95-16 (fb2)


Настройки текста:



ПІДВАЛ



Траубе знав, що має померти. Останні години перетворили туманну підозру на жахливу певність. Перелякано озираючись навколо, він нервово потирав вологі долоні… На душі ставало дедалі тривожніше.

Траубе лежав на ліжку одягнутий, навіть у черевиках. Не роздягався, бо соромився свого худого, анемічного тіла і не хотів, аби чужі руки одягали його, чужі очі дивилися на нього. Зрештою, все це вже не має значення, але…

У кімнату закрався синій морок, затемнив кутки, оповив стіни присмерком. Крізь віконниці проникала луна далекого дзвону. Мідний відголос ударів вібрував у пустоті, мовби невідомий дзвонар відраховував останні секунди. Передчуття біди й тривоги було таке сильне, що Траубе аж занудило. Його погляд, досі прикутий до латунних кульок ліжка, помандрував на кольорову олеографію: водяний млин, струмок, сад з кущами троянд…

П’ятнадцять років Траубе не звертав на цю мазанину уваги, лише тепер помітив її огидність. Глянув у куток: на шпалерах, де затікало, утворилися брудні, коричневі плями. Він здригнувся і заплющив очі. Глибоко в грудях щось здавило, і Траубе закашлявся. Спочатку це було тихе покашлювання; подразнюючи горлянку, воно швидко переросло в сухий, скрипучий кашель. На якусь мить хворий, задихаючись, майже втратив свідомість.

Коли приступ минув, Траубе витер вологі куточки рота, подивився на долоню — кров.

— Отак, — сказав пошепки, але не зміг розвинути думку далі. — Отак, — повторив беззвучно. Складаючи руки ніби для молитви, глянув на тьмяне світло лампочки, що звисала на побіленому проводі з середини стелі. В маленькій скляній кульці відбивалася темна рама вікна. «П’ятнадцятка», — подумав Траубе. Фрау Гекль не дозволила б користуватися більшою… Убогість, скнарість, злидні на кожному кроці. Так було п’ятнадцять років!

Траубе оселився тут випадково, сподіваючись незабаром перебратися. Минали дні, тижні. Він звик і лишився, хоча ніколи не переставав вважати цю квартиру за тимчасову. Згодом придбав необхідні речі і з дня на день чекав невідомо чого. Затяжна хвороба останніх років пригасила рештки енергії. Намір розпочати нове життя ставав нереальним.

Намагаючись подолати новий вибух кашлю, Траубе почав згадувати давні події.

…Рік 1945. Тоді в усьому була надія і мета. З тайників пам’яті виринули згадки: табір, Шель, Джонсон, наліт, завивання сирен…

Траубе полинув думками в минуле. Ось він сидить у кузові грузовика. їх було четверо — сірі, змарнілі, у по-линялих смугастих куртках. Скоцюрбившись, вони сиділи навпочіпки між ящиками. Навпроти розвалився кремезний солдат у чорному мундирі. Тримаючи в руках автомат, він дивився на в’язнів тупим і нібито розгубленим поглядом. Не важко було відгадати, що його непокоїло: фронти і кордони III імперії скорочувалися з кожним днем!

Грузовик навантажили ящиками і чемоданами з особистими речами доктора Бруно Шурікке, якого в таборі називали «Людожером».

Шурікке був особою загадковою. Він жив у довгому білому бараці, де проводив наукові досліди. В’язні цікавили доктора лише як піддослідний матеріал, і що особливо дивно — майже ніхто з них ніколи не бачив «науковця», ніхто — крім тих, кого вартові забирали у білий барак. Про досліди, які там робив доктор Шурікке, ширилися неймовірні чутки. Інколи крізь дерев’яні стіни долинали стогін і несамовиті крики. «Людожер» працює!» — шепотіли стривожені в’язні.

Вночі, як тільки долинув гуркіт далекої канонади, доктор Шурікке почав збиратися в дорогу. В здійсненні таємних планів йому допоміг брат, крайсляйтер Шурікке, власник великої вілли в містечку Гроссвізен, недалеко від табору.

Траубе зітхнув. Він бачив себе на грузовику, що мчав тихим шосе поміж зелених полів та гайків. Небо було бліде й чисте. Коли вони під’їжджали до житлових блоків, які межували з полями, завила сирена. До неї приєдналося ще кілька. Одні розпочинали зловісне виття глибоким басом, інші розтинали повітря пронизливим скавучанням. Сирени виводили свою жалібну пісню під самісіньке небо і посилали її вдалину, понад широку панораму рівнини.

«Це вони летять, вони!» — подумав тоді Траубе і весь зіщулився, щоб ніхто не помітив його захоплення. Конвоїр неспокійно зиркнув угору, потім міцніше стиснув автомат і втупив погляд у закляклих в’язнів. Шофер наддав газу. Ящики й чемодани підскакували на вибоїнах дороги. Шосе вело через головну вулицю містечка. Жителі були не дуже схвильовані тривогою, в місті панувало пожвавлення. Грузовик промчав мимо кількох автомашин з солдатами вермахту, минув тінявий парк.

Вілла крайсляйтера Шурікке стояла на околиці міста. Коли машина спинилася перед будинком, солдати скочили на землю Й заходилися відкривати задній борт грузовика. На ганок вийшла стара, суха жінка.

Есесівець віддав честь:

— Heil Hitler! Der Transport aus dem Lager, Frau Schuricke![1]

— Danke, laden sie bitte aus[2], — відказала вона.

— Raus, raus! Ausladen![3] — загорлали солдати, розмахуючи автоматами.

В’язні почали зносити ящики у підвал. Сирени змовкли. Здалеку долинав приглушений гул.

— Schnell! Schnell![4]

В’язні бігали так швидко, як тільки дозволяли їм охлялі ноги. Важко дихаючи, безсило бурмотіли прокльони…

Картини далекого минулого виринали в стомленій уяві хворого Траубе надзвичайно виразно. Він губився у спогадах, лякаючись тієї жахливої ночі.

Шофер повернувся в кабіну машини. Один в’язень видирався назад у кузов. Конвоїр підганяв до підвалу трьох інших, нав’ючених рештою багажу. Сухорлява дружина крайсляйтера стояла у вестибюлі, її кістляві пальці нетерпляче барабанили по одвірку.

Траубе, ледве тягнучи два чемодани, був саме на східцях, що вели до підвалу, коли надворі оглушливо загуркотіло. Зенітна артилерія почала смалити ураганним вогнем. Почулися вибухи бомб, канонада дедалі дужчала. Здавалося, якась велетенська кузня працює на всю потужність. Раптом повітря розітнув новий вибух; затріщало, падаючи, дерево, обвалилася стіна. Хтось протягло крикнув.

Траубе кинуло вниз, він ударився колінами об кам’яну підлогу. На зігнуті плечі посипався щебінь. Навколо було зовсім темно. У носі щипало від пилу, в роті було повно піску. Траубе витер обличчя і обтрусився. У вухах шуміло, крізь цей шум він почув глуху гарматну стрілянину, розриви снарядів. Обережно простягнув руку, розчепіреними пальцями торкнувся тонкого тикового полотна.

— Wer bist du?[5] — спитав він. Невідомий ворухнувся, голосно сплюнув.

— Номер 14 232, — відповів лаконічно. За мить додав: — Шель. А ти хто?

— Леон Траубе.

Схрещуючись у темряві, їхні голоси звучали зовсім невиразно. Кілька секунд в’язні замислено мовчали.

Гострий кашель вихопився з легенів і повернув Траубе до дійсності. Од раптового приступу виснажене тіло аж засіпалося. Жадібно хапаючи повітря, хворий витер повні сліз очі і довго лежав, покірно чекаючи, поки минеться нестерпний біль. Пульс бився дедалі сильніше, кволий організм жив залишками колишньої енергії, яка от-от могла вичерпатись до краю.

Навколо було темно, в будинку панувала гнітюча тиша. Траубе відчув себе цілком самотнім. І, щоб скоротити безнадійне чекання, він знову повернувся в країну давніх вражень.

Підвал. Пробираючись через гори щебеню, Траубе і Шель спіткнулись об нерухоме тіло конвоїра. Тремтливі пальці легко вгадали цупку матерію мундира і шкіряний ремінь. Не задумуючись, чи солдат живий, в’язні вийняли у нього з кишені сірники. При блідому вогнику побачили завалений уламками стіни тиньком і цеглою підвал, засипані сміттям сходи, що вели вгору, і грізні глибокі тріщини на стелі. Траубе засвітив ще одного сірника і схилився над німцем. Безформна глиба бетону розчавила йому голову. Скоцюрблені, мов кігті, пальці стискали чорний автомат.

В кутку застогнав третій в’язень, якого придавило величезним чемоданом. Коли Траубе і Шель витягли його, той сів і, обхопивши руками голову, почав жалібно скиглити: «Get me out… get me out!..»[6]

— Що він верзе? — спитав Шель.

— Хоче, щоб його визволили, — кинув Траубе. — Це американець Джонсон. Він працював у бараці доктора Шурікке прибиральником.

Оглядаючи підвал далі, в’язні помітили прохід, що вів кудись у глибину. Важкі металеві двері були вибиті, на тріснутому одвірку теліпався видертий замок.

В’язні переступили поріг, зацікавлені й стривожені. Масивні двері, що охороняли цей прохід, могли навіяти різні припущення. Проте тривога була марною, приміщення виявилося зручно обладнаним сховищем. Засвітивши свічки, що стирчали у тригранному ліхтарі, вони роздивлялися довкола. В кутку стояли два ліжка, над ними містилася невелика бібліотечка, посередині сховища — крісельця й стіл; попід стінами тяглися полиці, заставлені банками консервів, бутлями і пляшками. Ні про що не забуто: тут були навіть радіоприймач, велика посудина з водою і примус.


Далі спогади спливали в пам’яті стомленої людини не зв’язаними між собою уривками.


Знадвору не долинав жоден звук, вони припускали, що бомба дощенту знищила будинок, а їх вважають за мертвих. З часом напруження минало. Американець отямився і ходив понурий з кутка в куток. Шель розгадав, як діє вентиляційна система: свіже повітря ринуло в підземелля крізь металеву трубу в стелі. Для трьох в’язнів світ, одгороджений товстелезними стінами підвалу, набрав свого звичайного вигляду. Адже йде війна. Скрізь бомби, трупи, і про них забули. Переконавшись, що радіоприймач працює від акумулятора, вони уважно слухали повідомлення з фронтів, потім спали, коли відчували втому, або гаяли час у тривалих розмовах.

Траубе чудово пам’ятав худе, але завжди веселе обличчя Шеля. Поляк розказував про життя в окупованій Варшаві, про свої знегоди й злигодні. Гітлерівці схопили його, коли він ніс зброю для оборонців гетто. Шель пройшов крізь горнило гестапівського пекла, аж поки виснажений, побитий і змучений опинився в товарному вагоні поїзда, що мчав на захід. Рік у концентраційному таборі Вольфсбрук не зламав гарту молодого поляка. Ні голод, ні знущання не могли похитнути його віри у щастя і скоре закінчення воєнного кошмару.

Пауль Абель Джонсон належав до зовсім іншої категорії людей. Худий довгань з високим лобом і довгим носом, що звисав на тонкі губи, був скептичний і байдужий до всього. Він служив навігатором в ескадрі бомбардувальників. Поблизу Ганновера вискочив з палаючого «Дакота», якось добув цивільний одяг і вирушив сам один на захід, сподіваючись дістатися до Франції. Проте його затримав патруль німецької жандармерії і відправив у табір Вольфсбрук.

Буркотливому навігаторові пощастило. В січні 1945 року, через місяць після арешту, комендант табору надумав вивчати англійську мову з допомогою американця. Уроки мали відбуватися таємно, тому Джонсона призначили на роботу в барак доктора Шурікке. Щовечора в’язня відводили в контору коменданта, а на ніч замикали в одиночці.

На запитання Траубе і Шеля Джонсон відповідав неохоче. Розмова з ним ускладнювалася тим, що американець слабенько володів німецькою, а Траубе знав англійську не настільки, щоб вільно вести з ним бесіду. Вечорами Джонсон захоплено слухав повідомлення з Лондона. Це були ті хвилини, коли на його похмурому обличчі з’являлася схожа на посмішку гримаса. «They’re coming»[7], — ділився він звістками. У відповідь на запитливі погляди Шеля і Траубе намагався пояснити: «Ідуть інгліш енд раши, ідуть на Берлін, сі?» Найчастіше невдалі спроби порозумітися закінчував помахом руки.

Коли радіо сповістило, що Радянська Армія підходить до столиці Німеччини і західний фронт теж недалеко, Шель виліз на стілець і, приклавши вухо до отвору вентиляційної труби, спробував вловити хоч які-небудь звуки, що свідчили б про бої. Ввечері дев’ятого дня він прислухався кілька хвилин до тривожної тиші, а потім замахав руками і скочив на землю, гукаючи:

— Постріли! Знаєш, Траубе? Жахлива стрілянина!

Джонсон догадався з жестів, про що йдеться, виліз і собі на стілець, приклав вухо до труби.

— Yes! — підтвердив жваво. — They’re fighting![8]

Тихий шелест біля вхідних дверей урвав нитку спогадів. Хворого Траубе опанувало тупе чуття страху. Він намагався відновити в пам’яті картини минулих подій… Джип, Джонсон, який жує гумку… Руїни… Гаряче какао.

Ні! Неправда! Лишилася тільки ніч. Повна тривог і самотності ніч!

Десь рипнули сходи. Траубе спробував переконати себе, що це лише оманливі передчуття, але жах не покидав його. Переляканий, вслухався у тривожну тишу. Якусь мить навіть подумав про порятунок. Хотілося вискочити з темної кімнати й цього жахливого будинку, бігти навмання, аби тільки втекти! Та гаряче прагнення втечі зразу ж пригасила крижана хвиля немочі.

Він лежав мов очманілий, важко дихаючи. Повітря з посвистом вихоплювалося з грудей, зуби були зціплені. Траубе знав, що втеча не має сенсу…

На сходах, перед його дверима рипнула суха дошка. Він хотів підвестись, але не вистачило сил. З гіркотою подумав про дивну зрадливість тіла, яке завжди стає немічним, коли потрібно так багато сили.

Ручка в дверях обернулася. Виснажене обличчя хворого скривила смертельна тривога. Трохи підвівся на ліктях. Серце гупало, наче молот. З легенів вихопився схожий на ридання стогін.

Траубе знав, що має померти…


Шель запалив сигарету, згасив сірника і, затягуючись димом, вів далі свою розповідь:

— Нам було важко. Під руками — ніякого знаряддя. Ми не знали, скільки того щебеню, яким засипало сходи. Здавалося, що йому нема кінця-краю. Як тільки ми відкидали кілька цеглин, мов з величезної лійки, сипалося знову й знову. До того ж потріскана стеля щохвилини могла обвалитися.

Шель стомлено протер очі:

— Що тут багато говорити, ми працювали мов очманілі, щоб якнайскоріше вийти нагору. Підвал раптом видався нам тим, чим він фактично й був: могилою. Могилою, з якої треба було за всяку ціну вибратися. Після тридцяти шести годин пекельної праці я відчув подих свіжого повітря. Все інше — то вже дрібниці. Ми прокопали досить великий отвір, і я обережно виліз нагору. Навколо лежало величезне згарище і руїни, розбиті будинки, понівечений сад, поламані й попалені дерева. Там, де колись тяглася вулиця, люди в запорошеному одязі закидали на гострі виступи стін канати, потім, ухопившись за ті канати, тягнули їх, поки не падала стіна, здіймаючи хмари пилу. Неподалік стояв зелений джип, біля якого двоє чорних мов смола американських солдатів, голосно сміючись, жартували з високою грудастою німкенею. Ми вилізли з руїн, Джонсон підбіг до солдатів, гукаючи по-англійському: «Не стріляйте, ми — в’язні!»

Шель замислився, потім додав:

— Нам виділили квартиру, дали харчі і одяг. Джонсона, якого зразу ж визнали за героя, прославляли при кожній найменшій нагоді. Згодом його, здається, нагородили навіть якоюсь медаллю і підвищили по службі. Потім він почав працювати у верифікаційній комісії і перебрався в окрему квартиру. Наскільки мені відомо, Джонсон лишився в Німеччині.

Шель змовк. З вулиці долинав шум автомобілів, часом — скрегіт трамвайних коліс.

Головний редактор «Трибуни вроцлавської» уважно глянув на Шеля. Він знав його багато років і цінував як чесного, відданого своїй справі працівника. Роботу в редакції вони починали разом. Шель був тоді вуличним продавцем газет і репортером-початківцем. З роками виріс на редактора міжнародного відділу газети. Бесіда, яку друзі вели цього вечора, була пов’язана з від’їздом Шеля до ФРН.

Слухаючи його, головний редактор не міг позбутися настирливої думки, що той чогось не договорює, приховуючи у своїх спогадах якусь зовсім іншу й важливішу справу.

— А Траубе? Що сталося з ним? — спитав головний редактор.

— Траубе лишився тим меланхолійним павуком, яким фактично був завжди. Він ішов крізь життя обтяжений найскладнішими комплексами, хворів на всесвітню скорботу, ніс із собою якийсь ніким докладно не визначений смуток. Багатьох образ він зазнав ще в дитинстві, про яке оповідав нам у підвалі. Траубе походив з бідної родини: батько єврей, крамар; мати — сварлива німкеня, що не припиняла свого лементу ні вдень ні вночі.

Шель загасив сигарету.

— Батько Леона помер у 1938 році. Війна перервала навчання хлопця. В 1940 році його заарештували через якусь дрібницю. Мати, побоюючись за власну шкуру, стала ревною націсткою і зреклася дитини, що походила від «мезальянсу», тому син не називав її інакше ніж «жінка, що мене народила». Леон Траубе пережив концентраційний табір. Каліцтво і рани, яких він зазнав, були швидше духовними.

Шель якусь мить помовчав, а тоді раптово скінчив:

— Траубе лишився в Гроссвізені. Він писав до мене один чи два рази на рік. Останнім часом ми листувалися ще рідше.

— Ви провідаєте його?

— Коли буду в ФРН, то, певно, виберуся до Гроссвізена і зустрінуся з Леоном.

— Уже все оформили?

— Так, у мене є паспорт, віза, валюта і квиток.

— Від’їжджаєте завтра?

— О восьмій ранку.

Головний редактор підвівся.

— Шель, — мовив спокійно, — незважаючи на нашу довгу і, здавалося б, вичерпну розмову, у мене склалося враження, що ви не зачепили суті справи. Написання репортажу про ФРН, мабуть, не єдина причина вашої подорожі. Я не знаю, які у вас плани, але більш нічого не питатиму. Коли б ви хотіли про це сказати, то сказали б самі. Я певен, що ви не вчините там нічого нерозсудливого. — Помітивши протест, що зростав у очах Шеля, він похапцем додав: — Ні, я не мав на увазі, що ви можете лишитися там. Це було б…

— Ідіотизмом! — скінчив Шель усміхаючись. — Ви можете не турбуватися. Визнаю, є певні справи, які мене зацікавили, але вони настільки неясні, що немає потреби про них згадувати.

Головний редактор подав руку:

— Гаразд! Щасливої дороги вам.


Повільно прямуючи до трамвайної зупинки, Шель обмірковував події останніх днів. Завтра він покине Вроцлав. Відчув легкий, підсвідомий смуток. Шель звик до цього міста, полюбив його. Пригадалися бурхливі післявоєнні дні, коли він приїхав сюди чужий, нікому не потрібний. Перше враження не було приємним. У зруйнованому вокзалі юрмилися балакучі жінки, солдати, цивільні, недовірливо озиралися чоловіки з набитими усякою всячиною мішками й рюкзаками. В закапелках торгували консервами, цигарками, горілкою, приймачами — чим завгодно. Старі завсідники варшавських базарів, люди з Вишкова і Малкіні, з Кутна і Пйотркова давали тут волю своїм окупаційним звичкам.

Величезна територія міста скидалася на лабіринт похмурих руїн. Від переважної більшості будинків лишилися тільки розмальовані тріщинами фрагменти стін або обпалені скелети димарів. На тротуарах і бруківці чорніли воронки од бомб, тут і там стирчали погнуті, покручені залізяки. Уламки снарядів поздирали з старих кам’яниць базару різьбу й фрески.

Шель здригнувся. Відганяючи прикрі спогади, глянув на темну воду міської канави. На спокійній поверхні вимальовувалися контури похилених дерев. Він минув ясно освітлені вітрини Товарного Дому і швидко пробіг Свидницьку вулицю. Перед клубом журналістів саме зупинилася «шістка». Шель зайшов до трамвая і спробував згадати провідну думку перерваних роздумів.

Розмова з редактором. Незважаючи на довіру, він не сказав йому справжніх причин і мети подорожі. Мета? Шель задумався. Досі уся справа починалася й кінчалася дивним і не зовсім зрозумілим листом, якого він одержав з Німеччини два місяці тому. Вийняв з портфеля складений навпіл білий конверт з написом: Гер Ян Шель, Вроцлав, 8, вулиця Кленова, 12. Розгорнув листа, безпідставно сподіваючись, що знайде не помічену досі, може, приховану в тексті звістку.

«Дорогий Яне, — писав Траубе. — Ти, напевно, здивуєшся, одержавши від мене довший ніж завжди лист. Ще більше здивуєшся, коли прочитаєш, що я прохаю тебе про допомогу. Ти, звісно, не забув про наші спільні тривоги у підвалі, тому я не посилатимусь на наше знайомство і не пояснюватиму, чого звертаюся з своїми справами саме до тебе.

Як тобі відомо, після закінчення війни я живу в Гроссвізені. Протягом останніх років побачив і зазнав чимало прикрощів ба навіть несправедливостей. Різні події передвіщають відродження давніх німецьких поглядів і традицій, але не про це я хотів писати. Мене заінтригувала одна нез’ясована і таємнича справа. Я витратив багато часу й енергії, щоб розв’язати цей гордіїв вузол. Недавно зовсім несподівано я відкрив щось жахливе. Справа надзвичайно важлива, але становище, в якому опинився, спричинилося до того, що я не можу нікому вірити. Знаю, що ти живеш у зовсім іншому світі, і лише до тебе можу звернутися по допомогу. Я хотів би, щоб ти приїхав до мене або, якщо це неможливо, прислав довірену людину. Повторюю: справа надзвичайно важлива!

Якщо мої вороги дізнаються про це відкриття, вони вб’ють мене, розумієш? Я боюся!

Пишу до тебе два листи однакового змісту. Надішлю їх з різних місцевостей. До кожного конверта вклав сто марок, щоб ти міг одразу ж по приїзді вільно себе почувати.

Моя адреса не змінилася. Прошу тебе, поспішай, не зважай на труднощі й перешкоди. Кожна година цінна!

Твій Л.Т.»

Шель повільно й старанно склав листа. Чотирнадцять днів тому він сповістив Леона про свій приїзд. Другий лист, про який згадував Траубе, не дійшов… Зрештою, нічого дивного — вкладати банкноти до тонкого конверта не дуже розумно. Важко об’єктивно оцінити значення невиразного листа. Справи, про які лише натякав Леон, стосувалися, очевидно, давноминулих днів.

Невідомо, чи пощастило б йому з’їздити до Німеччини, якби не випадкове доручення газети написати репортаж про життя, умови і економічний розвиток ФРН. Вибір упав на Шеля, бо він досконало володів німецькою мовою…

Трамвай під’їжджав до університету. Колеса заскреготіли на повороті. Фари таксі, що проїздило мимо, на якусь мить освітили сірі стіни будинків. Навпроти, в трамваї, Шель помітив сонні обличчя кількох робітників і статечний погляд гладкої матрони; дві дівчини, сміючись, розмовляли про вечірню гулянку. Од думки, що через два дні він знову буде в Гроссвізені, який таїть у собі стільки спогадів, журналіст відчув особливе збудження.

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ПОДІЇ

Гроссвізен — спокійне, мальовниче містечко — прокидався од сну. Починався погожий ранок. Перше проміння сонця виглянуло з-за пагорків, які чорніли край небосхилу. Пробігаючи розлогі, порізані ровами поля й луки, воно зазирало у вікна низеньких будиночків. Після ранкового обходу повертався додому молочник. Торохтіння його візка відбивалося гучною луною од стін, порожні пляшки дзвінко побрязкували, коли колеса підскакували на вибоїнах стареньких вуличок. Клубочачись над коминами, ліниво повзли вздовж дахів пасма диму і лагідно підіймалися вгору. Вузькі покручені вулички, середньовічний костьол і оздоблені старовинними вивісками будиночки створювали атмосферу статечного міщанства й тихого спокою. Рани од війни вже загоєно, руїни розчищено, споруджено нові будинки, реставровано архітектурні пам’ятки; перед брамою костьолу з’явилася нова блискуча чорна дошка з прізвищами «Синів Гроссвізена», які загинули в 1939–1945 роках.

На вокзал, що містився на околиці міста, завернув короткий пасажирський поїзд. Заскреготавши гальмами і попихкуючи парою, зупинився біля перону. З вікон вагонів виглядали пасажири, кілька чоловік вийшло. Веснянкуватий підліток у синьому мундирі викотив з багажної візок, завалений ящиками. З контори вийшов заспаний начальник станції. Нерішуче постояв, потім рушив до паровоза.

Поліцейський, що вартував на вокзалі, перервав свою розмову з касиром і глянув на пасажирів, які прямували до виходу. Раптом погляд його спинився на Шелі, що спускався сходинками вагона. Пильно придивився до нього: карі очі, вилицюватий, од правого кутка рота до самісінького носа шрам — це він! Одяг і чемодан виказували нетутешнього. Поліцейський кинувся до кімнати чергового. Зняв трубку телефону і набрав номер.

— Говорить Меррік. Чоловік, про приїзд якого я мав повідомити, дві хвилини тому вийшов із ганноверського поїзда.

— Справді? Як він одягнутий? — почулося в трубці.

— Спортивний костюм з коричневого твіду, біла сорочка, смугаста краватка, коричневі туфлі. Багаж? Жовтавий шкіряний чемодан.

— Гаразд, це все?

— Усе.

— Спасибі.

Поліцейський Меррік поклав трубку і повернувся на перон, задоволений, що виконав свій обов’язок.

Шель оддав біля бар’єра квиток і вийшов з вокзалу. Він не квапився. Якщо Траубе працює, то не вийде з дому до сьомої. Шель мружив очі від різкого сонячного проміння, роздивлявся довкола, намагаючись упізнати хоч якісь знайомі деталі — адже він був тут п’ятнадцять років тому. Дивлячись на тихі одноповерхові будиночки, Шель подумав, що місто було тоді більше й жвавіше, хоч це могло йому тільки так видаватися.

Обминаючи робітників, які поспішали на роботу, він з легкою неприязню слухав мову, що збуджувала прикрі спогади. Велика дошка, заліплена кольоровими афішами, привернула його увагу. Зупинився. Міський театр показував «Die Räuber» Schillèra[9]. Реклами: «OVOMALTINE FÜR KIND — FÜR DICH! DIE BESTE ZIGARETTE ERNTE 23»[10]! На всю широчінь дошки тягнувся напис: «MFCH MAL PAUSE, TRINK COCA-COLA!»[11] Оголошення з емблемою Залізного Хреста закликало колишніх учасників східної кампанії на загальні збори. «Mit Auszeichnungen»[12], — наказувала об’ява.

З бічної вулички пахло кавою. Червоні літери запрошували до «Joe’s Milch Bar»[13]. Шель зайшов, сів біля маленького круглого столика і замовив сніданок.

Приміщення було чисте. Вздовж стіни стояли два автомати. Один продавав цигарки, другий програвав пластинки з записами популярних бойовиків.

Кельнерка принесла каву, булки, масло. Шель їв і думав про зустріч з Леоном. Враження, яке справив на нього Гроссвізен, трохи розвіяло песимістичні роздуми, викликані дивним листом. Леон, певний, що люди — погані, мав схильність перебільшувати негативні риси кожного явища.

Журналіст поснідав, розплатився і, розпитавши про дорогу до Ейхенштрасе, де жив Траубе, вийшов.

За десять хвилин він спинився перед двоповерховим, сірим од часу домом. Криві потріскані сходинки вели до критої бляшаним дашком брами. Шель натиснув кнопку дзвінка. У глибині будинку почув приглушене шарудіння, а за хвилину — кроки в коридорі. Зсередини крутнули ключ у замку, і на порозі з’явилася жінка років під шістдесят. Мишиного кольору волосся було сколоте на потилиці. Зморшки на обличчі у неї, здавалося, наповнені брудом і курявою.

Шель вклонився:

— Добридень! Перепрошую за такий ранній візит, але мені хотілося б побачити пана Траубе, поки він ще не пішов нікуди.

Стара сперлася рукою на одвірок і глянула на прибулого зацікавлено, ніби зважувала в думках слова відповіді. Не міняючи пози, відказала:

— Траубе? Його вже тут нема.

— Він переїхав?

Відповідь була зовсім несподіваною:

— Ні, помер.

У першу мить Шель не знав, що сказати. Жінка стежила за ним вичікуючи.

— Адже… але ж… він писав мені, — почав спантеличений Шель. — Просив приїхати до нього, чекав на мене…

Стара мовчки знизала плечима. Внизу, в коридорі, хтось мугикав «Кримінальне танго».

— Коли це сталося?

— Три дні тому. Поховали вчора. Ви його родич?

Шель завагався.

— Ні. Ми були добрими знайомими.

— Ви не німець? — допитувалася жінка, оглядаючи його одяг і позираючи на чемодан.

— Я приїхав з Польщі.

— Ага. І вас пустили?

— Як бачите.

Запала хвилина турботливого мовчання. Стара жінка, певно, чекала, що Шель піде собі.

— Чи не могли б ви сказати мені, як це сталось? Я одержав листа від нього… Знаєте, він ждав мене… — повторював Шель, вражений несподіваною звісткою.

Вона ще раз обвела його пильним поглядом і, відступивши, промимрила:

— Ну то заходьте. Я не можу тут стояти, бо лишила молоко на плиті.


Шель мовчки пішов за господинею. Жінка ввела його в кухню, звідки нудотно пахло підгорілою капустою. Тут панував надзвичайний гармидер. На столі височіли гори немитого посуду, навколо плям і залишків їжі було повно мух, гладкий кіт вилизував горщики, що стояли під раковиною.

— Сідайте, будь ласка, — запросила жінка, підходячи до газової плити.

Шель озирнувся. На стільцях валявся одяг. Відставивши чемоданчик, поляк зняв з одного стільця брудні черевики і сів.

— Що б ви хотіли про нього знати?

— Якомога більше. Бачите, фрау…

— Гекль.

Шель вклонився:

— Моє прізвище Шель.

— Гм, — буркнула жінка.

— Я знав Леона Траубе ще з часів війни. Ми разом були в концентраційному таборі у Вольфсбруку. Коли прийшли союзники, я повернувся до Польщі, а Леон лишився тут. Ми листувалися, він знав, що я приїду…

— Ага, — взялася в боки жінка і, опускаючи очі, з удаваним смутком мовила: — Траубе повісився.

— Що?!

— Ви ж чуєте, повісився. На гаку від занавісок. — Фрау Гекль вимкнула газ під горнятком, що стояло на горілці. — А знаєте, перед тим я бачила тривожний сон. Мені снилося, що випали зуби — це неодмінно віщує клопіт! Сни завжди збуваються! Вранці, підмітаючи сходи на другому поверсі, я побачила, що двері в його кімнату прочинені. Постукала, але ніхто не озвався: я ввійшла і… — жінка скривилася, — побачила його. Це було жахливо. Вирячені очі, з відкритого рота стирчить фіолетовий язик. Ой леле! До смерті не забуду! Потім наскочила поліція… Вчора бідолаху поховали. На кладовище прийшло всього кілька чоловік. Родичів у нього не було, мати померла зразу ж після війни, — розповідала вона зворушено.

У Шеля було таке враження, ніби він дивиться на екран і бачить фільм, у якому всі кадри невиразні, розпливчасті. Не міг збагнути суті цієї звістки: Леон — і самогубство! Як це зрозуміти? Правда, з неймовірною подією можна було пов’язати неясні слова Леонового листа. Тут, безумовно, сталася якась трагедія, а він, Шель, приїхав занадто пізно…

— Я не думала, — вела далі фрау Гекль, скориставшися з мовчанки гостя, — що такий спокійний і ввічливий квартирант може бути таким жорстоким. Уявіть, скільки клопоту він завдав мені і скільки це мені коштувало здоров’я! Я вдова й ледве зводжу кінці з кінцями, а це надовго може зіпсувати репутацію. Я розумію, що він був хворий і нещасний, але ж вішатися, та ще в моєму домі…

— Леон хворів?

— Хіба ви не знаєте? Три роки хворів на сухоти. Бідолаха намучився страшенно! — Жінка витерла краєм фартуха вдавану сльозу. — Лікарі не покладали на нього великих надій, але так покінчити з собою — це щось ненормальне. Він жив тут п’ятнадцять років, мав би якось зважити на репутацію самотньої жінки.

Рудий кіт, вилизавши горщики, неквапливо підійшов до Шеля і почав тертися об його ноги. Той мимохіть погладив кота. Звістка про Леонову хворобу була зовсім несподівана. Невиліковна хвороба могла зрештою довести до трагічного кроку, але як пояснити тривожний лист і те, що Траубе, знаючи про його приїзд…

— Леон працював? — спитав Шель, перебиваючи однотонну зливу слів господині.

— Останнім часом ні. Колись працював у податковому відділі міського управління, потім жив на допомогу хворим. Два місяці майже не виходив із своєї кімнати. Пан Траубе був приємним і спокійним квартирантом…

— Хтось доглядав його? Були у нього приятелі чи знайомі?

— Я ж кажу вам. Жив дуже самотньо, нікуди не ходив. У нього теж мало хто бував, крім лікаря і пана Пауля, ну, і того мерзенного п’яниці — Лютце. Де вони познайомилися — цього я вже не знаю. Таких треба…

— Де він живе?

— Хто?

— Лютце.

— Живе? Вештається з одної харчевні до іншої! — Губи їй скривила злісна гримаса. — Кажуть, ви в Польщі маєте неабиякий клопіт з п’яницями, га?

Шель не відповів на її запитання.

— Але ж Лютце повинен десь спати, — наполягав він на своєму.

— Коли не спить у в’язниці, то живе в бункері за містом. Колишнє бомбосховище. Навіщо це вам?

— Я приїхав, щоб зустрітися з Леоном. А тепер мені хотілося б поговорити про нього принаймні з його знайомими.

Він вийняв пачку «Гевонтів» і запропонував сигарету жінці. Вона заперечливо похитала головою. Шель запалив сам. Сполоханий димом кіт чкурнув назад під раковину. Хтось збіг сходами. Фрау Гекль прочинила двері в коридор:

— Guten Morgen, Herr Heinrich[14]! — гукнула вона.

— Mor’n[15], — пролунала лаконічна відповідь.

— Гарний день, правда? — І, не чекаючи на відповідь, фрау Гекль зачинила двері. Демонстративно потягнула носом: — Це польські сигарети?

— Польські.

— Смердять.

— Гм, — проковтнув ущипливе зауваження Шель. — Отже, Лютце був приятелем Леона?

— Ех, у п’яниці тільки один приятель на всьому світі — повна пляшка шнапсу. Ха-ха-ха! — зареготала жінка, радіючи з власного дотепу.

Не знайшовши попільнички, Шель непомітно струснув попіл на брудну підлогу.

— А той Пауль, про якого ви згадували?

— О, це дуже культурний пан. Він приходив не часто, але, мабуть, знав Леона Траубе давно, вони були на «ти». Я думаю, що Траубе позичав у нього гроші. О так, це дуже порядний пан. Він працює в суді…

— Як його прізвище? Пауль — це, певно, ім’я?

— Так, його прізвище Джонсон.

— Що? Якої він національності?! — вигукнув Шель, підскочивши з стільця.

— Американець, а може, англієць, — відповіла Гекль непевно.

«Пауль Абель Джонсон! — зрадів Шель. — Якщо це третій з підвалу, то він, безумовно, знає, що спричинилося до трагічної смерті Леона».

— Він працює в суді? — перепитав Шель.

— Так, у прокуратурі.

Шель замислився, що робити далі. Він планував побути кілька днів у Гроссвізені, однак тепер вирішив лишитися тут щонайбільше до завтра.

— Фрау Гекль, — сказав він, — кімната Леона ще вільна, правда?

— Звичайно, адже ніхто…

— Гаразд, — сказав нетерпеливо. — Може, ви дозволите мені оселитися в ній на день чи два? — І, помітивши її вагання, додав: — Я заплачу наперед.

— Що ж, добре, — згодилася фрау Гекль, — тільки я могла б запропонувати вам іншу.

— Дякую, але, якщо це не має значення для вас, я волів би жити в Леоновій кімнаті.

— Як хочете. Ходімте, я покажу вам її.

Вони вийшли на площадку, а звідти рипучими сходами піднялися на другий поверх. Фрау Гекль зупинилася в кінці коридора, відчинила двері і, злякано зиркнувши на вікно, вагаючись, увійшла в кімнату. Шель окинув поглядом убоге вмеблювання. «Отже, це тут!..» Освітлене сонячним промінням вікно привертало до себе увагу. За брудними шибками виднілися приватні садки, дерева, в яких уже подекуди жовтіло листя. Десь голосно кудкудакали кури. Прозора, ідилічна картина природи викликала розчарування і смуток. Шель одвернувся.

— Гаразд, фрау Гекль. Трохи відпочину, тоді залишу тут свого чемодана і спробую зустрітися з паном Джонсоном. Не знаю, коли повернуся, можливо пізно.

— О, можете не турбуватися, двері не замикаються аж до півночі, потім уже доводиться дзвонити. Охоче відчиню вам. Коли щось треба, то кажіть, будь ласка, — торохтіла Гекль, час від часу позираючи на вікно.

— Добре, дякую.

Відчиняючи двері, господиня кивнула на замок:

— Коли будете йти, міцно потягніть за клямку, інакше не зачиниться. Отак, — показала. — Пан Траубе останнім часом завжди замикався, бо протяг відчиняв двері, — додала вона, виходячи.

Шель полегшено зітхнув, чуючи, як віддалялися кроки Гекль. Сів, закурив сигарету і глянув на вкритий плямами стіл.

Траубе хворів три роки. Коли стан його здоров’я погіршав, Леон відмовився од роботи і жив, одержуючи допомогу для хворих. З листа видно, що він цікавився якоюсь загадковою справою, кульмінаційним пунктом котрої було несподіване відкриття. Справа та, очевидно, не пов’язана з хворобою, бо інакше Траубе згадав би про це. Отже, фізичні недуги можна відкинути як малозначні. Два місяці тому Леон, здобувши «надзвичайно важливу річ», — як він писав, — надіслав два листи, хоча — це треба мати на увазі, — дійшов тільки один. Пишучи два листи, Траубе, певно, враховував, припускав, що хтось захоче йому перешкодити. Виходить, матеріал, який у нього був, являв для когось небезпеку. Два тижні тому він, Шель, сповістив друга про свій приїзд. Міркуючи логічно, Леон мав чекати його, але сталося щось несподіване й страшне: Траубе покінчив самогубством майже напередодні приїзду свого приятеля. Що ж примусило його зробити цей розпачливий крок?..

Журналіст пригасив недопалок, підвівся і тепер уже докладніше оглянув кімнату. Ліжко, оздоблене латунними кульками, стіл, стільці, шафа та емальований умивальник з глечиком для води — оце й усе умеблювання. На стіні висіла олеографія, що зображала водяний млин. Сподіваючись знайти який-небудь слід, що допоміг би з’ясувати таємницю, Шель заходився обшукувати кімнату.

Не помітивши нічого підозрілого в ліжку, він одчинив шафу. Порожньо. Зазирнув під газети, якими було застелено полиці, виліз на стілець, щоб глянути на шафу зверху. Зняв олеографію і відхилив картон, що притискував картину до скла. Закінчуючи марні пошуки, повернувся до столу і витягнув шухляду. В ній лежали проспекти протитуберкульозної консультації і старе запрошення на зустріч колишніх в’язнів з табору Вольфсбрук. Шель поставив шухляду на столі. Між задньою стінкою і днищем помітив запхнуті в тріщину дві прямокутні картки. Хвилюючись, вийняв їх, але то були тільки рецепти якогось лікаря Карла Менке на популярні заспокійливі ліки. Шель кинув папірці назад до шухляди. Ще раз перевірив кожну дрібницю. «Звичайно, поліція забрала особисті речі померлого», — подумав Шель, розпаковуючи свій чемодан.

Виходячи з кімнати, він якусь хвилину вовтузився з клямкою. «От лихо! Адже фрау Гекль попереджала, що замок зіпсований».

На сходовій площадці Шель раптом спинився. У думці зародилася туманна, але дедалі більша підозра. Господиня сказала, ніби того дня, коли Леон повісився, двері його кімнати були прочинені. Але ж Траубе жив тут п’ятнадцять років, він, звичайно, знав вади свого замка і зачиняв двері цілком механічно. Збираючись покінчити життя самогубством, він, мабуть, не залишив би двері відчиненими. Отже, хтось інший, хто не знав про зіпсований замок і не зумів добре зачинити двері, був у цій кімнаті після смерті Леона, але перед тим як прийшла фрау Гекль. Хто? Безумовно, людина, яка хотіла знищить т є, чим володів Траубе.

Шель розумів, що його міркування мають дуже непевну основу, проте й самогубство видавалося дивним. Він вирішив, не гаючи часу, відвідати Джонсона.

За кілька хвилин після того, як Шель вийшов, до будинку на Ейхенштрасе завітав високий, кремезний чоловік у темно-синьому костюмі. Фрау Гекль зустріла його вигуком здивування.

— Я проходив мимо, — пояснив той, — і зайшов спитати, що у вас чути.

— Давнє лихо. Безперервна тяжка праця з ранку до ночі, — відповіла жінка, витираючи мокрі руки фартухом. — Сідайте, будь ласка.

— Ні, ні. Я ж на службі, ніколи. У вас уже хтось найняв кімнату покійного квартиранта?

— Та що ви! Багато води спливе, поки хтось там оселиться. Тобто… — додала нерішуче, — на два дні найняв цю кімнату знайомий Траубе.

— Знайомий?

— Якийсь полячок приїхав до нього.

— До кого?

— До Леона Траубе. Був розчарований, почувши про смерть Траубе.

— Не питав, як це сталося?

— Я сказала, що він хворів на сухоти.

— Що ще?

— Цікавився, чи в Траубе були знайомі. Я сказала, що ні — крім Лютце і пана Джонсона. Питав, де Лютце мешкає і де працює пан Джонсон. Пана Джонсона він, здається, знає особисто і має намір завітати до нього.

— Пішов з дому?

— Так, десять хвилин тому.

— Ви сказали йому, де мешкає Лютце?

— Звісно, в бункері.

— Більше ні про що не питав?

— Ні.

Захожий поклав долоню на клямку.

— Приємно з вами балакати, але я мушу йти. Може, загляну до вас завтра, коли дозволите.

— Звичайно! Дуже прошу. Старої жінки всі цураються…


Власник таксі, Фріц Нойбергер, відсунув порожню чашку на середину стола і підпер нею складену навпіл газету.

— Знов уся перша сторінка про це кляте Конго, мовби нічого цікавішого немає на світі, — пробуркотів він.

— Фріц, — покликала раптом дружина, — тебе до телефону!

Нойбергер одклав газету, підвівся і вийшов до передпокою.

— Нойбергер слухає.

— Говорить 95–16. Негайно виїжджайте до бункера за містом, де живе Лютце. Зупиніться на певній відстані, аби він не помітив номера. Дайте йому десять марок і скажіть, що це «від приятеля — на горілку». Зрозуміло?

— Звичайно! — по-лакейськи запевнив Нойбергер.

— Потім поверніться в місто і станьте перед будинком суду. Зверніть увагу на чоловіка, зріст якого приблизно 172 сантиметри, темного блондина з шрамом від правого кутка рота до носа, одягненого у спортивний костюм з коричневого твіду й білу сорочку. Очевидно, він виходитиме з помічником прокурора, Джонсоном. Ви знаєте його?

— Так, з вигляду.

— Гаразд. Ми повинні знати про кожний крок чоловіка в коричневому костюмі. Прошу не спускати з нього очей. Рапорт складете телефоном після чотирнадцятої години. Все.

— Хто це дзвонив, Фріц? — спитала дружина Нойбергера, заходячи до передпокою.

— Клієнт, люба, — відказав він. — Виїду на кілька годин.

Минула дев’ята година, коли Шель підійшов до будинку повітового суду. Обвів поглядом суворі стіни з темно-червоної цегли, високі, готичні вікна, чорні літери «KREISG’ERICHTSAMT»[16] над входом і піднявся широкими сходами до залу. На покажчику зазначалося, що прокуратура міститься в кімнатах 8–10. Холодний коридор, пропахлий дезинфекційними засобами, вів до дверей з табличкою «Kanzlei»[17]. Натиснувши важку мідну ручку, Шель відчув хвилювання, серце почало калатати. Він глибоко вдихнув повітря і ввійшов до кімнати.

Джонсон сидів за великим письмовим столом, на якому були розкидані папки й папери. Шель пізнав його відразу, хоч колишній навігатор досить змінився. У нього був свіжий колір обличчя, але чоло пооране зморшками, і рідке волосся вже не закривало лисину. Ліворуч од нього дівчина в чорному кітелі швидко стукотіла на машинці. Джонсон уважно читав якийсь документ. Лише за хвилину, відчувши на собі погляд сторонньої людини, спитав машинально:

— Ja? Wast ist los?[18]

Шель мовчав. Непевно всміхаючись, він сором’язливо чекав, що той пізнає його. Джонсон, здивований мовчанкою, пильно глянув на відвідувача і нарешті повільно підвівся з стільця.

— Невже очі не зраджують мене? — сказав він вагаючись. — Але ж… але ж… — щира усмішка осяяла йому обличчя.

За мить вони кинулись один одному в обійми. Друкарка обернулася і здивовано спостерігала цю сцену.

— Шель! — вигукнув Джонсон, відступаючи на один крок. — Звідки ти взявся тут, чоловіче?

— Приїхав уранці поїздом.

— Оце-то так. Я скоріше б сподівався на сіамського короля… Чому ти не писав? А втім, це неважно! Покажись-но, який ти, старий! — Він потягнув Шеля ближче до вікна. — Ого, змужнів…

— Гаразд, гаразд! — засміявся Шель. — Ми обоє постаріли на п’ятнадцять років, ти також «змужнів» Пауль.

— Так, час іде. Говори, що ти робиш, де живеш — в Англії, в Штатах чи, боронь боже, за тією залізною завісою?

— Саме за нею, Пауль, але зовсім не «боронь боже». Вже чотирнадцять років я живу у Вроцлаві і дуже задоволений своєю долею. А ти?

— Що я роблю і де застряв — ти сам бачиш. Чи задоволений? Про це важко сказати в кількох словах, по-різному буває… Але ж іди сюди, сідай… Ні! Знаєш що, я пропоную залишити цю смердючу канцелярію і десь поговорити спокійно. Чи ти, може, стомився?

— Ні, сидіти мені зовсім не хочеться. Ходімо!

Джонсон звернувся до секретарки:

— Я вийду в місто, Ельзо. Підготуй акти справи «Стейнер проти Клейнбаха». Якщо хтось мене питатиме, скажи, що повернуся десь близько полудня.

Секретарка кивнула головою, побіжно глянула на Шеля і одвернулася до машинки.

Шель і Джонсон вийшли в теплий ранок. Шель, зрадівши такому зичливому прийомові, на мить забув про трагедію Леона і пов’язані з нею здогади. Погода була чудова, небо веселило чистою блакиттю.

— Ти снідав? — спитав Джонсон.

— Снідав.

— Тоді ходімо до парку. Спокійно поговоримо, там ніхто не вирячуватиме на нас очі.

Шель здивувався, чому Джонсон не запрошує його до себе додому. І, немов угадуючи його думки, американець сказав:

— Я живу в невеличкій віллі за містом, але моя дружина не належить до тих, хто розпочинає день рано, а я б не хотів, щоб од безладдя в квартирі у тебе склалося погане враження про наш дім.

— Ти одружився?

— Авжеж.

— Вітаю.

— Дякую. Звичайно, я запрошую тебе після полудня і на вечір. Ти залишишся у нас скільки хочеш. А тепер розказуй докладно про все, що робив останні п’ятнадцять років.

Вони повільно йшли центром міста, де в цей час панувало пожвавлення.

Багато людей віталися з Джонсоном, отже, він користувався в місті популярністю або щонайменше був особою відомою. В парку, серед густої зелені, Шель розказував про свої переживання, труднощі, працю та успіхи.

Джонсон уважно слухав, розпитував про все докладно, але тактовно. Поглядаючи на нього збоку, ІІІель відзначив у думці, що американець змінився на краще. Важко було пізнати в ньому того буркотливого і замкненого в собі в’язня з табору Вольфсбрук. Він досконало володів німецькою мовою, розмовляв повільно, хоча з тією старанністю, що характеризує людей, які вивчили чужу мову в зрілому віці.

Вони підходили вже до кінця великого парку. Дерева тут росли рідше. Далі розкинулися осяяні сонцем поля. Біля стежки стояла табличка з написом: MACH MAL PAUSE, TRINK COCA-COLA[19].

— Тепер ходімо ліворуч, — запропонував Джонсон. — Недалеко звідси є ресторан з верандою. О цій порі там не буде відвідувачів.

Шель не згадував про Леона. Він вважав, що, перш ніж зачепити цю загадкову справу, слід дати Джонсону можливість сказати щось про себе.

Ресторан «Червона шапочка» привітав гостей великими барвистими грибками-парасольками. Прямо на траві стояли столики й стільці, огороджені тином, майстерно сплетеним з галуззя молодих беріз.

Вони сіли. Джонсон замовив два великі кухлі пива. Ще якусь хвилину Шель розповідав про себе, а тоді, згадавши нарешті про свою місію, сказав:

— Тепер твоя черга, друже. Розкажи про світло й тіні свого життя.

Джонсон витер носовичком рот і задумався. Шель дістав сигарети, пригостив приятеля.

— Не знаю, чи сподобаються тобі.

— Не палив цього сорту, і взагалі звик до «Камели», може, закуриш?

Шель узяв сигарету, через стіл підніс американцеві запаленого сірника. Затягуючись димом, Джонсон сказав несподівано люто:

— У мене все кінчалося невдачею! Мушу признатися, що я з деякою заздрістю слухав твою оповідь. Я теж пробував, і не раз, влаштувати собі життя спокійне й таке, що давало б задоволення. Але, на жаль, чимало літ мене переслідує клята невдача. Все, що видавалося дуже цікавим і дохідливим, завжди кінчалося гіркни розчаруванням. — Він кілька секунд мовчав, пригадуючи. — Перші роки після війни обіцяли аж надто багато. Після табірних страхіть світ був чудовий, отже, я повністю користався з нагод, які мені випадали, радів із свободи і авторитету. Німці були надзвичайно покірні. їхній світогляд складався з слів: «Jawohl, mein Herr! Natürlich, mein Herr!»[20] Темношкірий солдат для запопадливих визнанців расизму був силою більшою, ніж недавній крайсляйтер. Німкені теж ставилися надзвичайно прихильно до всіх, хто носив мундир.

— Чому ти не повернувся в Штати, Пауль? — спитав Шель.

— Чому?! Я був би там одним із безлічі нікому не потрібних людей. Тут, у Німеччині, становище складалося інакше. Працюючи в верифікаційній комісії, я відчував глибоке задоволення від можливості вирішувати долю тевтонських «надлюдей», «Jawohl, mein Herr! Naturlich, mein Herr!» тривало до 1950 року. Потім цивільна влада перейшла до німців, державні посади теж. Саме тоді я познайомився з Кароліною, сімнадцятилітньою красунею, повною темпераменту танцюристкою з нічною клубу в Ганновері. Мені здавалося, що вона — втілення усього, чого тільки чоловік хоче бачити в жінці. Через місяць ми одружилися. — Джонсон глибоко затягнувся димом. — Ми надумали залишитися в Німеччині. Це збіглося з пропозицією американського «Army Intelligence 02»[21]. Мені запропонували бути зв’язковим офіцером. Цей «статус кво» лишався без змін, розумієш? — він глянув Шелю в очі. — Тільки це абсолютно між нами, Джон. Занадто багато нас зв’язує, щоб ми крилися один перед одним з такими речами. А втім… — він кілька секунд помовчав, — при нагоді ми обміркуємо деякі можливості краще порозумітися.

Здивований Шель раптово підвів голову, але Джонсон говорив далі:

— До війни я вивчав право, тому завдяки деякій допомозі зверху мені дали посаду помічника прокурора. Тут я можу спостерігати все, що діється навкруги… Але досить про це. Основна робота і функції, які я виконую між іншим, мене цілком задовольняли б. Ускладнення виникли через невдалий вибір подруги життя. — Перехопивши погляд Шеля, він кивнув головою. — Так, саме Кароліна. Це зла і безсердечна жінка, яка не знає ні етики, ні будь-яких загально прийнятих моральних норм. Вона фліртує з кожним зустрічним… — У голосі Джонсона бриніла гіркота і розпач. Він говорив швидко, немов випльовував щось дуже неприємне. — Я намагався уладнати справу, просив, доводив, погрожував. Кароліна щоразу клянеться, що послухає мене, кається, але ідилія триває не довго. Не думай, що я хочу виплакатися на твоїх грудях. Я не розповідав би про це першому-ліпшому. Люди здебільшого цього не розуміють. Тобі я вірю.

Шель співчував Джонсону, хоч не знав, як виявити свої почуття.

— Говори відверто, Пауль, — сказав він. — Я розумію твої турботи і радий, що минулі роки не розірвали нашої дружби.

— Так… підвал! Мало хто знає, як зв’язують такі переживання! Щодо Кароліни… хотів просто попередити тебе. Я не певен, чи вона не випробовуватиме своїх трюків і на тобі, а мені не хотілося б, щоб це стало причиною…

— Облиш, Пауль, — перебив Шель. — У мене досить міцні принципи!

— Так, так, звичайно! — підтакнув Джонсон, протираючи очі.

Шель підняв кухоль і допив пиво. Його дивувало, чому Джонсон досі не згадав про Леона. «Мабуть, так захопився власними переживаннями, що просто забув про нього», — пояснював собі журналіст.

— Шкода, що ми не можемо після п’ятнадцяти років організувати зустріч усієї трійки, — сказав Шель, наводячи розмову на бажану тему.

Джонсон, хоч як вдавав неуважного, раптом глянув на співбесідника:

— На жаль, Джон, це неможливо. Не знаю, чи ти чув, Леона вчора поховали.

— Так, я був на Ейхенштрасе, розмовляв з хазяйкою, пані Гекль.

— І знаєш, як це сталося?..

Шель підвів голову. Граючись кухлем, сказав:

— Я листувався з Леоном.

— Справді? Він ніколи не згадував про тебе, був дуже скритний. Що ж він писав?

— Останню звістку я мав від нього два місяці тому.

Шель вийняв листа. Подаючи його Джонсону через стіл, завважив:

— Прочитай і скажи, що ти про це думаєш.

Кельнерка, огрядна блондинка з веселими очима, підійшла до столика.

— Панове бажають ще пива?

— Як ти, Джон?

— Будь ласка.

— Принеси нам два світлих, Трудо, — попросив Джонсон. Кельнерка одійшла, і він заходився читати листа. Закінчивши читання, недовірливо похитав головою.

— Фантастично! Бідний Леон!

— Як розуміти цей лист, Пауль? — спитав Шель, зацікавлено дивлячись на нього.

— Сподіваюся, це не єдина причина твого приїзду в Гроссвізен?

=- Ні, але це значною мірою впливає на мій задум. Адже слова листа звучать як драматичне прохання про допомогу.

— Схоже. Можна мені прямо розповісти всю правду?

— Звичайно.

— Леон Траубе в останній період свого життя був психічно хворою людиною. Факт прикрий, одначе правдивий.

— Що? Як це сталося?

Білява кельнерка принесла запотілі кухлі пива. Поставила їх на картонні кружки і відійшла, погойдуючи боками. Друзі знову запалили.

— Леон був серйозно хворий, — говорив Джонсон. — Очевидно, він помер би ще до кінця року. Сухоти були тільки однією з багатьох причин психічної кризи Леона.

— Дивно, чому Леон ніколи в своїх листах не згадував про хворобу.

— Він був дуже скритний і недовірливий. Після війни ми перестали зустрічатись; я проводив час у зовсім іншому товаристві, він намагався знайти якусь мету в житті. Не думаю, щоб йому це пощастило. З роками Леона охопила особлива депресія, він одвернувся від світу і замкнувся в собі. Коли у нього виявили сухоти, остаточно скис. Дізнавшись про його скрутне становище, я одразу запропонував матеріальну допомогу. Спершу він одмовлявся, потім приймав її зовсім байдуже, мов якусь данину.

— Як ти пояснюєш його дивний лист, Пауль?

— На мою думку, це плід хворої фантазії. Уже півроку, як Леон долучився до якоїсь, на його думку, страшної таємниці. Вбачав довкола себе ворогів. Тобто хворів на манію переслідування. Боровся з привидами, нарешті піддався їм, втратив рештки здорового глузду і вчинив самогубство.

Шель слухав уважно. Висновки Джонсона мотивували дивний хід подій і розвіювали його сумніви.

— Гаразд, — сказав Шель, — але чи не можеш ти пояснити, що примусило Леона написати такого листа?

— Не знаю. Останнім часом він не був одвертай. Патякав про якісь «темні сили», що оточують його, проте дуже важко повторити ті похмурі монологи. Зрештою, Леон помер. Коли він і напав на слід якоїсь таємниці, то тепер ми вже не дізнаємось, про що йшлося.

— Ото ж то й є, помер! — пробурмотів Шель з невиправданою перекірливістю. — Мене цікавить, одначе, як він пояснив би свого листа, коли б жив.

— Можливо, його дух прийде опівночі до тебе і розкриє секрети! — пожартував американець.

— Слухай, Пауль, не подумай, що я дріб’язковий, але як пояснити, що Леон покінчив самогубством, знаючи про мій приїзд? Адже він ждав мене.

— Не вимагай од мене, щоб я розумів поведінку психічно хворої людини. Такі індивіди в афекті діють всупереч будь-яким принципам логіки.

— Нехай так. Але ж Леон вислав два листи, і один з них не дійшов. Чи це не примушує замислитися?

— Ми не знаємо, чи він справді вислав два. Міг тільки так написати, щоб надати своїм словам більшої ваги. Зваж: сто марок були для нього великою сумою, двісті — майже недосяжною. Я певен, що він вислав лише той лист, якого ти одержав.

— Можливо, — погодився Шель трохи скептично. — Лишається ще тільки одне питання.

— Слухаю.

— Після розмови з фрау Гекль я надумав на час перебування в Гроссвізені оселитися в Леоновій кімнаті. Хазяйка твердить, що вранці, після смерті Леона, двері в його кімнату були прочинені. Правда… там зіпсований замок, — зачиняючи двері, їх треба сильно притиснути… — почавши про це, Шель збагнув, які заплутані і безпідставні його сумніви. Жалкував, що взагалі згадав про них. — А втім, це не істотно, — сказав. — Бідний Леон! Сподіваюся, його лікували?

— Звичайно! Я сам доручив його найкращому в місті лікареві і платив за лікування.

— Якийсь Нанке чи Мінке…

— Доктор Менке. Він не тільки чудовий терапевт, але й видатний психіатр.

— Пані Гекль казала ще… — почав Шель і замовк. Що міг знати Джонсон про якогось старого п’яницю? Згадка про ці незначні деталі не мала ніякого сенсу. — Отже, справу Леона Траубе вважати закінченою? — запитав він за хвилину.

— О, з цілковитою певністю. Адже у нас достатньо власних проблем. Шкода, що ми не підтримували зв’язку, тебе не спіткало б таке розчарування.

— Хтозна… — Шель глянув у пронизану снопом світла гущавину парку. — Досить про Леона, побалакаємо про приємніші справи.

— Коли так, передаю тобі слово, — з смішною покірливістю сказав Джонсон.

— Знаєш, Пауль, справжня мета моєї подорожі — це зібрати матеріал для репортажу про ФРН.

— З якоїсь певної галузі?

— Ні. Мені хотілося б поповнити загальні враження коротенькими сценками з щоденного життя і, можливо, додати щось про асиміляцію переселенців…

— О, це питання досить делікатне. За останні роки сюди прибуло багато людей, які дістали статус репатріанта на підставі свого національного походження. Вони приїхали, заохочувані мріями про високі ренти, відшкодування і загальний добробут. Це — одна з найсерйозніших проблем.

— У поїзді я чув розмову про тимчасовий табір поблизу Гроссвізена.

— Є такий. Він міститься на Веберштрасе. Ти хотів би піти туди?

— Якщо це можливо…

— Вхід не заборонений, але у тебе виникне неправильне враження. Цей табір не є гордістю нашого міста.

Вони розмовляли ще кілька хвилин, потім рушили до міста тією ж дорогою, що й прийшли. Перед будинком суду Джонсон сказав:

— На жаль, я мушу повернутися в контору, сьогодні у мене суд. Початок призначено на тринадцяту годину. Давно вже я ні з ким не розмовляв так щиро. Шкода, що раніше не знав про твій приїзд.

— У мене ж не було твоєї адреси, щоб повідомити.

— Звичайно.

Прощаючись, Джонсон запросив Шеля на вечір до себе.

— Не знаю, чи сподобається тобі у нас, — зауважив він. — Це залежатиме від багатьох речей…

Шель ішов назад приголомшений. Не міг зібрати докупи свої думки і враження. «Так завжди в житті буває, — філософствував він. — Людина до чогось готується, складає плани, наперед обмірковує ходи, а потім усе складається інакше — треба імпровізувати і давати собі раду за непередбачених обставин».

Траубе! Велика таємниця виявилася лише плодом хворої фантазії. Можна було б з цього сміятися, коли б не трагічне закінчення. Він глянув на годинника: скоро перша. Час обідати.

Зайшов до їдальні, де пропонували «швидкі, дешеві страви». У довгастому приміщенні майже нікого не було. На високому стільці сиділа жінка, яка, видно, зачіскою намагалася бути схожою на Бріжіт Бардо. Вона обвела Шеля швидким оцінюючим поглядом і знову втупила очі в меню, яке висіло високо над буфетом. Ліворуч, біля «музичної шафи», стояла молода пара. Дівчина розмірено жувала гумку, хлопець у шкіряній куртці кинув до отвору автомата дрібну монету. Шель помітив, як вибрана пластинка впала на обертовий диск, а механізм спустив ручку адаптера. «Рйг іттег йеіп…»[22] — пролунав з гучномовця нудотний тенор.


Після обіду Шель подався розшукувати Лютце, про якого згадала фрау Гекль. По дорозі оглядав вітрини, часом зупинявся і читав торговельні реклами.

На певній відстані за ним помалу їхало таксі. Табличка «Вільно» була спущена. Шофер пильно стежив за журналістом, який ні про що не здогадувався.

Бункер містився на околиці міста. Величезне залізобетонне склепіння височіло над землею. Сіра, мовчазна згадка про війну… Біля входу Шель зупинився, щоб очі звикли до мороку. Темрява помалу розсіювалася. Зверху крізь отвір чи якусь щілину прохоплювався тоненький сніп світла. Журналіст поступово розрізняв предмети: велику прямокутну коробку, що скидалася на шафу, і низькі нари, поруч з якими стояла скриня. Біля одної стіни притулився збитий з дощок стіл. Сині, високі стіни неприємно вражали пусткою і проймали підвальною холоднечею.

— Гер Лютце!

Голос одбився від стіни глухою луною. Ніщо не ворухнулося, ніхто не відповів. «Напевно, у місті», — подумав журналіст.

Він вийшов на шосе і безпорадно оглянувся. Поблизу нікого. Тільки здалеку їхав хтось на велосипеді. День був теплий, погожий, від полів, що хвилювалися жовтавою зеленню, линули приємні пахощі. Шель глянув на безхмарну блакить, і йому стало трохи сумно: таке самісіньке небо простягається далеко звідси, над Польщею…

Велосипедист під’їхав ближче. Шель розпізнав мундир поштаря. Містка сумка лежала на багажнику.

— Вибачте!.. — гукнув журналіст, підходячи. Листоноша, згорблений, сивоголовий чоловік, спинився.

— Слухаю.

— Я шукаю пана Лютце. Дома його немає, — показав Шель на бункер. — Може, ви знаєте, де він працює і коли повертається?

— Лютце? Жартуєте! Такі не працюють. Це відомий п’яниця!

— Мені дуже треба побачитися з ним. А часу мало…

— Спробуйте дізнатися про нього в трактирі «Під короною» або «Під соколом». Якщо він роздобув кілька пфенігів, то, напевно, там пропиває їх. — Поштар окинув Шеля зацікавленим поглядом. — Ви нетутешній…

— З Вроцлава.

— О, я родом з Ополя, — зрадів старий. — Ви приїхали сюди назавжди?

— Ні, лише на сім днів.

— Я мешкаю в Гроссвізені вже чотири роки. — Старий завагався. — Переїхав до ФРН з дружиною та сином у 1956 році, — додав він, непевно позираючи на Шеля. — Ви вперше тут?

— Ні, я був у Гроссвізені п’ятнадцять років тому. Рік у концентраційному таборі Вольфсбрук.

— Ага! — листоноша заклопотано крутив кермо. — Пробачте, що забираю у вас час. Може, підемо до міста разом? Цікаво, як там у нас тепер?

Вони помалу йшли вздовж шосе. Шель відповідав на запитання старого поштаря і сам слухав його оповідь.

— Цілий рік ми сиділи в пересильному таборі, — розповідав той. — Важко було з квартирою і роботою. Тутешні люди не люблять нас, вони думають, що ми відбираємо у них заробітки.

— А де ви працювали в Ополі?

— До сорок п’ятого був керівником відділу в арбейтсамті[23], потім дістав посаду бухгалтера в конторі Червоного Хреста. Робота гарна, спокійна, але знайомі намовили нас виїхати до Західної Німеччини.

— Ви задоволені?

Старий знизав плечима.

— Нема чого жалкувати, пане. Що зроблено, того вже не повернеш. Найгірше було в таборі. Мою дружину все так розчарувало, що вона стала сварлива, на все нарікає, з усього бідкається. Син ходить до школи. Записався до Bund Deutscher Jugend[24]. Але, мабуть, це вас не цікавить?

— Навпаки! Дуже цікавить! Ви не могли дістати роботу за своєю професією?

— Жартуєте! Лише через півроку я став за сторожа магазину. Потім вішала робота з кращою оплатою, але дуже важка — на консервній фабриці. І тільки знайомий допоміг влаштуватися листоношею. Про посаду в конторі нічого й думати. Молодь настроєна особливо вороже. Нас часто називають «ді поляцен», а то майже завжди «остдойч»…

Зупинившись біля трактира «Під короною», старий подав Шелю руку.

— В дивні часи ми живемо, пане. Невідомо, кого за це звинувачувати, ясно тільки одне — найгірше завжди простій людині.— Він попрощався і поїхав, низько зігнувшись над кермом.

Шель не знайшов Лютце в трактирі «Під короною». Розпитуючи перехожих про дальшу дорогу, журналіст незабаром спинився біля оточеного віковими дубами трактиру «Під соколом».

Невеличкі вікна замріяно дивилися на зелень палісадника. Над відчиненими дверима висів герб: оточений штандартами сокіл. Кам’яні пристінки підпирали стіни. Будиночок скидався на немічного старця, що, забутий світом, дрімав у затінку крислатих дерев.

Шель ступив з похмурого ганку прямо до великої кімнати, де було повно диму і пахло пивом. З цікавістю озирнувся: масивні балки перерізали низьку стелю, проміння сонця, пробиваючись крізь віконця, освітлювало столи і лавки під стінами. Кілька чоловік голосно розмовляли, попиваючи пиво; праворуч од входу хтось сьорбав суп. Приземкувата корчмарка, витираючи прилавок, глянула на Шеля.

Журналіст підійшов до буфету.

— Я шукаю пана Лютце. Може, він…

Жінка показала великим пальцем на куток:

— Онде сидить.

Обернувшись, Шель помітив згорблену над столом спину. Незнайомець був одягнений у потертий сірий піджак. Важко спирався ліктями на стіл, сховавши обличчя в долонях; посеред столу перед ним стояла порожня чарка. Шель ступив до нього.

— Лютце?

Той мляво підвів голову. Неголене обличчя було схоже на висушене яблуко: зморщене, безбарвне; очі налиті кров’ю, затуманені чоловічки дивилися без будь-якого виразу.

— Лютце? — повторив Шель.

Повіки п’яниці звузилися. Він намагався розпізнати людину, що стояла поруч. Не пригадуючи нічого отупілим мозком, він схилив голову, байдужий до всього, що діється навкруги.

«Справді, дивний приятель, — подумав Шель. — Фрау Гекль мала рацію…»

Він сів і легенько штовхнув незнайомця.

— Лютце, — сказав над самісіньким його вухом. — Якщо ваше прізвище Лютце, то я хотів би поговорити з вами про Леона. Про Леона Траубе!

Ці слова пробилися до свідомості п’яного.

Він випрямився і подивився на журналіста.

— Я приїхав до Леона, розумієте? Кажуть, ви були друзями?

— Хто ти такий? — голос був низький і хрипкий.

— Ян Шель, із Вроцлава.

— Звідки?

— З Польщі, я приїхав до Леона, — чітко повторив журналіст, сподіваючись, що його слова викличуть у затуманеному алкоголем мозку якийсь відгук.

— Ага! — пробурмотів Лютце і гучно гикнув.

— Ви знали Леона?

— А що? — буркнув Лютце, не виявляючи ні крихти зацікавленості до розмови.

— Леон був моїм приятелем.

— Леон? Чого ти хочеш від Леона? Відчепись од нього… Що він зробив тобі? Ти… ех… — Він кашлянув і зразу ж захлинувся від кашлю. Хапаючи губами повітря, простягнув руку до чарки, що стояла перед ним, підніс її до рота, перехилив і, не відчувши на розпухлому язиці сподіваного смаку, розчаровано скривився.

— Niks! Verfluchter Dreck![25] — вилаявся Лютце і відвернувся до стіни.

Шель подав знак корчмарці, що придивлялася до них, замовив «чвертку» і попросив чарку. Жінка з упередженням глянула на п’яницю, презирливо потягнула носом і відійшла за прилавок. Шель запалив сигарету. Одержавши пляшку, він наповнив чарки.

— Шнапс, Лютце!

Скуйовджена голова жваво підвелася, очі пожадливо втупились у чарку. П’яниця миттю вихилив її.

— Добре! — причмокнув він і витер рот долонею. Потім зацікавлено зиркнув на свого сусіда.

— Леон Траубе, — терпеливо нагадав Шель.

— Чого тобі треба від нього? — Очі старого пестили пляшку.

— Леон був моїм другом.

— У нього не було друзів, — пробелькотів Лютце і, позираючи спідлоба на незнайомого, що його пригощав, спитав: — Хто ти такий, га?

— Шель. Я приїхав з Польщі, щоб побачитися з Леоном.

Лютце намагався збагнути зміст розмови, проте не міг склеїти докупи розкиданих думок.

— Леона вже немає, — пробурмотів він нарешті і, боязко озираючись, додав тихіше: — Вони вбили його.

Шель налив півчарки і сказав:

— Леон покінчив життя самогубством.

На обличчі п’яниці з’явилася хитра гримаса.

— Dreck[26]! — він жадібно ковтнув горілку. — Хто ти такий? — спитав він з наполегливою впертістю.

Журналіст повторив своє прізвище.

— Шель… Шель… — здавалося, Лютце копається в пам’яті. — Леон знайшов чемодан, — сказав він раптом.

— Який чемодан?

— Шель, га? У мене є щось для тебе, — намагаючись всунути руку в кишеню, він погойднувся і впав би з лавки, якби не міцне плече журналіста. — Леон залишив чемодан для тебе, — белькотів п’яниця, завзято копирсаючись у кишенях.

— Який чемодан?

— Чемодан… з підвалу. Це була золота людина! — не знаходячи того, що шукав, Лютце сперся ліктями на стіл і, дивлячись кудись у простір, жалібно повторив: — О, золота людина! — Він важко похитав головою. Великі п’яні сльози покотилися вздовж носа.

Шель оглянув відвідувачів трактиру. Кілька чоловік, що сиділи поодаль, скоса поглядали на них. За одним столиком гладкий, благодушний німець, махаючи люлькою, розказував анекдоти.

— Шель, — мурмотів Лютце, — Леон залишив щось…

— Що? Кажи, чоловіче, що? — журналіст втрачав терпіння.

П’яниця нахилився до нього:

— Чемодан з підвалу, — прошепотів таємничо.

Шель зморщив чоло, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Підвал… чемодан… вбивство Леона… Згадував різні епізоди п’ятнадцятилітньої давності, що могли б пояснити слова Лютце. Справді, вони тоді несли якісь ящики й чемодани. Але який зв’язок могло це мати зі смертю Леона? Шель не міг зв’язати тих давніх подій з трагедією останніх днів.

— Хто вбив Леона? — спитав він з притиском. — Хто?

Чоловічки п’яниці заяскріли злістю.

— Вони! Дізналися про чемодан… Але вони не захопили його! — Лютце стукнув кулаком по столу, у горлі забулькотів неприємний сміх.

— Хто це «вони»? — стиха мовив Шель.

Але Лютце не дочув питання. Булькотіння сміху раптом змінилося сильною гикавкою. Худе тіло старого аж затіпалося. Бурхливо й гучно вдихаючи повітря, чіпляючись руками за стіл, він намагався втримати рівновагу. На обличчі з’явився вираз болю й безпорадності.

Шель дивився на п’яницю з непереборною огидою. Корчмарка вийшла з-за прилавка.

— П’є з самісінького ранку. І де тільки він бере гроші. — Якусь мить жінка мовчала вагаючись. — Чим я можу вам допомогти? — спитала нарешті.

— Коли б ви покликали таксі, я б одвіз його додому, — відказав Шель.

— Ви, мабуть, нетутешній? Пробачте, — додала вона швиденько. — Це не моя справа. Його всі знають як гіркого п’яницю.

— Я чув про це, але все одно буде краще, коли він повернеться додому.

— Добре, спробую перехопити таксі, — погодилася корчмарка виходячи.

Приступ гикавки минав. Важко дихаючи, Лютце намагався щось сказати, але з горла вихоплювалися лише невиразні звуки. Журналіст нетерпляче поглядав на двері.

— Прошу, таксі чекає! — гукнула корчмарка.

Розплатившись, Шель допоміг п’яному підвестися і, скоріше тягнучи його, ніж ведучи, вийшов з трактиру. Шофер таксі пильно глянув на пасажирів і неохоче відчинив дверцята.

— Сподіваюся, він не забруднить машини?

— Я заплачу за все, — заспокоїв його Шель, впихаючи Лютце на заднє сидіння.

Їхали недовго. Лютце поводився спокійно, лише на поворотах безсило сповзав убік. Коли машина спинилася, Шель розплатився, дав водієві чайові і потягнув обважнілого п’яницю до темних дверей бункера. Лютце вже не стояв на ногах, Шель поклав його на нари, потім запалив сірника і, помітивши свічку, що стояла на ящику, засвітив її. Глянув на Лютце. Той лежав, заплющивши очі, дихаючи важко, але розмірено.

— Лютце!

Очманілий чоловік не озивався.

— Лютце! Прокинься, холера! — гукнув Шель, трясучи його за плече.

Важкі повіки Лютце поволі піднялися.

— Що таке?

— Це я, Шель, друг Леона.

— Бідний Леон! — промимрив той.

— Що сталося з Леоном? — Шель голосно акцентував кожний склад. Бетонне склепіння відлунювало уривки слів.

Лютце відказав лише за хвилину:

— Замордували його!

— Хто, Лютце? Хто?

— Вони. — Рука непевно піднялася, вказуючи пальцем кудись у глиб сховища. — Та Леон їх обдурив, ха-ха-ха!

Стіни завторили божевільним реготом.

— Леон був… був… — Обличчя алкоголіка раптом стало блідо-жовте, розширені від жаху очі дивилися на щось біля входу.

Шель здригнувся. Рвучко обернувся — світлий квадрат входу був порожній.

— Щодо… — відкинувся Лютце назад. З його грудей вихопився схожий на скавучання стогін, який перейшов у протягле, нелюдське виття. Лютце почав качатися на нарах, скоцюрблені пальці шарпали ковдру, одяг, ноги конвульсивно сіпалися, ніби в якомусь страшному танці. Полум’я свічки неспокійно затремтіло.

Шель якусь мить виряченими очима дивився на цю сцену, потім, отямившись, безпорадно відступив на крок. Лютце корчився немовби від страшенного болю. Стиснуті кулаки молотили повітря, викривлений рот запінився. Сині, тремтячі губи почали складати невиразні фрази:

— На поміч… Великий боже… Жахливі волохаті павуки… Скрізь павуки… О боже!

Потім усе перейшло в незрозуміле белькотіння, і знову — жахливий крик.

Шель з відразою дивився на розтерзану людську подобу. Огидне видовище викликало в ньому водночас і презирство, і жалість.

Пароксизм минув раптово. Скиглячи, Лютце безсило лежав на нарах, скоцюрблений, важко дихаючи, тремтячи всім тілом. Шель підійшов до хворого і поклав долоню йому на чоло. На спітнілих скронях прискорено тіпався пульс. Лютце образливо вилаявся /і відіпхнув його руку.

Несподівано п’яниця сів і, дивлячись туманними очима кудись у далечінь, знову почав белькотіти уривками:

— Дайте мені спокій… Не буду… — Він глибоко зітхнув, а потім завів гнусаво: — Упокой, господи, його душу… Не журись, не знайдуть, — потішав за мить не знати кого. Зрештою виплюнув із себе потік грубої лайки і впав на нари.

Шель якусь хвилину ще спостерігав хворого. Припускаючи, що Лютце залишиться щонайменше кілька годин у стані глибокого запаморочення, підійшов до столу, вийняв з кишені записну книжку, видер аркушик і написав:

«Пане Лютце! Мушу неодмінно поговорити з вами! Я мешкаю на Ейхенштрасе в Леоновій кімнаті. Прийду сюди завтра вранці близько дев’ятої. Будь ласка, почекайте на мене. Ян Шель».

Він поклав записку біля свічки, погасив світло і вийшов з понурого сховища.

Повертаючись до міста, Шель намагався зв’язати докупи минулі події. Джонсон твердив, нібито Леон збожеволів. Лютце, хронічний алкоголік, не та людина, слова чи п’яні бредні якої можна брати серйозно. Що ж ховалося за цим усім? Як, де і від кого можна взнати правду? Він не знав у місті нікого, крім Джонсона, але той ставився майже скептично до його сумнівів та припущень.

Шель вийшов на одну з центральних вулиць міста, роздумуючи, як згаяти вільний час. Біля зеленого скверика зупинився і, дивлячись на мідний пам’ятник Гете, згадав ще одну людину, яка могла б щось розповісти про Леона — лікар, доктор Менке.

«Можливо, не буде нічого нового, — думав він, — але хоч зроблю все, що в моїх силах, аби з’ясувати цю справу, — коли тут є що з’ясовувати».

Шель спинив таксі, яке тихенько проїздило повз нього, і дуже здивувався, коли побачив того самого шофера, з яким нещодавно їхав.

— Знов зустрічаємося, — сказав журналіст, поглядаючи крізь відчинене вікно.

— Справді! — усміхнувся водій. — Бензин дорогий, от я й чекаю, поки хтось поїде назад. Власне, я повертаюся додому, але можу ще вас одвезти. Сідайте, будь ласка. Вам куди?

— Мені б хотілося потрапити до доктора Менке, але я не знаю його адреси. Ви не чули, де він мешкає?

— Чув! Це один з найкращих лікарів у Гроссвізені. Ви почекаєте півхвилинки? — спитав шофер. — Я б хотів повідомити дружину, що спізнюся на обід.

— Прошу, я не кваплюсь.

Водій увійшов до будки таксофона, що стояла поблизу, причинив засклені двері, зняв трубку і набрав номер. Слухаючи, стежив за ІПелем.

— Алло! 95–16?

— Так, — почулося в трубці.

— Говорить Нойбергер. Везу чоловіка в коричневому костюмі до доктора Менке.

— Добре. А як ви уладнали справу з Лютце?

— Він узяв гроші й напився. Чоловік, за яким я стежу, очевидно, шукав його, знайшов у трактирі «Під соколом» і через якийсь час одвіз непритомного до бункера. Повертаючись назад, спинив мене і сказав, що хоче поїхати до доктора Менке. Тепер чекає в машині.

— Це усе?

— Усе.

— Гаразд. Одвезіть його до доктора, а тоді можете зайнятися власними справами.

Нойбергер повернувся до таксі.

— У моїй роботі не можна точно визначити часу, — пояснював, — от я й повідомляю Фрідль, коли приїду. У неї тоді є час приготувати щось…

Їхали вони кілька хвилин. Зупиняючи машину перед білим старосвітським будинком, водій сказав:

— Приїхали. Доктор Менке приймає, здається, до шістнадцятої години.

Шель поглянув услід таксі, потім відчинив хвіртку і враз опинився в розлогому, старанно прибраному садку. На посиланому червоним гравієм півколі, перед самісіньким будинком, порався середній на зріст кремезний чоловік років тридцяти п’яти. У нього було світле, коротко підстрижене волосся і надзвичайно мускулясті плечі та руки. У спортивних штанях, в сорочці з підкатаними за лікоть рукавами, він скидався на міцного юнака. Чоловік підняв секатор і нагнувся над кущем. Зачувши кроки, він випростався і козирем глянув на Шеля.

— Куди? — спитав.

— Я хотів би побачити доктора Менке.

— У нього дві руки, дві ноги і одна голова. В зоологічному парку можна оглянути цікавіші екземпляри.

Шель спинився, вражений нахабством блондина. А той, спідлоба дивлячись на журналіста, крутив у руці ножиці.

— Чого ждеш, голубе? Дати тобі двадцять пфенігів на автобус?

— Ви, мабуть, один із психопатичних пацієнтів доктора? — спокійно поцікавився Шель.

— Психо… що? — збагнувши, що прибулий кепкує з нього, блондин грізно посунувся до нього. — Шукаєш бійки?

— Гюнтер! — різкий, авторитетний голос вплинув на того, як батіг.

Шель побачив стару, сувору на вигляд жінку в чорному скромному вбранні.

— Добридень, — звернувся до неї журналіст. — Доктор дома?

— Доктор прийме вас у кабінеті, прошу, заходьте, — сухо відказала жінка і, обернувшись, рушила в будинок.

Шель опинився у великій приймальній. «Доктор Менке користується, безумовно, великим успіхом, — подумав він, дивлячись на пухкий сірий килим, великі крісла і важкі портьєри, — все підібрано в гармонійних тонах». У дверях з’явилася медсестра. Шель повторив своє прохання.

— Ви домовилися про годину консультації? — спитала вона.

— Ні, я в Гроссвізені проїздом. Справа, що мене привела сюди, приватна.

— Ваше прізвище?

— Ян Шель.

— Почекайте, будь ласка.

Незабаром жінка повернулася.

— Заходьте, доктор чекає.

У кабінеті, куди ввійшов журналіст, усе виблискувало чистотою. Пробиваючись крізь голубуваті завіски, сонячне світло створювало в приміщенні приємну, прохолодну півтемряву. За масивним столом сидів статечний, сивий чоловік. Біла борода, вуса й кущисті брови надавали його обличчю добродушного виразу. Старий скоріше був схожий на мудреця чи патріарха, ніж на служителя сучасної медицини.

— Сідайте, будьте ласкаві, — запросив він, показуючи на стілець біля столу. — Чим можу служити? Сестра сказала, що ви в Гроссвізені проїздом.

— Так, пане докторе, — Шель подумав, чи не розповісти про випадок в садку, але, трохи подумавши, вирішив промовчати. — Мій візит не пов’язаний з медичною консультацією. Я просив би вас поінформувати мене в одній дивній, інтригуючій справі.

— Прошу.

— Я приїхав до Німеччини на прохання свого приятеля Леона Траубе. Мені сказали, що він був вашим пацієнтом.

Лікар мовчки кивнув головою.

— Приїхавши, я дізнався про його смерть. У розмові з моїм знайомим з’ясувалося, що покійний хворів на психічний розлад. Чи могли б ви, докторе, сказати про це щось докладніше? Незважаючи на деякі відомості, я не зовсім певен, що тільки невиліковна хвороба Леона Траубе була причиною його самогубства.

Доктор Менке на хвилину замислився.

— Я ніколи не розказую стороннім про своїх пацієнтів, — мовив поволі. — Хто міг би підтвердити, що ви добре знали небіжчика?

— Пауль Джонсон, помічник прокурора, може поручитися за мене.

— О, це ім’я добре відоме в Гроссвізені. Дякую. Уточніть, прошу, своє питання, і я охоче відповім вам.

— Мене цікавить історія хвороби Леона Траубе.

— Застарілий, невиліковний туберкульоз легенів і — що з цього випливає — кровотечі, фізичне виснаження. На грунті перевтоми й виснаження виник розлад нервової системи. Дослідження, проведені за останні три місяці, показали депресивний психоз. Хворий дедалі частіше почував себе пригнічено, втратив віру в себе, став підозріливий, у нього виникла манія переслідування, — без запинки, з легким гонором розповідав сивий лікар, добродушно всміхаючись.

— Розумію, — сказав Шель. — Бачите, я одержав від нього тривожного листа. Хоч я й знаю, що його писала людина хвора, проте не можу позбутися неясної підозри, що цей лист — щирий і правдивий. Важко уточнити здогад, не маючи речових доказів. Я думаю, чи не міг бути причиною його самогубства якийсь шок, і сушу собі голову, де знайти відповідь.

Доктор Менке слухав уважно, дивлячись прямо в лице співрозмовника. По якійсь хвилині Шель відчув неспокій. Десь в глибині мозку виник невиразний спогад. Здавалося, він уже був колись у такому стані… Раптом тьмяні контури давньої події загострилися, образ постав у пам’яті надзвичайно виразно: змія!

Шель провів долонею по скронях. Був тоді ще дитиною… Прогулянка до зоологічного парку… засклений терарій… написи, що викликали легке тремтіння: гримуча змія, чорна мамба, кобра… Боязкі погляди в нерухомі, безбарвні очі в пласких трикутних черепах. Враження збереглося, асоціація викликала тривогу: зіниці людини, що сиділа навпроти, були такі ж скляні на вигляд і позбавлені життя, як у… змії!

Одразу ж відігнав од себе неприємні думки, бо збагнув, що лікар звертається до нього.

— …створюють довкола себе атмосферу недовір’я й тривоги, хоч зовнішня поведінка тих індивідів не викликає у випадкового спостерігача ніяких сумнівів. Виявлені у Траубе симптоми були характерними проявами психозу. Його лист, безумовно, є нагромадженням сенсаційних інсинуацій, драматичних висновків і таємничих сугестій. Хіба не так? — Лікар усміхнувся, але очі лишалися холодні, без виразу.

— Може й так, — неохоче згодився Шель.

Він втрачав певність. Візит до цього «мага» не давав сподіваних наслідків, хоча журналіст і сам не знав, на що, власне, розраховував. То все видавалося незначним, то знову…

— Траубе знав, що я приїду до нього, — сказав Шель. — Хіба це не повинно було вплинути на нього позитивно і до деякої міри заспокоїти? Чому він заподіяв собі смерть перед самісіньким моїм приїздом?

— Психопати часто діють у стані афекту. Вони втрачають самоконтроль, поводяться всупереч будь-яким нормам і чинять щось зовсім незрозуміле. Коли нервове подразнення минає, хворі часто не пам’ятають своїх вчинків, — голос лікаря був лагідний і переконливий.

— Чи це не означає, що Леон Траубе забув про надісланий до мене лист?

— Можливо.

— Але як він міг забути про мій приїзд, адже я повідомив його листовно? — не здавався Шель.

— Манія переслідування, певно, заступила в пам’яті всі інші ідеї.

Намагаючись уникнути погляду, що викликав неспокій, Шель опустив очі.

— А ви, докторе, не знаєте чоловіка на прізвище Лютце?

— Лютце? — щиро здивувався Менке. — Гіркий п’яниця?

— Він.

— Одного дня, коли поліція відводила отруєного алкоголем до в’язниці, мою увагу звернули на нього. Але не мав нагоди познайомитися з ним особисто, та й не збираюся робити цього.

— Лютце був близьким знайомим покійного.

— Хіба я відповідаю за добір знайомих пана Траубе?

— Лютце, безумовно, алкоголік, але, наскільки мені відомо, не хворіє на психоз, і він запевняв мене…

— Пане Шель! — різко перебив його лікар. — Я охоче говоритиму з вами про обставини, які передували чи сприяли смерті вашого приятеля, проте не почуваю себе компетентним вести дискусію з приводу поглядів чи вірувань незнайомих мені людей.

Здивований тоном лікаря, журналіст підвів голову:

— Докторе Менке, ваші пояснення були точні, зрозумілі і переконливі. Однак мені здається, що за трагедією Леона Траубе криються якісь нез’ясовані обставини, що перебувають у прямому зв’язку з його смертю. Досі я, на жаль, не зумів знайти факти, які б підтвердили мої підозри.

— Інтуїція? — сарказм лікаря був очевидний.

— Шосте почуття, — відповів Шель серйозно, дивлячись на Менке.

— Необхідне для вашої професії. Чим можу служити вам ще?

Повільно підводячись з стільця, Шель раптово спитав:

— Траубе не згадував про папери?

Вираз обличчя лікаря змінився, повіки на мить прикрили нерухомі зіниці.

— Про які папери? — лікар нетерпляче зморщив лоба.

— Документи, акти?

Менке вп’явся поглядом в обличчя поляка.

— Авжеж, казав не тільки про папери, а й про кошмари, що його лякають, про полум’я, яке палить душу, про гномів, про привиди і темні сили, що чатують на його життя, — говорячи, лікар підвівся, обійшов письмовий стіл і спинився перед Шелем. — Боюсь, що я не задовольнив вашої цікавості?

— Навпаки, пане докторе, розмова з вами була надзвичайно повчальною. Дуже вам вдячний за те, що ви присвятили мені стільки цінного часу і пояснили мені таємниці медицини.

Вони подали один одному руки. Йдучи до дверей, Шель обернувся:

— О котрій годині помер Траубе?

Відповідь пролунала негайно:

— Між дванадцятою і першою ночі.

— Дякую, до побачення!

Виходячи з кімнати, журналіст відчував на собі погляд блідих, холодних очей. Він аж здригнувся…


Коли Шель натиснув кнопку дзвінка під табличкою з прізвищем, сонце вже сідало за дахи будинків. Заграва надвечір’я затопила безхмарне небо.

— Нарешті! — вигукнув Джонсон, подаючи гостеві обидві руки. — Я вже бідкався, чи не забув ти адреси. Прошу, заходь.

Кімната, до якої Джонсон ввів Шеля, була вмебльована не дуже вимогливо, хоч окремі предмети безсумнівно були цінні. Біля короткого рояля примостилася шафка з хрусталем, сріблом, статуетками з дрезденської порцеляни, за нею — стояк з кактусами. Круг низького столу тулилися обтягнуті коричневою шкірою крісла. Уздовж одної стіни — низькі полиці, заставлені книжками, судячи з обкладинок, переважно сенсаційно-детективними. В кутку кімнати виблискував екран телевізора. Над роялем висіла двометрова картина, на якій було намальовано скелясте підгір’я з величезним замком на тлі похмурого неба.

— Почувай себе як дома, Джон. Сідай. Кароліна скоро прийде, вона була в місті і десь там чепуриться. Може, скинеш піджак? У нас досить тепло… Ні? — Він підсунув сигарети й подав сірники. — Розказуй, як ти згаяв час пополудні? Сподіваюся, не нудьгував?

— Ні, навіть цікаво, але про це пізніше. Скажи, як у тебе скінчилося в суді?

— Е, так собі. Під кінець дійшло до короткої словесної сутички з адвокатом, ми сперечалися доти, поки суддя не відклав справу. Я повернувся додому раніше, ніж думав.

Джонсон глянув на двері. Веселу міну змінила холодна посмішка.

— А от і Кароліна, — сказав він.

Шель підвівся.

Дружина Джонсона була надзвичайно вродлива. Під блідо-зеленою вовняною сукнею вимальовувався гнучкий стан, чудові стрункі ноги. Густі чорні кучері надавали її витонченому личку ще більшої чарівності, сині очі яскріли веселістю.

— Ян Шель, з Польщі, — Кароліна, моя дружина, — познайомив їх Джонсон.

Усміхаючись, Кароліна подала маленьку руку. Шель згадав турботи Джонсона і визнав у думці, що врода цієї жінки безперечно має привертати увагу чоловіків. Коли всі сіли, Джонсон сказав:

— Сподіваюся, ми щось вип’ємо перед вечерею? Кароліно, шеррі, правда? А ти, Джоне?

— Байдуже, Пауль, аби холодненьке.

— Гаразд, — виходячи, Джонсон увімкнув телевізор.

Зручніше вмощуючись, Кароліна поклала ногу на ногу.

— Ви давно знайомі? — спитала.

— Давненько. Ми зустрілися за обставин, які надали нашому знайомству особливого значення.

— Пауль згадував про це, — сказала вона, зацікавлено дивлячись на Шеля. — Ви приїхали з Польщі?

— Я поляк.

— Німці не дуже симпатизують вам.

— Я думав, що ви… — боячись бути нетактовним, він замовк на півслові.

— Німкеня? О, ні! Я народилася й виховувалась у Швейцарії.

Джонсон приніс тацю з наповненими чарками. Мовчки поставив її на столику і заходився настроювати телевізор.

— Цікаво, чи ти пізнав Гроссвізен? — спитав він, регулюючи зображення. — Місто розрослося, там, де були руїни, тепер знову стоять будинки, споруджено чимало нових.

— Я уявляв собі, що тут просторіше. Мені хотілося б, якщо дозволить час, оглянути місце, де був наш підвал. Чи, може, цю територію забудовано?

— Ні, там парк. Жоден з колишніх власників не об’явився, і земля перейшла у власність держави.

На екрані телевізора з’явився оркестр: грали увертюру до «Каліфа з Багдада». Джонсон повернувся до столу.

— Вип’ємо! — запропонував він. — Пляшка охолоджувалася три години.

Підняли чарки. Джонсон подав шкатулочку з сигаретами.

— Оті ліворуч — американські, праворуч — англійські.

Запаливши сигарету, Шель спитав Кароліну:

— Дозвольте нам вернутися на хвилинку до минулого? Є кілька питань, яких ми не встигли до кінця обміркувати сьогодні вранці.

— Охоче послухаю вас, але з умовою, що згодом ми поговоримо про справи приємніші, — відказала вона.

— В уяві Кароліни, — вставив Джонсон, — далеке минуле зв’язане з бомбами, трупами і кров’ю.

— Фе, противний, — скривилася Кароліна.

— Обіцяю скоротити розмову про воєнні переживання до мінімуму, — хутенько запевнив Шель. — Зрештою, це не таке вже істотне. Я приїхав до Гроссвізена в зовсім іншій справі. Бачите, нас тоді було троє…

— Кароліна не знала Леона, — зауважив Джонсон.

— А шкода? — звернулася вона до Шеля.

— Не думаю. Він був досить похмурий тип.

— Ох! — заклала руки за голову Кароліна.

— Пауль, — почав Шель, — а після мого від’їзду з Гроссвізена не сталося нічого такого, що мало якийсь зв’язок з підвалом?

— Не розумію твого запитання. Що ж могло статися?

— Коли ми вибралися звідти, обвалилася стеля, засипавши ганок і вхід. Невже й досі ніхто не пробував витягти з підвалу скрині, чемодани та інші речі?

Джонсон задумався.

— Справді, якісь невідомі пробралися через руїни і зруйнували частину підвалу. А вже значно пізніше був наказ обшукати все, забрати цінні речі, а також… — він кинув погляд на дружину, — ідентифікувати трупи. Після того руїни зрівняли з землею.

— А ти ніколи не цікавився, що було в тих скринях і чемоданах, які ми тоді транспортували?

— Джон! Сподіваюся, ти не підозрюєш мене в тому, що я ходив з киркою й лопатою, аби дістати з руїн якісь, там консервні банки з тушонкою?.. Бо що ж могло бути у тих ящиках, як не вкрадені з табору продукти? Натомість я скажу тобі цікаву річ, про яку дізнався оце недавно зовсім випадково. В’язнів, які транспортували скрині, після повернення до табору мали знищити, розумієш?

— Чому?

— Не здогадуєшся? Брати Шурікке готували собі безпечне й затишне гніздечко і тому не хотіли ризикувати.

— А конвой?

— То були довірені есесівці. А втім, невідомо, яка б доля їх спіткала. Подумай, чоловіче, як нам пощастило тоді! Коли б не та влучна, кинута у слушний момент бомба…

— Ти був би ще одною «жертвою кривавої війни», — закінчила Кароліна, стримуючи позіхання.

Шель непевно всміхнувся.

— А ви? — спитав. — Що ви робили в той час?

— Вас це справді цікавить? Ходила до п’ятого класу початкової школи в Урі.

— Важко уявити вас дівчинкою з кісками, що біжить до школи з ранцем, у якому торохтить пенал. Але повернімося до наших спогадів.

Кароліна скривилась і почала уважно розглядати замок на неприступних скелях.

— Що сталося з братами Шурікке? — спитав Шель.

— Виїхали до Іспанії. У них був, як виявилося, значний рахунок в одному з мадрідських банків.

— Передбачливі.

— Так, крайсляйтера Шурікке вже немає в живих, два роки тому помер у Барселоні від інфаркту. Його брат тішиться спокійною старістю. На жаль, нічим його звідти витягти. Нищимо тих негідників, де тільки можемо, проте ще багато уникнуло кари.

— Отже, у підвалі не було ніякої похмурої таємниці, лише запаси консервів?

— Наскільки мені відомо. Чому ти питаєш?

— У мене була сьогодні цікава, швидше — неприємна зустріч з якимсь Лютце.

— Ганьба Гроссвізена, — сказала Кароліна. — Випиймо за його здоров’я! — Вона підвелася, розгладжуючи сукню. — Будь ласка, розливайте собі. А я приготую щось поїсти, ви, мабуть, зголодніли? — Не чекаючи відповіді, Кароліна вийшла, наспівуючи мелодію, яку саме грали по телевізору.

Шель скоса зиркнув на неї. Джонсон помітив його погляд і неспокійно поворухнувся.

— Зустріч з Лютце не могла бути приємною, але скажи, чим вона цікава? — спитав він хутенько.

— Лютце був добре знайомий з Леоном, правда?

— Вони зустрічались, а що їх єднало, — Джонсон розвів руками, — бог їх знає. Це зовсім протилежні характери. Один гіркий п’яниця, зацікавлений тільки в тому, щоб роздобути грошей на пляшку шнапсу, а другий психопат, май на увазі, непитущий.

— А проте Леон довіряв Лютце.

Джонсон кивнув головою:

— Наскільки я знаю, так,

— Лютце, коли я зустрів його, був сильно напідпитку, тому важко назвати нашу спробу порозумітися розмовою. Але в його белькотінні мене здивувала одна деталь: він сказав: «Леон залишив чемодан, чемодан з підвалу». На жаль, більше нічого не пощастило з нього витягнути. Я одвіз його до бункера. Там у п’яниці стався шалений припадок, і він, мабуть, спить і досі. Що могли означати його слова, Пауль?

— Це справді цікаво! — американець задивився на екран телевізора. — Цікаво! — повторив він. — Невже Леон щось вигріб? Однак підвалів багато. Ми ж поєднуємо ці слова з «нашим» підвалом.

— Леон же був з нами.

— Справді, не розумію. Варто пошукати в бункері цього чемодана.

— Не думаю, щоб ми знайшли його там, якщо він взагалі є.

— Тоді де ж?

— Не знаю. Мене більше цікавить, що може бути в чемодані і чи має це якийсь зв’язок із смертю Леона.

— Припущення, ніби Леон відкрив щось важливе, а потім наклав на себе руки, не логічне.

— Маєш рацію, Пауль. Дивне самогубство нашого приятеля заперечує всі можливі теорії. Єдиний вихід — добути у Лютце цього таємничого чемодана.

— У тебе є який-небудь план?

— Я залишив Лютце записку, що хочу з ним поговорити. Він знає моє прізвище, мабуть, Леон казав йому про мене, Сходжу до нього.

На порозі з’явилася Кароліна.

— Ви й досі не скінчили? Тоді розмовляйте і їжте, — сказала вона, ставлячи на стіл тарілки з хлібом, шинкою, холодним м’ясом та різними іншими апетитними закусками.

Шель попросив пробачення і вийшов до ванної. Миючи руки, він чув, як Кароліна хазяйнувала на кухні. З кімнати долинав голос Джонсона. «Розмовляє сам з собою?» — подумав журналіст.

Коли Шель повернувся до кімнати, американець саме засував фіранку на вікні.

— Сідай, Джоне, і покуштуй наших ласощів, — запросив він приятеля.

— Просто з банок, — додала Кароліна.

Чоловіки, захоплені своїми думками, їли швидко. Випили пляшку сухого вина, і настрій трохи поліпшився. Кароліна заходилася прибирати з столу.

— Даю вам ще чверть години на розмову, — сказала вона. — Через двадцять хвилин гратиме оркестр Карла Богландера. Оскільки мій чоловік танцює лише тоді, коли замість гвіздка ударить молотком по власному пальцю, оголошую вас своїм партнером… О, знаю, знаю! — вигукнула вона, побачивши нерішучість Шеля. — «З мене поганий танцюрист», — хотіли ви сказати. Охоче дам вам безплатний урок. — Тримаючи в руках гору тарілок, додала: — Отже, розмовляйте! Один, два, три!

Джонсон над силу всміхнувся.

— Що ж, користуймось з наших п’ятнадцяти хвилин, — сказав Шель. — Матимеш час завтра вранці?

— Щоб відвідати Лютце?

— Еге ж.

— Звичайно, піду з тобою. Справа починає мене інтригувати.

— Чудово! Слухай далі. Я був сьогодні також у доктора Меике.

— У нього? Чого?

— Хотів дізнатися щось нове про Леона.

— І що ж вельмишановний доктор Менке?

— Що це за людина, Пауль?

— Старий дивак, який уподобав собі театральну позу достойного патріарха. Безумовно, компетентний і заможний лікар.

— Гм, він прочитав мені коротеньку лекцію про Леонову хворобу. Говорив складно, стисло і дуже впевнено, але…

— Але що?

— Його очі… А втім, це неважно! — Шель загасив недопалок і глянув на зосередженого хазяїна. — Я відрекомендувався докторові як Ян Шель з Польщі. Сказав, Що був другом Леона Траубе і що ти міг би підтвердити мої слова. В розмові Менке спитав, чи я керуюсь інтуїцією. Я відповів, що в мене є шосте почуття, тоді він саркастично зауважив, що це необхідно для моєї професії. Це мене дивує. Розумієш, Пауль? Доктор Менке, якого я бачив уперше в житті, знає про мою професію!

— Ти не спитав його звідки?

— Ні, звичайно.

— Дивно, дуже дивно, — Джонсон задумався. Раптом стукнув себе по лобі: — Леон міг йому сказати, що чекає на твій приїзд, а при цьому згадав, хто ти такий. Адже Лютце теж знав про тебе.

— Справді, — згодився Шель. — Ти маєш рацію. Але якщо він уже чув про мене раніше, то чому спитав, чи в Гроссвізені хтось може ствердити мою особу?

— О, Менке — це старий позер і формаліст!

— Є ще одна справа.

— Слухаю.

— Я зустрів у саду доктора дивного індивідуума…

— Звичайно, Гюнтера, садівника, шофера і взагалі праву руку старого.

— Нахаба. Поводився страшенно зухвало.

— Мене це не дивує. На нього скаржаться докторові майже щодня.

— Чому ж Менке не вижене його?

— Їх щось зв’язує, але я не знаю подробиць. Гюнтер сліпо слухається старого.

— Чи Менке…

— Не обмовляйте дорогих відсутніх, — сказала, входячи, Кароліна. — Який страхітливий злочин вчинив той сивоголовий паяц?

Шель глянув на неї. Жінка спинилася, збагнувши його подив. Запала хвилина неприємної мовчанки. Джонсон сидів похмурий, гнівно стиснувши куточки вуст.

— Ми говорили про доктора Менке, — бездумно сказав Шель, аби розвіяти поганий настрій.

— Я чула. У Гроссвізені його називають святим Миколаєм з риб’ячими очима.

— Дуже влучне порівняння!

— Він намовляв мене, щоб я була його партнером у вертепі, в образі чорта…

— Ідеальна для тебе роль, — буркнув Джонсон. — Можу позичити тобі роги.

— Не хвилюйся, старенький! — заспокоїла його дружина. — Я вигадала цю казочку, щоб витягнути вас із того підвалу.

Вона підійшла до Шеля і легенько поклала йому руку на плече, коли той спробував підвестися.

— Пане асистент прокурора, — звернулася до чоловіка. — Ти забув свої обов’язки, чарки порожні.

Джонсон підвівся.

— Що питимеш? Бенедиктин, шеррі, бренді чи горілку Смірноффа?

— Для мене шеррі, my dear[27], — замовила Кароліна.

Коли чоловік вийшов з кімнати, вона кокетливо глянула на гостя:

— Після скількох чарок ви «розкручуєтесь»?

— Як коли. П’ю рідко, але витримую чимало. Не знаю, чи доцільно занадто «розкручуватися»?

— Хто вовка боїться… — фамільярно підморгнула Кароліна.

Шель відчув неспокій. Не хотілося бути причиною сімейних чвар. З скрутного становища його вивів хазяїн. Джонсон повернувся і, ставлячи келишки та пляшки на стіл, запитав:

— Льоду чи води?

— Прошу чистої.

— Авжеж, — завважила Кароліна, — ви, поляки, не розбавляєте горілку.

Диктор оголосив наступний номер програми:

— Зараз перед камерами телебачення виступить відомий оркестр Карла Богландера.

— За здоров’я «святого Миколая»! — сказала Кароліна, подаючи келишки.

Кімнату заповнила ритмічна мелодія «Ля Кубани». Чудовий напій пройняв Шеля приємним теплом. Кароліна глянула на нього, запрошуючи до танцю. Темпераментна музика збуджувала фантазію. В кімнаті стало душно.


…Шель лежав на ліжку в похмурій кімнаті на Ейхен-штрасе. Крізь відчинене вікно легенько дихав свіжий вітерець, ворушив злинялу занавіску.

Іншим разом монотонний шум заколисав би Шеля, та після сьогоднішніх подій сон його не брав. У голові, мов у калейдоскопі, виринали і зникали картини, враження, тривожні роздуми сунули один за одним і гинули, щоб поступитися місцем іншим, які пливли широкою хвилею спогадів.

Кароліна! Молода, красива, струнка… Вони танцювали цієї ночі так, ніби їх уже ніщо ніколи не могло роз’єднати. І тільки тоді, коли змовкли звуки останнього танго, неохоче повернулися до столика.

Шель глибоко вдихнув повітря. Гнітила думка, що своєю поведінкою він образив Джонсона. Пауль багато пив, ставав дедалі буркотливішим і зрештою перейшов на вперте, гнівне мовчання. Пізно вночі провів Шеля додому. Обмінялися фразами ввічливості і холодно розсталися перед дверима. Американець пішов насуплений і апатичний. Шель жахнувся: чорти надали Гроссвізен, Пауля, Лютце… «Завтра ж виїду звідси, і все скінчиться», — вирішив він. У голові шуміло, думки плуталися. Меблі втрачали контури, картина з водяним млином перетворилася на безформну пляму…

Засинаючи, Шель знову подумав про Кароліну.

КОРИЧНЕВИЙ ЧЕМОДАН

Минала тиха ніч. Переслідуваний видіннями, які лише у сні може творити фантазія, Шель перевертався з боку на бік. Стомлений і розбитий, прокинувся саме тоді, коли марно намагався втекти від павукоподібної потвори з величезною головою і виряченими очима. Весь у тумані сонного кошмару, він ледве приходив до пам’яті. У скронях страшенно боліло, язик був пухлий і шорсткий.

Коли Шель встав, сонце піднялося вже високо і мінилося теплими відблисками на підвіконні. Голячись і одягаючись, він думав про вчорашній день. Цікаво, що дасть візит до бункера? Чи знайшов Лютце записку? Чи взагалі він пам’ятає про їхню зустріч?

А в цей час на кухні фрау Гекль якийсь чоловік у темно-синьому костюмі оглядав зім’ятий голубий конверт.

— Ще не виходив? — спитав підозріливо.

— Ні. Повернувся пізно вночі, тепер спить. Десять хвилин тому я проходила повз його кімнату. Нічого не чути…

— Гм. Немає відправника…

— Марки теж немає. Довелося заплатити листоноші тридцять пфенігів, сподіваюся, віддасть?

— Що робив учора?

— Вранці збирався до пана Джонсона. Повернувся десь близько першої ночі. Не знаю, де був і що робив.

— Перевірте ще раз, чи не прокинувся. Не треба, щоб він мене тут бачив.

— Ну, гаразд. Цілий день бігаю вгору і вниз…

Коли фрау Гекль вийшла, незнайомець ступив до вікна і притулив конверт до шибки.

— Цікаво, хто це відправив, — промимрив. — Приїхав учора. Майже нікого тут не знає… — Чоловік вдивлявся в конверт, намагаючись розібрати його зміст. — Добре заклеєний, — ствердив сам до себе. — Щось друковане… Квитанція… Gepäck Aufbewahrung Grosswiesen…[28] Нерозбірливі літери. Цифри. Певно, дата. Предмет: EIN KOFFER[29], — читав по літерах. — Цікаво.

Почувши кроки, незнайомець знову сів на стілець.

— Прокинувся, — сказала, входячи, фрау Гекль. — Швендяє по кімнаті і бубонить щось тією незрозумілою мовою. Зараз, мабуть, спуститься.

— Тоді прощавайте. Ось лист. Якщо цей полячок принесе сьогодні якийсь багаж, можливо, чемодан, прошу делікатно дізнатися, що в ньому. Розумієте, ніколи не знаєш, чого можна чекати від цих «туристів» із-за залізної завіси. Треба бути пильними…

— Звичайно. Ви можете на мене розраховувати. Я ще не забула, що мій син загинув під Варшавою…

За кілька хвилин після цієї розмови Шель вийшов з кімнати. Фрау Гекль чекала на нього в коридорі.

— Добридень, пане! — гукнула з удаваною сердечністю. — Добре спалося?

— Спасибі.

— У мене є щось для вас, — вона вийняла з кишені фартуха голубий конверт.

— Для мене? Від кого?

— Не знаю. Листоноша приніс вранці. На конверті не було марки, довелося заплатити. Ви вчора повернулися пізно, то я не хотіла вас будити. Чи добре це я зробила?

— Добре, спасибі, — нетерпляче перебив її Шель. Здивовано оглянув конверт. Хтось невправно — журналіст ледве розібрав — надряпав карлючками адресу: «Ян Шель, Гроссвізен, Ейхенштрасе. 15». Прізвища відправника не було. — Добре, — повторив він. — Скільки я вам винен?

— Тридцять пфенігів. Можете заплатити згодом, при нагоді. Сподіваюся, нічого поганого?

— Думаю, що ні. Прочитаю дорогою. Даруйте мені, поспішаю.

— Якщо зможу вам чимсь допомогти, прошу сказати! — крикнула фрау Гекль навздогін.

— Звичайно!

Прямуючи до центра міста, Шель розірвав конверт. Всередині була квитанція на одержання ручного багажу з вокзальної камери схову. У першу мить він не зрозумів, що означає ця дивна посилка. Потім збагнув. Лютце! Адже це він учора згадував про чемодан. Прізвище й адресу знав. Але чому надіслав квитанцію поштою, коли сьогодні мали зустрітися? Шель зиркнув на годинника: вісім годин п’ятдесят хвилин. До зустрічі з Джонсоном лишалося десять хвилин. На вокзал уже не встигне. Зрештою, краще піти туди разом з американцем; невідомо, що в тому чемодані, а при одержанні багажу можуть виникнути труднощі.

Шель оглянув квитанцію уважніше. Чемодан здано чотири дні тому, тобто зразу ж після Леонової смерті. Лютце, — якщо це він здавав багаж, — одержав його, безумовно, від свого приятеля. Не хотів тримати у себе. А може й боявся когось, і тому відніс до камери схову? Чи Леон розказав йому про свої відкриття? Навіщо ставити собі питання, на які немає вичерпної відповіді!

Журналіст прискорив ходу. Джонсон чекав його в умовленому місці біля ратуші. Стояв, обернувшись спиною до бруківки, і дивився на сажотруса, який піднімався на дах.

— Добридень, Пауль. Як почуваєш себе?

— О, ти вже тут! — американець кисло всміхнувся. — Нічого, а ти?

— Вранці боліла голова, але вже ліпше; сподіваюся, що й твій поганий настрій минув?

— Поганий настрій?

Шель глянув йому в очі:

— Послухай, Пауль, ми були вчора трохи напідпитку, може, ти побачив дещо в неправильному світлі.

— Маєш на увазі Кароліну та її відверті залицяння до тебе? — Джонсон махнув рукою. — Ти з нею танцював, а я з нею спав, — сказав він грубо. — Часом чоловік буває лише замінником… — додав з гримасою. — Але краще облишмо це. Поїдемо чи підемо до бункера?

— Поки що цей візит відкладається.

— Чому?

— Пам’ятаєш мою розповідь про вчорашню зустріч з Лютце? Він згадував про чемодан…

— Авжеж, саме тому ми зібралися поїхати до нього.

— Коли я сьогодні вранці виходив з дому, мені вручили листа, в якому була квитанція на багаж у камері схову. — Шель вийняв з кишені бланк. — Прочитай.

Джонсон переглянув папірець. Зморщив лоба:

— Що ти про це думаєш?

— Припускаю, що це чемодан, якого Лютце одержав від Леона. Невідомо тільки, чому старий одніс його до камери схову. Дивно також, чого він не діждався ранку і сам не віддав нам квитанцію?

— А я зовсім не певен, що листа надіслав цей п’яниця, — зауважив американець.

— Тоді хто ж? Адже це він казав про чемодан!

— Не забувай, що Лютце був п’яний.

— Згоден. Проте можу битись об заклад, що це його чемодан. Передбачлива здача багажу до камери схову свідчить про те, що він когось боявся.

— А може, не довіряв сам собі?

— Може, тільки я ніяк не позбудуся думки, що все-таки є хтось, зацікавлений у цьому багажі.

Джонсон задумався.

— Я знаю всіх впливових осіб у Гроссвізені, — мовив. — Їхнє політичне минуле можливо й не бездоганне, але, беручи загалом, усі вони були дрібні рибки.

— Чому політичне? — здивувався Шель. — Може, йдеться про щось зовсім інше?

— А саме?

— Може, це звинувачувальні докази в якійсь кримінальній або… розвідувальній сфері; Леон міг відкрити щось дуже цінне. А втім, навіщо мучитися здогадами? їдьмо швидше на вокзал, там побачимо, про що йдеться.

— Маєш рацію, — погодився американець. — Цією справою треба зайнятися ґрунтовно. Проте не можу вести пошуки на свій страх і риск. Коли справді за цим щось криється, то краще скористатися з допомоги поліції. До моєї контори недалеко. Ходімо. Я подзвоню в комісаріат і візьму когось на підмогу, добре?

Вони прийшли в приміщення суду, Джонсон запросив Шеля до кабінету прокурора.

— Старого немає, — пояснив він. — Поїхав до Ганновера і повернеться лише по обіді. Сідай.

Пауль присунув телефон, зняв трубку й набрав номер.

— Алло! Джонсон з прокуратури. З’єднайте мене, будь ласка, з інспектором Грубером.

Шель оглядав статуетку Феміди, що стояла на книжковій шафі.

— Добридень, інспекторе! Хочу попросити у вас допомоги в одній трохи заплутаній справі… Не можу розповісти всього по телефону… Тільки коротко. У Гроссвізені з’явився якийсь таємничий чемодан. Зараз він у камері схову на вокзалі. Є підстави припускати, що його вміст становить велику цінність. У мене квитанція… Попала до нас випадково. Ми дуже зацікавлені в тому, щоб негайно поїхати на вокзал і одержати чемодан. Оскільки це перевершує мою компетенцію, я хотів би, щоб ми поїхали разом… Я в своїй конторі… Так, зачекаємо… Хто? Мій приятель, Ян Шель, який учора приїхав із Польщі… Гаразд, до побачення, — Джонсон поклав трубку.

— Приїдуть? — спитав Шель.

— Так, інспектор Грубер за кілька хвилин буде тут, і ми разом вирушимо на вокзал.

Вони запалили сигарети. Джонсон якийсь час бавився коробкою сірників.

— Знаєш, — раптом сказав він, — я думаю про те, як мало знав Леона. Він був замкнений. Мабуть, він і народився з образою, яку потім проніс через усе життя. Типовий скиглій. Перебування в таборі і прикрі переживання ще поглибили його вразливість… Я намагаюся знайти в минулому щось таке, що може мати зв’язок з твоїми спостереженнями.

— Чи не зв’язана ця справа з людьми, які його оточували?

— Леон працював у кількох установах, найдовше в міському управлінні. Його вважали сумлінним і чесним працівником, проте він ніде не нагрів собі місця. Просто не знаю, де шукати асоціацій, — Джонсон одвернувся до вікна.

— Чемодан з підвалу, — пробурмотів Шель, — лист з проханням про негайну допомогу, несподіване самогубство… Я згадав учора про відчинені двері Леонової кімнати, але, вважаючи ці підозри необгрунтованими, не хотів марнувати час на балачки.

— А тепер що думаєш?

— Відомо, що більшість самогубців накладають на себе руки в місцях безлюдних. Готуючись у свою останню путь, Леон, певно, зачинив двері. А вранці вони були відчинені.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Думаю, що хтось забрався в кімнату після самогубства Леона і щось звідти забрав.

— Можливо, — сказав Джонсон, — але звідки та людина, яка, входячи, не вміла зачинити дверей, звідки вона знала, що Леон Траубе заподіє собі смерть саме тієї ночі?

— Маєш рацію! — квапливо погодився Шель. — Я оце подумав, що в чемодані можуть бути речі, які мали особисту цінність для померлого: якісь пам’ятки, дрібнички, цінні як згадка. Але яку роль у цьому відіграє Лютце? Чому він поводиться так дивно?

— Уявімо, що Лютце надіслав поштою квитанцію на багаж, щоб не зустрітися з тобою…

У двері постукали.

— Пане прокуроре, прийшов пан Стейнер, — повідомила секретарка.

— У мене справи, Ельзо.

— Він наполягає, хоче сказати вам кілька слів у спішній справі.

— Я почекаю в канцелярії, Пауль, — запропонував Шель.

— Гаразд, — неохоче згодився Джонсон. — Хай він зайде, Ельзо.

Зачиняючи двері за відвідувачем, секретарка спитала Шеля:

— Може, переглянете сьогоднішні газети? Будь ласка, ось «Дас Мекленбургер тагеблат» і «Гроссвізенер анцайгер».

Шель сів до столу і розгорнув місцеву газету. Переглянув заголовки політичних повідомлень, хутенько пробіг очима реклами, що займали більшість шпальт, однак зосередитися не зміг. Перегортав сторінку по сторінці. На останній звернув увагу на оголошення про весілля, повідомлення про народження, про смерть, не проминув і поліцейську хроніку. Всміхнувся, згадуючи, як кілька років тому сам складав таку ж хроніку для «Трибуни Вроцлавської».

Раптом усмішка застигла на його вустах.

«Минулої ночі, — читав Шель, — автомобіль збив жителя Гроссвізена Герберта Лютце. Це трапилося близько двадцять другої години. Машина не зупинилась, і досі її не знайдено. Герберта Лютце у тяжкому стані відвезено до міської лікарні».

В цю мить з коридору відчинилися двері, і до канцелярії зайшов кремезний чоловік. У нього була квадратна, висунута вперед щелепа, м’ясисті губи і високий лоб. Біляве волосся зачесане назад.

— Добрий день! Є прокурор Джонсон?

— У нього відвідувач, — сказала секретарка підводячись. — Може…

— О, привіт, інспекторе! — вигукнув Джонсон. — Ви прийшли вчасно. — Він попрощався з відвідувачем і представив Груберу свого приятеля.

Інспектор подивився на журналіста з помітною цікавістю. Подав руку.

— Вітаю.

— Пауль! — звернувся Шель до Джонсона. — Лютце в лікарні!

— Що-о?

— Учора ввечері попав під машину.

— Звідки ти знаєш?

— Прочитай, — він подав газету, вказавши пальцем на замітку.

— Справді, — сказав Джонсон за хвилину, хитаючи головою. — Бідний п’яниця!

— Може, ви поясните мені, про що власне йдеться? — втрутився Грубер.

— Джон приїхав у Гроссвізен, щоб відвідати Леона Траубе…

— Це той, що повісився п’ять днів тому?

— Той самий. Повідомлення хазяйки про те, що двері кімнати самогубця були не зачинені, викликало підозру у мого приятеля. Ця суттєва деталь послужила основою для інших домислів. Згодом Джон відшукав Лютце і хотів поговорити з ним про небіжчика. На жаль, Лютце був, як завжди, п’яний. В гарячці він сказав про якийсь чемодан. Після марних намагань порозумітися з п’яницею Джон залишив у бункері записку, що приїде сьогодні вранці. Виходячи з дому, Джон одержав листа — квитанцію на якийсь чемодан. Певно, той, якого Траубе чогось залишив Лютце. Ми вирішили просити поліцію про допомогу. Якщо все виявиться фальшивою тривогою, ми пробачимося перед вами і — пообідаємо разом.

— А випадок з Лютце? — спитав Шель.

— Ви знаєте щось про це, інспекторе?

— Авжеж, бачив рапорт, але не цікавився ним докладно. Випадок має щось спільне з вашою справою?

— Це залежить від того, що сховано в чемодані, і від багатьох інших речей.

— Якщо так, не гаймо часу. Їдьмо на вокзал!

Шель попрямував за інспектором. Справа видавалася серйознішою, ніж гадав журналіст. Лютце попав під машину безперечно після того, як вкинув листа у поштову скриньку. Він, мабуть, щось знав або передчував… Хтось зацікавлений в тому, щоб його знешкодити. А коли вже пущено в хід такі круті заходи, значить, Леонова таємниця для когось важлива й грізна. Але в тому, що відбувалося досі, дуже багато незрозумілого і суперечливого.

— Ти вважаєш, Пауль, що це випадкова катастрофа? — звернувся Шель до Джонсона, який ішов поруч.

— Досить дивний збіг обставин, проте, не забувай, ким був Лютце. Спершу я подумав, що все це влаштовано навмисне, але кому цей п’яниця міг заважати?

Спускаючись по сходах, Джонсон спитав інспектора:

— Чи він серйозно поранений?

— Хто, Лютце?

— Еге ж.

— Здається, його добряче пошматувало, кілька ребер зламано, докладніший огляд покаже, чи є ще якісь ушкодження.

Інспектор відчинив дверцята великого чорного автомобіля, кивком голови запросив Джонсона й Шеля сідати, і згодом додав:

— Переживе. А якщо й перенесеться на той світ, ніхто його не оплакуватиме.

Джонсон і Шель зайняли місця на задньому сидінні.

— Bahnhof[30], Гайнц, — наказав Грубер поліцейському, що сидів за кермом.

— Чого ти такий пригнічений, Джоне? — спитав американець, коли автомобіль рушив.

— Ти скажеш, що я вигадую й фантазую, Пауль, але дивись: Леон, який хотів зі мною говорити, лежить на цвинтарі, Лютце, який щось від Леона одержав, у лікарні! Якщо повернемося назад і почнемо від того, що один з висланих листів не дійшов…

— А чи треба повертатися? Я ж пояснював тобі…

— Звичайно! Все можна пояснити. Далі їхали мовчки.

Поліцейський вів машину швидко й добре, біля вокзалу зробив різке півколо і зупинився перед головним входом.

— Чекай тут, Гайнц, — велів інспектор. — Ми довго не затримаємось.

У залі всі троє підійшли до великого вікна з написом «AUFBEWAHRUNG»[31]. За широким прилавком стояв низький, трохи згорблений чоловік у формі залізничника.

— Прошу видати нам чемодан! — сказав Джонсон, подаючи багажну квитанцію.

Старий підніс квитанцію до очей. Потім подріботів між великими полицями і деякий час копався там. Повернувся стурбований.

— Це ви залишили цей багаж? — спитав Джонсона.

— Ні, чемодан приніс, певно, чоловік на прізвище Лютце.

— Цього чемодана тут уже немає.

— Що значить «уже немає»? — крикнув Грубер, спираючись руками на прилавок.

Заклопотано крутячи квитанцію, старий пояснив:

— Недавно тут був один пан і забрав його.

Шель не вірив власним вухам. «Адже це схоже на якийсь дикий фарс!» — подумав він.

— Хто міг забрати, коли у нас є квитанція! — гримав Грубер. — Я інспектор поліції. — Він ткнув під ніс безпорадному чиновникові своє службове посвідчення. — Розкажіть докладно, хто і як забрав чемодан.

Старий нервово провів пальцем по коміру сорочки, що відставала від худої шиї.

— Так, як я розповідав, пане комісаре. Десять чи двадцять хвилин тому прийшов чоловік і попросив видати йому чемодан, залишений тут чотири дні тому. «Квитанцію, — сказав він, — я загубив, але можу перелічити, що в ньому є». Він був такий самовпевнений…

— Сто чортів! — Грубер почервонів од люті. — Відколи це багаж видається кожному, хто приходить без квитанції, але «самовпевнений»? Скільки років ви працюєте?

— Двадцять шість, пане інспектор.

— Давно час перевести вас на пенсію! Який він, той «самовпевнений» тип?

Старий кілька разів нервово ковтнув слину.

— Невеликий на зріст, дуже люб’язний…

— Чоловіче! — втрутився Джонсон. — Що означає «невеликий на зріст»? Метр шістдесят, шістдесят п’ять, сімдесят?

— Може, такий, як оцей пан, — показав залізничник тремтячим пальцем на Шеля.

— Метр сімдесят три, — уточнив інспектор. — Колір волосся?

— Блондин.

— Очі?

— Не знаю… Здається, сині… Ні, карі.

— Обличчя? Кругле, довгасте, яке?

— Здається, довгасте.

— Скільки міг важити?

— Начебто повний, вісімдесят або дев’яносто кіло.

— Як одягнений?

— У темно-синьому костюмі. Здається, біла сорочка і галстук… Точно не знаю, сюди приходить стільки людей…

— Цей незвичайно докладний опис відповідає щонайменше чверті мешканців Гроссвізена, — сказав інспектор ущипливо, звертаючись до Джонсона й Шеля. — Чи ви не помітили чогось особливого? — питав він далі переляканого чиновника. — Може, каблучка на його пальці, може, годинник або шрам?

Залізничник похнюпив голову:

— Ні, пане інспекторе, я не припускав, що тут щось не гаразд.

Люди, що стояли поруч, звернули на них увагу і почали прислухатися до голосної розмови. Шель, який досі поводився пасивно, нараз нахилився над прилавком:

— Ви кажете, ніби той чоловік знав, що всередині чемодана?

— Такі правила. Коли хто загубить квитанцію, то може одержати багаж, розказавши, що в ньому є.

— Що було в тому чемодані?

— Папери.

— Які папери? Чемодан був не замкнений? Який він?

— Чемодан був не замкнений, а лише перев’язаний ремінцем… Невеликий, старенький, з коричневої фібри. Папери були в однакових сірих папках.

— Ви відкривали папки?

— Ні, той пан сказав: «У чемодані двадцять чотири сірі папки з порядковими номерами на обкладинках». Я гадав, що цього досить для іденфікації.

— І-ден-ти-фі-ка-ці-ї, — поправив Грубер, акцентуючи склади. — Після того, як оглянули папки, ви закрили чемодан і віддали тому чоловікові?

— Так, я справді думав…

— Добре, добре! Ваші думки нас зовсім не цікавлять! У вас є розписка про одержання?

— Є, — квапливо ствердив старий, виймаючи з-під прилавка книжку з пошарпаними краями. Розгорнув її.

Шель глянув через плече інспектора. Підпис був, звісно, нерозбірливий.

— Не щастить нам, Пауль, — сказав він. — Вириваємося, наче мухи з павутиння, а якісь невидимі нитки зв’язують усі наші рухи.

— Гм, — промимрив Джонсон, відпихаючи книжку пальцем. — Що ж далі, інспекторе? — спитав.

— Спробуємо знайти, негідника, який узяв чемодан. І якщо вкрав його…

— Ви вбачаєте іншу можливість?

— Сумніваюся, що чемодан належав Лютце.

— Ми ж пояснювали, як він попав до його рук! — нетерпляче вигукнув Шель.

— Здогади без конкретних доказів, — сказав інспектор байдуже. Глянув на людей, які стежили за ними, потім на старого залізничника, що прислухався до їхньої розмови, і додав: — Пропоную повернутися в машину і там поговорити без свідків. Тут більше ні про що не дізнаємось і нічого не допитаємося.

Вони хутенько вийшли і сіли в машину. Грубер звернувся до ПІ еля:

— Версію про чемодан ви чули від Лютце, правда?

— Від нього.

— Він був у нетверезому стані?

— Так.

— Ви не думаєте, що будувати свої теорії на базіканні цього п’яниці важко?

— А ви хочете вмовити мене, що вся ця історія неправдива? — сказав Шель різко.

— Не хочу вас умовляти, але я надто давно служу в поліції, щоб звіритись фантазії.

— Не можу сперечатися з представником місцевої влади. Зрештою, коли ви певні, що останні події є лише збігом обставин, то важко розраховувати на якісь наслідки, — сказав Шель, роздратований пасивністю інспектора.

— Наскільки мені відомо, — промовив Грубер, — ви журналіст. У вашій роботі є тенденція до вишукування сенсацій на кожному кроці.

— Натяк на…

Джонсон торкнувся його плеча:

— Спокійно, Джоне. Інспектор Грубер не знає обставин справи. Я теж спочатку не вірив, що за цим криється щось більше. Оцінюючи останні події, я переконався, що слідство треба розпочати негайно. Ми повинні розшукати того, хто збив Лютце і хто взяв чемодан з камери схову. Знайти папери — надзвичайно важливо.

— Коли така ваша думка, прокуроре, то ми зробимо все, що в наших силах, — мовив інспектор офіціально.

— Лишаю справу в ваших руках, — сказав Джонсон до Грубера. — Може, варто було б послухати Лютце, хоч, правду кажучи, я не вірю, що це дасть щось нове.

— Я пошлю в лікарню когось із комісаріату, — інспектор одвернувся. — Поїхали, Гайнц! — наказав. — Куди вам, панове? — спитав, коли машина рушила.

— Я заїду в контору. Треба попрацювати годинку — дві над поточними справами, — озвався Джонсон. — А ти, Джоне? Сподіваюся, ти побудеш у нашому чудовому місті щонайменше до з’ясування справи?

— Звісно, мені хотілося б знати, що все це означає.

— Заходь до нас, коли тільки матимеш бажання. Буду дома близько третьої, — додав Джонсон, виходячи біля будинку суду.

— Гаразд, загляну ввечері.

— А тепер що робитимеш?

— Не думав про це. Поснідаю, тоді, мабуть, вернуся додому і трохи відпочину.

— З радістю підвезу вас, — запропонував Грубер. — Де ви живете?

— На Ейхенштрасе, але я б не хотів…

— Дрібниці! — інспектор тут же звернувся до Джонсона: — Як тільки я щось узнаю, прокуроре, зразу ж сповіщу вас. До побачення.

— До побачення.

Дорогою на Ейхенштрасе інспектор розпитував Шеля про враження від перебування у ФРН та про його плани. Намагався також дізнатися, що зв’язує його з Джонсоном. Коли доїхали до місця, він сказав:

— Знаєте, під час війни я два роки пробув у Бреслау, мені хотілося б почути, що там діється тепер. Може, зустрінемося при нагоді і погомонимо за кухлем пива?

Шель ще не встиг обміркувати всі деталі, але починав догадуватися, що між тінями, які рухалися довкола нього, напевно, є відомі йому особи. Лютце… Менке… Грубер… Хтось із них знає багато більше, ніж говорить. Чиє обличчя покрито маскою? Глянув на інспектора. Той чекав, усміхаючись.

— Охоче, дуже охоче, — сказав Шель, відчиняючи дверцята машини. — Щоправда, я не знаю міста, але в «Червоній шапочці» уже був. Коли не заперечуєте, зустріньмося там сьогодні ввечері близько дев’ятої. Не пізно?

— Ні, чудово! Отже, до побачення! — інспектор подав Шелю спітнілу руку. — Не забувайте ж — о дев’ятій! Поговоримо про Бреслау…

Неспокійна ніч і ранок стомили Шеля — він упав на ліжко й одразу ж заснув. Спав до першої. Прокинувшись, почав думати про дивне сплетіння подій. Відчував, що мимоволі опинився в колі небезпечної конспірації. Журналіст усвідомлював, що він як поляк не може розраховувати на симпатії місцевих жителів і, якщо доведеться звернутися до властей, — на їхню безсторонню допомогу. З цієї хвилини надумав діяти обережніше й хитріше. Він не знає ще своїх суперників, отже, треба стерегтись і пильно стежити за людьми, з якими зустрічатиметься. Міркував, чи це була єдина мета невідомого — здобути оті папери, і чи не зникне він тепер, забравши з собою усю таємницю.

Згодом Шель встав, умився. Дістав з чемодана документи і сховав їх у портфель. Потім висунув шухляду, ще раз переглянув папірці, які там лежали. Трохи подумавши, сунув їх разом з рецептами в кишеню. Не дуже замислювався, чому так діє, але передчував, що краще не лишати в кімнаті ніяких папірців.

Шель був на сходах, коли фрау Гекль висунула з кухні розпатлану голову і почала розпитувати, чи йому не треба чогось і як йому подобається Гроссвізен.

— Ви все владнали успішно? — поцікавилася.

Журналіст промимрив щось і не зупиняючись вийшов із затхлого коридора на вулицю. Розпитавши дорогу, він незабаром опинився перед міською лікарнею. Пояснив портьє мету свого візиту і рушив до палати, в якій лежав Лютце.

Голова пораненого була забинтована. Обличчя бліде. Він лежав горілиць, втупившись у стелю широко розплющеними очима.

— Ваше прізвище Шель? — спитала охайна сиділка, присуваючи стілець до ліжка.

— Так, це я.

— Хворий питав про вас. Не стомлюйте, будь ласка, його довгою розмовою. Перед обідом уже був хтось із поліції, — додала вона пошепки. — Лютце дуже кволий, у нього був серйозний шок.

— А крім цього?

— Переламано двоє ребер і розбито голову. Полежить у лікарні не більше тижня. Таким завжди… — Вона прикусила язик. Непевно глянула на гостя і відійшла до хворого, що нетерпляче кликав її.

Шель схилився над ліжком.

— Ви впізнаєте мене?

Лютце якийсь час мовчав. Пильно дивився на прибулого, немов зважував щось у думках і не міг вирішити.

— Шель? — сказав нарешті.

— Шель. Ми говорили з вами вчора, не знаю, чи пам’ятаєте?

— Вчора було дуже, дуже давно, — простогнав Лютце.

— Якщо це вас не втомить, мені хотілося б запитати вас про деякі речі.

— Що ви хочете?

— Леон дав вам чемодан?

— Чемодан?

— Той, який ви кілька днів тому занесли до камери схову на вокзалі. Квитанцію про зданий чемодан ви надіслали на мою адресу.

— Звідки ви знаєте?

— Не знаємо, догадуємося.

— Хто?

— Прокурор Джонсон, інспектор поліції Грубер і я.

Лютце заплющив очі і стиснув куточки рота. Хворий, що лежав на сусідньому ліжку, голосно застогнав. Зашаруділи тихі кроки сиділки.

— Не знаю, що було в чемодані, — відказав Лютце пошепки. — Леон хотів, щоб я віддав його вам. Не знаю, що в ньому було.

— Чому ви надіслали квитанцію поштою?

Лютце мовчав.

— Що ви можете ще сказати про Леона?

— Він повісився.

— Вчора ви були іншої думки.

— Справді? Що я казав учора?

— Що Леона вбили.

— Хто його вбив?

— О, до біса! Про це я хотів узнати від вас.

— Від мене? Я нічого не знаю.

— Пане Лютце! Леон Траубе був моїм другом, ви можете довіряти мені.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один одному в очі.

— Ви бачите, де я опинився? — тихо обізвався Лютце.

— У лікарні.

— Отож і воно, що в лікарні!

— Пане Лютце, всю справу взяла до своїх рук поліція, вам уже ніщо не загрожує…

— Ви взяли чемодан?

— Ні, він якось дивно зник з камери схову. Хтось прийшов, сказав, що в ньому є, і забрав перед самісіньким нашим приїздом.

— Отож і воно! — повторив Лютце.

Журналіст був розчарований. Він розраховував на допомогу цієї людини і ошукався у своїх сподіваннях. Лютце, заляканий тим, що сталося, боявся говорити відверто. Шелю раптом стало ніяково. Від нього нічого не залежить, він тут зовсім самотній, безсило тупцяє на місці, а чиїсь очі невідомо звідки весь час стежать за ним. Куди б він не звернувся, до чого б не доторкнувся, все лопається, наче мильні бульбашки.

Дивлячись на безкровне обличчя хворого, Шель шукав способу зламати вперте мовчання. Доктор Менке ні в чому не допоміг, перед умовленою зустріччю Лютце попадає під машину, квитанцію про здачу чемодана в камеру схову приносить поштар, чемодан зникає, старий чиновник на вокзалі твердить, що нічого не знає, а тепер Лютце відмовляє в допомозі. Шель безпорадно стиснув кулаки.

— Пане Лютце! — сказав він. — Ви можете бути цілком певні, що я збережу таємницю. Ви — єдина людина, яка може допомогти мені розв’язати цю заплутану справу. Вірте мені. Чого Леон хотів од мене? Чому наклав на себе руки? Де шукати справжньої причини його смерті?

Лютце облизав пошерхлі губи.

— У вас немає іншої турботи?

— Це все, що ви можете мені сказати?

— Ні, не все. Я дам вам добру раду: нікому не вірте і якнайшвидше виїздіть із Гроссвізена.

Шель усе ще не здавався.

— Хто на вас наїхав?

— Машина.

— Хто?

— Не знаю.

— Чому ви надіслали квитанцію поштою, а не чекали до ранку?

Хворий пильно глянув на журналіста.

— Ніч довга… — відказав і одвернувся.

Шель зрозумів, що нічого більше не доб’ється. Підвівся.

— Вам щось треба?

— Спокою і… півлітра чистої, — прошепотів Лютце.


Бар’єр, що перетинав велику кімнату посередині, відгороджував місце для відвідувачів од столів поліцейських-вартових. У повітрі стояв нудотний сморід тютюнового диму. Входячи, Шель одразу ж помітив поліцейського, який супроводив інспектора Грубера вранці.

— Знову зустрічаємось, — обізвався журналіст, підходячи до бар’єра.

Поліцейський підозріливо глянув на нього.

— Ви були з нами на вокзалі? — сказав він непевно.

— Авжеж. Потім разом їхали на Ейхенштрасе, — нагадав Шель.

— Справді. Ви прийшли поговорити з інспектором? На жаль, його немає, поїхав кудись зразу ж після вокзалу і досі не повернувся.

На столі вартового задзвонив телефон.

— Polizeiamt[32], — відказав вартовий. — Інспектор? Ні, кажу вам втретє, не знаю, куди поїхав, і не знаю, коли повернеться! — Він поклав трубку. — Нахаба якийсь, — пробурмотів. — Допитується від самісінького ранку.

— Мені зовсім не обов’язково бачити інспектора, — повів Шель далі перервану розмову. — Я тільки хотів запитати.

— Слухаю.

— Я приїхав до Гроссвізена вчора і пробуду тут, очевидно, ще день, а може, два. Не знаю, чи треба мені прописуватись, як ви гадаєте?

— На три — чотири дні? Не треба. Зрештою, інспектор вас знає.

— От і добре, спасибі,— подякував Шель і, зробивши нерішучий жест, ніби хотів уже йти, додав: — П’ять днів тому мій приятель, Леон Траубе, покінчив самогубством. Я хотів би знати, хто у вас вів цю справу і, якщо це можливо, поговорити з ним, Може, покійник залишив якісь речі?

— Те, що Траубе залишив, не має ніякої цінності. Клуночок з одягом, книжками і особистими речами лежить у нас на складі. Справу вів асистент інспектора Грубера, слідчий Земмінгер. На жаль, його немає.

— Дуже вам вдячний.

Шель вийшов з поліцейського участку і попрямував до «Шнайдере Люнх Штубе». Замовив омлет і каву. їв і думав, аналізуючи кожну деталь дивовижної і заплутаної історії.

Весь вільний час після обіду Шель провів у таборі для переселенців на Веберштрасе. Ці відвідини справили на нього надзвичайно сумне враження.

Вишикувані рівними рядами бараки колишньої військової частини вермахту вміщали близько 400 чоловік. Журналіста зустріли зацікавлено і з недовір’ям. Розмова стала невимушеною тільки через якусь годину. В кожній розповіді чулося одне й те саме: розчарування по приїзді, виснажливі формальності, бюрократизм розпоряджень, неприязнь місцевого населення і — ніяких надій па майбутнє.

Люди жили в цьому таборі місяців по дев’ять, але іноді, траплялося, й роками. Літні майже не сподівалися дістати роботу, молоді мріяли виїхати за океан — у Канаду, Австралію…

Під пласкими дахами занедбаних бараків мешкали байдужість, пригніченість і… ностальгія.


На місто опускалися сутінки. Прямокутні вікна яскріли жовтим світлом. На фасадах будинків сяяли і мерехтіли неонові написи:

TRINK COCF-COLA… «SUNIL» WASCHT WEISS… NUPORTA LÖWE Т.V![33]

Монотонно шуміли автомобілі і моторолери, з ресторанів линули звуки музики. Надходила спокійна, погожа ніч. Жителі Гроссвізена сиділи в пивних, гуляли на вулицях, спочивали біля відчинених вікон своїх будинків.

Шель повільно прямував до парку, де містився ресторан «Червона шапочка». Ішов і думав, що дасть йому зустріч з Грубером. Може, той проллє хоч трохи світла на загадкову справу? Може, слідство дало якісь наслідки?.. В парку журналіст ще здалеку почув голоси, сміх, музику. Над терасою і довкола саду висіли гірлянди штучних квітів, кольорові лампочки та ліхтарики: барвисте світло просвічувало крізь листя дерев. Поблизу стояло кілька машин.

Шель уповільнив ходу. Якщо інспектора ще немає, то він от-от має надійти.

На просторій терасі танцювали в ритмі каліпсо. Завивання саксофона й глухі удари бубна зринали в темним парк. Оркестру не видно, він, певно, був усередині приміщення.

Шель оглянувся. До ресторану саме під’їхало дві машини — малий «фольксваген», а за ним чорний «оппель». З першої вийшла молода пара, з другої інспектор.

Якось несвідомо Шель зупинився. Не знаючи чому, він раптом вирішив на кілька хвилин відкласти зустріч.

Грубер перевірив, чи добре замкнув дверцята машини, і попрямував поміж столиків. Пильним поглядом окинув танцюючих, потім обійшов терасу і зник у ресторані.

Журналіст рушив за ним. Зупинився біля дверей і обережно зазирнув усередину. Оркестр розмістився в затишній ніші праворуч. Приміщення було невелике. Вздовж стін тяглися кабіни, відгороджені стінками з розмальованої геометричним орнаментом тканини. Туї та пальми, скупе світло бра створювали враження відокремленості.

Оркестр перестав грати. Танцюристи, сміючись і розмовляючи, поверталися до своїх столиків. Інспектор вмостився на високому стільці за півкруглим баром і щось сказав кельнерці. Жінка всміхнулась у відповідь, кокетливо погрозила пальцем і поставила перед ним наповнену чарку. Сидячи, Грубер увесь час намагався зазирнути в найближчі кабіни. Потім глянув на годинника, випив горілку, вийняв з кишені монету й поклав на прилавку. Збирався вже піти, коли з низьких дверей в кінці залу вийшла Кароліна.

Чоловіки, що стояли біля буфету, перервали розмову. Хтось тихенько свиснув, навіть Шель мимоволі затамував подих.

Кароліна, розуміючи, яке враження справила на присутніх, ніби вагаючись, зупинилася на мить. Глибоко декольтована сукня з зеленої тафти облягала її струнку постать. Граючись сумочкою, жінка повільно озирнулася.

Грубер надто жваво, як на нього, скочив із стільця і, широко всміхаючись, підійшов до Кароліни. На її обличчі з’явився раптом вираз незадоволення й розчарування. Подала йому руку, й інспектор кумедно нахилився.

«Знайомі! — подумав Шель. — Власне, це не дивно». Не виходячи з своєї схованки, він чекав, що буде далі.

Грубер, мабуть, щось запитав, бо Кароліна похитала головою. Поліцейський кивнув кельнерові, що стояв неподалік. Той миттю підійшов, вислухав його, а потім відсунув заслону окремої кабіни. Грубер взяв Кароліну під руку.

Низький звук саксофона розітнув задимлене повітря. Акордеоніст пробіг пальцями по клавіатурі, ударник надав усьому ритм повільного вальса.

Шель підійшов до кельнера і замовив пляшку вермуту. Сказав принагідно, що жде знайому, і зайшов до кабіни, рядом з тією, де були Грубер та Кароліна. Взявши вино, присунувся ближче до тонкої стінки й почав пильно прислухатися.

— …танцювати? — почувся голос інспектора.

— Мабуть, ні. Я втомилася, та зрештою, мені й тут добре, — відказала Кароліна.

— Коли вам тут добре, то що мені казати? — зітхнув Грубер.

— Не перебільшуймо, інспекторе!

— Колись ми називали одне одного на ім’я… Кароліно?

— Справді, Вальтер.

— Як це чудово звучить у твоїх вустах: Вальтер! О, не дивися на годинника! Невже ти так поспішаєш до того полячка?

— Приємний хлопець.

— Е-е-е, дивний тип. Невідомо, чого він сюди приїхав. Вештається, винюхує, втручається не в своє діло, нарешті, домовляється і має нахабство не прийти.

— Ти розчарований?

— О, Кароліно!

— Може, шукає тебе в саду?

— Мав прийти о дев’ятій, — рішуче мовив Грубер. — Коли спізнився, то нехай собі шукає. Мені він не потрібен. Сподіваюся, тобі теж?

— Вчора видався такий галантний і романтичний!

— Цей фрукт — і романтизм? Мабуть, шукав пригоди. Знаємо таких.

— А ти, Вальтерку, чого шукаєш?

— Кароліно! Мої почуття до тебе глибокі й щирі. Я завжди вбачав у тобі ідеал жінки…

— О, ля, ля! Я вже мала докази тих щирих, глибоких почуттів.

— Для тебе я міг би зробити все! Я знаю, що ти нещаслива.

— Уже кілька місяців ти про мене й не згадував, звідки ж ця раптова дбайливість?

— За останній час багато що змінилось. У мене є певні плани, я покінчу з жалюгідним існуванням, що вів досі, і розпочну таке життя, про яке завжди мріяв.

— Ти хочеш пограбувати банк?

— Не жартуй, я цілком серйозно!

— Гаразд, гаразд, Вальтерку. Розкажи краще про свої плани, бо я лусну з цікавості.

— Незабаром я матиму солідну суму грошей і стану незалежний. Найближчим часом, певно, виїду з Гроссвізена.

— Вип’ємо за успіх!

— До повного щастя, — підхопив Грубер, — мені не вистачає лише, щоб ти…

— Вальтер! Я ж заміжня!

— Джонсон?.. Він так захопився своєю секретаркою, що, мабуть, не дуже шкодуватиме, коли ти покинеш його. Це не пусті слова, Кароліно. Твій чоловік вчащає до Ельзи надто часто!

— Ельзи? Цієї сухопарої фарбованої блондинки? Це… гидко! — Її приємний голос раптом пролунав дуже гостро.

— Бачиш? — вів далі Грубер. — Як інспектор поліції я чимало знаю. Давно вже поговорив би з ним, але я певною мірою підвладний йому і не можу собі цього дозволити. Зраджувати таку жінку, як ти! — додав з пафосом. — Та не журись! Постараємося змінити цей прикрий стан речей. Випиймо за краще майбутнє!

Шель запалив сигарету. «Інспектор обрав наївну й банальну тактику», — подумав він, міркуючи про те, чи справді щось подібне могло бути. Не уявляв собі флегматичного Джонсона, який фліртує з своєю секретаркою. Але це не мало значення. Інспектор чудово знав, яку принаду начепити на гачок. Шель вмостився зручніше і завмер, дослухаючись. Справа почала набирати цікавого повороту.

— Кароліно! Ми обоє на невідповідних місцях, — правив своєї Грубер. — Ти живеш з людиною, якій до всього байдуже, а я сиджу на нікчемній державній платні. Животіємо в цьому поганенькому містечку. Але скоро Вальтер Грубер покаже, на що він здатний!

— Пауль і Ельза! — гнівно повторила Кароліна. — Може, розкажеш докладніше про свої плани?

— Це діла надзвичайно делікатні і… дуже секретні, — озвався він тихо.

— І, напевно, суперечать законові.

— О, ні. Закон стоїть осторонь. Це щось подібне до торговельної угоди, в якій я диктую умови.

— А коли ж стануться ті великі зміни в твоєму житті?

— Сьогодні я здобув усі матеріали для здійснення своїх намірів, але ще не виробив плану дії. Після цієї, самою долею влаштованої зустрічі все залежатиме від тебе.

— Чим я можу допомогти, Вальтерку?

— Їдьмо звідси негайно, розпочнімо разом нове життя!

— А Пауль? Він уже якось попереджав тебе, пригадуєш? Цього разу може вчинити щось жахливе.

— О, до біса з ним! Утішиться в обіймах своєї Ельзи. — Грубер ятрив Кароліні серце.

— Облиш про цю повію!

— Маєш рацію, це неприємно… їдьмо зі мною, Кароліно! Буду…

— А ти певен, що твої таємничі плани пощастить здійснити?

— Я ще ніколи не був ні в чому так глибоко впевнений. Готувався до цього давно. А сьогодні щасливий збіг обставин дав мені в руки всі козирі. До деякої міри завдячую в цьому нашому надто цікавому полякові.

— Йому?

— Еге ж, приїхав і почав совати носа не в свої справи. Накоїв чимало клопоту, з якого Вальтер Грубер скористався з максимальною користю для себе.

— Нічого не розумію.

Інспектор грубо зареготав.

— Це дуже заплутані речі, моя люба, — сказав з ноткою погорди в голосі. — З часом, коли я оповім тобі все, ти дивуватимешся, як вдало я зумів це зробити. Те, що сьогодні попало мені до рук, варте золота. Я так тішився, коли всі його шукали… Але ти не відповіла на моє запитання.

— Шель не дурний, — недоречно вставила Кароліна.

«Спасибі», — подумав журналіст.

— Що він має спільного з нами?

— Чому він домовився і не прийшов? Щось тут не так.

— Може, з ним що сталося? — сказав Грубер і нещиро засміявся. — Я зовсім не дивувався б: там, на Сході, на дорогах лише підводи.

Якийсь час вони мовчали.

Шель глянув на годинника. Близько десятої. Джонсон, напевно, тривожиться за Кароліну, та й він, Шель, не прийшов, хоч і пообіцяв.

— Не думай про нього, — вмовляв Грубер. — 3 таким ми завжди зарадимо! Я наказав Земмінгеру стежити за кожним його кроком. Коли б він щось вчинив, я зразу ж знав би про це.

— Навіщо ти домовлявся з ним?

— Хотів дещо вивідати у нього та й гадав, що він мені знадобиться в цьому ділі. Але після зустрічі з тобою, Кароліно, це вже не має значення. Скажи тільки одне слово, скажи, що поїдеш зі мною.

— Треба подумати.

— Кароліно, і ти можеш жити з чоловіком, який щовечора повертається від коханки? Ти, жінка надзвичайної краси, жінка, що заслуговує абсолютної любові і обожнювання…

— Не захлинайся словами, мій любий, і не пий так багато.

— Важко знайти слова, які б тебе переконали…

— Послухай, Вальтерку, мені здається, що тут не місце звіряти секрети.

— Ходімо звідси, тільки скажи куди. У мене малувато часу, було б добре залишити Гроссвізен ще сьогодні, але я не поїду без тебе. Хочу, щоб ти повірила в щирість моїх…

Далі Шель не слухав балаканини вже п’януватого інспектора. Він дізнався більше, ніж міг сподіватися. Чемодан у Грубера! Треба діяти швидко. Загасив сигарету, допив решту вина. Виходячи, кивнув кельнерові.

— Скільки?

Кельнер вивів на маленькій картці кілька цифр:

— Чотири п’ятдесят.

Шель дав йому п’ять марок і швидко вийшов з ресторану.

Поблизу стояло двоє таксі. Шель відчинив дверцята і, сідаючи, сказав шоферові:

— За кілька хвилин виїде звідси чорний «оппель». Ми поїдемо за ним.

— Що? Ви, може, з поліції? — водій скривився. — Я не хочу мати нічого спільного з такими справами. Візьміть собі іншу машину.

— Я не з поліції! Справа цілком приватна, даю вам слово!

— Хто ви такий? — шофер критично оглянув Шеля.

— Це не має ніякого значення! Слово честі…— Шель замовк — до стоянки прямували Грубер і Кароліна.

Кароліна сміялася, інспектор жестикулюючи у чомусь переконував жінку. Вони підійшли до машини, і Грубер, вийнявши з кишені ключі, відімкнув дверцята.

Ця коротка сцена не лишилася поза увагою шофера.

— Поїду за подвійну плату, — сказав він хитро.

— Гаразд, — погодився Шель. — Тільки швидше, бо вони вже рушають.

Водій повернув ручку таксометра і завів мотор. За кілька секунд чорна машина проїхала мимо них, поволі виповзла на шосе і почала набирати швидкість.

Шель їхав на певній відстані за червоними вогниками. Водій мовчав, лише раз промимрив собі під ніс: «Але ж квапляться!» Зненацька журналіст подумав, як дивно використовує перебування у ФРН. Замість того, щоб піти в кіно, театр чи присвятити більше часу занедбаному репортажу, він «заприятелював» з хронічним алкоголіком, підслуховує розмову чужих людей… Грубер частково мав рацію: втручається не в свої справи. Буде прикро, якщо він устряне в якусь аферу. Треба розповісти про все Джонсону, нехай щось робить.

Їхали недовго. Незабаром опинилися на погано освітленій вулиці передмістя. «Оппель» несподівано став перед темним будинком, що ховався за деревами. Дізнавшись од водія, на якій вони вулиці, Шель назвав адресу Джонсона.

— Їдьмо якнайшвидше, — сказав. — Подвійна плата буде й далі.

За десять хвилин були на місці. Крізь занавіски на вікнах пробивалося світло. Шель глянув на лічильник, помножив суму на два, дав шоферові гроші і попросив зачекати. Пробігши сад, він натиснув дзвінок. Двері відчинив Джонсон.

— Це ти! — вигукнув він. — Я чекаю на тебе цілий день…

— Пробач, я не міг прийти раніше.

— Що сталося? — спитав американець, помітивши збудження Шеля.

— Слухай уважно, Пауль. Я був у «Червоній шапочці».

— А-а-а, сподіваюся, ти добре розважався. Там була і Кароліна?

— Облиш! Нема часу на сцени ревнощів. Я здогадуюсь, де чемодан, який зник сьогодні вранці з вокзалу. Хочу, щоб ти негайно поїхав зі мною. Боюся, що добути його буде нелегко.

— Де він?

— У Грубера. Оснабрюккерштрасе. Ти знаєш точну адресу?

— Знаю, але…

— Не гаймо часу, таксі чекає.

Джонсон грюкнув дверима і побіг за Шелем.

— Оснабрюккерштрасе, 34, — кинув він шоферові. — А тепер докладно розкажи, що сталося, — звернувся до Шеля. — Звідки в тебе ці сенсаційні відомості?

— Грубер хотів зустрітися зі мною сьогодні ввечері в «Червоній шапочці». Прийшовши туди, я побачив, що він розмовляє з Кароліною.

Джонсон нервово засовався.

— Випадково я почув частину їхньої розмови. Вони не помітили мене. Грубер намовляв Кароліну виїхати разом з ним із Гроссвізена, бо вони, мовляв, створені для кращого життя і таке інше.

— А Кароліна?

— Не думаю, щоб вона сприймала це серйозно. Скоріше, глузувала з нього.

— Коли пішли з ресторану?

— Двадцять хвилин тому.

— Далі.

— Грубер вихвалявся, що здобув сьогодні матеріали, які, — коли я добре зрозумів, — дозволять йому вчинити малий coup d’etat[34] і значно поправити фінансове становище. Говорив досить туманно. Казав, наприклад, що я мимохіть допоміг йому відшукати цю золотоносну жилу.

— З усього цього ще не виникає, що він заволодів тими… паперами.

— Ні? Пам’ятаєш сцену на вокзалі?

— Звичайно!

— Запитання Грубера, які він ставив старому в камері схову, були на подив обережні й скупі. Мене це дивувало, адже він досвідчений інспектор… А ввечері він похвалявся: «Те, що сьогодні потрапило мені до рук, варте золота. Я так тішився, коли всі його шукали…» Мабуть, тобі не треба нагадувати, що ми шукали? У розпорядженні Грубера поліцейські, детективи…

— Так-так, на перший погляд, усе збігається, але що ним керувало? Звідки він знав, що в чемодані? Чоловік, який одержав чемодан, знав, що в ньому.

— Це треба ще з’ясувати.

— Дурна ситуація! Буде клопоту, доки поясню своєму начальству, як усе це скоїлося.

Деякий час вони сиділи мовчки, поглядаючи на світло рефлекторів попереду.

— Грубер знайомий з твоєю дружиною? — спитав Шель.

— Залицявся колись до неї. Я з ним побалакав як слід. Він вибачився, і ми вважали справу закінченою.

— Гм. Скажи, Пауль, хіба не дивно, що інспектор цікавиться таким дрібним ділом, як одержання з камери схову чемодана? Я гадав, що він пошле когось із своїх працівників.

— Дивно? Ти не знаєш Грубера. Він дуже честолюбний і намагається старанністю доповнити певні недоліки в… — Джонсон глянув на шофера. — Розумієш, правда? Зрештою, той факт, що я просив… Моє становище значно вище, ніж його. Але після того, що ти сказав, я не знаю, чим він керувався.

— Номер 34? — перепитав водій, гальмуючи. — Це тут, де ми недавно були?

— Так, скільки? — мовив Джонсон, виймаючи гаманець.

Шель вийшов з машини. Чорний «оппель» ще стояв край шосе. Коли таксі від’їхало, Джонсон і Шель відчинили хвіртку і зайшли в сад. Спинилися перед низьким будиночком із сірої цегли. Через середину газона вела стежка, викладена світлим пласким камінням. Усі вікна, крім одного, ліворуч, були темні.

— Спробуймо зайти чорним ходом, — шепнув Джонсон. — Я не хочу, щоб він мав час приготуватися до нашого прийому.

Вони тихо обійшли дім і опинилися на маленькому подвір’ї. Джонсон натиснув ручку.

— Не замкнено. Іди сюди.

Зайшли до темного коридора. В будинку панувала тиша. З однієї кімнати крізь щілину пробивалася вузенька смужка світла. Навшпиньках вони підійшли до дверей. Джонсон різко пхнув їх.

Кароліна зиркнула на непрошених гостей широко розплющеними очима, підхопилася з тахти і розкрила рота, щоб закричати, але не змогла. Грубер пополотнів, вираз гніву й здивування на його обличчі змінився виразом переляку. Інспектор пригладив долонею скуйовджене волосся і зробив рух, ніби хотів підвестися.

Напружену тишу порушило сичання Джонсона:

— Ти, улесливий негіднику!

Грубер мовчав. Сидів похиливши голову, мов школяр, спійманий на гарячому. Кароліна нервово кусала губи. Шелю стало шкода її. «Бідна Кароліна, — подумав він, — попала у таку халепу».

Джонсон не рухався. Мовчання ставало нестерпним. Грубер переміг страх і хрипло спитав:

— Чого вам треба?

Кароліна глянула на Шеля, ніби тільки тепер помітила його. Журналістові стало ніяково, але він витримав її погляд.

— Лицемірна каналія! — сказав Джонсон голосно, ступивши крок уперед.

Грубер випростався. Відчував, що повинен якось рятувати свою честь.

— Нема чого нервувати, — почав інспектор, непевно кліпаючи очима. — Можна поговорити…

— Заткнись! — буркнув американець, підходячи ближче.

Ніздрі інспектора роздулися, мускули на широкому обличчі почали дрижати, очі звузилися.

— Яке право…

Джонсон замахнувся. Лункий ляпас обірвав слова Грубера. Він заточився, обличчя його почервоніло. Стиснувши кулаки, намагався стримати збудження, потім скоса глянув на Шеля, що стояв нерухомо.

— Джонсон, — мовив здушеним од люті голосом, — ти поводишся, як тварюка. Говори, що маєш сказати, і забирайся звідси геть.

— Я можу її забрати, — Джонсон показав пальцем на Кароліну, — чи вона вже стала твоєю власністю?

— Кароліна вирішить свою долю сама.

— Справді? Скільки ти заплатив їй за ніч? Дивлячись на твою улесливу пику, гадаю, що ціна була висока!

— Пауль! — Кароліна раптово підвелася. — Хіба я питаю тебе, скільки ти платиш за візит до своєї секретарки? Ти не можеш мати претензій до мене…

— Це він наговорив тобі дурниць, так? Від такої каналії можна всього чекати.

— Може, неправда? — спитала вона агресивно.

— Це не має значення.

— Джонсон! — втрутився інспектор. — Повторюю востаннє: скажи, чого ти сюди прийшов, і забирайся геть!

Американець глянув на Грубера.

— Я попереджав тебе — не чіпляйся до Кароліни! — відказав він, цідячи слова крізь зуби. — Ти визнав тоді свою помилку… Тепер у мене лише одне бажання: наплювати тобі в пику!

— Геть звідси! Негайно! — зарепетував Грубер. — Забирайся геть!

Шель помітив, як Джонсон одвів руку назад. «Ударить…» — подумав він з дивним почуттям. Кароліна нерішуче відступила.

Удар був блискавичний. Грубер зойкнув і зігнувся, але за мить уже схопив суперника в обійми, намагаючись повалити його. Джонсон не міг вирватись і вдарив інспектора в голінку. Обидва окаженіло покотилися по підлозі. Грубер силкувався стиснути американця за горло, а той, вчепившись п’ятірнею в волосся німцеві, бив його головою об підлогу.

— Та зробіть же щось, ради бога! — благала Шеля перелякана Кароліна. — Вони повбивають один одного!

— Ні! — відказав Шель. — Це їхня справа…

Грубер протягло завив. Кароліна і Шель перезирнулися. Джонсон душив інспектора і, сопучи, хотів стати колінами йому на груди. Німець навмання молотив кулаками. Раптом він підігнув ноги і з усієї сили відіпхнув суперника. Джонсон упав горілиць, перекинувши стіл і стілець, що стояли позад нього.

І одразу схопився. З щоки текла кров, комір сорочки був роздертий, обличчя викривила гримаса люті. Коли Грубер, відсапуючись, підвівся, американець одним стрибком підскочив до нього і кулаком щосили ударив у набрякле обличчя. Німець зойкнув і, притискуючи долоні до рота, важко упав на спину.

Кароліна вп’ялася нігтями Шелю в руку. Він мимохіть пригорнув жінку до себе. Джонсон не зводив очей з Грубера. Стояв над ним і, важко дихаючи, стежив за кожним його рухом. Німець сперся на лікті, несвідомо глянув довкола, зітхнув і знепритомнів.

Американець повернув голову. Зиркнув спідлоба на заплакану дружину.

— Перестань, — мовив спокійно. Потім однією рукою поставив стіл, стілець і сів. — Негідник! — пробурмотів уже без люті. — Думав, що це йому минеться.

Журналіст узяв Грубера під пахви і потягнув на тахту. Обличчя німця було відразливе — кругом синяки, шкіра в кількох місцях розірвана, очі підпухли.

Шель підійшов до Кароліни.

— Подбайте, будь ласка, про інспектора, треба привести його до пам’яті.

Жінка слухняно підвелася й вийшла з кімнати. За хвилину повернулася з мискою та рушником. Шель запалив дві сигарети і одну всунув у рот американцеві. Джонсон жадібно затягнувся.

— Одчини вікно, Джоне, — сказав він. — Провітри цю стайню.

Шель відсунув завіску і прочинив віконниці. В кімнату дихнуло приємною прохолодою.

Кароліна намочила рушник і приклала компрес Груберу до лоба. На столику біля тахти стояла пляшка й дві чарки. Шель наповнив їх.

— Випий.

— Брр! — здригнувся Джонсон, відставляючи порожню чарку. — Що ж далі, Джоне?

— Почекаємо, поки Грубер отямиться.

— Дурниці! Фріц нам не потрібен. Давай оглянемо його квартиру. Може, знайдемо той чемодан чи папери, якщо вони справді у нього. — Джонсон важко підвівся, підійшов до розчиненого вікна і глибоко вдихнув повітря.

— Починаймо, — сказав він, роздивляючись навкруги. — Спершу цю кімнату.

— Немає жодного сліду, — озвався Джонсон після двадцяти хвилин марних пошуків.

— Міг сховати папери десь в іншому місці, але не думаю, щоб він це зробив. Адже збирався виїжджати з Гроссвізена… — Шель глянув на тахту.

Очі Грубера були заплющені, але дихав він уже спокійніше. Кароліна міняла компрес.

— Треба заглянути в машину, — запропонував журналіст непевно. — Якщо там нічого не знайдемо, зачекаємо, поки опритомніє. Ключі, мабуть, у нього.

Він підійшов до німця і обшукав його кишені.

— Є! — потрусив Шель в’язкою ключів.

Обидва вийшли на шосе. У машині знайшли ковдру і кілька газет. Журналіст відчинив багажник, просунув усередину руку й зразу ж торкнувся пальцями нерівної поверхні фібрового чемодана. Намацав ручку.

— Є щось? — спитав Джонсон.

— Є! — задоволено відповів Шель і вийняв чемодан. — Нарешті ключ до розв’язання загадки у наших руках.

Вони повернулися до кімнати, несучи невеликий, зім’ятий чемодан. Кароліна сиділа в кріслі й стежила за ними з неприхованою цікавістю. Передчувала, що наближається переломний момент в її житті, тільки не знала, чи сприятливим буде для неї закінчення цієї пригоди.

У чемодані лежали акуратно складені звичайнісінькі картонні сірі папки. Шель узяв верхню і нетерпляче розв’язав тасьми.

— Experimente und Forschungen zur Feststellung des Wesens und der Ursache der Angst[35], — здивовано прочитав журналіст заголовок першої сторінки. — Teil 1. Drohung Stimulus und die Konsequenzen[36].

— Ти розумієш? — спитав Шель у Джонсона.

— Поки що не дуже.

За кілька хвилин Шелю здалося, що він поринув у світ, повний жахливих фантазій. Педантично написані речення з старанно розставленими розділовими знаками свідчили про неймовірні, приголомшливі страхіття. Шель переглядав текст аркушів. Часом не розумів деяких формулювань, не замислювався над складними діаграмами й численними розрахунками, губився в силі-силенній визначень, висновків та складних діагностичних описів.

«Органічний стан, що характеризує страх, викликаний адреналіном, — читав він. — Піддослідний об’єкт: жінка слов’янської раси, років 26, фізична кондиція задовільна».

По цьому йшов перелік періодично збільшуваних доз та спостереження наслідків.

«Надмірно швидкий пульс, похолодіння рук і ніг, дрижання кінцівок… Об’єкт знервований і збуджений».

Кілька інших експериментів, сухі коментарі.

«Докази, одержані внаслідок цих дослідів, заперечують периферальну теорію емоцій і свідчать на користь теорії центральної…

Спроби викликати страх погрозою, що спирається на неправдоподібності… Наслідки негативні… Відсутність реакції. Спроби, що базуються на дійсній погрозі, наприклад, страх перед смертельною інфекцією… Наслідки позитивні. Досліди під час проведення цих заходів показують: серцебиття, високий тиск крові, швидке, спазматичне дихання…»

Далі:

«Докладний опис реакції індивіда після зачитання смертного вироку… Тиск, пульс, перспірація… Вирок скасовано на другий день — зміна фізичних реакцій. Висновки… Смертний вирок підтверджено… реакція… Погроза… страх… страждання — реакція».

«Досліди над градацією страху, викликаного умовами, які об’єкт звик поєднувати з фізичним болем… Висновки. Створення умов, що супроводили ситуацію, яка викликала надзвичайно страшні наслідки, достатньо, аби мати прояви переляку… Безпосередня погроза скалічення. Імпульсивне прагнення втечі… Досліди над реакцією об’єкту, позбавленого свободи руху, під час завдавання болю — в протиставленні до реакції людини, яка в ідентичній ситуації має можливість оборони».

«Поступове посилення страху може викликати рід божевілля». — І тут же — один з численних записів па полях: «Провести докладніші досліди в цьому питанні».

«Експеримент «Солона вода», проведений спільно з доктором Р. Групу людей позбавили їжі, дають лише солону воду… Ознаки фізичної кондиції, аналіз сечі й крові, виконаний доктором Р. Меморандум про зміни емоціонального стану…»

На чолі Шеля виступили краплини поту; день по дню — біль, жах… Слова і цифри почали плутатися, втрачати значення. Імпульси… Стимули… Рефлекси… Автопсія… Об’єкти… Реакції… Із списаних сторінок віяло стражданням, каліцтвом, смертю. Останній аркуш кожного експерименту було скріплено печаткою концентраційного табору Вольфсбрук і підписом лікаря: д-р Бруно Шурікке. Шель одсунув папку і витер обличчя носовичком. Глянув на Джонсона, заглибленого в читання.

— Що за кошмар! Я повернувся в минуле, — тихо мовив. — Забув, де перебуваю, знову переживаю переклички, чую крики наглядачів, знову голодний і кволий… — Він здригнувся. — Це, — Шель показав на чемодан, — неймовірно.

— Прибираючи барак доктора Шурікке, я не раз бачив стільці з держаками для голови, рук і ніг, — згадав Джонсон. — Бачив різні предмети та інструменти, але не замислювався тоді, навіщо вони. Досить було інших турбот.

Шель кивнув головою.

— Тепер усе це ясно, — вів далі американець. — Перед нами — плоди дослідів пана доктора, дослідів, під час яких, — він стверджує це власним підписом, — позбавлено життя щонайменше кілька десятків чоловік. — Джонсон заходився складати папки в чемодан.

— Маєш рацію, Пауль. Я починаю розуміти, як воно сталося. Цей чемодан ми в багажі привезли з табору до вілли крайсляйтера. Доктор Шурікке не хотів нищити такого цінного для нього матеріалу. Важко тільки сказати, як усе це дістав Леон, — може, вигріб чемодан з-під руїн. Але одно певно: здобувши ці папери, Леон відчув себе в небезпеці.

— Знову теорії! — вигукнув Джонсон. — Адже він міг прийти до мене.

— Очевидно, був переляканий і не знав, що робити. Безперечно, він хворів на манію переслідування і скрізь бачив лише ворогів. А втім, не хочу заперечувати його здогадів. Грубер, представник влади, знав про цей чемодан і при першій же нагоді привласнив його замість того, щоб передати до слідства… Але хтось інший зацікавився цим чемоданом куди більше, ніж інспектор. Я не можу ще збагнути причин Леонової смерті. Передчуваючи небезпеку, він звірив таємницю Лютце, людині, яку вважав своїм приятелем. Хто з них придумав однести чемодан у камеру схову, мабуть, з часом дізнаємося. Не думаю, щоб пригода з Лютце була випадковою. Можливо, його хотіли тільки налякати, що, зрештою, вдалося чудово. Яку роль відіграв у цьому Грубер…

Джонсон глянув убік.

— Можеш запитати його, — сказав.

Інспектор стежив за ними з-під опухлих, примружених очей. Побачивши чемодан на столі і почувши слова Шеля, він догадався, що сталося.

Шель зиркнув на Кароліну. Вона одвернулася до вікна і стояла мовчки, здавалося, зовсім не слухаючи їхньої розмови.

Джонсон присунув стілець ближче до тахти.

— Кажи, Вальтер, усе, що знаєш про цей чемодан. Інспектор облизав опухлі губи.

— Він у вас, — пробубонів хрипко. — Нема сенсу вишукувати нові проблеми.

— Справа дуже складна, — втрутився Шель, — щоб лишати її на самоплив. У Джонсона і в мене чимало запитань, на які ми хочемо мати відповідь.

Грубер скривився.

— Я поки що інспектор поліції. Слідство проведу так, як вважатиму за потрібне, — сказав він, намагаючись говорити якомога авторитетніше.

— Дурниці! — Джонсон підвівся з стільця. — Нахабна поведінка щодо Кароліни й мене — це справа приватна, але спроба привласнити собі чемодан — злочин, вчинений офіцером поліції. Слідством у цій справі займеться прокуратура. Інспектором поліції ви будете лічені години, ручаюсь.

Грубер неспокійно поворухнувся:

— Невже ми не можемо порозумітися? У кожного бувають помилки. Не сталося нічого такого, чого не можна було б владнати.

Шель помітив, що Кароліна помалу обертається. Відчув зневагу до інспектора.

Джонсон якусь мить роздумував.

— Грубер, що ви знаєте про Леона Траубе? — спитав він.

Той потер підбите око.

— П’ять днів тому прив’язав до віконної рами мотузку, всунув голову в петлю і стрибнув униз.

— Це й ми знаємо. А от мій приятель твердить, що Траубе наклав на себе руки за дуже підозрілих обставин.

— Але ж факти… факти очевидні! — здивування Грубера видавалося щирим. — Земмінгер допитував хазяйку, фрау Гекль, я читав рапорти. Самогубець був невиліковно хворий. Не бачу…

— Гаразд, облишмо Траубе. Що сталося з Лютце?

— Попав під машину і лежить у лікарні. Земмінгер розмовляв з ним перед обідом. Немає сумніву, що йдеться про звичайнісінький нещасливий випадок.

— Попав? — запитав Шель скептично.

— Це все, що я знаю.

— Бачиш, Джоне? — сказав американець. І порадив: — Пропоную відкласти розмову до завтра. Так ми нічого від нього не дізнаємося. Мій шеф, прокурор, має більші здібності в цьому. А втім, — кивнув головою на інспектора, — може, він і правду каже.

— Звідки у вас чемодан? — спитав Шель, не звертаючи уваги на слова приятеля.

Грубер обурився.

— З якої рації цей полячок допитує мене? — крикнув гнівно.

Джонсон став перед ним і стиснув кулаки.

— Говори!

Презирлива гримаса викривила рот Грубера.

— Я наказав одержати його на вокзалі.

— Кому? — наполягав Шель.

— Одному з моїх людей.

— Звідки він знав, що в чемодані?

— Я сказав.

— А ви звідки знали? — Шель також підвівся і схилився над Грубером.

— Мені сказав…

— Хто? Хто, псякрев?

— Не знаю. — Грубер безпорадно знизав плечима. Побачивши недовірливі й грізні обличчя, він квапливо додав: — Справді не знаю. Сьогодні вранці у мене відбулася дивна телефонна розмова. Хтось запитав, чи не хочу я заробити тисячу марок. Спочатку я думав, що з мене глузують, і хотів покласти трубку, але незнайомець мовив: «Покличте чергового і спитайте, чи не передали йому листа на ваше ім’я. Якщо лист уже є, візьміть його — в конверті 250 марок». Справді все так і було. Я взяв трубку і повідомив, що гроші є. Тоді незнайомий сказав: «Мене цікавить одна річ, дуже важлива особисто для мене. Ви згодні допомогти?» Я відказав, що це залежить од суті пропозиції. «Добре, — згодився той. — У Лютце в чемодан із старими науковими документами. Ці речі не його, Лютце здобув їх хитрістю, я хотів би, щоб ви якось забрали цей чемодан і сховали, доки я не надішлю когось по нього». Подумавши трохи, я згодився, і невідомий описав мені чемодан, розказав, що там є. «У двадцяти чотирьох сірих папках зберігаються папери — наукові дослідження в галузі психофізіології. Коли все буде зроблено, ви негайно одержите ще 750 марок». — Інспектор витер губи рукою.

— Що далі? — спитав Шель.

— За кілька хвилин після цієї розмови один з моїх підлеглих повідомив, що описаний чемодан справді лежить у камері схову на вокзалі. Я наказав забрати його звідти. Саме тоді подзвонили з прокуратури. Я знав, що мушу вдатися до якихось хитрощів, щоб не віддати чемодан і одержати обіцяні гроші. Розіграв невеличку комедію… От і все.

Шель мовчки дивився на інспектора. Чи можна йому вірити? Несподівана красномовність насторожила журналіста. Спершу треба було силою витягати кожне слово, тепер він, не задумуючись, виклав усю історію. Те, що німець сказав, видавалося б логічним, коли б не деякі неточності. Проте важко знайти зачіпку і довести суперечливість у його словах, коли знаєш дуже мало фактів. Зате підтвердилось інше: є людина, зацікавлена у цих паперах. А це надзвичайно важливо.

Шель глянув на Грубера. Чому він не оддав документів? Чому хотів виїхати з Гроссвізена? Журналіст відновив у пам’яті розмову, підслухану в «Червоній шапочці».

— Що ти думаєш про все це, Пауль?

— Ви відкривали чемодан? — спитав Грубера американець.

— Я перевірив тільки, чи є папки. Але не заглядав до них. Зрештою, я й не розуміюся на цих справах…

— Спитай, Пауль, чому він хотів виїхати з Гроссвізена, — втрутився Шель.

Грубер сів.

— Що за вигадка? — обурився інспектор.

— Кароліна могла б підтвердити мої слова…

Джонсон обернувся до дружини. Та глянула на Шеля.

— Я не знаю, що ви маєте на увазі і хто вам про це сказав, — озвалася вона тихенько.

— Ясна річ, — пробубонів Шель. Він розумів, що Кароліна старається уникнути неприємностей. Відчуваючи на собі запитливий погляд Джонсона, журналіст зауважив: — Не варто над цим сушити голову, у нас є важливіші справи. Як і коли невідомий мав намір зв’язатися з вами?

— Я ж казав: хотів, щоб чемодан був у мене доти, поки він когось надішле по нього.

— Але так і не надіслав?

— Не знаю, я не заходив у комісаріат.

— Чому?

— У мене були інші плани.

— Які? — допитувався Шель.

Грубер стиснув губи. Журналіст подивився на Джонсона. Той підвівся.

— Облишмо його, Джоне. їдьмо до мене, там поговоримо спокійно.

— Сумніваюся, щоб ми дістали таксі в цьому районі.

— Я певен, що пан інспектор позичить нам свою машину. Ключі в тебе, правда? — не чекаючи відповіді, Джонсон узяв чемодан. — Ходімо! А ти, Кароліно?

Обминаючи тахту, жінка намагалась уникнути погляду Грубера. Шель виходив останній; він не зміг стриматись і ущипливо кинув:

— Бажаю панові інспектору доброї ночі та приємних снів.

Зачиняючи двері, журналіст почув вульгарну лайку. Усміхнувся. Таємничий ворог помалу втрачає контроль над своїми маріонетками. Нитки, якими він досі так справно керував, плутаються дедалі більше.

НЕСПОКІЙНА НІЧ

Джонсон приготував бутерброди і каву. Кароліна сказала, що в неї болить голова, і пішла в свою кімнату.

— Не знаю, чи варто ще раз читати ці жахливі звіти, — мовив американець, наливаючи каву. — Ми вже знаємо, що це наслідки канібальських дослідів доктора Шурікке, і тепер нам треба обговорити дальші свої плани.

— Шурікке! Ось та людина, яка справді може цікавитись цими паперами. Але ж він у Барселоні, правда? — спитав Шель.

— Утік до Іспанії зразу ж після капітуляції Німеччини. Здається, живе там і досі.— Джонсон підсунув тарілку, пригощаючи друга.

Раптом у журналіста майнула блискавична думка. В пам’яті підсвідомо виникла малесенька деталь, зовсім незначна і невиразна, майже невловима. Він зосередив усю волю, намагаючись поєднати відомі вже факти з цим невловимим спогадом, але клапті найрізноманітніших думок, що мов блискавки пронизували мозок, відганяли одна одну, не давали зосередитись.

Джонсон відставив чашку.

— Однесу завтра цей чемодан у контору і розкажу все прокуророві. Тоді вирішимо, що робити з Грубером.

— Леон писав у своєму листі: «Якщо мої вороги дізнаються про це відкриття, вони вб’ють мене», — сказав Шель, немовби міркуючи вголос. — І все-таки хтось дізнався.

— Чи варто до цього повертатися? Завтра справою займуться криміналісти.

— І ще Леон писав: «Не можу нікому вірити», — вів далі журналіст. — Останні події майже спростували теорії про його неосудність. Доктор Менке… — Шель замовк. У голові знову майнув на якусь мить раптовий здогад.

— Не думаю, щоб Менке мав якесь відношення до цього.

— Ні… Якщо зробити логічні висновки з останніх подій, то вийде, що ниточки ведуть до одного й того ж.

— А саме?

Шель не відказав. Напружував мозок, намагаючись пов’язати докупи ці слабенькі ниточки підозри.

— Є! — вигукнув раптом і жваво підвівся. — Заглянь-мо ще раз до чемодана. Я хочу впевнитися, хочу щось перевірити…

— Що?

— Помітки на полях! Однаковий почерк… Хочу порівняти цей почерк…

— З чим? — спитав Джонсон, відкриваючи чемодан.

Шель вийняв з портфеля рецепти, які взяв у Леоновій кімнаті, потім розв’язав верхню папку. Перегорнув кілька аркушів і, знайшовши на одному з них написані від руки помітки, поклав поруч рецепти. Схожість була безперечна. Закінчення «ке» у підписах, хоч прізвища були й різні, зовсім не відрізнялися.

— Ось порівняй! Це — рецепти доктора Менке, які я знайшов у Леоновій кімнаті. Той самий почерк! — Шель підвівся, збуджений відкриттям. — Менке і Шурікке — це одна і та ж особа!

Джонсон похитав головою.

— Неймовірно! Мешкає тут багато років. Справді, почерк схожий.

— Пауль, ти ж бачив його в таборі. Повинен пам’ятати, який він.

— Намагаюся пригадати зовнішність доктора Шурікке. Але я бачив його лише кілька разів. Це був чоловік середнього віку, широкоплечий брюнет, не мав ні бороди, ні вусів. їй-богу, я не можу сказати напевно, що йдеться про одну й ту ж особу, — він раптом повернув голову і завмер.

— Що там? — прошепотів Шель.

— Шарудіння за вікном, — так само пошепки відказав Джонсон.

Вони прислухалися. Здалеку долинали притишені звуки музики, голоси і сміх; десь проїхала машина, але поблизу панувала тиша.

— Е-е-е, напевно, тобі почулося, — обізвався журналіст, відчуваючи якийсь неспокій.

— Можливо.

— Що ж далі?

— Треба повідомити поліцію.

— Подумаймо передусім, який зв’язок мав Менке із смертю Леона? — мовив Шель, кладучи руку на картонну папку.

— Наскільки я пригадую, він був тоді в Гамбурзі на з’їзді психіатрів. Моя секретарка щось казала про це, Я міг би перевірити.

— Гм. Знаєш, Пауль, я сподівався, що коли ми знайдемо цей чемодан, то все одразу стане зрозумілим. — Шель заходився креслити пальцем на столі вісімки. — Так, ти маєш рацію, поліція негайно повинна зайнятися доктором. Бо інакше…

— Тсс! — перебив його американець, прислухаючись. — Все-таки у саду хтось є. Я чув шелест за вікном. Лишайся тут і вдавай, що розмовляєш зі мною, а я обережно вийду надвір.

Джонсон навшпиньки ступив до дверей і тихенько прочинив їх.

— Грубер не сказав нам правди, — вів далі Шель у порожній кімнаті, намагаючись говорити нормальним голосом. — Але я не думаю, щоб він був ініціатором чи головною пружиною в цій афері. Адже він хотів виїхати з Гроссвізена, залишити службу… Очевидно, розраховував на щедру винагороду. Можливо, мав намір шантажувати доктора, для якого ці документи були справою життя, або…

Раптом знадвору почулося якесь борюкання і стишені вигуки: «Джоне! Джоне!»

Шель вибіг у сад. Було темно. Обабіч доріжки росли кущі. Праворуч замаячила невиразна тінь. Шель напружив зір. Потім усе довкола нього завирувало. Швидкий, тупий удар в тім’я — і журналіст, хапаючись витягнутими руками за повітря, осунувся на землю.

Вологий холод на чолі трохи гамував біль, що аж свердлив голову. Шель помалу опритомнів. Розплющив очі, але побачив лише невиразні контури. Рояль, шафа з книжками, схилене обличчя Кароліни… Було таке відчуття, ніби він приплив до цієї кімнати з іншого світу, який лежить десь глибоко внизу.

— Кароліно!

— О, нарешті! — вона сіла скраю на тахті і поклала долоню хворому на щоку. — Я починала вже хвилюватися. Хотіла викликати лікаря…

— Пауль! Де Пауль?

— Лежить у спальні. Ні, нічого серйозного, — випередила вона його запитання. — Мені вже набридло перев’язувати ваші гулі. Краще було б просто напитися до нестями.

Шель спробував усміхнутися. Це знову викликало біль.

— Псякрев! — вилаявся він.

Кароліна мовчки поклала новий компрес на голову.

— Що сталося? — спитав журналіст.

— Звідки ж мені знати? Я залишила вас тут, проковтнула таблетку люміналу і незабаром міцно заснула. Розбудив мене якийсь гармидер, наче хтось грюкав дверима. Прокинувшись, я почала прислухатися, чи ви ще розмовляєте. У квартирі було тихо. Тоді я вийшла подивитися, що ви робите. Кімната була порожня, а вас я знайшла в садочку. Ви лежали долілиць, витягнувши руки вперед. Пауль — на спині, уткнувшись головою в айстри. Притягла вас додому. Не встигла отямитись, як побачила, Що надворі щось горить. Я побігла туди і… вгадайте, що горіло?

Шель зиркнув на стіл: чемодана не було.

Кароліна перехопила його погляд.

— Хтось розпалив вогнище з отих ваших паперів. Нічого не пощастило врятувати. Коли я прибігла, догоряли останні сторінки.

Шеля охопила лють. Він підвівся і, хоч у голові паморочилось, кинувся з кімнати. Вітер порозносив попіл од паперу по всьому подвір’ї. На закопчених камінних плитах чорнів обгорілий чемодан. Журналіст сердито штурхонув його ногою.

— Знову невдача! Знову! — сопів він.

На порозі з’явилася Кароліна.

— Чи варто так нервувати? — спитала вона.

— Варто! Ви не розумієте! Папери були надзвичайно важливі.

— Мені здається, вони завдали вам досить клопоту. Може й добре, що все так скінчилося.

— Ви не розумієте! — повторив Шель уперто, намагаючись перебороти роздратування.

— Гаразд. Я не розумію багато чого. Не розумію, наприклад, звідки ви взнали, що я поїхала з Грубером?

Не відповідаючи, Шель знизав плечима, глянув ще раз на почорнілий чемодан і повернувся до кімнати.

— Можна бачити Пауля?

— Звичайно, але не знаю, чи він опритомнів.

Вони зайшли до спальні. Джонсон одягнений лежав на ліжку. Дихав важко, але розмірено, мов людина, яка міцно спить.

— Що ж, — сказав Шель півголосом, — доведеться вам і далі бути сестрою-жалібницею.

— А ви?

— Я маю владнати дещо важливе. Злочинець, напевно, готується втекти.

— Шукати вітра в полі? Непоправний! Хіба не краще відпочити на зручній тахті і поговорити з Кароліною про справи, яких вона не розуміє? — манірилася Джонсонова дружина.

Шель подивився на американця:

— За інших обставин я радо зробив би це.

— Гарбуз?

Вона починала його дратувати. Після прикрої зустрічі у Грубера Кароліна втратила привабливість.

— Зрозумійте мене правильно, — сухо мовив Шель. — Я охоче посиджу з вами, але тільки після того, як уладнаю деякі невідкладні справи.

— Ух! Чи не могли б ви написати це красиве речення на папірці? Я подумаю над його змістом, а може, навіть вивчу напам’ять.

Шель лишився непохитним.

— Вітайте Пауля і перекажіть йому, що я стерегтиму звіра. Спасибі за гостинність і компреси.

Кароліна провела його до хвіртки.

— На добраніч, Кароліно!

— Шкода, — зітхнула жінка.


Прохолодне повітря освіжило Шеля. Головний біль і слабість минали. Він ішов спокійно, дихаючи на повні груди. Кроки відлунювали між стінами мовчазних будинків. Торкнувся пальцями забитого місця — зліплене запеченою кров’ю волосся прикривало велику пухлину.

Шель заглянув у ресторан, освітлений неоновими вогнями. Барвисті, по-модерному розмальовані стіни, буфет, пляшки, блискуча машина для заварювання кави. Скляні двері не глушили гомону голосів та синкопів джазу. На високих стільцях сиділо кілька юнаків у шкіряних куртках. Гальбстарке — згадав він визначення німецьких хуліганів. Великий годинник на стіні показував двадцять три години сорок п’ять хвилин.

На перехресті Шель розпитав чергового поліцейського про дорогу і незабаром опинився на вулиці, де жив доктор Менке. Ліхтарі блідо освітлювали сірі плити тротуару; високо в темно-синьому небі мерехтіли незліченні зорі. Скрізь панував нічим не потривожений спокій. Минаючи залізні ворота, Шель окинув поглядом похмурий сад і тихий будинок з темними вікнами.

— Дивно! — пробубонів сам до себе. — Чи я не спізнився?

Він перейшов вулицю і зупинився у під’їзді одного з будинків. Одвернувся, запалив сигарету. Затуляючи вогник долонею, придивився до темряви. На вулиці не було живої душі. Шель ще раз пригадав події минулого вечора — особливий збіг обставин та несподіваних пригод.

Звідки Грубер знав, що чемодан на вокзалі? Чому інспектор поліції поводився так нерозсудливо?

Роздуми Шеля перервав гучний дзвін. Рівномірні удари годинника линули над містом. Журналіст кинув недопалок на землю і затоптав. Обмірковуючи складне становище, в яке він попав, журналіст дійшов висновку, що вранці треба повідомити про незвичайні події представника Польського агентства преси в Бонні.

«Менке — Шурікке. Якщо я не помиляюся, — думав Шель, — то ця історія стане сенсацією світового масштабу. Часом варто ризикувати».

Раптом він помітив, що поруч стоїть Гюнтер. Німець цинічно посміхнувся.

— Злякав шпика, ге?

Шель стримався.

— Чого вам треба? — спитав.

— А ти чого тут шукаєш? — Гюнтер підійшов зовсім близько до журналіста.

— Я хотів… поговорити з доктором, — сказав Шель мимоволі.

Той скривився, немов укусив лимон.

— Так пізно? Час для візитів давно минув.

— Я поранений, мені треба негайно зробити перев’язку… — Шель намагався знайти якийсь переконливий аргумент.

Гюнтер зареготав.

— Тому й ховаєшся по завулках? А може, ти хотів до нас вдертися? Ти шпик! Якби це від мене залежало, розквасив би я тобі пику, а потім покликав поліцейського, щоб посадити тебе в холодну. Ходімо!

Шель зрозумів, що бійка була б на руку ворогам, тому не звернув уваги на образу.

— Куди?

— Ти ж хотів поговорити з доктором?

Вони перейшли вулицю. Гюнтер відчинив хвіртку.

— Вперед марш! — наказав він.

Коли вони ввійшли в передпокій, Гюнтер спритно обшукав кишені журналіста.

— Так, артилерії немає! — він вказав на двері: — Там!

Шель натиснув ручку. В кімнаті не було нікого. Приміщення це правило, певно, за бібліотеку. Засклені, набиті книжками шафи стояли вздовж стін. Розсіяне світло рівномірно освітлювало всю кімнату. Посередині стояв низький круглий стіл, довкола нього — зручні крісла. Підходячи до полиць, Шель пробіг поглядом заголовки книжок: «Психологія страху і жорстокості», «Фізіологія нервової системи», «Реакція організму на біль, голод, переляк і гнів», «Про природу страху» та інші.

— Ви хотіли мене бачити? — входячи, запитав Менке.

Журналіст обернувся. Доктор, одягнений у довгий синій халат, був схожий па чарівника з казки.

— Чи хотів — це інша справа. Та коли я вже тут, можемо поговорити, якщо вас влаштовує час…

— Для вас це, здається, не має значення.

— Прошу вибачення, якщо я порушив ваш сон, — Шель кинув оком на доктора: довгий халат, повстяні туфлі. «Хитрий! Усе передбачив!»

— Будь ласка, сідайте, — Менке вказав на крісло. Трохи згодом спитав: — Певно, ви знову на шляху до таємниці, від якої кров холоне в жилах? Чим можу вам служити?

Шель оддав належне його вмінню володіти собою. Менке безперечно брав активну участь у подіях цього вечора — і в нападі, і в знищенні небезпечних документів, а тепер приймає його спокійно, мов ні про що не знає.

— Під час першого візиту я питав вас, чи Траубе згадував колись про папери.

— Я відповів тоді, що Траубе хворів на галюцинації.

— Пам’ятаю цю відповідь. Але папери — не витвір хворої фантазії.

— Ні? Яке мені діло до того?

— Завдяки випадку я сьогодні ввечері знайшов чемодан з документами. Джонсон був при цьому.

Менке примружив очі, заклав ногу на ногу і, не відводячи погляду од журналіста, сказав:

— Слухаю вас, мені цікаво.

— Ви психіатр?

— Доктор медицини, психіатрія до певної міри — моє захоплення.

— Знайдені папери повинні зацікавити вас. Це опис незвичайних експериментів.

— Ви хочете запропонувати мені купити цей… матеріал?

— Ви розраховуєте на це?

— Можливо. Щоправда, спершу треба побачити товар.

— Ви не питаєте про автора.

— А хіба це важливо?

— Для вас — надзвичайно!

Брови доктора полізли вгору.

— Для мене? Та говоріть же нарешті зрозуміло! — вигукнув Менке роздратовано.

— Будь ласка. Автором названого матеріалу є доктор Бруно Шурікке.

— Я десь чув це прізвище, — сказав Менке, подумавши.

— Концентраційний табір у Вольфсбруку, — допоміг йому Шель.

Доктор махнув рукою.

— Якщо я правильно зрозумів, ви шукаєте покупця на матеріали про психологічні експерименти, проведені якимсь доктором Шурікке. Але не збагну, чому ви приходите з цим до мене, і до того ж опівночі?

Шель нахилився вперед.

— У кімнаті покійного Траубе я знайшов два рецепти, написані вашою рукою…

— Боже мій! Чи ви не п’яні? Яке відношення до всього цього мають мої рецепти?

— Спокійно, докторе. Ми з Джонсоном довели, що почерк, яким написано помітки на паперах з концентраційного табору, і почерк на рецептах — один і той же. Ми дійшли висновку, що доктор Менке і військовий злочинець Шурікке — це одна й та ж особа.

Вони дивилися один на одного, як два фехтувальники перед змаганням. У кімнаті запала неприємна тиша. Нарешті Менке повільно пригладив сиву бороду і спокійно кинув:

— Ви верзете нісенітниці! — Потім підвищив голос: — Може, ви ще спробуєте довести, що я ношу штучні вуса, фальшивий ніс і парик?

— Це все, що ви можете сказати?

— О, ні. Я не знаю, власне, хто ви і чого сюди приїхали, але можу дати вам добру пораду: у нас, в Німеччині, кожна людина, як правило, займається власними справами і не соває свого носа, до чого їй нема ніякого діла.

— Чудова промова, докторе Менке. Чи мені називати вас Шурікке? Кат Шурікке? Різник Шурікке?

— Ви намагаєтесь вивести мене з рівноваги? — злісно засміявся Менке. — Можете не старатися. Чого ви взагалі до мене прийшли? Чому не звернулися в поліцію?

— Леон Траубе загинув при незрозумілих обставинах. Перед смертю він звернувся до мене по допомогу. Я приїхав надто пізно, щоб одвернути нещастя, але досить рано, щоб помститися за нього, тобто допомогти схопити його вбивцю. Я певен, що мій товариш не покінчив самогубством. Поліцію, звичайно, буде повідомлено.

— У вас нема ніяких доказів, щоб підтвердити свої вигадки.

— Вистачить, коли буде доведено, що Менке — це відомий «Людожер» з Вольфсбрука.

— Доведено? Чим? Як?

«Він знає, що папери згоріли», — подумав Шель.

— Справою займуться компетентні представники влади. Свідків, мабуть, не бракуватиме, — відказав журналіст ухильно.

— Зрештою, у вас є ці папери, правда? — глузував Менке. — Я можу глянути на них?

— Навіщо? Хіба ви не пам’ятаєте своїх канібальних дослідів? Експерименту «Солона вода», приміром? — Шель підвівся. — Досить гратися в піжмурки. Я відчуваю глибоке задоволення від думки, що зможу помститися за страждання нещасних. Звістка, що колишній кат Вольфсбрука на шибениці, дасть мені велике задоволення. За час од ухвали вироку і до його виконання ви матимете можливість вивчити всі симптоми страху на власній персоні. Ха-ха-ха! Автоексперимент божевільного доктора!

— Це ви збожеволіли, — просичав Менке, вп’явшись у журналіста безбарвними очима. — Так! Ви з’їхали з глузду! Звернулися до мене по допомогу… о дванадцятій годині ночі. Почали верзти казна-що, а потім перейшли до образ і рукоприкладства. Я змушений вас заспокоїти…

Шель одступив.

— Звичайно, — вів далі Менке. — Ви багато вистраждали під комуністичним режимом… У Німеччині почуття свободи так вас приголомшило, що багаторічна депресія і гнітючий страх внаслідок надто різкої зміни привели до душевної хвороби. Ми повинні вас вилікувати…

Шель намагався стримати тремтіння рук. Гіпнотичний погляд доктора примушував підкоритися його волі; бліді, величезні, несамовиті очі були нерухомі. Журналіст збагнув, що нічого не доб’ється. Становище ставало небезпечним. Він ступив крок до дверей:

— Не розумію, у чому ви хочете мене переконати. Зволікання нічого не дасть. Прокурор Джонсон усе знає…

Менке не звертав уваги на його слова.

— Ми повинні вас вилікувати, — повторив він. — Прошу вас заспокоїтись… — Доктор крок за кроком наступав на журналіста.

Шель несподівано обернувся і рвонув двері, що вели до передпокою. Але невідомо звідки перед ним виріс, глузливо посміхаючись, Гюнтер.

— Куди це так спішно? — спитав він, штовхаючи журналіста назад у кімнату.

— Стережи його, Гюнтер, — лагідно промовив Менке.

— Я ж казав, що він з дуриною, докторе…

— О, легкий приступ, нічого серйозного. Зробимо хворому укол, а тоді подумаю, що діяти далі.

— Докторе Менке, — сказав голосно Шель, ледве зберігаючи спокій, — попереджую вас, що, як польський громадянин…

— Не цвіріньчи, громадянин! Глянь, що в мене в руці, і будь ввічливий.

Журналіст обернувся. Помічник доктора стискав товсту гумову палицю. Було видно, що він тільки й чекає нагоди, аби пустити її в хід.

— Стережи його, — повторив Менке й квапливо зник за дверима.

— Пане Гюнтер, — Шель спробував умовити німця, — доктор — воєнний злочинець. Він був лікарем у концентраційному таборі. Вбивав людей. У нас є докази…

— Не цвіріньчи! — палиця блискавично описала в повітрі коло. — Я знаю, як поводитися з божевільними, довести?

Минуло кілька хвилин. Шель нерухомо стояв, кусаючи губи. Незабаром повернувся Менке, несучи маленьку металеву скриньку. Поставив її на столі.

— Закачай йому рукав, Гюнтер.

— Ви не маєте права! Як ви смієте…

Вони підійшли до журналіста. Два швидкі, сильні удари палицею в біцепси паралізували руки. Перш ніж Шель зрозумів, що діється, йому вже закачали рукави піджака й сорочки вище ліктя. Гюнтер став позаду і стиснув його, мов лещатами. Доктор Менке відламав шийку ампули. Наповнив шприц.

Шель у розпачливому зусиллі напружив м’язи. І в цю мить голка вп’ялася йому в руку. Він заціпенів, зрозумівши, що далі опиратися марно. Доктор Менке зробив укол.

Раптом пролунав приглушений дзвінок. Доктор насупив брови.

Знову дзвінок, упертий, наполегливий.

— Гюнтер, поглянь, хто там.

Шель відчув, як його охоплює безсилля. Ноги стали наче ватяні, думки плуталися. Він спробував зосередити погляд на чомусь одному. Глянув на картину в темній рамі. Побачив укриті снігом вершини гір, хмари. Хвиля кволості затьмарила зір. Коліна затремтіли, журналіст похитнувся. Менке підтримав його і підтягнув до найближчого крісла. Шель підпер голову руками. Нелюдським зусиллям волі боровся проти повної втрати свідомості. «Може «Людожер» не встиг?..» Але ця думка вмить розтанула, нова хвиля непритомності затьмарила все. Він почув швидке тупотіння, гучні, збуджені голоси. Однак не міг підвести голову, яка, здавалося, важила кілька тонн.

— Наполягали… негайно… впустити…

— Що ж…

Решту замінило нерозбірливе шарудіння. Потім роздратований голос додав:

— Прийшов…

Дотик долоні.

«Кароліна?» — зринуло десь у найвіддаленішому куточку мозку.

— …зробили?

Він чув уривки речень, але не розумів їх. Спокійний, переконливий голос доктора. Тривалі хвилини повної порожнечі. Знову квапливі кроки. Голосна розмова. В голові гуло, ніби десь поблизу шумів і гурчав водопад. Двері грюкнули. На мить опритомнів.

— Що це означає, Менке?

Шель пізнав цей голос!

— …приступ… укол…

— Кароліна… негайно!

Потім нав’язливий, докучливий туман окутав його. Розпачливим зусиллям волі Шель намагався вирватися з кошмарного безсилля.

— Джоне! Ти чуєш мене, Джоне?

Шель спробував підвести голову. Крізь щілинки повік побачив, мов крізь забруднені вікна, кілька постатей. Розмовляли збуджено. До нього долинали уривчасті голоси — Менке щось доводив, Джонсон гнівно відповідав йому., Кароліна стояла біля Шеля. Він відчував на плечі її руку. Жінка про щось питала. Злегка кивнув головою, хоч не розумів, чого вона хоче. Незабаром шум голосів віддалився і затих. Кілька секунд було зовсім тихо.

Раптом пролунав притишений постріл. Потім — другий, третій. Шель сперся на стіл, трусонув головою, щоб розігнати заціпеніння, яке сковувало його рухи, і ступив кілька непевних кроків до дверей. Та коліна підігнулись, і він безвладно осунувся на підлогу.

Не знав, скільки тривало запаморочення. Коли його посадили і влили у рот якийсь гострий напій, туман, що застилав розум, трохи розвіявся. Шель розплющив очі. Джонсон підтримував його збоку, а навпроти навколішки стояла Кароліна з пляшкою в одній руці і чаркою в другій.

— Ще одну! — сказала вона.

Міцний напій підбадьорив. Шель з допомогою Джонсона підвівся.

— Пауль, дай сигарету, — прошепотів Шель і, зручно вмостившись у кріслі, затягнувся димом. Намагався зібрати докупи розпорошені думки. Вплив наркотика помалу минав. — Ху, це було не дуже приємно.

— Як ти почуваєш себе, Джоне?

— Не знаю, чи в мене голова на плечах, чи молотарка. Що трапилось?

— Уже все гаразд.

— Менке?

Джонсон скривився.

— Не варто про нього.

— Звичайно, не варто про нього. Як самопочуття? — спитала Кароліна, сідаючи навпроти Шеля.

— Таке враження, ніби по мені походив рубель. Але найгірше позаду, ви прибули вчасно.

— Коли я опритомнів і Кароліна переказала твої слова, я був певен, що ти підеш до Менке. Кароліна наполягала, щоб я взяв її з собою. Вона любить сенсації. Все інше ти чув.

— Небагато. Я перебував у стані майже повного заціпеніння. Здається, ніби хтось стріляв, чи, може, це була галюцинація?

— Ні, тобі не ввижалося…

Надворі загуркотів мотор. Кароліна підвелась і відійшла вбік.

— Скажи, нарешті, що сталося? Де Менке? Втік?

— Мертвий.

— Що?!

— Ми вийшли в сад. Гюнтер кинувся зненацька на мене; я стріляв, захищаючись…

У цю мить пролунав дзвінок.

— Поліція. Я повідомив, — сказав Джонсон, прямуючи до дверей.

— Що ви думаєте про все це? — спитала Кароліна, коли вони лишилися вдвох.

Здивований запитанням, Шель підвів голову:

— Про що саме?

— Ви вважаєте справу закінченою?

— Не знаю. Мені важко зосередитись. Останні години були наповнені важливими подіями. Все так заплутано…

— Доктор Менке — це і є горезвісний Шурікке?

— Безсумнівно.

— Що ви думаєте робити далі? Все закінчено чи ні?

— Не певен.

Кароліна глянула якось дивно, але не сказала більше нічого.

У кімнату ввійшов Джонсон з високим чоловіком у сірому костюмі. У незнайомця було сиве волосся, широкий рухливий рот, іронічний погляд; голова на могутніх плечах видавалася зовсім маленькою.

— Комісар поліції Візнер, — представив незнайомого Джонсон. — А це мій приятель Шель.

Вони привітались.

— Я чув про вас, — обізвався Візнер. — Ви зробили неабияку сенсацію для нашого тихенького містечка, правда, Джонсон? Давненько не піднімали мене о цій порі з ліжка. О, прекрасна дама також тут? Ви цікавитесь криміналістикою?

— Ні. Я тут для того, щоб збільшити вашу аудиторію і захоплюватись, коли ви працюєте.

— Дякую! — Візнер обернувся до Шеля. — Розкажіть, будь ласка, про все, що сталося з вами після приїзду до Гроссвізена.

Переборюючи втому, Шель, нічого не приховуючи, оповів про події останніх днів. Комісар замислено дивився перед себе. Слухав уважно, не перебиваючи.

— Дещо мені й досі незрозуміло, — закінчив Шель.

— Наприклад?

— Наприклад, чого Менке знищив папери, а не забрав собі? Щоб спалити їх — потрібен час. Це риск, хтось міг побачити його.

— Правильно. Мабуть, він розгубився і хотів якнайшвидше позбутись обвинувачувального матеріалу. Іще щось?

— Важко пригадати в цю мить… Що ви зробите з інспектором Грубером?

— Одержавши рапорт Джонсона, я наказав арештувати інспектора. Двоє поліцейських поїхали до нього додому. Я ніколи не пророкував цій людині великого майбутнього, тому останній його «подвиг» мене зовсім не здивував. Натхненником цієї афери був, безперечно, Менке, він же Шурікке. Думаю, що Грубер переглянув папери і догадався, чого вони варті. Вирішив майнути з Гроссвізена і шантажувати заможного доктора. Зрештою, побачимо, що він скаже під час слідства. Справа ця неприємна, але чи… пощастить уникнути розголосу? — з останніми словами він звернувся до Шеля. Журналіст вдав, що не розуміє.

— Цікаво, звідки Грубер знав, що Менке — це Шурікке? — пробурмотів поляк. — Не забувайте, будь ласка, — додав голосно, — що власне проти нього немає ніяких речових доказів. Звинувачення базується тільки на наших словах.

— Це мені відомо. Але, по-перше, Грубер не знає, що папери знищено, по-друге, ми матимемо зізнання поліцейського Земмінгера, якого інспектор посилав на вокзал по чемодан. До речі, щодо Лютце. Ви твердите, що нещасний випадок підготовлено навмисне. Хто, на вашу думку, переїхав цю людину?

— Напевно, Гюнтер, помічник доктора. Мене тільки дивує, звідки він знав, що Лютце має зустрітися зі мною.

— Чому ви поєднуєте цей випадок з вашою зустріччю?

— Лютце попав під машину в дуже зручний для доктора момент.

— Під час розмови з доктором ви не згадували про цю зустріч?

— Я спитав його, чи він знає Лютце…

— О, бачите! Цієї згадки було досить, щоб збудити підозру.

Шель кивнув головою.

— Ця справа нагадує картину, — сказав він, — де намальовано фон і тіні, а контури основних постатей лише накреслено.

— Розумію, — мовив Візнер, кидаючи на Шеля пильний погляд. — Іноді, коли дивишся на щось цілісне, то виникає враження, ніби в ньому чогось бракує, а чого саме — сказати не можеш.

До кімнати ввійшов низенький чоловік у білому кітелі.

— Доктор Штраль, — підводячись, коротко відрекомендував його Візнер.

Якийсь час вони розмовляли півголосом, а коли лікар вийшов, комісар звернувся до Джонсона:

— Може, ви повторите, що тут сталося після вашого приїзду?

— Будь ласка. Ворота відчинив Гюнтер, який мене знає. Я відчував, що тут не все гаразд і не звернув уваги на його протести, що вже пізно, а доктор спить. Ми — тобто моя дружина і я, — побігли вперед і зразу ж опинилися в бібліотеці. Джон Шель, опустивши голову, сидів за столом. Менке ховав у скриньку шприц. Я спитав, що сталося. Доктор пояснив, ніби Шель прийшов до нього з фантастичним обвинуваченням, казав, що він, Менке, небезпечний злочинець, а потім став надто агресивний, і лікар був змушений зробити йому заспокійливий укол. Коли ж я підтвердив слова мого приятеля, Менке втратив владу над собою, почав кричати, називав нас дурнями, звинувачував, що ми вигадали всю цю історію, аби видурити в нього гроші. Він не дозволив скористатися телефоном, і я запропонував йому піти разом зі мною до поліцейського участку, щоб з’ясувати все. Доктор погодився надзвичайно швидко. Ми вийшли в сад. Там ждав його помічник. Менке звернувся до нього: «Я йду в комісаріат, стережи квартиру». Не знаю, чи було це умовним гаслом, але Гюнтер одразу загородив нам дорогу, і вони обоє раптом накинулися на мене. На щастя, я встиг витягти пістолет. Хтось із них схопив мене за горло. Я кілька разів вистрелив. Менке упав, а Гюнтер утік. — Джонсон якусь мить помовчав, потім додав: — Оце, власне, і все.

Комісар кивнув головою.

— Стріляєте влучно; Штраль ствердив, що всі три кулі застряли поблизу серця.

— Випадково, — пробубонів американець. — Мабуть, він так стояв.

— Шкода, що ви не повідомили нас одразу ж після того, як знайшли папери. Багатьох неприємностей можна було б уникнути… — Комісар глянув на годинник: — Вже пізно. Завтра вранці напишемо рапорт і поговоримо про все докладніше. Нам потрібні будуть і ваші показання, пані, — він глянув на Кароліну. — Гюнтера, інспектора Грубера і Земмінгера я допитаю сам. Уночі тут вартуватимуть двоє поліцейських. Це все, панове. Машина у вас є?

— Є.

— Гаразд. На добраніч, — інспектор вклонився Кароліні, махнув рукою Шелю і вийшов з кімнати.

— Я одвезу тебе додому, Джоне, — сказав американець. — Сподіваюся, з тебе вистачить пригод на сьогодні?

— О, цілком, — відповів Шель. — Ви надзвичайно спокійні, — звернувся він до Кароліни, яка мовчки слухала розмову.

— Просто я втомилась і хочу спати. Весь час думала, як добре було б трошки поспати в кріслі.

Вони вийшли в сад. Двоє поліцейських, голосно розмовляючи, прямували до будинку. Вдалині червоніли вогні машини Візнера.

Чорний «оппель» Грубера стояв біля воріт. Кароліна і Шель сіли на заднє сидіння. Джонсон завів мотор.

Дорогою вони обговорювали останні події.

— Менке повернувся з Іспанії до Німеччини, — розповідав Джонсон, уповільнюючи швидкість на повороті. — Відомо, що він жив там кілька років. Ми, певно, ніколи не дізнаємося, чому він так вчинив. Безумовно, розраховував на те, що його вже ніхто не впізнає. І в цілому не помилився. Єдине, що кинуло на нього тінь підозри, це схожість почерку. Випадок і твоя спостережливість, Джоне, спричинилися до його загибелі.

— Мабуть, і Леон щось підозрював.

— Але Менке його лікував. Якби Леон знав, хто такий цей доктор насправді, він повідомив би власті.

— На жаль, Леон також забрав свою таємницю в могилу.

— Ще є чимало незрозумілого. У Менке, безперечно, була чудово організована розвідка. Він знав усе — і про чемодан, і про папери, знав навіть, де…

Шель відчув руку Кароліни на своєму плечі. Вона легенько притягнула його до себе й прошепотіла:

— Найзручніший поїзд з Гроссвізена завтра о тринадцятій годині.

Шель здивовано глянув на неї.

Тим часом машина зупинилася перед будинком фрау Гекль.

— Зустрінемося завтра в комісаріаті, — кинув Джонсон на прощання. — Увечері, сподіваюсь, усе вже буде скінчено. Спи спокійно.

Шель вийшов з машини. І перш ніж натиснути кнопку дзвінка, довго сушив собі голову над тим, що сказала йому Кароліна.

95–16

Ранок був ясний, небо чисте. Зрошені вранішніми випарами чагарі й дерева тішили око буйною, хоч уже й жовтавою зеленню. Сонце заливало сади світлом, на траву лягли довгі, лагідні тіні дерев та огорож.

Спираючись на підвіконня, Шель дивився в далечінь, намагаючись збагнути дедалі очевиднішу, але таку жахливу правду. В голові то виринали, то знову зникали розпорошені спогади і думки. Він бачив табір, колючий дріт, чув тихе шепотіння про звірства «Людожера»; в пам’яті поставали незабутні сцени: підвал, хворобливий Леон, буркотливий Пауль… Минуло п’ятнадцять років, а здасться, що все це відбувалося нещодавно… Смерть Леона за таких дивних обставин. Логічна послідовність подій обривається і плутається. В новій картині повно тіней… Тіні…

Шель почував себе, як людина, що після довгих пошуків знайшла цінну скриньку, але не може заглянути всередину, бо не має ключа. На всі питання були відповіді, з’ясовано всі проблеми, а проте ці, здавалося б, точні відповіді не задовольняють і не можуть розвіяти його підозрінь. «Найзручніший поїзд з Гроссвізена завтра о тринадцятій годині». Як розуміти ці дивні слова?

Шель облизав пошерхлі губи і запалив сигарету. Терпкий смак диму повернув його до дійсності. Глянув на годинника: кілька хвилин після дев’ятої. «Час до Візнера, — згадав. — Але спочатку подзвоню до Михалінського в Бонн».

На пошті Шель попросив якнайшвидше з’єднати його з бюро ПАП[37]. Телеграфістка передала замовлення на центральну станцію. Чекаючи розмови, журналіст роздивлявся велику дошку, на якій висіли численні оголошення про обмін квартир, продаж будинків, магазинів і машин, а також пропозиції людей, що шукали роботу.

А в цей час телефонні проводи в Гроссвізені передавали коротку розмову:

— З дому пішов на головний поштамт.

— Чого?

— Замовив спішну розмову з Бонном.

— З Бонном?

— Я записав номер: 3–42–29.

— Гм. Гаразд, спасибі.

Через десять хвилин телефоністка сказала Шелю:

— Центральна станція повідомила, що номер 3–42–29 у Бонні не відповідає.

— Цього не може бути! Там завжди хтось є.

— Зачекайте, я спробую викликати ще раз…

— Ні, — заперечив журналіст. — Не думаю, щоб це мало сенс. Дякую.

Виходячи з пошти, Шель кілька разів обернувся, але не помітив нічого підозрілого.

У приймальні комісаріату він побачив Гюнтера. Поруч сидів поліцейський. Помічник доктора втратив бундючність. Нахилившись, він сидів, втупивши погляд у підлогу. Костюм на ньому був пом’ятий, волосся скуйовджене. Побачивши журналіста, Гюнтер зніяковів, потім зробив рукою такий рух, ніби хотів затулити обличчя.

— О, знову зустрічаємось! — гукнув Шель, уповільнюючи ходу.

На його подив, Гюнтер відповів по-польськи:

— Так склалося, це не моя вина. Я робив все, що він мені наказував.

— Звідки ви знаєте польську мову?

— Я народився в Горчицях. Був шарфюрером у дивізії СС «Галичина».

— З арештованими не можна розмовляти! — втрутився поліцейський. — Тим більше чужою мовою.

— Я хочу цього пана про щось попросити, — сказав Гюнтер.

— Мені доведеться повідомити комісара, — опирався конвоїр.

— О, лише кілька слів!

— Добре, добре, але говоріть по-німецькому.

— Чого ви хочете? — спитав Шель.

— Попросити у вас вибачення за свою поведінку.

— Що ще?

Гюнтер одвернувся.

— Я робив усе, що він мені наказував, — повторив Гюнтер. — Він казав, що мене посадять у тюрму, бо я служив в СС. Тепер мене й так посадять. Ви вже там не говоріть про мене погано, — Гюнтер показав на двері кабінету.

— Не думаю, щоб мої слова мали вплив.

Німець знову втупив погляд у підлогу.

— Я тільки прошу, — сказав він покірливо.

Шель постукав і зайшов.

— Вітаємо! Ми чекали на вас! — вигукнув комісар Візнер, підводячись з-за столу. — Пан Джонсон уже розповів про все. Ми оце міркуємо, чи не можна розкопати підвал зруйнованого будинку крайсляйтера Шурікке.

Американець стомлено подав руку приятелеві. Під очима у нього були сині півкола, зморшки на лобі стали глибшими.

— Сідай, Джоне, — сказав він, — і розказуй.

— Починайте, будь ласка, від того часу, коли ви попали до концентраційного табору Вольфсбрук, — попросив Візнер. — Особливо нас цікавить, що ви знали про доктора Шурікке, тобто Менке, під час перебування його в тому таборі.

— На це питання точніше відповість Джонсон. Адже він працював у «білому бараці», як називала в таборі лабораторію доктора.

— Так, так. Це я знаю. Але, може, ви додасте якісь деталі? Сьогодні після обіду я чекаю на представників департаменту юстиції з Бонна. Мені хотілося б зробити якнайдокладніший рапорт. Прошу!

Шель почав довгу розповідь. Він намагався не минути нічого, хоч чужою мовою йому важко було точно передати свої враження. Докладно розповів про той ранок, коли вони залишили табір, про сховище в підвалі і про незабутній день визволення. Коли журналіст, згадав про лист від Леона, комісар попросив показати його. Шель узяв портфель.

— Дивно, — пробубонів, заглядаючи в усі куточки, — не можу знайти. Не розумію, куди він запропастився…

— Може, ви лишили його в кімнаті?

— Ні, напевно, ні! — сказав Шель розгублено. — Усі мої папери зі мною. Зникнення листа — ще одна з багатьох нез’ясованих загадок.

— Коли ви бачили листа востаннє?

— Коли? — Шель задумався. — Після приїзду в Гроссвізен. Потім уже не пригадую.

— Шкода. Розповідайте, будь ласка, далі.

Через годину, випаливши чималу кількість сигарет, журналіст трохи охриплим голосом закінчував свою оповідь.

— Я не зовсім знепритомнів, — говорив він про події останньої ночі. — Однак був безсилий що-небудь зробити. Чув лише уривки розмови. Коли отямився, Пауль сказав мені про смерть доктора. Ви приїхали на кілька хвилин пізніше.

— Ви кілька разів згадували про якісь підозри. Чи не можна окреслити їх докладніше?

Шель замислився. Він обмірковував загадкові події ще дорогою до комісаріату і впевнився, що туманні здогади, виражені словами, видаються незначними, коли не наївними.

— Не варто до цього повертатися, — мовив журналіст. — Я повинен ще переконатися…

— Як хочете. Тоді ви підпишете протокол, і ми передамо справу до вищої інстанції.

— Який протокол? — Шель здивовано глянув на Візнера. Ніхто начебто не записував його розповіді.

Візнер засміявся.

— Застосовуємо новітні методи. Тут, — він показав на великий абажур лампи, що стояла на письмовому столі, — міститься мікрофон. Ваш голос записано в канцелярії на стрічку. Зараз друкарка перепише показання. Магнітофон у нашій роботі дуже цінне нововведення. Ми зберігаємо стрічки до закінчення справи, — на випадок сумніву чи протиріч у показаннях маємо незаперечний доказ: голос свідка або звинуваченого.

Шель незадоволено похитав головою: до початку розмови його не попередили про це. Запитально глянув на Джонсона.

— Ти ще говоритимеш з комісаром, Пауль?

— Мабуть, ні. Події цієї ночі я виклав у рапорті. Сьогодні вранці прийшов раніше, і ми все обговорили. Якщо ти скінчив, то ходімо разом.

Шель звернувся до Візнера:

— Протокол можна вже підписати?

— Боюся, що ні, — мовив Візнер. — Якщо ваша ласка, зайдіть пізніше. Буду вам дуже вдячний.

— Гаразд! Зайду після обіду.

Шель приязно глянув на комісара. Відчував, що цій людині можна вірити. І згадав, що Кароліна казала про Візнера: здібний, освічений, міг би бути прокурором. Але його не вважають за «свого». Здається, він був колись в’язнем концентраційного табору…

— Ти задоволений перебігом справи? — перервав роздуми журналіста Джонсон, коли вони вийшли на вулицю. — Мені здається, що події останньої ночі поклали край цій неприємній історії.

— Правду кажучи, не знаю, що й думати. А втім, може, ти й маєш рацію. Мабуть, треба змінити знак питання на крапку.

Джонсон енергійно підтакнув.

— Такі справи завжди викликають сумнів, — сказав він. — Ми знаємо, що сталося, але не знаємо, як до цього дійшло; знаходимо більш чи менш переконливі докази, вгадуємо обставини, за яких відбувались окремі події, і ліпимо з них змістовне ціле. В даному разі збирати докази було особливо важко. Головні герої драми — Менке і Траубе — мертві. Зрештою, мабуть, нема потреби займатися цим далі — адже винуватець дістав заслужене покарання. — Помітивши вагання Шеля, він додав: — Приходь сьогодні до нас раніше. Може, хоч цей вечір буде по-справжньому спокійний і приємний.

— Добре, Пауль, дякую. Загляну до тебе по обіді. Адже завтра я виїжджаю з Гроссвізена. Мені ще треба побувати у Франкфурті, щоб зібрати й доповнити матеріал для репортажу.

Попрощавшись з Джонсоном, Шель попрямував у лікарню до Лютце. Час відвідин хворих був визначений на другу половину дня, але журналіста пропустили, коли він пояснив, що виїздить з міста.

Лютце почував себе краще. На обличчі, яке доти було сіре, просвічував слабенький рум’янець. Лютце дивився на Шеля з неприхованою цікавістю.

— Я думав, що ви забули, — сказав він.

— Про що? — спитав Шель, сідаючи край ліжка.

— Про горілку.

— Не забув, але не приніс. Мені б не хотілося порушувати правила лікарні.

— Тоді чого ж ви прийшли?

— Так важко догадатися?

— Важко!

— Лютце! Не прикидайтесь дурником. Мене цікавлять відомі вам факти. А щоб розвіяти ваші побоювання, я розкажу про останні події.

Хворий знизав плечима. Підібгав подушку, зручніше вмостився на ній, недовірливо усміхаючись, глянув на журналіста.

— Пригадаймо, що чемодан, який ви однесли на вокзал, дав вам Леон. Побоюючись, що хтось примусить вас сказати, де він, ви надіслали багажну квитанцію поштою. Після деяких труднощів ми розшукали чемодан. Папери, що були в ньому, свідчили про досліди доктора Шурікке на в’язнях табору Вольфсбрук. Порівнюючи писані рукою помітки на цих паперах з почерком доктора Менке, ми дійшли висновку, що це одна й та ж особа. Непередбачені події спричинилися до того, що папери загинули. А проте доктор дістав по заслузі. На жаль…

— Що на жаль? — вигукнув Лютце, підхоплюючись на ліжку.

— Доктор Менке загинув під час спроби втекти.

— Він мертвий?

— Мертвий. Справу веде комісар Візнер. Після обіду до Гроссвізена приїдуть представники з Бонна. Цього досить, щоб розв’язати вам язика?

— Чого, власне, ви хочете від мене? Менке чорти взяли, хоча й ждали того надто довго. Що лишилося ще нез’ясованим?

— Смерть Леона.

— Йому вже ніщо не допоможе.

— Коли ви бачилися востаннє?

Лютце втупив погляд у лампу, що звисала зі стелі, і мовчав.

— Чоловіче! — гукнув журналіст. — Намагаючись з’ясувати цю дивну справу, я, іноземець, встряв у неабияку історію, а ви, його приятель…

— Гаразд, гаразд! — перебив хворий. — Перестаньте філософствувати. Лютце не такий дурний, як дехто думає. Коли не хоче говорити, то, певно, так треба. Ви приїхали і поїдете, а я лишуся.

— Пане Лютце, — почав Шель знову, — можна укласти угоду, ви відповідаєте на мої питання або, ще краще — розказуйте все, що вам відомо, а потім разом погодимо, що і як робити далі, коли взагалі можна скористатися з цих відомостей.

Погляд хворого знову помандрував на стелю, обличчя втратило глузливий вираз. Напевно, Лютце обмірковував пропозицію.

— Я бачив Леона за кілька годин до смерті, — обізвався Лютце, не обертаючи голови. — Того вечора він приніс чемодан до мене і сказав: «Лютце, ти єдина людина в Гроссвізені, якій я можу довіритися. Недавно я вигріб ці папери з підвалу зруйнованого будинку. Це докази злочинів у Вольфсбруку». Я не дуже розумів, про що йдеться. Леон часто згадував ці справи, але ніколи докладно нічого не пояснював.

— Що було далі?

— Тоді він сказав: «Ці папери — динаміт, Лютце. Вони звинувачують людину, яка вбила десятки людей, а сама, напевне, живе й досі. Мені здається навіть, що я знаю, де вона мешкає». Я спитав, чому він не йде в поліцію, адже це їхня справа. Леон відповів: «Ти пам’ятаєш, Лютце, гестапо в Гроссвізені? їх було двадцять, може, менше, може, більше. Таємна поліція, але всі їх знали, знали їхні прізвища і де вони живуть. Ті часи минули. Тепер уже немає гестапо, зате існує щось таке, про що люди майже не здогадуються. Існує така таємна організація, де навіть її члени не знають, хто, крім них, належить до неї. Більше нічого тобі не скажу, — закінчив Леон. — Чим менше ти знатимеш, тим краще для тебе. За кілька днів приїде сюди Ян Шель з Польщі. Запам’ятай це прізвище. Ян Шель — журналіст. Йому ти віддаси чемодан, тільки йому або комусь іншому, хто доведе, що приїхав од нього». Я запитав його, чому він сам цього не зробить. Леон сказав: «Я зробив велику дурницю і, напевне, поплачусь за це». Я подумав, що він у чомусь завинив і жде арешту. Більше нічого не питав. — Лютце помовчав кілька секунд, потім тихо додав: — Тієї ж ночі він помер.

— Пригадайте собі докладніше, що Леон казав про…

Біля дверей почулися швидкі кроки і хтось роздратовано запитав:

— Чому ви пускаєте відвідувачів о цій порі?

Шель обернувся. До ліжка підходив старий, лисуватий чоловік у білому кітелі.

— Дзвонив портьє, — непевно мовила сестра. — Він сказав, що цей пан в Гроссвізені проїздом і хоче попрощатися з хворим. Я думала… як виняток… — пояснювала жінка, безпорадно розводячи руками.

— Ніяких винятків, розумієте? Неподобство! — лікар гнівно зажестикулював. — Якщо персонал робитиме все, що заманеться, тоді визначення годин відвідин і оплачування портьє не має сенсу. Хворим потрібен спокій! — сердито кричав він. Потім звернувся до Шеля: — Прошу вас негайно залишити палату і прийти в час, визначений для візиту. А з вами, — він погрозив пальцем розгубленій сестрі, — ми ще поговоримо. Я подам рапорт.

— Ось вам і відповідь на ваше запитання, — півголосом пробубонів Лютце.

Шель підвівся.

— Пробачте, що я порушив правило, — сказав він спокійно. — Не треба так гніватися, я саме збирався йти. До побачення, пане Лютце. Дуже дякую за все, — Шель вклонився сестрі і під цікавими поглядами хворих вийшов з палати.

Годину чи дві журналіст ходив по місту. Заклопотаний, він ні на що не звертав уваги. Лише ритмічні солдатські кроки і голосна пісня вивели його із задуми.

По шосе йшла довга колона солдатів бундесверу. Шель мимоволі відступив до бровки і зупинився мов зачарований: стальні шлеми, сіро-зелені мундири, автомати; мундир капітана прикрашали стрічечки нагород…

— …ауф діх Лілі Марле-е-е-н! — горлали солдати.

— Айн! Цвай! Драй! Фір! — командував сержант.

Отямившись, журналіст з цікавістю глянув на перехожих. Вони майже не звертали уваги на солдатів, які марширували вулицею. «Воєнщина, псякрев!» — вилаявся в думці Шель. «Повертаються до давніх традицій», — писав Леон.

Згадка про покійного друга повернула Шеля. до справи, яка тривожила його ось уже кілька днів. Він був майже певен, що на всі досі не з’ясовані питання є лише одна правильна відповідь. З величезної кількості спостережень, фактів і здогадів виникав переконливий висновок. І журналіст часом навіть жалкував, що попав у цю історію…

Увагу Шеля привернула сяюча вітрина радіомагазину. На темному оксамиті лежали не більші за коробку з-під сигар приймачі, в глибині стояла велика, з червоного дерева шафа, в якій містилися радіоприймач, телевізор і програвач. «Kaufe immer das Beste — NUR OPTA LWE»[38], — закликала реклама. Ліворуч стояв магнітофон, над яким висіло пояснення умов продажу в кредит. Шель пригадав ранкову розмову в поліції і новітній спосіб протоколювання показань. «Може, вони мали рацію, не сказавши про мікрофон?» Коли людина не знає, що її свідчення записують, вона не вибирає слів, а якщо відповіді протоколюються, — мимоволі втрачаєш невимушеність, уникаєш певних пікантних справ, старанно зважуєш кожен вислів. Шель пильно придивлявся до магнітофона. Він уже давно мріяв купити такий апарат; бачив подібні у Вроцлаві й Варшаві… Глянув критично на ціну: 650 марок. Маєток!

— Дорогі? — спитав худорлявий, присадкуватий чоловік, що стояв осторонь. Його жваві очі ковзнули по одягу Шеля. — Навіть коли ви захочете купити в кредит, то вам вліплять такий процент, що й радість од покупки пропаде.

— Справді?

— Авжеж! Минулого тижня був у мене такий магнітофон вдома, у цьому магазині їх дають напрокат. Моя теща дуже балакуча, а коли я підсунув їй під ніс мікрофон, вона не змогла вимовити й слова. Ми захлинались од сміху, навіть Труда, тобто моя дружина, не втрималась,

— Цікаво!

— Ще й як! — незнайомець глянув на електричний годинник за склом вітрини. — О, вже пізно! Треба на роботу. Вибачайте! — і задріботів далі.

Забувши про балакучого перехожого, Шель знову заглибився в свої думки. До проблем, які щойно виникли, треба було підходити надзвичайно обережно…

На певній відстані за Шелем ішов Нойбергер. Німець не зводив очей із журналіста, ступаючи за ним мов тінь. Було тепло, таксист упрів, але не відставав.

Десь опівдні Шель зайшов до ресторану «Під соколом». Пообідавши, неквапливо рушив до Джонсона.

Нойбергер, як тільки побачив, куди прямує журналіст, заскочив до найближчого таксофона і набрав номер 95–16.

— Нойбергер, — сказав. — Після лікарні поляк швендяв по місту, оглядав вітрини. Пообідав «Під соколом», а тепер подався до прокурора Джонсона. Мені можна повертатися додому?

— Йдіть додому і лишайтеся там, поки не дістанете нового доручення.

— Гаразд.

— Це все?

— Усе.

Німець повісив трубку і, витираючи піт з лоба, полегшено зітхнув.

У садку Шель помітив, як на вікні легенько гойднулася завіска. Та поки йому відчинили, довелося чекати кілька хвилин. Джонсон привітав його радісним «як ся маєш» і повів у кімнату.

— Кароліна пішла до знайомих, — сказав він, відкриваючи пачку сигарет. — Зрештою, вона не в найкращому гуморі, розхвилювали вчорашні пригоди. Вранці я просив Візнера поговорити з нею завтра.

— Я радий, що ти не сприйняв близько до серця вчорашню пригоду з Грубером. Почував себе винним.

Джонсон махнув рукою.

— Негайне втручання було просто необхідне, — мовив. — Не слід звірятися на почуття. Сподіваюсь, усе владнається.

— Добре. Відсутність Кароліни дасть нам змогу поговорити відверто, Пауль. Я маю намір завтра вранці виїхати з Гроссвізена, але перед цим мені хотілося б обговорити деякі питання.

— Я теж про це думав. Закурюй. Вийду на хвилинку до кухні й заварю каву. Пробач.

Лишившись на самоті, Шель знову замислився над словами Лютце. Вони показували справу зовсім в іншому світлі, можна було навіть подумати, що вони дають саме той ключ до замка таємничої скриньки, якого він стільки ждав. Раптом у кутку кімнати щось тихо задзеленчало. Шель здивовано оглянувся. На підвіконні, запнутий завіскою, стояв телефон. Журналіст хутенько підвівся і, стежачи, чи не йде Джонсон, підняв трубку.

— 95–16? — спитав хтось на другому кінці проводу.

— Так, — відповів Шель, не роздумуючи.

— Це я, Земмінгер. Годину тому приїхали юрисконсульт Різгаупт і полковник Гелерт. Я був присутній при попередній розмові. Все складається добре.

— Мгм, — пробурмотів Шель, прислухаючись до звуків на кухні. Там бряжчав посуд — американець ставить його на тацю.

— Було б непогано, якби цей поляк негайно виїхав. А з тими двома дамо раду. Різгаупт…

У коридорі почулися кроки. Шель швидко поклав трубку і, розуміючи, що вже не встигне повернутися на місце, зупинився перед маленькою шафою з порцеляновими фігурками.

— Милуюся твоєю колекцією, — сказав він Джонсону, коли той увійшов до кімнати.

— Це скарби Кароліни, — відповів американець, ставлячи на столик тацю з чашками. — Добре, що місцеві антиквари продають переважно меблі. Колекціонування дрезденських фігурок — це добре захоплення. Але…

На вікні знову задзеленчало. Американець зморщив лоба.

— Телефон, — пояснив. І нерішуче додав: — Нехай собі дзвонить.

— Може, щось важливе? — спитав Шель і зразу ж пожалкував: повторний сигнал міг означати, що Земмінгер хоче закінчити розмову.

На щастя, Джонсон, зв’язаний присутністю гостя, вирішив не відповідати. За кілька секунд дзеленчання стихло.

— Шеф дав мені два дні відпустки, — сказав Джонсон, наливаючи каву, — головним чином, з нагоди твого приїзду, а також для відпочинку після тривожних подій.

— Поблажливий шеф. У тебе є які-небудь відомості з «поля бою»? Я вранці бачив Гюнтера. Просив замовити за нього слівце.

— О, забудь про нього!.. Грубера обвинувачуватимуть у незаконному привласненні чемодана, а також у спробі шантажу. Вину довести неважко, і він одсидить два або чотири роки, якщо, — додав, трохи подумавши, — адвокатові не пощастить добитися пом’якшення вироку. Так чи інакше, його поліцейська кар’єра закінчилася.

Шель кивнув головою.

— Грубер поводився нерозважливо, — сказав. — Його плани були наївні, а ходи надто очевидні. Але не можна звинувачувати лише його. Адже він, мабуть, виконував чиєсь доручення. Був тільки пішаком.

— Ти маєш на увазі старого Менке? — Джонсон скоса глянув на журналіста.

— Не тільки доктора. Я дедалі більше переконуюсь, що й той не був «головою». Кілька дрібних інцидентів свідчать про те… — Шель урвав, ніби підшукуючи слова. — Перед тим, як прийти сюди, я знову бачився з Лютне.

— Ну? І що ж цей п’яниця? Не втік ще з лікарні?

— Лютце боїться чогось. Я не почув від нього сенсаційних новин, але з того, що він сказав, зробив висновок.

— Цікаво! Тепер ти матимеш змогу відповісти собі на загадкові питання, до яких так часто звертався.

— А хіба тебе не цікавить розв’язання загадки?

— Ще й як! Я побудував теорію… Але, прошу, говори. Цікаво, якими шляхами ти дійшов своїх висновків.

— Не можу пригадати, коли в мене зародилася підозра, що я оточений муром правдоподібної брехні. Дещо зацікавило мене одразу ж, як я прибув на Ейхенштрасе. Те, що Леон вчинив самогубство перед самісіньким моїм приїздом, було щонайменше дивним. Фрау Гекль сказала, що Леон завжди замикав свою кімнату. Проте, накладаючи на себе руки, лишив двері відчиненими. У цьому була суперечність. Пізніше я дізнався, що ти живеш і працюєш у Гроссвізені. Чому Леон не звернувся з своїм клопотом передусім до тебе? Це питання лишилося на першому місці серед проблем, яких ставало дедалі більше. Він, очевидно, усвідомлював, що виїхати з Польщі до Західної Німеччини — справа нелегка. І все-таки чомусь звернувся по допомогу до мене, а не до тебе. Це стало ще більш незрозумілим, коли я почув, що ти працюєш у прокуратурі, отже, він мав би звернутися до тебе навіть тоді, коли б ви були зовсім мало знайомі.

— Леон згадував про якісь таємничі відкриття. Але я не сприймав цього всерйоз, та, зрештою, він майже завжди закінчував свої висновки недомовками. Знаючи про його психічну хворобу, я не надавав справі особливого значення, вважаючи ті проблеми вигаданими. Безперечно, я образив його своєю поведінкою.

— Тепер я знайшов причину. Мої пошуки утруднювало тільки те, що я не знав про Леонове відкриття. Непокоїла думка, чому Леон писав, що не може нікому довіряти. Відкидаючи ряд можливих пояснень, я завжди повертався до одного й того ж питання: чому він не вірив тобі? — Шель загасив сигарету, кинув погляд на зосередженого Джонсона і вів далі: — Пояснення, ніби Леон був психопатом і уникав людей, спочатку приспало мої підозри. В розмові з тобою, а особливо під час побачення з доктором Менке, я здобув вичерпні відповіді майже на всі питання. Лютце був гірким п’яницею, психічно хворий Леон — мізантропом. Ти відштовхнув його своїм недовір’ям. Мабуть, я виїхав би з Гроссвізена на другий же день, коли б не випадок з Лютце і не зникнення чемодана з камери схову. Той, хто організував усе це, вчинив стільки промахів, що важко не помітити їх.

— Грубер справді поводився як ідіот, — сказав Джонсон, граючись попільничкою.

— Грубер стояв перед складною проблемою. Проте сцену на вокзалі він розіграв непогано. Але давай обговоримо події у хронологічному порядку. Перед умовленою зустріччю Лютце посилає листа і… попадає під машину. Потім починаються зовсім дивні речі. Вранці ти просиш інспектора поліції поїхати разом з нами до камери схову, а за хвилину перед нашим приїздом чемодан зникає. Грубер береться провести слідство. Лютце мовчить. Мої теорії сприймаються поблажливо.

— Але ж це лишилося…

— Можеш не пояснювати, Пауль. Я почав аналізувати спостереження і дійшов висновку, що нещасний випадок з Лютце був запланований, а єдиною людиною, яка знала про наступну мою зустріч з ним, був ти! Правда вимальовувалась дедалі ясніше, але це було настільки неймовірно, що я довгенько шукав найрізноманітніші пояснення для виправдання твоїх дій. Я не міг і не хотів повірити, що ти причетний до цієї справи.

Джонсон нахилився вперед.

— Не знаю ще, до чого ти ведеш, — мовив, — проте хотів би, щоб ти добре зважував свої слова. Трапляється, ми говоримо необачно, а згодом жалкуємо.

Шель глянув йому в очі.

— Невже ти справді думав, що я дозволю збити себе з пантелику такими очевидними трюками? Я старанно обміркував свої слова. Немає ніякого сумніву, що саме ти керував усією справою. Не Грубер, не Менке; вони були пішаками. Ти вів азартну гру, Пауль. Я не знав, до якої мети ти прямуєш і яких благ сподіваєшся, але смерть Леона була саме тою помилкою, яку раніше чи пізніше робить кожен злочинець, помилкою, яка вирішує його долю. — Шель на мить змовк, наче хотів, щоб американець збагнув усю глибину обвинувачення.

Обличчя Джонсона рантом змінилося, куточки рота опустилися, риси обличчя загострились.

— Ти приписуєш мені тяжкі гріхи, Джоне. Не розумію, як ти міг дійти цих жахливих висновків. Твої інсинуації бездоказові.

— Знаю, ти завжди намагався мати чудове алібі, керував спритно, з безпечної відстані. Та коли події почали розгортатися швидше, ніж ти це передбачав, коли ти втратив владу над ходом несподіваних пригод, а твоя безпосередня участь стала обов’язковою, я догадався, що це саме ти тримаєш у своїх руках усі нитки. Загляньмо в минуле. Працюючи в концентраційному таборі в бараку доктора Шурікке, ти безперечно мав його знати. Після війни ти оселився в Гроссвізені. Коли й чому Менке з’явився тут — мені невідомо. Певно, «Людожер» вважав, що небезпеки немає: борода вдало маскувала його, волосся посивіло… Ніхто, зрештою, не мав підстав запідозрити, що у статечного доктора таке злочинне минуле. Я припускаю, що, пізнавши Шурікке, ти надумав використати його таємницю для шантажу. Можливо, він сам запропонував тобі гроші за мовчання й опіку. Ці деталі для мене неістотні. Не думаю також, щоб Менке був єдиним джерелом твоїх прибутків.

Джонсон запалив сигарету. Його рука легенько тремтіла. Проте це була єдина ознака неспокою. Журналіст допив каву, теж запалив сигарету і повів далі:

— Все відбувалося б за планом, якби не Леон Траубе. Він якось добув чемодан з компрометуючими документами. Можливо, спочатку він не бачив зв’язку між цими паперами та доктором Менке, і тільки згодом, дізнавшись, хто такий Менке, збагнув важливість свого відкриття. Можливо, що він усе розповів тобі — такий логічний висновок. Коли ж побачив, що ти реагуєш не так, як він сподівався, — може, навіть запропонував йому гроші, аби мовчав, — усвідомив своє безсилля. Не знаючи, хто ще належить до ворожої конспірації, він звернувся по допомогу до мене. Леон надіслав два листи. Один з них попав до твоїх рук, і ти узнав про мій приїзд. Треба було діяти швидко. Ти не зміг умовити Леона віддати папери і, запобігаючи ускладненням, вирішив, що Леон повинен умерти. Що значило життя хворої, нікому не потрібної людини порівняно з дедалі більшими прибутками?

— Чоловіче! Леон же покінчив самогубством! Подумай, що ти верзеш!

— Дозволь, будь ласка, мені скінчити. Я вже сказав, що цих висновків дійшов після довгих і обережних міркувань. Леон замикався у своїй кімнаті, але тієї трагічної ночі ти приїхав, якось обдурив самітну людину і схилив Траубе до того, що він одімкнув двері. Може, Леон був у такому стані, що вже не думав про порятунок. Мене охоплює жах, коли я уявляю собі його останні хвилини. Безсилий, хворий, усіма забутий, він знав, що жити йому лічені години. А проте бідолаха залишив по собі слід. Передбачаючи, що має статися, він оддав дорогоцінний чемодан Лютце, про якого, — як правильно міркував Леон, — ніхто не здогадувався. Залишив також два, на перший погляд, невинних рецепти в шухляді стола, втиснувши їх поміж дном і задньою стінкою. Сподівався, що, може, я знайду їх там і що ці рецепти допоможуть розкрити таємницю. Це була одна з тисячі можливостей. А втім, не знаю, чи не залишив Леон і ще якихось слідів, які я прогледів або ж ви знищили. — Шель замовк, затягуючись димом сигарети.

— Фантазуєш, любий, — обізвався Джонсон. — На цій основі не можна, ти не маєш права будувати такі небезпечні звинувачення.

— Я й не сподівався, що ти з ними погодишся.

— Що ж далі, Шерлок?

— Події вчорашнього вечора підтвердили мої підозри. Сцена з Грубером свідчила на твою користь. Продажний поліцейський вирішив сам шантажувати доктора. Дізнавшись про це, ти втратив самовладання… Адже очевидно, що не тільки Кароліна викликала твою лють. Справи ускладнювались. Ти не міг перешкодити мені переглянути документи, які викривали злочини доктора, безперечно, твого підопічного.

— Що за нісенітниці!

— Те, що я кажу, побудоване справді на гіпотезах, але безумовно відповідає правді.

— Говори далі.

— Коли ми переглядали папери, ти вдавав, ніби чуєш якісь звуки. У мене чудовий слух, а проте я повірив тобі. Ти вийшов з кімнати, криком заманив мене в сад і ударив.

— Ти збожеволів! Це вже…

— Хвилиночку, вислухай мене до кіпця. Коли я лежав непритомний, ти забрав чемодан, вийняв з мого портфеля лист Леона і все це спалив. Потім розбудив Кароліну, грюкнувши дверима, й ліг біля мене в садку.

— Фантастично! — Джонсон почав роздратовано притупувати.

— І ти знову зробив помилку. Кароліна сказала, що ти лежав на спині. А ти розповідав, що тебе ударили в потилицю. У таких випадках жертва падає завжди долілиць, Пауль.

— Запам’ятаю це собі на майбутнє! Ну, далі. Ти починаєш мене цікавити.

— Дізнавшись, що я хочу піти до Менке, ти подзвонив йому і попередив про мій візит. Гюнтер влаштував засідку. Коли я зустрівся з доктором, той уже знав, що небезпечні папери знищено. Все відбувалося так швидко, що ви почали робити помилку за помилкою. Лікар, переляканий можливою небезпекою, розгубився. Спроба приборкати мене провалилася. Шель — це не Траубе! Ліквідація — навіть коли б вона вдалася — не лишилася б непоміченою.

— Переоцінюєш себе, — іронічно зауважив Джонсон.

— А ти недооцінюєш мене. Після твого приїзду, — вів далі журналіст, — між вами, певно, виникла гостра суперечка. Менке дорікав, що ти не зміг запобігти розкриттю таємниці.

— Гм, — пробурмотів Джонсон. — А що я на це?

— Історія ставала небезпечною. Рятуючи власну шкуру, Менке міг зашкодити тобі. Питання про його арешт було заздалегідь вирішене. Не в змозі передбачити, як обернеться слідство, ти волів зменшити риск і надумав усунути небезпечного свідка. Це був не найкращий вихід, бо ти втрачав одно з найкращих джерел прибутків. Але треба було вибирати.

— Зробивши вибір, я його застрелив.

— Так, ти вбив його! — поправив журналіст. І здивовано підвів голову: двері в коридор поволі, ледь помітно, відчинялися.

— Неймовірна дедукція, Шерлоку, — мовив Джонсон. — Ти надто багато читав кримінальних книжок, а тепер дав волю своїй фантазії.

У щілині прочинених дверей з’явилося бліде обличчя Кароліни. Шель хотів підвестись, але передумав: навіть такий свідок може згодитися…

— Ти, безперечно, розумієш, що в тебе немає ніяких доказів для підтвердження цих абсурдних інсинуацій? — запитав Джонсон.

— Не маю ні часу, ні бажання утруднювати себе збиранням доказів.

— Можна спитати, що ти збираєшся робити?

— Я ще не думав про це.

— А чого хочеш од мене?

Шель знизав плечима. Він намагався не дивитися на двері; Кароліна прислухалася до їхньої розмови, і це дратувало його. Невідомо, чи можна розраховувати на неї.

— Я приїхав на прохання Леона, — сказав Шель, — отже, мені лишається тільки одне: розкрити обставини, за яких він помер.

— Кому? — гостро спитав Джонсон.

— Людям, компетентним у визначенні міри покарання.

— Простіше кажучи, ти хочеш передати справу до рук властей? — гнівно кинув американець. — Невже ти гадаєш, що я, завдавши собі стільки клопоту, тепер допущу до цього?

— Отже, ти визнаєш, що таки завдав клопоту? — кинувся в атаку Шель.

— Не визнаю нічого. Теорійки, які ти виссав з пальця, сприйматимуться щонайменше з поблажливою усмішкою.

— Побачимо. Принаймні я зроблю те, що вважаю своїм обов’язком.

— Дурню! — вигукнув Джонсон підводячись. — Ти справді думаєш, що я дозволю розголошувати ці казочки?

— Нічого не вдієш, Пауль, — відповів Шель спокійно. — На твоїй совісті уже два вбивства. Ти не маєш права безкарно знищувати людей, користуючись законом сильнішого. Ми живемо не в джунглях…

— Ми живемо в джунглях дикіших, ніж ти гадаєш. Для мрійників тут немає місця. Тільки сильні, безпощадні й жорстокі мають право на життя. — Голос його став хрипкий, очі звузилися до щілинок, майже зовсім ховалися в сітці глибоких зморщок. — Ти — наївний і простодушний. Належиш до тієї ж категорії, що й Леон… — Слова Джонсона перейшли в злий, гострий шепіт.

Настала хвилина тиші. Кароліна неспокійно поворухнулася. Тихий шелест привернув увагу Джонсона. Він різко обернувся. І в цю мить жінка зайшла до кімнати.

— Прошу пробачення, що так пізно повертаюся, — мовила ненатурально голосно.

Джонсон підозріливо зиркнув на неї.

— Ах, це ти!

Штучно усміхаючись, Кароліна підійшли до Шеля й почала стягувати рукавичку.

— Добрий вечір, — вона подала йому руку. — Мені треба було уладнати кілька справ, я не думала, що ви прийдете так рано.

— Нічого, — сказав Шель, опановуючи собою. — Ми говорили про цікаві речі, — зиркнувши через плече, він помітив, як Джонсон нервово пригладжує волосся.

— Напевно, знову сиділи в своєму підвалі? — Кароліна обернулася. — Чому в тебе така кисла міна, старий? Хочеш їсти, га? Піду приготую вечерю. Ви, звичайно, повечеряєте з нами?

— На жаль, не можу. Дуже стомився. Не гнівайтесь, прошу.

— Останні дні були для всіх нас надто виснажливі, — підтакнув Джонсон, намагаючись говорити звичайним голосом. — Не затримуватиму тебе, Джоне. Я теж ляжу сьогодні раніше.

Якусь мить вони стояли мовчки один проти одного. Нарешті Шель сказав:

— Отже, на добраніч! До побачення! — і, кивнувши головою, попрямував до дверей.

— Проведи нашого гостя до хвіртки, Кароліно, — велів Джонсон. — Я прийму…

Коли вони проходили через сад, Кароліна прошепотіла:

— Я стояла мов закам’яніла, не знала, що діяти. Що це все означає? Що Пауль зробив?

— Ви не знаєте?

— Скажімо, догадуюся.

— Становище складне. Невідомо, як це закінчиться. Для Пауля можуть виникнути серйозні неприємності.

— Ах! Подумайте краще про себе!

— А що буде, коли… — він завагався.

Вона відгадала його думки.

— До монастиря не піду. Вже багато років батьки кличуть мене до Швейцарії. Охоче поїду і ще охочіше залишуся там.

Дійшли до хвіртки.

— Бажаю вам, щоб усе склалося якнайкраще, — промовив Шель.

— Я дам собі раду.

Журналіст мовчки кивнув головою і вийшов на вулицю. Ступивши кілька кроків, обернувся. Кароліна стояла, спершись руками на хвіртку. Жінка видавалася тендітною і низенькою.

Біля повороту Шель випростався і вдихнув на повні груди свіже повітря. Відчував, як з тіла поволі спадає напруження.

НАЙНЯТИЙ СВІДОК

Ніч. 23 година 45 хвилин. Задушлива темрява огорнула будинки, вулиці й сади. Хмари, що повзли над містом, злилися в сіре, низьке склепіння. Час од часу схоплювався поривчастий вітер, гнув верхівки дерев і жалібно завивав у вітах. В хвилини, коли він завмирав, наставала моторошна тиша.

Шель нерухомо стояв біля вікна. Замислено дивився в темінь садів, прислухався до шурхоту сонного міста. Десь заскреготіли гальма. На околиці міста монотонно гавкав собака.

Північ. Металічний дзвін годинника застугонів, немовби вихоплювався з-під землі. Глухі удари вібрували в повітрі й пливли вдалину. Крізь шпарину між хмарами на мить продерся блідий місяць. Тіні від кущів і тинів вимальовувалися на землі гострими мертвими контурами. Потім знову темрява.

Журналіст знав, що цієї ночі йому не можна склепити ока. Він ждав — пильний, вразливий до кожного шелесту й шурхоту.

20 хвилин на першу. Вітер виводив свою жалібну пісню. В далекому будиночку жовтим світлом заясніло вікно. Гавкіт собаки змінився протяглим, лякливим виттям. Загурчав мотор автомобіля. В нічній тиші цей звук розлігся надзвичайно виразно. Морок тривожив, лякав непевністю. Виття собаки дратувало.

Шель вийняв з кишені зім’яту пачку сигарет. Запалюючи сірника, глянув на годинник. Минала перша. Дим сигарети віддавав терпкою гіркотою. Десь дуже далеко застукотіли на рейках колеса вагонів. Звук цей розбудив у журналіста легку ностальгію.

Раптом гучно задзеленчав телефон. Дзвенів настирливо, ніби закликав, наполягав. Хтось голосно й круто вилаявся. Внизу хтось швидко зачалапав. Шель прочинив двері і став на порозі. В коридорі було темно.

— Хто?.. Ах, це ви! Нічого, нічого… Так… Десь близько десятої… Ні, мабуть, не виходив… Звичайно. До завтра! — Фрау Гекль повісила трубку і пішла, бурмочучи щось собі під ніс.

Шель почув, як вона зачиняє двері. Повернувся в кімнату. Догадався, що говорили про нього. Догадувався також про значення пізнього дзвінка.

10 хвилин на другу. Надворі гнітюча тиша. Тільки приглушене цокання годинника і рівномірний пульс ритмічно відлічували час. Тьмяне жовте світло у вікні далекого будинку, яке приваблювало погляд журналіста, згасло. Шель відчув себе навдивовижу забутим і самотнім.

12 хвилин на другу. На сходах почулося тихе шарудіння, і Шель здригнувся. Завмер, прислухаючись. Вітер завивав боязко, ніби ридав. Виразно рипнула дошка східців — грізний, сповнений тривоги звук. Журналіст жбурнув цигарку за вікно. Саме так, мабуть, почував себе Леон, коли ждав замкнений у цій похмурій кімнаті, беззахисний і переляканий.

На сходах запала тиша. Шель знав, що це фальшивий спокій. В уяві бачив схилену вперед голову невідомого, його пальці, що стискали поручні, і ноги, що обережно намацували кожну сходинку.

Шель швидко підійшов до ліжка, спритно розкидав постіль, поклавши одну подушку під ковдру. Шурхіт за вікном стих, вітер вщух, собака перестав вити; здавалося, що вся природа завмерла в чеканні. І тоді знову ледь чутно заскрипіли сходи: невідомий підіймався обережно, намагаючись уникнути будь-якого шуму.

Журналіст навшпиньках підбіг до дверей, став збоку і притулився до стіни. Невідомий зупинився. Секунди, що минали, видавалися століттями.

Раптом клямка тихенько зашаруділа, металева ручка почала помалу повертатися. Шель затамував подих і стис кулаки.

Двері відчинилися, майже притиснувши журналіста до стіни. Хтось темний крадькома перебіг кімнату, спинився перед ліжком і, секунду повагавшись, уп’явся лівою рукою в те місце, де мало бути горло сплячого. Права рука описала в повітрі півколо і раптом спинилася. Невідомий зробив кілька квапливих рухів, мовби шукаючи свою жертву, але збагнув, що його обдурили, і відскочив на середину кімнати.

Шель двома стрибками подолав відстань, яка їх відділяла, схопив нападника ззаду за горло і стиснув пальці.

Від несподіваного нападу невідомий спочатку розгубився, а потім спробував звільнитися. Та відчувши, що це йому не вдається, рвучко нахилився вперед, потягнувши журналіста за собою. Одразу ж випростався і, відхилившись, ударив його головою в підборіддя. Шель відчув солоний смак крові. Використовуючи хвилинне замішання журналіста, невідомий мов змія вислизнув з його рук. Од сильного удару в живіт Шель мало не зомлів. Застогнав і зігнувся. Непроханий гість стиснув йому горло. Перемагаючи біль, журналіст схопив суперника за великий палець, крутнувши його вниз. Невідомий випустив його. Важко дихаючи, журналіст намагався опанувати себе. Очі звикли до темряви, і він помітив, як суперник шукає щось на підлозі, мацаючи перед себе руками. Шель стрибнув уперед і вдарив нападника кулаком у скроню. Той зойкнув, упав на коліно, але зразу ж підхопився, вигнувшись мов кіт. Кілька секунд вони, важко дихаючи, стояли один проти одного.

Світло місяця на мить осяяло кімнату, і Шель упізнав шофера таксі. Саме в цю мить він згадав прийом, якого навчив його поручик командосів. Ступив нерішуче трохи вперед. Нойбергер кинувся на нього. Шель ухилився від удару. Коли ж опинився перед німцем, підняв коліно. Нойбергер зігнувся, як складаний ніж. Це був зручний момент, і журналіст ударив ворога ребром долоні по потилиці. Командоси називали цей прийом «убивання кролика»; такий удар міг бути смертельним. Важко застогнавши, німець повалився на підлогу.

В тиші, яка на мить запанувала, чулося тільки сопіння. Все це тривало не довше ніж дві хвилини. Ніхто з мешканців будинку не почув їхньої боротьби. Навіть падіння Нойбергера нікого не розбудило.

Шель торкнувся вимикача. Після кількох годин, проведених у темряві, електричне світло засліпило очі.

Нойбергер підхопився і, відштовхнувши журналіста, кинувся до дверей. За мить на сходах швидко затупотіло. Грюкнули двері.

Шель не думав про погоню. Був надто стомлений та й розумів, що виступати одному проти організованої групи немає сенсу. Озирнувся. Під столом чорніло щось продовгувате. Журналіст нахилився і підняв масивний французький ключ; зважив його в руці і поклав на підвіконня.

— Цікаво, як вони збиралися пояснити цей «випадок», — пробубонів Шель. Підійшов до вмивальника і опустив обличчя в миску з холодною водою. Це освіжило його. Ще раз намочив опухлі губи, кілька хвилин масував натерте горло. А тоді сів до столу і схилив голову на руки, щоб трохи зібратися з силами.


Намагаючись ступати якнайтихше, журналіст зійшов униз і при світлі сірника обвів поглядом коридор. Телефон стояв у маленькій ніші. Він набрав номер 95–16.

Джонсон відгукнувся негайно:

— Алло?

— Не пощастило, Пауль, — півголосом сказав Шель.

— Алло! Хто це? Що не пощастило?

— Це я, Джон. Живий і здоровий. Твій посланець не виконав завдання.

— Який посланець? Якого завдання? — вигукнув американець.

— Шофер таксі. Він поспішав, навіть не відрекомендувався. Я думаю, що поліції, — коли я знайду справжніх поліцейських, — неважко буде відшукати його.

— Верзеш нісенітниці! Але я хотів би зустрітися з тобою, поки ти не зробив нової помилки. Буду в тебе за кілька хвилин.

Шель повернувся до кімнати й ліг.

Через п’ятнадцять хвилин перед будинком зупинилася машина.

Швидкі кроки, стукіт у двері.

— На щастя, я ще не спав, — сказав Джонсон заходячи. — Після того, як ти пішов, до нас заглянув комісар Візнер. Ми проговорили до пізньої ночі.

— Мабуть, він пішов за кілька хвилин до того, як я подзвонив?

— Так, а чого ти питаєш?

— Алібі для тебе.

Погляд Джонсона впав на ключ, що лежав на підвіконні. Американець закусив губи. Потім зняв капелюха, кинув його на ліжко й сів.

— Оскільки ти переконаний, що я винен, далі мені ховатися нічого. Зрештою, ти не становиш ніякої небезпеки для мене.

— Ти забув, що я — не хворий і заляканий Леон.

— Дам і з тобою раду! — кинув Джонсон.

— Нерозумне засліплення. Твої погрози ні до чого. Ти дійшов до краю свого шляху і чудово це знаєш.

— Побачимо! На таких, як ти, завжди знайдеться батіг. Ти вчинив велику помилку, виступивши проти мене. Гра не варта такої ставки.

— Для мене чи для тебе?

— Твоїм вигадкам ніхто не повірить. Завтра все стане на свої місця. Я лишуся помічником прокурора, людиною поважною і всіма шанованою, а ти — нікому не потрібним туристом із-за тієї «залізної завіси».

— У тебе вистачить нахабства й далі відпиратися?

— Перед тобою — ні. На тебе я не звертаю уваги. Ніхто інший у ці вигадки не повірить.

— Це покаже завтра.

Настало коротке мовчання. Джонсон протер стомленим рухом очі. Шель пильно придивлявся до нього.

— Навіщо ти вбив Леона?

Американець хутко підвів голову.

— Він повинен був умерти.

— Чому, чоловіче? Чому?

Джонсон знизав плечима. Він здавався стомленим і скидався на того Пауля, з яким Шель провів незабутні години в засипаному підвалі.

— Чому? Так розвивались події. П’ять років тому у Гроссвізені з’явився Менке. Хоч він змінився, я пізнав його холодні, безбарвні очі. Припертий до стіни, доктор одмовлявся. Я хотів негайно віддати його в руки поліції. Та, побалакавши з ним, змінив цей намір. Менке відсидів би кілька років, а що мені з того? Задоволення? Щиро дякую! Кожен хоче вирватися з буденності життя. Менке давав мені деякі можливості. Навколо багато таких, як він. Ховаються під вигаданими прізвищами. Це переважно люди добре забезпечені. Менке знав кількох… Дай мені води.

Шель налив склянку й подав її Джонсону.

— Це він порадив мені створити певну організацію. Працюючи в прокуратурі, я міг гарантувати цим людям спокій, а в разі чого, попереджати їх про небезпеку. Що тут багато говорити — окупалося. Через кілька років кину все і почну нове життя в Америці. Тільки ідіоти тягнуть лямку, щоб на старості мати пенсію.

— А Грубер?

— Грубер був у контакті лише з доктором. Про мою участь не знав, хоч, напевно, догадувався, що є хтось там «на горі». Доручення Менке він виконував бездоганно. Тільки чемодан запаморочив йому голову. На щастя, він не знає, хто насправді був його хазяїном. Наша організація діє справно: Грубер має поплатитися за сваволю.

— Надзвичайно цікаво! — зауважив Шель.

— Не думай, що ти зможеш нам зашкодити. Нас багато, ми — скрізь. Я знав, коли ти приїхав до Гроссвізена, знав кожен твій крок, майже кожне твоє слово.

Шель слухав уважно, намагаючись усе запам’ятати.

— Леон Траубе, — нагадав він спокійно.

— Леон спершу звіряв мені свої секрети, але не хотів слухати розумних порад і почав розказувати речі, про які краще мовчати. Один час я нехтував цим, потім його вперта позиція почала непокоїти мене. Він був безумцем, меншістю, яка складалася з його одного.

— Меншість, хоч і з одного чоловіка, не рівнозначна безумству. Є правда і є брехня. Людина, яка воює за правду, виступаючи навіть проти більшої сили, це ще не маніяк.

— О, поняття правди відносне. Я також страждав у німецькому концентраційному таборі. Проклинав німців, їхню пиху, безпощадність, жорстокість. Був Нюрнберг, і що ж? Найжорстокіші злочинці загинули швидкою смертю, інші побули кілька років у комфортабельних в’язницях, тепер уже здебільшого на волі, дістали вигідні пости. Тисячі не попали й ніколи не попадуть до рук так званого правосуддя. А деяких реабілітували, наче їхні брудні грішки — це висипка, і досить помастити маззю, щоб вона зникла. Після війни есесівці витравлювали витатуйовану під рукою цифру, що вказувала групу крові, а сьогодні? Оглянься. Залізний хрест, витатуйований нуль, лицарські хрести — це почесті. Правда, Джон, це брехня, — він підвівся і заходив по кімнаті.

Шель задумався. З якою метою Джонсон усе це говорить? Може, хоче звести до тієї замаскованої пропозиції, яку висловив під час першої їхньої розмови в «Червоній шапочці»?

— Я визначав їм іншу міру покарання, — вів далі американець. — Вони довгі роки оплачуватимуть моє мовчання, ніколи не маючи певності, що їхня таємниця не буде викрита. Чудова кара! СС — гауптштурмфюрер Вальтер Грубер, доктор СС Бруно Шурікке, Нойбергер, Земмінгер і чимало інших змушені працювати на мої примхи. Ха-ха-ха!

— Леон Траубе!

Джонсон різко обернувся.

— Леон міг загинути в таборі, як і тисячі інших. Завдяки звичайнісінькому випадку лишився живий. Діставши папери доктора Менке, він хотів прокричати всю правду світові і помститися на одному катові. А може, хотів побачити своє фото в газеті… Ідіот! Я робив усе, щоб переконати його в нерозсудливості, у безглузді такого наміру. Коли зважити, що Траубе все одно прожив би не більше як півроку, то, виходить, я звільнив його від страждань і, напевне, від багатьох розчарувань. Я не міг дозволити, щоб він через свої егоїстичні примхи поламав мені все. Леон перехитрив мене, віддавши чемодан Лютце, але не досяг тим чогось великого. — Джонсон зупинився перед Шелем. — Сподіваюся, тепер ми зрозуміли один одного?

— О, так. Я чудово розумію тебе, але це не означає, що виправдую умисне вбивство.

Джонсон зіщулив очі, важко сперся руками на стіл і подався вперед.

— Ти все ще засуджуєш вчинок, який був необхідний і за таких обставин доцільний?

— Я міг би зрештою зрозуміти поведінку щодо Менке та інших з вашої компанії, хоч і вона негідна й заслуговує на осудження, але щодо Леона… Ми були друзями, він звернувся до мене по допомогу в такій слушній справі.

— Слушній з його точки зору!

— Щодо цього не будемо дискутувати. Для кожного з нас життя має певну мету, до якої ми прагнемо різними шляхами. Для тебе світ — це джунглі… — Шель завагався.

— Дрібноміщанський спосіб мислення, — Джонсон підійшов до вікна. — Поглянь на місто. Близько сімдесяти тисяч чоловік спить зараз спокійно. Кожен, безперечно, має якусь мету, кожен любить і ненавидить, у кожного с сподівання й турботи. Сімдесят тисяч чоловік! Вчаться, працюють, плодять дітей, п’ють, галасують, хворіють і вмирають на маленькому клаптику землі, який хтось назвав Гроссвізеном. Ти приїхав сюди, чужий, і вперто намагаєшся довести свою правоту. Кому? Тим, хто спить у пропотілих спідніх сорочках, бюргерам, їхнім гладким жінкам, немічним дідуганам? Яке тобі діло, що один з них помре, загине внаслідок нещасливого випадку чи його вб’ють? Леон був одним з таких. Сірий, нічого не значущий, нікому не потрібний чоловічок; згас, промайнув безслідно.

Журналіста дратували роздумування американця, але він не виказував себе.

— Леон залишив спадщину, — мовив.

— Пару дірявих шкарпеток, протерті штани й старі чоботи.

— Леон залишив незакінчену справу.

— Я починаю втрачати терпіння, Джоне. Ти не хочеш зрозуміти, що в нашій дійсності ідеалістам і романтикам немає місця.

— Ця дискусія вже набридає. Отож забирай цей ключ і повертайся у свої джунглі.

— А ти вранці побіжиш до Візнера… Вважаєш мене за дурника і думаєш, що я дозволю тобі це зробити?

— А що ж ти, якщо можна спитати, зробиш, щоб відвести мене від цього?

Джонсон іронічно засміявся:

— Гадаєш, я сказав усе це, не будучи певним, що таємниця залишиться між нами? Цього разу ти недооцінив мене. Хочеш знати, що я зроблю? Будь ласка. Після того, як ти пішов сьогодні ввечері, я подзвонив до Візнера і запросив його на приватну, конфіденціальну розмову. Між іншим, я дав йому зрозуміти, що ти зробив мені несподівану пропозицію. Я не сказав точно, в чому справа… Досить було зацікавити його. А потім з’ясується, що Ян Шель, журналіст із Польщі, приїхав до Німеччини головним чином з метою вербування агентів до шпигунської роботи.

Шель підхопився з стільця.

— Що ти верзеш?

— О, бачиш? Спершу, як ти безумовно догадався, я хотів запропонувати тобі співробітництво з нами. Тепер становище змінилося. За новою версією сьогодні після обіду у нас була інша розмова. Знаючи мене і моє становище, ти намовляв мене збирати господарську, політичну та військову інформацію… Деталі неістотні. Помітивши мої вагання — а може, я категорично відмовився, — ти вигадав історійку про вбивство Леона і загрожував, що звинуватиш мене у цьому вбивстві. Наївні аргументи, але чого більше можна сподіватися від польського агента? Побачимо, кому власті повірять, тобі — випадковому туристові з Польщі, чи мені — давньому працівникові суду, відомому і поважному громадянинові Гроссвізена.

— Але ж це очевидна нісенітниця! — обурено вигукнув Шель.

— Звичайно! Для нас це нісенітниця, для світу — сенсація! Попереджаю, коли ти хоч пікнеш про нашу розмову, то справа не кінчиться тільки тим, що тебе арештують і через кілька тижнів вишлють назад у Польщу… — Глузливо посміхаючись, Джонсон пильно стежив за журналістом.

— Хіба тобі не доведеться підтвердити вигадану історію?

— Звичайно! Я подбав і про це. Один шофер таксі заявить, що ти звернувся з такою ж пропозицією і до нього, Ельзі, моя секретарка, скаже, що підслухала нашу розмову в канцелярії, й підтвердить мої слава. Нарешті, моя дружина…

— Кароліна? Незважаючи на її негативні риси, у мене склалося враження, що вона нездатна на таку підлість.

— Її підтримка буде компенсацією за колишні провини, — промовив Джонсон. — Усе це — пошана, яку маю від людей, і сенсаційне звинувачення, підкріплене показаннями свідків, переконає власть, що твоя місія… безчесна. — Він узяв ключ, що лежав на підвіконні. — Певен, що мій сьогоднішній план буде дійовішим. — Американець зміряв Шеля поглядом з ніг до голови. — Але ти можеш послухати доброї поради, виїхати першим же поїздом з Гроссвізена і забути про все, що бачив і чув.

Джонсон попрямував до дверей, відчинив їх і вийшов. Шель сів до столу. Він був приголомшений. Гнітюче почуття безсилля не давало можливості зібратися з думками.


П’ятниця 16 вересня була сірою і душною. Клубочилися, ліниво повзли на захід сині хмари. Холодний вітер зривав листя з дерев, віщуючи близький кінець теплих днів.

Шель прокинувся перед дев’ятою годиною. Голова була важка, він не виспався. Широко позіхаючи, потягнувся. Кінчиками пальців помацав побите обличчя. Скалічені губи опухли.

Одягаючись, журналіст пригадував останню ніч. В голові снували різні думки, плани, здебільш нездійсненні. Мав намір поговорити з комісаром Візнером, переконати його в своїй правоті, хотів описати події і надіслати листа після від’їзду з Гроссвізена. Здавалося, способів чимало, але, старанно обміркувавши, він одкинув усі як нереальні. В нинішній ситуації аргументи Джонсона були незаперечні. Власті ФРН, — не кажучи вже про громадську думку, — не повірять полякові. Коли він не знайде якогось незвичайного виходу з цього прикрого становища, то доведеться виїхати з Гроссвізена переможеним.

Раптом у голові народився фантастичний план. Ідея зринула невідомо звідки і зразу ж витіснила всі попередні.

Він хутенько одягнувся і, насвистуючи, спустився сходами. Як і гадав, двері до кухні відчинилися, і з-під розпатланого волосся на нього глянули цікаві очі хазяйки.

— Добридень, пане Шель. Сподіваюсь, ви добре спали?

— Добридень, фрау Гекль! Дякую, спалося чудово. Повітря в Гроссвізені дуже корисне для мене. Шкода, що доводиться покинути це гостинне місто.

— Виїжджаєте?

— На жаль, — завагався Шель. — Але спочатку одне прохання до вас…

Хазяйка ширше прочинила двері.

— Яке?

— Я чекаю знайомого. Маю обговорити з ним деякі справи. Чи ви не приготуєте нам чаю?

— Оце й усе? Охоче. Коли він прийде?

— Думаю, що за годину. Я буду дуже вдячний; за клопіт, звичайно, матимете винагороду.

— Е-е-е, — вона махнула рукою, — нема про що говорити. Коли ви їдете?

— Близько першої.

— Ага, — кивнула фрау Гекль. — Сподіваюся, ви все владнали?

— Звичайно, люба пані Гекль, звичайно!

Виходячи з дому, Шель помітив на протилежному боці вулиці чорну машину. З-над розгорнутої газети незнайомець у темно-синьому костюмі пильно стежив за ним. Коли журналіст повернув за ріг, автомобіль тихенько поїхав слідом. І далі Шель весь час на певній відстані чув монотонне гудіння мотора.

Джонсон застерігав себе від можливих несподіванок. За поляком стежили зовсім не криючись, отже, вороги певні своєї переваги.

Журналіст міркував, як позбутися небажаного переслідувача. Згадав, що, гуляючи по місту, бачив невеликий прохід для пішоходів, і попрямував у той бік.

Незабаром він прискорив ходу і несподівано повернув у вузький коридор між двома магазинами. Позаду заскреготіли гальма, грюкнули дверцята машини і хтось швидко затупотів. А Шель вийшов на іншу вулицю і озирнувся. З лівого боку під’їздило таксі. Журналіст спинив його і сів позаду шофера.

— Прямо, — сказав.

Незнайомець, що стежив за ним, вибіг на тротуар, спинився, гнівно глянув услід таксі і побіг назад.

— Спиніться, будь ласка, — велів Шель водієві. — Я хотів їхати до приятеля на Ейхенштрасе, — пояснив він, — але згадав про іншу, важливішу справу. Прошу, під’їдьте до дванадцятого номера і дайте два короткі сигнали. Мій товариш вийде і повернеться з вами до міста. Плата, звичайно, наперед. — Журналіст подав п’ять марок, не чекаючи відповіді, вискочив на тротуар і зник під склепінням найближчої брами.

За кілька секунд чорна машина виїхала з-за рогу. Побачивши таксі, незнайомець наддав газу і промчав за ним.

Шель усміхнувся і, не гаючись, пішов до радіомагазину, де, як сказав йому вчора балакучий перехожий, давали устаткування напрокат.

— Магнітофон? — перепитав продавець, молодий худорлявий чоловік з кучерявою чуприною. — Авжеж, даємо напрокат. Прошу посвідчення або довідку з роботи. Застава — одна чверть ціни, плата — чотири марки за перший день і дві за кожний наступний.

Шель вийняв паспорт.

— Ви іноземець? — продавець завагався. — Ми даємо напрокат тільки…

— Я залишу більшу заставу. Мені дуже потрібен магнітофон. Ось вам дві марки, — він поклав гроші на прилавок. — Це майже половина суми.

— Гаразд, — згодився продавець, оглядаючи паспорт. — Ваша адреса в Гроссвізені?

— Ейхенштрасе, 12, у фрау Гекль. Я поверну апарат через дві години. Стрічку хотів би взяти собі.

— Звичайно! — продавець нахилився і вийняв з-під прилавка невеличкий коричневий чемодан. Ставлячи його перед журналістом, відкрив і почав пояснювати, як користуватися приладом.

— Мікрофон треба встановлювати на відстані 20–50 сантиметрів од джерела звуку.

— Яка максимальна відстань?

— Близько трьох метрів, але запис тоді буде дуже слабкий. Якщо вам треба записати розмову кількох осіб, рекомендую особливо чутливий мікрофон.

— О, так! Дуже прошу.

Продавець порався біля апаратури.

— Стрічки вистачить на півгодини, правда?

— Звісно. Я дам вам квитанцію на 200 марок. Точно розрахуємося тоді, як ви повернете апарат, — продавець накреслив кілька слів і цифр на маленькому жовтому талончику. — Будь ласка, підпишіть отут, — показав місце. — Дякую, бажаю хорошого запису. До побачення.

Шель був задоволений. Для здійснення плану лишалися дрібниці. Він зайшов до магазину канцприладдя, купив великий аркуш пакувального паперу і загорнув магнітофон.

— Скажіть, будь ласка, де поблизу є електротехнічний склад? — спитав Шель продавщицю.

— За кілька кроків звідси.

— Ах, «Гоерлігер». Я був там. На жаль, у них немає матеріалу, який мені потрібен. А якийсь інший магазин є?

— Звичайно. Крамничка на Бруннештрасе. Друга вулиця праворуч, поряд з продуктовим магазином.

Журналіст пройшов повз великі вітрини, де стояли піраміди коробок з барвистими ярликами, на зразок американських. У маленькій крамничці Шель купив двадцять метрів тонкого проводу й інше необхідне для його задуму знаряддя.


Повернувшись на Ейхенштрасе, журналіст заходився встановлювати магнітофон. Це забрало більше часу, ніж він гадав. Відшукав розподільну коробку. Над дверима, біля олеографії з водяним млином, від неї протягнув провід униз до дверей, а звідти вздовж одвірка на підлогу, до ліжка, нарешті приєднав до магнітофона. Перевіривши, чи доходить струм до апарата, Шель натиснув клавіш «Empfang»[39], потім заховав мікрофон під матрацом і засунув чемодан під ліжко. Став посередині кімнати і почав роздивлятися, шукаючи слідів, які могли б викликати підозру. Ледь помітний провід над дверима. Оце й усе, що свідчило про будь-які зміни. Шель одкрутив вимикач, розрізав один провід, що вів до магнітофона, і, дотягнувши його кінці до контактів, поставив кришку на місце. Потім виліз на стіл і викрутив лампочку.

— Генеральна репетиція, — пробурмотів, спускаючись на підлогу.

Шель натиснув вмикач біля дверей; почувся рівномірний шум під ліжком — отже, котушки крутяться. Журналіст вимкнув струм і накрив магнітофон ковдрами. Повторив пробу, прислухався. Цього разу не почув ніякого шурхоту.

Запаливши сигарету, Шель спустився вниз на кухню. Хазяйка сиділа біля столу, переглядаючи журнал.

— О, ви вже повернулися? — вигукнула вона здивовано. — Я не чула, коли ви ввійшли.

— Оце саме повернувся, — збрехав Шель. — Можна мені скористатися з телефону?

— Прошу, він у коридорі, — підходячи до дверей, фрау Гекль показала апарат. — Ви знаєте номер?

— Не зовсім певен. Я хочу подзвонити до свого приятеля Джонсона. Здається, 95–16?

— Не знаю, — відказала хазяйка. — Я не знаю номера пана Джонсона.

Шель одвернувся. Жінка стояла осторонь, не збираючись іти.

— Пауль? Це я, Шель… Слухай, я передумав. Від’їжджаю по обіді… Так, але перед тим хочу побачитися з тобою… Ні, нічого нового. Я гадаю, що між нами не повинно бути недомовок… Чудово! Якщо можеш, приїзди на Ейхенштрасе. Укладу речі й чекатиму на тебе… Коли? О тринадцятій з хвилинами… — журналіст поклав трубку.

— Прийде через кілька хвилин, — сказав Шель хазяйці. — Ви не забули про моє прохання?

— Звичайно, ні! — вона подалася на кухню.

Коли Джонсон зайшов до кімнати Шеля, той сидів біля столу, захопившись вивченням розкладу поїздів.

— Сідай, будь ласка, Пауль, — показав рукою на ліжко. — Я тільки запишу час відходу поїздів з Бруншвіку.

— Повертаєшся до Польщі?

— Пробуду два дні у Франкфурті, зберу матеріал, необхідний для репортажу, а потім — додому.

Американець сів на ліжку, підозріливо придивляючись до Шеля.

На сходах почулися кроки. Хтось постукав. Джонсон насупив брови й запитально глянув на журналіста.

— Це пані Гекль з чаєм, — пояснив Шель. — Прошу! — додав голосніше і підійшов до дверей.

Хазяйка зайшла до кімнати, несучи на таці розмальовані квіточками чашки. Шель сперся рукою на одвірок і непомітно великим пальцем натиснув вимикач.

— Добридень, пане прокуроре! — привіталася стара й поставила тацю на столі. — Я принесла чай…

— Пані Гекль ділова жінка, — сказав Шель. — Господарювання в такому великому домі потребує, напевно, багато сили.

— Е-е-е, — зніяковіла вона, — даю собі раду.

— Сподіваюся, що прикрий випадок з Леоном Траубе помаленьку забувається?

— У пана Траубе не багато було знайомих, — зітхнула хазяйка, витираючи руки брудним фартухом. — Ніхто про нього не згадує. Але все це дуже неприємно.

— Особливо для вас, пані Гекль, як хазяйки доходного будинку, — сказав Шель.

— Нічого не вдієш, так сталося, — нетерпляче втрутився Джонсон. — Може, на тому світі він щасливіший.

— Може, — відказав журналіст. — Дуже вдячні вам за чай, фрау Гекль. Прокурор Джонсон, певно, відвідає вас з часом…

— О, дуже прошу! — вигукнула жінка, виходячи. — Якщо у вас буде час, пане прокуроре, прошу заглянути.

Коли фрау Гекль вийшла, Шель, — щоб заощадити стрічку, — вимкнув магнітофон. Записана розмова з фрау Гекль давала можливість встановити місце і осіб.

— З якої рації я мав би її відвідувати? — здивувався Джонсон. — Що це за ідея?

— Ах, я сказав це аби щось сказати, — запаливши сигарету, Шель сів на край столу. — Знаєш, Пауль, я все ще не можу збагнути, як це сталося. Мабуть, даремно ми піддалися спалаху нервів. Треба було обговорити справу спокійно. Тієї ночі я оцінював деякі речі надто квапливо, тепер дивлюся на них розсудливіше.

Джонсон не приховував свого здивування.

— Ще півгодини тому я був певен, що ти задумав якийсь підступ. Навіть вжив певних заходів, щоб запобігти можливим несподіванкам.

Шель розсміявся.

— Даремні побоювання. Я вмію міркувати об’єктивно. Подумавши над твоїми словами, дійшов висновку, що в минулих подіях справді но варто далі копатися. — Він підвівся і почав ходити по кімнаті. — Я намагався уявити Леона з твоєї точки зору… Що тут багато говорити — визнаю: ти мав рацію, хоч і не без деяких застережень.

— Яких? — спитав Джонсон. Обличчя у нього прояснилося.

— Я все-таки не згоден, що треба було знищувати Леона. Чому б не вплинути якось на нього, умовити його? — Шель сперся плечима на одвірок, знов увімкнув магнітофон.

— Траубе, як я вже казав, мав намір використати своє відкриття на шкоду моїм інтересам, — мовив Джонсон і, відсунувши чашку, знову сів на ліжко.

— Справді, якби Леон Траубе був живий, то міг би тобі зашкодити, — підтримав Шель.

— Я не знаю, що він міг би зробити. В тому становищі краще було б, щоб він мовчав.

— Ми вже говорили про це. Пробач, я для заспокоєння цікавості хочу спитати тебе ще про одну річ.

— Про що?

— Леон Траубе знав, що його чекає, коли ти прийшов до нього в ту ніч?

Джонсон знизав плечима.

— Може й не знав, що йому загрожує, але, певно, передчував.

— Чому в такому разі не спробував утекти або принаймні покликати на допомогу?

— Чому, чому! Він знав, що за ним стежать, і розумів, що втеча даремна.

— Боявся?

— Звичайно! Припускаю, що в останні хвилини життя він радо перевів би назад стрілки годинника, аби виправити вчинені помилки. Може… його смерть не була б необхідною, коли б він сказав, де сховав папери.

— Ти не думав, що Леон міг комусь віддати папери?

— Ні. Я знав, що він чекає тебе. Це була, зрештою, одна з причин… його смерті.

— Яка роль Шурікке в цій справі?

— Доктора цікавили документи, йому було байдуже, як я добуду їх.

— Він залишив справу в твоїх руках?

— Звісно, але поводився зухвало. Дав мені зрозуміти, що платить і вимагає. Май на увазі, коли б я здобув ці документи без розголосу, Менке заплатив би мені куди більше.

— Все ще не розумію, навіщо ти вбив і доктора Шурікке.

— Я не сподівався, що ти підеш до нього того ж вечора. Потім, коли втручання властей стало неминучим, я не знав, як він поводитиметься після арешту. Допитом зайнялися б, певна річ, досвідчені криміналісти. Зрештою, сам факт, що він стільки років жив під оком властей, міг кинути на мене тінь підозри. А його смерть припинила всякі шукання.

— Просто ти рятував власну шкуру.

— Можна сказати й так.

— Дуже спритний хід, Пауль.

— Я не міг допустиш, щоб ця справа набула розголосу.

— А Лютце знає, що ти… шеф цієї… організації? Чи він догадується, за чиїм наказом було Організовано випадок з машиною?

— Навіщо ці питання, Джоне? Адже…

— Знаю, знаю, але вчора все це звучало інакше. Сьогодні ми розмовляємо щиро, відверто.

Джонсон глянув на нього підозріливо.

— Чи не збираєшся описати все у своїй пресі? Там ти міг би дозволити собі це!

— Пауль! Я ж цілком усвідомлюю, що історія надто фантастична, аби хтось міг повірити в неї. Я не маю ніяких доказів для підкріплення своїх звинувачень, приміром, лист Леона, який ти передбачливо спалив разом з паперами, що описували досліди доктора Шурікке. Ти був дуже скрупульозний, Пауль, знищуючи всі докази. Тепер лишається тільки твоє слово проти мого. — Шель непомітно глянув на годинника: стрічка магнітофона крутилася вже п’ятнадцять хвилин. — А навіщо ці пояснення? Я питаю, бо не люблю загадок, які сам не можу відгадати.

Джонсон схвально кивнув головою.

— Запам’ятай: твої слова проти моїх. Пам’ятай також про вчорашню пересторогу, — якщо ти почнеш мутити воду, я звинувачу тебе в намаганні завербувати мене до шпигунської діяльності. Навіть якщо ти надумаєш викрити цю справу після повернення до Польщі, я поясню свою мовчанку нашою давньою дружбою. Матиму, звісно, догану, що своєчасно не доповів про твої пропозиції, але на цьому все закінчиться. Не забувай, що мої звинувачення підтвердять кілька свідків.

— Яких, кажеш, я теж намовляв до шпигунства?

— Які принаймні зроблять те, що я накажу.

— Ще раз визнаю, що ти дуже спритно обдумав весь план дії, — Шель глянув на годинника. — Я мушу готуватися до від’їзду, — додав він. — Вір мені, Пауль, у певному розумінні я заздрю тобі. Я живу на зарплату, ледве зводжу кінці з кінцями, а ти живеш на проценти. Але тепер, знищивши доктора Шурікке, ти, мабуть, втратив одне з головних джерел прибутків?

— Одне з багатьох, — американець підвівся. — Я не відчую цього, є інші.

— А ти не боїшся, що інспектор Грубер може тобі зашкодити?

— Він нічого не знає. Міг зашкодити докторові Менке… Але я знайду спосіб попередити його, що краще тримати язика за зубами.

— А Візнер?

— Службист! — Джонсон іронічно скривився. — Навіть коли б він щось запідозрив, то воліє не наражатися на небезпеку.

— Словом, прокурор Пауль Джонсон. з Гроссвізена після двох убивств лишився чистий і матиме змогу й надалі піклуватися — за плату, звісно, — про своїх націстських підопічних.

— Маєш рацію. А на тих, що намагатимуться нам шкодити, завжди знайдемо управу.

— Дуже вдячний тобі, Пауль, за таку щиру розмову… Сьогодні 17 вересня, — кинув Шель байдуже, — отже, через три дні я буду вдома.

— Сьогодні 16 вересня, — поправив Джонсон.

— Справді! П’ятниця, 16 вересня 1960 року. Вітай од мене Кароліну.

— Щасливої дороги, Джоне, — Джонсон подав йому руку.

Шель на якусь мить завагався, але теж подав американцеві руку і провів його до дверей. Хвилину прислухався і, впевнившись, що гість уже на вулиці, вийняв магнітофон з-під ліжка. Квапливо перекрутив стрічку, натиснув гудзик, на якому стояло «ЗВУК». З гучномовця полинув тихий шум і тріск, схожий на рипіння пружин. Шель покрутив ручку підсилювача. Раптом на всю кімнату пролунав жіночий голос: «Добридень, пане прокуроре! Я принесла чай». Журналіст притишив звук. «Пані Гекль ділова жінка», — почув трохи змінений власний голос. Схилившись над магнітофоном, він не звернув уваги на шарудіння біля дверей. Коли в двері постукали, він підхопився і в першу мить не знав, що робити. Опам’ятавшись, хутенько натиснув клавіш «стоп», закрив кришку магнітофона і заквапився до дверей.

— Хто там? — голосно гукнув Шель.

— Це я.

Журналіст пізнав фрау Гекль.

— Одну хвилинку, я саме одягаюся.

Він штовхнув магнітофон під ліжко, швидко зняв піджак і, розв’язавши галстук, підійшов до дверей.

Хазяйка обвела кімнату неспокійним поглядом. Не помітивши нічого підозрілого, оглянула Шеля, що зав’язував краватку.

— Переодягався. Скоро їду.

— Ах, шкода, — зітхнула жінка. — Не знаю, чи знайду нового квартиранта. — Фрау Гекль прибрала чашки і, щось мимрячи, вийшла.

Шель знову вийняв магнітофон, прослухав стрічку до кінця і, задоволений виразним записом, почав збирати та упаковувати речі. Потім зняв тимчасові проводи, зробив усе, як було раніше, і вийшов з кімнати.

Сплативши по рахунку, попрощався з хазяйкою і рушив до магазину, в якому брав напрокат магнітофон.

— Уже? — привітав його задоволений продавець. — Це справді дуже швидко. Сподіваюся, магнітофон склав іспит?

— Відмінно, — запевнив Шель. — Проте у мене є ще одне прохання до вас. Я записав коротеньку розмову з мешканцями табору на Веберштрасе. Ці записи будуть потрібні для радіопередачі. Щоб надати відтінок автентичності, а також підкреслити послужливість вашої фірми, я прошу вас сказати в мікрофон кілька слів. Наприклад: моє прізвище таке й таке, працюю там і там. Дня 16 вересня я віддав напрокат Янові Шелю магнітофон, який одержав назад того ж самого дня.

Молодий чоловік охоче погодився.

— Це буде передано по радіо? — спитав він.

— Думаю, що буде.

— О, це чудова реклама для нашої фірми!

Настроївши апарат для запису, Шель сказав:

— Дуже прошу вас підтвердити одержання магнітофона, взятого напрокат у вашій фірмі.

Продавець двічі кашлянув і голосно мовив:

— Мене звуть Вернер Менцль. Працюю в електротехнічній фірмі «Гоерлігер» в Гроссвізені. Пан Ян Шель взяв у нас напрокат 16 вересня 1960 року близько десятої години тридцяти хвилин магнітофон з стрічкою і повернув його через дві години.

— Щиро дякую, — сказав Шель і вимкнув апарат. — І, нарешті, останнє: я хотів би купити ще одну стрічку і переписати на неї цю програму. Напевно, ви маєте для цього якусь кімнатку?

— Звичайно, у нас є майстерня. Зараз там немає нікого. Я дам вам другий магнітофон…

Через сорок хвилин Шель прибіг на перон і, захеканий, скочив до вагона саме в ту мить, коли начальник станції подавав сигнал одправлення.

Агент поліції Альфред Земмінгер, одягнений, як звичайно, в службовий синій костюм, стояв біля вікна у кімнаті чергового і дивився на поїзд, що відходив од станції.

— Нарешті! — промимрив він полегшено.

Шель поклав чемодан на полицю, потім відчинив вікно. Будинки містечка пробігали дедалі швидше, стукіт коліс змінився монотонним стаккато. Джонсон… Кароліна… Менке… Обличчя і прізвища відходили в минуле, ставали спогадами.


Вечір 18 вересня застав Шеля на прикордонній станції в ФРН. Паровоз під’їхав на бічну путь, щоб поповнити запас води. Залізничники простукували осі, перевіряли вентилі й зчеплення.

— Orangen! Zigaretten! Coca-Cola![40] — вигукував продавець, штовхаючи перед себе великий хромований візок.

Шель прокинувся і широко позіхнув. Повітря в купе було душне й прокурене. Він виглянув у вікно. «Гельмштадт», — прочитав назву станції.

— Боже мій! — зітхнула німкеня, що сиділа навпроти. — Як я хвилююсь! Ніколи ще не була на тому боці.

В розчинених дверях з’явилося два чиновники митниці.

— Добрий вечір! Пред’явіть, будь ласка, паспорти!

Перегортаючи документи Шеля, чиновник кинув погляд на фотографію й прізвище, потім уважно подивився на поляка; одвернувшись, прошепотів щось своєму товаришеві. Той зайшов до купе, докладно перевірив паспорт і за хвилину віддав його Шелю.

— Відкрийте чемодани! — звернувся чиновник до пасажирів.

Митники мимохідь оглянули багаж усіх пасажирів і дуже старанно обшукали чемодан журналіста. Не помітивши нічого підозрілого, вони вийшли з купе.

Коли проминув зазначений час від’їзду, а поїзд усе ще стояв на станції, Шель почав нервувати. Якась несподіванка могла зіпсувати старанно обдуманий план.

Смеркало, в поїзді ввімкнули освітлення. Нарешті після десятихвилинного запізнення до невгамовних вигуків продавця приєдналися голоси кондукторів:

— Зачиняйте двері! Від’їжджаємо!

Коли Гельмштадт лишився позаду, Шель відчув приємне полегшення. Він зручніше сів і почав згадувати… Після від’їзду з Гроссвізена провів день у Франкфурті-на-Майні, кілька годин у Бонні. Франкфурт зачарував його чудовими вітринами, пожвавленим вуличним рухом і веселою грою неонових вогнів. Пам’ятаючи про занедбаний репортаж, він намагався зібрати якнайбільше вражень.

В ніч напередодні від’їзду журналіст не заплющив очей. Він докладно описав події в Гроссвізені. Простими, стислими реченнями виклав причини, що схилили його до подорожі, візит на Ейхенштрасе, зустріч з Джонсоном, окремі інциденти з Менке, Грубером… Закінчив записку словами: «З огляду на обмежений час перебування в ФРН, а також зваживши на можливість неприхильного ставлення властей до справи Джонсон — Траубе, я вирішив продовжувати свою поїздку за планом і повернутись у визначений строк до Польщі. Якщо будуть потрібні глибші пояснення, я охоче вишлю їх поштою або на прохання властей ФРН і за згодою уряду Польської Народної Республіки знову приїду до ФРН».

Скориставшися з зупинки в Бруншвіку, Шель вислав копію записки на адресу комісара Візнера.

Після тривалої поїздки зупинки ставали дедалі частішими. Нарешті море будинків, лабіринти вулиць, Спандау — Берлін; поїзд в’їхав у величезний зал.

Шель провів ніч у маленькому готелі поблизу вокзалу. Рано-вранці він замовив на дев’яту годину дві телефонні розмови. Першу, з комісаром поліції в Гроссвізені, другу — з прокуратурою міста.

Час тягнувся нестерпно повільно. Запалюючи сигарету від сигарети, журналіст нервово ходив по маленькому вестибюлю, щохвилини поглядаючи на годинника. Рівно о дев’ятій телефоністка повідомила, що зв’язок налагоджено. Шель швидко ввійшов у кабіну. Після розмови з черговим поліцейським попросив покликати комісара.

— Алло! Хто говорить? — почув він голос Візнера.

— Ян Шель.

— Шель? Пане! Ця записка!.. Мені бракує слів. Це ж сенсація! Де ви? Звідки дзвоните?

— З Берліна.

— О! Не розумію, як це могло статися. Саме читаю про трюк із записом розмови…

— Ви одержали квитанцію з камери схову?

— Вона була разом з вашим листом. Я послав агента на вокзал. Не розумію, що це означає. Поясніть…

— Після запису розмови я запакував одну стрічку перед самим від’їздом і залишив її у камері схову в Гроссвізені. Квитанцію переслав вам.

— Ви сказали «одну»?

— Я записав на дві. Другу стрічку і рапорт віддав представникові ПАП у Бонні, панові Міхалінському, і попросив, щоб він прокрутив її сьогодні вранці уповноваженому міністерства юстиції. Таким чином я застрахував себе перед можливими спробами сфальсифікувати правду. Стрічку я віддав до камери схову через кілька хвилин після того, як вийшов із магазину «Гоерлігер».

— Ви подумали про все! А Джонсон казав, що ви агітували на користь… того… ну, ви знаєте… Я був змушений повідомити про все.

— Я враховував і це. Тому не забрав стрічку з собою, а лишив її у нашому агентстві преси.

— Ви далекоглядні!

— Події в Гроссвізені навчили мене обережності.

— Так, так. Звичайно.

— У вас є які-небудь особливі питання, пане комісар?

— У мене багато питань, але я ще не прочитав докладно вашої записки. Поки що повинен арештувати Джопсона. Треба владнати чимало справ.

— Отже, бажаю вам… успіху!

В канцелярії прокуратури трубку зняла секретарка Ельза. Шель просив, щоб вона покликала до апарата Джонсона.

— Це ти, Джоне? Звідки? — в голосі американця чулося здивування.

— Так, це я. З Берліна. Слухай, Пауль. Слухай уважно. У комісара поліції Візнера лежить записка про події, що спричинилися до смерті Леона, нещасного випадку з Лютце і вбивства Шурікке.

— Ти збожеволів? Станеш посміховиськом!

— Ні! Пауль, не стану. Коли ти був у мене на Ейхенштрасе, перед моїм від’їздом, я записав усю нашу розмову на стрічку.

— Що?! — вигукнув Джонсон.

— Ти знешкодив усіх свідків, а тепер звинувачуєш себе власними словами. Цього разу ти будеш у меншості.

— Це неможливо! Ти не міг… Це ж…

— Прощай, Пауль! — Шель поклав трубку.



Примечания

1

Хайль Гітлер! Це транспорт з табору, фрау Шурікке (нім.).

(обратно)

2

Спасибі, вивантажуйте, будь ласка (нім.).

(обратно)

3

Мерщій, мерщій! Вивантажуйте! (нім.)

(обратно)

4

Швидко! Швидко!

(обратно)

5

Хто ти? (нім.)

(обратно)

6

Визволіть мене… визволіть мене!.. (англ.)

(обратно)

7

Вони йдуть!.. (англ.)

(обратно)

8

Так! Вони б’ються! (англ.)

(обратно)

9

«Розбійники» — п’єса Ф.Шіллера.

(обратно)

10

Овомальтіне для твоєї дитини — для тебе! Найкращі сигарети «Ернте 23» (нім.).

(обратно)

11

Зупинись, випий кока-кола (нім.).

(обратно)

12

З нагородами (нім.).

(обратно)

13

Молочне кафе (нім.).

(обратно)

14

Доброго ранку, пане Генріх (нім.).

(обратно)

15

Доброго ранку.

(обратно)

16

Окружний суд (нім.).

(обратно)

17

Канцелярія (нім.).

(обратно)

18

Ну? Що таке? (нім.).

(обратно)

19

Зупинись, випий кока-кола (нім.).

(обратно)

20

Так точно, пане! Звичайно, пане!

(обратно)

21

Військова розвідка (англ.).

(обратно)

22

Назавжди твій (нім.).

(обратно)

23

Біржа праці.

(обратно)

24

Спілка німецької молоді (нім.).

(обратно)

25

Нічого. Прокляття! (нім.)

(обратно)

26

Погань (нім.).

(обратно)

27

Мій любий (англ.).

(обратно)

28

Камери схову Гроссвізена (нім.).

(обратно)

29

Чемодан (нім.).

(обратно)

30

На вокзал (нім.).

(обратно)

31

Камера схову (нім.).

(обратно)

32

Поліція (нім.).

(обратно)

33

Пийте кока-кола. «Суніл» чисто вимиває. Тільки оптом! (нім.)

(обратно)

34

Державний переворот.

(обратно)

35

Експерименти і досліди для встановлення суті і причини переляку (нім.).

(обратно)

36

Розділ 1. Стимулювання загрози та її послідовність (нім.).

(обратно)

37

Польське агентство преси.

(обратно)

38

Купуй лише найкраще — тільки оптику Льове (нім.).

(обратно)

39

Прийом (нім.).

(обратно)

40

Апельсини! Сигарети! Кока-кола!

(обратно)

Оглавление

  • ПІДВАЛ
  • НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ПОДІЇ
  • КОРИЧНЕВИЙ ЧЕМОДАН
  • НЕСПОКІЙНА НІЧ
  • 95–16
  • НАЙНЯТИЙ СВІДОК