Шлях Абая [Мухтар Омарханович Ауезов] (fb2) читать онлайн

Мухтар Ауезов Шлях Абая

СПОГАД ПРО АУЕЗОВА

Чоластий, скульптурно виразним обличчям примітний серед загалу…

Двічі довелось мені близько спостерігати Мухтара Ауезова: вперше — в його рідній республіці, коли Казахстан вшановував свого улюбленого письменника з нагоди 60-річчя; і вдруге, коли нам обом у складі групи радянських письменників довелось кілька тижнів подорожувати по Америці.

Ауезов усвідомлював, що репрезентує не лише казахську, але й усю багатонаціональну радянську літературу. Під час зустрічей в американських університетах, з видавцями, в редакціях журналів, на прес-конференціях він завжди знаходив добре слово як для російської, так і для української, білоруської, грузинської та інших братніх літератур.

Мухтар Омарханович був рідкісно привабливою людиною. Завжди зичливий, привітний, він з першого погляду привертав до себе симпатії людей. До таких, як він, одразу проймаєшся довір’ям, у його товаристві почуваєш себе легко, вільно, невимушено. Таке почуття Ауезов викликав насамперед своєю уважливістю, тактом, високою внутрішньою культурою. Похвальба, пиха, чваньковитість, розв’язність були Ауезову рішуче протипоказані. За будь-яких обставин він залишався самим собою, простим, природним, ніколи при цьому не втрачаючи почуття власної гідності.

Правдивість, ясність були в ньому так само натуральні, як і в його творчості.

Людина мисляча, він мав звичай до всього приглядатися вдумливо, без поспіху, грунтовно, наче намагався розгадати в речах і явищах їхній потаємний смисл. Цей нахил письменника одразу помітили спритні американські репортери. Любителі давати прізвиська, вони нарекли Ауезова філософом, мудрецем Сходу! З цим прізвиськом, «філософ Сходу», він і промандрував по всьому континенту, по шпальтах численних газет.

Бачу його за різних обставиш то в бібліотеці конгресу в Вашінгтоні, де він статечно, поважливо бесідує з бібліографом, що виявився знавцем тюркської філології; то в долинах квітучої Каліфорнії, а потім у горах, біля урвища величезного каньйону, де мимоволі виникають думки про могутність природи, про не розгадану ще таємну минувшину нашої планети; бачу нашого друга, як він крокує по кам’янистій перепаленій землі індійської резервації, де кінчається «американський рай» і починається щось інше,— біля вбогих, з картону зліплених будиночків скорботно сидять старі виснажені жінки з сумовитими очима. Їхня печаль відбивається на обличчі Ауезова.

Хоча Мухтар Омарханович був добрим і чемним, його, уславленого письменника, високоосвічену людину, не переставало дратувати невігластво багатьох жителів цього континенту, людей, котрі, вважаючи себе цивілізованими, були дивовижно обмежені в своїх знаннях про народи нашої країни, про їхню історію, культуру. Ауезов не приховував обурення з такого самовпевненого верхоглядства.

— Як можна вважати себе культурною людиною, нічого не знаючи про життя цілої нації, навіть не підозрюючи, що були на світі Рудакі, Шевченко, Руставелі…

Для декого — і в Нью-Йорку, і в Бостоні — письменник був особою екзотичною, несподіваною в багатстві свого духовного розвитку. Звідки він з’явився? На якій землі виріс цей дивний азіатський філософ?

І згадувалась Алма-Ата. Сонячна, в енергії життя столиця його республіки. Шереги білокорих тополь над алма-атинськими вулицями, що вночі шелестять зовсім по-українському, а під ними внизу арики дзюрчать голосом Азії, її трударів і поетів; у тому дзюрчанні мелодія тисячоліть… У щось єдине, як музики плин, зливалися ці ночі, і задумливі яблуневі ліси в горах, і золота осінь Ауезова, увінчаного всенародною славою… То було його свято. У всіх ювілейних випробах ми, гості з республік, бачили його незмінно радісним, і здавалося навіть, що найперше не за себе він радіє, скільки за відроджений свій народ, за яскравість його обдаровань, за гостинність і за широку його душу, за зрослий рівень його культури, знань, освіченості.

Студенти й студентки, які вітали Ауезова, і пастухи, що приїхали зі степів, і столичні вчені, нащадки тих нещасних бідарів, яких з таким болем колись малював на засланні Тарас Шевченко, сини й дочки народу, що в революції знайшов свою нову, щасливу долю,— всі вони розуміли, яке значення має праця Ауезова. І, мабуть, не одному з нас подумалося в ті дні, яким великим може бути внесок письменника в духовне життя нації, як багато може зробити чесний талант для народу. Бо для багатьох і наших, і зарубіжних читачів епопея Ауезова була відкриттям, через неї ніби сам народ заговорив про себе, про свою історію, свої здібності, про свої прагнення і надії.

Ми тоді виїжджали в степи, і думаю, що ритм ауезовської прози, її величава плавність повніше сприймалася кожним із нас саме тут, більше промовляла кожному, хто вперше бачив ці простори, цей розмах природи з її океанним привіллям степів і вершинами гір. Після шалених ритмів доби ми тут відчували мудрий плив степового часу, епічну його неквапливість.

Увечері в садку до пізньої ночі слухали ми одного з степових Гомерів, що знав напам’ять багато тисяч рядків народного епосу. Ауезов час від часу пояснював гостям зміст і художні особливості окремих картин. Незабутня то була ніч. Народний співак і професіональний літератор, як вони, ці двоє, з півслова розуміли один одного, з якою взаємоповагою радилися між собою, намагаючись глибше, точніше витлумачити те чи інше місце твору. І видно було, як об’єднує їх розуміння мистецтва, почуття гордості за свій народ, за багатство й красу його художніх творінь.

Цей епізод знову потім пригадався в Нью-Йорку, коли на одному вечорі, влаштованому на честь делегації радянських письменників, Ауезову самому довелось виступати в ролі акина, в ролі блискучого поета-імпровізатора. Це було під кінець нашої поїздки. Багато було бачено, багато передумано, кожен мав чималий запас вражень, при потребі міг ними поділитися. Ауезов присвятив своє слово Нью-Йорку, назвавши його «кам’яною книгою», де сторінки поставали у вигляді хмарочосів. Він наче гортав цю кам’яну книгу і читав її хмарочоси справді як мудрець, як людина, що вийшла з буранних ночей далекого дитинства, з неозорих напівдиких степів піднялася до вершин людської культури і осягла таке, чим варто поділитися з людьми. Це були роздуми про шляхи розвитку цивілізації, про складнощі цих шляхів. Треба було бачити, з якою напруженою увагою слухали Ауезова наші нові американські друзі, заполонені глибиною його думки і щедрістю його могутніх поетичних асоціацій, скорені інтелектом людини, яка так проникливо читала велику й драматичну книгу сучасної цивілізації. Тоді Ауезов ще більше відкрився нам всім натхненною філософською силою свого обдаровання.

Таким і запам’ятався: чоластий, великі виразисті очі, що світяться розумом; усмішка промениться добротою душевною…

Нещодавно знову довелося бути в Казахстані. В будиночку, де жив Ауезов, тепер музей. Син його зустрів нас на аеродромі, його відрекомендували: знавець мов, кандидат наук.

Нема Мухтара Омархановича, та всюди він і зараз тут присутній у житті свого народу. Його ім’я з пошаною вимовляють у розмовах, його книги стали окрасою бібліотек. З думкою про нього пролітали ми над його суворими степами. Летимо на Гур’їв, далі на форт Шевченків. У літаку, повертаючись додому з екскурсії, співають піонери-казашата. А під крилом дивовижна, зовсім ніби не наша планета. Пустеля понура, чорна, тільки де-не-де мертве око соляного озера поблискує в небо. Як із дна кратера. Ця чорна, порита байраками пустеля з мертво виряченими фарами соляних озер — все це край Тарасових страждань. Тільки тут розумієш, що багато його поезій народилися з контрасту, із спраги, із видив, які йому тут являлись, видив голубих українських просторів, білих хаток, левад… У казематній одиночці, певне, легше було б коротати дні, ніж тут, на краю світу, в похмурому безлюдді, де ніщо не росте, де на всьому мовби лежить печать божої кари. «І дебрь-пустиня неполита…»

Одначе, що це? Зелений оазис, стрункі корпуси сучасного міста. Молоде місто Шевченко розкинулося на березі колись пустельного Каспію. Місто, де аж незвично бачити живу зелень парків, що розрослись мовби від тієї вербової галузки, що її колись поет приніс у пустелю Мангишлаку й посадив у цю, здавалось би, навіки змертвілу £емлю, повіривши у її здатність відродитись, у здатність — жити…

Ожила, відродилась. Використавши силу атома, яка постачила місту опріснену морську воду (новозбудоване, нині вже величезне, місто живе на ній!), люди дали життя цій жорстві, що вважалась безплідною, викохали ці парки й квітники, що поряд з пустелею здаються чимось неймовірним, фантастичним… А тим часом усе це реальність, і те, що постало тут, сприймається справді як символ дружби відроджених народів, як могутній витвір розкутих творчих сил людини.

Серед Шевченкових малюнків часів заслання щораз особливо чимось привертає увагу акварель: «Пожежа в степу». Грізна палаюча стихія заполонила весь обрій, від заграв, далеко вируючих, освітилася сутінь пустелі, видно розкидані де-не-де юрти, кибитки, на передньому плані кілька казахів біля шатра, трохи осторонь вершник у гостроверхій кочівницькій шапці, кінь його застиг на плесі мілкого озеречка, розчервонілого від пожежі, а на коні застиг і сам господар, уважно споглядаючи стихію, що її жарке дихання, здається, вже чути. Але паніки нема, людина із стриманою мужньою гідністю вглядається в те, чого їй, можливо, не минути і з чим вона, можливо, має зіткнутись, щоб спробувати приборкати невідворотне. Який хист треба було мати, щоб скомпонувати сюжет картини саме так, в його епічній масштабності: людина перед лицем неминучості, людина в своїй спокійній величі перед лицем самого буття…

Чи оце якраз і є приклад епічного мислення? Ауезову, як небагато кому, було воно теж притаманне, він бачив життя свого народу на тлі віків, в усій широкообрійній масштабності його історії.

На книжковій моїй полиці, серед найкращих творів братніх літератур давно зайняв своє місце «Абай» Мухтара Ауезова з дорогим для мене написом від автора. Що сказати про цю книгу?

Роман-епопея, історично вивірена багатолітня творча праця письменника, найменше вона піддається розтинам, і навряд чи слід її розщеплювати на окремі компоненти навіть з дослідницькою метою. Як саму природу, цей розлогий ауезовський епос, мабуть, значно краще буде сприймати в нерозчленованій цілісності, в усій його повноті й соковитості художнього живопису, де так могутньо, океанно перекочуються хвилі народного життя.

Це чудово, що книга, яка своїм епічним розмахом та силою реалізму збагатила всю нашу радянську класику, сьогодні йде до українського читача. З болю та любові народилась ця книга, з глибоких гуманістичних роздумів Мухтара Ауезова. Народ, чия доля знайшла колись такий щедрий відгук у Тарасовій душі, озивається нині до нас голосом одного із своїх найталановитіших синів.

Олесь ГОНЧАР

КНИГА ПЕРША

АБАЙ-АГА^[1]

1

Осіннє небо хмарне. Повітря просякнуте вогкістю. Холодний вітер підсилює різку прохолоду раннього ранку. Скинувши листя, похмуро чорніє голим гіллям таволга; червоніє пересохлий очерет. Киваючи голими голівками, гнуться під рвучким вітром пожовклий полин і біляста ковила. Побляклою травою котиться гнане вітром перекотиполе. День тільки-но займається. Рясна роса, що випала холодної ночі, ще не зійшла, ноги в коней мокрі по самі щітки, вологі копита вилискують у траві.

Вершники, що з’явилися на широкій долині брали, набагато випередили свої аули, які вдосвіта знялися на кочування. Попереду, розмовляючи із своїм племінником Шубаром і з далеким родичем Кокпаєм, їхав Абай. За ними рухалась галаслива юрба молоді: сини Абая — Акилбай та Магаш, ще один його племінник Какитай і молодий акин Дармен. Трохи відстали від цієї групи двоє вершників: Єрбол, друг юності Абая, і казкар Баймагамбет.

Ні похмура сіра днина, ні дорожня втома не заважала молоді весело сміятися і перекидатися жартами. Всі вони були поетами і хоч звичайно писали вірші дома, з олівцем у руках, ніхто з них не відмовлявся скласти пісню чи вірша перед друзями як акин — під спів домбри. Часто Акилбай викликав молодих акинів на змагання в імпровізації; часом він підмовляв їх на це, навіть коли мчали верхи. Той самий Акилбай розповів їм нещодавно про важку форму вірша-підхвата, коли чотири поети мусять експромтом скласти читиривірш, по черзі підхоплюючи один за одним по рядку.

Саме ці вірші-підхвати і були причиною галасливості і веселощів вершників. Молоді акини змагалися у вправності віршування, необразливо жартували один з одного у своїх віршах.

Магаш, пригнувшись у сідлі, обернувся до Какитая і Акилбая:

— Ну, давайте ще!

Чекаючи на виклик, усі жигіти були напоготові, але першим підхопив рядок Акилбай:

Дармен уже був і рота розкрив — з усіх молодих акинів він був найметкіший і завжди закінчував одразу обидва останні рядки,— але Магаш схопив повід його коня і гукнув:

— Стривай, Дармен, вгамуй свій запал! Какитай завжди у нас у боргу, нехай він підхопить. Ну, Каке, швидше!

І Магаш, лукаво посміхаючись, обернувся до Какитая, свого друга і ровесника, з якого завжди кепкував. Але той, навдивовижу всім, в одну мить, не вагаючись, закінчив вірші дзвінким, високим голосом:

І він голосно засміявся, вдоволений своєю дотепністю.

Акилбай у роздумі повторив рядки Какитая і спитав з подивом:

— «Шон»… А що це за слово?

— Просто Какитай не добрав рими і вигадав — «шон»! — насмішкувато сказав Магаш.— Такого слова зовсім нема. Варто Какитаеві взятись до віршів, одразу й вигадає якусь дурницю.

Дармен зайшовся сміхом:

— Ой, Каке! Звідки: ти витягнув таке слово, що його жоден казах не знає?

Какитай дав їм посміятися досхочу, але потім почав захищатись:

— А хіба для віршів придатні тільки слова, всім відомі, заяложені, які в зубах нав’язли? Часом красиві, звучні слова приходять здалеку, тоді вони й дивують людей, як ось і зараз. На мою думку, коли вже називати нашу дурницю віршем, то тільки за моє слово «шон»!

Почувши вибухи сміху, Єрбол і Баймагамбет наздогнали молодь, і Магаш вирішив звернутися до старших. Акини повторили свої рядки і попросили Єрбола розсудити їх. Глузування друзів не дуже зачепило Какитая, але він, наче жартома, почав жалітися Єрболові:

— Єрбол-ага захистить мене від дурних дотепів! Будьте моїм захисником, скажіть їм, бога ради, що в казахській мові є слово «шон».

Зрозумівши, що в цій суперечці йому доведеться бути суддею, Єрбол попросив прочитати весь вірш-підхват.

Магаш почав, інші підхопили:

Єрбол подумав і заперечливо похитав головою. Нова злива насмішок упала на Какитая.

Тоді Какитай кинувся по допомогу до Баймагамбета.

— Подумай, що вони кажуть, Баке! — зарепетував він дзвінким голосом що було сили.— Твої вуха багато чули, нема слова, якого б ти не знав! Скажи свій вирок!

Баймагамбет із звичною прямотою, рішуче відповів:

— Ти помиляється, Какитай. Ні в казках, ні в піснях не зустрічав я такої дурниці. Нема такого слова — «шон».

Усі знову загомоніли, сподіваючись, що запальний Какитай зчепиться з Баймагамбетом. Але цього разу юнак не став сперечатися, хоч своєї поразки й не визнав.

— Гаразд, Какитай не з тих, що падають із сідла від першого удару! — вигукнув він.— Нехай розсудить Абай-ага. Скачіть за мною, добачимо ще, які ви мудреці! — І, стьобнувши коня, помчав уперед.

Поки друзі наздоганяли його, Какитай, підскакавши до Абая, вже розповів йому про суперечку. Певно, про слово «шон» тут щось знали: Кокпай, посміхаючись, перезирнувся з Абаєм. У серці юнака спалахнула надія. І справді, тільки-но інші під’їхали до них, Абай звернувся до Єрбола і Баймагамбета.

— Виходить, ви обидва стали на бік Магаша і наполягали, щоб Какитай здався? — спитав він, посміхаючись.

— Я випробуваний суддя,— жартома відповів Єрбол.— Не тільки Какитая — тебе самого моя справедливість спонукала здаватись. Згадай-но, Абай!

— Примусити здатися неважко. Набагато важче — справедливо розсудити. Що ти скажеш, коли правда все-таки на боці Какитая?

І судді, й обвинувачі, що вже святкували перемогу, здивовано глянули один на одного. Єрбол і Баймагамбет невпевнено почали заперечувати Абаєві, але Магаш і Акилбай, перебиваючи їх, вражено гукнули:

— Що ви сказали, тату?

— Ви кажете, є слово «шон»?

— Так, Какитай має рацію,— повторив Абай.— У казахів є слово «шон». Є навіть і таке ім’я. В роду Суюндик, як дві високі гори, височіли брати Шон і Торайгир. Обидва були навдивовижу красномовні, їх крилаті слова відомі всьому Середньому Жузові. Мабуть, слово «шон» прийшло до нас від киргизів. Воно часто зустрічається у старовинних піснях, у розповідях про славетних батирів роду Уйсун. Як бачите, Какитай утер вам носа. Всі ви незмірно вдоволені собою, серед вас він найскромніший, навіть акином себе не насмілиться називати. А на ділі саме він і виявився справжнім поетом, що володіє багатством мови. «Шон» означає «могутній», «достойний». Какитай і про себе сказав, як про достойного, і вас шпигонув, холодних і змерзлих. Він просто переміг вас! От що я скажу вам, самовпевнені акини Магаш і Акилбай! — Абай лукаво глянув на синів.

Вислухавши цю лагідну одповідь, всі щиро розсміялися — і переможець Какитай, і переможені поети, і осоромлені судді.

Вершники рушили далі, пробираючись у густих заростях осоки, що вже поблякла по-осінньому. Трохи збоку завиднівся невисокий пагорок. Абай, який їхав попереду, мовчки повернув коня до нього. Побачивши його задумливість, принишкли й інші. В цілковитій тиші вершники виїхали за Абаєм на пагорок, на вершині якого були два старі могильні насипи, що майже зрівнялися з землею. Молодь запитливо ззирнулася: ніхто не знав, чию пам’ять бережуть ці давні кургани. Абай спинив коня.

Обхопивши долонею свою красиву, не дуже густу бороду, в якій уже пробивалася сивина, Абай мовчки дивився на кургани. Часом він мружив очі, і сітка дрібних зморщок — ознака прожитого часу — проступала біля скронь чіткіше; часом він зовсім заплющував очі, заглиблений в думи про давно минулі дні, свідками яких були ці осілі кургани. Молодь, спинившись осторонь, мовчала, не розуміючи, чому Абай так глибоко замислився. Два яструби, сидячи на руках у Дармена і Шубара, витягнули шиї і теж вирячились золотавими очима на кургани, немов чекаючи, що з-за них от-от вискочить дичина.

Нарешті Абай, не обертаючись, підняв руку і подав жигітам знак наблизитися. Вершники рушили коней. Коли завмер кінський тупіт і всі спинилися біля Абая, він заговорив тихо і повільно, немовби вголос роздумуючи:

— Ось уже всоте похмура осінь змінювала над цими могилами благодатне літо… Ціле століття дивляться ці кургани на вируюче навколо них життя нових поколінь. Страшну таємницю зберігають вони в собі. І щоразу, коли я проїжджаю мимо, я почуваю себе боржником… Мій обов’язок перед ними — обов’язок поета… Тут поховані жигіт і дівчина. Жигіта звали Кебек, дівчину — Єнлік…— Абай підвів голову, заговорив голосніше. Тепер він говорив, звертаючись до молоді: — Жорстокий родовий звичай примусив тих, хто жив у один час з ними, вбити їх обох. Убити тільки за те, що вони покохали одне одного… Їх прив’язали до кінських хвостів і навскач волокли по цій землі, доки життя не залишило їхні тіла. Так звелів закон роду сто років тому. Так велить він карати й тепер, наприкінці дев’ятнадцятого століття. Страшний закон був і залишається путами для жигіта, зашморгом для дівчини…

Абай замовк. У поривах осіннього вітру, що хилив траву над могилами, юнакам вчувався жалібний, сумний наспів. Ковила й полин, погойдуючись, кивали головками, немов стверджуючи, що розповідь про трагедію, яка сталася тут давним-давно,— страшна правда. Абай вів далі:

— Гнані, як звірі, зацьковані, нещасні Єнлік і Кебек сховалися від переслідувань он там, у горах Орди. Тут народився у них син — плід щасливого кохання, якому судилося бути короткочасним. Їх знайшли й стратили. Хлопчика віднесли туди, на ту голу вершину, і покинули там. До самісінької ночі, доки був день, доки криваве сонце не сховалося за горами, плакало на каміннях ні в чому не винне немовля… Лише вночі замовк самотній дитячий голосок, що волав до черствих, жорстоких людей у черствому, жорстокому світі. Замовк назавжди.

Юнаки мимоволі випростались на сідлах, немов відсахнувшись від холоду, яким повіяло на них від цих давніх могил.

Першим зворушено заговорив Дармен:

— Абай-ага… Чия ж це злоба зважилася на такий вирок?

— Хто їх убив? — не витримав і Магаш.

— Хто примусив людей вчинити це? — вигукнув Какитай.

— Той, хто був тоді главою наших родів,— відповів Абай,— кого ми шануємо як аруаха — духа наших предків: Кенгірбай.

Абай вимовив ці слова повільно, допитливо глянувши на всіх. Почувши ім’я Кенгірбая, Іїїубар здригнувся і неспокійно глянув на Абая. Всі слухали в тяжкому мовчанні. Тільки Дармен не стримався.

— Кого ж ми шануємо — аруаха чи ката? — з гіркотою запитав він.

Абай подивився на нього явно схвально, але Шубар хмуро спинив юнака:

— Годі, Дармен, думай, що говориш…

— Минуло сто років, але аркан на шиї казахської дівчини затягнувся ще тугіше,— знову заговорив Абай, пильно вдивляючись у Дармена. І раптом урвав свою мову: в погляді юнака він побачив натхнення, що пробуджувалося. Дарменові очі горіли й іскрилися, мов у яструба, що сидів на його руці. Здавалося, молодий акин так само поривається летіти.

— Абай-ага,— схвильовано почав він.— У мене є прохання. Напевне, кожен, хто проходив повз ці могили, проказував поминальні слова з корану. Нехай їхні молитви втішають дух безневинних жертв. Але дозвольте мені по-своєму пом’янути цих нещасних і тих, хто так само, як вони, й зараз страждає. Можна?

Слова Дармена начебто і не здивували Абая. Лагідно кивнувши, він сказав:

— Звичайно.

— Ось моя поминальна молитва за Єнлік і Кебека…

І Дармен заспівав тужливу, звучну пісню.

Він співав з натхненним сумом, і спів його зовсім не схожий був на той, що всі звикли чути у дружньому колі або на великих зібраннях. Спів був як скорботне, сповнене роздумів жоктау — пісня, яку співають про померлого, розповідаючи людям про його життя і вихваляючи його позитивні риси.

Обличчя співака-поета і всі нюанси його дзвінкого голосу виявляли, що хвилювало його душу потаємне й глибоке почуття. Він розповідав про тугу двох юних сердець, що пориваються одне до одного, ладних краще розстатися з життям, якщо воно не з’єднає їх:

І хоч пісню, яку він співав, всі знали, вона звучала у нього по-новому — урочисто й зворушливо. Це була пісня кохання, яку нещодавно склав Абай: «Ти — зіниця очей моїх». Магаш і Какитай, цілком розуміючи натхненний порив Дармена, захоплено переглядалися.

Дармен співав недовго. Проспівавши чотири строфи, він глибоко зітхнув і замовк. Абай торкнув коня. Інші рушили слідом. Яструби на руках мисливців з шумом стрепенулися; повівши очима, вони оглядали тепер степ хижими, з золотим полиском очима, відшукуючи дичину.

Абай, заглиблений у думи, плин яких не перервав спів Дармена, розповідав далі те, що хотів сказати молодим акинам:

— Але ж аркан, який накинули на шию Єнлік, задушив не лише її. Ним задушено відчайдушний крик, що не встиг вирватися в світ… Чи не час хоч тепер розповісти народові таємницю цих двох могил? Чи не можна голосом Єнлік висловити таємницю дівочого серця, а устами Кебека — бентежний заклик мужньої душі, що стає на захист прав людини… Адже ж ви поети. Прислухайтесь: осінній вітер доносить до нас з імли часів скарги й стогін… Мені здається, натхнення треба шукати не тільки в радощах і в щасті, але і в гіркій долі народу, у пригнічених пориваннях його сміливих синів. Якщо слово забирає поет, хай воно скаже всю правду життя. Вірш, народжений правдою, мов той струмок, що його джерело на високій горі: він скрізь знайде собі дорогу. Чому б вам не скласти вірші про те, що ми пережили разом сьогодні? Хто з вас візьметься за це?

Дармен, зрозумівши думку Абая ще до того, як він закінчив, хотів назвати себе, але Шубар випередив його:

— Абай-ага, я напишу про це!

— Шубар сказав те, що було у мене на язиці,— вигукнув Дармен. — Напишу я.

— У тебе на язиці? — насмішкувато повторив Шубар.— Я сказав те, що було у мене на думці. Я кажу тільки свої слова, і вірші будуть тільки мої. Писатиму я!

— Ні, я!

— Ні, не ти! Я перший відповів Абаю-ага…

Абай посміхнувся. Засміялися й інші. Дармен звернувся до друзів, щоб розсудили:

— Нехай вирішує більшість! Але не забувайте, що свій намір я виклав піснею там, біля могил, ще до того, як Шубар сказав про це словами…

Магаш співчутливо кивнув головою.

— Оце-то доказ! — глузливо промовив Шубар.— Ну, скажи щиру правду: хіба в пісні був хоча б один твій рядок? Пісню склав Абай-ага! А я ще тоді подумав про все це і перший сказав слово «напишу»!

— Ти подумав, а я відчув це всією душею! — пристрасно заперечив Дармен.— Ти перший вимовив це слово язиком, зате я сказав його всім серцем! Нехай то була пісня Абая-ага, але хіба ти не зрозумів, що всі мої почуття, все натхнення звернені до пам’яті тих двох нещасних?

Єрбол, який щойно сміявся разом з Абаєм над запальністю сперечальників, приклав до лоба долоню і, вдивляючись примруженими очима кудись уперед, перебив їх:

— Ей, жигіти, самі ви нічого не вирішите! Дайте я скажу, кому з вас писати!

— Кажіть! — відгукнулись обидва зразу.

— Дивіться,— почав Єрбол, стишуючи голос майже до шепоту,— он там, біля пагорка, причаїлася зграя дрохв. Яструби ваші вже бачать їх. Пустіть птахів! Чий першим схопить дрохву, той і писатиме вірші.

Абай схвально посміхнувся. Шубар і Дармен, знаючи, які чутливі дрохви, так само шепотом відповіли Єрболові:

— Гаразд…

— Згоден!

Від’їхавши трохи вбік, вони махнули руками, випускаючи яструбів. Шубар, простеживши політ свого птаха, переконався, що він, піднявшись, одразу ж кинувся до зграї. Він рвучко обернувся до Абая:

— Значить так, Абай-ага? На цьому й порішили?

Абай, не кваплячись, відповів:

— Єрбол добре придумав… Але я додам ще умову: доки яструби летять до цілі, складіть на скаку кілька строф.

І він перший пустив коня риссю. Шубар і Дармен поїхали поряд нього обабіч, решта за ними. ІІІубар, очевидно, задоволений умовою, весело сказав:

— Згоден і на це, Абай-ага! Отже, про наших птахів?

Молодь, що вже приготувалася мчати навскач, щоб не пропустити удару яструбів, притримала ко^їєй, з цікавістю поглядаючи на Абая.

— Ні, не про них… Ви поети, то й покажіть, що думка ваша гнучка і швидка! Стара бабуся морозної зимової ночі заколисує онука під тужне завивання холодного вітру. От її слова й передайте віршами. Починайте! — І Абай стьобнув коня.

Шубар, обманутий у своїх сподіваннях, з докором глянув на нього.

— Ну, Абай-ага, це не змагання, а кара! — розгублено вигукнув він.

Дармен, що скакав поряд з Абаєм, з дивовижною швидкістю почав свою імпровізацію. Незвичні умови змагання привернули увагу всіх. Вершники забули про птахів. Дармен, відчуваючи, як усі прислухаються, говорив рядок за рядком. Абай, задоволено посміхаючись, скакав, поглядаючи збоку на Дармена. Він навіть шапку зняв, щоб не пропустити жодного слова.

Дармен голосною скоромовкою один за одним читав створені щойно рядки:

Дармен підвівся на стременах і раптом, обернувшись у сідлі, захоплено закричав:

І, вдаривши коня канчуком, він щодуху помчав до гірки. Всі з сміхом кинулися за ним.

Першим доскакав Магаш і різко спинив коня біля великої, з козеня завбільшки дрохви, в спину якій вчепився яструб Дармена, шматуючи її так, що аж рябе пір’я летіло в повітря. Магаш зірвав з голови тимак і, розмахуючи ним, закричав вершникам, що його наздоганяли:

— Дармен, Дармен, суюнчі!..^[3] Тобі писати про Єнлік!

Дармен, примчавши до нього, стрімголов скотився з коня і побіг до свого яструба. Кокпай, Акилбай і Баймагамбет, що встигав усюди, одразу оточили його.

Шубар осторонь вовтузився зі своїм яструбом. Здалека нікому не було видно, чи піймав птах здобич.

Ув’язавши забиту дрохву в торока Єрбола, молодь рушила до Шубара. Той сидів навпочіпки, прикриваючи яструба полами чапана.

Кокпай першим зрозумів, у чому річ.

— Яка ганьба! — закричав він, регочучи.— Покажи, покажи всім!

Він відгорнув полу Шубара, і тоді всі побачили яструба. Весь мокрий, настовбурчивши скуйовджене забруднене пір’я, той гнівно крутив головою. Кокпай, що завжди нещадно висміював Шубара, дав собі волю і цього разу.

— Ай-яй-яй, ну і підвів тебе твій яструб! — глузував він.— Та ще в такому благородному змаганні. І дрохви не спіймав, і сам у біду потрапив. Бідолаха, всього закаляла проклята дрохва! Погана ознака для тебе, Шубар. Підвів тебе паскудний птах!

Шубар тільки зневажливо глянув на Кокпая і під загальний регіт став сідати на коня.

— Не кажи так, Кокпай,— примирливо сказав Абай.— Яструб зовсім не паскудний птах. Недарма його вважають символом мужності. Глянь, як він гнівається! Що ж, з кожним може трапитися невдача. Чого ж знущатися з Шубара? Але вірші, певно, доведеться писати Дармену,— закінчив він.

Дармен, щасливий, схвильований, стьобнув свого білого коня, міцно натягнув поводи. Кінь став дибки, перебираючи передніми ногами, витягся догори білою свічкою. Широка усмішка сяяла на привабливому обличчі Дармена, освітленому чистим полум’ям юності й щастя. І сірий яструб, що сидів на його руці, теж напружив тіло, що вилискувало сталевим полиском, у пориві в небо, у вільний політ.

Сонце, прорвавшись раптом крізь сірі хмари, освітило рожевим промінням коня, вершника і яструба, охоплених єдиним поривом, і Абаю здалося, що він бачить перед себе прекрасну статую, висічену з мармуру.

Тривожний кінський тупіт, що почувся за спиною, примусив усіх обернутися. Повернув свого коня і Абай, все ще захоплено посміхаючись.

Схилом пагорка мчав до них якийсь вершник. Певно, він дуже поспішав: тільки підскакавши до подорожніх ближче, він стримав свого коня. Під ним був дворічний вороний стригунець, маленький, але міцний. Ноги високого на зріст жигіта звисали майже до землі; вуздечка, брязкаючи кільцями, вільно метлялися на голові скакуна, а сам він був укритий потом від вух до копит.

Ще здалеку вершник відшукав очима Абая і, ледве спинившись, звернувся до нього з шанобливим привітанням:

— Ассалау-малікум, Абай-ага!

Хоч як намагався жигіт здаватися спокійним, в його вузько прорізаних очах, трохи почервонілих від довгої скачки, Абай вловив гнів і образу.

— Уагалайкум-ассалам! — відповів він.— Куди поспішаєш, жигіте, що сталося?

Але вершник вирішив, мабуть, довести, що вміє володіти собою. Він статечно і не кваплячись привітався з рештою, починаючи з Єрбола, як із старшого, і лише тоді заговорив, кинувши свій гострий погляд на Абая.

— Абай-ага, я поспішав до вас із скаргою. Тільки до вас. Справа термінова, а наздогнати вас оце щойно пощастило. Крім цього стригунця, у нас і коня не знайшлося.

— В чому ж справа? Кажи! — запитав Абай, пильно дивлячись на нього.

— Мене звуть Абди, я з роду Жигитек Мене послали до вас усі наші сім аулів. Наші землі на Шуйгінсу і Азбергені.

— Я знаю ці аули.

— Всі сім аулів терплять жорстоку кривду: насильство і розбій! А насильник — Азимбай.

Абай нахмурився. Коли приньому називали це ім’я, нерозривно пов’язане з кривдою, з несправедливістю, Абай почував себе винним: адже Азимбай — син його рідного брата Такежана, племінник, або, як у казахів кажуть, менший брат. Абай мимоволі зітхнув, і Абди, помітивши це зітхання і тінь, що майнула по обличчю Абая, заговорив сміливіше:

— Знов забирає собі половину наших сіножатей. Косарів пригнав. І позаторік, і торік відбирав у нас сіно, і тепер знову грабує — втретє. А для нас це сіно — велика, підмога. Своєї худоби в наших аулах нема, то ми й брали на зимовий прокорм худобу з багатих аулів. А він накидається на наше добро щороку. Не спитавши, скосить і вивезе. Обдурить поодинці кожний аул, пригрозить, залякає. До кісток пройняла нас кривда, сьогодні й наважились: усі сім аулів умовилися сказати, що не дамо косити. Пішли до нього, а він нас прогнав. От і послали мене до вас, Абай-ага: в позові перебуваємо, чекаємо вашого рішення.

Спокійно виклавши суть справи, Абди нарешті дав волю своїм почуттям:

— Ось із якою слізною кривдою скакав я до вас, Абай-ага. Мене послали голі, голодні люди семи аулів. Хіба Азимбай не одного племені з нами? А він гірший за найлютішого ворога! Живе тіло народу клює, на частини шматує іклами! Топче нас, грабує щороку, щодня! Упину не знає! Чи буде тому край, чи побачимо ми колись у житті просвіток?

Смагляве обличчя його сіпалося, немов од болю, голос уривався, на очі навернулися сльози, весь він кипів обуренням.

Шубар насмішкувато підштовхував Кокпая.

— От базіка, ще заплаче,— стиха сказав він, зневажливо зморщуючи носа.

Абай всією душею розумів жигіта. Яскравий вибух справедливого гніву захоплював його, а в гірких, сумних словах Абди він почув стогін сили-силенної знедолених і пограбованих людей свого народу. «Шукати, шукати невтомно, де ж у житті цей просвіток, про який мріють безневинні жертви!» — думав він і все дивився на схвильованого Абди. Потім випростався в сідлі і швидко заговорив, оглядаючи супутників:

— Бачили ви таку сваволю? Накинувся на бідних людей, підім’яв під себе, терзає, незважаючи на зойки і крики.

— Ну, вони з Такежаном сусіди,— примирливо заговорив Шубар.— Сьогодні дружба, завтра суперечка, між сусідами завжди так… Нехай цей жигіт їде до Такежана, домовляться самі…

Абай допитливо глянув на нього:

— Що ти пропонуєш? Адже сам Такежан їх скривдив, а ти посилаєш до нього? Вони в нас шукають захисту, просять бути посередниками.

— Але це означає — вам знову сваритися з Такежаном. Знову образи, тривоги… Все знову ляже на вас… Порушиться ваша мирна праця, урвуться вірші й пісні… Ось чого я боюся.

— Нехай зовсім пропадуть вірші, коли їм потрібен спокій і тиша! — обірвав Абай, кинувши на Шубара сердитий погляд. — Що ти верзеш? Он як ви міркуєте, дивлячись на підступність і насильство! Тоді не називайте себе акинами!

— Ну, воля ваша,— відповів Шубар, насупившись.

Абай, повернувшись до інших, уже наказував владно і гнівно:

— Магаш, Дармен! Скачіть відразу слідом за Абди! Скажіть Азимбаєві, щоб припинив розбій! Нехай зупинить косовицю, нехай не заставляє народ плакати.

І, провівши поглядом юнаків, Абай смикнув коня і мовчки поїхав попереду всіх, заглиблений у гіркі думи.

Коли жигіти під’їхали до Азберегена, Дармен здивувався, що трава на спірній землі, висока й густа, вже пожовкла й висохла.

— Що ж ви так зволікали з косовицею? — дорікнув він Абди.

— Повз нас восени багато аулів проходить на зимовище,— пояснив той.— Покоси треба оберігати вдень і вночі, не вистачає рук на збирання, а коли всі череди пройшли і ми зібралися косити, Азимбай опинився тут як тут… Ми просили: «Стривай косити, нехай нас розсудять сторонні люди». Я поскакав до Абая-ага, а Азимбай все-таки почав косити. Хіба є над ним влада? Який суд він визнає? Чинить, як хоче! Он гляньте! — І він показав на край лугу, де, змахуючи косами, розмірено посувались вперед вісім косарів.

Біля них стояло з десятеро чоловіків, здебільшого молодих жигітів. Серед них Дармен пізнав знайомих йому Сержана й Аскара. Обличчя усіх виражало гнів і обурення.

Сам Азимбай бут тут-таки, верхи на ситому гнідому коні. Він повагом проїжджав за спинами косарів, ніби підганяючи їх. Брунатний чапан надимався од вітру на боках і спині, і ззаду Азимбай здавався набагато товщим, ніж був насправді. Глянувши на нього, Магаш мимоволі подумав, що таку тушу не проймеш ні благаннями, ні слізьми.

Жигіти під’їхали до гурту бідняків. Ті привітно поздоровкалися з приїжджими. Обличчя їхні просвітилися надією. Люди пізнали сина Абая й відчули, що юнак привіз їм захист і підтримку.

Магаш звернувся до Азимбая.

— Що ти тут натворив, Азимбай? — спитав він спокійно. — Навіщо скривдив злиденних сусідів?

— А що я зробив? Я підбираю з землі те, що вони кинули.

Бідняки захвилювалися. Голосніше за інших заговорили Сержан, Аскар і Абди:

— Як це кинули?.. Хіба ми відмовилися косити? Хто це тобі казав?

Азимбай кинув на Абди холодний погляд з-під набряклих червоних повік і, обернувшись до Магаша, ліниво заговорив:

— Брешуть вони. Зовсім навіть не збиралися тут косити. Де це видано, щоб некошена трава стояла до заморозків? Побачили, що я за неї взявся, от і заволали, що самі збиралися косити. Просто хочуть здерти з мене за покинутий покіс.

Абди не стерпів.

— Ти добре знав, чому ми не косимо! — обурено крикнув він.— Ти й сам чекав, коли пройдуть інші аули, щоб ніхто не бачив твого розбою. Спини, мірза, косарів! Дай розібрати справу!

— Припини косити, поки розберемося,— додав і Сержан.

Азимбай гримнув на них:

— Наказувати мені будете? Ну, глядіть мені!

— Припини розбій! Ей, люди, киньте косити, кладіть коси! — гукнув Абди, сплигуючи зі свого стригунця.

— Косіть, не зупиняйтеся! — розлючено кричав Азимбай, махаючи канчуком.— Косіть, кажу вам.

Абди, Сержан і Аскар, немов змовившись, одночасно кинулися до косарів і рішуче стали перед ними.

— Для нас трава на цій землі — як волосся на голові! Коси і нас заразом! — розпачливо вигукнув Абди.

Косарі завагалися. Першим кинув косити Іса, син старої Ійс з такежанівського аулу.

— Коси! — закричав на нього Азимбай.

Але Іса не послухався окрику. Дивлячись на нього, спинились і два інших косарі, що дійшли до Сержана і Аскара. За ними й решта косарів нерішуче опустили коси. Тільки один чорнобородий табунник все ще косив, злякано оглядаючись на Азимбая.

Той підскочив до їси, осипаючи його лайкою:

— Ти будеш косити, собако?

— Що ж, мірза, значить, ти велиш мені вбити чоловіка? Такого ж голодранця, як я…

Азимбай не дав йому договорити. Важкий канчук з розмаху опустився на спину їси. Той, блиснувши лютим поглядом, зціпив зуби і кинув свою косу геть від себе:

— Не буду вбивати! Вбий краще мене, кровопивцю!

Азимбай вже не пам’ятав себе від люті. Він покликав чорнобородого косаря і наказав йому стати на місце їси.

— Іди попереду! Коси по ногах! Побачимо, чи встоять вони!

Чорнобородий табунник замахав косою, все ближче добираючись до ніг Абди.

Магаш і Дармен не витримали. Стьобнувши коней, вони поскакали до косаря, гукаючи:

— Стій, збожеволів, чи що! Стій, кажу!

Але тут Абди високо підняв ногу і наступив на лезо коси, що блиснуло біля носка його чобота. Швидко нагнувшись, він вирвав у чорнобородого косу й одним ударом об землю поламав кісся. Піднявши косу за уламок кісся, він махнув нею, немов шаблюкою. Він тепер був здатний на все.

Сержан і Аскар теж кинулися на людей Азимбая, що стояли проти них, і, відібравши у них коси, високо підняли їх. Тепер усім було ясно, що як тільки хтось наважиться скосити хоч травинку, почнеться справжнє побоїще.

— Стривайте, опустіть коси! — гукнув Дармен.

Магаш підтримав його:

— Дайте сказати слово! Абди, кинь косу! Азимбай, вгамуй своїх людей!

Абди і його товариші слухняно опустили коси, проте не випускали їх з рук. Блідий і розлючений Азимбай мовчки осадив коня.

Тепер Магаш заговорив навмисне тихо, не кваплячись. Несподівано спокійний його тон мимоволі впливав на людей, які щойно несамовито лютували, примушував їх отямитися.

— Ми приїхали до вас від Абая-ага. Він просив вас розв’язати суперечку миром. У мене доручення до тебе, Азимбай: батько вимагає, щоб ти не чинив самоправства. Якщо хочеш взяти сіно,— купи, домовся. А розбій ми всі засуджуємо. Така думка посередника, до якого звернулися ці люди. Порозумійся при мені з ними, домовся, як далі бути!

Ці розважливі слова Магаша, за якими вчувалась впевнена сила, вплинули і на Азимбая. Він не зважився на відкриту сутичку, але й від свого відступати не хотів.

— Нехай Абай буде посередником у нашій суперечці — я не заперечую, але якщо Абай мені дядько, то Такежан — батько. Абай наказує мені не косити тут, а батько звелів скосити цю траву. Для цього й залишив мене тут, а сам відкочував. Кого ж мені слухатись: батька чи дядька? Думаю, що батька. Він старший за Абая, а слухають наказустаршого.

— Але ж цей наказ несправедливий! Абай через те й послав нас, щоб ти не виконував цього наказу!

— Якщо наказ несправедливий, то нехай Абай і умовить батька скасувати його.

— Ну, а ти? Доки вони домовляться — ти коситимеш?

— Аякже! Я тільки виконую батькові веління. Адже ти, Магаш, не порушуєш, волі свого батька? До чого ж ти підбиваєш мене? Даремно послав тебе Абай до мене, тобі треба було їхати до Такежана. От моя відповідь, іншої в мене нема. Траву цю я скошу. Край!

І, не бажаючи слухати заперечень, він смикнув коня і поїхав убік. Бідняки жигитеки розгублено мовчали. Нарешті першим заговорив сивобородий Келден:

— Ну, жигіти, зрозуміли? Дорогий Магаш, ти сам бачив усе на власні очі. Просимо тільки одне: розкажи докладно Абаю. А Азимбай нехай кінчає свою справу. Нехай скосить траву, складе в скирти, а потім ми сплатимо йому за роботу і заберемо наше сіно на свої зимовища. Чи правильне таке рішення, люди?

Всі схвалили його:

— Нічого іншого не лишається. Якщо він сам каже «край», нехай і буде край.

І тільки один Абди кипів стриманим гнівом і гірко сказав:

— Е, жигіти, так нам не побачити просвітку! Випростати б зараз плечі та одним махом відплатити за всю багаторічну кривду! За це й кров пролити можна… Ех, нема серед нас Базарали! Як би ти зараз пригодився нам, рідний мій батир! Горе нам без тебе, заступнику наш! — І Абди, зітхнувши, низько схилив голову, спершись лобом на уламок кісся піднятої ним коси, і замовк.

Тепер заговорив Магаш. Він погодився з бідняками, що іншого рішення бути не може. Тупий і злобний Азимбай однаково стоятиме на своєму. Магаш пообіцяв розказати про все Абаю і просив потерпілих не починати нічого до батькового рішення.

Попрощавшись з бідняками, Магаш і Дармен поїхали назад. Проїжджаючи повз косарів, Дармен спинив коня і дружньо звернувся до їси:

— Молодець ти, Іса! Я тільки тепер зрозумів твою гідність. Можна бути наймитом, але не слід ставати цепним собакою хазяїна. Ти показав себе справжньою людиною!

Іса, все ще не заспокоївшись, коротко відповів:

— Мало лиходієві грабувати чуже, ще й на вбивство штовхає! Ні, краще мені самому загинути, ніж пошкодити хоча б ніготь такого відважного жигіта, як Абди!

Магаш і Дармен пустили коней навскач, кваплячись розказати про все Абаю.

мами; підлога застелена товстою повстю, поверх якої на почесному місці юрти лежить кошма, обшита сукном, і розкидані ковдри з смушку і шкура архара. Високого ліжка вже нема: постіль, яка була застелена стьобаними ковдрами і завалена подушками, зроблена з м’якої повсті, накладеної рядами і вкритої периною.

Сніданок щойно закінчився. Абай, накинувши на плечі тонкий чапан і надівши легку козячу шапку, взяв окуляри (тепер він уже не міг читати без них) і простяг руку до купки книг, що були біля постелі. Там, поруч з постійними його супутниками — Пушкіним і Лєрмонтовим, тепер з’явилися Байрон і Гете в російському перекладі.

Цієї ночі Абай спав погано, перевертаючись від важких дум, викликаних розповіддю Магаша і Дармена.

Коли юнаки з обуренням переказували йому все, свідками чого вони були, Абай слухав мовчки, хоч у душі в нього все кипіло. Тільки сьогодні розповідав він молоді про злочин, вчинений сто років тому. І тепер сильні знову чинять насильство над беззахисними. Якими законами, якими звичаями виправдати сваволю, що лишається незмінною протягом ста років? Змінилися тільки імена хижаків: одного звали Кенгірбаєм, другого Кунанбаєм, а теперішнього — Азимбаєм,— та змінилися способи насильства: раніше вбивали камінням, а тепер злиднями й голодом. Похмурий, безпросвітний час. Тікати б світ за очі. Але враз він гірко посміхнувся. Ні, якщо в юності, коли було більше сили й рішучості, він не зробив цього, то тепер це вже неможливо. Та й тоді, в молодості, як і тепер, у зрілі роки, він не міг залишити свій народ, втекти від його страждань і горя: адже нема для нього нічого ближчого, дорожчого за рідний народ.

«Піти… Як піти від народу?.. Не від нього треба йти, а йти від лиходіїв-насильників! Нехай вони близькі по крові. Ті знедолені, скривджені люди з народу ближчі мені, ніж рідні. До них тягне мене і серце, і розум. Заради їхнього блага мушу віддати я всі сили, їхнього веління мусить, слухатися моя совість…»

Але Магашеві і Дарменові, що мовчки сиділи перед ним, він висловив тільки частину своїх думок і рішень.

— Яке нещасне в мене життя! — гірко сказав він.— Як же припинити насильство лиходіїв, коли найзлобніший з них живе поряд тебе, в твоїй родині, а ти і його не можеш спинити? Народ у сльозах, а що з того, що і я плачу разом з ним? Чим допоможу я йому на ділі?.. Вони правильно вирішили вивезти сіно на свої зимовища. Це наука таким людям, як Азимбай. Хай тільки додержать слова і виконають його… А я поговорю з Такежаном, підтримаю їх. Не так часто бідний народ зважується на опір, такій справі не можна не допомогти…

Сказавши це, Абай відпустив сина і Дармена. Вони тут же розповіли про свою поїздку іншим. Усі одностайно осуджували Азимбая, обурюючись його безсердечністю і зажерливістю, а Какитай з презирством пригадав і поведінку Шубара.

— «Нехай їде до Такежана…» Що це за порада? І що це за побоювання — пошкодить вашим віршам?.. Не людина, а лис.

— Еге ж, справжній лис,— підтвердив Магаш.

Акилбай, слухаючи їх, посміхнувся:

— Невже ви досі не знаєте, що таке Шубар? Хіба робив він щось без прихованого розрахунку? Адже він швидко збагнув, що ця сварка далеко піде, й одразу поспішив підкреслити, що він ні в що не втручався. Коли між батьком і Такежаном почнеться розбрат, Шубар залишиться осторонь. Звичайно, вигідніше, щоб обидві сторони зважали на тебе! Адже в душі він тільки й чекає сутички батька з Такежаном і сам тишком-нишком, як кажуть, «із-за шести горбів», розпалює цю ворожнечу. Вже коли ставить хто тут пастку, то це Шубар!

Акилбай вірно оцінив становище. Шубар справді був однією з невиліковних ран Абая. Ця рана глибока, прихована. Якщо Азимбай — жорстока, але відкрита болячка, яку можна припекти або вирізати, то Шубар — потайна, причеплива хвороба, що гризе нутрощі, і її не можна позбутися. І обидва вони — Абаєві родичі, зв’язані з ним спільним життям. Спробуй втекти, куди від них втечеш? А Шубар до того ж і сам невідступно увивається навколо Абая, маючи свою таємну мету.

І так само, як синів, самого Абая мучила думка про цих ворогів, що стояли поряд. Похмура година тільки підсилювала ці невеселі думки. І, взявши томик Пушкіна, Абай поринув у читання, прагнучи хоч на час одійти думкою від важкої дійсності, знайти в улюблених віршах заспокоєння нудьгуючому серцю.

Айгерім сиділа біля вогнища, схилившись над лисячим малахаєм, який вона шила чоловікові на зиму. На ній була крита чорним шовком шуба з лисячих лапок, облямована бобром і оздоблена срібними гудзиками з вправленими в них коралами. Головний убір, вишитий позументом, гарно пов’язаний, сяяв сліпучою білизною. В цьому чепурному одязі Айгерім, що трохи розповніла за останні роки, вражала своєю дозрілою красою.

Абай часом одривав від книги очі і поглядав через відкритий тундук на небо. Він уже двічі запитував Зліху, яка щоразу виходила по господарству:

— Ну, як там хмари? Не розходяться?

До юрти увійшли Магаш і Акилбай разом з друзями, з якими вони поснідали в своїх юртах. З’явилися Єрбол, Кокпай, Баймагамбет і Муха — співак-скрипаль. Вони вважалися гостями самого Абая, тоді як юнаки — Какитай, Дармен і молодий співак Альмагамбет — були гостями його синів. Абай усе читав, і тільки коли поряд з ним сів на своє звичне місце Єрбол, він зняв окуляри, відклав книжку і звернувся до друга з тим самим запитанням:

— Як погода? Прояснюється?

Айгерім з усмішкою звела очі на чоловіка:

— Що ви все непокоїтесь про погоду, Абай, наче зараз зима і загрожує джут?

Абай відповів їй довгим захопленим поглядом. Рум’янець від вогню ще більше підкреслював чисту білість її обличчя, все воно сяяло безтурботним спокоєм. Дивлячись на неї, Абай мимоволі посміхнувся й сам.

— А й справді, чого це я чіпляюся до всіх з погодою? — весело сказав він.— Чи не краще дивитися на тебе й забути про неї? Хоч яка похмура вона, в нашій юрті сяє своє сонце… Дивись, Єрбол, як буяє воно променями! Ну яка осінь може затьмарити його сяйво?

Всі голосно розсміялись. Айгерім ще більше зашарілася, засоромлено продзвенів її тихий сміх, що завжди нагадував Абаєві дзенькіт срібного дзвіночка. Вона повернулася до Зліхи і сказала, щоб та подала гостям кумис.

Служниця розстелила нову синю скатерку, принесла велику миску і срібний черпак, на держаку якого бряжчали кільця. Густий осінній кумис налили в жовті дерев’яні чашки.

Сьогодні кумис, був особливо смачний. Іноді, не досить перебродивши в такі холодні ночі, кумис відгонить прокислим молоком. Цього разу гості, випивши по чашці кумису, зацмокали губами:

— Справжній, міцний кумис!

— Такий з ніг звалить!

Яскраве вогнище, м’ясо, що варилося в казані, добрий, густий кумис — все це настроювало на довгу розмову. Саме для цього й зібралися в юрті Абая його друзі й молодь.

Те, що розповів учора Абай, кожного схвилювало і навело на глибокі роздуми. Кокпай, Єрбол, Муха і Баймагамбет, що ночували разом, цілий ранок говорили тільки про це. Більше за інших знав про давню подію Єрбол. Він пояснював жорстокість вироку тим, що за часів Кенгірбая плем’я Тобикти, ще нечисленне і неміцне, не сміло суперечити дужому племені Сибан, з якого походила Єнлік. А старійшини його вимагали найлютішої кари.

Слова Єрбола ні в кого не викликали заперечень, обговорювалися тільки подробиці події.

Не так говорили про неї в юрті Магаша, меншого сина Абая. Там гарячі і запальні суперечки почалися ще звечора і тривали за ранковим чаєм. Акилбай, Магаш, Какитай і Дармен, усяк по-своєму, шукали пояснень жорстокого насильства. Вони висловлювали багато здогадів, приходили до найрізноманітніших висновків. Пристрасні почуття хвилювали їх: зневага до ката, жаль до його жертв, гнів і сором. Одне питання цікавило юнаків найбільше: що хотів сказати Абай, говорячи про правду життя і про те, що поет повинен саме її показувати в своїх віршах?

Дармен спробував розв’язати загадку:

— Мені здається, Абай-ага натякав тут на Кенгірбая… По-моєму, він хотів сказати: «Не оспівуйте його, як безгрішного аруаха. Шукайте правди. І коли в ньому є пороки,— не мовчіть про них, кажіть одверто!»

Дарменові спало це на думку вночі, коли він обдумував свою майбутню поему. Якби йому дали волю, він показав би Кенгірбая таким, яким він був у день страшного вироку, без тих покровів, якими його благоговійно оповили.

Магаш заперечив йому:

— Як ти говоритимеш про пороки Кенгірбая, коли його вважають майже святим… Давайте спочатку вирішимо, як розуміти, що таке правда. Якщо це те, що на вустах у багатьох, нам залишається тільки смиренно ставити на могилу Кенгірбая парні свічки і проводити на ній ночі в молитві. По-моєму, не можна сліпо вірити в те, що твердять люди, покірні звичаям. Навпаки, треба викривати помилки, скеровувати народ на новий шлях…

У розмову втрутився старший син Абая, Акилбай. Він обмірковував завжди неквапливо і грунтовно, тому здавався важкодумом. Проте він глибше за інших вникав у суть питання. Так і тепер Акилбай повернув розмову в несподіваний для всіх бік.

— Я теж думаю не про Кебека і Кенгірбая, мене цікавить інше,— заговорив він своїм різким, хриплуватим голосом, що нагадував голос його матері — Дільди.— От ви скажіть мені: чи може бути на світі вічна істина? Така, що залишалася би спільною для всіх народів, незмінною для всіх часів? Чи бувало так, щоб усі покоління однаково розуміли справедливість, жорстокість, підступність?

— Вірно, Акил-ага,— усміхнувся Какитай.— Немало мудреців так само ставлять запитання в своїх книгах. І хто знає, може, в часи Кенгірбая дехто вважав такий вирок не жорстоким злочином, а справедливим покаранням? Що ви думаєте про це? — І він глянув на Магаша.

Звичайно, розмовляючи про складні питання, що їх ставило перед ними життя, друзі приходили до спільного рішення. Але часто суперечки їхні не породжували ясної відповіді, а інколи приводили до висновків, що явно суперечили поглядові на життя, встановленому мусульманським вченням. І тоді друзі, неспроможні вибратися з нетрів, куди самі забрели, вимушені були звертатися по допомогу до Абая.

Слова Какитая примусили Магаша трохи задуматись. Якийсь час він мовчав, а потім глянув на нього і посміхнувся:

— Коли б мені довелося судити, як настоятелеві мечеті, то…— він розсміявся,— то я звинуватив би вас обох у блюзнірстві!

Какитай теж засміявся, видно нітрохи не злякавшись такого звинувачення.

— Ну що ж, хай так! Тільки не говори цього при Кокпаї і Шубарі! Вони завжди морщаться, коли ми насмілюємось у своїх суперечках відходити від східних книжок…

Але на Акилбая слово «блюзнірство» справило враження. На відміну від Магаша і Какитая, він, як і Шубар та Кокпай, міцно тримався мусульманських переконань. І Магаш, знаючи це, облишив суперечку.

І тепер, сидячи в Абая за кумисом, молодь нетерпляче чекала, коли розмова перейде на те важливе і значне, про що говорилося в юрті Магаша. Нарешті, скориставшись з нагоди, Магаш почав розповідати батькові про незакінчену суперечку. Абай слухав уважно, пильно дивлячись на нього. Але коли юнак замовк і Абай хотів уже було відповідати, біля юрти загавкали собаки, почувся тупіт коней і гучні голоси. Абай незадоволено глянув на двері.

Повстину підняли знадвору, і двері якийсь час тримали відчиненими, певно, очікуючи, поки якийсь поважний гість злізе з коня. Холодний вітер увірвався в юрту, вогонь шугнув, і їдкий дим кия сизим клубком пахнув на присутніх. Вони зажмурилися, закашлялись і, протираючи очі, які сльозилися, не дуже привітно повернулися до дверей, намагаючись розглядіти гостя, що так недоречно перебив цікаву розмову.

Старий, який зайшов у юрту, не вітаючись, обвів усіх примруженими очима. Поважно погладжуючи сиву широку бороду, він сам чекав привітань, що личили б його похилому вікові. Всі, крім Абая, підвелися і віддали йому салем, звільняючи дорогу до почесного місця. Абай холодно привітався і неприязно простежив поглядом, як сідав гість.

Це був Жуман, троюрідний дядько Абая. Незважаючи на його роки (Жуманові вже було майже сімдесят), Абай вважав його найнікчемнішим з усіх своїх родичів і цілком погоджувався з прізвиськом, під яким старий був відомий в племені Тобикти — Жуман-базікало. Жуман і сам знав, що Абай недолюблює його, але ні це, ні осіння негода не завадили йому прийти в гості: надто поважна була причина.

Ще вчора він довідався, що в аулі Абая зарізали лоша від кобили, яка цієї осені ходила яловою. Лоша такої кобили звичайно ссе матір і другий рік, і ніжне м’ясо його особливо ціниться. Жуман з самісінького ранку чекав, коли можна буде поїхати до Абая. Він наказав синові тримати коней осідланими і не спускати очей з юрти Абая, аж доки над нею не з’явиться дим, який означатиме, що м’ясо поклали в казан.

Гостинний аул Абая приваблював до себе багатьох людей, які і взимку, і влітку приїжджали без усяких запрошень під пристойним приводом послухати Абая. Вони прибували просто на обід і розкривали рот тільки для того, щоб запхнути туди шматки м’яса. Покінчивши з частуванням, вони мовчки роз’їжджалися по домівках, не цікавлячись тим, що скаже Абай, розмовляючи з молоддю, яка ходила до нього зовсім не заради кумису й обіду. Таких гостей Абай навіть не помічав, бажаючи тільки одного, щоб вони не заважали його розмовам з тими, хто був йому близький по духу.

Так і тепер: тільки-но Жуман і його син Мескара, кремезний, смаглявий парубійко, припали до кумису, він уже забув про них і звернувся до молоді, відповідаючи на слова Магаша. Він почав одразу з того, що завдавало клопоту Дарменові:

— Вчора ми вирішили: якщо слово бере поет, нехай воно висловлює всю правду життя. Що це означає? Пряму і ясну відповідь ви знайдете у російських письменників. Вони кажуть: поетичне слово не тільки розповідає про те, що відбувається в житті, але дає йому свою оцінку. Іншими словами: поет повинен виносити свій вирок… Якщо не помиляюсь, цю думку висловив Чернишевський… Це значить, що коли ви будете, наприклад, розповідати про такого правителя давніх часів, як Кенгірбай, то повторювати звичні для інших слова — «блаженної пам’яті», «святий предок» — буде безглуздям. Треба пильно придивитися до тих часів, зрозуміти, що ж справді сталося, і тоді сміливо виносити свій вирок…

І, ніби пояснюючи сказане, Абай заговорив про страту Єнлік і Кебека. Жорстокість Кенгірбая не можна виправдати тим, начебто народ був обурений зухвальством Кебека, що вкрав просватану наречену. Навпаки, люди співчували нещасним жертвам. Не можна виправдовувати Кенгірбая і тим, що він нібито не міг боротися проти племені Сибан, яке вимагало суворої кари. Це невірно: плем’я Тобикти і тоді було вже досить сильним. Правду про це треба шукати в самому народові, у старих людей. Ті знають, скільки худоби пригнали Кенгірбаєві з племен Сибан і Матай, щоб він виніс вирок, який відповідав би їхній жадобі помсти.

Юнаки і старші друзі Абая уважно слухали його. Жуман, досхочу напившись кумису, давно вже був захоплений іншим: з виразу обличчя Зліхи й Айгерім, що наглядали за казаном, він старався вгадати, чи скоро поспіє м’ясо. Абаєва розповідь про такі незрозумілі речі швидко втомила його. Невдоволено плямкаючи губами, Жуман дивувався, про що тільки не базікають люди. Часом він клював носом, поринаючи в дрімоту, і пропустив навіть те, що говорилося про Кенгірбая.

— Ви пробували вирішити, що ж таке істина,— долинули до нього слова Абая.— На це запитання коротко не відповіси…

Почувши це, Жуман знаком наказав синові подати подушку й уткнувся в комір чапана.

Абай почав з того ж, про що говорили юнаки під час ранкової суперечки.

— Ви праві, що це слово розуміють по-різному. Іслам, наприклад, говорить в імані — символ віри, якого напам’ять знає кожен мусульманин…— І Абай сказав по-арабському: «Вірую в єдиного бога, в його ангелів, у пророків його і священні книги його, у коран, виречений самим творцем…» А коли так, значить — у корані і полягає вся істина. Яка ж вона? Я не наводитиму багатьох інших думок, а передам вам лише слова одного мислителя, який вступає в суперечку з кораном…

Кокпай, глянувши на Абая трохи злякано, неспокійно кашлянув, ніби попереджаючи, що розмова заходить надто далеко. Інші відсунули чашки з кумисом і сіли ближче до Абая, слухаючи його з жадібною увагою.

— Мислитель цей каже: «Припустімо, ми віримо, що коран — це слова самого творця, записані останнім його пророком. У такому разі, все, сказане в корані, повинно бути правильнішим і глибшим, ніж те, що за багато віків висловлено людьми, хай навіть мудрецями. Отже, наука всіх наук, вища істина, вершина мислення, міститься саме в корані. Але чому ж виходить інакше? — запитує цей мислитель.— Чому ця книжка менш глибока, ніж книжки індійських мудреців або грецьких філософів? У людства є багато нерозв’язаних питань: в чому суть істини, хто створив світ, що таке всесвіт, що таке душа? Зрозуміло, на всі ці питання найясніше і найвірніше повинен був би відповісти коран. Але чому ж відповіді його неясні, заплутані і не такі переконливі, як відповіді, що їх дають на ці питання мислителі минулого і сучасності? Все, сказане в корані про будову всесвіту, про людське суспільство, про тіло, людини і про його сокровенну таємницю — душу, нічого не пояснює. Більше того, каже він, іноді доходить навіть до сміховинних висновків…»

Абай помовчав, обводячи поглядом слухачів. Єрбол і Акилбай сиділи нахмурившись, опустивши голови, а Кокпай навіть руку поклав на груди, немов каявся і повторював про себе: «Астапир, алла» («Господи, прости мій гріх»). Дармен, Магаш і Какитай, навпаки, посміхались і, не наважуючись висловити схвалення вголос, усім своїм виглядом показували, що Абаєві слова знайшли в них найжвавіший відгук.

— Мудрець цей зазначає, що казкам, які є в коралі, просто важко вірити,— говорив далі Абай,— що там з дитячою наївністю говориться про всіляке, чортовиння і про інше чаклунство, якому людина, що осягнула науки і має розум, повірити вже ніяк не може. Справді, згадайте вірш з корану «Алям тара кайфа…», «Гляньте, як господь покарав за гординю плем’я Філь». Тлумачі корану пояснюють, що з неба злетіла сила-силенна незвичайних птахів, які несли в дзьобах каміння, і кожна птиця скинула на голову кожної людини камінь господньої кари… Та хіба можна цьому повірити? Або візьміть коротку молитву з корану, яку п’ять разів на день повторює той же Кокпай під час намазу: «Куль агузі бі раббіль фалях», де просять господа, щоб він захистив від нечестивих підступів старої чаклунки, яка вміє насилати на людей всякі чари… На думку мислителя, коран, даючи таку молитву, нічим не відрізняється від шамана або знахаря, яких ми тепер вважаємо марновірними невігласами. Ось вам приклад того, як, бажаючи знайти в корані істину, ми знаходимо забобони і неуцтво! — закінчив Абай.

Кокпай і Акилбай, не в силі слухати далі, підвелися і мовчки пішли до виходу. Какитай, Дармен і Магаш провели їх гучним реготом.

— Вони рятують свою віру втечею! — жартома зауважив Магаш.

Какитай повернувся до Абая:

— Не дивно, що Кокпай втік! Ваш мудрець, Абай-ага, просто за глотку хапає! — Потім, переставши сміятися, він додав роздумливо: — Але якщо погодитися з ним, що ж лишається від нашої віри? Чим тоді жити?

Сміх юнаків розбудив Жумана. Він глянув на казан. Вогонь, певно, давно погас, а Абай усе говорив і говорив; зараз він відповідав Какитаю. Жуман з обуренням і презирством глянув на Абая, який зовсім забув про те, що вже час починати обідати.

Тривога, що прозвучала в запитанні Какитая, була зрозуміла Абаю, і він, лагідно дивлячись на юнака, сказав:

— У книгах інших мислителів ти натрапиш на гіршу правду. Але не одвертайся від неї, не тікай, як це зробив Кокпай… Зважуй, порівнюй, думай і, якщо буде потрібно, вибирай…

І Абай знову повернувся до того, що цікавило молодих акинів:

— У шуканнях відповіді, що ж таке істина, де має шукати її поет, ми побачили, як за різних часів, у різних суспільствах, по-різному розуміли істину. Але облишмо далеке минуле, поглянемо на те, що оточує нас тепер. Подумайте хоч би про те, що розповіли нам учора Магаш і Дармен…

Какитай, нестримний і запальний, вигукнув:

— Що можна побачити поряд з Азимбаєм, окрім лиходійства і насильства?

Абай глянув на юнака.

— Вдумайся: хіба всякі азимбаї і такежани своє насильство над слабим називають насильством? Хіба свої діла вони сприймають як розбій? Ні, вони розуміють це як своє право, як перевагу сильного роду Іргизбай над іншими. Вони кажуть: «Раз мій дід Оскембай владарював над людьми, раз мій батько Кунанбай встановлював свій закон для народу, то, якщо ми не підемо по їхніх стопах, значить, ми недостойні нащадки!» Нехай інші називають це хижацтвом, вовчим законом, насильством, їм однаково. Вони тримаються за це… Ну, а хіба переконаєте ви знедолені й пограбовані аули, що істина — в такому вовчому законі? У цих аулів справжня істина — прагнення захищатися, чинити опір. Хіба все це не джерело для думок поета? Пишіть про минуле, судіть його, співайте про сьогоднішнє, але все перевіряйте самим життям. Кожну істину перевіряйте думками, мріями, судом самого народу. От що я порадив би вам. Нещастя цих бідаків велить мені боротися за них, посилає мене до Такежана, вимагає, щоб усі мої думки, мої вірші і пісні служили народові. От що наказує мені життя!

Абай говорив тепер дедалі схвильованіше, підвищуючи голос і захоплюючись. Видно було, що він не раз про все це думав. Підсилюючи свої слова широкими рухами рук, він розповідав далі:

— А от звернімося до Росії. Як думає про неї казахський народ? І що бачать в Росії такі люди, як Уразбай, Жиренше або, скажімо, наш Такежан? Для Уразбая Росія — це тільки влада білого царя. Він і кориться їй, і боїться її, і догоджає їй. Для нього найважливіше — випросити для себе або для сина місце волосного управителя, щоб нажитися самому і притиснути своїх суперників. Для всіх, таких як він, поняття «Росія» тільки в цьому й полягає. Він і не друг Росії, і не ворог її. Він пов’язаний з нею тільки розрахунком, вигодою. Та він і не знає ні Росії, ні російського народу, він знав тільки чиновників та урядників. А що ж таке справді Росія для молодого покоління казахського народу?

Абай обвів поглядом присутніх:

— Росія — це насамперед країна з високим рівнем життя, незмірно вищим, ніж у нас, у нашому глухому степу. Росія — це мудрі книжки, написані справжніми мислителями; це безліч шкіл, бібліотек, лікарень; це багатолюдні міста, де життя йде зовсім інакше, ніж у нашій пустелі. Це — залізниця, що прийшла тепер у Сибір; це — пароплави, що курсують тепер по Іртишу; це й російські фабрики, заводи, майстерні. І ми, казахи, одержуємо від Росії частку того, що народжується в ній її високим рівнем життя: ми одержуємо й одяг, і взуття, й упряж, і сокири, і пилки. Це бачать усі. Але ми можемо одержати й те, що важливіше за це,— знання, освіту, вміння вести боротьбу проти насильників так, як веде її давно вже російський народ. Ось оце все і є для нас Росія! Кращі росіяни кличуть казахів до себе, кажуть: «Ідіть до нас, учіться в нас, будьте такими, як ми…» Ну, то як же ми повинні розповідати про Росію нашим землякам, якщо ми чесні сини нашого народу? Звісно, ми скажемо, що Росія — наш друг. Це буде істиною і нашою, і загальнонародною. Для народу ця думка буде правдою, найважливішою і найпотрібнішою. Але, звичайно, Уразбай або Такежан, вислухавши такі наші слова, зарепетують, що в них нема й крихітки істини.

Слухаючи Абая, Єрбол дивувався, які сміливі думки володіють нині його старим другом. Він щиро співчував тому, що казав Абай. Мимоволі пригадались йому слова Кокпая. «Надто вже наш Абай-ага захоплюється всім російським,— казав той, з докором похитуючи головою.— Невже тільки на них і дивитися?» Чого ж можна було сподіватися від Уразбая або Жиренше, якщо навіть Кокпай вороже сприймає слова Абая?

На цьому розмова закінчилася. Казан, який так довго випробовував терпіння Жумана, був нарешті знятий. Кокпай і Акилбай повернулися до юрти. Всі почали мити руки й сідати. Жуман витяг з піхов великого ножа з жовтим роговим держаком, готуючись кромсати жадане м’ясо, і нарешті встряв у розмову. Обурення все ще кипіло в ньому, і, користуючись правами старшого віком, він голосно заговорив, не слухаючи нікого:

— Ну й нікчемні люди оці тобиктинці! Про що вони думають, на кого вони дивляться? Не розумію, чим я досадив їм, що вони весь час невідступно переслідують мене, дошкуляють тим, що я багато говорю, обзивають мене — Жуман-базікало, Жуман-пустомеля. А чому саме мене? Вже коли базікалом називати того, хто багато говорить, то й без мене знайдуться базікали! Ось хоч би оцей Абай. Говорить сам невгаваючи. Повнісінький казан м’яса встиг зваритися, доки він тут базікав. От кого вже треба прозвати пустомелею!

Молодь знову засміялась. Айгерім, що зливала на руки Абаю, теж зайшлась своїм тихим, сріблястим сміхом. Сам Абай, трясучись і розхлюпуючи воду, реготав до сліз і нарешті, махнувши мокрою рукою на Жумана, насилу вимовив:

— Ех, аксакал… Щоб набути славу базікала, зовсім не треба багато говорити… Досить сказати: «Жінко, як добре, що я вранці…»

Новий вибух загального реготу не дав йому докінчити: кожен добре розумів, на що натякає Абай. Якось взимку Жуман, прокинувшись, вийшов до вітру. Вдень знявся сильний вітер, почався буран, усе затягло сніговою курявою. Жуман довго стояв біля вікна, поглядаючи на буран, потім покликав дружину і сказав їй важно і значуще: «Жінко, глянь, що діється! Як розумно було, що я вранці встиг сходити надвір». Слова ці облетіли всі Тобикти.

Жуман, не звертаючи уваги на сміх, діловито накришив м’яса і став пожирати його. Акилбай, який сидів поряд з Айгерім, нахилився до неї і зашепотів, розпливаючись в усмішці:

— Женеше…^[4] — Він звав її женеше, а батька — Абай-ага, бо, виховуючись змалку у свого діда Кунанбая і його дружини Нурганим, він звик ставитися до батька, як до старшого брата, і до його дружини, як до невістки.— Женеше, з ким він надумав змагатися в насмішці? Сам шукає, де б вірніше зламати собі шию!

Айгерім, вважаючи за непристойне сміятися з старшого родича, звернулась до Зліхи нібито по господарству, намагаючись подолати сміх, що її душив. Тим часом Жуман встиг уже впоратися з величенькою горою м’яса і потягся за сурпою-бульйоном. Сьорбаючи з великої дерев’яної чашки, розмальованої узорами і квітами, він знову заговорив:

— Ну, посміялися з мене — досить. А тепер я скажу вам дещо таке, що змусить вас припинити сміх. От я все думав, міркував, ніяк не міг зрозуміти: чого це раптом жигитеки так знахабніли? Адже я розповідав тобі, Абай: нещодавно один із їхніх аулів, кочуючи коло Кольгайнара на осіннє пасовище, Прогнав коней через мою сіножать. Пам’ятаєш, я говорив тобі: «Як сміють жигитеки йти нашими землями? В чому вони силу відчули?» Казав я це? І вчора ще я дивувався, як це голодранці наважились тягатися з Азимбаєм через спірну сіножать. Хто з ким здумав сперечатися? Найдохліші з жигитеків з найсильнішим із іргизбаїв! Кричать, мукають, як корови, побачивши вовка! Неспроста, думаю, знову жигитеків якесь шаленство охопило, кажу…

Абай, явно виявляючи своє небажання слухати повсякчасні кляузи, одвернувся від Жумана, нахмурившись. Але той підвищив свій скрипучий голос і поважно вів далі:

— Та ось слухай тепер. Послухайте й ви, яку новину привезли з міста. Сьогодні вранці через наш аул проскакав верхівець і так кричав: «Суюнчі! Суюнчі!» —що ми його спинили: звідки скаче, куди, що за радість? Виявляється, скаче з міста до жигитеків. І знаєте, хто це був? Носатий син Тусіпа, той, якого звуть Мадіяр, ось хто! І що, думаєте ви, він казав? Він казав: «Суюнчі, суюнчі! У білого верблюда живіт розпоровся!^[5] Сам аллах зглянувся на жигитеків! Повернувся,— каже,— заступник, який висушить мої сльози!» А знаєте, про кого він це кричав, хвилюючи й тривожачи народ, скачучи чимдуж через аул? Про Базарали — ось про кого! «Втік,— каже,— з заслання, повернувся!»

Новина вразила всіх присутніх в юрті Абая.

Базарали, бідняк з роду Жигитек, був відважним борцем проти насильств і звірств Кунанбая, синів його, Такежана та Ісхака, і онука Шубара, що стали волосними управителями. В свій час очолив бідноту роду Жигитек і інший пригноблений люд Чингіської волості і не раз чинив серйозний опір цим правителям. Сильні вороги його підкупили повітового начальника Казанцева, звели наклеп на Базарали, і того заслали в глиб Сибіру. Кілька років він перебував далеко від батьківщини, і про нього не було ніяких вістей.

Абай повернувся до старого:

— Що ви кажете? Дай боже, щоб ваша звістка була вірною!

Молодь пожвавилася й радісно загомоніла!

— Виходить, Базеке живий!

— Вибрався з могили.

— От і примчав на крилах!

— Живий і здоровий повернувся. От щастя!

Жуман зовсім не сподівався, що його слова так зустрінуть. На обличчі його з’явилася досада.

— Був би зараз волосним Такежан або Шубар, цей розбишака не тільки не з’явився б, але й уві сні не побачив би степу,— пробурчав він.— Мабуть, довідався, що волосним тепер Кунту, почув, що влада тепер уже не в руках синів хаджі Кунанбая? А чого ви радієте? Думаєте, веселість повернулась? Ні, лихо з кривавими очима повернулося, от побачите!..

— Годі, облиште, аксакал! — перебив його Абай, стримуючи обурення.— Що зробив вам Базарали? За яку кривду ви не помстилися йому? Повернувся — й слава богу, хай йому щастить! — І, звертаючись до своїх молодих друзів, Абай закінчив: — Помсту і злобу я віддав іншим. А ми цю звістку зустрічаємо радістю. Базарали — честь мого народу. Хто думає, як я, хай завтра ж їде до Семипалатинська і передасть йому мою братерську радість!

3

Догадка Жумана була вірною: Базарали втік із заслання саме через те, що волосним управителем Чингіської волості став Кунту. Якби управителем був Такежан або Шубар, він не наважився б повернутися на батьківщину, де правителі ті самі люди, які домоглися його заслання. Але влітку минулого року владу було вирвано з рук синів Кунанбая, і перейшла вона до роду Бокенші, а отже і до жигитеків. Подія ця була цілком несподіваною і здивувала все плем’я Тобикти.

Вибори провадив сам Казанцев — семипалатинський повітовий начальник, що протягом багатьох років виявляв прихильність до синів Кунанбая. Але навіть і він до останньої хвилини не підозрівав, що управителем буде не один з них, а хтось інший. Обрання Кунту було для нього такою самою незрозумілою і неприємною несподіванкою, як і для них самих.

Почалося це все із з’їзду аткамінерів^[6] що відбувся навесні минулого, 1888 року, на зимовищі Оспана, молодшого сина Кунанбая, в Жидебаї.

Шубар, який займав тоді посаду волосного, влаштував у домі Оспана з’їзд аткамінерів усієї Чингіської волості. Потаємною метою цього зібрання, відомою тільки Шубарові, Такежанові та його дядькові Майбасару, було з’ясувати настрій родових верховодів перед виборами: чи не таїть хто в собі ворожнечі проти кунанбаївців, чи нема таких, хто виступатиме проти кандидата, ними наміченого? Байдужих, таких, що вагаються або сумніваються, слід було привернути на свій бік, а проти тих, хто може нашкодити, заздалегідь вжити заходів. Саме для цього Шубар і скликав у Жидебаї близько сотні аткамінерів — родових старійшин, біїв, аульних старшин, єлюбаси^[7] — і, підкреслюючи значущість зустрічі, заколов для них кок-каска — сіру лошицю з плямою на лобі. В давнину таку кобилу кололи перед початком якоїсь важливої справи і урочисто присягалися у вірності один одному, вмочаючи пальці в її кров. Потім пригощення м’ясом кок-каска стало символом однодумства і вірності спільній справі.

Зовнішнім приводом для цього з’їзду була потреба розподілити між аулами Тобикти податок на покриття витрат волосного, пов’язаних з його посадою. Під приводом витрат на поїздки до міста, на прийом і частування начальства в аулі, на подарунки і підношення потрібним людям волосний, крім звичайних податків у доход казни, встановлював свій власний. По суті, це був просто хабар, що його управитель вимагав від населення на додаток до казенної плати. Ці побори не мали ні встановлених розмірів, ні певних строків. Народ назвав їх «чорними зборами».

Цією прибутковою статтею волосний не міг користуватися сам: хоч-не-хоч, доводилося ділитися з тими, хто допомагав йому стягати «чорні збори». Відібравши у народу силу-силенну всякого добра — овець, коней, грошей,— аульні старшини, єлюбаси, бії і родові старійшини полюбовно ділили з волосним здобич, дістаючи кожен свою частку. І через те, коли Шубар, посилаючись на майбутні витрати по виборах, набагато збільшив того року розмір «чорного збору», аткамінери погодилися з ним без довгих суперечок.

Чингіська волость складалася з дванадцяти адміністративних аулів^[8]. Представники їх, розмістившись групами в простих кімнатах нового будинку Оспана, збудованого після смерті Кунанбая, заходились розподіляти податок по юртах своїх аулів — на кожен «дим». У цій справі всі керувалися одним правилом: не кривдити своїх родичів та друзів і весь тягар податку покласти на інших. Оскільки ж родичами і друзями аульних верховодів могли бути тільки багаті й заможні люди, то само собою виходило, що податок розкладався на юрти худорідних бідняків.

На виправдання цього було винайдено пояснення: коли в аулі відбувається з’їзд або коли туди приїжджає начальство, то левову частку витрат несуть саме заможні господарі; їм доводиться і давати підводи, і ставити гостьові юрти, і витрачатися на частування. «Адже ж ніхто не зупиняється в бідняків,— міркували аткамінери,— ніхто не чекає від них ні кумису, ні м’яса. Все лягає на нас. То нехай вони візьмуть на себе частину видатків, інакше, як же вони можуть жити в нашому аулі і вважатися нашими земляками? Повинні ж. вони допомогти старшим, якщо бога не забули!»

Коли щось стосувалося простого люду, аткамінери, що звичайно гризлися між собою, як аульні собаки, і тут поводили себе, як собаки, коли ті забачать вовка: вони пліч-о-пліч кидались на спільного ворога. Народ добре бачив їхні брудні справи, але кому він міг поскаржитися на «чорні збори», що безперервно лягали на нього важким тягарем! Тим самим біям, старшинам, волосному? «Яка з того користь? — говорили по аулах прості люди.— Звернешься із скаргою до одного — він пошле тебе до іншого.

Верховоди завжди сухими з води вийдуть. Міцна у них кругова порука, недарма кажуть: «У своєму аулі хвіст у собаки закарлюкою». Підтримують, захищають один одного, а твої слова йдуть на вітер. Що залишається? Махнути рукою і покірливо віддати своє добро».

Проте розподіляти «чорні збори» на багато юрт було не так уже легко. Прибулі на з’їзд уже й поснідали, і пригостилися м’ясом кок-каска, а розверстка все ще не закінчилася.

Господар дому, віддавши великі кімнати аткамінерам, сидів із своїми друзями у маленькій наріжній. Тут зібралися такі, як і він, охочі до веселої розмови за кумисом і бесбармаком, не зайняті нічим, окрім марних переїздів із аулу в аул.

По обіді приїхав Дармен. Оспан зрадів йому, посадив поряд себе, почастував густим зимовим кумисом, а потім подав домбру.

— От добре, що ти приїхав! Мене тут зовсім замучили. Твердять: «Витрати, збір!» А самі дбають тільки про свої ненажерливі пельки. Геть-чисто мій аул об’їли! Благаю, пригадай, чи нема в Абая або в тебе таких пісень, які б з них живцем здерли шкуру? Заспівай хоч однієї, помстись цим шакалам за мої обіди і чай! — сказав він, розсмішивши таким проханням своїх гостей.

Дармен одразу почав довгу пісню, не знайому слухачам. Це була нова пісня Абая. Сповнена гніву і ущипливої насмішки, вона таврувала степових верховодів, хитромудрих управителів, хабарників-біїв, невгамовних сутяг.

Дармен співав дедалі голосніше і сміливіше, дедалі більш визивно. Шумні веселощі привернули увагу степових аткамінерів, які сиділи в суміжній кімнаті. Двоє з них підійшли до дверей і, прислухавшись до слів пісні, покликали інших. Дармен далеко не дійшов ще до кінця, коли з’явилися Уразбай, Жиренше, Бейсембі й Абрали — старійшини родів, відомі на всю волость сутяги й хижаки.

Нещадні вірші Абая вразили їх. Пісня, висміюючи здирщиків, хитрунів, клятвопорушників, викриваючи їх потаємні змови і темні справи, наче називала поіменно і їх самих, і тих, хто був з ними. Вони слухали Дармена похмуро, ні разу не посміхнувшись.

Дармен закінчив пісню, сповнену гніву і гіркоти. Купка аткамінерів сиділа нерухомо, в холодній мовчанці. Оспан, посміхаючись, повернувся до Уразбая:

— Ну, бай, що ти морщишся? Не подобається, що Абай нападає на тебе? А й справді — просто по тім’ю б’є!

Уразбай заговорив, стримуючи лють, що кипіла в ньому.

— Видно, нічого доброго вже не чекати нам від нашого часу. Скоро зовсім загниє. А зіпсуєте його ви, сини хаджі,— сказав він суворо, дивлячись не на Оспана, а поверх його голови, неначе бачачи за ним ще когось.

Аткамінери, що звикли добре розуміти всякий натяк, схвально кивнули. Уразбай продовжував з наростаючою злобою:

— Чого вчать? Збери до свого аулу людей, шанований народом, і лупцюй їх отак по тім’ю! Сором, плямуй усіх, зривай одяг! Подавай приклад молоді і всякому злидарському наброду! — Він роздратовано махнув рукою.

— Е, Уразбай, а чого тобі ображатися? — відповів Ос-пан, хитро поглядаючи на нього.— Якщо ти й справді поважна й хороша людина, пісня ця не про тебе! А якщо ти пізнав у ній самого себе, то злися не на пісню, а на бога, що він тебе таким зробив…

Дармен посміхнувся, оцінивши хльостку відповідь. Аткамінери, не удостоївши Оспана жодним словом, тільки зневажливо глянули на нього, як на юродивого, і повернулися до своєї кімнати.

Вже вечоріло. Вийшовши з дому подихати свіжим повітрям, Оспан раптом помітив, що біля зимовища, на тому пасовиську, яке він беріг для худоби, що годувалася ще торішнім сіном, пасеться близько сопші осідланих коней. Цього Оспан не стерпів.

Він гнівно обернувся і, побачивши одного з своїх жигітів, високого на ріст Сейткана, наказав:

— Бери курук і мерщій до тих коней! Жени всіх у загони! Мало ненажерам того, що на скатерках, ще й коням їхнім, віддати луку на спаш? Заганяй мерщій, бий куруком, який заноровиться.

Сейткан схопив курук — довгу березову палицю з зашморгом на кінці, щоб ловити коней,— скочив на коня, що стояв біля дому, і помчав щодуху. Забіяка від природи, Сейткан до того ж відзначався сміливістю і зухвальством слуги сильного, знатного господаря.

З гиканням підскочивши до коней, що паслися на луці, він почав їх бити куруком, викрикуючи на всю горлянку імена тих родів, чиє тавро було випалено на крупах:

— Сактогалак! Жигитек! Котибак! Тоцай! Карабатир! Торгай!..

Злякані вигуками і ударами, коні шарахалися то в один, то в другий бік, стукаючись сідлами, наскакуючи один на одного, і нарешті кинулись до зимовища, ніби їх гнала степова пожежа, незграбно підскакуючи на спутаних передніх ногах. Біля воріт загону вони збиралися в купу, тиснучись, ставали дибки і опускали копита на спини передніх. І тут сталося те, чого ні Оспан, ні Сейткан не передбачили: бантина воріт була дуже низька і спутані коні, проскакуючи в загін вистрибом, з силою бились об неї сідлами, з тріском розколюючи і навіть розбиваючи на дрізки передні луки…

Тим часом розподіл «чорного збору» нарешті завершився. Спільна згода, з якою аткамінери обговорювали, скільки тепер можна взяти у народу, одразу ж зникла, коли зайшла мова про частку кожного з них у майбутній здобичі. Шубар, як волосний, і підтримувані ним інші кунанбаївці виявили таку зажерливість, що решта виходили ображеними, затаївши злобу. Більше за всіх образились Уразбай, Жиренше і Бейсембі.

Коли, завершивши справи, аткамінери юрмою посунули з дому Оспана, щоб сідати на коней, вони побачили наслідки бешкетництва Сейткана. Майже всі сідла були поламані, неначе хтось навмисне розбивав їх, вирішивши познущатися з гостей. Були понівечені сідла й тих, хто вважав себе цвітом племені Тобикти: Жиренше, Уразбая, Кунту, Бейсембі, Абрали, Байгулака, Байдільди. Гонористі, самолюбиві, зарозумілі, вони були вкрай ображені тим, що на очах в аткамінерів всієї волостіопинилися в такому кумедному й ганебному стані. Не вимагаючи пояснень у господаря аулу, Оспана, не вшанувавши поглядом навіть Шубара, який проводив гостей, вони мовчки виїхали, не попрощавшись.

І тільки коли зиковище Осіїана сховалося з очей, Жиренше, Кунту, Уразбай і Бейсембі, які їхали поряд, заговорили про це.

— Що ми їм зробили, крім добра? — похмуро почав Жиренше.— На перший поклик Шубара примчали, щоб допомогти йому добитись нечуваного «чорного збору»… Озолотили і його самого, і всю його рідню, і того ж Оспана. А чим вони нам віддячили? Оцим, чи що? — І він ударив держаком канчука по розбитому сідлу Кунту.

— Ми самі розпустили кунанбаївських щенят! — злобно відповів Уразбай.— Зовсім знахабніли, бога забули… Навіть сам Кунанбай так не знущався з нас! Та нехай покарають нас предки, якщо ми стерпимо й на цей раз! Собаками ми будемо, якщо й тепер проковтнемо їхнє бешкетництво. Треба діяти!

Бейсембі, обачний, спокійний і владний глава роду Жигитек, завжди говорив повільно, зважуючи кожне слово. Добре зрозумівши настрій обох і прочитавши на похмурому обличчі Кунту цілковите співчуття їм, він сказав, дивлячись у вічі то Жиренше, то Уразбаю:

— Не галасуй так. Навіщо це слухати іншим? І зайвого не балакай. Якщо ти справді обурений, кажи про діло. І кажи відверто, голубе мій…

В його зовнішньому спокої обидва старійшини відчули лють, що от-от мала прорватися.

— Клянусь всевишнім, буду мститися! — відповів Уразбай.

— Клянусь кораном і духами предків, помру, але буду з тобою, скажи тільки, що робити! — поклявся і Жиренше.

Бейсембі, неначе переконавшись в їх рішучості, заговорив швидше, ніж звичайно, навіть схвильовано:

— Якщо ви обидва кажете, що думаєте, нехай гнів ваш не тоне в словах. Говорити багато нічого, це й так ясно. Нема у нас більших ворогів, ніж ті, хто сьогодні кричить голосніше за всіх, проклинаючи синків хаджі, а завтра сам біжить до них розповідати, хто що говорив. Не час правити теревені. Ось нас четверо. Візьмемо ще трьох — більше нам і не потрібно. Поїдемо до могили Кенгірбая, дамо урочисту клятву і візьмемось за діло.

— Нехай буде так. Їдьмо! — відгукнулись Кунту й Уразбай.

Жиренше додав:

— О боже, пошли нам успіх! Я першим поклянусь у помсті, піднявши над головою камінь з могили Кенгірбая… Називайте імена!

Вони притримали коней, щоб домовитися, кого ще взяти з собою. Жиренше покликав Байгулака, Абрали, Байдільду, і всі семеро непомітно відділилися від юрми і повернули до могили Кенгірбая, що була на відстані бігу стригунця.

Зимовий присмерк повільно лягав на степ. Вкритий снігом, він не темнішав, а поступово синів, дедалі густіше й густіше. Моторошним холодом віяло від нього. В каламутно-блакитному просторі незабаром стало видно висо-кий похмурий мазар^[9]. Сто років уже височить над усією округою його могутній загострений конус, нема в ньому тріщин, жоден камінь не випав. І так само, як владарює над темними нащадками Кенгірбая його похмурий дух, так і могила його панує над степом, застигши у віковій непорушності, глуха до всього світу. У вузьких дверях стоїть густий могильний морок, сповнюючи мазар. Там німа тиша вічної ночі, стійка темрява, відгороджена товстими стінами від сонячного світла, від живих голосів життя. Здається, й сам час застиг, і закони степу — суворі, косні, жорстокі,— так само вічні й незмінні, як непорушний морок могили.

Степом з тонким висвистом промчав порив холодного вечірнього вітру. Засніжені стебла високого чию покірливо і приречено пригнулися до землі, низький чагарник затремтів усіма гілочками. Похмурий мазар в жорстокому і байдужому спокої, як і раніше, непохитно здіймав свої міцні темні стіни над степом, де сильний завжди гнув слабого.

Вершники спинились перед мазаром і зійшли з коней. Першим заговорив Уразбай.

— Хто їх веде? Абай. У них один абиз^[10] — Абай. А мій абиз не Абай! Святий предку, ти мій наставник! Покарай відступників, баламутів світу, Кенгірбай, родоначальнику наш!

Ці слова, породжені зовсім не благоговінням перед предком, а тверезим розрахунком майбутніх вигод, звучали і як клятва, і як заклик до змови. Жиренше зрозумів це раніш за інших.

— Не стане абизом Абай. Не будуть угодні богові богохульники нового племені. Відрубаємо негідного язика, перетнемо шлях баламутам,— сказав він і підійшов до мазара.

Бейсембі пробурмотів молитву з корану. Всі провели долонями по обличчю і, зійшовшись у тісне коло, поклялися мститись і берегти в найсуворішій таємниці все, що вирішать цієї ночі.

Ці сім чоловік були старійшинами, біями, правителями семи великих родів Тобикти: Бейсембі був главою жигитеків, Кунту — бокенші, Жиренше — котибаків, Уразбай був представником роду Есполат, Абрали — Сактогалак, Байдільда — Топай, Байгулак — роду Жуантаяк. Вони могли легко підбурити проти кунанбаївців, проти роду Іргизбай майже всю Чингіську волость. Але вони вирішили діяти інакше, приховано й обережно.

Щоб нічим не викликати підозріння, умовилися ставитись до Шубара, Такежана, Майбасара та інших іргизбаївських верховодів, як і раніше, шанобливо, запевняти їх з улесливістю, що ті можуть на них розраховувати і одержати все, чого забажають. Грім мав ударити тільки в самий день виборів, коли почнуть лічити кулі, опущені виборцями — єлюбасами. Саме цих людей, і тільки цих людей, які буквально тримають у своїх руках долю майбутнього обранця, слід було привернути на свій бік. На них треба було впливати умовленням, хабарами й подарунками, обіцяти вигідні посади після перемоги на виборах і добитись від них клятви, що вони опустять кулі за того, кого їм назвуть.

Вирішивши, як і хто діятиме, змовники рушили ночувати на зимовище Жиренше. Там вони ще раз потвердили свою клятву, зарізавши жертвеного білого барана — аксарбаса, щоб очиститись від гріха порушення першої клятви, даної над кок-каска в домі Оспана.

Всі три місяці до волосного з’їзду пройшли в цілковитому спокої й тиші. Нарешті настав день виборів. Їх провадили у Великому аулі Кунанбая на жайляу Пушантай, куди відкочував на літо Оспан^[11].

З Семипалатинська, дивуючи всіх своєю пишнотою, брязкотом бубонців і дзвоників, великим почтом з урядників, стражників, посильних, прибув на жайляу сам повітовий начальник Казанцев, спритний і заповзятливий приятель Шубара і Такежана, якого вони задарювали протягом багатьох років. Цього разу він приїхав із своєю дружиною Ганною Митрофанівною, повненькою, блакитноокою показною дамою. Вони спинилися в багато прибраній юрті, поставленій Оспаном біля своєї. Того ж дня Ганні Митрофанівні було піднесено соболеву шубу, криту чорним шовком, а в залізну шкатулку Казанцева лягли пачки дбайливо перев’язаних кредиток.

Посаду волосного кунанбаївці тепер вирішили передати Оспану, який вперше виявив бажання її посісти. Йому було вже під сорок, і серед багатодітних нащадків Кунан-бая тільки він залишався без дітей і надто тяжко це переживав. Крім Єркежан і Зейнеп, він узяв собі третю дружину — Торимбалу, але спадкоємця так і не було. Високий на зріст, кремезний, могутній — цей велетень, розповідаючи про свій смуток близьким родичам, часом схлипував, називаючи себе то однорогим оленем, то соколом з перебитим крилом. І якось на одному з недавніх зборищ рідні він сказав Такежанові:

— Може, справи розважать мене трохи… Я просив би вас поступитися на цей раз мені посадою волосного.

Верховоди роду Іргизбай тут-таки одностайно вирішили: нехай Оспан буде черговим волосним управителем, а як поставиться до цього народ, чи хоче він цього — це їх зовсім не обходило. Вони розглядали цю посаду як якусь власність прямих нащадків Кунанбая, право на яку їм дано з неба, самим богом.

І, влаштовуючи Казанцева у Оспана, кунанбаївці дали начальникові зрозуміти, кого вони ладять тепер на волосного управителя. Казанцев, у свою чергу, оцінивши велику гостинність, з якою приймав його Оспан, та багаті дарунки, піднесені ним, запевнив своїх друзів, що вони цілком можуть розраховувати на підтримку начальства.

Як завжди, на жайляу були поставлені гостьові юрти, щоб розмістити прибулих, і велика Виборна юрта, складена з трьох, з’єднаних між собою. Вони утворювали начебто три сполучені круглі зали. В цій юрті, яка стояла поблизу юрт Оспана і Казанцева, відбувалися ділові збори єлюбаси. За усталеним звичаєм до початку виборів розподіляли казенні податки та збори, що їх збирали з населення. Податки ці визначаються в міських канцеляріях для всіх адміністративних аулів в однаковому розмірі, але один аул має більше юрт, другий менше, кількість худоби в них так само не однакова. Через те суми податків на кожен аул остаточно уточнюються на таких зборах виборцями-єлюбаси і селянським начальником. Над цим і працювали два дні підряд усі тридцять виборців з дванадцяти адміністративних аулів Чингіської волості під керівництвом селянського начальника Семипалатинського повіту Никифорова, який прибув з Казанцевим.

Сам повітовий начальник навіть і не заглядав до Виборної юрти. Гладкий, сивоусий, мовчазний, він тримався поважно й похмуро. Багаторічний правитель цієї великої частини степу, Казанцев не забував свого високого становища — представника царської влади — і всім своїм суворим виглядом, холодним поглядом, кам’яним обличчям, що рідко всміхалося, вселяв казахам уявлення про грізну владу. Розмовляв він з небагатьма — з своїм товмачем, міським казахом, та з писарем волосного управління Захаром Івановичем, низеньким вертким чоловічком. З аульних казахів начальник удостоював увагою тільки Такежана, Шубара й Ісхака, але, ставши гостем Оспана, він тепер інколи розмовляв ще й з ним — через перекладача, бо Оспан зовсім не говорив російською мовою.

Проте Оспан привернув його до себе не тільки гостинністю господаря. Вся його зовнішність мимоволі приваблювала до нього людей. Широка усмішка показувала ряд міцних, рівних зубів, що вражали своєю незвичайною білістю, яскраво-червоні губи під чорними вусами були якось по-дитячому свіжі й соковиті. Великі, трошки витрішкуваті очі широко розкривались при хвилюванні, виявляючи справжню гарячність. Він не таїв ні радості, ні гніву, ні дружньої прихильності, ні невдоволення. Гладкий, важкий, великий, він, догоджаючи гостям, що припали йому до серця, ставав проворним і легким, рухаючись по-юнацькому швидко, вражаючи моторністю і невтомністю.

Всі ці якості привернули до нього Казанцева і особливо Ганну Митрофанівну, а також і Никифорова, і перекладача, і навіть урядників та стражників. Щоправда, цьому сприяла ще одна обставина: Оспан щедрою рукою осипав подарунками весь почет Казанцева, починаючи з селянського начальника Никифорова і аж до останнього стражника, не забуваючи й посильного повітової канцелярії — рябого Акимбета.

Нарешті наприкінці другого дня з’їзду Никифоров і єлюбаси закінчили розподіляти податки, і аули облетіла вістка: «Завтра вибори волосного! Вибори біїв!» Сила-силенна людей, кінних і піших, рушила з усіх кінців до юрт, поставлених для начальства. Урядники, стражники, посильні широким півколом оточили Виборну юрту, не допускаючи до неї напираючого натовпу. Статечно помахуючи вдвоє зігнутими гарними канчуками, держаки яких були оповиті мідним дротом, вони розсаджували людей на достатній відстані від двох столів, поставлених перед Виборною юртою і накритих строкатим оксамитом. Раз у раз чулись їх короткі, значущі окрики:

— Не лізь наперед!.. Не галасуй!.. Сідай в ряд, у коло!..

З усього великого натовпу найближче до юрти були допущені тільки тридцять єлюбаси. Вони сіли поблизу столів: одні — підібравши ноги під себе, інші — навпочіпки, деякі — боком, спираючись на лікоть. Урядники поставили на стіл невеличкий ящик, вкритий оксамитом. Нарешті з юрти вийшло начальство — Казанцев, Никифоров, два міських перекладачі і кілька чиновників — усі в білосніжних кітелях — і розмістилися за столом. Трохи віддалік сіла й Ганна Митрофанівна. Урядники й стражники стали в ряд за начальством. Білі кітелі й сорочки, золоті й срібні погони, виблискуючі гудзики й кокарди, блискучі ефеси шабель надавали всій цій групі, що була виставлена біля юрти наче напоказ, незвичайної пишноти й урочистості.

Коли натовп стих, Казанцев глухо пробасив у свої сиві вуса кілька слів. Никифоров підвівся, відразу ж піднявся з місця і його товмач, товстомордий хлопець з шорсткими чорними вусами, що стирчали, наче свиняча щетина.

Тим часом Такежан, Шубар, Ісхак, Оспан, а з ними ще троє-четверо іргизбаївських верховодів вийшли з переднього ряду кола і спокійно, з повним усвідомленням своєї гідності, сіли біля групи єлюбаси з правого краю. Жиренше і Уразбай, які стежили за ними з тією увагою, з якою борці під час боротьби ловлять кожен рух противника, теж підвелися з своїх місць, підштовхнувши сусідів. Пошепки підбадьорюючи їх: «Іди, іди, не бійся»,— вони сміливо пішли до виборців з іншого боку і теж сіли біля них. Це були ті самі сім чоловік, яких зв’язувала спільна клятва, дана на могилі Кенгірбая.

Звичайно під час виборів урядники не дозволяли нікому переходити з місця на місце, а тим паче підсідати до виборців. Але Шубар був ще волосним і тому міг дозволити собі таку вільність. Що ж до сімох інших, то така поблажливість варти була викликана іншою причиною.

Тільки-но став відомий час виборів, Жиренше запросив до себе чорновусого товмача, що був на службі у Никифорова, і передав йому чималу пачку крупних кредиток.

— Сподіваюсь, дорогий, у тебе легка рука,— прошепотів він йому в самісіньке вухо.— Ось тобі невеликий подаруночок на щастя. А коли ти оповістиш приємну для нас вість, ми в боргу не залишимось. А це,— вів далі Жиренше, даючи другу пачку дрібніших кредиток,— для тих голошабельників, які вас оточують. Попроси їх, дорогий, не звертати уваги, якщо я випадково скажу зайве слово, або, скажімо, підведусь від хвилювання і почну прогулюватись… Передай їм цей подаруночок і поясни, що, навіть коли вони пальцем накивають, це буде образливо для моєї гідності…

Подарунки, певно, дійшли за призначенням. У всякому разі, Жиренше і його друзі без перешкод перейшли до групи Єлюбасй, а чорновусий товмач навіть зачекав, поки вони посідають, і тільки після цього подав Никифорову список виборців. Той почав читати по черзі їх імена і прізвища, які товмач голосно повторював, звертаючись до натовпу.

— Я!.. Тут!.. Є!..— відгукувались єлюбасй.

Закінчивши перекличку, Никифоров зняв оксамит, яким був накритий ящик, пофарбований у два кольори — одна половина його була біла, друга — чорна. Поклавши на нього руку, Никифоров звернувся до єлюбаси:

— Ну, виборці Чингіської волості! Кого ви виставите кандидатом на волосного управителя? Називайте ім’я!

Єсиргеп, єлюбасй першого адміністративного аулу, обернувшись, запитливо глянув на Шубара. Звичний, як і всі кунанбаївці, задавати тон на виборах, той тримався дуже самовпевнено. Поблажливо кивнувши головою, Шубар буркнув:

— Ну що ж, називай першим! Кажи!

Єсиргеп, підвівшись, вигукнув:

— Ваше благородіє! Називаю кандидатом у волосні Оспана! Оспана, Кунанбаєвого сина!

Никифоров схилився над столом, записуючи ім’я. Всі були певні, що другого кандидата названо не буде. Волосний писар Захар уже посунув до товмача шкатулку, де лежали кулі. І раптом з другого краю групи виборців почувся гучний голос жигитеківського єлюбаси, смаглявого безбородого Омарбека:

— Ваше благородіє! Припишіть ще одного!

Казанцев і Никифоров ззирнулись. І в натовпі, і в гурті Такежана почулись здивовані й стривожені голоси:

— Кого там ще? Що це означає? Хто сказав?

Але Омарбек був не самотній. Кілька виборців з Жигитека і Бокенші підтримали його. Дружним хором вони повторили одне й те ж ім’я:

— Кунту! Кунту, син Шонка! Кунту!

Никифоров знову схилився над паперами, записуючи.

Ім’я другого кандидата викликало серед іргизбаїв веселе пожвавлення. Вони були так упевнені в своєму успіхові, що несподівана поява суперника нітрохи не збентежила їх. Насмішки, злі жарти, зневажливий сміх вибухали то тут, то там. Хтось із дотепників крикнув:

— Видно, цей Шонка хоче стати онка!^[12]

І вся група Такежана і Шубара зареготала.

Тим часом Никифоров через товмача викликав виборців по черзі до столу. Тут кожен єлюбаси розписувався або, якщо не знав грамоти, робив відбиток пальцем, одержував з шкатулки красиву гладеньку кульку й повертався на місце. Нарешті кульки були роздані, шум натовпу стих, усі завмерли, вичікуючи. Найбільш нетерплячі виявляли свої почуття тим, що крутилися на місці і щохвилини спльовували.

Никифоров пояснив, що за порядком запису кандидатів спочатку опускатимуть кулі за Оспана, сина Кунанбая, і нагадав давно відоме всім правило: той, хто хоче обрати Оспана, повинен покласти свою кулю в правий бік ящика — пофарбований у білий колір. На кришку ящика знову накинули жовтий оксамит, що ховав отвір, і товмач знову почав викликати єлюбаси до стола. .

Кожен з них, підійшовши, називав своє ім’я Никифорову для помітки в списку, а потім ставав впритул до ящика і просовував руки під оксамит. Ховаючи свої наміри, єлюбаси для певності зарані опускали на руки довгі рукава чапана.

Нарешті всі тридцять виборців укинули свої кулі. Никифоров і Казанцев підвелися, підійшли до ящика і наказали товмачеві відкрити його.

— Лічи спочатку білі кулі,— наказав йому Казанцев.

Товмач, опустивши руку в ящик, посміхнувся і почав викладати на стіл кулі, голосно рахуючи:

— Раз! Два! Три! Чотири!..

Все начальство і група Такежана, посміхаючись, стежили за товмачем. Звичайно, не можна було сподіватися, що він дійде до тридцяти, але всі знали, що цифра буде близька до цього.

— Сім! Вісім! Дев’ять! — кричав товмач і раптом спинився, начебто спіткнувшись.

— Що сталося? Камінь, чи що, застряв у цій проклятій пельці? Лічи далі! — люто зашипіли в гурті Такежана.

Але товмач витяг руку з ящика, посунув білі кульки до Никифорова і почав рахувати чорні. Їх було двадцять одна.

Казанцев різко повернувся й пішов до свого стільця, коротко кинувши дружині крізь зуби:

— Провалили!

Ганна Митрофанівна охнула.

Але переривати вибори не можна було. Спохмурніло й розгублене начальство, шепочучись, знову сіло за стіл. Знову роздали виборцям кулі. І цього разу єлюбаси так само таємничо чаклували біля ящика, старанно ховаючи руки під жовтим оксамитом, і коли товмач витяг усі кулі, покладені за Кунту, він налічив їх двадцять одну.

Кунанбаївцям було завдано страшного удару. Їм здалося, що само небо розверзлося над ними, що всесвіт розсипався на порох. Вони сиділи мовчки, нічого не розуміючи. Але виправити вже нічого не можна було: волосним був обраний Кунту.

Те, що відбулося далі, ще більше підсилило розгром кунанбаївської кліки. Група виборців, що вирвала в них владу, тепер на свій розсуд обрала біїв дванадцяти адміністративних аулів. Вона діяла впевнено і згуртовано, начебто керована чиєюсь невидимою рукою: двадцять одну кулю було покладено за кожного названого ними кандидата. Тільки два-три прибічники кунанбаївців ледве набрали більше половини кульок.

Коли вибори закінчились і натовп почав розходитись, галасливо обговорюючи цю неймовірну подію, шестеро винуватців її оточили Кунту, поздоровляючи його з перемогою. Не соромлячись того, що вони перебували ще в аулі кунанбаївців, вони реготали, одверто тріумфуючи. Жиренше, вдоволено посміхаючись у вуса, штовхнув Уразбая в бік:

— Тільки тепер я зрозумів, що означає ім’я мого волосного, дай боже йому довге життя! Довгенько ти примусив нас чекати, дорогий Кунту!^[13] Нарешті ти піднявся і почав освітлювати все навколо. Зійшло сонце мого щастя, моєї перемоги!

Ці поздоровлення, захоплені вигуки, загальна радість шести верховодів, які зробили Кунту управителем, були по-своєму щирі. Тепер і печатка волосного, і його влада попали в їхні руки. Всі присуди, скарги, кляузні листи складатимуться так, як вони хочуть. А якщо треба буде відняти в когось землю або худобу, то кийком буде Кунту з печаткою волосного в руках і з управительським знаком на грудях.

І вони роз’їхалися по своїх жайляу, горді з того, що їх тонкий і складний потаємний розрахунок увінчався такою рішучою перемогою.

Єлюбаси і численні глядачі рознесли по волості звістку про нечуваний розгром синів Кунанбая, які так довго владарювали над усім Тобикти. Вони привезли у свої аули багато дотепів, жартівливих висловів, веселих розповідей.

Зазнавши такої тяжкої поразки, сини Кунанбая сушили собі голови, намагаючись знайти пояснення тому, як же це вони пошилися у дурні. Провівши начальство, вони дні й ночі обмірковували, що ж робити далі.

З усіх синів і нащадків Кунанбая тільки Абая анітрохи не засмучувало те, що інші називали «ганьбою», «ударом по гідності», «загальним лихом». Він добре розумів, що повинні були переживати жадібні до влади його брати й племінники, несподівано втративши своє становище в Тобикти, а головне, можливість безперешкодно робити темні, але вигідні діла. Тепер і печатка волосного, і його влада потрапили до рук інших. Усі присуди, скарги, кляузні листи складатимуться так, як захочуть інші. Якщо треба буде відняти в когось землю або худобу, це робитиме Кунту для вигоди тих, хто дав йому посаду управителя. І навіть мстива радість Уразбая, Жиренше та їхніх прибічників, що скрізь і завжди вихвалялися, що от, мовляв, вони посадили нарешті кунанбаївців у калюжу, не зачіпала самолюбства Абая.

Він був веселий більше, ніж будь-коли. І, заставши якось у Оспана всіх недавніх владарів Тобикти, які вдесяте обговорювали план дій, Абай насмішкувато похитав головою і ущипливо сказав:

— Ех ви, жирні бабаки, либонь, знову точите зуби? Почали вже рити нову нору? А втім, що казати: бабаки завжди будуть бабаками, їм завжди треба рити свої темні ходи!..

Засміявшись, він махнув рукою й одразу ж поїхав від брата.

4

Вість про поразку кунанбаївців одразу розлетілася по всьому степу, а до Базарали, який відбував заслання за Іркутськом, вона дійшла майже через рік. Безперечно, вона й стала поштовхом до здійснення давно задуманої ним втечі.

Подолавши довгу і небезпечну путь, він дістався восени до рідних місць, ще раз підтвердивши справедливість приказки: «Хто в савані,— не повернеться, хто в лахмітті,— з тим ще зустрінемося».

Коли виснажений і стомлений Базарали потрапив нарешті в Семипалатинськ, йому здалося, що він уже дома: в місті було повнісінько тобиктинців, і вони зустріли його так, що йому стало легше дихати.

Наближався час, коли аули знімаються з осінніх пасовиськ, які були не так уже й далеко від міста, і йдуть на дальні зимовища, в гори Чингісу. І, як завжди, майже з усіх аулів Тобикти до міста прийшли каравани верблюдів і возів з хутрами, з повстиною, з вовною осінньої стрижки. Тобиктинці розташувалися в домах казахів по той і по цей бік (так називалися частини міста, поділені Іртишем), не поспішаючи, продавали привезене і закуповували на зиму борошно, чай, мануфактуру. І ось усі оселі, де жили казахи, що приїхали з аулів, родів Жигитек і Бокенші, раптом облетіла хвилююча звістка про щасливе повернення Базарали. Він і сам не сподівався, що його зустрінуть з такою радістю.

Вже більше тижня багаті родичі, близькі й далекі, не випускали його з міста, один перед одним запрошуючи в гості. В ці дні Базарали, зігрітий увагою, зовсім забув про роки заслання. Весь тягар тих років і важких місяців дороги він начебто скинув з себе одним порухом могутніх плечей, які нарешті зміг випростати. До нього повернулася колишня бадьорість, сильний, як і колись, стан його вирівнявся, на блідому, схудлому обличчі знову заграв яскравий рум’янець. І хоч у довгій темно-каштановій бороді були вже виразно видні сріблясті пасма, пережиті страждання нічим більше не позначалися на його обличчі, яке мимоволі привертало до себе прихованою могутньою силою.

Одного вечора Базарали був запрошений до Жиренше. Там зібрались Уразбай, Бейсембі, Абрали і новий управитель Чингіської волості Кунту. В тісне коло нових хазяїв племені Тобикти був допущений тільки один сторонній гість — красивий і ставний жигіт з золотистою борідкою і рум’яним обличчям. Це був Аріп, молодий акин з племені Сибан.

По обіді акин проспівав кілька пісень, потім почалася розмова. Першим заговорив Уразбай.

Довірливо схиляючись до Базарали і заглядаючи йому у вічі, він повів розмову, повну багатозначних натяків.

— Ось ти і вилетів на волю з своєї далини,— почав він.— Коли ти йшов звідси, народ твій залишався з надламаними крилами. Не тільки жигитеки — все наше плем’я Тобикти було придушене гнітом. Ну що ж, ми боролися. Боролися — і з допомогою аллаха перемогли… Залишені тобою друзі повалили давнішніх ворогів, і своїх, і твоїх, і тепер оточують тебе, приймаючи з пошаною. Але вороги ніколи не визнають себе переможеними: придуши їх п’ятою — вони намагатимуться вжалити в ногу. Ти раніше за всіх нас зрозумів, що ворога перемагають не благанням, а боротьбою. Вони теж готуються до нової боротьби. І якщо кожен з нас не битиме ворога, доки влада ще в наших руках, ми можемо програти все. Недарма давно кажуть: «У самого аллаха курук коротший за курук кунанбаївців…» Якщо ми не доб’ємо їх, доки у нас є змога і сили, ми не покінчимо з ними. Вони вже починають отямлюватись і можуть повалити нас поодинці, якщо ми не будемо триматися разом, пліч-о-пліч. Треба готуватися до боротьби… І ми подумали, що вже зараз, поки печатка волосного ще в руках Кунту, треба перевести декого з Чингіської в Мукурську та Бугалінську волості. Тоді одні з нас боротимуться з кунанбаївськими вовками тут, у нашій волості, а інші — поза її межами. Так ми охопимо їх звідусіль, затиснемо їх і так триматимемо…

Не вперше Базарали чув такі речі. То Жиренше, то Бейсембі, то Кунту, зустрічаючись з ним в гостях, починали говорити про потребу боротися проти синів Кунанбая. Уразбай зараз тільки повторював це. Нове в його словах було те, що, закликаючи його боротися пліч-о-пліч з ними, самі вони прагнули, очевидно, перейти в інші волості. Це не сподобалося Базарали, і він із звичною своєю одвертістю висловив те, що думав:

— Ех, Уразбай! Чи не збираєшся ти кинути в пастку ведмедя жигитеків і бокенші, а сам триматися ближче до його хвоста? Виходить так, що в цій боротьбі хтось із вас знайде зручну місцинку в чужій волості…

Базарали сказав те, що багато хто не насмілився б сказати.

Його слова образили Кунту. Він цілком поділяв думку Уразбая про потребу остаточно покінчити в кунанбаївцями. Для нього це було, може, важливіше, ніж для інших: чим більше ударів завдавати кунанбаївцям, не даючи їм підвести голову, тим спокійніше і міцніше сам він почуватиме себе на посаді волосного. Але якщо колись його скинуть з цієї вершини, краще підстелити солому зарані. Щоб перевестися в іншу волость, треба було мати «присуд» старшин усіх дванадцяти адміністративних аулів, і Кунту тишком-нишком уже підготував усі документи на себе і своїх родичів. Проте поки що він мовчав, не говорив про це навіть Уразбаю, який не здогадався ще зробити те саме.

Слова Базарали були небезпечні: якщо думка, яку він висловив, дійде до народу, нічого доброго не вийде. Вона може викликати підозріння і недовір’я до тих, хто закликає до боротьби,— почнеться розкол.

І Кунту поспішив втрутитися, щоб обійти гострий кут і спрямувати увагу Базарали на інше.

— Те, що говорив Уразбай, має зовсім іншу мету, Базеке,— почав він.— Мету далеку й важливу. Перевести декого в інші волості ми хочемо тільки для того, щоб створити відразу дві підпори для нашої боротьби. З одного боку, це перешкодить кунанбаївській зграї шукати спільників у сусідніх племенах, а з другого,— якщо тут нам стане сутужно, ми матимемо допомогу збоку: Коли ти поміркуєш, то й сам зрозумієш це. Ось що ми мали на увазі, починаючи такий хід.

— Кунту правду каже, тільки так ми й думали,— підтримав його Абрали.

Заговорив і Жиренше.

— Даремно ти звинувачуєш нас у якихось хитрощах, Базим! — сказав він з підозрілою запальністю.— Не буде для нас більшої ганьби, якщо помста зогниє і зотліє в наших грудях! Тільки зараз ми й можемо діяти! Чого тільки ми не пережили, чого не натерпілися. Час помсти прийшов. Тепер у наших руках караючий меч. Чого ж чекати? Махнути ним, і тоді в майбутньому нам ні про що не доведеться шкодувати. Ось у чому суть! Треба бити ворога, бити швидше, бити всім разом!

Холодно глянувши на Жиренше, Базарали махнув рукою і нахмурив широкого лоба.

— Гаразд, Жиренше, годі, мабуть.— Мужнє обличчя його спохмурніло. Він ледве стримував гнів.

Було зрозуміло, що ці люди прагнуть втягти його в свою гризню із синами Кунанбая. Вони хотіли, щоб Базарали боровся за їхню владу і чини, за «чорні збори» й здирства. Цим хижакам, що зчепилися за здобич, він був потрібний як важкий дрючок, міцно затиснутий в їхніх руках.

Що міг він їм відповісти? Тяжкі роки провів він у засланні. Він думав там про принижених, знедолених — про безліч людей, що ледве животіють у сльозах і злиднях. Він страждав від думки про те, що на далекій батьківщині залишив бідолашний народ, якого штовхають в могилу оці хижаки. Чим допоможе він народові, якщо зараз висловить усе це?

Похмурий вигляд Базарали не сподобався Уразбаю.

— Видно, наші способи боротьби ти не схвалюєш? Може, ти підкажеш нам інші? Хоч, мабуть, те, чого навчили тебе за ці роки, не підійде нам.— Він зло посміхнувся.

— Чому ж не підійде?

— А кого ти там бачив? Ті росіяни, яких тримають скутими на каторзі,— справжні злочинці. Недарма ж заслужили вони кару білого царя! Мабуть, усе це такі лиходії і спокусники, що з ними і говорити нема про що. Не думаю, щоб російський засланець або каторжанин міг навчити чогось путнього.

— Отже, по-твоєму, в засланні і на каторзі тільки вбивці, розбійники, грабіжники караванів? — запитав Базарали із стриманим гнівом.

— Я кажу про росіян,— ухильно промовив Уразбай.

— А хіба у росіян нема своїх Базарали, яких вигнали їхні Кунанбаї і Такежани?

— А коли б і були — однаково. Чого можна навчитися у людей іншої віри! Нема чого тут і говорити,— суворо відрізав Уразбай.

Базарали подумав, що він міг би багато чого відповісти, розповівши про тих росіян, яких він бачив на каторзі,— про селян, що боролися проти насильників-поміщиків, дро студентів і вчителів, що постраждали за сміливе слово. Але говорити тут про це йому здалося безглуздим, і, обернувшись до Аріпа, він несподівано сказав:

— Хороші твої пісні, жигіте. Заспівай ще, будь ласка!

Багато хто з родів племені Сибан жили в сусідстві з племенем Тобикти і вели давню глуху боротьбу проти Кунанбая та його спадкоємців. Роди Жангобек і Салпи так само впливові й дужі в своєму племені, як рід Іргизбай у Тобикти. Аріп, один з родових верховодів Жангобека, цілком поділяв ненависть своїх земляків до кунанбаївців. Він був з тих багатих байських синків, які вважали за краще перебувати більше часу в місті, збираючи гостей і красуючись перед ними й одягом, і манерами, і вмінням писати вірші та співати пісні. Уразбай і Жиренше припали йому до душі. Вони теж вважали його корисною для себе людиною.

Уважно слухаючи розмову, Аріп безпомилково визначив настрій і думки кожного із співбесідників. І коли Базарали різко урвав розмову, він, посміхнувшись, одразу взяв домбру і заграв з такою готовністю, що могло здатися, начебто він зовсім не думає про те, чи образить це його поважних друзів настроєних на серйозну розмову.

Але коли він почав свою пісню, стало ясно, що хитромудрий акин тільки скористався з становища, щоб допомогти Уразбаєві в тому, чого той домагався. Рум’янець хвилювання проступив на його вродливому обличчі, очі втупилися просто в Базарали, і він разом з домброю обернувся до гостя, підкреслюючи, що пісня присвячується йому. Дзвінким голосом він заспівав:

Пісня захопила і Жиренше, і Уразбая. Схвально киваючи, вони стиха вигукували:

— Ай, молодець! Як почав! От акин! Далі, далі, дорогий!

Аріп заспівав ще голосніше й швидше, не зводячи погляду з Базарали:

Жиренше штовхнув Уразбая в бік і покотився в приступі нестримного реготу, весь почервонівши. Кунту й Абрали, теж добре знаючи про любов Базарали до молодої жінки Кунанбая — Нурганим, вдоволено зацмокали язиками, наче їхній беркут схопив лисицю.

Базарали гнівно поклав руку на струни домбри, заглушуючи її, і різко сказав:

— Не обливай брудом Нурганим! Вона була дорога моєму серцеві, і я нікому не дозволю ганити її!

Жиренше і Уразбай стихли. Аріп спалахнув. Він глянув на Базарали, зневажливо і зло посміхаючись, не пробуючи зняти його важку руку з струн, проспівав без домбри чотири рядки на інший мотив:

Акин, що на частих змаганнях набив руку в мистецтві словесного герцю, вразив присутніх уїдливістю і раптовістю відповіді. Жиренше, примружившись, поглядав на Аріпа і посміхався в бороду, стиха висловлюючи своє схвалення.

— Перлисті слова! Якими потаємними натяками переливаються! Правду кажуть, коли оволодіти словом, яке орлом ширяє, воно на смерть ужалить свою здобич…

Базарали добре зрозумів приховану суть обох пісень і те, навіщо його сюди покликали. Внутрішньо зневажаючи і улесливі слова Уразбая та Жиренше, і пошану, з якою його зустріли, відчуваючи в усьому цьому тонку отруту, він, замкнувшись у собі, суворо мовчав. І невідомо, як би закінчився цей вечір, коли б не нагодилися неждані гості — Єрбол, Кокпай, Шубар, Акилбай і Магаш.

Знайшовши до кімнати, вони кинулись обнімати Базарали, навперебій вигукуючи:

— Дорогий мій Базеке, як добрався?

— Благородний брате наш!

— Дорогоцінний мій, ласкаво просимо!

— Нехай щастить вам і надалі, Базеке!

Жиренше і його друзі холодно привіталися з прибулими. Після перших привітань і розпитувань про здоров’я та труднощі дороги, Єрбол передав Базарали дружній салем Абая, запрошення відвідати його і сказав, що Абай доручив їм супроводити дорогого гостя до аулу. Палко розповідав Єрбол про те, як щиро зрадів Абай, дочувши про повернення Базарали, як щиро поважає він його. Всією душею поділяючи думки Абая про добро, чесність, справедливість, Єрбол знайшов особливо теплі слова і висловив головну думку друга: обережно і м’яко, намагаючись не дратувати Жиренше і Уразбая, він дав Базарали зрозуміти, що радість Абая, на противагу іншим, викликана тільки дружньою прихильністю, за якою не криється ніякий інший розрахунок.

Вперше за всі ці дні урочистих частувань і гучних зустрічей з родичами Базарали відчув хвилювання. Він вислухав Єрбола, не промовивши й слова, але всі помітили, що на очі йому навернулись сльози. Магаш, краще за інших знаючи щиру прихильність батька до Базарали, теж не витримав і, одвернувшись, витяг з кишені хусточку.

Затамувавши свої почуття, Базарали заговорив. Він закидав посланців Абая запитаннями про його здоров’я, розпитував, як він тепер живе, що робить.

Тим часом перед гостями розстелили скатерку, з’явилася велика дерев’яна миска з «міським» кумисом,— таким міцним, що аж у голову вдаряло. Розмова пожвавішала, стала загальною.

Але Жиренше, Кунту, Бейсембі й особливо Уразбай трималися насторожено. Несподіваний приїзд сипів і друзів Абая павів їх на тривожні думки. Пошана, яку Абай виявив Базарали, приславши по нього найближчих людей, вразила їх. За своєю звичкою бачити в усьому потаємну ціль, вони зробили з цього свої висновки. Проте не наважилися вголос осудити Абая і тільки переглядалися один з одним.

Найпідозрілішою їм здалася поява тут Шубара. Для них було цілком ясно, що Такежан, Ісхак, Майбасар, які свого часу добилися заслання Базарали, могли вбачати в його поверненні тільки недобре для себе. Уразбай уже знав, що вони дуже перелякалися, але, позбавлені зараз колишньої могутності, причаїлися, скрутившись, як гадюки, ладні вжалити при першій нагоді. Коли б волосним був хтось із їхньої зграї, вони б, звичайно, не посоромилися просто видати Базарали властям. Але й зараз, користуючись старими зв’язками з начальством, вони могли донести на втікача. Запобігаючи цьому, Уразбай і Жиренше, які хотіли зберегти Базарали для своїх темних справ, скрізь поширювали чутку, що той повернувся законно виправданим, що скарги родичів дійшли до царя і цар сам звільнив бідолашного. Шубар був з того самого кунанбаївського гнізда, і довіряти йому не можна було,— він, мабуть, приїхав довідатись що і як.

Ці здогади і побоювання були недалекі від істини. Справді, Такежан, Майбасар і Тсхак боялися помсти Базарали і міркували над тим, як би схопити його і повернути на заслання, не викликавши обурення народу. Вони попросили Шубара поїхати в місто і, якщо він переконається, що Базарали не звільнений, а втік, повідомити про це власті через інших осіб.

Але Шубар, передбачаючи, що приховати свою участь в доносі однаково не пощастить, приїхав до Абая порадитись. Той, обурений до глибини душі, гнівно накинувся на племінника:

— А я думав, що ти — не вони, що в тебе є честь і совість! Як ти не дав їм по голові, почувши таку мерзоту? І ти ще питаєш моєї поради? їдь разом з Єрболом до Базарали, вияви йому повагу, приведи до мене, нехай це буде для тебе карою!

Шубар зрозумів, що навіть побічною участю в злому замірі він назавжди позбавить себе прихильності Абая, що було б для нього дуже невигідно. Та, власне, йому особисто Базарали нічого лихого не заподіяв, і вирок чотирьох волосних, що прирекли Базарали на заслання, Шубар підписав неохоче, під тиском Такежана та Ісхака. Поміркувавши, він вирішив поки що не втручатися в їхні справи.

Отож ніхто з посланців Абая не мав ніяких потаємних замірів.

Похмура настороженість Жиренше і його гостей не заважала жвавій бесіді інших. Міцний кумис, що трохи туманив голову, сприяв загальним веселощам і жартам. Щирі слова Єрбола, співчуття Абая, радісні обличчя молоді, що приїхала зустрічати Базарали, зовсім розвіяли його суворість. Зустріч з людьми, в яких він відчував справжніх друзів, неначе окрилила його, примусила піднестися духом. Він сміявся, жартував, став колишнім Базарали, балакучим і дотепним. Охоче розповідав про пережите. Вій узяв у Аріпа домбру і простяг Кокпаю, жартома попросивши показати своє вміння. Той, повернувшись до Базарали, почав пісню.

Протяжна і некваплива, вона зовсім не була схожа на швидку блискучу імпровізацію Аріпа.

Кокпай повторив у віршах привіт Абая, переданий Єрболом, висловив і свою глибоку пошану до вигнанця, що повернувся. В пісні його не було ні перебільшеної хвальби, ні пишних порівнянь. Потім він заспівав пісню Абая, що засуджувала синків степових правителів. Уже з перших слів її Базарали зрозумів, хто автор пісні:

Базарали схвально хитнув головою, скоса холодно глянув на Аріпа. Вірші били просто в ціль.

Уразбай присунувся до Жиренше і почав пошепки перемовлятися з ним. Обом було не до вподоби, що в їхньому домі співають вірші Абая.

Коли Кокпай замовк, Базарали задумався і потім промовив:

— Добре сказав про це Абай. А ще краще, що ти завчив ці вірші і несеш їх у народ.

— А як їх назвати: повчанням, чи що? — глузуючи, запитав Жиренше, підводячись на лікті.

— Абай досяг уже зрілих літ. Яке ж йому діло до молоді? — підхопив Уразбай.— Навіщо він втручається в їхні жарти, у веселощі жигітів і дівчат?

Базарали обвів обох насмішкуватим поглядом:

— Е, Уразбай, невже, коли людина, яка пізнала життя, напучує молодших, та це погано? Ось ти вже, напевне, забереш з собою в могилу все, що пізнав і зрозумів у житті! Яка користь буде народові, коли батьки не залишать дітям нічого цінного й доброго?

Уразбаю не хотілося вступати з ним у суперечку перед прихильниками Абая. Махнувши рукою, він загадково і погрозливо сказав:

— Ну, нехай… Добре, якщо це хороший приклад. Аби тільки він не породив нечестивих баламутів…

Базарали поспішив перевести розмову на необразливі жарти. Магаш і Акилбай, які мало знали його раніше, швидко звиклися з ним і наприкінці вечора зверталися до нього вільно і сміливо. Шубар теж освоївся з своїм трохи дивним становищем і навіть почав, як колись, підсміюватись з Базарали. Той схвильовано розповідав про те, яких чудових російських людей зустрічав він на засланні, і Шубар, посміхнувшись, перебив його:

— Е, Базеке, ти, мабуть, і по-російському навчився там розмовляти?

Базарали різко обернувся до нього, очі його блиснули небезпечним вогником:

— Світе мій! Ви ж постаралися заслати мене туди, де напевне можна вивчити російську мову… Коли б я був там довше, я б її вже, звичайно, добре знав!

Погляд, яким він супроводив ці слова, палав і гнівом, і насмішкою. Всі зареготали. Шубар і сам розгублено посміхнувся, хоч ущиплива відповідь, несподівана і раптова, як постріл, збила його з ніг.

ПОМСТА

name=t8>

1

От уже місяць, як Базарали повернувся до рідного краю. За цей час у нього побувало багато людей. Ближчі по спорідненості аули жигитеків говорили навіть про влаштування урочистого бенкету на його честь, але Базарали, побачивши, що бідні земляки, як і раніше, перебиваються в злиднях, переконав їх відмовитися від цього. Перші два тижні його возили з аулу в аул, навперебій пригощали, поздоровляли з поверненням. Не тільки жигитеки — щиру радість виявляли йому і бокенші, і котибаки, і кокше.

В іргизбаїв Базарали погостював тільки в аулі Абая. Коли Єрбол і молодь привезли Базарали з міста, Абай сам вийшов йому назустріч, обняв з гарячими слізьми радості й повів до себе.

Юрта Айгерім була прикрашена килимами, узорними кошмами. Святкове оздоблення підкреслювало повагу до дорогого гостя. Базарали одразу відчув, як любовно тут про нього піклуються. Молодь ловила кожне його слово. Абай і Айгерім чуйно стежили за щонайменшою зміною настрою гостя.

До обіду Базарали, відповідаючи на запитання Абая, розповідав про краї, які йому довелося побачити, про людей, яких він зустрічав. Але про всі страждання він тут, при всіх, не говорив ні слова, наче в минулому не було мук, а в сучасному — втоми від них.

Увечері в юрті залунали пісні. Абай вирішив, що спогади, мабуть, важкі для його друга,— краще розважити його, допомогти йому забути ці роки. І він попросив молодь перейти до розваг і пісень.

Базарали помітно пожвавішав і, взявши домбру, простяг її Кокпаю. Той почав відмовлятися:

— Ні, Базеке, я давно вже не співаю. Та й гріх псувати пісню моїм голосом, коли тут сидять такі співаки, як Муха і Альмагамбет!

— Нові співаки самі собою, їх теж послухаємо, але й ти заспівай,— наполягав Базарали.

Абай підтримав його:

— Кокпай, ми зустрінемо Базеке замість подарунків піснями! Не тільки ти — усі, хто сидить, усі заспівають для нього, а ти почни.

Почувши ці слова Абая, всі молоді співаки, пожвавішавши, перезирнулися і з усмішкою глянули на Айгерім: вони давно не чули її співу і скучили за ним.

Кокпай заспівав одну з пісень, яких співав колись славетний музика і співак, друг Абая Біржан:

Коли Кокпай Закінчив, Базарали захоплено вигукнув:

— Яка пісня! І яке було те літо, як щасливо воно починалося! — Зітхнувши, він з сумом додав: — Промайнуло — і зникло…

Минають роки, забираючи молодість… Але не тільки про це подумав Базарали. Пригадався йому менший брат, Оралбай,— прекрасний співак, занапащений переслідуваннями сильних ворогів. Гострим болем шпигнуло серце.

А домбра вже перейшла до Муха. Неначе бажаючи розвіяти сум Базарали, він затягнув високий, бадьорий заспів. Чистий, дзвінкий, напрочуд прозорий голос відразу провістив про велику майстерність митця. Заспів незабаром перейшов у мелодію, що вражала своєю суворою вишуканістю. Це була пісня Абая «Красуне, привіт тобі…»

Полум’я любові, що палало в цій пісні, пристрасне благання й докори, що її сповнювали, відвернули Базарали від його суму. Проспівавши три строфи, Муха змовк, але Базарали не дав йому покласти домбру.

— Співай, душа моя, співай! Співай усе до кінця!

Муха проспівав усе послання жигіта.

Потім домбру взяв Альмагамбет. Він теж заспівав пісню, складену Абаєм: «Ти — зіниця очей моїх…» Чуйні серцем, молоді друзі Абая наче вирішили вилікувати душевну рану Базарали — кожен обирав пісню, яка вела від цієї сірої бляклої осені до ласкавих днів травня, сонячної пори життя.

Нарешті Базарали обернувся до Айгерім, простягаючи їй домбру.

— Айкежан, доведеться тобі відповісти цим закоханим! Я розумію, що причина їхніх мук кохання не ти, а проте хтось же із вас, красунь… Заспівай же сама за усіх! — сказав він жартома і додав задушевно й ласкаво: — Заспівай, рідна, сонце моє, хіба можна зараз не послухати тебе!

Айгерім похитала головою.

— Я давно вже не співаю, Базеке…

— Тоді, значить, передо мною не Айгерім.., Я знаю тільки ту Айгерім, яка співає, іншої ніколи не бачив… Заспівай, дорога, втамуй мою спрагу! — знову попросив він з чарівливою теплотою.

І Айгерім заспівала «Лист Тетяни». Вона й тепер співала, як раніше,— з тим глибоким душевним хвилюванням, з тою ж ніжною тугою, що зворушує серце, як у ті далекі дні, які пригадав Базарали. І він сам, і всі в юрті слухали її, стримуючи подих, заполонені співом. На мовчазний знак Абая Айгерім доспівала довгу пісню всю до кінця.

І «Лист Тетяни», і всі пісні, що прозвучали цього вечора, Базарали не знав. Неначе змовившись, співаки виконували сьогодні тільки ті пісні Абая, які з’явилися за роки заслання Базарали. Кокнай пошепки пояснював йому походження кожної нової пісні.

Все це було для Базарали зовсім нове, і він прийняв його як несподіваний багатий дарунок, яким його зустріла батьківщина.

— Т-ту-у-у! — протяг він, захоплений і вкрай здивований.— Як усе змінилося без мене — і пісня, і вірш… Яка правда, яка глибочінь! Які мотиви! За душу беруть! Видно, і пісня, і слово розквітли на всю силу, Абай. Нехай буде благословенний твій пісенний хист!

Того ж вечора Магаш оповістив ще одну новину:

— Батьку, Дармен устиг уже багато написати про Єнлік і Кебека. Може, час його послухати?

Єрбол і Кокпай підтримали Магаша — обом кортіло довідатись, як виконав юний поет свою обіцянку.

Абай глянув на Дармена уважним поглядом:

— Дарма що не закінчив, добре, що ти почав. Може, спробуєш заспівати?

Дармен не став чекати, щоб його вмовляли. Він заграв на домбрі швидкий, нетерплячий вступ і запально заспівав свій вірш.

Юиаком-поетом можна було замилуватись. Його гарне обличчя, зі смаглявою матовою шкірою, з чепурними тонкими вусиками, зблідло від хвилювання. Великі чорні очі, білки яких трохи взялися кров’ю, сяяли живим блиском натхнення. Почувалася зібрана, сторожка сила, жагучий вогонь чистого серця, що кипить справедливим гнівом. Молодий, гарячий акин пойнятий благородним поривом. Він ніби готувався проголосити вирок юного племені старому закостенілому світові. Він чимось нагадував сокола, що ширяє над степом. Цей сокіл — із сміливого благородного гнізда, з гнізда Абая. Він кружляє над ціллю широкими колами, новий заступник знедолених, новий воїн справедливості народної.

Він почав свою поему з опису краси і достойностей дівчини Єнлік. Батько її — старий Икан. У горах Чин-гісу, хід горою Хан, вони жили мирним і чесним трудовим життям. Дівчина — радість і щастя батьків, опора сім’ї. До їхнього аулу часто навідувалися жигіти, що полювали в горах Чингісу. Вони розповідали про ворожнечу племен, про підступність ворогів, про відвагу воїнів, улюбленців народу. Називали жигітів, уславлених доблестю. І все частіше долинало до слуху Єнлік ім’я одного-єдиного, найдостойнішого. Всі, хто рятувався в аулі Икана від зимової негоди, говорять про нього. Це ім’я тривожило мрії Єнлік, самотньої, задумливої, часом гнало геть дівочий сон.

Одного зимового вечора, коли з похмурого неба сипав густий сніг, а по землі крутив поземок, з білої мли з’явився незнайомий вершник. Він був сам. На його руці сидів ловчий беркут, до сідла була приторочена вогняно-червона лисиця. Хоч жигіт прибув до чужого аулу невчасно, в буран і на ніч, він зайшов весело і просто, як близька людина. У тиху юрту він приніс привітний жарт, веселий сміх, захоплюючу розповідь про полювання. З мимовільною усмішкою задивилась Єнлік на жигіта.

І зненацька гість назвав своє ім’я: Кебек.

Кебек! Це він!.. Коли б вона не сиділа так близько до вогнища, всі помітили б, як зашарілося її обличчя…

— Серце стрепенулося, мов од невідомого дотику. На мить похоловши, воно несамовито забилося…— 3 цими словами Дармен замовк і, уповільнивши перебори струн, урвав свою розповідь: — Ось куди я дійшов, Абай-ага.

Базарали глянув на нього з докором:

— Ех, жигіте, дав би ти йому хоч ступити до неї!.. Збаламутив мене всього — й урвав!

Не приховав своєї досади і Магаш.

Абай довго дивився на Дармена, неначе пригадуючи всю його поему. Обличчя його виявляло щире схвалення. Але заговорив вій про інше:

— Подумай, Дармен, ось над чим. Нехай розповідь про дівчину, про гарячу пристрасть не буде головною в твоїй поемі. Окриль серце, клич думи вперед, вдалину… І друге: про минуле ти співаєш чи про сучасне — вислови те, що важким каменем душить груди народу. Пам’ятай, що прокльони кипіли в душі народу, але уста його не часто вимовляли їх… А ти дай їм вихід! Нехай твої юні герої плачуть слізьми всього народу. І затавруй продажних суддів, жорстоких насильників!

Молодь з глибокою увагою слухала Абая.

— Абай-ага, адже цей перевал у Дармена ще попереду! Доберетеся, висловить усе! — заступився за друга Какитай, і Дармен ствердно кивнув головою.

Базарали зрозумів усе, про що казав Абай, але слова його оцінив по-своєму:

— Найбільше я люблю, коли ти отак говориш про насильство і насильників, Абай!

— Дармен хоче розкрити одну таємницю Кенгірбая,— пояснив йому Кокпай.

— Розповість про минуле, а ми побачимо сучасне,— серйозно і вдумливо сказав Базарали.—, Мабуть, для народу Кенгірбай був не кращим за нашого Кунанбая… Хоч він і мій предок, не відступлюся від своїх слів!

— Звичайно! Інакше ти не був би Базеке! — підхопив Абай і перевів погляд на Дармена: — От голос нашого часу, голос розумного покоління. Справжній поет не може дивитися тільки назад, у минуле.

В цих дружніх бесідах Базарали згадував про своє життя на каторзі. З особливою повагою розповідав він про росіян, яких він там зустрічав.

— Коли я надумав тікати, я розкрив свою таємницю двом старикам. Один з них був Керала, російський селянин, що вбив бая-поміщика, другий — Сергій, у себе вдома вчився, думав лікувати людей, а потрапив сюди. Вони і врятували мене: і кайдани розпиляли, і втекти допомогли. Сказали: «Лети вільним птахом, неси наш привіт своєму народові!» Нічого не побоялись. Адже коли б я попався, їх би жорстоко покарали… Як назвати такий вчинок людей?

Благородство російських друзів викликало загальне захоплення. Абай почав розпитувати Базарали, як пробирався він по Сибіру серед росіян. Запитання це викликало нові вдячні спогади.

— Вже в першому селі росіяни мене навчили: підходити тільки до бідних хат. Нещасного зрозуміє тільки той, хто сам знає лихо. І від самого Іркутська аж до наших країв я так і робив: підходив присмерком до російського села, стукав у вікно крайньої бідної хатини, і мене пускали в дім, як рідного. І нагодують, і напоять, і на дорогу щось дадуть. Пояснять, де краще пробратися, а якщо йти небезпечно,— залишать до ночі. І старе, і мале не тільки побажають удачі, але й всіляко допоможуть. От коли я зрозумів, який сміливий і добрий російський народ. Від мене їм ні користі, ні вигоди не було, а, правду кажучи, я навіть від земляків своїх, жигитеків, не бачив стільки добра, скільки від цих людей… І як зміцнювала мені крила така безкорислива доброта! — схвильовано закінчив він.

Усі ці дні перебування в Абая Базарали відчував себе в якомусь іншому світі. Неначе на середині безлюдного, похмурого озера виявився чудовий світ, маленький, як очко…

Напередодні від’їзду гостя Абай спитав, чи вивезли до себе його земляки, бідняки жигитеки, сіно, скошене Азимбаєм на Шуйгінсу й Азбергені. І Базарали здивувався, довідавшись, що всі обставини суперечки відомі Абаєві якнайдокладпіше.

Саме це і було тією справою, про яку земляки просили Базарали поговорити з Абаєм. Коли вони вже зібралися перевозити спірне сіно на свої зимовища, прийшла звістка про повернення Базарали. Сім’ї всіх цих семи аулів були в близькій спорідненості з ним. Абди, Сержан і старий Келден були його найвідданішими друзями. Вони вирішили: «Не варто зустрічати Базарали розбратом! Осінь довга, почекаємо. Перевеземо й після». Крім того, вони очікували, чим кінчиться розмова з Такежаном, обіцяна Абаєм. Ще в місті послані від них просили Базарали довідатись у Абая, чекати їм відповіді чи діяти, як самі знають.

Абай ще не зустрічався з Такежаном — аул його кочував на дальніх осінніх пасовищах. І тепер Абай обіцяв поговорити з братом, як тільки аули їхні зблизяться, і відразу ж сповістити про це Базарали.

Другого дня Базарали попрощався з гостинним аулом Абая і повернувся до себе.

Зовні Базарали здавався веселим і безтурботним, проте в душі його не було спокою. Чорна туга душила його. Покінчивши з роз’їздами по гостинних аулах рідних і друзів, Базарали засів дома. Чим більше думав він про долю близьких людей, тим важче йому було.

Свого батька, бідолашного Каумена, він у живих не застав. Старий помер минулої зими після тривалої хвороби. Втративши одного за одним усіх трьох синів, він дуже занудьгував. Балагаза й Оралбая він давно вважав загиблими і горював, що прах їхній не покритий хоч би жменькою рідної землі. Довго не маючи вістей про Базарали, він втратив усяку надію і на його повернення, вирішив, що й третій син теж загинув. За кілька днів до смерті він кликав до себе то Оралбая, то Базарали. «Скоро… скоро буду з вами…» — казав він у забутті. І в останню мить він повторив ці самі слова вже беззвучним рухом холонучих губ.

Почувши від своєї дружини Одек цю сумну розповідь про смерть батька, Базарали цілу добу пробув у безмовній самотності.

Була пізня осінь. А вона не тішить серця, не розвіює похмурих думок. Вже перевалило за середину вересня, степ вигорів, посірів, став похмурим. І тепло не трималося в юрті. То вітер, то дощ — час тужливого неспокою. Стара, ветха повсть, що давно вже потребувала заміни, вся в дірках. Нічна холоднеча вільно вривається в юрту, дощ проникає туди, а коли закрутить вітер, юрта вторує йому глухим скигленням. Непривабливий і жалюгідний вигляд мала зараз домівка Базарали.

Аул його, розташований на Шоптіголі, одному з найдальших урочищ осіннього кочовища жигитеків, перебував поблизу зимовищ осілих землеробів, бідняків, жатаків^[15]. Нині на світанку звідти приїхав давній друг Базарали — Даркембай. Весь день вони провели у бесіді віч-на-віч. Базарали з гіркотою розповідав, в якому жалюгідному становищі він знайшов свою сім’ю і близьких родичів. Дивлячись на виснажене обличчя дружини, яка, випросивши у сусідів палива — таволки і кокпека, кип’ятила чай і варила пересохлі шматки в’яленого м’яса, він почав розмову з нею:

— Ось Одек… Висохла, почорніла. І одяг її, і сама вона вкрай зносилися. Скаржиться на голод, плаче… Глянеш на єдиного сина — витягся мій Сари, висох, як очеретина. Тимак весь розлазиться, чоботи драні. Що йому робити? В найми йти?.. Обидва мої брати загинули. Балагаз так і помер на засланні, дружина, діти його розлетілися, як птахи, хто куди. Оралбай був сильніший, сміливіший і за мене, і за Балагаза! Проте й він пропав безповоротно, юний пагінець підсікли під корінь. Де він блукав, вигнаний і проклятий правителями Тобикти, де знайшов собі могилу? Хто скаже?.. Мимоволі подумаєш: чи нема у бога якоїсь невідомщеної образи на нащадків Каумена? Скажи сам: хіба за злодійство, підлість, розбій зазнав я кару? Ні! Вся моя провина була в тому, що я не міг жити під п’ятою. «Зніміть мені голову, але волю до свободи в серці моєму вам не придушити, вогню честі моєї вам не загасити!» — так казав я. А тепер? Не тільки синам Каумена, бачу, припала така доля. Навколо купками розсілися пронозливі аткамінери. Пишаються багатством, достатками. Ти знаєш, не родичався я з ними і не дружив. Думи мої про таких, як ти, як я сам. Про тих, в кого і під подертим одягом палає невгасиме полум’я гордості й честі, про благородний народ мій думаю я. Коли дивлюся на степ, то бачу тільки його. Якщо горюю нині, через нього горюю. Повернувся — бачу, ще більше стало нещасних. Кругом їх обсіли зелені мухи, очі заліпили… Ех, бідолашний старче мій, про них говорить сумний брат твій, тільки про них…

Базарали своїми думками, що гнітили його, ділився з Даркембаєм.

Даркембай, нюхаючи тютюн, раз у раз розуміюче кивав головою, сповненою важких дум. За ці роки у нього посивіли не тільки борода й волосся, але й густі брови, проте в старечих очах його ще не згас вогник прозорливого розуму.

Багато переживши за своє довге життя, старий не став говорити про важке становище сім’ї Базарали, і без того вже ясне з його гірких слів, а заговорив про тих, хто розбагатів за ці роки. Чимало знайшлося таких, хто, зловживаючи владою або вдаючись до всіляких шахрайств у торгівлі, нажив величезні багатства. Тепер у Такежапа вісімсот копей, у Жиренше стільки ж, а Уразбай довів свої косяки до півтори тисячі голів. Та й інші — Абрали, Кунту, Жакип — звуться тепер «тисячохудобними» баями. Що ж до жатаків, то число їх зросло ще більше, а злидні їхні стали зовсім безпросвітні.

Заговоривши про жатаків, Даркембай вдався до гіркої іронії:

— Ти ще не все побачив, Базеке! Ти говорив тільки про тих, хто бідує в кочовому житті. А глянь на нас, осілих, на тих, кому ти колись казав, що «краще смоктати груди землі, колупати глину, ніж чекати милості од ворога». Ми, бідолашні жатаки, і тепер живемо так, як у ті дні, коли ти нас залишив. Усе ще сподіваємося на щось краще, гадаємо — ось-ось заживемо, як люди… Одне добре у нашому важкому житті: не жебракую я, ні в кого нічого не канючу. Хоч і злидні обсіли, працюю, турбуюсь, інколи навіть решетом воду тягаю,— проте не стою біля чужого порога з простягнутою рукою. Навіть сподіваюсь, що коли помру, то загорнуть мене не в чуже, а в своє лахміття. Багатії глузують з нас: мовляв, ми зраджуємо предків і, як росіяни, в землі копирсаємось. А росіяни нас добра вчать… І не помирати ж нам з голоду. Все моє довге життя злидні душать мене, як ярмо душить вимученого вола. Шия вже до крові натерта, а шкіра на грудях дубленою стала… І в багатьох так само проходить життя…

Даркембай заговорив про єдину радість, що втішає його старість,— про Дармена.

У Даркембая був менший брат Коркембай, якого Базарали майже не пам’ятав — той давно пішов у далекі краї, до росіян, і став жити серед них, працюючи в наймах. Років зо два тому, коли Базарали був ще в засланні, Коркембай прислав звістку, що життя скоро його залишить і що він хотів би попрощатися. Даркембай поїхав до нього. Вмираючи, Коркембай доручив старшому братові піклуватися про свого єдиного сина. Це був Дармен. Даркембай привіз його з собою, і юнак став його розрадою і втіхою.

Розповідаючи про це, старий не приховав від друга того, чого не говорив нікому: Дармен не був рідним сином Коркембая — він був сином Когадая, меншого брата Кодара, того самого Кодара, якого Кунайбай колись засудив до страшної кари. Коли помер Когадай, хлопчика взяв до себе далекий родич. Жилося йому там важко, сироту не любили, вважали його невиправно впертою людиною і навіть так і прозвали — Кіяспай^[16]. Того року, коли Кунанбай рушав на прощу в Мекку, Даркембай привів до нього Кіяспая, вимагаючи виділити хлопчикові пайку з землі Кодара, загарбаної Кунанбаєм. Нічого не домігшись, Даркембай вирішив відвезти сироту до Коркембая, у якого не було дітей, і той усиновив Дармена. Хлопчик виявився здібним, розумним і ласкавим. Коркембаєві він припав до душі. У новій сім’ї Дармен виріс сміливим, чесним юнаком, а до того ж у нього виявився талант співака і акина. Даркембай попросив Абая прийняти Дармена в коло його друзів. Відтоді Дармен половину часу перебував у аулі жатаків, половину — в Абая.

Базарали розповів старому про свою зустріч з Дарме-ном у Абая, про те, як усі захоплювалися його поемою, щиро похвалив її й сам. Даркембаєві особливо приємно було почути, який уважний і ласкавий був до його годованця Абай. Він признався, що попервах Дармен його дуже непокоїв.

— Думав: от, мовляв, привіз Абаєві пустого баляндрасника з домброю. Все пісні та пісні… Потім чую, щоразу, приїжджаючи, приносить усе нові вірші Абая. І сам ніби йде його дорогою. Оце й зогріло мою душу.

— Абай говорив з ним при мені дуже тепло, давав мудрі поради,— згадав Базарали.— Схоже на те, що на нього він покладає надій більше, ніж на своїх синів і на визнаних акинів, які там були. І мене це дуже порадувало: я бачу, Абай справді став сином народу, а не сином Кунанбая. Він з тими, хто знедолений, скривджений. А в Дармені, мені здається, він бачить крила свої. Я сам чув, як він напучував його. Він розмовляв з ним, як із справжнім акином. Посилає з важливими дорученнями довіреною людиною. От і розібратись у суперечці з Азимбаєм послав разом з сином…

І, заговоривши про це, Базарали глибоко зітхнув.

— Наша худоба — земля, не вовну стрижемо, а сіно,— сказав він гірко.— І ця земля завжди була причиною наших бід, Даке… Раніше від Кунанбая народ зазнавав приниження і насильства через землю. Помер Кунанбай, а кунанбайство не загинуло. Навпаки, знахабніло, побільшало, стало ще пожадливішим. Хіба то не приниження, що терплять оті сім аулів?

— І не кажи! — похитав головою Даркембай.— Уся кров закипає в мені, як згадаю. Шкода, що коса Абди не вдарила Азимбая! Вже коли сьогодні говорити про горе народу, треба говорити про ці сім аулів. Якщо й кидатися за щось у бій, то тільки за них! Помститись — так за їхні сльози! Адже це найбільш скривджені, найбільш знедолені люди, за них і повбивати лиходіїв не гріх… Ось наші головні вороги — Такежан і Азимбай!

— Не тільки наші! — посміхнувся Базарали і почав розповідати про те, як зустріли його в Семипалатинську Уразбай, Жиренше, Бейсембі і Кунту: — 3 ранку до вечора чіплялися з щирими розмовами і дружніми порадами. Не відразу я збагнув, чого вони домагаються. Тепер бачу, що вони збираються затягти мене до своїх чвар. Однаково, мовляв, Базарали все бачив, усе витерпів, що йому втрачати! Гірше того, що пережив, з ним не буде.

Спробуємо нацькувати його на Такежана… От я й хотів з тобою порадитися, Даке: що мені робити, що відповісти їм?

Даркембай міркував недовго. Він попередив Базарали:

— Не будь з ними одвертий! Не викривай усіх своїх думок: зараз вони вдають із себе твоїх друзів… Тобі треба бути з своїм народом, з ним у тебе спільна доля, спільне горе. Тепер кунанбаївці втратили силу, ворогують з іншими баями, і якщо зараз завдати їм удару, вони відчують весь його тягар… Але йди на них не сам, а разом з народом! Радься не з чужими людьми, а з тими, хто поділяє з тобою злидні й горе…

Слова Даркембая сподобалися Базарали.

— Слушна відповідь. І знаєш, що спало мені на думку? Треба вдарити ворога, доки він послаблений розбратом. Добре вдарити, Даке. А потім скажу: «За вашою порадою діяв, бачте, як добре зрозумів вас!» Стривай, Даке, ти ще побачиш! Мені здається, що в розмові з тобою я знайшов правильне рішення… Чого мені боятись? Я бачив дещо ще страшніше! — І Базарали, сміючись, взяв зі скатерки шматок сиру.— Ось, Даке, над цією їжею твій невгамовний бунтар клянеться наробити галасу в степу! — сказав Базарали й урочисто, ніби виконуючи обряд клятви, поклав у рот висохлий сир.

2

Цієї осені аул Такежана, старшого брата Абая, як завжди, розташувався на далекому урочищі Кашама.

Одна половина тобиктинських земель являє собою весняні пасовиська, жайляу, а друга — осінні, кузеу. Найкращі, найвіддаленіші пасовища належать родові Іргиз-бай, в тому числі й аулам кунанбаївців. Серед них аул Такежана — господаря пожадливого, що не пропускає й найменшої вигоди,— посідає найродючіші угіддя. Осіннім кочовищем його численних табунів є урочище Кашама, що межує з земляками племені Уак.

І зараз аул Такежана став тут, на березі невеликого озера. Юрти не були вільно розкидані по луках, як їх ставлять влітку,— їх позсували майже впритул одну до одної і з’єднали тином із переплетених стеблин чию, що утворював нічну кошару для овець. Велика тепла юрта Такежана стояла край аулу, біля самого берега, за нею тягнувся ланцюжок із восьми благеньких юрт його «сусідів» — пастухів і наймитів аулу.

Біля озера і коло аулу не було видно ні коней, ні овець, ні верблюдів. Весь корм тут був уже знищений, і численні табуни та череди Такежана тепер паслися далеко від стоянки, в густих заростях чагарника, в улоговинах із соковитою травою. Багатий аул, не звертаючи уваги на холод, усе ще не відкочовував з осіннього пасовища, чекаючи, доки худоба поїсть весь підніжний корм у найдальших закутках. Біля юрт не було видно навіть собак: вони розбрелися по степу, полюючи за польовими мишами.

До цього похмурого аулу непривітного холодного дня під’їхали три вершники — Абай, Єрбол і Дармен. Привела їх сюди не дуже приємна справа. Злізаючи з коня, Абай хмурився, неначе показуючи, що приїзд його вимушений.

В юрті їх зустріли Такежан, його дружина Каражан і син Азимбай. Хлопець виглядав уже дорослим, рожеве повне обличчя його обросло, густою бородою. Гості, входячи, холодно привіталися з господарями.

Такежан заговорив з братом про інші аули, розпитуючи, чи все спокійно, чи нема якихось чвар, суперечок, сутичок. Каражан і Азимбай похмуро мовчали, жестами наказуючи слугам подати кумис, поставити чай, варити м’ясо.

Господарі аулу добре знали, що вже коли Абай приїхав, то їх чекає якась неприємність. Вони не забували про те, що Абай давно осуджує їхню сім’ю, що він завжди неприязно приглядається до життя їхнього аулу.

І Такежан, і його дружина були тепло і багато вдягнені, юрта дбайливо утеплена, всі стіни зсередини затягнуті товстою узорчатою повстиною і килимами. Яскравий вогонь жовтого кия палав у вогнищі, але Абай помітив, що в казан поклали в’ялене м’ясо. Добре розуміючи настрій Каражан, яка не вважала за потрібне послати в отару по барана, Абай посміхнувся і відразу ж почав ділову розмову.

Приїхав він сюди поговорити про дві делікатні справи.

Одна з них — викрадення коней, що належать родові Бура, який живе в Семейтау. Два тижні тому тобиктинські конокради вкрали у них косяк ялових кобил. У цьому підозрюють Серікбая. А Серікбай, як відомо, один з людей Такежана. Через те потерпілі просили Абая вплинути на Такежана, щоб той примусив Серікбая повернути коней.

Хоч Абай говорив про це дуже ввічливо і м’яко, не нападаючи і не викриваючи, проте для всіх було ясно, що слова ці звучать важким звинуваченням. Він наче говорив: «Є несосвітенний злодій, знавіснілий грабіжник,-який украв у чесних людей їхнє добро. Він ховається за твоєю спиною. Інакше кажучи, ти переховуєш злодія і несеш відповідальність за його діла. Значить, ти й приведи його до порядку або відповідай за переховування».

Коли б з таким дорученням до Такежана прийшов хтось інший з казахів, а не Абай, то хоч би як обережно було це сказано, Такежан тільки розкричався б. Але зараз, виверткий і хитрий, він і взнаки не дав, що в ньому закипіла лють. Трохи помовчавши, він нарешті заговорив з насмішкою:

— Хтось із тобиктинців украв коней. Отже, тобиктинці — злодії. Виходить, глава тобиктинських аулів, аул хаджі Кунанбая,— аул злодіїв. А старший за віком у цьому аулі, Такежан, виходить, і є головний злодій… І якщо почали шукати вкрадену кимось худобу, ведуть слідство, виходить, насамперед треба взятися за Такежана! Ну, а ти, совість нашого роду, звичайно, і радий почати слідство з мене…— Він зле розсміявся.

Абай спокійно глянув ца нього.

— Якщо ти здатний думати, Такежан, зваж: чи можу я відділити свою совість від твоєї? Якщо ти вчиниш щось ганебне, хіба не буде мені соромно? Коли ж ви облишите підозрівати мене в тому, що мені приємно соромити тебе? — І він кинув холодний погляд на Каражан і Азимбая.

Азимбай все стругав ножем товсту палицю і, зневажливо скрививши губи, єхидно посміхнувся. На його обличчі з обвислими щоками, з припухлими червоними віями можна було прочитати: «Плював я на тебе і на твою совість».

Такежан знову заговорив:

— Гаразд, Абай, не варт нам залазити один одному в душу. Ти кажеш про Серікбая. Здається, вже понад півроку цієї собаки в нашому аулі й не видно. Я не знаю жодної людини, яка сказала б, де він зараз тиняється. Розправляйся з ним, як хочеш, твоя воля, я заступатися не буду. Піймай його — і тоді хоч підсмаж на вогні і з’їж! От все, що я можу сказати.

Виїжджаючи до Такежана, Абай і сам знав, що від нього багато не доб’єшся, бо скарга на Серікбая не підтверджувалася ні доказами, ні свідками. Відповідь примусила його відкласти розпитування про украдену худобу. Такежан дав зрозуміти, що, коли Серікбая піймають, захищати його він не буде. На сьогодні було досить і цього.

Після кумису і чаю Абай заговорив про іншу справу. Вона стосувалася суперечки, що виникла між Такежаном и жигитеками з приводу сінокосу на Шуйгіису й Азбергені.

Похмуро вислухавши Абая, Такежан спитав про те, що найбільше його непокоїло:

— Хто це говорить? Люди з семи наших аулів? Знову, мабуть, нацьковує їх Базарали? Коли у нього в голові не гніздяться чорні заміри, то й харч йому не на користь!

— А що ж, коли й Базарали? Вони найближча його рідня, їхня земля — його земля,— заперечив Абай.— По-твоєму, якщо він зажадає відшкодувати йому збитки, це теж чорний замір?

— Які він має збитки? Я користуюсь їхньою землею, але ж я і відшкодовую.

— Хіба це відшкодування? І хіба вони з своєї волі поступаються тобі землею? Ти завжди відбираєш її силоміць, а сплачуєш копійки… Ні для кого не таємниця, що ти витворяєш щоосені.

— Краще б ти прислав самого Базарали з такими словами! Чи ж личить тобі бути суддею в цій справі? Кажуть, що Базарали не встиг повернутися, як одразу ж почав вихвалятися, що розправиться з нами, покаже себе… До мене все доходить! Я бачу, як він піднімає голову і нацьковує інших!

— По-твоєму, якщо той, кого душать, кричить, то він і винен в цьому, так, чи що? Насильничаєш ти, а дорікаєш тому, хто скаржиться на насильство?

— Базарали хоче зовсім не того, щоб ти був його заступником, Абай! Колись згадаєш мої слова… Не думай, що я не знаю, про що говорить народ. Гляди, потім сам пожалкуєш.

— Ти, мабуть, вважаєш, що мало ще насолив йому?

— А ти, я бачу, береш його собі в друзі? Знайшов кого — голодранця… Правда, ти жодного разу не відчув його зубів і кігтів, хоч ти теж із ненависних йому кунанбаївців. А у мене він і м’ясо прогриз, і до кісток добрався!

— Я не бачив жодного чесного казаха, якого б скривдив Базарали! А ось ти і в’язав, і засилав, і примушував блукати по світу багатьох… А багатьох і зовсім занапастив. І все-таки не перестаєш твердити, що натерпівся від Базарали! Твердиш, як знахар своє заклинання!

Брати скоромовкою кидали один одному ці різкі слова і нарешті змовкли, насупившись, поглядаючи один на одного. Азимбай, який при кожній гнівній відповіді Абая повертав до нього похмуре обличчя, тепер втрутився:

— Виявляється, одна тільки людина у всьому Тобикти нічого й не чула про брудні справи Базарали, який сіє розбрат. Це наш Абай-ага! Зате в нього тільки й мови, що про добро та про мораль!.. Якщо ці слова означають розпусту і зневажання честі роду, нехай згине така «мораль»!

Непокірний і жорстокий Азимбай з роками ставав дедалі зубатішим, упертим і норовливим. Звідусіль доходила до Абая думка народу: «Він перевершив самого Такежана, крута вдача у такежанівського синка». Доходили до Абая чутки і про те, що Азимбай вилаяв поважних стариків, які вимагали відшкодувати збитки, а деяких скаржників вигнав з юрти канчуком. Слова, що зірвалися в нього зараз, виявили потаємні думки кунанбаївців про Базарали, якими ті рідко ділилися з Абаєм: Азимбай натякав на зв’язок Базарали з Нурганим, усе ще не забутий сім’єю Такежана. Згадки про це жили в їхніх серцях, як невідтала мерзла земля. Вустами черствого, тупого і злобливого юнака була виявлена їхня ненависть, образа за знеславлену честь роду.

Слова Азимбая викликали в Абая глибоке презирство до нього: видно, син добре засвоїв уроки батьків, він навіть перевершив старших. Різко підвівшись на подушці, Абай обурено крикнув:

— Замовкни! Ти зважився на таку мерзоту, на яку не насмілювався і твій батько! Мораль не загине, а нехай загине той, хто бореться проти неї! Чи йшов ти коли-небудь шляхом добра? Коли ти встиг втомитися від нього? З дитинства ти бачиш тільки знущання дужого над слабшим, нестримну пожадливість, злочини, мерзоту! А тепер, коли язик твій навчився говорити слова, він говорить тільки брудні слова! Та й де ти бачив доброчесність? Тут, біля вогнища Такежана, в казані Каражан, чи в отій скрині, що там стоїть? Добро полягає в тому, що людина мусить бути не тільки сином батька, але й сином народу. Мораль потребує, щоб він був справедливий, співчутливий, чесний, щирий серцем. Чи чув ти коли-небудь про це? Ні, не добро нехай згниє, а нехай пропадом пропадуть мерзенні невігласи й егоїсти, подібні до тебе, у яких все нутро повне безчестя і користі!..

Азимбай, не дочекавшись, коли Абай закінчить говорити, зневажливо скривив губи і, труснувши полами чапана, вийшов з юрти.

Такежан цілком поділяв почуття свого сина. Проте не продовжував початої сином розмови і повернувся до справи. Відповідь його була коротка.

— Цього року діло вже зроблено, сіно я скосив,— сказав він.— Не такий уже я винний, щоб запобігати перед жигитеками і віддавати їм скошене сіно. Про майбутню осінь поговоримо згодом. А сіна я, звичайно, не віддам. І якщо жигитеки здумають звезти його до себе, нехай знають: повертаючись на зимовище, я зупинюся біля їхніх аулів і рушу з місця тільки тоді, коли моя худоба пожере все сіно, яке вони від мене вивезуть!

Абаєві стало душно в цій юрті. Захотілося вийти на свіже повітря.

Холодне сіре небо нависло над аулом. Усе довкола виглядало особливо непривітно. Абай помітив, що діти, які бігали між юртами, всі босі; їхні брудні голі ніжки почервоніли від холоду. Ховаючись од вітру за тином кошари, вони стиха розмовляли, гралися біля складених в’юків. З одної юрти був знятий великий шмат повстини, молода жінка схилила наданим обвітрене, потріскане обличчя і латала дірки. Крізь оголений кістяк юрти видно було злидарське начиння. Дряхла старенька, прикривши смугастим мішком спину і надівши на голову подертий малахай, і все-таки тремтячи від пронизливого холодного вітру, збовтувала малму — закваску з кислого молока для дублення шкіри.

Дивлячись на цю злиденну халупу, Абай подумав: «Чи можуть люди жити гірше, ніж тут? Які злидні! Іде зима з лютим холодом, а тут напівголі люди в лахмітті, без притулку…»

Жінки, що зашивала продірявлену кошму, Абай не знав. Обличчя її вражало хворобливою худорбою, крізь бліду шкіру просвічували сині жилки, сухий кашель раз у раз стрясав її плечі. Почувши кроки, вона обернулася, засоромилася, на щоках її спалахнув нездоровий рум’янець. Абай привітався з нею. На його голос обернулась стара, що збивала малму.

Тільки тепер Абай впізнав сім’ю.

— Ой-бай, хіба це твоя юрта, Ійс? А я не знав, чия це халупа.

Зайшовши у юрту, він побачив, що поли ветхого, подертого кожушка старої були напнуті і під ними сиділи, рятуючись од вітру, двоє змерзлих малят. У великих чорних очах, піднятих на Абая, змішувались переляк, збентежене благання і звичний сум. Побачивши стороннього, діти ще тісніше притислися до бабусі — худенькі, жалюгідні і безпорадні, як пташенята. Серце Абая похололо. Страшне видіння злиднів, що втілилося в цих безневинних страдниках, вразило його. Він не чув ні привітань, ні скарг старої.

— Дорогий мій Абай, і собакам у байській юрті краще живеться, ніж нам,— тужила вона.— Мучимося всі ці роки. І невістка хвора…

— А де ж Іса? — згадав Абай.— Мені розповіли, як мужньо тримав він себе на покосі. Радів і я за тебе: хорошою, чесною людиною ти зростила сина!

— Як би не доконала його ця чесність! Азимбай пробачати не любить. Щоб покарати, погнав його пастухом у дальні отари, а в нього й теплого одягу немає…

Абай, не відриваючи погляду від дітей, погладив їхні патлаті голівки і спитав, як їх звуть. Вони відповіли хрипкими, простудженими голосками. Ім’я старшого, п’ятирічного, було Асан, а меншого, якому йшов четвертий рік,— Усен.

Ійс усе перелічувала свої нещастя. Невістка зовсім розхворілась, Іса повертається тільки на ніч, добувати паливо нікому. От стара Ійс і гріє власним тілом онуків.

— Так і сиджу, як стара квочка, прикриваючи крилами бідолашних курчат,— закінчила вона.

З важким серцем вийшов Абай з цієї юрти. Недалеко від неї стояла інша, вкрита товстою повстиною,— така само багата, як такежанівська, але менша розміром. Це була Молода юрта Азимбая. Біля неї сивобородий пастух ставив на коліна верблюда, нав’юченого мішками кия. Каражан роздратовано наказувала пастухові:

— Гляди, не роздавай кий кому попало! Поділи між Великою і Молодою юртами. А то, як побачать паливо, так і почнуть канючити: то на раз витопити, то на два…— І Каражан обернулася до людей, що саме підійшли: — Забирайтеся геть! Ідіть додому! А ти ще куди припленталась? Геть звідси! — зашипіла вона на дружину табунника й одігнала геть обшарпаних дітей.

Вона наказала дати півмішка кия тільки рябій бабусі, яка боязко підійшла останньою.

Абай здалека спостерігав усе це. Коли, сказавши старій: «Ну, й вистачить з тебе цього»,— Каражан пішла до своєї юрти, він наздогнав її і рішуче зажадав, щоб повний мішок кия відправити старій Ійс. Каражан не наважилась заперечувати. Потім він пішов поряд з невісткою.

— Оце-то Каражан! — сказав він насмішливо.— Хай я осліпну, якщо бачив десь байбише^[17], яка була б така щедра для своїх робітників! Невже тобі не шкода — цілих півмішка кия віддала!

Каражан, мружачись, глянула на Абая.

— Шановний мій дівере, а я не бачила людини, цікавішої за тебе. Видно, ти скрізь звик сунути свого носа! — сказала вона, відчиняючи Абаю двері в юрту.

Злидні навколо багатої юрти породили у Абая несподівану думку. Він швидко пройшов до гостьового місця і, сідаючи на кошму, попросив у Дармена олівця, паперу і тут-таки схилився над аркушиком.

Крізь розчинені двері зазирнули четверо тремтячих, закутаних у лахміття дітей з посинілими від холоду обличчями. Вони не наважувалися підійти до яскраво палаючого вогнища і тільки жадібно милувалися здаля його вогнем.

— Забирайтесь геть, обідранці! — гукнула Каражан.

Вони віджахнулися від дверей, а до юрти сміливо зайшов маленький, смаглявий, в’юнкий Шопиш, старший онук Такежана, син Азимбая. Це він привів до Великої юрти своїх ровесників. М’ясо в казані вже зварилося, і Каражан, витягши кістку з шматком м’яса, поклала її в яскраво розмальовану піалу і простягла онукові. Давши йому в руки ножик, вона пошепки напучувала його:

— Сядь тут, їж дома. Вийдеш надвір — ці злидні виманять у тебе м’ясо. Не дадуть спокійно поїсти, приставати почнуть, щоб їм страва отрутою стала… Не виходь, їж біля мене!

Шопиш неспокійно оглядався на двері. За м’ясо він ще не брався, але було ясно, що йому не вирватися з чіпких рук бабусі. Абай з насмішкою в очах переводив погляд з хлопця на Каражан, з неї на Такежана і потім знову нахилявся над папером, де один за одним уже виникали рядки віршів. Єрбол і Дармен, сидячи за спиною Абая, півголосом розмовляли між собою. Єрбол знав, що коли після такої бурхливої сутички, яка сталася нещодавно, Абай починає писати вірші, він сповнить їх жалом дошкульного глуму. І він шепнув Дарменові:

— Дивись, юначе, Абай взявся за вірші… Як по-твоєму, кого зараз вжалить його насмішка?

Під час розмови братів Дармен весь час думав про Базарали, який викликав у ньому найщирішу повагу. Через те він відповів:

— Мені здається, Абай-ага пише про скаргу жигитеків…

Єрбол, проте, думав інше:

— Ні, наскільки я знаю Абая, він зараз натикає на списа скупість Каражан, яка пошкодувала барана і варить в’ялене м’ясо… Я б дуже хотів, щоб він писав про це: вигляд цього похмурого казана наганяє на мене тугу!

Дармен неголосно розсміявся.

— Ну, навряд чи варто вірші Абая-ага звертати на казанок Каражан заради того, щоб у нас не смоктало під грудьми! Невже ми не впораємося з цією скнарою самі?

Єрбол теж не стримав сміху. Абай, закінчивши писати, обернувся до молоді і покликав:

— Такежан, Каражан, послухайте й ви вірш!

Ті занепокоєно підвели голови. Абай почав читати:

Йдуть жовтень, листопад — осіння вже пора…

Холодним скоро віяти вітрам…

«В кочовище спішиш — траву потравиш»,—

Загаявсь бай, а в путь давно пора.

Усі слухачі відразу зрозуміли, про чий аул говорилося у вірші. Єрбол і Дармен схвально закивали.

— Тож-бо воно й є! — шепнув Єрбол Дарменові.— Що я тобі казав, юначе? Стривай: буде й про казанок…

Далі вірші описували становище чабана в аулі Такежана, сусідів, які мерзнуть без палива. Не було забуто й півмішка кия. Увійшли в вірші і розрахунки скнари господаря, що думав відкараскатися від Єрбола залежалим м’ясом старого барана.

Дошкульні, картаючі слова попадали просто в ціль. Слухачі пізнавали і полохливих голодранців, що заглянули через поріг, і Шопиіиа зі шматком м’яса, і Каражан, яка навчає його їсти свій шматок крадькома. Нещадно правдиво було передано у віршах зневагу Каражан до дітей бідняків, її злобне сичання на них:

Ждуть подаяння діти бідняків,

Та негостинно байський дім їх стрів,

Юрмляться біля юрти недалечко,

Де теплий вітер землю вже нагрів.

А мати все любується синком.

Хай жадібним, як ти, він буде псом.

Ласкай його — погано ж їсть при дітях,

Які кришки вишукують кругом.

Вірші били Каражан наче канчуком. У них говорилося також про непримиренну боротьбу між багатим і бідним — навіть діти поділені на два табори…

Абай скінчив читати, і тільки тоді до Такежана і його дружини повернувся дар слова.

— Ти що ж, приїхав сюди, щоб ганьбити нас? — почав Такежан.

— Ганьбити? Знеславити, осоромити нас — ось яка в нього мета! — скипіла Каражан.— Старшого брата й невістку собаками обізвав!

Абай, сміючись, передав вірш Дарменові. Той склав аркушика і сховав у кишеню. Такежан, наче прийшовши до пам’яті, раптом накинувся на юнака:

— Навіщо ховаєш вірш? Бач, який спритний! Хто навчив вас їсти в моєму домі частування і перекидати ногою полумиски? Дай-но сюди, порву і кину у вогонь! — Він простяг руку до Дармена.

Абай і Єрбол заходились сміхом. Дармен зовсім не збирався віддавати вірш, навпаки, він ще глибше ховав папірця в кишеню. Такежан почервонів і обернувся до Абая:

— Знищ вірша! Знищиш чи ні? Тоді забирайся геть звідси! — кричав він, люто дивлячись на Абая.

— Дорогий мій, я ж не про тебе писав! — відповів той, весело сміючись.— Хіба ти заборониш мені пожартувати з Каражан, моєї невістки? Чи не хочеш ти бути для моїх віршів суддеюгрізнішим, ніж сам ангел смерті Азраїл? А може, твоя дружина, як той ходжа, перетвориться на невірного гяура, коли її вилають?

Абай відмагався жартома, але Каражан заплакала від обурення:

— Слова, які не насмілився б сказати найлютіший ворог, ти називаєш жартом? «Вся ваша сім’я — ворог мій!» — ось що говориш ти цим віршем! Порви папір! Зараз же!

Такежан теж вимагав цього.

Під час цієї суперечки Єрбол взяв у Дармена вірш і перечитував його, весело посміхаючись. Побачивши, що брати можуть серйозно посваритися, він швидко завчив напам’ять ті дві строфи про дітей, які довели до люті Каражан, і, взявши з рук Абая олівець, обернувся до Такежана:

— Такежан-ага! Знищити вірші було б і насильством, і несправедливістю. Але то правда, що інколи слова віршів, навіть жартівливих, лягають на серце важким каменем. Тут є рядки, які допікають Каражан,— давайте знищимо їх. Ось я закреслюю! — І він ретельно замалював олівцем дві строфи.

3

Такежан, намагаючись якомога довше не займати зимових кормів, все ще тримав свій аул на осінніх пасовиськах, повільно кочуючи до зимовища на Мусакулі. Суперечка про сіно, скошене в урочищі Азберген і Шуйгінсу, перейшла в справжні чвари.

Не домігшись нічого від Такежана, Абай передав потерпілим аулам жигитеків: «Те, що робить Такежан,— насильство. Я переконував його, але умовити не зумів. Будь-яка ваша відповідь на його сваволю буде справедливою. Зумійте постояти за себе, земляки!» І жигитеки, наважившись, розвезли по зимовищах своє сіно, скошене Такежаном.

Той довідався про це, коли його аулу залишався один перехід до зимовища на Мусакулі. Він одразу ж розіслав гінців, викликав до себе меншого брата Ісхака і старших своїх родичів Ізгутти і Майбасара і, порадившись з ними, вирішив виконати погрозу, яку в розпалі гніву висловив Абаю. Хоч усі аули вже розташувалися на своїх зимовищах, аул Такежана, незважаючи на заморозки, до Мусакулу не пішов: він повернув до зимовищ тих семи жигитеківських аулів, які вивезли до себе сіно в Шуйгінсу й Азбергену.

Попереду каравана їхали Такежан, Азимбай і Майбасар, з ними близько дюжини зухвалих, готових на все жигітів. Вершники спинилися на невеликому пагорбі, схилом якого тяглися низькі, складені з дерну загородки загонів для худоби. Тут-таки стояли і скирти сіна, яке спричинило розбрат.

За караваном на пагорб піднялися тисячні череди Такежана. Невблаганною лавиною вони навалились на жалюгідні зарості чию, на заповідні пасовища небагатих аулів, що зберігалися на зиму. Вівці й корови розбрелися по них, винищуючи траву, верблюди і великі корови, витягти шиї через низькі загородки, жадібно пожирали сіно з скирт.

Біля ветхих жигитеківських будівель з’явилися люди. Приголомшені цією несподівадкою і зухвалою сваволею, вони збиралися до гурту, радились, сідали на своїх шкап і скакали в різні боки, намагаючись відігнати худобу. На той час, коли караван Такежана почав ставити юрти, близько десяти вершників-жигитеків піднялися на пагорб до Такежана. Серед них були Базарали, Абди, Сержан і Аскар.

Такежан і його почет, очікуючи, доки поставлять юрти, об’їжджаючи череди. Базарали, наздогнавши Такежана, заговорив спокійно, з гідністю, без крику і лайки. В його скупих, але переконливих словах відчувалась впевненість у своїй правоті:

— Мірза Такежан, ти, певно, вирішив придушити коліном заляканих жигитеків? Хочеш показати свою силу, дійти до краю? Потравити всі їхні корми, знищити все сіно, може, й халупи попалити?

Такежан, поклавши перед собою на сідло канчук і впираючись в його кінці широко розчепіреними руками, відкинувся у сідлі, дивлячись на Базарали з нищівним глузуванням. На запитання його він відповів запитанням:

— Хіба це твоє зимовище, син Каумена? Адже твій аул на Чингісі? Який збиток ти маєш тут?

— Це мої родичі. Моя рідня по крові. У них нема сміливих заступників, хто б міг відстояти їхні права. Я ваш спільний родич. Невже ти не приймеш мене за посередника між вами?

— Тебе ж я не чіпаю! Навіщо тобі сунути носа в чужі справи? Займайся своїм ділом, родичу!

— Виходить, ти кажеш: «Не заступайся за. них, навіть якщо я розтерзаю і спалю їх»? Так, чи що?

— Мені нема про що з тобою говорити! Я не збираюся змагатися з Базарали ні в красномовстві, ні в мерзотах. Я ж сказав: тримайся подалі від мене, родичок!

— Це все, що ти можеш сказати, мірза Такежан? Не хочеш відповідати за насильство і самоуправство?

— І не хочу, і не буду!

— Так і не відповіси?

— Якщо й відповім,— не тобі!

— Справді не відповіси, Такежан-мірза?

— Не відповім, не буду відповідати!

— Ну, годі! І я спитав тричі, і ти сказав тричі. Видно, ми не домовимось. Але тепер не ми вже будемо винні в усьому подальшому. Пошкодуєш! Я добре скаламучу твою каламутну воду, Такежан, інакше не буду сином свого батька!.. Двічі не народжуються, але двічі й не вмирають! Я давно вже прозрів, терплячи від тебе таке, чого й на каторзі не бачив… Ну що ж, якщо ти не тюхтій, продовжуй своє!

Гнівний погляд великих промовистих очей Базарали переходив з Такежана на Майбасара. Голосні й виразні слова його було чути всім. Він наказав своїм супутникам повернути коней. Купка жигитеків, обідраних і жалюгідних, що сиділи на охлялих шкапах, повернули назад.

Слова Базарали не похитнули рішучості Такежана.

Аул розташувався тут міцно, надовго: навіть якщо випаде справжній сніг, він і не подумає зніматись. Юрти обклали зовні призьбами з дерну, знову збудували загородки з чию, щоб захистити овець від вітру.

Сіно й трави заповідних пасовищ жигитеківських аулів худоба почала безжально винищувати вдень і вночі. В юртах палили заготовлені жигитеками на зиму мізерні запаси кия — Азимбай і Каражан посилали по нього ночами відчайдушних жигітів, і в хазяйських юртах палав жаркий вогонь.

Нове лихо, що спіткало аул бідняків, які й без того знемагали від злиднів, довело їх до відчаю. Вість про зухвалий розбій Такежана облетіла всі аули жигитеків, до найдальших у горах Чингісу: «За горло схопив беззахисних, знущається з них!»

У ці ж дні раптом зник Базарали, а з ним — близько десятка молодих жигітів з пограбованих аулів Шуйгінсу й Азбергену.

Перед від’їздом Базарали викликав до себе щоночі по черзі, по чотири-п’ять чоловік, ще з тридцять жигітів з інших жигитеківських аулів, що зимували на Караулі. Кожній групі він давав однакове доручення:

— Якщо знайдете в своєму аулі хоч яких-небудь куцохвостих шкапин, придатних, щоб з них звішувати ноги, сідлайте їх і їдьте до жатаків у Міали і Байгабих! Звідти почнеться похід… Роками мріяв я про це. Думка про нього давно вже горить у моїй душі. Це буде похід бідняків, таких, як я, як ви, похід помсти! Не питайте, чим це нам загрожує. Коли я, вирвавшись з каторги, прибув до вас, ви клялися: «Підемо за тобою скрізь, вмремо поряд з тобою!» Я пам’ятаю ці ваші слова, я прийняв їх як клятву відважних. Якщо ви рішучі, як і тоді, тепер настав день битви! Не кажіть, що коні ваші не придатні для неї: у вас будуть баскі скакуни! Не я дам вам їх — їх дасть вам сам похід. Не кажіть, що у вас нема соїлів^[18], жатаки з радістю дадуть вам кожному по два соїли! Але бережіть таємницю, не проговоріться! Нехай боягузливі байські аули нашого Жигитека, як аули Бейсембі, Абдільди, Жабая, нічого не знають про це! І друга моя вимога: виїжджайте з своїх аулів не всі одразу. Зникайте по двоє, по троє вночі і діставайтесь до жатаків. Але щоб через п’ять днів усі ви, сорок жигітів, зустрілися зі мною у жатаків Міали! Ми з Абилгази будемо чекати вас там.

Про те, що далі робити, як і на кого нападати, він не говорив ще й слова. Давши настанови решті жигитеків, що приїхали на його виклик, Базарали разом з хоробрим, войовничим другом і земляком Абилгази сам зник з Шуйгінсу.

Додержуючи вказівок Базарали, жигіти прибували в Міали до жатаків по чотири, по п’ять чоловіків. Тут їх уже чекали і розміщували по відокремлених, віддалених аулах.

Базарали разом з Абилгази жив ці дні у Даркембая, чекаючи, доки прибудуть усі викликані ним жигитеки. Друзі ділилися потаємними думками, обговорювали задумане. Сидячи біля печі у маленькій землянці Даркембая, вони розмовляли на найрізноманітніші теми. Пуста юшка, зварена дружиною Даркембая, здавалась їм вишуканою і ситною стравою. Базарали розговорився, розмова текла старим річищем, спрямовуючись все до тієї ж мети — до наступного походу сорока жигітів. Тепер він говорив уже не про злочини Такежана, не про розбрат серед тобиктинців; він розповідав про те, про що не чули ще казахи.

Базарали пригадав одного старого росіянина, з яким зблизився на каторзі. У нього була широка біла борода, густі брови (такі ж пишні, як і його сиві вуса) нависали над запалими синіми очима, неначе крила сизого сокола. На зріст він був анітрохи не нижчий за Базарали. Тридцятирічна каторга не зламала його сили.

— Мало зустрічав я таких людей, як Керала,— і душею і тілом бильний! — розповідав Базарали про свого російського друга, ім’я якого — Кирило — він переробив на казахських лад.— Виявляється, і в Росії роєм рояться свої Кунанбаї і Такежани. Там їх звуть дворянами, поміщиками. Керала розповідав мені про те, що зазнав він від свого бая — поміщика Педота^[19]. У Педота була зграя хортів, якою він пишався перед сусідніми баями, а в одного з них була добра гонча, яку той ніяк не хотів продати. Одного разу цей бай побачив сестру Керала — вона була красивою дівчиною, ще й двадцяти років не мала. І цей бай сказав Педоту, що згоден проміняти свою гончу на цю дівчину. Її забрали в маєток Педота. Керала, тихо підкравшись, заглянув у вікно. І, побачивши, як бідна його сестра захищалась від старого бая, Керала кинув у вікно сокиру і влучив у бая. Після цього він вирішив, що йому все одно не минути лиха. Та вже коли гинути, то помстившись за все… У росіян є такий вираз: червоний півень — це коли палять будинок і майно ворога. Керала вночі пустив у будинок свого поміщика червоного півня. Два місяці ховався він, нападаючи на маєтки баїв своєї округи, мстився гнобителям. Двічі поміщики влаштовували облаву, але взяти Корала не змогли. Втретє хороброго оточили царські солдати, спіймали, закували в кайдани. Спочатку суд призначив йому смерть, але потім замість швидкого покарання заслали на довічну каторгу. Йому було двадцять п’ять років, коли він почав мститись ворогам. Ось уже тридцять років, як він животіє на каторзі…

— Ой бідолашний! Яка сила гине! — вигукнув Абилгази, який жадібно слухав усе.

Даркембай поцмокав язиком, скрушно киваючи головою:

— Сердега… Але він вказав шлях іншим відважним!

— Авжеж, і таких там багато,— підтвердив Базарали.— Коли б ти бачив, скільки молодих селян пригнали на каторгу за ці роки! Всі вони бунтували проти своїх баїв. І, виявляється, не тільки з ними вони боролися, а й з царськими слугами, з самим царством, і така боротьба кипить по всій Росії. Я бачив відважних селянських ватажків, багато наслухався від них. Ось ким пишатися треба! Вони борються не по-нашому, не поодинці — збирають людей і нападають на ворога цілою лавиною… Оце легенда,— куди там «Тисяча й одна ніч», куди там «Бахтажар»! Слухаючи їх, я завжди мучився і каявся: виявляється, я втопився в чашці води — потрапив на каторгу, нічого не зробивши… Я весь час шкодував за тим, що не завдав ворогам такого удару, який би вони пам’ятали довго, який примусив би їх пошкодувати про свої злочини…

Даркембай слухав Базарали схвильовано, всією душею розуміючи, про що шкодує Базарали. Жадоба справедливої помсти, яка накопичилася в його старому серці за довгі роки приниження й гніту, з особливою силою спалахнула в ньому. Він з насолодою слухав розповідь про відважних бунтарів, сміливих, непокірних бідняків росіян, і, киваючи сивою головою, вдоволено посміхався. Коли Базарали замовк, старий обернувся до нього:

— Я бачу, ти недарма згадав усе це сьогодні. Мабуть, ти хочеш підохотити самого себе. А знаєш, що я тобі скажу, доки ми тут утрьох? — І Даркембай глянув в очі Базарали своїми гострими сірими очима.— Пам’ятаєш, адже ж ми й раніше часто говорили про бідування народу, та говорили все по-дурному. Слова так і залишались словами. Одні з нас із сльозами й стогоном ішли на заслання, інші покірливо давали зв’язати собі руки й ноги. Відомо, яка непокірність у казахів! Погаласують — і все одно аркан залишиться на нашій шиї. Я хочу, щоб ти нарешті зрозумів це! Подумай про себе: заміряєшся ти дуже, а б’єш слабо — оця досада й зістаріла мене! І сьогодні знову те саме? Виходить, старому Даркембаю, що вже звалився від безсилля в постіль, тільки й лишається, що помирати без будь-якої надії на майбутнє? Ні, годі вже! Якщо хочеш діяти, то дій! Коли вже помирати, то помри, хоч раз махнувши мечем!

Базарали і Абилгази вдоволено перезирнулися. Слова Даркембая сподобались Базарали, і він навіть повторив їх:

— «Заміряєшся дуже, а б’єш слабо…» Що за слова! Влучно й гостро сказано! — вигукнув віп.

— Це не слова, а удар дрючком по самісінькій голові! І важкий удар! — захоплено вигукнув Абилгази і додав: — Що ж тут говорити, Базеке? Тепер треба тільки сідати на коней… Ну, щасливої нам дороги, хай здійсняться наші бажання!

І він рвучко схопився з місця, немов перемерзлий подорожній, що хоче швидше зігрітися в русі.

Абилгази був людиною, у якої слово не розходилося з ділом, а часом діло навіть випереджало слово. Про таких людей говорять: «Попереду — гнів, а за ним — розум». Він давно збагнув, що в поході, який задумав Базарали, його місце попереду: кому ж, як не Абилгази, вести в бій жигітів? І тепер, немовби показуючи, що настав час діяти, він підвівся перший.

Було вже за північ. Друзі швидко вдягліїся і вийшли з землянки. Даркембай допоміг їм сісти на коней і благословив на той шлях, про який казав Абилгази. Старий узяв притулені до низенької огорожі два чорних шокпари^[20] і підняв їх над головою.

— Я вже думав, що вони зотліють разом зі мною, що ніхто не махне ними… Візьміть їх, жигіти! Нехай ще раз злетять вони догори, нехай закляклий гнів мій впаде разом з ними на давніх ворогів!.. Ну, щасливої дороги, тигри мої! Вперед! — сказав він.

І він довго ще дивився вслід своїм друзям, які поскакали в степ.

Тим часом з боку Байгабила, з віддалених аулів жатаків, виїжджали й інші вершники. Посуваючись окремими групами по улоговинах, усі вони до світанку зібралися на осінньому кочовищі бокеншипського роду Акеспе. Їх було сорок п’ять сміливих жигітів, озброєних соїлами і шокпарами.

Зимова зоря повільно сходила над рівниною. Сніг, що йшов цілу ніч, вкрив землю товстим шаром і доходив коням до щіток. Абилгази вже пояснив тим, що зібралися, куди й чого вони їдуть, а тепер давав останні розпорядження:

— Всього вас сорок п’ять жигітів. П’ятеро — жатаки, люди з тутешніх аулів. Якщо, бог дасть, задум наш здійсниться, вам, п’ятьом, нема чого іти разом з нами до далекого Чингісу. Візьміть те, що вам дістанеться, і одразу ж повертайтеся сюди, до своїх аулів. Дайте кожній з ваших домівок свою частку і спокійно залишайтеся тут!

Потім Абилгази заговорив з жигитеками. Відділивши п’ятнадцять вершників, він пояснив їм, що вони мають робити:

— Ви в бійку не встрявайте. Ваше діло — тільки зайняти коней. Будете гнати табун через Ойкудик, через брали в передгір’я Малої Орди. Не оглядайтеся ні назад, ні на всі боки, женіть швидше! Доженемо вас після. За головного у вас буде Сержан. Чуєш, Сержан? Зрозуміли?

— Зрозуміли! Хай буде по-твоєму! — почулись швидкі відповіді.

Абилгази розсміявся:

— Оце відповідь! Я бачу, ви зараз готові до стрибка. Бадьорі, немов дикі звірі, що повалялися на білій пороші!

Потім Абилгази під’їхав до інших двадцяти п’яти жигітів. Під цими коні були міцніші, і самі вони, один в один, були молоді, дужі, рослі, як Абди і Аскар. Березові соїли, що їх тримали одні під пахвами, а дехто під ременем стремен, глухо стукались один об один. Цим жигітам Абилгази призначив інше діло:

— Ви вступите в бій. Не попадайтесь у полон. Це — перше. Помріть, але не давайтесь у руки ворогові! Якщо хтось попадеться, інші намагайтеся виручити його! Ворога ж бийте так, щоб ніхто не міг втекти і повідомити своїх про напад. Збивайте їх підряд! Це — друге. Вибивши ворога з сідла, не залишайте його коня: хапайте повід, ведіть за собою! Щоб жодного коня не залишилось у ворогів, інакше вони пошлють по допомогу! Це — третє, Нападаючи, тисніть на ворога всі натовпом, не розсипайтеся поодинці! Бийте ворогів з усієї сили, бийте так, щоб до ночі не отямились! І ще ось моє слово. Адже під вами куцохвості шкапи бідняків, а дорога наша сьогодні не кінчиться… Не раз нам доведеться кинути коней у сьомий піт. Тож, як тільки доб’ємося перелому в бою, швиденько міняйте своїх шкап на жеребців, ялових кобил, вибирайте коней найміцніших!

Потім він знову звернувся до першої групи:

— От іще що. Якщо бій буде вдалим і за нами не гнатимуться, бережіть зайняті табуни! Шлях довгий, а земля вкрита снігом. Не женіть коней як попало. В табунах буде і молодняк, і жеребні кобили — вони не витримають швидкого походу. Бережіть добро, яке піде вашим же братам!

Абилгази повернув коня до гір Шолпан і широкою риссю повів за собою обидва загони. Базарали поїхав поряд з ним.

За весь час Базарли не вимовив і слова. Досить було того, що він тут і що тепер їхав попереду всіх. З кожним із жигітів зокрема він говорив раніше, задовго до походу запалив полум’яними словами їхні серця, пробудившу них гнів і жадобу помсти.

Мета грізного походу бідняків наближалася. Швидкою риссю вершники перетяли урочище Жокен-кудиги, перевалили два-три пагорки під горою Шолпан і затрималися біля останнього пагорка, піджидаючи решту. Коли всі зібралися, Абилгази подав знак і вершники миттю злетіли за ним і за Базарали на вершину перевалу. Звідси відкрилась уся долина. Сила-силенна коней паслася на снігу, розтягнувшись від підніжжя пагорка в напрямку до гір Шолпан. Подекуди виднілися вершники, озброєні соїлами.

Абилгази різко патягнув повід і обернувся до жигітів. Його вмилений сірий кінь, роздувши ніздрі, бив копитами сніг, кружляючи на місці. Піднявши над головою чорний шокпар, подарований Даркембаєм, Абилгази вказав вершникам на долину.

— Жигіти, ми досягли мети! Он табун заклятого ворога нашого — Такежана. Вісімсот голів! Ми їх зараз займемо! Жодного стригуна не залишайте, жодної найледачішої конячини! Дивіться, он там такежанівські табунники. Чи ж вам боятися цих незграбних дурнів з хворостинами в руках? Збивайте їх із сідел, сідайте на їхніх коней, а своїм закиньте повід на шию і женіть разом з косяком! Ну, голото, вперед! Тримайтеся купи, рушимо на ворога суцільною хмарою! Хай буде вдалим похід бідняків. Вперед! Бий їх! Бий! — вигукнув він і вдарив канчуком свого сірого.

Жигіти ринули за ним. Звихрюючи пухкий сніг, загін лавиною покотив схилом пагорка. Тупіт, гикання, бойовий клич «кеу-кеу», свист, перестук соїлів злякали табуни, що мирно паслися. В косяках Такежана коні звикли до вільного життя на тихих, безлюдних пасовиськах. Напівдикі степовики, гарячі й непокірні, не дали й наблизитися: хропучи і форкаючи, вони понеслись щодуху до гір Шолпан, тільки гриви та хвости на скаку розвівалися. Грудки снігу, вирвавшись з-під тисяч копит, вкрили рівнину білим туманом, здавалось, раптом піднялася пурга. П’ятнадцять жигитеків і п’ятеро жатаків, виділені Абилгази для відгону табунів, ледве встигали за ними, гиканням і криками наводячи на коней ще більший жах.

Тим часом двадцять п’ять жигітів, щільним гуртом скачучи за Абилгази, ринули на табунників, які, побачивши нападаючих, теж намагались зібратися докупи. Десятків зо два їх уже рушили назустріч загонові Абилгази, галасуючи і розмахуючи соїлами.

Закутані поверх чапанів у товсті балахони з грубої вовни, в натягнутих на малахаї для захисту од вітру широких башликах, табунники здавалися казковими велетнями. І коні підходили їм: вгодовані ялові кобили, великі жеребці з хвилястими гривами аж до колін. Повільно виступаючи з самого ранку в охороні табунів, вони й разу не спітніли, мороз укрив памороззю їхню довгу шерсть, перетворив гриви на бурульки, і тепер вони схожі були на великих кошлатих чудовиськ.

Серед табунників був і Азимбай, який різко виділявся у своєму лисячому малахаї і в світло-жовтій дубленій овчині. Червоне обличчя його розпухло з холоду, повіки ще більш почервоніли.

Присутність Азимбая не була випадковою. Ще з того дня, коли Базарали пробував порозумітися з Такежаном, він був насторожі. Син зажерливого, підозріливого й хитрого Такежана виявився розумнішим, прозорливішим і за свого батька, і за всю рідню. «Якщо Базарали замислив мститися, він почне з того, що забере коней»,— вирішив Азимбай і вжив своїх заходів. Він приїхав на пасовисько, розставив табунників в охорону і залишився доглядати за ними.

Тільки-но загін Абилгази з’явився на вершині пагорка, Азимбай відразу зрозумів, що це значить. Він негайно поскакав по косяках, збираючи табунників.

— Це не подорожні, це вороги! Умріть, але не віддавайте коней! Бийтеся сміливо!.. Нападайте самі! — кричав він.

Але табуни вже помчали. Азимбаго вдалося затримати табунників, які, вдаючи, що намагаються наздогнати налякані косяки, рятувалися від нападаючих. Люто лаючись, він зібрав навколо себе чоловік з двадцятеро.

— Не в табунах зараз діло, нехай скачуть! Треба ворогів одбити! — кричав він і, вихопивши з рук підлітка-табунника соїл, повів своїх людей назустріч Абилгази.

Обидва гурти вершників, що стрімко мчали один на одного, зіткнулися на сніговій галявині біля заростів таволги. Базарали раніш за інших пізнав Азимбая і гукнув своїм жигітам:

— Он синок Такежана скаче назустріч! Зваліть спочатку його, а за табунників візьметеся потім.

Азимбай скакав посередині свого загону. З обох боків його охороняли два здоровенних жигіти на високих конях — рудому і вороному. Коли обидві групи збилися докупи, Базарали і Абилгази опинилися просто проти Азимбая. Його охоронці одночасно змахнули соїлами.

Майстерності битися соїлами на конях Базарали і його друг навчилися змалку. Вони легко відбили напад обох велетнів, під могутнім ударом Базарали соїл табунника на вороному коні переламався, наче очеретинка. Але не встиг Базарали обернутися, як Азимбай, скориставшись нагодою, підскочив до нього, хрипко викрикуючи:

— Не заспокоюсь, доки не порішу тебе!

Він щосили вдарив Базарали соїлом по голові і, тріумфуючи, вилаявся. Але в ту ж мить удар по потилиці приголомшив його: це Абилгази, впоравшись із своїм супротивником, пустив у діло чорний даркембаївський шокпар. Соїл випав з рук Азимбая. Випустивши повід, він усім тілом відкинувся на круп коня. Базарали, ще не очунявши від удару, врізався між ним і табунником, який намагався підтримати хазяйського сина. Міцно схопивши Азимбая залізною рукою за комір кожуха, Базарали потяг його з сідла і, щосили вдаривши другою рукою по обличчю, скинув з коня, якого відразу ж схопили за повід жигіти.

Чорнобородий парубійко на вороному коні, той, з рук якого Базарали вибив соїл, тепер, підібравши інший, знову налетів на Базарали. Це був той самий жигіт, що на покосі в Шуйгінсу ладен був вдарити косою по ногах Абди. Він люто розмахнувся, але Базарали щосили вдарив шокпаром по його коліну, не захищеному товстим кожухом. Чорнобородий зойкнув, соїл його ковзнув по плечу Базарали. Зігнувшись від болю, неначе переломившись надвоє, здоровенний жигіт звалився з свого жеребця. Базарали сам не сподівався, що сутичка з цим велетнем закінчиться так швидко і, незважаючи на біль у голові і плечі, мимоволі посміхнувся, оглянувшись на поваленого ворога. Величезний, закутаний до того ж у товстий кожух і балахон, він, намагаючись підвестися, борсався на снігу, неначе величезний беркут, підстрелений у крило.

Поряд бився Абилгази. Даркембай недарма довірив йому свій чорний шокпар: під ударами жигіта з коней злетіли ще три табунники.

Сили супротивників майже однакові: табунників було не набагато більше. Але досить було збити з коней Азимбая і двох старших табунників, як решта кинулася тікати, розсипавшись по долині. Абилгази наказав усім своїм жигітам пересісти на всіх коней, що залишилися без вершників. Білого коня Азимбая він віддав силачу жигітові Месу.

— Не давайте нікому втекти! Збивайте з коней усіх! Усіх залишайте пішими! Якщо хоч один залишиться на коні, він дасть знати в аули про напад! кричав Абилгази.

Він послав Меса з кількома жигітами за одною купкою втікачів, а сам з десятком інших рушив за рештою. Частина жигітів залишилась біля Базарали.

До полудня всі до одного табунники лишились без коней, частина їх лежала на снігу непритомними. Тим часом жигіти, що гнали табуни, вже перевалили через Шолпан, перетяли Ойкудик і дістались долини брали. Весь величезний табун з восьмисот коней пригнали сюди, це залишивши жодного стригуна. Тут їх наздогнали Базарали і Абилгази з своїм загоном і підкликали до себе п’ятьох жатаків.

— Беріть вашу частку і роздайте своїм,— сказали вони і виділили для сорока родин жатаків сорок дужих коней. Крім того, їм віддали ще двадцять відгульних кобилиць.

— Що буде далі, потім побачимо. Конем більше, конем менше — відповідати однаково! — сказав Базарали.— Своїми руками я все це зробив, своєю головою й відповідатиму. Нехай земляки мої, жатаки, нічого не бояться! Цих сорок коней залиште на тягло, у вас їх ніхто не шукатиме. Возитимете на них в місто сіно на продаж, купите харчів і одяг. А кобил зараз же заріжте на м’ясо! — закінчив він і відпустив жатаків, передавши привіт Даркембаю.

До ночі жигіти пригнали решту табуна в Шуйгінсу, пройшовши дуже близько повз сонний аул Такежана. Тієї ж ночі Базарали роздав коней біднякам жигитекам. Такежанівський табун був поділений між незаможними аулами, що розкинулися на широкому просторі урочищ Шуйгінсу, Азберген, Караул — до віддаленого Колденена біля Чингіських гір. Посилаючи коней, Базарали передавав кожному аулу суворий наказ: «Щоб вам і на думку не спадало тримати у себе хоч одного з цих коней для їзди й роботи! Їх можна використати тільки на м’ясо! Цієї ж ночі заріжте присланих коней. Розорив Такежана я сам, я — Базарали. Весь тягар відповідальності беру на себе. Нехай бідняки нічого не бояться і користуються тим, що нарешті попало в їхні руки!»

Початок зими завжди був найважчою порою для казахського аулу: молочний харч уже зменшився, а різати на м’ясо худоби ще не починали — вона могла ще напасти вагу. Худобу різали пізніше, коли наставала справжня зима. Тоді шкури і м’ясо посилали в місто і на виручені гроші купували чай, борошно, цукор. Восени ж навіть багаті аули різали тільки стару худобу, якій важко було зимувати. Про ці місяці казали: «Час, коли товстий стає тоншим, а тонкий і зовсім рветься».

В ці важкі дні, коли людям, які дожидалися початку зими, давалися взнаки нестатки, несподівана допомога Базарали, який прислав бідним аулам коней, врятувала їх від голоду. Наказ його був виконаний точно: в усіх аулах жигитеків-бідняків, на Шуйгінсу, Караулі, в горах Чингісу, різали присланих коней.

Величезний табун Такежана зник за одну ніч.

4

Звістка про зухвалий напад з швидкістю блискавки облетіла всі Тобикти. За кілька днів про це стало відомо далеким кереям і уакам, на заході — каракесекам, на сході — сибанам і найманам. Звістка сколихнула весь степ, немов удар землетрусу. Одні, хапаючись руками за комір на знак здивування, слухали з неприхованою тривогою, другі ж — із задоволенням, з радістю. Треті повторювали в панічному страху:

— Наші аули спіткало грізне нещастя, звалилося криваве лихо!

Пересудам не було краю:

— Такого ніколи не бувало! Ні за яких часів ніхто не відважувався на такий напад! Завжди бував розбрат і ворожнеча, але для такої пожежі потрібне невгасиме полум’я ненависті…

Справді, не тільки нинішньому поколінню Тобикти, але й старим людям не доводилося бути свідками такого розгрому. І раніше бували жорстокі напади. Всім відомі і «напад шорів», і «навала найманів», і «наскок Бури», які глибоко врізалися в пам’ять. Але то було давно. Та й за цих нападів табуни тільки забирали; ніхто не пам’ятає випадку, щоб коней геть цілком винищили, як це сталося тепер. Хоч яка сильна була ворожнеча, хоч яка велика була кривда, коней звичайно забирали тільки як заставу — до присуду або до обопільного порозуміння, повертаючи їх потім власникові.

Степова знать — аткамінери і старійшини — обурливо говорили:

— Ніхто, крім Базарали, не міг би зважитися на це. Видно, на каторзі навчився він дечого в розбійників та вбивць!

А в бідних юртах перешіптувались:

— Як тигр, на них плигнув… Нарешті побив як слід!

В очах багатьох простих, людей Базарали постав людиною, яка помстилася багатіям за кривди, образи і злидні.

Першим про напад довідався аул Такежана. Отямившись, Азимбай послав одного з табунників на зимовище під горою Шолпан з проханням прислати трьох коней. Підтримуваний у сідлі двома табунниками, він на світанку дістався батькового аулу. Голова його була перев’язана рушником, кров, що просочилася крізь пов’язку, запеклася на обличчі. Коли блідого й ослабленого Азимбая жигіти обережно знімали з коня біля юрти Такежана, на зойки й плач Каражан збіглися всі, хто був в аулі. Такежан, обнявши сина, голосно заридав. І він, і Каражан у люті кричали про помсту ворогам, про кривду, заподіяну не тільки кунанбаївцям, але й усьому родові Іргизбай. Аксакали і карасакали^[21] з гнівом підтримували їх.

— Краще б нам крізь землю провалитися, ніж терпіти таку образу!.. Помстіться, не щадіть розбійників! — кричали вони.

Того ж дня поскакали гінці в усі багаті аули, до всіх великих баїв, біїв, аткамінерів, старійшин усіх родів Тобикти. Базарали одразу ж почали взивати розбійником, грабіжником. Такежанові висловлювали співчуття.

Напад викликав гнів і обурення не тільки в близьких Іргизбаю родах Тобикти: всі багаті аули сусідніх племен — Уака, Сибана, Наймана, Керея, Бури, Каракесека — сприйняли звістку про розгром Такежана як особисту образу. Більше того, злоба і заздрість, які викликав до себе і до кунанбаївців владний і зажерливий Такежан, були забуті. Здавалося, перед усіма цими багатими аулами раптом став на весь зріст один спільний, однаково ненависний усім ворог.

Уже в наступні три-чотири дні звістка про нечуваний напад дійшла й до Семипалатинська. Міські торговці-казахи, управителі найближчих до міста волостей напосідали на начальство, підтримуючи прибулих із степу скаржників. Канцелярії селянського і повітового начальників були повні-повнісінькі волосних, перекладачів, торговців, які одностайно просили заступитися за кунанбаївців.

Повітовий начальник Казанцев одразу послав в аул управителя Чингіської волості «пошту з пером». Прибуття російського стражника з шаблею і посильного повітової канцелярії страшенно налякало Кунту.

Вони не дали йому й опам’ятатися:

— Сідай на коня, їдь з нами в місто! Повітовий кличе!

В аулі Кунту були Жиренше і Бейсембі, яких він запросив до себе, як тільки дізнався про напад. Вчинок Базарали збентежив усіх трьох. Вони не могли отямитися, не знаходили виходу. Найбільше лякало Кунту те, що йому, як охоронцеві порядку в волості, доведеться відповідати перед начальством.

Він запросив також Уразбая, Абрали і Байгулака, які ще вчора були його однодумцями. Чи ж не вони ще недавно підливали масла в огонь, підбурюючи Базарали? Кунту сподівався, що верховоди таких сильних родів, як Есполат, Сактогалак, Жуантаяк будуть все-таки на його боці. Вже сама поява їх в його аулі могла б значною мірою стримати розлючений натиск кунанбаївців.

Проте, за винятком двох-трьох аткамінерів, на боці Кунту не було жодного з тих багатих і впливових людей, які гострили зуби на кунанбаївців. На запрошення Кунту вони не відгукнулися. Виходить, кинули його самого. У вирішальний час воші, замість того щоб показати ікла, визнали за краще сховатись у кущі.

Правду кажучи, Уразбай, Абрали, Жиренше та й сам Кунту не чекали від Базарали такого вчинку.

— Хіба на таке страшне діло штовхали ми його? — обурювалися вони.— Базарали почав не боротьбу, а розбій! Що ж буде, якщо завтра він нацькує голоту на інших аткамінерів і почне різати всі їхні табуни й отари? Хоч з ким сталося б таке лихо, зветься воно — погром, злочинство. Кажуть: «Від лиходія сам святий тікає…»

Цього ж дня, ще до приїзду «пошти з пером», в аул Кунту прискакали двадцять чоловік з роду Іргизбай. Їх очолювали Ісхак і Майбасар. Вони розмовляли з Кунту грубо, поводилися визивно.

— Волосний — ти! За це злочинство ти відповідатимеш своєю головою, своїм майном! — погрожували воші.— Яке нам діло до голодранця Базарали? Він хижий вовк, що нишпорить один у полі. Але лігво його тут! За його діла ми стягнемо з тебе сповна!

Не знайшовши ні захисників, ні підтримки, не покладаючись на силу свого малочисельного роду Бокенші, Кунту одразу здався.

— Робіть, що знаєте! Ніхто не врятує мене від вас! — улесливо заговорив вій.— Я не буду покривати Базарали… Тільки не судіть разом з ним, відокремте мене від його кривавих злочинів!

Майбасар і Ісхак, маючи давню злобу на Кунту, не могли простити йому того, що замість Оспана волосним став він. І тепер вони погрожували йому:

— Не надійся вирватися з наших пазурів! Коли б волосним був не ти, хіба насмілився б Базарали повернутися!

І хіба наважився б він напасти на такий могутній аул, як аул Кунанбая, іцо боїться хіба що самого бога? Звичайно, він розраховував на твій захист!

Вони вимагали, щоб Кунту виїхав у місто і попросив відставки. Всім було відомо, що грізний Казанцев давно на боці кунанбаївців. «Пошта з пером» була тому ще одним доказом.

З товстого, здоровенного Кунту піт котився градом. Очі його неспокійно бігали, він пополотнів, на ньому лиця не було.

— Складу з себе посаду, печатку віддам у ваші руки, тільки помилуйте мою душу! — благав він кунанбаївців.

І поскакав у місто.

У розпалі цих подій на Такежана звалилася нова напасть. Цього разу причиною її були по люди, а стихія.

Короткий осінній день хилився до вечора, коли за далекими хвилястими гребенями Чингіських гір показалися густі чорні хмари. Підіймаючись усе вище важкими клубками, неначе розширяючись і спухаючи, зловісні хмари незабаром закрили весь південний край неба.

Раптом частина цих хмар відокремилася від загальної маси і загрозливо швидко понеслася в напрямку до урочищ Масакул та Шуйгінсу, де розташувалися юрти й череди Такежана. Хмари, клубочачись, неслися з упертою люттю, немовби переслідуючи когось. Небо все темнішало й темнішало. По степу різкими поривами віяв пронизливий холодний вітер. Немов розвідник, летів він попереду наступаючих хмар, вказуючи їм дорогу. Пориви його ставали дедалі міцніші, частіші — й ось нарешті почався безперервний ураганний вітер, з кожною хвилиною все холодніший і холодніший.

Тим часом уся худоба вже збилася в аулі, шукаючи захисту за очеретяними огорожами, поставленими між юртами. Присмерк швидко перейшов у нічну темряву. Людське око вже не розрізняло того, що коїлося на небі. В цілковитій темряві несамовито бурхала хуртовина. Розпачливою тугою стогнав густий чагарник, із свистом хилилися стеблини чию. Здавалося, весь світ перетворився на виючий потік пекельних звуків, які все забирали з собою. Тривожний шум стояв і над самим аулом: налякана хуртовиною худоба бекала й мекала, збуджено й нестямно гавкали собаки, іржали коні.

Такежан і Азимбай, збагнувши небезпеку, давно вже шугали по аулу, одягшись якомога тепліше.

— Бережіть худобу! Глядіть, щоб не погнав її вітер! — кричали вони то тут, то там.

— Пильнуйте за огорожами! Виходьте всі на вулицю! Біжіть до худоби!

— А головне, підпирайте огорожі, бо не втримаємо худобу!

Розігнавши по отарах і чередах не тільки чоловіків та жінок, а навіть дітей, Такежан скакав по аулу з краю в край, безперервно наказуючи:

— Більше галасу! Нехай худоба почуває, що її вартують! Подавайте голос вівцям, кричіть: «Шайт, шайт!» Загоньте кіз!.. Голосніше кричіть на всю пельку, щоб вовки не налетіли!

Пастухи, доярки, грубники, наймички, щулячись від дикого вітру у своїх лахміттях, забувши про себе, оберігали байську худобу. Рятувати добро Такежана вийшли всі люди аулу, за винятком сім’ї старої Ійс. Такежан кинувся до цієї ветхої халупи.

Іса цілий день пас на морозі овець і надвечір звалився. Тепер він лежав у своїй дірявій юрті, його морозило, йому зуб на зуб не попадав, він ніяк не міг зігрітися. Рвучкий вітер наскрізь продував чорну халупу; здавалось, усе в ній, здригаючись від жаху, стислося в клубок. Дружина їси, пригорнувши до себе обох малят, прикривала їх пеленою. Стара Ійс, зібравши весь одяг і вкривши ним сина, намагалась зігріти його ковтком гарячої води і проклинала баїв:

— В усьому їхні вівці винні!.. Бодай би вони загинули, як їхні коні! Не вмирати ж тобі через його худобу! Ковтни хоч гарячого!

Знадвору почувся грізний голос Такежана:

— А чому з цієї юрти люди не виходять?! Що тут, усі померли? Де Іса?

Стара підбігла до дверей.

— Іса занедужав, замерз! Цілісінький день з вівцями був.

— Нехай виходить швидше! Худоба в небезпеці! Нічого тут валятися, коли лихо наспіло!

Ійс розпачливо гукнула:

— Я вийду за нього! Він не може, лежить!

І, не слухаючись сина, який намагався її спинити, вона вискочила з юрти.

Іса спробував підвестись, але страшна втома сковувала його. Малята в страху притулялися до нього. Старший, Асан, злякано заговорив:

— Тату, глянь, як тремтить юрта! Її не знесе бураном? Що з нами буде, якщо її звалить!

Справді, всі ветхі зав’язки юрти загрозливо тріщали, повстина раз у раз лопотіла по кістяку. Здавалось, ця жалюгідна халупа полохливо здригається під страшним натиском і тужливо кличе на допомогу. Іса й сам подумав — чи витримає юрта, але поспішив заспокоїти сина:

— Засни, рідний, юрта у нас міцна. Спи спокійно! — І, притиснувши до себе Асана, Іса несподівано для себе провалився в глибокий сон.

Його розбудив тривожний голос матері:

— Ой-бай, світе мій Іса! Зірвало загорожу, овець погнало бураном у степ… Азимбай там скаженіє, шукає тебе, нахваляється… Що робити, рідний мій?

Іса швидко сів і відчув, що сон підкріпив його. Він рішуче підвівся:

— Ну, я піду, а ти ляж тут! Дивись, уся задубла! Лежи й грійся!

І, схопивши чорний шокпар, він вибіг надвір і тут же наткнувся на Азимбая і Такежана.

— Як ти, собако, смієш валятися дома, коли мої вівці гинуть? — закричав Такежан.

— Через них я звалився, цілий день був з ними,— пробував пояснити Іса.

— Ще й виправдуєтеся, негідник! — обурився Азимбай і з лайкою кинувся на жигіта.— Побити тебе мало!

І він ударив Ісу по плечу товстою палицею. Той, миттю обернувшись, схопився за палицю і щосили потяг до себе. Голова Азимбая близько нахилилася до пього. Над широкою чорною бородою, немов з чорної безодні злості, скривилось бліде, спотворене злобою обличчя з вишкіреними хижими зубами, що зловісно виблискували у темряві. Біла пов’язка на лобі закривала рану, яку дістав Азимбай у сутичці з Абилгази; здавалось, саме вона й була джерелом шаленої люті, що стрясала молодого хазяїна. Всім своїм виглядом він нагадував хижого звіра, який виповз з ніжного морожу, щоб терзати беззахисних людей.

Мимоволі відсахнувшись від страшного обличчя Азимбая, але не зводячи з нього очей, Іса міцно тримав палицю.

Такежан спинив сина, який намагався вирвати палицю, і квапливо сказав пастухові:

— Бураном погнало багато овець… Біжи за ними! Дожени, зупини!.. Загинуть вівці…

Іса відштовхнув Азимбая і побіг. На ньому був тільки старий, подраний чапан та стоптані, діряві чоботи. Уже з перших кроків він відчув п’ятами вологу і холод, але думка про це вже не могла його спинити. Овець, які зараз гинули, було так шкода, що це примусило його бігти щодуху.

Він пробіг повз загони, де люди, оточивши отару овець, лементуючи, відтісняли їх до юрт. Іса на бігу спитав, що трапилося. Ніхто не знав, скільки овець загнало бураном: середню огорожу раптом зірвало і частина овець зникла.

Іса теж побіг за вітром, щоразу голосно гукаючи: крик міг спинити овець, а, крім того, відігнати вовків, коли ті почують худобу.

Тільки тепер він помітив, що ллє великий холодний дощ, змішаний із снігом. Обличчя, шия і руки їси відчували гострі удари крижинок, неначе сотні голок впивалися в тіло. Як же було це терпіти вівцям? Нахиливши низько голову і підставляючи ураганові тільки спину, вони намагаються сховатись одна за одну і біжать наввипередки швидкою нестримною лавиною.

Нарешті, захекавшись і від швидкого бігу, і від безперервних криків, Іса все-таки наздогнав овець. Заспокоюючи їх окриком «шайт, шайт!», Іса спробував пробратися всередину, але вівці, притискуючись на бігу одна до одної, не давали йому проходу. Затримуючи шокпаром крайніх овець, Іса нарешті випередив гурт і, вперше повернувшись проти вітру, тільки тепер відчув усю силу урагану. Міцні крижані потоки повітря одвернули комір його чапана, обпекли холодом груди. Не можна було підняти обличчя, не можна було зітхнути. Відкотивши комір і нагнувши голову, ледве тримаючись на ногах, Іса заступив дорогу вівцям, заспокоюючи їх голосом, спиняючи шокпаром і руками. Злякана отара затрималась. Тут було з п’ятдесят овець.

Але в ту саму мить, коли Іса вже вирішив був, що вівці врятовані, з снігової запони вискочила якась темна маса, і вся отара знову злякано кинулася врозтіч. Іса почув клацання зубів, важке дихання і з жахом зрозумів, що це була зграя вовків. Вівці бігли, відчайдушно мекаючи, неначе благаючи в Іси захисту. Нехай це отара лиходія Азимбая, нехай ці вівці байські, але хіба ж вони винні? Як можна віддати їх на поталу хижакам? Іса з дитинства звик до цих мирних, лагідних тварин, і серце його зараз зайшлося. Несподівано для себе, в пориві нерозважної відваги, він з грізним криком кинувся на вовків. Беззбройна, самотня людина стала проти чотирьох дужих звірів.

Навіть не глянувши на нього і наче не почувши його окрику, вовки пробігли повз нього і кинулися на овець. Не встиг він оглянутись, як біла стара вовчиця швидко звалила велику вівцю, решта кинулася до інших.

Зрозумівши, що криком відігнати хижаків не можна, Іса кинувся до вовчиці, яка шматувала свою жертву. Коли він підбіг дуже близько, вона, розідравши горло вівці, підняламорду, оглядаючись, на кого ще кинутися. Жигіт щосили вдарив її шокпаром по носі і зразу ж розмахнувся для нового удару. Та, на його подив, вовчиця впала, немов підкошена, поряд з розтерзаною вівцею.

Ісі доводилося чути, що удар по кінчику носа може на смерть забити і собаку, і вовка, але успіх вразив його самого:

— Ага, маєш? Ну й лежи!

І, вдаривши для певності вовчицю ще разів зо два, він кинувся за вівцями.

А ті мчали нестримним потоком. На смерть перелякані, вони безтямно гасали взад і вперед. При кожному повороті вовки хапали чергові жертви, валили додолу і, миттю розірвавши їм горло, стрибками кидались по нові. Потрапляючи в отару, вовк не може стримати своєї безтямної ненаситності. Він прагне забити одну вівцю за одною, неначе розраховуючи про запас до кінця свого життя. Так само чинили тепер і ці троє вовків. Вони тільки забивали овець, не скуштувавши і шматка м’яса, і ковтка гарячої крові.

Вівці повернули до їси, і один з вовків, погнавшись за ними, наскочив просто на жигіта. Той знову з усього розмаху вдарив шокпаром по кінчику носа, і хижак миттю перекинувся. Це був молодий вовк, один із нащадків білої вовчиці. Він і його брат сьогодні вперше напали на отару і через те розправлялися з вівцями з неситою і нещадною люттю. Добивши і його другим, смертельним ударом, Іса знову кинувся за втікаючою отарою.

Хоч йому ще де вдалося врятувати жодної вівці, перемога над двома лютими хижаками радувала його. В цій боротьбі він забув про буран і мороз, забув і про недавню кволість. Тепер він відчував таку стійку, міцну силу, таку відвагу, яких ніколи в собі не знав. Йому і на думку не спадало відступити, хоч такий герць з вовками і загрожував смертельною небезпекою. Зціпивши зуби, він ладен був битися далі, терпіти все, що б з ним не трапилося.

Підбігши знову до овець, він помітив, як третій вовк повалив ще одну вівцю. Цього разу Іса зміг вдарити звіра тільки по потилиці. Вовк заричав, відпустив вівцю і повернувся до їси, щоб кинутися на нього. Проте ноги його підкошувалися від сильного удару, і він не спроможний був стрибнути. Іса знову повторив випробуваний удар по кінчику носа, добивши й цього вовка.

Тепер вівці, неначе розуміючи, що жигіт їх захищає, бігали навколо їси, жалібно мекаючи. В самісіньку гущу їх стрибнув великий старий вовк, якого жигіт досі не помічав. Це був сам вожак зграї. Він сам загриз уже з десяток овець. Обравши собі за нову жертву великого жирного барана, могутнім ударом він звалив його yа землю. Іса підбіг з піднятим шокпаром. Звір, що шалено рвав на шматки загривок барана, не підвів навіть голови. Іса щосили ударив вовка по тім’ю. Грізно заричавши, хижак обернувся і миттю кинувся на жигіта. Вдарити звіра ще раз було вже пізно: він був надто близько. Тоді Іса з раптовою рішучістю гіростяг поперед себе шокпар, звір наткнувся на нього грудьми. Це послабило розлючений стрибок, і страшна паща клацнула зубами на лівому плечі жигіта, не зачепивши тіла, а тільки розідравши чапан. Іса ривком звільнився від рукава і, відстрибнувши з гучним криком, якого вовки, звичайно, лякаються, ще раз махнув шокпаром.

Але тепер його квапливий удар припав не по носі вовка, а по голові. Струмок гарячої крові залив вовкові очі. Слабіючи, він все ж знову стрибнув до жигіта, розкривши пащу.

«Ну, видно, одному з нас не втекти,— подумав Іса,— Хай буде так!» І, кинувши непотрібний уже шокпар, він сам стрімко кинувся вперед і схопив вовка за горло. Стоячи тільки на задніх ногах, великий звір ніяк не міг звалити сміливого жигіта, а той, що було сили, немов залізними лещатами, обома руками стискав йому горло. Кров, струмуючи з розбитої голови вовка, липкими гарячими струмками текла по руках їси; звір хрипів, але все ще тримався на ногах, судорожно клацаючи зубами перед самісіньким носом жигіта.

Затерплі пальці їси дедалі більше втрачали силу, він сам уже ладен був у знемозі впасти, але страх ні на мить не закрався в його відважне серце. Скільки часу простояв він так, стримуючи могутнього звіра і намагаючись його задушити, він уже не уявляв.

І коли він відчув, що пальці його ось-ось розтиснуться, прийшла несподівана підмога. Слідом за Ісою з аулу послали ще одного бідняка, чабана Канбака. Почувши крики їси, він поспішив до нього. Іса зміг тільки промовити:

— Ніж… бий в серце…

Канбак витяг свій довгий ніж і завдав два смертельних удари в груди вовкові, що стояв на задніх лапах. Величезний, майже з лоша завбільшки, вовк важко звалився на землю, наче зрубане дерево. Разов з ним упав і Іса. Він і сам не розумів, яким нелюдським зусиллям волі тримався на ногах.

Побачивши, що ліве плече Іси і весь бік були оголені і задубіли на крижаному вітрі, Канбак, знявши з себе чапан, швидко закутав ним жигіта. Тільки-но Іса отямився, вони вдвох зібрали вцілілих овець. Виявилося, що з п’ятдесяти овець вовки загризли близько двадцяти, але деяких з них можна було ще врятувати.

Уже настав ранок, вітер почав поступово затихати. Земля, вкрита снігом, біліла. Канбак і Іса погнали овець до аулу. Забитих вовків вони зв’язали попарно, кожен волік за собою двох звірів.

Ще недавно тільки й мови в усіх було, що про наскок Базарали на такежанівський табун. Тепер усі заговорили про загнаних бураном овець і про напад на них зграї вовків. Але найбільше говорили про богатирську силу і відвагу такежанівського пастуха Іси, який сам забив чотирьох вовків, не маючи при собі ніякої зброї, крім палиці. Розповідь Канбака про єдиноборство їси з старим вожаком захоплювала всіх; люди казали, що нічого подібного вони не чули на своєму віку, віщували Ісі славу і багатство.

Але бідні люди, що добре знали скупість і неситу безсердечність Такежана та Азимбая, говорили своє:

— Хіба ці людожери оцінять його подвиг? Такий достойний жигіт гниє біля хазяйського порога!

— А що за подвиг захищати байську худобу? — казали другі,— Спрямував би він свою силу проти Азимбая, ото було б діло!

— Хіба добрий пастух кине в біді овець? Зглянувся на бідну худобу, забув і самого себе,— казали треті, краще за інших розуміючи І су.

Але всі ці пересуди вже не доходили до Іси. Одразу ж після бурану він звалився в тяжкій недузі. Він лежав у тісній, вузькій, наче димар, землянці. Низька стеля її була заснована задимленими, аж чорними, тонкими жердинами, між якими брудним лахміттям звисав старий очерет. Ця землянка поряд з кошарою називалася в аулі Такежана житлом пастуха. Жодного свіжого струменя повітря не доходило сюди, в двері вривався гострий запах овечого поту і сморід від гною. Не було й підлоги, замість неї — вогка кам’яниста земля. Замість вікна — уламок скла з байського дому, в кутках вічно жили похмурі тіні, немов у темній камері каторги. Печі в цій землянці не було, замість неї тільки напівзруйноване низьке вогнище з вмазаним у нього казаном.

Але нещасна сім’я була рада навіть цьому житлу. Принаймні малята тут були врятовані від постійного грізного вітру в юрті, від страшного виття осінніх ураганів над головою. До цієї землянки стара Ійс потрапила другого ж дня після бурану: боячись, що буря повториться і спричинить нові втрати худоби, Такежан поквапно перекочував на зимовище.

Ще в день перекочовування аулу Іса відчув тягар в усьому тілі. Він ледве ходив, його пригинало до землі. Одразу після переїзду в землянку він остаточно зліг. У нього почався сильний жар, дихання уривалось, він корчився в нестерпному болісному кашлі. Але більше ніж від хвороби, Іса терпів, бачачи злигодні своєї сім’ї.

Коли він був на пасовищі, йому мало коли доводилося заглядати додому, а тут усе горе сім’ї проходило перед його очима. Єдина годувальниця сім’ї, худа сіра корівчина, вже перестала давати молоко. Стара Ійс ранком гріла воду, кидала туди затверділий сухий сир, і це було єдине, чим вони харчувалися цілий день. Малята, напившись окропу, забиралися в куток і, лякливо поглядаючи то на матір, то на батька, сиділи мовчки. Дружина Іси кашляла дедалі частіше. І щодня всі з надією чекали повернення Ійс з байського дому: стара всю холодну осінь дубила шкіру, а тепер Каражан примусила її тіпати вовну, сукати вірьовки, плести аркани і недоуздки. І, приходячи смерком додому після важкої безперервної праці, стара мати приносила в сім’ю зароблений нею харч: залишки супу, об’їдені кістки, зіпсований сир, запліснявілу пшеницю, різні недоїдки. Та й це було святом для малят і деяка підтримка для дорослих.

Часом Іса жахався від думки про те, як живе його сім’я. Він зітхав, кидався на своїй підстилці, з безпорадної люті дряпав груди, пройнятий хворобою і непозбутним лихом. І коли якось Ійс сіла в його головах, Іса не витримав:

— Рідна моя, як важко нам… Так і кінчається життя, як пройшло, біля чужого порога… Що буде тепер з тобою, з дітьми, з нею? Невже так і помру з цим горем? Коли б знаття, що залишаю вас у добрих людей, а не в цих звірів…

Жінки, налякані словами їси, голосно заридали. Заплакали й малята. Іса почував гарячі сльози, що падали на його руки, але сказати більше нічого не міг: він палав у страшній лихоманці, втративши свідомість.

Важке маячіння мучило його, губи запеклися і шепотіли щось незрозуміле. Схиляючись до нього, мати і дружина ловили якісь окремі беззв’язні слова. Здавалося, він з кимсь гнівно бореться, вперто і пристрасно сперечається. Але зрозуміти, що з ним, вони не могли.

А Ісі ввижалося, що він веде нескінченну боротьбу сам на сам з великим старим вовком. Весь час бачить він перед собою, як лютий звір напосідає на нього. Паща його раззявлена, зуби вишкірені, кровожерливий ворог от-от схопить зубами його обличчя. Потім кров заливає всю морду вовка. І зараз же ввижається, що кривава рана на голові хижака пов’язана білою хусткою, а під розкритою страшною пащею з гострими зубами раптом виникає широка чорна борода… Червоні губи ворушаться, вовча паща вимовляє лайливе слово… Хтось б’є Ісу важкою палицею… Він хапає палицю, тягне її до себе, і вовк перетворюється в Азимбая. Він лає Ісу, безжально жене в холодну буранну імлу по вівці і знову стає старим вовком… То вовк, то Азимбай… То наполовину вовк і наполовину Азимбай… Але весь час напосідає на нього безжальний, настирливий ворог, погрози вириваються з страшної пащі…

Виснажений цими жахливими видіннями, Іса втратив свідомість. Вона вже більше не поверталася до нього. На ранок його дихання перейшло в передсмертний хрип і незабаром він лежав без руху, мовчазний, поволі холонучи.

Так на шостий день хвороби померла безвісна людина з великим серцем, відважний жигіт.

Поряд без пам’яті лежала нещасна мати. Невтішно ридала хвора вдова, і надривно плакали в кутку маленькі Асан і Усен.

5

Про розгром такежанівського табуна в аулі Абая довідались того ж вечора.

Коли Азимбай і табунники билися за коней, тут, в Акшоки, друзі й учні Абая захоплено розмовляли про поезію. Останнім часом Абай часто перечитував Лєрмонтова, особливо його «Вадима». Абаеві подобався образ непокірливої людини, що палала гнівом помсти. І сьогодні він заговорив про неї:

— Казахи повинні знати про цього Вадима. Відважний, наполегливий, сміливий герой… Я задумав оспівати його у віршованому дастані.

І Абай прочитав друзям свій новий вірш. Мужній, суворий, сповнений стриманої сили, він починався тривожним видінням:

Темніє синь неба. На західнім краї

Вечірня заграва згаса, догоряє,

Й на заході в шовку чудесно багрянім

Башта далека, мов сон, виринає.

Какитай, що вже читав «Вадима», на прохання Абая переказав акинам зміст твору. Коли він закінчив, Абай звернувся до юнаків:

— Просторий шлях відкриється перед вами, якщо писатимете дастани, як Лєрмонтов… Магаш, Какитай, ви можете читати по-російському, тож візьміть повід інших, поведіть їх! Розкажіть про нього Дарменові, Кокпаю, Акилбаю, нехай і вони знають, який це поет!

І молодь, залишивши Абая, який читав Лєрмонтова, до вечора просиділа в наріжній кімнаті над «Демоном». Одні прочитали його самі, інші почули поему у схвильованому переказі. Відразу ж виникла гаряча бесіда. Все нове завжди викликало молодих акинів на суперечки, роздуми, мрії. Сьогодні їхні думки зайняті були Демоном і Тамарою. Дармен і Магаш згадали про мусульманського Демона — про Азраїла. Вогненна пристрасть, якою фантазія російського поета наділила його, вражала їх.

— Яка відважна думка… Тільки непокірлива душа могла породити такий образ! — казали вони.

— Мабуть, справжнє поетичне натхнення не зважає ні на бога, ні на закони! — вигукував Какитай.

Палкі розмови не припинялися до самісінького вечора, Тільки на вечірній чай молоді акини знову зійшлися в кімнаті Абая.

Саме в цей час з’явився і Акилбай. Він жив уже на окремому зимовищі в урочищі Міали, біля селища жатаків, у півдня переходу від Акшоки, але часто приїздив до батька. Привітавшись, Акилбай сів біля молоді. Абай спитав, що чути, чи все спокійно в аулах і на рівнині.

Акилбай, як завжди не кваплячись, звичайним монотонним голосом передав звістку, яка всіх вразила:

— Та ні, не все. Сьогодні ранком цілий гурт невідомих ворогів напав на випас Такежана-ага біля Шолпан. Усіх до одного коней забрали.

З усіх боків на нього посипались запитання:

— Коли?

— Звідки?

— Весь табун зайняли?

Чай лишився недопитий. Айгерім і Зліха, що сиділи біля самовара за низьким круглим столом, теж присунулись до Акилбая. Жигіти нахмурились. Тривожне почуття охопило всіх.

Акилбай, як завжди повільно і не кваплячись, розповів про все, що знав: напад стався ранком, у нападі брало участь з півсотні людей, понад двадцять табунників дістали тяжких травм, навіть Азимбая підняли на снігу непритомним, з табуна у вісімсот коней на випасі не залишилося жодної шкапини. Сам Акилбай перебував під час нападу в курені такежанівських табунників; він заночував там по дорозі в Акшоки, і його конем, єдиним, що вцілів у цьому розгромі, скористалися, щоб послати по допомогу. Менше за інших потерпілий табунник поскакав до найближчого аулу і пригнав звідти трьох коней. Через це Акилбай і прибув у Акшоки так пізно.

— Ну, а ти ж що робив, коли на вигоні точився бій? — запитав Абай.

Акилбай почав щось мимрити. Нарешті з’ясувалося, що ще ранком Азимбай, збираючись до табунів, запропонував поїхати з ним. Акилбай відмовився не стільки через лінощі, скільки через свою пристрасть до гарячого кавардака — звичайної страви табунників у польовому таборі. Помітивши, що кухарчук саме почав підсмажувати в казані м’ясо, Акилбай вирішив за краще залишитися в курені, ніж мерзнути на вигоні.

Незважаючи на тривогу, яку викликало повідомлення Акилбая, молодь не змогла вдержатися від сміху.

— А як же ти довідався, що на табун напали? — спитав Єрбол.

— Коли я взявся за кавардак, кухарчук вийшов з куреня, але зразу ж повернувся й каже: «На землі шум, на небі шум. Чи не вовки часом напали на косяк? Чи Азимбай здумав ганятися за дикими жеребцями? Стільки снігу підняли! Просто як пурга!» Я хотів вийти глянути, але побоявся, що кавардак захолоне,— дуже вже добрий він вийшов! Із стегна лошати… і порізаний гарно — дрібними шматочками… так у салі й плаває!

На повновидому обличчі Акилбая відбилося таке вдоволення, що Дармен зайшовся реготом. Засміявся і Магаш:

— Ну, звісно! Куди ж вам було квапитися? Мусить же людина доїсти кавардак! Пізнаю нашого Акила-ага!

Тепер зареготали й інші: всі знали безтурботний і лінивий характер Акилбая. Акилбай, не звертаючи уваги на сміх, вів далі свою неквапливу розповідь:

— Кухарчук щоразу виглядав з куреня, мабуть, йому не терпілося довідатись, що там діється. Довелося послати його глянути. Він повернувся з шаленим криком: «Акил-ага, наскочили вороги, забирають коней! На вигоні бійка! — кричить.— Табун уже біля гір Шолпан… Що робити?»

Абай уважно глянув на нього і спитав:

— Ну, і що ти зробив?

— Сіли на коня і кинулися наздоганяти? — нетерпляче підказав Магаш.

Акилбай одверто відповів:

— Ні. Продовжував їсти кавардак. Я чекав кого-небудь з новинами.

Абай, втративши терпець, грізно гримнув на нього:

— Подумай, що ти там верзеш? Отямся!

— Не можу ж я брехати, Абай-ага. Не погнався я за ними!

— Чому? Хіба ти не мужчина?

— Якщо казати правду, я полінувався…

Вибух реготу перебив його. Проте Акилбай, не ніяковіючи, з дивовижною щирістю розповідав далі:

— Косяки вже встигли вигнати за Шолпан, а снігу в степу навалило по коліно. Як же мені гнатися за ними? Раніше, ніж в брали, я їх не наздожену, куди ж скакати в таку далечінь? Та ще в зимовому незручному одязі? Це просто кара! Та й що я зроблю сам? Тільки благати та просити… І взагалі — навіщо мені бути звитяжним воякою і перемагати в боях?

Акилбай говорив, що думав, одверто, не турбуючись про те, як сприймуть його слова, не звертаючи уваги на сміх слухачів. Магаш і Какитай перші облишили сміятися: обидва вони були прикро вражені вчинком брата, чесного, але наївного, який своєю нехитрістю й одвертістю поставив себе в таке безглузде становище. До того ж, помітивши, як змінився на виду Абай, вони з побоюванням чекали, що той суворо присоромить сина. Але Абай з несподіваною цікавістю втупив очі у нього, неначе розглядаючи його з подивом, і раптом щиро розсміявся:

— Коли б почув твою розповідь хтось чужий! Обов’язково сказав би: ось де справжній телепень! І правильно сказав би… Дивись, Акилбай, піде тепер гуляти по степу примовка: «Коли один з онуків Кунанбая бився з ворогами, другий сидів у курені, наминаючи кавардак!» Ну, гаразд, а ти хоча б довідався, хто ж пограбував твого дядька?

— Кажуть, попереду нападаючих бачили Абилгази і Базарали.

— Базарали? — перепитав Абай, швидко глянувши на сина.— Чому ж ти одразу не сказав?

Усе збудження його відразу зникло. Притихла й молодь, тривожно перезираючись. Абай якийсь час мовчав, насупивши брови.

— От до чого довело людей насильство Такежана! — сказав він, неначе міркуючи вголос. Потім підвів голову і обвів поглядом жигітів.— Ну, що ви скажете про такий напад?

Молоді друзі Абая мовчали, не знаючи, що відповісти. Видно було, що вони самі хочуть спитати його про це.

— Такого в Тобикти ще ніхто не чинив,— сказав він.— Це багато що означає. Це подвиг гніву. І, правду кажучи, законного гніву. Наслідки будуть, звичайно, тяжкі. Надовго затягнуться. Важко й угадати, чим усе це закінчиться. Але гідність людини пізнається не тільки завершенням справи, але й початком її. Ви чули, що Базарали поклявся помститися Такежанові за пограбування бідних жигитеків Шуйгінсу? От він і виконав свою клятву. Видно, люди не можуть більше терпіти насильства. Кунанбаївці зовсім бога забули. Як же не ринутися тут у бій? Нехай сьогодні він не дасть ще полегшення народові, але він немовби говорить: «Ось шлях боротьби, тільки так у наш час можна розраховуватися з кривдниками!»

І Абай замовк у роздумі.

Єрбол, що слухав його з напруженою увагою, тихо сказав:

— Такого ми ще не чули, Абай…

Решта мовчали, здавалося, вони не зовсім зрозуміли Абая. Тільки на обличчі Дармена відбилося повне схвалення його слів, і Абай продовжував, звертаючись до нього:

— Ось що мене ще вразило зараз. З яким задоволенням читаєш у російських книгах про мужню боротьбу сміливих людей проти насильників, проти цілого суспільства! Я часто запитував себе: чи була у нашому степу така боротьба, чи можлива вона тепер? Хто провадив її за старих часів і хто в наші дні зміг би її провадити? І завжди відповідав собі: Базарали. І вдача його, і думки, і діла показують, що він може бути таким борцем за справедливість. А коли я почув про його клятву на Шуйгінсу, я всі дні в душі сподівався, що він щось зробить. І, чекаючи на це, захопився «Вадимом», почав оспівувати його діла. І дивіться, виявляється, Вадим і Базарали — брати! Ідуть одним шляхом відплати, помсти.

Кипить гнів у серці і честь закликає,

Рука бідняка над злим лиходієм,

Як помсти знаряддя,— кинджал піднімає…—

закінчив Абай, несподівано перейшовши на вірші-імпровізацію, і знову поринув у роздум.

Незабаром стало відомо, що повітовий начальник викликав Кунту в місто. Повідомив про це Шубар, який спинився переночувати в Акшоки, по дорозі в Семипалатинськ, куди він їхав з доручення Такежана. Він докладно розповів усі новини: іргизбаї зажадали відставки Кунту, той погодився передати посаду Оспанові. Шубар розповів і про те, що Кунту давно вже підготував про всяк випадок присуд старшин Чингіської волості, що дозволяв йому перевестися в Мукурську волость разом з п’ятдесятьма сім’ями роду Бокенші. Він заручився також письмовою згодою мукурського волосного, скріпленою печаткою. Тепер Кунту вирішив використати свої документи. Отже, волосний, який обіцяв Базарали допомогу, сам утік, рятуючи свою шкуру.

За словами Шубара, Кунтуш ладен був донести начальству, що Базарали каторжник-втікач. Проте Майбасар і Такежан на це не погоджувалися: коли видати Базарали як втікача, його знов зашлють до Сибіру, а тоді Такежанові не вдасться дістати відшкодування за своїх коней. Жигитеки зможуть відповісти: «Якщо ти втратив свої табуни, то Базарали, який забрав їх, поклав свою голову. Ти втратив худобу, а ми втратили сина нашого роду». Через те кунанбаївці домагалися того, щоб Базарали був визнаний винуватцем набігу, тоді худобу можна стягти з усього роду Жигитек.

Але це саме добре розуміли й аткамінери Жигитека. Вони не могли припустити, щоб так обернулися справи, їм важливо було виставити винуватцем одного тільки Базарали і запропонувати Такежанові стягати збитки з нього самого. Тим-то вони збиралися сповістити начальству, що Базарали — відомий розбійник, а те, що він утік з каторги, приховати від влади. Для цього треба було називати Базарали не Кауменовим, а Кенгірбаевим.

А втім, поки що не було ясно, як обернуться справи. Такежан, Майбасар і Оспан уже зібралися їхати до Семипалатинська. Такежан був дуже ображений на Абая.

— Нещодавно Абай приїжджав до мене і верз казна-що, заступаючись за Базарали. Досить з мене його повчань про «мораль», про «доброчесність»! Якщо ви поважаєте мене, тримайтеся далі від Абая,— казав він.

Йому вдалося переконати в цьому й Оспана. Що ж до Шубара — то той останні роки тільки вдавав, ніби слухає Абая. Насправді ж він перший порадив Такежанові і Майбасарові добиватися звинувачення Базарали.

Абай підозрівав Шубара у дволичності, жодного слова не сказав у його присутності про те, що всі вчинки Базарали після повернення радісно дивували його. Безперечно, Шубар нишком передав би про це родичам, які й без того люті на Абая. Це могло тільки пошкодити Базарали.

Але допустити, щоб Базарали відправили назад на каторгу, Абай ніяк не міг. Тим-то, вислухавши Шубара, він твердо сказав йому:

— Я прошу тебе домогтися, щоб Базарали не видавали властям як втікача-каторжанина. Хай Такежан запам’ятає: якщо він знову пошле на смерть таку благородну людину, як Базарали, а потім почне стягати з жигитеків худобу, то мене знайде на боці жигитеків.

Але Шубарові не довелося передавати цього Такежану: той сам несподівано з’явився в домі Абая.

Він не збирався заїжджати в Акшоки, але по дорозі в Семипалатинськ Майбасар порадив йому побачитися з Абаєм, щоб самому розгадати його наміри, а коли буде можливим, спробувати прихилити на свій бік.

Зустрівши у брата Шубара, Такежан роздратовано сказав:

А, ось де той, кого ми просили поспішити у місто! Я думав, ти вже там, а, виявляється, ти тут крутишся! У хованки з нами граєшся? — злобно посміхнувся він.

Незважаючи на всю незручність свого становища, Шубар не зніяковів:

— Довелося заїхати змінити коней, от і затримався тут. Зараз жигіти приведуть з табуна нових, на них швидше доїду…

Тепер і Абай невдоволено випнув губи. Щойно Шубар казав, що навмисне заїхав в Акшоки, щоб порадитися з Абаєм, а тепер дзигою крутився перед Такежаном. Похитавши головою, Абай глумливо посміхнувся.

Такежан відразу ж оповістив, що поїде далі, не залишаючись обідати, але що йому треба поговорити з Абаєм.

— Говори тут! — відповів той, не бажаючи розмовляти наодинці. Він навіть не вислав з кімнати молодь — Магаша та Дармена. Бачачи це, залишились і Шубар з Майбасаром.

Такежан почав прямо з того, з чим приїхав:

— Їдьмо зі мною в місто, мені потрібна твоя допомога!

— А в тебе мало своїх заступників?

— Вони — одне, а ти інше. Навіщо тобі пояснювати? Для розмови з міськими властями ти потрібніший.

— А хіба я з ними в дружбі? Хіба тобі не відомо, які вони на мене люті.

— Нехай і люті, а зважають на твою думку.

— А через те мені треба лізти в огонь?

— А я не горю в огні? Ти мій найближчий родич і хочеш кинути мене в біді?

— А яку біду ти терпиш? Рятують тих, хто терпить без вини. А хіба ти можеш так сказати про себе? Чи подумав ти хоч раз: з чиєї вини ти зазнаєш біди?

Такежан почав втрачати терпець.

— А навіщо мені думати, коли є такий, як ти,— що все розуміє? — сказав він роздратовано.— Ну, і чому ж, по-твоєму, я потерпів?

— Тому, що народ до сліз доводив. За ці сльози ти й попав у біду.

І Абай, обіпершись на круглий низький стіл, що стояв перед ним, глянув братові просто в вічі.

— Коли ти облишиш називати народом нужденний, нікчемний набрід? — скипів Такежан.

— Ніколи не облишу, бо ці люди і є казахи, народ мій рідний. Їх багато, а вас, такежанів, жменька. На таких, як ви, припадає з сотню знедолених, принижених, безправних. Вони й є народ. Вони й потребують справжньої допомоги. З ким же мені бути, коли не з ними?

Дармен захоплено дивився на Абая. В його твердих словах юнак побачив правду життя. Шубар сидів насупившись, явно невдоволений тим, що говорив Абай. Такежан, остаточно озлившись, закричав, захлинаючись від роздратовання:

— Ну, коли так, оголоси тоді всім, що ти не син предків, не син Кунанбая! Що ти ворог усім достойним людям, що не відрізняєш себе від степового наброду!

— А я не раз казав про це.

— Тоді скажи й інше: що ти відступив від батьківських шляхів, що збиваєш людей з пуття, в смуту… Недарма тебе звинуватили в цьому і Уразбай, і Жиренше!

— Шлях батьків став шляхом насильства, підступності, це шлях ворожнечі з народом… Так, я відступив від цього шляху, відступив від кунанбайства…

— І молодь ще збиваєш! Чи не через те твій син Акилбай навіть з місця не рушив, коли забирали мій табун? Кавардак їв, зловтішався! Я бачу, ти й сам задоволений розбоєм!

— Ну що ж! Значить, і Базарали, який помстився за твої насильства над народом, і я, що пояснюю тобі причину твого лиха, думаємо однаково.

— Виходить, ти мій ворог!

— Якщо не залишиш Базарали в спокої, ворогуватимеш і зі мною.

— Базарали я не залишу! І стягну з нього, і голову його дістану!

— Ні, голови його не чіпай. Запам’ятай: якщо вкажеш на нього властям, повернеш на каторгу, я одверто стану на бік жигитеків-бідняків! Дохлого лошати не візьмеш з них! Твій табун порахують, як пеню за життя дорогої людини!

— До чого добалакався! Захищатимеш розбійника, злочинця, грабіжника, який вирізав цілий табун? Хіба можна милувати такого ворога?

Тут не витримав і Шубар:

— Абай-ага, адже й за шаріатом вчинок Базарали — тяжкий гріх…

— Якщо шаріат за Такежана, виходить, це не шлях істини, а шлях помилкових поглядів!

Такежан у сліпому гніві ударив канчуком по книжці, що лежала перед Абаєм.

— Ну, коли ти й від мусульманства одступаєш, від тебе лишається чекати одного: щоб ти сам виступив моїм обвинувачем і зажадав пеню за життя розбійника!

Абай нахмурив брови і кинув на Такежана гнівний погляд:

— Я й вимагаю пені, але за інше. Якщо видаси Базарали властям, я стягну з тебе пеню за Ісу, який загинув з твоєї вини. Зрозумів?

Такежан розгубився. Всі ці дні він найбільше боявся, щоб хтось не заговорив про цю смерть. Поборовши свої почуття, він розіграв здивування:

— До чого тут Іса? Людина вмерла з божої волі, а я за це відповідаю? Що, я його вбив?

— Так, ти. Ти і твій син Азимбай. Ви побоями погнали його, хворого, напівголого, в буран і в мороз. Він загинув, бо застудився тієї ночі. Через твоїх овець загинув, а ти хоч би крихту дав йому перед смертю! Де ті чотири вовки, яких забив відважний жигіт? Чи дав ти йому за них хоч четверо ягнят? Навіть шкури забрав собі! Ти не тільки вбив, але й пограбував мертвого!

Гнівні слова Абая неабияк злякали Такежана. Видно було, що Абай до найменших подробиць знає все, що стосується загибелі Іси. Якщо хтось із присутніх розповість про це іншим, справа розголоситься і впаде на голову Такежана новим лихом. Він поквапно підвівся і почав одягатись, щоб відразу їхати.

— Ось такий Іса і був людиною з народу! І сироти його бідолашні, і стара мати, і хвора вдова — це і є народ. А яким дорогим його сином був Іса! Яку відвагу показав він, захищаючи твою худобу! Ти сам або Азимбай — могли б ви учинити це, рятуючи своє ж багатство? Ні, нехай уже всі мої думки і бажання будуть разом з такими людьми, з народом, на боці якого і справедливість, і добро! Ви не варті й ламаного нігтя таких людей! їх сотні, тисячі, і всі вони знедолені й скривджені. Коли подумаєш, що Іса згубив своє життя заради пожадливості людей, яким охляле ягня дорожче за людину,— серце стискається від гніву. Так, це був справжній герой, батир! До самої смерті, в гарячці, в маренні, він боровся з вовком. А хто знає, чи вовка він тоді проклинав? Чи не тебе і твого сина, безжального й лютого хижака, проклинав він? — сказав Абай, сам не підозріваючи, з якою душевною прозорливістю він розгадав передсмертні думки Іси.

Дармен слухав Абая, низько схиливши голову, охоплений гірким жалем до загиблого. Магаш теж хвилювався.

Помовчавши, Абай тихо закінчив:

— І Базарали теж один з таких людей. З ким же мені бути, як не з ними? Запам’ятайте: якщо з ним трапиться недобре, я почну такий позов, що ти не радий будеш, Такежан!

Останні слова він промовив твердо, з погрозою. Такежан і Майбасар мовчки вийшли з кімнати.

Смерть Іси справді глибоко запала в душу Абая. Він сам послав Дармена поховати його, звелів йому взяти в Оспана двох овець для допомоги сім’ї. Дармен оплакував Ісу разом з його рідними, обіцяв піклуватися про дітей. Тоді ж стара Ійс розповіла йому всі подробиці подвигу Іси і його смерті.

Слідом за Такежаном зібрався їхати і Шубар. Але Дбай затримав його. Він хотів передати з ним листи в Семипалатинськ. Один з них був до Кунту. «Хочеш урятувати себе,— писав йому Абай,— рятуйся будь-яким шляхом, тільки не топи Базарали. Якщо викажеш його, стережись!» Написав він і Оспанові, благаючи його: «Якщо хочеш бути волосним, не накликай на себе прокльонів народу. Я почуваю, що ти збираєшся зректися мене. Єдине моє прохання до тебе, прохання старшого брата: хай хоч який гаспид тебе плутає, не виказуй Базарали властям!»

З цими листами Шубар ранком наступного дня поїхав у Семипалатинськ.

Місто було повне ходаків і скаржників, що клопотались за кунанбаївців. «Крук крукові очей не виклює»,— говорить, приказка. Родові верховоди, що звикли дивитися на народ, як на своїх рабів, всіляко паплюжили відважних бідняків, що піднялися проти баїв, вимагали суворої кари. «Віддамо на суд усього народу! Хай не самі тобиктинці судять, нехай усі племена дадуть їм гідне покарання, яке збережеться надовго в пам’яті всіх знахабнілих баламутів!»

До розгляду справи, що дістала назву «суперечки Такежана і Базарали», встряли волосні й аткамінери всього Семипалатинського повіту. Всі ці впливові і могутні люди об’єдналися тепер навколо кунанбаївців.

Щодо Уразбая, то він безвиїзно сидів у своєму аулі. Внутрішньо він радів з того, що взаємини між Жигите-ком і Іргизбаєм так загострилися; він навіть думав: «Нехай дідько стукне їх лобами!» Але про відвертий перехід його на бік жигитеків не могло бути й мови. Навпаки, на людях, які могли б передати кунанбаївцям почуте тут, і він, і Абрали старанно відмежовувались від жигитеків.

— Не такий уже я заклятий ворог Такежана, щоб радіти з його біди! Хто б міг подумати, на що зважиться цей Базарали? Якщо тобиктинці зараз поділяться на два табори, то я, звичайно, буду поряд з Такежаном! — казав Уразбай, розраховуючи на те, що це буде передано кунанбаївцям.

Кунту, приїхавши в місто, одразу з’явився з повинною до повітового начальника:

— Не винен я в цьому розбраті! Я належу до невеликого маловпливового роду Бокенші, а ті, хто підстроїв набіг, набагато сильніші за мене, вони з могутніх, великих родів. Подужати їх я не можу і через те прошу звільнити мене з посади волосного.

Казанцев не заперечував. Прохання Кунту влаштовувало його. З часу минулих виборів він почував себе боржником перед Оспаном та іншими кунанбаївцями. Кунту був одразу ж звільнений з посади і дістав дозвіл перевестися до Мукурської волості, а на його місце Казанцев, не чекаючи виборів, призначив Оспана.

Отже, Базарали і разом з ним жигитеків віроломно зрадили всі аткамінери, які могли б заступитися за них.

Збираючись у місто, Кунту звернувся до верховодів Жигитека — Бейсембі і Абдільди:

— Справа Базарали мене губить. Якщо земляки й тепер кинуть мене, я остаточно пропав. Суд буде в місті, нехай аткамінери Жигитека негайно пошлють туди когось, хто відповідатиме за свавілля Базарали,— передав він перед від’їздом.

Бейсембі й Абдільда зібрали аткамінерів усіх багатих і сильних аулів Жигитека на раду і викликали на неї Базарали. Всім їм було вже ясно, що жигитеки залишилися одинокою маленькою купкою, беззахисною перед злобою степових верховодів. Абдільда, який завжди вмів знайти вихід у будь-якій заплутаній справі, заговорив про тяжке становище роду Жигитек з нещадною відвертістю.

— Ми схожі тепер на обгорілий пеньок, що самотньо стирчить на пожарищі. Навколо нас нема земляків, на яких можна було б спертися. Вони обдурили, зрадили нас. Підбурювачів було багато, а відповідати нікому. Ось у яке становище ми попали, потураючи підступним замірам Уразбая і Жиренше! І степові казахи, і міське начальство — всі ополчилися на рід Жигитек. Кричать, вигукують бойовий клич, закликають до розправи! Не тільки тобиктинці — всі сусідні племена об’єдналися проти нас. Вони й схвалюватимуть присуд. У кого запустять вони свої пазури, як вирішать? Заздалегідь важко сказати, але ясно одне: відповідати нам доведеться, інакше нас потоплять у крові. Якщо не їхати на розгляд, буде ще гірше. Тепер уже не сам Такежан в’язатиме і відправлятиме на каторгу: всі волосні верховоди всієї області вирішили об’єднатися, щоб спільно розтрощити нас. «Якщо жигитекам дороге життя, нехай приїдуть на суд і схилять перед нами голови!» — ось що кажуть вони нам. Відповідати за вчинене доведеться синам нашого роду. Але кому ж відповідати?

Тут Абдільда звернувся просто до Базарали:

— Якщо ти народився мужчиною, то мусиш сам відповідати за свої вчинки. В місто треба їхати тобі!

Слова Абдільди звучали як присуд, як наказ.

Базарали добре розумів, що Абдільда і Бейсембі ховаються в кущі. Не вагаючись, не принижуючись до суперечки, він відповів коротко й твердо, як відважна людина, ладна рискувати головою.

— Сам я все вчинив, сам і відповідатиму. Мені давно було ясно, що і серед моїх земляків знайдуться безчесні люди, котрі зречуться мене, рятуючи свою шкуру. Залишайтеся вдома. Я візьму з собою тільки двох жигітів, справжніх мужчин — Сарбаса і Абди — і завтра ж виїду в місто! — гнівно сказав Базарали і вийшов.

Їхали в місто подорожани низкою, один за одним, по караванній стежці, і Базарали раз у раз поринав у довгий роздум. Був легкий морозець; вітерець, що подував у спину, розвівав кінські хвости і гриви. Хвилясті простори, вкриті снігом, безмовно лежали навкруги, сходячись з небом. Кінь Базарали йшов підтюпцем, підганяти його не треба було, і це давало можливість вільно думати.

Широкі простори, нерухомі і безмовні, здавались позбавленими життя. Все завмерло, заклякло. Важкі замети задавили під собою всяке життя. Але воно жевріє десь під снігом, чекаючи свого часу. Коли воно настане, коли гарячі весняні промені розтоплять сніги і теплй вітер пожене тут текучі весняні води,— могутнє, буйне життя вийде з-під землі незліченними травинками і квітами. Чи не так і з силами народними? Люта зима заморозила зараз усе, незліченні замети задушили все живе. Але ж не вічно буде таким народне життя! І Керала; і інші, росіяни там, на каторзі, говорили, що настануть інші дні. «Колись у Росії переможе правда, це обов’язково станеться,— казали вони.— І тоді світло від неї дійде до всіх закутків, прийде і в твій степ. Не ти сам, то син твій діжде цього». Сидячи в ув’язненні, вони бачили світло нового сонця. Воно прийде, новий день настане. Неможливо, щоб він не настав. Не може ж без кінця-краю тривати таке життя, таке існування!…

«Хай буде, що буде, нехай чекає мене страта,— думав Базарали,— але я пізнав велике щастя: побачив сили народні, що криються під гнітом життя. Чим був мій вчинок? Чи не першим вітерцем, провісником весняної бурі, яка розмете сніги? Якою розрадою була б для мене думка, що це так. Справді, так воно і є! Нехай зараз не дасть полегшення людям наш наскок — ніхто в народі не пошкодує про вчинене. Навпаки, люди відчули, яку волику силу вони мають, якщо сміливо стають на боротьбу. Це і виправдання для мене, і нагорода моя! Якщо мені судилося зазнати щастя, то це сталося тепер. Велике щастя — побачити, як пробуджуються сили народу! Ось що я зазнав, а тепер, що буде, те й буде!»

Звістка про те, що відповідати від імені жигитеків приїхав Базарали, вмить поширилась у місті.

Місцем, де збиралися всі бії, волосні й аткамінери, які приїхали на прохання кунанбаївців до Семипалатинська, був будинок Нурке, волосного управителя Кокенської волості. Крім того, що він був одним із найвпливовіших у степу багатіїв, Нурке був відомий у місті і як багатий торговець худобою, який мав великі діла навіть з Китаєм; з ним рахувалися не тільки всі волості, розташовані по берегах Іртиша, але й російське обласне начальство. На прохання Такежана і Майбасара Нурке відвідав Казанцева і просив його від імені всіх волосних: «Суперечку в племені Тобикти легше буде розв’язати за звичайним правом степу. Не доводьте до суду, дайте можливість розв’язати цей позов нам самим. Якщо з рішенням нашим ви не погодитесь, ми зв’яжемо Базарали і віддамо у ваші руки».

Найцікавішим було те, що повітовий начальник не знав, що напад на Такежана вчинив той Базарали, син Каумена, який був засланий на каторгу. Степові верховоди, на яких спиралося начальство, обдурювали царських чиновників: коли треба було назвати чиєсь прізвище, то брали імена предків, померлих сотні років тому. Так з’явилися прізвища Жигитеков, Каракесеков, Найманов. Так і Базарали називався перед ними не Кауменовим, а Кенгірбаєвим. Цю хитрість кунанбаївців підтримували верховоди племен Керея, Уака, Сибана і всіх інших.

Будинок Нурке став основним центром усіх подій, пов’язаних із справою Такежана. Кунанбаївці через два дні приганяли сюди стригуна або ялову кобилицю для частування гостей. Щодня тут смажили трьох-чотирьох відгодованих баранців, з ранку до вечора рікою лився зимовий кумис. Молоді волосні і торговці сходилися вечорами в багато прибраних кімнатах просторого будинку, веселилися, співали, грали в карти. Так тривало всі десять днів до приїзду відповідачів з Жигитека.

Нурке, близький родич семипалатинського багатія Гинибая, вважав синів Кунанбая чималою підпорою у своїй степовій торгівлі. Позов Такежана був зручним приводом зблизитися з ними, і Нурке не скупився на витрати, щоб утримувати і пригощати численних гостей. У дружніх бесідах з Такежаном, Оспаном і Шубаром він казав:

— Для дітей хаджі я нічого не пошкодую. В час випробувань я хотів би довести вам, що я ваш друг, близька вам людина. Всі ці гості не тільки ваші, але й мої! Не турбуйтеся про них: слава богу, в мене вистачить достатку, щоб достойно прийняти і пригостити їх.

А втім, інколи, начебто з непорозуміння, він наказував доставити на своє подвір’я худобу, пригнану з наказу Такежана.

Крім частування, кунанбаївцям доводилось ще й обдаровувати людей, на яких вони розраховували. Впливовим волосним і красномовним біям підносили багаті лисячі шуби, дорогі бешмети й чапани, пошиті для них у міських кравців.

У це лігво й прибув погожого зимового ранку зраджений багатими родичами, гнаний бідою Базарали. З ним були тільки два товариші — Абди і Сарбас.

Прибуття відповідачів дозволило призначити день розгляду справи. Сарбас, розпитавши людей, довідався, що виступати від імені кунанбаївців і звинувачувати Базарали буде Шубар. З-поміж синів і онуків Кунанбая він був найкрасномовнішою, спритною і вважався найбільш обізнаною і розумною людиною після Абая.

Такежан зустрів Шубара неприязно. Заставши його у Абая в Акшоки, Такежан почав підозрівати Шубара в двоєдушності. Розлютований нападом, оплакуючи свої збитки, Такежан у ці дні ненавидів усякого іргизбая, який не стояв безроздільно на його боці. Бачачі: ного озлоблений розпач, усі родичі старалися нічим не дратувати його; Майбасар, Ісхак, Оспан та інші невідступно були біля нього, і він з ранку до вечора скаржився їм, як його скривджено.

Коли Шубар передав Такежанові слова Абая, той гнівно накинувся на нього:

— Абай жаліє не мене, сина Кунанбая, а кровожерливого сина Каумена! Я знаю, він бажає удачі йому, а не мені! І всі, хто радився з Абаєм, не можуть мені зичити добра!

Він закінчив розмову ще тяжчими словами:

— А проте згадай, що ти — онук не Кунке, а Кунанбая! Ми — не діти матерів-суперниць, усіх нас виховав і зробив людьми Кунанбай, який заповідав нам бути дітьми, достойними батька. Улжан і Кунке — жінки, вони довге волосся мають, а розум короткий. Хто народився мужчиною, той нехай наслідує заповіт батька, покаже, що вміє обстоювати честь роду! Облиш викручуватись і лицемірити, будь мужчиною, а не дівкою!

Хоч Такежан і звертався до пам’яті Кунанбая, проте дух давнього суперництва дітей, народжених різними матерями, відбивався в його словах. Сидячи поряд з двома своїми єдинокровними братами — Ісхаком і Оспаном, він з недовір’ям дивився на Шубара, нащадка другої дружини Кунанбая. Крім того, батько Шубара — Кудайберди — був єдиним сином Кунке. А їх, синів Улжан, було троє, не рахуючи Абая, і всі вони були старші за Шубара. І Такежан скористався з нагоди, пригрозивши Шубарові підкорити його своєму впливові. Давно помічаючи, що красномовний, спритний і ввічливий Шубар починає явновисуватися, Такежан тепер хотів присадити його, щоб той не зазнавався. На відміну від інших синів Кунанбая, Такежан був майстер на всілякі хитрощі й лукавства, і зараз він був схожий на ревнивого жеребця, який, помітивши норовисту кобилицю, що відбилася від косяка, скаче за нею з похиленою головою і зганяє назад у табун, хвицаючи й кусаючи.

Шубар не міг не відчути всієї сили цих погрозливих слів. Він і його брати виросли без батька, сиротами-небожами. Хоч Шубар і зумів поступово вийти в один ряд з іншими кунанбаївцями, але і йому самому, і всім іншим було ясно, що він у роді важить незмірно менше кожного з трьох його дядьків, що сидять тут. Шубар не насмілився навіть відповісти Такежанові на його образливі і різкі слова. Він не міг і одверто порвати з ним, щоб в усьому йти за порадами Абая. Якщо він зрадить Абая, найсуворіше покарання, яке він від нього дістане, буде нагадування про честь, совість і людяність, докір у тому, що він їх забув. За своєю вдачею Шубар вважав, що честь і совість корисні в спокійній обстановці, хороші для мирної безневинної розмови серед друзів Абая. Але, якщо справа повертає на серйозне, краще залишити всі ці гучні слова, забути настанови Абая і перекинутися на бік Такежана. В руках його він бачив силу, вміння досягти будь-якої мети. І коли Такежан зажадав, щоб, розтоптавши свою гідність, Шубар діяв на їхньому боці, той здався.

Наприкінці розмови Такежан взяв з Шубара клятву вірності і доручив йому:

— На розгляді ти виступатимеш від мого імені! Я покладаюся на твою визнану красномовність і спритний розум. Честь роду Кунанбая, моя люта кривда — все вручається в твої руки!

Таким чином, у день розгляду позову Шубар увійшов у будинок Нурке як наділений повноваженнями бій, що виступає на захист Такежана. Піде чутка про те, думав він, що виступати від імені всіх іргизбаїв довірили саме йому, Шубарові, через те, що він краще за інших, краще за самого Абая володіє словом і майстерністю суперечки. А це означало й те, що тепер він буде в найтіснішому спілкуванні з родовитими казахами цілого повіту. Думка ця радісно хвилювала Шубара, жадібного до слави і пошани.

Бії і волосні Семипалатинського повіту, зібравшись для суду, були у великій вітальні багатого будинку. Базарали з двома своїми товаришами чекав у глибині двору. З приходом Шубара, прикажчик Нурке — Атамбай, високий смаглявий чоловік з гачкуватим носом, покликав Базарали до господи. Спокійно, гордо, повною гідності ходою той рушив до ганку, ведучи за собою товаришів. Вони зайшли до передпокою, застеленого килимами й узорчатою повстю. Базарали попрямував було до кімнати, де сиділи аткамінери, але Атамбай спинив його. Шубара він теж затримав: аткамінери хотіли показати всім, що вони однаково неупереджено ставляться до обох сторін. І Атамбай шанобливо сказав:

— Мірза, вас просили поки що почекати тут.

У кімнаті стояла мовчанка. Обдивляючись, Базарали побачив вовчі шуби, що висіли на стіні, великі широковерхі малахаї. Під ними, притулившись до стінки, стояли теплі чоботи із засунутими в них повстяними панчохами. Крій малахаїв і фасон чобіт дуже відрізнялися від тобиктинських: одні чоботи були з розрізаними халявами, інші — на високих каблуках, малахаї мали незвичайно широкий, зрізаний верх і тупі краї. Оглянувши аткамінерський одяг, Базарали перевів погляд на Шубара і раптом посміхнувся, одверто глузуючи:

— Що ж, мірза, не пускають нас з тобою до себе власті? Примусили стерегти свої чоботи! Мені то що — чого тільки не бачив я на своєму віку від волосних! — а от як тобі терпіти отаке знущання, Шубар-мірза?

Сарбас і Абди, забувши про незвичну міську обстановку, яка примушувала їх почувати себе пригнічено, мимоволі розсміялись. Обидва добре розуміли, що насмішка ця мала на меті збентежити Шубара, збити з пантелику перед виступом. Шубар теж зрозумів це, але не наважився відповісти Базарали так само ущипливо. Він добре знав, що з Базарали нелегко змагатися: насмішки вилітали з його уст обпалюючим полум’ям. Шубар удав, що не чує, витяг з кишені срібний портсигар, мовчки запалив цигарку і почав походжати по кімнаті, засунувши руки в кишені довгого чорного бешмета, пошитого міським кравцем.

Через деякий час Атамбай, прочинивши двері, пропустив їх до вітальні.

Вся підлога від дверей до стіни була застелена червоними шовковими килимами. На стінах висіли дорогі узорчаті сюзане, арабські вислови з корану, вишиті золотом, вздовж стін розіслані товсті атласні ковдри, на яких сиділи гості, обіпершись на пишні білі подушки. Присутні стримано відповіли та привітання Базарали і Шубара. Деяких із них Базарали пізнав одразу.

Ввічливіше за інших з ним привітався Айткази, управитель Балагачської волості, в соснових лісах якої казахські аули були впереміжку з російськими селищами. Він походив з тобиктинського роду, з Кокше, і в ці краї перекочував в юнацтві, зайнявся торгівлею, розбагатів і нещодавно став волосним. Айткази навіть поздоровив Базарали з поверненням з далеких країв.

Таке ставлення обрадувало Базарали. «Хто його знає: може, й він терпів утиски від іргизбаїв, від кунанбаївців, через те й відкочував? І тепер підбадьорює мене, щоб я не розм’як?» — подумав він.

Крім нього, Базарали пізнав ще двох чоловік: чорнобородого Ракіша, управителя Керейської волості, і басентийиського мурзу Темір-Галі, сина відомого багатія. Це був поважний, випещений, повновидий, червонощокий чоловік, чепурно вдягнений. Він раз у раз обмахувався шовковою хусткою. Поруч нього сидів сам Нурке.

Господар дому заговорив першим, почавши розгляд справи.

Базарали стежив за суворими холодними обличчями біїв. З тої самої хвилини, як він зайшов до кімнати, ніхто, крім Айткази, не глянув на нього. Всі трималися напружено і вимушено. Одні з них чванилися своїм багатством, інші — своїм впливом, треті — владою волосного, четверті — гарним одягом, в якому вони хизувалися, пишалися, гордовито виставляючи його напоказ. Усі вони підкреслено привітно поздоровкалися з Шуба-ром і, посунувшись, звільнили йому місце. Так само привітали вони Такежана, Ісхака й Оспана, деякі навіть підвелись і привіталися з ними за руку.

Коли Нурке, оголосивши про початок розгляду позову, сказав: «Вислухаємо спочатку обвинуваченого»,— Базарали неквапливо зняв з себе широкий пояс, облямований сріблом, розстебнув комір чапана і, розгорнувши поли, сів зручніше.

— Ей, бії! — почав він дзвінким голосом, примусивши всіх мимоволі повернутися до себе.

Тепер Базарали здавався просто красенем. На його мужньому обличчі з високим відкритим чолом грав легкий рум’янець. Він сидів, розправивши плечі, піднявши груди, від нього пашіло гідністю і благородством. Жваві гострі очі зі спокійною насмішкою оглядали пишно вдягнених мурз, біїв, волосних, які сиділи перед ним. Гучним своїм закликом він примусив усіх звернути на себе увагу, а потім заговорив спокійно, стиха, ледь посміхаючись.

— Тут велике і важливе зібрання. Тут і власті з пониззя, і казахи степів. Земляки! Хоч багатьох із вас я й не знаю в обличчя, але мені відомі ваші предки, я знаю, з яких ви родів. Одні з вас сини наших сусідів, уаків, інші — кереїв, бури, матаїв. Серед вас сидять також представники близького нам роду Басентийн. Ось сидять сини Кунанбая, що прибули на розгляд, багаті і владні. Напроти них сиджу я, представник бідняків, у яких за душею нема ні худоби, ні грошей. Я не можу змагатися з синами Кунанбая ні багатством, ні силою, ні знатністю. Кунанбаївці багаті і грішми, і худобою, і запасами. У них безліч друзів, знайомих, сватів, братів не лише в Тобикти, але по всьому степу, по всій Семипалатинській області. Вони почувають себе в повній силі. У них, як кажуть, «і довгі петлі, і широкі пута». Хто «на короткій вірьовці, з якої й вузла не зав’яжеш»,— то це я. Якщо вони за приказкою: «Нахилиться — Іртиш до послуг стелиться, відкинеться — Чингіс підіпре»,— зустрінуть тут цілковиту підтримку, то в мене тут навіть нема товариша, якому б я міг поскаржитись. Але в дечому я сильніший за них!..-— Базарали підвищив голос: — Немалі подарунки підносять сини Кунанбая вам, благородним суддям. Я нічого вам не приніс, нічим не пригостив. Але, коли вдуматися як слід, коли зважити, ви дістали від мене подарунок, якого і в житті не бачили! Кого ви знали найсильнішого і найгрізнішого за Кунанбая? Чи могли ви думати, що діти його — такі самі прості смертні, як ми? Чи насмілилися би ви зняти на них руку? Та ніколи! Вам завжди здавалося, що діти Кунанбая дорівнюють дітям самого господа бога. Ви шанували їх, начебто вони спустилися з неба. Так ось мій подарунок вам: я довів вам, що сини Кунанбая — такі самі люди, як ви, як я сам. Я довів вам, що їх можна схопити за комір і геть-чисто одірвати його. Більше того, я довів вам, що коди бити їх міцно, по-справжньому, то й їх можна побити до смерті! — І Базарали засміявся — весело, зло і тріумфуюче.

Верховоди окремих родів, що потай суперничали з нащадками Кунанбая, повного мірою оцінили справедливість його слів. Не рискуючи сміятися одверто, вони, нахиливши голови, непомітно усміхались. Але, незважаючи на це, ні від кого з них Базарали не міг чекати підтримки. Ніхто з біїв і волосних не сказав би йому: «Так, ти правий». Базарали добре знав і розумів це. Окинувши сяючим поглядом ватажків родів, він закінчив:

— Вислухайте ще одну правду. Не вам треба було сказати все це. Я повинен був сказати це народові. І я сказав це тут, сподіваючись на те, що хоч частина народу так чи інакше дізнається про мої слова. Більше мені говорити нема чого. Я у ваших руках. Можете порубати мене на шматки.

Хоч для всіх було ясно, що розгляд не повинен зволікатись довго, але деякі бії почали задавати Базарали запитання. Дехто спробував довідатись у нього про імена тих сорока жигітів, які брали участь в нападі. Базарали відповів коротко й різко:

— Нікого називати я не буду. Перед вами я, призвідник. Я й відповідатиму. Можете ще раз відправити мене на каторгу. Але людей з народу, що стоять за мною, я не викажу! — Відповідаючи на звинувачення Шубара, Базарали сказав: — Такежан — мій неоплатний боржник. З його вини помер у засланні мій старший брат, Балагаз. Меншого брата, Оралбая, Такежан примусив втекти з рідних місць і вмерти на чужині. Я не знаю навіть, де його могила. Набіг я вчинив з особистої помсти. Отже, питайте не з народу, питайте з мене. Хочете — вбивайте, хочете — живцем закопайте в землю. Але тільки мене самого!

В цьому й полягала вся трудність цього позову. Шубар запевняв, що за злочин повинні відповідати всі жигитеки. Ворожнеча триває ще з часів Кунанбая і Божея.

— Базарали тільки наслідував цю давню ворожнечу,— доводив він.— Отже, не можна вважати винним його самого.. Навіщо мені його голова, з якої не зріжеш і шматка м’яса? Відповідати повинні всі жигитєки — своїми табунами. Крім того, він вчинив такий злочин, який міг вчинити тільки чужий чоловік, ворог, а не син близького роду. Як за часів Джунгарського іга, він розгромив, розорив нас! Я хочу стягти не тільки за знищені косяки, але й за кривду. Інакше про примирення нічого й говорити. Нехай злидарська голота наперед знає, що чекає її за такий вчинок. Нехай нікого не захоплює приклад Базарали! Треба покарати так, щоб жигитєки вже не змогли ніколи стати на ноги. Жалю бути не може, шкода повинна бути стягнена з лихвою. Вони знищили вісімсот коней Такежана, то нехай за кожного коня Такежана, незважаючи на вік, повернуть жигитєки трьох повноцінних п’ятирічних коней. Ось чого я вимагаю,— закінчив Шубар.

Переговори біїв затяглися до пізнього вечора. Вже вночі бії знову викликали Шубара та Базарали й устами Нурке оголосили свій вирок.

Рід Жигитек весь цілком був визнаний відповідачем. Хоч винен був один Базарали, але земляків його не можна було звільнити од відповідальності. «Хто ближчий до вогню, той і обпікає руки»,— каже приказка. Якщо жигитеки не відповідатимуть за злочин свого земляка зараз,— як можна запобігти новому розбою в майбутньому? Отже, за кожну голову розгромленого такежанівського табуна жигитєки повинні віддати йому по два п’ятирічних коня, а всього — тисячу шістсот. Такий був вирок.

Цієї ж зими і навесні вирок був повністю виконаний. З усіх жигитеків не поплатилися кіньми тільки ті багаті аули, які підтримували кунанбаївців, аули Уркембая, Байдали, Жабая. На інші аули, головним чином на бідні, ліг увесь тягар розплати.

«ЧОРНІ ЗБОРИ»

1

В аулі Абая, що цієї весни розташувався на березі ріки Барлибай, яка славилася своїми соковитими луками і привільними пасовищами, сьогодні з самого ранку весела гамірлива метушня. Багато людей заклопотано снують між юртами — Великою, Молодою, кухонними, гостьовими. Жигіти і жінки, штовхаючись і випереджаючи одне одного, поквапливо несуть до гостьових юрт ковдри, подушки, скатерки, самовари, миски, блюда, розмальовані піали. В усьому відчувається якась святкова урочистість. Молоді жінки одягли нові плаття, пов’язали голови сліпучо-білими хустками, обшитими позументом, дівчата — яскраві камзоли, красуються в круглих шапочках, облямованих хутром видри і оздоблених пучками пір’я пугача. Дітвора грається —т схоже на те, що дітей сьогодні навіть звільнили від нудного навчання.

На лужку за аулом чутно удари палиць. Там витрушують килими, смугасті доріжки, стінні килимки, узорчату повстину, а вичищене несуть до юрт, прикрашають їх. Два красивих гончих собаки надають усій картині дивовижної мальовничості. Кудлаті вуха їхні одвисли, довгі хвости химерно закручені, їхня сила й рухливість виявляються в стрибках, у стрімкому бігові, у шаленій погоні один за одним.

За юртами, щось вигукуючи, раз у раз проносяться навскач молоді жигіти, зникаючи в степу. Слідом за ними поспішають на своїх стригунах діти, але, відставши, повертаються до аулу. У них нема певного діла, їм би тільки погаласувати та попустувати. Зграї собак і цуценят переслідують їх, додаючи гавкоту і скавучання до загального шуму, що стоїть над аулом. Цей галас і гучний людський гомін непокоять коней. Вони здригаються, щулять вуха, закидають голови, а світло-буланий кінь з чорною гривою і пишним хвостом рветься з прив’язі біля Великої юрти, злякано шарахаючись, коли мимо з гавкотом пробігають собаки або галасливою юрмою мчать дітлахи.

На вершині невисокого горба, поблизу аулу, на соковитій зеленій траві сидить Абай, оточений друзями. Очі його звернені в бік Чингіських гір. Іноді він з лагідною усмішкою оглядається на аул. Біля юрт уже димлять самовари, висять над вогнем казани.

Ці клопоти й приготування викликані радісною подією: сьогодні до аулу приїжджає син Абая Абдрахман — Абіш. Він учиться в Петербурзі і вже близько року не був на батьківщині.

Молоді друзі Абіша ще зранку виїхали назустріч далеко вперед. Вони дісталися вже початку Бокеншинського перевалу, що лежить на шляху між Чингісом і Барли-баєм. Тут були Какитай, Дармен, Муха, Альмагамбет, Аликбай. З ними напросилися діти Акилбая — Аубакир і Пакизат, яких виховувала Єркежан, дружина Оспанова. Сам Оспан балував їх, потураючи всяким примхам, і діти звикли до того, що можуть робити, що заманеться.

Очікуючи Абіша, молодь заходилася ворожити на ку-малаках — глиняних кульках, що використовуються для різних ігор. На хустку висипають сорок одну кульку і, залежно від їх розташування, провіщають майбутнє. Обов’язки ворожбита-ясновидця сьогодні взяв на себе Муха. Але тільки висипав він кумалаки, як одразу почав поквапно їх збирати.

— Суюнчі! Сідайте мерщій на коней, нема чого більш ворожити! — сміючись, сказав він.— Коли кумалаки падають так, це зветься «Вийди й поглянь». Інакше кажучи: «Вже видно голову коня, яким їде подорожанин». І їде вдоволений, з удачею… Якщо кумалаки не брешуть, Абіш уже на самому перевалі!

Підлітки, що обступили Муха, одразу побігли до своїх стригунів, вигукуючи:

— Дивіться туди, зараз з’явиться!

Мабуть, вперше з того часу, як вигадали ворожіння на кумалаках, провіщення «ясновидця» збулося з такою точністю й швидкістю. Ледве сівши у сідло, Дармен голосно гукнув, показуючи на перевал:

— Жигіти, наш Муха й справді знайомий з нечистою силою! Гляньте, он повозка Абіша! — І, вдаривши коня, він першим помчав уперед.

Справді, на схилі гори показалася полозка, що швидко спускалася з перевалу в оточенні п’яти-шести вершників. Зустрічаючі стьобнули коней і чимдуж поскакали до неї. То розсипаючись поодинці, то збиваючись докупи, вони мчали мальовничими горбами, вкритими травою, болотяними видолинками і нарешті, вискочивши на невеликий горбок, побачили просто перед собою новеньку красиву повозку з відкинутим верхом, запряжену тройкою буланих. Вона з гуркотом котила вниз, випередивши вершників, що її супроводили.

Ледве стримуючи змилених коней, зустрічаючі навперебій вітали довгожданого подорожанина. Радісні вигуки, сміх, крики полинули назустріч Абішу. Попереду скакали Дармен і Какитай. Вгледівши їх, Абіш наказав спинитися, але не встиг ще Баймагамбет стримати тройку, яка розігналася згори, як Абіш з властивою молодому військовому спритністю, легко сплигнув з неї.

— Дорогий брате!

— Абіш-ага!

— Любий Абіш! — чулися щирі вигуки.

Абіш, обіймаючи рідних і друзів, зблід від хвилювання.

Це привернуло увагу Какитая. Чуйне серце його затремтіло. Гаряче обіймаючи Абіша і цілуючи його, він мимоволі подумав: «Білий як сніг. Чого б це йому бути таким блідим, якщо він здоровий?» За час розлуки з Абішем він не раз чував, як літні жінки з побоюванням говорили: «Дуже вже довго не приїжджає Абдрахман на батьківщину. Хоч би не набув він там, на півночі, якої хвороби!» І тепер Какитай не зміг приховати своєї тривоги.

— Абіш-ага, як ви себе почуваєте? — турботливо спитав він, тільки-но випустивши Абіша з обіймів.— Чи добре доїхали? Чому ви так схудли?

Абіш, обіймаючи Аубакира і Пакизат, обернувся до нього. Зараз на блідому матовому обличчі його грав легкий рум’янець.

— Я цілком здоровий, Какитай! — відповів він і почав розпитувати про батька, про аул, про рідних, але інші зустрічаючі, прискакавши до повозки, роз’єднали їх. Сплигуючи з коней, вони кинулися до Абіша, оточивши його щільним колом і навперебій обіймаючи його.

Какитай побіг до повозки, де його чекав Магаш.

Випустивши нарешті Какитая з обіймів, Магаш почав підсміюватись з ровесника:

— Е, Какитай, та в тебе ніс зовсім стерся! Коли ти посміхаєшся, він тепер зовсім зникає. Ох і непривабливий ти став! Дивно, як це Саліха може на тебе дивитись!

— А Саліха каже: «Та вже краще кирпатий, ніж безбородий, як отой Магаш!» — сміючись, відповів Какитай, сідаючи поряд з Магашем.

Біля Абіша сіла Пакизат. Вершники оточили повозку, Баймагамбет ударив по конях. Гуркочучи на вузькій кам’янистій дорозі, що пролягла, звиваючись ковиловою рівниною, повозка покотила просто до аулу Абая. На дузі корінного гучно заливався мідний дзвоник.

Примостившись у ногах Абіша, Магаш і Какитай усе посміювалися один з одного. Абіш з ласкавою усмішкою спостерігав їх. Зворушлива їхня дружба радувала його. Видно, Какитай дуже скучив за Магашем, хоч і не бачив його тільки півтора місяця, які той пробув у Семипалатинську, очікуючи приїзду Абіша. Та й сам Магаш весь час згадував у місті свого друга і розповідав старшому братові про те, що з усіх своїх ровесників він найбільше любить Какитая. Зараз юні друзі раптом припинили свої безневинні жарти, замовкли і з щасливою усмішкою дивилися один на одного, наче не вірячи тому, що нарешті зустрілися.

Звернувшись до Какитая, Абіш почав розпитувати, де зараз перебувають аули, на яких пасовищах, хто тепер кочує по сусідству. Виявилося, що майже всі іргизбаї вже відкочували на жайляу і на березі Барлибая, очікуючи приїзду Абіша, залишився тільки аул Абая.

Незабаром галасливий і веселий караван уже під’їжджав до нього.

Всі приготування там були закінчені і багато людей зібралося біля Великої юрти Абая та Айгерім. Сам Абай стояв серед натовпу. Довгий легкий бешмет із світло-жовтої чесучі облягав його вже помітно обважніле тіло. Сивіюче волосся відступило від лоба і скронь назад, широкий лоб став ще більш відкритим. Тонкі довгі брови, як і раніше, були чорні, зморщок на обличчі майже не було видно. Тільки в бороді, не дуже густій, що закривала все підборіддя, набагато збільшилося сивини.

Поряд з Абаєм, схвильована, бліда, з сльозами на очах, стояла Айгерім. За нею юрмилися жінки, старики, сусіди. Молодих жигітів тут не було: всі вони на конях супроводили зараз подорожан.

Коли вже стало видно аул, Дармен гучним криком спинив галасливу юрму вершників.

— Пропустіть повозку наперед, нехай першим під’їжджає Абіш. Адже ж не нас чекає аул, а його. Та й навіщо нам скакати попереду, наче посильним перед начальством? Осадіть коней!

Натовп вершників розділився, пропускаючи повозку. Баймагамбет підстьобнув свою тройку і помчав просто до Великої юрти. Абіш знову сплигнув на ходу і швидко побіг до батька, який ішов йому назустріч з простягнутими руками.

Притиснувши сина до грудей, Абай довго цілував його очі, лоб, голову. Обидва не вимовили й слова, тільки цими гарячими безмовними обіймами виказуючи один одному тугу довгої розлуки. І коли Абай нарешті відпустив юнака і підняв обличчя, воно було бліде від хвилювання; він все ще, наче в якомусь оп’янінні, дивився тільки на сина, нічого не бачачи навколо.

Червоні з золотими нашивками погони Абдрахмана миготіли вже серед білих жіночих хусток. Тільки-но Айгерім відпустила юнака, його почали по черзі обіймати літні жінки аулу, старики. Всі з цікавістю оглядали юнкерську форму, кашкета з кокардою, якого він тримав у руках, блискучі гудзики на білій гімнастерці. Високий і стрункий юнак, пожвавлений зустріччю, що викликала на його обличчі легкий рум’янець, був дуже гарний. Русяве волосся, зачесане гладко назад, відкривало високий лоб, на тонко окреслених губах грала радісна усмішка.

Довгі обійми, сльози, ніжні слова Айгерім, старших невісток, стариків, сусідів… Кожен знаходить для нього ласкаве привітання:

— Чи щасливо доїхав, душа моя?

— Любий мій, ягнятко моє, хай ощасливить твоїх батьків зустріч!

— З щасливим приїздом, серце моє!

Коли молодь увійшла в юрту, Абай, уважно дивлячись нд Абіша, спитав:

— Чого ти так схуд, Абіш? Чи здоровий?..

— Ай справді, ти такий блідий,— підхопив Кокпай, що стояв тут же.— Видно, в Петербурзі добре навчання, а не харчі. Хіба там поїси як слід!

Абай почав розпитувати сина про столичні новини, про життя в Петербурзі, про Михайлівське артилерійське училище, де з минулої осені навчався Абіш. Він знав, що воно було не тим учбовим закладом, який приваблював його сина: Абіш хотів поступити в Політехнічний інститут, але іспити були для нього надто важкі. Абіш розповів, що вчитиметься ще два роки, після чого його випустять офіцером артилерії.

— Звичайно, це не зовсім те, про що я мріяв,—сказав він і жартома додав: — Але я завжди пам’ятаю ваші слова, тату:

Мій сину, учися, як я заповів,—

Для блага народу, не для чинів…

За чинами на військовій службі я гнатися не збираюсь, але потрібних знань і у військовому училищі набути зможу…

Абай погодився з ним:

— Серед наук нема непотрібних. Будь-яка — безцінний скарб, якщо тільки наполегливо вивчати її. Хоч будеш ти інженером, чи адвокатом, або офіцером — завжди зумієш обернути свої знання на користь рідного народу. Батьки твої іншого й не бажають, серце моє… Важливо, щоб ти вчився і був здоровий. Тільки про це й благаю долю.— І Абай знову міцно притиснув сина до грудей.

Юрта наповнилася людьми, з’явилося частування, зав’язалися загальні розмови.

Абай заговорив про свого нового російського друга Павлова, з яким він познайомився минулої зими в Семипалатинську. Павлов нещодавно був переведений сюди з Тобольська, де він відбував заслання. І тепер, виряджаючи Маташа зустрічати Абдрахмана, Абай передав з ним Павлову запрошення приїхати в аул, обіцяючи прийняти його як почесного гостя.

— Чого ж ти не забрав із собою Федора Івановича? — запитав Абай Абіша.— Коли він приїде?

— Боюся, що зовсім не приїде. Він звернувся до губернатора, а той передав прохання поліцмейстеру. Ну, а поліції краще знати, де жити засланцеві.

Абай щиро засмутився:

— А я так чекав на нього… Хотів, щоб він добре відпочив у нас.

— Я теж був дуже засмучений. Федір Іванович — вельми освічена людина, глибокий розум… На мою думку, він з тих людей, хто йде попереду суспільства. Крім того, він справжній ваш друг, тату. Мабуть, краще за бататьох казахів цінує й розуміє ваші твори. Шкода, що сьогодні він не з нами!

Увечері в юрті залунали пісні й музика. Аул Абая неначе притягав до себе мистецтво — найрізноманітніші взірці його можна було зустріти на дружніх вечірках у Великій юрті. Тут бували талановиті акини, співаки, віртуози-домбристи, майстри красномовства, щедрі на жарти й дотепи. Цього місячного вечора над рівниною Барлибая полинули в запашному нерухомому повітрі хвилюючі душу, нікому не знайомі тут мелодії: Абдрахман показував свою майстерність у грі на скрипці.

Абіш грав російські народні пісні — «Стеньку Разина», «Ермака», «Бродягу» «Не брани меня, родная», «Мой костер», грав і оперні арії, мелодії з симфоній Чайковського, чарівні штраусівські вальси.

Гра Абіша на скрипці, манера поводитися і розмовляти захопили молодь абаївського аулу. Російське виховання позначилося на ньому: кожним своїм рухом, усім зовнішнім виглядом та й внутрішнім світом Абіш тепер разюче відрізнявся від аульної молоді. Це викликало в них почуття гордості за нього, повагу; вони з неприхованою заздрістю милувалися ним.

Нарешті, втомившись грати, Абдрахман передав скрипку і смичок Муха.

Про нього Абіш добре знав з листів Магаша. В колі молодих друзів і учнів Абая Муха з’явився не так давно. Сам він був не з цих місць. Він походив з роду Кандар племені Уак. Там він покохав одну дівчину, але через те, що її батьки були проти одруження, Муха, за порадою Магаша, викрав її і оселився в тобиктинських аулах. Хороший співак, скромний і веселий, Муха сподобався Абає-ві, став одним з його улюбленців. Побачивши в Семипалатинську серед братових речей скрипку, Магаш розповів, що Муха мріє повчитися в нього справжньої гри…

Абіш уважно стежив за грою Муха. Було ясно, що Муха не мав досконалої техніки, — очевидно, він тільки дечого підучився у якогось рядового скрипаля, — але в ньому почувались рідкісний талант і музикальність. Грав він якусь своєрідну мелодію, тужливу і сумну, вкладаючи в неї на диво багато почуття.

Так зустрілися цього вечора із прибулим здалека Абішем його родичі і друзі.

Другого ранку, сидячи в батьківській юрті за кумисом, Абдрахман заговорив про те, що хоче відвідати свою матір Дільду, старшу дружину Абая. Було вирішено, що з ним поїдуть Магаш, Дармен, Какитай, Альмагамбет.

Коли коні були осідлані, Абай вийшов з юрти провести сина. Альмагамбет, як менший, підвів до Абіша його коня.

Абдрахман легко скочив у сідло. Кінь весь напружився, заворушив гострими, як очерет, вухами і закрутився, пориваючись вперед. Усі мимоволі замилувалися і конем, і вершником — обидва були гідні один одного. Буланий гарцював, гриз вудила, бив копитом землю. Абіш, захоплений конем, стримував його, примушуючи грати на місці. Однак Айгерім, яка також вийшла провести Абіша, занепокоїлась.

— Що це за кінь у тебе, серце моє? Будь обережніший! — почервонівши від хвилювання, з напруженою усмішкою сказала вона.

Абіш вдячно глянув на свою молодшу матір і ласкаво відповів, схиливши голову:

— Не бійся, кші-апа^[22], він просто хизується, хоче себе показати.

Всі, хто їхав з Абдрахманом, сіли вже на коней. Буланий, закусивши вудила, круто вигнув шию і вередливо ступав боком. Побачивши, що він не хоче йти повільно, Абіш дав йому волю. Буланий помчав рівною, плавною інохіддю, набагато випередивши інших вершників. Абіш навіть був радий з цього: він скучив за степом, за ріками й зеленими луками, і йому хотілося побути на самоті. Серце його, знудьгувавшися за рідним краєм і рідним народом, тепер розкривалося назустріч світові.

Мальовниче жайляу, вкрите свіжою молодою травою, тихо дрімало. Прохолодний запашний вітер повівав над вільним простором.

У повітрі ні порошинки. Неначе вмитий росою, чистий і прозорий весь степовий світ. Зелена ковила з білими перистими китицями, наче уві сні схиляючись під подихом вітерця, переливається на найближчих схилах то сріблястою, то темно-зеленою хвилею. На вершини горбів оку боляче глянути,— здається, що вони випромінюють сяйво. А далеко попереду на синяві обрію вимальовуються зубчаті пасма. Це Шакпак, Казбала, Бойкошкар; вони ще вкриті прозорим серпанком білястого туману, що скупчився по ярах.

Зелена рівнина незабаром почала міняти свій вигляд. Вершники під’їжджали до Керегетасу — дикого горба, що утворився з кам’яних пластів, які нагромадились один на одному. Ще біля підніжжя його почали зустрічатися голі горби, а за ними стовбичили похилі довгі брили з гострими гранями і ребрами. В ущелинах їх зеленіє ялівець, низький і чіпкий, неначе прилиплий до каміння. Іноді величезні скелі геть усі вкриті ним, і тоді їх можна прийняти за зелені сопки. Он там майнув архар, пригнувши до спини круті роги, і одразу кинувся в гущавину, Он між камінням з’явилася червона лисиця, Абіш швидко підносить до очей великий артилерійський бінокль, якого він захопив з собою, і всі граціозні і спритні рухи обережного й хитрого звіра йому добре видно. Довгохвоста відьма, швидко плазуючи, неначе вогняна ящірка, гасає в камінні, риючись під коренями ялівцю в пошуках мишей. Ось вона завмерла, піднявши в небо голову і тривожно стежачи за ворогом, що загрожує з висоти: це злетів над скелями голодний беркут, переслідуючи зайця, який поспішає сховатися в каменях. Лисиця ривком кидається вперед, зникає і потім знову маячить в кущах…

Якийсь час дорога йде повз каміння. Потім прохолодний вітерець, пробігаючи по схилу, доносить до подорожан дужі й свіжі пахощі суниць. Перед ними у м’якій оксамитовій зелені відкривається гірська галявина. До пахощів суниць додаються пахощі квітів. Рідний запашний край радісно вітає повернення свого сина, який знудьгувався в чужині.

Тут стоїть Великий аул Улжан, власницею якого стала тепер Оспанова дружина — Єркежан. Сама Єркежан разом з Великою юртою відкочувала на Шакпак. Туди ж рушила і Дільда. Вони спинилися біля Великої юрти, з якої чувся тужливий спів жоктау — поминального плачу. Сльози навернулися на очі юнакові. Жоктау співали обидві невістки — і Єркежан, і Дільда. Зайшовши в юрту, Абіш мовчки обняв спочатку Єркежан, яка сиділа ближче до входу, а потім підсів до матері. Та міцно обняла його, продовжуючи голосити.

Абіш не став стримувати сліз. Смерть старої бабусі була для нього тяжким горем. Але прислухаючись до тихого голосіння Дільди, Абіш вчув у ньому, крім туги по померлій, скаргу на власну долю, на те, що мучило її все життя. Дільда завжди була обійдена й ображена. Про це ніхто не говорив відверто, але сам Абіш не раз задумувався над долею своєї рідної матері, ці важкі думки хвилювали його і в Петербурзі. Тепер він слухав тужіння матері, цілком розуміючи горе, яке вона хотіла висловити.

Певно, розуміли це й інші, і передусім Дармен. З властивою йому чуйністю він нахилився до Дільди і стиха сказав їй:

— Заспокойтеся, женеше… Хіба може лякати вас яке-небудь горе, коли у вас виріс такий син? Гляньте на нього і порадуйтеся…

Плач поступово стих.

Єркежан обернулася до Абіша і почала розповідати про останні хвилини життя Улжан. Вона померла минулої осені, як тільки аули прикочували на зимовище. Єркежан говорила спокійно, неквапливо, намагаючись якомога точніше передати слова Улжан, що стосуються його.

— Твоя бабуся, любий Абіш, багато про тебе думала. Раз у раз говорила: «Один він далеко від нас. А раптом трапиться щось, раптом захворіє! Всі наші діти й онуки тут, а вш там один, неначе гілочка, що одірвалась від дерева». І ще вона казала: «Хоч мені і тяжко, що я його не побачу, але нехай він вчиться там. Я й сама хотіла цього не менше, ніж його батько». Ось що говорила твоя бабуся, Абіш. Я вважала за свій обов’язок передати тобі її слова.

І Єркежан надовго спинила на Абіші погляд лагідних, розумних очей. Обличчя її було спокійне і привабливе, й Абіш відчував до неї прихильність.

Дільда і Єркежан по черзі розповідали йому про останні дні Улжан. Дуже постаріла за останній рік, виснажена тривалою хворобою. Улжан померла спокійно, неначе заснула. Останнім часом вона вже не втручалася ні в справи своїх дітей і невісток, ні в їхні розмови, цураючись життєвих турбот і тривог. Тільки зрідка вона розмовляла з Абаєм та Оспаном.

Виховуючись у Дільди, в іншому аулі, Абіш у дитинстві не часто бачив Улжан. Але він добре пам’ятав, як ласкаво вона розкривала йому при зустрічах свої обійми, як ніжно пестила, яким теплом віяло від неї. Все це воскресло тепер у пам’яті Абіша, серце йому защеміло. Так, забути її не можна. Спустіла Велика юрта, де пройшло все її життя, примушувала з сумом думати про її чистий і світлий образ. Як колись Зере, вона справді була матір’ю роду, його совістю і душею.

Магаш пригадав її останні слова. Вона вмирала при повній свідомості, за годину до її смерті ще не можна було сказати, що це станеться. Останні її хвилини були отруєні Майбасаром. Зайшовши до неї, він ляпнув із притаманною йому грубістю:

— Ну що, мабуть, покидаєш нас? До чоловіка вирушаєш? Ти нас усе життя повчала, тож розкажи нам тепер, що таке смерть?

Улжан ледь помітно посміхнулась і спокійно відповіла.

— Е-е, мій дівере, так ти й дожив до старості, ні про що не думаючи. Подумай хоч тепер — хіба я вже померла? Коли вмиратимеш, дорогий мій, сам довідаєшся, що таке смерть… Навіщо квапишся?

Більше вона вже ні про що не говорила. Все своє життя вона відзначалася світлою і ясною думкою і навіть перед самісінькою смертю не втратила здібності розсудливо мислити. Всі довгі роки свого підневільного і тяжкого життя вона вміла дивитися на горе і злигодні спокійно. Так і тепер вона не боялася смерті, не тремтіліа, жахаючись її. Повна самовладання, вона пішла з життя, причинивши його двері тихо і беззвучно.

Дільда два дні тримала біля себе Абіша, доглядаючи його як почесного гостя. Третього дня, коли він зібрався їхати, вона висловила йому те, що, видно, давно непокоїло її. Вона підкликала і Магаша, знаком показавши йому, щоб прислухався і він.

— Серденько моє,— почала Дільда, поклавши долоню на тонкі пальці Абіша,— твоя покійна бабуся не раз казала мені мудрі слова. Ще давно, коли ти був дитиною, Абай зібрався їхати в місто вчитися. Мені було важко й сумно, але бабуся тоді сказала мені: «Не затримуй його, проведи з добрими побажаннями. Підтримай душею його, він їде по знання, їде, щоб стати людиною. Якщо здійсниться його мрія, тобі ж і твоїм пташенятам у житті буде краще». Всі ці роки, коли ти був далеко від мене, я казала собі ці самі слова. Так і зараз я дивлюся на твоє життя в чужих краях. Нехай буде щасливим твій шлях! — І вона прикрила хусткою обличчя, стримуючи сльози.

Абіш зрозумів, що вона ледве мириться з розлукою.

Дільда відкрила обличчя і глянула синові просто у вічі.

— У мене є до тебе одним однісіньке прохання. Ти не відмовиш мені? Виконаєш? — І вона обняла сина.

Благання, що прозвучало в голосі матері, схвилювало його.

— Кажи, апа^[23], я все виконаю.

— У мене одне бажання: щоб ти, знову від’їжджаючи від нас, залишив тут своє гніздо. Я хотіла б бачити біля себе людину, яка дорога твоєму серцеві… Посватай собі дівчину!

Абдрахман, що не вмів ховати свої почуття, щиро здивувався:

— Ой-бай-ау! Що ти говориш, апа?

І, неначе шукаючи підтримки, він, посміхаючись, обернувся до Магаша:

— Що я можу відповісти? Адже я начебто дорослий жигіт… Про це мені треба думати самому…

Магаш посміхнувся:

— Твоя правда, Абіш-ага. Але тебе ніхто й не силує. Апа просить тебе тільки подумати. А, правду кажучи,— час!

Братова відповідь теж здивувала Абдрахмана. Він кинув заперечувати, але більше вже не сміявся, розгублено замовкнувши.

Дільда знову заговорила:

— Він правду каже, ніхто тебе не силує, серце моє. Я й не сподіваюсь, що ти одружишся в цей приїзд. Але, якщо мені судилося мати невістку, назви мені дівчину, яка тобі до душі. Засватай її і їдь вчитися. Сама думка, що в тебе вже є наречена, заспокоїть мене і підтримає всю довгу зиму. Твоя наречена буде моєю радістю і надією в розлуці з тобою.

Абіш все ще вагався, але не став і відмовлятися.

— Подумай, подивись сам,— продовжувала Дільда.— Хтось сподобається — засватаєш. Сама я нікого не хочу тобі нав’язувати. Але от в аулі татарина Махмуда є Магріфа, дівчина на виданні. Чисте золото. Подивись її, серденько моє. Поглянь — і скажи мені, нічого більше я й не прошу. Обіцяєш?

Абішеві стало ніяково. Почервонівши, він тільки кивнув головою. Дільда поцілувала його і глянула на Магаша.

— Моє прохання стосується й тебе, Магаш. Тебе і Дармена. Познайомте Абіша з Магріфою.

Обидва жигіти промовчали, але, глянувши на них, Абдрахман переконався, що вони готові з радістю виконати прохання Дільди.

Коли поверталися назад, Магаш і Альмагамбет навмисне відстали, щоб дати можливість Дарменові поговорити з Абішем. Абіш довідався, що не тільки Дільда мріє про його одруження,— це загальне бажання всіх його родичів. Нічим не видаючи своїх думок, Абдрахман мовчки слухав Дармена. Той заговорив тепер про Маіріфу, розсипаючи їй похвали з усією красномовністю поета. Їй сімнадцять років, вона має добру для дівчини освіту, щоправда, мусульманську, ввічлива, добре вихована. Про зовнішність її Дармен говорити довго не став, сказавши тільки, що вона незрівнянна красуня. Її треба побачити, а розповідати про неї безглуздо навіть для поета. Абіш повинен хоч раз побувати в аулі Махмуда, а далі серце підкаже само. Може, не треба буде ніяких умовлянь і прохань.

Такою була дружня Дарменова порада.

Альмагамбет, що їхав позад них, співав на весь голос. «Полум’я кохання…», «Люба моя, безцінна…», «Юне кохання…» Як навмисне, всі його пісні говорили про молоде почуття, і співав він їх з гарячою пристрастю.

Зелений простір жайляу, овіяний запашною вечірньою прохолодою, звеселяє душу, будить мрії, тішить серце. Самі по собі неспокійно і хвилююче виникають невиразні бажання, надії. Абіш мовчки посміхається. Здається, його самого бентежать власні думки, і він намагається втекти від них. Виниклим почуттям нема виходу, запитання лишаються без відповіді, і обличчя його то блідне, то спалахує гарячим рум’янцем.

2

Абай намагався бути з сином якомога більше часу. Йому було радісно думати, що мрія його збувається, що його улюблений син дістає російську освіту. Він із задоволенням слухав довгі розповіді Абіша про те нове, що бачив той у Росії, і розпитував його сам про новини науки, про залізниці, про фабрики й заводи, про російські учбові заклади, про Петербург і про інші великі міста. Часто розмова переходила на російську літературу, батько й син говорили про книги Толстого, Салтикова-Щедріна, про вірші Некрасова. Але іноді Абай раптом ставав мовчазним і задумливим. Якісь невідступні думки тривожили його.

Абдрахман знав, що Абай з охотою чи несамохіть втручається в суперечки й позови аульних аткамінерів, в нескінченні степові інтриги. За ці роки Абай нажив собі сильних ворогів — степових верховодів, які ненавидять його і раз у раз йочинають ворожі дії. Брати розповіли Абдрахманові, що тільки в колі відданої йому молоді Абай спочиває душею від злоби й заздрощів, що оточують його. Абіш з подивом почув, що батька ненавидять не тільки відомі інтригани й сутяги, як Урзабай, Жиренше та інші верховоди сусідніх родів, але й іргизбаївські ватажки, і що навіть близькі родичі, в тому числі Такежан, приховано ворогують з батьком.

Все це дуже мучило юнака, і йому здавалося, що батькове життя проходить у тривогах, смутку. Він наче на маленькому острівці, який от-от буде охоплений полум’ям бурхаючої навколо пожежі…

І, немов відповідаючи думкам Абіша, Абай сказав:

— Дорогий Абіш, якби ти знав, якої прикрості завдають мені оці постійні сутички із зажерливістю і темними забобонами! На мою долю припало боротися з ними. — І, звертаючись до молоді, яка зайшла в юрту, він закінчив: — А от вас, друзі мої, чекає інше життя. Я — кінець старого віку, а ви — початок нового.

Цього вечора Абіш запально говорив про людей праці в Росії:

— Які стійкі сили зріють зараз там, тату! Які подвиги здійснюються! Людей важкої праці в Росії два роди: селяни, що живуть на селі, і робітники фабрик та заводів, число яких щороку зростає. І ті, і .другі стають тепер на вперту боротьбу проти насильників за свою працю, за землю, за велику свою мету…

І Абіш захоплено почав розповідати про страйки на фабриках Морозова в Орєхово-Зуєві в 1885 році. Коли він сказав, що на цього бая працює одинадцять тисяч робітників, молоді слухачі були вражені. Він розповів, як вісім тисяч робітників одночасно припинили роботу й вийшли на вулицю. Тут злякався не тільки бай, але й власті. Примчали прокурор, губернатор, привели війська, думали залякати народ. Але у повсталих робітників були відважні вожаки. Вони закликали бідняків до стійкості, нагадували їм, як бай скривджував і обкрадав їх. І робітники витримали й не злякалися ні начальства, ні військ. Шістсот чоловік з них заарештували, але однаково робітники не відступили від боротьби. Вона не припиняється ось уже шостий рік. Щотижня то в Петербурзі, то в Москві, то в інших великих містах Росії відбуваються такі заколоти робітників, страйки, як вони їх називають.

— От які шляхи знаходить трудовий народ, коли він хоче боротися за краще життя,— закінчив Абіш.

Абай здивовано розпитував сина, як він довідався про ці події. Невже про них говорять відверто?

Абіш розповів, що довідався він про все це від старого петербурзького робітника Єрьоміна, з яким познайомився, привізши йому листа від Павлова. Старий всім серцем прив’язався до казахського юнака, який уперше приїхав до столиці. Щонеділі, коли Абіш приходив з училища, у них починалися довгі розмови, з яких юнак довідався про те, чого йому не могли дати ні училище, ні стосунки з приятелями.

— Єрьомін підрахував, що за останні десять років відбулося понад півтораста великих страйків. От як боретьсяросійський народ! Ось чий приклад треба наслідувати нам, степовикам! — запально говорив Абіш.

Абай з мовчазним схваленням кивав головою, погоджуючись із сином, і потім сказав:

— Видно, така боротьба почалася в останні роки. Досі я не читав про це в жодній книжці. Але, якщо вдуматись, тільки так і можуть виступати за свої права люди, об’єднані спільною працею і спільним лихом. Здається, оце і є найостанніша новина, породжена Росією! Дуже добре, що ти привіз її нам!

Заговоривши потім про селянські повстання, Абіш вирішив повернути розмову на наскок Базарали.

— Ви писали мені якось, тату, що поезії мають оспівувати працю і трудівника,— почав Абдрахман.— Це правильно. Але як? Можна говорити про саму працю — це одно. А гідно оцінити боротьбу трудівників за свої права, розповісти про їхню силу, мужність — це інше. І мабуть, це ще складніше і важливіше для справжнього поета. Мені розповіли про торішній набіг Базарали… Якої ви думки про це?

Запитання Абіша примусило Магаша, Дармена і Какитая насторожитись. Вони й самі не раз гаряче сперечалися про ці події. І тепер жигіти підвели на Абая очі, нетерпляче чекаючи відповіді.

Абай слухав сина спокійно, спершись на подушки. Почувши останні слова Абіша, він швидко повернув до нього голову, уважно глянув на нього, потім витяг з табакерки насибай — жувальний тютюн, — заклав його за губу і замислився, нічого не відповідаючи.

Абдрахман говорив далі:

— Як ви гадаєте, тату, що спонукало Базарали на такий вчинок? Чи позначились на його вчинку думи, сподівання і бажання всіх аульних бідняків, безправних, пригноблених? Чи усвідомлював сам Базарали значення своїх вчинків?

Абай мовчав. Читаючи Чернишевського або Герцена, він розумів їхні міркування. Але іноді бувало, що він тільки відчував велику правду життя, не будучи спроможним переказати її словами. Запитання Абіша викликали в ньому таке ж почуття. І Абай довго сидів мовчки, підшукуючи слова, якими він міг би відповісти на ці запитання.

Нарешті швидким рухом він викинув з-за губи насибай, сьорбнув кумису і заговорив, задумливо соваючи рукою вперед-назад свою тюбетейку:

— Спершу розберемо, хто тут діяв: одна людина чи народ? У багатьох були в душі ті самі думки й прагнення, що й у Базарали. Тим-то я й гадаю, що він своїм вчинком виявив загальне бажання. Проте бажання — це одне, а здійснення його — це інше. Вчинок Базарали, що відбив давні загальні надії і прагнення, був усе-таки несподіваним для більшості. Наш народ ще не доріс до того, щоб розуміти всю необхідність боротьби. Для цього ще довго треба сіяти в його свідомості плодоносне насіння. Щоб виховати й пробудити селянство, потрібні такі люди, як Чернишевський. Я часто згадую про нього, коли думаю про вчинок Базарали. Але, мабуть, гнів народу не завжди дожидається, доки справедливі люди, мислителі, які про нього думають, вкажуть йому шлях боротьби. Мені здається, народ правильно робить, коли починає діяти. Іноді чийсь рішучий вчинок примусить усіх стрепенутись і звестись на ноги. Бути такою людиною, що піднімає народ,— велика річ…

Абай знову замовк. Усі чекали, що він скаже далі.

Зібравшись з думками, Абай продовжував:

— Чи свідомо діяв Базарали? Я знаю, що гірка доля бідних земляків давно хвилювала його серце, і певний, що всі його вчинки після повернення з каторги здійснені свідомо й обдумано. Він добре розумів, кому завдає удару і дід чийого імені. А може, розуміли це і всі сорок жигітів, які діяли разом з ним. Спитай Даркембая, я високо ціную його розум і совість. Послухай його. Йому добре відомі всі думки і бажання нашого народу, всі коріння вчинків. Нарешті, ти питаєш, як я сам ставлюся до цих подій…

Він знову помовчав і потім заговорив схвильовано:

— Я в боргу перед цими сміливцями. Вони герої. Їх діла мають бути оспівані яскравими, сильними словами. Якщо я співець народу, я в великому боргу перед ними. І не лише я — всі ви, мої друзі, молоді поети, що сидите тут. Пишіть про горе народне, пишіть словами, зрозумілими народові!

Жигіти ззирнулися й опустили очі, немовби приймаючи на себе обов’язок, що на них покладається.

Мова Абая глибоко зворушила Абіша, але йому хотілося з’ясувати все до кінця, і він знову звернувся до батька:

— Але ж, кінець кінцем, Базарали все-таки не здобув перемоги? Навпаки, верховоди родів показали ікла і знову притиснули народ. Бідняки, що підтримували Базарали, змушені були сплатити великий штраф, як я чув.

— Так, жигитеки позбулись останньої худобини. Стали жатаками,— потвердив Какитай.

— Не тільки ніякого полегшення не дістали, а навіть позбулися того, що було у них у руках,— додав Магаш.

Абай, підтверджуючи сказане, кивнув головою.

— А не викликало це в бідняків каяття? — продовжував Абіш.

Абай на це запитання відповів не одразу. Він чомусь спинив погляд примружених очей на Дармені, немовби відшукуючи на його вродливому обличчі відповідь, потім обернувся до сина.

— Бачиш,— почав він,— частина жигітів, звичайно, живе зараз у ще більших злиднях, ніж раніше. Та й сам Базарали позбувся всього. Як кажуть, лишився на голій землі. Але не це його мучило, а те, що багато його друзів і земляків втратили останнє. Він не раз казав мені тієї зими: «Коли б вони не пішли зі мною в набіг, то зберегли б свою жалюгідну худобу». Сам він не розкаювався в тому, що вчинив, не шкодував про це ні Даркембай, ні Абилгази. І мені здається, що так думають і ті сміливці, які пішли з ними в набіг проти Такежана. Багато жигитеків пішло тепер у російські селища, осіло, перейшло на землеробство — навіть старий Даркембай, дядько нашого Дармена… А крім того, чи не свідчить про зростання скли народу така велика, небувала в степу подія? Чи не говорить це про наближення чогось нового? Так, цей спалах народного гніву не дав видимого успіху. Але чи означає це, що він марний? Хіба мало знає історія прекрасних дій народу, що не увінчалися успіхом? І хіба справедлива історична думка засуджувала це? Невже вчинки Базарали треба розцінювати по тому, збільшилося чи зменшилося, у жигитеків та жатаків коней? Російська історія знає силу народного руху. Повстання Степана Разіна було придушене з кривавою жорстокістю. Народна війна, піднята Пугачовим, завершилася тим, що його четвертували на лобному місці в Москві. Що було б, якби на дії Разіна і Пугачова російський народ дивився очима батьків, матерів і сиріт, які позбулися своєї підпори після розгрому повстання? Велика історична правда змушує дивитися на такі події інакше. Вони стрясають основи старого життя. І з цієї точки зору ясно, що напад Базарали — хоч його й не можна порівнювати з великим народним рухом, бо це тільки слабкий пагінець, розтоптаний темною силою старого степу,— все ж говорить нам, що в казахському житті народилося щось нове, небувале.

Слова Абая справили на всіх глибоке враження.

— «Вогонь із іскри запалає!»—захоплено вигукнув Абіш.

Абай уважно глянув на Абдрахмана і ласкаво посміхнувся.

3

Незабаром аул Абая перекочував на урочище Кзил-Кайнар. На цьому жайляу, крім річки, є багато джерел і початків ручаїв. І сьогодні тут самих іргизбаївських аулів зібралося більше десятка, а поряд розташувалися ще й стоянки родів Карабатир, Анет, Торгай і Топай. Худоба часом збивалася докупи, і собаки, оберігаючи її, раз у раз зчиняли гризню.

Аули збилися докупи на рівнині. Тепер особливо різко впадали в очі чорні, діряві юрти край кожного аулу, а подекуди і просто курені бідняків. Жайляу начебто навмисно виставило їх напоказ. Навіть при побіжному погляді на ці злиденні юрти легко було зрозуміти, якими тяжкими нестатками придушена до землі більшість родин кожного аулу.

Далеко навкруги розбрелися по пасовищах строкаті численні табуни й отари. В одних сотні голів, в інших — тисячі. Всі вони належать білим юртам, але мешканці чорних юрт знають це живе багатство багато краще, ніж його господарі. Тут, у дірявих юртах, живуть пастухи, дояри, табунники, чабани, сторожі численних отар. Взимку і влітку, з світанку до вечірньої заграви і цілісінькими ночами бідняки дбають про худобу. Думки й тривоги нелегкої чабанської праці не залишають їх навіть у неспокійному сні.

Не тільки на цьому жайляу живе так аульний народ. Це саме можна бачити на всіх сусідніх урочищах, починаючи з жайляу роду Бокенші Ак-Томар, розташованого на дальньому кінці Чингіської волості, на всіх урочищах усіх родів: і на Суик-Булаку жигитеків, і на Тонаша котибаків, і на Кзил-Кайнарі іргизбаїв, і на Айдарли сактогалаків — кінчаючи урочищем Карасу, що належить родові Есполат.

Сьогодні всі ці жайляу спіткало лихо. Грізна буря налетіла на сім’ї бідняків. Жодної білої юрти вона не торкнулася навіть легким подувом. Зате діряві чорні юрти і злиденні курені вона рве, як лютий степовий ураган. Тільки доярів, пастухів, сторожів, табунників, немічних удів і сиріт обрало собі в жертву це лихо.

Не вперше приходить воно в аули. Через рік-півтора лягає на бідноту одне і те ж лихо. І тому сьогодні, тільки-но звістка про нього пронеслася по чорних юртах, спохмурніли обличчя людей. Тривожне, тоскне й безпорадне почуття охопило їх.

Звалося це щораз повторюване лихо збором податків: прийшов час, коли начальство збирає покибитковий податок і недоїмки по ньому, а разом з цим і «чорні збори».

І хоч звістка про це прилетіла в аули Іргизбая в спеку літнього дня, вона зледенила серця січневим морозом. Привіз її старшина першого адміністративного аулу Отеп. Разом з ним проскакали по жайляу і два посланці-шабармани, несосвітенні забіяки і задираки, справжні молоді джини^[24] — Далбай і Жакай. Поспішаючи до Ак-Томара, вони дорогою били табунників, якщо ті не дуже квапились змінити їм коней. Вдираючись в аули, вони скакали, не розбираючи дороги, лякаючи дітей, розганяючи отари і дратуючи собак. Сама їхня поява вже викликала в людях острах і збентеження.

Отеп спинився в білій юрті Ісхака, зібрав сюди бідноту аулу і оголосив наказ:

— До нас у волость їде начальство. Каже, зазналися в нашій волості люди, кілька років не сплачують недоїмки по царських податках. Наказано за три дні повністю зібрати покибитковий збір, недоїмки і «чорний збір»! Начальство вже тут, спинилося в Ак-Томарі. Викликало до себе всіх баїв, старшин, волосного писаря. Туди і я поспішаю. За вас, голоту, я відповідати не хочу, а всі недоїмки тільки за вами! Завтра опівдні будьте готові віддати борги чим хочете: худобою чи грішми. Від мене тепер ласки не чекайте, будете завтра скиглити — нарікайте на себе! Не зберете грошей — відберу останню дійну корову, останню козу, шкапу і віддам властям!

Ці самі погрозливі слова він повторив в інших іргизбаївських аулах і тільки вночі поскакав до Ак-Томара.

З того й почалось. У кожному аулі біднота — батраки й пастухи — не знаходила собі місця. Отеп не жартує. Звичайно, завтра він виконає те, що обіцяв. Не зглянеться на сльози, відбере останнє. Хіба він пожаліє тепер, якщо не жалів минулого року?

І надвечір, коли денний клопіт з худобою закінчився, розгублені, пригнічені люди потягнулися до білих юрт хазяїв, чвалаючи в присмерку сумними тінями.

В аулі Ісхака першим зайшов до байської юрти старий Жумир, пастух верблюдячого стада. На голові в нього зношена, майже зотліла бараняча шапка, на ногах старі повстяні панчохи. Драний чапан, підперезаний прокоптілою мотузкою, втратив будь-який колір і нагадував ганчір’я, що рік пролежало на якійсь залишеній стоянці. В цьому дранті старий виглядав так, неначе зірвався з шибениці.

Гостей у юрті не було. В ній сидів тільки сам Ісхак, спираючись спиною об високе ліжко, і біля нього, обіпершись на купу подушок, напівлежала випещена, гордовита Маніке.

Старий звернувся до господарки, з надією піднявши на неї маленькі, червоні від постійного перебування на вітрі очі.

— Нема чим мені віддати покибитковий збір і недоїмки,— заговорив він.— Ви знаєте мої нестатки. Крім однісінької кобилчини, нічого немає… А кажуть, ще один тягар навалився: «чорний збір» вимагають.

— Ну, а ми при чому? — буркнув Ісхак.

Маніке, не повертаючи голови, невдоволено стиснула губи:

— Волостю управляємо не ми. І не ми збираємо податки. Чого ж ти хочеш від нас? Не тривож людей даремно.

Але в душі Жумира ще жевріла надія:

— Думав, згадають працю старого, виручать з біди.

— Яка ж праця? — холодно сказала Маніке.— За віщо тебе виручати?

— Як то яка?! Я ж увесь час працюю на вас! Навіть отой бідолашний, кого ти прозвала Борбасаром, і той пасе ваших ягнят! — сказав старий, підштовхуючи наперед худого хлопчика з великим носом і до крові порепаними босими ногами.

— Хіба я мало даю за твою працю?

— Що ж даєш, люба? Хоч раз брали ми плату?

— А в кого ти харчуєшся і зиму, й літо? Хіба це нічого не коштує?

— Харчуєшся!.. Хіба це харч? Об’їдки, покидьки, помиї! Цього і собакам не шкода.

— Е-е, та в тебе ще й вредний язик, дохлий дідугане! Якщо так, то знай, що добрий собака кращий за лінивого пастуха! Зрозумів?

— Ой байбише, бач, як ти колеш очі біднякові! Недарма, значить, ти у моїх хлоп’ят відняла людські імена! Для тебе всі собаки!

І старий, тремтячи від гніву, вийшов з юрти, ведучи за собою хлопця.

У Жумира — двоє синів. Старший — той, що прийшов з ним, другий — ще малий. Їх звали Такежан і Ісхак. Коли старий з’явився в цьому аулі і про це довідалась Маніке, вона обурилася. У казахів імена повторюються рідко, а в цього голодранця, як навмисно, дітей зовуть так само, як синів самого Кунанбая! «Як сміють носити вони імена наших мурз? Схоже на те, коли паршивий пес носить прізвисько Борбасар!^[25] —лютувала вона і тут же заявила: — А втім, вірно: нехай відтепер старший називається Борбасар, а менший — Корер^[26], як кличуть наших собак… Найбільш підхожі для них імена!»

І самовладна байбіше примусила всіх називати дітей старого не на їх імення, а собачими прізвиськами. Про це нагадав тепер з гіркою образою Жумир, виводячи сина від злобливої господині.

Цього вечора і в аулі Такежана теж було горе. Біля продертої ветхої юрти стара Ійс, обливаючись слізьми, доїла свою одним-однісіньку сіру корівчину. В юрті чекали молока маленькі онуки Асан і Усен. Одному шість років, другому — чотири. Це діти померлого Іси, єдиного сина старої; мати їхня теж недавно померла. У Ійс голова йде обертом: що ж тепер робити? Вимагають недоїмки, а в неї тільки й худобини, що оця одна сіра корівчина. Невже востаннє вона доїть її? «Чим же завтра я нагодую сиріток? Що я їм дам?» — схлипуючи, думала вона.

І, поклавши хлоп’ят, Ійс попленталася до Такежана.

У Великій юрті вона застала Азимбая й Каражан. Сам Такежан, як бій першого аулу, теж поїхав на виклик начальства до Ак-Томара.

До появи Ійс тут побували вже двоє інших бідняків. Вони так і пішли, не добившись милості від Азимбая. Один з них був нічний сторож Канбак. На його прохання допомогти Азимбай відповів йому звинуваченням: цього літа Канбак заснув, і вовк загриз двох ягнят. А коли почали розбиратися, сторож ще й нагрубив. Азимбай нагадав, що він вже тоді попередив Канбака: «От прийдуть по недоїмки, ти запам’ятаєш цей день! Завиєш!»

Знущання молодого господаря вивело з себе Канбака. Він відповів, що от уже третій рік не одержує будь-якої плати — його втішають тільки тим, що сплачують за нього недоїмки. А тепер і в цьому відмовляють! Азимбай круто його вилаяв і. погрожуючи канчуком, вигнав з юрти.

Другим прохачем був Токсан. Багато років доїть він такежанівських кобилиць. Йому вже тридцять п’ять років, а він усе ніяк не може сплатити за свою наречену вартість п’яти верблюдів. Так і живе бурлакою, без сім’ї, без притулку, прип’ятий до байської юрти. Азимбай все обіцяє йому сплатити за наречену, батьки якої теж живуть у наймах у такежанівському аулі, сторожачи зимовище. Азимбай підмовляє їх не віддавати поки що Токсанові своєї дочки, обіцяючи стягти з нього справжній калим. А самому Токсану він все не платить за службу, тримаючи його, таким чином, на припоні в своєму аулі. Річ у тому, що Азимбай довідався про намір Токрана відкочувати після одруження в інший аул, а позбутися такого старанного і доброго робітника не хочеться. І сьогодні він теж нічим не допоміг Токсану, відповівши йому тільки знущаннями.

Третьою прийшла зараз Ійс. У сльозах вона звернулася до Каражан, нагадала, що зиму й літо вона сукала аркани, вірьовки, поводи, недоуздки, чомбури для всього аулу. Сльози старої начебто зворушили Каражан. Вона звернулася до сина:

— Хіба її юрту не викреслили із списку податків?

Таке м’якосердя матері роздратувало Азимбая, і він різко відповів:

— А хіба я розпоряджаюся списками? Навіщо ти питаєш?

Стара Ійс заблагала: у неї одна тільки годувальниця двох сиріт — корівчина, відберуть її — зовсім озлидніє. Але сльози її не зворушили Азимбая. Навпаки, за його розрахунками, стару треба було міцніше приторочити до їхнього аулу. Нехай вона так залежить від юрти Такежана, щоб не насмілилась і думати про життя далеко від неї. Тоді вона ще старанніше сукатиме аркани.

Розгадавши холодну жорстокість Азимбая, стара Ійс заридала вголос, нагадуючи, як загинув її єдиний Іса.

— Це ж через твою отару розпрощався з життям мій син! Хіба не міг він кинути її тієї ночі і вберегти себе? А він у драному одязі рятував від бурану заблукалих овець. Прохолов тоді, зачах і помер, мій рідний! Душу віддав за твою худобу, а в тебе й до його дітей жалю нема.

Азимбай грізно прикрикнув на стару:

— Чи не пеню ти хочеш одержати за нього? Спробуй стягни! Геть з мого аулу! Забирайся від нас, куди хочеш!

Вигнавши нарешті стару, він вирішив і справді залишити її без корови, щоб назавжди накинути на неї зашморг неволі.

Ійс попленталася до своєї юрти, проклинаючи хазяїв:

— Погибель вам! Хай горе моє впаде на вас, нехай сльози моїх сиріт пропалять ваші серця! Краще в лютого ворога просити захисту, ніж у вас!

І, пригорнувши двох своїх малят, вона проплакала цілу ніч.

— Сирітки ви мої безталанні, куди ми тепер подінемося з вами? — Сльози рясно котилися по її виснаженому обличчі, тяжкі зітхання краяли груди.

Цієї ночі такі ж благання і гнівні прокльони чулися в аулах Майбасара, Акберди, Ирсая й інших баїв з роду Іргизбай. І багатії Котибака, Жигитека, Бокенші цього вечора так само не чули від своїх наймитів і сусідів нічого, окрім благання про допомогу, а потім прокльонів або сміливих правдивих слів докору і звинувачення.

В аулі Сугура з роду Бокенші вже почалося стягнення недоїмок. Бії і старшини догідливо і улесливо оточили селянського начальника Никифорова, що прибув туди. Ім’ям Мекапара — як вимовляли вони прізвище начальника — вони і наказували, і погрожували, і залякували бідних людей всієї околиці.

— Мекапар сам сказав!

— Мекапар сьогодні сердитий!

— Мекапар суворий начальник, спробуй його не послухатися!

Голосіння, стогін і сльози зранку стояли в околишніх аулах бокенші, борсаків і жигитеків. Тут недоїмки стягали урядник і пристав, якого народ за його неситу вдачу і жадібність до хабарів давно вже прозвав Кок-шолаком^[27]. Сьогодні і урядник, який безжально відбирав у людей останнє, пускаючи в хід канчук, дістав прізвисько: його прізвище Сойкін почали вимовляти Сойкан (хижак). Вчора він, щоб настрахати людей, побив шабармана Далбая і відшмагав до крові нагаєм п’ятьох бідняків борсаків, які не в строк пригнали свою худобу. Самі аульні старшини казали про нього: «Наш Сойкін без нагая і хабара дня не проживе». В цій зграї насильників особливо вирізнявся ще писар Чингіської волості Жаман Гарін. За його жорстокість і люту вдачу бідняки роду Бокенші називали його Кабан-гарін (чорний кабан).

Усі ці Кок-шолаки, Сойкаии, Кабан-гаріни — вовки, хижаки, кабани — впивалися сьогодні своїми іклами в живе тіло народу.

Цієї ночі, сидячи з приставом і урядником за картами, писар Кабан-гарін домовився з властями про те, чого хотіли Жиренше, Такежан та інші верховоди. Міські власті приїхали в степ для того, щоб зібрати з населення покибитковий податок цього року і недоїмки за минулий рік. Але у старшин, біїв і аткамінерів були й свої рахунки з народом: досі їм не вдалося стягти з нього «чорні збори». Тепер вони пропонували властям разом з царськими податками зібрати з населення й ці побори. Нехай це не піде в царську казну, зате дещо перепаде і в кишені тих, хто допоможе аткамінерам одержати свої доходи. Кабан-гарін натякнув, що зібране буде поділене так, щоб залишилися вдоволеними всі, починаючи з самого Никифорова. Йому не довелося марно гаяти часу на умовляння Кок-шолака і Сойкана. Багатозначними усмішками і кивками ті підтвердили свою згоду.

Довідавшись про це, так само задоволено почали осміхатися Такежан, Жиренше, Бейсембі й інші аткамінери. І, неначе круки або беркути, що загляділи здаля падло і зліталися до нього з далеких верховин Догалану, Орди, Ортену, Шунаю, бії, старшини й інші володарі степу з’їхалися на жайляу Кзил-Кайнар, щоб розпочати люту навалу на народ.

У степу гроші, як правило, майже не були в обігу. Вони водилися тільки в окутих скринях багатих юрт, бідняки ж їх ніколи й у вічі не бачили. Проте і покибитковий податок, і недоїмки, і «чорні збори» визначалися в грошах. А оскільки їх у бідняків не було, то, забираючи в них худобу, збирачі оцінювали її на гроші за власним розсудом.

З допомогою канчуків і нагаїв шабармани, старшини і стражники, очолювані Сойканом, вигонили з аулів останніх овець, корів і коней бідняків. У юртах кричали перелякані діти, плакали матері, проклинали насильників старики. Але ніщо не могло стримати цей потік, що виносив з аулів підпору життя.

Що далі посувалася по жайляу Кзил-Кайнар ця лавина, то більшою ставала отара, яку гнали здирщики. І слідом за нею рухався сам степ, що аж квилив у горі. За забраними годувальницями — кобилами, коровами, вівцями,— не відстаючи, йшли люди. З уст їхніх вихоплювались прокльони, в очах палала ненависть. Це були горе і сльози народу.

Не було жодного аулу на будь-якому жайляу жигитеків, бокенші, котибаків, де бідняків не спіткало б це лихо.

На віддаленому урочищі Суик-Булак стояв багатолюдний бідний аул жигитеків, в якому жили Базарали, Абди, Сержан, Аскар і старий Келден. Коли сюди дійшла звістка про лихо, яке спіткало навколишні аули, люди захвилювалися:

— Що ми будемо робити, коли доберуться до нас? Чим сплатимо недоїмки? Хіба зважать вони на те, що Такежан нас щойно розорив? На дві сім’ї по одній корівчині, навіть кози не в усіх! Невже останнє віддавати?

Такі думки мучили всіх. Коли про це заговорили в юрті Базарали, який уже кілька днів лежав з приступом лютого ревматизму, набутого в Сибіру, він рішуче відповів:

— Ну чого плакати загодя? Приїдуть — подивимося, що робити. Я думаю, в кому є жива душа, не так просто віддасть останню підпору в житті! Нехай з аулу нікуди не йдуть такі жигіти, як Сержан, Абди, Аскар. Та не давайте розбійникам одразу грабувати, спробуємо спочатку поговорити з ними!

Незабаром і в цей аул прискакали збирачі. Їх було троє: зухвалий і задиристий шабарман — посильний Далбай з великою мідною бляхою на грудях і з шкіряною сумкою при боці, по якій він раз у раз важко плескав держаком канчука, старшина адміністративного аулу жигитеків, тупуватий і самовпевнений Дуйсен, і супроводжуючий їх, боязкий і небалакучий жигіт Салмен.

Старшина і шабарман почали збирати недоїмки з крайніх юрт аулу. Вони забирали кіз, які були на денному привалі, тягли за налигачі дійних корів, що стояли між дірявими юртами. Келден і Абди швидко підійшли до них.

— Заждіть забирати! — заговорили вони.— Ходімте хоч порадимось… Адже ж ви теж люди… Ходімте до Базарали!

— Який там Базарали! Що за начальник? — закричав Далбай.— Нехай сам прийде сюди!

— Базарали хворий, не може стати на ноги,— пояснив Абди.— Запрошує до себе, ходімте!

Далбай відмахнувся нагаєм і схопив за налигач чергову корову. Дуйсен і собі поволік іншу під плач і голосіння жінок, що юрмилися навколо. До Абди підійшов Сержан і стиха сказав йому і Аскарові:

— Якщо не йдуть, Базарали наказав притягти їх силоміць. Хапайте старшину, а я візьму цього…

І він, ступивши до Далбая, схопив його за плече і повернув до себе.

— Ой, слухай-ко!..— почав був він, але Далбай, обернувшись, з лайкою махнув канчуком.

— Сержан спритно схопився за його держак і так сильно смикнув, що петля, обмотана навколо кисті Далбая, мало не вирвала тому руку. Шабарман упав обличчям на землю.

Старшина Дуйсен, закричавши, кинувся було на допомогу Далбаєві, але ззаду його схопив за комір Абди і волоком потяг за собою. Сержан тим часом поставив на ноги приголомшеного Далбая і, взявши його на плечі, поніс до юрти Базарали. Салмен, здивований тим, що сталося, і переляканий, покірливо пішов слідом за своїм начальством, не чекаючи, коли потягнуть і його.

Базарали не став витрачати багато слів.

— Чув я, якими вовками ви накинулися на народ! Годі! Нема чого з вами теревені правити! Валіть собак! — гучно наказав він.

Абди і Сержан сильним стусаном повалили біля вогнища старшину і шабармана.

— Зірвіть з них чапани! Заголіть зади! — кричав Базарали, випроставшись на ліжку. Обличчя його було бліде від гніву.— Хоч помщуся вам за всіх нещасних! Візьміть їхні канчуки, жигіти!

На збирачів накинулися молоді жигіти, які заповнили юрту, швидко роздягли їх і поклали долілиць. Абди і Сержан, засукавши рукава і поплювавши на долоні, взяли в руки важкі нагаї, якими ще недавно орудували Далбай та Дуйсен, і, багатозначно показавши їх обом, замахнулись.

Обидва збирачі завили. Намагаючись вирватися, вони благали Базарали помилувати їх.

А Базарали, підморгнувши Абди і Сержану, усе кричав:

— Як мені розправитися з вами, собаками? Просто забити чи засікти тут? Хто вирве вас з моїх рук?

— Винні, каємося в усьому! Тільки прости нас! — кричали обидва разом.

— Простити? А потім знову приїдете до нашого аулу і знову будете відбирати кіз та корів?

— Ні, ні! Нехай помремо гяурами, якщо зробимо це!..

— Як же я вас відпущу? Адже ви начальству поскаржитесь?

— Ні! Навіть не скажемо, що вас бачили, тільки помилуй! Присягаємося, що не скажемо!

— Поклянетесь, що не будете скаржитись? Якщо ні, заженемо вас канчуками в могилу!

Дуйсен першим закричав, що готовий поклястися хоч на корані. Далбай з слізьми повторив за ним те саме.

Але Базарали, не кваплячись, випитував:

— Ну, а якщо порушите клятву і повернетесь з властями? Чим покарати вас?

— Не буде цього! Нехай прокляття на нас упаде!

— Якщо завтра зрадите, післязавтра вночі вас заріжуть у ваших же юртах, як баранів! Згодні?

— Якщо станемо такими собаками, ріжте!

— Тоді покляніться зараз на корані! Клянетесь?

— Так, згодні!

— Ви скажете своєму начальству, що наш аул відкочував за Чингіські гори і ви не могли його наздогнати. Це раз. А по-друге, ви й слова не скажете про те, що тут було. Чи вірне наше рішення? — спитав Базарали, обводячи поглядом усіх присутніх в юрті.

Абди і Келден перші потвердили:

— Вірно! Нехай так буде!

Базарали навмисно грізно спитав заляканих на смерть полонених:

— Клянетесь у цьому на корані?

— Клянемось!

— Ну, тоді давайте сюди коран,— наказав Базарали своїм жигітам.

Абди широко посміхнувся:

— А де ж у цьому аулі знайдеш коран?

Але Базарали сердито закричав на нього:

— Як де? Навіщо богохульничаєш? Подайте, он він, на скрині!

Сержан ступив крок до стінки юрти, взявши з скрині розтріпану товсту книгу і, глянувши на неї, приснув. Це була переписана на прохання Базарали збірка віршів Абая. Всі в аулі знали цю книжку, по якій грамотії читали абаївські слова.

Далбай першим потягся до цієї книги порятунку.

Базарали розгорнув книжку і підніс до його обличчя.

— Поцілуй коран і повторюй за мною: «Якщо порушу дане мною слово, хай стану гяуром, хай здохну, не побачивши ні дружини, ні дітей».

Старшина і посланець жалібно повторили клятву.

Обидва додержали її: ніхто не з’являвся більше в аулі, не було й будь-якого розслідування того, що сталося.

Але бідні люди інших жайляу стогнали від злочинства. Здирщики йшли далі, творячи свою мерзотну справу.

Зграя наділених владою лиходіїв дісталася і стоянки іргизбаїв. Грабунок почався з аулів Ісхака і Такежана. Попереду всіх їхали старшина Отеп, шабармани Далбай і Жанкай, разом з ними Сойкан, Кабан-гарін і пристав Кок-шолак. Сам же Никифоров у супроводі Такежана і Жиренше їхав, не кваплячись, слідом за тією вовчою зграєю.

В цих аулах вона затрималася ненадовго. Незабаром залишила їх, додавши до забраної раніше худоби нову. Тут опинилась і кобила старого Жумира, і всі п’ять кіз Канбака, і єдине лоша Токсана, і сіра корівка старої Ійс. Як і скрізь, бідняки цих аулів з голосінням і зойком проводжали свою худобу. Ішла разом з ними і стара Ійс з обома своїми внуками.

Саме на той час, коли цей сумний похід залишав аул Ісхака, назустріч підскакали Дармен і Баймагамбет. Їх послав сюди Абай довідатись, що роблять з людьми прибулі міські власті. Побачивши Дармена, Ійс розпачливо закричала, благаючи про захист і показуючи йому на онуків, що чіплялися за забрану корову.

Дарменові нічого не треба було пояснювати: ще з учорашнього дня він знав про лихо, що спіткало бідняків. Почувши одчайдушний зойк старої: «Дармен, рідний, що зі мною роблять?» — він швидко зістрибнув з коня і з грізним окриком кинувся до шабармана Далбая:

— Пусти корову, лиходію!

— Не пущу! Геть! — огризнувся Далбай, замахуючись канчуком.

Але Дармен, вихопивши ніж, різким змахом перерізав аркан, на якому той вів сіру корову. Вона одразу кинулася вбік і, підкидаючи задом, побігла назад до аулу. Отеп і Жакай, побачивши це, почали страшенно лаятись, а Кабан-гарін підскочив до Дармена і вдарив його канчуком по голові. Кров полилася по щоці юнака. Він хотів було на відповідь ударити своїм канчуком, але не зміг дістати до обличчя писаря, що сидів на копі. На Кабан-гаріна люто кинувся Баймагамбет. Отеп і Жакай кинулись на допомогу і відтіснили Баймагамбета від писаря. Тоді Баймагамбет стьобнув коня і чимдуж помчав до аулу Абая.

Абдрахман давно вже спостерігав, як гнали забрану худобу. Крики Дармена і Далбая примусили Абіша поспішити до місця сутички. Побачивши на обличчі Дармена темний струмінь крові, він обурився. Підбігши до Кабан-гаріна, він схопив держак його канчука і з такою силою смикнув до себе, що писар, який не сподівався цього, вилетів із сідла. Скочивши, він кинувся на Абіша, але, побачивши військову форму, спинився в безпорадній злобі.

Урядник Сойкан, помітивши здаля якусь бійку, скакав уже сюди, лаючись брудними словами. По дорозі він оперіщив канчуком стару Ійс, яка бігла в аул за своєю коровою. Коли він порівнявся з Абішем, той схопив його коня за поводи і різко спинив, крикнувши російською мовою:

— Що ви собі дозволяєте?!

Несподівано почувши російську мову і побачивши людину у військовій формі, урядник на якусь мить розгубився. Але одразу ж він накинувся на Абіша:

— А ви хто такий? Чого вам тут треба?

Крик писаря, що кликав на допомогу, примусив його поскакати далі.

Довідавшись від Баймагамбета, що Дармена побили, Абай сів на коня і прискакав сюди.

Тепер навколо місця сутички зібрався натовп. Під’їхали і Никифоров з Такежаном та Жиренше. Підійшли сюди й пограбовані люди, які проводжали свою худобу. Побачивши Абая, вони закричали всі разом. Прокльони, скарги, гнівні дорікання властям чулися звідусіль.

Абай обернувся до Жиренше і до Такежана.

— Ви бачите, як розпалюється народ від цього зла? — суворо запитав він.— Почнеться пожежа — ви першими потрапите в огонь обидва! Не сподівайтеся, що врятуєтесь! Забирайтесь зараз же геть звідси! Я говоритиму з властями від імені народу!

Такежан і Жиренше, зрозумівши, що Абай здатний на все, злякалися. Побачивши, що вони мовчки від’їхали вбік, завагався й Никифоров. Завжди владний і рішучий, він почував себе тепер не дуже впевнено. До цього пограбування він і сам був причетний: урядник і писар ще напередодні доповіли, скільки худоби припадає йому самому як головному начальникові. Думка про те, що Абай, можливо, довідається про це, примушувала його бути обережним. До того ж крики бідняків, які почули те, що Абай сказав баям, показали Никифорову, що становище стає серйозним. Пограбовані люди оточували його з загрозливими вигуками, суть яких неважко було вгадати. Через те він різким окриком стримав пристава й урядника від дальшої розправи.

Абай спокійно під’їхав до Никифорова. Вони були знайомі й раніше. Він порадив начальникові спинитися у Такежана на ніч, розібратися в скаргах бідняків і заново розподілити податки справедливо, не припускаючи насильства. Хоч усе це, звичайно, не могло сподобатися Никифорову, та зараз він був змушений погодитися і рушив в аул Такежана.

Абай поїхав разом з Никифоровим. Тільки-но він заговорив про те, що сьогодні під виглядом стягнення недоїмок з бідняків здирали «чорні збори», як Никифоров, удавши, що вперше про це чує, розпорядився зняти ці побори з незаможних і перекласти їх на багатих.

Через це багато людей з різних аулів ранком одержали свою худобу назад. Проте Никифоров, вимушено погодившись на це, одразу ж, як тільки Абай пішов, написав донос на нього і відрядив з посильним у місто.

Кілька днів після цього Абай цурався людей, шукаючи самотності. Залишаючись у юрті, він сидів над розкритою книжкою, але Айгерім добре бачила, що Абай зовсім не читає, а поринув у важкі, сумні думи. Помітила вона й те, що за ці три дні Абай кілька разів брав у руки олівця й папір. Видно, народжувалися нові вірші.

Завжди чуйна і дбайлива, Айгерім найбільше берегла Абая в той час, коли він сидів отак біля неї, захоплений своєю улюбленою працею. Щоб не порушувати його самотності, вона нікого не впускала до юрти.

Всі ці дні Абая гнітили тривожні думи. Ночами, не знаходячи спокою від важких дум, він часто стогнав. Ранком він вставав раніше за всіх і надовго ішов з аулу, безцільно блукаючи самотнім. З вечірньої прогулянки він повертався, коли вже зовсім смеркало.

Бувало й раніше чимало днів, коли його мучили гіркі думи. З приїздом Абіша він начебто на якийсь час позбувся своїх душевних мук, а тепер вони знову оволоділи ним. То сумною думою, то гіркою тугою впліталися в його вірші. Горе багатьох було його горем. Думки його були про народ, про силу людей, що знемагали в неуцтві, в нестатках, у ганебній кабалі. Те, що сталося в аулі Такежана і Ісхака, оживило всі ці думи.

Тяжке лихо, що спіткало степову бідноту, не давало спокою і Абдрахманові. І одного разу, залишившись наодинці з батьком, він заговорив про це. Він розповів, що російське селянство не мириться з насильством царської влади, тим-то і відбуваються в Росії щорічні і невпинні селянські заворушення. Хоч царські канцелярії і намагаються приховати правду від народу, але вона скрізь виходить назовні, і в Росії весь неосяжний світ людей праці охоплений духом боротьби.

— Старий Єрьомін розповідав мені, що тільки за останні сім-вісім років сталося понад триста селянських заколотів у Росії,— продовжував Абдрахман,— Ці заворушення охопили шістдесят одну губернію. Війна проти насильників-баїв і проти царизму починається справжня. У Київській, в Чернігівській і Полтавській губерніях селянин просто заявили, що відмовляються сплачувати податки — такі самі недоїмки, які в нас стягувалися вчора. І коли згадаєш про це, мимоволі подумаєш, як швидко могли б висохнути сльози нашого казахського народу і обернутися в лютий гнів, якби наша біднота діяла так само сміливо, як російські селяни. Для цього треба, щоб на чолі народу став якийсь відважний вожак! Але ще не пробудився для цього наш народ. Та й таких подій, які могли б пробудити його, у нас ще не було,— зітхнув він.

З жадібною увагою слухав сина Абай. І з гірким жалем він подумав про те, що йому доводиться жити в такий час, коли народ ще не готовий до великої боротьби. Але його треба пробудити. Які ж сили доведеться знайти в собі, щоб підняти людей, просвітити їх? Звідки взяти ці сили?

Своїми міркуваннями Абай завжди ділився тільки з Єрболом. Тож і тепер, коли той зайшов до нього, Абай посадив його ближче до себе і вперше за ці дні заговорив про свої рани:

— Тяжкі думи терзають мене, Єрбол.

Той з жалем глянув на друга:

— А й справді, ти змарнів!

Він довгим поглядом окинув Абая. Давній друг дійсно схуд за ці дні. Обличчя зблідло, навколо очей з’явилися помітні тіні, дихання стало уривчастим. Видно було, що він глибоко страждає.

— Ця проклята пригода породила в мені велике горе.

— Не згадуй про неї. Чого тільки не переговорили й ми в своїх юртах! Але навіщо ж мучитись тобі? Адже ти допоміг бідолашним, багатьох витяг із петлі!

Абай сумно похитав головою:

— Багатьох? Жменьку, яка була поруч. А як же з рештою — з народом? Адже ж не тільки наше жайляу спіткало це лихо! Не тільки в нашій волості, не тільки в Тобикти; над усім казахським степом стоїть у ці дні такий же стогін.

— То правда… Якщо подумати про всіх, то, звичайно, це так…

— Адже ж це народ наш, казахський народ! Лихо спільне. А чим я допоміг народові?

Абай замовк. Очі його хворобливо розширились, він втупив перед собою нерухомий погляд.

— З юнацьких років ми намагалися боротися із злом, хоч яке воно було. І кого ми перемогли? Де плоди перенесених мук? Чи знайшов я шлях до свого народу? Я навіть для себе як слід не визначив його… «Мрії, як і раніше, вдалині, життя коротке…» — пригадав він рядок віршів, написаних ним колись у дні таких же важких роздумів.

Єрбол знав цей вірш:

Самотній у блуканнях я,

Ні друга, ні щастя ніде,—

проказав він вірші і спитав:

— Невже так не радує тебе життя?

— Дні минають за днями, а оновлення світу все нема. Лихо, як черви, точить мій народ. Весь степ — у ганьбі, в сльозах, у собачому безправ’ї. Вовчою зграєю налітають на нього насильники, ворожими наскоками обрушуються правителі. Навіщо звертати все на міські власті? Одним з винуватців учорашніх сліз, рясних, як море, і прокльонів був волосний управитель. А це ж мій рідний брат Оспан! Чи не означає це, що зло, заподіяне народові, походить і від мене? Що воно сиплеться з моїх кишень, з-за халяв, що сам я — носій зла?..

Саме в цей час у юрту зайшов Оспан, по якого Абай посилав ранком. Він весело привітався, але не дістав відповіді на питання і не встиг сісти, як Абай схвильовано звернувся до нього:

— Е, Оспан! Де ти там їздиш, коли волость твою грабують вороги?

— Астапир-алла! Воронь боже! Про яких ворогів ти говориш?

— А хто ж, як не вороги, напав на нашу бідноту? Де ж ти був?

— Я проводив волосний з’їзд у сактогалаків.

— Невже тобі мало твоєї худоби? Навіщо ти зазіхаєш на вовчу частку — на «чорні збори»?

— Ой-бай, що ти кажеш? Адже ж я не для себе їх дозволив!

— Хіба мало беруть з людей царського податку і недоїмок? А тут ще й ці «чорні збори» — для волосного, для біїв, для старшин, для писарів і посильних? Чи не хочеш ти збрехати мені, немовби не знав, на кого вони йдуть?

Оспан затремтів усім своїм великим тілом, наче стояв не перед братом, а перед грізним начальством.

Звичайно, Никифоров, прибувши для збирання недоїмок, звернувся насамперед до Оспана, як до волосного управителя, вимагаючи зібрати податки негайно. Пам’ятаючи, як бідував народ при таких зборах, Оспан завагався. Тоді Никифоров вдався до погроз:

— Як видно, управитель з тебе вийшов поганий: за весь цей час ти не спромігся зібрати навіть податків для царя! Що ж, доведеться сповістити про це губернаторові! Ти не тільки втратиш місце, а ще й під суд підеш за те, що шкодиш царській казні! Ще є час: збери повністю податки — тоді подивимось!

І Оспан наказав своїм старшинам і шабарманам стягти з населення в будь-який спосіб не тільки недоїмки, але й «чорні збори». А, втім, Такежан, зглянувшись на нього, дав йому хитромудру пораду:

— Навіщо ти займатимешся справою, яка тобі не до душі? У відсутність волосного його заміняє бій першого аулу. Ану, лишень їдь ти кудись подалі,— скажімо, в Сактогалак,— проведи там волосний з’їзд, а я залишусь з властями. Жиренше допоможе мені зібрати податки, адже ж він також бій.

Оспан, ухопившись за це, поїхав і весь той час, коли в тутешніх аулах безчинствували такежанівські прихвосні, відсиджувався далеко. Але сказати Абаєві правду, як усе це було, він не наважився і зніяковіло забурмотів:

— Але ж я ніколи раніше по бував управителем! Мені казали, що так робили всі волосні… То я й дозволив…

— І хотів зжерти сам свою частку?

— Та я ж не для себе, ой-бай! — виправдувався Оспан.— Звідки мені знати, що накоять ці собаки?

— Лай не їх, а себе! — прикрикнув на нього Абай.

— Ну, не кричи! Скажи краще: чим я змию свою провину? Дай пораду! Кого накажеш мені покарати?

— Покарай не бідноту, а сильних. Стягни з них народні борги!

— А хто вони? З кого мені стягати?

— З кого? Почни з себе, з мене, з Такежана. Всі ми винні біднякам, наймитам, стягни з нас їхню частку, візьми й пайку сиріт та старих. Будь хоч ти чесною людиною! Хіба мало в народі людей скривджених, обікрадених сильними? Покарай дуків-лиходіїв і насильників!

— Яким же чином?

— Ти проводиш родові з’їзди по волості, перетвори їх на суди, що карають цих насильників.

— Оце порада! — зрадів Оспан.— А то схопив мене за комір, закрутив, завертів, а до пуття нічого не сказав! Тепер я і так бачу всіх цих лиходіїв! Стривай, ще побачиш, що з ними буде! Оспан ке тремтітиме і не чіплятиметься за чин волосного. Нехай мене потім знімуть, зате добрі люди скажуть: «Сердешний, всю свою силу доклав, щоб покарати тих, хто грабує народ!» А з цих сильних я вже виберу і найжирніших, незайманих. Побачите ще, як я на них звалюсь!

Абай дивився тепер на брата вже іншим, м’яким і лагідним поглядом. Оспан, здавалося, справді був ладен зараз же виконати обіцяне.

— Ну що ж! Виконай це на ділі! Дай мені порадуватися, що ми з тобою народилися від одної матері. А якщо тебе скинуть з посади, не біда. Зате станеш на шлях, гідний чесної людини.

— Нема про що тепер говорити. Побачиш, що буде! — І Оспан, неначе не бажаючи чекати іншої поради, швидко вийшов з юрти.

ГІРКОТА

1

Абай порадив Абішу і його друзям оглянути давні могили біля печери Конур-Ауліе —«святий Конур», а по дорозі побувати в знайомих аулах.

Ранком на конов’язі, протягнутій між юртами Абая і Магаша, стояли осідлані коні.

За порадою Абая, Абіш не носив в аулі ні форменого кашкета, ні шинелі, але з білою юнкерською гімнастеркою і з лакованими чобітьми, на каблуках яких побрязкували невеликі блискучі шпори, він розстатись ніяк не міг. Тепер він накинув поверх своєї форми просторий і легкий сріблястий чапан з широким оксамитовим рудуватим коміром, а на голову надів критий червоним тонким шовком малахай.

Жигіти скочили в сідла. Абдрахман сів на свого буланого, підскакав до Магаша і рушив разом з ним попереду купки вершників. Позаду їхали Дармен, Кокпай, Какитай і Альмагамбет.

За аулом жигіти пустили коней швидкою риссю. Виїхали вони пізно, близько полудня. Годин зо дві їхали пагористою місцевістю, багатою на трави і струмки. Потім почалися кам’янисті горби, порослі ялівцем. Піднявшись на один з них, вершники побачили перед собою широку долину, на якій розкинувся великий аул.

Подорожани мимоволі спинилися, розглядаючи картину, яка відкрилася перед ними. Коні їхні, почувши табуни, що паслися біля аулу, нашорошилися і заграли під вершниками; молодші, які ще не відвикли від косяка, радісно заіржали.

З горба аул добре було видно. Це був незвичайний аул. Головною його особливістю було те, що в центрі стояло багато великих білих юрт, неначе тут розташувався не один аул, а одразу кілька. Звичайно в аулі білих юрт буває зо дві — зо три. За ними стоять скромніші — із сірої або темної повстини, далі тягнуться бідні чорні юрти, нарешті курені й халупи. А тут ветхих і бідних юрт було дуже мало, вони стояли осторонь і не з одного, а з обох країв аулу. А посередині, майже торкаючись одна одної, скупчилися великі багатостулчасті юрти, які здавалися біліші одна одної. Ніби всі вони вкриті зовсім новими білими кошмами.

Під’їхавши ближче, подорожани переконалися, що попали до дуже гостинного аулу. Біля конов’язей, простягнутих між юртами, стояло багато сідланих коней. Певно, їх власників господарі розвели по різних юртах, частуючи кумисом або обідом.

Тільки тепер, коли вони в’їхали в аул, Дармен повернувся в сідлі і стиха сказав Абішу:

— Це аул татарина Махмуда. Тут живе ота Магріфа, про яку казала вам Дільда-апа,— з усмішкою додав він, хитро поглядаючи на друга.

Той спалахнув і нічого не відповів.

Усю цю витівку придумав сам Дармен. Він підказав Абаєві думку про поїздку в Конур-Ауліе, знаючи, що їм не минути аулу Махмуда. Відкрив він свій задум тільки Магашу і Какитаю, а сам тим часом з’їздив до аулу Махмуда, знайшов там свого приятеля — весельчака і дотеппика Утегельди — і домовився з ним, що той допоможе влаштувати зустріч Абіша і Магріфй.

— Нікуди не їдь на тому тижні; мабуть, ми заїдемо з Абішем,— попросив він.— У вас стільки юрт, що Магріфи не розшукаєш. А ми зробимо так: коли побачиш нас, спини, де треба. Добре було б, якби ти намовив господарів залишити нас ночувати. Тоді влаштуємо вечірку, от Абіш з Магріфою і побачаться. Прошу тебе, допоможи, добре діло зробимо! Магріфу я якось бачив і скажу, що в жодного казаха у всьому степу нема такої дочки! Але зате й пари для неї у казахів не знайдеш. Її гідний хіба лише один Абіш.

Почувши це, Утегельди враз почав удавати плетуху-женге, що оберігає честь аулу нареченої: він скривився, прищулився і, шамкаючи, заторохтів:

— Тю, дорогий мій, що ти там верзеш? Хто це гідний нашої Магріфи? Абаїв синок? Та йому на нашу Магріфу тільки молитися можна! Вона ж у нас небесне створіння, красуня, чиста, білолиця! Найшов кого сватати! Та я тебе перед усіма висмію, за ноги у вогонь стягну разом з таким женихом!

Проте, всім серцем співчуваючи другові, Утегельди обіцяв йому всіляко допомогти.

Як тільки вершники під’їхали до центра аулу, Утегельди, який чекав їх зранку, опинився неначе випадково біля найбільшої восьмистулчастої юрти серед п’яти-шести високих і ставних, пишно вбраних чоловіків. Побачивши його, Дармен, який їхав разом з Абішем трохи попереду, одразу повернув до цієї юрти. І тут виявилося, що вони потрапили просто до господарів аулу.

Тільки-но вони обмінялися привітаннями, моторні жигіти підхопили поводи їхніх коней, допомогли гостям спішитися і повели до Великої юрти. Дорогою Утегельди одвів Дармена вбік і, знову удаючи стару сваху, зашепотів, шамкаючи і шепелявлячи:

— Е-е, дівере мій дорогий, ти, я бачу, добре взявся за діло! Тільки от біда: жениха ти привіз, а наречена наша ясноока сьогодні в гості поїхала.

— Ти не жартуєш? — злякався Дармен, збитий з пантелику кривлянням Утегельди.

Виявилось, що той говорив правду. Дармен заблагав:

— У такому разі швидше поклич її якось додому! Вигадай що-небудь.

Гостей посадили на почесному місці у Великій юрті, а господарі розташувались по боках.

Тут сиділи троє синів покійного Махмуда, родоначальника аулу. Ближче до гостей примостився старший — показний і огрядний Жакип; за ним — Муса, теж огрядний і високий чоловік з широким білим обличчям і великими чорними очима під темними бровами; ще далі — наймолодший господар Великої юрти, рум’яний красень Мусабай, молодий кремезний жигіт, середній на зріст. Тут же сидів їх небіж Нуртаза, дуже схожий на Мусабая юнак, з такими ж великими очима і великим носом.

У юрті одразу з’явилась миска з кумисом; господарі, повільно помішуючи його, почали наливали піали і подавати гостям, привітно усміхаючись. Розмова ставала дедалі жвавішою.

Абіш сидів мовчки. Його становище молодого жигіта, який міг стати незабаром женихом у цьому аулі, зобов’язувало до особливої стриманості і ввічливості.

Повернулися Дармен і Альмагамбет, які виходили, щоб стриножити коней і пустити їх на траву.

— Там, за юртами, ріжуть жирне лоша,— сповістив Дармен.

— Тепер уже ясно, що нас і ночувати залишать,— додав Альмагамбет.

Усіма діями господарів керував зараз Утегельди. Коли Мусабай після чаю вийшов із юрти разом з Жакипом, Утегельди, йдучи поруч нього, сказав наче ненароком:

— А до речі нагодилися гості! Давно вже ми не веселилися. Якщо ви їх залишите ночувати, то чи не зібрати нам молодь?

Жакип уже йшов до себе додому, але підтримав жигіта:

— А й справді, розважитися не завадить!

Утегельди одразу повідомив, що Абіш вправний скрипаль, і запропонував послати когось до аулу Шубара по скрипку. Скрипку можна було знайти і в інших аулах, та Утегельди думав не тільки про музику: дружина Мусабая і її племінниця Магріфа поїхали саме туди.

Мусабай сам не мав здібностей до будь-якого мистецтва, проте дуже цінував дотепників, жартівників, добрих оповідачів; такі люди жили в його аулі цілорічно. Утегельди був його улюбленцем. Мусабай охоче погодився з його пропозицією і, підкликавши брата Утегельди, звелів йому одразу їхати в аул Шубара. Утегельди пішов слідом за братом, щоб допомогти йому осідлати коня, і, залишившись з ним наодинці, доручив йому передати сам на сам дружині Мусабая, щоб вона з Магріфою поквапилася повернутися, бо їх чекають поважні гості.

Отож в аул незабаром було доставлено скрипку, а дружина Мусабая разом з Магріфою й іншими дівчатами та молодими женге, що супроводжували її, повернулися додому. Проте сама Магріфа перед гостями не з’явилася: вона проїхала прямо до юрти свого батька, що стояла осторонь. Рум’яна, круглолиця, дуже схожа на свого брата Азимбая, дружина Мусабая ласкаво привіталася з гостями.

З аулу, де для гостей зарізали лоша, скоро не виїдеш. Коли гості вийшли на повітря освіжитися, біля конов’язі не було жодного їхнього коня: всі відправлені пастися в нічне, а сідла лежали в сусідній юрті.

Тепер гостям вже стало ясно, що їх залишають ночувати. Ясно було й інше: ввечері їх чекають розваги. Смеркало, коли загнали худобу і аул по-вечірньому затих, з юрти Мусабая полинули співучі звуки скрипки. Цим ніби відкривалася вечірка. Жигіти, що прислужували гостям, побігли в сусідні юрти скликати людей, господиня послала по молодих невісток і зовиць. Магріфу вона запросила окремо від імені свого чоловіка.

Юрта швидко наповнювалась людьми. Грав на скрипці Абіш. Він не любив грати сидячи, але, побоюючись, що, коли гратиме стоячи, це здасться господарям дивним, грав, присівши на високе ліжко, яке стояло праворуч від входу.

Незабаром біля дверей юрти почулося подзвонювання шолпи, тихі жіночі голоси і стриманий сміх. Дармен, Магаш і Утегельди нетерпляче поглядали на двері, чекаючи появи Магріфи. Але її довго не було. Абіш зіграв уже кілька вальсів і почав якийсь веселий марш.

Нарешті в юрту, товплячись і перешіптуючись, ввалився натовп підлітків. Усі вони були білолиці, рум’яні, стрункі, з великими очима, з правильними рисами обличчя. За ними в юрту зайшло кілька дівчат.

Попереду йшла висока, ставна красуня. Густі темні брови, чорне волосся, зібране в дві важкі довгі коси, підкреслювали дивовижну білість її обличчя. Великі сірі очі дивились одверто і спокійно, кругле білосніжне підборіддя плавною лінією переходило в струнку шию. Тонкі гарні пальці були немов виточені вправним майстром.

Кожна з прибулих дівчат була приваблива, але особливо красивою була та, що йшла попереду. Це й була Магріфа.

Коли дівчата зайшли до юрти, Абіш кинув грати і опустив скрипку на знак шанобливого захоплення. Почервонівши трохи, він схилив голову, вітаючи прибулих. Мусабай, його дружина, Нуртаза, Утегельди та інші господарі підвелися, даючи дорогу до почесного місця.

Магріфа, певно, не сподівалася зустріти в юрті стільки незнайомих гостей: на її обличчі повільно розливався рум’янець, червоні губи затремтіли в соромливій усмішці, відкриваючи рівний ряд білих зубів. Неквапною, плавною ходою вона пройшла через юрту під тихий співучий передзвін позолоченого шолпи і сіла біля Мусабая. Інші дівчата, як молодші, сіли обабіч, нижче Нуртази і Мусабая.

Слідом за дівчатами в юрту зайшли старші женге і, нарешті, матері. Гості потіснилися на почесному місці, садовлячи їх. У білих кімешеках^[28], облямованих позументом, повновиді, чорнобриві, ставні, вони мимоволі привертали погляди гостей. Магаш усміхнувся в думці: «Зірке око у цих татарських купців! Адже ж зуміли в степу знайти найкраще — найкрасивіших казахських дівчат!»

Коли старші жінки, увійшовши, обмінялися з гостями привітаннями і нарешті посідали, Утегельди жартома заговорив:

— Що сталося? Так добре ми тут сиділи, слухали музику. А тепер усі притихли, засоромились. Навіть скрипка змовкла! Невже наші байбише так усіх налякали?

І він з удаваним переляком глянув на молодшу дружину Муси — повновиду, квітучу Турай.

— Не будь таким полохливим, любий Утеш,— блиснувши зубами в усмішці, відповіла та.— А головне, нехай не лякається скрипка, адже ж ми для того й прийшли, щоб послухати її чарівні звуки! Хто з вас сполошив увесь аул? Чи не ти, дорогий Абіш? Тоді заграй, будь ласка, ще, любий брате!

Цей жартівливий, дружній її тон пояснювався тим, що до гостей вона могла ставитись як до родичів: вона сама була з тобиктинського роду Торгай.

Утегельди враз підхопив її слова:

— От і гаразд! Якщо наші байбише самі просять, будемо продовжувати розваги, діти! Почнемо з милозвучних пісень попервах! — І, присівши навпочіпки, він глянув на Абіша і почав швидко водити в повітрі рукою, удаючи гру на скрипці.

Кумедний вигляд його викликав загальний сміх, і деяке напруження, спричинене приходом старших, розвіялося. Всі повернулися до Абіша. Той, пояснивши, що у великому товаристві на скрипці грати зручніше стоячи, одійшов від ліжка, став посеред юрти просто проти Магрі-фи, і скрипка знову заспівала в його руках. Цього разу вона звучала особливо схвильовано і задушевно.

Гра його вразила всіх. Слухали всі з напруженою увагою, додержуючи повної тиші, яку порушували тільки захоплене поцмокування губами і мимовільне зачароване зітхання. Коли ж, закінчивши п’єсу, Абіш спинився перепочити, старші матері і літні чоловіки висловили вголос своє захоплення:

— Живи довго, дорогий!

— Яка майстерність!

— Авжеж, отак треба грати!

А підлітки, дівчата і молоденькі женге перешіптувалися, посміхалися і не зводили з Абіша зачарованих поглядів.

В одну з перерв Магаш жартома сказав Абішеві:

— Щось, я помічаю, сьогодні наш музика грає з особливим натхненням…

Абіш засоромився.

Підкоряючись загальним наполегливим проханням, юнак підтягнув смичок і, настроївши скрипку, заграв нові п’єси. Досі він грав плавні, широкі мелодії, а тепер знову перейшов на танцювальні, веселі, легкі, зрозумілі більшості слухачів. Їх швидший темп і ритм, що раз у раз мінявся, пожвавили й самого Абіша. В цій юрті він здавався якоюсь особливою людиною, не схожою на інших. Коротке темне волосся, гладо зачесане назад, відкривало широкий лоб. Прямий ніс, добре окреслені губи, тонкі, як у Абая, брови, жваві чорні очі робили Абіша найкрасивішим жигітом у родині. Він був високий, стрункий, але завдяки неширокій кості здавався тендітним. Його довгі білі пальці швидко літали по струнах, але в рухах їх не відчувалось ніякого напруження, найскладніші місця він виконував легко, витончено. Щоразу, коли він закінчував якусь п’єсу, слухачі обмінювалися короткими схвальними зауваженнями.

Граючи, Абіш раз у раз поглядав на Магріфу, що сиділа навпроти нього. Його вразила її надзвичайна врода, особливо ж принадність її великих сірих очей. Обличчя Абіша то спалахувало рум’янцем, то раптом блідло.

Дармен, сидячи поряд з Магріфою, запитав дівчину:

— Хороша музика?

Магріфа з усмішкою кивнула головою, продзвенівши сергами і підвісками шолпи.

Помітивши, що як тільки Абіш починає грати, Магріфа з нього не зводить очей, Дармен, посміхаючись, запитав її.

— А жигіт?

Магріфа рвучко повернулася до нього. Обличчя її спалахнуло, брови ледь затремтіли. Дармен зрозумів, що запитання його збентежило дівчину і що відповіді марно чекати. Він приклав руку до серця і кілька разів вклонився з пробачливим виглядом. Магріфа трохи нахмурилась й одвернулась, силкуючись не дивитись більше на Абіша. Їй ще ніколи не доводилося ділитися з ким-небудь своїми почуттями, і це пряме запитання примусило красуню засоромитися і лякливо замкнутися в собі. Вона була така схвильована, що й не помітила, коли Абіш став грати казахські мелодії.

Коли він звучно, широко й майстерно почав виконувати пісню «Бурилтай», яку склали не так давно, Альмагамбет став поряд з ним і заспівав на весь голос. Це поєднання гри чудового скрипаля і спів молодого талановитого співака, які виконували всім близьку казахську пісню, особливо сподобалося слухачам. Усі були вражені їхнім мистецтвом. На прохання слухачів Абіш і Альмагамбет виконали ще кілька казахських пісень, і нарешті Мусабай попросив заспівати якої-небудь пісні Абая. Альмагамбет почав «Лист Татьяни».

Коли спів закінчився, Дармен знову запитав дівчину:

— Ви знаєте цю пісню?

— Так,— відповіла вона і додала: — Це лист Татьяни до Онєгіна. Переклав Абай-ага. Я всі його пісні знаю.

Гра не заважала Абішеві майже не відривати погляду від Магріфи. Він з усмішкою спостерігав, як Дармен розмовляв з нею і, неначе відбиваючи такт, схвально кивав йому головою.

Нарешті Абіш поклав скрипку. Всі присутні почали дякувати йому.

— На славу потрудився наш гість. Дякую, дорогий мій, як родич зробив нам ласку! — задоволено сказала Турай.

Подякувала йому і мати Магріфй, ставна байбише з гарним білим обличчям. Мусабай запросив юнака сісти поряд себе:

— Сідайте тут, Абіш. Нам ви зробили велику приємність, а самі, мабуть, втомилися. Спочиньте.

Магріфа, якій така увага дядька до гостя була приємною, посунулася, щоб дати Абішеві місце поруч Мусабая. Але юнак поквапно спинив її:

— Не турбуйтеся, дякую! Я можу сісти і з цього боку.

Звівши на нього сірі очі, Магріфа посунулася до Мусабая, звільняючи Абішеві місце поряд себе. На її червоних губах грала привітна усмішка. Чи була вона виявом простої вдячності, чи в ній виявлялася щира прихильність до нього, Абіш не зрозумів, але від цієї усмішки і від погляду дівчини на нього так і повіяло теплом. Збліднувши від хвилювання, він сів, навіть не звернувши уваги на дружні привітання Дармена.

Пісні й розваги в юрті Мусабая тривали цілу ніч. Прихильники мистецтва розійшлися тільки вдосвіта.

Перед сном гості вийшли прогулятися. Дармен, провівши трохи Абіша, сів на каміння на березі річки, заявивши, що стомився.

Юнак перейшов убрід річку і, не кваплячись, пішов берегом повз шелюгу і низькорослі тополі. Неширока річка текла спокійно і повільно, відбиваючи світліюче небо. Вздовж берега тяглися горби, а по той бік рядами, як на ярмарку, вишикувались численні юрти незвичайно поставленого аулу. Собаки, натомившись під ранок, простяглися де прийдеться і тільки зрідка подавали лінивий голос. Долинало мекання козенят та ягнят, яких уже розбудив світанок.

Але ці голоси пробуджуваного життя не доходили до свідомості Абіша. Він почував, як щось нове, не знане досі сповнювало його душу. Що це було? Не надія, навіть ще не мрія. Почуття, якому він не міг підшукати назви, ще не усвідомлене, але вже незгладиме… Він ішов, дивлячись на річку, але не бачачи перед собою нічого. Перед очима його невідступно стояла Магріфа, її біле личко, темні коси, близько, зовсім поруч миготіли довгі тонкі пальці, сяяли променисті сірі очі, тремтіли в усмішці червоні губи. І весь час звучав у вухах неголосний, мелодійний, чарівний голос…

У душі його точилася запекла боротьба.

Спинись! Де твоя сила волі? Ще багато про що треба подумати і багато про що довідатися… Що думає вона? Чи спалахнуло в ній таке саме почутя, як у нього! І що це за почуття? Чи серйозне воно, чи це просто захоплення? Рідні давно все вирішили, але що вирішить він сам? І перш за все, і найважливіше: чи одружуватися йому взагалі?

Абдрахман звик обмірковувати кожен свій крок і вмів знаходити правильний вихід. Але ці запитання здавалися йому нерозв’язними. Найскладнішим запитанням було останнє. І ніхто не міг допомогти йому знайти відповідь.

Про те, що його мучило, Абіш не сказав жодній людині в своєму рідному аулі. Це була сумна таємниця, яку він носив у собі самому, горе, що примушувало його часом задумуватись про свою долю, нещастя, що звалилося на його молоде життя, сповнене рожевих надій.

Сьогорічної весни він уперше відчув недугу, що гніздилася в його тілі. Не кажучи нікому й слова, він показався відомому петербурзькому лікареві. Той визнав, що у юнака хворі легені. Туберкульоз може спалахнути кожної хвилини. Лікар заборонив йому спиртні напої, куріння і сам заговорив про одруження: на його думку з цим треба було почекати. «У вашому віці за такого стану здоров’я це згубно для вас. А коли туберкульоз спалахне, ви можете передати хворобу дружині»,— сказав він.

Сумна думка про хворобу не давала Абішеві спокою.

«Ні, ні! Це неможливо. Вирішувати треба одразу. Не судилося мені щастя з нею»,— твердив він у думці.

Рішуче повернувшись, він швидко пішов до аулу.

— Ходім спати, Дармен,— коротко кинув він другові, перейшовши річку і прямуючи до відведеної їм юрти.

Другого дня гості прокинулися пізно і залишили аул тільки після сніданку, від якого не могли відмовитися.

То риссю, то навскач вони, випереджаючи один одного, надвечір доїхали до багатоводного озера. На березі його виднілися білі юрти заможних аулів, навколо паслися численні табуни й отари. Абіш, що їхав попереду з Магашем, запропонував звернути до аулу, щоб попити кумису.

Магаш заперечливо похитав головою.

— Ні, Абіш-ага! Хоч і мене мучить спрага, але заїжджати сюди не слід. Це озеро зветься Карасу Есполата, і тут стоять аули Уразбая.

Вони проїхали краєм аулу, повз довгий желі^[29], де були прив’язані п’ять-шість десятків лошат. Коли юрти вже були позаду, Магаш заговорив про чвари й розбрат, що сталися цього літа.

— Було б півлиха, якби наші аткамінери і верховоди ворогували тільки між собою,— казав він.— Нехай би гризли один одного! Але ж усякий розбрат, який вони заводять, затягує й бідняків. Хай хоч як намагаються ті триматися осторонь, все лягає на них. Оце й мучить батька, примушує його вболівати душею за народ, його тривожать чужі чвари. Тим-то він і втручається сам у справи аткамінерів.

І Магаш, бачачи, що брат погано розбирається в тому, що відбувається навколо, почав докладно розповідати йому про інтриги, які провадилися проти Абая.

— Уразбай, повз аул якого ми проїхали, давно вже ненавидить нашого батька. Та й не тільки його! Він ненавидить усіх дітей Кунанбая. Коли Такежан за одну ніч позбувся своїх табунів, усі наші іргизбаї були переконані, що жигитеків нишком підбив на це діло сам Уразбай, а потім він просто зрадив їх. Тепер, коли суперечка вже забулася, йому знову муляє. Він і Жиренше знову готують лихо на наші голови. Це його так захоплює, що йому й їсти ніколи! Та нехай би ворогував з Такежаном, що, як і він сам, ладен на всяку лиху справу. Але він вважає, що з Такежаном уже розправився, провчив його, знищивши табуни. Тепер він хоче і з батьком розправитися, проти якого в нього давно кипить злоба. А втім, і Оспана-ага він теж ненавидить. Ніяк не може пробачити, що той не дав йому перебратися до другої волості: коли Оспан-ага став волосним замість Кунту, він одразу розгадав задум Уразбая. Я розповідаю вам усе одверто, Абіш-ага, щоб ви зрозуміли, що відбувається…

Абіш сказав, що він саме цього й хоче, і Магаш усе пояснював йому складні переплетіння тутешніх взаємин, примушуючи брата і дивуватись, і обурюватись.

— Коли б Уразбай перейшов до другої волості, він, може, став би на шлях одвертої боротьби. Але, залишившись тут, він діє приховано. З одного боку, як і раніше, міцно тримає в руках своїх спільників, як-от Жиренше і Абрали, з іншого — докладає всіх зусиль, щоб звалити кунанбаївців, викликавши розлад між ними. Тепер він покладає надію на Такежана. Після набігу Базарали Такежан образився на батька: чому, мовляв, не став на його бік, чому не дав знову послати на каторгу Базарали? Але тоді Такежан ворогував з Уразбаєм, підозрівав, що напад влаштував він, і той не міг нацькувати Такежана да батька. А тепер він домігся того, що Такежан ладен потай помиритися з ним. Якщо Уразбаю пощастить привернути на свій бік Такежана, він нацькує його не на Оспана-ага, а на батька. І Уразбай, і Жиренше ненавидять батька здавна. Це вони говорять про те, що Абай збиває народ з шляху предків, хоче зробити росіянами і тутешній народ, і майбутніх нащадків. Але, хоч як вони ненавидять усе російське, а перед російськими властями запобігають, пишуть їм доноси на батька, мріють з їхньою ж допомогою ув’язнити його або заслати.

І Магаш, дивуючи брата ясністю міркувань, продовжував з’ясовувати йому, що являють собою Такежан та Уразбай. Хоч вони й об’єдналися тепер проти Абая, але мета-їхня і розрахунки різні.

Для Такежана головне — влада. Він гадає, що вся влада в степу повинна бути в його руках, як у нащадка ага-султана. Він не хоче ділити її ні з ким, вважаючи, що він і є богом обрана влада, якій ніхто не сміє перечити. Змилостивиться — облагодіє, а розгнівається — покарає. І коли хто противиться цьому — нехай це буде родич по крові, найближча людина,— це заклятий ворог. А кожен, хто згоден підтримати його,— найближча людина. І через те для Такежана немає біди в тому, що він розійшовся з Абаєм і змовився з Уразбаєм.

А Уразбай зовсім не збирається брати владу до своїх рук. Не потрібні йому ні чини, ні султанство, ні пошана. Його мета інша — стати найважливішою, найголовнішою підпорою для влади, але зате хапати все, що йому потрібне. Якщо йому на користь російські власті, він з ними, коли ж йому потрібніші грабіжники і злодії, він і тих підтримає. Такий хижак зовсім не розбирається в харчах: йому однаково, що ковтати, аби тільки ковтати. Важливе тільки одне — добувати багатство. І, правду кажучи, тепер Уразбай справді найбагатша людина в степу. Нехай хтось спробує сказати про нього правду — одразу потрапить у віровідступники, у зрадники всього степового народу, тут уже нікого не помилує Уразбай, накинеться на нього з усією силою.

— А разом з тим ні Такежан, ні Уразбай ніколи не зважаться на одверту боротьбу на з’їзді чи на суді. Вони знають, що Абай-ага викриє перед народом їхні брудні думки, темні справи. Ці лиходії, що нажили багатство злочинами, що сіють навколо себе розбрат, ненавидять батька за ту правду, яку він говорить у віршах як захисник народу. Вони заздрять його впливові, який дедалі зростає в усьому Тобикти. Вони запевняють і інших аткамінерів, і міське начальство: «Абай — лиходій, Абай — бунтар. Це найнебезпечніший ворог наш. Доки ми не знищимо його, нікому з нас не буде життя». І самі зводять наклеп, і незліченних наклепників нацьковують на батька. В такій ворожнечі Такежан для Уразбая дуже важливий. Серед синів Кунанбая він найстарший, має вплив на інших, сам не гребує ніякими засобами, не боїться ніяких злочинів. От Уразбай і прагне привернути його на свій бік. А домогтися цього дуже просто: треба тільки послати йому та Азимбаєві побільше худоби! Так Уразбай і робить: просить просватати за одного з його онуків онучку Такежана, яка нещодавно народилася, і обіцяє каргибау^[30] — сотню молодих необ’їжджених коней. От і виходить, що Такежан ладен зрадити рідного брата! — схвильовано закінчив Магаш.

Абіш нахмурився й похитав головою.

— Мерзенна підступність. А як дивиться на це Оспан-ага?

— Він — людина вперта, свавільна, схопить кого — з рук не вирвеш, вкусить — півстегна відірве,— посміхнувся Магаш.— Але прямий, відвертий. Йому, мабуть, і на думку не спадає, що Такежан може продати свою честь і зрадити братів… А Уразбая він міцно тримає в руках: паперів йому не видає, з волості не відпускає, сплутав, як арканом. Звичайно, він бачить, що Уразбай перетягає Такежана до себе. Я якось чув від нього, що він хоче знищити Уразбая до того, як той встигне помиритися з Такежаном. Щоправда, вій теж син Кунанбая і аткамінер, теж не від того, щоб обплести інших тенетами, недарма зумів волосним стати, чого там приховувати, хоч він нам дядько! Адже ж відомо, що таке управитель: немало кривд і образ зазнають від нього люди бідніші. Та на його честь сказати, він не такий, як інші аткамінери, часом здатний і на добре. От я й думаю, що Уразбая він провчить.

Магаш був близький до істини. Оспан справді задумав взятися за Уразбая як слід. Користуючись своєю владою волосного, він вирішив зібрати біїв, старійшин і єлюбаси всієї волості на з’їзд, щоб розглянути силу скарг, що надійшла до нього на Уразбая, який, подібно до інших багатіїв і верховодів, своє багатство створював неприхованим грабунком. Конокради, що працювали на нього, за ці роки пригнали йому з тисячу голів із сусідніх племен: Сибана, Уака, Керея, Бури, Каракесека. Всі скарги потерпілих залишалися без наслідків: жоден волосний не ризикнув притягти Уразбая до відповідальності. Оспан був першим, хто зважився на це.

Волосний з’їзд мав відбутися в аулі самого Уразбая біля Есполатівського озера. Мали зійтись аткамінери всіх родів Чингіської волості і представники суміжних племен, які приїхали зі скаргами і вимагали повернення худоби. Уразбай, наперед знаючи, що буде на з’їзді, виїхав у місто і відсиджувався там.

— Отак вони й намагаються перехитрувати один одного! — з гіркотою розповідав Магаш.— Ворожнеча їхня схожа на дозрілий, готовий прорватися гнояк: так і дивись прорветься. Оспан-ага — людина смілива й жорстока, він може зважитися на велике діло. Але біда в тому, що його кийок іншим краєм ударить знов-таки по нашому батькові. На випадок сутички з Оспаном Уразбай звинуватить у всьому батька, скаже, як завжди: «Це справа рук Абая, вій підмовив Оспана, а сам ховається за його спину…»

Магаш зітхнув.

— Тепер ви бачите, в яких умовах живе наш батько, Абіш-ага. Цілорічно кипить ворожнеча — то загасає, то розпалюється — і весь час мучить його. Адже батько не сліпий і не глухий; він не може не бачити і не чути всього цього,— значить, не може й не відгукуватися серцем… От вони, аткамінери! Родичання у них схоже на родичання зграї круків. Важке, складне життя у нашому степу. Спалахне пожежа з одного кінця — дійде й до іншого. Почнеться пошесть — перебере всіх до одного. Ми, молодь, оточуємо батька щільним колом, захищаємо своїми тілами, намагаємося не допустити ворогів до нього. Ми ладні зробити все, щоб оберегти його від лиха й нещастя. Нехай займається він своєю благородною працею. Але нас маленька жменька… А лиходіїв, що сіють навколо себе розбрат, безліч: вони — наче густий сосновий бір… Отакі справи у нас в аулі, Абіш-ага,— сумно закінчив Магаш.

Абіш слухав схвильовану братову розповідь з глибокою гіркотою і обуренням.

— Еге ж, хоч як це важко, хоч яких жертв це вимагає, треба оберігати працю батька,— сказав він після довгих роздумів.— Співчувати, скаржитися, давіть терпіти за іншого — це не означає ще допомагати. Треба боротися сміливо і одверто доти, поки знищимо цю ворожнечу. Правда на нашому боці. Справедливість і добро з нами.

Сонце вже сідало. Подорожани наближалися до аулу, де передбачали заночувати. Переваливши Чингіс, вони спустилися до ріки Шаган і поїхали понад її берегом, подекуди вкритим соковитою травою, де місцями здіймалися крейдяні скелі. Нарешті, виїхавши на відкрите кам’янисте місце, вони побачили просто себе великий аул. Вечірній шум стояв над ним: мекали ягнята, щойно підпущені до маток, іржали лошата, гавкали собаки. Це був аул Байтаса, родича Єркежан, дружини Оспана.

Кокпай притримав коня і показав Абішу на біліючий за аулом кам’янистий горб по той бік річки:

— Ота гора і є Конур-Ауліе. Недалеко. Завтра зранку поїдемо туди.

Ранком подорожани рушили до Конур-Ауліе. На кам’янистому схилі вони побачили вхід у печеру. Залишивши біля входу коней, вони один за одним почали пробиратися слідом за Кокпаєм. Короткий звивистий коридор привів їх у простору печеру.

Прохолодна вогкість охопила їх. Кожен із жигітів запалив узяті з собою свічки або смолоскипи. Темрява, що сповнювала печеру, коливаючись, відступала від кволих вогників. Жигіти повільно просувалися вперед. Печера ставала просторішою і вищою. Коли кроки замовкали, в печері наставала мертва тиша,— все тут було занурено в тихий, глибокий сон.

З кожним новим кроком підземелля тягло подорожан все далі вглиб. Здавалося, похилий кам’янистий грунт примушував прискорювати ходу, заводячи людей у таємничу темряву, заманюючи, як у казці, на дивовижну дорогу. Дармен, Альмагамбет, Какитай і Магаш, які ніколи не бували тут, ішли, побоюючись, намагаючись триматися ближче один до одного, хоч і не переставали жартувати. Магаш часом пропускав Какитая наперед, воліючи за краще підбадьорююче підштовхувати його в спину.

Випередивши своїх супутників, Абдрахман пішов уперед, з жадібним подивом розглядаючи підземелля, що відкривалося перед ним у світлі смолоскипів. Нарешті відсталі жигіти почули його вигуки:

— Вода! Вода!

Молоді люди поквапилися наздогнати його і незабаром усі вони зібралися на березі великого підземного озера. В хисткому світлі вогнів було видно, що вода в ньому чиста й прозора, немов кришталь. Голоси гучно розлягалися над озером, чітка багатократна луна повторювала кожне слово. Дармен підняв занесений сюди кимось прут і спробував виміряти ним глибину біля берега.

— Відразу біля берега прірва,— сказав він.— Такий коротун, як Альмагамбет, пірне тут у воду з головою!

Жигіти спробували визначити і ширину озера. Вони почали кидати дрібні камінці в темряву. Але хоч з якою силою вони кидали їх, щоразу сплескувала вода, та й годі,— видимо, той берег був дуже далеко.

Абіш сів на березі озера. Жигіти оточили його. Абіш почав розповідати про те, як утворюються такі великі печери і яке приховане в них життя.

— Людська фантазія населяє такі печери всілякими страховищами,— казав Абіш.— Воно й зрозуміло. Згадайте, адже ж і ми, відколи зайшли в печеру, весь час чогось побоюємось, чогось очікуємо. Все тут здається таємничим…

Альмагамбет слухав його, широко розкривши очі, в яких виднівся страх. Абіш, ледь посміхнувшись, говорив далі:

— В такому великому озері може жити будь-яке страховище… Хто його знає, може, й тут живе якась невідома істота? Може, вона злякалася шуму й сховалася на дні… От коли б виринула! Наш Альмагамбет, мабуть, заверещав би, мов козеня, яке ріжуть!

І Абіш почав посміюватися з юнака. Він із серйозним виглядом став умовляти жигітів забрати смолоскипи далі від води, запевняючи, що страховище може вилізти з води на світло. Раптом, озирнувшись у темряву, Абіш скочив на ноги і, закричавши: «Ось воно!» — кинувся геть від берега.

Не тільки Альмагамбет, але й всі інші, окрім Магаша, побігли за ним. Дармен раніше за інших отямився. Наздогнавши Альмагамбета, він сплигнув йому на спину, збив з ніг і мовчки почав душити. Альмагамбет, втративши від страху голос, міг тільки шепотіти:

— Пропав… Пропав…

Регіт Абіша, що почувся позаду, витверезив жигітів. Вони підняли смолоскипи і, оточивши Альмагамбета, повернулися до берега. Магаш зустрів їх глузливо.

Какитай не залишився в боргу:

— Ну, ми бігли, а ти, видно, з переляку просто з місця рушити не міг? Адже так, Магаш?

— Я ж не така темна людина, як ви! — насмішкувато відповів Магаш.— Я просто стояв на місці і спокійно читав «Аятил Гурсу». Завдяки моїй молитві шайтан і не міг вилізти на берег. Виходить, я всіх вас урятував!

Альмагамбет, нарешті отямившись, почав, як звичайно, дуріти.

— О любий Магаш, прошу тебе, будь ласка, читай цю молитву, поки ми не виберемося з печери! — благаючи, сказав він.

Абіш поновив свою розповідь.

— У цих печерах справді зустрічаються живі істоти, їх так і називають — печерні риби, але на риб вони зовсім не схожі. Ці тварини — з аршин-півтора завдовжки, шкіра в них блідо-сіра, як у мертвої людини. Вони не знають денного світла і через те в них нема очей, вони зовсім сліпі.

— О господи, так це ж справжнісінький диявол! — вигукнув Кокпай.

— Не згадуйте його, Коке, а то й справді накличете! — жартома підхопив Дармен.

Альмагамбету, видно, знову стало не по собі.

— Е, жигіти, а що, коли ми залишимо цей рай і вийдемо на світ білий? — почав він.— Адже ми вже досить надивились усього у цьому пеклі, мабуть, уже годі…

— Повернутися, коли ми й не починали оглядати? — обірвав його Абіш.— Ми пробудемо тут цілий день. Кажуть, тут є відгалуження, що розходяться на всі боки. От ми розділимось і підемо по них. Поспішати не будемо!

Альмагамбету довелося скоритися.

— Тоді я піду з тобою, Магаш, триматиму твій смолоскип, а ти читай «Аятил Гурсу»! — сказав він благально і притулився до юнака.

— А чому цю печеру називають Святий Конур? — спитав Какитай.— Наука повинна й це знати.

Абіш посміхнувся і підвівся з місця:

— Раз говориться про святого, він повинен десь тут бути. Не може бути, щоб у цілій печері не залишилося його слідів. Ходімо пошукаємо!

І він пішов уперед, освітлюючи свічкою кам’яні стіни підземного залу. Незабаром і справді показались вузькі проходи, що вели в різні боки. Абіш з Дарменом пішли одним із ходів печери. Магаш з Какитаєм попрямували іншим. Вони затрималися, дряпаючи на стіні печери свої імена.

Абіш все ішов уперед разом з Дарменом. Вони зайшли в одне з відгалужень і рушили звивистим коридором. Обидва мовчали. Перед Абдрахманом виник образ Магріфи. Як живе, постало її сяюче білістю обличчя. Променисті сірі очі дивились йому в душу одверто, чисто, довірливо. В них жила радість, і погляд їхній немовби передавав цю радість йому. Абіш зараз уявляв собі Магріфу настільки яскраво, що, здавалося, досить тільки йому простягти в темряву руку, і пальці його торкнуться любого обличчя дівчини. Єдине, що розділяло їх, це мерехтливий жовтий вогник свічки, яку юнак тримав у руці, і він дмухнув на неї, щоб усунути перешкоду, що заступала його мрію. Вогник погас, і Абіша оповила цілковита темрява. Він зупинився, мимоволі посміхаючись видінню, що стояло у нього перед очима.

Але тут його зовсім недоречно наздогнав Дармен.

— Абіш-ага, давайте я засвічу! — дбайливо сказав він і, взявши з опущеної руки Абіша свічку, підніс до неї свою.

Абіш усе стояв мовчки, неначе не помічаючи Дармепа.

— Боже мій! —стиха сказав він. — Що за краса!

— Про що це ви? — здивувався Дармен.

— Про Магріфу. Я тільки тепер збагнув, яка вона красуня!

Дармен чекав, що Абіш продовжуватиме, але той знову замовк. Тоді Дармен заговорив сам:

— Нарешті! А я вже гадав, що ви нічого не скажете. Виходить, вона вам сподобалася?

— Сподобалась?.. Яке нікчемне слово! Вона мене просто зачарувала!

— Е-е, он як! — усміхнувся Дармен.— Ну, тоді, бог дасть, мрія Дільди-апа збудеться. Амінь! — серйозно закінчив він.

У голосі його бриніла щира радість. Але Абдрахман похитав головою.

— Стривай радіти, Дармен,— сказав він тихо.— Мріям матері поки що не судилося здійснитися.

— Чому так?

Абіш нічого не відповів. Туга знову лягла йому на серце. У вухах, немов голос самої долі, звучали слова старого професора: «У вашому віці і за такого стану здоров’я женитися не можна. Це небезпечно і для дружини».

Та хоч серце його повторювало тільки ці жорстокі слова, язик його вимовив зовсім інше:

— Це неможливо. Мені ще два роки треба вчитися. Не можу ж я примушувати її чекати на мене. Навіщо мені зв’язувати її і заважати її щастю?

Дарменові це не здалося навіть перешкодою.

— Таж вона ще зовсім юна, посидить дома нареченою, почекае! Посватайтесь і їдьте спокійно!

— Не умовляй мене, Дармен,— твердо сказав Абіш.— Я все вирішив. Якщо колись я одружуся, нікого в світі, окрім Магріфи, мені не потрібно. Але я вже сказав, що мені треба кінчати навчання. Ви всі, мабуть, чекаєте моєї відповіді? Так ось вона. Облишмо на цьому.

І він швидко пішов уперед, неначе бажаючи уникнути дальшої розмови. Незабаром його гучний голос долинув звідкись здалека:

— Дармен! Магаш! Какитай! Йдіть сюди! Знайшов я нашого святого!

Жигіти знову вийшли у підземний зал і побачили, що Абіш розмахує свічкою в одній із широких заглибин. Всі зійшлись до нього. Освітлюючи довгий камінь, що лежав в заглибині, Абіш, тріумфуючи, заговорив:

— Ось він, гляньте! Камінь цей — ложе, а на ньому лежить людина. Бачите, ось голова, ось плечі.

Какитай і Магаш, з подивом розглядаючи камінь, справді виявили на ньому виразні обриси людського тіла, що простяглося на ложі. Дармен, придивившись, теж погодився з тим, що ця висічена з каменю статуя справді схожа на лежачу людину. Абіш був цілком переконаний, що знахідка його пояснює назву печери.

— Щоправда, цей святий Конур не дуже схожий на справжню статую,— жартівливо сказав він,— але якась сила відчувається в цьому грубому зображенні! Мені здається, це показує, яка фантазія була у наших предків!..

Освітлюючи камінь своєю свічкою, Абіш довго вдивлявся в нього.

Жигіти повернули до виходу. Незабаром вдалині засяяла вузька щілина. Сонячне світло переливалося там, наче рідке золото. Попереду всіх поквапно ступав маленький, присадкуватий Альмагамбет. Вийшовши з печери раніше за інших, він сів на камінь і полегшено почав обтирати піт з лоба, неначе радіючи своєму визволенню.

— Ну, навряд щоб я ще колись заглянув до цього святого! — сміючись, сказав він, задоволено озираючись навкруги.— Хіба я якийсь Тостік, щоб шукати чудо? Чарівні красуні мені не потрібні, з мене цілком стане хорошої тобиктинської дівчини, яку я оберу сам.

Сівши на коней, подорожани почали з’їжджати з гори. На схилі її було стародавнє кладовище. Там багато складених з каменю могил, схожих одна на одну, неначе всі вони зроблені водночас і одними руками. Абіш почав повільно об’їжджати кладовище, пильно вдивляючись в могили. Він звернув увагу, що надмогильні камені розташовані в певному порядку окремими групами і що на кожному з них висічені якісь знаки. Абіш висловив припущення, що це, мабуть, тамги — умовні знаки казахських племен і родів.

Підкликавши Кокпая, який їхав позаду, Абіш почав розпитувати його про це кладовище і показав йому викарбувані на могилах тамги. Кокпай, який бував тут і раніше, ніколи їх не помічав. Тепер, злізши з коня, він почав уважно розглядати знаки. На одній могилі він пізнав тамгу племені Аргин — «два кола». Потім знайшов «дитяче сідло» ксреїв, «ківттт» найманів. Роздивляючись їх, він здивовано цмокав язиком і хитав головою.

— Я вперше бачу кладовище, де поховані представники майже всіх племен Середнього Жузу^[31]. Жигіти, тут, мабуть, криється якась глибока таємниця. Як це так, що за диво? — міркував він уголос.— Здається, я здогадуюсь, які події залишили цей гіркий слід на нашій землі. Гляньте, тут не одна людина похована, а кілька! — здивовано вигукнув він.

Жигіти нахилились над однією зруйнованою часом могилою. Магаш підняв із землі пожовклий від часу череп.

— Абдрахман, Дармен, дивіться! — гукнув він, показуючи дірку, пробиту в черепі вище скроні.

Молодь щільним колом оточила Магаша. Кокпай уважно оглянув череп, потім обережно поклав його в могилу і тихо заговорив:

— Тепер мені ясно, в чому річ. Сто п’ятдесят років тому тут була велика битва. В ті роки Аблай-хан воював з калмиками. У жителів Арка є багато розповідей про цю війну, і от я чув такий переказ. Одного разу калмики, за якими гнався Аблай, забралися в якусь печеру і влаштували там засідку. Казахи, думаючи, що вороги втекли, безтурботно розташувались на відпочинок. Тоді калмики з печери зненацька напали на них і багатьох забили… Але казахи зуміли прийняти бій. Калмики знову сховалися в печеру, укріпилися там і довго не підпускали воїнів Аблая, відстрілюючись з луків. У Аблая загинуло багато людей. Він розлютився і звернувся до своїх батирів. «Того, хто зуміє знищити калмиків у цій печері, я зроблю головним начальником над усім військом»,— сказав він. Тоді один з його батирів, Кабанбай з роду Каракерей, повів людей. Він обложив печеру, засипав вхід стрілами, примусив калмиків піти в глибину. Ті голодували, сиділи без води і нарешті здалися.

Жигіти уважно слухали.

— Який же це міг бути набіг? — спитав Кокпай самого себе.— Аблай робив багато набігів. Найвідоміші — це «Ураганний набіг», «Спустошення коржунів», який закінчився Кандижапським миром з калмиками… Хто зна, може, ця різня сталася під час одного з таких походів? Адже минуле для нас темне.

Примруживши очі, він якийсь час задумливодивився на одиноку вершину, що височіла вдалині, неначе бачив перед собою життя, давно зникле в імлі часу. Раптом він швидко обернувся і глянув на молодих супутників.

— Запам’ятайте, жигіти, нині народилося в мене рішення,— твердо сказав він, поплескуючи канчуком по халяві.— Починаю велику поему про Аблая. Так напишу, що всі діти казахів схилятимуться перед його духом!

Навдивовижу йому, ці слова не викликали захоплення. Дармен похитав головою.

— Чи цього нас вчить Абай-ага, Коке? Чи не краще написати правду, а не славослов’я?

— На цей раз Абай-ага погодиться зі мною,— переконливо відповів Кокпай.— У казахів нема більше шанованого предка, більш великої людини, як Аблай-хан.

Дармен не здавався:

— Великої, ви кажете? Ми начебто навчилися по-новому розуміти слово «великий»…

— Е, помовч, дорогий! — вже починаючи сердитися, сказав Кокпай.— Не піднімай руку на високе! Аблай — великий хан казахського народу, і я не потерплю образи його пам’яті!

— Ну що ж, Коке,— посміхнувся Дармен,— видно, ваш талант закусив вудила і вперто мчить вас слідом за ханами й султанами. Хочете оспівати минуле життя? Подивимось, яка буде поема… Але раз ви передали поводи ханові, глядіть, щоб не справдилася на вас приказка: «Хто за ханом піде, під кінець сідло на собі потягне»!

Молоді люди розсміялися. Кокпай мовчки повернувся до свого коня і першим рушив у зворотну путь.

Жигіти вирішили дістатися свого аулу, ніде не затримуючись, і через те не жаліли коней. Попереду всіх їхав на своєму буланому коні Абіш. Як тільки виїжджали на рівне місце, він пускав коня навскач, захоплюючи за собою інших. Отак — то розмашистою риссю, то навскач — подорожани встигли повернутися в аул Абая, коли там щойно почали лягати спати.

Того самого дня, коли молодь вирушила в Конур-Ауліе, Абай разом з Єрболом поїхали відвідати хворого Базарали. Другого ранку вони були вже в нього.

Аул Базарали становив півтора десятка юрт його родичів і друзів, таких самих бідаків, як і він. Тут були тільки сірі, ветхі юрти або просто курені. Невелика юрта Базарали, з потемнілою, залатаною в багатьох місцях повстиною стояла посеред аулу. В них не було ні скринь, ні ліжок, ні паків. Як в усіх бідних сім’ях, у яких не вистачає верблюдів для перекочовування, тут було все полегшене, навіть сама юрта.

При появі гостей Базарали підвівся на низькій постелі, складеній з кількох рядів повсті, й обіперся спиною об решітку юрти. Чорна його борода тепер помітно посивіла, колишній яскравий рум’янець зник. Хвороба і тягар життя викликали на сухій шкірі його щік і широкого лоба сумну жовтизну. Погляд став холодним і зажуреним. Тільки в першу мить зустрічі з старими друзями на його обличчі спалахнув слабкий рум’янець і зразу ж загас.

Абай не відривав очей від друга. Серце йому тиснув жаль. Уява його раптом змалювала беркута з насунутим на очі ковпачком. Чомусь здається, ніби гострий, наче з алмазу вирізьблений дзьоб має якусь стражденну зморшку. Але досить тільки зняти з голови беркута ковпачок, як полонений птах відразу кине швидкий, іскрометний, гордий, нескорений погляд, відважніший і виразніший, ніж погляд вільного птаха… І, розпитуючи Базарали про здоров’я, Абай весь час повертався в думці до свого порівняння.

Дружина Базарали, схудла Одек, розіслала для гостей ковдру і узорну повстину. Її обпалене сонцем, наче прокоптіле обличчя виражало шанобливу привітність. Вона розпитувала Абая і Єрбола про здоров’я їхніх дітей, не забуваючи жодного імені. Базарали, видно, схвалював її привітність і гостинність.

Повісивши над багаттям перед юртою чайник, вона стиха радилася із старшим сином, яке ягня заколоти на обід, викликала на допомогу молоду сусідку; незабаром з’явився казан, вода, паливо, і навколо багаття заметушилися жінки.

Відповідаючи на розпитування друзів, Базарали розповів про свою хворобу.

— Ну що ж, видно, це в тебе куянг^[32],— вирішив Єрбол.

— Всі суглоби схопило. Як вечір, так біда! Найзапекліші мої вороги — дощ, негода, волога. В жаркі дні я, як усі люди, а от зіпсується погода — скручусь, неначе чаклун, якого чорти судомлять,— невесело підсміювався з себе Базарали.

— Для такої хвороби гірське жайляу зовсім не годиться,— зауважив Абай.

— І не кажи! І дощі мене тут доконали, і кочування по холоду.

— А чого ж вашому аулу не сидиться десь на одному урочищі? Невже на одному місці не вистачить випасу для вашого малюсінького стада?

— Позаочі вистачить. Та хіба людей втримаєш? Тільки й мови: «Он відкочував аул Бай дали, он здіймається Жабай, аул Бейсембі йде… Ну, й нам треба рушати!» Знаєш, Абай, я за цю свою хворобу просто зненавидів звичай кочувати! Та хіба з ним покінчиш!

У цих словах Базарали Єрбол відчув колишню непримиренність друга і, бажаючи подратувати його, додав:

Виходить, що Даркембай виявився розумнішим за всіх? Він давно оселився в жатаків.

— Звичайно! Я собі пальці кусаю, коли думаю, чом я не став його сусідою і по аулу, і по думках. Злюсь я на себе і на всіх, хто блукає по цих урочищах — осінніх, весняних, літніх…

Тепер Єрбол встряв у розмову:

— Чого ж ти хочеш: щоб кочовий казах перетворився на осілого мужика? Думаєш відучити його від дідівського способу господарювання?

— Е, світе мій, дідівський спосіб і довів нас до злигоднів! Хто на цьому світі бідніший і голіший за всіх? Діти казахів! Глянь на росіян: у них є міста, села… А що в нашої незліченної бідноти? Одна втіха, що степи широкі і пустелі безлюдні,— куди хоч котись, як перекотиполе, доки тебе гонить степовий вітер… І нема від тебе ні сліду, ні добра. Наче шумовиння на озері: виникнеш і зникнеш. Сьогодні в лощині, завтра на горбі… А де ж сліди, якими ти можеш пишатися, де ознаки давнього життя, де спадщина нащадкам?

Ці гіркі запитання Абай сприймав так, неначе вони були звернені до нього, а не до Єрбола. Немовби сам народ, змучений, знесилений, стояв перед ним, покладаючись на нього, як на розумного сина, що один бачить шлях, і питав: «Куди ж іти?» А він — безпорадний, безсловесний — мовчав і тільки мучився в тузі.

— Які жорстокі твої думки, Базеке! Вони печуть, як шумуюча отрута.

— Не в мені перешумувала ця отрута, а в умах твого народу. Глянь навколо. Всі душі змучені цією отрутою.

— Хто дасть відповідь, хто покаже шлях до порятунку від лиха? Видно, не я. В малому я можу допомогти. А всім порятунку не знаходжу. Через те й мучить мене горе, Базеке.

— Бідолашних старців скрізь повно, а ти дай мені снаги, пробуди в мені волю, Абай! — осудливо сказав Базарали, дивлячись на друга ясним поглядом, у глибині якого палав упертий, холодний вогонь.

Тим часом Одек принесла чайник, і чоловіки присунулися до скатертини. Задумливо сьорбаючи міцний чай, Абай сидів мовчки. Базарали повернувся до Єрбола, продовжуючи перервану думку:

— Значить, по-твоєму, лихо не в кочуванні? Ну, а всі ці «чорні збори», недоїмки, які вчора стягали з людей?

На кого вони обрушилися лютим злом? На старців та голодних! А коли б ці бідолахи не тягалися за баями по кочовищам, а жили б окремо, у жатаків, на свої заробітки, може б, і не потрапили вони в пащу цих вовків? — Він помовчав, пригадуючи недавнє горе.— Видно, й тебе, Абай, розлютили! Міцно вдарив ти по кривавій пащі! Я так був задоволений, наче не ти, а я це зробив… І шкода, що мене придушила ця тяжка недуга… Адже ж скільки народу від них терпить горе! Будь би я на ногах, кинувся б у бій, нехай би спіткала в ньому навіть смерть. Чого мені шкодувати, що берегти? Народ тоді бушував у горі й гніві; стати б попереду нього, повести до справедливої помсти, покарати ворогів! Краще вмерти, спалахнувши на вогнищі, ніж довго гнити у пітьмі.

Єрбол схвально засміявся:

Е, Базеке, ти скаржишся на хворобу, а насправді в тобі сили й гніву більше, ніж у цілому десятку інших!

— Правду каже Єрбол,— підтримав Абай.— От ми і міцні, і здорові, і задоволені з себе, а й разу не знаходили в собі стільки волі й гніву! Я пишаюся тобою зараз, Базеке, а, подумавши про себе, про свої справи, тільки соромлюсь…

— Не кажи так, Абай, і не думай так! — спинив його Базарали.— Хто я? Крикун, горлань. Усі мої подвиги — на коні, в ударі соїла. А ти? Ти працьовитий хлібороб, ти сівач. Народ дістає від тебе насіння нового життя. Тільки одного бажаю тобі: нехай стелиться твій шлях все ширше перед тобою, нехай іде він усе вище! Нехай буде він широкою, вірною дорогою, якою потягнеться караван усього твого народу.

Абай тільки сумно похитав головою. В довгій розмові з друзями він знову повторив ті думки, які стали для нього звичними, які він викладав у своїх віршах. Так, він присвятив себе боротьбі зі злом, він показував людям його страшне обличчя, різноманітне в незліченних проявах насильства, несправедливості, сваволі. Але він не показав народові, яке ж саме це добро, благо? Не вказав і світлого шляху до нього, не вказав шляху наполегливої боротьби. Важкі думки гнітили Абая.

Допізна друзі висловлювали один одному свої думи і мрії про чесне служіння народові, про його щастя. Повний місяць уже освітлював степ яскравим сріблястим сяйвом. Вечір був теплий і безвітряний. Постіль Базарали винесли з юрти, гостям постелили тут же. Друзі полягали поряд, мовчки прислухаючись до дихання степу і розкошуючи з спокійної, м’якої прохолоди.

Місяць нині здавався таким великим, начебто він особливо близько присунувся до аулу. Здавалося, щось привернуло його увагу на цьому малюсінькому клаптику світу, і він зійшов із своєї неймовірної висоти, щоб краще вдивитися в це тихе гірське урочище. Зачарований ним, Абай не відривав очей від сяючого диска. З дальнього краю аулу долинула пісня, яку співали юні голоси. Часом її перебивали дзвінкий сміх, вигуки і голосна розмова. Видно, місячна ніч своїм таємничим знадливим закликом позбавила сну молодь аулу, і та зробила гойдалку і завела веселі ігри.

Звуки пісні пробудили в душі Абая давні дорогі спогади. Його охопила пекуча хвиля, але одразу ж почуття суму, жалю, безповоротної втрати боляче стиснуло його серце.

— О пора юності! — стиха промовив поруч Базарали, неначе підслухавши думки Абая.

— Куди поділася вона? — сумно вів далі Абай.-— Зникла і забрала з собою все, чим жила душа. А тепер поряд — інша юність, чужа нам і незрозуміла.

Базарали глянув на Абая з дружнім докором:

— Ну, так скаржитись можемо тільки ми з Єрболом!

— Що ж, по-твоєму, Абай не з нами, а на тих давніх гойдалках у Жанібеке? — пожартував Єрбол.

— А ви прислухайтесь обидва: там співають твою пісню, Абай! Тому я і кажу, що ти не з нашою старістю, а з тією юністю. Чуєте?

Єрбол, прислухавшись, стиха засміявся.

— «Привіт тобі, чорноброва»,— сказав він.

Довго вони мовчки слухали співи, що долинали від гойдалки. «Восьмивірші», «Лист Татьяни», «Ти зіниця моїх очей» — пісні Абая, породжені то сумною думою про народ, то поривом кохаючого серця, звучали там. Рядки, натхнені працею багатьох років, тепер воскресали в ніжному, сповненому почуття співі дівчат, у мужніх голосах жигітів, у дзвінких, похапливих перекликах підлітків.

Абай глибоко зітхнув від хвилювання. Базарали стиха заговорив про те, що давно хотів розповісти своєму другові:

— А ти ж сам розумієш, Абай, що ті слова, які народилися в твоєму серці, доходять до самісінької душі народу і живуть в його устах? Я кажу про справжній народ, про той, що юрмиться в цих сірих юртах та халупах, починаючи від малих галчат до старих, висхлих беркутів. Ти з цим народом. З його юнаками і ти юнак, з його старшими і ти аксакал. А відколи довідались, як ти захищав пограбованих «чорним збором», всі побачили в тобі свого заступника. Народ прагне твоїх слів, твоїх пісень!.. Хочеш, скажу й про себе? Коли я був здоровий, ти був для мене підпорою. А тепер, коли я лежу в недузі, ти щовечора ділишся зі мною своїми душевними таємницями. От ким став ти для мене.

Давно Абай не відчував такої повної радості, але всього того, що він зараз переживав, не висловив. Він тільки відповів:

— Базеке, ти щедро обдарував мене цими словами. Вони дорожчі за найкращого коня, найсильнішого верблюда. Ти наче крила мої зміцнив. І коли народяться в мене ще пісні, вони народяться для тебе.

В цих недоказаних словах був подвійний зміст. Звертаючись до Базарали, Абай говорив усьому народові. В цих словах була клятва Абая жити й творити на користь народові і на допомогу йому. В розмові з Базарали сумуюча душа Абая здобула нової сили, зміцніла, начебто воскресла. І, кажучи про крила, Абай дав зрозуміти, що цього вечора натхнення і поетична сила знайшли ту підпору, якої їм не вистачало.

Базарали зрозумів усе, що хотів сказати Абай, і, неначе приймаючи таємниці його душі, мовчки хитав головою, слухаючи його.

Той піднесений настрій, в якому молодь повернулася з подорожі до Конур-Ауліе, відразу ж зник після зустрічі з Абаєм. Виявилося, що за час їхньої відсутності несподівано сталося нове лихо, яке могло розпалитися у велику ворожнечу. Абай коротко розповів їм, що Оспан дуже люто розправився з Уразбаєм. Про подробиці цього Абіш, Магаш, Дармен і Какитай довідалися вночі від Акилбая, який залишався у аулі.

А сталося ось що.

Оспан, як і розповідав позавчора Абдрахману Магаш, дійсно помчав у Семипалатинськ за Уразбаєм, який утік із свого аулу. Коли Оспан з біями, єлюбаси, старшинами, писарями й посильними приїхав сюди, щоб провести з’їзд, Уразбая в аулі вже не було. Мало того, виїжджаючи в місто, Уразбай розпалив відразу два вогнища нової ворожнечі. По-перше, він залишив послання старійшинам усіх аулів на березі Есполатівського озера, щоб вони не дозволяли Оспану провадити тут з’їзд. По-друге, заготувавши «присуди» двох адміністративних аулів, які від нього залежали, і поставивши на них потрібні печатки, Уразбай повіз їх семипалатинському повітовому начальникові, звинувачуючи Оспана в самоуправстві.

Тим часом для Оспана було надзвичайно важливо провести намічений з’їзд. Ще не бувши волосним, Оспан скрізь і всюди говорив, що якщо йому дістанеться волость, то він буде справедливим управителем. Тепер скарги народу на Уразбая і аткамінерів, які його оточували і разом з ним збагачувалися, забираючи коней у сусідніх племен, примушували його виконати свою обіцянку. Попереднім волосним було не під силу приборкати Уразбая. Оспан розумів, що коли йому пощастить приборкати невгамовних лиходіїв, виловити спритних грабіжників, то вплив його у волості зміцниться. Крім того, Оспан здавна ненавидів Уразбая і Жиренше, вважаючи їх призвідцями всякого зла в Тобикти.

Оспана дуже-таки побоювалися. Високий на зріст, могутній, як богатир, він справляв велике враження на людей, які з ним зустрічалися. Про нього Ширилось багато розповідей, схожих на легенди. Говорили, що він звалив на землю бика, який кинувся на нього; стусаном в носа він оглушив злу вівчарку-людожера, яка намагалася роздерти його. Відомо було, що, коли однорічне верблюденя впало в колодязь, він витяг його звідти, вхопивши просто за горби.

Знаючи, що ця могутня сила поєднана з рішучим характером і часом шаленою запальністю, рідко хто зважувався йому перечити. З другого боку, багатьох привертав щирий характер Оспана, його щедрість і гостинність. Про це теж точилися розмови. Казали, що коли хтось проїде повз його аул, Оспан посилав за ним навздогін і з жартівливою образою питав його: «Чим завинили перед тобою мої вівці, що ти не хочеш скуштувати їхнього м’яса? Скажи, хто ти такий, звідки в тебе така пиха, що ти зневажаєш мій аул?» Такежан, Майбасар й інші позаочі висміювали його: «Люди не знають, як позбутися гостей, які їх розоряють, а наш Оспан, навпаки, плаче, якщо в нього їх нема!»

Коли Оспан приїхав в аул Уразбая і довідався, що тут сталося, обличчя в нього почорніло від гніву. Не тямлячи себе, вій кричав на Спана — Уразбаєвого небожа:

— Тепер я не заспокоюся, поки не дістану Уразбая! Хоч хай він крізь землю провалиться, все одно я його розшукаю і притягну сюди зв’язаного, як козеня!

Спан нічого на це не сказав і провів його так само мовчки, як зустрів. Але одразу послав у Семипалатинськ гінця. «Волосний поїхав чорний від злості, помчав навпростець, наче кабан з вишкіреними іклами. Якщо потрапити йому на очі, здере шкіру. Нехай Уразбай не дасть захопити себе зненацька, щоб потім не горювати»,— передавав він дядькові.

Оспан справді просто з Есполатівського озера рушив у місто. Їхав він повозкою, яка була запряжена тройкою, щоб не затримуватися в дорозі, взяв з собою шестеро свіжих коней на поводі у двох жигітів. Змінюючи запряжки, він дістався міста менш як за добу, випередивши гінця.

Уразбай був у місті всього два дні. Він згаяв їх на те, щоб з допомогою адвоката і перекладачів підготувати свою скаргу. Ранком того дня, коли приїхав Оспан, Уразбай прийшов до канцелярії повітового начальника Казанцева зі скаргою, вже переписаною російською мовою. Зразу ж за ним до канцелярії зайшов Оспан, запорошений, у дорожньому одязі.

Казанцева в канцелярії ще не було, і Уразбай чекав на нього в прохолодній напівтемній приймальні. Він був дуже сердитий і, побачивши Оспана, окинув його злим поглядом. Проте той, на його подив, підійшов до нього з усмішкою, віддав салем і запитав про здоров’я. Уразбай, не розуміючи, поглядав на нього. Невже Оспан забув ворожнечу? Чи просто не знає, як має поводитись у таких випадках начальник?

— Уразеке! — сказав Оспан якнайлагідніше.— Коли старший гнівається, молодший мусить приходити з повинною. Я довідався, що ви поїхали з аулу з образою на мене. Ви знаєте, я перед жодним казахом навколішки не ставав, не боюся і вас, хоч пазуха ваша повна скарг. А за віщо на мене скаржитися? Волосним я став недавно, може, з недосвідченості й помилився, але звинуватити мене нема в чому: по службі злочинів я не чинив, народ нічим не кривдив, перед начальником, якому ви хочете скаржитися, ні в чому не винен і до дружини його в ліжко не лазив. Це й сам Казанцев добре знає. І коли зараз ми зайдемо вдвох, то першим він вислухає не вас, а мене, от побачите, хоч об заклад битися!

Кажучи це, Оспан весело сміявся, показуючи білі зуби.

— Мені треба з вами про дещо поговорити,— вів він далі.— А тут така задуха, дихати нічим. Ходімо надвір, сядемо в затінку, поговоримо. Довідавшись, що ви на мене розгнівалися, я навмисне погнався за вами: у мене до вас прохання меншого брата до старшого. Вислухайте мене, і потім я поїду назад. Я ж не задля того приїхав, щоб перешкодити вам подати скаргу. Ходімо, Уразеке, поговоримо!

Уразбай неохоче вийшов слідом за ним надвір. Оспан повів його до свого воза, що стояв у затінку по той бік вулиці, і, підходячи, підморгнув возієві. Високий, дебелий, мало не вдвоє вищий за Уразбая, Оспан ішов слідом за ним. Підійшовши до воза, він раптом нахилився до Уразбая і прошепотів йому просто в обличчя:

— Сідай на воза, сліпий пес, щоб тобі бороду обкаляли! Лізь, поки живий!

Уразбай озирнувся, як зацькований вовк. Біля канцелярії стояв його віз. Від хотів був покликати на допомогу, але Оспан, розгадавши його намір, одною рукою затиснув йому рота, а другою схопив за комір. Легко піднявши Уразбая в повітря, наче беркут зайця, Оспан кинув його на воза і скочив на нього сам.

— Жени чимдуж! — гукнув він возієві і так вдарив у груди Уразбая, що той втратив свідомість.

Возій оперіщив коней батогом, і вони з місця навскач понесли важкого воза.

Тільки коли тройка була вже по той бік Іртиша і мчала великим караванним шляхом, що веде до Чингісу, Оспан наказав спинитися. Навколо був безлюдний степ. Оспан зліз із воза і звернувся до Уразбая, який на той час опам’ятався:

— Я навчу тебе, негіднику, як заводити ворожнечу! Ось тобі кара,— і не за все, а тільки за одну з твоїх собачих справ! Ти мене довго пам’ятатимеш!

І, витягши Уразбая з короба, як дитину, він посадив його зовні на задок воза, наказавши возієві прив’язати його. В такому вигляді тільки другої ночі Оспан доставив в свій аул знеславленого, зв’язаного Уразбая.

Чутка про цю нечувану зневагу миттю розлетілася по сусідніх аулах. Іргизбаї дуже сполошилися: ніхто й не сподівався, що Оспан може зважитися на таке. Родичі погоджувалися один з одним, що вчинити так міг тільки Оспан, який з однаковою пристрастю віддається і дружбі, і ворожнечі. Проте ніколи ще не було в степу випадку, щоб хтось так жорстоко покарав свого ворога, і всі догоджу валися на тому, що це спричинить люту ворожнечу родів і призведе до великого лиха.

Коли звістка про вчинок Оспапа долетіла в аул Абая, він послав до брата Єрбола і Акилбая.

«Уразбай — справді лиходій,— переказував він через них.— Він найлютіший вовк у нашому стелу, кат народу. Оспан правильно вирішив влаштувати на нього облаву. Але боротися треба було з ним так, щоб він віддав чуже добро, повернув народові награбоване. А Оспан обернув усе на особисту боротьбу, неначе він бореться тільки заради своєї помсти. І вийшло так, що зчепилися у ворожнечі й позові два суперники, що не поділили влади. Все це породжує тепер тільки злість і люту ворожнечу. Нехай Оспан запам’ятає, що він загруз у бруді. Тепер усе обернулося неправильно. Кару він уже вчинив і нехай тепер відпустить Уразбая».

Щодо другого Оспанового брата — Такежана, то цей повів себе так, як і можна було сподіватись від хитрого і підступного аткамінера. Тільки-но дійшла до нього звістка про те, що скоїлося, він рушив в аул Оспана. Вдершись туди з лементом і криком, він навіть не зайшов до брата, а просто кинувся до Гостьової юрти, де, як йому сказали, був Уразбай. Ще не увійшовши до неї, він почав кричати на весь аул:

— Що за лиходійство? Де це видано, щоб казахи так поводились один з одним, хоча б ворогували на смерть? З якого предка він узяв приклад? Де ти, Уразбай?

Уразбай лежав у Гостьовій юрті, відвернувшись до стіни. Хоч він і чув Такежанів голос, проте не відповів і не повернув голови, коли той зайшов у юрту. Відтоді, як Уразбай попав до рук Оспана, він відмовлявся від їжі і навіть од води. Коли йому приносили щось, він відсував це від себе з криком: «Забери свою отруту!»

Прихід Такежана не примусив його змінити своєї поведінки. Такежан підсів до нього, повернув до себе його обличчя, перекривлене від злості, і гукнув своїм людям, щоб принесли кумису. Майже силоміць він примусив його кілька раз ковтнути. Тільки тепер Уразбай злісно глянув на нього своїми косими очима і сказав неголосно:

— Сини Кунанбая! Або ви вб’єте мене тут і вип’єте всю мою кров, або до самісінького судного дня я трястиму вас обома руками за комір! Найбільші вороги мої — Оспан і Абай. Тебе, Такежан, я не буду називати головним ворогом, раз ти прийшов до мене допомогти, але ворогувати з тобою однаково буду. Іди, більше я нічого не скажу! Те, що ви задумали зробити зі мною, робіть скоріше.— 3 цими словами він знову одвернувся до стіни і замовк.

Такежан вислав з юрти жигіта, який приніс кумис, і, залишившись наодинці з Уразбаєм, зашепотів:

— Невже, якщо в нас був один батько, я мушу відповідати за Оспана і Абая? Те, що передали мені перед твоїм від’їздом до міста, я добре зрозумів. Більше я тут нічого не можу сказати, поговоримо потім.— І він продовжував навмисне гучно, на весь голос: — Хто ти для мене — калмик? Хіба у нас споконвічна ворожнеча? Сідай на мого коня, Уразеке, бери з собою мого жигіта і їдь зараз же додому! Я хотів би побачити, хто спинить тебе! їдь спокійно, нікого не бійся. Такої ганьби, такого лиходійства я нікому не прощу!

Він силоміць підвів Уразбая, поставив його на ноги, надів йому на голову малахай, підперезав поясом, потім сам вивів з юрти, посадив на власного коня і наказав жигітові, що з ним приїхав:

— Проведи Уразеке до його аулу. Спиняйся там, де він захоче. Стеж, щоб пив і їв як слід. Щоб не втомлювався!

Уразбай, визволений Такежаном, рушив просто до свого аулу біля Есполатівського озера. Вирядивши його, Такежан пішов до юрти Оспана. Виславши жінок, молодь і слуг, він лишився з Оспаном наодинці і заговорив, кидаючи на нього гнівні погляди:

— Значить, як кажуть, вже коли лякати, то до смерті, Що це за вчинки, хто тебе навчив?

— В усякому разі, не ти! — насмішкувато відповів Оспан.— Не бійся, на тебе я звертати не буду.

— Признавайся: це — справа Абая?

— І він ні при чому. Вчинив це я сам. А ти чого хвилюєшся? Чого так перелякався?

— Ніхто навіть не чував, щоб хтось із наших предків зважився на таку справу!

— Ну, вони не робили, то я зробив!

— Навіщо?

— Щоб викорінити зло.

— Накинувся на одного — думаєш, усіх провчив? — роздратовано запитав Такежан.

— Уразбай — найголовніший лиходій. Якщо спочатку провчити його, то з іншими впоратися легше.

— Чи тобі вчити Уразбая? На кого ти замахнувся?

— А чим він вищий від мене? Своєю підлістю? Якщо я не примушу тебе і Уразбая відшкодувати збитки тим людям, хто через вас проливає сльози, що тоді говорити про справедливість?

— Тоді нехай пропаде пропадом твоя влада волосного! — озлившись, відказав Такежан і говорив далі знущально: — «Справедливість»! Чи не в Абая ти це перехопив? Де ж твоя справедливість, про яку ти галасуєш?

— Собака слів не розуміє, його треба шмагати канчуком! — відповів Оспан і додав, знущаючись з Такежана: — Але дивно, що ти відчуваєш ці удари на собі! Тобі теж боляче? Чому? Ти ж був противником Уразбая! Чи не він тільки вчора нацькував на тебе жигитеків і примусив їх пограбувати твої табуни? Чого ж сьогодні ти крутиш? Куди гнеш?

— Хоч я й був з ним у сварці, але ніколи не дійшов би до такого лиходійства, як ти,— відповів Такежан.— І не підтримуватиму тебе, коли ти сам накликав біду! Ми не в піжмурки граємось, щоб ти повів мене за собою і зштовхнув з крутого берега! Краще я піду своїм шляхом!

Оспан розлютився:

— Е-е, Такежан, не хотів я вірити, що ти можеш дійти до такої підлості, а, видно, доведеться! Уразбай і Жиренше сплять і бачать, як би розпалити вогонь ворожнечі між синами Улжан — мною і тобою! І я знаю, скільки разів вони підсипалися до тебе! Вони розуміють, що тебе легше спіймати в тенета. Ось ти виливав свої дружні почуття Уразбаю. Я не втручався, з місця не рушив. Думав, мабуть, ти, як старший брат, хочеш пом’якшити мою різкість, загасити ворожнечу. А тепер зрозумів, що ти запобігаєш перед Уразбаєм і, визволяючи його, продав і мене, і Абая. Розтоптав нашу честь. Адже я знав, що твій підлий син Азимбай ще раніш за тебе змовився з Уразбаєм і тепер ладен кидатися на всякого, на кого той його нацькує. Хочеш знати правду, навіщо я так принизив Уразбая? Щоб тебе випробувати! Я хотів перевірити, як ти поводитимешся, коли тобі доведеться обирати: з одного боку — Уразбай, з другого — я. Тепер я тебе розкусив, усе твоє нутро бачу, але знай, Такежан, я й надалі стежитиму за кожним кроком Уразбая, а за тобою дивитимуся пильно! Я не побоюсь прокляття не тільки нашого Тобикти, але й всього казахського народу! Спробуй зрадити мене і перекинутись до Уразбая — я заріжу тебе і твого сина, як собак, своїми власними руками! Забирайся геть звідси, я більше не хочу слухати твоїх смердючих слів!

Такежан схопився з місця і вискочив з юрти.

Із слів Оспана він добре зрозумів, що розраховувати на нього вже не можна. «Ще один перевал — і вороги накинуться на мене не здаля, а з-під боку, з самої сім’ї!» — злісно думав він.

Досі він ще сподівався, що в рішучий момент усі кунанбаївці будуть поряд нього, так чи інакше підтримуючи його, як старшого сина ага-султана. На його думку, кунанбаївці так і залишаться вічними володарями: оббирай, об’їдай все Тобикти — хто буде перечити? Аж виходить інакше: «З’явились відступники від шляху батьків, від божих настанов, зрадники родової честі. Це Абай, а тепер і Оспан, що кинувся по його слідах… Що ж, доведеться боротися з ними нещадно. Вони вороги не тільки родової справи, але й усього, що є дорогого для казахів, усього, що бережуть сильні й поважні люди степу. Але, щоб боротися з ними, потрібні помічники. А хто такий Уразбай? Тільки кийок проти відступників у руках його, Такежана. Такі люди, як Уразбай, йому зараз найпотрібніші. Але треба бути обережним: інша рідня може закинути такий самий докір, як Оспан. Отже, треба тримати зв’язок з ним потай, щоб це не впадало в очі».

І, думаючи про це, він вирішив зараз же погодитися з проханням, яке передав йому Медеу, син Уразбая.

Медеу, хоч і молодий ще жигіт, добре засвоїв батькові прийоми в складних підступах і хитросплетіннях. Зразу після від’їзду Уразбая в місто Медеу послав до Азимбая довірену людину з нагадуванням про те, про що вони почали домовлятися. «Треба покласти край розбратам між нащадками Кунанбая і Аккули. Може, мені і Азимбаю пощастить це добре діло. Я не раз уже висловлював бажання породичатися. Нехай Азимбай просватає свою новонароджену дочку за мого трирічного сина! Я повторюю ці слова в дні, коли пожежа ворожнечі ось-ось спалахне. Може, це відверне біду. Нехай Такежан і Азимбай сповістять про свою згоду — і завтра ж ми пошлемо їм каргибау в сто коней».

Саме ця пропозиція й примусила Такежана кинутися на виручку Уразбая. Думка про сто добірних коней і про вигоду спорідненості з Уразбаєм давно вже не давала йому спокою. Почувши про Оспанів вчинок, Такежан жахнувся: всі його розрахунки могли загинути.

Ці події і обговорювались у юрті Магаша. Молодим людям було ясно, що коли розбрат поглиблюватиметься, то треба сподіватись, що Такежан буде на боці Уразбая, а не Оспана. Зрозуміло було також, що аул Такежана неспроможний зробити щось сам — він зараз схожий був на гадюку, у якої вирвані отруйні зуби. Але, об’єднавшись потай, Уразбай і Такежан могли б дуже нашкодити Оспану.

А втім, не про нього думали сини й друзі Абая. Незалежно від волі Оспана, вогнище, яке він розпалив у невгамовному пориві люті, насамперед мало опекти Абая. Це добре розумів і сам Абай. Зітхаючи, перевертаючись з боку на бік, він провів цю ніч у важких роздумах.

Настав час повернення Абдрахмана до Петербурга. Абаїв аул почав готуватися до проводів дорогого гостя.

Напередодні його від’їзду посильний Далбай привіз Абаю пакет з волості. Це була повістка, що викликала Абая до повітового начальника Казанцева: викликали Абая, як відповідача в справі недоїмків Чингіської волості.

Довідавшись про повістку, друзі Абая дуже стурбувались. Але сам Абай був спокійний.

— Викликають у цій справі? Ну що ж! З усього, за що я мушу відповідати перед властями, це таке, що я ладен відповідати, коли завгодно. Хоч би що сталося, каятися не буду.

І він тут же вирішив їхати разом з Абішем.

Останню ніч усі провели разом у задушевній розмові, обговорюючи тривожні побоювання, породжені ворожнечею. Ранком просторний тарантас, запряжений тройкою, вирвався з натовпу проводжаючих і покотив порослою споришем дорогою, подзвонюючи дзвіночками і бубонцями. Слідом помчала і легка повозка Абая. В ній сидів Дармен, а Баймагамбет правив кіньми.

Абай і не здогадувався, що виклик до начальства був наслідком ворожнечі, розпаленої Оспаном.

Розлючений Уразбай пригнав до Семипалатинська цілий косяк коней, продав їх і всі гроші пустив на підкуй товмачів і всяких потрібних людей в канцеляріях повітового начальника, мирового судді і навіть губернатора. Скрізь він звинувачував Оспана в усіх гріхах, але в розмові з Казанцевим повів справу інакше: він почав скаржитися не стільки на Оспана, скільки на Абая.

— Що ж це, виходить, ти з усіма Кунанбаєвими не в ладах? — запитав незадоволено Казанцев.

Уразбай, добре знаючи, як тісно зв’язаний повітовий начальник з Такежаном і його прихильниками, тут-таки пояснив, що на попередніх управителів, Шубара або Ісхака, він ніколи не скаржився. Та й зараз головний його ворог не Оспан, який жорстоко його скривдив, а Абай, хоч той і не займає будь-якої посади.

Казанцев зрозумів, що у цього хитрого і досвідченого степового верховоди є якийсь складний задум, що веде до далекої мети. Уразбай здавався йому людиною, яка, не гребуючи ніякими засобами боротьби, вміє міцно обплутати противника тенетами і вчепитися в нього вовчою хваткою. І коли повітовий запитав, що ж, власне, зробив Ібрагім Кунанбаєв, Уразбай, нетерпляче підшовхуючи під лікоть рябого перекладача, швидко заговорив:

— А хіба пан начальник не знає, що було на жайляу Кзил-Кайнар під час збирання недоїмок? Це підстроїв Ібрагім Кунанбаєв. Адже на інших жайляу — скажімо, у мене чи в Жиренше — ніхто й слова не посмів сказати проти податків для білого царя. А там Абай підбурив голоту. Підняв проти управителів. Проти начальства, посланого паном повітовим. Хіба один я це кажу? Його осуджують усі поважні люди степу, всі аткамінери. Ми вірні слуги білого царя, а цей Абай іде проти нього, проти властей, сіє розбрат.

— Значить, аткамінери можуть і написати про це властям? — запитав Казанцев.

Уразбай правильно зрозумів, що це не запитання начальства, а його порада, і радо закивав головою.

— Напишуть! Треба буде — і присуди складуть з печатками! Не тільки панові повітовому — й іншим властям подадуть скарги. До суду подадуть. Самому жандаралу напишуть! Тільки скажіть, пане начальнику, чи можна нам на нього скаржитися? Чи не осудять нас великі власті, що в покірному вам народі ми дозволили завестися невгамовному баламутові, дали йому розбещувати людей?

Тепер і Казанцев, своєю чергою, правильно зрозумів запитання Уразбая: той, очевидно, запрошував його самого взяти участь у цькуванні Абая. Але прямої відповіді він не дав.

Йому було ясно, що в разі потреби цей владний і рішучий «киргиз» вигадає будь-яке звинувачення Ібрагіма Кунанбаєва. Обидва вони: і царський чиновник, і родовий верховода — один у місті, другий у степу,— однаково вороже ставилися до Абая. І, не кажучи одверто, вони натяками, манівцями домовилися діяти проти нього спільно. Казанцев дав зрозуміти Уразбаю, що «поважні люди» степу можуть подавати на Абая будь-які скарги. І не тільки йому, повітовому, але й іншим властям, навіть губернаторові. Що більше надходитиме в різні канцелярії скарг і родових присудів, то краще.

Казанцев добре розумів, що Абай дуже відомий і впливовий серед степового населення, щоб його можна було повалити швидко. Удар треба було готувати поволі, збираючи скарги. Тим-то, вирішивши для початку викликати Абая на допит про випадок на жайляу Кзил-Кайнар, Казанцев доручив справу своєму досвідченому помічникові. Він наказав допитати Абая коротко, не пробуджуючи в тому побоювання, що справа може загрозливо ускладнитись, але так, щоб провина його в цьому бунтівному вибухові була очевидна. Тільки згодом, коли вищі власті будуть завалені скаргами на Абая, можна буде відкрити і цей козир звинувачення в підбурюванні до бунту.

Абай, давши помічникові Казанцева пояснення, спокійно повернувся до свого аулу, не підозріваючи, які грозові хмари, гнані вітром ворожнечі, збираються над його головою.

Ворожнеча, викликана Оспаном, відгукнулася і в далекому татарському аулі.

Магріфа після першого побачення з Абішем чекала будь-якої звістки про нього, жила в радісних мріях, не звіряючи, проте, їх нікому. Але час минав, а звісток ні від нього, ні від його рідних не приходило.

Та хіба можна було говорити про одруження зараз, коли ворожнеча нависла над аулами? Крім того, тверді слова Абіша, сказані Дарменові, не давали рідним можливості починати сватання.

Через Утегельди, який їздив в аул Абая довідатись, що ж думав Абдрахман, тільки половина цих слів дійшла до Магріфи: «Якщо коли-небудь я одружуся, нікого в цілому світі, окрім Магріфи, мені не потрібно». Це стало її єдиною надією.

СУТИЧКА

1

Наступного року в липні Абдрахман знову приїхав додому у відпустку.

Рідний аул зустрів його тепер зовсім не так, як рік тому. На початку минулої зими раптово помер Оспан. Усі споріднені з ним аули не відкочовували цього року на дальні гірські жайляу, а на знак жалоби залишилися тут. Через це аул Абая стояв не на далекому веселому жайляу за Чингісом, де належало бути в цей час, а на нудній рівнині брали. Тут не було ні пологих горбів, укритих зеленим килимом, ні дзюркотливих прохолодних струмочків та річок. Пасовища біля стоянки були вже витоптані отарами, степ жовтів далеко навкруги.

Оспан захворів, як тільки аул його перебрався на зимівлю в Жидебай. Хвороба звалила враз його велике тіло, що дуже погладшало за останні роки. Не встигли розібратися, на що він захворів, як почалася агонія. Все це сталося так швидко, що Абай, виїхавши з Акшоки відразу, як тільки довідався про хворобу Оспана, вже не застав його в живих.

Аули, які тримали жалобу, зібралися докупи. В долині брали, тиснучись один до одного, їх розташувалося близько тридцяти. Посередині стояв аул Оспана — Великий кунанбаївський аул, а навколо — аули Абая, Ісхака, Такежана, Майбасара та інших родичів.

Білі кошми юрт, що належали трьом вдовам Оспана — Єркежан, Зейнеп і Торимбалі,— були вбрані смугами матерії, вигаптуваної чорними візерунками і тасьмою з густими чорними китицями. З цих юрт двічі на день — рано-вранці і пізно ввечері — чувся поминальний плач. У цей час усе життя і у Великому аулі, і в тих, що розташувалися поблизу, завмирало. Дітям заборонялось пустувати, змовкали чабани й пастухи. Ніхто не наважувався почати пісню, голосно засміятися, гукнути подругу чи товариша.

У Великій юрті — в тій, де колись жила Зере, а потім Улжан, плач веде Єркежан, старша з Оспанових дружин. У другій юрті — Зейнеп. Зейнеп — хороша співачка і вміє сама складати пісні. Тепер її майстерність вражає всіх: вона сама створила плач і сама ж з великою майстерністю виконує поминальну пісню. Третя дружина, токал Торим-бала,— ще зовсім молода. Вона скромна, мовчазна, замкнена в собі і нічим ще не проявила своїх здібностей.

Щоразу, коли Зейнеп починала свій плач, біля її юрти збиралася молодь і старики. Всі слухали співачку з непослабною увагою.

Коли в аулі збирається багато гостей, прибулих вшанувати пам’ять небіжчика, вдови сходяться разом у великій юрті Єркежан. Усі три вдягнені в жалобні сукні, хустки на головах зав’язані, за звичаєм, міцним мертвим вузлом. Зейнеп і Торимбала сідають навпочіпки поряд з Єркежан і разом з нею починають оплакувати покійного чоловіка.

Зейнеп виливає своє горе спокійно і велично. Обіпершись руками об коліна, вона, повільно гойдаючи всім тілом й іноді підіймаючи красиве матово-біле обличчя, облите слізьми, говорить у плавних віршах про передчасну смерть Оспана. З ним зникло її щастя, відійшла шанована нею людина, без господаря залишився його аул.

Слухаючи дзвінкий, в душу проникаючий голос, Абай з глибоким сумом думав про померлого брата. Але й у цьому щирому горі Абая не покидали думки, що його мучили.

Смерть, кажуть люди, виправдує все. Вона велить згадувати тільки про кращі якості померлого і забувати його пороки та злочини. Але Абай, котрий звик вимогливо і суворо підходити і до самого себе, і до інших людей, мимоволі думав про Оспана двояко.

Оспан був рішучою людиною. Ще в юнацтві про нього казали: «Схопить — не відпустить, доки пазури його не вирвеш; вчепиться — не розкриє пащі, доки зуби тримають». Але водночас він не був ні пожадливим, ні скупим, а вже коли кого полюбить — до безтями, ладен був віддати все. Ніхто з рідні Абая не міг зрівнятися з ним у цьому, і цю Оспанову якість Абай найбільше цінував. Але Абая тепер хвилювало одне питання: про які Оспанові діяння міг би згадати з вдячністю народ? Тільки одного разу Оспан виступив проти лиходіїв, але й тут він залишився справжнім нащадком Кунанбая — сильним, жорстоким, невблаганним ворогом своїх особистих суперників. Не за народ мстився він Уразбаєві, а як його особистий ворог боровся з ним за владу. І точнісінько так само, як задовго до нього всі степові верховоди залишали в спадщину розбрат і смути, так і Оспан залишив після своєї смерті цю злобну, люту ворожнечу.

Думаючи про це, Абай обвинувачував насамперед самого себе. Для Оспана він був не тільки старшим братом, він наче заступав йому батька,— Оспан довіряв Абаєві, охоче слухав його порад. І коли б хтось зараз звинуватив Абая: чому ж той не зумів повести шляхом добра таку дужу людину, якою був Оспан? — Абаєві нічим було б виправдатися.

Горюючи за Оспаном, Абай осипав себе докорами. Нікому не говорив він про це, але думка про свою провину ще більше підсилювала його горе.

За ті два дні, які Абдрахман провів у жалобному аулі, Абай не виходив з юрти Єркежан, не відпускав від себе й сина. Він годинами розповідав Абішеві про дитинство, юність і зрілі роки Оспана.

Слухаючи батька, Абдрахман тривожно думав про нього самого. В цей приїзд він помітив, що Абай дуже змінився: дужче посивів, змарнів, став небагатослівним, неначе згас під враженням раптової втрати; подовгу мовчав, поринав у самотні думки. Молоді друзі Абая з тривогою розповідали Абдрахманові, що у них, особливо у Дармена, часто виникала тепер думка: «Невже вогонь поезії, який горів у його грудях, погас?»

Але так здавалося тільки сторонній людині. Насправді ж горе, що пригнуло до землі Абая-людину, не змогло придушити Абая-поета. В думках його складалися задушевні вірші. Багато їх уже жили в його душі, але жодного з них він ще не читав навіть найближчим друзям.

Думаючи про Оспана, Абай у думці перебирав усіх живих родичів. Хто з них міг бути його другом, хто міг би заступити Оспана? Чи не Такежан часом? Або Азимбай? З ними йдуть в життя ошуканство й підлість, темні злочинства…

«Навкруги вороги. Вороги не тільки мої, але й усього народу… Що чекае далі? Хоч скільки думай, шукай, виходу не видно». Абай відчував себе неначе в глухому куті. Самотній, він мовчазно пив келих гіркоти, простягнутий йому життям, не поділяючи свого суму ні з ким.

Саме такий стан Абая і непокоїв його молодих друзів. Вони покладали великі надії на приїзд Абдрахмана, сподіваючись, що побачення з сином розвіє похмурий стан Абая. Але ось минуло вже три дні, як приїхав Абіш, а Абай, як і раніше, був заглиблений у свої похмурі думи. Майже весь час він перебував у жалобній юрті.

Ввечері Дармен повів Абдрахмана з юрти, щоб поговорити з ним.

Сонце сідало. Весь захід був охоплений темно-червоним полум’ям. Високе чисте небо з дивовижним спокоєм простяглося над широкою рівниною. Дув холоднуватий вітерець. Абіш глибоко зітхнув на повні груди, неначе звільняючись від суму жалобної юрти.

Жигіти йшли берегом річки. Тут росли густі зарості типчака. Земля була вкрита невисокою зеленою травою.

Розмовляючи, вони далеко зайшли вниз по річці. Дармен перший заговорив про стан Абая. Говорив він не тільки від себе, але й від імені всіх молодих Абаєвих друзів. Абдрахман уважно слухав його.

— Мичекали на тебе, Абіш, як на людину, яка може принести Абаю-ага зцілення. Самі ми неспроможні розвіяти тяжкий його сум. Тобі слід підбадьорити батька. Придумай що-небудь!

Абдрахман, ідучи поряд з Дарменом, поглядав на нього збоку. Сонце вигравало яскравими бліками на широкому лобі жигіта, на смаглявій шкірі вилиць. На зблідлому обличчі виблискували великі виразні очі.

Уважно вислухавши юнака, Абдрахман відповів йому дуже коротко. Вважаючи за негідне для мужчини багато говорити про свій власний клопіт, він сказав:

— Дякую вам усім за ваше піклування про батька, Дармен. А як розважити його, нам треба подумати разом.

Така небагатослівність сподобалася Дармену. Він теж вважав, що справжня людина повинна проявляти себе у вчинках, а не в словах, і не любив пустих балачок.

Непомітно вони дійшли до невеликого аулу, що стояв на березі річки. Назустріч їм кинулися, загавкавши, два кудлатих чорних собаки, вибігло кілька хлоп’ят, попереду яких був хлопець років семи-восьми, що нагадував чимось Дармена. Жигіт враз підкликав його:

— Рахім-тай, батько вдома?

— Ні, не вдома. Він біля юрти сидить,— відповів Рахім.

Абіш, Дармен і супутники малого Рахіма розсміялися, сам він теж посміхнувся й, засоромившись, почав колупати пісок великим пальцем правої ноги. Дармен, ласкаво взявши його за плечі, пригорнув до себе. Хлопець з сором’язливою цікавістю розглядав Абіша, його білу гімнастерку, блискучі гудзики, шпори, що побрязкували на лакованих чоботях. Жваві чорні очі не пропускали нічого.

Рахім уже здогадався, що перед ним «вчений Абіш-ага» з аулу Абая, про якого всі діти вже багато чули, але якого не всі ще бачили.

Абдрахману хлопчик дуже сподобався і, нахилившись, він погладив його густе блискуче волосся.

— А хто твій батько, Рахім-тай?

— Ата,— відповів він, і Дармен, розсміявшись, пояснив, що малий — остання дитина Даркембая.

— Нашому Дакену не щастило з дітьми. Всі повмирали малими. Старий дуже відданий йому.

Слова ці збентежили Рахіма, він випручався з рук Дармена, кажучи:

— Дармен-ага, я побіжу скажу батькові про вас!

І він побіг до невеликої закуреної юрти, що стояла посеред бідного аулу.

Абдрахман подивився йому вслід.

— Зайдемо, Дармен. Дакену треба віддати салем раніше, ніж іншим,— сказав він і додав: — У цього старого очі ще зіркі. Мені цікаво, що бачили вони за час нашої розлуки, за чим стежать тепер.

Даркембая вони знайшли біля юрти. Він сидів у затишку на шкурі лошати і, швидко махаючи маленькою сокиркою — шапашотом,— обтісував важку довбню, щоб нею забивати кілки. Видно було, що це для нього не праця, а скоріше приємність. Шапашот у його умілих руках врізався в дерево, як у масло, гладенько й чепурно обтісуючи довбню. Старий тепло відповів на привітання Абдрахмана, не кидаючи роботи. Юнак підсів до нього, з цікавістю дивлячись на точні і плавні рухи його рук, і заговорив так, наче вони розсталися вчора.

— Даке, мені здається, що життя не поскупилося для вас ні здоров’ям, ні силою, адже ж це, мабуть, найкращий його дарунок,— посміхаючись, сказав він.

Даркембай кинув на нього з-під сивих брів дружелюбний погляд і теж усміхнувся:

— Голубе мій Абіш, ти повторив те, про що недавно сказав і твій батько. Тут якось у одного з наших жатаків поламався віз, я вставляв спиці в колесо. Підійшов Абай, подивився і сказав: «Молодець, сила в тебе ще міцна!» І ще сказав мені: «Не піддавайся старості! Вже коли дістав такий дарунок, бережи його». Хороша він людина, добра зичить людям, особливо нам, бідним жатакам…— казав Даркембай, а сам ретельно тесав довбню. Потім він почав розпитувати Абдрахмана: — Вчитися закінчив, Абіш? Зовсім повернувся до аулу чи знову поїдеш далеко?

Той відповів, що зиму він ще вчитиметься, а навесні, мабуть, приїде додому ненадовго, поки не почне військову службу. А де йому доведеться служити, він ще й сам не знає.

— Значить, знову поїдеш. А коли ж тут житимеш? — сказав Даркембай і якийсь час стругав мовчки, явно невдоволений. Потім заговорив: — 3 того, що каже Абай, я зрозумів, що вчитися — справа хороша. Російське навчання просвітлює людину, робить її видющою. І руку її подовжує. Абай і наших жатаківських дітей віддав у науку. Я чув, ті, хто по-російському вчилися, вже людьми стали. Ось син Молдабая — Аніяр, син Муздибая, син киргиза — Омарбек уже осягнули науку і тепер користь приносять. От хоча б Садвокас: зібрав усіх синів жатаків — таких замурзаних, як мій Рахім! — і навчає їх грамоти. Нам, казахам, тямущі люди потрібні. Ось навіть і я, хоч старий, а навчився ремесла і теж комусь став потрібний! — неначе підсміюючись над собою, сказав він, показуючи майже закінчену довбню.

Дармен зважив за потрібне втрутитися.

— Даке, ви добре знаєте, як вас цінують в аулі,— і юнак обернувся до Абдрахмана.— Робота Дакена для жатаків — велика підмога, Абіш. Він і соху, і воза полагодить, зробить і лопату, і косу, і сапу, і сокиру…

— Можу й казан полагодити, і будь-який посуд! — з жартівливою поважністю підхопив Даркембай.

— Словом, став майстром і по дереву, і по металу,— говорив далі Дармен.— Про нього жатаки тепер кажуть: «Жив, жив кінь, а на старість пішов інохіддю!» Та він і сам задоволений, що в ньому виявилися такі здібності. Хоч йому вже сьомий десяток, а, бачиш, сам заробляє собі на життя, та й люди хвалять. Тим-то наш Дакен і каже, що казахам потрібні всякі тямущі люди!

Даркембай слухав його посміхаючись. Незважаючи на різницю у віці, вони звичайно жартували один з одного, як ровесники.

— Е, що там про мене, любий мій! — промовив Даркембай, підморгуючи Абдрахману.— Що я роблю? Якісь дурниці! Вдариш сокиркою — вийдуть сани, постукаєш молоточком— вийде віз. У нас є інші тямущі казахи, оті справді діло роблять. Їхня робота — тріскучі удари по струнах домбри та всілякі «арі-айдай бойдай-талай!»^[33].

Дармен і Абіш зареготали.

— Не попадайся йому на язик, Абіш! У цього старого хватка ще міцна! — крізь сміх промовив Дармен, поглядаючи на дядька, який задоволено посміхався.

Але тут Даркембай повернувся до серйозної розмови:

— То добре, що ви вчитесь, а погано, що, навчившись, не повертаєтесь до аулу,— сказав він, звертаючись до Абдрахмана.— От син Молдабая поїхав у Ташкент, служить там. І ти такий саме маєш намір. Ніяк я цього не збагну. Батьки вас навчали, народ вас чекав, як чекають влітку соковитих ягід, а ви доспіли і не хочете принести користі народові. Хочете підніматися самі, дістати чини, при владі стояти. А ви гляньте, як один Абай на всю нашу округу випромінює світло! Та що він! Навіть отой балакун Баймагамбет, який грамоту знає не краще, ніж його кінь, а й той потерся біля Абая — і набрався знань. З ним поговориш — і сам розумнішим стаєш. Коли він ночує в мене і цілий вечір розповідає, що перейняв від Абая, я вгамовую спрагу, неначе до юрти підійшла багатоводна ріка… Одиноке дерево в пустелі завжди сохне, якщо навколо нього не проросте його насіння. Хочете досягти висоти — тягніться до неї разом з усіма паростками, а не поодинці…

Слова Даркембая вразили Абіша. У нього були свої потаємні думки, про які він не говорив навіть з батьком: Абдрахман не раз думав, як би уникнути військової служби, жити в аулі і самому навчати молоде покоління. І тепер слова Даркембая здалися йому голосом самого народу, що справедливо вимагав його допомоги.

До юрти підійшла Жанил з двома відрами молока.

Вона була набагато молодша за Даркембая. Походила вона з роду Бокенші. Коли там помер її перший чоловік, родичі-жатаки радили Даркембаєві одружитися з нею. Всі діти Даркембая від його першої дружини вмирали в ранньому віці. З народженням Рахіма в сім’ї встановилося повне й спокійне щастя. Жанил була саме тією людиною, яка була потрібна Даркембаю в наступаючій старості. Вона щиро поважала його, піклувалася про нього. Даркембай, якого Абай називав раніше сумним стариком, за останні роки наче помолодшав. Працьовитий взагалі, тепер він вважав за свій обов’язок ще більше працювати для Жанил і, головним чином, для Рахіма. Незважаючи на свої шістдесят з чимсь років, Даркембай зумів навчитися незнайомих для нього ремесел і за короткий час став ковалем, столяром, майстром на всі руки.

Друзі й родичі — всі помітили, як на схилі свого життя піднісся духом цей старик. Особливо раділи з цього Абай і Базарали. Абай щороку давав на літо Даркембаєві корову і двох-трьох кобил для доїння, взимку присилав худобу на м’ясо.

Побачивши дружину, Даркембай відклав сокиру й підвівся:

— Жанил, до твого дому прийшов гість, та ще який! Іди приведи баранця, Рахім тобі допоможе. Пригостимо як слід такого гостя!

Жанил привітно поздоровкалася з Абдрахманом і одразу почала поратись.

— Абіш, голубе, що ж ви сидите на голій землі? Дайте я постелю вам! — І, швидко зайшовши в юрту, вона винесла звідти повстину. Розстеляючи її біля юрти, вона говорила:

— Рахім-тай мені вже все розказав, коли я доїла овець. Прибіг і каже: «Апа, кінчай швидше доїти. Дармен-ага привів гостя!» — і просто потяг мене за плаття.

Рахім, соромлячись, ховався за матір і підштовхував її, немовби кажучи: «Ну, гаразд, що там розповідати!»

Абдрахман почав рішуче заперечувати:

— Ні, Даке, ні женеше, і не кажіть про барана! Вже коли хочете нас пригостити, то скип’ятіть овечого молока. Та я й люблю його більше, ніж м’ясо!

Дармен підтримав його:

— Женеше, почастуй його «білим козеням»^[34], його він у Петербурзі, мабуть, не щодня куштував.

— Де там! І разу за цілу зиму не їв! — підхопив Абіш, почуваючи себе тут, як у рідному домі..

Коли добре смеркло, Даркембай залишив роботу і разом з гостями зайшов у юрту. На вогнищі стояв уже невеликий казанок, поставлений Жанил, на почесному місці розстелені ковдри і розшиті повстини.

Посадивши Абдрахмана і сівши сам, Даркембай вів далі розмову, почату перед приходом у юрту: на прохання Абіша він розповідав йому про становище жатаків.

— Жатаки наші зовсім зубожіли, голубе Абіш,— закінчив він.— Останніх два роки звалилися на нас таким тягарем, що ми ніяк на ноги не зіпнемося.

Ще з торішніх зустрічей із стариком Абіш знав, що помста Такежана жигитекам зачепила й тутешніх жатаків.

— Даке, давно хотів вас запитати,— звернувся він до старого.— Скажіть мені: як розуміли цей набіг ваші жатаки і жигитеківська голота? Що вони думали, погнавши табуни всесильного Такежана?

Старий схвально і ласкаво глянув на Абдрахмана:

— Якщо я правильно тебе зрозумів, голубе мій, ти хочеш знати, як себе проявляє у випробуванні народ? Ти питаєш, чи бачив я тоді його справжнє лице?

Він помовчав, підкладаючи у вогонь кізяк, а потім заговорив, дедалі більш пожвавлюючись:

— Бачив… Правду кажучи, і наші жатаки, і жигитеківські бідняки показали, чого вони варті. Я не раз думав про цей набіг і тепер добре розумію, що похід цей був особливим походом… Походом бідняків. І не Базарали його почав. Почав його народний гнів, що дійшов до кипіння. Коли б ти побачив, як сколихнувся тоді весь цей смиренний люд! — Даркембай випростався, і в очах його заблищав вогонь.— Я й сам не пізнавав багатьох жигитів. Що вони тоді говорили? «Ну що ми зробили — самого тільки Такежана розгромили! А їх сила-силенна! Ех, коли б усю цю зиму налітати нам на них грізною бурею!» — от що вони говорили! Базарали повів розгніваний народ, відповідав за всіх тільки сам. На суді нікого не назвав з тих, хто подався за ним у набіг. Мужня і чесна людина! — Даркембай з гордістю говорив про це і висловив думку, що здивувала Абдрахмана: — Хіба може герой народитись, якщо народ не спородить його сам? Звідки ж узятися в його серці вогневі мужності й сміливості? Базарали — син свого народу. Він сміливий і непохитний — і народ наш такий же. Коли на суді в місті вирішили, що ми повинні віддати за кожного коня Такежана по два п’ятирічних коня, степ захвилювався. Такого жорстокого рішення ніхто з нас і не чував. Цілі аули, наче повалені бурею, не могли зрушити з місця. Як же кочувати, коли немає коней? Залишалось або розбрестись по інших аулах, іти в найми, або осісти на землю, забувши про кочування. Але ніхто не скаржився, не стогнав. Багато з тих, у кого була в руках сила, пішли на Іртиш працювати до росіян, інші осіли тут, почали працювати на полях. І хоч як важко нам судилося, народ витримав усе… Я старий, а тільки тепер зрозумів, що коли триматися купи, то народ підніме все, як сильна, могутня хуртовина. Такої думки я, і всі люди з народу так думають, діти мої… От у чому причина, чому на сьомому десятку літ я навчився ремесла і став майстром!

Слова старого нагадали Абдрахману те, що він чув у Петербурзі про селянські повстання в Росії. І юнак заговорив про це. Він розповів Даркембаю, що в Росії дедалі частіше піднімаються гнівні сили селян. Біднота повстає проти насильства царської влади, проти гноблення хазяїв-поміщиків. Абіш говорив і про далеке, але пам’ятне всім повстання Пугачова, який пішов проти самої цариці, і про те, що було в Росії за останні десять років.

— Понад триста разів у шістдесяти губерніях піднімалися на боротьбу за свої права російські селяни…

Деркембай, уважно його слухаючи, схвально кивав головою і, коли Абіш замовк, сказав:

— Добра розповідь, голубе мій! Яка ж темна глушина — наш казахський степ! Що ми тут знаємо? Думали, що своїм нападом на Такежана вчинили небувале, про що триста років ніхто не чув, а виявляється, на російських полях бурхає справжня хуртовина! В шістдесяти губерніях — це ж ціла держава! Кажеш, триста разів бралися за шокпари? Оце діло! Видно, де праця, там і мужність. Дужий, сміливий народ ці росіяни, справжні батири! Недарма Абай каже: «Навчайтесь усього в росіян, вони йдуть вперед, далеко бачать».

Абіш згадав про Базарали і записав Даркембая, як той живе.

— Тяжко, голубе мій,— с?арий похитав головою.— Ти не чув, адже він дуже хворий…

І Даркембай розповів, що Базарали все ще прикутий до ліжка тяжкою хворобою.

Заговоривши про Базарали, Даркембай згадав і про Такежана. Він все ще переслідує тих його родичів з урочища Шуйгінсу, які стали тепер жатаками. Хоч вони цілком сплатили накладену на них судом пеню, він не задовольнився цим. Такежан, Азимбай, Майбасар і інші Кунанбаївці нещадно утискували їх, неначе кажучи: «Чому ж усі ви сидите на місці, уявляючи себе цілим народом? Чому не розбрелися хто куди? Чому не просите милостині, стоячи біля нашого порога?»

— Вони, як і раніше, чинять над бідняками всяке насильство, випасають їхні посіви,— сказав Даркембай.— Та й нас не залишають у спокої. Коли вони ще дозволяють нам жити, то не через те, що бояться бога, а через те, що озираються на Абая. Вони його все-таки бояться, хоч люті на нього… Є такий косоокий гаспид, на ім’я Уразбай. Минулого року, поки був живий Оспан, він збирав цілу дружину, щоб завдати йому удару. Шукав відчутних кийків не тільки в нас, на Чингісі, але й на Бугили, й на дальньому Шагані. Збирав собі спільників і в Кокші, і в Конирі, і в Мамаї. А тепер, така чутка, він вирішив заволодіти усім Тобикти іншим робом. Почав знову загравати з жигитеками, гадаючи посварити Такежана з Абаєм. Підсилає і до Базарали, намагається і його підбити на свій бік. Ну, Базекен йому й відповів… Добре відповів!

Закипів чай. Жанил подала гостям піали. Дармен звернувся до Абдрахмана, договорюючи те, чого не договорив Даркембай.

— У Даке і Базекена нема таємниць в одного від другого. Я думаю, буде правильно, коли ти перекажеш Абаю-ага відповідь Базекена. Він, мабуть, цього й хотів, посилаючи Абилгази сюди.

Даркембай ствердно кивнув головою:

— Правильно кажеш. Видно, Базекен хоче, щоб Абай не був захоплений зненацька. Так от що розповів мені Абилгази. Базекен відповів посланцеві; «Передайте Уразбаю, я добре бачу, що він хоче зробити мене мавпою, а себе — лисом. Кажуть, одного разу лис запропонував мавпі поділитися здобиччю. Побачили вони пастку з шматком свіжого м’яса. Лис і каже мавпі: ти, мовляв, мій гість, через те віддаю м’ясо тобі. Мавпа полізла в пастку, вона захлопнулась, придушивши її лапи, а м’ясо дісталося лисові. Мавпа почала докоряти лисові, а той сказав їй, напучуючи: «Є два роди щастя: одне для голови, друге для ніг. Тебе схопило залізне щастя для ніг, хоч топчи його — воно вже не покине тебе». Мабуть, Уразбай вважає, що шукав жигитеків і дає їм і мені залізне щастя, якого не позбудешся. Аули наші зубожіли, сам я прикутий до ліжка. Він хоче тепер нацькувати мене на Абая. Ми не ворогуємо з Абаєм. Я ніколи не зраджував Абая і не зраджу! Нехай Уразбай тримається від мене подалі з своїми хитрощами».

Розповідаючи це, Даркембай не забував підкладати гостям «біле козеня»…

Пізно ввечері друзі попрощались з Даркембаєм, вийшли з юрти і пішли рівниною до свого аулу.

Ніч була безвітряна, в повітрі відчувалась прохолода. Повний місяць стояв високо в небі. Зірки мерехтіли тьмяним світлом, неначе десь дуже далеко розсипались дрібні іскри. Світле небо здавалося величезним. Світ немовби ще поширшав, відкриваючи весь неуявний, безмежний простір.

Велична картина захопила Абіша. Всесвіт, який не можна окинути оком і який не вміщується в уявленні, неначе розчинив його в собі, як маленьку порошинку. Дивлячись у чарівне місячне небо і відшукуючи на ньому знайомі зірки, Абіш намагався уявити собі, що кожна з них — центр свого власного великого світу, в порівнянні з яким уся наша сонячна система здається ледве помітною крапкою. Він посміхнувся при думці: як знайти в цій крапці нашу землю, а на ній плем’я Тобикти і в ньому — його самого, Абіша?

Степове життя продовжувало місячної ночі свій спокійний плин. Десь валували собаки, звідкись чути було протяжні оклики сторожів. Іноді долинав чийсь спів або далекий дівочий сміх. У яскравому світлі місяця ковила вилискувала сріблястим світлом, слабким і мерехтливим, як світіння фосфору. Часом ледь порушене вітерцем повітря розносило по степу гіркі пахощі полину.

Абдрахман ішов не кваплячись; усією душею він вбирав у себе цей місячний степ, за яким так знудьгувався. Коли б не було тих важких думок, що пробудились у ньому після розмови з Даркембаєм, він міг би, мабуть, зараз бездумно втішатися таємничою принадністю ночі, схожої на прекрасне сновидіння. Може, він узяв би коня і помчав навскач місячною рівниною, женучись за чимось не відомим йому самому. А може, душа потягла б його до тої, про яку він не забував весь цей час…

І несподівано для самого себе Абдрахман раптом вирішив поспитати Дармена про те, що давно його хвилювало:

— Дармен… А як там Магріфа? Де вона? Як живе? Чому ти нічого не говориш мені про неї?

— Магріфа все та ж, Абіш,— охоче відгукнувся Дармен.— Нічого не змінилося. Не казав я про неї, бо думав, ти все знаєш з листів Магаша.

— Останнього листа я одержав навесні. Відтоді минули місяці…

Дармен угадав сумніви Абіша.

Минуть не місяці, а роки, а вона не зміниться,— швидко відповів він.— Тепер уже видно, що ніхто не заступить їй тебе. Вона кохає тебе, Абіш.

Абдрахман зітхнув:

— А я, як і раніше, ні на що не зважився. І цієї зими я все ще буду птахом, що відбився від рідної зграї… Що мене чекає, не знаю… Але хоч нехай там що, мені здається, що примушувати Магріфу чекати невідомо скільки несправедливо.

Дармен погодився з ним:

— Правда, її родичі, видно, мучаться від того, що вона обплутана без вірьовки. Зате наші ні від чого не збираються відмовлятися. Не минулого року, то цього, а не цього, то наступного, як ти сам сказав. У всякому разі, діло вирішиться! Однак все-таки хоч щось ти повинен тепер сказати Магріфі. Будеш мовчати — знову приречеш її на довге самотнє страждання.

Абдрахман нічого йому не відповів, тільки мовчки кивнув головою і важко зітхнув. Що він міг відповісти? Коли б навіть був здоровий, однаково в такий час, як зараз, не можна було говорити про одруження. Аул у жалобі, а батькове серце ще більше, ніж раніше, зранене. Він, Абаїв син, повинен ще розібратися в тій ворожнечі, що клекотіла навколо батьківського аулу.

— Ех, Дармен! — вигукнув він, беручи друга за руку.— Нема хазяїна в цьому великому багатостраждальному степу. І нема кари на лиходіїв! Невже ці уразбаї знаходять спільників собі в аулах?

— Звичайно, Абіш, адже ти сам чув. Але Дакен розповів не все, він говорив тільки про Уразбая.

— А хто ще?

— Е-е, що там казати? Знайдеться багато. І поруч, і далі…

— Говори точніше: хто поруч, хто далі?

— Далі, наприклад, Жиренше… А поруч — Такежан, он там видніється його аул… Цей ще придивляється, куди вдарити. А Жиренше, як і Уразбай, один з головних баламутів.

— І що ж вони роблять?

— Підбурюють усіх на ворожнечу. Цієї весни, коли аули ще не знялись із зимівель, Жиренше заїхав з друзями до Асилбека попоїсти сибага^[35]. Треба сказати, що він усе підмовляв Асилбека ворогувати то з тим, то з іншим, а той, як людина смирна й розумна, нацьковуванням його не піддавався. І от, зайшовши в юрту, Жиренше, глузуючи, сказав: «А ти, мій сич, я бачу, як і раніше, лежиш, не ворухнешся. Все міркуєш про майбутнє?» Ти чув, мабуть, у нас кажуть про сича, ніби він цілий день сидить не ворушачись через те, що дивиться в майбутнє. Ну, Асил-ага зразу ж відповів Жиренше: «А ти, мій одуде, все підплигуєш та попискуєш біля кожної купи гною, намовляючи всіх?»

Абдрахман, уявивши собі маленьку пташку з смугастими крильцями і високим гребінцем, що завжди неспокійно підстрибує, мимоволі зареготав.

— Оце-то красномовці! Що за майстри! Як уміють вони в короткій сутичці небагатьма словами висловити багато! Отож і здається, що вони посилають один одному не слова, а отруєні стріли!.. А все-таки цих майстрів красномовства можна тільки пошкодувати. На що вони витрачають свій талант? В усякому разі, не на те, щоб робити добро…

Абдрахман перевів розмову на Такежана, розпитуючи Дармена, що ж лихе замишляє той. Запитання ці поставили юнака у важке становище. З одного боку, він не хотів розпалювати ворожнечі між родичами, а з другого — не хотів, щоб Абдрахман нічогісінько не знав про заміри Такежана. Зважившись, юнак почав говорити:

— Кажуть, Такежан-ага кує нове лихо, шукає серйозного приводу, щоб уже зараз посваритися з Абаєм-ага. І, кажуть, він цей привід знайшов.

— Який же?

— Поділ спадщини Оспана-ага.

— Поділ? — здивувався Абдрахман.— Та як же можна говорити про поділ, коли не минуло ще й року жалоби? Хто ж дозволить йому ділити спадщину, коли ще свіжа могила?

— Е-е, Абіш, у тому ж і річ! Недарма кажуть, що друг, який задумав з тобою розлучитися, попросить у тебе задню луку сідла^[36]. Кажуть, Такежан хоче запропонувати такий поділ, щоб примусити Абая-ага не погодитись. І тоді, зваливши на нього всю провину, він зможе перейти на бік батькових ворогів…

Дармен замовк, Абіш теж не розпитував далі, вирішивши поговорити про все з Магашем.

2

Наближався кінець літа. Аули, що перебували на жайляу за Чингісом, тепер перекочували в Єрали і на сусідні урочища, переходячи на осінні пасовища. І цілий тиждень аул Оспана щодня знову приймав гостей, які приїжджали вшанувати пам’ять покійного.

Ці одноманітні дні нескінченних поминок були стривожені подією, що сталася поблизу. Оспанів аул був на Ойкодику, навколо нього розташувались аули Такежана, Абая, Акберди, Майбасара, Ісхака. Ці багаті аули виділили з своїх табунів молодняк, щоб пасти його нарізно. З великими косяками вирушили молоді хазяї: Азимбай, син Такежана, Мусатай, син Акберди, і Ахметжан, сип Майбасара. Вони розташували свої стоянки біля струмків Великий Каска-Булак і Малий Каска-Булак у долині за горбами Сари-Адир.

У тій самій долині стояли великі аули бідняків жатаків біля засіяних ними хлібних полів. У цих аулах люди готувалися незабаром зібрати плоди своєї важкої праці. Літо було багате на дощі, і урожай радував жатаків. Особливо добре вродила пшениця біля підніжжя Сари-Адира і на прилеглому до нього урочищі Тайлак-пай. Тут на двадцяти десятинах достигли посіви шістдесяти сімейств, у тому числі й посіви Базарали, Абилгази і Даркембая. Тут-таки вперше посіяли хліб і кілька десятків бідняків, які тільки недавно відкочували з байських аулів, щоб зайнятися хліборобством.

Ниви були вже жовті, і в аулах поговорювали про те, що час починати жати. Проте Даркембай, у якого досвіду було більше, ніж у інших, радив зачекати ще з десять — п’ятнадцять днів. «Нехай поля перетворяться в суцільне золото! Потерпіть ще, бідаки»,— стримував він людей.

Але багатьом уже важко було чекати цього. Надходила осінь, кози перестали давати молоко. Тому голодні сім’ї квапилися. Вони вибирали на своїх ділянках вже достиглі колоски, розтирали їх у долонях, прожарювали зерно, товкли й годували толокном охлялих дітей і стариків. Навіть цей мізерний харч був уже помітною підмогою для голодних. Поле ще не достигло. Але з кожним днем дедалі частіше біля юрт розпалювалися багаття і, потріскуючи, пеклась на них пшениця в ковшах з держаками. Раз у раз чувся перестук ступ. Дівчата й підлітки, забравши з собою маленьких братів і сестер, цілісінькими днями перебували в полі, збираючи достиглі колоски.

Сьогодні так само вийшли на свою невеличку ділянку онуки старої Ійс — Асан і Усен. Семирічний Асан в сорочці й коротких штанях, а Усен, якому ще тільки п’ять років, красується в самій сорочечці. Але засмаглі вони однаково — їх личка, руки й ноги зовсім чорні. Ледве зайшовши у високу пшеницю, Асан, як старший, починає повчати брата:

— Вибирати треба тільки стиглу. Ти не здумай сам рвати колоски! Я умію, я й вибиратиму!

— І я! Бабуся й мені веліла брати.

— Ти наплутаєш. Зірвеш нестиглий колосок — і їсти не можна, і поле зіпсуєш.

— А ти мене навчи, Асан! Покажи. І я братиму тільки стиглі.

— Кажу, не можна. Будеш приставати, ніколи більше з собою не візьму. Знаєш що? Ти краще тримай поділ, а я зриватиму колоски і кластиму тобі. Гаразд, Усен-тай?

— Гаразд!

Домовившись, діти почали обережно і повільно пробиратися в густій пшениці. Асан, бачивши, які колоски принесла вчора стара Ійс, почав вибирати точнісінько такі. Зриваючи їх, він старався не пошкодити стебла і, передаючи Усену, примовляв:

— Ступай тихенько, не топчи пшеницю. Поламаєш — пропаде посів. Іди моїм слідом. Зламаєш хоч одне стебло — бабуся більше не пустить!

Малюк, пробираючись за братом, мріє вголос:

— Принесемо — бабуся знову напече зерна.

Спогад про вчорашнє частування примушує його квапитися із збиранням. Він сам простягає ручку до колоска і, тільки помітивши суворий погляд Асана, швидко відсмикує її.

— Не руш! — знову попереджає той.

І теж починає мріяти:

— А потім, як учора, розтовчемо зерно, бабуся молока туди наллє. Смачно?

— Смачно! — зітхає Усен.

— Скоро вся пшениця достигне. Днів через десять,— важно повторює Асан те, що сказав Даркембай в розмові з Ійс.— Тоді почнуться жнива…

— І знову приїде сам Дармен-ага! — радісно підхоплює Усен.

— Звичайно, приїде. Він позавчора був у бабусі, сказав, що обов’язково приїде. І хліб зіжне, і снопи зв’яже.

Асан говорить про Дармена, наче про рідного старшого брата. Справді, Дармен, у якого нема ще своєї сім’ї, близько до серця взяв долю старої Ійс і її маленьких-онучат. «Хіба ці малюки не найнещасніші з усіх сиріт? А я, здоровий, дужий жигіт, допоможу їм хоч чимось, стану їм підпорою і захистом!» — вирішив він одразу після загибелі Іси.

І тієї ж осені Дармен переселив усю сім’ю Ійс з аулу Такежана до жатаків по сусідству з Даркембаєм, а сам подався до знайомих російських селян, до яких він наймався під час жнив, коли був підлітком. Так і тепер він попрацював у них цілу осінь і зміг забезпечити Ійс і сиріт на зиму. Він дав їй телицю і трьох баранів, та ще постачив насіння на весну: пшениці на півдесятини і проса на чверть. Цього літа він не раз приїжджав оглянути маленьке поле і обіцяв сам його зжати.

Збираючи колоски, малюки задоволено говорять і про просо, посіяне Дарменом:

— Скоро дозріє просо — буде й коже^[37].

— Ой, яке смачне коже! А з молоком ще смачніше!

Поблизу їх, на суміжних ділянках, збирали колоски такі самі, як вони, хлопчики й дівчатка. Тут діти Канбака, Токсана і Жумира, тих самих бідняків, яких минулої осені так жорстоко скривдили Азимбай і Маніке. Тут-таки й діти із родини Абилгази і Базарали. Навіть і Рахімтай тут. У нього в мішечку чимало достиглих колосків. Він відпросився у Даркембая на поле, щоб потім натовкти йому толкан^[38]. Хлопчик всерйоз уявляв себе годувальником сім’ї.

Незабаром усі діти, несучи колоски в мішечках, в пеленах або в скинутому халатику, пішли до аулу. Їхні личка сяяли. Обертаючись до своїх латочок посівів, кожен оглядав їх ласкавим поглядом, і так само як Асан і Усен, діти говорили тільки про одне:

— Скоро жнива. От наберемо пшениці!

— Коже зварять. Щодня варитимемо коже!

— А в нас буде просяне коже! — хвалився Усен.

Просо було посіяне тільки на полі старої Ійс, і хлопчик надзвичайно пишався цим!

— Ну й що ж? А пшеничне коже навіть смачніше за просяне! — ображається маленький син Токсана — Айтиш.

— Зате у нас із пшениці борошно буде, коржиків напечуть,— підхоплює маленька Уружман. Про баурсаки вона мріяти не наважується, бо для них потрібне сало.

Але Усен не здається:

— Коржики! А з проса бабуся кашу зварить.

Рахім-тай заводить пісеньку, діти її підхоплюють.

Це весела пісенька казахів-землеробів з жартівливим приспівом:

Гей ти, чорноногий синок, не спи!

Нашу пшеницю клюють горобці!..

Маленька Жамал регоче, дражнячи хлопчиків:

— І правда — чорноногі! Он один, он другий… А цей уже зовсім чорноногий! — кричить вона, показуючи на Усена.

Той ображається:

— Сама ти чорнонога!

— Хто? Я?

І Жамал швидко вибігає наперед, міцпо притримуючи пелену довгого платтячка, куди вона набрала колосків.

Вересклива, радісна, вона, посміхаючись, починає якийсь шалений танок, викидаючи то в один, то в другий бік стрункі ніжки і хвастаючи їхньою білістю, що різко відрізняє їх від засмаглих ніг інших малюків. Навіть Усену стає соромно за свої слова…

Діти вже підійшли до своїх аулів на урочищі Тайлакпай. І тут їх вразило небачене видовище: між аулами розтяглося багато возів, неначе довгий верблюжий караван чийогось великого кочовища.

Першим висловив свою здогадку Рахім-тай:

— Ой-бай, це росіянин! Дивіться, он і мату΄шке^[39] ходять!

Малюки вгляділися. Вози всі були розпряжені. На деяких з них виднілися парусинові навіси, схожі на намети. Біля валки ходили бородаті чоловіки, жінки в незвично маленьких хустках на голові, між возами бігали світловолосі діти, які особливо зацікавили малюків.

Проте ця поява в аулі чужих людей збентежила маленьких казахів. Вони уповільнили ходу, а менші почали стиха пхикати. Рахім-тай присоромив їх:

— Чого ви налякалися? Такі самі люди, як і ми. Стривайте, ще хліба дадуть! Ходімте! Якщо покажемо, що боїмося, тоді вони образяться і почнуть лаятись.

І він повів усіх малюків за собою.

Це була справді валка російських переселенців. Тут були і брички, яких ніколи не бачили казахські діти, і вози на залізних осях, і великі гарби, вкриті зверху брезентом. Усе це розташувалося навколо багатоводного колодязя, який знаходився між трьома аулами бідняків-землеробів. Коні були вже випряжені і пущені пастися. В різних місцях палали багаття: певно, готувалася страва.

Урочище Тайлакпай було поблизу шляху і через те поява валки не здивувала дітей. Їх вразило інше: ніколи ще не доводилося їм бачити одразу так багато російських людей. Ні обличчям, ні одягом вони не були схожі на тих старих, кого малюки звикли бачити в своєму аулі.

Більшість дітей уже дійшла до своїх юрт. Пройти повз валку довелося тільки Рахім-таю, Асану, У сену і пустотливій дівчинці Жамал. Збившись докупи, вони хоробро пішли вздовж ряду возів. І тут їх відразу ж покликав російський дід, який відпочивав у затінку переднього воза:

— Еге, та у них пшениця! Яка вона тут росте? Стривайте, дітки, покажіть лишень вашу пшеницю!

Діти не зрозуміли його, але силиилися. Старий підвівся й пішов до них. Його широка борода, сиве волосся, великий зріст перелякали їх. Асан навіть шепнув:

— Тікаймо!

Але Усен і Жамал запхикали:

— Спіймає нас! Ой, зараз спіймає!

Вони розуміли, що коли вони найменші, то першими попадуть до його рук.

Але дід, здогадавшись, певно, що переполошив дітей, ішов до них, широко усміхаючись, і, вказуючи на колоски, заспокійливо повторював:

— Стривайте, дітки, стривайте… Ану, покажіть вашу пшеницю!..

Рахім-тай виявився хоробрішим за інших. Побачивши, що дід тицяє пальцем у колоски, він усміхнувся йому і сказав по-казахськи:

— Це наша пшениця. Своя!

Тоді дід поманив їх за собою до воза і відсипав у шапку цілу купу сухарів. Малюки звернули увагу, що сухарі були з білого хліба. Це заспокоїло і зацікавило навіть Усена, який злякався більше за всіх. І саме з пелени його сорочки старий обережно взяв кілька колосків, а замість них насипав сухарів. Потім він обернувся до інших малюків, роздавши їм решту.

— Ну, гризіть сухарі! А я подивлюсь, яка тут пшениця росте,— загув він собі в бороду, розтираючи на долоні колоски.

Діти, наче перезирнувшись, хотіли йти. Але тут з-за возів вийшло кілька літніх жінок. Усміхаючись, вони звернулися до дітей:

— Сють… Сють бар? — повторювали вони, показуючи дітям сухарі і шматки калачів.

Рахім-тай і Асан зрозуміли їх.

— Є молоко! І в моєї бабусі є! Сут бар, сут бар… Он аул!..— відповідали вони навперебій, показуючи на юрти.

Жінки пішли за ними. До них по дорозі приєдналися інші. В руках у всіх був посуд для молока і вузлики з хлібом. Пішов за жінками до аулу й сивий дід, а з ним ще двоє селян.

Ці троє були вожаками всієї валки. Діда, який спинив малюків, звали Опанасовичем. Другого — широкогрудого велетня з світлими вусами — Федором, а третього — низенького, худорлявого старика з гострими синіми очима, що глибоко сиділи під густими бровами,— дідом Сергієм.

Підходячи до аулу, діти почали дзвінко гукати:

— Молока просять, дадуть хліба! Бабусю, неси молока! Білих сухарів дадуть!

На їхні вигуки з юрт повибігали казахські жінки. Незабаром вони змішалися з росіянами. Серед тих вирізнялася високим ростом і ставною великою постаттю літня жінка з сильними, як у чоловіків, руками і зморшкуватим владним обличчям, засмаглим більше, ніж у інших. Усі називали її Дарією.

Дарія заговорила з казашками. Передаючи їм сухарі й хліб, вона на мигах пояснювала, кому налити молока. Побачивши стару Ійс, вона спробувала пожартувати з нею, показуючи то на хліб, то на молоко:

— Меники-сеники^[40],— примовляла вона, посміхаючись.

Стара Ійс, дружина Базарали Одек, і дружина Даркембая Жанил відповідали їй такою ж привітною посмішкою, повторюючи по-казахському:

— Ви гості. Беріть молоко, нічого не треба!

Дехто з жінок давав гроші. Жанил, сміючись, відмахувалась обома руками, похитуючи головою:

— Не треба. Грошей не треба, ми не торговці! Давай наллю!

І вона почала розливати молоко з свого відерця з носиком у принесений російськими жінками посуд, з усмішкою відстороняючи руки, що простягнулися до неї з грішми.

— Гляньте, баби! Адже ж видно, що не з багатих, а грошей не беруть,— зворушено сказала Дарія. — Киргиз гостя поважає, а вони вважають нас за гостей. Ну, кланяйтесь, кажіть добрим людям спасибі!

Вона першою почала дякувати старій Ійс і Одек, які, дивлячись на Жанил, теж даром розливали молоко. Чоловіки стояли поруч, схвально киваючи головами на слова Дарії.

Опанасович підійшов до Жанил, яка сподобалась йому своєю веселою привітністю, і заговорив з нею каліченою казахською мовою:

— Аул казах жигіт бар?

— Що він сказав? — засміялася Жанил, обернувшись до інших.— Зрозумів хтось?

— Здається, питає, чи є в аулі жигіти! — здогадалась Одек.

Опанасович поквапно закивав головою, почувши її слова. Він трохи розумів по-казахському і краще за інших своїх супутників знав казахів. Ще торік він приїжджав у Семиріччя ходаком і пробув там рік, обираючи місця для переселення земляків та придивляючись до життя в цих краях. Тепер він вів усю цю велику валку переселенців.

Зрозумівши, що він хоче поговорити з чоловіками аулу, жінки згадали про Базарали, який лежав хворий у своїй юрті: звичайно, Базарали зуміє поговорити з росіянами, адже він розмовляє їхньою мовою! Інші називали імена Даркембая та Абилгази.

Одек рішуче повернулась і махнула рукою Опанасовичу:

— Ходімте! Сюди йдіть. Жигіт бар! — І пішла до своєї юрти.

А від валки підходили все нові жінки, деякі з немовлятами. Одержавши молоко, вони повільно пішли аулом на чолі з Дарією, заглядаючи то в одну, то в другу юрту, з цікавістю розглядаючи їх бідне обладнання. Вони пробували говорити з казашками, але, нічого не домігшись, обмежувались тільки усмішками, кивками, поглядами й сміхом. Все взаємно вражало і хазяїв, і гостей.

Тим часом Дарія, заглядаючи в юрту досвідченим оком, оцінила добробут її господарів:

— Голота нещадима! Кибитки діряві. Всередині саме лахміття — ні одягу, ні майна. І чим вони живуть? А харчі — гляньте! — І, жалісливо похитуючи головою, вона показувала на підлітків, що струшували над багаттям ковші з сухою пшеницею.

Оточивши її, казашки намагались зрозуміти її слова.

— Що вона говорить? Що це Жарія головою хитає? — питали вони одна одну, по-своєму переробивши ім’я Дарії.

Зате російськії жінки співчутливо підхоплювали її слова:

— Видно, сала й шматочка нема!..

— У них, мабуть, тільки й харчу, що молоко!

— І дивись, самі голодують, а грошей не беруть.

— Ох, баби, і куди ми заїхали! Самі злидні, а не село!

— А чим же тобі не село! Злидні такі самі, як і в нашому, пензенському.

— Така ж голота! — рішуче закінчила гучним низьким голосом Фекла, висока, як і Дарія, але ще міцніша, неначе вилита з чавуну, літня жінка. І вона послала невідомо кому міцне прокляття.

Дарія слухала ці вигуки, Киваючи головою. Потім вона підсумувала все сказане:

— Чи киргизькі злидні, чи російські — видно, однаково! Відразу пізнаєш…

Тим часом у юрті Базарали навколо російських гостей зібралися Даркембай, Абилгази, Канбак, Токсан, Жумир і ще кілька чоловіків. Розмова йшла з допомогою Базарали.

Він усе ще був хворий. Хворобу свою Базарали називав недугом суглобів — куянгом. Біль у попереку не давав йому підвестися з постелі. Підвівшись на лікті, він сяк-так розмовляв з селянами по-російськи і перекладав їхні слова Даркембаеві та іншим.

Апанас — так вимовляв його ім’я Базарали — розповів, Що валка заблудилася в степу.

— Як із Семипалатинська виїхали, так, видно, й заплуталися,— пояснював він.— Не на ту дорогу потрапили. Нам би на тракт.

Опанас просив казахів дати валці провідника, обіцяючи з ним розплатитися. Зрозумівши із слів Базарали його прохання, Даркембай відповів за всіх:

— Знайдемо чоловіка, дамо. Он Канбак поки що вільний. Нехай їде з ними, за день справиться.

Канбак охоче погодився, і переселенці враз домовилися з ним про оплату.

Даркембай вирішив розпитати сам, звідки й куди їдуть подорожани.

— Куди пайдьом, Опанас, а-а-а? — насилу добираючи слова, спитав він, але Опанасович добре його зрозумів.

— У Семиріччя їдемо,— відповів він і, щоб було зрозуміліше, додав: — Семирек… Семирек їдемо!

Даркембай обернувся до інших.

— Який це Семирек? Може, Ак-Ірек? — намагався він розгадати, називаючи землі сусіднього роду Сибан.

У розмову втрутився дід Сергій.

— Лепса, Лепса,— пояснив він.

Тепер Базарали зрозумів.

— А, Лепси! Ось воли про що говорять: їм треба на Шубар-Агач і Копал!

— Так, так, Копал! — зрадів Сергій.— Копальськ.— Лепса-Копал!

— Е-е, це вони про Жетису^[41] говорять. Тю-у-у, це ж край землі! Звідки ж вони їдуть? — здивувався Даркембай.

На запитання Базарали Опанасович широко махнув рукою.

— Росія.., російські… Я з Пензи, а ось вони з-під Тамбова.

Базарали пояснив казахам, що гості їдуть здалека, з самої Росії. Довідавшись про те, що валка їде вже два місяці, Даркембай похитав головою.

— Навіщо ж вони так далеко відкочували? Яка сила погнала їх з батьківської землі? — здивувався старий.

На це запитання Опанас тільки розвів руками:

— Погано там було, голодували.

— Землі було мало?

Опанасович з гіркою усмішкою кивнув головою і, неначе глузуючи з своєї долі, відповів:

— Землі там багато. Тільки для нас її не було.

— А у вас скільки було землі? — розпитував тепер сам Базарали.

Опанасович показав долоню:

— Ось скільки. А злидні були великі, як мій сіряк!

Базарали розсміявся, оцінивши дотепну відповідь старого, і обернувся до своїх:

— Чуєте, що він сказав. Каже, землі було з долоню, а злиднів — з цілий чапан!

— Ой бідний! — слухачі співчутливо зацмокали губами.

— Як влучно сказав! Такі вони й є, злидні!

Опанас тим часом вів далі з тією ж гіркою усмішкою:

— А лихо нависло над головою ще більше… Як оця твоя юрта.

Базарали одразу ж переклав:

— Він ще каже: лихо було в них над самісінькою головою, велике лихо. Як оця юрта над нами. Як же було їм не кочувати? От і зважилися.

Даркембай дивився на Опанаса з дедалі більшим довір’ям і співчуттям.

— Он як… Значить, як кажуть, «коли б рік був добрий, навіщо архарам^[42] тікати з Арка»?

А Канбак, киваючи головою, додав:

— Хіба це він про себе сказав? Це він про нас.

— Справді! — підхопив Токсан.— Хіба не те саме з нами? Тільки у нас землі багато. Зате посіяно — з долоню. А злидні та лихо — це наші постійні знайомі. Душать, як ярмо.

Базарали, який з дружньою прихильністю поглядав на Опанаса, тепер заговорив по-казахськи:

— Ці люди — відважне плем’я. Від правди вони не відступляться. Народилися в бідності, то не будуть вихвалитись: «Ми, — мовляв, — нащадки багатого роду!» — Базарали одразу прийняв одне рішення. Він повернувся до Даркембая, Абилгази і до дружини: — Багато хліба й солі з’їв я у засланні з росіянами. А найбільше мене годували отакі бідняки, як оці. Тільки з їхньою допомогою я дістався батьківщини, коли втік з каторги. Тепер передо мною зморені подорожани, стомлені важкою дорогою. У них і горе, йслова такі, як у нас. Я все беріг свого одним однісінького баранця, що вже підріс; думав, заколю для якогось рідкісного гостя. Що ж, кого кращого я знайду? Давайте заколемо його й почастуємо цих людей! Абилгази, пошли за ним до отари!

Друзі схвалили його рішення. Одек уже готувала чай. Базарали звернувся до Опанаса й попросив його залишитися у нього в гостях разом з іншими двома, а крім того, запросити на обід ще п’ятьох поважних людей з російської валки. Опанас подякував за запрошення й сказав, що за іншими сходить Федір.

Базарали доручив Токсанові і Канбакові увечері пройтись з гостями в поле:

— Покажіть їм наші посіви. Адже ми тільки колупаємо землю, нічого не тямлячи в ділі. А от Опанас знає все. Вони плачуть не через те, що з хлібом багато роботи, а через те, що для роботи мало землі. Це ми скаржимося, що хліб потребує багато праці, і боїмося лопати. Покажіть їм нашу землю, розпитайте, як треба тут орати й сіяти!

Чекаючи обіду, Базарали розповідав гостям про життя аулу землеробів, говорив і про те, що вони вирішили покинути своїх баїв і зажити з своєї праці. Розповів він і про те, як баї морили бідняків голодом.

Надвечір, після частування, селяни разом з Даркембаєм і Абилгази пішли дивитися хліба. Дід Сергій, про якого Опанас говорив як про найдосвідченішого хлібороба, раз у раз хитав головою. Сам Опанас, спиняючися там, де помічав огріхи, показував їх казахам і бурчав:

— Жаман!..^[43] Жалкау!..^[44]

А Федір, побачивши ці огріхи, просто штовхнув Абилгази під бік і люто плюнув, осуджуючи. І, хоч він не зрозумів суті слів, сказаних Опанасом, докірливо повторив їх:

— Жаман, жаман! Та що там — жаман! Просто погано. Вже так погано, що гірше не можна! Бити тебе треба, Абилгази,— закінчив він і струсонув могутньою рукою жигіта за плечі, показавши кулак.

Однак те, що, незважаючи на погану підготовку землі, на всіх цих двадцяти десятинах стояла густа, висока й рівна пшениця, явно вразило переселенців. Взявши по жменьці землі, вони розминали її на долоні, розглядаючи уважно й ретельно, неначе купували дороге борошно.

Повернувшись до юрти Базарали, Опанас, Сергій і Шодр (так вимовляли казахи ім’я Федір) перелічили всі хиби, помічені ними на полях. Виявилося, що земля зорана нерівно і не досить глибоко.

— І як це така погана робота дала такий добрий урожай? — дивувався Опанас і жартував: — Видно, просто ваш аллах дуже щедрий!

Сергій посміхнувся:

— Що там аллах! Це в них земля тут така. Візьми он з воза голоблю та посади тут — дивись, віз виросте!

Базарали переклав його слова іншим:

— Він каже: врожай нам дала не наша робота, а щедрість нашої землі. Каже: в нашій землі таке багатство, що закопай голоблю, віз сам виросте. Он як хвалить він нашу землю!

Але докір гостей Базарали враз одвів, насилу пояснивши їм по-російському:

— Борін тільки дві. А сімейств шістдесят. Коней зовсім мало. Та й дохлі вони. Верблюда запрягли. Дійну корову запрягли. Ледве борону тягли. Люди руками поле обробляли. Що ж казати про поганий догляд? Як ми могли інакше зробити?

Смерком переселенці попрощалися з Базарали та з іншими казахами і пішли до своїх возів. Вони вирішили рушити в дорогу раннім ранком. Канбак, що обіцяв їх провести до самісінького Семирічинського тракту, сказав, що вдосвіта буде вже на коні.

При цій прощальній розмові Даркембай не був присутній. Коли він повертався з російськими стариками з поля, його зірке око помітило на схилах горбів Сари-Адир величезний табун коней, що паслися там. Відправивши стариків з Абилгази до юрти Базарали, Даркембай поспішив сісти на коня. Сонце вже заходило, коли він під’їхав до косяків. З табунників там був тільки один підліток, денний сторож. Під’їхавши до нього, Даркембай, ласкаво називаючи його і серденьком, і синком, попередив:

— Тут поблизу є посіви бідняків жатаків. Он там, бачиш, унизу? Вже зовсім дозріли хліба, ось-ось візьмемося за серпи. Як би не трапилося так, що табуннтки вночі поснуть і не доглянуть за кіньми. Не дай боже, щоб такий великий табун зайшов у хліба! Перекажи це нічним табунникам, з’ясуй їм, рідний, попередь!

Цілком розумівши побоювання старика, жигіт обіцяв йому попередити тих, хто поїде в нічне, і Даркембай повернувся в аул заспокоєний.

Молодий табунник, пригнавши коней на вечірній водопій, справді передав його просьбу товаришам, які мали вести табун у нічне. Тут був і сам молодий господар Азимбай. Коли він почув ім’я Даркембая, обличчя йому спохмурніло, і він, насупившись, слухав жигіта. Коли той закінчив, Азимбай наказав гнати табуни на ті самі місця, де вони паслися вдень, і додав, що сьогодні він поїде в нічне сам.

На урочищі Малий Каска-Булак паслося багато іргизбаївських косяків під наглядом хазяйських синків — молодих людей, як і Азимбай. Молодь часто виїжджала веселою компанією з табунами в нічне. І коли тепер Азимбай запропонував їм: «Сідайте на коней, поїдемо на ніч з табунами. Влаштуємо нічні скачки, розважимося!» — всі охоче погодились.

Смерком до схилів Сари-Адиру рушило понад десять косяків молодняка. З ними їхали байські синки, їхні слуги й табунники. Тут був син Акберди — Мусатай, син Майбасара — Ахметжан, забіяка і баламут, як і його батько. Були тут і крикливий Мака, і молодий гульвіса Акилпеїс, і відомий конокрад та нероба Єлеусиз.

Азимбай придумав цю поїздку неспроста. Слухаючи молодого табунника, він згадав, що Базарали і Абилгази дружать з Даркембаєм і що на цих полях, є звичайно, і посіви обох його ворогів. Та й самі жатаки разом із Даркембаєм давно вже викликали злість Азимбая. Навколо тільки й говорили, що урожай у жатаків цього року буде багатий. Не дуже вірячи цим чуткам, Азимбай тими днями з’їздив до Сари-Адиру, уважно оглянув жатаківські поля і повернувся ще більш розлючений. Справді, по всьому виходило так, що жатаки зберуть добрий урожай.

І тепер він підвів табуни до посівів. Коні, що весь цей час паслися на сухій ковилі гірських пасовищ, тепер охоче сходили в низину, шукаючи свіжу зелень. Попереду йшов рудий лисий жеребець, визнаний вожак тисячного такежанівського табуна. Часто пофоркуючи і підхоплюючи на ходу траву, він вів свій величезний косяк, за яким ішли й інші табуни. Він уже, видно, відчув близькість хорошого корму і тепер упевнено йшов, не зупиняючись і навіть не опускаючи голови до землі. Азимбай цілком оцінив його поведінку і, підкликавши до себе своїх друзів та табунників, запропонував:

— Ну, жигіти, давайте тепер відпочинемо! Злізайте з коней, полежимо тут, порозмовляємо. Табуни самі бачать, куди йти. У худоби язика нема, коли щось станеться, кому коні розкажуть? Заберемо їх удосвіта і поїдемо додому.

Він зареготав з неприхованою злістю. Приятелі підтримали його сміхом, але один з молодих табунників, певно, не зрозумівши хазяїна, заперечив:

— Тут поблизу посіви. Чи ж довго до гріха?

— Лягай, не базікай! — обірвав його Азимбай.— Якщо одні надумали сіяти, що ж, іншим і пасти худобу не можна?

— Колупають землю. Бач, що вигадали: ні батьки, ні діди не займалися цим! — буркотів Мака.

— Сором усьому народові за цих голодранців жатаків. Уже час вигнати їх з нашого степу,— додав Ахметжан.

— Це діло недовге,— сказав Азимбай.— Досить тільки двічі-тричі поспіль знищити їхні поля і гримнути: «Не рийте землю, наче собаки перед чиєюсь смертю!» — і вони самі кудись відкочують.

— Вірно. А коли ці мужики не відкочують, то розстеляться, як бджоли із зруйнованого вулика! — підхопив, регочучи, Акилпеїс.

Слова його так сподобалися Азимбаеві, що, лаштуючись спати, він кілька разів повторив їх уголос. Поруч з ним полягали і його приятелі.

Цей мирний відпочинок у нічному степу, такий безневинний зовні, насправді був мерзенним злочином. Коли б ці молоді негідники споряджали зараз конокрада, або сідали на коней для одвертого наскоку, чи навіть розпалювали б пожежу в степу, вони чинили б менший злочин, ніж зараз.

А коні?.. Прекрасні, розумні тварини, сповнені гідності, мирні друзі людини! Коли б вони тільки розуміли, на що перетворила їх зла воля Азимбая! Вони стали тепер руйнівною силою, схожою на степову пожежу, ураган чи повідь. Суцільною темною масою вкриваючи ціле поле, табун посувався вночі, немов якийсь тисячоногий і багатозубий ненажерливий руйнівник, лютий айдахар — дракон. І в голові цього велетенського страхіття, наче самотнє драконове око, світліла лисина темно-рудого такежанівського жеребця. Він ішов усе вперед і вперед, ведучи за собою тисячний табун. Достигла густа пшениця ширила вночі принадні пахощі. І весь табун — не тільки ялові кобилиці, але й лошата-стригуни,— зрозумівши цей поклик, рушив на посіви, заливаючи їх суцільною масою від краю до краю.

Косяки неначе навмисне зберігають повну тишу. Не заірже жоден жеребець, навіть жодне дурне лоша-стригунець. У глибокій нічній тиші чути тільки, як хрумтять у зубах колоски та стиха форкають коні, неначе вони висловлюють одне одному задоволення з того, що нарешті знайшли багатйй корм. Одні з них хапають колоски, інші перекусують стеблини навпіл, а молодняк, не розібравшися в цьому кормі, не стільки їсть, скільки вириває пшеницю з корінням; не знаючи, з якого краю її жувати, стригуни нетерпляче відкидають стеблини, мотаючи головою, топчуть їх і виривають нові.

Винищуючи посіви, незлічений табун дійшов уже аж до середини хлібів. То тут, то там коні лягають на ниву і, перекочуючись з боку на бік, мнуть високі стебла. Дикий молодняк, невідомо чого злякавшись, раптом пускається навскач, толочачи й ламаючи пшеницю, що стоїть стіною. Під ударами їхніх міцних копит колоски втоптуються в пухку глину, розсипаючи стиглі зерна… Ті самі колоски, яких сьогодні вдень боялися торкнутися обережні руки малечі, тепер вминалися в землю копитами. Стиглі зерна пожирали, винищували широкі зуби коней. Тяжка праця, гіркий піт, трепетні надії бідноти — все це було розтоптане табуном…

Валка переселенців заворушилася ще вдосвіта. Коней запрягли у вози, готуючись рушити в путь. Чекали тільки Канбака. Він теж прокинувся вдосвіта і пішов за своїм конем, якого звечора пустив на підніжний корм, спутавши йому ноги. Піднявшись на горбок біля посівів, Канбак побачив у пшениці величезний табун і, збагнувши весь жах того, що сталося, голосно закричав, ридаючи вголос, і кинувся до аулу.

Назустріч ішов Даркембай, який устав раненько, щоб глянути, чи не зайшов якийсь стригунець у пшеницю. За ним виступала стара Ійс і ще кілька жінок, які вийшли в поле, щоб нарвати стиглих колосків для ранкового чаю. До них і підбіг Канбак, кричачи і ридаючи.

Звістка про це рознеслася по всіх трьох аулах. Люди зразу збагнули, яке лихо їх спіткало. З усіх юрт висипали. Діти, хапаючись за материні спідниці, плутаючись біля ніг дорослих, з остраху плакали, збільшуючи загальний лемент, не розуміючи в чому річ, але відчуваючи велике горе.

Голосні прокльони, тужний плач, гнівні вигуки… Аул завирував, наче готувався відбити раптовий ворожий набіг:

— Будьте ви прокляті, лиходії!

— Нехай спалить вогонь весь рід Іргизбаїв!

— Хто хазяї табунів? Погибель їм!

— Нехай онуки їхні й правнуки в сльозах животіють!

— Нехай затоплять тебе наші сльози, лютий враже!

— Звичайно, це ворог! Тільки ворог може зважитись на це!

— Падлюки… Прокляття сиріт на ваші голови!

По всіх аулах чулися ці крики. З такими самими гнівними словами зайшли до юрти Базарали його друзі Даркембай, Абилгази і Канбак.

Базарали був одягнений, неначе збирався кудись у дорогу, але підвестися з місця не міг, прикутий хворобою до постелі. Він був смертельно блідий. Прислухаючись до ридань і криків, що долинали в юрту, він метався в постелі, але не промовив і слова. І тільки тепер, коли до юрти зайшли чоловіки, він заговорив, палаючи гнівом:

— Нещасний мій народ, народ праці! Нехай обернуться сльози твої на чорну кров у пельці ворогів! Але годі плакати, схаменіться! Абилгази! Канбак! Зберіться з думками, починайте діяти!

І, обводячи палаючим поглядом своїх друзів та інших чоловіків, що зайшли з ними, Базарали заговорив уже тоном наказу:

— Доки косяки не пішли з поля, візьміть аркани й недоуздки, йдіть туди і виловіть тридцять найдобірніших коней! Йдеться про життя або смерть. Чого нам тепер боятися? Шістдесят сімейств засіяли двадцять десятин, кожна десятина дала б пшениці вартістю принаймні з півтора добрих коня. От і заберіть тридцятеро коней, а потім поговоримо. Та коней вибирайте сильніших може, ще на них доведеться й битися з ворогами. Йдіть, ловіть! Не зробите так, народ вам не простить!

Даркембай схвалив його рішення. І не встиг ще закипіти чай, як в аулах уже були прив’язані до юрт тридцятеро найкращих коней з табуна. Даркембай не заспокоївся доти, доки всіх цих коней не осідлали.

Крики, ридання, прокльони, які стояли над аулом, вже давно привернули увагу переселенців. Валка давно очікувала Канбака, і нарешті Опанас, Шодр і Сергій прийшли до Базарали довідатись, чому затримався провідник. Тут вони почули про лихо, що спіткало аул. Вони прийняли це нещастя казахської бідноти близько до серця. Довідавшись про розпорядження Базарали затримати тридцятеро коней, всі три старики схвалили це.

— За спаш іще й не так карати треба,— гнівно сказав Шодр.— Треба в суд подати на власників табуна, нехай відповідають!

Опанасович запропонував написати їхнє свідчення про спаш, яке підпишуть усі переселенці, і одразу старики пішли до валки.

Тільки-но вони пішли з аулу, як з’явилось багато вершників. Це були приятелі Азимбая, їхні служники й табунники, а до того ж ще десятка з півтора жигітів, що оберігали сусідні іргизбаївські табуни,— всього понад сорок вершників. В руках у них були соїли і шокпари. В аул вони в’їхали, не зменшуючи рисі, показуючи цим, що вони нехтують звичними правилами пристойності і вважають, що аул не гідний того.

Азимбай і його спільники спокійно спали до сходу сонця, покинувши косяки напризволяще. Першим прокинувся Мака і побачив, як жатаки, спіймавши десятків зо три коней, женуть їх до аулу. Він враз тривожно загукав:

— Аттан! Аттан! На коней!

Азимбай одразу викликав на допомогу табунників з сусідніх аулів і, коли вони прибули, повів усіх людей на жатаків.

Під’їхавши до крайнього аулу, Азимбай, не злазячи з коня, владно гукнув:

— Ей, жатаки! Хто тут е, виходьте до мене!

Це було саме біля юрти Базарали. На виклик вийшли Абилгази, Даркембай, Канбак і Токсан. Базарали, зціпивши щелепи, намагався підвестись, але біль у попереку заважав йому рухатись. Палаючи від гніву, він прислухався до розмови біля юрти.

Азимбай, не привітавшись, владно наказав Даркембаєві:

— Поверни моїх коней! Зараз же! Всіх до одного!

Даркембай відповів з обуреним докором:

— Гірше ніж за часів калмицьких набігів! І вороги того не зроблять!

Але йому не дали договорити. Азимбай, Ахметжан, Мака і Єлеусиз закричали, перебиваючи один одного:

— А ви, жатаки, що робите? Чим ви кращі за калмиків?

— Ми проспали, що ж, за це грабувати наші косяки?

— Як посміли забрати коней? На кого ти підняв руку?

— У тварини розуму нема, не знає, що їсть… А ти, видно, теж став тварюкою, втратив розум?

— Кінчай балачки, віддавай коней!

Абилгази намагався перекричати їх:

— Дасте ви сказати слово чи ні?

— Ось тобі слово! — І Азимбай стьобнув його канчуком по голові.

Абилгази схопився за канчук, смикнув його так, що петля на держаку лопнула, і цим же канчуком замахнувся на Азимбая. Але тут його вдарив соїлом Акилпеїс. Посипалися удари на Даркембая й інших. Жінки, що виглядали з сусідніх юрт, заголосили з жаху.

Але весь цей галас перекрив гучний вигук Абилгази:

— Аттан!

Це був умовний клич. Тримаючи напоготові соїли, тридцять жатаків стояли за юртами біля осідланих коней. Почувши заклик Абилгази, вони скочили в сідла і киyулися на ворогів з вигуками:

— Бий, збивай! Стягай з коней!

Цей загін був підготовлений Абилгази. В ньому було й кілька відважних жигітів, які брали участь у нападі на такежанівський табун. І хоч жатаків було майже вдвоє менше, ніж ворогів, вони сміливо кинулися на азимбаївських людей.

Абилгази, петляючи між юртами, добіг до своєї юрти, скочив на вороного коня, який ходив під самим Такежаном, і, піднявши шокпар, з грізним кличем вдерся в гущу ворогів.

Даркембай упав з закривавленою головою вже після перших ударів. Одек втягла його в юрту. Побачивши старика, Базарали поповз до виходу.

— О господи… вже краще візьми мою душу, ніж мучити мене так! — простогнав він крізь зуби, намагаючись звестись на ноги.

Одек хотіла спинити його, але величезним зусиллям волі він став на весь зріст і зняв шокпар, що висів на каркасі юрти.

— Геть! — гукнув він і, хитаючись, рушив до виходу з юрти.— Помру в бою з ворогом… Ей, жигіти! Змітай, бий! Верши свою помсту!

Біля дверей маленький Рахім-тай ридав на плечі блідого, закривавленого Даркембая. З ним були Асан і Усен. Після смерті їси вони полюбили Даркембая, як рідного діда, і тепер теж кинулися до нього, плачучи від страху і образи за нього.

На початку бою всі три хлопчики ховалися в юрті старої Ійс, дивлячись на все, що відбувалося, з-під повстини дверей. Але коли Азимбай і його люди почали бити батька, Рахім-тай, не тямлячи себе, вискочив з юрти і нестямно кинувся до вершника, що бив Даркембая канчуком.

— Не смій займати батька, лиходію! — кричав він у безсилому гніві.

Тужливий плач сина примусив Даркембая прийти до пам’яті. Перемагаючи біль, він обняв Рахім-тая.

— Не плач, мій хлопчику, не бійся. Все вже минулося,— ласкаво повторював він.

Рахім-тай підняв мокре від сліз обличчя:

— Коли я виросту, розіб’ю голову цьому Азимбаєві! Знатиме він мене!

Його підтримав і Асан:

— Нічого, і ми виростемо. Отоді вже помстимося за діда.

Даркембай ласкаво пригорнув до себе обох хлопчиків і поклав руку на голову маленького У сена, який, блискаючи оченятами, теж намагався погрожувати кулачком у бік дверей, звідки долинали голосні крики, перестук соїлів та іржання коней.

Бій точився в самому аулі. Біля юрт билися кінні супротивники. Падали з сідел і жатаки, і їхні вороги.

Бідняки бадьорили один одного вигуками:

— Не відступай!.. Не здавайся! Тримайся купи!

— Не жалій, бий на смерть! — відповідали голоси ворогів.

Даркембай, побачивши Базарали вже на порозі, гукнув його дружині:

— Йди за ним, підтримуй!

Одек підбігла до чоловіка. Обхопивши рукою її плече, він, хитаючись, стояв перед своєю юртою, крутив з люті шокпаром над головою і гучним криком спрямовував жигітів туди, де потрібна була допомога жатакам.

І все ж азимбаївські люди почали перемагати.

Але в ту мить, коли бій міг завершитися на їхню користь, несподівано, наче хуртовина, наскочила нова сила. Це були російські переселенці.

Коли Опанас, Шодр і Сергій пішли до валки писати скаргу про спаш, вони помітили юрбу вершників, що скакали до аулу. Поява їх насторожила стариків. І тільки-но в аулі зчинилася бійка, Опанас і Шодр закричали на всю валку:

— Розпрягайте коней! Виймайте голоблі! Гайда на допомогу!

Через кілька хвилин понад десяток вершників мчали охляп на конях до місця бою, розмахуючи голоблями. За ними, схопивши лопати й вила, бігли на допомогу своїм новим друзям Дарія, Фекла й інші жінки.

Підлетівши на повному скаку до Абилгази, Шодр, який був попереду інших, кинувся в бій і враз дістав сильний удар по плечу соїлом від Акилпеїса. На відповідь він страшно вдарив голоблею. Способи бою на конях соїлами і шокпарами Федорові були невідомі. Досвідчені бійці б’ють соїлом або шокпаром по голові чи по плечу, щоб вибити з рук зброю, чи по коліну, щоб не дати ворогові всидіти у сідлі. Федір всього цього не знав і сумлінно лупцював своєю голоблею по боках вершників. А втім, від його ударів вороги злітали з сідел, як шапка з голови.

В бій кинувся і Опанас з рештою переселенців. Азимбаївці подалися назад. Щойно вони святкували перемогу і загонили окремих жатаків до юрт, щоб добре їх побити, аж раптом вони наштовхнулися на месників за сльози бідняків. Російські селяни наскочили на них з гучним вигуком:

— Ур-ра! Ур-ра!

Підоспілі спільники тільки-но починали розминати свої міцні плечі, як бій уже закінчився. Вороги, рятуючись, урозтіч скакали між юртами і там потрапляли під удари жінок,— тільки-но почався бій, ті, схопивши в руки бокани^[45] причаїлись, підстерігаючи вершників.

— Ой, спасибі вам!.. Добрі російські люди, дай вам бог удачі!.. Будьте щасливі ви самі, і діти ваші, і онуки! — дякували казашки несподіваним заступникам.

Тим часом в аул прибігли, захекавшись, Дарія і Фекла зі своїм баб’ячим військрм. Вони змішалися з казашками і разом з ними раз у раз проводжали відчутними ударами азимбаївців, що скакали мимо.

— Звірі, насильники окаянні! — промовляла Дарія, б’ючи лопатою по чиїйсь спині.

— Антихристи! — басом підтримувала її Фекла.

Мака, що скакав мимо, на ходу вдарив Феклу соїлом по плечу. Та з несподіваною швидкістю схопилася за чомбур його коня і, гукнувши: «Ах ти, сучий сину!» — другою рукою легко стягла його з сідла на землю.

— Айрилмас!^[46]— загорлав Мака, падаючи навзнак до ніг Фекли.

— Чого репетуєш? — грізно забасила Фекла і кілька разів штурхонула його важкою босою ногою.

Навколо почулися захоплені вигуки казахських жінок:

— Гляньте на Шоклу! Ой-бай, яка Шокла! П’яткою рот затуляє, а той усе репетує: «Айрилмас!»

Навіть маленький переляканий Усен, що, плачучи, вчепився за плаття Ійс, і той розсміявся від задоволення.

— Так його, діставай! Так, так! — гукав він, спостерігаючи ганебну поразку Мака.

Стара Ійс теж засміялася довгим беззвучним сміхом, примовляючи все ще крізь сльози:

— Хай буду я жертвою за тебе, Шокла… Хай ощасливлять тебе сини й дочки твої.

Так само як і Мака, в різних місцях аулу були збиті з коней ще кілька ворогів. Тепер їх били палицями, лопатами і вилами російські та казахські жінки.

З десяток азимбаївців ще трималися купи, відступаючи під натиском переселенців до крайньої юрти аулу — саме до тієї, де стояв Базарали. Тут стояв суцільний перестук соїлів, голобель і шокпарів. Відчувши серйозну небезпеку, байські сини трималися купи. Ще трохи, і вони могли вирватись з аулу в степ і поскакати на своїх добрих конях.

А тут Базарали гукнув щосили:

— Бий, не жалій! Налітай, жатаки! Не дайте собакам втекти!

Крик його запалив борців. Почувши його, повернулися й ті жатаки, що переслідували інших ворогів, які кинулися врозтіч. Базарали, блідий, з перекривленим від болю обличчям, все ще розмахуючи над головою шокпаром, здавався живим закликом до помсти. Гучний голос його, перекриваючи і стукіт соїлів, і тупіт копит, владно лунав над аулом, неначе дзвінкий клекіт могутнього орла. І, скоряючись його закликові, жатаки, а разом з ними і переселенці, дужим натиском потіснили ряди ворогів. П’ятеро байських синків злетіли з сідел, серед них Ахметжан, Акилпеїс і спритний силач Єлеусиз, який збив чимало жатаків.

Втративши їх, Азимбай рішуче повернув коня і кинувся тікати. Абилгази і Шодр помчали за ним, проте наздогнати його ніяк не могли. Давно не ходив під сідлом Такежанів кінь, на якому скакав Абилгази, тож він обважнів і не міг зрівнятися з виїждженим інохідцем Азимбая. А важкий, великий Сивка скакав ще повільніше. Єлеусиз, зрозумівши, що сивий дід, певно, верховода росіян, дужим ударом соїла оглушив його коня.

Незабаром Абилгази і Шодр повернулися в аул. Там тим часом упіймали і прив’язали до юрт тих коней, з яких були збиті вороги, а їх самих вигнали з аулу пішки. В юртах перев’язували поранених жатаків.

Цей бій можна було вважати перемогою жатаків. Лють бідняків, що спалахнула, коли вони побачили загибель врожаю, якому було віддано стільки сил, дала їм перемогу. Допомогла і несподівана підмога переселенців. Жатакам вдалося не тільки удержати в себе всіх тридцятеро коней, захоплених на спашу, але й додати до них з десяток тих, з яких були збиті азимбаївські люди. Якщо байські аули прийдуть з мирними переговорами, вони зможуть одержати назад своїх коней, сплативши жатакам усі збитки. Якщо ж ні,— коні залишаться в жатаків.

Прийшовши до такого рішення, Даркембай і Базарали всіляко підбадьорювали людей.

— Будьте стійкі. Попереду ще багато клопоту з цим ділом, підперезуйтесь тугіше,— казав Даркембай, обходячи юрти аулу і, посміхаючись, додавав: — Розколють череп — надінь шапку! От і мені, старому, голову розбили, а, бачте, ще не помер. Тільки не втрачайте мужності!

Вдень жатаки покликали до себе російських друзів і пригощали їх обідом у трьох юртах. Усі жителі аулів, навіть діти, приходили дякувати Опанасові, Шодру, Жа-рії, Шоклі. І скрізь, як найкумедніший випадок з усього бою, згадували поразку Мака.

— Шокла б’є його п’яткою по голові, а він тільки вигукує: «Айрилмас!» — сміялися жінки.

До самісінької ночі байські аули нікого не прислали до жатаків. За цей час переселенці під керівництвом Опанасовича написали скаргу, в якій засвідчили спаш. Тут було зазначено на скількох десятинах знищені посіви, оцінено якість зерна, розказано, яким чином тисячний кінський табун опинився на полі, і підтверджувалось, що спаш був зловмисний, заздалегідь задуманий. Про все це тридцять сімейств російських переселенців доводили до відома семипалатинського повітового начальника. Під скаргою розписалися всі переселенці. За порадою Опанасовича, з цього акта одразу ж зняли копію: він пояснив Базарали і Даркембаєві, що свідчення треба послати в місто до начальства, а копію про всяк випадок краще зберігати в аулі.

Коли цю важливу справу було закінчено, нові друзі аулу почали лаштуватися до від’їзду. Канбак таки добре потерпів у бою, але, перев’язавши свої рани, все ж рушив з росіянами, щоб вивести валку на тракт. Прощатися з друзями прийшло населення всіх трьох аулів. Надвечір валка російських переселенців рушила в дорогу, випроваджувана благословеннями і словами подяки.

Одразу після від’їзду валки жатаки влаштували нараду. Було вирішено, по-перше, одразу ж послати ходака до начальства з скаргою і з свідченням переселенців. Для цього в місто вночі мав виїхати спритний жигіт Серкеш, який знав російську мову. По-друге, Даркембаєві й Абилгази доручили зараз-таки їхати до Абая і розповісти йому про всі сьогоднішні події.

Того, що Абай ще вранці довідався про злочин, учинений байськими синками, жатаки не знали. Опівдні він послав на місце спашу Магаша й Дармена, щоб ті точно визначили розміри шкоди, завданої жатакам. Виряджаючи їх, Абай попередив, щоб вони не заїжджали в аул до жатаків: він не хотів, щоб у дальшій боротьбі, яка неминуче розгорнеться навколо цієї події, його звинувачували в таємних стосунках з жатаками. Завданням його було тільки встановити істину і бути безстороннім свідком.

Магаш і Дармен уважно оглянули всі двадцять десятин і переконалися, що врожай загинув цілком.

— Всі посіви знищені геть-чисто. Все винищено дощенту,— з такою звісткою повернулися до Абая юнаки.

Після нового злочину насильників Абай зовсім позбувся спокою. Ним оволоділи гіркі думи:

«Що ж, я так і стою на тому місці, звідки почав життя? Чим більше борюсь я зі злом, тим ясніше бачу, що воно, як та багатоголова змія: одрубаєш одну голову — дві інші виростають. Де ж вихід? Коли ж я побачу зорю народну? Чи життя моє приречене на безплідність? Жодної мрії не дано мені досягти? Чи доведеться мені коли-небудь радіти за свій народ? Де ж вона, вірна дорога?»

Задушна хвиля то сльозами підкочується до горла, то стискає серце.

Здогадуючись про тяжкий стан батька, Абдрахман пішов до нього надвечір, коли той сидів сам, заглиблений у свої думи.

— Я розумію, тато, що вам удвічі важче,— стиха заговорив він.— Мало того, що це вчинено поруч з вами, на ваших очах, винуватцем його до того ж був син вашого рідного брата… І гнів мучить вас, і сором… Ви страждаєте мовчки, про себе. Чи не дозволите сказати і мою думку?

Лагідні слова сина обрадували Абая, і він вдячно глянув на нього, показуючи, що готовий слухати.

— Ви не раз захищали мирних, працьовитих людей від насильства. Вороги ваші це знають… Тепер, нападаючи на жатаків, вороги наступають на вас. Адже так?

— То правда.

— А ви ж ніколи не відступите від свого шляху! — продовжував Абіщ, не питаючи, а стверджуючи.

— Не відступлю. Помру на цьому шляху. Це і клятва моя, і переконання моє.

— Коли так, то дійте й самі. Зважтеся на сміливий вчинок. Станьте самі на захист народу. Це допоможе йому, підтримає його сили, пробудить відвагу. Гляньте на росіян: у них і боротьбу робітників, і повстання селян завжди підтримують кращі люди. Не тільки словами борються за безправних і скривджених, а самі відважно втручаються у боротьбу. Вони показують народові, яку силу він може мати, коли об’єднається в спільному прагненні…

— Що ж мені треба зробити? — роздумливо запитав Абай.— І мені сісти на коня з соїлом у руці?

— Навіть і так,— рішуче сказав Абдрахман.— Треба буде — зробіть і це! Насильство відступає тільки перед опором, зло перемагається сильною волею. Базарали показав шлях. На цьому шляху і Даркембай, і багато інших. Покажіть це самі на коні! У вас багато друзів. Покличте їх на допомогу скривдженим і безправним жатакам — ви побачите, всі прийдуть на ваш поклик. Нехай вороги побачать цю силу. Тільки перед нею вони відступлять, повернуть спокій і народові, і вам!

Абай нічого не відповів, він обмірковував синові слова.

В цих роздумах і застали Абая Абилгази та Даркембай. Айгерім розстелила скатертину, з’явився кумис.

Абай заговорив з посланцями жатаків рішуче і коротко:

— Хоч нехай що трапиться з вами завтра, я буду на вашому боці. Всю свою силу, все уміння віддам вам на захист. Хоч би яку підлоту затіяли проти вас вороги, я буду з вами. От і все. Повечеряйте і їдьте до себе.

Тут же Абай відрядив до жатаків Дармена, а з ним ще трьох жигітів, наказавши їм повідомляти йому всі новини.

Після вечері Даркембай і Абилгази поїхали додому.

Того ж дня в аулі Такежана відбувалася нарада верховодів роду Іргизбай. З аулу в аул шалено скакали гінці, доки нарешті всі аткамінери і старійшини зібралися до Такежана, наче вовки, що з злобним виттям збігаються до зграї.

Рішення цієї наради повіз жатакам Акберди. Рано-вранці наступного дня він з п’ятьма жигітами приїхав в аули жатаків.

— Сьогодні надвечір ви самі приведете всіх забраних коней. Так наказує рід Іргизбай! — холодно оголосив він. Коли ж ні, вкажете місце для бою завтра вранці! Пам’ятайте: всі іргизбаї сіли на коней. Рознесемо ваші юрти, розоримо дощенту аули — така наша кара, якщо не прийдете з повинною.

Розмова ця відбувалася в юрті Базарали, де зібралися Даркембай, Абилгази і ще кілька жатаків. Коли Акберди замовк, відповідати йому став Базарали. Даркембай і Абилгази схвально кивали головами, слухаючи його спокійні слова:

— Не ми почали це лихе діло. Ми почали боротися тільки тоді, коли на нас напали. Хіба могли ми покірно прийняти власну нашу загибель? Від тих, хто вирвав у нас з рота останній шматок, ми не можемо чекати пощади. Хочете добити нас, розорити зовсім? Що ж, ми загинемо, але не в сльозах і не з благанням на устах! Винищуйте, душіть нас — ми загинемо, хапаючи і вас за горло!.. Самі ми не підемо на вас. А нападете ви — побачите! І без того розорена, голодна й гола біднота приречена на смерть. Гинучи, ми захопимо з собою і декого з вас! їдь до своїх, передай наші слова.

Коли Акберди привіз цю відповідь, між аулами іргизбаїв знову заснували гінці, цього разу збираючи верхівців на бій.

Дармен, приїхавши в аул жатаків, спинився, як завжди, в юрті старої Ійс. Він був добре знайомий з багатьма бідняками, а з деякими просто дружив. Розмовляючи з Абди, Сержаном, Канбаком і з іншими, хто вів учора бій з самим Азимбаєм, якого тут називали «вовком з аршинними іклами», Дармен відчував, яка міцна рішучість об’єднує їх у стійку силу. Навіть у насмішках Ійс з крикливого Мака було видно, що всі люди аулу розворушилися, випростали роками зігнуту спину. Всіма оволоділа жадоба помсти.

Стара з усмішкою розповідала Дарменові і про те, як онуки її погрожували Азимбаєві. Юнак підкликав до себе Асана і схвально поплескав його по спині:

— Бачу, ти виростеш хоробрим жигітом! Твій батько Іса був справжнім батирем, не бійся й ти нікого!

Маленький Усен, ображений тим, що хвалять тільки самого Асана, притулився до коліна юнака і, наполегливо потягши його за рукав, заговорив:

— А я, Дармен-ага? Хіба тільки Асан може бути хоробрим! І я буду батирем, як тато!

Тільки тепер Дармен вперше помітив, який схожий малюк на Ісу: ті самі очі, той самий прямий ніс, тонкі брови.

— Будеш, будеш обов’язково, мій любий. Навіть сміливіший будеш,— ласкаво сказав він.

І, пригорнувши до себе хлопчика, Дармен замислився. Коли б оце був живий Іса, з яким гнівом, з якою пристрастю бився б він! От уже хто дійсно мав право на помсту! Гірко і тяжко було думати, що Іса загинув, не доживши до такого дня.

«Навіщо оспівувати героїв минулих днів? — раптом подумав Дармен.-— А що, коли я пораджуся з Абаєм-ага? Чи не скласти поему про Ісу, про його загибель? Хіба не достойна поваги і любові така людина?»

Дармен відчував, що йому спала щаслива думка, проте мріяти про нову поему поки що не було часу: Базарали прислав сказати про розмову з Акберди, і Дармен послав до Абая гінця із повідомленням про підготовку іргизбаїв до нападу.

Почувши про це, Абай почав діяти. Він викликав до себе Єрбола, Акилбая, Магаша і ще кількох чоловік.

— Сідайте на коней і скачіть по всіх навколишніх бідних аулах. Передайте мій салем біднякам: нехай за цю ніч до ранку всі чоловіки доберуться до аулу жатаків. Хто не зможе дійти до них, нехай приходить сюди, в мій аул. Нехай не журяться, що вони без коней. Скажіть їм, щоб кожен захопив з собою соїл або дрючок. Нехай стануть стіною біля Базарали! Я допоможу людям розібратися, кого ж більше в степу: іргизбаїв чи народу?

З цим дорученням Абаєві друзі поскакали в різні кінці. Рано-вранці до жатаків потяглось багато людей з бідних аулів, розташованих поблизу, на урочищах Ойкодик, Киндикти, Корик, Шолпан, Єрали. Дехто сидів верхи на шкапах, але більшість їхали на верблюдах і на волах, сидячи по кілька чоловік у них на спинах, а ще більше людей ішли пішки. Але не було жодної людини без соїла або шокпара. І ці виснажені, обідрані люди несли в серцях справедливий гнів і горде усвідомлення пробудженої честі.

Сила жатаків, таким чином, несподівано набагато збільшилася.

Довідавшись про те, що це зробив Абай, Базарали піднісся духом. Він навіть зумів підвестися з ліжка, наче забувши про хворобу.

— Піднявся народ! Злиденний народе мій, ти на вірному шляху… Не поклик роду об’єднує нас, а насильство земляків!

Опівдні іргизбаї сіли на коней. Зібралося понад півтораста вершників. Це були озброєні соїлами та шокпарами байські сини і їхні поплічники, молоді гульвіси. Були тут і літні мурзи, самі господарі табунів, оточені своїми слугами і табунниками. Прийшли і учасники вчорашнього бою. Ці ще вчора доручили Акберди довідатись, чи поїхала переселенська валка,— вояки, скуштувавши голоблі Шодра, дуже не хотіли знову зустрітися з ним. Зате довідавшись, що валка поїхала, вони тепер палали войовничим завзяттям, лаяли жатаків, хвастаючи і захлинаючись погрозами.

Все це військо наближалося до аулів бідняків неквапно і грізно. Видно було, що іргизбаї справді вирішили виконати свою обіцянку — розгромити аули жатаків. Соїли затиснуті під пахвою, малахаї з відгорнутими навушниками туго зав’язані, як це годиться в бою. Обличчя у всіх бліді, і на кожному можна прочитати люту ненависть.

Жатаки теж осідлали всіх коней, які в них були, поклали соїли на сідла і чекали початку дій. Біля цих вершників, яких виявилось вчетверо менше, ніж ворогів, зібрався великий піший натовп озброєних соїлами людей. Ставши перед юртою Базарали, вони теж чекали нападу. Натовп цей зовсім не був схожий на військо — здавалось, що народ зібрався на якісь мирні збори. Але люди дивились на кінну лавину, що грізно насувалася, з спокійною рішучістю.

За аулом, біля потолочених посівів, височів довгастий пагорок. Раптом на ньому показались озброєні вершники. Їх було не менше сотні. Поява їх здивувала обидві готові до бою сторони. Хто це? До кого вони пристануть?

Не затримуючись на пагорку, вершники рішуче повернули просто до жатаків. І тут у верхівцеві, що їхав попереду, люди впізнали Абая.

Весь натовп бідняків захоплено загомонів:

— Абай! І він сам приїхав!

— Будь щасливий, підпоро моя! — вигукнув Даркембай, кидаючись назустріч Абаю.

Той спинив коня і нахилився до нього:

— От, Даке, я з тобою. Нехай спробують узяти нас!

Радісні вигуки залунали в натовпі. Іргизбаї, що наблизилися вже до аулу, мимоволі притримали коней. Акберди, Такежан та Ісхак, які їхали попереду, обмінялися злісними вигуками:

— Невже Абай?

— Учора мовчав, а сьогодні он на що зважився!

Такежан здалека гукнув Абаєві:

— Що ж це буде? Два сини Кунанбая почнуть воювати…

Абай не поспішав з відповіддю. Він стьобнув коня і виїхав наперед. Слідом рушили і приведені ним вершники та верхові жатаки, очолювані Абилгази.

Під’їхавши ближче до іргизбаїв, Абай спинив коня і владно закричав, виразно проказуючи кожне слово:

— Іди геть, не заносся! З тобою іргизбаї, а тут незліченний народ! Це мій народ, мої земляки! Не дозволю насильничати! Схаменись! Інакше зчепимося з тобою в бою, хоч ти і син Кунанбаїв!

Слова його збентежили багатьох іргизбаїв. За спиною Такежана почулося ремство:

— Хіба можна допустити такий гріх! Битися іргизбаям між собою? Абай душу віддасть за жатаків! Видно, на все готовий.

Перший бойовий запал іргизбаїв був зламаний. Бій не міг початись одразу. Помітивши це, Абай під’їхав ще ближче. На обличчі його не було тої люті, з якою людина кидається в бій. Ні, це було холодне, спокійне обличчя справедливого судді, який виносить вирок.

— Е-е, іргизбаї! Ви бачите цих людей? Вони ладні вмерти, але ніколи не скоряться. Спробуйте накинутися на них — будете знеславлені. Тікатимете з закривавленими шапками на головах, з відшмаганими задами, з ганебним тавром на тілі. Так почастує вас розгніваний народ! Відступіть і пришліть зараз же трьох чоловік для переговорів.

Слова його були зустрінуті глибокою мовчанкою. Частина іргизбаїв уже повертала коней. За ними рушили інші. Від’їхавши далі, вони почали радитися. Нарешті до аулу виїхали три вершники Це були Ісхак, Акберди і Шубар. Пізнавши їх, Абай зліз з коня. Супроводжуючі його так само, як і вершники Абилгази, відступили назад і спішилися. З Абаєм залишилися тільки Даркембай, Єрбол і Дармен.

Ті, що під’їхали, першйми привітали Абая, як молодші за віком, і, зійшовши з коней, підійшли до нього.

Він зустрів їх з гнівною усмішкою:

— «Абай не сяде на коня, не візьме в руки соїла, мужчинами, воїнами народжені тільки ми!» — так думали ви? Помилилися! Довели мене до того, що я кинувся в битву! Навіть з труни підняв би мене тепер гнів, коли б я почув, до якого паскудства видійшли. Та й краще було б мені померти раніше, щоб не бачити такої ганьби. Але оскільки я живий, не спинюся, доки ви не відшкодуєте жатакам того, що накоїли. Коли у вас є хоч краплина совісті, скажіть ви самі, Ісхак і Шубар, як вирішити? Не таїться, скажіть мені просто у вічі тут-таки!

Так почалися переговори. Вони затягнулися до самісінького вечора. Абай залишався впертим, незговірливим і суворим. Він наполягав на своєму, ні в чому не поступаючись.

Тільки надвечір дійшли згоди: всі тридцять затриманих жатаками коней перейшли на користь пограбованих аулів.

3

Сьогодні вранці до юрти Єркежан підскакав посильний волосного, молодий жигіт Бегдали. Після смерті Оспана посаду волосного тимчасово обіймав Шаке, Абаїв небіж, який вважався «кандидатом». Бегдали передав Абаєві кілька листів, казенний пакет і сказав, що у нього є доручення від волосного на словах. В юрті було повнісінько народу — тут були Абаєві сини, сама Єркежан та інші жінки. Бегдали, окинувши їх поглядом, додав, що доручення це Шаке просив передати наодинці.

Абай накинув на плечі чапан, надів легкий тимак з білого каракуля і вийшов разом з Бегдали з юрти. Там він мовчки підвів на жигіта свої великі очі.

— Шаке доручив мені сказати вам, Абай-ага, що вам тут є повістка з канцелярії повітового,— почав посланець.— Про це повітовий написав і волосному. Пише, що викликає вас на якийсь допит, а волосному і старшині наказує простежити, щоб виїхали вчасно. Шаке хоче вас попередити. «Мабуть, на Абая-ага є якась скарга, а начальство стоїть на боці скаржників»,— от що велів вам переказати Шаке.

Абай мовчки повернувся і пішов у юрту.

«Мовчить, ні слова не відповів. Чого це він? — думав Бегдали, дивлячись йому вслід.— Невже так звик до викликів начальства? Чи просто хоче удати, що йому однаково?»

Коли Абай увійшов у юрту, Абіш встиг уже проглянути всі листи.

— Вам повістка від семипалатинського повітового начальника,— сповістив він батька.— А оцей лист вам від Федора Івановича, він і мені написав.

Нагадування про Павлова відразу змінило настрій Абая. Він посміхнувся і, певно, повеселішав, проте під враженням того, що почув від Бегдали, насамперед простяг руку до повістки. Але, згадавши, що залишив окуляри дома, попросив Абіша прочитати її.

Абдрахман, не бажаючи, щоб чули всі, нахилився до батька і тихо прочитав йому повістку.

Повітовий начальник Казанцев з наказу канцелярії губернатора викликав Ібрагіма Кунанбаєва на надзвичайний з’їзд представників Семипалатинського, Усть-Каменогорського і Зайсанського повітів, що має відбутися п’ятого вересня на території Кара-Молинського ярмарку. Повістка закінчувалася погрозою, що в разі неявки Абай буде притягнений до відповідальності.

В повістці згадувалась і причина виклику: «…В справі недоїмників Чингіської волості як відповідача». З минулого року Абай тричі давав показання в цій справі канцелярії повітового начальника. Тепер було видно, що справа перейшла до канцелярії губернатора. Можливо, що нею зацікавились і власті вище: Абай пригадав, як при останньому розгляді, цієї весни, чиновник натякав на те, що канцелярія генерал-губернатора в Омську вимагає вислати справу туди.

Слідом за цим Абіш почав читати батькові листа від Павлова. ФедірІванович провів літо на Іртиші, обслідуючи там життя переселенців. Повернувся він до Семипалатинська недавно і один з його друзів у канцелярії губернатора сповістив його, що останнім часом на Абая надійшло багато скарг.

«Схоже на те, що і ваші степові сутяги, і чиновники губернатора одностайно зійшлися на тому, щоб зажадати від вас жертвоприношення не Аполлонові, а богині правосуддя, яке інакше називається хабарем,— писав Павлов із звичайною своєю жартівливістю.— Моя порада вам: з високопоставленими чиновниками поводьтеся сміливо, з гордо піднесеною головою. У вас є на це право. Ваша популярність серед степового народу велика, я зрозумів це, коли розмовляв з казахами Зайсанського та Усть-Каменогорського повітів. Я радий з цього і пишаюся вами. Народ ваш з вами, а хіба може людина мріяти в своєму житті про більшу нагороду? А та обставина, що життя є боротьба,— це ми з вами, здається, добре зрозуміли…»

Слухаючи листа Павлова, Абай неначе звільнявся від того заціпеніння, яке весь час володіло ним. Горе, що душило його, наводило його на похмурі думки, а іноді навіть примушувало думати: «Навіщо жити?» Павлов своєю розумною і діяльною дружбою і цього разу підтримав його. Здатність Федора Івановича глибоко і вдумливо ставитися до всіх життєвих подій давно приваблювала Абая. «Мудрість перемагає будь-яке зло. Якщо будеш спиратися на неї, піднімешся над підлотою і злобою. Тільки тоді розсипляться на порох низька заздрість, підступні заміри, заздрісне суперництво. І тоді, перетворившись на малюсіньких мурашок, вони не злізуть вище за твою кісточку»,— думав Абай.

Павлов, який дав роздумам Абая новий поштовх, справді був його вірним другом. Ця думка зігрівала серце Абая.

В листі Федора Івановича до Абдрахмана, якого Абіш теж прочитав, була радісна і щаслива звістка. Багаторічна перепона, стіна, яку зводили жандармські канцелярії, повалилася: Павлов нарешті офіційно одружився з своєю коханою Сашею. Абдрахман знав з попередніх розмов з Федором Івановичем, що вона була відправлена разом з ним на заслання з Харківського університету, пройшла багато етапів і пересильних в’язниць. Усі ці випробування не зламали її сміливого духу справжньої революціонерки. Коли Саша була разом з Федором Івановичем на засланні в Тобольську, вони з’єднали свої життя. Але Павлов, висланий до Семипалатинська, змушений був з нею надовго розлучитися.

Розповідаючи тепер про тяжке життя Павлова, Абіш, неначе звертаючись до своїх молодих друзів, зробив висновок, що людині розумній, сильній духом і волею ніякі страждання і муки не можуть перешкодити обстоювати свою свободу.

— А як же Федір Іванович був засланий вдруге? — запитав Магаш. — Хіба за одну і ту ж провину можна двічі карати?

Абдрахман розповів, як це сталося:

— Федір Іванович попав до Сибіру ще до вбивства Олександра Другого. І коли в Росії почали приводити народ до присяги на вірність новому цареві, Олександру Третьому, Федір Іванович був одним з тих небагатьох людей, які ділом довели вірність своїм переконанням. Коли й від нього зажадали, щоб він приніс присягу новому цареві, він відповів: «Моє молоде життя проходить у засланні, на яке прирік мене померлий цар. Якщо один цар піддав мене такій карі, то як можна думати, що я можу бути вірним слугою другого царя? Навіщо ж брати з мене клятву? Для мене і новий, і старий цар — однакові. Лицемірно клястися у вірності ненависній мені владі я не можу. Засланий Павлов залишиться засланцем, злочинцем, якому нема діла до царів».

— Молодець! Оце відповідь! — захоплено вигукували Магаш і Какитай.

— Так, для цього треба було мати мужність,— казав далі Абіш.— Далеко не всі з тих, що були в засланні, одважились на такий сміливий крок. Але так само учинив і великий російський письменник Короленко. Він був у засланні на Уралі, а за це попав до Сибіру. Павлова ж із Тобольська вислали спочатку до Омська, а потім до Семипалатинська. А Саша так і залишилась у Тобольську, незважаючи на її прохання вислати її разом з ним. Жандарми не визнавали її дружиною Федора Івановича: засланці можуть одружуватися тільки з дозволу властей, а їм не вдалося його одержати. Більше того, коли строк заслання Саші закінчився, їй довгий час не дозволяли жити у Семипалатинську як зсильнопоселенці. Жандарми знущалися з неї. Але тепер Федір Іванович пише, що вона домоглася розпорядження з Петербурга, приїхала в Семипалатинськ, і вони нарешті офіційно одружилися…

Розповідь Абіша викликала щире співчуття всіх, хто був у юрті. Молодь жваво обговорювала впертість і наполегливість Саші. «Невгамовний дух! Вірна душа!»— чулися вигуки.

Магаш, занепокоєний викликом Абая до начальства, почав було розмову про поїздку, але батько перебив його, знову заговоривши про Павлова:

— От слухаю я про нього і думаю: що знають про росіян наші казахи, всі ці уразбаї, які переслідують мене кляузами? «Білий цар», «корпус», «повітовий» — ось усе, що вони твердять! Росіян вони уявляють собі тільки чиновниками, урядниками, стражниками… А за кого вони вважають таких російських людей, як Павлов?

Абаєве обличчя зблідло, очі розширились. Давно вже молоді друзі не бачили його в стані такого піднесення.

— Проте чи варті самі ці чванливі людці хоча б одної волосинки Павлова, якого вони називають злочинцем? — продовжував він.— Дякувати богові, що поряд з нами Росія! В ній і сила думки, рух вперед і справді багате мистецтво. Коли наш народ, розорений, нещасний, зазнавши «Актабан шубиринди»^[47] кинувся на північ, він знайшов у Росії захист. Але потім жив поряд у своєму глухому степу, темний і затурканий. Першим посланцем його до росіян, першим глашатаєм був Алтин-сарин. Я пішов його шляхом. Мені пощастило зустрітися з хорошими російськими людьми. На них і почав я спиратися. Та й не сам я. І ви, дістаючи від росіян свої знання, теж спиралися на цих людей! Вони допомогли нам, відкрили очі на життя… Але яке щастя чекає ті покоління, що змінять моє й ваше! Вони підуть до російського сусіди всіма кочовищами. Зійдеться народ з народом. Історія поверне свій шлях… Адже правду я кажу, Абіш? — сказав він, швидко обертаючись до сина.

Абдрахман, схвильований, мовчки кивнув головою. Інші молоді люди жадібно прислухались до слів Абая, стежачи за ходом його думки.

— Якщо зумію я бути провідником каравану, що кочує на ті прекрасні жайляу, праця моя не буде марною! — говорить Абай.— Навіть митарства мої будуть моїми успіхами: можливо, по них інші зрозуміють, що добро відшукати нелегко, що шлях до нього — це шлях мук і страждань. На прикладі кращих російських людей ви бачите це на власні очі. Чого тільки не зазнавали великі російські поети Пушкін і Лєрмонтов, які для мене були першими російськими друзями! А Герцен та Чернишевський?.. А поруч з нами Павлов, життя якого проходить в утисках і засланні? Хіба почуєш від нього скаргу, нарікання? Мужність, якої не знали легенди, величезну стійкість виявляють російські герої! На історії їхнього життя слід виховувати наше молоде покоління.

Абай замовк, поринувши у роздум, і потім знову заговорив, повільно і тихо:

— Я на своєму віку не побачу цього. Але час, що чекає вас попереду, зміниться надзвичайно. У людей буде інше життя, нові закони. Народ здобуде великого щастя. І цей прекрасний час настане! Якщо я зумію покласти бодай одну цеглинку майбутньої будови, яку я вже бачу в думках, здійсниться мрія мого життя. Якщо ти можеш сказати, що хоч чимось допоміг своєму народові наблизитися до щастя, можеш вважати себе безсмертним. Нехай наші мусульманські проповідники сотні років твердять, що настає кінець світу, що він уже близько! Ні, близько не кінець світу, а кінець злу. Нам треба тільки зуміти підготувати до цього свій народ.

Дармен і Какитай не відривали погляду від Абая, чекаючи, що він говоритиме ще. Але Абай замовк. Від стріпнув свою чорну шакшу, висипав на долоню насибай і, поклавши щіпку його за губу, обвів очима молодих людей. Ті теж мовчали. На їхніх обличчях відбивалося глибоке хвилювання. Вони давно не чули таких слів Абая, давно вже так натхненно він не звіряв своїх дум.

— Федір Іванович розбудив вашу думку, Абай-ага,— захоплено сказав Какитай.— Нехай здійсняться всі його бажання!

— Ваші слова заслуговують на те, щоб це записати на папері. Ви начебто розмовляєте з майбутнім, перегукуйтеся з нащадками,— промовив Абдрахман.

Магаш і Какитай, цілком поділяючи його думку, схвально перезирнулися. Але Абай заперечливо похитав головою.

— Не я перший їх кажу, адже ти сам знаєш, Абіш,— сказав він, проводячи долонею по розкритому зошиту, що лежав поруч нього.— Отут у Пушкіна написано:

Товариш, вір: зійде вона,

Та зірка щастя чарівного…

— Це правда,— сказав Абдрахман,— але в нас, казахів, не було ще жодної людини, яка, звертаючись до майбутнього, висловила б цю думку, сповнену такої віри в нього.

Абай не відповів, і Абдрахман, взявши в руки листа Павлова, заговорив, звертаючись до всіх:

— Слухайте, що іще пише Федір Іванович. Він, тату, неначе розвиває цю вашу думку.— І він почав перекладати на казахську мову слова Павлова: — «Ібрагім Кунанбайович, всяка праця, особливо ваша поетична праця, робиться в ім’я майбутнього. Ваші вірші служать майбутньому, де народи чекає небувало прекрасне життя. Цей час настане. Не може того бути, щоб він не прийшов. Ніякі пута, кари, будь-які грізні сили не завадять йому! Готуйте до нього свій народ, його молодь, бо чим більше будуть люди підготовлені до майбутнього, тим повніше оцінять вони всі його блага, тим більше плодів пожнуть!»

— Прекрасна думка! Ці слова Федора Івановича можна вважати заповітом справжнього революціонера — борця за народ,— з глибоким почуттям сказав Абай.

Він: узяв листа Павлова, обережно згорнув його, сховав у кишеню і підвівся, щоб їхати до свого аулу.

Смеркало, коли Абай спішився коло юрти Айгерім. Вогню в юрті не було, ніхто не вийшов його зустрічати. Він сам прив’язав коня і, відкинувши повстину, неголос^ но гукнув:

— Айгерім, ти тут?

З темряви почувся м’який, приємний голос:

— Абай, це ви?

Тон, яким Айгерім сказала ці слова, виявляв несподівану радість. Вона спитала так, неначе коротка розлука змучила її. І в Абая знову потепліло на серці. Він швидко переступив поріг і увійшов у юрту. Айгерім зустріла його біля самісінького порога, простягнувши до нього маленькі руки. Абай палко її обняв:

— Як я скучив за собою, Айгерім!.. Такі похмурі стоять дні, сумні й важкі. А щойно ти вимовила моє ім’я так, неначе заспівала якусь ніжну, чудову пісню! Серденько моє, я сумний і стурбований. Заспокой мене, зігрій мене, зігрій своїм ніжним диханням, цілителько моя…

І у відповідь йому почувся ледве чутний шепіт, схожий на шелест шелюги:

— І я знудьгувалася, сонце моє. І мені було важко.— І, неначе соромлячись своїх слів, вона сховала обличчя на його грудях.

Після смерті Оспана Айгерім теж часто приходила до Єркежан і, сидячи поряд неї, іноді починала і свій поминальний плач. Абай все ще не очуняв від тяжкого горя, яке його спіткало. Але разом з цим спільним смутком, палке почуття, яке було в них, наче зміцніло. Бачачись тепер зрідка, на людях, вони передавали свої сокровенні думки одне одному порухом брів, поглядом, напівусмішкою. Їхнє давнє велике кохання і вірна міцна дружба тепер ще більше підсилювались. Весь цей тиждень розлуки Айгерім провела на самоті, нудьгуючи за Абаєм. Тепер він повертав додому, як і в давні перші роки їхнього кохання.

Повне взаємне довір’я і міцне щастя того часу повернулися до них. І це допомагало Айгерім спокійно вислуховувати плітки, що ширилися в аулі.

Доля трьох удів Оспана не давала спокою тим, хто любить втручатися у чужі справи. Такі люди знаходять велике задоволення в тому, щоб робити свої висновки, будувати різні здогадки, вирішувати за інших, як заманеться. Аульні плетуни — сварливі баби і нероби діди, які вміли ширити чутку не тільки по аулу, але й по всьому Тобикти,— цілими днями думали та гадали про спадщину Оспана і про його овдовілих дружин. Те, що на них припадало саме три брати Оспанових, підсилювало цікавість до цієї справи. «Три вдови і три аменгери^[48] — хто з ким одружиться? Ось у чому головне питання!» — міркували вони, поцмокуючи губами, похитуючи головами, і жадібно ловили всі чутки і новини. І що ближче підходив день роковин смерті Оспана, коли доля трьох удів мала вирішитись, то більше зростала цікавість плетунів.

Усі ці пересуди посилювались і не могли не доходити до Айгерім. Але вона тільки посміхалася, пропускаючи плітки повз вуха. Її гарне обличчя, на якому досі не було жодної зморшки, залишалося спокійним. Впевнена в любові і щирій прихильності до неї Абая, вона не боялась майбутнього, і всі розмови про його нове одруження зовсім не зачіпали її.

І коли Айгерім, яка так знудьгувалася за Абаєм, помітила в ньому зараз такий щирий відгук, це сповнило її вдячністю. Серцю, такому гарячому і світлому, як сонце, можна було вірити. І коли в словах Абая «цілителько моя» звучала глибока ніжність, то в словах Айгерім «моє сонце» були і віра, і глибока повага.

Випустивши Айгерім із своїх обіймів, Абай ласкаво попросив її розпорядитись по господарству.

— Айгерім, я покликав сьогодні Магаша, Абіша і молодь, щоб поговорити без сторонніх. Звели зарізати баранчика, приготувати чай.

Айгерім засвітила велику лампу, присунула до Абая низький стіл, постелила перед ним ковдру і поклала йому під лікоть дві білі подушки, які вона взяла з свого високого ліжка. Вона збиралась уже йти, коли Абай, подякувавши їй, попросив:

— Дай мені Лєрмонтова.

Айгерім швидко знайшла цю книжку серед інших і простягла її Абаєві. Той розгорнув її на закладеній сторінці, поклав перед собою і заглибився в читання.

Молодь, зайшовши до юрти, принесла з собою пожвавлення. Айгерім почала наливати чай.

Магаш був занепокоєний і, видно, засмучений. Думка про повістку Казанцева не залишала його. Що міг означати такий виклик? «Мабуть, починається новий розбрат, ворожнеча, які тільки роз’ятрять його рани. Як уберегти від цього батька, як урятувати його від зайвих мук?»

Він був цілком впевнений у тому, що Абай покликав їх усіх до себе саме для того, щоб поговорити про майбутні неприємності. Але несподівано для нього Абай заговорив зовсім про інше:

— Дорогі мої, я хочу розповісти вам про пропозиції нашої рідні. Сьогодні ранком приїжджав до мене від Такежана і від Ісхака Єсиргеп. Обидва за моєю спиною вже домовилися, тепер хочуть і моєї згоди…

Почувши ім’я свого батька поряд з ім’ям Такежана, Какитай дуже сполошився. Невже його батько задумав щось таке, що може засмутити Абая? Хоч він був рідним сином Ісхака, але всі його слова і вчинки оцінював збоку, звикнувши дивитися на життя так, як його виховав Абай. Він мало про що розмовляв з батьком і не знав ні його справ, ні замірів, проте тривога, що Ісхак може вчинити щодо Абая щось по-зрадницьки, ніколи не залишала його.

Помітивши, що юнак змінився на обличчі, Абай поспішив закінчити, щоб заспокоїти його:

— Я сподівався, що він заговорить знову про спаш. Думав, вони знову починають чвари. Виявляється, вони зараз говорять про мирну справу, спільну для всієї нашої сім’ї. Такежан та Ісхак збираються справити поминки по Оспанові ще до зими.

— Е-е, навіщо ж так хапатися? — як завжди, першим обізвався Магаш.— Адже до роковин ще більше трьох місяців.

— Для цього поспіху в них є причини досить поважні,— відповів Абай.— Рік з дня смерті Оспана минає наприкінці листопада. На цей час усі будуть вже на зимовищах, де ж справляти поминки? А зараз усі аули в зборі, нема ніяких невідкладних справ. Поминки можна цілком встигнути справити протягом цих двох-трьох тижнів. Потім настане осіння сльота, аули почнуть відкочовувати на зимівлю. От вони й кажуть: «Чи не однаково — чи тепер справляти річні поминки, чи через три місяці? Краще тепер, якщо це зручніше для всіх».

Абай очікувально обвів усіх очима. Всі мовчали, обмірковуючи сказане. Нарешті першим заговорив Кокпай:

— Абай-ага, мені здається, вони мають рацію. Чи називати це зібрання асом^[49], чи річними поминками — суть одна: треба прийняти багато людей. А, звичайно, це зручніше зробити тут, на просторі, ніж на тісному зимовищі. Я не бачу більш слушного часу, ніж зараз.

Абдрахман та Какитай підтримали його, і Абай доручив Кокпаєві сповістити Такежана та Ісхака про його згоду. Але тут втрутився Магаш. Він не був проти батькового рішення, але властива йому справедливість примусила його подумати про тих людей, яких воно безпосередньо торкалося.

— Рішення це, звичайно, правильне,— сказав він, у роздумі поглядаючи на Абая.— А чи не краще буде про все дальше говорити без будь-яких посередників, таких, як Єсиргеп. Мені здається, правильніше буде обговорити питання на сімейній раді в аулі Оспана-ага, запросивши і наших аксакалів, і всіх трьох удів, і дітей — Аубакира і Пакизат.

Це справді не спадало на думку Абаєві, і він охоче прийняв розумну пораду. Слова Магаша, який поправив його, дуже йому сподобались. А втім, що саме Магаш першим подумав про те, як би не образити і без того засмучених жінок, не здивувало Абая. Чуйність Магаша і його здатність проникати в саму душу людини, вгадувати її стан з найменшого поруху брів, були тими якостями, які особливо любив у ньому батько. І тепер, ласкаво глянувши на невисокого, тендітного юнака, він схвально кивнув йому.

Вирішивши, що розмова про поминки на цьому закінчилася, Магаш заговорив про те, що хвилювало його з самісінького ранку.

— Тату, мені здається, що варто було б обговорити й іншу подію: повістку повітового.— Він глянув на Абіша, наче шукаючи його підтримки, і закінчив: — Може, поговоримо про це зараз?

Абдрахман підтримав його, сказавши, що й він не може зрозуміти, чому батько такий спокійний.

— Може, ви вже прийшли до якогось рішення, тату? — І він очікувально підвів очі на Абая.

Той відразу ж відповів спокійно і рішуче:

— А про віщо ж радитись, що обговорювати? Лист Євгена Петровича показує, що їхати треба. Поїду, зустрінуся з начальством, довідаюсь, в чому мене звинувачують. Якщо можна буде,— зустрінуся з самими наклепниками. Вирішувати тут нема чого, треба їхати.

Почувши це, Магаш просвітлів. Тривога, що мучила його, зникла після цих слів Абая. І решта молодих людей, мовчки ззирнувшись, теж внутрішньо схвалили спокійну твердість Абая.

З його мови було зрозуміло, що він вирішив зустріти небезпеку віч-на-віч і що й цим разом він готувався вийти на сутичку сам, звикнувши до своєї самотності. Видно, сутичка, що мала відбутись і яка молодим людям здавалась такою небезпечною, самого Абая не лякала і не турбувала. Він волів навіть і не говорити про неї з незміцнілою ще молоддю.

Висловивши своє рішення, Абай зробив несподіваний висновок:

— Мабуть, поминки по Оспанові краще буде справити до поїздки в Кара-Молу. Адже до цього цілий місяць.

Абай, певно, не хотів висловлюватись одверто, і кожен зрозумів його слова по-своєму. Найближче до правди був Дармен, який подумав, що Абай до поїздки на допит до начальства хотів зробити так, щоб у Такежана не було будь-якого приводу для нової ворожнечі.

Другого дня у Великій юрті Оспана зібралась його найближча рідня — всі три його вдови, приймаки — Аубакир і Пакизат, брати — Такежан, Абай, Ісхак. З Оспанових племінників старші запросили тільки Абдрахмана.

Після зустрічі в аулі жатаків Абай сьогодні вперше побачився з братами. Але зараз вони наче зовсім забули про ту подію. Ні з виду, ні своєю поведінкою вони й не нагадували про ворожнечу, що виникла між ними і Абаєм. Але що ретельніше приховували вони свої почуття, то недовірливіше дивився на них Абай і все ясніше ставало йому, що вони ховають якісь наміри. Проте він намагався і взнаки не давати, що розуміє це. «Хіба бували вони коли-небудь щирими?» — подумав він і пригадав Оспана. Той хоч любив, хоч ненавидів, а відкривав свої почуття. А з цими своїми братами Абай був наче серед чужих. Та що зробиш: треба обговорювати разом з ними все, що стосується пам’яті Оспана. Абай хотів тільки одного: вирішити всі питання без суперечок, мовчки погоджуючись з ними.

Звичай влаштовувати в перші роковини смерті пишний і урочистий ас останнім часом у цих краях поступово зникав. Навіть не було асу в пам’ять Кунанбая. І хоч багато хто осуджував за це його синів, проте самі теж ні разу не скликали людей на ас у пам’ять своїх померлих родичів.

Такежан, який у своїх потаємних цілях всіляко намагався якнайшвидше справити поминки по Оспанові, краще за інших знав, що ніякого асу не буде. Проте для того, щоб виправдатися перед невістками і в дальшому уникнути звинувачень, що про ас навіть не згадали, він довго пояснював, через що треба зважитися на скромні річні поминки, а не на ас: на такий великий бенкет гостей запрошувати треба за півроку, взимку ж справляти великий ас неможливо — значить, його слід відкласти до весни. Таким чином усі прийшли до рішення влаштувати не багатолюдний ас, а річні поминки і призначити їх через три тижні.

Тут-таки визначили і число запрошуваних та кількість худоби на частування.

Гостей збиралися скликати багато. На думку Такежана та Ісхака, всі іргизбаї були так чи інакше зобов’язані Оспанові і тепер охоче візьмуть участь у витратах на поминки. Було вже домовлено, скільки худоби дасть кожен аул.

Абай і вдови Оспана не заперечували проти цього. Проте Абдрахман не зміг змовчати.

— Чим же тоді ці поминки відрізнятимуться від аса? — запитав він.— І в тому, і в іншому випадку зберуться не самі тільки родичі. Наїде багато людей, нудьгуючи знічев’я. Що для них пам’ять про Оспана-ага? Вони приїдуть добре попоїсти, полупати очима на байгу, на змагання з боротьби. Для них це не поминки, а розвага, вони навіть не думатимуть про померлого, щоб вшанувати його дух, згадати його діла. Може, з ста тільки один подумає про це. А худоби на них піде багато. То чи не краще якось інакше використати цю худобу? З більшою користю, ніж на частування нероб…

Слова Абдрахмаиа не здивували Такежана. Він поблажливо посміхнувся, неначе пробачаючи те, що, виховуючись у росіян, племінник перестав розуміти рідні звичаї.

— Е, любий мій, за таких обставин витрати худоби цілком до речі! Вже якщо й проявляти щедрість, то тільки на поминках. Це й предки наші робили, це і шаріат підтримує.

— У шаріаті говориться, що на поминки запрошують старців та нужденних,— заперечив Абіш.— Що ж спонукає нас напувати кумисом і годувати м’ясом ситих людей, які люблять розважатися? А чи не краще всю цю худобу, яку ви виділяєте на поминки, роздати тим, хто поряд з нами голодує? Отоді ми справді вшануємо пам’ять померлого, люди з вдячністю про нього згадають. І таке поминаиня — не пуста похвальба, не честолюбство, а добро.

— Ну, і кому ж, по-твоєму, роздати цю худобу? — запитав Абай тільки для того, щоб і інші зрозуміли справедливість незвичайної думки Абіша.

— Як кому? Хіба мало людей навколо, яких вимучили злидні? Чому не роздати що худобу хоча б жатакам Єрали, підтримати їхнє розорене господарство? Якщо говорити правду, то й самі вони, і батьки, і матері їхні довгий час працювали на нас, були пастухами, слугами, табунниками нашого аулу. Хіба вони не мають права на частку цієї худоби хоча б у нагороду за давню працю? На мою думку, нема нічого поганого в тому, що такі шановні люди, як ви, скористаються з нагоди, щоб допомогти обідраним, змученим і голодним.

Абдрахман говорив хвилюючись, щиро, і слова його несподівано для нього самого були красномовні. Абая вразило й інше: в мові сина він почув голос нового покоління.

Але для його братів Абдрахманові слова звучали дивно. Такежан не збирався сперечатися з «російським вихованцем» і відповів, несхвально посміхнувшись:

— А чого ти турбуєшся за цих жатаків, Абдрахман? Коли пошукати бідняків, то їх знайдеш і в наших аулах. Про них ми подумаємо, це завжди робиться.— І він глянув на Ісхака, чекаючи його підтримки.

Той обмежився тільки коротким зауваженням:

— На милостиню буде виділено потрібну кількість худоби, нема чого про це зараз говорити.

Абай нічим не відгукнувся на слова сина. Але коли, домовившись про все, родичі почали розходитись і Абай пішов разом з Абдрахманом до свого аулу, він обняв його.

— Мені сподобалося те, що ти сказав, Абіш,— почав він.— Твої слова про бідних жатаків — слова правильні. Але скажи мені: що тобі підказало ці думки? Чи це ти вичитав з книг, чи воно підказане справжнім становищем наших жатаків?

— І те й друге, тату. Те, що я читав у книгах, збіглося з тим, що бачив у жатаків.

— А ти був у них? І Даркембая бачив?

— Бачив і розмовляв з ним. Та я і без нього знаю, як живуть жатаки, я часто буваю в їхніх юртах.

— Добре робиш, мій Абіш! А з Даркембаєм розмовляй частіше. Багато з того, про що ми з тобою довідалися з книг, він дізнався з самого життя. Він і гіркого скуштував, і важке тягав — ось звідки його знання. Голова у нього розумна, досвід великий. Розмовляєш з ним і чуєш голос народу.

Абай помовчав і потім з гіркотою сказав:

— Припустімо, ми виділимо якусь кількість худоби і в пам’ять Оспана роздамо жатакам. Звичайно, це було б набагато корисніше, ніж частувати любителів розважитися, про яких ти казав, все-таки кожна така бідна сім’я проживе якийсь час не голодуючи. Але як вони житимуть далі? І що робити із злиднями багатьох тих родин, яким ми не зможемо дати навіть вівці? Адже ж наша допомога буде крихтою, якою не нагодуєш усіх голодних. Добре, що ти подумав про бідних, розорених людей. Але чи не бачиш ти іншого способу допомогти великій масі народу? — І Абай пильно глянув на сина.

— Я ж ще не закінчив учитися…— відповів Абіш, не встигши зібратися з думками.

— Звичайно. Але скоро закінчиш! — перебив Абай.— І я кажу не про самого тебе: адже є й інші молоді люди з наших казахів, які вже закінчили навчання. Я чув, почали з’являтися освічені люди, які вийшли з Каркарали, Омська, Акмолінська, і жигіти Малого Жузу — з Оренбурга, Троїцька. Ви, як перелітні птахи, несете з собою вість про нову епоху. І повинні ви подумати про свій народ, про його тяжку долю зараз, про його майбутнє? Ось про що треба спитати всіх вас, молодих казахів, що дістали російську освіту!

— Не всіх, тату,— заперечив Абдрахман.— Багато цих жигітів, діставши освіту, перестають учитися далі…

— Це вірно,— знову перебив Абай.— Не тільки перестають, але, ставши товмачами, забувають і те, чого їх навчали. Багато з них можуть щонайбільше стати спритними чиновниками. Та, мабуть, краще зовсім нічого не навчатися, ніж стати такими майстрами кляузи і хабара, яких висміював Салтиков-Щедрін.

— Пізнаю ваші слова,— посміхнувся Абіш.— Про це ви писали у вірші «В інтернаті»? Він дуже подобається багатьом нашим казахам, які вчаться в російських школах. Мені розповідали про це і в Омську, і в Семипалатинську.

— Ну от, якщо і вони, і ти сам розумієте мої думки, яку ж дасте відповідь на моє запитання?

— Відповідь може бути тільки одна,— впевнено сказав Абіш.— Кінчимо вчитися — будемо працювати на користь своєму народові.

— А де працювати? В канцелярії повітового? В суді? Хто шукатиме нових шляхів і вказуватиме їх своєму народові? Чи є між вас такі, що, як російські мислителі, думають про народ і живуть тільки для нього?

— Ще нема, тату. Для цього нема у нашій молоді достатніх знань.

— Так, то правда, таких освічених казахів ми ще не бачимо. Якщо я буду батьком, у якого виростуть такі сини, для мене не буде більшої радості.

— У нашому поколінні і я не бачу таких,— сказав Абдрахман.— Але були дві передові і освічені людини з наших казахів. Вони справді могли допомогти народові.

— Кого ти маєш на увазі?

— Один з них — Чокан Валіханов, який помер зовсім молодим двадцять п’ять років тому. А другий — Ібрай Алтинсарин з-під Оренбурга.

Абай чував про Алтинсарина, але про Чокана Валіханова він не знав. І Абіш довго розповідав про нього, згадуючи захоплені відгуки багатьох видатних російських сибірських діячів.

— Я не міг дістати його праць: вони не надруковані,— казав Абіш.— Але від багатьох людей, які його знали, я чув, що ця людина залишила добру спадщину казахському народові. А Ібрай Алтинсарин залишив не тільки книжки. Він навчав казахську молодь у відкритій ним російсько-киргизькій школі, за його прикладом такі школи відкрили й інші. Ці люди справді віддали народові свої знання, присвятили все життя благородній меті!

— Звичайно, прекрасний приклад…— задумливо сказав Абай.— Якби всі наші казахи, які вчаться в містах, повернулися до аулів у степ, це було б початком великої і потрібної справи.

Абдрахман сказав, раптом зважившись:

— Коли хочете, тату, я скажу вам, як би я хотів побудувати своє майбутнє.

Абай мовчки звів на нього очі.

Абіш заговорив про те, як гнітить його військове училище. Змушений вступити до нього всупереч своїй волі, він і не припускав, яка жорстока система виховання у військово-учбових закладах. Вони готують тільки сліпу, бездушну силу для захисту царського трону, в стіни училища не проникає жодна світла думка про народ, всяка критична думка тут душиться. Ось чому Абіш і мрів звільнитися з військової служби одразу, як тільки йому нададуть чин офіцера.

— Я думаю,— казав Абіш,— як мені повернутися сюди, в наш край, сюди, в брали, в Акшоки. Якось Даркембай сказав мені: «Не їдь знову далеко, сховавши свої знання за пазуху. Просвіти свій народ. Зроби наших дітей такими самими, як ти, навчи їх російської мови». І, мені здається, це говорить не тільки Даркембай. І сьогоднішній день, і майбутнє вимагають від мене цього. Коли я пропонував аксакалам інакше використати худобу, виділену на поминки Оспана-ага, я не міг сказати всього, що думав. А думав я про те, що на такі кошти, які будуть викинуті на поминальний бенкет, можна було б збудувати школу. Що скажете ви про це?

Абай пригорнув до себе сина.

— Чим же, крім подяки, я можу відповісти тобі, мій Абіш? — зворушено сказав він.— От ти і знайшов своє покликання, побачив свій шлях. Нехай тепер і навчання твоє, і всі думки твої ведуть тебе до цієї мети. Якщо настане такий день, коли здійсниться твоя мрія, ти виправдаєш перед народом не тільки своє життя, але й повернеш йому борг свого батька,— закінчив він тремтячим голосом.

Батькові слова дуже зворушили Абіша. Він пишався тим, що в душі його батька, не слабнучи, жило велике піклування про народ.

Схвильований був і Абай. Він слухав сина з глибоким задоволенням. Ще минулого року Абай побачив, що його син близький до передових ідей кращих людей Росії. І тепер він почав розпитувати Абіша, яким же чином той прийшов до своїх волелюбних поглядів, незважаючи на те, що військова школа в самому зародкові винищує думки про справедливість і свободу. Хто зараз замінив собою у новому російському поколінні Герцена та Чернишевського, чи є у них наслідувачі і як вони борються за щастя народу? Чи зустрічається з ними Абіш? Звідки у нього з’явились нові думки?

Відповідаючи на ці запитання, юнак з вдячністю пригадав Павлова. У Петербурзі Абіш знайшов його старих друзів і родичів, зблизився з ними. Все нове, краще, що з’являлося в Росії, почерпнуте ним саме з цього середовища. Друзі Павлова зробили великий крок уперед. Революційний рух оновився, все йде зараз по-новому. Боротьбу проти царизму взяло в свої руки сильне, молоде, стійке і сміливе покоління. Революціонери спираються тепер на незліченний трудовий люд, на робітників російських фабрик і заводів. Нове революційне вчення, що освітлює шлях у майбутнє, розповсюджується в народі дедалі ширше, лави борців зростають з кожним днем, крила їх міцніють.

Абіш розповів, що сам він не знайомий з керівниками цього нового руху, а знає тільки тих, хто поширює їхні настанови та вказівки, але він жадібно читає їхні книги, заклики, звернення до народу, які таємно розповсюджуються серед передової молоді.

— Тепер боротьба стала зовсім іншою,— закінчив Абіш.— Новий шлях веде до високої мети. І вона буде досягнута, бо на боротьбу виходить велика сила незліченного народу, якому призначено володіти майбутнім. І він не обманюється пустою надією, начебто вбивством одного царя можна чогось домогтися. Ні, ці люди хочуть вирвати з корінням старі порядки. Тільки так можна добитися свободи і рівності всіх пригноблених, усіх безправних сьогодні народів.

Тепер Абай теж з гордістю дивився на сина, який відкрив йому те велике нове, що відбувалося в житті.

— Абіш мій, ти для мене — вісник нових часів! Слухаючи тебе, я бачу зорю нового світу. Я завжди почував себе безпорадним, безсилим поводирем, який заблукав у темряві. Як міг я вивести на світ народ свій, приречений на безталання! Як добре, що ти бачиш перед собою провідне світло! Якщо ти з’єднав свої думки з новими людьми, йди не оглядаючись, не шкодуючи, іди тільки цим шляхом!

Вони вже підходили до аулу. Абай, помовчавши, раптом рішуче додав:

— Про школу думати ще рано, але другу твою пропозицію здійснити можна. Завтра я поговорю про це. Коли буде виділено худобу на поминки, розподіляти її будемо ми всі разом — я, Такежан та Ісхак. Думаю, мені пощастить примусити їх виділити частину худоби для жатаків.

Абдрахман нічого не відповів. Він раптом уповільнив крок і відстав від Абая, і той, обернувшись, побачив, що юнак стоїть, тримаючись за груди. Батько підійшов до нього і турботливо запитав, що з ним.

Абдрахман перечекав біль і заспокоїв його:

— Нічого, тату, закололо в грудях… Мабуть, продуло, вночі був легко вкритий…

Він і слова не сказав батькові про те, якою грізною ознакою був його сухий кашель. За все літо у нього й разу не було приступу, і синова відповідь цілком заспокоїла Абая.

4

Минув тиждень. Якось увечері до Дармена приїхав Утегельди і сказав, що йому треба серйозно поговорити з Абдрахманом.

Такого доручення йому ніхто не давав, але він сам добре бачив, що непевність мучить Магріфу і що всі старші в аулі теж дуже занепокоєні. Родичалися з ними завжди охоче найзнатніші, найбагатші казахи, і цього року з дальніх родів уже двічі приїздили сватати Магріфу. Але ще восени Дільда потай присилала сказати своїй племінниці Турай, а через неї — матері Магріфи: «Нехай про інших женихів не думають. Якщо бог дозволить, у мене немає іншого бажання, як тільки бачити щастя Абіша і Магріфи. Прошу терпляче чекати, коли все вирішиться». Сватам довелося відмовити.

За всю зиму ніяких новин не було. Магріфа була наче зв’язана без пут. Навесні, коли жалоба по Оспанові не давала можливості й думати про сватання, батьки Магріфи добре розуміли, що треба ще чекати. Але коли Абіш приїхав додому, а Магріфа не одержала й слова привіту, в аулі занепокоїлись. І старші, і молодші її родичі тривожно обговорювали становище.

Утегельди прекрасно все розумів. Знав він також і те, чому Магріфа нічим не виявляла свого неспокою,— він був один з небагатьох, хто знав про листа, якого дівчина одержала від Абіша взимку.

Розмовляючи якось з Магашем про Магріфу, Дармен і Утегельди попросили його, як брата, написати про неї Абішеві. З Петербурга прийшов лист Абдрахмана. Він відповідав не тільки Магашеві, але через нього звертався й до Магріфи з чемними і стриманими словами. Дармен відразу ж викликав Утегельди, і Магаш доручив йому передати листа дівчині.

Але жигіт почав жартома заперечувати:

— Що хочете, а я не можу бути простим посланцем! Де це видано, щоб повірниці нареченої не відкрили таємницю?

І він удав з себе спритну і хитру молоду женге, яка турбується про подружку.

— Що це таке? Як ви приховуєте такі справи від женге?..— заторочив він.— Прочитайте листа спершу мені, тоді вже, можливо, я й погоджуся відвезти його моїй красуні!..

Так, базікаючи і жартуючи, прекумедно удаючи ображену женге, він усе-таки домігся того, що листа йому прочитали. Але лист приніс йому велике розчарування. Він сподівався, що там буде сказано щось таке, що Абіш збирається одружитися з Магріфою, що просить дати йому слово чекати його. А в листі було тільки написано: «Благородна моя ровеснице, я не забув вас. Серце моє сповнене поваги і пошани до вас. Нехай вам це висловить мій привіт».

З такою тонкою ввічливістю Утегельди ніколи не доводилось мати справу, і він навіть розгубився:

— Про що цей ваш російський тюре^[50] пише? Чому бог не підказав йому справжніх слів: «Я прагну тебе бачити… я кохаю тебе… незабаром пришлю свата, дай мені слово бути моєю вірною дружиною»? Сказав би він отак прямо, хіба хтось звинуватив би його? А тепер що? Знову ні те ні се! Знову різні хвилювання в аулі! — Утегельди ображено скривився і заговорив плаксивим голосом, ха-даючись за голову і вдаючи розпач: — 3 чим же я повернуся? Що мені відповісти нашим байбише? Казати, що одружиться? Чи сказати, що поки що тільки кланяється, а сватати не хоче?

А втім, він таки відвіз Магріфі цього листа і був здивований, як вона зраділа. Дівчина ніби ожила. Раз у раз лунав її тихий сміх, якого він давно не чув. Магріфа не розлучалася з зошитом віршів Абая і тепер часто наспівувала своїм тихим, м’яким голоском ті з них, у яких говорилося про хвилювання молодого серця. Особливо подобався їй лист Татьяни, в якому, здавалося, були висловлені її власні почуття. Іноді, проходячи повз Утегельди, вона співала так, щоб він почув:

Коли б малу надію мала,

Хоч зрідка, хоч на тиждень раз,

В аулі нашім бачить вас…

Спостерігаючи все це, Утегельди внутрішньо був ображений на Абіша. Мізерна примара надії, що майнула в його листі, сприйнята дівчинбю з усією радістю довірливого серця. Відвертий і рішучий жигіт не міг пробачити Абішеві його незрозумілої ухильності і почав уже сам хвилюватися і втрачати терпець.

І тепер він, ні з ким не радячись, приїхав до Дармена і сказав йому, що має намір поговорити з Абдрахманом віч-на-віч і пояснити, як мучиться дівчина. Дармен залишив його ночувати в своїй юрті, а сам пішов увечері до Абіша і відверто висловив йому все, що думав.

Абдрахман і цього разу ухилився від будь-яких пояснень, сказавши тільки:

— Із слів Утегельди я розумію, що Магріфа, як і раніше, вірить мені і чекає мого слова. Але я нічого не можу передати їй через нього. У мене є таємниця, яку я можу довірити тільки їй самій. Я хочу поговорити з нею наодинці. Якщо я чимось образив її, я сам і повинен просити пробачення. Тому прошу і Утегельди: зробіть так, щоб я міг побачитися з Магріфою без сторонніх.

Утегельди добре зрозумів, як потрібна така зустріч і, повернувшись до себе в аул, передав це побажання Абіша Магріфі, порадившись спершу з дружиною Мусабая. Вирішено було влаштувати побачення через три дні. Жигіт знову прискакав в аул Абая, умовився з Дарменом про місце і час зустрічі і повернувся назад.

На третій день надвечір, коли худоба поверталася з пасовиська, Абдрахман і Дармен непомітно виїхали з аулу, нікому не сказавши про наступне побачення. До татарського аулу вони під’їжджали вже пізно ввечері. На кам’янистій стежці, де їх мав зустріти Утегельди, вони спинили коней.

Місяць світив яскраво, низькорослі осінні трави тьмяно біліли в його променях. Стояла повна тиша.

Утегельди не вперше був посередником між закоханими, він навіть любив говорити, що це — його основне заняття. Готуючись до поїздки, він надів сірий чекмень і сів на світло-буланого коня. Млистої місячної ночі ні Абдрахман, ні Дармен так і не змогли його помітити. Тільки з тупоту копит Дармен зрозумів, що спритний жигіт, який беріг таємницю цієї поїздки, вже наближається. Побачив він його тільки тоді, коли той під’їхав зовсім близько.

— Е-е, Утегельди, ти із землі виріс, чи що? — вигукнув юнак.— Чи не чаклун ти часом? Ми тебе й не бачили!

Утегельди задоволено засміявся і, припавши головою до гриви коня, лукаво глянув знизу на обох жигітів.

— Ну, хіба ж я не годжусь у конокради? Про такого, як я, кажуть: «І собака не почує!» Ось в’їду зараз в аул — і жоден найпильніший пес не гавкне! — похвастав він і повернув коня.— Ну, тепер саме час: в аулі майже всі полягали. Їдьте обидва потихеньку прямо на оту жовту зірку.— Він показав канчуком на захід.— А ще краще — он на ту гору.

На світлому обрії жигіти ясно розрізнили високу гору Догалан. Над її чорними зубцями, що вимальовувалися чіткою ламаною лінією на блідому небі, млистому в місячному сяйві, сяяла жовта зірка. Просто під нею вирізнялася самотня скеля. На неї і вказав Утегельди:

— Їдьте на цю скелю. Але не кваплячись, ступою. Тільки-но помітите аул, спиніться. Я помчу вперед, попереджу, що ви тут, і знову зустріну вас там.

І він поскакав, відразу розтанувши у невірному місячному світлі.

За годину жигіти прив’язали своїх коней по-калмицькому, одного до одного, і пішли в аул, що вже спав міцним сном. Утегельди ввів їх до Гостьової юрти біля юрти Мусабая, де, як виявилось, було найбезпечніше влаштувати побачення.

На круглому столі в юрті світилась велика лампа, на почесному місці розіслано корпе. Магріфа і дружина Мусабая стояли праворуч від входу біля ліжка з кістяними прикрасами.

Дівчина була в чорному бешметі з товстого шовку, накинутому на яскравий камзол, на голові її була шапочка із золотим шитвом і з оздобами з пір’я пугача, та сама, в якій Абдрахман побачив дівчину минулого року.

Від хвилювання Магріфа була бліда. Ніжні, м’які риси обличчя, властиві першій порі юності, вже зникали, виточені лінії тепер набули повної довершеності. Великі сірі очі, як і раніше, притягали до себе погляд. Вони наче випромінювали світло і відбивали всі душевні порухи дівчини.

Абдрахман, підійшовши до неї, привітався по-міському, за руку. Магріфа вмить зашарілася. Дружина Мусабая доводилась Абішеві старшою родичкою, і через те він привітав її вільно і тепло, називаючи просто на ім’я.

В юрті кипів самовар, женге зразу ж почала пригощати Абдрахмана і його друзів, розпитуючи, чи надовго Абіш приїхав додому, скільки ще йому вчитися та де він думає потім жити. Викликаючи друзів на жарти і невимушено розмовляючи, вона швидко згладила першу ніяковість зустрічі. Крім того, розумна і спритна женге, користуючись з свого права старшої родички, розпитувала молодого жигіта про нього самого, задаючи питання саме про те, що могло цікавити Магріфу. Напившись чаю, Утегельди і Дармен пішли до коней під приводом того, що треба й про них подбати. Женге, забравши посуд, теж вийшла з юрти.

Залишившись на самоті з Магріфою, Абдрахман обернувся до неї.

— Я просив зустрічі з вами, Магріфа, і вдячний вам, що ви погодилися,— почав він трохи тремтячим голосом.

Магріфа не відповіла. Вона тільки з засоромленою усмішкою кинула на Абіша швидкий погляд. З чим він прийшов? Що вона почує сьогодні від нього? Ніколи ще не доводилося їй розмовляти на самоті з жодним жигітом. А цей жигіт і своєю поведінкою весь цей час, і таємничістю сьогоднішньої розмови був для неї цілковитою загадкою. Юна красуня зніяковіла і опустила очі.

— Магріфа, люба… Перш за все я мушу просити у вас вибачення…

На початку цієї незвичної нічної бесіди Магріфа не промовила й слова. Все, що могла б вона відповісти юнакові, якого жадібно слухала, тіснилося в її думках і почуттях, але не втілювалося в слова. І коли він заговорив про вибачення, вона подумала, наче відповідаючи йому: «Чому про вибачення? Чим він переді мною завинив?»

Абдрахман вів далі:

— Я прошу пробачити мені, що я так довго примусив вас чекати якихось моїх слів, якогось рішення…

«Хіба я коли-небудь вас звинувачувала!» — знову в душі відповідала йому дівчина, співчутливо побачивши, як спалахнуло його обличчя. Щось мучило його: він насупився. Серце Магріфи затремтіло.

— І за сьогоднішню розмову змушений просити вибачення. Коли б сьогодні я прийшов до вас з якимось твердим рішенням, можна було б сказати: «Добре діло ніколи не спізнюється». Але я прийшов до вас з моєю правдою. Я приніс вам свою таємницю, яку ношу в собі, не ввіряючи її ні братам, ні навіть батькові. Правда моя в тому, що і сьогодні в мене, як і раніше, нема ніякого рішення…

«Навіщо ж ви тоді приїхали?» — закричало усе всередині дівчини. Вона знову зблідла, стиснула руки так, що суглоби її витончених пальців побіліли.

— Ви почули правду, Магріфа. Тепер вислухайте і мою таємницю. Як тільки я побачив вас торік, то відразу зрозумів, якої поваги ви гідні. Ви для мене найкраще, що є в світі! Коли б не одна непереборна перешкода, я б не вагався ні на мить. Але тепер я не можу дозволити собі вирішити наше майбутнє. Не можу й сказати нашим батькам, щоб вони розпочинали сватання. От я й прийшов до вас, щоб розказати про цю свою таємницю.

Серце Магріфи стислося від ревнивої підозри. Тепер вона, не зводячи очей, дивилася на нього поглядом, сповненим гіркого докору. «Я знаю цю таємницю: це ваша кохана! Як же може бути інакше? Хіба я одна в світі могла покохати такого жигіта? А перешкода — це слово, яке ви дали їй. Коли так, навіщо ж мені все це звіряти?» Ці думки пекли їй душу. Але обличчя юнака здається таким щирим, таким чистим. Воно то спалахує, то блідне.

— І таємниця моя, і перешкода — це одне й те саме, Магріфа.

«Звичайно, те саме! Інша дівчина. Зараз я почую її ім’я… Нехай говорить, нехай закінчує все швидше!»

— Вона завмерла, серце її неначе спинилося, по всьому тілу пробіг холод. Вона не могла більше дивитися на Абіша і знову опустила очі, чекаючи його слів, немов удару ножем.

— Те, про що я кажу, Магріфа,— це моя хвороба.

— Хвороба? — скрикнула дівчина.

Вона знов зашарілася, очі засяяли. Дівчина не знала, чи лякатися їй, чи радіти. Зовсім іншого чекала вона і тепер звинувачувала себе: як могла вона подумати, що Абіш зрадив її? А хвороба — яка ж це перешкода? Вона внутрішньо квапила юнака: швидше, швидше, треба довідатись, що йому загрожує! І погляд, який вона не зводила тепер з Абдрахмана, був сповнений любові і тепла.

Він стиха мовив:

— Петербурзькі лікарі кажуть, що легені мої уражені небезпечним недугом. Це — сухоти. Один відомий лікар сказав, що про одруження мені думати поки що не можна. Він казав, що своєю хворобою я можу вбити дружину… От, Магріфа, і моя перешкода, і моя таємниця… Це моя правда. Це все, що я хотів сказати вам та з тим і поїхати.

— Тільки це? Тільки це, Абіш? — запитала дівчина.

З якою радістю, довірливістю і ніжністю вона скинула оченята на Абіша! Юнак здивовано глянув на неї, не розуміючи її запитання.

— Хвороба, небезпечна хвороба,— повторював він,— Збагніть, якою перешкодою стала вона між нами… Для мене це — тяжке горе…

Рішення виникло в душі Магріфи миттю. Але ця швидкість не була легковажністю. Магріфа не пізнала себе саму — так твердо, непохитно, безповоротно серце її сказало своє слово. Це рішення було рішенням серця, а не розуму. Коли б дівчина почала розмірковувати, зважувати, вона б ніколи не дозволила собі такого щирого пориву.

— Ваша хвороба, Абіш, і для мене горе. Але якщо перешкода тільки в тому, що ви побоюєтеся за мене, хочете вберегти мене,— виходить, і вирішувати треба мені самій. Ось моє слово: тільки тоді життя буде справжнім життям, коли воно зіллється з життям любого, коли всі радощі і клопоти ти поділиш разом з ним. Якщо я правильно розумію вірші Абая-ага, так говорить про кохання і він. Я не розумію ні кохання, ні дружби, якщо вони відступають перед жертвою. Сама я хочу тільки одного — прожити життя разом з вами, ділити з вами все, хоч нехай чим загрожує вам доля.

— Магріфа, люба… Невже ви так любите мене?

— Для моєї любові нема нічого страшного.

— Дорога Магріфа, чи думаєте ви, що говорите? Адже смертю загрожує моя доля і мені, і вам… Коли хвороба моя спалахне, вона вб’є і вас!

— Та й тільки?

— Як — тільки?.. Адже між лами — смерть.

— Якщо помрете ви, навіщо ж мені жити? Тоді смерть для мене буде щастям…— Сльози великими горошинами покотилися з очей дівчини.

Вона простягла жигітові свої прекрасні руки. Перешкода, що стримувала закоханих, зникла і почуття прорвалося, затопило їх своїм нестримним світлим потоком.

Юнак і сам не помітив, як опинилася Магріфа в його обіймах. Він збагнув це тільки тоді, коли відчув на своїх губах солоний смак сліз, що залили її обличчя.

Коли настав час розлучатись, Абдрахман сказав:

— Поминки по Оспану-ага рідня вирішила справляти раніше, не чекаючи роковин. Відразу після них до вашого аулу приїдуть свати. Магріфа, ви моя кохана, дорожче за вас у мене немає нікого в житті.

Магріфа і не здогадувалась раніше, що можна бути такою щасливою.

Вдосвіта жигіти сіли на коней, і Утегельди без шуму вивів їх з аулу. Абіш звернувся до друзів:

— Від усієї душі дякую вам обом. Я щасливий! Ми все вирішили. Зразу після поминок наш аул почне сватання!

— Е-е, дорогий зятьок, оце справжні слова, нехай будуть вони благословенні! — гукнув Утегельди. І все-таки не витримав, щоб не кинути жартівливого докору: — Давно б тобі взятися до діла по-нашому, по-степовому.

Дармен щиро поділяв його радість. Утегельди, попрощавшись, весело поскакав назад до аулу, куди Абіш наступного разу повернеться вже зятем.

В КІЛЬЦІ

1

Поминати Оспана з’їхалося так багато гостей, що потім долина брали була вже не придатною для стоянки: вся трава навколо була витоптана. Через те одразу після поминок аули кунанбаївців пішли на інші місця.

При цьому перекочовуванні аул Ісхака на настійні вимоги його дружини, свавільної, пихатої Маніке, яка верховодила і своїм чоловіком, і всім аулом, розташувався недалеко від аулу Такежана. Це відповідало бажанням і самого Такежана: питання про поділ спадщини Оспана потребувало частих зустрічей і обговорень, і братам треба було тепер триматися поруч. Саме через те він запросив сім’ю брата і людей його аулу на єрулик^[51].

По обіді брати пішли до Гостьової юрти для переговорів, а Маніке, окинувши присутніх у Великій юрті чоловіків і жінок свого аулу владним поглядом, наказала:

— Ну що ж, погостювали в домі Такежана-ага — час і до себе в аул! Попили, поїли — треба і на худобу свою глянути!

Випровадивши так своїх людей, Маніке залишилася у Великій юрті віч-на-віч з Каражан.

Худа, висхла, сувора Каражан здавалася тепер майже бабусею. Маніке — повна, гарна чорноволоса жінка з крупними рисами обличчя — навпаки, мала вигляд дуже молодий. Її розумні карі очі, готові спалахнути небезпеч-пим ізогником глузування, трохи кирпатенький прямий ніс, примхливі губи, що раз у раз складаються у глузливу посмішку, різко вирізняли її з-поміж інших. Трималася вона зневажливо, гордовито, одягалась із смаком, на заздрість усім іншим. Першою в цих краях вона почала підсинювати кімешек і підкрохмалювати плаття, які шелестіли на ній при кожному її русі.

Вона була другою дружиною Ісхака. Перша померла, залишивши двох синів — Какитая і Ахмедбека. Маніке, незважаючи на те, що у неї була тільки одна дочка, зуміла повністю взяти владу над своїм чоловіком і стала його єдиною улюбленою дружиною, не дозволяючи йому й думати про новий шлюб. Красномовна, рішуча, розпещена, вона робила все, що тільки спаде на думку. Так, за останні роки вона придумала собі нову розвагу, не відому в степу: почала курити опіум, привчивши до цього і самого Ісхака.

Звикнувши крутити своїм чоловіком, вона і з іншими поводилася так само, як і з своїми домашніми,— зневажливо, насмішкувато, владно. Не тільки жінки, але й багато чоловіків Іргизбая відступали перед нею. Тільки Оспан, бачачи, якою зрозумілою і самозакоханою стає його женге, незадовго до смерті жорстоко висміяв її.

— Цілком зрозуміло, що ти верховодиш не тільки чоловіком, але й усім аулом,— сказав він неначе жартома.— І розумом, і вродою ти вища за всяку земну істоту! Де вже нам, незграбним казахам і їхнім дурним жінкам, рівнятися з тобою,— всі ми знаємо, що ти не проста смертна, а неземна, ефірна істота, ангел, що зійшов до нас з неба. Тільки відкрий нам, люба, свою таємницю. Скажи, будь-ласка: коли ходиш надвір, то чи лишається там якийсь послід, як від нас грішних, чи покидьки виходять з твого шлунка запашним ароматом, як у гурій?

Ця зла насмішка над самовпевненою Маніке швидко облетіла степ. Багато людей, що зазнали кривди від зарозумілої і владної Маніке, повторювали ці слова, на свій лад переробляючи і прикрашаючи їх. Проте й це не зменшило бундючності Маніке. Злопам’ятна красуня, яка й сама уміла володіти гострою зброєю насмішки, не помстилася Оспанові тільки через те, що той скоро несподівано помер.

Маніке взагалі вміла себе відстояти. Тільки одна людина була їй не по зубах — Абай. Коли б він був молодшим братом її чоловіка, вона, може, зуміла б справитися і з ним. Але Абай був старший за Ісхака, і Маніке мимоволі мусила, хоча б зовні, ставитися до нього з повагою. А в душі вона дуже не полюбляла Абая. За його спиною вона зло знущалася з того, що робиться в аулі Абая, з його синів, які захопилися всім російським. Вона, не соромлячись, висміювала Абая не тільки перед Ісхаком, ба навіть перед пастухами і слугами свого аулу. Вірші Абая і його повчальні слова, що доходили до неї, не викликали в ній нічого, крім злості. Скрививши тонкі губи, вона звичайно зневажливо говорила:

— Гаразд, годі, не повторюйте ці дурниці! Дивно, якщо це й справді сказав такий поважний чоловік, як Абай-ага! У чому тут виявилась його мудрість? Де тут його знання? Виявляється, що й розумні люди можуть помилятися!

Все це, звичайно, доходило до Айгерім, але та ставилася до слів Маніке з неприхованою насмішкою.

І ,от зараз оця Маніке, сидячи на самоті з своєю невісткою Каражан, завела про те, що хвилювало зараз обидві сім’ї — про спадщину Оспана.

Обидві невістки були і розумні, і властолюбні, і корисливі, обидві підкорили своєму впливові чоловіків, і обох мучило честолюбство, яке було розвинуте в них не по-жіночому. Вони були схожі за вдачею і легко домовилися про те, що треба робити. Ще задовго до роковин смерті Оспана вони почали квапити своїх чоловіків швидше влаштувати поминки, щоб можна було нарешті почати ділити спадщину. Вони зійшлися навіть на тому, що обидві накажуть своїм чоловікам одружитися на вдовах Оспана, щоб не прогавити його багатства.

Однак і дружба двох невісток, що раптом спалахнула, і їхні рішення — все це підказав Азимбай.

Хитрий, передбачливий, розважливий син Такежана все продумав. Дружба матері з Маніке потрібна була йому для того, щоб зблизити батька з Ісхаком. Якщо з трьох спадкоємців Оспанового майна двоє триматимуться купи, то вони зуміють примусити Абая погодитися на такий розділ спадщини, який буде вигідний обом. Не дуже розраховуючи на матір, Азимбай вирішив залучити для своєї мети Маніке. Він раз у раз з’являвся в аулі Ісха-ка і розмовляв з нею на самоті. Одного разу Азимбай сказав:

— Женеше, невже ваші не бачать, що діється? Гляньте, Абай днює і ночує у Єркежан у Великій юрті Оспана-ага, а наші безпечно чекають, коли мине рік жалоби. А, між іншим, абаївці й онучат своїх — Аубакира та Пакизат — тримають в аулі під виглядом Оспанових дітей. Чи не здається вам, що вони добре обміркували, що робити? Як би до того часу, коли ми почнемо говорити про спадщину, не вийшло так, що Велика юрта і всі її стада вже перейшли до наших безкорисливих абаївців? Як ви гадаєте?

Маніке і на думку це не спадало. Але вона не могла виказати цього і, поблажливо глянувши на племінника, почала з свого звичайного прислів’я, яке виявляло її проникливість і розум:

— Е-е, що тут говорити, я давно знала про це! Абай тільки удає, що горює та співчуває Єркежан. А насправді він просто її улещує! Тобі це і на думку ще не спадало, а я вже питала: чому це Абай не виходить з Великої юрти? Адже він — не вдова, якій треба вдень і вночі оплакувати померлого? Я всім сказала: неспроста!

Азимбай враз почав вихваляти її мудрість і далекоглядність.

— Іноді я шкодую, женеше, що творець не наділив вашим умом мого батька,— безсоромно лестив він.— Ні він, ні Ісхак-ага не бачать того, що ви давно бачите своїм проникливим оком! А попавши в пастку, розводитимуть руками й обурюватимуться. Довірливі вони дуже, от і поплатяться за свою наївність!

Він добре знав, що батько його зовсім не наївний, але слова його звучали так переконливо, що навіть Маніке прийняла їх за правду.

— Ну, й ти від них недалеко пішов! — сказала вона з поблажливою посмішкою.— Я думала, що ти перекажеш батькові всі мої підозріння, а ти тільки зітхаєш про те, що вій наївний та безтурботний.

Азимбай домігся свого. Вислухуючи самовдоволені напучення Маніке, він скрушно хитав головою, удаючи, начебто тільки зараз зрозумів, що відбувається в юрті Єркежан, і, прикидаючись безпорадним, відповів:

— Добре було б, якби ви самі пояснили свої здогадки моєму батькові й матері. Я цього не зумію.

Кажучи все це, Азимбай мав на увазі ще одну серйозну перешкоду. Вона полягала в тому, що Каражан могла рішуче заперечувати проти одруження його батька з одною із вдів Оспана. Тим часом, за звичаєм аменгерства, якщо родич померлого не одружиться з його вдовою, він не може виставляти своїх прав на спадщину. Це і непокоїло Азимбая. Батько його, як старший з трьох братів, міг цілком розраховувати на шлюб з Єркежан — і в цьому разі до нього переходила Велика юрта Кунанбая з усім майном і великою кількістю худоби, що й було головною метою Азимбая.

Тому, стежачи з таким підозрінням за перебуванням Абая у Єркежан, Азимбай боявся і того, що мати з ревнощів не дасть батькові згоди на шлюб з Єркежан і весь план провалиться.

Говорити з батьками про таку делікатну справу він сам, звичайно, не міг. І йому спало на думку зробити знаряддям своїх замірів Маніке. Однією з її якостей було вміння зберігати таємницю. Вона ніколи не дозволяла собі проговоритися про те, що було їй довірено.

Через Маніке Азимбаєві вдалося домогтися того, що Каражан пообіцяла не заперечувати проти одруження Такежана з однією із удів Оспана. Тепер він мав зробити так, щоб батько одружився саме з Єркежан, власницею Великого аулу.

І сьогодні Азимбай непомітно керував частуванням, дбаючи про те, щоб Ісхак і Маніке відчували себе почесними гостями. Він же влаштував так, щоб його мати і Маніке могли розпочати бесіду, яку він сам ретельно підготував.

Залишивши їх удвох, Азимбай вийшов з юрти, і, сівши біля неї, вийняв ножа, і почав обстругувати палицю, неначе весь заглибившись у цю роботу. Побачивши свою дружину, смагляву і мовчазну Матіш, він підкликав її і, нахмурившись, наказав суворим шепотом:

— Нікого сюди не пускай! А в Гостьовій юрті сидять батько і дядько. Дивись, щоб і туди ніхто не заходив!

Розставивши тенета, Азимбай спокійно чекав, коли здобич сама попаде до них. Широколиций, рум’яний, з пухлими червоними повіками, які прикривали холодні й хитрі очі, він часом із вдоволеним виглядом гладив свою гарну, широку чорну бороду, що вилискувала синявою воронячого крила, і поглядав спідлоба на Велику юрту. Іноді він ледве помітно усміхався, бачачи в мріях те, що може дати йому сьогоднішня розмова матері й тітки. Перед його очима вже проходили тисячі буланих і сірих коней, наче кажучи йому: «Ми твої!»

В юрті тим часом Маніке підсіла ближче до Каражан і стиха заговорила:

— Женеше, що каже ваш чоловік? Коли наші чоловіки почнуть розмови про спадщину?

— Хто його знає! — знизала плечима Каражан.— Мені здається, вони ніяк не можуть зважитися на це. Бояться, мабуть, що абаївці або вдови докорятимуть їм, навіщо так квапляться.

— Е, я давно знала про це! — за звичкою підхопила Маніке.— Ваш Такежан такий самий простачок, як і мій Ісхак! Обидва вони ні на що не зважаться самі! Вони і їсти не сядуть, поки не глянуть на Абая та не переконаються, що він не хмуриться!

— Ти гадаєш, він їх обдурить?

— Аякже! Людина, яка ще до поминок залізла в юрту, на все зважиться, ось побачите!

— А що там у них діється? Чула щось про це?

— Хіба вони дозволять поширюватися чуткам? Абай подбав, щоб біля Великої юрти не шастали собаки, а над нею не літали птахи. Але ж, звичайно, він подумав: «Хай вони примусили справити поминки раніше роковин, а решту я сам уладнаю!» Наші ще тільки чухались, а він уже все зробив. Перетяг на свій бік увесь аул, всіх табунників, сусідів, чабанів. Одразу двох онучат там тримає, щоб загарбати спадщину, і сам звідти не відходить, і синів своїх тягає. Інші туди й носа не поткнуть… Адже покійник і сам усе життя схилявся перед Абаєм, своїх людей робив його прихильниками… Тепер Абай, як завжди, сам мовчить, а інших примушує себе захищати.

Розмова підходила до того головного питання, заради якого Азимбай і влаштував це побачення жінок.

Нацькувати сусідів одного на другого і посварити їх, напоїти двох чабанів і примусити їх побитися, підбурити двох плетунів, підбити їх на глузування один з одного і привести до розриву — з дитинства було найулюбленішим заняттям Азимбая. Дволикий, удаючи себе другом, він часто примушував людей робити те, що йому заманеться, заздалегідь розраховуючи ходи, як досвідчений гравець.

Щоб примусити двох жінок, розумних і хитрих, виконати його власні корисливі розрахунки, він напружив тепер усі свої здібності. Головним завданням Азимбая було підстроїти так, щоб його батько одружився з Єркежан. Для цього треба було домогтися, щоб того самого не зажадав Ісхак. І він знайшов спосіб вплинути на Маніке. Напередодні, розмовляючи з нею про поділ спадщини, Азимбай наче мимохідь заговорив про те, що Каражан ніколи не допустить цього шлюбу.

— Хоч матері і дуже хочеться одержати худобу та майно Великої юрти, проте вона згоди не дасть,— засмучено говорив він Маніке.— Подумайте самі, женеше: Єркежан — жінка красива, з лагідним характером, вміє подобатися людям. Який же мужчина не захопиться такою жінкою? Кожен, хто одружиться з нею, так і буде крутитися біля неї, ні на крок не відходячи, забуде попередню сім’ю і дружину. Хіба моя мати цього не бачить? Зрозуміло, що вона боїться Єркежан.

Азимбай казав все це наче про Каражан. Насправді ж всі його слова були розраховані на Маніке. І вони попали в ціль. Вона змінилася на лиці. Широко розкривши очі, вона втупила їх в Азимбая. Несподіване відкриття примусило її навіть здивовано зацмокати губами. Але потім, схаменувшись, вона за звичкою заговорила:

— Е-е, я давним-давно це знала,— і махнула рукою, удавши, що не варто навіть і говорити про це.

Справді ж міркування Азимбая вразило її наче громом. Досі вона зовсім не думала про цю небезпеку, навпаки — сама ладна була боротися за те, щоб Ісхак узяв за дружину Єркежан і цим самим дістав право на Велику юрту. Тепер вона неабияк захвилювалася.

Азимбай, який уважно стежив за нею, вів далі, наче нічого й не помічаючи:

— Зейнеп або Торимбала, звичайно, зовсім інша справа, мати зуміє одразу поставити їх на місце! А Єркежан звикла бути першою, вона знає, що з нею чоловік дістає і Велику юрту. Хіба не спробує вона стати найулюбленішою дружиною? А батько, ви самі знаєте, чоловік такий, що захоплюється, його така жінка легко прибере до рук,— закінчив він.

Слухаючи його, Маніке думала не про Такежана, а про Ісхака, і захвилювалася ще більше.

— Єдине, чим можна заспокоїти побоювання моєї матері, це те, що у неї все-таки є дорослий син,— казав тим часом Азимбай, начебто довірливо звіряючи свої думки.— Вона має право вимагати поваги до себе. Але все ж умовити її погодитися на цей шлюб буде важко. Щоправда, вона не така молода, як ви. І, може, почуття ревнощів у неї вже притупилося.

Кожне з цих слів впивалося в серце Маніке отруєною стрілою. В неї не було «рідного сина», про якого навмисне згадав Азимбай. Коли Ісхак одружиться з Єркежан, що буде з Маніке? В якому становищі вона опиниться, якщо до того ж у Єркежан буде син? Збагнувши, якої страшної небезпеки вона не помічала, спокійно думаючи про вигідний шлюб Ісхака з Єркежан, Маніке жахнулася. Тепер вона вирішила не перевіряти долі. Навіщо їй позбуватися свого становища в сім’ї, навіщо вводити в дім суперницю?

Помітивши, що слова його досягли мети, Азимбай заспокоївся: тепер самолюбна, ревнива Маніке ніяк не дозволить Ісхакові одружитися з Єркежан. Виходить, Ісхак уже випав з гри. Тут була ще й інша вигода: рятуючи себе, Маніке, мабуть, постарається умовити Каражан погодитися на шлюб Такежана з Єркежан. Сам батько, хоч як би йому хотілося дістати Велику юрту, звичайно, не зважиться і заводити про це мову.

Маніке сама про це й почала говорити з Каражан:

— Женеше, незабаром, мабуть, піде мова про вдів. Як ви гадаєте, хто з ким одружиться?

— А що ти про це думаєш? — відповіла Каражан, бажаючи знати спочатку її думку.

— Далебі, не знаю,— почала хитрувати Маніке.— Звичайно, коли наші захочуть уникнути суперечки, то вони оберуть двох молодших, адже суперечка піде тільки про Єркежан, оскільки у неї Велика юрта. Звичайно, якщо вирішувати справедливо, перший вибір мусить робити, по старшинству, Такежан-ага. Хіба інші можуть заперечувати його право? — І, сказавши це, вона вичікувально глянула на Каражан.

Та мовчала, нахмуривши брови, зовні спокійна. Проте всередині у неї відбувалася справжнісінька буря. З одного боку, в ній давно вже жило жадібне бажання дістати худобу і багатство Великої юрти, з іншого — побоювання, про які Азимбай казав Маніке, і їй самій спадали на думку. Не раз уже думаючи про це, вона приходила до висновку, про який і сказала тепер Маніке.

— А чому б нашим просто не поділити майно Великої юрти? Тоді не треба нікому і одружуватися з Єркежан.

Маніке враз заперечила:

— Ну, що ви кажете, женеше? Припустімо, наші одружаться з молодшими вдовами, тоді вони й одержать з кожною її частку. А худоба й майно Великої юрти так і залишиться у Єркежан. Спочатку там господарюватиме Аубакир, а потім і сам Абай. Ні, женеше, не треба вам відступатися від боротьби!

— Ти так гадаєш? — невпевнено запитала Каражан.

І Маніке, стежачи за найменшими змінами на її обличчі, вкрадливо заговорила:

— Звичайно! Чого ж вам боятися? У вас є такий син, як Азимбай, батькова підпора і надія. Адже ж це ваш рідний син, кров від вашої крові! Ви — щаслива і горда мати. А що таке Єркежан? Нехай вона багата, але всі ж знають, що вона безплідна, як сухий пеньок! Вона ніколи й не насмілиться суперничати з вами! Та, правду кажучи, і Такежан уже вийшов з того віку, коли ви могли б його ревнувати. Ні, женеше, не робіть необачностей! Адже ви самі знаєте, все залежить від вас: якщо ви не благословите Такежана на цей крок, вважайте, що своїми руками віддали і Велику юрту, і все багатство! І все це дістанеться абаївським синкам, а ваш рідний син Азимбай залишиться старцем. Я ж давним-давно бачу, чого дожидається Абай!

Каражан напружено слухала її, розпачливо повторюючи в думці: «Звичайно, так. Звичайно, так».

Її завжди називали скнарою, обачною і жорстокою. Чому ж вона була такою? Заради чого вона і хитрувала, і пожадливо берегла всяке добро, і прискіпувалася до слуг? Тільки заради того, щоб створити Такежанові багатство, а разом з ним і вплив. Хіба дбала вона про щось інше, як тільки про благополуччя його самого і його дітей? Все своє суворе, невеселе життя вона прожила заради Такежана, не думаючи, що на світі є хтось інший, крім нього. І ось тепер, коли краса її зів’яла і молодість минула, вона сама мусила підказати чоловікові, щоб той привів у дім токал, яка і молодша, і вродливіша за неї, і до того ж несе з собою багатство.

Каражан довго сиділа, мучилася цими думками, і раптом залилася слізьми так несподівано, неначе всередині у неї щось лопнуло. Вона плакала, вся здригаючись від ридань, голосно схлипуючи. Нарешті вона заспокоїлася.

— Покійна стара мати,— цригадала вона Улжан,— якось казала з болем: «Проклята жіноча доля! Хоч хай яка ти розпещена і любима, в той день, коли чоловік охолоне до тебе, ціна тобі буде не більша від старої, стоптаної устілки!» І правда, коли чоловіків погляд звернеться на токал, про тебе думатимуть менше, ніж про цуценя, забуте на старій стоянці під час відкочування аулу… Вий; плач, заливайся слізьми, а чоловік і не гляне на тебе, захоплений вродою нової подруги…

І Каражан знову заридала.

Маніке не переривала ні її голосіння, ні сліз. Видно було, що Каражан уже ладна дати згоду. Нехай поплаче, поголосить.

Маніке, розумна, хитра і красномовна, вирізнялась якоюсь дивною нечутливістю. Чуже горе не тільки не чіпало її, а, навпаки, дратувало.

Звичайно, людина, яка плаче, не може здатися привабливою, а сльози і чуже горе не можуть зробити іншому якої-небудь приємності. Але розуміти їх, поділяти горе, бути співчутливим — властивість кожної щиросердої і чесної людини. Що ж до Маніке, то вона не могла без огиди спостерігати людей, які плачуть. Право на сльози вона визнавала тільки за собою і, з деяким незадоволенням, за своїми домашніми. Але ридання чужих просто злостили її. І через те, коли у пастухів або слуг помирав хтось у сім’ї — чи то старий, чи дитина,— себелюбна байбише не поділяла їхнього горя. Більш того, вона дозволяла собі навіть кричати на жінок, що проливали сльози, і лаяти їх.

Горе Каражан ніяк не зачепило черстве серце Маніке. Навпаки, бачачи в цих сльозах свою перемогу, вона навіть трохи посміялась, скрививши свої тонкі губи. І, цілком упевнена, що тепер Каражан дасть згоду, хоч хай як вона зараз ридає, Маніке підвелась і вийшла з юрти.

Побачивши Маніке, Азимбай вийшов до неї з тіні Великої юрти. Березова жердина була вже обстругана і перетворилась на красивий курук. Голосне ридання матері він добре чув, але це його анітрохи не схвилювало. Навпаки, почувши плач і зрозумівши, що Маніке домоглася свого, він спокійно підвівся, скидаючи з колін стружки, наче струшуючи з себе сльози рідної матері, і пішов поруч Маніке. Показуючи в усмішці білі зуби, блискучі під чорними вусами, він, задоволений, слухав її розповідь про розмову у Великій юрті.

Розмова ж, яку в Гостьовій юрті так само віч-на-віч провадили Такежан і Ісхак, закінчилася раніше. Питання про одруження з вдовами брати не торкалися: з одного боку, жоден з них не прийшов до твердого рішення, а з другого — починати розмову просто з цього було і незручно, і передчасно.

Тому розмова їхня зайшла про те, як краще вести переговори з Абаєм: чи самим зустрітися з ним, чи, може, краще буде говорити через посередників? А коли так, то кого для цього обрати? Врешті вони вирішили, що для початку треба послати до Абая посередників, а особисто зустрітися тільки в тому разі, якщо він сам це запропонує, як то було при обговоренні строку поминок.

Метою цих переговорів було вирішити, коли і як ділити Осланову спадщину і що робити з його вдовами. І Такежан, і Ісхак цілком погодилися з тим, що сказали їм дружини: звичайно, Абай недарма крутиться навколо Великої юрти — мабуть, він хоче заволодіти нею через своїх онучат. І через те він старатиметься звести переговори про поділ нанівець, Звичайно, він зуміє знайти для цього якусь причину; мабуть, почне умовляти і вдів.

Коли так, то посередників треба було знайти таких, з якими Абай рахувався б. Перебравши багатьох людей, брати спинилися на Єрболі і Шубарі. Єрбол був давнішнім другом Абая, а про Шубара обидва думали, що той, звичайно, стане на їхній бік і зуміє вплинути на Єрбола. До того ж Шубар — близький родич і його не можна залишити осторонь при поділі спадщини його дядька.

Другого ж дня Єрбола і Шубара запросили до аулу Ісхака. За обідом брати пояснили їм, чого від них хочуть. Ні той, ні другий не заперечували бути посердниками: річні поминки вже відбулися, і розмови про поділ спадщини були цілком доречні. Єрбол подумав: «Не обрадує це Абая, ще більше засмутить його. Але чи можу я відмовитися? Краще поділити з ним його горе і клопоти: може, чимось буду йому в пригоді».

Маніке, вибравши час, відвела Шубара набік і сповістила, що всі сходяться на тому, щоб Такежан одружився з Єркежан. Це його право. Ісхак підтримає його, Каражан дала згоду. Раз із трьох аменгерів двоє прийшли до такого рішення, третій не повинен перешкоджати йому, і Абаєві треба про це твердо сказати.

Таким чином, в інтригу, затіяну Азимбаєм, що захопила спочатку Маніке і Каражан, а потім Такежана й Ісхака, був втягнутий і Шубар. Хитрий замір вже переходив у вчинки. Чорна хмара, збільшуючись і згущаючись, нависла над головою Абая, загрожуючи йому.

Але хоч якою грізною вона здавалась, сам Абай не виявляв найменшого хвилювання, коли Шубар і Єрбол, приїхавши до нього, заговорили з ним про бажання його братів почати поділ спадщини.

Перш ніж зайти до Абая, Єрбол побачився з Магашем і Акилбаєм, сповістив їх про мету свого приїзду і запропонував бути присутніми при бесіді, щоб допомогти своєю порадою. Акилбай, який не любив будь-яких ділових розмов, рішуче відмовився:

— Ну чого я піду? Абай-ага сам придумає щось. Нехай уже краще Магаш іде!

Повідомлення Єрбола обурило Магаша:

— Чого вони так квапляться? Не можуть зачекати з поділом, доки батько повернеться з Кара-Моли з допиту? Знову вплутують його у свої чвари!

Іти до Абая разом з Єрболом він вважав незручним.

— Ця справа стосується батька і його братів, нам втручатися не можна. Інша річ ви, Єрбол-ага, ви його друг і ви, як досвідчений старий верблюд, знаєте, де в річці броду шукати. Цей клятий поділ спричинить тільки нові ускладнення. Ви вже допоможіть батькові позбутися їх!

Провівши Єрбола до батькової юрти, Магаш і Акилбай повернулися до друзів.

Гостьова юрта Абая, як завжди, була повна молоді. Останнім часом жигіти почали знову часто збиратися, захоплено розмовляти про нові вірші і поеми.

Над вогнищем, що палало бездимно, стояв казан, де варилося м’ясо. Молодь розташувалася на розісланих по підлозі білих шкурах баранів та архарів, оточивши дорогого гостя: тими днями, усім на радість, з міста приїхав Павлов. Він, як і всі, був одягнений по-казахськи: в бешметі, в легкому кожусі, з лисячим малахаєм тобиктинського крою на голові. Погладжуючи хвилясту русяву бороду, він добродушно дивився крізь окуляри на молодь. У натопленій юрті Павлову здалося жарко і він зняв малахай, скинув високі чоботи з повстяними панчохами-байпаками, облямованими чорним оксамитом. Проте незабаром холодне повітря, що слалося низом, далося взнаки. Абіш, Дармен, Альмагамбет і інша молодь з усмішкою поглядали, як, розмовляючи, Павлов раз у раз стромляв ноги у скинутий малахай.

Павлов приїхав в аул Абая два дні тому. Дуже скучивши за ним, Абай не відпускав його від себе, і Федір Іванович до пізньої ночі сидів із своїм другом. Їм було про що поговорити. Абай розпитував, які вісті привезли в Семипалатинськ нові російські засланці. Що діється тепер у Росії? Чи є успіхи в боротьбі фабричних робітників проти хазяїв? Що чути про селянські заколоти? Хто з передових російських людей показав себе, як захисник народу? Які цікаві книжки з’явилися? Що пишуть у журналах? Чи є нові російські поети і письменники? Чи можна дістати їхні книжки в Семипалатинській бібліотеці?

Відповіді Павлова перетворювалися на довгі розповіді про робітничий рух, про літературу, про життя в Росії. У нього була здібність до влучних і злих характеристик людей, що нагадували гострі сатиричні портрети Салтикова-Щедріна. І коли Федір Іванович розвів кілька анекдотичних випадків, що відбулися в канцелярії губернатора, в обласному суді, героями яких були хабарники-чиновники, Абай щиро реготав, бачачи їх, як живих.

У свою чергу, Павлов закидав запитаннями Абая. Чи помітні зміни в житті трудових людей степу, зокрема осілих жатаків, що зайнялися землеробством? Яких форм набирає боротьба бідняків проти степових верховодів — аткамінерів? Його цікавила також і доля степової бідноти, що пішла в місто на заробітки. Як вони там влаштувалися, що дає їм незвична праця? А як з освітою? Чи охоче віддають батьки своїх дітей до російської школи?

Відповідаючи другові, Абай сам приходив до нових думок. Розпитування Павлова мимоволі примушували його замислитися над тим, що раніше проходило повз його увагу. І тепер багато що в житті степу він сам бачив по-новому.

І Абай з дедалі більшою увагою дивився на Федора Івановича. Запитування того показували, якого дбайливого і вірного друга має в цьому російському засланці трудовий люд казахського степу. Іноді Абай вгадував у його словах свої власні думки і дивувався, як міг прийти до них Павлов, живучи в місті, осторонь від степової боротьби.

Тільки на третій день Абай відпустив свого друга до молоді, яка нетерпляче його чекала. Розмова провадилася з допомогою Абіша і Какитая, які перекладали Павлову те, що кажуть йому друзі.

Густий кумис, що добре перебродив, підігрів настрій присутніх. Тут були і Кокпай та Муха. Прийшов сьогодні і Баймагамбет, який ціле літо роз’їжджав по аулах, де він був почесним і бажаним гостем. За останні роки слава про нього, як про чудового оповідача і казкаря, поширилася по всьому степу. На чийому б жайляу, на якому б зимовищі він не з’явився, скрізь його радо зустрічали, запрошували з однієї юрти до іншої, пригощали і просили розповідати романи і казки, почуті ним від Абая.

Іноді він подовгу не повертався до аулу, зовсім не думаючи про дружину і дітей, які залишилися вдома. Абай нетерпляче чекав його повернення, сумував за ним і навіть бурчав на нього, коли вій з’являвся.

І сьогодні, коли Баймагамбет нарешті повернувся до аулу після тривалої відсутності, Абай навіть не відповів на його привітання, мовчки піднявши на нього невдоволений погляд. Довга руда борода, що закривала рот і половину обличчя, надавала Баймагамбетові дуже статечного вигляду. Тільки гострі сині очі, меткі й жваві, видавали його справжню вдачу — мінливу, химерну, як у дитини. Подумавши про це, Абай мимоволі засміявся.

Баймагамбет насторожився:

— Е-е, з чого це ви смієтеся?

У юрті, крім Айгерім і Зліхи, що пригощали їх чаєм, нікого не було, і Абай дозволив собі пожартувати з Баймагамбета.

— Пригадав, що почув якось у тебе в юрті, коли ти тинявся по гостях,— сказав він.— Виявляється, твоя Каракатин не поступиться перед нашими акинами. Підійшов і чую: співає поминальний плач. Я й слова запам’ятав:

Мене рідний батько пестив, милував.

Хвалько ж і обманщик за жінку узяв.

Як вирішив вогнище рідне покинуть,

Для чого ж мене він жаданою звав!

І кинув, рудий волоцюга, сім’ю,

Обмила сльозами я долю свою.

Говорять, що гріх не оплакувать мертвих…

Це вона не тебе, а твоє бурлакування поминала,— сміючись, закінчив Абай і, поглядаючи на спохмурнілого Баймагамбета, лагідно засміявся, трусячись усім тілом.

Айгерім теж не могла втриматися, пирснула і Зліха, одвернувшись до порога. Їхній сміх ще більше розсердив Баймагамбета: як, і жінки глузують?!

— Кажуть, в усіх, хто носить малахай^[52], загальна честь, Абай-ага. Невже у вас не знайшлося жодного слова на відповідь?

Абай ще дужче розсміявся:

— Звичайно, знайшлось! Ось що я їй відповів:

Що тобі шаріат? Розвій!

За долю свою порадій!

Каракатин, чи хоч одну літню ніч

Спав удома чоловік твій? —

прочитав Абай вірші, які щойно спали йому на думку, і закінчив: — Що ти на це скажеш?

— Ну й зробили послугу! Для всіх у вас знайдеться добра порада, а для моєї дружини ви кращого не знайшли?

І, допивши чашку чаю, Баймагамбет поставив її на скатерку денцем догори і враз підвівся з місця, підкресливши цим свою образу. З юрти Абая він пішов прямо до молоді, щоб попросити кого-небудь скласти йому на відповідь вірші. Але висловити своє прохання при Абіші та Павлову посоромився і тепер сидів, байдуже слухаючи інших.

Павлов з цікавістю поглядав на всі боки. Весела молодь, що привітно його зустріла, дуже йому сподобалася. Він уважно розглядав цих нових для нього людей. Всі вони були різні, і кожен привертав до себе його увагу.

Рудобородий, синьоокий Баймагамбет, якого Павлов добре роздивився ще в Семипалатинську, зовсім не схожий на Акилбая; довгастий череп його, великий прямий ніс, сірі очі, світла шкіра, рідка борідка й вуси являли зовсім інший тип. А Какитай — кругловидий, смаглявий, з невеликим кирпатим носом і гострими, блискучими, трохи витрішкуватими очима — так само здавався людиною зовсім іншого племені. Пакизат, прийомна Оспанова дочка, своїм темно-коричневим плоским обличчям, яке пожвавлювали бистрі чорні очі, більше нагадувала калмичку.

Зовсім своєрідними були Абіш і Магаш. Тонкі риси і світла матова шкіра їхніх облич, темні брови, наче вимальовані гострим пензликом, невеликі гарні губи, над якими пробивалися маленькі каштанові вусики, — все це вирізнялось якимось спокійним благородством. А Дармен, з його чорними, аж синіми лискучими бровами, з великими карими очима, горбатим носом, смаглявим обличчям і красивими, коротко підстриженими густими вусами, цілком міг видати себе за представника кавказьких племен.

Ця дивовижна різноманітність типів серед синів одного і того ж народу вразила Павлова, який досі бачив тільки міських казахів.

Магаш і Акилбай повернувся до Гостьової юрти, коли Дармен уже почав нову пісню. Накинувши на плечі чапан і зсунувши набакир малахай, юнак схилився цад столом з домброю в руках. Перед ним лежав розкритий зошит з віршами. Дармен запально, з справжнім натхненням співав недавно закінчену поему про Єнлік та Кебека. Вірші схвилювали Магаша — він відчув у них щирий гнів і глибокий сум. Щоб не заважати Дарменові, він сів біля дверей, слухаючи із захоплюючою увагою кожне слово молодого поета. Так само слухали його і всі присутні в юрті. Абдрахман, нахилившись до вуха Павлова, переказував йому зміст поеми.

Дармен співав довго. Поема наближалася вже до кінця, коли до юрти зайшов Шубар, який приїхав в аул слідом за Єрболом, і спинився біля дверей, не знімаючи пояса і не випускаючи з рук канчука. Пісня все линула широкою хвилею, сповнена гніву, скорботи і натхненної сили:

…Де спокій — марні дні, пісні там сплять.

В скорботі ж час біжить, за рядом ряд,

І перли дум метають, ніби хвилі,

Слова, неначе блискавки, блищать.

…Я бачив смерті лютий чорний зів,

Зібрав я біль і стогін давніх днів.

Зло розкривать і викривать порок

Мені акин — учитель — заповів.

…Я бачив муки батька і дідів,

Минулого я поклик зрозумів.

Я пам’ятаю: бій не жалів дитя,

Що ввечері згасало між горбів;

Коханих плач я чую і тепер,

Із гір луна їм вторить і тепер,

В їх крижаних обіймах я почув

Прокляття — й руки я до них простер.

Я пам’ятаю: мов кабан, жив бій;

З тобою говорю, народе мій!

Абай дав слову міць, а пісні — душу,

В тобі не зникне голос мій дзвінкий.

На прохання Павлова Абдрахман почав докладно перекладати йому прикінцеві рядки поеми. Магаш і Какитай, Муха і Альмагамбет павперебій висловлювали Дар-менові своє захоплення.

Тільки Шубар суворо хмурився. Хоч він не знав усієї поеми, але з нього досить було й того, що він почув. Тицяючи держалном канчука в зошит Дармена, він заговорив холодно, наче виголошував вирок:

— Це не мистецтво, а отрута. Того, чию пам’ять, як святиню, шанує ціле плем’я, пісня взиває бієм-кабаном. Куди ти гнеш? Що патякає твій язик? Ти хочеш, щоб серця людей, які це почують, здригнулися? І навіщо ти кажеш, що таку пісню склав за порадою Абая-ага? У нього й без того багато впливових і запеклих ворогів, а ти хочеш викликати цим нову зливу злості, роздмухати ще дужче полум’я ворожнечі!..

Шубар був старший за інших, мав серед родичів уже більший вплив, і ніхто з молоді не наважився йому відповісти. Тільки Абдрахман, який слухав його, насилу приховуючи роздратовання, не стримався:

— З яким гнівом ви напали на бідного Дармена! Невже його поема так обурює вас?

— Звичайно, обурює! Сьогодні паплюжать поважних біїв, завтра почнуть обливати брудом ханів і султанів, а потім піднімуть руки на закони батьків, на мудрість ісламу! І все це з дурною приказкою: «Правда — у росіян, Кааба — у росіян… Життя і щастя — все у росіян». Куди ми йдемо, нарешті? Куди ведемо і наше покоління, і майбутні? На що ж перетворився й справді цей аул?

Абдрахманові було зрозуміло, що всі ці обвинувачення спрямовані не на Дармена і не на цей аул, а на самого Абая. І, відповідаючи Шубарові, він теж не назвав батькового імені.

— Виходить, по-вашому, цей аул веде народ у прірву? Ні, він шукає для народу вихід з темряви і злиднів! — сказав він і додав з насмішкою: — І чого ви так накинулися на росіян?

Шубар знизав плечима.

— Якщо все російське погане,— насмішкувато вів далі Абіш,— то чому наші степові верховоди упадають перед царськими чиновниками? Ладні на все, тільки б дістати печатку волосного і сісти на спину своїм землякам. Лижуть п’яти у міських властей, а перед народом присягаються у вірності ісламові, звичаям предків! Подвійно брешуть і подвійно утискуютьнарод — і законами старовини, і ім’ям царя. Як же повинен народ називати таких людей?

Абдрахман навіть зблід під обурення.

— Он до чого ти договорюєшся! — загрозливо протяг Шубар.

— А що ж, мені мовчки слухати ваші слова? Ні в Такежана, ні в самого Уразбая ще і в душі нема цього, а у вас такий отруйний наклеп на цей аул уже на язиці!

Гнівні докори Абіша збентежили Шубара. Він не мав наміру відкрито поривати з Абаєм і волів промовчати, щоб не загострювати розмови.

Абдрахман схвильовано говорив далі:

— Так, і цей аул, і я сам, ми кажемо: «Правда — у росіян. Кааба — у росіян». І кажемо правильно. Але у яких росіян? Не у Казанцева і Никифорова, не у губернатора і урядників, а в інших росіян. У тих, хто хоче допомогти нашому відсталому, нещасному народові… Хто принесе в наш темний степ освіту, знання… І самі ми теж повинні допомагати народові зрозуміти, хто у нього друзі і хто — вороги. Треба говорити йому правду про темні сили степу, і Дармен сказав цю правду! Він на вірному шляху!

Шубар, хмуро дивлячись на Абіша, нічого не відповів і вийшов з юрти.

Федір Іванович, вислухавши переклад Абдрахмана, потягся до Дармена і, взявши його за руку, довго її тряс, примовляючи.

— Жакси, Дармен! Жакси, акин, молодець! — І, обернувшись до Абдрахмана, закінчив: — Саме так пісня і повинна говорити правду — сміливо і гнівно!

Абдрахман переклав його слова і додав від себе:

— Отак і народжується новий співець нової епохи. Поет повинен боротися із злом, неуцтвом, з насильством. Від імені народу він виносить справедливий вирок насильникам. Прямо, не криючись, треба висловлювати в пісні гнів і зневагу народу. Кращі пісні поетів ідуть корінням у народ. У них голос совісті народної, вони виявляють його гнів проти біїв, ханів і царів. І такі пісні народ берегтиме, як золото, поважатиме і передаватиме з покоління в покоління!

Павлов теж висловив свою думку:

— Дармен! І ви, Магаш! Навколо вас і зараз кипить боротьба, народжуються приклади відваги. Чому вам не написати б, наприклад, про подвиг Базарали, що стався на ваших очах? Яким розумним, сильним і стійким показав він себе у недавній сутичці жатаків з іргизбаями! Таж він хворий, а знайшов у собі сили керувати людьми, що піднялися на боротьбу!.. В його вчинках я бачу майбутнє вашого трудового народу. Розповісти це людям — найпочесніший обов’язок акина!

Дармен відповів одразу і Абдрахманові, і Павлову.

— Ваші слова глибоко зворушили мою душу,— схвильовано сказав він.— От Шубар обурився зараз, почувши мої вірші про Кенгірбая. Він обурений, як нащадок Кенгірбая. Чому ж мені, нащадкові Кодара, безневинну кров якого пролив Кунанбай, не обурюватися злочином, що згубив мого предка? Ви до речі нагадали мені про це, Федоре Івановичу! А таких героїв, як Базарали, я оспівуватиму з особливою любов’ю і запалом. Я й сам давно задумав написати поему про нього. Адже не тільки з ним — з усіма знедоленими жатаками злита моя душа! І коли я згадую про те, що пережили Базарали і жатаки і що бачив я сам, у мені починають клекотати всі шістдесят дві жили. Якщо я не оспіваю це, я не буду гідним сином народу!

Очі в Дармена палали. Син народу, поет, який склав правдиву пісню, що висловила гнів народу і боронила його честь, тепер, як відважний боєць, був готовий до нової відкритої битви. Його стан глибоко відчули Абіш, Магаш і Какитай.

Але з особливою теплотою дивився на нього зараз Абдрахман. Для нього Дармен останнім часом став найближчим за всіх інших. В ту важку мить, коли щастя його готове було пропасти, саме Дармен допоміг йому подолати всі перешкоди. А зовсім недавно, після поминок по Оспанові, Дармен поїхав у татарський аул як сват разом з Акилбаєм і Єрболом і повіз Магріфі листа Абдрахмана. Він привіз і відповідь дівчини.

Акини палко обговорювали пораду Павлова писати про те, що діється навколо них. Магаш почав розповідати друзям новини, привезені Єрболом з аулу Такежана. Його особливо дивувало те, що в поділ спадщини втрутились обидві байбише — Маніке і Каражан.

— Що скаже на це Федір Іванович? — звернувся він до Абдрахмана, який переказував Павлову його слова.— Чи не варто написати й про це?

— Звичайно! — жваво відгукнувся Павлов.— Кажуть, що у степовому житті свій хід, повільний, як рух каравану. Але чи так це? Хіба те, про що зараз розповідав Магаш, не свідчить про величезні зміни? Чи насмілилася б якась байбише ще недавно, при ага-султані Кунанбаї, втрутитися в справи роду? А тепер у цих жінках криються коріння ворожнечі. Степове життя різко змінилося, з’явилися нові способи боротьби, про які раніше ніхто не наважувався й думати. Сім’я ага-султана вийшла з покори одному владиці, почала коритися кільком дрібнішим. Саме так завжди і розвалювались усякі султанства і ханства. Писати про цих жінок, звичайно, треба! Їх треба висміяти, показати їхню пожадливість і властолюбство. От коли б знав про це Салтиков-Щедрін!.. Він був би вам зараз дуже потрібний! Він зумів би показати вам, як треба бичувати насмішкою!

Абіш перекладав. Магаш і Какитай відповіли, що висміювання пороків, насмішка над злом і несправедливість дуже поширені в казахів. Акилбай, як завжди, взяв участь у розмові не одразу. Він довго обмірковував і нарешті висловив те, що нікому не спало на думку.

— Невже ви вважаєте, що вони самі насмілилися на такі справи? — запитав він і сам одразу ж відповів: — Не помилюся, коли скажу, що обох спритно підбиває Азимбай.

Усі розуміючи розсміялися. Магаш, Дармен і Какитай підтримали Акилбая:

— Звичайно, для нього це найважливіше! Якщо не зіштовхне когось лобами, йому й їжа в горло не піде!

— І завжди мовчить. Він — наче темна вода, що тече без усякого шуму.

— Нацькувати двох у бійці — на це він майстер,— вставив Альмагамбет.

— Так, у цій справі він, мабуть, самому Калдибаєві не поступиться,— відгукнувся Какитай.

Це ім’я викликало новий вибух сміху.

— А що це за Калдибай? — спитав Павлов.

Какитай, прижмурившись, почав розповідати:

— Є у нас така людина. На вигляд статечна, неговірка, смирна й тиха. А сусід його славиться як забіяка. Якось до Калдибая приїхав такий забіяка, який до того ж вважав себе силачем. Калдибай почав його пригощати чаєм, а тут до юрти нагодився сусід. Не встиг він зайти, а Калдибай і каже дружині, але так, щоб почули обидва жигіти: «Япрай, що тепер буде? Як би вони в мене тут не зчепилися, адже обидва такі батири!» Гість враз обернувся до прибулого і каже: «Ей, куди ти прешся? Бачиш, я тут сиджу?» Той у боргу не зостався: «А ти хто такий, що я і зайти не можу?» — і міцно його вилаяв. Калдибай ураз підхопив: «Ну, казав же я! Тепер полізуть битися!» Гість схопився з місця і закричав прибулому: «Що ти там базікаєш?» А Калдибай уже край скатерки загортає: «Ой, дивися, жінко, вже зчепилися! Пай-пай! Прибирай мерщій посуд, весь переб’ють!» Ті й справді кинулися один до одного, а Калдибай відскочив та знову каже дружині: «Ну, ми з тобою їх не розборонимо — обидва силачі, давай краще відійдемо». Таким чином і місце для бійки було звільнене. Почали ті дубасити один одного, а Калдибай стоїть осторонь і примовляє: «Ой-бай, жінко, біжи поклич довгоносого Мусу, нехай заступиться! Та скажи: нехай швидше йде, а то поки він їх не розборонить, вони один одного зовсім змолотять!» А юрта довгоносого Муси була край аулу за півверсти звідти. Калдибай сидить і милується, як забіяки лупцюють один одного. Ніхто їх не розбороняє, Муси все нема й нема, а спинятися жоден не хоче: адже тоді можна буде подумати, що він переможений! Довгоносий Муса дістався до Калдибая, коли в них останні сили вичерпалися,— стоять, ледве дихають і тримаються один за одного. Не встиг Муса зайти в юрту і гукнути: «Що ви робите!» — обидва забіяки впали додолу.

Насміявшись досхочу над тим, як провчили забіяк, молодь знову перейшла до розмови про те, що найбільше займало її голови: Кокпай уже закінчував поему про походи Аблая, Акилбай продовжував давно почату велику поему з життя зулусів. Потім зайшла гаряча суперечка і про поему, задуману Магашем.

В юрті Абая тим часом точилася розмова, далека від того, що хвилювало молодь. Абай мовчки слухав Шубара, який переказував йому пропозицію Такежана й Ісхака; почати переговори про поділ Оспанової спадщини, і, коли той замовк, підняв на нього холодний допитливий погляд.

— Ну, це вони пропонують. А що ти сам про це думаєш? — спитав Абай.

Шубар добре знав, що, хоч як ухиляйся від прямої відповіді, Абай однаково доб’ється правди. Через те вів і не пробував ховатися зі своїми думками.

— По-своєму вони мають рацію: поминки відбулися, можна починати розмову і про спадщину. Звичайно, краще було б зачекати до роковин. Але коли вже така розмова почалася, зволікати нема рації.

— Що ж, коли обидва вважають, що починати поділ доречно, чи можу я заперечувати? Нехай починають переговори,— спокійно погодився Абай і якийсь час сидів у мовчазному роздумі.

Гірко було усвідомлювати: щойно помер Оспан, і вже йде ця непристойна розмова про поділ. І дедалі ясніше розумів, що і Оспан, і він сам все життя були для Такежана та Ісхака не рідними братами, а чужими людьми. І от Оспана нема, а ті двоє ще в повному розквіті сил і здоров’я. Якщо вони й згадують про нього, то тільки тоді, коли думають про спадщину. І Шубар, що приїхав від них, мабуть, не вважає їхні думки і дії неправильними.

Абай знову відчув себе зовсім самотнім. Потім узяв себе в руки і підняв на Шубара суворий погляд.

— У мене одна умова: говорити будемо віч-на-віч. Звичайно, ви обидва повинні бути з нами до кінця переговорів. Треба запросити ще Шаке і Смагула, адже вони такі самі Оспанові родичі, як і ми.

Наступного дня всі близькі родичі зібралися в аулі Оспана. Якщо в недавній суперечці про справу жатаків Абай тримався непримиренно, то сьогодні він поводив себе миролюбиво і зговірливо. Він запропонував Такежанові, як старшому, говорити першому.

Той повів мову здалека: життя не рахується з горем, воно примушує думати і про справи; адже не можуть усі родичі зійти в могилу слідом за померлим… Після довгих вступних слів він перейшов до того, що настав час вирішити питання про спадщину. Двоє з трьох рідних братів, що залишилися після Оспана, згодні почати ділити його майно і худобу. Він попросив Абая висловити свою думку.

Абай почав з того, що через тиждень він повинен бути в Кара-Молі на надзвичайному з’їзді, на дорогу потрібно два-три дні.

— Я буду тут ще чотири-п’ять днів,— сказав Абай.— Нема такої розмови, яку за цей час не можна було б закінчити. Треба тільки відверто висловлювати свої думки і наміри. На запитання Такежана я відповідаю: нехай поділ відбудеться, я не заперечую. Діли, як хочеш, будь хазяїном! Полічи всю худобу, все майно, зимовище, угіддя — і поділи усе сам!

У цей перший день родичі і заходилися обліковувати спадщину.

Три Оспанових вдови володіли трьома зимовищами. Зимовище Єркежан, власниці Великої юрти, було на Жидебаї. Верст за три-чотири на південь стояло зимовище Зейнеп — Мусакул. Колись Мусакул належав Такежанові, але, збудувавши собі велике зимовище біля Чингісу, Такежан передав Мусакул у володіння Оспана. Третє зимовище, де жила молодша Оспанова дружина Торимбала, було на відстані переходу ягнят на захід від Жидебаю, в місцевості Барак.

Ці три зимовища, як і всі весняні та осінні пасовиська, всі жайляу, колодязі, джерела, озера, ріки, ниви, сіножаті, а також усі косяки коней, стада верблюдів і череди корів, отари овець були взяті на облік.

Каражан і Маніке, почувши, що Абай не тільки погодився ділити, а й надав Такежанові як старшому право ділити спадщину на свій розсуд, зацмокали з подиву губами.

— Щиро це чи якийсь виверт? — не могла зрозуміти Маніке.— Ну, побачимо, що буде… Але коли так, хай Такежан-ага відверто скаже, що візьме собі головну частку! Навіщо йому скромничати? Раз брати віддали поводи до його рук, нехай він міцно їх тримає!

Каражан така думка припала до душі. Вона передала чоловікові слова Маніке як добру пораду всієї сім’ї, всіх родичів.

При другій зустрічі Такежан оголосив, що, як старший, бере собі найбільшу частку. Абай не заперечував і проти цього.

Тут же було вирішено, які з осінніх, весняних і літніх пасовиськ відійдуть Такежанові та Ісхакові і яка частка худоби перейде до кожного з них. Потім Такежан звернувся до Абая, попросивши його сказати, що саме розраховує він одержати з угідь і худоби.

Абай не захотів брати зараз ніякої частки спадщини.

— Аул Оспана — аул моїх батьків. Він не повинен зникнути. Хоч би як ми ділили спадщину, Велика юрта залишиться. А решту вирішуйте самі. Збережіть моє право на частку спадщини, але не виділяйте мені поки що ні худоби, ні земель. Але самі ви беріть собі своє, не оглядайтеся на мене.

Це рішення Абая примусило інших родичів замислитися. До самісінького вечора вони умовляли його все-таки взяти свою частку. Але Абай не погоджувався. І коли Такежан почав запевняти, що його відмова заважає і їм самим почати поділ спадщини, Абай знову пояснив:

— Я роблю це не з образи на вас і не заради того, щоб пошкодити вам. Я хочу тільки одного: щоб Велика юрта не зникла. Через два-три роки вона знову відновить своє багатство, отоді я візьму свою частку. Зайвого просити не буду. Візьму тільки те, що ви самі призначите мені зараз, і буду цим задоволений.

Ввечері, коли в юрті Такежана обговорювали ці слова Абая, Азимбай вирішив нарешті заговорити одверто:

— Треба скористатися з того, що Абай надає вам право вибору,— сказав він батькові.— Скажіть йому, що у Великій юрті ви житимете самі. Всі ваші обговорення ні до чого, якщо не почнеться розмова з Єркежан.

Батьків не здивувала та сміливість сина, який заговорив про новий шлюб батька. Обоє вже звикли до того, що хитрий, підступний і обачливий Азимбай дає їм розумні поради. І вже другого дня, знову зустрівшись з родичами, Такежан заговорив одверто і владно:

— Якщо ви, Абай і Ісхак, справді надали мені право вирішувати все, то от моє слово. Найважливіше питання — це питання не про майно і зимівлі, а про вдів. Якщо вирішити його, решта розв’яжеться само собою. Після Оспана залишилися три дружини. Нас теж три аменгери. Але поки що ми не вирішили, хто з нас з якою вдовою одружиться. Ось про що треба зараз говорити. Скажіть свою думку.

Ісхак поспішив заявити, що цілком згоден з Такежаном.

На подив обом Абай не став заперечувати і проти цієї пропозиції. Більше того, він попросив братів сказати, яку вдову кожен з них бере собі за дружину.

Такежан, пам’ятаючи вчорашню розмову з Азимбаєм, сказав, що сам він одружиться з Єркежан. Почувши це, всі глянули на Абая — хто із зловтіхою, хто з цікавістю. Єрбол тривожно стежив за Абаєм, чекаючи, що той скаже.

Абай і цього разу не затримався з відповіддю. Спокійним, тихим голосом він повторив, що Такежанові було дане право розв’язувати всю справу. Раз він прийшов до такого рішення, треба погодитися.

Таким чином, основне питання було розв’язане несподівано швидко і гладко. Спрощувався і поділ спадщини — треба було встановити, яка частка йде з Великою юртою, а все інше розв’язувалося вже легко.

Залишилося переговорити з самою Єркежан, господинею Великої юрти. Першим заговорив при це Ісхак, його підтримали Шубар і Єрбол. Але ІІІаке, який сидів тільки як слухач, висловив іншу думку:

— Чому тільки з Єркежан? Поговорити треба з усіма трьома. Погано, що вони не беруть участі в цьому обговоренні з самого початку.

— Е-е, навіщо ж з усіма розмовляти? — несхвально сказав Ісхак.— Хіба в жінок питають про те, що вирішують чоловіки? Ось зараз зайшла мова про те, що Такежан-ага одружився з Єркежан, її й треба умовити на це. А інші при чому?

Шаке ця відповідь не сподобалася.

— Що ви кажете, Ісхак-ага? — сказав він, стримуючи обурення.— Невже ви збираєтеся поділити їх заочно, навіть не поговоривши з ними! Це схоже на поділ здобичі! Адже ж вони для вас не чужі, та їм і не по шістнадцять років. Хіба у них немає своєї волі, своїх бажань?

Шаке був одним з небагатьох родичів Абая, хто старався брати приклад з нього. І тепер він зрозумів серцем, що Такежан, домагаючись вигідного для себе поділу, готовий захищати будь-які дикі і темні звичаї старовини.

Хоч слова його були не до вподоби Такежанові, Ісхакові і Шубарові, проте відповісти на них різко не можна було, і вони, пробурмотівши щось незрозуміле, замовкли. Абай з цікавістю переводив погляд з одного на другого, мовчки стежачи за ними. Підтримав Шаке тільки Єрбол. Він відчув, що слова того сподобались Абаєві, і сміливо висловив свою думку.

— Шаке має рацію. Ці жінки — ваші невістки, дружини вашого брата, кревні ваші родичі. І ваш обов’язок — порадитися з ними. Тільки так і треба вирішувати.

Такежан глянув на Абая:

— Що ти скажеш?

— Я погоджусь з усім, що ти робиш, крім одного — насильства,— як і раніше, спокійно відповів Абай.— Хоч як ти вирішиш, ти не повинен робити це проти волі самих жінок, Такежан. А в усьому іншому розпоряджайся, як вважаєш за потрібне.

— В такому разі, переговоримо з усіма трьома,— тут же оголосив Такежан.— Шубар і Єрбол, їдьте і скажіть їм наша рішення!

Він промовив це твердо, але в глибині душі подумав: «Якщо десь крилася перешкода, то вона, мабуть, тут». І, обміркувавши становище, він перед від’їздом сказав Шубарові та Єрболові:

— З усіма трьома вдовами говоріть поки що тільки про одне: шаріат велить трьом аменгерам брати за дружин трьох вдів, нехай спочатку вони дадуть згоду на це…— Помовчавши, Такежан промовисто глянув на Шубара і додав: — Кожна з них наслідуватиме приклад іншої. Через те почніть з Торимбали. Вона молодша за інших, нехай скаже своє слово першою.

Посередники так і зробили. Але хоч як умовляв Шубар Торимбалу, вона не дала ніякої відповіді.

— Випереджати Єркежан та Зейнеп я не можу,— вперто повторювала вона.— Дадуть відповідь вони, тоді скажу і я. А поки що мене не силуйте!

Шубар і Єрбол поїхали до Зейнеп. Дорогою Шубар поділився з Єрболом своїми сумнівами:

— Найважча розмова буде з нею… Адже вона більш за всіх тужить за Оспаном.

Єрбол погодився з ним. Усім було відомо, як зворушливо оплакувала Оспана на протязі всіх цих місяців Зейнеп. Ті, хто побував у жалобній юрті, говорили про неї з повагою і співчуттям: «Як щиро тужить вона за чоловіком! Яка вірна була в Оспана подруга! І слова на її вустах, і сльози на її очах, і туга в її серці — все доводить це. Помирати нікому не хочеться, але якщо тебе оплакуватимуть так, як Зейнеп Оспана, можна помирати спокійно». Зейнеп була проти передчасних поминок, а коли все-таки вирішили справляти їх, вона з того дня до самісіньких поминок оплакувала Оспана не двічі, а вже тричі на день.

Через це Шубар завів мову здалека, заговоривши про звичаї, про шаріат, і говорив довго, майстерно, вдавшись до всієї своєї красномовності. Зейнеп слухала мовчки і уважно, переводячи з Шубара на Єрбола погляд своїх красивих очей, в якому світився розум. Обличчя її не виявляло ні здивування, ні горя. Єрбол навіть подумав: «Вона слухає так, наче з нею не раз про це говорили. Невже вдови, довідавшись про переговори у Такежана, порадилися між собою і вже щось вирішили? Коли так, то чи не почне і вона, як Торимбала, кивати на Єркежан?»

Але коли Зейнеп заговорила, відповідь її здивувала обох посередників.

— Дідівських звичаїв я не порушу, сперечатись з родичами не стану,— спокійно сказала вона, вислухавши Шубара.— Робіть, як знаєте, я прийму ваше рішення.

Шубар, скоса зиркнувши на Єрбола, насилу вдержався від посмішки. Проте Зейнеп здивувала їх ще більше, несподівано заговоривши і про те, чого вони ще не хотіли торкатись. Пряма, далекоглядна і рішуча, Зейнеп не любила кружляти кругом та навколо і завжди глузувала з того, що чоловіки, ведучи переговори, розмовляють натяками та манівцями.

— Скажу ще одне,— проказала вона так само спокійно і розсудливо.— Хоч зараз ви і мовчите, але завтра знову приїдете до мене з новим запитанням: «А хто з вас за кого піде заміж?» Так от я відповідаю зараз: і це вирішуйте самі! Якщо у вас залишилось три вдови, то, дякувати богові, є й три левіри. І всі вони люди ще не старі, до землі не зігнулись. А я — не в розквіті молодості, мені не сімнадцять років. Коли один буде старіший за другого на сім років, а другий на чотири, то чи варт про це говорити? Та й хто скаже про цих трьох чоловіків: цей старий, а той молодий? Всі вони між сорока і п’ятдесятьма роками, всі середнього віку. То чи варто міркувати про те, що суйєм менший за кариса?^[53] Вирішуйте самі.

Тепер Шубар уже не міг втриматися від посмішки. «А я думав, що вона відмовлятиметься! Видно, їй не терпиться вхопити ще одного чоловіка!» — подумав він, але, побоюючись, що його усмішка може образити Зейнеп, одразу ж сказав уголос, посміхаючись:

— Женеше, люба моя! Як добре, що ви одверто сказали те, що думаєте!

Але як тільки вони від’їхали від аулу Зейнеп, Шубар не стримався від жартів.

— Ти бачив, як вона стрепенулася? Я так і думав, що вона вчепиться в мене: де, мовляв, жених, давай-но його сюди мерщій!

— Правда,— погодився Єрбол, сміючись.— Інші мовчать, а вона вже собі чоловіка вибирає.

— Хитра лисиця! Дзигою так і крутиться, так і крутиться, показуючи аменгерам червоне хутро: от дивіться, мовляв, я тут!

Того ж дня вони приїхали до Єркежан.

Ввічлива, небагатослівна Єркежан, добре володіючи собою, зустріла їх стримано, майже холодно. Усім зовні вона не була схожа на казахських жінок. Була висока, струнка, з тонким станом; дуже видовжений овал обличчя, великі, глибоко запалі очі, біла шкіра, прямий з невеличким горбочком ніс,— усе показувало, що в ній змішана різна кров.

Не встиг Шубар до кінця сказати те, що йому було доручено, як Єркежан заплакала.

— Не треба далі нічого говорити,— перебила вона.— Я все вже зрозуміла… Хіба словами ти зменшиш горе, якого завдаєш мені?..— Розридавшись, вона впала на подушку, уткнулась у неї обличчям.

Посередники мовчки чекали, поки вона заспокоїться. Нарешті вона піднесла голову.

— В день його смерті я поклялася,— почала вона рішуче.— Оспан узяв собі двох пташенят — Аубакира і Пакизат, яких ми виховували змалку. Я не вважаю себе бездітною жінкою. Я поклялася жити тільки для цих двох моїх дітей, жити, згадуючи чоловіка і забувши про всі інші бажання. Я не вийду заміж, навіть якщо мене викинуть з Великої юрти. Одне з двох: або я сама піду з неї, або доб’юся того, що в цій Великій юрті житиму сама з моїми дітьми і її, як і раніше, називатимуть домом Улжан і Оспана.

Вести далі розмову вона не дозволила. Її твердий тон свідчив про непохитну рішучість, сльози на очах висохли. І коли вона сказала Шубарові, щоб той більше не приїжджав до неї з такими дорученнями, це звучало майже наказом.

Повертаючись назад, посередники знову заїхали до Торимбали. Нічого не кажучи про невдалі відвідини Єркежан, Шубар розповів їй тільки про відповідь Зейнеп і додав, що доведеться погодитись і їй. Торимбала була молода і недосвідчена, і наполегливий Шубар примусив її дати згоду.

Почувши від Шубара, що відповіли вдови, Такежан, Азимбай і Ісхак були приголомшені. Всі їхні розрахунки ламала відповідь Єркежан. Якщо вона не погодилася, що ж можна робити далі?

В підозріливе і лукаве серце Такежана закрався сумнів, і при першому ж обговоренні він звернувся до Абая:

— Все-таки нам слід би вирішити, хто з ким одружиться. Я своє бажання висловив. Ти другий по старшинству. З ким ти хочеш одружитися?

— Ні з ким.

— Е-е, що ти кажеш? Що це за слова?! — одночасно вигукнули Такежан і Ісхак.

Відповідь вразила всіх. Шубар, Смагул і Шаке здивовано звели очі на Абая.

— Я прийшов сюди ділити спадщину, а не свататися,— говорив він спокійно.— Хіба я обіцяв одружуваться?

— А твій обов’язок аменгера? Як ти можеш не одружитись, якщо ми беремо вдів собі за дружин? — різко запитав Такежан.

Абай насмішкувато відповів:

— Чи не хочеш ти, бува, одружити мене силоміць?

— Доведеться, коли ти порушуєш звичай… Не ми його встановили, а діди, а вони не питали, силоміць чи з своєї волі одружується з удовою аменгер.

— Часи міняються, змінюються і звичаї. Коли б ти тримався тільки за дідівські закони, тобі довелося б тепер пити кров… Багато звичаїв уже застаріли і для нас не придатні.

— Що ж, виходить, ми розмовляємо по-пустому? Облиш, Абай. Твої слова тільки руйнують наше гніздо.

— А чим вони його руйнують? — як і раніше, спокійно заперечив Абай.— Ти запропонував поділити угіддя — хіба я був проти? Захотів узяти худобу — хіба я заперечував? Ти вирішив поділити дружин — хіба я спинив тебе? Ти хотів одружитися за своїм вибором — хіба я тобі заборонив це або суперничав з тобою? Я й раніше з усім погоджувався, і тепер мовчу. Чим же я руйную наше гніздо?

— Якщо ти щиро погоджувався зі мною, то одружися!

— Ні, дорогий! Не всі ж твої примхи мені виконувати. Чи не вважаєш ти Абая безправною вдовою, яку можна силоміць покласти в ліжко! Подумай, що ти говориш! — І Абай кинув на брата нищівний погляд.

— Отже, ти не одружишся?

— Ні.

— Тоді скажи — чому?

— Тому що в мене є любима дружина. Іншої я шукати не хочу. Ви хочете взяти дружин — беріть, а я не буду.

Така рішуча відповідь примусила Такежана замовкнути. Потім він сказав, поглядаючи на Ісхака:

— Якщо Абай не згодний, його воля. Але через це не може спинитись уся справа. Давайте говорити про вдів. Що ви скажете про їхні відповіді?

Ісхак, зрозумівши його намір, почав різко осуджувати Єркежан. Разом з Такежаном вони навперебій почали запевняти, що її треба умовити або навіть просто примусити вийти заміж. Ісхак посилався на те, що мало яка жінка погоджується на шлюб без сліз і тужіння. Шаке, обстоюючи свій погляд, як і раніше, заперечував проти такого рішення. Смагул теж заявив, що Єркежан нікому не чужа і що приневолювати її не можна. Навіть Шубар погодився, що силувати Єркежан неможливо, — і в старі часи таке насильство застосовували тільки до дуже молодих жінок. А тут ішлося про всіма шановану вдову, яка була главою цілого аулу, господинею Великої юрти, матір’ю дітей. Її не можна розглядати як здобич і поводитися з нею як з річчю.

Думка Абая була відома.

Отже, тільки Такежан та Ісхак були прихильниками різких заходів. Інші родичі думали інакше. Сьогоднішнє обговорення ні до чого не привело.

Такежан, спохмурнівши і насупившись, мовчки сердився, тільки цим виявляючи своє незадоволення. Зато ввечері в юртах Такежана та Ісхака відбувалися таємні переговори. До самісінького ранку там перешіптувались і змовлялися то Азимбай з Маніке, то Ісхак з Азимбаем, то Такежан з Ісхаком. Залишався тільки один день: післязавтра Абай мав виїхати на з’їзд у Кара-Молу.

Наступного дня, коли Шубар і Єрбол приїхали в аул Такежана вести далі переговори, їм оголосили рішення, до якого родичі прийшли вночі.

Перш за все вирішено було вести переговори не в прямій розмові з А баєм, а через посередників. Пояснювалося це тим, що сказані зопалу, непродумані слова можуть у такій гострій суперечці спричинити розбрат. Насправді ж Такежан та Ісхак боялися прямих і відвертих слів Абая. До того ж Абай завжди міг переконати інших родичів, і ті переходили на його бік.

Брати тут-таки доручили Єрболу та Шубару передати Абаєві те рішення, до якого прийшли всі родичі.

Посередники пішли до коней. Там опинився і Азимбай, що, видно, збирався кудись їхати: молодий жигіт підвів до нього осідланого коня.

— Куди це ти зібрався? — запитав Шубар.

— Мене вже нудить від усіх цих переговорів,— нахмурившись, відповідав Азимбай.— Поїду, щоб не бути свідком їх.

— Куди ж ти поїдеш?

— Медеу все просить завести з ним дружбу. Вчора прислав сказати, що дістав для мене гарного беркута, от я і їду по нього.

І Єрбол, і Шубар добре розуміли, що Азимбай каже це неспроста. Видно було, що і біля коней він затримався тільки для того, щоб дочекатися посердників і сповістити їм про свою поїздку. Це була прихована погроза. Медеу — син Уразбая, а аул Уразбая завжди готовий був допомогти кому завгодно, аби це було спрямоване проти Абая. І, кажучи про свою поїздку, Азимбай хотів, щоб чутка про неї дійшла до Абая. Це мало примусити його зважити свою відповідь: якщо мир з рідними йому дорогий, він погодиться на те, що йому пропонують сьогодні через посередників. Коли ж він не погодиться, це загрожуватиме тим, що Такежан відкрито перейде на бік Уразбая.

Азимбай скочив на коня і поскакав з аулу.

Єрбол, приїхавши до Абая і розмовляючи з ним віч-на-віч, не ховав того, що бачив. Розповідь про від’їзд Азимбая примусила Абая замислитися. Він якийсь час сидів похиливши голову, щось зважуючи в думках, потім випростався з таким виглядом, наче прийшов до твердого рішення. Швидко повернувшись до Шубара, який в цей час зайшов у юрту, він коротко кинув йому:

— Ну, розповідай: чого тепер хоче Такежан?

Брати поставили перед Абаєм дві вимоги на вибір: або він сам візьметься переговорити з Єркежан і умовити її вийти за Такежана, або ж, якщо на це Абай не згоден, усі три брати, діючи разом, повинні примусити її вийти заміж за Такежана.

На обидві ці пропозиції Абай відповів відмовою.

Цілий день між аулами Такежана і Абая посередники скакали сюди-туди. Відповідаючи на вимогу братів, Абай казав:

— Сам я з Єркежан не одружуся, нехай Такежан не турбується. Але силувати її я не буду, не дозволю й іншим приневолювати її. Інших слів у мене не буде, більш мене не турбуйте.

Рада родичів, що зібралися у Такежана, схвалила нове рішення. Воно було спрямоване і проти Єркежан, і проти Абая: «Якщо Єркежан не хоче виходити заміж, нехай вона лишається в своїй Великій юрті. Але треба, щоб майно її було й справді спільним для всіх дітей Кунанбая і Улжан. Зараз, коли в домі Єркежан живуть онуки Абая, не можна вважати її дім спільним для всіх нас. Вона, безперечно, перебуває під впливом Абая. Нехай Єркежан поверне Аубакира і Пакизат Акилбаєві, тоді вона може не виходити заміж і жити у Великій юрті сама».

Абая обурила така зухвала вимога. Крім того, він добре розумів, що значить для Єркежан розлука з дітьми. Ні він сам, ні хтось інший з родичів не вважали Аубакира і Пакизат дітьми Акилбая: вони змалку виховувались у Оспана і Єркежан, як їхні рідні діти.

— Не хочу й слухати про це,— відповів через Єрбола Абай.— Ніколи на це не дам згоди. Запитайте Єркежан, що скаже вона на це?

Здавалося, що більше ударів сипалося на Єркежан, то дужчою вона ставала. Почувши про це рішення, вона навіть не заплакала. Видно було, що вона готова на будь-яку боротьбу.

— Це вже пряме насильство,— відповіла вона.— Значить, родичі хочуть, щоб я пішла з Великої юрти. Добре, я згодна. Піду. Поставлю край аулу якийсь курінь. Але я була коханою мого чоловіка; нехай в ім’я цієї любові мені дадуть трохи худоби й майна. А дітей, яких ми з ним виховували, як своїх рідних і кревних, я візьму з собою!

Таким чином довгі переговори всіх цих днів не привели ні до чого. Такежанові та Ісхакові довелося відкласти початий ними поділ спадщини. Про одруження з вдовами Оспана вони більше не говорили. А втім, посередники привезли Абаєві останнє рішення братів: «Нехай Оспанів аул залишається, як був, нехай Єркежан, як і раніше, живе у Великій юрті. Але не можна, щоб у цьому аулі жили тільки нащадки Абая. Нехай нащадки двох інших братів візьмуть участь в управлінні господарством Великої юрти, а для цього Єркежан повинна всиновити когось із дітей Ісхака і Такежана».

Цього рішення Абай уже не заперечував. Погодилася з ним і Єркежан. Вона попросила, щоб їй віддали сина Ісхака — Какитая. З свого боку, Каражан не захотіла відпустити єдиного сина Такежана — Азимбая.

Отже, суперечка про поділ спадщини була відкладена на непевний час, а Какитай заради тимчасового затишшя переїхав в аул Оспана, щоб управляти господарством.

Абай нарешті зібрався їхати в Кара-Молу і ввечері скликав у юрті Айгерім молодь.

Тепер, здавалось, до нього повернувся душевний спокій. Все те, що пережив він за ці чотири дні, Абай згадував з огидою. Він майже не говорив про це з синами і друзями, сказав тільки коротко:

— Такежан навмисне заквапився з поминками, довідавшись про мою поїздку в Кара-Молу. Я всіляко хотів утримати його від ворожнечі, поступався в усьому, щоб він не приєднався до моїх ворогів. Тепер я бачу, що Такежан у спілці з Уразбаєм. Виходить, той, підбадьорений підтримкою, підсилить свій натиск на мене. Наша суперечка за спадщину відгукнеться там, у Кара-Молі.

Вранці Абай виїхав у Кара-Молу.

Того самого ранку з аулу Такежана виїхав до Уразбая Азимбай, везучи з собою таємне доручення батька.

2

В Кара-Молу Абай узяв з собою Єрбола, Кокпая і Баймагамбета, а з молодих — Магаша та Дармена. Хотіли поїхати ще Какитай і Абдрахман. Але хоч Абай раніше завжди брав Какитая з собою, цього разу він залишив обох в аулі.

— Ти дуже допоміг би мені там, як завжди,— сказав Абай Какитаю.— Але рідня вирішила, що ти мусиш бути в аулі Оспана. Коли поїдеш зі мною, знову почнуться пересуди. Залишайся й управляй аулом.

Абішеві він відмовив з іншої причини:

— Ти приїхав відпочивати. Не вчора почалися і не сьогодні закінчаться чвари та підступи ворогів проти мене. Чим ти зможеш мені допомогти? Бризкаючи водою з крил, ластівка не загасить пожежі. Краще я понесу свій тягар сам, а ти залишайся тут, відпочивай, набирайся сил.

Абай не хотів втягувати Абіша в степові кляузи і в свої особисті справи. Але він не знав, що Абіш останнім часом чимало попрацював для того, щоб допомогти батькові у випробуваннях, що мали відбутися. Абіш діяв за порадою Павлова, взявши собі на допомогу молодих друзів.

І йому, і Павлову було ясно, що виклик Абая до губернатора таїть у собі небезпечні наслідки, через те треба було мати виправдуючі свідчення, клопотання та інші папери, яким чиновницькі канцелярії віддавали перевагу над усім. Звичайно, там вже заведено справу на Абая і, мабуть, назбиралася купа кляуз, прохань, донесень та інших паперів. Підпорою і виправданням Абая були всіма визнавані його справедливість, чесність і дружнє довір’я всього народу. Але все це ніяк не цінувалося на канцелярському ринку: людські думки і почуття для чиновників нічого не варті.

Саме через це Абіш і почав складати деякі папери. В них було написано про всі злочини і лиходійства, що спричинили торік гнів недоїмників. Усе це сповіщав сам потерпілий народ. У заяві особливо підкреслювалося те, що Абай боровся тільки проти незаконних «чорних зборів». Згадувалось і про те, що тільки втручання Абая запобігло небезпечній сутичці поміж повітовими властями і степовою біднотою. Мирне населення степу з багатьох прикладів знає, що Абай завжди справедливо і законно заступався за народ, а тому він і тепер виправдує його перед властями. Підтверджуючи це, люди всієї Чин-гіської волості і скріпляють прохання своїми підписами.

До жатаків із цією заявою приїхав Дармен. Він обійшов усі юрти — побував у Ійс, у Жумира, Канбака, Токсана, Серкеша й інших. До прохання приклали руки не тільки чоловіки, а й жінки. Підписуючи його, Даркембай, Базарали, Абилгази і всі інші жатаки примовляли: «Для Абая не тільки підпису — крові своєї не пошкодуємо».

Порадившись з Дарменом, Даркембай вирішив послати з Абаєм про всяк випадок молодого моторного жигіта Серкеша, який не раз бував у місті і, знаючи звички російських властей, міг йому допомогти. Крім того, він спорядив на з’їзд у Кара-Молу старого акина Байкокше, якого любив Абай, його давнього друга.

Коли підписи під проханням були зібрані, Абдрахман відправив його з Альмагамбетом до Семипалатинська в канцелярію губернатора, а копію, разом з копією акту, складеного російськими селянами-переселенцями, він вручив Байкокше і Серкешу, щоб подати їх самому губернаторові, коли той з’явиться в Кара-Молу.

У день від’їзду Абая Павлов запропонував йому:

— Ібрагім Кунанбайович, ви їдете в неприємній справі. Чи не можу я вам чимось допомогти? Ви і ваш аул стали для мене близькими. У Семипалатинську я просто нудьгую, не бачачи нікого з вас. І приїхав тільки тому, що захотілося всіх вас побачити. Шкода, що невчасно нагодився. Зате для себе я здобув багато нового — і поминки вперше побачив, і вперше довідався, що у вас в степу є свої власні салтичихи і кабанихи…— Він розсміявся, згадавши інтриги Маніке і Каражан.— У розподілі спадщини я, звичайно, нічим не міг вам допомогти,— з усмішкою говорив далі Павлов.— Але, може, тепер вам згодяться мої поради? Запитуйте, про що хочете, охоче вам допоможу.

Абай подякував Федорові Івановичу за дружні почуття і скористався з його пропозиції.

— Сьогодні до Кара-Моли приїде семипалатинський губернатор,— почав він.— Мені ніколи не доводилося зустрічатися з ним. Що це за людина? Як ви порадите з ним розмовляти: особисто чи через когось із його чиновників? А може, захищатися самому мені й не варт? На мене так багато подано скарг і доносів, то чи не краще взяти адвоката?

Павлов, подумавши, відповів:

— Він людина нова, приїхав недавно. Кажуть, коли він бачить, що перед ним тремтять, то він і грізний, і безпощадний, але тільки-но відчує рішучість і сміливість — різко міняє тон і навіть може відступити. Таке кажуть про нього чиновники й адвокати. Може, вам це згодиться.

— Звичайно. Добре, що ви сказали.

— У вас є своя сильна зброя, Ібрагім Кунанбайович. Скористайтеся з неї. Всі ці чиновники вважають казахський степ диким і темним, а людей його — неосвіченими. Хоч з ким вам доведеться зустрітися і говорити,— покажіть їм, що в цьому степу є справжні люди. Нехай знають. Покажіть їм, що Ібрагім Кунанбаєв, який і народився, і виріс у цьому степу, краще за них знає, що таке поезія і мистецтво, глибше розуміє, що таке людська гідність, справедливість. Тримайте себе з гідністю. Пам’ятайте, що ви — честь вашого народу.

Павлов розпалився і схвилювався. Його великі сині очі сяяли, він випростався. «Засланець, скутий, а який він гордий, який сміливий!..— подумав Абай.— Ні страху, ні боязкості…» Йому мимоволі пригадалися ті росіяни, про яких читав він у книгах: розсіяні по тюрмах, засланнях, каторгах, горді, непохитні сини російського народу.

Розмову було перервано несподівано. Важкі кроки і побризкування шпор сповістили про появу в аулі стороннього. На порозі юрти показався високий жандарм з червоними крученими шнурами, що спускалися з лівого плеча, і з шаблею в блискучих піхвах.

— Добродій Павлов? — звернувся він до Федора Івановича.— 3 особистого наказу його високоблагородія поліцмейстера міста Семипалатинська прибув по вас. Ви притягаєтеся до відповідальності за самовільний від’їзд у киргизький степ. Потрудіться негайно йти зі мною.

Ця несподівана поява жандарма схвилювала Абая. Але Павлов, насмішкувато примруживши очі, спокійно глянув на вусатого товстуна, який бундючним тоном, здавалось, хотів надати собі статечності.

— Ну, негайно я нікуди піти не можу,— явно глузуючи, сказав він.— От закінчу свої справи, зберуся — тоді й рушимо.

— Мені наказано доставити вас зараз же…— почав було жандарм.

Павлов перебив його:

— Якщо ви квапитесь, їдьте самі. Я ж сказав, що мені потрібно закінчити тут свої справи… Ходімте, Ібрагім Кунанбайович,— він повернувся до Абая,— почастуйте мене кумисом востаннє цього року.

Тільки в полудень Павлов змилостивився над жандармом і оголосив, що готовий їхати.

Абай, прощаючись, міцно обняв друга. Молодь з сумом вирядила дорогого гостя.

Коли віз із Павловим був уже далеко від аулу, Абай і його супутники сіли на коней і теж рушили в дорогу.

Ці дні Базарали проводив на коні, об’їжджаючи аули.

Тепер він був майже здоровий. З того самого дня, коли під час бою з Азимбаєм він знайшов у собі сили звестися на ноги, Базарали наче забув про свою хворобу. Успіх, хоч і тимчасовий, допоміг йому піднестися духом. Бачачи, що він уже може сідати на коня, Даркембай умовив його поїхати на урочище Гайлакпай. Там було солоне озеро Ушкара; казали, що грязі цього озера — найвірніший засіб проти куянгу. Даркембай протримав Базарали там два тижні, щодня укладаючи друга в дерев’яне корито і обмазуючи теплою гряззю його ноги. Лікування це справді зробило своє, і Базарали сам жартував з себе.

— Виявляється, даремно я тремтів перед своєю хворобою,— казав він друзям.— Поводив себе, як дурний жайворон, який, боячись злетіти, ховається від лисиці у траві. Давно треба було полікуватися гряззю!^[54] Коли на мене валилися всякі лиха, я ніяких хвороб не знав. Спасибі Азимбаєві і Даркембаєві, допомогли мені тепер стати на ноги: один — бідою, другий — гряззю!

Базарали вирушив у цю дорогу заради Абая. Він відвідував один за одним усі бідні аули, скрізь збираючи ухвали на захист Абая. Рішення це було викликане тим, що незадовго до від’їзду Абая в Кара-Молу розповів йому Дармен.

Той казав, що число ворогів Абая зростає. Такежан і його підлабузники давно вже оголосили Абая відступником від шляху Кунанбая і предків, називали його спокусником, звинувачували в кощунстві. А тепер з’явився новий отруйний змій — Уразбай. Цей благає про кару Абаєві вже не бога, а міські власті, звинувачуючи Абая не в кощунстві, а в непослуху цареві. Тепер Абая хочуть судити за те, що минулого року він підняв народ проти збирання недоїмок.

Вислухавши Дармена, Базарали почав міркувати вголос:

— «Не син Кунанбая», «не нащадок предків», «відступив від шляху батьків»… А що ж, адже вони правду кажуть! А тільки чи погано це? Так, він відпав від усіх цих Такежанів і пішов до народу. Заради народу він зчепився зараз з вовками-родичами. От за це його і тягнуть до суду… Але тепер треба і народові заступитися за нього. Ти нічого не кажи Абаєві, а я ось сяду на коня і по-своєму спробую допомогти йому.

Надії його справдилися.

В усіх бідних аулах він розповідав про те, що Абай попав у біду. Ім’я Базарали, після його відважного нападу на табун Такежана, було добре відоме, і його слухали з довір’ям і повагою. І скрізь — в аулах Кокше, Мамая, Жигитека і віддаленого роду Жуантаяк — Базарали знаходив сторонників Абая.

— Хіба мало нам усім допомагав Абай? А чи можемо ми сказати про себе, що хоч раз допомогли йому? — казав Базарали, переконуючи зважитися на складення ухвали.

В іншому аулі він казав:

— Царські власті і наші степові верховоди об’єдналися проти Абая, у них один спільний поклик: «Нехай загине той, хто заступається за народ!» Наші на нього зводять наклеп, а ті готують йому кару. А чого ж народ не заступиться сам за Абая?

Там, де йогооточували такі ж бідняки, як і він сам, Базарали казав ясніше:

— Абай стоїть за народ, а народ — за Абая. Якщо є за кого підняти шокпари — так це за нього. Він давно показав нам світлий шлях славної боротьби. Не було в степу нічого кращого за те, до чого він кличе, є за що пролити кров.

Незабаром обидві його сакви були повні паперів з печатками волосних старшин — ухвалами, в яких аульні сходи просили начальство не допустити несправедливості у вирішенні справи Ібрагіма Кунанбаева.

Абай не дуже поспішав на Кара-Молинський шербешнай^[55]. У дорозі він рано зупинявся на ночівлю у друзів в різних аулах, а на другий день пізно виїжджав. Тільки на четвертий день подорожани виїхали на берег ріки Чар.

День був ясний і теплий. Повівав легкий вітерець. Вузька ріка звивалася між крутих берегів, які подекуди переходили в широкі заплави, що зеленіли соковитими травами. Прозора, на диво чиста вода текла міцно зле-жалим піщаним дном, колихаючи травинки, залиті нею. Степ майже весь ще був зелений; далекі пагорки і перевали вкривала побіліла ковила. Поблизу ж було видно, що крізь неї вже пробивалися напоєні дощами осінні трави, зеленіючи поміж білих або солом’яно-жовтих стебел.

Подорожани вже двічі перейшли Чар. Коні, йдучи берегом, форкали, тяглися до води. Коли, проїхавши широкий луг, вкритий низькою яскраво-зеленою травою, вершники знову опинилися на пологому березі Чару, їм ще раз довелося перебиратися через ріку. Коні, увійшовши в воду, настійливо потягли поводи, намагаючись вмочити губи в прозорий струмінь. Байкокше, який суворо стежив у дорозі за довжиною перегонів і строками привалу, тепер наказав:

— Тут будемо напувати коней. Більше нам переходити Чар не доведеться.

Вершники, не злізаючи з сідел, розгнуздали коней. Абай теж нахилився до вудил, але його випередив Єрбол, що спинив коня поряд з ним; швидко перехилившись із сідла, він розгнуздав коня Абая.

— Ну от, тепер почнуть глузувати з мене: мовляв, не може сам і коня свого напоїти! — жартома подосадував Абай і ласкаво додав: — Видно, ти до самісінької сивини не облишиш піклуватися про мене.

— Е-е, мабуть, ця звичка в мене вросла,— відповів Єрбол.— Скільки вже років я про тебе думаю: «Бідолашний, безпорадний, треба його пожаліти. Йому з таким ділом не впоратись».

Усі зареготали: слово «безпорадний» важко було прикласти до дебелого, огрядного Абая.

Кінь Байкокше, випередивши інших, пив чисту, нескаламучену воду на самій середині ріки. Старий, обернувшись у сідлі, з усмішкою дивився на Абая та Єрбола. Великий ніс різко вирізнявся на його висхлому і зморшкуватому обличчі з побілілою борідкою клинцем. У примружених очах, що сховалися під навислими бровами, виблискував бадьорий і веселий вогник; здавалося, вони мерехтіли, як дуже далекі, fле яскраві зірки.

— Що це означає? Чого це ви раптом розманіжилися? — гукнув він друзям.— Вас очікують суперечки і звинувачення, вогонь палаючий, а ви… Я думав, що ви сьогодні просто з сідла кинетесь у боротьбу. Де це видано, два таких батири, а хникають, наче друзі-каліки — сліпий і кульгавий.

Напоївши коня, Байкокше стьобнув його і по стремена у воді рушив до другого берега. Абай, глянувши йому вслід, звернувся до Єрбола і Дармена:

— Ви помітили, як засяяли у нього очі? В ньому прокинулося завзяття. От побачите, він зараз щось заспіває.

Дармен не раз казав своїм друзям, що в Абая особливе чуття на натхнення; з вогника, що спалахнув в очах, він вміє його розпізнати. «Невже Абай вгадав? А якщо так, що ж зараз підхльоснуло старого?» — з цікавістю подумав Дармен, нетерпляче чекаючи початку пісні. Сам поет, що легко запалюється, Дармен завжди з насолодою стежив за тим, як раптово і швидко спалахує полум’я поезії в інших.

Байкокше спинився біля заростей ковили на березі ріки. І поки інші доганяли його, встиг зійти з коня і пустити його на траву, тримаючи за довгий чембур.

— Спішуйтеся, дайте коням відпочити! — наказав він вершникам. Дармен з подивом почув, що голос старого став звучнішим і бадьорішим, ніж раніше.

Тільки-но пустили коней пастися, Байкокше, скинувши з голови тимак, надтріснутим, але ще сильним голосом заспівав швидкий і бадьорий початок.

Зараз його трохи розкосі примружені очі горіли ще яскравіше. Вже з перших слів пісня захопила увагу слухачів. Вона линула вільно і швидко, як ріка. Акин співав її, обернувшись до Абая, але дивлячись вище його голови.

Він співав про те, що минулої ночі бачив уві сні Абая, який самотньо стояв у безкрайньому степу. Чи було то ранком, а чи ввечері, Байкокше не пам’ятає. Де це було — не знає. Тільки, як туманне марево, видно було одиноку постать Абая. Здавалося, він, насторожившись, чогось чекав… І раптом похмурі сутінки навколо нього заворушилися. З різних боків на Абая кинулися з гарчанням хижаки. Один був схожий на лютого чорного пса, другий — на голодного вовка, в якого позападали боки, третій був, як лис, що, зачувши запах крові, облизувався підкрадаючись. Темні великі тіла чи то кабанів, чи то леопардів кільцем оточили Абая… І знову все затягло імлою, що крутилася вихором. І Абай, і страхіття зникли. У Байкокше защеміло серце. На очі в нього навернулися сльози. «Абай!» — щосили закричав він. Настала тиша. Коли ж він, жахнувшись, глянув туди, де був Абай, там все зовсім змінилося. Світило сонце, сяяло ясне небо, а в кільці хижаків замість Абая стояв лев. Він закричав, кинувся стрибком, снопи вогню бризнули від нього. Лев стрибнув у самісіньку гущу звірів. Він розірвав на шматки і чорного пса, і пожадливого вовка, і підступного лиса, і кабана з кривавими іклами, і леопарда. Шерсть летіла з них, кров спливала струмками. Ще недавно грізні, хижаки лежали з переламаними хребтами, із закривавленими головами, вищали і стогнали в передсмертних судорогах, зализуючи рани. І лев, що самотньо стояв на високому горбі, грізно запитував: «Чи залишився ще де-небудь ворог?» Кігтями він дряпав скелю, хвостом, наче соїлом, бив себе по боках і ричав…

— От весь мій сон, жигіти. А тепер на коней! — гукнув Байкокше, закінчивши пісню, і перший пішов до коня.

Уже вечоріло, а до ночівлі треба було зробити ще один перехід. Байкокше, раз у раз підстьобуючи свого гнідого коня, швидко їхав попереду, не даючи іншим зрівнятися з собою. Вершники розтяглися довгим ланцюжком, підганяючи коней.

Тільки тепер, поскакавши вперед, Байкокше посміхнувся собі в бороду. Чотири дні тому Даркембай, до якого він заїхав у гості, розповів йому, що Абая викликають на допит до Кара-Моли. Він сповістив також і про те, що коїлося в аулі Такежана. Даркембай запропонував старому акинові супроводжувати Абая в поїздці. «Проти Абая зараз об’єдналися всі: в степу — підлі аткамінери, в місті — чиновники і любителі хабара,— з хвилюванням казав Даркембай.— їдь з ним, підтримай чим-небудь Абая, додай йому сил. Настав час, коли і ми з тобою повинні допомогти Абаєві». Ця порада вірного друга і викликала натхненну пісню старого акина.

Того ж дня ввечері подорожани доїхали до Кара-Моли. Абай разом з усіма спинився в Гостьовій юрті, яку виставив для нього Айткази.

На день раніше до Кара-Моли приїхав і Уразбай. Хоч виїхав він з аулу на другий день після Абая, але випередив його в дорозі, роблячи довгі переходи. Юрти і худоба для пригощения і хабарів були доставлені сюди за тиждень до його приїзду.

Від шербешная Уразбай чекай багато чого. Цього разу він сподівався остаточно зламати Абая, об’єднавши проти нього і степових казахських верховодів, і російських міських чиновників. Якби він міг, він приїхав би ще раніше, але йому довелося вичікувати, чим закінчиться боротьба за Оспанову спадщину. За його розрахунками, вона повинна була привести Такежана до одвертої ворожнечі з Абаєм. Уразбай все відкладав свій від’їзд до Кара-Моли, сподіваючись, що Такежан перейде на його бік. Проте той відбувався тільки короткими повідомленнями: «Вирішиться завтра», «Довідаємося сьогодні…»

Нарешті в аулі Уразбая з’явився Азимбай. Уразбай і Медеу, гостинно прийнявши його, постаралися швидше залишитися з ним віч-на-віч, щоб довідатися про наміри Такежана. Але від хитрого і обачного Кунанбаевого онука не так легко було чогось добитися.

— Абай образив і батька, і Ісхака,— розповів він.— Він не дав поділити спадщину, не порахувався з тим, що батько старший за нього. Хитрими вивертами залишив у своїх руках Велику юрту. Батько поки що припинив переговори.

Уразбаєві стало ясно, що Такежан образився на Абая. А те, що Азимбай приїхав з цією звісткою сам, означало, що Такежан уже згоден на все.

Не даючи зрозуміти, наскільки все це його цікавить, Уразбай пильно стежив за Азимбаем, жадібно ловив його скупі слова. Зрозумівши, що той більше нічого не скаже, Уразбай залишив його з сином, а сам вийшов з юрти.

Уразбай любив виїжджати в степ сам, щоб обмірковувати свої діла і задуми. І цього разу він поїхав до озера повз довгу припону для лошат (заради хвастощів він наказував прив’язувати їх одразу сотню, щоб показати гостям, скільки кобил дояться). До озера вже ішов на вечірній водопій великий табун світло-сірих полохливих і диких жеребців і кобил-п’ятиліток.

Думки Уразбая були радісні. Можливість здійснити помсту збуджувала і бадьорила його. Найнепримиреннішим ворогом, якого він мріяв розчавити, був Оспан. Коли той помер, Уразбай усю свою злість переніс на Абая, якого давно ненавидів. Мстивий, жорстокий, рішучий, він вважав, що коли вже ворогувати, то ворогувати треба так, як Кунанбай,— використовуючи у боротьбі будь-які засоби. Останнім часом він тільки те й робив, що ставив тенета на Абая. Він не шкодував худоби і коней на хабарі міським начальникам і товмачам. У степу він привертав до себе прихильників не тільки в Тобикти. За останні роки Уразбай домігся того, що його ім’я було на устах у всіх волосних, біїв і аткамінерів Керея, Матая, Уака, Наймана, Бури. Представники цих племен мали з’їхатися на Кара-Молинський шербешнай із Семипалатинського, Усть-Каменогорського, Зайсанського повітів. Там-таки повинні були бути і міські багатії, з більшістю яких Уразбай або породичався, або був зв’язаний справами.

Але тільки сьогодні ці тенета, готові захопити Абая, були сплетені до кінця. Уразбай давно мріяв, як би розпалити ворожнечу в самій сім’ї Абая, відірвати його від родичів. Новини, привезені Азимбаєм, дуже обрадували Уразбая: стало ясно, що тепер можна діяти, ні на що не озираючись.

Обмірковуючи це, Уразбай никав біля аулу, поки табуни напилися води і пішли в нічне. Тим часом у його юрті зібралося багато гостей. Це були його прибічники, такі як Абрали, Молдабай, Жиренше, Байгулак, яких Уразбай запросив їхати з ним до Кара-Моли. Їх зустрічав і частував чаєм племінник Уразбая Спан.

Весь цей вечір Уразбай говорив із своїми однодумцями тільки про Абая.

— І коли це наші казахи перестануть помилятися, називаючи його справедливим, розумним? Ви чули, на яку лиху справу зважився цей «справедливий Абай»? Він пограбував усіх своїх родичів, навіть рідних братів — Такежана та Ісхака. З спадщини Оспана піхто нічого не одержав. Абай вигнав усіх з Великої юрти Кунанбая, заволодів нею сам, забрав собі все багатство. Що ж, у цьому його справедливість? Бачите, як наш праведник насильничає над живими і померлими. Я ж завжди казав, що, коли дійде до поділу Оспанової спадщини, казка про непідкупність і чесність Абая розвіється, як дим. Так воно й сталося. Он який він, ваш Абай! І рідних пограбував, і честь роду зневажив, і кунанбаївське гніздо зруйнував. І сам він збився з шляху, прокладеного дідами, і молодь збиває…

Те, що сказав Уразбай про поділ спадщини Оспана, було новиною для всіх його гостей. Але навіть Молдабай, який теж ненавидів Абая, не міг повірити цьому і, підозріливо глянувши на Уразбая, подумав: «Мабуть, бреше. Невже Абай на це зважиться?»

Його сумніви висловили вголос Абрали і Байгулак:

— Невже це правда, Уразеке?

— Чи правда це?

Уразбай, випроставшись, окинув їх суворим поглядом і нахмурився.

— А навіщо мені казати неправду? Ми сидимо за скатеркою, бог — свідок правдивості моїх слів…

І поки пили чай та кумис — а кумис нили дуже довго,— і потім, коли ласували м’ясом молодого лошати,— а його подали вже вночі,— верховоди племені Тобикти старанно обливали брудом Абая.

— І чого це наші казахи хвалять Абая? — сказав Байгулак.— Дивно, що багато хто відразу стає на його бік, як тільки послухає його самого!

Уразбай махнув рукою і відвернувся. Що ж до Жиренше, то той не стримався, щоб не піддрочити Уразбая. Хитро поглядаючи на нього, він звичним насмішкуватим тоном сказав спроквола:

— Абая називають мудрим, красномовним, а нас — темними людьми, неуками. Видно, в нього й справді великий розум і талант!

Уразбай мало не завив від злості.

— В чому його розум, у чому талант? У тому, що він скрізь і всюди галасує: «Предки — погані, звичаї казахів — погані, батьки — погані»? Хіба в цьому мудрість? Яка ж мудрість у тому, щоб твердити: «Волосні — грабіжники, бії і аткамінери — шкідливі люди, мулли, що проповідують релігію,— дурисвіти»? Чи мудрість у тому, щоб відбивати дітей від батька, збивати людей з шляху, прокладеного предками? Чому ти не говориш, що така мудрість ширить не благо, а зло? Що вона — отрута, котра каламутить воду, розпалює пожежу ворожнечі?

Жиренше, слухаючи, підморгував іншим. Йому хотілося і далі злостити Уразбая.

— Е-е, Уразеке, а де ж ти знайдеш тепер людей, які скажуть усе це? Зараз усі, хто хоч трохи письменний, читають і його вірші, і його напучення, пишаються з того, що вивчають напам’ять усю цю нісенітницю, називаючи її «словами Абая». Нічого не поробиш, Уразеке, вони всі хочуть слухати не твої розумні слова, а його, які здатні лише викликати пожежу.

— Неначе пошесть якась на них усіх напала,— підхопив Абрали.— До доброго це не призведе… Справді, і від молоді, і від домбристів, і навіть від дітей тільки і чуєш, що вірші та пісні Абая.

Абрали казав правду: цього року до нього дійшли вірші Абая, в яких той глузував з нього. Думка про те, що ці насмішкуваті слова поета повторює багато людей, страшенно дратувала його.

Його підтримав і племінник Уразбая Спан.

— Уразеке, ви всі не хочете звертати на це уваги, покладаючись на свою силу і вплив. А хіба слова цього Абая не опинилися в книжках у ваших же онуків, які цього літа навчалися у Молодій юрті? Як ви тоді бушували, пам’ятаєте? — посміхнувся він.

Уразбай навіть вилаявся стиха.

— Справді, взяв я тут з Жуантаяку якогось муллу навчати дітей читати молитви і справляти намаз. А він, видно, був з тих людей, у яких від надмірного навчання мозок прокисає. Якось я сидів біля юрти і прислухався, чого він навчає дітей. Виявляється, примушує їх вчити напам’ять якусь абаївську нісенітницю. Діти вигукували вірші на весь аул, а в них Абай знущається з волосного. Здається, там говорилося про Молдабая,— і Уразбай насмішкувато глянув на Молдабая, що сидів поруч.— Я як послухав, яким брудом обливає Абай людей, що очолюють аул, скипів від гніву. В руці у мене була камча — так я цього муллу відшмагав уздовж і впоперек і того ж дня вигнав з аулу пішки. Отак і треба присікати зло, не давати йому розповзатись у народі! — сказав він, гордовито поглядаючи на гостей.— Якщо аткамінери не боротиму ; ться з цим, не дивно, що народ зіпсується! Хіба не кажусь: «На всякий час свій дідько»? А дідько нашого часу — це і є Абай. І якщо я борюся з ним, то хіба я хочу відбити у нього худобу чи мати для себе якусь вигоду? Ось — над скатеркою — я запевняю, що борюся з ним тільки заради того, щоб урятувати від його диявольської спокуси і молодих, і старих людей нашого степу. Я борюся з ним, як з ворогом мудрих звичаїв наших батьків і дідів. І побачите: завтра ці мої слова повторять усі казахи — і не лише тобиктинці, а й поважні люди всіх племен, які зібралися на шербешнай. Ви чули, що наш повітовий ояз^[56] Казанцев викликає Абая? Я почув це від товмача, мого доброзичливця. Товмач каже, що не тільки Казанцев, а всі великі начальники злі на Абая. Можна сподіватися, що цього разу Абай перевернеться як те перекотиполе, яке жене вітер. От і їду до Кара-Моли побачити на власні очі, як пошлють у заслання Абая. Їдьте зі мною, хто хоче, будемо з прокляттям кидати йому в спину жмені піску…^[57]

Під час цієї промови гості раз у раз схвально кивали головами.

— Це правда, і всі достойні казахи, і російські начальники об’єдналися проти Абая,— додав Жиренше.— Але йому загрожує не тільки заслання… Я прямо скажу: цього разу Абаєві не минути прокляття предків…

Уразбай і Абрали швидко обернулись до нього. Він обурено говорив:

— Учора Шубар сповістив мені ще одну мерзенну новину. Вірити йому можна: хоч він і треться біля Абая, але людина надійна… Що діється в цьому аулі? Там справжнє кодло джинів. У ньому знайдеться притулок і для російського засланця, ворога білого царя, і для всякого наброду — блазнів, співаків, акинів. Один з них, якийсь Дармен, склав огидні віршики. В них він глумиться з духу нашого предка Кенгірбая. Назвав його хабарником, кабаном, вовком, що зжер власне вовченя. І все це вголос співалося в аулі Абая. Шубар, почувши, просто остовпів… От що там робиться! — хмуро закінчив Жиренше.

Уразбай збуджено заговорив:

— Ну що, бачите, хто такий Абай? Нічого не можна шкодувати, щоб позбутися його! Треба зробити по змозі все.

Вранці Уразбай із своїми прибічниками виїхав у Кара-Молу. Спинившись ночувати тільки один раз, він прибув туди на день раніше Абая. Уразбай квапився зустрітись із спільниками, такими самими підступними й хитрими інтриганами, як і він, домовитися з ними про дії проти Абая і перетягти на свій бік тих, з ким давно не бачився. Тому вже в перший день він скликав гостей, які насилу вмістилися в двох його юртах. Це були його прибічники з волостей Семипалатинського повіту. Для них зарізали лоша, барана і кілька вгодованих ягнят. Уже надвечір по всіх юртах, поставлених на з’їзді, з вуст в уста полетіло ім’я багатія Уразбая з Тобикти.

Наступного дня Уразбай, крім учорашніх гостей, запросив аткамінерів і багатіїв Усть-Каменогорського і Зайсанського повітів — з племені Сибан, Найман, Керей. Цього разу йому довелося попросити в свого приятеля, аршалинського волосного Ракиша, ще дві білі юрти для гостей. Зранку сюди привезли чимало кумису, а в полудень до юрт підвели вгодовану сіру кобилу. Найстарший із гостей, Байгулак, на прохання Уразбая, благословив кок-каска. Кобилу одразу зарізали, м’ясо її поклали в казани.

Ні вчора, ні сьогодні гості Уразбая і словом не згадали про ті сподівання, що їх покладав народ на цей надзвичайний з’їзд, хоч Кара-Молинський шербешнай був призначений саме для розгляду незліченних скарг на волосних і степових верховодів. Майже всі, хто зібрався в юртах Уразбая, були винуватцями злочинств, які викривалися цими скаргами. Але вони не збиралися ні відповідати за це, ні повертати награбоване.

Коли б на шербешнаї був справді справедливий суд, то всі ці мурзи, бії, аткамінери, волосні були б відповідачами. Але вони вжили своїх заходів. На з’їзд мали приїхати начальники трьох повітів і губернатор Семипалатинської області. Чого вони приїдуть, ніхто з степових верховодів не знав. Але всі ці верховоди вже заздалегідь об’єдналися, міцно тримаючись один одного. Скарги простих аульних казахів мали бути знову покладені під сукно і лежати там роками, як лежали і до цього з’їзду.

Хоч про таке спілкування ніхто не говорив уголос, та сама поява всіх цих людей у юрті Уразбая на частуванні м’ясом кок-каска показувала, що вони, забувши недавній розбрат, мовчазно погодилися триматися гурту. Мова йшла про начальників, приїзду яких чекали завтра, або про товмачів, що їх супроводили, але ж ніяк не про скарги народу.

Вибравши слушний момент, Уразбай обережно перевів розмову на Абая. Виявилося, що вірші і повчання його були відомі навіть у найдальших племенах і родах і що там вони не викликали обурення, на яке він сподівався. Тоді Уразбай вирішив налякати аткамінерів, які тремтіли перед начальством і мріяли вислужитись.

— Не знаю, чи виплутається Абай з тяжкого становища,— заговорив він так, що не можна було зрозуміти, чи радіє він з цього як ворог, чи співчуває Абаєві як родич.— Кажуть, семипалатинський ояз дуже злий на нього і навмисне його сюди викликав… Мабуть, його судитиме обласний суд. Наші товмачі писали, що і сам губернатор незадоволений Абаєм.

Кажучи це, Уразбай пильно стежив за гостями. Він не помітив серед них будь-якого співчуття Абаєві; навпаки, судячи із задоволеного підтакування багатьох, видно було, що слова ці їх обрадували. Тоді Уразбай, переставши прикидатися, заговорив уже відверто. Він почав звинувачувати Абая і в тому, що той проти білого царя і властей, і в тому, що він збиває людей з мусульманського шляху, порушує дідівські закони та звичаї. Він здивував слухачів повідомленням про те, що цими днями Абай відняв у рідних братів спадщину. Не забув він також звинуватити Абая в скупості й користолюбстві.

— Чи можна повірити, що він навіть поскупився на поминки по своєму батькові Кунанбаєві?! — вигукнув він.

Тепер аткамінери загомоніли і самі почали звинувачувати Абая. Один із чванькуватих верховодів Сибана, вже захмелілий від кумису, взяв домбру і, побринькавши на ній, заспівав коротеньку пісеньку, яка злісно висміювала Абая.

— Чи може син ставити себе вище за батька? — спитав волосний Ракіш, оглядаючи всіх.— А от Абай вважає, що він вищий за Кунанбая, хоч той наче мінарет височів за життя над усіма казахами і мав великий вплив. Абай і при житті батька завжди зчеплювався з ним, ворогував, а під кінець зовсім зрікся його. Не дивно, що після смерті батька він намагається знищити навіть згадку про Кунанбая. Саме через те він не влаштував поминального асу. Тут причиною і скупість, і гординя. Що можна сказати про людину, яка глумиться з могили свого батька?

— Е-е, правильно каже Ракіш,— схвалив Уразбай.— Цей Абай так загордував, що думає: «Ім’я моє стало широко відомим, значить, ніхто не посміє осуджувати мене. Хоч що зроблю,— все минеться». Але коли лиха людина робить поганий вчинок, на неї є управа. Невже власті терпітимуть такого виродка, який порушує мирний плин життя народу, грабує рідних, глумиться з пам’яті батька і все це називає добром, справедливістю? Яке ж це добро, якщо всі ви, шановані народом аткамінери, ладні вигнати його?

Так Уразбай розчищав собі шлях, даючи зрозуміти, чого він хоче. Коли гості розійшлися, він, сидячи один перед юртою і сьорбаючи у вечірній прохолоді кумис, самовдоволено розгладжував свою довгу чорну бороду, милуючись іскорками сивини, бачачи в них немовби блискотіння зрілої мудрості.

По-перше, було вже ясно, що жоден із впливових аткамінерів усіх трьох повітів не заступиться за Абая. По-друге, коли завтра Уразбай подасть свою скаргу на Абая, кожен із верховодів, що були у нього, підтримає його перед начальством на будь-якому допиті. І по-третє, після двох цих частувань скрізь почали говорити: «Тепер найвпливовіша людина в Тобикти — Уразбай. Слово його — закон». Таким чином, степові верховоди робитимуть те, чого хоче він. Що ж до міських начальників і чиновників, то, підкуплені хабарами, вони давно були на його боці.

Цього вечора і приїхав у Кара-Молу Абай. Хоч він з’явився без усякого шуму, в супроводі тільки невеличкої групи друзів, про приїзд його відразу стало відомо Ураз-баєві.

Звичайно на таких з’їздах аткамінери інших повітів, побоюючись, щоб Абай, якого так поважав народ, не став головним бієм з’їзду, приходили до нього «привітати з приїздом», «висловити свою повагу». Але сьогодні у нього побували тільки прості аульні казахи, які почули про його приїзд.

У день відкриття шербешная біля білосніжних юрт, приготовлених для приїжджого начальства, з півдня вишикувався великий натовп степової знаті всіх трьох повітів. На грудях у волосних виблискували великі мідні знаки на таких же мідних ланцюжках — ознака їхньої влади. Дехто з аткамінерів був одягнений в розшиті галунами каптани, інші накинули на плечі багаті парчеві халати, одержані в нагороду. Такі ж халати і старовинні мундири наділи на себе і нащадки султанів, тюре та інших високопоставлених осіб.

На таких зборах казахи звикли сидіти кружка. А тепер, зустрічаючи начальство, вони змушені були стояти. Минула вже година, відколи волосні й аткамінери вишикувалися в ряд, а грізне начальство все ще не показувалося. Проте ніхто не бурчав, не скаржився на втому, всі стояли покірливо і терпляче, наче під час намазу. Біля великих юрт, укритих білосніжною кошмою, не було помітно найменшого руху. Бовванами стирчали біля них стражники в червоних шапках, що заздалегідь приїхали з міста, і старшини, яких кара-молинський пристав призначив вартувати юрти, поставлені для начальства.

Нарешті, здіймаючи куряву і побрязкуючи бубонцями, повз вишикувану знать промчав шумний поїзд начальства. Скакали десятки вершників, торохтіли колеса закритих карет, котилися повозки, в які були запряжені тройки. Більшість присутніх мусила визнати, що вони вражені такою кількістю начальників. Навіть коли на з’їзд приїздив один повітовий і три селянських начальники, то й тоді бував чималий переполох. А тепер на шербешнай приїхало відразу три повітових начальники, з кожним із них по п’ять-шість селянських начальників, йому підлеглих, пристави, урядники, стражники, перекладачі-товмачі, посильні. І, крім того, сьогодні на з’їзд прибув сам новий жандарал — генерал, військовий губернатор, начальник усієї волості. Поліцмейстер, який надавав особливого значення цьому першому виїзду генерала в степ, додав до звичайного почту ще багатьох жандармів і поліцейських. Разом з жандаралом приїхали і його радники, перекладачі, секретарі. Натовп чиновників і поліцаїв заповнив усю територію Кара-Молинського ярмарку.

Побачивши такий пишний і блискучий поїзд, волосні й аткамінери жваво загули, висловлюючи своє захоплення. Вони все стояли, чекаючи, поки прибуле начальство вийде з юрт, щоб зустрітися з ними. Проте це сталося не дуже скоро. Мабуть, начальство приводило себе в порядок після довгої курної дороги.

Абай, якому належало бути серед зустрічаючих, пішов до них тоді, коли начальство вже прибуло. Ідучи до натовпу аткамінерів, він зустрів знайомого товмача і спитав його, чи приїхав з губернатором Лосовський. Той, знаючи, як дружньо ставиться Лосовський до Абая, відповів, що він тут, і взявся передати йому Абаєве прохання про побачення.

Лосовський справді вийшов з юрти і підійшов до Абая. Але сьогодні чиновник особливих доручень при генерал-губернаторі зовсім не був схожий на колишнього радника Лосовського. Він привітався з Абаєм сухо і гордовито і, не давши йому розкрити й рота, холодно сказав:

— На жаль, сьогодні я нічим не можу бути вам корисним. Погані ваші справи. Дуже погані. Ви самі повинні розуміти чому. Людина ви тямуща, досвідчена, розумна. І навіть освічена. Мабуть, саме через це з вас більше і спитають. Більше нічого вам сказати не можу, бажаю всього найкращого.

Оце було все, чим зустрів Лосовський Абая. Абай підійшов до Баймагамбета і Дармена, які чекали його осторонь.

— Бачили ви, як він перелякався? Навіть не спитав, що я від нього хочу,— сказав Абай зовні спокійно, але добре розуміючи, що може означати таке ставлення до нього Лосовського.— А я ще сподівався на нього, вважав чесною людиною, не позбавленою справедливості! Виявилося, він терпів мене, коли я не був йому небезпечним, а тепер, коли мене почали обходити навіть повітові, і він змінився до мене.

Він рушив до натовпу очікуючих. Аткамінери зосередили всю свою увагу на білих юртах, і майже ніхто не помітив приходу Абая. Кожен думав тільки про те, чи помітить його начальство цього разу, чи почує хоч два слова. Мріючи про це, всі вони витягали шиї, протискувалися наперед, нетерпляче тупцювали на місці.

Поведінка Лосовського не стільки стурбувала скільки засмутила Абая. Дехто привітався з ним, він відповів, тільки кивнувши головою.

Нарешті біля юрт начальства знялася метушня. З’явились поліцейські, стражники, засяяли на сонці блискучі гудзики, піхви шабель, галуни погонів. По ряду волосних, немов вітерець, пробіг тривожний і улесливий гомін:

— Он ідуть…

— Начальство іде..,.

— Оязи вийшли! Всі троє!

— Дивіться, дивіться, зараз вийде жандарал…

— Вміє начальство надати собі статечності…

— Гляньте на жандармів: як очі витріщають, як гнуться!

— Хоч кого налякають! У мене по спині мороз…

Почет губернатора вишикувався двома рядами від юрт до натовпу тих, що зустрічали, утворивши посередині прохід. У цьому проході показалася група гордовитих гостей, сяючих мундирами, еполетами, хрестами, медалями.

Попереду йшов літній генерал — військовий губернатор Семипалатинської області. Це був огрядний, самовдоволений чоловік з сивою широкою бородою. З-під густих еполетів, срібних аксельбантів, широкого золотого пояса, орденів, хрестів і медалей, що закривали всі груди, його мундира майже не було видно. Почет ішов кроків за три-чотири позад нього. Тут були всі три повітових начальники у поліцейських мундирах, селянські начальники, радники, чиновники в чорпих віцмундирах або сюртуках.

Улесливий шепіт, схожий на шум очерету, що його пригинає порив вітру, пролетів у натовпі очікуючих:

— Жандарал… Жандарал…

— Білий жандарал…

— Яка постава!.. Як іде!..

Губернатор підійшов до шеренги волосних. До нього підскочив низенький, кругленький товмач-казах з неспокійними розкосими очима. Але перекладати йому нічого не довелося.

Першим привітався з губернатором волосний Ракіш. Притиснувши до грудей гостроверхий малахай, підбитий чорним смушком, він швидко низенько вклонявся. Здавалося, начебто хребет йому перебито кулею і він ніяк не може випростатися. Ноги його дрібно тремтіли. Хоч був він у розквіті сил, але зараз виглядав старезним дідуганом, що не володіє ні своїми рухами, ні язиком. Він міг тільки пробелькотіти майже шепотом: «Здарасті, пане!..»

І всі інші волосні притискали до живота або грудей свої малахаї і шапки, низько вклонялися, в усіх був такий вигляд, наче їм раптом схопило живіт, і всі, так само, як і Ракіш, повторювали: «Здарасті, пане… здарасті, пане…»

Дивлячись на це, повітові начальники, що йшли за губернатором, не могли стримати пихатої усмішки. Ряд волосних уже кінчився, але ніхто не назвав свого імені, не відрекомендувався губернаторові, не сказав жодного путящого слова. Тільки й чулося пихтіння аткамінерів, що вклонялися, та напівпридушений зляканий хрип: «Здарасті, пане…»

Тепер губернатор підійшов до Абая, на якому не було ні мундира, ні каптана в галунах, ні знака на шиї, ні медалі. Одягнений у добре пошитий з тонкого сірого сукна довгий бешмет міського покрою, Абай, що стояв спокійно і вільно, не змінив своєї повної гідності пози і тоді, коли генерал підійшов до нього дуже близько. Губернатор окинув його швидким поглядом. Цей огрядний, красивий казах зі спокійними розумними очима, який так різко вирізнявся з-поміж решти і одягом, і поведінкою, мимоволі привернув його увагу. І коли генерал простяг руку, казах, на його подив, не зігнувся вдвоє, як інші, а тільки нахилив голову і повагом промовив:

— Здрастуйте, ваше превосходительство! Ібрагім Кунанбаєв,— назвав він себе.

Генерал, відступивши на крок, знову глянув прямо на Абая.

— Кунанбаєв?.. А-а, той самий Кунанбаєв, який баламутить народ? Чому ви так поводитеся?

— Причина проста: закон життя, якому корюся не тільки я, але й ви…

— Який закон? — генерал нахмурився.

— Боротьба. Хіба не в боротьбі розвиваються всі живі істоти? Борюся не тільки я, але і ви, ваше превосходительство.

Губернатор відступив ще на крок і з наростаючим гнівом оглянув Абая з ніг до голови. Його дратувала незалежна поведінка цього казаха. «Мабуть, доноси й скарги мали підставу,— подумав генерал.— Може, зараз-таки треба дати наказ заарештувати цього вільнодумця?»

І генерал заговорив суворо і різко:

— Проти чого ж ви боретесь? Я чув, проти влади?

— Ні… Проти зла.

— Коли так, чому ж вас багато хто недолюблює?

— А що ж тут дивного, ваше превосходительство? Чого більше в житті — зла чи добра? По-моєму, зла і лиходіїв, що чинять його… Значить, і голоси їхні чутніші…

Розмова їхня привернула загальну увагу. В гурті біля Уразбая тривожно зашепотіли:

— Про що вони там говорять?..

— Чи не викрутиться часом він, якщо жандарал його слухає? — пробурмотів Молдабай.

Уразбай занепокоєно смикав Жиренше, який теж не розумів по-російському:

— Що він, уже допитує? Лає, чи що? Не бачиш?

Тим часом губернатор усе ще стояв біля Абая:

— Отже, ви гадаєте, що зла в світі більше, ніж добра?

— На жаль, так, ваше превосходительство…

— Значить, ви ще й звинувачуєте інших, замість того щоб захищатися від багатьох обвинувачень? І ви гадаєте, що можете щось довести?

— Певен, що зумію.

— Що ж, побачимо! Ідіть за мною,— коротко кинув губернатор і пішов уперед.

Абай, вийшовши з ряду казахів, твердим кроком пішов за губернатором.

Ніхто не зрозумів, що сталося. Абай і сам не міг втямити, про що, власне, хоче говорити з ним губернатор. Йому було ясно тільки одне: своїми відповідями він примусив губернатора звернути на нього увагу. Готовий до будь-якого допиту, Абай, гордо піднявши голову, ішов за генералом, вирішивши, що і надалі буде триматися так само незалежно.

А за цей час сталися вигідні для Абая зміни. Хоч досі ще ніхто не знав, з яким наміром повів за собою Абая губернатор, нові ряди волосних і біїв, що гнулися спочатку перед губернатором, тепер точнісінько так само простягали руки і Абаєві, виявляючи підлесливу повагу і промовляючи: «Будь щасливий, мірза!», «Хай зійде слава на тебе, мірза!» Абай ішов, не промовляючи і слова. Але губернатор мимоволі звертав увагу на те, як ставляться ці люди до Абая.

Абай ледве стримував глузливу посмішку, бачачи, що діється навколо. Розраховуючи налякати Абая, губернатор, сам того не помічаючи, на смерть перелякав усіх цих баламутів і охочих до інтриг. Так створилося зовсім несподіване і справді кумедне становище, що сплутало всі карти і багатьох дуже збентежило.

Церемоніал зустрічі закінчився. Генерал обійшов усіх, привітався з кожним і тепер йшов повз волосних назад. Зустрічні, склавши руки на грудях, знову низько вклонялися йому. І повз них спокійною і повною гідності ходою ішов Абай.

Натовп зустрічаючих бачив, як губернатор, уже відійшовши, обернувся, знову сказав щось Абаєві, що все йшов за ним, і обидва попрямували до білих юрт у супроводі почту. Уразбай і Жиренше, подавшись наперед, виглянули з ряду аткамінерів. Куди вони йдуть? Чи до себе веде його генерал, чи біля білих юрт передасть жандармам?

Раптом Жиренше вдарив себе по стегну вдвоє складеним канчуком: губернатор разом з Абаєм увійшов до восьмистулчастої білої юрти, відведеної тільки для жандарала. Весь почет спинився перед входом, нерішуче постояв біля нього і незабаром розбрівся по сусідніх юртах.

Почали розходитися й аткамінери. Але Жиренше і Уразбай не могли зрушити з місця, мовчки очікуючи, що далі буде. Поблизу них стояли Дармен, Баймагамбет і молодий жигіт Серкеш. Вони теж не відривали погляду від губернаторської юрти.

— Добра ознака. Тепер вороги луснуть від заздрощів! — казав Серкеш, мружачи маленькі розкосі очі.

Баймагамбет радісно підштовхнув Дармена і показав йому на поліцейського, що йшов до юрти:

— Е-е, Дармен, глянь: бачиш, урядник несе на підносі чай? Ну, наша взяла!

Дармен і Серкеш зареготали, а Жиренше і Уразбай, нахмурившись, одвернулися, удаючи, ніби нічого не чують, хоч усе в них кипіло від злості і досади. До них підійшов Ракіш, якому не терпілося поплескати язиком, а з ним ще двоє волосних:

— Куди повели Абая? Як ви гадаєте, що це має означати, Уразеке?

Дармен і Баймагамбет перезирнулися і, без слів зрозумівши один одного, навперебій заговорили, наче обмінюючись думками, але так голосно, щоб і Жиренше з Уразбаєм, і інші аткамінери чули їх:

— Е-е, недарма люди казали, що Абай і жандарала умовить!

— Авжеж, так воно і вийшло. Мабуть, цей жандарал інших казахів і за людей не вважає.

— А ти бачив, як він з нашими волосними вітався,— засміявся Дармен.— Нікому й слова не сказав. Мабуть, за ніщо їх має, а бляхи їхні вважає щось на зразок собачих нашийників…

— Так воно і є,— підтакнув Баймагамбет.— Сам радник казав: «Що там волосні? Над усіма ними начальником буде Абай!»

— Радник ще казав, коли Абай-ага розмовлятиме з жандаралом, він стане головним бієм на шербешнаї.

— А що ж? От побачиш, що з цієї юрти він сьогодні і вийде головним бієм!

— Звичайно! Адже це не наші казахи говорили, а сам, радник. А він же все знає, про що думають власті.

— Дивись, все ще сидять удвох,— значуще проказав Баймагамбет.— І чай уже попили, а все ще розмовляють.

Дармен кивнув головою:

— Ну, а як же?

Ракіш і його приятелі з самого початку розмови спинилися, прислухаючись, і знаками підкликали до себе ще кількох волосних. Не витримав і Жиренше. Хоч який він був злий і роздратований, він теж підійшов ззаду до Дармена і, схиливши голову, наче цап, що побачив собаку, стояв, стараючись не прогавити й слова.

Дармен і його друзі, удавши, що тільки тепер помітили волосних, замовкли, немовби не бажаючи ділитися новинами з іншими. Ракіш і ще один молодий волосний почали приставати з розпитами:

— Е-е, рідні мої, значить, сам радник так думає?

— Тю, які наші казахи невігласи! — казав Ракіш. — Заздрять Абаєві… Є й, такі собаки, що йому лиха зичать!

Ще вчора в юрті Уразбая він першим почав ганити Абая, а тепер, прочувши, що вітер дме в інший бік, миттю переметнувся. Знаючи, що Дармен — один з Абаєвих улюбленців, він з усіх сил намагався завоювати його довір’я. Жиренше і Уразбай добре це розуміли. Презирливо глянувши на нього, вони відійшли, похмурі і насторожені.

У юрті ж тим часом між Абаєм і губернатором точилася незвичайна розмова.

Губернатор говорив з явним роздратуванням. Залишившись з Абаєм віч-на-віч, він не став ховати цього.

— «Боротися», «боротися»,— гнівно повторив він слова Абая.— Я бачу, ви й справді небезпечна людина. Недарма на вас скаржаться багато поважних людей з багатьох волостей. Вас слід забрати із степу! Я викликав вас сюди, щоб ви самі визнали свою провину. Не думайте легко відбутися. На підставі того, що мені про вас відомо, я можу просто звідси відправити вас у семипалатинську тюрму, а потім і далі — на каторгу, в такі місця, звідки ваш голос ніколи не дійде до цього степу!.. Відповідайте мені: що вам потрібно, чого ви домагаєтеся, розпалюючи в степу смуту? Чому з усіма степовими властями, які я поставив, ви ворогуєте?

Побачивши губернатора вперше там, перед волосними, Абай на його обличчі не прочитав нічого доброго для себе. Тепер він зрозумів, яка небезпека нависла над ним. Але та тверда рішучість до боротьби, яка виникла в ньому, коли він сміливо пішов слідом за генералом до його юрти, зараз тільки зміцніла. Ні страху, ні хвилювання він не відчував. Вибух губернаторського гніву його не збентежив. Абай сам розумів, що в умінні володіти собою, в переконаності і в усвідомленні своєї гідності він набагато сильніший за цього галасливого генерала. І через те відповів холоднокровно і спокійно:

— З цими людьми, ваше превосходительство, я борюся зовсім не через те, що їх призначили ви, а через те, що вони просто злочинці.

Губернатор знову скипів і постукав пальцем об стіл:

— Ви відповісте і за це! Яке ви маєте право обзивати службових осіб злочинцями?

— Коли б ви знали всю правду про них, ваше превосходительство, то не тільки б назвали їх злочинцями, а просто віддали б їх до суду.

— Дайте докази! Але пам’ятайте: якщо ви займаєтеся наклепами, якщо ви ганьбите людей, яким ми довіряємо, то ви звідси ж підете в тюрму!

Абай і тепер не втратив спокою. Сміливо дивлячись у вічі губернаторові, він відповів:

— Дозвольте мені все сказати і вислухайте мене.

Губернатор різко обернувся до Абая. Потім він заклав руки назад і мовчки заходив по юрті.

Абай розповів йому про злочини, від яких давно вже терпить простий аульний народ: про баримту і напади, викликані чварами степових верховодів, про несправедливості і насильства, що їх вони чинять, про грабунки, конокрадство.

Ще при першій зустрічі Абаєві стало ясно, що губернаторові добре все відомо про нього. Звичайно, ці відомості базувалися на доносах Уразбая та інших. Але Абаєві було невідомо те, що губернатор, готуючись до поїздки, зажадав справи, які можуть бути потрібними на з’їзді в Кара-Молі, і тоді йому попали на очі купи прохань, поданих на його ім’я. Це були «присуди» всіх старшинств Чингіської волості, привезені Альмагамбетом. Те, що заяви були підписані людьми майже всієї волості, свідчило, наскільки в цих клопотаннях зацікавлений весь народ. В усіх цих «присудах» згадувалося тільки одне ім’я — Ібрагіма Кунанбаєва.

Вважаючи спочатку ці папери за звичайні степові прохання, губернатор відсунув було їх. Але увагу його привернули грамотно, красивим почерком написані рядки. Він машинально почав читати їх і тоді зрозумів, що з клопотанням звертається велика частина степового населення. До того ж тут було і свідчення російських селян-переселенців.

Усі скарги на Абая цілком збігалися з фактами, які зазначались у проханнях казахів і переселенців, тільки причини його вчинків тут пояснювалися зовсім інакше. Ця обставина мимоволі примусила губернатора задуматися про Абая Кунанбаєва.

Губернатор розумів, що розправитися з цим видатним степовиком буде, видно, не так просто.

І тепер, розмовляючи з Абаєм, він хотів якнайкраще роздивитися цю людину, розгадати хід його думок і його наміри. Тому губернатор і змусив Абая говорити, часто ставлячи йому такі запитання, які змушували його висловлювати свої думки.

— Злочини — повсякденна справа в степу,— казав Абай.— Повітові начальники неспроможні їх припинити, а мирові судді не вміють знайти справжніх винуватців. Через це всі суперечки і позови між родами, що живуть в межах трьох повітів, перейшли в обласну канцелярію, і ви змушені були самі приїхати, щоб розглянути на місці безліч цих скарг. Але і в цих скаргах теж не все справедливо. Наші впливові й сильні люди часто самі підтримують злочинців, пишуть навіть неправильні присуди, не зупиняються і перед лжесвідченням, перед наклепом на противника. На жаль, міські власті часто розплутують їхнезаконним, неправильним рішенням. Тут, звичайно, допомагає хабарництво. Якщо ви запитаєте, хто ж усе це робить, доведеться назвати і багатьох наших степових багатіїв, які володіють великою кількістю худоби, доведеться назвати і волосних, що користуються казенними печатками. Ті сперечаються, мстяться один одному наскоками та баримтою, а терпить від цього основна маса степового народу, мирні люди аулів. Вони хочуть тільки спокійного життя і чесної праці, а насправді завжди терплять насильство і утиски з боку цих баламутів, або, як кажуть, інтриганів…

Абай ні хвилини не думав про те, що може скористатися цією несподіваною розмовою для своєї особистої вигоди. Він не став ні виправдувати себе, ні звинувачувати своїх ворогів. Він навіть не назвав їх імен. Бачачи перед собою главу цілої області, Абай вирішив розповісти йому про важке життя народу.

А губернатор, слухаючи Абая, думав про своє. Він давно вже зрозумів, що цей «киргиз» справді вважає себе захисником народу, борцем за його справу. Це примусило генерала насторожитись: «А чи не зв’язані міркування Абая з визвольними ідеями?» Але одразу заспокоїв себе: «Ні, ця пошесть, звичайно, ще не дійшла до степу. Навряд чи ці «ідеї» зрозумілі навіть такому розвинутому киргизові, як оцей».

І, намагаючись розібратися в тому, хто ж такий Абай, він запитав:

— Ну, гаразд, Кунанбаєв, а чому ж усі ті люди, яких ви вважаєте причиною зла, завоювали наше довір’я? Як це сталося, що ваших суддів і волосних управителів ми призначили з середовища таких злочинців? Ви розумієте, що ви кажете? Ми призначаємо у киргизький степ правителів, а ви їх усіх вважаєте злочинцями? Я правильно зрозумів вас?

Він поставив ці запитання холодним тоном, допитливо дивлячись на Абая, неначе промовляючи: «Якщо це так, виходить, і ми, що призначили цих людей, теж злочинці?» Абай відчув пастку. Відверта і щира розмова з цим сановником могла бути небезпечною. «Що треба було, я вже сказав,— подумав він, — а зробити висновки — це вже його діло».

— Ваше превосходительство,— сказав він, — можливо, я дозволив собі щось зайве, що не годиться говорити сановникові, але я вважав за потрібне розповісти вам про тяжке становище степу, що перебуває під вашою владою. Що я кажу правду, це вам потвердить будь-хто з аульних казахів, якщо ви запитаєте. Я хочу вам сказати одне: від зустрічі з вами для себе особисто я не чекаю нічого, я не збираюся сам бути одним із правителів. Я шукаю тільки справедливості.

Це не задовольнило губернатора. Він вислухав Абая насторожено і холодно. Крім того, що йому не подобалася промова цього «киргиза», самий його вигляд і спокійна гідність, з якою він тримався, примушували генерала хмуритись. В його уяві степовики-«киргизи» були люди дикі і темні, які перед начальством могли тільки боязко схилятися. А цей розмовляє як освічена людина, тримається вільно, як рівний за становищем і вихованням. І навіть те, що на ньому був не чапан або халат, а бешмет з тонкого дорогого сукна, пошитий, певно, добрим міським кравцем, дратувало губернатора. І він нетерпляче ворухнувся, перевівши погляд на двері. Але ту ж мить на його обличчі відбилося обурення і гнів.

Бажаючи зрозуміти, чим це було викликано, Абай теж обернувся до дверей — і не повірив своїм очам. У юрті, тримаючи під пахвою тимак і велику купу паперів, стояв Базарали, а біля нього — росіянин середнього віку в скромному міському костюмі. По випещеній, красивій бороді Абай одразу впізнав годинникаря Савельєва з Семипалатинська.

Савельєв, прізвище якого казахи переінакшили на Сабелей, добре володів казахською мовою, його добре знали в степу. Він допомагав писати заяви, прохання і всілякі «присуди». У нього були великі знайомства в усіх міських канцеляріях — і серед товмачів та урядників, і серед письмоводителів та чиновників. Казали навіть, що у. нього є хід до радників, а може, й до самого поліцмейстера. Чимало степових казахів саме йому доручали і прохання написати, і проштовхувати його в канцеляріях, запевняючи, що Сабелей знає легкі шляхи, невідомі найкращим міським адвокатам.

Поки Абай з подивом дивився на Базарали, до губернатора підійшов жандармський офіцер і, шанобливо нахилившись, почав щось пошепки пояснювати. Губернатор слухав його невдоволено і нарешті запитав:

— Ну гаразд. Чого ж вони хочуть? — І він обернувся до тих, що зайшли.

Савельєв, уклонившись, поквапився пояснити:

— Ваше превосходительство, у цього киргиза багато прохань майже з усіх волостей Семипалатинського повіту. Всі ці прохачі теж тут, але пан офіцер дозволив пройти тільки нам: ось йому з паперами і мені, щоб перекласти їхні прохання.

— А про що прохання? — суворо запитав губернатор.

— Всі вони просять не за себе, ваше превосходитель-ство. Клопочуться за шановану ними людину, за свого поета Ібрагіма Кунанбаєва.

Губернатор обурено повернувся до Абая. «Чи не сам цей загадковий киргиз підстроїв усе це?» — подумав він. Але на обличчі Абая відбивалося тільки щире здивування. Генерал перевів погляд на Базарали, уважно вдивляючись у нього. Проте цей високий і стрункий чоловік з привабливим і розумним обличчям навіть не дивився на Абая, наче й не пізнавав його. Він спокійно підійшов до столу, поклав на нього свої папери і заговорив сам.

— Таксир^[58],— почав він, прикриваючи вказівним пальцем, красивим і довгим, своє ліве око.— Таксир, киргиз степ — сліпий, адин клазес є — Ібрагім Кунанбаєв…— Базарали прикрив великим пальцем ліве вухо і говорив далі: — Киргиз степ — глухий, таксир, адин ух є — знов Ібрагім Кунанбаєв. Не можна Ібрагім Кунанбаєв брать ат степ. Не можна! Степ сліпий, глухий буде.— І він закрив пальцями другої руки праве вухо і око і, жалібно хитаючи головою, зобразив на обличчі страждання.

Савельєв збирався пояснити слова Базарали, але губернатор жестом спинив його і вже з обуреною цікавістю дивився на Базарали. Той з великими зусиллями усе висловлював свою думку.

— Каспадин кубернатир нобай шалабек. Не знайт, какой шалабек Ібрагім Кунанбаєв… Наш степ многа присуд послав. Многа, многа просить. Нехай наш присуд пайдьоть санат, міністр, бєлий сар. Степ просить пустити нас у Петербор, міністр, сар… Всьо найдом!

Базарали замовк. Губернатор знову насупив брови і мовчазним порухом руки показав Савельєву і Базарали, що вони можуть іти. Савельєв смикнув Базарали за рукав. Обидва подалися назад і вийшли з юрти.

Слова Базарали примусили генерала замислитися. За сьогоднішній день він кілька разів змінював свою думку про Абая. Тепер він остаточно прийшов до висновку, що коли з такою незвичайною для степу людиною вчинити щось звичайним способом — тобто просто вислати або посадити в тюрму,—то це не залишиться без наслідків. На церемонії зустрічі губератор переконався, з якою повагою ставляться до цього «киргиза» знатні люди степу. А тепер виявилося, що за нього горою стоїть і простий народ. Мабуть, ця людина має набагато більше ваги, ніж чимало управителів. Як знати: покараєш його, а ці акти, «присуди» з’їздів, всякі інші петиції, а разом з ними, може, ще й нові папери дійдуть до сенату. Пошлють їх і на височайше ім’я. Не дуже приємно для губернатора, тим більш для нової людини в області, коли з краю, яким він керує, надходять такі донесення, які можна витлумачити, як свідчення його невміння дати лад самому.

В юрту увійшов радник Лосовський, тримаючи під пахвою кілька папок із справами.

Прихід Лосовського не був випадковим. Побачивши, як губернатор повів Абая до себе в юрту, він вирішив, що генерал хоче особисто допитати людину, ім’я якої протуркало вуха чиновникам усіх канцелярій і в Семипалатинську, і в Омську. Через те Лосовський одразу наказав негайно принести йому справу Кунанбаєва, привезену з канцелярії повітового начальника, і, не чекаючи, поки губернатор зажадає, сам поніс справу до нього.

Думаючи, що Абай уже приречений, Лосовський підібрав папери, які його звинувачують. Це були доноси і кляузні заяви, що надійшли до Омська, в канцелярію степового генерал-губернатора. Знаючи тільки ці скарги, Лосовський і не підозрював про ті прохання і документи, які генерал одержав тут. А втім, і той, у відповідності з деякими своїми розрахунками, свідомо не розповідав Лосовському про це. Справи своєї області, звичайно, треба було вирішувати йому самому. Присутність генерал-губернаторського чиновника особливих доручень вражала його самолюбство і здавалась образою його службової честі. Тому він і слова не сказав Лосовському про нові обставини в справі Кунанбаєва.

Тепер, зрозумівши, що губернатор не допитує Абая, а про щось розмовляє з ним, Лосовський розгубився. Проте він усе-таки поклав справу перед губернатором, мовчки показавши йому обкладинку так, щоб цього не побачив Абай.

Генерал відсунув папку і, вдоволений збентеженням Лосовського, різко сказав:

— Це поки що не потрібне, можете взяти.

Холодно кивнувши головою, він відпустив Абая. Залишатися на з’їзді генерал не збирався — цілком досить було і того, що він показався його учасником. Усю роботу мав вести Лосовський разом з повітовими начальниками. І, розмовляючи з ним перед від’їздом, генерал здивував його несподіваним для того рішенням: призначити Ібрагіма Кунанбаєва одним із біїв надзвичайного з’їзду.

До цього рішення генерал прийшов вимушено. Йому тепер було ясно, що Абай — дуже велика і впливова постать у степу і що обминути його, призначаючи біїв з’їзду, означало викликати нові скарги і прохання, яких і без того було досить. Але тут же він твердо вирішив, що у Семипалатинську займеться долею цієї неприємної і неспокійної людини.

Того ж вечора, радячись з усіма трьома повітовими начальниками про завтрашнє відкриття надзвичайного з’їзду, Лосовський запропонував призначити одним із біїв з’їзду Ібрагіма Кунанбаєва.

Його пропозиція не викликала заперечень. Навпаки, Казанцев, семипалатинський повітовий начальник, навіть підтримав його. Виявилося, що до нього надійшло багато заяв, де скаржники просили призначити біями таких людей, які змогли б справедливо вирішити позови і допомогти людям одержати відшкодування за свою працю, або за силоміць одібрану худобу. В цих заявах найчастіше називалося ім’я Абая як людини, що користується довір’ям казахів усіх трьох повітів, знає їхні потреби, якого всі добре знають. Саме йому і просили доручити розгляд скарг люди, що позивають багатіїв і волосних.

Звичайно, на ці прохання навряд чи зважили б, коли б усі троє повітових начальників не були свідками того інтересу, який проявив до Абая губернатор, а Лосовський не мав би його наказу.

Рішення начальників майже одразу стало відоме волосним — через писарів і товмачів повітових начальників. Сам Абай довідався про це пізніше від Єрбола і Баймагамбета, які повернулися з ярмарку, де вони цілісінький день провели в розмовах із скаржниками. Звістка ця не справила на Абая великого враження.

Зате Дармен приніс йому новину, якій Абай дуже зрадів: виявилось, що у степу біля ярмарку зібралося багато людей, які хотіли поздоровити Абая із уникненням небезпеки. Дармен розповів, що люди зібралися наче самі собою, ніхто з друзів Абая цього не влаштовував: люди зібралися, викликали Базарали та Байкокше і попросили їх покликати Абая.

Коли Абай у супроводі Єрбола, Баймагамбета і Дармена під’їхав до невеликого пагорка, вкритого пожовклою травою, його зустріло тут несподівано багато народу. Схоже було, що відбувається багатолюдний той, влаштований якимсь багатим племенем. Але весь вигляд присутніх показував, що тут були тільки ті, хто повноправно зветься народом.

Самі їхні коні про багато говорили. Майже всі вони були худі, заїжджені, з вилинялою за літо шерстю — справжні помічники своїх працьовитих господарів. А сідла їхні та збруя ще красномовніше свідчили про скромні достатки їхніх господарів: подерті пітники, обшарпані повстяні подушки, тріснуті луки, погнуті стремена з чорного заліза. Серед усієї маси цих вершників погляд не знайшов би жодної оксамитової сідельної подушки, чи посрібленої вуздечки, або збруї з воронованим сріблом; не було тут і пітників, оздоблених ременем або різноколірним сукном. Та й самі люди одягнені в сірі домоткані каптани або в старі подерті чапани. Їхні головні убори, що свідчать про приналежність до того чи іншого роду, облямовані ветхим, витертим смушком і покриті або дешевим ситцем, або матерією, що безповоротно втратила колір.

Цей багатолюдний натовп зустрів Абая як рідного. Його швидко оточили, всі з радістю вітали його, поздоровляючи з одержаною перемогою над ворогом. На верховині пагорка, спішившися, Базарали і Байкокше з групою статечних стариків чекали Абая. Під’їхавши до них, він зліз з коня. Друзі підійшли до нього і обняли його, неначе після довгої розлуки.

Абай жартома звернувся до них:

— Базеке! Коли вже я виліз з глибокої ями, то тільки завдяки тобі! Сам я цього разу не тільки не врятувався б, але загруз би ще глибше. А твоя сьогоднішня промова майстерністю перевершила промову найкращого адвоката, а красномовністю — найславетнішого бія! Але скажи, будь ласка, як ти продерся до губернаторської юрти? Як тебе пустили?

— Ой-бай! — зареготав Базарали.— Та хіба є у семипалатинських властей двері, які Сабелей не зумів би відчинити? А ключ, який йому для цього знадобився, допомогли зробити оці ось люди. Зібрали дещо — вартість приблизно двох коней,— він і ткнув жандармському офіцеру. А вже як той зумів переконати губернатора,— це його діло… Ти не бачив, як він йому на вухо шепотів?

З новим глибоким почуттям вдячності Абай глянув з пагорка на силу людей, що його оточували. Натовп уже розбився на дві частини. Видно було, що сторони умовляються, яких силачів-борців виставити одна проти одної. Тут-таки група вершників ладналася почати скачки. Дармен сповістив, що буде й боротьба на конях, й інші змагання. Словом, було все, що годиться на всякому багатолюдному святі, крім частування і виставлених ланцюжком юрт.

Дивлячись на силачів, що схопили один одного за пояс, Базарали розповів Абаєві, що люди, які тут зібралися, подали губернаторові багато прохань про те, щоб одним із біїв, які розглядатимуть на з’їзді позови, був обов’язково і Абай.

Тим часом змагання з боротьби закінчувалося. Переможцем вийшов Абди. Поклавши одного за одним трьох противників, він одержав приз — не зливок срібла і не шматок сукна на одяг, як це буває на багатих бенкетах, а новий тимак, куплений тут-таки, на ярмарку. Вродливий смаглявий жигіт, широко посміхаючись, вийшов на пагорок до Абая.

— Абай-ага,— заговорив він, простягаючи хустку з зав’язаною в неї шапкою,— я боровся не за себе, а за вас, і переміг через те, що боровся, як ви. А ще через те, що дуже вже зрадів за вас! Це й додало мені сил. Отже, і нагорода належить не мені, а вам!

Абай з вдячністю прийняв подарунок і, сміючись, додав:

— Добре, що друзі мої міцні не тільки тілом, але й розумом! Хотів би і я повчитися у тебе, як валити на землю одного за одним своїх ворогів!

Вчинок Абди всім сподобався. Слідом за ним і інші жигіти, що перемагали в скачках або в боротьбі на конях, теж під’їжджали до пагорка і з веселими жартами передавали свої призи Абаєві. Дехто з цих людей зовсім не були йому знайомі, але кожен з них, віддаючи Абаєві свою нагороду, з душевною щирістю проголошував свої добрі побажання. І це, і те, з якою радістю підходили до Абая різні люди, доводило, яким довір’ям і любов’ю народу він користується.

Це, розумів не тільки сам Абай. Уже вечоріло, коли Байкокше, який сидів на пагорку в колі статечних стариків поблизу Абая, заговорив уголос так, щоб його почуло багато людей:

— Е-ей, люди! Яке велике свято у нас вийшло, яка справжня радість народу виявилась! І не одна радість, а дві. Перша радість — за Абая, за те, що ми врятували його від небезпеки. А друга радість — за нас самих, за те, що ми зуміли всі разом відстояти добре діло, що змогли добитися свого! Це дорогий приклад для всіх чесних людей! Нехай же завжди буде така удача в народній справі.

Всі навколо схвально відгукнулися. Гучні вигуки підтримали мудрі слова сїарого акина.

Увечері в юрті Абая почали з’являтися люди, яких ні Абай, ні його друзі не сподівалися побачити в себе. Це були ті самі волосні з ланцюжками і бляхами на грудях, які ранком зустрічали губернатора. Першим, разом з п’ятьма-шістьма аткамінерами, прийшов Ракіш, за ним прийшли три-чотири волосних Усть-Каменогорського повіту, а потім двоє — з Зайсанського.

Всі вони запобігливо віталися, повторюючи один за одним: «Прийшли висловити вам своє поважання», «Не могли прийти раніше, були зайняті зустріччю начальства, тільки тепер можна побажати вам удачі!», «Весь час чекали вашого приїзду, нарешті випало щастя побачитися з вами!»

Для них і радник був не радник, і повітовий не повітовий: всіх їх заступив Абай. Здавалося, він раптом перетворився на якогось владаря, який при бажанні міг підвищити людину або перетворити на ніщо.

Абай холодно відповідав на привітання. Гостям подали кумис. Дивлячись перед собою і немовби не помічаючи всіх цих людей, Абай раптом заговорив, неначе роздумуючи вголос:

— Глибоко нещасний наш казахський народ. Нестатків його не злічити, про нещастя не розповісти. Його пригноблюють і міські начальники — допікають насильством, розоряють хабарами. Всілякі товмачі та чиновники тримають за горло. А дома, в степу, його кусає за ноги зграя волосних, аткамінерів, беків з біями, всіляких вельмож. Чи є серед них такі, що, крім свого особистого багатства, сили і благополуччя, думають про потреби народу, про його добробут?

Абай перевів тепер погляд на волосних, що сиділи навколо нього.

— Високе становище не завжди ганебне. Діяльність, спрямована на благо, повинна облагороджувати людину. Цього не дано тим, хто по-собачому лиже підметки начальству. Коли народ тобі віритиме, то визнання твоєї гідності прийде само й окрилить тебе. На верховину високої скелі злітає і орел, виповзає туди і змія, всіляко звиваючись! На кого з них схожі ви, люди, що сидите тут? Якщо не можете бути орлами, то, значить, стали зміями для свого народу?

Абаєві слова приголомшили волосних, наче важкий удар канчуком по обличчю. Не було жодного, хто не зрозумів би їх. Такий одвертий виклик, така гірка правда, сказана просто у вічі, неначе відняла мову у цих майстрів удару з-за рогу. Абай підвівся, накинув на себе чапан і, покликавши Баймагамбета, вийшов з юрти.

Чутка про те, що Абай осоромив волосних, які прийшли висловити йому свою повагу, вмить рознеслася по всіх юртах аткамінерів, що приїхали на з’їзд. Ракіш перший прибіг до Уразбая скаржитися. Той почав глузувати з нього:

— Так і треба! Так усім вам і треба, не будете більше запобігати перед Абаєм. Шкода, мало він вас відхльостав! Ну що ж, ідіть знову до нього, принижуйтеся, ще й не те побачите. Абай вам себе покаже! — Уразбай весь трусився від безсилої люті.

Здавалось, усе те павутиння, яке він сплів навколо Абая, той сьогодні порвав одним рухом. Не можна більше й думати, що на цьому з’їзді вдасться оббрехати і ославити Абая, зштовхнути його в безодню.

Щоправда, заспокоювала одна думка: всі ці волосні й аткамінери, яких Абай так нещадно звинуватив і образив, тепер одверто ворогуватимуть з ним. І якщо сьогодні на шербешнаї Абай не буде знищений, то Уразбай не втрачав надії, що це може статися іншим разом.

3

Зима затрималася. Хоч настала вже середина грудня, справжній холод ще не починався. Дні стояли сонячні, теплі, зима нагадувала про себе тільки пухнастим снігом, що випав недавно, іноді легкими ранковими заморозками.

На зимовищі Абая в Акшоки забій худоби почали тільки цими днями. Айгерім поралась у коморах, підганяючи Зліху і Баймагамбета:

— Хоч би встигнути все кінчити до приїзду гостей! Адже нашому Абаєві-ага байдуже, що в господарстві все догори дном. Наїдуть гості — він не дозволить відпустити їх без частування!

Побоювання її підтвердилися: раптом звідусіль почали з’їжджатися гості. З Байгабила приїхав зі своїми молодими друзями Акилбай, з Мукира чекали Кокпая з двома товаришами, з родів Керей і Топай на запрошення Абая приїхали акини Уаїс і Бейсембай, що уславилися за останні роки.

Айгерім, яка щойно жартома ремствувала на можливість такої навали, коли гості справді наїхали, прийняла їх із звичного привітністю і гостинністю.

— Ну от, треба ж було мені говорити про гостей! От їх і накликала,— сміючись, казала вона Злісі.— Що ж, тепер треба їх приймати як годиться!

Всю минулу осінь і початок зими акини складали нові поеми. Абай з цікавістю розпитував прибулих, хто з них що написав. Магаш цілу осінь працював тут, в Акшоки, оспівуючи подвиг раба, який помстився на берегах Нілу жорстокому плантаторові. Про цю поему дізналися і в околицях Акшоки, її переписали, вивчили напам’ять і тепер співали і в Кориці, і в Шолпані, і в Кіндикті.

На цей час поема Дармена «Єнлік і Кебек» була вже широковідомою. Дармен співав про казахів, а Магаш у своїй поемі «Медгат і Касим» говорив про народ, який казахам зовсім невідомий. Присвячені різним епохам і двом народам, далеким один від одного, обидві поеми все ж здавалися паростками, що виросли з одного кореня: і та, й інша оспівували справедливість і людинолюбство, з гнівом картали насильство і зло.

Сьогорічна осінь була навдивовижу плідною. Цьому була своя причина. Повернувшись з надзвичайного з’їзду в Кара-Молі, Абай нагадав молодим акинам про ту розмову, яка була у них з Павловим та Абішем минулого літа. Він розпитував кожного, чим захоплена його поетична думка, про що хоче він співати, як збирається відповісти на слова Павлова і Абіша. Декому він сам підказав теми нових поем.

Айгерім не знала, що Абай тоді ж запросив акинів з’їха-тися в Акшоки з новими творами і визначив строк: «Коли почнуть зимовий забій худоби, приїжджайте до мене із закінченими поемами».

І тепер, виконавши бажання Абая, акини читали і співали свої нові поеми та пісні. Абай ще раз прослухав «Медгат і Касим» Магаша, новий переказ «Кози-Корпеша», зроблений Бейсембаєм з його доручення, поему Дармена «Єнлік і Кебек». У Дармена була в запасі ще нова поема, про яку ніхто не знав, але він беріг її напослідок, чекаючи приїзду всіх.

Смерком, коли акини зібралися в Абая і Айгерім, у кімнату зайшли нові гості. Це були Кокпай і Базарали — вони зустрілися недалеко від аулу Абая.

Несподівана поява старого друга! обрадувала Абая. Він зустрів Базарали з привітною гостинністю, посадив поряд себе.

— Дорога була далека, ти, мабуть, стомився, Базеке? Влаштовуйся зручніше!

І Абай, знявши з високого ліжка дві великі подушки, дбайливо підклав їх під лікоть гостеві.

Базарали сьогодні був веселий і бадьорий. Цього разу він заїхав до Абая не в справі, а просто для того, щоб послухати нових пісень акинів, про що сказав йому при зустрічі Кокпай. Влаштовуючись зручніше на товстій атласній ковдрі, яку розстелили на підлозі спеціально для нього, він жартома відповів:

— Звичайно, я мусив би втомитися, але дорогою таке побачив, що не було часу й нудьгувати.

— Ну, то розповідай, бачиш, усі готові тебе слухати,— сказав Абай і зіперся ліктем на низький круглий стіл, що стояв перед ним.

Справді, незвично веселий вигляд Базарали привернув де себе увагу всіх. Усі з цікавістю ждали, що він розповість.

Базарали не примусив себе чекати. Він підвівся на подушках. Обличчя його, яскраво освітлене лампою, що горіла на столі, було збуджене. У кімнаті було тепло. Базарали вже одігрівся, на блідих щоках виступив легкий рум’янець.

— Що ж це виходить? — сказав він сміючись.— Я приїхав сюди послухати акинів, а, виявляється, вони хочуть слухати мене!

— Акини охоче поступаються вам чергою, Базеке,— відповів за всіх Магащ.— Розповідайте, будь ласка!

— Я сів на коня ще вдосвіта, від підніжжя Чингісу дорога далека,— почав Базарали.— Коли під’їжджав до Кольгайнару, вже розвиднілося. Їду землями Жумана і раптом на одному горбі побачив таке зборище, яке ні уві сні не присниться, ні в маренні не привидиться. Хто б, ви думали, зійшовся на це зборище? Чотири цапи і Жуман…

Усі мимоволі розсміялися. Базарали говорив далі:

— Всі чотири цапи прив’язані до куща, а він сидить насупроти них, як мулла перед учнями, і повчає, помахуючи палицею. Так захопився, що й тупоту мого коня не почув. Під’їхав я ближче — дай, думаю, подивлюся, що це воно за незвичайне зборище в іргизбаїв?

Тепер уже всі голосно зареготали, засміявся і Абай, погойдуючись усім своїм гладким тілом. Але на обличчі Базарали не було й тіні усмішки.

— Ну, я вирішив, що гріх не підслухати. Треба ж набратися розуму, адже в іргизбаїв Жуман, мабуть, найстаріший! Я тихесенько зліз з сідла і підкрався ззаду…

І Базарали, якого раз у раз переривали вибухи сміху, розповів, що він почув.

Виявляється, сьогодні ранком, коли Жуман під’їхав до своєї отари, Мескара поскаржився батькові на цих чотирьох цапів, які не давали козам пастися. Жуман, вилаявши пастухів за те, що вони не наділи на цапів вчасно фартухів, наказав піймати всіх чотирьох і прив’язати їх. Те, що жоден з них, мабуть, не відчував за собою провини, обурило Жумана, і він за звичкою багатослівно почав бурчати. Цапи слухали, нахиливши голови, тупо дивлячись на бороду Жумана, і він вибухнув безмірною балачкою, дорікаючи цапам і нарізно, і всім разом.

Коли Базарали підсів за його спиною, Жуман говорив, розмахуючи своєю довгою палицею:

— Ей ви, чотири дурних цапи, спробуйте сказати, що ви не баламутите всієї отари! Безсоромні, постидалися б ви бога! Чого ти на мене вирячився, чорний дурню? Ти з них наймолодший, виходить, мусиш бути найскромнішим. А ти перший баламут, перший розпутник, негіднику!

І Жуман стукнув палицею по рогах молодого чорного цапа. Той у відповідь люто затряс бородою і рвонувся на припоні, намагаючись буцнути Жумана.

— Он ти який! Дивіться-но на нього, виходить, він ще й перший забіяка! Молодий, молодий, а он яке бородисько викохав, самому Азимбаєві личило б!

І Жуман, зрадівши з свого вдалого дотепу, сам засміявся, покректуючи від задоволення. Досить йому було назвати чорного цапа Азимбаєм, як і інші три в його уяві перетворилися на людей.

Поряд з молодим чорним стояв рудувато-жовтий цап, його батько. Через це він дістав ім’я Такежана. Сірий цап, давно відомий своїми хитрощами, був названий Жиренше, а бурого великого цапа, з високими гострими рогами, злого і забіякуватого, Жуман охрестив Уразбаєм. І тоді почалося те, що примусило Базарали сміятись усю дорогу від Кольгайнара до Акшоки: Жуман почав викривати невгамовну вдачу всіх чотирьох цапів — Азимбая, Такежана, Жиренше і Уразбая — і нахил їх до всяких смут. Старий, неначе на судному місці, виголосив цілу обвинувальну промову. Виявилось, що з ранку до вечора ці чотири баламути не дають спокою мирним козам, заважають їм пастися, розбивають отару. Дорікаючи цапам, Жуман знаходив щоразу більш гнівні і гіркі слова. І, все підвищуючи голос, він викривав схильність Уразбая, Жиренше, Такежана і Азимбая до розпусти, любов до насильства, перелічуючи їхні злочини, і дійшов до того, що згадав навіть Абая.

— Скільки проклять народу на вашій совісті! Правий Абай, коли звинувачує вас, негідників, баламутів, насильників! Стривайте, буде і на вас управа, зазнаєте господньої кари, поплатитеся за сльози бідолашних!..

Базарали розповідав це, майстерно імітуючи і голос, і звички Жумана. Слухачі давно вже реготали, не вмовкаючи; Абай, задихаючись, витирав очі.

Базарали закінчив:

— Сімдесят п’ять років базікав марно наш Жуман-пустомолот, нарешті все ж добазікався до чогось путнього. Ну, скажіть самі, хто з ваших іргизбаїв додумався до таких справедливих слів? От вам і Жуман-базікало!

— Базеке, а бачив він вас? — спитав Акилбай.

— Біда в тому, що тільки-но він почав говорити так до ладу, на мене напав приступ кашлю. Він оглянувся та як закричить: «Ти звідки взявся, нікчемний сину Каумена?»

І вже не знаю, чи розгубився старий, чи просто вдача його взяла гору, тільки він раптом знову став самим собою. Показав на гору Догалан і запитує мене: «Ось ти багато в житті побачив, у далеких краях був. Скажи лишень, скільки, по-твоєму, важить ота гора?»

Знову вибухнув сміх. Базарали розповідав далі:

— «Ой, Жумеке,— кажу,— ось на це в мене розуму не вистачило, не знаю, що сказати. А як ви гадаєте?» Він набундючився для поважності й каже: «Очі — терези, а розум — суддя: по-моєму, верховина Догалана важить п’ять тисяч пудів…»

Молодь довго ще посміювалася з балакучого старого. Айгерім і Зліха почали готувати чай. За круглим столом не могли б усі розміститися, його винесли, і просто на килимі послали велику скатерку. Коло гостей було велике, почали чаювання.

Час було починати читати вірші та співати пісні. Базарали, як найстарший з-поміж усіх, узяв домбру і простяг її Кокпаєві. Самовар, уже майже спорожнений, винесли, щоб закип’ятити знову, і Кокпай почав співати свою поему.

Вона була дуже довга. Кокпай вихваляв у ній хана Аблая. Самовар уже встиг знову закипіти, його внесли в кімнату, а Кокпай усе ще перелічував діла славетного хана. Потім він перейшов до славослов’я предків Аблая, але тут Базарали поплескав захопленого акина по коліну. Піднявши очі на Абая, Кокпай помітив, що той слухає поему з нудьгуючим виглядом.

Кокпай перестав співати і опустив домбру. Базарали швидко заговорив:

— Не осудіть мене, жигіти, що я першим починаю говорити. Крім мене, всі тут — акини, починаючи з Абая. Але, як сказав Ходжа Насреддін: «Коли навколо багато курок, потрібний хоч один півень». І раз я сьогодні тільки один слухач серед вас, співаків, то я й скажу свою думку.

Абай схвалив його намір. Базарали, невдоволено поглядаючи на Кокпая, почав:

— Ну що ти співав, Кокпай? Величаєш Аблая «дорогоцінним ханом», «мудрим», готовий бути жертвою його духу. Покінчив з Аблаєм, перейшов до його предків. Коли б я тебе не спинив, ти повів би нас на поклін до їхніх могил. Сказати правду, не подобається мені все це, Кокпай! Хіба мало уславлювали ханів та султанів темні акини? Вони і минулі часи витоптали й запаскудили своїми піснями. Чи не краще нам забути про це? Не можу я слухати таку поему після віршів Абая. Не до серця вона мені. Може, я заблудився, іду невірним шляхом? Скажіть мені самі!

Молоді акини, як тільки почав Базарали говорити, уважно його слухали. Абай задумливо похитував головою на знак згоди. І коли Базарали замовк, Абай заговорив:

— А таки справедливі ці слова і правильні. Науризбай, онук Аблая, багатьох штовхнув у біду і в горе. І злигодні його — тільки кара долі за лихо, яке сам він завдав людям. Не треба тобі так оплакувати його! А за що ти уславляєш нащадків Аблая? Хвалиш за те, що вони воювали з росіянами? Називаєш їх заступниками казахського народу? Брехня все це! Легенди про них — яскраві оманливі барви на гнилому дереві. Ніколи такі люди не були заступниками казахського народу! Навпаки, вони були маленькою купкою, що продавала і зраджувала народ, дбали тільки про своє султанство, тремтіли за своє ханство. І коли сьогодні хтось із нас сіє ворожнечу між казахами і росіянами, він робить погану послугу казахському народові. Казахи не побачать у житті світла, поки не зрозуміють всієї мудрості тих великих ідей, що їх несуть нам кращі сини російського народу. До істини нема іншого шляху, крім цього. А твоя пісня веде назад, до похмурої, дикої старовини. Така пісня лежить каменем на моєму шляху, перешкоджає моїм прагненням. Не можу я прийняти цієї пісні ні душею, ні розумом! — закінчив Абай, суворо дивлячись на Кокпая, і потім повернувся до інших: — На щастя, не всі ми складаємо такі пісні. Але те, що сказав зараз Базарали, стосується і нас.

Чай холонув, ніхто з молоді не доторкнувся до своєї піали. Всі мовчки чекали, що ще скаже Абай.

Він, помовчавши, заговорив тихо і повільно, хоч зблідле його обличчя виявляло велике хвилювання.

— Ви пишете про героїв-батирів, про красунь дівчат, про всевладне кохання,— почав він,— але цього замало. Незмірно мало. Це вірші не про життя і його гірку правду. Це вірші про сновидіння, солодкі мрії і марення. І не тільки ви в цьому грішні. Багато чого не висловив і я сам. Навколо нас і над нами нависла чорна, зловісна імла. Дні наші — в горі і в біді, люте зло тріумфує. Неначе увал за увалом, лежить на нашому шляху неуцтво, злість, насильство. А ми не допомогли народові побачити свій шлях, не кличемо його до боротьби. Кращі сини російського народу, відважні в думках і рішучі в ділах, знаходять ці шляхи, показують їх народові. Ми ж, акини, у безпечному спокої співаємо тільки пісні забави. Ні, не борці ми! Не зуміли стати попереду каравану! Не зуміли пробудити народ до боротьби. От на що потрібні ваші сили! Шукайте, беріть приклад з того нового, чим живуть зараз нові люди в Росії! Ось найголовніша наша справа!

Він замовк. Слова його яскраво показали, що жодна прочитана за ці дні поема не дістала схвалення.

Коктай, посилаючись на головний біль, пішов до дверей. Дивлячись йому вслід, Абай зрозумів, що він іде ображений, і це викликало у нього роздратування. Інші акини сиділи мовчки.

Дармен ледве стримував хвилювання. Нарешті звичайна сміливість примусила його заговороти, хоч він з побоюванням поглядав на суворо зсунуті брови Абая.

— Абай-ага, у мене є одна нова пісня. Я ще не читав її нікому. Що, коли б ви прослухали її і сказали, чи на правильному я шляху?

Абай з надією глянув на Дармена:

— Заспівай! Заспівай, ми послухаємо!

І Дармен співучим голосом почав читати свою поему. Від сильного хвилювання він зблід, очі його виблискували.

Вже з перших рядків поеми всі почали слухати з наростаючою увагою. Поема починалася з опису знайомих усім урочищ Азбергену і Шуйгінсу. Непроглядна пізня осінь, що загрожувала людям тягарями і лихом, зловісні хмари вкрили небо. Аул зажерливого бая стоїть ще на осінньому пасовищі. У дірявому курені, край аулу, висхла хвора мати міцно пригортає до себе двох напівголих тремтячих малюків. Це Асан і Усен. Тут же бідолашна бабуся Ійс. У кутку лежить пастух Іса, що цілий день проходив біля байської отари і перемерз до кісток.

Вітер дедалі лютішає. Починається буран. Жорстокий бай і його лиходій син б’ють Ісу. Хворого, закляклого, зони женуть його за отарою, яку захопив буран. Крижаний вітер, то злива, то сніг. Крізь бурю продирається Іса, рятує отару. Раптом вовки — один, другий… Ціла зграя… Відважна боротьба сміливого жигіта… Відчайдушний бій беззбройної людини із старим вовком…

Усі в юрті слухали тепер Дармена, затамувавши подих, боячись ворухнутись. Іноді було чути уривчасті зітхання Айгерім та Зліхи. Люди і події цієї незвичайної поеми були близькі і знайомі слухачам — ще так недавно все це хвилювало їх у самому житті. Тепер талановитий поет розповідав про це словами, гострими, наче кинджали, що проникали в самісіньке серце, покоряв людей почуттям, що палало вогнем.

Нечувану відвагу виявив Іса, улюблений брат, неоцінений син. Але навіщо, заради кого? Заради нелюдських, зажерливих хазяїв? Захищаючи їхнє багатство? За кого боровся з вовком відважний батир, за вовків з людським обличчям? Навіщо ти це зробив, рідний?

І от Іса хворий. Недуга все посилюється. Принишкли діти. Стогнуть у муках дружина і мати. А в хаті злидні, в сім’ї голод. Гірке лихо разом з хворобою розриває груди їси. Сиротами залишаються малюки, жебраками — стара мати і вдова, що тане на очах. Не з людьми, а з вовками залишає він їх…

Айгерім не змогла стримати ридання. Сльози виступили на очах Абая. Дармен співав далі, не помічаючи, що плаче й сам.

…Передсмертне марення. Останні проблиски думки. Знову йде боротьба з вовком. Ні, не з вовком — з Азимбаєм схопився Іса. І в цій останній сутичці з одвічним ворогом гине Іса. Загасло жарке полум’я могутнього серця. Безцільно зникла велика сила. Людина померла.

Пойняті жахом, плачуть Асан і Усен. Недитяча скорбота в їхніх чистих очах. Їхні благаючі погляди звернені до людей, до тих, в кого є людське серце, людська совість… Люди, допоможіть їм!..

Дармен не зміг дочитати кінця своєї поеми. Закривши очі хусткою, він замовк. У кімнаті стояла глибока тиша. Здавалося, наче всі щойно навіки попрощалися з Ісою, померлим тут, на очах у них.

Абай теж низько схилив голову, не піднімаючи сповнених сльозами очей. Дихання його переривалось, плечі здригалися. По довгій мовчанці віп опанував нарешті себе і сказав коротко і уривчасто:

— Некрасов… Голос Некрасова… Він так само правдиво розкривав душу знедоленого російського селянина… Нехай не я, нехай інший першим з нас став на його шлях… Будь щасливий на цьому шляху, брате мій Дармен!..— схвильовано закінчив він, здивувавши всіх таким зверненням до юнака.

Абай вірно вгадав джерело останньої поеми Дармена. Цієї осені, перебравшись на зимовище в Акшоки, Абай часто і багато читав Некрасова. Бували дні, коли, захоплений російським поетом, Абай переказував його поеми Дарменові, рядок за рядком перекладав деякі його вірші. Він пояснював юнакові, що найбільш правдиві і хвилюючі слова про гірку долю російських селян знайшов тільки цей акин. Слухаючи некрасовські вірші, Дармен знову пригадав свої думки, з якими він голубив маленьких сиріт їси. А в ці ж дні він почав свою поему.

Замріяно дивлячись на Дармена, Абай полинув думкою далеко. Його поетичний погляд бачив перед собою голу вершину високої відокремленої скелі. На такій вершині кладе свої яйця могутня і дужа орлиця. У народі кажуть, що, поклавши їх узимку, вона залишає їх на морозі до весни. Крижаний вітер обвіває яйця, що лежать на голій скелі. Не витримуючи моррзу, лопається одне, потім друге, третє. Але четверте іноді витримує це випробування холодом, і тоді теплої весняної днини орлиця починає гріти своїм тілом вціліле яйце. Бувають роки, каже народ, коли у орлиці не залишається в гнізді жодного яйця, і вона літає до осені, самотня, безплідна.

Чи не так і з ним, з Абаєм? Чи багато з його пташенят витримали випробування суворим холодом життя? Хіба мало яєць лопнуло? Ось Шубар: з цього яйця, що лопнуло, поповзли гидкі хробаки, породження гнилі і розкладу, що несли духовну заразу іншим. Чи не таким буде і Кокпай, який пішов зараз із самолюбною образою, не вислухавши навіть віршів Дармена? Хто з юнаків, що тут сидять, стануть такими орлятами, про яких мріялось усе життя? Може, й вони рано або пізно не витримають гніту життя? Єдина мрія: хоч би один залишився. Мрія пристрасна, самозабутня, як мрія матері-орлиці.

«Чи не Дармен це? Чи не він? Може, тобі судилося долетіти до меж, до яких доносили мене мої слабіючі крила. Може, судилося тобі промчати далі, в заповітні краї, яких я сам не знаю… Лети ж далі, лети вперед, у безкрайню далину. Пізнай більше, ніж осяг я. Пізнай для того, щоб повести в ті країни народ твій, нащадків твоїх. Ти на вірному шляху. Ти сам відчув його своїм правдивим серцем. Бажаю тобі досягти тих меж. Лети, Дармен!»

КНИГА ДРУГА

В ПІТЬМІ

1

Ситі вороні коні понесли. Відкинувшись назад, кучер щосили натягав віжки. Легка парокінна бричка так швидко котилася край крутого яру, навислого над Іртишем, так стрімко, що, здавалося, ось-ось шубовсне у воду. Та ріка була ще далеко. Попереду сіріла широка галявина. Тільки поступово кучерові вдалося стримати коней, і вони спокійно риссю попрямували рівним шляхом уздовж високого берега.

Річка дихала вечірньою прохолодою, особливо приємною після денної червневої спеки. Стомлений жарою, відпочивав безгомінний степ. Виблискуючи зорями, покоївся у лінивій дрімоті широкий Іртиш.

Незабаром подорожні побачили густий чорний ліс Полковничого острова, що, наче мур, заступав вогні Семипалатинська. Але вже виразно долинав віддалений собачий гавкіт, і незабаром можна було відрізнити хрипкий бас сторожового пса від заливистого скавучання маленької дворняжки.

Ось уже замаячили й перші привітні вогники степового міста. Проїхавши вулицею повз саманні хати з пласкими покрівлями, кучер спинив коней біля воріт низького критого двору, спритно сплигнув з козел і затарабанив пужалном у замкнену хвіртку. Виліз з брички і подорожній — високий опасистий чоловік.

На стукіт вийшла жінка. Крізь вузеньку щілину в воротях вона намагалася розглядіти приїжджих. Але поночі важко було щось розібрати.

— Хто там? — гукнула жінка.

Кучер опустив пужално:

— Це я, Баймагамбет! Абай-ага приїхав!

Тим часом Абай, знявши легкий чапан^[59], витрушував з нього дорожній пил.

— Оппирмай!^[60] Абай-ага!

Жінка миттю відчинила ворота, і темні силуети двох постатей виринули перед нею на тлі зоряного неба.

— Здрастуй, Дамежан! — дочувся знайомий гучний голос Абая.— Як живеш? Діти здорові?

— Так, так! — відповіла Дамежан і собі спитала про родину Абая.

Вона вибачилася, що зустрічає гостя в темноті і побігла брукованим двором по світник, вистукуючи низькими каблуками кебісів^[61].

За хвилину вона повернулася разом із своїм чоловіком Жабикеном, який накульгував на ліву ногу, а за ними вийшов їхній старший син Жумаш, витрішкуватий парубійко з довгою, тонкою шиєю.

При тьмяному світлі світника Абай розгледів побудований не по-міському, критий, утеплений двір. Рятуючись від суворої зими і морозних вітрів, господарі перегородили його саманними стінами, обладнавши вузькі переходи і тісні закутки. В дальньому кутку виднілися двері, що вели в дім.

— Хазр, хазр…^[62] — стиха примовляв Баймагамбет, заспокоюючи коней, що нетерпляче гризли вудила, били копитами об землю.

Пропустивши Абая вперед, він завів коней у двір. Ліворуч од воріт стояв широкий віз. На ньому спали якісь люди — певно, гості з степу. В глибині двору двоє коней уткнули морди в низькі саманні ясла і, гучно хрумкаючи, жували соковиту зелену траву.

Йдучи до хати, Абай привітався з тими, що лежали на возі. Йому ніхто не відповів.

— Посвіти лишень сюди! — попросин він Дамежан.

Дамежан підняла світиик. Двоє чоловіків простяглися пліч-о-пліч, задерши кудлаті сивуваті бороди; в одного борода кучерявилась, у другого стирчала, мов лопата. Третій примостився поперек воза. На мить він розплющив очі, сонно озирнувся, мружачись на світло, й одразу повернувся на другий бік. Він був набагато молодший за своїх супутників, але борода в нього була така само густа й кудлата.

Абайпосміхнувся й одійшов від воза.

Баймагамбет з допомогою господаря швидко розпряг коней, і всі пішли слідом за Дамежан вузьким проходом.

Біля дверей хати жінка пропустила Абая вперед, щоб він перший переступив поріг.

На карнизі невисокої печі яскраво світила велика лампа. Дамежан спритно розстелила на підлозі курпе^[63], накидала подушок, щоб гостям було зручніше сидіти, поставила перед ними низький круглий стіл, перенесла на нього лампу. У кімнаті одразу стало затишно.

Вмостившись ближче до дверей, Дамежан спитала, чому так пізно приїхав дорогий гість.

— Затримався в дорозі! — сказав Абай.— Твій будинок скраю, от я і вирішив спинитися у тебе. Тільки ти даремно клопочешся. Нам досить чаю. Ми стомилися і краще ляжемо спати.

Але Дамежан з усмішкою кивнула головою, показавши рівний ряд великих білих зубів.

— Уже коли ви приїхали до моєї оселі, Абай-ага, то дозвольте мені самій порядкувати.

Абай замилувався блиском темних очей Дамежан з чистими, ясними білками, бездонною глибиною її зіниць. Очі верблюденяти такі само великі, оксамитні, чисті.

Балакуча Дамежан легко сходилася з людьми — не так, як її мовчазний чоловік,— і вміла поговорити з кожним гостем. Главою сім’ї була вона, а не чоловік. Сівши до столу, вона звеліла синові поставити самовар, а чоловіка попросила наколоти дров для казана.

Абаю подобалася хазяйновитість Дамежан. Посміхаючись, він спитав:

— А що це за бородаї, якими ти навантажила віз? Почім думаєш продавати їх на базарі?

Дамежан весело засміялася, і зуби її знову блиснули, матове обличчя трохи зашарілося. Засміявся і Баймагамбет, трясучи рудою бородою. Пирхнув і витрішкуватий Жумаш, що порався в сінях коло самовара.

— Задивився на бороди,— додав Абай,— а чиї вони, й не розібрав. І чого це такий врожай на бороди, Дамежан? Справді, хто це до тебе нагодився?

Слобода, у якій вирішив заночувати Абай, називалася Бержак. Той край її, де був двір Дамежан, був розташований вище міста і через те мав назву Бас-Жатак — Верхні Жатаки^[64]. Тут оселилися казахи кочових аулів, які тікали до Семипалатинська шукати щастя. У всьому місті не було людей, менш пристосованих до міського життя, аніж жителі Бас-Жатаку. Ставши городянами, вони вперто дотримувалися старовинних степових звичаїв.

Після дороги Абай спав на зручній постелі міцно і прокинувся пізно. Як слід відпочивши, він почував себе добре і сів снідати охоче. Одразу ж у кімнаті з’явилися ті бороди, про яких уночі йшла мова.

Статечно привітавшись, бородані зайняли мало не весь круглий стіл, за яким сидів Абай.

Дамежан у сліпучо-білому кімешеку^[65] і шарші^[66] поралася біля великого блискучого самовара. Спритно і швидко розливала густий міцний чай. Великі срібні сережки погойдувалися в її вухах. Напечені для Абая оладки рум’яною гіркою височіли на тарелі серед великої купи баурсаків.

Не дочекавшись, коли почне їсти Абай, бородані почали уминати оладки. Дамежан занепокоїлась і стала пригощати жаданого гостя:

— Абай-ага! Їжте оладки, поки гарячі!

Бородані виявилися земляками Абая: відомий балакун Жуман з роду Іргизбай і крикун Мака з аулу Усер. Прислужував їм старший син Жумана, сіроокий Мухаметжан, з такою самою, як у батька, кучерявою темно-каштановою бородою. Як і його брати, Мухаметжан схожий був на батька не тільки зовні, але й балакучістю. Недарма мати відрізняла синів Жумана, як коней, за віком: Стригун-балакун, Триліток-балакун, П’ятиліток-балакун. За Мухаметжаном укріпилося останнє прізвисько, і він чесно його справджував.

Довідавшись про приїзд Абая, він аж палав з нетерпіння, так хотілося йому розповісти землякові про останню міську новину. І хоч не годилося починати розмову, перше ніж заговорять старші, Мухаметжан не витримав. Поклавши до рота двома заходами півдюжини оладок і запивши їх запашним, трохи рожевим від густих вершків чаєм, він звернувся до Абая.

— Ви кажете, що в аулах народ живе добре. Чули, яке лихо в місті?

Дамежан сердито глянула на Мухаметжапа.

— Яке лихо? — занепокоївся Абай.— Про що він каже?

— Правду каже! — промимрив Мака.— Лихо прийшло.

Абай запитливо глянув на Дамежан — він вважав її розумнішою за цих чоловіків.

— Що він каже?

Але чоловіки перешкодили Дамежан відповісти і заговорили, перебиваючи один одного:

— Страшна пошесть уразила місто!

— Люди хворіють на шлунок!

— На обох берегах Іртиша люди мруть, як мухи!

— Це ще гірше за коров’ячу чуму!

— Такої напасті ще ніколи не бувало!

— Люди тікають з Семипалатинська.

Мака, більш стриманий, сказав, звертаючись до Абая:

— Коли ми довідалися, що ти приїхав, то здивувалися, що привело тебе сюди у такий час.

Баймагамбет здивовано звів брови і, дивлячись на бороданів, спитав:

— А ви самі чого тут?

— Ось поїмо і зараз поїдемо. Подалі від цієї зарази!

І бородані, перебиваючи один одного, заговорили про лихо, яке спіткало місто.

Мака і Жуман були старші, а значить, на їхню думку, і розсудливіші за Абая. Вони наполегливо радили йому поки не пізно якнайшвидше їхати з Семипалатинська.

Абай пропустив повз вуха пораду земляків і запитливо глянув на Дамежан. Їй не хотілося лякати шановного гостя.

За останній тиждень у місті справді повмирали від шлункової хвороби кілька людей, але Дамежан висміювала перебільшені страхи гостей.

— Що за пошесть? Де це люди, як мухи, гинуть? Відростили бороди, а теревените, як малі діти. Навіщо даремно людей лякаєте?

— Я правду кажу, нащо мені людей обманювати,— ображено заперечив Мухаметжан.— Міські жатаки у кожній хаті приховують хворого. Та хворого можна приховати, а як з покійником, його ховати треба… Краще сказала б Абаю усю правду, коли він приїхав. Навіщо було до ранку зволікати?

У красивих очах Дамежан блиснув сердитий вогник, на губах заграла недобра усмішка: видно, балакуни дошкулили їй.

— Бог дав вашому родові Іргизбай не тільки мудреців, але й дурнів, таких як ти. Гість приїхав опівночі, стомлений, а я б його зустріла біля воріт; «Повертайте голоблі, в місті пошесть». Виходить, я жадібна собака: для дорогого гостя самовар чаю та шматка м’яса пошкодувала!

Абай, слухаючи Дамежан, схвально кивав головою, поглядом підбадьорюючи її. Мухаметжан хотів був заперечити, але Абай різко перебив його:

— Недарма прозвали тебе П’ятилітком-балакуном. Мелеш. коли вже й молоти нічого!..

Абай вперше спостерігав Дамежан у суперечці з земляками, і йому сподобалась її сміливість. Трималася вона незалежно. Вдалася в батька, Ізгутти. Чи не ця сміливість штовхнула колись Дамежан в обійми її безталанного чоловіка? Важко було зрозуміти, чому вона, красива дівчина, захопилась кривоногим, низькорослим крамарем, який привіз в аул на старенькому возику свій немудрий крам: дзеркальця, гребінці, нитки, голки. Як би там не було, але одної темної ночі Дамежан втекла з ним до міста. Відтоді й жила вона з своїм мовчазним чоловіком, терпляче зносила нестатки, ростила дітей. Їхній скромний дворик стояв край Бас-Жатаку, на місцині, зручній для зупинки караванів, що йдуть із степу в Семипалатинськ. Заїжджі люди швидко примітили, що опорою в домі була Дамежан. Вона вміла постояти і за себе, і за своїх домочадців, нікого з них не давала скривдити. Це було відомо і всім сусідам, а через те у Бас-Жатаку до Дамежан ставилися з великою повагою.

Хоча Дамежан гостро відповіла Мухаметжану, вона не заперечувала, що люди в місті вмирають від якоїсь заразної хвороби. Абай приїхав до Семипалатинська у важливій і терміновій справі і не знав тепер, що йому робити. Треба порадитись із друзями…

Напившись чаю, Абай написав російською мовою записку і покликав Баймагамбета.

— Їдь до Федора Івановича Павлова і, якщо він вільний, привези його сюди.

Одночасно з Баймагамбетом підвелися з-за столу Мака і Жуман, які вирішили перед від’їздом з міста піти на базар.

Сини Дамежан чаювали мовчки, і невідривно дивилися на матір чорними блискучими очима. Потім, скоряючись мовчазному її наказові, почали збиратися на роботу і тихенько вийшли один за одним.

Пішов старший, Жумаш, довготелесий хлопець, який уночі ставив самовар, а за ним і молодші його брати — п’ятнадцятирічний Салімжан та дванадцятирічний Алімжан.

Дома з Абаєм залишились тільки Жабикен і Дамежан.

Абай поцікавився, як живуть його земляки в Бас-Жатаку, і Дамежан, не криючись, розповіла йому про злидні, що не покидають її дім. Скільки того молока дає одна корова, а і його доводиться нести на базар. Вся сім’я — п’ятеро чоловік — працює з ранку до пізнього вечора, а добра так і не пощастило нажити. Навесні сини придбали човна і перевозять тепер жителів слободи в місто через Іртиш та Карасу. У вільний час вони косять на островах траву для корови, збирають у лісі хмиз на паливо. Зате діти все-таки працюють дома, а не наймитують по чужих людях.

— Молодший, Алімжан, теж допомагає братам! — додав Жабикен.— Йому дванадцять років, а він гребе вже одним веслом…

— Хлопці заробляють копійки, а батьки їхні приносять додому ще менше,— сказала Дамежан.

Вона шила тимаки^[67], ярмулки, тюбетейки, а Жабикен продавав їх на базарі. Інколи заможні жінки Бас-Жатаку замовляли Дамежан вигаптувати срібними чи золотими нитками кімешек або камзол, покроїти сукню. Вона мала золоті руки, і довгий час сама годувала всю родину. Жінки Бас-Жатаку високо цінили її смак і вміння, але заробіток Дамежан був набагато менший за її славу і повагу замовниць.

Дамежан розповідала про це з гіркою усмішкою, а Жабикен спідлоба поглядав на Абая. Йому хотілося, щоб шановний гість похвалив свою далеку родичку.

Абай оцінив упертість Дамежан і ласкаво заговорив про те, як багато важить у родині добра мати і дружина. Дамежан усміхнулася.

— Отак і живемо, тягнемо лямку день і ніч. Усе, що разом добудемо, відразу, як курочки, й поклюємо. Заробітку вистачає тільки на харчі та щоб раз на рік нову сорочку купити. Одним утішаємось, що не протягаємо руку біля чужого порога, та ще тим, що є в світі люди й бідніші за нас, зовсім босі й голі. А тут ще ця напасть… пошесть…

Помітивши неспокій у погляді Абая, Дамежан додала:

— На тому боці річки люди менше вмирають.

Але Жабикен похитав головою:

— І за річкою, і на околицях, і в затоні багато хворих!

Дамежан незадоволено поправила його:

— Ми повинні говорити тільки про те, що на власні очі бачили і що нам самим відомо. Не люблю слухати плітки і не люблю, коли лякають людей.

Абай схвально кивнув.

— Так, так. Розкажіть, що ви самі бачили. Значить, казахи у Бас-Жатаку хворіють і вмирають?

Дамежан ствердно кивнула головою, а Жабикен додав:

— Що день більше і більше!

— Хто ж помер із ваших знайомих? — спитав Абай, наче не довіряючи їм.

— Пам’ятаєте Керейбая? Спочатку померла його мати, за нею старий Садик…

Жабикен перебив дружину і сам заговорив скоромовкою:

— А теща Семейбая… батько Жилкібая… дружина Жумабека… В домі Жубандика вмерло двоє малят…

— Так, так! — зітхнула Дамежан.— Скількох дітей забрала смерть, не порахувати.

Абай підібгав ноги, сів по-турецьки і, запитливо вдивляючись у схвильоване обличчя Дамежан, сказав:

— Ви називали дітей і старих. Хіба тільки вони хворіють і вмирають?

Він уже зрозумів, яке лихо звалилося на місто, і тепер хотів збагнути ступінь небезпеки.

— І жигіти вмирають, та ще які! — вигукнула Дамежан.— Вдарить ногою — залізо лусне! Букпа, Сапар, Каїр, Ісабек… Перші силачі…

— Були силачами, доки не попрацювали на шерстемийні та не зазнали голоду…— похмуро мовив Жабикен.— А голодну людину хоч яка хвороба звалить.

Дамежан підтримала чоловіка:

— Ситих людей ця хвороба менш уражає. У нашій слободі живуть не тільки бідняки, але й досі не вмер жоден байбача… Всі торговці й алипсатари^[68] здорові. А кажуть, що хвороба ця заразна, легко переходить від одного на іншого.

Вона замовкла і потім у мимовільній тривозі додала:

— Слава богу, що наші сусіди поки що не хворіють. Ми не пускаємо хлопців з дому, самі намагаємося нікуди не ходити. Але підступна гостя підкрадалася до жителів слобідки несподівано, без дозволу.

— У хворого стає страшним обличчя,— вела далі Дамежан.— Очі западають, а навколо них лягають сині кола — «недоуздок смерті». Підборіддя й ніс загострюються…

— Кажуть, холоне подих людини!

— А руки й ноги стають тверді, як камінь!

— Хворий розмовляє замогильним голосом!

— Його весь час мучить спрага! Він міг би ціле озеро випити!

— Мулли кажуть: коли настане кінець світу, люди сидітимуть, закутавшись у лахміття свого савана,— сказав Жабикен. — Може, він уже настав, Абай-ага?

Абай не встиг відповісти — до кімнати разом з Баймагамбетом зайшов Федір Іванович Павлов. Хоч Абай був опасистий, він легко підвівся назустріч бажаному гостеві.

Федір Іванович мовчки розкрив обійми, старі друзі поцілувались і після того довго тиснули один одному руки.

Сівши зручніше за дастархан^[69], Павлов примружив у лагідній посмішці свої яскраві сині очі:

— Яким побитом у наших краях?

Абай пояснив, що його син Абдрахман, який одержав освіту в Петербурзі і вже служив у Вєрному, повертається з відпустки і везе з собою молоду дружину: він одружився в аулі з Магіш. Треба провести сина і невістку в далеку путь, роздобути Абішу грошей на дорогу. Довелось пригнати в місто худобу на продаж. Та й скучив за міськими друзями!

Абай ласкаво глянув на Павлова з-під густих брів.

— Розкажи лишень про тутешні справи, Федоре Івановичу! Як поживає Олександра Яківна? Лікарям зараз, мабуть, дуже перепадає! Що вона каже про хворобу? Для мене все тут оповите темрявою, тож пролий світло в мою свідомість! — жартівливо закінчив він словами з нещодавно прочитаної повісті письменника-народника.

Павлов почав здалеку. За останні сімдесят років холера втретє з’являється в Росії. Вперше ця страшна гостя прийшла до нас з Індії, заглянула також у Китай і в Японію, у Західну Європу і в Америку. Ходять чутки, ніби епідемія охопила вже сорок російських губерній…

Помітивша, що обличчя Абая спохмурніло, додав, знизуючи плечима:

— Я розповідаю вам, як чув від Саші… Вона вважає, що ви краще за мене знаєте, як казахи ставляться до смерті, отже, на долю таких людей, як ви, випав священний обов’язок допомогти народові в біді. У дім небіжчика на похоронну молитву — жаназу — сходиться багато людей. Всі юрмляться в кімнаті, звідки щойно винесли мерця. Часто тут-таки їдять і п’ють. Самі розумієте, що такий звичай сприяє поширенню пошесті. А заборонити їм лікарі не в силі. Який казах, коли в його домі покійник, послухається лікаря. Тільки таких як ви, Ібрагім Кунанбайович, народ буде слухатися, і треба переконати населення в конечній потребі припинили на якийсь час виконання цих згубних звичаїв. Треба бити на сполох скрізь: на базарі, в мечеті — словом, скрізь, де скупчується багато людей…

Абай слухав мовчки, наче зважуючи кожне слово свого друга.

— А ось що ми з Сашею вимагаємо від вас і Баймагамбета. Вам аж ніяк не можна жити в цьому домі! Мешканці його беруть воду з річки, а річка — головне джерело пошесті. Переберіться в центр слободи, і обов’язково в такий дім, де у дворі є колодязь. Стежте за своїм здоров’ям, не перевантажуйте себе роботою, не втомлюйтеся, частіше їжте, щоб не відчувати голоду. Ну, що вам ще порадити?

Павлов замислився на мить і з сміхом закінчив:

— Ні, на цьому й покінчено, а то я, здається, рискую перетворитися на шарлатана. Не бувши лікарем, не говори за лікаря! Можна легко наговорити дурниць. Але Сашині слова, Ібрагім Кунанбайович, — це наказ!

Умовившись з Абаєм про зустріч, Павлов зібрався додому. Дамежан, бачачи повагу до російського гостя, стрепенулась:

— Абай-ага, обід готовий! Попросіть гостя залишитись…

Федір Іванович зрозумів, про що говорить Дамежан. Приклавши руку до серця, він шанобливо вклонився, але від обіду все ж відмовився.

Іргизбаївські балакуни-бородакі повернулися з базару опівдні і навіть не розпрягали коней: по обіді — одразу ж у дорогу, додому.

Сівши разом з Абаєм за стіл покуштувати м’яса, вони знову, в три голоси, почали умовляти Абая негайно їхати з міста.

— Хай мруть городяни. Їдьмо в степ, до своїх, тікаймо від лиха якнайшвидше і якнайдалі.

— А куди підеш, коли гине твій народ? — сказав Абай.— Чим ми, степовики, кращі за городян?

Жуман процідив крізь зуби презирливо й важно:

— Що ти вигадуєш? Який це народ? Набрід з сорока родів, міські жатаки… Твій народ — земляки по крові — тобикти. Ти про них думай.

Глибока зморшка прорізала широкий лоб Абая.

— Годі! — гнівно гукнув він.— Наїлися, наговорилися, а тепер їдьте! Яке вам діло до мене? Навіщо вам знати, кого я вважаю своїм народом? Ідіть! Ідіть!

І він випровадив іргизбаїв з хати. Збентежені гнівом Абая, бородані мовчки попленталися до своїх возів.

Залишившись наодинці з Дамежан, Абай сказав їй, що мусить перебратися на іншу, просторішу квартиру. До нього приходитимуть люди за порадою, приїжджатимуть навіть з аулів, і йому незручно обтяжувати гостинну господиню.

Подякувавши Дамежан за гостинність, Абай того ж дня переїхав до ташкентця Кумаша, де звичайно зупинявся.

Будинок Кумаша стояв у Середніх Жатаках. Тут було чимало одноповерхових і навіть двоповерхових цегляних будинків під тесовими, а то й залізними покрівлями, збудованих татарськими і казахськими купцями. Ці добротні будови тягнулися ланцюжком вздовж Іртиша.

Торгові ряди і базар слобідки розташувалися вище по березі, на горбі. Серед них виділялись лікарня, пожежна каланча і неподалік від них — канцелярія пристава Смирнова, якого казахи називали управителем слобідки — за-бедейші. Кумаш побудував свій будинок в центрі слобідки мечеті. Нижній поверх викладено було з червоної цегли, верхній — з товстих обаполів. Висока тесова покрівля, видна здалека, тішила око. Володіння Кумаша, як то робили сибіряки, обгороджене було щільним парканом з височенними ворітьми, спорудженими з добротних дощок. Через ці ворота і в’їжджали у широкий двір степові валки й вози з товаром; там вони знаходили пристановище під довгою повіткою.

Абай жив завжди на нижньому поверсі цього будинку. Він і тепер зайняв там простору світлу кімнату, що виходила вікнами на сонячний бік. Тут почував він себе, як у рідній домівці.

Того ж вечора Абай запросив до себе одного з шановних жителів слободи, муллу Сармоллу. Хоч Сармолла й не був імамом^[70] мечеті і не так часто зустрічався з служителями віри, з хальфе^[71], карі^[72], муедзинами^[73], але він навчав дітей слободян і через те краще за багатьох інших знав, що діється в місті.

Холера лютувала скрізь — після розповіді Сармолли в цьому не було сумнівів. Він називав махалла — парафії,— де хворіли й гинули люди. За кількістю мечетей Сармолла поділяв Семипалатинськ на сім парафій, а слободу — на дві: Верхнє Махалла і Махалла Тииибая, де бай Тинибай збудував мечеть.

Хвороба і смерть блукають по всіх дев’яти парафіях і безжально винищують бідняків, що працюють тяжко, без перепочинку. Самому Сармоллі мало коли доводилося брати участь у жаназі, але йому відомо, що вже з перших днів епідемії духівництво почало багатіти. Для імамів, муедзинів, хальфе і карі настав благодатний час рясних жнив. Не приховуючи ненависті до своїх ворогів і суперників, Сармолла назвав кілька імен. На його думку, такі люди, як Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе, сліпий карі і муедзин Самурат, зараз тріумфують. Вони мають величезні гроші від жанази, фідії^[74] і хатиму^[75], від семиденних і сорокаденних поминок. Прибутки їхні зростають безперервно, день у день…

— Народ гине, а вони жиріють на очах, мірза Ібрагім! — Сармолла говорив з помітним акцентом мулли-арабіста.— Таких прибутків не бувало у них навіть у дні айтів^[76]. Правду каже народ: «Де багато ковили, жиріє віл, де багато смертей,— мулла». Навіть сам хазрет^[77], імам мечеті, заслуговує на осуд! Безжальні, розбещені люди!

Сармолла замовк, і тоді заговорив Абай. Треба домогтися, щоб на похорони збиралося менше людей; треба попередити народ, які небезпечні в дні холери поминки…

— Так, так, так! — закивав головою Сармолла і ще запальніше почав ганити своїх ворогів — хальфе і карі.

Абай слухав його з явним невдоволенням. Сармолла, певно, помітив це і заговорив про те, як важливо правильно напучувати народ у важку годину. Але одразу знову збився на лайку.

— Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе і муедзин Самурат тільки заважатимуть у нашій добрій роботі. Вони не вболівають за народ!

Захопившись, Сармолла заплющив очі, замотав головою і заклацав язиком, немов птах:

— Ні, ні, не вболівають!

Абай вирізняв Сармоллу з-поміж духовних осіб. То був чоловік з широким кругозором, який добре знав вірші східних поетів і мав у себе дома їхні твори. Абай, бувало, брав у нього книжки Шейха, Сааді, Хафіза, Алішера Навої. Сармолла був освіченою людиною: недарма жителі міста прагнули, щоб саме він учив їхніх дітей.

Абай покладав на Сармоллу великі надії. Але, розмовляючи з ним сьогодні, він мало чи не з перших слів зрозумів, що Сармолла, як і інші мулли, сповнений звичайнісінької корисливості та ще лютої заздрості, яка не дає йому спокою: «Той на жаназі зірвав стільки-то, а цей на фідії — ще більше».

— Дозвольте, Сармолла! — обурено сказав Абай.— Адже писав поет: «Хто мені розкаже про один гріх сусіда, той розповість про сотню моїх пороків цілому світові». У дні людської загибелі і горя не слід так багато говориш про свою ненависть і ворожнечу…

Сармолла густо почервонів і квапливо заговорив:

— Звісно, звісно, мірза Ібрагім, ви маєте рацію! Я таки винен! Що ж ви мені порадите?

— Зверніться з добрим словом до парафіян, які приходять у мечеть на молитву. А ще краще в п’ятницю, після проповіді-хутпа, виступіть з напученням перед людьми своєї парафії. Поясніть їм, як уберегтися від хвороби.

Скажіть, що треба уникати скупчення людей при виконанні похоронних обрядів…

Сармолла почував себе ніяково, йому хотілося швидше піти геть.

— Хоп, хоп! Ви маєте рацію… Навіщо говорити добрі слова самому собі? Справді, піду я краще до людей своєї парафії.

Він устав, Абай теж устав, провів гостя до дверей і чемно попрощався з ним.

— Я вважаю, що служителі віри в неоплатному боргу перед народом. Я раджу вам — почніть з своїх учнів. Те, що ви прищепите їм, вони неодмінно передадуть своїм батькам, а ті — сусідам. Серед дорослих теж є немало ваших колишніх учнів. Люди вашої парафії вважають вас за свого наставника і повірять вам скоріше, ніж стороннім. Я вважаю, що це не тільки обов’язок совісті, але й ваш обов’язок перед народом.

— Так, так! — Сармолла закивав головою і, зніяковілий, вислизнув у двері.

Сармолла попрямував до найближчої мечеті на нічну молитву — ястау. На вулиці було темно. Завернувши за ріг, він увійшов через гратчасту хвіртку в чисто виметений дворик мечеті. Тут уже зібралося кілька десятків парафіян, які очікували початку молитви. Серед них були старі й молоді, учні медресе, муедзини і хальфе. Люди сиділи навпочіпки, притулившись до стіни мечеті, і стиха розмовляли. За односкладовими запитаннями ішли короткі сухі відповіді. Чекали, поки прийде старий імам хазрет — настоятель мечеті. Слідом за Сармоллою підійшло ще кілька чоловік, серед них були сліпий карі і муедзин Самурат.

Схвильований бесідою з Абаєм, Сармолла придивлявся до парафіян, міркуючи, з чого б почати потрібну розмову. Йому допоміг чорнобородий літній шакірд — вихованець медресе, який запитав, на скількох похоронах побував сьогодні Сармолла.

— Ні на одних! — гучно, щоб його почули всі, вигукнув Сармолла.— Поки моїх сил, я не буду ходити на жанази!

При цих словах сліпий карі і Самурат-муедзин разом крикнули:

— Астагфіралла! Астагфіралла!^[78]

— Ви чините гріх, мулла!

— Це блюзнірство! Візьміть назад ваші зухвалі слова!

Застаріла ворожнеча додала Сармоллі рішучості. Ось коли він викриє цих лицемірів! Сармолла говорив поквапливо, але голосно й виразно. Його схвильований голос розірвав тишу, як раптовий крик уночі. Його нечувано зухвалі слова різали вухо, бентежили душі богомільних парафіян.

— Не можна більше мовчати! — волав Сармолла.— Парафіяни нашого Махалла терплять велике лихо, а ми вдаємо, що нічого не трапилося. Треба бити на сполох, шукати порятунку! Холера — пошесна хвороба! Щоб вона не розповзалася по всьому місту, треба зовсім інакше влаштовувати жанази, фідії і хатими. Частування в хаті небіжчика, семиденні і сорокаденні поминки — ось джерело зарази! Нехай про це знають парафіяни і бережуть своє життя!

Карі і муедзин ледве стримувалися, слухаючи Сармоллу. Люта злоба шматувала їм серця. І тільки-но він замовк, щоб перевести подих, шалено накинулися на нього:

— А як, по-вашому, влаштовувати жаназу?

— Як проводити хатим?

— Ви хочете, щоб парафіяни не збиралися на поминки? Не віддавали останню шану померлому мусульманину?

Сармолла відповів холодно й різко:

— На жаназу нехай іде тільки одна духовпа особа, хатим нехай проводить тільки один мулла. Поминки треба зовсім заборонити! Нічого карі і муедзинам вештатися з хати в хату і розносити пошесть! Все одно ваші бездонні кишені не можна наповнити…

Сармолла спрямував гостре жало своїх слів у саме серце Сокира-ага і Самурата-муедзина. У запалі суперечки він додав:

— Нічого вам ходити у дім кожного покійника, розносити заразу. Пора стриматися!

Карі і муедзини підхопилися з місця. Киплячи гнівом, вони, як змії, сичали на Сармоллу:

— Астагфіралла! Що він каже!

— Віровідступник!

— Судити його судом шаріату!

— Лиходій!

Але даремно; парафіяни одвернулися від них і оточили Сармоллу, сподіваючись послухати, що він скаже. Раптом хтось вигукнув:

— Хазрет іде…

Всі піднялися, припинивши розмови.

Старець з великою білою бородою, у великій чалмі, спираючись на довгу патерицю, поволі пройшов у мечеть. Слідом за ним рушили й парафіяни.

У грудях карі ще клекотіла злість, коли він співучим голосом почав молитву з корану:

— Ясін-уаль куранул хакім!^[79]

Смиренно заплющуючи очі, оплакуючи мусульман, загиблих від холери, він бухарським макамом^[80] читав напам’ять священні тексти.

Карі ніколи не збивався, виголошуючи коран напам’ять, він завчив кожне його слово. Але сьогодні він припуствся помилки. Читаючи «лятунзіра кауман ма унзіра»^[81], вів подумав про Сармоллу, скрипнув зубами і замість слова «кауман» виголосив «калан»^[82]. Карі відразу почув, як захихикали хальфе і шакірди, що сиділи поблизу, і в думці обізвав Сармоллу мерзотником. Потім, опанувавши себе, почав читати тексти ще гучніше і співучіше. Сармолла, проте, помітив, як осоромився сліпий карі перед муллами, шакірдами і навіть перед малописьменними богомольцями. Зловтішно посміхнувшись, він подумав: «Бог покарав пройдисвіта! Боже слово покарало його за ненависть до мене, за нелюдську зажерливість».

Розходячись після молитви, парафіяни стиха розмовляли про суперечку, що сталася між муллами. Старші несхвально похитували головами, молодші посміювалися.

Звичайно до мечеті ходили, головно, літні люди, торговці, перекупники, які жили поблизу, у Верхніх Жатаках. Але не вони становили основне населення парафії. Більшість тутешніх казахів працювали дуже тяжко, а жили надголодь. Виснажені надсильною роботою, бідняки поверталися додому пізно ввечері і, тільки-но переступивши поріг, падали від утоми. У них не було ні часу, ні сили по п’ять разів на день молитися в мечеті. Імамів, хазретів, хальфе і мулл вони мало коли бачили, і тільки в печальні дні смерті прості люди мимоволі зустрічалися з служителями віри. Та ось почалася пошесть холери… Спритні мулли в довгих халатах і пишних чалмах зашмигали по бідняцьких дворах, погладжуючи бороду й удаючи смиренність і скорботу.

— Недарма кажуть: «Де багато смертей — жиріють мулли»,— перешіптувалися парафіяни за спиною духовних отців.— Ач, які спритні зараз хальфе і хазрети.

— Їм все одно кого ховати — дитину чи дряхлу бабусю. Аби більше у кишеню потрапило. Від грошей вони стають м’якішими за шовк.

Мулли сподівалися, що бідняки парафіяни, які мало коли відвідували мечеть, не довідаються про те, як лаялися їхні наставники перед нічним намазом — ястау… Проте надії їхні були марні. Старики богомольці розповіли про все, що бачили й чули, своїм домашнім, і незабаром у місті не було жодної людини, яка не знала б якнайдокладніше про подію в мечеті.

Не тільки городяни, але й приїжджі аульні люди — старшини, управителі, баї — так само дізнались про незвичайні новини. Тому-то в п’ятницю до мечеті прийшло багато богомольців на полуденну молитву, що називалася «п’ятничною».

Налякані холерою люди чекали допомоги і ладні були повірити будь-якій чутці, що обіцяла уникнення від загибелі. В ці страшні дні людина блукала навпомацки, наче в пітьмі, кидалася з одного краю в другий, видивляючись, чи не зазоріє де промінчик надії. Погляд казаха-городянина був звернутий до мечеті. Все частіше й частіше він оглядався в бік імама, якого ще й звали ішаном, тобто святим угодником. Від карі і хальфе він чекав втішних пророкувань.

Збираючись на п’ятничну молитву, ішан довідався, що в мечеті повно богомольців. Отже, є смисл після намазу виголосити хутпу — повчальну проповідь про лихо, що їх спіткало. Вирішив він це зробити ще й тому, що минулої ночі Самурат і Сокир-карі, проводжаючи його додому після молитви, розповіли йому про сварку в мечеті. Підтримуючи старого ішана під руки, вони, захлинаючись від ненависті і презирства до віровідступника і перебиваючи один одного, говорили про його лиходійство.

— Сармолла лютує від заздрості, бо народ не кличе його на жаназу!

— Йому прикро, що люди заробляють на фідії, а він не має ніякого зиску…

— Сармолла баламутить народ, хазрет!

— Темні невігласи парафіяни повірять зараз якому завгодно наклепові.

Спочатку вони говорили напівголосно, побоюючись, що їх хтось підслухає на вулиці. Але, довівши глухуватого імама додому, Самурат не витримав і, забувши про всяку обережність, закричав у самісіньке вухо старому:

— Отруйні слова Сармолли небезпечніші і заразніші за холеру! Коли вони стануть відомі в кожному домі парафії, люди почнуть утримуватися від жанази і хатиму. Вони ще, чого доброго, відмовляться приймати ваше священне благословення, хазрет! Субнахалла!^[83] Серце завмирає, коли я подумаю про такий жах! Завтра парафіяни відмовляться від ваших молитов, хазрет, а там і зовсім перестануть піклуватися про своїх духовних наставників!

Ішан слухав мовчки, але при останніх словах Самурата в нього затряслася борода. Похиливши голову, він забурмотів молитву з Лаухнаме^[84], що, як відомо, здатна відвернути будь-яке лихо.

А Сармолла був задоволений. Адже старики богомольці, хоч і боязко, стиха, а проте хвалили його промову:

— Хай благословить вас бог!

— Говоріть, мулла, говоріть!

— Ваша правда, Сармолла! Спасибі вам!

Сармолла зрозумів, що його звернення знайшло відгук у душі народу. Честолюбний мулла розцінив визнання парафіян як ознаку особливої до нього поваги. Він почував, що зможе нарешті знести давні рахунки з Самуратом і Сокиром-карі, які не допускали його до справ мечеті і медресе. Ібрагім-мірза, сам того не підозрюючи, дав йому в руки надійну зброю, якою Сармолла міг вразити своїх ворогів у найдошкульніше місце.

Скільки зла причинили вони йому! Старий імам, що потребував поводиря, нічого не робив без їхньої поради. І ось вони умовились між собою ніколи не запрошувати Сармоллу на жаназу, фідію і хатим. Незабаром мине півтора року, як хазрет, Самурат-муедзин, карі і всі хальфе не дають Сармоллі й копійки з річних зборів і приношень віруючих. А скільки грошей мають мечеть і медресе від багатих парафіян! Це було кричущою несправедливістю, тим паче, що кожен мулла з усіх семи мечетей міста і зарічної слободи не знав так священні книги, як Сармолла. Адже він навчався в «Бахара і Шаріф», у медресе «Мір-і-Араб», а потім в Казані у наставника, який здобув освіту (подумати тільки) в самому Каїрі! А вивчивши наймудрішу книгу «Шарх-Габдолла», він досягнув найвищих знань. Сармолла вважав, що гідний обрання на посаду імама або принаймні, доки живий старий хазрет,— на посаду хальфе і наставника при мечеті і медресе. Але сліпий карі, Шаріфжан-хальфе і Самурат-муедзин призначили на це місце хальфе Самата, такого ж мерзенного пройдисвіта, як вони самі…

В дні холери хальфе головної мечеті й разу не дав йому відправити жаназу в заможному домі, де можна було дечим поживитися. Не запрошують його і на хатим до багатіїв. Це штуки тих-таки сліпого карі і товстого муедзина Самурата.

А самі вони гребуть тепер нечувані прибутки. Недарма сліпий карі вкриває вже свій будинок новим, залізним дахом. Гладкий муедзин усе життя ходив пішки, а тепер завів собі гнідого коня і чорну фарбовану таратайку. Як прикро було від цього Сармоллі! Адже за багато років невтомної праці він не заробив нічого, крім худої своєї шкапини і старого сідла.

Повернувшись додому з мечеті, Сармолла вперше переживав радісне відчуття перемоги. Так чи інакше, а він завдав ворогам першого відчутного удару.

— Стривайте, чорноликі нечестивці, я ще покажу вам! — казав він, посміхаючись і ворушачи густими бровами.— Перед усією парафією викрию, яка ви погань!

Решту ночі схвильований Сармолла провів без сну.

2

Мечеть не могла вмістити всіх, що зібралися в п’ятницю на молитву. Більшість богомольців стояли рядами у дворі. Сармолла навмисне не зайшов усередину мечеті, а затримався біля входу, на відкритому, усім видному підвищенні, серед невеличкої купки богомольців. Високий, ставний, у зеленій шовковій бухарській чалмі, з рудувато-золотавою широкою бородою, він вирізнявся в натовпі, і його було добре видно усім парафіянам, що стояли в дворі. Прислухаючись до хриплуватого голосу імама, що долинав крізь відчинені двері, Сармолла навмисне голосно і співуче повторював за ним окремі слова молитви: «Аллаху акбар», «Самігалла-хуліман Хаміда», «Ассаламу галейкум уарахматулла». Підтримуючи молитовний настрій богомольців, що стояли навколо, він ніби спільно з імамом відслужив молебень.

Коли молебень скінчився, на підвищення, де стояв Сармолла, зійшов, вийшовши з мечеті, муедзин Самурат. Він підняв руки і вигукнув:

— Жамагат! Жамагат! Жамагат!^[85] Не розходьтесь! Ішан хазрет виголосить зараз хутпу.

Але богомольці й не думали розходитися. Вони посідали на землю, на тих самих місцях, де вистоювали молитву. Тільки-но стало тихо, з мечеті вийшов імам, оточений хальфе, карі і старшими шакірдами. Дрібними кроками зійшов він на мінбер^[86], звідки звичайно виголошував проповіді.

Схиливши голову, старий говорив тихим, деренчливим голосом. Цю хутпу він виголошував сорок п’ять років поспіль і знав її напам’ять. Вона була зіткана з молитов, виголошуваних арабською мовою, і кількох перських фраз. Малописьменні, а. то й зовсім неписьменні парафіяни, які знали тільки п’ятикратні молитви, не могли оцінити застарілої красномовності проповідника. Та, правду кажучи, вони й не чекали від імама нічого нового.

До сьогоднішньої хутпи імам додав дуже небагато. Він сказав, що холеру послано, щоб покарати людей. Коли множаться гріхи і зростає гординя, всемогутній повелитель, щоб упокорити людей, карає їх якимось лихом. Отака воля господня, записана в книзі буття «Лаухаль-Махфузе». Люди не можуть відвернути страшний мор, боротися з ним. Лихо прийшло у наперед визначений час, і тільки всевишній може покласти йому край. Прихильники ісламу повинні терпляче скоритися волі божій. Треба долати земні пристрасті, піклуватися про нещасних і убогих, пам’ятати про гріхи свої, боятися господа і приносити дари мечеті…

Нарешті хазрет закінчив невиразну свою промову, якої богомольці до пуття і не розчули. Хальфе, карі і мулли зробили знак «бату» — торкнулися долонями обличчя, даючи зрозуміти народові, що хутпа закінчилась. Але парафіяни і тепер не поспішали розходитись. Здавалося, незадоволені проповіддю імама, вони чекали ще чогось.

Отоді й сталася подія, що здивувала парафіян і жахнула служителів віри. Тільки-но зійшов хазрет з мінбера, як на його місці опинився усміхнений Сармолла у зеленій чалмі — в ній він вирізнявся з-поміж усіх інших духовних осіб, які ходили в білих чалмах. Він попросив у мирян уваги і заговорив голосно, карбуючи кожне слово.

Почав він, як і годиться, по-арабськи: «Айюхал муслюміна!» — але потім відразу перейшов на казахську мову, зрозумілу всім парафіянам. Тільки зрідка докидав він книжне арабське слово, яке, проте, не затьмарювало суті його промови.

— Хазрет говорив допіру, що лихо насилає на людей всемогутній. Це справді так. Але ж всемогутній повелитель наш сказав також, що врятує нащадків Магомета від усяких злигоднів і напастей. Хвалити господа — «алхамду лілля!» Безперечне свідчення того — сура «Ясин» з корану. Там сказано також: «Врятую того, хто сам бережеться!» Разом із лихом надсилає творець на землю і зцілення! В ім’я любові божої і в ім’я свого обов’язку мусульманина я, наставник дітей ваших, хочу вам, миряни, порадити: стережіться! Пам’ятайте: береженого й бог береже!

Сармолла перевів подих і продовжував так само гучно й виразно:

— Нехай поменше людей збирається в хаті померлого від холери. Не запрошуйте на жаназу по кілька мулл, муедзинів, хальфе і шакірдів. Відправити намаз може один служитель віри. Хатим нехай також править хтось один. Треба припинити на якийсь час частування і поминки в домах померлих. Навіщо мулли, муедзини, шакірди і карі ходять юрбою з одного дому в інший? Вони розносять заразу! Це небезпечно і для них самих, і для всіх навколо. Хіба не загинули від холери мулла Жуман, хальфе Сахіб, шакірд Амантай? Вони стали жертвою поминок. Помірність — ось обов’язок мусульманина! Нехай подумають про це мулли!

Сармолла оглянув натовп і додав лагідно і вкрадливо, ніби відкриваючи слухачам свою душу:

— Дорогі парафіяни! Рідний казахський народе! Нехай слова мої дійдуть до кожного двору і западуть у серце кожної розумної людини. І ще скажу я вам: це не тільки мої слова. Так радять вам чинити вірні друзі казахського народу, і серед них найближчий ваш друг Абай. Він вимагав від служителів віри невтомного піклування про благо народу. І я закликаю всіх, хто присутній тут: прислухайтесь до поради друга!

Пишна золотава борода його засяяла під сліпучим полудневим сонцем. Голос Сармолли затремтів на високій ноті.

Мулли, дуже розгублені, ззирнулися. Ніхто з них не наважився зійти на мінбер. А звідусіль уже чулися схвальні вигуки парафіян:

— Правильно сказав Сармолла!

— Оце промова!

— Справжнє піклування про народ!

— Дай боже Сармоллі удачі!

Нестерпно гірко було слухати карі, муедзину і хальфе з вуст парафіян ці похвали Сармоллі. Ображені, а ще більше налякані, мулли тісним кільцем оточили Сармоллу і, легенько підштовхуючи в спину, повели його до хазрета. Слідом за ник ринув натовп парафіян. Серед них було чимало й цікавих, які взагалі не ходили в мечеть, а сьогодні прийшли тільки тому, що почули про нічну сутичку між муллами. Любителі сварок і суперечок, вони сподівались, що сварка, яка напередодні зав’язалася, перетвориться на справжню словесну битву. А заради такого видовища ці люди ладні були покинути всі свої справи, аби тільки кинутися у вируючі хвилі словесної перепалки.

Хутпа імама розчарувала їх. Вони сподівалися, що старий, розлютившись, зітре Сармоллу на порох. Не до вподоби їм була і надто пристойна, на їхню думку, промова Сармолли. Вони чекали більшого — такої суперечки, такої сутички, яка могла б (хто зна?) закінчитися навіть бійкою.

Два чорнобородих і третій з білою бородою, у тимаках тобиктинського крою, пробиралися крізь натовп, щоб бути ближче до Сармолли. Підштовхуючи один одного, вони перешіптувались, смакуючи наперед велику втіху:

— Отепер вони заговорять інакше!

— Діятимуть відкрито!

— Дивись — мулли дратуються!

— Так, видно, Сармолла їм у пахвину влучив!

— Тут сьогодні не заскучаєш!

— Потішать мулли народ!

— Він у них із самісіньких зубів ласий шматок вихопив!

— Вони зараз луснуть від люті!..

Тим часом хальфе Шаріфжан, сліпий карі і муедзин Самурат поставили Сармоллу перед лицем хазрета і заговорили з ним у три голоси. Поводилися вони при цьому начебто стримано, але для тих, хто розумів приховану суть їхніх слів, було ясно, що вони лають Сармоллу на всі заставки.

— Ти що, хочеш збити з праведного шляху нашу парафію, Сармолла?

— Хочеш викрасти у загиблих в муках мусульман наші святі моління?

— Штовхаєш темний, затурканий народ на шлях лиходійства?

Сармолла не звертав уваги на лайку своїх обвинувачів. Незрозуміла усмішка блукала по його обличчю, ворушила руді вуса. Перехопивши колючий погляд немічного, глухуватого хазрета, він запобігливо схилився до нього і крикнув у самісіньке вухо:

— Кожен, хто співчуває стражданням народу, повинен думати так само, як і я. Знайте, хазрет, що це не тільки моя думка. Так гадає і шанований усіма казахами міста й степу акин Абай.

Щоб глухуватий хазрет почув його напевне, Сармолла ще раз з розстановкою повторив свої слова. І тоді один з аткамінерів, що стояли в натовпі, із злістю гукнув:

— Гей, молдеке!^[87] Що ти все твердиш: «Абай! Абай!» А хто він такий, твій Абай?

Сармолла обернувся на грубий окрик і побачив кремезного, бородатого одноокого степовика з великим носом. Цей чоловік у білій смушковій шапці стояв разом з відомими міськими баями та купцями і тримався надто незалежно. Сармолла розпізнав у натовпі, що його оточував, торговця повстю Сейсеке, різника Хасена,бакалійника Жакипа, торговця кінським волосом Сарсена. Все це були знайомі Сармоллі поважні парафіяни, власники добротних дерев’яних будинків під залізним дахом. Хазрет, також помітивши їх, кинув на Сармоллу загадковий погляд і, ворушачи густою бородою, забурмотів тонкими, сухими губами нескінченну молитву.

Сармолла випростався на весь зріст:

— Мірза, це ви запитали про Абая? Ви, мабуть, сумніваєтесь у тому, що ми з ним знайомі? Тож знайте, я прочитав усі мудрі напучення, які він написав на користь казахського народу. Я прекрасно знаю його як найблагороднішу людину нашого часу.

Одноокий безцеремонно перебив Сармоллу:

— Видно, цей мулла один з тих нещасних, яких обдурив Абай! Правду про Абая знаю тільки я. Послухайте її! Абай збив з праведного шляху наш степовий народ, баламутить і служителів віри нашої. Цей бунтівник зневажав все рідне, він молиться на росіян. А ми приїхали в місто і прийшли до мечеті, щоб молитися творцю. Ми довіряємо імаму, який веде нас по шляху ісламу. Наш байтолла — священне місце для молитов, і нехай не опоганюють його згадуванням імені Абая, вихреста, що запродався росіянам! Ти, Сармолла, пнешся у наставники, а сам збиваєш народ з шляху віри і благочестя! Очисть від скверни свої уста!

Баї, що оточували одноокого, а з ними і всі служителі віри, злорадно посміхались, слухаючи цю відсіч Сармоллі. Чулися схвальні вигуки:

— Правильно, Уразеке!

— Правду, правду сказав аксакал!

— Помиляється мулла!

— Нехай послухає, що скаже простий, невчений чоловік!

Тільки тепер збагнув Сармолла, хто цей «простий, невчений чоловік». Він багато чув про одноокого Уразбая, який завжди лаяв Абая і тим здобув схвалення властей і степових верховодів.

Так ось хто очорнював Абая! Ось він, цей дикий невіглас і грубіян! Сармолла скипів. А в гніві він був шалений, ніяка небезпека не лякала його. В такі хвилини він брав супротивника мертвою хваткою за горло.

— Е, мірза! Ви і є той самий Уразбай, який темними оборудками здобуває собі почесть і отари? Чи не вас мав на увазі хазрет Абуль-Аля-Магрі^[88], коли писав: «Слідом за левом ідуть підсліпуваті й кульгаві шакали та чорна галич, підбираючи падло собі у здобич». Яка користь народові від таких, як ви, Уразбай? Ви губите кращих людей нашого степу і тим сподіваєтеся звеличити, уславити себе? Ганебна слава! — закінчив Сармолла, презирливо дивлячись на одноокого аксакала.

Баї, що оточували Уразбая, загули, немов джмелі:

— Молдеке, ображаєте віруючих!

— Що з вами, мулла?

— Чи личить так поводитись наставникові? Перед вами гість, мулла!

Але їхні голоси одразу заглушили вигуки прихильників Сармолли:

— Правда, Сармолла! Правда!

— Не треба на нього нападати!

— Гість перший зачепив муллу!

— Не чиніть насильства над добрим муллою!

— Сармолла дбає про народ!

Так кричали люди, що стояли біля мінбера, їх голосно підтримували з задніх рядів.

Занепокоєний хазрет замахав обома руками, неначе відганяючи від себе диявола, і потім круто повернувся до виходу. Натовп розступився, даючи йому дорогу. За старим ішли муедзин, сліпий карі, Шаріфжан і безбородий, смуглявий хальфе Самурат. Зморщеним пальцем він поманив за собою Сармоллу. Духовні особи опинились осторонь натовпу. П’ять білих чалм замкнули в своєму колі зелену. Хазрет холодно промовив:

— Ефенді^[89] Сармолла! Я уважно слухав вас і збагнув, хто ви і чого домагаєтеся. Ви стали на шлях нечестивих! Зупиніться, поки не пізно! Інакше лиходійство ваше занапастить вас, як занапастило диявола!

Хазрет, дивлячись на Сармоллу вицвілими, без вій очима, ударив об землю патерицею. Обличчя Сармолли взялося рум’янцем.

— Хазрет! — вигукнув він.— Ви несправедливі. Ви говорите з чужого голосу. Все це підказали вам хальфе, муедзин і карі. А хіба вони служителі віри? Це користолюбці, злодії! Ви оточені лиходіями, хазрет!

— Ти сам лиходій і негідник! — крикнули разом Шаріфжан, хальфе і карі.

— Злочинець! — загорлав Самурат. Очі його налилися кров’ю.

Проте Сармолла не відступив.

— Ану тихше! А то я відкрию зараз очі парафіянам, і вони швидко розберуться, хто з нас лиходій і злочинець.

Хазрет поспішив одійти від сперечальників, проте Сармолла наздогнав його і перепинив йому шлях.

Сармоллі були відомі всі темні дільця духовних отців, прикриті святістю мечеті.

— Хочете, я назву парафіянам імена справжніх злочинців? У мене знайдуться свідки — живі й мертві! Я покажу народові три порожні труни, сховані під мечеттю; я назву тих, хто стукав по них кулаками, благаючи наслати мор на людей! Хіба не мулли плакали тоді: «Чому нема смерті?», «Чому мало жаназ?», «Чому нема дарів фідії і жертвоприношень?» Це їхні мерзенні благання накликали на місто хворобу і смерть. Не я один був свідком цього блюзнірства, зі мною були ще люди. Хочете, я покличу їх, хазрет, а ви перевірите, чи правду я кажу? Я зараз можу викрити ганебні вчинки муедзина Самурата, такого сумирного на вигляд і лиходія в душі! Сліпий карі і ваш хальфе Шаріфжан одного поля ягоди. Ось гукну зараз парафіянам: «Знайте і будьте свідками!» Скажу їм усю правду про вашу мечеть!

Хазрету відібрало мову. Він перелякано прикрив тремтячою долонею обличчя, щоб не бачити й не чути Сармоллу, і бочком, бурмочучи молитву і трясучи бородою, поспішив одійти.

Перелякалися і мулли, які його супроводили. Все, що сказав Сармолла, було чистісінькою правдою. Коли ця правда дійде до народу, який мре зараз від холери, парафіяни кинуть своїх духовних пастирів у палаюче вогнище.

— Астагфіралла! Субнахалла! — пойняті жахом, забурмотіли мулли, вдаючи, що на них безневинно наклепали. Але ніхто з них не сказав і слова у своє виправдання.

Другого дня помер від холери Жумаділь, батько бакалійника Жакипа, власника будинку під залізним дахом у Верхніх Жатаках. Холера рідко навідувалась до багатіїв. Але цього разу вона вихопила з заможної родини міцного, здорового дідугана, якому б жити та жити років до ста й радіти з торгових успіхів сина.

Щоб не говорив Сармолла, Жакип вирішив поховати батька так, як заведено було у слободі з давніх-давен. Він оповістив про горе, що спіткало його домівку, все духівництво Нижньої і інших мечетей, а також баїв, купців і ходжів, з якими мав дружні й ділові зв’язки. Великий двоповерховий будинок Жакипа спішко готували до прийому численних гостей. У шести світлих кімнатах розстелені були величезні скатерті, вздовж стін розкладені згорнуті ковдри. На просторому дворі запалали вогнища. У великих казанах готувався плов і варилося м’ясо, присмачене шафраном. Чекаючи багато гостей, Жакип звелів у кожній кімнаті поставити тази з кумганами^[90], покласти серветки і рушники. Вісім прикажчиків мали прислуговувати гостям.

Але незважаючи на всі ці готування, жаназа нагадувала весілля дівчини-сирітки. Прийшло духівництво тільки двох мечетей, кілька торговців, близько зв’язаних з Жакипом, та четверо жебраків, яким до того не дозволялося ступати й на поріг байського дому. Всі ці гості вільно розмістилися у найменшій кімнаті, де жив покійний Жумаділь. Решта кімнат були порожні.

Очікуючи гостей, імам і Жакип просиділи дві години. Далі зволікати не можна було: перша половина суботнього дня, коли дозволяється ховати померлих, вже закінчувалася. Опівдні небіжчика поквапно винесли з будинку і поховали на казахському кладовищі.

Коли гості повернулися в будинок Жакипа і сіли за стіл, у них розв’язалися язики. Повстяр Сейсеке і різник Хасен оголосили привселюдно, що віднині вважають Сармоллу своїм смертельним ворогом. Їм підспівували дрібні гендлярі, Корабай і Отарбай, відомі крикуни й скандалісти, ладні завжди пустити в хід кулаки й батоги, а то й нагострений ніж, аби тільки підлеститись і догодити багатіям.

Баї Сейсеке і Хасен суворо осуджували городян, що одвернулися від Жакипа і залишили його на самоті в день горя. Вони нацьковували Корабая і Отарбая на Сармоллу, єдиного винуватця всього лиха…

— Це все він накоїв!

— Треба раз назавжди заткнути його брехливу пельку!

Інші баї не втручались у розмову, але показували своє ставлення до цього прицмокуванням, кряканням, кректанням, схвальним похитуванням голови. Хазрет слухав мовчки.

Зате Самурат-муедзин, сліпий карі і Шаріфжан-хальфе, не в силі приховати свою палку ненависть до Сармолли, сипали на його голову найстрашніші прокльони.

— Він ще багатьох зіб’є із шляху!

— В такі дні сіяти зло і порушувати віру!

— Мулли повинні молити бога, щоб він покарав віровідступника! — зауважив Самурат-муедзин, намагаючись втягнути у розмову імама Нижньої мечеті Конира-ходжу, який уперто мовчав.

Господар дому, Жакип, мовчав. Він вважав непристойним одверто підтримувати мулл і лаяти Сармоллу, хоч у серці кипіла образа і він ладен був розірвати винуватця своєї сьогоднішньої ганьби.

Жакип був найхитріший з-поміж купців міста, він знав справжню ціну мудрої мовчанки. Більше про Сармоллу не говорили. Тільки закінчивши жаназу, всі чалмоносці і купці дружно помолилися богові, прохаючи покарати віровідступника. По тому з заспокоєними серцями розійшлися…

Минув ще тиждень. Епідемія холери посилилася. Багато будинків відвідав сум утрат. На обох берегах Іртиша говорили про Сармоллу — і не тільки віруючі, а навіть ті, що зроду не бували в мечеті і не виконували ніяких обрядів. На базарах, у кумиснях, трактирах, на перевозі через Іртиш, скрізь, де тільки збиралися люди, виникала розмова про Сармоллу, який ополчився проти мулл-здирників. Все менше й менше людей ходило тепер на жаназу і хатими.

А баї і мулли, осуджуючи Сармоллу, посилено ширили в народі такі чутки: «Самого імама Верхньої мечеті, святого старця ішана ганьбив Сармолла непристойними словами. Погані, небезпечні поради дає він казахам: темні люди, рискуючи втратити загробне блаженство, почали ховати своїх небіжчиків без жанази, потай від імамів і мулл»,— лицемірно журячись і зводячи очі догори, твердили хальфе, карі, суфії і муедзини всіх семи мечетей. Це повторювали богобоязливі святенники з степових баїв і міського купецтва.

Казали, що на ближчому богослужінні старий імам привселюдно оголосить Сармоллі прокляття, і це ще збільшило цікавість до нього.

Абай сидів з книжкою в домі Кумаша, коли прийшов Жумаш, старший син Дамежан. На очах юнака блищали сльози. Він приніс гірку вість. Ранком помер від холери його батько. Ця вість не була несподіваною для Абая. Смерть ставала звичайною. Холера вже скосила найближчих Кумашевих сусідів — човняра, дроворуба, водовоза. Абай уже побував в їхніх родинах, щоб висловити їм своє співчуття.

Тепер він піднявся і поспішив до Дамежан. Обнявши приголомшену горем жінку і дивлячись в її заплакані чорні, схожі на смородину очі, Абай намагався підбадьорити її ласкавим словом. Потім його покликали у сусідній дім — там того ж ранку помер його знайомий, Жабайкан. Перед Абаєм стояв, опустивши великі робочі руки, осиротілий син померлого Бідайбай…

Одне по одному вмирали на очах Абая люди з бідних сімей, і серце його сповнювалося глибоким жалем. Після смерті шевця Сакипа залишилася, без будь-яких засобів до існування, його вдова Камар з шістьма малими дітьми. Щоб урятувати їх від голодної смерті, вона пішла працювати на шерстемийню і там сама заразилася холерою. Камар, оточена сиротами, померла, і в смертну свою годину навіть не згадала молитви імен, а прокляла свою гіркую долю.

Дроворуб Тусуп півдня збирав на Полковничому острові сухий хмиз, сподіваючись продати його на базарі. Стомлений, з в’язкою хмизу за плечима, він ледве дійшов до порога свого дому, а коли відчинив двері, перед його очима постало жахливе видовисько. На підлозі лежали померлі від холери стара мати і кохана дружина Сатжан. Їхні тіла вже заклякли. Тусуп упав, знепритомнівши…

У хатах бідняків схвально говорили про Сармоллу і слухалися його порад. Дамежан розповіла Абаю, що казахи, які косили сіно на острові і збирали паливо, умовилися не запрошувати мулл на жаназу. Витираючи сльози, вона не без ніяковіння призналася Абаю, що й сама нікого не кликала на похорон Жабикена. Абай гаряче похвалив її.

Душу Абая терзав біль. Він яскраво уявляв собі останні хвилини шевця Сакипа, вдови Камар, дружини і матері дроворуба Тусупа. Проклята пошесть! Скільки після померлих залишиться знедолених, безпорадних сиріт! Скільки їх піде слідом за батьками й матерями! Особливо болісно було усвідомлювати своє цілковите безсилля. Справді, як допомогти бідолашному народові? Він ішов безлюдною вулицею, але йому здавалося, що звідусіль товпляться перед ним привиди загиблих від холери. Йому стало важко дихати, неначе хтось залізною рукою перехопив горло.

Пригнічений і розбитий, повернувся Абай додому. Довго, ніби скам’янівши, сидів біля вікна своєї кімнати.

Раптом на брукові загуркотіли колеса, і Абай побачив, як у широкі ворота в’їхав запорошений візок. Чи не Абіш це із своєю молодою дружиною? Абай нетерпляче ждав їх ось уже два тижні. Так, вони!

Через кілька хвилин Абіш у новенькому офіцерському мундирі вбіг до батькової кімнати і голосно віддав йому салем^[91]. Магіш посоромилась зайти разом з чоловіком і залишилась за дверима.

Абай не прийняв синового салема.

— За цим порогом залишилася твоя дружина,— сказав він сумно.— Чи не здається тобі, що це принижує і тебе, і мене, твого батька? Приведи її і підкажи їй, що я не той свекор, якого повинна боятися невістка.

Засмагле від степового загару обличчя Абіша взялося густим рум’янцем. Повернувшись по-військовому на каблуках, він відчинив двері і покликав дружину.

Магіш була висока, струнка й гожа. Її променисті сірі очі шанобливо і вдячно глянули на Абая з-під чорних брів і одразу ніби погасли в довгих віях. В овальному її обличчі, ледь похопленому ніжним рум’янцем, в білості лоба і соковитих яскравих губах були і свіжість, і чистота, і справжня скромність, і своєрідна гідність юності.

Абай лагідно привітався з нею, вклавши батьківську ласку в слово «карагим» — дорогоцінна моя.

— Не стомилась від довгої дороги, Магіш моя?

Невістка відповіла тихим співучим голосом:

— Ні, ага, не дуже!

Абай розумів небезпеку, на яку наражались син і невістка, перебуваючи біля нього в слободі.

— Тут лютує холера,— сказав він.— Ви повинні негайно, не розпрягаючи коней, переїхати Іртиш і зупинитися в місті у Даніяра — там безпечніше, до того ж у Даніяра не буває стільки гостей, як у мене.

Баймагамбет повів Магіш до візка. Дивлячись їй услід, Абай жестом затримав Абіша.

— Разом з аульними свахами й невістками Дільда вбрала Магіш у кімешек і шарші, напнула на неї товсту шовкову хустку. Звісно, вона хотіла причепурити Магіш, а вийшло навпаки. Не личить такий одяг для міста! Та й чи доречний кімешек у тому товаристві, в яке ти введеш свою дружину?

Абіш мовчки посміхнувся: батько вгадав його власну думку. Низько вклонившись батькові, Абіш вийшов з дому і допоміг Магіш сісти у візок.

Син поїхав, і серце Абая знову сповнилося гіркотою. Скільки страждань на рідній землі. В його вухах лунали скарги сиріт і бідолашних вдів, що оплакують своїх годувальників. З новою силою переживав він сором і біль від того, що неспроможний був допомогти страдникам.

Адже зумів Сармолла внести свій, хай невеличкий, вклад у святе діло рятування людей від страшної хвороби. Абай не раз бачив і чув, з яким співчуттям і довір’ям ставляться бідняки, що потерпіли від холери, до промов і порад Сармолли…

Якось, за ранковим чаєм, господар дому Кумаш сповістив Абаю тривожну новину. Учора він побував у мечеті на нічній молитві — хатау — і бачив там муедзина і кількох хальфе, а на базарі зустрічав останнім часом Сейсеке, Хасена й Отарбая. Всі вони просто-таки вогнем палають на Сармоллу. Вони настільки озлоблені проти нього, що й висловити неможливо! І чим це закінчиться, не збагнути. Слова такого правдивого чоловіка як Кумаш, що не любив зайвих розмов, заслуговували на увагу.

Абай вирішив порадитись із Павловими.

Федір Іванович жив у російській частині слободи, між лікарнею і пожежною каланчею, в будинку годинникаря Савелія. Підійшовши до одноповерхового будинку під сірою тесовою покрівлею, що стояв на широкій безлюдній вулиці, Абай штовхнув знайому хвіртку — вона легко відчинялася і не скрипіла. Посеред двору височіло цямриння колодязя з журавлем. Ліворуч видно було пташник, біля нього снували кури, качки, гуси. Для корови поставили маленький критий хлів.

У сінях напівтемно і прохолодно. Під стелею висять березові віники, заготовлені для лазні. В кутку діжка з водою, добре накрита кружком. Поруч — недавно пофарбований голубий умивальник, на бляшаних крильцях два бруски мила — жовте і червоне… Чистота й охайність у сінях сподобалися Абаєві.

Павлови займали половину будинку — маленьку двокімнатну квартирку. Вони привітно зустріли гостя.

Абай одразу заговорив з Олександрою Яківною про справу, з якою він прийшов.

— Чому два тижні тому, коли я приїхав у слободу, було менше захворювань і смертей, ніж тепер? Чому посилюється епідемія холери? Так вона викосить усе населення! На жаназу і хатим останніх десять днів уже майже ніхто не ходить, а епідемія все зростає й шириться. Чим це пояснити?

Олександра Яківна глянула на Абая стомлено і сумно, на лівій її скроні часто пульсувала голуба жилка. Вона добре розуміла печаль гостя. Та іі її серце хіба не було переповнене горем?

— Ви приїхали на самому початку епідемії, Ібрагіме Кунанбайовичу. Стоїть спека, а тепер холера, природно, лютує більше. А жанази вже зробили своє діло: заражені люди заражують тепер інших. І своїх домочадців, і друзів, і сусідів…

— Значить, справа безнадійна?

— Чому ж? Тижнів через два, щонайменше через місяць, коли буде не так жарко, пошесть піде на спад, а припиниться зовсім, як настануть холодні дні, бо тоді загинуть усі мікроби.

Абай задумливо мовчав.

— Сьогодні стався випадок…— додала Олександра Яківна, сумно усміхаючись.— Можна сказати смішний. Хоча сміятися в такі дні, коли люди помирають, гріх… але… людина слабка.

І вона розповіла справді смішну й безглузду історію.

Коли почалася епідемія холери, на вулицях Семипалатинська і слободи з’явився «чорний віз». Це був звичайний фургон з брезентовим кузовом, який поливали карболкою, від чого він з кожним днем чорнів усе більше. Але цей фургон був вісником нещастя — в ньому хворих везли в лікарню.

Сьогодні «чорний віз» доставив двох холерних, підібраних під плотом. Коли їх витягли з брезентового фургона, вони отямились і раптом почали лаятися. Виявляється, замість хворих помилково підібрали і привезли п’яних.

Високий, із скуйовдженою рудою бородою схопив бритоголового, низькорослого за груди і забурмотів, гикаючи:

— Ти ж не холерний… якого біса ти поліз у «чорний віз»? Дурень!

— Сам ти віслюк! — сказав бритий і, сунувши руку в кишеню, витягнув засмальцьований чорний гаманець.

Побачивши його, рудобородий враз протверезів і зарепетував:

— Грабіжник! Це ж мій! Ти в мене його украв! Шахрай! — і почав гамселити бритоголового кулаками.

З’ясувалося, що вони напилися в різних місцях, але впали під плотом неподалік один від одного. Видно, рудобородий упав перший, а бритий витягнув у нього гаманець. Але відповзти подалі в нього не було сил, і він заснув майже поряд. «Чорний віз» допоміг пограбованому знайти грабіжника і забрати в нього гаманець.

Слухаючи Олександру Яківну, Павлов знехотя посміхнувся. Абай згадав два рядки із свого вірша:

Життю не будеш ти радий,

Як не дурний і не п’яний.

Але не прочитав, а сказав з гіркотою:

— Кого тільки немає в людському натовпі! Деякі живуть серед сліз і печалей людських, як безумні на краю прірви, та ще й хвастають цим… Не знаєш, як тут бути — плакати чи сміятися…

Абай розповів про те, що бачив на власні очі у Верхніх Жатаках. Але цим він не вразив своїх друзів. Павлов теж розказав, як холера косить вантажників затону, робітників чинбарень, шерстемийні, пімокатних майстерень…

— Ось де справді собачі умови життя! Не дивно, що саме там холера лютує найдужче!

Павлов говорив діловито й сухо, і Абай відчув раптом, який біль прихований за його словами. Якщо його російські друзі так уболівають за казахський народ, то яке право має сидіти згорнувши руки він, Абай, син цього народу?

Тут Павлов якраз заговорив про Сармоллу:

— Цього чоловіка треба підтримати, він робить важливу і потрібну справу.

А Олександра Яківна додала з властивою їй запальністю:

— От ви — мусульманин, Ібрагіме Кунанбайовичу, Чому б не піти вам на молитву до мечеті і не звернутися до народу з промовою? їй-право, одно ваше слово для казахів цінніше за всі умовляння і закликання Сармолли…

Абай і Павлов мимоволі розсміялись. У мусульманській мечеті тільки імами та хальфе мають право виголошувати перед парафіянами проповіді. А такого грішника, як Абай, який не молиться не тільки п’ять разів на день, ба навіть і разу на п’ять місяців, просто не пустять туди.

Худе, змарніле обличчя Олександри Яківни осяяла усмішка. Абай підвівся. Він пообіцяв довести до відома народу поради лікарів.

Другого дня Абай вирішив переправитися на другий бік Іртиша. Він прийшов на берег і вибрав човна.

Човняр Сеїль, високий, міцний чолов’яга, стояв босоніж на кормі, готовий до відплиття. Пропустивши Абая до лави, він кинув двом молодим жигітам, які стояли на березі, край довгого аркана. Вони перекинули аркан через плече і потягли човна вздовж берега проти течії. Сеїль допомагав їм, відштовхуючись від дна річки довгою жердиною.

Човен минув ряд вулиць слободи, що доходили до самої річки. Абай бачив підлітків і молодиць з коромислами та відрами, що йшли по воду; босоногі водовози, шмагаючи коней, в’їжджали просто в ріку зі своїми червоними і синіми бачками. Під ясним полуденним небом вода Іртиша здавалася сьогодні особливо прозорою, вона вилискувала то яскравою зеленню, то густою блакиттю. Абай дивився на воду і думав про те, яку страшну заразу несуть у собі спокійні й величні струги Іртиша! Але де взяти незаражену воду? Назви її отрутою, все одно мешканці вбогих саманних халуп у Верхніх і Середніх Жатаках будуть черпати воду з річки. Більше ніде її взяти.

Човен посувався повільно. За літо Іртиш дуже обмілів, і Сеїль, закотивши холоші мало не до живота, раз у раз ліз у воду, щоб підштовхнути корму.

Абай знав, що у човняра загинули від холери двоє маленьких синів, та й жигіти, які тягли аркан, теж недавно втратили близьких — один матір, а другий — дружину. Він хотів поговорити з Сеїлем, але той сам звернувся до Абая:

— Скажіть, Абай-мірза, що нам робити? Невже всі ми повинні загинути? У мене залишається тепер одна надія — на старшого сина, йому минуло нещодавно п’ятнадцять років. Адже він теж хворів на холеру, а вцілів. У нас одразу занедужало троє, і я вже думав: усьому край. Аж ні, двоє молодших померли, а цей, бач, вичуняв… От я і хотів спитати у вас, Абай-ага, чи може людина знову захворіти на холеру, якщо першого разу видужала? Коли, боронь боже, загине і старший, то дружина моя і мати помруть з горя!..

Абай полегшено зітхнув: він міг заспокоїти бідного човняра.

— Удруге не хворіють, Сеїль. Твоє щастя, що хоч один твій син живий лишився…

— Спасибі, Абай-ага, за добре слово!

Човен переплив Великий Іртиш і наблизився до невисокого, але крутого берега Зеленого острова. Жигіти, що сиділи якийсь час на веслах, знову вистрибнули на берег і повели човна на кодолі протокою Кара-Су, що підходила до самісінького міста.

Окрім Абая, у човні було чоловік з десять, в тому числі дві татарки у чорних халатах, напнутих на голову, з старанно закутаними обличчями. Коли треба було полегшити човна, пасажири зійшли на землю і рушили берегом. Вийшли й татарки. Абай хотів піти за ними, але Сеїль затримав його:

— Нічого, сидіть, Абай-ага!

— Жінки зійшли, незручно. Я ж здоровий.

Човняр, усміхнувшись, блиснув білими зубами:

— Жінки втомлюються, коли не йдуть пішки. Сидіть, сидіть!

Залишившись у човні вдвох з Абаєм, Сеїль почав розповідати, які чутки ходять у Нижніх Жатаках про Сармоллу.

— Чи правда, Абай-мірза, що на нього в’їлися імами Верхньої і Нижньої мечетей за те, що він сказав: «Не кличте мулл, ішанів і ходжів на жаназу, не збирайте людей біля небіжчиків, і тоді холера піде на спад. Нехай хоч усі мулли залишаться без зиску, аби тільки народові стало легше». Чи відомо це вам? Ну, то знайте: мулли вирішили уколошкати його, звісно, не своїми руками; вони для цього людей підмовили. Так подейкують…

— Від кого це ти чув? — занепокоївся Абай.

— Не питайте, мірза, знаю тільки, що це правда.— Сеїль стишив голос: — Вони навмисне поширюють чутки, нібито Сармолла злигався з російськими попами і нацьковує мусульман проти імамів та хазретів… Є в слободі торговець Отарбай, дуже грубий і забіякуватий. Коли у нього не вистачає слів для лайки, він хапається за камчу чи за обушок. А дружок його, Корабай, ще гірший. Вони зв’язані зі злодіями і вбивцями. Я живу поблизу від Отарбая, і два дні тому мені одна вірна людина сказала, що Отарбай і його приятель поклялися уколошкати Сармоллу…

— Коли це ти чув?

— Два дні тому. Увечері в минулий четвер.

Абай печально похилив голову: це ж він послав Сармоллу до людей, підказав йому ті слова й думки, які викликали проти нього ненависть духівництва. Хоч би чим керувався Сармолла, бідний люд вірив його словам, віддаючи їм перевагу перед усіма повчаннями і напученнями отців духовних. Народ розумів — Сармолла не побоявся виступити, хоч його життю загрожує небезпека. Хай у нього свої рахунки з муллами, але зараз ті слова, сказані ним проти хазретів, добрим зерном падають в душу народу. А чи не повинен Абай робити те ж саме, що робить Сармолла?

Знову взявши пасажирів, човен обійшов острів і вийшов до протоки Кара-Су. Попереду розкинувся Семипалатинськ. Прямі й широкі вулиці міста збігали до Іртиша. Впадала в око біла багатоповерхова будівля парового млина, що належав купцеві-татарину Мусіну. З високого цегляного димаря густими клубами шугав чорний дим. З-за млина визирав великий білокам’яний будинок — окружний суд, а поблизу нього серед кам’яниць стояла Плещеєвська церква. З її дзвіниці линув веселий передзвін, перекликаючись із густим гудінням дзвонів кафедрального собору. В це гудіння дзвонів, що урочисто пливло над великим російським містом, пустотливо вривався пронизливий свист парового млина.

Сеїль повернув човна до берега, де вже очікували нові пасажири. Абай знову звернув увагу на закутаних у халати мовчазних татарок, які немовби втілювали в собі німе терпіння темних людей, беззахисних перед лицем нещастя…

— Я не збираюся догоджати хазретові,— говорив Сеїль, спритно орудуючи жердиною.— Моя душа більше довіряє Сармоллі. Недарма він сказав, що друг народу Абай думає так само.

Сеїль понизив голос, щоб його не почули люди, які стояли на березі, і продовжував:

— Кажуть, Сармолла був у вас перед сваркою з муллами і радився з вами? Тому мешканці Верхніх і Нижніх Жатаків і повірили його словам, розумієте?

Тут човен підплив до берега і зашкріб дном по прибережній ріні.

— Я все зрозумів, Сеїль, і дуже вдячний тобі! — сказав Абай тихо.

Люди, що чекали на березі, швидко заповнили човен.

Човняр перевіз пасажирів через протік Кара-Су. Абай піднявся останнім. Човен дуже захитався під тягарем його повного тіла. Сеїль узяв Абая під лікоть і, обережно підтримуючи, допоміг зійти на берег.

3

Проминувши паровий млин, Абай вийшов на майдан і озирнувся. Майдан був безлюдний, візників не було, і довелося йти пішки. Тут не те, що в слободі,— і сліду трави нема на вулицях. Абай важко ступав глибоким пухнастим піском, який раз у раз набивався в кебіси. Ступнеш, а нога сповзає назад, немов у коня, що глину місить. Добре ще, що гаряче повітря тепер нерухоме, бо в Семипалатинську, коли дме вітер, на вулицю вийти не можна — такі піщані хуртовини здіймаються.

Стомлений і спітнілий, вийшов Абай нарешті на Мір-Курбанську вулицю, майже поспіль забудовану дерев’яними будинками. Вона починалась у центральній частині міста і тягнулася через усю Татарську слободу. Абаєві впали в око строкаті віконниці та наличники і пофарбовані у синє, зелене і жовте високі ворота та покрівлі будинків.

На Мір-Курбанській вулиці, у наріжному напівцегля-ному будинку зупинився у Даніяра Кандибаєва син Абіш з дружиною. Абай відчинив хвіртку і увійшов у чисто заметений двір.

Даніяр Кандибаєв, освічений казах, служив перекладачем у семипалатинській конторі Державного банку.

В ті роки нерідко можна було зустріти молодих казахів, що здобули, як і Даніяр, російську освіту і ходили в європейському вбранні. Вони працювали перекладачами, писарями, фельдшерами, ветеринарами. Семипалатинські казахи назвали їх каратаяками^[92].

Тридцять років тому Абай привіз маленького Даніяра в місто і ‘віддав до російсько-киргизької школи. Школи цього типу російський уряд почав відкривати ще в середині дев’ятнадцятого століття, щоб готувати серед місцевого населення перекладачів і дрібних чиновників для губернської канцелярії. Даніяра влаштували в інтернат разом з його ровесниками-казахами, вбрали в російський одяг, дали чисту білизну. Через кілька тижнів він уже перетворився на старанного і добре вихованого школяра, і ніхто не пізнав би в ньому степового голодранця, безрідного сироту, якого, за розверсткою властей («Троє хлопчиків з кожної волості!»), привезли в місто, хоч він ридма ридав цілу дорогу. Хай попервах хлопчики та й батьки їхні не розуміли своєї користі, але Абай завжди, в міру своїх сил, старався допомогти казахським хлопчикам здобути російську освіту. Чимало таких сиріт, як Даніяр, влаштував він в інтернат. Багато які з них уже закінчили школу і служили тепер у канцеляріях, добром поминаючи Абая: Самолбек, Нурлан, Орманбек.

Провчившись шість років, Даніяр закінчив початкову школу і, не сказавши нікому й слова, подався в Ташкент разом з товаришами, що приїздили вчитися у Семипалатинськ з Туркестану. Два роки прослужив він у Ташкенті, а потім перебрався у Маргелан. Тут він оженився на Афтап і з нею повернувся до Семипалатинська. Афтап відрізнялася від міських казашок, але не була схожа ні на татарку, ні на росіянку. Це було й зрозуміло. Дочка дрібного торговця, вона народилася і виросла серед узбеків, у далекому місті Маргелані. Даніяр купив будиночок на Мір-Курбанській вулиці — мав трохи грошенят, назбираних у Туркестані. Дітей у них поки що не було, і вони привільно жили разом із своєю літньою служницею Майсарою у чотирьох кімнатах верхнього і нижнього поверхів.

Даніяр і Афтап — рідкісна пара. Повновида, висока на зріст — майже вдвоє вища на чоловіка — Афтап, з синювато-чорними бровами і веселими очима, здавалася красунею поряд з непоказним, низькорослим Даніяром. А втім, і він не був бридкий, хоч мав настовбурчені вуха і пласкі повіки. Блідо-матове, з легким рум’янцем обличчя Даніяра здається дружині дуже милим, а його тендітна постать — прегарною. Але особливо задоволена Афтап його веселою вдачею: чоловік здатний хоч кого розсмішити до сліз. Варто тільки послухати його розповіді про те, як він обманом вивіз з Маргелана свою Афтап, котра ніколи не бачила ні казахів, ні росіян, ні степу, не чула ні про славне місто Семипалатинськ, ні про могутню ріку Іртиш…

Даніяр і його дружина дуже привітно поставились до своїх гостей — Абіша та Магіш. Син шановного Абая-ага, освічений офіцер, Абіш доводився Даніяру молодшим родичем, але це аж ніяк не врятувало молодих від веселих жартів господаря. От і сьогодні, після сніданку, Даніяр засмучено сказав Магіш:

— Ох, оцей Абіш! Не встиг оженитись, а вже тягне тебе так далеко! Мабуть, вихваляв Алма-Ату як найпрекрасніше місто на землі! Знаю, знаю! Ми, каратаяки, вміємо обманювати своїх довірливих дружин!..

Абіш мовчки усміхався, поглядаючи на жінку, яка зашарілася від збентеження. Сам він любив жарти і сміх, а от як вона, степова скромниця, поставиться до веселої балачки Даніяра…

А Магіш, подолавши свою боязкість, відповіла жартом на жарт:

— Ви б краще розповіли, Даніяр-ага, як самі ви обманули Афтап-женге…^[93]

— Розкажу, розкажу, тим паче, що Афтап уже покарала мене за цей обман… Так от, бог благословив, і ми з Афтап побралися! Живемо собі в Маргелані непогано, у нас свій будиночок і сад. А тільки не спиться мені ночами: все тужу за Семипалатинськом та за рідним степом! Афтап співчуває мені, але міняти Маргелан на Семипалатинськ не хоче. Навіщо це їй? Батько з матір’ю поряд, над головою персики і абрикоси висять, біля ніг дзюрчить арик, солов’ї заливаються, квіти пахнуть, в хаузі — вода прозора… Ось чому вона не розуміє моєї туги за рідним степом. Чого тужити, коли навкруги вдосталь всяких плодів земних: груші, яблука, виноград, персики, абрикоси! А треба сказати: любила їх Афтап, дуже любила! Помітив я цю слабість її і вирішив зіграти на ній. Сидимо ми якось з Афтап під яблунею, а я й кажу:

«Ну що за яблука у Маргелані, дивитися на них не хочеться! Потрапила б ти у благодатний Семей: там висять зараз на деревах яблука, більші за кавун. Гілля до землі гнеться, стовбури не витримують, надвоє розчахуються! А семипалатинський виноград! Хусайн! Шіразі! Добра сотня сортів, один від одного солодший! А груші! А персики! Тануть у роті, немов мед!»

Як дійшло до груш і персиків, дивлюсь я на свою Афтап… — По цих словах Даніяр лукаво глянув на дружину, і вона голосно засміялася, здригаючись усім своїм вели-ким тілом. Засміялась і Магіш, а у Абіша від сміху сльози набігли на очі. Тим часом Даніяр продовжував, наче нічого й не сталося:

— А які пахощі! — кажу.— Все місто в зелених садах! На вулиці троянди квітнуть! В ариках джерельна вода, прозора, як алмаз. Солов’ї, наче мухи, літають. А заспівають — можна оглухнути! Словом — не місто, а райський сад! З дерева на дерево стрибають зелені папуги, і які — сариаркинські! Вони розповідають людям казки «Тоти Наме» поспіль дев’яносто ночей… Слухає мене Афтап, слухає, і очі їй дедалі більше розгоряються. Бачу, аж надто хочеться їй спробувати дивовижних семипалатинських плодів, яблук, що більші за кавун, глянути на райські сади, на казкових папуг, на троянди…

— …що взимку квітнуть на п’ятдесятиградусному морозі,— вставив Абіш,— а влітку пахнуть серед піщаних буранів і завірюх, коли на семипалатинських вулицях може загубитися караван верблюдів…

Знову весело розсміялися Афтап і Магіш, а Даніяр так само серйозно провадив далі:

— Побачив я, що завагалася моя Афтап, і перейшов у рішучий наступ. Підняв червиве яблуко, що впало з дерева до її ніг, і з огидою скривився. Ну хіба це яблуко? От сариаркинські яблука, ті ніколи не червивіють. Тут Афтап не витримала. «Хай буде по-твоєму, — каже, — їдьмо у твій хвалений Семей!» — закінчив Даніяр, наслідуючи маргеланську вимову дружини.— А тепер, Магіш, розкажіть ви, яким обманом вивіз вас Абіш в Алма-Ату?

— Він не встиг ще вигадати для мене таку казку, яку вигадали ви для Афтап, а може, і для нас! — відповіла метка Магіш.

Після сніданку Даніяр пішов на службу. Абіш залишився з молодими жінками і літньою служницею Майсарою. І тут на дозвіллі вони почали обмірковувати, чим би замінити кімешек, що прикрашав голову Магіш. Май-сара запропонувала каляпуш^[94] і жовту шаль, Абіш — тахію, вигаптувану золотими нитками, і білу шовкову шаль. Афтап не погодилася з ними, і всі три жінки пішли в спальню, щоб пошукати у великих скринях і знайти щось підходяще з вбрання Афтап.

— Нехай Магіш приміряє різні убори і покажеться Абішу,— порадила Майсара.— Що йому сподобається, те вона й вибере.

Магіш почала відмовлятися: навіщо влаштовувати оглядини, вона й сама вибере, що припаде їй до душі. Але жінки домоглися свого, їм хотілося показати власний смак.

Абіш хотів, щоб було видно хвилясте, чорне з червонуватим відливом волосся Магіш. Він не хотів миритися з тим, щоб кімешек приховав її гарні рожеві вушка, білу ніжну шийку. Хай врода дружини сяє, мов повновидий місяць. Хай бачать усі. Він не міг намилуватися своєю красунею і натішитися своїм коханням.

Магіш мовчки слухала чоловіка, постояла в задумі й пішла в наріжну кімнату. Через хвилину звідти долинув жіночий сміх. Особливо голосно сміялася Майсара. Абіш терпляче ждав. І ось нарешті відчинилися двері, і на порозі соромливо стала Магіш. Вона зніяковіло дивилася на чоловіка.

Замість бешмета на ній був темно-вишневий оксамитовий камзол, що добре відтіняв її талію у довгій плісированій сукні з кремового шовку. На голові у неї красувалась гаптована золотом тахія, в якій вона була під час першої своєї зустрічі з Абішем, а поверх тахії — тонка золотава легка шаль з китичками. Один край її Магіш вільно обвила навколо грудей і перекинула через праве плече. Абіш, украй здивований, дивився на дружину. У цьому вбранні вона була точнісінько такою, якою він запам’ятав її при першій зустрічі, і водночас була в ній якась нова, незнайома чарівність. Свіжою, запашною юністю віяло від Магіш…

Підійшовши до Магіш, Абіш ніжно обняв її за плечі і почав повертати то в один, то в другий бік, милуючись її вбранням. Майсара мовчала, підібгавши губи, але Афтап, будучи сама на рідкість гарною собою, щиро захоплювалася стрункою постаттю і чудовим личком Магіш. Афтап не була заздрісна.

— У цій сукні ви ще чарівніша, Магіш! — говорила вона.— Вона вам личить!

«Жінки кращі за нас, чоловіків,— подумав Абіш, задоволено слухаючи Афтап.— Вони справедливіші. Чоловік не стане захоплюватися красою іншого, тим паче якщо він сам красивий!» І в цю хвилину до кімнати несподівано зайшов Абай. Густим рум’янцем взялося обличчя Магіш. Тихо зойкнувши, немов наполохана пташка, і затуливши тонкими білими пальцями очі, вона вибігла з кімнати. Слідом за нею вийшли Афтап і Майсара, причинивши двері, і хутко задріботіли каблуками по сходах.

Абай здогадався, що тут відбувалося до його приходу, але нічого не сказав. Знявши малахай, він пройшов на почесне місце. Абіш сів поряд, мовчки чекаючи, що скаже батько.

Абай коротко розповів синові історію Сармолли: про свою першу зустріч з ним, про його звернення до парафіян, про те, як проти нього об’єдналися у темній ворожнечі імами і мулли всіх міських мечетей, про розправу, яка йому загрожує… Абай додав, що йдеться не тільки про долю Сармолли, але й про ту відповідальність, яку несе він сам, Абай, за його долю… Якщо йому загрожує небезпека, то Абай повинен бути разом з ним:

— Не знаю, як боротися проти тупого невігластва! Лише за те, що хтось посмів сказати: «Не робіть зла людям, притримайте свої пристрасті, свою жадобу наживи, не збільшуйте народного лиха»,— отці духовні готові на будь-який злочин! Замість того щоб допомагати народові боротися з страшною епідемією, духовенство саме поширює, заразу. Справді, вони не тільки темні невігласи! Вони «фітнап галям».— І Абай тут же переклав арабські слова російською-мовою: — Мерзенні світу цього!

Абіш трохи зніяковів: в той час, як його народ переживає страшне лихо, він легковажно забавляється, захоплюючись уборами своєї молодої дружини. І справді: у маленькому будиночку Дапіяра він почував себе, неначе на недоступному острові серед розбурхапого моря…

Відчуваючи себе винним, Абіш запропонував батькові свої послуги.

— Поки що нічого не треба! — відповів Абай, якому сподобалась синова запопадливість.— Ти порадь краще, куди мені піти, щоб поговорити з народом. Я мушу захистити Сармоллу!

— Мулли — вороги Сармолли,— сказав Абіш,— Але ви для них — людина стороння. Може, вам поговорити з хазретами всіх мечетей? Вас любить і поважає народ, і над вашими словами вони трохи замисляться…

Абай заперечливо хитнув головою.

— Я вже говорив з ними заочно: Сармолла не раз на мене посилався. Та хіба цих людей переконаєш! Вони, не вагаючись, ладні оголосити віровідступникові кожного, хто посміє нагадати їм про день махшар^[95], коли їм доведеться перед богом звітувати за свої злочини перед народом. А ти кажеш: іди до них! Що скажу я цим мерзенним користолюбцям, цим чорним крукам, усім цим старим суфіям, ненажерливим шакірдам, які заглядають у рот своїм настоятелям — імамам? Інша річ — зустрітися з ними прилюдно, при всьому народові, щоб народ розсудив, хто з нас правий! Вони бояться суду народного…

Очі в Абіша блиснули. Де зустрітися з народом? Та хоча б на базарі або на берегах Іртиша, біля порома, де, очікуючи переправи, завжди збирається багато людей.

— Ви маєте рацію, ага. Те, що ви говорили Сармоллі віч-на-віч, ви повинні сказати тепер привселюдно, на весь голос. То буде найкращим захистом Сармолли! І ваше серце знайде нарешті бодай невелику втіху: воно скаже, що відчуває! Я знаю, його душить мовчанка…

Абай не встиг відповісти синові — по нього прийшов Баймагамбет, що переправився з кіньми на поромі. Надівши малахай, Абай уже хотів іти, але в цей час до кімнати зайшла Афтап, за нею Майсара несла білу фарфорову миску з кумисом. В ту ж хвилину за дверима почувся протяглий салем:

— Ассалау малей-ку-ум!

Всі обернулися до порога і спершу побачили камчу, а потім уже її власника — Утегельди, високого казаха з вузенькою і довгою чорною бородою, Абішевого давнього приятеля і свата.

Афтап і Майсара привітно зустріли нового гостя і посадовили за стіл. З ним не можна було скучати, він умів розвеселити всіх дотепним словом, крутим жартом і чудовою грою на домбрі. Час при ньому збігав непомітно; приходячи до Даніяра вдень, Утегельди нерідко залишався тут ночувати.

Він мав одну дивну рису: чудовий мисливець і слідопит, Утегельди почував себе в місті зовсім безпорадним.

— В місті,— казав він Абішу,— я стаю дурнішим, аніж верблюд в аулі. Тільки ступну трохи вбік — одразу збиваюся з дороги, не можу знайти ні твого дому, ні свого.

Звичайно по нього приходили посланці Абіша, вони й відводили його додому. Але цим разом, на подив усім, Утегельди прийшов без поводиря.

— Скажи, як же ти добрався, Утеш? — спитав Абіш.— Ти ж казав, що в місті з першого кроку розгублюєшся!

— Мені допомогли жовта собака і барабай^[96].— І Утегельди почав розповідати: — Я пам’ятаю, як водив мене Абіш, і зробивтак: доскакав до барабая з довгою шиєю, з якої дим здіймається вгору, і поставив коня хвостом до барабая. Тут я, як і сподівався, побачив перед собою широку вулицю і поїхав риссю. Ще я запам’ятав, що коли наближаєшся до вашого дому, то з одного подвір’я щоразу вибігає жовте собаченя. Коли одразу звернути потім за ріг,— тут і буде ваш будинок. Так і вийшло: під’їхав я до барабая, поскакав широкою вулицею, дивлюсь — а любий мій цуцик, дай боже йому удачі, вже лежить перед своїми ворітьми, неначе мене очікує. Звернув я за ріг — і от знайшов вас! — весело закінчив Утегельди.— Тепер мені ніякі провідники не потрібні…

Соромлячись Абая і затуляючи обличчя рукавом, Майсара заливалася сміхом. У Афтап, яка наливала кумис, здригалися від сміху плечі.

Абай спинив на оповідачеві лагідний погляд:

— Ну, а якщо не вискочить з-під воріт жовте собаченя, що тоді?

— Тоді? — замислився Утегельди.— А тоді я їздитиму по цій вулиці, доки цуцик не вискочить.

Тут, не витримавши, посміхнувся і Абай.

Радісно було Абаєві сидіти серед близьких людей, і все ж серце його не облишала тривога. Душа його була отруєна, отрута наче перешумувала в ній і здавалась дедалі гіркішою й гіркішою. Але Абаю не хотілося, щоб інші помітили його сум, і, йдучи, він лагідно пожартував з Утегельди:

— Навіщо йому місто, вулиця, номер будинку? Є в нього жовта жучка, йому і горя мало!

Разом із своїм вірним Баймагамбетом Абай поїхав на великий міський базар. Там він пройшовся по великих татарських і російських магазинах. Покупців було небагато, здебільшого степові казахи. Абай досвідченим оком відразу впізнавав їх по шапках і по взутті: що за люди, з яких волостей приїхали, до якого роду належать. Ні, цим людям не було ніякого діла до чужого лиха, тим більш зараз, коли вони купують-продають. Вони бояться навіть погляду чужого, кожна стороння людина здається їм підозрілою. Старі скнари, зажерливі баї і управителі, дрібні хитруни й пройдисвіти, вони й усіх людей вважають такими самими шахраями.

Увагу Абая привернув бай у верблюжому сіряку і малахаї, на керейський^[97] лад пошитому. Його супроводили два жигіти. Одному з них він дав потримати срібний пояс, другому — батога і з кишені бешмета, заправленого в шкіряні шаровари, витягнув велику брудну хустку. Бережно розгорнувши її і шепочучи «бесмілда»^[98], бай почав відлічувати гроші, щоб розплатитися з касиром. Руки старого скупія трусилися від пожадливості. Під цей час до нього підійшли привітатися ще п’ять чоловік у керейських малахаях, видно, родичі або одноаульці. І раптом цей старий сивий чоловік злісно затупотів на родичів, сердито буркнув і одвернувся від них.

Абай зневажливо глянув на нього, заклав руки за спину і повагом вийшов з магазину. Ні, з такими людьми розмовляти не варто… Потім обійшов дрібні крамнички, але там було мало покупців. Тоді він вирішив податися на товчок. Лихо, яке спіткало Семипалатинськ, анітрохи не позначилося на бурхливому житті товчка: він, як і раніше, гудів силою-силенною голосів. На широкому майдані було повно покупців, продавців, перекупників, які прагнули заробити бодай на денний прожиток. Люди ходили по глибокому, сипучому піску, пропонуючи свій усякий крам. Над майданом стояв такий гамір, що неможливо було зрозуміти, якою мовою тут галасують. Абай з усмішкою прислухався, проте не зміг нічого второпати…

Найбільше на товчку було казахів, менше — татар і росіян. Тут часто можна було зустріти фурмана-дунганина, або таранчинця, що прибув з караваном з Туркестану, або навіть і з Китаю.

Абай зліз з тарантаса, і його одразу обступили чорняві, кароокі циганки в яскравих, квітчастих шалях, перекинутих через плече.

— Поворожу на щастя! — причепилась до Абая одна із них, подзвонюючи великими сережками і простягаючи смугляву долоню.— Посеребри ручку, посеребри!

Ледве вирвавшись від них, Абай побачив босоногого, косоокого дивану^[99] з довгим тонким костуром у руці і в брудній, рваній чалмі поверх старого смушкового малахая. Оголивши кощаві груди, він промчав повз Абая, підстрибуючи так, ніби біг не по піску, а по жаринках.

— Аллай ха-а-ак! — вигукував він несамовитим голосом, особливо наголошуючи на останньому слові.

Злякані люди сахалися від нього, а дивана, кривляючись і вишкіряючи рідкі зуби, репетував так нестямно, що аж запінився:

Шайхи-бурхи-дивана,

Біду-горе виганяй!

Прийди, щастя, геть, біда,

Аллай ха-а-ак!

Потім, спираючись на костур, він раптом застигав на місці, стоячи, як журавель, на одній нозі, і запаленими очима оглядав натовп. А за хвилину він знову зривався і, підстрибуючи, пірнав у людську гущу. Нарешті він зник у натовпі і більше не з’являвся, ніби потонув у глибокому озері.

До Абая підійшов рудобородий казах у каракесекському малахаї з парою перекинутих через плече шкіряних чобіт, пошитих у два шви, і запропонував їх купити. Але тут налетіли ще два продавці, казах і татарин, шапкарі. Тримаючи у руці дві татарські шапки, підбиті бобром, кожен з них примудрився начепити на голову ще дві.

— Якраз на тебе! — заходились шапкарі умовляти Абая.— Краще і дешевше ніде не знайдеш.

Лимарі пропонували свої вироби — сплетені з сириці камчі, довгі віжки, збрую для верхового коня. Декілька разів підходила до Абая літня казашка з перекинутим через плече оберемком жайпамазів^[100], на яких були вишиті уривки з корану. Він видався їй правовірним мусульманином, відданим молитві, тим-то була певна, що цей чоловік обов’язково купить у неї жайпамаз. Вихваляв свій крам ювелір, пропонуючи персні й браслети; дід-ремісник тицяв у руки широкий казахський пояс з ремінними кишенями, піхвами і вкладеним у них ножем. Чого тільки не продавали на товчку! Смушки, кожухи, шаровари, малахаї, бешмети, вишиті тюбетейки. Були там нові, уживані, старі й зовсім, навіть зовсім негодящі, але й на ті знаходилися покупці…

Галасливий, збуджений натовп, захоплений купівлею-продажем, снував повз Абая, а він стояв, знявши легкий малахай з чорного смушка, і міркував, до кого ж звернутися з своїм словом. На широкому лобі його зібралися глибокі зморшки, біля очей і на скронях виступили краплі поту, густі брови були нахмурені. Він наче постарів за останні дні і тепер особливо гостро відчував свої роки. Важким каменем гнітила душу безмірна туга. За цілий день блукань не знайшов він жодної людини, з якою міг би поділитися потаємними своїми думами…

«Пишу вірші, намагаюсь робити добро моєму народові. А чи є кому слухати й розуміти мої напучення?»

З гіркотою думав Абай про свою долю і раптом побачив себе ніби збоку. Ось сидить він у безлюдному степу, розстеливши чудові різнобарвні тканини, з аршином у руках.

«Чекай скільки завгодно, Абай, не прийде твій покупець»,— сказав він собі і, зажурено похитавши головою, рушив до свого тарантаса, де чекав на нього Баймагамбет.

Покинувши галасливий товчок, Абай під’їхав до кінного базару, який влаштовували звичайно на пагорку, за околицею міста. Тут його одразу пізнали три казахи, що продавали коней, віддали йому салем і почали мову про холеру. Абай, який давно шукав слухачів, зрадів цим людям. Від них він довідався, що й тут, у цій частині міста, люди мруть з холери.

Тільки-но він почав говорити, як тарантас одразу оточили піші і верхівці. Було тут чимало й жінок, вони особливо жадібно слухали його слова.

Сивобородий торговець, який уважно слухав мову Абая, перехилившись з сідла, запитав:

— Кажуть, що жаназу, хатим і жертвоприношення треба проводити, не збираючи людей. Чи буде це бажано богові? Хіба в шаріаті сказано, що тільки самі хальфе, карі, мулли та муедзини мають правити жаназу?

Абай відповів:

— Ні, жаназу може правити кожен мусульманин, який вміє читати коран і похоронний намаз. Якщо знайдеться серед родичів небіжчика грамотій, нехай він і читає поминальну молитву і коран. Нема чого турбувати муллу.

Абай сміливо відступав від мертвої букви шаріату, але тепер він переконався, що й людей це не лякає. Вони довіряли йому і погоджувалися з ним. Він терпляче і наполегливо роз’яснював їм, що треба робити, щоб уберегтися від холери: не пити сирої води, мити руки перевареною водою, не їсти кавунів і динь, а тільки добре проварену і просмажену їжу.

У лагідному грудному голосі його звучало щире піклування, і люди питали один одного:

— Хто це промовляє? Що за людина?

— Та це ж Абай!

Майже всі чули про нього, але багато хто бачив його вперше. Потім його почали питати про Сармоллу:

— Всі мулли і хальфе ганять його і лають. Чи праві вони?

Абай відповів:

— У тяжкі дні лиха служителі віри показують своє невігластво, поводяться негідно, займаються здирствами, чварами і сварками. Побоюючись за свої доходи, вони паплюжать Сармоллу тільки за те, що він навчає людей, як уберегтися від хвороби і смерті. А втім, відомо, що попереджає про небезпеку не ворог, а доброзичливець!

Абай повернувся додому ніби помолоділий. Ця перша зустріч з народом, здавалося, творчо наснажила його наболілу душу, наче дощ спраглу землю.

Другого дня він знову побував у слободі, цим разом на скотному базарі. І тут, тільки-но він почав говорити, навколо нього одразу зібралося кілька десятків чоловік. А після того, коли Абай проходив повз невеликі крамниці, його раз у раз спиняли крамарі, теслярі, кравці, шевці і всякий люд, що перебував тут. Вони розпитували Абая про холеру, і він знову й знову повторював свої поради. Ім’я його передавалося з уст в уста, і люди були певні, що славний акин говорить їм чистісіньку правду, що він щиро любить свій народ. І Абай, схвильований і зворушений, знаходив найпростіші, ясні, сильні й переконливі слова. Розмовляючи з жителями слободи, він щоразу згадував про Сармоллу, про його суперечки з темним і корисливим духівництвом, про свою цілковиту згоду з тим, що радив людям Сармолла: «Найвірніші поради», «Піклування друга», «Треба слухати його беззастережно».

Цілий тиждень Абай щодня розмовляв з народом на різних базарах, щоденно десятки людей слухали його поради.

Тепер міські казахи стали менше говорити про Сармоллу. Справді, при чому тут Сармолла? Сам Абай дав поради, як уберегтися від холери. Новина швидко ширилася на обох берегах Іртиша, і дедалі більше віруючих переставали запрошувати на жаназу імамів, хальфе, карі, муедзинів і шакірдів. Похорони обходилися без поминок і хатиму, в дім небіжчика кликали тепер тільки одного муллу…

Ось коли розлютувалися сліпий карі, Шаріфжан-хальфе і Самурат-муедзин! Сперечатися з Абаєм було значно важче, ніж з Сармоллою.

Вступати в сутичку з ним було ризиковано, його підтримував народ.

У своїх нападках на Абая вони уникали іменувати його, називаючи то «степовиком», то «безбожником». Тим лютіше нападали вони знову на Сармоллу. Затятий ворог мусульманства мусить бути знищений, стертий на порох!

Якось уночі, після молитви ястау, торговці Отарбай і Корабай підійшли в темному завулку біля Верхньої мечеті до старого імама. За ними йшли Самат, Сокир-карі, Шаріфжан і Самурат-муедзин.

Височенний Отарбай низько схилився до малорослого, глухуватого імама, щоб той почув його.

— Святий отче! — сказав він, труснувши чорною цапиною бородою.— Мене послали до вас з благанням люди вашої парафії. Ми прийшли не самі — он там, поблизу, чекають ще десять парафіян. Скоряючись божому велінню, ми просимо вас вказати на шлях порятунку від мору, що спіткав мусульман. Ми чекаємо вашої поради, хазрет!

Гугнявий Корабай додав:

— Кажуть, коли буря загрожує кораблеві загибеллю, люди приносять богові жертву і тим врятовуються від смерті. Скажіть, хазрет, яку жертву повинні принести людй нашого міста?

Корабай замовк, і знову заговорив Отарбай:

— Раніше, хазрет, коли народ умирав від чорної віспи, ваш покійний батько, святий Ак-ішан, наказував нікого не шкодувати для бога, ніяких жертв. Скажіть, святий отче, яку жертву має принести народ, щоб урятуватись від холери?

Висохлий від старості хазрет, застуканий зненацька, слухав, злякано тремтячи, немов пушинка на вітрі, і ніяк, не міг зібратися з думками.

— Господь щедрий, господь щедрий! — бурмотів він собі під ніс,— Хай будуть благословенні ваші наміри. Жертвоприношення ваше буде схвалено пророком, посланцем божим Магометом. У дні лиха жертва — благо для віруючих. Хай будуть благословенні ваші діла! Бірахматула я ярхамар — рахімін!

І хазрет, піднісши до обличчя долоні, закінчив свою безладну мову молитвою. Обидва торговці, які чекали, видно, більш певних вказівок, стояли розгублені, не знаючи, що робити далі.

А хазрет, викидаючи перед собою довгий костур і човгаючи по піску низькими каблуками своїх кебісів, поквапно попрямував додому, щохвилинно гладячи себе по обличчю долонями. Коли він зник нарешті за штахетами, до купки змовників підійшли десять парафіян, що досі стояли осторонь. Почулися нетерплячі голоси:

— Що ж сказав хазрет? Що радить? На що благословив парафіян? — посипалися нетерплячі запитання.

Хальфе Самат, високий, як жердина, і чорний, немов жук, по-своєму розтлумачив слова імама.

— Біля стін божого дому згадано було ім’я хазрета Ак-ішана, який одійшов у святості на небеса. У відповідь на це ми з уст Садир-Агзама, найшановнішого в нашому місті вчителя віри, дістали благословення на святе діло. Ніхто не насмілиться звинуватили вас, добрі мусульмани, коли ви виконаєте вказівку вашого наставника імама. Хазрет сказав — хай буде так!

— Кажіть напрямки, хальфе,— грубо вигукнув гугнявий Корабай,— що треба робити?

Муедзин Самурат підняв руки до неба і забубонів по-арабськи:

— Ви ж чули: «Щоб позбутися лиха, треба піти на першу-ліпшу жертву. Хоч би яка велика була ця жертва, її неодмінно треба принести для блага людей. І ті, що принесуть її, матимуть нагороду». Ось що було сказано.

Неписьменні торговці не знали арабської мови, і муедзин повторив їм свої слова по-казахськи. А сліпий карі нетерпляче додав:

— Сказано ясно. Ідіть і виконуйте святе діло…

А Сармолла почував себе впевнено й спокійно, радіючи із здобутої перемоги. Усе, що мав сказати,— сказав, що хотів зробити,— зробив. Не тільки сліпий карі,— муедзин Самурат і хальфе Шаріфжаи лишилися з порожніми кишенями, навіть імам втратив за останні дні чимало грошенят. Мети досягнуто. Сармолла виграв бій.

— Хай буде так! — поважно сказав Сармолла і, додав по-перськи: — Хоб, хоб ает, бисняр хоб ает!

Одного разу ввечері, після молитви «Ахшам», Сармолла накинув на плечі легкий халат, взув кебіси і, виходячи з дому, попередив дочок:

— Скажіть матері, що я пішов до перукаря і скоро повернуся. Нехай поставить самовар.

Високі, тендітні дівчата, Бібісара і Асьма, шанобливо відчинили батькові двері.

— Повертайтеся швидше, аке! Самовар ми поставимо.

П’ятнадцятирічна Асьма присвічувала на сходах, поки батько йшов униз, а Бібісара провела його аж на вулицю.

Повернувшись у хату, дівчата накрили в їдальні круглий стіл. Але батько довго не повертався: певно, його десь затримали. Декілька разів довелося підігрівати самовар, а Сармолли все не було.

— Може, він пішов на молитву в мечеть? — спитала мати.

— Я гадаю, хтось помер, і його запросили на жаназу,— висловила припущення Бібісара.

— А якщо перукар захотів його почастувати? — сказала Асьма.

Настала північ, вигорів гас у лампі. Бібісара і Асьма почали плакати. Мати не втішала їх, вона тяжко зітхала; мабуть, з чоловіком скоїлося лихо.

Година збігала за годиною, дівчата, тісно притулившись одна до одної, в німому розпачі дивились на двері. Так досиділи вони до світанку, а батька все не було. Він так і не повернувся.

Тільки вдень довідались, яке лихо спіткало їх.

Перукар жив недалеко, за Верхньою мечеттю. Сармолла зайшов до нього, перукар наголо побрив йому голову і підстриг пещену бороду та вуса, як велить священна книга «Мухтасар». Сармолла вийшов з цирульні.

Сутінки вже згасали, і безлюдні, неосвітлені вулиці оповила темрява. Наближаючись до довгого паркана, яким було обгороджено мечеть, він подумав, що зараз, завернувши за ріг, побачить освітлені вікна свого будиночка і незабаром питиме вдома чай з дружиною і дочками. Але тільки-но він дійшов до рогу, як з протилежного боку від стовбура високого дерева відділилися дві темні постаті і перепинили йому шлях.

— Чого вам? — хотів крикнути Сармолла, але страх перехопив йому горло.. Троє чоловіків вискочили з-за рогу і, замахнувшись короткими палицями, стрімко накинулися на Сармоллу; його оточили з усіх боків.

— Допоможіть! — простогнав Сармолла.

А невідомі лупцювали його, згиналися, немов суфії, які під час молитви роблять земні поклони і примовляли:

— Ля іллаха ілла-ллах!^[101]

Сармолла кілька разів падав, йому давали підвестись і знову били обушками і ломаками, при кожному ударі згадуючи ім’я боже. Потім, напівживого, вдарили кинджалом у груди і, вже мертвому, перерізали горло під золотою бородою, яку за кілька хвилин перед тим так добре підстриг вправний перукар.

Після ранкової молитви муедзин, карі та хальфе з плачем і зойками сповістили парафіян про смерть Сармолли.

— Найблагороднішого, богом благословенного вченого, наставника дітей ваших, Сармоллу вбив народ,— говорили вони.— Щоб припинити страшне лихо, що спіткало наше місто, треба було, видно, принести в жертву кращого з кращих. І народ приніс цю жертву…

Того, хто загинув такою прекрасною смертю, шаріат наказує вважати шахідом — мучеником за святу віру, а його вбивці — не грішники і не злочинці, їх не треба карати. Коли під час бурі кораблеві загрожує загибель, не гріх викинути в море когось одного, щоб врятувати решту.

Так навчає шаріат. Сармолла — жертва, угодна богові. Нехай так само поставляться до смерті Сармолли його родичі, друзі і учні, бо, в іншому разі, не дадуть душі небіжчика стати перед лицем всемогутнього, очищеного від гріхів, і перешкодять так справити жаназу, як це личить шахідові!

Не встигли парафіяни толком розібратися у цій байці, як духовенство повідомило народові своє рішення.

— За кров, пролиту заради блага мусульман, Сармолла визнається шахідом. Він буде похований у своїй одежі, заплямованій його мученицькою кров’ю. У палац всевиш-нього він увійде з необмитими ранами.

Злочин біля стін «божого дому» було здійснено з іменем аллаха і з благословення шаріату. Релігія освятила своїм авторитетом кривавий злочин, через те що на головах убивць були чалми, у руках — чотки, і на вустах — молитва. Їх оберігав шаріат, їм не треба було боятися ні помсти, ні покарання на цьому світі, а забитому було забезпечено рай на тому: бери в обійми гурію, пий райський напій кеусер і живи собі на сьомому небі блажества!..

Зарізавши Сармоллу, вбивці оголосили його шахідом і загасили пожежу, що почала розгорятися. Імами, хальфе, карі, муедзин і шахіди Верхньої мечеті заповнили будинок і двір Сармолли. Своїми брехливими промовами вони намагалися заглушити ридання трьох жінок — вдови загиблого і двох його осиротілих дочок.

— Не плачте, немічні рабині аллаха! Не ставайте проти волі божої! Господь знає, що діє! Перед лицем такої смерті він чекає від вас сумирної покірливості!

— Тільки найлюбиміший з рабів божих гідний стати шахідом!

— Чого кращого за таку смерть може бажати мусульманин?

— Не треба плакати за покійником. Це завдасть йому загробних мук!

Так само казав ридаючим жінкам і старий хазрет. Те, що він зайшов до кімнати, де лежав небіжчик, було великою честю для Сармоллової сім’ї.

Бібісара й Асьма погано розуміли, що говорили мулли, змішуючи казахські слова з книжними арабськими. Вони були придавлені горем, що несподівано звалилося на їх тендітні плечі.

Духовенство квапилося якнайшвидше похозати Сармоллу. Хальфе перемовлялися між собою:

— Не треба омивати покійника!

— Не можна на ньому міняти одяг!

— Можна обійтися і без савана!

Одностайність була повна, ніхто не заперечував, а сліпий карі пояснив, чому треба квапитися з похоронами:

— Сьогодні п’ятниця, треба, щоб покійник устиг торкнутися стегном до могильної землі, поки не настала субота…

— Так, такі Треба швидше виконати начертане законом,— дружно підтримали мулли.

Слова сліпого карі передавалися з вуст в уста, вони облетіли весь двір і вулицю.

— Він загинув у ніч з четверга на п’ятницю. Це краще свідчення, що він справжній шахід!

— Таку смерть повинні бажати всі справжні мусульмани.

— Усякий правовірний подумає: «Умерти так би і мені!»

— У книзі доль «Лаухаль-Махфуз» начертано, що благословенний наставник постане перед троном всевишнього у дійсній чистоті.

— Можна навіть позаздрити Сармоллі!

Шаріфжан, Самурат і сліпий карі гучно голосили:

— Хай осінить нас усіх святість дорогого нашого шахіда Сармолли!

Білоголові грифи, зачувши запах свіжого падла, злітаються на нього звідусіль, з найдальших закутків. Так само і тепер злетілися з усіх кінців міста до мертвого тіла чалмоносні хижаки, пойняті єдиним прагненням — якнайшвидше закопати цей спотворений труп. Вони квапились, побоюючись смути, яка могла зчинитись у народі…

Першими про смерть Сармолли довідались його учні, що прийшли вранці на заняття. Серед них були діти рибалки Єрмека, робітника Токбая, сини удови Дамежан. З слізьми на очах прибігли хлопчаки додому і принесли батькам страшну вість про загибель мулли. Старші одразу збагнули причину цієї загибелі: адже після промови Сармолли в мечеті народ одвернувся від мечеті, від медресе, від мулл і ходжів.

Почувши, хто вбив їхнього наставника, діти вибігли на вулицю і почали говорити про це всім і кожному. Човняр Сеїль, який ішов вулицею з веслом на плечі, сказав хлопцям:

— Он ідуть поліцейські — Митрій і Семен. Розкажіть їм, що муллі перерізали горло. Вони знайдуть, хто це зробив.

Хлопчаки перебігли курну вулицю і спинили городовиків. Ті поправили шаблі, що висіли на жовтих ременях через плече, і попрямували у дім Сармолли. Глянувши на перерізане горло небіжчика, значуще перезирнулись і пішли до пристава.

Підполковник Смирнов, вислухавши городовиків, у роздумі погладив гостру борідку, розправив великі, пухнасті вуса. За сім років його служби в слободі такої події у ввіреному йому участку ще не бувало. Слово «мулла» означало для Смирнова «настоятель мечеті», у всякому разі, щось подібне до попа або диякона! І от: магометанського попа зарізали, немов барана. Ні, це вже щось схоже на бунт, таку справу не можна залишати без уваги!

За півгодини прибули в дім Сармолли слідчий Зенков і лікар у супроводі двох городовиків. Вони обстежили труп, склали акт, потім знов одягли небіжчика і поклали на місце. Хальфе, хазрети і мулли, почувши про «блюзнірські» діяння пристава, знову, наче галич, злетілися в дім Сармолли і вирішили негайно поховати небіжчика.

На похорон було запрошено знатних баїв і крупних торговців міста, з степовиків — Уразбая. Всі ці почесні особи урочисто, відповідно до правил шаріату, винесли Сармоллу з дому і попрямували на мусульманське кладовище…

Вночі після похорону невідомі люди зупинили на вулиці Шаріфжана-хальфе, який повертався з намазу, добре віддубасили його і вибили два зуби; Самату-хальфе тієї самої ночі хтось розбив каменюкою шибку. Наступної ночі над слободою спалахнула заграва пожежі: палала покрівля нового будинку, поставленого в дні холери Самуратом-муедзином.

Почались для служителів віри й інші неприємності. Сліпого карі, Самурата, Шаріфжана, Отарбая і Корабая тепер щодня Митрій і Семен викликали до слідчого. Про це стало відомо не тільки в слободі, але й у затоні, у Жатаках, на Озерці і у всіх приміських аулах. Чутка про звіряче вбивство Сармолли ширилася з швидкістю степової пожежі.

За викликом пристава в участку побувало на допиті багато мешканців слободи. Ще до початку слідства Абай двічі розмовляв віч-на-віч з підполковником Смирновим та слідчим, надвірним радником Зенковим. А через кілька днів після пожежі в будинку Самурата-муедзина самого погорільця посадили в буцегарню…

Почувши пізно ввечері цю страшну вість, сліпий карі наказав запрягти коня, помчав до хазрета і підняв старого з ліжка. Треба діяти, не можна гаяти й хвилини! Шаріфжан і Самат-хальфе теж гасали цілу ніч по місту, сповіщаючи знатних баїв про небезпеку, і умовляли їх вплинути на пристава, щоб той став на захист справи ісламу.

Через кілька днів імами семи мечетей Семипалатинська прислали в канцелярію підполковника Смирнова красномовні листи з приводу смерті Сармолли. Міські багатії пустили в хід свої зв’язки з великим начальством. У справу втрутилися семипалатинський поліцмейстер і міський голова: вони вважали, що нема чого загострювати стосунки з мусульманськими верховодами. Довідавшись про думку начальства, підполковник Смирнов наказав слідчому припинити розпочату справу. Самурат-муедзин повернувся додому і почав відбудовувати потерпілу від пожежі покрівлю. Імами, хальфе і торговці з полегкістю зітхнули. В ці дні поліцмейстер, пристав і слідчий заробили не одну «білохвосту» — так називали казахи сотенну асигнацію.

Пристав офіціально оголосив, що спонукало власті відмовитися від переслідування злочинців:

— З християнської, православної точки зору вбивство Сармолли — злочин, а за шаріатом — це виконання закону ісламу. Якщо казахам і татарам дозволено сповідувати магометанство, то на це не можна не зважити. Сармоллу вбив темний народ, фанатично віруючи, що це — угодне богові діяння, яке врятує місто від епідемії холери. Закони Російської імперії не передбачають покарання за такі дії…

Так було припинено справу про вбивство Сармолли.

Народ помстився на сліпому карі. Коли карі повертався з нічної молитви, його оточили кілька чоловік, збили з ніг, довго били і топтали ногами. Потім поклали його на воза і довго возили по місту, безперервно лупцюючи. Все це робилося в цілковитій мовчанці, щоб сліпий карі не пізнав когось по голосу. Розправа закінчилася тим, що карі завезли у якийсь двір, скинули з воза і, розпустивши йому чалму, розстелили її по двору, причому один край разом із фескою ткнули у відхідник. Після того невідомі месники поїхали.

Цим і завершились дії таємничих сил, які мстилися міським муллам і суфіям за вбивство Сармолли.

Закінчувався серпень. Над степом гуляв пронизливий вітер, він вривався на вулиці міста, здіймаючи піщані бурі. Від холодного подиху осені густий ліс Полковничого острова взявся яскравою позолотою. Дедалі частіше йшли дощі, але міські вулиці швидко просихали, вода проходила крізь рихлий пісок.

На степових шляхах все більше з’являлося гуртовиків, які гнали в слободу отари овець, череди рогатої худоби, табуни коней і верблюдів. На семипалатинському базарі було повно селянських возів з пшеницею, картоплею, садовиною. Відколи стало холодно, жителі міста вже спокійніше могли купувати огірки, кавуни і дині — епідемія холери явно йшла на спад.

І тоді на базарах і в будинках серед темних людей пішла поголоска:

— Сармолла — справді найблагочестивіша людина в місті. Недарма, з веління шаріату, приніс його народ у жертву.

— Пролита кров Сармолли врятувала нас від страшного мору!

— Іслам ніколи не вводить мусульман в оману!

— За врятування від холери ми повинні бути вірними нашим віровчителям, імамам!

Так говорили темні люди на базарах і дома. І слідчий Зенков на останній сторінці протоколу записав такі свідчення одного з служителів віри:

«За шаріатом, магометанина Сармоллу законно принесли в жертву. Минуло всього два тижні з дня його смерті — і холера в місті вщухла. Жертовна смерть Сармолли дала користь не тільки мусульманам, але й росіянам. Вона зберегла життя високошановним чиновникам государя імператора».

Коли це свідчення, що увінчало справу про вбивство Сармолли, стало відоме Абаю, його знову пройняли безмежна туга і гнів. Понад місяць прожив він у слободі, спостерігаючи псевдонаставників народу — імамів, мулл і ходжів. У страшні дні народного лиха він побачив усю їхню огидну зажерливість і жорстокість, жертвою якої став бідолашний Сармолла. Абаю здавалося, що він потрапив до смердючої ями, де ворушилися мерзенні, жирні черв’яки, що живляться гниллю…

«Як жити? Де вихід?»

В степу зажерливі хижаки оббирають простий народ, місто потопає в темряві невігластва. І тут, і там панує тупе насильство. Абай бачив перед собою глухий мур і, здавалося, не було в світі сили, здатної його зруйнувати.

В ці дні тяжких роздумів Абая потягло до пера і паперу. Якось увечері, сівши за круглий стіл, він підсунув ближче лампу, і на білий аркуш лягли перші звучні рядки:

Мулла, хоч в писанні сам — ні-ні,

Коран тлумачить і ночі, і дні.

Він, як стерв’ятник, падло жере,

Хоч в чалмі хизується на коні.

Абай творив, і в думці перед ним проходили такі знайомі йому ішани, імами, хальфе і хазрети. Він обрушував на них усю силу свого гніву і свого невгамовного болю.

«Оті мерзотники, невігласи з невігласів, хижаки й насильники зараховують себе до безгрішних. Уся їхня святість у чалмі, що вкриває пусту голову, і в чотках, які перебираються пожадливими пальцями. Невігласи із невігласів, хижаки і насильники, немає тупіших за них на світі!»

Написавши ці рядки, Абай схвильовано відклав перо. Раптом до нього донеслося гупотіння босих ніг і за вікном почувся дитячий спів, що нагадав йому далекі роки дитинства. Обличчя Абая проясніло. Настав рамазан, почався піст, і міські діти підійшли до освітленого вікна, щоб проспівати жарапазан.

Троє хлопчиків співуче тягли вітальну пісню. Вслухаю-чись у неї, Абай здригнувся від несподіванки. Такий жарапазан він чув уперше — здавна знайомий текст був перемішаний з власною вигадкою:

Наша пісенька муллі —

Злощасному Сармоллі.

Завтра день курбан-байрама —

Краще свято на землі!

Став молитись Сармолла —

Ой, і славні то діла! —

Бритва разом із волоссям

З нього голову зняла.

Його дочку туга б’є.

Чай вона із плачем п’є.

Кінь його при водопої

В сумі вудила жує.

Хлопчаки співали довго, і, коли високими голосами прокричали останній рядок, Абай відчинив вікно і подав їм дрібну монету. Юні співаки зникли так само несподівано, як і з’явились, а Абай гірко замислився, пригадуючи слова «Плачу про Сармоллу», складеного, мабуть, його учнями, хлопчаками-шакірдами.

Мерзенна, чорна сила знову перемогла. Зло тріумфує, як тріумфувало багато тисяч літ. Невже воно пануватиме вічно і ніколи не поступиться місцем добру?.. А сліпа воля релігії виправдує цей світ насильства. У дні холери вивернулася вся злочинність «праведних» справ святенників із мечеті і медресе, блаженних ішанів та імамів. Як глибоко пустила чорна зграя коріння свого лжевчення, як широко поширила свою владу — найстрашніше лихо для нещасного темного народу!

Раніше Абай думав, що казахський народ стоїть осторонь цього світу зла — релігії, але життя показало, що це далеко не так. Він думав, що не степовики казахи, а міські жителі створять розумне життя для свого народу. Тепер він побачив — й тут чорна зграя святенників глибоко пустила коріння свого псевдовчення. І це було гірше, тяжче, жахливіше за холеру. Чорному мору надходив кінець, але жорстока, нещадна темна сила, лютий ворог народу — неуцтво, залишилась, і владі її не видно краю. З того часу, як він, Абай, почав свідомо мислити, намагаючись пізнати навколишній світ, зла на світі анітрохи не поменшало. Так само, як і перше, зазнає злигоднів, страждає казахський народ…

З вулиці долинув кінський тупіт, і кілька вершників спинилися біля воріт дому.

«Мабуть, з аулу! — подумав Абай і в тривожному нетерпінні чекав на несподіваних гостей.— Ідуть поспішно, чи не привезли лихого…»

За хвилину, голосно віддаючи салем, до кімнати зайшов Дармен — його друг, молодий поет, якого він любив, як молодшого брата. Абай зрадів, але, побачивши мертвотно бліде обличчя його, занепокоївся, відчувши щось лихе.

— Чого приїхав? У якій справі? Що сталось? — закидав він гостя запитаннями, не запросивши навіть сісти.

Дармен, не скидаючи малахая, присів на одне коліно. Звівши на Абая запалені очі, в яких горів сміливий вогник, він сказав квапливо:

— Абай-ага! За спиною в мене погоня, попереду — пожежа.

— Що ти кажеш?

— Починаючи життя своє біля вас, Абай-ага, я думав, що й крихти зла ніколи не завдам вашій домівці. Але сталось інакше. Я загорівся іскрою юності, а потрапив у полум’я. Віддаю мою долю у ваші руки. Я боявся тільки одного: що не доберуся до вас. А тепер, коли я побачив вас, нехай спіткає мене що завгодно — навіть загибель!

Абай почав здогадуватись, про що говорить Дармен. Абіш уже натякав йому днями, що Дармен попав у велику біду. Мабуть, він примчав тепер до Абая по допомогу і співчуття.

НАД БЕЗОДНЕЮ

1

Над землею низько нависло беззоряне, чорне небо. Невеликий дворик Кумаша поринув у пітьму. Особливо темно під лабазом — наче сама ніч звила собі тут гніздо. Навколо тиша, тільки здалеку долинає гавкіт міських собак.

Чотири жигіти і молода жінка, поставивши коней у затишному місці біля стайні, причаїлись у темному кутку під повіткою, нетерпляче чекаючи свого товариша, що зайшов у хату, до Абая. Ось грюкнули двері: Дармен. Друзі поспішили йому назустріч:

— Що він сказав? Не лаяв тебе?

Дармен зам’явся, але, побачивши нетерпляче чекання товаришів, квапливо заговорив:

— Ні, не лаяв… Він сказав нам негайно переправитися на той берег і шукати собі притулку в місті. «Влаштуєтесь у надійному захистку й одразу подайте прохання від імені Макен, Абіш його напише». Так він сказав… Не можна баритися!

Дармен узяв за руку молоду жінку і швидко попрямував до коней. То була Макен, його кохана. Нерозлучний друг Дармена, Абди, відв’язавши сивого інохідця, підвів його до Макен, вона легко скочила в сідло і сіпнула повід. Обабіч неї їхали Дармен і Абди, а слідом — Какитай, Муха і Альмагамбет — вірні друзі, які вирішили розділити з Дарменом всі небезпеки і тривоги, що чатували на нього. Виїхавши з двору, вершники під покровом темної ночі помчали безлюдною вулицею до Іртиша. Вони хотіли швидше перебратися через річку і сховатися від погоні. Вільний жигіт і дівчина стали бездомними втікачами.

Час був пізній, пором стояв уже на причалі на тому березі, човнярі з Верхніх і Середніх Жатаків також припинили перевезення. Втікачі опинилися б у скрутному становищі, коли б передбачливий Абай не дав Дармену адреси свого приятеля, човняра Сеїля. Какитай швидко розшукав на високому березі Іртиша маленький будиночок з пласкою покрівлею і викликав хазяїна. Той гукнув двох своїх молодих помічників, що жили неподалік, і звелів їм одразу приготувати човна.

Проте невеликий човен Сеїля не міг забрати усіх втікачів з кіньми. Вирішено було, що Альмагамбет і Муха з п’ятьма кіньми залишаться на ніч у слободі, у знайомого казаха у Верхніх Жатаках, а вранці переправляться у місто на поромі. Як тільки Какитай, Абди, Дармен і Макен з її сірим інохідцем вмостились у човні, гребці дужими розміреними помахами весел погнали його до протилежного берега, оповитого темрявою. Коли човен відчалив од берега, Муха і Альмагамбет, ведучи коней на поводі, направилися до знайомого казаха, де вони звичайно зупинялися, приїжджаючи на базар.

Під цей час нічну тишу розітнув гучний цокіт копит — поблизу, збуджено розмовляючи, чвалом пронеслися десять вершників. Ці жигіти, що також примчали в слободу караванним Тобиктинським шляхом, прямували тепер по невиразних слідах, що привели їх до Кумашевого будинку. Вони були певні, що саме тут, у Абая, Дармен шукатиме пристановища і порятунку від погоні…

Вожак переслідувачів Даїр, чолов’яга з цапиною борідкою, великим носом і довгими кінськими зубами, спинив своїх жигітів коло воріт і рішуче зайшов у двір. Він хотів спочатку оглянути лабаз і стайню, а вже після того йти в дім. Не маючи явних доказів, Даїр не наважувався зайти до Абая. Обшукавши всі кутки й закутки двору і заглянувши через хвіртку в стайню, Даїр не виявив нічого підозрілого і здивовано поцмокав язиком. Тут він побачив сторожа у драному чапані, який шкандибав йому назустріч від складу. От кого треба розпитати!

Невеликого розуму хлопець охоче розповів Даїру, що недавно шість вершників, серед них одна жінка, заїздили в цей двір; один з них зайшов до хати, недовго пробув там, після того сіли на коней і поскакали вниз по вулиці…

Даїру і раніше спадало на думку, що, можливо, втікачі не залишаться ночувати у Абая і не затримаються і в слободі, а постараються переправитися на той берег: адже в місті значно легше сховатися від переслідування. А втім, уночі навряд чи пощастить переправитися через Іртиш… Перш ніж кинутися навздогін, Даїр відрядив жигіта в дім торговця Сейсеке, до Уразбая, щоб сповістити про події, які привели його з степу. Після того скочив на вмиленого коня і в супроводі решти жигітів помчав у напрямку, вказаному сторожем…

Даїр і Уразбай з одного роду і з одного аулу, вони були найщирішими друзями і не мали таємниць один від одного. До того ж Макен, яка втекла з Дарменом, доводилася жесир^[102] не тільки Даїру, але й Уразбаю. Головним винуватцем викрадення дівчини Даїр вважав не Дармена, людину без роду і племені, а давнього Уразбаєвого ворога, Абая. Так і наказав він гінцям передати Уразбаю: він не зупиниться ні перед чим, він ладен прийняти смерть від руки свого ворога і загинути в боротьбі за повернення Макен, яка зганьбила його честь. Даїр не заспокоїться, доки не доможеться свого, він боротиметься, якщо треба буде, з ночі до ранку і з ранку до ночі; нехай втікачі сховаються під землею, однаково він і там розшукає і свою жесир, і ворога-спокусника.

— Сповісти Уразбая, що я чекаю від нього підмоги! — сказав Даїр своїм посланцям.

Жигіти знайшли Уразбая у домі торговця повстю Сейсеке. Один з них, Жемтик, рябий, бистроокий, з щербатим ротом і чорною бородою, нечутно, як кіт, зайшов у гарно прибрану кімнату, де навколо низького круглого столика сиділи сам господар, Уразбай і їхній спільник, опасистий Єсентай. Жемтик смиренно вмостився навпочіпки біля дверей і, поступово підповзаючи до столу, з усіма подробицями розповів про втечу Макен з Абаєвим жигітом Дарменом. Мабуть, вони переправилися на той берег. Пором не працює, і напевно, їх перевіз хтось із слобідських човнярів. Ось Даїр і вирішив ждати на березі, поки повернеться цей негідник. Можливо, Сейсеке „ знає, хто з човнярів допоміг Дармену і Макен.

Почувши вість, прислану Даїром, Уразбай розлютився, немов шаман біснуватий. 3. уст його сипались прокльони на голову Абая.

Сейсеке послужливо підтакував Уразбаю, на всі заставки лаючи Абая і втікачів. Тільки опасистий Єсентай залишався байдужим, в його заплилих очицях, здавалось, не було ніякої думки. Ровесник Уразбая, він вважався верховодою великого роду Сармурзи і був відомий як злісний інтриган. У всіх справах, позовах і чварах, що їх розпочинав Уразбай, він ішов завжди поряд з ним, стремено в стремено; ходили навіть чутки, що замолоду їм обом щастило в конокрадстві.

На відміну від крикливого Уразбая, Єсентай був скупий на слова. Уразбай в суперечках грубо лаявся, захлинався від напливу слів, перебивав супротивника, бризкав слиною, а Єсентай мовчки і незворушно чекав, доки супротивник виговориться, виснажиться, і тільки тоді починав говорити — спокійно і неквапливо. Була у нього хитра вдача: в міжродових суперечках він намагався завжди виступити останнім, спочатку зіткнувши людей в словесній сутичці. Особливу насолоду відчував він, коли йому траплялося наскочити на наївних задерикуватих простаків. Примруживши свої заплилі жиром очі і зберігаючи цілковитий спокій, знущався він з бідолашної жертви, обдуреної його лагідним виглядом… То була людина, про яку багато хто з степових верховодів казав: у Єсентая можна повчитися, як треба жити на світі.

Розлючений Уразбай ніяк не міг заспокоїтись. Він клявся розшукати втікачів, привезти їх зв’язаними в аул і стратити: прив’язати до кінського хвоста й пустити волочитися по степу, доки від них і сліду не лишиться. Довідавшись, що Абай перебуває в слободі, він поклявся помститись йому:

— Зараз же притягну цього негідника до відповідальності! На цей раз уже схоплю його за комір і поставлю на коліна… Тільки б викрити його в тому, що він переховує проклятого Дармена та Макен!..

І він негайно, хоч уже настала ніч, вирядив Єсентая і Сейсеке до Абая. Він посадив їх у простору байську тарадайку, фурман стьобнув білого аргамака, і посланці Уразбая виїхали з воріт на темну вулицю.

Нахилившись до Сейсеке, Єсентай тихо сказав:

— Бай, ти не любиш степових суперечок і мало на них розумієшся. Говоритиму з Абаєм я, а ти сиди біля мене і мовчи!

Єсентай зумисне говорив тихо, щоб його не почув кучер, а закінчивши, скріпив умову, міцно вщипнувши Сейсеке за ногу.

Незважаючи на пізній час, Абай, схвильований тим, що сталось, не спав. Незвані гості увійшли до хати без попередження, привіталися коротко і сухо. Абай закрив книжку, що лежала перед ним, зняв окуляри і поглядом показав Баймагамбету на двері. Баймагамбет зрозумів. Абай не хоче, щоб під час розмови, яка має відбутися, до кімнати хтось заходив. Щільно причинивши двері, він сів навпочіпки біля Абая.

Єсентай, не даючи супротивникові опам’ятатись, відразу почав розмову, назвав імена втікачів, сказав, що Уразбай гнівається.

— Ну, Ібрай, що ти скажеш на це? — спитав він важно і суворо, примруживши очі.

Єсентай був молодший за Абая, але звертався до нього на «ти». Це він перший, нехтуючи правила пристойності, почав називати поета просто на ім’я, і, наслідуючи його приклад, Уразбай та всі його поплічники так само почали називати Абая кунанбаївським Ібраєм, а то й просто Ібраєм.

Абай знав, що позов, довірений Єсентаю, добром не кінчиться, і вирішив примусити його висловитися про свої наміри. Швидко повернувши до нього своє відкрите обличчя і глянувши просто в вічі, сказав:

— Ну, кажи все, коли почав. Чого прийшов?

Єсентай ледь-ледь розплющив примружені очі:

— Я прийшов, щоб почути твоїпояснення, Ібрай. Скажи, як ти сам дивишся на це.

Що ж, коли так, Абай вирішив прийняти виклик.

— Я вважаю, що молоді люди зробили помилку, вони винні перед Даїром і Уразбаєм. Я їх не виправдую.

Почувши таку відповідь, Єсентай і Сейсеке розгублено перезирнулись: вони не сподівались, що Абай так легко погодиться з ними. А втім, Єсентай швидко опанував себе. Ну, він не дасть себе обдурити.

— Помилка… Винні… Але ж яка їм буде за те кара?

В голосі Єсентая звучала неприхована злість.

— А якої кари вимагаєте ви для них? — різко спитав . Абай.

— Я скажу якої! Уразбай звелів переказати тобі: якщо ти не схвалюєш того, що вчинили ці лиходії, тоді передай їх у наші руки. Уразбай накине аркан їм на шию, прив’яже до кінського хвоста і пустить у широкий степ.

— На менше він не погодиться?

— Ні, він заборонив нам навіть розмовляти про щось інше.

— Ну, то перекажи йому — минулася пора для такої розправи! — ледве стримуючись, сказав Абай.— Бач, що задумав Уразбай! І з цим ви насмілилися приїхати до мене, посланці! Невже ви не подумали, де живете і в який час?!

Єсентай, не даючи Абаєві договорити, сердито закричав:

— Гей, Ібрай! Я прийшов до тебе не для того, щоб змагатися в красномовстві! Коли так, то слухай і далі. Уразбай ще ось що сказав: «Цим разом я не тільки втікачів покараю, але не заспокоюся, доки не розтопчу ногами Абая, справжнього винуватця цього підлого вчинку. Якщо він захищає волоцюгу Дармена, то й я знайду собі помічників. Я нацькую міських головорізів на нього, всю кров з нього виточу! Не така вже священна особа цей Ібрай!» Так він сказав: «Нехай запам’ятає мої слова!»

Багровий від люті Єсентай, здавалося, сам був ладен накинутися на Абая.

Вже давно не зазнавав поет такої грубої, як ляпас, образи. Обурений Абай не встиг навіть добре усвідомити можливих наслідків сварки.

— Ти прийшов для нових чвар! — сказав він придушеним від гніву голосом.— Забирайся геть! І перекажи Уразбаю: якщо він не припинить свої лиходійства, йому доведеться гірко розкаятись! Нехай не забуває, що є сили, здатні і його втоптати в землю! А тепер негайно геть звідси! Забирайся!

Абай суворо насупив брови і так глянув на Єсентая, що той, не кажучи ні слова, підвівся і повагом, намагаючись зберегти статечність і гордовитий вираз обличчя, рушив до дверей. Слідом за ним поплентався Сейсеке. Коли посланці повернулися, Уразбай почав спішно посилати гінців в усі боки.

А Даїр гасав до слободі, немов собака-шукач, що винюхує слід. Він заганяв своїх жигітів, посилаючи їх то вздовж берега в бік Верхніх та Нижніх Жатаків, то по вулицях і завулках слободи. Але втікачі немов крізь землю провалились.

Уразбай і Сейсеке одразу зметикували, що якийсь чобняр переправив утікачів вночі через ріку, але що човен не встиг повернутися назад. Значить, його треба вистежити. Сейсеке викликав до себе торговця Корабая, на якого міг цілком покластися: цій відчайдушній людині нічого не варто було зарізати або пристрелити кого завгодно…

Корабай швидко запріг коней, прихопив із собою двох здоровенних хлопців і поскакав на безлюдний берег Іртиша. Там він знайшов Даїра і розповів йому про Уразбаєві підозри. Вони вдвох почали чекати на березі повернення човна. Чекати довелося недовго — вони почули плюскіт весел.

Човен наближався, повільно линучи по чорній воді; незабаром можна було вже розглядіти темні постаті веслярів. Даїр подав знак своїм жигітам, і ті виросли біля причалу саме тоді, коли Сеїль ступив на берег.

Жигіти перепинили човнярам шлях:

— Ану, переправ і нас!

Корабай з погрозою в голосі спитав Сеїля:

— Ану, скажи, кого темної ночі перевозив?

Сеїль, не звертаючи на нього уваги, наказав своїм хлопцям забирати весла. Тоді Даїр і його жигіти навперебій закричали:

— Стривай, човняре! Спочатку переправ нас!

— Ми тобі заплатимо стільки ж, скільки й ті!

— Перевези, друже, ми поспішаємо!

Жигіти галасували, оточивши човняра з усіх боків.

Високий на зріст, здоровенний Сеїль мовчки порався біля свого великого човна, витягаючи його з допомогою двох веслярів на берег.

— Ти чого від мене пику вернені? — не витримав Корабай.— Тобі мої гроші не подобаються, чи що? Зараз же сідай у човен! — зарепетував він верескливо.

Але Сеїль був не з тих, кого можна залякати,— він не звертав на них уваги.

— Не репетуй марно,— сказав він спокійно і рішуче.— Я пізно закінчив роботу і зараз навіть пальцем поворухнути не можу. Та й який човняр стане в отаку темряву возити тебе туди й сюди по Іртишу? У мене теж своя голова на плечах! Якщо поспішаєш,— приходь рано-вранці, а зараз не повезу…

І, взявши на плече жердину з довгим гаком, Сеїль звернувся до веслярів:

— Ходім спати, жигіти!

— Ну скажи хоч, кого ти перевіз зараз на той берег? — причепився до нього Корабай.— Чому погодився його переправити, незважаючи на темряву?

— Кажи ж,— допитувався і Даїр.— Міські то були люди, знайомі тобі, чи приїжджі з степу?

Сеїль відповів з прихованим глумом:

— Мої знайомі — це гроші за перевіз! Я не дивлюся людям в обличчя, коли переправляю їх через Іртиш. Яке мені діло до них? А в темряві я й поготів не бачив, що то за люди були…

І Сеїль попрямував додому.

Корабай і Даїр не затримували його більше, нехай іде.

Весляр Тусуп забарився біля човна, і тепер вони причепилися до нього, сподіваючись, що той буде згідливіший. І справді, то погрозою, то умовляннями вони нарешті домоглися свого. Тусуп признався, що Сеїль переправив на міський берег трьох жигітів і жінку. Це начебто степові люди, а з їхньої розмови можна припустити, що вони прямували в затон. З собою вони везли сивого коня під жіночим сідлом…

Тепер Даїр не сумнівався: то були справді вони, втікачі. Коли він гнався за ними караванним шляхом з далекого Чингісу, то довідався від місцевих жителів, якої масті коні у втікачів. Ще він дізнався від Тусупа, що двоє з п’яти жигітів одвели своїх коней у слободу, щоб ранком переправити їх у місто на поромі. Слід було знайдено вірний, лишалось діяти негайно…

— Ну, поїхали! Накриємо сьогодні ж уночі! — вигукнув Даїр.

— Човна треба! — озвався Корабай.

Вони пішли шукати човняра.

Доки Дармен і його друзі, зійшовши на берег біля парового млина, в центрі міста, добиралися до затону, минув довгий час. Йди на далеку околицю було важко — ноги грузли в глибокому піску. До того ж шлях вів то вздовж крутого берега Іртиша, то круто збігав униз. Нарешті показалися тісно збиті докупи будівлі; то були кустарні підприємства — чинбарня, броварня, гуральня. Починався затон, широка робітнича околиця Семипалатинська.

Неподалік Іртиш робить великий заворот, утворюючи широку затоку, дуже зручну для зимової стоянки численних пароплавів та барж. Тут, ближче до Іртиша, і понабудовували собі робітники затону халупи, що тіснилися на вузьких і довгих вуличках.

Найбільше серед тутешнього люду було вантажників. Під час навігації вони перетягали на спині тисячі пудів ваги, а коли закінчувався літній гарячий час, переходили на поденну чорну роботу. Казахська біднота, яка мусила залишати розорені аули, щоб десь заробити бодай на шматок хліба, знаходила в затоні роботу. Робота ця виснажувала людей, проте рятувала їх від голодної смерті, давала змогу якось утримувати сім’ю.

Робітники затону, на відміну від жителів міста й слободи, жили осібно і майже ніколи не залишали своє селище. Зате під час мусульманських свят рамазану і курбану слава про затонських вантажників гриміла серед казахського і татарського населення міста. На просторих площах Семипалатинська та слободи в святкові дні влаштовували змагання, в яких завжди брали участь вантажники. Вони виходили по троє, по п’ятеро, а іноді й по десять чоловік і завжди здобували перемогу. Хвалені міські бійці, не витримавши мертвої поясної хватки вантажників, падали на землю, немов підкошені. Небалакучі, дужі, широкоплечі, товстоногі силачі, схопивши супротивника за комір, легко перекидали його через плече. Це перекидання на обидві лопатки називалося «затонським прийомом», і глядачі складали цілі легенди про цю боротьбу та її переможців…

Коли Дармен і Абди обдумували план втечі, вони сподівалися не тільки на Абая, але й на допомогу затонських робітників. Абди в свій час і сам попрацював у затоні років зо два і мав там щирих друзів і добрих знайомих. Частенько навідувався у затон і Дармен, коли йому доводилося подовгу жити в Семипалатиську. Тоді він ходив у гості до робітників із своєю домброю, і господарі захоплювались його умінням складати вірші.

Тепер Абди і Дармен вирішили сховатись у найнадійнішого свого друга, Абена, який жив у будиночку з двох маленьких кімнаток. Коли стомлені подорожні нарешті дісталися туди, всі в домі вже спали. Ворота втікачам відчинила господиня — висока, тонка жінка, на ім’я Айша. Спочатку в дім зайшов Абди, залишивши своїх супутників надворі, а за хвилину в обох кімнатках привітно засвітилися вогники і назустріч втікачам вийшов сам господар — білолиций, чорновусий жигіт.

Гостей провели в дальню кімнату, а у ближчій кімнаті Айша почала поратися біля мідного самовара і кухонного казана.

В присутності Макен жигіти не хотіли розповідати господареві дому про всі обставини втечі і тільки дали зрозуміти, що Дармену і Макен конче треба сховатись, тим-то дуже важливо уберегти їх від сторонніх очей і балакучих язиків.

Абен схвально кивнув головою: він з першого слова все зрозумів і запропонував зв’язок з втікачами підтримувати потай, лише вночі.

— Та й уночі досить небезпечно ходити нашою вулицею,— додав Абен.— В кожному дворі є собаки, вони зчинять такий гавкіт, що розбудять усе селище. А сусіди у нас цікаві, почнуться непотрібні розмови і підозри…

Какитая вирішили одразу відправити до Абіша. Треба було якнайшвидше написати прохання, про яке говорив Абай, і здати його в канцелярію повітового начальника і в окружний суд. Коли Какитай зібрався йти, Дармен передав йому в запечатаному конверті лист від Абая до Абіша.

Какитай скочив на сивого інохідця Макен, і Абен, вивівши жигіта за ворота на безпечний пустинний шлях, майже цілу версту ішов поряд з конем, проводжаючи гостя.

Коли Какитай прискакав до будинку Даніяра, там ще не спали. Не скидаючи чапана, він передав Абішу листа і почав розповідати про те, що саме примусило його з’явитися тут серед ночі. Хвилюючись, він то сідав, то підхоплювався з місця, його дзвінкий голос щохвилини зривався. Слухаючи його, Абіш швидко перебігав рівні рядки, написані батьковою рукою.

За словами Какитая, викрадення Макен розлютило найжорстокішого хижака степу, Уразбая, а цей бай ніколи і нікому не прощав образ. Какитай чув, що Уразбай перебуває в місті, становище створювалося серйозне, і люди, які допомагають Дармену та Макен, повинні бути готові до всього, а головне — не гаяти часу.

Доки Какитай говорив, Абіш встиг дочитати. Він замислився на мить, а потім дав листа Какитаю. Ось що там було написано:

«…Ти знаєш, ким став для мене Дармен. Та й у народі з кожним роком його все більше і більше люблять. Мені приємно, що ти завжди ставився до нього дружньо, от і доведи тепер, що ти його друг справжній і непохитний. Поганий друг — це тінь; ясного дня хоч як тікай від нього — не втечеш, а в негоду шукай його — не знайдеш. Я прагнув уберегти тебе від степових позовів і досі боровся сам, заступаючись за слабких і беззахисних. Тепер настала і твоя черга. Дармен і Макен зробили правильно, що втекли до міста, бо все-таки російські закони краще захищають особу людини, ніж закони шаріату в степу. А з суддями і начальниками ти розмовляти зумієш, ти буваєш в їхньому середовищі. Але все-таки пам’ятай: боротьба буде запекла, приготуйся до неї».

Какитай і Абіш перезирнулися, вони зрозуміли один одного без слів, їм було ясно, що треба робити.

Абіш попросив Даніяра швидше запрягти бігунці, а сам, сівши до письмового столу, написав від імені Макен Азимової два прохання: одне семипалатинському повітовому начальнику, друге — голові окружного суду: казахська дівчина, яка втекла із степу від сваволі родових звичаїв, просила у властей захисту.

Склавши прохання, Абіш уже зібрався з Какитаєм їхати, як Магіш несподівано заявила, що теж поїде з ними у затон. Марно відраджували її чоловіки — Магіш наполягала на своєму.

— Макен — найближча моя подруга, я люблю її більше, ніж своїх рідних. Зараз, коли вона у такій небезцеці, я повинна її побачити. Я не заспокоюся, доки не зустрінуся і не побалакаю з нею. Може, ми більше й зовсім не побачимось… Прошу вас, візьміть мене з собою!

Рішення поїхати разом з чоловіком виникло у Магіш одразу, як тільки вона дізналась, що Макен у затоні. Хвилюючись, вона вичікувально і ніжно дивилась на Абіша великими сірими очима, благаючи його виконати її бажання.

Абіш зрозумів, що діялось у душі дружини, він бережно обняв її і сказав:

— Їдьмо!

Магіш поквапно одяглася, і вони вийшли на вулицю. В бігунцях вміщалося тільки двоє, і Какитаю довелося сісти у передку. Баский вороний іноходець помчав безлюдними вулицями сонного міста.

Всі спали в домі Абена, тільки Дармен, не роздягаючись, лежав у напівдрімоті біля Макен, яка міцно заснула.

Як тільки бігунці спинилися перед будинком, він вискочив з хати і відчинив ворота.

Макен прокинулась одразу, коли Дармен підхопився з місця. Побачивши Магіш, яка вбігла в кімнату, вона кинулась їй в обійми. Мовчки, не рознімаючи зімкнутих рук, подруги гаряче цілувалися. Серця їхні переповнені були гірким передчуттям і, цілуючи одна одну в очі, вони ковтали солонуваті сльози…

Абіш, що зайшов до кімнати, перервав їхню безмовну бесіду: Макен треба було підписати заготовлені прохання. Дівчина послинила олівець і вивела великими літерами своє прізвище — Азимова.

Увійшов Абен, і жигіти обміркували план дальших дій. Було вирішено одного коня переправити вранці через Іртиш і пасти стриноженого у ближньому лісі на випадок тривоги: ним вершник швидко дістанеться до міста, до Даніярового будинку, де Абіш і Какитай триматимуть напоготові решту коней. Домовилися також, що з завтрашнього дня Альмагамбет і Муха постійно перебуватимуть біля Макен і Дармена.

Щоб не розбудити мешканців затону, Абіш, Какитай і Магіш поїхали назад у Семипалатинськ тим самим обхідним шляхом. Коли вони переїжджали міську площу біля парового млина, до берега Іртиша причалили три великі човни і висадили жигітів Даїра, з ними було шестеро коней і віз… Видно, Корабаю пощастило-таки знайти човнярів, які погодились переправити переслідувачів уночі через Іртиш…

Після від’їзду друзів Дармен і Макен знову полягали спати, але заснути не могли. Вони лежали поряд, стараючись не ворушитися, з ніжністю і жалем думаючи одне про одного: «Хай відпочине!» Прислухаючись до дихання Макен, Дармен чітко згадував усі дні свого кохання і наче переживав їх заново.

Коли Дармен вперше зустрів Макен; йому було двадцять п’ять років, але жоден промінь кохання ще не торкнувся його серця, не обпалив його своїм полум’ям. Дармена завжди радувало, коли він дізнавався про пристрасну любов між його ровесниками і ровесницями, і охоче бував посередником поміж закоханих. Захоплено спостерігав він світле почуття, яке виникло у Абіша і Магіш, радів їхньому щастю, як міг би радіти молодший брат…

Серед літа, коли Абіш поїхав по наречену, Дармен супроводив його в татарський аул. Двадцять днів пробув він разом із своїми друзями на мальовничому жайляу Керегетас і в ті незабутні дні знайшов своє щастя, зустрівши подругу Магіш — Макен.

Кохання їхнє народилося несподівано. Абіш і Магіш ні словом, ні ділом не сприяли зближенню молодих людей. Вони тільки дружньо ставилися до них, але, мабуть, самі стосунки з закоханими запалили цнотливі серця Дармена і Макен вогнем чистого кохання. Полум’я породило полум’я, але коли саме спалахнуло воно в серці Дармена, у який з двадцяти проведених в аулі днів, він і сам не міг би сказати. Найімовірніше — тієї місячної ночі, коли, на прохання Абіша, вони вперше заспівали дуетом, а можливо, й другого дня, після того як, вийшовши вчотирьох гуляти далеко за аул, вони раптом опинилися вдвох; або, може, того чудового вечора, коли Дармен співав під домбру на велелюдних зборах свої дзвінкі пісні, радуючи серця захоплених слухачів…

Макен жила з своєю матір’ю в бідному аулі, у старій юрті. Коли Дармен якось увечері прийшов до них разом з Абішем і Магіш, мати насторожилася: вона побачила в ньому можливого жениха для дочки. Молодий акин сподобався їй лагідною вдачею, вона похвалила його задушевні пісні і поблагословила в душі щасливу годину його перших відвідин. Дай боже, щоб вони не були останніми!

Незабаром ім’я Дармена вже не сходило з вуст усіх жителів аулу, юний акин скорив і старих, і молодих. А любов Макен до нього росла з кожним днем, нетерпляче ждала вона кожної нової зустрічі. Таємничу стежку до серця коханої поет проклав піснями, які вона чула тепер у рідному аулі вдень і вночі, на вулицях і зібраннях, а найчастіше — залишаючись з молодим жигітом віч-на-віч. І ще одне потаємне, сокровенне зв’язувало Макен і Дармена: це вірші й наспіви Абая.

Дармен дуже часто співав пісні Абая, а Макен і Магіш старанно їх заучували. Коли Дармен заспівував у присутності Макен «Ти світло очей моїх», або виливав гіркі почуття в пісні «Пригнічена душа моя», або зустрічав її словами «Вітаю тебе, Каламкас», серце їй завмирало від захвату. В устах Дармена Абаєві вірші набували особливої привабливості і звучності, і Макен нескінченно могла слухати, як він співає «Не просвітліє в розбитому серці моєму», кидаючи на дівчину ніжні погляди…

Так вірші і наспіви Абая допомогли розпалитися коханню в серцях юнака і дівчини. Обоє вони переживали це почуття вперше і не усвідомлювали, що діється з ними, як звичайно не усвідомлюють цього молоді люди з чистою душею. Вони не обмінювались жодним любовним словом, кожен дбайливо беріг у своєму серці сокровенну таємницю; вони не підозрювали навіть, що друзі й близькі розпізнали їхні почуття раніш за них самих. Перші помітили це кохання Абіш і Магіш. Вони навмисне примушували Дармена співати улюблених пісень Макен і нетерпляче ждали, коли ж нарешті вони освідчаться в коханні.

Одного разу молодь вирушила на вечірню прогулянку за аул. Накинувши на плечі тонкий шовковий чапан, Магіш прикрила ним тоненьку Макен, і подруги, обнявшись, поволі пішли поряд з жигітами, слухаючи веселі пісні Дармена.

Коли зійшов місяць, Абіш повів за собою Магіш, а Дармен залишився з Альмагамбетом, Макен та її подругою. В цей час, підганяючи канчуком норовисту конячину, до них підскакав літній товстий чоловік з чорного цапиною борідкою і великим носом. Не відповівши на привітання молодих жигітів, він грубо гукнув, звертаючись до дівчат:

— Котра тут Макен? Це ти будеш? Підійди до мене!

Дармен і Альмагамбет здивовано перезирнулися: їм не сподобалася така груба поведінка. Але Макен, видно, знала його, і слухняно наблизилася. Це був її аменгер, звали його Даїром.

П’ять років тому, коли ще був живий Азим, батько дівчини, Даїр, близький родич бая Уразбая, засватав Макен за свого меншого брата, Каїра. Після смерті Азима його вдова, залишившись з дочкою-сиротою на руках, попала у цілковиту залежність до родичів жениха, які своїми мізерними подачками годували її і Макен.

Хоч дівчинка-наречена і у вічі не бачила того жениха, вона змушена була скоритися своїй долі. Торік Каїр упав з коня і розбився насмерть. Тоді його старший брат, сорокарічний Даїр, який мав бридку, сварливу жінку, прийшов до матері Макен і пред’явив на дівчину права аменгера:

— Брат мій помер, і я сам оженюся на Макен. Не пізніше осені приведіть її в мій дім.

Коли Абіш і його друг Дармен з’явились у татарському аулі, Даїра не було дома: він поїхав на ярмарок. Але родичі його довідалися від потаємних своїх спостерігачів, підісланих в аул, що між Дарм^ном і Макен зав’язався такий вузол, який, на їхню думку, спроможний був розв’язати тільки сам Даїр. Тільки-но він повернувся, йому одразу дали знати, що Макен, забувши всякий сором, веселиться з жигітами, що прибули з аулу Абая.

Даїр, який перебував під впливом Уразбая, вважав Абая і близьких до нього людей своїми заклятими ворогами. Не довго думаючи, він скочив у сідло і помчав у татарський аул. Йому пощастило: він побачив свою наречену серед жигітів…

Коли дівчина спокійно підійшла до Даїра, він брутально закричав:

— Зараз же йди звідси до своєї матері! І скажи їй, що я скоро приїду і заберу тебе в свій дім!

Макен, обурена дим окриком, почервоніла:

Чого ви кричите на мене?

— Цить! — по-собачому вишкірив зуби Даїр.— Зараз же йди додому!

— Я ще не ваша дружина… І не буду нею…

Даїр цього не стерпів і з усього розмаху шмагонув Макен нагаєм.

— Не будеш?!

— Негідник! — крикнула Макен, подавшись назад до своїх друзів, і в її голосі продзвеніло благання про допомогу.

Дармен перший кинувся визволяти її і вмить опинився між дівчиною і Даїром. Спритно вихопив він із рук аменгера піднятий над головою дівчини пагай і крикнув:

— Стій! Безсовісна тварюка!

— Геть з моєї дороги! — зарепетував Даїр.— Я всіх вас у землю зажену!..

Помітивши Абіша, він навмисне голосно додав:

— На Абая сподіваєшся? Думаєш, він тебе захистить? Навіть сам господь бог тобі не допоможе… Живцем у землю зажену!

І, повернувши коня, Даїр помчав геть.

Молодь довго не поверталася додому, провівши північ у степу, залитому срібним місячним світлом.

Цієї тривожної ночі Макен і Дармен, несподівано для самих себе, освідчились одне одному в коханні. Отоді й визначилась спільна їх доля, над якою нависла тепер чорна хмара…

Усе це згадував тепер Дармен, лежачи поряд з Макен. Скільки горя завдало оце його кохання близьким йому людям! Найбільше печалила Дармена думка, що він порушив спокій Абая. Але що інше міг він зробити, як не тікати в місто? У степу йому загрожував суд біїв, що віддав би Макен заміж за Даїра, а у Дармена відібрав би всю худобу, перетворив би його на злидаря, прогнав би з рідного аулу. Могло статися й гірше: їх і справді закопали б у землю живцем, як погрожував їм Даїр. Дармен глибоко зітхнув: небезпека ще й тепер велика. Похмуро думав він про майбутнє, і коли б не надія на вірних друзів, зовсім занепав би духом… Згадав Абіша, найвірнішого і найближчого друга, який примчав у затон, щоб подати йому руку допомоги. Ще того незабутнього вечора на жайляу Керегетас Абіш, передбачаючи тяжкий шлях страждань, що чекає закоханих, сказав йому:

— Не турбуйся, Дармен! Я знаю, ти боїшся вплутати у цей скандал своїх друзів, засмутити Абая-ага. Звісно, твоїм захисникам буде нелегко. Так знай, ми з батьком постоїмо за твою долю, хоч би чого це нам коштувало, і ніколи не будемо дорікати тобі. Я певен, що Магіш і Какитай думають так само. Отже, не вагайся і дій сміливо!

Перед від’їздом з жайляу до міста Абіш, який уже знав, що Дармен і Макен вирішили побратися, обіцяв про все розповісти батькові.

Згадуючи учорашню свою розмову з Абаєм, Дармен зрозумів, що Абіш додержав слова, Абай про все знав і готовий був допомогти й захистити Дармена і Макен. Хоч він і не говорив про це прямо, але його порада переправитися через Іртиш човном Сеїля, шукати відлюдний захисток у місті, звернутися до Абіша, щоб він написав прохання,— все це краще, ніж будь-які запевнення, свідчило, що він готовий узяти на себе відповідальність за долю втікачів.

«Абай-ага і Абіш зуміють захистити нас»,— подумав Дармен, і в серце йому увійшов спокій.

2

Наступного дня Корабай і Даїр уже нишпорили вулицями затону, оглядаючи кожен будинок. Вони знайшли собі пристановище у знайомій родині, що жила по сусідству з Абеном, у невеличкій халупі, обгородженій дірявим тином.

Минулої ночі хазяйка цієї халупи, пронозлива бабуся, зачувши шум у сусідів, вийшла надвір. Наче миша, причаїлася вона біля тину, намагаючись розглядіти нічних гостей Абена. Про все бачене і почуте вона розповіла своїм постояльцям. Не могло бути сумнівів — слід втікачів знайшовся. Корабай і Даїр відразу сповістили про це своїх спільників, які ховалися по відлюдних місцинках затону, а самі почали наглядати за будинком і двориком Абена.

Поволі спливали години. Корабай і Даїр нерухомо лежали біля тину, не зводячи очей з дверей абеновського будинку. Ось нарешті з дверей вийшла Айша і попрямувала на город, а ще через кілька хвилин у двір в’їхали Муха і Альмагамбет, прив’язали коней і разом з Айшею зайшли в хату…

Гості допивали чай, коли Айша, яка сиділа коло самовара, біля самих дверей, почула шум.

— Рідненькі мої! — Вона кинулася до надвірних дверей і швидко замкнула їх.— Уже добралися лиходії!

Ту ж мить у двері несамовито затарабанили кулаками, загрюкали ногами. Айша відставила самовар до печі, обняла й затулила собою перелякану Макен. Чоловіки озброїлися чим попало.

— Відчиняй, поки живий! — загримав голос оскаженілого Даїра.— Інакше пощади не буде!

— Всіх до одного виріжемо! — несамовито горлав Корабай.

Нападаючі навалилися на старі двері, вони жалібно заскрипіли на іржавих петлях.

Абди стискав у руках березовий шокпар, яким ще вчора товк тютюн. Абен озброївся залізним шворнем від воза; силач Муха намірявся бити нападаючих обухом сокири, а Дармен — мідним товкачиком від ступки. Тільки Альмагамбет, недолугий і боязкий, сподівався більше на допомогу аллаха, ніж на свої слабкі сили. В очах його застиг жах, він метушився по кімнаті і шепотів молитви.

А нападаючі все натискували, ось уже тріснула нижня петля дверей — було ясно, що зараз вороги увірвуться до хати. Абен вирішив від оборони перейти до нападу і широко відчинив двері.

Люто галасуючи, Корабай і Даїр пустили в хід нагайку і дрючка. Але Даїрову нагайку зустрів залізний шворінь Абена, а Абди з розмаху так ударив Корабая по плечу важким шокпаром, що торговець аж зігнувся в три погибелі. Він виповз із сіней перший, а за ним і Даїр, підтримуючи здоровою рукою перебиту, огидно лаючись і вигукуючи пусті погрози: «Знищу!», «Вигублю!», «У землю зажену!» Решта п’ять жигітів, озброєні самими нагайками, побачивши в руках супротивників сокиру, дрючка і залізний шворінь, розгубилися. Осмілілі від першої перемоги, Абен, Абди і Муха виштовхали їх за ворота. Жигіти кинулися вздовж вулиці. Біля самісіньких воріт Абди сильним ударом у зад збив Даїра, і той, застогнавши від болю, брязнув на курну землю.

Альмагамбета, який тремтів зі страху, Дармен притягнув до коня і підсадив його в сідло:

— Мчи до Даніяра по Абіша і Какитая! Однаково від тебе тут ніякої користі нема!

І, відчинивши ворота, він випустив Альмагамбета з двору. Отже, перший напад було з честю відбито. Перемога влила в серця захисників віру в свої сили, вони сміливо готувалися відбити і другий напад, добре знаючи, що вороги не заспокояться. Великий, атлетичного складу Муха виявився гідним товаришем Абди і Абена, він легко підкидав сокиру, підхоплюючи її сильними спритними пальцями за руків’я.

Але, хоч почуття боязкості зникло у них остаточно, заходів безпеки треба було все-таки вжити. Віконниці, що виходили на вулицю, були завчасно закріплені на болти. Вороги під час першого нападу зовсім забули про вікна, зосередивши всю свою увагу на воротях і дверях, які надійно оборонялися захисниками.

Коли настало затишшя, Абен послав Дармена в дім і сказав:

— Заспокой жінок, скажи, щоб вони не лякалися! І стеж добре за вікном, що виходить на вулицю.

Вручаючи Дармену гостру наточену сокиру, він додав:

— Коли життя висить на волосині, відступати не можна! А то загинеш!

У той час, коли в Абеновій хаті відбувалися ці події, Абіш і Какитай побували з пррханням Макен у канцелярії повітового начальника, ояза, і тепер ішли в окружний суд. До голови суду Абіш вирішив зайти сам. Він залишив Какитая на вулиці, на сходах під’їзду, і тут знайшов його Альмагамбет, який довідався від Даніяра, куди пішов Абіш.

— Отбай, чого ти тут стоїш? — закричав він на весь голос.— Наших убивають у затоні! Мерщій туди, можливо, вони ще живі!..

Какитай зблід і кинувся пагору широкими сходами.

— Чекай на мене тут! — на ходу крикнув він Альмагамбету і зник за дверима суду. Той провів Какитая очима і, обернувшись, несподівано побачив Баймагамбета, який підходив до нього. З його суворого обличчя і насуплених брів було видно, що й він приніс недобру вість.

— Я був у Даніяра, — буркнув Баймагамбет. — Він наказав шукати Абіша в суді.

Замкнутий від природи, Баймагамбет був дуже скупий на слова, недарма його називали секретною скринею Абая. Віп навіть Айгерім, Абасвій дружині, не передавав жодного слова, почутого від хазяїна. Альмагамбет знав, що з Баймагамбета слова не витягнеш, і не розпитував його.

За кілька хвилин на порозі окружного суду з’явилися Абіш і Какитай. Вони кинулися до Баймагамбета.

— Які новини?

— Що привіз від батька?

Баймагамбет витягнув з нагрудної кишені згорнутого вдвоє листа і подав його Абішу. Какитай став поряд з Абішем, і вони разом прочитали коротку записку: Абай сповіщав про нову сварку з Уразбаєм і попереджав про небезпеку, яка загрожує Дармену і Макен. Немов передбачаючи наступні події, він запитував Абіша:

«Де влаштувалися молодята? У казахському домі їм важче сховатися. Чи не пошукати їм пристановища в російській родині, до того ж якнайшвидше? Обов’язок дружби, про який я писав тобі в учорашньому листі, зобов’язує нас докласти всіх зусиль, щоб зберегти життя Дармена і Макен…»

Лист закінчувався рядками, написаними тремтячою рукою:

«Сьогодні одвічний ворог мій образив мене і пробував залякати. Тепер залишається одне — виступити на боротьбу з лиходієм, не шкодуючи ні крові, ні життя».

Абіш замислився: що могло довести його урівноваженого батька до такого страшного гніву? Коли Баймагамбет розказав, що вночі від Уразбая приїздили Єсентай і Сейсеке, Абіш уявив собі, яка гостра розмова відбулася між ними, і йому стало боляче за батька, серце його сповнилося ненависті до тих мерзотників.

— Скажи батькові, що я зроблю все, що вимагає від мене обов’язок, і не зупинюся ні перед чим. Тільки нехай він швидше перебереться до міста. Нам потрібні його поради…— сказав Абіш.

Баймагамбет мовчки кивнув і пішов на берег Іртиша, де його чекав човен. Абіш, вислухавши розповідь розгубленого Альмагамбета, у повній офіцерській формі, з темляком на шаблі, скочив у коляску. Какитай оперіщив батогом вороного Даніярового інохідця, і вони помчали в напрямку затону так швидко, що перехожі мимоволі зупинялись і дивилися вслід, не розуміючи, куди так поспішає молодий поручик… Поряд з коляскою верхи їхав Альмагамбет.

Ставши на порозі Абенового будинку, Абіш жахнувся. Скрізь було розкидано якісь речі, побитий посуд, розірвана одежа з плямами крові. Айша, Абен і Муха лежали на підлозі непритомні. Перша прийшла до пам’яті Айша.

— Їх було багато…— простогнала вона.— Чоловік сорок… Вони щойно поскакали…

Абіш нахилився до Айші:

— А де Дармен і Макен?

— Вони повезли їх на возі…

І Айша знову знепритомніла.

Абіш зрозумів, що «вони» — це поплічники Уразбая та Даїра. Зробивши своє чорне діло, уразбаївські жигіти квапляться тепер додому в степ, щоб замести сліди. Треба перехопити їх у дорозі.

— Залишайся тут,— сказав Абіш Альмагамбету.— Збери сусідів і допоможи жигітам і Айші! Какитай, в погоню! До порома!

Какитай нещадно стьобав коня, коляска мчала з шаленою швидкістю, але Абіш безперестану повторював:

— Швидше… Швидше…

Ось блиснула дзеркальна гладінь Іртиша, і вони побачили біля берега готовий відплисти пором. Серце підказало Абішу, що люди Уразбая, які вчинили бешкет у домі Абена, перебувають на цьому поромі. Вій вихопив батіг із рук Какитая, з усієї сили оперезав коня. У інохідця, здавалося, виросли крила, і він вмить примчав коляску на берег, Абіш на повному ходу вискочив біля помосту, але спізнився; пором уже відчалив.

— Повертай назад! — закричав він по-російськи і, не роздумуючи, з силою відштовхнувся від помосту і плигнув на пором, хоч довелося перестрибнути не менш як через сажень зеленкуватої води…

Всі були певні, що сміливий офіцер шубовсне у воду, але він тонкими міцними пальцями вчепився у дерев’яні поручні і, підтягнувшись на руках, ступив на пором. Пошукавши очима, він побачив на поромі Даїра та його жигітів, але Макен і Дармена не помітив.

Підійшовши до поромника-татарина, він наказав повернути назад до берега. Пасажири почали протестувати, але татарин, скоряючись владному голосу офіцера, спрямував пором до берега, підтягнув його до помосту і зачалив товстим канатом.

На березі стояв кремезний рудовусий городовик, прозваний Семіз-сари — Рудий Товстун.

Абіш перший вискочив на землю і підкликав його до себе. Притримуючи шаблю, Семіз-сари квапливо підбіг і виструнчився перед офіцером, приклавши короткі пальці до козирка.

— На цьому поромі перебувають злочинці,— сказав Абіш, карбуючи кожне слово.— Вони в затоні пролили кров безневинних і викрали дівчину. На берег нікого не випускати. Пором тримати біля причалу. Стежити пильно! Зрозуміло?

— Так точно, ваше благородіє! Нікого на берег не пускати, пором тримати біля причалу! — повторив городовик, не спускаючи очей з офіцера.

— Наказує тобі поручик військово-польової артилерії Ускенбаєв. Я повернуся за годину.

— Слухаюсь, ваше благородіє!..

Семіз-сари войовничо помацав шаблю і став біля пришвартованого порома. Абіш, скочивши в коляску, гукнув Какитаю:

— В місто! Жени щодуху!..

І знову Какитай, не шкодуючи батога, нахльостував вороного інохідця. Теплий вітер бив Абішу в обличчя, але кожна хвилина здавалася йому годиною.

Ось замиготіли знайомі будинки, казенні будівлі, За рогом — канцелярія повітового начальника Маковецького.

Повітовий начальник Маковецький, у якого Абіш побував уже вранці з проханням Макен, був вродливий, привітний і добре освічений чоловік років тридцяти. Зовні він вирізнявся з-поміж явних бурбонів і держиморд, якими була більшість царських чиновників краю. Причетний до лібералів, які загравали з місцевим населенням, Маковецький знав Абая і зустрів його сина дуже люб’язно. Молодий офіцер добре тримався і прекрасно розмовляв російською мовою; він нітрохи не схожий був на тих настирливих і темних степових сутяжників, яких Маковецький добре вивчив за роки своєї роботи в Семипалатинську. І коли Абіш заступився за Макен і Дармена, то, певно, зробив це з гуманності, з протесту проти диких степових законів. А те, що цей освічений молодик поставив закохану пару під захист царської адміністрації, робило його в очах Маковецького мало не борцем за зміцнення самодержавної влади на окраїнах Російської імперії. І ліберальний повітовий начальник охоче пообіцяв синові Абая свою підтримку.

Він читав прохання Макен, коли до кабінету його знову зайшов, точніше вбіг, схвильований Абіш. Тепер він аж ніяк не схожий був на того спокійного, витриманого офіцера, який побував у нього сьогодні вранці.

— Що сталося, поручику? — Маковецький навіть підвівся з крісла.— Що привело вас до мене знову?

Повітовий начальник запросив його сісти, але Абіш, не сідаючи, в коротких словах розповів йому про погром, учинений в домі Абена, де перебувала Макен із своїм нареченим.

— Ви пробачте мені, будь ласка, пане Маковецький, але я змушений був вдатися до крайніх заходів і самочинно затримав пором на Іртиші. Іншого виходу в мене не було. Інакше злочинці втекли б і завезли б з собою прохачку Азимову…

Маковецький розуміюче кивнув головою.

— Добре зробили,— сказав він.— Я дам зараз розпорядження приставу третього участку Старчаку, щоб він затримав головних винуватців, а прохачку Азимову і жигіта Дармена привіз до мене.

За півгодини Старчак з п’ятьма кінними городовими примчали до переправи, де, поки не було Абіша, сталися важливі події. Як тільки він поїхав, Корабай, підтримуваний купкою торгівців, почав бешкетувати, вимагаючи від поромника, щоб той перевіз їх на лівий берег.

— Я тебе перевезу! — гукнув Семіз-сари і насварився на татарина шаблею.— Стояти на місці!

Тоді Даїр витягнув з кишені пачку червоненьких^[103] і показав городовикові. За інших обставин Семіз-сари не встояв би перед спокусою, але тепер він завагався, згадавши роздратованого офіцера, який стрибнув на пором, коли той уже відвалив. З такою людиною жартувати рисковано! І він суворо крикнув Даїру:

— Поговори в мене!

Даїр сховав гроші і, бажаючи зігнати на комусь злість, підійшов до воза, на якому лежали зв’язані Дармен і Макен. Лівою здоровою рукою він підняв нагайку над головою жигіта, але вдарити не встиг. Абди, який сидів біля воза, показав йому довгого ножа і, задихаючись, прошепотів:

— Тільки доторкнися до них! Заріжу!.. Клянуся тобі, Даїр, проллю твою чорну кров!

Обличчя Абди, спотворене ранами і синцями, було страшне, а очі його палали такою ненавистю, що Даїр полохливо відійшов.

Разом з Корабаем він знову заходився баламутити пасажирів порома, більша частина яких брала участь у недавньому побоїщі.

На Семіз-сари почалася нова атака:

— Відпусти пором! Нам їхати треба!

— Навіщо затримуєш людей стільки!

— Скаржитися будемо!

Натовп пасажирів збився навколо городовика і поромника. Семіз-сари взявся за шаблю:

— Р-розійдись!

В цю мить на поміст, важко гупаючи чобітьми, вбігло з дванадцятеро високих на зріст, бідно одягнених жигітів. Розштовхавши народ, вони зійшли на пором.

— Де тут кровопивця Корабай? — крикнув один із них, розпростуючи могутні плечі.— Подайте його сюди!

— Дармен міцно стиснув руку Макен:

— Дивися, вантажники з затону! Це Сеїт!

Він не помилився — це були Абенові товариші, уславлені силачі й борці. З півгодини тому Альмагамбет, на прохання Айші, сповістив Сеїта про криваву різню, вчинену уразбаївськими жигітами. Той відразу зібрав своїх друзів і разом з ними кинувся в дім Абена. Побачивши моторошну картину розгрому, вони стрімголов помчали на Іртиш, правильно зміркувавши, що Корабай і Даїр перш за все постараються сховатись із своїми жертвами у слободі…

Побачивши, що погромники перебувають на поромі, з кожною хвилиною розпалюючись все дужче, Сеїт, задихаючись, сказав:

— Усі тут? Це добре!

І, стискуючи кулаки, ще голосніше вигукнув:

— Де кровопивця Корабай?..

Корабай не був боягузом,— у відповідь на виклик він підскочив до Сеїта:

— Я Корабай. Я що — батька твого вбив? Родич твій, чи що?

— А, це ти Корабай…

Сеїт ухопив торговця за густу бороду і ударом кулака одразу вибив йому два передніх зуби. З носа Корабая хлюпнула кров і заюшила йому обличчя. Сеїт вдарив його ще й ще раз і Корабай впав йому під ноги.

Пором тривожно загудів, почалася бійка. Хтось гукнув:

— Дондагул!

Це ім’я було широковідоме і в місті, і в слободі. Так звали зухвалого злодія і постійного відвідувача трактирів. Про його незвичайну силу ходили легенди. Казали, що він одного разу з двору якогось купця перекинув на вулицю, через високий паркан, восьмипудовий тюк чаю. Це Дондагул під час другого наскоку на Абенову хату повалив могутнім ударом спочатку самого господаря, а потім Абди. Щоправда, перемога йому дісталася нелегко. Абен устиг кілька разів ударити свого супротивника дрючком по голові і плечах. З закривавленою головою і опухлою шиєю сидів Дондагул на поромі, погано тямлячи, що діється навколо. Але побачивши, що Сеїт кулаками гамселить Корабая, і почувши своє ім’я, він не стерпів і, схопивши дрючка, кинувся Корабаю на допомогу. Брутально лаючись, він уже готувався розправитися з Сеїтом, коли на виручку до товариша поспішив широкогрудий чорнобородий Жайнак. Обидва вантажники одночасно змахнули чорними шокпарами^[104] і так вдарили Дондагула по руці, що той випустив свого дрючка, заревів від болю й упав на землю, а потім сховався під возом.

Коли пристав з кінними городовиками прибув на пором, вантажники вже розправлялися з Даїром: вони топтали його ногами…

Меткий пристав швидко навів порядок, потім, за вказівкою Абіша, звільнив Макен і Дармена. Дуже побитих Корабая і Даїра він під конвоєм поліцейських відправив у канцелярію Маковецького, а вантажникам наказав розійтися по домівках.

— А тепер відчалюй! — гукнув пристав поромникові.— Швидко!

Пором з юрбою втихомирених жигітів Уразбая незабаром причалив до лівого слобідського берега. Тут уже давно галасувала нетерпляча юрма, що теж хотіла взяти участь у погоні. Очолював її одноокий сивобородий Уразбай, який прибув сюди разом із сватом Сейсеке і хальфе Шаріфжаном, що вирізнявся в натовпі своєю білою чалмою. Жигіти, серед яких були слобідські торговці і прибулі з аулів степовики, в’їхали кіньми на пором, де відразу побачили напівживого Дондагула та його посіпак, яких дуже побили вантажники. Пором ще не повернув назад, а уразбаївські жигіти вже достеменно знали про події, які сталися на правому березі Іртиша. Арешт Корабая і Даїра розлютив Уразбая.

— Був у мене один кровний ворог, а тепер і щеня його підросло,— бурмотів він злісно.— Встиг у офіцери вискочити, з владою злигався… Ну, начувайся!..

Уразбай не знав, куди поділися втікачі, де їх шукати. Перебравшись на правий берег, він кинувся до Самалбека Доспанова, що служив товмачем у Маковецького. Цей жигіт, родом з киргизів, які осіли біля Тобикти, не раз давав корисні поради Уразбаю і допоміг йому встановити зв’язки з усіма казахськими товмачами: при мировому і окружному суді, в Державному банку і в канцелярії губернатора. Такій корисній людині не шкода було послати взимку жирну кобилицю, а влітку добру сабу кумису…

Тим часом у канцелярії повітового начальника чекали прийому Абіш, Дармен, Макен і пристав Старчак. Коли Маковецький, який приймав міських чиновників, звільнився, він запросив до себе Старчака для доповіді. Пристав докладно доповів йому про події, які відбулися в затоні і на поромі, сказав, що винні у всьому були Даїр і Корабай, поскаржився, що вони образили його, назвавши продажною шкурою і хабарником…

Повітовому начальникові все було ясно, і він наказав справу про учинений ними розбій негайно передати судді. Після цього Маковецький прийняв Абіша, який зайшов до нього в кабінет разом з Макен і Дарменом.

З неприхованою цікавістю Маковецький оглянув красиву дівчину та її коханого.

— ЗапитайтеАзимову,— заговорив він, звертаючись російською мовою до Абіша,— чи не відмовиться прохачка від викладеного нею в проханні на ім’я повітового начальника? Чи не змінила вона своїх намірів після всього того, що сталося сьогодні?

Не встиг Абіш перекласти запитання Маковецького, як до кабінету зайшов Самалбек, який уже побачився з Уразбаєм. Побачивши товмача, Абіш вклонився йому і сказав:

— Якщо прийшов пан Доспанов, дозвольте мені поступитися йому місцем перекладача.

Маковецькому сподобався і цей вчинок Абіша: молодий офіцер хотів зберегти цілковиту безсторонність при розгляді справи. Повітовий начальник мовчки кивнув Самалбеку, запрошуючи його взятися до виконання своїх обов’язків.

На запитання Маковецького Макен відповіла, зважуючи кожне слово, тихо, але виразно:

— Таксир, я багато страждала і прийшла шукати у вас захисту. Я не відмовлюся від свого прохання, яке вчора подала вам, і нічого не можу додати до нього. Я з своєї власної волі хочу вийти заміж за цього жигіта, його звуть Дармен, він мій наречений! Я прошу вас бути моїм захисником від злих людей, які нас переслідують. Я хочу свободи за російським законом.

Дівчина говорила не кваплячись; раз у раз вона замовкала і прикладала хусточку до очей, витираючи сльози. Абіш і Дармен, слухаючи її розумні слова, захоплено перезиралися.

Самалбек сумлінно переклав усе, що говорила Макен,— видно, його зв’язувала присутність Абіша, який теж знав російську мову так само добре, як і казахську. Коли Самалбек замовк, Маковецький запитально глянув на Абіша, немовби хотів пересвідчитися в правильності перекладу. Абіш схвально кивнув головою.

Пане Ускенбаєв,— сказав Маковецький,— хочу звернути вашу увагу на таку річ… коли вже прохання Азимової дійшло до властей, його, звісно, не буде залишено без розгляду. Але не забувайте, що всі такі справи вирішувалися завжди за степовими законами, згідно шаріату. У моїй практиці це перший випадок, коли казахська жінка просить захисту за законами Російської імперії. Мені здається навіть, що Макен Азимова — взагалі перша жінка, яка, так би мовити, стала на шлях боротьби за емансипацію жінок Сходу. Ваше втручання в що справу, поручику, свідчить про вашу гуманність і заслуговує на велику похвалу… Однак прошу вас пояснити Азимовій та її женихові, що не я, повітовий начальник, розглядатиму прохання і вирішуватиму її долю. Такі справи має розглядати окружний суд. Суд передасть справу на дізнання і зробить свої висновки…

Вислухавши повітового начальника, Абіш попросив його якнайшвидше передати прохання Макен до суду, і Маковецький пообіцяв сьогодні ж особисто доповісти голові окружного суду про всі обставини цієї виняткової справи.

На цьому закінчилася їхня бесіда, і Абіш разом з Дарменом і Макен вийшов до загальної канцелярії.

За порадою Самалбека, Маковецький вирішив прийняти і ворожу сторону — Уразбая, Сейсеке і хальфе Шаріфжана. Побачивши Абіша в офіцерській формі, який виходив з кабінету ояза, Уразбай пропустив уперед своїх поплічників, потім перепинив Абішу шлях і злісно процідив, багровіючи від люті.

— Не встиг вирости й стати людиною, а батько вже примушує тебе сутяжничати! Ну що ж, дивіться, щоб не довелося вам пожалкувати потім, коли буде пізно!..

Абіш з огидою глянув на одноокого бая. Він згадав, як цей чоловік образив його батька, згадав про криваву бійку в Абеновому домі, і його серце сповнилося гніву.

— Я нікому не хочу зла,— різко сказав Абіш,— і через те, не шкодуючи життя, боротимуся з тими, хто сіє зло! Я й без батькової допомоги зумію приборкати і покарати лиходія. Добре запам’ятайте це, аксакал!

Абіш одвернувся від Уразбая і рівною, спокійною ходою відійшов. Уразбай кинув йому вслід сповнений ненависті погляд і, заскреготавши зубами, попрямував у кабінет Маковецького. У приймальній залишилися Макен, Дармен і Абіш із своїми друзями, а навпроти них розсілися поплічники Уразбая. Панувала тяжка й напружена тиша. Обидві сторони мовчали, порушити цю мовчанку було небезпечно, бо кожне слово могло розітнути зловісну тишу, як свистячий помах клинка, і це неминуче призвело б до нового кровопролиття.

Розмова Маковецького з Уразбаєм була недовга.

— Справу Азимової вирішую не я,— ухильно сказав повітовий начальник, — її має розглянути суд. Мені довелося втрутитися через те, що в місті, за спокій якого я відповідаю, мали місце безпорядки. В суді ви пред’явите свої претензії і докази, а суд у всьому розбереться…

Уразбай знав Маковецького: повітовий начальник приїздив в аул на вибори волосного управителя і поводився там з непідкупною суворістю. Цим він вирізнявся з-поміж усіх царських чиновників. З такою людиною треба вміти розмовляти, і Уразбай шанобливо сказав:

— Що вірно, те вірно! Мова ояза справедлива від початку до кінця. Якщо за законом винними виявимося ми, нехай нас засудять. З цим ми згодні. Але у мене є одне прохання, яке ні ояз, ні суд, сподіваюся, не відхилить.

Уразбай насупився, його обличчя посіріло. Він підвищив голос.

— Слідство сьогодні не закінчиться, воно триватиме довго. Де ж увесь цей час перебуватиме втікачка? Біля викрадача-жигіта, який, звичайно, зробить її своєю дружиною? Кому ж потрібні тоді слідство і суд? Адже вся наша суперечка спрямована на вирішення питання, бути їм вкупі чи ні!

Однісіньке око Уразбая пильно, з погрозою втупилося в повітового начальника.

— Нехай вирішує справу твій суд, начальнику, але з цього часу не дозволяй втікачці і жигіту перебувати разом. Ти посадив двох наших людей, Даїра і Корабая, в тюрму. Нехай іде слідство, нехай вони теж сидять у тюрмі, але нарізно одне від одного! Якщо хочеш бути справедливим, роз’єднай Дармена і Макен.

Вимога Уразбая роз’єднати до рішення суду дівчину та її нареченого здалася Маковецькому вартою уваги, а другу вимогу — посадити їх у тюрму — він одразу відкинув. Для цього не було ніяких юридичних підстав.

Години через дві у всіх присутствених місцях Семипалатинська вже закінчилися заняття, тільки в окружному суді панувало незвичайне пожвавлення. Людно було і перед будинком суду; тут юрмилися прибулі з слободи казахи. Човняр Сеїль переправив Абая з Баймагамбетом через Іртиш, витягнув свого човна на берег, а сам пішов за ними, аж палаючи з цікавості: як це все обернеться?

Уразбай, побачивши Абая, не стримався і крикнув на всю вулицю:

— Підпалив, та ще й роздув пожежу! Що ж, пали й решту, Абай, пали!

— Пожежа, кажеш? — теж підвищив голос Абай.— Не всяка пожежа — лихо!

— Що ти хочеш цим сказати? — вереснув Уразбай.— Що пожежа — благо?

— Благословляю вогонь, який нищить бур’ян, сухе коріння і трухляві пеньки. Від такої пожежі земля стає чистіша. Після випалювання виростуть соковиті, яскраві вруна, розквітне нове, молоде життя. Ти добре обізнаний з усякою підлотою, Уразбай, але добрих, корисних речей ти, виходить, не знаєш!

У натовпі почувся схвальний сміх, що різонув Уразбая ножем по серцю, він хотів ще щось сказати, заперечити, але розгубився і поквапився відійти.

А люди все йшли і йшли до будинку окружного суду. Кого тільки не було в цій гамірливій, строкатій юрбі! Дрібні крамарі, затонські вантажники, робітники, кустарі, степовики, що приїхали на базар. Торговці Сейсеке, Хасен і Жакип сповістили всіх купців міста про те, що в суді відбудеться розгляд скандальної справи, і до окружного суду потяглася валка гарних колясок і дрожок з багатими торговцями. Прибули сюди й мулли, карі і перерослі вихованці медресе, літні шакірди. Вони трималися поки що осторонь, але готувалися дати бій порушникам віри і старовинних звичаїв, які передали до російського суду справу втікачки, котра переступила закон. Тільки шаріат має право вирішувати такі справи! Нехай покарає їх бог, нехай сам народ розтерзає порушників адату! Годованці медресе і мечетей у своєму фанатичному тупоумстві були не менш кровожерливі, ніж сам Корабай…

Справа втікачки Азимової схвилювала також освічених казахів-чиновників, які заповнили сьогодні коридори окружного суду. Вони почували себе тут цілком впевнено, а їхні земляки й товариші юрмилися на вулиці, не наважуючись зайти в будинок…

У просторому світлому залі на другому поверсі Абая нетерпляче ждали Абіш, Какитай, Дармен і Даніяр. Увійшовши, Абай здивувався, що з ними нема Макен. Виявляється, повітовий начальник зважив на прохання Уразбая, і, за його розпорядженням, Макен до рішення суду відвели в окрему кімнату, де перед судовим розглядом звичайно тримали підсудних.

І в збудженому натовпі, що заповнив вулицю, і серед «чистої публіки» в будинку суду безнастанно обговорювали хвилююче питання: візьметься суд розглядати справу втікачки чи передасть її на суд біїв для розгляду за законами адату і шаріату? Було відомо, що за втікачку заступився Абай — знатна аульна людина,— і не сам, а разом із своїм сином, офіцером Абішем. На таких захисників окружний суд не може не зважити. Так запевняли одні, другі заперечували: звичайно, Абая всі поважають, але російський суд не має права розглядати мусульманські справи, нема такого закону.

А тим часом голова обмірковував з двома членами суду питання, що робити з справою Азимової: вона торкалася складних моментів і потребувала обережного підходу. Судді, які не хотіли брати на себе відповідальності, тільки надвечір прийшли до одностайної думки. До залу засідань, куди допущено було лише небагатьох, привели подательку прохання, і голова оголосив, що окружний суд вирішив, як виняток, прийняти до розгляду справу Азимової, втікачки з степу, яка звернулася з проханням про захист за законами Російської імперії.

— В інтересах справи, доки провадитиметься слідство,— сказав голова,— Макен Азимова повинна залишатися в місті і перебувати під наглядом поліції, щоб з нею не міг зустрітися ніхто з ворогуючих сторін. Тим-то надалі, поки не буде остаточного вироку, суд ухвалив примістити Азимову в домі товмача окружного суду, колезького реєстратора Алімбека Сарманова.

На тому й закінчився цей багатий на події день, що почався кровопролиттям в домі вантажника Абена. Макен відірвали від близьких і друзів, і нещасна дівчина, що стала причиною чвар і розбрату, залишилась одна з своїми думками.

Тепер життя і доля Макен і Дармена цілком залежали від російських начальників, які й самі почували себе не дуже впевнено, встрявши в цю незвичайну справу. В практиці семипалатинського окружного суду таких справ ще не бувало, і ніхто не міг сказати, чим вона закінчиться.

На другий ранок мулли, з намови Уразбая і Сейсеке, прийшли до голови суду і подали йому написане чітким каліграфічним почерком прохання від імені семипалатинського мусульманського духівництва.

«Суперечні справи відносно шлюбу і розводу мусульманських жінок,— писалося в проханні,— підлягають тільки шаріату. Справу Азимової правомочні вирішувати тільки імами мечетей, духовні пастирі мусульман».

Голова суду пообіцяв приєднати прохання до справи, але мулли не заспокоїлися — стали шукати інших шляхів через казахських товмачів, готових служити за п’ятірку будь-якому хазяїну.

Міські багатії на кшталт Ойсеке і Хасенд надривали горло, виступаючи в ролі хранителів степових звичаїв.

— Досі російський суд не посягав на наші освячені віками закони про сватання, про сплату калиму і право на жесир. Нехай і тепер російські судді передадуть справу Азимової на розгляд суду біїв, за законами наших предків.

Так говорили прибічники Уразбая, а прихильники Абая наполягали на розгляді справи Азимової в російському суді.

Конечну потребу цього переконливо доводив у своїй письмовій заяві артилерійський поручик Ускенбаєв, один з головних свідків у цій справі.

«Перша казахська жінка, сподіваючись на допомогу і захист, звернулася до російської адміністрації і суду. Відмовити їй у цьому означало б підписати обвинувальний акт адміністративним установам і судовим органам міста Семипалатинська. Криваві події, пов’язані з справою Азимової, сталися не в степовій глушині, що була дуже далеко від поля зору нашої адміністрації, а в губернському місті, в резиденції самого генерал-губернатора, і стали відомі судовим властям. Було б недопустимим відмахнутися від розгляду цієї кричущої справи і надіслати її на розгляд суду біїв. Такий вчинок підірвав би престиж суду та всієї адміністрації міста. Справа Азимової ще не встигла дістати висвітлення в столичних газетах і про неї невідомо п. міністру внутрішніх справ, п. міністру юстиції, а також правительствуючому сенату. Навряд чи наш уряд схвалить нерішучість місцевих властей, коли вони не стануть на захист першої казахської жінки, яка забажала судитися за справедливими законами Російської імперії…»

У цій офіціальній заяві офіцера російської армії був застережливий натяк на можливість надання гласності подіям через пресу. Це повинно було найбільше вплинути на полохливих чиновників Семипалатинська…

До складання цього документа, написаного рукою Абіша, було залучено, за порадою Абая, Федора Івановича Павлова. Для цього Абай сам їздив до своїх російських друзів. На прохання Павлова, його друг, студент-засланець Марков, зібрав і передав до суду свідчення робітників затону, де вони якнайдокладніше розповіли про кривавий напад спільників Уразбая і Даїра на будинок Абена і про насильне вивезення Макен і Дармена. Ці свідчення підписали Сеїль, Абен та інші письменні вантажники, пімокати й чинбарі, а неписьменні поставили родові знаки і притиснули відбитки пальців. За порадою Павлова, переданою через Сеїля, подали свої свідчення і човнярі, які перевозили втікачів через Іртиш. Олександра Яківна, яка лікувала Абена, Айшу й інших потерпілих, написала лікарське посвідчення про заподіяне їм каліцтво…

А поки що Макен, відірвана від друзів і близьких, залишалась у цілковитій самотності із своїми тяжкими думами. Вона не знала, що чекало на неї в майбутньому, яких злигоднів доведеться зазнати. Судді, вибираючи тюремника для Макен, не випадково спинилися на штатному перекладачеві окружного суду Алімбеку Сарманові. Мав він для цього всі дані. По-перше, бездоганна репутація політично благонадійного чиновника, про що свідчили його успішне просування по службі і наявність двох нагород; по-друге, він не був зв’язаний з родом Тобикти; по-третє, дружина Сарманова була татаркою, що убезпечувало Макен Азимову від будь-якого впливу її степових родичів.

Беззаперечний виконавець волі начальства, Алімбек Сарманов охоче погодився опікати Макен, тим паче, що голова суду одразу визначив суму видатків на харчування підопічної — півкарбованця на день. П’ятнадцять карбованців на місяць! За таку винагороду Алімбек ладен був хоч цілу вічність тримати полонянку в своєму домі. До того ж йому не треба було турбуватись, що полонянка втече або буде викрадена: за наказом суду, пристав Старчак виділив двох городовиків нести караул біля старого двоповерхового, за високим парканом, Алімбекового будинку в Татарській слободі. Алімбек, людина замкнутого характеру, жив відлюдно, сусіди до нього не ходили, а сторонніх він і зовсім не пускав до себе в двір. Старанний чиновник і тупиця, який зверхньо ставився до людей, він не визнавав земляків, і дружина його, що не любила степових гостей, давно віднадила їх від свого дому.

Свої нові обов’язки Алімбек виконував дуже ретельно. Щоб не залишалося ніякого сумніву, він напрямки заявив, що не допустить до Макен не тільки її родичів або друзів, а навіть і самому Абаю не дозволить переступити поріг свого дому. Абіш зробив спробу знайти до нього шлях через Даніяра, який добре знав Алімбека, але той навіть розмовляти з ним не захотів, а попросив по-доброму відійти від воріт…

Тим часом наближався день від’їзду Абіша в місто Вєрний — Алма-Ату.

По закінченні Михайловського артилерійського училища в Петербурзі, Абдрахман Ускенбаєв дістав чин поручика і був відряджений у розпорядження Туркестанського військового округу для проходження військової служби на «азіатській окраїні Росії». Там, перед від’їздом до Семипалатинська, йому пообіцяли дати призначення в Семиріччя, і тепер прийшов наказ, що пропонував поручикові Ускенбаєву виїхати в Алма-Ату, до польової артилерійської частини. Важко було Абішу виїхати з Семипалатинська, так і не довідавшись про долю близьких друзів.

Саме під цей час Абай перебрався із слободи в місто.

Справа Макен Азимової завдала Абаю чимало клопоту і тривог. А тієї осені у нього було особливо тяжко на душі. Він нікому не казав про це, але щодня подовгу сидів з олівцем у руці, звіряючи лише паперові свої потаємні думи і почуття. В ці дні він написав не тільки ряд натхненних віршів, але й напучення «Кара-сезь»^[105] що відбивали глибокі його роздуми про життя.

Тепер, коли стало відомо, що Абіш дістав призначення і незабаром поїде в Алма-Ату, Абай хотів бачити його біля себе щодня. Вечірні години вони проводили звичайно разом, а сьогодні Абай ще зранку послав Баймагамбета до сина з проханням прийти раніше. Коли Абіш прийшов до батька, він застав у нього двох хальфе — Шаріфжана і Юнусбека, яких підіслали до Абая верховоди міського духівництва.

Обидва хальфе були таємними спільниками Уразбая. Саме вони від імені мусульманської громади вели переговори з Маковецьким і намагалися натиснути на нього. Вони оббивали пороги канцелярій, подаючи одно за одним заперечення проти показань свідків, які виступали на захист Макен і Дармена. І нарешті, коли від них перестали приймати папери з нескінченними кляузами, Шаріфжан і Юнусбек вирішили вдатися до обхідного маневру і несподівано прийшли на квартиру Абая. Увійшовши, Шаріфжан, широко розкинувши долоні, почав проказувати молитву. Закінчивши її, він назвав своє ім’я. Абаю воно було добре відоме ще з часів епідемії холери і підлого вбивства Сармолли. Тепер ця мерзенна людина насмілилася переступити поріг дому Абая!..

— А, значить, ти — той самий хальфе Шаріфжан, який сіє смути і кує лихо чесним людям, сидячи в своїй мечеті? — з неприхованою огидою сказав Абай.

Звинувачення, кинуте просто в обличчя, збентежило Шаріфжана. Удаючи, що додержує правил пристойності, віддаючи належне вікові господаря дому, він невиразно пробурмотів:

— Ой мірза Абай, в чому тільки ви мене не звинувачуєте! Далебі, ви занадто суворі до мене!..

Абай, не відповідаючи, дивився на нього гнівно і зневажливо, і Шаріфжан облишив думку про те, щоб почати розмову про справу Азимової — хай уже краще візьметься до цього Юнусбек. Обережний Шаріфжан передбачливо сховався за його худу спину.

Але Юнусбек, мастак щодо релігійних диспутів, відомий балакун, що набив руку на великих і малих родових позовах, також розгубився від такого нелюб’язного прийому. До того ж, незважаючи на свою безсоромність, він завжди чогось торопів перед Абаєм. А втім, хіба можна піти звідси, не викопавши важливого доручення! І Юнусбек почав мляво повторювати все те, що він говорив російським чиновникам, кочуючи по різних канцеляріях, а наприкінці своєї плутаної промови , заговорив про імама, про божу благодать, чим одразу насторожив здивованого Абая.

— Абай-мірза! — говорив Юнусбек тоном людини, що виконує сумний, але конче потрібний обов’язок.— Скрізь і за всіх часів основою основ мусульманської громади був символ віри, який народ ототожнював з ім’ям голови громади. Але тепер, на жаль, віра занепадає. Ви — визнаний учитель нашого народу, проте відверто віддаєте перевагу російському законові перед ісламом. Зважте ж на терезах совісті і честі ваш вчинок, подумайте, який приклад показуєте ви правовірним, як недобре ви впливаєте на весь наш темний народ. Усі мусульмани з хвилюванням очікують закінчення справи порушників шаріату і степових звичаїв, і ми сподіваємося, що ви відмовитеся від захисту цих підлих людей в ім’я нашої віри і звичаїв, заповіданих предками…

Абай із спокійною цікавістю розглядав недолугого хальфе, його маленьке блідо-рожеве личко з акуратно підстриженою рудуватою борідкою і вусами. У цієї людини невблаганна жорстокість степового бія поєднувалась з підступністю і спритністю мулли. Лицемірно назвавши Абая «визнаним учителем народу», стовпом мусульманства, Юнусбек розраховував, певно, вибити грунт у нього з-під ніг.

Попервах Абай навіть з певною цікавістю слухав хальфе, але потім відчув роздратування: справді, навіщо мусить він вислухувати ці зухвалі слова, продиктовані до того ж брудними розрахунками?

Тільки-но Абай хотів вичитати Юнусбеку, як до кімнати увійшов Абіш. Абай відповів на його привітання, кивком голови показав йому місце поряд себе і звернувся до хальфе.

— Ви, духовні особи,— говорив він,— вирішили втрутитися в справу Макен Азимової. Припустімо, що вам це справді потрібне для користі ісламу. Так, ісламу, а не парафіян. Але навіщо тоді розпатякуєте ви про совість і честь? Навіщо брешете і лицемірите?

— Ми?! — ніби вражений, вигукнув Юнусбек, широко розкривши очі.— Лицеміримо?

Абай застережливо підняв палець:

— Мовчіть… Так, саме ви! — І, не даючи хальфе розкрити рота, вів далі: — Ви — служителі мечетей, імами і хазрети — насамперед побігли до російських чиновників, до людей чужої віри, і почали у них шукати захисту ісламу. Ви всіляко підлещувалися до цих, на ваш погляд, невірних, намагалися розжалобити їх, догідливо запобігали перед ними, навколішках плазували, аби тільки втелющити їм свої скарги і прохання. Та ви самі, Юнусбек, мабуть, годину тому лизали їм п’яти, а тепер, переступивши поріг мого дому, відразу почали гудити їх і паплюжити. Хіба це не гидке лицемірство, не ганебна омана, не обурлива брехня? Адже ви виступаєте від імені татарського і казахського населення міста, від багатотисячної громади мусульман, від її духівництва, від ішанів, імамів, хальфе, хазретів, мулл, муедзинів і шакірдів, які діяли заодно з вами! Ви жалюгідні, мерзенні брехуни, дрібні людці, огидні святенники! Мені соромно за мечеть, де ви навчилися підлого ошуканства, мені соромно за нашу релігію, яку ви неславите своєю ганебною поведінкою!

Гнівно викриваючи все мусульманське духовенство, Абай кидав презирливі слова і обидва хальфе почували себе так, наче їх підсмажували на пекельному вогні справедливої господньої кари…

Абіш бачив, що батько дійшов до крайньої міри гніву, немовби Шаріфжан і Юнусбек втілювали в собі зараз усе зло його життя і життя казахського народу. Наприкінці довгої промови, в якій він ущипливо висміяв усі богословські викрутні Юнусбека, Абай, дедалі підвищуючи голос, сказав:

— Ви намагаєтеся фразами з священних книг переконати мене в необхідності знищити, потопити в крові безневинну, бідолашну дівчину! Ви хочете, щоб я приклав руку до цієї злочинної справи. Що я можу сказати вам на це? Я посилаю прокльони на голову ваших імамів, від імені яких прийшли до мене ви, люди, які гендлюють совістю! Поверніться до них і передайте те, що я вам сказав…

Хальфе нерішуче перезирнулися, не знаючи, що діяти, але їм допоміг Баймагамбет: він широко відчинив перед ними двері. Шаріфжан і Юнусбек, бурмочучи собі під ніс молитви, поквапливо вийшли.

Абай після того кілька хвилин сидів з заплющеними очима, ледве гамуючи гнів, що кипів у його серці, і судорожно стискаючи пальцями олівця. Нарешті, заспокоївшись, мовив:

— Я хочу записати все, що я їм сказав!..

Ці слова нагадали Абішу про роботу, до якої батько не раз повертався протягом останніх місяців. Абіш не раз перечитував записи Абая у товстому заповітному зошиті і тепер захотів поговорити про них з батьком і розв’язати сумніви, навіяні його працею.

— Батьку, можна спитати вас про деякі не зрозумілі для мене речі? Я кажу про те, що ви записуєте до свого зошита…

Абай лагідно, підбадьорливо глянув на сина. Велика духовна дружба, що встановилася між ними давно, міцнішала з кожним днем і тішила поета. Не раз бувало, що синові судження дивували Абая своєю зрілістю і глибиною.

— У деяких ванщх напученнях у прозі,— заговорив Абіш,— і навіть у віршованих міркуваннях ви часто виступаєте, наче мулла, який звик виголошувати проповіді. Ви навіть вживаєте слова, не завжди зрозумілі простим казахам. І я подумав, чи є в цьому потреба? Звісно, інколи це буває корисно: наприклад, коли ведеш суперечку з муллою, як це було ось сьогодні. А втім, чи варто затьмарювати суть своїх творів, відмовлятися від зрозумілої всьому казахському народові мови заради кількох мулл і святенників?

Абай посміхнувся і відповів:

— Ти ж сам кажеш: щоб викривати нечестиві думки і негідні вчинки мулл, я мушу говорити їхньою мовою! Інакше слова мої не прозвучать для них переконливо.

— Так, але чи є рація вам засмічувати свою прекрасну мову заради жалюгідної купки хальфе і мулл? — не здавався Абіш.

— Ти говориш необдумано, Абіш! — відповів Абай.— Хай їх мало, але вони мають великий вплив на народ і завдають йому багато лиха. Ти сам переконався в цьому. Хто вбив Сармоллу? Хто переслідує Макен? Нам здається іноді, що місто — це тільки джерело світла, знань, освіти, що тут не може бути неуцтва. Але то величезна помилка: саме в містах і звили собі кубла ішани, імами, хазрети, хальфе і настоятелі мечетей та медресе. В містах багато шкіл, але й мечетей не менше. Мешканці міста нагадують мені часом в’язня, руки і йоги якого закуто в кайдани неуцтва…

— Хоч як це дивно,— вів далі Абай,— але міські мешканці зазнають більшої шкоди від темних служителів віри, аніж жителі степів. Фанатичні заклики, підступні задуми, темні, криваві наклепи народжуються в стінах медресе і мечетей і звідси отруйним дурманом ширяться серед віруючих. Саме в містах люди охоплені релігійним фанатизмом, і на цьому грунті там відбувається найжахливіше…

Абай заговорив про те, гцо його особливо хвилювало.

— Поборники ісламу прагнуть кожного віруючого мусульманина перетворити на сліпе знаряддя для здійснення своїх темних намірів. Живучи в Росії, мулли виховують казахський народ ворогом своєї вітчизни. Ненависть до невірних гяурів прищеплюють наставники, які сидять у Казані, Криму, в священній Бухарі, в Самарканді і халіфських святилищах Каїра, Мекки, Медіни, у султанському Стамбулі, в Туреччині, де ще панує тиранія часів «Тисячі і однієї ночі». Іноді я одержую звідти листи, газети, проповіді; всі вони мають одну мету — тримати нас і наших нащадків у темряві й неуцтві, а російський народ, серед якого ми живемо, вони зображують, як огидне страховище. «Цурайтеся росіян, вони вороги нашої релігії. Не довіряйте їм, будьте їм ворогами!» — ось до чого зводяться зараз проповіді ісламу!

Абіш з подивом дивився на батька, який вперше так різко висловлював свої заповітні думи. Глибока зморшка перетнула широкий лоб Абая.

— Ти розумієш, чого хочуть вони від мене, чого домагаються? — спитав Абай і сам відповів: — Вони хочуть, щоб я, виходець з темного аулу, забув, що я став освіченою людиною. Вони хочуть, щоб я знехтував той промінь світла, який освітив мені в темному степу стежку до російської книжки, відкрив мені очі. Коли послухати тих, хто надсилає мені послання від імені ісламу, то я мушу перетворитися на сучасного дервіша, на нового Суфі-Аллаяра, мушу принизити самого себе, спалити свої твори. Схиливши голову перед «Закликом ісламської ради», я мушу проклясти навіть тебе, людину, виховану російською школою! Бачиш, що чекає на мене, коли я скорюсь їхній волі! Вони хочуть згубним впливом ісламу отруїти всіх казахів і використати для цієї мети мене як своє знаряддя. Вони хочуть тримати в путах неуцтва і наше, і всі майбутні покоління казахського народу. Ти кажеш, що це лише жалюгідна купка. Так, їх справді мало, але якого величезного лиха завдають вони!

Продовжуючи розмірковувати вголос, Абай нагадав синові, що не тільки ішани, мулли і хальфе одурманюють народ. Їм ретельно допомагають у цьому і багаті торговці, подібні до Сейсеке і Корабая, і степові старійшини, як ото Уразбай, всі ці безпросвітні невігласи, які ні разу в житті не розкрили жодної книги.

— Темні сили бояться, щоб казахи не зійшли з шляху темряви, вони ведуть свою гидку роботу, роблячи зло майбутнім поколінням і затримуючи розвиток свого народу.

Запальна батькова промова розв’язала вузол багатьох сумнівів, що бентежили Абіша. Ще дуже молодий, він, проте, уже встиг побачити білий світ. Два роки тому, коли в нього виявилася серйозна хвороба — туберкульоз залоз, після чого в нього лишився шрам на шиї,— його відправили лікуватися на південь, спочатку в Крим, потім на Кавказ, де він прожив кілька місяців, а минулої осені, виїхавши, за призначенням, до Туркестанського військового округу, він довго пробув у дорозі. Всі ці поїздки, численні зустрічі з людьми не пройшли безслідно для допитливого розуму Абіша, і він часто розповідав батькові про свої спостереження над життям кримських татар, кавказьких горців і туркестанців.

Тепер під впливом розмови з батьком перед ним знову постали ці спогади, і вони наче підтверджували щойно висловлені Абаєм думки: подорожуючи в тих краях, він спостерігав там таке саме дике неуцтво і релігійне бузувірство, про яке говорив батько; народ, що сповідує мусульманство, також перебував там у жахливій темряві; ішани і хазрети так само віднаджують віруючих від російських шкіл, роблять їх ворогами російської культури, прищеплюють ненависть до російського народу…

Коли Абіш вчився у військовому училищі, він заприятелював з молодим юнкером, допитливим казанським татарином Гізатуллою, який багато розповідав йому про свою батьківщину. З великим жалем говорив юнак про те, що імами і хазрети звели глухий мур між татарським народом і російським. Мечеть, медресе, ісламський фанатизм майже зовсім закрили татарам шлях до освіти. Мулли цураються нової, прогресивної російської культури, вони бояться, що вона заважатиме їм обплутувати тонким павутинням брехні серця мусульман…

Про все це і розповів зараз Абіш батькові. До пізньої ночі тривала їхня задушевна розмова…

Абаю було тяжко розлучатися з сином, який виїздив надовго. Хто знає, чи доведеться ще зустрітись! І батько, і син дуже дорожили тими небагатьма днями, які їм залишилися. За місяці спільного життя в Семипалатинську вони пліч-о-пліч пройшли шлях небезпечної і важкої боротьби з темними силами. Це було нове в їхніх стосунках, і одного разу, закінчуючи тривалу бесіду з сином, Абай сказав:

— Абіш, рідний мій! У нас з тобою не тільки спільні думки і мрії, цього року ми виявились із тобою соратниками у спільній боротьбі, і те, що я взнав тебе як борця,— для мене велика радість.

Абішеве бліде обличчя порожевіло: він догадувався, що батько задоволений ним, але вперше почув про це з його уст…

Дуже хороше було Абішу вдвох з батьком, проте не можна було не приділити уваги і друзям, яких він мав у місті багато. Кілька вечорів перед від’їздом Абіш провів з Дарменом, Какитаєм, Муха, веселим дотепником Утегельди, співаком Альмагамбетом. Сьогодні молодь зібралася в затоні у Дармена.

Абен і його дружина дуже потерпіли під час погрому, вчиненого бандою Уразбая, проте вони не змінили свого дружнього ставлення до Дармена й охоче запросили його до себе жити. У невеличкому будинку гостинно вантажника знайшли притулок також Муха і Альмагамбет.

Абіш приїхав у затон разом з Какитаєм і Утегельди.

Коли вони посідали пити чай за низьким круглим столом, несподівано на вогник зайшов близький друг господаря дому Павлов. Побачивши на порозі усміхненого Федора Івановича, Абен і Айша зраділи, зустріли його як найдорожчого гостя і провели на почесне місце. Для Абіша прихід Павлова був приємним сюрпризом.

— Ой, як добре, що ви прийшли! Проходьте, проходьте! — захоплено говорив Абіш, запрошуючи Павлова сісти між собою і Абеном.

Федір Іванович, побачивши компанію молодих людей, попросив пробачення і сказав, що вій зайшов пепадовго і що в нього є невеличка справа до Абена. За чаєм Павлов жваво розмовляв з Абішем і дав зрозуміти, що стежить за тим, як проходить у суді справа Макен і Дармена.

— Хто ж сповіщає вас про неї? — спитав Абіш.

Павлов, усміхнувшись, відповів ухильно:

— Всі події, пов’язані з Абеном і його домом, мене дуже цікавлять. Мій друг Марков адвокатську практику почав у затоні. Хоч він і не присяжний повірений, але прохання до окружного суду в справі Макен написав не згірш будь-якого юриста. Мушу признатися, що й для мене ця справа була першою спробою в галузі юриспруденції.

Федір Іванович глянув на Абена, на обличчі якого ще був рубець від недавнього поранення, і ледь помітно усміхнувся. Абіш помітив цей погляд і сказав:

— Ми дуже вам вдячні, але скажіть, будь ласка, ваше втручання в справу дівчини, яка втекла з аулу в місто, теж входить у програму революційної діяльності?

Розуміючи, що в цьому жартівливому запитанні нема ніякої іронії, а, навпаки, виявляється цілковите схвалення, Федір Іванович відповів так само жартівливо:

— Звісно, входить у програму! Хіба стали б робітники затону даремно свою кров проливати і підставляти голови під шокпари торговців! Заради чого вони били баїв, якби це не було нашою програмою?..

І Федір Іванович весело засміявся, а Абіш усе жартівливо допитував:

— Виходить, по-вашому, робітники затону внесли у спільну справу свій внесок фізичною силою? Можна так розцінювати їхній вчинок?

Федір Іванович відповів напрямки:

— Безумовно. Ми прагнемо навчити робітника завжди, за всяких обставин розпізнавати своїх ворогів. Наші товариші Абен, Сеїт та інші добре зрозуміли справжню суть «справи Азимової».

Абен здогадався, що саме сказав про нього російською мовою Федір Іванович, і втрутився в їхню розмову:

— Марков і Павлов кажуть, що наш найбільший ворог — це баї, волосні управителі, торговці і чиновники. Робітники, слухаючи їх, і собі починають розповідати, як багато горя зазнали вони і в степу, і в місті. Федір Іванович і Марков — наші вірні друзі, з ними можна говорити про все. Вони знають, про що ми думаємо, чого хочемо. Ми довідалися від них, хто наш ворог. А коли знаєш свого ворога, значить, знаєш, кого треба бити!

Федір Іванович відповів:

— Робочі люди затону тільки чекали нагоди, щоб показати свою силу ворогам, а справа Макен Азимової саме й стала підходящим приводом. Я раджу вам, Абен, послухати Маркова, він вам викладе цілу теорію щодо цього… Він навіть своїм товаришам написав, як робітничому класові для розпізнання ворога пригодився такий пережиток середньовіччя, як звичай викрадання нареченої!..

Абіш з великою увагою і задоволенням слухав Федора Івановича і дуже пошкодував, що Павлов після чаю одразу, не чекаючи вечері, пішов додому.

Після того Абіш попросив Дармена заграти на домбрі. Грав він майстерно, видобуваючи з інструмента чарівні глухуваті звуки прекрасних мелодій, але слухачі чекали пісень, і Дармен, обернувшись до Абіша, з гіркотою сказав:

— Бачу, ви хочете, щоб я співав вам, а втім, ви самі розумієте, що в душі моїй звучить зараз тільки одна мелодія, і я хотів би, щоб першою її почула Макен, якщо доля дасть мені змогу побачитися з нею. Але ти, Абіш, збираєшся у далеку путь, і коли я не заспіваю тобі цю мелодію, ти поїдеш, так і не узнавши, що робиться в моєму серці.

Дармен з любов’ю обвів поглядом своїх товаришів.

— Коли зі мною нема Макен, то тут сидять її вірні друзі. Я віддаю вам те, що зберігав досі у своєму серці. Ви, звичайно, знаєте казку «ІПаркен». Пригадайте, що казав тяжко поранений у бою молодий Зукуль-Макан після загибелі свого брата, богатиря Шаркена. Звертаючись до свого мудрого друга Дандана, він сказав: «І серце моє, і тіло моє у тяжких ранах. Скажи мені таке слово, щоб воно відвернуло мою увагу і розвіяло мою печаль».

Дармен помовчав, ніби в роздумі, і сумовито додав:

— Я теж спробую забутись у пісні…

Всі мовчки, з добрим співчуттям дивилися на його красиве, тонке обличчя, густі, ніби боброве хутро, брови і замислені, з дивним червонястим полиском чорні очі, в яких застигла туга.

Співак торкнув струни домбри і заспівав, розкриваючи біль свого серця, що не був таємницею для друзів. Мелодія летіла, як швидкокрилий птах, розповідаючи про клятву двох закоханих і їхню рішучість боротися за своє щастя до кінця. Часом вона перегукувалася з мотивом Абаєвої пісні — «Зіниця ока мого» — про невтішне горе розлучених сердець, що горіли невгасним полум’ям безмежної любові…

Дармен співав про гірку долю свою і Макен, що зробила їх гнаними втікачами, про вірну дружбу, яка пізнається в біді, про братерську допомогу Абіша і Магіш; він знайшов добре слово для товаришів, які стали на захист закоханих, згадав про збитого шокпаром Муха, що лежав скривавлений… Лагідно кепкуючи з Альмагамбета, показав він його переляк під час сутички з ворогами. Абен і Айша сміялися до сліз, дивлячись на нього.

Присоромлений, Альмагамбет почав виправдуватись!

— У Корабая кулак, наче чавунне калатало! Що залишилося б від мене, якби він стукнув хоч раз?..

А поет усе співав і співав під звуки домбри, вражаючи слухачів иесподівапими переходами мелодії — то сумної, пройнятої безмірною тугою, то іскристо-веселої, що викликала усмішку і сміх молоді. Ось він бачить уві сні змарнілу Макен, кинуту в бездонний зиндан^[106], чує її скарги. Йому хочеться гукнути: «Я тут, поряд з тобою!» — але вуста його враз німіють. Він хоче стрибнути до коханої в зиндан, але не може зрушити з місця, ноги його наче приросли до землі…

Дармен співав, а з очей Айші, яка допіру заливалася веселим сміхом, канали сльози. Абіш не міг одірвати погляду від натхненного обличчя свого друга, йому здавалось, що остання пісня Дармена перекликається з чудовими баладами славетних російських поетів.

В останній пісні, присвяченій ув’язненню Макен в домі товмача Алімбека, прозвучали особливо гіркі, тужливі ноти. Жорстокий тюремник стоїть на шляху акина, не даючи йому ні на мить побачити кохану. Будинок товмача страшніший за глибокий зиндан, до ув’язненої не доходить жодна скарга закоханого, жодна звістка від нього…

І справді, до яких тільки хитрощів не вдавалися Дармен і Какитай. щоб передати Макен вісточку! Днями вони послали їй сукню з вишитими на комірі амулетами. Чи здогадається вона, що під вправно вишитим трикутником сховано листа від Дармена, густо списаного дрібним почерком?

Дармен співав про своє палке кохання і молодь наче відчувала його гаряче полум’я. Але ось співак узяв останній акорд і відклав домбру. В кімнаті запала тиша, всі мовчали, ще заполонені чарівними звуками. Всі намагалися втішити Дармена.

— Макен здогадається, чому пришили амулети.

— Вона знайде твій лист!

— Хай здійсниться задумане тобою!

Прощаючись з Дарменом, Абіш міцно обняв його, поцілував і сказав:

— Я мріяв на власні очі побачити, як у суді буде зметено всі перепони на шляху до вашого щастя і ви з’єднаєтесь з Макен назавжди. Але нічого не вдієш: я — військовий і собі не належу, треба їхати. Передай Макен, що я жалкую, що не зміг бути присутнім на суді.

В кінці вересня, виконуючи наказ свого начальства, поручик Ускенбаєв виїхав до Алма-Ати.

Дармен скучав без улюбленого свого друга, і час тягнувся тепер нестерпно довго. Скінчилася осінь, настала зима, суворий мороз скував води Іртиша, а Макен усе ще нудилася в неволі. За чотири місяці, що минули від тієї ночі, коли вона переправилася з Дарменом у човні Сеїля в Семипалатинськ, вона лише один раз вийшла з Алімбекового дому. Господиня посадовила Макеті поряд із собою в санях, напнула їй на голову чорний халат, як це робили всі татарські жінки, і повезла до слідчого окружного суду Злобіна.

Під час допиту запитання слідчого і відповіді Макен знов-таки перекладав Алімбек. Дівчина повторила всі свої попередні показання.

З часу цього допиту минуло понад місяць, і ось сьогодні Саліма знову повезла Макен до окружного суду. Ранок був ясний, холодний, сніг, що випав уночі, сліпучо яскрів проти сонця. Макен з насолодою дихала свіжим морозним повітрям і з цікавістю оглядала вулиці та численних перехожих у кожушках і валянках, які йшли у тому ж напрямку, куди Саліма везла свою полонянку.

Вийшовши з саней, що підкотили до будинку суду, Макен здивувалася — таке незвичайне пожвавлення панувало тут. Біля дверей під’їзду, на площі і навіть на суміжних вулицях юрмилося багато людей. Хоч обличчя Макен було запнуте, вона одразу помітила, що більшість з них одягнені по-тобиктинському. Біля самого будинку суду стояли баї в лисячих суконних шубах з широкими комірами, міські купці у татарських шапках і шубах, підбитих білкою та єнотом, кілька мулл у чалмах.

Так багато людей, проте всі чужі, незнайомі…

Саліма під руку ввела дівчину в будинок суду і зійшла з нею на другий поверх. Раптом Макен почула біля себе тихий голос Альмагамбета:

— Не бійся, Макен! Захисники твої біля тебе, Абай-ага теж тут.

Абай-ага!..

Від цього імені повіяло на Макен теплом, якого так жадала її душа.

Справу Азимової, таку незвичайну для російською судочинства, окружний суд вирішив розглянути при закритих дверях у присутності голови і двох членів суду, без участі зацікавлених сторін Не було також ні прокурора, ні оборонця, ні свідків, ні публіки. Увесь судовий процес вирішено було обмежити допитом Макен.

І ось у супроводі конвоїра дівчина тихо увійшла в світлу, простору кімнату з високою лініюю стелею. За великим столом, накритим зеленим сукном, сиділо троє. Посередині — огрядний лисий чоловік з широкою русявою бородою, в золотих окулярах і з золотими гудзиками на темно-зеленому мундирі. Макен відразу здогадалася, що це головний суддя, саме він вирішуватиме її долю. На двох помічників, одного чорного, другого сивоволосого, які сиділи обабіч нього, дівчина не звернула уваги. Згодом вона помітила товмача, рябуватого, огрядного казаха, який стояв біля столу, і секретаря, що сидів збоку, за окремим столиком.

Макен чекала від суду захисту, тим-то головний суддя видався їй красивим і добрим, і вона заспокоїлася, вирішивши чомусь, що він не заподіє їй ніякого лиха. А втім, страху вона не відчувала й раніше, за всі місяці свого домашнього ув’язнення. Їй самій здавалося це дивним, і вона не раз питала себе: «Чому я не боюся? Невже я збожеволіла і просто вже нічого не почуваю?»

Насправді ж у Макен була смілива, відверта душа, ї тепер дівчина вирішила стояти на своєму до кінця. «Хай краще вмру», — сказала вона собі, стиснувши кулачки.

— Підійдіть ближче! — звернувся до неї голова суду і поманив її рукою.

Він поправив золоті окуляри на носі, намагаючись краще розглянути тону дочкустепів, яка вперше переступила поріг судового залу. Товмач переклав його слова, і Макен, обережно ступаючи по м’якому килиму, підійшла до столу. Висока, струнка, з тонкою талією, в тюбетейці, гаптованій позументом, накрита легкою шовковою шаллю, вона здалася голові суду красунею.

Трохи здивовано розглядав смугляве, з ніжними рисами обличчя, явно милуючись степовою дівчиною.

— Ваше ім’я? — спитав він. Потім були інші запитання: скільки років, чи живі батьки, чи письменна. Секретар, сидячи за окремим столиком, записував відповіді Макен, перекладені товмачем, і це чомусь переконало її, що все закінчиться добре. Почала навіть у думці посміюватися з чемних запитань голови.

«Невже досі не встигли взнати, хто я така? Скільки разів питали те саме й записували відповіді…»

Голова суду спитав, чого Макен втекла від Даїра. Макен відповіла коротко, але рішуче. Вона покохала Дармена, не хоче розлучатися з ним; краще вмерти, ніж стати Даїровою дружиною…

Вислухавши від товмача цю відповідь, голова звернувся до своїх помічників. Троє чоловіків говорили незрозумілою Макен російською мовою, а вона, дивлячись на них, з надією чекала вирішення своєї долі. А тим часом голова суду говорив своїм колегам, що «слова цієї казашки розумні, вона метка, тримається гідно, видно, що їй нема чого приховувати».

Рішення суду було-таки оголошено Макен через товмача. Воно надавало Макен Азимовій, казахській дівчині, можливість розпоряджатися своєю долею на власний розсуд.

Проте судді так і не наважились довести справу до кінця: суперечку про майнові інтереси сторін, про повернення калиму вони передали на розгляд казахського суду біїв, на підставі звичайного права, для полюбовного погодження позовників…

Але Макен не цікавила друга частина судового рішення. Коли вона довідалася, що суд заперечує право Даїра, сина Шакара, силоміць одружитися з нею, Макен Азимо-вою, лише тому, що він, мовляв, сплатив за неї калим, серце її сповнилося щастям. Віднині їй надавалась цілковита воля у виборі жениха!..

Як тільки рішення було оголошено, про нього відразу довідались сотні людей, що товпилися в будинку окружного суду і на площі. Серед них було чимало міських торгівців, перерослих шакірдів, мулл та інших прибічників Уразбая і Даїра, проте більшість, безперечно, співчували Макен і Дармену. Захоплені вигуки човнярів, дрібних ремісників, російських робітників, а особливо затонських вантажників і простих степовиків з аулів доводили, на чиєму боці в цій боротьбі трудові люди…

А Макен раділа! Ось вона тримає в руках дорогоцінного папірця, який двома мовами — російською і казахською — свідчить, що Макен Азимова має право сама обрати собі супутника життя. Російський закон бере її під свій захист, червона сургучева печатка назавжди звільнила її від Даїра!

— О Абай-ага!

Побачивши свого головного захисника, Макен прикладає руку до горла, з очей її от-от бризнуть сльози вдячності, вона ладна впасти перед ним навколішки. Але Абай сам підходить до Макен, він по-батьківському простягає до неї руки, гаряче поздоровляє її.

Майже півроку не бачила вона Абая, їй здається, що він помолодшав і ніби просвітлів. На його обличчі грає горда посмішка, очі випромінюють радість і лагідність, груди його дихають широко і вільно. Щоправда, у вусах і бороді помітніше пробивається сивина — невблаганна ознака віку, але білі рівпі зуби виблискують по-молодому.

— Нехай щоразу закінчуються так наші сутички з ворогами! — голосно каже він своїм супутникам, Дархмену і Какитаю.

А ось і Дармен. Блідий від хвилювання, він швидко підходить до нареченої і зупиняється на крок від неї, не наважуючись обняти її при всіх цих людях, ба навіть торкнутися її руки. Вони тільки мовчки дивляться одне на одного.

Але в навколишньому натовпі є й такі, що не зводять з Абая лихих, мстивих очей. Єсентай підштовхує ліктем Уразбая, що стоїть поруч нього:

— Диви, як кирпу гне! Як величається!

Уразбай, скрипнувши зубами, у відповідь прохрипів:

— Нехай, нехай сьогодні радіє Ібрай! Настане час, я сторицею віддячу йому за все!

Абай тут-таки офіціально заявив голові суду, що всі майнові претензії Уразбая і Даїра в справі Азимової буде задоволено безспірним порядком. Цим він вибив останнього козиря з рук Уразбая і Даїра, відрізавши їм шлях до нових чвар.

Так завершилася справа Макен Азимової, що надовго збереглася в пам’яті народній під назвою, даною їй ворогами: «Розбрат і чвари за дівку Макен…»

Що б не робили і не говорили у розбійницькому стані Уразбая, по-новому сильно й палко розгорталося кохання Дармена і Макен, які пройшли очищувальний вогонь розлуки і страждань. Какитай, що звільнив дівчину з дому Сарманова, нікуди не заїжджаючи по дорозі і нікого не попереджуючи, одразу помчався з нею в затон.

Дармен, хворий від горя, звиклий до суму розлуки, одразу навіть і не зрозумів, хто несподівано виник перед ним у тьмяній кімнаті Абена. Йому і на думку не спадало, що Макен могла з’явитися тут у той час, коли він виливав свою непозбутню тугу за нею у задушевному «Кулак-кюйє», неголосно перебираючи струни домбри.

Какитай лише злегка підштовхнув дівчину вперед, а сам відійшов і заховався. Макен, що не впустила ані сльозини в годину найважчих бід і випробувань, тепер, в обіймах Дармена, здригнулася і залилася слізьми. Цілуючи її і плачучи сам, Дармен ковтав її сльози, що застигали на холодних від морозу щоках.

Не тільки в ці перші хвилини після розлуки, але і в найбезтурботніші години свого кохання вони часто і довго мовчали,— їхні переповнені серця не потребували слів. І тепер, не даючи Макен часу зняти шубку, Дармен притягнув її на корпе, постелене на килимі, і припав до її обличчя поцілунком.

У цьому поцілунку були і вдячність за врятування, і благання про щастя. Невідомо до кого звернуті, вони були щирі і палкі, саме врятування від усіх лих світу.

А Макен, яка спочатку трохи одвикла від Дармена, скована довгими місяцями самотності і замкнутості, боязко, крок за кроком виходячи з свого оціпеніння, тремтячими губами тихенько припала до коханого.

ЖУРБА

1

Надвечірнє сонце сховалося за хмару, коли Абай і Дармен перевалили через Конир-адир і дісталися до зимівлі на височині Молалису. Згасав похмурий осінній день. З самого ранку лютував холодний дошкульний вітер, що загнав жатаків у діряві чорні юрти і халупи. У занедбаному аулі майже не видно ознак життя. Часом з-за юрти вискочить, верескливо гавкаючи, охлялий шолудивий пес; заструмує синій димок з-під тунлика^[107] якої-небудь юрти і враз зникне, розвіяний вітром.

Два вершники, нікого не турбуючи розпитами, знайшли потрібну їм юрту. Дармен часто бував у ній і добре запам’ятав латку з яскраво-червоної кошми на старому продірявленому туирлику^[108]. Щоправда, латка вже вицвіла, стерлась, вкрилася кіптявою, але все ще впадала в око.

Ніхто не звернув уваги на приїжджих, ніхто не вийшов їм назустріч.

Абай примітив двох коней, що паслися поблизу юрти, і відразу пізнав білоногого темно-сивого Єрболового коня. Другий кінь належав Базарали; колись він був чудової масті — сивий в яблука, а тепер взявся якимись брудними плямами.

Абай з радісним нетерпінням думав про тс, що за кілька хвилин він побачить старих своїх друзів, Єрбола і Базарали, і від цієї думки навіть втома після довгої і важкої дороги наче розвіялася.

Біля самої юрти на Абая з лютим гавканням накинулась білогруда чорна сука, намагаючись ухопити то за ногу, то за полу чапана. Дармен, прив’язавши коней, поспішив йому на допомогу. Криком відігнав суку і відчинив перед ним двері юрти.

Ніхто в юрті не ворухнувся, не озвався. Мабуть, нема нікого, бо не можна було припустити, щоб господарі не чули несамовитого гавкоту.

Обдивившись, Абай і Дармен зрозуміли причину цієї дивної непривітності. З лівого боку маленької, темної юрти на старій кошмі, простеленій просто на землі, лежав хворий. Двоє чоловіків і жінка, які сиділи біля постелі, не зводили з нього, очей, вони ніби застигли у непорушності. Абай і Дармен тихо підійшли і стали позаду, боячись потривожити їхнє горе.

Але чоловіки — це були Єрбол і Базарали — помітили гостей, підвелися, заметушилися. Тихенько привітавшись з Абаєм, вони звільнили йому тор^[109]. Жінка навіть не ворухнулась, по її щоках повільно і безперестану текли сльози.

Відповівши на привітання Базарали і Єрбола, Абай пошепки спитав, як почуває себе хворий. Той, мабуть, почув його запитання і через силу зробив знак жінці. Низько схилившись, жінка наблизила до нього своє обличчя.

— Абай…— сказала вона.— Абай і Дармен приїхали! — Обернувшись до гостей, жінка тихо пояснила: — Питає: «Хто приїхав?» Йому мову відібрало, а тепер заговорив.

І вона знову втупилася в хворого.

Базарали шепнув Дармену:

— Підійди ближче до Даркембая. Він увесь час згадував тебе. Мабуть, хоче щось сказати.

Дармен зняв чапан і сів на місце жінки. Абай, скинувши малахай, теж наблизився до узголів’я хворого. Вони схилилися над ним, торкаючись один одного головами.

Єрбол підкинув у вогнище трохи сухого кізяка і почав роздмухувати вогонь. Тепер, при світлі вогнища, добре видно було довгу білу бороду Даркембая, загострений ніс, вузькі напівприкриті повіками очі і скуйовджені сиві брови. Виснажений хворобою старий напружено вдивлявся в обличчя, що нахилилися над ним.

— Ти, Абай? — запитав він ледь чутним голосом.

Абай, ніби вгадуючи бажання хворого, притулився обличчям до його бороди. Той схвально кивнув головою і доторкнувся губами до щоки, лоба і вуха друга, ніби цілуючи його.

Сльози набігли Абаю на очі і важкими краплинами впали на щоку старого.

— Неоціненний друже мій! — прошепотів Абай, ледве стримуючи ридання. Пекуча туга терзала його серце, сповнене безмежної любові до вмираючого.

Жанил, дружина Даркембая, беззвучно заридала, заплакав і Дармен. Єрбол важко зітхнув. Печально похиливши голову, в гіркій задумі сидів Базарали. Три глибокі зморшки, що перетинали його високий лоб — нещадні позначки років,— здавалися рухливими при мінливому світлі вогнища.

Помираючий зібрав рештки сил і ворухнув бровами, кличучи до себе племінника, Дармена. Жигіт нахилився ще нижче і доторкнувся щокою до дядькової бороди.

— Абай… виконав… свій обов’язок! — прошепотів Даркембай.

Всі зрозуміли, що він хотів цим сказати. Колись Даркембай привіз одинадцятирічного Дармена в Семипалатинськ до Кунанбая, котрий під той час збирався вирушити в Мекку. В малого боліли очі, і голова його навскоси пов’язана була брудною хусткою. Звернувшись до Кунанбая, Даркембай сказав: «Багатий аксакал у боргу перед хлопчиком-сиротою». Але Кунанбай одвернувся від сироти. І тоді Абай, глянувши на Дармена, дав клятву справедливої людини: «За батька я в боргу перед тобою!»

Недарма згадав про це Даркембай.

Базарали і Єрбол кивнули, ніби потверджуючи слова помираючого. Обидва вони подумали зараз про одно: «Ким був Дармен тоді і ким став він тепер? Хто не назве його сином Абая? Хіба не став для нього Дармен ближчий, рідніший і дорожчий за всіх родичів?»

«Так, син виконав свій обов’язок за батька».

Дармен і Абай ніколи не замислювались над тими стосунками, які склалися між ними від дня першої їхньої зустрічі, ніколи не говорили про це. Тільки тепер, почувши скупі слова Даркембая, усвідомили вони вперше глибоку свою спільність, злитність своїх дум і почуттів. Дармен, зворушений, не знаходив слів і тільки кивав у відповідь помираючому…

По дядькових очах Дармен зрозумів, що той хоче ще щось сказати. Не відводячи погляду від збляклих губів і напівзаплющених очей старого, він думкою звертався до нього, з останнім благанням: «Говори, чекаю твоїх слів! Скажи, що заповідаєш ти нам?»

Усі ті, що зібралися у цій маленькій юрті біля смертного ложа Даркембая, усвідомлювали, що наближається його остання хвилина, що з цього життя назавжди іде благородна, мудра людина, і у великій печалі подумки прощалися з ним…

Жанил, очікуючи, коли Даркембай висловить їй свою останню волю, занепокоєно озиралася на двері.

— Де ж забарився Рахім? — шепотіла вона.— Чому так довго не йде Рахім?

І, ніби почувши голос матері, до юрти увійшов високий хлопець з блідим, стомленим обличчям.

Він привітався з Абаєм і Дарменом, зняв малахай, за мовчазним знаком матері нечутно наблизився до батькової постелі і зайняв місце біля Дармена. Побачивши свого єдиного сина, Даркембай схвилювався, ніби проковтнув гірку отруту.

Абай дивився на обличчя старого друга і намагався розгадати скорботну думу, яку той забирав з собою у могилу.

«Нема кари тяжчої, аніж останнє невимовлене слово! — думав він з гіркотою.— Ось, мабуть, які думки крають серце Даркембаю: «Син мій залишиться сиротою. Нема ще в його руках ні сили, ні вміння. Нема у нього отари і нема захисників. Що станеться з ним?»

Але Даркембай мовчав. Тьмяні очі його були тепер втуплені в Дармена, ніби закликаючи його до уваги. Дар-мен і сам розумів це, він благально дивився на дядька: .«Зберися із силою, скажи!» І ось, ніби у відповідь на цей мовчазний заклик, губи вмираючого затремтіли, і всі почули шепіт:

— Доручаю Рахіма тобі, Дармен… Зроби його людиною… Виправдай свій борг перед Абаєм…

Потім Даркембай звернув погляд на Абая, і той схилився до його вуст.

— Рахіма… Вчитись… Людиною! — ледь чутно прошепотів помираючий і замовк, стомлено опустивши повіки.

Абай узяв його за руку — пульс ледве прощупувався. Чи відходив Даркембай, чи просто ослабнув від зусиль — важко було сказати. Друзі, що не зводили очей з помираючого, сумовито перезирнулися.

— Він ослабнув,— прошепотів Базарали.— Нехай спочине.

— Він довго чекав на Абая і Дармена,— тихо промовив Єрбол.— Тепер він сказав їм, що хотів, і заспокоївся.

— Мені здається, він заснув! — У словах Дармена все ще бриніла надія, а може, він хотів заспокоїти юного Рахіма.

Абай мовчав. Він добре знав, що в такому стані до людини не приходить сон. Даркембай згасав, він був на порозі небуття. Це початок відходу, і треба дати спокій помираючому…

Зробивши Дармену знак не рухатися з місця, Абай відійшов од постелі разом з Базарали і Єрболом. Вони втрьох сіли на кошму і почали тиху бесіду. Абай розпитував друзів про хворобу Даркембая.

— Сьогодні четвертий день, як він лежить,— сказав Базарали.

— Хвороба зразу круто взялася за нього,— додав Єрбол.— Коли я позавчора прийшов до нього, він навіть стогнав від болю, так було йому погано.

— Еге, недуга якось одразу підкосила його! — потвердила Жанил.

Вона почала готувати чай, це звичне заняття ніби трохи заспокоїло її, і вона розговорилась.

— Ось уже цілий тиждень дме цей проклятий вітер, а старий випросив у сусідів гарбу і разом з Рахімом поїхав у байрак Караганди по сіно. А там ще дужче завіяло. Йому треба було б одразу повернутися, та хіба залишить він справу недоробленою? Робота важка, сили мало, одежина благенька… Ну, й продуло його наскрізь… Коли пізно ввечері повернулися вони додому, він і каже мені: «Ой Жанил, до кісток я промерз. Сьогоднішній день, мабуть, доконає мене!» Так і вийшло. Цілу ніч горів, як у вогні. Кашель душив, не міг влежати спокійно, кидався… А тепер, бачите, відмучився.

Жанил, проковтнувши сльози, замовкла.

Базарали, який багато бачив злиднів і горя, сказав задумано:

— Правильно каже Жанил. Підстерегла його хвороба і захопила зненацька. Адже чого тільки не зазнав у житті Даркембай! Проте людина — не залізо. Дірявий чекмень і сильного духом не врятує від морозу, а перед холодним зимовим вітром і горда голова схилиться…

Він помовчав і сумовито додав:

— Хороша, рідкісна людина Даркембай! Але коли в сніговому степу беззбройного подорожнього застукає вовча зграя, яка йому користь від того, що він добрий, потрібний, дорогий для всіх чоловік? Голод, злидні, старість, наче люті вовки, оточили і занапастили нашого друга.

Абай і Єрбол, погоджуючись, закивали головами: «Про Даркембая, який десятки років прожив у жорстоких безпросвітних злиднях, краще не скажеш».

Наприкінці ночі у Даркембая почалися передсмертні судороги, з грудей виривався зловісний хрип. Усі притихли в німому очікуванні тієї таємничої миті, що ось-ось має настати. І раптом хрип обірвався, настала гнітюча тиша…

Другого дня численне населення аулу жатаків ховало Даркембая, якого всі вони любили. Кладовище було недалеко від Молалису, за перевалом. Туди й перевезли останки Даркембая і з честю поховали.

Абай, Базарали, Єрбол і Дармен взяли на себе турботи про похорон і поминки. Абай послав нарочного до ближнього аулу свого старшого сина Акилбая, запросив жителів на жаназу і звелів привести в дім Даркембая дійну корову та верблюдицю. Це був його аза^[110] осиротілій родині покійного друга.

Крім того, в дні жанази Абай дав Жанил кілька овець і стригуна. Єрбол також виділив на поминки корову і двох баранів. Старався допомогти вдові, чим тільки міг, і Базарали.

Щоб утішити осиротілих Жанил і Рахіма, Абай та його друзі вирішили затриматися в аулі до перших семиденних поминок. Абай встиг за ці дні погостювати в домі Єрбола, який жив за перевалом в урочищі Аккудук; заночував він раз і в аулі у Базарали. Дармен, найближчий з родичів Даркембая, весь цей час невідступно перебував біля Жанил і Рахіма. Зворушливо уважний, він усіляко старався полегшити їхнє горе.

По закінченні жанази треба було виконати передсмертний заповіт Даркембая, і це ще затримало від’їзд Абая. Разом з Дарменом обговорював він, як краще здійснити давнішню мрію покійного.

— Дакен^[111] довірив нам долю свого сина,— сказав Абай,— і ми з тобою повинні подбати не тільки про те, щоб Рахім не знав голоду. Наш обов’язок — зробити його справжньою людиною. На мою думку, хлопець має здібності до навчання, він уже опанував мусульманську грамоту. Треба вчити його далі. Побалакай з Жанил і з самим Рахімом, як вони дивляться на це. Щоб продовжувати навчання, Рахім повинен буде покинути аул.

Дармен годинами розмовляв про це з Жанил та з її сином, які довго не знали, на що зважитись. Адже якщо Рахім поїде вчитися, Жанил залишиться у своїй зимівлі без будь-якої допомоги, а жінка сама неспроможна вести господарство.

Дармен замислився: а що, коли він візьме Жанил до себе додому? У нього нема ні батька, ні матері, в родині їхній тільки двоє — він та Макен. Чому б самотній удові не стати третім членом їхньої сім’ї, не зайняти місце матері? Тоді Рахім міг би спокійно поїхати вчитися…

Дармен поділився своєю думкою з Жанил. Вдова глянула на пього вдячними очима. Вона добре знала Макен і любила її, як рідну дочку. Недарма, розставшись з Макен на кілька місяців, вона скучала за нею навіть більше, ніж за Дарменом. Та й Макен, почуваючи любов до Жанил, відповідала їй щирою, гарячою прихильністю. Словом, Жанил з радістю дала згоду: якщо вона житиме разом з близькими людьми, це якоюсь мірою полегшить її існування після такої тяжкої втрати. А втім, Жанил не зможе поїхати одразу: їй треба виконати свої обов’язки перед покійним, вшанувати пам’ять Даркембая…

Доки не мине рік з дня смерті Даркембая, Жанил не допустить, щоб погасло вогнище в його юрті, щоб зруйноване було гніздо, яке він звивав разом із Жанил. Це дуже засмутило б усіх, та й сама вона нездатна на такий образливий для пам’яті померлого чоловіка вчинок. Тим-то, хоч як прагнула Жанил вступити в сім’ю Дармена, вона не може забрати з собою шанрак юрти, в якій Даркембай прожив з нею багато літ. Вдова вважала, що і Рахім повинен залишитися з нею в аулі до літа…

Абай схвалив її намір, проте порадив Рахіму після осіннього перекочування і подготування зимових запасів проводити більшу частину свого часу в домі Дармена на Акшоки: там він навчиться російської грамоти. А на той рік, коли Жанил перебереться до Дармена, Рахім зможе поїхати в місто і навчатися там по-мусульманськи чи по-російськи, як захоче. А тим часом, щоб мати не почувала себе самотньою, Рахім щомісяця приїжджатиме до неї на п’ять-десять днів.

Жанил слухала Абая, і на серці їй теплішало — друзі Даркембая виконували його передсмертний заповіт.

У день від’їзду Абая, під час прощальної бесіди, Базарали сказав йому:

— Хвороба моя не дає мені спокою і раз у раз схоплює своїми кігтями. Мабуть, ніколи не здихаюсь Її. Раніше ревматизм гриз мені суглоби, а тепер добрався до серця.

Абай і сам помітив, як постарір, схуд і змарнів Базарали. Але щоразу, коли він запитував Базарали про його здоров’я, той відповідав неохоче і скупо, особливо коли йшлося про це при людях. Але тепер він розговорився:

— Від близьких все одно не приховаєш, а від тебе я й сам критися неохочу із своєю хворобою. Але більш ніхто не повинен знати про те.

Абаю було відомо, що у Базарали багато ворогів, які зичили йому всякого лиха; вони, звичайно, будуть радіти і злоститися, коли доповідаються про його тяжку хворобу. Зрозуміло, що Базарали не хоче дати приводу їм для цієї радості. І все ж Абай розумів, що Базарали сказав йому далеко не все. Він тільки вдивлявся в обличчя друга, намагаючись розгадати, чому почав Базарали цю розмову.

— Слухаю тебе, друже,— промовив він тихо.

І тоді Базарали заговорив про іргизбаївських головорізів, які затіяли проти нього нове лиходійство. Не наважуючись прямо назвати ім’я Базаралй, вони звели наклеп на його сусіду Абди, назвавши його злодієм, а Базаралй — відповідачем за нього. Відомо, що цього літа конокради вивели найкращого азимбаївського скакуна Байгекера. Розшуки і розпитування в околишніх місцях ні до чого не привели, тож іргизбаївці пустили чутку, ніби «Абди вкрав коня, але призвідник — Базарали, він зумів потай збути коня з рук». Нещодавно від імені Такежана, Азимбая і численних іргизбаївців приїжджав сам Шубар.

— Видай нам на розправу Абди,— сказав він Базарали.— А коли хочеш виправдати злодія, поклянися, що він не винен.

Базарали, виснажений хворобою, не зміг вигнати головорізів з своєї юрти. В минулі роки він кинувся б на них з бойовим покликом, вийшов би з ними на герць, а тепер почував себе немовби в тенетах… А втім, він все-таки не визнав Абди винним, бо був певен, що то людина чесна.

— Клятви даремно я не даю,— сказав він Шубару.— Але кажу тобі: Абди не винний. Це мерзенний наклеп. Помру, а не підтримаю тебе.

Так відбив Базарали перший наскок ворогів. На другий день Шубар нагрянув разом з Азимбасм і п’ятьма його посіпакахми, але Базарали, як і раніше, був непохитний.

— Абди не винний, на цьому я стояв і стояти буду. Коли ж Такежан, який досяг поважного віку, певен, що він винний, нехай він у тому поклянеться і тоді вб’є мене разом з Абди.

Така відповідь була гідна Базарали, його ясного розуму, його рішучої вдачі. Іргизбаївці, зазнавши поразки, відступили, але ненадовго. Десять днів тому в передгір’ї Чингісу, в аулі Такежана, відбулася сходка всіх іргизбаївців, керованих Азимбаєм та Шубаром. Вони змовилися знищити Базарали і спалити дощенту його зимовище, а коли хтось з жигитеків надумає за нього заступитися, то знищити й усіх жигитеків. Щоб дошкулити ще відчутніше, Азимбай і Шубар зв’язали всіх поплічників клятвою і переманили на свій бік зловредного бія з жигитеків, Абдільду, який зубожів після торішнього джуту. Відомий на всю округу злісний дурисвіт, прозваний «лукавим Абдільдою», цей продажний бій, що втратив совість і честь, ладен був за гроші вчинити яку завгодно підлоту.

Розповідаючи про зраду «лукавого Абдільди», Базарали сказав з гіркою іронією:

— Хочеш вмерти спокійно, але заздрісники не пускають тебе навіть у могилу. Бояться, видно, що коли Базарали потрапить на той світ раніше за них, то й сам зу-міе їм допекти. Ось чому хочуть вони закидати мою могилу камінням. А я от, на зло їм, не помру! Залишуся як сіль в їхньому оці, хай собі казяться…— І Базарали задерикувато підморгнув Абаю.

Перед Абаєм стояв тепер давнішній Базарали, гордовито усміхаючись, і він мимоволі замішувався своїм другом.

— Цілий тиждень придивляєшся ти до мене,— провадив далі Базарали,— і все питаєш про мою хворобу. А я не розказую про неї людям. Ми спали з тобою на одній кошмі, і, бувало, серце мене дуже турбувало. Я прокидався серед ночі і лежав з розплющеними очима, але тебе ніколи не будив. Звик приховувати свою недугу. Поки я не ліг у домовину, хочу, щоб вороги мої мені заздрили і казали із злістю: «Коли ж нарешті здохне цей залізний Базарали?!» Тільки тобі одному відкрив я душу.

Гіркі роздуми обсіли Абая, коли він покинув аул і вирушив у дорогу. Сумні думки снувались у нього в голові, як нескінченні сірі хмари, що, наздоганяючи одна одну, запинали холодне осіннє небо.

2

Наближалася зима, а снігу все ще не було. Рятуючись від дошкульного холодного вітру, жителі аулу Акшоки перебралися до теплих саманних зимовищ і топили печі не менш як через день.

У домі Абая і Айгерім панує тиша. Господар у своїй кімнаті наполегливо працював, не відриваючись від книжок і рукописів. У дальній світлиці його сип Магаш і племінник Какитай теж сиділи над книжками: вони з захватом читали цікаві російські романи, а потім переказували домочадцям. Усі слухали Магаша і Какитая, затамувавши подих, стараючись не пропустити жодного слова, як звичайно слухають в аулах билини і казки.

Перейшли у зимове житло і Дармен з Макен. Дармен останнім часом теж полюбив самотину. Сидячи в теплій, затишній кімнаті, натхненно перебирав струни домбри, і вона бриніла глухо і сумовито. Акомпануючи собі, він співав з напівзаплющеними очима. Пісня то сочилася скупо, по краплині, то линула вільним бурхливим потоком, розтікаючись на багато дзюркотливих струмочків. Так народжувались нові прекрасні пісні…

Вдень Айгерім завжди кликала Макен до себе. Після переїзду на зимівлю вони разом взялися до цікавої роботи: заходилися вишивати на тонкому кольоровому сукні. Кілька днів готувалися вони до цього, малюючи на папері примхливі візерунки. Макен виявилася талановитою рукодільницею: вона успадкувала від матері хист до вишивання, мала невичерпну фантазію і добрий смак. Не тільки Айгерім, але й Магаш з Какитаєм дружно вихваляли створені Макен малюнки, вони високо цінили і новий крій малахаїв, пошитих її вправною рукою. Навіть сам Абай, спинившись іноді за спиною двох рукодільниць, з цікавістю розглядав намальовані Макен візерунки з квітів і листя. Кожен мав свою назву: «гусячі лапки», «ластівчині крила», «пташині шийки», «баранячі роги». Розпитуючи жінок, для чого призначено той чи той ескіз, Абай інколи так захоплювався, що й сам починав разом з ними добирати кольори і відтінки для майбутньої вишивки. Передбачлива Айгерім ще з весни здогадалася зробити запас оксамиту, плюшу, шовку та різнобарвних ниток. Тепер усе це дуже придалося, Айгерім і Макен вирішили вишити настінний шовковий килим.

Ця осінь була особливо плідною для поетичної творчості Абая. Айгерім, прокинувшись ранком, часто знаходила на столі в чоловіка рукопис написаного уночі вірша. Обережно тримаючи білими тонкими пальцями списаний нерівними рядками аркуш паперу, несла його до Макен, щоб та прочитала написане вголос. Читати крупний почерк Абая було легко, і Макен охоплювало почуття щастя, коли вона голосно промовляла перший рядок нового вірша. Їй здавалося, що вона читає листа від старшого брата або від батька, зверненого саме до неї. Не могла приховати свого хвилювання, і на смуглявому її обличчі спалахував рум’янець.

Айгерім любила в ці хвилини спостерігати Макен.

Ось ледь ворухнулися тонко окреслені брови, чудові вузькі темні очі замислено втупилися в списаний аркуш паперу, на пухлих губах майнула посмішка. Макен жадібно вбирає кожний новий вірш Абая, якого так любить і поважає Айгерім, і це зворушує дружину поета.

О, які дорогі для Айгерім ці чудові дні натхненної праці чоловіка, коли незримо, як квіти, народжуються під час її сну його прекрасні вірші! Які дорогі для неї ранкові зустрічі з юною Макен, котора проказує вголос найпотаємніші думки Абая! Ні, давно не переживала Айгерім таких захоплюючих, чудесних хвилин насолоди, коли навіть невимовлене стає дорогим і зрозумілим без слів.

Ось і тепер Айгерім принесла два списані аркуші і сіла на своє постійне місце. Макен почала читати дзвінким, мелодійним голосом:

Маєш хист — то все зміряй до дна.

Над людьми ти себе не здіймай,

Мов цеглина, тверда, міцна,

У будову життя лягай.

Не переводячи подиху, проказала Макен весь вірш, потім, на прохання Айгерім, повторила його.

— Ці слова стосуються саме нас! — сказала Айгерім, яку особливо вразила перша строфа.— Скільки разів Абай казав: «Людина, котра має розум, силу, совість, не може прожити своє життя без праці. Якби ти була навіть царицею, дармоїдство занапастило б тебе». Тут він і пише про це.— Вона замислилася на хвилину і провадила далі: — Я от тільки не розумію, що означає: «Мов цеглина, тверда, міцна, у будову життя лягай»? Коли це про нас, то які ж ми цеглини?.

І Айгерім засміялася сріблястим сміхом.

Макен знову прочитала вірш, і Айгерім замислилася над його рядками. Вони немовби навчали її, як треба ставитись до людей, наприклад, до своїх родичок, котрі так заздрили її долі. Макен вважала, що деякі рядки адресовані Айгерім і їх слід приймати як дружню, доброзичливу пораду.

Хвастовитість — це слабість усіх,

Що найвище в думках стоять,

Той, кому заздрять всі,

                        на сміх

Може скоро нещасним стать.

Треба сміло вперед іти,—

Хай дорога — лезо меча.

Невтомні, не кинуть пости

Ті, хто діток малих навча.

Айгерім була захоплена і схвильована. Дзвінко розсміявшись, вона блиснула своїми білими рівними зубами й вигукнула:

— От бач, а я й не зрозуміла, що ці рядки написані для нас з тобою. Добре, що ти це помітила…

Макен скромно опустила очі:

— Кші-апа мені здається, Абай-ага говорить тут про те як ви виховуєте мене, як навчаєте вишивати:

Невтомні, не кинуть пости

Ті, хто діток малих навча.

Так, безнастанно — то вночі, коли засипав весь аул, то хмарного дощового ранку, то ясного полудня, коли осіннє сонце перетворювало навколишні жовті пагорби на блискучі злитки золота,— народжувалися прекрасні рядки Абая. Сидячи за круглим столом, накидав поет на папір тремтливі рядки, виливаючи в них свої скорботні думи про тяжке життя рідного народу.

Одного разу, в хвилину творчого піднесення, згадав Абай і останню свою розмову з Базарали в день від’їзду з аулу Даркембая. Розповідаючи про лихі заміри Азимбая та Шубара, старий казав, що ці люди схожі на вовків, які, готуючись до хижого наскоку, скупчуються в зграю, задирають до неба свої вискалені морди і дружно виють; потім, підкидаючи сніг, вони, як вихор, налітають на беззахисну отару овець, що пасуться на низькодолі, і чинять над нею криваву розправу. Азимбай і Шубар, мабуть, ще гірші за вовків: погрозами примушують вони приєднатися до їхньої зграї і тих, хто хотів би залишитися осторонь. Але ще огидніші хабарники-бії, такі як Абдільда, що продають свою совість «за круп коня»^[112] або «горб верблюда»^[113],— ці пристають до хижої зграї, щоб поживитися коштом знедолених бідняків.

З палкою ненавистю думаючи про цих ворогів знедоленої людини, Абай яскраво уявляв собі бліде, виснажене обличчя Базарали, його осудливі очі. І гнівні рядки поквапно лягали на папір:

Цей набрід не для втіх

Тут зібрався й гуде,—

Риють яму для всіх,

Хто не з ними іде.

Там неситі вовки

Чорну клятву дають,—

Біднякам хижаки

Злу погибель несуть.

— Мимо бід як пройти? —

Розгубився народ.—

Як би нам зберегти

Від грабіжників скот?

Абай нанизував рядок за рядком, а перед собою бачив зграю вовків; разом піднявши закривавлені морди, вони вили, готуючись до нового нападу.

Цей вірш в домі Дармена співали під домбру. Магаш і Какитай переписували його для друзів. Один аркушик попав у руки юних учнів Кішкене-мулли, і вони швидко вивчили вірші напам’ять. Інший уславлений вірш Абая, що бичував зажерливих волосних управителів, також народився в Акшоки цих осінніх днів; кожний рядок поета був насичений гіркою іронією або злою, ущипливою насмішкою. З самісінького серця розгніваного співця вилилися викривальні слова:

Щоб бути пастирем завжди, ти пристрасті закрий,

Всім покажи, мудрець який: без чванства, не простий,

І будеш править не на сміх, коли обманеш всіх,

Мовляв, з народом, все життя ощадливо скупий.

Народ — дитя; у нього ти шматок не виривай,

А потихеньку, під шумок, тягни собі, хапай.

При людях гордо треба йти,— мов ситий здобиччю вже ти,

Як той стерв’ятник, ти на гній при всіх не налітай.

Так картав Абай розбагатілих на хабарах Такежана і його сина, волосного управителя Азимбая, який, наслідуючи батька, збудував на неправедні прибутки три зимовища і багатів з кожним днем. Згадав поет і про інших здирщиків, про хитромудрих аткамінерів, яких чимало бачив за своє довге життя. Конденсуючи в пам’яті їхні риси і рисочки, створив Абай цільний, масивний, подібний до сплаву жамби^[114] вірш, пройнятий гнівною іронією. Його нескінченно переписували в аулі Акшоки, вивчали напам’ять і співали під домбру.

В один з таких творчо наснажених, холодних днів в аул несподівано примчав з міста Баймагамбет. Проїхавши повз свою домівку і ні з ким не перемовившись і словом, він попрямував до Абая. Хоч і дуже стомлений,— мабуть, їхав не відпочиваючи,— він ішов тепер дуже швидко. Айгерім, Магаш і Какитай зрозуміли, що трапилося щось незвичайне, і слідом за Баймагамбетом увійшли до Абаєвої кімнати.

Привітавшись із господарем дому, Баймагамбет опустився на одне коліно, витягнув з-за пазухи вчетверо згорнутий аркуш паперу і подав його Абаю:

— Телеграма від Абіша!

— Від нього самого!

— Що пише?

Тривожний шепіт, запитання сипалися з усіх боків.

Абай повагом, наче на превелику силу, читав телеграму. Ще не збагнувши цілком її змісту, не зрозумівши до кінця, що скоїлося, він із стривоженим серцем дав її Магашу і Какитаю. Ті прочитали, і Абай знов уважно переглянув увесь текст, від першої до останньої літери. Коли він звів очі, домочадцям здалося, що вони ніколи ще не бачили в них виразу такого горя. Смугляве обличчя посіріло, широкі довгі рукави його сорочки начебто самі собою ворушилися: це від хвилювання тремтіли його руки. Він сидів, наче скам’янілий, не знаючи, що робити, куди йти, що казати.

Магаш, помітивши благальний погляд Айгерім, уголос прочитав телеграму, одразу перекладаючи її казахською мовою.

«Хворію два місяці, лягаю в лазарет. Магіш відправив додому. Нехай до мене швидше приїде Магаш».

Абіш завжди був хворобливий. Коли він жив ще в Петербурзі, рідні, в тому числі й Абай, тривожачись за нього, не раз радили йому залишити навчання. Але Абіш і слухати не хотів про це. Перед своїм одруженням хлопець прохопився значущою фразою: «Моє життя коротке!» Какитай і Магаш почали допитуватись, чому він це сказав. Помітивши сльози на очах братів, Абіш поспішив заспокоїти їх і обернув свої слова на жарт.

Листи, які останнім часом надходили від Абіша з Алма-Ати, не викликали у близьких тривоги, він ніколи не скаржився, що нездужає. І раптом ця сумна звістка: Абіш хворіє вже два місяці! Адже він живе у великому місті, де є лікарі і ліки, — чого ж він не зміг вилікуватися від своєї хвороби і навіть змушений лягти в лазарет? Дружину Абіш відправив у Семипалатинськ — виходить, це надовго. Видно, він давно приховує від близьких свою хворобу, а тепер критись уже неможливо. Коли б не було серйозної небезпеки, Абіш нізащо не послав би батькові такої телеграми,— із скупими й холодними, мов камінь, словами.

Про це все думали тепер Абай та його домочадці. Вони сиділи, застигши в гіркій мовчанці, і нестримні сльози рясно збігали по їхніх обличчях. Ридаючих жінок Бай-магамбет і Муха відвели до суміжної кімнати. Нарешті Абай опанував себе і сказав:

— Чого ж сидіти склавши руки! Збирайтеся в дорогу, завтра ранком поїдемо в Семипалатинськ. А ти, Магаш, приготуйся виїхати звідти до Алма-Ати, треба буде…

Абай не договорив. Він заридав, закривши обличчя долонями. Всі один по одному поквапно вийшли з кімнати. Зажуреного батька треба було залишити зараз самого з його горем, його думами.

Того ж дня, тільки-но сонце почало хилитися на захід, Магаш, Какитай і Муха верхи виїхали в Семипалатинськ. По дорозі вони мали завернути на дальній випас, де були кінські табуни, і відправити звідти найкращих коней в аул, щоб впрягти їх у візок Абая. Треба було також відібрати кобилиць і добрих коней на продаж на семипалатинському базарі. Поїздка Магаша до Алма-Ати потребувала чималих грошей.

Цілу ніч Абай провів на самоті, і Айгерім чула, як тяжко він зітхає. Інколи він тихо розмовляв сам із собою, і в голосі його звучала нестерпна туга. А то раптом з пристрасним сумом і мукою повторював дороге ім’я: «Абіш мій! Рідний мій Абіш!»

Вдосвіта, змучений стражданням і безсонням, Абай наче віддався нарешті на волю слів, що рвалися з його грудей, і почав виливати своє горе в розмірених рядках. Виплавлені із сліз, зітхань, ридань, народжені у самій глибині серця, ці рядки били гарячою кров’ю:

Всемогутній аллах!

Я молю: не лякай,

Не загрожуй, не муч,

Хоч надію ти дай.

Щирим серцем молю…

О, коли б ти узнав,

Як за сина тебе

Просить слізно Абай!

Ні про що не прошу,

Не кричу, не мовчу,—

Лиш молитву одну

Потай я шепочу.

Чи довго писав він, скільки залишилося ще в серці невисловленого горя? Абай не міг би відповісти на це запитання. Пісня, народжена цієї ночі, була зойком його душі, передчуттям грядущого лиха…

Не минуло й тижня від того дня, як одержано було тривожну звістку про хворобу Абіша, а вже Магаш, закінчивши всі готування до далекої дороги, разом із своїм нерозлучним другом Майканом, а також давнім приятелем Абіша, веселим Утегельди, виїхав з Семипалатинська в Алма-Ату.

3

…Баский карий кінь мчав вечірнім містом легкі сани, в яких сиділи Абай і Дармен. Того року зима в Семипалатинську була сувора. Натягнувши віжки, Баймагамбет задумано прислухався до співучого скрипу полозків. Інколи добре накочений сніг дзвенів, як скло. Мороз вкрив інеем бороди і вуса подорожніх, тонкими крижинками зліпив вії.

Переїхавши скутий кригою Іртиш, Баймагамбет зупинив сани біля Кумашевйх воріт. Не виходячи з саней, Абай послав Дармена довідатися, чи нема для нього листа або телеграми. Дармен незабаром повернувся засмучений: від Магаша все ще не було ніякої звістки.

До заходу сонця Абай встиг об’їздити всі казахські будинки в Середніх і Верхніх Жатаках, де доводилося колись зупинятися йому, його дітям або близьким родичам. Листа від Магаша ніде не було.

Тоді Абай звелів їхати в нижню частину слободи, де на пагорку, поблизу поромної переправи, була поштова контора. Зайшовши до маленького душного приміщення, де пахло клеєм і сургучем, Абай запитав, чи нема серед недоставленої кореспонденції листа з Алма-Ати на його ім’я. Старий чиновник, довгобородий, з виснаженим жовтим обличчям, в окулярах, що стирчали на кінчику носа, вловив, певно, тривогу в Абаєвих очах. Переглянувши пачку синіх і білих конвертів, що зберігалися в довгастому ящику, відповів лагідно:

— Листа з Алма-Ати на ім’я Кунанбаєва нема, але це не повинно вас непокоїти. Річ у тім, що в районі Аягуза лютує хуртовина, і по тракту між пікетами^[115] Аркат і Аягуз неможливо проїхати. Пошта, відправлена з Семипалатинська, застряла в Аркаті. Очікуваний вами лист можливо, теж лежить там. Але є чутка, що вчора з Аягуза виїхали кілька підвід. Якщо в дорозі не станеться якась непередбачена затримка, то треба чекати їх прибуття сьогодні вночі. Можливо, ви завтра й одержите листа.

Це повідомлення трохи заспокоїло Абая, і він щиро подякував чиновнику.

Звідси вони поїхали в центр слободи, до чотиривіконного будиночка з пласким дахом, де спинився Какитай. Почувши, що гукає Дармен, Какитай вибіг на вулицю і радо привітав дядька. Абай доручив йому з’їздити ранком на пошту і, якщо буде від Магаша лист, доставити його в дім Дамежан, де Абай вирішив переночувати.

— Все буде виконано точно! — радісно вигукнув Какитай, який також з нетерпінням чекав звістки від Магаша.

Коли Абай дістався до будинку Дамежан, вже було зовсім темно. Тут його зустріли як найдорожчого гостя. За столом сидів човняр Сеїль. Серед міських трудівників, з якими доводилось Абаю зустрічатися, Сеїль вирізнявся своєю чесністю, здоровим глуздом, обізнаністю з тутешнім життям. Абаю він дуже подобався, і вони часто ходили в гості один до одного.

Хоч Сеїль, який сидів завжди на почесному місці в домі Дамежан, був Абаєвим ровесником, він одразу підвівся і пішов йому назустріч. Вітаючи гостя, Сеїль потиснув обома долонями його руку і провів на тор. У всій поведінці Сеїля чемність городянина поєднувалася з повільною статечністю і стриманістю степовика. Абаю приємно було зустрітися з цією людиною. Навіть настрій трохи покращав.

Знявши шубу з допомогою Дамежан і Сеїля, Абай привітно поздоровався з ним. Він знав, чого човняр перебуває в цьому домі. Після смерті Жабикена Дамежан і Сеїль, можливо, послухавшись доброї поради Абая, породичалися. Дамежан висватала за свого старшого сина Жумаша дочку Сеїля Жангайшу і восени цього року прийняла в дім невістку.

Баймагамбет і Дармен, які трохи затрималися надворі біля коней, з’явились на порозі, і всі посідали за маленький круглий стіл. За чаєм, а згодом за вечерею, яка затяглася до півночі, Абай говорив мало. Йому хотілося послухати розповіді Сеїля, довідатись, як живуть люди в місті. Залюбки п’ючи густий коричневий чай з вершками, який наливала йому господиня, він розпитував Сеїля про зимовіміські промисли. Попервах човняр відповідав скупо і ніби знехотя.

— Як замерз Іртиш — човен годувати перестав. Ходив на поденну роботу, а потім найнявся на бойню, до різника Хасена.

Дамежан сказала, що її син Жумаш теж працює у Хасена — дубить шкіру. Йде з дому рано-вранці, повертається пізно ввечері, а заробляє копійки.

Та й зайшла мова про різника Хасена, зажерливого багатія, гнобителя міських жатаків. Сеїль і Жумаш, доповнюючи один одного, розповіли Абаю про події, які сталися сьогодні на бойні і викликали обурення.

Молода вдова Шаріпа, чоловік якої помер від холери, лишилася з трьома малятами на руках. Вона стала до Хасена на роботу — обчищати кишки. Приходила на бойню вдосвіта і, не розгинаючи спини, працювала до пізнього вечора серед бруду й смороду. Довірений Хасена, страшний грубіян і скандаліст Атарбай, платив їй п’ять з половиною копійок на день, і то вважав, що платить надто багато. Взимку міські жатаки, як і аульні наймити, ладні працювати за безцінь, за саму юшку, яку не відрізниш від помиїв. Хасен довідується, яку сім’ю у Верхніх Жатаках найбільше обсіли злидні, і посилає туди свого прикажчика наймати робітників. Він може прийняти на роботу і дитину, і діда, що вже нічого не тямить. Аби дешевше.

— Правду кажучи, цей Хасен усіх нас обкрадає, та ще й знущається,— сказав Сеїль.— Хіба це платня за роботу — так собі, як насмішка! — бідкався він.

Дамежан, Жумаш і Сеїль навперебій розповідали про те, які знущання і приниження терплять бідняки Верхніх Жатаків на бойні. Але такої ганебної наруги, яку зазнала вдова Шаріпа, вони ще не бачили.

А було це так. Ввечері, перед закінченням роботи, біля воріт бойні з’явився Отарбай із своїм приятелем Конкаєм, здоровенним, смуглявим жигітом з нахабними очима. Обидва добре хильнули і тепер шукали, де б розважитись. Отарбай оголосив, що йому відомо, нібито жінки, котрі обчищають баранячі кишки і шлунки, крадуть нутряне сало, отже треба їх обшукати. Спинивши білолицю, гарненьку Шаріпу, Отарбай і Конкай наказали їй роздягатися. Коли вона, злякавшись, скинула дірявий верхній чапан, вони звеліли зняти і камзол. Звісно, сала не знайшли, і тоді Отарбай сказав:

— Чогось ти дуже товста! Мабуть, сало у тебе під спідницею сховано. Ану, роздягайся!

І негідники спробували зірвати з неї плаття. Тоді Ша-ріпа, не стерпівши, плюнула Отарбаю межи очі, а Копкая, який схопив був її за пелену, ударила по щоці. Отут і почалося найогидніше. Двоє здоровенних чоловіків накинулись на кволу жінку, збили її з ніг і почали бити і топтати каблуками. Сеїль вирвав бідолашну з рук негідників. Але на цьому справа не закінчилась: робітниці, що збіглися на несамовитий крик Шаріпи, люто накинулись на підпилих мерзотників і добре відлупцювали їх.

Абай, насупивши брови, мовчав, але запальний Дармен не витримав:

— Як можна миритися з такою ганьбою? — вигукнув він гнівно.— За знущання з беззахисної жінки треба судити!

— Судити…— гірко посміхнувся Сеїль.— У Хасена вистачить грошей, щоб відкупитися. Та хіба лише Хасен такий? Багачі скрізь попихають бідняками.

І Сеїль розповів про роботу на бойні. У цій справі він добре обізнаний, вивчив її ше юнаком, коли вперше прийшов у місто шукати роботи. Тепер Сеїль так приловчився, що за день може нарізати і оббілувати до шести десятків баранів. Робота важка, а платять за неї всього-на-всього п’ятнадцять копійок, інколи — двадцять. Та й то під час розрахунку Отарбай завжди намагається обдурити…

— Але як же ти все-таки попав у тенета Хасена? — зацікавився Абай.— І чого не покинеш його?

Човняр помовчав: видно, йому важко було про це говорити.

— Є в мене брат, молодий жигіт,— заговорив він нарешті.— Йому всього сімнадцять років, і він ніяк не міг знайти собі роботу. От і надумав я зробити його фурманом: назбирати грошей на роботі у Хасена і придбати братові коня і гарбу. А тут почали говорити, що повстяр Сейсеке шукає таких жатаків, які могли б своїми кіньми возити хуру в Китай. Приїдуть вони в Бахти, в Чугучак — а там усе дешеве, майже дурно віддають, кожен фурман, мовляв, мало не лопатами гроші загрібає. Словом, так само, як Хасен заманював робітників на свою бойню, так і Сейсеке ловить фурманів. Борода у мене сива, а повірив я тим байкам. У всьому собі відмовляв, збирав гроші для брата і вирядив його на доброму копі і новенькій гарбі в дорогу. Тридцять фурманів на сімдесяти конях відвезли мануфактуру в Бахти, а назад — шкури і вовну для Сейсеке. Вміє торгувати чортів повстяр! Його каравани в один бік ходять до Китаю, а в другий — до Ірбіта і Макаржі^[116] — цей ніколи нічого не втратить. А от брат мій не тільки баришу не привіз, а ледь живий додому дістався. Обморозив у дорозі руки й ноги, йому пальці одрізали, тепер на куксах ходить. Калікою став, сидить безвихідно дома, схуд, навіть вуха світяться. Словом, від коня шкура та кістки зосталися, а від фурмана — сам кістяк. Та інакше і бути не могло: в дорозі людей самим чорним хлібом годували, та й то недостатньо, і кінь з порожнім черевом чвалав. Зазнав мій брат стільки мук, а не привіз і копійки: не заплатив йому Сейсеке. Треба було скаржитись, а брат з дому ступити не може, та й я день у день на роботі. І не злічити, скількох людей занапастив проклятий повстяр! Мій сусіда, човняр, теж заходився візникувати, а тепер сидить і плаче. Коли повернувся його син з поїздки і прийшов до Сейсеке по гроші, той каже йому: «Ось перевіримо привезені шкури, і коли виявимо якусь пропажу, все до копійки стягнемо з тебе і з інших фурманів». А ви знаєте, як вони приймають шкури і повсть?

— Трохи знаємо,—посміхнувся Дармен.—На твоїх же очах обдурюють тебе, та ще й приказують: «Дон, шоп можемке! Брак-мрак!»^[117].

— От-от, саме так! Сейсеке за що хочеш учепиться, аби не платити обіцяного за підводи. На одне тільки сподіваюся: може, всі тридцять фурманів разом уміють за себе постояти. Кажуть, вони тепер на Сейсеке біля його воріт чатують. Отак я попав у тенета Хасена, Абай! — І, помовчавши, додав: — Коли бідняк у кабалі в багатія, йому ні в степу, ні в місті — ніде нема життя!..

Наступного ранку, коли Абай і Дармен сиділи за чаєм, в кімнату вбіг радісно збуджений Какитай. Очі його горіли. Мороз надворі аж шелестів, від чобіт жигітових ішла легка пара, густі вуса його взялися кригою. Какитай, ще не встигши роздягтися, витягнув з-за пазухи два конверти і подав їх Абаю.

— Перш ніж піти на пошту, я спитав у Кумаша. А листи туди вже прибули!

Абай розірвав обидва конверти і глянув на дати наприкінці кожного листа.

Цей ішов двадцять діб, а цей — дванадцять! — сказав він. — Просив Магаша щотижня писати, він і писав. А пошта затрималась, листи надійшли обидва разом…

Абай надів окуляри і почав читати першого листа, руки його трохи тремтіли. Всі сиділи, затамувавши подих і не зводячи очей з його обличчя. Мабуть, вісті були сумні. Лист закінчувався віршем, у якому Магаш з притаманною йому щирістю і запальністю виливав свою душу:

Він в недузі лежав, безпросвітній, гіркій,

І в серце дивились мені

Потьмянілі у ночі безсонні, важкі,

Мукам покірні, очі сумні.

Він був, мов стеблина в степу, сухий,

Любий брат мій, сердешний мій.

І, плач затаївши, стояв я над ним,

І терзався в печалі німій.

Рівні рядки листа потьмяніли, літери наче танули, розпливалися. Абай різко скинув окуляри, обличчя його пополотніло від хвилювання, на очі набігли сльози. Він затулив обличчя долонями і завмер у скорботній мовчанці. Насилу опанувавши себе, Абай розгорнув другого листа. Цей був не такий печальний. Магаш писав: «Незабаром після нашого приїзду Абішу-ага покращало. Апетит тепер у нього непоганий, сон став спокійніший. Ми дуже зраділи, коли нам сказали, що Абіша можна взяти з лазарету і лікувати вже дома. Лікар запевнив нас, що хворий почав одужувати. Тепер Абіш разом зі мною живе в домі нашого друга і навіть далекого родича — Абсамата. У дворі в нього ми тримаємо кобилиць і лікуємо Абіша кумисом. Лікар приходить щодня. Всі надії покладаємо на аллаха!»

Цей лист трохи заспокоїв Абая, зажевріла надія і в серцях Абішевих друзів. Абай попросив паперу і олівець: він вирішив одразу написати відповідь Магашу. Сіли писати листи й Какитай та Дармен.

Ніби відповідаючи на вірші, якими Магаш закінчив свого сумного листа, Абай заговорив співзвучними рядками, розкриваючи в них своє любляче, стривожене серце:

Не пишу я, а сльози ллю,

Мій дім — ти бачиш — горе б’є,

Скінчились сили, я стою

На тій межі, де смерть встає.

Про себе я лишу, аллах,

Про горе я пишу своє,

Щоб забуття знайти в рядках…

Виливши своє горе у віршах, Дбай перейшов на прозу, поки, захоплений ліричним пафосом, не повернувся знову до віршів. Тривогу заступала надія, похмурий розпач — несміливий просвіток. Абай кидався, як хворий на лихоманку, в грудях якого то палає вогонь, то холоне кров.

Розуміючи, що переживав Магаш біля ліжка хворого брата, Абай тепло звертався до молодого поета:

З болем у муках злітає

Пісня твоя вдалині.

Що ж у далекому краї

Сам ти не спиш у ці дні?

Дармен, який писав Магашу про те, що пережив цього сумного ранку, сам того не помічаючи, також заговорив віршами:

В листи вдивлявся Абай-ага

Суворо, мовчки, в огні думок.

Я бачив, як затремтіла рука,

Коли розгорнув він перший листок.

Абай дочитав до слова листа

І сльози витер скупі в очах…

До неба батьківське горе зліта,

Бо син страждає в чужих краях.

Ми в другім листі сподівання знайшли —

І серце в надії лине у вись…

Коли б ці молитви, до бога дійшли,

Коли б друзів бажання збулись!

Абай порадив своїм молодим друзям написати в Алма-Ату такі листи, які підбадьорили б Абіша, розважили його, розвіяли тяжкий настрій. Хворому, прикутому до ліжка, дорога кожна вісточка, здатна відвернути його увагу від думок про хворобу. Тоді Какитай і Дармен написали окремо самому Абішу і докладно розповіли йому про аульне життя-буття, про сімейні новини, про кумедні пригоди, які нібито сталися з ними в дорозі. Опівдні кілька листів були приготовлені до відправки на пошту.

4

Невеличке місто з одноповерховими дерев’яними будинками, що потопали в садах, вільно розкинулося коло підніжжя Великої гори. На рівній долині, що лежить між містом і горою, в тінявому плодовому саду, обгородженому високим парканом, містився військовий лазарет: два десятки довгих корпусів. Влітку тут густо зеленіє соковита трава, пишно квітнуть яскраві квіти. Обласне місто Алма-Ата цілком справедливо пишається своїм лазаретом. Років із п’ятнадцять тому головним лікарем став Лев Миколайович Фідлер. Він заново відремонтував палати, поліпшив догляд за хворими, підібрав собі діловитих, досвідчених помічників.

Викоханий гнідий кінь з круто вигнутим лискучим крупом підкотив до лазарету сани, в яких сидів Майкан. Мало не годину прочекав Майкан біля воріт, доки звідти вийшов високий опасистий чоловік, застібаючи на ходу шубу, підбиту лисячим хутром. Піднявши з легким поклоном шапку, він сів у сани. Це й був лікар Фідлер.

Гнідий, одразу відчувши, як попустили тугі віжки, викинув наперед голову і помчав швидкою інохіддю.

Лікар, хоча й поганенько, але знав по-казахськи і охоче розмовляв цією мовою. Легенько штовхнувши Майкана плечем, він сказав йому, калічачи слова:

— Мій час мало. Іноходець скорій. Пусти!

Майкан посміхнувся:

— Миттю долетимо!

Він різко натягнув віжки, і іноходець, витягнувшись усім корпусом, як вихор, помчав униз рівним, прямим шляхом до міста.

День був безвітряний, з димчасто-сірого неба повільно падав лапатий сніг, але від шаленої скачки сніг летів назустріч подорожнім, бив в обличчя і сліпив очі.

Фідлер був відомий в місті не тільки як чудовий медик, але і як дуже порядна, лагідна людина. Недарма росіяни, казахи, татари, уйгури, дунгани, кашгарці й ташкентці, що жили в Алма-Аті, вимовляли його ім’я з любов’ю і вдячністю. До Абіша він ставився по-батьківськи лагідно і турботливо.

Гнідий іноходець швидко добіг до міста, так само швидко проминув пряму, як стріла, Колпаківську вулицю, пролетів Сільською і Микільською, трохи уповільнив ходу на вулиці Гурді і Трояндовій алеї, не таких рівних, як Колпаківська, але на Старокладовищенській знову побіг нестримно. Ніби прагнучи вирватися з голобель, він мчав уперед, стріпуючи довгим чубком і заглушаючи вуличний гамір гучним тупотом копит.

Казахи, які жили в степах Сари-Арка^[118], не дуже цінять інохідців, але в Джетису^[119] ними дорожать більше, ніж скакунами. З двох казахів один обов’язково тримає і викохує інохідця. Гнідий іноходець дістався Магашу і Майкану випадково. Коні, на яких вони приїхали з Семипалатинська, зовсім охляли, і Магаш з Майканом випадково познайомилися з казахом Датом, і той дуже зрадів, коли дізнався, що розмовляє з родичами Абая: як і більшість джетисуйських казахів, Дат дуже поважав Абая, любив його вірші і багато їх знав напам’ять.

Почувши від Магаша, що його старший брат перебуває в лазареті, Дат запитав, чим він може бути корисним своїм новим друзям. Магаш відповів, що хоче купити на базарі доброго коня.

— Я не можу дозволити, щоб син Абая шукав собі коня на базарі,— сказав Дат.— Ви спинилися в Абсамата, він так само і мені друг. Їдьмо до нього і щось придумаємо.

І він повіз Магаша і Майкана до Абсамата, де несподівано подарував їм славетного свого жеребця, який був відомий усім жителям міста як «гнідий іноходець Дата» і цінився нарівні з «кун жесир» — платою за вбивство жінки. Знявши з коня сідло і передавши повід у руки Магаша, Дат сказав:

— Візьми його і віддай Абаю-ага. Скажи, що цього коня шле йому один із синів Великого Жузу^[120].

Отака історія була у гнідого інохідця, який мчав Майкана і лікаря вулицями Алма-Ати до хворого Абіша.

Лікар Фідлер просидів біля Абіша майже годину. Він не міг сказати нічого втішного — за останні три-чотири дні здоров’я хворого погіршилося. У важкому становищі-опинився і лікар. На його очах згасало молоде життя. Всі зусилля і намагання лікаря допомогти хворобу були марні. Наука, всіма засобами якої, здавалося б, володів Фідлер, не могла подолати страшну хворобу.

Коли до Алма-Ати приїхали родичі Абіша і їх присутність підбадьорила хворого, лікар дозволив йому вийти з лазарету і лікуватися дома. Він сам простежив, щоб у домі Абсамата хворого примістили у великій світлій кімнаті, і звелів винести з неї килим, тускіїз, сирмак, текемет^[121] — одним словом, усе, що легко припадає пилом. З його розпорядження у дворі Абсамата для Абіша доїли трьох кобилиць. Відвідуючи хворого двічі на тиждень, він ретельно оглядав його і щоразу наполегливо наставляв Абіша, як треба поводитися, щоб запобігти загостренню хвороби…

Після приїзду Магаша, коли Абіш мало не щодня почав одержувати листи з дому — від батька, від братів, від матері і особливо часто від любої дружини,— він відчув болісну тугу за рідним гніздом.

Про це своє сокровенне бажання він розповів сьогодні Фідлеру, котрий став для нього тут найближчим, дорогим другом, єдиною опорою юної душі, яка ще не втратила надії на одужання.

Фідлер відповів не зразу. Він замислено перевів погляд з обличчя хворого на вікно, за яким повільно падав рідкий сніг, бовваніли оголені морозом дерева. Важкі, темні хмари суцільною пеленою вкрили небо. Похмурий день навівав на Фідлера сумні думки. Важко було подати хворому надію, не було чим його розрадити. У розумних карих очах лікаря легко було прочитати збентеження, і він, дивлячись убік, намагаючись надати своєму голосові впевненості, сказав:

— Навесні, Абдрахман, ви, звичайно, поїдете додому. Ось потеплішає, і вирушите в дорогу… Доберетеся потихеньку до рідних місць.

Правдивий характер Фідлера не дозволяв йому вдаватися до брехні у розмовах з Магашем. Бачив печальне обличчя жигіта, бачив його сльози, пекучі, як отрута. А втім, говорив йому завжди тільки правду:

— Не можу нічим втішити вас, дорогий. Здоров’я Абдрахмана мене не радує. Що вдієш, туберкульоз — хвороба поки що невиліковна!

Не сказав він нічого втішного і після сьогоднішніх відвідин. Коли Магаш, посадовивши лікаря в сани, повернувся до кімнати, він побачив, що брат читає принесеного вранці листа. Але це тільки здавалось. Абіш не читав. Він лежав зажурений, приклавши до зблідлих сухих губ, ніби цілуючи, листа від Магіш…

Зачувши братову ходу, Абіш звів тонкі, довгі брови.

— Глянь,— тихо промовив він, показавши очима на листа.— Магіш вклала в конверт два чисті аркушики паперу — жовтий і червоний. Вона пише, що пожовкла з туги і горя… А наша донечка Рахіля вже почала ходити, вона квітне, наче червоний тюльпан… Жовтий аркушик — це моя Магіш, а червоний — моя Рахіля…

Брови у Абіша ворухнулися, ніздрі затремтіли, на очі набігли сльози, він обернувся обличчям до стіни.

Щоб розвіяти похмурий настрій хворого, Магаш нагадав йому про новий лист від Дармена і Какитая. Але Абіш ніби й не чув його. Він просунув під подушку схудлу, тонку руку і витягнув уже не раз читані батькові листи. Знову перечитавши вірші Абая, Абіш сказав братові:

— Мабуть, батько дуже занепокоєний. Він став віруючим… Ти помітив, Магаш, у цих своїх віршах батько звертається з проханням до всевишнього. Коли у людини вичерпуються сили і вона втрачає надію, їй тільки й лишається, що молитися та благати.

Абіш замовк, а потім попросив Магаша принести кумис. Двічі ковтнувши, він поставив піалу і задумливо провадив далі:

— Найбільше мене мучить думка, що батькові не пощастило здійснити свою мрію. Навчав мене… виховував… дивився на мене, радіючи і сподіваючись, думав, що я досягну багато чого… Скільки разів він казав мені: «Повернешся з великими знаннями, станеш служити своєму народові, і тоді я буду найщасливішим батьком на землі…» Як подумаю про це, гіркота отруює мене, не дав мені спокою…

Великі рясні сльози потекли його схудлими, запалими щоками. Магаш мовчав, затуливши обличчя хусткою.

Алма-тинська зима закінчувалася. Хворий зовсім підупав на силах, він уже неспроможний був підвестися з ліжка, не міг відповідати на листи — Магаш писав за нього. Витягнувшись, лежав він нерухомо на спині, замислено дивлячись поперед себе. Тіло його так схудло, що було майже непримітне під ковдрою.

Сьогодні день випав особливо ясний. Синювато-блакитне небо, освітлене щедрим сонцем, сяяло прозорою чистотою. На ще голих гілках тополь каркало гайвороння, наче провіщаючи наближення весни. На вулицях гралася багатоголоса дітвора, йшли численні перехожі, проносилися санки, подзвонюючи мідними дзвіночками. Чубки, гриви і хвости коней були оздоблені червоними і зеленими стьожками, а сидіння санок — яскраво-барвистими килимами. Ось кілька санок з веселими сідоками промчало повз будинок Абсамата…

Місто шумно готується до великого свята, а в будинку Абсамата панує тиша. Магаш сидить за столом і зосереджено, наче в самозабутті, пише. Абіш мовчки дивиться на нього. Ну звичайно ж, Магаш пише вірші. Абіш простягає до нього руку і тихо, але владно каже:

— Закінчив вірші? Дай сюди!..

Магаш не знав, що йому робити. Чи можна показати ці вірші хворому? Чи не буде це жорстоко? А не дати — ще гірше…

Абіш відчув вагання брата.

— Не турбуйся, знаю, ти написав правду… Дай же!

Магаш подав йому дрібно списаний аркуш паперу.

— Подивимося, що написав початкуючий поет,— жартівливо, щоб заспокоїти брата, сказав Абіш.— Побачимо, як розцінює моє становище дорогий Магатай.

Магаш підійшов до братового ліжка і сів поруч: затиснувши в тремтячій руці аркуш паперу, Абіш почав читати:

Із хворим сиджу без слова

І думаю думи сумні.

Він кашляє — знову і знову,

Він дихає важко всі дні.

І в серці моєму лунають

Кашлю глухі жалі,

Коли на груди лягають

Руки прозорі, малі.

Стрів він біду надійно,

Мужньо, як воїн стійкий:

Зір, як завжди, спокійний,

Зір, як завжди, прямий…

А в домі — густе смеркання…

І, зціпивши пальці рук,

Він молить про врятування

Від нестерпучих мук.

Абіш довго мовчав, збираючись із силами. Нарешті тихо заговорив:

— Поки я хворію, ви пишете вірші — ага, Дармен, Какитай і ти… Краще б вони народилися не в тузі, а в радості… Для життя повинні вони народжуватися…

Він знову перепочив, потім сказав те, про що довго роздумував за час хвороби:

— Читаю ваші .вірші і бачу: ви стаєте справжніми поетами. Здається, таких віршів казахською мовою ще ніхто не писав… Адже те нове і чудове, що в них в, прийшло від російської поезії, через твори батька. Але навіщо ви приділяєте так багато уваги прикрощам і смутку? Скажи це батькові, хоч я не раз говорив йому це, коли ми розмовляли з ним про вірші. Російська поезія, російське мистецтво допомогли йому осідлати крилатого коня, високо злетіти на ньому. От і треба дивитися вперед. Майбутнє Росії велике і славне! Я не раз чув про це від багатьох людей у Петербурзі, в Москві. Павлов і його друзі глибоко вірять в це прекрасне майбутнє, вони борються за нього. Вони кажуть: скоро зійде над Росією зоря. Нам, жителям Семипалатинська, Алма-Ати й інших глухих закутків неосяжної країни, треба зрозуміти.

Абіш говорив натхненно, з палаючими очима, він навіть трохи підвівся на ліжку. Аж ось він замовк і довго лежав нерухомо. Потім, ковтнувши кумису, вів далі:

— Кожного дня хтось народжується, хтось умирав. А народ, суспільство живе, іде своєю дорогою. Що таке одна людина на терезах громадського життя? Хіба світ загине без неї?

Сумно усміхнувшись, Абіш взяв у руки аркушик з братовими віршами і сказав:

— Не подобається мені, дорогий, що ти весь час вдаєшся в тугу, проливаєш сльози. Облиш сумні думки, Магаш! Піди в місто, повеселися!

В кімнату зайшов Абсамат, щоб покликати Магаша обідати. Але Абіш затримав брата і послав господаря по Утегельди і Майкана.

Обидва жигіти, які звикли розуміти Абіша з півслова, з ледь помітного поруху брів, майже постійно перебували в суміжній кімнаті. Тепер, зайшовши до хворого з певним острахом і тривогою, вони зраділи, побачивши спокійне обличчя Абіша, який попросив їх підійти до ліжка і, з усмішкою дивлячись на них, сказав кволим голосом:

— Мій Магаш зовсім не виходить з дому, він навіть пожовк від нудьги. Сьогодні у росіян чудове свято — масляна… Я чую: Алма-Ата сповнена веселощів і пісень… Запрягайте, друзі, коней. Їдьте надвечір у місто, повеселіться на широкій російській масляній. Випробуйте на скачках гнідого інохідця. Ти, Абсамат, поведеш його, і, я певен, він випередить усіх інохідців міста… Я дам тобі приз за це… Ану, Магаш, Утеш, Майкан, Абсамат, збирайтеся!..

Друзі значуще перезирнулися, слабка надія ворухнулась у їхніх серцях. Видно, Абіш почував себе сьогодні краще. Вони почали усміхатися, закивали на знак згоди і заговорили, перебиваючи один одного:

— Добре, добре, поїдемо!

— Ось побачиш — випередимо алмаатинців!

— Та вже гнідий постоїть за себе!

Коли вони вийшли з кімнати, Абсамат радісно сказав, відчувши настрій усіх:

— Видно, одужує — як хороше на серці!..

Абсамат і Майкан, нікому не кажучи, вже давно готували гнідого до масляничних свят. Коли смеркало, Абсамат запрягав коня в невеликі сани і подовгу ганяв його інохіддю. Щоб не заважали перехожі, він виїжджав або на Ташкентський шлях і мчав до Каскелена, або летів, як вітер, у напрямі Семипалатинська…

По обіді, виконуючи волю Абіша, жигіти запрягли коней і на двох санях виїхали з воріт на широку вулицю. Магаш і Утегельди сіли на задньому сидінні, а Майкан, який уміло правив конем, зайняв місце кучера. Поступившись дорогою гнідому інохідцю, запряженому у невеликі сани, він одразу ж випустив наперед Абсамата.

Сьогодні місто здалося Магашу та його друзям особливо чепурним і святковим. Згадавши Семипалатинськ, вони почали порівнювати його з Алма-Атою. Який прекрасний сніговий хребет Алатау, що наче навис своїм громаддям над містом! Цей могутній казковий велетень викликає захоплення в кожній живій душі. Хіба порівняєш Семипалатинськ з Алма-Атою! Правда, там на центральній вулиці височать красиві кам’яниці, а в Алма-Аті всі будинки дерев’яні, одноповерхові. А зате скільки тут фруктових садів! І які прекрасні стрункі пірамідальні тополі, що тягнуться до неба, гіллясті берези і могутні дуби на прямих, наче стрілки, вулицях!

Утегельди з наївним подивом розпитував Магаша:

— Невже всі дерева у міському саду посаджено за один день?

— Чого ж за один?

— А того, що всі вони однакові на зріст, наче гриви стригунів-дволітків, одночасно підрізані навесні!

Абіш багато розповідав Магашу про Алма-Ату, і тепер Магаш поділився з Утегельди тим, що чув від брата.

— Вісім років тому тут був жахливий землетрус і загинуло багато дерев. Ти правильно помітив — ці молоді дерева посаджені водночас, через те й здаються вони всі однаковими.

Утегельди виріс у степу, де нема жодного деревця. Він не відчуває краси цього зеленого міста, і Семипалатинськ подобається йому більше. До того ж він приїхав до Алма-Ати на початку зими і не бачив ще всієї пишноти фруктових садів, коли на гілках дерев полум’яніють численні плоди…

Майкан спинив коня на розі вулиці Гурді, звідти зручно було спостерігати запряжених у сани рисаків та інохідців, які мчали Сільською вулицею. Абсамат приєднався до них із своїм гнідим інохідцем і незабаром зник з очей. А Утегельди, очікуючи його повернення, знову заговорив з Магашем:

— Усе-таки я не розумію, як можна захоплюватися садами та деревами. Тільки злодіям привілля! А коли злодій залізе на цей знаменитий Алатау, в ліс, то його там ніяк не знайдеш. Ці сади, ліси і міжгір’я — справжнє злодійське кубло, вони наче самі нашіптують: «Хапай, кради, біжи до мене, я сховаю тебе».

— А ти бачив у цьому місті хоч одного злодія? — озвався Магаш. — Скільки місяців живеш тут, а чув ти, щоб хтось закричав пробі?

— От я і дивуюсь з того, що їх нема, — простодушно сказав Утегельди. — Але коли б мені довелося красти, я робив би це тільки в Алма-Аті.

Магаш і Майкан зареготали.

— Як тобі не сормно, Утеш,— крізь сміх дорікав Майкан.— Нащо тобі здалися оті злодії?

Але Утегельди затявся:

— Нічого мене соромити! Коли хочете знати, так думає сам Абай-ага. Якось я запитав його: «Чому в нашому Тобикти найбільше конокрадів у родах Мірза і Божей?» А він мені ось що відповів: «Глянь, Утеш, на їхні зимові і літні стійбища. Навколо неприступні скелі, тісні міжгір’я, глибокі яруги. Сама місцевість — як злодійське гніздо! Вона їх і навчає: «Вкради коня, веди сюди, сховайся в якому хочеш міжгір’ї і тут ріж його!» От що сказав мені Абай-ага. Так що ви не сперечайтеся зі мною.

Магаш засміявся, але нічого не відповів.

А засніженою вулицею безнастанно мчали санки, із свистом розтинаючи повітря. Ось, видзвонюючи бубонцями, пронеслася тройка. У широких санях, горлаючи хвацьку пісню, сиділи підпилі мужчини й жінки. Селянські коні, вигодувані вівсом і висівками, незграбні і веселі, як їхні захмелілі хазяї, бігли щодуху, а натовп глузливо реготав їм услід. За тройкою промчали англійські рисаки, довгоногі, стрункі красені, з вигнутими дугою шиями, прямими вухами і підрізаними хвостами.

Здіймаючи сніговий пил, летіли гніді, білі й карі інохідці казахської породи, стрімголов бігли російські рисаки.

Перегони щойно почалися. Інохідці мали пройти вулицями Колпаківською і Сільською, досягти Ташкентської алеї, потім, об’їхавши парк, знову повернутися на Колпаківську, промчати Сільською вулицею і спинитися на Скотному базарі коло білої церкви.

Дізнавшись про це, народ хмарою посунув до білої церкви, щоб побачити, як підходитимуть коні до фінішу. Магаш, Майкан і Утегельди, сівши в сани, теж поспішили до базарної площі. Там уже зібрався величезний натовп. Особливо примітними були в натовпі гімназисти у ясно-сірих шинелях з срібними пряжками і чиновники з золотими кокардами на картузах, що прийшли сюди з своїми дружинами. Але найбільше було на площі поліцейських: притримуючи довгі шаблі, урядники і стражники позирали на своє начальство — вичепурених ротмістрів у голубих шинелях і в білих рукавичках.

Шакірди з медресе і хальфе з усіх п’яти алматинських мечетей, насунувши на лоба татарські шапки, також прийшли подивитися на заборонене для них масляничне гуляння. Вирізняючись багатими лисячими та єнотовими шубами, статечно походжали російські і татарські купці, таранчинські і казахські торговці.

Є така приказка: «Один стрибав від ситості, другий від холоду!» Серед ситих, вдоволених, по-святковому вбраних людей ходили з простягнутою рукою жебраки, вимолюючи милостиню; впадало в око жалюгідне лахміття хліборобів-переселенців, які приїхали до багатого Семиріччя з далекої Росії і залишилися тут без притулку і без шматка хліба; було в натовпі чимало і бідняків казахів, зубожілих після джуту, бездомних, голодних дідів і бабусь.

Магаш зустрів у натовпі знайомих казахських чиновників, вони нашвидку питали про здоров’я Абіша і одразу переводили розмову на перегони: їх цікавило, як готував Абсамат до змагання свого уславленого інохідця.

Все густішала темрява, але на площі не було жодного ліхтаря. Звісно, білого коня можна було побачити і поночі, а от як відрізнити гнідого від буланого, карого від вороного! А втім, люди не розходились: адже перегони відбувалися тільки раз на рік. Часто з різних кінців площі чути було короткі вигуки:

— Тепер уже скоро!

— Зараз мусять бути!

— Та їдуть уже!

Нарешті вдалині, приблизно за півверсти, забовваніло щось темне, воно котилося широким шляхом, наче куля, з кожною миттю збільшуючись у розмірах. То, здіймаючи сніговий пил, мчали інохідці, запряжені в легкі сани…

Раптом Магаш, Майкан і Утегельди вигукнули в один голос: двоє коней, білий і гнідий, випередивши з десяток інохідців, йшли голова в голову. З натовпу хтось крикнув:

— Гей, Абсамат, гнідий іноходець! Натисни!

Вже неподалік від церкви, почувши безладний гамір юрби, Абсамат ще міцніше уперся ногами в передок саней і щосили натягнув віжки. Гнідий іноходець, закусивши вудила, рвонув уперед. Але білий іноходець відомих багатіїв, купців Абдувалієвих, усе ще скакав поряд, не відстаючи ні на крок. Тоді Абсамат, піднявши віжки, стьобнув ними коня і пронизливо-голосно крикнув:

— Чу-а! Гай-да!

Гнідий, одкинувши вгору чубок і високо задерши голову, наче хотів вдаритися нею об дугу, зробив різкий кидок і почав помітно відділятися від свого суперника. Спочатку він ішов попереду на голову, потім на шию, нарешті на весь корпус. Якийсь час Абсамат ще відчував на лівому плечі густу, гарячу пару, що йшла з ніздрів абдувалієвського коня, але гнідий з кожною секундою набирав швидкості. Ось він уже на цілих півквартала випередив своїх супротивників і, як падаюча зірка, пролетів широкою вулицею до фінішу, де натовп зустрів його захопленими вигуками.

Гнідий іноходець, про якого в той вечір у місті складалися легенди, за кілька хвилин домчав Абсамата до будинку. Слідом за ним підкотив і Майкан.

Звістка про перемогу гнідого на перегонах викликала неймовірний захват.

Коли друзі через кілька хвилин зайшли в кімнату хворого, Абіш ще не спав. Він жестом запросив їх підійти ближче до ліжка.

— Прийшов першим… Я вже чув… Поздоровляю… Абсамат, я приготував тобі приз…

Абіш звелів подати довгий кинджал з рукояткою з слонової кістки. Срібні піхви було прикрашено витіюватими візерунками, зробленими рукою вправного кавказького майстра. Цей кинджал Абіш купив в Абастумані на спогад про Кавказ, а тепер подарував його Абсамату.

Задоволений подарунком, Абсамат розповів Абішу якнайдокладніше про перегони, друзі пішли у вітальню, де було приготовлено чай. Біля низького розсувного стола, застеленого червоною скатеркою, виблискував начищений великий мідний самовар. На столі височіла гора баурсаків, стояли слоїки з маслом, медом, жентом[[Жент — сушений сир з маслом і медом, схожий на халву.]], цукром і цукерками. Всі посідали на курпе і знову почали розмову про сьогоднішнього переможця — гнідого інохідця.

У цей час за дверима почулося рипіння важких казахських чобіт і до вітальні зайшли двоє літніх бородатих чоловіків. Один із них, високий на зріст, у кунячій шапці, був Дат. Другого, нижчого за нього, широкоплечого, з сивиною у волоссі, знав тільки господар.

— Ассалау малей-ку-ум, ассала! — голосно привітали гості господарів.

Абсамат підвівся назустріч гостям, інші теж встали. Господар і господиня допомогли гостям роздягнутися і провели їх на почесне місце.

Дат, до якого всі присутні ставилися дуже шанобливо, прийшов у дорогому ламбуковому камзолі з короткими рукавами, з нагрудної кишені звисав краєчок золотого ланцюжка. Він поздоровив Магаша і Абсамата з перемогою гнідого інохідця, а потім познайомив усіх із своїм супутником.

— Це мій друг. Ви, мабуть, чули його ім’я, воно відоме не тільки в Алма-Аті, але й в усьому Джетису. Наш уславлений акин Джамбул!

Цього чоловіка з маленькими зіркими очима і рожевими щоками Абсамат добре знав. Магаш його бачив уперше. Вони потиснули один одному руки. Джамбул, який тільки-но сів до столу, почав ділитися своїми враженнями про перегони.

— Твій прудконогий кінь припав мені до душі! — заговорив він, звертаючись до Магаша.— Всі тюре[Тюре — знатна людина ханського походження.] і простий народ захоплювалися ним, він скорив усіх. Я радий за тебе, нехай буде шлях твій завжди щасливий! Чув я, ти син великої, хорошої людини. Батько у тебе прекрасний, і кінь чудовий, Магаш-мірза!

Джамбул переживав пору творчого розквіту, пісенне слово було у нього, як то кажуть, не на краєчку язика, а на краєчках губів. Красномовний акин одразу сподобався всім.

— Кажуть, хороша людина ніколи не цурається людей,— мовив Майкан, з усмішкою дивлячись на Джамбула.— Акин трохи розкрив рот — і зразу сказав про все!

Магаш почув ім’я Джамбула у перший день свого приїзду в Алма-Ату і тепер з великою цікавістю поглядав на широкоплечого акина, на його рожеве вилицювате обличчя, великий лоб і розумні, зіркі, жваві очі.

Дат сказав, що вони хотіли навідати Абіша, але, дізнавшись, що Магаш і його друзі поїхали на перегони, вирішили й самі побувати там. А тепер настав вечір, і сьогодні вони вже не побачать Абіша: після заходу сонця не можна навідувати хворих. Усі, на знак згоди, кивнули: справді, є такий звичай, обов’язковий для добре вихованих казахів, і літні люди ніколи не порушують його.

— Ми зайдемо до нього вранці,— додав Дат.

Великий мідний самовар незабаром, спорожнів, і на зміну йому з’явився другий, ще пузатіший. За чаюванням допитливий Джамбул задавав Магашу одне питання за одним. Він докладно розпитував його про Абіша: як навчав Абай свого сина, що пише він йому з Семипалатинська. У відповідь Магаш прочитав навіть кілька листів Абая, написаних у віршах. В одному з них з вдяч-ністїо згадувалося ім’я Абсамата.

— Як це добре, що Абай, навіть не знаючи Абсамата, особисто дякує йому в прекрасних віршах! — сказав задоволений Дат.— Хай бог буде милостивий до тебе, Абсамат! За твоє добре діло всі уйсуни, дулати[Уйсуни, дулати — назви родів.] та й весь Великий Жуз тисячу разів скажуть тобі спасибі. Коли вже ім’я твоє стало славним у Семипалатинську, то нехай множаться в Алма-Аті твої друзі. За твоє піклування про доброго сина шановного Абая ти гідний великої пошани.

Джамбул почав наполегливо просити Магаша, щоб той почитав вірші Абая. Багато які син знав напам’ять, і от зазвучали уславлені рядки. В них Абай жорстоко висміював продажних, хвалькуватих акинів, котрі вештались з піснями по аулах, вимолюючи, наче жебраки, милостиню у багатих баїв, тішачи їх і принижуючи себе…

Джамбул слухав ці вірші з радісним подивом. Прицмокнувши язиком, він сказав:

— Уперше чую ці вірші, жоден казах так не співав! Тут усе ясно: тільки вникай у кожне слово. Сам — терези, сам — суддя…

А Магаш уже читав далі:

О казахи мої… О мій бідний народе!..

Джамбул слухав з хвилюванням, намагаючись не пропустити жодного слова.

— О пригнічепий горем чоловіче! — вигукнув він, коли Магаш замовк.— Чи скоро настане світлий день, який прояснить і твоє чоло? Соколе мій, що охоплює зором неосяжну далину! Ти закликаєш світ до правди й розуму. Дорогі слова! Сонячним променем увійшли вони в мою душу, яка не знала світла. Прочитай мені ще, брате мій Магаш.

Того вечора джетисуйський акин прослухав багато пісень Абая, які по черзі співали Магаш і Утегельди. Потім висловив про них свої потаємні думки, і слова його звучали, як зрілий підсумок великих роздумів.

— Тільки в Абая — справжні скарби душі,— говорив Джамбул.— Споконвіку люди з повагою говорили: «Так сказав Кабан-акин», «Так вирік Кулан аян Кулмамбет», «Так провістив Суюмбай з Шапрашти». Але хоч як звеличували їх, вони залишалися маленькими. Якщо Абай — океан, то ми тільки крихітні озера! Щоправда, ми складали, як уміли, наші пісні, викликаючи у кого сміх, у кого злість, але того великого, чого чекав від нас рідний степ, ми не змогли створити. Тільки Абай — справжній захисник народу, виразник його дум і прагнень. У ньому одному поєдналося все: великий розум, пісенний хист, чисте серце! Він взірець для нас, акинів. Магаш мій, я хочу, щоб твій чудовий батько став для мене добрим старшим братом. Нехай дійдуть до нього через тебе ці мої слова!

Джамбул узяв домбру, схилився над нею, пальці його забігали по струнах. Акин заспівав:

Чуємо пісню нову, чудову,

Що пробудила наш рідний край.

Ми, вражені силою слова,

Чуємо пісню твою, Абай.

Магаш слухав, наче заворожений, і йому хотілося слухати Джамбула нескінченно. Разом з друзями почав просити його, щоб поспівав ще трохи. Акин не відмовився і вже до самої півночі не випускав домбри з рук.

Танув сніг, оголюючи мокру чорну землю. Важкі хмари то збиралися над вершинами Алатау, то, переваливши через засніжені хребти, нависали над містом. Сірі, непривітні дні ранньої алма-атинської весни навівали гнітючу тугу на Абіша, насичене вологою повітря згубно позначалося на ньому. Хворому було дуже важко дихати, він говорив пошепки, ледь чутно. Останні дні Абіш ні разу не назвав імені брата, а ще недавно, дивлячись на Магаша, з любов’ю і ніжністю повторював: «Мій Магатай!»

А Магаш уже втратив надію, він розумів, що кінець близько. Сидячи на самоті, писав сумні вірші, слова прощання, присвячені помираючому братові:

Мо’ печаль моя — цілий світ?

Де душевний спокій знайти?

Невже у розквіті літ,

Дорогий, нас покинеш ти?

Я не в силі вже говорить,

Слово «смерть» з тобою зв’язать…

Скорбота у грудях горить,

Мої очі палить сльоза.

В ці сумні дні, відчувши, певно, батьківським серцем наближення фатального кінця, Абай прислав телеграму з проханням негайно повідомити його про стан Абіша. Магаш прочитав телеграму братові. Той мовчки показав на записну книжку, що лежала на столику у нього в головах:

— Ось моя відповідь…

І Магаш прочитав рівні рядки, написані арабською мовою.

«Ага, прощай! Не зміг я здійснити твою мрію, не зміг віддати людям усе, що мав! Друга журба моя — Магіш! Моя радість, кохана моя дружино, душа моя віддана тобі!.. Цілую Рахілю…»

Коли перед тим Абіш перестав розмовляти з близькими, то в цих рядках він ніби поривав свій зв’язок з думками і почуттями живих.

Відколи Абішу стало дуже погано, до Абсамата почали навідуватися сторонні люди; з’являючись по двоє, по троє, вони співчутливо питали про хворого і тихенько виходили. Побував Дат, який щойно приїхав звідкись. Поговоривши з Магашем, він спохмурнів і сказав:

— Хай пошле йому бог полегшення, якщо люди неспроможні допомогти йому!

В обласному управлінні, в окружному суді, в канцелярії повітового начальника працювали товмачами аргинці й найманівці, серед них було багато Абішевих знайомив. Всі вони поприходили попрощатися з ним, висловити співчуття Магашу. А після них з’явилися незвані й непрохані гості — хальфе, муедзини в чалмах, літні шакірди. Витрішкуватий чорнобородий хальфе з запалими щоками і з зігнутим, наче яструбиний дзьоб, носом проник навіть у кімнату Абіща. Повернувшись до прихожої й надіваючи свої кебіси, він молитовно зашепотів:

— Слава богу! Слава богу! Слава богу!

Пригнічений горем, Утегельди спалахнув од люті.

— «Слава богу! Слава богу!» — передражнив він.— Що ж тут доброго, пес проклятий! Відірвати б тобі дзьоба, білоголовий стерв’ятник, підлий крук. Ноги б тобі перебити, щоб не бігав сюди…

І доки хальфе не вийшов за ворота, навздогін йому летіли прокльони.

Пізнього вечора приїхав Фідлер, сів біля Абіша і тільки обережно, похиливши голову, гладив його схудлі, прозорі руки. Потім, так само мовчки, попрощався з Магашем і поїхав.

Цілу ніч Абіш лежав нерухомо, він навіть перестав стогнати, хоч нестерпні страждання мучили його наболіле, висхле тіло. Помер він удосвіта…

Магаш, сповіщаючи батька про смерть Абіша, питав, де його поховати. Того самого дня прибула відповідь, Абай уже знав з листів Магаша про передсмертне бажання сина — повернутися додому, в степ, щоб померти на землі батьків, тому звелів тимчасово поховати Абіша в Алма-Аті, а коли морози будуть не такі люті, останки перевезуть до рідного аулу.

На похорон Абіша зібралося багато городян.

День випав погожий, небо було прозоро-синє, як навесні. Пройшовши за труною по Ташкентській алеї, люди дійшли до казахського кладовища і заповнили його. Тут уже було приготовано могилу, вириту в мерзлій землі, за мусульманським звичаєм, з боковою заглибиною для тіла — лакатом. Загорнуті в саван останки Абіша жигіти обережно опустили в глибоку холодну яму. Вкладаючи його в лакат, Майкан і Утегельди промовили вголос:

— Аманат! Аманат! Тимчасово довіряємо!

І ті, що стояли поблизу, повторили:

— Аманат!

У слові цьому наче прозвучало благання, що закликало до милосердя мовчазну холодну землю.

Хоч як багато людей зібралося на похорон Абіша, Магаш почував себе у цій великій юрбі, наче в пустелі. Сьогодні вранці він нестримно ридав на самоті, всією душею віддавшись своєму горю, але як тільки прийшли сторонні, опанував себе, і ніхто не побачив сліз на його змарнів лому, блідому, як фарфор, обличчі. Він просив також Майкана й Утегельди міцно тримати себе в руках. І вони виконали його волю і не заплакали навіть тоді, коли опускали покійного свого друга в могилу.

Скоро біля свіжого горбка залишилися тільки найближчі друзі небіжчика. Вони обступили Магаша. Був тут і Джамбул. Гіркі сльози текли по вилицюватому обличчю акина, який почав своє слово, присвячене Абаю, Джамбул говорив від імені джетисуйських казахів, висловлюючи їхні думи і почуття. Висловивши надію, що молодий Магаш добре зрозуміє його, він заспівав. Усі одразу принишкли, знаючи, що Джамбул співає тільки тоді, коли хоче щось сказати людям. Перші слова акина, виголошені тремтячим голосом, викликали мовчазне свалення слухачів, потім почулися зітхання і тихий плач. Своєю піснею Джамбул посилав через Магаша привіт від місцевих казахів найблагороднішому синові народу, мешканцеві самипалатинських степів:

Путь щаслива, друже Магаш,

У далекий Семей, в добрий край!

Батьку щире вітання, Магаш,

Друзів вірний поклін передай.

Мудрим словом своїм завжди

Утішав він в печалі нас.

Хай не зломиться від біди

В горі, в злигоднях, в чорний час!

Гірко думать: нема орла,

Який крила в політ розправля…

багатьох земля прийняла,

Багатьох ще візьме земля.

На початку Джамбул гірко оплакував передчасну смерть Абіша, а потім почав утішати Абая.

Ношу горя проносить в житті

Для самого — то вже стократ.

Тільки ти не сам у путі,—

Ми з тобою, наш друг і брат…

Хай висушить сльози в очах

Любов наша в щирих серцях.

Так закінчив пісню Джамбул.

Абай тяжко переживав своє горе: загинула опора його життя. Він бачив себе знову край високої прямовисної скелі. Необережний порух, невдалий крок — і зірвешся в безодню, в чорну прірву.

Ночами Абай знемагав без сну, вдень налягали сумні думки. Він замкнувся у собі і не прохопився в ці скорботні дні жодним словом з своїми домочадцями. Велике добре серце поета заклякло, стало жорстоким від великого горя.

Незадовго до повернення Магаша приїхав з Акшоки старший син Абая, Акилбай. Він розповів, як тяжко переживає втрату коханого чоловіка Магіш. Побивається за сином Дільда. Та й увесь аул сумує…

Розповідав Акилбай — хоч Абай його про це й не розпитував — також і про непристойну поведінку Такежана і Каражан, які приїздили в Акшоки на семиденні поминки Абіша. В розмові з Дільдою Такежан осуджував Абая — мовляв, саме він винен у смерті сина. Акилбай передав слова Такежана а байдужістю стороннього спостерігача, в тоні його не було ці болю, ні осуду.

— «Абай ціле життя твердив одно: «Вчитиму Абіша»,— і загнав його на край світу, де на хлопця напала смертельна хвороба. Наші батьки і діди не вчилися у росіян, проте всі їх поважали, і вони чудово правили народом. Адже знав Абай, яке в сина здоров’я,— навіщо ж було вчити його нескінченно? Все одно усіх наук не вивчиш! А потім ще відправив Абіша на заробітки отак далеко! Хіба це видане діло — служити в Алма-Аті!» От що казав Такежан Дільді,— закінчив Акилбай свою розповідь, і було незрозуміло, як він сам ставиться до Такежанових слів…

Абай пильно дивився в обличчя Акилбаю: і це був його син! Але, слухаючи Акилбая, він не знаходив у своєму серці гніву, бо так, мабуть, відчув би укус мухи лев з переламаним хребтом, і тільки мовив з гіркою умішкою:

— Я гадаю, що коли Такежан прийде кинути жменю землі в мою могилу, він кине туди колючки…

А Акилбай вів далі:

— Багато хто поводиться не краще за Такежана. Його жінка Каражан разом з Маніке, Ісхаковою жінкою, також осуджують тебе. «Чому не привезли дорогого Абіша вмирати до рідного аулу? — кажуть вони.— Кого оплакувати примчать верхи родичі? Над ким читатимуть коран, обливаючись слізьми, жінка і мати? Їм не дали навіть кинути своїми руками жменьку землі в могилу небіжчика. Навіть горбка землі не залишилося після нього в степу! Ми і поголосити не можемо за ним, нам гірше, ніж корові, у якої зарізали теля, бо та принаймні бачить шкуру його і реве».

Абай знав справжню ціну своїм родичам, не сумнівався, що вони здатні звести наклеп на нього навіть у цю печальну пору його життя, поглумитися з його батьківського горя, опоганити світлу пам’ять Абіша. І якщо він усе ж звелів тимчасово поховати сина в Алма-Аті, то тільки через те, що побоявся важкої дороги. Однаково він вирішив при першій можливості перевезти тіло Абіша до рідного аулу.

Родичі не знали про цей намір Абая, але, навіть коли б знали, вони знайшли б привід для наклепів і зловтіхи…

Абай не затримував у себе Акилбая і відправив разом з ним в Акшоки Какитая, щоб той розділив з жінками їх-не горе, дав їм розумну пораду, а сам, залишивши при собі Дармена, вирішив дочекатись у Семипалатинську повернення Магаша.

Довідавшись про нещастя, що спіткало Абая, городяни з ранку до вечора юрмилися на його квартирі в слободі. Побували у нього Сеїль і Дамежан, зайшли старі друзі Сеїт, Абен й інші затонські вантажники; приходили також торговці, чиновники, товмачі, а за ними потяглися мулли і шакірди.

Не з усіма відвідувачами розмовляв Абай охоче, але був він душевно радий приходові Дамежан і Сеїля, а також Абена та його друзів, які ставилися до Абіша з щирою любов’ю і глибокою повагою.

Звертаючись до Абена, Сеїля та затонських вантажників, Абай глухим від хвилювання голосом сказав:

— Хоч і не заради мене прийшли ви сюди, але я радію вам, бо ви зберегли добру пам’ять про Абіша. Коли приходять люди, які від душі оплакують мого дорогого сина, хіба можу я не дякувати їм за слова розради, не поділити з ними печальну трапезу? Якщо не прояснів зараз моє обличчя, чи не ображу я цим пам’ять небіжчика? Ви любили Абіша, друзі мої, і я люблю вас!

Абен, добре знаючи степові звичаї, оцінив лагідну мову Абая і так відповів йому:

— Абіш своїм розумом і знаннями міг би стати нашим наставником. Про нього можна сказати: «Коли хочеш мати друга, май тільки такого!» Коли Дармен знайшов у Абіша захист, ми, радіючи, думали: цей юнак нікому не поступиться щастям друзів! Тепер ми осиротіли. Адже мало хто з освічених молодих казахів розуміє наше гірке життя і непокоїться за нашу долю…

Ці слова особливо дорогі були Абаю зараз, коли його серце жадало розради.

Після того як Абен і його друзі пішли, Абаю хотілося риданнями полегшити свої муки, але плакав він не слізьми, а кров’ю серця, і кров’ю серця написав вірші, співучі, як струни домбри. Із слів Абена він зрозумів, що його батьківська мрія перетворюється на мрію народу, стає надбанням молодого покоління. Тим гіршою була для нього рання смерть сина.

Я в минулім життя прожив,

Він нового провісником став.

Всі надії я розгубив,

Шах кістки мої пронизав.

Став старим і немічним я,

В серці біль, що горить вогнем.

Горе чорним, немов змія,

По очах стьобонуло бичем.

І після кожної строфи виникав однаковий приспів, що знову й знову повторювався:

Смерть, скажи, як посміла ти

Мого сина до себе взять?

Абай журився, що не здійснилася його мрія, яка йшла назустріч думам народу, блукаючого в темряві.

Скрізь обдумано діяв ти,

Був ти чесним, не вмів брехать.

Був відважним і смілим ти,—

То й щасливим можна назвать.

Смерть, скажи, як посміла ти

Мого сина до себе взять?

Коли натхнення, приглушене горем, покидало Абая, він знову віддався нестримному розпачеві, і тоді рятувала лише непритомність — від нестерпного болю в серці.

Довідавшись про смерть Абіша, Павлов три дні пробув разом з Абаєм і утішав його, як умів. Він передав батькові пачку любовно підібраних листів, одержаних ним від Абіша за останні п’ять років.

— Коли дозволить вам горе, прочитаєте ці листи, Ібрагіме Кунанбайовичу! Ви ще раз переконаєтесь, як високо піднявся Абдрахман, дізнаєтеся багато про що, і це дасть вам розраду. Ніхто не живе вічно, всі ми смертні. Але ваш син прожив своє коротке життя так, що воно викликає захоплення. Скільки пізнав він справді великого і як високо стояв над юрбою обивателів!

Абай узяв акуратно зібрані Абішеві листи і мовчки поклав під подушку.

У ці ж дні надійшов Абаю лист від Євгена Петровича Михайлова, старого його друга, висланого колись з Семипалатинська. Він перебував тепер на Алтаї, у верхів’ях Іртиша, поблизу Зайсана, де провадив етнографічні дослідження. Влітку Михайлов кочував з казахами, а тепер сидів над своєю науковою роботою. Про тяжку хворобу Абіша він знав уже давно з його листів, одержаних за останні роки.

Михайлов згадував у своєму листі дитинство Абіша, ту незабутню осінь, коли він привів його за руку в російську школу. І перед очима Абая постав живий образ сором’язливого аульного хлопчика, який тримався осторонь незнайомої шкільної дітвори і злякано тулився до бородатого російського дядечка, наче до рідного батька…

Михайлов з любов’ю говорив про прекрасне життя Абіша, який за короткий свій вік побачив і взнав більше за будь-якого столітнього аксакала.

І Абай, залишившись сам, втілив у вірші слова вірного старого друга, який був для Абіша немовби другим батьком:

Жив він зовсім не напоказ,

В тому мудрість старечу мав,

Турбувався завжди про нас,

За нами завжди сумував.

Думати про Абіша, ділитися з ним, хоч і мертвим, своїми думками стало насущною потребою для Абая, Багато глибоких, зворушливих рядків народилося в ці дні в його серці, віршів, написаних тільки для Абіша,— їх поет ніколи нікому не показував.

Коли нарешті приїхав Магаш, Абай замкнувся з ним і змусив його якнайдокладніше розповісти про останні місяці і дні життя Абіша.

Вислухавши Магаша, Абай відчув, як його серце залила нова хвиля скорботи. І тоді він знову взявся до свого вірного, мовчазного друга — поезії:

Сміливий, розумний, він знав

Долі точні і шлях, і час,

Сам безстрашно її стрічав,

Крився з горем своїм від нас.

Знав, що мало лишилось жить,

І нікого не смів лякать.

Те, що йому довелось зробить,

У заповіті встиг записать.

Абай розповідав про добру і сильну вдачу свого сина, який міг бути прикладом для юнаків рідного народу.

До багатства не прагнув він,

Чванства, брехень не визнавав…

Залишив він сім’ю, мене,

Мало взнавши земних утіх,

Та коротке життя ясне

Він продовжив в знаннях своїх.

Всіх просторів і всіх часів

Шир охоплював пильний зір…

Так заговорив Абай вперше про свою скорботну гордість батька, який побачив у синові справжнього громадянина рідної землі.

Хоч як ретельно приховував поет присвячені Абішу вірші від стороннього ока, вони не залишились таємницею для близьких: Дармен, користаючись нагодою, обережно брав сокровенні записи з-під Абаєвої подушки, похапцем переписував нові строфи, а потім разом з Какитаєм вивчав їх напам’ять.

Одного разу Магаш прочитав товаришам свої вірші, написані біля ліжка вмираючого Абіша, тоді Дармен і Какитай ознайомили Магаша з Абаєвими віршами, які їм вдалося переписати. Магаш передав друзям передсмертні слова Абіша про те, як плодотворно російська поезія, російська волелюбна думка вплинули через Абаєві твори на вірші казахських поетів. І всі погодилися, що за останні роки поети, які близько стояли до Абая, почали справді писати вірші зовсім не так, як раніше. Казахський поет знаходить тепер нові слова, бо він по-новому починає сприймати світ. Насамперед це стосується Абая. Його вірші про Абіша аж ніяк не схожі на жоктау[Жоктау — плач за небіжчиком.], які складали раніше акини: беки і бії, хаджі і мірзи, щоб зміцнити мусульманство, прагнули розрадити людину в її горі думкою про неминучість долі. Недарма вони завжди починали свої проповіді з давно відомих пустих фраз: «Нема тулпара з цілими копитами, нема сокола з цілими крильми», «І друг аллаха, пророк, покинув цей світ!», «Друзі Магомета, шахріяри[Шахріяри — чотири Магометових соратники.], пішли з цього світу». Щирий смуток ображали вони сухими, байдужими словами, які вже давно відлунали.

Абай у своїх віршах оплакував Абіша не тільки як батько, що втратив сина, але і як учитель, втративши улюбленого учня, котрий знайшов у російського народу великий скарб знання. Цей скарб він приніс у степ, своєму рідному народові, який живе в темряві неуцтва. І от пішов назавжди з життя один із перших посланців степу, якому, можливо, судилося стати вожаком нового, вільного племені!

Довгими безсонними ночами, не знаходячи спокою, безутішно тужив Абай — літня людина, батько і громадянин,— тільки паперу, довіряючи скорботу своєї душі. Всі вірші, написані ним у той час, дихали суворим подихом нового перевалу в його високій долі.

Абай повідомив Магаша про своє рішення, до якого прийшов ще до його повернення: перевезти останки Абіша в рідний степ, доки могила не встигла відтанути. Утегельди і Майкан з трьома жигітами повинні завтра трьома підводами виїхати до Алма-Ати, а звідти, взявши тіло Абіша, проїхати приярками Чингісу, через землі тобиктинців, в аул Акшоки. Магашу треба вирушити додому: він провів Абіша в останню путь, нехай поділить тепер горе з його матір’ю і сім’єю.

Сам Абай залишився в місті до того дня, поки не одержав телеграму від Утегельди, що той з останками Абіша виїхав з Алма-Ати…

В середині травня в аулі Акшоки народ з глибоким сумом зустрів дроги, на яких стояла дубова труна з дорогим прахом. На відстані випасу ягнят від зимовища Акшоки була могила матері Абая — Улжан. Абіша вирішили поховати поряд з бабусею.

Перед самим похороном, до початку жанази, небіжчика треба було вийняти з труни і витягти з шкіряного мішка, в який, за порадою досвідчених алма-атинськцх стариків, Майкан і Утегельди обережно зашили його, перш ніж повезти в останню путь. На чужині Абіш нудьгував за рідним аулом. Тепер, коли він повернувся до свого Акшоки, де вперше розкрив очі на світ, треба було, щоб хоч одна людина побачила його обличчя.

Так сказала Дільда Абаю, він, погоджуючись, кивнув головою і промовив глухим голосом:

— Нехай мати і дружина подивляться на обличчя Абіша і востаннє попрощаються з ним.

Дільда і Магіш увійшли під холоднувате похмуре склепіння мазара і повагом наблизилися до кістяного ложа, на якому покоїлись останки Абіша. Мати в розпачі голосила: «Рідний мій!» Підтримуючи Магіш правою рукою, вона підвела її до печального ложа, а лівою зняла з голови небіжчика саван. Ноги Магіш підломилися, вона знепритомніла, і обличчя її, наче ознаками смерті, взялося синіми плямами.

Тіло навдивовижу збереглося: Абіш наче спав міцним сном, обличчя його майже не торкнувся тлін.

Майкан і Утегельди, які сиділи навпочіпки біля ложа смерті, підвелися, підхопили під руки Магіш і Дільду і повели їх до дверей. І тут Магіш раптом знову заголосила, і крик її горя було чути у всьому залі. Вона вся тремтіла від ридань і кричала в розпачі:

— Абіш мій! Душа моя! Перед лицем твоїм зрікаюся життя… Нема мені без тебе світу… Скоро, скоро прийду до тебе, рідний мій…

І, знову знепритомнівши, вона впала на руки Утегельди.

ВОРОЖНЕЧА

1

Абай, не роздягаючись, ліг відпочивати у великій юрті і непомітно _задрімав. Прокинувся він від надзвичайного галасу, що долинав крізь цупку повсть. Підвів голову з подушки і почав прислухатися. Вухо вловило глухий стукіт соїлів, що їх скидали на землю, брязкіт стремен. Мабуть, одразу під’їхало багато вершників, і коні, тиснучись біля припону, подзенькували кільцями вуздечок.

Абаю здалася дивною ця раптова поява жигітів в аулі, біля його юрти. Підвівшись на лікті, він обернувся до високого ліжка, де звичайно сиділа Айгерім.

— Хто там приїхав?

Але Айгерім не почула чоловікових слів: вона вже стояла біля виходу з юрти і, висунувши голову в прочинені низькі двері, з цікавістю розглядала прибулих вершників.

А до юрти, дзвінко вигукуючи: «Аке! Аке!» — бігла Рахіля, маленька Абішева дочка. Прослизнувши повз Айгерім, вона кинулася до діда, який одразу ж розкрив їй широкі обійми. Айгерім пройшла слідом за дівчинкою і сіла, як завжди, на краєчку ліжка.

— Ой-бай, аке! — забелькотіла Рахіля, випручуючись з рук Абая.— Скільки понаїхало розбійників, всі з соїлами! З ким вони будуть битися, аке?

Абай глянув на Айгерім.

— То хто ж приїхав?

— Ширак[Ширак — голубчик. Казахські жінки звичайно не називали на ймення родичів чоловіка, а давали їм вигадані імена на знак особливої поваги.], — прикидаючись цілком спокійною, сказала Айгерім.

Абай наморщив лоба; він не міг одразу пригадати, кого з діверів вона називала цим ім’ям.

— Який Ширак?

— Ну, син Айнекема з Малого Каска-Булака! — ласкаво посміхнулася Айгерім, намагаючись заспокоїти чоловіка.

Почувши назву місцевості, Абай згадав, що дружина дала Такежану прізвисько Айнеке. Значить, приїхав його син Азимбай.

В ту ж хвилину на дверях юрти показалося широке, з запаленими повіками, грубе червоне обличчя, обрамлене густою чорною бородою. Нежданий гість переступив поріг, холодно привітався з господарями і попрямував до почесного місця. За ним низкою пройшли чоловік з десять молодих жигітів у драних чоботях і в старих зношених сіряках, чапанах та тимаках. Видно, це були бідні Азимбаєві сусіди, пастухи. Високі на зріст, жилаві, широкоплечі, вони здатні були битися хоч з ким. Однаково підстрижені маленькі борідки й вусики робили їх на диво схожими один на одного.

Коли гості посідали, Абай звів очі на Азимбая і, не приховуючи подиву, спитав:

— Куди прямуєш?

Азимбай криво посміхнувся:

— Справа у нас важлива… Батько наказав заїхати до вас, поговорити…

В голосі гостя забриніли тривожні нотки.

— Про що?

— Хіба ви не чули, яке лихо сталося?

— Що за лихо?

— Одні б’ються, інші допомагають!

— Хто б’ється? Хто допомагає?

Абай сердився, його дратувало широке, усміхливе обличчя Азимбая, його манера говорити загадками. Помовчавши, ніби бажаючи позлити Абая, той перейшов нарешті до справи:

— Уаки[Уаки — назва роду.] Кокенської волості, а з ними набрід з сорока родів затіяли проти нас ворожнечу. Кажуть, їм допомагає якийсь кляузник, Серке, у нього в місті скрізь свої люди. Цей проноза домігся розпорядження відмежувати на їхню користь пасовища від Тобикти. Приїхав «жентемир» чи «земтимир», не знаю, .як там його називають, і вже відрізав землю в Бугулинській волості і у родів Есполат, Тасболат, Карамірза і Дузбембет. Тепер він з довгою смугастою жердиною приїхав у Сактогалак. Міряє землі на межі з Кокенською волостю, де колодязі і пасовища нашого роду Олжай…

Абай уже чув цю новину.

— Які колодязі від Олжая і які землі від Есполатів відрізають?

— Від нас відрізають Верхнє Жимба, Нижнє Жимба, Караган-Копсакау, Шолак-еспе, до самого Більде,— сказав Азимбай.— Потім загарбають Обали, Когали, Кара-кудук, Турекудук і вийдуть до Шагану, до самісінького підніжжя Семейтау. Як бачите, збираються відібрати всі наші пасовища. Вони нападають не на якогось одного старшину, не на одного волосного, не на один аул чи рід, а на весь Тобикти…

Абай уявив собі дальший хід подій: Такежан, Азимбай і їхні спільники зберуть усіх тобиктинців і почнуть битися з уаками.

— А що збирається робити народ? — спитав він.

— Народ — це Тобикти, а Тобикти очолює Уразекен! — сказав Азимбай, добре розуміючи, що зачіпав Абая за живе, і даючи зрозуміти, що боротьба передбачається не на життя, а на смерть.— Недарма кажуть: «Головний ворог — ворог народу, а головна суперечка — суперечка земельна». Уразекен послав кокенцям привіт і від імені Тобикти запропонував їм миритися. Але уаки не захотіли миру, вони вирішили пограбувати нас за законом. Тоді Уразбай розгнівався і звернувся до тобиктинців з закликом: «Нехай сядуть на коней всі, кому дорога честь Тобикти». І правильно зробив: невже ми будемо терпіти образу від візників, від хліборобів-жатаків, від голодранців Уака! Тепер Уразбай озброює жигітів, він звернувся по допомогу і до мого батька: «Пришли своїх жигітів, здатних тримати зброю! Мужчина вмирає в бою, заєць — в очереті! Особисто я життя не пожалію за честь Тобикти!» От ми й їдемо тепер у стан Уразбая!

Закінчивши свою розповідь, Азимбай почав пити кумис, поданий йому гостинною Айгерім. Весною доїлися тільки жеребні кобилиці, кумису в Айгерім було небагато, але вона щедро наливала його гостям із срібної миски.

— Рот — ворота, слова — вітер! — сказав Абай.— Надто багато базікаєш ти, тобиктинський задирако.

Азимбай промовчав. Адже він приїхав у Акшоки з батькового доручення, щоб з’ясувати, як ставиться Абай до назріваючих подій. Уразбай уже при першій зустрічі з ним, Азимбаєм, неодмінно спитає: «Що каже Абай?»

— Ну, Абай-ага, ви чули, куди ми їдемо,— сказав він вкрадливо.— Родичі ваші осідлали коней, підняли меч. Що скажете ви, коли нас очолить Уразбай?

Абай вважав, що вимоги трудівників Кокену справедливі і що тобиктинські багатії затіяли несправедливе, чорне діло. Він ладен був сказати це кому завгодно, навіть самому Уразбаю в вічі, нехай би той луснув від люті…

І він відповів спокійно:

— Не розумію, чого Уразбай так далеко шукає ворогів, та ще на конях, зі зброєю в руках. Справжні вороги його перебувають зовсім близько, вони в ньому самому. Це його темрява, дикість, неуцтво. Ось з якими ворогами йому слід боротися передусім.

Азимбай дивився на Абая, злісно звузивши і без того вузькі очі. Тим часом Абай спокійно провадив далі:

— Часи соїла і наскоків минули, це зазнав на своєму гіркому досвіді ще Кунанбай. Давно пора зрозуміти це і Уразбаю. Якщо ви не згодні зі мною,— Абай оглянув молодих жигітів,— їдьте, бийтеся, зазнавайте на власній шкурі, чим закінчуються такі справи в наш час…

Азимбай зрозумів, що господар сказав своє останнє слово. До того ж срібна миска з кумисом спорожніла. Отже, залишатися тут не було чого. Ясно, що Абай не схвалює походу проти уаків, а головне, йому не подобається, що сама затія йде від Уразбая, якому він, на думку Азимбая, завжди заздрив…

«Ти туману напускаєш, але я бачу тебе наскрізь!» — подумав Азимбай, узяв у руки нагайку, підвівся і дав знак своїм соратникам збиратися в дорогу. Жигіти враз, як один, підхопилися з місця і наділи свої тимаки.

— Прощавайте! — сухо сказав Азимбай і, випроставши плечі, твердою ходою попрямував до дверей; жигіти слідом за ним вийшли з юрти.

Залишившись удвох з Айгерім, Абай пояснив їй, які серйозні події назрівають в степу. Землемір на законній підставі відрізав від тобиктинців колодязі і пасовища: вони здавна належали кокенцям, але тобиктинці захопили їх силою. Торік на Жалпаківському надзвичайному з’їзді кокенці самі бачили у семипалатинського повітового начальника папери з сургучевою печаткою, які засвідчували, що спірна земля і колодязі справді належать їм. Від їхнього імені виступав Серке, людина ділова і метка, і з’їзд запропонував тобиктинцям негайно повернути загарбані землі справжнім власникам. Проте тобиктинські багатії тут-таки, на з’їзді, вдалися до підступних дій. Перший удар вони спрямували на Серке, напустивши на нього Тауїрбека з Мукура, відомого грубіяна. Той вилаяв захисника кокенців і намагався його залякати. Потім Казибек з роду Олжай, не менш відомий бешкетник і наклепник, прилюдно зажадав від Серке негайної сплати нібито позичених у нього, Казибека, грошей. Серке відбив обидва ці напади. Тоді тобиктинець Оспан, син Аширбая, при всіх ударив Серке по потилиці і збив з нього шапку. А тобиктинці під цей час щось злісно вигукували, і здавалося, що це гавкають люті пси або виють голодні вовки… Одним словом, тобиктинські верховоди не гребували ніякими засобами, щоб узяти гору над своїми супротивниками. Вони не побоялися навіть повітового начальника: темної ночі, коли всі спали, раптом спалахнула юрта, де жили російські чиновники. Всі папери згоріли. На тому і закінчилася робота надзвичайного з’їзду, чиновники поїхали в місто, а земельна суперечка залишилась нерозв’язаною. Але Серке, видно, зумів відновити за зиму всі потрібні документи і домігся свого, інакше землемір не приїхав би в степ. Ось чому Уразбай розлютився і затіяв усе це.

«Тепер справа може закінчитися кров’ю,— подумав Абай.— Доведеться й мені поборотися з загарбниками: адже я стану на боці супротивників Тобикти!..»

Рівнина Каракудук широка і привільна. Тут, поблизу багатого на воду колодязя, розташував Уразбай аул з білими юртами для поважних гостей і з припонами для коней. А навколо аулу Уразбай оселив окремими аулами своїх синів Касеїна, Касимжана і Єлеу. Юрти родичів доставив він віддалік, кільцем, і в такий спосіб немовби оточив свій дім фортечним муром.

Сьогодні в урочищі Каракудук панує пожвавлення, з самого світанку приїжджають і від’їжджають збуджені вершники, представники багатьох родів. Коли б усі ці люди не були озброєні соїлами, можна було б подумати, що вони зібралися на великий святковий той або на поминки.

Старійшини, аксакали і карасакали спинилися в аулі Уразбая, а жигіти, що з ними приїхали,— в сусідніх аулах.

У Великій білій юрті Уразбая радяться головні верховоди Тобикти, представники родів Олжая, Сак-Тогалака, Есполата, Карамірзи, Дузбембета і навіть Мірза-Мамая: і туди долетів клич Уразбаїв.

У всіх на вустах була крилата фраза, яку колись сказав Уразбай: «Головний ворог — ворог народу, а головна суперечка — суперечка земельна».

— Між мною і Уаком нема ніяких особистих рахунків! — сказав Уразбай, звертаючись до своїх поплічників.— Уаки ворогують з моїм народом. За щастя Тобикти, за його честь сідаю на коня!

Ці слова миттю стали відомі всім аулам, їх передавали один одному аксакали і молоді жигіти. Так, Уразбай знав, як підійти до серця тобиктинця. У кожній юрті почалися зловісні розмови, до них жадібно прислухалися нові загони жигітів.

Сп’янілий від свіжого, густого кумису, Уразбай говорив:

— Уаки загарбують у Тобикти осінні пасовища, зимові та літні стійбища, весняні вигони! Відбирають землі, що споконвіку належали нашим предкам! Зазіхають на нашу честь, ображають нас! Хіба тільки батькові моєму Аккули належали літні й осінні пасовища в Каракудуку, Терекудуку, Обали, Когали, Шолак-еспе, Канай, Верхнє Жимба і Нижнє Жимба? Хіба тільки Кунанбай ними користувався? Хіба оселялися тут і напували свою худобу тільки Байсал, Божей, Молдабай чи Буракан? І ось ці пасовища, якими повинні користуватися всі діти Тобикти, хочуть тепер забрати у нас! З того часу, як казах став казахом, хіба не суперечка про землю була у нього головною суперечкою? Не заради себе, ні, за наші пасовища очолив я вас!

Уразбай передихнув і додав:

— Нехай ховаються боягузи! Битва за землю — це битва за честь Тобикти!

Ватажки родів — Жиренше, Абрали, Азимбай, Абдільда схвально загомоніли.

— Прапор честі Тобикти тепер у твоїх руках, Уразеке! — вигукнув Жиренше.— Той не тобиктинець, а зрадник, хто не піде за тобою! Хай руки наші залишаться там, де схоплять ворога, а зуби там, де ввіп’ються в нього. Розбий впень уаків, Уразеке, постав їх навколішки!

Розохочений лестощами, Уразбай розпалювався дедалі більше.

— Хто такі уаки? — горлав він.— Однокінники, злидарі, хлібороби з немазаним скрипучим возом, голодранці, що здобувають собі мізерні харчі сокирою та лопатою! Зібрали всяку погань з сорока родів, немов із сорока клаптів, та ще й хизуються! У них навіть коміра нема на шиї, щоб можна було як слід їх струсонути. Це про них сказано: «Піщинки, воєдино зібравшись, не стануть каменем; раби, до гурту зібравшись, не стануть паном». Збери їх хоч тисячу, однаково лічити нічого! Пройдуть по піску — сліду не помітиш! Треба розорити саме лігво їхнє, де зібралося охвістя всіх сорока родів! Ну, начувайтеся тепер, косарі, орачі, теслярі, однокінники!

Сам переймаючись злістю, Уразбай заражав своїх слухачів, і перемога над кокенцями здавалась їм дуже легкою.

— Перекажіть вашим жигітам мої слова! — сказав Уразбай.— Нехай знають вони, проти кого й чому ми йдемо!

Цю промову слухали понад тридцять вожаків роду. В перервах між чаюванням і бесбармаком вони походжали на лузі перед білими юртами, де розмовляли зі своїми жигітами, і в такий спосіб Уразбаєві слова про наступний похід стали всім відомі. Більшість тобиктинців були готові хоч зараз почати бійку. Тільки декого довелося переконувати, а декому і наказати, додавши кілька крутих слівець.

Тим часом мало хто з бідняків тобиктинців знав, кому насправді належать ті землі, за які їм доведеться боротися не на життя, а на смерть. Деякі, правда, чули, що тобиктинські багатії відібрали їх від уаків, і хоч мовчали про те, але в душі були проти уразбаївської витівки: яке діло незаможному до тучних пасовищ Каракудук, Терекудук і Жимба! Якщо спитати у бідняка тобиктинця, що відомо йому про ці землі, на яких він зроду не бував, він, напевно, відповість: «Пес їх знає, а не я! Мій кінь і травинки там не зірвав, а я навіть ковтка води не винив!»

З двох тисяч родин Тобикти спірними вигонами та пасовищами користувалися тільки тридцять баїв, ті самі, що сиділи зараз в Уразбаєвій юрті, представляючи тобиктинські аули. І коли вони, б’ючи себе в груди, слідом за Уразбаєм вигукували: «За нашу землю! За народ! За честь Тобикти!» — то це були брехливі слова, якими вони прикривали свою зажерливість і темні задуми. Як за часів Кунанбая, так і тепер, при Уразбаї, найсильніші вожаки родів Тобикти утискували своїх сусідів, хліборобів Уака, відбираючи в них землю, яку вони, через свою бідність, не могли повністю використати; кожної зими, як тільки випадав сніг, багатії тобиктинці вигонили свої табуни — п’ятдесят-шістдесят тисяч коней — на добре захищені од вітрів багаті пасовища, загарбані у кокенців.

Після полудня з Великої Уразбаєвої юрти прийшов наказ:

— На коней! Рушати в путь!

Жигіти почали ловити коней, що паслися, відв’язувати жеребців та ялових кобил. Долина Каракудук сповнилася гамором, галасом, брязкотом стремен, і незабаром сто дужих, один в один жигітів, озброєних соїлами, піками і. сокирами, риссю поскакали до гір Кокену.

Ні сам Уразбай, ні вожаки родів, що сиділи в юрті, ні найближчі родичі не брали участі в поході. Вони чекали, коли звариться м’ясо вгодованого лошати. Це лоша Уразбай приніс у жертву на підтвердження клятви, даної один одному тобиктинськими баями,— міцно стояти у початій справі до кінця.

Один тільки Єсентай не витримав і кинувся на своєму коні золотавої масті слідом за сотнею жигітів. Уразбай, Жиренше і Азимбай здивовано перезирнулися.

— Видно, старий чорт у ньому прокинувся! — насмішкувато сказав Жиренше, явно натякаючи на те, що Єсентай, разом з Уразбаєм, замолоду славилися конокрадством.

Уразбай ніби не зрозумів насмішки. Примруженим оком вдивляючись вслід Єсентаю, він схвально промовив:

— З учорашнього дня й слова не вимовив, а як до діла дійшло, одразу на коня!

— І пораду хорошу жигітам дасть, і своїм зиском не поступиться,— посміхнувся Азимбай.— Вже коли Єсеке припаде до коня, не відстане, доки кров не висмокче!

Баї вдоволено усміхнулися: влучні слова Азимбая всім припали до душі.

А Єсентай уже наздогнав Безпесбая, що скакав на чолі загону, і навчав його, як треба поводитися під час наскоку:

— Тисячу разів кажу я вам: головне — в полон не давайтесь! Бувають такі роззяви, що, ще й до ворога не діставшись, заблудяться. От їх і хапають. Попередь усіх: як поскачуть назад, нехай повернуть коней хвостами просто до Темір-казик[Темір-казик — Полярна зоря.]. Тоді, якщо хто й відстане, то знатиме, у який бік їхати, щоб додому повернутися.

Безпесбай мовчки кивнув головою. Раніше йому не раз доводилося брати участь разом з Єсентаєм у наскоках, їсти з ним з одного казана. Відтоді Єсентай обважнів, очі його запливли жиром, потрійне підборіддя так і труситься, коли він їде верхи. А ще дає бойові поради!

— Якщо ворог на прудкому коні і з міцною рукою, знай, це найнебезпечніший противник,— вів далі Єсентай.— Якщо він почне перемагати тебе у прямій сутичці, бий не його, а коня. Приловчись по скроні вдарити… А поки він знайде собі іншого коня, ти його й порішиш. Досвідчені люди тільки так і збуваються небезпечних ворогів. Ну, тепер їдь! З богом, мої хоробрі батирі! З богом!

Завжди скупий на похвали, Єсентай навмисне вголос похвалив п’ятьох жигітів.

Ці «хоробрі батирі» — Жаркінбай, Дубай, Саптаяк, Кулайгир, Кусен — разом із своїм ватажком Безпесбаєм були відомі конокради-баримтачі і злодії. Уразбай та його спільники не випадково призначили ватажками жигітів найзапекліших мерзотників. Ті добре знали всі кокенські аули, всі перевали в горах, густо населені урочища. Вони не раз взимку і влітку обкрадали мирних хліборобів Уака, забирали у них худобу і завжди могли сказати, де пасуться їхні табуни. Ці голодранці здавна підтримували таємну дружбу з багатіями аулів Тобикти, одержуючи, коли треба, баских скакунів і зброю. Найкращі взаємини були у них з Уразбаєм.

Дорога була недалека, і жигіти на міцних скакунах, гнані хмелем випитого кумису і бажанням поборотися, вже надвечір дісталися міжгір’я Хандар.

Тихо було в безлюдних Кокенських горах, тільки тупотіння копит та глухий стукіт соїлів, що билися один об один, порушували безгоміння вечора. Зрідка форкне жеребець, не звиклий до походів, дзенькне стремено, і знову насторожена тиша.

З-поміж шести ватажків загону особливо вирізнявся Безпесбай, виходець з Олжая, найбільшого і найдужчого роду племені Тобикти. Йому було вже за сорок, але на його лискучому від жиру широкому червоному обличчі не було жодної зморшки, в бороді — жодної сивої волосини, у витрішкуватих очах виблискували молоді іскорки. Невисокий на зріст, широкоплечий, з випнутими дужими лопатками і залізними мускулами, він здавався цілком злитим з конем, неначе був вирізьблений разом із ним з одної кам’яної брили. Цей досвідчений баримтач, майстерно володіючи соїлом і шокпаром, не мав суперників у кінному бою.

Спинивши жигітів у лощовині під горою, Безпесбай разом з Жаркінбаєм і Дубаєм зійшли на голий горбок. Він зняв з голови триух і, приклавши до вуха зігнуту долоню, мовчки й довго прислухався; тільки зрідка він сердито смикав за повід коня, який своїми різкими рухами заважав йому вести спостереження.

За якийсь час Безпесбай сказав:

— На відстані перегону ягнят звідси е озеро Тущи-коль. Уаки зібралися навколо нього. Біля ближчого до нас берега — очерет, а біля протилежного — вода. Якщо табуни зайдуть в очерет, нелегко нам буде звідти їх вигнати. В аулах не сплять: бачите, як виблискують вогні? Вони, мабуть, розпалили багаття навколо отар і вартують їх. А табуни пасуться он там, де гора Семейтау, на захід від озера. Чуєте, вітер дме з того боку? Табуни стомилися сьогодні вдень від спеки і на ніч рушили назустріч вітрові!

Гладкий Саптаяк, конокрад з Карамірзи, підтвердив:

— Так, ти маєш рацію! Вітер доносить кінське іржання!

Безпесбай запропонував план, з яким погодились усі інші:

— Перед нами широкий яр, а за ним рівнина. Почекаємо, поки кокенці поснуть, і тоді одним махом опинимося біля табуна. До ранку встигнемо перегнати їх через яр, перейдемо лощину і доберемося до перевалу Кокенських гір. А зараз перепочинемо. Нехай кожен пояснить своїм жигітам, як поводитись. Серед жигітів є багато таких, що вперше тримають у руках соїл. Не знаючи, вони можуть зняти шум і галас. Накажіть, щоб було тихо…

Шість вожаків роз’їхалися по своїх загонах, домовившись на зворотньому шляху зустрітися в лощовині.

Жигіти попустили попруги і підняли легкі сідла, щоб трохи охололи спітнілі кінські спини, а самі посідали на землю. Раптом пролунав наказ:

— На коней!

Усі заметушилися, почали підтягувати попруги, перевіряти стремена, загнуздувати коней, квапливо сідати на скакунів. Дехто стягав з плеча правий рукав чапана і засовував його під пояс, щоб звільнити руку для розмаху. Ось уже жигіти в цілковитій бойовій готовності. Соїл — під пахвою, сокира міцно затиснута в руках, піку тупим кінцем поставлено на носок правої ноги…

В грізній тиші лунали уривчасті накази Безпесбая, що їхав на сивому коні попереду загону; білий сіряк і світлий смушковий малахай вирізняв його з усього війська.

Свіжий надвечірній вітер бадьорив ще не охололих коней, що скакали на захід. Мінилися барви на далекому обрії, тьмяніли мідні заграви, набираючи багрово-сірого відтінку, густі хмари запинали небо. У безмежній далині відкрився перед вершниками високий горб, але незабаром зник, неначе злившись з синюватою імлою неба. А потім десь далеко сяйнула раптом з чорної хмари блискавка, освітивши на мить безживним яскравим світлом і горб попереду, і гори, і степ. Знявся гострий вітерець і доніс запахи полину, ізеню і тарлау, змішані з пахощами дикої цибулі…

Глухо лунав у просторі цокіт копит, сполохуючи жайворонків і шпаків, що розташувалися обабіч шляху на відпочинок. Швидко, з хрипким криком розліталася зграя деркачів, виблискуючи чорно-білими крильми.

Що густіший ставав присмерк, то швидше гнали жигіти коней. І коли на темному небі замерехтіли перші рідкі зорі, Безпесбай зупинив загін. Спрямувавши свій шокпар на сузір’я Великої Ведмедиці, він сказав:

— Жигіти! Он одинока зірка Темір-казик… Запам’ятайте її добре. У бою буває, що не розбереш, де ворог, де свій, а як попутає шайтан, то й заблудитися нехитре діло, коли тікаєш чи наздоганяєш когось. Якщо трапиться з ким така напасть, постав коня хвостом до цієї зірки і скачи вперед. Тоді ніякий шайтан тебе з дороги не зіб’є.

Передавши жигітам пораду Єсентая, Безпесбай стьобнув свого скакуна камчею, і жигіти рушили за ним риссю, туди, де згасла вечірня заграва.

— Ми не помилилися, табуни близько,— сказав Безпесбай Саптаяку, який скакав з ним поряд.— Чуєш іржання жеребців?

— Чую. Добре, що вітер дме назустріч нам, табунники і не помітять, як ми підберемося.

Все ближче й ближче під’їздили вершники до табунів. Спинивши своє «військо», Безпесбай поділив його на шість загонів, щоб напасти на ворога одночасно з кількох боків.

Кокенці жили майже поряд з тобиктинцями-скотарями, але кочували вони рідко, віддаючи перевагу хліборобству та ремеслам. Юрти їхні різко відрізнялися від юрт сусідів своїм зовнішнім виглядом і впорядкованістю. Оселялися вони на маленьких пасовищах і, на відміну від сусідів-скотарів, великими аулами. За назвою аулу можна було визначити, чим займаються його жителі.

Наприклад, урочище Балта-Орак, де жило понад сто родин, дістало свою назву від слів «балта» — сокира, і «орак» — серп; ясно, що жителі заробляли собі на хліб землеробством і теслярством. Назва аулу Жалпак[Жалпак — простір.] свідчила про те, що тут живуть косарі, власники великих сіножатей. В цих аулах разом з уаками жила біднота з багатьох родів і навіть із самого роду Тобикти.

Всі ці люди — скотарі, хлібороби і ремісники — потребували миру, без якого праця неможлива. Але цієї весни спокій у степу було порушено. Життя у кокенців і без того було важке, орної землі не вистачало, вони давно вже бідували, лишившись без родючих пасовищ, бо їх привласнили собі тобиктинці. Скільки можна було б зібрати хліба, якби зорати оцю широку, що розкинулася на багато верст, рівнину, порослу густою ковилою і запашними травами! Але як зореш, коли на ній пасуться багатотисячні табуни, які належать Уразбаю та іншим багатіям! Щоправда, тобиктинські табуни залишаються тут тільки до середини зими, але, починаючи з грудня, благодатна рівнина вкривається глибоким снігом, і це зайвий раз нагадує кокенцям, яка гарна для хліборобства ця напоєна вологою земля.

І ось навесні цього року кокенці вирішили неодмінно повернути свої землі, загарбані тобиктинцями. В цій справі допомогла їм людина благородної душі, Серке: він домігся того, що прислали землеміра. Але не встиг ще землемір взятися до переділу, як пройшла чутка про злі наміри вожаків Тобикти. Не закінчивши сіяти, кокенські аули з’їхалися до озера Тущи-коль, де вирішили зустріти насильників і дати їм відсіч. Приїхав сюди і Серке, за вказівкою якого розрізнені аули оселилися разом на березі озера і об’єднали свої табуни для спільного пасовища. Тут Серке дібрав найсміливіших і найсильніших жигітів і з ранку до вечора готував їх до бою.

— Благанням і слізьми від ворогів не відіб’єшся! — казав Серке.— Нехай ваші руки, звиклі вивертати плугом важкі скиби землі, піднімуть тепер соїли, молоти, сокири! Якщо ворог пустить в хід дерев’яний шокпар, зустріньте його залізним болтом! Якщо він, сподіваючись на свою чорну силу, захоче пограбувати вас і знедолити, поставте його навколішки!

Пристрасні промови Серке передавалися із вуст в уста, вони запалювали серця навіть стариків і дітей. Всі кокенці, здатні тримати в руках зброю, озброїлися дрючками та сокирами і ладні були в першу-ліпшу хвилину спрямувати їх на ворога.

Не злазячи з коней, зірко оберігали величезний табун молоді жигіти, які вже зажили слави вмілих і відважних кінних бійців. Поблизу від них перебували ще два десятки добре озброєних кокенців, які вправно володіли шокпарами. Були тут Бостан з аулу Хандар, Конай з аулу Балта-Орак, а також уславлені бійці з інших великих аулів — Єнсебай, Марка, Кулжатай. На відміну від тобиктинських баримтачів, то були чесні трударі: табунники, пастухи, хлібороби, косарі. Самі вони ніколи не нападали на чужі табуни, зате вміли пильно охороняти свої власні від тобиктинських конокрадів, які постійно нишпорили поблизу кокенських аулів. Вони вивчили всі хитрощі і викрутаси грабіжників і сміливо захищали від них своюхудобу. Недарма люди дали їм горді прізвиська: «Смерть конокрадам», «Сміливий табунник», «Приборкувач коней», «Хвацький верхівець».

На чолі кокенських жигітів стояв Бостан, котрий славився по всій окрузі як непереможний борець. Про незвичайну хоробрість цього носатого, густобрового чоловіка з короткою шиєю і рідкою борідкою ходили легенди, а силу його порівнювали з силою верблюда. Не одному тобиктинському конокрадові проламав він у бійці череп; уздрівши його, баримтачі завжди тікали.

До пари Бостану був широкоплечий, високий Єнсебай, рудуватий жигіт, неначе зітканий з самого сухожилля. У нічній темряві, коли довгов’язий Єнсебай сидів на своєму високому вороному коні, здавалося, що він сидить на верблюді.

Особливо войовничо був настроєний сьогодні кремезний чорнобородий жигіт Кулжатай, що сидів на буланому жеребці і тримав поперек сідла березовий шокпар, обструганий у вигляді восьмигранника.

Вітер, що дув з Семейтауських гір, був на руку ворогові, і Бостан сказав:

— Якщо тобиктинці, ховаючись у горах Кокена, помітили, що наші табуни відійшли на захід, то вони підуть з підвітряного боку. Їм добре буде чути тупотіння наших коней, а до нас ніякий шум з їхнього боку не долине. Тож я й сказав аксакалам, що надвечір пущу табуни до Семейтауських гір, а як смеркне, жигіти швидкою риссю переженуть їх униз в напрямку Темір-казик на підвітряний бік аулу. А ми постараємося загодя вистежити, звідки суне на нас ворог, і влаштуємо йому гідну зустріч. Отже, розділимося по двоє і вирушимо в розвідку…

— Добре задумано! — схвалив Кулжатай.

— Так і зробимо,— підтримав Марка.

А Конай з Балта-Орака сказав:

— Наші люди розуміють небезпеку і зробили так, як їм наказано. Ось гляньте: всі аули погасили багаття, нібито всі міцно сплять. Ні іскорки ніде, ні шелесту. А біля кожної юрти кінь прив’язаний, у кожного кокенця зброя напоготові.

— Гнів переповнив людські серця, і вони чекають часу розплати,— озвався Бостан.— Ну, за діло!

На знак Бостана двадцять молодих жигітів повернули великий табун коней і риссю погнали у підвітряний бік аулу. П’ятеро, що залишилися, розділилися: Бостан з Конаєм поскакали для розвідки в один бік рівнини, що простяглася між горами Кокену і Семейтау, а Кулжатай, Марка і Єнсебай — в інший.

Кулжатай перший помітив великий загін вершників, який швидко перетинав рівнину навскоси до гори Семейтау, назустріч вітрові.

— Стій! — приглушено гукнув він своїм супутникам.

Кулжатай був хоробрий жигіт, але, побачивши такий великий загін, мимоволі злякався.

— Та це справжній наскок,— проказав він тихо.— Пропаде сьогодні Уак!..

Єбнсебай цілий день палав злісною рішучістю, ні з ким не говорив, лише зрідка цідив крізь зуби: «Ну, хай попадеться мені Тобикти у відкритому бою!» Почувши зляканий вигук Кулжатая, Єнсебай дуже розгнівався:

— Що плетеш? Ковіньку тобі в бородатий рот! Це ж і є ворог, якого треба розбити! А ти що думав: він до тебе з обіймами з’явиться, радість тобі принесе! Аякже!.. Треба швидше потрапити їм на очі і повести за собою погоню. Мого чалого і твого буланого не одразу помітять. Ти, Марка, покажись їм на своєму білому коні і чекай тут. Як почуєш паші голоси, мчи з криком «аттан!»[Аттан! —На коней (бойовий клич).] в бік аулу і зчини тривогу!

Єнсебай закусив зав’язку від триуха і тицьнув камчею Кулжатая в бік.

— Зачекаймо трохи,— нерішуче замимрив Кулжатай.— Може, за ними ще скачуть…

Єнсебай обпік нагаєм його коня і поскакав просто в бік низки вершників. Тоді і Кулжатай стьобнув свого буланого і легко, немов очеретинку, вихопив з-під коліна восьмигранний шокпар. Наздогнавши тобиктинців, вони врізались у самісіньку гущу загону.

— Бий їх! — заревів Єнсебай, розмахуючи шокпаром.

— Бий! — підхопив його окрик Кулжатай.

Потім, не давши ворогові опам’ятатися, вони так само раптово повернули коней і помчали вперед. Тоді вожак загону, Кулайгир, закричав на все горло:

— В погоню!

Він перший кинувся слідом за Єнсебаєм і Кулжатаєм і потягнув за собою з десяток жигітів.

Обернувшись і побачивши переслідувачів, Кулжатай та Єнсебай зрозуміли, що хитрість їм вдалася. Втекти від погоні було легко, але треба було дати знати Марці, щоб він зчинив тривогу в аулах. І Єнсебай з Кулжатаєм щосили гукнули:

— Аттан! Аттан!

Марка, почувши їхній крик, щодуху помчав до озера Тущи-коль. Підскакавши до аулу, він несамовито закричав:

— Аттан!

Це слово було страшніше за пожежу, снігову хуртовину, блискавку. Всі жителі кокенських аулів, від старого до малого, жили у вічному страху перед ворожою навалою, про яку завжди оповіщав цей грізний поклик. Біля вогнищ за обідом, у полі за роботою, на пасовищі, де паслися табуни, під драною ковдрою нічної пори — скрізь і завжди, коли лунав крик «аттан!», з уст в уста переходила тривожна вість: «Наскочив ворог, виганяє наших коней, ллє кров наших батьків, синів, братів!»

В аулах ще ніхто не спав, і слово «аттан!» не застукало людей зненацька. Біля кожної юрти коло прив’язаних коней сиділи по двоє, по троє жигітів, неквапно попиваючи айран. Хоробрі жигіти схопили свої нагаї, озброїлися соїлами, сокирами, піками, шокпарами і скочили на коней. Вони знали, за що доведеться їм боротись, і вірили у справедливість своєї справи…

Почузся плач жінок, які проводжали чоловіків і братів, благословляючи своїх синів, що сіли на бойових коней. Цей плач додав ще більшого войовничого запалу жигітам, сповнював їхні серця лютістю проти тобиктинців, котрі порушили мирне життя аулів.

Марка підлетів на білому, наче заєць, коні до берега озера і встиг за кілька хвилин підняти на ноги два десятки аулів. В нього був напрочуд гучний голос і невтомна глотка, і він без перепочинку горлав: «Аттан! Аттан!»

Цей заклик, підхоплений одними аулами, одразу передавався іншим і перекочувався лункою хвилею понад озерним берегом, сповнюючи тривогою темну ніч. Не встигли тобиктинці доскакати до кокенських табунів, як на багатоголосий заклик всі боєздатні жителі Уака дружно, стіною зустріли лавину вершників, на чолі яких мчали Безпесбай, Дусен, Кусен і Саптаяк.

Першими у цій бійці зітнулися Безпесбай і Бостан. Міцно вдарились їхні соїли. Безпесбай відчув, який важкий дрючок у Бостана: руки його враз заніміли. «Стукне отак по потилиці — і кінець!» — подумав Безпесбай і з страшною силою вдарив своїм соїлом по правому плечу супротивника. Права рука Бостана повисла безживно. Спритно перехопивши соїл лівою, він з розмаху вдарив ворога по тім’ю. Кров залила обличчя Безпесбая, він захитався в сідлі, але втримався. На щастя для нього, інші жигіти відтіснили його від Бостана. Із задурманеною головою він все-таки, як радив Єнсебай, почав валити коней противників ударом дубця в скроню.

Довго тривала перша сутичка, багато голів було розбито соїлами, багато жигітів злетіло з коней.

Бостан, тільки-но зміг ворушити занімілою рукою, знову повів на битву своїх жигітів. Безпесбай, що міцно обв’язав поранену голову поясом, побачивши Бостана на чолі кокенців, першими ж ударами звалив двох табунників, які попали йому під руку…

Цілу ніч точилася кровопролитна битва. Сонце стояло вже високо, а вороги і досі билися з неослабною лютістю.

Хитрий і спритний був ватажок тобиктинських баримтачів, але Бостан не сплохував перед ним. Тепер уже всім було ясно, що розрахунки його справдилися. Збивши усі табуни в один величезний косяк, він перегнав його на ніч під захист тридцяти аулів і тим звільнив для бою десятки табунників. А зібрані разом бійці й табунники являли собою грізну силу. Сто тобиктинських жигітів, які надумали загарбати весь кокенський табун, не побачили жодного коня. Кокенці перепинили їм шлях і наскочили на них з такою відвагою і силою, що грабіжники вже й не думали про табуни: головне тепер — врятувати власну шкуру!

І ось уже тобиктинці повертають коней, ось уже ватажки кричать їм хрипкими, надсадними голосами:

— Назад! Назад! Не здавайся в полон!

Зо два десятки скалічених тобиктинських жигітів, що втратили в бою коней, бігли вслід за своїми, благаючи прихопити їх із собою. Але тільки кількох щасливців встигли втікачі підсадити на круп своїх коней.

Уаки гнали тобиктинців до широкого перевалу Кокен, що за виярком Хандару, б’ючи їх на ходу. Погоня припинилася лише тоді, коли сонце піднялося на висоту піки. Тільки переваливши через Кокен, тобиктинці трохи заспокоїлися і, зібравшись докупи, почали підраховувати свої втрати. Тринадцять чоловік попали в полон, понад двадцять коней дісталося ворогові, багатьом жигітам було розбито голови, а про синці та гулі годі й казати! Безпесбай загубив триух, розпухлий лоб його був туго перев’язаний поясом, по бороді текла свіжа, яскраво-червона кров. З вивихнутим плечем, спираючись грудьми на держак канчука, ледве тримався в сідлі Саптаяк. Кепські справи були в Жаркійбая, Дубая, Кулайгира: в одного був розбитий носовий хрящ, другий вивихнув коліно, третій спльовував вибиті зуби. Але найгірше було тим, хто попав до рук кокенців. А то були тобиктинські бідняки, якраз найменш винні в наскокові: чабани, табунники, скотарі, дояри, які лише з волі своїх господарів опинилися у ватазі баримтачів. Саме на їхніх головах окошився весь тягар лиха, накликаного тобиктинськими ватажками на мирних жителів Уака.

Велика зграя конокрадів, сп’янівши від уразбаївського кумису, вирушила в похід, сподіваючись легкої перемоги. А тепер, зазнавши жорстокої і ганебної поразки, вона похмуро поверталася назад. Уаки завдали поразки не тільки уразбаївським головорізам, але й самому Уразбаю та його посіпакам — Жиренше, Абрали, Такежану, які сіяли навколо себе злигодні й горе, а зараз були зганьблені перед своїми співплемінниками.

2

Урочища Буголи славляться великою кількістю води і рясними травами. Оком не осягнеш широку рівнину, посеред якої височить одинока гора Улкен[Улкен — великий.]-Кексенгір. Коли глянеш на гору здалека, крізь марево безмежного степу, вона здається синьою, як мідний купорос. Чимало високих гір здіймаються за Чингісом: Буголи, Машан, або Акшатау, Карашоки, або Тезека,— але жодна з них не вабить до себе такою синявою, як Улкен-Кексенгір. Біля його підніжжя розміщуються влітку багато аулів, що виїжджають на жайляу. Гора багата на джерела; вода, стікаючи по схилу, утворює струмки, що течуть рівниною. Тут гарні заливні луки, багаті пасовища, і, завдяки прохолодному гірському повітрю, нема мошви, такої нестерпної для худоби.

Звичайно на Кексенгір прикочовують влітку численні аули Карамірза, Тасболат і Есполат, але цього року тут сила-силенна кочівників. У самісінькому серці Тобиктинської волості — Буголи — вже десятий день тривають нечувано велелюдні збори. То не чергові вибори волосних, не урочисті поминки. Ні, тут відбувається щось незвичайне, що місцеве населення назвало санаком, по-нашому — перепис.

Під самісінькою горою Кексенгір розташовано з півсотні юрт, поставлених, як на ярмарку. В центрі височить величезна восьмистулкова юрта, навколо якої, двері в двері, стоять чотири шестистулкові. Неподалік розкидано кілька великих білих юрт, оточених малими юртами, отау[Отау —юрти, де живуть молодші члени сім’ї, наприклад, молодожони.], що тісно притиснулися одна до одної.

Найбільшу увагу привертає споруда з п’яти величезних юрт. Коли скотарі, що приїхали на жайляу, зазирнули всередину восьмистулкової юрти, вони зацмокали з подиву і захоплення. Та й було з чого дивуватися! Навіть для повітового начальника не ставили ніколи такої величної юрти, так розкішно опорядженої. Які тут дорогі килими, покривала, гаптовані кошми, різнобарвні запони, завіски!

Так, сумлінно попрацювали баї, щоб вшанувати царських чиновників, які приїздять на жайляу для проведення перепису.

Цю хитромудру юрту, гідну того, щоб правити за «ханську ставку», поставлено для найпочеснішого гостя, начальника перепису, за вказівкою Уразбая — глави впливового і великого роду Есполат, який налічує чотириста родин. Син Уразбая, волосний управитель Єлеу, вважав за потрібне виявити особливу увагу цьому неабиякому чиновникові-казаху і порадив батькові примістити його у «ханській ставці», разом з молодим слугою, секретарем і охороною.

В двадцяти суміжних юртах уже жили його помічники-реєстратори, росіяни та казахи, що приїхали проводити перепис. Були серед них також перекладач окружного суду Сарманов і перекладач Державного банку, виходець з Тобикти, Даніяр. Крім них, на жайляу прибуло десятків зо два молодих перекладачів,— найстаршому з них було не більше двадцяти років,— які вчилися в місті і вирішили за літні канікули заробити якусь копійку. Сите життя на жайляу особливо приваблювало їх. Закінчивши свою досить легку роботу, вони сідали на прудких коней і мчали галопом наввипередки, а вечорами, порушуючи тишу в ближніх аулах, залицялися до степових красунь. Інколи їм вдавалося спокусити начальство полюванням, і тоді, взявши з собою гончаків, вони видиралися на хребет Кексенгіра полювати на зайців.

Від цих перекладачів, а також від казахів-реєстраторів і пішла чутка про головного начальника санаку, молодого, надзвичайно розумного і вченого казаха Азимхана, приїзду якого чекали з дня на день. З особливою увагою прислухався до розмов приїжджих про головного начальника Уразбай.

Пригощаючись тепер в Уразбаєвій юрті недавно заколотим лошам, чиновники розповідали, що перепис не переїжджатиме до інших волостей Тобикти, а залишиться, як постійна канцелярія, на одному місці. Що ж до головного начальника, Азимхана, то вчився він у Петербурзі, жив серед петербурзьких і московських князів, знайомий з найзнатнішими російськими дворянами, які близько стоять до білого царя. Та що там казати: він на власні очі бачив вісьмох міністрів! Син генерал-губернатора вчився разом з ним! Сини мільйонерів — особисті його друзі!..

— Як же син казаха домігся такої слави? — недовірливо спитав Уразбай.

— Дуже просто. Він онук Жабайхана, який управляв казахами Середнього Жузу!

Так ось чому Азимхан домігся такого високого становища! Це слід запам’ятати! До того ж він, виявляється, Уразбаїв родич — щоправда, досить далекий, проте родич… Перекладач Сарманов, який уже працював з Азимханом в одному з повітів, розповів, що той, виїхавши з Каркарали для проведення перепису на великих жайляу, почув від народу багато різних новин про Тобикти. З особливим інтересом слухав він розповіді про весняний наскок на кокенців, організований Уразбаєм.

— Минув час наскоків чи ні, я не знаю,— начебто сказав Азимхан,— але то була смілива затія. Тепер у Тобикти найсильніший і найвідважніший з казахів — Уразбай. Поїду до нього, щоб особисто його привітати.

Почувши таке, Уразбай звелів об’єднати для Азимхана в одне ціле всі ц’ять великих юрт, на зразок «ханської ставки», і разом із своїм сином Єлеу почав всіляко вихваляти його родовитість, високий чин, могутність.

— Такого іншого немає ні поміж казахських, ні поміж російських чиновників! Якщо порівняти з старим часом, то це хан і родом, і владою, прямий нащадок тих, кому б минулі віки корилися наші прадіди! Сам білий цар плескав його по плечу!

Так розпатякував Уразбай серед семипалатинських чиновників, сподіваючись, що вони донесуть його слово до вух казахського тюре.

— Нехай наш високий гість зупиниться в Кексенгірі,— переконував він чиновників,— він зможе провести тут санак чотирьох волостей Тобикти. Навіщо йому утруднювати себе зайвими переїздами? А ми його зустрінемо так, як ще нікого не зустрічали…

У зв’язку з приїздом Азимхана Уразбай не проминав нагоди очорнити перед тобиктинськими аксакалами і карасакалами свого недруга Абая.

— Азимхан — людина вчена, по розуму йому нема рівного поміж казахів! От намозолили мені вуха: «Абай учений!», «Абай багато знає!» А хто такий Абай, якщо порівняти його з тюре? Правильно кажуть: «Для темних людей і шахрай — мулла!»

Нарешті Азимхан прикотив із своїми помічниками на п’ятьох тройках з оглушливими мідними дзвіночками. Спочивши один день, він на другий ранок вирушив до аулу Уразбая, узявши з собою чиновників і перекладачів, у тому числі Сарманова і Даніяра, які хоч і були його ровесниками, проте поводилися з підкресленою рабською догідливістю.

— З дружбою їду до Уразбая! — сказав Азимхан своєму чиновницькому почтові.

І справді: дружба вже після перших одвідин зав’язалася велика. Вдень Азимхан ще примушував своїх чиновників працювати, зате щовечора разом з усім своїм почтом бенкетував або в юрті самого Уразбая, або в малому аулі його сина Єлеу.

Чиновники зажили на жайляу, наче в раю: щоденно з’їдали вони по лошаті і по кілька баранів. Прихильно приймаючи почесті від Уразбая, аксакалів і молодих аткамінерів, тюре безнастанно базікав про все, що йому будь-коли довелося побачити. Слухаючи Азимхана і бачачи, яку велику увагу приділяє йому Уразбай, волосні управителі та бії теж почали славословити його поміж своїх аткамінерів:

— Азимхан не просто високопоставлений царський чиновник, він нащадок хана, володаря Середнього Жузу. Йому на роду написано правити долею казахського народу, бути повелителем казахів!

Так говорив Уразбай і слова його розносилися серед родовитих баїв, біїв, волосних управителів, ватажків родів. Не минуло й тижня після приїзду тюре, а вже в усіх чотирьох волостях стало відомо, яка велика людина ощасливила Кексенгір своїм прибуттям.

Волосні управителі Азимбай, Самен, Жанатай, що прибули сюди з віддалених жайляу, запрошували до себе своїх однодумців — баїв з дальніх аулів,— обіцяючи познайомити їх з чиновником-казахом, справжнім тюре. Діставши від Азимбая таке запрошення, в Кексенгір прибув Шубар. Хоч зовні він був під той час у добрих взаєминах з Абаєм, але таїв проти нього злість. Він охоче зав’язував дружбу з Абаєвими ворогами і не приховував од них своєї неприязні до поета. На цьому грунті й заприятелював він з Азимбаєм, який став для нього ближчим за всю іншу рідню. Підтримуючи один одного, вони рік у рік злісно оббріхували Абая, викликали ненависть до нього.

Абай догадувався, звідки дме вітер, але не припускав думки, що Шубар нарівні з Такежаном і Азимбаєм бере участь у поширенні гидких пліток про нього.

«Він може заздрити мені, але ворогом моїм не буде!» — втішав себе Абай, коли в душу його закралася підозра.

А Шубар уміло провадив свою гру. Ніколи не виступаючи відверто, він ховався за спини Уразбая, Такежана, Азимбая, Жиренше і Абдільди. Нацькувавши на Абая торговців Сейсеке, Хасена, Жакипа і духовних осіб з мечеті та медресе, він своєчасно відходив набік, щоб не викликати до себе ніяких підозр.

Зустрічаючись з муллами, Шубар давав їм зрозуміти, що не розлучається з кораном, читає релігійні книги і що він побожніший за першого-ліпшого муллу. Перебуваючи у середовищі, близькому Абаю, він удавав, що у всьому його наслідує, і прагнув здаватися таким самим другом і послідовником Абая, як Магаш, Какитай і Дармен. Тим-то Шубар ретельно стежив за його творчістю, добре знав абаївські вірші і, коли вигідно було похизуватися цим знанням, легко і вільно співав їх напам’ять.

Азимбай і Такежан не хотіли й слухати Абаєвих повчань. Уразбай і Жиренше просто відкидали все, що від нього йшло, а Шубар боровся з Абаєм, вивчивши його твори і проникнувши в його найпотаємніші думки.

Абай у своїх віршах говорив про зрадливих крутіїв аткамінерів, котрі, «розпізнавши всі твої таємниці, відкриють їх ворогові». Отаким аткамінером і був Шубар, який поспішив у Кексенгір привітати казахського тюре, якого Уразбай і Азимбай підносили як хана.

Азимхан привітно зустрів приїжджого гостя і розмовляв з ним так само ласкаво, як і з іншими баями та аткамінерами, що зібралися у великій юрті «ханської ставки» і ловили кожне його слово. Спершись на чотири пухових подушки, Азимхан поблажливим тоном відповідав на шанобливі запитання слухачів, а перед вечірнім чаєм ощасливив їх оповіддю про минуле казахського ханства. Верховоди Тобикти і глави родів, які хвастали знанням свого родоводу, були вражені: розповіді Азимхана були для них цілковитим одкровенням.

Перш за все Азимхан розказав їм про те, як опинився казахський степ під орудою російського царя.

— Сто шістдесят сім років тому казахи Молодшого Жузу прийняли російське підданство,— говорив він.— Найбільше постарався в цій справі хан Абулхаїр. Середній Жуз підкорив Росії Аблай-хан, але й мій предок, Жекей-хан, так само не залишився тоді осторонь…

Уразбай і Єсентай схвально прицмокнули язиками, а Жиренше захоплено вигукнув:

— Ого! Його предки допомагали білому цареві! А сам який! Батир!

Оповідач підняв палець, закликаючи до мовчання.

— Минуло сорок років, і сини Аблая, тюре Сок і Аділь, підкорили Росії Великий Жуз…

Потім Азимхан похвастав, що його рідні брати Куспек і Жантай не дуже давно скинули з ага-султанства Кунанбая і відібрали собі його пост.

Уразбай і Єсентай голосно розсміялися, відчувши, що цими словами він гудить Абая. Кунанбая давно вже ніхто не наважувався називати на ймення: всі величали його ходжею, як високошановного мусульманина, що здійснив паломництво до Мекки. І ось молодий казахський тюре, високопоставлений російський чиновник, без найменшої ніяковості каже просто: «Кунанбай»! Така зневага дуже сподобалась Абаевим супротивникам, неначе їх ворогові дали ляпаса…

А молодий тюре розходився дедалі більше:

— Старовинні роди казахів перебували під владою великого завойовника Чінгісхана, який мав чотирьох синів. Саме вони підкорили всі чотири сторони світу. Жоші, один із синів Чінгісхана, був предком усіх ханів, що управляли казахами трьох Жузів, і я,— Азимхан ткнув себе в груди,— я, в такий спосіб, є нащадком великого покорителя світу…

Уразбай і решта гостей чули про це вперше і це відкриття їм сподобалося. Уразбай подумав: «У наш час казахами повинна керувати саме така людина — нащадок казахських ханів, з російською освітою, яка одержала чин від самого білого царя».

…Тісно й душно у восьмистулчастій юрті, де провадить бесіду тюре Азимхан. Слухаючи його розповіді, гості п’ють кумис, якого вдосталь підносять їм шість жигітів. Досі вся історія казахського народу обмежувалась для них історією роду Тобикти. І ось Азимхан розповів їм тепер про безкраї землі, населені казахами. Не тільки Уразбаю, але й досвідченому, розумному Шубару здалося неймовірним, що на білому світі живе кілька мільйонів казахів. Азимхан, який запам’ятав цифри, опубліковані в п’ятнадцятому томі «Энциклопедического словаря», недавно виданому в Петербурзі, так і сипав ними, добре знаючи, що коли й помилиться, то ніхто із слухачів не помітить промаху.

— В Астраханській губернії — двісті шістнадцять тисяч казахів, в Уральській — чотириста дванадцять тисяч, в Тургайській — сто тридцять вісім тисяч, в Акмолінській — триста сорок одна тисяча, у Семипалатинській, де ви живете,— п’ятсот сорок сім тисяч, у Джетису — шістсот тисяч. А на берегах Сирдар’ї — у Туркестані — сімсот тринадцять тисяч казахів!

Азимхан, тріумфуючи, оглянув своїх слухачів, і сп’янілі від кумису улесливі пустобрехи — бії, баї та волосні управителі,— перебиваючи один одного, загомоніли:

— Як багато казахів! Невже він сам їх лічив!

— Той, хто міг про все це дізнатися, гідний бути главою всіх казахів!

— Ні в кого нема такої вченості, як у нього!

— Жоден навіть найрозумніший казах не зміг би перелічити всіх казахів, а ось він зумів!

— Недарма зробив він це! Видно, хоче об’єднати весь казахський народ! — уголос, щоб їх почув тюре, перемовлялися між собою Азимбай, Самен і Шубар.

Тим часом Азимхан, помітивши захоплення слухачів, усе сипав цифрами і назвами:

— Є ще казахи уральські і тургайські, які живуть біля Уральських гір,— їх близько сорока тисяч; вони населяють повіти Верхнєуральський, Челябінський і Троїцький. Тисячі казахів живуть у Хівинському ханстві. Близько сорока тисяч казахів знайшли пристановище в Туркменії, на березі Амудар’ї, в Самаркандській області — двадцять, а по берегах Каспію — понад сорок тисяч казахів. Навіть на китайській землі, на березі ріки Кара-Іртиш, на півдні Алтаю, на півночі і півдні Тарбагатая Сауира живе багато казахів…

Азимхан поділяв усіх казахів на Жузи і називав десятки родів, виявляючи виняткову пам’ять. Приголомшені тобиктинці тільки головами хитали.

— Дай боже тобі успіху в житті, дорогий Азимхан,— сказав Уразбай, коли тюре нарешті замовк.— Дуже цікаво було нам слухати твої корисні розповіді протягом десяти днів. Не знаю навіть, як дякувати тобі за цю втіху. Ти справжній хан для казахів, і я з радістю назвуся твоїм рабом! Є в нас люди, які хизуються своїм розумом і вченістю, але де там їм рівнятися до тебе: нехай уже краще вони живляться милостинею від твоїх знань!

І Уразбай підморгнув Азимбаю, даючи зрозуміти, що має на увазі недруга свого, Абая.

На ранок, провівши цілу ніч у вихвалянні Азимхана, гості почали розходитися до відведених їм юрт. Шубар затримався: йому хотілось поговорити з молодим тюре. Залишившись з ним, він завів розмову про Абая.

— Чи правда, що він пише вірші і читає російські книжки? — спитав Азимхан.

Хвалити Абая не дозволяла Шубару заздрість, але й збрехати він теж не зміг, тому відповів ухильно, ніби з скромності не бажаючи славословити свого родича:

— По-російськи дещо знає!

Але Азимхан уже не раз чув про Абая і спитав:

— Кажуть, Абай перекладає Пушкіна, Лєрмонтова і складає пісні з їхніх віршів?

— Так, Абай перекладає,— відповів Шубар.

— А вам відомі вірші Пушкіна і Лєрмонтова в перекладі Абая?

Шубар вирішив, що пісні Абая можуть стати йому за добрий привід для зближення з Азимханом.

— Відомі,— відповів він.

— А чи не можна мені їх послухати?

Ще минулого року Азимхан вперше почув про Абая як про поета. Це було на початку літа. Приїхавши з Петербурга до Семипалатинська, він через Семейтауські гори вирушив у Каркарали. По дорозі зупинився в юрті у багатого бая. Ввечері з сусідньої юрти, виділеної для молоді, почулися веселі вигуки, пісні. Виявилося, що в аул приїхав співець Какен, добре відомий в Семейтауських горах. Азимхан попросив господаря покликати приїжджого співця, і той прийшов з домброю. У нього були веселі очі і приємне, повне блідо-матове обличчя, обрамлене чорного бородою. Не вимовивши й слова, він одразу вдарив по струнах і заспівав:

Я вам пишу — чи не доволі?

Що можу вам іще сказать?

Тепер, я знаю, в вашій волі

Мене зневагою скарать[Переклад М. Рильського.].

Слова пісні здалися Азимхану дуже знайомими. Де чув він їх? А співець, закінчивши пісню і готуючись почати нову, сказав:

— А ось що відповів Онегін на цього листа…

Азимхан швидко звівся на лікті:

— Ого! Та невже ти співаєш з «Євгенія Онегіна»?

— Так, це про Онегіна і Татьяну,— просто відповів співець.— Та ти, я бачу, сам знаєш, тюре!

— Я, звичайно, знаю,— грубувато сказав Азимхан,— А ось ти звідки знаєш?

— А чого ж мені не знати?

— Тоді скажи мені, хто вони?

— Російська дівчина і російський жигіт. Про них написав такий самий акин, як і я, Пушкін. А наш друг, великий акин Абай, вірші Пушкіна перетворив на казахську пісню…

Так ще в минулому році Азимхан вперше почув про Абая. Спочатку він вирішив, що Абай — звичайнісінький акин, але, виїхавши на перепис у степ, раз у раз чув ім’я цього чоловіка, який складав вірші і творив мелодії, чув хвалу його талантові, його мудрим порадам, зверненим до народу.

І тепер Азимхан півдня не відпускав Шубара, слухаючи в його виконанні Абаєві пісні.

Молодий тюре був освіченою людиною, але до його серця не доходили вірші, написані казахською мовою; він не любив рідної поезії і не розумів її. Проте Абай переклав вірші Пушкіна і Лєрмонтова на казахську мову, і в степу їх заспівали як пісні. Це було забавно і дивно! А коли Шубар почав читати вірші самого Абая, Азимхан ліниво позіхнув і, не дослухавши до кінця, сказав:

— А все-таки найкращий казахський акин — це Бухар-жирау!

Шубар з подивом глянув на молодого тюре і мимоволі згадав перекладену Абаєм байку Крилова «Осел і Соловей». Отак точнісінько і Осел сказав, прослухавши Солов’я: «Та коли б ти чув, бува, як Півень наш співа! Ще більше б людям полюбився, коли б у нього ти хоч трохи поучився!»

Шубар вважав Абая великим акином, хоч і осуджував його за напрям думок і поведінку. Замість того щоб оспівувати колишні подвиги славних казахських ханів і мусульманську віру, що здавалися Шубару єдино гідним об’єктом поезії, Абай всю свою увагу віддавав у піснях чорному людові. От коли б наставити Абая на путь істини, з нього вийшов би справді великий акин, любий «благородним казахам»!..

Але Азимханові слова обурили навіть Шубара:

— Ви кажете, що Бухар — добрий акин? Не знаю, скажу тільки, що в своїх творах Абай дуже допік йому!

І Шубар навмисне голосно заспівав Абаєву пісню, щоб тюре, який явно не хотів його слухати, мимоволі почув хоча б перші два рядки:

Бухар і Барлас, Кадирбай-стригунок,

їхні пісні із строкатих латок.

— Абай не розуміє важливого значення ханів в історії нашого народу, інакше він оспівував би їхні подвиги! — сказав тюре.— Тим-то я вважаю Бухара-жирау найкращим казахським акином…

Хоч яка близька була Шубару думка тюре, але він не міг не посміхнутися в душі з його поганого смаку.

І Азимхан почав вихваляти Бухара-жирау, справжнього бійського і ханського акина, який умів розуміти інтереси справжньої знаті.

Одного разу Азимхан покликав до себе Єлеу, Азимбая та Шубара.

— Накажіть осідлати своїх коней,— звелів він.— Я хочу, щоб ви поїхали разом зі мною.

Виявилося, що Азимхан вирішив навідати Абая, який жив у Шакпаку. Від Кексенгіра туди треба було їхати півдня.

Виїхавши після ранкового чаю з численним почтом, Азимхан наказав Єлеу, Азимбаю і Шубару залишитися при його особі, а решту жигітів послав уперед. Коли ті помчали, тюре завів із своїми супутниками розмову про Абая. Ця людина цікавила його дедалі більше. Розкусивши, що Уразбай ворогує з Абаєм, він не міг вірити його відгукам про поета; а втім, і родичі не дуже схвалювали його характер і погляди на життя. Ось чому Азимхан не чекав нічого доброго від майбутньої зустрічі. Але було збуджено його цікавість, і йому хотілося особисто побачити цю загадкову для нього людину.

— Що ж він усе-таки зробив поганого? — допитувався Азимхан.— Наведіть мені якийсь приклад.

Єлеу, Шубар і Азимбай задумалися, обмірковуючи, як переконливіше відповісти на запитання. Перший заговорив Шубар. Він сказав, що за останні шість-сім років Абай своєю поведінкою «заморозив» у ньому, Шубарі, будь-яке родинне почуття.

— Чим же саме? — наполягав Азимхан.

— А ось чим. У Семипалатинську під час холерної епідемії Абай своєю поведінкою обурив усіх ішанів, імамів і хальфе. Він говорив простому народові, що духівництво наживається на його горі, закликав до порушення релігійних обрядів. Він допоміг безрідному, бездомному злидневі викрасти з аулу наречену померлого Уразбаєвого родича, і той голодранець вивіз її у місто під захист російських властей. Тим самим Абай порушив шаріат, зневажив мусульманський закон і звичаї предків. Ці Абаєві вчинки дуже образили міське духівництво, поважаних людей, багатих купців, схвилювали усіх міських казахів… Ось що відштовхнуло мене від Абая! — закінчив Шубар.

Азимбай узяв на карб постійне заступництво Абая за всякий злиденний набрід, за хліборобів, косарів, ремісників. Через них він завжди ворогує з волосними управителями, ходжами, з людьми благородного походження. Він умудрився посваритися навіть з рідними своїми братами Такежаном, Азимбаєм, Майбасаром…

— У волості, якою я управляю,— обурено закінчив Азимбай,— просто відбою нема від скарг і доносів голоти, яку нацьковує на мене Абай!

Потім заговорив улесливий Єлеу:

— Тюре Азимхан схвально говорив про сміливий напад Уразбая на жителів Кокена, викликаний справедливим гнівом тобиктинців. Тюре, здається, сказав, що людина, яка здійснила такий подвиг, гідна стати вожаком народу. А як поводився в цей час Абай? Він осудив бойову доблесть тобиктинців і відвернувся від усіх благородних людей свого роду. Він відкрито став на бік кокенських хліборобів, він зичив їм перемоги, обзивав Уразбая дурнем і розбійником! Він казав, що час наскоків минув, що треба дивитися не назад, а вперед, що тільки там чекае казахів краще майбутнє…

— Що ж це за краще майбутнє? — спитав тюре.— І від кого чекає він його?

— Від росіян,— відповів за Єлеу Шубар.— Скоро, каже, в Росії все зміниться й настане інше, нове життя.

— Зміниться? — насторожився тюре.— А хто йому сказав про це?

— У Абая багато друзів серед засланців.

— Он воно що! Це цікаво.— Тюре пожвавішав.

Шубар розповів Азимхану про Павлова і Михайлова, з якими Абай дружив багато років. Він ще не закінчив говорити, як Азимхан різко зупинив свого коня.

— Єлеу! — закричав він сердито.— Я передумав: не поїду я до вашого Абая! Він не гідний моїх відвідин!

І тюре, повернувши коня, поскакав назад. Шубар і Азимбай кинулися за ним, а послужливий Єлеу, розмахуючи малахаєм і галасуючи, помчав наздоганяти почет.

Азимхан повернувся у Кексенгір ще завидна.

Уразбай, довідавшись про причину несподіваного повернення тюре, невимовно зрадів. Через два дні він прийшов до Азимбая разом із своїм родичем Саменом, волосним управителем із Конир-Кокше, і звернувся до тюре за порадою, попередивши, що йдеться про одну важливу і таємну справу. Полягала вона ось у чому. Через півмісяця в урочищі Аркат повітовий начальник Маковецький скликає надзвичайний з’їзд, де розглядатиметься позов між Уаком і Тобикти і затверджуватиметься розподіл землі. Семипалатинські, бії збираються засудити «уразбаївський весняний наскок», саме той, що припав до серця Азимхану.

І Уразбай розповів тюре, який міцний вузол зав’язали його вороги навколо цієї справи. Тільки тюре спроможний його розв’язати, а ще краще було б — розрубати…

— А то кровоточива рана може загноїтися,— казав Уразбай.— Щоб насолити мені, Абай підтримуватиме уаків; звісно, що знайдуться серед тобиктинців й інші люди, котрі повстануть проти мене. Як тільки оголосять Тобикти насильниками, Абая відразу ж підтримають роди Сибан, Керей, Бура, Матай, Найман і почнуть бруднити мене. Абаю приємно, коли його називають захисником бідняків, він обов’язково виступить на шербешнаї і ввалить нас усіх в одну купу… Але ж ви, тюре, тепер знаєте, які чорні думки у цієї людини, запеклого ворога добрих старих казахських звичаїв…

Волосний управитель Самен, в якого були з Абаєм особисті рахунки, ненавидів його, мабуть, більше, ніж Уразбай. Улесливо називаючи Азимхана, свого ровесника, ага-еке[Ага-еке — шанобливе звертання до старшого — дядьку.], він сказав:

— Ми прийшли просити поради у твого зіркого розуму, благородний тюре! Ти тепер наш вожак. Скажи, як бути нам з Абаєм?

Азимхан нахмурив брови і примружив очі, ніби обмірковуючи, яку краще подати раду.

— Всі слова сказано, всі шляхи пройдено,— сказав він пихато.— Не схоже на Уразекена, щоб він сам не міг знайти виходу. З такими людьми, як Абай, можна розмовляти тільки одною мовою, і Уразекен добре її знає. Важкий шокпар і гнів народний, яких уаки зазнали на собі біля озера Тущи-коль, навчать покірливості навіть такого дикого ведмедя, як Абай…

Уразбай і Самен перезирнулися: Азимханова порада перевершувала всі їх сподіванки. Деякий час вони мовчки посиділи, наче обдумували його слова.

А молодий тюре, розв’язавши цим негідникам руки, спокійно ліг собі спати.

3

На східному боці бескиду Куйметас, від підніжжя гори Аркат, що наче врізалась у небо гострим химерним шпилем, починалось урочище Копа, яке славилося буйними пасовищами.

Тут було багато чистих джерел, під самісінькою горою зеленів молодий осиковий ліс. Тепер на урочищі Копа виросло понад півсотні юрт, призначених для зборів.

На кам’янистому горбку, поблизу великих білих юрт, розташованих у самісінькому центрі урочища, сиділи кілька чоловік, що приїхали на збори з Кокенської волості. Серед них були Бостан, Кулжатай та Єнсебай. Під час уразбаївського наскоку Бостана та його друзів дуже покалічили, проте, судячи з їхньої веселої, жвавої розмови, настрій у них був непоганий.

Кокенські вожаки приїхали на збори, щоб показати, як їх понівечили, і притягти до відповідальності насильників-тобиктинців за втрати і страждання, завдані Уаку. Вони нетерпляче очікували, що скаже з’їзд про криваву бійку на озері Тущи-коль. Багато що залежало від одного важливого свідка, який мав виступити сьогодні з промовою і підказати учасникам зборів правильне рішення…

— Ану, гляньте, друзі, на той зелений перевал,— урвав розмову Бостан.— Бачите шістьох верхівців?.. Чи не той це їде, кого ми тут чекаємо? Ану, ходімо!

Бостан квапливо підвівся, за ним підвелися й інші кокенці. Вони рушили до білих юрт — у них спинилися семипалатинський повітовий начальник Маковецький, що приїхав проводити шербешнай, і два селянських начальники, які управляли степовими волостями. Праворуч від білих юрт стояли юрти менші, де розмістилися представники шістнадцяти волостей Уака, в тому числі й Кокенської, а ліворуч — представники чотирьох волостей Тобикти.

Завжди на надзвичайних з’їздах розглядається багато питань, але шербешнай в Аркаті було скликано, щоб розв’язати одне лише питання: суперечку про землю, що лежала між Кокеном і Тобикти. В зв’язку з цим, за вказівкою семипалатинського жандарала, мали розглянути справу про торішній наскок Уразбая на кокенців. Це був особливий з’їзд, що надовго зберігся в пам’яті людей…

Жителі Кокенської волості, потерпілі від наскоку, пред’являли позов до тобиктинців, які мешкали в чотирьох волостях, а представники решти одинадцяти волостей повинні були вирішити суперечку між ними. Відповідно до цього рішення повітовому начальникові Маковецькому наказано було винести остаточний вирок, обов’язковий для обох ворогуючих сторін.

На шербешнай прибули представники волостей з нижньої й верхньої течій Іртиша. Все це були бії, обрані за царським законом, із схвалення селянських начальників. Кожна волость, за числом аулів, прислала від десяти до п’ятнадцяти біїв, а від усіх шістнадцяти волостей їх зібралося біля двохсот п’ятдесяти.

Люди, що з’їхалися в Куйметас на шербешнай, з ранку й до вечора були зайняті лише однією справою: вони підраховували, у кого більше прихильників — у Кокена чи в Тобикти.

Тобиктинців недолюблювали за задерикуватість. Сусіди ніколи не знали від них спокою. Особливо ненавиділи їх жителі Кокена і Бельагача, трударі-хлібороби. Недарма повторювали вони Абаєві слова:

Найзлісніший рід — Тобикти,

Повно в ньому баламутів.

Судячи з розмов; що відбувалися в юртах, у тобиктинців було значно менше прибічників, ніж у Кокена. Бувалі прозорливі люди запевняли, що за тобиктинців стоять аж ніяк не більше п’ятдесяти-шістдесяти біїв, а за кокенців — решта сто сімдесят — сто вісімдесят.

Але чи так буде насправді, сказати важко: адже бії — дуже нестійкі. Недарма Абай казав про них: «Сьогодні спираються на холку коня, завтра — на горб верблюда». Важко було також передбачити, чи збережуть бії кожної волості єдність при голосуванні. Адже в кожній волості точиться боротьба між верховодами і не можна було передбачити, хто з них в який бік подасться.

Уразбай приїхав на шербешнай раніш за інших з півсотнею аткамінерів. Волосних управителів Азимбая, Самена і Жанатая супроводили по десять-дванадцять чоловік. Біля юрт, де розмістилися аткамінери, щоночі в темряві точилася запекла боротьба за майбутнє вирішення позову. В торзі честю і совістю, що тут відбувався, «верблюда ковтали разом з шерстю», а «коня ковтали з головою»[Тобто верблюди й коні давалися не в тимчасове користування, а назавжди.]. Гроші, вручені «під полою», швидко розходилися по багатьох юртах.

Важливий свідок, якого так нетерпляче ждали Бостан і його друзі, мав приїхати на шербешнай з дня на день. Висуваючи цього свідка, потерпіла сторона добре розуміла, що його показання матимуть величезне значення: саме вони визначать поведінку біїв багатьох волостей!

Нетерпляче очікували приїзду цієї людини, що мала великий авторитет у степу, також повітовий начальник Маковецькйй і два селянські начальники. У своїх скаргах і заявах позивачі, називаючи його ім’я, писали: «Хто з нас правий — ми чи Уразбай,— для того, кого ми закликаємо в свідки, цілком ясно. Цій людині відома вся історія давньої суперечки між Кокеном і Тобикти».

Очікуваний свідок належав до роду Тобикти, проте кокенці свято вірили в його безсторонність і справедливість. Приїзд цієї людини ставив тобиктинців у скрутне становище: вже коли твій ворог висуває проти тебе свідка з твого ж роду, то як заперечуватимеш його свідчення? Навіть у самого Уразбая не повернеться проти нього язик…

Тобиктинські аткамінери втішали себе:

— Не може бути, щоб тобиктинець осоромив честь Тобикти! Не наважиться він принизити своїх земляків перед лицем ворога! Адже цим він сам прив’яже себе до ганебного стовпа.

Свідка, очікуваного в Аркаті так нетерпляче, ждали не тільки ті люди, що прагнули почути його правдиве слово. Було серед прибулих на шербешнай чимало і таких, які готувалися завдати йому удару, замишляли зле проти нього. І аткамінери замислювались: як впорається він з цим важким випробуванням, не заплямувавши своєї честі, чи зуміє він, як то кажуть, зберегти душу і тіло?

Нарешті Абай прибув у супроводі шести супутників і спинився у Самалбека. За походженням киргиз, Самалбек працював перекладачем у Семипалатинську і належав до каратаяків. Абай, що цінив його за скромність і порядність, схвально говорив про нього:

— Хоч середовище, в якому буває Самалбек, і псує людей, але він зумів зберегти людську гідність і справедливість, притаманні його народові.

Абай не випадково обрав для житла Самалбекову юрту; він хотів довідатися, чого домагаються від нього представники влади, яка кілька разів посилала по нього гінців. З тобиктинцями й уаками, котрі з’являлися до нього як представники ворогуючих сторін, він поки що відмовлявся зустрічатися: требабуло визначити спочатку, яку вагу він матиме в наступній суперечці.

Самалбек, небалакучий від природи, не був одвертий і з Абаєм. Він сказав тільки те, що й без нього було добре відоме поетові. Обидві ворогуючі сторони, на думку Самалбека, однаково потребують свідчення Абая; Маковецький і селянські начальники вирішили його вислухати, на вимогу обох сторін, але що саме у них на думці, сказати неможливо…

Коли перед обідом Абай вийшов з юрти, його на кожному кроці почали спиняти люди, що хотіли з ним порадитися. Йому не залишалося нічого іншого, як повернутися до юрти і відкрити її для всіх, у кого була потреба в ньому. До пізньої ночі вислухував він скарги людей, потерпілих під час весняного наскоку уразбаївських жигітів. Приходили побиті й понівечені кокенці і показували йому, своє каліцтво і рани; заходили з своїм горем і тобиктинці: у одного були поламані ребра під час наскоку, в другого перебиті руки і ноги, в третього — вибите око; навідали Абая і родичі тринадцяти жигітів, які потрапили до кокенців у полон та й досі живуть у жорстокій неволі: зубожіла стара мати, напівбожевільний від горя батько, голодна, в лахмітті дружина, осиротілі діти, які ходять тепер з торбами.

Абай, не встигнувши ні поїсти, ні відпочити, вислухував скарги одну по одній. Серце йому стискалося від жалю: довгою низкою проходили перед ним бідаки тобиктинці і бідаки кокенці, на плечі яких лягло все лихо і тягар весняного уразбаївського наскоку…

На другий день Абая запросили до восьмистулкової юрти повітового начальника, де вже зібралися бії. Довідавшись про це, сотні людей, жителі дальніх юрт, зійшли з горбів, вийшли з лісу, із заростей чагарника, оточили поета тісним колом і рушили слідом за ним. Тільки-но Абай переступив поріг великої юрти повітового начальника, як туди одразу ринув натовп, який ішов за ним.

Абай почав вітатися з біями та чиновниками, але гомін натовпу заглушував його слова. Скоро у великому приміщенні стало так тісно, що Абаю ніде було примоститися. Попід стінами сиділи бії й волосні управителі із значками на грудях; вони запитально дивилися на повітового начальника. Маковецький, порадившись із селянськими начальниками, підвівся і оголосив своє рішення, яке Самалбек одразу переклав:

— Збори в юрті проводити неможливо, доведеться перенести їх на свіже повітря. Всі повинні негайно вийти.

І повітовий начальник разом із своїм почтом попрямував до виходу.

Волосні управителі розстелили на траві між юртами килими, а зверху напнули полотно, щоб захистити повітового начальника та його чиновників від палючих променів літнього сонця. Тут-таки в холодку поставили стіл і стільці, принесені з восьмистулкової юрти. Місце для зборів утворилося просторе, але його знову заповнив натовп. Крім того, сотні людей стояли навколо, бажаючи почути голос головного свідка.

Абай сидів між біями. З юних літ він звик виступати на різних великих зборах, і ніколи його не бентежила велика кількість людей, але тепер він хвилювався, бо розумів, що йому доведеться звітувати не перед Уразбаєм, котрий свердлитиме його своїм єдиним оком, не перед продажними біями, які бряжчать царськими медалями, не перед чиновниками, що запишуть на папір кожне його слово. Ні, він стане зараз віч-на-віч із своїм часом, із своїм народом, як син його, як батько. Він мусить переглянути все своє життя з юнацьких років, щоб знайти істину, він говоритиме, скоряючись тільки голосові своєї совісті… Серцем поета відчував, що потрібні слова прийдуть самі.

І ось повітовий начальник назвав його ім’я, він підвівся і скинув шапку.

— Брати мої! — заговорив Абай, трохи збліднувши від хвилювання.— Ви викликали мене на з’їзд, де, немов жарини у вогнищі, зібралися люди з різних місць. Я приїхав, щоб дати своє свідчення урядовим особам. Їх тут зібралося багато, але не посада красить людину, а людина прикрашає посаду. У мене одно прагнення: нехай торжествує правда. Хоч яка гірка вона, тільки правда здатна зціляти рани народні. Я й приїхав з тим, щоб допомогти відкрити істину, яку відчуваю всією душею і всім своїм розумом. Але є ще поміж нас люди з нечистим серцем, котрі думають тільки про ворожнечу і насильство. Казахи кажуть: важко викопати голкою колодязь. А я скажу: ще важче вигнати зло з людського серця. Ось про що хотів я нагадати вам, перш ніж почати свої свідчення.

Так Абай зробив людську совість межею, що надвоє поділяє світ.

Бії сиділи мовчазні і похмурі, але прості люди гучним гомоном схвалили Абаєві слова.

— Навіщо питати мене, чи напав навесні Тобикти на Кокен? — вів далі Абай,— Ніхто з присутніх не стане цього заперечувати. Давайте розберемося краще, як дійшла у них ворожнеча до кривавої сутички. Я син Тобикти, але я говоритиму про вину тобиктинців, про вчинене ними насильство, про зіпсованість їхніх звичаїв. Я не звинувачую простих людей Тобикти, навпаки, хочу виправдати їх. Мої слова стосуються тільки нечесної, підступної меншості Тобикти, людей, які посилають інших, мирних людей на розбій, примушують їх творити злочини. Кого ж з тобиктинців взиваю я насильниками, баламутами, наклепниками? Наш народ каже: «Якщо вимагав правда, не приховуй і гріхів батька свого». Так от, першим винуватцем розбрату між Тобикти і Кокеном я вважаю свого батька, Кунанбая!

Коли Абай вимовив це, йому здалося, що він скинув з душі своєї тягар, який пригнічував його всі ці дні. Йому стало навіть легше дихати. Але тобиктинські верховоди збуджено загаласували, і пролунали сердиті вигуки:

— Астагпиралла!

— Він збожеволів!

— Зрадник!

Абай навіть не оглянувся на них. Він заговорив про те, що протягом півстоліття Тобикти на чолі з Кунанбаєм незаконно забирали землі у мирних уаків. Загарбані його батьком урочища Жимба, Аркалик, Кушикбай він назвав «безспірними землями уаків». Акжал, Терекудук, Каракудук, Обали, Когали, що спричинилися до сутички, так само з давніх-давен належали кокенцям. Абай сказав навіть, які аули володіли ними і які там жили сім’ї.

— Коли справжні власники захотіли взяти назад свої незаконно відібрані землі, загарбники-тобиктинці напали на них, побили, покалічили, і їх ще й звинувачують у злочині проти закону…

Абай говорив переконливо і запально. Тобиктинські верховоди не сміли звести на нього очі, а коли хто й зустрічався з ним поглядом, поспішав подивитись убік.

Розповівши потім про минулі стосунки Тобикти і Кокена, Абай знову заговорив про весняні події, про уразбаївський наскок.

— Цей напад на Кокен вчинили кунанбаї наших днів. Вони примусили плакати не тільки кокенські аули, але й тобиктинців — бідних табунників, чабанів, пастухів, які горіли на роздмуханому Уразбаєм вогні…

Абай задихався від хвилювання, очі гнівно сяяли на його побілілому обличчі.

— Вчора я до пізньої ночі вислухував скарги кокенців і тобиктинців, я бачив їхні рани, їхні страждання, їхні сльози. Тринадцять чоловік з посланого Уразбаєм загону кокенці взяли в полон. Вони й досі не повернулися додому, вони мучаться, заковані в кайдани. П’ятеро з них були табунниками, шестеро — чабанами і двоє наймитували: один в домі Уразбая і другий — у Азимбая. Родини цих бідолашних пішли з торбами…

Абай назвав імена полонених, назвав кокенські аули, де вони перебувають, імена їхніх дружин, дітей і родичів…

— На наш з’їзд прибули кокенці Бостан, Кулжатай, Єнсебай,— говорив він далі.— Це були дужі, як верблюди, жигіти. Гляньте тепер на них: один залишився без руки, в другого нема зубів, у третього поламані ребра, їх скалічили тобиктинці тієї ганебної ночі… Всі троє — бідні люди, що живуть з своєї праці, вони були годувальниками двадцяти чотирьох чоловік. Серце стискається, коли здумаєш про те, що малі діти і недолугі старики, наречені і старенькі вдови, які годувалися працею цих трьох жигітів, гинуть тепер з голоду… Потерпіли прості люди, бідняки,— гримів голос Абая,— але ті, хто нацькував їх одного на одного, залишилися цілі і неушкоджені. Жодна волосина не упала з голови Уразбая, Азимбая, Жиренше, волосного управителя Самена, Жанатая…

Абай давав свідчення, але люди розуміли, що воно переросло в обвинувальну промову, в позов, пред’явлений баям від імені бідняків.

Волосний управитель Самен голосно, щоб усі чули, звернувся до своїх сусідів:

— Чого це Абай заступається за нікчемних людців? От уже правду кажуть: «Похвали маляра, він і бороду собі пофарбує…» Так і з Абаєм. Надто вже він високої думки про себе!

І ніби у відповідь почувся збуджений голос Дармена:

— Ой Абай-ага, мало ще людей, які розуміють високу суть ваших слів! Ви казали: не будь сином свого батька, а будь сином людським! Це не порожні слова, а справжня віра ваша, скарб, здобутий кров’ю вашого серця! О, який добрий ви і мудрий, дорогий ага! Хай буду я жертвою за вас!

У цих словах звучали і радість, і гордість за Абая. Кулжатай, що сидів поряд Дармена, захоплено торкнув його за плече і вголос вигукнув:

— Абай заради правди відцурався рідного батька! Про таких, як Абай, кажуть: «Син народу»! Хай буде щасливим шлях його життя!

Абай перечекав, доки вщухли схвальні вигуки народу, викликані словами Дармена і Кулжатая, і вів далі:

— Я хочу запитати, чи так уже потребували землі, загарбаної у Кокена, табунники, чабани, скотарі, яких послали за неї битися? Може, їм ніде було б випасати свої табуни, якби вони не відвоювали у кокенців їхні пасовиська? А може, їм ніде поставити свої чорні, полатані юрти і хижки? Ні, цим нещасним обдуреним людям не були потрібні ні Жимба, ні Акжал, ні Каракудук. Їх нацькували на Кокен верховоди тобиктинців. Вміло використовуючи невігластво цих людей, улесливо називаючи жигітів то «влучною кулею», то «гострою шаблею», то «смертельною пікою», Уразбай, Азимбай та їхні прибічники зуміли зібрати загін з бідняків тобиктинців і нацькувати його та таких самих бідняків кокенців. І ось це безглузде, ганебне побоїще називають тут «суперечкою». Ні, це не суперечка, а злочин, і винуватців його треба жорстоко покарати за те, що вони примусили страждати стількох людей. Саму ж справу треба вирішити на користь кокенців, які живуть чесною працею на своїй землі…

Абай говорив тепер навмисне повільно, щоб Самалбек встигав записувати його слова в протокол. Знаючи, що біям для винесення вироку потрібні точні відомості про загарбання тобиктинцями пасовищ Уака, Абай закінчив своє свідчення історичною довідкою:

— Я вже сказав, що перший силоміць забрав землю уаків мій батько, Кунанбай. Він загарбав урочища Жимба, Аркалик, Кушикбай і оселився на них тоді, коли мені було одинадцять років. Тепер скажу, коли саме і хто, наслідуючи його приклад, захопив інші спірні землі. Ось перед вами сидить Жиренше, власник тисячоголового табуна. Це його батько Шока силоміць забрав в уаків Більде, місцевість Акжал і самовільно оселився там, коли Жиренше було шістнадцять років. А ось присутньому тут Абрали було дванадцять років, коли його батько захопив Обали і Когали. Уразбаю було п’ятнадцять років, коли його батько Аккули привласнив Каракудук і Терекудук. Полічіть, скільки років минуло з того часу, і ви точно знатимете, коли сталося загарбання земель. Коли ж ви, бії, і після мого свідчення скажете, що знедолені кокенці не мають права вимагати свої землі, то вас покарає бог! Я закінчив!

І Абай важко опустився на стілець, поданий Самалбеком. Витягнувши з кишені бешмета велику білу хустину, він почав витирати піт з лоба.

Жодея тобиктинський верховода не наважився виступити після Абая. Вони зрозуміли, що «суперечку» безповоротно вирішено: з’їзд не міг не зважати на правдиве свідчення Абая, яке він дав всупереч інтересам свого власного роду!

І справді, тобиктинські верховоди на чолі з Уразбаєм зазнали цілковитої поразки: шербешнай ухвалив довести до кінця розмежування, почате навесні. Уразбая, Азимбая і Жиренше визнали головними винуватцями тієї сутички між двома родами. П’ятнадцять призвідців-тобиктинців мали сплатити кокенцям по дев’ять голів різної худоби, в тому числі і верблюдів.

Всі в Куйметасі одразу довідалися про поразку тобиктинців і раділи невимовно.

— Тепер не Тобикти-Аргин, а Уак-Аргин![Аргин, до якого належали Тобикти,—найсильніший рід у казахів. Уаки вважалися слабким родом.] — вигукнув якийсь жартівник, і слова ці облетіли всі юрти.

Уразбай, який проходив разом з Саменом повз Абая, спинився, глянув на нього своїм єдиним оком і сказав:

— Куди ти йдеш, не знаю, але відчуваю, що шлях твій веде до великого лиха. Пам’ятай про це!

— Ех, Уразбай,— посміхнувся Абай.— І сам ти товстий, і слова твої товсті, і соїл твій товстий, а не знаєш ти, бідолахо, до чого прикласти ці свої… товсті переваги.

Люди, що стояли поблизу, весело розсміялись. Уразбай, похмурнівши, відійшов, але Самен залишився. Він так само палко, як і Уразбай, ненавидів Абая.

— Пане Абай,— сказав він, злісно вищирившись,— ви добилися того, чого хотіли. Вам вдалося принизити і пригнути до землі найсвятіше, що є в Тобикти,— кращих людей роду!

Абай у подиві широко розкрив очі: хто це говорить про святість роду?

Самен, затверджений на останніх виборах управителем волості Конир-Кокше, поводився там гірше за хижого вовка. Він грабував аули, підпалював пасовища, примушував конирців красти худобу в сусідів, знущався з вдів. Коли Абай їхав на надзвичайний з’їзд через численні жайляу Конир-Кокше, він з гіркотою спостерігав страждання і сльози бідного люду.

— Чи не себе ти зараховуєш до кращих? Але ти не вартий навіть того, щоб у жертву тебе принесли за щось святе! Тобі овець пасти, а ти народом правиш!

— Правлю, бо народ мене обрав.

— Не народ, а хабарі твої тебе обрали!

— Наступні вибори покажуть, чого я вартий,— пихато сказав Самен.— У всякому разі, не раджу вам змагатися зі мною.

На кінчику його носа звисла велика крапля поту, веснянкувате обличчя зблідло. Тремтячи від злості, він відійшов до Уразбая, який очікував його.

Вони пішли поряд, розлючені, затаївши у душі помсту. До них приєднався і Єсентай, який, поки Абай промовляв, сидів віддалік. Він мовчки ступав, готовий здійснити разом з ними які завгодно їхні наміри.

— Я попереджав вас, що кровний ворог наш недалеко, що він — поряд,— казав Уразбай.— Це Абай. Настав час вирішувати, що робити нам з лютим ворогом нашим…

— А хіба не підказав нам це тюре Азимхан? — озвався Самен, допитливо дивлячись на Уразбая.

— Добре, що нагадав! — вигукнув Уразбай, ласкаво обнявши Самена за плечі.— Ні, недарма тюре Азимхан вклав мені в руку зброю! Я виконаю його побажання, його волю!.. От тільки…— І Уразбай у безсилій люті почав кусати собі пальці.— Ех, прогавив я час!

Самен зрозумів, на що наважився Уразбай, і від радощів йому аж подих перехопило.

— Не все ще втрачено, Уразеке! Ще є чар…— заговорив він.— Маковецький зараз виїде до степових волостей, а через двадцять днів повернеться до нас, у Тобикти. Він наказав мені на цей час виставити юрти, готувати волость до виборів. Хіба це не слушна нагода розрахуватися з Абаєм?

— Але чи поїде Абай на вибори? — усумнився Уразбай.

— Поїде. Він із шкури лізтиме, щоб я не пройшов у волосні. Тут ми його і накриємо!

І Уразбай, і Самен були певні, що Абай докладе всіх сил, щоб Самен не пройшов на наступних нових виборах. Приїхавши у Конир-Кокше, Уразбай за три дні зібрав в аулі Самена всіх аткамінерів та баїв і почав всіляко паплюжити перед ними свого ворога:

— На з’їзді в Аркаті Абай допоміг уакам повалити тобиктинців і втоптати їх у грязюку. На наступних виборах він приторочить ваші голови до сідла якого-небудь безрідного злидня! Чи хочете ви такої ганьби?

Аткамінери та баї, звичайно, не захотіли. Тоді Уразбай примусив їх поклястись у непримиренній ворожнечі до Абая, а щоб закріпити цю клятву, звелів зарізати кілька сірих баранів і принести їх у жертву. Схиливши ватажків Конир-Кокше на бік Самена, він повернувся в свій аул.

Вибори мали проводитися на урочищі Кошбіке, і незабаром там почали ставити юрти. За три дні до виборів Самен відрядив до Уразбая гінця з листом: «Мене, мабуть, знов оберуть волосним. Але сюди збирається приїхати Абай, він може мені нашкодити. Без тебе не обійдусь, Уразеке! Якщо залишилося в силі те, про що ми домовились, з’явися там, де будеш потрібний!»

Одержавши цю звістку, Уразбай негайно виїхав до Кошбіке в супроводі двох жигітів і мовчазного, чавунно-важкого Єсентая, на якого міг розраховувати, як на вірного свого дубця. Старі товариші по розбою, вони тепер скакали поряд. Хоч до Кошбіке було далеко, Уразбай вирішив зробити тільки один привал в аулі Такежана. Прибувши туди вночі, він поговорив з Азимбаем І Такежаном, а потім викликав до себе з сусіднього аулу Шубара. Коли той з’явився, Уразбай вивів трьох своїх спільників з юрти, далі від сторонніх очей, і відкрив їм, щоправда не до кінця, свій намір проти Абая. На закінчення він сказав, звертаючись до Такежана і Шубара:

— Справжнє ім’я твоє, Такежан,— Танірберди, що означає: «Дарунок неба». Батька твого, Шубар, звали Кудайберди — «Дарунок бога». Виходить, що обидва ви — породження вищої сили. Я закликаю в свідки нашої дружби далекого предка вашого, бія Уїскенбая, і вашого батька, хаджі Кунанбая. А Ібрая я не вважаю за сина вашого батька і приношу в жертву духам предків. Ось моє рішення, і з цим я їду від вас!

Уразбай замовк, очікуючи, що відповідатимуть йому троє іргизбаїв. Вони не промовили й слова, проте не затремтіли від жаху. Їхню мовчанку можна було зрозуміти як знак згоди. А Шубар, коли Уразбай пильно подивився на нього, навіть злегка кивнув йому головою.

Чорні справи робляться вночі, коли у людей зав’язані очі пітьмою, і тому Уразбай не хотів, щоб хтось довідався про його приїзд сюди. До того ж він уже вдосталь наївся м’яса і напився кумису, отже, ніщо не затримувало його довше в цьому аулі. Скочивши на коня, він погнав його риссю, кваплячись швидше дістатися до Кошбіке.

В ці дні Абай не міг всидіти дома. В Аркаті він боровся проти гнобителів народу, і цю боротьбу він вирішив продовжити на виборах у Конир-Кокше: якщо Самена не оберуть волосним управителем, життя людей значно покращає.

Взявши з собою з близьких самого тільки Какитая, Абай вирушив у Кошбіке. Вони дісталися туди смерком наступного дня, коли віруючі проказували вечірню молитву.

Уразбай зі своїми жигітами був уже на місці.

Майже одночасно з Абаєм прибув і повітовий начальник Маковецький. Абаю треба було зустрітися з ним і поговорити. Сказавши про це Какитаю, він хотів уже йти, але перше попросив, щоб йому дали напитися. Молодий, бистроокий жигіт, наливши Абаю кумису, поквапно вибіг з юрти і щось шепнув іншому жигіту, який чекав біля дверей. Видно, за Абаєм стежили.

А в сусідніх юртах уже зібралося з півсотні розлючених аткамінерів на чолі з Саменом. У одних були в руках нагайки, в декого — короткі шокпари і навіть ножі.

— Збирається виходити! — пройшов між ними шепіт.

Самен перший вийшов з юрти. Його наздогнав Єсентай і, заслонивши своїм товстим тілом, відтіснив од інших. Потім він вирвав з Саменових рук тонкий батіг і вклав у його долоню восьмигранного нагая.

— Доки рука не буде батиром, серце не стане сміливим! — сказав він, дивлячись на Самена своїми вузькими, заплилими очима.— Добре для жигіта, коли гнів пронизує його до кісток. Хай буде з тобою дух наших предків. Не милуй ворога і себе не милуй!

Не давши Самену вимовити й слова, він підштовхнув його до Абаєвої юрти. Самен відчинив навстіж двері і ступнув уперед. Слідом за ним, тримаючи в руках шокпари і нагаї, протиснулися ще півтора десятка жигітів. Їх поява була така несподівана, що Абай розгубився. Підійшовши до Абая, який мовчки дивився на нього, Самен огидно вилаявся і додав:

— Тепер ти нарешті відчепишся від мене, чорний пес?!

І, високо піднявши нагая, щосили ударив Абая по голові. Це стало сигналом: опасистий Абай не встиг підвестись, як на нього градом посипались удари. Але знайшлося серед лиходіїв кілька чоловік, які, побачивши, що Абая хочуть забити на смерть, жахнулись і почали навмисне падати на нього, щоб прикрити його своїм тілом. Тоді інші, не дістаючи нагаями до Абая, почали бити Какитая. Якимсь чудом вирвався той з юрти і помчав до юрти повітового.

— Рятуйте! Допоможіть! — волав він по-російськи.

Але ніхто не поспішив йому на допомогу.

Через якийсь час залунали постріли: це стражники, не сходячи з місця, стріляли в повітря. Зграя хижаків разом з Саменом повтікала.

Оточений підступними ворогами, здатними на який завгодно злочин, Абай покладався тільки на свою долю. Досі вона його милувала. Але сьогодні сталося щось страшніше за смерть. Удари по голові, посмуговане нагаями обличчя — ці сліди вовчих зубів були образливі не тільки для нього самого, чесного сина казахського народу, але й для совісті й честі всіх казахів. Опритомнівши, Абай зрозумів, що з ним сталося, і з жахом прошепотів:

— Навіщо я залишився живий! Краще б мені вмерти!

Ці слова, гіркі, як отрута, він повторив багато разів:

то було єдине бажання, яке відчував тепер поет.

Коли Абай повернувся до свого аулу в Шокпак, його відразу ж навідали сусіди, знайомі і кревні родичі, до яких дійшла вість про вчинену над ним наругу. Всі, хто любив і поважав Абая, болісно переживали ганьбу, яка випала на його долю. Ніхто з них не насмілювався дивитись йому в вічі, всі вони вважали себе винними перед великою і чистою душею поета, з якої по-мерзенному поглумилися вороги.

Бліда Айгерім зустріла Абая з очима, повними сліз, допомогла йому зійти з коня, відчинила перед ним двері і йровела в юрту. Несподіване горе постарило її за кілька днів, на обличчі з’явилися тонкі риски зморщок.

Тяжко переживав страшну подію і Дармен. Зайшовши до своєї юрти, він невиразно сказав Макен про нещастя, яке спіткало Абая, і тут-таки припав до подушки, заголосив, захлинаючись від сліз.

Макен жахнулася, зойкнула, почала торсати Дармена, потім, припавши до нього, нестримно заридала. Перебиваючи одне одного, вони говорили:

— Безцінний ага, любий!

— Дорогий наш ага!

— Ох, стану я жертвою за тебе, рідний!

— Краще б це зі мною сталось!..

Опам’ятавшись і засмучено міркуючи про подію в Кошбіке, Дармен розгадав причину ганебного покарання, до якого вдалися вороги.

— Ти постраждав за свої свідчення на Аркатському з’їзді! За совість і честь, за добре ім’я людини! За те, що був найкращим і найсправедливішим,— ось за що ти постраждав від лиходіїв! Опора і слава наша, дорогий напутнику мій…

У ці дні в Шакпак прикочував аул Такежана — мабуть, щоб висловити своє співчуття Абаю.

Магаш, Какитай і Баймагамбет, коли проїздили повз цей аул, запримітили схованого у заростях шелюги осідланого коня. Відчувши щось лихе, вони підкралися ближче і пізнали цього чудового коня. Колись він належав Акилбаю, потім його випросив Азимбай і через якийсь час подарував Уразбаю. Під животом у нього ховався відомий уразбаївський поплічник, конокрад Кийким. Його відразу можна було пізнати по носу, що своєю формою нагадував серп.

— Стій! — гукнув йому Какитай.

Кийким скочив на коня і помчав геть. Жигіти кинулися навздогін, але втікач не дав їм і пороху нюхнути з-під копит. Миттю щез. Було ясно, що Уразбай послав до Такежана негідника Кийкима розвідати, що збираються робити Абаєві прихильники.

Жигіти поспішили повернутися в аул. Задихаючись від гніву, ввійшли вони до Абаєвої юрти. Всі ці дні нерухомо і мовчки лежав він на подушках і, здавалося, перебував між життям і смертю. Побачивши схвильовані обличчя жигітів, Абай трохи підвівся на лікті.

— Ну, що ще трапилося? Кажіть!

Магаш розповів про Кийкима. Абай сказав Баймагам-бету:

— Дай шапку!

Баймагамбет разом з шапкою подав і нагая. Абай швидко встав і сказав тремтячим голосом:

— Значить, змія приповзла й сюди, до моїх грудей, щоб мене вжалити! Навіщо ж я лишаюсь тут, на цій землі, серед цих людей? Я більше не існую для вас! Ходімо, Баймагамбет!

І Абай вийшов з юрти. На припоні стояв сивий іноходець, на якому Абай останнім часом їздив. Він сам від-в’язав його, сів верхи і показав Баймагамбету нагаєм на Магашевого коня:

— Їдьмо з цих місць, від цього проклятого життя!

— Куди поїдемо?

— Туди! — Абай кивнув головою в бік заходу і стьобнув інохідця нагаєм. Баймагамбет помчав слідом за ним.

Магаш і Какитай жахнулися; вони стояли розгублені, не знаючи, що їм діяти. І тут до них під’їхали Шубар та Ісхак.

— Що сталося? Куди поїхав Абай? — спитав Ісхак, дивлячись на їхні стривожені обличчя.

Магаш, навіть не бачачи його, розгублено, з слізьми на очах, говорив сам із собою:

— Поїхав… покинув рідну землю… рідних людей… зневірився в них… ніколи не повернеться назад…

Шубар, який не пропустив жодного слова, сказаного Магашем, вигукнув:

— Як же могли ви відпустити Абая? Їдьмо, Ісхак-ага!

І, нахльостуючи своїх коней, вони поскакали навздогін за Абаєм.

Був ясний, теплий вечір. Червоний диск сонця ховався за обрієм. Степ, гірські ували, пастушачі отари, коні Абая і Баймагамбета, вершники — все здавалось облитим кров’ю. Шубар та Ісхак незабаром наздогнали Абая і на повному скаку під’їхали до нього з двох боків.

— Агатай![Агатай — шанобливо-ласкаве звертання до старшого.] Абай-ага! Куди ти мчиш? — загорлав Шубар, зіскакуючи з коня і хапаючи за повід сивого інохідця.

— Відійди! — крикнув Абай, з огидою дивлячись на бліде Шубарове обличчя.

Шубар рвучко вихопив з Абаєвих рук повід і обв’язав ним свою шию, прихопивши і довгу чорну бороду.

— Якщо не повернешся, задуши мене, розтопчи копитами свого коня!..

Чудово вміючи прикидатися, він підшукував гарячі слова, здатні зворушити кожне серце: голос його тремтів від сліз.

— Вернися! Не покидай рідного народу! Ні, ні, ми не відпустимо тебе, любий Абай-ага! — кричав він, голосно ридаючи.

Ісхак узяв за вуздечку Абаєвого коня.

— Заспокойся, Абай,— сказав він тихо, і в голосі його було чутно щире страждання.— Я перед самісіньким від’-їздом довідався, що Абішева вдова, сердешна Магіш, згасає з горя. Вона просить тебе прийняти її останнє зітхання. Невже ти поїдеш, не попрощавшись з нею? Адже вона теж твоя дитина!

Почувши ці слова, Абай розгубився.

— Ось хто страждає ще більш за мене! — вигукнув він.— Сердешна моя, як міг я тебе забути…

І Абай повернув коня.

Саме в цей час прощалася з життям Магіш. Вона лежала у маленькій своїй юрті на постелі, розісланій на землі, бо не мала сили забратися на високе ліжко. Голову поклала на коліна Макен, щирій подрузі. Колись здорова, квітуча жінка, Магіш за два роки висохла з горя, туга виснажила її. Вона здійснювала тепер те, що пообіцяла Абішу,— йшла до нього.

Їдучи до вмираючої Магіш, Абай склав вірші:

Бідняк з найбідніших — я,

Гне мене туга моя.

Опори шукаю я,

А де вона, де вона?!

У серці — горя змія,

Відради воно не зна.

Скорбота моя важка.

Горе я п’ю до дна.

Син не прокинеться мій.

Навік одинокий я.

Рідна, Магіш, зрозумій!

І він повторював останній рядок, відчуваючи, як горе його зливається з горем улюбленої невістки.

Доїхавши до жалобної юрти покійного Абіша, Абай і Баймагамбет зійшли з коней. Коли поет переступив поріг і побачив заплакану Макен, він зрозумів, що Магіш назавжди заплющила очі. З грудей його вирвалося глухе ридання, він кинувся до постелі, на якій, випроставшись, лежала мертва Магіш, нахилився над нею, обняв її голову, і з очей його полилися рясні, гарячі сльози.

СУТИЧКА

1

Чутка про замах на життя Абая переходила з уст в уста. По всій окрузі ходили помовки і поголоски — невиразні, суперечливі і страшенно безглузді. В день повернення Абая деякі аули роду навіть посадили на коней своїх молодців жигітів, здатних тримати в руках соїл. Але справа не пішла далі марних погроз. Жигіти хвастали, що підстережуть Уразбая на дорозі, коли він повертатиметься додому після виборів у Кошбіке. Вони гасали на конях, здебільшого вдень, горлаючи: «Вб’ємо, знищимо!» Галасливим натовпом заїжджали вони в кожний аул, пили кумис, купками гарцювали на найближчих горбах. А втім, тільки-но проходив хміль від кумису, як хоробрі жигіти, не чекаючи вечора, забиралися додому…

Почувши про ці погрози, Уразбай, проте, занепокоївся. Їдучи повз аули Іргизбая, він проскочив до себе додому вночі, наче втікач, що рятується від погоні. Після того потай послав до Азимбая на розвідку своїх прибічників: запеклого злодія Кийкима і подібних до нього шахраїв та пройдисвітів. На цей час іргизбаївці, що запалились були праведним гнівом, почали крадькома поглядати в бік Такежана, Азимбая і Шубара. Вони вже не схильні були тепер горлати так, щоб усі чули: «Стратимо! Знищимо! Помстимося!»

Тільки з’являючись в аулі Абая, ці люди, втративши усю свою вчорашню пиху, ще намагалися бадьоритися, нібито вони й справді здатні були покарати кривдника. Ирсай, найстаріший з іргизбаївських аксакалів, заскочив у дім Абая в супроводі купки нікчемних людців, обурювався, плакав, клявся помститися.

— Накажи, рідний! — розпинався він перед Абаєм.— Ми прийшли за тим, щоб померти від руки твого ворога! Накажеш розорити його — розоримо! Накажеш битися на смерть — ладні зчепитися з ним хоч зараз!

Абай, який і слова не промовив від дня свого повернення, ледве перемагаючи біль і тугу, коротко відповів:

— Якщо я, бажаючи помститись собаці, що вкусив мене, так само почну кусатись, я тільки опоганю тим свої уста!

Після того він знову замовк.

Але не всі іргизбаївські аули важали за потрібне обурюватися, бодай удавано; так аули єдиноутробних Абаєвих братів своєю мовчазною стриманістю дали відчути родичам своє особливе ставлення до подій в Кошбіке. Зате прості люди Чингіської волості щиро співчували Абаю. Їхні рішучі гнівні голоси звучали дедалі гучніше. Далеко за межами волості вони обурювалися цією нахабною розправою. Не родовиті баї, не волосні управителі, не верховоди вічно ворогуючих партій і груп, а тисячі простих людей Тобикти вболівали пад долею, що спіткала Абая.

Нерідко вони говорили: «Ми помстимось Уразбаю, і не за самого тільки Абая, а за весь народ Тобикти. Ми примусимо Уразбая сплатити неню, заплямуємо його ганьбою. Сторицею відплатимо негідникові за його підлі діла, а добро його пустимо за вітром».

Так вони висловлювалися перед улюбленим Абаєвим сином Магашем — «найученішим і найрозумнішим серед молоді». Тобиктинці раз у раз посилали один до одного гінців; найкращі люди родів Мотиш, Кулик, Дузбембет, Карамірза, хоч і зубожілих, але все ще знатних, постійно радилися між собою; до Магаша не раз приїжджали їхні посланці. Приїжджали і люди з родів Сактогалак, Жуантаяк; співчували Абаю і сусідні роди Кокше та Мамая. Всі вони в один голос заявляли: «Затавруємо ганьбою Уразбая, примусимо його повинитись і впасти до ніг Абаєвих!»

Магаш усім приїжджим відповідав скупо і стримано:

— Честь мого батька не продається. Його тяжко ображену гідність не можна повернути винагородою чи тим, що мерзотник визнає свою провину.

Благородні синові слова сповнювали Абая справжньою радістю.

Минув рік з дня злодіяння в Кошбіке. Знову розташувалися аули на звичних своїх літніх урочищах, на тучних пасовиськах біля рік і струмків, а поголос народний дедалі ширився. Уже всі роди і племена, які знали і любили вірші Абая, глибокі його повчання і добрі його діла захисника народу, довідалися про вчинене над ним огидне насильство. Ця чорна звістка облетіла багато земель, дійшла до найманів, кереїв, уаків, найбільших родів серед численних аргинів. Зі степу вона полинула в міста всіх п’яти повітів Семипалатинської області. Заговорив про замах на Абая і Семипалатинськ — центр, куди з усіх кінців густонаселеної області з’їжджалися повітові управителі, торговці, позовники, прохачі. Дійшла чутка і до сусідньої Акмолінської області, і навіть до віддалених міст Семиріччя: Лепси, Аягуза і Копала…

Своїм ставленням до мерзенного замаху на Абая люди мимоволі відкривали своє справжнє обличчя. Прості люди скрізь і завжди висловлювали щире співчуття незаслужено ображеному поетові. З особливою гостротою, як докір своїй власній честі, сприйняла образу, завдану Абаю, семипалатинська біднота. Ремісники, казахська голота, що заповнювала базари, дрібні торговці з обох кінців міста протягом останніх років немало наслухалися пісень і порад Абая. Місто й взагалі швидше, ніж степ, реагувало на все нове. Тільки-но якась родина почує свіжу новину, цікаву історію, метке слово, все це миттю стає всім відоме і повторюється на базарах, вулицях, завулках’ Отак і мудре слово Абая проникало на обидва береги Іртиша, ширилося по затону, по Жоламанівських Жатаках, зворушуючи і тішачи людей. Чи то проводжали наречену, чи то справляли весілля, чи то святкували народження дитини, чи то влаштовували звичайну вечірку,— ніде не обходилося без абаївських пісень і віршів, без його дорогоцінного слова. Ось чому міські трударі сприйняли звістку про образу честі Абая з великою тривогою і з гнівним обуренням…

Зате люди знатні і власть імущі — волосні управителі, баї, мулли — аж ніяк не осуждали Уразбая. Вони люто ненавиділи Абая і навмисне ширили чутки про зазнану ним зневагу. «Зазнався Ірбай, зачванився,— казали вони.— Кращих людей казахських ображав, діймав до живого! От Уразбай і заступився за їхню честь. Він вчинив як справжній батир!»

Наближалась осінь, води в Іртиші меншало, широка ріка мілішала, води її стали дедалі синіші і прозоріші.

Два пороми перевозили приїжджих через Іртиш і Карасу. Посеред ріки був острівець, порослий високими тінявими тополями, соснами і карагачем. У слободі сідали на пором, переїздили через Іртиш і сходили на круглий острівець, потім перебиралися через нього пішки або на підводах до берега Кара-Су, де на них чекав другий пором; ним доводилось їхати понад годину. Парусні човни біля Верхніх Жатаків були чи не єдиним засобом «прямого сполучення» між обома берегами. Старі й малі, піші і кінні, росіяни і казахи, городяни й степовики, валки, що йшли з дальніх міст, і каравани з чужих земель — всі мусили терпіти невигоди такої переправи.

От і сьогодні багато фурманів на возах, степові каравани й городяни з обох берегів очікували на пором, що відчалив від острова до слободи. Як тільки пором торкнувся до берега, всі кінні й піші, що їхали з Семипалатинська, звільнили переправу. Тепер вози, що впритул один до одного стояли обабіч помосту, який з’єднував пором з берегом, ринули на цей поміст. У кого ситий кінь, бадьорий посвист, гучний оклик і добрячий батіг, той завжди раніше проб’ється на переправу. Тепер першими кинулися фурманські вози з Джетису. Тільки-но одна, підвода вискочить наперед, решта рвонуться за нею: коней не треба поганяти, бо до полудрабка прив’язано мішок з пашнею.

Звичайно на пором в першу чергу сідають пішоходи і верхівці. Потім вони забавляються, дивлячись, як вози, випереджаючи один одного, з гуркотом влітають на поміст. При цьому неодмінно щось трапляється: то в поганенької степової гарби вискочить чека з колеса, то обіддя трісне, то вісь переламається, то норовистий верблюд перекине воза в ріку. Це теж потішає проїжджих.

Весь час галасують: «Ой-ой!», «Ану, геть з дороги!», «Сучий сину!», «Сам ти свиня!», «Я тобі покажу!», «Не лови гав!», «Знатимеш, почому лихо!» Одним словом, гармидер страшенний. Брутальна лайка, прохання про допомогу, скрегіт немазаних коліс, плач дітей, верескливі голоси жінок…

Марков, фельдшер Девяткін та їхній друг, вантажник Сеїт, стрибнули на пором, коли він уже відчалював від слободи і люди вгамувалися.

Тепер ніхто не рвався навіть на поміст. Вози, яким не вистачало місця на переправі, щільно збилися на березі, тиснучи один на одного, як крижини під час льодоходу. Сеїт, Девяткін і Марков перебралися на ніс, щоб помилуватися могутніми водами Іртиша. Тут розмістилося возів з десять. Коли Сеїт, пригинаючись, проліз під мордами коней, його з воза гукнув якийсь фурман. Сеїт швидко оглянувся: «О-о, невже Жунус? Здоров! Звідки їдеш?» Весело вітаючись з добрим знайомим, він одним стрибком вискочив на високого воза, навантаженого хутром, і покликав Маркова та Девяткіна. Ті не змусили себе просити. Сеїт познайомив приятелів з Жунусом:

— Він теж працював вантажником у нашому затоні. Ми з ним, бувало, сперечалися: хто дужчий, хто більше підніме. А от тепер Жунус, виявляється, дужчий за мене. Багатієм став. Має коня і воза, повнісінького лисячих та вовчих шкур.

У Жунуса обличчя засмагле, руки порепалися, гостренька борідка, підстрижена клинчиком, вигоріла на сонці і з русявої перетворилася на жовто-шпакувату. Зрадівши старому дружку, він з лагідною посмішкою слухав веселу балаканину Сеїта. На запитання: «Звідки їдеш?» — відповідав коротко: «З Джетису», «З Шубарагаша», «З Ой-жайляу».

Нічого не скажеш, добрий багатій! І кінь, і віз чужі! Взимку і влітку ганяє хазяйські підводи.

Жунус і Сеїт розповідали один одному про своє життя-буття, а Марков і Девяткін сиділи мовчки і мимоволі прислухалися до їхніх слів; Девяткін добре знав казахську мову. Значуще глянувши на Маркова, він сказав: «Про кого вони говорять, зверніть увагу!» І, помовчавши, додав: «Про Ібрагіма Кунанбайовича». Марков здивувався з того, що робітник, зустрівшись з фурманом, уже з перших слів заговорив про скрутне становище поета. Не розуміючи сам, попросив Девяткіна запам’ятати, про що вони говоритимуть.

Жунус приїхав у місто сьогодні вночі й відразу почув тутешні новини. Проте розмови, які велися про Абая на останньому пікеті, здалися йому незрозумілими: якісь погані люди вчинили замах на Абая. Колись Жунус частенько співав разом з Сеїтом Абаєвих пісень і тепер жадібно розпитував його.

Сеїт почав розповідати про все, що чув сам, і поступово навколо воза Жунуса тісно скупчилися інші фурмани. Прислухаючись до їхньої розмови, Девяткін коротко перекладав усе Маркову. Виявляється, всі вони, окрім Жунуса, були родом не з Семипалатинської області, а здалека, з Шубар-агаша, Аягуза і Копала. Проте, чи то з розповідей Жунуса, чи то з чуток, вони, певно, добре знали Абая.

Сеїт докладно розповів про злодіяння у Кошбіке.

— Абая мордували за те, що він заступався за бідняків Кокена, за добре ім’я простих дехкан. Хотіли навіть убити його, та не вдалося їм довести свою чорну справу до кінця!

Фурмани, обурені, зашуміли:

— От собаки! От звірі!

— Хіба такі кровопивці когось пожаліють!

— Ну, нехай з інших знущаються, але як вони посміли зачепити Абая, безсоромні?!

— Мало того, що ці злодії, пройдисвіти розоряють народ, каравани грабують, будинки підпалюють,— до Абая добралися!

— Як же це вони його? Один він залишався, чи як? Кинули самого, таку прекрасну, душевну людину!

І, приєднуючи свій голос до голосів обурених товаришів, сивобородий, старий фурман здивовано спитав:

— А начальство куди дивилось? Адже Абай поважає російські порядки, чого ж начальство його не охороняє, не береже?

Сеїт заступився за російське начальство:

— Якщо казати по правді, то Абая начальство і врятувало. Сам повітовий послав стражника з рушницею юрбу розганяти. А інакше була б Абаю страшна смерть!

Але тут у розмову встряв Девяткін:

— Ти не знаєш, що говориш, Сеїт. Зовсім не так це було. Хіба повітовий начальник заступився б за таку людину, як Абай Кунанбаєв? Сам народ — ось хто може його захистити! Ти, наприклад…— і він показав на Сеїта,— ти,— ткнув він пальцем у груди Жунуса,— і ще ти,— кивнув вій у бік сивобородого фурмана, а потім широко обвів рукою навколо,— всі ви, увесь народ йому підтримка. Більше за нього заступитися нікому!

Девяткіна слухали з радісним подивом.

— О-о! Правду він каже!

— Справедливі твої слова! В самісіньке око влучив!

Сеїт, подумавши, закінчив:

— Авжеж, вірно: ось ми всі говоримо — кращий з людей, захисник народу. То хто ж народ? Уразбаї, чи що? Тисячу разів запевняв нас Абай, що народ не уразбаї, а прості трудові люди, такі ось, як ми з вами… А коли Абай сказав — значить, так воно і є. І справедливо нас картав Девяткін: ми, народ, за все відповідаємо!

Помітивши, що слухачі прекрасно зрозуміли його скупий натяк і гаряче відгукнулися на нього, Девяткін почав розповідати про те, про се, про свою поїздку, що бачив, що чув в аулах Карашолак, Жалпак, Кенжебай.

— Якось увечері прийшов я у Карашолаку до однієї бабусі. Внук у неї захворів. Землянка у неї бідна, вогка, а в кутку, в темряві, дід стоїть: молиться, плаче, щось приказує. Я думав, він за свого хворого внука молиться, а він, виявляється, почув погану звістку про Абая і от, жаліючи його, плаче.

В іншому аулі Девяткін бачив, як учні у мулли співуче завчали вірші Абая. І ці учні теж тривожилися за поета, жадібно розпитували про нього у свого вчителя, деякі навіть із слізьми на очах.

Розмови про Абая не вщухали ї тоді, коли пасажири пересіли на другий пором. Марков теж розповів про те, як багато доброго він чув про Абая від старих і молодих, коли полював і працював на Іртиші.

Про все, що говорили на поромі люди, Марков розповів Павлову. Незабаром це можна було почути і в місті, і в аулах. Обростаючи новими подробицями, збагачуючись почуттями і думками багатьох людей, ці розповіді ставали печальною, що переходила з уст у вуста, легендою про безневинні страждання народного захисника. Легенду цю розказували і в халупах таких бідних трударів, як Дамежан, і в човні старого Сеїля, і на пристані, і особливо в бараках, де тулилися бездомні вантажники. Робітники таврували ганьбою Абаєвих ворогів, рішуче засуджуючи підлий злочин Уразбая…

Наприкінці зими затонський вантажник Сеїт хворів на тиф, а коли вичуняв, то, як і завжди під час навігації, найнявся вантажити баржі і пароплави. Раніше він міг працювати за двох, але тепер незвичайна сила його підупала. Не було вже колишньої міцності у спині і в руках, а ноги, коли він ніс вантаж, тремтіли і підломлювались.

І без того невеликий заробіток Сеїта став зовсім мізерний. Друзі, товариші, рідні, дружина радили йому поїхати на літо в рідний степ, щоб набратися здоров’я.

Отак і вийшло, що Сеїт через багато років знов опинився в аулі роду Тогалак. Він гостював тут уже місяців зо два, пив кумис, набирався сил. Коли аули знялися з гірських пасовиськ, щоб знову перекочувати на рівнину, він уже досить поздоровшав, на жовто-сірому обличчі знову заграв рум’янець, здоров’я поверталося до нього.

Хоч Сеїт жив у містібідно, важкою працею заробляючи собі на хліб, проте, коли в його домі з’являвся гість, він, як то кажуть, ставив ребром останню копійку. Він свято додержував звичаю вантажників, щедрих і гостинних бідняків: взимку і влітку степові гості, які приїздили в місто під час забою худоби або ж щоб продати щетину і шерсть, заповнювали будийки й двори затонських робітників.

Під пласким дахом низенького Сеїтового будиночка в затоні постійно гостювали земляки. Інколи люди наїжджали до нього цілим караваном, ледве вміщаючись із своїми верблюдами, саньми, вантажем на його маленькому дворику.

Бувало, Сеїт не мав змоги почастувати їх не тільки м’ясом, ба навіть і хлібом. Але й тоді, позичивши трохи грошенят у сусіда-казаха або ж у росіянина-вантажника, господар гостинно зустрічав і проводжав земляків, а потім з мізерного свого заробітку якось сплачував борг. Але це не засмучувало Сеїта, який мав не тільки могутню силу, але й веселу, широку вдачу.

За таку вдачу і добре серце щиро полюбив Сеїта Дармен. Як і інші робітники затону, Сеїт дуже привітно приймав у себе вправних співаків, домбристів, поетів — Дармена, Альмагамбета, Муха. Дзвінка триструнна семипалатинська домбра висіла в його домі на почесному місці. Якщо дорогі гості довгий час не приїздили, Сеїт непокоївся, нудьгував за ними. Адже саме від них приходило до робітників затону пісенне слово Абая…

У рідкісні хвилини відпочинку, лежачи на спині і поклавши поперек грудей свою звучну домбру, Сеїт голосно наспівував Абаєві пісні, які були в ту пору на вустах усіх казахів гір і рівнин. Співав Сеїт під свій власний акомпанемент і татарських пісень, мугикаючи якісь мотиви без слів. Відпочиваючи в аулах рідного Тогалака, Сеїт ще радніше наспівував пісень, звеселяючи і забавляючи всіх тих, хто тільки бажав його слухати. Численні бідняки, які приїздили до Сеїта в місто, як у свій власний дім, старалися тепер навперебій віддячити йому за щедру гостинність. Один ставив Сеїту кумис, другий частував його кисляком і ряжанкою, третій різав для нього ягня або козеня. Невтомного співака і непереможного силача Сеїта полюбили всі, і його радо приймали в кожному домі цілої округи.

У тогалаків було мало землі, тому аули їхні стояли тісно один біля одного. З тогалаками були споріднені саки, одне з відгалужень спільного багатолюдного роду, інколи самі назви цих родів вимовлялися: «Сак-Тогалак». Жили вони немовби єдиною сім’єю, в мирі і дружбі. Вони не затівали розбрату, не крали худоби, не влаштовували наскоків, берегли своє чесне ім’я. І хоч у сусідніх сильних родах Есболат і Олжай було чимало баїв-насильників, охочих до суперечок і розбратів,— не так легко було чинити розправу над багатолюдними і дружними родами. Тим-то й уникали заводії зіткнення з сак-тогалаками.

Якось один жигіт-бідняк з роду Есполат, Айса, Сеїтів добрий знайомий, запросив його до себе. Сеїт вирушив в аул Айси, що був неподалік аулу високославного Уразбая. Тут, у домі свого ровесника, він співав і веселився у товаристві наймитів і пастухів. Хоч Сеїт не мав сильного голосу, він співав приємно і м’яко і здавався своїм невимогливим слухачам справжнісіньким артистом. Він зумів захопити їх піснями Абая; з його вуст линули слова, досі не відомі тутешнім чабанам, доярам, табунникам, скотарям. Інколи він співав під звуки домбри, іноді переказував пісні речитативом, і прекрасні вірші журчали, як струминки живого джерела. Ось Абай глузує з волосного управителя, із зажерливого, багатія, викриває їх гострою насмішкою; ось він таврує ганьбою аткамінерів, верховодів ворогуючих груп і родів, нещадно шмагає влучним словом насильників і баламутів. Сеїт співав, викликаючи гарячий відгук у серцях людей, примушуючи їх то плакати, то заходитись веселим сміхом.

Вийшовши прохолодного вечора разом з жигітами на зелений моріжок, Сеїт показав їм і своє молодецтво, і силу в боротьбі. Він поклав на обидві лопатки трьох най-сильніших жигітів роду, спеціально відібраних Айсою для цього змагання. Одного по одному брав їх Сеїт на спину, потім перекидав через плече і шпурляв на землю, ніби шапку, примовляючи: «Ось так вантажники борються!»

Вранці стало відомо, що у колодязь, водою якого користувались усі околишні аули, звечора провалився верблюд. Сеїт з Айсою відразу вирушили на місце події. Колодязь і верблюд належали Уразбаю, а тому його підручний, конокрад Кийким, зігнав жигітів з усіх аулів. Багато чоловіків безтямно метушились і заважали один одному, марно намагаючись витягти з глибокого колодязя важкого старого верблюда. Щоб домогтися успіху, потрібна була не тільки велика сила, але й спритність.

Люди вражено дивились, як Сеїт, вхопивши великого багатопудового верблюда за голову, потягнув його з колодязя; решта витягали його тулуб, підклавши аркани йому під черево. Тепер треба було очистити колодязь, вичерпати з нього всю воду, щоб натекла нова, свіжа. Адже на шляху до осінніх пасовищ не було більше жодної водойми…

Вичерпавши колодязь майже до дна, стомлені люди сіли відпочивати і почали просити Сеїта, щоб він ще раз заспівав пісень і «повчальних слів» Абая, які так сподобались їм напередодні. Сеїта не довелося довго просити, він охоче заспівав вірш Абая «Алистан сермеп». Він то розтягував слова, то переходив на швидку грайливу сиі-вомовку, цілком віддаючись ритмові пісні. Захопившись словами улюбленого поета, Сеїт не помітив, що і жигіти, і старі люди, які стояли навколо нього, раз у раз зніяковіло і трохи злякано позирають убік. Нарешті, відчувши, що люди перестали його слухати, Сеїт прискорив темп і закінчив пісню на різкій високій ноті. Обернувшись туди, куди було звернено всі погляди, він раптом побачив Уразбая, який сидів на ситому білому коні, гнівно втупивши у співака своє єдине око з-під насунутої на самісінькі брови білої заячої шапки.

Уразбай не відповів на привітання Сеїта. Міцно стиснувши нагая у руці, він гнівно крикнув:

— Чиї слова приніс ти, голодранцю, в мій аул?

— Чиї слова я приніс? — не зрозумів запитання Сеїт.— Про що ви говорите, баю?

— Ти що, відмагатися надумав? Я все чув на власні вуха!

Тільки тепер зрозумів Сеїт, що саме мав на увазі Уразбай, і весело розсміявся:

— Он воно що, ви запитуєте про вірші Абая, які я тут співав. То така вже у мене звичка. Я співаю їх в аулі та й у місті згадую частенько. Попросили мене добрі люди, я й заспівав. На те вони й написані, щоб їх співати. Що накажете ще ними робити, добродію ласкавий?

— Ану, спробуй повторити бодай одне слівце! — загрозливо промовив Уразбай.

— Якщо ви просите повторити, повторю.

І Сеїт почав читати напам’ять вірш Абая «Нема дум інших у бая», написаний торік. Сидячи навпочіпки і повернувшись усім своїм могутнім корпусом до Уразбая, Сеїт кидав гнівні слова в обличчя лиходієві, якого зневажали всі чесні люди його народу. Здавалося, сам Абай вклав у руки Сеїта соїл і благословив його на боротьбу.

Багатство пан збира затим,

Щоб ним себе хвалить,

Щоб в очі людям тикать ним,

Щоб їм не дати жить.

Усіх, хто поруч (хоч з крильми!),

Свиня вважа свиньми:

Мовляв, всіх купимо, як їм

Дамо помиїв ми.

Сьогодні совість, розум, честь

Шукать у нас не смій,

Кинь баю золото у гній —

Він буде їсти гній…

Але Сеїт не встиг дочитати вірша — Уразбай накинувся на нього з лайкою.

— Мовчи! Годі! Досить! Ач, який подарунок приготував мені голодранець!

— Аксакале, я тільки повторюю слова поета, а до вас мені й діла нема! — сміливо відповів Сеїт.

Тут Уразбай розлютився ще більше:

— Хоч ти й волоцюга, але волочишся, видно, неспроста! Ось я тобі нагрію чуба зараз за твоє безчинство. Ану, лізь негайно колодязь чистити!

— Ні, аксакале, не буду колодязь чистити. Щоправда, я ходжу по ваших аулах, але в раби до вас не продавався.

— Кажу тобі: спускайся в колодязь! — І Уразбай, впритул під’їхавши до Сеїта, почав тіснити його конем.— Лізь зараз же! А то за всі твої пакості я тебе такою карою покараю, яка тобі й не снилася!

Сеїт, розгніваний, підхопився з місця:

— Це ж за що? За яку мою провину хочете карати?

— За те, що вихваляєш мого ворога!

— А хто ж він, ворог ваш?

— Ніби не знаєш! Ніби не він підмовив співати тут його пісні!

— А-а, ви, мабуть, говорите про Абая?

— Так, про Абая я кажу, про безчесну людину я кажу, про нього, баламута, я кажу!

Сеїт був такий розлючений, що йшов напролом, не думаючи про наслідки:

— Звичайно, від вас, крім лайки, нічого не почуєш! Тільки ми вважаємо, що такі баї, як ви, не гідні навіть стати жертовною вівцею за Абая! — Він кивнув Айсі і рішуче пішов геть.

— Тримайте його! — загорлав Уразбай.— Киньте його в колодязь!

Кийким на льоту підхопив наказ свого хазяїна; він побіг слідом за Сеїтом, тримаючи напоготові нагая.

— Наздоганяйте! Налітайте! — хрипів Уразбай.

Бідняки, хоч і знали Сеїта тільки з учорашнього дня, не рушили з місця. За ним погнався тільки Кийким з двома такими самими головорізами. Коли він був за кілька кроків від Сеїта, той круто обернувся, гнівно глянув на негідника налитими кров’ю очима, люто помовив: «Іди геть, бо уб’ю!» — і пішов собі далі.

Уразбай, бачачи, що здобич тікає з рук, мало не сказився. «Чого ж ви стоїте? — горлав він.— Біжіть! Хапайте його, волочіть сюди!» Двоє-троє літніх пастухів у драних чапанах спробували урезонити бая: «Та годі вам, заспокойтесь! Адже він гість!» Але Уразбай, стьобнувши нагаєм по головах непрошених заступників, зарепетував ще голосніше:

— Назвіть мене невірним гяуром, коли не втопчу його живим у землю!

І, пришпоривши свого Акбозата, він поскакав уперед, лементуючи на весь аул і закликаючи своїх людей.

Не встиг Сеїт, діставшись до хати Айса, сісти на коня, як банда з двадцяти-тридцяти кінних жигітів, озброєних соїлами, шокпарами, а хто просто арканами і недоуздками, нагрянула на бідняцький аул. Вони побили Айсу, який спробував заступитися за гостя, потім, оточивши Сеїта, всі враз навалилися на нього, потягли з собою і поставили перед Уразбаєм. Той аж пінився від люті. Він звелів викопати глибоку яму і, коли кати підвели до неї Сеїта, сказав:

— Я обіцяв закопати в землю цього чваньковитого голодранця, киньте його в могилу! Живим закопаю, в землю втопчу!

Сеїту скрутили руки волосяною вірьовкою і кинули в глибоку яму. Уразбай перший почав закидати його землею. Незабаром на поверхні залишилась тільки голова Сеїта.

Цього вже було занадто навіть для таких розбійників, як Кийким та його підручні, котрі, бешкетуючи, не раз катували людей батогом на смерть, розбивали їм у бійках голови, ламали кістки. Після цього жахливого злочину вони самі розгубилися і стояли, не сміючи навіть глянути один одному в очі…

Відколи Уразбая повідомили, що якийсь зайда, котрий гостює в будинку бідняка Айси, захоплює слухачів піснями і віршами Абая, він нетямився від люті, тим-то вирішив затягти Сеїта в свій аул та покарати, щоб той запам’ятав надовго, і вигнати у три вирви.

— Не хочу слухати біля свого дому гавкання абаївсько-го собаки! — Уразбай звелів Кийкиму вистежити Сеїта і схопити його.

А тут він дізнався, що Сеїт — той самий силач, який уславився в бійці на поромі, коли затонські вантажники відбили в Корабая втікачку з степу, дівчину Макен. Він сам на сам подужав Дондагула, перед яким тремтіло все місто.

І ось цей здавна ненависний Уразбаю чоловік, цей абаївський прихвостень опинився випадково в його аулі, сам дався йому в руки.

Уразбай, страхаючи тяжкою карою, заборонив будь-кому наближатися до живцем закопаного. Але глупої ночі, коли всі навколо поснули, Айса, який весь день мучився від жалю і тривоги, прокрався в аул до знайомого йому нічного сторожа, що колись служив у бая чабаном. Цей дід, проклинаючи Уразбая, всіх його предків і нащадків, погодився допомогти Айсі. Вдвох, вигрібаючи землю руками, вони ледве витягли непритомного Сеїта з ями. Довго лежав він, як неживий, потім ледь чутно промовив:

— Води!

Вдосталь напившись з шкіряного черпака холодної криничної води, Сеїт важко звівся на ноги. Відійшовши з півверсти від уразбаївського аулу, Сеїт сказав своїм рятівникам: «Мені тепер допомагати не треба, сам доберусь. А ви повертайтеся мерщій додому, щоб, бува, не перестрів хтось, бо одноокий людожер Жалмауз, хазяїн ваш, живцем вас з’їсть. Повік не забуду вашої доброти».

І Сеїт, піймавши стриноженого коня, на якому їздив один з Уразбаєвих пастухів, скочив на нього і помчав до аулів Тогалака.

У тогалаків цього ранку відбувалися багатолюдні збори. Було свято курбан-байраму, і тут зійшлися люди з численних аулів, розташованих на цьому урочищі.

Всі ті аули складалися з чорних юрт, старих хижок і дірявих куренів. На всій широкій долині Еспе не було жодної білої юрти, жодного байського стану, оточеного численними стадами. Зате бідняцькі роди жили між собою дружно, ділили, як то кажуть, навпіл горе і радість.

Святкового ранку всі чоловіки сіли на коней і з усіх кінців долини з’їхалися на трав’янистий пагорок, що височів на захід від головного аулу.

І ось, коли під пагорком жигіти вже літали на конях, на всьому скаку підхоплюючи з землі монету, коли скрізь уже закипали безтурботні веселощі, в самісіньку гущу святкового натовпу вскочив на стомленому коні Сеїт, а за ним — двоє його вірних друзів, відомих в окрузі жигітів. Це також були не баї і не багатії, а прості, статечні, чесні люди. Один із них, Жомарт, походив з тогалаків, а другий, Омар, з саків. Обидва вони були ровесниками Сеїта, обидва навперебій закликали його до себе погостювати, обидва були аматори-борці, обох їх шанували всі аули в долині Еспе. Зараз вони примчали сюди слідом за Сеїтом, розхристані, розпатлані, без шапок.

Побачивши їх, люди тривожно загомоніли:

— Що з ними таке? Певно, щось скоїлося? Куди це вони так поспішають? Яку чорну звістку принесли?

З-поміж аксакалів з сак-тогалаків і жуантаяків, що зібралися тут, так само не було жодного багатого або впливового аткамінера. Серед них був і славний Базарали із своїм улюбленим земляком, найближчим другом Сеїта, сміливцем Абди…

Під’їхавши до аксакалів, Жомарт громовим голосом розповів їм про жахливу розправу, вчинену Уразбаєм над Сеїтом. Йому гнівно підтакував Омар:

— Народ ви чи останні тварюки, ви, жигіти? Чи вистачить у вас мужності, щоб помстити ся одноокому людожерові, чи нема у вас більше ні честі, ні совісті? Невже будемо ми сидіти склавши руки і покірно терпіти його злочини?

Жигіти, почувши про те, що сталося, облишивши ігри і з зрізними вигуками почали збиратися на конях біля підніжжя горба. Проте старійшини не квапилися остаточно щось вирішити…

Базарали прибув до сак-тогалаків тільки учора. Тут жили його родичі по жіночій лінії: матері цілого покоління тогалаків були дочками жигитеків. Тим-то Базарали зустрічали тут з привітністю і любов’ю і величали нагаші — дядечком. Жомарт і Омар кинулися до нього по допомогу:

— Дядечку, бачиш, мирний наш народ розгубився, не знає, що робити! Вкажи нам путь! Скажеш: «Ляжте кістьми!» — ляжемо! Наказуй, говори!

А Базарали і без того ледве стримувався. Його серце болісно билося, клубок підступав до горла. Страшенно обурений новим злочином Уразбая, він до болю зціпив зуби, важке дихання розпирало йому груди. Базарали бачив, що всі навколо, і старі, і молоді, дивляться на нього з нетерпінням і надією. Вимогливі голоси звучали дедалі гучніше, зливаючись у суцільний гул. І тоді, ніби прокидаючись від важкого сну, стрепенулася його світла душа. Сидячи високо над натовпом на своєму величезному старому коні, що вирізнявся з-поміж інших коней гордою поставою голови, Базарали підвівся на стременах і, звертаючись до народу, заговорив так гучно, що голос його линув далеко-далеко.

— Ви просите у мене поради, як у найближчого родича, доблесні жигіти, а я стою тут, глибоко засмучений. Хоч думка моя птахом лине вперед, тіло моє сковане тяжкою недугою, від мене залишилися самі кістки. Але ви, брати, знаєте самі, як я чинив, коли був ще в силі! Чого ж ви ще очікуєте? Хіба є серед вас хоч одна людина, яка б не потерпіла від Уразбая? Хто з вас не проливав поту в нього на роботі, не одержуючи взамін нічого, окрім товчеників і лайки? Над ким із вас не глумився він? Кому не погрожував розправою? Ви все прощали йому, от він і вирішив, що йому все дозволено, все зійде з рук!..

Сила-силенна вершників, що розтяглися від вершини Бозбіїк аж до рівнини далеко внизу, пильно слухали Базарали, а він гримів, все дужче напружуючи голос.

— Чи знайдеться нарешті хоч один доблесний муж, хоч один славний рід, який став би одноокому впоперек дороги, дав би йому нарешті по руках, чи так і вислизне від вас неушкодженим цей чорний диявол? Ні, не можна, щоб він лишився цілий і здоровий! Помстіться йому за народ, за відважних жигітів, помстіться йому за Абая, шанованого всіма родами казахськими! Помстіться за благородного Сеїта, який стоїть перед вами тяжко скривджений, ледве уникнувши страшної смерті! Вдар на лиходія, багатолюдний народе сак-тогалак! Подивлюсь я тоді, як заскиглить він, полохливий пес! Вдар же на Уразбая, народе сак-тогалак! — владно крикнув Базарали.

Й одразу сила-силенна вершників з вигуками: «Вдар! Налітай! Де ти, аул Уразбая?» — ринули вниз по рівнині. Широкою лавиною неслися месники з соїлами, укрюками, шокпарами, піками, якими їх озброювали дорогою різні аули. Жомарт, Омар і Сеїт летіли попереду лавини. Сам Базарали неспроможний був взяти участь у наскоку і залишився на пагорку з невеличкою купкою дідів-аксакалів. Вручаючи Абди свою восьмигранну камчу з вплетеним у неї свинцем, Базарали сказав:

— Розбий цією камчею голови десяткові супостатів! Без того не вертайся назад!

Діставшись до аулів Уразбая, грізні месники розтрощили їх ущент. Вони забрали з собою тритисячний табун, що належав Уразбаю та його синам; спустили з припон лошат, і ті злякано порозбігалися; ударами дубців зруйнували юрти, побили всіх чоловіків, що були в аулах.

Ураганом пронеслися п’ятсот вершників, змітаючи все на своєму шляху. Уразбай, його сини і родичі не тільки не вчинили ніякого опору, але з остраху поховалися хто де міг. Сам бай сховався під периною в юрті молоденької токал[Токал — молодша дружина.]. Побачивши, що він сам не свій від переляку, вона сховала його від розлючених месників, прикидавши купою ковдр і подушок…

Цей навальний, сміливий наскок був справжнім судом народним, який нарешті покарав Уразбая. Якщо досі Уразбай безкарно піднімав руку на свій народ, то сьогодні він на власній шкурі зазнав усю силу його гніву і всю міць його караючої руки. Якщо до цього дня він прирікав тисячі людей на сльози і злидні, то сьогодні ці люди примусили його самого плакати кривавими слізьми над розгромленим своїм багатством.

Весь народ сак-тогалаків і жуантаяків був одностайний у своєму справедливому гніві проти Уразбая. Тільки декілька баїв, побоюючись помсти поваленого лиходія, почали поквапно відмежовуватися від учасників наскоку. Одні з них були сватами Уразбая, другі — його приятелями, треті — співучасниками його злочинів. Немов злодії, втекли вони з аулів свого роду.

Так через рік після подій у Кошбіке народ, що довгий час мовчки терпів утиски від Уразбая, здійснив над ним суворий свій суд.

2

Дармен, який їздив у справах до аулу Базарали, повернувся звідти схвильований і захоплено, з усіма подробицями, розповів Абаю, Баймагамбету і Муха про розправу, вчинену тогалаками над Уразбаєм. Він сяяв від радості, що приніс Абаю таку чудову звістку.

Базарали казав:

— Я не тямив себе від радощів, коли побачив з вершини пагорка, як п’ятсот вершників з бойовим покликом ринули в степ так, що аж земля задвигтіла. Я подумав: «Уже коли я дожив до такого щастя, коли дано очам моїм побачити народний гнів, то нема про що мені в житті шкодувати і нічого більше бажати!» Ніби раптом десь поділося все, що довгі роки лежало каменем на серці, і я випростався і виріс. Адже з минулого року зовсім пригнуло мене лихо, а тепер, ніби після єдиного помаху крил, злинув я в недосяжну височінь! Може, й не судилося мені дожити до нових радісних днів,— дедалі більше мучить мене моя недуга,— але я вже не боюся смерті, бо мрія моя здійснилася!..

Баймагамбет і Муха слухали розповідь Дармена, раз у раз прицмокуючи від захвату. Абай слухав Дармена схвально, але обличчя його було спокійне і серйозне. Здавалося, що він заглибився в якусь думу…

Коли вже схилялося над вечір, поет, залишивши своїх друзів, вийшов з дому і попрямував до жовтуватих глинистих пагорків за аулом. Він повільно сходив на один з горбів. Звідси, з невеликої височини Ортентес, перед ним прослався широкий простір. Наближався вечір. Сонце було на аркан від лінії обрію. Абай бачив звідси гори, пагорки і рівнини, на яких розташувалися численні зимовища.

Ліворуч височіли Ординські гори, рудуваті Токимтиккан і оповиті синюватими сутінками Бокай. У безкраїй далині небо і земля зливалися в голубому мареві. Над самісіньким обрієм, ніби в тумані, ледь мріли химерні обриси Аркатських гір з могутнім Байжановим бескидом.

А на півдні відкривався широкий Чингіський гірський масив з синіючими верховинами, видно було його незліченні сопки і пагорки з загубленими серед них аулами. Абай змалку знає кожну родину в тих аулах. Скільки око сягає, тягнуться могутні кряжі Чингісу з дальніми шпилями Борли, з крутими горбами Туйє-Оркеша і Токпамбета. Ще далі здіймається широкогрудий Карашоки, населений родичами Абая.

На сході височить двоглавий Шунай, трохи нижче — зигзаги строкатих скель Догалану, а ще нижче, починаючись біля підошви Туйє-Оркешу і Караулу, прослався безкраїй білястий степ. Самотні гори Шунай, Догалан, Орда, що ніби пливуть у мареві широкої жовтої рівнини, тепер здавалися Абаю велетенськими блакитними кораблями, що борознять гладінь спокійного моря. Вони пливли з таємничого царства казки назустріч мандрівникові, що загубився в пустелі. Перед Абаєм постав світ, немовби навіки нерухомо застиглий: скам’янілі стародавні потвори, скам’янілі в мовчанці люди, скам’янілі аули і міста — ніде ні звуку, ні єдиної ознаки життя. І тільки безшумно пливуть у безконечність жовтою рівниною кам’яні кораблі самотніх верховин…

Абай відчував приємну легкість. Прохолода, що раптом повіяла з боку Чингісу, сповнила все його єство невимовним щастям. Він розстебнув чапан і сорочку, підставляючи груди благодатному свіжому вітерцю, який, ніби струмінь прозорої чистої води, м’яко обмивав йому шию, руки, обличчя.

Звідси, з вершини пагорка, овіяного вечоровою прохолодою, Абай оновленим зором вдивлявся в широкий тихий край, де він народився і виріс.

Під променями призахідного сонця невпізнанно змінився весь навколишній світ. Напрочуд виразно вимальовувалися висоти Караулу і Кольгайнару. Тепер вони вже не здавалися мертвим безформним громаддям, а поставали в золоті скісних променів радісними, оновленими, живими. Але з ними зітнулися рудуваті сопки Кидиру, що височіли на заході, і затінені схили Шунаю. Вечірні тіні згустилися на тісних пасмах хребтів, немовби важке минуле, застигши в холодному мороку часів, залишило тут свої згубні сліди. Втіленням безнадійності й лихоліття височать у похмурому відсвіті минулого дня кручі, вкриті холодною, охмареною тінню, нагадуючи сонячним верховинам Караулу і Кольгайнару про скорботний смуток життя. Ніби прислухаючись до цього безмовного нагадування, почали меркнути і шпилі. І тут точилася одвічна боротьба між променистим світлом і похмурою, наступаючою тінню, ніби відбувався герць між добром і злом.

Абай повільно обводив поглядом гори і долини і всім єством своїм відчував, як невблаганно насуваються сутінки. Пітьма перемагала світло, тіні зливалися в суцільний морок. Наставав час, про який Абай колись сказав: «Тужливе серце моє ділиться таємницями з сутінню ночі». Відблиск надвечірньої заграви повільно вмирав на пасмах скель, ще освітлених її останнім золотавим сяйвом, але на заході гори вже злилися в єдиний темний масив. Сутінки огорнули все навколо непроникною своєю запоною. Вітерець, ще недавно лагідний, міцніючи, потягнув холодом…

І в цю мить Абая осяяли нові думки, несподівані для нього самого. Рідна земля ніби заговорила з поетом виразною, живою мовою. Перед Абаєм, що зійшов на високий, перевал свого життя, пролинали минулі дні.

Чорні масиви гір і померхлі степи відкрилися перед ним, як книга, сторінки якої зберігали сувору історію його власного многотрудного життя. Багато місць, на яких при гаснучому світлі сонця затримувався його погляд, говорили йому про пережиту радість, але вони нагадували і про тяжке горе, і про гнітючий сум, і про смертельну скорботу, і про отруйну злість ворогів. Нескінченною низкою проходили перед його очима люди, які вже давно пішли в небуття, і події та діла, що давно відшуміли. Абай неначе перебирав довгий ланцюг свого життя, і рідна земля свідчила про кожну його ланку. І хто знає, чи не зберігає вона ще не відомі людству таємниці? Чи не дрімають в надрах гір загадкові сили, приховані багатства, здатні перетворити ці жовті долини на казкові долини щастя? Можливо, цей поснулий у вічному безгомінні світ тільки скований злими чарами лихоліття, але настане інша пора, і прийдуть сюди інші, нові племена і пробудять поснулі, заворожені сили…

Так міркував Абай, і в душі його ворухнулося несміливе бажання: воскреснути в іншому, новому столітті і бодай краєчком ока побачити його чудеса!

Разом з мрією про майбутнє прийшла і тривога про сучасне. Так, прийдешнє чудесне, але воно виросте з сучасного, подібно до того, як сучасне виникло з минулого. Що ж з наших сьогоднішніх днів гідне того, щоб квітнути у віках, приносячи плоди свої новому щасливому людству? Хто з людей нашого покоління здатний підготувати грунт для осяйного майбутнього?

Від цієї думки серце Абая болісно стиснулося. Народ його живе в страшенних злиднях, у темряві й неуцтві, які правлять ним, схожі на чорних дияволів. Невимовна скорбота пойняла душу поета. Піти б з цього життя, вмерти, згинути, пропасти…

Але то не було безсилим благанням про небуття подоланого злигоднями і смутком серця. Це був гнівний запал, раптовий шквал обуреної душі: відкинути геть мерзенність свого середовища, відвернутися від його безглуздих і ганебних справ!

Але тут нова думка осяяла Абая, обличчя йому посвітлішало, гордовита усмішка промайнула на губах. Пригадав недавню розповідь Дармена, яка до часу немовби зберігалась у глибоких схованках серця. Так, лютують сьогодні лиходії, шаленіють спустошливі бурі, але вже чимало є і справжніх людей, які відважно йдуть назустріч прийдешньому, таких як Базарали! Справжня рідня поета — це прості люди, що грудьми стали на захист зневаженої людської гідності. Не під родовим прапором об’єдналися безвісні вихідці з безкінних аулів, щоб покарати лиходія за знехтувану ним справедливість. Хіба не в цьому, хай ще невеликому, але благородному діянні виявилися нові сили нового суспільства? Хіба не їм судилося посіяти добре насіння майбутнього?..

Такий був підсумок важких роздумів, що цілий рік терзали Абая. Повагом повертаючись додому в нічній темряві, він мріяв про якусь людину майбутнього, котрій він міг би довірити найпотаємніші думи і почуття. Стати б віч-на-віч з нею, подати їй вістку про себе, від серця до серця. «Чи зрозуміє ця людина мене, що ріс у тривожну епоху лихоліття, чи збагне мою гіркоту і мої сподівання, чи зможе зазирнути в глибінь моєї душі? В степу, оповитому кромішною пітьмою, боровся я сам супроти тисяч, вперто піднімаючи у кволій руці своїй малий світник. Чи зрозуміє щасливий нащадок, прочитавши рядки, мною написані, самотнього шукача шляхів у часи бездоріжжя?»

— Збагни мене і зрозумій! — ніби стогін, рвалося з серця поета.

Гаряче хвилювання, вихор думок, доти йому не відомих, охопили Абая.

Зайшовши до юрти і коротко звелівши Айгерім засвітити лампу, Абай вийняв папір та олівець з різьбленої шафки, що стояла в узголів’ї ліжка, і грудьми припав до великого круглого стола. Замкнутий у світлому колі лампи, він квапливою рукою накидав на папір гарячі, трепетні рядки. Цього вечора народилися нові рядки натхненного майстра, який зійшов на верховину поетичного мистецтва:

Нова людино! Йдучи вперед завжди,

Для ради серце власне приведи!

Я виріс в смуті, в мороці безмірнім.

Один боровся я, мене не осуди!

Так Абай вперше заговорив у віршах з людиною майбутнього.

То не було тужіння сповненого печалі дідугана, що стоїть біля розкритої могили. То були вірші про життя,

вірші, що йшли від серця, яке вірить у своє безсмертя в прийдешніх часах і народах…

Дописавши останню строфу, Абай взяв у руки домбру і заграв веселий, задерикуватий кюй. Він полегшив свою душу в поетичних рядках і тепер міг повернутися до мирних радощів домашнього життя. Айгерім, помітивши, як посвітлішало його обличчя, зробила знак Злісі, і та хутко внесла великий мідний самовар, якого давно вже підігрівала таволожними жаринками біля кабиці.

Тільки почали розливати чай, як прибув Кішкене-мулла. Він повернувся з Семипалатинська і привіз листа від Магаша і Какитая, в якому вони питали Абая, чи не вважає він за потрібне приїхати до міста. Справа в тому, що «імениті» і «знатні» люди з «найкращих» родів кілька днів тому з’їхалися в Семипалатинськ на нараду. На чолі їх стоять досвідчені старійшини з родів Аргин і Каракесек, дуже авторитетні в місті і в степу. Від степових кереїв приїхав поважний старик Бегеш, від низинних кереїв — спритний ділок Найман, Матай і Сибан. Від уаків Кокена і Семейтау приїхали такі вмілі балакуни, як Серке, від белагацьких рівнинних казахів — Айткази. Всі ці люди прийшли сюди за змовою з Уразбаєвим родичем, міським торговцем Сейсеке, в домі якого вони вже кілька разів збиралися, щоб завершити переговори загальним рішенням. Усі ці впливові люди з ближніх і дальніх родів запросили на зібрання родичів Абая, які на той час були в місті, в тому числі і найближчих — Магаша і Какитая.

су, з’їсти цілі гори м’яса і взялися нарешті до плову та вишневого соку, а уславлені балакуни з уаків та кереїв тільки-тільки почали довгождану розмову. Незважаючи на густий туман їхньої багатослівності, незабаром стало ясно, що йдеться про тяжку образу, завдану Абаю минулого року. Розсипаючи бісер кучерявих слів, незвичних для Магаша і Какитая, перший заговорив Бегеш:

— Про Абая, благородного, високошановного, Абая-ага моє слово. Абаю ви діти, нам — молодші брати, тим-то вам, тут присутнім,— Бегеш повернувся обличчям до Магаша і Какитая,— і хочемо ми запропонувати спільне наше рішення, лебедики наші! Через вас ми Абаю-мірзі наш привіт посилаємо. «Хто ж ми такі?» — спитаєте ви. Гляньте навколо себе. Тут найкращі люди каракесеків з старшого роду Аргин; тут і сини кереїв, що населяють рівнини і гори; разом з ними почесні люди Верхнього і Нижнього Наймана, поряд з вами сидить преславний Серке. А зібрав нас усіх на святу трапезу шановний хаджі Блеубай. То хто ж ми такі? Якщо уважним оком на нас, тут присутніх, поглянете,— «ось казахи», скажете ви. Тут усіх чотирьох арисів — родів — діти, котрі всі чотири стовпи Середнього Жузу репрезентують. Ось хто такі ми!

Бегеш перевів подих і поплив далі на хвилях красномовності:

— А хто ж такий Абай? Хіба він належить тільки одному племені Тобикти? Ні, він наш спільний, всіх своїх суперників випереджаючий, Середнього Жузу непереможний скакун!

Продовжуючи всіляко вихваляти Абая, Бегеш знову сам себе запитав: «Хто ж він такий?» — і знову сам відповів:

— Кращий з кращих серед людей, як кучерявий нар[Нар — одногорбий верблюд.] з бубонцем на шиї серед верблюжого стада, як весняний дощ, для тучних пасовиськ живлющий…

Бегеша змінив Серке і почав також всіляко вихваляти Абая:

— Язик його до солов’їного язика подібний, ноги його — як у крилатого коня Дуль-Дуля!

Потім він, вдаючись до значущих натяків, почав добиратися до мети наради.

— Зупинка кочівлі — на зелених луках, кінець розбрату — в справедливому суді… «Якщо золото кинеш у вогонь,— не стане воно міддю; якщо парчу порвеш на онучі, — не стане вона полотном». А ми,— закінчив він,— зібралися тут не для того, щоб применшувати великі гідності Абая.

Айткази від імені своїх численних земляків сказав, що, коли Абай і зазнав приниження, все одно він залишився найкращим з людей, уболівальником і захисником народним. Жива й гостра думка пробилася через традиційну пошлість його промови: шлях кращих не буває легким, а відповідає за нього весь народ. Недарма кажуть: «Йди через вогонь та через воду — іншого до мети нема ходу». Не за себе кидався Абай у вогонь і воду, не за себе терпів він, а за рідний казахський народ…

Після того як висловилися представники всіх родів, знову заговорив Бегеш, повертаючись до того, з чого почав:

— Хоч ти, голубе мій Магаш, і молодий роками, але відомо, що молодість — полум’я, а старість — попіл. Молодь у найзапеклішому бою вистоїть, з усякого становища вихід знайде. Щоправда, ми, старі, бували в бувальцях, але супроти молодої сили не вистоїмо, наперекір юному серцю не підемо. На тебе, Магаш, ми покладаємо надії свої і ось про що сказати тобі хочемо: нам тепер соромно зустрічатися з людьми Старшого і Молодшого Жузів через ту тяжку образу, якої незаслужено зазнав Абай. Як можемо ми дивитися цим людям у вічі, коли єдиному нашому, найкращому з найкращих — Абаєві — завдано такої рани? Нехай же прийме Абай-мірза наше слово, наше послання! Є у нас сила і воля є, щоб вгамувати напасників, поставити їх перед ним на коліна, на справжню путь їх спрямувати. Аби тільки дозволив нам Абай-мірза стати на його захист. До вас звертається все наше зібрання, мірза Магаш, Какитай, Шубар, Азимбай! Ми сказали вам усе, відкрили душу свою. Тепер справа за вами!

Магаш і Какитай не квапилися з відповіддю, а Шубар і Азимбай, які слухали ораторів, роззявивши роти і розвісивши вуха, ладні були вже погодитися на все, що їм запропонує зібрання. Але всі погляди були звернені на Магаша, від нього чекали вирішального слова. Його анітрохи не зворушили солоденькі промови степових балакунів, ні в чому не переконали потоки хитромудрих фраз, що лилися з їхніх вуст. З холодним, замкнутим обличчям слухав він їхні багатослівні виступи і відповів їм коротко і ясно: хоч промови присутніх були начебто звернені до нього, Магаша, але насправді вони адресовані Абаю, А Магаш же звик давати відповідь за батька, та й невідомо, чи захоче батько відповідати…

— Мій обов’язок,— закінчив своє слово Магаш,— передати батькові ваше до нього звернення.

З зібрання всі чотири Кунанбаєві онуки поверталися на одному возі. Шубар усю дорогу намагався умаслити похмурого Магаша.

— Ото мастаки базікати ці поважні дідугани! — вигукнув він.— Один за одного красномовніший.

Азимбай підтакував йому:

— Справді, плетуть слова, немов узор на килимі!

— Знайшли промовистих! — сердито кинув Магаш.— От уже правильно сказано: «Деякі бії-пусдомелі напосідають на приказки та приповідки». Більше ж їм нема чого сказати.

Магаш досадував на двоюрідних братів: адже вони раніше знали про мету зборів, а нічого не сказали ні йому, ні Какитаю. І він нагадав тепер Шубарові рядки з відомого Абаєвого вірша: «Не буду, як бії підтоптані, пустими прислів’ями сипати; не буду, як ваші акини, за гроші в піснях брехать».

— Видно, Шубар, ти забув ці слова! А дарма: адже ти акин, вони б тобі придалися, допомогли б уникнути багатьох помилок!

— Що ти верзеш? Про які мої помилки говориш? — забурмотів Шубар.— Хіба я коли-небудь брехав?

— Та годі тобі прикидатись! — обірвав його Магаш.— Хоч би ти був натякнув, коли вів мене з Какитаєм на це зборище, що збираєшся лікувати батька фальшивими теревенями отих базік!

І він сердито одвернувся від Шубара.

Ось про всі ці справи і писали Абаю син і племінник, питаючи його, чи вважатиме він за потрібне приїхати у місто.

Одержавши листа, Абай одразу ж вирушив у дорогу. По приїзді вислухав докладну розповідь Магаша і Какитая, але нічогісінько не сказав про своє ставлення до всього того. Навіть Магаш не знав, що у батька на душі. Нікого з учасників зборів Абай бачити не захотів, зате з великою радістю зустрів Федора Івановича Павлова, який теж скучив за старим другом після довгої, понад рік, розлуки і прийшов до нього. Павлов, до якого дійшли чутки про лихо, що спіткало Абая, дуже непокоївся весь час: може, Абай занепаде духом у злісному оточенні степових верховодів, і його зламають горе та образи. Павлов не раз зустрічався з Магашем і подовгу розпитував його про батька. І до листа, якого Магаш з Какитаєм послав в аул, Федір Іванович зробив приписку: «Добре було б, якби ви приїхали до міста!»

Після вітань, обіймів і безладних вигуків Павлов, вдивившись Абаєві в обличчя, помітив, що скроні його посріблило сивиною, навколо темних жвавих очей залягла густа сітка зморщок.

— Ну як, Ібрагіме Кунанбайовичу? Як живеться? Який настрій? — спитав він привітно.

Абай з почуттям глибокої вдячності зазирнув у сині очі друга. Тільки йому одному і міг би він довірити свій потаємний біль…

— Що сказати вам про життя, Федоре Івановичу? Життя з його днями і ночами — це смугаста гадина, що обвиває людину, весь час жалить її і душить. Оце і є буття, принаймні моє!

— Так, життя часто-густо буває досить огидне, але не треба бути несправедливим до нього, бо в цілому воно все ж прекрасне…

— Мабуть, ви маєте рацію,— відповів Абай.— Але ж я кажу про те життя, яким сам живу!

— І все ж безнадійність не личить поетові. Адже він творить, створює цінності, які переживуть його самого!

— А для кого і навіщо творити? Кому потрібні мої думи і почуття?

— Та задля того, що ви природжений поет і вчитель! — з гарячим переконанням вигукнув Павлов.— Ваша думка ніби мимовільно втілюється в образ! Взяти хоча б ті прекрасні слова про життя, які ви щойно сказали. Для кого писати? Хай для меншості сучасників, зате для більшості людей майбутнього. А майбутнє це не таке вже далеке, як, можливо, ви думаєте, Ібрагіме Кунанбайовичу…

Абай глянув на друга з явним інтересом. Слова Павлова примусили його замислитись. А Павлов, який був своєю людиною у бідняцькому робітничому середовищі Семипалатинська і близько знав мешканців халуп, куренів та землянок, захоплено розповідав, як любить простий народ вірші, пісні і повчання Абая. Говорив він про те, що людям, в яких ціле життя минає не в пустій балаканині, а у тяжкій праці, вірші і пісні Абаєві потрібні, як хліб, як сіль. Він нічого не вигадував, не лестив поетові, він говорив про те, що сам особисто бачив і чув.

Вдячний за цей несподіваний дружній дар, Абай жадібно дослухався до кожного слова ГІавлова. А той говорив тепер про нове покоління казахської молоді, про учнів російських шкіл і шкіл-інтернатів. Влітку вони їздять до рідних аулів, а на зиму повертаються в місто. Ця молодь тісно зв’язана з народом. Треба серйозно подумати про її виховання. Абай своїми піснями і віршами може і в цьому допомогти.

Так розкривав Павлов перед Абаєм глибоку суть справи, якій поет присвятив усе своє життя і від якої, здавалося, був готовий відвернутися. Абай слухав, затамувавши подих, відчуваючи, як зогрівається його серце, що заклякло в злигоднях…

— Ви часто говорите про майбутнє, про те, що воно принесе людям добро,— заговорив Абай, коли Павлов замовк.— Коли ж прийде це майбутнє, чи довго ще чекати?

— Багато поколінь людей могли тільки вірити в нього і мріяти про нього, а ми вже можемо сподіватися побачити його самі, Ібрагіме Кунанбайовичу,— впевнено відповів Павлов.

— Але ж коли, коли? — наполегливо допитувався поет.— І як довідаємося ми про його прихід?

Павлов, стишивши голос, довірив Абаю свою потаємну думку:

— Коли цар позбудеться трону і влади, ось звідти почніть лік! Усі вісім сенатів, як іменують казахи міністерства, всі генерал-губернатори, вся влада, аж до повітових і волосних управителів, повалиться, розвіється на порох. Буде встановлено новий лад, новий спосіб правління, що відповідатиме потребам і сподіванням народним. Ось і все, що я можу сказати вам сьогодні про майбутнє. Не думайте, що про це говорю тільки я, якийсь мрійник Павлов. Ці слова давно вже стали бойовим прапором, під яким борються багато людей. І вірте мені — вони переможуть!

Окрилений словами друга, прагнучи на власні очі побачити сліпучий простір, що постане перед ними, поет вигукнув:

— Але ж діти наші доживуть до цього осяйного часу?

— Доживуть! Вони житимуть в оновленому світі!..

Ця зустріч живлющим теплом зогріла серце Абаю, осяяла радістю його очі, давно затуманені скорботою. Він наказав поставити на стіл багате угощення, частував дорогого гостя і разом з ним пив вино, якого давно вже не вживав. Ніч промайнула непомітно. Абай читав Павлову нові вірші, написані протягом останнього року, а переклади свої з Лєрмонтова, Байрона і Гете співав під домбру, на створені ним самим мотиви.

Перед світанком Абай вийшов провести Павлова на тиху, темну вулицю. Підсаджуючи його в тарантас, Абай сказав, що цим разом не поспішатиме додому в степ. Він залишиться в місті і постарається ближче зійтися з робітничим людом. Коли тарантас зник за поворотом і поет залишився сам, він відчув, що колишній біль зникає з його серця і він знову начебто повернувся до себе після довгих і тяжких мандрів…

Гідна відповідь Магаша старійшинам і його докори Шубару та Азимбаю дуже сподобались Абаю. Магаш виявився людиною не тільки з характером, але й з високорозвиненим усвідомленням власної гідності; так, його син обачний і, розумний. Хоч юнакові не пощастило завершити свою освіту, в ньому виразно проступали риси нової культури. Магаш був гідний того, нового суспільства, за яке боротиметься і в якому, можливо,— Абай тепер трепетно вірив у це, — житиме…

Абай не квапився з відповіддю на звернення старійшин: він усе ще неспроможний був ні слухати, ні говорити про все те, що відбувалося на зборах, про виголошені там нікчемні промови.

Стомлені від очікування, Бегеш і Серке раз у раз підсилали до Магаша своїх людей, щоб розвідати про рішення Абая, але Магаш щоразу відбувався невиразною відповіддю: «Батько, як вам відомо, перебуває в місті, але про свої міркування він мене не повідомляв. Якщо аксакали хочуть дістати відповідь, нехай зволять звернутися до нього самого».

І ось до Абаяприбуло кілька поважних старійшин нібито для того, щоб засвідчити йому свою пошану, «віддати салем». Це були: Бегеш — з кереїв, Серке — з уаків, Камбар — з найманів та сибанів, Калі — з каракесеків, сяовом, представники всіх чотирьох арисів, стовпів Середнього Жузу. Разом з ними прийшов і Айткази, що вславився як один з найспритніших людей так званого «внутрішнього лісового району». Його прихопили з собою, головно тому, що він особисто був знайомий з Абаєм, частенько бував у нього в гостях.

Перше слово і тут належало Бегешу. Розпочавши, як завжди, здалека і тільки поступово, манівцями наближаючись до мети, Бегеш дав волю своєму красномовству. Він відзначив насамперед, що Абай — людина високовчена і з усіх поглядів видатна. А наука, додав він, основа щастя. І як почав вишивати словесні узори!

— Страшно подумати,— казав він,— що станеться, коли така високоосвічена людина, як Абай, зрадить своє благородне призначення народного проводиря на шляхах істини і добра! Що станеться з неосвіченим темним народом, якого залишить напризволяще його наставник? Та й що таке, по суті, народ? Він тоді тільки може називатися народом, коли на чолі його стоять достойні люди, а народ, позбавлений проводиря, втрачає гідність свою, стає мінливим, як марево, тане, як сніг, розпадається на порох. А хіба люди, достойні очолити народ, народжуються щодня чи навіть щороку? Багато в поміж нас людей, які язиком аж до місяця сягають,— закінчив своє слово Бегеш,— а руками і тушканчика не здатні піймати.

В короткій відповіді, віддаючи належне красномовству Бегеша, Абай висловив йому гірку правду, ніби пародіюючи пишну мову аксакала:

— Якщо навіть і правда, Бегеш, усе це, про що ти зараз говорив, то є ж і важча журба у мого багатостраждального серця. А що ти відповіси, коли тобі скажуть: краще бути соломою від пшениці, ніж зерном вівсюга; краще бути останнім серед добрих людей, ніж першим серед негідників!

Після такої відсічі Бегеш розгубився і не знав, як відповісти.

І тоді в розмову встряв Айткази. Він нагадав поетові власні його слова:

Життю не будеш ти радий,

Як не дурний і не п’яний.

Щоб довести, що він недарма читав і слухав Абаєві вірші, Айткази повів мову про те, як багато печалі уготовано в теперішньому житті чесній людині. Потім він спритно перейшов на те, що нехай, мовляв, народ наш і поганий, проте він свій, рідний; нехай наші люди темні, а, проте, вони наші. Якщо вже людина мудра й гідна не стане прощати своєму народові його гріхи, то на чому ж тоді стояти світові?

— Я старанно вивчав ваші повчання, Абай-ага. Здається, є у вас і такий вислів: «Відповідати добром на добро зуміє кожен, а відповідати добром на зло здатна тільки мужня людина». От і прийшов до вас наш народ, Абай-ага, як до людини мужньої і мудрої!

Айткази щиро поважав Абая як мудреця, поета і незвичайну людину. І Абай, обмірковуючи свою відповідь, допитливо глянув на нього. Невисокий на зріст, з широким круглим обличчям, відкритим лобом і розумними ясно-карими очима, Айткази подобався Абаю. Але зараз не час був для щирих почуттів і одвертих розмов…

— Уразбай не та людина, якій слід прощати,-— сказав Абай, відкинувши всякі алегорії.— Ніхто з вас не знає Уразбая так, як знаю його я. Це людина, що своє злочинне свавілля перетворила на непорушний закон. Не Уразбай його ім’я, а лиходій! А у відповідь на мій вислів, який ти мені нагадав, дозволь навести інший: «Добре слово про лиху людину подібне до клятви, написаної на воді!»

Серке завжди любив слухати Абая. Відколи Абай на торішньому Аркатському з’їзді осоромив перед його рідними уаками знатних верховодів свого роду, Серке й у вічі, і позаочі захоплювався поетом. Влучний удар, завданий Абаєм красномовному Айткази, він зустрів веселим сміхом і щиро вигукнув:

— Якщо хто з казахів і гідний бути названий могутнім деревом, що благодатну тінь народові дає, то тільки ви, дорогий Абай-мірза! Чого вартий наш Середній Жуз, якщо ми вас, єдиного, не зможемо вберегти від підлих і злих людей! Ось через те й прийшли ми сюди, щоб стати щитом вашим!

Але Абай не був ласий на похвали.

— Гідність тільки тоді гідність, коли її свято оберігають. Подумайте, що залишиться від неї, якщо почнемо ми її топтати, змішувати її з брудом, вбивати приниженням!

І Абай додав вислів преславного Сааді: «Легко розбити рубін Бадахшана, але спробуй з’єднати його із скалок!»

І тоді заговорив Калі, давній Абаїв знайомий, міський казах з каракесеків; співгромадяни поважали його як людину розумну і досвідчену. Мудрим словам Сааді він протиставив вислів іншого великого поета Сходу.

— Ви пам’ятаєте, напевне, Абай-мірза, слова Фірдоусі: «Не чіпай мурашки, що зерно на собі несе, адже вона бореться за життя, а життя таке прекрасне!» Ось і я хочу вступитися за вас, як за мурашку, що несе на собі зерно знання для рідного народу. Думаю, звинувачувати мене за це не можна. Та й не заради розваги з’їхалося сюди стільки людей. Звичайно, слів на світі багато і говорити можна без кінця-краю. Проте сподіваюся, ми не будемо своїми промовами доводити, що уста — ворота, а слова — вітер. Якщо вистачить у нас глузду й уміння, то ми розсудимо обидві сторони. Встановимо, хто правий, хто винуватий, приведемо у відповідність добро і зло. В цьому й повинна виявлятись наша гідність, як представників Середнього Жузу, в цьому і сіль усіх розмов наших.

Хоч у словах Калі і звучала легка досада на непоступливість поета, вони здались Абаю переконливішими, ніж довгі просторікування інших старійшин. Звичайно, Абай і тепер не помилявся щодо щирості всіх цих промов і щодо корисності задуманої старійшинами справи, але він більше не сперечався. Начебто визнаючи справедливість слів Калі, Абай ствердно кивнув головою…

А тим часом Кумашеві домашні вже накрили стіл. На широку скатерку посипалися здобні баурсаки, рум’яні пампушки, намазані збитим жовтком, парував великий самовар. Гості, стомлені довгою дискусією, з насолодою почали пити гарячий ароматний чай.

Абай крутив у руках піалу, але чаю не пив і не скуштував нічого. Помітивши це, Бегеш підсунув до нього блюдо з пампушками:

— Чого ж ви нічого не їсте, Абай-мірза? Гляньте, пампушки які! Адже недарма кажуть, що хліб — благодать божа!

Абай, ніби пожвавішавши раптом від якоїсь думки, хитнувся всім своїм важким тілом і з пустотливою усмішкою відповів:

— Ти кажеш, Бегеш, що хліб — це божа благодать? Отже, що більше хліба, то більше божої благодаті? Але ж ця божа благодать, про яку так піклуються правовірні мусульмани, перебуває в руках бідолашних російських мужиків! Тут є про що подумати, славний мій Бегеш…

При цих словах всі старійшини, та й сам Бегеш, весело засміялися.

Наприкінці розмови Абай спитав у Бегеша, хто саме візьме участь у посередництві. Той назвав йому багатьох людей з аргинів, найманів, кереїв, уаків, що репрезентують горезвісні чотири стовпи Середнього Жузу, і серед інших — Ракіша. І тут Абай кинув ще одне крилате слово, яке дуже сподобалося мастакам степового красномовства.

— І Ракіш, виявляється, з вами! Адже зовсім недавно він називав мене ворогом народу, підлещувався до Уразбая, підбурював проти мене повітового і суддю! А сьогодні цей самий Ракіш стіною стоїть за Абая, із шкури пнеться, щоб зробити йому добро! Га? Як вам це подобається? Хіба може бути сталим світ, якщо його нема в людини — господаря світу? Далебі, коли б гори Семейтау і Кокен мали ноги, то й вони не встояли б на цій землі: рушили б з місця і пішли!

Збуджений змаганням з вправними степовими ораторами, Абай раптом відчув наче приплив натхнення і слова його, народжені силою поетичного обдарування, заблищали гострим полиском живої, неспокійної думки.

Після зустрічі з верховодами зборів Абай втратив будь-який інтерес до їхніх намірів. Удень він читав російські книжки, взяті у міській бібліотеці, а вечорами ходив у гості до своїх численних знайомих з казахської бідноти. Міські та степові казахи мали одну спільну рису: вони любили приймати гостей. Запрошуючи за свій бідний дастархан когось, гідного поваги, вони ділилися з ним усім, що мали.

Абая навперебій закликали до себе і вдова Дамежан, і човняр Сеїль, і дроворуб Саудабай, і вантажник Акшолак, і швець Салмагбай, і кравець Сагиндик.

Якось Абай і Баймагамбет протягом цілого тижня ходили по хатах затонських вантажників і робітників чинбарні. Раніше, приїжджаючи до міста, він рідко виходив з дому,— волів приймати людей у себе. А тепер, під впливом розмови з Павловим, Абай часто бував у робітничих родинах, щоб ознайомитись із становищем трудового люду. А коли допитливі цікавились, де це пропадає він вечорами, Абай ухильно відповідав: «А так, у різних місцях!»

Сеїт і Абен стали постійними супутниками Абая, його провідниками у затоні. До них пристав ще один забавний чоловічок, бідняк Даулеткельді з багатолюдного селища жатаків Байкадам-Сапак. Судячи з того, як його скрізь приймали, видно було, що Даулеткельді всі люблять за його веселу вдачу. Тільки побачивши його, люди вже весело сміялися, сподіваючись, що він потішить їх зараз піснею, жартом, цікавою розповіддю. І Даулеткельді, залежно від обставин, ставав то поетом, то оповідачем.

Бідність не зробила його похмурим. У кожну халупу приносив він з собою сміх і радість.

Вперше Абай познайомився з Даулеткельді в домі широкоплечого, рудого і кирпатого вантажника Акшолака, Даулеткельді для того і прийшов до свого приятеля Акшолака, щоб привітати поета. Худого, горбоносого, з глибоко запалими очима, гострими вилицями, безбородого і згорбленого Даулеткельді ніяк не можна було назвати красенем. Але щось привабливе було в його обличчі, особливо в маленьких блискучих очах, від яких променями розбігалися лагідні зморшки, слід безжурного сміху. Абай, ще перед тим як він познайомився з Даулеткельді, чув від когось про одне жартівливе його оповідання. І тепер сказав Даулеткельді:

— Ще до нашого особистого знайомства взнав я про одне твоє оповідання. Будь ласка, розкажи про те, що сказав ти своїй матінці, коли вороний стригун здох від сибірки.

Даулеткельді не примусив себе довго просити. Коли він розповідав, обличчя його, навіть у найсмішніших місцях, залишалося цілком серйозним.

…У бідняка Даулеткельді та його старої матері була одна-однісінька корова і від тієї корови — добра трирічна теличка. Якось, коли Даулеткельді не було вдома, до його матері прийшов сусід і почав її умовляти: «Твоєму синові доводиться їздити у місто, а коня у нього нема. В мене є добрий вороний стригун. Хочеш, я його віддам тобі, а ти мені — свою теличку. Вона у вас, виявляється, ялова, я взимку заріжу її на м’ясо». Зраділа стара: «А й справді, бідний Даулеткельді ходить пішки на базар продавати сіно, ото я його потішу!» — і обміняла телицю на стригуна.

Минає тиждень. Повертається Даулеткельді додому і бачить, що стригун хворий на сибірку. Незабаром кінь здох. А мати побивається: то до юрти зайде, то на вулицю вийде, то на почесне місце сяде і все зітхає. Тільки-но Даулеткельді збереться втішне слово їй сказати, вона починає кричати на нього. Йому й самому, бідолашному, світ немилий, проте, сидячи біля вогнища, посміхається, матір розвеселити хоче. «Чого це,— каже,— ти розсілась, як сваха?» А мати, побоюючись насмішки, тільки-но він рота розкриє, кричить на нього: «Годі нісенітниці плести! Мовчи!» Ось тоді, втупившись очима в матір, і склав Даулеткельді такі віршики:

Стригуна тобі жаліти?

Чи ж твоє це нині діло?

Схаменулась пізно ти,

Стать багатою схотіла,

Зрозумій, не джерготи,

Що од роду ти невдаха,

А тепер ще й брешеш ти,

Нахваляючись, як сваха.

Тоді зажурена мати вхопила кочергу, що лежала біля вогнища, і кинулась на улюбленого сина: «Геть з-перед очей моїх, сучий пастух!» Що діяти Даулеткельді? Даулеткельді побіг щодуху, проте, і тікаючи, чемно звернувся до матері: «А тобі, мамо, не здається, що це дуже схоже на восьмивірш Абая? Адже рядків у мене теж вісім!»

Абай до сліз сміявся, слухаючи розповідь Даулеткельді, чудового майстра-оповідача і предоброї людини.

Даулеткельді уже звик до бідності. Поділяючи з бідняками труд і горе, він знайшов чудодійний засіб від усього лихого: веселий сміх. Хоч як життя шарпало його, він ніколи не занепадав духом.

Помітивши, що Абай залюбки слухає Даулеткельді, Сеїт попросив його розповісти, як він степового бая обдурив.

А сталося це так. Поблизу жатаків Байкадам-Сапака стояли два багаті аули. І ось в одному з них помер найстаріший аксакал. Ну, звичайно, одразу оповістили про цю подію широкий степ, і звідусіль поскакали в аул родичі з голосінням і риданням. У небіжчика бая було багато овець, але сам він був роззявою і скотні двори свої городив як попало. Посидівши біля небіжчика, вийшов Даулеткельді з дому на вулицю і бачить: якийсь літній гладкий бай скаче на коні, заплющивши очі і роззявивши рота, і репетує з усієї сили, як заведений: «Ой-бой, родичу мій! Ой-бой, батире мій! Ой куди ж ти пішов!» Даулеткельді поспішив йому назустріч, допоміг злізти з коня і каже: «Я вас зараз до нього проведу». А сам повів бая не в хату, а в темний хлів. Товстий бай, не розплющуючи очей, все ще голосив. Завівши його в найтемніше місце, Даулеткельді сказав: «Ну, далі я й сам дороги не знаю!» Потім відбіг і сховався за годівницю.

А бай тужить-голосить, намагаючись водночас знайти дорогу, щоб вибратись на світ божий. І то на один стовп наскочить, то об інший лобом стукнеться. Тут уже він збагнув нарешті, що з нього пожартували, розплющив очі і вимовив щось не зовсім підходяще до сумної події. Отак, впереміжку, бай голосив по мертвому і згадував живу матір Даулеткельді; довго він петляв по закутках та загонах, мукаючи, наче віл, що провалився в колодязь…

Слухачі, розвеселившись, не давали Даулеткельді перевести подих і просили розповідати ще й ще. Він, звичайно, не відмовлявся.

…В дні посту Даулеткельді, який не вірив ні в бога, ні в чорта, повертався з далекої подорожі додому і зупинився в аулі одного поважного бая. Даулеткельді — людина літня, і от бай, вважаючи свого гостя правовірним мусульманином, запросив його до себе розговітися після заходу сонця. Але в аулі на той час були проїжджі купці з міста, які добре знали, хто такий Даулеткельді. От вони і змовилися пожартувати з нього: годі йому морочити інших.

Перед вечерею кілька гостей разом з господарем-баєм, обступивши Даулеткельді, стали на молитву. Не питаючи Даулеткельді, чи має він взагалі звичай молитися, вони просять його замінити відсутнього муллу. Він хотів був утекти, але купці ще щільніше зімкнули коло і, дружно натискаючи на Даулеткельді плечима, виштовхали його наперед, а один з них почав поквапно читати молитви.

Що тут вдієш? Склавши на грудях руки, Даулеткельді вголос проказав перші слова намазу: «Албсін, лямга секін-альхісін-ха-ал ха, мемге, секін алам, далтурду-алха-мау». На цьому його знання закінчувались, і він почав бурмотіти «алхам-ду» задом наперед, з кінця на середину. Ніякий добропорядний мусульманин не чув такої молитви. А «мулла», з дуже серйозною пісною фізіономією, не переставав верзти страшенну нісенітницю. Хоч як кріпилися віруючі баї в ім’я господа бога свого, але під кінець не витримали і з реготом попадали на молитовний килимок — жайнамаз…

Даулеткельді, цей міський Алдар-Косе[Алдар-Косе — герой жартівливих казахських казок, спритний веселун, який обманював дурних зажерливих баїв.], з першої ж зустрічі так сподобався Абаю, що він почав його водити з собою в гості. Даулеткельді був не тільки оповідачем-дотепником. Він знав напам’ять багато Абаєвих віршів і читав їх слухачам по-своєму, співуче. Частенько, коли його просили щось розповісти, Даулеткельді, замість своїх кумедних історій, знайомив слухачів з найкращими, на його думку, віршами Абая: «Хвалько, зухвалець…» або «Той, хто заблудив, бачить попереду простір порожній».

Довго пробувши в місті, Абай не раз приймав гостей і в себе. Найчастіше бували в нього маленькі казахи, учні російських міських шкіл. У суботу ввечері Баймагамбет, набивши сани хлопчаками, привозив їх у дім Кумаша. Інколи йому доводилось їздити по гостей ще раз, бо одних саней було замало. Дітлахи, звикнувши вже до Абая, анітрохи не бентежились і жваво відповідали на його запитання.

Сьогодні приїхали до Абая дев’ятеро учнів з кількох шкіл. Всі вони — у форменому одязі. Найстарший із них Рахім, син Даркембая; юнакові нещодавно минуло вісімнадцять років. За ним ішли чотирнадцятирічний Асан і його дванадцятирічний братик Усен — діти загиблого під час лютої завірюхи пастуха Іси. Це були вихованці Дармена. Як найближчий родич, він дбайливо ростив їх, брав із собою в абаївський аул підучитися російської мови, а потім влаштував у міську російську школу.

Рахім, Асан і Усен вчаться у п’ятикласному міському училищі. Всі троє одержують стипендії, що їх виділяють для дітей бідноти з надбавки до покибиткового збору; це щасливий збіг обставин, бо стипендії не завжди дістаються тим, для кого призначені.

А ось четверо малят. Майже однакові на зріст, кремезні, як вгодовані ягнята, з підстриженими під машинку голівками, з рум’яними, як яблучка, кирпатими личками, у чорних форменках з жовтими гудзиками, вони схожі на братів-близнят. Це діти казахської бідноти, які виховуються в спеціально створеному для них слобідському інтернаті. Двоє — дев’ятирічні, з затону. Спитаєш одного: «Ти чий?» Він жваво відповість: «Я Сеїтов Аскар». А другий — соромливо, ледь чутним шепетом: «Абенов Максут». По вісім років Мурату Жабикенову, онукові Дамежан, і Шакету, молодшому синові човняра Сеїля.

Окремо від інших тримаються два смугляві дванадцятирічні підлітки в святкових гімназичних мундирах. Розшиті галуном комірці підпирають їхні короткі шиї, блискучі срібні гудзики прикрашають гордо випнуті груди.

Гімназисти сміються мало і неохоче. Вони з гідністю мовчать, згорда дивлячись на решту хлопців: ми, мовляв, Кунанбаєви, далеко вам до нас! Нігмет — четвертий з одинадцяти синів Азимбая, прижитих ним від трьох його законних дружин. Наслідуючи приклад Абая, Азимбай вирішив: хай хоч один його син вивчить російські науки.

Первістки байбише — старшої дружини Азимбая — були вже переростками, але мізинець її, Нігмет, ще міг учитися. Його сяк-так підготували, два роки тому привезли в місто і влаштували у гімназію.

Другий Кунанбаєв, Жалель, був сином Какитая. Зовні не схожі один на одного, хлопчики мали однаково гордовитий вигляд поважних, мудрих баїв. Нігмет Азимбаєв — великоротий, відкопилена нижня губа надає блідому обличчю хлопця зневажливого, пихатого виразу; маленькі сердиті і разом з тим лукаві очі, що визирають з-під м’ясистих припухлих повік, безперестанку нишпорять навколо, ніби шукаючи, до чого присікатися. У Жалеля кругла голова з високим лобом, носик, схожий на гудзик, рот тонкогубий, з рідкими зубами.

Жалель і Нігмет уже два роки вчаться в російській гімназії, квартирують у російських родинах, і тому непогано знають російську мову.

Абай не приділяє своїм племінникам особливої уваги, він більш охоче розмовляє з Рахімом. Коли дохожалого Рахіма прийняли в перший клас і він мусив сісти за парту з малюками, Абай жартував:

— Так, припізнився ти з навчанням, друже. Ти наче батько своїх однокласників.

Тепер, пригадавши Рахіму той час, він сказав:

— Ну як? За три роки підросли твої російські однокашники, вже не називають тебе татом?

Рахім, який дуже любив Абая, почував себе з ним цілком вільно, і відповів жартівливо:

— Що й казати, Абай-ага, вигналися мої синки! Тепер це здоровенні хлопці! А раніше вони мені тільки по пояс були. Вийду під час перерви з класу і стою, як верблюденя серед ягнят…

Усі дітлахи весело зареготали.

Абай захотів послухати, як Асан і Усен читають російські вірші. Усен, затинаючись і страшенно плутаючи наголоси, почав читати байку Крилова «Осел і Соловей». Абай зупинив його і лагідно зауважив:

— Ой Усен! Я вивчив російську мову в тридцять років і то справляюся з наголосами краще за тебе. А все через те, що грамоти вас почали вчити по корану, ось і важко тепер вам до російської мови звикнути… Ну, розкажи мені хоч по-казахськи, що трапилося з Соловейком і Ослом.

Але з’ясувалося, що Усен не розуміє багатьох російських слів, а через те й не знає як слід змісту байки.

Нігмет і Жалель сміялися з хлопця. Він почервонів від досади, проте не зміг розповісти Абаю про розмову між Соловейком і Ослом.

— Так, Усен, тобі, видно, треба допомогти,— спокійно сказав Абай, бажаючи його втішити.— Я щось придумаю.

Після вечері хлопцям постелили в суміжній кімнаті і Абай попросив Баймагамбета лягти разом з ними.

— Попросіть його, діти, розповісти вам щось на сон грядущий,— сказав Абай.— Тільки-но цей Баке рота розкриє, як казки самі посиплються…

Доки хлоп’ята роздягалися, Абай стояв над ними, накинувши на плечі широкий халат, і милувався їхньою веселою метушнею. А коли лампу погасили, і вони, вгамувавшись нарешті, почали слухати нескінченні казки Баймагамбета, Абай пішов до своєї кімнати і взявся до роботи: цієї ночі він уперше заходився перекладати байки Крилова на казахську мову.

Ранком за чаєм Абай сів коло Усена і сказав йому:

— Ти стеж по російській книжці, а я читатиму по-казахськи про Осла і Солов’я. Ану, хлопці, слухайте!

І Абай почав повільно і виразно читати рядки, написані цієї ночі.

Так узимку 1899 року, коли поет жив у Семипалатинську, він переклав казахською мовою багато байок Крилова, що їх вивчали в російській школі його юні друзі.

3

Посеред зими нового, 1900 року Абай знову приїхав у місто. Сани, запряжені парою коней, смерком під’їхали до Кумашевих воріт. Вискочивши назустріч, господар сам відчинив ворота, допоміг гостеві обтрусити сніг і провів на другий поверх, в улюблену його простору кімнату. За чаєм Абай сказав:

— Ти, Кумаш, мабуть, більше за мене чував про тутешні справи. До мене дійшло, що мусульмани різних областей вирішили об’єднатися, як брати по вірі, і скликають для цього людей у Семипалатинськ. Не знаю, чи це правда, але мене покликали, от я й приїхав.

Але Кумаш тільки стороною чув про справу, заради якої Абая викликали до міста, і не знав деталей, що могли зацікавити гостя. Зі скромності він і зовсім не хотів про неї говорити.

— Базікають люди багато, доходили чутки й до мене, але до пуття не знаю.

На другий день Абай встав пізно і вийшов пити чай уже близько полудня. Не встиг він і поснідати, як до нього навідалися двоє городян. Першим зайшов високий товстий казах з подвійним підборіддям і ріденькою борідкою; Абай з подивом пізнав Кокпая. Слідом за ним став на порозі низькорослий жигіт з круглим рябим обличчям і чорною, коротко підстриженою бородою. Це був Алпеїм, також відомий Абаю, з роду Кошке. В тому, як обидва вони зайшли, як вклонялися, як сідали на почесне місце, було, незважаючи на зовнішню їхню несхожість, щось, що робило їх дуже подібними і викликало гостру неприязнь у Абая. Адже обидва були вихідцями з рідного поетові степу, а Кокпай був навіть близький йому колись.

Гості були чомусь у франтовитому вбранні татарського міського крою, взуті у м’які ічиги і кебіси. Кокпай напнув на себе обшиту видрою татарську шапку з синім верхом, бешмет з прямими плечима, пошитий, видно, татарським кравцем, а поверх усього надів блідо-жовтий тонкий чапан, який носять міські мулли. Виявляється, він став муллою Головної мечеті, і його величають тепер Кокпаєм-хальфе. А супутник його, теж уже зовсім дорослий, бородатий дядько, не посоромився стати учнем у медресе при тій самі мечеті. А втім, він діяв не з своєї волі: це Кокпай приволік його і ще кількох жигітів до міста для вивчення мусульманської премудрості. Кокпай — нині важний, бундючний сорокарічний мулла — був колись веселим співаком і непоганим поетом…

Вітаючись з Абаєм, Кокпай співуче промовив: «Слава аллаху! Вашими молитвами!»

Абаєві здалося кумедним, що Кокпай у такий лютий мороз змінив добрячу хутряну шубу, дублений кожух, теплий чапан і зимові чоботи на вітром підбитий міський одяг. «Хоче, видно, показати, що не тільки душею, але й тілом відданий божій справі»,— посміхаючись, подумав поет.

Після взаємних привітань Абай звернувся до Алпеїма:

— Ану, скажи, Алпеїм, яку ти зараз премудрість вивчаєш?

— Арабську граматику — наху,— відповів Алпеїм, сторожко дивлячись на Абая.

— Е, гляди, жигіте, так можна з глузду з’їхати. У арабів є приказка…— І Абай промовив по-арабськи: — Хто довго вивчає закони — фікху, той порозумнішає; хто довго вивчає наху,— останній розум втратить.— І, помовчавши, додав: — Ех, Алпеїм, батько твій був розумний казах: адже це він перший посіяв хліб на Такирі. І тобі краще було б поїхати додому, в степ, і взятися до корисної праці. Мабуть, це Кокпай виволік тебе й інших хлопців з роду Кокше і розтикав вас по всіх медресе та мечетях обабіч Іртиша. Навіщо вам тягнутися за ним, віддайте йому всю цю благодать, нехай сам нею користується.

У голосі Абая звучав не тільки глум, але й гіркота розчарування: все-таки Кокпай був колись його молодшим товаришем, другом.

Кокпай із звичною своєю вкрадливою манерою прикинувся лагідним добряком, він мовчки терпів ущипливі жарти поета, і взнаки не даючи, що вони його зачіпають. Після чаювання Кокпай обережно заговорив про справу, що привела його до Абая: мовляв, якісь зацікавлені «великі люди», вважаючи, що Кокпай — Абаїв друг, прислали його сюди для попередніх переговорів.

З подальшої мови гостя Абай нарешті зрозумів, навіщо його викликали до міста. Виявилось, його нетерпляче ждуть тут імами найуславленіших мечетей того берега, а також імам Сартської мечеті ахун Мір-Курбан. Дуже хочуть зустрітися з Абаєм також імами мечетей цього берега і ще багато казахських наставників віри — карі і хальфе.

Не дослухавши млявої промови Кокпая, Абай перервав його жартом:

— Е, та чи не для того зібралися разом усі ваші хаджі, щоб відправити мене, грішного, у Мекку? Чи не надумали вони догодити аллахові, схиливши мою стару голову до землі, наставивши мене на путь істини?

Алпеїм, не стримавшись, розсміявся, а Кокпай незворушно вів далі:

— Вся громада просить у вас поради, Абай-мірза. Я казав поки що про осіб духовних, але на вас чекають і інші люди з обох берегів Іртиша. Це заможні татарські купці, власники будинків, великих магазинів, такі, як шановний Валі-бай, бай Сидик, Ісхак, Ікрам, мірза Шеріяздан. А разом з ними казахські міські баї: Сейсеке, Хасен, Жакип, Блеубай-хаджі. До них приєднують свій голос і відомі вам почесні громадяни міста — купці Бахія-хаджі, Бала-жан, Турбек, чиї каравани ходять від самого Ірбіта до Китаю…

Дивлячись на похмуре обличчя Абая, Кокпай зрозумів, що навряд чи той вважає усіх цих баїв достойними людьми. Але Кокпая послали говорити, і він говорив… А що вдієш? Вичерпавши перелік хаджі і багатіїв, він перейшов ДО інших поважних городян. Якщо не подобаються ті, є інші, на який завгодно смак.

Не забув Кокпай додати, що до духовних осіб і торговців приєднуються у спільній для всіх справі також казахська і татарська інтелігенція — зіяли. Серед них є статечні літні люди, відомі товмачі, які вже встигли поставити собі у місті цегляні будинки. Є й справжні зіяли, передові, освічені люди, які здобули освіту в Петербурзі або в Москві. Це не сини якихось простих степовиків, а нащадки ханів і важних чиновників: «Вихідці з верхівки роду Суюндик», «Сини уславлених родів Каракесек», «З славетного гнізда Токал-Аргина» або «З могутніх аулів Наймана». Сівши на свого конька, Кокпай нестримно мчав уперед, усіляко звеличуючи ханів, султанів і тюре. Одні з цих зіялів живуть у місті постійно, інші перебувають тут проїздом, але й ті й ті однаково прагнуть побачити Абая…

— Хто ж вони такі? — спитав Абай. Його розсмішила старанність, з якою Кокпай вихваляв свій «крам».

Кокпай, трохи хвилюючись, насамперед назвав тюре Азимхана Жабайханова. За ним — Сакипа Сакфаєва, що вчився в Петербурзі на адвоката. Потім Башіра Баспакова, який готується стати ветеринаром великого пана і багатія Кадира Нуржанова, а також добре відомих Абаю Сарманова, Самалбека, Даніяра, котрі посіли тепер високе становище.

Кінець кінцем Абай і справді зацікавився, на чому могли зійтися правовірні служителі аллаха з казахськими чиновниками з царських кацелярій, що здобули російську освіту. Кокпай навмисне не говорив про це докладно, а додавав усе нові й нові імена. Всі ці люди, разом узяті кожен зокрема, нібито дуже хочуть особисто, віч-на-віч говорити з Абаєм, а йому, Кокпаю, дали тільки скромне доручення: довідатись і сповістити імамів Ашім-хаджу і Ахметжан-хазрета, чи не погодиться Абай приєднати свій голос до голосів названих знатних людей…

В чому ж полягає мета, що об’єднує всіх правовірних? О, це висока мета: створення єдиного всеросійського релігійного центру «Муфтіяту», підпорядкованого муфтію, який стане віднині верховним пастирем не лише всіх мусульман міста, а й усієї Семипалатинської області і, більш того, всього казахського народу. В його віданні будуть також усі прихильники ісламу в Казані, Уфі, Оренбурзі, Троїцькому, Омську і, в такий спосіб, «усе тридцятимільйонне мусульманське населення Російської імперії, брати і сестри в істинній вірі, стануть ще ближчі одне до одного, згуртуються в єдину сім’ю».

Але це ще не все: в Стамбулі, в країні халіфату, перебуває духовна опора всіх правовірних — Шейх-уль-Іслам. До нього повинна приєднатися і російська мусульманська громада. Це велике завдання поставила група хаджі татарської, казахської та інших національностей, які живуть в Росії і побували нещодавно в Мецці та Медіні. З Семипалатинська в цьому благородному зговорі брали участь Габдураззак-хаджі, багатій Ікрам, а від казахів — Ахметжан-хазрет та бай Бахія-хаджі. Від імені правовірних міста вони пообіцяли всіляко домагатися того, щоб у Росії був єдиний віровчитель — святий муфтій. З цією метою вони попросили дозволу білого царя та його сенату на вільні загальномусульманські вибори духовного наставника — гулама. У відповідь самодержець поставив вимогу — зібрати петиції і рішення від усіх мусульманських народів імперії, в яких вони заявили б, що справді хочуть обрати собі муфтія і цілком коритися йому…

— Ось звідки йде основа всіх основ! — бундючно закінчив Кокпай.— Ось де зароджується промінь надії для всіх мусульман! До цієї святої справи повинні приєднатися найкращі люди казахського народу! Треба всіма силами допомагати її здійсненню, домагатися того, щоб усі казахи міста і степу дали свої підписи під рішеннями. Вас, Абай-мірза, поважають усі казахи, вони прислухаються до кожного вашого слова, тим-то поважні хаджі просять у вас допомоги в цьому святому і великому почині!

Хоч злива красномовства Кокпая вже вичерпалася та й всі його карти були розкриті, Абай мовчав. Потім, одвернувшись від гостей, він гукнув Баймагамбета, звелів йому запрягти, а сам, важко підвівшись з місця, почав одягатися.

Кокпай і Алпеїм збентежено чекали. Коли Абай, одягтись, вийшов з кімнати, вони мовчки почвалали слідом за ним. Ось він вийшов надвір, почав сідати в сани. Гості не відставали від нього. Видно, вони до останньої хвилини сподівались, що Абай хоч що-небудь відповість. Коли Баймагамбет вже натянув віжки, Абай, відчувши настирливий погляд Кокпая, різко обернувся і сказав:

— Ти чекаєш від мене відповіді? Доки я всього не з’ясую, ніякої відповіді не дам. Хоч усі слова для тебе в мене готові, я не хочу говорити необачно. Якщо ваші імами і справді потребують моєї думки, нехай чекають. Раніше ніж через три дні нічого не почуєте…

Абай кивнув Баймагамбету, кінь рвонув з місця, і сани зникли у сніговому пилу.

У ці дні багато духовних осіб ходило по хатах Верхніх, Середніх і Нижніх Жатаків. Вони вшанували своєю увагою халупи човнярів, поромників, дроворубів, затонських вантажників, заводських і боєнських робітників. Крім добре відомих городянам муедзина Самурата, сліпого карі, Шаріфжана-хальфе, побували тут і такі важні мулли, як відомий хальфе Закен і Габдушукур. Вони виголошували перед бідняками зворушливі промови про потребу створення всемусульманської громади і закликали їх приєднати свої голоси до загального хору правовірних.

Сеїт, Абсен та інші вантажники радилися з цього приводу з своїми російськими друзями, і ті сказали їм таке: «Ми, російські бідняки, не чекаємо нічого доброго від своїх російських попів. Вони охоче допомагають начальству влаштовувати пекло для вантажників, ковалів і інших робітників. І ви від своїх мулл та мечетей нічого путнього не діждетесь. А найкраще — спитайте поради у Павлова, а потім передайте всім своїм товаришам — казахським робітникам — те, що він скаже».

В такий спосіб і Павлова залучили до цієї справи. Він цілими днями бував тепер то серед затонських робітників, то серед слобідських жатаків, тому Абай ледве розшукав його. Тільки пізно ввечері, дочекавшись у нього на квартирі, повіз його в дім Кумаша, щоб поговорити віч-на-віч. Досі друзі в своїх довгих щирих бесідах уникали обговорення питань релігії. Якось давно Абай недвозначно заявив Павлову, що він «справжній мусульманин, який вірить у бога», і той після цього не наважувався говорити з ним про віру. А сьогодні Абай сам просив у Павлова поради саме в «забороненому» для нього питанні.. Це покладало на Павлова особливу відповідальність. Звичайно, він повинен викрити перед Абаєм підступність мусульманського духівництва, але не можна мовчати і про те, як переслідують іновірців віддані царизмові служителі православної церкви. Треба дати Абаю зрозуміти, що Павлов і його партія засуджують ці переслідування.

— Звичайно, імами та баї обдурюють міську бідноту і темний степовий народ. Звичайно, тутешнє духівництво даремно запевняє, що винна в усіх злигоднях народних лише так звана місія. Ну що вона, власне, таке? Біла церква, що стоїть між поштою і пожежною каланчею. Але придивімося до неї ближче. Хто орудує у цій місії? А орудує в ній велика персона — Адріан, єпископ двох областей, Акмолінської та Семипалатинської, становищем своїм рівний омському генерал-губернаторові. Майте на увазі, цей єпископ не випадково осів у слободі, де живе багато казахів. Він прийшов сюди для того, щоб хрестити казахів і татар, «навернути безбожників на істинну віру». Як бачите, лексикон у отців духовних, чи то вони правовірні мусульмани, чи то православні християни, приблизно однаковий.

І Павлов повідомив Абая про деякі діла і дільця «святої» місії.

При білій церкві є школа, є й своєрідний притулок для сиріт. Тепер там утримують щось із тридцять казахських і татарських дітей, яких виховують відщепенцями свого народу. Павлов розповів Абаю історію одного хлопця, яку сам нещодавно почув від чиновника поштової контори Івашкіна.

— Минулого року цей самий Івашкін їздив у Знаменку, Семитаурської волості, у своїх поштових справах. Повертаючись до міста, він побачив, що на дорозі плаче в обірваному одязі хлопчик років восьми-дев’яти. Почав його розпитувати, і виявилось, що малого звуть Мекеш, батько й мати його померли, а родичі вигнали з хати. От він, щоб не померти з голоду, пішов шукати місто,— буде там старцювати. Ну, Івашкін забрав хлопчика з собою і здав його місії. Хлопчик цей ішов з Акбутинської волості, от йому й дали прізвище Бутин. Його, звичайно, охрестили. Звали його Мекеш, нарекли Михайлом, звуть Мишком. Йому тлумачать, що він тепер росіянин. Одягли його по-російськи, це нехай, а погано те, що розмовляти дозволяють тільки по-російськи. Хлопчина виявився кмітливим. Я його недавно бачив — такий хороший хлопчисько: очі чорні, великі, кирпатий ніс — справжній казашок. І от подумайте: каліченою російською мовою лає казахів і все казахське. Так от, друже мій,— закінчив Павлов,— до чого це все я кажу? А до того, що і російські попи, і мусульманські імами один одного варті. І від тих, і від тих народ хай добра не жде. І ті, й інші, прикриваючись високими словами про інтереси релігії, сіють ворожнечу між трудящими, розпалюють національні незгоди.

І вперше за час їхнього знайомства Павлов прочитав Абаю уривок із статті підпільної газети, яку потай розповсюджувала серед робітників найсильніша й найсміливіша з російських революційних партій. Павлов тримав газету в руках, загнувши й ховаючи її заголовок, проте Абай встиг побачити дату: «1 грудня 1899 року».

В уривку, який Павлов прочитав Абаю, говорилося про те, що всі свідомі робітники повинні боротися проти зловмисного протиставлення одного народу іншому.

— Таким чином, усі справді передові, чесні російські люди вважають і царизм, і російську церкву винними в розпалюванні національної ворожнечі,— стримано додав Павлов.— Подумайте з цієї точки зору і про те, що затіває зараз татарське і казахське духовенство. Не мулли і не баї, не хаджі і не волосні думають про благо народу. Трудящі люди, такі як Сеїт, і друзі трудового народу, такі як ви, повинні вирішувати, в чому це благо і як його досягти!

Абай також чимало розповів Павлову про грубе неуцтво і підлі вчинки ревнителів ісламу. Він розумів, що слова й думки цих мракобісів підказані Стамбулом, халіфатом і що їх продиктував султан Абдул-Гамід. Абай поділився з Павловим своїми міркуваннями відносно того, що проповіді Шейх-уль-Іслама і завітні мрії місцевих сокир-карі анітрохи не відрізняються одні від одних.

Виявилось, що й Павлов саме так розглядав питання про створення муфтіяту. В зв’язку з цим розповів Абаю чимало цікавого про становище в сучасній Туреччині, про те, що вона являє собою безпросвітно невіглаське темне царство, про те, що в гаремі «прогресивного» Абдул-Гаміда — тисяча невільниць.

У цій бесіді міркування Абая і Павлова, на думку поета, «злилися в єдиний потік на широкому просторі». Павлов пообіцяв присилати до Абая казахських і татарських робітників для того, щоб він пояснював їм, навіщо затіяли всю цю метушню з підписанням рішень. Сам Абай зустрічатиметься із своїми міськими знайомими у слобідках і в затоні. Крім того, він готовий прилюдно, одверто зчепитися з міськими імамами і хазретами.

Минуло три дні. Люди звідусіль плавом пливли до Абая, і він найдовше розмовляв з тими, кого поважав народ і чия думка мала вагу. Від Верхніх і Середніх Жатаків прийшли до Абая старі знайомі — Сеїль і Бектогай, чоловік розумний, сміливий і напрочуд красномовний.

Хоч би що сталося в місті — лихо чи якесь торжество, великий базар чи кінський ярмарок, звичайне свято чи пожежа, голод чи пошесть,— люди насамперед ідуть радитись до Бектогая чи Сеїля.

Абай після кількох зустрічей з Павловим запросив їх до себе.

— Хоч би хто умовляв городян, нехай вони ніяких рішень не пишуть і підписів своїх не дають,— казав Абай.— Нехай посилаються на те, що казахи ніколи не були богомільними, тому й муфтія не хочуть. Здавна, мовляв, є у нас свої звичаї, самі розберемося, що біле, а що чорне. У казахського народу свій шлях і закони свої. Нема рації ламати віками нажите заради якогось невідомого нововведення, якогось там «квітучого життя за законами шаріату». Скажіть людям, що нове життя і народне процвітання створюються наукою, а не шаріатом. А мистецтво і знання осягаються також не за шаріатом, а за прикладом освічених народів. Хіба ми вже всіма скарбами світу оволоділи і нам тільки муфтія бракує? Значно більшу користь матимемо ми від сучасної цивілізації передових європейських країн, аніж від усього цього галасу про об’єднання єдиновірних братів. Сміливо кажіть народові: заклик до об’єднання під прапором ісламу нам не підходить, бо він не наближає нас до освіти, а віддаляє від неї. Не треба нам ніякого муфтія, нам і своїх мулл вистачає!

Увечері Бектогай, який збирався виступати перед народом прийшов до Абая ще раз, по додаткові роз’яснення, бо був статечний і розважливий і завжди прагнув до кінця збагнути всяку справу, в якій брав участь. Саме під цей час у Абая сидів Павлов, і вони почали розмовляти всі втрьох. Зрідка перекидаючись з Павловим російськими фразами, Абай чітко написав на великому аркуші паперу своєрідний план промови для Бектогая, виклав свої основні думки і положення.

Після пізнього чаю, прощаючись з Бектогаєм, Абай вручив йому цей план, попередивши:

— Це написано тільки для тебе, гляди, нікому не показуй! Перш ніж говорити з людьми, ти почитай і за-пам’ятай, що тут написано, а вже потім висловлюйся по-своєму, як умієш. А промовець з тебе непоганий!

Ворушачи рудими вусами і широко відкриваючи в посмішці великі білі зуби, Бектогай кивнув:

— Ви наказали, Абай-мірза, ваші слова тримати в голові, а свої казати людям. Добре, згодний. Хоч і є у казахів, приказка: «Поганий бій користується чужим»,—я завжди вважав за краще що-небудь винести від вас у кишені, а не в голові.

Бектогай натякав на нові вірші Абая, яких він ще не знав, але хотів би, за своєю звичкою, переписати, щоб потім вивчити напам’ять і пустити в хід на потвердження своїх слів і думок. Абай привітно дивився на жваве, дружелюбне обличчя свого співрозмовника і думав про те, що цій тямущій і добропорядній людині можна довірити навіть найважчу справу.

— Папір цей, видно, важливий,— вів далі Бектогай,— думаю, що він мені дуже знадобиться! І ви не турбуйтесь, його не тільки не побачить чуже око, ніхто й не знатиме, що він існує.

З цією обіцянкою Бектогай поїхав.

До Абая приходили також Сеїт з Абеиом, побував у нього і Калі Акбасов, з яким поет раніше зустрічався у різних справах. І хоч Калі поділяв не всі чисто погляди Абая, за одне він ухопився міцно: за протест проти призначення муфтія. «Піддайся тільки цьому муфтію, і все наше, кревне, прахом піде. Все життя народу під владою мечеті опиниться. Казії будуть по-своєму вершити справи. Завжди — чи то доведеться свататися, чи то невістку приймати, чи то нареченого зустрічати, чи то небіжчика ховати — все муситиме казах робити за шаріатом, а не за своїми дідівськими звичаями. Народові шаріат ні до чого». Саме тому Калі був готовий підтримати Абая.

Окрему позицію зайняли в ці дні торговці-перекупники. Звичайно вони не наважувалися й слова проти своїх «благодійників» мовити. Хоч би як вони бідкалися, скаржилися та буркотіли в себе вдома на своїх хазяїв-баїв, нестатки гнали їх до воріт високих будинків під зеленими дахами. Тепер вони прагнули хоч трохи поквитатися з своїми гнобителями. Від імені тридцяти-сорока перекупників до Абая прийшов Есперген з заявою, що вони одностайно вирішили не йти слідом забаями.

— На якого дідька нам усе це здалося? Якщо всякі там Сейсеке знюхалися з муллами, то у них один дастар-хан, це одна шатія. Коли вони бенкетують, ми навіть крізь шпаринку подивитися не сміємо; з якої ж речі в цих справах ми повинні з ними заодно бути? Хоч би хто покликав — хазрет чи наші баї, однаково не підемо за ними, та й годі! — бушував Есперген.

Звісно, цих порад слухалися не всі торговці. Їхнє рішення залежало від суми кредиту, одержуваного у великого бая. Якщо в найвдаліший для них рік дрібним перекупникам вдавалося позичити у бая тисячу карбованців, то в місті була жменька перекупників, таких як Конирбай або Ходига: вони вже збудували собі будиночки під тесовою покрівлею і заслужили довір’я кредиторів. Такі брали товари наборг на три або й на всі п’ять тисяч. Такі згорда кепкували з Еспергенів і навіть знати не хотіли їхніх порад. Коротко кажучи, настав момент, коли городяни і жителі приміських аулів та слобідок, різко поділившись на два табори, мали винести рішення з приводу об’єднання правовірних мусульман під орудою отця духовного — муфтія.

Великі люди, про яких так шанобливо розглагольствував Кокпай,— імами-хазрети, баї-мірзи й освічені інтелігенти,— страшенно тривожились. Усі їхні багатоденні клопоти і праця не дали бажаних наслідків. Рішення не надходили. Від тисячі родин віруючих казахів і татар їх назбиралося не більше сотні. Обурені і засмучені байдужістю своєї пастви, хазрети і хальфе всіх дев’яти мечетей знову вирядили в місто посланців. У мечетях вирішено було провести сходини, присвячені питанню про муфтія. Про це повідомляли парафіян скрізь і всюди, навіть на базарах. Проте хазретів та баїв і тут спіткала прикра невдача: казахське населення вперто не з’являлося на ці сходини. Мало того, звідусіль доходили до ревнителів ісламу всілякі безбожні висловлювання правовірних: «Не будемо коритися муфтію!», «Нехай святі хазрети заберуть це добро подалі!», «Казахам муфтіят ні до чого!»

Нарешті занепокоєні баї і хазрети ухвалили скликати останні вирішальні сходини, щоб у відкритому бою зіткнутися з супротивниками божої справи, якщо такі знайдуться. Сходини було призначено у медресе Головної мечеті.

Довідавшись про це, Абай через своїх знайомих порадив міським казахам йти на сходини і сам прийшов туди.

У залі, розрахованому на кількасот чоловік, лежали килими і стьобані ковдри — курпе. Почесні місця займали настоятелі мечетей, хазрети і такі великі багатії, як Блеубай-хаджі. Обабіч їх посідали казахські чиновники — одні у фраках і сюртуках, з крохмальними комірцями, інші — в чиновницьких мундирах з золотими гудзиками. Татарські й казахські купці красувалися у коштовних хутряних шубах, критих синім, зеленим і чорним сукном. Переважали модні на той час шуби на лисячому хутрі.

Із зворушливим словом до «істинно віруючих мусульман ісламської громади» звернувся промовистий Ахметжан-хазрет. Він говорив химерною мовою, що складалася з книжних арабських висловів та казахських прислів’їв і приказок. Після Ахметжана від імені татарських купців довго і плутано розпатякував Ісхак, доводячи необхідність муфтіяту. Бай Сейсеке, раз у раз підкреслюючи, що він, мовляв, простий, неосвічений казах, говорив навмисне неоковирно: «Ми, казахи, все одно думаємо, як аллах зволів. Підтримаємо, значить, муфтія, сини казахів!»

Абай шукав поглядом вожака казахських чиновників, знатного тюре Азимхана Жабайханова, про якого так багато наслухався, але з яким йому не доводилося зустрічатися. Виявляється, Азимхан тільки вчора виїхав до Петербурга. Казали, що він вирушив клопотатися про завершення справи з муфтіятом, впевнений в успіхові тутешніх чиновників і мулл, яким доручив зібрані петиції надіслати слідом за ним до столиці.

Абай шкодував, що Жабайханова немає. Поетові хотілося зійтись у герці і випробувати на ньому силу свого правдивого слова. Після перепису дев’яносто сьомого року в Абая склалася про Азимхана дуже невигідна думка. Тепер ця людина, із своїм прагненням підкорити казахів чужій і ворожій їм владі муфтія, знову стає йому поперек дороги.

За встановленим тут порядком, треба було спочатку вислухати всіх прихильників об’єднання мусульман. Виступивши від імені міської інтелігенції, студент Сакпаєв намагався висловити своє беззастережне співчуття цій, очевидно, не цілком ясній для нього справі. Попервах він вдавався переважно до жестів: то стискав кулаки, то розкривав долоні, то хапався за широкий приплюснутий ніс.

Усім своїм бундючним виглядом, пухнастими вусами, подвійним підборіддям він прагнув справити враження людини, яка знає ціну собі і своїм словам. Потім він перейшов до живої мови. Рвучко і голосно починаючи фразу, він одразу бентежився, мимрив, ковтав слова. Його плутаної промови майже не було чутно, зрозуміти його думку, якщо вона взагалі була у нього, ніхто не міг. Але одне не викликало сумніву: він цілком і повністю «за»…

Створювалося враження, що Сакпаєв ніколи не вчився по-мусульманськи: замість слова «муфтій» вимовляв «мупті», жодної фрази з книжки процитувати не міг. Не зумівши вимовити арабське «Шейх-уль-Іслам», він мляво покрутив рукою в повітрі і сказав: «Ну, цей самий, як його там, іслам».

Після короткої перерви взяв слово Абай. Він почав з доказів, що казахам нема ніякої потреби коритися муфтію.

— Нам кажуть, що результатом створення муфтіяту буде братська громада, що об’єднує в одну сім’ю послідовників ісламу по всіх країнах. Але ті, що хочуть зблизити нас з мусульманами інших країн, наприклад, Турецького халіфату, прагнуть перш за все віддалити нас від нашого сусіда, російського народу. Хоч про це й не говориться, але це й так цілком зрозуміло. А як же будеш ти існувати, відійшовши від росіян, казанський народе? Залишимо осторонь правовірних з далеких країн, поговорімо про вас, семипалатинські казахи. Ось тече перед вами російська ріка Іртиш… Навіть вода, яку ми п’ємо, зв’язує нас з російським народом! Ти, семипалатинський казах, хліба не сієш, на полі не працюєш. Значить, і хліб, який ти їси, виростив на своїх полях, зібрав, обмолотив і змолов на борошно для тебе російський селянин. Одяг, який ти носиш, посуд у твоєму житлі, будинок, де ти живеш,— у все це вкладено частку російського знання, досвіду і праці. А тобі пропонують відокремитися від цього російського світу!..

Волею історії ми поки що темний народ. Навколо нас густий туман, пітьма невігластва, злигодні наші незліченні. Що потрібне нам перш за все? Світло знання! Якщо самі ми прожили вік свій у темряві, то поспішимо дати світло дітям і онукам нашим, розкрити хоча б їм очі на широкий світ. Ми відстали, там треба поспішати! І тут, тільки захочеш, казахський народе, щедро поділяться з тобою світлом російської науки, справжні друзі наші, передові люди російського суспільства…

Далі — про родинний наш побут… На наших жінках дуже тяжко позначиться скорення муфтію. І без того в несправедливому приниженні живуть дружини й дочки наші. А подумайте про ті народи, де вкоренилося «істинне» мусульманство, де лютує шаріат! Там жінка ще в більшій біді, ніж у нас; життя її схоже на темну могилу. Невже мало ще знедолені казахські жінки! Адже вони ціле своє життя на припоні, як худоба на базарі! Невже повинні ми ще надіти на них чадру і чачван, дати їм паранджу і покривало, зовсім відгородити їх від білого світу?..

…Ми повинні боротися з застарілими і несправедливими звичаями темних наших предків. А муфтіят означає торжество проклятої старовини, неуцтво, сваволю і жорстокість. Ідея всемусульманського об’єднання — помилка, а якщо сказати цілком одверто — ворожа, шкідлива для народу справа. Не піддавайся улесливим словам і брехливим умовлянням, казахський народе! Опам’ятайся, народе мій, і не давай себе скривдити! Ось і все, що хотів я сказати.

Тільки-но Абай замовк, як біднота в залі зашуміла могутнім прибоєм голосів:

— Абай правду каже!

— Оце слово так слово, спасибі Абаю!

— Від усього народу сказав Абай!

— Не треба нам муфтія, без нього проживемо!

Ватажки зборів, мулли, імами та баї, злякано мовчали, не наважуючись виступити проти Абая, щоб не дратувати і без того збуджений народ. Тільки студент Сакпаєв хизувався серед купки зіялів, намагаючись заперечити Абаю.

— Що ж це ви кажете? — вигукував він, сидячи навпочіпки і дивлячись на Абая знизу вгору.— Поет, а звичайнісіньких речей не знаєте! Народу без релігії не буває, Всі порядні народи мають свою релігію! Адже і знання, і наука — все, все від релігії. Гляньте на католиків або на ваших росіян, у них теж є свої князі, дворяни, вчені, поети, і релігія у них є!

— Годі базікати! — різко обірвав студента Абай.— Недарма каже народ: «У горластого дзвона всередині порожньо!» Навіщо обдурюєш ти людей? Передове людство досягло справжнього знання тільки у боротьбі з релігійними мракобісами. А що несеш ти своєму темному народові, захищаючи фанатичне об’єднання мусульман? Я сподіваюся, що ви, казахські інтелігенти, поведете молоде покоління шляхом правди і добра, прокладете йому нові шляхи, а ви стаєте бичем його, суєтні, своєкорисливі чиновники! О, як тяжко розчарувався я у вас! Скільки разів ти ще обдуриш свій народ, скільки разів зрадиш його і продаси! То йди собі, і хай ідуть геть такі самі, як ти! Будь обережний з таким тюре, як цей, запам’ятай його вдачу, казахський народе!

Як бойовий клич, прозвучали слова Абая, і люди підвелись йому назустріч, ладні зім’яти жалюгідну купку переляканих чиновників, імамів та баїв.

— А чого цей адвокатик став другом імамів? — вів далі, уже сміючись, Абай.-— Слово «Шейх-уль-Іслам» вимовити не може, а пнеться в «ревнителі істинної віри». Вже самим цим своїм гріхом він заробив собі прокляття отців духовних. І якщо вони мене назвуть купіром[Купір — грішник.], а тебе — капіром[Капір — невірний.], то ми з тобою обидва чесно заробили свої імена…

Народ з реготом розходився. Абай здобув цілковиту перемогу.

Того ж вечора, за розпорядженням семипалатинського поліцмейстера, Федора Івановича Павлова заарештували, а вночі в домі Абая зробили ретельний обшук. Кілька жандармів протягом трьох годин перевертали догори дном житло ні в чому не винного Кумаша. Вони шукали якийсь папір, що зберігався чи то у Абая, чи то у Павлова. Принаймні так запевняв донос, поданий поліцмейстерові трьома баями і складений майбутнім адвокатом Сакпаєвим. У цьому доносі було сказано, що Абай підбурює казахський народ до бунту за намовленням засланця — російського революціонера Павлова. А насправді таємничий папір, на якому було записано думи Абая, зберігався у Бектогая, до того ж у такому надійному місці, що його б не відшукала і тисяча жандармів.

ОЖЕЛЕДЬ

1

Коли настали холоди, Абай оселився на Арал-Тобе — у віддаленому зимовищі, яке він збудував для себе і для Айгерім приблизно на півдорозі між Семипалатинськом і Акшоки. Верхи на доброму коні можна було за день дістатися до міста. Верст на вісім довкола розмістилися численні зимові аули родичів. Будинок Айгерім тут зовсім такий, як в Акшоки: просторі кімнати з великими вікнами і дерев’яними підлогами. По сусідству влаштувалися Дармен та Макен і тихий, ввічливий Хасен-мулла, який навчав онуків Абая й інших хлопчиків селища.

Перший місяць зими 1904 року пройшов у аулі Абая спокійно і мирно. Абай щодня подовгу сидів за книжками, а потім, стомившись, посилав по домочадців і жваво, з усіма подробицями, розповідав їм прочитане. Але вже з середини грудня по всій окрузі стало тривожно; люди страхалися небувало сурового початку зими: якось раптово вдарили міцні морози з сніговими буранами і міцними вітрами.

Пагориста, пересічена яругами місцевість Бауир багата на сіножаті і щедро зрошується численними струмками; достатньо було тут і доброї землі, придатної для оранки. Проте для зимівлі худоби ці місця малопридатні: сніги тут випадають глибокі, особливо під час суворої зими, яка настає звичайно за жарким, посушливим літом з поганим травостоєм. Ожеледь — страшний джут — також часто-густо завдає великого лиха жителям Бауира…

Хлібороби завжди охоче селилися на Бауирі. Проте, пам’ятаючи про тутешні люті зими, кожне господарство погожої літньої пори старалося заготувати якнайбільше сіна. В добрі роки біля зимовища Абая на Арал-Тобе, у його сина Акилбая на Талдибулаку, а також у інших його родичів, що жили поблизу, височіли великі стоги. Тут зберігалося тоді більше сіна, ніж у казахів усього Чингісу.

Про зимовий запас кормів тутешні жителі дбають насамперед, проте вони вживають і інших заходів, якщо передбачається джут. Уже з самого початку холодів зимівники починають уважно стежити за погодою, за станом снігів. І якщо грудень, як цього року, дуже суворий, то на Бауирі залишають тільки найкволішу, виснажену худобу, а всіх корів і овець, придатних на вигін, а також коней відправляють на прикриті від вітрів, далекі пасовища Чингісу, Жидебаю і Акшоки. Нескінченною низкою тягнуться тоді в бік гірських ущелин череди, отари і табуни, що їх оберігають пастухи і хазяї. Ось і зараз, зібравшись у домі Айгерім, жителі чотирьох-п’яти сусідніх зимовищ радились і вирішили негайно вживати заходів проти загрози джуту.

І справді, початок зими не обіцяв нічого доброго. Літо було сухе, кормів усі запасли мало. Якщо, не дай боже, зима затягнеться, вся худоба може загинути. Доки вівці і корови ще в тілі, треба гнати їх на Акшоки, до Жидебаю, Чингісу…

І ось навколишні аули, кожен із своїми стадами, вирішили знятись і вирушити в дорогу одночасно. Сніг лежав глибокий, і, щоб прокласти шлях для худоби, треба всім разом пробиватися крізь замети. Супроводили худобу і чоловіки, і тепло закутані молоді, дужі жінки. Попереду кожного аулу йшли сани з сіном і харчами, а за ними довгою строкатою стрічкою тяглися отари і гурти.

Абай цього року зовсім не втручався в господарство, переклавши все на плечі Айгерім. Він тільки дослухався щоранку, як вона розпоряджалась або радилась із сусідами, і з радістю відзначав, скільки було в неї передбачливості, вміння, наполегливості.

Айгерім вела господарство розумно, обачливо і разом з тим душевно піклувалася про людей. Виряджаючи худобу свого аулу на Акшоки, вона вміло дібрала пастухів із своїх родичів Мамай-Байтори, що стали тепер її сусідами. На допомогу досвідченому, статечному Наймантаю, на якого можна було покластися, як на самого себе, вона найняла ще трьох дужих хлопців.

Тепло одягнувшись і взявши з собою Дармена і Макен, Айгерім вийшла надвір, щоб провести пастухів і дати розпорядження про худобу. Сама закутала шарфом шию наймолодшого з пастухів, кремезного, червонощокого Акжола, і дбайливо напучувала його:

— Гляди, не обморозь обличчя і руки. Коли таке станеться, добре три снігом.

Вона побажала пастухам щасливої дороги, і в чудовому її голосі забриніла щира тривога. Аж доки троє саней і худоба не сховалися за високим горбом, Айгерім дивилась їм услід.

Мороз аж тріщав, але в повітрі було тихо, а завжди в цих місцях в такі холодні дні лютує ще й пронизливий, обпікаючий вітер. Не випадково місцевий народ дав стільки назв зимовій погоді: «лютий мороз», «ревучий мороз», «виючий мороз», «пекучий мороз»… Цього року грудневі морози скували кригою усе навколо, наводячи жах своїм смертоносним подихом. Люди в благенькому одязі боялися навіть вийти з дому. У будь-якому аулі скрізь і старе, і мале тягнеться до тепла. Якщо зрідка і з’явиться на зимовищі хтось проїжджий, то, значить, його погнала з дому нагальна потреба.

А до того ще й сніг сипав без кінця-краю, рівняючи пасма гір з низиною. Навколо прослалася біла застигла гладінь: ні кущика, ні зелинки. Пошукати б вівцям травичку, розриваючи сніг, що вкрив таволожник, зарості чию і комишу. Але це не до снаги дрібній виснаженій худобі, тим паче, що сніг затвердів, взявся крижаною кіркою.

На зимовищі в Абая залишилися тільки піврічні ягнята, старі вівці, стригуни, телята, кволі верблюденята, одним словом, худоба, яка не витримала б суворого зимового перегону. Залишено було й кілька міцних коней для роз’їздів. Доглядати таку кількість худоби не дуже важко. З цим цілком впораються жінки й дітлахи.

Метушня, що цілих десять днів відвертала Абая від його занять, вщухла; потроху заспокоювалася бліда від турбот Айгерім. Її привітне обличчя знову порожевіло, знову чувся в домі її дзвінкий, співучий сміх. Тепер вона інколи навіть просить Абая розповісти про те, що він читає, і Абай, закривши товсту книжку, потім провівши пухлими пальцями по напівприкритих повіках, починав розповідати напрочуд жваво і цікаво! Айгерім зробить ледь помітний знак Злісі, та побіжить до Макен, Дармена, Хасензі-мулли, і всі, затамувавши подих, слухають. А Абай говорить про чудові теплі країни, де вічно сяє сонце, про незвичайних людей з прекрасним обличчям і благородною душею, про сміливих і гордих борців із злом. Ці доблесні герої не бояться своїх ворогів, сила яких хоч і височить перед ними, немов чорна гора, а підступність і злість їхні невичерпні.

Сьогодні, сидячи біля столу, Абай читав книжку французького письменника. Раптом двері кімнати розчинились, і якийсь незнайомий подорожній переступив поріг вітаючись. Весь одяг гостя, його приношені дебелі онойкові чоботи і навіть ремінний нагай у руці взялися інеєм. Сіра смушкова шапка перетворилася на суцільну крижану грудку. Здавалося, до теплої кімнати зазирнула люта пика морозу з окованими кригою вусами і бородою. Тільки коли гість, сідаючи на почесне місце, запропоноване господарем, підійшов ближче і дружньо поздоровкався, Абай пізнав у ньому доблесного жигіта Абди. До кімнати одразу зайшла Айгерім, а за нею — Дармен і Макен. Абди, знявши малахай і обережно знімаючи крижинки з бороди і вусів, почав розповідати:

— Їду з міста до своїх, ледве дістався до вас, хоч у дорозі двічі заночував. Кінь мій зовсім охляв.

— Та ти зовсім замерз,— занепокоївся Абай, душевно настроєний до жигіта.— Хіба ж жарт — такий холод настав! Ти скинь швидше чапан, він у тебе весь проморозився! — І, обернувшись до жінок, Абай гукнув: — Айгерім, Макен! Готуйте швидше чай, курт та з обідом покваптеся! Адже Абди котрий вже день на морозі, подбайте про нього як слід!

Абай запитав про уаків, через землі яких проїжджав Абди, як у них там з зимою. Абди розповів, що скрізь лежать гори снігу і всі хочеш не хочеш переводять худобу на домашній корм. У кого вистачає сил, пробираються хоч трохи розжитися на корм. Жалко дивитися на тих, хто їде і йде дорогою до міста: обличчя обморожені, темними плямами вкриті. Загалом початок зими такий, що і людині, і худобі — хоч помирай. Ходять чутки, що вся Семипалатинська округа, Карабужур, Калба, Усть-Каменогорськ і ще далі — Кокпекти, Тарбагатай — у такому ж тяжкому становищі. Дошкульно вдарила сувора зима і по міській бідноті. Влітку по всій області був неврожай, і тепер це дається взнаки. Борошна на базарі нема, дорожнеча страшенна. В деяких хатах і шкоринки хліба не знайдеш…

Абай з гіркотою подумав про своїх затонських друзів. І тут Абди, згадавши, що не можна розповідати гостинним господарям самі тільки погані звістки, круто змінив розмову:

— На цьому й покінчимо розмову про злидні та нестатки. Приїжджих звичайно питають: «Що на світі доброго, що поганого?» Поганого я не приховав, а тепер маю для вас, Абай-ага, добрі вісті!

Виявляється, в місті відбуваються зараз великі збори шести повітів. Туди з’їхалися люди гірських, степових і низинних родів. Уже тиждень точиться у них словесна боротьба. Роди двох сусідніх повітів ворогують між собою, влаштовують один на одного наскоки, розоряють аули, виганяють худобу, справа часом доходить до вбивства. Збори намагаються їх примирити. І ось серед виборних Семипалатинської області найбільше вславив своє ім’я мудрим і справедливим словом Магаш. Абди ходив його навідати і бачив, що весь двір і вулицю перед будинком, де жив Магаш, заповнили люди, що прийшли до нього по допомогу і пораду. Судячи з одягу, малахаїв і по тавру на конях, там були не лише тобиктинці, але й бошани, шакантай-керейці, терістанбал-матайці, сибани. Більшість людей, що прийшли до Магаша, були в приношених шубах, драних чапанах, потертих малахаях і чекменях — одним словом, біднота. Самому Абди так і не вдалося пробитися до Магаша, але він пішов з його двору задоволений.

Абай з домочадцями радісно слухав добрі вісті про Магаша.

Днів через три по від’їзді Абди заїхав в Арал-Тобе ще один чоловік. Він прибув перед заходом сонця і з допомогою робітника Айгерім довго порався у дворі, розпрягаючи коня і вкриваючи кошмою та запоною мішки з хлібом на санях. У домі він з’явився перед вечірнім чаєм, коли вже засвітили світло. Легко одягнений Абай одразу відчув крижаний подих морозу, коли до його кімнати зайшов добре одягнений подорожній. Від промерзлих чобіт віяло стужею, білі пасма стелилися по підлозі. Айгерім, що накривала на стіл, здригнулася від холоду і мимоволі притулилася до чоловіка. Гість з круглою обмерзлою борідкою, засніженими вусами і бровами, ледве ворушачи язиком, промовляв слова привітання.

— Уай, Алпеїм, ти? — здивувався Абай.— Ну як, усе ще вивчаєш наху чи знайшов іншу мету життя?

Посміхнувшись зведеним від холоду ротом, той весело відповів:

— Та де там! Кинув я ту наху, Абай-ага. Ваше слово вилікувало мене від дурості. Поїхав я у свій аул, на Такир, тепер узявся за батькове ремесло. Ви сказали тоді: «Сій хліб, починай корисну працю». Я так і зробив.

За чаєм Алпеїм розповів, що їздив у місто зерно молоти. Половину хліба продав на базарі, накупив чаю, цукру, дещо з одежі. Тепер він на зиму всім забезпечений. Порівнюючи з іншими степовиками, він просто багатій: адже люди голодують. Алпеїм також розповів Абаю і його домочадцям про лихо, заподіяне суворою зимою тисячам і тисячам людей. Він добре знав бідняцькі аули, розташовані навколо Семипалатинська, вниз і вгору по Іртишу. Такі багатолюдні селища, як Шоптигак, а в низинах Байгели — Шагала, геть розорилися. Люди розійшлися по містах — хто на заробітки, а хто й просто старцювати. Подорожніх уже перестали пускати в будинки, бережуть кожну шкоринку хліба, травинку сіна, стеблинку соломи; кожний цурпалок на обліку, і це цілком природно: мороз аж шкварчить. Біля Кушикбая і Мукира вже котрий день безперестану лютує хуртовина…

Від цих тяжких звісток повіяло на господарів моторошним холодом нещадної цієї зими.

Алпеїм почав розповідати про Магаша:

— Близько сотні біїв з’їхалися у місто з шести повітів, з-поміж усіх народ особливо вирізняє Магаша. Про нього так і кажуть люди: «На зріст невисокий, а думкою великий», «Одразу бачить, де чорне, а де біле!»

— А сам ти його бачив, чув? — спитав Абай.

Алпеїм помовчав, ніби збираючись з думками.

— Та говори ж! — нетерпляче сказав Абай.— Чи встиг забути?

Ні, Алпеїм, який мав чудову пам’ять, нічого не забув.

— Я навмисне поїхав у дім Сулеймана на ближньому березі, де Магаш звичайно приймає скаржників,— заговорив Алпеїм.— Чув я, як він з людьми розмовляє. У каракесеків є відомий дотепник бій Калі — ви його знаєте, Абай-ага, він не раз виступав проти вас у великих суперечках. Адже Калі набагато старший за Магаша, людина уславлена: його вважають одним з чотирьох кращих біїв Семипалатинська. Так от, приходять до нього з позовом два уаківці. Були вони друзями-тамирами, дарували один одному подарунки, а потім один у другого надто вже багато попросив, а той не дав. Ну, дружба у них і розпалася. Вони прийшли до Калі розібратися: в який спосіб забрати назад свої подарунки? А Калі чогось усе зволікає, запитує й перепитує, ніяк їхньої суперечки розв’язати не може. Тоді Магаш так ввічливо звертається до бія: «Калі-ага, мені здається, що цю справу не дуже важко вирішити; якщо дозволите, я скажу». Той каже: «Що ж, послухаєхмо!» От Магаш і пропонує своє рішення: «Тамиром став — не сперечайся, подарував — назад не забирай». І далі: «Що, коли зробити це правилом, у звичай запровадити? Скільки позовів у нас відпаде!» І що ж? Присутні в домі п’ятнадцять біїв з медалями на шиях, усі, як один, схвалили Магашеву кмітливість. Все це я на власні очі бачив і на власні вуха чув!..

Абай замислено промовив:

— Так, це щось нове, раніше я такого не чув…

— Через те й нове, що це Магаш сам придумав,— засміявся Дармен.— Та ще в яку красиву форму вклав, одразу поета видно… Ну, розповідай далі, Алпеїм.

— Після цього Калі, начебто жартома, кинув докір Магашу: ти, мовляв, наперед вискочив, біля самісіньких вуст моє слово перехопив! Але в жарті цьому були і досада, і ущипливість. «Будеш ти, ягнятку,— каже,— старійшиною роду! Але для того треба дожити до старості, а ти, молодий, старим дорогу перебігаєш!» А Магаш одразу відповів: «Оманою аулу не збереш, зажерливістю слави не наживеш. Чи варто нам про дрібниці сперечатися!» Калі вже замовкнув, але ж навколо баламути сиділи, їм пити-їсти не давай, тільки б потеревенити. От один із біїв, Бури, і взяв Калі на глум: «Колись Калі всім рота затикав, але недарма сказано: «Собака в тілі і лисицю в горах схопить!» Спритно молодий Магаш старого Калі зачепив!» Чи то Калі слова на відповідь не знайшов, чи то захлинувся образою, а тільки Магаш поспішив підтримати старого: «Пусте, Калі-ага! В жарті образи нема, і пліткам заборони нема!» Але тут і Калі опанував себе і ровесника свого бія Бури одним ударом поклав. «Порожню голову,— каже,— дурні очі прикрашають, брудні вуста теревені сиплють. За двадцять днів, що ми тут з тобою перебуваємо, Бури, не чув я й разу від тебе такого слова, яке б дірку зашивало, обірвані краї зв’язувало. Ти для мене сорому хотів, а братик мій, Магаш, з біди мене визволив!» Так він і бія Бури провчив, і себе з скрутного становища визволив, віддавши належне Магашеві.

Розповідь Алпеїма не була пустими лестощами, і батьківське серце Абая знову зраділо. А через кілька днів ще один проїжджий привіз вістку від Магаша. Це був Самарбай-мулла, близька Абаєвій сім’ї людина. Колись хлопчик-, сирота, якого Абай в числі інших прилаштував у міську школу, він перетворився на високого молодика, добре вихованого й освіченого. Хоч він здобув мусульманську освіту, проте добре розумів значення російської культури і надолужував прогаяне безнастанним читанням. Закінчивши медресе, він залишився жити у Магаша, як його названий брат, а протягом останніх років навчав дітей у Великому аулі. Самарбай знав багато Абаєвих віршів, був прекрасним оповідачем, і діти, і дорослі залюбки слухали його, коли він розповідав численні романи, поеми і сказання, які сам чув від Абая. В Арал-Тобе Самарбай-мулла приїхав, щоб побачити Абая і передати йому листа від Магаша.

Айгерім, тільки-но глянувши на чоловіка, зрозуміла, що лист неприємний: папірець тремтів, в його руці, обличчя стало раптом розгубленим і безпорадним; здавалося, що Абай ніяк не може розібрати написаного. Відірвавшись од листа, він злякано подивився на Самарбая, а той сумно похилив голову.

У листі Магаш, нібито між іншим, повідомляв: «Останнім часом я трохи нездужаю. Був у лікаря і тепер чекаю його висновків. Не знаю, що далі робити: залишатись лікуватись у місті чи, може, діставши вказівки лікаря і ліки, повернутися додому?»

Від природи скромний і делікатний, Магаш не кликав Абая у місто, але його пристрасне бажання бачити батька відчувалось у кожному рядку. Абай намагався заспокоїтися, грунтовно все обміркувати, сів навіть чай пити, але не міг перебороти себе. Серце йому калатало, холодний піт зрошував лоб. Абай то підводився і ходив по кімнаті, то сідав, то знову вставав.

«Знову насувається горе. Знову переді мною примара смерті. Єдина радість життя мого, тільки-но почавши квітнути, вже в’яне. Опора стомленого серця, невже вона надломилася? Невже і Магаш, не встигнувши нічого зробити, зникне?»

Абай полохливо зазирав у вічі Самарбаю, коли домашні почали розпитувати його про здоров’я Магаша. Чуйний і стриманий молодик, намагаючись обережно відвернути Абая від похмурих думок, замість прямої відповіді, говорив про те, якої слави зажив Магаш, як його люблять у народі. Але йому так надокучають різними проханнями і справами, що нічого дивного нема в тому, що Магаш дуже втомлений і навіть нездужає. Якось до нього до пізньої ночі ходили люди, і він так втомився, що останній позов розглядав уже лежачи.

— А коли примирені позовники пішли,— рівним, спокійним голосом говорив Самарбай,— ми з Какитаєм почали радити Магашу: «Їдь ти швидше додому в аул!» Але Магаш нам відповів: «Люди приходять до мене і запитують: «Чи є в тебе розум і справедливість? Де те, що дістав ти від доброго батька, котрий тебе виховав? Усе віддай нам, зціли наші недуги!» Як же я відмовлю їм? Та й хто я такий, щоб берегти себе? Монета, прихована скнарою, не краща за звичайний камінь, що лежить під землею…»

Абай з подивом слухав Самарбая, і захоплення сином, який міг би стати поетом і мудрецем, змішувалося в його серці з тяжкою тривогою.

Цілу ніч Абай перевертався у ліжку без сну, не знаходячи й хвилини спокою, а на ранок разом з Дарменом почав поквапно лаштуватися в дорогу.

Холод не меншав, все навколо оповилося морозяним білим туманом, але це не спинило Абая. Із слізьми на очах попрощався він з усіма людьми аулу, потім, закутаний Айгерім, сів спиною до вітру в сани, дно яких заслали цупкою кошмою. Айгерім стояла поряд, і рясні сльози застигли на її блідому, стомленому обличчі. І довго ще, коли сани, запряжені парою добрих коней, мчали дорогою в місто, бачив Абай перед собою сумні очі дружини, які дивилися на нього з безмежною любов’ю…

Прибувши в місто, Абай звелів одразу ж їхати в дім Сулеймана, де зупинився Магаш. У дорозі похмурі роздуми не облишали його, і обличчя було стражденне, як у тяжкохворої людини.

Магаш побачив, що сани в’їхали у двір і впізнав батька. Поспіхом накинув на плечі теплий бешмет і побіг назустріч, відчувши серцем його тривогу і прагнучи, бодай на мить, заспокоїти його. Під шубою на ньому був пошитий міським кравцем тонкий чекмень, зітканий з верблюжої вовни та рожевого крученого шовку і прикрашений коричневим оксамитом. На блідому обличчі юнака горіли великі чорні очі; до його стрункої постаті дуже пасували темний бешмет і високий лисячий малахай. Магаш видався Абаєві напрочуд вродливим. Він привітався з батьком навмисне бадьорим, веселим голосом, і Абай, що сподівався застати сина в ліжку, трохи заспокоївся. Пригорнув сина і ніжно поцілував в очі. Йти поряд вузькими сходами було незручно, Абай пропустив Магаша вперед, і серце його тривожно забилося, бо помітив уповільнену, важку, як на його літа, ходу. Згасла надія, що майнула на мить. Цілий вечір Магаш бадьорився що було сили. Розповідав батькові про міські справи, про надзвичайний з’їзд, ділився з ним своїми роздумами, дотепно висміював близьких і дальніх родичів, тонко підмічаючи в них усе дріб’язкову і смішне. Коли ж лагідний і доброзичливий, Магаш почав говорити про погані звички і паскудні вчинки степових аткамінерів та управителів, у жартах його забриніли гіркота і злість. А проте, викриваючи цих людей, він намагався і до них бути справедливим, пояснюючи їхні мерзенні діла неуцтвом і темрявою.

За кілька місяців, проведених у місті далеко від батька, Магаш дуже змінився і духовно виріс. Абай розумів, що син з успіхом витримав суворе випробування; адже йому довелося провадити боротьбу з дуже сильними супротивниками на велелюдних зборах. Вдумливий, з рідкісним почуттям міри, Магаш, беручи участь у надзвичайному з’їзді, набув чималого досвіду, осягнув усю складність людських стосунків і не поступався тепер нікому — навіть найвидатнішим громадським діячам і борцям.

Тільки тепер по-справжньому зрозумів і оцінив Абай те, що розповідали йому про Магаша люди. І що більше наповнювалося батьківське серце гордістю за сина, то пристрасніше бажав йому Абай здоров’я і довгого життя. Хоч Магаш навмисне першого вечора переводив розмову на інше, Абай не переставав випитувати його про хворобу. Чи досить досвідчений той лікар, у якого лікується Магаш, чи можна на нього покластися? Чи вважає подружжя Павлових його гідним довір’я?

Магаш терпляче відповідав, що лікує його лікар Станов, чоловік середніх літ, який недавно приїхав у Семипалатинськ; він високоосвічений, має великий досвід і, безперечно, заслуговує на довір’я. Станов не тільки лікував Магаша, але й встиг заприятелювати з ним. А привів його до Магаша саме Павлов. І лікар, і сам він, Магаш, вважають, що в цій хворобі нема нічого страшного…

Проте синові слова не заспокоїли Абая. Сон не брав його, і він цілу ніч прислухався до кожного шереху, зітхання, покашлювання з сусідньої кімнати, де Магаш теж лежав не спавши на своєму високому ліжку. В чужому домі, у глибокій пітьмі, відокремлені один від одного стіною, батько й син у думці розмовляли один з одним, і від серця до серця йшла їхня стривожена любов…

«Якщо зі мною, не дай боже, щось станеться,— думав Магаш,— у батька зникне остання його опора, розвіється остання надія. Чи витримає він це, чи переживе?» При цій думці Магаш відчув раптом, як душна хвиля підкотила до горла. Задихаючись, він ледве стримував сльози, що ось-ось бризнуть з очей.

І ще подумав Магаш, що батько, живучи поряд з ним, не матиме спокою, і на ранок порадив йому переїхати до Кумаша. Адже батько звик зупинятися в нього, йому там і зручніше, і затишніше. Абай погодився і перебрався до свого приятеля.

Була саме субота, день, коли до Магаша звичайно приходив гурт учнів, які залишалися в нього ночувати. Усіх цих хлопців Магаш відправив на великих гринджолах до Абая. То були улюбленці поетові: змужнілий син Даркембая Рахім і його незмінні супутники Асан, Усен, Аскар, Максут, Шакен і Мурат, котрі також встигли дуже вирости. Була тут і нерозлучна пара гімназистів Кунан-баєвих, Нігмет і Жалель, яким минуло вже по шістнадцять років.

Рахім, найстарший з усіх, тепер самостійно розпоряджається своєю долею: закінчивши російську школу, він вступив до учительської семінарії, яка цієї осені відкрилася в Семипалатинську. Асан закінчує п’ятикласне міське училище. Дітям міських робітників Аскару і Мурату навчання так само пішло на користь, вони тримаються невимушено і впевнено, їм дуже личить чепурна шкільна форма. Личка у них розумненькі, серйозні і водночас веселі, вони відрощують собі волосся, як дорослі; чисті руки прекрасно справляються з перами та олівцями.

А Нігмет і Жалель — біла кістка! — стали дорослими молодиками і тримаються тепер ще бундючніше. Нігмет з його важкими повіками і темним обличчям стає особливо неприємний, коли сміється: спочатку зневажливо випинається наперед його товста червона нижня губа, потім відкривається рівний оскал великих білих зубів, а з його гострих блискучих очей визирає щось холодне, азимбаївське.

Чуясим видався на цей раз Абаю і син Какитая Жалель. Чорне, як вугілля, і жорстке, як кінська грива, волосся стирчало, наче щітка, надаючи його обличчю впертого, недоброго виразу. Якщо високий опуклий лоб свідчив про розум, то по косих, насторожено визираючих з-під припухлих повік очах видно було, що розум цей хижий і жорстокий. Очі його справляли неприємне враження ще й тому, що на повіках нема вій. Жалель завжди криво усміхається, показуючи дрібні рідкі зуби. Кумедний вигляд мав маленький ніс на великому похмурому обличчі.

Юні Кунанбаєви не дуже церемоняться з Абаєм. Їм байдуже, що він поет, мислитель, усіма шанована видатна людина. Хоч би куди вони прийшли, всі повинні з ними панькатися, догоджати їм. Та й не може степовий казах бути рівний їм, міським гімназистам! А що одягом, вдачею і обличчям своїм Абай майже не відрізнявся від батьків і дідів цих юнаків, то вони вважають його неосвіченим казахом, не гідним їхньої уваги. Вони поблажливо посміхаються, коли Абай називає імена російських поетів, говорить про російські книжки, вірші. Абаю, який почав учитися, вже будучи дорослим, вони не можуть пробачити те, що він неправильно вимовляє деякі російські слова. Всі його писання і розмови вони вважають пустою забавою малописьменного діда…

І сьогодні в гостях у Абая вони поводилися так само безцеремонно: сказали, щоб їм дали великі подушки, розляглися на них і, з цигарками в зубах, почали розмовляти між собою по-російськи. Теревенили про гімназисток, з якими знайомилися, про гарненьких дочок квартирних хазяйок, про не дуже строгих молодих жінок і наречених…

Аж ніяк не охочі до серйозної бесіди, вони незабаром вийшли до сусідньої кімнати, і там, валяючись поряд на високому ліжку, відкривали один одному свої сумнівні «таємниці».

Цілком інакше трималися юнаки, котрі залишились з Абаєм. Вони прагнули якнайкраще виконати прохання хворого Магаша: відвернути батька від сумних думок. Посідавши навколо великого чайного столу, хлопці, відповідаючи на Абаєві запитання, докладно розказували йому про своє життя-буття. Але розмова, незважаючи на всі їхні прагнення, вийшла невесела. Виявляється, що цієї зими міській бідноті дуже скрутно. Батьки цих хлопчиків — Абен, Сеїт, Сеїль — нічого не приносять додому: в місті безробіття, і нема такої робітничої сім’ї, де б не бідували, не голодували. Сеїтів синок, Аскар, говорив, як статечний глава сім’ї:

— Мабуть, такого важкого року, як нині, ніколи ще не було, Абай-ага. Навіть такий вправний, добрий працівник, як мій батько, і той не може сім’ю прогодувати. Мама каже, що коли б не моя стипендія, їй інколи і хліба не було б за що купити…

Аскар не соромився своєї бідності, йому не було чого приховувати. Всією душею, всіма своїми думками він кровно зв’язаний з трудовим людом. А ті, що безтурботно регочуть там, у сусідній кімнаті, почувають себе плоттю від плоті багатих нероб. Не поріг кімнати, а ціла прірва відокремлює їх від юних Абаєвих друзів, що глибоко зворушили душу поета своїм недитячим розумінням загального лиха.

Рахім заговорив про скрутне становище трудового населення міста:

— Цього року всім стало важче жити: і казахам, і татарам, і росіянам. Кажуть, це пояснюється не тільки лютою зимою, але й тим, що восени до міста прибуло багато переселенців з Росії; власне, вони йшли в Джетису, а як довідалися, що там була посуха, то й ринули назад, у Семипалатинськ. Місто велике, думали — тут якось проживуть. Але ж у всіх переселенців діти, а нема ні грошей, ні харчів, ні теплого одягу. Щоб не дати дітям померти з голоду, вони готові на яку завгодно роботу, хоч за горщик юшки, за шмат чорного хліба!

— А баям тільки того й треба,— озвався Асал.— Для них дармові робочі руки — велика радість! Вони звільняють своїх робітників,— мовляв, дуже дорого просите,— і наймають дешевих батраків…

Тепер Максут і Шакет теж посмілішали і почали розповідати про те, що чули дома від дорослих.

— У чинбарні і броварні та в затоні звільнили старих робітників, а взяли ці найдешевші робочі руки,— сказав тихо Максут.

— Баї звільняють — це ще не диво! — додав Шакет.— А ось підрядчики затонські теж туди пнуться. Мого батька і дядька Сеїта звільнили, Абай-ага.

Тут несподівано встряв у розмову своїм ламаним баском Усен:

— Та хіба річ у російських переселенцях? То ще півлиха. Але ж до міста з усіх околишніх сіл та аулів народ хмарою суне. Там неврожай, їсти нема чого — куди ж їм подітися? Ось вони і йдуть до міських багатіїв за саму юшку працювати!

Абай спитав Мурата, онука Дамежан, як живеться жатакам ближньої сторони. І кирпатий Мурат, блиснувши чорними очима, гаряче заговорив:

— Тільки голодні степовики, які прийшли з аулів Карашолаку, Шоптигаку та з жатаків Жоламану оббивають пороги у баїв, а міський робітник не буде свою робітничу гідність за шматок хліба та за миску юшки продавати. Він звик певну плату, хоч би той самий золотий, за свою працю одержувати. Міському робітникові тепер нема куди податися. Нема у нас заробітків, просто-таки дихати нема чим.

Урен дивився на маленького Мурата захоплено: «Ач, як говорить, нібито дорослий!» — і раптом, несподівано для самого себе, зареготав. За ним зайшлися реготом і інші хлопці. Деякі з них збентежилися мало не до сліз, але спинитися ніяк не могли. Надто довго сиділи вони статечно, провадячи серйозну розмову. Мурат зашарівся і сердито пробурмотів:

— Ну, чого регочете, хіба я збрехав?

У його ясних очах, звернених до Абая, були образа і прохання про допомогу.

— Діти, Мурат дуже добре говорив,— заступився за нього Абай.— Я ще ні від кого не чув того, що він сказав.

Підбадьорений Мурат розповів ще, як багатії — різники і торговці — знущаються з хлопців і жінок, коли ті приходять просити роботу: «Сороківця на день тобі вистачить чи, може, такій важній особі цього замалої», «Та вже кого, як не тебе, й найняти, баю?»

— Отак насміхаються з бідноти Сейсеке, Блеубай-хаджі і Жакин з Хасеном…

Рахім зі слів Абена передав Абаєві думку Павлова відносно переселенців:

— Чому саме цього року покинули вони насиджені свої гнізда і зринули сюди цілим народом? Виявляється, у самій Росії цей рік був теж важкий, неврожайний. І цар, побоюючись, що скупчення голодних людей у центрі країни може загрожувати його владі, вирішив переселити селян у такі краї, де землі багато, а народу мало…

Рахімові слова почув з сусідньої кімнати Жалель. Він підхопився з ліжка і став на порозі. Засунувши руки в кишені так, що відстовбурчилися поли святкового мундира, Жалель перевальцем підійшов до Рахіма. Косі його очі насмішкувато дивилися з-під м’ясистих повік. Хизуючись доброю російською вимовою, він заговорив, звертаючись до Рахіма:

— Ти що ж думаєш, Російська держава боїться якихось голодних мужиків, зовсім недавно звільнених від кріпацької залежності? Російське селянство звикло до свого скотського стану не з учорашнього дня. Замість говорити про те, чого не знаєш і розуміти не можеш, мовчав би краще!

Рахім хотів був відповісти йому, але Жалель тільки відмахнувся:

— Годі базікати, навіть слухати тебе не хочу!

— Ти помиляєшся, Жалель,— заперечив Абай із стриманою досадою.— Рахім правильно говорить. Якщо більшість народу бідує, голодує, то уряд може опинитись не тільки в дещо скрутному становищі, але й іноді навіть у небезпеці, а через це буває змушений вживати запобіжних заходів. Ти погано розумієшся на цих справах і судиш дуже поверхово.

І Абай, повернувшись спиною до Жалеля, знову заговорив з Рахімом. Жалель похмуро і вороже глянув на Абая і, не знаючи, що відповісти, вийшов.

Цієї ночі, після того як юні гості полягали спати, Абай покликав у свою кімнату Дармена. Лежачи на дерев’яному ліжку, він сказав Дармену:

— Давно придивляюся до сина нашого Какитая, до цього Жалеля, і ніяк не можу збагнути,чого саме його вирішив батько віддати в російську школу? Невже нема в нього спадкоємця більш достойного?

Дармен, який цілий вечір мовчки спостерігав Абая, милуючись, як добре той розмовляє з своїми гостями, зрозумів, що Жалель таки розсердив його.

— О Абай-ага, якщо цей не придатний до навчання, то інші й поготів! — Дармен розсміявся.— Приміром старший його син Дархан. Я сам чув, коли Какитай питав нашого Магаша, якої він думки про Дархана: «Як ти думаєш — виросте з нього хороша людина?» Магаш глянув на тупу фізіономію цього Дархана і відповів батькові жорстоким і правдивим жартом: «Звідки стати йому хорошим, сам подумай! Мені ще не доводилося бачити хорошу людину з таким лобом, як у нього. Один великий російський письменник так сказав про одного свого героя: «У його честі мідний лоб». Боюсь, що й син твій виросте міднолобим…» Після цієї розмови Какитай і віддав Жалеля до школи замість Дархана…

Абай невесело посміхнувся.

— Буває, що навчання перероджує людину,— відповів він, роздумуючи.— Можливо, Жалель і виправиться. А якщо ні,— лихо буде. Адже їх не тільки російська гімназія виховує, вони ще Кунанбаєви. Можуть з них пихаті степові чваньки вирости, хазяїни забіякуватих багатих аулів. Стануть бідою для народу!

І Дармен з Баймагамбетом, які не любили Жалеля за його пустопорожнє чванство і грубість, погодилися з Абаєм.

2

Магаш, який кріпився в перші дні після батькового приїзду, почав швидко марніти. Абай з страхом помічав, що син часто задихається, що липкий холодний піт зрощує йому лоб, що посилюється сухий, надривний кашель. Абай, котрий бачив багато усяких хвороб у своєму довгому житті, не раз зустрічався і з цією, особливо небезпечною для незміцнілих молодих людей. Адже від неї помер Абіш. Охоплений невимовною тривогою, він усі свої надії покладав на лікування. Адже Магаш ще на ногах, хвороба ще не здолала його, і вправний лікар міг би врятувати сина! Навіть якщо не можна вилікувати хворого, невже нема ніяких засобів до того, щоб затримати невблаганний хід хвороби, віддалити неминучий кінець! Усвідомлюючи, що життя Магашеве в небезпеці, Абай вперто чіплявся за цю останню свою надію.

Сьогодні вдень, сидячи у Магаша, Абай з хвилюванням чекав приходу лікаря; разом з ним пообіцяв прийти Павлов, звільнений з-під арешту.

І ось Федір Іванович входить разом з невисоким чоловіком, У цього чоловіка приємне обличчя, від якого віє здоров’ям, кучерява русява борода. Відкритий погляд, високий розумний лоб, впевнені, неквапливі рухи,— все викликає у Абая довір’я. Ввічливо привітавшись, Станов, не чекаючи на особливе запрошення, іде до Магашевої спальні і щільно причиняє за собою двері. Павлов і Абай залишаються удвох і, сівши біля письмового столу, тривожно думають кожний свою думу.

Сьогодні вирішальний день: Абай, Павлов і Станов домовилися зустрітися, щоб вирішити дальшу долю хворого. Цим разом лікар надовго затримався у Магаша. Він оглянув його особливо уважно. Станов заборонив Магашу з’являтися на міських зборах, звелів якнайбільше лежати в добре провітрюваній кімнаті, якнайменше зустрічатися з людьми, додержувати дієти.

Очікуючи, поки Станов вийде, друзі потроху втяглися у звичну розмову. При першій їхній зустрічі в домі Кумаша їм весь час заважали сторонні відвідувачі, і Павлов не міг говорити вільно. Тепер він використав нагоду, щоб розповісти Абаю важливі новини, які надійшли від товаришів з Центральної Росії.

Царський уряд дуже боїться революції. Влітку по внутрішніх губерніях прокотилася хвиля селянський бунтів. Назріває протест серед заводських робітників. Царський уряд шукає способів відвернути від себе народне невдоволення і з цією метою затіває війну з Японією. Війна відкриває широкі можливості для псевдопатріотичної пропаганди під гаслом «врятування вітчизни» від чужоземного ворога. А легка перемога, на яку сподівається самодержавство, зміцнить його становище в країні…

— Я думаю, Ібрагіме Кунанбайовичу,— закінчив Павлов, — що ближчим часом ми з вами почуємо про початок війни між Росією і Японією.

— Скажіть, Федоре Івановичу,— невпевнено спитав Абай,— якщо все буде так, як ви кажете, і між Росією та Японією справді виникне війна, то кому ж ми повинні бажати перемоги?

Абай замовк, не наважуючись довести свою думку до кінця, але Павлов твердо відповів:

— Коли ви хочете знати думку мою і моїх другів, то ми бажаємо поразки російському цареві. Поразка ця аж ніяк не загрожує існуванню Росії, але вона прискорить прихід революції.

— Я не певен, що ви маєте рацію, Федоре Івановичу,— заперечив Абай, хоч чекав саме такої відповіді.— Мабуть, я посперечаюся з вами.

— Що ж, я вас слухаю, Ібрагіме Кунанбайовичу.

— Ми…— Абай спинився.— Ви не думайте, що я говорю тільки про себе, я говорю про народ. Хай то буде російський селянин, степовий казах чи мільйони трудівників, що населяють міста,— кожен з цих людей, думаючи про Росію, каже собі: моя вітчизна, моя держава — як же можу я бажати їй поразки? Кожна людина, що живе в Росії і має серце в грудях, бажає перемоги своїй батьківщині. Це ж природно, інакше й бути не може! — гаряче вигукнув Абай.

— З першого погляду ваша думка справді здається правильною, — заговорив Павлов, добираючи докази, які могли б бути переконливими для Абая.— Проте в народу, в тих мільйонів людей, про яких ви говорите, є не тільки зовнішній ворог. Коли навіть визнати, що Японія — йому ворог, то це ворог далекий і не такий уже страшний. У нього є вороги ближчі і, мабуть, страшніші.

— Ви кажете про самодержавство? — думка Павлова ставала для Абая яснішою.— Звичайно, самодержавство — великий ворог народу…

— Так, це найближчий, найпідступніший і найнещадніший ворог трудового народу! — схвильовано сказав Павлов.— Але якщо цей ворог зазнає оглушливого удару, тобто воєнної поразки, він розгубиться, ослабне. А сили революції внаслідок цього зростуть, дістануть реальну можливість діяти. Коли Росія виграє війну,— самодержавство зміцніє. Тоді вільно розгуляється реакція, і революцію буде відкинуто назад на багато років. Так думають усі справжні революціонери…

Павлов не приховав від Абая, що і в революційному русі є люди, які на словах «разом з народом» і «проти самодержавства», а насправді йдуть на змову з темними силами і намагаються підірвати справу революції зсередини.

Абай подумав, що і в цій святій справі, як і скрізь, поряд з добром гніздиться зло. Непохитна віра в перемогу істини і добра над силами зла, що звучала в словах Павлова, була близька Абаєві і трохи відвернула його від батьківського горя; в його змученому серці зажевріла надія, і тепер він міг спокійніше вислухати висновок Станова.

Лікар визнав становище Магаша тяжким. Вилікувати, на жаль, його не можна, бо сучасна медицина ще не знайшла цілющого засобу проти цієї хвороби. Хворому конче потрібні свіже повітря, добре харчування і догляд. Треба домогтися того, щоб хвороба з скоротечної форми перейшла в хронічну. Такі хворі часто-густо живуть довгі роки. Ось усе, що Станов міг сказати. Він радив якнайшвидше перевезти Магаша в аул і там лікувати його кумисом…

Кілька днів по тому Абай, Дармен, Баймагамбет і Какитай лаштувалися в дорогу. Зима все ще лютувала. Страшно було дивитися на чорні, обморожені обличчя приїжджих з степу, а особливо на тих, хто прибув верблюжачим караваном, який взагалі просувається повільно. Багатоденна хуртовина могла захопити Магашеву кибитку у відкритому степу, і це дуже тривожило Абая. В усякому разі, треба, щоб Магаш мав багатьох попутників, бо тоді й хуртовина не страшна: багатолюдна валка завжди проб’ється вперед… От коли б усі родичі, друзі й знайомі, які приїхали з аулів у місто, вирушили разом назад!

І люди відгукнулися на заклик Абая. Вони просили тільки кількох днів відстрочки, щоб завершити свої справи і запастися всім потрібним до кінця зими. Швидко промайнули ці дні, і ось завтра на світанку з десяток саней виїдуть з міста у степ…

Напередодні від’їзду до Абая прийшов попрощатися Павлов. До його обличчю було видно, що він приніс якісь хвилюючі вісті. Ніби не знаходячи собі місця, він походжав по кімнаті. Нарешті, зупинившись перед Абаєм, урочисто сказав:

— Ібрагіме Кунанбайовичу, ми на порозі подій, наслідки яких неможливо зараз передбачити. Розпочалася війна з Японією. Японія виступила перша, не чекаючи оголошення війни з боку російського уряду. Через бездарність царського командування японці, незважаючи на героїчний опір гарнізону, захопили фортецю Порт-Артур. Самодержавство вже з перших днів війни виявило всю свою гнилизну. Воно показало, що не може ні правити країною, ні захищати її кордони. Воно веде країну до неминучої воєнної поразки. Мільйони людей, які ще сумнівалися в можливості приходу революції, незабаром почнуть вірити в її неминучість. А коли віра в революцію, прагнення до революції охоплюють широкі маси, значить Її прихід уже близький!..

Революція!.. Це бунтівне слово, вимовлене другом, і віра в близькість революції, що звучала в його Голосі, сповнили радістю Абаєве серце. Життя, яке він знав, його похмуре середовище, горе, що спіткало його домівку, тіснили Абая звідусіль, наглухо замикаючи в своєму колі. І ось хтось дужий і добрий, ніби розпроставши крила, зім’яті негодою і бурями, сказав: «Одірвися від повсякденності, дивись у далечінь! Думкою, серцем, мрією своєю прямуй назустріч майбутньому».

Протягом останнього місяця Абаю весь час здавалося, що він стоїть над безоднею. Уві сні його мучили кошмари, йому ввижалося, що він пливе по криваво-каламутній воді. Важка імла буремної ночі насувається на нього. Один у пустельному холодному світі, захлинаючись крижаною хвилею, він знемагає, втрачає останні сили.

Тепер, коли синові загрожувала смертельна небезпека, Абаю часом уявлялося, що страшна примара холодної неосяжної пучини і є само життя…

Радісна звістка, принесена Павловим, здалася поетові ясною вранішньою зорею. Посланцем майбутнього прийшов до нього Павлов, і Абаю уже вчувалася хода нової людини, яка йде йому назустріч; то була хода сильного, розумного і доброго володаря незнаних, могутніх сил.

А що ж там, у надрах казахського степу, в тому світі, де живе він, Абай,— чи є там люди, здатні розкрити серце і розум назустріч новому життю? Поки що степ сліпий і глухий; він оповитий непроглядною імлою, жодний промінь ще не мріє в цій імлі. Тим-то так страшно людині, що самотньо пливе в далину по холодних каламутних хвилях. Проте сьогодні вже видно туманні обриси нового незнаного берега; десь там, за чорною горою, благословляється на світ…

До Абая прийшли попрощатися його старі друзі — Сеїль, Дамежан, кілька затонських вантажників на чолі з Сеїтом та Абеном. Абай привітно зустрів гостей, звелів зварити м’яса і принести кумису. Хоч як важко жилося зараз усім цим людям, ніхто не промовив і слова скарги: зпали, що серце Абая сповнене печалі, і не хотіли нести йому ще свої турботи. Крім того, всіх хвилювала тепер звістка про початок війни і гості навперебій розпитували господаря про значення цих подій. Абай докладно розповів усе, що знав з уст Павлова. По обличчях слухачів видно було, що вони не тільки добре розуміють суть того, про що Абай говорить, але ще й пов’язують з війною якісь свої надії. Мабуть, думки, висловлені Павловим, уже носилися в повітрі. Та й сам Павлов, і його дружина недарма цілі дні бували в затоні…

Отак точилася жвава розмова. Раптом до кімнати зайшов Дармен, а за ним Шубар і ще кілька чоловік. Привітавшись з ними, Абай провадив далі:

— Хто знає, скільки ще часу мине, доки ми побачимо нове, краще життя! Люди, розумніші і прозорливіші за мене, передові люди російського суспільства, можливо, змогли б відповісти на це питання. В усякому разі, рано чи пізно, той світ неправди, в якому ми живемо, мусить змінитися й оновитися.

На обличчях гостей, покарбованих зморшками, гіркими слідами тяжких переживань і образ, заграв на мить відблиск світлої радості: слова Абаєві наче перекликалися з несміливими надіями, що зріли в їхніх серцях.

Захоплений розмовою, господар зовсім забув про Шубара, і раптом той сам нагадав про себе різким голосом, який завжди проймав Абая холодом.

Шубар мав прикру звичку — говорити з Абаєм трохи насмішкувато. Таким самим тоном звернувся до нього і сьогодні:

— От, Абай-ага, одні обіцяють людям кінець світу, а ви — рай на землі. Чи не будете ви ласкаві сказати нам, коли саме осінить нас ця благодать? А головне, чи сподобиться дожити до неї хтось із присутніх або принаймні хоча б хтось з нині живущих?

Абай не відповів Шубару і навіть не обернувся до нього. Зразу заговорив про інше…

Гості розійшлися вже смерком. Залишившись вдвох з Абаєм, Дармен засвітив лампу і поставив її на стіл. Пильно дивлячись на вчителя, він заговорив про те, що мучило його весь день:

Ви казали вашим друзям про те чудове життя, яке колись настане. Я розумію, чому ви не хотіли відповісти Шубару, але ж це питання було в усіх на язиці. Коли т настане час, про який ви говорили? Якщо не ми, то чи доживуть до цього дня наші діти?

Питаючи про те саме, про що Абай нещодавно питав Павлова, Дармен благально дивився на нього. Напіввідкриті губи Дармена, його розумні сміливі очі, в яких горіла неспокійна душа, виявляли пристрасне нетерпіння. І Абай, як це часто бувало, перейнявся вогнем ного натхнення.

— Звісно, молоде покоління наше побачить нові часи,— сказав він повагом, ніби вдивляючись у майбутнє.— А можливо, і дехто з нас, вже зрілих людей, дійде до нового дня. Можливо, дійдуть і хороші, і погані, і там кожен дістане по заслузі. Я хотів би, щоб до цього часу дожив ти, Дармен! — Голос Абая затремтів його очі взялися вологою: в них була і скорбота, і сяйво оновленої душі…

На другий день вдосвіта Абай, Дармен і Баймагамбет під’їхали у широких, запряжених парою санях до двоповерхового будинку Сулеймана, де жив Магаш. У цей час з двору виїхали шестеро парокінних саней; останньою йшла Магашева кибитка з критим верхом, оббита товстою кошмою. Довга валка потяглася в степ повз врослі в замети землянки слободи. Пронизливий, дошкульний вітер із зловісним вереском знімав сніговий пил…

3

У половині березня в степу звичайно вже чорніють таловини, але цього року лютий мороз ще не перевівся, завірюхи посипали степ снігом, його поверхня, ніби виливана вітрами, була одноманітна й гладенька, наче крашанка. Почався джут. Тяжке лихо спіткало більшість аулів. Худоба, спустошивши всі запаси, голодувала, почала дохнути. На оборах і поза їх межами височіли гори обмерзлих овечих трупів; багато гинуло і корів. Навіть витривалі дорослі верблюди були вкрай виснажені. Пролежавши ніч у хліву, вони на ранок розбредалися по степу, шукаючи якоїсь поживи, і, хоч би що потрапляло їм на очі — стебла заметеного снігом очерету чи чагарника,— все об’їдали. А верблюдиці і верблюденята, сяк-так дотягши до кінця зими, тепер виздихали, і їхні трупи валялися навколо зимовищ. У кожному зимовищі тримали тепер тільки коней для роз’їздів, для них зберігали кожний віхтик сіна або соломи, інша худоба була в отарах біля чабанських юрт.

Що ближче до кінця зими, то більше тривожились хазяї про коней, відігнаних на дальні пасовища: як вони перенесли цю тяжку зиму? Щоб заспокоїти себе, люди в розмовах вихваляли витривалість і стійкість коня.

— Кінь, відомо, не піддається джутові!

— Аби була на землі хоч стеблинка, а кінь вже по ребра в сніг зариється і добуде її!

— Кінь іншій худобині не пара: якщо знайде траву, вже з того місця не зрушить. В найдужчу віхолу не піде за вітром!

— Хіба з конем яка худоба зрівняється? Коневі копита правлять і за сокиру, і за мотику…

Цілісіньку зиму аули в горах, низинах і заплавах тримали один з одним зв’язок. І в середині березня весь край облетіла сумна звістка: табуни коней, що перебувають у відгоні, вже косить біла загибель! Косяки, відправлені на жайляу в так звані зовнішні райони, загубилися в хуртовині і тепер пропадають. Багато коней загинуло серед скель, попадало з урвищ, потонуло в заметах…

Казали, що по деяких табунах, де була тисяча або півтори тисячі голів, залишилося по двісті, триста, а то й по сто коней. Якщо зима затягнеться, від усього кінського господарства тільки й залишаться чабанські юрти.

Скрутно було худобі, але й людям у степу було не набагато краще. Голодні, змучені безнастанною тривогою про худобу, вони змарніли страшенно. Вже кілька місяців жінки блукали по степу з лещатами в руках, шукаючи хоч якого-небудь корму для своєї охлялої худоби, викопуючи кущики чию, верблюжу колючку. Їхні обличчя огрубіли і почорніли від лютого холоду, взялися ранніми зморшками, обвітрені губи і руки порепалися. Старезну бабу не відрізниш від ще недавно красивої молодої дівчини — всіх зрівняла ця люта зима.

Кочівники кажуть: «Джут сім братів з собою веде». Прийшов мороз — ожеледь, а за нею — падіж худоби йде, за падежем — голод, за голодом — в хаті холод, за холодом — хвороби, за хворобами — роз’єднання, а за ним і останній брат — старцювання. Люди в аулах вже залишились без палива, запаси харчів вичерпались, їхати до міста на базар нема на чому. На шляхах з’явилися піші блука-!чі, які брели з своїми дітьми світ за очі. Дехто з них, знесилившись, падає у сніг і вже не може підвестися.

Від того, що проїжджих ставало дедалі менше, а бурани мели, як і раніше, сніг поступово завалив усі шляхи. Зв’язок між степом і містом та аулу з аулом завмирав. Жителі зимовищ, які притулилися в лощовинах і під горбами, причаїлися в своїх, одірваних від усього світу кутках, як бабаки в норах. Настав час, коли, як то кажуть, «і шуліці, і курчаті треба душу рятувати». Цю небувало люту зиму, яка знедолила людей, народ назвав «роком великого джуту».

Наприкінці березня біда спіткала і косяк коней, у свій час відправлених на відгінні пасовища з аулу Абая.

Ще восени Абай, Магаш і Какитай об’єднали свої табуни. П’ять досвідчених табунників пасли величезний косяк — тисячу двісті голів. З наближенням зими старший пастух Алтибай повів свій косяк у низину на землі сусіднього роду Ажі, бо йшли чутки, що там улітку була добра паша. У самих ажінців коней було мало, через те вони не пошкодували для Абая своєї землі з багатими кормами, що залишилися під снігом, тим більше, що Абай пообіцяв заплатити за пасовище.

Хоч зима була сувора, табуни якось проіснували увесь січень. Проте в середині лютого морози посилились і тут теж почався джут. Пасовище було зовсім витолочене, коні почали худнути. Лошата-стригуни і трирічні лошиці вже так ослабли, що й на ногах не могли встояти. А до того ж пішов ще мокрий сніг з дощем, і земля взялася кригою. Почався падіж. Жеребні кобилиці скидали приплід. Бачачи це, Алтибай вирішив відкочувати на інші місця. Какитай, що приїхав з аулу, звелів гнати коней до Акшоки. Цілий місяць йшли табуни до аулу Абая. Алтибай не знав спокою, ретельно добираючи місця для зупинок, невтомно піклуючись про збереження косяка, проте у всіх лошат набагато подовшали хвости. Досвідченим людям відомо, що це означає. Під’їздячи до незнайомого табуна, вони по довжині хвостів у лошат визначають його стан. Якщо у стригунів хвости короткі, гість неодмінно скаже про те хазяїнові, а хазяїн подякує богові і пастухам: буде табун ситим. А в косяку Алтибая навіть у дволітків непомірно подовшали гриви і хвости.

У багатьох коней на гривах і хвостах з’явився ковтун, до них причепилися реп’яхи і колючки. Дорослі коні — сама шкіра та кістки, шерсть на голові наїжилася. Помітно схуд і молодняк, а у кобилиць, що скинули лошат, аж ребра світяться… Одним словом, у всьому косяку Алтибая не стало жодного хоч трохи вгодованого коня.

У дорозі табун танув просто на очах, багато кінських трупів встеляло стражденну путь. Вперто пробиваючись додому, Алтибай щодня сідав на нового коня з найсильніших і їхав попереду всього косяка; слідом за ним вели бвої табуни й інші пастухи, так само часто міняючи головних коней.

Хоч яких зусиль докладали табунники, коні здихали. Під снігом була ожеледь, що настала одразу ж після осінніх злив, коли мороз раптом скував землю. Розгрібаючи в пошуках кормів глибокий сніг, коні постійно натикалися на кригу. Цілий місяць ішов косяк, а за звичайних умов це тривало б не більше двох днів. Тепер табуни наближалися до аулу Абая, розташованого під горою Арал-Тобе. Ось уже і землі Жимба та Ітжон. Хоч і тут лежить глибокий сніг, під ним росте таволожник, трапляються чийові зарості. Табунники поставили свої пошарпані кибитки на Нйжній Жимбі, і Алтибай дозволив молодим пастухам до смерку відпочивати, а сам, як людина бувала, виїхав стерегти косяк верхи на сивому жеребці.

В пошуках кормів коні потяглися від місця стоянки на захід. Стомлений довгою їздою по глибокому снігу, Алтибай дрімає в сідлі, похиливши на груди обважнілу голову в чорному малахаї. Раз у раз він прокидається. Алтибаю сниться його добра дружина Інкар, схудла, у старому одязі,— він не бачив її цілу зиму. Вона жаліє його і ласкаво каже: «Ляж відпочинь! Я тобі постіль приготувала, засни!»

Здригнувшись, Алтибай знов прокидається. Тепер снуються в голові невиразні думки, мрії, схожі на сновидіння і, немає їм кінця-краю. Дістатися б тільки своїх, по* бути з жінкою і дітьми у старій, дірявій юрті, відпочити на твердій постелі…

Отак їхав він за косяком, напівдрімаючи. Кінь ступав обережно. Раптом Алтибая пойняла тривога. Протерши очі, він побачив, що ясний день несподівано швидко померхнув. Вітер дужчав і, знімаючи сніговий пил, переходив у буран; попереду не було нічого видно; лютий вихор у німій і глухій імлі шалено бив йому в обличчя.

Алтибая вмить наскрізь пройняло крижаним вітром, Зібравши останні сили, він почав був пришпорювати коня, але той стояв як укопаний і важко дихав. Потім він рвонувся, пробіг кілька кроків і знову спинився. Крізь віхолу Алтибай не міг розрізнити, скільки коней поперед нього і навколо, і закричав гучним голосом, до якого за зиму звик увесь косяк.

І раптом він побачив, як, ніби заодно з бураном, просто на нього бігло багато коней, щільно збившись докупи. Серце його завмерло: мало було лиха й напасті, а тепер ще голодні, виснажені коні, не встоявши проти завірюхи, пішли за вітром…

Наближалася ніч, товаришів-табунників не було поряд, а коням, які могли б ще якось дістатися додому, загрожувала смертельна небезпека. І Алтибай кинувся на боротьбу з виючою імлою. Високо піднявши дубця і гучно покрикуючи, він вдерся в гущу табуна, намагаючись, якщо не завернути його, то хоча б спинити. Він не знав, куди поділася решта коней, помітив тільки, що на чолі тих, що мчали за вітром, був гнідий скакун Абая. Цілу зиму його табун ішов попереду інших, пробиваючи дорогу і розгрібаючи сніг під час тебенювання. Якщо в дорозі траплявся якийсь клаптик землі, де збереглась трава, то гнідий жеребець, хоч би який був буран, зупинявся і починав розривати копитами сніг. І тоді весь його табун починав тебенювати, а за ним поступово затримувався і весь косяк, і всі інші коні також вибивали копитами корм з-під снігу.

Тим-то жахнувся Алтибай: увесь табун гнідого жеребця пішов за вітром. Значить, тепер уже не зупиниш коней. Коли на їхньому шляху трапиться глибокий яр або западина, солоне озеро чи урвище, косяк неминуче зазнає великих втрат.

Під час бурану коні часто стають жертвою вовків. Ідучи за вітром, вони розбиваються на дрібні групи, відстають, блукають, їх потім це так просто знайти і зібрати. Не всі повертаються до своїх косяків. Після таких буранів у степу залишається безліч темних горбків — кінські трупи… Тепер найстрашніше було те, що Алтибай ось-ось відстане на своєму сивому жеребці від коней, що швидко бігли вперед, і вже не зможе подати голос, щоб збити навколо себе косяк. Коли б їх наздогнали інші табунники, що залишились відпочивати!

Відколи Алтибай вперше зустрів косяк, який ішов за вітром, він безперестанно кричав, щоб підбадьорити вкрай змучених коней, а коли б поблизу опинилися вовки, — то й пристрахати вовків. Він кричав на всю силу могутніх грудей — гучно, протяжно. Його самотній голос, врізаючись у посвист вітру, линув далеко по степу: «Уа-ха-ха-у! Ой-айт!» Табун віддалявся од стоянки, незабаром коні пройдуть підвітряний бік, стоянка залишиться збоку, і тоді вони не почують не тільки голосу людини, але й гуркоту обвалу. А завірюха дужчала, і все навколо оповило моторошною білою імлою.

Сонце, мабуть, уже сховалося, біла виюча запона почала мерхнути. Тільки б жигіти на стоянці прокинулися, сіли на коней і прискакали на допомогу! І Алтибай, страхаючись найближення ночі, все кричав і кричав безперестану. Нарешті і його дужий, здавалося б, невтомний голос почав хрипнути, але Алтибай все ще кричав. Гнідий жеребець, який звик коритися голосові табунника, і тепер, коли крик Алтибая віддалявся або зовсім завмирав, трохи уповільнював крок…

Алтибай на своєму сивому жеребці, який ледве пересував ноги, повільно їхав стежкою, уторованою кіньми. Що більше лютувала хурделиця, то частіше табунникові траплялися відсталі виснажені коні. Вони повільно відокремлювались від табуна і незабаром падали, уткнувшись мордою в сніг, або перекидалися набік, як дерев’яні. Це був кінець. І хоч серце Алтибаю з жалю кров’ю обкипало, він розумів, що так їм, можливо, й краще…

Минув довгий час, але жодний табунник не показувався, не гнався за косяком. Коні, які ще сяк-так пересували ноги, не могли спинитися. На яку нову муку їх гонить — невідомо. Алтибай уже ладен був кинути тікаючий табун, але не міг: трупи загиблих коней, вказуючи йому шлях, вели його все вперед і вперед…

Іноді снігова пелена розривалася, і землю ставало видно на відстані дубця від морди коня. Алтибай, який чатував на цей момент, кидав у розрив свій відчайдушний крик. Потім біла пітьма знову застилала йому зір. Свист, зойки, завивання сповнювали повітря, неначе якась зла сила святкувала торжество смерті, холодну загибель всього живого.

Алтибаю до болю шкода приречених тварин, ридання підступає до горла. І він знову і знову нукає на змученого свого жеребця, б’є його канчуком, марно намагаючись наздогнати тікаючий табун. І раптом збоку промайнули якісь тіні: то Алтибай своїм гуканням сполохав вовчу зграю. Знахабнівши, вовки кинулися в наступ, мало не перекинувши табунника і його коня…

Колй зграя, розділившись на два потоки, ринула вперед, Алтибай закричав з останніх сил, щоб попередити гнідого жеребця про нового ворога. Два десятки голодних вовків летіли на гнаний вітром табун. Звичайно коні, угледівши вовків, з гучним іржанням збивають докупи і, оточивши ослаблий молодняк, зустрічають напад ворога. Жеребці скачуть навколо косяка, відганяючи вовків. Один кінь, нагнувши шию, вискалившись, з грізним виском б’є копитами землю; другий, жертвуючи життям заради табуна, кидаєтеся на вовків і б’ється з ними, обливаючись власною кров’ю.

Гнідий вожак славився колись тим, що сам, наче ведмідь, насідав на хижаків і примушував їх тікати. Але чи зможе він вистояти проти них тепер? Тут до Алтибая долинуло ледь чутне іржання гнідого жеребця, і на його поклик одразу відгукнулися велика булана кобилиця і ширококоста гніда. Але в іржанні цьому не було нічого грізного для ворогів, і серце Алтибаєве неначе хтось стиснув у кулаці! Ні, не до снаги коням було чинити опір!

А вовки вже звикли за цю зиму безкарно розправлятися на пасовищах з охлялими кіньми. Дві зграйки, очолені двома короткохвостими сірими вожаками, наче вихор, налетіли на табун гнідого скакуна. Тим часом коні добігли до краю глибокого яру на Верхній Жимбі, і цей яр став їхньою могилою. Гнідий жеребець, намагаючись спинити свій косяк, почав був з гучним іржанням обходити його спереду, але раптом провалився у замет. Вся низина і яр повнісінькі були снігу, а черево зажерливої білої смерті було таке глибоке, що до дна його не дістанеш і пікою. Гнідий жеребець скотився в урвище. Здоровенний вовк з коротким хвостом, короткими грудьми, який біг попереду, стрибнув слідом за скакуном і, спираючись лапами на його круп, швидко перегриз йому горло. Решта коней, перелякані наближенням неминучої смерті, кинулися за своїм вожаком…

І тут наспів нарешті Алтибай. Коли він побачив, що коні б’ються в передсмертних судорогах, він ні на мить не подумав про те, що вони чужі, хазяїнові. Добра, розумна тварина, яка слухалась його голосу і корилася йому, була для нього тепер другом, котрий кличе про допомогу в свій смертний час. Алтибай зіскочив з свого коня і побіг уздовж яру, розмахуючи дубцем. Намацавши ногами твердий грунт, він приловчився й гахнув по голові короткохвостого вовка, що розправлявся з гнідим жеребцем.

Зграя була така велика, що не звернула на людину ніякої уваги: вовки розправлялися з кіньми, по шию загрузлими в снігу, розпорювали їм животи, перегризали горлянки. Алтибаю тільки й залишалося, що кричати і погрожувати вовкам дубцем, стоячи край яру. Скуштувавши гарячої крові і сп’янівши від її запаху, вони не чули Алтибая. Йому вдалося ударом дубця повалити ще одного хижака. В цю хвилину табунник помітив якусь метушню позад себе. Кілька вовків напали на його сивого жеребця, що стояв край урвища. Ось вони вже розпороли йому живіт, перегризли горло. Нетямлячись від люті, Алтибай кинувся на них, але тільки коли він наблизився впритул, вовки неохоче, неквапно забралися геть. Незабаром і решта вовків, вдосталь наситившись, побігли, звихрюючи сніг, і зникли з-перед очей.

Десятків з п’ять коней або валялися мертві, або по шию загрузли в снігу і стояли нерухомо, як укопані. А всього в табуні гнідого скакуна було близько ста коней — значить, решта цієї страшної ночі загубилися, розбрелися і, мабуть, також загинули. Скакуни, дійні кобилиці, породисті жеребці, прикрашені пір’ям та амулетами, дволітки, трилітки і п’ятилітки — всі вони полягли в голому сніговому степу, поховані в заметах…

Тепер Алтибай залишився сам. Йому здавалося, що ніч тягнеться нескінченно, мороз і вітер проймали його до кісток, в голові паморочилося, хилило на сон…

Цілих шість днів лютував буран. На сьому добу на безхмарному морозяному небі з’явилося холодне сонце, настав безвітряний тихий день. Молоді табунники, яких з надією і відчаєм кликав Алтибай, прийшли до яру Жимба і побачили наполовину об’їдені вовками кінські трупи. Поблизу валялись розкидані шматки старого Алтибаєвого кожуха, трохи осторонь — одірвані халяви і пришви його чобіт, з-під снігу стримів приношений чорний малахай.

…А коли сніги розтанули і земля протряхла, подорожні, які під’їхали до яру Жимба, побачили жахливу картину: на дні яру, притулившись один до одного боками, стояли з тридцятеро мертвих коней. У ніч жахливої завірюхи ці коні, рятуючись від вовків, кинулися в яр слідом за своїм вожаком, загрузли в снігу і замерзли. Так і стояли вони тепер збившись докупи, як це завжди роблять літньої пори табуни, рятуючись від оводів. Тяжко було дивитися на цей моторошний пам’ятник…

В аулі Акшоки, поряд із скотним двором, у низьких темних землянках тулилися кілька дрібних родин. В одній із них оплакували загибель Алтибая його стара мати і дружина з трьома маленькими сиротами. А в сусідній землянці на голій долівці мучився двадцятирічний чабан Байтуяк, двоюрідний брат Алтибая. Минулої зими його також спіткала біда в засніженому степу. Він пас овець Дільди на урочищі Акшоки, і там захопив його січневий лютий буран. Юнак не раз скаржився Дільді, що одяг у нього благенький, чоботи драні, але Дільда, дуже засмучена звісткою про хворість Магаша, навіть слухати його не хотіла:

— Мою душу і так тривога про Магаша нашого гризе, не буду я брати на плечі ще й твої турботи! Іди собі і не навертайся мені на очі!

Справді, в ці дні весь аул сумував, дізнавшись про Магашеву тяжку хворобу. Коли Дільді сказали, що й Абіш хворів так само, вона плакала і голосила цілісінькі дні й ночі. І взагалі погана господиня, вона тепер зовсім облишила всі справи, не слухаючи попереджень, що цього року буде джут, що зима дедалі лютішає і що «випасати худобу тепер не легше, ніж битися з ворогом».

Черстве, себелюбне навіть у горі серце Дільди було глухе до чиїхось страждань. Те, що засмучувало її, мало, на її думку, засмучувати і всіх інших. Хіба можна порівняти з її бідою якісь там скарги чабанів! Її анітрохи не цікавило, що вони п’ють, їдять, у що одягаються, на чому їздять, чи важко їм взимку в степу, чи голодують їхні сім’ї.

Марно скаржився і Дільді, і людям Байтуяк:

— Кожушок у мене благенький, чекмень дірявий, вітер проймає до кісток, у мороз не можу на коні всидіти, доводиться пішки по степу бігати. А замети вище колін, сніг набивається за халяви. Я вже ноги собі відморозив.

Кажучи так, він плакав, але не почув жодного теплого слова…

В захищених горбами міжгір’ях Акшоки, де паслися аульні вівці, не було таких хуртовин, щоб худоба мусила бігти за вітром. Зате мало не щодня мете там злий поземок — у цих місцях його називають «білим інохідцем». Холодний вітер, ніколи не вщухаючи, б’є в обличчя найдрібнішим сніговим пилом, заганяє його за комір, за пазуху, за халяви. Коли «білий іноходець» не переходить у «білу хуртовину», то дме без перерви крижаний північний вітер, засипаючи всі яри глибокими снігами.

Не тільки тіло юного Байтуяка знемагало від холоду в старій подертій одежі, але й душа його змучилася від горя. Схудлий,— сама шкіра й кістки,— з червоними плямами рум’янцю на гострих вилицях, він одного з морозяних січневих днів насилу переступив поріг своєї землянки і впав на долівку, тремтячи всім тілом, цокотів зубами і плакав. Маленькі жорсткі материні долоні, що з острахом гладили його холодні щоки, стали мокрими від сліз. Ледве ворушачи язиком і насилу розтуляючи застиглі губи, Байтуяк шепотів прокльони:

— Доконали мене, довели, покарай їх бог! Смерть моя прийшла, матінко! Голим, у лахмітті, прожив я життя.

Хвороба круто взялася за нього. Цілий місяць Байтуяк гарячково марив, потім почав надсадно кашляти. Жорстока недуга уразила не тільки легені, але й горло, хворий уже ледве міг ковтати їжу. Виснажене тіло спалювали сухоти, хлопець танув, як воскова свічка.

Зламаний хворобою, Байтуяк, проте, не міг примиритися зі своєю долею. Сповнений гніву проти тих, хто безжально занапастив йому життя, він проклинав їх. Задихаючись, розповідав він про свої жалі бабусі, яка день і ніч мовчки плакала у нього в головах, та безутішній матері, вдові Тулимді.

Настав квітень, але зима і досі не випускала степ з своїх крижаних обіймів. Весь час ішов сніг, мороз не пересідався, відлиги не було ще помітно. По чабанських халупах на Акшоки давно вже не було дров, і хворому юнакові не пощастило нагрітися після поневірянь у степу й у своїй вбогій землянці. Так і згас юний чабан в холоді, до останнього подиху не зазнавши благодатного тепла, про яке марно мріяв усе своє коротке життя.

У другій половині квітня мороз, начебто знехотя, нарешті попустив. Сніги почали танути. Зима, забравши у розорених джутом казахів увесь достаток, повільно відходила. Тільки-но земля протряхла, тисячі людей заворушилися. Самотні родини і цілі, кочові аули, у яких кінчилось продовольство, паливо і вимерла остання худоба, подалися тепер на всі чотири сторони. Нескінченні валки чоловіків, жінок, стариків і дітей потяглися до ближчих аулів, де, як вони чули, зберігся якийсь достаток. Вони ладні були працювати задарма, сподіваючись одержати бодай трохи харчів. Бідолашні вдови приводили своїх голодних дітей до родичів, у яких ще залишалося що їсти, а самі йшли собі. Це була їхня остання спроба врятувати дітей від смерті. Осиротілі баби й діди, ледве живі від голоду і старості, заточуючись і падаючи, якось доповзали до порога будинків, де ще жеврів у вогнищі вогонь. Деякі тяглися в міста, прочувши, нібито там нема голоду.

Отак, залишивши свої розорені гнізда, блукала голодна біднота схилами Чингісу, Кидиру, долинами Караулу, Балпану і Шікорику. Виснажені люди, схожі на кістяки або страшенно опухлі, хилячись від вітру, чвалали у своєму жалюгідному ганчір’ї дорогами, як втілення всенародного лиха. Вдень і вночі чути було в степу, на околицях аулів їхні зойки.

По всіх дворах валялися гниючі корови, коні та верблюди, отруюючи повітря смородом. Чимало їх було і навколо скотних дворів, кладовищ, в ярах та байраках. Біля загонів, на буграх з гною і попелу височіли гори здохлих овець; вовна на них скублилася, стирчать оголені маслаки, тьмяно поблискують осклілі очі. Над зимовищами ширяють хмари безнастанно каркаючої галичі і чорних круків. Рано прилетівши, шуліки та стерв’ятники зграями сидять на падлі, справляючи свій жорстокий бенкет.

Багаті аули, що потерпіли від джуту, але ще зберегли деякі запаси, холодно дивляться на бідняків. Показуючи на купи здохлих овець, деякі баї ще зганяють злість на знесилених жебраках, на голодних матерях з дітьми: з криком женуть їх геть, ніби ті спричинили це лихо.

З перших днів травня з вуст у вуста почали переходити страшні звістки: «Чотири аули спільно відправили в Аягуз косяк з тисячі голів, а повернулося двадцять сім коней», «З усіх табунів, які з початку зими паслися на землях Уака і Керея, вціліло щось із сто голів…»

Казали, що багато табунників, котрі пішли з косяками за Чингіс, у низини Тобикти, до уаків і кереїв, повернулися звідти пішки, дехто з них ніс на спинах сідла, а інші, щоб дістатися додому, продали з себе все і повернулися, в чому мати породила.

Багато які чабани, що не покидали байських табунів у найлютіші хуртовини й холоди, дуже обморозились, а то й зовсім загинули. Багаті баї, які зазнали великих збитків, так злостилися, що не вважали за потрібне допомогти сміливцям, котрі, рятуючи їхнє добро, тяжко захворіли і тепер мучились у своїх вогких землянках…

На початку травня весь сніг на Акшоки і Корике розтанув, і відкрився шлях до аулу Дільди, куди ще взимку привезли хворого Магаша. З горбів і низин з’їхалися в аул родичі й друзі. Прикочували сюди і Абай з Айгерім, Макен з Дарменом, поставили свої кибитки Какитай і Акилбай. Ці білі юрти призначені були не для святкового гуляння — незабаром вони мали стати домами жалоби. То була підготовка до сумної події, очікуваної з дня на день; вона нависла над людьми, як скеля, що от-от завалиться.

Магаш згасав. Кілька днів тому, залишившись віч-на-віч з батьком і взявши до своїх гарячих сухих рук його велику руку, молодик заговорив уриваним голосом, що раз у раз переходив у хрипкий шепіт:

— Ага, пам’ятаєте… Я повернувся з Алма-Ати… Після смерті Абіша… Я привіз вам тоді привіт від акина Джамбула… з Великого Жузу… Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, синку. Ти ще передав мені тоді, що сказав Дат про нього: «Джамбул, хоч і неписьменний, але з тих простих казахів, у кого мудре серце і влучне слово…» Чого ти зараз згадав про нього?

— Пам’ятаєте, я привіз його вірші… У них він казав, що Абай — батько і брат усіх стражденних… І печаль його… поділяють з ним тисячі людей… Нехай доводиться йому розлучатись з близькими… рідними… з народом він ніколи не розлучиться… Нехай не замикається в горі своєму… Нехай пам’ятає завжди… рідний народ з ним… Так сказав Джамбул…

Абай усе зрозумів. Магаш прощається з ним. Він притулився обличчям до обличчя вмираючого і довго цілував його почервонілі від сліз очі.

— Серденько моє, все, що ти сказав мені, я назавжди збережу в пам’яті!..

Але й після того надія не облишала змучене Абаєве серце, яке неспроможне було вмістити нове страшне горе.

Через кілька днів Абай з двома маленькими Магашевими дітьми і десятирічною Абішевою донькою пив чай у юрті Айгерім. Раптом вцяцьковані двері юрти відчинилися, і вбігла заплакана Зліха.

— Абай-ага… Магаш… вас кличуть!

Діти, відчувши недобре, заплакали вголос. Абай підхопився з місця, накинув на плечі халат, але тіло його так дрижало, що халат впав додолу. Айгерім допомогла йому надіти кебіси, підняла й накинула на плечі халат. Ведучи чоловіка під руку, з острахом дивилася на його обличчя, яке невпізнанно змінилося. Ніколи ще не бачила в нього такого безтямного виразу, такого блукаючого погляду.

Коли Абай зайшов до Магашевої кімнати, всі, хто був там, поквапно розступилися. Абай, важко дихаючи, майже впав край ліжка. Очі його, що так налякали Айгорім, як і раніше, здавалися невидющими, безживними, а по щоках безперервно котилися великі, як зерна пшениці, сльози.

Магаш відразу пізнав батька і зробив млявий, ледь помітний знак: ворухнув клякнучими пальцями правої руки, що лежала поверх ковдри. І тут з вуст його разом з останнім подихом злетіло кілька виразно вимовлених слів:

— Батьку… ось він… мир…

І з цим Магаш помер. Почулися розпачливі зойки, ридання. Голосили не лише в домі, а й у всьому великому аулі. Сивобороді діди, зморшкуваті бабусі, квітучі жінки й дівчата, юнаки й малі діти — всі обливалися слізьми, голосно приказуючи: «Магаш мій!», «Магатай!», «Рідний мій!», «Сило моя!», «Братику мій любий!»

Ці слова свідчили про щиру дружбу, вони текли з усіх вуст нестримно, як сльози з очей.

Лише Абай і слова не вимовив, не зойкнув. Йому ніби відібрало мову, а в застиглих, широко відкритих очах був жах. Коли хто підведе його з місця, він встане: поведе — піде; посадовить — він сяде, мовчки й покірно.

На поминки приїхало дуже багато людей. Сім днів над аулом лунали ридання і зойки. Літні люди і молодь іргиз-баю становили окремі групи плакальників: з товстими білими патерицями, згинаючись, начебто під надсильним тягарем горя, і весь час голосячи, вони зустрічали всіх, хто приїжджав до аулу.

Перші три дні серед плакальників був і Абай; його попід руки підтримували Дармен і Какитай. Прибули виконати свій обов’язок Такежан з Азимбаем і Шубар: важко спираючись на патериці, вони з печальними обличчями стояли в ряду плакальників; старанно витискуючи сльози з очей, голосили надто гучно і намагалися триматися ближче до Абая. Але Абай навряд чи впізнав їх. Серед літніх жінок у Великій юрті були Такежанові жінки — Каражан і Зейнеп, з грізним виглядом сиділа товста Маніке, байбише Ісхака; була тут і Нурганим, яка дуже потовщала і обважніла.

Споконвіку існує в народі такий звичай: родичі небіжчика мчать верхи до його аулу з гучним журливим вйгуком: «Ой родиче мій!» — а доїхавши, не злізають, а падають з коня. Назустріч їм вибігають молоді жигіти, підхоплюють і підтримують їх, а інші жигіти попід руки проводжають їх до вже прибулих, щоб вони, вітаючись, обійшли по черзі всіх. Потім ті самі жигіти ведуть приїжджих до Великої юрти вітатися з жінками, які оплат кують померлого, а всередину юрти вводять їх служниці або молодіплакальниці.

Навколо зимовища, де помер Магаш, з’явилося багато нових білих юрт. Їх привезли з аулу Абая та найближчих аулів Акшоки і Корике. були тут юрти і для гостей, і для готування їжі.

Кожного, хто приїздив на похорон та на поминки і хотів переночувати або пополуднувати, родичі померлого розводили по своїх юртах, де містилося по двадцять-тридцять чоловік. Усі «прихильні» до покійного люди — Каражан, Маніке, Нургайим, Акилбай, Шубар і інші — приймали гостей на свій рахунок у своїх власних кибитках. Такий був звичай.

Проте в одному похорон Магаша вирізнявся тим, що оплакувати покійного прибули також юрби обшарпаних бідняків. Довгою низкою тяглися до аулу Дільди вихідці з різних родів у приношених шубах, у драних чекменях, стоптаних чоботях, із змученими обличчями. Це були жатаки, ремісники, трудівники міста і степу, жигіти-робітники і чабани, які особисто знали Абая та Магаша. Діставшись до Жалобних юрт аулу, вони зверталися до самого Абая і обіймали його з глибоким душевним сумом, із щирими слізьми.

Азимбай і Шубар, не змінюючи своєї поведінки навіть у дні жалоби, вголос, з холодною усмішкою гудили бідняків:

— Удаючи співчуття, підкрадаються до їжі, чекають милостині.

Але Абай вірив, що саме ці бідняки щиро поділяють його горе.

Ось з їхнього натовпу вийшов Даулеткельді і з розкритими обіймами наблизився до Абая.

— О благородний брате мій Абай! — вигукнув він у розпачі.— Як насмілюся віддати тебе на волю невблаганної смерті!

«Віддати тебе смерті!» Як відповідали ці слова тому, що почував тепер Абай… Даулеткельді оплакував не так Магаша, як його нещасного, зламаного горем батька. І Абай сказав собі: «Це ховають і оплакують мене, це до мене прийшла смерть!» Від цієї думки сльози його вмить висохли: він дивився тепер на всіх і на все навколо очима людини, які відходить, відійшла. Душа його перестала боротись, розум почав згасати, хвилини посвітління тривали недовго, одразу все оповивав морок.

Коли закінчилися семиденні поминки по Магашу, Какитай і Дармен після довгих вагань повідомили Абая про те, що цієї весни померли два вірних супутники всього його життя: Єрбол і Базарали. Голодний тиф здолав спершу Єрбола. Базарали протягом десяти днів не відходив од цього ні на крок, намагаючись полегшити йому страждання. Голова Єрбола лежала на колінах у друга. Так він і помер. Того ж дня захворів і Базарали, він весь палав… Лише три дні його стомлене серце чинило опір смерті. Не встигли родичі і друзі довідатися про його хворобу, як Базарали помер…

Коли Абай дізнався про смерть вірних своїх друзів, він вперше вийшов із заціпеніння і заридав. У цю мить він захотів востаннє вилити своє горе в словах:

— Тяжко скривджений і пограбований життям, я стою самотній, як могила шамана. Хто є в мене і що мені залишилось? О злощасна доле моя, якими тортурами ти мене мучила! Хіба є отрута, якої я не скуштував би? Зазирніть у серце моє, чи є живе місце на ньому? В чому провина моя? В чому тяжкий мій гріх, щоб страждати так безмірно?..

Какитай, не витримавши, вибіг з юрти, щоб приховати свої сльози, а Абай, ні до кого не звертаючись, дивлячись повз Дармена, вів далі, все глибше поринаючи у свою печаль:

— У безлюдному і бездорожньому степу довгі роки росло самотнє дерево. З надією і радістю розкривало воно своє листя назустріч кожній весні. Щороку квітнуло воно, і квіти опадали, а насіння несли вітри у широкий світ. Багато разів жовкло, сохло і облітало його листя, а втім, дерево весь час плодоносило. Аж ось вдарила блискавка у самотнє дерево і розчахнула його. Вогонь обпалив його гілля, спопелив листя й насіння. Обвуглене, повалене на землю, звернулося воно до високого синього неба: «Чим завинило я? Хіба я сіяло зло і лихо? Ти бачило і розквіт мій, і загибель мою, неосяжне, тож відповідай! Хай я помру, але чи залишаться жити нащадки мої? Чи зійде від насінин моїх, які щороку несе кудись вітер, юна порость? Чи проросте бодай одна з них, чи потягнеться до неба молодим своїм верховіттям, і коли настане строк, чи віддасть землі плоди свої? Коли зашумлять листям сади мої, зацвітуть луки? Чи заспіває на гілках дерев, від насіння мого народжених, солодкозвучний соловейко, оспівуючи вічне цвітіння життя? Чи визріватиме в затінку садів моїх нове, щасливе життя?»

Осяяний раптовим натхненням, говорив поет із своєю долею і так само раптово замовк, знову пойнятий незбагненною недугою…

— Боюся, що востаннє відкрив нам Абай-ага свою велику душу,— сказав Дармен, розповівши Айгерім усе, що чув з уст учителя.

Тільки тепер, коли відзвучала жива мова Абаєва, став розуміти Дармен у всій глибині її суть. То була воістину пісня всього життя поетового, пісня, що виникла з надр його зворушеної душі. А може, вона складалася роками, назбирувалася по краплі в його великому серці? Вона переважає все, що досі створено було Абаєм: в ній поєднуються зрілість думки з дивовижною витонченістю. Вона схожа на велику дорогоцінну перлину, викинуту збаламученим морем… Дармен розумів, що своїм натхненним словом Абай назавжди прощався з життям і що кінець його близький.

Коло Абая були тепер тільки найближчі йому люди: Айгерім, Дармен, Баймагамбет. Вони одягали його, водили під руки до столу, давали йому їжу. Він корився їм, як мале дитя, а вони не залишали його ні вдень, ні вночі. В постійній тривозі за нього підтримували вони одне одного, ділилися своїми побоюваннями.

Коли настав час йти з зимовища на Акшоки, люди потяглися до Магашевої могили, щоб попрощатися з ним. Пішов і Абай разом з Баймагамбетом і дітьми померлого. Зайшов у надгробний мавзолей Магаша разом з малюками, але незабаром подав Баймагамбету знак вивести їх. Посадивши дітлахів у візок, що стояв поблизу могили, Баймагамбет терпляче ждав хазяїна. Дві години просидів Абай нерухомо біля свіжої могили сина, а коли вже смерком вийшов з мавзолею, здалося, що то старезний дід. Борода його стала зовсім біла, обличчя прибрало землистого відтінку, все тіло обм’якло. Підійшовши до Баймагамбета, він тихим голосом сказав:

— Мені вже недовго ряст топтати, нема мені зцілення, не вважайте мене живим…

Коли домочадці хотіли привезти до нього лікаря, Абай, відчужено дивлячись на них, заперечливо похитав толовою. Цілі ночі лежав він без сну, тільки зрідка промовляючи одно-два недоладних слова. Айгерім обливалася гіркими слізьми, марно звертаючись до чоловіка:

— Дорогий мій, любий!

Абай мовчав і тільки раз ласкаво провів рукою по її голові, обличчю, плечах. Потім, неначе благаючи: «Ні слова більше»,-— зробив долонею знак облишити його.

Абаю здавалося, що світ розколюється, валиться в хаосі. Народ, виснажений голодом, гине. Степові люди блукають без мети і без пристановища. Та маса, що зветься народом,— найсвятіша для Абая,— розбрелася, розсіялася, перестала існувати. Зламалася опора життя Абаєвого — помер Магаш. І сам він, Абай, і його буття — все підупало, розсипалося на порох. День за днем втрачав він душевні сили.

Відповідно до цього й тіло його в’яне, багато чого він вже не відчуває. Його свідомість наче в дрімоті, він не сприймає того, що відбувається навколо. Йому забракло слів і начебто й думки нема.

Радість і горе, добро і зло, день і ніч переплітаються, вливаються в суцільний морок.

І в хвилини проблисків свідомості він відчуває своє буття вилученим з живого життя інших людей.

І знову пливе Абай сам каламутним, холодним, безкрайнім потоком, тільки ген-ген біля обрію, ледь помітна для ока, височить у сутіні чорна гора, а за нею несміливо миготить золота зоря. І здається Абаю, що вона от-от підніме край ночі, і сліпуче проміння її рине потоком і переможе пітьму. Всім єством своїм рветься Абай до цієї далекої зорі, до землі обітованої, він пливе до неї, напружуючи останні сили. Так, у пристрасному борінні, велика душа Абая покинула світ…

Поет помер другого дня після сорокаденних поминок по Магашеві. Перестало битися велике серце, кінчилося життя, схоже на повноводу ріку, що несе свої життєдайні хвилі через висхлий від спраги пустельний степ…

Звалився могутній кедр, що самотньо виріс на голій кам’янистій землі, знявши верховіття своє у сяючу височінь!

ЕПІЛОГ

Наближалася осінь. Повертаючись з літніх пасовищ, кочові каравани знову перевалили через Чингіс і один по одному потяглися в долини. На землі, де колись народився Абай, на стоянці аулу його матері, поблизу зимовища Жидебай, височіли буйні трави, вже дозрілі для коси. Степ навколо пожовк, самотня височина Ортену густо поросла сивою ковилою, вигорілі схили її побуріли. Цей сумовитий краєвид поставав перед подорожнім, як образ підупалого світу, нагадував про злигодні минулих часів.

Ця жовта рівнина говорить про гіркий сум, про тяжку недугу краю, що висох від жорстоких бідувань і скорботних дум.

У ці осінні дні на спустілому, безлюдному, неначе поснулому Жидебаї єдиним проявом життя було безнастанне колихання трав. Тут давним-давно, під крилом бабусі Зере і доброї матері Улжан, безтурботно, як маленьке лоша, ріс хлопчик Абай. На цих кам’янистих пагорках і галявинах, оточених густими заростями високого чию, бавився він і пустував.

А тепер, через багато літ, на схід від зимовища, на схилі невеликого горба, височить просторий мавзолей, споруджений, видно, не дуже давно. Всередині його, в лівому кутку, височить кам’яний надмогильник, уже пошкоджений часом. Поверхня його вивітрилась, але краї збереглися. На камені вирізьблено ім’я Оспана. В середині літа 1904 року поряд з могилою Оспана з’явився ще один, такий самий високий надмогильник — під ним поховано Абая.

Сьогодні священну тишу цих місць порушили кочові каравани багатьох аулів. З раннього ранку побувало тут багато людей: батьки й матері, що їхали на чолі кочовищ, діти, що скакали на дволітках-стригунах, пастухи й наймити, що переганяли стада. Після полудня до мавзолею потяглося — верхи й на возах — все населення аулу Абая. У просторому чотирикутному могильнику і великому прохолодному дворі було повно ридаючих людей.

Коли зойки людей, що оплакували Абая, трохи вщухли, одна з жінок високим скорботним голосом почала поминальний плач, і в плачі цьому раз у раз повторювалися двоє слів: «Кос конир»[Кос конир — двоє смуглявих.].

— Хто це? Чий це голос заводить плач? — питали люди, що стояли біля входу до мавзолею. Їм відповідали: «Зейнеп», а інші додавали: «Мулла-апа».

Зейнеп навчалася мусульманської грамоти, вона сама склала свою пісню, сповнену глибокого суму. «Двоє смуглявих» — так величала вона свого давно померлого чоловіка Оспана і улюбленого брата Абая, що лежав поряд із ним. Вслухаючись у скорботний голос Зейнеп, люди плакали ще більше, ще рясніше текли сльози з їхніх очей.

Коли почала стихати пісня Зейнеп, біля самої могили Абая виник інший, напрочуд м’який, дужий і високий голос із срібними переливами. То плакала красуня Айгерім, яку Абай усе своє життя любив пристрасно й віддано. У цій прощальній пісні була ще не відома тутешнім людям сумна краса, а самі слова її відрізнялися від тих, що їх промовляють звичайно в поминальних плачах. Склав пісню Дармен, а сповнений печалі мотив народився у серці самої Айгерім. І ця натхненна пісня, яку без сліз, чистим своїм голосом співала Айгерім над Абаєвою могилою, була не просто тужінням за померлим. Дар поетичного слова зливався у ній із стихією прекрасної музики, це був справді нерукотворний пам’ятник мистецтву, яким вшановувався Абай. Син бідняка Дармен звертався до Абая устами його вірної дружини Айгерім, від імені всього народу…

Чим дорогий народові Абай, за що люблять і шанують його люди?

Словами Абая плачуть знедолені, нещасні матері. Його думками озброюються доблесні звитяжці, його голосом говорить молодь з грядущим, відрікаючись від зла і плекаючи світлі надії.

— Чи можна сказати про Абая, що його більше немає серед нас? — співав, зринаючи до самого неба, високий голос Айгерім,— Чи може зникнути з життя той, хто залишив після себе безсмертне слово? Ти казав, Абай-ага: «Людина, яка спрямовує погляд свій у золоту височінь, ніколи не помре». Тим-то, доки жива буде на землі хоч одна-однісінька душа, будеш жити в ній і ти, Абай! Он там, на обрії, почало світати — там розгоряється і твоє світло, Абай,— разом з ним будеш світити над землею й ти! Ні, вдячний народ ніколи не віддасть тебе смерті… Коли вперше на Жидебаї з’явився ти на світ з жалісним криком, щоб жити, добра мати твоя Улжан прийняла тебе під захист. Пером земля їй!.. А сьогодні приймає тебе, як сина, інша безсмертна мати — в далеке світле життя, в безсмертя веде тебе вітчизна…

Так співала Айгерім над свіжою могилою Абая, стверджуючи нетлінне, вічне життя його в народі. Голос її ніби зримо будував прекрасний купол над гробницею поета. Пісня тріпотіла, як білосніжні крила лебедя, що ширяє в бездонній синяві небес під золотавим сонячним промінням. Чи не помахи лебединих крил віють над схиленими головами людей? Чи не прощальна пісня чудового птаха відлунює сумом у серцях плачучих? Той, чиєї душі торкнулася бодай раз ця натхненна пісня, збереже її в пам’яті назавжди…

Висока майстерність Айгерім згасла біля могили Абая, одійшла в небуття разом із ним. Як з Абаєм пішла з її обіймів любов, так згас в її серці і пісенний дар. Айгерім ніколи більше вже не співала.

Поряд з Дарменом, слухаючи Айгерім, плакав і син Даркембая, юнак Рахім, за ним стояли Усен, Мурат і IIIакет, маленькі Абаєві друзі. Відчуваючи гарячий їхній подих, Дармен звертався до Абая:

— Ні, не загине посіяне тобою насіння, високошановний батьку, не пройде твоє життя безслідно. Нехай зараз ще нема тінявого гаю над квітучими луками. Але по всьому безмежному, широкому степу розсіяне твоє насіння, воно виросте в нечуваному досі цвітінні. До самої смерті клянусь я берегти і плекати дорогоцінні твої заповіти!

Пісня-плач Айгерім і вкладені в її уста слова Дармена стали за основу нового мистецтва, яке виникло після Абая. Так у поминальній цій пісні, народженій у надрах народного духу, сталося начебто друге народження поета.

І ніби для того, щоб це засвідчити, до його могили йшли нові й нові люди з численних кочових караванів. Засмучені Айгерім, Дармен і юні друзі Абая — семипалатинські школярі — не помітили, як зростав натовп у них за спиною.

Батьки й матері — безсмертний народ — приймали нове народження Абая.

МУХТАР АУЕЗОВ

ШЛЯХ АБАЯ

РОМАН

З казахської

Київ

Видавництво художньої літератури «Дніпро» 1985

С(Каз)

А93

Широкоизвестное произведение посвящено жизни и деятельности великого казахского поэта-просветителя Абая Кунанбаева (1845—1904). Писатель показывает широкую панораму жизни казахского народа в конце XIX —начале XX ст. Роман удостоен Ленинской премии.

Друге видання перекладу

Подається за виданням: М. Ауезов. Шлях Абая. «Дніпро», К., 1972.

Переклад Дмитра Гринька

Передмова Олеся Гончара

А

4702230200-150

М205(04)—85

150,85

© Передмова, художнє оформлення, видавництво «Дніпро» 1985 р.

МУХТАР ОМАРХАНОВИЧ АУЭЗОВ

ПУТЬ АБАЯ

Роман

С казахского

Перевод Д. Г. Гринько

Второе издание перевода

Серия «Вершины мировой литературы» Том № 51

Киев, издательство художественной литературы «Днипро», 1985

(На украинском языке)

Редактор В. М. Булавко. Художник О. І. Хорунжий. Художній редактор В. А. Кононенко. Технічний редактор Л. І. Ільченко. Коректор Т. В. Карбовнича.

Інформ. бланк № 2876

Здано до складання 21.01.85. Підписано до друку 04.06.85. Формат 84 х 108¹/₃₂. Папір газетний. Гарнітура звичайна нова. Друк високий. Умовн. друк, арк. 33,6. Умовн. фарбовідб. 35,543. Обл.вид. арк. 36.827. Тираж 65 000 пр. Зам. 5—82. Ціна 3 крб. 10 к.

Видавництво художньої літератури «Дніпро». 252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.

З матриць Головного підприємства на Київській книжковій фабриці. 252054, Київ, вул. Воровського, 24.

Ауезов М.

А93 Шлях Абая: Роман. З казах. / Перекл. Д. Гринька; Передм. О. Гончара.— 2-е вид. перекладу — К.: Дніпро, 1985.— 639 с. (Вершини світового письменства, т. 51)

Широковідомий твір присвячений життю й діяльності видатного казахського поета-просвітителя Абая Кунанбаева (1845—1904). Письменник подає широку панораму життя казахського народу кінця XIX — початку XX ст. Роман удостоєний Ленінської премії.

A

4702230200—150

М205(04)—85

150 85

С(Каз)

Примечания

1

Ага — звичайне у казахів звертання до старших чоловіків, близько по суті українському «дядьку», але без визначення спорідненої близькості (наголос, як у всіх казахських словах, на кінці: ага΄).

(обратно)

2

Переклад віршів М. Гірника.

(обратно)

3

Суюнчі — подарунок в нагороду за радісну звістку.

(обратно)

4

Женеше — шанобливе звертання до дружини старшого брата.

(обратно)

5

Тобто настав радісний день.

(обратно)

6

Аткамінери (буквально: вершники) — старійшини родів і впливові багатії, що розїжджали по аулах і вершили степові справи.

(обратно)

7

Єлюбаси — особи, обрані аульним сходом по одному на п’ятдесят родин. Єлюбаси на волосних сходах обирали нового управителя, а також біїв (суддів). В єлюбаси попадали тільки люди заможні і впливові.

(обратно)

8

В адміністративному відношенні — за «Тимчасовим положенням» 1868 року, запровадженим царським урядом для управління Казахським степом, — волость ділилась за ознакою спільності території кочування на такі аули, що об’єднували від 80 до 100 господарств. На чолі адміністративного аулу стояв аульний старшина, якого призначав волосний управитель.

(обратно)

9

Мазар — надмогильна споруда.

(обратно)

10

Абиз —пророк.

(обратно)

11

За звичаєм, Великий аул — тобто значнішу частину худоби і майна — успадковував менший син.

(обратно)

12

Онка — бабка, що стала після удару битком неправильно — головою донизу.

(обратно)

13

Ім’я Кунту буквально означає «Зійди, сонце!».

(обратно)

14

Тулпар — легендарний крилатий кінь.

(обратно)

15

Жатаки — люди, що охороняють зимовище і обслуговують його будівлі: звичайно це були бідняки, які не мали своєї худоби. Жили на зимовищах безвиїзно, не йдучи на літні кочовища.

(обратно)

16

Кіяспай — уперта людина.

(обратно)

17

Байбише — головна господарка. Звичайно так називали дружину бая.

(обратно)

18

Соїл — довга, товща на кінці березова палиця, що використовувалася в кінному бою.

(обратно)

19

Звуки «ф» і «в» не властиві казахській мові. Через те російські імена і прізвища перекручувались: Казансип (Казанцев), Педот (Федот), Лермонтип і т. д.

(обратно)

20

Шокпар — дрючок для кінного бою.

(обратно)

21

Аксакали і карасакали — дослівно: білобороді і чорнобороді, тобто люди похилого і зрілого віку.

(обратно)

22

Кші-апа — молодша мати (звернення до молодших дружин батька).

(обратно)

23

Апа — мама.

(обратно)

24

Джин — біс, злий дух.

(обратно)

25

Борбасар — вовкодав.

(обратно)

26

Корер — зіркий.

(обратно)

27

Йок-шолак — сірий-куций. Так у казахських казках називається вовк.

(обратно)

28

Кімешек — головний убір заміжньої жінки, велика біла хустка з вирізом для обличчя.

(обратно)

29

Желі — вірьовка, протягнута між забитими в землю кілками, щоб прив’язувати лошат-сосунців.

(обратно)

30

Каргибау — подарунок батьків жениха батькам нареченої в день перших змовин.

(обратно)

31

Середній Жуз — казахська Середня Орда, що населяла південь теперішньої Семипалатинської області.

(обратно)

32

Куянг — ревматизм.

(обратно)

33

Арі-айдай бойдай-талай — звичайний приспів казахських пісень на зразок російського «ай-люлі».

(обратно)

34

«Біле козеня» — сир з вершками.

(обратно)

35

Сибага — частування, припасене спеціально для шанованих осіб.

(обратно)

36

Тобто зажадає неможливого.

(обратно)

37

Коже — суп з пшона або з товченої пшениці, підбілений молоком, — їжа бідних родин.

(обратно)

38

Толкан — печена пшениця, розтовчена на борошно.

(обратно)

39

Так казахи називали російських жінок, по-своєму вимовляючи слово «матушка».

(обратно)

40

Меники-сеники — моє-твоє.

(обратно)

41

Жетису — казахська. назва Семиріччя.

(обратно)

42

Архар — гірський баран.

(обратно)

43

Жаман — погано.

(обратно)

44

Жалкау — лінивий.

(обратно)

45

Бокан — підпірка всередині юрти.

(обратно)

46

Айрилмас! — Не роз’єднуйся! — звичайний клич під час бою.

(обратно)

47

Актабан шубиринди — буквально: «Велике лихо переходу босоніж». Під цією назвою відоме переселення казахів з берегів Сирдар’ї до північних степів Арка у XVIII ст. під натиском джунгар, коли більшу частину шляху народ пройшов пішки.

(обратно)

48

Аменгер — родич померлого, зобов’язаний, за звичаєм, одружитися з його вдовою.

(обратно)

49

Ас — великий урочистий бенкет.

(обратно)

50

Тюре — начальник.

(обратно)

51

Єрулик — частування з нагоди прибуття аулу на нову стоянку, найчастіше — на літню, жайляу.

(обратно)

52

Тобто у чоловіків.

(обратно)

53

Суйєм і карис— мірки довжини на зразок російської чверті: суйєм — відстань між краями великого і вказівного пальців; карис — великого і середнього.

(обратно)

54

Грязь — по-казахському — сміття; це ж слово означає — бідування.

(обратно)

55

Шербешнай — так вимовляли казахи слова «надзвичайний з’їзд».

(обратно)

56

Ояз — повітовий начальник.

(обратно)

57

За старовинним повір’ям казахів, якщо ворогові кинути в спину жменю землі, він більше не повернеться.

(обратно)

58

Таксир — начальник.

(обратно)

59

Чапан — верхній одяг казахів.

(обратно)

60

Оппирмай! — вигук подиву.

(обратно)

61

Кебіси — шкіряні калоші.

(обратно)

62

Хазр — зараз.

(обратно)

63

Курпе — стьобана ковдра.

(обратно)

64

Жатак — бідняк, який, не маючи тягла, живе осідло.

(обратно)

65

Кімешек — жіночий головний убір.

(обратно)

66

Шарші — хустка.

(обратно)

67

Тимак — чоловіча тепла шапка.

(обратно)

68

Алипсатар — перекупник.

(обратно)

69

Дастархан — скатерка, в переносному розумінні — стіл, частування.

(обратно)

70

Імам — настоятель.

(обратно)

71

Хальфе — учені богослови, що закінчили медресе; з них обираються імами.

(обратно)

72

Карі — духовна особа, яка завчила напам’ять весь текст корану.

(обратно)

73

Муедзин — служитель мечеті, що закликає з мінарету мусульман на молитву.

(обратно)

74

Фідія — відпущення гріхів.

(обратно)

75

Xатим — поминальна молитва.

(обратно)

76

Айт — мусульманські річні свята; рамазан-айт, курбан-айт,

(обратно)

77

Хазрет — святий, духовний отець.

(обратно)

78

Хазрет — святий, духовний отець.

(обратно)

79

Ясін-уаль куранул хакім! — перший рядок молитви.

(обратно)

80

Макам — манера читання.

(обратно)

81

Лятунзіра кауман ма унзіра —слова молитви.

(обратно)

82

Кауман — суспільство, калан — слово. Вимовивши одне слово замість іншого, священнослужитель перекручує священний текст, що, на думку мусульман, є страшкий гріх і ганьба.

(обратно)

83

Субнахалла! — Великий боже!

(обратно)

84

Лаухнаме — збірник молитов.

(обратно)

85

Жамагат — миряни.

(обратно)

86

Мінбер — підвищення.

(обратно)

87

Молдеке — шанобливе звертання до духовної особи або до вчителя.

(обратно)

88

Абуль-Аля-Магрі — класик арабської літератури X–XI ст.

(обратно)

89

Ефенді — добродій.

(обратно)

90

Кумган — глечик.

(обратно)

91

Салем — привітання.

(обратно)

92

Каратаяк — буквально — чорна палиця; у переносному розумінні — інтелігент.

(обратно)

93

Женге — невістка, шанобливе звертання до дружини старшого.

(обратно)

94

Каляпуш — вигаптувана перлистим бісером маленька оксамитова шапочка татарки.

(обратно)

95

Махшар — судний день.

(обратно)

96

Барабай — паровий млин.

(обратно)

97

Кереї — назва роду.

(обратно)

98

Бесмілда — в ім’я бога.

(обратно)

99

Дивана — юродивий.

(обратно)

100

Жайнамаз — вишитий рушник, якого підстеляють собі молільники.

(обратно)

101

Ля іллаха ілла-ллах! — Нема бога, окрім бога!

(обратно)

102

Жесир — дівчина або жінка, за яку сплачено калим і яка стає власністю роду, зцо сплатив за неї.

(обратно)

103

Червоненька — десятикарбованцева асигнація.

(обратно)

104

Шокпар — дрючок.

(обратно)

105

«Кара-сезь» — проза.

(обратно)

106

3индан — темниця.

(обратно)

107

Тунлик — верхнє покривало юрти.

(обратно)

108

Туирлик — нижнє покривало юрти.

(обратно)

109

Тор — почесне місце.

(обратно)

110

Аза — особливий дарунок після смерті близької людини.

(обратно)

111

Дакен — шаноблива скорочена форма від імені Даркембай.

(обратно)

112

За круп коня —в переносному розумінні: підкупити, подарувати жирного коня для перемінної їзди.

(обратно)

113

Горб верблюда — вид хабара; дати в тимчасове користування верблюда, доки він схудне, тобто до виснаження горбів.

(обратно)

114

Жамба — срібний злиток.

(обратно)

115

Пікет — поштова станція, де міняли коней.

(обратно)

116

Макаржі — Макар’ївський ярмарок у Нижньому Новгороді.

(обратно)

117

Доп, шоп можемке! Брак-мрак! — Скоромовка, яка приблизно означає: «Оце так-так, це сміття, ось тобі на — брак-мрак!» Тобто приймальник шкіри, при визначенні сортів її, більш високі сорти залічує до нижчих.

(обратно)

118

Сари-Арка — буквально — Золотий степ, центральна частина Казахстану.

(обратно)

119

Джетису — Семиріччя.

(обратно)

120

Великий Жуз —Велика Орда, одна з трьох, на які ділилися казахи.

(обратно)

121

Тускіїз, сирмак, текемет — настінні прикраси (з орнаментом, аплікаціями, вишивками), які іноді розстеляються на підлозі.

(обратно)

Оглавление

СПОГАД ПРО АУЕЗОВА

КНИГА ПЕРША

  АБАЙ-АГА[1]

    1

    3

    4

  ПОМСТА

    1

    2

    3

    4

    5

  «ЧОРНІ ЗБОРИ»

    1

    2

    3

  ГІРКОТА

    1

  СУТИЧКА

    1

    2

    3

    4

  В КІЛЬЦІ

    1

    2

    3

КНИГА ДРУГА

  В ПІТЬМІ

    1

    2

    3

  НАД БЕЗОДНЕЮ

    1

    2

  ЖУРБА

    1

    2

    3

    4

  ВОРОЖНЕЧА

    1

    2

    3

  СУТИЧКА

    1

    2

    3

  ОЖЕЛЕДЬ

    1

    2

    3

ЕПІЛОГ

*** Примечания ***