. Слова йому вилітали з рота, а здавалося, що летять вони прямо без пересадки з грудей, від самісінького серця, що лежить між п'ятим і шостим ребром, у грудях ліворуч.

— Брати мої! — говорив він. — Дорогі брати мої! Надійшов час довго бажаний і давно очікуваний. Час, коли можна вже одвічну правду шукати! Не спіть, брати мої! Вставайте, беріть Мечі, обувайтесь, надівайте штани, підперізуйтесь, бо смолоскипи якраз на шляху горять. Та не баріться, брати мої, бо з паливом скрутно, можуть смолоскипи погаснуть!

Скінчивши в однім селі, йшов Прокуда до іншого і говорив, говорив, говорив… Такий близький і разом з тим недосяжний, такий зрозумілий і разом з тим незрозумілий, такий владний… все говорив, говорив, говорив.

ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ!

Хвилюваться люд почав. Незадоволення скрізь пішло… — Не знають, що творять, — говорив Прокуда… І злазив на ґанок. І говорив, говорив, говорив…

— Та замовч, Прокудо, бо битимем!

— Не знають, що творять, — шепотів Прокуда… …І говорив, говорив, говорив…

— Бий його! — вискочило з юрби. — Бий, бо не замовкне похорошому.

І розбіглась юрба, залишивши перед ґанком кров та волосся.

В ЧАСИ СТРАЖДАННЯ

Хто, не битий, зрозуміє біль у побитого?

Лежав Прокуда на хуторі з повитою головою, з ногами, з руками і зо всім іншим…

Лежав і скорботно думав, як його «там», на майдані, одлатали.

«Любив я народ усім серцем. Голодний ходив од села до села, щоб поговорити… І ось тобі — вибатожили… Галю, голубко моя! Краще б я іспит був складав. Не зрозумів наш народ рівності, братерства!.. Галю далека! Чи чуєш ти скорботи душі моєї?»

Лежав Прокуда в хаті і вже сам з собою говорив.

Приходить незаможник Середа.

— Ну, як, — питає,— одійшли?

— Та вже трохи!

— Ходім у народ. Там уже трохи заспокоїлись.

— А не битимуть? — спитав Прокуда, згадавши скорботу душі своєї.

— Ні, не битимуть. Повеселішав уже люд трудящий.

— Ну, ходім!

І пішов Прокуда од села до села. І всі йому казали:

— Що, вже одужали? Добридень!

Навіть дідова Петрова кобила привітно майнула хвостом.

Здрастуйте, мовляв, вам, пожалуста, як багато не говоритимете.

А земля хихикала. З свого рідного сина хихикала.

Гр. Косинка ОДНОКУТНИЙ БІЙ

Смеркало.

Смеркло.

Ніч…

Благословлялося на світ.

Розвиднялося.

Розвиднилось.

Ранок…

День.

Обіди.

Сонце, сонце, сонце, сонце… На небі хмариночки Такі білі, білі. Сніжинки — хмаринки…

— Цвіріньцвірінь! — горобець пролетів і полетів… Тихопобожно гудуть червоні дзвони, по церквах, шумить

дріт на телеграфнім стовпі, Ванько їде бруком, і зпід копит Ванькової кобили долітає до вуха:

— Ззуй! Бах! бах! бах! Улиця припала пилом.

Холка на кобилі припала пилом. Ванькове обличчя припало пилом.

* * *

Уже на дванадцяти сторінках малої вісімки ревуть гармати!

Горить село, як свічка.

А недалечко на горбках клекотить бій, гарячий, як огонь, бій, червоною крівцею вмитий… То б'ється селянська доля.

Старе, мале й немовлята вийшли на бій, боронити свої оселі від непроханого ворога…

Ось на баскій телиці летить Сенька'кулеметник і строчить…

Чуб йому, як хвіст у буланого коня, трубою. В очах залізо й криця, з рота в його піна. Піна його пилом припала…

— Дивись, Параско, які наші! А бій! А бій!

Ось уже її немовлята з колисок повискакували — пішли з ріжками в руках на золотого бога…

Пішли вже й з сокирами, з вилами, з ополониками. А бій реве! А бій реве!

Ось уже й баба Горпина з макітрою, а Катерина з ночвами — подались. Останній резерв.

Затремтіла гречка й упала, здригаючись… Впало навколішки жито й припало жовтим колоссям до потом политої зелені…

— Тратата!.. — залопотала Горпина макітрою смерті.

— Уррра! Слава! — крикнув з рову кулемет.

— Діти! Бий ногами, стріляй сосками!

А ворог муром налягає на селянські лави…

— З батареї б'ють!

— Катерино! Бий з ночов! Сіру куряву пронизали ночви…

— Ай!

Полум'я! Жовта змія пронизала дим!

— Цювууй! Цювуй! — кулі співають. Юшковці одходять… Куль немає!

— Хлопці! За волю, за долю, за кров — уперед! Щось невідоме ревнуло в грудях селянських, на обніжках помста промайнула… І пішли… і пішли… і пішли…

Сонце здивовано стало, постояло і пішло далі. Ворог хитнувсь…

— Слава! Слава! — покотилося ярками та долинами.

* * *

Баба Горпина йшла полем і співала:

І сьогодні горох, І учора горох.

І здавалося, що десь за долиною хтось невідомий з кулемета тільки:

— Торох! Торох!

Повіяв вітер, далі притих. Далі знов повіяв. І знову притих. Послухав Горпинину пісню, махнув рукою і знову повіяв…

Смеркало…

Смеркло…

Ніч…

В. Коряк

І ШЕВЧЕНКО Й КАНАРЕЙКА

Така вже воно споконвічна поведенція, що видавництво тільки те й робить, що видає книжки. Робить це саме й Державне видавництво.

Нещодавно вийшла з друку накладом Державного видавництва книжка «Дзеленьбом» — книга для дітей наймолодшого віку. На одній сторінці тої книжки чорним по білому надруковано:

Пішла киця по водицю Та й упала у криницю. Біжить котик рятувати, Бідну кицю витягати…

Поверхово глянути, так тутечки ніби нічого й нема…

«Пішла киця»… «Впала у криницю»… «Котик рятує»… Звичайно, як же ж. Навіть навпаки… Все гаразд. Так і повинно бути… Гуманізм. А глибше ви те все копирсніть, то й не тим тамечки засмердить…

Справдібо… Тепер, 1923 року, на шостім році Жовтневої революції, коли ми маємо буйні парості пролетарської літератури, пролетарського мистецтва, Державне видавництво в переказі «Дзеленьбому» ширить хатянські мрії про «криницю», з тихою водицею. Уявляється Катерина в плахті біля криниці, зоряна ніч, сояшники і мелодійне:

Місяченьку блідолиций,

За хмару краще б ти сховавсь…

І це тоді, коли йде розмова про турбіни, про електрифікацію, взагалі про машинізацію…

Певна річ, декому ще люба й «криниця»… Ще б пак.

А запитати хоч би й тойтаки Держвидав, чи не могла б тая киця впасти у водопровод. Чи не міг би тойтаки котик витягти її з каналізації…

Та простісінько навпростець — міг би…

Так де вам… Тутечки не «киця», тутечки, братця, «криниця»… Осьдечки заковика…

Тут котик біжить до «криниці»…

Такечки сказати б — у народ.

М е с і я н і з м котячий.

Але цікаво тутечки довідатися про саму ідею месіянізму. Це дуже давня ідея… Ще з біблії вона пішла, потім широко розвинулася в польської шляхти під час занепаду польськошляхетської державності. Уже на польський народ «богом покладено ідею» бути визволителем, месією цілого людства… Звідти вона перейшла вже до котів.

Уже котик, бачимо, біжить визволяти кицю, що її чорти в криницю втаскали…

Головними речниками польського месіянізму були: Інський, Кінський, Пинський, Тринський, Луцький, Круцький, Торохтинський, Хруцький, Моцький, Тоцький, Коцький, Соцький, Лоцький, Хоцький, Боцький, Гоцький, Зоцький, Жоцький, Фоцькин, Роцький і Міцкевич…

На Україні ми маємо Залеського і «Дзеленьбом»…

У Росії теперечки про це саме пише Андрій Бєлий.

Пригадайте — «Мессия грядущего дня»…

Це він такечки про російський народ. Тамечки ж таки у Росії ми маємо ще одну характерну пісню:

Соловей, соловей Тьох, тьох, тьох. Канареєчка Жалобно пойоть.

Але характерно, що Шевченко ніде не писав про канарейку.

І як нікчемно виглядають всі оці «любителі Шевченка», всі оті «презавзяті патріоти», що ходять у свитах, носять стрічки і вільнодумствують отамички по шинках про «московську окупацію»…

Не тамечки їм сидіти, а тутечки служити робітничоселянській державі.

І служити іменно тутечки і якраз теперечки…

ІІ ПОМЕРЛА (Кінець української літератури)

Ідеологія — це процес, що на «ідео» починається, а на «логію» кінчається.

(Здається, Остап Вишня).

Біжу ото раз по Катеринославській… Гульк у вікно — а там висить старовинна пістоля, шаблюка й панський черевик сап'яновий з золотенькою підківкою…

Прибіг додому й сів. Сів та й розгортаю книжку відомого українського поета Максима Рильського…

Гортаєш, гортаєш, а^думка мимоволі лине туди, на Катеринославську вулицю, до старовинного пістоля, до шаблюки в бурштинах, до сап'янового черевика з золотенькою підківкою…

Ця шпага пам'ята Єрусалим,

А цей мушкет не знас слова хиба.

Потім пригадується палац князя СвятополкМирського…

Потім пригадалася Харківська губерніальна в'язниця, одиночна камера, Гюїсманс, дзвонар з Собору Паризької богоматері, французька кухня, хліб з цибулею…

Так то ж у Франції, а тут Рильський пише:

В країні галушо к і варенух (на жаль, місти ч иа }.

І тойтаки Рильський 1922 року пише, мов сидить у поміщицькій бібліотеці й перечитує ВальтерСкотта та мріє:

Десь є Марсель і з моря дух п'яний… Десь є Париж, дух генія й гамена.

І він, лиха личина, знає, що то мрії «фантастичні думи, фантастичні мрії», але що поробиш — наша революційна дійсність не люба поетові, і він утворює собі давноминулий світ блискучого февдалізму:

Хоч ві сйі мандрівки дальні… Хоч ві сні венецькІ води…

І знову про Париж; про поетів, про його кав'ярні… І тільки за єдину мить страшний привид дійсності:

Ти випив самогону з кварти І біля діжки в бруді спиш.

Смокче Максим Рильський самогон навхилки, замість бодлерівського абсенту…

І тоскно поетові, і гірко поетові… І снує, сніє поет хоробливої візії…

І втекти, втекти кудись з рідного краю — в Париж… Бо в Парижу — все…

Цікаво порівняти, що пише про Париж другий автор…

Париж… Столиця Франції. Велике місто на березі річки Сени. Бульвари. Знаменитий Булонський ліс. Театри…

(Іванов. Географія).

Не знати про що мріяв би Рильський, якби йому дали закордонний паспорт і він би справді побачив той Париж… Куди б він тоді вже тікав… От цікаво. Але про це вже іншим разом…

А зрештою, річ не в Рильському Максимі, а в отому новокласицизмові 1922 року, в отих мертвих гнівах і неживих ідеях.

А коли хочете, то річ зовсім не в отому новокласицизмові, а річ у тім, що Філіповичі та Зерови пролетарських поетів вихоластали… І тепер хоч кричи: «Рятуйте, хто в бога вірує». Усі пролетарські поети тепер без… революційного змісту. Позалишали в них саму художність, та тоді: ага! а що! Це ваші… Це — «пролетарські»…

А як насправді — так і не в цім річ, не. в вихалащаних поетах, а в Рильському Максимі…

Ось що він пише:

Але душа, мов криця, Закохана в блакить.

І Рильський цитує П. Савченка:

Мак червоний серця мого Перецвівся в синій.

Від червоних маків майнула українська література до синіх кольорів, до синіх настроїв, до синіх далечінів…

Посиніла українська література. Обпилася самогону й посиніла. Посиніла й умерла… У неї неживі ідеї, мертві гніви.

Неокласики й неофутуристи починають «детальну розробку окремих питань».

В трупі української літератури вовтузяться, як патологоанатоми.

Хай порсаються.

На їхнє місце з'явилися нові поети, пролетарські поети, українські поети…

Молоді поети живляться з трупа української літератури…

Але констатуємо факт: кінець української літератури. Є епігони і є піонери української літератури.

ІІІ ШІСТЬ І ШІСТЬ…

Коли нове життя трощить старі побутові форми, коли з Шевченка зроблено святого рівноапостольного князя Володимира, коли всі автокефальні діти на всі голоси співають «Садок вишневий коло хати», коли всі малороси попереверталися на свідомих українців, коли поодчинялися нові українські школи, — тоді нова українська література багато має визначних талантів, славних імен, великих майстрів слова…

Візьмімо з них першіліпші шість найвідоміших. Розгляньмо: Олесь, Чупринка, Самійленко, Філянський, Лепкий, Рильський.

О. Олесь

Ніжний-ніжний, тонкий-тонісінький лірик, співець кохання, природи, рідного краю…

Великий майстер слова… Дає чудові перли поезії української: нудить світом, кляне свою дурну голову, п'є гірку по шинках, проситься, щоб пустили додому до жінки і до дитинки й каже, що більше не буде. Одно слово — визначний великий талан…

Грицько Чупринка

Дуже я його любив… Любив його прозорий дзелентичний, радісний, як травень, вірш. Великий майстер слова: батькові уси й бороду поголив. «Навіщо, — каже, — вам, тату, бороду носити. Вам так краще»… Чистий, високої марки лірик. Було, стане в Києві проти «Часу» й починає поливать. Дуже я його любив… Філософом отаким жив і помер не з хвороби, а з… розстрілу…

Володимир Самійленко

Відомий поет, бо жив собі тихесенько нотаріусом. Великий майстер слова, тільки що він написав, отак і не згадаєш… Якийсь такий поет… нарікає на ЧК в еміграції й хоче тікати на Марс… На Землі занудився…

Філянський Микола

Божественний поет. Молиться щовечора й щоранку богу. Одно слово — філософ і неабиякий патріот. Носить все життя в руках корону:

І на руках своїх корону тобі сини 'твої несуть.

«Синами», бачите, себе називає… Живе в Яреськах на Миргородщині. Щодня снідає й обідає, а мова в нього милозвучна, хоч у палац для делікатного вжитку. Да.

Лепкий Богдан

Хоч сам і з галичан, а пише галицькою мовою. Писав багато, а що саме — не скажу. Одно слово — чудовий поет. Видав за кордоном Шевченка й до кожного титла й коми примітки поробив. Працьовита людина — не любить більшовиків і нудить світом. Може, через п'ять років піде служити в Наркомос, а може, не піде, бо талан у нього неабиякий…

Рильський Максим

Був ще хлопцем малим — школярем, а штани вже носив, бо таки неабиякий майстер слова. Написав книжечку поезій. Потім перейшов на прозу. Великий талан: любить полювання й рибальство. Влітку бував у рідному маєткові (батько — Тадей Рильський — член старої громади). Взагалі — пантеїзм. Революції не запримітив… Що сталося з маєтком, не знаю, а без цього тяжко схарактеризувати його як поета, одно тільки можна сказати з певністю: ходить у штанях…

Було це шість найвизначніших, найславетніших представників української літератури…

Є ще чимало інших іменнів, що прислужилися українській літературі, бо поїхали за Петлюрою на еміграцію, разом з літературою…

Далі прірва…

Далі «стрибок» через прірву… І нова пролетарська література, що нічого спільного з старою українською літературою не має…

Беру з цієї пролетарської літератури шість іменнів.

Вас. Еллан

Один тільки з пролетарських письменників, не розстріляний білими'(решту всіх розстріляно). Загартований, випробуваний, незломний. Креше увесь час іскри. Одне слово — кресало. Фізично слабий. Важить 2 п. 20 фунтів і не має апетиту. З поетів найздоровіший, монолітний. Ніжний та люблячий в глибині душі, але не маючий часу розперезуватися. І спить підперезаним. Через те його лірика — лірика революції.

І. Ю. Кулик

На очах росте. Отак на його дивишся, а він росте. З агітки виріс… Виріс і пішов певним шляхом. Лірик: даючий, знаходячий, добираючий, куючий, творячий, поющий, вопіющий, взивающий і глаголющий. Даючий — не загальники. Знаходячий — конкретні живі типи. Добираючий — живі образи. Творячий — нову мову з прикорня пролетарського побуту, праці, боротьби.

Володимир Сосюра

Розхитаний юнак. Брюнет. Бритий. В галіфе. Ніжний лірик, одчайдушний паруб'яка. Прийшов з Донбасу, понаносив з собою пахощів шахтарського життя, що від них закрутила носом доброчинна українська критика.

Осюсюрив молодь. Пройшов фронти. Є щось хлоп'яче в його творчості, хвороба зросту… А скарбів йому одважила цілина Донбасу — гайгай! Женився.

Микола Хвильовий

Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється й інших хвилює, дратує, щипає, кусає… Аскет. Жорстокий. Гордий. Суворий. Лагідний. Ніжний. Худий. Опасистий. Блондин. Брюнет. Шатен. Мрійник.

Загубив своє «я» і шукає його, як ДонКвізадо. Шукав і опинився в обіймах старої просвітянської літератури й кинувся на боротьбу з нею. Розклавіатурився… Роздерся на дві половини — одна б'ється з просвітянською літературою, а друга стоїть перед обличчям неоспіваного пролетаріату. Перша половина жоната, друга — парубок.

Третя його половина дульцинує життя, то в один бік, то в другий, то спереду, то ззаду.

Пише для інтелігенції, бо поет він пролетарський.

Михайло Йогансен

Майстер слова, пише дивно. Що напише — не знати. Перед ним ще ціле життя, а гевал з його добрячий, халера його не візьме, бо ювілер форми. Апетит добрий. їсть чимало, бо вже вчений, в це його козир, бо таки біда для поезії, коли поет учений.

Валер'ян Поліщук

Прийшов до «Гарту» (решта поприїздили). Визнав марксизм, комунізм, але як це все переварить. Жонатий. Єретик і норовистий. Поет цікавий: очі блакитні, велика шевелюра. Чудово хапає за шматки життя, та не тільки за шматки, а за цілі полотнища з кров'ю і з живими істотами. Псує йому потяг до філософії… Інженер: будує місток через провалля, щоб зв'язати пролетарську літературу з українською. Інакше він не може.

Оце тільки перший загін.

За ними прийдуть нові й нові…

Одно слово — хто не з нами, той ворог.

М. Зеров ВОСКРЕСЛА (Початок української літератури)

З 1917 року, відколи скінчився страшний трьохсотлітній мартиролог української культури й книжки і знову ожила українська література, ми маємо кілька визначних таланів літературних, що утворюють напрями, дають тон і накладають свою печать на попередників, на сучасників і на нащадків.

Маємо Шевченка, Франка, Лесю Українку, П. Тичину, П. Філіповича і Мі Рильського, й Зерова.

Узагалі, кажу, 1922 року ми маємо чимале літературне оживлення.

Найвизначніший і числом своїх творів, і властивостями свого неабиякого хисту був відчитного року Тарас Григорович Шевченко, що написав цілого «Кобзаря». Частину його творів ми свого часу вмістили в декламатор «Слово», видання видавничого тва «Слово» у Києві, як підвалину нової української літератури.

За Т. Г. Шевченком іде Іван Франк о. Франко теж чимало дав 1922 року для української літератури. Щоправда, Франкових творів трохи менше, аніж Шевченкових, проте й Іванові Франкові належить почесне місце серед українських письменників 1922 року.

Далі — Леся Українка.

Леся Українка, померши 1913 року, спромоглася, проте, зайняти одно з чільних місць в українській літературі відчитного 1922 року, що свідчить про великий її талан, талан багатогранний, вогнистий, мінливий,

Павло Тичина. Один із символістів, що дав «В космічному оркестрі» («Шляхи Мистецтва») і «Сковороду»… Решта символістів — Загул — загубився, а Савченко теж чимало дав для літератури, бо не друкував нічого.

З київської групи визначилися ще так звані «панфутуристи»: Михайло Семенко, Гео Шкурупій, Слісаренко. Це деструктивісти.

Ідеолог Семенко й головний деструктивіст Шкурупій. Здивовують і ображають міщанський смак, але даремно, бо смаку міщанського ні здивувати, ні тим паче образити нічим не можна.

Це Київ.

З поетів харківської групи виступали невеличкими книжечками М. Хвильовий, В. Сосюра і М. Йогансен.

Хвильовий розтріпаний і нервовий. Сосюра однотонночіткий з своїм шестистоповим ямбом.

Йогансен — тонкий, блідий і вибагливий. Стоїть на теоретичному грунті.

Близько до цієї групи стоять Бллан і Поліщук. Перший скупий. Другий щедрий.

Е л л а н нічого не писав, а Поліщук — переписав. Випустив «Книгу повстань», «Ярину Курнатовську» і «Леніна».

«Ярина Курнатовська» — поема, перемішана з автором. Так що її можна назвати або «Ярина Поліщук», або «Валеріан Курнатовська». Ще влучніша була б для цієї поеми назва «Євгеній Онєгін», де так багато, вибачте на слові, репортьорської красномовності…

Така сама необробленість, як і в «Євгенії Онєгіні», псує і другу його поему «Ленін».

Щодо поета 3 е р о в а мушу зазначити, що він дав кілька прекрасних перлин новітньої української поезії, написаних Гомером, Одіссеєм і іншими грецькими письменниками, почасти до різдва Христового, а почасти після різдва Христового.

Не можна поминути й X тому поезії Філянськог о… Прекрасні формою і змістом, глибокі й вогнисті, вони не надаються до друку, бо жодне видавництво не може їх підняти; на жаль, в швидкому часі, доки прибудуть удосконалені американські домкрати, український читач позбавлений буде змоги читати їх.

Найблискучішим виступом був виступ двох поетів, що одійшли в мистецтві туди назад, до Гомера, до Бодлера. Я маю на оці П. Філіповича й Максима Рильського. Це так звані «неокласики», що вглядаються в «синю далечінь» старого минулого. Через те вони й «новокласики».

Оцей відхід до старого і є воскресіння нової української літератури.

Так. Ми можемо голосно і сміливо сказати:

— Воскресла. Українська література воскресла. І чуємо відповідь:

— Воїстину воскрес!

Юр. Меженно КРИТИЧНІ ЗАМІТКИ

Заздалегідь передбачаючи, що мої погляди викличуть не один докір, не один полемічний відгук, а можливо, що ще хто сунеться й бити, я наперед зрікаюсь всякої полеміки (полеміка лише розпалює, не доказуючи), битися не буду, бо бійка в пенсне не є бійка, а без пенсне я нічого не бачу, і починаю свої думки аксіомою, що творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колективом і коли, не підлягаючи колективові, все ж* таки почуває, що він не індивідуум, а колектив…

Я так довго спинився на цьому, так багато писав про це, щоб потім не обтяжати читача довгими міркуваннями, а просто перейти до сухих цифр, які все інше доведуть і доведуть наочно.

Візьмемо ми першийліпший вірш.

Ну, хоч такий:

• • *

* * *

Що в художньому творі найголовніше? Ясно що… Художність. Образи.

Образ в поезії мусить мати два моменти: те, що говориться, і те, п р о що говориться. Що заступає собою про що. І що мусить заступати собою про що так, щоби ми нічого не розуміли. Це є тайна стислості…

Я так довго спинивсь на образі, щоб потім в сухих цифрах довести свою думку.

Що ми маємо в наведених віршах?

На протязі 13 рядків усі образи з одним тільки моментом про що.

1) Про діда, 2) про бабу, 3) про гриби, 4) про опеньки, 5) про гопгоп, 6) про гутуту, 7) про кашку, 8) про молочко, 9) про козачка, 10) про хлібчик, 11) про обідчик, 12) про лопатку, 13) про шусть і 14) про піч.

13 рядків, а образів про що 14.

На рядок припадає по 1 1із одномоментового образу. Тобто коли б автор наважився писати цілу поему, приміром, рядків на 1000, то ми б у ній мали такихо одноманітних 1076 12із образів.

На наш погляд, це забагато і псує враження.

Візьмімо далі конструкцію окремих рядків і слів, бо ж відомо, що в поезії на кожне слово слід уважати, бо кожне, навіть на перший погляд незначне слово в поезії має величезне значення.

Беремо перший рядок:

Диби, диби…

Один рядок тільки, а маємо д в і однакові слові… Автор повторюється.

Візьмемо кожне слово окремо. Перше слово. Маємо літеру Д — 1, И — 2, літер Б — 1.

Друге слово. Літера Д — 1, літер И — 2, літер Б — 1.

Щоб не бути голословними, підставляємо.

Перше слово: Д — 1; И — 2; Б — 1.

Друге слово: Д — 1; И — 2; Б — 1.

Цілковита тотожність.

І тут автор вірний собі — повторюється…

Щоб нам не закинули в якійнебудь нагінці щодо автора, складемо:

Перше 1 f 2 f 1 = 5.

Друге 1 і 2 f 1 = 5.

Гадаю, що ніхто ж не доводитиме, що 5 у першім слові не тотожне з 5 у другім…

Отже, автор, як бачимо, повторюється майже в кожнім слові…

Щоправда, є в його й доволі влучні вирази, де отого повторювання не помітно. Приміром:

Гутуту (п'ятий рядок) Підсипай молочка (сьомий рядок).

Тут ви не маєте жодної аналогічної літери. Але таких місць у автора небагато…

Невдалий вірш.

Проте хист у автора мається, і, слід гадати, що з часом з нього щось і вийде.

Я. Мамонтов КОЛИ НАРОД УЖЕ ВИЗВОЛИВСЬ (Трагедія на 2 акти)

Місце дійства — дуже великий центр дуже суспільного життя. Час — наш час. І трохи раніш і позавчора навіть.

АКТ ПЕРШИЙ

Дієвий персонал

Альберт. Горобець. Кароліна. Галка. Гармата.

Обстанова: великий майдан перед храмом. Праворуч — мармурові сходи й колони. На сходах чорна галка, а на колоні сірий горобець. Серед майдану «Пам'ятник визволення». На задньому плані перспектива великого міста. За містом річка, за річкою поле, за полем ліс, за лісом нічого не видно. Між містом і річкою — гармата. День національного визволення. Гуде, звичайно, дзвін (урочисто гуде). Горожани й т. ін. всі в святочних убраннях. У храмі спів (урочистий спів).

Альберт. Прощай! Кароліна. Прощай, Альберте!

Альберт виходить. Кароліна довгодовго дивиться йому вслід, потім ламає над своєю головою свої руки так, що чути тріск, і, з риданням підібравши спідницю, сідає иа сходи пам'ятника.

Кароліна. Альберте! Альберте! Альберте! Альберте! Альберте! Альберте!

Гармати. Ббббух! Галка. Каррр! Горобець. Цвірінь.

Чути гарматний постріл.

Завіса

АКТ ДРУГИЙ

Дієвий персонал

Альберт. Горожани.

Кароліна. Горожанки.

Конрад. Вояки. Конрадів приятель.

Обстанова: не дуже великий майдан у великому місті.

Праворуч будинок і ліворуч будинок. Праворуч одремонтований, а ліворуч ще ремонтується. Між тими будинками був сквер, але його вирубано. Трохи далі ліворуч храм, звідки чути урочисте: «За Василя», а праворуч другий храм, звідки чути урочисте: «За Тихона». Неділя. Після суботи. Горожани в піджаках і сандаліях, а горожанки в спідницях і сандаліях.

Проходять вояки. Вояки (колективно):

«Так за Совет Народніх Комісарів Ми грянем грозноє: ура! ура! ура!»

Пройшли.

Двоє горожан. Ідуть ліворуч, обнявшись.

Перший горожанин. Пиво, брат, уже шістдесят карбованців… І што б єто значило?

Другий горожанин. Невозможно жить…

Пройшли.

Біля будинку ліворуч поволі з'являються горожани. Приходять ще й ще, й ще. Натовп більшає. В руках у їх папірці, хустки.

Чути голоси, гамір:

— В чергу, граждане, в чергу!

— Куди лізеш?! Я за ними!

— Граждани, скажіть їй, што я за вами!

— Иш яка!

— Тихше, граждани, тихше!

— І што воно й за вдасть така! За паршиву корзинку з яблуками двадцять п'ять лимонів!

— І патент!

— Ох і довела ж! Когда ж єто кончиться?!

— Та ще й облігації бери!

Становляться в чергу й лускають насін ія. Приходить Конрад з приятелями.

К о н р а д. І що тільки вони зробили?! Пиварні мав, броварні мав! Квасом тепер на базарі торгую! Ну, недовго вже! Є певні чутки. (Нахиляється до приятеля і щось шепоче).

Приятель. Так… так… А все Альберт наробив! Казав тоді — порішіть… Бачите, що вийшло.

Конрад. Що вийшло? Йому й тепер непогано! А нам!? А нам!? О горе! Горе! (Становиться в чергу і плаче).

Проходять Альберт і Кароліна.

Кароліна. О Альберте! О мій коханий!

Альберт. О Кароліно! О моя дружинонько люба! О, визволився народ! О, визволився з ним і звір лютий, що сидів у ньому, закований тими ланцюгами! Тигра сиділа лютая,

О Кароліно, в ньому! І тепер… тепер… О Кароліно! Кароліна. О Альберте! Що тепер, о Альберте? Хіба погано, о Альберте!

Альберт. О Кароліно! Не дуже погано! Та я думав, буде краще, о Кароліно! Звір лютий гуляє, о Кароліно!

І не я тепер на чолі! Не оцінили, о Кароліно! Членом правління я тепер, о Кароліно! Від безпартійних, о Кароліно!

Кароліна. О Альберте! Який розряд, о Альберте! Альберт. О Кароліно!Сімнадцятий плюс сто відсотків за нагрузку, о Кароліно!

Кароліна. О Альберте! Жити можна, о Альберте! Падає, ех, з риданням на плече Альбертові.

Чути гарматний постріл.

Завіса

Усмішки театральні

«ДЕВ'ЯНОСТО СІМ» (Укрдерждрама)

«Єрої революції…»

Як Матвій Копистка, Серьога Смик, Іван С т оножка, Васько, його синаш, та ще 93 незаможники за 70 верстов од города революцію робили, як «проокацію» викривали, як ревкоми закладали, як із страшним голодом боролися, як і від «проокації» та з голоду гинули, як по п'ять день трупами по хатах валялися, як «контакту» держалися, щоб за Совєцькую власть, бо Совєцька власть — «не панська, і не царська, і не ваша — куркульська, а наша власть — незаможницька»…

Про отаких «єроїв революції» розповів нам у своїй п'єсі «97» молодий драматург — гартованець Микола Куліш, а франківці на кону Державного драматичного театру нам її показують…

…От вона, справжня, житня, з макухою й з кураєм революція… Отака революція, жива, як мать сира земля, правдива, не з отих п'єс та оповідань отих, — простіть мені на цім слові! — драматургів та письменників, що ото обов'язково в пролозі «Інтернаціонал» і в епілозі аж два «Інтернаціонали», а посередині на цілих п'ять дій отакееенний пшик «пролетарської ідеології»…

Тут не гонитва за «революційним» словом, не вишукування «червоного» нутра, а тут шматки життя часу нашого, без фарб, без «революційних» слів, бо в ньому, в житті отому, в боротьбі отій, більше фарб, більше «червоного», як у найкращій промові найкращого агітатора…

Тут є й «Інтернаціонал», тут є й агітація, але вони там, де їм треба бути, їх не вхвачено за ошийок й не пристукано молотком на те місце, де авторові хочеться…

— Ти хочеш чортів усіх поперелякувати?! Так ти їм «Інтернаціонала» заспівай…

От куди Копистка «Інтернаціонала» прип'яз, бо вій вірить, той дядько Матвій, що «Інтернаціоналом» він найстрашнішого в затурканій уяві селянській ворога — чорта, — і того він «Інтернаціоналом» поборе!

Він, «єрой революції», не кричить красивих слів про «ліквідацію неписьменності», він просто каже:

— Слід, їдрі його мать, на старості літ грамоти вчитись!..

І це переконує! Тут оте саме «їдрі» не для цьвохкання по ваших ніжних барабанах, тут не «оригінальничання», а тут воно вилітає з тяжким подихом з напівголодного людського тіла, «смаженою ґавою» підживленого…

Тут революція… Бо тут боротьба… Страшна, завзята, запекла боротьба голодного з ситим. І боротьба свідома, бо як же ж ти не боротимешся з отим «гадом смердючим», як же ж ти примиришся з Гирями та Годованими, коли:

— Слухайте! Я скажу! Я скажу всім панам, усім буржуям, усьому світові: шапку скиньте перед дідом Юхимом! Дід Юхим сто три роки на панів працював! Скільки він риби виловив, скільки він солі видобув, скільки він овець випас! А чи хоч крихітка з того дідові дісталася?!

Ось через що боротьба, ось через що боляче, коли свій брат, незаможник, секретар «совєту» Панько на Гириних конях, із Гириною Лизькою до церкви вінчатися їде… Ось через що:

— Мать його в пуп!

Інакше не може бути… Ніякі тиради про злочин Паньків, про зраду Панькову не виявлять тої люті, того болю, жалю того безкрайого за своїм братомнезаможником, що революцію проміняв на галушки, на сало, на коні, на пухкі стегна Гириної Лизьки, як оте «мать його»…

Та до кого пішов Панько?! До Гирі?! До того самого Гирі, що щовечора б'є поклони, що щовечора навколішках господа бога благає:

— Припини, господи, революцію. Ти, що Іовові многострадальному все добро повернув, хіба ж ти, всемогущий, не вернеш мені того, що забрали незаможники?!

Голод… Смерть… 94 трупи незаможницькі… Куркульська «проокація»… Самосуд над людоїдами… Свідомість загибелі неминучої… Безсилість фізична… Галюцинації пухлої з голоду людини… Зрада… І в цей час крицева віра в революцію, у свою, у селянську, «власть»…

— Падаждать нада! Не забули нас! Тільки падаждать нада! Чудак ти чалаек! Хіба можна, щоб забули?..

Тіні ходячі, з жовтязнопухлими обличчями, на краю могили, і…

— Організуємо, брат, ревком. Потому — нема «совєту». І —

«Трахтрахтрах! Резолюція прийнята!»

Оце — вона. Це — революція.

І коли кожний із нас, хто почув її в Кулішевій інтерпретації, сидить і кожне слово ловить, і перемогам революції радується, боліє її болями, і коли вона, революція та, Кулішем змальована, правдою своєю не по капілярах наших розливається — значить, її талановито змальовано…

Значить, п'єса Кулішева «97» — талановита п'єса, а Куліш — драматург талановитий…

Значить, він знає те, про що пише. Село Куліш знає…

…А коли вже слово Копистчине, Матвієве, кожний його рух нам усередину западає, коли од Гирі, од Смика, од Головатого, од діда Юхима, од Стоножки, од Васі, од Ларивона і т. ін., і т. ін. ви на кону драмтеатру очей одірвати не можете — значить, прекрасно її подали франківці…

ХТО ВИНЕН?

Розкажу я, братця, вам, через віщо не так швидко й не так повно шириться та квітне театральна справа на Україні нашій Радянській.

Ширитисьто вона шириться, та не так, як би нам хотілося… А нам би хотілося, щоб у кожному селі, при кожнім сільськім будинку, при кожній хатічитальні, а то й просто собі при просторій клуні — та був би хороший драматичний гурток, злитий, витриманий, солідний.

Щоб так грав, щоб так грав! Одне слово, ви самі знаєте, щоб як він грав.

Так чого ще нема цього?!

А от послухайте, чого…

Розкажу я вам, братця, про випадок з власної практики. А власна практика в мене була, бо нема ж на Україні такої людини, щоб у «театрі» не грала, і не так просто собі грала, а грала «найкраще од усіх»…

І я грав… І, само собою розуміється, «найкраще од усіх»…

Діло було, може, давно, а може, й недавно. Заснували ми аматорський гурток… Артисти всі такі, що «дай тільки показать»…

Було, Терешко прийде до школи, де ото ми збиралися, стане серед хати й каже:

— Я їм як заграю, так, їй же богу, як Садовський! От побачите!

Та всі ми були такі, що… Та куди там?!

Сидиш у школі, доки ото вчителька прийде (а вчителька в нас за режисера була), й думаєш:

«Ох і вуса ж намалюю! А сорочку яку надіну, та сині штани, та червоний пояс! Куди ото Терешко заграє?! Я їм як заграю!»

І артистки такі ж, як і ми: хороші… Сидять, насіння лускають, перешіптуються одна з одною… Дивляться на Терешка чи на котрого з нас, а з очей так і стрибає:

«Почекай! Почекай! Ось я як вив'яжусь! Ось я як уквітчаюсь! Буде тоді тобі Садовський!!»

* * *

Довго ото ми так ходили, обговорювали все… П'єс чекали. П'єс у нас не було, так учителька до міста по них послала.

Приїхали п'єси.

Поприлітали ми до школи, аж тремтимо всі. Показує вчителька п'єси: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» і «Невольник».

— Почнемо, — каже, — з «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Це — дуже хороша п'єса… Маруся труїть Гриця, а сама співає… І Хома зарізується… Дуже хороша п'єса…

Прочитала вона нам ту п'єсу… П'єса таки дуже хороша… Про любов… А що вже ролі?! Особливо для Грицька й для Марусі…

«От якби мені Грицька», — думаю собі.

А Одарка Перепелівна присунулася до мене та:

— Я Марусю гратиму, а ти Грицька! От як заграємо!.. Тільки ж цілуватись не насправжки, а так тільки, щоб губами не притулятися… Губи ніби до губ, а щоб «цмок» — так щоб не зовсім… Добре?

— Добре, кажу.

— Так ти ж дивись!

— Ну, йдіть, — каже вчителька, — додому, а взавтра приходьте, ролі будемо розподіляти.

Цілу ніч не спав я, все думав, які вуса я намалюю… І як ото очі ті обмалювати, щоб великі були, великі… І ото думаю собі, як я падатиму, коли мене вже Маруся отруїть… Витягнусь, думаю собі, вже витягнусь, так ніби мене правцем узяло, праву ногу підійму, вона задрижить, як у корчах, а я так жалісножалісно до Марусі:

— Маруся! Що ти наробила?! І вмру.

А засипаючи, так кулаком під рядном нахвалявся:

— Підождіть, — мовляв. — Я вам заграю!!

* * *

Другого дня були в школі ми всі дуже зарані, ще вчителька й пообідати не встигла.

Ходимо, один на одного поглядаємо й ніхто нікому нічого не говоримо.

«Все одно, я Грицька гратиму», — кожний собі думає.

«Все одно, я Марусю гратиму», — кожна сама собі думає.

Вийшла вчителька.

— Ну, хлопці й дівчата, давайте будемо ролі призначати… Марусю, значить, гратиму я…

Зирк я на Одарку на Перепелівну.

«От тобі,— думаю, — й «цмок, так щоб і не зовсім».

А дівчата всі так ніби ото бджоли, коли на них димом пхукнуть… Голови в плечі повтягали й на керсетки собі дивляться…

— А от ти, Одарко Перепелівно, — вчителька до Одарки, — Дарину гратимеш… Роль невеличка, ти з нею й управишся як слід…

Дивлюсь: сопе, сопе, сопе моя Одарка… А потім:

— Не гратиму я, мабуть… Мені ніколи… Мати казали, що коноплі до посту щоб допрясти…

Встала Одарка й вийшла.

А за нею всі дівчата з хати — шаміль-шаміль-шаміль. Залишилися самі хлопці.

— Що це таке з дівчатами? — вчителька питає.

— Хто й зна…

— Ну що ж, давайте за чоловічі ролі Грицька погодився грати фершал з Дейкалівки. Він дуже хороший артист… А хто ж із вас, хлопці, на Потала та на Хому?

Та до мене:

— Може, ти, Остапе, Потапа заграєш? І з ножем він ото на Грицька накидається…

— А я думав, що я б Гр…

— Ні, Грицька ти не вдереш… То дуже трудна роль… Там трагізму з драматизмом багато… Тобі більше Потап підходить…

— Ні,— кажу, — мабуть, я не гратиму. На тім тижні, батько казали, під хуру треба їхати… Пшеницю до міста повеземо! Грайте самі…

І пішов… І думав усю дорогу:

«Потапа я їм гратиму?! Хай самі грають».

І всі хлопці пішли.

І правильно зробили.

Що ж їм маленькі ролі грати, чи що, коли кожний із їх може найкраще Грицька заграти.

Не краще, положим, ніж я, а все ж таки… І не вийшла в нас вистава…

* * *

Хто тут винен? Думаєте, вчителька? Ні!

П'єса винна. Автор винен…

Коли вже ти пишеш п'єсу, пиши так, щоб усі головні ролі були! Хіба тобі не все одно, як писати?! Так чого ж ти одному велику роль пишеш, головну, а другому — другорядну, маленьку…

Тепер, брат, рівність!

А через автора і вистави часто не відбуваються… Театральна справа страждає…

Так от, братця, хто винен!

ЮРА ГНАТ

Юри Гната не бачили ніколи?

Отакунький. Низенький, маленький, а волосся довге, покришкою…

Отак як подивишся на нього, руками розводиш: у чім там, царице наша небесна, талант держиться… Де там він міститься?! Ну, ніяк не ймеш віри, щоб у такому манісінькому тілі та сидів отакенний великий дух. Місця мало!

І ото, очевидно, коли вже йому, духові тому, там дуже сутужно робиться, тоді він з його вискакує, вскакує у макети, розсипається по мізансцені, ходором ходить по масових сценах, бризками бризкає на ансамбль, а потім стрибає на афішу й, перекрутившись у звичайні українські літери, виводить на білому папері: «П р е м'є р а»… І знову потім, знесилений, у Гната Юру вскакує…

Не інакше… Бо коли б йому, духові тому, виходу не було, рвонув би він хазяїна свого, Гната Юру, по черевній білій лінії і мали б ми з головного режисера. Державного драматичного театру імені Івана Франка самі вишкварки.

Отакий Гнат Юра…

* * *

А звідки Гнат Юра взявся? Гнат Юра народився…

Народився він у селі Федварі, Олександрійського повіту на Херсонщині, 1887 року… Народився, як кажуть, од батьків.

Батьки в його були селяни, самі на себе працювали, самі їли… Найманої праці не експлуатували й самі плодили дітей. Урожай на дітей у їх був вищий од середнього, невважаючи на те, що система хліборобства була в їх трипільна з обов'язковою толокою.

Коли мати ходила з Гнатком, то все було на однім місці не всидить: то на покуті сяде, то до печі підійде, то на піл ісхилиться, то на лежанці ляже…

А батько, було, подивляться та й скажуть:

— Що то ти, старенька, мізансцени плутаєш?

— Та щось воно дуже вже неспокійне: все б'ється, все вовтузиться.

— Іч ти, — батько, було, промовить. — І що б воно значило?

А то Гнат Петрович ще в череві матернім хвилювався, що мати його мізансцени як слід не вивчила.

…Народився нарешті…

Подивились на обличчя — хлопець.

І зразу як узяв тон — три місяці вікна в хаті бряжчали. І через кожух кумі передавали, і йорданською водою бризкали — нічого не бере… З тону не спадає.. І тільки під час антрактів, коли, було, до материнської пазухи прикипить, замовкне, тільки сопе, тяжко дихає, причмокує й пильно в матір удивляється, хапаючи її за «перуку» й нервово смикаючи… Так ніби сказати хоче: «Не так! Не так! Більше на лоба».

А мати було подивиться, перекладе з лівої до правої й подумає сумно: «І що з його буде?!»

* * *

І почав Гнат Юра рости…

Три роки Гнатові Юрі… П'ять років Гнатові Юрі… Вийде було батько за клуню:

— Гнатко! А йдино сюди. Що то ти, шеймин хлопець, понаробляв?

— То, татку, макети!

— Ой, дивись мені, щоб я тобі не намакетив.

А Гнатко палицю між ноги, дубця в руки — й вистрибом поміж соняшниками:

— Ннно!

Похитає головою батько:

— Генерал буде!

* * *

Не вийшов Гнат Петрович на генерала: не пощастило йому… А доскакавши до 1905 року, організовує він у місті Єлисаветі (тепер Зінов'ївське) перший український драматичний гурток…

З того й почалося.

А 1907 року, випрасувавши як слід піджака, іде Гнат Юра в українські акторипрофесіонали й до 1917 року мандрує з українськими побутовими трупами, намагаючись європеїзувати оту саму «горлицю», що:

…Полола

Лободу, лободу

Та й послала припутня

По воду, по воду.

І так аж до 1917 року… 1917 року — «Молодий театр» у Києві. Гнат Юра — актор і режисер… Розвал «Молодого театру»… Мандрівка по Правобережжю…

1920 рік — організація в Вінниці Театру імені Франка… Гнат Юра — організатор, головний режисер і актор. Мандрівки театру… Столиця кінець кінцем… П'ять літ.

П'ять літ Гнат Юра на чолі тепер уже столичного Державного драматичного театру ім. Івана Франка. От вам і макети поза клунею.

* * *

Та у чім же річ? Чим же славний є Гнат Юра? Ну, прем'єрами. Мізансценами отими, масовими сценами, ансамблем. А ще ж чим?

Про це так собі не розкажеш. Це треба побачити. Розказати, який саме в Гната Юри талант і звідкіля він, той талант, у його визирає, трудно. Самі прийдіть подивіться.

«Суєту» бачили? Терешка Сурму? Не бачили?! От і розказуй вам після цього…

Подивитесь — тоді самі побачите, де в його той талант…

От виходить на сцену Терешко Сурма з Матюшею, котрий ото… «Гуси»… Замітили, де в Терешка талант?

У батозі! Що?! Чудно?

І нема зовсім нічого чудного! Іменно в батозі!

То таки бриль — брилем, керея — кереєю, обличчя — обличчям і хода — ходою.

То таки «лапер — лапером» і «ламер — ламером». Все це так, усе це добре. Ні, голубчики, ви цьвохніть так батіжком, ви крутоніть тим батіжком так, як Гнат Юра ним крутить, а потім скажіть:

— Забалакався…

Зробіть… А тоді я вам скажу, чи є у вас талант і де саме той талант у вас сидить.

І коли ви це так і зробите, як Гнат Юра робить, тоді радість по театру плигатиме і гучні оплески стелю підійматимуть…

Інакше — ні. Інакше — не талант…

А Копистку Мусія в Кулішевих «97» бачили? Ну, як він вам?! Що думаєте?

— «Ша, мамаша, я тобі слова не давав». Або:

— «Ходім, синку, побачимо ще одну проокацію». І зовсім, голуб'ята ви мої, не те…

То — Куліш. То — автор…

Ні, ви примітьте, як Копистка у другій дії виходить, отоді, як «Гнат Гиря оновився»… Бачили?

Фігуру його, постать його бачили? Як ото він до Смика повертається та на Гирину хату покивує… Зауважили ви це?..

А потім як крутить цигарку, очі незаможницькі примруживши, запалює ту цигарку і каже: — «Торкай, браток!»

Оце ви все замітили?.. Замітили, кажете. Так чого ж ви тоді питаєте мене, де в Гната Юри талант?

Усередині в його талант. У детальнім, до найменших дрібниць знанні психології людської в його талант. У мистецькій обробці кожного типу, в любові до свого діла, в енергії і в надлюдській роботі в його талант.

А ви питаєте: «Де?..»

А бачили ви Гната Юру — ідіота?

Короля Карла VII в «Святій Йоанні» Бернарда Шоу? Після:

— «Я доручив діві командування арміями». Оте його:

— «Ось!» І — дуля.

Де ви ідіотішого ідіота бачили? Спробуйте комунебудь так дулю скрутити. Скажуть:

— Дурень.

А коли це робить Гнат Юра, кажуть:

— Ідіот.

А це вище досягнення. І, уявіть собі, мистецьке. Бо розумній людині ідіота виобразити значно тяжче, ніж ідіотові — розумного…

…От вам і Гнат Юра.

Хочете, щоб іще нагадати про типів, яких дає Гнат Юра, як актор?

Не хочу, я не статистик.

251—1925 Харків

«ПЛАСТИКА»

Краса в житті. Життя в красі. Гармонія. Ритм, Рух. Та не такий вам рух, якийнебудь рвучкий, різкий — ні: рух ритмічний, ніби повільний, різьбяний, сказать би. Взагалі — пластика. Пластичний рух…

Тяжко це з'ясувати словами — тут треба бачити це, щоб зрозуміти… Але не всі бачили, не всі, може, й побачать (на селі, приміром, — де ти її вглядиш, ту пластику?!) Для тих я й хочу оце написати, щоб і вони знали, що то за така штука — пластика й чому вона для нас важлива є…

Так, значить, пластика…

Візьмім так. От ви йдете. То це ви собі йдете, й квит. Яка в цім краса? Ніякої. А коли ви йдете пластично, — то це "вже красиво. Так чого нам ходити некрасиво, коли ми можемо ходити навіть дуже "красиво?

Візьмім танок. Ну, хоч гопак чи метелицю. Гуп-гуп-гуп! І завертівсь-завертівсь, як колесо… Або врізав навприсядки так, що аж підбори одлітають. Це не те. А от коли пластика^[42] — так і красиво, й підбори цілі…

Пластика — діло велике, як бачите.

Айседора Дункан, знаменита танцюристка, що утворила цілу школу пластичного танку, пластичного руху й т. ін., роз'їздить по наших республіках і демонструє ту пластику, показує її, щоб і ми, бачивши те все, привчалися до красивого пластичного руху. Щоб життя наше красивіше було, щоб гармонійніше воно було та ритмічніше…

Я бачив Айседору Дункан. Підучивсь трохи та й вам розповім. Учіться й ви. На старість воно, як нахідка.

Ось як це робиться.

Ви роздягаєтеся по самісінькі… До «побєдного», одно слово, кінця. Берете брезента чи ковдру, чи простирадло (взимку краще ковдру, бо холодно) і перекидаєте його (чи її) через плече так, як колись римляни носили тоги свої… Стола ставите на піл, прибираєте діжу, діжку, рогачі, кочерги, підтягаєте вгору лямпадку (щоб, бува, головою не зачепити), дітей — на піч, телята, як є, на цей час виводите в сіни і становитесь посеред хати.

І кажете чоловікові:

— Я зараз танцюватиму «Смерть Ізольди»! (Є такий танок). Залазь на піл і грай.

Без музики ця штука не вийде. Грати можна на гребінці.

Чоловік бере гребінку. Ви лягаєте серед хати на долівку. Ліва нога в вас лежить просто, а праву трохи згинаєте в коліні. Обличчя до долівки — на руках. Ковдра зверху. Ви ніби ото так умерли. Як тільки чоловік заграв, ви поволі підводитесь, дивитесь навкруги, підбираєте трохи ковдру й так ото вихилясомвихилясом по хаті… Права нога щоб забирала трохи покотьолом, як у баского коня, а ліва — за нею, за нею… А тіло ваше все (живіт, груди й та ін.) випинаєте, випинаєте вперед… Руки — то ліва вгору, права вниз, то права вгору, ліва вниз. Разів двічі так обкрутитесь, потім починаєте дрібушечки… Дрібно, дрібно, дрібно по хаті… Руки попустіть по стегнах, і так долоні ніби виверніть… Не забувайте, що ви маєте незабаром умерти «Смерть Ізольди»! — так що ви на обличчі робіть страдницький вираз… Ніби з'їли зелену кислицю… Обкрутились так разів зо три, потім вистрибом… Тільки не гупайте, в лагідно так стрибайте… Потім раптом стаєте перед чоловіком, здіймаєте руки догори й падаєте на долівку… Розраховуйте так, щоб не гакнутись головою об лаву… Умерли, значить… Коли чоловік грає й далі, ви підведіться та:

— Годі! Кинь! Уже!

Оце й є «Смерть Ізольди», пластичний танок…

Головне тут, щоб руки й ноги ваші не сіртались, а повагом ходили… Пластично.

Разів отак тричі на тиждень як прорепетируєте, вивчитесь.

Для чого це все, скажете?

Для краси! Для ритму! Для гармонії в нашому буденному житті. Щоб праця наша, тяжка до поту, почепурнішала…

Та що там говорити? Наркомпрос РРФСР знає, нащо воно. Якби це не було важливо, не демонстрували б. І не захоплювалися б цим…

Ну от вам приклад. Вам треба видоїти корову. Як ви це тепер робите? Підтакуєте спідницю, берете дійницю й чвалаєте в хлів. Сідаєте й доїте… Ніякої ж краси. А вивчилися ви пластики… Ви схоплюєтесь з лави:

— Іване! Заграй!

Іван бере гребінку чи порожню цеберку й починає макогоном вигравати. Ви роздягаєтесь, накидаєте на себе рядно, вигинаєтесь, хапаєте дійницю, підіймаєте руки вгору і — скоком, скоком, скоком в хлів, Іван за вами виграє на цеберці. Підсіли ви до Мурої й під музику чепурно сідаєте:

— Мура, стій!

І доїте… А молоко тільки:

Сюрсюр! Сюрсюр! — Під музику.

Не стоїть Мура — ви круг неї пройшлись вихилясом:

— Стій, не здохла б ти йому! …Видоїли й ритмічно в хату.

Друге діло як бачите… Праця вже ритмічна, гармонійна праця, красива, пластична.

Так і в кожному випадку в житті…

ДО ЛОГІЧНОГО КРАЮ

Нарешті!

Газета «Комуніст» іменем всієї робітничої суспільності категорично вимагає, щоб кермо Державним академічним театром узяти з рук слабих товаришів, що на ганьбу собі й на глум усій аксарівщині дозволяють виставляти «Шоколади», «Обладанія» та іншу «клубничку».

«Аксарінські стайні Академічного театру повинні бути вичищені від непманського гною якнайрішучіше, і на чолі його мають бути товариші, що не розучилися ще працювати пореволюційному…»

Шість років Державний академічний театр у Харкові на чолі з Аксаріним годував нас «клубничкою».

Шість років ми на всіх роздоріжжях кричали:

— Коли цьому буде покладено край?!

Шість років можна було співати на восьмий глас:

— Слава довготерпінню твоєму, Наркомпросе, худсекторе і відділе мистецтві^

І «довготерпіння» це тривало б, мабуть, іще надцять років, коли б не звичайнісінька благбазівська дуля мадам Аксаріної на адресу жовтневої маніфестації…

Дуля, отже, врятувала одну з найважливіших установ нашої Головполітосвіти від ідейної загибелі під грубезним шаром «аксарінського» гною…

Аксаріна, гадаємо, не буде! Не повинно бути.

Але чи значить це, що не буде «аксарівщини»?

Чи значить це, що надалі нас не годуватимуть «Шоколадом» і не'вчитиме нас державний театр, як «Обладати»?

Кому передати Академічну драму?

Де тут, у Харкові, ті сили і артистичні, і режисерські, що дадуть нам теперішній, гідний нашого часу, репертуар?

Подивіться навкруги, що ми в Харкові, в революційній столиці, весь час маємо?

«Новий театр»…

«Арлекин»…

«Уголок артиста»…

Це наші «революційні» театри…

І тільки три дні тому блимнула зірка справжнього революційного театрального мистецтва. І де блимнула? Над Нетечею. І як блимнула?

З великими потугами, з колосальними перешкодами, з половиною завіси, з голодними акторами. Я кажу про Театр ім. Франка.

Єдиний на весь Харків театр з революційним репертуаром, з революційною ідеологією. Єдиний, гідний нашого часу…

І нидіє він десь там, в заулках, над Нетечею, у «чорта на куличках», тоді як найкращий театральний* будинок захлинається в «аксарінських» помиях.

Робітнича суспільність у Донбасі Оцінила франківців.

Їхня подорож у Донбасі була самим тріумфом.

Про Це свідчать ті адреси, ті подяки, що їх має Франків театр.

На відкритті Театру ім. Франка в Харкові, 7 листопада, говорилося, що тепер радянське суспільство має певну кузню мистецьку, куди з усіх країв Радянської України буде текти нове мистецтво, народне мистецтво, що в новій кузні перековуватиметься й виходитиме викристалізуваним для зразка іншим театрам.

Так хай же це мистецтво не тече глухими завулками, доки потрапить у ту кузню.

Дамо йому просторий шлях, щоб воно мало пряму стежку, щоб воно не плуталось.

Перенесімо кузню, де їй належить бути.

І «стайню» очистимо, і робітниче суспільство задоволимо…

ТА Й ЧОГО ЗАМОВКЛИ?

Демонстрував оце в Харкові свою роботу ляльковий театр, що його сюди привезли учні Межигірського художнього технікуму. Демонстрував на «Плузі» в Сельбуді, в Держдрамі. Говорили про його, дискутували. Кажуть, що й актори Держдрами щиро його вітали. Всі ніби прийшли до висновку, що корисна воно штука, що його на селах дуже можна використати як театр революційної сатири, що він дуже зручний, портативний і на селах, на хуторах дуже б іздався для агітаційної мети. Межигірці вже довший час працюють з тим театром на селі і великий мають успіх, хоч п'єски, що їх вони демонструють, не можна сказати, щоб були досконалі. Беруться межигірці й ляльки робити, й інструктувати в цій справі ті установи (політосвітні), які б нею зацікавились. Нема ж у нас по всіх селах та хуторах театрів. Нема нічого. Вуфку має дати кіно на село, сто ш т у к, чи що… Сто кіно — це капля в морі, а чекати, доки кіно розкине свою мережу на селі,— довгенько. Помешкання для театру — штука дорога, а ляльковий театр коштує 15 карбованців!

А потрапить такий театр на село, на селі завжди знайдеться гострий хлопчина з комсомольців і такого може дати через «ляльку» чосу куркулеві, чи попові, чи «начальству» (коли перехилить більш, як треба!), що ажажаж!

Байдужість, понашому, в цій справі ні до чого!

Адже пишуть, що РРФСР (Москва чи Ленінград) відроджує в себе такий театр в столиці, для столичного глядача…

Значить, він чогось варт?! Видовисько дуже добре…

Через отаку чудернацьку «ляльку» дуже й дуже можна багатьох до розуму довести…

Репертуар? Життя само репертуар…

ТЕАТР ІМЕНІ ЗАНЬКОВЕЦЬКОІ

Київським цей театр зветься, бо зорганізувавсь був він і перші часи свого життя перебував у Києві…

Три роки він існує… З 1921 року… Народився, значить, од революції, а за хрещену в нього мати Радянська влада була.

Недовго в Києві кейфував — у мандрівку подався… І пішло, пішло, пішло…

Чернігів, Ромни, Полтава, Кременчук, Одеса, Миколаїв, Херсон і т. ін. і до їх подібні міста й містечка України Радянської…

І кінець кінцем після подорожей і по шпалах, і над шпалами — Катеринослав, міський Театр ім. Луначарського, де заньківчани «грають сезон» 1924–1925 року…

Перший склад трупи, куди були ввійшли здебільша актори бувших побутових театрів, «вимандрувався» тернистими шляхами та дорогами, що ними носив по Україні театр Заньковецької зразки театральної штуки… Невеличка з того складу старого залишилася групка, в трип'ять чоловік…

Решта — молодняк…

Усього тому театрові бувало… І холодав, і голодав він… Та ніколи в своїй праці не зневірявся. В перемогу вірив… І не помилився. Переміг.

Переміг, бо в Катеринославі тепер, року 1924–1925, ми маємо театр з певною фізіономією радянського театру, з певними силами, з певною ідеологією, театр на правильнім шляху, кріпкий, свідомий своєї праці, театр, улюблений катеринославським робітництвом і околишнім селянством.

З «малоросійщиною» заньківчани покінчили. Репертуар вирівнюють… Частина йде в них побутових п'єс, частина історичних («Гайдамаки»), мають вони п'єси й сучасні («Ave Магіа», «97»), з якими не менш як два рази на тиждень по робітничих театрах у Катеринославі й на заводах дають вистави для катеринославського робітництва…

Є сили… Є окремі постаті цілком закінчених, хороших акторів.

З них зазначу артиста Романицького (культурний, темпераментний актор і режисер), артистів Чичорського, Яременка, Олеся, Приходька і т. п.

Із жіночого персоналу в театрі Заньковецької виділяються Мещерська, Любарт, Половко, Ярошенко, Доценко…

Керує театром артист і режисер О. І. Корольчук, старий і досвідчений робітник театрального мистецтва.

Хороше враження справляють заньківчани…

Що й казати, матеріальні злидні (найбільша ставка для режисера й актора 42 крб. на місяць!) сильно затримують розвиток того театру!

Нема ж нічого! Ні художника, ні музики, ні декорацій…

Хочеш нову постановку — одривай, значить, із свого і без того дуже й дуже не ласого шматка — на декорації чи на вбрання, чи на ще щось там…

А проте й при таких умовах театр завоював симпатії люду трудящого… Цілі стоси він має й адресів, і подяк, і посвідок різних: од силисиленної клубів, культосвітніх установ, партійних, радянських і громадських організацій…

Трішечки до його уваги, невеличку йому моральну й матеріальну допомогу — і на Катеринославщині матимемо радянський театр, з якого пишатимемося…

ВІЙ

Петрицький!

Його не можна не знати. І всі, хто хоч на остілечки цікавиться мистецьким життям, той знає, хто такий Петрицький.

Він або чув про нього, або читав, або бачив його костюми, декорації й малюнки.

Ще в 1917–1919 роках буйно якось засяяв, заграв своїми яскравими фарбами А. Г. Петрицький на фоні мистецького життя на Україні.

«Молодий театр», «Шевченківський театр», «Українська опера», балет Мордкіна (Москва) і т. д., і т. ін.

Ще й досі по мистецьких журналах час од часу з'являються репродукції з творів Петрицького як зразок найоригінальнішого й тонкого майстерства.

Прекрасний майстер, тонкий знавець українського історичного матеріалу, Петрицький надзвичайно оригінально й своєрідно відбиває той матеріал в своїй художній уяві, даючи шедеври образотворчого мистецтва.

У нас тут, на Вкраїні, якось ніхто не мислить серйозної постановки будьякої української п'єси без Петрицького.

Ставили «Лісову пісню», і всі в один голос:

— Якби Петрицькийі

Заходжувались біля «Тараса Бульби» — і знову:

— Якби Петрицький!

І коли виникла думка поставити в Держдрамі «Вій», найголовнішою умовою було:

— Декорації й костюми Петрицького! І от ми їх маємо.

Як вирішує Петрицький форму театрального костюма у «Вії», що його поставили Держдрама ім. Франка?

«Вій» у франківців відрізнятиметься від Гоголевого «Вія». Романтика і фантастика Гоголевого «Вія» розбивається об фантастику Остапа Вишні, що наблизив «Вія» до сучасності, пересипав його «фантастикою» нашої повсякденності, з «марсіанами», з одного боку, і «Новою Баварією» й «Базаром» — з другого… Коли Гоголь базував свого знаменитого «Вія» на людських забобонах, на вірі людській у відьом та чортів, то Остап Вишня, залишаючи тих чортів у п'єсі, пояснює їх не забобонами, а… надмірною дозою звичайнісінької горілки…

«Допився до чортів — від того й фантастика…»

Через те й Петрицький, вирішуючи форму костюмів, підходить до них реально…

Крім того, художник дав у кожному малюнку костюма не тільки «костюм», а й образ дійової особи в «Вії»…

От вам «марсіанець». Петрицький підходить до нього як до матеріалізованої істоти з електричними проводами, наповненої радієм… Обличчя нема, бо нема в науці нічого певного ні про атмосферу на Марсі, ні про мешканців на нім…

От вам «Смерть»… В народі «Смерть» канонізовано у вигляді білого кістяка й жалоби. Петрицький і дає «Смерть» графічно — «чорне з білим». Форма спрощена до максимуму виразності…

«Бурсак», «Хорунжий», «Міщанка» — реальні, а не театралізовані костюми…

Характерно для Петрицького ще й те, що він у своїй творчості насамперед — живописець… Він у своїх малюнках дає не тільки форму матеріалу, але надає їм живописної властивості.

За часів формальних шукань, що захопили були художників формою і матеріалом, Петрицький писав «безпредметові» малюнки: форма, обсяг, світло, колір… Але потім він перейшов до вивчення природи, до реалізму.

Захоплюватися конструкцією задля конструктивізму як естетизму нової формації художник залишив. Конструкція як організм є в кожній речі: кістяк у тілі, стілець має чотири ноги, на яких він стоїть, спинку, на яку спирається тіло, що сидить на стільці, й т. п. Машина має конструкцію, організм, а конструктивізм як такий, як самоціль, — це той же естетизм, нікому не потрібний, як і «красива голова» на коробці для пудри чи на папері для пахучого мила…

Малюнок сам собою є річ так само конструктивна, але коли в неї нема орнаментики, випадкових естетичних форм і барв. В реальнім світі все доцільно, все логічно — ось через що Петрицький після спроб в безпредметних формальних шуканнях перейшов до реалістичного малюнка, до станкового малярства, до матеріального організму, де глядач може без естетизму бачити життя — організацію форми, матеріалу плюс людська думкаідея, що допомагає виявити й пізнати матеріальну природу. Через те в костюмах до «Вія» мальовничий, живописний прийом приваблює за кошт костюма, як такого.

А мальовничий прийом у Петрицького справді незвичайний… Така в нім сила фарб, така їхня композиція, що просто очей од їх одірвати не можна.

Наші технічні можливості не дають змоги дати малюнків у фарбах — ми подаємо їх тільки як звичайні фотографії, а це не дає повного про їх уявлення.

Це тільки невеличка частина тої колосальної роботи, яку проробив художник до «Вія», давши цілу низку блискучих ескізів до костюмів і декоративного оформлення.

ДУЖЕ МУЗИЧНІ РЕЦЕНЗІЇ НА ХАРКІВСЬКУ ОПЕРУ 1924 РОКУ «РУСЛАН І ЛЮДМИЛА»

Опера це є така штука, де всі люди дуже веселі: вони або грають, або співають, або танцюють. До революції опери звалися просто операми, а тепер, за особливі заслуги перед революцією, звуться академічними.

Складається всіляка опера з оркестри, артистів, хору, балету і з квитків. Найголовніше — квитки, бо без них опери не почуєш.

Оркестра складається з диригента й безконечного числа скрипок, сурм, віолончелів, гобоїв і одного великого барабана.

Артисти складаються з сопранів, меццо, тенорів, баритонів і басів.

Балет — із прімабалерини, а хор — із восьмидесята чоловіка тероризованого режисером населення… Це є опера…

* * *

Опера «Руслан і Людмила»… Зміст її приблизно такий.

В одного князя, що співав усе своє життя басом, була дочка Людмила, що все своє життя співала ліричним сопраном.

До тої Людмили залицялися молоді: Руслан, що все своє життя співав баритоном, Фарлаф, що все своє життя співав басом, і Ратмир, що проспівав усе своє життя меццосопрано.

Одружилися Людмила з Русланом, її вкрав за це Чорномор (невидимо вкрав, а решта — попадали). Потім кинулися шукать… По дорозі потрапили до чарівниці Наїни, там їй протанцювали. Потім наткнулись на полі на велику голову, що блимала очима й вискирила зуби. Руслан ударив по голові, вибив ізза голови великого меча. Прибіг із тим мечем до Чорномора, що позбирав у себе всіх безробітних булочниківармянів, кинув меча й закричав: «Перемогу!»

Вихватив Руслан Людмилу в Чорномора, передав за лаштунками Фарлафові, той приніс її до батька мертву.

Коли це біжать Руслан, Ратмир і Горислава. Фарлаф утік…

Руслан заспівав Людмилі. Людмила мертва так само заспівала. Заспівали потім учотирьох із хором. І все…

Забув, пак, по дорозі ще співав Русланові Фін…

Зміст, як бачите, цілком сучасний і серйозний. Маса драматичних становищ, але, кінецькінцем, усе кінчилося гаразд…

Тепер щодо виконавців.

Людмилу співала артистка Лебедєва тоненько й приємно. Одно тільки вийшло не зовсім як слід: переплутала батьків.

В арії «Грустно мне, родитель» все зверталася до диригента.

Той усе паличкою:

— Не я батько! Он батько! Світозар батько! Я диригент! А вона руки заломлює та до нього: «Грустно мне, родитель».

Голос у Лебедєвої приємний і сильний. Вокальна частина бездоганна в неї. Руслан — Рейзен. Фарлаф — Донець. Ратмир — Крилова. Фін — Бойко. Світозар — Гаврилів..

Рейзен — Руслан великий із красивою бородою. Тяжко йому співалось… Вижимав із себе ноти серйозно… Хоч вони, ті ноти, й не вилітали, так зрозуміла річ — чому… Молоду ж у нього вкрали. Заспіваєш хіба після такого лиха…

Фарлафові нема діла, що Людмила за Руслана вийшла. Він співає… І грає… Не грає, а чеканить. Фігура напрочуд яскрава. І заграв, і заспівав її Донець. Невеличка роля, а як судити по спектаклю, можна цілком вільно назвати оперу «Фарлаф і Людмила»… Бачиш перед собою справжнього художника, тонкого, барвистого, з могутнім голосом. Заспівать є чим… Йому барабан і тромбон не страшні. Візьме ноту — і нема барабана… Я не знаю, чому Людмила вийшла за Руслана. Я б за Фарлафа…

Фін — Бойко… Прекрасна міміка в лівій руці…

Світозар — Гаврилів, через велике горе, співав тихо… Жалко було дочки.

У Кирилової невелике, але приємне лице…

Але всі вони, крім Донця й Лебедєвої, бояться барабана. Це такий струМент жахливий, що як заторохкотить — кришка. Пропав. Не чуть нічого.

Наїну прошептала Клебанова.

Диригував Н. Малько. Оперу провів прекрасно.

Хор. Великий хор… Мужеський і женський хор. Народ спокійний… Тихий народ.

Балет. Восьмеро в сорочечках, четверо в спідничках, а посередині — пріма.

Танцюють дрібно… дрібно… дрібушечки… На носках… В балеті дуже слабий класовий підхід.

Адміністратор — Кузьмінов; Директор — Арканов. Не співали й не танцювали обидва. Думали, мабуть, про тридцять відсотків української опери… Бо контракт підписали. 1 гроші на це народні взяли.

Співайте. Є про що думать?] Гроші ж дали. І добре.

Хароша штука опера. Життьова.

От якби перевести всі засідання на оперу…

Встав би та:

— Порядок дееееенниий! Або басом:

— Тооовариищі! Харрашо!

«КНЯЗЬ ІГОР»

Опера «Князь Ігор» — антирелігійна опера на тему: «Не кропи військо, йдучи на рать, святою водою, а то в полон із усім військом попадеш…»

А скоїлося це так.

Жив собі Ігор, князь Сіверський, із довгою чорною бородою. Жив він із своєю дружиною Ярославною (без бороди, але в «кокошнику») і з своїм сином Володимиром Ігоревичем у місті Путивлі, Курської губернії. В РРФСР, значить, на кордоні з УРСР. Жили вони собі тихо та мирно. Співали: князь — баритоном (так у лібретті написано), княгиня — драматичним сопрано (таки справді співала!), а Володимир Ігоревич — чимось на манір тенора.

І забажалося Ігореві половців воювати…

Покропив перед походом батюшка з дияконом Ігореве військо святою водою, воно пішло, та там його половці й згарбали з усім, як то кажуть, гамузом. Забрали й Ігоря, і його сина, і військо…

З цього приводу Ярославна з іншими співала в Путивлі, Ігор із сином та іншими дійовими особами виспівував у полоні, половецькі дівчата й хлопці танцювали, оркестра грала, а дирижер паличкою помахував…

Співав іще князь Галицький, співав половецький хан, і Єрошка співав, і Скула співав, і хор співав, і військо співало…

Це сюжет опери.

Як виконали?

Власно, трохи неточно. Не «виконали», а «виконала». (Однина). Ярославна виконала, в особі М. І. ЛитвиненкоВольгемут. Прекрасний голос і прекрасна гра. Дивно тільки, як воно бог ото так устроює, щоб у дорослої людини, та й людини собі (хоч би не зглазить!) нівроку та отакий тоненький голос був… Ну, як тобі шовкова стьожечка!.. Дивні діла твої, господи!

І Ярославна вийшла як слід. Вірилось, що вона горює, що її болить нещастя з чоловіком. І в голосі, і в грі це почувалось і бачилось.

Ігор (Константиновський) попав, сердега, в полон і засумував. Спробуйте в такім становищі заспівать?! Звичайно, тяжко! І якби не борода, було б зовсім зле. А борода визволила. Видко було, що людина не мовчить. Висока нота — і борода вгору, низька нота — борода вниз. Так і вискочив. Чудак всетаки чоловік! Попав у полон, а тоді до публіки:

«О, дайте, дайте Мне свободу!..»

Публіка, певна річ, мовчить!

— Самі,— мовляв, — «триста лет» тої свободи добивались! А тобі так ні за що, нї про що — віддай! Попавсь — сам уже й викручуйся!

Він таки потім викрутивсь!

Володимир Ігоревим (Селявїн) наробив лиха й утік. Молодецьхлопець: не встиг попасти в полон, зразу ж до ханської дочки підлабузнивсь… Вийшов і кличе! Довго вона не виходила, бо тихо кликав…

Але щодо голосу він не винуватий. Лиха спадщина від батька. То вже доля така дітська… Раз у батька голос у бороді, то де ж йому в сина взятись… Нарешті таки вийшла Кончаківна. І почалось:

«Любіш лі?» «Люблю лі?» «Любіш лі?» «Люблю лі?*

Так вони одно в одного нічого й не добились… А потім схопилось княженя — і навтікача. Батька злякалось.

Князь Галицький (Куликівський). Знаменитий голос. Басоальт. Або альтобас. Тоже «губа не дура». Ігор виїхав у полон, а він до Ярославни. Але не вдалось! Та куди ж з таким голосом, що з ледве помітного баса переходить на гарячого альта!? А коли й це не бере, тоді й руками, й ногами ноту бере! Аааах!..» То ще Ярославна терпелива жінка. Я на її місці просто заспівав:

«Ах ти мілий друг, не пой — В тебя голос не такой, Єсть такіє гол оса, Что поднімают волоса…»

Кончакхан (Кадніков). Єсть голос. Бас. Сам чув і можу посвідчити. Є й гра. Хан пристойний.

Скула (Гаврилов) і Єрошка (Брайнін)… Хороші. їйбо, хороші. Особливо Єрошка. Тип вірний і правдивий. Гра прекрасна. Голоса?! П'яниці ж обидва, а це на голос впливає.

Кончаківна (Крилова). Контральто. В турецьких штанях. Не голос у штанях, в сама Кончаківна. Голос який? Я ж кажу: контральто…

Балет. Половецькі танці. Характерна антропологічна особливість у половецьких жінок: під спідничками у всіх чорні штанчата й у всіх чорні очі, великівеликі… Ну, й танцюють? І хлопці, й дівчата… Я не знаю, чи виробляли половці скипидар, але без скипидару Такого танця й не вчешеш! Гадаю, що виробляли й мазали перед танцем собі п'яти… Бо, їйбогу, в нормальному стані такоґо не закрутиш… Харашо танцювали. Між іншим… Я й не знав, що вже в ті часи вони носили годинники Мозера на руках… Старовинні часи, а яка техніка?!

Хор. Здаля приємний. Талановитий народ хор. Оце перед вами, приміром, військо… Через п'ять хвилин накидають на себе мантії — вже бояри… Ще хвилин через п'ять — уже половці… І скрізь — як у себе вдома.

Диригував І. О. Паліцин. Оркестра його слухає. Та й не дивно — прізвище ж для оркестри підходяще.

А опера — річ прекрасна взагалі. Облагороджує… Біг додому, споткнувся, ледве нога не одскочила… І не вилаявся, в заспівав:

— Так кооли ж уже горкомхоз улииці поолагодить?

Сопраном драматичним заспівав…

«СКАЗКИ ГОФМАНА»

«Сказки Гофмана» належать до тих опер, до яких опер належать і інші опери… Офенбах належить до тих композиторів, до яких композиторів належать і інші композитори.

Музика в «Сказках Гофмана» неможна сказать, щоб була серйозною оперовою музикою, але не можна сказать, щоб вона була й не серйозною оперовою музикою. Оркестровка її скомпонована так, що не можна до неї підходити з яки*мось критерієм, але без критерія до неї так само не можна підходити…

Є в ній чимало моментів, що в своїм симптоМокомгоіексі складають цілу оперу, а, з другого боку, і всю оперу можна розікласти на окремі моменти.

Так що з цього боку, як бачите, постановки «Сказок Гофмана» в Державнім Оперовім театрі можна привітати, хоч є в репертуарі ще чимало опер, які так само можна було б поставити. Отже, з цього боку постановку «Сказок Гофмана» на нашій сцені навряд чи можна вітати.

На наш погляд, постановку цю можна вітати, не вітати. Сюжет в опері можна окреслити двома словами. Це є так званий оперовий сюжет. Зміст його:

«Ох, ох!

Та й не люби трьох».

«Не люби трьох», або з того може вийти ціла театральна подія в Харкові.

Гофман цього не послухавсь, закохався по черзі в трьох: в Олімпію, в Джульєтту й в Антонію… Через це — Олімпію поламали й викинули Гофманові її праву ногу, Джульєтта на човні «дьору дала», а нещасна Антонія за 15 хвилин згоріла з скоротечних сухот, на радість Міракля й на горе її нещасного батька Креспеля…

А сам герой цього лиха, Гофман, опинився в шинку п'яний, як дим… Йому й баркаролу грають, йому й приятелі співають, а він сердега лежить у кріслі і «ні папа, ні мама». Перебрав.

На цім опера й кінчається, на радість візників, що обліпили Державну Оперу, як мухи галанський сир…

Гофмана співав Сабінін. У Сабібіна є голос. Тенором той голос називається… Є в Сабініна ще, крім тенора, душа, умілість, драматичний хист і золоті зуби. Дивишся на нього й думаєш: такий ніжний, такий хороший — і такий «душі жіночої погубитель»… І то ще нічого, що на сцені три пропало. В партері так само бачив одну, що весь час совалась та все: «Ах! Ах!»

Маєте — четверту… А хіба я всіх помітив?!

М. Е. деТесайр Олімпію співала. Ляльку. А ви знаєте, механізм у деТесайр не зіпсований… Завод міцний і пружина добра. Такі ноти вилітають, що й жива людина навряд чи візьме. Співаласпівала, а їй за це ноги поодривали. Ех, народ!

Джульєтта — М. І. ЛитвиненкоВольгемут… Єдина, що не загинула через Гофмана, а на човен — і ходу! Співала М. І. чудово. Тільки що мало співала. Скоренько чогось на човен і тікать… Боялась, мабуть. Думає, як візьму ноту, а Гофман невеликий, ще впаде — пропав тоді весь сюжет.

Антонія — Батьянова. Шкода дівчини. І співала добре. І молода, і собою непогана, а отако за п'ятнадцять хвилин згоріла.

Ніклаус — Зелинська. От як би можна було ногами співать… Які б стрункі арії виходили.

Голос матері Антрнії — Губарева: голос — як голос. Для мертвого навіть добре.

Спаланцані — Франц Брайнін. Глухий, а слухає… Чудоюдо.

Креспель — Гаврилов. Прекрасно в його з Гофманом дует пройшов:

«А я дрожу от страха!» «І я дрожу от страха!» «А я дрожу от страха!» «І я дрожу от страха!»

Динаміки сила… І зміст. І страху багато.

Кошеніль — Белясв. Кажуть, що заїки добре співають. Брешуть. t

Ліндорф — Капеліус — Дапертуто — Міракль… — Куликівський. От голос. Ойойой! Називається «Риппрофундо». Від слова рипіти. Одно слово — Дапертуто.

Шлеміль — Єнохович, а Єнохович — Шлеміль… Проткнуто його шпагою за дикцію.

Муза — Троїцька… Це муза поезії, а не співу… Значить… Що значить… Нічого не значить…

Декорації художника Хвостова. Як піднеслась завіса, зі сцени повіяло свіжістю… Помойому, навіть холодком. Мабуть, там вікна повибивані на сцені…

Постановка Вільнера… Можливо…

Оркестра… Баркарола — харашо. Отак тільки отой потрійний барабанщик. Його битимуть колись артисти. Хіба ж таки можна порівняти овечу шкуру з чоловічим голосом… А він іноді порівнює… Ясно, що овеча шкура сильніша…

Суфлер — Євсеєв, перуки — Іванова, бутафорія — Шишканова, старший механік — Калачов. Не співали. А треба ж уже показати, які в них голоси… На 'програмі щодня, а який у них голос — і не знаємо… Що за порядки?!

Тепер кілька слів про постановку оперової справи взагалі… Мені здається, що для того; щоб і артисти, і опера мали успіх у публіки, треба, щоб кожний артист підходив до рампи і тяг хвилин двадцять найвищу ноту… Оплески й «восторг» забезпечені тоді Бо публіка, безперечно, музична.

У фойє треба більше дзеркал… Бо всі губи понамазувати біля тих, що є, публіка технічно не може (принаймні, на прем'єрі) і нервується.

«ФАВСТ»

«Фавст» — модна опера, злободенна опера, на тему про підмоложування старих людей.

Характерно, що музику до цієї опери написав не професор Штайнах, а Гуно…

Але факт залишається фактом… Людину "підмолодили, хоч і не Штайнаховим способом. І підмолодили добре… За п'ять актів так людина встигла закохатись, збити з пантелику прекрасну дівчину Маргариту, народити дитину, забити на двобою здоровенного офіцера і, кінецькінцем, загнати в гроб «вищезазначену» прекрасну дівчину Маргариту…

А перед тим з тої людини сипався пісок. Звали її Фавст.

Накоїв того підмолоджування Мефістофель, з професії сатана. Чорт, одно слово…

Я гадаю, що навіть і Штайнах навряд чи зміг би помолодити так швидко і з такими буйними наслідками. Всетаки йому доводиться де в кого одрізать, декому теє одрізане підшивати, й тільки. Потім уже підмолодженого починає трясця трясти.

А тут той Мефістофель наколотив чогось у склянці, дав Фавстові випити, і той із старезного дідугана на молодого хлопця перевернувся…

І пішов тоді «писать»…

За великі страждання Маргарита попала в рай, а Фавст з Мефістофелем «залишились при возах»…

Разом із усім отим драматичним сюжетом показано, між іншим, як людям у пеклі живеться…

Живеться, треба сказати, добре…

Багато там красивих дівчат, що весь час танцюють різних танців… Так що легенда про якісь там сковороди, пекельні огні, киплячу смолу й ті. ін. — це все брехні… І я, приміром, подивившись на пекло, согласний туди хоч і сьогодні…

Показувано на кінці опери й рай, куди ото сподобилась Маргарита за те, що:

«Вона вірно любила, З любови й померла».

Ну, хіба ж таки можна порівняти рай із пеклом?!

У раю стоять собі картонні янголи й дмуть у сурми… Та так дмуть, що й не чуть…

А в пеклі душ із двадцятеро дівчат такої метелиці викомарюють, що на місці не всидиш… Та яких дівчат?!!

От тут і розсуди, куди краще — чи в пекло, чи в рай…

Мораль із «Фавста» подвійна…

Для жінок — одна, а саме: коли хочеш у рай, приведи дитину, задави її, потім будеш у раю…

Для чоловіків — друга, а саме: не бійсь пекла, бо в пеклі можна пожити так, що навряд чи й на землі так проживеш…

Мефістофеля Михайло Іванович Донець співав. Михайло Іванович — чортяка добрий… Хароший сатана. Чортячіше від нього навряд чи знайдеться… Анонсували, що він грає зовсім хорий… Коли він хорий і такий чорт, то уявляю, що було б, якби він був здоровий… Гра в нього чудова — витончена й філігранна… Та й голос — «На земле весь род людской» — всетаки «да!» І взагалі «да».

Маргарита — деТесайр… невважаючи на перше «материнство», і до того ще й «незаконне», від підмолодженого чортячим способом Фавста, співала й грала прекрасно. Положим, воно й не дивно: дістати подарунок — можна й заспівати… Хороша Маргарита. Шкода, що вмерла: хай би собі жила…

Фавст — Ідзинський. Трохи поглузував із нього Мефістофель… Підмолодити підмолодив, в голос залишив старечий… Ну, й біда… Ноги і взагалі весь «корпус» хоч куди, а як заспівать, так і «ізвінітє меня, пожалуйста»… Зате трико чудове…

Валентин — Константинівський… Доспівавсь, що вбили… Баритон у нього. Через те, мабуть, його й убили.

Зібель — Зелинська… У бузковому трико й у лакових черевичках…

Марта — Кравченко. Харашо в неї вийшла арія:

«Ой, горе, горе, мнє, Какоє горе мне».

Трудна арія, а вийшла нічого…

Взагалі, крім Мефістофеля й Маргарити, слабенька в усіх партитура (смальнем повченому!) верхнього регістру… Диригував Паліцин… У теситурі, як у себе вдома. Хор? Гуде! І добре: аби гув…

«САМСОН І ДАЛИЛА»

«Самсон і Далила» — опера на революційну тему про участь жінки в парикмахерських підприємствах, що до цього часу здебільша, і майже виключно обслуговуються полом мужеським.

Автор — прихильник емансипації жіночої праці й своїм твором яскраво довів, що жінка прекрасно вміє постригти людину, яка навіть і на думці не мада стригтись.

Кожний із нас, мужчин, на досвіді не раз пересвідчився, що путній парикмахер, парикмахерартист, коли ви до нього зайдете тільки поголитись, може вас переконати, що вам слід не тільки поголитись, а й постригтись, а часом доведе, що й голову слід поголити, і вуса, і навіть брови…

Але таких парикмахерів мало…

Коли ж допустити в парикмахерську жінку, та ще таку, як Далила, то, запевняю вас, людина з розкішним, довгими роками викохуваним волоссям, може вискочити з парикмахерської серед лютої зими з голою головою, як бубна!

Профспілці парикмахерів слід на це звернути увагу! Що скоїлось із Самсоном?

Самсон — велетень, що одного разу ослячими щелепами перетовк цілу тисячу філістимлян, не встояв проти чарів жіночого тіла.

І здався! І відтяли йому його розкішне волосся, те волосся, в якому була вся його сила…

І пропав Самсон, сліпий нещасний, що тільки те й зміг зробити, що розвалив храм і подавив увесь хор і балет Державної Опери…

От що значить жінкапарикмахер…

Самсона співав Бойко. Співав і в волоссі, й стриженим добре. Голос у нього, значить, не в шевелюрі… Трішки гра в нього нерішуча… Але на те є свої причини… Він сміливо підходить до Далили, сміливо простягає руки, щоб обнять і взагалі заграть, а обнять нема за що… Куди не поткнись — голо! За що візьмешся?.. Та ще при людях?! То ж бо то й є! А взагалі хороший Самсон. Як двинув колрни, так геть чисто тобі всі подушки згори попадали… У філістимлян, як виявляється, на горищі в храмі подушки переховувались…

Далила — Захарова. Дааа! Можна сказать, іще раз: дааа! П'ять з плюсом! За все — і за вокальне, і за драматичне, і за танцювальне, і за зовнішнє… Тільки ж помилуйте ви мою душу!.. Ну, куди ж таки тому Самсонові було вдержатись.

У філістимлян із одежою скрутно було. Голі ходили… А Самсонові загибель… Хоч як старався старий своєю бородою Далилу заставити, нічого не вийшло: і «скрозь бороду видать»… Далила — хароша… Не дай бог таких — у парикмахерські!.. Бігатимуть просто шкуру брить. Аби тільки брить…

Жрець — Демер. Голос у нього високий, але посох іще вищий. Ізза посоху голосу не видно…

Решту підтримував ансамбль. Музику написав СенСанс. Музика весела — з висвистом (новий термін)…

Диригував І. О. Паліцин. Диригував паличкою…

«ЛОЕНГРИН»

«Лоенгрин» — романтична опера на три дії й чотири картини… Музику до неї написав Ріхард Вагнер, німецький композитор, а поставиз її на сцені Харківської державної опери режисер Альтшулер. Не німецький, а руський режисер…

Маємо, отже, два, щоб так сказать, світогляди на одну й ту саму річ. Вагнерів світогляд і Альтшулерів світогляд. Вагнер, здається, талановитий композитор… Але, я вам доложу, і Альтшулер талановитий режисер… Вагнерова музика — серйозна, і дуже серйозна музика… Але, я вам доложу, і Альтшулерова постановка серйозна, і дуже серйозна постановка… Вагнера розуміти треба, щоб сприйняти його, але, я вам доложу, і Альтшулера розуміти треба, щоб… не бити його… Вагнер колись був новатор у музиці, Альтшулер тепер новатор у постановці… Треба бути Вагнером, щоб написати «Лоенгрина», але треба бути і Альтшулером, щоб тако поставити «Лоенгрина»…

Ризикнули б, приміром, ви таку мізансцену стругнуть: Короля Генріха Птицелова посадить збоку в глибу сцени під дубом, а потім примусити решту дієвих осіб звертатися до нього?! А Альтшулер зробив… Так, що артисти, звертаючись до короля, насамперед прохали: «Даруйте, що я до Вас, Ваша Величність, задом… Коли буду передом, то звук піде за лаштунки… А коли буду задом, то ж своя людина, а в залі все ж таки чутимуть»…

І дивиться Ельза чи Фрідріх на мене, приміром, та:

«Король! Король!»

А який я їм король? Я собі глядач…

А король сидить під дубом, киває в спину Ельзі головою…

— Чую, — мовляв, — чую!

А режисер, мабуть, дивиться та:

— Ага?! Покрутисьпокрутись! Це тобі не біомеханіка!..

Постановка, безперечно, «витримана»… Хто за що хоче, за те й тримається… Особливо пажі та пажихи… Вільно себе почувають: гуляють собі по сцені, як у себе вдома, і хоч де стануть — не там! Знову переходять! Не там! ї т. д.

Сюжет у «Лоенгрині» відомий… Король Генріх Птицелов (Каченовський) сидить під дубом і намагається співати басом… Фрідріх фон Тельрамунд (Любченко) співає баритоном, Ельза (Лебедєва) — лірикоколоратурним сопраном, а Ортруда, Фрідріхова жінка (Захарова) стоїть… Потім на лебеді приїздить Лоенгрин (Сабінін) і думає співати тенором, але йому Гріньов (хорист) не дає… перші дві дії Лоенгрина співає Гріньов, а останні дві — Сабінін…

Потім убиває Лоенгрин Фрідріха, а сам думає їхати знову на лебеді додому. Ельза плаче. Але за той час, поки Лоенгрин ліквідував «козні» Ортруди й Фрідріха проти Ельзи, лебідь, стоячи запряжений, вилупив герцога Гортфріда, який вискочив зпід лебедя на радість Генріха Птицелова й Ельзину… Лебідь «от родов» помер, але тут із «неба» спустилася дротина й потягла Лоенгрина додому… Ортруда впала нежива…

А потім вже виходили й кланялися публіці артисти, дирижер, художники й Альтшулер… Публіка кричала: «Браво, браво».

Як виконували?

Лоенгрина співав, я ж кажу, Сабінін… Перші ж дві дії йому не давав співати Гріньов, в останніх двох діях був у Лоенгрина… Харашо.

Генріх Птицелов… Качановський… Чому Генріх? Чому Птицелов? Чому не Собакін, з «Царської невісти»?! Однаково…

Фрідріх… Любченко… Фрідріх… Так. Фрідріх… їйбогу, Фрідріх!

Ельза — Лебедєва… Як би це вам так сказать? Більше «да», ніж «нет»… Голос був, чистий голос був, приємний голос був… Чи була то Ельза? Може… Я особисто Ельзи не знаю… незнайомий з нею був…

Ортруда… Захарова… Так само «птицелов»… Яких «птиць» ловила?! Було таке «дєло»!.. Ловила…

А всетаки яка солідарність серед артистів… Зразу після «птиці», уже Ельза й співає:

«Я тебя прощаю…»

Глашатай — Рейзен… Харашо.

Диригував Паліцин… Оркестра, як на нас грішних, добра. Увертюра прекрасна… Але хори?! Хори?! Що якби спробувать диригувати хорами револьвером або бомбою… Невже б не слухали?!

А всетаки Вагнер, братця, — Вагнер…

«ГАЛЬКА»

(Держшша опера. 31J 1924 p. Бенефіс М. І. ЛитвиненкоВольгемут)

Сюжет у «Гальки» всі, мабуть, знають…

Старенька штука, що завжди буває новенькою. Галька, селянкагуцулка, панича покохала… Зрозуміло? Наслідки звичайні: дитина. А потім божевілля… А панич у костьолі вінчаються… А Галька — в воду!

Було цього у нас багато…

Тепер нема. Давайте, значить, щоб і надалі не було. Річ не в сюжеті. Річ у музиці та, найголовніше, у виконанні. А тут — браво! І навіть бравіссімо.

Бенефіціантка Гальку співала. І грала. І як співала! І як грала! Такі закінчені і сценічно, і вокально образи рідко коли доводиться бачити та чути. Голос… Він так згучав, він так дзвенів… Скільки було чарівної сили, скільки краси. Підйом був, захоплення було. І лились журні згуки, могутні і вільні, людський біль та образу виливаючи… Уміє ЛитвиненкоВольгемут… Тут уже не підкопаєшся.

Вінниця колись прозвала М. І. ЛитвиненкоВольгемут соловейком. Мало! Двадцять солов'їв укупі!

І вітали ж її! І з адресами, і з квітами, і з оплесками, оплесками, оплесками.

Червоний Хрест місце їй у своїй санаторії в Криму для відпочинку подарував на літо.

І добре. Відпочине, щоб потім іще нас чарувати.

Небезпечний, положим, подарунок. А що, якби який дитячий притулок надумав вітати та пару діточок «приставив»? Га?

Жартую, жартую, їйбо, зворушливо.

Йонтек — Козловський. Якщо є небо, а на небі янголи, а ті янголи співають тенорами, то тоді в Козловського «ангельський» голос. Такий він ніжний, ніжний… Такий він… як флейта… І така в нім музичність… Заколисує своїм голосом… Сили в нім, щоправда, небагато. Але це не псує. І грає Козловський прекрасно. Вміє на сцені поводитись. Розумна гра. Чудесно в нього вийшла арія «Ой Галино, ой дівчино!».

Стольник — Донець. М. І. Донця хоч куди поставиш — він Донець. Вийде — і зразу видко, «с кем дело имеешь».

ДеТессейр — Софія… Дано, що треба… І дано добре..

Януш — Любченко. Хороше. Прекрасно згучав голос. Благородна постать, вільний рух. Що Гальку загубив? Нічого не зробиш, коли паном його режисер ізробив…

І Ідзинський, і Ткаченко на місці.

Ефектні декорації. От тільки в першій дії ота завіса трохи псувала. Треба її чимось замінити.

Так, питаю, чого було страшно? Давно треба було поставити.

Хор — также справивсь.

Прекрасна вистава!

1923–1924

НА СЕБЕ ГЛЯДЯ…

Голові сільради с. Степанівки, Гуляйпільського району на Запоріжжі, треба було лісу для ремонту сільської Ради.

Голова взяв і розібрав школу.

І поремонтував сільраду.

Сидить тепер у новенькій хаті й гикає.

Задоволений.

То, мовляв, на все село я сам був не дуже розумний, а тепер усі дурнями будуть. Бо школи не буде: ніде розуму набратись.

Підрівняв, одне слово, населення…

ХИТРЕ ЧУДО

В Чернухівськім районі (батьківщина Сковороди) з'явилось джерело.

Батюшка місцевий Митро почав його святити. Селяни за яйця, за полотно, за гроші… Чудо задобрити.

А райвиконком за ті самі яйця, за те саме полотно та за гроші. На дитячий будинок! А батюшка тоді:

— Православні! Яке там у чорта це чудо? Єрунда — не чудо! Ідіть собі додому! То щось так собі…

І правильно! Що то за чудо, раз на дитячий будинок? Холера — не чудо!

ІНТЕРЕСИ ДЛЯ ДЕРЖАВИ

Японський жандарм Амакасу забив проводиря японських робітників Осугі Сакайя.

Забив за те, що він робітник. Забив за те, що він проводир.

Забив його жандарм. Кому ж іншому?

Японський суд судив Амакасу й засудив на п'ятнадцять літ до в'язниці.

У присуді зазначив:

«Айакаса робив во ім'я державних інтересів, але проти конституції».

Забити робітника — державний інтерес. Це зрозуміло. Конституція, значить, проти державних інтересів. Щось воно після землетрусу в японських генералів та суддів борозни у мозку повирівнювались…

БОГОДУХІВСЬКА ГОЛОВА

У Павлівці, Богодухівського району, є культосвітній драмгурток. Майно в його було, і хоронилось те майно в школі.

Приїхав до Павлівки голова Богодухівського райвиконкому:

— Що це?

— Дошки для кону!

— Віддати на ремонт сільради! Це що?

— Портрети письменників українських Франка, Драгоманова… А це декорації…

— Викинуть! Декорації віддайте сторожеві! Повикидали. Все повикидали.

Сторож тепер декораціями обгородив солому на току. Солома, значить, виконує роль першого любовника. Отака в Богодухові голова.

А що, якби хто зверху приїхав до Богодухова та:

— А це хто?

— Голова райвиконкому.

— Викинуть! Обгородить тою «головою» полову.

СВИНЯ ІЗЮМСЬКА

М'ясо свиня їсть!

В Ізюмі, в міліції, така свиня завелась. І масло їсть.

Не свиня, а прямо тобі гурман, дай їй РСІ всього харошого.

Завхоз ізюмської міліції пише так: «Квартирместру!

Відпустіть тов. Радченкові для годівлі свиней 2 мішки кукурудзи і 2 пуди борошна, і 2 пляшки масла, і 10 фунтів м'яса.

Завхоз Дрюнін».

А на цьому резолюція:

«Тшу Гарковенкові. Відпустити по документу. Скарбникквартирместр Горбасенко…»

Одержав неграмотний |—(—((три хрести). І все…

Свиня дякує завхозові.

Прохала ще й вино посилати… Та цигарок коробку… — Попоїла б, — каже, — м'ясця, запила б винцем та закурила б цигарочку…

Так пошліть, будь ласка. Тільки щоб по документу…

«ЧЕРВОНИЙ ДРЮК» Прекрасне слово, правда?

«Дрюк»! Запашне слово. Замашне слово. Одне слово, не слово, а «радість несподівана»…

І коли того слова, а краще, як не самого слова, а того змісту, що в тім слові є, уживати як слід і де слід, багато дечого путнього наробити можна…

Єлисаветська газета «Красньїй путь» цілу статтю вмістила в числі від 18ХІІ 1923 року. І назва тої статті хароша.

«Побільше уваги до Червоного дрюку» — вона, та стаття, зветься.

Назва дуже, я ж кажу, влучна, але зміст зовсім невдалий. Виявляється, що стаття має на увазі «Червоний д р у к», пресу тобто, а не д р ю к.

Ну й само собою: конфуз…

Починається стаття так:

«Червоний дрюк виконує велике й відповідальне завдання…»

А прочитавши всю статтю, виходить, що не виконує «д р ю к» завдання…

Коли б він виконував, і виконував як слід, не друкував би «Красний путь» таких статей, а вивчив би мову українську, та не смішив би своїх читачів, бо читачі в нього селяни, вони тою мовою говорять і, прочитавши, скажуть:

— Треба дрюка! І доброго дрюка!

І правильно скажуть.

«ВРАГИ ПРОСВЕЩЕНИЯ»

Як вам, приміром, подобається така афіша:

Ввиду появившихся разговоров среди мас, что пионерфакир Иама після продемонстрированого им опита

РАСПЯТІЯ НА КРЕСТЄ

заболел от зтого опита, — то чтобы опровергнуть зти вредньїе слухи, распускаемые врагами просвещения или теми, кому вигодно суєвєрІє народа, Иама сегодня повторит опит распятія на кресте…

Ви думаєте, де це такі афіші?

У Тульчині або на Голубових хуторах?

У Києві!..

Там, де Академія наук, ІНО, політехнікум, медакадемія, вищі технікуми і т. ін., і т. ін.

Там, «чтобы опровергнуть», Іама на хресті розпинається… Політосвіта, одне слово!

РОБЛЮ З ОСОБЛИВИМ ЗАДОВОЛЕННЯМ

Одержав листа з проханням, коли мені «віршик подобається», умістити його в газеті.

Міщу з радістю, бо дуже подобається:

ДО МОЄЇ, НА ЖАЛЬ, ЗАМУЖНЬОЇ «КІТОЧКИ» СОЛОДЕНЬКОЇ

Люблю тебе, моя «Кіточко», за стать молоденьку, За твоє миленьке личко й шийку біленьку; За твої очиці карі, усточка маленькі,

За твій носик задзірчистий і зубки дрібненькі.

А ще й люблю мою «Кітку» за її серденько, За її голос мелодійний і душу чистеньку.

Дуже хороший і талановитий вірш… Тільки замалий. Я не поет, на жаль, але, на мій погляд, ще можна було б його продовжити, бо рими самі напрошуються: «красненькі», «чорненькі», «тоненькі», «дурненькі»…

А найбільше у цім вірші мені подобається те, що автор його «лектор профтехнікуму».

ВЕСЕЛА БРАТІЯ

Просять — пропишіть… Прописую.

«На Великдень 27–28 квітня ц. р. коїлось у нас ось що: як розговлялись ото після заутрені, то дяк нашої Прорубської церкви (Білопільського району на Сумщині), розговляючись, перебравсь самогону і всю обідню моргав, всміхаючись на дівчат з вівтаря, за що вони, виходячи з церкви, одпльовувались, бо він рудий та гидкий.

Сп'яну пообкаджував не ті ікони, що треба, і піп після нього кадив ладаном наново. Один бас, півчий, заснув п'яний на криласі, а дід п'яний на другому. Усі порозходились, а півчого стягли з криласа, щоб, було, не обблював. Долі вже він і виспавсь уволю. Бабка Квашівна поминала родичів на кладовищі, а звідти її виносили п'яною на руках. Це було на перший день. Другий день почавсь з попівсьої «благочестивої» проповіді. Дякон з пономарем ходили по селу з хати в хату і співали «Христос воскрес», потім того дякон напивсь п'яний удризг і почав співати не «Христос воскрес», а пісню «Ой гиля, гусоньки, на став».

Що ж, товариші?! Нічим допомогти не можемо. Якби в нас був дяк чорнявий — послали б вам замість рудого.

А щодо «дякона», що замість «Воскрес», про «Гусей» заспівав, — хороший, значить, диякон, веселий… Ви його на благочинного…

Носіть і далі їм книші, яйця, гроші…

Хороші люди… Божі люди…

ПРИМІТКИ

Восени 1919 p. в кам'янешьподільських газетах «Народна воля» і «Трудова громада» були надруковані перші сатиричні фейлетони П. М. Губенка — «Демократичні реформи Денікіна», «Про велике чортзнащо», «Антанта», «Художня критика» та ін. (всього бібліографи зафіксували 21 публікацію). Кілька з них, як зразок ранньої творчості, включалися до посмертних видань цого вибраних творів.

З квітня 1921 р. П. М. Губенко працює в редакціях газет «Вісті ВУЦВК» і «Селянська правда». На цей час припадає і початок активної діяльності його як фейлетоніста й одного з зачинателів сатирикогумористичного жанру в українській радянській літературі. 22 липня 1921 р. під надрукованою в «Селянській правді» усмішкою «Чудака, їйбогу!» він уперше поставив псевдонім «Остап Вишня», що в скорім часі на Україні і загалом у Радянському Союзі став одним з найпопулярніших літературних імен. Так, тільки в 1923 р. Остап Вишня надрукував у газетах «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда» та інших понад двісті п'ятдесят творів.

Книжковий дебют письменника припадає на 1923 p., коли вийшли збірки «Марк Твеи — Остап Вишня. Сільськогосподарська пропаганда» та «Діли небесні» (обидві в серії гумору та сатири «Бібліотеки «Книгоспілки», відповідно № 1 і № 4). В наступні роки виходять численні його збірки, зокрема «Вишневі усмішки (сільські)», «Кому веселе, а кому й сумне (Гуморески про культурне будівництво)», «Літературні усмішки», «Реп'яшки» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925).

Чимало збірок витримало кілька видань, якот. «Діли небесні» — б, «Українізуємось» — 5, «Вишневі усмішки (сільські)» — 4 тощо. Двома виданнями вийшли усмішки в чотирьох томах (1928, 1930). Найповніше прижиттєве видання в повоєнний період — «Твори в двох томах» (1956).

Зпоміж багатьох посмертних видань творів Остапа Вишні варто назвати, зокрема, «Фейлетони 1956 року» (1957) і «Привіт! Привіт!» (1957), до яких ввійшов ряд доти не друкованих у збірках письменника творів.

У 1963–1964 pp. здійснено найповніше семитомне видання, творів Остапа Вишні, де представлено чимало усмішок і фейлетонів, друкованих раніше тільки на сторінках періодичної преси (упорядники Ф. Маківчук і В. О. ГубенкоМаслюченко; примітки І. М. Дузя). Пізніше, в 1974–1975 pp., на основі цієї праці видано твори письменника в п'яти томах (упорядник В. О. ГубенкоМаслюченко, примітки I. M. Дузя).

Твори Остапа Вишні постійно привертали увагу російських перекладачів, видавництв, періодичних видань, користувались заслуженим визнанням російськомовного читача. В 1926 р. вийшла перша збірка письменника російською мовою «Рассказы» в «Юмористической иллюстрированной библиотске журнала «Смехач». Пізніше виходять, зокрема, збірки: «Вишневые усмешки крымскке», «Моя автобиография», «Туристи», «Украинский юмор», «Ярмарка» (1927), «Украинизуемся» (1928), «Ульїбки Вишни» (1929). У повоєнний період з'являються прижиттєві видання «Избранное» (1951), «Рассказы и фельетоньї», «Юморисхические рассказы» (1953), «Дикий гусь» (1954), «Избранное» (1955) та ін. Не спадає інтерес до творчої спадщини письменника після його смерті — російський читач отримує цілий ряд книжок і, зокрема, видання творів у трьох томах (Бка «Огонька», вид. «Правда», 1967).

Твори Остапа Вишні друкуються в перекладі на мови народів СРСР — білоруську, молдавську, грузинську, азербайджанську, вірменську, литовську, башкирську та ін. Усмішки українського письменника виходять у перекладі на зарубіжні, зокрема на мови країн соціалістичної співдружності; широкознані вони в колах української еміграції за океаном.

Здійснюване нині видання творів Остапа Вишні в чотирьох томах за змістом та якісними особливостями істотно відрізняється од попередніх багатотомних видань. У повоєнні роки читачі знайомились далеко не з усіма кращими творами письменника 20—30х років. З огляду на догматичні вимоги й вульгарносоціологічні регламентації стосовно художньої творчості чимало усмішок письменника навіть з етапних, визначальних збірок не включалось до багатотомників.

У новому, чотиритомному, виданні якнайповніше представлено саме ці твори. Друковані в повоєнні десятиліття, в кількатомних виданнях твори тих же 20х років нерідко зазнавали невиправданих втручань — скорочувалися окремі слова, речення, абзаци, а в деяких усмішках — і фрагменти художнього тексту. Йдеться насамперед про ті місця, де згадувались, цитувались або й характеризувались партійні, державні діячі, працівники культури, письменники, які були піддані несправедливим сталінським репресіям. Діяв і звичний для тих років механізм перестраховки. З огляду на це твори, що ввійшли до першого і другого томів (20і — початок 30х років), подаються за довоєнними збірками, зокрема за чотиритомником «Усмішок» (1928, 1930) або за текстом першопублікацій.

Твори повоєнного Періоду, що ввійшли до третього тому нашого видання, подаються за прижиттєвими збірками автора, зокрема за виданням «Твори в двох томах» (1956), над підготовкою текстів до якого він працював в останні роки життя. При наявності автографів тексти звірено за цими першоджерелами. В четвертому томі подається чимало творів, не друкованих у збірках і не відомих читачам.

Готуючи тексти творів раннього періоду до двотомника 1956 року, Остап Вишня аніс до них ряд істотних виправлень, окремі усмішки переробив, змінив заголовки. Втім, як видно із зіставлення текстів першопублікацій і перероблених, видрукуваних у двотомнику, ці виправлення (усунення деяких колоритних деталей, зменшення «масштабності» сатиричного образу, переведення дії з теперішнього часу в минулий, надання усмішкам нових заголовків тощо) нерідко викликались не бажанням піднести ідейнохудожній рівень твору, повніше виявити сатиричний його пафос і т. ін., а умовами часу, «потребами» знизити гостроту сатири, звузити сферу узагальнення негативних явищ і т. ін.

Принцип розташування творів у чотиритомнику — хронологічнотематичний. У кожному з томів подаються компактні тематичні добірки усмішок і фейлетонів, укладені за основними, найпопулярнішими збірками, наприклад; «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські», «Мисливські усмішки» та ін. У межах добірок збережено той порядок розташування творів, якого дотримувався автор у збірках першопублікацій і в зібраннях вибраних творів. В окремих випадках, при укладенні цільних в ідейнотематичному розумінні розділів, довелося піти на незначні відступи од хронологічного принципу.

Авторські примітки до текстів наводяться в посторінкових виносках.

Коментування історичних подій, власних імен, географічних назв, літературних цитат та іи. реалій подається в примітках із зазначенням відповідної сторінки з художнього тексту.

Якщо той чи інший твір включався до окремих прижиттєвих видань, то про це говориться в примітці до конкретного твору.

Ленін (Жалоба). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 24 січ.

Подається за першодруком.

«Вісті ВУЦВК» — українська республіканська газета. Виходила в Києві (1919, 1934–1941) і Харкові (1920–1934).

ВУЦВК — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.

УСМІШКИ. ФЕЙЛЕТОНИ. ГУМОРЕСКИ 1919—1925

Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бутгі не може). Вперше надруковано в газ. «Народна воля». — 1919.— 2 листоп. — під псевдонімом «П. Грунський».

Подається за першодруком.

С, 44. Денікін Антон Іванович (1872–1947) — генераллейтенант царської армії, головнокомандувач контрреволюційними збройними силами Південної Росії під час громадянської війни. В 1919 р. за допомогою Антанти організував похід на Радянську Росію. В квітні 1920 p., після остаточного розгрому його армії на Північному Кавказі, втік за кордон.

С 45…збирають з київського населення «самообложеніє» на користь Добрармґі.— Добровольча армія — основна ударна сила контрреволюції на півдні Росії в період громадянської віЯни та воєнної інтервенції 1918–1920 pp., спочатку створювалася з офіцерів, юнкерів, реакційно настроєного студентства та інших контрреволюційних елементів, потім — шляхом мобілізації. 27 грудня 1917 р. в РостовінаДону було офіційно оголошено про її створення. Верховодили в ній царські генерали Алексєєв, Корнілов, Денікін.

Про велике чортзнащо. Вперше надруковано в газ. «Народна воля». — 1919.— 14 листоп. — під псевдонімом «П. Грунський». Подається за першодруком.

С. 45. Звалося воно… гетьманом Павлом Скоропадським. — Скоропадський П. П. (1873–1945) — поміщикземле власник, царський генерал, один з організаторів контрреволюції на Україні в роки громадянської війни. За допомогою німецьких окупантів 29 квітня 1918 р. проголошений гетьманом України. «У складеній під диктовку окупантів грамоті до українського народу П. Скоропадський проголосив утворення «Української держави», а себе —. її верховним правителем. Грамота провіщала про відновлення права приватної власності «як основи культури і цивілізації» (Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. — К., 1977.—Т. 5.— С. 297). Мертвонароджена буржуазнопоміщицька диктатура недовго протрималася під ударами революційного народу. В грудні Скоропадський утік до Німеччини. Виступав як спільник верховодів фашистського рейху.

Хмельницький Богдан (Зінооій) Михайлович (бл. 1595–1657) — гетьман України, керівник народновизвольної війни проти польськошляхетського гніту (1648–1654), яка завершилася проголошенням 8 січня 1654 р. на Переяславській раді возз'єднання України з Росією.

Дорошенко Михайло (р. н. невід. — 1628). — Тут, ймовірно, мається на увазі гетьманреєстрового козацького війська' (1625–1628).

С. 46. полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердюками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами… — Маються на увазі прислужники Скоропадського, зокрема керівник гетьманського кабінетуміністрів Ф. Лизогуб, члени його уряду Кістяківський та ін.

Антанта (Науковий вислід). Вперше надруковано в кам'янецьподільській газ. «Трудова громада». — 1919.— 25 листоп. Подається за першодруком.

С. 46. Антанта (фр. enterite — згода) — імперіалістичний блок Великобританії, Франції та царської Росії, склався у 1907 р. У ході першої світової війни проти Німеччини та її союзників Антанта об'єднувала понад двадцять імперіалістичних держав (США, Японія, Італія, ін.). Крах антирадянської інтервенції поглибив імперіалістичні суперечності між державами Антанти, що призвело до її розпаду на початку 20х років.

С. 47. …в знаменитій книзі знаменитого вченого французького Шалпанда (т. 1, crop. 6). — Маються на увазі, очевидно, французькі книговидавці Жерве Шарпантьє (1805–1871) і Жорж Шарпантьєсин (1846–1905), що видавали французьку і зарубіжну художню літературу, лінгвістичні словники та ін.; видана фірмою Шарпантьєсииа «Бібліотека…» налічувала біля двох тисяч назв найвідоміших творів французького і зарубіжного письменства.

С. 48. Штучне дихання проробляв відомий німецький лікар Гінден~ бург… — Пауль фон Гінденбург (1847–1934). — німецький військовий і державний діяч, з 1914 р. — генералфельдмаршал. З 1925 р. — президент Веймарської республіки. Початок першої світової війни призвів до зміцнення антинїмецького об'єднання імперіалістичних держав — Антанти; саме в цьому розумінні автор вживає іронічний образ про «штучне дихання», тобто «допомогу» з боку Гіиденбурга Антанті.

..У 1917 році захворіла тьотя… Але в 1918 році господь зглянувся над нею й послав німецьку революцію… — «Хвороба» Антантитьоті — не що інше, як ослаблення її внаслідок виходу з воєнного блоку революційної Росії; революція ж у Німеччині, в стані супротивника, як пише далі автор, «раптом підняла» тьотю на ноги, й вона «почала поправлятися».

С. 49, …Головний управитель її, Вільсоном прозивається, так аж 14 пунктів пустив націям не втіху… — Вільсон Томас Вудро (1856–1924) — державний діяч, президент США (1913–1921), ініціатор вступу США в першу світову війну на боці Антанти, один з організаторів імперіалістичної інтервенції проти Радянської Росії. В січні' 1918 р. висунув так звану «програму миру» (чотирнадцять пунктів Вільсона), котра, як і загалом імперіалістична інтервенція, зазнала повного краху.

Клемансо… — Клемансо ЖоржБенжамен (1841–1929) — в 1917–1920 рр. прем'єрміністр і військовий міністр Франції, один з організаторів антирадянської інтервенції, шовініст і мілітарист, прагнув до встановлення військовополітичної гегемонії Франції в Європі.

Чудака, їйбогу! Надруковано в газ. «Селянська правда». — 1921'.— 22 лип. Під публікацією вперше поставлено псевдонім — Остап Вишня. Подається за першодруком.

«Діли небесні». Вперше надруковано в журн. «Червоний перець». — 1922.—N2 1.— С. 10–13.

Подається за виданням: Усмішки: В 4 т.. — Т. 3.— С. 126–131.

С. 52. Тихон (до постриження в ченці Бєлавін В. І., 1865–1925) — з 1917 р. патріарх Московський і «всея» Русі, в* роки Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни різними засобами, в тому числі й матеріально, підтримував Колчака, Денікіна, Юденича, Врангеля. За контрреволюційну діяльність притягувався до судової відповідальності. В 1923 р. розкаявся і закликав віруючих співробітничати з Радянською владою.

Всеросійський собор православного духовенства (серпень, 1917) обрав Тихона патріархом і прийняв ряд канонів (правил, приписів), що викликали розходження серед духовенства, особливо в керівній його верхівці. На Україні було оголошено про створення своєї автокефальної церкви, з'явилися так звані «православна нова», «православна жива» та ін. різновиди церкви, кожна з яких відстоювала свої позиції, проголошувала себе «верховною», тощо. Ці процеси засвідчували намагання церковників пристосуватися до нових умов, посилювати вплив на віруючих і всіляко перешкоджати перебудові всього укладу життя па соціалістичних засадах. Про це і йдеться в гуморесці «Діли небесні» та в ряді інших антирелігійних творів письменника.

С. 52. Сергія Радонізького міль іззіла… — Тут — ікона. Сергій Радонезький (бл. 1321–1391) — руський церковний і політичний діяч, засновник ТроїцеСергієвої лаври (поблизу м. Радонежа під Москвою). Був прихильником єднання російських земель Навколо Москви. Відома пам'ятка древньоруської літератури «Житиє Сергия Радонежского».

С. 53. «Вечорниці» Ніщинського. — Ніщинський Петро Іванович (літературний псевдонім Петро Байда, 1832–1896) — український композитор, поетперекладач, педагог. Навчався в Київській духовній семінарії, в 1856 р. закінчив в Афінах університет (філологічний і богословський факультети), магістр, працював у Петербурзі, в Одесі та ін. 1875,р. в Єлисаветграді поставив музичну картину «Вечорниці» до вистави «Назар Стодоля» Т. Шевченка.

С. 54. «Серп і молот» — харківський завод сільськогосподарського машинобудування.

..Маруся Єгипетської..— Марія Магдалина. За біблійними міфами — одна із найвідданіших послідовниць Ісуса Христа, під впливом проповідей якого полишила розбещене життя, розкаялась і звернулась до його віри.

Ех, Распутіна любила. — Распутін (Нових) Григорій Юхимович (1872–1916) — фаворит імператора Миколи II та імператриці Олександри Федорівни. Як «провидець» та «ісцелитель», мав необмежений вплив на царя і царицю. Убитий монархістами. «Распутінщина» ввійшла в історію як вияв загнивання і повного морального розкладу найвищих правлячих кіл царської. Росії.

Страшний суд. Вперше надруковано в журн. «Червоний перець». — 1922.—№ 2.—С. З—4.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 132–134.

С. 55. Саваоф — у християнській релігії — боготець, перша особа в тройці.

Тихон. — Див. приміт. до твору «Діли небесні».

…з Великої, і Малої, і Червоної, і Білої, й Прикарпатської.*— За царя Олексія Михайловича (середина 17 ст.) до його титулу «самодержец Великая и Малая Россия» було додано «и Белая России» (Білорусія), пізніше утворилися й інші визначення — Червона Русь (Галичина), Прикарпатська Русь (Прикарпаття) та ін. Це. підтверджу є думку про «великоруський» і, Зрештою, шовіністичний підхід панівного, експлуататорського класу царської імперії до інших, неросійських, земель і народів.

Денікін. — Див. приміт. до фейлетону «Демократичні реформи Денікіна».

Колчак Олександр Васильович (1874–1920) — адмірал царського флоту, в листопаді 1918 р. встановив на Уралі, в Сибіру, на Далекому Сході контрреволюційну військову диктатуру. В боротьбі проти Радянської влади спирався на допомогу іноземних імперіалістів. Захоплений червоними партизанами, засуджений Іркутським ревкомом і в січні 1920 р. страчений.

Юденич Микола Миколайович (1862–1933) — царський генерал, в 1919 р. — головнокомандувач білогвардійської ШвденноЗахідної армії. Після провалу наступу на Петроград емігрував за кордон.

Врангель Петро Миколайович (1878–1928) — царський генерал, монархіст, за допомогою Антанти встановив у Криму і на півдні України буржуазнопоміщицьку диктатуру (квітень — листопад 1920 р.). Наприкінці того ж року білогвардійські формування Врангеля було розгромлено Червоною Армією. Втік за' кордон.

С. 56. Юрко Побідоносець — постать Юрка (Георгія) Побідоносця міфічна, йому приписувалися героїчні вчинки і сотвореная різних чудес. Пошановусться православними селянами як захисник тваринництва й землеробства. В царській. Росії на його честь було встановлено орден — георгієвський хрест.

Распутін. — Див. приміт. до твору «Діли небесні».

Лист із села. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 18 серп.

У серпні 1922 р. Остап Вишня як кореспондент журн. «Червоний перець» виїздив у сільські райони, і враження од поїздки прислужились йому для написання чотирьох «Листів із села (Від кореспондента «Червоного перцю»)» — власне, гуморесок, видрукованих газетою «Вісті ВУЦВК» (б, 11, 15, 18 серп. 1922р.). Подається за першодруком.

С. 57. Песталоцці Йоганн Генріх (1746–1827) — швейцарський педагогдемократ, один з основоположників вчення про початкове навчання дітей.

Монтессорі Марія (1870–1952) «— італійський педагог. Соцвих — відділ соціального виховання в системі Народного комісаріату освіти.

Ще як сельбудів не було. Вперше надруковано під назвою «Ще як спілки не було» в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 3 верес. Друкуючи усмішку в збірці «Кому веселе, а кому й сумне» (X., 1924), автор змінив назву на «Ще як сельбудів не було», під якою вона й виходила в ряді наступних видань.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 95–97.

У шхолі. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 22 верес С. 59. Кутепов Олександр Павлович (1882–1930) — царський генерал, під час громадянської війни командир корпусу в денікінській, потім врангелівській армії. Білоемігрант, жив у Болгарії, Франції. Галлі полі — місто в Італії, на березі затоки Таранто.

Tempora mutantur. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 4 жовт.

Подається за першодруком.

Про протоки. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 12 жовт.

Подається за першодруком.

Спеціально дворянський. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 13 жовт.

Подається за першодруком.

С. 63. …з «Станіславом» у петельці…— Орден святого Станіслава в царській Росії — державний орден трьох ступенів для нагородження вихідців із дворян.

«Кустарі». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 21 жовт.

Подається за першодруком.

Що скоїлося в Італії (Популяризація). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922,— 2 листоп. Подається за першодруком.

С. 66. Муссоліні Беніто (1883–1945) — фашистський диктатор, засновник фашистської партії в Італії (1919). В 1945 р. захоплений і страчений італійськими партизанами.

… приїхав до італійського короля. — Йдеться про Віктора Еммануіла II (1869–1947), останнього італійського короля.

«Робітниче законодавство». Вперте надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».. — 1922.— 16 листоп.

Подається за першодруком.

С. 67. «Руль» — білоемігрантська газета, виходила в Берліні. «Тан» — французька буржуазна газета.

Умовив. — Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 18 листоп.

Подається за першодруком.

С. 68. …пощастило переконати султана зректися престолу. — Після поразки Туреччини в першій світовій війні та окупації ряду районів державами Антанти (Великобританією, Францією, Італією, Грецією) в країні розпочалася визвольна війна — Кемалійська революція, яку очолив Мустафа Кемальпаша (Ататюрк). Представницький комітет, керівником якого був Мустафа Кемальпаша, провів у квітні 1920 р. в Анкарі Великі національні збори Туреччини, що проголосили себе єдиною законною владою в країні. В 1922 р. було ліквідовано султанат. Боротьба національної армії Кемальпаші (Ататюрка) проти продажного султанського режиму закінчилася в 1924 р. остаточним крахом Османської імперії й утворенням Турецької буржуазної республіки.

…уже й ангорське військо під вікнами, і Антанта вже своє військо виводить… — Маються на увазі переможні дії національного ангорського, з Ангори (Анкари), війська Кемальпаші (Ататюрка) і виведення з території Туреччини окупаційних військ країн Антанти.

«З'їзд». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 6 груд. Подається за першодруком.

С. 69. Митрополит Антоній (Храповицький) — митрополит Київський і Галицький, глава Російського закордонного синоду та вищого церковного управління (в еміграції).

…Марков був. — Марков (2й) Микита Євгенович (1866—?), один із лідерів чорносотенного «Союза русекого народа», «Союза Михайла Архангела», білоемігрант.

…Трепов був. — Трепов Олександр Федорович (1862–1928) — голова Ради Міністрів царської Росії (1916), білоемігрант.

«Усипка, утечка, усушка й утруска» (Теорія). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК», — 1922.— 24 груд. Подається за першодруком.

С. 70. Уркварт. — Мається на увазі англійський промисловець, фінансист, мільйонер Уркарт (1874–1933). Був членом ряду англійських компаній у царській Росії, головою «РосійськоАзіатського об'єднаного товариства». Власник гірничих підприємств. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції — один із натхненників, політичних і економічних організаторів антирадянської інтервенції. Починаючи з 1921 p., вів переговори з представниками Радянського уряду, намагаючись отримати у концесію свої колишні володіння. Радянський уряд відхилив висунуті ним умови. В. І. Ленін неодноразово давав вичерпну класовополітичпу оцінку економічнофінансових дій Л. Уркарта.

С. 71. Благбаз — Благовіщенський базар у Харкові.

Дружні поради. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 27 груд.

Подається за першодруком.

С. 72. …чхнемо на всі Гааги, Генуї, Лозанни і т. д., і т. д. — Тут маються на увазі Генуезька, Гаазька і Лозаннська (всі 1922 р.) конференції, що висували неприйнятні для Радянської Росії претензії капіталістичних країн.

За дітей. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1922.— 28 груд. Подається за першодруком.

Страхіття. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 1 лют. Твір увійшов до збірки «Кому веселе, а кому й сумне (Гуморески про культурне будівництво)» (1924) та її перевидань (1925, 1927). В 1928 р. надрукований в збірці «Страхіття та інші оповідання» і двох її перевиданнях 1929 р.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 68–69.

С'75. «Окупація Рур…» — Після першої світової війни, за Версальським договором (1919), Франція окупувала Рур, один з промислових районів Німеччини.

Та й борись! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 10 берез. Твір увійшов до збірки «Кому веселе, а кому й сумне (Гуморески про культурне будівництво)» (1924) і в наступні її перевидання (1925, 1927 pp.) та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 98–99.

С. 76. Та на це яких «лимонів» 'треба, на пришви] — Маються на увазі грошові знаки випуску 1921 чи 1922 р. У час їх знецінення рахунок вівся на мільйони, чи, як каже селянин, «лимони». Пришви — добре вичинена шкіра, матеріал для ремонту чобіт.

З царями нехарашо. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923 — 22 квіт.

Подається за першодруком.

С. 77. —таємний збір пожертв для бувшої цариці Марії Федорівни… — Сімдесятилітня мати останнього царя в Росії Марія Федорівна в квітні 1919 р. з дочками Ксенією та Ольгою виїхала за кордон і поселилась у свого племінника короля Христиана в Данії, од якого зазнала деяких економічних «утисків». її взяла під захист лондонська сестра, а король Георг V призначив родичці пенсію (10 тис. фунтів стерлінгів на рік).

Пуанкаре Раймон (1860–1934) — прем'єрміністр Франції в 1912–1913 pp., 1922–1924 pp. та 1926–1929 pp., президент — в 1913–1920 pp. Провадив реакційну, аїресивну політику (прізвисько «Пуанкаревійна»). Один з організаторів антирадянської інтервенції в роки громадянської війни.

Кирило п'янствує, у Миколи (главнокомандуючого), кажуть, геморой од сідла, а Митро Павлович в очко день, і ніч ріже… — Претенденти на першість в «царському домі», на неіснуючий царський престол. Великий князь Микола Миколайович в 1917 р. вдруге був на посаді верховного головнокомандувача російської армії; емігрувавши, жив у Парижі, претендував на роль глави «імператорського дому», помер в еміграції (1929). Кирило Володимирович, двоюрідний брат Миколи II, до 1917 р. контрадмірал, емігрувавши, жив у Мюнхені. В 1924 р. проголосив себе «імператором всеросійським», помер в еміграції (1.938). Великий князь Дмитро Павлович Романов, також двоюрідний брат царя, емігрував за кордон, помер у Швейцарії (1941).

С. 78. Не гаразд, як виявляється, і з турецьким султаном… султан у Мецці викинув Магомета з раки, сам заліз у ту Магометову раку та й кричить на Кемальпашу: — Ти зруйнував Туреччину! Протестую! — Образноіронічне трактування політичних подій у Туреччині: національновизвольна боротьба, очолювана Кемальлашею (Ататюрком), призвела до детронування султана і ліхвідації Османської імперії. Звідси — султанове «звинувачення» Кемальпаші в тому, що він «зруйнував Туреччину!».

Газета — дуже велике діло. Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1923.— б трав.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 63–67. С. 79. Окупація Руру. Див. приміт. до твору «Страхіття».

Відповідь на меморандум англійського його величества уряду. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 13 трав. Подається за першодруком.

С. 81. У своєму меморандумі уряд його величества та пише до нашого уряду, що наш уряд та написав урядові його величества, що… — увесь текст політичного фейлетону становить пародійний відгук сатирика на ноту уряду Великобританії (від 10 травня 1923 р.) урядові Радянського Союзу про нібито неправильну його політику, що порушує престиж Великобританії у світі. Радянський уряд, — і про це йдеться у фейлетоні,— дав рішучу й переконливу відповідь англійському урядові.

С. 82. Денікін. — Див. приміт. до твору «Демократичні реформи Денікіна».

Колчак. — Див. приміт. до твору «Страшний суд».

Дутов Олександр Ілліч (1879–1921) — один з главарів козачої контрреволюції, організатор заколоту в Оренбурзі проти Радянської влади (листопад 1917 p.), командував Оренбурзькою армією у військах Колчака.

Як Керзон у Білому морі рибу ловив і що з того всього може вийти. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 15 трав. Подається за першодруком.

С. 82. Керзон Джордж Натаніел (1859–1925) — міністр іноземних справ Великобританії (1919–1924), один з організаторів інтервенції проти Радянської Росії. З його ім'ям пов'язаний так званий ультиматум (меморандум) Керзона, рішуче заперечений Радянським урядом.

С. 83. …ви он ксьондзів порозстрілювали?! — Йдеться про процес у березні 1923 р. в Москві над католицькими священнослужителямиконтрреволюціоиерами Я. Цепляком, К. Буткевичем та ін.

…британських підданих у Москві позасуджували. — Мається на увазі суд над двома англійськими підданими, що займались у Радянському Союзі шпигунством.

Воровський Вацлав Вацлавович (1871–1923) — радянський державний і партійний діяч, публіцист, дипломат. Повпред РРФСР в Італії, Швеції, Норвегії, Данії. Загинув у Лозанні від рук білогвардійців.

«Государиться…» Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.'— 24 трав.

Подається за першодруком.

С. 83. Юденич. — Див. приміт. до твору «Страшний суд». Шаталов. — Очевидно, Шатілов Павло Миколайович (1881—?) — генерал, начальник штабу в Добровольчій армії, білоемігрант. Кутепов. — Див. приміт. до твору «У школі».

Гурко. — РомейкоГурко Василь Йосипович (1864–1937) — генерал від кавалерії, деякий час (1916–1917) виконував обов'язки начальника штабу Верховного головнокомандувача, монархіст, висланий за кордон, в 1919 р. відмовився очолити білогвардійські сили ва Півночі та Північному Заході Росії.

Теорія без практики. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 13 лип. — під заголовком «Історія після «Історії однієї історії». Під цим заголовком твір друкувався в збірках письменника «Ану, хлопці, не піддайсь! (Гуморески про сільське господарство» (1924), «Про дядька Панаса та інші оповідання» (1929), «Усмішки» в чотирьох томах (1928, 1930.— Т. 2) та ін.

Готуючи усмішку до видання «Твори в двох томах» (1956), автор у чотиритомнику (видання 1930 p.), що був у його користуванні, перекреслив олівцем чималий епіграф про конкретний, документальний факт: ішлося про незадовільну підготовку Чернігівським агрономічноіндустріальним технікумом агрономів, — і написав інший, узагальненого характеру: «По деяких с.г. технікумах студенти мало працюють на практиці, обмежуючись теорією». Над перекресленим заголовком автор написав інший, новий: «Теорія без практики». З цими виправленнями твір і було надруковано в згаданому виданні.

Подається за виданням: Твори. В 2 т. — Т. 1.— С. 135–136.

Походження світу (Наукова праця. Власне, науковопопулярна). Вперше надруковано в журн. «Знаття». — 1923.— № 13.— С. 27–28.

Готуючи усмішку до видання «Твори в двох томах» (1956), автор зробив охремі, незначні виправлення: замінив слово «УГНІ» (Управління державним націоналізованим майном) на «житловідділи» тощо.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 75–78.

«Знаття» — ілюстрований науковопопулярний і громадський журнал, орган Наркомосу УРСР. Видавався в Харкові в 1923–1935 pp. двічі на місяць (1923–1927 pp., одночасно і російською мовою); з № 15–16 виходив під назвою «Знання».

ВИШНЕВІ УСМІШКИ СІЛЬСЬКІ

Цим визначенням письменник започаткував жанр усмішки, що став провідним і визначальним у його творчості і здобув величезну популярність серед читачів. Збірка вийшла з посвятою: «Пам'яті матері моєї, бо їй першій усміхнувся я. Автор». (X. — К.: Книгоспілка, 1924.— «Бібліотека «Книгоспілки». «Серія сатири й гумору». — № 7). Тут були надруковані твори «Подорожні враження», «Ось воно — село оте!», «Земля обработки требуєть», «Головполітосвіта», «Жінвідділ», «Освіта», «Село — техніка», «Село — книга», «Охорона народного здоров'я», «Профос», «Жнива», «На Гомільшу!», «Пропащі люди», «У хвості сила», «Мед», «Як я рибу ловив». Переважна більшість цих усмішок входила до інших збірок — зокрема до перевидань у повоєнні роки. В російському перекладі друкувалися в книжках «Расскази» (Л., 1926); («Юмористическая иллюстрированная библиотека журн. «Смехач»), «Ярмарха» (Юмористические рассказм). — Л.: «Мысль», 1927; «Украинизуемся». — Л.: «Мысль», 1928, та ін.

Подорожні враження. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 23 черв. — під заголовком «Подорожні враження» (Вишневі усмішки сільські).

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 25—ЗО.

Ось воно — село оте! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 28 черв.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 31–37.

С. 92. «Село і серце — відпочине. Т. Шевченко» — рядок з поеми Т. Г. Шевченка «Княжна», де він має таку редакцію: «Село! і серце одпочине».

С. 94. «Повстаньте, гнані і голодній» — перший рядок з міжнародного пролетарського гімну «Інтернаціонал». Текст французького поета Ежена Потьє (1816–1887), музика французького композитора, бельгійця за походженням, П'єра Дегейтера (1848–1932).

С. 96. Керзон. — Див. приміт. до твору «Як Керзон у Білому морі рибу ловив і що з того всього може вийти».

«Плуг» — Спілка українських радянських селянських письменників, заснована 1922 р. в Харкові. 1931 р. перейменована в Спілку пролетарськоколгоспних письменників. Існувала до квітня 1932 р.

«Червоний шлях» — український громадськополітичний, літературномистецький і науковий журнал. Виходив у 1923–1936 pp. в Харкові. 1936 р. перейменований на «Літературний журнал».

Поліщук Валер'ян Львович (літературний псевдонім Микита Волокита, Сонцвіт Василь та ін., 1897–1937) — український радянський поет, прозаїк, публіцист, входив до літорганізації «Гарт», очолював літорганізацію «Авангард». Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Тичина Павло Григорович (1891–1967) — український радянський поет, державний діяч і вчений, дійсний член АН УРСР (з 1929 p.), членкореспондент Болгарської АН (з 1947 p.), лауреат Державної премії СРСР (1941) і Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1962), Герой Соціалістичної Праці (1967).

«Земля оброботки требуєть». Вперте надруковано в журн. «Сільськогосподарський пролетар». — 1923.— № 5.— С. 48–49. У першопублікації — «обработки» (з літерою «а» — в корені слова), — а в збірках «Вишневі усмішки (сільські)» (1924 р. та перевиданнях), «Сійся, родися, жито, пшениця…» («Усмішки», 1929), чотиритомнику «Усмішки» (1928, 1930.— Т. 1), «Твори в 2х томах», 1956.— Т. 1,— це заголовне слово пишеться через «о»: «оброботки».

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 38–42.

С. 97. Сто п'ятдесят отих лимонів у спалком оддай. — Лимони. — Див. приміт. до твору «Та й борись!».

Спалком — виконком сільської Ради.

«Головполітосвіта». Вперше надруковано — з визначенням: «Вишневі усмішки (сільські)» — в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 29 черв. Готуючи усмішку до видання «Твори в 2х томах» (1956), автор зробив ряд виправлень, зокрема змінив заголовок на «Отакі в нас колись були на селі клуби», слово «Головполітосвіта» замінив у тексті словом «клуби», скоротив один з невеличких епізодів, а з ним і приміткуроз'яснення письменника, «До читачів», тощо.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 43–46.

«Жінвідділ». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923,— 1 лип. У виданні 1956 р. (т. 1) твір надруковано з рядом авторських виправлень, зокрема тут скорочено епізоди, деталі, що передають характер всіляких чуток і вигадок, атмосферу тогочасного сільського життя.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 47–51.

С. 102. «Рейтер» — англійське інформаційне агентство, що спеціалізується на поширенні в Англії зарубіжної інформації. Засноване 1851 р. Б. Дж. Рейтером.

РОСТА — Російське телеграфне агентство, центральний інформаційний орган Радянської держави (1918–1925). Із заснуванням у липні 1925 р. Телеграфного агентства Радянського Союзу (ТАРС) було передано РРФСР. Функціонувало до 1935 р.

РАТАУ — Радіотелеграфне агентство України при Раді Міністрів Української РСР. Утворене 1918 р. Діє як центральний інформаційний орган Української РСР під назвою РАТАУ (з 1921 p.).

Петлюра Симон Васильович (1879–1926) — український буржуазний націоналіст, один. з керівників контрреволюційної Центральної Ради. З лютого 1919 р. — голова Директорії. Після вигнання з України військ буржуазнопоміщицької Польщі втік за кордон, де провадив антирадянську діяльність.

Тут турнір бапґистів, адвентистів і православних… — Баптисти — представники релігійної протестантської секти, мають спрощену культову й церковну організацію, в Росії з'явились у 60і роки 19 ст. Адвентисти — представники протестантської церкви, що проповідує друге пришестя Христа в незабарнім часі і початок тисячолітнього царства божого на землі. Православні — представники одного з головних і найдавніших напрямів у християнстві, бере початок в 9—11 ст. у Візантії.

Освіта. Вперше надруковано в збірці «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), твір входив до її наступних перевидань (1924, 1925, 1927 та ін.). Подається за виданням; Усмішки. — Т. 1.— С. 52–55.

C. 104..леї оті «Антоніі й Тодосії й інші чудотворці печерські» повилазили б з раків. — Антоній і Феодоай (Тодосій) — за літописними та іншими джерелами, — святі в КиєвоПечерській лаврі, відома ікона Сванської Печерської богородиці з Антонієм і Феодосієм. Рака — тут: житлове пристанище, печера.

Фунт — міра ваги. Б різних країнах має неоднакове математичне вираження; давньоруський фунт (з 10 ст.) становив 409,5 г., аптекарський — 358,323 г.

Коряк Володимир Дмитрович (1889–1939) — український радянський критик, літературознавець. Був несправедливо репресований. Реабілітований посмертно.

С. 105. Какь просторь степной… — Тут наводиться третя строфа з пісні російського поета Івана Захаровича Сурикова (1841–1880) «В степи».

«Село — техніка». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 8 лип. Твір входив до першого видання збірки «Вишневі усмішки (сільські)» та її перевидань, до збірки «Головполітосвіта та інші оповідання» (три видання — 1928 та 1929 pp.).

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 56–60.

«Село — техніка» — кооперативне товариство, з філіями на місцях, яке мало забезпечувати постачання хліборобської техніки на село.

«Село — книга». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— б лип. Твір входив до першого та інших видань збірки «Вишневі усмішки (сільські)» та до збірки «Головполітосвіта та інші оповідання» (три видання — 1928 та 1929 pp.), та ін.

«Село — книга» — акціонерне товариство, з філіями на місцях, що мало забезпечувати постачання книг на село.

С. 108. «асортимент друкованого слова видання 192І й 1922 року… — Йдеться про грошові знаки, ті ж «лимони» (див. приміт. до твору «Та й борись!»), що в той час швидко знецінювалися й примножувались новими випусками.

С. 110. Тройця — релігійне свято в християн — трійця (на честь богаотця, святого духа і Христа), відзначається в травні — червні, на 50й день після паски).

«Вспєнія» — тут: релігійна розповідь про успіння богородиці — смерть міфічної матері божої

«Діяння». — Мається на увазі Діяння апостолів — один із церковних творів у складі «Нового завіту», продовження Євангелія від Луки.

Часослов — церковна книга, в якій подаються тексти молитов,

«Ох і лікували нао Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 15 лип. — під назвою «Охорона народного здоров'я». Твір входив до збірок «Вишневі усмішки (сільські)» (до першого видання, перевидань), «Охорона народного здоров'я та інші оповідання» (1928, два перевидання 1929 p.), «Про село» (Усмішки, 1929) та ін. Готуючи усмішку до двотомника 1956 p., автор дав їй нову назву — «Ох і лікували нас.», вніс у текст ряд істотних виправлень: визначив час дії — 1921 рч замінив теперішній її час минулим, замість «наркомздрав» (так іменувалась «лікарка» — знахарка баба Палажка) послідовно вжив слово «професор», зробив незначні скорочення.

Подається за виданням: Твори: В 2х т. — Т. 1.— С. 20–25. С. 114. Гіршман Леопард Леопольдович (1839–1921) — український офтальмолог, засновник Очної клініки Харківського університету (1870).

Як ми колись учились. Вперше надруковано в журн. «Сільськогосподарський пролетар». — 1923.— № 5 — під назвою «Профоо». Під цією назвою твір входив до першого та перевидань збірки «Вишневі усмішки (сільські)», «Головполітосвіта та інші оповідання», «Про село» (1929), «Усмішки» в 4х т. (1928, 1930) та ін.

До двотомника 1956 р. автор подав усмішку із значними виправленнями: змінив назву на «Як ми колись учились», теперішній час дії замінив минулим, зробив деякі скорочення.

Подається за виданням: Твори: В 2х т. — Т. 1.— С. 9—11.

С. 118. Істик — дерев'яна палиця із залізним наконечником, використовується для зчищення землі з лемеша та чересла в плузі.

Жнива. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 12 лип. Твір входив до першого і наступного видань збірки «Вишневі усмішки (сільські)» та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 79–83.

С. 118..мільйоновоголосій, мільйоновоокій, мільйрноворукій, мільйоноеоногій потворі…; С. 119..за золотими десятками ганяючись! — Вдаючись до загострення і перебільшення, характеризуючи місто як потвору, де ганяються за «золотими десятками», автор, зрозуміло, має на увазі міських ділків, непманів, які тяжкий труд селянинахлібороба обертали на своє збагачення. Недарма в прикінцевій частині усмішки мовиться про тих, хто «за півгодини ворочають тисячами пудів твого (звернення до персонажа Митра Хведоровича. — . 3.) жита в «облігаціях» та в «вагонах» …І потом не обливається» (с. 121).

С. 119. Меса — літургія, одне з основних богослужінь, у православних це — обідня; в католиків і лютеран — меса,

В авторському тексті «меса» є складовою поетичної метафори на уславлення селянської праці на жнивах.

С. 120. Грабки — спеціальний пристрій до коси для збирання й рівного покладення жита чи інших сг культур в покоси.

Півручка — од слова «ручка», тобто — один раз пройдена косою частина ниви.

П'ятка — одна з частин коси, місце, де коса кріпиться до кісся (довга дерев'яна ручка).

С. 121. Іродові діти — епітет (визначення) од слова Ірод. Ірод (40— 4 pp. до н. е.) — жорстокий іудейський правитель; відомі міфи, перекази про винищення ним іудейських дітей.

На Гомільшу! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 21 лип. Твір входив до першого й наступних видань збірки «Вишневі усмішки (сільські)», збірки «Про село (Усмішки)» та ін.

Подається за виданням:. Усмішки. — Т. 1.— С. 84–87.

C. 123. Це «хохол» …із Свинарного… — слово «хохол» Остап Вишня вживає з тим, щоб далі іронічно висловитися про одного з журналістів, автора «Дорожньїх зскизов» у газ. «Пролетарий» Вс. Вольського, який цілком серйозно називає українця «хохлом», напевно, не відчуваючи в цьому зневажливого змісту. На підтвердження своєї позиції письменник наводить слова В. І. Леніна: «…в нас і досі українця «хохлом» звуть…» і т. д. — із статті «До питання про національності або про «автономізацію». Посилання в автора на згадану статтю дещо неточне, ось відповідний текст з ленінської праці: «…непомітно для себе чинимо безліч насильств і образ, — досить тільки згадати мої волзькі спогади про те, як у нас третирують інородців, як поляка не називають інакше, як «полячишком», як татарина не висміюють інакше, як «князь», українця інакше, як «хохол», грузина та інших кавказьких інородців, — як «капказький чоловік» (Ленін В. І. Повне зібр. творів. — Т. 45.— С. 342.).

Пропащі люди. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 14 лип. Твір входив до першого й наступних видань збірки «Вишневі усмішки (сільські)», «Про село (Усмішки)» та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 90–95.

С. 126–127. Помилка, що трапилась у першій книжковій публікації (збірка «Вишневі усмішки (сільські)»), повторювалася в інших книжкових виданнях, в тому числі і в повоєнному семитомнику (Т. 1.— С. 166–167). Секретар сільради спочатку називається Назаром Григоровичем («Усмішки». — Т. 1.— С. 93), а далі, на с. 94, 95,— Григорієм Назаровичем. Подаємо його ім'я і псбатькові за першим іменуванням.

С. 127. Тут виправляємо недогляд (помилку) в реченні, де мовиться: …ті папери не «входять» і «виходять», а натовпом «пачками» вилітають (Усмішки. — Т. 1.— С. 94). Передостаннім словом «вилітають» пропущено «влітають».

У хвості сила. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 19 лип. Твір входив до збірок «Вишневі усмішки (сільські)», також її перевидань, «Про село (Усмішки») та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.—С. 96—100.

С. 128. „.сорок ступенів Реомюрових… — Реомюр Рене Антуан (1683–1757) — французький вченийприродознавець; ним запропонований вимір температури (шкала Реомюра): 1° за Реомюром = 1,25° за Цельсієм.

Омофор — нараменник, частина культового одягу вищого православного духівництва.

С. 129. Пілсудський Юзеф (1867–1935) — польський державний діяч, організатор контрреволюції і походу на Київ, диктатор у буржуазнопоміщицькій Польщі (1918–1922). З 1926 p. — глава «санаційного» режиму.

Шептицький Андрій (1865–1944) — митрополит української грекокатолицької (уніатської) церкви (1900–1944), провадив антирадянську діяльність, співробітничав з фашистськими окупантами.

Мед. Внерше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 10 лип. Твір входив до збірки «Вишневі усмішки (сільські)», її перевидань та ін. Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 101–103.

C. 131. Анба (амба) — кінець, смерть. Я за колодку*.— вулик, у який треба зібрати рій бджіл. Саж — спеціально зроблений рублений хлівець (або частина хліва) для тримання та відгодівлі свиней.

Як я рибу ловив. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК. — 1923.— ЗО трав. — з іронічним визначенням: «(Гумореска ідилічна)». Твір включався до збірки «Вишневі усмішки (сільські)», її перевидань та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 1.— С. 104–107.

С. 132. 2 ф. хліба (два фунти хліба) — Див. приміт. до усмішки «Освіта».

С. 133. Не менш, як З вершки… — Вершок — давня міра довжини. В різних народів мала неоднакове значення (на Україні, в Росії дорівнював 116 аршина (аршин — 71,12 см).

Вукоопспілка — Всеукраїнська кооперативна спілка.

ВИШНЕВІ УСМІШКИ КИЇВСЬКІ

У липні — серпні 1924 р. Остапу Вишні як кореспонденту газети «Вісті ВУЦВК» довелося побувати в Києві. Внаслідок цієї поїздки він написав ряд усмішок репортажного характеру, що були видрукувані на сторінках згаданої газети і не входили до окремих видань. Це друковані в нашому виданні усмішки «Харків — Київ (Дорогою)», «Київські чудеса», «Сліпці», «Пролетарський сад», а також «Пляж» і «Французька академія наук».

Харків — Київ (Дорогою). Вперше надруковано під рубрикою «Вишневі усмішки київські» в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 28 лип. Подається за першодруком.

С. 135..арошзнаками 1923 року. — Маються на увазі грошові знаки випуску 1923 р. (Див. приміт. до твору «Та й борись!»).

Три карбованці золотом! — На початку 20х років (1920–1924) в обігу перебували різноманітні гроші, вартість, яких прирівнювалась до золотого карбованця 1913 р. (відповідно до цієї одиниці встановлювався всеросійський грошовий індекс).

С. 136. Вагон повнісінький індексу госплану, товарового карбованця… — тобто цих тем торкалася розмова. Індекс — умовна одиниця, що їй дорівнював червонець або товаровий карбованець; визначався щотижня Держпланом і повідомлявся газетами.

Червінець дев'ятсот п'ятнадцятого! Розряд шістнадцятий! «Нагрузка» — п'ятдесят відсотків! — Мається на увазі випуск у 1915 р. паперових грошей — червінців (один червонець дорівнював 8 крб. золотом). На підприємствах діяла встановлена Радою Народних Комісарів кваліфікаційна система, за якою визначався розряд і відповідно зарплата працівника (від першого — до найвищого, сімнадцятого). Навантаження ж на п'ятдесят відсотків тут означає, що працівник за тарифну зарплату працював півдня і виконував половину роботи.

С. 137. „.у вагоні зародок української опери до Києва вертає.— Тут Остап Вишня, який активно й послідовно виступав за становлення і розвиток українського театрального драматичного й оперного мистецтва, має на увазі українізацію опери в Києві. Харківську оперу було переведено на виконання репертуару українською мовою в 1925му, Київську — в наступному, 1926 р.

ЛитвиненкоВольгемут Марія Іванівна (1892–1966) — українська радянська співачка, народна артистка СРСР, професор, лауреат Державної премії СРСР (1946).

Микиша Михайло Венедиктович (1885–1971) — український радянський співак.

С. 139. На «юнкерсі» привезуть— Юнкере — один із типів німецького літака.

Київські чудеса. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 29 лип.

Подається за першодруком.

С. 140. Баня — тут у розумінні дзвіниці на церкві, соборі (або ще «кумпол», чи, як у гумориста, — «кунпол»).

Сінний базар — стара назва одного з місць у Києві, нині — Львівська площа.

Миколай-святитель, чудотворець Мирлікійський… — У травні та грудні церква відзначає дні пам'яті Миколи Чудотворця (Мирлікійського), якому приписується роль покровителя господарювання, торгівлі та великого заступництва за людей перед богом.

С. 141. Херувим — ангел, небесний служитель бога.

Сліпці. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 2 серп. Подасться за першодруком.

С. 146. Я прошу плужан і гартованців звернути увагу на форму наведеного мною твору… — Плужани — члени заснованої 1922 р. організації селянських письменників «Плуг», яку очолював письменник, журналіст, редактор газети «Селянська правда» С. В. Пилипенко (1891–1943). Гартованці — члени організації пролетарських письменників «Гарт», яка була заснована 1923 р. і яку очолював письменник, громадський діяч, редактор газети «Вісті ВУЦВК» В. М. Блакитний (Еллакський) (1894–1925).

«Селянська правда» — українська республіканська газета, орган ЦК КП(б)У. Виходила з 1921 р. в Харкові. В 1925 р. злилася з газетою «Радянське село».

С. 147. …вважаю, що київські «панфутуристи» до того вже дійшли… — пише автор, з іронічним усміхом коментуючи один з фрагментів з білого вірша, що його порівнює з «піснею» про «Олексєя, чоловіка божого», почутою біля КиєвоПечерської лаври.

Пролетарський сад. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 4 серп. — з поміткою про місце й дату написання твору: «Київ, 27VII. 1923 рж

Подається за першодруком.

С. 147. Пролетарський сад — колишній Марийський, тепер Радянський парк у Києві. Розташований на дніпровських схилах, виходить на вуд. Кірова і Радянську площу.

C. 148. Слобідка — мається на увазі Передмостна Слобідка, історична місцевість на лівому березі Дніпра (Дарниця). Нині входить до Гідропарку.

Бони — в капіталістичних країнах документи на одержання у відповідні строки грошей чи інших цінностей.

С 149. Межигір'я — приміське село на правому березі Дніпра, поблизу Києва.

Чорторий — протока в заплаві Дніпра між Московським мостом і гирлом Десни, місце масового відпочинку киян.

Ліст Ференц (1811–1886) — угорський композитор, піаніст, диригент.

Чайковсіький Петро Ілліч (1840–1893) — російський композитор, симфоніст.

Оффенбах Жак (1819–1880) — французький композитор.

«Імені Шевченка» (Мабуть, не фейлетон). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 11 серп. Подається за першодруком.

С. 151. Б. Тіволг — колишній сад Тіволі в Харкові, де містився і театр; перейменований у Парк ім. Т. Г. Шевченка.

ВСЕСОЮЗНА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА ВИСТАВКА

21 серпня 1923 р. в Москві відкрилась Перша Всесоюзна сільськогосподарська виставка. На ній як спеціальний кореспондент газети «Вісті ВУЦВК» побував Остап Вишня. Ознайомленню читачів газети з виставкою вія і присвятив цикл репортажівгуморссок, що подавались на сторінках «Вістей» під рубрикою «Всесоюзна сільськогосподарська виставка» із зазначенням статусу автора: «Від нашого спеціального кореспондента». Окрім вміщених у нашому виданні творів «Всесоюзна виставка одкрита», «Чудотворецьмолоток», у газеті «Вісті ВУЦВК» були надруковані: «На*виставку» (22 серп.), «Село і народний побут на виставці» (25 серп.), «Скотоводство» (26 серп.), «Рільництво» (29 серп.), «Праця. Науковопросвітній відділ. Досвід. Земельний устрій. Колонізація» (ЗО серп.), «Союзні й автономні республіки на виставці» (31 серп.). У ці ж дні Остап Вишня написав і опублікував, поряд з рспортажамигуморесками, усмішку «Москва» (28 серп.).

С, 153. ~.про практичну боротьбу з епїзоотгями. — Епізоотія — поширення інфекційної хвороби тварин на чималій території.

Всесоюзна виставка одкрита. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 22 серп. По смерті автора друкувався в кількатомних зібраннях творів із значними виправленнями, зокрема скороченнями, що пов'язувались із згадками в тексті партійних і державних діячів, за культу особи Сталіна несправедливо репресованих, вилучених з історії СРСР і несправедливо замовчуваних у пресі.

Подається за першодруком.

С. 153. Та. до Петрограда треба! — Назва міста на Неві до 1914 р. СанктПетербург, Петербург, в 1914–1924 pp. — Петроград; з 1924 р. — Ленінград.

C. 154.— тут … був «всемосковський смітник». — Під Виставку було відведено площу на околиці м. Москви, де раніше було сміттєве звалище. Подаючи цей факт, автор наголошує на величезному обсягу робіт, здійснених будівельниками Виставки протягом шести місяців.

С. 155. Каменєв Лев Борисович, (справжнє прізвище Розенфельд, 1883–1936) — радянський державшій, партійний діяч, після Жовтневої соціалістичної революції — голова Московської ради, заступник голови Ради Народних Комісарів, займав інші пости. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Риков Олександр Іванович (1881–1938) — радянський державний і партійний діяч, з лютого 1924 р. до грудня 1930 p. — голова Ради Народних Комісарів СРСР і Ради Народних Комісарів РРСФР, займав інші відповідальні посади. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Наріманов Нарїман Кербалай Наджафогли (1871–1925) — державний і партійний діяч, письменник, один з керівників боротьби за Радянську владу в Азербайджані; один з керівників ЦВК СРСР.

Свідерський Олексій Іванович (1878–1933) — радянський державний, партійний діяч, з 1918 р. — член колегій Наркомпроду, НК РСІ, начальник Головмистецтва (з 1928 р.) та ін.

Красін Леонід Борисович (1870–1926) — радянський партійний, державний діяч, дипломат; в 1919 р. — нарком шляхів сполучення, з 1920 р. — нарком зовнішньої торгівлі і водночас повпред і торгпред в Англії, Франції.

Чичерін Георгій Васильович (1872–1936) — державний, партійний діяч, в 1918–1930 pp. нарком іноземних справ РРФСР, СРСР.

Догадов Олександр Іванович (1888–1937) — радянський державний, партійний діяч. 1921–1929 pp. — секретар ВЦРПС, член Президії ВЦВК і ЦВК СРСР.

С. 156. КалінінМихайло Іванович (1875–1946) — радянський державний, партійний діяч, Герой Соціалістичної Праці (1944); з 1919 р. — Голова ВЦВК, з 1922 p. — Голова ЦВК, з 1938 p. — Голова Президії Верховної Ради СРСР.

Зінов'єв (справжнє прізвище, ім'я — Апфельбаум ЄвсійГершен Аронович, 1883–1936) — радянський державний, партійний діяч, з 1919 р. — голова Виконкому Комінтерну, на інших постах. В 1936 р. був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Томський Михайло Павлович (1880–1936) — радянський державний, партійний діяч, керівник радянських профспілок (ВЦРПС) до 1929 p., в 1931–1936 pp. — керівник Об'єднання державних книжковожурнальних видавництв. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Чудотворецьмолоток. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 23 серп, зазначено дату написання: «Москва. 20VIII. 1923 р.». Подається за першодруком.

С. 158. Слова В, І. Леніна, наведені в репортажігуморесці: «Наша мета — довести селянинові, що ми починаємо з того, що йому зрозуміле, знайоме й тепер оце приступне, невважаючи на всі його злидні, довести, що ми йому вміємо допомогти…», — як і зазначає автор, сказані на XI з'їзді нашої партії, на якому Володимир Ілліч виступив 27 березня 1922 р. із політичним звітом ЦК РКП(б). Подано цитату з доповіді в дещо скороченому вигляді, в Повному зібранні творів ці слова В. І. Леніна звучать так: «Наша мета — відновити змичку, довести селянинові ділами, що ми починаємо з того, що йому зрозуміле, знайоме і зараз доступне при всіх його злиднях, а не з чогось віддаленого, фантастичного, з точки зору селянина, — довести, що ми йому вміємо допомогти, що комуністи в момент тяжкого становища розореного, зубожілого, тяжко голодуючого дрібного селянина йому зараз допомагають на ділі» (Т. 45.— С. 72.).

Що може іноді вийти, як не додумає хтось, хоч би він був окрвикоикомом. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 8 верес. Твір входив до збірки «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), її перевидань (1925, 1927) та ін. У виданні 1956 р. «Твори в 2х томах» (т. 1) також «Привіті Привіті» (1957) було допущено помилку: в «епіграфі» зазначалося, що «Окрвиконком на Поділлі в 1924 році виробив був правила…». Звісно, в усмішці, дата публікації якої — 1923 p., мова могла йти про час дії цього ж таки 1923 року.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 100–102.

Дмитрівська вдасть працює (3 натури). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 11 верес. Подається за першодруком.

На перший приз. Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1923.— 16 верес.

Подається за першодруком.

С. 163. Десятина — давня одиниця вимірювання земельної площі в Київській Русі, пізніше — в Росії, на Україні та в Білорусії, дорівнювала 1,0925 га.

Ну куди його? Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — , 1923.— 28 верес.

Подається за першодруком.

С. 164. В Болгарії революція. Цар болгарський Борис зрікся престолу. — Борис III (1894–1943) — цар Болгарії (1918–1943), сприяв здійсненню фашистського перевороту А. Цанкова, проводив пронімецьку політику.

Бакша — баштан, тут: дитяча гра в баштан.

Кого до Рад. вибирати. Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1923.— 12 жовт.

Подається за першодруком.

С. 165. „.кахикнув на свої п'ятдесят «утаєних…» — Мається на увазі заможний сільський господар (куркуль), що приховав при облікуванні п'ятдесят десятин землі.

..3a церковного титаря правив… — Титар — церковний староста.

І тоскно буде.» І журно буде… Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 24 жовт. Подається за першодруком.

Нічого нарікати. Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1923.— 24 жовт.

Подається за першодруком.

С. 167.,Јеш'иха… пристріт— глаз, родимець.» «золотник» не на місці— Тут побутовосільські назви захворювань, що ними послуговувались бабизнахарки в. старому селі, наприклад: бешиха — гостре захворювання шкіри, пристріт — слабість од «недоброго» чужого ока (погляду), «золотник» не на місці» — зміщення матки, і т. п.

Самі той чудеса! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 23 листоп. Твір входив до збірки «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), до перевидань (1925, 1927) та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 79–81.

С. 168. Вистачить і для богородиці, і для сина божого, і для отця небесного. Та й духові святому буде… — Див. приміт. до твору «Село — книга».

А ви отак! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 7 груд.

Подається за першодруком.

С. 169. Галасують про «ножиці», кричать: «Стуліть ножиці!» — Тут, як і в ряді інших усмішок, автор веде мову про різницю цін: низькі на сільськогосподарську продукцію і високі на промислові товари, що негативно позначалось, зокрема, на житті села. На цю соціальну несправедливість і потребу піднесення рівня господарювання і загалом життя на селі неодноразово вказував В. І. Ленін, партія і Уряд приймали ряд заходів, спрямованих на ліквідацію так званих «ножиць» (зниження цін на товари широкого попиту, ширше розгортання державної та кооперативної торгівлі, боротьба зі спекуляцією тощо).

..л беруться за коні, а беруться за авто, а беруться за кабінети… — Мова йде про впровадження режиму економії, тобто скорочення кількості автомобілів, коней в обслуговуванні відомств'і установ, ощадливість у обладнанні службових кабінетів та ін.

С. 170. ^[43]..ціпка в руки та за тридцять п'ять верстов з облігаціями — В 1923 р. було випущено облігації бпроцентної виграшної державної позики і селянинові, щоб перевірити їх, треба було пішки йти до того села, в якому працювала ощадкаса. Цей епізод з облігаціями та їхнім власником подається на противагу тим службовцям, які в місті часто без потреби використовують державний транспорт.

Не дурак король… Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 21 груд.

Подається за першодруком.

С. 170. Виганяють грецького короля Георга з Грецького королівства… — На початку 20х років у Греції загострилися соціальні суперечності. В серпні 1923 р. в Піреї прогресивними силами країни було організовано великий страйк, що висунув ряд соціально справедливих вимог; страйк було жорстоко придушено, та він справив помітний вплив на обстановку в країні. В грудні на виборах до Національних зборів перемогу здобули республіканці, які проголосили в Греції республіку й дегронували короля Георга II. Невдовзі перед цим король у своїй заяві сказав, що в разі проголошення республіки йому мають виплатити 2,5 млн. драхм на проїзд і 20 млн. компенсації. Звідси — вислів автора усмішки: «Не дурак король!» Георг II.

Драхма — грошова одиниця в Греції.

Такий досвід — і не оцінили! Вперше надруковано з підзаголовком «Усмішка з циклу «Виховання дітей» в журн. «Радянська освіта». — 1923.— № 2.— С. 61–62.

Подається за першодруком.

«Радянська освіта» — суспільнопедагогічний журнал, орган Наркомосу УРСР. Виходив 1923–1931 pp. у Харкові. У 1931 р. об'єднався з журналом «За політехнічну освіту» і дістав назву «Політехнічна школа» (видавався 1932–1934 pp.).

С. 172. «Юнакспартак» — газета для піонерів, виходила з 1922 p., в наступні роки — під іншими назвами, нині — «Юний ленинец».

Монтессорі… Песталоцці…— Див. приміт. до твору «Лист із села».

Вечорниці. Вперше надруковано в журн. «Комунарка України». — 1923.^ № 1 (14). — С 74–75. З січ. Подається За першодруком.

С. 175. На збори йдіть! На чистку йдіть! — Мова про здійснювані в ті роки чистки державного апарату і партійних установ, закладів від ворожих елементів.

До Всеробітземлісу йдіть… — До Всеросійської професійної спілки робітників землі і лісу.

Пошли, доле, всім такої смерті. Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1924.— 11 січ. Подається за першодруком.

С. 176. С. Пилипенко. — Див. приміт. до твору «Сліпці».

..земельна комісія прирізала шість десятин та й закріпила па дев'ять років. — Відповідно до земельного кодексу Української РСР, прийнятого в жовтні 1922*р. сесією ВУЦВКу, що встановив норми землекористування й строки закріплення землі, персонаж усмішки Іван Безстріхихата й отримав такий земленаділ.

Ніц не бендзе! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 12 січ.

Подається запершодруком,

С. 177. У сусідів (поляків. — . 3.) суверенних і від Франції не залежних… — Тут характерна вишиівська іронія: насправді йдеться про політичну, особливо в проведенні антирадянського курсу, залежність буржуазношляхетської Польщі од Франції.

…в Кракові перший приступ тої «хвороби» був… І у Варшаві… І в Лодзі…— Тут сатирична метафора: «хвороба»— це страйки і демонстрації, що їх проводили робітники в листопаді 1923 р.

«Пожалуйте». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 13 січ.

Подасться за першодруком.

C, 178. Савінков Борис Вікторович (1879–1925) — один з лідерів партії есерів, міністр у кабінеті глави буржуазного Тимчасового уряду О. Ф. Керенського (1881–1970). Ворог Радянської держави; організовував диверсії, шпигунство. В 1924 р. перейшов кордон СРСР, був захоплений органами держбезпеки. Покінчив життя самогубством.

«За свободу» — реакційна, білоемігрантська газета, виходила в Берліні.

С. 178–179. …цариця… «августейшая» цариця… Кирило Володимирович; Микола Миколайович. — Див. приміт. до твору «З царями нехарашо».

С. 179. Скоропадський. — Див. приміт. до твору «Про велике чортзна що».

Муссурі — дореволюційний приватний театр у Харкові.

І тут ми пасемо задніх.» Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 17 січ. Подається за першодруком.

С. 179. Сажень — давня одиниця довжини (від давньослов'янського «сягати» — простягати руку), дорівнював приблизно 152 або 176 см.

С. 180. Макдональд Джеймс Рамсей (1866–1937) — англійський державний діяч. У 1924, 1929–1931 pp. — прем'єрміністр Великобританії, один із засновників і лідерів лейбористської партії.

Петровський Григорій Іванович (1878–1958) — радянський державний і партійний діяч, тривалий час — голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.

Чубар Влас Якович (1891–1939) — радянський партійний і державний діяч, очолював Укрраднаргосп, з 1923 р. — голова Раднаркому Української РСР, з 1934 р. — заступник Голови Раднаркому СРСР, нарком фінансів Союзу РСР (1934). Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

С. 181. Одинець Г. М. — селяниннезаможник із с. Биковня на Київщині, учасник Першого Всеросійського з'їзду селян, республіканських з'їздів Рад, Першого з'їзду Рад СРСР, член ВУЦВКу, один з керівників Центральної комісії незаможних селян.

Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі За часом написання усмішка відноситься до кінця 1923 — початку 1924 pp., друкувалася у збірці «Ану, хлопці, не піддайсь!» (1924), її перевиданнях 1925, 1927 pp. та в інших збірках автора.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 25—ЗО.

С. 182. Покрова — релігійне свято, відзначається православною церквою 1 жовтня за ст. ст.

Пилипівка — різдвяний піст.

С. 183. Різдво — одне з основних релігійних свят, пов'язане, за церковним вченням, з народженням Ісуса Христа (27 грудня за ст. ст.). Липівка — діжка з липового дерева.

От тобі й маєш! Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1924.— б лют.

Подається за першодруком.

C. 184. Врангель. — Див. приміт. до твору «Страшний суд».

Петлюра. — Див. приміт. до твору «Жінвідділ».

Пуанкаре. — Див. приміт. до фейлетону «З царями нехарашо».

По інстанціях! Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1924.— 8 лют.

Подається за першодруком.

Що правда, то правда! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 9 лют.

Подається за першодруком.

Як раду тій землі дати (До земельної наради). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 8 лют. Твір входив до збірки «Ану, хлопці, не піддайсь!» (1924), її перевидань 1925 і 1927 pp. та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 34–37.

С. 186. Акр — земельна міра в країнах, що використовують англійську систему мір (Великобританія, США, Канада та ін.); один акр дорівнює 4046,86 м2.

С. 187. …графи Бобринські, графи Браницькі, та Терещенки з Харитоненками, та Лизогуби з Скоропадськими… — Бобринські — великі землевласники і цукрозаводчики в Росії, графи, мали землеволодіння і в Київській та інших губерніях. Браницькі — польські магнати, володіли в 19 — на початку 20 ст. великими земельними багатствами в Польщі, в Білорусії, на Україні, де мали землі, цукрові заводи, промислові підприємства. Терещенки — українські капіталісти, великі землевласники та власники цукрових, лісопильних та інших заводів, фабрик у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській, Орловській та інших губерніях; М. І. Терещенко (1886–1956) був міністром фінансів (березень — травень 1917 p.), міністром закордонних справ буржуазного Тимчасового уряду (травень — жовтень 1917 p.). Після Жовтня 1917 р. емігрував за кордон. Харитоненки — українські капіталістицукрозаводчики та землевласники середини 19 — початку 20 ст.; мали на Сумщині цукрові заводи та сільськогосподарські економії. Лизогуби — український козацькостаршинський і поміщицький рід, що бере початок у другій половині 17 ст. Мали великі земельні маєтності на Чернігівщині й Полтавщині. Скоропадські.— Див. приміт. до фейлетону «Про велике чортзнащо».

Чий Шевченко? Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 11 берез.

Подається за першодруком.

С. 189. Храми, каплиці і ікони… — цитата з поеми Т. Г. Шевченка «Кавказ».

С. 190. Заснули, мов свиня в калюжі,в своїй неволі!.. — з поезії Т. F. Шевченка «Ликері». Тут неточність. У Т. Г. Шевченка — «в святій неволі».

Все на світі — не нам. Все богам та царям… — рядки з поезії Т. Г. Шевченка «Тим неситим очам…» наводяться, очевидно, по пам'яті. У Т. Г. Шевченка: Все на світі — не нам. Все богам, тим царям!»

О люди, люди небораки, Нащо здалися вам царі—з поезії Т. Г. Шевченка «О люди, люди небораки!». Пунктуація Остапа Вишні.

С. 191. Графиня Браницька. — Див. приміт. до твору «Як раду тій землі дати».

Київ (Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 21 берез.

У березні 1924 р. в Києві відбувся контрактовий ярмарок. У зв'язку з цим до міста прибув спеціальний кореспондент «Вістей…» Остап Вишня. Тоді й з'явилися на сторінках згаданої газети його усмішки «Відкриття ярмарку», «Ярмарок», «Київ», «Торгують».

Подається за першодруком.

С. 191. Високо передо мною Старий Київ над Дніпром… — цитуються перші два рядки з вірша «Киев» російського поета, публіциста і філософа Хомякова Олексія Степановича (1804–1860).

Поділ — нижня північнозахідна частина Києва на правому березі Дніпра.

Слобідка. — Див. приміт. до твору «Пролетарський сад».

С. 192. СТО — Совет труда и оборони (Рада Праці і Оборони).

Дункан Айседора ("1878–1927) — американська танцівниця, у 1921–1924 pp. жила в СРСР, створила студію і пропагувала мистецтво пластичного танцю. Дружина Сергія Єсеніна.

С. 193. Саксаганський Панас Карпович (справжнє прізвище Тобілевич, 1859–1940) — актор і режисер українського дореволюційного і радянського театру, народний артист СРСР. 1918 року заснував у Києві Народний театр (нині театр ім. М. К. Заньковецької у Львові).

Котляревський Іван Петрович (1769–1838) — український письменник, поет і драматург, перший класик нової української літератури.

Паньківський Северин Федорович ("1872–1943) — актор українського дожовтневого і радянського театру, перекладач драматичних творів.

Чичорський Ростислав Львович (1871–1927) — український актор, працював у трупах П. К. Саксаганського, в Народному театрі та ін.

С. 194. «Вій", «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» — п'єси українського письменника М. П. Старицького (1840–1904), власне, літературносценічні обробки творів українських письменників І. С. НечуяЛевицького (1838–1918) «На Кожум'яках» і Панаса Мирного (1849–1920) «Перемудрив».

«Бондарівна» — п'єса українського драматурга І. КарпенкаКарого (Тобілевича, 1845–1907).

Коротко передаючи зміст згаданих п'єс у гумористичноосучасненому плані, якот: «п'єса з життя спілки мисливців і рибалок «За двома зайцями», «драма з життя профспілки деревообробників «Бондарівна» і т. д. — Остап Вишня натякав на брак у репертуарі київських театрів п'єс сучасних, написаних українськими радянськими драматургами.

«Думка» — Державна заслужена академічна хорова капела УРСР, створена в Києві 1920 р. (тоді — Державна українська мандрівна капела).

«Сільський господар» — кооперативне товариство, здійснювало постачання на село промислових виробів.

С. 195. «Гарт». — Див. приміт. до твору «Сліпці».

Аспанфути — члени літературної групи занепадницького характеру «Асоціація панфутуристів» (1922–1924).

«Літературні скакуни» — іронічна характеристика письменників і угруповань занепадницьких, аполітичних орієнтувань: їх порівнюється з релігійною сектою скакунів.

Атоній та Тодосій. — Див. приміт. до твору «Освіта».

Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла (Чистісінька правда). Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1924. — 11 квіт. Тут же подано чотири ілюстрації художника Сашка (О. П. Довженка). Твір входив до збірки «Ану, хлопці, не піддайсь!» (1924), її перевидань 1925, 1927 pp. та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 44–46.

С. 195–196. …у вибійчаних красуватися… — вибійчана тканина, вибійка: на тканину наноситься візерунок вручну чи з допомогою спеціальної дошки.

С. 196. Водохрещі (хрещення) — церковне свято в пам'ять хрещення Ісуса Христа (6 січня за ст. ст.).

Дуже важливі справи і як їх вирішити. Сільське господарство. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК», 1924.—11* квіт. Подається за першодруком.

Бережіть ліси. Вперше, надруковано в газ. «Селянська правда». — 1924.— 18 квіт. Твір входив до збірки «Ану, Хлопці, не піддайсь!» (1924), її перевидань 1925, 1927 pp. та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 17–18.

«Великдень». Вперше надруковано в журн. «Знання». — 1924.— № 15–16.— С. 37.

Подається за першодруком.

Селянська виграшна позика. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК» і «Селянська правда». — 1924.—17 серп.

С. 201. Наркомфін — Народний комісаріат, фінансів.

С. 202. Одинець. — Див. приміт. до усмішки «І тут ми пасемо задніх…»

Букер — недосконале знаряддя, на взірець рала, для обробітку грунту (землі).

Вибори на селі. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 27 серп. Твір друкувався я збірці «Реп'яшки. Жменя перша». — К.: «Червоний шлях», 1924.

Подається за першодруком.

Дорого це все коштує. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— ЗО серп.

Подається за першодруком.

Приводом до написання, політичного фейлетону стали часті повідомлення преси про «ініціативи», «пропозиції» та «заходи» керівників деяких західних держав у справі роззброєння і збереження миру. Сатирик нещадно висміює й рішуче осуджує лицемірну балаканину імперіалістичних діячів, які, ревно дбаючи про інтереси буржуазії, докладали неабияких зусиль, щоб обдурити свої народи і прогресивну громадськість світу. Подається за першодруком.

С. 205. Мала Антанта. — У 1920–1938 pp. — блок буржуазних Чехословаччини, Румунії та Югославії. Була основною ланкою в системі військовополітичних об'єднань Франції в 20–30і роки.

Ліга націй — міжнародна організація, заснована 1919 p., метою якої, за статутом, мали бути розвиток співробітництва між народами і гарантування миру та безпеки. Насправді ж ця організація служила здійсненню політики імперіалістичних держав, найперше Великобританії та Франції. Фактично організація припинила своє існування в 1939–1940 pp. (формально — розпущена в 1946 p.).

ЛлойдДжордж Девід (1863–1945) — прем'єрміністр Великобританії в 1916–1922 pp., лідер ліберальної партії, один з організаторів антирадянської інтервенції.

Бонар Лоу Епдрю (1858–1923) — один з лідерів консервативної партії, в 1922–1923 pp. очолював кабінет міністрів Великобританії.

Болду'ін Степлі (1867–1947) — англійський державний діяч, прем'єрміністр Великобританії в 1923–1924 pp., в 1924–1929 pp. та в 1935–1937 pp., консерватор.

Махдональд ДжеймсРамсей. — Див. приміт. до твору «І тут ми пасемо задніх…».

Пуанкаре Раймон. — Див. приміт. до фейлетону «З царями нехарашо».

Ерріо Едуард (1872–1957) — французький політичний і державний діяч, прем'єрміністр уряду Франції в 1924–1925 pp., 1932 p. В 1924 p. уряд Франції встановив дипломатичні відносини з СРСР, Ерріо виступав за співробітництво з нашою країною.

Ага, будеш?! Вперше під назвою «А, будеш?!» надруковано в журн. «Радянський селянин». — 1924.— № 11–12.— С. 20–21. Твір входив до збірки «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився (Сільськогосподарські усмішки)» (1926) та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 164–166.

С. 206. Ваганка (ваган) — дерев'яна, видовженої форми миска для страви.

Дитячий тиждень. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— З верес.

Подається за першодруком.

С. 207. Лотоки — канали на водяному млині, греблі, що ними тече вода.

Люшня — дерев'яна частина до воза, яка з'єднує кінець осі з полудрабком.

Стос — тут, очевидно, в розумінні «взяти в (на) стоси».

Ах, молодість! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 7 верес.

Подається за першодруком.

C. 210. … на два місяці у терчастини… — В 1923–1933 pp., крім кадрових частин у Збройних Силах СРСР, були й частини територіальноміліцейські, служба в яких тривала протягом п'яти років, коли щорічно, на півторадва місяці, скликались навчальні військові збори.

Збільшити продукційність праці! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—17 верес. Подається за першодруком.

Щоб селянство вас поважало. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 21 верес. Подається за першодруком.

С. 214. Г. І. Петровський. — Див. приміт. до твору «І тут ми пасемо задніх…».

Про продукційність праці в сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—ЗО верес. Твір входив до збірки «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився (Сільськогосподарські усмішки)» (1926) та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 130–135.

С. 215. …ударили в дзвін. Тож пооотому чумачеееньку… — рядки з української народної пісні.

Кооотилася та ясная зірка… — рядки з української народної пісні «Котилася ясна зоря з неба».

С. 216. На вгороді вееерба ряст… — рядки з української народної пісні «На вгороді верба рясна».

Охорона материнства й дитинства (До заїзду). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—11 жовт.

Як і зазначено в підзаголовку, усмішка була приурочена до з'їзду (Всеукраїнський з'їзд у справі охорони материнства й дитинства), що відбувся тоді ж, у жовтні, в Харкоиі.

Подається за першодруком.

С. 220. Катетер (гр. — зонд) — медичний інструмент.

Борімось за книжку! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 21 жовт.

Подається за першодруком.

Земля — Місяць — Марс. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—22 жовт.

Подається за першодруком.

С. 222. «Нова Баварія» — стара, дореволюційна назва одного з районів м. Харкова.

Та вчіться ж! Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1924.—22 жозт. Твір друкувався в збірці «Кому веселе, а кому й сумне». Вид. 3є. З додатком нових гуморесок (1927) та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 108–110.

Вперед, хлопці! Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1924.—26 жовт. Твір друкувався в збірці «Кому веселе, а кому й сумне». Вид. 3є. З додатком нових, гуморесок (1927) та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 106–107.

Хмара (Вважайте за передову статтю. Програмову, сказать би). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—31 жовт. Подається за першодруком.

28 жовтня прем'єрміністр французького уряду Е. Ерріо надіслав Народному Комісаріату закордонних справ ноту, в якій ішлося про визнання Францією СРСР і встановлення дипломатичних відносин. В усмішці з іронією мовиться про «величне й могутнє королівство румунське», яке не поспішало з визнанням нашої країни. Звідси — образ хмари «серед чистого неба» міжнародного становища СРСР.

Важкі часи настали. (До жіночого з'їзду). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—12 листоп. Подається за першодруком.

Усмішка написана з нагоди проведення в Харкові Другого Всеукраїнського з'їзду робітниць і селянок. З'їзд відкрився 10 жовтня і обговорював питання про участь жінок у радянському будівництві, в громадському житті.

С. 228. Охматдит — поліклініки, лікарні в справі охорони матері і дитини.

Барка — дерев'яна частина до воза, для впрягання коней.

Пишіть.» Пишіть». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК», — 1924.— 21 листоп.

Подається за першодруком.

С. 229. Бекеша — верхній одяг, один із видів свити.

Діла єгипетські. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 27 листоп.

Подається за першодруком.

Приводом до написання фейлетону стало загострення суперечностей і боротьби Єгипту за національну незалежність. В 1899 p. (19.1.) в Каїрі було підписано англоєгипетський кондомініум (конвенцію), за яким обмежувалися права Єгипту й одночасно розширювався контроль з боку Англії над Східним Суданом, що фактично перетворювало його в англійську колонію. Особливо загострюються відносини («ЛіСтека конфлікт») в листопаді 1924 р. у зв'язку Ь замахом у Каїрі на англійського генерала ЛіСтека (займав пости сардара, тобто командуючого єгипетською армією та генералгубернатора Судану). Одразу після смерті генерала од ран (22. XI.) Англія висунула перед Єгиптом ультиматум — ряд категоричних вимог, прийняття яких означало здійснення повного контролю над Суданом і розширення контролю над Єгиптом (не лише висловити вибачення за терористичний акт, проведення розслідування його і засудження винних, виплатити штраф на суму 500 тис фунтів стерлінгів, а й забороняти та придушити політичні демонстрації, вивести єгипетські війська із Судану і т. п.). У цьому світлі зрозуміла вишвівська іронія, наприклад, такого характеру: «Англія вже Єгипет «визначає». Сама визначає…»; або: «…хіба можуть єгиптяни самі порядок підтримувати?..

І командувача дали…

І чиновників дали…

Усього дали…» (с. 230—23 L).

Єгипетський уряд, природно, відхилив ультиматум Англії (останні в ньому пункти), після чого король розпустив парламент, новий же уряд ставленика Англії Ахмеда Зізарапаші прийняв усі вимоги, і «конфлікт ЛіСтека» формально було розв'язано.

Гірше совки озимої, гірше «уравнительного» податку! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—5 груд. Подається за першодруком.

С. 231. Совка озима — сільськогосподарський шкідник.

Автор поршню є в усмішці з цим шкідником невигідний для селянської бідноти так званий «уравнительний податок», що йде од зрівняльного землекористування, прийнятого Другим Всеросійським з'їздом Рад. Отримавши свої наділи, бідне селянство практично не мало змоги обробити їх і збирало низькі врожаї. «Зрівняльний» податок був прийнятий як тимчасовий захід у розвитку господарювання на селі.

Тепер не штука. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 12 груд.

Подається за першодруком.

С. 233. …каже дід у 497»… — персонаж із відомої революційної п'єси «97» М. Куліша (1892–1940).

С. 234. Антон Денікін. — Див. приміт. до фейлетону «Демократичні реформи Денікіна».

Врангель. — Див. приміт. до твору «Страшний суд».

С. 235. «Ларьок» — комерційне товариство, здійснювало закупки, організовувало державну роздрібну торгівлю.

Сон кобили вороної. Вперше, під заголовком «Різдвяний сон кобили вороної» з підзаголовком «Казка», надруковано в газ. «Селянська правда». — 1924.— 31 груд. Твір входив до збірок «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився (Сільськогосподарські усмішки)» (1926), «Різдвяний сон кобили вороної та інші оповідання» (1928) тощо. Готуючи твір до двотомника 1956 p., автор зробив у тексті ряд виправлень і деякі виправдані скорочення (розтягненість, елементи натуралістичності), змінив, зробивши влучнішим і компактнішим, заголовок усмішки — «Сон кобили вороної».

Подається за виданням: Твори: В 2х т. — К., 1956.— Т. 1.— С. 122–124.

С. 236. Только у гро любеи хорошо… — Наводяться перші рядки з вірша, без назви, російського поета Семена Яковича Надсона (1862–1887). Другий рядок в усмішці подасться неточно, слід: «Только псрвме, робкие речи…» (Стихотворения С. Я. Надсона. — С.П. — 1900.— С. 24).

С. 237. …кондаки, тропарі й славословія… — короткі церковні пісні на славу бога, богородиці, святих.

ВИШНЕВІ УСМІШКИ КРИМСЬКІ

У травні — червні 1924 р. Остап Вишня відпочивав у Криму, в Нижньому Сімеїзі. Перед поїздкою і під час перебування на відпочинку він багато працював над вивченням історії, культури, етнографії Криму, знайомився з його історикокультурними надбаннями й написав двадцять одну усмішку та кілька кореспонденцій, що друкувалися в газетах «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда» та додатку до «Вістей…» «Література. Наука. Мистецтво». Під кожним твором зазначено дату й місце написання: «Крим. Н. Сїмеїз».

Окремою збіркою «Вишневі усмішки кримські» вийшли 1925 р. (X.: ДВУ), де твори були подані не в хронологічній послідовності (за датою написання чи публікації в пресі), а за принципом тематичної близькості, а саме: «Сімферополь — Ялта (Подорож)», «Крим», «Море», «Гори», «Там, де цар пішки ходили…», «Алупка», «Гурзуф», «Ялта», «Туристи», «Природа й люди», «Життя татарчине», «Татаринове життя», «На татарській виставі», «На вітрилах», «По камбалу!», «Бережком!.. Бережком!..», «Діва» й «Монах» (Легенда)», «Кримська ніч (Лірика з екзотикою)», «Кримський місяць (І це лірика)», «Кримське сонце», «Пляж». У такій послідовності усмішки подавались у двох перевиданнях збірки, здійснених у 1927 p. (X.: ДВУ), у зібранні «Усмішки в 4х томах» (X т. З, 1928, 1930 pp.).

Ряд усмішок входило до тематично укладених збірок: «Життя татарчине та інші оповідання» (X.: ДВУ, 1928), також двох перевидань 1929 p.; «Кримська ніч та інші оповідання» (X.: ДВУ, 1928), також двох перевидань 1929 р.

Вибрані усмішки кримські (всього одинадцять) надруковані в післявоєнному виданні «Твори в двох томах» (Т. 1.— 1956), вийшли окремою збіркою «Вишневі усмішки кримські» (Сімферополь: Кримське видавництво, 1961), до якої ввійшло шістнадцять усмішок з довоєнних видань, а також «Капітан і гарпунних» і «Ой ти, зимушка, зима», написані в післявоєнні роки. Загалом у повоєнний період у різних зібраннях творів Остапа Вишні, в тому числі й у семи та п'ятитомнику, друкувалися не всі кримські усмішки. В нашому виданні подається найповніша їг добірка.

Вишневі усмішки кримські неодноразово виходили' в перекладі російською мовою. Зпоміж російських видань довоєнних років назвемо, зокрема, такі: Туристы: Юмористические рассказы — Л.: Мысль, 1927; Вишневые усмешки крымские. — X.: Украинский рабочий. — 1927; у кн.: «Улмбки Вишни». Избраннке произведения. — X.— Пролетарий. — 1929. Ряд із них входив до повоєнних видань вибраних творів письменника.

Сімферополь — Ялта (Подорож). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 23 трав.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 5—11.

С. 240. По дорозі жук, жук По дорозі чорний… — перші рядки з української народної пісні «По дорозі жук, жук».

Байдарські ворота — перевал через Головне пасмо Кримських гір; тут проходить шосе Ялта — Севастополь.

С. 241. …у кузьмірки грається… — тобто в жмурки (піжмурки). АйПетрі — одна з вершин Головного пасма Кримських гір.

Крим. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 24 трав.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 12–19.

С. 243. В цейтаки час починається зв'язок України з культурними центрами таврійськими … Бачите, коли ми, українці, до Криму потрапили. — Тут слід розуміти не «Україна» й «українці», а Київська (Давня) Русь, давньоруси.

У XIII столітті запанували були в українських степах монголотатар и. — Мова йде про степові простори Київської Русі.

С. 245. Оце більшменш повний (наскільки вистачило сил!) малюнок Криму… — Далі примітка: «Крим як здравницю змалюю якось окремо». Незабаром письменник повернувся до цього наміру, «написав і надрукував у «Вістях…» (1924.— 20 черв.) статтю «Курортне лікування трудящих в Криму».

С. 246. Основа — колись село, нині частина м. Харкова.

Жанна д'Арк (1412–1431) — проста селянська дівчина, героїня французького народу; в час Столітньої війни боролася проти англійських загарбників, потрапила в полон і за рішенням церковного суду спалена в Руані.

Зелененький барвіночку, Стелися низенько… — Рядки з широковідомої української народної пісні «Стелися, барвіночку», що має ряд варіантів.

…всі б дані були за приєднання Криму до України. — Кримська область, розташована на Кримському півострові, з 1954 р. перебуває в складі Української РСР.

Море. (Дещо з природознавства). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 3 черв. Готуючи твір до перевидання в двотомнику 1956 p., автор зробив окремі незначні скорочення, що, зокрема, стосувалися деталізації в описі «морських тварин», якот султанки, морської корови тощо.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 20–24. С. 247. Давид — за біблійною легендою, другий ізраїльський цар (11 ст. до н. е.), якому приписується авторство псалмів.

С. 249. Гижки, й квит. — Гижки — холодець із свинячих ніжок.

Гори. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК», — 1924.— 8 черв. Готуючи твір до видання в двотомнику 1956 p., автор зробив окремі незначні виправлення — в основному скорочення в тексті.

Подається за виданням: Усмішки, — Т. 3.— С. 25–29.

Там, де цар пішки ходили. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 28 трав. Готуючи твір до видання в двотомнику 1956 p., автор зробив ряд скорочень.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. ЗО—33.

C. 253. Потоцькі — польські магнати, власники великих маєтків на Україні, займали високі посади в Польській державі; за волею одного з них, Станіслава Потоцького (1752–1805), в Умані було створено дендропарк «Софіївка»; Андрій Потоцький (1861–1908) був намісником Галичини, нещадно придушував визвольний рух на західноукраїнських землях.

Тут і Олексієві кімнати… — Мова йде про Олексія Романова, сина царя Миколи II, на якого розраховували монархісти як на найвірогіднішого спадкоємця царського престолу.

Алупка. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 14 черв.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 34–37.

С. 255. Сосюра Володимир Миколайович (1898–1965) — український радянський поет, лірик, лауреат Державної премії СРСР (1948), Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка (1963).

Поліщук Валер'ян. — Див. приміт. до твору «Ось воно — село оте».

С. 256. Царствуй на славу нам… — В іронічному освітленні наводяться рядки з урочистої пісні на честь царясамодержця.

Гурзуф. — Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 22 черв.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 38–41. С. 257. Прощай же, море. Не забуду… — з вірша О. С. Пушкіна «К морю».

Футуристи — представники поширеного в буржуазному мистецтві та літературі формалістичного напряму, що склався напередодні та в час першої світової війни. В українській радянській літературі початку 20х років, як і в російській, частина письменників, передусім поетів (М. Семенко, Г. Шкурупій та ін.), захоплювалися футуристичними «новаціями», декларували свої наміри творити літературу майбутнього.

Імажиністи — представники літературної течії в перші пожовтневі роки в російській літературі (С. Єсенін, Р. Іванов, В. Шершеневич та ін.), що надавали перевагу образові, формі над змістом, обмежували коло тем вираженням суб'єктивних переживань одинокої, позасоціальної особистості. Проте вплив цих настанов не мав вирішального значення для С. Єсеніна. Поет дав високоталановиті зразки інтимної і громадянської лірики.

С. 258. Ад'ю! О море! Ти снимаеш… та О, кабле — море! Кабле — хвиля!.. — Рядки поданих автором строф, ним же, як видно, написаних в іронічнопародійному плані; масмо один з художніх прийомів сатиричного висміювання штукарства та претензійності.

С. 259. Легенду цю записав (чи написав) Влас Дорошкевич. — Авт. — Мається на увазі Дорошкевич Влас Михайлович (1864–1920) — відомий російський письменішкфейлетоніст, публіцист, збирач переказів, легенд, казок народів Сходу.

Ялта. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 27 черв.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 42–46.

С. 261. «На сопках Маньжуріі» (Маньчжурії) — популярний вальс самодіяльного російського композитора І. Шатрова, офіцера, учасника російськояпонської війни 1904–1905 pp.

C. 262. …у Ялті казино нема? Нема рулетки? Нема шмендефера? — Казино — будинок для ігор. Рулетка — один з видів гри (на гроші). Шмендефер — картонна гра.

Туристи. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—27 трав.

Подається за виданням: Усмішки.—Т. 3.— С. 47–50. С. 263. По цей бік гора… — Наводиться перша строфа з української народної пісні «По той бік гора».

Природа й люди. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 5 черв.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 51–54.

Життя татарчине. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК». — «Література. Наука. Мистецтво». — 1924.— 15 черв.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 55–65.

С. 267. Порфнр — магматичні гірські породи порфірової будови (кристалічної форми), переважно червоного кольору.

Бек — титул родоплемінної, а пізніше феодальної знаті в країнах Близького і Середнього Сходу (тюрк.).

С. 270. Магомет (Мухаммед, бл. 570–632) — арабський релігійний і державний діяч, західні буржуазні сходознавці вважають його засновником ісламу й автором Корану (основної священної книги в ісламі), а мусульмани мають за найвеличнішого пророка, божого посланця.

Тарапан — камінна або дерев'яна посудина, в якій давлять виноград для виготовлення вина (татар.).

Азра'іл — ангел в мусульманській релігії.

На татарській виставі. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 10 черв.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 74–79.

На вітрилах. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 12 черв.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 80–85.

По камбалу! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—28 черв.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 86–93.

С. 281. …на однім прапорі «К. С. С. P.* (Кримська Соц. Сов. Республіка), а па другім — У. С. С. P. (itauta).'..— Радянська Соціалістична Республіка Тавріди. Створена в березні 1918 р. у складі РРФСР, в кінці квітня 1918 р. внаслідок наступу інтервентів і внутрішньої контрреволюції було тимчасово встановлено антирадянську буржуазнонаціоналістичну владу. У квітні 1919 р. була створена Кримська Радянська Соціалістична Республіка в складі РРФСР.

Бережком.» Бережком… Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 26 черв.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.—С. 94—101.

C. 285. Раевський Микола Миколайович (1771–1829) — російський генерал, учасник Вітчизняної війни 1812 p., був близький до декабристів.

С. 287. Ой у полі три доріжки різно, Ходив козак до дівчини пізно! — Тут цитуються дещо перефразовані слова з народної пісні «Ой та й у полі три доріженьки різно», які в поширеному і зафіксованому друком варіанті мають таку редакцію: Ой та й у полі Три доріженьки різно… II Гей, ходить козак 11 До дівчини пізно. (Українські народні пісні: В 2х кн. — К., 1955.— Кн. 1.— С. 229).

С. 288. Безакцизне (вино) — без непрямохо податку загалом на продукти, без націнки.

«Діва» й «Монах». (Легенда). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 25 трав.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 102–105.

Кримська ніч. (Лірика з екзотикою). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 29 трав. Готуючи твір до друку в двотомнику 1956 p., автор звернувся до останнього його перевидання в чотиритомнику (т. З, 1930 р.) й зробив олівцем деякі виправлення, скорочення, зокрема скоротив майже сторінку тексту в кінці усмішки, де мальовничо поданий пейзаж кримської ночі «доповнювався» конкретно виписаним епізодом, з окремими репліками і думками малого татарського хлопчини Махмутдина й старого Ахмета. Усмішка в такій редакції і була надрукована у двотомнику 1956 p. (Т. 1.— С. 196–199).

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 106–111,— з урахуванням зроблених автором виправлень.

С. 294. Ах, зачем зта ночь Так была хороша… — наводяться слова з так званого фабричного романсу, популярного на початку 20 ст. в міщанському середовищі.

Кримський місяць. (1 це лірика). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— ЗО трав.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 112–114.

С. 295. Соломон (X ст. до н. е.) — за Біблією, третій ізраїльський цар, син Давида. Йому приписувалася біблійна книга «Пісня пісень».

Суламіф — дівчинакрасуня, що стала коханою Соломона.

С. 296. Українбанк — Український (республіканський) банк.

Українкустарспілка — Українська спілка кустарів.

Кримське сонце. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 15 черв.

Готуючи усмішки до перевидання в двотомнику 1956 p., автор зробив окремі виправлення, в основному, — скорочення тексту (там, де йдеться про шайтана, фантастичний образ «злого духу», сатани, який розсердився на людей і вирішив помститися), зняв (заштрихував олівцем) речення: «Знав, що люди зажерливі».

Уважно перечитуючи усмішки на сторінках цього ж примірника чотиритомника, який був у його користуванні, Остап Вишня помітив певну сюжетнокомпозиційну «чужорідність» та натуралістичігу забарвленість прикінцевого епізоду і перекреслив його олівцем. Таким чином, було скорочено те, що друкувалося в збірці «Вишневі усмішки кримські» та її перевиданнях, в зібраннях творів письменника 20х років і 1930 року.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 115–120. З урахуванням авторських правок.

Пляж. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 1 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 121–125.

С. 300. …попростягали свої «бантини» — тут образне означення: пспротягали довгі ноги; бантини ж — дерев'яні лати, що ними укладається дах будівлі (хати, хліва) як основа для покрівельного матеріалу — соломи, черепиці й т. ін.

Аполлон Бельведерський. — Аполлон — у грецькій міфології — бог Сонця й світла, один з важливіших богів.

Біблейський Ісава — Ісайя, біблійний пророк, що начебто жив у 8 ст. до н. е.; йому приписується авторство однієї з біблійних «пророчих» книг.

Homo sapiens — людина як розумна істота (латин.).

С. 302. Венера — за грецькою міфологією Афродіта (латин.). В переносному розумінні — красуня.

Саша Чорний (справжнє ім'я та прізвище — Олександр Михайлович Глікберг, 1880–1932) — російський поетсатирик, фейлетоніст, співробітник журналу «Сатирикон» та ряду інших видань.

Причини й наслідки. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 14 січ. Твір входив до збірки «Пекучі справи». — К.: Книгоспілка, 1925 («Бібліотекакопійка»).

Подається за першодруком.

«Руль» на трупи! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 2 лют.

Подається за першодруком.

С. 304. «Руль» — Див. приміт. до твору «Робітниче законодавство».

З будинку посольського викидають — виють. — Після визнання Францією Радянського Союзу в Парижі було ліквідовано російське емігрантське посольство.

Т. Красін до Парижа приїде — виють. — Визнання Англією, Францією Радянського Союзу і приїзд Красіна до Парижа викликали антирадянські кампанії з боку білоемігрантів.

Красін Леонід Борисович. — Див. приміт. до твору «Всесоюзна виставка одкрита».

«Пожалуйте». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 8 лют.

Подається за першодруком.

Круті часи. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 14 лют.

Подається за першодруком.

Горе. (Бувальщина). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— З берез.

Подається за першодруком.

С. 309. Н. К. Ф. — Народний комісаріат фінансів. Укрсельбанк — Український селянський банк. Губсельбанк — Губернський селянський банк. РСІ — Робітничоселянська інспекція.

А ви кажете… Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 21 берез.

Подається за першодруком.

Як? — Отак! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 22–24 берез.

Подається за першодруком.

С. 311. Лібкнехт Карл (1871–1919) — діяч німецького і міжнародного робітничого руху.

С. 312. А поруч — там комісарова Маруся кричить, і пелюшки сохнуть… — На той час у друкарні газет «Вісті ВУЦВК» і «Селянська правда» відповідальним за їх випуск був комісар.

«Селянська біднота» — щоденна газета, друкований орган ЦК КП(б)У, виходила з березня 1920 р. російською мовою, з березня 1921 р. — українською, з липня 1921 р. перейменована в «Селянську правду».

С. 314. Із ротаційної машини побігла… — Ротаційна машина — друкарська машина для випуску багатотиражних видань.

Чого воно так? Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.— 27–28 берез.

Подасться за першодруком.

«Недалечко червоне яєчко». Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.— 1–2 квіт. Подається за першодруком.

Тиждень лісу. Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.— 10–11 квіт. Твір входив до збірки «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився (Сільськогосподарські усмішки)» (1926).

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С 148–149.

Як одне теля одного дядька било. (Чистісінька правда). Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.— 24–25 квіт. Твір входив до збірки «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився (Сільськогосподарські усмішки)» (1926) та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 156–157.

Понад туманами (Перша аероподорож). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 14–15 трав.

Подається за виданням: Твори: В 2х т. — Т. 1.— С. 204–212.

С. 322. Мотор «РолсРойс»… Англійський. — Мається на увазі фірма у Великобританії, що випускає з 1904 р. мотори, автомобілі цієї ж марки.

Дорнье — комета Х2 — 1914 р. авіаконструктор і промисловець Дорньє Клаудіс (1884–1969) заснував фірму «д», що випускала літаки, мотори та ін. В усмішці йдеться про технічну потужність авіамотора.

С. 323. Отомапка — тут: м'яке крісло в літаку.

С. 326. Полгава!.. Пізнав… Здорово поменшала. Зразу видко, що на округу йде… — Мається на увазі адміністративнотериторіальне розукрупнення губерній на округи (1925).

С. 327. Людина! «О, це бринить гордо!» — слова з п'єси російського письменника М. Горького «На дні».

Ланцюговий міст у Києві є! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.—16 трав. Дата і місце написання зззначені в публікації твору: «10V 1925 p., Київ».

Подається за першодруком.

С. 328. СмиглаРидзь — РидзСмиглий Едвард (1886–1942) — польський генерал. Брав участь в інтервенції проти Радянської України. Дарниця — частина м. Києва на лівому березі Дніпра.

Дніпром. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.—20 трав. Подасться за першодруком.

С. 330. Пливи, косо, уплинь за водою… — тут і далі за текстом наводяться два рядки з української народної пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе», які в друкованих джерелах мають таку редакцію: «Пливи, косо, пливи за водою, А я піду слідом за тобою» (Українські народні пісні: В 2х кн. — К„1955.—Кн. 1.—С. 337).

С. 331. Перуп — бог грому і блискавки в східнослов'янській міфології.

Володимирська гора (гірка) — парк, закладений у середині 19 ст. на київських пагорбах біля Дніпра (стара назва — Михайлівська гора). Тут споруджено пам'ятник князю Володимиру.

Печорське… Там «Арсенал». — Завод у Києві, заснований 1764 р. як військове підпрнемство. Широковідомий своїми революційними традиціями. В 1958 р. «Арсеналу» присвоєно ім'я В. І. Леніна.

Аскольдова могила — частина природноархітектурного парку на правобережних дніпровських схилах, де, за літописним свідченням, 882 р. князь Олег убив князів Аскольда й Діра.

А далі Лавра. — КиєвоПечерська лавра — православний монастир, заснований у 1051 р. Антонієм і Феодосієм у печерах. З часом — один з центрів поширення християнства в Київській Русі, розвитку й утвердження культури. З 1926 р. територію Лаври оголошено історикокультурним заповідником.

Видубецький монастир — розташований на південній околиці м. Києва, заснований у другій половині 11 ст. князем Всеволодом Ярославовичем як родинний монастир.

С. 332. «Чуден Днепр при тихой погодс…» — слова з повісті російського та українського письменника М. В. Гоголя (1809–1852) «Страшна помста».

Труханів острів — у стародавніх джерелах згадується як Турханів, Туханів, Тухонів острів; розташований біля лівого берега Дніпра. З правобережною частиною Києва сполучається Парковим мостом.

C. 333. Трипілля. Тут бандит Зелений червону кров пускав… — В с. Трипілля (нині Обухівського рну Київської обл.) куркульськонаціоналісіична банда Зеленого (Д. Терпила), колишнього офіцера петлюрівської Директорії, захопила частину комсомольського загону червоних воїнів і вчинила над ними розправу.

«Розкувались, побратались…» — перефразовані рядки з поеми Т. Г. Шевченка «І мертвим, і живим…». У поета: «Розкуйтеся, братайтеся!».

«Царя до ката повели» — дещо змінений рядок з вірша Т. Г. Шевченка «Хоча лежачого й не б'ють». У поета: «Царя до ката поведуть».

«Учимось. І чужому научаємось, і свого не цураємось» — перефразовані рядки з поеми Т. Г. Шевченка «І мертвим, і живим…», У поета: Учітесь, читайте, І чужому научайтесь. Й свого не цурайтесь.

«І лани широкополі,! Дніпро, і кручі Йому видно…» — перефразовані рядки із «Заповіту». В поета: «Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно…»

Кременчук (Така собі усмішка: пересадочна). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.—21 трав. Під твором зазначено дату написання: «15.V 1925».

Подається за першодруком.

С. 335. Боплан Гійом Левассер (1600–1673) — французький військовий інженер, автор записок про Україну.

Вітовт — Вітаутас (1350–1430) — великий князь литовський.

Сигізмунд II Август (1520–1572) — польський король.

С. 336. Катеринослав — колишня, до 1926 p., назва м. Дніпропетровськ.

Кічкасом перепиняється та всілякими іншими Ненаситецькими… — Кічкас — давнє поселення (село) на Дніпрі, затоплене при будівництві Дніпрогесу. Ненаситецький (Ненаситець, Ревучий) — один з найбільших порогів на Дніпрі.

С. 337. Броварні — пивоварні заводи.

С. 338. «Ми молоді весняні квіти…» — рядок з популярної в 20–30і роки української радянської народної пісні, так і озаглавленої: «Ми молоді весняні квіти».

Я б не святкував. Уперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.27–28 трав.

Подається за першодруком.

С. 340. На Іллю. — Мова іде про релігійне свято Іллі (20 липня за ст. ст.).

С. 341. Придналог. — Мається на увазі неграмотний автор «прошення», тут: продналог, продовольчий податок.

Як я в Харкові «трахторного двору» шукав (Бувальщина). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.—28 серп. Подається за першодруком.

Що посовітуєш?! Вперше надруковано в газ. «Селянська правда». — 1925.—16 верес. Твір входив до збірки «Ану, хлопці, не піддайсь!» (вид. 3є, з додатком нових гуморесок, 1927, і 4е, 1927) та ін.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 47–48.

C. 344. Пособорували… — тобто: вчинили церковний обряд помазання єлеєм тіла тяжкохворого (вмираючого).

Альтернатива.Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.— 25 верес.

Подається за першодруком.

С. 345. Рулетка, «залєзка», тоталізатор — види азартної гри на гроші.

Гінденбург Пауль фон — Див.: приміт. до твору «Антанта».

«Перекоп сам візьму!»— іронічнометафоричний образ, що передає авторське ставлення до розкрадачів державного майна. Перекоп, укріплений рубіж на вступі до Криму, де ще були врангелівські війська, взяли воїни Червоної Армії в ході ПерекопськоЧонгарської операції в листопаді 1920 р.

«Стребилівка» (Натура). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.—13 верес. Твір входив до збірок «Ану, хлопці, не піддайсь! (Гуморески про сільське господарство)» (1924), до перевидань цієї збірки 1925 p., 1927 p. та ін. Тут порушується хронологічний принцип подачі усмішки, з тим, щоб віднести її до невеличкої, компактної групи творів на кооперативні теми.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 19–21.

С. 346. «Єдииоє потрсбительськоє общество. Магазин.» — Йдеться про споживче кооперативне товариство, яке вело на селі торгівлю промтоварами. Стребилівка — так жартома називали селяни ці магазини (од «потребительское», «потребиловка»).

Це ще у Котильві на ярмарку старий як купив (кухля.—І. 3.), як ото ще коронація була… — Котильва — одне із сіл на Полтавщині, де восени проходили ярмарки. Каранація — коронація останнього російського царя.

С. 347. Шинсонетка — шансонетка — естрадна співачка, виконавиця пісень грайливого, часом фривольного змісту.

Ну, що ж, регульньом! (З недавнього минулого). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.—5 жовт. Твір входив до збірки «Вишневі усмішки кооперативні» (X.): Плужанин, 1927.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 210–213.

С. 349. Тантьєма — додаткова винагорода за працю.

Найпекучіші справи споживчої кооперації. Вперше надруковано, з підзаголовком «До з'їзду», в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924,—10 жовт. Твір входив до збірки «Вишневі усмішки кооперативні» (1927) та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 172–174.

Справи кооперативні. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1925.—29 жовт.

Подається за першодруком.

С. 351. Лібкнехт Карл. — Диа приміт. до твору «Як? — Отак!».

Люксембург Роза fl87I —1919) — діячка німецького, польського і міжнародного робітничого руху.

С. 352. Локарнська конференція — в жовтні 1925 р. згадана конференція прийняла Локарнські угоди про гарантії щодо західних кордонів Німеччини та арбітраж.

Ходимо тепер у капіталістичну «Німецьку» їдальню… — Критикуючи в усмішці обслуговування в кооперативних ресторанах, автор протиставляє їм рівень обслуговування в приватній їдальні.

С. 353. …пішов через дорогу до азербайджанського (очевидно) гражданина і взяв чотири булки… — Так само йдеться і про вищий рівень торгівлі в приватній крамниці порівняно з кооперативним торговим сектором.

Голосномовець. Вперше надруковано в журн. «Нова громада». — 1925.— № 10. Твір входив до збірки «Вишневі усмішки кооперативні» (1927) та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 2.— С. 245–247.

С. 353. МОДР — Міжнародна організація допомоги борцям революції, утворена в 1922 р. рішенням IV конгресу Комінтерну.

Доброхем (Доброхім) — Добровільне товариство сприяння хімічній промисловості.

ТАПУК — Товариство авіації та повітроплавства України.

С. 354. «Нова громада» — український журнал (1923–1924), пізніше — «Соціалістична громада» (1925–1932), видання Вукоопспілки. Виходив у 1906 р. в Києві.

Перші кроки. (Поради для ще не українізованих). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—20 лип.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 204–207.

І там таке саме. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 24 серп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 208–210. С. 357. Катеринославська (Катеринослав). — Див. приміт. до твору «Кременчук».

НЕП — Нова економічна політика, розроблена В. І. Леніним (з 1921 р.) в період переходу од капіталізму до соціалізму.

«Нема! Повмирали від «уравнительного»… — Слова марсіанина треба розуміти: непу иемас, неп мани повмирали від «уравнительного» оподаткування.

«Тіпун вам на язик!» Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.—17 серп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 215–217.

С. 358. Наркомздрав — Народний Комісаріат охорони здоров'я.

Дитина та ще… не зукраїнізована… — гумористичний вислів оповідача: дитина не пройшла, як це провадилось в установах, організаціях і закладах, екзаменів з української мови.

Родимець — хвороба: параліч.

С. 359..:дитина про «смичку» дбає…— Мається на увазі «змичка» міста й села, робітництва й селянства.

Вольовий спосіб. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1926.— 11 листоп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 218–222. С. 362. Виборний Макогоненко — персонаж із п'єси Котляревського І. П. «Наталка Полтавка».

«Конфуз». Вперше надруковано в збірці «Українізуємось» (1926). Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 223–225.

С. 363. Луначарський Анатолій Васильович f 1875–1933) — радянський державний і партійний діяч, письменник, критик, академік АН СРСР (1930). З 1917 р. нарком освіти.

Тигр і Євфрат — ріки, протікають на території Туреччини, Іраку, Євфрат — і на півночі Сірії.

Українізація (Інтермедія до п'єси «Вій»). Вперше надруковано в збірці «Українізуємось» (1926).

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 3.— С. 226–229.

С. 365. Лугом іду, коня веду, Розвивайся, луже… — Панна, потім і бурсаки, співають перший куплет з української народної пісні «Лугом іду, коня веду».

УСМІШКИ ЛІТЕРАТУРНІ

Письменники. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» — «Література. Наука. Мистецтво». — 1923.—7 жовт. Твір друкувався в збірці «Вишневі усмішки літературні». — X.: Держвидав, 1927, та ін. «Письменники» та ряд інших творів Остапа Вишні на літературні теми «Аспанфут корова», «Плуг», «Понеділок», «Року сьомого», «Вісті» (дві частини — 1921 і 1924 pp.) — склали розділ «Літературні (Усмішки)» в четвертій книзі чотиритомника вибраних творів (видання 1928 і 1930 pp.). Всі вони, окрім однієї («Аспанфут корова»), друкуються в нашому виданні. На завершення добірки додано дві усмішки на літературні теми — «Про «Всесвіт» і «Що правда — то непогано!»

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 5—12.

С. 367. На корпус (спец, термін) — один із видів друкарського шрифту і набору.

С. 368. «Гарт», «Плуг». — Див. приміт. до твору «Сліпці».

«Більшовик» — щоденна робітничоселянська газета, друкований орган ЦК КП(б)У. Виходила в Києві в 1919–1925 pp., згуртовувала навколо себе літературну молодь.

С. 369. Символісти — представники творчого напряму, що в худо; чиьозмістових і стильових пошуках віддавали перевагу символістськоабстрактній образності; заявляли про себе і в українській літературі перших десятиліть 20 ст.

«Неокласики» — >країнська літературна група, виникла на початку 20х років 20 ст. (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. ДрайХмара та ін.) Орієнтувалися на античну художню класику та західні мистецькі зразки, піднесення рівня художньої творчості.

С. 370. Шкурупій Гео (Юрій) Данилович (1903–1937) — поет і прозаїк. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

«Плуг». (Усмішка). Вперше надруковано в лодатку до газ. «Вісті ВУЦВК» — «Література. Наука. Мистецтво». — 1923.—21 жовт. У двотомнику 1956 p. (Т. 1.— С. 217–223) усмішка надрукована із значними виправленнями, головним чином — скороченнями, що пояснювалися «потребами» так званих «кон'юнктурних правок». Внаслідок цього вилучено чимало імен письменниківплужан, зокрема й організатора та голови «Плугу» С. В. Пилипенка), безсумнівні художні знахідки, дотепні штрихи до характеристики ряду письменників, учасників плужанських вечорівобговорснь. Скорочено, наприклад, рядки: «Отак як подивишся на них: ось «Папаша» (так з доброзичливою усмішкою плужани називали С. В. Пилипенка. — . 3.), ось Божко, ось Панч, Шевченко (Іван Іванович. — . 3.), Коляда, Сенченко, Копиленко, Панів, Вражливий і т. д, і т. д.»… (Усмішки. — Т. 4.— С. 13). Також скорочено рядки, в яких дотепно сказано про малолюдність першого плужанського засідання: «Учора відбулася перша вечірка «Плуга». Зачитано було твори Панова, Шевченка й Пилипенка. В дискусіях брали участь: Панів, Шевченко й Пилипенко. Авдиторія, що складалася із Панова, Шевченка й Пилипенка, поставилася дуже прихильно до творів молодих письменників» (Усмішки. — Т. 4.— С. 15).

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 13–21.

С. 370. Плуг «Сака» — однолемішний плуг, використовувався в сільському господарстві на Україні в 19 — першій половині 20 ст.

С. 371. Божко Сава Захарович (1901–1947) — український радянський письменник, прозаїк.

Панч Петро Йосипович (справжнє прізвище Панчеико, 1891–1978) — український радянський письменник, прозаїк, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1965).

Шевченко Іван Іванович f 1902–1977) — український радянський письменник, поет і журналіст, автор популярних у 20і роки пісень.

Коляда Грицько (Гео, 1904) — український радянський поет, автор ряду збірок, виданих у 20і роки.

Сенченко Іван Юхимович (1901–1975) — український радянський письменник, прозаїк, автор багатьох оповідань, романів, ряду літературнокритичних праць, перекладів з російської класики.

Копиленко Олександр Іванович (1900–1958) — український радянський письменник, прозаїк, автор багатьох оповідань, романів для дітей і юнацтва.

Панів Андрій Степанович (1899–1942) — український радянський поет і прозаїк. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Вражливий Василь Якович (справжнє прізвище — Штанько, 1903–1938) — український радянський письменник. Був незаконно репресований, реабілітований посмертно.

С. 373. Руга — земля, відведена селянами на утримання служителів релігійного культу.

Благочинний — служитель релігійного культу, старший над священиками кількох парафій.

С. 376. Голота Петро Іванович (справжнє прізвище Мельник, 1902–1949) — український радянський поет і прозаїк.

Донченко Олесь (Олександр) Васильович (1902–1954) — український радянський письменникпрозаїк, автор багатьох творів для дітей, юнацтва, молоді.

Кириленко Іван Улянович (1903–1939) — український радянський п!'>'а. л?ііник, автор книжок оповідань, романів.

«Понеділок» (Моментальна фотографіяшарж). Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» — «Література. Наука. Мистецтво». — 1923.—28 жовт. У двотомнику 1956 р. усмішка, як і попередня («Плуг»), подана з правками, скороченнями (Т. 1.— С. 231–235).

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 22–26.

С. 377. Хвильовий Микола Григорович (справжнє прізвище Фітільов, 1893–1933) — український радянський письменник, прозаїк, поет, публіцист, критик. Творча спадщина талановитого письменника тривалий час замовчувалася або ж піддавалась несправедливій критиці.

С. 378. Брунчук. — Тут і в інших літературних усмішках Остапа Вишні згадуються молоді автори (наприклад, ще Крашаниця, Муринець та ін.), які приходили до літературної організації «Плуг», пробуючи сили в письменстві, але з тих чи інших причин залишили свої наміри й отже не стали відомими літераторами.

С. 379. Такою поезією розважати тільки слинявих панків, буржуа отих гнидяних…»; «Що там у нього?..»; «У неділю мати встала..* Невиразно це в нього якось… «Мати»… Різні матері бувають…», «Знову ж і сонце… В чиє воно віконце засяло?..» — Передаючи в такий жартівливоіронічний спосіб виступи письменкиківплужан в обговоренні нозих творів своїх творчих побратимів, Остап Вишня не приховує свого критичного ставлення до поверховості, вульгарного соціологізму, смаківщини та інших вад, які давалися взнаки в творчій діяльності «Плуга».

С. 380. Пільняк (Вогау) Борис Андрійович (1894–1937) — російський радянський письменник, прозаїк, автор багатьох творів, позначених активними художніми шуканнями. Творчість письменника тривалий час замовчувалась або піддавалась несправедливій критиці.

Стара форма, але є рима… Стара рима, але є форма… Помоєму, хай пише. До «Плуга» прийняти можна. — Остап Вишня як письменних вимогливий і наділений відчуттям художньої майстерності, подаючи й посвоєму загострюючи певні тенденції у виступах диспутантів «Плуга», недвозначно висловлювався про поблажливість і невимогливість у діяльності цієї літературної організації, а отже, й відомий її так званий «масовізм», що жодним чином не сприяв піднесенню ідейнохудожиього рівня літератури.

Року сьомого. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» — «Література. Наука. Мистецтво». — 1924.—7 листоп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 28–34.

С. 381. ЦБ «Гарту» — Центральне бюро «Гарту».

С. 382. Йогапсен Михайло (Майк) Гервасійович (1895–1937) — український радянський письменник, поет, прозаїк і літературознавець. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Ательє у Сашка в капелюсі…— напевно, мається на увазі О. П. Довженко, тоді молодий письменник і художник, який під своїми карикатурами, шаржами ставив підпис «Сашко».

Лежав… думав, на який розмір «Вітер на Україну» написати… — Мається на увазі поезія П. Тичини «Вітер з України» (1924).

С. 383. Чотири роки декламує безперестану— Мова йде про В. Сосюру, його любов до виступів, зустрічі з читачами.

Нових лемешів попакували: дитячий леміш є, драматичний леміш е… — Леміш — складова частина плуга. Тут гумористично забарвлена метафора: в літорганізації «Плуг» з'явились дитячі письменники, драматурги та ін.

С. 385. Всеукрпролеткульт — «Пролеткульт» («Пролетарська культура») — це визначення стосується культурнопросвітницьких організацій (початок беруть у вересні 1917 p.), які, існуючи при Наркоматі, з часом при профспілках, мали організовувати рух мас за оволодіння пролетарською культурою. Але помилки ідеологів «Пролеткульту», зокрема заперечення ролі класичної спадщини, призвели до занепаду цієї організації. Теоретичні помилки пролеткультівських ідеологів гостро критикував В. І. Ленін.

Ви жертвою впали… — рядки одного з варіантів українського перекладу популярної революційної російської пісні В. Г. Архангельського «В тяжкій боротьбі ви навік полягли» (1900).

С. 386. «Авангард» — літературна група, організована В. Поліщуком (1925), прогблошувала ідеї конструктивізму та динамізму в художній творчості.

«Вісті». «Вісті» 1921 року (Тіні предків незабутих) — перша частина літературної усмішки під загальною назвою «Вісті»; друга її частина — «Вісті» 1924 року. (Напередодні 1000 числа)». Повністю цей гумористичний літературний диптих опубліковано в чотиритомнику «Усмішки» (1928, 1930).

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 35–39.

С. 386. …третій Конгресе Коммунистичсского Иптерпационала. — Конгрес відбувся в Москві 22 червня —12 липня 1921 p.; лоставич завдання завоювання більшості робітничого класу на основі тактики єдиного фронту.

С. 388. Завтра Франків день. — Мова йде про день народження Івана Яковича Франка (1856–1916), видатного українського письменника, вченого, громадського діяча.

…я Дальневосточной республике. — Буржуазнодемократичне за формою державне утворення на території Забайкальської, Амурської, Приморської областей (центр спочатку Верхньоудинськ, з жовтня 1920 р. — Чита); з листопада 1922 р. Далекосхідна республіка ввійшла до РРФСР.

«Вісті»!924 року (Напередодні 1000 числа)». Друга частика усмішки «Вісті» вперше опублікована в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.—9 січ.

Подається за виданням: Усмішки.'— Т. 4.— С. 40–48.

С. 390. Іспидиція я вам, чи що? — Мається на увазі експедиція, що займається розсиланням газет.

С. 391. «Зкономическая жизнь» — галузева газета, назва змінювалася, з 1960 р. — «Зкономическая газета».

Круміп Гаральд Іванович (справжнє прізвище — Круміньш, 1894—і 943) — учасник російського революційного руху, радянський економіст, публіцист, з 1919 р. — редактор газети «Зкономическая жнзнь».

Вчера в «Деловом клубе…» — На той час існував непманський «Діловий клуб», де обговорювалися економічні, валютні питання.

C. 392. Болдуїн Степлі.— Див. приміт. до твору «Дорого це все коштує».

..Зект — на той час Верховний головнокомандувач рейхсверу в Німеччині.

С. 393. «Готують «Гальку». — Йдеться про оперу «Галька» (1848) польського композитора Станіслава Монюшка (1819–1872).

…Саша! Наше вам! — Ім'ям «Сашко» підписував свої малюнки, шаржі О. Довженко.

С. 394. Сертифікат — один з видів позикового фінансового зобов'язання держави.

Буценко U. І.— в минулому робітник, слюсар, пізніше — секретар ВУЦВК.

…Одиниця в «Комуністі» значно дорожча, ніж у час… — Мова йде про умовні одиниці (індекси): за ними нараховувались заробітна плата, гонорар. Наркомвнусправ — Народний комісаріат внутрішніх справ. Наркомзем — Народний комісаріат землеробства. Раднарком — Рада народних комісарів.

Про «Всесвіт». Вперше з підзаголовком «Гумореска» надруковано в журн. «Всесвіт». — 1925.— № 1.—С. 20. Подається за першодруком.

С. 397. «Всесвіт» — український громадськополітичний і літературномистецький ілюстрований двотижневий журнал, виходив у Харкові в 1925–1934 pp.

Це не те, що якихось там дев'ять губерній… — Ще на початку 1925 р. на Вкраїні було дев'ять губерній, того ж року було проведено адміністративнотериторіальну реформу, що поклала край губернському поділу в республіці.

Форд. — Мається на увазі один із сім'ї американських мільйонерівпромисловців, власник автомобільної монополії США «Форд моторе».

в Донбасі «власними руками» (журн. «Всесвіт». — . 3.) два мільйони «чорного золота» видобув. — Розповідь метафорична: йдеться про шахтаря М. Й. Лазаренка, який видобув 2 мли пудів вугілля.

С. 398. Чемберлеп Остип (1S63—1937) — англійський державний діяч, в 1924–1929 pp. міністр іноземних справ Великобританії.

Капабланка Хосе Рауль(1888–1942) — кубинський шахіст, дипломат, чемпіон світу з шахів (1921–1927).

Що добре — то не погано! Твір надруковано в збірці «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), інших виданнях кінця 20х — початку 30х pp.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 2. — С. 241–244.

С. 399. 'Гри роки, ик у «Книгосійщі» видалася я. — Мається на увазі, ймовірно, збірха «Діли небесні» (1923).

«Книгоспілка» — українська книговидавнича та книготорговельна спілка, заснована 1422 р. в Харкові на кооперативних засадах.

Уже біля нас (збірок усмішок Остапа Вишні.— І. 3.) і різних товаришів цілих J37 нам… Уже й примірників — півтора мільйона… — Автор відзначає зростання популярності української княжхи, підпиш>.ііі:я тиражів різних видані, «Книгоспілки».

ЛІТЕРАТУРНІ ШАРЖІ

У 1923 р. Остап Вишня подав у трьох номерах журн. «Червоний шлях», за підписом «Павло Грунський», добірки творів на літературні теми з відповідним визначенням їх жанру — «Літературні шаржі». Власне, це твори пародійного характеру, пародії на творчість ряду письменників. На сторінках журналу під загальним заголовком «Літературні шаржі» були надруковані: «Однокутний бій. — Гр. Косинка», «Синя трясовина. — Микола Хвильовий», «Земляний син. — Гордій Коцюба» («Червоний шлях» — 1923.— № 1.— С. 57–68); «Критичні замітки. — Юр. Меженко», «В. Коряк. — І. Шевченко й канарейка. II. Померла! III. Шість і шість…», «М. Зеров. — Воскреслн»! («Червоний шлях». — 1923.— № 2.— С. 60–70), «М. Івченко. — Син ьемлі», «Я. Мамонтов. — Коли народ уже визволивсь» («Червоний шлях». — 1923.— № 8.—С. 89–96).

М. Хвильовий — Синя трясовина. Твір надруковано в збірці «Вишневі усмішки літературні» (1927), під рубрикою «Літературні шаржі» та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т 4.— С. 51–58.

С. 401. …А трясовина — це глухо… А ми її — Трясовина…

Вина… вино… виноград… Чавлять… Сік… Кров… Революція…—

В основу пародії гуморист узяв не один якийсь твір письменника, а особливості його художньої манери, експресивності й зіткнення романтизації зображуваного і сатиричного освітлення негативного, асоціативного поєднання і «переходів» між найвіддаленішими поняттями і речами. А ці якості ідейностильового характеру виявлялись і в сатиричній повісті «Іван Іванович», і в «Синіх етюдах», і в інших творах. Хоча найвиразніший літературний прототип вишнівської «Синьої трясовини» — повість М. Хвильового «Іван Іванович».

Поміж тими крутими горами… — рядки з української народної пісні «По той бік гора».

С. 404. Махно Нестор Іванович (1889–1934) — один з організаторів дрібнобуржуазної контрреволюції на півдні України, дотримувався анархістських поглядів, 1921 р. втік у Румунію.

С. 405. Знаєте: на горі високо, а в долині низько… — Приклад творчого використання автором української пісенної творчості: тут перефразовано рядки з народної пісні: «Одна гора високая, А другая низька…» («Одна гора високая»).

Г. Коцюба — Земляний син. Твір входив до збірки «Вишневі усмішки літературні» та ін.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 59–64.

С. 406. Коцюба Гордій Максимович (1892–1939) — український радянський письменник. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

С. 407. У неділю, Галю, ти підеш о 6й годині… Підійдеш до двору, увійдеш у двір, підійдеш до ганку… — Вдаючись до такого образноліричного письма, сповненого банальних повторів і звертань до персонажа, автор творить гумористичнопародійну «картину» ліричної прози, позбавленої художньоаналітичних якостей.

Гр. Косинка — Однокут'ний бій. Твір друкувався в збірці «Вишневі усмішки літературні» та ін.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 65–67.

Косинка Григорій Михайлович (справжнє прізвище — Стрілець, 1899–1934) — український радянський пнсьменникпрозаїк, перекладач. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

С. 410. А недалечко на горбках клекотить бій, гарячий, як огонь, бій, червоною крівцею вмитий… — Порівняйте — у Григорія Косинки в оповіданні «На «золотих богів»: «Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий…» Ці та інші вислови, образи з оповідання Г. Косинки пародійно переосмислюються гумористом, даючи уявлення про особливості стилю романтичноекспресивного художнього мовлення прозаїка, як і про художні витрати такого письма.

B. Коряк — L Шевченко й канарейка. II. Померла (Кінець української літератури). III. Шість і шість. Надруковано в збірці «Вишневі усмішки літературні», інших зібраннях кінця 20х — початку 30х років.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 79–90.

Коряк Володимир Дмитрович — Див. приміт. до твору «Освіта».

C. 412. Пішла киця по водицю… — Наводиться чотири рядки з української народної колискової пісні «Ай ну, котекотице», в якій два останні з цитованих рядків мають таку редакцію: «Пішов котик рятувати, 3 води кицю витягати» (Українські народні пісні.— К., 1951,— С. 329).

Місяченьку блідолиций… — дещо перефразовані рядки з української народної пісні.

Державне видавництво … ширить хатянські мрії про «криницю»…;

I це тоді, коли йде розмова про турбіни, про електрифікацію… — Ці та подібні образи пародійного характеру автор використовує з метою заперечення вульгарносоціологічного підходу В. Коряка, одного з провідних тоді критиків, до художньої творчості.

С. 413. Міцкевич Адам Бернард (1798–1855) — польський поет, діяч національновизвольного руху. Деякий час жив у Росії, зблизився з декабристами, з О. С. Пушкіним.

Белий Андрій (справжнє прізвище, ім'я та по батькові — Бугайов Борис Миколайович, 1880–1934) — російський радянський письменник, поет, прозаїк, критик, один з провідних символістів.

Пригадайте — «Мессия грядущего дня..»— Тут наводиться останній рядок з вірша А. Бєлого «Родина» (серпень, 1917 p.), який перебуває в такому контексті: «Россия, Россия, Россия — Мессия грядущего дня!»

Соловей, соловей… — рядки з російської народної пісні.

..всі оті «презавзяті патріотці», що ходять у свитах, носять стрічки і вільнодумствують отамечки по шинках— Тут перифраз із поезії Т. Г. Шевченка «П. С», зокрема рядків: «І презавзятий патріот; ^[44]

II У свиті ходить між панами, І п'є горілку з мужиками, Ці вольнодумстеує в шинку».

С. 414. Сів та й розгортаю книжку відомого українського поета Максима Рильського… — Йдеться, як видно з другої частини пародії («II. Померла»), про збірку «Синя далечінь» (К., 1922).

Ця шпага пом'ята Єрусалим… — наводяться рядки з поезії М. Рильського «Стародавній роман».

В країні галушок і варенух… — рядки з поезії М. Рильського «Рибальське посланіє».

Десь є Марсель і з моря дух п'яний… — рядки з триптиха М. Рильського «Синя далечінь» (ч. І).

Скотт Вальтер (1771–1832) — англійський і шотландський письменник, засновник жанру історичного роману в англійській літературі.

Хоч ві сні мандрівки дальні… Хоч ві сні венецькі води… — рядки з триптиха М. Рильського «Синя далечінь» (ч. II), взяті й наведені неточно з першої та останньої строфи; в поета вони мають таку редакцію: «Хай хоч ві сні — мандрівки дальні»; «Хай хоч ві сні венецькі води».

Ти випив самогону з кварти… — рядки з триптиха «Синя далечінь» (ч. III).

С. 415. Річ— в отому новокласицизмові 1922 року, в отих мертвих гнівах і неживих ідеях… у тім, що Філіповичі та Зерови… — Мається на увазі неокласицизм, продемонстрований, з погляду В. Коряка (стверджує автор пародії), М. Рильським у збірці «Синя далечінь»; грубозневажливі вислови критика, за пародісю, і про неокласиків.

Филипович Павло Петрович (1891–1937) — поет, критик і вчений. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Зеров Микола Костянтинович (1890–1937) — український радянський поет, перекладач, критик, вченийлітературознавець. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Але душа, мов криця… — рядки з поезії М. Рильського «Трістан коня сідлає». В цитаті неточність, у поета порівняння інше: «мов птиця».

Рядки П. Савченка: Мак червоний серця мого Перецвівся в синій. — М. Рильський узяв епіграфом до вірша «П. Савчснкові» не два рядки, а строфу; в пародії вилучено перші два: «Од немилого минулого» «До нудного нині» і неточно наведено третій, який звучить так: «Мак червоний серця чулого».

Савченко Павло Григорович (1887–1920) — український поетсимвсліст.

С. 416. Шість і шість. — назва третьої частини пародії має своє першоджерело: В. Коряк видав невеличку брошуру про поезію та поетів «Шість і шість» (X.: Гарт, 1923).

Олесь Олександр (справжнє прізвище, ім'я, по батькові — Кандиба Олександр Іванович, 1878–1944) — український поет, після Жовтневої соціалістичної революції жив в еміграції (у Відні, Празі).

…нудить світом, кляне свою дурну голову… — Маються на увазі настрої розчарування, нудьги в еміграції, що знайшли відображення і в ліриці Олександра Олеся. Тут, як і загалом у триптиху, Остап Вишня подає далеко не етичні оцінки тих чи тих поетів, маючи на увазі стиль, тон і спрямованість ряду критичних праць В. Коряка.

Чупринка Григорій Оврамович (1879–1921) — український поет.

«Час» — у переджовтневі роки видавництво в Києві.

…помер не з хвороби, а з… розстрілу— Тривалий час існувала думка про контрреволюційну діяльність Г. Чупринки і його розстріл за неї. Але це документально не підтверджується (Див.: М. Жулинський. «Григорій Чупринка» 11 Літ. Україна. — 1988.— 25 серп.).

Самійленко Володимир Іванович (1864–1925) — український поет. Не прийнявши Жовтневої соціалістичної революції, емігрував за кордон. В 1924 р. повернуися на Україну.

С. 417. Філяпський Микола Григорович (1873–1938) — український поет, прозаїк, критик, мистецтвознавець.

Лепкий Богдан Сильеестрович (1872–1941) — український поет, належав до угруповання декадентського спрямування «Молода муза», прозаїк, автор літературознавчих праць.

Революції не запримітив ^[45]…— Автор пародії має на увазі спрощене ставлення В. Коряка до цього питання.

…прислужилися українській літературі, бо виїхали за Петлюрою па еміграцію… — Автор висловлює думку критика, напевно, про окремих письменників дожовтневої генерації, які, мовляв, прислужилися українській радянській літературі тим, що залишили її, «позбавили» своєї присутності.

Далі «стрибок» через прірву… І нова пролетарська література…»— Автор пародії має на увазі спрощення проблеми розвитку пролетарської літератури, нібито одділеної прірвою од письменства попереднього періоду.

С. 418. Креше увесь час іскри… — Метафора: збірка лірики В. Еллана має назву «Удари молота і серця».

Кулик Іван Юліанович (1897–1941) — український радянський поет, прозаїк, державний діяч.

С. 419. Йогансен Майк. — Див. приміт. до твору «Року сьомого…»

М. Зеров — Воскресла (Початок української літератури). Твір в зібраннях творів письменника кінця 20х — початку 30х років.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 91–93.

С. 420. Загул Дмитро Юрійович (1890–1941) — український радянський письменник, поет, перекладач, літературознавець. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Савченко Яків Григорович (1890–1937) — український радянський письменник, поет, критик. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Семенко Михайло (Михайль) Васильович (1892–1937) — український радянський поет, лідер футуристів. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Слісаренко Олекса Андрійович (1891–1937) — український радянський письменник, поет, прозаїк. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Поліщук — переписав. — Натяк на поспішність у творчій праці.

С. 421. Зеров ^[46] дав кілька прекрасних перлин новітньої української поезії, написаних Гомером, Одіссеєм і іншими грецькими письменниками… — В жартівливообразній формі мовиться про поезії М. Зерова на античні мотиви, зокрема «Одіссеї» древньогрецького легендарного поета Гомера; в цьому ж плані сприймається жартівливий вислів про поезії, нібито написані Одіссеєм, тобто — героєм згаданої поеми.

Бодлер Шарль (1821–1867) — французький поет, попередник французького символізму,

Юр. Меженко — Критичні замітки. Твір надруковано в збірці «Вишневі усмішки літературні», інших зібраннях кінця 20х — початку 30х років.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 94–96.

С. 421. Меженко Юрій Олексійович (справжнє прізвище — ІвановМеженко, 1892–1969) — український радянський бібліограф, критик.

Я. Мамонтов— Коли народ уже визволивсь (Трагедія на 2 акти). Твір надруковано в збірці «Вишневі усмішки літературні», інших зібраннях кінця 20х — початку 30х років.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 97—100.

С. 424. Мамонтов Яків Андрійович (1888–1940) — український радянський письменник, драматург, критик, мистецтвознавець.

Коли народ уже визволивсь — перефразована назва п'єси Я. Мамонтова «Коли народ визволяється» (1924), яку, власне, і взято в основу пародії.

УСМІШКИ ТЕАТРАЛЬНІ

Остап Вишня в 20і роки, як і другій половині 40х — першій половині 50х, часто виступав на сторінках газет і журналів із театральними усмішками портретного плану, усмішкамкрецензіями на драматичні вистави, опери, з критичними театральними замітками тощо. Найпримітніші з них склали його окрему збірку «Вишневі усмішки театральні» ^[47]: ДВУ, 1927. У збірці надруковані: «Дев'яносто сім», «Хто винен?», «Так ні чорта й не вийшло», «Юра Гнат», «Народна артистка», «Пластика», «Дуже музичні рецензії на Харківську оперу 1924 року»: «Руслан і Людмила», «Князь Ігор», «Сказки Гофмана», «Фауст», «Самсон і Далила», «Лоенгрин». Усі вони, за винятком усмішки «Народна артистка», що хронологічно відноситься до 1927 p., — подаються компактною добіркою в цьому томі. До того ж добірку доповнено театральними усмішками «До логічного краю», «Та й чого замовкли?», «Театр імені Заньковецької», «Вій».

«Дев'яносто сім». Вперше з підзаголовком у дужках «Укрдерждрама» надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» — «Література. Наука. Мистецтво». — 1924.— ЗО листоп.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 103–106.

С. 427. Мусій Копистка, Серьога Смик, Іван С т о н о ж к а. Вас ьк о — та інші згадувані в усмішці особи — персонажі революційної п'єси Куліша М. Г. (1892–1940) «97» (1924).

Хто винен? Вперше з підзаголовком у дужках «Гумореска» надруковано в журн. «Сільський театр». — 1926.— № 1.— С. 20–22.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 107–111.

С. 429. …драматичний гурток, злитий… — Тут «злитий» у розумінні злютований, міцний єдністю.

С. 430. «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887) — п'єса М. Старицького.

«Невольник» (1872) — п'єса М. К ропивницького.

Юра Гнат. Вперше (з підзаголовком «Театральні силуети»), надруковано в журн. «Всесвіт». — 1925.— № 2.— С. 14–15.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 116–121.

С. 432. Юра Гнат Петрович (1888–1966) — український радянський актор, режисер, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР (1949, 1951).

С. 433. „йорданською водою бризкали… — тобто освяченою на річці в день свята Іордана (6 січня за ст. ст.), що, за церковним вченням, провадиться на честь хрещення Ісуса Христа.

С. 434. «Молодий театр» — товариство українських акторів у Києві (1916–1919), засновано Лесем Курбасом.

…організація в Вінниці театру імені Франка… — 1920 р. засновано у Вінниці. Г. Юра був одним з його організаторів. (З часом Київський український драматичний театр ім. Іван» Франка).

С. 435. «Суєта» — п'єса І. КарпенкаКарого (І. К. Тобілевича, 1845–1907).

«Пластика». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 6 лют., з таким підзаголовком: «Усмішка. Взагалі і до гастролів Айседори Дункан — зосібно».

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 126–129.

До логічного краю. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 13 листоп.

Подається за першодруком.

С. 439. Шість років Державний академічний театр у Харкові на чолі з Аксаріним годував нас «клубничкою». — Автор гостро виступає проти обивательщини, міщанства в роботі Харківського російського академічного театру, посилається на статтю «Очистить немедленно» в газ. «Коммунист» (1923 р. — 11 листоп.), спрямовану проти «аксарінщини» (директором театру був Аксарін). Як мистецький колектив «з революційним репертуаром», реалістичний, пов'язаний із життям, підтримується театр ім. Івана Франка, відкритий у Харкові 7 листопада, — Остап Вишня й раніше уважно стежив за його становленням і зростанням.

Та й чого замовкли? Вперше надруковано — з приміткою від редакції: «В порядку обговорення!» — в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» — «Література. Наука. Мистецтво». — 1924.— 7 груд.

Подасться за першодруком.

С. 441. ВУФКУ — Всеукраїнське фотокіноуправління.

Театр імені Заньковецької. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» — «Література. Наука. Мистецтво.» — 1924.— 31 груд. Подається за першодруком.

С. 441. Заньковецька Марія Костянтинівна (справжнє прізвище — Адасовська, 1854–1934) — артистка дожовтневого і радянського театру, брала участь у створенні першого стаціонарного театру в Києві (1906) і Народного театру (1918, Київ. Нині — Український драматичний театр ім. М. Заньковецької у Львові), народна артистка УРСР (1923).

С. 442. «Гайдамаки» — інсценізація поеми Т. Г. Шевченка, здійснена Лесем Курбасом (1887–1942), режисером театру «Березіль».

"Ave Maria" — п'єса Я. Мамонтова.

Романицький Борис Васильович (нар. 1891) — український радянський актор, режисер, народний артист СРСР (1944), лауреат Державної премії СРСР (1950).

Чичорський Ростислав Львович. — Див. приміт. до ТЕору «Київ».

Яременко Василь Сергійович (1895–1976) — радянський актор, народний артист СРСР (1954), лауреат Державної премії СРСР (1950).

Мещерська Гаина Юхимівна (справжнє прізвище — Панченко, 1876–1951) — українська радянська актриса, народна артистка УРСР (1946).

Любарт Варвара Антонівна (справжнє прізвище — КолишкоЛюбарт, 1898–1967) — українська радянська актриса, народна артистка УРСР (1947), лауреат Державної премії СРСР (1950).

Ярошенко Митрофан Корнійович (1858–1926) — український актор, режисер.

Корольчук Олександр Іванович (1883–1925) — український радянський актор і режисер.

«Вій». Вперше надруковано в журн. «Всесвіт». — 1925.— № 6. Подається за першодруком.

С. 443. «Вій» — музичний гротеск, створений Остапом Вишнею за творами російського письменника М. В. Гоголя та українського драматурга М. Кропивницького (1840–1910), «приземлений» до тогочасної дійсності, поставлений 26 березня 1925 р. в Харкові у драматичному театрі ім. І. Франка. Твір вийшов також окремим виданням: «Вій». Музичний гротеск на 4 дії з співами, з танцями, з горілкою і з чим хочете (за Гоголем і Кропивницьким). X.: ДВУ, 1925 (Театральна бібліотека).

Петрицький Анатолій Галактіонович (1895–1964) — український радянський живописець і театральний художник, народний художник СРСР (1944), лауреат Державної премії СРСР (1949, 1951). Працював над художнім оформленням вистав у театрах Харкова, Києва, Москви. Автор ряду живописних полотен.

«Молодий театр». — Див. приміт. до усмішки «Юра Гнат».

Мордкіп Михайло Михайлович (1880–1944) — російський артист балету, балетмейстер, педагог.

«Лісова пісня». — Мається на увазі постановка на сцені українського театру в Харкові в січні 1924 р. Остап Вишня відгукнувся на згадану виставу театральною рецензією (усмішкою) «Лісова пісня» (Франківці. 29–30 січня 1924 року)». — «Вісті ВУЦВК». — 1924.— І лют.

«Тарас Бульба». — Мова йде про одну з постановок опери «Тарас Бульба» М. В. Лисенка (1842–1912).

ДУЖЕ МУЗИЧНІ РЕЦЕНЗІЇ НА ХАРКІВСЬКУ ОПЕРУ 1924 РОКУ

Деякі «музичні рецензії» («Князь Ігор», «Руслан і Людмила») автор подав як відгуки ііз харківську оперу 1924 року, хоча надруковані вони в пресі в кінці і 923 р. і стосуються оперних вистав цього ж часу. Ймовірно, вмішуючи ці театральні усмішки під такою рубрикою (див.: Усмішки. — Т. 4.— С. 131–152), він мав на увазі театральний сезон 1923–1924 pp.

«Руслан і Людмила». Вперше надруковано з підзаголовком «Музична рецензія» в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 11 жовт.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 133–136.

С. 445. «Руслан і Людмила» (1842) — опера російського композитора, основоположника російської музичної школи Михайла Івановича Глінки (1804–1857).

С. 446. Лебедєва Єадокія Яківна (1903) — радянська артистка оперети, заслужена артистка РРФСР (1943), лауреат Державної премії (1950).

Рейзен Марк Осипович (нар. 1895) — радянський співак, народний артист СРСР (1937), лауреат Державної премії СРСР (1941, 1949, 1951).

Донець Михайло Іванович (1833–1941) — український радянський співак, народний артист УРСР (1930).

С. 447. Н. Малько — ймовірно, Микола Андрійович Малько (1883–1961) — російський і український диригент, педагог, працював у оркестрах Харкова (1923), Кисва (1923–1925).

«Князь Ігор». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦБК». — 1923.— 2 листоп. — з підзаголовком, поданим в дужках: «Музична рецензія на виставу в Держопері 31X 1923 р.».

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 137–140.

«Князь Ігор» — опера російського композитора Бородіна Олександра Порфировича (1833–1887), завершена РимськимКорсаковим Миколою Андрійовичем (1844–1908) і Глазуковим Олександром Костянтиновичем (1865–1936).

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 137–149.

С. 447. Князь Ігор (1150–1202) — Ігор Святославич, князь новгородсіверський (з 1178 p.), чернігівський (з 1198 p.). В 1185 р. організував невдалий похід проти половців, що стало темою пам'ятки давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім».

С. 448. …в… 11 у і йолі Курської губернії.— Путивль за зміненим адміністративним поділом місто, райцентр Сумської області на Україні, перші згадки про нього відносяться до 1146 р.

— Самі,— мовляв, — «триста лет» тої свободи добивались! — Мається на увазі трьохсотлітнє царювання династії Романових у Російській імперії.

«Сказки Гофмана». Твір надруковано в збірці «Вишневі усмішки театральні» (1927) та інших виданнях.

Подасться за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 141–144.

С. 450. «Сказки Гофмана» (постановка 1881 р.) — опера французького композитора Жака Оффенбаха (1819–1880).

С. 451. Йому й «баркаролу» грають… — Баркарола — пісня італійських гондольєрів, якій притаманні плавна, ніжна мелодія і мінорна тональність.

Сабінін Лев Родіонович (справжнє прізвище — Теплинський Лев Олексійович, 1874–1955) — український радянський актор і режисер, заслужений артист У.'СР (1941).

С. 452. Хвостов — ХвостенкоХвостов Олександр Веніамінович (справжнє прізвище — Хвостенко, 1895–1968) — український радянський театральний художник і графік, ілюстрував журн. «Червоний перець».

«Фавст». Твір надруковано в збірці «Вишневі усмішки театральні» та інших виданнях.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 145–147.

С. 452. «Фауст» (1859) — опера французького композитора Шарля Франсуа Гуно (1818–1893).

«Самсон і Далила». Твір надруковано в збірці «Вишневі усмішки театральні» (1927) та інших виданнях.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 148–149.

С. 454. «Самсон і Далила» (1876) — опера французького композитора Шарля Каміля СенСанса (1835–1921).

С. 455. Філістимляни — з 12 ст. до н. е. поселенці на південносхідному узбережжі Середземного моря. Війни філістимлян з іудеями знайшли відбиття в біблійних оповідях; од «філістимляни» походить назва Палестина.

«Лоенгрин». Твір надруковано в збірці «Вишневі усмішки театральні» та інших виданнях.

Подається за виданням: Усмішки. — Т. 4.— С. 150–152.

С. 456. «Лоенгрін» (1848) — опера німецького композитора Вільгельма Ріхарда Вагнера (1813–1883).

«Галька». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 2 лют. — з підзаголовком у дужках: «Державна опера. 31.1.1987 року. Бенефіс М. І. ЛитвиненкоВольгемут».

Подається за першодруком.

С. 458. «Галька» (1848). — Див. приміт. до твору «Вісті».

Козловський Іван Семенович (нар. 1900 р.) — радянський співак, народний артист СРСР (1940), лауреат Державної премії СРСР (1941, 1949).

РЕП'ЯШКИ

Остап Вишня часто виступав на сторінках газет з лаконічними гумористичними, сатиричними нотатками, коментарями з приводу конкретних негативних фактів і явищ. Цій короткій формі сатири та гумору він дав своєрідне визначення — реп'яшки. Добірку кращих з них письменник видав у 1924 р. окремою книжкою («Реп'яшки. Жменя перша». — К.: «Червоний шлях»). Бібліотека селянина, сер'я красного письменства, № ЗО), до якої ввійшли 34 твори. Напевно, зважаючи на характер реп'яшків, пов'язаних з висміюванням конкретнодокуменгальних фактів, автор не повертався потім до питання про підготовку другої, третьої книжки («жмені» другої, третьої і т. д.), цих коротеньких, між тим, часто дотепних і ущипливих творів. Між тим, чимало з них з часом втрачали ідейновиховне значення, актуальність.

До пропонованого видання включено ряд кращих із чималої кількості опублікованих свого часу реп'яшків.

Подаються за першодруком.

На себе глядя… Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 9 листоп.

Хитре чудо. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 16 листоп.

Інтереси для держави. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— ЗО листоп.

Богодухівська голова». Свиня ізюмська. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1923.— 5 груд.

С. 461. Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) — український письменник, історик, фольклорист. З 1876 р. — жив в еміграції.

«Червоний дрюк». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— З січ.

«Браги просвещения». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — і 924. 17 квіт.

Робію з особливим задоволенням. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 23 квіт.

Весела братія. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК». — 1924.— 7 трав.

Примечания

1

Далі по тексту посилання на твори Остапа Вишні документуються лише вказівкою на назви. Усі інші посилання — повною бібліографічною довідкою.

(обратно)

2

Шульгін — відомий російський чорносотенець. — Авт.

(обратно)

3

«Киевляїшн» та «Киевская мьгсль» — російські чорносотенні газети, які містять брехливі повідомлення про нашу справу. — Авт.

(обратно)

4

Голос народу — голос божий (латин.).

(обратно)

5

Часи змінюються (латин.).

(обратно)

6

Чисте, саме по собі.

(обратно)

7

Признаюсь: це вислів, крадений з одного перекладу якоїсь п'сси. Догадайтесь, яку фразу так «перепер» перекладач. — Авт.

(обратно)

8

До читачів. Я фотографую з свого, звичайно, погляду життя на селі. Дуже мені було б прикро, коли б хто подумав, що в данім разі я допускаюсь порнографії. В різних виразах (частіш оригінальних, а іноді комбінованих) я хочу зазнайомити, якого значення (здебільша жартовливого, а іноді й цілком серйозного) набрали на селі нові слова. — Авт.

(обратно)

9

Очевидно, месопотамської.— Авт.

(обратно)

10

Моча. — Авт.

(обратно)

11

Гра в футбол триває 90 хвилин. Поділяється на дві частини по 45 хвилин кожна. Оці 45 хвилин і є поспортсменському — хавтайм. — Авт..

(обратно)

12

іздва

(обратно)

13

ристового

(обратно)

14

Крим як здравницю змалюю якось окремо.

(обратно)

15

Легенду Н» записав (чи написав) Влас Дорошееич. — Авт.

(обратно)

16

К и з — дівчина. — Лет.

(обратно)

17

X а ш и н — жінка. — Лет.

(обратно)

18

Джинджі — чарівник, ворожбит. — Авт.

(обратно)

19

«Хай ослабнуть…», тобто «Хай позбавлюсь можливості мати жінок і дітей». Ця присяга у татар вважається за дуже велику. Сказати так — привід до розводу й т. ін. — Авт.

(обратно)

20

Легенди взято із книги Маркса «Легенда Крыма». — Авт.

(обратно)

21

Чичек — квітка. Чичекнин — родовий відмінок множини.

(обратно)

22

Баба.

(обратно)

23

Мама.

(обратно)

24

Гарба. — Авт.

(обратно)

25

Буйок — знак, де поставлені мережі чи взагалі рибальські снасті.— Авт.

(обратно)

26

Лавірувать. — Авт.

(обратно)

27

Харківська річка.

(обратно)

28

Гора так зветься: «Кішка». — Авт.

(обратно)

29

Гірське пасмо. — Авт.

(обратно)

30

Дельфіни. — Авт.

(обратно)

31

К. Маркс. Легенди Крыма. — Авт.

(обратно)

32

«Сільський виконавець» — понашому, радянському, щось подібне до того, що повашому, попетлюрівському, звалось «соцьким». — Авт.

(обратно)

33

Значить, тобто.

(обратно)

34

Г р о с — дванадцять тузінів — 144 штуки.

(обратно)

35

Гр. Коляда — «Індустрія».

(обратно)

36

А. Панів.

(обратно)

37

Донька к. комісара друкарні.

(обратно)

38

Що це значить — не напишу: хай покортить… Приходьте, кому цікаво, до редакції, розкажу особисто. — Авт.

(обратно)

39

Блакитний — редактор. — Авт.

(обратно)

40

В. Іволгін — секретар. — Авт.

(обратно)

41

Плахтій — фотолаборант. — Авт.

(обратно)

42

Пластика — штука підходяща для жінок. — Авт.

(обратно)

43

дядько

(обратно)

44

…

(обратно)

45

М. Рильський

(обратно)

46

…

(обратно)

47

X.

(обратно)

Оглавление

«МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»

Усмішки, фейлетони, гуморески 1919–1925

  ДЕМОКРАТИЧНІ РЕФОРМИ ДЕНІКІНА (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)

  ПРО ВЕЛИКЕ ЧОРТЗНАЩО

  АНТАНТА (Науковий вислід)

  ЧУДАКА, ЇЙБОГУ!

  «ДІЛИ НЕБЕСНІ»

  СТРАШНИЙ СУД

  ЛИСТ ІЗ СЕЛА

  ЩЕ ЯК СЕЛЬБУДІВ НЕ БУЛО

  У ШКОЛІ

  TEMPORA MUTANTUR[5]

  ПРО ПРОТОКИ

  СПЕЦІАЛЬНО ДВОРЯНСЬКИЙ

  «КУСТАРІ»

  ЩО СКОЇЛОСЯ В ІТАЛІЇ (Популяризація)

  «РОБІТНИЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО»

  УМОВИВ

  «З'ЇЗД»

  «УСИПКА, УТЕЧКА, УСУШКА Й УТРУСКА» (Теорія)

  ДРУЖНІ ПОРАДИ

  СТРАХІТТЯ

  ТА Й БОРИСЬ!.

  З ЦАРЯМИ НЕХАРАШО

  ГАЗЕТА — ДУЖЕ ВЕЛИКЕ ДІЛО

  ВІДПОВІДЬ НА МЕМОРАНДУМ АНГЛІЙСЬКОГО ЙОГО ВЕЛИЧЕСТВА УРЯДУ

  ЯК КЕРЗОН У БІЛОМУ МОРІ РИБУ ЛОВИВ І ЩО З ТОГО ВСЬОГО МОЖЕ ВИЙТИ

  «ГОСУДАРИТЬСЯ»…

  ТЕОРІЯ БЕЗ ПРАКТИКИ

  ПОХОДЖЕННЯ СВІТУ (Наукова праця. Власне, науковопопулярна)

Вишневі усмішки сільські

  ПОДОРОЖНІ ВРАЖЕННЯ

  ОСЬ ВОНО — СЕЛО ОТЕ!

    І

    II

  «ЗЕМЛЯ ОБРОБОТКИ ТРЕБУЄТЬ»

  «ГОЛОВПОЛІТОСВІТА»

  «ЖІНВІДДІЛ»

  ОСВІТА

  «СЕЛО — ТЕХНІКА»

  «СЕЛО — КНИГА»

  «ОХ І ЛІКУВАЛИ НАС…»

  ЯК МИ КОЛИСЬ УЧИЛИСЬ

  ЖНИВА

  НА ГОМІЛЬШУ!

  ПРОПАЩІ ЛЮДИ

  У ХВОСТІ СИЛА

  МЕД

  ЯК Я РИБУ ЛОВИВ

Усмішки київські

  ХАРКІВ — КИЇВ (Дорогою)

  КИЇВСЬКІ ЧУДЕСА

  СЛІПЦІ

  ПРОЛЕТАРСЬКИЙ САД

  «ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА» (Мабуть, не фейлетон)

  ВСЕСОЮЗНА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА ВИСТАВКА

  ЧУДОТВОРЕЦЬ-МОЛОТОК

  ЩО МОЖЕ ІНОДІ ВИЙТИ, ЯК НЕ ДОДУМАЄ ХТОСЬ, ХОЧ БИ ВІН БУВ ОКРВИКОНКОМОМ

  ДМИТРІВСЬКА ВДАСТЬ ПРАЦЮЄ (З натури)

  НА ПЕРШИЙ ПРИЗ

  НУ КУДИ ЙОГО?

  КОГО ДО РАД ВИБИРАТИ

  ТОСКНО БУДЕ… І ЖУРНО БУДЕ.

  НІЧОГО НАРІКАТИ

  САМІ ТОБІ ЧУДЕСА!

  А ВИ ОТАК!

  НЕ ДУРАК КОРОЛЬ…

  ТАКИЙ ДОСВІД — І НЕ ОЦІНИЛИ!

  ВЕЧОРНИЦІ

  ПОШЛИ, ДОЛЕ, ВСІМ ТАКОЇ СМЕРТІ

  НІЦ НЕ БЕНДЗЕ!

  «ПОЖАЛУЙТЕ!»

  ТУТ МИ ПАСЕМО ЗАДНІХ…

  ПРО СВИНІ, ПРО ПОРОСЯТА, ПРО КОВБАСИ, ПРО КЕНДЮХ ТА ПРО РІЗНІ ДУЖЕ СМАЧНІ РЕЧІ

  ОТ ТОБІ Й МАЄШ!

  ПО ІНСТАНЦІЯХ!

  ЩО ПРАВДА, ТО ПРАВДА!

  ЯК РАДУ ТІЙ ЗЕМЛІ ДАТИ (До земельної наради)

  ЧИЙ ШЕВЧЕНКО?

  КИЇВ (Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)

  ЯК ГУСЕНИЦЯ У ДЯДЬКА КІНДРАТА ШТАНИ З'ЇЛА… (Чистісінька правда)

ДУЖЕ ВАЖЛИВІ СПРАВИ І як їх ВИРІШИТИ

  СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

  БЕРЕЖІТЬ ЛІСИ

  «ВЕЛИКДЕНЬ»

  СЕЛЯНСЬКА ВИГРАШНА ПОЗИКА

  ВИБОРИ НА СЕЛІ

  ДОРОГО ЦЕ ВСЕ КОШТУЄ

  АГА, БУДЕШ?!

  ДИТЯЧИЙ ТИЖДЕНЬ

  АХ, МОЛОДІСТЬ!.

  ЗБІЛЬШИТИ ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ПРАЩ!

  ЩОБ СЕЛЯНСТВО ВАС ПОВАЖАЛО

  ПРО ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ПРАЦІ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ ТА ПРО ТЕ, ЯК ТУЮ ПРОДУКЦІЙНІСТЬ ЗБІЛЬШИТИ

  ОХОРОНА МАТЕРИНСТВА Й ДИТИНСТВА (До зізду)

  БОРІМОСЬ ЗА КНИЖКУ!

  ЗЕМЛЯ — МІСЯЦЬ — МАРС

  ТА ВЧІТЬСЯ Ж!

  ВПЕРЕД, ХЛОПЦІ!

  ХМАРА (Вважайте за передову статтю. Програмову, сказать би)

  ВАЖКІ ЧАСИ НАСТАЛИ… (До жіночого з'їзду)

  ПИШІТЬ… ПИШІТЬ…

  ДІЛА ЄГИПЕТСЬКІ

  ГІРШЕ СОПКИ ОЗИМОЇ, ГІРШЕ «УРАВНИТЕЛЬНОГО» ПОДАТКУ!

  ТЕПЕР НЕ ШТУКА

  СОН КОБИЛИ ВОРОНОЇ

Вишневі усмішки кримські

  СІМФЕРОПОЛЬ — ЯЛТА (Подорож)

  КРИМ

  МОРЕ (Дещо з природознавства)

  ГОРИ

  ТАМ, ДЕ ЦАР ПІШКИ ХОДИЛИ…

  АЛУПКА

  ГУРЗУФ

  ЯЛТА

  ТУРИСТИ

  ПРИРОДА Й ЛЮДИ

  ЖИТТЯ ТАТАРЧИНЕ

  НА ТАТАРСЬКІЙ ВИСТАВІ

  НА ВІТРИЛАХ

  ПО КАМБАЛУ!

  БЕРЕЖКОМ!.. БЕРЕЖКОМ!

  «ДІВА» Й «МОНАХ» (Легенда)

  КРИМСЬКА НІЧ (Лірика з екзотикою)

  КРИМСЬКИЙ МІСЯЦЬ (І це лірика)

  КРИМСЬКЕ СОНЦЕ

  ПЛЯЖ

  ПРИЧИНИ Й НАСЛІДКИ

  «РУЛЬ» НА ТРУПИ!

  КРУТІ ЧАСИ

  ГОРЕ (Бувальщина)

  А ВИ КАЖЕТЕ…

  ЯК? — ОТАК!

  ЧОГО ВОНО ТАК?

  «НЕДАЛЕЧКО ЧЕРВОНЕ ЯЄЧКО»

  ТИЖДЕНЬ ЛІСУ

  ЯК ОДНЕ ТЕЛЯ ОДНОГО ДЯДЬКА БИЛО (Чистісінька правда)

  ПОНАД ТУМАНАМИ (Перша аероподорож)

  ЛАНЦЮГОВИЙ МІСТ У КИЄВІ Є!

  ДНІПРОМ

  КРЕМЕНЧУК (Така собі усмішка: пересадочна)

  Я Б НЕ СВЯТКУВАВ

  ЯК Я В ХАРКОВІ «ТРАХТОРНОГО ДВОРУ» ШУКАВ (Бувальщина)

  ЩО ПОСОВІТУЄШ?!

  АЛЬТЕРНАТИВА

  «СТРЕБИЛІВКА» (Натура)

  НУ ЩО Ж, РЕГУЛЬНЬОМІ (З недавнього минулого)

  НАЙПЕКУЧІШІ СПРАВИ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ

  СПРАВИ КООПЕРАТИВНІ

  ГОЛОСНОМОВЕЦЬ

  ПЕРШІ КРОКИ (Поради для ще не українізованих)

  ТАМ ТАКЕ САМЕ

  ТІПУН ВАМ НА ЯЗИК!

  ВОЛЬОВИЙ СПОСІБ

  «КОНФУЗ»

  УКРАЇНІЗАЦІЯ Інтермедія до п'єси «Вій»

Усмішки літературні

  ПИСЬМЕННИКИ

  «ПЛУГ» (Усмішка)

  «ПОНЕДІЛОК» (Моментальна фотографія-шарж)

  «ВІСТІ»

    «ВІСТІ» 1921 РОКУ (Тіні предків незабутих)

    «ВІСТІ» 1924 РОКУ (Напередодні 1000 числа)

  ПРО «ВСЕСВІТ»

  ЩО ДОБРЕ — ТО НЕ ПОГАНО!

Літературні шаржі

  М. Хвильовий СИНЯ ТРЯСОВИНА

  Г. Коцюба ЗЕМЛЯНИЙ СИН ІДИ, ПРОКУДО!

  Гр. Косинка ОДНОКУТНИЙ БІЙ

  В. Коряк

    І ШЕВЧЕНКО Й КАНАРЕЙКА

    ІІ ПОМЕРЛА (Кінець української літератури)

    ІІІ ШІСТЬ І ШІСТЬ…

  М. Зеров ВОСКРЕСЛА (Початок української літератури)

  Юр. Меженно КРИТИЧНІ ЗАМІТКИ

  Я. Мамонтов КОЛИ НАРОД УЖЕ ВИЗВОЛИВСЬ (Трагедія на 2 акти)

Усмішки театральні

  «ДЕВ'ЯНОСТО СІМ» (Укрдерждрама)

  ХТО ВИНЕН?

  ЮРА ГНАТ

  «ПЛАСТИКА»

  ДО ЛОГІЧНОГО КРАЮ

  ТА Й ЧОГО ЗАМОВКЛИ?

  ТЕАТР ІМЕНІ ЗАНЬКОВЕЦЬКОІ

  ВІЙ

  ДУЖЕ МУЗИЧНІ РЕЦЕНЗІЇ НА ХАРКІВСЬКУ ОПЕРУ 1924 РОКУ «РУСЛАН І ЛЮДМИЛА»

  «КНЯЗЬ ІГОР»

  «СКАЗКИ ГОФМАНА»

  «ФАВСТ»

  «САМСОН І ДАЛИЛА»

  «ЛОЕНГРИН»

  «ГАЛЬКА»

  НА СЕБЕ ГЛЯДЯ…

  ХИТРЕ ЧУДО

  ІНТЕРЕСИ ДЛЯ ДЕРЖАВИ

  БОГОДУХІВСЬКА ГОЛОВА

  СВИНЯ ІЗЮМСЬКА

  «ВРАГИ ПРОСВЕЩЕНИЯ»

  РОБЛЮ З ОСОБЛИВИМ ЗАДОВОЛЕННЯМ

  ВЕСЕЛА БРАТІЯ

ПРИМІТКИ

  УСМІШКИ. ФЕЙЛЕТОНИ. ГУМОРЕСКИ 1919—1925

  ВИШНЕВІ УСМІШКИ СІЛЬСЬКІ

  ВИШНЕВІ УСМІШКИ КИЇВСЬКІ

  ВСЕСОЮЗНА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА ВИСТАВКА

  ВИШНЕВІ УСМІШКИ КРИМСЬКІ

  УСМІШКИ ЛІТЕРАТУРНІ

  ЛІТЕРАТУРНІ ШАРЖІ

  УСМІШКИ ТЕАТРАЛЬНІ

  ДУЖЕ МУЗИЧНІ РЕЦЕНЗІЇ НА ХАРКІВСЬКУ ОПЕРУ 1924 РОКУ

  РЕП'ЯШКИ

*** Примечания ***