На зламі двох світів (Розвідка про Г. С. Сковороду і харківський колегіум) [Анастасія Максимівна Ніженець] (fb2) читать онлайн

А. Ніженец На зламі двох світів Розвідка про Г. С. Сковороду і харківський колегіум

«…вісімнадцяте століття не роз­в'язало великої протилежності, яка здавна привертала увагу історії і заповнювала її своїм розвитком, а саме: протилежності субстанції і суб'єкта, природи і духа, необхід­ності і свободи; але воно протипо-ставило одну одній обидві сторони протилежності в усій їх гостроті і повноті розвитку і тим самим зро­било необхідним знищення цієї протилежності».

Фрідріх Енгельс.

ВСТУП

Філософ-гуманіст, письменник-демократ, неприми­ренний антиклерикал, борець проти соціальної неправ­ди – таким залишився в пам'яті народній Григорій Савич Сковорода. Його філософські ідеї відіграли вели­чезну роль в історії розвитку української громадської думки й літератури XVIII століття.

Рішуче відкидаючи теологічне пояснення світу, ви­знаючи природу вічною, ніким не створеною, україн­ський мислитель прокладав шляхи для вивільнення люд­ського розуму з пут релігії, створював передумови для розвитку нової української літератури.

Уже в надрах феодального суспільства народжу­валося нове як у формах класової боротьби, так і в ідеології.

(Події XVIII століття – Коліївщина на Правобереж­жі, боротьба за соціальну справедливість народного месника Гаркуші, Турбаївське повстання на Лівобереж­жі України – були тим досвідом боротьби народу за волю, що стане прикладом для покріпачених мас у XIX столітті. Ці події свідчили про гострі суперечнос­ті у суспільстві. їх відлуння вривалося й у стіни Києво-Могилянської академії, що була центром наукової дум­ки на Україні. Процеси, що наростали в народних гли­бинах, найповніше відбилися в творчості і діяльності вихованця Києво-Могилянської академії Григорія Ско­вороди. Він пропагує найновіші наукові теорії з астро­номії, фізики, світобудови. Він проголошує безначаль­ність, нествореність світу, вважає матерію вічною. Він пристрасно шукає нових форм суспільного життя, що забезпечили б щастя не тільки окремої людини, а й щас­тя всенародне, і

Будучи передусім оригінальним філософом, Сково­рода зробив неоціненний вклад і в історію української літератури, виступивши новатором як у жанрах поетич­них творів, так і в їх ідейному спрямуванні. Першим на Україні він дав зразки натхненної величавої лірики і лірики пейзажної. Особливе місце в його доробкові по­сідає філософічна поезія. Йому також належать і сати­ричні пісні, що й демократизмом своїм, і поетичними засобами глибоко народні. Підхоплені народними рапсо­дами – кобзарями, сковородинські пісні полинули по всій Україні.

Сковорода обстоював волю як найдорожче, найпотрібніше благо для людини. Тому він славить Богдана Хмельницького, що визволив народ з-під польсько-шля­хетської неволі, що здійснив народну мрію – возз'єднав єдинокровних братів – українців і росіян:

Будь славен вовік, о муже избранне,

Волносты Отче, герою Богдане!

Оригінальним, цілковитим новатором Сковорода був і в жанрі популярної в народі байки. Збірка його «Басни Харьковскія» охоплює широке коло етичних, соціальних і філософських питань. У байках розкриває­ться неприязне ставлення письменника до паразитичних верств суспільства, йдеться про роль праці за схильністю в здійсненні ідеалу щастя. «Басни Харьковскія» «у десять раз глибше і краще розказані, ніж Саадієві»,– писав Іван Франко.

Критикуючи біблійні міфи, оманливу ідею потойбіч­ного щастя людини, Сковорода виходив з глибокого ро­зуміння законів природи, наукових відкриттів того часу, тому й твердив: «Вещество вечно єсть».

Такі погляди не могли не викликати переслідування, бо вирішення в той час основних питань філософії, пояснення закономірностей розвитку суспільства, як і закономірностей розвитку природи, в курсах філософії (в учбових закладах) базувалося на джерелах так зва­ного «святого письма». Походження світу пояснювало­ся за біблійними міфами. «Святе письмо» було й крите­рієм утвердження ієрархічної системи залежності лю­дини як від церковної, так і від світської влади. Критика християнських святощів за існуючими законами кара­лась засланням на каторгу. Філософські твори народ­ного мудреця не були видрукувані за його життя. Забо­ронялися вони цензурою синоду і в XIX столітті.

Глибоко впевнений у своїй правді, незламний у сво­їх переконаннях, Г. С. Сковорода пройшов крізь другу половину XVIII ст., як буревій, глибоко сколихнувши основи громадської думки. Він не тільки поглядами, буйністю мислі, а й усім своїм життям протистояв нор­мам тодішнього суспільства. І хоч не був ватажком по­встання, не закликав до збройної боротьби, але його ідеї виховували в народі непримиренність, безкомпроміс­ність у боротьбі за волю.

У ПОШУКАХ ІСТИНИ 

КИЇВ – ПЕТЕРБУРГ

Шрагнення зрозуміти світ зародилося у Григо­рія Сковороди ще з дитинства. Його вабила природа, чарувала своєю красою в одвічній зміні розквіту й завмирання. Особливо вража­ло дитячу уяву багатство звуків, якими про­мовляли до нього ліс і степ. Його кликав своєю гармо­нією весь навколишній світ. Хвилюючу радість відчував він, коли йому вдавалося на саморобній сопілці відтво­рювати співи птахів, у звуках передавати красу літньо­го ранку, весняного надвечір'я. Єднання з природою давало йому щастя.

У початковій школі в Чорнухах Сковорода набуває елементарних знань із грамоти слов'янської й латин­ської, розвиває своє музичне обдарування, співаючи в церковному хорі^[1].

По закінченні школи 1738 року шістнадцятирічний Сковорода вступає до Київської академії. Він навчаєть­ся перші три роки в класі фари й інфіми та в класі гра­матики' у Сильвестра Добрина. У четвертому класі (1741 – 1742) синтаксими його навчав Варлам Іва-ницький.

У серпні 1742 року Сковорода разом з іншими му­зично обдарованими студентами був одібраний до при­дворної хорової капели цариці Єлизавети Петрівни.

Після двох років перебування в придворній капелі в Петербурзі (від серпня 1742 до вересня 1744 року) Сковорода повернувся до Києва, облишивши капелу в чині уставщика, тобто людини, що мала право бути регентом, керувати хором.

У листі до свого учня і друга Михайла Ковалінсько-го Сковорода називає царський двір 1 «кублом обманів і злочинів»2. Розгорнуту характеристику розбещеного життя при дворі Сковорода подає у творі «Сон»: «В од­ном мьсту был, гдь палаты царскіи, уборы, танцы, музі-канты, гдь любящіесь, то поспьвували, то в зеркала смотрелы, вбьжавши с зала в комнату и снявши маску, при­ложились богатих постелях и прочая» 3.

Петербург часів Єлизавети мало сприяв заглиблен­ню Сковороди у філософські студії, не створював умов для знайомства з тогочасними філософськими вчення­ми. При дворі вигадували найрізноманітніші розваги та захоплювалися італійською й українською музикою. Не­дарма сучасники говорили про Єлизавету:

У Петровській академії аж до повернення з-за кор­дону Ломоносова (в 1741 році) безроздільно панували німці. Минуло кілька років, поки вчений-росіянин посів у ній належне місце.

Літературне життя Петербурга не вразило Сковоро­ду чимось новим. Списки Кантемірових сатир були ві­домі і в Києві. Із творчістю Феофана Прокоповича Ско­ворода теж був знайомий. Оди придворного поета Тредьяковського вихваляли Єлизавету та її двір і не дуже цікавили юнака з незалежним складом розуму. Навряд чи знав він про «Оду на взятие Хотина», написану Ломоносовим 1739 року за кордоном,– твір був ма­ло популярний при дворі, бо оспівував попередницю Єлизавети Анну, та й існував на той час тільки в списках.

Ні в самого Сковороди, ні в його біографів немає жодних свідчень, з яких можна було б зробити висно­вок про якісь позитивні враження з періоду перебуван­ня у придворній капелі. Вірогідно лише, що двадцяти­річного юнака могла зацікавити бібліотека Петровської академії. Тут були твори античних авторів, були також видання Декарта, Локка, Бекона, Пуфендорфа і навіть Спінози. Проте Сковорода прагнув повернутися до Київської академії. Історично це зрозуміло, бо слава за Київською академією як за осередком, де виховувалися викладачі для Московської і Петербурзької академій, у свій час, 1743 року, спонукала й Ломоносова шукати ній поглиблених знань^[2].

( Повернувшись у свою аіта таіег, він відвідує клас Йіїтики у Гедеона Слонімського, клас риторики – у Ти­хона Александровича, курс філософії – у Георгія Ко­птського, ректора академії. Богослов'я Сковорода слу­хає у Сильвестра Ляскоронського, але не чотири роки, гяк того вимагалося, а тільки два. Під час навчання в ака­демії Сковороду найбільше захоплювала творчість і освітня діяльність Феофана Прокоповича. Йому глибоко імпонували широта інтересів Прокоповича, гострі анти­клерикальні виступи, життєлюбство, захоплення досяг­неннями науки, віра в силу людського розуму.

Треба думати, що це захоплення йшло не тільки від обізнаності Сковороди з його творами безпосередньо, а й значною мірою через учителів, прихильників твор­чості Прокоповича – Тихона Александровича і Георгія Каниського. Курс піїтики Александровича був багатий на ілюстрації з вітчизняної літератури, він розглядав нові жанри, такі, приміром, як байку.

Кониський кохався в античній філософії і стежив за розвитком наукової думки на Заході. Його викладацька діяльність торувала шляхи, готувала грунт новому, ви­вільненому від пут схоластики світоглядові. Завдяки Кониському Сковорода глибоко знав античну філосо­фію, подавану викладачем без тенденційного упереджен­ня проти філософів-богоборців і проти філософів-матеріалістів античності. Кониський у курсі етики підкреслював важливість пізнати себе як обов'язкову умову для щастя людини. «ЕШіса» человеку к познанию себь и своей должности чувствительно очи отворяет»^[3],– пише він. У його курсі філософії ясно пробиваються симпатії до етичних принципів античності, проголоше­них стоїками.

До загального курсу філософії Кониський уводить фізику, арифметику, геометрію і, хоч він не створює нового курсу, який би протистояв середньовічному арі-стотелівському, але активно відходить від нього. Він це робить у противагу практиці, що існувала в академії (навіть у 1745 році М. Козачинський написав і видав курс філософії за старими схоластичними приписами).

Прогресивне спрямування Кониського виявляється і в тому, що він підтримує нові віяння у поезії, активно відстоюючи ломоносівську систему віршування. Пізні­ше, 1755 року, коли Давид Нащинський став викладати філософію за Вольфом, а не за Пурхоцієм, як було ра­ніше, тільки Кониський зміг вплинути на митрополита Тимофія Щербацького і дістати на те його дозвіл 2.

Така позиція Кониського сприяла проникненню но­вих віянь у викладання в академії, а також давала викла­дачам можливість обстоювати свої переконання.

У той час, коли навчався Сковорода, найздібніші викладачі, якими була представлена академія кінця 40-х – початку 50-х років XVIII ст., намагалися по змозі своїх сил обстоювати напрямок, даний Феофа­ном Прокоповичем. Прокопович закликав іти назустріч новому в науці, у філософії, вітати все, що сприяє роз­виткові пізнання природи, її законів. Після Кониського і І Нащинського цю лінію провадили Іриней Фальков-фкий і Самуїл Миславський. Але, аналізуючи про-фесивне значення діяльності згаданих викладачів Київ­ської академії, слід підкреслити, що, шануючи і наслі­дуючи Феофана Прокоповича, ніхто з них у своїй просвітительській діяльності не тільки не пішов далі, але и не піднісся до рівня його вільнодумства і в критиці обрядів християнської церкви, і в боротьбі з церковни­ками, з їх мракобіссям, з їх неуцтвом.

Досить нагадати думки Феофана Прокоповича про єпіскопський сан, висловлені ним у листі до свого дру­га Якова Марковича (сан епіскопа Прокопович мав прийняти за розпорядженням Петра І), щоб установити різницю між ним і професорами Київської академії. Ось уривок із цього листа до Марковича від 9 серпня 1716 року: «Может быть, ты слышал, что меня вызывают для епископства: эта почесть меня так же привлекает и прельщает, как если бы меня приговорили бросить на съедение диким зверям. Дьло в том, что лучшими сила­ми своей души я ненавижу митры, саккосы, жезлы, свьщники, кадильницы и подобные утьхи; прибавь к тому же весьма жирных и огромных рыб.

Если я люблю эти предметы, если я ищу их, пусть бог покарает меня еще чем-нибудь худшим… Поэтому я намерен употребить все усилия, чтобы отклонить от себя эту чрезвычайную почесть и летьть обратно к вам»

Як відомо, київські вчені, шанувальники Феофана Прокоповича, і не думали відмовлятися від підвищень по щаблях духовної кар'єри. Не відмовився від цього і Кониський, ректор Київської академії, а потім епіскоп Білоруський, і Самуїл Миславський, який від ректор­ства в академії піднявся в 60-х роках до єпіскопського сану в Бєлгороді, а потім, одержавши митрополію в Києві, умів жити у злагоді і з синодом, і з Катериною II.

Отже, з переселенням Феофана Прокоповича до Петербурга центр боротьби із невіглаством, із засиллям церкви, із духівництвом переміщується на північ.

Прокопович великою мірою прислужився до того, що в російській літературі стався крутий поворот, гост­рий розрив із традиціями літератури, пов'язаної з релі­гійною тематикою. Без упередження він читав книги єретиків, з інтересом опрацьовував трактати атеїстів, обстоював нові відкриття в астрономії. Його бібліотека включала все найкраще, створене на той час людським генієм.

Уже від початку XVIII сторіччя в Росії визволенню державного життя, культурного розвитку з-під влади церкви служила преса, тоді як на Україні було заборо­нено видавати будь-які світські книги, журнали. Це й було однією з причин, що в Київській академії тради­ційна скам'янілість у засадах навчання поки що розхи­тувалася слабкими зусиллями одинаків і в основі своїй залишалася непорушною.

СКОВОРОДА І ЛОМОНОСОВ

У ХVІІ і особливо XVIII сторіччі вищі навчальні заклади – академії та університети – славилися не cвоїми традиціями (щодо поста­новки навчання вони завжди були оплотами церкви), а видатними ученими і філософами, які своїм авторитетом надавали навчальним закладам значення, притягальної сили. За кордон їздили навчатися не в той чи інший університет, а до того чи іншого вченого, що своїми відкриттями прокладав нові шля­хи в науці, філософії.

Таких учених правителі держав Європи наперебій намагались обирати членами своїх академій, запрошу­вали працювати до себе, дбали про створення їм кра­йних матеріальних умов і т. ін.

Ломоносов, як відомо, навчався у найвидатнішого фізика того часу – у Христіана Вольфа, якого Петро І ушановує обранням в члени своєї академії Коли перед Домоносовим постало завдання освоїти таємниці вироб­ництва оптичного скла, він їде до Саксонії на заводи Фрейберга. Ці заводи були організовані відомим гол­ландським математиком, другом Спінози, Вальтером Чірнгаузом, у послідовників якого і навчається Ломоно­сов. Набувши найновіших знань, він повертається до Росії, щоб розпочати дослідження у вітчизняній науці.

На основі досвіду своєї роботи в Петербурзькій ака­демії Ломоносов планує навчання у Московському уні­верситеті, що був створений завдяки його турботам.

Відкриття Ломоносова у фізиці, хімії, його завзят­тя, виявлене у боротьбі за організацію вивчення при­родних багатств батьківщини, заснування географічного товариства, наукових експедицій у всі кінці країни по-справжньому рішуче змітали «сміття Арістотелевої схоластики», за висловом Кониського, з якою так по­вільно і помірковано боролися у Київській академії. Академія у Петербурзі і університет у Москві завдяки Ломоносову стають вогнищами передових знань, цент­рами нових наукових відкрить, до яких звернені були уми передових людей усієї Росії. Ломоносов творчо продовжив славні традиції Феофана Прокаповича, цьо­го першого просвітителя Росії і України початку XVIII сторіччя.

Російська культура XVIII ст. представлена багатьма іменами письменників, істориків, що були переконани­ми просвітителями, та тільки багатогранний геній Ломо­носова найповніше, найадекватніше втілює у своїй літе­ратурній, науковій і освітній діяльності творчу потен­цію російського народу. Він, як легендарний велетень, своїми руками закладав міцні підмурки російської науки і російської поезії нового часу. Прекрасно сказав про нього О. Герцен: «Цей знаменитий учений був типом росіянина як своєю енциклопедичністю, так і гостро­тою свого розуміння»

Петербурзька академія стає дослідною лабораторією, де піддаються уважній перевірці усталені відомості з законів хімії, геології, фізики. У ній з'являються гіпо­тези і рішення складних проблем. Це дивує і захоплює учених Заходу. Відомий німецький фізик Ейлер писав президентові Петербурзької академії Кирилові Розумовському: «Тільки бажати треба, щоб усі інші академії були спроможні показати ті ж винаходи, які показав п. Ломоносов…», «Ломоносов робить честь не тільки імператорській академії, але і своєму народові»^[4]. Та не всі вчені однаково приймали гіпотези і відкриття Ломо­носова.

Досить згадати захоплений відгук О. Радіщева про геніальність Ломоносова як поета і його ж таки необіз­наність з Ломоносовим як вченим: «Багато днів життя свого провів він у досліджуванні істин природознавства, йде хід його був ходом послідовника»

1 А. И. Герцен. Собр. соч. в тридцати томах, т. VII. М., Изд-во АН СССР, 1956, с. 188.

Трактати Ломоносова зовсім не популяризувалися, вони друкувалися тільки у «Новых комментариях Пе­тербургской академии» (1750, I т.; 1753, II т.), хоч могли б бути видрукуваними в «Ежемесячных сочинениях», що розходилися значно ширше, будучи одним із дже­рел відомостей для більшості читачів тодішньої Росії. А коли врахувати боротьбу, що велася проти Ломоно­сова в академії, то стає зрозумілим, чому праці його могли бути невідомі навіть О. Радіщеву. І Скрізь по навчальних закладах Росії ширилася слава Ломоносова як автора російської граматики, риторики, письма про правила російського віршування. Одразу по виході цих робіт у світ у навчальних закладах вони запроваджуються і як підручники. Вольфіанську ж фізику викладали за Бавмейстером, Вінклером, а не за підручником вольфіанської фізики, перекладеним Ломо­носовим. Тільки інструкція Самуїла Миславського, єпіскопа Бєлгородського, Харківському колегіумові 1769 року «Про те, як і чому саме в одному колегіумі навча­ти» рекомендувала працю Ломоносова: «Вольфіанську експериментальну теоретичну фізику з німецького пер­шотвору на латинській мові скорочену, а на мову ро­сійську перекладену Михайлом Ломоносовим 1746 року. Деякі промови Ломоносова про фізичні речі, а саме: ,про явища повітряні, що походять від електричної сили, про походження світла, слово, що являє собою нову теорію про кольори, промову про народження металів від струсів землі та інші цим промовам подібні»^[5].

1 А. Н. Радищев. Полн. собр. соч., т. І.М. – Л., Изд-во АН СССР, І 938, с. 390.

Ця інструкція, як бачимо, з великим запізненням пропонує до вивчення відкриття Ломоносова у галузі природничих наук. Інструкція з'явилася мало не через вісімнадцять років після опублікування вченим згаданих праць, тоді як поетичні твори вченого і його трактат про вірш вивчалися у Київській академії одразу по їх написанні у 40-х роках. Уже згадуваний Козачинський вітав 1743 року Єлизавету Петрівну у Києві одою, на­писаною не силабікою, а ямбами.

Не міг не знати творів Ломоносова і Сковорода. Про це свідчить напрям курсу піїтики, що читав він його у Переяславському колегіумі.

Прийнявши з трактату Ломоносова основну думку про неприродність силабічної системи віршування для мови російської, він шукав розмірів, властивих україн­ській народній творчості, як це слушно довів у своїй книзі П. М. Попов^[6]. Шукання природних для народної поезії ритмів властиве збірці «Сад божественных пьсней».

Свідченням того, що філологічні твори Ломоносова Сковорода знав, є і роздуми українського мислителя про слово «бог». Ломоносов говорить про обожнення річок слов'янських народів, згадує Дон, Дунай, Буг, назви яких залишилися в піснях. Річка Буг більше і дов­ше за інші річки обожнювалася. Він гадає, що сама назва «бог» походить від імені цієї річки. Філологічні здогади Ломоносова викликали у Сковороди інтересні філософські опосередкування, осмислення: «Может быть, отсюду родилось и имя сіє «бог», что движенія вселенную, движущаго так, как ріки текущія, есть бьг непреривный»^[7]. Вважаючи істиною те, що основна закономірність життя природи – рух, «бег», Сковорода допускає, що людям на ранньому етапі розвитку зако­номірності природи відкривалися через образи речей, явищ.

Про відкриття Ломоносова в науці Сковорода міг читати у випусках «Комментариев» академії за 1750 – 1753 рр.( де були видрукувані наукові трактати Ломоно­сова, що їх прихильно зустріли Вольф, Ейлер та інші фізики Заходу. Це такі спеціальні наукові статті: «Роз­думи про причини тепла і холоду», «Досвід теорії пруж­ності повітря», «Дисертація про дію хімічних розчин­ників узагалі», «Про дію повітря, помічену у руднях», «Додаток до роздумів про пружність повітря», «Анемо­метр, що показує найбільшу швидкість вітру», «Про ме­талевий блиск».

Хоч ці праці не несли спеціальних філософських роздумів і могли бути цікавими тільки фізикам і хімі­кам, хоч мали тільки похідне відношення до думок Ско­вороди про безначальність природи, проте вони утвер­джували, розширювали відомості, що їх міг здобути Сковорода із Бавмейстерового й Вінклерового підруч­ників фізики і з творів відомих фізиків та природознав­ців. Ці твори (праці Р. Бойля, П. Гасенді, X. Вольфа тощо) були в бібліотеках Київської академії і Харків­ського колегіуму. Так, знаючи з праці Р. Бойля про стиснення газів, Сковорода із статті Ломоносова «Досвід теорії пружності повітря» міг винести нові поглиб­лені уявлення про властивості атмосфери. Це дало йому можливість закономірності, властиві повітрю, пере­творити в образ для порівняння-видимого й невидимого, але суттєвого в явищах природи.

«Не по воздухь ли опираются птицы? Он твердье жельеза. Однак деревямую стьну всяк скорье прийтить может. А воздух почитают за пустошь. Для чего?

Для того, что не столько он примьтен. Стену скорье ощупаешь, скорее различный краски усмотришь. А воз­дух не столько казист, однак крьпшій камня и жельза. А нужен столь, что дхнуть без его нелзя. Вот в самых мьлочах ошибаемся и слабьйшее вещество за дьйстви-тельнъйшее почитаем. Почему? Потому что стена грубее и нашим очам погуще болваньет, как уже сказано, а воздух сокровеннъе, и кажется будьто в нем ничего силы ньт, хотя корабли гонит и моря движет, дерева ламлет, горы крушит, вездь проницает, и все снедает, сам цел пребывая. Видишь, что не такова природа есть, как ты разсуждаешь. В ней то силнье, что непоказньё»1.

Сковорода як філософ будує своє уявлення про світ, про його закономірності на основі передових досягнень природознавства, фізики, хімії, астрономії, хоча сам і не вдається до детального розгляду теорій передової науки того часу. З творами Ломоносова він міг познайомити­ся тоді, коли вже його погляди були сформовані, і від­криття вченого тільки підсилили новими фактами його розуміння безначальності природи.

Ломоносов не був, як належало, визнаний за життя у науці, Сковорода – у філософії. Чому так сталося? На це питання Г. Плеханов відповідає так: «Видатні уми, подібно до книг, мають свою долю. І не можна сказати, що долю свою вони кують самі. Вона визнача­ється тією роллю, яку відіграє їх Батьківщина у плані культурного розвитку людства. Він (Ломоносов.-А. Н.) був першою російською людиною, що не мала ні за кордоном, ні у себе вдома того впливу, який, здавалось би, по праву належить їй як людині виняткових здібностей» 2.

Ломоносов і своїми відкриттями в науці, і виступає  в журналах уперто й послідовно намагався зруйнути зневажливе ставлення до російської національної Культури. 1755 року на сторінках наукового журналу, Що видавався у Голландії французькою мовою, Ломоносов умістив відповідь своїм зарубіжним критикам, які звикли нехтувати всім, що йде із Росії. Відомий дослідник творчості Ломоносова Морозов Про цей факт говорить: «Виступ Ломоносова відбив те Справедливе національне обурення, яке згодом змусило І О. С. Пушкіна сказати, що російський нарад все ще становить «вічний предмет невігласних наклепів Письменників іноземних»^[8].

Якщо долю Ломоносова визначили умови культур­ного розвою тодішньої Росії, то це ще більшою мірою 'Стосувалося Сковороди, людини з України, з безправної «а той час провінції, звідки неймовірно було почути передову філософську думку.

V Уголос заявити про свої думки, що йшли врозріз із панівною ідеологією, мислячій людині не було мож­ливості ні в усній проповіді, ні в друкові, бо всевладна –духовна цензура синоду пильнувала міць феодальних устоїв.

' Про цю історичну несправедливість говорила в кінці минулого століття дослідниця О. Єфименко: «Ско­ворода як мислитель надто довго і надто несправедли­во був цілковито забутим… Коли б хвилі житейського моря з їхнім безперервним міражем все нових строкатих і все захоплюючих інтересів знову не захлинули цієї постаті, якій не пощастило у свій час високо і яс­краво викинути свій прапор!»1.

Сковороді по праву належить визначне місце серед філософів XVIII ст. Його думки про закономірності розвитку природи, його діалектичне розуміння про­цесів розвитку не могли б не привернути уваги до себе, якби вони були тоді ж видрукувані. У зв'яз­ку з нестерпними умовами духовного життя Сковорода змушений був тільки своїм друзям дарувати свої трак­тати, тільки серед них проповідувати свої ідеї, дбаючи, щоб не потрапили вони у «невьрныя руки» 2. Лише коло друзів Сковороди, колишні учні по колегіуму знали його твори, зберігали їх, переписували, жадібно ловля­чи кожне слово мислителя.

Жодний твір Сковороди не був видрукуваний за життя філософа. І по смерті мислителя спогади й оцін­ки його діяльності більше стосувалися його дивовижно­го життя, його монолітної незламної натури, відвертої в своїй критиці найосвяченіших авторитетів – від книг святого письма до представників найвищого ієрархіч­ного достоїнства світських та духовних владарів.

І тільки через сто років після смерті Сковороди (саме з 1894 року – року видання його творів) починає­ться активне вивчення спадщини філософа.

Так само було і з відкриттями Ломоносова у галузі фізики і хімії. 1865 року у соту річницю від дня смерті Ломоносова лише розпочинається робота над архівами геніального вченого. Але то були перші кроки. Розквіт інтересу до творчості і Ломоносова і Сковороди припа­дає на радянський час.

Отже, у питанні про можливість впливу Ломоносова на філософські, громадсько-політичні погляди Сково­роди не можна йти за зовнішніми, так би мовити, хро­нологічними ознаками. Ломоносову тільки 1745 року присвоюють звання професора, а Сковорода 1743 року вже був у Києві. Не можна також приписувати обсяг теперішніх знань про Ломоносова його сучасникам.

Спільною для Ломоносова і Сковороди була віра в могутні творчі сили народу. І Ломоносов, і Сковорода вважали за щастя труд, корисний для суспільства. «Для пользы общества, коль радостно трудиться»,– говорив Ломоносов.

Український філософ прагнув розбудити народ, адже у ньому, як у кремені, вогонь непомітно «притаился», «будьто свьтозарная искра»', треба лише його викре­сати. У народі, що перебуває ніби уві сні, є невичерпні творчі сили. їх тільки треба розбудити Тоді народ стане творцем духовних цінностей.

Ломоносов також стверджував віру в творчі можли­вості народу Росії своїми науковими відкриттями і за­певняв, що

Сковорода, як і Ломоносов, ненавидів клерикалів, гостро висміював їх фальш, фарисейство, зажерливість. Вони обидва плідно наслідували у цьому напрямкові Прокоповича.

Спільне у світогляді обох мислителів зумовлювалося тим, що вони були найбільш виразними гумані­стами, яскравими просвітителями своєї доби. Але в той же час вони були надзвичайно різними, і шляхи, якими простував кожний із них до істини, були несхожими, і Григорій Сковорода, т. І, с. 420.

Творчий неспокій Ломоносова вів його стежкою на­уки. У питаннях філософії Ломоносов не вступає у су­перечку із своїм учителем Вольфом, він цілком довіряє і теорії «благополучия народного», яке має забезпечити народові освічений монарх. Ця віра не покидає Ломоно­сова все його життя.

А Сковорода у питанні про народне щастя виходить із історичного досвіду свого народу, вірить, що народ може бути щасливим тільки у вільному від тиранів су­спільстві.

Г. Сковороду цікавлять саме філософські питання. І Його вабить любомудрів. Він теж шукає істину, правду, але таку істину, яка пояснила б загальні закономірно­сті буття природи і суспільства. Досягнення природни-ічих наук він вбирає у готовому вигляді, щоб грунтовні­ше розв'язати питання першопричини усього сущого. На"тернистому шляху в наближенні до істини йому стає на заваді «святе письмо», і він, довіряючи силі людського розуму, йде війною проти одвічних догматів релігії.

Різні сторони людського пізнання були в полі зору мислителів, але ці сторони такі важливі, що не можна віддати перевагу будь-якій із них. Одне безсумнівно, що Ломоносов багато зробив для розвитку російської на­уки, він є наріжним каменем культури Росії тієї доби і подальших віків. Добре сказав про нього Пушкін: «Ломоносов створив перший російський університет, він, краще сказати, сам був нашим першим університе­том» 1.

СЕРЕД КНИГ

Одною з важливих проблем в дослідженні твор­чості українського мислителя є вияснення можливих джерел ознайомлення Сковороди з філософськими ідеями античного світу й ідеями XVII-XVIII сторіч. Що міг знати на свій час Сковорода з історії філосо­фії? Із джерел, якими міг користуватися філософ, особ­ливо важливими слід вважати бібліотеки Київської ака­демії й Харківського колегіуму. Відомості про ці бібліо­теки дійшли до нас уривчасті, неповні. Бібліотека Київ­ської академії згоріла у, 80-х роках XVIII сторіччя разом ІЗ каталогом. Поповнювалася вона і до пожежі, і після в основному за рахунок дарчих книг, що поступали від Викладачів академії і представників вищого духовенства.^[9] Збереглися так звані дарчі акти, вони й орієнтують нас, які галузі людських знань були представлені у біб­ліотеках XVIII ст., зокрема у бібліотеці Київської академіі.

Доповнюють картину приватні бібліотеки Феофана Прокоповича Арсенія Мацієвича2, Лаврентія Кор-дета3. Як правило, у всіх бібліотеках переважали книги латинською мовою, видані по таких західно-європей­ських видавничих центрах, як Амстердам, Лейпціг, Франкфурт, Вітенбург, Гамбург, Братислава, Венеція тощо.

Авторами цих книг були «отці» церкви з католиць­кого й православного богословія. Чимало було в бібліо­теці і книг античних письменників, філософів, багато творів Еразма Роттердамського, «Орега отпіа» є у всіх бібліотеках, зокрема у бібліотеці Харківського колегіу­му у численних виданнях і примірниках. Про бібліотеку Харківського колегіуму мова йтиме далі. Особливо пов­но представлена сучасна філософія у бібліотеці Проко­повича. Тут є твори і найвидатніших засновників нової церкви та єретичних вчень. Від Меланхтона, Мартіна Лютера, Кальвіна до Соція, Кампанелли, а також Дж. Бруно, Галілея, Бекона, Фонтенеля, Гоббса, Гроція, Декарта, Локка4 і навіть безбожника Спінози.

Філософські погляди Сковороди грунтуються не тіль­ки на матеріалістичній думці античного світу, а вбира­ють у себе й новий напрямок мислення, породжений досягненнями в науці – астрономії, природознавстві, філософії, у техніці.

XVIII століття в Росії характеризується посиленим інтересом до етичних питань, що дістали розвитку в ан­тичній філософії. Пояснюється це тим, що рух визволення з-під влади церкви, почавшись на Заході ще в XVII ст., став і в Росії одним з провідних, набувши сили а петровських реформ. Природно, що з'явилася потреба теоретично обгрунтувати принципи моралі, етики поза християнською релігією.

Цей процес мав величезне значення у розвиткові єв­ропейської культури. Фейербах відзначав, що неухиль­ним завданням людства у XVIII ст. було досягти розу­міння незалежності етики від релігії: «Збагнути етику самостійно було священним завданням людства; усі сто­ронні теологічні уявлення викривлюють, забруднюють, затьмарюють її. Тому тільки у Канта і Фіхте, коли філо­софія на благо собі і на благо всьому людству стала мислити себе самостійно, незалежно від теології, етич­на ідея виявилась у всій її чистоті і ясності»

Епікур, Сократ, філософи дохристиянської доби і їх етичні нормативи старші за християнські, проте вони обстоюють позитивний ідеал людини, якій властива і любов до ближнього, і вірність у дружбі, і зневага до розкошів, і підкорення своїх прагнень вищим духовним інтересам.

Отже, антична філософія давала дуже вагомі аргу­менти для полеміки з церквою. Церковники доводили, що без виховного впливу церкви, християнської віри зруйнуються моральні основи суспільства, людина стане аморальною. І треба відзначити, що в боротьбі за ви­вільнення людського розуму від тенет релігії, яку вели філософи-енциклопедисти, велику позитивну роль віді­гравала антична філософія. В Росії у XVIII ст. широко популяризували філософію давньої Греції і Риму.

1 Людвиг Фейербах. Собр. произв. в 3-х томах, т. З, М„ 1967, с. 98.

Поширенню античної філософії сприяв в той час і розвиток літературного життя. П'ятдесяті роки – це розквіт класицизму в російській літературі. Вивчення творчості Сумарокова, Тредьяковського, Ломоносова, Хе­раскова не тільки дає багатий матеріал для розуміння класицизму в російській літературі, а й розкриває філо­софсько-етичні уподобання часу. Настановою багатьох, трохи не всіх, жанрів літератури періоду класицизму було «проповідувати доброчинність», вчити «наслідуван­ню великих дій». Джерелом наслідування була невичерп­на скарбниця античної літератури, античної міфології. Перенесення дії в античний світ давало можливість абстрагуватися від дійсності, сприяло створенню ідеаль­ного середовища, в якому суспільний образ стає виразни­ком загальних суджень. Герої класицистичної літератури діють логічно, у згоді з переконаннями, розум пере­магає палкі почуття. Доброчинність панує над злочин­ністю. Питанням виховання доброчинності, взаєминам людини і суспільства було присвячено багато літератур­них творів, журнали рясніли статтями, в яких виразно відчувалося прагнення пропагувати прекрасне за мораль­но-етичними принципами античної філософії. Це було закономірним явищем, бо про крайню розбещеність дво­рянства, особливо придворної знаті, писав як про загаль­новідоме явище 1773 року в листі до сестри Денис Фонвізін: «Розбещеність тутешню й описувати годі»

Звернімося до деяких статей з журналу «Ежемесяч­ные сочинения», що почав своє існування 1755 року. Вони здебільшого дидактичного характеру, а за автори­тети їх авторам служать філософи античного світу. Тут і «Розмова про обов'язки людини Сократа з Евагором»^[10],

1 Д. И. Фонвизин. Собр. соч., т. 2. М.– Л., Гослитиздат, 1959, с. 338.

Думки морально-повчальні» (без підпису), де пропо­нуються погляди стоїків, зокрема Епіктетові: «Коли іже хочеш бути бідним, то не бажай бути багатим. Не той багатий, хто багато маєтків має, але хто не бажає нічого зайвого. Хочеш панувати у великому світі, пануй ІЈпершу в малому, тобто володій сам собою»^[11]; тут і УЇЛист про дружество» – вибірка з 3-ої книги Ціцерона уЧіа підписом А. Н.^[12], тут і Арістотелева праця «Про громадянську організацію», книга II, переклад з грецької^[13], ] «Лист про користь вправ у сільському житті» з посиланням на античних письменників, зокрема на Ціцерона, який залишив місто, щоб жити усамітнено серед «природи^[14], і розмова між Сократом і Ксенофонтом^[15], і стаття під назвою «Храм земного звеселення», в якій на « перший план висуваються заклики: «Пізнай самого себе», «Чужинче, будь добрим і зневажай багатство (напис на храмі)6, віршована «Похвала пастушому життю»^[16] та багато інших.

Намір усіх перекладів з античних авторів і компілятивних статей із посиланням на Сократа, Горація, Сенеку, Епіктета – довести, що щастя не в здійсненні усіх фізичних бажань людини: «Безперервна насолода також неможлива, як безперервний рух. Машину треба заводити для ходу, а робота заводить душу для почуття і нових насолод. Бути щасливим – бути вірним виконавцем » природних мудрих законів, а оскільки вони засновані на загальному добрі протилежні злу, то бути щасли­вим – значить бути добрим» '.

Проблема щастя у цих статтях ставиться й розв'я­зується як проблема етична поза соціальною практикою людини. З'являється цілий ряд порадників, як треба жити, щоб бути щасливим: «Шлях до щастя», «Наука, як щасливим бути», «Путівник до істинного людського щастя», «Розмова про щастя». Іноді слова «щастя» немає в заголовкові, але йдеться саме про норми поведінки, що мають зробити людину щасливою. Такий характер но­сить переклад з французької мови: «Енциклопедія, або зібрання повчальних думок і міркувань про різні мате­рії, складена за алфавітом і з французької на російську перекладена колезьким асесором Іваном Приклонським» 2. У цій енциклопедії пропагується як найпотріб-ніше для щастя «пізнання самого себе». У цьому порад­никові головним чином коментуються ідеї Епїктета, Сократа, Сенеки, але є цитати і з нових філософів – Делябрюєра, Бекона тощо.

Такого ж типу «Усамітнений роздум сільського жи­теля», написаний 1770 року Прокудіним. Певна відмін­ність цього роздуму від попереднього напуття полягає в тому, що автор стверджує справедливість християн­ських етичних постулатів за допомогою цитацій як з античних філософів, так і з філософів-сучасників. У Прокудїна ми зустрічаємо думки Делябрюєра, Корнелія, Мольєра, Буало, Фонтенеля і, як каже автор, «нині

1 «Разговор о счастья,– оно везде или нигде»

шанованих вчених творців як: Деламбер, Дідро, Руссо І Вольтер та російські автори п. Ломоносов і п. Сума­роков»1. Висновок цього твору – одвічна і властива АЮдині доброчинність особливо квітне в самотині на ЛОні природи.

Тенденція вважати людську природу одвічно добро– ' чинною виявлялася не тільки в тому, щоб ілюструвати Іро думку прикладом життя античних мудреців, а й при­тягати ширші паралелі. Так, у перекладі з французької Мови книги «Китайський мудрець. Наука жити благопо­лучно в суспільстві»2 із додатком «Розміркувань євро­пейського мудреця про закон християнський» Руссо йшлося про етичні норми народів Азії у глибокій давнині.

У цій книжці, виданій ніби з рукопису, знайденого у Тібеті й написаного у найдавніші часи, подаються Морально-етичні поради, великою мірою подібні до хри­стиянських, а також до етичних принципів стоїків. Цим стверджувалася думка, що люди за всіх віків, люди усіх рас прагнули тієї ж істини. Додаток до книги, написа­ний Руссо, трактує цю ж ідею, але віддає перевагу етиці євангельській, що, на його думку, не має собі рівних і є найкристальнішою з усіх істин. «Євангеліє – це боже­ственна книга, найпотрібніша християнству… Достемен­но Сократ жив і вмер, як мудрець, а Ісус жив і вмер, яко бог» 3, – пише Руссо.

Витримав три видання (1772, 1780, 1790) путівник для. юнацтва, приписуваний видавцями XVIII століття

31

славетному Вольтеру, «Путь Счастья человеческого» У путівникові е переднє авторове слово: «Назва цієї книги досить розкриває мій намір. Не перший я вида­вець таких правил: достатня кількість їх вийшла в світ. Але оскільки вони якоюсь мірою діють на користь юна­цтва, то за благо маємо і ми свою послугу зробити для суспільства»2. Повчання тут подається у афористично-декларативному вигляді, без будь-яких посилань на авто­ритети. Поради характеризуються не стільки обгрунто­ваністю сентенції, що має керувати вчинком людини, скільки категоричним імперативом до певної дії. На­приклад: «Воздай своєму творцеві (богові.– А. Н.) належне», «Довго роздумуй раніш над розпочатою то­бою справою», «Вступай у дружбу тільки з чесними людьми», «Не жартуй ніколи над вірою», «Будь вдячним. Вдячність – мати всіх доброчинностей», «Будь догідли­вий, увічливий, скромний, привітний». У такому плані звучать усі 67 порад. За цими порадами людина має уни­кати конфліктів, має пристосовуватися до щоденних по­бутово-суспільних норм, і, коли вона свято наслідуватиме їх, то легко пропливе між усякими скелями й підводним камінням, що ним сповнене життя. Автор повчає молодь схилятися перед авторитетами, зберігати «істинну віру», через яку «молитви доходять до престолу Всевишнього». Від цих порад віє пристосовництвом, і годі в них шу­кати шляхів до пізнання істини. Вони швидше нагаду­вали тодішні «правила доброго тону», що більше сприя­ли збереженню традиційних устоїв суспільства для світської молоді, ніж розкривали філософсько-етичні критеріі поведінки людини.

Якщо придивитися до такого роду сентенцій, порад .приписів, що проголошувалися у більшості журнальних статей і в окремих виданнях XVIII сторіччя, то передусім перед нами постає образ людини, до якої звернені ці поради. Це людина «взагалі», позбавлена історичної конкретності, як і герої переважної більшості творів класицистичної літератури, але є в цьому образі на красномовна деталь: цей герой – особа, що забезпеечена матеріальними благами або ж за всяку ціну прагне їх здобути. Отож автори, дбаючи про неї, оберігають і від нудьги, невдоволеності життям. Тому труд пропа­гується як лікувальний засіб. Потреба морально і фі­зично оздоровити людину, що від неробства т всіляких ;насолод нудиться світом, на той час була дуже гострою. «Нудьга більше за все мучить тих людей, якісвоїми громадськими зв'язками з суспільством виходять з-під влади закону природного…»1. Тому поряд із дуже виразними філософсько-етичними постулатами сократівського на­пряму виступають помірковані, пристосовані до аристо­кратичного середовища етичні принципи стоїків. «Пра­цюй, живи і розкошуй», – такий є припис природи. Хлібороб, ремісник кориться йому, працює і не знає нудьги. Праця, відпочинок, розвага як три головних «епохи» його життя з'єднуються між собою і не зали­шають у ньому ніякої порожнечі»^[17].

Це приписи для кола тих людей, що переситилися розкішним життям, зазнали мінливої уваги фортуни, людей, що не знають праці з необхідності, що заздрять хліборобам-кріпакам, ігноруючи їх лиху долю в суспільстві. Найвиразніше етичні ідеали сформульовані в то­му ж порадникові в образі такого ідеалу життя: «Най­краще для мене,– зазначав автор,– є середній стан між заможністю і нестатками, між вельможністю і низьким станом… Дивлячись на пишні палати, думаю: «Тут по­чуття занадто зніжене для сильної насолоди», дивлячись на селянську хату, кажу собі: «Тут почуття надто грубе для ніжних насолод». Але красивий чистенький буди­нок завжди являв моїй уяві картину можливого щастя, особливо, коли бачу на вікні квіти, а коло вікна гарнень­ку жінку за рукоділлям, за книжкою, за арфою. Там, здається мені, живе любов і дружба, спокій і душевна веселість»

Крім літератури дидактичного спрямування, що ши­роко популяризувала ідеї античності, виходили книжки умоглядного філософського характеру, зрідка – книжки з історії філософії, хоч останніх було значно менше. Досить назвати перекладену з латинської 1766 р. книгу «Основи розумової морально-повчальної філософії» І. Н. Гейнекція; перекладену 1759 р. Григорієм Полетикою книгу філософа-стоїка Епіктета; видану 1718 року в Петербурзі працю Самуїла Пуфендорфа тощо.

З найбільшою повнотою і в систематизованому ви­гляді етичні ідеї античних філософів подані Гейнекцієм у книзі «Основи розумової і морально повчальної філо­софії». Тут зібрані думки Сенеки, Епіктета, Сократа, Платона, Піфагора, Епікура та інших. В авторовому ви­кладі спостерігається виразна тенденція критично ста­витися до філософів-матеріалістів. Зокрема гостро кри­тикується Епікур. Наведемо зразок Гейнекцієвої інтер­претації нової філософії, зокрема вчення Гоббса, Гро­ція

Разговор о счастьи…, с. 69 – 70.

і Пуфендорфа: «Фома Гоббзій (Гоббс), Гуго Гроцій Самуїл Пуфендорф право природне виводять від початків суспільства. На думку Гроція, для того жити треба із натурою суспільства у згоді, що се властиве святості, божій, а за Гоббзієм для того, щоб не сталася війна всіх усіма. За Пуфендорфом – тому що цього вимагає «воля божа». Це трактування не позбавлене дотепності, воно близьке до об'єктивного коментування вчення названих мислителів. Про Декарта І. Гейнекцій пише: «Картезій (Декарт), однак, не всіх переконав своїм… вченням в му, що всі тварини, крім людини, не мають почуття що вони є тільки машини, що не мають внутрішнього управителя»

5,Отже, характерним для літератури XVIII ст. з етич­них питань було прагнення виправляти звички розбеще­ного, деморалізованого дворянства. Такого типу книжки Мала і Київська академія2, і Харківський колегіум3. Фони могли бути предметом уваги як викладачів, так і студентів, міг читати їх і Сковорода.

«DE LIBERTATE»^[18]

новою й новітньою тогочасною філософією янайомляться в Росії в оригіналах і перекла­дах. Ще в першій половині XVIII ст. перекла­дено кілька разів Пуфендорфа, Локка. Тре-дьяковський переклав Бекона, Кантемір – про чисельність світів» Фонтенеля, а в 70-х роках Козельський перекладає статті з Великої францу­зької енциклопедії. З'являються переклади з Вольтера (окремі статті про славу, про душу). Але перекладались в Вольтера і Руссо до останнього десятиріччя XVIII ст. тільки твори, що не заперечували християнських істин, а навпаки стверджували їх, як, наприклад, уже згадувана стаття Руссо.

У другій половині XVIII ст., на яку припадає діяль­ність Сковороди, у тодішній Росії стають популярними ідеї енциклопедистів. Особливої популярності набува­ють твори Вольтера. Знать на чолі з самою Катери­ною II пишалася обізнаністю з іменами вчених філосо­фів як еталоном освіченості. Та захоплення імператриці творами французьких енциклопедистів зовсім не значило, що ідеї філософів-матеріалістів в результаті ставали її переконаннями. Ідеї провісників французької революції, ідеї рівності і волі, зрозуміло, не викликали у панівних верств Росії прагнення запровадити їх у життя. Фран­цузькі енциклопедисти були пропагандистами нового ладу, що стверджував право людини на волю, в якому не було місця релігії. Вольтерів заклик, скерований проти католицької церкви, – «Розчавите гадину!» – був прийнятий освіченою частиною французького суспільства, знаходив підтримку широких мас.

Енциклопедисти пропагували такі державні форми, які забезпечили б поставлені ними конечні цілі у пере­будові суспільних порядків. Неабияку роль для просві­тителів XVIII ст. відіграла надія на широко освіченого монарха, що мав би втілити в життя ідею створення ща­сливого суспільства. Та ця надія була марною.

Дідро у свій приїзд до Петербурга, незважаючи на те, що освічена монархиня засипала його царськими милостями пересвідчився в цьому.

Катерина II, склавши наказа, у якому реалізувалася одна із ідей енциклопедистів, а саме – ідея створити закони, яким мали б підлягати всі громадяни держави, у тому числі й монарх,– швидко сама відмовилася від нього, заборонивши підлеглим навіть читати його. Ба­жаючи зміцнити свою опору – дворянство, вона по­дбала про остаточне закріпачення селян на Україні.

З цього приводу дуже влучно писав О. К. Толстой:

«Madame, при вас на диво порядок расцветает,– писали ей учтиво Вольтер и Дидерот.– Лишь надобно народу,

ну і залишила її у пожиттеве користування філософу, навіть ви­платила йому жалування як бібліотекареві за 50 років наперед. (История русской литературы, т. IV. Литература XVIII в., ч. 2.

І недарма, посперечавшись якось з Дідро, Катерина сказала: «Ви працюєте на папері, який усе терпить. Між тим, як я, бідна імператриця, працюю на людській шкірі (дворянській, малося на увазі.– А. Н.), яка набагато чутливіша» 3.

В цей час у Росії з'являється багато перекладів книг знаменитих мислителів. Але ширяться не тільки пере­клади, а й списки з оригіналів. Європейські мислителі знаходять в Росії своїх прихильників серед найкращих представників російського суспільства. Д. Фонвізін, М. Новиков, Я. Козельський і найпослідовніший із них О. Радіщев поширювали й поглиблювали визвольні думки, проголошені енциклопедистами. По-різному, не з однаковою мірою послідовності вони обстоювали революційно-демократичні ідеї, але передусім засуджу­вали найганебніший інститут, насаджуваний і стверджу­ваний державою – рабство-кріпосництво.

Далеко не про всіх письменників-просвітителів мож­на сказати, що вони рішуче заперечували кріпосництво. З одного боку, вони були прихильниками просвітитель­ських ідей, а з другого – визнавали непорушність монар­хічного ладу і кріпосницьких взаємин, залишалися в житті послідовними дворянами, поміщиками.

І Кантемир, і Сумароков проголошували істини про рівність людей, виступали проти «злонрав'я і гордості».

На то дворяне мы, чтоб люди работали, А мы их труды по знатности глотали. Какое барина различье с мужиком? И тот и тот земли одушевленный ком; 1

Адам князей не родил, но едино чадо

Его сад копал, другой пас по полям стадо 2.

Але, виступаючи проти «крапивного семени», вони не сумнівались у справедливості інституту кріпосництва. Ішла мова про поміщика-«ізверга». «Помещик, обога­щающийся непомерными трудами своих подданных… должен быть назван не домостроителем, а доморазори-телем. Такой изверг природы, невежа и во естественной истории и во всех науках: тварь безграмотная!»3 – пи­сав Сумароков.

Характерною особливістю російських просвітителів і пізнішого покоління було пристосування вільнолюбивих ідей до овоїх соціальних умов. У житті вони залиша­лися типовими дворянами, поміщиками. Тому при наяв­ності виразних гострих формул в оцінці прав людини нікого з російських поетів-cатириків XVIII, хто б був послідовний у овоїх діях, ми не можемо назвати. Послі­довним революціонером, що у своїх висновках про по­требу революційної боротьби йшов навіть далі фран­цузьких мислителів, був лише Радіщев.

Інтерес російської громадськості XVIII ст. до філо­софсько-етичних питань, до питань матеріалістичного розуміння природи і ідей соціального перетворення сус­пільства прояснює світоглядні основи Г. С. Сковороди, творчість і діяльність якого припадає на другу половину XVIII сторіччя.

Але, оскільки уже від середини XVIII ст. Сковорода виступає з' яскраво вираженими самобутніми позиціями у питаннях філософії й питаннях соціальних, особливий інтерес становить розвиток філософських і соціально-політичних ідей у 40 –60-ті роки XVIII ст. Останні ж десятиріччя цього віку важливі для зіставлення поглядів Сковороди з поглядами російських просвітителів.

Поставивши за мету визначити можливі джерела формування світогляду українського мислителя, ми роз­глянули книги, що їх міг знайти він у тогочасних бібліо­теках.

Те, іцо Сковорода шукав можливості поїхати за кор­дон для погиблення своїх знань в уславлених європей­ських зарубіжних університетах, свідчило про невдово­лення джерелами, що він мав у вітчизняних бібліотеках. Та його пошуки істини і в чужих землях не були завер­шеними. Про це свідчить лист А. Коноровського-Сохи до Сковороди одразу після повернення філософа з-за кордону.

«Любезный друг мой, господин Сковорода! – пише А. Коноров'ський-Соха.– Писание Ваше через г. А. Тур-чановского я исправно получил. Немало радуюсь о Ва­шем прибытии в Малую Россию. Много паче печален о неудаче Вашей в Вашем странствовании». Далі він вті­шає Сковороду: «…пока силы еще в нас, а паче в те­бе не ослабевают… пролив свой источник, протекаю­щий от сердца… дождись и мене, твоего нелицепример­ного друга, который в жажде твоей сам сугубо жаждет»

Основні ж світоглядні тенденції у Сковороди уже сформувались на той час і в ставленні до довколиш­нього світу взагалі, і до суспільних явищ зокрема, свід­чення цього – його рішучість у відстоюванні своїх філо­логічних поглядів у Переяславському колегіумі, реакція на пропозицію стати викладачем Троїцької академії у Москві тощо. Ідеї, виражені у збірці поезій «Сад божественных песней», написаній у 50-х роках, теж є тому підтвердженням.

Оскільки література, що виходила в Петербурзі й Москві, передплачувалася і навчаьними бібліотеками, і власниками маєткових бібліотек, виникає питання про ступінь залежності філософсько-етичних ідей Сково­роди від розглянутої нами літератури.

У книжках та журнальних статтях зустрічаємо багато таких понять і думок, що нібито перегукуються з ви­словленими Г. Сковородою («Пізнай самого себе», «Не шукай щастя у славі, багатстві», «У труді шукай від­ради»), їх автори посилаються на античних мислителів, цитованих і українським філософом. Але така подіб­ність цілком зовня. Оригінальність Сковороди-мисли-теля в тому, що, увібравши в себе ідеї античної і нової філософії, він переплавляє їх у горнилі свого розуму. Його мозок напружено шукає шляхів щастя не для людини взагалі, не для дворянської знаті зокрема, а для народу, для уярмленої кріпосниками бідноти, для голоти.

У творах Сковороди і у названих писаннях – різні –вихідні позиції, різні соціальні ідеали. Сковорода своєю філософією не відвертає від конфлікту з суспільними

«Киевская старина», 1882, ноябрь, с. 307.

порядками, з можновладними представниками цього су­спільства. Він не закликає до такої поведінки, за якою покірність, шанобливість, додержання у всьому золотої середини і є шлях,, що мав привести людину до щастя. Сковорода закликає до боротьби. У листі до свого улюб­леного учня він пише: «Куй собі меч! Пам'ятай, що наше життя – це безперервна боротьба» '.

Сковорода говорить про суспільнокорисний натхнен­ний «срддний труд» як зміст життя, як щастя людини. Можливість жити у «сродному» труді він розглядає як можливість бути щасливим. Сковорода вирішує питання про щастя людини не абстраговано від соціальної дійс­ності. Людина у нього або знедолений кріпак, що його людську гідність він обстоює, або це її гнобитель, кот­рий «одягається в лев'ячу шкуру», щоб успішніше про­диратися крізь «забори законів».

Шукання щастя у Сковороди – це не шлях присто­совництва до існуючих порядків, а гордий виклик га­небним кріпосницьким порядкам, що найгідніших люд­ської поваги трудівників «низводили до скотів». Це боротьба з соціальною дійсністю, де, як говорить філо­соф, «не тот прав, кто в существь прав, но тот, кто вьдь не прав по исть, но казаться правым умеет и один токмо вид правоты имьет, хитро лицемърствуя и шествуя сте­зею спасительныя оныя притчи: концы в воду. Вот ны-ньшняго свьта самая модная и спасительная премуд­рость! Кратко скажу: тот един есть счастлив, кто не прав відь по совъсти, но прав есть по бумажк+, как мудро глаголют наши юристи» 2.

Ігнорування як світських, так і духовних рангів у суспільстві було одною з форм боротьби проти кріпо­сництва у Сковороди. Ненависть І зневага до вельмож яскраво звучать у його словах: «Погорджую крезами, не заздрю юліям, зневажаю демосфенів»Любов і по­шану свою Сковорода віддає трудівникам: «Но чем не-щаснье земледьл, если с природою землю пашет? По­чему нам столь подлым кажется хлебопашество, что все оного убьгаем»2.

Якщо Сковорода вітає волю у вірші «Ое еіеегіаіе», то це не брязкання дзвінкими словами, а~ пристрасний спів борця. У ньому відчувається справжня любов до волі. Про волю як природний стан людини говорить Сковорода, виходячи з історичного досвіду українського народу. Недарма саме образ Богдана Хмельницького символізує «вольность». Богдана Сковорода вважає «вольності батьком».

Что за вольность? Добро в ней какое? Ины говорят, будто золотое. Ах, не златое, если сравнить злато, Против волности еще оно блато 3.

Як бачимо, для Сковороди воля для народу – то най­цінніше за все, що є тільки в світі.

Історія боротьби українського народу проти поль­ського шляхетського панування підказує мислителеві і ставлення до абсолютизму, хоч би й «освіченого». Не покладає надій Сковорода на монархів, царів:

О міре! Мір безсов'етньш!

Надежда твоя в царях!

'Григорій Сковорода, т. II, с. 231.

"Григорій Сковорода, т. І, с. 326.

«Григорій С к о в о р о д а, II, с. 80.

Мниш, что сей брег безнаветный, Вихрь развеет сей прах

У суспільстві, де народ протиставлений панству, де гонитва за чинами і грунтами становить зміст життя привілейованих класів, Сковорода обирає твердо й не­похитно місце з народом-трудівником:

А мой жребій с голяками…2

Саме така позиція мислителя у питаннях суспільних взаємин була тим грунтом, що на ньому проросли і якіс­но по-новому розвинулися ідеї античних філософів та ідеї просвітителів першої половини XVIII ст. їх він ви­рішував на соціальній основі, виходячи з конкретної історично-життєвої практики свого народу.

СКОВОРОДА І ЕПІКУР

Дуже важливим фактом, який свідчить про оригінальність, самобутність мислення Ско­вороди, є те, що він єдиний із просвітителів східного слов'янства XVIII ст. найглибше й найправильніше оцінив філософію Епі-кура, із увагою поставився до його, як назвав Ленін, геніальних догадок у матеріалістичному розумінні природи 3.

Під час перебування в академії до 1751 року Сково­рода, як нам відомо, вивчав грецьку, латинську, німець­ку й з особливою увагою староєврейську мови. Старо­єврейська мова, здавалося юнакові, допоможе йому роз­в'язати ті «нісенітниці», на які раз у раз натрапляв він у біблії. Здавалося, що всі прикрі безглуздя є результа­том невдалого перекладу першоджерела, але біблія ста­роєврейською мовою розповідала про те саме, що й грецькою, латинською, старослов'янською мовами.

З усією пристрастю шукача істини Сковорода заглиб– люється у вивчення античної філософії. У ній він шукає відповіді на одвічні питання буття.

Хисткі, примітивні й суперечливі пояснення похо­дження світу й законів природи, набуті із священного письма і писань отців церкви, зіткнулися з ясною, по­слідовною матеріалістичною думкою мислителів антич­ного світу. Захитався світ релігійних примар і ствер­джуваних авторитетами догматів. Для юнака істина відкривалася саме через Епікурове вчення про вічність матерії. Відважність мислителя-богоборця імпонувала й незалежності вдачі Сковороди.

Цікаво, що Сковорода з усього багатства ідей антич­ного світу не наслідує по-рабському чиєїсь думки, не приймає заради любові до філософа його помилок. Він на диво послідовний у додержуванні прислів'я еллінів: «Будь другом Платона, але хай кращим твоїм другом буде істина».

Творчо сприймаючи основні етичні норми людської поведінки, стверджувані мислителями античності, Ско­ворода, однак, часто висловлює свої зауваження, запе­речення до окремих етичних положень. Так, наприклад, він критикує розуміння стоїками постійного спокою як норми душевного стану для мудреця, бо для нього життя – безперервна боротьба. В листі до Ковалінсько-го він пише: «Отже, скажеш ти, я вимагаю разом з стої­ками, щоб мудрець був зовсім безстрасним. Навпаки, в цьому випадку він був би стовпом, а не людиною» 1. В іншому листі він так деталізує цю думку: «Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а жит­тя – це рух» 2.

У питаннях етики він звертається до ідей Сократа, Епікура, стоїків (найбільше Епіктета), а в основному питанні філософії він із Епікуром.

У російській періодичній пресі середини XVIII ст., як ми мали нагоду спостерігати, дуже часто зустрічаю­ться статті, що коментують філософів античного світу або подають переклади уривків із творів Сократа, Епік­тета, Арістотеля та ін. Та серед них майже зовсім не зу­стрічається ім'я Епікура, найвидатнішого атеїста дав­нього світу, що був прибічником поширення науки, яка, на його думку, й приведе до знищення забобонів і мар­новірства.

Аби переконатися в тому, що зародки критичного мислення в напрямку боговшанування й розуміння при­роди як вічної, ніким не створеної, у Сковороди йдуть саме від Епікура, досить переглянути, як трактує Епі­кура Сковорода і як оцінювалася філософія Епікура у тодішній філософській літературі.

Уже згадуваний історик філософії І. Г. Гейнекцій критикує Епікура за безбожність і засуджує його мо­рально-етичні принципи: «Погрішив Епікур тим, що міркував про бога як про істоту, яка до нього не має відношення. І тому не віддавав йому ніякого богопочитання»; «Погрішив Епікур і всі його наслідувачі тим, що вони найвище добро вважали в безпечальності» Щоб довести, що Епікур помилився у своєму безбожжі, Гейнекцій посилається на платоніків, а також на Піфа-грра, який розумів добро в подобі божій.

Блаженство бога Гейнекцій стверджує посиланням на Климента Александрійського, а Епікурову етику вва­жає «аморальною».

Цікаво, що навіть такі найпередовіші уми Росії по­чатку XVIII ст., як, наприклад, Кантемір, викривлено трактували Епікурову етику й заперечували його мате­ріалістичне пояснення світу. Так, говорячи про іоній­ського античного поета Мімнермуса, Кантемір вислов­люється дуже недвозначно про Епікура: «Сей віршо­творець крайнє блаженство вважав у сластолюбстві… Одним словом, у насищенні усякої похоті: таку думку років через 300 після нього обгрунтував був Епікур, фі­лософ, начальник секти епікурейської»2. Зневагу у Кан-теміра викликає і Епікурове матеріалістичне розуміння природи. Він з обуренням відкидав її безначальність: «Матерія – мерзенна, матерія сама по собі інертна. Тільки воля божества приводить її до руху. Усі фі­лософи Епікурової секти такі слабкі в своїй неста­лості, що вони з жодного боку ясним доказом ствер­дити не можуть, визнають атоми вічні, а від чого, не знають» 3.

Але не тільки Кантемір так думав того часу. Харак­теризуючи ціле XVIII сторіччя, Плеханов писав: «…Ка-

1 И. Г. Гейнекций. Основание умственной и нравоучи­тельной философии, с. 294, 313.

1 А. Д. Кантемир. Соч., письма и избр. переводы, т. I. Изд. и ред. Ефремова, СПб., 1868, с. 334-335.

жучи про фізико-теологічний доказ існування бога (що його пропагував Кантемір,– А. Н.), треба пам'ятати, що йому взагалі пощастило у ХУІЦ сторіччі, і на це була своя причина… З точки зору старих уявлень навіть і цей половинчастий погляд повинен був уявлятися жахливим.

Колишній прибічник Петровської реформи М. П. Ав-рамов вважав за злочин визнання Кантеміром системи Коперника» 1.

Справді, це не так уже й дивно для XVIII сторіччя. Епікурове матеріалістичне вчення викликало і навіть досі викликає зненависть не тільки теологів, а й бур­жуазних істориків філософії.

Позиція Сковороди в оцінці умоглядних і етичних філософських поглядів Епікура набуває особливо важ­ливого значення для характеристики матеріалістичного розуміння природи українським філософом 2.

Для Сковороди Епікур – це відважний борець за іс­тину, а істина полягає у визнанні природи вічною, що існує поза волею богів.

Сковорода неодноразово у своїх філософських трак­татах послідовно стверджував ідею вічності матерії: «… Вещество вьчно єсть», сирьчь все міста і времена наполнила. Един точію младенческій разум сказать мо­жет будьто мыра, великаго сего ідола і Голіафа, когда-то не бывало или не будет» 3.

У цьому питанні Сковорода цілком солідаризується з Епікуром і іншими філософами і вченими пізнішого часу, його попередниками, що по-матеріалістичному по­яснювали світ.

Другим положенням, проголошеним Епікуром, що його поділяв Сковорода, було розуміння єдності суб'єк­та і об'єкта, людини і природи. Природа-мати створила все так: потрібне для людини є легким, а важке – не­потрібним.

Усе, що є у великому світі, є у малому (макрокос­мос – всесвіт, мікрокосмос – людина).

Уже в першому філософському трактаті «Начальная / дверь ко христіанскому добронравію», написаному 1766' року й прочитаному в додаткових класах Харківського колегіуму (за програмою курсу катехізису), Сковорода всупереч нормативам того курсу і всупереч християн­ським догматам узагалі проголошує Епікурове «Благо­дарение блаженному богу о том, что нужное сдьлали нетрудным, а трудное ненужным» як основу етичного вчення. Це було зухвалим викликом не тільки програм­ним вимогам, а й пануючій суспільно-філософській думці того часу.

У подальших своїх творах український філософ не­одноразово звертається до пропаганди Епікурового вчення, творчо розвиваючи його етичні принципи, ство­рюючи оригінальну теорію щастя людини.

Життя людини у згоді з природою Сковорода вва­жав за джерело гармонійного душевного стану. Цю дум­ку він розвиває за Епікуром: «Все преграждаемое зако­ном блаженныя натуры есть тьмь не полезное, чем не возможное, а чем полезное, тем возможное. По сему-то есть благословенно царство ея и дивным вкусом дышет сіє слово Епикурово: «Благодареніе блаженной натурі, за то, что нужное зделала нетрудным, а трудное не­нужным.

- Востать противу царства ея законов – сія есть несчастная исполинская дерзость, любящая прегра-жденіє, невозможность и безполезность, а супостат ползь» '.

з людиною, бо воно постійно присутнє в людині, яка живе у злагоді з природою. Людина у Сковороди живе суспільним життям, основою якого є труд.

Ідея творчої праці за «сродностью» неухильно роз­вивалася Сковородою у філософських трактатах і в бай­ках. Вона була центральною ідеєю в етиці мислителя. Ця ідея виходила далеко за межі Епікурового вчення і вчення сучасників Сковороди, бо вона несла в собі не тільки ідею щастя людської особистості, а й ідею щастя цілого суспільства. Натхненний «сродний» труд розгля­дається Сковородою як суспільно-корисне явище. Він робить щасливою не тільки людину-творця, а й су­спільство, у якому вона живе. Сковорода ніби прозирає в майбутнє і формулює ідею щастя людини так, як наш сучасник: «Щаслив, кто сопряг сродную себь частную должность с общею. Сія есть истинная жизнь»2: «Житіє значит; родиться, кормиться, расти и умаляться, а жизнь есть плодоприношеніе, прозябшее от зерна истины» 8.

Як бачимо, Сковорода гостро полемізує з віком в

'Григорій Сковорода, т. І, с. 374. 'Григорій Сковорода, т. II, с. 128. Григорій Сковорода, т. І, с. 372

оцінці філософії Епікура, обстоюючи матеріалістичне розуміння природи. Він бере під захист від нападів су­часників також Епікурові етичні принципи: «Жизнь не то значит, чтобы только есть и пить (пригадаймо Канте-мірове трактування Епікурової моралі як «насыщение всякой похоти». – А. Н.), но быть веселым и куражным, и сытность гелесная не даст куража сердцу, лишенному своея пищи.

В сем то разумъ учил своих друзей Епикур… Силу слова сего лЮди, не раскусив во всех вьках и народах, обезславили Епикура за сладость (за відчуття радості, щастя.– А. Н.) и почли самого его пастырем стада свиннаго, а каждаго из друзей его величали: Ргісигі сіє §геЈе рогсиз (Свиня із стада Епікура.– А. Я.)»

В обстоюванні Епікурового вчення Сковорода був не­ухильно послідовним. Перекладаючи Плутарха («О спо-койствіи души»), український мислитель дорікає тому, що він «язвит Епикура. Ненавистію помрачен, не хотьл раскусить сладости сокровенныя в сем Епикур-ском словь. Н"ет святье сего слова: природь после­довать» 2. '

У тих місцях, де Плутарх протиставляє своє розумін­ня щастя Піфагоровому розумінню, Сковорода робить примітки до перекладу, аби протиставити Плутархові Епікурову правду. У Плутарха: «Нькто мудрец сказал: обычай здьлает жизнь сладкою. А я сказую: сердце чи­сто зиждет жизнь веселу». У примітці до цього місця Сковорода, підкреслюючи свою позицію, зазначає: «Уко­лол Пифагора, но не заколол. Пифагор правде его… Ничто же бо славно и сладко и чисто без природы, без

Григорій Сковорода, т. I, с. 371 – 372. Григорій Сковорода, т. II, с. 194-195.

кося и обычай и все мертво: ее единую нарицает Епикур блаженною»

Таке ставлення до Епікурових ідей дає підстави впевненіше говорити про матеріалістичне розуміння природи у Сковороди, про творче використання ним фі­лософії Епікура.

Знаменно, що богоборець Спіноза у своїй теорії на­слідування природи як джерела людського щастя також виходить з Епікурової філософії, віддаючи їй перевагу перед іншими філософськими ідеями античності2.

К. Маркс вважав Епікура радикальним і найвидатнішим просвітителем древності, що одверто нападав на античну релігію. У своїй дисертації «Відмінне в натур­філософії Демокріта проти натурфілософії Епікура» Маркс наводить Плутархове заперечення розуміння ща­стя за Епікуром: «…це вчення про богів, яке знищує страх і марновірство, не дає ні радості, ні благовоління богів, а ставить нас в таке відношення до них, у якому ми перебуваємо подібно до риб Гірканського моря, від яких ми не чекаємо ні шкоди, ні користі»3. Отже, за Плутархом виходить, що, наслідуючи Епікура, не можна жити щасливо. Сковорода, як ми бачили, боронив Епі­кура від Плутархових нападок. В Епікуровій системі етичних поглядів він не тільки не вбачав будь-якої риси аморальності, як його сучасники, а, навпаки, пропагував його погляди. У своїй поезії Сковорода вітає його як любомудра, що відважно прямує до істини, підносить найгуманнішу з проблем – проблему людського щастя.

1 Григорій Сковорода, т. И, с. 195.

Сковорода, незважаючи на те, що його можуть звинува­тити у блюзнірстві, єретицтві, ставить поруч – як любо­мудрів – Епікура і Христа:

Хочешь ли жить в сласти? Не завидь нигде, Будь сыт з малой части, не убойся везде. Плюнь на гробныя прахи и на детскія страхи; Покой – смерть, не вред.

Так живал афинейскій, так живал и еврейскій Епікур – Христос

Ставлення Сковороди до вчення Епікура – одне з яскравих підтверджень оригінальності мислення україн­ського філософа, що в своїх шуканнях іде непроторе-ними шляхами, відважно протиставляючи своє розумін­ня істини загальновизнаним судженням доби.

СКОВОРОДА І СПІНОЗА

Сприятливою нагодою для ознайомлення з тво­рами філософів Заходу була подорож Сково­роди за кордон.

1750 року їхав до Угорщини генерал-майор Вишневський. Для його місії потрібна була людина, що добре знала б не тільки латинську, грецьку, але й німецьку мови. Таким був Сковорода. Залишивши навчання в Київській академії, він і вирушив з Вишневським у дорогу.

За кордоном Сковорода, як свідчить його друг і учень М. Ковалінський, навідує Відень, Пресбург та інші мі­ста, зустрічаючись із ученими людьми. З окремих Ско-

'Григорій С к о в о р о д а, т. II, с. 57.

вородиних згадок у творах про побут країн Заходу П. М. Попов робить припущення, що Сковорода був у Пешті, Відні, Братіславі, у Північній Італії, Німеччині, Польщі

Біографічні дані не дають нам можливості точно ді­знатися, кого слухав Сковорода із знаменитих учених філософів того часу на Заході. Самі ж університети зга­даних країн схоластичною системою викладу знань мог­ли нагадати йому Київську академію. Таким, наприклад, був тоді Віденський університет – твердиня католицької теології. У цю бастилію не пробивалися свіжі віяння доби. У найближчому від Пешта, місця постійного пере­бування Сковороди, університеті в Галле саме читав лек­ції видатний філософ Христіан Вольф.

Згадок Сковороди про те, з ким йому випало зустрі­чатися, немає. Але якщо й слухав він лекції Вольфа в Галле, то певно, що вони не внесли зміни в його світо­сприймання, бо не імпонували його нахилові по-мате-ріалістичному пояснювати світ, його прагненню порвати з теологією як джерелом пояснення світу. Ці нахили і прагнення міцно усталилися в ньому ще від часів за­глиблення в філософію античного світу. Сковорода шу­кав джерел, що утвердили б його на позиціях визнання «вічності матерії» в нових умовах, за нових сучасних йому досягнень у науці, шукав зустрічей, що підтри­мали б у ньому критичний напрям мислення. З цим прагненням залишив Сковорода академію.

Вольф, незважаючи на його повагу до законів фі­зики, одночасно дбав про мир між релігією і наукою. А його евдемоністична теорія полягала в тому, що щастя людини мало б забезпечуватися і здійснюватися монар­

1 П. М. Попов. Григорій Сковорода. К., «Радянський пись­

шими заходами за допомогою влади поліціїСковорода, як уже ми зазначали, не покладав надій на монархів. «Я не високо шаную і не поважаю не тільки таких ца­рів, яким був Ірод, але навіть і хороших царів»,– іроні­зує філософ в одному з листів до Ковалінського 2. От­же, ідеї вольфіанської філософії ніяк не могли знайти відгомону в душі українського мислителя, який із до­свіду боротьби свого народу за волю знав ціну такому «щастю».

Інших імен учених, із якими міг зустрічатися філо­соф на Заході, ніхто із дослідників не вказує. А тим часом постає питання: звідки у Сковороди такий рішу­чий наступ на біблійні міфи, на несумісні з розумом поняття про чудеса, на протиприродні ситуації в біблій­них розповідях? Адже ж він, як влучно відмічає О. Єфи-менко, критикував біблію, «…цілковито заперечуючи її, заперечуючи майже до глузування, властивого якому-небудь учневі Вольтера»3. Творчість Вольтера, Дідро, Гольбаха, Руссо і Гельвеція стає відомою в Росії двома-трьома десятиріччями пізніше того, як чітко визначилися позиції Сковороди.

Переклади окремих Вольтерових статей, як уже зга­дувалося, з'являлися в Росії і раніше, але то були праці дуже поміркованого характеру, у яких Вольтер аж ніяк не руйнує основ релігії, навпаки, стверджує роль бога в створенні світу, сперечаючись із Декартом про оду­хотвореність не тільки людини, але й інших живих істот 4. Ці статті не характеризували його як войовни-

1 Г. В. Плеханов. Соч., т. 21. М, 1925, с. 145. 2Григорій Сковорода, т. II, с. 364.

чого антиклерикала, що проголосив щодо католицької церкви знамените «Розчавте гадину!».

Не мав Сковорода атеїстично спрямованого оточення і в Київській академії. І те, що всупереч історичним об­ставинам він розгорнув критику «святого письма», не переставало дивувати дослідників.

Філософським шуканням Сковороди найбільше від­повідали твори Спінози. Відомо, що богоборець Спіноза був виразником назрілих атеїстичних настроїв вчених своєї батьківщини – Нідерландів XVII ст. Серед вчених були видатні біологи Бойгенс, Сваммердам, Левенгук, теоретики права Гоббс і Гюго Гроцій та багато інших^[21].

Спробуймо проаналізувати конкретні обставини, за яких Сковорода міг познайомитися з забороненими у всій Європі творами Спінози. Першим джерелом, з яко­го він міг роздобути твори Спінози, є бібліотека Пет-ровської академії. До нашого часу збереглися книги, що потрапили до бібліотеки ще до 1740 року. Серед них кілька творів Спінози і зокрема – «Теолого-політичний трактат» 2.

Були й інші канали, що ними Сковорода міг скори­статися для ознайомлення із творами Спінози. Більшість професорів Київської академії, як і Феофан Прокопо-вич, здобували освіту за кордоном (Нащинський, Тодо-ровський, Александрович). Симон Тодоровський навіть був професором математики у Галле3. Повертаючись до академії, ці професори привозили не тільки нові ві­яння у філософії, у науці, але й книги закордонних видань, між якими могли бути і твори Спінози, як були вони у Ф. Прокоповича.

І нарешті, Сковорода міг зустрітися усвоїй закор­донній подорожі із шанувальниками Спінози, його таєм­ними наслідувачами, що зберегли його книги або списки рукописів.

Незважаючи на те що твори Спінози були заборо­нені, галас, який зчинили церковники із приводу писань філософа, зробив його ім'я відомим у всіх країнах Єв­ропи. Ті, що розшукували рукописи Спінози у XIX сто­річчі, раптом знаходили їх списки на далекій відстані від Амстердама.

Факт, що у XIX сторіччі у Галле в університетську бібліотеку було передано список рукопису Спінози ', є свідченням того, що в Галле існували прихильники вчення Спінози. Вони й переписували його твори. Ско­ворода, відвідуючи лекції університетів і шукаючи зу­стрічей із людьми філософського складу, міг зустрітися із шанувателями Спінози і прочитати його твори. Не обов'язково в Галле. Майже у всіх університетських міс­тах існувала можливість такої зустрічі. Відомо, що друг Спінози і послідовник його ідей математик Чірнгауз (1651 – 1708) організував оптичні фабрики у Фрейберзі, Галле, Магдебурзі і, можливо, у цих містах були ще від того часу послідовники прижиттєвих прихильників Спінози, які й зберігали рукописи та заборонені видан­ня його творів. Маючи свідчення про існування книг Спі­нози навіть у тодішній Росії, неважко припустити, що вони були в приватних бібліотеках західних учених.

1 Г. С. Тымянский. Вступительная статья. До кн.: Б. Спиноза. Краткий трактат о боге, человеке и его бла­женстве. Л., 1929, с. 12.

Питання обізнаності чи необізнаності Сковороди з творами Спінози, зокрема з твором «Теолого-політичний трактат», не можна не вирішити позитивно ще й тому, що критичні характеристики явищ християнської міфо­логії у Сковороди близькі до критики «святого письма» у «Теолого-політичному трактаті» Спінози.

Що Сковорода цікавився саме літературними джере­лами, в яких критикувались релігійні міфи, свідчить згадка в творі «Израилскій Змій» про піїтів, що «Мойсея зовут обманщиком» '. Ця згадка свідчить про обізнаність Сковороди з твором «Про трьох обманщиків», що був поширений в Західній Європі. Цей твір критикував за­сновників трьох релігій – Христа, Магомета і Моісея. В основу цього трактату лягли твори антирелігійного спрямування письменника-сірійця XI століття Абу ль Алла. Його послідовник іранець Абу Тахір писав: «Три особи принесли шкоду людям: пастух (Моісей), лікар (Христос) і погонщик верблюдів (Магомет)»2.

Абуль Алла розкривав марновірність і піддавав ос­міянню обряди всіх цих трьох релігій.

Сковорода, очевидно, був знайомий саме з західно­європейською версією ідеї показати засновників трьох релігій як обманщиків. Але він не сприйняв цей твір як щось серйозне, що заслуговує на увагу, бо в його висловленнях не зустрічаємо розвитку думок, закладе­них у згаданому творі.

Критика Сковородою «святого письма» характеризу­валась глибоко філософським трактуванням несумісно­сті «чудес» з досягненнями науки.

У боротьбі з марновірством Сковорода був послідов­ний, тому твори Спінози не могли не зацікавити його. Григорій Сковорода, т. І, с. 402.

2 Л. И. Климович. Некоторые вопросы критики Ислама. М., «Знание», 1967, с. 36.

Думка про спільні риси філософії Сковороди з філосо­фією Спінози не нова. її особливо обстоювала О. Єфименко у статтях «Філософ із народу» 1894 року 1 і «Осо­ба Сковороди як мислителя» 1905 року2, вказуючи на збіг вчення Сковороди з ученням Спінози у «двох най­істотніших пунктах: по-перше, в тому, що значення справжньої дійсності приписується лише єдиній світо­вій субстанції, по відношенню до якої вся величезна кількість поодиноких явищ є тільки видимість, і, по-дру­ге, в тому безмежному довір'ї до компетентності люд­ського розуму, яке так характерне для умонастрою Сковороди» 3.

Тут же додається, що Сковорода не мав ніякого без­посереднього відношення до Спінози, не читав його тво­рів, не знав про його вчення.

О. Єфименко подає характеристику філософських положень Сковороди, наголошуючи на спільному в ро­зумінні вічності матерії ним і Спінозою, на збігові трак­тування вічної природи, її модусів у Спінози з тракту­ванням «вічної матерії» і її вияву у змінних формах у Сковороди. Вона говорить також про спільність у став­ленні обох філософів до людського розуму, який має право досліджувати природу, пізнавати її, критикувати. У короткій статті не наводяться паралелі з висловлю­вань обох філософів. Якщо ж удатися до детальнішого коментування думок про спільне у Спінози й Сково­роди, то висловлене О. Єфименко припущення набуває доказовості. Особливо виразно така спільність виявляє­ться там, де філософи піддають критиці біблію. Генеза пантеїстичного трактування природи – бога може бути пояснена в обох мислителів спільними античними впли­вами, тоді як критика «святого письма» – це справа но­вих часів, і початок веде вона саме від Спінози.

Конкретний аналіз «Теолого-політичного трактату» Спінози й критики біблії у Сковороди знімає обумов-лення О. Єфименко про те, що Сковорода не знав Спі­нози. Єдність об'єктів критики в обох мислителів, близькість формулювання думок свідчить про те, що Сковорода знав твори Спінози і в його вченні знаходив співзвучний напрям в критиці марновірства, біблій­них нісенітниць, хоч наслідувачем його філософської системи в цілому не став.

І справді, якщо міг знати твори Спінози Феофан Прокопович, то такі об'єктивні можливості були й у Сковороди, бо користувалися вони одними джерелами. Аналіз твору Феофана Прокоповича «Духовний регла­мент», наприклад, доводить не тільки обізнаність його з творами Спінози, а й свідчить про використання пись­менником думок філософа в питанні взаємин держави і церкви (пункти 4, б, 7) ',

Ніхто з дослідників ще не заперечив думки О. Єфи-I менко про близькість філософії Сковороди до вчення Спінози. Про характер пантеїзму у філософії Сковороди говорить сучасний дослідник світогляду Сковороди П. С. Шкуринов. Він, докладно розглядаючи філософ­ські погляди Сковороди, доходить висновку про близь­кість концепції Сковороди до пантеїзму Спінози 2. Зга­

1 П. В; Верховский. Учреждение Духовной коллегии

дує Спінозу у зв'язку з ототожненням бога і природи у Сковороди і П. М. Попов

Як відомо, Спіноза твердить, що природа «єдина, віч­на, сама по собі безконечна… і все включене в ній. За­переченням її ми називаємо ніщо» 2. Єдина субстанція, як називає природу Спіноза, є самопричина Саиза 5иі і може бути тільки одна. Цю єдину субстанцію або при­роду Спіноза називає богом. Матеріалістичний харак­тер такого твердження зміцнюється тим, що субстанція, тобто бог, у Спінози позбавлений права діяти по своїй волі, він діє тільки в силу причинових закономірностей: «Речі не могли бути створені богом ніяким іншим спо­собом і ні в якому іншому порядкові» 3.

В основному питанні філософії у Спінози і Сковоро­ди єдине розуміння: природа вічна, ніким не створена, але сама родить. «Для чего же его (бога.– А. Н ) не назвать натурою? Что ж до моего мньнія надлежит – нелзя сыскать важнее и богу приличнее имени, как сіє. Натура – есть римское слово, по-нашему природа или естество»Сковорода, стверджуючи вічність, нестворе-ність матерії, гостро виступає проти марновірства: «Давно уже просвъщенныя сказали весть сію: «таіегіа аеіегпа» (матерія вічна.– А. Н.) 5.

Сковорода, як і Спіноза, вважає, що основною фор­мою існування матерії є рух –«протяженность»… «При­рода есть первоначальная всему причина и самодвижу­щаяся пружина» 6.

1 П. М. Попов. Григорій Сковорода. К., «Радянський пись­менник». 1960, с. 44, 45.

2 Б. Спиноза. Краткий трактат… Л., 1929, с. 63.

3 Б. Спиноза. Этика, теорема 33, с. 1. М.– Л., Соцэкгиз, 1933, с. 28.

Розвиваючи цю матеріалістичну думку, Сковорода йде далі Спінози, він говорить про зміну форм матерії, що перебуває в єдності життя і смерті безкінечно: «А понеже сія мати, раждая, ни от кого не принимает, но сама собою раждает, называется и отцом, и началом, ни начала, ни конца не имущим, ни от мъста, ни от времени не зависящим… Сирич нелзя о ней спросить, когда она началась – она всегда была, или поколь она будет – она всегда будет, или до коего мьста простирается – она всегда везде есть» '.

Природа (у Спінози Ыа1ига паїигапз) породжує світ кінечних модусів (№іига паїигаіа). Це, однак, не означає, що ЫаШга паіигаїа щось окреме від Ыа1ига паїигапз, не означає, що перша – частина другої. Ці дві природи тотожні. У Спінози існує тільки одна природа. Піп ж значить це породження всезагальним окремого, безкінечним конечного? На це питання ми у Спінози певної відповіді не знаходимо… «Тільки розуміння руху як історичного процесу, розвитку природи як виник­нення, зміни ізагибелі явищ у боротьбі протилежнос­тей робить формулу французьких матеріалістів XVIII ст. правильною…»,– справедливо зауважує дослідник філо­софії Спінози Г. Тимянський 2.

Енгельс, відзначаючи метафізичний характер філосо­фії XVII –XVIII ст., особливо філософії англійської, стверджував, що «діалектика мала блискучих представ­ників (наприклад, Декарт і Спіноза)…» 3.

У передмові до «Діалектики природи» Енгельс дав високу оцінку філософських поглядів Спінози: «Треба

Григорій Сковорода, т. І, с. 214.

визнати величезною заслугою тодішньої філософії, що, незважаючи на обмеженість сучасних їй природничо-наукових знань, вона не збилася з шляху, що вона, по­чинаючи від Спінози і кінчаючи великими французь­кими матеріалістами, наполегливо намагалась пояснити світ, з нього самого, полишивши детальне виправдання цього природознавству майбутнього»^[22].

Перед енциклопедистами стояло завдання висміяти уже «скинутих богів». Сковорода, як і Спіноза, мав про­робити попередню підривну роботу, від якої боги мали впасти. Учення Спінози про природу як вічну, ніким не створену лягло в основу матеріалістичних систем енци­клопедистів. Сковорода першим в умовах, далеких від тих, у яких писав Спіноза, тим більше енциклопедисти, зважився критикувати святощі християнської релігії. Феодальні устої зміцнювалися законами, виданими «освіченою» монархинею. Про розвиток буржуазії, тре­тього стану на Україні, можна говорити тільки аж на кінці XVIII і початку XIX століття. Український мис­литель, не сподіваючись на підтримку, взяв на себе велетенський подвиг – протиставити своє вчення про природу теологічному її поясненню.

Ставлення класиків марксизму-ленінізму до основ­них положень філософії Спінози дають нам підставу високо оцінити матеріалістичне розуміння природи, да­не Сковородою, тим більше, що в розумінні характеру руху матерії він піднімається, у порівнянні з Спінозою, на вищий щабель діалектичного розуміння закономір­ностей розвитку природи. Сковорода глибоко зазирає в закономірності природи, підгледівши основну тенден­цію ЇЇ розвитку – боротьбу протилежностей за діалек­тичними законами: «…вся тварь родиться и ищезает, так, конечно, ньчтось прежде ея было и после ея остается. Итак, ничто началом и концем быть не может. Начало и конец есть то же»… '. Це стосується й деталізації ха­рактеристики руху матерії, і визначення закономірнос­тей руху як боротьби протилежностей, як їх єдності.

У трактаті «Ізраилскій Змій», «Потоп зміин» – тво­рах останнього періоду життя, увага до розкриття саме діалектичних законів буття природи зростає. Єдність протилежностей Сковорода розкриває з граничною яс­ністю й яскравою образністю: «В ней так, как в кольці,: первая и последняя точка есть та же, и гдь началось, там же и кончилось В самых тварях сіє можно примь-тить: что тогда, когда согнивает старое на ниве зерно, выходит из него новая зелень и согнитіе старого есть рожденіем новаго, дабы, гдь паденіе тут же присутство­вало и возобновленіе…»2 «Если ж мнь скажеш, что вньшній мір сей в каких-то мьстах и временах кончится, имья положенный себь предьл, и я скажу, что кончится сирьчь начинается.

В идиш, что одного места граница есть она же и дверь, открывающая поле новых пространностей, и тог­да ж зачинается цьіпліонок, когда портится яйцо… Ма-іегіа аеіегпа»3.

Відомо, що Спіноза не приділяв уваги характерові розвитку модусів – конкретних виявів вічної субстан­ції, тоді як Сковорода розкриває закономірності розвит­ку матерії – її прояви як боротьбу протилежностей. Пізніше це можна спостерігати у французьких матеріа­лістів, зокрема у Дідро.

Крім того, метод, підхід до основних рішень у систе­мі буття у Спінози умоглядний – логічно-математичний.

'Григорій Сковорода, т. І, с. 379.

2 Там же, с. 379.

3 Там же, с. 382.

Для прикладу можна розглянути характер доказів Спі­нози щодо неіснування диявола: «Якщо диявол є річ, яка абсолютно протилежна богові і нічого не має від нього, то він цілком збігається з ніщо, про яке ми гово­рили раніше. Коли ми припустимо, як це робить дехто, що він деяка мисляча істота, яка не хоче і не робить ні­чого доброго і таким чином діє всупереч богові, звичай­но, дуже нещасний, і, якби молитви могли допомагати, то слід би було молитися за його перетворення.

Але розгляньмо, чи може така істота існувати хоч би одну мить. Ми одразу ж знайдемо, що це неможливо, бо з довершеності речі походить уся тривалість її, і чим більше сутності і божественності уміщають речі, тим вони постійніші. Якщо ж диявол не має в собі наймен­шої довершеності, то як, думаю я, міг би він існувати?»'.

А Сковорода в основу пізнання клав не висновки, зроблені за формальною логікою, а досвід людини, бо, на його думку, «во всех науках и художествах плодом есть правильная практика» 2.

Таке розуміння закономірностей буття і його пізнан­ня було дальшим етапом у розвиткові філософської дум­ки порівняно із Спінозою і тим більше з принципами Гераклітової діалектики. Тому не можна погодитися з ототожнюванням діалектики у Сковороди з Геракліто-вою, як це намагається зробити дехто з радянських до­слідників філософії Сковороди 3.

Крім подібних поглядів на природу як вічну і ніким не створену, у Сковороди і Спінози були спільні окре­мі пункти в розумінні щастя людини. Щастя розкрива-

1 Б. Спиноза. Избр. произв., т. І, с. 160.

ється ними як максимальне наближення людини до природи.

І, нарешті, розуміння нещасливості також має спіль­ні риси в обох мислителів: «Завжди нещасливий той, хто з'єднується з будь-якими перехідними речами… як же щасливі можуть бути ті, хто любить почесті, багат­ство і сладострастя, які не мають жодної сутності?» 1 – говорить Спіноза. Сковорода також у ранньому своєму творі 60-х років («Начальная дверь») доводив, що для щастя людини нічого не варті матеріальні блага: «…же­лает ли быть щасливым? Не ищи щастія за морем, не проси его у человька, не странствуй по планьтам, не волочись по дворцам, не ползай по шарь земном, не броди по Іерусалимам… Златом можешь купить деревню, вещь трудную, яко обходимую, а щастіе, яко необходи­мая необходимость, тунь везде и всегда даруется»2. «Щастіе наше есть мир душевний, но сей мир ни к кое­му либо веществу не причитается; он ни золото, ни сребло, ни древо, ни огонь, ни вода, ни звьзды, ни пла­неты» 3, запевнює філософ.

Ця думка проходить і в листах, і в поезіях, і в бай­ках. Та й саме життя Сковороди є ствердженням його переконань. Ось одне місце із трактату «Разговор пяти путников»: «Кто не желает честей, серебра, волостей? Вот тебь источник ропоту, жалоб, печалей, вражд, тя-жеб, грабленій, татьбы, всъх машин крючков и хитрос­тей. Из сего родника родятся измьны. бунт…, похищен-наго…, паденія государств і вся нещастій бездна» 4.

Розробка теорії щастя у Сковороди грунтується на спостереженні взаємин людини і суспільства. Він шукає

1 Б. Спиноза. Избр. произв., с. 121 – 122.

2 Г р и г о р і й С к о в о р о д а, т. І, с. 15.

3 Там же, с. 254.

конкретних реальних джерел людського щастя у суспіль­стві. Лінія гуманізму у нього набуває історично кон­кретних соціальних рис. Новим є те, що Сковорода усу­переч Спінозі в центрі природи, світу ставить людину, цей мікрокосмос, у якому все стікається. «…Всьх – во – всіх странах и вьках церемоній, всъх узлов, всех тай­ных образов печатей и признаков, центром, или концем, тут-то все-на-все кончится. А что такое человьк? – пи­тає Сковорода і сам відповідає на це питання: – Что бы оно ни было: дьло ли, дьйствие ли, или слово,– все то пустая пустошь, если оно не получило собьітія своего в самом человьке… Все, что только там именуется, даже до посльднія черты, до крошечныя точки,– все нуждою обязано во исполненіе прійти в самом человькь»

Сковорода в питанні пізнання природи далеко зали­шає позаду метафізичний, дедуктивний спосіб логізу-вання, характерний для Спінози. Він твердить у своїх творах, що критерієм пізнання є людська практика, що всякому узагальненню передує наукове дослідження. У цьому він цілком солідаризується з Беконом, який домагався, «щоб, нарешті, після стількох віків існу­вання світу філософія і наука не були повислими в по­вітрі, а базувалися на міцній основі різнорідного і до того ж добре вивіреного досвіду»2.

Щоб стверджувати свої позиції, Сковорода оперує науковими даними про коперникову систему, про чис­ленність світів, про магнетизм, електрику, про систему кровообігу.

Він і в філософських трактатах, і в байках послідов­но закликає: «Не будьте подлы, скиньте ярем суевіфія,

не вьрьте ничему, поколь не возьмете в кулак. Повьрьте мнь: не то жизнь, чтоб зрьть, но то, чтоб щупать» '.

Усе це є свідченням критичного ставлення Сковороди до філософських авторитетів його попередників. З кож­ного джерела він прагнув вибрати істину, а не ставати наслідувачем будь-якого філософського вчення. Сково­рода, черпаючи ідеї із скарбниці світової філософської думки, поводився з ними як скульптор із глиною – ство­рював найбільш відповідні до його розуміння світу теорії.

У своїй критиці біблії, як ми зазначали, Сковорода дуже близький до критичних висновків про святе пись­мо в «Теологополітичному трактаті» Спінози.

Коли йдеться в біології про будь-які надприродні дії, спричинені волею бога, ми знаходимо просто дивовиж­ний збіг їх думок. У Спінози читаємо– «У природі не трапляється нічого, що суперечило б її всезагальним законам, а також нічого, що не погоджується з ними, що не випливає з них»2. «Якби хто-небудь стверджував, що бог робить що-небудь усупереч законам при­роди, то змушений був би в той же час стверджувати, що бог чинить усе це всупереч своїй природі. Нісеніт­нішого від цього нічого немає» 3.

У Сковороди набагато стисліше, образніше, але думка та сама: «Дьтское єсть сіє мудрованіе, обличающее наг­лость и непостоянность блаженныя натуры будьто она когда-то и гдь-то дьлала то, чего теперь нигдт не делает и впредь не станет… раз она вельла онуть желе­зу-и бысть тако?! Востать противу царства ея зако­нов – сія есть нещасная исполинская дерзость…» 4.

Григорій Сковорода, т. П, с. 123.

2 Б. Спиноза. Богословско-политический трактат, с. 96 –97.

9 Там же, с. 96.

4 Григорій Сковорода, т. I, с. 374

Спіноза з рішучістю нападає на пророків, на трак­тування їх письма богословами й указує на «Писаніє» як на джерело марновірства, людської ворожнечі: «Люд­ські вигадки визнаються за божественне вчення… внас­лідок чого виникають страшна зненависть і чвари, які легко производять народ до заколотів…» ', «…релігія ні­бито полягає не в любові, а в збудженні незгоди між людьми і в поширенні найзапеклішої зненависті, при­критої фальшивим ім'ям божественної ревності і по­лум'яного усердя. До цих бід приєднується марновір'я, що вчить людей зневажати розум і природу, шанувати й дивуватися тільки через те, що суперечить тому й ін­шому. Отже, не дивно, що люди, щоб більше дивувати­ся «Писанню» і шанувати його, намагаються так його витлумачити, щоб воно здавалося якомога суперечливі­шим їм, тобто розумові й природі, тому їм сниться, що в «Священному писанії» заховуються найглибші тайни і вони вправляються у відшукуванні їх, тобто нісеніт­ниць» 2; «у «Писанні» про багато речей розповідається, як про реальність, і сприймалось, як реальність, а між тим це було лиш уявою і виплодом фантазії, наприклад, те, що бог (вища істота) сходить із небес, що гора Си­най від того пойнялася димом, що бог зійшов на неї, оточений вогнем; що Ілля вознісся на небо на вогнен­ній колісниці і огненних конях» 3.

Сковорода ще гостріше висловлює свій присуд біблії: «…сей бог наш первье на єврейській, потом на христіан-ській род безчисленныя и ужасныя навел суеверій на­водненій.

1 Б. Спиноза. Богословско-политический трактат, с. 9.

Из суеверій родились вздоры, споры, секты, вражды междуусобныя и странный (між країнами.– А. Н.), ручныя и словесныя войны, младенческіе страхи й протч. Ньт желчнъе и жестоковыйнее суевіьрія… он-емев чув­ством человьколюбія, гонит своего брата, дыша убій-ством, и симь мнится службу приносити богу.

Сей седмиглавый дракон (бібліа) вод горких хлябы изблевая, весь свой шар земный покрыл суе-веріем…» '.

Наведемо ще кілька місць, де формулювання критич­них висновків особливо схожі у мислителів. У Спінози читаємо: «Писання розповідає, що земля через людські гріхи стає неродючою і що сліпі прозрівали завдяки їх вірі, то це не повинно бентежити нас більше, ніж коли воно розповідає, що бог через людські гріхи гнівається, печалиться, розкаюється в обіцяному (підкреслення А. Н.) у створеному благові»2. У Сковороди: «Но сей клеветник (бібліа) нашепчет теб"ь, голубице моя, что бог плачет, ярится, спит, раскаевается»3 (підкреслення А. И.). У Спінози: «Відтак ми робимо висновки, що бог тільки відповідно до розуміння натовпу і тільки через дефект у мисленні зображується як законодавець або владар і вважається справедливим, милосердим і т. п.»4 Ту ж думку про марновірність неосвідчених людей, але, як завжди, в гострішій, категоричнішій формі вислов­лює і Сковорода: «Как же могла востать сама на свой закон блаженная натура. Такія нелепыя мысли пущай мьсто имьют в дьтских и подлых умах… нтуг смертонос-нье для общества язвы, как суеверіе, листвіе лицемьрам,

ГригорійСковорода, т. І, с. 373.

Б. Спиноза. Богословско-политический трактат с 106 'Григорій Сковорода, т. І, с. 553.

Б. Спиноза. Богословско-политический трактат, с. 74.

маска мошенникам, стьнь тунеядцам, стрекало и поджо­га дьтоумным» 1.

І далі читаємо у творах Сковороди ніби образні ко­ментарі до думки Спінози: «Знай, что біблію читать и ложь его щитать есть то же. «Насади г^[23] бог рай во Едемь на востоцьх». Вот болтун! Сад насадил в саду. Еврейское слово Едем есть то же, что сад… Но сей кле­ветник нашепчет тебь.., что люди преобразуются в со­ляные столпы, возносятся к планетам, ездят колясками по морском днь и по воздухе, солнце будьто карета останавливается и назад подается, железо плавает, рьки возвращаются, от гласа трубного разваливаются город­ские стены, горы как бараны скачут, рьки плещут рука­ми… волки с овцами дружат, волы со львами пасутся, играют мальчики с аспідами, востают мертвыя кости, па­дают из яблонь небесная свьтила, а из облаков крупяна каша с перепелками…»2; «Говорят суевьру: «Слушай, друг! Нельзя сему статься… Противно натурь… Кроется здесь что-то… Но он во весь опор со желчію вопіет, что точно летали Иліньї кони. При Елиссеи плавало-де железо, раздьлялись воды, возвращался Іордан, за Іису-са Навина зацепилося солнце, за Адама змій имьли язык человеческой…» 3

Паралелі можна було б продовжити, але, гадаємо, й наведеного досить, щоб спільність характеру критики у обох мислителів була очевидною.

Отже, все сказане дає підставу зробити висновок, що Сковорода був обізнаний з рукописами чи друковани­ми творами Спінози, зокрема з «Теолого-політичним трактатом».

'Григорій Сковорода, т. 1, с. 374.

Коли ж відкинути це припущення, то рішучість кри­тики «преданія» у Сковороди сприймається як подвиг мислителя-одинака, адже будь-яких передумов в укра­їнській літературі, та й у російській того часу для цього ми не маємо.

П. М. Попов гадає, іцо світогляд Сковороди форму­вався під впливом народних джерел.

На нашу думку, народними джерелами можна пояс­нити поетику віршованої спадщини поета, любов до природи, зненависть до панства й духівництва, але не можна з фольклору вивести Сковородине розуміння віч­ності природи.

Гостра критика релігійних забобонів у Сковороди будується на наукових відкриттях того часу, перевіре­них дослідами. Гумористичні розповіді про святих у на­родних анекдотах, про християнські міфи у бурлескних віршах не могли стати за джерело, з якого Сковорода черпав ідеї безначальності природи.

Нам, проте, здається плодотворною думка П. М. По­пова про стильову спільність у засобах сатирично ви­раженої критики християнських міфів у Сковороди і в бурлескних віршах. Сатиричні характеристики святого письма у Сковороди сповнені бурлескної лексики, мета­форичності знижувального плану, що розвіює ореол святості, правдивості «божественного одкровення». У діалозі душі і духа в «Потопі змінному» Сковорода вдається до лексики зовсім невідповідної «божествен­ним» поняттям.

«Душа. Недавно я смьялась тому, что он до Авраама привел число троих гостей, а в Содом отправил только двоицу, а третій где? Из воза, по пословиць, убился?.. Не сіє ли есть, по-германску шпіцбуб, по-грецку – хі-мера, хімара, а у нас то же, что мара?..

Дух. Цысс-сысс-сысс! Тише, потише, голубко моя! Оглядайся, как притча учит, на задній колеса»

«…падают из яблонь небесные свътила, а из облаков крупяна каша с перепелками»…7 (підкреслення А. Н.).

Просторічна лексика, типова для бурлеску XVIII сторіччя, у літературі про церкву, святих, бога відігра­вала функцію руйнування міфологічних святощів хрис­тиянської релігії. Удається до неї і Сковорода, викорис­товуючи народну традицію. Характер літературного вираження критики біблії корінням своїм вростає в на­родну творчість, яка, запліднивши думку мислителя, розквітла буйноцвітом самобутньої мислі.

Отже, питання, поставлене у свій час О. Єфименко про спільне у філософії Сковороди і Спінози, на нашу думку, має всі підстави бути вирішеним не тільки в пла­ні очевидної близькості, а й у плані цілком вірогідного припущення знайомства Сковороди з творами прокля­того церквою Спінози. Така постановка питання, гадає­мо, зовсім не знімає оригінальності, самобутності філо­софії Сковороди. Лише підкреслює широку обізнаність мислителя з досягненнями світової філософської думки. Сковорода не був наслідувачем будь-кого з філософів. Він був незалежним ні від кого шукачем істини, її він як справжній мудрець вбирав з усіх джерел.

' Григорій Сковорода, т. І, с. 555

2 Тям же, с. 553.

«ВEМ ЧЕЛОВЕКА»

У питанні щастя людини Сковорода створив свою оригінальну теорію, яка, незважаючи на її утопічність, будувалася на реальних спосте­реженнях людської природи, включала в себе досвід і життєву практику мислителя і була позбавлена рис метафізичності.

Сковорода був твердо переконаний, що людина має здобути щастя тут, на землі: «Истина от земли возсія» 1. Так мислилося Сковороді щастя людей, на яке він зда­лека, із висот своїх роздумів любив дивитися: «Я изда­ли взирая на сію землю, гавань гарец, или герец, очима веры, как зрительною трубою, что на обсерваторіях астрономских…» 2.

Відкриває завісу можливості щастя для людини у Сковороди Сократівське «пізнай самого себе». Ця фор­мула, як уже говорилося, була основоположною в етич­них концепціях XVIII ст. Але у Сковороди це гасло роз­гортається у проблему пізнання природи.

Звертає на себе увагу форма державного укладу в майбутньому щасливому суспільстві – «республіка». У виборі саме такої форми державності Сковорода вияв­ляє свої демократичні погляди, у яких не було місця монархові; хоч би й «просвещенному». На цій стороні світогляду позначилися передусім вольнолюбиві націо­нальні традиції українського народу. Мовне оформлен­ня цих переконань прийшло через історію Афін, Риму, звідки походить саме слово республіка.

'Григорій Сковорода, т. І, с. 375. 2 Григорій Ск о в о р о д а, т. II, с. 437.

Віра в людину, у ЇЇ перемогу над користолюбством, над марновірством – «подлостію християнською»– зву­чить лейтмотивом у першому філософському трактаті «Начальная дверь ко христіанському добронравію» на­писаному в 1766-1768 роках. Закликаючи розбудити на­род, що спить, заколисаний пастирями, він писав: «Про-деримо ж, о мертвая тьнь, глаза наши и заобыкшое к плотской тме око наше принаравливаймо, возводя по­тихоньку вгору смотреть… на истиннаго человька…»2.

Сковороду часто називали і називають народним філософом. І не тільки тому, що він жив із народом, визначивши свій жребій «з голяками», не тільки тому, що вчив народ зневажати рабство і любити волю. Його називають так насамперед тому, що в своєму житті, своєю діяльністю й своїми переконаннями він був лю­диною, що в ній втілилися всі найкращі риси епічного народного героя. У ньому розум, воля й серце станови­ли собою такий сплав, ім'я якому – національний ха­рактер, еталон, яким вимірювався ідеал народу.

Піднісши у своїй етичній програмі заклик «пізнай самого себе», він поширює це гасло на широкі верстви суспільства – на трудівників, яким ніколи навіть не сві­тила ілюзія щастя у вигляді земних благ, г «Пізнати себе» – значить знайти в собі схильність ' до творчості в тій чи іншій галузі. Про різноманітність і цих природних схильностей людини подбала «премуд– ра природа». Жити ж у згоді з природою і є найбільше щастя, як твердить Сковорода.

Він розкриває захоплюючу картину щасливого суспіль­ства, у якому труд є невичерпне джерело щастя окремої людини і благом для суспільства. Для Сковороди це не тільки щастя людини, а й краса людини, про яку в од­ному з трактатів він захоплено вигукує: «Вьм человь-ка» У системі поглядів Сковороди визначення щастя людини в труді посідає центральне місце. Він створює ряд образів трудівників, прекрасних у своїй натхненній праці. Тут і хлібороб, і любомудр-філософ, і вчитель, що допомагає природі виявитись у свого вихованця, під­різуючи ті «волчки», що заважають розкритися «срод-ності» у дитини: «От природы, яко матери, легесенько спьт наука собою. Сія есть всеродная и истинная учительница!»2. «Чемь кто согласнее с богом (приро­дою.– А. Н.), тьм мирнье и щасливье. Сіе-то значит: «Жить по натур-ь»3 (підкреслення Сковороди.– А. Н.); «Природа запаляет к дьлу и укрьпляет в труді,, д+ілая труд сладким» 4; «Щаслив, кто родился ко медыцинь, к пиктуръ (живопису.– А. Н.), к архитектур!,, к книгоче-ству… Я их благословенную, яко природную, школу (разумьй – упряжненіе) блажу и поздравляю. Радуюсь, если и сам в одной из сих наук, только бы сіє было с богом, упражняюсь» 5.

Взірцем для людини може бути бджола, яка в «срод­ному» ділі трудиться: «Пчела єсть герб мудраго человь-ка в сродном деле трудящагося» 6. Філософ стоїть на по­зиціях цілком матеріалістичних, бо виходить із життє­вого досвіду і з визнання практики як критерія пізнання:

'Григорій Сковорода, т. І, с. 319.

2 Там же, с. 495.

3 Там же, с. 321.

4 Там же, с. 323.

«Природа есть вечный источник охоты… Она побуждает к частному опыту. Опыт есть отец искуству, вьдьнію і привычкь. Отсюда родилися все науки, и книги, и хит­рости (винаходи.– Л. Н.)» '.

У діалозі «Алфавит, или Букварь мира» на питання, поставлене співрозмовником, Григорій Сковорода від­повідає: «Правда, что наука приводит в совершенство сродность. Но если не дана сродность, тогда наука, что может совершить? Наука есть практика и привычка и есть дочь натуры. Птица может научиться летать – не черепаха» 2.

Із запалом проповідника Сковорода доводив недо­цільність праці без урахування природної схильності, він засуджував труд без любові, глибоко правдиво сха­рактеризувавши психологічне єство людини, для якої ненависна та чи інша діяльність. Сковорода показав, як страждає така людина, адже немає нічого «горестнье, как плавать в изобиліи і смертно мучитись без сродна-го дьла. Ньт мучителн1е, как боліьть мыслями, а болят мысли лишаясь сроднаго дтла» 3.

Про руїнницьку силу праці без любові, без «срод-ності» запально пише мислитель: «Кто безобразит и растльвает всякую должность? – Несродность. Кто умерщвляет науки и художества? – Несродность… Она каждому званію внутренньйшій яд и убійца» 4.

Глибинна проникливість цієї думки в суть творчого натхнення, що полягає в труді з любов'ю, є незапереч­ною істиною і у наші дні.

«Сродность». і наука-практика є єдиний процес, що завершує творче цвітіння людського генія: «Труд

'Григорій Сковорода, т. II, с. 121 – 122.

есть живый и неусыпный всей машины ход потоле поколе породит совершенное дело, соплетающее творцу своему венец радости»

Така віра Сковороди в людину стверджувалася його послідовністю у втіленні своїх ідей у житті. Це виража­лось і в ігноруванні соціального ладу того часу, і в кри­тиці церкви й державних порядків, що заважають зді­йсненню щастя людини-трудівника.

Мислитель переконував своїх сучасників у тому, що надії людей на вибір праці за схильністю мають обов'яз­ково здійснитися. Саме така віра мислителя найбільше його ріднить із добою просвітительства – добою без­застережної віри в людський розум, у його владу в по­будові щасливого і справедливого суспільства. Правиль­не розуміння шляхів створення такого суспільства від­кривається для людства тільки в XIX сторіччі.

Сковорода ненавидів тодішню соціальну дійсність – світ, де неправда, шахрайство, злочини звили своє куб­ло, суспільство, сповнене страшних вад кріпосництва, де суд і розправа належать «сріблолюбивим, честолюбивим, сластолюбивим, немилосердним, непримиренним», які тільки про прибутки дбають.

Він не міг не помітити поряд із трудівницею Бджо­лою Шершня, бундючного Кабана в баранячій шкурі і скромну, але не позбавлену гідності Оленицю. У бай­ках він розкриває антагоністичні взаємини поневоле­них і поневолювачів. Найяскравіше показано хижацьку суть кріпосницького суспільства у «Сні». У цьому тво­рі знедолений трудівник поданий в образі обідраного селянина, якого жерці храму підсмажують на вогні. 'ТТа думку Сковороди, шлях до створення щасливого

Григорій Сковорода, т. І, с. 323.

суспільства, шлях до «всенародного щастія»1 полягає у гармонійному розвиткові людини, що пізнає радість «творення» і разом з тим відчуває благо, яке приносить її творча праця людям, цілому суспільству. Але супе­речності антагоністичного суспільства виключали мож­ливість такої гармонійності, а правильного шляху до «всенародного щастія» Сковорода не знав!

Ідея революції була вперше проголошена в Росії Радіщевим – це вже було по смерті Сковороди – у 90-ті роки:

Внезапну вихри возшумели, Прервав спокойство тихих вод. Свободы гласы так взгремели, На вече весь течет народ; Престол чугунный разрушает

Так від ідеї щастя «жити согласно природь», близь­кої за визначенням ідеї щастя у Спінози, Сковорода пі­шов далі, вирішуючи її не тільки як щастя індивідуума, а як справу всенародного щастя, включивши в розумін­ня самопізнання, проголошене античними мислителями, ідею «сродного труда» як джерела щастя. Таке тракту­вання щастя виростало з демократичних переконань філософа.

У хвилини душевних бурь від безсилля змінити нена­висну дійсність мислитель запально твердить: «Щастія нет на земле. Щастія нет в небе…» 3. Минає стан розпа­чу – і мислитель впевнено стверджує, що його треба створити: «Мы сотворим свет получшій. Созиждем день веселейший» 4.

[Педагогічні погляди мислителя випливали з його

2 А. Н. Радищев. Путешествие из Петербурга в Москву. Вольность. М., 1966, с. 211-212.

теорії щастя людини. Щоб швидше здійснилася мрія про щасливе суспільство, Сковорода радить допомагати «піз­нанню людиною самого себе» ще в дитинстві. Мудрість учителя, батька полягає в тому, щоб підмітити у дитини природну схильність і плекати її, допомагати розвину­тися здібностям дитини: «Учитель и врач – ньсть врач и учитель, а только служитель природы, единственныя и истинныя и врачебницы, и учительницы… Сіє несть воспитаніе і ньсть ученіе, но обузданіе от человьческія помощи происходящее» 1.

У питанні виховання Сковорода проголошує прин­цип «природосообразности» раніш, ніж він був прого­лошений Руссо і Песталоцці .

Цікаво, що у XVIII сторіччі щодо походження свідо­мості панівною була ідея, що людина народжується доб­рою, що зло вона сприймає в соціально-несправедливо­му суспільстві. Ще в XVII столітті Локк доводив, що душа дитини «ІаеиІа газа» (чиста дошка), на якій жит­тя пише свої письмена.

Сковорода у своїх поглядах на виховання, як і у фі­лософських поглядах, твердо стоїть на грунті життєво­го досвіду і уникає однобоких рішень, властивих педа­гогічним теоріям його часу. Він визнає, розуміє взаємо­дію законів життя природи і суспільства. Мислитель не заперечує наслідування природних даних у схильнос­тях, по аналогії зовнішньої схожості дитини до батьків, і разом з тим надає великої ваги правильному вихован­ню в суспільстві. Тому його погляди пережили теорії видатних педагогів, його сучасників, і плідно можуть бути застосовані у наші дні.

1 Григорій Сковорода, т. І, с. 496.

2 Г. Гребенная. Педагогические взгляды Г. С. Сковороды. Автореферат на соискание ученой степени кандидата педагоги­ческих наук. X., 1959, с. 18.

Сковороді не властива недооцінка ролі суспільного оточення у справі виховання. Закликаючи до єднання з природою, він не заперечував ролі освіти, етичного й естетичного розвитку на зразках художньої античної лі­тератури, філософії й інших чинників людської циві­лізації. Як відомо, його сучасник Руссо у своїй знамени­тій промові писав: «Всемогутній боже, що тримаєш у руках своїх уми людські, позбав нас освіти і пагубних познань батьків наших і поверни нам неосвіченість, не­винність і убозтво, яко єдині блага, що можуть зробити нас блаженними» '.

У вихованні душевної краси людини особливої ува­ги Сковорода надавав художній літературі. Це питання знайшло глибоке висвітлення в книзі «Нариси з історії методики української літератури» О. Р. Мазуркевича. Дослідник доводить, що для Сковороди визначальними, провідними настановами при викладанні літератури були виховання патріотизму, гуманізму, демократизму, трудове й гармонійне виховання (з урахуванням при­родних нахилів, здібностей) 2.

Виховання, на думку Сковороди, має сприяти набли­женню щасливого суспільства.

За щастя для людини Сковорода вважав життя в су­спільстві, де «не будет вражды и раздора, не будет разн-ствія» і все там буде «общее». Це буде «республіка», у якій для всіх трудівників світитиме щастя"Р

Утопічність теорії щастя Сковороди не позбавляє її однак краси, людяності і правди. Те, що було прагнен­ням Сковороди, не могло здійснитись у XVIII столітті. Ідея щастя, сформульована Сковородою, реалізується в соціалістичному суспільстві.

«БАСНОСЛОВІЄ», МІФИ

Багатство поетичної уяви було властиве не тільки поезіям і байкам, а й філософським трактатам Сковороди, у яких мислитель не переставав бути поетом. У шуканні істини, у прагненні зрозуміти закономірності буття Сковорода звертався не тільки до любомудрців-філософів, він був переконаний, що істина відкривалася лю­дям і через міфологію різних релігій, і через «баснословіє». Він не кладе межі між християнською і язиче­ською міфологією. Істина вічна, а значить, існувала й до християнства. Сковорода ясно про це говорить: «Бас-нословныя древних мудрецов книги есть, то самая предревняя богословія. Они так же невещественное естест­во божіє изображали тленными фигурами, дабы неви­димое было видимым, представляемое фигурами тва­рей. Скажи, каким образом изобразишь мнь нетльннаго духа существо, если не младенцем крылатым? Крыла его значат непрерывное, всю вселенную движущее движе-ніе, а младенство намьчает в нем тое: «Ты же тойжде еси»…1

Таке пояснення дає міфологічним купідонам Сково­рода в розмові з Афанасієм («Алфавит, или Букварь мира») у відповідь на його закид, що Сковорода «по-мьшал дьло з бездьліем, а христіанство с язычеством».

Прагнення розгледіти «зерно істини» в поетичних прозріннях народу не покидало Сковороду все його життя. Народну творчість він порівнював з «тритисячи-літньою піччю», що випікає і «неопально» зберігає своє багатство. Саме цим пояснюється його інтерес до біб­лії як давнього фольклору єврейського народу. З од­ного боку біблія під скальпелем раціоналістичного мис­лення Сковороди розкривається як брехлива книга, що вселила в душі страшні забобони. З другого, у ній йому ввижається світ символічний, а через символи, образи може прозирнути і промінь істини, що допомагає збаг­нути глибинні закони буття, визначити взаємини люди­ни з суспільством, із природою.

Найповніше розкривається розуміння художнього образу в передмові до збірки байок, у якій Сковорода розглядає образ як форму, що прикриває істину: «Сей забавный и фігурньїй род писаній был домашній самим лучшим древним любомудрцам… Истина острому их взору не издали болванела так, как подлым умам, но ясно, как в зеркаль представлялась, а они увидьв живо живый ея образ, уподобили оную различным тльнным фигурам» '.

Саме пізнання не зовнішнього виду речей, а суті явищ розкривається через символи – твердив Сковорода.

Ілюструючи цю думку, він наводить приклад троян­ди, лілії: «Ни одни краски не изъясняют розу, лілію, нарцысса столько живо, сколько благолепно у их образует невидимую божію истину (закономірність при­роди – А. Н.), тень небесных и земных образов. Отсюда родились hieroglifika,emblemata,symbola, таинства, притчи, басни, подобія, пословицы» 2.

Сковорода з однаковою повагою ставився до фольк­лорних джерел різних народів. У роздумах про історич­ну долю народів землі Сковорода виявляв глибоку обі­знаність і широту поглядів. Так, наприклад, з особливою любов'ю ставлячись до еллінської культури, він, однак,

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 102.

вказував на її залежність від єгипетської, виявляв інте­рес до китайської культури.

Із цього погляду становить інтерес «Разговор о пре­мудрости». Людину цікавить, де живе мудрість і як мудрість зветься у різних людей. Між Людиною і Муд­рістю відбувається діалог:

Мудрость. У греков звалась я Софіа в древний вък.

А мудростю зовет всяк руской человек, Но римлянин мене Мінервою назвал, А хрістіанин добр Христом мн-в имя дал. Человек. Скажи, живеш ли ты и в хинских сторонах?.. Мудрость. И как же мне, скажи, меж хинцамы не жит?

Гд-в ночь и день живет, гд-в лето и весна. Человек. Там толко веть одны погибшіе живут? Мудрость. Сестра (глупота.– А. Н.) вам это лжет, так точно, как и тут

Як бачимо, для Сковороди мудрість не має меж ні в просторі, ні в часі і не пов'язана з будь-якою релігією.

До релігійних міфів різних народів він ставиться з повагою, вибираючи в них епізоди, які, на його думку, можуть розкрити істину, заховану тайну природи, лю­дини. Цікаво, що поряд із міфами ставить Сковоро­да притчі і байки. Навіть, як уже говорилося, ототож­нює їх.

Щоб розкрити ідею самопізнання як джерела піз­нання природи, а значить, щастя, Сковорода використо­вує образ давньої грецької міфології – закоханого у своє відбиття у ручаї Нарцісса.

Визнаючи тотожними поняття бога і природи, Ско­ворода дошукувався в біблії образів-символів, що допо­могли б йому розкрити властивості законів природи.

Григорій Сковорода, т. II, с. 85.

Захоплення біблійною символікою у Сковороди не пов'язується з певним періодом. У цьому напрямкові працює розум Сковороди і в 60-х рр. («Асхань»), і в 70-х, і, нарешті, в останньому творі «Потоп Зміин», у якому особливо гостро зіткнулися дві лінії в творчих шуканнях мислителя: з одного боку безстрашна, без­жалісна критика безглуздих «откровеній» біблії, з дру­гого – її коментування, що фантастичними побудовами мислі стверджує заховану в ній мудрість.

Низку творів Сковорода спеціально присвятив тому, як читати, щоб проникнути у зміст образів біблії. Це – «Жена Лотова», «Асхань» і інші. Вони найслабіші з тво­рів мислителя, бо, якщо в інших була блискуча логіка у формулюванні обстоюваних положень і буйна сила образної ілюстрації їх, то в названих щойно – ці влас­тивості стилю зникають. Натомість в них з'являються туманні алегорії, а спроби ввести читача в заповідні та­ємні істини, що нібито глибоко заховані в цих алего­ріях, вражають стильовою немічністю.

Цікаво, що Сковорода коментував стиль викладу біб­лійних міфів як ієрогліфічне, символічне письмо – «біблейскіе укрухи»

У трактаті-діалозі «Кольцо» Афанасій говорить про біблію: «Чудним словом и дивным словом сотворена біб­лія». Його співбесідник Яков стверджує: «…для единаго єдин сей штиль». Далі Афанасій висловлює своє став­лення до цього стилю: «А на что похож слог библей-ный? Скажи мнъ, не гневайся, что она мнь показуется басней, к тому ж и нехитрою». Яков: «Ото собою ничто, но внутрь великое утаевается». Цю думку про внутріш­ній зміст художніх образів детально коментує Сково­рода в передмові до збірки байок, яку ми згадували.

Григорій Сковорода, т. І, с. 247

Допитливий і позбавлений сталих переконань Афа-насій (очевидно, це та особа, якій поет присвятив свою збірку байок) знов хоче вияснити: «Скажи мнь, можно ли библійньїм штилем писать прочія книги?» Яків не за­перечує такої можливості, кажучи: «Для чого ж нельзя?»^[24].

Отже, стиль розповідей біблії вабив Сковороду своєю алегоричністю і до останніх днів він не втрачав до них інтересу. Може, саме знання тексту біблії вря­тувало його від анафеми й відлучення від церкви за вільнодумство. Ця загроза особливо висіла над ним 1768 – 1769 року, коли у своїх лекціях з курсу добронра-вія в додаткових класах колегіуму він проповідував пан­теїстичні ідеї бога-природи, коли кликав розбудити на­род і уберегти од пастирів, що навіюють сон. За цю відверту пропаганду своїх поглядів за розпорядженням епіскопа він був викликаний на судилище в колегіумі, але зміг, як ми знаємо з його листа, довести, що він не єретик. Справа закінчилася лише звільненням його з колегіуму.

Мимоволі напрошується історична паралель середи­ни XVI і початку XVII століття. Кампанелла, відомий своїми матеріалістичними поглядами, на диспутах перед інквізиторами перемагав аргументами з добре знаного ним святого письма, уникаючи кари, і, якщо прийняв тяжкі муки інквізиції, то не за свої матеріалістичні пере­конання, які Так і не вдалося запротоколювати інквізи­торам, а за участь у повстанні.

Висміювання у Сковороди нісенітниць біблійних легенд, як і критика їх у Спінози у свій час, а пізніше і філософами-матеріалістами XVIII ет., дівіграло коло­сальну роль у напрямку деміфологізації святощів хри­стиянської релігії. 

СКОВОРОДА І ХАРКІВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ 

У КОЛЕГІУМІ

Роком діяльності Сковороди в Харківському колегіумі – 1759 – розпочинається новий пе­ріод у житті філософа, що до кінця його днів буде пов'язаний з Харковом, із Слобожанщи­ною.

уявити Харківський колегіум середини XVIII коротко спинимося на історії його заснування та на характеристиці попередніх років навчального про­цесу в ньому.

Заснування 1726 року Харківського колегіуму дикту­валося назрілими потребами в освіті Слобідського краю. Фундаторами його були Бєлгородський епіскоп Єпіфа-ній Тихорський і князь Михайло Михайлович Голіцин, тоді головнокомандуючий на Україні. Саме Голіцин за­пропонував створити навчальний заклад, що, як і Київ­ська академія, готував би не тільки духовних осіб. Бєл­городська семінарія, заснована Єпіфанієм Тихорським 1792 року, мала шість класів. Князь Голіцин переконав епіскопа перевести цю школу із Бєлгорода до Харкова, центра Слобідської України, де б ця школа була «все-сословним училищем». На клопотання Єпіфанія Тихорського імператриця Анна відповіла згодою на відкриття в Харкові такого учбового закладу і затвердила систему управління колегіумом. Ігумен Покровського монастиря мав бути ректором, призначався й префект. За училищем усталюється назва Харківського колегіуму.

За консисторськими актами 40-х років XVIII сторіч­чя, колегіум іменується Тихореціанською академією, по імені засновника '.

Під колегіум купили єдиний кам'яний будинок у Харкові, що належав полковнику Шидловському. До ко­легіуму приписали Покровську церкву, організувавши в ній училищний монастир. Всілякими заходами князь Голіцин зібрав на колегіум 3076 десятин землі. Було уза­конено збір на колегіум (із монастирських прибутків – 1/20 і церковних – 1/30), що мав забезпечити оплату вчителів і утримання учнів. Учителів до колегіуму за­прошували з Києво-Могилянської та Московської Заіконоспаської академії.

Викладання в колегіумі йде, як і в Київській академії: 1-й клас – школа інфіми, 2-й клас – школа аналогії, 3-й клас – школа граматики, 4-й клас – школа синтаксиси, 5-й клас – школа піїтики, 6-й клас – школа рито­рики, 7-й клас – школа філософії, 8-й клас – школа богословія. В усіх класах програма вивчалась за один рік. У класі філософії – за 2 роки, у класі богословія – за 4 роки 2.

Уже на ранньому етапі існування колегіуму контин­гент учнів має різностановий характер, але переважна

1 Про історію створення Харківського колегіуму див.: «Мо лодик», 1844, т. III. Основание Харьковского коллегиума– нынеш­ней духовной семинарии.

більшість у ньому – діти духівництва, яке зобов'язува­лося духовною владою віддавати своїх дітей до колегіуму або до духовних семінарій, залежно від того, який за­клад територіально був ближчим. У колегіумі виклада­лася, крім латинської, грецької мови, ще й німецька, хоч і не регулярно. Керівництво колегіуму (найбільше Єпі-фаній Тихорський) дбало про підготування вчителів із найбільш здібних студентів, посилаючи навчатися їх за кордон '. Для розширення бібліотечних фондів колегіу­му Єпіфаній Тихорський подарував свою бібліотеку колегіуму.

Наступник Тихорського Досифей підняв клопотання перед імператрицею Анною, щоб книги померлого пре­зидента св. синоду, письменника і книголюба Стефана Яворського, були передані Харківському колегіумові. У 1732 році, коли бібліотека передавалася Харківському колегіумові, із 609 книг, включених до каталогу, скла­деного 1721 року Яворським, лишилося всього 273 2.

У бібліотеці Яворського були книги з богословія, права, античної літератури і сучасної філософії. Тут були твори Арістотеля, Сенеки, Діогена, Пуфендорфа, І. Флавія, різні хроніки, «Синопсис» Інокентія Гізеля, «Географія, или краткое земного круга описаніє»;

1 По смерті Є. Тихорського 1731 року епіскопом був при­значений Досифей Богданович-Любимський, який у донесенні синоду від 1732 року 29 жовтня писав, що на будівлі, ограду, поповнення бібліотеки потрібні кошти, а також: «Студенти, на­діслані в Німеччину для навчання, потребують на вексель двісті червонців». В кн.: С. Лебедев. Белгородские архиереи и среда их архипасторской деятельности по архивным документам. X., 1902.

2 Див. С. И. М а с л о в. Библиотека Стефана Яворского. К., 1914, с. 3 – 27. Книги цієї бібліотеки разом з іншими передані до Центральної наукової бібліотеки Харківського університету по закритті 1917 року духовної семінарії, яка існувала на базі ко­лишнього Харківського колегіуму.

з художньої літератури –Гомер, Езоп, Софокл, Ян Коха-новський, М. Сербієвський, С. Твардовський. Були кни­ги з медицини, різні енциклопедичні видання '. Надалі фонди бібліотеки ширилися також завдяки приватним пожертвам епіскопів Досифея Любимського, Іосафа Миткевича, Самуїла Миславського та інших. 1769 року був складений каталог бібліотеки, що зберігся до наших днів. Він налічує 1830 назв книг та ще 70, подарованих Самуїлом Миславським. У каталозі книг Миславського переважають книги латинською мовою, навіть грецькі автори подані по-латинському.

У бібліотеці колегіуму було багато творів античних письменників, таких як: Овідій, Пліній, Горацій, Сенека, Плутарх, Катулл, Проперцій, Тібул, Гомер, Федр, Езоп, Теренцій, Апулей, Ціцерон, Гесіод, Помпоній, Піндар і багато інших. Серед філософів не тільки імена античні (Сократ, Арістотель, Демосфен), а й імена представни­ків нової філософії (Фр. Бекон, Декарт, Гассенді, Бав-мейстер, Пурхоцій, Пуфендорф, Вольф).

Були в бібліотеці труди з медицини й природознав­ства (праці Гарвея, Амстердам, 1695, Я. Вальдшмідта, Гамбург, 1688, та інші).

У колегіумі викладалися елементи медицини. Це да­вало можливість задовольнити інтереси студентів, схиль­них до лікарської діяльності, із яких іноді комплектува­лися кадри для медико-хірургічної академії в Петер­бурзі. У Харківському колегіумі складалися лікувальні порадники, де пояснювалося, як і чим лікувати різні хвороби. Один із таких порадників зберігається у Цент-

1 Див. С. И. М а с л о в. Библиотека Стефана Яворского,

ральній науковій бібліотеці Харківського університету. Він подарований бібліотеці 1877 року. На першому чис­тому аркушеві 14 травня 1877 року зроблено олівцем напис: «Книгу эту в случае смерти моей – отослать в Харьковский университет. Книга эта написана малорос­сийским философом Сковородою. И. Кучинский»

Вивчення рукопису на підставі палеографічних ознак довело, що рукопис міг належати до кінця XVIII ст. (найпізніший водяний знак паперу 1794 року – року смерті філософа). Вважати цей рукопис автографом Сковороди навряд чи можна. Привід думати в цьому на­прямкові дають хіба неодноразові поради Сковороди, висловлені у листах до М. Ковалінського. Філософ ра­дить, як лікувати то шлункові захворювання, то фурун­кули на обличчі. Поради, що їх давав Сковорода, свід­чили про певну обізнаність його із нормами лікування на той час. Якщо ж весь «Лечебник» був укладений Сковородою, то він, мабуть, не давав би порад у листі, а відіслав свого учня до рукопису. Ні у Сковороди, ні у його друзів немає згадок про існування такої книги. Однак питання про відношеня рукопису до імені Ско­вороди не слід вважати остаточно розв'язаним.

Слов'янськими мовами книг у бібліотеці було неба­гато, хіба що тогочасні видання Москви й Петербурга та періодика: «Петербургские ведомости», 1765 – 1766; «Московские ведомости», 1768-1769; «Сочинения Тре-дьяковского», 1762; «Гольбертовы басни», 1763; книга Са-муїла Пуфендорфа у двох виданнях, 1718 і 1723 рр.; «Нравоучительные басни Федора Емина», 1762; пере­клад творів Вергілія Марона, 1769; «Притчи Александра Сумарокова», 1762 та інші2. Були книги про життя на­

1 ЦНБ Харківського університету, відділ рідкісної книги, № 78. 5 ЦДІА, ф. 692, од. зб. 2145.

родів Азії (про буддизм, магометанство)^[25]; а також карти країн усього світу.

На погляд автора історії Харківського колегіуму 1844 року (прізвище не встановлено)^[26], «достопримечатель­ные книги суть»: «ВіеІіа ро1і§1оіа» на шести мовах у двох томах 3; «Молитва господня» більш як на 100 мовах і діа­лектах; «ВіеІІоіека раігит» у 27 томах; «Своеручная ру­копись» – літопис митрополита Дм. Ростовського.

На час, коли писалася історія колегіуму, бібліотека налічувала 5000 примірників книжок.

Каталог книг бібліотеки Харківського колегіуму, складений 1769 року, свідчить, в основному, про гума­нітарний характер навчання у цьому закладі.

Класика протистояла теології, і це давало можливість передовим педагогам розкривати ширші горизонти для учнів колегіуму, виховувати їх естетичні смаки і етичні норми поведінки, що були несумісні з християнськими приписами моралі.

Значилася в каталозі і книга Яна Амоса Коменського, видана в Амстердамі 1657 року. Педагогічні ідеї Комен­ського відчутні в інструкції, складеній 1769 року С. Миславським 4. Коменський вимагав осмисленого вивчення програмного матеріалу, наближення наук до завдань життя.

Не можна не відзначити, що у колегіумі навіть на початку організації навчання робилися спроби набли­зити його до вимог реального життя. З цього погляду показові спроби епіскопа Смілича запровадити викладання німецької і французької мов Із цією метою були викликані вчителі з-за кордону. Смілич запровадив та­кож окремий курс математики і геометрії, намагаючись ширити освіту в краї, організував «малі слов'яно-латинські школи» у Бєлгороді, Курську, Новому Осколі. Курс навчання у цих школах мав продовжуватися до синтак-сими. Смілич і в педагогіці висловлював гуманні думки. З цього погляду цікавий указ 1738 року на ім'я ієромо­наха Авксентія, директора Бєлгородської слов'яно-латинської школи: «Смотреть, чтобы детей обучали все тщательно без всякого оным затруднения и напрасно, паче же детей жестоко ни за что не наказывать» 2.

Про цей період знаходимо цікаве свідчення у В. Н. Каразіна, фундатора Харківського університету, видатного вченого, винахідника. У статті «Погляд на українську старовину» він пише: «Однак те, що коле­гіум ретельно займався науками ще в царювання Анни Іоанівни, ми бачимо з листа ад'юнкта Академії наук Юнкера до тодішнього президента Академії барона Корфа. Учений цей хвалить просвітительство ректора і префекта і просить їх про надіслання фізичних інстру­ментів – повітряної помпи та електричної машини»3.

Але після епіскопа Смілича за його наступника в 40-х і 50-х роках помічається спад у захопленні світ­ськими науками – як у розширенні програми за рахунок зменшення кількості годин на точні науки, так і у пе­дагогічних принципах викладання й виховання. Із нових

У каталозі значаться словники. Акти про неповернуті книги (серед неповернутих книжок найбільш лексиконів) свідчать, що кількість словників у 1769 р. була немала. В одному в актів названо 34 примірники французьких вокабул. Див. ЦДІА, ф. 399, од. зб. 650, арк. 25.

мов ні німецька, ні французька не викладаються. Фізи­ка й математика за схоластичною традицією подаються у курсі філософії.

Певне пожвавлення починається із приходом на єпіс-копство Іосафа Миткевича, людини м'якої вдачі, при­хильної до наук. Миткевич вийшов із кола почитателів Феофана Прокоповича у Київській академії. Не будучи людиною сильного характеру, яскравого інтелекту, він не міг здійснити крутого повороту у системі викладання в колегіумі. Але Миткевич визнав за потрібне оновити склад викладачів за рахунок людей, що були відомі свої­ми здібностями або вченістю.

Одночасно з Іосафом Миткевичем призначено 1768 року архімандритом Гервасія Якубовича. Гервасій був другом Миткевича по Київській академії, яку вони оби­два скінчили. Працював він до призначення архіман­дритом у Переяславському колегіумі.

Бєлгородський епіскоп І. Миткевич, що після закін­чення Київської академії розпочинав свою діяльність у Новгородській семінарії вчителем риторики, далі зай­мав посаду префекта і ректора колегіуму. Ставши епіс­копом Бєлгородським, він узяв собі за мету сприяти про­цвітанню колегіуму, дбав про залучення таких учителів, які б у своє викладання включали відомості про досяг­нення сучасної науки, філософії. Миткевич приносить у дар колегіумові свою бібліотеку, будує для книг спе­ціальне сховище, так звані «кам'яні камери». Того ж року призначено префектом і викладачем філософії Лав-рентія Кордета, захопленого дослідженням економіки і географії краю.

І. Миткевич викликає з Києво-Могилянської академії Михайла Шванського – викладача німецької і грецької мов, який тільки-но блискуче скінчив академію, відзна­чившись особливо у галузі філології.

Ректором колегіуму у цей час був Костянтин Бродський. І. Миткевич, підбираючи вчителів для колегіуму, дбав про розширення навчальних горизонтів. Недарма Сковорода до своєї 27-ої вітальної пісні на честь І. Миткевича додає широку примітку, у якій прихильно харак­теризує діяльність епіскопа: «Сей архієрей родился близ Кієва, во градь Козельці». Был пастырь просвещен, кроток, милосерд… правдолюбив»

Призначивши 1758 року префектом Лаврентія Кор-дета, І. Миткевич тим самим визначив спрямування пе­дагогічного процесу в колегіумі. Кордет був людиною широких наукових інтересів.

Про реалістичне спрямування наукових інтересів Кордета свідчать книги його бібліотеки. У каталозі біб­ліотеки переважають праці природознавчого характеру. Тут – описи Азова, Каспію, Оренбурзького краю, Си­біру, коштовні атласи земного глобусу, «Російський ат­лас» (1745), книги Бюшінга, Ричкова («Оренбургская топографія»), виданий акад. Міллером «Лексикон гео­графический Российского государства» (М., 1773), руко­писний опис ртутного барометра.

Л. Кордет стежив і за роботами Ломоносова. У його бібліотеці була стаття Ломоносова «Слово о происхож­дении света, новую теорию о цветах представленную» (1757). За даними біографічного словника Половцева 2, він брав участь у складанні географічного словника, роз­початого за ініціативою Ломоносова 3.

Нового префекта колегіуму цікавили і передові пе­дагогічні ідеї. В його бібліотеці був твір Яна Амоса

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 50.

1769 року Сковорода в листі до Іова Базилевича, що від 1763 року був ректором колегіуму, дуже високо оці­нює Л. Кордета як викладача філософії, вихователя і блискучого промовця: «Рассьвая на все стороны ползу, яки солнце лучы, был он и мнь рабауоз як («пробний ка­мінь» (А. Н.) к разпознанію н-екоторих людей, коих бы мн! никогда не узнать, каковы они, если б не его с нимы дружба…

О філософських его суптильностях, даже до четвер­того неба проницающих, ньт чего уже и говорит» ;

Цей відзив свідчить не тільки про таланти Лаврентія Кордета, а й про дружні з ним стосунки Григорія Ско­вороди. З того, як філософ звертався до Іова Базилевича у своєму листі, можна зробити висновок, що Іов Бази-левич поділяв його ставлення до Кордета. У цьому ж листі Сковорода пише, що у щирості переданого по­клону ректора він не сумнівається: «И я не почитаю Вас из числа тех, кои усты своими благословяху… (а сердцем кляняху).

И подлинно благородной душы знак свойственной хоть ненавидьть кого, да явно, а не прикрывать благо-склонним лицем своего неблаговоленія, что природное рабским серцам, на лицемьріе и лжу родившимся»2.

Отже, роки з 1759 по 1764, коли Сковорода працював в колегіумі (з перервою на 1760-1761 навчальний рік), були періодом активного наступу на твердині схолас­тики в учбовому процесі.

Але навіть серед викладачів, спрямування педагогіч­ної діяльності яких було на той час прогресивним, Ско­ворода вирізнявся глибиною знань і самостійністю мис­лення. Ще 1753 року Сковорода виявив глибоку принци­-

Григорій Сковорода, т. II, с. 419-420.

повість у Переяславському колегіумі, внісши зміни до традиційного курсу піїтики. Уже тоді виявилася незлам­на воля його як оборонця істини.

М. Ковалінський у своєму життєписі Сковороди яс­краво описує цей епізод з життя молодого вченого: «Єпіскоп вимагав від нього писемної відповіді судовим чином через консисторію, тому що він не виконав пове­ління. Сковорода відповідав, що він зважає на суд всіх знавців у тім, що міркування про поезію і підручник, написаний ним, є правильним і заснованим на природі цього мистецтва. До того ж у поясненні додав латин­ське прислів'я: «АПа тез зсерішт, аііа ріесішт», тобто інша справа пастирський жезл, а інша чабанова сопілка. Єпіскоп дав особисте повеління на доповіді в консисто­рії таке: «Не живяше посреди дому моего творяй горди­ню». Після цього Сковорода був вигнаний з училища переяславського не з честю. Це був перший досвід твер­дості духа його»

Про стійкість переконань Сковороди знали у Харків­ському колегіумі. Цю рису характеру Сковороди відчуло керівництво Харківського колегіуму при першій сутичці його з волею епіскопа, що йшла в розріз з усталеними поглядами Сковороди на чернецтво.

У колегіумі існувало правило, за яким викладачі його могли бути або висвячені на священиків, або вступати до чернецтва. Навчатися в колегіумі мали право пред­ставники усіх станів, а викладачам належало бути при­четними до служителів церкви. Іосаф Миткевич турбу­вався про підготовку відповідного керівного складу ко­легіуму на майбутнє. У Сковороді він бачив людину, що, посівши певне керівне становище в колегіумі, мала б впливати на хід навчання. Він сподівався, що Сковорода

'Григорій С к о в о р о д а, т. II, с. 490

в майбутньому міг би очолити колегіум чи принаймні стати префектом. І тому з добрих намірів через друга Сковороди Гервасія запропонував йому вступити до чер­нецтва.

А Сковорода, рішуче відмовившись від пропозиції епіскопа, мотивував своє відмовлення тим, що вважає ченців кастою фарисеїв: «Хіба ви хочете, щоб і я збіль­шив кількість фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одя­гайтесь м'яко й монашествуйте! А Сковорода вбачає монашество в житті «нестяжательному, в малодо-вольствь», утриманості, в позбавленні усього непотріб­ного, щоб набути щонайпотрібніше… щоб ретельніше виконати заповідь любові до ближнього»

Хоча Гервасій Якубович розгортав перед ним при­надні перспективи, вихваляв його достоїнства, вченість і високу моральну чистоту, але на все це Сковорода від­повів: «Вдячний за милість, за дружбу, за похвалу, я не заслуговую нічого цього за непослух мій до вас у да­ному разі»2. Це було влітку 1760 року, коли Сковорода на вакаціях жив у Бєлгороді у Гервасія. Після цієї роз­мови Сковорода оселився в селі Стариці на околиці Бєлгорода 3 і відмовився від роботи в колегіумі.

А тим часом педагогічна діяльність вабила вченого, йому бракувало аудиторії, з якою можна було б діли­тися думками, впливати на неї.

Шкодувало за Сковородою і керівництво колегіуму– префект Лаврентій Кордет і ректор Костянтин Бродський. Радий був поступитися своєю вимогою й Іосаф Миткевич, аби знов залучити Сковороду до викладання в колегіумі.

Григорій Сковорода, т. II, с. 498. 2 Там же.

Там же, с. 498-499.

Але минає рік, а Сковорода не пробує почати роботу в колегіумі. Оселившись у Стариці, дуже мальовничій місцевості, із довколишніми лісами, крейдяними гора­ми, із джерельними струмками, учений проводив час у роздумах про пізнання самого себе, вів бесіди з трудів­никами – монастирськими селянами. Розголос про див­не життя його і повчальні бесіди викликали інтерес до нього. Багато хто шукав знайомства з ним К

Справу вирішив випадок. 1761 року Сковорода від­відує своїх друзів у Харкові, у колегіумі. Розповідаючи про цей епізод, Ковалінський не називає імен друзів Сковороди. Хтось із них попросив Сковороду взяти участь у вихованні його племінника і викладати йому грецьку мову. В листі до М. Ковалінського Сковорода згадує протоієрея отця Петра 2, якому Ковалінський до­водився племінником. Сковорода на це дав згоду. Керів­ництво колегіуму скористалося з присутності Сковороди у Харкові і запропонувало йому читати дисципліну на вибір. Ковалінський пише, що Іосаф Миткевич, «знаючи, що він не любить приневолення, запросив його по-друж­ньому і запропонував йому посаду вчителя, яку хоче» 3. Від того часу розпочинається у Сковороди дружба із Михайлом Ковалінським, учнем колегіуму, яка триває усе життя. На цей раз Сковорода викладає в колегіумі гри навчальні роки (1761-1762, 1762-1763 і 1763-1764).

'Григорій Сковорода, т. II, с. 499.

ПІДСТУПНА БОРОТЬБА ПРОТИ ВПЛИВУ СКОВОРОДИ НА МОЛОДе

Протягом трьох років Сковорода вів широку ро­боту серед молоді, згуртовуючи довкола себе учнів не тільки класу, де вчився Ковалінський, а й інших. Із листування з Ковалінським ла­тинською мовою, що припадає на ці роки, ми довідуємося, що Сковорода має улюблених учнів – Якова Правицького, Василя Білозера, Григорія Ковалін-ського (рідного брата Михайла Ковалінського), Мак­сима Ковалінського, очевидно, його двоюрідного брата, Олексія (Базилевича.– А. Н.), Миколу (Завадовсько-го.-А. Н.).

Із ними Сковорода не тільки веде розмови, розкри­ваючи очі на довколишній світ, а й дбає про їх есте­тичний розвиток: навчає грати на органі, флейті, ор­ганізовує заняття хору на лоні природи '. Найулюблені­шим місцем прогулянок ученого із своїми учнями, при­хильниками його вільнодумства, було Лисогірське перед­гір'я із пишними левадами, лісами, що тяглися мало не до самої Лопані. Це були землі училищного Покров-ського монастиря, де стояло кілька хат для випасувачів худоби і для пасічника при монастирській пасіці. Улітку Сковорода подовгу жив в одній із хат, біля джерела-криниці2. Про прогулянки за місто Ковалінський пише: «Не вдовольняючись бесідою про це, запрошував він друга свого в літній час прогулятися пізно ввечері за

'Григорій С к о в о р о д а, т. II, с. 283.

2 Криниця (тепер закритий колодязь) і досі поїть прекрас­ною водою населення харківських вулиць, що розташувалися на цьому передгір'ї. Збереглися і рештки хати, у якій проживав Ско­ворода. Тут же й вулиця, що має давню назву Сковородинська, й Сковородинський провулок.

місто і непомітно доводив його до кладовища міського. Тут, ходячи опівночі між могилами і видимих на піща­ному місці від вітру розкритих гробів, розмовляв про безтямну боязливість людську, що збуджується в уяві покійниками. Іноді співав там що-небудь відповідне доброму настрою; іноді ж, відійшовши до найближчого гаю, грав на флейтравері, залишаючи друга молодого між гробів самого, ніби для того, щоб здаля йому було приємніше слухати музику» Прогулянки, як бачимо, мали характер виховний, бо на власному досвіді учневі треба було переконатися в закономірностях, властивих життю й смерті, й утвердитися в раціоналістичних роз­думах про надприродні чудеса, переконатися, як від кри­тичної людської мислі розвіюється віра в ті чудеса й легенди, що ними сповнені релігійні міфи.

Листи Сковороди до М. Ковалінського, як і життє­пис Сковороди, написаний М. Ковалінським, пролива­ють світло на характер впливу вченого на молодь.

Послідовність філософа у своїх поглядах вабила юнака, а думки його, що йшли врозріз з тим, що пропо­відувалося з церковних амвонів, із колегіумівських ка­федр, лякали. Цю «збуджену боротьбу думок», як пише Ковалінський, підсилювали наговори інших учителів: «Інші вчителі його намагалися прищепити йому зневагу до Сковороди, забороняли мати знайомство з ним, слу­хати те, що він говорить, і навіть бачитися з ним. Він любив серце його, але боявся розуму його» 2.

У цьому свідченні Ковалінського не тільки розкри­вається характер ідей, що їх ширив Сковорода, не тіль­ки підкреслюється, що вони протистояли традиційним устоям громадським і церковним, але й указується на те,

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 509.

що до Сковороди в колегіумі певна група викладачів ставилася вороже і намагалася усякими засобами убе­регти молодь від його впливу. Сковорода, змушений не бачитися з своїми учнями-прихильниками, вів із ни­ми листування.

Постає питання, хто ж із колегіумівських викладачів у цей період займав щодо Сковороди ворожу позицію. Із сказаного раніше видно, що Гервасій Якубович і Іо-саф Миткевич, які дружньо ставилися до Сковороди і намагалися його затримати в колегіумі, не могли під­бурювати студентів проти нього. Про авторитет Сково­роди у епіскопа Миткевича свідчить і такий факт. Се­ред учнів колегіуму був великий процент невстигаючих, бо дітей духовенства навчатися в колегіумі примушува­ли. Сковорода з цього приводу написав байку «Басня Есопова». «Вина сея басни та,– писав він,– что многіи от учеников, нимало к сему не рожденны, обучалися». Байка ця так вплинула на Іосафа Миткевича, що він виключив одразу 40 «недорослей», які не могли й не хотіли навчатися

Викладач філософії Кордет був, як ми знаємо, дру­гом Сковороди. Прихильно ставився до філософа і рек­тор Костянтин Бродський. Свідчень про те, як ставилися до Сковороди викладачі Михайло Шванський і Іоанн Ги-левський, немає2. Єпіскоп Порфирій Крайський, який

1 Про це свідчить сам Сковорода: «Сія о музыкант Волке казка успъла до того, что пастырь добрый Іосаф Миткевич больше 40 отроков и юнош освободил от училищнаго ига во путь природы их, ревнуя челов"еколюбію – не тщеславію. Сему и аз ревнуя написах книжицу «Алфавит мира».-Г р и г о р і й Ско­ворода, т. II, с. 98

1 О. Хиждеу наводить лист Сковороди до Іоанна Гилевського, викладача класу граматики. Але цей лист, як і інші, наведені Хиждеу (до Ф. Заліського, Г. Кониського), досі не знайдені серед рукописів. Вони не увійшли й до академічного видання, як сум­нівні.– А. Н.

заступив померлого Миткевича, завдає тяжкого удару новому напрямкові у викладанні, звільняючи викладачів, яким не довіряє. Першим під удар потрапив Кордет. Його засилають до Святогорського монастиря.

Що за людина був епіскоп Крайський? Украй жорс­токий, підозрілий, він був поборником старих традицій у викладанні, що їх виніс із Московської Заіконоспаської академії, яку скінчив ще 1725 року. Там він викла­дав піїтику. Він був членом слідчої комісії, що займа­лася таємними розшуками при Московській синодальній конторі. Діяльність цієї комісії спрямована була проти іновірців, усяких єретиків тощо. Крайський розгорнув таємну слідчу діяльність в Бєлгородській єпархії і в са­мому колегіумі. В результаті і був знятий з посади Кор­дет. Сковорода, не чекаючи звільнення, залишає коле­гіум, а Михайло Шванський і Іоан Гилевський одержу­ють підвищення .

Єпіскоп Крайський являв собою викінчений зразок духівника, який усією своєю поведінкою якнайкраще ілюстрував думку Сковороди про паразитичну касту духовенства як про касту фарисеїв, що ласо їдять, м'яко одягаються, які по обличчю святі, а в діях «стяжателі і беззаконники».

Сковорода, як відомо, гостро критикував побут при­хильних до нього Гервасія і Іосафа. А життя і діяльність епіскопа Крайського давали підставу для ще більш гост-

1 Підозрілість, звинувачення в антицерковних учинках підлег­лого йому духівництва і сувора самочинна розправа над ними були не рідкими проявами жорстокості епіскопа. Навіть св. синод, розглянувши ряд піднятих ним справ, зробив загальний висновок (вказівку): «Да и по всем делам его преосвященству поступать с пастырскою кротостью и снисхождением».-А. С. Лебе­дев. Белгородские архиереи…, с. 150.

рого обурення й критики. Залишився по його смерті опис майна. Цей опис є блискучою ілюстрацією до кри­тичних суджень Сковороди, спрямованих проти духів­ництва. Після смерті преосвященного Порфирія зали­шилося багато золота і срібла: «десять запометованих мешочков, находившихся в подголовке, из них на пер­вом рукою его преосвященства написано: в сем мешке империалов российских десятирублевых 88; империалов российских пятирублевых – 140; двухрублевых черво-ных российских же – 436; да российских же по одному рублю каждый – 55; на втором мешке написано: в сем мешке червонцев иностранных двухрублевых – 471, да один иностранный же червоный – ценою в 30 рублей… в остальных мешках по 1000 рублей с собственноруч­ного надписью преосвященного: мои собственные день­ги такого-то года, месяца и числа, за исключением меш­ка номер 9, в котором 100 рублей». Далі йде численний перелік золотих і срібних годинників, ложок, срібного чайного і столового посуду, одягу: «Шуб, ряс, полуря-сок, кафтанов, душегреек, а также и разных материй в штуках, еще не початых (шелковых, атласных, бархат­ных, люстриновых, рецеровых) – великое множество». «Питий и ядей разных» – реєстер теж великий, а саме: «В каменном погребе, что под церковью преподобных: вина антал белого французского неполный в два перст-ка; антал в нем церковного вина красного на пять коро­гов; аглицкого пива 16 бутылок; черного соку одна бу­тыль да другой половина; волошского вина белого один бочонок да одна стоянка; две бутылки французского вина; 1. Одна бочка доброй сивухи; 2. Бочонок самой хорошей сивухи в 12 ведер; 3. Бочка полная простой сивухи; 4. Бочка полная доброй сивухи; 6. Бочонок большой вишневки; 7. Антал небольшой; 8. Антал не­большой дулевки; 9 Бочонок яблоновки полный; 10.

Бочонок в ведро вишневки; 11. Бочонок небольшой вишневки; 12. Водки бочонок сосновой; 13. Бочонков шесть по ведру водки». Далі рахунок іде на штофи – 70 штофів різних видів горілок: кардаманової, маста-хінної, соснової, рубенової солодкої, розхожої. На лід-нику: «Спинок осетриновых осемнадцать и белорыбных теш одиннадцать, вялого чебока домашнего – 80. дон­ского чебока – 16; щук вяленых – 76, сазанов копче­ных да вяленых – 14, свиных три сала, да в кадке пуда 2 накладеного. Ветчины 21 окорок, гусиных полотков – 7, деревяного масла – 2 бутылки, макового масла 2 бу­тылки, масла коровьего 4 дежки, лимонного белого сожу два бочонка, пива три бочонка». «Нужно думать, что гостеприимство в его преосвященства не забывалось»,– говорить іронічно автор '.

Новий епіскоп у 1765 – 1768 роках розгорнув запек­лу боротьбу з губернською канцелярією, зокрема з ге­нерал-губернатором Щербиніним проти організації до­даткових класів при Харківському колегіумові для дво­рянської молоді.

В одному з листів до губернатора Щербиніна Крайський, щоб затримати відкриття додаткових класів, пи­сав: «Тритисячна сума, визначена на колегіум, розпо­діляється виключно на самі тільки додаткові класи… Чому я й погодитися з цим не можу, понеже мої турбо­ти й старання не до самих тільки поширюється додат­кових класів, котрих і в заводі ще не видно, але й до давно вже заведених у зазначеному колегіумі слов'я-но-грецьких наук, у яких досконалі наслідки у святій церкві відчутно позначаються» (лист від 3 липня 1767 р.) 2.

'А. С. Лебедев. Белгородские архиереи…, с. 152, 153.

Організація додаткових класів у Харківському коле­гіумі за наказом Катерини II була зумовлена законом 1765 року. У жовтні 1766 року губернатор Щербинін звертається до сенату з конкретними пропозиціями від­крити класи інженерства, архітектури, геодезії, інозем­них мов і різних мистецтв із точним визначенням вит­рат і плати учнів за навчання (1 крб. на місяць платити мають ті, у кого є нерухоме майно, і 50 коп.– ті, хто його не має). Тут же говорилося про потребу в субси­діях на побудову приміщення для вчителів (1766 рік, жовтень) 1.

Але епіскоп Крайський і губернатор Щербинін не знайшли спільної мови у цьому питанні. Губернатор діяв за інструкцією і за розпорядженням сенату, роз­гортав підготовку по відкриттю додаткових класів, а епіскоп Крайський чинив у всьому опір. Він, наприклад, вимагав не тільки 3000 крб., асигновані на додаткові класи, поділити між колегіумом і додатковими класами, а й не дозволяв використовувати приміщення колегіуму під класи.

Сперечання дійшли до того, що Крайський дав роз­порядження розвалити будівлю, яку мали зайняти під додаткові класи, мотивуючи це тим, що будівля була непридатна ні для житла, ні для класів. Губернатор за­боронив розбирати приміщення і відібрав його в адмі­ністративному порядку. Це загострило й без того бурх­ливі суперечки між владою духовною й світською. У се­нат і синод посилалися «доношенія» із Слобідсько-Української губернської канцелярії і від епіскопа. Ця боротьба точилася до 1767 року, аж поки на всі «доно­шенія» не прийшов указ із сенату. Цей указ дав оста­точну відсіч єпіскопським спробам зірвати план органі­зації додаткових класів.

1 ЦДІА, ф. 399, од. зб. 487, арк. 24-25,

Спірні 3000 асигнованих неокладних доходів губерн­ської канцелярії, говориться в наказі від 12 жовтня 1767 року, мають бути витрачені тільки на додаткові класи. А всі необхідні потреби колегіуму повинен забезпечи­ти синод: «Тим паче, що при складанні директивної ін­струкції про недостачу прибутків на утримання учнів у Харківському колегіумі розмов не було і бути не мог­ло, бо про них ніякий світський уряд відомостей не має, а залишається утримання на попечительстві синоду. Копію надіслати епіскопові Порфирію» 1.

Тієї ж осені до губернської канцелярії надходить ряд наказів з вимогою рапортувати про хід організації на­вчання з припискою припинити тяганину. Це нейтралі­зувало опір епіскопа, і 2 лютого 1768 року додаткові класи нарешті було відкрито.

Протягом майже трьох років тривала ця затяжна бо­ротьба. Не припинилася вона і з відкриттям додаткових класів. Розгорнути роботу по організації цих класів доручалося керівництву колегіуму і Слобідсько-Україн-ській канцелярії, губернаторові Щербиніну.

Директором додаткових класів, ще коли були вони у стадії організації, призначили полкового осавула Гор-ленського. Протягом трьох років підшукували і запро­шували викладачів. Уже 1766 року Щербинін звертався до всемогутнього вельможі Орлова, одного з фаворитів Катерини II, із проханням відпустити трьох офіцерів, що знали математику, для викладання у додаткових класах.

Хоч класи почали функціонувати, але знайшлися нові приводи для суперечок між епіскопом і губернатором. Крайський не міг заборонити семінаристам відвіду­вати додаткові класи, бо це відвідування було передба­чено наказом сенату. У наказі навіть зазначалося, що семінаристи відвідують додаткові класи безплатно. До того ж спеціальним розпорядженням синоду Крайському було указано: «Щодо заснування при харківському колегіумові нових класів, то не тільки жодних перешкод ні в якому вигляді не чинити, але ще, зважаючи на «ви-сочайше її імператорської величності благоволения», про кращу організацію і поширення тих класів дбати, щоб від зайвого листування не зчинилося якої перешко­ди її І. В. всемилостівішого наміру виконання» '.

Але на тому Крайський не заспокоюється. Він на­магається ускладнити навчання в додаткових класах семінаристів, зобов'язуючи в кожному випадку пого­джувати справу з конторою колегіуму2. Він вимагає, щоб за своє навчання в додаткових класах і за поведін­ку семінаристи відповідали тільки перед адміністрацією колегіуму, щоб учителі не робили семінаристам заува­жень тощо. Отже, за своє єпіскопство (1763-1768 рр.) Крайський виявив себе запеклим ворогом світської науки.

Але того, що почало жити в колегіумі під впливом прихильників реального спрямування у навчанні, особ­ливо під впливом Григорія Сковороди, не можна було викоренити. Тим більше, що зв'язок Сковороди із коле­гіумом не уривався навіть тоді, коли він не працював у колегіумі. Зв'язок цей здійснювався через його колиш­ніх учнів. Коло його впливу росло, поширювалося і на

1 ЦД1А, ф. 399, од. зб. 650, арк. 52-59, 125.

2 Там же, арк. 3.

родини, з яких походили учні. Вплив філософа виявив­ся передусім у тому, що семінаристи, незважаючи на перешкоди, що їх чинив епіскоп Порфирій, відвідують додаткові класи. Найбільше їх було у класах, де вивча­лися нові мови, історія, географія. Робота, яку Лаврен-тій Кордет, будучи членом географічного товариства, заснованого Михайлом Ломоносовим, вів по складанню словника вітчизняної географії, не проминула марно. Серед учнів, що вивчають російську географію і росій­ську історію, найбільше семінаристів: у класі російської географії (учитель ді Кастелій) дворян – 14, різночин­ців – 1, семінаристів – 36 (!). У класі російської історії (учитель той же) дворян – 14, різночинців – 1, семіна­ристів – 36(!)

Отже, у боротьбі нового із старим, прогресивного із віджилим, як бачимо, перемагало нове, прогресивне.

Коли зважити розстановку викладацьких сил у цій боротьбі, то мимоволі насторожуєшся, чому Крайський сприяв Михайлові Шванському, Іоанові Гилевському і непримиримо утискував Григорія Сковороду, Лаврентія Кордета.

У Сковороди, як і в його учня М. Ковалінського, ні­де жодної згадки немає про М. Шванського. А тим ча­сом саме у нього – у Шванського – М. Ковалінський навчається німецької мови.

Хто ж ті сили, що чорнили Сковороду? Про це так пише Ковалінський: «Інші вчителі його намагалися при­щепити йому зневагу до Сковороди, забороняли бути знайомим із ним, слухати те, що він говорить і навіть бачитися з ним»2; «Лож і підлота підняли на нього

1 ЦД1А, ф. 399, од. зб. 650, арк. 7, 15.

зброю свою в багатьох особах» Хто ж ці «учителі»? Жодного прізвища не названо, та чи не було серед них Михайла Шванського?

Свою діяльність у колегіумі М. Шванський розпочи­нав майже одночасно з Сковородою2. Навчався він у Київській академії. У Харківському колегіумі читав ні­мецьку і грецьку мови. 1765 року епіскоп Порфирій Крайський призначив його префектом і викладачем фі­лософії. Підвищення по роботі у розпалі боротьби за додаткові класи може бути непрямим, але промовистим свідченням того, що у цій боротьбі Шванський був на боці епіскопа. 1777 року він стає учителем російського богословія і одночасно священиком соборної церкви. В урочисті свята він читає проповіді3. Без будь-яких затримок розгорталася службова кар'єра Шванського, людини, що мала добру освіту, велику філософську еру­дицію. Каразін ставив Сковороду і Шванського по вче­ності в рівень з найбільш відомими вченими Німеччини того часу: «Між вчителями відмітимо Сковороду і про­тоієрея Шванського. Я мав ще честь з молоду бачити цих шановних мужів, котрі у свій час могли б зайняти місце між германськими вченими найбільш шанов­ними» 4.

Мимоволі виникає питання: чому серед друзів Ско­вороди Михайла Шванського ми не зустрічаємо? Спадає на думку, що він, незважаючи на ерудицію та освіту в усіх галузях, зокрема в філології, був людиною з кон­сервативним світоглядом, пристосуванцем. Цю думку підтверджують факти його біографії.

'Григорій Сковорода, т. II, с. 508. ЦДІА, ф. 692, од. зб. 2202; ф. 692, од. зб. 2195. Филарет. Историко-статистическое описание Харьков­ской епархии, 1859, отд. II, с. 41. 4 «Молодик», т. III, 1842, с. 43.

При всій ученості, що на неї вказують сучасники (Каразін, а також Луб'яновський) 1, Шванський міг тільки плисти за течією і своєю догідливістю забезпе­чувати собі тверде службове становище. За всі три­дцять років своєї діяльності в колегіумі він невпинно підвищувався щаблями рангів. Те, що зміна різних про­текторів колегіуму – бєлгородських епіскопів – ніяк не відбивалася на його кар'єрі, є дуже симптоматичним. Прихильник розширення освітнього кола в колегіумі Іосаф Миткевич викликав його з Київської академії 1760 року на посаду викладача німецької й грецької мов. По його смерті новий протектор саме Шванському як найдостойнішому довірив посаду префекта і вчителя філософії. І Шванський розгорнув активну діяльність у напрямі ствердження і запровадження в життя всіх розпоряджень Крайського. Його церковні проповіді були пройняті закликом до покори церкві, богові й ду­хівництву, що має дбати про щастя людей в загробно­му житті. Ніхто з викладачів колегіуму не прислужився у цей період церкві так віддано, як Шванський. 1769 року він активний учасник побудови Соборного Успен­ського храму. Його старанням побудовано Благовіщен­ський собор. Його заходами від 1783 до 1787 року побу­довано і освячено храм арх. Михаїла. Ним же закладена й побудована церква Різдва Іоанна Предтечі і посвя­чена ним, а також побудована Головна кам'яна церква у Валках (посвячена 1778 року) 2.

Найбільшого схвалення діяльність Михайла Шван­ського дістала за епіскопа Агея (1773). Як свідчить істо-

1 Ф. П. Лубяновский. Воспоминания.-«Русский ар-ив», 1872, № 1, с. 100.

рик бєлгородського єпіскопату Лебедев, «у «воздаяніє» заслуг Шванського епіскоп дав розпорядження про ви­дачу йому на утримання з монастиря 2 чвертей житньо­го борошна, 2 чвертей пшеничного, одної чверті пшона, шести баранів, 35 відер пива, 10 відер меду, б відер доб­рого вина і по одному відру різних «сочків» (наливок); крім того, для виїзду в Бєлгород і інші місця йому було дано екіпаж, троє коней і кучера, а його лідник на­бивали льодом монастирські люди '. Єпіскоп Агей своїм розкошуванням нагадував розбещеного епіскопа Крайського, за якого починав свою кар'єру Шван-ський.

Та блискуче просування щаблями слави, всілякі по­честі не заповнюють душу шанолюбивого Шванського – його дратує, що ідеями Сковороди захоплюються най­здібніші вихованці колегіуму. Наговорами, заборонами зустрічатися із Сковородою він намагається відвернути молодь від «згубного впливу» філософа.

В одному з листів до М. Ковалінського Сковорода пише: «І мені вже скорпіон готує жало і замишляє ме­не вжалити. Але чого я не знесу з радістю, тільки б бу­ти корисним тобі»; «Я ж принаймні дуже задоволений, коли не подобаюсь мерзотникам (курсив Сковороди.– А. Н.). Повір мені: похвально не подобатися поганим. Чи лихословлять вони, чи обурюються, ти вперто про­довжуй іти шляхом добра, а іншому не надавай ніякого значення і зневажай їх, як болотних жаб» 2.

Розвиток думки у колегіумі невблаганно йшов у на­прямку ідей Сковороди. Шванський прагне створити гурток своїх учнів, та усі заходи щодо його створення не досягають мети. У пригоді став випадок. Він дізнав­

' А. С. Лебедев. Белгородские архиереи…, с. 88, 113 – 114.

ся, що у церковного дзвонаря села Левандалівки є син, дуже допитливий хлопець. Шванський узяв його на утримання, підготував до вступу в колегіум. Василь Сні-сарєв виявився настільки здібним, що освоїв програму колегіуму вдвоє швидше відведеного часу.

Шванський почував себе переможцем. Нарешті в нього є прихильник, а може, й послідовник. Сковорода на цей час уже не стояв на дорозі. Після останньої спроби викладання в додаткових класах колегіуму (1768 – 1769 рр.) його звинуватили у підриві основ церк­ви, держави, позбавивши тим можливості безпосеред­нього впливу на учнівську молодь. Сковорода після звільнення дуже рідко бував у Харкові.

Шванський посилає свого учня до Ніжина у грецьку колонію для практичного освоєння грецької мови та до Київської академії для завершення знань з усіх наук. Але, незважаючи на всі заходи, Шванський зазнає по­разки, бо не зміг прихилити до себе Снісарєва. Він спо­дівався, що на все життя зробить учня виконавцем своєї волі, що Снісарєв стане наслідувачем його думок і сприятиме утвердженню основ церкви і держави.

Але Василь Снісарєв був людиною ясного розуму і чистої душі. Він бачив, як Шванський догоджає на­чальству, бачив, що його вчитель пристосуванець. І, від­чуваючи вдячність за зроблене для нього префектом ко­легіуму, все ж віддав перевагу порадам Сковороди, від­чував глибоку приязнь до нього як до людини, що усією своєю діяльністю протистояла клерикалам, зневажала матеріальні блага і ніколи не схиляла голови ні перед церковними, ні перед світськими вельможами.

Василь Снісарєв шукав можливості жити далі від міста, від почестей. Сковорода радив йому обрати скромне місце священика в селі. Шванський же готував свого учня до кар'єри в колегіумі, не відпускав від себе.

Цікава розмова відбулася між наставником та уч­нем, її наводить Філарет. Як уже згадувалося, Ліван­ський впевнено йшов ієрархічними щаблями. Але епіс­коп Феоктист, що змінив Агея, критично поставився до діяльності свого попередника і переніс своє невдоволен­ня й на префекта Шванського. Ліванський упав у роз­пач і захворів. Уперше на своєму шляху він зустрів не­милість сильних світу сього.

У пей час Снісарєв звернувся, уже не вперше, до Шванського з проханням відпустити його. «Коли ви, уміючи догоджати людям, такі маєте наслідки, то що буде зі мною?» – сказав він Ліванському. «Так,– відпо­вів йому префект.– Ти розумніший за мене. Краще служити богові, ніж людям. У Валках відкривається протоієрейське місце – можеш посісти його» .

Як бачимо, боротьба за молодь у колегіумі була гост­рою і активною. Ліванський був сильним, розумним ідейним ворогом Сковороди, та молодь шукала відпові­ді на одвічні питання буття, норми поведінки в суспіль­стві не в офіційній навчальній програмі наук, а у бесіді мислителя, сповненій критичного ставлення до суспіль­них основ і до авторитетів церкви та ЇЇ служителів. Трудно було не зважати на це честолюбцеві Лівансько­му, і цілком природно, що саме від нього й зазнав най­більше прикростей Сковорода.

Тим часом слава мислителя ширилася далеко за ме­жами колегіуму.

1 Филарет. Историко-статистическое описание Харьков­ской епархии, 1859, отд. II, с. 191, 219.

КУРС ДОБРОНРАВІЯ

Додаткові класи, як уже говорилося, почали ) функціонувати з лютого 1768 року. Сковоро-да викладає курс добронравія протягом 1768 – 1769 навчального року. Хоч курс офіційно звався «катехізисом», проте й віддаленої по­дібності лекції, які читав Сковорода, до «катехізису» не мали. У лекціях Сковорода викладав своє розуміння світу, природи, бога, подавав свої принципи етики – принципи людини-громадянина.

Захоплений ученістю філософа, генерал-губернатор Щербинін поза волею Крайського запрошує викладати курс добронравія в додаткових класах саме Сковороду, а не викладача колегіуму, який читає цей курс. Щер­бинін видає наказ через губернську канцелярію без по­годження його з епіскопом.

Сталося так, що того дня, коли був підпираний наказ про призначення Сковороди (8 липня), епіскоп Крайський нагло помер (у губернській канцелярії про смерть стало відомо наступного дня). Ось «доношеніє», писане Сковородою: «Я перед сим находился в здешнем коле-гиумском монастырь учителем школи піитики, ньше же осведомился, что надобность есть во вновь прибавочных здесь классах в учитель для толкования катехизиса, то к сим трудам желание имью быть того катехизиса учите­лем. Сего ради Вашего превосходительства прошу об определеніи в те классы в учителя и о произведении жалованія в год пятидесяти рублев з свободною квар­тирою ученить рассмотреніе.

К сему доношению учитель Григорий Сковорода ру­ку приложил июля 7 дня 1768 года» . 1 ЦДІА, ф. 399, од. зб. 487, арк. 1, 2, 3.

Другого дня уже був наказ про зачислення Сковоро­ди викладачем у додаткових класах.

Отже, Крайський уже не міг цього заперечити, а Самуїл Миславський, що був призначений Бєлгородсь­ким епіскопом замість померлого Крайського, в силу своїх поглядів і ставлення до Сковороди підтримав Щербиніна.

Є підстави думати, що курс добронравія Щербинін запропонував читати Сковороді ще 1765 року, коли ви­йшов наказ сенату про організацію класів для шляхет­ного юнацтва. І Сковорода почав готувати курс лекцій. Тому «Начальная дверь ко христіанскому добронравію для шляхетства Харьковской губерній» датується 1766 роком Цю дату наводить і Ковалінський. «У 1766 ро­ці,– пише він,– за повелінням благополучно царствую­чої Катерини II до харківських училищ, за поданнямЩербиніна, добавлені деякі науки під назвою додатко­вих класів. Між іншим призначено було викладати шля­хетному юнацтву правила благонравності. Начальство визнало найздібнішим до цього Сковороду і запросило його» 2.

Курс, як бачимо, був складений за два роки до того, як став його читати Сковорода. Отже, цей твір виник не на основі курсу лекцій, прочитаних Сковородою в Харківському колегіумові для молодого шляхетства Хар­ківської губернії, як пишеться у коментаріях до цього твору в академічному виданні творів Г. С. Сковороди (1961, τ. 1, с. 585) 3.

1 Григорій Сковорода, τ. І, с. 14. (М. Кова­лінський датує початок роботи додаткових класів 1766, а не 1768 роком, як це було насправді).

З нового учбового року Сковорода розпочав читати курс добронравія. З перших же лекцій він пропагує своє розуміння природи, вічності. Бога Сковорода ото­тожнює із закономірністю, часом, рухом. Своїм слуха­чам він доводить, що «весь мір состоит из двух натур: одна – видимая, другая – невидимая.

Видимая натура назьівается тварь, а невидимая –бог. Сія невидимая натура, или бог, всю тварь проницает и содержит, везде, всегда бьіл, єсть и будет. Напримьр, тьло человеческое видно, но проницающій и содержа-щий оное ум не виден.

По сей причине у древних бог назьівался ум всемир-ньій. Ему ж у них бьіли разньїя имена, напримьр: На­тура, бьітіе вещей, вьчность, время, судьба, необходи-мость, фортуна и проч. …» '.

Таке трактування бога як натури, як закономірності «бьітія вещей» своїм пантеїстичним спрямуванням несу­місне було із розумінням бога за підручниками катехі­зису, схваленими синодом. У зверненні до учнів критич­но поставитися до істин, що йдуть із уст «наставників», колегіумівські недруги Сковороди вбачали прямий під­рив основ феодального суспільства. «Весь мір спит… Да еще не так спит, как о праведникь сказано: «Аще па-дет, не разбіется»… Спит глубоко, протянувшись, будто ушьібен об нея. А наставникн пасущьіи Израиля не толко не пробуживают, но еще поглаживают: «Спи, не бойсь! Мьсто хорошое, чево опасатся?» Глаголюще мир – и несть мира» 2.

Григорій Сковорода. К., Держлітвидав України, 1961; Γ. Π. Γ ρ е-б е н н а я. Педагогические взглядьі Сковороди. Автореферат дис-сертапии на соискание ученой степени кандидата педагогических наук. X., 1959.

1 Григорій С κ о в о ρ о д а, τ. І, с. 16.

Там же, с. 3.

Ці думки могли імпонувати антиклерикально настроє­ному губернаторові Щербиніну, який схилявся перед освіченістю, мудрістю Сковороди. Щербинін у бороть­бі Сковороди з духовенством бере його під захист. І не тільки його. Ще за життя Крайського Щербинін, ціную­чи наукову діяльність друга Сковороди Лаврентія Кор-дета, бореться за його повернення до колегіуму. Губерн­ська канцелярія натискає на епіскопа, вимагаючи повер­нення Кордета до колегіуму. Крайський змушений був послати 1767 року чергову відписку в синод, щоб Кор­дета повернули в сані архімандрита до колегіуму. Кло­потання це залишилося без наслідків. Треба думати, підступний Крайський і тут схитрував: він міг написати ще й неофіційного листа, який і вирішив справу.

1770 року губернатор поновлює свою вимогу. її під­тримав новий епіскоп Миславський, надіславши клопо­тання в синод: «Заступити цю посаду (архімандрита) із усієї його єпархії учительних наставників ніхто краще й справедливіше не зможе. Лаврентій же гідний того звання і літами і чесним своїм життям, а найпаче від­мінними своїми обдаруваннями і здібністю до викла­дання богослов'я і до виголошення проповідей на ко­ристь і задоволення слухачів, в чому преосвященний протягом цілого року свідчить і з причин того, що го­ловний губернський тамтешній уряд у м. Харкові пере­буваючий письмово від нього – преосвященного найре-тельніше вимагає (підкреслення наше.– А. Н.)»

В результаті клопотання Миславського Кордета було нарешті повернуто до колегіуму. Повернуто з підви­щенням на посаду ректора. Така настійність Щербині-на диктувалася багатьма причинами. Першою з них бу­ло прагнення зміцнити викладацький склад колегіуму

1 ЦДІА, ф. 692, од. зб. 714.

вченими, що ширили дослідні науки. Другою причиною було те, що Кордет як член географічного товариства Московського університету не тільки теоретично ціка­вився географією і економікою, набуваючи знань із книжних джерел, а й був збирачем відомостей про еко­номіку краю. Це теж мало неабияке значення, бо губерн­ська канцелярія за наказом Катерини II від червня 1768 року мала сприяти експедиції Академії наук «для нату­ральної історії». Маршрути експедиції були різними і лежали через мало вивчені краї Росії. Точно були зазна­чені пункти проходження зимівлі і пункти повернення. Експедиція, очолена професором Імеліним, проходила через Слобожанщину.

5 лютого 1768 року Щербинін відповідає в Петер­бург, що накази про сприяння експедиції розіслані в провінції: Охтирську, Сумську, Ізюмську, Острозьку'.

У квітні експедиція під проводом професора Імелі-на була в Острозьку і збирала відповіді на різноманіт­ні питання: «1. Ньт ли в сім городі или по близости онаго каких достопримечательностей до трех натур цар-стов принадлежащих, народу извьстных, например, особ­ливых животных, минералов, окаменільїх пещей фарфо­ровой глины и трубочной, ньт ли здесь м"ест, где камень ломают, не примічено ли где каменных угольев или тор­фа, не дьлают ли где селитры, нет ли где соляных клю­чей или озер? 2. Не бывает ли на жителей прилипчевых болезней, а если бывают, то какие? 3. Или в здешней провинции находится фабрика? 4. Бывает ли на жите­лей воспа? и не примічено ли, что она временем извіст-ным перестает и опять возвращается. Ніт ли на жителях французской болезни? 5. Не делают ли в провинции

1 ЦДІА, ф. 339, од. зб. 500, арк. 34, 35, 36.

поташ? б. Не бывает ли здьсь на овец, лошадей, коров прилипчивых бользней?».

Далі йдуть питання про історію виникнення міст, чому місто має саме цю назву. «Не претерпьл ли не­приятельских набьгов из архивов, прошу дать рассмот­реть студенту моему господину Ивану Михайлову, кото­рый достопамятные приключения выберет».

Цікавило експедицію число жителів, чим «кормятся, много ли купцов и чем торгуют, какие и гдь покупают товары и гдь продают…» '. Як бачимо, експедицію ціка­вили питання не тільки «натуральної історії», а й самої історії та економіки.

Мабуть, допомогти в з'ясуванні всіх цих питань міг саме Лаврентій Кордет.

Втрата багатьох архівів не дає можливості довести документальними даними участь Кордета і в географіч­ному товаристві, і в експедиції, але це питання ще че­кає свого дослідника, у полі зору якого буде постать Кордета.

Коли реакційні сили в колегіумі зняли цілу бурю проти «зловредного вольномислія» курсу «добронравія» Сковороди й посипались доноси епіскопові, Щербинін нападки на Сковороду не підтримав, а сприяв тому, щоб філософ не зазнав церковної анафеми за єретичні думки.

Не зайняв рішучої осудливої позиції стосовно Ско­вороди і Самуїл Миславський у відповідь на доноси, «злословія духовенства».

Дивно, що Ковалінський твердить, ніби ініціатива в «гонінні» на Сковороду належала Миславському: «Твір цей («Начальная дверь к христіанскому добро-нравію»…) містив у собі прості істини, короткі корінні

1 ЦДІА, ф. 3.39, од. зб. 500, арк. 1, 2, 5, 7, 8, 9, 34, 35, 36,.

пізнання обов'язків, що мали місце в суспільстві. Усі освічені люди визнавали в ньому чисті поняття, спра­ведливі наміри, благородні правила, що рухають серце до подібного собі високого кінця.

Але тому, що все те базувалося на пізнанні бога і гідному вшануванні оного, то епіскоп Бєлгородський, що був тоді єпархіальним, вважаючи такі розмисли в устах світської людини за привласнення переваг своїх, обурився на нього з переслідуванням; вимагав книжку на розгляд, знайшов деякі неясності і сумнівні твер­дження і напрям навчання, що не відповідає звичайно­му правилу, тому й доручив своїм запитати Сковороду, для чого він викладав навчання «християнського добро­нравія відмінним від звичайного способом»

Несподіваним здається вираз М. Ковалінського «обу­рився на нього з переслідуванням», адже Самуїл Мис­лавський велів подати йому писаний курс «Христиан­ского добронравія» і після ознайомлення з ним передав на обговорення справу в колегіум, поставивши лише одне питання: «Для чого він викладав навчання християн­ського добронравія відмінним від звичайного способом?» І це тоді, коли Сковороду звинувачували «злобные огла-голники» в єресі, про що ми знаємо з його листа до Василя Максимовича: «Вы, друг мой, думаю, поварите, коль злобних я имею оглаголников. Если бы они обич-ніи мнь беззаконія приписивали, сносно бы было. Но сій немилосердникы толь неограниченним дишут на мене язіковредіем, что, кромъ чрезвичайной моих нравов пор­чи, от них проповьдуемой, дьлают меня душегубителем, іли еретіком, і по сей причинь запрьщают подкоманд-ным своим слушать моих разговоров. Сего я не терпя, здьлал краткое очищеніе, которое Вам, другу моему, по-

Григорій Сковорода, т. И, с. 513.

силаю. Оно хотя лаятелних их челюсть заградить не может, однак, думаю, по ньсколько зделает косноязич-нимы.

…Есть еще одна клевета, важньйшая прочих погово-ров, а іменно: говорят, будто я охуждаю употребленіе мяса и вина. И сія есть точно ересь маніхейская, давно уж проклята от святых соборов»

Жодного з закидів, згаданих Сковородою в листі, не висловлював Миславський. Це говорить про те, що єпіс-копова реакція не була дуже гострою. Треба думати, що давні колегіумівські недруги були тими «оглаголника-ми», що доповіли Миславському, і він не міг не реагу­вати на донос 2. Але те, як він поставив питання, свід­чить, що він не мав наміру утискувати Сковороду.

Така позиція Самуїла Миславського логічно випли­вала з усієї лінії, яку взяв він як новий епіскоп на орга­нізацію навчального процесу в колегіумі, підтримуючи у всьому починання, з таким зусиллям виборювані у Край-ського генерал-губернатором Щербиніним. Завдяки Са-муїлу Миславському повертають в колегіум друга Ско­вороди Л. Кордета3. Миславський складає інструкцію

1 Григорій Сковорода, т. И, с. 421-424.

2 Для учбових закладів був схвалений катехізис, складений ієромонахом Платоном, виданий 1767 р. і пропонований інструк­цією, наданою Самуїлом Миславським 1768 р. (ЦДІА, ф. 692, од. зб. 413).

3 Що Кордет був другом Сковороди, його захисником, ми зна­ємо не лише з листа Сковороди 1765 р. до ректора колегіуму Базилевича. Про це свідчать і неодноразові згадки в листах до М. Ковалінського у період 1761 – 1764 року. Див. лист 9: «Я звер­нусь до нашого друга, високоповажного пана префекта» (Кор­дета. – А. М.); лист 24: «Якщо ти бажаєш, щоб я що-небудь зро­бив для тебе, чи сказав преподобному отцю префектові…, напиши якомога швидше». Відомо, що в цей час Л. Кордет був префектом у колегіумі, викладачем філософії.-У кн.: Григорій Ско­вород а, т. II, с. 235, 273.

в рік свого призначення на єпіскопство про те, як і що треба викладати в колегіумі: «Інструкція Харківського училищного колегіуму ректорові і богословія вчителеві архімандритові Іову та префектові філософії вчителеві, протоієреєві Михайлові Шванському з учителями про те, чого саме в оному колегіумі навчати»

У цій інструкції пропонується, наприклад, до курсу філософії вводити нові книги і сучасні імена дослідни­ків. Серед них – книга Якова Козельського «Філософі-ческіе предложенія» (1768), книга «Вольфіанская тео­ретическая физика», перекладена російською мовою Ломоносовим. Інструкція застерігає, щоб не зловживали фізичними карами щодо учнів, щоб не вимагали неос-мисленого заучування напам'ять, а доносили до учнів знання на підставі глибокого розуміння того, що учень має вивчати. Із курсів риторики, піїтики і філо­софії пропонувалося вивести ілюстрації богословського характеру, мотивуючи тим, що досить і того, що вони є в курсі катехізису й інших богословських дисциплін.

Самуїл Миславський дбав про кращу постановку ви­кладання в колегіумі мов, підтримував клопотання ди­ректора додаткових класів Горленського перед сенатом про відкриття друкарні при навчальному закладі, щоб колегіум мав можливість друкувати переклади учнів із французької, німецької та латинської мови, адже за рік навчання в додаткових класах знання студентів вияви­лися цілком достатніми для цього2. Сприяв епіскоп і тому, що семінаристи відвідували додаткові класи3.

1 ЦДІА, ф. 692, од. зб. 413.

Його турбує не будування й оздоблення церков, а по­ліпшення умов роботи колегіуму. Він організовує збір коштів на побудову двоповерхового будинку для на­вчальних класів і житла для незабезпечених учнів, об­кладає податками харківські церкви з цією метою. За час його недовгого перебування на єпіскопстві (3 роки) такий будинок було споруджено. Дбав Миславський про розширення бібліотечних шкільних фондів, подарувавши колегіуму бібліотеку. Склад його бібліотеки свідчить про нього як про людину широких інтересів. Із Київ­ської академії він виніс славні традиції кращих її профе­сорів. Миславський листувався з Бавмейстером, вислов­люючи своє схвальне ставлення до його курсу філосо­фії: «…Давні арістотелівські книги і всі дотепні софісти не доводять того, що ваша книга у трактуванні філосо­фічних догматів» '. У відповідях на листи Миславського Бавмейстер схвалював його діяльність і напрямок мислен­ня, висловлюючи похвалу йому словами, що й у Парижі в «Сорбонському училищі» його ймення як ученого ві­доме 2. Отже, Миславському ніби властиве було праг­нення йти із віком у ногу. Але разом із тим він дбав і про своє сановне підвищення. У своїй діяльності він по­єднує характерний для другої половини XVIII ст. на­прямок у культурному житті, для якого було властивим прагнення познайомитись з усім, що робиться у світі в галузі науки, філософії, і уміння жити у злагоді з іс­нуючими державними порядками.

Справа по звинуваченню Сковороди закінчилася лише диспутом, на якому філософ довів потребу читати цей курс саме так, як він читав, зважаючи на становий

1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской акаде­мии с введением и примечаниями Н. И. Петрова, отд. II, т. III с. 222.

» Там же, с. 223.

склад аудиторії. «По сій відповіді всі замовкли»,– каже Ковалінський '.

Почавши читати курс «добронравія» з осени 1768 ро­ку, Сковорода працює до кінця цього навчального року. У штаті колегіуму він не значився. Про це свідчить відо­мість 19 квітня 1769 року, за якою він одержував за пів­року жалування, про оплату понадштатним учителям, де й згадується ім'я Сковороди: «Договореним у названі класи вчителям і помічникам видано на жалування гро­шей. Вчителеві катехізису Григорієві Сковороді зароб­леного жалування 23 карбованці». Тут же підпис: Микола В иродов 2.

Невідомо, що дало підставу Ковалінському писати, що Сковорода «не схотів брати визначеного по окладу жалування, вважаючи, що вдоволення, яке знаходить він бути в цьому випадку корисним за схильністю своєю, за­мінює йому всяку винагороду» 3. Можливо, мізерна сума (50 крб. на рік) здавалася Ковалінському настільки не­достатньою для прожиття, що він саме так і сформулю­вав свою думку.

Учителям додаткових класів платили по-різному. «Атестований від імператорського Московського універ­ситету Іван Федорів син Паулі…– жалування одержу­вати по 300 карбованців (на рік»), – читаємо, напри­клад, в одному з контрактів 1767 року. Олексій Кастелі за контрактом 1768 року мав одержувати 150 крб. за викладання французької мови, історії й географії. За контрактом 1769 року Адольф Якович Фонвікарт за ви­кладання архітектури, фортифікації і за «смотреніе иметь на геометрию и танцовать» мав плату 250 крб.4.

1 Григорій Сковорода, т. І, с. 514.

Щоб уявити повніше умови життя учителів колегіуму й додаткових класів, цікаво простежити долю вчителя французької й італійської мови та історії О. Кастелі, який не витримав матеріальної скрути і, заборгувавши колегіумові 12 крб., писав: «З минулого 1768 року при­значений я для навчання у зазначених класах італійської і французької мови, за що й жалування мені видається на рік по сто п'ятдесят карбованців. Тільки я оним жалу­ванням себе прогодувати ніяк не можу. Через те Слобід­ську українську губернську канцелярію уклінно прошу, щоб я через таке мале жалування не міг заборгувати, від тих класів звільнити…» '. Але у відповідь на цю за­яву була поставлена вимога, щоб О. Кастелі відпрацю­вав за контрактом три роки і сплатив канцелярії боргу за загублений словник, за поламаний геометричний ін­струмент і ряд інших боргів на 29 карбованців. Листу­вання це велось у вересні, а в «рапорті» М. Горленського до губернської канцелярії від 4 жовтня значилося: «Олексій Кастелі цього жовтня 4 числа вночі з дружи­ною і сином із Харкова втік і з собою забрав свого пан­сіонера німецького класу учня Дмитра Занківського, котрий є син малоросійського полтавського помі­щика…» 2.

Справа про втечу італійця – учителя додаткових кла­сів – Кастелі спричинили міжвідомче листування протя­гом цілого року між Полтавською полковою канцеля­рією і Слобідською-українською губернською канцеля­рією про видачу втікача, який знайшов притулок у ро­дини свого учня – пансіонера Занківського.

Про скрутне матеріальне становище учителя того часу свідчить і заява 1792 року викладача філософії Ф. Татар­

1 ЦДІА, ф. 399, од. зб. 745. ! Там же, арк. 5, 9, 10, 11.

ського: «До такого убозтва доходжу, що змушений збу­тися останнього одягу, у чому харківському семінар­ському правлінню об'ясняюсь – філософії учитель, свя­щеник Ф. Татарський»

Ковалінський згадує, що Сковорода одразу після роз­риву з колегіумом оселився на пасіці в Гужівинських лі­сах, коло Дергачів. Ці ліси належали батькові його учня по колегіумові В. Земборському. Оселитися там він міг тільки влітку. Отже, Сковорода 1768-1769 навчальний рік допрацював повністю.

На цей раз Сковорода остаточно кидає спроби вести педагогічну роботу в офіційних учбових закладах.

Він обирає собі шлях мандрівного філософа, щоб жити серед народу, у тиші дібров і пасік, щоб там запи­сувати свої роздуми про щастя людини, про шляхи пі­знання істини. Ковалінський пише, що «Сковорода з волі духа залишив Харків і оселився в самотині»2.

Закінчилася педагогічна діяльність в офіційних учбо­вих закладах, де він намагався ширити любов до науки, до знань, закликав шукати істину, де пропагував своє ро­зуміння істини, розкривав антагонізм у взаєминах різних суспільних груп, доводив, що для щастя людини важливо правильно визначити своє місце в суспільстві і розви­нути критичне мислення, яке одвіює проповідувані «свя­щенним письмом» забобони, бо вони суперечать мудрим законам природи, а закони ці – виключають будь-яке чудо.

Образ філософа-мандрівника яскраво вимальовується у спогадах сучасників: «У крайній бідності Сковорода

1 ЦДІА, ф. 692, од. зб. 1863.

'Григорій Сковорода, т. II, с. 514.

переходив по Україні з одного села до другого. Ніхто у всяку пору року не бачив його інакше як пішим… Він, звичайно, оселявся в убогій хатині пасічника, декілька книг становили все його майно» '.

«Задумавши йти далі або переселитися в іншу оселю, він складав у торбу все це жалюгідне майно і, переки­нувши її через плече, вирушав у дорогу з двома неро­злучними: палицею-журавлем і флейтою. І те й друге було власноручного виробу» 2.

Так, мандруючи, прожив видатний філософ, письмен­ник двадцять п'ять років – останню третину свого жит­тя. У цей час він написав переважну частину своїх філо­софських трактатів: «Вступні лекції» до курсу «добро-нравія», «Да лобжет мя от лобзаній уст своих» (1765 – 1766); «Убудшеся видьша славу его» (1765 – 1766); «На­чальная дверь ко христіянскому добронравію» (1766); «Наркісс. Розглагол о том: узнай себе» (1769); «Асхань» (1769 – 1770) 3; «Бесьда, нареченная двое, о том, что бла­женным быть легко» (1772); «Разговор дружескій о ду­шевном мирь» (1772-1773); «Икона Алківіадская»-«Израилскій Змій» – (1775 – 1776); «Діалог, или Розгла­гол о древнем мірь» (1772-1773); «Алфавит, или Бук­

1 «Украинский вестник», 1817, кн. IV, с. 108-151.

варь мира» (1774-1775); «Жена Лотова» (1780); «Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим» (1783); «Пря Бьсу со Варсавою» (1783-1784); «Благодарный Еродій» (1787); «Убогій Жайворонок» (1787); «Потоп зміин» (кінець 80-х років).

У 1774 році була укладена збірка байок – «Басни Харковскія».

ДРУЖБА З МИХАЙЛОМ КОВАЛІНСЬКИМ

Наияскравіше розкривається характер впливу Сковороди на молодь у колегіумі з листування , філософа із своїм найулюбленішим учнем і К) другом – Михайлом Ковалінським, а також із життєпису Сковороди, написаного Ковалін­ським одразу після смерті мислителя

З усього, чим красне людське життя, Сковорода най­вище ставив дружбу. На сторінках філософських трак­татів, у поетичних творах, у байках ми зустрічаємося з думками античних філософів про почуття дружби як про найбезкорисливіше, найчистіше й найпостійніше по­чуття, що приносить радість людині.

Сковорода переконаний, що цей прекрасний дар до­лі – дружба – не терпить лихих людей. Ось як афори­стично висловлює філософ цю думку: «Як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негід­ними людьми не виникає дружби»

'Григорій Сковорода, т. II, с. 254 – 255.

Дружба з Ковалінським була тим почуттям, що зігрі­вало душу філософа чи не на протязі усього життя.

У першому ж листі до Ковалінського він у кінці по­дає кілька грецьких сентенцій, щоб вони нагадували йому про розмови, які любить вести його друг. І серед них – дифірамб дружбі: «Маючи ж друзів, вважай, що ти володієш скарбом,– і додає: – Ніщо, говорить Сене­ка, так не радує, як вірна дружба» '.

Листи до Ковалінського сповнені любові, турботи про його здоров'я, про його духовне зростання. Вони розраховані на виховання почуття прекрасного у спри­йманні природи, у вивченні літератури античного світу тощо.

«Я думаю, ти пам'ятаєш, як я був обурений, коли тебе відвертали від занять з грецької мови,-як тоді, повто­рюю, я обурювався. Так буває, коли в левиці відбирають її малят або у чадолюбивої жінки віднімають її дитину», – пише він в одному з листів. І продовжує: «Так я люблю тривожитися душею за благополуччя друзів, щоб коли-небудь зазнати втіхи, хоч я її зазнаю уже й тепер, бо що може бути солодшим, як коли тебе любить і прагне до тебе добра душа» 2.

Схвильованість, запальність, що вносить її Сковорода у пропаганду дружби взагалі, в почуття дружби до Ко­валінського й інших своїх учнів,– це ті якості, що на­повнювали новим цвітінням класичне розуміння дружби. Його визначення дружби як щастя сповнене великої пе­реконливості. Глибина й сила патетичного вираження щастя, що відчував Сковорода, маючи друзів, звучить у його відомому афоризмові: «Я зневажаю Крезів, не за­здрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію багатих…

Григорій Сковорода, с. 214. 2 Там же, с. 218.

Я ж, якщо я маю друзів, відчуваю себе не лише щасли­вим, але й найщасливішим» '.

Філософія Сковороди була сильна ствердженням по­зитивного ідеалу життя, ролі любові в житті як творчої сили, що несе в собі джерело щастя людини: «Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюся, що сам бог називається любов'ю… Так по смерті «вільний від тіла» я буду з тобою в пам'яті, в думці, в мовчазній бе­сіді: до такого ступеня любов сильніша самої смерті»2.

Повне любові ставлення Сковороди до людей, до молоді, що тягнулась до знань, у свою чергу породжу­вало серед учнів атмосферу приязні й відданої любові до нього. Повнота довіри до Сковороди – як до людини, якій дано заглянути у вічі істини, як до людини, що її вчинки зумовлювалися тільки переконаннями і не мог­ли бути визначені волею й авторитетом інших осіб, які керували навчальним і виховним процесом у колегіумі й поза ним,– була безмежною. Цієї довіри не під силу було зруйнувати колегіумівським ворогам Сковороди.

Із листування Сковороди з М. Ковалінським ми дові­дуємося про таких прихильників філософа серед учнів: Якова Правицького, Василя Білозера, Олексія Базиле-іича, Миколу Завадовського, Максима Ковалінського, Григорія Ковалінського, Петра Ковалівського. З інших д керел відомо, що його прихильниками також були Василь та Іван Двигубські, Федір Татарський, Іван Земборський, Павло та Василь Захаржевські, син Якова Прави­цького – Григорій, син Афанасія Панкова Іван Панков, Василь Снісарєв, Іван Савченко, Федір Заліський. Про багатьох інших не залишилося документальних даних.

'Григорій Сковорода, т. II, с. 231. ! Там же, с. 254, 255.

Ковалінських у складі студентів колегіуму значиться три: Михайло Ковалінський, його молодший брат Гри­горій – сини священика Миколаївської церкви Олексі-ївської фортеці Катерининської провінції, і Максим Ко­валінський, про якого згадує Сковорода в листах до Михайла '. Максим, очевидно, був родичем братів Кова­лінських. Можливо, він їх двоюрідний брат, але ніяк не рідний, бо в спискові студентів додаткового класу за 1769 рік числиться Григорій Ковалінський семінаристом (тобто – походженням із духовенства), тоді як Максим Ковалінський – із різночинців2. В іншому спискові («Каталог Харківського колегіуму учнів філософії від 1 вересня 1768 року до 15 травня 1769 р.») зазначено: «Григорій Ковалінський фортеці Олексіївської Микола­ївської церкви священика Іоанна син» 3. На час складен­ня цього списку Григорієві було 19 років, він починає навчатися у колегіумі від 1760 року, тобто тоді, коли Михайло уже став учнем і другом Сковороди. А з листу­вання Сковороди з М. Ковалінським відомо, що Григо­рій – рідний брат Михайлові. Отже, архівні матеріали Харківського колегіуму, зокрема щойно названий нами список каталогу, заперечують думку Д. Багалія про те, що Михайло Ковалінський – «представник дворянської молоді» 4.

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 246, 259, 283.

2 ЦДІА, ф. 399, од. зб. 650, арк. 7.

Уперше зустрічається Сковорода із Михайлом Кова­лінським 1760 року в Харкові, куди філософ прийшов із І ела Стариці з-під Бєлгорода навідати друзів.

Дядько Ковалінського – священик «отець Петро» (прізвище невідоме) – просив Сковороду, щоб той ви­кладав Михайлові грецьку мову. Юнак справив на Ско­вороду дуже приємне враження: перед ним був захопле­ний науками студент. Керівництво колегіуму скориста­лося, як ми вже писали, з появи Сковороди в Харкові. Ноно, підмовившись від своїх попередніх вимог, запро-СИЛО Сковороду читати курс, який той хоче. Про це КОВАЛІНСеКИЙ пише: «Він (Сковорода), маючи на увазі КОри ті і для молодого нового друга свого, котрого в сер­ці вже мав за такого, як згодом сам про себе говорив, радий був запрошенню епіскопа і дав охоче згоду з тим, щоб викладати йому клас нижчий від попереднього – І иитаксичний, додатково взявся навчати елінської МОВИ» '.

Михайло був старший по класах колегіуму за свого брата І'ригорія усього на 4 роки, але характер його взає­мин і і ("конородою дає підставу твердити, що вступив іні і" колегіуму не в 9 років, як Григорій, а старшим (ВІДОМОСТІ свідчать про різний вік учнів, що вступали у колегіуму – від 8 до 16 років й більше). Ми гадаємо, мім при вступі Михайлові було не менш як 12-13 років, 0 і їм.і.п в шістдесятому році зустрічі з Сковоро­дою – М. Ковалінський був уже людиною із сформова­нії ми основними поняттями про життя, тоді як брат був Налим хлопцем. В одному з листів (не датованому, що Належить до того ж часу) Сковорода називає брата А! Ковалінського Грицем, а Правицького Яшею, явно іпікреслюючи цим їх дитячий вік2. Спадає також на

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 500.

думку: чи не помилився Ковалінський, пишучи про «клас синтаксими», у якому він був у рік зустрічі з Ско­вородою? Адже неточності в датах у біографії Сково­роди, написаної Ковалінським, трапляються. Думка про неточність у зазначенні класу виникає не тільки тому, що листи Сковороди до Ковалінського – це листи до дорослої людини, а й тому, що в цих листах двічі ви­словлюється Ковалінському пропозиція поїхати влітку на кондиції в поміщицьку родину. А за правилами коле­гіуму на кондиції посилали студентів не раніше, як із класу філософії. Отже, очевидно, що Ковалінський у 1762 – 1763 і 1763 – 1764 навчальних роках, коли писа­лися ці листи, навчався вже у класі філософії в Л. Кор-дета, а в 1760-1761, коли повернувся до колегіуму Ско­ворода, він був у класі піїтики. Умотивованою стає й поведінка Ковалінського в перший рік знайомства з Ско­вородою. І навіть назва – «друг Сковороди» (ученому тоді було 46 років) личить більше 19 –20-річному юна­кові, аніж 15-річному школяреві. Про те, що саме почав викладати Сковорода, коли був 1760 року запрошений до колегіуму, існує три свідчення і всі – суперечать од­не одному. Ковалінський пише про клас синтаксими архівні матеріали духовної консисторії називають клас риторики 2, а сам Сковорода 1768 року в заяві до губерн­ської канцелярії про його бажання читати курс катехі­зису («добронравія») зазначає, що раніш у колегіумі він викладав піїтику: «Я пред сим находился в здешнем колегиумовском монастырь учителем школы піитики»3. Певне, найдостовірніші свідчення самого Сковороди.

'Григорій С к о в о р о д а, т. II, с. 500.

За даними колегіумівського архіву, Михайло Івано­вич Ковалінський у 1768-1769 навчальному році – ви­кладач піїтики в Харківському колегіумі, а його друг – Микола Завадовський – викладач школи інфіми і ана-огії '. Прізвища Миколиного Сковорода в листах не Називає. У них часто йде мова про Миколу як про това­рища Михайла Ковалінського2. Сковорода пише то про намір помирити друзів, коли між ними сталося непоро­зуміння, то передає «любезному Миколаю поклон». Вгадки про Миколу в листах свідчать про те, що це є випадкова людина в житті Ковалінського і Сково­роди И одному з листів до Ковалінського Сковорода ІОГО величав Михайлом Івановичем, чого не робив ра­ніше і передає привіт Миколаєві. У цей час Михайло Ковалінський і Микола Завадовський – викладачі коле­гіуму. Час написання листа – 1767 рік. Отже, цілком вірогідно, що саме це й є той Микола, чиє ім'я трапляє­мся в листах Сковороди до Ковалінського на початку 60-х рр.

Ковалінський у біографи Сковороди не згадує про те, що він був викладачем у колегіумі. Але слід зазна-ч и і и, що він узагалі про себе говорить дуже мало, а ммііо іі згадує десь, то завжди у третій особі, називаючи некоего молодого человека», через сприймання якого да гься характеристика Сковороди.

У Ковалінського в ставленні до Сковороди з першого року їх знайомства з'являються суперечливі почуття: одного боку – Сковорода, як мудра, освічена людина, ібить його, з другого – лякає своїми незвичними на й час поглядами на світ, людські взаємини, на питання релігії, етики. Філософські думки Сковороди викликали

1 ЦДІА, ф. 692, од. зб. 2139, арк. 14, 34-36, 37-39.

І Григорій Сковорода, т. II, с. 332, 353, 360, 385.

у юнака почуття настороженості. Вони то породжували симпатію, увагу до Сковороди, то – відштовхували, ви­кликали сумніви й заперечення.

Ганебні явища у житті тодішнього суспільства не могли не викликати у душі вразливого юнака почуття осуду. Критика Сковородою духівництва, церковників, критика фальшу й тупоумства, що гніздилися найбільше серед цієї касти суспільства, здавалася йому справедли­вою. Ковалінський по-юнацькому прагнув дружби з лю­диною мужньою, що не крилася зі своїми думками, що кидала свій осуд просто у вічі представникам церкви, розкривала їх найтяжчі провини проти людяності, чес­ності. Мужність, із якою протиставляв себе Сковорода церковникам, захоплювала юнака. Але разом з тим, про­никаючи у суть Сковородиного світорозуміння, у харак­тер його заперечення церкви, обрядів, догматів, у його трактування бога як істини, як закономірності, як розу­му, Ковалінський насторожувався і лякався, бо був ви­хований у традиційному християнському законі, у по­шані до догматів віри, а погляди Сковороди руйнували основи його світогляду.

Та й справді, як було не бентежитися юнакові? За програмою все, що викладалося поза богословієм, мало підводити до сприйняття теологічного пояснення світу, мало служити ствердженню християнських догматів. На­ука, що кликала до самостійного мислення, що базува­лася на досвіді, розглядалася як породження сатанин­ської гордині, бо вона протиставлялася премудрості свя­щенних книг.

І ось раптом у струнку систему міфологічних пояс­нень походження світу, за якою все з'явилось єдиною волею всемогутнього бога, вриваються думки Сковороди, що руйнують релігійний світогляд юнака. «Велемудрі вчили його,– говорить про себе в третій особі Ковалін­ський,– що доброчинність громадська є ніщо перед вер­ховним єством, що Марк Аврелій, Тіт, Сократ, Платон і інші славні в древності великими звершеннями і сер­цем люди повинні бути нещасливими тому, що не мали історичного знання про речі, що сталися після них. Ско­ворода стверджував, що у всіх цих мужах діяв дух виш­ній, тому підвладні вони не осуду, а вшануванню і наслі­дуванню любові до істини. І коли бог є істина, то вони були вірні служителі його» Всесвітній розум, природа стають джерелом мудрості і мистецтв у людей: «Сей чистьйшій, всемірньїй, всіх въков и народов всеобщій ум излил нам, как источник, всь мудрости и художества, к провожденію житія нужныя» 2.

Прийняти думку про святість філософів, прийняти ототожнення бога і природи (тобто, за розумінням релі­гійної людини, бога, який створив природу, звести до поняття закономірності сущого) – значить перестати бути християнином. І цілком зрозумілим стає збен­теження «молодої людини», про яке й пише Ковалін­ський.

Не вносило, очевидно, заспокоєння в юнакову душу й трактування «вездесущности» бога, що його давав Ско­ворода: «Якщо бог всюди, якщо він присутній у цьому черепку… Якщо він існує всюди… то для чого ти шу­каєш розради в інших місцях, а не в самому собі?» 3.

Таке пантеїстичне розуміння бога також було несу­місне з християнськими догмами.

Про цей бентежний період – перші два роки дружби із Сковородою – Ковалінський пише: «Не смів мислити, щоб міг бути гідним дружби його, хоча любив і диву-

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 501. 'Григорій Сковорода, т. І, с. 18. 'Григорій С К Р 3 о ро д а, т, II, Є, 296.

Лист Сковороди до Ковалінського, датований 1762 роком, сповнений розпачу від можливості втратити юно­го друга і разом з тим страху за те, що може статися з юнаком, закоханим у науку, схильним присвятити себе мудрості, шуканню істини, при царському дворі, де роз­бещеність, продажність і глупота звили своє кубло: «Коли б він (друг) був у безпечнішому місці, я менш непокоївся б, але він перебуває в палаці – кублі обма­нів і злочинів. Людина в твоєму юному віці недосвід­чена, легко піддається обманові і впливові аморальності. Я сам маю досвід і тим більше непокоюся» '.

Наступ на Ковалінського триває весь час. Неспокій охоплює юнакову душу. «Зверни увагу на море серця твого, твоїх помислів і зваж, який вітер піднімає хвилю­вання,– наставляв Сковорода свого друга. – Що наражає на небезпеку човник душі твоєї… Що це таке – чи злий дух нас вабить до підфарбованих красот цього світу. Блиск палаців чи порфіри? Ах, ти не бачиш, скільки зла криється в середині, під красивою зовнішністю: змія та­їться в траві. Пурпурна тога жерця ховає надуту шию» 2 (підкреслення Сковороди – А. Н.).

«Що ж тебе гризе? Чи не те, що ти не береш участі в пияцтві з ненажерами? Що в палацах князів не граєш у кості? Що ти не танцюєш? Що не перебуваєш на вій­ськовій службі? Якщо ці жалюгідні речі захоплюють тебе, то ти ще не мудрий, а один з юрби» 3.

Пізніше з листа Сковороди ми дізнаємося, що Кова-лінський вагається особливо тоді, коли перед ним від­кривається перспектива подорожі за кордон, перспек­тива «навчання в різних школах». Та й Сковорода посту­

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 215 – 220.

2 Там же, с. 259. 8 Там же, с. 368.

паеться своєю категоричною вимогою не пускатись у широкий світ: «…можеш кинути жеребок і зажити двірце-вим життям. Прийнявши цю пропозицію, матимеш ба­гато вигод. Насамперед, приємніше буде жити в майбут­ньому році, навчаючись у різних школах… Крім того по­дбаєш про гроші. Нарешті, додай до цього, що ти вдо­вольниш ці уперті серця (підкреслення моє – А. Н.) Однак це При тій умові, якщо ти матимеш можливість своєчасно повернутися, щоб зайнятися богословієм і грецькою літературою… Якщо вони приймуть цю умову, то я не буду заперечувати проти твоїх вигод, яким усюди я надаю перевагу перед моїми, інакше я не був би твоїм істинним другом. За цей час у нас буде можливість хоч зрідка вести бесіду листами… побільше думай і тоді ви­рішуй. Спіши повільно. Навчись бути сильним» '.

Отже, тут цілком виразно окреслені наміри декого в колегіумі ізолювати Ковалінського від впливу Сково­роди. Про це свідчить вислів «вдовольниш ці уперті серця». Що це серця не керівників колегіуму – видно із приписки до листа: «Якщо ти бажаєш, щоб я що-небудь зробив для тебе чи сказав преподобному отцю префекту (Кордетові.– А. Н.), напиши якомога швид­ше» 2.

По закінченні філософського курсу Ковалінський за­лишається у колегіумі. Переконливі слова вчителя бе­руть верх над звабними пропозиціями тих, хто хотів роз'єднати друзів.

1764 року у супроводі Сковороди М. Ковалінський їде до Києва, щоб ознайомитися з історичними пам'ятка­ми. Юнака, що вже прослухав курс філософії, не могла не вразити відповідь Сковороди на запрошення залиши-

'Григорій С к о в о р о д а, т. II, с. 273.

тись у лаврі. Ось як він пише про це своє юнацьке вра­ження: «Багато з колишніх його товаришів по академії, і з знайомих, і з родичів, бувши тоді ченцями в Печер-ській лаврі, напались на нього невідступно, кажучи: «Годі блукати по світу! Час пристати до гавані, нам ві­домі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовб церкви і окраса обителі». «Ах, пре­подобні! – заперечив він запально,– я стовботворіння множити собою не хочу, досить і вас, стовбів неотеса­них, у храмі божім». Після такого привітання ченці за­мовкли, а Сковорода, дивлячись на них, продовжував: «Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила! Як бага­тьох окаянствувала. Завела в оману…» Ченці змінились на виду, почувши це, але дзвін покликав їх, і вони по­спішили на молитву. Один з них просив Сковороду з другом його на завтра прогулятися за монастирську оби­тель. Погодившись, пішли всі троє і сіли на горі над Дніпром. Отець Калістрат (так його звали), обнявши Сковороду, сказав: «О мудрий муже! Я і сам так мислю, як ти вчора говорив перед нашою братією, але не смів ніколи йти за своїми думками»

Прямота, з якою Сковорода виражає своє критичне ставлення до паразитичних верств суспільства, які не­навидів усім запалом своєї душі, була тою силою, що вабила молодь, викликала глибоку пошану, ставила Ско­вороду в ряд людей незвичайних і навіть у рабських ду­шах породжувала прагнення вивільнитись з-під впливу марновірства і віками нав'язуваної покори.

Незважаючи на всі перешкоди, коло прихильників Сковороди зростало. Головним чином через Ковалін-ського Сковорода згуртовує найздібніших учнів молод­шого віку, керує їх музичним вихованням. Серед цих

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 510.

учнів – брат М. Ковалінського Григорій, а також молод­ший років на сім від Михайла і приблизно того ж віку, що.й Григорій, Яків Правицький Василь Білозер, Мак­сим Ковалінський. Максимом найчастіше передавав свої листи до Сковороди Михайло Ковалінський 2.

Сковорода, як ми вже зазначали, в період від 1764 аж до 1768 року не працює в колегіумі, але думки, по­сіяні ним, продовжують жити. Цікаво, що серед учнів класу піїтики, який 1768-1769 учбового року вів М. Ко­валінський, найздібніші стають друзями філософа. Це Олексій Базилевич, Василь Двигубський 3, Федір Татар­ський. Пізніше їх вихованці теж будуть прихильниками ідей мислителя (Михайло Правицький – син Якова Правицького, Іван Панков – син Афанасія Панкова, Ф. Луб'яновський, Іван Двигубський та інші). Отже, ідеї Сковороди передавалися в колегіумі з покоління в поко­ління.

Останній розрив Сковороди з колегіумом остаточно вирішив долю Ковалінського. Сковорода облишив коле­гіум 1769 року повесні, а Ковалінський з нового навчаль­ного року переїздить до Петербурга.

В один із своїх інспекторських наїздів у колегіум М. Голіцин нарешті виконав прохання Кирила Розумов-ського щодо підбору вихователя для його синів. Ковалін­ський своїм обдаруванням, знанням не тільки класичних, а й нових мов (французької, німецької) найбільше під­ходив для цієї ролі. Він стає вихователем у родині ко­лишнього гетьмана України, царедворця Катерини II Кирила Розумовського. Із досвіду свого вчителя Кова-

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 261.

лінський бачив, що його діяльність у колегіумі може за­кінчитися так само трагічно, як і у Сковороди.

У родині Розумовського йому доручено було вихо­вувати двох синів – Льва і Григорія. Ковалінський мав супроводжувати вихованців в їх подорожі за кордон з метою навчання в університетах Заходу.

А. А. Васильчиков, автор документального п'ятитом­ного нарису «Сімейство Розумовських», датує поїздку синів Розумовського за кордон кінцем 60-х років, а Ко­валінський роком від'їзду називає 1772-й. Разом із свої­ми вихованцями Ковалінський слухає лекції у Геттінгені. Живуть вони в Женеві, Лозанні. З листування Ф. М. Го-ліцина і М. Ковалінського відчувається, що питання фі­лософії все ще цікавлять учня Сковороди. Свою любов до філософії він передає і вихованцям. Живучи в Лозан­ні, брати Розумовські разом із Ковалінським хотіли зу­стрітися у Фернеї з Вольтером, але він був хворий, і побачення не відбулося

У Лозанні Ковалінський зблизився з філософом Да-ніїлом Мейнгардом, який своїми думками нагадував йо­му Сковороду, Він пише, що навіть зовні вони були схо­жі. «Він так був подібний рисами обличчя, поводженням, світоглядом, даром слова на Сковороду, що можна було подумати, що він найближчий його родич» 2.

Повернувшись із чужих країн і побачившись із Ско­вородою в 1775 році, Ковалінський розповів йому про ту дивну зустріч. «Сковорода полюбив його поза очі і з того часу почав підписувати на листах і творах ім'я своє так: Григорій вар (євр.– син) Сава Сковорода, Даніїл Мейнгард» 3.

1 А. А Васильчиков. Семейство Розумовских. т. II, СПб. 1880, с. 22.

Досі нам не вдавалося розшукати більш-менш точних відомостей про лозаннського філософа, який так вразив М. Ковалінського.

Ковалінський усе життя визнавав Сковороду своїм учителем, ставлячи його в один ряд із Плутархом, Рус­со, однак у своєму житті мало наслідував його приклад. У життєвому вирі він здобувається на найвищі щаблі світської кар'єри. Після повернення з-за кордону вже в 1777 році Розумовський рекомендує його Потьомкіну в управителіканцелярії. Але родина Розумовських не пориває з ним зв'язків. З ним листується Кирило Розу­мовський (1776-1778 рр.), шануючи в його особі вче­ного, передає йому автографи Петра І (32 листи), царя Олексія (5 листів), Катерини II (81 лист), що дістав у дарунок від Бориса Шереметьева; просить Ковалінського інформувати його про те, що робиться при дворі, бо сам у цей час живе в Батурині і Яготині; намагається через нього вплинути на службову кар'єру свого сина. їх ли­стування поновлюється у 1781 – 1782 рр. '. Це час, коли Потьомкін був у зеніті своєї слави. Милості Катерини II щедро сиплються на щасливого завойовника півдня Ро­сії. Потьомкін, цінуючи розум, ученість Ковалінського, управителя своєї канцелярії, представляє його до наго­род. За життя Катерини II Ковалінський дістав чин тай­ного радника, був призначений намісником Рязанської губернії. Про цей час Ковалінський у біографії Сково­роди пише: «Можна було життя Сковороди назвати жит­тям, не такий стан був його друга… Перебування у ви­щому колі, віддаляючи його дедалі від самого себе, за­вівши його в звабливі зовнішні прояви життя, приспав­ши в ньому довір'я до голосу (внутрішнього духа), під-

' А. А. Васильчиков. Семейство Розумовских, т. І, с. 361, 371.

несло в ньому властивості, притаманні для людей цього кола буття.

Світ полонив його своїми дарами, приспав його, дав йому дружину, друзів, приятелів, благодійників, при­хильних знайомих, своїх людей, життєві зв'язки й ви­годи»

Особливо тісні зв'язки були у Ковалінського з сином Кирила Розумовського Олексієм, який, будучи попечи­телем Московської округи (а при Олександрові І – міні­стром освіти), виявив особливе довір'я Ковалінському, призначивши його куратором Московського універси­тету.

Історик Московського університету Шевирьов дає таку характеристику Ковалінському: «Того ж року (1807) до числа кураторів був приєднаний тайний рад­ник Михайло Іванович Ковалінський. Походженням з України, друг українського філософа Сковороди, вихо­ватель і супутник Олексія Кириловича Розумовського під час подорожі його за кордоном, завершив свою освіту у Страсбурзі. За імператриці Катерини II він у чині генерал-майора був правителем Рязанського на­місництва. На університетському акті 31 серпня 1801 ро­ку тайний радник Ковалінський був присутній у числі кураторів, вище Голенищева-Кутузова»2.

Олексій Розумовський вважав для себе в багатьох питаннях авторитет Ковалінського непорушним і за по­радою Ковалінського доручає виховання свого сина під

'Григорій Сковорода, т. II, с. 523.

час подорожі за кордон Олексієві Базилевичу, колиш­ньому учневі Михайла Ковалінського по колегіуму.

Усе, здавалося, було в Ковалінського: почесті, маєт­ки, але не було душевного спокою. З його листів до Сковороди кінця 80-х років і початку 90-х років усе гостріше виступає каяття за вибір життєвого шляху, зро­стає прагнення оселитися десь на Україні і в тиші серед рідної природи разом із своїм мудрим учителем дожи­вати віку. У листі до Сковороди від 13 лютого 1788 р. він пише із Санкт-Петербурга;

«Улюблений мій Мейнгарде!

Так ти уже не пишеш до мене оригінально, а тільки через копію говориш зі мною? Учора я одержав від Яко­ва Михайловича Захаржевського листа, у якому ти пере­доручаєш йому цілувати мене. За дружнє це цілування душевно дякую тобі, друже мій, але бажав би я мати цілування твоєю рукою Мейнгардовою! Вигляд написа­них твоїх листів пробуджує в мені вогонь, припалий попелом, не одержуючи ні руху, ні вітру, бо я живу в такій країні, де хоча вод і негод дуже багато, але руху і вітрів дуже мало, а без сих вогонь зовсім загасає. Ти говориш у листі, що все моє одержав, але мене самого не одержуєш. Сього то і я сердечно бажаю. Давно вже направляю я човна мого до гавані тихого усамітнення! Тоді б я утішився тобою, другом моїм, усолоджуючи життя співбесідою твоєю! Пробач! Не знаю, що послати тобі. Та ти ні в чім не маєш потреби, що прислати можна: усе в тобі і з тобою! Я чув про твої писання. По любові твоїй до мене, пришли мені їх. Я звик любити мислі твої. Ти дуже оживотвориш мене бесідою твоєю. Проте не турбуйся, щоб я їх повідомив кому іншому. Можливо, бог дасть мені побачити тебе скоро. Я купую у Шидловського Миколи Романовича село Куннє, в Ізюмській окрузі. Розповідають, що місця гарні там; а ти б іще собою мені зробив їх прекрасними.

Друг твій і слуга вірний Михайло Ковалінський.

Надія моя посилає тобі пармазану з дітьми Якова Михайловича і шість хусточок. Прийми їх від дружби» '.

Ще в одному листі з Петербурга Ковалінський також виражає тугу за своїм другом, за рідною стороною.

«Мені до краю хочеться купити в Українських сто­ронах місце, за схильністю і любов'ю моєю природною до тихого плину життя, про що й просив Якова Михай­ловича Захаржевського. Якщо б се вдалося, то відда­лившись від усього, усамітнився б і просив би Вас роз­ділити залишок життя разом. Прошу Вас, найлюб'язні-ший мій Мейнгарде, продовжити нашу дружбу до мене і писати, доки я не побачу Вас» 2.

У всіх листах цього періоду Ковалінський звертає­ться до Сковороди, називаючи його «Мейнгард». Думає­ться, що цим звертанням не тільки підкреслюється по­дібність Сковороди у поглядах і в зовнішності з Мейн-гардом – швейцарським філософом, з яким Ковалінський подружив під час поїздки за кордон, а, очевидно, це ймення імпонувало Ковалінському і тому, що в ньому звучало символічне визначення його ставлення до Ско­вороди: «Мейнгард» перекладається – «мій сад». До ньо­го, як до прохолодного саду у спеку, линув душею Кова­лінський, щоб утишити спрагу свого зневіреного серця.

' Григорій Сковорода, т. II, с. 541-542. Там же, с. 538.

ПРИХИЛЬНИКИ ПОЗА КОЛЕГІУМОМ

У стислій біографії Сковороди, що її залишив нам Михайло Ковалінський, найменше згадок про період, коли 1764 р., у зв'язку з реакцій­ною настановою в організації учбового про­цесу, запровадженою епіскопом Крайським, Сковорода облишив колегіум аж до 1768 року.

Де ж перебуває мислитель, з ким ділить хліб і сіль у час між 1764-м і 1768-м роками?

Г. Данилевський, а за ним Багалій додають до назва­них М. Ковалінським ряд місць на Слобожанщині, де жив Сковорода. Це – Велика Обухівка, Валки, Лебедин, Боромля, Довжик, Ізюм, Маначинівка, Куряж. Майже в кожному з цих місць були друзі Сковороди, з якими він навчався ще в Київській академії, або друзі-викладачі з колегіуму.

Збереглися листи з Довжика, звідки пише філософ до ректора колегіуму Іова Базилевича та згадка О. Хи-ждеу про лист з Великої Обухівки до Іоанна Гилевського. Довжик, як і Бабаї, належав Петру Андрійовичу Щер­бині ну. У кого жив Сковорода у Довжику невідомо, як невідомо, у кого він жив і взимку 1763 року в Великій Обухівці. Велика Обухівка належала В. П. Капністові. Сковорода із приязню ставився до Капністів, і, будучи на своїй батьківщині – Полтавщині, міг навідати цю ро­дину. Таке припущення напрошується тому, що ідеї Ско­вороди були близькі Капністам. Мине деякий час, і Василь Васильович Капніст, наймолодший із синів Ва­силя Капніста, здобувши освіту у Петербурзі і маючи всі дані бути блискучим вельможею при дворі Катери-

Григорій Сковорода, т. II, с. 419, 420.

ни II, залишить Петербург, оселиться в Обухівці, нама­гаючись зберегти незалежність у своїх громадсько-полі­тичних судженнях, філософських уподобаннях.

Позбавлений оточення учнівської молоді в колегіумі, Сковорода шукає однодумців серед своїх колишніх то­варишів по Київській академії. Ось чим пояснюється те, що Сковороду, палкого ненависника чернецтва, зустрі­чаємо у цей період в Святогорському, Охтирському, Сумському, Курязькому й інших монастирях.

У Святогорському монастирі його вабили зустрічі із засланим туди 1765 року Лаврентієм Кордетом. У Сум­ському був настоятелем Якинф із дворянської слобід­ської фамілії Боярських. Якинф навчався разом із Ско­вородою у Київській академії, потім був викладачем риторики у Харківському колегіумові (від 1749 до 1757 року), а згодом – від 1759 року став настоятелем Сум­ського монастиря Там же, у Сумському монастирі, ігу­меном був Яків Шубський із села Білки Сумського повіту. Він разом із Сковородою був у придворній капе­лі, а втративши голос, повернувся на Україну і вступив до Сумського монастиря2. В Охтирському монастирі Сковорода знаходить притулок у Венедикта – настоя­теля монастиря, теж колишнього вихованця Київської академії 3.

Отже, Сковорода, живучи в монастирях, користував­ся гостинністю своїх колишніх товаришів і міг погово­рити про те, що його хвилювало.

У Сенянському монастирі в Богодухівському повіті другом Сковороди був Калі страт – настоятель монасти­ря в 1761 році, про якого згадує філософ у листі до

1 Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии, 1859, отд. I, с. 226, 227.

2 Там же, с. 228.

' Там же, с. 174-201.

Ковалінського як про музикальну людину: «Посилаю Тобі два,– ні, я помилився,– три так звані поетичні строфи, підібрані до мелодії, якої ми навчилися від ві­домого тобі недостойного монаха Калістрата. Я їх склав, щоб мати можливість співати з ким-небудь із хлопчаків, а не лише виконувати цю мелодію на флейті» '. Наги­наючи Калістрата «недостойним монахом», Сковорода тим виявляв прихильність до нього як до людини, якій не властиві були пиха й честолюбство.

У тому же Сенянському монастирі від 1764 до 1787 оку ігуменом був Ісаія Земборський, родич студента ОЛЄГІуму Івана Земборського, на пасіці батьків якого С'коиорода оселився після розриву з колегіумом 1769 року. Тут він написав трактат «Жена Лотова».

У Курязькому монастирі Сковорода жив у настоятеля Наркиса – дядька Григорія Федоровича Квітки (1766 – 1788). У родині Квіток Сковорода був частий гість. Йому завдячує батько Грицька Квітки-Основ'яненка антикле­рикальними поглядами. Від Сковороди молодий письмен­ник успадкував гуманізм і любов до простого народу, під впливом філософа формувалися і його педагогічні погляди. Ідея «всеблагої природи», що наділяє «сред­ними» нахилами людину, яка може з користю для су­спільства й радістю для себе трудитися, проросла в ба­гатьох творах Квітки. Це й «Маруся», і «Добре роби, добре й буде», і «Пан Халявський» та інші.

Любив філософ бувати також у Мечникових. Про­сте благородне життя родини подобалось йому. Там він виховував дітей і в бесіді проводив час з добрими і чес­ними людьми. І, може, зерна істини про безначальну природу, посіяні в родині Мечникових, проросли потім

Григорій Сковорода, т. II, с. 257.

буйним цвітом у наукових відкриттях з біології знаме­нитого вченого Іллі Ілліча Мечникова.

Приязно ставиться мислитель до родини Каразіних, де його також радо вітали. По смерті батька В. Н. Кара-зіна Сковорода склав епітафію, що, на жаль, не зберег­лася, як не збереглася й могила Назара Каразіна В. Н. Каразін, захоплений поборник ідеї знищення крі­пацтва «зверху», під впливом демократичних ідей Ско­вороди звільнив своїх кріпаків від поборів духівництва, передав їм у спадкове користування землю, організував самоврядування на селі, завів школу. О. Герцен на­зивав Каразіна як різностороннього вченого й громад­ського діяча у числі п'яти-шести кращих людей Росії початку XIX століття 2.

На цей час припадає й ніким з біографів і ніде са­мим Сковородою не згадувана спроба одружитися, про яку розповідає Срезневський у повісті «Майор, майор» 3. Професор А. П. Ковалівський у передмові до свого пе­рекладу повісті українською мовою 4 розповідає про свої розшуки в 20-х роках нашого сторіччя слідів у пам'яті народу про перебування Сковороди у Валках, про спро­бу знайти за детальним описом Срезневського місце, де була садиба майора. Чи реально встановлена, чи вига­дана ця постать, чи «Майор» справжнє прізвище, чи, може, прозвисько, дане збіднілому поміщикові-хуторя-нинові з-під Валок?

1 Н. Тихий. Василий Назарович Каразин.– «Киевская ста­рина», 1905, № 5, с. б, 7.

на стаття та коментарі А. П. Ковалівського. X., «Рух», 1930.

У спискові дворян Харківської провінції, складеному з приводу катерининських дворянських виборів, А. П. Ковалівський знайшов відомості про прем'єр-майора у відставці, що жив на одному з хуторів коло Валок і за маєтковими даними мав усього 6 селян '.

Розшуки архівних даних по церквах про акт вінчан­ня Сковороди в Рогозівській церкві не дали ніяких нас­лідків. Фольклорні розповіді від різних людей і в різний час, зібрані у Валках уперто свідчать, що саме в Рого­зівській церкві відбувалося вінчання. Ця версія жила в родині валківця Фоки Власовича Кремени, що звернув­ся в час відзначення сторіччя з дня смерті Сковороди до історико-філологічного товариства при Харківському університеті з листом, у якому закликав упорядкувати могилу українського філософа 2.

А. П. Ковалівський доводить, що розповіді йшли від осіб, необізнаних із оповіданнями Срезневського. Фольклорні розповіді були одностайні в тому, що Ско­ворода полюбив дівчину, мав одружитися, але з-під він­ця втік, віддавши перевагу своїй волі й незалежності перед подружнім життям. Розповідають, що дівчина була дочкою пана Сухомлина. За уточненнями А. П. Ко­валівського, це могло бути тільки у 80-х роках, коли Сковороді було не 42 – 45 років, як у Срезневського, а за шістдесят. Отже, версія маловірогідна. Але існують інші, що хоч і не зберегли деталей із життя дівчини, її ім'я, але у центрі яких стоїть факт – спроба Сковороди

. Д м. Б а г а л е й. Материалы для истории °низаи п быта степной окраины Московского государства. X., 1886, с. за. И 6 "сочинения Григория Саввича Сковороды. Собраны и редах-V кагялРрМ Юбилейное издание (1794-18Э1). ТХИРТ894е,сПРХЙіИ«Хіб анЄ,МфіГобсИоф, заслужив собі на могилу самий камінь? Біля могили немає ні хреста, ні огорожі, навіть не кажучи про пам'ятник», – писав Кремена.

одружитися. Ситуації, змальовані Срезневським у повіс­ті, потверджуються фольклорними розповідями, що склались незалежно від повісті. Розповіді й повість про­ливають світло на внутрішні боріння Сковороди, коли він стверджувався на незалежних позиціях любомудра.

У ці роки коло друзів, прихильників Сковороди все більше зростало. Його прихильником був і генерал-гу­бернатор Щербинін. Данилевський з цього приводу на­водить цікавий епізод зі слів старожила. Епізод також підкреслює незалежність Сковороди від «сильних світу цього». «Щербинін їхав по вулиці в пишному ридвані з гайдуками і побачив Сковороду, що сидів коло гостин­ного двору на обочині дороги. Губернатор послав до нього ад'ютанта. «Вас кличе до себе його превосходи­тельство!» – «Яке превосходительство?» – «Пан губер­натор!» – «Скажіть йому, що ми незнайомі!» Ад'ютант, запинаючись, передав відповідь Сковороди. Губернатор послав удруге. «Вас просить до себе Євдоким Олексі­йович Щербинін».– «А! – відповів Сковорода,– про цього чув, кажуть, добра людина і музикант!», знявши шапку, підійшов до ридвана. З того моменту вони зій­шлися» '.

М. Ковалінський, відзначаючи шанобливе ставлення Щербиніна до Сковороди, наводить іншу розмову, що відбулася між генерал-губернатором і мислителем: «Чес­на людино, чого не візьмеш ти собі певного стану? – спитав його Щербинін у перші дні знайомства. «Вель­мишановний добродію,– відповів Сковорода,– світ по­дібний театру. Щоб зіграти на ньому роль з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Дійова особа не за знатність ролі, але за вдалість гри вихваляється. Я побачив, що не можу зіграти на театрі світу ніякої осо-

П. Данилевский. Соч., т. 21. Спб, 1902, с. 52.

би вдало, крім простої безтурботної і усамітненої. Я сю роль вибрав і вдоволений» '.

Характерно, що захоплення життєвим подвигом Ско­вороди не було у його прихильників скороминучим, тимчасовим.

Григорій Ковалінський був ще зовсім малим, коли Сковорода працював у колегіумі, а проте він після за­кінчення колегіуму, працюючи в Таганрозі, листується з філософом. Сковорода з любові до Григорія на схилі своїх літ навідує його в Таганрозі, майже рік витратив­ши на ту подорож, як свідчить професор Харківського університету Гес де Кальве 2. Там, у Таганрозі, він зу­стрічається також із колишнім учнем М. Ковалінського Олексієм Базилевичем. Із Григорієм Ковалінським у Олексія була дружба ще з колегіуму, коли вони разом відвідували додаткові класи. Григорій (тоді учень класу філософії у М. Шванського) і Олексій (тоді студент класу піїтики у М. Ковалінського) обидва слухають курс добронравія у Сковороди.

Це і є той самий Олексій, якого у листах Сковорода називає «нашим Олексієм» у кінці 60-х років3. Лист Сковороди до Олексія у 80-х роках адресується, як ми переконалися, саме Олексієві Базилевичу. На це вка­зує фраза у листі «спитай у Григорія». А в листі до Григорія Ковалінського, написаному з Великого Бурлу-ка 1788 року, згадується ім'я Олексія – «Олексій пише, що ти хворий». Гадаємо, що недатований лист до Олек­сія Базилевича написаний також у ці ж роки. Про це свідчить той факт, що Сковорода, запрошуючи Олексія навідати його, пише: «Пишу до тебе коротко, бо чекаю тебе. Ти закидав мене своїми листами, а я тебе осипаю

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 511.

2 «Украинский вестник», 1817, апрель, ч. IV, с. 108-151. 'Григорій Сковорода, т. II, с. 303, 396.

благодаренієм. Але, коли ти прибудеш? На грецькі ка-ленди? Але ж у греків немає календ. (Бурлуки од Гу-синки приблизно… верст). Тут я тепер перебуваю» '.

Під листом Сковорода підписався прізвищем «Мейн-гард» (як називає його Михайло Ковалінський у листах цього періоду). Це переконує нас, що Олексій був обіз­наний у всіх деталях і відтінках дружніх стосунків Ско­вороди з М. Ковалінським. Лише у двох листах до Ко-валінського і в листі до Олексія знаходимо підпис Ско­вороди «Мейнгард».

Отже, немає сумніву, що Сковорода писав саме до «нашого Олексія», тобто до Олексія Базилевича, най­здібнішого учня Михайла Ковалінського, який не пори­вав зв'язки з своїм учителем 2.

Другий учень М. Ковалінського В. Двигубський ви­кладав у колегіумі піїтику й риторику 1783-84 на­вчального року. За свідченням Ф. Луб'яновського, Дви­губський був тою людиною, заради якої Сковорода від­відував Харків у 80-х роках. «У Харкові, – пише Луб'я-новський,– побував він раз, може й два рази за рік, і то години на дві, побачитися з другом своїм, учителем ри­торики в колегіумі Двигубським, у котрого і мені по­щастило його бачити. Старий, вищий середнього зросту, у сірому байковому сюртуці, в українській смушевій шапці, з палицею в руці, по мові справжній українець, здався мені стомленим і замисленим. Його життя серед селян було незмінно улюбленим. Любив він переходити з слободи в слободу, з села до села, з хутора до хутора. Скрізь і всі його зустрічали і проводжали до побачення з любов'ю, у всіх він був свій» 3.

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 441, 442.

2 ЦДІА, ф. 692, од. зб. 2139, арк. 34.

' Воспоминания Федора Петровича Лубяновского.– «Русский архив» 1872, № 1, с. 106.

Постає питання, про якого Двигубського йде мова? Луб'яновський у своїх спогадах не називає імені. А ри­торику у час, описаний Луб'яновським, викладали два Двигубських – Василь Двигубський, що вчився 1768 – 1769 року в класі піїтики у М. Ковалінського, і Іван Дви-убський, потім відомий вчений-фізіолог. У час навчан­ня Івана Двигубського філософію читав Федір Татар-ький. Іван Двигубський, учень Татарського, через нього міг ближче познайомитися з поглядами Сковороди, із його напрямком мислення, що й зумовило бажання ба­читись з мислителем. Цілком закономірно, що учень найближчого друга Сковороди М. Ковалінського стає другом мислителя. Але не менш вірогідне й те, що учень Ф. Татарського, наслухавшись захоплених відгуків про Сковороду, шукав можливості бачитися з філософом. Отже, свідчення Луб'яновського в однаковій мірі може стосуватись обох Двигубських (оскільки імені він не називає).

Цілком вірогідно, що Іван Двигубський, людина над­звичайних здібностей, з явною тенденцією рішуче йти в напрямку пізнання істини дослідним шляхом, засвоїв саме сковородинську тезу про те, що критерієм істини є практика. 1793 року він залишає роботу в колегіумі й вступає на медичний факультет Московського універ­ситету, йому належить честь бути піонером вітчиз­няної природознавчої науки. Його наукові праці «На­чальные основания ботаники», «Опыт естественной истории всех животных России» – перші видатні віт­чизняні дослідження у цій галузі.

Про прихильність Татарського до ідей Сковороди свідчить його дружба з Іваном Савченком, пізніше рек­тором Бєлгородської семінаріїСавченко за спогадами

1 Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. II, с. 48 – 53.

Михайла Заліського, сина Федора Заліського, що збирав твори Сковороди від 1762 року, поширював критич­ні думки філософа, читав його листи в Бєлгородській семінарії, де існував гурток послідовників Сковороди. Мало того, Татарський уперто залишався без відповід­ного духовного звання, перебуваючи навіть керівником школи філософії. Він наслідував тим Сковороду. Зали­шилася датована 1798 роком заява Татарського про від­мовлення від чернечого сану: «Во исполнение повеле­ния ордером его преосвященства предписаного объяс­няюсь, что поступить в монашество я не согласен»2. Уникання чернечого сану було характерним для учнів – друзів Сковороди. Досить пригадати обох Ковалінських, Михайла і Григорія, Олексія Базилевича, Миколу За-вадовського, Івана Земборського, Петра Ковалінського, Василя і Павла Захаржевського, Івана й Василя Двигуб-ських, Івана Панкова, Василя Снісарєва. В. Снісарєв також відмовився від чернецтва і кар'єри в колегіумі, а прийняв, як і Я. Правипький, сан священика тільки для того, щоб мати можливість утримувати родину.

Ми не маємо відомостей про особисті зв'язки Ско­вороди з Єфремом Осиповичем Мухіним, видатним фі­зіологом, професором Московського університету, Гри­горієм Івановичем Базилевичем, першим клініцистом. Але саме з Харківського колегіуму, який вони закінчи­ли, ці люди винесли любов до пізнання законів приро­ди на підставі досвідних методів. Найталановитіші се-

1 «Известия Российской академии наук», 1919, т. 13, с. 12-15.

2 ЦДІА, ф. 692, од. зб. 2245. Про слабкість характеру й непо­слідовність у житті Татарського свідчить те, що 1803 р. він стає-таки ченцем і підвищується по щаблях духовно-педагогічної кар'єри (спочатку – ректор Архангельської семінарії, потім – ректор Чернігівської). Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. II, с. 48 – 49.

ред учнів колегіуму йшли не шляхом Крайських, Шван-ських, а обирали собі таку діяльність, у якій керувалися єдиною метою – іти «стежкою істини», бо дбали вони про користь для суспільства. Не можна не відзначити, що серед студентів колегіуму бажання вступити до ме-дико-хірургічної академії в Петербурзі у другій полови­ні XVIII ст. все більше зростає. Тільки за 1787 рік всту­пило до академії 28 осіб '.

Молодь колегіуму все більше хвилюють вольнолюби-ві ідеї. Із цього погляду мають інтерес два епізоди. У ко­легіумі навчався син Логвинів, висланих за приналеж­ність до секти духоборів, що виникла на грунті невдо­волення соціальними умовами життя. Родом він був із Липців. У колегіумі, мабуть, сподівалися, що вивчення катехізису й інші заходи впливу в напрямку богопочи-тання зроблять своє діло – виховають хлопця в дусі чистого православ'я. А Логвин після кількох років на­вчання відпросився на вакації до родичів і не повернув­ся до колегіуму. Коли пізніше він потрапив до острогу як духобор, то деякі учні ходили вмовляти його повер­нутись до колегіуму. За це б йому було забезпечене прощення. Колегіумці нагадували йому про те, що він колись в розмовах засуджував своїх земляків, а тепер обстоює їх переконання, породжені темнотою й неосві­ченістю. Але Логвин був незламний у своєму рішенні, мотивуючи свою поведінку словами: «Що ж, батько мій і брат заслані за віру – і я хочу жити з ними» 2. Другий

1 Д. Б а г а л и й. История города Харькова за 250 лет его су­ществования, т. І. X., 1905, с. 398.

епізод, про який розповів у своїх спогадах Ярослав­ський зовсім небувалий на ті часи. На дверях Возне-сенської церкви у кінці 90-х років раптом з'явилася листівка, у якій недвозначно доводилося, що урядовців треба вішати, критикувалися порядки того часу. Студент колегіуму Лохвицький був висланий у Сибір. Справа розслідувалася безпосередньо за вказівками царя гене­ралом Бердяєвим. Потерпіли й ті, хто доповів про «пас­квіль». Було знято також і губернатора Сабурова за недогляд. Ці окремі, здавалось би, розрізнені факти бу­ли ніби спалахи іскор, що розліталися від вогнища, яке розгорілося внаслідок діяльності Сковороди.

Зв'язки учнів колегіуму із Сковородою були найріз­номанітніші. Основним був зв'язок через друзів-викла-дачів молодшого покоління.

У Татарського в філософському класі навчалися, як ми вже зазначали, Михайло Правицький (що, як і його батько Яків Правицький, листувався із Сковородою), Іван Панков (син Афанасія Панкова, що йому присвя­тив байки Сковорода). Із архівних матеріалів проясню­ється особа друга Сковороди Афанасія Панкова, «Воро­незького намісництва міста Острогозька, колезького ре-гістратора». Його син по закінченні класу філософії в о душевном мире», «Разглагол о древнем мірі», обстоюючи думки Сковороди про марновірство, про церковні обряди як «пустошь». Чи не з цієї родини Лонгинів був і студент-духобор Логвин, про якого розповідав Д. Багалій? Таке припущення має під собою деякий грунт. Як відомо, в літературі про Сковороду неоднора­зово згадувалось про те, що Сковорода своїм критичним ставлен­ням до «Святого письма», до клерикалів викликав інтерес у про­водарів духоборів. Існує версія, підтримана Бонч-Бруєвичем, про те, що Сковорода на прохання духоборів склав для них катехізис (Брокгауз и Ефрон, Энциклопедический словарь, т. 21, с. 252). 1 «Киевская старина», 1887, т. XIX, с. 121 – 122.

колегіумі один рік «трактував її з успіхом найвищим» Стає у зв'язку з цим зрозумілим, якими шляхами шири­лася слава Сковороди в Острогозьку.

Друзями Сковороди в цих краях вважалися Степан Тевяшов і його син Володимир, яким присвятив Сковоро­да твори «Израилскій Змій» і «Беседа двоє», а також художник Довганський. Та можна говорити про ширше коло людей, пов'язаних із Сковородою. Як відомо, Кондратій Рилєєв 2, живучи в Острогозьку, чув перекази про Сковороду. А «Воронежский литературный сборник» друкує у XIX сторіччі легенди і спогади про україн­ського мислителя3. Одна з легенд, переказана Комишан-ським, особливо зацікавила Льва Миколайовича Толс­того. Про це пише М. Гусєву листі до автора цієї праці4. Л. Толстой радив обов'язково вставити цю легенду до нарису про Сковороду. Такий нарис тоді саме складав М. Гусєв. Ось короткий зміст легенди: Сковорода в один із сонячних днів простував степом до Степана Тевяшо-ва. Невдовзі його догнав у екіпажі Тевяшов і запропо­нував сісти до екіпажу. Але Сковорода відмовився, ка­жучи, що він швидше дійде, ніж той доїде. Згодом знявся вітер, насунули хмари й полив дощ. Сковорода зняв одежу, склав у торбу, поки перестала злива. Потім одягнув сухий одяг і попрямував далі. На розмитій до­щем дорозі екіпаж Тевяшова зламався. Яке ж було зди­вування Тевяшова, коли він побачив, що Сковорода

1 Аттестаты об окончании Харьковского коллегиума студен­тами Панковым, Щербиною и др.– ЦДІА, ф. 692, од. зб. 29 – 30.

2 Декабристы-литераторы. «Литературное наследство», т. 60, кн. I. М., Изд-во АН СССР, 1956, с. 125, 518, 519; т. 59, кн. I, 1954, с. 301.

стояв перед ним сухісінький: «Я ж казав, що дійду швидше, ніж ви доїдете».

Із групи студентів, прихильників і друзів Сковоро­ди, слід назвати Івана Земборського. З архіву Харківсь­кого колегіуму відомо, що він вступив до колегіуму 1761 року: «Іван Земборський жителя села Дергачів від­ставного підпрапорного Василія син, здібностей непо­ганих». У 1768-1769 навчальному році йому 15 років, він учень класу риторики в Іваницького, відвідує також додаткові класи у вчителя французької мови Паулі і вчителя математики Ніколаєва, слухає курс добронра-вія у Сковороди У його батька Василя Михайловича знаходить притулок Сковорода після останнього розри­ву з колегіумом.

«Віддавшись на дозвіллі роздумам, оберігаючи спо­кій душевний мовчанням, безстрастям, безсуєтністю, написав Сковорода перший твір у вигляді книжки: «Нар-кісс, або про те: «Пізнай себе». Попередні його віршо­вані й прозові твори були малі, уривчасті. Продовжую­чи там же своє життя пустельника, написав він другий твір під назвою: «Книга Асхань, про пізнання самого себе», який присвятив «другу своєму»2,-пише Кова-лінський.

Збереглися листи Сковороди до Василя Михайловича Земборського і один лист до Івана Васильовича (пріз­вище не назване, але немає сумніву в тому, що це слу­хач його «курсу добронравія» Іван Васильович Зембор­ський, через якого Сковорода й набув прихильність всієї родини Земборських3. Підтверджує це припущення і

1 ЦДІА, ф. 692, од. зб. 2139, арк. 48; ф. 339, од. зб. 650, арк. 7, 12.

2 Г р и г о р і й С к о в о р о д а, т. II, с. 514.

3 Там же. Лист до Івана Васильовича, поданий у рубриці «До різних осіб», с. 162.

й листа. Тоді, як до батька Сковорода звертається «Любезный благодетель, Василий Михайлович» або «Ми­лостивый государь», до Івана Васильовича він пише, як і до інших своїх учнів-друзів: «Любезний друже Іван Васильович» (як і до прихильників його з гуртка Піс-куновського 1 – «Любий друже Михайло», «Любезний друже і брат Якове», «Любий мій Олексію» і т. д.).

Листа цього написано в Гусинці 1787 року (тобто через 17 років після перебування у Земборських) у від­повідь на лист, у якому І. Земборський благав у Сково­роди якоїсь поради. Сковорода відповідав: «Любезный друже, Иван Васильевичь! Дерзай и возмогай! Что ты, друже? Зашел в тесные непроходности. Но кто возвьс-тил тебь, яко наг еси. Конечно, вкусил уже ты от мірс-кія мудрости? Требуешь от нас утьшенія? Право твори-ши. Мір уязвлят только нас может» 2.

Відомо, що за порадою зверталися до нього й інші люди, наприклад. Василь Тамара. У Сковороди одного шукав Тамара відповіді на всі одвічні питання розладу між його метафізичними уявленнями про світ, про доб­ро та зло, про щастя людини на землі і життєвою дійс­ністю, сповненою суперечностей Василь Тамара у той час був вельможею, людиною авторитетною, до якої ба­гато хто звертався за порадами, у тому числі й колишній гетьман Кирило Розумовський3. А втім він сам шукав прихильності свого улюбленого вчителя, радився з ним: «Люб'язний мій учителю, Григорію Савичу! Листа Ва­шого через корнета Кислого одержав я, рівною любовію й серця мого прихильністю до Вас. Згадаєш ти, шановний друже мій, твого Василя, за зовнішністю може й не не­щасного, але такого, що внутрішньо більш має потребу в пораді, аніж коли був із тобою. О якщо б підказав тобі господь пожити зі мною! Якщо б ти мене один раз ви­слухав, пізнав, то б не порадів своїм вихованцем. Чи даремно я тебе бажав? Якщо ні, то зроби послугу й на­пиши до мене, яким би чином міг я тебе побачити, га­ряче любимий мій Сковородо? Прощай і не пошкодуй іще один раз у житті приділити частку твого часу і спо­кою старому учневі твоєму – Василеві Тамарі» '.

З часів перебування у колегіумі зав'язується друж­ба Сковороди з Яковом Захаржевським через племінни­ків його, що навчалися в колегіумі, Павла і Василя За-харжевських 2, а пізніше ця дружба міцніє під впливом зустрічей Якова Захаржевського з М. Ковалінським у Петербурзі. Через нього часто передавав Ковалінський листи й посилки Сковороді3. В Захаржевського у Вели­кому Бурлуці не раз зимує Сковорода. Захаржевський поділяє його антиклерикальні погляди, інтерес до ан­тичних авторів. Саме Захаржевському присвячує Сково­рода переклад із Плутарха. У листі до нього (1787) із Гусинки Сковорода турбується, щоб переслана «Кате-хеса» (тобто курс добронравія) не потрапила ні до чиїх рук. І тут зазначає, що вона вже подорожувала до Кав­казьких гір (очевидно, була у Василя Тамари, який тоді перебував на службі на Кавказі) 4.

Одним з найближчих друзів Сковороди і душею гуртка прихильників Сковороди в Бабаях був Яків Пра­

'Григорій Сковорода, т. II, с. 543.

арк. 104 Ф' 3"' °Л– Зб' б5' ЗРК– П' 16; Ф' 399' од– зб– 541-

Григорій С к о в о р о д а, т, II, с. 392. 'Там же, с. 439.

вицький. З ним дружба Сковороди триває понад три­дцять років. Яків Правицький збирає його твори, робить списки з автографів. Із листа Сковороди до нього від 25 квітня 1786 року ми дізнаємося, що Правицький тур­бується про загублений твір: «Не печися о «Разговорь Марке». Он всегда есть Ваш и возвратится в твою кни-гохранку» А в листі від 3 жовтня 1785 року Сковорода пише: «Якщо ти вже описав мої нові книги, то надішли мені оригінали»2.

Твори Сковороди переписували друзі й поширювали в списках по всій Україні. Так було не тільки з філо­софськими трактатами, про які мислитель спеціально застерігав, щоб не потрапили в «недобрі» руки, а й з його збіркою поезій, з його байками, хоч вони могли б бути видрукувані без цензурних утисків, коли б на Ук­раїні не було заборони друкувати будь-які книги, крім церковних, та й то за зразками, що були видрукувані в Росії.

Тому його «Басни Харьковскія», збірка поезій «Сад божественных песней» лише в XIX столітті побачили світ, і то не повністю. Кобзарі ж, перейнявши їх від самого поета, рознесли його пісні по всій Україні.

Спроби друзів видрукувати його філософські тракта­ти в XIX столітті наражались на заборону цензури «свя­тейшего» синоду 3. Але це не могло перешкодити їх по­ширенню в колах почитателів філософа.

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 398.

2 Там же, с. 396.

3 Дело Санктпетербургского духовного цензурного комитета о запрещении к печати рукописи «Діалог, или Розглагол о древнем міріь» Г С Сковороды. – ЦДІА, ф. 807, оп. 2, 9, 641; ф. 806, сш. 2„ 9, 1315.

Так, наприклад, Федір Заліський, що вчився разом з Сковородою в Київській академії, почав укладати збір­ку рукописів Сковороди з 1762 року. Його син Михайло Заліський, священик з Лебедина, вихованець Бєлгород­ської семінарії, продовжував переписування не лише творів Сковороди, а й його листів. Він був членом гурт­ка прихильників Сковороди у Бєлгородській семінарії, читав у гуртку філософські трактати й листи Сково­роди

Довкола Якова Правицького створюється гурток по­слідовників Сковороди, про яких ми, на жаль, мало знаємо. Нам відомі імена тільки тих членів гуртка, яким у листах до Правицького Сковорода адресує добрі поба­жання «отцу Василію, отцу Єустафію, отцу Гуслисть, от мене лобьізаніе искреннее. О. Наеман! И тебь, дру­же мой, тут же духом истины лобызаю». У листі від ЗО травня 1785 року згадується Ілля – син Наумана. Тут філософ передає привіт: «…Бьдненькому моєму Любачину слепенькому и всему вашему клеру благо-сердное мое поклоненіе» 2.

Те, що Сковорода додає до деяких імен слово «отець», свідчить, що це, напевне, були священики – сусіди Правицького. Не виключена можливість, що і вони виховувалися в колегіумі. Три сини Я. Правицько­го навчалися там. Старший Михайло у 90-х роках був у класі філософії в Татарського 3. Він листувався із Ско­вородою. «Прости, любезний, что на твое и на твоего чада письмо не ответствовал»,– пише Сковорода до Я. Правицького 1792 року.

Яків Правицький пережив Сковороду і помер, оче-

1 «Известия Российской академии наук», т. 13, 1919, № 12 – 15, с. 75. Из скарбницы И. И. Срезневского, А. А. Шахматова.

2 Григорій Сковорода, т. II, с. 392.

3 ЦДІА. ф. 692, од. зб. 1234, арк. 15.

видно, не пізніше як 1795 року, бо його молодший син числиться у спискові колегіуму 1796 року як «…села Бабаїв, Архангельської церкви, померлого священика Якова син Григорій» '.

Коли закінчив колегіум сам Правицький – трудно сказати. У списках студентів 1768 – 1769 навчального року його вже немає, а це може свідчити, що на той час він уже закінчив навчання і дістав парафію в Архан­гельській церкві у Бабаях. Там саме звільнилося місце після смерті священика Тимофія Лавровського, син яко­го Василь значився у спискові 1768-1769 року як «села Бабаї Архангельської церкви, померлого священика Тимофія син» 2.

Списків, що складалися до 1768 – 1769 року, в коле­гіумі не збереглося. Гадаємо, Правицький вступив до колегіуму десь року 1756-го. Якщо йому при вступі було приблизно років 10, то помер він п'ятдесятилітнім.

Із листування філософа з Правицьким ми знаємо про відданість Правицького Сковороді. Разом з тим помітна і певна незгода між ними в деяких питаннях. Прави­цький, як уже говорилося, зберігає, переписує твори друга, але не завжди з ним згоджується. Очевидно, він не поділяв крайніх поглядів Сковороди. Особливо, коли у його творах виразно виступали матеріалістичні тен­денції, коли Сковорода не тільки критикував церков­ників і заперечував церковні обряди, а й проголошував ідеї вічності ніким не створеної природи, а одкровення «святого письма» розглядав як «глупую пустошь», біб­лію – як «Израилскій Змій», що на кожному кроці «лжет».

Думки, висловлені в «Израилскому Змії», лякають Правицького. Він закреслює присвяту цього твору й підпис під ним, приховує й не поширює його.

1 ЦДІА, ф. 692, од. зб. 2178, арк. 5.

Певне, з цього приводу сталося й віддалення між друзями. Із другої половини 70-х років Сковорода не живе в Бабаях, і його майже постійним місцеперебу­ванням стають Гусинка, Бурлук, Маначинівка, Пан-Іва-нівка. В Бабаї він пише лише листи. Лист від 3 жовтня 1785 року містить згадку про суперечки між друзями, «…пробач мені, коли чимсь скривдив тебе, перебуваючи серед Вас. Ти знаєш, що я дратівливий, але ти знаєш також, що від природи я схильний до людяності й не­злобивості, які стверджують людину … як ліки, не зав­жди приємні, так і істина часто сувора. І нема таких, які б завжди корисне поєднували з приємним. Але за­будьмо взаємні образи і повернімось до всепрощення. (Друг друга тяготи носяще)» '.

Коли порівняти тогочасні листи Сковороди до Я. Правицького з листами до інших осіб, то не можна не звернути уваги, що в них не зачіпаються питання про догмати християнської релігії, не відчувається критич­ного спрямування думки мислителя, а навпаки, майже в кожному з листів підкреслюється думка про душевний мир. Згадуючи свої філософські трактати у листах до Правицького, Сковорода просить не передавати їх у невірні руки: «Вы, снится мне, переписали «Михайлову борбу» и паки требуете? Обаче посылаю. Негли обря­щете, чего Ваша перепись не образует. Не медлите же иного. Обоче чрез невьрныя руки – не! не! не!..» – пише Сковорода 1787 року2.

Очевидно, Сковорода зважав на склад гуртка своїх прихильників і не виступав проти богопочитання, спо­діваючись повільно через заперечення обрядів і зовніш­ніх виявів богопочитання підвести гурток до розуміння бога як природи вічної, ніким не створеної.

'Григорій Сковорода, т. II, с. 395. 2 Там же, с. 402.

Філософ шукав можливості висловити свої думки у всій повноті і глибині. І таку можливість він знаходить у гуртках в Острогозьку, Харкові і Липцях. В Острого-зьку гурток складався з освічених людей, антиклери­кально настроєних. До таких людей належать Степан Тевяшов і його син Володимир, Афанасій Панков, ко­лезький реєстратор Воронезького намісництва міста Острогозька, Яків Іванович Долганський, «живописец в Острогожске». У листі до В. Тевяшова Сковорода пе­редає привітання Іванові Петровичу і Миронові Семе­новичу (особи ці так і залишаються не розгаданими).

У такому оточенні філософська думка Сковороди мала можливість бути сприйнятою у незавуальованій формі, лезо раціоналістичної критики гостріше влучало і розкривало нісенітниці одкровеній пророків.

Звертаючись до співчутливо настроєної до його ідей родини Тевяшових, Сковорода писав у своєму трактаті «Израилскій Змій»: «Люди не только в тяжбах, войнах, коммерціях, домостроительствах, художествах, но и в самом первом пункть, сирьчь в мыслях, до бога касаю­щихся, должны находить истину, а противоборствовать суевьрію…

Ньт вреднье, как тое, что сооружено к главному доб­ру, а здьлалось растльнным. И нет смертоносн-ье для об­щества язвы, как суевьріе – листвіе лицемьрам, маска мошенникам, стьнь тунеядцам, стрекало и поджога дь-тоумным»

Філософ був певен, що ці думки будуть сприйняті його друзями з Острогозька у всій їх критичній гост­роті.

Саме Афанасієві Панкову присвячує Сковорода збір­ку байок, С. Тевяшову присвячує свого «Израилского

Григорій Сковорода, т. І, с. 372 374.

Змія», у якому з такою категоричністю заявляє про своє світорозуміння. В Острогозьку знайдено списки творів Сковороди. Тут, як ми вже згадували, ширилися леген­ди про мислителя.

У Липцях Сковорода жив (що видно з листа до Т. Г. Тевяшова) в Олексія Івановича Авксентієва. Тут Сковорода пише «набело» «Разговор», який обіцяє при­слати до Нового року (лист писаний 28 листопада). Тут 1774-1775 року написаний «Алфавіт, или Букварь мира».

З діалогів нам відомі імена Афанасія, Григорія, Яко­ва, Єрмолая, Лонгина. Чи відповідають ці імена справж­нім іменам друзів-послідовників Сковороди в Липцях? Трудно на це питання дати відповідь. Хоч у листі до Володимира Степановича Тевяшова й говорить Сково­рода, що «в обоих («Разговорах».– А. Н.) написано то, что говорено в беседах с здьшними пріятельми»1, але чи Яків і є Яків Правицький, а Афанасій – Афанасій Панков,– невідомо. Проте у висловлюваннях Якова можна простежити лінію духовного богопочитання, а в словах Афанасія помітити певне вільнодумство в кри­тиці «святого письма». Найбільш категорично виражене це вільнодумство у роздумах Григорія (Сковороди –

Можна безперечно сказати – коло питань, яке підні­мають у своїх розмовах «здешніє пріятели», далеко вихо­дить за межі християнського розуміння бога: «Сія по-всеимственныя всемогущія и премудрія силы действіе на­зывается тайным законом, правленіем или царством, по всему матеріалу разлитым безконечно и безвременно, сирич нельзя о ней спросить, когда она началась – она всегда была, иль поколь она будет – она всегда будет,

1 Григорій Сковорода, т. I, с. 316.

или до коего места простирается – она всегда вездь есть» '.

У гурткові прихильників Сковороди в Харкові поза колегіумом були і світські люди. Це насамперед Петро Федорович Піскуновський. Піскуновський був освіче­ною людиною (Сковорода йому листа пише латинською мовою). За Піскуновського Харківська аптека стає ве­ликою хіміко-фармацевтичною лабораторією вироб­ництва медикаментів для всієї Слобідської України, створюються Куп'янсвкі аптекарські сади, широко роз­гортається робота по збиранню лікарських рослин2. Членом гуртка був голова міської управи купець Кур-дюмов. Пізніше він розгорнув активну діяльність по збиранню коштів на Харківський університет. У гурт­кові був і якийсь Артем Дорофійович (прізвища його ми не знаємо, але з листів Сковороди до Курдюмова і Урюпіна ясно, щоАртем Дорофійович – їх друг). Для всіх гуртківців Сковорода був уособленням науки, філо-лооофії, мудрості життєвої.

У листі до Урюпіна він пише; «Ей! Лучше голый, да правый, нежели богатый беззаконник… Умъй же разли­чать ложную славу от истинныя» 3.

До Степана Микитовича Курдюмова Сковорода звер­тається з проханням побутового характеру. Якщо зва­жити, що філософ не любить дарів від «нелюбимих», то, напевне, з Курдюмовим у Сковороди був душевний кон­такт, як і з його сином, якому присвячує рядки вірша латинською мовою (мабуть, син Курдюмова вчився в Харківському колегіумі). У листі до Ковалінського Сковорода писав: «Я не люблю ніякого дару, якщо він не пов'язаний із любов'ю, доброзичливістю» '.

Пишучи до Курдюмова з Ізюма 5 січня 1784 року, Сковорода передає привіт Артемієві Дорофійовичу. Йому ж кланяється Сковорода і в листі до К. Г. Урюпіна.

Сковорода просить К. Г. Урюпіна прислати «ножик з печаткою. Великою печатью не кстати и не люблю моих писем печатать. Люблю печататься еленем… Боче-ночки оба отсылаются: Ваш и Дубравина. И сей двойць отдайте от меня низесенький поклон и господину Про-копію Семеновичу» 2. В іншому листі дякує Урюпіну за виявлену ним гостинність: «Седмицу у тебя почил ста­рец Сковорода, аки в матерном домь» 3.

До Курдюмова Сковорода звертається з нагадуван­ням про зимовий одяг. «Нынь скитаюся в Изюмь. Скоро чаю возвратиться в моя присныя степи… Уже пройшла половина зимы, а тулубчик ваш коонит… По крайней мьре, пришлите маленькій внутренний замочек, каковы бывают в гуслях»4.

Через те, що Сковорода серед численних своїх дру­зів тільки до двох осіб звертався з проханням надіслати йому будь-що з речей, є підстава думати, що й уривок з листа невідомому теж адресований Курдюмову або Урюпіну. «…Пожалуйте, пришлите по милости своей одни и коты, что с красными завязками, изрядное дьло для сньгу»5. Тут же, як і в листах Курдюмову і Урюпіну, додається: «Артему Дорофеевичу нижайший поклон».

Григорій Сковорода, т. И, с. 218.

У цьому уривкові була приписка про Григорія Івано­вича Ковалінського, який має проїздом бути в Харкові. Очевидно, ця приписка дала підставу В. Срезневському вважати його уривком листа до Якова Правицького . Таке припущення відпадає, бо в жодному листі до Пра­вицького немає поклонів Артемові Дорофійовичу. До того ж, Сковорода ніколи не просив у нього необхідних речей (це цілком закономірно, бо Правицький мав ве­лику сім'ю – три сини його навчалися в колегіумі «сво­їм коштом», і обтяжувати його якимись витратами Ско­ворода не міг, тоді як і Урюпіну і Курдюмову – харків­ським купцям – придбати якийсь «тулубчик» або «ко­ты» для зими було дрібницею).

У листі до Артема Дорофійовича Сковорода передає вітання «любезному нашому Степану Никитичу госпо­дину Курдюмову, отцу Борису і його синові». Гадаємо, що й той лист, що дійшов до нас в уривкові, написаний Курдюмову, котрий як видно з попередніх рядків, був близько знайомий з Артемом Дорофійовичем. Знав Кур-дюмов і «отця Бориса», який, очевидно, також був чле­ном гуртка. Він, як відомо з листів Сковороди до М. Ко­валінського, був господарем, у якого Ковалінський жив, коли навчався в колегіумі. «Отець Борис» благословив юнака на дружбу із Сковородою.

Згадка про проїзд через Харків Григорія Ковалінсь­кого могла бути дуже доречна в листі саме до Курдю­мова, який, мабуть, знав від отця Бориса про намір Ковалінських.

Члени харківського гуртка були зв'язані міцною дружбою не тільки із Сковородою, а й з його друзями інших містах. Ім'я Ковалінського у розглянутому щой-о листі до невідомого це підтверджує, як і імена О. Ба-

' В; И. Срезневский. Письма Г. С. Сковороды. –«Биб­лиограф», 1894, вып. І, с. 19.

зилевича в листі до Правицького та Сошальського і А. І. Ковалінського в листах до М. Ковалінського, Я. За-харжевського, С. Тевяшова.

Серед відвідувачів зібрань харківського гуртка не можна не згадати письменника І. Вернета, швейцарця, який під час походу Суворова в Європу був читцем при фельдмаршалові, приїхав із ним у Росію. Оселився Вер­нет в Харкові, був учителем французької мови по маєт­ках, а з відкриттям Харківського університету став ви­кладачем французької мови в ньому і автором нарисів-подорожей у дусі Стерна в журналі «Украинский Вест­ник» '.

Вернет, буваючи у Піскуновського, зустрічався із Сковородою. В його спогадах про Сковороду багато інтересного, цінного. Цінного тим більше, що Сковоро­да відверто, в гостро сатиричному плані схарактеризу­вав Вернета як «дамського секретаря». Це дало привід Вернетові критично поставитися до поглядів мислителя, до його особи, характеру. «Коло Лопанського мосту, у Харкові, в домі шановного мого приятеля П. Ф. Піскунов­ського випало мені бачити в останній раз Григорія Сави-ча Сковороду. Він був мужем вченим і розумним. Але но­ровистість і зайве самолюбство, іцо не терпить жодних заперечень, сліпа покора, якої він вимагав від співроз­мовників, затемнювали блиск його обдарування і змен­шували користь, яку суспільство могло чекати від його здібностей. Йому слід би було за порадою Платона, який спрямовував свої слова до Ксенократа, частіше приносити жертву граціям. Істина в устах його, не був­ши прикритою приємною завісою скромності і ласка-

' Д. И. Б а г а л е й. Харьковский педагог и журналист нача­ла XIX века Иван Филиппович Вернет (Из сборника Харьков­ского историко-филологического о-ва). X., 1908.

вості, ображала того, кому мала стати в пригоді. Більше всіх дивувалися йому Я. М. Захаржевський і А. Ю. Со-шальський. До всього того, я почуваю в собі схильність наслідувати його в дечому. І замість того, щоб сильно образитись тим, що він мене назвав мужчиною з баб'я­чим умом і дамським секретарем, я ще й завдячував йо­му за ці ж слова.

Я нарочито їздив з Мерчика (маєток Шидловських) в село Іванівку Богодухівського повіту, щоб відвідати могилу, в якій почиває бренний прах незабутнього Ско­вороди»

Отже, образа не могла закреслити величі філософа. У розповіді своїй Вернет малює Сковороду як ученого, якого кожний мав за щастя послухати, побачити, мати своїм гостем.

Другий сучасник Сковороди (хоч і невідомо, чи був він членом гуртка Сковороди), Гесс де Кальве – в май­бутньому професор Харківського університету – гово­рить про риси характеру Сковороди, протилежні тим, що їх подає Вернет. Він підкреслює скромність Сково­роди. Багато хто бажав познайомитись з мислителем: одних спонукало благородне почуття, другі прагнули подивитися на Сковороду, людину незвичайну.

Як ми вже зазначали, у Таганрозі жив вихованець Сковороди Г. І. Ковалінський. Щоб навідати його, від­правився наш мудрець у далеку дорогу, в якій затримав­ся більше як на рік. Коли Сковорода прибув до Таган­рога, учень його зібрав багато гостей, серед яких були вельможі, котрі хотіли познайомитись із Сковородою, та філософ був ворогом пишноти й багатолюдності. Як тільки він помітив, що натовп милостивців зібрався

«Украинский вестник», 1817, кн. І, с. 151.

виключно з нагоди його прибуття, одразу ж вийшов із кімнати, і всі були сприкрені тим, що ніхто не міг його знайти. Він заховався в повітку, де пролежав у зачине­ному ридвані, поки в будинку стало тихо

Як розповідав Срезневський, подібний епізод стався і під час бесіди в харківському гуртку послідовників Сковороди. «Так трапилось в домі Піскуновського, яко­го любив Сковорода. Це було увечері під час звичай­ної їх старечої бесіди. Мовчки, з великою увагою слухали старі розповіді й повчання старчика… Раптом двері гуч­но розчиняються, половинки грюкають – і молодий Х-в, франт, що повернувся нещодавно із столиці, вбігає до кімнати. Сковорода раптом замовк, побачивши незна­йомого. «Отже,– вигукує Хв,– я нарешті досяг того щастя, якого так довго й безрезультатно жадав. Я бачу, нарешті, великого співвітчизника мого, Григорія Сави-ча Сковороду. Дозвольте…» – підходить до Сковороди. Старчик схоплюється, самі собою складаються навхрест на грудях його кістляві руки; гіркою посмішкою криви­ться худе обличчя його, запалі чорні очі ховаються під сивими навислими бровами, сам він мимоволі згинаєть­ся, ніби маючи намір вклонитись, й раптом різко по­вернувся і тремтячим голосом: «Дозвольте! Теж дозволь­те! – і зник із кімнати» 2.

У цих, ніби з життя вихоплених, а втім, звичайно, не без домислу авторського, епізодах, певне, є елементи правдивого відтворення рис характеру українського фі­лософа.

' «Украинский вестник», 1817, кн. VI, с 108-151 «Утренняя звезда», 1834, кн. I, с. 67-92.

СКОВОРОДА І ЙОГО СУЧАСНИКИ-ПОЕТИ НА УКРАЇНІ

шттшшя рудно переоцінити роль філософа в пробу-Х&Дженні критичної мислі на Україні у другій їй» И половині XVIII ст. Особливо інтенсивно цей йГ ДСиИ процес відбувався на Слобожанщині – Харківщини.

Єдність переконань і життя овіяла постать мислите­ля ореолом справжнього епічного героя. Про нього ши­рилася слава як про мудреця, що до останнього подиху не принизив себе найменшим відступництвом від своїх поглядів. Саме цей подвиг зробив його рідним народові. Через особливості Сковородиного життя стають близькими народові його ідеї. Стефан Цвейг, пишучи про ознаки видатності людини, висловив думку, що так влучно характеризує і Сковороду: «У всіх народів і у всі часи справді живий лише той, хто сильніший від сво­єї долі, повільно пропливав мимо неводів, людей і речей по широкому плесу життя. Велич цих людей сповнена колосальної приваблюючої сили» '.

Багато дослідників вважають Сковороду натхненни­ком заснування університету в Харкові. Каразін і піз­ніше Данилевський цілком слушно підкреслюють, що щедрі пожертви громадськості на університет надходи­ли від прихильників Сковороди. Г. Данилевський пише: «Але найліпший доказ громадського значення Сково­роди той, що без нього, до деякої міри, довго б не було засновано першого університету на Україні. Справа Ка-разіна, відкриття Харківського університету, кінчилась так легко тому, що 1803 року перші з поміщиків, що під-

і Стефан Цвейг. Собрание сочинений в семи томах, т. VII. М.. изд-во «Правда», 1963, с. 154.

писались на нечувану суму 618 тисяч карбованців сріб­лом для заснування цього університету, були здебільшо­го всі або учні або близькі знайомі Сковороди

Відзначивши вплив Сковороди на найрізноманітні­ших представників тодішнього суспільства на Україні, не можна не опинитися на надзвичайно своєрідному від­битті ідей Сковороди в творчості поетів В. Капніста, О. Паліцина, С. Глінки та інших його сучасників. Вони хоч і формувалися як поети в Петербурзі, але довго жили на Україні, міцно зв'язані були з її культурним життям.

Про зв'язок Капніста з Україною написано немало. В останньому дослідженні 1960 року Д. С. Бабкін пише: «В. В. Капніст належав до плеяди прогресивних росій­ських письменників кінця XVIII – початку XIX в. Його творчість цінна для нас тим, що в ній відбилися визволь­ні прагнення двох братніх народів – російського й ук­раїнського» 2.

У родині В. Капніста були міцні традиції поваги і любові до вольнолюбивого українського народу. Дід В. В. Капніста, граф П. Капнісі, грек за походженням, разом із сином при Петрі І приїхав до Росії, щоб узяти участь у війні з поневолювачами Греції – турками. Син графа Капнісі, тобто батько В. В. Капніста, після ту­рецької кампанії оселився на Україні, відмовився від графського титулу, щоб стати запорозьким козаком. За хоробрість, ученість і заслуги по складанню геогра­фічних карт при Єлизаветі одержав у нагороду село Обухівку. Був він людиною правдолюбивою і вільно-любивою. Захоплення Україною, українським народом

1 Г. П. Данилевский. Соч., т. 21, с. 88.

він передав і своєму синові. Від матері-українки В. В. Капніст сприйняв любов до української народної пісні.

В. В. Капніст із дитячих літ виховувався у Петербур­зі. Там формувалися його літературні уподобання в ко­лі найближчих його друзів – поетів Г. Державіна і П. Львова.

У творчості Капніста рано викристалізовується гро­мадянський напрямок, політична загостреність, критичне ставлення до різних сторін життя катеринівських часів. Цим напрямком пройняті перші сатири, ліричні твори поета і його знаменита «Ябеда». Поети, на думку Кап­ніста, не повинні складати розважальних пісень. Він за­кликає: «Без смыслу не греметь и веру теплую к рас­судку возыметь».

Цікаво простежити, як непримиренно ставиться Кап­ніст до ударів самодержавства, що падають на долю йо­го краю. На початку 80-х років Капніст уже відомий поет. Слава, почесті чекають на нього в Петербурзі, але Капніст, обурений наказом Катерини про закріпачення селян України, кидає Петербург, щоб оселитися в Обу-хівці. Він протиставляє славі, почестям своє життя не­залежного в поглядах філософа. Він вважає за свій обо­в'язок піддавати критиці узурпаторські монарші накази, потворні сторони життя кріпосницького суспільства. І хоч, живучи в Обухівці, він не відмовився від вибор­них посад, що їх доручило йому дворянство України, але і в цих ролях він був непримиренним до «лихоим­ства», нечесності, аморальності панства.

Тут написані ним «Ода на рабство», «Ябеда», ліри­ка і здійснені переклади з Горація. Капніст, як відомо, уникнув репресій за «Оду на рабство» тільки завдяки тому, що Державін по дружбі приховав її, аби вона че­рез Дашкову не потрапила до Катерини II.

Душевна чистота, людяність, любов до народу і нена­висть до рабства у поета справді були непідкупні, адже той наказ, проти якого виступив із обуренням поет, мав закріпити у його власність 6 тисяч кріпаків!

Вільнолюбивість, незалежність переконань характе­ризують родину Капністів з покоління в покоління. Обухівка стає центром, де групується критично настроє­на молодь і в XIX ст. Тут бували брати Муравйови, Пестель, сини Василя Васильовича були декабристами.

Своєрідність позиції Капніста в житті й поезії йде не тільки від його особистих рис, а й зумовлена впли­вом ідей Сковороди. Про це дають підставу твердити поезії Капніста, перейняті розумінням життя в дусі Ско­вороди.

Близькість мотивів лірики Капніста і Сковороди не раз привертала увагу дослідників. Ще М. Сумцов, ана­лізуючи текст вірша «Мотылек», відзначив, що в ньому сильно позначилися мотиви Сковороди.

У наш час звертали увагу на подібність Капністового «Чижика» і Сковородинової «Птички жолтобокої» Т. І. Пачовський 1 і Ф. Я. Шолом 2. Дослідник літературної спадщини В. Капніста Д. С. Бабкін3 у передмові до академічного видання творів Капніста 1960 року у при­мітці до вірша «Чижик» зазначає, що цей вірш є запо­зиченням із Сковороди. Правда, дослідники, констатую­чи таку подібність, не вдаються до мотивування цієї подібності, до аналізу можливих шляхів впливу.

Звернімось у зв'язку з цим до характеристики моти­вів лірики Капніста, до його естетично-етичних уподо­бань.

Ліричні твори В. Капніста були не тільки значним явищем у літературі XVIII ст., вони ще і в XIX ст. ча­рували своєю задушевністю, музичністю. Гоголь захоп­лено відзивався про лірику Капніста, знаходячи в ній «аромат истинно душевного чувства и какую-то особен­ную антологическую прелесть». Ця антологічна чарів­ність ішла від Горація, який до кінця днів був улюбле­ним поетом Капніста. Але в переробки і переспіви Го­рація, навіть у переклади Капніст вносить багато ново­го, розширюючи коло ідей, властивих Горацієві.

Про це Капніст у передмові до не здійсненого за йо­го життя видання перекладів із Горація писав: «Я на­магався змусити його висловлюватися так, як припускав, що міг би він висловлюватися, будучи сучасником і спів­вітчизником нашим».

Своєї любові до Горація Капніст не зраджує навіть для ідей романтичної поезії, близької, здавалось би, йо­му вільнолюбством, як, приміром, романтична поезія майбутніх декабристів. Горацій був улюбленим поетом багатьох поколінь російських поетів XVIII ст., але ха­рактер наслідування античного поета у Капніста був цілком своєрідний. Сумароков, наприклад, також віддає данину захопленню Горацієм, але з усього багатства мотивів, філософських медитацій Горація йому імпонує тільки мотив стриманості пристрастей, мотив золотої середини. Усе багатство гораціанської філософії прохо­дить повз «розсудочный» класистично-поетичний лад Сумарокова.

По-своєму відбилися гораціанські ідеї щастя, добро­чинності в творчості Хераскова. Його поезії набули сла­ву філософічних, бо присвячені вони роздумам над щастям людини, короткоминучим її віком, мінливістю долі людської. Але більшість поезій Хераскова проймає песимістичний настрій, поета опановує безнадія. Ні в чому не бачить він щастя:

Время, о! время, Что ты? Мечта. Век наш есть бремя, Все суета!

Поетові мариться спокій, щастя на якомусь абстракт­ному лоні природи, серед уявних, позбавлених реаль­ності «пейзажів».

Гораціанський мотив любові до природи як джерела радості, щастя яскраво виражений і в творчості Львова. Йому імпонують поезії Горація своєю щирістю, просто­тою. Він поєднує любов до народної пісні з любов'ю до Горація.

Проте ні в кого з названих поетів приклад Гораціє-вого розриву з містом, із почестями не викликає праг­нення наслідувати в житті поведінку Горація, що осе­лився біля ручая на хуторі Сабінум і знайшов щастя в служінні музам і в любові до природи.

Із російських поетів лише Капніст, а також поет значно меншого обдарування, його земляк і друг О. Па-ліцин рішуче порвали з блискучим світським життям, щоб зберегти людську гідність і незалежність у своїх поглядах. Саме в особі Г. Сковороди вони мали диво­вижний приклад послідовності переконань і життєвої практики.

В. Капніста об'єднує із Сковородою не тільки влас­тиве обом захоплення гораціанськими ідеями, а й лінія творчого їх переосмислення.

М. Херасков. Стансы. «Библиотека поэта», М., 1956, с. 100.

Це та ж лінія, що її проводить Сковорода, перекла­даючи Горація. І що знаменно, лінія ця перетинається в тому самому пункті в обох поетів – в підкресленні ак­туальних соціальних проблем сучасності.

Служіння батьківщині, народові – такий громадян­ський ідеал Капніста. Любов'ю до народу, боротьбою за його щастя пройнята уся творчість і все життя Г. Ско­вороди.

Сковорода, наприклад, перекладаючи оду Горація «Оііит», вносить своє демократичне розуміння народу, протиставляючи його Горацієвому поняттю народу «як ненависної черні». У Горація (метафраза):

У мене невеликий достаток, Але зате дали мені парки Еллінських камен ніжний дар, До злосливої черні зневагу

Цю ж строфу Сковорода перекладає так:

Вас бог одарил грунтами, но вдруг

может то пропасть, А мой жребій с голяками, но бог мудрости

дал часть 2.

Капніст, дбаючи про народ, про нужденних кріпаків, кидає з обуренням Катерині II:

Златые нивы сиротеют; Поля, леса, луга пустеют; Как туча, скорбь легла на них. Ты цепь на руки налагаешь…3

Отже, у поезіях Капніста – не заздрість до щасли­вих «поселян», як у Хераскова, не милування життям

1 Дослівний переклад оди Горація «СНіит», остання строфа. г Григорій С к о в о р о д а, т. II, с. 43. 3 В. В. К а п н и с т. Собр. соч., т. I, с. 88, 90.

хліборобів, як у Львова, а прагнення змінити долю крі­паків.

У послідовності обстоювання соціальних прав наро­ду, звичайно, В. Капніст поступається перед Сковородою в силу свого соціального стану, але Сковорода і прикла­дом свого життя, і переконанням підтримує в Капністі його вільнолюбство.

Людське щастя Капніст трактує цілковито в дусі Сковороди, говорячи, що воно в пізнанні самого себе, у житті, поєднаному з природою, у труді за покликанням, що несе користь народові, суспільству.

Пригадаймо «Обухівку» і рядки в ній, що епітафією лягли на його надгробкові:

Капнист сей глыбою покрылся; Друг Муз, друг родины он был; Отраду в том лишь находил, Что ей, как мог, служа, трудился, И только здесь он опочил '.

В «Оде на счастье» виразна співзвучність із думками Сковороди, вона яскраво виступає і в ритмах і в інтона­ціях:

О счастье! всех страстей пружина! Всех мыслей, чаяний, трудов, Желаний всех о цель едина! Приди, поведай, где твой кров? Скажи нам, где ты обитаешь? На троне ли в венце сияешь, Иль поселилось в шалашах; Или, оставя человека, На крылиях златого века Взлетев, живешь на небесах?2

В. В.Капнист. Собр. соч., т. I, с. 254 Там же, с. 114.

У Сковороди:

Щастіе, гд-е ты живеш? Горлицы, скажите! В пол ли овцы пасеш? Голубы, взвестите! О щастіе, наш ясный свет, О щастіе, наш красный цв-вт!.. …Щастіе! Где ты живеш? Мудрый, скажите! В неб-ь ли ты пиво пьеш? Книжники, возвестите! …Щастія н'ет на земле, щастія нет в неб '.

Як бачимо, поети майже одними словами звертають­ся до невловимого щастя. Той же риторичний прийом, ті ж епітети і той, нарешті, висновок – щастя немає на землі. Але Сковорода твердить, що його немає й на небі. І з характерними для нього іронією й гумором наділяє людське щастя рисами зрадливого панства зем­ного й небесного: «В небе ли ты пиво пьешь?»

Капніст і в «Оде на счастье» і в інших творах оспі­вує ті можливі джерела щастя, повз які часто проходить людина:

И, ослепленные пристрастьем, Весь век свой гонимся за счастьем, Нося его всегда с собой 2. У цих рядках впізнаємо сковородинське розуміння щастя в пізнанні самого себе. У вірші «Желание сти­хотворца» Капніст стверджує ідеал земного щастя сло­вами, дуже подібними до Сковородових:

Но я сыт укругом хлеба, Доволен кружкой кислых щей И больше не прошу от неба, Как чтобы в бедности моей Хранило мне здоровье цело, Ум свежий и душевный мир 8.

1 Григорій Сковорода, т. II, с 36

3 Там же, с. 176.

У Сковороди:

Пропадайте, думы трудны,

Города премноголюдны!

А я с хлеба куском умру на месге таком '.

Тут, як бачимо, Сковорода, відмовляючись від усіх благ земних, вбачає щастя в труді й спокої.

Картина щасливого життя розгорнено подана Капні-стом у вірші «Мотилек», у якому він трактує щастя ще ближче до Сковороди. В ньому звучить хвала життю, близькому до природи, віддаленому від гордих можно­владців:

Так и мне судьбою вечно Низкий положен предел. …Так и быть,– пусть на вершине Гордые дубы стоят: Ветры буйные в долине Низким лозам не вредят… 2

Капніст протиставляє лози гордим дубам, паралельно до цього образу поет створює образ «низкого предела», що його обрав він, занедбавши славу, почесті, багатство цілковито в дусі етичних і естетичних уподобань Ско­вороди. Досить згадати Сковородинове:

На что ж мне замышляти, Что в сел родила мати? Нехай у гех мозок рвется, Кто высоко в гору дмется 3.

В такому ж дусі відповів Сковорода на запрошення генерал-губернатора Щербиніна посісти відповідно його

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 25.

обдаруванню місце в суспільстві: «Я обрав собі роль низьку і задоволений із неї». Однак слід звернути ува­гу на такі рядки Капніста:

…Так и быть,– пусть на вершине Гордые дубы стоят.

Ця фраза свідчить ніби про зумовлений життям ви­бір, тоді як Сковорода послідовно обстоював свій «жре-бій з голяками» як ідеал життя.

У Капніста дуже близько до Сковородинового розу­міння бідності і багатства, чесності і душевної чистоти та багатьох інших етичних понять.

Остаточно переконує у думці, що Капніст розвивав­ся як поет у сфері впливу ідей Сковороди, порівнян­ня вірша Капніста «Чижик» і Сковородинової 18-ї пісні.

Ой ты, птичко жолтобоко, Не клади гнезда высоко! Клади на зеленой травке, На молоденькой муравке. От ястреб над головою Висит, хочет ухватить, Вашею живет он кровью От, от! кохти он острит!

Стоит явор над горою, Все кивает головою. Буйны вт,тры повьвают, Руки явору ламают. А вербочки шумят низко, Волокут мене до сна. Тут течет поточок близко; Видно воду аж до дна.

На что ж мне замышляти, Что в сел родила мати? Нехай у т-ех мозок рвется, Кто высоко вгору дмется. А я буду себе тихо Коротати милый век. Так минет мене все лихо, Щаслив буду человек 2.

Така близькість текстів може бути пояснена або тим, що вірш Капніста є переспівом Сковородинової 18-ої пісні, або тим, що було якесь спільне джерело для тво­рів Капніста і Сковороди. Таким джерелом міг бути ско­ріш за все якийсь вірш Горація або народна пісня. Ідеї, висловлені в обох поезіях, безперечно, близькі до Гора-

1 В. В. Капнист. Собр. соч., т. I, с. 131 – 132.

2 Г р и г о р і й С к о в о р о д а, т. II, с. 32.

пієвого розуміння спокою, щастя, проте, вірша, що міг би бути в даному разі зразком для Сковороди і Капніс­та, у Горація немає. У жодній збірці народних пісень до 1796 року, коли був написаний «Чижик», вірш «Птичка жолтобока» не зустрічається. Він поданий тільки у збір­ці 1808 року. Це дає підставу думати, що твори Сково­роди були відомі Капністові з рукописного списку збір­ника його поезій «Сад божественных пьсней».

Наводячи ці спостереження, ми, звичайно, не стави­мо питання про вплив Сковороди на Капніста як про єдине джерело, з якого Капніст черпав споріднені для своєї душі ідеї. Це було б неправильно, не відповіда­ло б справжньому станові речей, але наведені раніше факти, безперечно, свідчать про те, що Капніст віддавав перевагу ідеям Сковороди перед іншими виливами.

Хоч досі не вдалося знайти прямих свідчень про зу­стрічі Сковороди з В. Капністом, але треба думати, що вони були. Капніст знав творчість Сковороди, адже дру­зі й учні українського поета були друзями і Капніста.

Близьким другом Капніста був уже згадуваний Ва­силь Тамара – учень Сковороди, який проніс крізь усе життя глибоку пошану до філософа й захоплення його ідеями '. Йому присвячує Капніст вірш «На смерть Ва­силя Степановича Тамари»: «Еще удар! Еще разлука! Разлука с другом и навек!»2. Листується В. Капніст із батьком В. Тамари – Степаном Тамарою3. Відомо та кож широке листування Капніста із Олексієм Розумов-ським, що був міністром освіти. Останній близько знав найбільшого друга і біографа Сковороди Михайла Ко-валінського, тоді куратора Московського університету.

1 Див. лист В. Тамари до Сковороди, наведений нами на с. 165-166.

Як бачимо, коло друзів Сковороди було одночасно і колом друзів Капніста. Отже, цілком природно, що Каи-ніст знав твори Сковороди, чув розповіді про дивовижне життя народного мислителя, якого сучасники називали то українським Діогеном, то українським Ломоносовим, то мандрівним університетом.

Про нього складалися легенди, що через М. Кова-лінського, В. Тамару, Розумовських, Потьомкіна стали відомими при дворі. Не дивно, що Катерина II заінте­ресувалася Сковородою і хотіла мати в його особі при­дворного вітчизняного філософа. За таких умов трудно собі уявити, що Капніст не зазнав впливу ідей Ско­вороди.

Не поминув впливу Сковороди і літературний гур­ток у с. Попівці на Сумщині, що діяв у 90-х роках XVIII ст. й іменувався «Попівською академією». Очо­лював цей гурток поет Олександр Паліцин, захоплений ідеєю сприяння розвиткові вітчизняної культури. Палі­цин одним із перших на Україні робить віршований пе­реклад «Слова о полку Ігоревім». У своєму програмному вірші «К Привете» Паліцин закликає до вивчення до­сягнень російської літератури, розкриває й мотивує свої естетичні й етичні погляди.

Паліцин був не тільки поетом, а й талановитим архі­тектором, що зробив багато в організації будівництва у своєму краї.

Він, як і його друг В. Капніст, нехтує придворним життям. Про Капніста Паліцин писав: «Як його особою, так і його обдаруванням захоплений назавжди». О. Па­ліцин пориває з блискучою кар'єрою ад'ютанта фельд­маршала Румянцева й оселяється у своєму маєтку, щоб організувати співдружність людей із чистим сумлінням, із прагненням у творчому труді знайти радість, щастя.

Він зібрав довкола себе однодумців. Серед них були архітектори, поети, художники і вчені.

З відомих людей в історії української і російської культури в гуртку були В. Каразін, письменники С. Глінка, С. Станевич, художник Алфьоров, архітектор В. Ярославський, сусіди Паліцина Надаржинський, Шид-ловський, брати Байкови.

Члени гуртка під проводом Паліцина складають про­екти прекрасних садибних ансамблів. Один з ансамблів, споруджений за проектом гуртківців, і досі залишився в Мерчику під Харковом і зберігається як пам'ятка зод­чества XVIII сторіччя.

Роботу по архітектурному оздобленню свого краю члени «Попівської академії» вважають своїм покликан­ням, невтомну працю в реалізації своїх проектів – дже­релом насолоди, радості. Паліцин писав про архітекто­ра В. Ярославського: «У нього прекрасне серце, розум захоплений освітою і звичка в роботі знаходити за­баву»

У «Попівській академії» панувала глибока пошана до Сковороди.

В. Каразін згадує, як він переписував листи Сково­роди ще за життя мислителя. У передмові до поданого Додруку листа Сковороди він пише: «Посилаю Вам той самий лист українського нашого філософа, який Ви хотіли мати. Тільки він не є оригіналом, а писав я його з оригіналу перед самим надісланням його на пошту в Орел… Я тоді, тобто понад півстоліття тому, зберіг не тільки правопис шановного Сковороди, але скільки міг навіть почерк його…». І далі: «…Може, напишу я біогра­фію нашого мудреця. Ми під чубом і в українській свит­ці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца, подібно до

1 «Харьковский сборник», вып. II, 1888, с. 109.

того, як Москва за півтораста років у Посошкові свого Філанджері»

У творах О. Паліцина особливо виразно відчуваєть­ся вплив філософських ідей і поетичних мотивів Ско­вороди. У програмному вірші Паліцина «К Привете» розкриті ідейно-естетичні позиції автора. Поет закли­кає шукати щастя не в довколишньому житті, а в «собі», у пізнанні самого себе як частини природи, щоб у гар­монійному житті з нею знайти високі радості.

Но есть приятности, есть счастье и в тебе. Не чувствуешь, Привета, их в себе? Не благодарна ли за то судьбе? 2

У цих рядках ми пізнаємо сковородинівське «Пізнай самого себе» – ідеал життя серед природи сформульо­ваний у вірші цілковито за настановами Сковороди:

Где циркуль и перо и ты, любезна лира, Давали лучшее вкушать мне счастье мира… Где я довольным быть навык моей судьбой И жить самим собой 3.

І Паліцин, і Капніст славлять принади праці за схиль­ністю. Він, як і автор «Оды на рабство», виражає пре­зирство до багатства, слави:

Вы, своды лиственны под тенью шалаша,

Где чувствовал покой и тела и души!

Где мрачной участью от зависти скрывался.

Я неизвестностью на знатность не менялся.

Где бескорыстием я ближнему служил,

Корыстолюбие и суетную славу

Считал за язву и отраву 4.

1 «Молодик», 1843, с. 229 – 234.

2 А. П а л и ц ы н. К Привете. X., 1809, с. 60-61.

Як бачимо, у творчості В. Капніста і О. Паліцина спільним було трактування Горація в дусі сковородинів-ських переспівів античного поета.

Але характер впливу Сковороди на поетичну твор­чість названих поетів свідчить, що цей вплив ішов не стільки від поетики Сковороди, скільки від ідей, вира­жених у його творчості, від захоплення героїчною вда­чею людини, що пронесла свої ідеї крізь життя, не приставши ні на які компроміси.

Сергій Глінка, що був у гуртку всього три роки (1799-1802), також глибоко пройнявся ідеями Сковоро­ди. Відгомін ідей філософа ми знайдемо у його дра­мах з давнього історичного минулого. У п'єсі з часів Київської Русі «Ольга Прекрасная» герої несподівано проголошують ідеї Сковороди. Батько Ольжин віддає перевагу перед пишним князівським життям життю се­ред природи на березі Волхова і, характеризуючи таке життя, твердить: «Где нет прихотей, там нет бедности» '. А Ігор, князь Київський, занедбує почесті і славу і, як просвітитель XVIII ст., зовсім у сковородинівському дусі говорить про щастя: «Быть полезным людям – вот лучшая награда от небес». Пригадаймо у Сковороди: «Щастлив, кто сопряг сродную себе частную должность с общею. Сія есть истинная жизнь» 2.

С. Глінка мав спільні із Сковородою думки і про ви­ховання молодого покоління в народному дусі. Цікаво, що, як і Сковорода, С. Глінка, перекладає з педагогіч­но-дидактичною метою Плутарха.

У гуртку перекладалися новинки французької літера­тури, але, разом із тим, члени гуртка захоплювалися творами вітчизняної літератури. О. Паліцин у своєму

1 С. Глинка. Соч., т. II, М., 1817, с. 16, 19.

творі «К Привете» пише про красу і велич рідної мови, посилаючись на лист Катерини II до Вольтера, у якому вона віддавала перевагу російській мові перед фран­цузькою. «Ваш язык, – пише Катерина II Вольтерові,– так учен и так беден, что вам только одним можно сде­лать из него такое употребление, какое вы делали» '.

Паліцинові боляче було, що «Вольтера наизусть твердим», а «из Ломоносова пяти стихов не знаем…», адже при такому станові речей

Смешно к словесности талантов Ждать пространных От нянь, учителей и дядек Чужестранных 2.

Тієї ж думки про значення розвитку вітчизняної лі­тератури й мови був і письменник Євстафій Станевич 3, що в той час працював вихователем в родині П. М. Ште-ричевої, племінниці Якова Донець-Захаржевського, у якого подовгу, як ми знаємо, жив Сковорода і якому присвятив свій переклад із Плутарха.

У книжці «Рассуждение о русском языке» Станевич доводить шкідливість захоплення французькою мовою всупереч вивченню рідної. «Справді такий стан справ­ляє прикре враження, коли незнання французької мови стало вважатись або невихованістю, або неуцтвом»4; «Повага до себе самого, як до окремої людини, так і до цілого народу, породжує великі звершення. Де немає любові, чи може там бути дбайливість, а без дбайли­вості хіба може бути добре стале виховання!»5.

1 А. П а л и ц ы н. К Привете. 1809, с. 36, 38, 70.

2 Там же, с. 38, 70.

Для того, щоб проілюструвати думку про становище, коли незнання французької мови вважається невігласт­вом, Є. Станевич наводить підслуханий діалог між дво­ма заклопотаними модним вихованням матерями: «Что ты, матушка, своей мамзели даешь? – Дорога, проклятая (про гувернантку..– А. Н.), дорога. Да что делать, хо­чется воспитать детей своих благородно: сто восемьде­сят рублей деньгами да сахару по пяти и чаю по 1 ф. на месяц ей даю,– И, матушка, я так своей больше пла­чу – двести пятдесят рублей на год»^[27].

У притчі Сковороди «Благодарний Еродій» Мавпа-Питек звертається до Еродія: «Я говорю не о подлом, о благородном воспитанім… Безделица! Сотницу рубли­ков с хвостиком потрать в год на мальчика, а чрез 5 льт вдруг он тебь и умница… Как же так? Видь не долж­но отставать от людей, а люди и мода одна то» 2,

Порівняння цих двох діалогів неминуче приводить до думки, що не тільки ідейні позиції Є. Станевича в питанні народного виховання були близькі до сковоро-динівських, а й характер сатиричного висміювання був у них спільний.

Гурток О. Паліцина діє від середини 90-х років XVIII ст. і до початку XIX ст В гурток входили і мо­лодші сучасники філософа – сусіди О. Паліцина, що були друзями Г. Сковороди, знали його особисто – В. Каразін, Т. Надаржинський, Г. Шидловський.

У гурткові переказувалися відомі епізоди із життя Сковороди. Із цього гуртка вийшла, є підстави думати, відома версія про відмовлення Сковороди стати при­дворним філософом.

Про цей епізод уперше говорить Данилевський 1 1862 року, вказуючи як на першоджерело на Ф. Глінку, який розповів про цю подію. Зі слів Глінки, Катери­на II знала про Сковороду, дивувалася його життю, по­важала його славу й одного разу через Потьомкіна пере­дала йому запрошення переселитися з України у сто­лицю. Гінець Потьомкіна застав Сковороду із флейтою на узбіччі дороги, де паслася вівця господаря, у якого знайшов пристанище в той час філософ. Сковорода, вислухавши гінця, відповів: «Скажите матушке-царице, что я не покину родины…» і додав віршем: Мне моя свирель и овца Дороже царского венца 2.

Було незрозуміло, з яких джерел Ф. Глінка мав ці відомості. Проте перебування Сергія Глінки, брата Фе-

1 Орест Халявский (псевдонім Г. Данилевского). Ско­ворода, украинский писатель XVIII века.– «Основа», 1862, август, с. 1 – 39; сентябрь – октябрь, с 39 – 86.

За фольклорними даними записів 1958 року, зустріч Сковороди з посланцем Потьомкіна відбулася на околиці тодішнього Харко­ва під Лисою горою, де був ліс училищного монастиря. Там стояла пасіка, а біля криниці була рублена хата для випасувачів худоби, у якій улітку часто жив Сковорода, коли працював у колегіумі, і пізніше, навідуючи Харків. Саме коло криниці ніби і відбувалася згадана Данилевським розмова. Вона в переказах пов'язується із перебуванням Катерини II у Харкові 1787 року, коли та повер­талася з Півдня.

Данилевський заперечує можливість такої зустрічі, тому що Ско­ворода в цей час жив у Сошальських, у Гусинці, «как видно из его (Сковороди.– А. Н.) писем»,-пише він. Але визначення листуван­ня Сковороди дає підставу заперечити цей аргумент Данилевського, бо якраз з травня, червня і липня 1787 року не залишилося жодного листа з Гусинки. Значить, можна припустити, що в цей час Ско­ворода був в інших місцях, може, саме в Харкові.

Інша річ, скільки в цій легенді такого, що справді мало місце. Про це можна сперечатися, проте об'єктивні обставини, гадаємо, не були для Сковороди на перешкоді можливим зустрічам і розмовам чи то з Катериною II, чи то з посланцем Потьомкіна.

1 Г. П. Данилевский. Соч., т. 21, с 63.

дора Глінки, у кіпці 90-х років на Україні і зв'язки його з гуртком Паліцина проливають світло на походження розповіді про згаданий епізод. Сергій Глінка, повернув­шись з України до Петербурга, очевидно, розповідав про українського філософа своєму братові, зокрема й про те, як запрошували Сковороду стати придворним філософом.

Спостереження над творчістю поетів – сучасників Сковороди на Україні дають підставу думати, що роль ідей Сковороди у розвитку громадської думки на Украї­ні ще не досить вивчена. Так, наприклад, під глибоким ідейним впливом філософа перебувала група харків­ських байкарів початку XIX ст., які друкувалися на сто­рінках «Украинского вестника», «Харьковского Демо­крита» (Маслович, Нахімов, Дунін-Барковський та ю.). Це питання ще чекає на свого дослідника.

«МІР ЛОВИЛ МЕНЯ, НО НЕ ПОЙМАЛ»

Село Пан-Іванівка (тепер Сковородинівка)^[28] було останньою гаванню філософа-мандрівника, письменника-гуманіста Г. С. Сковороди. У цьому селі жив Андрій Іванович Ковалівський, батько учня Сковороди в колегіумі Петра Ковалівського, що на все життя зберіг любов і пошану до мислителя. А. І. Ковалівський ще за життя філософа подбав про написання його портрета 2.

Село Сковородинівка розташоване на узгір'ї. Унизу, при в'їзді до нього, збудована гребля, по обидва боки якої виблискують два великі ставки. Над ставком на горі розкинувся парк із липовими й дубовими алеями. Широкі схили засаджені яблунями.

У садку стоїть невеликий будинок із античним пор­тиком і колонами в стилі української класики XVIII ст. Фасад будинку зберігся в такому вигляді, як був тоді, коли тут жив Г. С. Сковорода.

Липова алея від веранди тяглася по схилу над став­ком і далі переходила у в'юнку стежку, що вела до ста­рого крислатого дуба. Під цим дубом (спеціалісти налі­чують йому понад 600 років) Григорій Савич заглиблю­вався у свої роздуми про закономірності буття, тут він упорядкував збірку філософських творів, яку потім на­діслав своєму другові Михайлові Ковалінському, працю­вав над останнім своїм твором «Потоп Зміин». Тут, се­ред рідної природи, що нагадувала йому дитинство, мис­литель прожив останні свої роки. «Нынь скитаюся у мое­го Андрея Ивановича Ковалевского… Земелька его есть нагорная. Льсами, садами, холмами, источниками рас-пещренна. На таком мт,сть я родился возле Лубен» '.

10 листопада 1794 року, у невеличкій кімнаті, з вік­на якої відкривається привітна далечінь, Сковорода по­мер. Виконуючи волю Григорія Савича, друзі поховали його в паркові, біля улюбленого місця – коло дуба, під липою.

М. Ковалінський у життєписі Сковороди писав: «1794 року 26 серпня виїхав він у путь із села Хотетового на Україну… Приїхавши в Курськ, спинився у тамтешнього архімандрита Амвросія, мужа благочестивого. Прожив­ши тут деякий час через безперервні дощі і діждавшись

Григорій Сковорода, т. II, с. 387.

години, рушив він далі, але не туди, куди мав намір. У кінці путі своєї відчув бажання їхати в те місце, звід­ки приїхав до друга, хоч раніше не мав такого наміру. Слобода Іванівка поміщика Ковалівського була тим місцем перебування, де якийсь час жив він раніш і куди прибув закінчити свій життєвий шлях.

Старечі хвороби у зв'язку з негодою, утомою в доро­зі наблизили його кінець. Проживаючи тут більш міся­ця, завжди майже ще на ногах, він з душевним спокоєм говорив: «Дух бадьорий, але тіло немічне». Поміщик, бачачи його крайню неміч, запропонував йому деякі обряди для приготування до смерті… він вважав обря­ди обрізання непотрібними для щиро віруючих… Але уявивши собі совість несталих, неміч віруючих і любов християнську, виконав усе по порядку обрядовому і по­мер 29 жовтня, ранком, на світанку 1794 року. Перед смертю заповів заховати його на пагорбі» коло гаю й току і такий складений ним самим напис зробити:

«Мір ловил меня, но не поймал»г.

У примітці автора до цих відомостей говориться про переслідування Сковороди й по смерті: «Високомудрст-вуючі не залишили переслідувати його злослов'ям на­віть і в гробі, проповідуючи на зборищах і скрізь, що Сковорода залишив цей напис із гордості і самовозве­личения» 2

Саме зважаючи на цих осіб, Ковалінський, очевид­но, написав про згоду Сковороди прийняти передсмерт­ний обряд, бо І. Срезневський, пишучи про останній день у житті мислителя по свіжих ще спогадах сучас­ників Сковороди, не згадує про це, та й народні пере-

1 Григорій Сковорода, т. II, с. 531.

кази у Пан-Іванівці (Сковородинівці) уперто запере­чують цей факт. Навряд чи міг Сковорода зрадитисвої переконання. Проти цього все його життя і, нарешті, епітафія, що її він залишив.

Срезневський так розповідав про смерть Сковороди: «За обідом Сковорода був надзвичайно веселий і говір­кий, навіть жартував, розповідав про своє минуле, про свої подорожування, випробування долі. З-за столу вста­ли всі в захопленні його красномовством. Сковорода зник. Він пішов у сад, довго ходив він по в'юнких стеж­ках, рвав яблука й роздавав хлопчикам, що працювали в саду. Так минув день. Надвечір сам господар пішов шукати Сковороду і знайшов під розложистою липою. Сонце уже заходило. Останні промені його пробивалися крізь густе листя. Сковорода з лопатою в руках копав яму, вузьку довгу могилу.

«Що це, друже Григорію, що це ти робиш?» – про­мовив господар, підійшовши до старичка.-«Час, друже, закінчити подорожування,– відповів Сковорода,– і так все волосся злетіло з бідної голови від поневірянь, час заспокоїтися».– «І, брате, облиш, доволі так жартувати, ходім». – «Йду, але я буду тебе попереду просити, мій добродію, хай тут буде остання моя храмина». І пішли в дім; але Сковорода не надовго залишився в ньому. Він пішов у свою кімнатку, – умився, змінив білизну, помо­лився богу і, поклавши під голову сувої своїх творів і сіру свиту, ліг, зложивши нахрест руки.

Довго його чекали на вечерю, Сковорода не з'явився. На другий день ранком до чаю теж, до обіду теж. Це здивувало господаря. Він зважився зайти в його кімнату, щоб розбудити, але Сковорода лежав уже холодний, окостенілий» '.

1 И. Срезневский. Отрывки из записок о старце Григорие Сковороде.-«Утренняя звезда», кн. І. X., 1833, с– 90-91.

Як бачимо, Срезневський ні про які таїнства хрис­тиянські перед смертю не згадує. Отже, народні пере­кази, що дожили до наших днів, і свідчення Срезневсь-кого збігаються. Цілком вірогідно, що М. Ковалінський, оберігаючи пам'ять Сковороди від «высокомудрствую-щих оглагольников» і можливої посмертної церковної анафеми, повідомив про примиряючі з церквою обста­вини предсмертного часу Сковороди, тим самим пом'як­шивши і зміст епітафії.

Епітафія, залишена Сковородою, не могла не викли­кати обурення клерикалів, бо нею мислитель якнайвлуч-ніше сформулював своє ставлення до кріпосницького суспільства, до спроб різними принадами впіймати його у свої сіті.

Всім своїм життям він стверджував, що залишився незалежною у своїх діях і судженнях людиною, незва­жаючи на утиски й переслідування.

СКОВОРОДА В ПАМ'ЯТІ НАРОДНІЙ

Творчість Сковороди, його ідеї демократизму й гуманізму увійшли живодайним джерелом у літературу XIX сторіччя. Вони помітно ске­ровують творчість І. Котляревського, Г. Квіт­ки, Є. Гребінки, набираючи в нових умовах сили й нового змісту, входять складовою частиною ре­волюційного демократизму в творчість Т. Шевченка.

Дуже високо цінили Сковороду такі видатні пись­менники, як Іван Франко, Лев Толстой, Максим Горь­кий. Франко писав, що Сковорода був і є цілком новим явищем в українській літературі «з погляду освіти, широти поглядів і глибини думок»'. Про байки Ско­вороди він писав у листі до Агатангела Кримсь­кого 1894 року: «Чи знаєте, що Сковородині харківські басні у десять раз глибше і краще розказані, ніж Саадієві» 2.

Лев Толстой захоплювався його творами і єдністю життя та проповідуваних ним ідей. Перу Толстого на­лежить перший популярний нарис про Сковороду для дітей 3.

В Яснополянській бібліотеці були видання творів Сковороди, і зокрема том творів Г. С. Сковороди, зібра­них і виданих Д. І. Багалієм 1894 року. Цікавили Тол­стого і легенди про Сковороду, як твердить М. Гусєв, розповідаючи про поради, що їх Л. М. Толстой давав йому як авторові брошури про Сковороду 4.

М. Горький шанував Сковороду як представника на­роду, що піднісся на вершини людської мислі 5.

Ще за життя Сковороди слава про нього як оригі­нального філософа ширилася далеко за межами Украї­ни. Його вчення було відоме в Москві, Петербурзі, Та­ганрозі, Воронежі, на Кавказі та інших містах і місце­востях Росії.

1 «Энциклопедический словарь» Брокгауза и Ефрона, I изд т. 81. СПб, 1904, с. 307.

На початку XIX століття його ідеї проникають за кордон – у Німеччину, Францію, Румунію і слов'янські країни – Чехію, Польщу, Болгарію.

Твори українського мислителя не перестають бути предметом вивчення і в XX столітті в країнах Європи й Америки.

Особливу увагу приділяють творчості Г. С. Сково­роди радянські дослідники – філософи й літературо­знавці розкриваючи всю велич філософа-просвітите-ля, який в умовах неподільного панування церковно-фео­дальної ідеології на Україні піднісся до матеріалістич­ного розуміння вічності природи, нещадно критикував релігію і церковників. Григорій Сковорода гідно пред­ставляв передові філософські погляди слов'янства серед найвидатніших представників думки – просвітителів XVIІ-XVI11 сторіч.

Великі уми розривали пута релігійного мислення, прокладали шляхи для розвитку науки. «Ніяких зовніш­ніх авторитетів якого б то не було роду вони не визна­вали. Релігія, розуміння природи, суспільство, держав­ний лад – все було піддано найнещаднішій критиці… Мислящий розсудок став єдиним мірилом всього існую­чого» 2.

1 Його творчість досліджували філософи В. Бонч-Бруєвич, Д. Острянин, С. Чавдаров, І. Трахтенберг, П. Шкуринов, І. Івань-ко, М. Редько, А. Ковалівський, Т. Білич, Ф. Єневич. Провідне місце серед радянських літературознавців у вивченні спадщини Сковороди належить П. Тичині і П. Попову. Завдяки розшукам П. Попова списків творів, листів мислителя, зроблено численні цінні публікації. За його участю видано твори Г. С. Сковороди 1961 року. Йому належить нарис про життя і творчість мислителя (див. П. М. Попов. Григорій Сковорода. К., Радянський письменник, 1960). Окремі питання сковородинознавства розроб­лялися багатьма радянськими дослідниками (див. Бібліографія. Григорій Сковорода. X., вид-во ХДУ, 1968).

Значення ідей Сковороди у розвиткові культури на­родів Радянського Союзу високо цінував великий Ле­нін. Ще на зорі існування молодої Радянської держа­ви-у 1918 році – він вважав за потрібне спорудити пам'ятник Г. С. Сковороді в м. Москві, як і іншим ви­датним діячам революційного руху, діячам мистецтва, філософії. У постанові Ради Народних Комісарів РРФСР від ЗО липня 1918 року, підписаній В. І. Лені­ним, у пункті 3-му «Філософи і вчені» значаться три прізвища: Г. С. Сковорода, М. В. Ломоносов, Д. І. Мен­делєєв.

У своїх спогадах відомий діяч Комуністичної пар­тії В. Бонч-Бруєвич наводить слова Леніна, сказані у зв'язку із спорудженням пам'ятника Сковороді: «Коли прийде час ставити пам'ятник Сковороді, то Ви (Бонч-Бруєвич.– А. Н.) повинні виступити і з'ясувати наро­дові, хто був Сковорода, яке значення він має для жит­тя російського і українського народів» !.

Все більше і більше шириться в народі пошана й лю­бов до мислителя, що торував шлях до нашого сього­дення. Пан-Іванівку, село, де помер Сковорода, перейме­новано на Сковородинівку. 1922 року створено заповід­ник Сковороди – один із найперших в Радянському Союзі (Пушкінський у с. Михайлівському – 1922, Толстовський у Ясній Поляні – 1921 року) 2.

Меморіальними дошками відзначено перебування Сковороди в Бабаях. Зберігається хата для випасувачів худоби на левадах Покровського училищного монасти-

1 В. Бонч-Бруєвич про Сковороду. Лист В. Бонч-Бруєвича до А. Ніженець б квітня 1955 р.-«Радянське літературознавство», 1957, № 3, с. 88-92.

О. Мазуркевич. Заповідник у Сковородинівці.-«Україн­ський історичний журнал», 1968, № 9.

ря, де жив у 60-х роках влітку Сковорода, працюючи в колегіумі.

Радянські поети П. Тичина, М. Рильський, А. Ма­нишко, П. Дорошко, Д. Павличко, В. Бондар, М. Ма-лицький, І. Драч, Б. Олійник та інші присвятили мис­лителеві свої поезії. Останнім часом з'явились прозові твори П. Ляшенко, Г. Вовка, В. Шевчука. Художники й скульптори С. Васильківський, І. їжакевич, В. Касіян, Т. Яблонська, І. Кавалерідзе, В. Савченко, В. Зноба, І. Мельгунова, Ю. Павлович та інші відтворили філосо­фа в образотворчому мистецтві. Існують документальні фільми про Сковороду та художній «Григорій Сковоро­да» (сценарій і режисура Кавалерідзе). Його ім'ям наз­вані вулиці міст. Воно присвоєне навчальним закладам та бібліотекам.

Народ вшановує філософа-гуманіста, письменника-демократа Григорія Савича Сковороду, бо, незважаючи на віддаль віків, Сковорода промовляє до своїх нащад­ків як наш сучасник, засуджуючи віджиле, вітаючи нове, стверджуючи хвалу трудовому натхненню як джерелу радості, щастя.

То хочеться словами поета сказати:

1 П.Дорошко. Вибрані поезії. К., «Дніпро», 1966, с. 104 – 105.

Примечания

1

И. Л. Гусиви В. Д. Ткачев. Государственная академи­ческая капелла им. Глинки. Л., Госмузиздат, 1957. Автори цього історичного дослідження про державну капелу часів імператриці Єлизавети згадують її учасника – Г. С. Сковороду і твердять, що Сковорода вчився у першій музичній школі в Глухові, заснованій указом від 21 вересня 1738 року. Перелічуючи видатних вихован­ців її, вони пишуть: «Серед її учнів були композитори Д, Борт­нянський, М. Березовський, український філософ Сковорода та інші». Навряд чи це відповідає дійсності щодо Сковороди. Відо­мо, що Сковорода вступив до Київської академії 1738 року, а шко­ла в Глухові лише відкрилася 1738 року.

(обратно)

2

В.В. Данілевський. Ломоносов на Украине. Л., 1954, Украине» – у зб.: «Русская АН СССР, 1963.

(обратно)

3

П. В. Верховский. Учреждение Духовной коллегии и ду­ховный регламент, т. I. Ростов-на-Дону, 1916, с. 130.

(обратно)

4

М. В. Ломоносов в воспоминаниях и характеристиках совре­менников. Сост. Г. Е. Павлова. М.-Л., Изд-во АН СССР, 1962, с. 108, 112.

(обратно)

5

ЦДІА, ф., 692, од. зб. 413.

(обратно)

6

П. М. Попов. Григорій Сковорода. К., Держлітвидав Украї­ни, 1960, с. 68-93.

(обратно)

7

Григорій Сковорода, т. I, с. 366.

(обратно)

8

А А. Морозов. Михайло Васильевич Ломоносов. Очерк жизини и деятельности. У кн М В Ломоносов. Соч., ГИХЛ,М. – Л., 1961, с. 18.

(обратно)

9

Див, Акты и документы, относящиеся к истеки Киевской Падении, с введением и примечаниями Н. И. Петрова, т3 отд2, с. 387-416.

(обратно)

10

«Ежемесячные сочинения», 1755, генварь – июнь, с. 224-234

(обратно)

11

«Ежемесячные сочинения», 1755, генварь – июнь, с. 362, 265,

(обратно)

12

«Ежемесячные сочинения», 1757, генварь – июнь, с. 152-160.

(обратно)

13

Там же, с. 483-557.

(обратно)

14

Там же, с. 405, 411, 430.

(обратно)

15

Там же, с. 463-474.

(обратно)

16

Там же, с. 516, 527. Р 7 «Ежемесячные сочинения», 1756, июль – декабрь, с. 531

(обратно)

17

Там же, с. 64, 66, 76.

(обратно)

18

«Про свободу» ('лат.;назва вірша Сковороди. Див. у кн Григорій Сковорода, т. II, с. 80. У

(обратно)

19

Ви, пане, дуже добрі до мене (франц.).

(обратно)

20

А. К. Т о.л стой. Стихотворения. Л., «Советский писа­тель», 1956, с. 342.

(обратно)

21

Б. Спиноза. Избранные произведения, т. І. Вступ, слово Соколова. М, Госполитиздат, 1957, с. 6-11.

(обратно)

22

К. Марксі Ф. Енгельс. Твори, т. 20, с. 329-330.

(обратно)

23

Господь

(обратно)

24

Григорій Сковорода, т. І, с. 300, 301

(обратно)

25

ЦДІА, ф. 692, од зб. 2145, арк. 17. 8 «Молодик», 1844, т. III

(обратно)

26

Книга ця зберігається у ЦНБ Харківського університету. ЦДІА, ф. 692, од. зб. 413.

(обратно)

27

Е. Станевич. Рассуждение о русском языке, «ь І. СПб !, с. 67.

(обратно)

28

За 40 км від Харкова. Від станції Максимівка до села веде ґрунтова дорога – історичний Муравський шлях.

(обратно)

Оглавление

  ВСТУП

  У ПОШУКАХ ІСТИНИ 

    КИЇВ – ПЕТЕРБУРГ

    СКОВОРОДА І ЛОМОНОСОВ

    СЕРЕД КНИГ

    «DE LIBERTATE»[18]

    СКОВОРОДА І ЕПІКУР

    СКОВОРОДА І СПІНОЗА

    «ВEМ ЧЕЛОВЕКА»

    «БАСНОСЛОВІЄ», МІФИ

  СКОВОРОДА І ХАРКІВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ 

    У КОЛЕГІУМІ

    ПІДСТУПНА БОРОТЬБА ПРОТИ ВПЛИВУ СКОВОРОДИ НА МОЛОДе

    КУРС ДОБРОНРАВІЯ

    ДРУЖБА З МИХАЙЛОМ КОВАЛІНСЬКИМ

    ПРИХИЛЬНИКИ ПОЗА КОЛЕГІУМОМ

    СКОВОРОДА І ЙОГО СУЧАСНИКИ-ПОЕТИ НА УКРАЇНІ

    «МІР ЛОВИЛ МЕНЯ, НО НЕ ПОЙМАЛ»

    СКОВОРОДА В ПАМ'ЯТІ НАРОДНІЙ

*** Примечания ***