Королівська обіцянка [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать онлайн

Марина та Сергій Дяченко Королівська обіцянка

Розділ перший Повернення старого друга

Був квітень, сніг зійшов, і пробилася перша травичка, а головне — яблуні вже ось-ось мали вкритися пишним цвітом.

Дуже люблю цю пору. Повітря просякнуте ще не святом, а передчуттям свята. Бруньки каштанів великі, ніби лапи щенят. Світає все раніше й раніше. І в класі доводиться запинати штори, бо сонце б’є й смалить, і який же дурень за такої погоди думатиме про уроки!

І от ми йшли зі школи — я, моя подружка Ритка й Макс Овчинін з паралельного класу. Насправді Максу було не по дорозі, але він вигадав, що йому необхідно заскочити на пошту. Йому щодня щось треба — то на пошту зайти, то в «Міні-маркет», то до приятеля, аби тільки не додому, а разом з нами. Він височенний, у сьомому класі — метр сімдесят. Ритка йому по плече. А я, хоч і виросла за півроку на вісім сантиметрів, — усе одно в цій компанії найнижча.

— Лінко, хочеш, твій рюкзак понесу?

— Мені що, сил бракує?

Ні Макс, ні Ритка не знали про мене всієї правди. Ніхто на світі не знав, навіть мама.

І я, чесно кажучи, сама іноді сумнівалася: а чи було це навсправжки? Чи була я магом дороги, воїном мандрівного Королівства й другом короля Оберона? Чи носила посох зі смарагдово-рубіновим набалдашником?

— Чому ти посміхаєшся? — з підозрою запитала Ритка.

— Та так, — потерла я кінчик носа. — Просто гарна погода.

Погода дійсно приголомшувала: сонце шкварило, небо ясніло, а горобці цвірінькали й купалися в калюжах. Увесь світ навколо був схожий на моє Королівство. У такі дні хороше мріється — про літо, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, і ще вистачить на мою долю чарівних боїв і походів…

Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворі хтось незнайомий сидів на лавочці — я щоразу ще звіддалік починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Ні…

Три з половиною місяці я його не бачила. Відтоді, як він прийшов до нас на батьківські збори. Відтоді, як наша класна перестала до мене чіплятися. От не знаю, Оберон її зачарував, чи що?

— Ну, бувай, — сказала Ритка на розі біля «Міні-маркету». — Овчинін, якщо тобі на пошту — ходімо.

Макс зам’явся:

— Іди сама. Я наздожену.

Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й рушила додому. А Макс залишився.

— До себе не запрошую, — сказала я діловито. — У нас не прибрано. І взагалі… Ішов би ти, Максе, уроки вчити!

Він почервонів і посміхнувся:

— А я завтра до школи не йду. У мене олімпіада з математики.

— Щастить, — сказала я з жалем. — Ну чого тут стовбичити, давай хоч у двір зайдемо, чи що…

І ми ввійшли у двір.

На лавці напроти мого під’їзду сидів плечистий чолов’яга у світлій вітрівці. Не Оберон. Я ще звіддалік це зрозуміла: Оберону років сорок, а цьому трішки за двадцять. У Оберона волосся із сивинкою, а цей чорнявий. Не Оберон. Ну й байдуже…

Я сказала собі «байдуже», та настрій раптом зіпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою — пух-х, і все.

А раптом король ніколи за мною не прийде?

Я була потрібна чарівному Королівству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому місці й росте собі потихеньку. А навіщо осілому Королівству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Ліно, рік, і два, і десять…

— Ти чого? — запитав Макс.

— Нічого. А тобі що до того?

Макс опустив куточки губ:

— От як у тебе настрій змінюється… Щойно цвіла, а тепер на людей кидаєшся. Ні сіло ні впало. А я винен?

— Не винен, — сказала я знехотя. — Гаразд, Максе, ти мене дійсно, того… пробач… За малечею треба в садочок, уроки, все таке…

— Розумію, — сказав Макс і похнюпився. — Ну, бувай?

І я вже зробила крок до свого під’їзду, аж раптом…

— Ліно!

Сироти по шкірі. Ніби гарячою водою від потилиці до п’ят. Я обернулася.

Ні, це був не Оберон. Я взагалі його не знала, цього чоловіка. От хіба…

Я придивилася. Не повірила власним очам: він був схожий на старшого брата одного мого друга.

Хлопець підвівся мені назустріч:

— Ти що, мене не впізнаєш?

І голос же його!

— Гарольде? — сказала я зачудовано.

Він винувато посміхнувся.

— Гарольде!

Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинін, який ще не пішов і став свідком цієї сцени. Я скрикнула, підстрибнула і повисла на шиї в незнайомого чоловіка — бо тепер упізнала його абсолютно точно. Нехай він змінився за минулі чотири місяці, але це таки Гарольд, мій друг і вчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став…

— Гарольде… це точно ти?

Він міг би не відповідати. За час, що ми провели в сідлі пліч-о-пліч, я встигла вивчити всі вирази його обличчя.

— Лінко… а ти зовсім не змінилася.

— От іще, — я відсторонилася. — Я, між іншим, виросла на вісім сантиметрів, це… зачекай, Гарольде. Зачекай…

Здогад був таким страшним, що в мене оніміли щоки.

— Гарольде! Скільки років минуло в Королівстві?!

Він потупив очі:

— Шість…

— Скільки?!

Усе зрозуміло. Коли ми востаннє бачилися, Гарольду було сімнадцять, і я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому…

Але ж річ не тільки в тім!

— Гарольде! Його величність?..

Він зрозумів з півслова і поспішив мене заспокоїти:

— Здоровий. Не бійся.

— А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронниці! Вийшли заміж?

— Ні.

Я сіла на лавку. Гарольд примостився поряд. Макс Овчинін стояв кроків за десять і дивився отетеріло, але зараз мені було не до нього.

Одного разу, рятуючи Королівство від загибелі, король Оберон дав обіцянку — кожна з п’яти принцес, які були нареченими його сина, отримає по принцу за чоловіка, і станеться це раніше, ніж на скронях у кожної з них проб’ється перша сива волосинка. Заставою його королівської обіцянки стало життя Короля. Коли я вирушала додому, принцеси й не думали сивіти — вони ж бо були лише на кілька років старші за мене. І от тобі й маєш — у нас минуло майже чотири місяці, а в них, виявляється, промайнуло шість років!

— Чому ви не сказали мені, що в Королівстві час лине швидше?

— Та я сам не знав, — сказав Гарольд з досадою. — Досі ж ніколи такого не було, щоб людина з вашого світу довгенько жила в нас, а потім поверталася…

Я розглядала його з дивним відчуттям. Усе-таки він був надто дорослим. І одягнений несхоже: сорочка в клітинку навипуск, світла вітрівка, не вельми чиста, джинси, затаскані кросівки… Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмі мага!

— А Оберон знав?

— А ти думаєш, він залишив би тебе без єдиної звісточки аж на шість років?

— Так, — я прикусила губу. — І що ж, за цей час він не знайшов жодного принца?

Гарольд опустив голову:

— Він шукав. Але ж у нього — жодної вільної хвилинки. Там дракон занадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим.

— Що, зовсім-зовсім немає принців?!

— Ну, панікувати поки ранувато, — сказав Гарольд без особливої впевненості. — Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід…

Я потягнула носом, але нічого не відчула.

— Звідки смердить?

— З вулиці. Від цих, що їздять.

— А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.

— Ні, — Гарольд рішуче похитав головою. — Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.

— Парк?

— Ну так. Ходімо. Погода гарна.

— Гаразд, — я знову закинула рюкзак на плече. — Пішли.

На виході з двору мене наздогнав Макс.

— Ліно, можна тебе на хвилиночку? — запитав напруженим голосом.

Я підійшла:

— Чого тобі?

Макс нервував:

— Хто це?

— Мій друг.

— Куди ти з ним ідеш?

— А тобі що?

— Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… ніби він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!

Я примружила очі:

— Ти мене що, виховувати зібрався?

— З глузду з’їхала, — сказав Макс жалібно. — Звідки ти його знаєш?

— Я з ним билася пліч-о-пліч, — сказала я сухо. — Він мені не раз життя рятував. А я — йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б моментально наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла — можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?

Я пішла, а Макс залишився стояти. Я подумала мигцем: може, дарма я так? Може, це занадто?

Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.

* * *

— Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?

Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно й по праву. Бо ще зовсім недавно я як маг дороги захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. Щоправда, каша трішечки підгоріла.

— Чудово. Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу понаїхало — тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати — у вас, кажуть, весело, люди щедрі й уміють дивуватися…

Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ — чарівна оболонка нечарівних предметів.

— Принцесам побудували храм Обіцянки. Туди люди юрмами валять — подивитися. Принцеси танцюють, співають, вивчають науки. І кожен ранок починають біля дзеркала — розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?

— Та скільки ж їм років? — запитала я непевно. — Двадцять з маленьким хвостиком?

— Ну й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса мишку, приміром, побачить, злякається — волосок і посивіє…

Гарольд говорив, звівши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сиділи на лавочці в маленькому запилюженому парку. В брудному озерці юрмилися качки — вимагали хліба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речі, які повідав мені Гарольд, були надто серйозними.

— Слухай, — поцікавилася я з сумнівом. — А… на комусь іншому їх можна одружити?

— Наречених хоч греблю гати, — Гарольд дивився на качок. — І наші, й чужоземні.

Моряки, купці, лицарі. Приходять у храм, начебто просто в гості, й починають хвости розпускати. Один капітан залишив своє судно, команду, переселився до нас. Так закохався в Ортензію — не піду, каже, без неї. Ти думаєш, вона на нього хоч разочок глянула? У них мова коротка: принц? Ні. Ах, ні? До побачення!

— Оце дурненькі! — сказала я спересердя. — Нащо їм принци? Чим принци кращі за інших? Узяти хоча б нашого… Як вони там, до речі, принц Олександр із принцесою Ельвірою?

Гарольд знизав плечима:

— Живуть, як і передбачали. Вона на ньому мало верхи не їздить. Діти в них — уже троє…

— Так?

— Звичайно. Взагалі, багато хто одружився за цей час, багато дітей народилося.

— А… — я запнулася, покосувала на Гарольда. — Слухай… А ти не одружився?

Він потупив очі. Його щоки трішки зарум’янилися:

— Угу. Син у мене. Півтора рочку.

— А-а-а, — сказала я тихо.

Ну уявіть: ось ви не бачите людину чотири місяці. Ви звикли, що він вам ніби старший брат. І… не зовсім брат. Друг, загалом. І раптом ви довідуєтеся, що він, виявляється, одружений, що в нього дитина підростає, а ви все ще вчитеся й вчитеся у своїй школі…

По-перше, у них шість років минуло.

А по-друге, хіба нас із Гарольдом щось зв’язувало, крім бойової дружби?

— Вітаю, — вичавила я, намагаючись, щоб голос звучав весело. — А на кому ти одружився?

— З новеньких, — Гарольд дивився кудись уперед. — Ти її не знаєш.

Ну й дурнуватий, напевно, у мене вигляд…

— Гаразд, — сказала я, намагаючись зам’яти незручність. — Як же тобі вдалося перейти зі світу в світ? Я раніше думала, що тільки Оберон…

— Насилу, — зізнався Гарольд. — Його величність каже — тільки у свій світ повертатися легко… Він мене постійно всьому вчить. То — «Гарольде, зустрічай послів». То — «Гарольде, з’їздь на острови втихомирити людожерів». То — «Гарольде, відпрацьовуй переходи»… Я ночами не сплю, свого малюка місяцями не бачу. Знаєш, — Гарольд стишив голос до шепоту, хоча підслуховувати нас було нікому, — мені здається, він готує мене собі в спадкоємці.

— Як?!

— Та ось так.

— А принц Олександр?

Гарольд зітхнув:

— Його всерйоз ніхто не сприймає. Навіть коли б не було того випадку зі зрадою… Ну який з нього король? Підловив мене нещодавно в лісі… Я, каже, жодних прав на корону не маю й не домагатимуся її. Ми, мовляв, з тобою друзями були, друзями й залишимося… і пам’ятай про це, майбутній королю Гарольде… Тьху! — мій друг так садонув кулаком по лаві, що качки злякано розлетілися. — Ти розумієш, він уже зараз бачить Оберона мертвим. Боїться зі мною сваритися, планує собі спокійне майбутнє… Ну яка ж він скотина!

— А король? — запитала я посмутнілим голосом.

— З ним не можна ні про що таке говорити. Розумієш? Він теж узяв собі на думку, що доживає останні роки, мало не останні дні. Коли в котроїсь із принцес проб’ється перша сива волосина…

— Годі!

— От і він теж. «Годі, Гарольде, нам треба думати про податки». «Перестань, Гарольде, нам треба думати про драконів». «Не варто, нам треба думати про людожерів»…

— А людожери звідки взялися?

— А звідки вони зазвичай беруться? Живуть собі на островах, судна, що пропливають мимо, палять… У нас уже три їхні племінні вожді в темниці сидять, а їм хоч би що… «Не варто, Гарольде, я хочу залишити тобі й людям якнайменше проблем…»

Гарольд раптом закрив лице руками. Виглядало це дивно, бо я його знала — він завжди був мужній. А тепер ще й дорослий — зовсім дорослий, недосяжно…

— Ну ти чого? — запитала я злякано.

— Нічого, — він дивився крізь пальці на осмілілих качок. — Мені Оберон як батько. Знаю, що й тобі теж.

Я згадала, як Оберон з’явився на батьківських зборах. Як із шапки, яку він тримав у руках, спадали крапельки — колишні сніжинки…

— Що ж нам робити, Гарольде?

— Я відпочину, — сказав він глухо. — Хоч трохи посиджу спокійно. Поки я тут, там час завмер. Усе завмерло. І принцеси не милуються на себе в дзеркало, і королю не загрожує небезпека… А я так утомився.

Доріжкою повз нас пройшла молода мама з дитиною. Жінка штовхала коляску. Маля тягло пластмасову гусеницю на коліщатах.

— Гарольде, — сказала я твердо. — Якщо у вашому світі так багато принцес — чому проблеми із принцами? Га?

— Пояснюю, — у голосі Гарольда мені раптом вчулися інтонації Оберона. — Принцесою вважається кожна дівчина, яка з’явилася босоніж у Королівстві на світанку і пред’явила грамоту, що її батько — правитель далеких земель. Таких «правителів» можуть бути десятки — бо карликові королівства, ні до чого не придатні, народжуються, як бризи, і так само зникають… А дівчатка хочуть принца. Й Королівство за законом зобов’язане їх прийняти.

— Не дуже мудрий закон.

Гарольд скинув брови:

— Це закон нашого світу. Може, тобі не подобається, що дощ мокрий, а сніг холодний?

— Дуже подобається, — сказала я примирливо. — Прекрасний закон… Гарольде, а де є принци? Де їх можна шукати?

— Король знає. Але не каже. Мені, в усякому разі.

— Чому?

-Тому що: «Ми повинні думати про наш народ! Ми повинні думати про майбутнє! Я не можу ризикувати тобою, своїм єдиним магом!»

— Відтак, це небезпечно, — сказала я посмутнілим голосом.

— Ліно, — Гарольд вперся долонями в коліна. — Я прийшов за тобою, бо… Ну поговори ти з ним, га? Може, тобі вдасться його вламати?

— Мені? Оберона? — запитала я із сумнівом. І відразу спохопилася: — Я хочу до Королівства, Гарольде! Я так скучила! Я хочу все побачити… Адже ти зможеш мене перевести, так?

Розділ другий Знову в Королівстві

Замок стояв посеред сосен. Ліс обступав його щільно, але й шанобливо — залишаючи навколо вільний простір і пропускаючи сонце у високі стрілчасті вікна. На обрії здіймалися гори із зубчастими вершинами. Зеленіли луги; все це я бачила раніше, все це я пам’ятала, все це мені снилося — крім нового міста з червоними дахами, з брукованими площами й мідними флюгерами на шпилях, окрім нового порту, де погойдувалися біля причалів гребні й вітрильні судна, крім річки, досить широкої, що проклала собі ложе серед каменів, коріння і мохів.

— Ланс, — вирвалося в мене.

— Так, — Гарольд кивнув. — Це Ланс.

Море сягало до самого обрію, і всюди на хвилях майоріли різнобарвні вітрила.

Я глибоко вдихнула. Пахнуло хвоєю й димом. Мені стало спокійно-спокійно: я в Королівстві. Я вдома. Тепер усе буде гаразд.

* * *

Ми йшли лісом, таким світлим і барвистим, якого ще ні один казкар не змальовував. Здавалось, дерева позували, прагнули справити на нас якнайкраще враження. Деякі звивались корінням — бажали виглядати зловісними. Інші тяглися догори — дивували стрункістю. На полянах червоніли полчища мухоморів, а пристойні гриби грались у хованки, ледве-ледве припідіймаючи килим опалого листя. Грибнику тут була воля.

Ми з Гарольдом ішли пліч-о-пліч, і я то раз по раз починала дихати на повні груди, прагнучи якомога більше пропустити через себе лісового повітря, то завмирала, не сміючи навіть дихнути. Ліс потріскував, хитав гілками, шепотівся — неначе кожне дерево проводжало нас веселими очима. Щось метнулося по стовбуру — білка? Я роззявила рота: руде шерстисте створіннячко в синіх штанях з прорізом для хвоста ковзнуло за дверку, що прикривала вхід до дупла, і звідти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом.

Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королівстві купа чудес на кожному кроці. Цікаво, кого ще можна зустріти у цьому лісі?!

Щось просвистіло біля вуха. Комаха, схожа на великого коника-стрибунця, з льоту зачепилася за гілку, повисла вниз головою і скорчила мені гримаску. Я витріщила очі:

— Гарольде!

— Що?

Мій друг навіть голови не повернув: ішов попереду та думав про своє, і це мене дуже непокоїло.

— Що з тобою?

— Послухай, Лінко… Я ж зовсім не знаю, що на це скаже його величність. Тобто він завжди радий тебе бачити, але може, він вирішить… що ми надто сваволимо, га?

— Тобто нехай спокійнісінько гине, ми й за холодну воду не візьмемося?

Гарольд зітхнув. Провів рукою по волоссю; затремтіло повітря. Зникла світла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск — Гарольд стояв переді мною в червоному парчевому камзолі й таких самих штанях. Високий комір, розшитий золотом, підтягував підборіддя, з плеча звішувався тонкий чорний плащ, високі світлі чоботи виблискували на сонці. Я мимоволі подумала, що коли ми з Гарольдом зналися раніше, він одягався значно скромніше.

— Ого, — сказала я з повагою.

— Доводиться, — мій друг поправив чорну зі сріблом хустку — знак мага дороги. — Увійдемо в замок потаємним ходом. Не хочу, щоб відразу чутки поповзли, юрба збіглася…

— А мене пам’ятають? — запитала я кокетливо.

— Ще й як… Стій!

Я завмерла. Зовсім поряд із лісу вийшов хлопчик, мій ровесник, який вів на поводу круглого, наче бочка, ослика. На спині осла погойдувалися дві великі в’язанки дров.

Я сховалася за дерево.

— Будьте здорові, пане головний королівський магу! — побачивши Гарольда, хлопчик почервонів від хвилювання й вклонився заледве не до землі.

— Бувай і ти здоровий, — відгукнувся мій друг привітно, але холоднувато, як і належить шанованій особі. Хлопчик пішов, часто оглядаючись: напевно, всім друзям побіжить розповідати про чудесну зустріч на узліссі…

— Начебто ніхто не пчихав, — сказала я Гарольду.

— Що?

— Ну, в нас «будь здоровий» кажуть, коли хтось чхає…

— Ага, — пробурмотів він, явно думаючи про інше. — Про всяк випадок запам’ятовуй прикмети: двоголова сосна, від неї на північ до зеленого каменя… Ти стежиш?

— Стежу.

— Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відчинись», відчиниться підземний хід, — Гарольд опустив долоню на валун, що поріс мохом. Земля під ногами здригнулася. Камінь піднявся; це виглядало так, ніби величезна черепаха встала дибки… З чорної щілини внизу потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками.

— Нам туди?

— А що тобі не подобається? Вибач, у нас іще метро не проклали!

Гарольд скрючився у три погибелі й поліз під камінь, а я з цікавістю подумала: він особисто встиг у метро прокататися чи король йому розповідав?

Жорстка трава відбилася на долонях. Намагаючись дихати ротом, я встала навкарачки і вповзла в щілину слідом за Гарольдом. Очиська його блищали двома зеленими лампами на блідому обличчі, губи видавалися чорними, а зуби — хижими. І хто б міг подумати, що ця злюща фізіономія належить моєму найдобрішому і наймилішому другові.

Я тихенько всміхнулась.

Підземний хід був справді «не метро»: Гарольду доводилося протискуватися боком. Звисало зі стелі товстенне коріння, постійно норовило вхопитися за волосся. По стінах повзали мокриці, подеколи за комір капала вода. В одному місці стінка всуціль поросла мерзенними на вигляд грибами, мені здавалося, вони повертають капелюшки нам услід. Наглядають. Стежать.

— Гарольде, ти наш світ хоч устиг побачити? Краєчком ока?

— Ну, — Гарольд, покректуючи, пролізав крізь особливо вузьке місце. — Так. Трішки. Мені було не до прогулянок, сама розумієш, я тебе шукав.

— Хочеш, я тобі згодом усе покажу?

— Ну… згодом. Може.

Я на секундочку уявила, як веду Гарольда… Куди? До зоопарку? Та він таких звірів у своєму житті бачив, поруч із якими навіть слон — нічим не примітна, звичайна тварина. До супермаркету? Дурниці, не годиться, треба гарненько обмізкувати, що є в нашому світі такого, чим можна бойового мага здивувати…

— Гарольде… А як сина назвали?

Він глянув на мене через плече й чомусь засопів. Я вже думала, він не відповість, і стала припускати, як могло таке просте запитання його збентежити — коли ж це він кинув на ходу, не обертаючись:

— Елін.

Я спершу не зрозуміла:

— Як?

— Еліном назвали. Ім’я таке. Елін.

Я спіткнулася об камінь і мало не впала.

— Та це… Адже це більш схоже на жіноче ім’я!

— Хто сказав? — запитав Гарольд задирливо. — Де це написано? Де є такий закон?

Я зупинилася. Гарольд пройшов кілька кроків й оглянувся:

— Ну, ти чого?

Я сама не знала, що зі мною. Невже він назвав сина на мою честь?

— Скучав, — зізнався Гарольд, дивлячись на мокрицю, яка пробиралася по земляній стіні. — Коли люди походять із різних світів… їм ліпше не дружити. Потім тільки прикрість і трапляється.

Далі ми йшли мовчки. Незабаром тунель потягся угору. Мені здавалося, я чую, як коріння пробивається крізь землю і глину. Шурхотить, розсуває дрібне каміння. Шукає воду. Шукає підземних подорожан, що заґавилися.

Я про всяк випадок наздогнала Гарольда і пішла близесенько — мало не наступаючи йому на п’яти.

Плавний підйом змінився на досить-таки круті сходи. Вони були подекуди викладені з каменю, а подекуди витесані в скелі. Закінчилося коріння й мокриці (я зітхнула із полегшенням). Підземний хід перетворився на коридор без вікон, зі стінами з темно-жовтої цегли. Змінився і запах: тепер пахло, як у шкільній бібліотеці під час ремонту. Мокре вапно, свіже дерево і пилюка, пилюка… Апчхи!

Ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима без ручки. Гарольд приклав руку до місця, де у дверей зазвичай буває замок:

— Відчинись…

Я чекала скрипу, але двері розчахнулися в повній тиші. І знову змінився запах: посвіжішало, потягло лісом і морем, трішки димом і ледь-ледь — трояндовим маслом.

Ми навшпиньки увійшли до незнайомої кімнати. Я кліпнула, прощаючись із нічним баченням, тут було світло й навіть барвисто — через вітражі, вбудовані у вузькі стрілчасті вікна. Замок Оберона! Коли я йшла з Королівства шість років тому, він і наполовину не був зведений…

Двері так само безшумно зачинилися за нами. Зі зворотного боку їх ховав гобелен: повз руїни, що то тут, то там підіймалися з-під піску, ішов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні.

Я пригледілась:

— Гарольде! Це Оберон? Це ми, Королівство в дорозі, так?

— Зачекай, будь ласка…

Гарольд перевірив, чи щільно зачинилися двері. Я роззирнулася уважніше. Ми стояли в коридорі, довгому, широкому, вигнутому, наче лук. На увігнутій стіні горіли сонячним світлом вітражні вікна. Та, з якої ми вийшли — випнута, — була завішана гобеленами, і чимало я б віддала, щоб роздивитися їх уважніше!

— Це галерея історії, — Гаральд говорив упівголоса. — Сто вишивальниць трудились сто тижнів. Тільки зараз зовсім немає часу.

— Ну, будь ла-аска, хоч хви-илиночку…

— Послухай, король не знає, що ти тут. Я не хочу, щоб він нас піймав, як змовників. Мені потрібно його підготувати. Ходімо!

Він потяг мене за руку — коридором ліворуч, потім угору гвинтовими сходами, та так швидко, що в мене запаморочилось у голові. Внутрішня обстановка палацу зливалась у яскраву стрічку картин, скульптур, розкішних тканин, ліпних і кованих прикрас, але скільки б я не вертіла головою, нічого як слід не могла роздивитися.

Нарешті Гарольд заштовхнув мене в маленьку кімнатку з єдиним щільно завішеним вікном.

— Зачекай тут. Розвідаю, який настрій у короля. Останнім часом він чомусь часто гнівається…

І він вийшов.

Я огляділась; у кімнатці не було меблів. Двоє дверей — одні навпроти інших — нещільно зачинялися. Я виглянула з-за одних — довгий коридор, тиша. З-за других — сходи, тиша, пахне димом і трояндовою олією. А замок же, мабуть, великий, піду гуляти — напевне заблукаю…

Цікаво, де всі? Де слуги, стражники, сторожа, де, зрештою, його милість комендант. Чи в них обідня перерва?

Я підійшла до вікна. Тихцем розсунула парчеві штори; кольорова сонячна смужка лягла мені на обличчя. Я знайшла серед вітражних скелець одне, найпрозоріше, і, примружившись, подивилась крізь нього.

Піді мною лежало залите сонцем місто (трішки жовтеньке, бо я дивилася крізь блідо-жовте скло). Черепичні дахи, труби і флюгери, дерева, вулиці, площі, статуї, мости і над усім цим, як ялинкова прикраса, — срібний купол у формі краплі. Цікаво, що це — храм? Чи палац якогось місцевого багатія?

Я наблизила обличчя до скла і підвелась навшпиньки. Місто видавалося величезним, воно простяглося до самого моря, і я, скільки б не витягувала шию, не могла розгледіти його цілком. Скільки ж там живе народу?

Коли Королівство прийшло сюди — нас було осіб сто, не більше. Але в перший же день будівництва з’явилися нові люди — сказали, що шукають роботу…

Оберон завжди стверджував, що Королівство, щойно вкоренившись на новому місці, тут же притягує до себе нових і нових людей, яким не терпиться з ранку до ночі зводити стіни, кувати залізо, будувати, майструвати, займатися торгівлею! Але одна річ знати, і зовсім інша — побачити це місто на місці колишньої пустки!

Не знаю, як довго я дивилася на це диво. Звідкілясь, принаджена сонячним світлом, виповзла муха і стала битися об вітражі, і тоді я спохопилась: де ж Гарольд! Де ж Оберон?

Я зрозуміла, що можу зустрітися з королем з хвилини на хвилину, — і раптом захвилювалась. У мене з його величністю складні стосунки: з одного боку, він мені як батько, тут Гарольд має рацію. З іншого, я його трішечки боюсь — не тому, звичайно, що він уміє вбивати поглядом (а він уміє), а тому, що мені страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже трапилося…

Є тут якесь дзеркало?

Я обережно опустила штору на місце. Пригладила волосся; добре було б знайти якесь дзеркало. Чи хоча б… Повертаючись, я різко відступила від вікна — і врізалася, ну просто-таки налетіла на людину, що тихо стояла в мене за спиною. Від несподіванки злякалась. Відсахнулась. Наїжачилась — і тут злякалась удруге, до сиріт по шкірі.

— Ваша ве…

Він ані крапельки не постарів. Жодного сивого волоска не додалося в акуратно підстриженій бороді. Ні однієї нової зморщечки на чолі й щоках.

— Доброго дня… ваша величносте!

У волоссі короля виблискував золотий обруч. У поході Оберон не носив корону. Але тепер — інша річ: тепер він живе у замку і править великою країною! І одягнутий він був по-королівськи, і горностаєва мантія на його плечах не виглядала ні вдаваною пишнотою, ні карнавальним костюмом.

Він мовчав і розглядав мене якось відсторонено, ніби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля: припхалася без дозволу! Без виклику! Ні з того ні з сього, із якихось своїх міркувань, самовільно й самоправно, як правильно зазначив Гарольд…

І де, до речі, Гарольд? Що ж мені тепер одній віддуватися перед його величністю?

Минали хвилини, а Оберон мовчав. Навіть не відповів на вітання.

— Я… невчасно? — запитала я майже жалібно.

— Ти виросла, — сказав він задумливо.

— Так, — зізналася я після короткої паузи. — Аж на вісім сантиметрів.

* * *

У новому королівському кабінеті не було особливої пишноти, але кожна річ, якщо придивитися, виявилась чудовою і страшенно зручною. Дерев’яні крісла (гладеньке, тепле, чисто відшліфоване дерево!), великий стіл (купи паперів і сувоїв), ослони, завалені шкурами в клітинку (що це за звірі — в клітиночку?), затишна грубка, а посередині кімнати — тринога зі звичайною чорною дошкою, схожа на шкільну. І на цій дошці — я мигцем побачила — якесь креслення. Паровий млин, чи що?

Вікна маленького залу виходили на три боки так, що видно було відразу й гори, і море, і місто, і ліс.

— Ти їсти хочеш?

— Ні.

— А якщо подумаєш?

— Я пити хочу, — зізналася я.

— Морсу?

— А є?

— У короля є все, — відповів він серйозно. — Сідай, де тобі подобається.

Я присіла на краєчок дерев’яного крісла. Провела рукою по підлокітнику. Похнюпилась.

— Що ти мостишся, наче чужа?

Я подивилася на нього — і раптом заревіла.

Сама не знаю чому. Сльози бризнули з очей, як у клоуна в цирку — струмками, ніби з піпетки. Я стільки днів мріяла про цю зустріч, і от вона відбулася, але все не так. У них тут шість років минуло, шість років Оберон про мене не згадував, навіщо я прийшла — похвалитися новим зростом?! Подумаєш, заввишки з горщечок плюс вісім сантиметрів…

Оберон, немов і не зауважуючи моїх сліз, простягнув мені чашку; я стала пити, сльози капали в солодкий ягідний морс.

— Мені здається, ти надто суворо повелася із цим хлопцем.

— З як… яким?

— З Максом. Максимом, тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться — треба вибачати йому дурощі. Хоча б іноді.

Я підвела очі:

— То ви…

— Тільки не подумай, що я за тобою постійно стежив. Ні. Я тільки інколи, дуже рідко. Я повинен був переконатися, що з тобою все гаразд, нічого поганого не трапилось, усе як завжди…

— Як завжди, — гірко пробурмотіла я, рукавом утираючи шмарклі.

— Ми скучали за тобою, магу дороги, — м’яко сказав Оберон. — Я радий тебе бачити. І дарма Гарольд…

З того боку дверей залунав короткий умовний стукіт. Гарольд, про вовка промовка, а вовк і в хату; блідий і дуже засмучений.

— Ваша величносте… Ліно!

— Заходь, — Оберон поманив його пальцем.

— Я шукав вашу величність у залі для нарад…

— Будь ласка, вчися приховувати свої почуття, бо в тебе все на обличчі написано. Не дуже пристойно для людини, яка претендує на владу.

— Я ні на що не претендую, — Гарольд насупився ще дужче. — Я хотів повідомити вашу величність, що привів молодшого мага дороги.

— Я помітив, — Оберон посміхнувся.

Я дивилася в кухоль із залишками морсу. Мені не хотілося, щоб старший маг побачив мене заплаканою.

— Гарольде, знаєш що? — Оберон раптом засяяв, наче в голову йому щойно стукнула чудова ідея. — Чому б тобі не провідати дружину й сина? Просто зараз, га?

Я переконалася в правдивості слів короля: у Гарольда дійсно на обличчі відбивалися усі думки. Він розцвів, але відразу засоромився своєї радості. Заново звів брови, але губи все одно розповзалися в усмішці. Доросла ж людина, подумала я докірливо; втім, зараз він здавався таким, як раніше. Моїм старшим братом.

Я не втрималась і теж усміхнулася.

— Я хотів… — почав Гарольд.

— Я знаю, що ти хотів, — м’яко перебив його Оберон. — Ми з Ліною вже давно один одного знаємо. Ми знайдемо спільну мову, навіть якщо ти в цей час гратимешся зі своєю дитиною. Правда, магу дороги?

Я кивнула, не підводячи очей.

Розділ третій Спільна мова

І Гарольд пішов.

Оберон відсунув фіранку на тому з трьох вікон, з якого було видно місто й море. Сонце стояло високо, пронизувало рвані хмари мільйоном довгих тонких пальців. Відблиски-зайчики віддзеркалювалися від води й від начищеної міді. Море повнилось вітрилами і пінними баранцями.

— Ти навіть не уявляєш, Ліно, як непросто часом позбутися піратів. Уяви собі — довге покарбоване узбережжя, бухти, бухти, острови… І скрізь торгівля, така жвава, що море просто кипить! Ну як тут не зібрати ватагу, не погнати з корабельні шлюп, не зайнятися розбоєм? Адже це так вигідно й надзвичайно захоплює… А люди потім переповідають про тебе казки й співають пісні.

— Ви жартуєте? — я з побоюванням скосила погляд на Оберона. Він говорив мрійливо, наче справжній морський розбійник.

— Ні. Я їх цілком розумію. Але довелося й піратам мене зрозуміти — спокій у Королівстві дорожчий за кілька нових легенд. Можеш Гарольда розпитати… Ні, краще не розпитуй.

Він не любить згадувати. Хоча інший на його місці пишався б — трьох піратських капітанів захопив за тиждень!

— І що ви з ними зробили?

— Гм, — Оберон потер бороду. — Один зараз командує охороною порту. Другий в темниці. А третього застрелили в бою. І це — на щастя, тому що інакше його довелося б повісити. Це була не та людина, з якою я став би про щось домовлятися, ні, не та…

— А людожери? — запитала я жадібно.

— Людожери, — Оберон зітхнув. — Давай зараз не будемо про них?

— Давайте, — я обіперлась на підвіконня. Примружилася; вилискували обладунки стражників на міському мосту. Місто тяглося до піднебесся флюгерами й шпилями, загоряло на сонечку скатами дахів. У срібному куполі-краплі, як у кривому люстерку, віддзеркалювалися хмари.

— Це Храм Обіцянки, — тихо сказав Оберон.

Я відхилилася. Купол миттєво перестав мені подобатися — я готова була заприсягтися, що нічого потворнішого в житті не бачила.

— Той самісінький?

— Так. Наші принцеси — а тепер сестри-охоронниці — там живуть, розважаються й чекають на наречених, — Оберон говорив спокійно, ніби йшлося не про його життя й смерть, а, скажімо, про погоду на завтра. — Гарольд привів тебе, щоб я відпустив його на пошуки принців?

— А ви не відпустите?

— Ні. Гарольд потрібен Королівству.

— Ви теж потрібні Королівству. Навіть більше, ніж Гарольд.

Він сумно посміхнувся:

— А я, Ліно, уже зробив для Королівства найголовніше. Я привів його сюди. Тепер воно впорається без мене.

Мене раптом знудило. Мурашки пробігли по спині, й волосся на руках стало дибки. Я згадала слова Гарольда: «Він убив собі в голову, що доживає останні роки, мало не останні дні…»

— Ваша величносте, — сказала я повільно. — Ви дали обіцянку принцесам, щоб урятувати Королівство в дорозі. Але й мені ви теж дещо пообіцяли. Пам’ятаєте?

Оберон акуратно зачинив вікно. Засмикнув фіранку. Пройшовся по кімнаті, біля протилежного вікна піднявся навшпиньки, поправив складку на портьєрі. Потягнув за шовковий шнурок. Портьєра розсунулася, відкривши для моїх очей зубчасті піки гір. Над одним із них зметнулася величезна тінь — і відразу зникла.

— Ти бачила? — Оберон озирнувся. — Родина драконів живе на озері. У них, наскільки мені відомо, троє дитинчат.

— Ваша величносте, не може бути, щоб ви забули свою клятву мені.

— Я пам’ятаю, — Оберон сів у крісло з високою спинкою, поклав руки на підлокітники й одразу споважнів, став строгим, недосяжним. — Я обіцяв, що покличу тебе на допомогу, якщо моєму життю загрожуватиме небезпека. Але ти, Ліно, мій друг, на відміну від принцес… і тому ти повернеш мені мою клятву. Просто зараз.

— Чому це?

— Бо я прошу про це.

Він дивився усе ще привітно, але на дні його очей уже намітилася крига. Ох, як же добре я знала цей його погляд! Байдужий, холодний, зовсім відсторонений і чужий. Точнісінько так він дивився на мене, коли в його очах я була зрадником…

Я проковтнула клубок, що підступив до горла:

— Ні, ваша величносте. Ви мені обіцяли — і я вимагатиму виконання обіцянки.

Він дивився, ніби крізь товсте скло:

— Вимагати не вдасться, Ліно. Я просто поверну тебе у твій світ — назавжди.

Я затримала подих — груди, здавалося, зараз луснуть:

— Повертайте. А обіцянка однаково залишиться. Ви її порушите?

— Хіба не байдуже — одну обіцянку порушувати чи дві? Якщо мені вже судилося померти клятвовідступником…

— Ви не вмрете. І ви не клятвовідступник. Я поїду й відшукаю вам принців. Тобто не вам, а цим дурненьким, ідіоткам, пацюкам, жабам, стервам…

— Досить, — куточки його губів ледь-ледь піднялися. — Ти нікуди не поїдеш, бо… Тому що туди не можна. А тепер кажи й думай, що завгодно. Нічого не зміниться. Я вирішив.

— Ви вирішили?!

У мене виникло бажання вбити його на місці. Якби під руку потрапило щось важке… я жбурнула би в нього, слово честі, тільки б стерти з його лиця цю вдавану байдужість, розбити, чи хоч надколоти його ослину впертість. Він вирішив, ну ви тільки подумайте!

— Отже, це було самогубство? Виходить, обіцяючи принцесам, ви заздалегідь знали: принців для них не знайдеться? Ви ж навіть не намагаєтесь боротися! Думаєте, Королівство вам подякує, якщо ви боягузливо кинете його? Заради чого? Навіщо?

— Не кричи.

— Чому, — я змусила себе стишити голос, — чому ви могли покликати мене в дорогу, хоча прекрасно знали, що це небезпечно для життя… А ж я навіть не знала тоді, як посох у руках тримати! Взагалі нічого не розуміла! Тоді мені можна було ризикувати? А тепер ні?

— Тоді я знав, що ти будеш поруч і я зможу тобі допомогти. Тоді ми всі ризикували — заради Королівства, цілого світу й великої кількості людей. А відправляти тебе… Та кого завгодно! Відправляти за Відьмину Печатку заради порятунку моєї шкури… Ти за кого мене маєш?

Він, як і раніше, дивився дуже холодно. Ніби перед ним по кімнаті бігала дивна, надокучлива тваринка. Я стиснула кулаки — аж нігті врізалися в долоні:

— Я маю вас за мудрого монарха. Який знає, що його шкура — це шкура його країни… Вона не тільки ваша! Що буде з Королівством, якщо ви вмрете так…

Я затнулася. Мені було страшно говорити те, що я збиралася сказати.

— Так нерозважливо? — Оберон звів брови. — Ну, кажи…

— Так паскудно, — вимовила я. — Порушити клятву… порушити таку ідіотську клятву. Що буде з тонким світом? З усіма цими вашими чарами? Невже всім буде байдуже? І Королівству?

— Зрозуміло, — його голос не затремтів. — Ану, топай-но звідси.

— Як?

— Іди. Зникни!

Я закусила губу й повернулася на каблучках… Я хотіла бігти розшукувати Гарольда. Я готова була вискочити на площу, влізти на якусь бочку й заволати відтіля не своїм голосом: люди! Ваш король збожеволів! Ідіть і скажіть йому хто-небудь, що не можна упокорюватися, не можна витрачати намарне часу, треба ризикувати, нехай хтось вирушає за цю ідіотську Відьмину Печатку, та хоч я піду…

Варто було мені зробити один крок — як світ навколо перевернувся.

Я сиділа на лавочці біля маленького брудного ставка. Качки перевалювалися з лапи на лапу, вимагали хліба. А в моєму рюкзаку завалявся недогризений бутерброд…

Доріжкою котилася і гуркотіла колісьми пластмасова гусениця. Прогулюючись, мама з малям брели вздовж озера назад; як і раніше, — як завжди, — я повернулася у свій світ саме в ту мить, з якої зникла.

Тільки Гарольда поруч не було.

Мене випхали!

Оберон мене прогнав. «Я просто поверну тебе у твій світ — назавжди». От і повернув!

Я закрила обличчя долонями. Такого відчаю і такої образи мені давненько вже не доводилося переживати.

— Лінко… Ти чого?

Клятий Макс. Стежив він за нами, чи що?

— Лінко… Та що трапилося? Через… того, так? Через того пройду!

— Сам ти пройда… Щезни.

У Макса, звичайно, гордості небагато, але все-таки якась є. Через хвилину я знову була одна — тільки качки нахабно вимагали їжі та гуркотіла звіддалік пластмасова гусениця.

Я витягла залишки бутерброда. Затверділий сир з’їла сама, крихти хліба вкинула качкам. Вони відразу влаштували бійку — сильніші ганяли слабших. Ненавиджу ці так звані закони природи!

Шкода, що ставок у нашому парку маленький, брудний і мілкий. Якби був він трішки більшим і глибшим — булькнула б туди з головою, і баста. Сама думка про те, що треба тепер іти додому і завтра буде новий день, а потім ще, і ціла низка днів, а Оберон, якого я любила й за якого боролася, просто випер мене з Королівства… Сама ця думка може кого завгодно вивернути навиворіт.

Качки наїлися й пішли.

Сонце спускалося дедалі нижче. Стало прохолодно. Я застебнула куртку, насунула на чоло каптур. Незабаром зовсім стемніє… Мама з малими, напевно, уже повернулася додому. Побачила, що мене немає, і лається. Каже вітчимові, що я невідомо де швендяю й відбилася від рук. А якщо не прийду до дев’ятої — вона з глузду з’їде від хвилювання…

У мене є телефонна картка. Можна піти на зупинку й подзвонити.

А потім що? Повертатися й сидіти на лавці до ранку? Мало хто в цьому парку ночує…

Іти додому? Нудно, якщо чесно. Нікого не хочеться бачити.

А може, і не було нічого? Не приходив до мене Гарольд, не забирав до Королівства? Незабаром травень, а там літо, канікули…

Спалахнули ліхтарі над ставком. У напівтемряві не видно пластмасових стаканчиків, що плавають біля берега, і розбитих пляшок у заростях очерету. Вогні красиво віддзеркалюються у воді — можна уявити, що ставок чистий, і берег чистий, і взагалі нічого поганого в житті не сталося…

На поверхню ставка впала тінь. Двоє хлопців ішли вглиб парку від зупинки — двоє майже дорослих, неохайних, якихось дивних хлопців. Я підвелася з лавки — мені що, чекати, коли вони підійдуть ближче?

— Агов, мала!

Я глянула праворуч, ліворуч… Майже зовсім стемніло. І навкруги, як на зло, ні душі. Була б я магом дороги з бойовим посохом у руках — чи злякалася б хоч на хвилину?

Але я була звичайним дівчиськом і тому швидко пішла по алеї геть.

Хлопці заржали. Може, вони сміялися через якісь свої розмови, але мені було зрозуміло, що регочуть наді мною. І додали ходу не випадково — женуться. А доріжка веде в тупик… Тобто веде вона до дитячого атракціону «Автодром», але він у будні не працює.

Я йшла все швидше, доки не побігла. Рюкзак важко підстрибував на плечі. Мимо мелькали кущі, дерева, лави. Це було, як страшний сон якогось зайця — він біжить,рятуючи життя, а за ним собаки…

За спиною вже захлинались від реготу. Ноги в хлопців були набагато довші за мої.

Я ледь не налетіла на залізні ворота — другий вихід з парку. Ворота завжди зачинені. Висячий замок намертво проржавів. Праворуч — стіна «Автодрому». Ліворуч — схил, колючі кущі, унизу ще одне озеро…

Задихаючись, я перемахнула через кущі. Тут, у хащах, ще не виросла трава, і ноги мої відразу заковзали по мокрій землі й глині, я перечепилась і покотилася, як мішок, униз, униз, у брудний, укритий піною ставок.

Біля самої води падіння припинилося: мене вхопили за комір. Затріщали нитки. Я рвонулась, ладна битися не на життя, а на смерть. Хлопчиська перегукувалися і лаялись десь нагорі, віддалік, то хто ж цей новий ворог?!

Збираючись заверещати, я подивилася вгору; наді мною нависала людина з палаючими в темряві очима. Не як у кішки — разів у десять яскравіше. Ніби ввімкнули дві зелені лампочки із зіницями, з тоненькими кров’яними прожилками.

Моє тіло миттю сповнилося слабкістю.

Зверху тріщали кущі. Хлопчиська прочісували їх, наче бульдозери.

— Де вона? От коза! Куди вона…

— А-А-А. А-А-А!

Уже й не знаю, що подумали пішоходи на вулиці за парканом. Хлопці дико заверещали у два голоси — один густо й хрипко, другий тоненьким цапиним тенором. Затріщали кущі, затупотіли черевики — і все стихло.

Тихо було хвилини дві чи три…

— Ти не вдарилась?

— Ні.

Оберон допоміг мені підвестися на ноги. Очі в нього досі лячно світилися в темряві, набагато яскравіше, ніж у мене та Гарольда. Король дивився нічним зором.

Я насправді майже не забилася. Тільки забруднилась повністю мокрою землею, та й коліна трусилися. І в рюкзаку щось тріснуло. Напевно, лінійка зламалась.

— Ходімо.

— Куди?

— Відведу тебе додому. Мати божеволіє.

Я вирвала руку з його руки:

— Не треба. Я сама дійду. У вас же справ повнісінько.

— Поки я тут, час у Королівстві зупинився, — м’яко нагадав Оберон.

— Я сама дійду, — повторила я вперто. — Вам не потрібна моя допомога, ну а мені — ваша. Розійдемося по своїх світах, і супер.

— Ну що за дитячий садок!

Я повернулася й полізла вгору схилом — навкарачки. Підошви ковзали. Я чіплялася за старі кущики жовтої торішньої трави.

Хлопців, звичайно, немає і сліду. Тьмяно горіли ліхтарі. Я абияк обтрусила з колін пісок і налиплі грудки землі. Цікаво, що скаже мама, коли я приплентаюся додому в такому вигляді.

А як же гарно починався день…

Оберон вибрався на доріжку слідом за мною. Його очі більше не світилися — вони глибоко запали, сховалися під бровами, і тіні навколо скидалися на темні окуляри. Я раптом усвідомила — поки я пхикала на лавочці в парку, у Королівстві минуло кілька діб!

— Ліно, ти пробач мене.

Я мовчала, опустивши голову.

— Ти просто не розумієш, чого вимагаєш.

— Ні, це ви не розумієте, що означає для Королівства втратити вас.

— Я-то розумію, — сказав він тихо. — Ти сама не знаєш, наскільки ти права.

— Якщо розумієте — чому не шукаєте принців? Чому не дозволяєте Гарольду? Чому не дозволяєте мені?

Ми повільно йшли пустельною доріжкою уздовж ставка. У воді віддзеркалювали ліхтарі.

— Ось телефон, — буденним голосом сказав Оберон.

— Ну й що?

— Подзвони матері. Скажи, що прийдеш за півгодини.

Мені захотілося плакати. Він був такий спокійний, байдужий… непробивний. Як бетонна стіна — хоч голову об неї трощи.

— А я не телефонуватиму. І не прийду за півгодини. І… зникніть!

Він ухопив мене за клапан рюкзака. Затримав:

— Зачекай. Навіть якщо ти вирушиш зараз зі мною до Королівства і проживеш там не один рік, і боротимешся з ким завгодно за що завгодно — ти все одно будеш удома за півгодини… Розумієш?

Розділ четвертий Анатомія Обіцянки

На королівському письмовому столі панувало безладдя. Громадилися папери й сувої, нерівними рядами стояли склянки й чашки, лежала велика чорнильниця, перевернена навзнак. Старий сірий пацюк з підв’язаним до спини хвостом меланхолійно промокав губкою чорнильну калюжку, що підсихала. Я роззявила рота.

— Це Дора, прибиральниця… Не лякайся. Вона своя людина.

— Людина? Ви перетворили її на пацюка, щоб покарати?!

— Ні, ну що ти, вона завжди була пацюком. «Своя людина» — тобто їй можна довіряти.

Оберон сів за стіл, ліктем відсунув убік папір. Полетіла вниз підставка для пір’їн у вигляді мага із посохом; Оберон піймав її на льоту. Поставив на край стільниці. Дора перехопила статуетку за талію й поволокла вглиб завалу, залишаючи за собою дрібні чорнильні сліди.

Я оглянулася.

Схоже, у королівському кабінеті кілька днів не прибирав ніхто, крім Дори. А пацюку було не до снаги розставити по місцях зсунуті лавки, підняти перевернутий стілець, змінити шторку, обпалену знизу вогнем зі скинутого канделябра. Моя мама, побачивши такий «порядок», утратила б свідомість.

Посеред кімнати стояла на трьох дерев’яних ногах уже знайома мені дошка, вкрита крейдяною пилюгою. На ній безліч разів щось писали — і недбало стирали, так що букви й креслення, проглядаючи один крізь одного, утворювали гарний безглуздий візерунок.

— Отже, Ліно, я готовий перед тобою відзвітувати, — Оберон витяг з-під купи паперів тугий сувій, розгорнув, і я побачила гарну географічну карту — чорний малюнок на жовтуватому папері. — Королівство розростається щодень. Окрім столиці, засновано десять великих міст і незліченну кількість сіл та селищ. Землі родючі. У лісах повно дичини й лісовиків. У горах гніздяться дракони, у ріках бешкетують русалки, монетний двір чеканить монети, купці везуть багаті товари через море. Все як завжди, все як має бути.

Я розглядала карту, і мені здавалося, що намальовані тушшю кораблі погойдуються на помережаних хвилях, кивають вітрилами.

— Усе та не все. Хіба заморські принци не знають, що у вас п’ять принцес на виданні?

Оберон потер перенісся:

— Ліно, ти колись замислювалася про те, як влаштований наш світ?

— Ну от, — я показала на карту. — Моря, береги, ріки… У вас земля кругла?

Король посміхнувся:

— Уяви, що ти стоїш у темній кімнаті. Чи ні… Що ти летиш у темній порожнечі. Якщо запалиш вогонь — висвітиться коло, точніше, куля… Ти побачиш найближчі предмети. Чим яскравіше горить твоя свічка, тим більше їх буде. Моря, береги, ріки. А за межами освітленого кола — морок, і ти не знаєш, що там. Де зараз наш старий світ? Той, який ми з тобою разом залишили? Ми перетнули нерозвідані землі й ніколи не зможемо повернутися. Освітлені плями летять крізь темряву, щомиті віддаляючись на тисячі років, на мільйони польотів стріли…

— Це що, — запитала я пошепки, — як у космосі?

— Не знаю, — сказав король по паузі. — Я це уявляю саме так: пухирці світла, що плавають у мороці. Королівство — іскра, здатна перебороти темряву й запалити нове світло. А коли воно запалає сильніше — знову зникнути в темряві. Ось наш світ, Ліно, для нього не складено мап, не придумано глобусів. Велике море — величезний темний простір, ніхто не знає, що лежить за ним. Може, нічого й не лежить. І немає ніяких заморських принців.

— А заморські купці є?

Оберон зневажливо махнув рукою:

— Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть ліс і вовну біля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, — Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на карті. — Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебриків везуть назад у столицю. Так і торгують.

— Шкури бебриків? — перепитала я машинально.

— Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смільни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками — вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє…

Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкіра була в клітинку, як занавіски у нас на кухні.

— І вони неїстівні, — сказав король, ніби вибачаючись.

Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-під завалу. З величезним зусиллям поставила на місце перевернену чорнильницю. Віничком, зв’язаним із трьох облізлих пір’їн, взялася мести стіл. Закружляла курява.

— Отже, — запитала я тихо, — у цьому світі взагалі немає принців, крім Олександра, вашого сина?

Оберон мовчав.

— Значить, ви обіцяли принцесам принців, заздалегідь знаючи, що обіцянка нездійсненна?

Дора ненароком змела зі столу великий шматок крейди. Гепнувши на підлогу, крейда розлетілася на багато осколків. Дора кинула мітлу й схопилася лапами за голову.

— Хіба я самогубець?!! — тихо промовив Оберон. — Надія була, і досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителі островів виявилися не людожерами, а пристойними людьми, і влада в них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок, наші принцеси давно були б одруженими.

Я пожвавішала:

— Може, видати принцес заміж за людожерів?

— Заманливо, — серйозно кивнув Оберон, — але Обіцянка від цього не здійсниться.

— А… взагалі-то, принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрійсь із них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навіть якщо він горбатий?

— Якщо горбатий — можна відмовитися. Але якщо в нього прищ на носі, чи він ревнивий, чи сварливий, принцеса все одно повинна вийти за нього заміж, інакше відразу втратить звання сестри-охоронниці.

— А якщо принц, приміром, удівець?

— Не має значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти.

У голові в мене замелькали кольорові картинки. Тоді вони навіть не здавалися мені страшними, навпаки: на секунду я повірила, що знайшла вихід. Це ж простіше простого…

На моїх устах заграла дурненька посмішка. Думки, що без дозволу залізли в мої мізки, були смішними й бридкими водночас. Тільки б Оберон не здогадався, про що я подумала.

Та головне — надія є. Маленька, але є.

— Ваша величносте, а якщо принцеси самі, з доброї волі, повернуть вам вашу обіцянку?

Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумів він чи ні, що за ідея у мене народилася?

— Вони не повернуть, — сказав він нарешті. — Знаєш, як тільки навколо рознеслися чутки про сестер-охоронниць, до нас юрмами посунули різні наречені. Але жодна з п’яти принцес не проміняла майбутнього принца на сімейне щастя тут і зараз.

— Зрозуміл-ло, — я закусила губу. — А ви з ними порозмовляти не намагалися?

— З нареченими?

— Із принцесами!

— Про що?

— Про те, що так поводитися — кепсько!

— Я дав їм обіцянку. Як мені пояснити, що чекати на її виконання — кепсько?

— Можна, я з ними поговорю? — запитала я недбало.

Лишенько, як мені було страшно, поки чекала на відповідь!

— Не варто, Ліно, — сказав король, і моє серце ухнуло в п’яти. — Хоча… Як хочеш.

Я перевела подих. Надія зміцніла.

— Ваша величносте, а якщо мені вдасться вмовити не всіх принцес, а тільки деяких? Чи хоча б одну?

Король пильно подивився на мене. Встав, пройшовся перед дошкою взад-уперед, під його підошвами хрускотіли шматочки крейди, але він не звертав уваги.

Зупинився. Широким рукавом змахнув з дошки пил і залишки креслень. Підняв з підлоги найбільший шматок крейди.

— Дивись. Ось п’ять принцес — Алісія, Ортензія, Філумена, Стелла й Розіна.

Постукуючи крейдою, він швидко намалював на дошці п’ять фігурок у трикутних платтях.

— Ось Обіцянка…

Він обвів фігурки пунктирною лінією по колу.

— Кожна із принцес може вийти заміж за кого завгодно, — Оберон домалював до однієї з фігурок стрілку, що виводила за рамки кола. — При цьому інші можуть вчинити за її прикладом, а можуть чекати на принца до першого сивого волоска. Але як тільки — якщо! — котрийсь із принців назве одну з наших дівчат своєю нареченою… — він домалював поруч із верхньою фігуркою чоловічка в короні, — інші просто зобов’язані будуть чекати своєї черги. Тобто Обіцянка стає непроникною, ось такою… — і Оберон навів поверх пунктирного кола товсту безперервну лінію. — Зрозуміло?

— Як усе це складно, — з сумом протягла я.

— Нічого складного. Принцеси чудово знають: допоки на горизонті не з’явиться перший принц, вони абсолютно вільні. Але щось поки не поспішають скористатися цією свободою…

Я хижо посміхнулася власним кровожерливим думкам.

— Ваша величносте… коли мені можна буде поговорити з ними?

* * *

У Гарольда був власний будинок під червоним дахом зі срібним флюгером-драконом. Його дружина виявилася милою пампушечкою, а син — досить войовничим крикливим створінням, який так і норовив ухопити мене за волосся.

— Послухай, — сказала я Гарольду, коли дитину повели годувати. — Я знаю, як скасувати Обіцянку.

— Брешеш!

Хвилюючись, Гарольд, дорослий дядько й старший королівський маг, говорив і поводився, як хлопчисько із сьомого класу. Оберон мав рацію: йому треба вчитися володіти собою.

— Знаю, знаю, — повторила я поблажливо. — Тільки ти повинен мені допомогти.

— Як?

— Підемо зі мною до принцес. Я говоритиму, а ти — підтверджуватимеш. Ну й… Якщо вони надумають битися, мені з ними не впоратися, відразу з п’ятьма. А ти — можеш.

— А з чого б це їм битися?

— Я говоритиму неприємні речі, — пояснила я сухо. — Я змушу їх добровільно відмовитися від обіцянки.

Гарольд знітився. Щойно сподівався — і ось розчарувався. Опустив очі:

— Не вдасться. Я вже намагався.

— І що ти їм казав?

— Ну, багатенько чого про розум, про совість. Що Оберон через них умре, Королівство занепаде і вони нічого не доб’ються — принців як не було, так і не буде. І що якийсь чесний капітан чи купець ліпший за принца разів у сто. І що, мовляв, який сенс старіти в цьому храмі Обіцянки?

Гарольд засопів.

— А вони?

— Сміялися, — зізнався старший королівський маг. — Просто заходились від реготу. За головну в них ця… Філумена. То вона… — Гарольда пересмикнуло. — Знаєш що? їм на всіх начхати. Що їм до Оберона, до Королівства? їм подобається жити в храмі, в усіх на очах, подобається, що всі з ними цяцькаються, тільки про них і говорять… — він замовк й низько схилив голову.

Я раптом зрозуміла, наскільки втомилась. Там, у нашому світі, був уже пізній вечір, а тут тільки сонце схилялося над морем. У кімнаті Гарольда було світло й на диво чисто — вимиті гладкі дерев’яні стіни, витертий пил з меблів і карнизів, відполірований вузлуватий посох мага, що стоїть в кутку на особливій стійці. Мирно погойдуються фіранки.

— А якщо вони в когось закохаються?

— Вони? Облиш. Вони не здатні ні любити, ні закохуватися. Вони хочуть тільки привертати увагу, зводити з розуму й потім виганяти. Стерви, ось вони хто.

— Тим ліпше, — я посміхнулася. — Значить, їх не шкода.

— Не шкода? Що ти задумала?

— Побачиш… Гарольде, візьми свій посох. І знайди мені підходящий одяг — я хочу виглядати пристойно, бо за годину в нас побачення із принцесами в храмі. Король відправив до них посильного, щоб чекали.

— Сподіваюся, ти справді придумала щось хитре, — сказав Гарольд без особливої впевненості.

— Не сумнівайся, — я випнула груди. — Знаєш що? Дістань мені чоботи на каблуках. Щоб видаватися вищою. Треба, розумієш, для справи.

Розділ п’ятий Сестри-охоронниці

Сонце схилялось усе нижче, але до темряви було ще далеко. Я йшла вуличками нового міста, закутавшись у плащ по самий ніс. Так, у мене тепер був плащ із королівським гербом, чорна зі сріблом хустка — знак мага дороги, тонка сорочка, шкіряні штани і жилетка з нашитими металевими пластинками: всі мої старі речі хтось, виявляється, дбайливо зберіг, вичистив, виправ і заштопав діри. І нехай рукави й колоші були коротшими, ніж треба, — мене це тільки тішило. Плюс вісім сантиметрів — не жарт!

Гарольд крокував поруч — статечний і похмурий. Постукував посохом по бруківці. Перед нами розступалися: щойно була штовханина, і раптом — вжик-вжик — вільний коридор. Гарольду кланялися, на мене поглядали зі здивуванням: що це, мовляв, за дрібнота поруч із королівським магом?

Вони мене не знали, нові мешканці Королівства. Нічого! Незабаром дізнаються про мене.

Ми вийшли на площу, і моє серце знову тьохнуло. Сама площа була манюсінька, наче невеличке перехрестя. Зате храм! Поблизу він виявився просто величезним, не меншим за королівський замок. Сонце відбивалося на блискучому куполі.

Біля входу в храм сиділи на сходах музиканти. Грали начебто кожен своє, але разом виходила страшнувата музика, що дивно заворожувала. Я злякалася.

Самовпевнених б’ють по вухах, як не раз повчав наш фізкультурник. За шість років, які минули в Королівстві за час моєї відсутності, колишні принцеси-наречені встигли подорослішати. Я перед ними — маленька дівчинка, немовлятко. Вони глузували з Гарольда — а як же вони насміхатимуться наді мною?

Ми йшли через площу, і народ видивлявся на нас з усіх боків. Я спіткнулася раз, вдруге. Може, ще не пізно повернути назад?

Ні. Пізно. Ось стихли музиканти, ось плавно, із заворожливою повільністю розчинилися ворота. Я зіщулилася. Схоже, у них у храмі було світліше, ніж на залитій сонцем площі!

Музиканти підхопилися зі сходів, звично розступилися й за командою невидимого диригента заграли нову мелодію — веселу, танцювальну. У ритм музики вискочили дівчата у віночках — я злякалася, що це і є принцеси, але їх було принаймні осіб п’ятнадцять. Вигинаючись навсібіч та підстрибуючи, дівчата закружляли по площі в танку, а потім вишикувалися біля входу до храму, утворили живий коридор і загорланили хором:

— Пані! Сестри-охоронниці! Вітають! Королівського мага Гарольда! І маленького незнайомця! Заходьте! Вам дозволено!

Голоси в дівчат були дзвінкі, як вереск циркулярної пилки. Я оторопіла від такої нахабності: ну треба ж! «Маленького незнайомця»! Та ще й «дозволено»! Ну й розпустив їх тут Оберон…

Коли я страшенно хвилююся, мене починає трішки нудити. От і тепер: звідусіль лунали крики натовпу (ще б пак! Безкоштовна вистава!), дівчиська посміхалися напомадженими ротами, а я доклала страшенних зусиль, щоб зупинити тремтіння в ногах та не збліднути надто різко. У мене шкіра тонка: і червонію, і блідну за одну мить.

Гарольд мовчки рушив уперед, крізь живий коридор цих дурненьких у віночках, я задерла носа до самого неба й рушила за ним. Так, плани будувати легко, а коли дійде до справи — тільки коліна втримуй, щоб не тремтіли.

Ми піднялися по стертих сходинах (храм же новий! Коли ж устигли до дір стоптати!), проминули ворота й увійшли у світлий, просто-таки блискучий зал. Усе тут було надто яскраве, все золоте чи позолочене, усе, що могло блищати — блищало. Побачивши таку пишноту, будь-яка сорока повісилася б від заздрощів.

Купол зсередини був порожнистий — чим вище, тим темніше. На внутрішній його стороні були намальовані зірки, і у вишині проносилися, спалахуючи, іскорки-світлячки.

— Наші гості вражені пишнотою храму, — пролунав під цим куполом надзвичайно дзвінкий, наче по радіо, голос. Відгукнулася луна; ми з Гарольдом стояли на п’ятачку мозаїчної підлоги, як на арені цирку, а перед нами піднімалися півколом п’ять величезних крісел, на кожному з яких сиділа жінка. У порівнянні із кріслами принцеси здавалися маленькими. Вичепурені, як пави, гарні, самовдоволені, вони розглядали нас зверху вниз, а та, що сиділа в центрі, ще й єхидно посміхалася.

І це ті самі принцеси-наречені, яких я колись захищала? Яких ми везли в каравані майже як вантаж? Ті самі «високості», які в присутності Оберона соромилися підвести очі?

— Вітаємо сестер-охоронниць, — сухо сказав Гарольд, зображаючи уклін. — Ми до вас у справі.

— Невже? — задивувалася та, яка сиділа в центрі. Її голос підсилювався якимсь пристосуванням і лунав по залі, як мелодійний гуркіт. Я примружила очі: на спинці середнього крісла була золота табличка з написом «Філумена».

Ах, ось воно що. От хто в них за головного заправляє.

— Яка нудьга, — сказала Філуменина сусідка праворуч, руда, наче апельсин. Її голос, теж гучний, виявився ще й хрипкуватим. На спинці крісла я прочитала: «Алісія».

— А що це за малявку ти нам привів? — запитала товстунка, яка займала крайнє крісло праворуч. Я зиркнула в її бік: «Ортензія». Як вона розжиріла за шість років! А була ж тоненька як билинка, а тепер… Товсті щоки, товсті пальці, зад ледве в кріслі вміщається. А туди ж — «малявка!»

Я виждала секунду — і скинула каптур.

Звичайно, вони тієї ж миті мене впізнали. Одна тільки Філумена здогадалася вдати, що задумалась і пригадує: інші розкололися відразу ж. Алісія витріщила здивовано очі, Ортензія сказала «Ох», та, крайня ліворуч — Розіна — заплескала в долоні. І тільки дівчина, чиє крісло стояло між Філумениним і Розіниним — Стелла — просто посміхнулася.

— Ліно! — вигукнула Розіна. — Магу дороги! Яким вітром?

— Тим самим, — сказала я статечно. Мені вже стало зрозуміло, що розмови в цьому залі не буде. Стоїш тут, як миша перед динозаврами, спробуй-но змусити тебе вислухати!

Принцеси вивчали мене, переморгуючись, точнісінько як противні десятикласниці.

— Ти не дуже змінилася, — Філумена примружила чорні, обрамлені пухнастими віями очиська. — У вашому світі всі такі маленькі?

Ну от. Знайшла слабке місце й б’є, і лупить!

— У нашому світі, — сказала я холодно, — минуло лише чотири місяці. Тому поки ви тут думаєте про сиві волоски, я ще сьомий клас, на жаль, не встигла закінчити.

Вони знову переглянулися.

— Ми зовсім не думаємо про сиве волосся, — сказала товста Ортензія, нервово поправивши світлий локон на скроні. У своєму блакитному платті вона була схожа на неосяжну хмару.

— Ми думаємо про принців, — сказала Розіна й захіхікала. Вона була найнекрасивіша з принцес і найрозцяцькованіша. Ніби сіра миша в червоному й золотому мереживах. Зачіску її прикрашав діамантовий метелик із дротяними вусиками, і, коли Розина сміялася, ці вусики трусилися так, наче метелик збирався пчихнути.

Стелла, її сусідка, мовчала. Вона була єдина, хто поки не зронив ні слова.

— Принцеси, — я прокашлялася. Голос мій звучав не дуже переконливо, але в цьому залі й тихі звуки підсилювались і здіймалися під купол. — Я прийшла до вас із важливою й невідкладною справою. Йдеться про ваші життя та смерть, тому давайте-но поговоримо, як давні знайомі. Без усього цього, — я вказала рукою навколо, — цирку.

Розіна перестала посміхатися й злякано затрусила метеликом. Стелла й Ортензія швидко поглянули на Філумену. Руда Алісія мимохіть підтягла мереживну рукавичку, смарагдову із золотом, у тон надзвичайно красивого зеленого плаття.

— Гарольде, — незворушно промовила Філумена. — Поясни колишньому магові дороги, що за час, поки ми не бачилися, у державі відбулися певні зміни. Сестри-охоронниці самі обирають, де і як приймати гостей і чи приймати взагалі. Вас направив король?

— Так, — сказала я швидко, не даючи можливості Гарольду відповісти. — Шість років — довгий строк. Але за останню добу в Королівстві відбулися іще деякі зміни. І поки що ви про них не знаєте, хоча стосуються вони насамперед вас!

Товста Ортензія заколихалася в кріслі, як холодець. Руда Алісія відкинулася на спинку, додавши обличчю втомлено-загадкового виразу. Стелла нервово сплела пальці, Розіна гикнула.

— І це дитя з іншого світу заявилося, щоб нас просвітити? — холодно запитала Філумена.

Я затамувала подих.

Коли ми йшли неосвоєними землями, я була не «дитина». Я вбивала сосунів, які корінням випивали людські соки, я тримала зводи підземного тунелю, я звільняла принцес з-під завалів піску. І вони тепер сміють так зі мною розмовляти?

Я видихнула, знову набрала повні легені повітря й відіпхнулася ногами від мозаїчної підлоги. Якщо мені не вдасться, якщо я розучилася чи погано зосередилась — вийде смішний стрибок на місці, і тоді вже точно кажи пропало…

Я зависла в повітрі над самісінькою підлогою. Моє тіло роздумувало: повернутися назад чи підійматися вище?

У цю мить я зустрілася поглядом з Філуменою. Вона дивилася на мене, як на мавпочку у футбольних трусах.

Ну постривай!

Надувшись, як кулька, я здійнялася ще на кілька метрів. Гарольд дивився на мене із тривогою. Зі свистом видихнувши, я зависла майже під куполом — на рівні облич принцес, які сиділи на тронах. Відчуття було таке, наче вперше після довгої зимової перерви сіла на роздовбаний чужий велосипед, де й сидіння занадто високе, і педалі незручні, і кермо трішечки звернуте вбік, а ти однаково їдеш, утримуєш рівновагу й весело думаєш: а як гальмуватимеш?

Я розкинула руки. Світло било зусібіч, мої хрестоподібні тіні лежали на підлозі й на стінах, і, що найприємніше, одна з них упала просто Філумені на обличчя. Значить, зараз вона бачить тільки мій підсвічений ззаду силует.

Ага, «дитя з іншого світу»?! Розіна здригнулася, Ортензія закам’яніла, Стелла відкинулася назад, Алісія, навпаки, низько нахилилася вперед, ніби розшукуючи під ніжками крісла презирливу посмішечку, яка встигла сповзти з губ.

Складки мого плаща розправилися. Я завмерла, побоюючись зайвим рухом порушити рівновагу.

— Що ж ти хочеш сказати нам, магу дороги? — після довгої паузи запитала Філумена.

— Ви в небезпеці, — я говорила уривчасто, берегла дихання. — Рада магів мого світу прийняла рішення.

— У твоєму світі немає магів, — пробасила Ортензія.

— Що ви знаєте про мій світ? Рада магів не терпітиме. Вирішено виконати обіцянку короля.

Знизу чулося дихання Гарольда. Надто гучне. Хоч би він стежив за обличчям, не виказав мене випадковим словом чи дурнуватою міною. Тримайся, Гарольде, ти все-таки головний королівський маг!

— Нам приведуть принців із твого світу? — Алісія нарешті випрямилася. Щоки її налилися непристойним пунцовим кольором, навіть зелене із золотом вбрання не здавалося тепер таким гарним.

— Ні. Вас видадуть заміж тут.

— За кого? — швидко запитала Розіна.

Мене стало трішки нахиляти вправо. Нахиляти й розвертати. Що тут, вітер? Протяг? Намагаючись утримати рівновагу, я піднялася ще вище. Тінь сповзла з обличчя Філумени. Принцеса примружилася.

— Вас вирішено видати заміж за принца Олександра.

Три вигуки пролунало одночасно:

— Нісенітниця!

— Дурниці!

— Ідіотка!

Промовчали тільки Стелла й Філумена. Перша, у смарагдово-білому платті, продовжувала заламувати пальці. Друга уважно мене розглядала: для цього їй доводилося тепер дивитись угору, закидаючи голову.

Як далеко внизу залишилася мозаїчна «арена»! Яким маленьким здається Гарольд! Він теж дивиться на мене, але бачить тільки підошви та поли плаща…

— Усе просто, — я намагалася, щоб вони не почули мого важкого дихання. — Зараз принц одружений на Ельвірі. Якщо Ельвіру скинути з корабля в море, принц знову буде вільний. Після Ельвіри вийде заміж Філумена. Їй піднесуть на ніч сонну траву, і вона не прокинеться. Після Філумени настане черга Алісії. І так доти, поки кожна з вас не отримає принца за чоловіка. Все справедливо. Все згідно з Обіця…

Я не могла більше говорити — мене знову скосило вправо. Зірки, намальовані зсередини на куполі, м’яко мерехтіли. Навколо кружляли золоті іскри — чи то метелики, чи то світляки. От якби навернутись з такої висоти — мокре місце від мене залишилось би. Ніяка магія не допомогла б.

Принцеси заговорили всі разом. Їхні голоси спліталися, віддавали луною, до мене долинав рублений салат із вересків: «Та як вони посмі… Вона бре… Це пра… Я боюся… Вони не посмі…»

— Вихід один, — я скинула праву руку, ніби закликаючи до уваги, а насправді — щоб не завалитися на бік. — Ви сьогодні ж, негайно. Повідомляєте королеві й Королівству. Що більше не чекаєте принців. Що повертаєте Обіцянку назад. Вирішуйте швидше.

Я затріпотіла, як підстрелений горобець. Хотіла спуститися, але замість цього здійнялася ще вище, до самих зірок.

— Я готова повернути обіцянку, — пролунав раптом голос, якого я раніше не чула. Це була Стелла.

— Тільки спробуй! — просичала Алісія.

— Не давай себе залякати, — голос Філумени був незвично тонким, але говорила вона впевнено. — Це обман. Це блеф!

— Ні, — гаркнула я з-під купола. — Навіть якщо його величність Оберон… виявить шляхетність… Рада магів мого світу зробить усе, як я сказала!

Ці мої слова виявилися великою помилкою.

Принцеси раптом замовкли. Зі своєї висоти я бачила п’ять піднятих облич.

— Ось воно що, — медовим голосочком проспівала Алісія. — Значить, рада магів твого світу головніша за Оберона?

— Значить, — підхопила Філумена, — король більше не хазяїн у своїй країні?

— Прийде рада магів і переконає Оберона, — хмикнула Ортензія. — Хі-хі.

— Фу, брехуха! — вигукнула Розіна. — А я повірила!

Стелла мовчала.

— Ліно, — я почула напружений голос Гарольда, — спускайся…

— Слухайте, ви! — я ніяк не хотіла змиритися з поразкою. — Ну що ви вперлися, як кози? Ви ж зістаритеся в цьому храмі! Вас же проклянуть геть усі, самі люди після смерті Оберона храм розвалять, а вас прикінчать! Вас же на шматки порвуть!

— Припини істерику, магу дороги, — з відразою промовила Філумена. — Ніхто не зістариться. Ніхто не вмре. Просто ви, могутні маги, відірвете нарешті зади від крісел і відшукаєте те, що обіцяв Оберон. Нам байдуже, звідки ви приведете принців — але ви їх приведете. Це наше останнє слово.

— Ах так! — закричала я. — Ну зачекай. Я вам дістану принців! Одного ревнивого, іншого прищавого, третього… людожера! А четвертого…

І тут повітря перестало мене тримати, я полетіла вниз — спочатку повільно, повертаючись навколо своєї осі, а потім усе швидше й швидше. Перед очима спершу почервоніло, а потім потемніло. І затихав удалині знущальний регіт принцес.

Розділ шостий Поява Уйми

Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги.

У гробовому мовчанні ми з ним вийшли із храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов і обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернений рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.

Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.

— А яка гарна ідея, — сказав Гарольд.

— Що?

— Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, — Гарольд хижо посміхнувся.

— Не любиш ти принца.

— А за що його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.

— Спасибі, — сказала я, зітхаючи.

— За що?

— За те, що я — це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.

— Нема за що. Ти класно літала.

Я посміхнулася:

— І план, кажеш, гарний?

— Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.

— Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.

Гарольд невесело похитав головою:

— Тепер вони ще наскаржаться королю…

— Нехай скаржаться, — сказала я зло. — Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?

Він здригнувся. Покосував з підозрою:

— Звідкіля ти знаєш?

— Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку, та заради власної шкури…

Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, переодягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.

— Лінко, — сказав Гарольд. — А ти зовсім дитина.

— Ти ж знаєш, що ні. Я маг дороги.

— Знаю. Раніше, коли я сам був малявкою… Я ж не розумів, яка ти маленька.

— Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…

— Так пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій — точно не можна.

— Підемо разом?

Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо та знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять, що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… чи просто хай буде широка площа…

Пролунав тупіт. На берег, викидаючи з-під копит фонтанчики піску, вилетів присадкуватий чорний кінь. У сідлі його підстрибував стражник:

— Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, терміновий!

І кинув сувій з печаткою. Гарольд піймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнів, опустив плечі:

— Ну ось… Знову. Кочівники на півночі. Захопили ціле місто, а там жінки, діти… Добре. Добре. Нехай начуваються.

І повернувся до вершника, що чекав наказів:

— Збирай людей. На світанку виступаємо.

Стражник поскакав.

— Ось так, Лінко, — з тугою сказав Гарольд. — Обіцяв дружині сьогодні вдома ночувати.

Я схилила голову. Тупіт копит затих, над рікою протяжно прокричав вечірній птах.

— Відьмина Печатка — це місце? Туди можна потрапити?

— Відьмина Печатка — це… Слухай. У нашому світі були часи, коли мертві не вмирали назовсім. Вони вирушали в іншу країну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умільці, які з цього світу потрапляли в той і назад. Могли передати мерцеві звісточку від родичів. І навпаки.

— Загробний світ? — я роззявила рота.

— Звичайно, той світ був не зовсім… людським. Але ж усі знали, що рано чи пізно туди потраплять. Посередники — ті, хто ходив туди-сюди, — дуже цінувалися. А крім того що вони передавали звістки від родичів, ще й хороше містечко могли приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають…

— Ну нічого собі, — вирвалося в мене.

— Так. Тими, хто міг ходити у той світ і повертатися, були в основному некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?

— Такі собі злючі маги, спеціалісти з мертвяків, — я зіщулилась, наче від холоду.

— От-от. А вони не з тих, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу на цей, і вузенька щілина між світами ширшала і ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше і більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу ломанулись у цей.

— Бр-р-р… — мені все сильніше ставало не по собі.

— Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма — імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку…

— Оберон? Вона в нього?

— Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше не царство мертвих… Але місце вкрай неприємне.

— М-да, — пробурмотіла я.

Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав світляками, ледь чутно шурхотів водою, а я сиділа навколо всього цього миру і благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих, занедбане і зачинене, як комірчина.

— Якось, знаєш, — невпевнено почала я. — Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Ал-ле… Це дійсно були великі герої. «І всі дорослі чоловіки», — додала я по думки.

Гарольд знизав плечима:

— У справжньому загробному царстві, діючому, в нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так — підмоги не дочекатися.

— Але там є принци? — мій голос затремтів.

— Так! Оберон розповідав, що там дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци.

Потроху темніло. Небо остаточно вилиняло, з бежевого ставши блакитним, а потім і синім.

— А чому Оберон сам туди не піде?

Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм:

— Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно й добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Варто їм довідатися, що короля немає на місці — тут таке почнеться…

— А якщо він умре? Не почнеться?

Гарольд винувато схилив голову.

— Ну що ти мовчиш?

— Якщо він умре, — сказав Гарольд глухо, — король усе одно буде на місці. Я.

— Ось як? — запитала я противним голосом ябеди. — Ти що, рівня Оберону?

— Ні, — Гарольд дивився за ріку. — Але коли… якщо… він умре, я отримаю в спадок частину його сили.

— Тоді про що ми взагалі переживаємо? — запитала я після довгої паузи.

Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало соромно.

— Пробач.

Він мовчав.

— Ну пробач, будь ласка. А ти сам не можеш туди…

— Ну нащо повторювати? — у голосі Гарольда було тепер роздратування. — Я піду, а там нехай кочівники дітвору ріжуть?

— Ти на мене сподівався, — сказала я сумно. — Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку.

— Я тебе привів, щоб ти вмовила Оберона, — заперечив Гарольд не дуже впевнено.

— Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш — він не може йти?

Над рікою загорілася перша тьмяна зірочка.

— Якщо чесно, — тихо сказав Гарольд, — я тебе привів просто від зневіри. Ти єдина людина… єдиний тут маг, окрім мене та Оберона. Мені хотілось з тобою… поговорити, чи що.

— Ну от і поговорили.

— Поговорили, — Гарольд зітхнув. — Ліпше тобі повернутися, звичайно. Все одно…

Він замовк.

— Як він міг дати таку дурну обіцянку? — вирвалося в мене. — Не міг придумати щось інше?

— Може, й міг, — голос Гарольда став строгішим. — А може, не було нічого іншого. Не було вибору, розумієш?

Зірки спалахували одна за одною, ніби розсипали білу крупу. І чим темніше ставало, тим яскравіше вони горіли, мерехтіли, ледь помітно міняючи колір.

Гарольд мовчав.

— А час? Час там такий самий?

— Оберон казав, що точнісінько такий самий. День у день.

— Хоч це радує, — я нервово захіхікала.

Гарольд ухопився за голову:

— Лінко… Ця ж Печатка — така паскудна штучка. Якщо за неї хтось увійде з нашого боку — поки він не вийде назад чи загине. Печатка нікому не підкоряється. Це означає, що ніхто не прийде на допомогу. Якщо увійшов — сподівайся на себе!

Холодний вітер пробіг над річкою, і мені здалося, що зорі на мить пригасли.

* * *

Ми довго спускалися вузькими сходами — у підвал, у підземелля. Ішли в повній темряві — нічним зором я розрізняла вологі стіни, що подекуди поросли цвіллю, і гладкі сходи під ногами. Час від часу вони повертали під прямим кутом. Тричі за весь наш шлях за рогом з’являлося світло — стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках.

П’ять чи шість разів Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знає коридору як слід, обов’язково зачепила б невидимий волосок, протягнутий над підлогою, або наступила на широку — ширшу за інші — сходинку, або змусила б здригнутися павутинку в кутку. Такого необережного чекав кам’яний мішок, а сторожа здійняла б тривогу.

— Там унизу що, скарб? Схованка? Відьмина Печатка?

— В’язниця.

Я притихла.

Нарешті, спустившись глибоко-глибоко, ми опинилися у великій кімнаті під низькою стелею. На стелі темніли малюнки й написи, зроблені кіптявою свічок: «Люблю Елізу», «Тут сторожував Василько» і подібні нісенітниці. Вздовж стін горіли смолоскипи. Стояло велике крісло (як його тільки протягли по цьому вузькому коридору?) і кілька бочок, великих і маленьких.

Подекуди на кільцях, умурованих у камінь, висіли обривки ланцюгів.

— О-о, — сказала я, озираючись.

— Побудь тут, — Гарольд взяв один зі смолоскипів. — Я скоро повернуся.

І так, зі смолоскипом, пройшов крізь кам’яну стіну. Тільки через секунду я зрозуміла, що насправді в стіні був прохід — вузький, замаскований грою тьмяного світла.

Я озирнулася ще раз. Мені доводилося чимало разів бувати в різних неприємних, лиховісних місцях, але це підземелля видалося чи не рекордсменом з моторошності й зловісності. Щоб додати собі мужності (я все-таки не бранець тут, а королівський маг), я всілась у крісло.

Воно було розраховане на велику дорослу людину, чоловіка. Я спробувала прилаштувати руки на підлокітниках — лікті задерлися, як крильця смаженого курчати. Щоб обіпертися на спинку, треба було прийняти незручну напівлежачу позу. Ноги теліпалися. Пововтузившись трохи, я сповзла на край дерев’яного сидіння, поклала долоні на коліна й спробувала повторити про себе правопис суфіксів «-онн-», «-єнн-».

Згадати правило мені не вдалося, але я принаймні відновила цілковите самовладання до того моменту, коли зі стіни — з вузького проходу, де зник Гарольд, — без усякого попередження з’явилися двоє.

Один був мій друг і вчитель.

Другий — здоровенний, бородатий, кошлатий, як дикун, і голий до пояса. Коричневе волосся росло в нього з вух, з ніздрів, з пахв, суцільним шаром покривало живіт і, здається, спину (я зразу не встигла розгледіти). Руки він тримав схрещеними перед грудьми, і кожна рука була, як тушка баранчика — така ж велика й укрита шерстю. На зап’ястях жовтіли браслети. З бороди, що ковтунами затопила все обличчя, дивилися жовті й круглі, як у кота, очиська. Дзьобом видавався білий гострий ніс; зросту волосатий був приблизно Гарольдового, але в півтора раза ширший.

Я заціпеніла у своєму кріслі.

— Познайомся, Ліно, — сказав Гарольд буденно. — Це Уйма… Колишній племінний вождь і колишній людожер. Уймо, це Ліна — маг дороги.

Жовті очиська оглянули мене уважним поглядом, і я дуже засумнівалася в словах Гарольда. Чого це мій друг вирішив, що людожер «колишній»? Навіщо він узагалі привів сюди це опудало? З глузду з’їхав, чи що?

— Ліно, — Гарольд зітхнув. — Я не можу вирушити з тобою сам. Але й одну тебе відпускати — дурість і злочин. Ось Уйма. Він один вартий десятка бійців. І він згоден піти з тобою за Відьмину Печатку.

О так, подумала я з жахом. Він згоден, яке щастя. Це що ж, один із племінних вождів, захоплених Обероном на островах? У в’язниці поводився як зразковий вегетаріанець, «перевиховався», і тепер Гарольд не просто його відпускає — пропонує мені в супутники? Щоб першою людожерською стравою після довгої перерви стала Ліна Лапіна?!

— Дякую, — сказала я, відкашлявшись. — Але все-таки ліпше я сама.

Гарольд насупився, ніби не розуміючи. Подивився на Уйму, на мене. Я зробила вигляд, що розглядаю чорні написи на стелі.

— Уймо, — сказав Гарольд напружено, — зачекай хвилиночку…

Він узяв мене за лікоть і витяг у коридор, анітрішки не турбуючись про те, що людожер залишився без нагляду.

— Лінко, я йому довіряю. І ти можеш йому довіряти. Я б ніколи не відправив його з тобою, якби хоч один сумнів…

— А чому він у вас у в’язниці сидить?

— Він не сидить. Він добровільно вирішив розділити долю своїх одноплемінників, а серед них є такі, які ковтають людей цілими.

Я поперхнулася.

— А він, отже, не ковтає?

— Він узагалі людей не їсть! Давно!

— Звідки ти знаєш?

— Відтіля! Я королівський маг чи хто?

— Не знаю, — сказала я, стримуючи злість. — Не знаю,чому, вирушаючи у небезпечне місце, мені головну небезпеку треба брати із собою.

— Він не небезпечний! Або ти йдеш із ним, або взагалі нікуди не йдеш.

— І нехай усе залишається, як є?

Бліде лице Гарольда вкрилося червоними плямами. Він випрямився, мало не стукнувшись головою об низьку стелю, і відразу став суворим і чужим:

— Ти ображаєш мене недовірою, магу дороги?

— Чому недовірою, — промурмотіла я примирливо. — Чому ображаю… Я не хочу з ним іти, Гарольде, він мені не подобається.

Він якийсь час постояв, як статуя на постаменті, а потім зітхнув і посмутнів:

— Півночі позаду. Щоб відкрити Відьмину Печатку, потрібно години чотири, не менше. На світанку я виступаю на кочівників, і нікуди від цього не дінешся. Ми довго ще будемо сперечатися?

Розділ сьомий Відьмина печатка

Утрьох ми піднялися нагору — Гарольд попереду, за ним Уйма і я у хвості процесії. Шкіряні штани людожера були пришиті до його м’яких чобіт. Ступав він безшумно й дуже легко — ніби величезна туша, надута повітрям.

Ми проминули першу варту, потім другу й третю. Стражники реагували на Уйму по-різному — деякі статечно кивали, наче й не було нічого. Інші витріщали очі. А один молодий солдат, напевне новачок, схопився за піку й приготувався до сутички.

Хоробрі хлопці в Королівстві.

Ми успішно оминули всі пастки (Уйма, схоже, знав їх не гірше за Гарольда), піднялися наверх і повернулися в палац довгою темною галереєю (у тому, що Уйма бачить у темряві, не доводилося сумніватись).

Замок був пронизаний потайними ходами. Гарольд затяг нас за якусь портьєру (людожерові довелося протискуватися боком). Витими сходами, ледве не наступаючи на безтурботних пацюків, ми підіймалися так довго, що я остаточно знесилилась. Гарольд лаявся упівголоса. Уйма плив, ледве торкаючись сходів клишавими ступнями, ширяв над пацюками, як волосатий дирижабль, і дихав безшумно. А може, зовсім не дихав.

Нарешті Гарольд привів нас у велику кімнату, дуже схожу на кабінет Оберона, з такими ж дерев’яними меблями, з такою ж дошкою на тринозі, з таким же захаращеним письмовим столом. Я пошукала поглядом пацюка Дору й не знайшла.

— Це мій кабінет, — сказав Гарольд. — Мій власний. Уймо, ти пролізеш в ось таку, — він розвів руками, як рибалка з анекдоту, — ось у таку діру?

— Тільки б голова пролізла, — сказав людожер. Я вперше почула його голос. Він говорив не на видиху, як усі люди, а на вдиху, і звук виходив до того моторошний, що я в розпачі сіла на лавку.

— Тоді я наводжу печатку, — Гарольд коротко зітхнув. — Ех, часу ні на що не вистачає…

Він швидко розвернув дошку, протер її рукавом, як Оберон. Хвилину постояв, зважуючи в руці довгу гостру крейду. Потім зі стукотом тицьнув просто у центр дошки. Полетіли крейдяні крихти.

Гарольд поривчасто зітхнув і повів крейду від центра по спіралі. Спочатку мені здавалося, що він водить по тому самому місці, і тільки через хвилин десять удалося розгледіти перші результати його роботи — візерунок, що нагадує річні кільця на зрізі дерева.

— І так треба розмалювати всю дошку? — жахнулася я.

Гарольд труснув головою, мовляв, не заважай.

Уйма безшумно бродив по кабінеті. Брав до рук то одну, то іншу річ. Постояв перед посохом Гарольда, недбало кинутим у кутку; я виявила, що тримаю в руках важкий свічник. Якби людожер доторкнувся до посоха — клянуся, одним кидком розколола б йому голову!

Ніби відчуваючи мою рішучість — а може, з якоїсь іншої причини, — Уйма відійшов від посоха, не спробувавши доторкнутися до нього.

Гарольд працював. Крейда повзла по дошці, не відриваючись. Сипався білий пил. Візерунок — кривий, несиметричний, якийсь дуже знайомий — розростався на дошці, але відбувалося це так повільно, що я із занепокоєнням подивилася за вікно. Незабаром світанок?

Горіли далекі морські вогні, світився маяк на кам’яному мисі, а місто потопало в темряві, й легко було уявити все таким, як раніше. Коли ми тільки прийшли сюди, коли ніякого міста ще не було.

Я піймала на собі погляд Уйми. Жовтий, оцінювальний погляд. Я обернулася — людожер відвів очиська.

Не на добро.

Я обхопила себе за плечі й раптом пригадала, що не їла вже багато годин. Що втомилася підійматися цими сходами, ниє спина, болять коліна і хочеться спати. Так: прилягти хоча б на півгодинки, поки Гарольд малює візерунки. Але не можна, адже людожер тут. Може, він тільки й чекає, коли я відвернуся…

Гарольд завмер, не відриваючи крейди від дошки. Заплющив очі. Він був блідіший, ніж раніше, на чолі блищав піт.

— Ліно… Там у шафі… Твій посох. Візьми.

Я підскочила. І втома, і сон злетіли з мене моментально. Шафа була здоровенною дубовою спорудою у протилежному кутку кімнати, за дошкою. Косуючи на людожера, я розчинила дверцята; всередині панувало неподобство з накиданих як попало книг, паперів, різнобарвного пір’я, сушених ящірок і жаб, пляшечок і баночок у сургучевих шапках, світильників, морських мушлів, недогарків свічок, піскових годинників — і все це вкривав шар пилу.

Я чхнула. Дивна річ: у шафі був протяг. Немов там, за нагромадженням чарівних предметів, працював потужний вентилятор. Я чхнула ще раз і побачила в глибині шафи круглий набалдашник мого старого посоха — наполовину рубіновий, наполовину смарагдовий. Я простягнула руку, але посох наче відсунувся, не бажаючи йти до хазяйки. Я потягнулася сильніше…

І раптом мене як вхоплять за зап’ястя!

Я не закричала тільки тому, що мені пилом забило подих. А наступної миті я побачила великий жовтий кістяк: він тримав мене, одночасно прикладаючи кістку-палець до випнутих білих зубів. Наказував мовчати!

— Що там, Ліно? — схвильовано запитав Гарольд.

Я мовчала, але не за наказом кістяка, а тому, що в мене онімів язик. Я могла тільки вириватися щосили, але кістяк тримав міцно.

— Кістяк, — незворушно промовив Уйма, який невідомо як опинився поруч зі мною.

— А, — промурмотів Гарольд. — Це сторож. Уймо, скажи йому, нехай віддасть.

Майже торкаючись до мене, людожер підійшов до шафи, просунув усередину волосатий кулак і заїхав кістяку в зуби. Почувся хрускіт, кістляві пальці розтиснулися, я відлетіла, спіткнулася й гепнула на підлогу.

У шафі щось гриміло й перекочувалося. Ні на що не звертаючи уваги, Уйма акуратно зачинив дверцята й простягнув мені мій посох.

Я поспішила встати, хоча коліна трусилися й жижки тремтіли. Уйма преспокійно чекав; я висмикнула посох з його величезної руки. Стисла в мокрих долонях і тільки тоді — трішечки — заспокоїлася.

— Гарольде! Чому ти не попередив… Чому не сказав мені, що в шафі кістяк!

— А де ж йому бути? — Гарольд утомився, це чулося з його голосу. — Звичайно, у шафі! Я не подумав, що ти не знаєш, вибач…

Я обійшла кімнату й заглянула Гарольду в обличчя. Він працював; піт щедро блищав на його чолі. Ні, на щастя, це не жарт і не знущання: мій друг справді вважав цілком нормальним те, що у шафі в мага сидів сторож-кістяк.

Похитуючись, я підійшла до вікна. Глибоко зітхнула. Притулилася чолом до набалдашника посоха.

— Як же ти підеш за Відьмину Печатку? — запитали в мене за спиною.

Я різко обернулася. Волосатий дикун Уйма дивився жовтими баньками безпристрасно й пильно, як кіт.

— Ногами, — відповіла я крізь зуби. — А що?

— Ти злякалася звичайнісінького доходягу-кістяка…

— Я не злякалася.

— І ти боїшся мене…

— Не боюся!

Уйма кліпнув:

— А вони дають тобі посох. Я б не дав.

— А тебе ніхто й не питає.

Уйма не відповів. Задумливо похитуючи головою, перетнув кімнату й сів на лаву.

Ні, ну ви бачили! Якийсь дикун буде мене вчити… Якийсь людожер буде дорікати мені в боягузтві. І все через Гарольда: візьми, мовляв, у шафі…

Я міцніше стисла посох. Нехай я не тримала його в руках чотири місяці — його дав мені Оберон, і я таких тварюк, бувало, перемагала, перед якими сам волосатий Уйма безпечний, наче мишка. Ось так.

Я прицілилася посохом за вікно й випустила в небо смарагдовий світлий промінь.

І відразу полегшало. Я нічого не забула, не розучилася. Я, як і раніше, маг, і мій посох при мені, тому що там якісь людожери?

Не дивлячись на Уйму, я відчинила шафу. Кістяк цього разу зачаївся. Я кліпнула, подивилася нічним зором, розгледіла обриси гладкої жовтої черепушки. Несильно розмахнувшись, тицьнула набалдашником посоха. Захрумтіло, посипалися кості, відвалившись, череп викотився із шафи й дзиґою закрутився посеред кімнати.

— Що ти робиш, — простогнав Гарольд. — Ти мені заважаєш!

— Був сторож — і немає сторожа, — зазначив Уйма. — Заходь, злодію. Бери.

Ну надзвичайно противний дикун!

— Це ти його розвалив, — я спробувала зачинити шафу. Гомілкова кістка застрягла у дверях, заважаючи цьому. Носаком чобота я заштовхнула кістку якомога глибше.

Уйма хмикнув. Гарольд знову зупинився, не відводячи крейди від дошки:

— Я вас обох прошу — помовчіть. Мені вже небагато залишилося. Якщо я зараз помилюся — все нанівець, а заново вже не встигну.

Не випускаючи з рук посох, я сіла на підвіконня. Уйма завмер на лаві — нога за ногу. Круглі жовті очі розглядали мене безцеремонно.

Я відвернулася.

Що скаже Оберон, коли довідається, що ми з Гарольдом його не послухались.

Це залежить від того, чи приведу я з-за Печатки принців. Переможців не судять… А якщо не зумію? Оберон, найімовірніше, відправить мене додому без права будь-коли побачити Королівство…

Зірки вже не здавалися такими яскравими. І я знову відчула втому.

Наближався світанок.

— Усе, — сказав Гарольд.

Він стояв перед дошкою, колись чорною, а тепер майже повністю білою, розмальованою. Його права рука висіла, як батіг, пальці стискали крихітний недогризок крейди, і, здавалося, мій друг зараз знепритомніє. Я встала навшпиньки, дотяглася до його голови:

— Оживи!

Пробігли мурашки вздовж хребта. Гарольд випрямився, розправив плечі, і я зрозуміла: вдається. Я вмію. Я можу. Я ще не те можу. А Уйма бачив?

Наступної миті в мене підкосилися ноги. Я передала Гарольду велику частину власних сил, а їх же й без того залишилося не так багато.

Людожер спостерігав за мною. Намагаючись приховати слабкість, я присіла на край крісла. Подивилася на дошку й уперше зрозуміла, що намальовані Гарольдом візерунки — не що інше, як відбиток людського пальця, збільшений у стократ.

«Відьмина Печатка». Тепер зрозуміло, яким чином ця сама відьма запечатала вхід у колишнє царство мертвих.

Зараз би поспати…

— Ліно, — сказав Гарольд. — Твоє завдання — привести принців сюди. Де житимуть наречені — у Королівстві або за Відьминою Печаткою — вирішимо потім. Головне, запам’ятай, п’ять принців. Повнолітніх. Бажано, як ти розумієш, шляхетних, гарних, відважних…

— Ага, зараз, — промурмотіла я, згадавши усмішечку Філумени.

— …Але насправді — байдуже яких. Аби тільки принци.

— А як я довідаюся, що принц справжній?

— Довідаєшся. Ти маг чи не маг? Обіцяй їм красунь-наречених. Обіцяй які забажаєш призи й нагороди — ми не скулитимемося на придане. Аби тільки вони погодилися.

— Світанок, — сказав Уйма.

За вікном сіріло. Гарольд нервував.

— Мені треба йти. І вам треба йти. А я не встиг пояснити, розповісти, дати поради…

— І жерти нічого, — сказав Уйма. Мене пересмикнуло. Я міцніше стисла посох.

— Там є ліси, — сказав Гарольд. — Там є овочі, риба, дичина. Уймо, ти відповідаєш за те, щоб Ліна була ситою.

— Угу, — сказав людожер.

— На, — Гарольд витяг зі столу важкий мішечок, що подзвенькував. Не знаю, які там гроші зараз в обігу, але золото завжди стане в пригоді.

— Хтось підіймається по сходах, — сказав Уйма, потираючи вухо. — Далеко.

Гарольд перевів подих:

— Зараз я відкрию Печатку, а потім запечатаю її своїм пальцем. Ліно, для того, щоб повернутися назад…

— Король, — сказав Уйма. — Це кроки короля.

Ми переглянулися.

— Що я роблю, — прошепотів Гарольд. — Ой леле, що я творю…

Він витяг свічку з підсвічника і хлюпнув на стіл розплавленого воску. Утворилась маленька калюжка.

— Для того, щоб знову з’явитися тут, — охриплим голосом продовжив Гарольд, — треба повернутися до того місця, де вхід… на тому боці побачите… І розпечатати. Розкрити Печатку ось цим ключем.

Скривившись, він притулив до гарячого воску великий палець.

— Це ключ. Це мій відбиток, яким я закрию Печать з цього боку. Заради Бога, не загубіть! Інакше ніколи не зможете повернутися, і ми ніколи не зможемо вам допомогти.

— Він іде сюди, — сказав Уйма.

Гарольд віддер від стільниці млинець з теплого воску зі своїм відбитком. Простягнув мені:

— Не загуби. Будь ласка.

— Що ти йому скажеш? — запитала я занепокоєно.

— Я встигну втекти. У шафі потайний хід. Ну, або зараз — або ніколи.

І він раптом загріб Уйму за кучеряву шерсть на грудях, наче за комір сорочки:

— Ти за неї відповідаєш. Якщо з нею щось трапиться…

— Нічого не трапиться, — флегматично відгукнувся людожер.

Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судорожно стис:

— Не пізно передумати. Ти дівчисько…

— Я воїн! — вигукнула я, хоч мужності моєї залишилося зовсім мало. — Я маг дороги!

— Він зараз буде тут, — сказав Уйма.

Гарольд раптом обійняв мене. Випустив.

Ухопив свій посох, спрямував на дошку з намальованим відбитком. З набалдашника вдарив синій промінь, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У дошці відкрилася діра завбільшки з колесо самоскида.

— Я попереду, — сказав Уйма.

Він спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) і зник у чорній дірі — залишилася тільки волосата рука, що вчепилася в підставку для крейди.

— Гаразд, — голос Уйми гулко долинав з небуття. — Можна.

— Ліно, давай, — Гарольд подав мені руку.

Я тремтіла, як відбійний молоток. Мені не хотілось опиратися на руку Гарольда — він би це тремтіння відчув. Відмовившись від допомоги, я сама з зусиллям піднялася на край дошки й опинилася віч-на-віч з утвореною чорною порожнечею, де навіть нічне бачення не могло нічим зарадити.

Гарольд подав мені мій посох.

— Стрибай, — сказав свистячий голос Уйми. — Я піймаю.

У двері кімнати постукали. Чемно, але твердо. Я сиділа на краю дошки, наполовину в цьому світі — а наполовину вже в тому.

— Так, Лінко, вилазь, — рішуче сказав раптом Гарольд. — Нікуди ти не підеш. Пробач мене, дурня. Давай руку!

Двері за його спиною відчинилися, і з’явився Оберон. Гарольд не бачив короля, зате я зустрілася з ним поглядом…

І, втративши рівновагу, полетіла в чорну яму — наосліп, униз, в обійми людожера.

Розділ восьмий Некромантів їсти ганебно

Уйма піймав мене, як і обіцяв. Руки в людожера виявилися тверді, наче трамвайні рейки. Я поспішила вивільнитися, устала на ноги, які досі тремтіли, і зробила вигляд, ніби анітрішечки не хвилююся.

Там, звідки я щойно звалилася, швидко затягувалася діра в стіні. Начебто випаровувалася веселкова ляпка.

— Отут вони й падали, — просвистів Уйма, втягуючи в себе щільне сире повітря. — Помер — гуп — і тут.

Я обіперлася на посох — для впевненості — й оглянулася.

Загробне царство й виглядало відповідно — чорна печера з низько навислими зводами. Тепер, коли «вхід» закрився, ми з Уймою опинилися в тупику: дедалі вище й вище тяглася нерівна, чорна, ніби облита мазутом, стіна.

— А ось так вони підіймалися, — Уйма торкнувся до залізної скоби, вбитої в стіну. Трохи вище була ще одна скоба. І ще одна.

— Некроманти, — Уйма ворухнув ніздрями. — Бач, драбинку собі прибили, жритраву, — у його голосі було несхвалення.

— Що?

Уйма скосив до мене жовті очиська:

— Ключ загубила?

Я злякано вхопила себе за кишеню. Відбиток пальця Гарольда був на місці.

— Ну то пішли, — запропонував людожер.

Мені не сподобалося, що він командує. Не вистачало ще, щоб він переплутав, хто тут кому підпорядковується!

Я зважила посох у руці.

— Ти що, раніше тут бував?

— Ні.

— То куди ми підемо?

— Туди, — Уйма вказав пальцем. — А що, ще є куди?

Я повертіла головою. Клятий людожер мав рацію: з тупика вів тільки один шлях.

Не чекаючи моєї згоди, Уйма повернувся й пішов уперед, як завжди легко й безшумно. Мені довелося майже бігти, щоб устигнути за його неквапливим кроком; мигцем роздивляючись навсібіч, я вперше зраділа, що Гарольд нав’язав мені в супутники людожера. Якби я опинилась у цьому місці сама… Ні, я не злякалася б, нізащо… Але як було б неприємно!

Повіяло вітерцем. Уйма зупинився. Я наздогнала його, стала поруч, намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.

— Отут вони йшли, — сказав Уйма.

Перед нами був глибокий рів завширшки як невелика вулиця. Через рів було перекинуто мідну трубу — у всякому разі, мені подумалося, що то має бути мідь. Ніколи в житті не бачила такого музичного інструмента — він був схожий на розпрямлений і витягнутий у струну саксофон колосальних розмірів.

Ліворуч від труби рів був неглибокий, можна було розглянути купи мотлоху на кам’янистому дні. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зіштовхнув туди камінчик носаком чобота — звуку падіння ми так і не дочекалися.

— Отут вони йшли, — повторив Уйма — Хто, приміром, дурень — падає ліворуч. А хто, скажімо, боягуз — праворуч…

— Боягуз?

— Приміром, жритраву. А хто хороший — переходить на той бік.

— По-твоєму, якщо не дурень і не боягуз, то вже хороший?

Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумілим виразом обличчя. Я зніяковіла.

— Ну, а ми куди звалимося? — запитала грубим, як після застуди, голосом.

— Ми хороші, — заперечив Уйма. — До того ж, ми живі. Навіщо нам іти через цю трубу? Там перелаз є…

Я простежила за його поглядом. Ліворуч, трохи осторонь, рів був завалений кам’яними брилами, і по їхніх гребенях можна було перебратися на той бік.

Уймі було просто — він переступав з каменя на камінь. Мені заважав посох, і, якщо чесно, ноги виявилися короткуватими. В одному місці я не втрималася й сповзла по слизькому камені майже на саме дно.

Людожер, на мій жах, не став одразу мене витягати. Він, навпаки, зістрибнув, перелетів через мою голову й приземлився на дні — беззвучно.

Присів. Торкнувся до чорного каменя.

— Тут був вогонь, — у голосі його звучало задоволення. Звук відбивався від низької стелі, від скель і від стін рову; здавалося, сама печера говорить багатьма свистячими голосами. — Для дурнів, значить.

— По-твоєму, дурні гірші за інших? — запитала я сумно.

— Ні, — Уйма почухав бородищу. — Там, з іншого боку, взагалі незрозуміло що. Дірка. Порожнеча. Для боягузів, значить, довго летіти.

— Отже, боягузи найгірші?

Уйма подивився на мене з підозрою. Хотів відповісти, але щось привернуло його увагу. Він нахилився й витяг з кам’яного кришива тьмяний хвилястий меч із рештками руки, що в нього вчепилась.

Струсив кості разом зі старим рукавом. Із задоволенням примірився до меча, змахнув і так, і сяк — аж повітря засвистіло.

— Це що, теж залишилося від мертвих? — у мене занило під серцем.

— Це вже потім, коли живі тут ходили, — сказав Уйма з задоволенням. — До Печатки йшли. Хотіли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву.

Я спробувала вилетіти на уламок скелі. Нічого не вдавалося.

— Уймо, ми що, так і будемо в ямі сидіти?

— Не будемо.

Він подав мені волосату ручищу, і я вчепилася в неї майже з полегшенням.

— Важко бути мертвим, — бурмотів Уйма, допомагаючи мені вибратися на протилежний край рову. — І без того важко, а тут ще некроманти. Попався б мені хоч один…

— Звідки ти знаєш, хто такі некроманти?

— Звідки? А в нас на островах вони тисячу років гніздилися, і от лихо — їх жерти незручно.

— Отруйні?

— Не те щоб. Непристойно їх жерти. Один раз некроманта з’їсиш — потім усе життя тицяти пальцями будуть.

Я заглянула у волосате Уймине обличчя. Через бороду й не зрозуміти, каже він правду чи знущається.

* * *

Ще приблизно через півгодини ми вибралися на вузький кам’яний карниз. Печера залишилася позаду — над нами було чорне небо без місяця й зірок. Вітер смердів димом. Попереду простяглася, здається, рівнина — я побачила багато вогнів, що стікаються до одного великого пожарища.

Я подивилася нічним зором. Так і є — в центрі рівнини горіли руїни, їх зусібіч атакували чи то люди, чи то примари — здалеку не розбереш.

— Життя триває, — задумливо сказав Уйма, і я знову не зрозуміла, чи не сміється він наді мною.

Неподалік від нас стояв ще один замок — майже цілий, з вигляду неприступний, закутаний у стіни й бастіони, як дитина в пелюшки. У вікні вежі мигнув вогник; я придивилася. Ні, не здалося, ось знову мигнув.

Я поводила посохом, як антеною, намагаючись уловити, звідки віє небезпекою. Від палаючих руїн небезпекою несло за версту. Але й темний замок зовсім не вселяв довіри.

Під нами була стрімка круча. Щоб спуститися тут, треба бути дипломованим скелелазом з повним набором спорядження.

— Це шлях для хороших, — Уйма читав мої думки. — Має відшукатися драбинка.

Я хмикнула.

— Там, — Уйма вказав уздовж карнизу. — Пошукай.

І як тільки я завернула за ріг — драбинка й знайшлася. Вона була складена з мармуру і вкрита залишками килима! Я подумала: а може, я несправедливо скривдила Гарольда? Може, Уйма справді вартий десятьох?

— Спускаємося, — сказала я начальницьким голосом. Нехай людожер не забуває, хто тут головний.

* * *

Якби вам довелося шукати принців у зовсім незнайомій країні — куди б ви для початку вирушили?

Думаю, у замок. Де замок — там, можливо, принци. Або хоча б хтось, хто знає, де цих принців шукати.

На той час як ми з Уймою постукали у ворота, я вже ледве трималася на ногах. Я вмирала від утоми, мені хотілося пити, їсти, а найбільше — прокинутися у своєму ліжку й зітхнути з полегшенням.

І кого ж винуватити? Нікого — сама пішла, сама напросилася. Не послухала Оберона (а могла ж пригадати, чим така неслухняність зазвичай закінчується). Може, ще не пізно повернутися в печеру, дійти до Печатки й утекти із цього незатишного світу?

— Ключ втратила? — запитав Уйма. Хвилястий меч він взяв із собою й, наче величезний градусник, тримав тепер під пахвою.

Я так утомилася, що навіть не здригнулася. Восковий відбиток Гарольдового пальця лежав у кишені, я й без Уйми перевіряла його щосекунди.

— Ти не нагрій його. А то розмажеться, і все.

«Повчи ще мене», — подумала я зло.

Заважав плащ. Заважали чоботи. Навіть посох здавався занадто великим і важким. Я опиралася на нього, як старець на ключку. І володар людожерів з мене, якщо чесно, не вийшов. Усього кілька годин ми провели за Відьминою Печаткою, але Уйма вже повністю утвердив своє верховенство — за правом сильнішого. Більше того: якби він захотів зжерти мене просто тут і негайно, я б напевне навіть не здивувалася.

— Зараз, — сказав Уйма, ледве помітно посміхаючись у бороду, — нас зустрінуть, як дорогих гостей. Нагодують м’ясом. Напоять. І вкладуть спати.

Він знущався. Він знущався наді мною майже завжди, коли розмовляв зі мною.

— Це ж ти захотів іти в замок, — сказала я, хоча це було неправдою. Ми обоє хотіли туди йти. Бо куди ж іще?

Уйма зі свистом втяг у себе повітря — засміявся. Цієї миті у воротах відчинилося віконечко.

— Хто там? — у голосі не було ні радості, ні гостинності.

— Друзі, — відгукнувся Уйма, перш ніж я встигла відкрити рот.

— Чекайте…

Віконечко зачинилося.

— Чому «друзі»? — запитала я пошепки.

— Тому що або друзі, або вороги. Він би тебе киплячим маслом зі стіни — і жритраву.

Я позадкувала від воріт. Задерла голову. Просто над нами справді нависав глиняний розтруб.

— Давай відійдемо.

— Якщо друзі, — резонно заперечив людожер, — то стій і чекай.

— А якщо тут немає принців?

— То немає.

— А якщо…

— А якщо око відвалиться й у кишки провалиться? Ти ось що, магу дороги. Нікому не кажи, звідки ми. І про ключ мовчи.

У цей момент заскрипіли ворота.

* * *

У довгій напівтемній кімнаті сиділи по колу люди. Живі, наскільки я могла побачити. Воїни в обладунках, а серед них, на мій подив, дві плечисті жінки. Дідок, лисий і бородатий. Ще хтось — я не встигла розгледіти.

Вони сиділи, не зводячи очей із трупа, що валявся на мозаїчній кам’яній підлозі. Я злякалася.

Мертвий чоловік лежав, дивлячись у стелю скляними блакитними очами. Його мереживна сорочка була наполовину біла, наполовину темно-червона. Із закривавлених грудей стирчав чи то кинджал, чи то стилет — я побачила руків’я й швидко відвела погляд. Ну треба ж, потрапили саме на похорон.

— Сідайте, — сказав літній стражник, який нас привів.

Уйма, ні про що не запитуючи, опустився на підлогу. Я присіла поруч навпочіпки. Це що, у них такий обряд похоронний? Сидіти й витріщатися на померлого воїна? Але цей, здається, загинув не в бою — ймовірніше, його по-зрадницьки в постелі зарізали.

Може, це був принц? Єдиний принц тутешніх місць?

Від спраги в мене потріскалися губи. Перед очима темніло. І от коли я вже готова була здатися й знепритомніти поряд із неживим тілом — труп раптом кліпнув.

Ніхто не здивувався. Ніхто не злякався. По кімнаті пройшов радісний шепіт, і дехто зітхнув з полегшенням.

Труп кліпнув ще раз. Підвівся на лікті. Протер очі. Оглянув присутніх. Погляд його зупинився на Уймі.

— Хто такий? — запитав він голосом великого начальника.

— Друг, — Уйма навіть не кліпнув.

— Будеш битися?

— Буду, — відгукнувся Уйма після ледь відчутної затримки. Колишній труп оскалився:

— Подивимося, як ти б’єшся…

Він сів і, напружившись, висмикнув з грудей стилет — я розгледіла чорне від крові трикутне лезо. Його погляд байдуже ковзнув по мені (посох, на щастя, лежав на підлозі за широкою спиною Уйми).

— А це хто?

— Слуга, — відгукнувся Уйма без крихти сорому. — Хлопчисько.

Я поперхнулася й захекалась. Розум мій жалібно волав, що Уйма має рацію і нічого тут розмахувати посохом, але все одно образа була жахливою. Ось так — з магів дороги до людожера в слуги!

Колишнього трупа цілком задовольнила ця відповідь, і він більше на мене не дивився.

— Брати, — сказав він таким пісним голосом, ніби читаючи завчений текст. — Я з вами. А значить, ми переможемо… Якщо у вас є хоч кілька десятків солдат, — додав він, начебто засумнівавшись.

— У нас майже сотня, Майстре-Генерале! — радісно повідомила одна із броньованих дам.

— На стіни, — так само байдуже сказав Майстер-Генерал. — Усі на стіни! Це наша остання битва. Нехай атакують.

* * *

У суєті, що настала потому, Уйма кудись зник. Я знайшла собі куточок, сіла, прилаштувавши посох у темному місці, і задумалася: умирати зараз чи зачекати?

Уйма з’явився хвилин через десять. Спершу я почула плямкання, потім запах смаженого м’яса, і нарешті у коридорі з явився людожер. У правій руці в нього був меч, у лівій — величезна кістка із залишками м’яса. Не інакше, убив когось і доїдає.

— Ідемо.

— Куди?

— Тут кухня.

У прорізі між двома вікнами Уйма зупинився. Рвонув зі стіни стару портьєру. Затріщали нитки.

— Ти чого?

— Посох замотай. Хтось запитає, скажеш, що лижі.

— Що?

Уйма, не слухаючи мене, віддалявся по коридору. Волочачи в одній руці посох, а в другій обривок портьєри, я поспішала за ним. Ну звідки, скажіть, будь ласка, волосатому людожерові з островів знати, що таке лижі?

І хто потягне із собою лижі до замку в облозі?

— Ти знущаєшся, — сказала я жалібно. — Ти знову смієшся наді мною.

— Ні.

І він заштовхнув мене в просторе приміщення, що пропахло димом і жиром. Тут нікого не було, якщо не зважати на пацюка, який з нашою появою навіть не втік — просто пішов у нору, неквапливо й перевальцем.

Я зі стогоном повалилася на дерев’яний стілець.

— Замотуй посох, — Уйма заглянув у казан, що висів на тринозі поруч зі згаслим вогнищем. — Кашу будеш?

— Пити хочу.

— Вино будеш?

— Ні.

Уйма фиркнув:

— Тоді водичка.

Я згадала морс, яким мене пригощав Оберон.

— Навіщо ми сюди прийшли, якщо тут немає принців?

— На, — Уйма поставив переді мною тарілку каші й чашку з водою. — Скажеш Гарольду — Уйма піклувався.

Якщо я ще хоч колись побачу Гарольда… Що йому скаже Оберон? Як він пояснить Оберону? Що там у них зараз відбувається?

— Зараз я піду битися, — Уйма розглядав свій меч. — Ти сиди тут. Хтось запитає — скажи, я звелів сидіти й нікуди не витикатися.

— Навіщо ти будеш битися? З ким? Проти кого?

— Потім довідаюся, — волосся й борода У йми стояли сторчма, вся його голова нагадувала коричневе сонце, намальоване похмурим дитсадківцем. Він усією душею радів майбутній битві невідомо кого невідомо з ким і збирався взяти в ній якнайдієвішу участь. Фу, природжений убивця; мені й без того було сумно, а тепер узагалі туга здолала.

— Не бійся, магу дороги, — у бороді людожера мелькнули вискалені зуби. — Знайдемо принців… Е-ех! Жритраву!

І, помахуючи мечем, він зник, залишивши мене саму в порожній кухні, що просмерділась жиром.

Розділ дев’ятий Максиміліан

Не знаю, скільки я спала. Просто впала на дерев’яну лаву й так, не знімаючи чобіт, відключилася, наче електрична іграшка. Міг приходити хто попало, відбирати посох, красти восковий ключ, різати мене чи їсти живцем — я б і бровою не повела.

А коли прокинулася — за вузенькими віконцями вже був день, віддалік щось гуркотіло, і стіни замка трусилися.

Бій!

Я намацала посох, загорнутий у залишки портьєри. Треба було принаймні подивитися, що там відбувається, хто перемагає і чи живий ще Уйма. І, може, непогано б з’явитися на полі бою, ударити в піднебесся зеленою блискавкою, і нехай вони визнають у мені могутнього бойового мага, а не старшого куди пошлють?

Я підійшла до вогнища подивитися, чи не залишилося в казані ще каші, і цієї миті в трубі шурхнуло. Геп! — у вистигле вогнище вивалилася людина; я звела посох.

Він був невеликий. З мене зростом. Хлопчик, одягнений у чорне, з наполовину чорним від сажі лицем і білим, але брудним волоссям.

А очі в нього були чорні-чорні, так що навіть зіниць майже не розгледіти.

Він уп’явся в мене цими своїми чорнющими очами, і в мене раптом від страху жижки затрусилися. Хоча він зовсім не виглядав сильним — худий, ніби його рік не годували. Вузькі плечі. Гострий ніс.

— Привіт, — сказав він, наче нічого й не сталося. — А я щось про тебе знаю.

— Привіт, — відгукнулася я, намагаючись дивитися глумливо. — Я теж про тебе щось знаю. Ти сажотрус.

— Я такий же сажотрус, як ти — слуга цього волосатого, — він посміхнувся.

— А хто я? — мені дуже хотілося, щоб голос звучав якомога твердіше.

— Ти маг, — він перестав скалитися.

Це було так зненацька, що я опустила посох.

— Із чого ти взяв?

— Але й це не головне, — він вибрався з вогнища, заглянув у казан, поморщився, неквапом оглянув кухню, начебто вирішуючи, чим тут можна поживиться. — Головне — ти відтіля. З-за Печатки.

— Ні, — сказала я поспішно.

— Так, — він примружився, наче кіт на сонці. — Тут десь були яблука в цукрі. Ти не знаєш?

— Не знаю, — я ледве стрималася, щоб не перевірити в кишені восковий ключ.

— Жаль, — він потягнув носом повітря. — По-моєму, перша атака відбита. Ти як вважаєш?

— Я не знаю, — повторила я похмуро. — А ти-то сам хто такий?

Він зупинився переді мною. Йому було років дванадцять, і богатирською поставою він, як і я, не вирізнявся.

— Я? — він посміхнувся, на забрудненому сажею білому обличчі проступили милі ямочки. — Я тобі розповім. Але спершу давай подивимося, як там справи на полі бою?

* * *

Ну, хто там зазвичай лазить по трубі, крім трубочистів? Санта-Клаус з великим мішком? То-то ж бо я йому не заздрю.

Хлопчисько підіймався першим, я бачила його черевики, що вправно переступали з одної скоби на іншу. Скоби були далеко одна від одної, з розрахунку на дорослу людину, і виявились такими брудними, що страшно було доторкнутися. Звідусіль летіла сажа. Коли ми нарешті вибрались із труби на дах, я безкінечно чхала, кашляла і була така ж замурзана, як і мій супутник.

Із-за рваних хмар виглянуло сонце. Я озирнулася, і в мене захопило подих: ми сиділи на даху башточки, яка височіла над усім іншим, як бліда поганка над сімейством псевдоопеньків. Віддалік диміли руїни сусіднього замку, а наш власний проглядався як на долоні. Просто над нами метушились люди на зубчатій стіні — підносили каміння, заряджали ним катапульти і вистрілювали, не прицілюючись, аж повітря посвистувало.

Завмираючи від страху, я підібралась до самого краю даху (намагаючись не забувати про хлопчика — хтозна, що спаде йому на думку!). Звідти стало видно ворогів — велике строкате військо у цей момент саме відступало від стін. Ворогам наступали на п’яти захисники замку, і коли я їх розгледіла, то ледь з даху не звалилася!

Із флангів билися звичайні люди: хто в обладунках, хто без, а Уйма (я і його змогла розгледіти) — був узагалі голий до пояса. Але в центрі, у передніх рядах, стояли великоголові, у півтора людського зросту, чудовиська!

— Що це?

— Ляльки, — зневажливо сказав мій супутник. — Бойові іграшки Майстра. Безнадійна справа, замок не взяти. Принц-деспот може просто зараз розвертатися й іти.

— Хто?

— Принц-деспот, — хлопчисько стрельнув на мене чорними очима. — Тільки прибульці з-за Печатки можуть бути такими незнайками.

Він помовчав і додав зарозуміло:

— Особливо, якщо це дівчиська.

Ось як. А я-то думала, що в чоловічому одязі схожа на хлопчиська.

— Хто тобі сказав, що я з-за Печатки? — я зробила вигляд, що не помітила глузування.

— Сам здогадався. Я теж маг. І розумніший за тебе.

— Хвалився б менше, — сказала я, відповзаючи від краю даху і ближче підтягуючи до себе посох.

Хлопчисько примружився:

— Хочеш, зіграємо в цікаву гру?

— Не хочу. Мені зараз не до ігор.

— Це особлива гра. Називається «питання-відповідь». Адже ти хочеш мене розпитати?

Він втрапив у яблучко.

— От-от, — він глянув на обрій, прикривши очі долонею, потім знову на мене. — Я теж дещо хочу знати. Чесна відповідь в обмін на іншу чесну відповідь. Годиться?

Вороги, які атакували замок, відступали. Чудовиська, справді схожі на невміло зшитих ляльок, у якийсь момент завмерли, як за командою, одночасно повернули назад.

— Як вони… вони живі чи мертві? Це Майстер-Генерал ними командує?

Він косо посміхнувся:

— Як багато запитань… І всі безкоштовно.

— Шкода тобі відповісти?

— Не шкода. Гратимемо?

— А якщо ти збрешеш?

— Є засіб, — хлопчисько посерйознішав. — Щоб і мені не брехати, і тобі не брехати. Ну? Давай?

* * *

Лізти назад у трубу мені, на щастя, не довелося. Хлопчисько знав тут усі входи й виходи — вузенькими сходами (Уймі б не протиснутися) новий знайомий привів мене в маленьку круглу кімнату, де й підлога, і стіни були обвішані й вистелені старими-старими полотнищами. Вузькі двері, тільки-но зачинившись, сховалися під парчевими й оксамитовими, кольоровими й чорними тканинами.

Крізь високе віконце ледве проникало сонячне світло. Я придивилася: на обгорілих, продірявлених, порваних ганчірках подекуди збереглася золота й срібна вишивка. Орли в польоті, коні на скаку, схрещені мечі…

— Це прапори?

— Це питання?

— Ні, — не чекаючи запрошення, я сіла на низьку табуретку. — Це я так. Сама із собою розмовляю.

Хлопчисько знову посміхнувся. При тому, що він поводився просто по-свинськи, і від його погляду в мене мурашки бігли по шкірі, проглядалося в ньому щось симпатичне. Може, тому, що в цей момент у мене з’явилася надія?

— Ну от, — хлопчисько відчинив дверцята в стіні, витяг щось, моментально зачинив, і я так і не зрозуміла, як його схованка працює. — У мене тут трошки залишилося.

І він висипав на дерев’яний темний стіл жменю крупинок. Чи то горошин, чи то цукерок — жовтих, зелених й сірих.

— Це насіннячко правди. Ти береш одне і я одне. Ковтаємо на рахунок «три».

Я насторожилася:

— Ти навіть не сказав, що це таке!

— Я сказав — це насіннячко правди. Я ковтаю — ну й ти ковтаєш. Усе чесно.

У ньому було щось заворожливе. У мене ніколи, навіть у дитинстві, не було бажання тягти до рота всяку погань. А тут я, як загіпнотизована, піднесла до губ жовту крупинку.

Він теж узяв жовту:

— На рахунок «три».

Я раптом подумала: що, якщо я проковтну, а він ні? Якщо це отрута, і він задумав обдурити мене?

— Давай поміняємося, — сказала я рішуче. — Давай свою.

— Обережна, — він блиснув білими зубами. — Вони однакові. Але — як хочеш.

Ми помінялися горошинами.

— Раз, — дуже серйозно сказав хлопчисько, — два… Три!

Я все-таки дочекалася, поки він проковтне, і тоді тільки — так уже й буде! — проковтнула й свою горошину. Хоча безпечніше, напевно, було б сховати її за щокою.

— Ти хотіла змахлювати, — сказав хлопчисько.

— Ні. Просто…

— Досить. Тепер вирішуємо, хто перший запитує. «Камінь-ножиці-папір».

У цю гру я грала із хлопчаками ще в дитячому садочку, але ніколи б не подумала, що вона популярна тут, у колишньому загробному царстві.

— Раз-два-три, — знову сказав хлопчисько.

Треба віддати йому належне — він не шахраював ні крапельки. Ми одночасно викинули руки — у нього був кулак, тобто «камінь». У мене простягнута долоня, тобто «папір». Папір накриває камінь, а виходить, першій випало запитувати мені.

— Давай, — хлопчисько звів брови. — Швидше.

Його бліде лице ще більше сполотніло під сажею.

— Як тебе звуть? — випалила я.

Він зітхнув з полегшенням. Просто-таки обм’як:

— Максиміліан. Чогось безглуздішого ти запитати не могла?

— Ти справді маг?

-Це друге питання. А тепер моя черга… Дивися тільки, не збреши. А то знаєш, що буде.

— Не знаю, — мені раптом стало незатишно.

Він звів білясті брови:

— Погано, якщо не знаєш. Збрехати з насіннячком правди в животі… М-да. Слухай моє питання. Ти можеш піти назад, за Печатку?

Я облизала губи. Все це було якось… начебто не насправді. Начебто не із мною. Ця кімната, завішена прапорами переможених армій. Цей хлопчисько з негарними очима. Це «насіннячко правди» у мене в животі…

Живіт раптом як заболів! Я охнула й скорчилася на табуретці.

— Відповідай швиденько. Воно не чекатиме довго.

— Так, — видихнула я. — Так.

Біль зник так само миттєво, як і з’явився. Хлопчисько переможно посміхався:

— Ще по питанню?

— Зачекай, — я важко дихала, мені було страшно. — Що робить насіннячко правди, якщо з’їсти його й збрехати?

— Я б тобі показав, — хлопчисько покосував на свої крупинки. — Але в мене їх мало. Шкода просто так витрачати… Ну, коротше, хто збрехав — умирає. Тому не бреши.

Я втупилася на розсипані по столі горошини. Оце-то гра. Оце-то розвага. І треба ж мені було так по-дурному проґавити питання! «Максиміліан»… Що мені до його імені? Треба було запитувати про принців!

— Ще? — він бачив, що я боюся.

— Добре, — я придушила тремтіння. — Ще по одному.

Ми одночасно взяли горошини. Я ледь не поперхнулася — «насіннячко правди» стало мені поперек горла.

— Раз-два-три!

Цього разу в мене були «ножиці», а в нього, — як і раніше, «камінь». Камінь тупить ножиці. Перший хід дістався Максиміліану.

— У тебе є ключ, щоб відчинити Відьмину Печатку? — відчеканив він, дивлячись мені в очі.

Я закусила губу. От попалася так попалася; у животі занило, начебто я проковтнула кнопку. Біль наростав зі швидкістю поїзда.

— Так, — виплюнула я крізь зуби. В очах Максиміліана з’явився негарний блиск.

— Тепер ти.

Я набрала побільше повітря:

— Які тут є принци?

Він здивувався. Закліпав очима. Поморщився, приклав долоню до живота, заговорив швидко:

— Принц-деспот. Він зараз атакує наш замок. Принц-бранець. Це його брат, він сидить у темниці невідь-де. Принц-саламандра, він живе в країні вулканів. Був ще принц-риба, але потонув… Принц-чума, будь він проклятий. Усе, більше нічого не знаю!

Він зітхнув з полегшенням і помасажував живіт:

— Ну в тебе й питаннячка.

— У тебе не ліпші.

Максиміліан примружився:

— Ще по одному?

Я знала, що він запитає. Він запитає, де ключ, і я йому покажу — або помру із цим клятим «насіннячком» у животі.

— Ні, — сказала я. — Досить.

— Але ж ти нічого про мене не довідалася. Крім імені.

— Виходить, обійдуся, — я встала. — Спасибі за частування, спасибі за розвагу. Я йду.

Максиміліан залишився сидіти:

— Перш ніж вийти, тепер доведеться запитати, де двері. І як знайти дорогу назад.

Я розсунула дрантя на стіні у тому місці, звідки ми увійшли. Кам’яна кладка і жодних ознак дверей. Я зірвала прапор, що висів поряд, — те саме. Максиміліан за моєю спиною голосно хіхікнув.

Змієня.

Я повільно обернулася. Одним витонченим рухом зірвала ганчірку із посоха. Піднесла смарагдово-рубіновий набалдашник до лиця хлопчиська, який, як і раніше, сидів за столом:

— Понюхай, чим пахне.

Він захіхікав ще голосніше:

— Ти мені нічого не зробиш, мала.

Я вдарила блискавкою в стіл — несильно, тільки щоб налякати. Максиміліан подався вперед, піймав вогонь долонькою й відправив мені в обличчя. Ще мить — і я б сама себе засліпила.

Розкотились по всій підлозі крупинки — насіннячка правди. А Максиміліан підхопився, підняв руки, наче диригент, і по-павучому зарухав пальцями й випустив у мій бік струмінь сірого диму. У кімнатці запахло вогкістю, цвіллю, ще якоюсь поганню, з пальців потвори полетіли іскри. Я широко змахнула посохом: іскри згасли, запах миттю щез.

— Теж мені, маг, — Максиміліан змахнув кистями рук, наче фокусник. — Недоучка. Віддавай ключ.

Я розлютилася, але, на щастя, розуму не втратила. Зібрала свою злість у животі, перекотила тугу грудку в груди, потім у ліву руку — і виштовхнула із посоха, як зі шланга, струмінь дійсно злого вогню.

Максиміліан вивернувся — швидкий і чорний, як кажан. За його спиною задиміли прапори на стіні. Язички вогню поповзли по фігурках вершників, що вціліли колись у бою. Максиміліан знову підніс руки, але тут я щосили тріснула його посохом по голові — без усяких чарів, просто як палицею.

Він завив, зірвав зі стіни прапор і пішов на мене, розмахуючи тліючою ганчіркою. Навколо тканини, що вертілася, збиралося щільне повітря, здавалося, з рук хлопчиська виривається сірий ядушливий смерч.

— Спалю! — мій посох плюнув блідим проміннячком. Я злякалася, готова була відступити: в Максиміліанові було щось, що змушувало ціпеніти. А смерч наростав, розвівалися полотнища на стінах,холодний вітер ніс запахи гнилизни й здохлятини.

— Віддай ключ, — мій ворог посміхався. — І тоді я тебе випущу живою.

— І не сподівайся!

Посох нарешті вибухнув бойовим зеленим сполохом. Максиміліан знову відхилився, але його гладенький смерч зник, а прапори на стіні спалахнули, ніби на них хлюпнули бензином. Ми із хлопчиськом кружляли по кімнаті, не зводячи один з одного очей, вибираючи час для атаки й не дозволяючи вдарити іншому. Вогонь розповзався все ширше. Дим ліз у горло й виїдав очі. Час було давати драла, але я не знала, де вихід.

— Здаєшся? — запитав Максиміліан.

— Давай по-хорошому? — запропонувала я, стискаючи посох мокрими долонями.

— По-хорошому я не вмію, — він з жалем оглянув палаючі прапори. — Скільки ти тут напсувала… Вогонь, умри.

Він підніс руку. По кімнаті пройшов вітер, я похитнулася й мало не впала. Вогонь зник усюди й одразу, і навіть обгорілі краї прапорів більше не диміли.

— Ну, ти дещо вмієш, — сказала я по паузі, намагаючись, щоб голос звучав поблажливо.

— Зате ти не вмієш нічого, — сказав хлопчисько.

— Послухай, — тепер я боялася, якщо чесно, з ним сваритись. — Чому ти відразу починаєш битися? Якщо тобі треба пройти за Печатку, то так і скажи. Адже ми можемо домовитися, правда? Ти мені допоможеш тут, я тобі допоможу там…

— Так-так, — сказав він, скалячи зуби. — Ти із мною по-доброму, я з тобою по-доброму…

— От-от, — я розуміла, що він насміхається, але намагалася залишатися спокійною.

— Не вдасться, — Максиміліан дивився мені в очі своїми чорними очиськами, і від цього погляду я почувалася мокрим канатом, що намотують на посох. — Я некромант, дівчинко. І батяня мій був некромант. І дід. І прадід. І ще сто поколінь некромантів.

Серед напівтемної задимленої кімнати я розглядала його, наче вперше побачила.

І тут під стінами замку переможно завила сурма.

Розділ десятий Нові новини

Мовчки, не дивлячись один на одного, ми зібрали з підлоги насіннячко правди. У всякому разі те, на яке ще ніхто не наступив.

— Поки що мені від тебе одні збитки, — сказав хлопчисько.

— Буде й прибуток, — пообіцяла я без особливого бажання. — Якщо ти нам допоможеш.

— Я нікому не допомагаю просто так. Хочеш мене запитувати — сама ковтай насіннячко.

— Ти мене вже про все розпитав.

— Не про все. У мене повно питань. Будеш ще грати?

— Там бій скінчився, — нагадала я.

— Відомо, чим усе скінчилося. Принц-деспот занапастив тут половину своїх і пішов.

— Мене шукають.

— Нехай шукають. Тут ніколи не знайдуть.

— Послухай, — я глибоко зітхнула. — Мені потрібно зробити одну важливу, важку справу. Він цього залежить… дуже багато чого.

— Наприклад?

— Наприклад, життя однієї гарної людини.

Максиміліан присвиснув:

— По-твоєму, це називається «багато чого»?

— Так, — я намагалася не втрачати терпіння. — Для мене це дуже важливо. І потім, знаєш, по той бік Печатки люди звикли дорожити життям.

Максиміліан кліпнув.

— Твої предки-некроманти, — обережно почала я, — з тих, хто ходив сюди? З того світу в цей? Коли Печатки ще не було, коли тут було царство мертвих?

— Хочеш безкоштовну відповідь?

— Хочу.

— Не отримаєш, — Максиміліан облизав тонкі висохлі губи. — Або ти граєш, або ні.

— Чому ти не хочеш допомогти мені? Просто порадою? Підказати?

— Бо не хочу, — він посміхнувся, і на його щоках знову з’явилися ямочки. — Між іншим, мої предки так допитували бранців — вони їм насіннячко правди засовували до рота насильно. І запитували. А ті відповідали. А я з тобою чесно граю. Хоча міг би просто прикінчити.

— Ну спробуй, — я знову розлютилася.

— Потім, — загадково пообіцяв Максиміліан. Простягнув руку, взяв зі столу зелене насіннячко. Я, зітхнувши, зробила те саме.

— Раз… два… три!

Першій запитувати випало мені.

— Як мені зустрітися із принцом-деспотом?

— Його замок на півночі, туди веде широкий вторований шлях. Уздовж нього стоять шибениці. Принц-деспот зустрічається із чужими тільки для того, щоб вирішити — стратити їх чи залишити в рабстві.

Цей наречений для Філумени, подумала я між іншим.

— Скажи, — очі Максиміліана блиснули. — Який із себе твій ключ?

Ну звичайно. Чи ж міг він запитати щось іще?

— Це відбиток на воску, — сказала я, не чекаючи, поки прихопить живіт. — Відбиток пальця людини, що замкнула Печатку по той бік.

— Ух ти, — Максиміліан, здається, зачудувався. — А за старих часів пальці просто відрубували й давали тим, хто йшов. У мого прапрадіда на кінець життя один палець залишився… Вказівний на правиці.

Настав час запитувати, як звідси вийти, подумала я.

— Граємо? — запитав Максиміліан. — Ще?

— Ще.

Ми мовчки ковтнули ще по горошині. Запитувати першим випало некроманту.

— Де ти зберігаєш ключ-відбиток?

— У кишені, — простогнала я.

— У правій чи лівій?

— Це вже наступне питання… Як знайти принца-бранця?

— Не знаю, — він задоволено посміхався. — І це чистісінька правда. Просто не знаю, і все.

Я мало не завила вголос. Тепер він запитає, у якій кишені в мене ключ, а я… я запитаю, як вийти звідси. І вийде, що він мене обдер як липку, довідався про все до грамечка, а я знаю тільки те, що принц-деспот убиває гостей. Якщо не перетворює на рабів, звичайно. Оце так цінна інформація.

Щоправда, є ще й принц-саламандра і принц-чума. І дуже жаль, що принц-риба потонув…

Але мені потрібно п’ять принців. П’ять. Отже, доведеться залучати не тільки деспота й чуму, але й принца-потопельника, якщо вдасться. А не вдасться — що ж, усе намарне, все нанівець, дарма я не послухала Оберона, дарма всі ці страхи, дарма Уйма, дарма Максиміліан…

А може, хлопчисько просто всього не знає? Світ тут великий, невже не найдеться інших принців, пристойніших?

Максиміліан спостерігав за мною. Катав на долоні сіру горошину. Я раптом відчула кураж засудженого до смерті: адже він усе в мене випитав! Ну хіба велика різниця — у правій кишені чи в лівій? Та як тільки я звідси вийду — ключ в інше місце перекладу!

І я хоробро взяла нову крупинку зі столу.

— Один-два-три!

— Як знайти принца-саламандру?

— Летіти до землі вулканів на вогненній кулі. Перевізники деруть страшні гроші, а по землі туди не дістатися — гмурри.

— Хто?!

— Зайве питання. І моя черга. Ось що…

Він відкрив рот, щоб запитати про кишеню — і раптом осікся. Напевно, у цей момент йому подумалося, що я нікуди не дінуся — адже питання про те, як звідси вийти, залишилося нез’ясованим. А може він, як і я, вирішив, що перекласти восковий відбиток з однієї кишені в іншу — справа однієї секунди. Так чи інак, Максиміліан замислився. На мить. Не більше.

— Навіщо тобі принци?

— Щоб оженити на принцесах, — видала я.

— Що?!

Спостерігаючи зараз за Максиміліаном, я отримала винагороду за всі неприємності, які кепський хлопчисько встиг мені заподіяти. Здається, це називається «реванш»: юний некромант витріщив очі, роззявив рота і раптом почервонів. Рум’янець пробився крізь шар сажі на його щоках.

— Ти брешеш, — сказав він з жахом. — Але ти не можеш брехати… Ану ж бо!

І він ухопив зі столу цілу пригорщу насіннячка правди.

Далі ми грали в скаженому темпі, як шахісти, що затіяли бліц-турнір. Я перерахувала Максиміліану імена принцес. Він повідав, що замок, у якому ми зараз перебуваємо, належить його мачусі. Я розповіла про Оберона і його обіцянку. Некромант виклав усе, що знав про принца-чуму:

— Він з’являється невідомо звідки і так само зникає. Його можна впізнати за запахом: трупний сморід тягнеться за ним, як шлейф. До кого він доторкнеться — той умре в страшних муках щонайпізніше дні за три. І той, хто доторкнеться до його жертви, теж помре. І хто торкнеться до того, хто торкнувся, і так до безкінечності… Він вічний принц — уже тисячу років його батько, разом із троном перетворений на камінь, сидить там ні живий ні мертвий. Немає нічого страшнішого за принца-чуму… Ну, хіба гмурри.

Ні, це все-таки не жених, подумала я розчаровано та з острахом. Навіть для Філумени. Такого взагалі не можна пускати на наш бік Печатки — хтозна до кого йому забажається доторкнутись!

Я пригадала розмову з Обероном. Справді, хто ж піде? Якщо навіть звичайний горб у принца може бути причиною відмови принцеси — що скажуть сестри-охоронниці, якщо я приведу їм мерця?

Ми ковтали й ковтали горошини, я довідалася, що Максиміліан давно вирішив піти за Печатку, він там промишлятиме магічним ремеслом і колись-таки знайде спосіб відкрити прохід для всіх, як це було за старих часів. Я розповіла про Гарольда й із задоволенням зізналася, що Печатка з того боку надійно охороняється. Максиміліан переповів мені останні новини: такий-то здолав опір такого-то, переміг і пішов на такого-то, але той зібрав військо… А ще розповідав, як умів, про навколишні землі (там руїни, там вигоріле поле, там напівзруйноване місто, а там велелюдний ринок). Ми так захопилися, що й не помітили, як зі столу зникла остання ціла горошина. На підлозі валялися розчавлені; Максиміліан поліз під стіл, і я чула, як він там обмацує все долонями й ледве чутно лається.

Я так і не запитала в нього, як звідси вийти. Усе відкладала «на потім». Довідкладалася.

Некромант з-під столу виповз голіруч. Я мовчала; за всю нашу довгу бесіду встигла засвоїти одне правило: у цього хлопчика нічого не можна просити. Відмовить просто так, зі злорадства.

— Ну що? — Максиміліан сів навпроти.

— Скромненькі в тебе запаси, — насправді в мене вже живіт здуло від цього «насіннячка».

— Це ти їх чоботищами розтоптала. Та ще прапори мені спалила. Нездарисько.

Я стрималася.

— Гаразд, — Максиміліан зітхнув. — Ходімо.

* * *

У замку святкували перемогу.

На кухні, де вранці було безлюдно й холодно, тепер дим стояв стовпом. Вертілися над вогнем величезні шматки м’яса, на сковородах шкварчав жир, гриміли казани й стукали ножі. Я зрозуміла, що голодна до запаморочення.

Максиміліан на секунду зник, потім повернувся із бляшаною коробкою під пахвою. Там були не ковбаси, як мені хотілося, не коржі й не овочі — там були дрібні червоні яблучка, зацукровані до крохмального хрускоту.

— Пригощайся, — Максиміліан царственим жестом простягнув мені коробку. Я навіть не замислилася, отруєні ці яблука чи ні: взяла перше, що потрапило під руку, й всунула за щоку, як льодяник.

Мені необхідно було знайти Уйму. Про те, що людожер міг запросто загинути в бою, страшно було й думати.

— Максе, де вони всі? Де воїни?

— Як ти мене назвала? — здивувався некромант.

Я згадала Макса Овчиніна. Який він усе-таки чудовий, спокійний, зовсім безпечний хлопець.

— Вибач, — сказала я Максиміліану. — У мене один знайомий є… А що, тебе Максом не можна називати?

Він знизав плечима:

— Ну, називай, якщо хочеш. А бенкетують унизу, в чертозі.

— Я пішла, — сказала я рішуче. — Спасибі, Максе, ти мене розважив…

Він посміхнувся безневинно й солоденько:

— Тебе в чертог не пустять. Без мене — навіть на поріг.

— А от перевіримо.

— Перевіряй, — він узяв з коробки ще одне яблуко. — Успіхів.

Ми стояли, притулившись до стіни широкого коридору, і повз нас туди-сюди бігали слуги.

У застояному повітрі стояли запахи поту й часнику. На нас ніхто не звертав уваги; я сперлася на посох:

— Прощавай.

— Прощавай, — він розкусив яблуко з таким звуком, наче сплющився під молотом чийсь висохлий череп.

— Я пішла.

— Іди.

Я повернулася до нього спиною й пішла коридором ліворуч. Дійшла до розвилки. Зупинилася й оглянулась. Максиміліан не рушав з місця — стояв, дивився мені вслід й їв зацукровані яблука.

Рука моя потяглася до кишені. Воскової відбиток був на місці. Я завернула за ріг — і швидко переклала ключ із однієї кишені в іншу.

Так, велика таємниця. Великий секрет. Треба швидше розшукати Уйму й утікати звідси, світ за очі, хоч би й у лапи до принца-деспота.

Повз мене продріботів, важко посапуючи, слуга з каструлею на голові. Не роздумуючи, я пристроїлася позаду. Слуга тупотів, я бігла за ним. Спочатку намагалась рахувати повороти і сходи, але потім збилася.

Чим нижче ми спускалися, тим захаращенішими ставали переходи. Валялися дерев’яні уламки із залишками різьблення, обгорілі ганчірки, хрумтіли під ногами глиняні й порцелянові черепки. На похилому триногому столі хтось лежав. Я мигцем на нього глянула — і зупинилася, ніби налетівши на стіну.

Це був Майстер-Генерал! Він лежав на спині, розкинувши руки, блакитні очі оскляніло дивилися в стелю. Та сама мереживна сорочка зашкарубла від крові, а з грудей стирчав той самий стилет — мені здалося навіть, що я впізнаю руків’я.

Який жах. Він допоміг їм виграти битву, відстояти замок, вижив у бою… А вони, віддячуючи, зарізали його й кинули валятися тут, серед мотлоху й сміття. Самі ж бенкетують у чертозі.

Мені спротивився і весь цей замок, і його захисники. Захотілося швидше піти, а головне — страшенно захотілося додому. Я повернулася…

Незнайомий воїн стояв у дверях, майже впираючись маківкою в низьку стелю. Вирушаючи на переможний бенкет, він не зняв обладунків — на грудях його поблискували, вигадливо переплітаючись, сталеві пластини. Широкі плечі, прикриті масивними надплічниками, повністю загороджували прохід. В опущеній руці воїн тримав шолом з пом’ятим пір’ям, а під пахвою в нього стирчав тьмяний хвилястий меч.

Він мовчав і дивився на мене, наче чекав відповіді.

Я відступила. Підняла посох. Залізна людина не здивувалася й, звичайно, не злякалась.

Його жовті очі, круглі, як у сови, кліпнули — і знову нерухомо вп’ялися мені в обличчя.

— Ти хто? — майже вигукнула я.

— Дід Пихто, — повідомив воїн. У нього була дивна манера говорити не на видиху, а на вдиху, і від цього голос виходив моторошний, свистячий.

Цієї миті я його впізнала — і від подиву ледь не випустила посох.

— Уйма?!

Дзвякнувши кольчугою, він підійшов ближче. Я придивлялася до нього, забувши, де перебуваю.

Він поголився. Борода, у якій раніше тонуло його лице, валялася тепер на підлозі якоїсь цирюльні… Хоча про що це я? Гострий ніж і уламок дзеркала, оце вам і вся перукарня. Під бородою виявилася незнайома людина: біле, навіть синювате обличчя з товстим шрамом на вилиці, із запалими щоками й круглими рожевими губами. З ніздрів гачкуватого носа, як і раніше, визирали короткі волосинки, і два пишні кущі росли з вух жалюгідними спогадами про колишню людожерську красу.

— Ого, — промурмотіла я. — Де ти взяв обладунки?

— Здобув у бою, — колишній людожер недбало труснув шоломом. — Треба йти. Я тут усе вже вивідав.

— Це я тут усе вже вивідала!

— Ми тут усе вивідали, — примирливо сказав Уйма. — Ходімо.

Він відсунувся, звільняючи прохід, з-за спини в нього вискочив слуга із тарелем, заповненим розпеченим вугіллям. Я відхитнулася, забувши про триногий стіл. Хрясь! — ще одна ніжка підломилася, стільниця нахилилась, наче кузов самоскида, і мертве тіло зі стилетом у грудях сповзло на підлогу, залишаючи за собою червону доріжку.

Слуга навіть не повернув голови — помчав у справах. Я підійшла ближче до Уйми. Пересилила бажання вхопитися за товсту руку в кольчужному рукаві:

— Хто його вбив, ти не знаєш?

— Ніхто його не вбивав, — Уйма розглядав мерця, що лежав тепер на боці. — Він у них завжди так — полежить-полежить і встане. Якщо ворог біля воріт. Коли є в ньому велика потреба, як учора.

— Ходімо звідси, — сказала я, помовчавши.

— Ти вечеряла?

Ще півгодини тому я була готова проковтнути слона. Зараз у мене начисто зник апетит.

— Ходімо, Уймо, будь ласка…

Він знизав плечима.

* * *

Ми вийшли за ворота без зайвого шуму, але ні від кого особливо не ховаючись. Поле перед замком було витоптане, біля воріт лежало перевернуте стінопробивне знаряддя. Трохи далі — уламки катапульти. Віддалік височіла купа мішків, накиданих один на одного; я придивилася. Мішки дуже приблизно нагадували людські фігури з руками-ногами, а подекуди на мішковині були навіть намальовані лиця. Велетенські ляльки були порубані, розпороті, пісок з них висипався, залишилася купа ганчір’я.

— Що це?!

— Сам дивуюсь, — промурмотів людожер. — Наробили ляльок, набили піском, прийшов Майстер-Генерал — ляльки встали й пішли. Страх Божий. Стріли в них застрягають, мечі тупляться… Його в клоччя треба порубати, щоб він розсипався, а хіба він дасть себе рубати?

Я пригадала слова Максиміліана: «Ляльки. Бойові іграшки Майстра». Сонце схилялося до обрію. Купа ганчір’яних бійців відкидала довгу тінь.

— Цей Майстер-Генерал… Він їх якось оживив, так?

— Майстер-лялькар, — пробурчав Уйма. — І не тільки ж ляльок водить.

— А кого ще?

— Людей, звичайно. Я бачив. Коли він скомандував «В атаку», всі, наче скажені, вперед ломанулись…

— А ти?

Людожер довго мовчав.

— І мене пробрало, — зізнався нарешті. — Спершу нічого, нічого… А потім як-к… Барабани у вухах, в животі бойова пісня. Згадав молодість, розумієш!

На обличчі Уйми заграла незнайома посмішка. Може, вся річ у тім, що в нього обличчя виголене? Я спробувала впоратись з неспокоєм, що чимраз посилювався. Далі ми йшли мовчки кроків зі сто.

— Потім прокидаюся, — промовив раптом Уйма, — посеред м’ясорубки. Ті й раді б уже відступити, та наші фланги зімкнулись, й гамселять направо й наліво. А я взагалі вже не розрізняв — хто наші, хто їхні…

— Ти знаєш, що таке м’ясорубка?

— Аякже!

І знову його відповідь мені не зовсім сподобалась. Навіщо їм на островах м’ясорубка, людожерам? Уйма знову замовк, і я його більше не розпитувала.

Відійшовши на пристойну відстань, ми оглянулися.

Похмура сіра будова з високими стінами, із двома вежами обабіч і масивним виступом у центрі — замок був схожий на бойового носорога, який усе життя провів у сутичках. Ні тобі балів, ні турнірів, ні інших утіх життя — тільки бойня, атака за атакою, коротка перерва на вечерю — й знову війна.

— Хто це там? — запитав Уйма.

— Де?

Я придивилася. З такої відстані мої очі нічого не могли розібрати.

— Хлопчисько? — запитала я з поганим передчуттям.

Уйма кивнув, не зводячи з замку очей.

— Він далеко, — сказала я. — Він нас не дістане.

— Хто це?

— Та так, — я відвела погляд. — Просто один знайомий.

Розділ одинадцятий По дорозі, заповненій шибеницями

Ми йшли на північ. Уже вечоріло, коли біля дороги ми натрапили на першу шибеницю.

— На правильному шляху, — сказав Уйма.

На моє превелике щастя, шибениця була порожня. Чорна петля погойдувалася, прикидаючись нешкідливою мотузкою.

— Сядемо й перекусимо, — запропонував Уйма.

Я погодилася. Запасливий людожер потяг зі святкового столу цілий мішок м’яса, сиру, коржів і кислих блідо-синіх слив. Від дивних фруктів зводило вилиці, зате вони тамували спрагу.

Я їла й поглядала на Уйму. Неможливо було звикнути до його нового обличчя. Щойно я притерпілася до того, що мій супутник — людожер, як раптом знайомий дикун без усіляких чарів перетворився на незнайомого лицаря. І це мене швидше тішило, ніж лякало: дикуна, як відомо, можна обдурити, ошукати, ну, якось «перемудрувати». А від цього нового Уйми я не знала, чого й очікувати.

Приблизно так я міркувала, але в міру наповнення власного шлунку настрій мій усе поліпшувався, і незабаром уже зовсім не хотілось замислюватися про неприємні речі.

— Справи не такі вже й кепські, — узялася я мудрувати, коли з вечерею було покінчено. — Принц-деспот — це раз. Принц-бранець — це два…

— Ніхто не знає, де принц-бранець, — зазначив Уйма.

— Ну братик же його повинен знати? Я так зрозуміла, що принц-деспот його й полонив… Запроторив… Посадив, коротше.

— Він запроторив його не тому, що женити зібрався, — заперечив Уйма.

— Тоді ми повинні вмовити — нехай випустить, — сказала я не дуже впевнено. — Все-таки брат… Ти випадково не знаєш, через що вони посварилися?

— Жритраву, — замислено сказав Уйма, поглядаючи на порожню петлю. — Через що лаються принци? Через трон. Я так думаю.

Я сумно дивилася на обгризену кістку в його руках. Ну чому, чому все так складно? Чому за Відьминою Печаткою нас не зустріла мирна процвітаюча країна, де прекрасні шляхетні принци рвуть ромашки, мріючи про наречених?

— Може, нам варто почати із принца-саламандри?

— Гмурри, — коротко відповів Уйма.

— Хто це?

— Не знаю. Але всі кажуть, що до принца-саламандри тільки на вогненній кулі можна добратися. Через гмуррів.

— А де тут зупинка вогненних куль?

— Зупинка?

— Ну, станція. Пристань. Гніздо.

— На захід за лісом, на високому пагорбі. Але спершу нам треба награбувати грошей.

— Ми не грабіжники.

Уйма не удостоїв мене відповіддю. Він ліг на спину, витягнувшись на повний зріст, і закинув руки за голову. Залізні пластинки панцира трохи розійшлися, наче лусочки, на його грудях. Напевно, це були дуже гарні обладунки.

— Ми дарма йдемо до принца-деспота, — вирік Уйма лежачи. — Він уб’є тебе, а мене прилаштує крутити якесь колесо. На млині. Чи на копальні.

— Він же переможений, — нагадала я. — Він зазнав поразки. У нього не залишилося війська.

— Мій батько, Охра Кісткогриз, ніколи не йшов у похід, не залишивши вдома, у селі, запасний загін. Чому ти думаєш, що принц-деспот має бути дурніший за мого батька?

Я мовчала. Мені нічого було відповісти. Уйма розлігся, відпочиваючи, розстеливши по траві широкі кольчужні рукави.

— Навіщо тягати на собі цю вагу? — запитала я, ні до кого не звертаючись.

— А мені подобається. У нас на островах такого немає.

Вечоріло. Я страшенно втомилася. Нили ноги. Хилило на сон. Ми тільки добу за Печаткою, а здається — ніби рік. І нічого ще не зроблено. Треба вставати і йти, а сил немає.

— Уймо, давай тут заночуємо.

— З дороги б забратися, — людожер дивився небо, що стрімко темніло. — Невідомо, хто тут їздить…

Наче у відповідь на його слова, звіддалік, там, звідки ми прийшли, почувся неголосний тупіт.

— Ходімо! — я підхопилася. І звідки тільки сили взялися? Уйма залишився лежати:

— Троє коней. Один візок. Піших з десяток, не більше. Нічого вони нам не зроблять, а от запитати — запитати в них можна.

Я знову сіла й поклала посох на коліна.

Подорожани з’явилися за півгодини. Коней справді було троє: один запряжений у віз. Двоє з поклажею, їх вели за вуздечку худі жінки у порваних плащах. Попереду виступав старий із сивою і кудлатою бородою, на голові його виблискувала дивна шапка. Тільки коли він підійшов ближче, я зрозуміла, що це корона! За коронованим ішли, похнюпивши голови, чоловіки й жінки різного віку, одна несла на руках дитину.

Король? Принц?!

— Здрастуйте, люди добрі, — сказав Уйма із добродушністю щирого людожера. — Куди прямуєте? І що везете?

Він витягнув шию. Я подивилася на візок і заціпеніла: на дні його, вистеленому плащами, лежав, дивлячись у вечірнє піднебесся, Майстер-Генерал! Я закліпала віями; навіть у сутінках помилитися було неможливо, адже я бачила його і вчора, живим, і сьогодні, мертвим. Це був точно Майстер-Генерал, тільки сорочка на ньому була не біла, а синя, і з грудей стирчав не стилет, а відразу дві стріли. Я швидко відвела погляд.

— Ідемо у своїх справах, — глухо відповів старий у короні. — Шукаємо справедливості.

— Чи не в принца-деспота? — зачудувався Уйма.

Люди похмуро переглянулися.

— Настане час, — з погрозою мовила жінка, колись гарна, а тепер дуже кощава й бліда, — і Майстер розплющить очі. Тоді ми поквитаємося з деспотом і відвоюємо свій замок. Тоді ти не насміхатимешся над нами, чужинцю.

І всі вони з надією подивилися на труп, а труп дивився в небо, ніяк не відповідаючи на їхнє мовчазне благання. Я труснула головою; коли вони встигли викрасти труп із замку? Переодягти? Замінити стилет на дві стріли? Коли вони все це встигли, а головне, навіщо?

Уйма був здивований не менше за мене.

— Учора він уже розплющував очі, — сказав він нерішуче. — Ще сьогодні вранці я бився під його орудою.

Люди на дорозі разом загомоніли, звертаючись один до одного. У їхніх голосах були гіркота й злість.

— Справедливість є, — крізь зуби повідомила Уймі колишня красуня. — І ми повстанемо. Це незабаром станеться!

— Зачекайте, — втрутилася я непристойно тихим голосом. — Ми не знаємо, хто ви… Чи немає серед вас принців? Справжніх?

Усі замовкли. І так на мене глянули, що мені захотілося сховатися за Уйму.

— Наших принців, — глухо сказала жінка, — убили вороги багато років тому. Але ми ще поквитаємося!

І, не витрачаючи більше слів, потягла за повід коня з поклажею. За ними рушив віз; витріщивши очі, я дивилася, як пропливає мимо проштрикнутий стрілами Майстер-Генерал.

Накульгуючи, спотикаючись, утомлені люди йшли усе далі, поки, нарешті, не зникли. Ми з Уймою ще довго мовчали.

— Може, це його брат-близнюк? — запитала я згодом.

Людожер знизав броньованими плечима.

* * *

Уйма заснув першим. Дихав він, як завжди, безшумно, тому я довго не могла зрозуміти: спить чи прикидається?

Він спав.

З-за хмари виповз місяць і уп’явся в мене гіпнотизуючим поглядом. Я повернулася на бік, заплющила очі.

Що зараз робить Оберон? Чи вважає він, хоч у глибині душі, що я не вперте мале дурне дівчисько, а вірний Королівству маг, який ризикує життям заради свого володаря?

Що зараз робить Гарольд? Чи не сидить у в’язниці за обвинуваченням у державній зраді?

Чи відбито атаку кочівників і чи врятовано місто?

Уйма солодко облизнувся уві сні. Потягнувся — і знову заспокоївся. А ще дикуном називається. Ні аби повартувати вночі. А то наскочать вороги й візьмуть нас, теплесеньких…

Над землею стелилася нічна вогкість. Я обхопила себе за плечі й перевернулася знову на спину. Замружилася, щоб не бачити місяць.

Хто такий Майстер-Генерал? І чому він то оживає, то вмирає знову?

Навіщо ті люди, яких ми зустріли, возять мертве тіло у візку?

Яка дивна країна…

* * *

Я цілісіньку ніч спала уривками й прокинулася першою. Уйма дрихнув. На пластинах його панцира (а він спав, не знімаючи обладунків) виступила роса.

У мене затекли руки, ноги, шия, навіть, здається, язик. Скривившись і потираючи боки, я піднялася на невеликий кряж, що нависав над дорогою.

Порожньо. На півночі, у тумані, видніється ще одна шибениця — дороговказ, що веде до принца-деспота. Я зітхнула: хотілося прийняти душ. Чи хоча б умитися, бажано не росою. Осторонь від дороги я розгледіла зарості очерету. Озеро? Болітце? Підійти й глянути ближче?

Уйма спав. Я спробувала витягти мішок із продуктами з-під його ліктя, але людожер не був простаком — розлігся так, щоб навіть уві сні захищати своє добро. Рука в нього й так була важенна, а кольчужний рукав зробив її просто непідйомною. Я здалася.

Над крихітним озерцем кружляла мошкара. Розсовуючи посохом очерет, я пробиралася вперед; уже показалася вода, чиста, прозора до самого дна. Я ступила ще крок…

Над моєю головою свиснула мотузка. Петля захлиснулася на посоху. Ривок — гладке дерево, обпалюючи долоні, рвонулося з рук, і хоч як я намагалася втримати його — впустила.

З очеретів підвелися троє. Двоє дорослих (я мигцем бачила їх у замку) і Максиміліан.

— Далеко зібралися, прибульці з-за Печатки? — хлопчисько посміхався на всі тридцять два. Один зі стражників, той, хто кидав ласо, перекинув йому мій посох. Максиміліан піймав.

— Ого, — зважив посох у руці. — Путяща штука. Можна дах підперти, якщо раптом просяде.

За моєю спиною в болотистих берегах була вода. Праворуч — один дорослий ворог. Ліворуч — другий. А просто переді мною — хлопчисько Максиміліан; роздумувати було ніколи.

До нього п’ять кроків — чи два стрибки. Він скинув назустріч мені руки, зігнув, наче пазурі, пальці. Я відчула, як згущається довкола нього гнилий і тьмяний кокон заклинання, але не захотіла зупинятися. Чи не змогла.

Зрозумівши, що не встигає із чаклунством, він спробував вивернутися, і це йому майже вдалося. Майже, тому що я все-таки встигла вхопитися за набалдашник свого посоха. Долю секунди ми тягли його в різні боки, як щенята велику кістку, потім я зрозуміла, що тут мені все одно не перемогти, і розтиснула пальці. Максиміліан не втримався на ногах і шльопнувся, ламаючи очерет, а я кинулася туди, де безсовісно спав мій захисник.

Далеко втекти мені не вдалося. Зашморг затягнувся і потяг назад, як на гумці, я впала й покотилася по землі. Мотузка вп’ялася в лікті, і я завертілась, як черв’як на гачку, намагаючись звільнити руки.

— Убий волосатого, — почула я голос Максиміліана. — Швидше, поки він спить!

Я звивалась на траві. Максиміліан підійшов і спрямував на мене мій же посох:

— Тихо. Якщо добре себе поводитимеш, ми не вб’ємо тебе, коли підемо за Печатку. Залишишся тут.

Його очі сміялися. Я гірко пожалкувала про те, що не навчилась в Оберона вбивати ворогів поглядом.

Було тихо. Дуже тихо і на землі, й на небі. Не чутно ні кроків, ні боротьби, ні передсмертного хрипіння. Тільки десь прокинулася й несміливо пискнула рання пташка.

— Де ви там? — начальницьким тоном крикнув Максиміліан.

З-за кущів вийшов Уйма. Крокував неквапливо, погойдуючи в руці хвилястий меч, як диригентську паличку.

Максиміліан відкинув мій посох. Скинув руки, розчепірив зігнуті пальці з довгими нігтями, між його долонь застрибали іскри. Наступної миті в руках некроманта згустилась темрява, чорний клубок зіскочив на траву і раптом виріс мало не до неба (так принаймні мені з переляку здалося). З чорноти виліпилась істота, схожа на мавпу з руками-дубцями, якими потяглася до Уйми, а далі я вже не стала дивитися.

Виплутатися з петлі! Мотузка була липкою, ніби товстелезна павутина. Мотузка здавалась живою істотою зі власною злобливою волею. Крекчучи, ричачи і постогнуючи, я таки зуміла скинути її. Мій посох лежав неподалік, а увага некроманта була прикута до поєдинку Уйми з невідомою тварюкою із димового клубка.

Людожер кружляв, ухиляючись від ударів чорного чудовиська. Його меч проходив крізь морок, не завдаючи супротивникові шкоди. А противна Максиміліанова тварюка тільки здавалася неповороткою: рука-ціпок врізалася в Уймове плече, і мій людожер відлетів, як пушинка.

Я дотягнулась до посоха, припіднялась на коліні й запустила блискавку в Максиміліана. Некромант устиг відбити мій удар, та так прицільно, що я ледве сама не зашкварилась. Тим часом клята тварюка знову дотяглася до Уйми і так його навернула, що людоїд упав і залишився лежати.

У мене не було часу підводитися з колін. Страх за Уйму і злість на Максиміліана злилися в один гарячий клубок, піднялися з живота в груди й заюшили через ліву руку — через посох — у створене чаклунством чудовисько. Тварюка завмерла із занесеним кулаком, видала дивний звук, начебто присвиснула крізь зуби, і розпалася чорними ляпками диму.

Піт заливав очі. Я відчула себе легендарним героєм, переможцем чудовиська. Мені захотілося сміятися й танцювати. Захотілося підійти до Уйми й, поблажливо всміхаючись, простягнути лежачому руку…

У цей момент тріумфу мене вхопили ззаду за горло. Я знову гепнула навколішки.

— Пусти! Гаде!

Максиміліан хіхікнув за моєю спиною. У нього були тверді, як дріт, і дуже холодні пальці. Я спробувала скинути їх — легше було б позбутися кліща. Уйма лежав, наче мертвий, широко розкинувши ноги в шкіряних штанях.

— Упустила ти своє щастя, дівчинко…

Наступної миті некромант навалився мені на плечі, я врізалася обличчям в набалдашник посоха й ледь не осліпла від болю. Пальці на горлі ослабили хватку, зате чужа рука була тепер у моїй кишені.

— Оце й усе, — наче крізь туман, я побачила восковий ключ на брудній та вузькій долоньці некроманта. — Що переказати твоїм друзям за Печаткою?

Я потяглася до посоха, але Максиміліан наступив на нього чоботом:

— От бачиш, як небезпечно грати в «чесні відповіді» з незнайомцями. Не бійся, я залишу тебе живою. Тут так цікаво навкруги, так багато дивного, ти познайомишся із принцом-деспотом і його наглядачами, з мандрівними катами, із гмуррами… Коли ти наступного разу розплющиш очі, я буду вже…

Максиміліан не договорив. Усе ще посміхаючись, він раптом упав на мене, легкий, наче кажан, і безвладний, як городнє пугало.

За спиною в нього стояв Уйма із закривавленим лицем. Я вперше почула, як людожер дихає.

* * *

— Ти все йому вибовкала?

— Ми грали в «чесні відповіді», — я відвернулася. Після того як ми боролися пліч-о-пліч, рятували один одному життя й мало не загинули, Уйма міг би поводитися більш тактовно.

На широченній долоні людожера лежав восковий відбиток — відбиток пальця Гарольда.

— Віддай, — я простягнула руку.

Уйма подивився із сумнівом.

— Це дали мені, — я звела брови. — Гарольд дав мені. Я королівський маг, ясно?

— Втратиш, — з жалем сказав Уйма. — Або віднімуть. Або розплавиться. На.

Я піймала восковий відбиток і знову поклала в кишеню. Настрій був жахливий, боліла гуля на чолі, нило забите коліно. Попереду була дорога уздовж шибениць і зустріч із принцом-деспотом, ім’ям якого матері навколишніх поселень лякають неслухняних дітей.

— Гроші, — задоволено сказав Уйма. Стоячи на колінах перед знетямленим Максиміліаном, він перебирав мішечки, підвішені до хлоп’ячого чорного пояса.

— Облиш, — сказала я гидливо. Уймі і за вухом не засвербіло — вивертав мішечки один за одним.

Максиміліан лежав, переможений і жалюгідний, під носом у нього запеклася цівка крові. Бліде обличчя здавалося паперовим, білі кисті, що визирали з-під чорних рукавів, — порцеляновими. Навіть довгі хижі нігті не здавалися тепер лиховісними — просто хлопчисько з нестриженими нігтями. Худий, тендітний пацан. А його здоровенний дядько вперіщив кулаком по потилиці…

— фу ти, — Уйма висипав із чергового мішечка пригорщу дрібних кісток. — Гидота яка.

— Що це?

— Кістки кажана, для чаклунства. Слухай, Ліно, а дружок твій, часом, не некромант?

— А що?

У людожера заворушилися волосся в ніздрях.

— Некромант?

— Звідки я знаю, — збрехала я невідомо нащо.

Уйма похитав головою:

— Гарні в тебе друзі…

— Уймо, ти розумієш, що кажеш?! Який він мені друг? Він мене ледь…

Я запнулася. Уйма розкрив наступний мішечок, той був заповнений сірими, жовтими і зеленими горошинами.

— Зернята правди!

— Що?

Захлинаючись, я розповіла Уймі все, що знала. Чим довше я розповідала, тим більше світлішало обличчя людожера.

— Жритраву, — промовив він з явним задоволенням. — Не було матросів, то акула допомогла.

У наступному мішку були дрібні зацукровані фрукти. Максиміліан тим часом зітхнув, його повіки опустилися нижче, у щілинці між білястими віями здригнулися очні яблука.

— Уймо, він прийшов до тями.

Дивно посміхаючись, людожер нахилився над Максиміліаном і двома волосатими пальцями затис йому носа. Хлопчисько від несподіванки широко розкрив рота, і Уйма вкинув туди жовте насіннячко правди — так спритно, що хлопець мимоволі його заковтнув.

— А що тобі, хлопче, зв’язати треба, щоб ти не чаклував?

Максиміліан широко розплющив очі. Минула секунда. З ненавистю дивлячись на Уйму, хлопчисько завертівся на траві, потягнувся руками до живота, скорчився, охнув, викрикнув людожерові в обличчя:

— Руки! Пальці! Щоб ти здох!

Розділ дванадцятий Подорож із некромантом

Далі ми пішли втрьох. Попереду крокував Уйма, і Максиміліанові, якого людожер тяг на мотузці, доводилося майже бігти за ним.

Я замикала процесію, теж рухаючись майже бігцем — добре, що Максиміліан цього не бачив.

На шляху — то праворуч, то ліворуч — раз у раз виникали шибениці. Іноді порожні. Іноді на них хтось висів, і тоді я низько опускала голову й дивилася тільки собі під ноги.

Незабаром я помітила, що й Максиміліан не дивиться на повішених. Тільки з’явиться з-за пагорбу зайнята тілом шибениця — хлопчисько потуплює очі й виглядає щось на дорозі, начебто шукає в пилюці голку.

Опівдні, коли сонце піднялося високо, ми зробили привал на верхівці кряжистої скелі — щоб зусібіч було добре видно дорогу. Уйма порівно розділив зі мною залишки вчорашньої вечері. Максиміліану не дав нічого. Хлопчисько сидів на камені, дивився вдалечінь, наче ніщо навкруги його не цікавило й ніщо не стосувалося.

— На, — я розкрила мішечок із зацукрованими фруктами.

— Як я їстиму? — роздратовано запитав Максиміліан. Його руки були міцно зв’язані за спиною, і навіть пальці Уйма дбайливо обплутав кожен своєю мотузочкою.

Я завагалася.

— Відкрий рот. Я тобі до рота кластиму.

Максиміліан посміхнувся так огидно, що я пошкодувала про свою доброту.

— Не переймайся, — Уйма із хрускотом розкусив кістку. — Ми його насіннячком годуватимемо. Насіннячком правди.

Посмішка на обличчі некроманта пожух-ла. Уйма витяг мішок з горошинками, зважив у руці:

— Чимало. Нам вистачить.

* * *

— Ти некромант?

— Так! — Максиміліан ледве не вдавився наступним зернятком.

— Я знав, — проричав Уйма. — Я знав… Чого боїться принц-деспот?

— Нічого він не боїться!

— А що він любить?

— Захоплювати чужі замки, міста, рудники та рабів, — в очах Максиміліана промайнула зловтіха. — Битися і перемагати! Ось що він любить!

— А ще?

Максиміліан мовчав. Одне зернятко вимагало відповіді тільки на одне питання, і хлопчисько уважно стежив за тим, щоб не бовкнути зайвого.

Уйма незворушно всунув Максиміліану до рота наступне зернятко.

— Як зробити так, щоб принц-деспот нас вислухав?

— Продемонструйте йому силу, — Максиміліан поморщився. — Він поважає тільки силу.

Уйма підкинув на долоні нову сіру горошинку.

— Дайте пожерти, — раптом обурився Максиміліан. — У мене живіт здуває!

— Немає жратви, — безпристрасно відгукнувся Уйма. — Не заробили ще.

Хлопчисько стиснув губи. Уйма знову затис йому носа; я відвернулася. Щось мені підказувало, що Оберон не став би допитувати зв’язаного бранця за допомогою зерняток правди. Але ж він великий чарівник і великий король…

І життя Оберона в моїх руках. Та ще в Уйминих волохатих лапищах; я зітхнула.

— Як потрапити до замку принца, щоб нас не помітили? — вкрадливо запитав Уйма.

— Через Соляну Безодню, — застогнав хлопчисько. — Агов, дайте мені хоча б чимось цю гидоту загризти!

Я поклала йому до рота зацукроване яблуко. Максиміліан зажмурився від задоволення. Я дала йому ще одне.

На п’ятому яблуці я втратила пильність, і він клацнув мене зубами за палець. До крові.

Від несподіванки я скрикнула.

Максиміліан посміхався, задоволений. На його щоках заграли ямочки.

* * *

Кінець дня ми зустріли осторонь від дороги, у чахленькому гаєчку на вершині пагорба, звідки чудово проглядалися й дорога, і замок принца-деспота.

Замок цей не був зведений людьми. Це стало зрозуміло з першого ж погляду. А найімовірніше, це взагалі був не замок, а щось інше.

Ні стін, ні веж, ні віконець, ні бійниць. Ні прапорів, ні балконів, ні розвідного мосту. Суцільна сіра брила зморшкуватого каменю, а на місці воріт — дві колони, масивні й товсті, як ноги розгодованого слона. Між колонами — чорна діра, підсвічена червоними сполохами. До воріт вела дорога; обабіч неї, між шибеницями, тіснилися кособокі халупи й будочки. Чи то село, чи то базар.

— Здобути це приступом неможливо, — сказав Максиміліан. Він уперше заговорив без насіннячка правди в животі. Ми з Уймою здивовано втупилися в обличчя некроманта.

— Мій прадід розповідав, — Максиміліан мрійливо закотив очі, — що раніше тут було страшне місце. Просто жахливе. Це місце люди за багато верст обходили — боялися, і живі, й інші.

З власної волі. А потім, коли Печатку поставили, тут довго було порожньо. Поки прапрадід принца-деспота, король Вирвиоко, не прийшов і не оселився. А ви йдіть, ідіть туди, всередину. Йдіть, — він солодко посміхнувся.

— Щось ти розпатякався, — зло зазначив Уйма. — Давно своїх балабушок не жер?

— А ти залиш при собі свої погрози, опудало. Ти коли на рудниках насос качатимеш, отоді пригадаєш свої погрози. Коли нагаєчка по плечах — хльоц-хльоц…

Мені захотілося щосили вперіщити Максиміліана по білявій голові. Я ледве стрималася. А Уймі, холоднокровному людожерові, й за вухом не засвербіло:

— Щодо «хльоц-хльоц» подивимося, подивимося. А от у гості до принца-деспота ти з нами підеш. Дорогу вказуватимеш.

— Я не знаю дороги! — наїжачився хлопчисько. Уйма потягнувся за мішечком з насіннячком правди.

— Я знаю тільки, де вхід, — швидко сказав Максиміліан. — Там старий цвинтар. Дуже старий. Просто зі склепу короля Вирвиоко тунель веде в Соляну Безодню. Звідти точно є вихід у замок. Але як іти — я не знаю.

— Не знаєш? — фальшиво здивувався Уйма. — Ти ж некромант…

Максиміліан заметеляв головою:

— Тобі не зрозуміти, дикуне. Це Соляна Безодня, найстрашніша частина загробного царства! Тобто майже найстрашніша. Я туди не піду.

— Але ж хтось там бував? — запитала я. — Хтось тобі розповів про цей хід?

— Мій дід, — прошепотів Максиміліан. — Він бував… А я не піду.

— Підеш, — посміхнувся Уйма. — Куди ти дінешся?

* * *

Уже сутеніло, коли нам нарешті пощастило — ми знайшли озеро, у якому було повно риби. Я ловила посохом, Уйма — голими руками. Між нами тривало мовчазне змагання, і вже до появи першої зіроньки на траві перед зв’язаним Максиміліаном валялася ціла купа свіжої, великої риби, що ароматно пахла.

— Припахати б тебе луску обчищати, — сказав Уйма, дивлячись на хлопчиська зверху вниз.

— Давай, — з єхидною посмішечкою погодився некромант.

— Розмріявся, — у тон йому відповів Уйма.

Казанка не було. Варити юшку в шоломі Уйма відмовився. Сам він їв рибу сирою, але для мене, зглянувшись, спік на вугіллі.

Оце так смакота!

Максиміліан спостерігав за нами голодними очами.

— Кусатимешся? — запитала я його.

— Угу, — відповів він злобливо. — Палець відкушу.

— Ну й спатимеш голодним, — Уйма блиснув жовтими очиськами.

Подумавши, я насадила шматок рибини на вербовий прутик. Простягнула Максиміліану. Той жадібно схопив ротом частування й, сопучи та обпікаючись, одразу ж проковтнув.

— Дивись, — сказав Уйма. — Він тебе не пожаліє.

Я промовчала.

* * *

Коли стемніло, ми спустилися з пагорба. Цього разу попереду йшов Максиміліан. Уйма м’яко ступав за ним: меч за плечима, на волосатий кулак намотана мотузка-повідок. Я наздогнала людожера йспробувала пристосуватися до його кроків.

— Уймо? А що ми йому скажемо?

— Кому? — на блідому обличчі Уйми вже помітно підросла щетина.

— Принцові-деспоту.

— Що ти йому скажеш. Угу, саме так. Ти посланець, ти королівський маг, тебе відправили за принцами. А я — так собі, тупий дикун, моя справа — ворогам голови стявати.

Ми пройшли через невелике селище — тихе, порожнє й темне. Якби не запахи — диму, гною, вареної кукурудзи, — можна було б подумати, що тут давно ніхто не живе.

— Де вони всі?

— Зачаїлися, — подумавши, повідомив Уйма. — І правильно. Нічого тут вештатися.

Чим ближче ми підходили до сірого замку, тим паскудніше ставало в мене на душі. Вже страшенно давно я не почувалася такою самотньою. Уйма мені не друг, Максиміліан — і зовсім лютий ворог. Про що мені говорити із прин-цом-деспотом? А якщо…

Думка була такою жахливою, що я зупинилася. Уйма, наче нічого не трапилося, рушив уперед.

— Уйма! Зачекай! А якщо він одружений?!

Людожер розреготався, широко роззявляючи величезний рот. І, що найобразливіше, до нього приєднався злобливий смішок Максиміліана.

Я насупилася.

* * *

Під покровом ночі ми підібралися до замку зовсім близько. Максиміліан, виявляється, бачив у темряві не гірше за мене та У йму, і це відкриття мені не сподобалося.

— Ось цвинтар, — хлопчисько, у якого були зв’язані руки, вказав підборіддям, але я й без нього вже розгледіла попереду царство безлистих дерев і похилих кам’яних склепів.

«Шановний принце-деспоте! Я, посланець короля Оберона, пропоную вам узяти за дружину Філумену, прекрасну принцесу й милу дівчину. До речі, вона танцюватиме на балах, посміхатиметься, плестиме вам шкарпетки…»

Я згадала Філумену й мало не заплакала. Вона зараз задоволена, спокійна, сита й гарна, і головне, анічогісінько не боїться. Сидить собі, у лото грає з Алісією й Ортензією… їй не треба пробиратися між старими могилами, розшукувати прохід у склепі, виголошувати промову до принца-деспота й знати заздалегідь, що крім «Ой!», швидше за все, більше нічого не встигнеш сказати…

— Ну, паскудо, де ж склеп? — беззлобно поцікавився Уйма.

— Тут. На головній алеї.

Максиміліан ішов усе повільніше. Нарешті зупинився й притиснувся до ніг Уйми:

— Зачекайте.

— Що сталося?

— Треба зачекати, — голос Максиміліана дрижав.

Так, мовчки, ми стояли кілька хвилин. Я підійшла й пригорнулася до Уйми з іншого боку. Лати людожера були теплими.

— Ходімо, — хрипко сказав Максиміліан. — Тут близенько.

Цвинтар справді був старим, дуже старим. Надгробки поросли мохом, наче шаром сірого снігу. Ми просувалися по алеї, наче по лісі, раз по раз відводячи гілки, розриваючи з тріском павутину й здригаючись від доторків мокрого листя.

— У мене руки затекли, — сказав Максиміліан.

— Потерпиш.

— А якщо я заприсягнуся вам не шкодити, ви мене розв’яжете?

— Цікаво, це ж хто і коли вірив клятвам некроманта? — посміхнувся Уйма.

Я поводила посохом, як антеною, вишукуючи небезпеку. Схоже, небезпечно було всюди, але загроза ця слабка, вона зачаїлася.

— Осьдечки, — тихо сказав Максиміліан. — Ось склеп Вирвиока.

Просто перед нами височіла чорна кам’яна споруда заввишки поверхів на три з залізними, дуже низькими дверима. Плющ (я думаю, це таки плющ) майже повністю укрив її густою темно-зеленою сіткою.

— Відчиняй, магу, — запропонував Уйма.

Я підійшла ближче. За моїм плечем цокотів зубами Максиміліан; я нерішуче взялася за в’юнкі стебла. Рвонула. Зашурхотіло листя, посипався пил. У мою долоню боляче впилася скалка. Під плющем виявилося металеве кільце, іржаве й обплетене павутиною. Я гидливо обмотала руку полою, узялася за кільце, посмикала…

Жодного результату. Навіть не скрипить.

— Пропусти, — сказав Уйма.

Він розігнався й гупнув по каменю ногою. Двері здригнулися. Цвинтарем пронеслося щось схоже на гуркіт експреса, що летить у прірву. Ні на що не звертаючи уваги, Уйма вдарив іще раз, і раптом двері, наче кришка консервної банки, легко провалилися всередину, в темряву.

З темряви дихнуло важким, застояним повітрям.

— Я туди не піду, — сказав Максиміліан.

— Підеш, — людожер намотував на кулак мотузку.

— Та послухайте ви! — у голосі Максиміліана забриніли сльози. — Я… мертвих боюся.

— Що-о?! — роззявив рот Уйма. — Ти ж некромант!

— Боюся, — Максиміліана били дрижаки, я точно бачила, що він не вигадує. — Я… взагалі не можу. Я боюся.

— А як же підіймати на бій з ворогами армії кістяків? — знущаючись, запитав Уйма. — Пригадую, був у нас на островах один стари-гань, вправлявся… А як же прислуга з ходячих трупів? А як же…

— Не можу! — Максиміліана трусило. — Якби ви знали… Що в нас трапляється… Ви б не сміялися!

— Не глузуй з нього, — сказала я Уймі.

Людожер узяв Максиміліана за комір чорної курточки:

— Ти, поганцю, як хочеш, а я тебе не відпущу. Нам у склеп — і тобі туди ж. Нам через Соляну Безодню — і ти за компанію. Уперед!

І він підштовхнув Максиміліана у двері, туди, де виднілися запилюжені сходи, що вели донизу.

* * *

Це була дуже багата, розкішна гробниця. І зовсім не страшна. Чесно кажучи, її можна було б прийняти за королівські покої з багатьма кімнатами, килимами й меблями, золотим і срібним посудом, картинами, гобеленами, зброєю й статуями — якби вона, ця чудова королівська квартира, не перебувала під землею на старому цвинтарі.

— А де ж сам?.. — запитала я, коли ми проминули четверту кімнату, довгу й майже порожню, якщо не брати до уваги мармурового столика для шахів.

— Де король? — запитав Уйма у Максиміліана. Той вертів головою й важко дихав.

Я на секунду зупинилася подивитися на шахи. Фігурки були тонкої роботи, частина із кістки, решта — з незнайомого напівпрозорого матеріалу. Я сушила мізки, що ж це таке, поки не здогадалась обережно лизнути фігурку. Сіль!

Уйма тим часом протяг Максиміліана через кімнату до напівзотлілої фіранки, якою було запнуто вихід. Повернувся до мене:

— Агов! Не відставай!

І відсунув фіранку.

Незворушне обличчя його закам’яніло.

— Це вони! — закричав Максиміліан. — Я знав… Вони його дістали!

* * *

Наступна кімната виявилася королівською опочивальнею. На мармуровому ложі мали спочивати століття за століттям і вовіки віків останки покійного Вирвиока. Однак доля вирішила по-іншому.

Королівське ложе було порожнім.

У кутку кімнати висів униз головою зотлілий труп — поли мантії звішувались на голову. Кістяні щиколотки були намертво перехоплені сталевими кайданами, ланцюг тягнувся нагору, в темряву. На підлозі валялася корона. Притиснувшись до Уйми з двох боків, ми з Максиміліаном одночасно відвели очі.

— Ходімо звідси хутчіш, — тремтячим голосом сказав некромант.

— Ходімо, — підтримала я.

Розділ тринадцятий Соляна безодня

Склеп невдачливого Вирвиока справді виявився прохідним. Просто під мармуровим королівським ложем був отвір, прикритий тьмяним щитом, — але коли я побачила цей «вентиляційний хід», мене охопив розпач.

— Уймо, ти ж не пролізеш!

— Головне, щоб голова пролізла, — повторив Уйма фразу, колись сказану Гарольдові. І, прив’язавши мотузку, якою був сплутаний Максиміліан, до закопченого кільця в стіні, неквапливо почав знімати лати.

* * *

— Хто його підвісив?

Ми пробиралися підземним ходом, що вів, за словами Максиміліана, зі склепу в Соляну Безодню. Хід був прямий, як шосе, і майже настільки ж широкий. Уйма, який вразив нас із Максиміліаном умінням проникати у вузькі діри, крокував тепер на повен зріст, випнувши широченні груди й розвернувши закуті в броню плечі.

— Хто його підвісив? — знову запитала я в Максиміліана.

— Мертві-безсмертні, — відгукнувся він, дивлячись під ноги. — Слухай, ну мої руки просто заніміли. Ще взагалі відсохнуть. Тобі що, розв’язати шкода?

— Уймо, — нерішуче почала я.

— І не думай, — людожер змахнув мечем, ніби збираючись знести комусь голову. Вістря зачепило кам’яну стелю, полетіли іскри. Уйма вдарив іще раз — іскри посипалися, наче феєрверк.

— Хто такі ці… Якщо мертві, то які ж вони безсмертні?

— Воювали два клани, — Максиміліан зітхнув. — Дві армії. Одні були зі старих…

— Як це?

— Воїни, які полягли в битві й по праву втрапили в країну мертвих та заслужені почесті вкушають, — Максиміліан наче повторював завчений текст, у голосі його звучала відраза. — Насправді просто старі воїни, яких хтось колись убив у бою. Вдруге ж не вмирати, от вони й безсмертні.

— А інші?

— Інші… нові. Ті, хто прийшов сюди не за правилами, після смерті, а живцем, через лазівку, за допомогою чарів. Мої предки-некроманти, Вирвиоко зі своєю ордою, ще дехто. Вони хотіли вкушати ці самі почесті, але не вмирати і тим паче не в бою.

— І рибку з’їсти, і у воду не лізти, — підказав Уйма.

— А що за почесті? — я забула, де перебуваю й куди йду, здавалося, я от-от довідаюся щось дуже важливе.

— Ти що, не знаєш, що воїнів після смерті чекають почесті.

— Знаю, а на що це схоже?

— Крокуючі палаци, — сказав хлопчисько з тугою. — Були такі. Де кожний надміру щасливий і гордий, і натхненний, — він знову повторював, наче рядки із книжки. — Їх завалили. Наполовину наші, живі, постаралися, наполовину мертві-безсмертні, щоб нашим не дісталося.

— Шкода, — сказав Уйма.

— Шкода, — Максиміліан потупив очі. — Там таке було… Таке… Мій дід, коли розповідав, плакав ось такими сльозищами, — хлопчисько хотів, мабуть, показати, але забув, що в нього зв’язані руки.

Запала тиша. Ми йшли по коридору, час від часу наші обличчя обдував вітер — приносив запахи вологи й землі. Нагадував, що попереду є вихід.

— І хто переміг? — запитала я. — Живі?

— Узагалі-то так, — Максиміліан зітхнув. — Узагалі-то… мій прадід зумів зачарувати майже всіх старих: закатати їх у кам’яну сіль, засолити, наче оселедців. Далеко звідси, на півночі. Вони там. Але вони ж безсмертні. Кажуть, — Максиміліан запнувся. — От моя мачуха каже… що вже зовсім скоро вони виберуться з соляної глиби, повернуться і відберуть свій світ назад. А живих, які їх скривдили…

Він раптом зупинився. Я обернула голову. По блідому обличчі Максиміліана струмками котилися сльози.

— Ви не розумієте! Вони можуть будь-якої миті… вирватися. А я ж прямий нащадок Аррдаха, некроманта, який їх переміг. Вони насамперед мене шукатимуть. Вирвиока он уже знайшли.

— Ти ж кажеш, що всі вони в солі, — незворушно зазначив Уйма. — Хто ж його повісив?

— Не всі, — промурмотів Максиміліан. — Деякі, хто був ближче до краю соляної глиби, змогли язиком пролизати собі вихід і звільнитися. Тепер вони… ходять. Чекають, поки звільняться решта.

Холодний вітер знову прогудів тунелем. Я затремтіла.

— Мені необхідно забратися звідси, — жалібно сказав Максиміліан. — Я так чекав… Я чекав: рано чи пізно прийдуть люди з-за Печатки. А отже, у них ключ. Отже, я піду. Піду — значить урятуюся. А мертві-безсмертні, якщо мене піймають, знаєш що зроблять? — його обличчя заблищало від сліз. Кінчик носа почервонів.

— Ну й дурний. Пояснив би по-хорошому, — я відвела погляд.

Уйма фиркнув:

— Ти, магу дороги, вуха не розпускай. У нього руки зв’язані, то він язиком чеше. Дивись, начебто вихід?

Кроків за тридцять попереду тунель закінчувався широкими залізними дверима.

* * *

— Так отож. Уяви собі. Ось ти поліг у бою, прийшов у царство мертвих, тут тобі м’які подушки, їжі й питва від пуза, красуні, курильниці, все як слід. І раптом з’являються паршиві некроманти, виганяють тебе, чесного мертвого воїна, із твого чертога, хочуть самі мед-пиво пити й цілувати красунь. Я б образився.

Шиплячий голос Уйми відбивався від стін і куполів, від зеленуватих кам’яних статуй, від маслянистої поверхні непрозорого підземного озера. Звук відповзав у тунелі й ще довго віддавався там, наче тисячі змій по-всякому повторювали слова людожера, і мені хотілося, щоб Уйма замовк.

Соляна Безодня виявилися зовсім не такою, як я очікувала. Ми потрапили наче у величезний шматок сиру з великими дірками. Це було схоже на давно занедбаний парк атракціонів: печери, коридори, сходинки, мости й переходи, предивні конструкції; спіральні жолоби, як водні гірки в аквапарку, пронизували лункі порожні простори, спускалися донизу на страшенну глибину й там зникали. Зі стін виступали статуї, схожі на шахові фігури в склепі Вирвиока. Уйма поплював на руку, потер найближчу статую, лизнув палець, скривився:

— Сіль.

На дні сухих жолобів стовбурчилися голочками неблискучі кристали.

— Тут, — голос Максиміліана ледве звучав, але, розговорившись, хлопчисько вже не міг зупинитися, — було місце для мертвих-безсмертних, які втекли з поля бою.

-Для боягузів, — незворушно уточнив Уйма. — І що ж?

— Вони переганяли сіль по жолобах. Язиками.

— Теж мені покарання, — мені було страшно, тому я намагалася переконати себе, ніби все, що відбувається, — смішно.

Максиміліан дивно покосував на мене:

— По-твоєму, нічого особливого? А ти уяви…

Я подивилася на найближчий до нас жолоб. Він був хитро вигнутий — то стрімка пряма гірка, то широка спіраль, наче тіло удава. Я уявила: от по жолобу йдуть один за одним легкодухі воїни. Язики в них відвисли до землі, і вони женуть і женуть перед собою хвилю соляного розчину…

— А вони нагору… йшли чи вниз? — запитала я, задихаючись від нервового реготу.

Максиміліан не відгукнувся. Здається, мій сміх його образив.

— Нагору, звичайно, — відповів за нього Уйма. — Потім униз з’їжджали — і знову… І де вони тепер?

Максиміліан зітхнув:

— Їх звільнив мій дід. Він збирався повести їх на війну проти інших мертвих-безсмертних.

— Проти відважних, — уточнив Уйма. — А вони? Ті, яких він звільнив?

— Розбіглися хто куди. Зачаїлись.

— Зрозуміло, вони ж страхопуди.

— Не всі! Тобі що, ні разу не довелося з поля бою п’ятами накивати?

Уйма холодно всміхнувся:

— Ніколи.

Максиміліан хотів щось сказати, але цієї миті зверху почувся шум, що чимраз наростав. Я підхопилася, скинувши посох. Уйма ошкірився. Максиміліан присів навпочіпки.

Шум перетворився на гуркіт. Звідусіль посипалися соляні кристали, як сніг, закружляли в повітрі. Я примружила очі, що вмить наповнилися слізьми; по одному з жолобів котився череп, описував виток за витком, підстрибував, погрожуючи вивалитися за борт, але не вилітав й продовжував котитися. Все нижче… нижче…

Шум довго не змовкав. Череп зник у переплетенні жолобів, по маслянистій воді озерця все ходили й ходили судомні дрібні хвильки, і летіли кристали солі, і здригалося повітря.

— Звідки це? — запитав Уйма. — Там, над нами, замок?

Максиміліан завертів головою:

— Раніше це був не замок. І нагору не можна. Іти слід уздовж берега… Уздовж озера… І там буде міст.

* * *

Ми йшли по шару солі, хрусткої, як сніг. Уйма так гепав чоботищами, що тільки кристали навсібіч розліталися, і залишав за собою такий слід, майже як від танка. Цим слідом, перестрибуючи з одного відбитка в іншій, плівся Максиміліан. А позаду йшла я із посохом напереваги.

— Стій!

Людожер послухався, хоча не відразу. Невдоволено обернувся:

— Що сталося?

— Небезпека, — вказала я вперед тремтячим пальцем.

— Певна річ, — погодився людожер. — То й що?

Я оглянулася назад. Повертатися? Шукати шлях в обхід?

Не чекаючи на команду, Уйма повернувся й знову захрумтів чобітьми. Я підняла посох вище. Попереду, в коричневому плоскому напівмороку, вже виднівся мотузяний міст над густою зеленуватою водою.

На мосту хтось стояв. Темна фігура, яка скидалася на чорну опливлу свічку.

Уйма зупинився. Максиміліан урізався йому в спину. Я завмерла з піднятою ногою.

Кап, упала у воду важка крапля. Кап-п.

— Хто тут?!

— Довго, — тихо сказала фігура, і від звуку її голосу вода взялася брижами. — Довго чекати.

— Нам треба на той бік, — незворушно повідомив Уйма.

— Колись тут була переправа, — задумливо сказала фігура.

— Тепер ні, — заперечив Уйма після короткої паузи. — Тепер міст. Ти даси нам пройти?

— Проходьте, — зненацька легко погодилася фігура. — Я візьму тільки його.

Максиміліан осів на соляний розсип.

— Кого? — запитала я, сподіваючись відтягти час.

— Некроманта, — уточнила тінь. — Кров Аррдаха я відчуваю.

— Бери, — погодився Уйма.

— Та ти що! — від обурення в мене сторчма встало волосся.

Людожер обернувся. Я зустрілася з ним поглядом.

— Бери-бери, — повторив Уйма добродушно. — Тільки з мосту зійди.

Фігура заковзала, наче на ковзанах. Міст хитнувся, звільняючись, видно, від чималої ваги. Коли сіль скрипнула під фігурою, що спустилася на берег, Уйма начебто ненароком витяг свій хвилястий меч.

Фігура трішки сповільнила рух.

— Хто такий, щоб ставити умови? — недбало запитав Уйма.

— Геть з дороги, — прошелестіла тінь. — Інакше візьму всіх трьох.

Уйма підніс меча, встаючи в бойову стійку. Я кинулася до Максиміліана. Обличчя некроманта було не просто білим — зеленувато-синім, як вода в баночці школяра, що малює весну.

Я спробувала підняти його. Максиміліан був легкий, наче кажан: лише шкіра та кістки.

— Розв’яжи мені руки… — простогнав він, не розтискаючи зубів.

Тим часом Уйма і темна фігура зійшлися, і на всі боки полетіли кристалики солі.

Набалдашником посоха я провела по мотузці, затягнутій Уймою. Людожер умів зв’язувати — кожен вузол довелося різати окремо. Нарешті розкудлана мотузка впала, і одночасно опали руки Максиміліана — безвільно повисли вздовж тулуба.

— Я ж казав, — сумно зазначив Максиміліан.

Я оглянулася. Уйма намагався визволити меча, що зав’яз у супротивнику. Він (супротивник) намагався дотягтися до його горла чорною, наче гумовою, рукою. Єдиною.

— Тримайся! — крикнула я невідомо кому. Підхопила Максиміліана під пахви, набрала повні груди повітря й шугонула вгору. Здійнялася метра на півтора, відразу просіла під вантажем некроманта й затрималася в польоті над самою землею, над білим розсипом солі. Надувшись, як жаба, зринула ще трішки й полетіла — потяглася — над самою водою в напрямку до мосту.

Ноги некроманта черкнули об воду. Я сповільнила рух, ніби мене різко потягнули назад.

— Зігни коліна! Підтягни ноги!

Він спробував виконати мій наказ і притис коліна до живота. Я опустилася ще нижче. З мокрих чобіт Максиміліана злітали важкі краплі й падали у воду, не залишаючи кругів.

Коли ж я навчуся літати, як нормальна людина?!

Міст був уже майже поруч.

Я налягла на мотузку, натягнуту замість поруччя. Якби я піднялася трішечки вищеми з Максиміліаном благополучно перетнули б перешкоду й опинилися на мосту. Але я не дотягла.

Мотузка напнулася, як огородження рингу, і відкинула мене назад. Я втратила рівновагу й, упустивши Максиміліана, полетіла у воду!

Але не заглибилась навіть по груди.

Вода без бризок виштовхнула мене назад. Я висіла, як поплавець, по пояс у воді, й під моїми ногами була порожнеча. Поряд борсався некромант — руки його, як і раніше, не слухалися, але впав він, на щастя, не на живіт, а на спину.

Уйма ще бився. Його шолом відкотився до самої води, його меч переломився навпіл, чорна рука зімкнулась на його горлі. Напевно, подумала я, після смерті людожер по праву міг би сподіватись на місце в Мандрівних Садах. І відразу спохопилася: два маги бовтаються, як оселедці в розсолі, тоді як простий дикун не на життя, а на смерть б’ється з породженням Соляної Безодні!

Я спробувала знову злетіти, але липка вода не пускала. Я стала розгойдуватися, підстрибуючи вгору й униз, то поринаючи по груди, то вистрибуючи майже по коліно. Майже вибралася, майже вдалося, потягнулася за Максиміліаном — і знову втратила рівновагу, впала назад і ледь не сьорбнула густої їдкої рідоти.

Вона була, як зеленувате молоко. Вона була, як топлений жир. Вона була…

Я нахилила голову. Мені здалося, що в молочній каламуті піді мною з’явилися просвіти. Ось вони поширшали… Ще більше… Наче спускаючись на літаку, я проривала шар хмар, їх ставало усе менше, зараз я побачу, що під ними…

І я побачила.

Дно було страшенно далеко. Я висіла над ним на висоті майже шістнадцятиповерхового будинку. І там, на дні, були люди. Натовп унизу погойдувався, ніби щільно притиснувшись один до одного, люди слухали вуличний концерт.

Їхні голови були, як кулі, білі й голі. Спершу я бачила тільки маківки, але невдовзі розгледіла й лиця із чорними дірами очей. Вони задирали підборіддя, вони дивилися на мене, вони мене побачили!

Я вигулькнула з води, ніби ракета із причепом, волочачи за собою Максиміліана. Знову налягла на поруччя мосту й знову не дотягла. Мотузка напнулася — і лопнула під моєю вагою, і ми впали на міст, і він заходив ходором, як величезний гамак.

— Уймо!

Хрипучи та задихаючись, Уйма обломком меча відітнув чорну руку, що вп’ялася йому в горло. Кинувся за нами по мосту. Чорна фігура жахливо завила і кинулася слідом, на бігу обприскуючи людожера мутною рідиною, яка щосекунди густішала. Уйма загруз і гепнувся. Фігура нависла над ним, і тут мій посох виплюнув струмінь зеленого вогню.

Чорна фігура загаялася тільки на кілька секунд — але цього часу вистачило й Уймі, і нам, щоб проскочити міст і добігти до сходів.

* * *

Води! Води! Нічого мені не хотілося настільки сильно, як стрибнути в річку й змити із себе хрустку кірку солі. Шкіру стягло, всі подряпини, садна й ранки пашіли вогнем, одяг перетворилася на сірий панцир, що дряпав шкіру. Максиміліан здавався ожилою цементною статуєю й пхикав уголос. Тільки Уйма зберігав цілковите самовладання, хоча обличчя його було роздерте від скроні до підборіддя й панцир стемнів від крові.

Ми зупинилися в темному коридорі. Посох раз по раз здригався, обіцяючи небезпеку то тут, то там. Пахло димом, пилом і давно немитими тілами.

— Басейн, — сказала я. — Ну хоч бочку з водою. Чи відро. Де взяти?

Уйма покосував і нічого не відповів.

— Якщо вас піймає нічна варта, — сказав Максиміліан, — до ранку шибениці перед замком будуть зайняті.

— Чому це «вас»? — здивувався Уйма. — Точніше буде нас.

Я якомога міцніше замружилась. Уявила собі воду. Багато води. Наш клас вишикувався уздовж крайки басейну, в Ритки новий купальник…

Ні, не так. Треба згадати Оберона. Що зробив би в такій ситуації Оберон?

Посох нагрівся під моїми руками. Я уявила, як входжу у ванну, повертаю кран… Посох сіпнувся. З набалдашника спершу тонким струменем, потім усе сильніше й сильніше забила вода.

Дуже довго ми не робили нічого — просто стояли й дивилися на це чудо. З ледве чутним шипінням вода підіймалася до стелі, розсипалася грибом-фонтаном і дрібним дощем стукала по плитах. Текла по кам’яній підлозі, провалювалася вниз крізь ґрати водостоку й зникала з очей.

Вона була тепла.

* * *

Навряд чи в цьому коридорі хтось колись обливався водою. Навряд чи хтось ганяв туди й сюди по мокрій підлозі, щоб оббризкати супротивника теплим фонтаном. Напівголі, у мокрих сорочках, ми з Максиміліаном поводилися, наче два малолітні дурники. Уйма спідлоба спостерігав за нами, але пустувати не заважав: чому б не показитися, вирвавшись із лабет лютої смерті?

Це, звичайно, нерозумно, але гра з водою в підвалах принца-деспота подарувала мені прекрасні, щасливі хвилини. Доживу до старості — і то згадуватиму, слово честі. Ми впоралися, ми вирвалися, я повелася як справжній маг і заново повірила в себе. Чого мені боятися? Я все можу! Я можу літати. Я можу викликати вогонь і воду. Я можу лікувати рани…

Згадавши про рану Уйми, я припинила пустощі. Перехопивши посох лівицею, підійшла до людожера й сухим «лікарським» голосом наказала сісти на підлогу. Згадала уроки Оберона — а заразом і шкільні схеми з будовою шкіри. Уйма здивовано стежив за моїми руками.

Краї його рани затягнулися, залишивши багряний шрам. З ним я, як не намагалася, нічого не могла вдіяти. Людожерові, втім, на косметичні тонкощі було наплювати: на шрам більше, на шрам менше…

— Добре, — з подивом сказав мій пацієнт, обмацуючи рубець. — Спасибі.

Позаду підійшов Максиміліан. Він був мокрий і важко дихав. Дивився на мене якимсь новим поглядом, в якому з’явилася повага. Ми з Уймою врятували його від жахливої долі, нагадала я собі. І посміхнулася некроманту якнайщиріше.

Той відповів обережною посмішкою.

Розділ чотирнадцятий Принц-деспот

Тепер я очолила експедицію. Ми пробиралися вперед, покладаючись тільки на мій посох. Небезпека праворуч! — обійдемо. Небезпека ліворуч! — обминемо. Небезпека прямо! — відступимо.

Замок деспота не був схожий на інші ні зовні, ні зсередини. Нехай усе тут давно занехаяне і захаращене сміттям, але справжній вигляд цих коридорів і кімнат проявлявся то сям, то там. Ніби божевільний архітектор будував водночас і житло, й могилу та ніяк не міг вирішити, що ж йому все-таки потрібно — палац чи катівня. Усі приміщення ділилися на дві частини — в одній була висока стеля, в другій — дуже низька. В одній збереглися мозаїки, розпис, барельєфи й кам’яні квіти. В другій — у покриті кіптявою стіни були вмуровані кільця, а на підлозі — висічені в камені канавки. Все це було завалено купами мотлоху, горами іржавого заліза, запиленими пустими котлами і гнилими бочками (схоже, ми пробиралися через комору-сміттєзвалище), але химерність цього місця все одно кидалася у вічі.

— Простіше простого, — напівголосно розмірковував Уйма. — Припустимо, я — великий воїн, піймав ворога, і що мені з ним робити? У підземелля? Ні, хай живе поряд і мучиться. І при цьому нехай спостерігає, як мені добре. А я дивитимуся, як йому зле. Оце то мудрість, мушу тобі сказати.

— А якщо ти — той самий ворог, якого піймав великий воїн?

Уйма поблажливо посміхнувся:

— Такі вороги, як я, не втрапляють у подібну халепу, дівчинко… Агов, а де некромант?

Я оглянулася. Максиміліан щойно був тут, ішов за мною, не відстаючи ні на крок, нив, розминаючи спухлі руки, сопів, спотикався й цокотів від страху зубами. А тепер за ним і слід пропав. Ми з Уймою стояли біля підніжжя витих сходів, на перехресті декількох коридорів. Порожні коричневі тунелі вели в темряву.

— Проґавили, — сказав Уйма. — Чекай тепер лиха.

Я поводила посохом, як антеною. В одному з коридорів танула, наче розчиняючись, слабка небезпека. Мить — і її немає.

— Може, на краще? — запитала я з надією.

Уйма вп’явся у мене своїми жовтими круглими очиськами. Почухав щетину на підборідді:

— І як ти дожила дотепер, така довірлива?

Я насупилася. У голосі людожера чувся щирий сум.

* * *

Була передсвітанкова пора. Найліпший час для розбійного нападу.

Військова рада, яку ми з Уймою провадили неподалік від покоїв принца-деспота (з нори, де ми зачаїлися, видно було, як змінюється біля входу сторожа), промайнула дуже швидко й закінчилася цілковитою моєю поразкою.

— Отже, постукати? — запитував людожер своїм страшним свистячим шепотом. — Здрастуйте, перепрошую, ми посли з-за Печатки?

— Але ми дійсно…

— Силу він поважає! Виключно силу. Коли б у нас було військо, щоб здобути цей замок штурмом, розграбувати й спопелити…

— Але ж у нас немає війська.

— Ходімо, — Уйма розправив плечі. — Іди за мною, королівський магу. Якщо нам судилося загинути — моя обіцянка Гарольду порушиться. Доведеться цілісіньку вічність ганяти язиком сіль по жолобах.

— Там уже немає ніякої солі!

— Це жарт, — Уйма сумно зітхнув. — Готуй свій посох, королівський магу. Йдемо до принца свататися.

* * *

— Доброго ранку, принце-деспоте!

Опочивальня принца була обставлена по-солдатськи просто — ліжко, умивальник, табуретка, низький стіл. Вартові за дверима валялися без тями. В Уймових руках пихкотів начальник сторожі: людожер приставив до горла начальника його ж власний довгий ніж.

На ліжку, серед купи сірих простирадл, хтось ворухнувся. Сів. Посох затремтів у моїх руках: я вперше віч-на-віч зустрілася із принцом-деспотом.

Він був ще зовсім нестарий. Чорноволосий. Чисто виголений. Вилицюватий. Обличчя його мало фігурну засмагу — шкіра навколо очей, навколо губ і на підборідді була бронзова, майже коричнева. Чоло й щоки залишалися незагорілими, біло-рожевими зі сну.

Що це з ним?

І тільки за хвилину я зрозуміла: це ж слід від шолома! Принц-деспот загоряв у походах і боях.

Начальник сторожі захрипів в обіймах Уйми.

— Ваша високосте, — людожер і не думав відпускати бранця. — Прийміть посольство.

— Посольство? — хоча й у спальню принца вломилися ні світ ні зоря озброєні вороги, у хрипкому зірваному голосі деспота не звучало ні страху, ні подиву. — У такий час?

Я виступила вперед:

— Перепрошую, ваша високосте за вчинені незручності…

Уйма роздратовано зиркнув у мій бік. Він велів мені не вибачатися ні за яких умов. Я поперхнулася:

— Тобто річ ось у чому. Ми посли могутнього короля Оберона з-за Печатки. Король Оберон просить… тобто вимагає… тобто він видає заміж прекрасних принцес. П’ятьох. Вам пропонується стати чоловіком однієї з них на ваш вибір.

Полонений начальник сторожі здивувався настільки, що зробив слабку спробу вивільнитися з рук людожера. Уйма сильніше його стис. Той затих.

— Як ви сюди увійшли? — запитав принц-деспот після довгої паузи.

— Силоміць, — коротко відповів Уйма.

— Ще ніхто не проникав у мої покої ні силою, ні хитрістю. Ви маги?

— Я маг, — я задерла підборіддя, щоб видаватися вищою. — Ліна Лапіна, маг дороги, до ваших послуг.

Уйма глухо заричав. До яких ще «послуг»?! Я прикусила язика.

— Маг з-за Печатки, — принц-деспот примружився. — Рідкісна удача.

І тут у мене я-ак полетить ніж!

Не знаю вже, де він зберігав свій арсенал. Може, у нього були піхви під нічною сорочкою. Чи таємні кишені в перині. У всякому разі, він висмикнув руку з-під ковдри, і в мене здоровенним ножищем — я-ак метне!

Я встигла виставити вперед руку. Промайнуло в пам’яті: кабінет Оберона… Пісок на підлозі… І король метає в мене ніж, точнісінько так само, і ніж розколюється навпіл…

Хрясь-дзвяк. Ніж завис перед моїм обличчям, завмер й упав, розчахнутий уздовж леза. Обидві половинки впали до моїх ніг: одна застромилася в щілину, друга просто із дзенькотом гепнула на гладке каміння.

Кілька секунд усі мовчали. Навіть Уйма. Навіть полонений начальник сторожі. Принц-деспот уважно дивився на мене: на його двокольоровому лиці, як і раніше, не було ні подиву, ні занепокоєння.

Я підняла посох. Спрямувала на принца, що сидів у ліжку. Клянуся, у мене на думці не було на нього нападати, але руки все вирішили за мене. Страх перед ножем шукав собі виходу — і знайшов. Маленька гаряча грудка ковзнула з живота на груди, перш ніж я встигла її зупинити. Через ліву руку — вогнем; добре ще, що я встигла відхилити набалдашник убік.

Ударило зелене полум’я. Спалахнув полог. Засмерділо димом. Ну чому я завжди все підпалюю?!

Ми із принцом-деспотом дивилися один на одного. Вогонь, наче білка, перескакував з полотнища на полотнище.

— Я сподіваюся, ці принцеси гарні? — повільно запитав принц-деспот.

— Вони прекрасні. Освідчені, уміють співати… і танцювати! Вони чудово танцюють!

Тягнучи за собою начальника сторожі, Уйма підскочив до умивальника й з гуркотом скинув його на постіль. Чавунний бак перевернувся, вода, що вивільнилася, на мить завмерла в повітрі дірчастою кришталевою цяткою. Вогонь засичав, захлинаючись паром.

— Приваблива пропозиція, — сказав мені принц-деспот і повернув обличчя до Уйми: — Відпустіть цього дурня. Невже ви думаєте, що його життя для мене хоч чогось вартує?

* * *

На честь чудових послів короля Оберона був даний обід. Мене всадовили просто напроти принца-деспота, а Уйма виявився на другому кінці столу. Час від часу ми з ним переглядалися.

Перед початком трапези мені чемно запропонували поставити посох кудись у куток, щоб він не заважав мені «сповна відчути радість гостини». Я у відповідь заявила, що в нас, у королівстві славного Оберона, маги відчувають радість гостини тільки з посохом у руках.

Ніякої радості за цим столом не було. Ні музики, ні розваг. Навіть жодної жінки не запросили на обід. За столом сиділи похмурі, вкриті шрамами воєначальники й блідий лисуватий чоловічок, який так різко виділявся серед цієї компанії, що не звернути на нього уваги було неможливо. Вузькоплечий і щупленький, він навряд чи хоч раз одягав обладунки. Принц-деспот представив його як лікаря, посадив поруч із собою й час від часу про щось із ним перешіптувався.

Лікарів вони зобов’язані цінувати, думала я, намагаючись розжувати твердий шматок м’яса. З їхнім небезпечним життям. Придворний айболить з вигляду не надто симпатичний, але, може, він вправний цілитель?

На столі, окрім м’яса, нічого більше не було. Смажене, копчене, варене, але всеньке таке тверде й жилаве, наче й дичина в околицях замку була покрита шрамами й займалася виключно війною, війною й тільки війною. Ні овочів, ні сирочка, ні навіть риби. Воїни люто вгризалися в кості, жбурляючи дочиста обгризені під стіл. У мене дуже скоро заболіли щелепи.

І що найнеприємніше — нічого було пити. На цілому столі — жодного глечичка. Я з нетерпінням чекала, коли скінчиться обід і можна буде десь знайти водички.

Посох між коліньми дуже заважав, але я намагалася не випускати його ні на мить.

— Отже, — принц-деспот нарешті порушив заповнену плямканням тишу, — ви здолали довгий шлях, прибульці з-за Печатки. Невже тільки заради того, щоб подарувати мені щастя одруження із принцесою?

— Так, — сказала я, облизуючи неприємно-жирні губи. — Тобто… насправді нам треба видати заміж п’ять принцес. Ми сподіваємось на вашу допомогу.

Уйма дивно на мене подивився. Знову я щось не те бовкнула? Але треба ж якось справи вирішувати, не можна ж постійно оглядатися на людожера, адже я відповідаю за успіх експедиції, а не він!

— Яку саме допомогу? — зацікавився принц-деспот. Його фігурно-засмагле обличчя збивало мене з пантелику: мені весь час здавалося, що він у масці.

— Нам потрібно відшукати ще чотирьох справжніх принців. Можливо, — я запнулася, — ви знаєте, де їх шукати? Наприклад, хтось із ваших родичів…

Я замовкла з надією, що тепер він посміхнеться й скаже: «Ну звичайно! Принц-бранець, мій брат, зараз я його покличу!» Але принц-деспот мовчав, лише трішечки зморщивши бліде чоло. Кружечки засмаги навколо його очей здавалися темними окулярами.

— Я чула про принца-саламандру, — сказала я нерішуче.

— Так, — принц-деспот кивнув. — Але саламандра живе далеко звідси, і навряд чи він погодитися вирушити за Печатку. Адже наречені, як я розумію, чекають женихів за Печаткою?

— Так, — я дещо розгубилася. — Але… розумієте, нам обов’язково потрібно знайти п’ятьох. Тільки тоді ми зможемо повернутися. Всі разом.

— Як цікаво, — принц-деспот відкинувся на спинку крісла. — Всі разом, радісною веселою юрбою… А скажіть, будь ласка, якщо я погоджуся женитися відразу на п’ятьох принцесах — король Оберон погодиться?

— Ні, — сказала я швидко. — За умовами обіця… тобто за законами нашого світу кожна принцеса повинна отримати окремого чоловіка.

У примружених очах принца-деспота з’явився жаль. Я піймала себе на тому, що засмучена не менше: віддати б сестер-охоронниць деспотові, всіх одним махом! І їм наука, і в нас гора з плечей.

— Що ж, — принц-деспот випрямився, і всі за столом галасливо засувалися, заскрипіли стільцями й задзвеніли посудом. — Спасибі, я дізнався все, що хотів. Агов! Пити!

Двері відчинили, наче слуги, що стояли зовні, тільки й чекали цього сигналу. Внесли глечики на тарелях: перший поставили перед принцом-деспотом, і він зараз же перехилив його просто собі в горлянку. Другий дістався мені.

Я затремтіла. Усередині в мене все лопало й тріщало від жирної й гострої їжі, в роті панувала пустеля, щедро всіяна кактусами. Я вхопила глечик — він був прохолодний, трохи запітнілий. Вино? Я так хочу пити, що напилася б навіть гасу.

З горлечка слабо пахло фруктами. Якщо це й вино, то зовсім слабеньке. Майже компот. Я заплющила очі, обійняла глечик обома долонями, піднесла горлечко до рота…

І цієї миті посох, що я притримувала коліньми й ліктем, сильно сіпнувся.

Я завмерла. Небезпека?

Не опускаючи глечика, я повела очима туди-сюди. Усі пили. По засмаглому підборіддю принца-деспота текли цівочки. У горлянках воїнів хлюпотіло, як у водопровідних трубах. Тільки Уйма не квапився пити — дивився на мене через увесь стіл круглими жовтими очиськами.

Я обережно поставила глечик на стіл. Торкнулася посоха. По долоні побігли мурашки, нагору, до ліктя й потім до плеча. Небезпека. Питво отруєне.

Блідий лікар, який сидів поруч із принцом-деспотом, кинув на мене погляд — один-єдиний, ніби ненароком. І знову перехилив свій глечик, засьорбав так голосно й смачно, що в мене губи потріскалися.

Як же так?

Принц-деспот не повірив мені. Принц-деспот тільки про людське око погодився, а насправді задумав свою гру. Тепер, коли я відмовилася труїтися — що він зробить?

— Чому ж ви не п’єте? — запитав блідий лікар.

— Не хочеться, — відповіла я, ледве повертаючи розпухлим сухим язиком. — Мені треба вийти.

— Вас проведуть у покої, — сказав принц-деспот. Здалося мені чи ні, але в його очах промайнув інтерес. — Відпочивайте спокійно.

Розділ п’ятнадцятій Зрадники

— Час звідси вибиратися, — сказав Уйма.

У кімнаті, де нас оселили, було вікно. І це дуже до речі — я вже скучила за сонячним світлом. Вікно, щоправда, скоріше скидалося на щілину в стіні, і через нього неможливо було розгледіти нічого, крім шматочка блакитного неба, але мені й цього спочатку вистачило.

— Уймо, я хочу пити — просто вмираю.

Кілька секунд людожер уважно мене розглядав.

— Ключ не загубила? — запитав він нарешті.

Я заперечливо хитнула головою.

— Ну молодець, — Уйма підвівся. — Піду дістану водички. І тобі, й мені.

Він вийшов, і я чула, як він переговорюється зі стражником у коридорі.

Я обійшла кімнату. Біля однієї стіни, оздобленої білим черепашником, стояло низьке ліжко з горою матраців, майже як у принцеси на горошині. Біля протилежної стіни, сірої й сирої, було залізне крісло. На підлокітниках і передніх ніжках у нього іржавіли лещата з величезними рудими болтами.

Веселеньке місце.

Я сіла на край ліжка й відчула себе такою безпомічною, ніби мені п’ять років. Наче я заблукала в лісі. Правий був Оберон. Він завжди має рацію. І я завжди дурна, коли не слухаюся його. Вибратися із цього страшного замку, кинутися назад по дорозі, заповненій шибеницями, піднятися сходами у печеру, пройти через Печатку, ридма заревіти й зізнатися Оберону, що нічого не вдалося й все марно. Мені так зле, так хочеться пити… Покаятися й віддати Оберону посох. І повернутися у свій світ — тепер уже назавжди.

Посох стояв у кутку. Я раптом пригадала, як ми з Максиміліаном милися, бризкалися й хуліганили. Я підхопилася, вхопила посох, спробувала пригадати, як це в мене виходило — фонтан чистої теплої води…

Посох тихо гуркав, як порожня водопровідна труба. По набалдашнику сповзли дві прозорі крапельки. Я злизнула їх шорстким язиком, але легше від цього не стало — навпаки.

Я поставила посох на місце. Стягнувши чоботи, лягла на ліжко. Заплющити б очі — і прокинутися вдома. І нехай мама будить у школу…

Навіть не скрипнувши, відчинилися двері. Увійшов Уйма. У нього була щасливе обличчя змовника, а в руках — глиняний глечик:

— На кухні дістав. Пий.

Я кинулася до людожера, ладна розцілувати його в колючі щоки. Ухопила глечик і перехилила в рот, не замислюючись.

Це була вода. Просто вода, прохолодна й смачна. Я пила, обливаючись, постогнуючи, у мене навіть сльози від щастя виступили. От до чого доводить людину спрага!

— Спасибі, Уй…

Ноги раптом стали ватяними. Уйма підхопив мене, перш ніж я гепнулась на підлогу, але не втримала глечик. Загуркотіла, розколюючись, посудина, покотилися черепки.

Руки мої повисли, наче батоги. Ноги волочилися по підлозі, коли Уйма миттю тяг мене до ліжка. Уклав на спину й відійшов. Я не могла повернути голову. Скосила очі й побачила, як людожер відчиняє двері, впускаючи в кімнату принца-деспота і лисуватого айболита-отруювача.

Я замружилася. Це було все, що я могла в цей момент зробити.

— Де ключ? — рвучко запитав принц-деспот.

Уйма знову підійшов до мене. Я відчула його руки в кишенях моєї куртки. Ні поворухнутися, ні закричати мені не вдалося.

— Ось він, пропуск за Печатку, — сказав принц-деспот, і його голос затремтів. Хтось наблизився до ліжка. Не Уйма. Я почула важкий подих.

— Ви обіцяли мені мага, — голос блідого лікаря пролунав прямо над моїм обличчям, на щоку впала крапелька противної чужої слини. — Вона багато може й ще більше знає.

— Нічого особливого вона не може, — зневажливо сказав Уйма.

— Подивимося, — лікар посміхнувся.

— Варта! — гаркнув принц-деспот.

Загупали важкі кроки.

— Узяти ось це й віднести в підземелля пана лікаря. Замкнути!

Чужі грубі руки підняли мене за руки й за ноги і потягли, як мішок.

Ледь-ледь розплющивши очі, я встигла побачити Уйму. Людожер посміхався.

* * *

Усе виявилося навіть гірше, ніж я могла собі уявити. Ніколи більше мені не вдасться побачити ні Оберона, ні маму. Ключ від Печатки в принца-деспота. Я сиджу в клітці, підвішеній на ланцюзі до стелі, навколо темрява й замшілі камені, немає ні посоха, ні надії, тільки страх: коли прийде цей блідий лікар? Чого він від мене хоче?

Мене заштовхнули до клітки, наче ляльку, притулили до ґрат, щоб я не падала. І я сиділа, наче лялька, поки по руках і ногах не побігли вогненні мурашки. Зігнулися пальці, потеплішали губи, я змогла спершу підтягти до себе ноги, а потім устати на коліна й роззирнутися.

Висока темна зала без вікон і без свічок. Якби не нічний зір — я б навіть рук своїх не побачила. Але ж ні принц-деспот, ні його лікар не знають, що я можу бачити в темряві.

Я придивилася. Зал був порожній, тільки в дальньому кутку…

Людина була одягнена в чорне, тому розгледіти його було нелегко. Він сидів на підлозі, розвівши руки в боки. Руки висіли на ланцюгах, величезні, якісь несправжні, ніби виліплені із глини. Завеликі руки для такої щуплої людини.

Мені здалося, що він умер, і вже давно. Голова його й обличчябули прикриті клаптем тканини.

— Агов! — прошепотіла я, лякаючись власного голосу. Луна застрибала між підлогою й стелею. Людина повільно підвела голову.

— Максимі… — я поперхнулася.

— Тебе теж піймали, — сказав він без нотки подиву. — Я так і знав. А де волосатий?

— Він зрадник.

— Я так і знав, — сумно повторив хлопчисько. — І мене схопили. Я заґавився. А де ключ?

— У принца-деспота.

— Я так і… Дурна ти, дурна! — раптом закричав він з образою. — Яка ж ти… Усе через тебе!

Я нічого йому не відповіла. Сіла на підлогу клітки, спиною до Максиміліана. Мені раптом стало байдуже.

— Тепер принц-деспот піде за Печатку зі своїм військом! Знаєш, що зробить він із твоїми приятелями? Із цим твоїм королем? Він їх на палю посадить!

— Оберон його перетворить на жабу, — повідомила я не обертаючись. — Перш ніж він вимовить «Ох».

— Так? Він захопить замок, уб’є чоловіків, а жінок і дітей візьме в полон. А хто чинитиме опір…

— Оберон його намастить на бутерброд і згодує собакам. Чи ні: він перетворить його на мавпу й підвісить за ноги на ринковій площі, щоб усі люди…

— Так? А принц-деспот його…

— Дульки! Оберон сильніший за нього в сто тисяч разів!

— Так? А чому ж твій Оберон сам сюди не прийшов, за принцами для своїх принцес? Чому?

Від злості й безсилля мені хотілося качатися по підлозі клітки, гризти сталеве пруття і вити, наче гієна в пустелі. Я підхопилася на повен зріст (голова моя вперлася в переплетення пруття), затрусила ґрати й раптом зрозуміла, що клітка, підвішена на ланцюзі, ледь помітно гойдається.

Р-раз!

Тримаючись за пруття, я присіла й різко випростала ноги. Клітка гойднулася сильніше. Р-раз! Розхитати її було складніше, ніж найважчу гойдалку, а я, надто легка, хилиталася від стінки до стінки, як горошина у свинцевій шухлядці. Ну ще! Ну ще! Р-раз!

— Що ти робиш! — злякано крикнув Максиміліан.

Мені було однаково. Почавши розгойдуватися, клітка наче дібрала смаку — дуга, яку вона описувала в падінні, ставала усе ширшою.

Я розгойдувалась усім тілом і всією волею; ланцюг скреготів, я чекала, що з хвилини на хвилину до зали увірвуться стражники, потривожені жахливим звуком. Максиміліан біля стіни то наближався, то віддалявся. Р-раз! Ще раз!

Клітка вдарилася об стелю. Я не втрималася й упала. Клітка закрутилася, начебто бажаючи витрусити мене крізь ґрати, зірвалася з ланцюга й хряпнулась об підлогу. Я закричала.

Луна довго не могла заспокоїтися. Гуркіт, дзенькіт, крик і знову гуркіт — усе це повторювалося, ніби записане на магнітофон, усе тихіше й тихіше, поки нарешті не замовкло десь у невидимому колодязі.

Минула хвилина. Друга. Я піднялася на руках. На чолі палала й кровила ґуля, пульсуючим болем смикало коліно, але щодо решти — я легко відбулася. Підлога була тут, піді мною, за пруттям перевернутої клітки.

— Чого ти репетувала? — тихо запитав Максиміліан.

— Від радості, — огризнулася я. Перевірила дверцята (у мене промайнула очманіла надія — раптом від удару замок відскочив?). Замок виявився міцнішим, ніж ланцюг, — сидів добре й не думав відвалюватися.

— Котися сюди, — сказав Максиміліан.

— Зазвичай кажуть — «котися звідси»…

— Ні. Ти клітку, як білка, коти сюди. Як у колесі. До мене. Розумієш?

— Навіщо? Щоб тебе придавити?

— Щоб розбити мені руки, — сказав він серйозно. — Бачиш, що вони зробили?

Я тільки тепер зрозуміла, чому руки в Максиміліана такі величезні й потворні. Це були не руки! Це були глиняні болванки, «рукавиці», що не дозволяли некроманту ворушити пальцями!

Зігнувшись і переступаючи по прутах, наче білка в колесі, я хитнула клітку в напрямку до Максиміліана. Клітка з гуркотом перекотилася. Я вдарилася коліньми й ледь не перекинулась через голову.

— Швидше ногами перебирай.

— Помовчав би ти, га?

Я спробувала ще раз. Клітка загуркотіла по кам’яній підлозі. Управляти нею було майже неможливо — якоїсь миті я була впевнена, що розчавлю некроманта на млинець.

— Повертай!

Клітка гепнулась об стіну. Максиміліан тихо крекнув. Глиняна болванка на його лівій руці трісла й обсипалася грудками.

Відступивши назад, я змусила клітку відкотитися. Максиміліан висмикнув тонке зап’ястя із залізного кільця, затряс рукою, голосно підвиваючи:

— Ти мені мало кістки не переламала!

— А як я могла інакше?

— Ну начувайся…

З видимим зусиллям він клацнув пальцями. Глина на правій руці наче вибухнула зсередини, уламки загупали по прутах клітини. Секунда — і обидві руки Максиміліана були на волі. Косуючи на двері позад мене, він узявся розтирати долоні й масажувати зап’ястя.

— Ти можеш мене випустити? — запитала я тремтячим шепотом. Він кинув на мене хижий погляд, але нічого не сказав.

— Швидше, Максе! Ми тут шуміли — вони можуть прийти будь-якої хвилини!

— Нехай приходять, — Максиміліан зле посміхнувся. — Тепер я їм за все віддячу… Де мої гроші? Де моє насіннячко правди?

— У людожера, — я опустила плечі. — Максе, звільни мене.

— Зараз.

Він схилився над залізною скобою, що приковувала його до стіни, і заворушив пальцями, ніби катаючи в них шматочки пластиліну. Скоба відскочила. Максиміліан із зусиллям підвівся — видно, ноги в нього теж добряче затекли.

— Ти знаєш, як звідси вийти? — запитала я жадібно.

— Зараз, — невлад відповів хлопчисько. Повів плечима. Щільніше запнув свою чорну куртку. Похитуючись рушив в обхід клітки до дверей.

— Максе! Випусти мене швиденько!

Він обернувся:

— А варто?

Я задихнулася від такого підступництва. Я його рятувала! Я його вже двічі врятувала!

— Ти що, скотина? — запитала я безпомічно. — Негідник останній, так?

— Я некромант. Де ти чула про хороших некромантів?

Він притулився до дверей, наче збираючись стати з ними одним цілим, і на моїх очах просочився, як стрічечка диму, в замкову щілину.

Розділ шістнадцятий В’язні

Коли тебе зраджують — це жахливо. Але двічі поспіль нарватися на зраду — просто свинство, нестерпне свинство!

Я сиділа в перекинутій клітці посеред темного залу, а кайдани, у які колись закували некроманта, мальовничо валялися під стінкою серед грудок висохлої глини. Будь-кому, хто переступить поріг, відразу ж стане зрозуміло: ця дурепа допомогла хлопчиськові втекти, а він на знак вдячності залишив її катам на розтерзання.

Напевно, я б зневірилася. Заридала, заплакала, знепритомніла й зачекала б у клітці до приходу сторожі. І я б, звичайно, загинула, якби вчинок Максиміліана не допік мене до живого. Ну нехай Уйма, у ньому я від самого початку сумнівалася, але ж хлопчисько цей мені двічі життям зобов’язаний!

Замок на клітці був величезний, новенький, щедро змащений мастилом. Прововтузившись із ним хвилин десять, я нічого не домоглася, зате забруднила руки мало не по лікті. Але ж Максиміліану вартувало тільки пальцем клацнути, і…

Був би в мене посох, я б знала, що робити. Але посох дістався ворогові; про ключ від Печатки я взагалі намагалася не думати. Дайте мені тільки вибратися із клітки — і світ переміниться, все владнається, все стане на свої місця!

Клітка важко похитнулася. Її сталеві пруття могли б, напевно, витримати падіння телеграфного стовпа. Дверні петлі, завтовшки з мою руку, не залишали надії. Але якось же треба вибиратися! Хоч вужем, хоч стрічечкою, як Максиміліан… Шкода, що Оберон не навчив мене ні на кого обертатися!

Я знову розгойдала клітку й покотила її на стіну. Бабах! Іскри від каміння, іскри з моїх очей. Замість однієї ґулі на чолі стало відразу три, від болю до очей підступили сльози, а кліці хоч би й що!

Я не заплакала. Я взялася обмацувати кожен прут. Цей тримається намертво і цей, і цей…

І раптом залізна прутина під моїми руками подалася!

Чи від удару об стіну, чи від іржі, чи ще від чогось, але один прут у клітці був трохи вигнутий і обертався навколо своєї осі. Якби повернути його ще зовсім трішечки, між пруттям з’явиться щілина…

Я лягла на спину й уперлася в зламаний прут ногами. Залізо огидно скреготнуло, але я навіть бровою не повела. Якщо стражники не почули удару клітки об стіну — отже, або вони глухі, або стоять за дверима й регочуть, спостерігаючи за моїми спробами. І варто мені вибратися із клітки — тут двері й відчиняться…

У шерензі залізного пруття стався легкий розлад. Схоже, ніби один з них трішечки відхилився до сусіда — попліткувати. І залишив вільною щілину, у яку більш-менш доросла людина не зуміла б просунути навіть руку. А я — заввишки з горщечок, тож повинна протиснутися, інакше мені гаплик.

Мені знову пригадався Уйма: «Аби голова пролізла». Кажуть, пацюки вміють пробиратися крізь діри розміром з вічко. У них череп якось там стискається. Шкода, що я не пацюк.

Обдираючи вуха, повертаючись то так, то сяк, я зуміла проштовхнути між прутами голову. Клітка небезпечно гойднулася. Сопучи й хекаючи, я визволила руки. Обперлася об підлогу — не вистачало ще, щоб клітка покотилася знову й задавила мене! Видихнула все повітря; м’ясо, яким пригощав мене принц-деспот, і вода, якою частував мене Уйма, неприємно захвилювалися в животі. Бодай би той принц лопнув зі своєю гостинністю! Ще трішечки…

Якийсь час я лежала на холоднючій підлозі, переводячи подих і намагаючись утамувати тремтіння. Потім вирішила, що мені терміново треба до туалету. Підхопилася, швидко оглянула зал, але не знайшла нічого ліпшого, ніж як прилаштуватися зі своєю потребою в дальньому кутку за купою сміття.

Після цього мені полегшало. Я пройшлася залою заспокоюючись. Навколо, як і раніше, було тихо. Я прокралася до дверей, притислась до них вухом…

Вони йшли сюди! Абсолютно точно: я почула далекий тупіт, голоси, металевий дзенькіт, і звуки ці щосекунди наближалися!

Від жаху мені знову захотілося в туалет. Я визволилася із клітки, а що далі? Куди я звідси подінуся, полечу? Кроки наближалися, ой лелечко…

Я підстрибнула. Зависла на долю секунди, важко опустилася на підлогу. Закусила губу, підстрибнула ще раз. Змахнула руками, наче птах. Повітря видавалося грудкуватим, ніби старий ватяний матрац. Вище, ще вище, ось і стеля. Надія одна: вони не бачать у темряві. Вони принесуть із собою факели, але я так вибруднилася, що зійду за химерний вапняний наплив…

З того боку загриміли ключі. Завищав, відчиняючись, засув. Я побачила смужку світла під дверима. Звичайно, вони відразу подивляться нагору — клітка ж була підвішена до стелі?

Я вже збиралася шльопнутися з висоти на голови тюремникам, як раптом побачила діру в стелі. Начебто відкритий каналізаційний люк, тільки перевернутий догори дном. Сіпнувшись, як потопаючий плавець, я підлетіла ближче, вхопилася за край, трохи підтяглася — і одночасно зі скрипінням дверей, що відчинялися, влізла досередини.

Тут можна було обіпертися об стінки спиною й ногами. Завмерти, як тарган у щілині, і відсапатися.

Унизу металося світло факелів, гриміло залізо й репетували три голоси. Один лаявся аж гай гудів, двоє інших вигукували в паніці якісь виправдання. «Чаклуни!» — долітало до мене. — «Ой лишенько моє, та ж чаклуни, у повітрі розтанули!» Луна повторювала їхні слова, так що шум стояв, як на дискотеці.

Я поворухнулася. Униз посипалося сміття зі щілини. Я завмерла.

Вони нічого не помітили. Обійшли зал, освітили все факелами, знайшли те місце, де я не втрималась і влаштувала туалет. Заверещали так, що хотілося вуха заткнути, — от тільки б руки були вільними.

Нарешті вони пішли.

Я повисіла ще трішки, для певності. Подивився вгору: колодязь, такий же рівний і кругленький, тягнувся кудись дуже високо. Що там? Куди мене виведе цей шлях?

І повільно, обережно, то намагаючись летіти, то впираючись у стінки, я рушила нагору кам’яною кишкою.

А якщо там, нагорі, люк привалено кришкою?

* * *

Кришки не було. Були ґрати, зовсім негусті, і я пролізла крізь них майже без зусиль.

Вибралась, лягла на підлогу й не встала б, навіть якби сам принц-деспот вирішив прогулятися поблизу.

Ото б хтось простяг наді мною руку, сказав би «Оживи», передаючи мені частину своєї сили! Нікому. Взагалі нікому. Навкруги темрява, залізо, вороги й зрадники. І десь зовсім поруч — Соляна Безодня.

Я встала й пошкандибала коридором, сама не відаючи, куди йду, і нітрохи не переймаючись обережністю.

Ось я визволилась із клітки. Вибралася з темниці. Ну і що? Із замку мені не вийти ні за що у світі. А що я їстиму? Що питиму? Ліпше вже відразу здатися.

Приблизно так розмірковуючи, я йшла в повній темряві, поки коридор раптом не завернув, і я не побачила нішу в стіні. У ніші стояло чи то ліжко, чи то ослін, і на ньому хтось лежав.

Спершу я хотіла пройти мимо, але потім усе-таки не втрималася й глянула.

Він лежав на спині: блакитні очі дивляться прямо перед собою, руки складені на грудях. Між пальцями стирчить грубе дерев’яне руків’я.

— Майстер-Генерал, — прошепотіла я.

Цього разу він був не в білій сорочці й не в пурпурній. Золоті парчеві рукави вибивалися з-під чорного шкіряного жилета. Цей Майстер-Генерал виглядав багатшим за колишніх двох і акуратнішим — у нього навіть волосся було подекуди заплетене в кіски.

Але теж мертвий. І теж з дірою в грудях. Може, він теж уміє оживати?

— Майстре-Генерале, — сказала я пошепки. — Отямтеся. Мені самій так зле…

Він не відповів. Та й якої відповіді чекати від захололого трупа?

* * *

Далі я рухалася, як сліпа. Взагалі не пам’ятаю, куди йшла. Змінювали один одного сходи, переходи, й коридори. Мабуть, я забрела в якусь зовсім заборонену частину замку — тут не було ні душі, нікого: ні сторожі, ні бранців. Вітер гуляв коридорами. Тут навіть пилюки не було.

Потім я знайшла сходи й почала по них підійматися. Подумала: може, зрештою, я знайду хоча б вікно? Хоча б бійницю чи щілину, щоб можна було кинутися вниз? Пощастить — злечу, а не пощастить — то й розіб’юся?

Сходи вивели мене до величезної зали, сповненої шерехами і ледве чутним поскрипуванням. Я затримала дихання: по гладкій кам’яній підлозі тисячами снували чорні жуки, огидні на вигляд. Шурхіт їхніх лап і надкрил відлунював від стін і стелі. Я злякалася, що мене знудить, і швиденько рушила назад.

— Хто тут?

Я підстрибнула.

Виявляється, високо під стелею висіла ще одна клітка. Більша за мою і не кругла, а квадратна. У клітці сидів, тримаючись за пруття, довговолосий бородатий чоловік. Він не бачив у темряві. Намацував щось поряд із собою й водночас вдивлявся в морок трохи правіше від мене.

В’язень! Мій побратим по нещастю!

— Хто тут? — повторив він швидко і пошепки. — Відповідай! Я знаю, що ти тут!

Йому нарешті вдалося відшукати кресало. Руки в нього тряслися, і він не відразу висік іскру. Нарешті з-під пальців блимнув вогник; жмурячись, як від яскравого сонця, в’язень запалив свічу й підніс над головою.

Я стояла нерухомо, щоб мене розгледіли.

— Хлопчику! — свічка задрижала в його руці. — Ти як? Звідки тут?

— Я дівчинка.

Він довго мовчав.

— Я втекла із клітки. Майже такої, як ваша.

— Уте… утекла?

— Так, — я випрямила спину. — Я бачу в темряві й умію літати. Я маг дороги з королівства Оберона.

— Я не чув про таке.

— Ще б пак. Адже це за Печаткою.

Я перевела подих. Вибовкати всі таємниці за півхвилини, та ще коли тебе не питають, — це вміти треба. Справжній подвиг розвідника.

— Дивно, — промурмотів в’язень і опустив руку зі свічею. — Дива… Розкажи мені. Я стільки літ ні з ким не розмовляв…

Мені здалося, що я теж не розмовляла ні з ким як мінімум років десять. Я готова була підійти ближче, але не йти ж просто по чорних жуках!

— Це смужелиці, — сказав в’язень, наче ця новина мала мене заспокоїти. — Нічого!

Я зціпила зуби, наблизилася навшпиньках й задерла голову. Людина із клітки дивилася на мене зверху вниз, підсвічуючи собі тоненьким язичком полум’я. Він сильно мружився.

— Ти не могла б дотягтися до ось того колеса й опустити клітку нижче?

Я простежила за його рукою. Дійсно, у кутку був механізм із колесом і важелями, від нього вів ланцюг до кільця на стелі. На другому кінці ланцюга висіла клітка.

— Спробую, — сказала я, повністю впевнена в тому, що з моєю вагою і силою цю хитру машинерію не здолати.

Я помилилася. Важіль піддався, колесо повернулося, й клітка піднялася ще на півметра вгору.

— Не туди! В інший бік!

Я знову крутнула важіль. Клітка трохи опустилася. Я смикнула щосили, колесо завертілося, шестірні застукали, клітка рухнула вниз.

— Не так низько! Не до землі!

Я зависла на важелі. Клітка сіпнулася й стала, розгойдуючись, за декілька сантиметрів від підлоги.

— Спасибі, — сказала людина.

Тепер я могла роздивитися його ліпше. Він був блідий, худий і давно не стрижений, але молодий і, напевно, вродливий, якщо його поголити. Борода здавалася світлою в порівнянні з чорним прямим волоссям. А очі він так щулив, що неможливо було розгледіти їхній колір.

— Нижче клітку опускати не можна, — сказав він, ніби вибачався. — Тоді смужелиці полізуть до мене в ліжко. Ходи-но ближче.

Я підійшла. Тепер нас розділяли лише кілька кроків і ґрати.

— Ви сидите тут у темряві?

— А хіба ти сиділа при світлі?

— Так, але ж мене тільки сьогодні піймали…

Я запнулася. Я втратила лік часу і вже не знала точно, що відбулося сьогодні, що вчора, а що — тиждень тому.

— Я тут уже дуже давно, — спокійно сказала людина. — І ніхто до мене не приходить.

— Як же? А ваші тюремники? А хто вас годує, напуває?

— У мене є вічний окраєць хліба, якщо його з’їсти, він завжди наростає знову. І повний глечик молока, теж вічний. І цибулина. І вічна свічка, але вона тоненька й останнім часом дуже погано відновлюється. Боюся, як би мені не залишитися зовсім у темряві.

— За що?! — запитала я, вражена до самого серця. — За що з вами так повелися?!

— Ну як же. Я ж повинен був стати законним королем, тоді як влади прагнув мій брат.

— Ви принц-бранець!

Від мого крику навіть незворушні чорні смужелиці бризнули навсібіч, і на секунду їхній шурхіт замовк. Що ж до в’язня, то він мало не впустив свічу:

— Що трапилося? Що з тобою?

— Я знайшла вас! — кружляючи у танку, я раз по раз давила необережних комах. — Ви принц-бранець! Я заради вас прийшла з-за Печатки, щоб ви оженилися на принцесі з Королівства Оберона!

— Зачекай, — сказав він тихо. — Але ж я… я не можу женитися. Я замкнений тут навічно.

— Як навічно? — я перестала танцювати. — То я негайно вас звільню! Треба підняти клітку вище, а потім гепнути її об підлогу, тоді вона розлетиться й…

— Вона не розлетиться, — принц дивився на мене серйозними сумними очима. — Звільнити мене може тільки той, хто візьме замок штурмом. А цей замок неможливо взяти.

— Ні, — я не бажала відступати. — У крайньому разі… Я добуду пилку. Я щось придумаю. Ви дуже потрібні. Не тільки мені, всьому нашому Королівству. Я придумаю, як вас звільнити.

— Мила дівчинко, — він відвів очі. — Придумай спочатку, як звільнити себе.

Я замовкла.

Хто я така? Одна, без друзів, без посоха. Ключа в мене немає, я ніколи не зможу повернутися за Печатку. Заблукала в страшному замку, голодна, знесилена…

— Хочеш їсти? — запитав принц.

— Не хочу… відбирати у вас останнє.

— Це не останнє. Це вічне. Тримай, — він відламав мені шматок чорного хліба. — На жаль, це все, чим я можу тобі допомогти.

* * *

Ми провели із принцом-бранцем кілька довгих годин. Його хліб і молоко видалися мені страшенно смачними — хоча окраєць, якщо чесно, був черствуватий, а молока я з дитинства не люблю. Він скаржився, що забуває слова, що розмовляє сам із собою й боїться збожеволіти. А я сиділа навпочіпки, соломинкою відганяла докучливих смужелиць і з жахом думала: що ж далі?

Можна, звичайно, залишитися. І принцові буде веселіше, і мені не так страшно. Вічного хліба й вічного молока нам вистачить на двох. Можна насмикати соломи з матраца й спорудити мені постіль на кам’яній підлозі. Смужелиці противні, звичайно, але ж вони не кусаються…

Вийде, ніби я втекла з однієї в’язниці до іншої. Принца, за його словами, уже давно ніхто не провідує, виходить, мене не знайдуть і не піймають. І я залишуся тут назавжди, начебто й вільна, але у в’язниці.

— Ви знаєте вихід звідси?

— Ні, — принц засмучено похитав головою. — Старі ходи замурували й пробили нові. І в моїй пам’яті все плутається. Я б не зміг вийти.

«І ти не зможеш», — вчулося мені в його голосі.

Замружила очі.

Пригадала сонечко, як воно пробивається крізь гілки й блищить на стрімкій воді. Згадала Оберона, як він летить по полю верхи на Фіалку, своєму крилатому зубастому коневі. Пригадала, як мама ставить на стіл іменинний торт, сміється, а Петрик та Дмитрик сидять рядочком і зворушливо дивляться на свічки добрими такими очима…

— Ви б погодилися оженитися на принцесі? На прекрасній, розумній, гарній, добрій… — мій голос затремтів. Я кривила душею.

— Ну звичайно погодився б, — перебив мене принц. — Тільки хіба не все одно? Я приречений навічно…

— Нічого ви не приречені.

— Я зістарюся в цій клітці…

— Нічого ви не зістаритеся! — я заговорила голосніше, луна застрибала від стіни до стіни. — І я не розумію, чому ви здаєтеся? Я зараз піду…

— Ти підеш?!

— Піду, — я вся напружилася, не даючи жалості заволодіти мною й притамувати волю. — І повернуся! Я звільню вас, ми підемо за Печатку…

Принц дивився на мене сумними очима, наче звір у зоопарку:

— Ти не виберешся із замку.

— Виберусь!

— Ти заблукаєш й умреш від голоду і спраги.

— Не вмру!

— Чи тебе впіймають, і тоді буде ще гірше.

— Не впійма… — голос у мене охрип і коліна затремтіли. — Нехай краще схоплять, ніж просто так сидіти! І ще… я повинна виконати королівську обіцянку.

— Хіба ти її давала? Хіба тобі її виконувати?

Запала тиша, тільки смужелиці шаруділи.

— Спасибі за частування, — сказала я нарешті. — Тепер мені пора йти. До побачення.

* * *

Спочатку по стінах стрибали бліді відблиски вогню — горіла свіча принца-бранця. Потім він задув свічу і стало темно.

Я спустилася до самого низу. Оглянулася, намагаючись пригадати, звідки прийшла. Безуспішно: всі коридори виглядали однаково.

Куди тепер?

Ще можна було повернутися. Без зброї, без ключа, без друзів — на що мені сподіватись?

Я схлипнула й закрокувала по коридору — навмання. Я йшла, і йшла, і йшла, і навмисно голосно тупотіла — якщо тут ходить патруль, хай мене почує. А якщо під замком зачаївся Максиміліан — ще ліпше, мені давно хочеться глянути в його чорні безсовісні очі. А якщо…

Мені затулили рота, підхопили й понесли. Задихаючись, я почала останню битву за своє життя — ліктями, нігтями, зубами й п’ятами.

Супротивник був незрівнянно сильнішим. Тож мене скрутили й кудись тягнуть, я бачила тільки кам’яну підлогу й чоботи. Дуже знайомі чоботи з халявами, що пришиті до штанів. Уйма!

Я заборсалася з новою силою. Дарма — він міг однією рукою прихлопнути з десяток Лін. Але я все одно виверталася, втрачаючи сили, хоча й знала уже приблизно, що на мене чекає. Якби ворог — було б не так образливо! А от зрадник…

Уйма сповільнив крок. Зупинився. Я відчувала, як здіймаються його боки, але не чула подиху.

— Навіщо ти втекла?

Я спробувала вкусити його за долоню. Простіше хапонути яблуко, що висить на мотузці.

— Я тепер знаю, як вийти із замку. І ключ від Печатки в мене.

Від несподіванки я перестала вириватися.

— Твій посох у надійному місці. Зараз зміниться вечірня варта — і заберемо.

Я, наче ганчірка, нерухомо висіла в його руках.

— Принц-бранець у замку. У підземеллі. Захований. Щоб його звільнити, потрібно здобути замок штурмом. Принц-деспот упокориться переможцеві.

Я перевела подих.

— Я знаю, як знайти принца-саламандру, — він нарешті забрав руку від мого обличчя. Обережно поставив на ноги. Я похитнулася й ухопилась за стіну.

Уйма ще більше обріс щетиною. Схуд. Але жовті очиська горіли, ніби нічого й не було.

— Як я можу тобі довіряти? — запитала я, намагаючись випрямити спину.

— Як собі, — Уйма подивився здивовано. — Ти що, не зрозуміла нічого?

— Не зрозуміла, — я відвернулася. Нахлинуло таке полегшення, що я боялася розревітися чи знепритомніти.

— Ну то ходімо, — він обережно виглянув за найближчий ріг.

— Тут десь Максиміліан…

— Я знаю, — безтурботно відмахнувся людожер. — Я його зустрів.

Розділ сімнадцятий Достоїнства Уйми

Людині легко казати: «Це був найщасливіший ранок у моєму житті». А потім настає ще один такий ранок, і знову хочеться це сказати. Але от, слово честі, скільки живу — щасливішого ранку не пригадаю. Навіть на день народження.

Я прокинулася на ложі з трави й відразу побачила, як сонце пробивається крізь гілки. І навколо було світло, птахи цвірінькали, зелені стебла вгиналися від роси, і великі краплі блищали на моєму білому посоху. А трохи далі, в улоговинці, спиною до мене сидів Уйма і смажив щось на рожні. Пахло димком і шашликами.

Побачивши Уйму, моє щастя трішки задрижало. Як дріжджове тісто, коли його труснути. Людожер десь утратив кольчугу й панцир — зате тепер на ньому була прекрасна шкіряна куртка з безліччю кишень, шнурків і заклепок. З кого він тільки зняв таку?

По той бік багаття сидів Максиміліан, блідий і скривджений. Його руки були зв’язані ще міцніше, ніж колись. Від вигляду полоненого некроманта в моїй душі знову запанував спокій.

— Доброго ранку, Ліно, — сказав Уйма не обертаючись.

Потягуючись, я підійшла до багаття. Максиміліан зиркнув на мене чорним оком і знову потупив погляд.

— Привіт, — я трішки натягнуто посміхнулася.

— Сніданок готовий, — Уйма востаннє повернув рожен. — Для всіх, окрім некромантів та зрадників.

— Сам ти зрадник, — сказав Максиміліан.

Я сіла поруч із людожером. Мені було ніяково. Я не могла до нього звикнути — до нового Уйми.

І куди тим твердим тушкам, якими нас пригощав принц-деспот, до щойно приготовленого Уймою м’яса. Усе-таки людожери знають толк у кулінарії.

-Уймо… — мені не хотілося говорити при Максиміліанові. — Можна тебе на хвилинку?

Людожер витер рот волосатою лапищею і підвівся. Ми відійшли кроків на сто — звідси було добре видно замок звіддалік і широку второвану дорогу біля підніжжя пагорба.

— Як ти його піймав? — запитала я пошепки. — Він же по-справжньому великий чаклун. Я сама бачила.

— Чаклун, — Уйма кивнув. — Тільки він хлопчисько. Щеня. А я чоловік.

— Але ти не чарівник…

— Ліно, — сумне обличчя Уйми проясніло від посмішки. — Я син вождя і вождь. Я водив наше плем’я на Шакалів і Угробів. Що мені один сопливий некромант?

Ми помовчали. Уйма поглядав на дорогу, сито, розслаблено — і водночас сторожко.

— А як тобі вдалося видурити ключ у принца-деспота?

— Я йому не давав ключ.

— Що?!

— Я йому дав нібито ключ. Мій палець. Жритраву, він довго вовтузитиметься на виході.

— У мене в кишені був відбиток твого пальця?!

Уйма зітхнув:

— Ключ треба берегти. Ти його вберегла?

— Ти мене обдурив!

— Ми живі? Живі. Із ключем? Із ключем. Двох принців знайшли. Шукаємо третього. Чого тобі ще?

Я подивилася на Уйму. Він був спокійний, наче слон. Як холоднокровний ситий людожер.

— Ти… — питання вже вилетіло, я не могла його втримати. — Ти справді їв людей?

Уйма повільно перевів погляд на мене. Я прикусила язик.

— Ворогів, — повільно сказав Уйма. — Людей не їв. Ворогів.

— Але вороги теж люди!

— Хто тобі сказав?

— Усі знають!

Він хмикнув:

— Тебе хтось обдурив. Скрізь, у будь-якому світі. У Королівстві. Тут. У твоєму світі, де люди літають на залізних птахах і знають про все, що відбувається у світі. Скрізь вороги — це вороги. Їх готові з’їсти. І танцювати на їхніх могилах.

— Ні, Уймо! — я знову відчула себе слабкою. — Ні! Адже й Оберон твій ворог. І Гарольд… і… — я не договорила.

Уйма звів волохаті брови.

— Оберон, — сказав він задумливо. — Відтоді як з’явилося Королівство, усі не знають і запитують. Оберон відпускав наших людей з полону. Вони палили його кораблі. Він знову ловив і знову відпускав. Потім він посадовив вождів у в’язницю. Мене. Мого батька. Пригнися.

Він поклав мені ручищу на голову, і я впала в траву. Дорогою котився обоз — п’ять возів один за одним, коні, погоничі, лошата.

— Торговельний шлях, — промурмотів Уйма, лежачи поруч зі мною. — Нам потрібні гроші. Треба когось пограбувати.

— Але в нас же є… — я зам’ялася. — Коротше, те, що ти відібрав у Максиміліана.

— Віддав декому в замку. Треба було.

— Хабар, чи що?

— Я не знаю, що таке «хабар»… В Оберона є те, чого більше ні в кого немає. Якби він був вождем нашого племені, його давно б побили й прогнали. Але він — Оберон. Як можна бути при такій слабкості — таким сильним? Багато хто запитує.

— При якій слабкості?

Уйма дивився вслід обозу.

— У нього немає ворогів, — сказав він нарешті.

— Не може бути. Пірати, кочівники… людожери, — я стишила голос.

Уймі на ніс сів комар. Людожер відмахнувся одним пальцем. Комар, контужений, упав у траву.

— У нього — немає ворогів. Немає нікого, кого б він з’їв. На чийому б трупі хотів пострибати.

— Це що, слабкість?

Здавалося, Уйма мене не слухав.

— Якби я був Обероном, я б спершу дав обіцянку. Для користі справи. А потім відправив би цих принцес на поле, буряк просапувати. І видав заміж за рибалок.

— Тоді б ти не був Обероном, — сказала я тихо.

— Тоді всім було би добре. І принцесам.

— Уймо, — сказала я, помовчавши. — От ніяк не можу зрозуміти: ти мене врятував чи зрадив?

Він ображено кліпнув:

— Ти що, сидиш у в’язниці? Висиш у ланцюгах? Ти валяєшся на травичці і їси поросятко. То зрадив тебе Уйма чи врятував?

Я відвела очі.

— Оберона ти б це не запитала, — промурмотів Уйма собі під гачкуватий ніс.

Я не відповіла.

* * *

Максиміліан, поки ми розмовляли, встиг добратися до залишків сніданку й, ставши навколішки, намагався зубами віддерти шматок м’яса від недбало обгризеної кістки. Уйма легенько відіпхнув його чоботом. Максиміліан упав і перевернувся через голову.

— Не бий його!

— Я й не б’ю, — Уйма преспокійно взявся ховати про запас недоїдене м’ясо. — Я морю його голодом. У некромантів, якщо вони довго голодують, зникають чаклунські здібності, й тоді вони не капостять.

Максиміліан засичав, намагаючись підвестися.

— Може, його все-таки нагодувати?

— Ти — не Оберон, — повчально сказав Уйма. — Той сильний і може це собі дозволити. А ти не сильна, — людожер раптом задумався. — Ну, не дуже. Не така, як король.

— Дай йому хоча б води.

— Ти його пробачала — він тобі віддячив. І ще віддячить, йому тільки дай. Їжу на нього переводити? Він сам їжа. Тільки й живий досі, бо багато знає. І насіннячко правди в нас ще залишилося.

* * *

Коли Уйма вийшов на дорогу вистежувати подорожан, я дала некроманту напитися. Максиміліан сьорбав жадібно. В нього губи пересихали.

— Чому ти не випустив мене із клітки? Руки б у тебе відвалилися?

Він мовчав і тільки зло зиркав.

— Ти думаєш, я тобі воду даю, бо жаль тебе, дурника? Та просто не хочеться, щоб ти здох завчасу.

— Не хвилюйся, не здохну, — голос у некроманта захрип і свистів, майже як в Уйми. — Ще тебе переживу. І твого патлатого.

— Побачимо, — я жалкувала, що дала йому води та й взагалі з ним зв’язалася.

— Подивимося, — його чорні очі дивилися так неприємно, що я не витримала й відвела погляд. Сховала флягу в Уймин мішок, так, щоб некромант не зміг дотягнутися, і піднялася до людожера на пагорб.

— Пощастило. Базарний день сьогодні, — сказав Уйма. — Коли купці з базару посунуть із грішми — тоді й чиститимемо їхні кишені.

— А якщо із замка надішлють сторожу?

— Коли надішлють, ми вже далеко будемо.

— Уймо, — я зітхнула, — а без грабунку — ніяк?

— На вогненних кулях перевізник строгий. Не заплатиш — не полетиш.

— Заробити б десь…

Уйма присвиснув:

— Ти свиней пастимеш, а я колоди тягатиму. До осені на миску каші заробимо.

Дорогою саме гнали свиней. Якісь дивні тут були свині. Чорні. Шерстисті. Гостроморді.

— З другого боку, Робін Гуд теж грабував багатих і віддавав бідним, — сказала я упівголоса.

— Хто?

— Розбійник один. Ти його не знаєш… Слухай, Уймо. Давай запитаємо в некроманта, хто такі Майстри-Генерали й чому всі вони мертві?

Уйма повільно повернув до мене обросле щетиною обличчя.

— Він один. Один Майстер-Генерал.

— Як один? Ти ж сам бачив мінімум двох…

— Один.

На шлях осідав здійнятий чередою пил.

— Я тричі бачила мертвих Майстрів-Генералів, — промурмотіла я, — і всі троє були різні.

— Тричі?

— Так. Я забула тобі сказати. У підземеллі принца-деспота теж один такий валяється.

— У замку?

— Угу. Тільки вбили його не стрілою й не стилетом, а…

— Зачекай.

Дорогою із замку крокував самотній подорожанин. На зріст він був на півголови вищий за Уйму, а за шириною плечей і товщиною рук не поступався самому людожерові. З-за спини стирчали два товсті дерев’яні руків’я — хрест-навхрест.

— Ну от, — сказав Уйма. — З грішми йде.

— Звідки ти знаєш?

Уйма кліпнув:

-Досвід… Знаєш, скільки я суден пограбував?

— Досить уже вихвалятися своїми звірствами.

— Якими звірствами? — очиська Уйми, й до того немаленькі, ще побільшали. — Нам потрібний принц-саламандра чи ні?

— Потрібний.

— Ну то й сиди тут. Я пішов, — Уйма підвівся, наче гілка розпрямилася. Рушив униз, до дороги, недбало помахуючи величезним сучкуватим дрючком.

Подорожанин, угледівши розбійника, навіть крок не сповільнив. Навіть не замислився ні на мить. Не змінив ні темпу, ні напрямку подорожі. Я подумала: а чи не занадто Уйма самовпевнений? А якщо цей чолов’яга — тутешній майстер бойових мистецтв…

Уйма і подорожанин зустрілися біля підніжжя пагорба — між ними було кроки два, може, три. Жоден з них не кинувся у бійку першим. На мій подив, зав’язалася розмова — Уйма запитав, подорожанин відповів. Обоє стояли розслаблено: Уйма обіпершись на дрючок, подорожанин — упершись руками в боки й недбало відставивши величезну ногу в чорному лискучому чоботищі. Стояли й балакали, як давні приятелі!

Потім Уйма підборіддям вказав на мене. Я підхопилася, збираючись тікати світ за очі; це що ж, він продав мене в рабство? Ось цьому першому стрічному?!

Я відповзла назад на кілька кроків. Потім змусила себе зупинитися: я могутній маг. У мене є посох, вручений самим Обероном. Продати мене, як собаку, — це, знаєте, просто так не минеться нікому!

Я дрижала як осиковий листочок, та, незважаючи на це, встала й випрямилася із посохом напереваги.

Побачивши мене, подорожанин зупинився. Він був літній, років під сорок п’ять чи навіть більше. Коричневу бороду вже злегка посріблила сивина. Очі-щілинки тонули в безлічі зморщечок. Щілинки ці спочатку зиркнули на мене, а потім — запитально — на Уйму.

— Ліно, — сказав людожер строго. — Не висовуйся. Справа серйозна, не час вести себе по-дитячому й залякувати. Гість у нас — шанована людина. Заплічних справ майстер, всеміських і приміських, завітав до нашого багаття. Пішли, велику гру гратимемо.

* * *

Гра й справді виявилася справою серйозною — мало не урочистим ритуалом на кшталт лицарського двобою. Виявляється, у цих краях кожен стрічний мав право викликати на змагання мандрівного ката — «заплічних справ майстра» — де завгодно: на базарі, на вулиці, посеред дороги. Той погоджувався чи відмовлявся (щоправда, у разі відмови його могли зазневажати друзі й знайомі). Але якщо погоджувався — вступали в дію прості й строгі правила.

Гравці сідали один напроти одного й по черзі описували спосіб будь-якої страти. Умова єдина — не повторюватися. Той, хто перший не зможе придумати нічого новенького, визнає себе переможеним, і переможцеві дістається все його майно, яке він, переможець, тільки забажає взяти.

Наш гість, «заплічних справ майстер», розглядав Уйму, заздалегідь вибираючи собі трофеї. Йому сподобалася добротна куртка, зручна для подорожей, а ще… ми з Максиміліаном.

— Дітлахи твої? Ставиш на кін?

— Чому ж не поставити, — безтурботно відповів Уйма. — Ставлю.

Я хотіла заперечити, але Уйма так на мене подивився, що я мимоволі промовчала. Нічого, нехай тільки спробує цей старий кат узяти мене з Максиміліаном. Заради такої справи я й некроманта звільню…

Щоправда, у нього знову руки затекли. Може, звільнити заздалегідь?

— А ти, шановний, із грішми? — поцікавився Уйма. — Я ж ганчірок, іграшок не потребую. Золото маєш?

Кат провів пальцями по гаманцю на поясі. Задзвеніло. Кат посміхнувся:

— Ти, друже мій юний, не на того нарвався. Тобі б з учнем моїм грати. І хоч залишився б голим як церковна миша, та була б наука. Її за плечима не носити — вона вся в голові. А я, любий, тридцять років за плахою, я таке знаю, що тобі й не снилося. Тільки от відмовлятися пізно.

— А я й не відмовляюся, — Уйма розсівся на траві, по-турецьки схрестивши ноги. — Давай грати.

Кат витяг монету, поплював на неї, підкинув і піймав. Починати випало найстаршому.

— Ну то так, — почав кат, почухуючи кудлату бороду. — Підвішуєш бідолашного за ноги…

* * *

Через хвилину я втекла якнайдалі від багаття. Максиміліан залишився — зв’язаний, він не міг швидко бігати, та й Уйма не збирався його відпускати. Поблукавши гайком туди-сюди, я трохи заспокоїлася. Виглянула з-за дерева — розповідав Уйма, ілюстрував руками: склавши кільцем великий і вказівний пальці правиці, тикав у нього мізинцем лівої руки. Старий кат слухав, недовіра на його обличчі поступово змінювалася на глибоку увагу.

Я швидше відійшла подалі. Погуляла ще. Знайшла поганку, рознесла її вщент зеленим променем з набалдашника посоха. Знайшла сироїжку й вчинила з нею точно так само. Сила й упевненість посоха передалася й мені. Подумаєш, кат з людожером язиками чешуть. Що мені до їхніх балачок?

Я спробувала злетіти, але вийшло погано. Я літала, як Гарольд за старих часів, тобто борсалася над самою землею, ніби потопаюча куріпка.

Час минав. Я знову виглянула з-за дерева. Знову розповідав Уйма — очі його світилися, він складав долонями «будиночок». Супротивник слухав, лице його спохмурніло. Мені хотілося гукнути, що нам пора, що ми гаємо час, що принц-саламандра може кудись відлучитися — але, вже відкривши рот, так і не наважилася перервати цей моторошний двобій.

Тіні дерев покоротшали, описали півколо й видовжились знову. Я знайшла суничну галявину, поїла й розважилася. Уйма і старий кат так само сиділи один навпроти одного, так само по черзі розповідали. Кат нервово смикав себе за бороду. Уйма сидів, як статуя, й варто було тільки старому замовкнути — без найменшої паузи лунала нова розповідь.

Вони збилися тільки один раз.

— Це вже було! — почула я звідти, де збирала суниці. Кричав кат, у його голосі лунали верескливі істеричні нотки. — Було-було, ти програв!

Я закам’яніла.

Що відповів Уйма, розчути не вдалося. Людожер говорив, не підвищуючи голосу.

— Було! Було! — надривався кат. — Що недоговорив? Початок же такий самий!

Уйма знову щось відповів. Кат закричав — і раптом осікся. Свистячий голос Уйми продовжував. Я обережно виглянула з гаю; Уйма розповідав, наче й нічого не сталося, кат сидів, зсутулившись і потупившись у землю. Ворушив губами. Згадував оригінальний спосіб страти?

Привалившись спиною до дерева, я сповзла на траву й сіла, підтягши до живота коліна. Ну коли це нарешті скінчиться? Ну коли?

* * *

Скінчилося зненацька. Я, здається, задрімала й пробудилася від того, що голоси в улоговині більше не бубоніли. Я хитнула головою, виглянула…

Старий кат сидів, закривши обличчя руками. Уйма, ворушачи губами, перераховував гроші з його гаманця. Я нарешті наважилася підійти.

Максиміліан сидів там, де вранці я напувала його водою. Зазвичай бліде лице його було зеленим. Ну точнісінько, як ряска в ставку. Я ойкнула:

— Максе! Що з тобою?

Він подивився на мене мутними очима, нахилився вбік, і його вирвало на траву.

Я відступила.

— Залізяки візьмеш? — не віднімаючи долоні від обличчя, запитав старий. — Кліщі? Свердла? Тесак? Сокиру?

— Нащо мені твої залізяки, — поблажливо кинув Уйма. — Хоча сокира, мабуть, згодиться. Не іржава хоч?

— Знущаєшся, шмаркачу! З такої сталі королівські мечі кують!

— Ну, давай.

Максиміліан сидів, скорчившись.

— Ліно, — сказав Уйма. — Розв’яжи його.

Не чекаючи, поки мене попросять двічі, я підскочила до Максиміліана й черкнула посохом по мотузках. Руки некроманта повисли, як тоді, у Соляній Безодні.

Старий зняв із себе перев’яз із величезною сокирою в чохлі. Кинув під ноги Уймі:

— На. Подавись. Якщо прийдеш до міста на моє місце найматися — візьми до уваги, що платять мало, роботи багато, пиво кисле, баби худі…

— Не найматимусь я, — Уйма позіхнув. — Ходи собі, шановний. Дякую за науку.

Кат блиснув очима, але промовчав. Закинув за плечі схудлий мішок (сир, хліб, картопля, ще якісь продукти гіркою лежали на прим’ятій траві) і зашкутильгав геть.

Розділ вісімнадцятий Вогненна куля

— Ну, чого ти така пришиблена?

Я справді йшла, не підводяючи голови. Хліб, сир, залишки смачного м’яса — все зникло в глотці людожера, та ще блідий Максиміліан трохи підкріпився. А в мене апетит як відрізало. І от ми крокуємо дорогою: Максиміліан, вільний і притихлий, Уйма із сокирою за плечима, я з посохом в опущеній руці. І було в мене на душі майже так само паскудно, як у підвалах принца-деспота.

— Що сталося, Ліно? На кого ти дуєшся, жритраву?

— А тобі що до того? — огризнулася я.

І відразу не втрималася:

— Що ж ти раніше не зізнавався, що ти кат?

— Я? — людожер щиро здивувався. — Ну ти, це… Ворогів я їв, це траплялося. А катів у нашому племені зроду-віку не існувало. Немає такої посади.

— Це не посада, — я дивилася під ноги. — Це покликання.

Максиміліан мовчав. Я чекала, що він бовкне якусь гидоту, але він мовчав, потупившись. Це був зовсім інший Максиміліан: змагання двох катів так на нього вплинуло, що, здається, його зріст поменшав сантиметрів на п’ять.

І Уйма довго мовчав. Я вже думала, що він не захоче продовжувати розмову на цю тему. Але він сказав тихо, з докором:

— Ось ти, виходить, до школи ходиш. Книжки читаєш. Телевізор дивишся, про який мені Оберон розповідав. А в нас наостровах ані книжок, ані телевізора. Тільки казки. Ну, традиція така, дітям на ніч казки розповідати, щоб добре спалося! Казка вся на три слова, жив такий-то, зустрівся з ворогом і переміг його. А потім на півгодини — що він із цим ворогом зробив. І щоразу по-іншому. Діточки ж не люблять, коли одне й те ж! Вони нового чекають!

Я підвела голову. Уйма дивився обурено, наче я образила найкращі його почуття.

— То ти йому дитячі казки переказував?

Максиміліан звернув до узбіччя, схилився, і його знову вирвало.

— Ну звичай у нас такий, — Уйма розвів волосатими руками. — Що я можу вдіяти?

* * *

Споночіло. Насунули хмари, почав накрапати дощик. Уйма ступав беззвучно, ніби плив над землею: ні тупоту, ні подиху. Максиміліан сопів, шморгав носом, іноді навіть повискував; йому було важко витримувати заданий Уймою темп, він то відставав, то жалюгідно, підтюпцем наганяв людожера.

Я сама ледве втримувалася, аби не перейти на біг. Магові не личить трюхикати навздогін за людожером. Я втомилася, задихалась, відстала кроків на десять, потім на двадцять, і от коли я вже зібралася махнути рукою й сісти відпочити на узбіччі — Уйма раптом зупинився.

Він дивився в піднебесся. Я спершу наздогнала його — неквапно, намагаючись тихіше дихати. І тільки потім простежила за його поглядом.

Здавалося, за близьким обрієм лютувала пожежа. У хмарах, як у тьмяному люстерці, віддзеркалювалися червоні сполохи.

— Це що?

— Це перевізники, якщо тобі цікаво, — сказав Уйма, не відриваючи погляду від обрію. — Вогненні кулі.

Максиміліан стояв, заплющивши очі. Плечі його підіймалися й опускались. На блідому лиці поблискували дощові краплі. Дощ припускав усе сильніше.

— Злива, — сказала я нерішуче.

— І що?

— Ну, сховатися б. Під якоюсь ялинкою. Ніч надворі…

Нарешті Уйма поглянув на мене. Потім — скоса — на некроманта. Хлопчисько ледве тримався на ногах.

— Гаразд, — зненацька погодився людожер. — Усе одно до пристані ще… Дивися!

Я роззявила рота. З-за пагорба вставало сонце — кругле, палаюче, ось воно виповзло наполовину, ось піднялося над обрієм, освітлюючи все навколо слабким червоним маревом, от здійнялося вище… І завмерло, наче вирішуючи, що тепер робити.

Минула довга й страшна хвилина, перш ніж я зрозуміла: це не сонце. Це наповнена вогнем повітряна куля.

— Невже вкрали? — промурмотів Уйма. — Випередили, чи що?

— Там їх повно, — тоненьким дитячим голоском сказав Максиміліан. — Дві чи три… Он як палахкотить…

— Розпатякався, — зазначив Уйма, і некромант під його поглядом втяг голову в плечі. — Ну що, магу, веди нас під ялинку. Показуй, де нічліг.

* * *

Заховавшись, наче новорічні подарунки, під нижні гілки великої крислатої ялини, ми абияк умостилися на подушках з буро-зеленого моху. Тут поки що було сухо, але перші краплі вже просочувалися крізь хвою. Пригадавши Гарольдові напучування, я взяла в людожера ніж, застромила його в мох вістрям догори й, зосередившись, спробувала розжарити лезо.

Із третього разу мені вдалося. Ніж засвітився жовтогарячим, повітря навколо леза затремтіло, я простягнула руки до тепла, задоволена й горда собою. Уйма, крекнувши, витягнув з рукавів волохаті лаписька й учинив те саме.

Максиміліан, востаннє шморгнувши носом, приєднався до нас. У нього були тонкі бліді пальці з довгими, як у Баби-Яги, пазурами. Неприємно дивитися на такі руки, особливо коли знаєш, що вони можуть із тобою вчинити.

— Що ж, — Уйма завовтузився, знімаючи з пояса мішечок з насіннячком правди. — Спати, начебто, рано ще, а от питання поставити можна.

— Так скажу, — буркнув Максиміліан.

— Так ти збрешеш, обов’язково збрешеш, шмаркачу. Ану, роззявляй рот!

Максиміліан не пручався. Що ж таке він почув сьогодні, якщо він не тільки не намагається звільнитися, але й скоряється Уймі, як раб?

Некромант ковтнув сіру горошину і стражденно скривився.

— Кажи, — почав Уйма, — хто такий Майстер-Генерал?

— Великий полководець.

Я нашорошила вуха, але Максиміліан мовчав. Відповідь на питання прозвучала, насіннячко правди заспокоїлося, некромант дивився на Уйму непроникними чорними очима.

Людожер насупився.

— Я ж сказав, що й так скажу, — промурмотів хлопчисько, відводячи погляд. — Майстер-Генерал… Це був великий воїн-чарівник. А мати його була відьмою, тож дала йому не одне життя, а дев’ять. Щоразу, коли він гинув у битві, то переносився в чертоги, щоб, значить, бенкетувати з усіма полеглими воїнами. Ще раз уб’ють — знову переноситься… Чесно кажучи, я й сам до кінця не розумію, як це відбулося, та тільки тепер у нашому світі є рівно вісім мертвих тіл й один живий Майстер-Генерал.

— Він що, переселяється з тіла в тіло?!

— Ну так. Як коли б у нього було дев’ять однакових будинків і він жив би в них по черзі. Десь умер — в іншому місці ожив. І відразу в бій. Щоб не гаяти час. Він не бенкетує, не спить і не їсть, не любить жінок. Він тільки бореться, — некромант зітхнув. — Це великий скарб, тіло Майстра-Генерала. Якби моя мачуха його не мала — давно б усіх перебили й замок зрівняли з землею.

— Він великий воїн, — сказав Уйма із незрозумілим виразом обличчя.

— Під його керівництвом, — очі Максиміліана затуманилися, — усі стають воїнами. Старі діди й бабусі, боягузи, каліки — усі. І не тільки люди. Можна хоч ляльок нашити з мішків, з дерева витесати чи з глини зліпити. Щоправда, солдати із глини розвалюються надто швидко… Звірів можна послати в бій. Якщо в тебе є Майстер-Генерал — все, вважай, ти переміг. Та що завгодно можна зробити!

Максиміліан замовк. Велика холодна крапля просочилася крізь хвою й упала мені за комір.

— Що ж, — тихо запитав Уйма, — і замок принца-деспота можна здолати?

— Ну, — некромант згорбився під його поглядом. — Узагалі-то… не можна.

— Не пробували?

— Пробували… один раз. Знайшлися такі. Тільки принц-деспот усі входи закрив, військо побилося-побилося об камінь, та й по всьому. Короля їхнього прихлопнули, а в Майстра-Генерала засадили стрілу. Відтоді вони, кажуть, усе втратили — і замок свій, і землю, і людей. Отак і ходять, і Майстра-Генерала із собою носять, мертвого, звичайно, з двома стрілами. Думають, він оживе.

— Та ж ми їх бачили! — не втрималась я.

Некромант навіть не глянув у мій бік:

— Та тільки він ніяк не встане, стріли ж дві.

— От тобі й маєш, — промурмотіла я саркастично. — Зі стилетом вставав, а зі стрілами…

— Після поразки він не оживає, — Максиміліан, як і раніше, звертався до Уйми. — Якщо здолали — значить, усе. Протухло.

Червоне лезо ножа світилося в темряві. Я сиділа, схрестивши ноги й поклавши на коліна посох. Це що ж виходить? Ми з такими зусиллями й ризиком знайшли двох принців, а користі від цього жодної. Принца-деспота не примусиш, принца-бранця не звільниш. Стільки сил і часу — собаці під хвіст…

Людожер спідлоба дивився на червоне лезо, і по його очах не можна було зрозуміти, про що він думає.

— До країни вулканів довго летіти? — запитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Некромант хотів відповісти, але Уйма раптом підвів голову:

— А як він узагалі вибирає, де йому оживати?

Я не відразу зметикувала, що людожер має на увазі Майстра-Генерала.

Некромант шморгнув носом. Витер нюні тильною стороною долоні:

— Кажуть, він приходить на останній бій. Так кажуть. Якщо він комусь дуже потрібен. Ну от як моїй мачусі, коли принц-деспот зі своєю армією на наш замок попер.

— А за принца-деспота він коли-небудь воював?

— Сотню разів! Принц із його допомогою стільки земель заграбастав… Щоправда, це вже давненько було.

Знову все стихло, тільки дощ шарудів по гілках.

— Отже, він то за тих, то за інших, — підсумувала я. — Йому що, зовсім усе одно, за кого воювати?

— У кого бій — останній, за того й воює.

— І скільки в деспота було тих «останніх боїв»?

— Дурненька, — нешанобливо сказав некромант. — Останній — не за рахунком. За настроєм. Коли хоч умри — а треба перемагати.

— Це мені знайоме, — посміхнувся Уйма. — Мій татусь, Охра Кісткогриз, теж так уміє. Вирушає до якихось недобитих Шакалів за двома бочками риб’ячого жиру, а вірить, начебто в останній бій, най-найважливіший. У нього б Майстер-Генерал узагалі ніколи не вмирав.

— Хіба нам не байдуже, — пробубніла я. — Якщо замок деспота все одно не здобути.

Уйма подивився на мене, потім на Максиміліана. Поманив некроманта пальцем. Той підповз ближче.

— Спробуєш утекти? — запитав Уйма, оголюючи в посмішці білі зуби.

Максиміліан відсахнувся і так заметеляв головою, що з мокрого волосся навсібіч полетіли краплі. Він був наляканий; я покосувала на Уйму, і мені теж стало лячно.

* * *

Уранці ми перевалили за пагорб, і перед нашими поглядами постала пристань вогненних куль.

Не те щоб я раніше ніколи куль не бачила. Якось у нас перед школою на перехресті цілий місяць стояла надута куля з якоюсь рекламою, але та була шматяною, з обвислими сірими боками, на ній точно нікуди не полетиш. А від цих, прикутих ланцюгами до якорів, так і пихкало жаром. Їх було три: дві майже чорні, важкі, ланцюги навколо них провисли. А третя — темно-червона — висіла над землею, натягуючи ланцюг, і повітря над нею тремтіло.

— Трьох не підійме, — тихенько сказав Максиміліан.

— Навіть не думай, — прочитав його думки Уйма. — Тільки один крок убік — знаєш, що буде?

Максиміліан звісив голову.

Чим ближче ми підходили до куль, тим сильніше неспокій закрадався в мою душу. Під кулями притислись до землі хижки й помости, і ще якісь дивні споруди, а навколо — ні душі. Ні голосів, ні кроків, ні гавкоту, ні скрипу коліс — у тиші чулося тільки незрозуміле шкрябання, шерех і метушня, наче у величезну сірникову коробку завбільшки з будинок заштовхали хруща.

— Перевізнику! — крикнув Уйма, порушуючи цю моторошну тишу.

Відчинилися дерев’яні двері, що висіли на одній завісі. Виглянув старигань віком років з дев’яносто, жовтий, зморшкуватий і лисий, зате з довгою білою бородою.

— Ну?

— До країни вулканів відвезеш?

— П’ятсот монет, — старий не зрадів і не здивувався.

— Триста.

— Чотириста п’ятдесят, — старий знов-таки не виявив жодних емоцій, наче всі питання й відповіді були розписані наперед.

— Триста.

— Чотириста.

Уйма відчепив від пояса гаманець. Кинув старому. Той не піймав, роззява. Гаманець ударив йому в груди, старий похитнувся і шльопнувся на підлогу. Дзвякнули монети. Старий скривився, потираючи ребра:

— Тут триста п’ятдесят.

— То ми летимо чи йдемо геть?

— Летите, — старий піддав гаманець босою ногою, спритно, як мавпа, підняв його, перехопив рукою і засунув за пазуху. — Де в країні вулканів приземлитися?

Ми переглянулись.

— Ми шукаємо принца-саламандру, — сказала я, перш ніж Уйма встиг втрутитися.

Стареча лисина — від брів і, напевно, до потилиці — взялася дрібними брижами зморшок. Здається, мої слова дещо похитнули його нудну байдужість.

— Мало з вас узяв, — сказав він після довгої паузи.

— Що було, то спливло, — зазначив Уйма, скоса зиркнувши на мене круглим скаженим оком.

— Біс вас бери, — старий зважився. — Вам, значить, до столиці тамтешньої треба, до палацу. Заради такої справи найкращу кулю запущу. Ходімо.

Ми пройшли слідом за ним через перекошені двері й опинились у квадратному дворику. Над головами нависала розпечена куля. Шкрябання, шерех і метушня зазвучали голосніше, вони долинали з кулі, зсередини. А посеред дворика, обплутана мотузками, стояла величезна дивна штука, я з першого погляду навіть не зрозуміла, що це таке. А коли зрозуміла, то так і завмерла з роззявленим ротом.

Це був кістяк! Точніше, лише грудна клітка з ребрами. Подекуди ребра були зв’язані, подекуди — зчеплені залізними скобами, до хребта кріпилися ланцюги, що вели нагору, до кулі, а всередині, де колись містилися легені, серце та інші нутрощі, було влаштовано щось на кшталт кабіни для повітроплавців. Я так і вклякла, ніби до землі приросла.

— Непогано, — сказав Уйма. — І де ж це водяться такі пташки?

— Де треба, — чемно повідомив старий. — Голову пригни, бо таких здоровенних ми зазвичай не перевозимо.

Уйма пробрався досередини, через секунду я побачила його крізь ребра, як крізь ґрати. Тепер, коли він згадав про «пташок», я й сама здогадалася, що, схоже, кістяк пташиний, а отже, легкий. Та тільки навіщо? Що їм, важко було звичайний кошик змайструвати?

Некромант стояв і дивився на це потворне чудо; видно, і на нього будова кулі справила враження. Тим часом старий-перевізник вліз на хисткі сходи (мені здавалося, що він ось-ось гепне звідти) і довгим ціпком загупав по темно-червоному гарячому боці.

Зашурхотіло голосніше. Почулося шипіння, а потім і свистіння. Куля почала розгоратися зсередини, щосекунди стаючи усе яскравішою й гарячішою. Я відсахнулася — сильним жаром пахнуло в обличчя. Старий тонко завищав і вилаявся, і наступної секунди я побачила незграбні тіні, які металися там, у кулі, всередині. Раптом крізь напівпрозору оболонку просто на мене подивилася зубаста морда — очі горіли, з пащі виривався білий вогонь.

— И-и-и! — заверещав старий. — Вз-и-и! Поїхали! Паскудні тварюки, тупі бовдури, давай, сволоти, до столиці, у палац, бодай би ви всі повиздихали! Вз-и-и!

Так, репетуючи і лаючись, він щодуху бив ціпком по кулі. Оболонка ледве здригалася, а ланцюги, що втримували кулю на землі, напиналися усе сильніше.

— Чого вклякли? — крикнув перевізник нам з Максиміліаном. — Зараз відчалить!

Некромант перший кинувся в кістяну кабіну до Уйми. Я злякалася, що залишуся сама, підхопила посох і рвонула за ним. За секунду до того, як я вскочила всередину, старий відпустив один якірний ланцюг. Куля шарпнулася вгору, і кістяна кабіна раптом опинилася майже за два метри наді мною. Старий кинувся до іншого якоря, а я від страху підстрибнула, злетіла вгору на два людські зрости й ухопилася за волохату руку Уйми.

Ланцюг упав, я чула його глухий дзенькіт. Куля рвонула так, що нас мало не розплющило на дерев’яних перемичках, що з’єднували ребра й утворювали підлогу. На секунду я побачила внизу перевізника. Схоже, мені вдруге вдалося його здивувати — він стояв і дивився нам услід, роззявивши рот.

Напевно, ніколи раніше не бачив, щоб люди так стрибали.

Розділ дев’ятнадцятий Країна вулканів

Отже, ми летіли.

Над нашими головами усе сильніше розжарювалася куля, наповнена не гарячим повітрям і навіть не вогнем, як я раніше собі уявляла, а незрозумілими тварюками, що плювалися полум’ям і легко тягли нас саме туди, звідки дув досить сильний вітер.

— Це проти законів фізики, — сказала я, клацаючи зубами. Мене кидало то в жар, то в холод, і не тільки від хвилювання. Повітря в небі було крижане, зате зверху, від кулі, пашіло так, що без вітру можна було легко перетворитися на барбекю.

— Дурниці, — відмахнувся Уйма. — Ти радій! Летимо…

Некромант мовчав. Він боявся висоти: сидів, замружившись і вчепившись у жовте пташине ребро. Здається, якщо б міг — навіть вуха притис би до голови, наче переляканий кіт.

Вогненні мешканці кулі вищали, як пара в скороварці, сичали й шурхотіли, зачіпаючи зсередини щільну оболонку. Схоже, старий добряче їх роздражнив — і ціпком, і образливими словами. Тепер вони розходилися усе більше, і куля піднімалася усе вище.

— Я думала, перевізник з нами полетить, — сказала я, ближче присуваючись до Уйми.

— Я теж так думав, — зізнався людожер. — Як цими верескунами керувати?

— Ними не можна керувати, — сказав Максиміліан із заплющеними очима. — Це вогнекуси. Їх запихають у кулю, ще коли вони в яйці. І тоді зашивають на віки вічні. Вони там вилуплюються й живуть усередині все життя. А життя в них довге. Відкладають нові яйця, з яких вилуплюються молоді вогнекуси. І так завжди.

-1 ніколи не вириваються на волю? — запитала я співчутливо.

— Коли вириваються, — Максиміліан ще більше втяг голову в плечі, — то лунає такий вибух, начебто злетіла в повітря порохова вежа.

— Невже?!

Ми з Уймою одночасно підвели голови, але не побачили нічого, крім пташиного хребта. Крізь частокіл жовтих ребер пробивалися жар і червоне світло.

— І часто вони вибухають?

Максиміліан не відповів. Він був блідішим за риб’яче черево й дихав ротом — до всього, його ще й закачало.

Ми довго мовчали. Свистів вітер, сичали й шаруділи вибухонебезпечні вогнекуси, навіки ув’язнені в кулі. Я дивилася вниз — ми летіли під високими хмарами, і земля проглядалася чудово. Гори ставали усе молодшими й вищими, і майже на кожній вершині сиділа фортеця, наче пташине гніздо. Придивившись, можна було розгледіти, що всі твердині напівзруйновані й покинуті.

— Тут гмурри, — задумливо сказав Уйма.

— Хто такі гмурри?

— Мовчи, — прошелестів Максиміліан. — Дурна. Не можна їх уголос називати, коли вони так близько!

Я животом лягла на дощану підлогу. Напевно, весело було б отак летіти над землею, якби не вогнекуси над головою й не лиховісні гмурри внизу. І не відчуття, що хилитаєшся в порожнечі без будь-якої надійної опори.

— Уймо, а що ми скажемо принцові-саламандрі?

Людожер не відповів.

— А якщо він не погодиться піти з нами?

— Ти його вмовиш, — голос Уйми звучав спокійно.

— Чому ти так думаєш?

— Бо двох ти вже вмовила.

Уйма безпристрасно дивився на мене круглими випуклими баньками. Мені захотілося гепнути його посохом по голові й скинути вниз, на землю.

— Умовлю, — сказала я крізь зуби.

Насправді в цей момент мені страшенно захотілося додому. До справжнього дому — до мами. І я прокляла Гарольда, який явився за мною, коли я нічим не могла допомогти. Ліпше б я все життя нічого не знала про Королівство й про долю Оберона, ліпше б це була казка без кінця, ніж з таким жахливим і безнадійним завершенням. Я заплющила очі…

— Дивися!

Уйма вказував волохатим пальцем кудись униз. Я простежила за його рукою, але нічого не помітила. Ніби тінь метнулася від дерева до дерева, от і все.

Уйма дивився вниз. Ніколи раніше мені не доводилося бачити його обличчя таким.

— Що там? — запитала я, відчуваючи, як моє серце провалюється в кишечник.

— Гмурри, — глухо сказав Уйма.

І цілу годину не проронив ні слова.

* * *

Ми цілісінький день хилиталися в повітрі. Я думала, некромант умре просто тут, між пташиних ребер. Його нудило, він непритомнів, мені довелося з ним панькатися, тримати долоню над його головою й бурмотіти «Оживи». Хлопчиськові це не дуже допомогло, зате я змучилася і вкрай знесиліла.

Землю під нами затягло чи то низькими хмарами, чи то димом, і ми летіли тепер між двома шарами хмар. Наближався вечір, ми з ранку нічого не їли, але, чесно кажучи, і не хотілося. Сонце, схилившись до заходу, освітило сріблисто-сірі хмари над нами й рудувато-білі хмари під нами, і це було страшенно красиво, я б замилувалася, коли б цієї миті некромант не застогнав знову й не закотив очі під чоло. Приводячи його до тями, я вперше подумала: може, простіше скинути Макса вниз, раз-два, та й по-всьому?

Вогнекуси потроху заспокоювалися й остигали: чи то забули прочуханку, що їм задав перевізник, чи то так було задумано, адже ми наближалися до мети. Повільно спускаючись, куля пролетіла крізь нижній шар хмар, ми спершу осліпли хвилини на три (хмари огидно липнули до шкіри, весь одяг моментально змок), а потім побачили землю вулканів.

* * *

Дими стояли, наче колони, що підпирають небозвід. Якби мене попросили намалювати землю вулканів — я б спочатку намалювала дими, багато товстих і тонких димів від землі до хмар, нерухомих, як величезні дерева. Вітер і не шурхоне; навіть найтонший попіл, що піднімався в повітря з кожним нашим кроком, не летів нікуди, а зависав над землею. Так що там, де ми пройшли, довго ще танули тьмяні хмаринки.

Вогнекуси, заспокоївшись й охолонувши, вивантажили нас посеред кам’яного плато із триногою вишкою в центрі, і насамперед ми подумали, що перевізник обдурив. Бо яка ж це «столиця», і де ви тут бачите палац? Навколо ні людинки, ні будиночка, під ногами червоно-бурий камінь — весь у тріщинах і присипаний попелом, хіба тільки дими тягнуться до неба — білі, сірі й коричневі. Уйма абияк заякорив кулю (треба ж буде нам якось повертатися), і хвилини зо три ми з ним думали, що робити далі?

Жахливо не хотілося кидати кулю без нагляду: раптом вилізуть місцеві жителі й кудись на ній полетять? З іншого боку, кому доручити охорону? Іти на пошуки без Уйми мені тим більше не хотілося, а про те, щоб відправити його одного, й не йшлося. Залишався Максиміліан, якому, як відомо, абсолютно не можна довіряти.

— Уймо, а ти не думаєш, що він просто полетить на цій кулі, а ми знизу ручками помахаємо?

Людожер подивився на Максиміліана. Той сидів на камені, привалившись спиною до жовтуватих ребер нашої «кабіни», напівзаплющивши очі, час від часу болісно чхаючи від попелу.

— Не полетить, — сказав Уйма вагомо.

— Не полечу, — ледве чутно підтвердив Максиміліан. — Узагалі. Нікуди. Тут і залишуся. Ліпше вже гмурри, ліпше принц-чума…

— Помовч! — гаркнув Уйма і відразу посуворішав.

— Тоді він просто відпустить кулю, — сказала я. — А сам утече.

— Утече? — Уйма хмикнув. Максиміліан пчихнув, піднявши такий вітер, що навколо зметнулася ціла хмара попелу.

— Не втечу.

— Не втече, — із задоволенням підтвердив Уйма. — Ходімо, магу. Останнім часом нам не дуже щастило із принцами, може, тепер поталанить?

І ми пішли. Хмари попелу, що зависли над землею, відзначали наш шлях по плато. Жодна собака не вийшла нас зустрічати; Уйма впевнено вів мене до місця, де підіймався із землі найближчий до нас стовп диму.

Це виявився не дим, а пара. Вона виривалася з-під землі, як з-під кришки від каструлі, а поруч із дірою, звідки вона підіймалася, лежав круглий камінь. Занадто круглий, як на мене. Такі камені у природі не зустрічаються.

Уйма роздумував хвильку, не більше. Потім уперся в камінь чоботом, примірився й штовхнув — так, щоб перекрити вихід пари. Камінь стукнув, роздмухуючи нову хмару попелу, ми з Уймою опинилися начебто в хмарі — він по пояс, а я по груди. Пара перестала підійматися з-під землі.

— А раптом через це станеться виверження вулкана?

Я огледілася. Чорні конуси величезних гір здіймалися навколо плато, верхівки їх ховалися за хмарами.

— Уймо…

— Зачекай.

Земля під ногами здригнулася. Уйма відступив, відтягуючи й мене. Круглий камінь підстрибнув, наче каучуковий, і відкотився убік. Усе навколо затягло попелом, я закашлялася. З ущелини вирвалася спершу пара — вона сичала, як змія. Потім з’явилася голова. Я мало не заволала вголос.

У нього були очі, як тарілки, чорні й на все лице. Крім цих очей, я нічого навколо не бачила.

— Чого треба? — запитало сварливо чудовисько. — Кого тут принесло?

Уйма подивився на мене. Я опустила посох (виявляється, за хвилину до того, я, сама не усвідомлюючи, приготувалася рознести вщент чудовисько), зібралася з духом і відкрила рота, щоб відразу закашлятися.

— Ну? — гаркнуло чудовисько зовсім уже по-хамськи. — Чого припхалися?

Я уявила, як учинив би на моєму місці Оберон. Щоправда, на Оберона ніхто б так не репетував. Не посмітив би.

— Вітаємо, добрий е-е-е… мешканцю. Ми посли короля Оберона з-за Печатки. З важливою справою до принца-саламандри, — я намагалася говорити чемно, але якомога байдужіше.

— З-за Печатки? — істота помовчала. Навколо нас повільно осідав чорний пил.

— Ми прилетіли на вогненній кулі, — поважно сказав Уйма.

— Ну, заходьте, — ще трохи подумавши, мовило чудовисько. І зникло внизу, в ущелині.

* * *

Укотре Уйма здивував мене вмінням проникати у вузькі щілини.

Під землею були сходи, повністю затягнуті парою. Я ніколи не була в парній, але там не може бути гарячіше. Напевно, так почувається круте яйце; Уйма почервонів. Не замислюючись, стяг із себе куртку й сорочку, і знову ощасливив мене спогляданням його волохатих грудей і засмаглого округлого живота.

А я наважилася тільки на те, щоб ширше розстебнути комір. Найбільше в світі мені хотілося вискочити назовні, але наш страшненький провідник уже квапив нас і окликав звідкись із глибини. Уйма рішуче рушив униз оповитими парою сходами, і мені нічого не залишалося, як затримати подих, прищулитися й, задихаючись, посунути за ним.

На нижньому майданчику наш провідник завернув у коридор, потім ще раз завернув і ще раз. Ми опинилися в підземному залі. Тут було би майже темно, якби не червоне підсвічування звідкись знизу. Я розгледіла овальний і неглибокий, приблизно по коліно, басейн — прозорий, викладений кольоровими камінчиками по бортах і по дну. Щось метнулося в мене над головою і я підняла посох. Здоровенна ящірка (чи маленький крокодил?) пробігла по темній стелі, викрешуючи іскри. Вона вся — від морди до хвоста — світилася гарячим червоним світлом. Стриб — бульк — піднялася пара з басейну — дивна істота почорніла, стала мокрою, глянсовою, вискочила з води й зникла в темряві.

— Так отож… — наш провідник зняв окуляри. Виявилося, його круглі очі, які так мене налякали, були лише двома опуклими скельцями. А те, що ховалося під ними, цілком могло зійти за людське обличчя — літнє, не дуже симпатичне, але цілком звичайне. У нас у школі сторож точнісінько такий же.

— Так отож. Королю піду доповісти, то що доповідати?

— Ліна Лапіна, маг із-за Печатки. Уйма, син Охри-Кісткогриза, лю… мій охоронець.

Гуп — бульк — пшшш!

Я стрепенулася. Ще одна червона ящірка впала в басейн, як розпечений шматок заліза, спливла парою, згасла й зникла.

— Так і доповімо, — строго сказав наш провідник. — Тільки, цеє… магію в нас тутечки в хід не пускати! Ми народ сумирний. Якщо щось нам не до вподоби — закатаємо в лаву й утопимо в сірці. Чужого нам не треба.

Так, бурмочучи, він розтанув у червонуватій напівтемряві. Ми з Уймою переглянулися.

* * *

Ми з півгодини сиділи спина до спини, мовчали й дивилися на ящірок. Іноді їх довго не було, тоді раптом одразу по кілька штук рухалися просто по стелі. Бігли — розпечені, прозорі — можна було розгледіти їхній хребет і ребра, і навіть — нечітко — нутрощі. Із шипінням плюхалися в басейн, піднімали хмари пари, вигулькували на бортик і розбігалися хто куди — звичайні чорні ящірки, от лишень дуже великі.

— Уймо, що вони роблять?

— А я звідки знаю?

Мовчання. Булькання, шипіння, шурхіт лап по каменю. Знову тиша.

— Як ти думаєш, некромант нас дочекається?

— Куди він дінеться, жритраву? Він боїться.

— А ти не боїшся?

— Кого? — Уйма знизав плечима, аж я похитнулася. Від нього пахло свіжим потом, як у спортзалі. Не дуже приємний, але й не зовсім противний запах.

Ми знову помовчали.

— А чому в них так жарко?

— Подобається їм.

— Я вся мокра…

— То роздягнися.

— Не можу. Незручно.

Уйма хмикнув, хотів ще щось додати, але в цей момент повернувся наш провідник. Він з’явився з темряви так зненацька, що ящірка, яка бігла по стелі, зашпорталась, зірвалася й гепнула на підлогу, розсипаючи іскри. Я відсмикнула ногу — не вистачало ще обпектися!

Ящірка втекла в басейн. Чоловічок урочисто вклонився:

— Наказано провести вас до покоїв. Його величність і його високість приймуть вас.

* * *

Це був справжній королівський палац, дарма що під землею. Краса навкруги така, що я на якийсь час навіть забула про спеку. І меблі, й прикраси на стінах, і статуї якихось королівських предків — усе було кам’яне й гаряче.

Усюди горів вогонь — у щілинах, нішах і у величезних коминах. Зрозуміло, звідки нагорі стільки диму. Гарячі ящірки сиділи на стелі, як комарі літнього вечора. Їхня розпечена шкурка переливалася всіма відтінками червоного й жовтогарячого, і це виглядало краще, ніж будь-яка новорічна гірлянда.

Уйма прямував серед усіх цих дивовиж, безпристрасний, як справжній дикун, і до того ж голий. Я не знала, соромитися мені його чи пишатися таким охоронцем: занадто вже красиво відсвічував червоний вогонь на його мускулистих, дзеркальних від поту руках.

Нарешті ми прийшли. У високому залі горіло зо двадцять коминів (я вже ладна була задиміти), уздовж стін стояли крісла й статуї, а в центрі височіли два трони — більший і менший. Я подивилася спочатку на принца — і роззявила рот: принц-саламандра був дуже худий, чорний і абсолютно без одягу. В усякому разі, мені так спершу здалося. Розгубившись, я глянула на короля — той теж був худий, чорний і гладенький, тільки навколо голови в нього стовбурчилося сиве волосся. Наступної секунди я з полегшенням зрозуміла, що це не нагота: тіло короля було вкрите темною лускою, лускатий комір обрамляв тонку шию, над коміром стирчав гострий кадик, як у нашого фізкультурника, а обличчя була нормальне, людське й дуже величне, хоч і надміру рум’яне.

Виявляючи повагу, я вклонилася. У мене вийшло щось середнє між поклоном і реверансом. Уйма, гордий дикун, тільки злегка нахилив голову.

— Я дивився у вогонь, — сказав Король-саламандра, як тільки ми покінчили з привітаннями. — У мене було видіння. Ви принесли нам або велике горе, або щастя й удачу. Відповідайте — що привело вас?

Я подумала, що видіння в нього надто вже універсальні: «Або дощ, або сніг, або буде, або ні».

— Звичайно, ми принесли вам щастя, — сказала я якомога голосніше й упевненіше. — Король Оберон видає заміж…

Отут я вперше запнулася. Мені відразу пригадалося, як я виголошувала промову перед принцом-деспотом і чим це скінчилося. Може, не варто зізнаватися, що Оберон улаштовує долю принцес оптом, тобто всіх одразу?

— Видає заміж принцесу свого королівства, це дівчина небаченої краси, доброти й скромності. Король Оберон просить принца-саламандру…

І я запнулася знову. По ідеї, просити руки нареченої повинні наречені. А тут усе навпаки, та ще й я виступаю в ролі свахи якоїсь, а не мага дороги.

— Король Оберон, — я перевела подих, — улаштовує оглядини наречених по той і по цей бік Печатки. На оглядини допускаються тільки принци, тільки шляхетні, тільки доблесні… коротше, гідні. Король просить принца-саламандру взяти участь в оглядинах.

Від цієї промови моє горло пересохло, а обличчя, напевно, почервоніло, як переспілий помідор. Король і принц дивилися на мене з інтересом. Я завмерла, очікуючи, що вони скажуть: а раптом образяться на такий поворот діла й відмовляться брати участь в «оглядинах»?

Вони довго мовчали. Статуї уздовж стін завмерли, як варта, а стражники біля тронів стояли нерухомо, наче статуї. Переливалися жаром ящірки на стелі. От одна зірвалася з місця, кинулася в комин і зникла у вогні.

— І які у мене шанси? — неголосно запитав принц-саламандра.

Я подивилася на нього уважніше.

Він був одягнений, як і батько, — від шиї до п’ят у луску. Шкіра на лиці віддавала міддю, на цьому тлі очі здавалися особливо яскравими й зеленими. Він дивився прямо, спокійно й по-доброму; я зрозуміла, що він мені подобається.

— Дуже великі, — сказав я, заглядаючи йому в очі. — Тобто… Якщо ви скажете «так», ви обов’язково одружитесь з принцесою з-за Печатки.

— І зможу привести її сюди?

Я згадала, що із цього приводу казав мені Гарольд.

— Так. Тобто… Адже їй буде добре у вашому палаці?

Король-саламандра посміхнувся. Принц ніяк не прореагував на те, що я бовкнула дурницю.

— Звичайно. Але за однієї умови.

— Якої? — я напружилася.

Принц довго дивився на мене.

— Якого кольору в неї волосся?

Уйма за моїм плечем переступив з ноги на ногу.

— Чорне, — сказала я, пригадавши Філумену. В очах принца щось змінилося, здається, там промайнуло розчарування. — Світле, — продовжувала я без паузи, згадавши Ортензію. — Русяве, — це Розіна. — Руде…

Я запнулася. Принц випрямився на троні:

— Руде?

— Вона що, змінює колір волосся відповідно до сезону? — поцікавився король, не приховуючи глузування.

— Руде, — принц, здається, ніяк не міг заспокоїтись.

— Вогненно-руде, — виголосила я, намагаючись пригадати про Алісію хоч щось хороше. Приголомшливе зелене плаття… Довга рукавичка… Намисто… Гарна дівка, що й казати, тільки бліда від затворницького життя, і ластовиння зовсім не видно. — Її звуть Алісія.

— Алісія, — повторив принц, наче пробуючи ім’я на смак.

— Ви не все нам розповіли, — різко зазначив король.

— Зате все сказане — правда, — парирувала я. — Принцесу звуть Алісія. Вона прекрасна, розумна й добра. Вона чекає на принца-саламандру.

— Батьку, — як і раніше, неголосно сказав принц, — мені треба з вами поговорити.

Розділ двадцятий Обіцянки й торги

Піт заливав очі. Мені відвели кімнату для відпочинку, досить велику й зручну, та ще й з паруючим овальним неглибоким басейном. От тільки дверей тут не було, а тільки щільні фіранки на вході. Спочатку я смикалася, соромилась і постійно оглядалася, чи не дивиться хто, а потім не витримала. Швидше здерла із себе весь одяг і бульк у басейн, як це робили ящірки.

Вода була прохолодна! А ще вона була проточна, я виявила в одному кінці басейну дірку для зливу, а в іншому — холодне джерело. Ближче до джерела можна було навіть змерзнути, зате над стоком було гаряче, а в центрі басейну — затишно, наче у теплій ванні. Ніколи досі я не отримувала такого задоволення: плавати (точніше, ходити на руках, бо було мілко) туди-сюди чи просто лежати на воді, відчуваючи її запах, відчуваючи, як змивається противний піт, як відновлюються сили і водночас підступає дрімота. Слово честі, тут можна жити, під цими вулканами. Алісія не ображатиметься.

Ящірки іноді мене лякали. Потім я звикла до їхнього плескоту й шипіння і з інтересом узялася спостерігати з води, як їм це вдається. Схоже було, що в них тут щось на кшталт сауни: розжарився на камені й бульк у воду. Особисто я була в сауні один раз. Кажуть, це зовсім не те, що парна, але мені все одно не сподобалося. А ось ящіркам подобається. Цікаво, вони це заради задоволення роблять? Чи в них робота така — вогонь підтримувати, пару утворювати, тепле повітря перемішувати?

Міркуючи так, я мало не заснула, поклавши голову на сухий теплий бортик.

— Ліно!

Я стрепенулася. Уйма, ні крапельки не переймаючись правилами пристойності, увійшов до моєї кімнати й засмикнув за собою фіранку.

— Та ти що! — я відповзла в дальній кут басейну, намагаючись поглибше сховатися під водою. — Геть! Негайно!

Людожер дивився на мене круглими блискучими очима. Йому, дикунові, плювати, одягнена я чи ні. Щойно сталася подія, і емоції розпирали Уйму зсередини.

— Відвернися! — вискнула я.

Він неохоче відвів погляд:

— Одягайся. Швидко. Пішли, щось покажу.

Він не купався й не відпочивав. На його спині й плечах білою скоринкою засох старий піт.

Я абияк застебнула штани. Збудження Уйми передалося й мені. Одяг прилип до мокрого тіла. Я підхопила посох, що лежав на краю басейну.

— Пішли, — Уйма відсунув фіранку.

Я огляділася. У коридорі було порожньо, якщо не зважати на червону ящірку на стелі.

— У них не замикаються двері, — повідомив людожер. — Пішли, не бійся, тут нікого немає.

— Але ж ми гості! Хіба ось так пристойно…

— Тихо. Головне, щоб ми пройшли повз пост.

Коли Уйма сильно хвилювався, він починав говорити, як напівписьменний дикун.

Я, як і раніше, не була впевнена, що ми вчинили правильно, але Уйма не залишив мені вибору. Він вів мене впевнено, наче жив тут немало років: праворуч, ліворуч, сходами вниз і нагору. Цікаво: у них там, на островах, усі обходяться без компаса?

Задушлива спека королівських покоїв залишилася позаду. Схоже, що ми були у господарській частині палацу. Тут теж було дуже тепло, але не горіли комини, не було ящірок на стелі. Звідкись із щілин проникало свіже повітря. Я хапала його ротом і носом, ніби прагнучи надихатися про запас.

— Стій. Тут.

Він відсунув важку штору й, пригнувшись, вліз у нішу під навислою скелею. Я загаялася, але залишатися тут одній було ще страшніше, тому я стиснула посох і пірнула за Уймою.

У ніші було темно. Кліпнувши, я подивилася нічним зором, та спочатку нічого не побачила, крім широкої Уйминої спини. Людожер оглянувся, відступив убік, пропускаючи мене, — і тоді я зрозуміла, чому він так розхвилювався.

На кам’яній лаві лежав Майстер-Генерал. Голий до пояса, лише в штанях. Дивився в стелю. З безволосих білих грудей стирчала голка, схожа на в’язальну спицю.

Я швидко відвернулася.

— Ось він, — пошепки сказав Уйма. — Наш шанс. Оберонів шанс.

— Що?

— Слухай мене, магу дороги, слухай уважно, — Уйма стиснув волохатою лапищею моє бідне плече. — Ми повинні його забрати.

— Як…

— Мовчи. Принц купився на руду принцесу, я бачив. Постав за умову: ви нам Майстра-Генерала, ми вам принцесу. Тільки так.

— Уймо, — я дивилася просто в його круглі осклянілі очиська завбільшки з блюдця. — Це єдиний принц, який погодився з нами йти. Ну, майже погодився. Ми ж ризикуємо його втратити! Якщо король дізнається…

— Ліно, — Уйма підняв верхню губу, оголюючи зуби. — Навіщо нам один принц? Нам потрібно п’ять!

Запала мертва тиша: я затамувала подих. Уйма дихав нечутно. А Майстер-Генерал не дихав узагалі.

Людожер мав рацію! Один принц-саламандра не врятує Оберона. Нам треба добути ще й деспота, і бранця, та й тих не вистачить. Але ж не шукати страшного принца-чуму?!

— Це великий ризик, — сказала я пошепки.

— А що нам залишається робити? — резонно заперечив людожер.

* * *

Розбудили мене слуги: спершу вони делікатно закашляли за фіранкою (на перше «кхе-кхе» я не відповіла, отож вони вибухнули таким кашлем у два голоси, наче в них коклюш чи запалення легенів), а потім, так само не дивлячись, запропонували мені повечеряти у компанії його величності та його високості. Я підхопилася, розгублена, заспана, погано розуміючи, де я і як тут опинилася.

Засичала ящірка, гепнувшись у басейн. Я потрусила головою. Це все через задуху: коли спиш при такій спеці, потім завжди голова тріщить.

Абияк умившись і пригладивши волосся, я вирушила слідом за слугами. Цілу дорогу приглядалася до них: куди ведуть? Що про мене думають? Може, король уже довідався про наші з Уймою відвідини Майстра-Генерала, і тепер мене ведуть у темницю?

Посох у руках додавав упевненості.

Слуги привели мене в обідню залу. Король і принц були вже тут, і, придивившись до їхніх спокійних задоволених облич, я трохи заспокоїлася.

Усі сіли за стіл. Я знову пригадала принца-деспота: тутешня кухня була набагато приємнішою, а компанія — пристойнішою. Король люб’язно запропонував не соромитися — і це Уймі! Ніколи в житті не бачила людожера, який соромиться.

Усі страви були приблизно однакові: чи то паштет, чи то пюре, але фокус полягав у тому, що ця штука, залежно від температури, змінювала смак. Кухарі творили дива: то морозиво усередині гарячої котлети, то шарами викладене тепле й холодне, а то й узагалі якісь трояндочки з тіста, які в роті спершу нагрівалися, так що ледве можна було жувати, а потім остигали, змінюючи смак і запах, танули, розтікалися й самі по собі провалювалися в живіт. Я наїлася, як поросятко, та ще й увесь час доводилися стежити за собою та не надто захоплюватися: адже я маг дороги, а значить, чимало бачила у світі. Чесно кажучи, за цим столом я начисто забула про Майстра-Генерала: не можна ж постійно думати про проблеми, іноді треба від них відпочивати.

Але вечеря закінчилася. Ми вийшли з-за столу, перейшли в кімнату з особливо великим і жарким комином, сіли в теплі кам’яні крісла, і настав час говорити про справу.

Струмочки поту текли по спині під сорочкою.

— Отже, — почав король, — принцесу звуть Алісія. Ким вона доводиться королю Оберонові?

Уйма скоса глянув на мене.

— Ніким, — відповіла я чесно. — Вона принцеса, дочка короля далеких країн. Одного разу босоніж постукалася в Королівство з вузликом на плечі, а у вузлику грамота, що засвідчувала її особу.

Король і принц-саламандра переглянулися.

— У короля був син, — пояснила я. — Тобто не був, а… Він і зараз є, але він одружений.

Повисла мовчанка. Напевно, я щось не те бовкнула. Уйма невдоволено зморщив перенісся.

— Принцес п’ять, — із зусиллям вичавила я. — Але Алісія серед них — найпрекрасніша.

На мій подив, король-саламандра посміхнувся з полегшенням:

— Приблизно так я й думав. Ви видаєте заміж не одну принцесу, а півдесятка.

— Я нікого не видаю заміж, — запротестувала я. — Я посол короля Оберона, і він…

Я запнулася. Принц прийшов мені на допомогу.

— Хіба не байдуже, скільки принцес на видані? — промовив він, нібито сам до себе. — Адже рудоволоса серед них — одна?

— Одна, — підтвердила я палко. — У неї вогненне волосся. Просто вогненне.

Принц посміхнувся. Його зелені очі спалахнули яскравіше. Він сподобається Алісії, подумала я з несподіваним смутком. Він такий симпатичний. Він і мені подобається.

Я потупила очі. Ну чому все так несправедливо влаштовано? Чому принцеси сидять у себе в палаці, сплять, їдять, розважаються й постійно чогось вимагають, а виконувати їхні капризи повинна я? Вони сидять і чекають, і ставлять умови, чекають і дочекаються зрештою: їм принесуть принців на тарілочці, зеленооких милих принців. А я метаюся, то мерзну, то шкварюся, втомлююся як собака, товаришую з людожерами й некромантами і майже постійно чогось боюся. Я що, гірша за них? Недостойна? Чи просто слабохарактерна? Вітчим любить повторювати: «Хто везе, того ще й підганяють».

— Я згоден, — сказав принц-саламандра. — Я поїду з вами й одружуся на Алісії.

Мені б зрадіти, а я тільки похмуро покосувала на нього, такого красивого. У цей момент мене взяло зло й на себе, і на Оберона, і на Гарольда, і на У йму…

Уйма видав застережливий звук — чи то кашлянув, чи то заричав.

— Хвилинку, — сказала я через силу. — Ми вдячні вам, ваша високосте, за це рішення, але…

А далі язик не повертався. Уйма втупив у мене жовті люті очі.

— Є одна умова, — виголосила я, стискаючи посох. — Придане.

— Придане?

Король і принц знову переглянулися. Король насупився:

— Придане готують наречені!

— Калим, — сказала я й почервоніла. Слово «калим» означало щось зовсім інше, воно було з іншого життя й іншої казки, я втрапила в халепу, а Уйма і не думав мені допомагати.

— Не розумію, — сказав принц.

— Майстер-Генерал! — гаркнув Уйма, і від його голосу навіть полум’я в комині злякано зметнулося. — Ви віддаєте нам Майстра-Генерала, така наша умова!

Здається, темні стіни залу зрушилися і духота згустилася. Піт струмком збігав по мені, я була, як обплила свічка.Король-саламандра звів брови, його обличчя ще більше висохло й витончилось:

— Звідки вам відомо, що в нашому замку спочиває Майстер-Генерал?

— Це всім відомо, — гаркнув Уйма, перш ніж я вставила хоч слово.

— Він належить країні вулканів, — сказав король так холодно, що в мене навіть піт на мить висох.

— Нехай принц візьме його із собою, а потім, повертаючись із молодою дружиною, поверне на місце, — не здавався Уйма. — Країна вулканів отримає його назад. А якщо ви не погодитеся, то Алісію ми віддамо комусь іншому, а принцові за дружину дістанеться чорноволоса злюка!

Принц з жахом поглянув на батька. Я тільки тепер зрозуміла, що він справді дуже хоче оженитися на Алісії. Він не бачив її жодного разу, але встиг створити її у своїй уяві й закохатися без пам’яті. Бідний принц-саламандра!

— Ні, — сказав король, і слово пролунало, як удар каменем об камінь. — Я дивився у вогонь, і мені було видіння… Ви двоє, геть із країни вулканів негайно, цієї ж миті. Ви не отримаєте нічого.

Розділ двадцять перший Гмурри

Я навіть не засмутилася, слово честі. Навіть не розлютилася на Уйму. У мене всередині було порожньо: короткі гудки. Як у телефоні.

Нас знову провели сходами, заповненими парою, і від духоти я мало не знепритомніла. Зате коли опинилася нарешті на свіжому повітрі, воно видалося дуже холодним, і в мене почалася лихоманка.

Була ніч. Я уявлення не мала, котра година. Небо, затягнуте серпанком, нічим не могло мені допомогти: глухий чорний купол над головою, і все. Віддалік ледве червоніла наша вогненна куля. Хоч одна гарна новина. Максиміліан не вкрав її, отже, ми зможемо повернутися, звідки прилетіли.

Я уявила, як вибираюся через Печатку в кабінеті Гарольда. І як зустрічаюся очима з Обероном. І що його величність мені каже… Хоча, найімовірніше, нічого не каже. Він просто подивиться, і я негайно заберуся додому, повискуючи, наче побита собачка.

Уйма йшов попереду. Від його нечутних кроків злітали в повітря хмари попелу, я закашлялася й спробувала нагнати його. Іти за людожером по цьому плато — все одно, що летіти на велосипеді за старим автобусом, що чмихає…

Максиміліан, як і раніше, сидів, привалившись спиною до літаючого кістяка.

— Принесли щось поїсти? — запитав він замість «здрастуйте». Я спересердя ляснула себе по коліну: самі ж ми наїлися, а про некроманта забули.

— Обійдешся, — повідомив Уйма. — Давай, шукай палицю якусь, каміння чи ще щось, аби цих тварюк розлютити, і…

І раптом замовк. Завмер, ніби прислухаючись.

Нічого не було чутно. Навіть вітру не було. Тихо тяглися в небо сірі й білі дими.

Уйма повернувся й, ні слова не кажучи, почеберяв назад. Попіл злітав усе вище, і людожер незабаром зник у хмарі.

— За бутербродом побіг, — промурмотіла я втомлено. Насправді в мене й думки не виникло, за чим побіг Уйма. Не вистачало ще й людожера втратити.

Некромант мовчав.

— Як ти тут? Бачив щось?

Некромант мовчав.

— Ти що, навіть не поцікавишся, як з нами повівся принц-саламандра?

— А як усі, так і він, — блимнув очима Максиміліан. — Від принца-деспота ледве ноги винесли. Принц-бранець усе одно що тінь: чи він є, чи його немає. Принц-саламандра послав вас подалі, навіть питати не треба. Досить одного погляду на тебе.

Я звела посох:

— А якщо я тебе поб’ю?

— А якщо я дам здачі?

— А якщо я Уймі все розкажу?

— А якщо…

Він замовк. Я теж почула: кроки, голоси, кашель. Ніби звуки боротьби. Попіл на плато зметнувся так високо, що закрив віддалені дими.

Я глянула на некроманта. Не хотілося, повертаючись до цієї нової напасті, залишати хлопчиська за спиною. Нащо ми взагалі його із собою тягли?!

Із хмари попелу вирвалися… Я відразу й не зрозуміла, хто це такі. Один, чорний з голови до ніг, тяг на плечі другого, білого. І слідом за ними бігли й репетували двоє — погоня? Потім один із «бігунів» зупинився і як уріже другому в підборіддя! Той захитався, миттєво замовк, повернувся й припустив назад, і відразу зник за клубами попелу.

Я впізнала Уйму, тільки коли він наблизився впритул. І вчасно: у мене в животі вже утворилася тверда гаряча грудка, ще секунда — і вона б вирвалась нагору, у груди, через ліву руку — у посох і на ворога. Уйма був аспідно-чорний: це попіл прилип до мокрого голого тіла. А той, хто лежав у нього на плечі, безсило хилитав руками. А той, що прибіг слідом за Уймою…

Принц-саламандра!

— Я наважився, — сказав мені принц. — Батько не правий. Країні вулканів не потрібен Майстер-Генерал, на нас жоден ворог не наважиться виступити, ми його лавою заллємо. А мені потрібна дружина. Рудоволоса. Я стільки разів дивився у вогонь, і мені було видіння…

Я перевела погляд на того, що теліпався на Уйминому плечі. Людожер скинув його на землю, точніше, на камінь. Я побачила скляні очі, ледь припорошені попелом, сталеву спицю в грудях…

— Полетіли! — заревів над моїм вухом людожер. — Максе, камінням у цих тварюк, швидко! Всі лайливі слова, які знаєш, що є сили! Миттю!

Некромант слухняно підхопив із землі камінь і досить влучно кинув його в кулю. Я злякалася, що прорветься оболонка, але вона тільки м’яко прогнулася, по кулі пробігли хвилі, й тьмяне червоне світло на секунду заяскравіло.

— Швидше, — прошепотів принц-саламандра. — Зараз прибіжить сторожа.

Я підняла посох, та вдарити побоялася: а якщо променем прорву оболонку? Вдалині вже чулися тупіт і брязкіт металу, а куля була усе ще холодна й важка, а єдиний ланцюг, що припинав її до землі, важко провис.

Уйма жбурляв у вогнекусів цілі брили й лаявся на дикій острівній мові. Максиміліан розчепірив два пальці на зразок рогатки й, бурмочучи заклинання, розстрілював кулю тьмяними світлими кульками завбільшки з волоський горіх. Я про себе відзначила: капосний хлопчисько, він такий небезпечний, а ми терпимо його поруч із собою, так ще й руки у нього вільні… Принц-саламандра стояв, завмерши й уп’явшись зеленими очима в ніч, звідки наближалася погоня.

Він дійсно дуже хоче оженитися на Алісії.

Повернувшись до кулі спиною, я піднесла посох. Згадала, як одного разу ми звільняли караван з піску — я утворила тоді цілий вихор, що розметав бархани…

Я крутонула посох проти годинникової стрілки. Спершу повіяло ледь-ледь, а потім раптом як зметнувся ураганище!

Увесь попіл і пил, що злежався на плато за невідь-скільки часу, в одну мить злетіли в повітря. Я захекалася; зникло плато. Зникла з поля зору куля, хоч я стояла за два кроки від неї. Зникли Уйма, принц і Максиміліан, і не стало видно Майстра-Генерала, який так і лежав на камінні.

Там, звідки наближалася варта, залунали перелякані крики. А вогнекуси нарешті прокинулися, засвистіли, засичали, і їхній шелест і свист звучав усе гучніше…

— Ліно! Ти де?!

Я кинулася на голос і налетіла на У йму, вдарилася в його м’який живіт.

— У корзину! Швидко!

Вогнекуси верещали, як армія сердитих чайників. Я зрозуміла, що не знаю, де «корзина». Не видно було навіть витягнутої руки. Я метнулася вправо-вліво, спіткнулася об тіло Майстра-Генерала й упала, обдираючи долоні.

— Уймо! Допоможи!

Він знайшов мене за голосом. Підхопив тіло (по моєму обличчю мазнуло холодною рукою мерця).

— Сюди!

Нарешті я намацала величезне пташине ребро. «Корзина» дрижала — куля рвалася з прив’язі.

— Принце, сюди! Швидше! Де принц?!

Принца не було. Я металася уздовж ґрат з ребер і ніяк не могла знайти вхід.

— Злітаємо!

Мене схопили за плечі й втягли на дерев’яний поміст. Посох застряг між пташиними ребрами, я мало руку не вивихнула. «Корзина» нахилилася, на мене наліг усією вагою Уйма, впилася в щоку тверда пориста кістка…

Ривок! Ланцюг не дочекався, поки мандрівники «віддадуть кінці», і порвався. Нас рвонуло догори, грудна клітка величезного птаха закружляла в повітрі, як іграшка на гумці. Сперло подих — я б точно задихнулася, якби не свіже повітря, що раптом заструмувало зусібіч.

Здійнята мною хмара попелу залишилася внизу. Ми підіймалися усе вище й вище до небес, над головою червоним сонцем сяяла куля, а просто в мене перед очима було плече Уйми — чорно-смугасте, зі струмками поту.

— Де принц?!

Він був тут. Сидів, учепившись у мертвого Майстра-Генерала, і дивився на нас переляканими очима.

— А де некромант?

У мене була таємна надія, що Максиміліана у поспіху забули.

— Я тут, — прохрипів хлопчисько. — Поки що… А-а-а!

Виявилося, Уйма сидів у нього на грудях.

* * *

Перемахнуло вже далеко за північ. Куля летіла над низькими хмарами, і ми спершу навіть ні про що не розмовляли. Відпочивали. Дихали свіжим повітрям. Незабаром я почала мерзнути. Підтягла ближче посох, почала гріти долоні на набалдашнику.

— З пилом — це ти чудово придумала, — сказав нарешті Уйма.

— Спасибі… Ваша високосте? Вам зручно?

— Холодно, — тихо сказав принц-саламандра. — Я не подумав.

Тонкий обтислий костюм, наче лускате трико, робив його схожим на акробата. Така штука ідеальна в розпечених підземних чертогах, але навряд чи здатна дати хоч крапельку тепла. Принц справді «не подумав», та чи був у нього час?

Я простягнула йому посох. Він поклав руки на теплий набалдашник, і я побачила, які в нього сині долоні.

— Ми б запропонували вам щось із одягу, але… — почала я. Безпомічно оглянулася. Уйма був лише в штанах. Моя куртка чи курточка Максиміліана явно не принцового розміру.

— Я зараз щось придумаю, — сказала я бадьоро. — Уймо, у тебе є ніж?

Я застромила ніж рукояткою в щілину. Незабаром лезо засвітилося червоним, але тепла від нього було мало. Вітер пронизував наскрізь. Напівголий і мертвий Майстер-Генерал лежав тут же, в усіх під ногами, і нікого не радував.

Я із занепокоєнням поглядала на принца. Той усе сильніше цокотів зубами.

— Нам недалеко, — сказала я, намагаючись його заспокоїти. — А незабаром сонце зійде, зігріємося…

Принц схилився над моїм ножем, я боялася, що він око собі виколе.

Імла над нашими головами розсіялася. Замерехтіли зорі. Абсолютна тиша навколо, якщо не брати до уваги шурхоту й шипіння вогнекусів. Ми пливли, наче в червоному ореолі, бо лиховісне криваве світло підфарбовувало хмари внизу. Напевно, звіддалік куля виглядала, як комета, віщунка нещастя.

— Що ми тепер робитимемо? — пошепки запитала я Уйму.

— Принц-деспот, — коротко відгукнувся людожер.

Максиміліан голосно зітхнув.

— Замок же не можна… — почала я невпевнено.

Уйма поглянув на Майстра-Генерала. А той мертво дивився вгору, туди, де крізь пташині ребра пробивався багрянець.

— Зрештою, у принца-деспота теж є Майстер-Генерал, — сказала я.

Уйма мовчав.

— Не може бути, щоб тут не було ще принців, — я покосувала на принца-саламандру. — Принц-чума…

— Помовч! — простогнав Максиміліан. — Ну чому ти така дурепа?

— Ну чому ти такий боягуз?

Куля трохи знизилася. Вогнекуси над нашими головами, як і раніше, сичали й поклацували, але спокійніше й тихіше. І ми мовчали, довго мовчали.

— Я тобі не розповідав, як уперше зустрів Оберона? — запитав Уйма.

— Ні.

Людожер напівзаплющив очі:

— Він утрапив просто в засідку. Виїхав на пагорб… Сонце вставало в нього за спиною. Я підніс спис. Він дивився на мене, а я на нього. Між нами був десяток кроків… я б не промахнувся.

Знову все стихло, тільки принц-саламандра цокотів зубами від холоду.

— І що?

— Він дивився на мене, — повторив Уйма. — Без люті. І звичайно, без страху.

— І ти передумав кидати спис?

— Я кинув, — Уйма дивно посміхнувся. — Я кинув…

-1 що?

Круглі очиська людожера затуманилися: щось там відбувалося, у його спогадах, щось непросте, але дуже важливе для Уйми. Він уже відкрив рот…

— Дивіться! — вискнув Максиміліан. — Ми падаємо!

Вогнекуси поскрипували зовсім уже нечутно. Куля повільно, але неухильно знижувалася. От нас оточили низькі хмари, от вони розірвалися на шматки, і внизу, зовсім поруч, з’явилася темна земля. Я кліпнула, нічним зором побачила камені, кущі, низькі дерева, затягнуті ряскою болота й ще щось: нечітка тінь метнулася від дерева до дерева. Ряскою побігли хвилі, але ми летіли усе далі, і незабаром це місце зникло з очей.

— Гмурри, — прошепотів Максиміліан з таким жахом, що й у мене мурашки побігли по шкірі.

Принц-саламандра підвів зелені очі. Я помітила: він від самого початку вважав мене головною у цій експедиції, хоча Уйма був старшим і сильнішим, та й утекти із країни вулканів принцові допоміг людожер. Тепер принц чекав, що я візьму на себе командування й розберуся із цією новою небезпекою, але що я могла вдіяти?! У мене самої від жаху живіт розболівся!

Уйма мовчав. І Майстер-Генерал мовчав, дивлячись угору. Максиміліан згорнувся клубком, ніби хотів заховатися між ребрами кістяної «кабіни». Нас було забагато на цій кулі: троє дорослих, включно зі здоровенним Уймою, та ще й ми з некромантом. Усієї люті вогнекусів не вистачало, щоб дотягти до пристані такий важкий вантаж.

— Що треба робити? — запитала я, звертаючись чи то до людожера, чи до некроманта.

— Треба їх розлютити, — відповів за всіх принц-саламандра. — Бо тварюк мало побили на злеті. Треба їх розлютити.

— Як?!

На землі миготіли вогники. Не просто миготіли — переморгувалися, це явно були сигнали. Доріжка мерехтливих плям бігла звідтіля, де ми пролітали, уперед — туди, куди нас несли вітер і вогнекуси. Туди, де за законами фізики нам випаде приземлитися, туди, де нас уже чекають!

— Ми приземлимося, — сказала я, і кожне слово давалося важко, — швидко розлютимо їх. І злетимо.

— Нам не дадуть, — сказав Уйма. Він теж дивився вниз. І варто було подивитися на його моторошне обличчя. Напевно, так виглядає людожер, якого піймали вороги й тягнуть до киплячого казана, а він готується з достоїнством зустріти смерть. — Нам не дадуть злетіти.

— Ми не повинні торкатися до землі, — принц-саламандра дивився на мене, сподіваючись на чудо. — Пані магу… Ви… Треба… треба розлютити їх у повітрі.

— Ти вмієш літати? — уривчасто запитав Уйма.

— Ні, — сказала я швидко. — Я…

І замовкла, бо все зрозуміла. Я спробую злетіти — з кабіни кулі, що мчить над землею. Мене відразу ж відкине назад, точніше, куля полетить уперед, а я залишуся. Похилитаюсь у повітрі й загримлю в гості до гмуррів, а що там вони із мною зроблять — навіть ніхто не побачить, доведеться гинути на самоті!

Куля ще більше знизилася. Тепер ми летіли на висоті приблизно п’ятиповерхового будинку, були б тут вищечкі дерева — чіплялися б за гілки. На щастя, усе, що росло на цих болотах, пригиналося до землі, наче боялося підвести голову вище дозволеного рівня.

Від землі тягло смородом. Не дуже сильно, а так… ніби кульок забули сполоснути після тухлої риби.

Принц-саламандра дивився на мене. І Уйма дивився на мене. І Максиміліан, хникаючи й схлипуючи, дивився на мене. І тільки Майстер-Генерал, що бачив у житті багато битв, дивився в піднебесся.

— Ну гаразд, — сказала я, прекрасно розуміючи, що ще секунда — і ніяка сила не змусить мене розтиснути пальці, що вчепилися в пташине ребро. — Я… зараз.

Я дісталася до краю дощатого настилу — навкарачки, однією рукою тримаючи посох. Тут не було жодної перешкоди між мною й землею, що наближалася, між мною й гмуррами, про яких я навіть не знала, хто вони такі, та й, якщо чесно, знати не бажала. Ой леле! Як же мені хотілося прокинутися у своєму ліжку, я навіть очі замружила! Оце зараз розплющу їх — а Петрик і Дмитрик кидаються подушками, а мама будить мене в школу…

Куля знизилася ще на метр. Тепер земля пропливала просто перед очима, здавалося, простягни руку — доторкнешся. І падати не дуже високо…

Ага, невисоко! Як з вікна нашого класу, із четвертого поверху! Директриса завжди страшенно репетувала, коли бачила, що хтось відчинив вікно й висунувся назовні…

Я хотіла зістрибнути, але не змогла. Сіла навпочіпки й сповзла, як сповзають із краю басейну ті, хто боїться влізти на вишку. Вітер підхопив мене й заколихав, наче прапорець, я вчепилась за край дошки й мало не впустила посох. Я летіла, але тільки тому, що усе ще трималася за настил!

І не могла б розтиснути пальці ніколи й нізащо.

— Давай!

Мене вдарили по руці. Було так боляче, що очі на лоба полізли. Пальці розтиснулися самі собою. Я заверещала; це був зовсім не бойовий клич. Це був вереск переляканої малявки, якій наступили на руку.

Наступної секунди я побачила кулю збоку — вона досі світилася червоним, хоча й дуже тьмяно, і летіла, летіла все далі, спускалась усе нижче, до зіткнення із землею залишалося, напевно, кілька хвилин…

Я полетіла вниз.

Майже впала. Майже. За секунду до удару об колючий кущ мої очі зустрілися з іншими очима, що дивилися з темряви. Це були немиготливі, дуже уважні очі. Напевно, я згадуватиму цей погляд довго. Напевно, він мені снитиметься.

Жах і огида, ось що мене врятувало. І залишки мужності. Я змахнула руками, наче птах, і злетіла догори, не дуже високо. Розпласталася в повітрі, згадала, як літав колись Оберон… який не пускав мене сюди! Який знав, що зі мною може трапитися! Який чекає за Печаткою, який ніколи не пробачить собі моєї смерті!

Я маг. Я вмію літати.

Порив вітру перевернув мене, ніби пустий поліетиленовий кульок. Я заметалася, намагаючись балансувати посохом. Оглянулася. Куля була далеко — вона вже майже торкалася до землі.

От лишенько — я вміла балансувати в повітрі, але літати швидко, наче птах, наче Оберон, я ніколи не пробувала. Плисти? Я змахнула вільною рукою, але знову зашпорталася. Уміння плавати тут не допоможе… Ніхто не літає ні кролем, ні брасом!

Я витягнулась у струну, опираючись руками на посох. Мені треба там бути. Там, де куля. Мені дуже треба туди потрапити…

Засвистів у вухах вітер.

Я була наче голка, що проштрикує простір. І як би моторошно і страшно мені не було — цей швидкісний політ став однією з найкращих митей у житті. Наче петарда вибухнула в животі, наче палаючий бензин заструмував по кожній жилочці, я закричала, але це був уже справжній бойовий клич. Волання людини, яка прагне перемогти. Куля стрімко ближчала, я не дивилася, що робиться там, унизу, в «корзині» із пташиного кістяка. Я підлетіла до кулі, де засинали на ходу вогнекуси, і щосили стусонула посохом по оболонці.

— Прокидайтеся! Гади паршиві! Сволоти дебільні!

Чомусь у цю хвилину мені пригадалася біологічка. Це вона нас так обзивала на уроках. Навряд чи вогнекуси зрозуміли хоч слово — але я лупила й лупила посохом, як ціпком, і темна куля потроху стала розжарюватися. І «кабіна», мало не черкнувши по землі, знову віддалилася від неї. А я гупала, молотила щосили, іноді промахуючись і відлітаючи геть, але потім знову поверталась і діставала цих ледарів своїм посохом.

Куля розпікалася, і незабаром на неї вже не можна було дивитися. Не можна було навіть підлітати надто близько — від неї так і пашіло жаром. З’явилася нова небезпека: якщо я, не розрахувавши, впаду на кулю або торкнуся до неї — тільки обгорілі кістки й залишаться!

Ми влетіли в хмари й вигулькнули з іншого боку. Небо ясно зоріло, і тільки на сході начебто намітилася бліда смуга. Світанок!

Я розкинула руки, як це робив Оберон. Відчуття було таке, ніби мене несе швидка ріка — поруч із кулею, трохи осторонь. Я повернула голову, захиталася, відновила рівновагу. Тепер я летіла, дивлячись на своїх супутників у кістяній корзині.

А вони дивилися на мене.

Чесно кажучи, я б погодилася все життя ось так летіти. І нехай би вони дивилися.

Усе життя.

Розділ двадцять другий Сумніви й знахідки

Коли ми приземлилися, принц-саламандра не зміг сам вибратися із пташиного кістяка. Він замерз так, що ледве говорив. Уйма виніс його на руках і відразу ж узявся розкладати багаття. Некромант допомагав йому, хоча його й не просили.

Серед халабуд і помостів, які, власне, і становили пристань, Уйма відшукав найстарішу споруду й пустив її на дрова. Ніхто й слова не сказав — перевізника поблизу не було. Напевно, спав. Людожер розклав багаття мало не до неба; Майстер-Генерал лежав, повернувши голову, і полум’я віддзеркалювалося в його мертвих очах. Навряд чи це була вдала затія — усюди тягати за собою небіжчика.

Принц-саламандра байдуже сидів, поки розпалювали вогонь. Я усе сильніше переживала: а що коли він тепер помре від переохолодження чи серйозно занедужає?!

Багаття запалало. Я відповзла подалі, бо й без того лице пашіло, обсмалене вітром і подихом вогнекусів. А принц-саламандра, навпаки, підсувався все ближче. Я не встигла огледітися — він засунув руки по лікоть у вогонь. По лікоть! Я хотіла закричати, висмикнути його з вогню, але він випередив мене. Стриб — і дрова затріщали, розповзаючись, вистрілюючи в піднебесся іскрами, а принц-саламандра з блаженним обличчям всівся у самому центрі багаття, схрестивши ноги.

— Дорвався, — сказав Максиміліан, анітрохи не дивуючись.

Принц-саламандра грівся у вогні. Язики полум’я танцювали навколо його лиця, чорне лускате трико стало темно-червоним. Принц посміхався мені, до вух розтягуючи великий рот, поблискуючи добрими зеленими очима.

— Ви чарівна, пані магу, — і голос його звучав не тихо й пригнічено, як у повітрі, а впевнено й лунко. — Ніколи в житті не бачив таких, як ви.

— Я теж, — сказала я чесно.

Уйма посміювався. Попіл країни вулканів присох до його шкіри, і людожер був схожий на чорного дева, персонажа східних казок.

* * *

Ми проспали майже цілісінький день, заховавшись у гаю біля підніжжя пагорба. Я б спала й ніч, і весь наступний день, але Уйма розбудив мене.

Виявляється, Максиміліан, який встав раніше за всіх, уже наловив риби, розклав багаття й запік у золі рибу. Мені видалася підозрілою така запопадливість, я про всяк випадок перевірила посохом, чи не отруєна їжа. Але — ні.

— Ходімо за Печатку, — сказав Максиміліан Уймі, коли від його улову залишилися самі тільки кості й плавці, забруднені золою. — Зле гнівити долю. Ходімо. Будь ласка.

На відміну від принца-саламандри, некромант визнавав за головного тільки Уйму і більше нікого. Навіть після мого нічного польоту.

Уйма ворухнув товстими пальцями:

— Ми візьмемо тебе, не бійся. Тільки ще не все.

— Не все?! — некромант мигцем глянув на принца-саламандру, який задумливо пересипав з долоні в долоню гарячі вуглини. — Що ж іще?

— Замок будемо здобувати, — пояснив людожер. — Принца-деспота захоплювати в полон, замикати в колодки, вести за Печатку.

Максиміліан заметеляв головою від цілковитого розпачу. Зметнулося колись біле, а тепер брудне й закудлане волосся:

— Ну що за чортівня?! Хоч зі шкури лізьте, хоч як чаклуйте, хоч як боріться, знову вас схоплять, посадять до кліток, відберуть ключ!

— Не схоплять, — Уйма дивився на мертвого Майстра-Генерала. — Ти, замість пхикання, подумав би краще, із чого нам військо зробити.

— Що може ваше військо?! — Максиміліан мало не плакав. — Кажу ж — пробували вже! Це суцільний камінь, його не проб’єш, не підірвеш, нікуди облогові драбини закинути, нікуди тараном бити… І з чого ти взяв, що він, — некромант кивнув на мерця, — встане?!

— Останній бій, — неголосно сказав Уйма. — Повинен.

— Агов, — Максиміліан повернувся до принца-саламандри, — він у вас хоч раз воював?

Я махнула посохом: іскра, досить велика, клацнула некроманта по башці, затріщали світлі патли, запахло смаленим.

— Ти! — Максиміліан скинувся, зло блиснув очима. — Ти що?

— Шанобливіше поводься з нашим гостем, — сказала я холодно. — Звертайся «ваша високосте» і вставай при цьому, зрозумів?

Некромант глянув на Уйму. Людожер добродушно оскалився:

— Має рацію наш маг дороги. Будь чемнішим, синку.

Максиміліан подивився на мене з такою ненавистю, що мені стало не по собі.

Принц-саламандра, мов і не було нічого, підкинув у багаття соснових гілок. Від вугілля зайнялася спершу глиця, потім тонше гілля, і навіть товсті сучки затріщали у вогні.

— То з чого ми зробимо військо? — знову запитав Уйма.

Мені в руку мов розпечена голка вп’ялася. Я підстрибнула: мураха! Величезна руда мураха, і ще кілька повзуть по коліні. Не вистачало ще, щоб вони залізли під одяг!

— Навіщо нам руйнувати твердиню, якщо можна пробратися з підземелля? — запитала я, розтираючи місце укусу.

Некромант і людожер одночасно подивилися на мене.

— Із Соляної Безодні? — з жахом запитав Максиміліан.

— Щоб звільнити принца-бранця, замок треба брати штурмом, а не хитрістю, — меланхолійно зазначив Уйма. — І ще… Хіба у ту дірку чимале військо пролізе?

Я згадала вузький підземний хід у склепі повішеного короля Вирвиока.

Максиміліан схрестив руки на грудях:

— Кепські ваші справи. Замок ви не здолаєте, а якщо й здолаєте, то деспота живим не захопите. А якщо захопите — все одно ж вам треба п’ять принців! П’ять, а не три! Яка різниця, добудете ви деспота чи ні? Ви все одно програли, то навіщо ж дарма ризикувати?

Уйма ощирився. Блискавичним рухом ухопив некроманта за комір:

— А ось зараз ми тебе насіннячком правди нагодуємо й подивимося, навіщо. Не може такого бути, щоб інших принців в околиці не було!

Я покосувала на принца-саламандру. Мені було незручно, що все це відбувається при ньому, але він наче не зважав: заліз в багаття, сів, схрестивши ноги, і задумався, зрідка ловлячи губами іскри. Думав про рудоволосу наречену?

— Усе буде гаразд, — сказала я саламандрі. Той розгублено посміхнувся.

— Давай, — Максиміліан звивався, намагаючись вирватися із чіпких обіймів людожера, — годуй, запитуй! Не знаю я нічого, тільки…

— Тільки що?

— Тільки принца-чуму, — Максиміліан приречено обвис, і Уйма його випустив. — Ідіть, шукайте чуму на свою голову. Тільки залиште мені ключ від Печатки, бо коли ви з ним зустрінетеся, вам уже ключ не знадобиться!

І некромант захекав з таким виглядом, наче от-от умре від розчарування. Принц-саламандра потягнувся з багаття, взяв товстеньку гілку, підмостив під себе, щоб веселіше палало. Він, як і раніше, робив вигляд, ніби наша розмова його ні крапельки не стосується.

Я пригадала принца-бранця. Як він сидить у темряві й розмовляє сам із собою, щоб не забути людську мову. А на підлозі під його кліткою шурхотять смужелиці, величезні чорні жуки. «Я приречений… Я зістарюся в цій клітці…»

— Усе одно нам треба штурмувати замок, — почула я свій голос. — Хоч би там що. Я сама візьму посох і…

Максиміліан огидно хіхікнув. Мені вкотре захотілося вперіщити його по голові.

— Я теж піду, — раптом сказав принц-саламандра. Я здригнулася від несподіванки. Принц сидів у багатті, поклавши руки на коліна, у зелених очах грало полум’я. — Щоправда, я ніколи не штурмував замки. Не доводилося. Але я візьму зброю й піду разом з Ліною.

— Спасибі, — у мене горло сперло від подяки. — Але розумієте, ваша високосте…

— Ідемо разом! — гаркнув Уйма так, що ми з некромантом аж підстрибнули. — Я так і знав, що його високість виявиться гідною людиною!

— Але, Уймо, ми не можемо… — почала я.

— Ми повинні! — людожер дико блиснув очима. — Переможемо ми чи вмремо, але ми підемо до кінця й зробимо все, щоб обіцянку Оберона було виконано! А якщо нам знадобиться принц-чума — притягнемо й чуму!

— Який хитрий цей Оберон, — промурмотів Максиміліан, відповзаючи про всяк випадок подалі від Уйми. — Обіцяв же сам, а виконувати його обіцянку…

Уйма потягнувся, щоб ухопити його за ногу, але завмер на півдорозі. Він дивився кудись мені за спину. Не люблю я таких поглядів.

Посох був уже в мене в руках. Я підхопилася, обертаючись…

— Брати!

Майстер-Генерал, голий до пояса, зі спицею, що досі стирчала з грудей, сидів на опалій глиці. Погляд його холодних, ще зовсім недавно мертвих і нерухомих блакитних очей, зупинився на мені. Колишній мрець так само невиразно додав:

— І сестри. Я з вами, а значить, ми переможемо. Якщо у вас… А до речі, чи є у вас хоч якесь військо?

* * *

— А ще можна збити такі штуки з дерева, на чотирьох ногах, на чотирьох цвяхах. Облити смолою й підпалити. І нехай вони біжать попереду, а стражники від страху…

— От-от! Стражники від страху забарикадують двері, і привіт! До того ж, ці твої горючі тварини прогорять до головешок, поки добіжать. Золою розсиплються перед воротами!

Принц-саламандра опустив голову. Мені не дуже подобалося, як Уйма із ним розмовляє — без належної поваги. Я штовхнула людожера ліктем під бік. Уйма покосував. Закотив очі під лоба, ніби промовляючи: ще й ти зі своїми умовностями.

Ми лежали на тому самому пагорбі, під яким не так давно Уйма переміг у традиційному змаганні міського ката. Сховавшись у густій висохлій траві, ми дивилися на замок, і чим довше дивилися, тим паскудніше ставало в мене на душі.

Сіра брила зморшкуватого каменю здавалася абсолютно неприступною. Дві потворні колони біля входу, вузьке провалля воріт — варто закрити його каменем, і можна хоч головою об стінку битися!

— Та й скільки часу забере все це? — вголос міркував Уйма. — Ляльок шити, страховиськ із дерева збивати…

— Я не чекатиму, — у Майстра-Генерала був хрипкий, зірваний у боях голос. — Три дні — і атакуємо всіма наявними силами. Ти, я, цей хлопець із вогню та дівчисько із хлопчиськом. Гарна буде смерть.

Я не розуміла, всерйоз він це каже чи знущається.

— А якщо зібрати вовків зі всього лісу? — принц-саламандра був людиною з фантазією. — Нехай сунуть лавиною…

— Вони ворота зачинять, — пояснив йому Уйма, як маленькому. — Тільки намарне звірів занапастимо.

— Рішучості у вас на цілу армію, — Майстер-Генерал посміхнувся. — А мізків, дивлюся, обмаль. На один десяток не набереться.

Я хотіла огризнутися, а сенс?

Сьогодні був не базарний день. В околицях замку, як в пустелі, рідко прошмигне чоловічок з оберемком хмизу на плечах. Хижки й будочки — базар поперед замку — пустували. Вітер погойдував петлі на шибеницях уздовж дороги. У мене занило серце: я так і уявила, як ми висимо рядком. Я, Уйма, некромант… і принц-саламандра.

Ой! Невтомна мураха заповзла під сорочку, зімкнула щелепи в мене на животі. Зашипівши від болю, я перевернулася на спину й захлопала долонями, наче намагаючись зрівняти свій живіт із землею. Клята мураха, хоч і кусає боляче, допомогла мені позбутися страшної картини перед очима.

Я знову перевернулася на живіт, як кулеметник у засідці, і подумала: ось він, вирішальний момент. Майстра-Генерала ми, ризикуючи життям, здобули, і ще не відомо, чи зможе принц-саламандра повернутися до рідної країни. Славетний воїн ожив — деякі ж такого щастя віками чекають! І замок осьдечки, як на долоні, там нидіє в темряві принц-бранець, якому я обіцяла повернутися. Там б’є байдики принц-деспот, убивця й зрадник. А ми сидимо, як дурні, і нічогісінько не можемо зробити перед цією сірою твердинею!

Інша мураха цапнула мене за плече. Я скотилася з пагорбка, лаючись упівголоса, і пішла навмання. Максиміліан сидів біля багаття. Уйма звелів йому чекати — і некромант чекав, опустивши голову, насупившись, думаючи про своє.

— Агов, Максе! Ти можеш чудовиськ створити, щоб вони замок штурмом взяли?

— Іди ти, — некромант відвернувся. — Цей замок не здолати.

— А мерців підняти? Тут цвинтар десь зовсім поруч, піднімай — не хочу. Та ще повішеники. У них із принцом-деспотом свої рахунки.

Він зиркнув на мене з такою відвертою злістю, ніби я тицяла пальцем у його хворобливу рану. Ага: він же до смерті боїться мерців. Та й що зможуть мерці, якщо кам’яні двері зачиняться?

— Може, треба мертвяків-невидимок? — подумала я вголос. — Щоб вони невидимими дійшли до дверей і налягли на стражників. Щоб ті не встигли забарикадувати ворота… Максе, ти можеш зробити Уйму невидимим?

— А ти?

Я подумала. Повертіла посох у руках:

— Ні, — зізналася нарешті. — Не можу.

— І я не можу. І відстань від мене.

— Ну чому ти такий злючий? — я сіла поряд. — Я тобі життя врятувала. Ти мене зрадив. Я тебе пробачила. У скількох халепах разом побували. Ну навіщо нам бути ворогами, ти мені поясни?

Він по-собачому підняв верхню губу. Хотів щось сказати, але в цей момент і його вкусила мураха. Некромант підскочив, шльопаючи себе по попі так люто, наче на нього напало каяття, й він вирішив самопокаратися за всі гріхи одразу.

— Ото тварюки, — сказала я співчутливо.

— А знаєш, що твій Уйма катові розповідав? — запитав мене некромант, трохи віддихавшись. — Про страту в мурашнику? Ти думаєш, так просто — посадити засудженого на купу, і нехай мурашечки жеруть його? Ні-і, все не так просто! Твій людожер придумав ось що: перед стратою жертві дають напитися солодкої води, а потім…

Він говорив і говорив, але я його не чула. Я дивилася, як ворушаться його губи, як звужуються й розширюються чорні зіниці, а в голові в мене панував безлад. Перед очима стояли ворота між двох колон, базар, шибениці… От ворота зачиняються…

Повернувшись до Макса спиною, я рвонула на вершину пагорба, перечіплюючись від нетерпіння.

— Послухайте! Я знаю!

До мене повернулися одразу три обличчя: бронзове Уйми, бліде принца-саламандри і жовтувате Майстра-Генерала.

— Я знаю! — я впала на живіт між людожером і принцом. — У нас є військо. Ми переможемо!

Майстер-Генерал підвівся на лікті. У його бляклих блакитних очах загорівся інтерес:

— Ця пройда могла б стати непоганим воїном, якби їй пощастило народитися хлопчиськом.

— Викладай, — звелів Уйма, ніздрі його роздувалися. — Але якщо це дурниці, якщо ти марно репетуєш… своїми руками відгамселю. Не подивлюся, що маг.

* * *

Увечері Уйма із Максиміліаном прогулялися до найближчого села й роздобули трохи необхідних нам речей. Не штурмувати ж замок голими руками?

Розділ двадцять третій Штурм

Уранці ми дочекалися, поки стражники відчинять ворота, і рушили торговельним шляхом до базару. Вигляд у нас був по можливості мирний: спереду крокував Уйма, одягнений по-селянськи, із сокирою на одному плечі й в’язанкою дров на іншому. Майстер-Генерал, одягнений у плащ із каптуром, прямував за ним і вів на мотузці мене з Максиміліаном. Виявляється, у цих краях торгівля дітьми була такою звичною справою, що найменше підозр міг викликати мирний купець, який вів на базар хлопчика й дівчинку.

Позаду плентався принц-саламандра. Поверх лускатого трико він натягнув полотняну куртку й штани, та ще й загорнувся в ковдру, бо постійно мерз.

Він ішов й оглядався назад. По-моєму, занадто часто оглядався. Мені й самій увесь час хотілося обернутись, я ступала якомога тихіше, вслухаючись у звуки за нашими спинами. Вітер? Трава шумить? Мороз продирав по спині від цього шелесту. Здавалося, слідом за нами йде невидимий жах, і там, де він ступає, трава сторчма підіймається.

На базарі ще нікого не було, більшість крамниць стояли зачинені, збирач податей ходив, позіхаючи, і знічев’я заглядав під прилавки, чи не закотилася десь монетка. Побачивши нас, він засунув долоні за пояс:

— Чужі? Новенькі? З чужинців подвоєне мито за місце, гріш за почин, два гроші за охорону!

Я потихеньку відпустила мотузку, якою тільки про людське око були зв’язані мої руки. Максиміліан зробив те ж саме. Принц-саламандра підступив ближче, у мою простягнену долоню ліг теплий посох Оберона.

— Змилуйтесь, — сумирно сказав Уйма. — Адже ми ще й не вторгували нічого!

Я тремтіла. Принц-саламандра стис моє плече. Дарма він вирішив, що я боягузка: мене пробирали дрижаки від хвилювання, а не від страху!

Максиміліан байдуже дивився в піднебесся.

— Розплатишся товаром, — збирачеві податей дуже не подобався людожер. — А багато говоритимеш, нацькую на тебе доглядача. Он бачиш, патруль іде з замку?

Уйма почухав носа, вигляд у нього був дурнуватий:

— Патруль? Це як?

— Ти в мене допатякаєшся, бовдуре! А ну, половину товару сюди, миттю!

Уйма потупцював на одному місці, начебто обмірковуючи, чого від нього хочуть. Потім крекнув, зняв в’язанку з плеча й опустив на голову збирачеві податей. Я зажмурилася.

— А-а-а! Патруль! Сюди!

Не знаю, хто кричав, але точно не збирач. Той звалився в пилюку без жодного слова. Від замку справді бігли озброєні люди: троє з піками, бородаті й дуже здивовані — за їхньої пам’яті ніхто на цьому базарі не насмілювався скривдити збирача податей!

Я звела посох.

Уйма підняв над головою сокиру. Принц-саламандра й Майстер-Генерал наїжачилися ножами.

— Пора, — сказав Уйма куточком рота.

— Брати! — зірваним голосом гаркнув Майстер-Генерал і скинув з обличчя каптур. — Наш час настав!

Стражники все ще бігли. Вони з першого погляду не впізнали Майстра-Генерала, вони не чекали побачити його на базарі, у сірому порваному плащі, у ролі торговця дітьми. Але через секунду вони роздивилися й дещо інше.

Я бачила, як раптом спотворилася лице переднього. Як він різко загальмував, мало не падаючи, наче перед ним раптом відкрилося провалля. Двоє інших налетіли на нього, і він усе-таки впав, а пил і сміття вже ворушилися, уже виразно чувся шерех, і от суцільний потік темно-червоних лісових мурах заполонив базар, затопив його й покотився далі, на замок, на тих, хто його захищав.

У повітрі повис противний кислий запах.

Вони зібралися із ближніх і дальніх мурашників. Кожен з них був тепер солдатом, і місце мурашиної королеви в їх крихітних мізках зайняв Майстер-Генерал. Не переймаючись власним життям (та й що таке життя для мурахи?), вони поспішали вперед, туди, куди їм велів наказ, і передній край рухливого темного килима здіймався хвилею — так хотілося воїнам швидше увірватися до замку.

Стражники повернули назад. Їхні піки залишилися валятися в пилюці й за мить зникли під масою мурашиних тіл. А той, який впав, не встиг підвестися, його захлеснула стрімка маса, я побачила перекошене обличчя, по якому бігли, плутаючись у бороді, нові й нові мурахи…

— Дайте наказ не добивати полонених! — я кричала, зриваючись на вереск. — Дайте наказ не добивати!

Мурахи перемахували через стражника, як через колоду чи іншу перешкоду. Виючи від жаху, він таки підвівся, похитнувся й знову впав, задавивши своїм тілом сотні мурах, на місце яких одразу набігли тисячі.

Репетували люди на напівпорожньому базарі. Дерлися на прилавки. Я обернулася до Майстра-Генерала.

— Ар’єргард! — гаркнув він, люто дивлячись на Уйму. — В атаку! Ура!

Уйма заревів і крутонув у повітрі своєю сокирою. І, потопаючи по щиколотку в нашому війську, ми кинулися в атаку.

Майстер-Генерал біг попереду. Розітнуте ним повітря розходилося хвилею на два боки, наче вода під ревучим моторним човном. Ця хвиля несла мене, як тріску, несла Уйму, принца-саламандру, і некроманта, що спочатку хотів утекти, вона несла теж. Максиміліан верещав, як атакуючий каратист, ми з ним рвонули за дорослими пліч-о-пліч.

Передній загін мурах докотився до воріт. Варта на той час розбіглася, покидавши зброю, на посту залишився один ветеран з нашивками — начальник. Він один спробував зачинити ворота, кинувся до підйомного механізму, однак ніж, який метнув принц-саламандра, уп’явся йому в руку.

Ми увірвалися до замку, не зустрівши опору. Скеровані волею Майстра-Генерала, мурахи розповзалися по коридорах і сходах — для них не існувало ні ґрат, ні замкнених дверей. Принц і Генерал підхопили з підлоги кинуті піки, струсили з них маленьких солдатів. Уйма так і не кинув сокири.

Потік мурах обмілів. Усі атакуючі були всередині замку; у коридорі за рогом качався по землі начальник сторожі.

— Не добивати полонених! — гаркнув Майстер-Генерал. — Не добивати!

У стражника була жахливе, одутле й червоне обличчя. Я спрямувала на нього посох, напружилася, відчуваючи, як німіють долоні. Перекотилося світло в смарагдово-рубіновий набалдашник, ніби лампочка блимнула. Набряклі очі розплющилися, начальник сторожі часто задихав, постогнуючи й хапаючи ротом повітря.

— Я тебе вилікую, — пообіцяла я, — якщо проведеш до принца-бранця.

— Бранця звільнить той, хто візьме замок штурмом, — прохрипів бідолаха. Він був поранений: ніж принца-саламандри проштрикнув йому долоню.

— Замок узято! — гукнув Уйма. — Чи буде взято у найближчі півгодини!

— Веди мене, — заявила я. — А інакше повернуться мурахи.

— Я відведу!

— Шукайте деспота, — звеліла я людожерові. — Тут повно сторожі в коридорах і ще лікар-отруйник.

— У бій! — рявкнув Майстер-Генерал. — Захопити тронну залу! Захопити арсенал і кордегардію!

І додав уже не командним, а звичайним людським голосом:

— Як довго я чекав цієї хвилини…

Розділ двадцять четвертий Деспот

Я квапилася. Не тільки тому, що мені хотілося швидше звільнити принца-бранця. Я майже шкодувала про свою затію: вигляд покусаного мурахами начальника сторожі викликав у мене жах. Я сподівалася, що зумію допомогти іншим переможеним, якщо швидко звільню бранця. Якими б головорізами вони не були, але ніхто не заслуговував на таку долю!

Тому я бігцем рухалася по коридору й примушувала бігти начальника сторожі. З моєю допомогою він майже оклигав, у всякому разі, ядуха від набряків йому більше не загрожувала.

— Далеко ще?

Він сопів і якось дивно на мене оглядався.

— Далеко ще? — я майже кричала. — Якщо ти мене обдуриш…

Він раптом упав навколішки, впустив факел, і той продовжував горіти на кам’яній підлозі:

— Змилуйтесь. Я не знаю, де заховано принца-бранця. Ніхто не знає, крім нашого хазяїна. Не насилайте на мене мурах!

Я зупинилася. Оце так новина; мені знадобилося майже півхвилини для усвідомлення сказаного. Ну чому, з якого дива я вирішила, що кожна собака в замку знає таку велику таємницю?!

Я була в темниці принца й пам’ятаю, що туди треба підійматися по сходах. Але хіба це означає, що я зумію заново відшукати ці сходи в лабіринті переходів? Начальник сторожі усе ще стояв навколішки, і його червоне одутле обличчя було на рівні мого. Мені стало ніяково, навіть соромно.

— Е-е-е… Ну, встаньте. Будь ласка.

У замку тривала боротьба. Хтось кричав, крик відстрибував від стіни до стіни, спотворювався й передражнював власну луну. Виразно запахло димом. Невже вони наважилися підпалити замок, щоб позбутися мурах?

Я труснула головою. Мені було шкода начальника сторожі, але тільки жалість не могла врятувати ні його, ні мене, ні принца-бранця. Треба було приймати рішення, а сил майже не залишилося: я почувалася маленькою, слабкою й дурною. І начальник сторожі прочитав це в моїх очах.

І підхопився.

Я не встигла відстрибнути. Пальці із широкими, коротко обстриженими нігтями вчепились у посох і рвонули на себе. Куди мені до дорослого сильного чоловіка! Не знаю, як повернулася бмоя доля (а також доля багатьох інших людей), якби за секунду до того як вислизнути з моїх рук, посох не вибухнув тріскучою зеленою блискавкою.

Начальник сторожі завив, упустив здобуток і кинувся навтьоки по коридору. Не роздумуючи, я підхопила свою зброю й рвонула навздогін. Може, й правда, що разом із посохом Оберон передав мені частину своєї сили та мудрості?

Стражник легко б мене обігнав, коли б ми з ним бігали дистанцію на шкільному стадіоні. Але ми не на доріжці змагалися, а блудили підвалами принца-деспота. Мій суперник погано бачив у темряві, а факел залишився валятися на підлозі далеко позаду. До того ж, мурашина атака не минула безслідно для начальника сторожі: навіть добряче відставши, я чула його хрипке дихання і могла переслідувати ворога за звуком.

Куди він біг? Я не мала уявлення. Запах диму зник, натомість усе сильніше смерділо мурахами, це означало, що основна битва точиться десь зовсім поруч. Стражник біг усе повільніше й нарешті зупинився. Затамував подих, що заважав йому прислухатися. Я теж завмерла й перестала дихати, хоча відпрацьоване повітря так і рвалося назовні. Стражник навшпиньки зайшов за ріг, я почула, як він б’є кресалом, потім побачила звідтіль слабке світло. Здається, він запалив свічку.

Заскреготіло залізо, начебто відмикали двері або піднімали ґрати. Потім я почула зривистий, гарячковий шепіт.

Я розібрала кожне слово, хоч стражник говорив ледь чутно, невиразно. Може, у мені нарешті прокинулася здатність чути потаємне? Так чи інак, у мене мороз пробіг по шкірі, коли я почула:

-Уставайте, Майстре! Уставайте на останню битву! Замок узято, ми переможені, тільки ваша рука поверне нам надію! Вставайте на бій — заради доблесті, заради слави!

Я вже знала, з ким він розмовляє, і відчула водночас розчарування й жалість: хіба старий дурень не бачив, на чиїй стороні сьогодні Майстер-Генерал?!

Зате неможливо описати мої відчуття, коли за рогом пролунав знайомий зірваний голос:

— Друзі… Друже. Я з вами. А значить, ми переможемо.

Із посохом напереваги я вирвалася з-за рогу й побачила Майстра-Генерала, який з натугою виривав кинджал із власних грудей. Він сидів на краю стінної ніші, золоті парчеві рукави вибивалися з-під чорного жилета, по плечах розсипалося брудне волосся, заплетене подекуди в кіски. Це була зовсім інша — і все таки та ж сама людина, я впізнала його, це він щойно вів нас в атаку!

— У вас є військо? — уривчасто запитав Майстер-Генерал у начальника сторожі, що опустився перед ним на одне коліно. На мене Генерал не дивився, а начальник сторожі мене не бачив, бо з благоговінням потупив очі:

— Усе військо нашого принца до ваших послуг. Три сотні безстрашних рубак…

Три сотні! Проти Уйми, мене й принца-саламандри; Максиміліан і мурахи до уваги не беруться!

— Ходімо, — Майстер-Генерал устав.

— Зрадник! — я заступила йому дорогу (начальник сторожі відсахнувся). — Ти забув, за кого борешся? Ти ж нам обіцяв перемогу!

Я була готова до того, що він зробить великі очі й не впізнає мене. Він же відповів спокійно й просто:

— Ви вже здобули перемогу. Замок узято. Ваш останній бій завершено. Несправедливо не дати суперникові можливість реваншу.

— Реваншу?! Ми ще не взяли принца-деспота, не звільнили принца-бранця, про яку перемогу ти кажеш?!

Він аж посміхнувся з моєю наївності. Раніше я навіть не думала, що він уміє посміхатися.

— Про перемогу, що перетворюється на поразку й навпаки. Так завжди буває, бо війна — це і є життя. А тепер геть з мого шляху, я поведу моє військо в останній бій!

І він ступив уперед, ні краплі не сумніваючись, що ось зараз я відступлю й дам йому дорогу.

Не знаю, чи вміла я бачити потаємне чи це фантазія розігралася, але в цей момент я побачила, як мурахи, що перестали бути військом, безглуздо розповзаються по замку, шукають шляхи до відступу й кусають при цьому і правих, і винуватих. Як байдуже дивиться на все це Майстер-Генерал — наш Майстер-Генерал, той самий, заради якого принц-саламандра посварився з батьком. У нього стирчить з грудей сталева спиця, і він знову перетворюється на байдуже мертве тіло, геть чисто позбавлене совісті. Хвилини не мине, як солдати принца-деспота отямляться й перейдуть у наступ, їм ніякий генерал не потрібен, на їхній стороні чисельна перевага!

— Зрадник! — крикнула я зі слізьми в голосі, і мій посох вистрілив зеленим вогненним променем. Промінь втрапив Майстрові-Генералу в груди, у те місце, звідки ще кілька хвилин тому стирчав кинджал. По чорному шкіряному жилеті черв’ячками застрибали блискавки. Майстер-Генерал подивився здивовано, ступнув уперед і полетів би просто на мене, якби я не відстрибнула.

Він не ворушився. Лежав лицем униз. У мене роздулися ніздрі — не тому, що я принюхувалась, не варто було старатися, щоб учути пил і гар у повітрі над мертвим тілом. Я спрямувала посох на груди начальника сторожі: навіть якби перед ним з’явилося триголове чудовисько, він дивився б веселіше.

— Де принц-бранець? — запитала я страшним голосом.

Він застогнав і кинувся геть. І цього разу я за ним не погналася: ясно ж, людина не в собі.

На підлозі догоряла загублена свічка. Я огледілася. Що б не відбувалося зараз у замку, мені треба знайти принца-бранця, адже минулого разу, дорогою до нього, я тут проходила, проходила повз Майстра-Генерала…

Я подивилася на тіло, що витягнулося на підлозі. Оживе він ще колись чи ні? Мені було зле, ніби я дійсно вбила людину. Адже я давно його знала, ще відтоді, як він був мертвяком і летів з нами на вогненній кулі. Я йому довіряла, ішла за ним у бій, він був моїм Генералом…

Я нахилилася, щоб перевернути його на спину, але останньої миті злякалася. Не хотілося дивитись йому в обличчя. І не було часу — кожна хвилина могла стати останньою й для Уйми, і для принца-саламандри, і для Максиміліана… якщо він, звичайно, ще бореться, а не втік кудись під шумок.

Свічка засичала й згасла, хоча мені було начхати — адже я маг і бачу в темряві. Знайти б тільки дорогу в лабіринті!

Як би діяв на моєму місці Оберон? Дуже просто: того разу він запам’ятав би дорогу й тепер просто повторив її, ось і все. Але я зовсім не пам’ятаю, куди йшла! Повз кам’яне ложе Майстра-Генерала… Ось так… До виходу із коридору… А тепер праворуч чи ліворуч? Я ж уже проходила тут. Ці стіни пам’ятають мій подих. Ця підлога знає мої кроки. То праворуч чи ліворуч?!

Неподалік гримнуло, і тонкою цівкою посипався пісок зі стелі. Я стисла посох і раптом чітко зрозуміла, що повертати треба ліворуч.

Новий поворот — праворуч, невеличкі сходи — нагору… Тут трохи назад, праворуч і знову праворуч. Переді мною був тепер коридор, вузький, з нерівною підлогою, що вела під укіс.

Я бігцем кинулася вперед. Здавалося, ще секунда — і мара зникне. Я перестану знати. Стіни перестануть пам’ятати. Я мчала в цілковитій темряві, тупіт віддавав луною під низькими зводами. Виступ — перестрибнути! Яма — перескочити! От і кінець коридору, тут ліворуч… Униз… І ще ліворуч… А що це там, попереду? Невже гвинтові сходи?!

Я вхопилася за серце. Не тому, що заболіло, а мимоволі наслідуючи маму: вона завжди хапалася за серце, коли відбувалося щось значне. Принц-бранець просидів в ув’язненні біс його знає скільки років, а зараз до його волі залишилися лічені хвилини!

Тепер я пішла навмисно неквапно, стримуючи себе, намагаючись заспокоїти дихання. Все-таки це героїчний момент. Такий, що можна й у кіно показувати. Зараз я ввійду в темну залу, де на підлозі шелестять смужелиці, й скажу принцу-бранцеві: ти вільний. Я, Ліна Лапіна, маг дороги Королівства Оберона, повертаю тобі те, що належить кожній людині по праву — Волю!

У мене дух перехопило від таких уявних слів і сльози виступили. А сходи все ближчали, ближчали, от я вже поставила ногу на нижню сходинку. Відсапалася — і почала підійматися, усе вище й вище, і вже чутно шурхіт, наче вітер грається горіховими шкарлупками, і видно слабке світло. Принц-бранець зважився запалити свічку? Бідолаха, він же осліпне, якщо весь час сидітиме в темряві…

Повіяло протягом. Я вхопилася за край люка, що веде назовні, от моя голова піднялася над підлогою…

— Магу, я знав, де тебе зустрічати.

Посох сіпнувся в моїй руці. Запізно. Я так поспішала, що дала маху і навіть не перевірила, чи немає попереду небезпеки. Принц-деспот, який стоїть перед опущеною кліткою, підніс арбалет і вистрілив мені в обличчя.

Стріла встромилася в посох під самим набалдашником. Секунду ми стояли один навпроти одного — стрілок, який від досади роззявив рот, і я, що загородилася посохом. Оперення стріли, мишино-сірого кольору, дрижало перед моїми очима.

Принц-деспот ні крапельки не змінився від нашої останньої зустрічі, хіба що фігурна засмага, що повторювала форму шолома, зблідла на вилицюватому жорсткому обличчі. Секунда — і мій ворог відступив за клітку, прикриваючись принцом-бранцем. Той стояв, учепившись у залізні прути, сильно примружившись — єдиний факел, закріплений на стіні його жорстоким братиком, швидше мучив бідолаху, ніж дозволяв хоч щось розгледіти.

Принц-деспот устав так, щоб спина бранця загороджувала його від мене:

— А ти надто спритна тварючко, дівчисько… Не рухайся. Я пристрелю і його, і тебе.

— Ні, — сказала я жалібно. — Будь ласка, дядечку-деспоте, не стріляйте. Я здаюся.

І розвела руками, наче відкриваючись. Набалдашник посоха повернувся до факела на стіні, і довгий холодний струмінь заюшив, як з поливальної машини.

Смолоскип засичав і погас, заполонивши зал огидним смородом. Трясучись, як мокра миша (мені до останньої миті здавалося, що погасити факел не вдасться), я відстрибнула вбік, а там, де я щойно стояла, просвистів метальний ніж.

Принц-деспот не бачив у темряві.

Причаївшись, я спостерігала, як він бочком обходить клітку, витріщаючи очі й роздуваючи ніздрі, заносить руку з іще одним ножем.

Я стукнула посохом по стіні й відскочила. Я думала, він метне ніж туди, звідки чутно було стукіт, але мій ворог виявився розумнішим. Вз-з-з! Усе повторювалося, все це вже було колись, але замість того щоб розколотися надвоє, ніж пролетів повз мою щоку й ударився об стіну.

Я змусила себе розсміятися:

— Ти забув, з ким маєш справу? Ти забув, що раніше вже метав у мене ножі і що із цього вийшло?

— Я бачу тебе, — прошелестів він. Під його підошвою масно хруснула необережна смужелиця. — Я бачу твої очі.

Хай йому грець!

Я примружилася. Висмикнула із посоха арбалетну стрілу. Кинула в принца-деспота, але не поцілила.

— Твій волохатий слуга обдурив мене, — мій ворог стояв, дивлячись точно в те місце, де я зачаїлася. — Він дав мені несправжній ключ. Я був упевнений, що ви більше не повернетеся, але — треба ж! — яка удача… А ти знаєш, де ключ від Печатки?

Холодок пробіг у мене між лопатками. Дотепер я була впевнена, що ключ в Уйми. А де тепер Уйма? І що із ключем?

— Давай домовимося, — принц-деспот безпомилково відчував зміни мого настрою. — Чого ти хочеш? Повернутися додому. Гаразд, я згоден допомогти тобі, тільки…

Він витяг щось із-за пазухи. Чирк-чирк — іскра блиснула в нього під руками, розгорілася у вогник, і тієї ж секунди подув вітру з мого посоха загасив полум’я, що народжувалося.

— Ти любиш темряву? — він з розумінням посміхнувся. — Я теж. Але до певних меж. Подумай, що буде, якщо я звелю своїм воїнам виколоти тобі очі. Нічому буде світитися зеленим полум’ям. Для тебе наступить темрява — назавжди! Назавжди!

Мене лихоманило. Я була вільна, зі зброєю в руках, і темрява була на моєму боці, але принц-деспот усе дужчав. Чи то він володів гіпнозом, чи то сам був трішечки магом, чи то внутрішня його сила й жорстокість позбавляли мене волі, але щосекунди я ставала все слабшою і нерішучішою, а ворог — усе нахабнішим і могутнішим.

— Ти дарма прийшла сюди, дитинко, — тепер він говорив м’яко, по-батьківськи. — Чарівний посох і кілька фокусів… Для справжнього мага це мало, дуже мало. На що ти сподівалась?

Він ішов навколо клітки, а я повторювала його шлях, відступаючи. Принц-бранець повертався слідом за голосом брата. У нього було напружене, дуже нещасне обличчя. Принц-деспот замовк, і кілька секунд було тихо, наче ніхто з нас не дихав.

— Подумай, — знову почав мій ворог. — У тебе є ще шанс, дуже маленький, але все-таки. Віддай мені ключ, і я подарую тобі помилування.

Я мало не бовкнула: «У мене його немає», але в останній момент прикусила язика.

— Віддай, — дивлячись мені просто в очі, він простягнув руку долонею догори.

— Я тебе вб’ю, — сказала я, намагаючись подолати тремтіння в голосі. — Я можу вбити тебе будь-якої секунди.

— Дурненька, — він знову посміхнувся. — Ти не посмієш. Ти в житті не вбивала людини й ніколи не вб’єш — злякаєшся. Зараз я підійду до тебе, і ти віддаси мені свій посох, а я за це розпоряджуся, щоб тобі не робили дуже боляче.

— Спробуй!

Він ощирився, оголивши білі зуби:

— І спробую. Адже ти всього-на-всього маленька дівчинка, що вважає себе магом. Ходи сюди!

Деспот різко ступив уперед. Я відскочила. Він переслідував мене — у темряві! Я зробила над собою зусилля й перестала дивитися нічним зором. Мої очі згасли, але я й сама осліпла — у цьому залі не було ні вогника, ні відблиску, але ж бідний принц-бранець сидів тут роками!

Я зачаїлася. Мій ворог був неподалік. Він теж зачаївся. У залі не було чутно нічого, крім шурхоту смужелиць і важкого подиху принца-бранця в клітці.

— Тепер ти нічого не бачиш, — задоволено прошепотів принц-деспот. — Не страшно?

Він зробив помилку, коли заговорив. Тепер я точно знала, де мій ворог, і рвонулася геть, топчучи смужелиць, обходячи клітку навмання в темряві. Він кинувся за мною, але не наздогнав. Зупинився.

— Ти втікаєш, відважний магу. Недовго ж тобі залишилося бігати, — у його голосі залунало невдоволення. — Ну зачекай…

У темряві заскрипіло коліща арбалета.

Я намацала пруття клітки. Гаряча рука торкнулася моєї руки — я мало не закричала. Дивно, як у такому скрижанілому холоді, темряві й безнадійності в принца-бранця можуть бути такі гарячі руки!

— Хованки — дитяча гра, — бурмотів деспот. — Попрощайся з волею, дівчинко. Я не вбиватиму тебе. Я посаджу тебе в клітку, і ти сидітимеш там одна, день за днем, місяць за місяцем, у повній темряві. Ти будеш вити від туги. Ти забудеш людські слова й розучишся говорити. І ти ніколи не повернешся додому!

Стріла вискнула біля самого мого вуха й ударилася об товстий залізний прут. Я почула, як відхитнувся принц-бранець. Принц-деспот міг застрелити брата!

Коліща арбалета заскрипіло знову, дуже близько, мені здалося, на відстані витягнутої руки. Я кинулася геть. Під ногами хруснула смужелица.

— Ну що, здаєшся чи продовжимо гру?

Задихаючись від страху, я кліпнула. Мої очі знову спалахнули зеленим, я побачила залу — сіру, безбарвну, без тіней і відтінків, побачила принца-деспота, що стоїть спиною до клітки брата. Він завмер, майже торкаючись до пруття, у його руці був зведений арбалет. Він дивився на мене — просто в очі:

— Іди до мене, бідако. Давай сюди посох!

Від напруження в мене заболів живіт. У цій людині було щось моторошне, заворожливе, у його присутності трусилися коліна. Мені доводилося бачити багато чудовиськ і страхопудів на своєму віку, але він був особливий — може, тому що чудовисько ховалося в людській оболонці. Воно жило у звичайному юнакові з приємним, навіть гарним вилицюватим обличчям. Я знала, що не здамся в жодному разі, але відчуття поразки вже здолало мене. Я не збиралася перемогти, ні. Я збиралася із честю вмерти.

Він підніс арбалет, стріла дивилася мені просто в перенісся. Чи зможу я відіпхнути її, як колись відштовхувала ножі? Слабість заповнювала мене, як прокислий заварний крем, і мені здавалося чомусь, що ця стріла вже стирчить у мене межи очей. Напевно, я побачу її, перш ніж упаду…

— Ну ж бо?

У цей момент за спиною принца-деспота з’явилося бліде, наче місяць, лице його брата. Принц-бранець випрямився. Принц-деспот побачив, як переметнувся мій погляд, і хотів уже відскочити від клітки, але чорна вузлувата мотузка впилася в його горло й потягла назад.

Принц-бранець стояв, дивлячись у темряву, все сильніше й сильніше затягуючи мотузку на шиї брата. Принц-деспот упустив арбалет, руки його вчепились у мотузку, я була впевнена, що вона не витримає й порветься, але принц-бранець, схоже, плів її не один день, плів старанно й на совість. Принц-деспот захрипів.

— Він задихнеться!

Принц-бранець повернув голову. Розгледів у темряві мої очі:

— Зачаруй його. Інакше я його задушу.

— Не треба!

Я піднесла посох. Згадала, як знеболювала рани. Дія приблизно така ж, тільки сила стократ більша. Ну ж бо, долоні, німійте!

З першого разу не вдалося. Із другого теж. Принц-деспот хрипів і дряпав каблуками підлогу. Втретє у мене не просто долоні оніміли — мало руки не оніміли, а принц-деспот раптом обм’як і повис, як лялька.

— Він прикидається? — запитав принц-бранець.

— Ні. Відпустіть його!

Принц-бранець послабив хватку. Його знетямлений брат сповз на землю, принц-бранець опустився навколішки, все ще втримуючи петлю навколо його шиї.

— Не підходьте… до дверей, — промурмотіла я сухими губами.

Гримнуло так, що навіть дурні смужелиці кинулися навтьоки. Запахло гаром, пруття клітки погнулось, замок наполовину розплавився, двері клітки зависли на одній петлі. Я стискала посох, сама собі не вірячи: це зробила я?!

— Я нічого не бачу, — пошепки сказав принц-бранець.

— Ви вільні, — я задихалася. — Обережно, прути гарячі. Не обпечіться.

Він не рушав з місця.

— Відпустіть його. На хвилинку. Він паралізований. Ми його зв’яжемо, — кожне слово доводилося виштовхувати силою, як першокласника на шкільну сцену.

— Ви великий маг, — з благоговінням прошепотів принц-бранець.

Я згадала, як тряслася в темряві, ціпеніючи під поглядом принца-деспота.

— Допоможіть мені, — буркнула ледве чутно. — Зв’яжемо його моїм поясом.

Розділ двадцять п’ятий Чума

У замку було тихо. Дивна, нездорова тиша. То тут, то там наш шлях перепиняли жмутки рухливого килима — мурахи в паніці поспішали утекти геть із замку. Тоді я наказувала принцу-бранцеві зупинитися й зачекати, поки колишні воїни підуть і прохід знову звільниться.

Колишній бранець ледве волочив слабкі ноги. Йому було вдвічі важче: він уперше за багато років вийшов із клітки, він тяг за собою рогожку, на якій лежав його паралізований і зв’язаний брат. Будь-хто інший на місці бранця давно звалився б, а цей ішов, хрипко дихав, утирав піт із чола і час від часу повторював сам до себе:

— Я щасливий…

Поки було темно, принц-бранець ішов за мною на слух. Коли в стінах почали з’являтися вікна, з очей його покотилися сльози, і дивитися він уже не міг. Довелося відірвати рукав від його старої сорочки й зав’язати йому очі.

Я йшла, твердо знаючи, що в чужому замку мені доведеться розшукати Уйму. У людожера — наш пропуск за Печатку. А ще поруч із Уймою повинен бути принц-саламандра… Ой леле, та ж ми відшукали для Оберона лише трьох принців! А скільки часу на це витрачено, скільки сил, скільки небезпек довелося пережити! І абсолютно ж незрозуміло, де шукати ще двох. Кляті сестри-охоронниці!

Я почула тупіт і притислася до стіни. Принц-бранець зробив те ж саме — тонкий слух майже заміняв йому зір. Повз нас, не розглядаючись, промчали два стражники — вони були покусані мурахами, але, судячи з бадьорого бігу, цілком здорові. Якби не жах, що спотворив їхні обличчя, можна було подумати, що ці двоє просто поспішають виконати чиєсь важливе доручення.

Вони втекли. Тупіт стих удалині.

— Підемо за ними? — пошепки запитав принц-бранець.

— Я боюся… — почала я, і такий початок мені не сподобався. — Я думаю, нам треба йти саме туди, звідки вони прибігли.

Запала тиша.

— Тоді ходімо, — сказав принц-бранець.

Ми рушили далі. Іноді я зупинялася, щоб поглянути на принца-деспота. Параліч усе ще діяв: деспот міг лише дихати й дивитися. І він дивився на мене так, що мені щоразу ставало моторошно.

— Скажи, як виглядає місце, де ми зараз перебуваємо?

— Досить широкий коридор… Праворуч сходи, вузькі, чорні, а на поруччях, зажди-но…

Так. Шипи. Цікаво, це щоб стражники по поруччях не з’їжджали? Ліворуч щось подібне на висохлий фонтан в стіні, квіточки з білого мармуру.

— Я знаю, де ми, — він утомлено опустив плечі. — Ходімо до виходу?

Я прислухалася. Як тихо! Наче й не було ніякого бою, наче всі мешканці замку просто вимерли.

— Ні. Мені треба знайти друзів. Ти допоможеш мені відшукати тронний зал… Чи щось схоже? Де всі зазвичай збираються?

— Допоможу, — сказав він після довгої паузи. — Скажіть, Ліно… Чим це тхне?

* * *

Чим далі ми йшли, тим відчутнішим ставав запах. Важкий, солодкуватий, такий бридкий, що в мене шлунок раз у раз підступав до горла. Мені зовсім не хотілося знати, що може так смердіти, але так виходило, що з кожним кроком джерело запаху все наближалося.

Назустріч нам пробігло ще кілька стражників. Вони промчали, не звертаючи уваги ні на свого пана, переможеного й зв’язаного, ні на мене з посохом, ні на принца-бранця з пов’язкою на очах. Вони давали драпака, рятували свої життя, а на щось іще в них просто не було часу.

Я повела посохом, і він пообіцяв мені небезпеку попереду. І то таку, що я ступила крок, другий — і зупинилася.

Може, Уйма зовсім не там? І принц-саламандра давно вже втік із замку, і вони разом чекають мене в гайку коло дороги?

Я прекрасно розуміла, чого варті такі думки. Ні, мені неодмінно слід довідатися, що трапилося в замку, що налякало сторожу й куди подівся Уйма. Тільки тоді я зможу, якщо пощастить, подивитися в очі Оберону й коли-небудь повернутися додому.

— За рогом хтось є, — сказав принц-бранець. Я вже не вперше зауважила, що його слух у деяких ситуаціях був кориснішим, ніж мої очі.

— Виходь! — я підняла посох. — Ми знаємо, що ти там!

Маленька тінь виступила з-за рогу й зупинилася за п’ять кроків попереду мене. Максиміліан!

Некромант завжди був дуже блідий, але тепер просто-таки позеленів. Білі патли прилипли до чола. Одне око запливло, як від удару.

— Ти втік? — запитала я різко. — Кинув їх?

Він мовчав.

— Відповідай!

Він перевів погляд на принца-бранця:

— Хто це з тобою?

— Хто треба… Принц-бранець і принц-деспот, хто ж іще!

Його вціліле око округлилося. Він обережно обійшов нас (принц-бранець повільно повертався, щоб залишатися до нього лицем) і зупинився, дивлячись на паралізованого й зв’язаного ворога.

— Принц-деспот, — прошепотів він. — Це ти його так?

— Це він його так, — я кивнула на принца-бранця.

— Ні, — сказав принц-бранець. Деспот мовчав. Його холодні очі тепер буравили уже Максиміліана.

— Хто ж такий цей Оберон, — повільно сказав некромант, — що заради нього ти змогла… Він дійсно великий король?!

— Просто гарна людина, — буркнула я.

— І все дарма, — плечі Максиміліана опустилися. — Все дарма… Де ключ від Печатки? — він різко підвів голову й втупився в мене єдиним чорним оком.

— Уйма… — я запнулася.

Максиміліан застогнав:

— Усе пропало… Там принц-чума, у цьому залі. Він чекає на тебе. Каже, що хоче поговорити з тобою про важливу справу. Каже, що ти неодмінно прийдеш.

Хоч як страшно й важко мені не бувало за Відьминою Печаткою, та звістка, що на розмову зі мною чекає принц-чума, погрожувала стати останньою краплею. Я притулилася до стінки й мало не впустила посох.

— Рятуйся, — пошепки сказав Максиміліан. — Біжи світ за очі. Я чекав тебе… щоб попередити.

— Ти? Чекав? Щоб попередити?!

— А найдужче шкода ключа від Печатки, — Максиміліан мене не слухав. — Нічого. Я повернуся в замок до мачухи. Після того як ви загинете, ваші друзі знову зможуть увійти до нас, і я дочекаюся їх. Я переповім їм правду про вашу загибель і де я вас поховав… І з вдячності вони візьмуть мене за Печатку. А не візьмуть — я вб’ю їх і вкраду ключ, та й все одно втечу звідси! — він мало не плакав.

— Заспокойся, — мені було зле, у животі бурчало й тремтіли коліна. — Щоб накивати звідси п’ятами, тобі не обов’язково нас ховати. А принца-чуму… — я зібралася з силами. — Мені все одно потрібно було з ним про дещо перебалакати. Так що все дуже вдало склалося.

Максиміліан роззявив рот. Навіть його запливле око ширше розплющилося.

— Не дозволяй йому торкатися до тебе, — раптом сказав принц-бранець. — Будь-хто, до кого він доторкнеться, умре протягом трьох діб.

* * *

Я ввійшла до тронної зали — одна.

Принц-бранець і принц-деспот залишилися під наглядом Максиміліана. Не те щоб я довіряла некроманту. У мене просто не було вибору.

Підходячи до зали, я мало не задихнулася від смороду, але варто було мені переступити поріг — запах зник.

Це була та сама зала, де колись — давним-давно — принц-деспот пригощав нас вечерею з отруєним вином. Тепер тут не було столів. Величезна зала була порожня, в центрі лежав мертвий Майстер-Генерал зі сталевою спицею в грудях. Осклянілий погляд його був спрямований у стелю.

Навколо полководця валялися в різних позах ще кілька нерухомих тіл, серед них і лікар-отруювач. По залі була розкидана зброя, а підлога вкрита суцільним килимом з розчавлених мурах. Мені стало небагато легше, коли я помітила, що більшість людей, які лежали навколо, дихають, хоча й не без зусиль.

Ніхто не поспішав на допомогу пораненим! Стражники, слуги, лакеї стояли під стіночкою, нерухомо, як барельєфи. Усі дивилися вниз.

У дальньому кінці зали, на троні принца-деспота сиділа незнайома людина. Поруч, дуже близько, стояли Уйма і принц-саламандра, пліч-о-пліч. У мене трішечки відлягло від серця: принаймні їх ще не вбили. Щоправда, Уйма, до пояса голий, був увесь заюшений кровицею, рука перев’язана клаптем сорочки. А принц-саламандра тремтів так, що дрижали лусочки на чорному трико. Усі думали, що він боягуз, ніхто не знав, що йому просто холодно!

Я, як могла, посміхнулася саламандрі та змусила себе подивитися на того, хто сидів на троні.

Він був сухорлявий, блідий, тільки на вилицях, наче рум’яна, горіли дві червоні плями. Високе чоло було перекреслене маленькою залізною короною. Коричневі губи криво посміхалися. У мутнуватих очах віддзеркалилася зала, завмерлі люди, мені здалося, що я бачу власне відображення: маленьку фігурку із посохом, що зупинилася в широких дверях…

— Заходьте, магу дороги, — у принца-чуми був м’який бас, такий низький, що я здригнулася. — Я і ось оці добродії чекали на вас досить довго. Нам слід поговорити.

Я не хотіла до нього наближатися. Але заради ввічливості зробила кілька кроків уперед:

— Я слухаю… принце-чума.

Він посміхнувся ширше:

— Чудово, що ви вже знаєте, хто я. А поговорити хотів ось про що: мені розповіли, що ви тут з особливою місією. За наказом короля Оберона ви збираєте принців, щоб вирушити за Печатку й одружити їх на п’ятьох прекрасних принцесах. Це правда?

— Так, — ледь чутно відповіла я.

— У такому разі, ви, ймовірно, не відмовите й мені? Я вдівець ось уже багато років. Мати принцесу за дружину — моє заповітне бажання. Наскільки я знаю, у вас ще залишилися вакансії, — він дивився мені просто в очі, — тобто вільні місця для наречених?

Усі, хто стояв уздовж стін, пожирали мене очима. Від їхніх поглядів мені не легшало.

— Умгу, — так само тихо відповіла я. — Тобто… Н-ні. Ні. Уже не залишилося місць.

— Як це? — принц-чума підвів пухнаті сірі брови. — Адже вам потрібно п’ять принців, чи не так? А ви знайшли тільки одного? — він кивнув на принца-саламандру, який дрібно дрижав.

— Трьох, — сказала я ще тихіше.

— Нехай трьох, — принц-чума кивнув. — А принцес п’ять, я ж правильно гадаю?

Чому Уйма і саламандра стоять до нього так близько?

Ніби почувши мою думку, людожер ступив крок у мій бік. Точніше, півкроку.

— Стояти, — неголосно кинув принц-чума. — Ще один рух, дикуне, і я тебе обійму.

Я запанікувала.

Зовні нічого не змінилося — я так само стояла біля дверей, приклеївшись підошвами до підлоги, зате усередині — в душі — вже мчала геть, не розбираючи дороги, налітаючи на стіни й про все забувши. Точнісінько так бігли ті стражники, яких ми зустріли в замку. Вуха заклало від розпачу: після стількох зусиль — і такий кінець! Виходу не було — ні лазівки, ні щілинки, — усе пропало!

— Отже, — принц-чума знову звертався до мене, — ми можемо вирушити за Печатку просто зараз. Я буду великодушний: нехай принци, яких ви обрали, ідуть із нами. Ми будемо дружною веселою компанією!

— Можна поцікавитися, — запитала я охриплим голосом, — що сталося з вашою попередньою дружиною?

— Зрозуміло що: вона померла. Інакше я не був би вдівцем.

— А… — я ледве могла говорити. — А чому?

Принц-чума сумно похитав головою:

— Я розумію, про що ви. Ці принцеси вам рідня?

— Ні.

— Вони вам близькі подруги?

— Ні.

— То що вам за клопіт?

Легеньке шепотіння пронеслося залою.

— Погоджуйся, — видихнув хтось зовсім поруч за моєю спиною. — Погоджуйся… Веди його… Погоджуйся…

— Король Оберон обіцяв принцесам весілля, а не похорон, — вичавила я.

Принц-чума кивнув з розумінням:

— Хіба вони збираються жити вічно? Спершу весілля. Потім похорон. Бачте, я й без цього багато в чому себе обмежую. У мене немає друзів, яким би я міг сердечно потиснути руку двічі поспіль. У мене немає жінки, яку я б цілував двічі. Я рідко виходжу на люди, але коли з’являюся, то я вправі сподіватися на повагу… хоч невелику. Хіба ми не можемо домовитися?

Я мовчала.

Принц-чума підвівся зі свого трону легко, наче метелик із квітки. Ступив крок — і опинився в центрі зали. Злякано відхитнулися людожер і принц-саламандра, люди втиснулися в стіни, прагнучи стати пласкими, наче шпалери.

Я залишилася стояти, але не від великої хоробрості. У мене відмовили ноги, от і все.

Ніби хтось інший, не я, звів посох і вдарив зеленок) блискавкою по довгій чорній фігурі в центрі зали…

Ойкнула юрба. Принц-чума навіть не хитнувся, блискавка пройшла наскрізь, як проміннячко крізь воду. Він ступив ще крок — і зупинився просто переді мною. Я заледве не впустила свою зброю.

Ні, це не грим вкривав його щоки. Це горів лихоманковий рум’янець. А очі й справді були величезні, мутнувато-дзеркальні, так що я могла бачити своє перевернене відображення, як у близько розміщених автомобільних фарах.

Він витягнув руку. Його палець завмер за сантиметр від мого носа.

— Ну чому ж ти не хочеш зі мною дружити? — запитав він пошепки. — Дружба зі мною надзвичайно полегшує життя. Га?

— Там, за Печаткою, сила-силенна людей, — прошепотіла я, дивлячись на його палець. Ніготь був акуратно підстрижений і відшліфований.

— Ну то й що? Зрозумій мене правильно, гори трупів — це неприємно й некрасиво. А я самотній. Я нудьгую. Мені необхідна дружина.

— Візьміть собі…

— …кого-небудь іншого? — він примружився. — Яка ж ти добра, дівчинко! Когось іншого, незнайомого, кого тобі не шкода, так?

— Мені всіх шкода.

— Почни із себе. Тобі ж себе жаль?

— Заберіть руку! — прохрипіла я. Він раптом послухався. Трохи відступив, схрестив руки на грудях:

— Адже я все одно проникну за Печатку. Ключ у твого людожера, в шкіряному мішечку на поясі. Або віддасть мені сам, або зніму з мертвого.

— Як вам усім хочеться за Печатку… — промурмотіла я тужливо.

— Що?

— Нічого… А що коли я скажу «ні»?

— Висока температура. Лихоманка. Ломота в усьому тілі. Блювота. Судороги й смерть. Ось що. Вирішуй.

Я кліпнула. Перед очима розпливлася раптом синява, начебто мелькнув край неба — і згас. Я так утомилася за ці дні. Я так підвела Оберона. Я сама себе підвела… Мені треба додому. Відлежатися й усе забути. Тільки б повернутися за Печатку, там я сама впораюся. Один крок — і я в іншому світі, до побачення, розбирайтеся без мене. Без мене! Оберон могутній маг, нехай він сам шукає спосіб домовитися з чумою з-за Печатки…

Домовитися з Чумою!

Мої ніздрі знову відчули запах. Той самий, котрий мучив мене всю дорогу до тронного залу. Я здогадалася, чим це тхне.

Горло пересохло, тому я не відразу змогла заговорити. Я відступила на крок, потім ще на крок. Мутнуваті очі принца-чуми дивилися на мене не відриваючись. Я себе не тішила марною надією: йому вистачило б одного поруху, щоб доторкнутися до мене.

— Ти… Іди ти… Пішов ти…

Я так і не наважилася закінчити фразу. Втім, принц-чума сам уже здогадався, куди саме я його посилаю. Він посміхнувся з жалем і розкинув руки, збираючись згребти мене в обійми. Я замружилася…

— Н-на!

Мене наче вкутало хрустким поліетиленом. Я навіть подумала, що саме так людина відчуває дотик принца-чуми, і вкрилася холодним потом, але вереск, від якого гуділо у вухах, крики й тупіт юрби, що розбігалася хто куди, змусили мене розплющити очі.

Принц-чума був поруч. За напівпрозорою стінкою, схожою на плівку, якою накривають парники. І він бився об цю плівку, намагаючись прорватися до мене. Плівка тріщала, але поки що трималася.

— Утікай! Хода!

Мене вхопили за руку й поволокли геть із залу. І це був не принц-чума. Це був скуйовджений, блідий Максиміліан. Він відтягнув мене до стіни і зробив це вчасно: нас мало не затоптала божевільна від страху юрба.

— Я його затримав… Хвилини на дві…

— То це ти зробив?!

— Я… все-таки некромант, — він посміхнувся зі згасаючою гордістю. — Тільки він усе одно сильніший. Де Уйма? Нам треба вирушати за Печатку, тут ні тобі, ні мені більше не жити.

— Уймо! — заверещала я, але через стогони і крики збожеволілих людей мене й за два кроки не можна було розчути. Тоді я звела посох і вдарила сигнальним променем у стелю.

Посипалися пил і кам’яні крихти. Я вдарила ще раз. Максиміліан закашлявся. У дверях, затягнутих пилом, наче туманом, раптом виник величезний силует людожера. За ним я розгледіла принца-саламандру й заледве не розреготалася від полегшення.

Уйма обхопив мене лапищами, так що я мало не задихнулася:

— Він торкнувся до тебе?!

— Ні. Максиміліан…

— Біжімо! — заволав некромант. — За Печатку!

— Зачекайте… Тут принц-бранець і принц-деспот!

— Що?! — Уйма роззявив рот.

— Якщо їх не затоптали, — промурмотів Максиміліан собі під ніс. — Один сліпий, другий — паралізований, з ними нам далеко не втекти!

— Ми повинні, Максе, — прохрипіла я.

— Дурна! Дурна! — в очах його — і нормальному, і травмованому — запалала колишня злість. — Ідіотка! І нащо я старався! Він зараз наздожене!

Не слухаючи його, я повернулась і кинулася туди, де залишилися брати-вороги.

* * *

— Ліно, це ти?

Принц-бранець стояв, утиснувшись у стіну. Рогожка з паралізованим ворогом лежала біля його ніг.

— Я.

— Що відбувається? Чума…

— Він тут! — заверещав Максиміліан. — Він за нами женеться! Він…

Подув вітру. Подув огидного запаху. Темна тінь виникла наприкінці коридору. Один рух — і вона поближчала кроків на десять.

— Стій!

Я піднесла посох, але Максиміліан виявився прудкішим. З кінчиків його довгих гнучких пальців скапували ніби шматочки сірого тіста. Хлюп! І вони розтеклися плівочкою між нами й лихом, що насувалося. Бабах! Я не встигла втриматися, мій посох вибухнув блискавкою, прорвав діру в захисній плівці, й крізь цю діру з усмішкою проник принц-чума!

— И-и-и!

Максиміліан залаявся так страшно, що я навіть зрозуміти його не змогла. І ще раз змахнув пальцями. Нова плівка виникла за кілька кроків від нас, принц-чума навалився на неї всім тілом, але плівка витримала.

Уйма закинув на плече паралізованого принца-деспота. Я вхопила за руку сліпого принца-бранця й кинулася за людожером. Принц-саламандра побіг слідом, а позаду всіх мчав Максиміліан. Він біг і лаявся, лаявся й біг, і незабаром його лайка перетворилася для мене на монотонну музику на кшталт барабанного бумкання, що задає ритм веслярам на галері. Іноді некромант обертався й заліплював коридори за нашою спиною новими полотнищами захисної плівки.

— Уймо! Ти знаєш, де вихід?

Людожер обернувся. Я почула, як він дихає. Рідкісний випадок — зазвичай Уйма дихав безшумно. Він поранений, зрозуміла я. І тягне на собі чоловіка, майже такого ж важкого, як він сам. Може, Максиміліан мав рацію, і нам варто кинути принців і рятувати власні шкури?!

Позаду хтось упав. Я обернулася: на підлозі лежав принц-бранець. Він знепритомнів на ходу — ще б, адже він стільки років провів у клітці!

— Догралися, — сказав Максиміліан. — Усе через тебе. Ідіотка.

Я озирнулася. Ми були в якомусь коридорі, я уявлення не мала, де вихід і куди бігти далі. Уйма втер чоло, розмазавши по обличчю криваві цівки. Некромант злобливо щирився.

— Тут комин, — сказав принц-саламандра.

Я повернула голову. У кімнаті ліворуч і справді був комин, величезний, як кузов самоскида. Холодний. Порожній. Я хотіла сказати принцові, що тут він, на жаль, не зігріється, але не змогла. Я теж задихалася.

— Коминкова труба, — не здавався саламандра. Я уявила собі, як ми будемо тягти нагору по трубі паралізованого принца-деспота, і посміхнулася майже так само криво, як і Максиміліан.

— А я в дитинстві… сажотрусом, — закінчив свою думку принц-саламандра.

— Ви?!

— Ну, така гра…

Дивно. Принци граються в сажотрусів. Щоправда, з огляду на їхню любов до вогню й камінів…

— Я теж, — сказав раптом Максиміліан, і я пригадала, як він уперше з’явився переді мною. Із коминкової труби.

— У мене є мотузка, — саламандра торкнувся до пояса. — Я завжди ношу із собою.

І, не чекаючи заперечень, він ступнув до комина, вліз у нього й закинув голову, вивчаючи трубу.

Мої ніздрі сіпнулися. З найближчого коридору знову потягло знайомим нудотним запахом.

— Уймо… — я обернулася до людожера. — Якщо тобі важко…

Він не дослухав. Поправив на плечі принца-деспота й, закректавши ну зовсім по-дідівськи, поліз у комин.

— Зажди! — крикнув саламандра вже із труби. — Я спущу тобі мотузку!

Розділ двадцять шостий Рятуйся, хто може

— Ми відірвалися, правда?

Тиша.

Ми лежали на траві обіч шляху, не спромігшись відшукати собі прихисток. Навіть багаття б не розпалювали, якби не принц-саламандра — він так змерз, що тепер сидів, скоцюрбившись, у полум’ї й усе тягся й тягся за новими сухими гілками. Паливо закінчувалося.

— Ми відірвалися? — повторила я з надією.

— Ще ні, — проскрипів Уйма.

Пов’язка на його руці була чорною від крові. Очі гарячково поблискували. У людожера піднімалася температура.

— Дай-но, я тебе полікую, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Нам треба йти далі, — прошепотів принц-бранець.

Темного вечора він зняв пов’язку з обличчя. Світло багаття заважало йому, але принц мужньо звикав. Ще ніколи я не бачила людину з такими величезними зіницями.

— Ми не можемо йти, — я роздивлялася глибоку рану Уйми. — Всі просто з ніг валяться. Хто потягне вашого братика?

Принца-деспота потроху відпускав параліч, зате тепер він був зв’язаний руками людожера, а отже, все одно що занурений у бетон. Зате його погляд проводжав мене, куди б я не повернулася, і дуже заважав зосередитися.

У принца-саламандри закінчилося паливо. Він виліз із багаття, що догоряло (лусочки його чорного трико диміли), огледівся.

— Візьми мою сокиру, — запропонував Уйма.

— Дякую…

Озброївшись сокирою, принц-саламандра побрів до корчуватого дерева на узбіччі.

Мої ніздрі здригнулися. Відтоді як ми залишили замок, мене переслідував цей сморід. Навколо пахло свіжою травою, димком і полем, а мені здавалося, що над дорогою стелиться запах Чуми. Але цього не може бути: ми відірвалися досить далеко. А може, принц-чума й узагалі в замку залишився?

Я слабо пам’ятала, як ми вибиралися через коминкову трубу. Принц-саламандра піднявся першим і скинув мотузку. На щастя, труба була така широченна, що в неї могли влетіти пліч-о-пліч три товсті відьми на мітлах. А вже щуплому Максиміліану там узагалі було роздолля — він міг метелятися вниз, як йо-йо на гумці.

Пам’ятаю, я простягнула долоню над головою непритомного принца-бранця й наказала: «Оживи». Принц отямився й підвівся, а я захиталася, як паперова лялька на вітрі.

Пам’ятаю, просмикнули мотузяну петлю під пахви принца-деспота й так затягли нагору. Принц-бранець піднявся сам, на дотик відшукуючи залізні скоби, Максиміліан лаявся й підштовхував його знизу.

Пам’ятаю, як усе сильніше тягло з коридору солодкуватим гнилим запахом. Пам’ятаю, коли я була в трубі, цей сморід раптом злетів знизу, прорвався крізь кіптяву й сажу, що забивали мені подих, і підхльоснув таким жахом, що я сама не спам’яталась, як опинилася нагорі.

А там, виявляється, був не дах, а гранітний схил, такий крутий, що принц-бранець мало не зірвався. Труба, з якої ми вибралися один за одним, складалася із грубо обтесаних кругляків, і тоді я бабахнула по цій трубі блискавкою із посоха, і труба перетворилася на купу каменюк і рухнула вниз. І мені дуже хотілося вірити, що принц-чума був саме там, унизу, й уся ця купа здоровенного каміння гепнула йому на голову.

Хоча, звісно, ніхто в це не вірив. Мій посох поводився спокійно, коли я намагалася намацати небезпеку попереду, і смикався, як божевільний, коли я повертала його назад — туди, звідкіля ми втекли.

Погано пам’ятаю, як ми злізли на землю по засмічених водостічних жолобах. Хрумкотіло сміття під ногами, валялися щурячі й пташині кістяки, Уйма тяг принца-деспота й дихав усе гучніше, і кров з людожера все текла й текла. Я зупиняла її — на кілька хвилин, не більше, а потім пов’язка знову просочувалася й чорніла, і не було часу зупинитися й затягти як слід рану. Максиміліан ішов позаду всіх, часто оглядався й лаявся упівголоса, я розрізняла тільки «Божевільна! Дурна! Ідіотка! Недорозвинена!»

Ми довго не зважувалися вийти на дорогу, пробиралися якимись стежками й лізли крізь колючі кущі, але незабаром некромант сказав, що все це марно: принц-чума нас все одно учує, а по дорозі ми зможемо йти втричі швидше. І ми вийшли на дорогу й припустили так швидко, як тільки дозволяли нам утома, рани й важенний принц-деспот.

То праворуч, то ліворуч з’являлися шибениці, і Максиміліан щоразу полегшено зітхав, якщо петля була вільною. А якщо ні — він утягував голову в плечі. А я, чесно кажучи, так утомилася й стільки натерпілася, що навіть на повішеників майже не звертала уваги. До вечора ми остаточно знесилились й упали на ось цю траву обіч шляху.

Принц-саламандра повертався до багаття, волочачи сокиру по землі. У нього вистачило сил зрубати тільки одну напівсуху гілку. Він кинув її у вогонь і ліг зверху, обличчям униз.

— Нам слід іти, — нервово сказав Максиміліан. — Якщо ми піднатужимося, то, може, до світанку…

— Смієшся — до світанку? — проскрипів Уйма. — Тут ще топати й топати! А з вантажем…

Він покосував на принца-деспота. Той лежав, не зводячи з мене пильних очей.

— А давайте його повісимо, — пошепки запропонував Максиміліан. — Адже це він понаставляв усі ці шибениці! Це ж він звелів… — некромант затнувся. — Тож справедливо, якщо його, як і інших, повісити, та й нехай теліпається. Ніхто навіть знати не буде, хто це падло, вороняччя його з’їсть, і сліду не залишиться!

Принц-деспот, напевно, вже міг говорити. Але мовчав, тільки дивився. І чомусь тільки на мене.

— Він нам потрібний, — сказала я. — Він потрібний Оберону.

— У вас тільки три принци! — Максиміліан підвівся. — А треба п’ять! Обіцянку все одно не буде виконано. А якщо принц-чума нас наздожене…

— Буде чотири, — пробурчав Уйма.

— Не буде нікого!

Максиміліан замовк і сумно взявся за голову.

* * *

Принц-саламандра, здається, заснув, лежачи грудьми на мерехтливому вугіллі. Принц-бранець задрімав, розпластавшись на траві. Йому снилися кошмари, і він здригався, бурмотів, ніздрі його роздувалися. Можливо, уві сні він чув той самий запах, що й мене не полишав у спокої.

Принц-деспот дивився на мене. Щоб не робити йому такої приємності, я обійшла навколо багаття й підсіла до Уйми.

— Ну… ти як?

— Добре, — людожер підняв повіки. — Нам треба знайти віз і коней.

— Де?

— Де хочеш. Пошли Макса. Він добуде.

Некромант спав, по-дитячому підклавши під щоку кулачок.

— Уймо… — я запнулася. — Що там було? Звідки він узявся?

Він без пояснень зрозумів, про кого я.

— Ми билися. Точніше, це вони билися — мурахи, а ми тільки йшли за ними й допомагали. Ці стражники — відважні хлопці, вони незабаром здогадалися палити їх вогнем, обливати водою. Але мурах було багато. Як піску на нашому острові. Ми увірвалися до тронної зали… І тоді Майстер-Генерал раптом упав. Я не знаю, як це можливо, але його вбили.

— Його не вбили! Він зрадник!

І я розповіла Уймі про те, що бачила в підземеллі. Як начальник варти прибіг по допомогу, і як Майстер-Генерал устав в іншому своєму тілі й зібрався вести наших ворогів на останній бій.

Уйма надовго замовк.

— Якби вони зійшлися віч-на-віч… — почала я.

— Так не буває. Він один, тільки один живии Майстер-Генерал. Наш упав і вмер. Той, інший, піднявся.

— Він нас зрадив.

Уйма нічого не сказав.

— Що було далі? — знову запитала я.

— Генерал упав. Мурахи розбіглися. Стражники усе ще боялися й репетували, і кидалися смолоскипами, а ми із саламандрою продовжували наступати й тіснили їх, але вже незабаром стало навпаки. Ми опинилися вдвох проти трьох десятків…

— А Максиміліан?

— Він зник, як тільки Генерал упав. Кмітливий хлопчисько.

— Він мене врятував.

— Так… А в ту хвилину я подумав — усе, Уймо, питимеш ти пиво десь у посмертних чертогах, якщо, звичайно, і туди не проникли ще негідники-некроманти. І тоді…

Повисла пауза.

— Що?

— Він прийшов.

— Як?

Уйма знову заплющив очі:

— Я не помітив. Було тісно — і раптом стало порожньо. А він уже сидить на троні. Я не знав, хто це, але коли побачив їхні сині від страху пики…

Я здригнулася. Потерла ніс, щоб відігнати уявний запах.

— Ти мужньо з ним говорила, — сказав Уйма.

І знову запала тиша.

— Уймо, — почала я ледь чутно. — Тепер я розумію. Чому Оберон не пускав мене за Відьмину Печатку й сам іти не хотів. Тепер я зрозуміла.

Людожер облизав пересохлі товсті губи:

— Чому?

— Ось хоча б ці мурахи. Вони жили собі спокійнісінько у своїх мурашниках. І тут прийшли ми з Майстром-Генералом і погнали їх уперед незрозуміло чому, щоб вони кусали людей, а їх за це палили смолоскипами…

— Мурахи, — промовив Уйма із презирством. — Знайшла, кого жаліти.

— Для декого — що мурахи, що люди. Аби тільки наказ виконували.

Уйма мигцем глянув поверх багаття в той бік, де лежав зв’язаний принц-деспот.

— Це дуже підлий світ, — я перевела подих. — А Оберон не хотів, щоб заради нього чинилася підлість.

— Підлість? — Уйма підвівся на лікті. — Ти врятувала принца-бранця! Ти…

— А що буде із принцом-саламандрою? — я стишила голос. — Він посварився з батьком заради рудої нареченої! А де вона, ця наречена? Може, замість нареченої тепер усіх очікує чума?

Уйма звів брови, але промовчав.

— А Майстер-Генерал? — продовжувала я. — Може, я вбила його назавжди!

— Невелика біда. Оживе в іншому тілі.

— А всі ті люди, яких ви вбили при штурмі? Вони оживуть?

Я замовкла. Принц-саламандра спав, здригаючись від холоду. Багаття повністю догоріло.

— Ти говориш не як воїн, а як дівчисько. Замки завжди штурмують і завжди захищають. Заради світлої мети…

— Саме так. А Оберон не хотів бути цією самою «світлою метою». Цим він відрізняється від усіх. І від тебе, і від мене.

Уйма задумався. На лускатому трико принца-саламандри виступили крапельки роси. Завовтузився Максиміліан, сів, почухав розпатлану біляву голову:

— Уже? Уже йдемо?

І знову впав сонний.

— Уймо, — сказала я жалібно. — Як я дивитимуся в очі королю? Ми стільки всього накоїли… а п’яти принців усе-таки не знайшли.

— Зачекай, — буркнув людожер, відвертаючись. — Може, ти його більше ніколи й не побачиш.

* * *

На світанку ми з Максиміліаном знайшли в сусідньому селищі і віз, і коня. Хоч у нас були із собою срібні монети, нам довелося спочатку відбиватися від собак, потім довго стукати в набухлі низенькі двері й переконувати хазяїв, що ми не збираємося їх убивати. Нічого не допомагало — вони або хапалися за дрючка, або валялися навколішки і благали помилування. Максиміліан висипав гроші на землю перед порогом, ми абияк прив’язали коня до воза (одній мені нізащо б не впоратися) і вивели на дорогу.

Піднялося сонце. Ми повантажили на віз принца-деспота й принца-бранця, який знову ослаб. Максиміліан видерся на коня верхи, а принц-саламандра побіг поруч, намагаючись зігрітися.

Уйма йшов сам, тільки іноді дозволяючи собі взятися за край воза. А я зібралася з силами, відштовхнулася від курної землі й трішечки злетіла.

Під сонячним промінням змучена сіра земля видавалася золотою. Золотилися шибениці уздовж узбіч. Золотий кінь тяг віз, Максиміліан скавчав і посвистував, б’ючи п’ятами по круглих кінських боках. Я здійнялася вище, задихаючись від щільного вітру, намагаючись, щоб мене не сильно відносило. Радість голочками заштрикала в подушечки пальців: я лечу! Я вмію літати!

Я побачила село, де ми дістали коня, потім піднялася ще вище й побачила замок. Він ледве вгадувався в ранковому серпанку. Налетів вітер, і на мене раптом повіяло знайомим смородом! Я придивилася… Привиділася мені чорна цятка на шляху — чи ні?!

Я мало не звалилася з піднебесся. Приземляючись, забила ступню.

— Що? — крикнув на ходу Уйма.

Я важко видерлася на край воза:

— Жени, Максе! Він іде за нами! Він іде!

Максиміліан на секунду обернувся. Я побачила його бліде обличчя, очі-щілинки й рот-ниточку. У брудному волоссі горіло світанкове сонячне золото.

— Ану пішла! — він хльоснув долонею по коричневому крупі, та так, що пилюка полетіла. — Пішла!

Товста коняка неохоче перейшла у чвал.

Розділ двадцять сьомий Утікачі з царства мертвих

Щаблі, що вели до печери, були вкриті зотлілим червоним килимом. Максиміліан одразу поскакав нагору — він виявився найвитривалішим, а може, найбільш нажаханим. Принц-бранець звалився на нижній сходинці, принц-саламандра допоміг йому підвестися, але сам мало не впав.

Вечоріло. Швидко темніло. Уйма ледве тримався на ногах, я боялася, що він от-от знепритомніє. Поспішаючи, я погано залікувала йому рану, і там, здається, почався запальний процес. Нічого, заспокоювала я себе. Ще трішки, ось перетнемо Печатку, і Оберон миттю поставить Уйму на ноги.

І тут уперше пролунав голос принца-деспота.

— Розв’яжи мене, — сказав він. — Невже ти думаєш, що я відмовлюся піти за Печатку заради задоволення зустрітися із чумою?

Він звертався до мене й тільки до мене.

— Я вам не довіряю, — сказала я, дивлячись на його брови.

Лице, вкрите фігурною засмагою, взялося легкими зморшками, наче тріщинками. Принц-деспот в’їдливо посміхався.

— У тебе немає вибору.

— Звільнимо… йому… ноги, — подав голос Уйма, задихаючись на кожному слові. — Я… простежу.

Уйма сам перерізував ремені, що стягували ноги принца-деспота. Той підвівся не відразу, але все-таки встав і, не оглядаючись на нас, рушив нагору по сходах. Я про всяк випадок націлилася на нього посохом, але він просто йшов і йшов, іноді шпортаючись і падаючи, піднімався без сторонньої допомоги (а в нього ж були зв’язані руки!), продовжуючи шлях. Так, подумала я. У мене, звичайно, злючі вороги, але мужності нікому з них не бракує.

Ми розтяглися вервечкою: попереду Максиміліан, тоді два принци: саламандра й колишній бранець — за ними шкутильгав принц-деспот. Позаду Уйма й, нарешті, я — із посохом напереваги.

Я йшла й оглядалася. Чим вище ми піднімалися, тим дальше проглядалася дорога. Замок, де ми зустрілися з Максиміліаном, стояв темною пусткою — чи вимер, чи зачаївся. Некроманта це зовсім не хвилювало — ось він уже добрався до верхнього майданчика й бігцем припустив по кам’яному карнизу.

Принци й людожер ступили на карниз один за одним. Відтіля шапкою докинути до печери… Леле моя! Невже ми все-таки вирвемося?!

Я на секунду зупинилася на самому вершечку сходів. Подивилася на обрій денним зором, потім кліпнула й подивилася нічним.

Темна цятка вдалині була не більша за яблучне зернятко. Ривок — і вона вже розміром з половину сірника. Ривок — і от уже можна розрізнити людську фігуру за декілька кілометрів від нас. Ще ривок…

Ніздрі мої затремтіли. Я розвернулася й, спотикаючись, кинулася навздогін за принцами:

— Швидше! Біжіть до Печатки, він зараз буде тут!

* * *

— Розв’яжи мене, — чи то просив, чи то благав принц-деспот.

Ми стояли перед ровом, через який було перекинуто тонку трубу. Ліворуч зяяла порожнеча. Праворуч рів був завалений камінням (і кістками, пригадала я), покритий кіптявою, але цілком придатний для переходу.

Максиміліан перебирався з каменя на камінь із небаченою спритністю. Видно було, що він знав цю дорогу, навідувався сюди не раз і не двічі. Некромант і нащадок некромантів, пригадалося. Але зараз не час про це замислюватися.

Принц-саламандра мало не тяг на собі принца-бранця. У темряві печери той зняв пов’язку з очей, але сили його давно вичерпались.

— Швидше! — крикнув Уйма. — Миттю через рів, я піду останнім!

— Розв’яжи мене, інакше мені не дійти, — повторив принц-деспот.

Я провела набалдашником посоха по ременях, що стягували його руки. Ремені впали. Руки повисли нерухомо. Я згадала, як звільняла Максиміліана, тільки той був худючим низьким хлопчиськом, а цьому я ледве діставала до грудей.

— Дарма, — пробурчав Уйма. — Нумо вперед.

— Я за тобою, — сказав йому принц-деспот.

— Ага, зараз! — Уйма вишкірився. — Пущу я тебе за спину, помрій! Ану пішов, якщо падаллю не хочеш бути!

На мій подив, принц-деспот послухався. Почвалав з каменя на камінь — ноги в нього були довгі, він ішов легко й упевнено, встигаючи на ходу розминати занімілі руки. Я подумала: як швидко він отямився! Нам на правилах дорожнього руху розповідали, що якщо надто довго тримати на руці джгут — рука може навіть відмерти…

Чи хотів Оберон, щоб заради його обіцянки когось полонили, зв’язували, силою тягли під вінець?

Я сповзла з краю рову, зістрибнула на камінь і зачула запах. Принц-чума був уже тут. Він заходив у тунель, який ми щойно проминули.

А якщо він прорветься крізь Печатку слідом за нами?!

Думка була такою страшною, що я завмерла на секунду. Уймі довелося підштовхнути мене в спину:

— Заснула?!

— Ми не можемо… — я задихалася. — Якщо він… Ми повинні…

— Уперед! Уперед!

Я замружилася від страху й подумала: якщо не встигнемо — роздушу ключ. Наступлю на восковий відбиток Гарольдового пальця, щоб чума не міг пройти й ніхто не міг пройти… Ой леле!

Я впала, забила коліно. Підвелася. Ось уже край рову, залишилося тільки узятися за нього руками, підтягтися…

Бракує сил. А позаду дужчає запах. Як уві сні: за тобою погоня, а ти не маєш сил поворухнутися.

— Давай!

Уйма, сопучи, підсадив мене й з надзвичайними труднощами вибрався сам. Залишалося зовсім трішечки. Вперед по вузькій печері, похмурій і сирій, як справжнє загробне царство… Тут десь має бути пласка скеля, з глибин якої ми з Уймою проникли в цей світ. Де?!

Я обернулася праворуч, ліворуч… Нагромадження каменів, сталактити й сталагміти, як зімкнені ікла, а де ж ця чорна скеля?!

— Ліно, де ви? Я нічого не бачу… — голос принца-саламандри. Він стояв за десять кроків від мене й витріщався в темряву. Біля його ніг лежав принц-бранець. Здається, знову без свідомості.

— Сюди!

Обернувшись, я побачила Максиміліана. Досі ще ніколи я так не раділа його появі. Некромант стояв, розставивши ноги, хижо подавшись уперед, очі його блищали. Він був схожий на воротаря, а за його спиною темніла та сама пласка скеля з убитими в неї скобами.

— Давайте ключ! Заради всього святого, швидше давайте ключ!

Уйма зняв з пояса шкіряний мішечок. Мені здавалося, що людожер ледве рухається. Дуже повільно — зубами — зриває тонкий ремінець-зав’язку. На долоню йому лягає восковий відбиток — великий скарб, за яким у цьому світі було стільки мисливців…

Ключ лежав на Уйминій долоні. Максиміліан дивився на нього, як страшенно голодний хижак на рожеву ніжну дичину. І принц-деспот перестав себе контролювати — у його очах запалали жовті вогники, які наганяли жаху.

— Дай! — некромант кинувся вперед, але Уйма вчасно прибрав руку.

— Я сам.

Учепившись у скоби, він піднявся метри на два й приклав восковий відбиток до скелі.

Нічого не сталося. Запах смерті ставав усе сильнішим: напевно, принц-чума перетинав рів.

Може, ми зіпсували відбиток? Перегріли, розплющили, стерли, адже це всього-на-всього віск! Спершу я тягала його в кишені, потім Уйма на поясі, у сні й у бою, і… — у мене похололо все всередині, — і в країні вулканів! Адже там така спекота… Ключ розплавився! Усе пропало!

— Повертай, — напружено зашепотів Максиміліан. — Лінії не збіглися. Просто повертай. Вона відкриється, ось побачиш!

Волосаті пальці Уйми повільно повернули відбиток.

Я обернулася. Ще секунда — і принц-чума опиниться поруч із нами.

— А-ах!

Вони зітхнули одночасно. Принц-саламан-дра підняв до стелі зелені очі, мені здалося, він готовий заплакати. Некромант заверещав і завис на залізних скобах. А перед Уймою — над усіма нами — зайнявся вогник, побільшав, розплився веселковою плямою — і ось це вже діра в стіні, і ось уже можна в неї пролізти!

— Пусти! — Максиміліан вчепився в Уймині штани. — Пусти!

Людожер узяв хлопчиська за комір і важко перекинув його через веселковий край люка, що відкрився. Потім зістрибнув униз, підхопив принца-бранця й поволік його до скелі. Пляма світла мигнула й повільно почала скорочуватися, наче крижаніла ополонка. Уйма, рикнувши, скинув у люк принца-бранця й принца-саламандру, який саме наспів.

— Ліно!

Я побачила його простягнену волохату долоню і, зручніше перехопивши посох, ступила крок у його бік, але в цей момент принц-деспот кинувся, наче вовк, і я відлетіла назад.

Принц-деспот ухопив Уйму за руку й рвонув так різко, що людожер зірвався й гепнувся на кам’яну підлогу. Принц-деспот підлетів до отвору в скелі, обернувся й вишкірився:

— Удачі.

Щілина зменшувалася все швидше. Принц-деспот забарився, наче вичікуючи, поки вона затягнеться сильніше, а потім ковзнув на той бік; його прощальний погляд був спрямований за моє плече.

Я обернулася. Принц-чума стояв кроків за двадцять і дивився мені в очі.

— Ходи! — я виставила перед собою посох.

Він похитнувся. Відстань між нами скоротилася вдвічі. Я не зможу заподіяти йому шкоди, але, напевно, зможу затримати, поки діра в скелі не затягнеться…

— Ліно!!!

Руки людожера згребли мене за штани й куртку. Уйма закректав, просто перед моїми грудьми опинилися іржаві скоби в скелі.

— Ходи!

Стискаючи однією рукою посох, перехоплюючи скоби зубами (боляче і з присмаком металу в роті), я піднялася до віконця, що стрімко звужувалося. Перекинула ногу через веселковий край. Оглянулася.

Людожер стояв під скелею, спиною до сходів, перегородивши її власним тілом. Принц-чума був за кілька кроків від нього.

— Ні!

Я важила в п’ять разів менше за Уйму і, звичайно, за законами фізики ніяк не могла зробити того, що сталося наступної секунди. Уже провалюючись крізь Печатку, я простягнула Уймі посох. Людожер учепився в нього, і я рвонула посох на себе — саме тієї миті, коли від світлого прорізу залишилася дірочка завбільшки із супову тарілку.

«Головне, щоб пролізла голова»…

Навряд чи все це втнула я. Це зробив посох Оберона.

Уйма перевалився через веселковий край, просочився, як кисіль, крізь діру, і всією вагою впав на мене. А з того боку, крізь Печатку, що затяглася, проникла рука з відшліфованими довгими нігтями… Завмерла перед моїм обличчям…

І зісковзнула назад.

Проріз закрився.

Розділ двадцять восьмий А ми повернулися!

Через кілька хвилин весь замок гудів і мерехтів вогнями. У кімнаті, колишньому кабінеті Гарольда, юрмилися й заважали один одному стражники в кольчугах і кальсонах, напіводягнений комендант і скуйовджений канцлер. Дошка, на якій Гарольд колись намалював Відьмину Печатку, валялася на підлозі, поруч лежала я, не маючи сил підвестися, а неподалік від мене, на відстані витягнутої руки, зчепилися Уйма і принц-деспот: намагалися задушити один одного.

— Допоможіть йому! — закричала я що було сили.

Стражники Оберона не зрозуміли, кому треба допомагати (впізнавши серед новоприбулих людожера, вони в першу секунду взагалі розгубилися). Якийсь хлопець у шоломі, але без чобіт, узяв моє прохання надто близько до серця: не довго думаючи, він стукнув Уйму рукояткою меча по потилиці. Той ослаб, і залізні пальці принца-деспота впевнено зімкнулися на його шиї.

— Ні! Не того! Хапайте…

Тут підскочив принц-бранець і по-братськи уп’явся деспоту в горло.

Я на секундочку знепритомніла. А коли опам’яталася, принца-деспота вже в’язали, принца-бранця вгамовували, Уйму приводили до тями, саламандрі допомагали підвестися, і було багато світла, наче сонячної днини.

А у дверях стояв Оберон.

У мене наче гора з плечей звалилася: кляті принцеси ще не посивіли! Оберон живий, усе не марно, є надія!

Через секунду на короля дивилися всі, хіба що крім Уйми, який ще не отямився. Принц-деспот — сумно. Принц-бранець — прикривши обличчя долонею, крізь розчепірені пальці. Принц-саламандра — із цікавістю. У кімнаті стало тихо, тільки сичав крізь зуби переможений деспот, важко дихав Уйма та подзвякувала чиясь кольчуга.

Оберон обвів очима кімнату й зупинив погляд на мені. Я не витримала й потупилася. На мить мені схотілося повернутися за Печатку — навіть в обійми принца-чуми. Але в цей момент з-за спини короля вигулькнув Гарольд, і я знову задихнулася від радості: мого друга не розжалували й не стратили, його не вбили кочівники, і він не в опалі, через те що відправив нас із Уймою за Печатку!

Радість минула. Залишилися побоювання і щось схоже на каяття.

Оберон мовчав.

— Ваша величносте, — почала я, хоча мій голос зрадливо дрижав, але ж не мовчати все життя під цим поглядом. — Дозвольте представити вам… Коротше, це наречені. Принц-деспот, принц-бранець, принц-саламандра…

Я затнулася. Чогось не вистачало. У кімнаті панував безлад, голова моя йшла обертом, ось чому я не відразу помітила відсутню деталь…

— А де Максиміліан? — запитала я пошепки. — Тут був хлопчисько. Де він?

* * *

І настав світанок.

Я сиділа в Обероновому кабінеті й чекала на нього, дивлячись на море. А король не з’являвся.

Мені не хотілося спати. Перше, що сказав Оберон, звертаючись до мене: «Оживи», і це означало, що втому днів минулих замінила нова енергія. Король передав мені частину своєї чималої сили, і от я сиділа перед розчиненим вікном і дивилася, як блідніє небо.

Тут, у Королівстві, й повітря було іншим. І тиша — не лиховісна, а умиротворена. І я була б абсолютно щасливою, навіть під страхом королівського гніву, що чекав мене попереду. Ех, як добре було б, якби ми з Уймою примудрилися висмикнути з-за Відьминої Печатки не трьох принців, а п’ятьох!

Утім, я вже знала, що скажу королю. Тільки б він нарешті прийшов. Оберон так і сказав: зачекай у мене, я незабаром прийду. А тут уже світанок…

Скрипнули двері. Я підскочила. Увійшов Гарольд. Я хотіла зіскочити з підвіконня, але Гарольд не дав: мовчки підійшов і обійняв мене. І я обвила руками його незвично широкі плечі, й так ми завмерли хвилини на дві.

— Тільки трьох, Гарольде.

Він мовчав.

— Ти переміг кочівників?

Він кивнув, як і раніше, не зронивши ні слова.

— Гарольде, я знаю, що робити. Ми швиденько зіграємо три весілля, і я повернуся за Печатку. Якщо тільки Уйма… Уймо!

Людожер увійшов, безшумно ступаючи м’якими шкіряними чоботями. На ньому була чиста широка сорочка, така довга, що з-під неї ледве виднілися пришиті до халяв колоші. З розстебнутого коміра визирала здоровенна шия, наче намистом, оповита синцями — відбитками пальців принца-деспота.

Я вивільнилася з рук Гарольда:

— Як ти, Уймо?

— Та що зі мною станеться? — він посміхнувся на всю широку зубату пащу. Підійшов, покосував на мій посох, який я притулила до підлокітника крісла. Потім раптом наліг на мене, обхопив ведмежою хваткою, і я мало не запищала, наче гумова іграшка.

— Гарольде, це дівчисько мене витягло. Мене. Витягло.

— А скільки разів ти мене витягав? — промурмотіла я.

Гарольд обійняв однією рукою кругле плече людожера, а другою — мене:

— Я на хвилиночку… Тільки на одну хвилинку… повірив, що ви не повернетеся.

— А ми повернулися! — я захлинулася нервовим сміхом. — Гарольде, Гарольде, що тобі зробив Оберон? За те, що ти нас… За це?

— Його величність, — виправив він механічно. — Його величність нічого мені не зробив, бо я негайно мусив виступати проти кочівників. Ми відбили їх напад і звільнили заручників, але на другий день почалася заварушка в людожерів.

— Що?! — Уйма випрямився.

— Так. Угроби уклали союз із Шакалами й об’єднаними силами виступили на Охру Кісткогриза…

— Але ж батько тут, у замку!

Гарольд заметеляв чорноволосою головою:

— Вони на те й сподівалися, що плем’я ослаблене. Тоді Оберон… його величність… звільнив твого батька. Охра очолив своє плем’я…

— Він живий? — швидко запитав Уйма.

— Так. У нас для тебе є новина… Не знаю, як ти до неї віднесешся, Уймо.

Уйма стиснув мою долоню.

— Ой!

— Вибач, — промурмотів він, випускаючи мою руку й дивлячись на Гарольда. — Яка новина?

— Гарна новина, — почулося від дверей.

Ми всі гуртом обернулися.

Оберон опустив за собою портьєру. Піймав мій погляд і раптом усміхнувся так спокійно й ласкаво, що відразу ж стало зрозуміло: мене не лаятимуть! Камінь із душі звалився, слово честі.

— Сестри-охоронниці сплять. Я поставив навколо Храму стражників, щоб жодна балакуча сорока не прилетіла з замку й не потішила їх завчасу, — Оберон сів у своє крісло. — Сідайте ближче. Треба побалакати.

Він був такий, як завжди, — справжній король. Спокійний і впевнений, а ще ніби якийсь променистий, чи що. Від самої думки про те, що Обіцянку так і не буде виконано, принцеси посивіють й Оберон умре, мені перехопило подих — наче принц-деспот душив мене, а не Уйму.

— Ваша величносте, — почала я, порушуючи етикет і не чекаючи, поки мене запитають. — Я ось що придумала. Ми трьох принцес видамо заміж, найстарших, а я… ми з Уймою потім удруге підемо за Печатку. Ми там ще не все розвідали. Розшукаємо ще двох принців і приведемо. Адже вже більшу частину роботи зроблено! Двох принців знайти простіше, ніж трьох!

Оберон подивився на мене. Без докору. Уважно. Я замовкла.

— Я піду, — проскрипів Уйма. — Я готовий іти з магом дороги хоч за Печатку, хоч куди завгодно.

— Нікуди вам іти не доведеться, — тихо сказав Оберон. — Посидьте хвилин десять тихесенько й послухайте вашого короля, гаразд?

Ми з Уймою потупилися, присоромлені.

— Хлопчиська не знайшли. Його бачили в багатьох місцях, зокрема й на переправі через Ланс. Він поспішав зникнути з міста подалі.

— Це погано, — я знову не втрималася й перебила. — Він некромант, і досить могутній. Йому не можна довіряти.

Оберон на секунду опустив очі:

— Я б не хотів, щоб по Королівству бігали некроманти, але зараз не до нього. Головне ось що: я говорив із принцами. Для саламандри приготували кімнату з великим комином, його страшенно замучив холод. Тому, який сидів у темниці, я допоміг, тепер він став сильнішим й зможе бачити вдень. Цей, котрого називають деспотом… Боюся, його не можна випускати з темниці. Ні зараз, ні згодом.

— Він страшна людина, — я здригнулася.

— Проте він принц, і одній з наших красунь доведеться вийти за нього — у повній відповідності до власного бажання, — холодно додав король.

— Зате саламандра й колишній бранець — дуже хороші, — несміливо зазначила я. — Особливо саламандра. Він…

Я запнулася, зустрівши уважний погляд Оберона.

-Пробачте, ваша величносте, — сказала я, мимоволі втягнувши голову в плечі. — Я порушила вашу заборону, я самовільно пішла за Печатку…

— Про це ми поговоримо пізніше. Отже, доля чотирьох принцес вирішена — або буде вирішена найближчими днями. Саламандра ожениться на Алісії, це зрозуміло, а от інші…

— Пробачте, ваша величносте, доля трьох принцес, — я мало не заплакала. — Трьох. Ми шукали, але…

— Чотирьох принцес, Ліно, — м’яко сказав Оберон. — Річ у тім, що Охра Кісткогриз, який у нерівному бою здолав і підкорив два ворожих племені, заснував королівство. Незалежне острівне королівство. І став його першим королем.

Запала тиша. Я нічого не розуміла. До чого тут Кісткогриз? Що за острівне королівство? Чому Оберон так на мене дивиться?

Король перевів погляд на Уйму. Людожер сидів, випнувши вперед нижню губу, скам’янівши, не зводячи з Оберона круглих жовтих очей. Я подивилася на Гарольда, наче шукаючи підказки. Той посміхнувся:

— Ось бачиш, як вдало…

— Мені Філумену, — гаркнув Уйма. — Це моя умова, а на будь-якій іншій я не оженюся.

Оберон посміхнувся:

— Вирішено. Тобі дістанеться Філумена. Саламандрі Алісія. Залишаються Розіна, Ортензія й Стелла, нехай брати-вороги самі обирають.

— Тільки не віддавайте Стеллу деспотові, — швидко сказала я. І додала, ніби спохопившись: — Уймо! Ти тепер принц! Вітаю… ваша високосте!

І зніяковіла, бо пролунало все це досить по-дурному.

Людожер ощирив два ряди білих зубів. Поплескав мене по плечу:

— Прошу пробачити мене на слові, пані і панове… Жритраву, інакше не скажеш. Жритраву!

* * *

Уранці сестрам-охоронницям оголосили королівську волю — при великому зібранні народу, на залитій сонцем площі. Я перебувала тут же, і спостерігати розгублені фізіономії принцес було для мене великим задоволенням.

Потім відбувся грандіозний прийом у замку. На прийомі обирали наречених і домовлялися про весілля.

Найбільше пощастило, звичайно, Алісії. Принц-саламандра закохався в неї завчасу, а коли побачив — то й зовсім відвісив щелепу. Розхвилювався, знітився, усе ходив навколо, прагнучи й не наважуючись торкнутися до рудого Алісиного волосся. Нарешті настільки зніяковів, що у всіх на очах пірнув у палаючим комин, абсолютно забувши при цьому, що на ньому мереживна сорочка, панталони, камзол та інші штучки, які годиться носити принцові. Все це відразу задиміло, мережива почорніли й зморщилися, панталони обвуглилися, і гості в залі захвилювалися, коли зачули запах горілого. Усвідомивши свій промах, принц зовсім утратив розум й ушився із зали по коминковій трубі. Алісія налякалася до смерті: її відпоювали водичкою й умовляли не хвилюватися, але остаточно принцеса заспокоїлася тільки тоді, коли їй представили живого й здорового, тільки дуже збентеженого й забрудненого сажею принца-саламандру.

Уйма, мальовничо неголений, у парадному одязі людожера (костюм із замші з хутряними вставками й намисто з великих костей, підозріло схожих на людські) привертав загальну увагу не тільки розмірами, але й підкресленою дикістю всього свого вигляду. Філумена, яка сиділа поруч із нареченим, боялася його й не вміла приховати свій страх. Я читала в її очах, як у розгорнутому підручнику: тепер принцеса й сама не була рада своїй упертості. Тепер вона жалкувала, що не повернула королю його Обіцянку. Тепер вона була готова бігти за тридев’ять земель від цього страшного дикуна, за якого їй хоч-не-хоч, а доведеться вийти заміж. Іноді я ловила її погляди: вона дивилася на мене з жалібною ненавистю. Втокмачила собі в довбеку, дурепа, що це і є моя помста: наречений-людожер, якого я колись зопалу їй пообіцяла!

Уйма поглядав на наречену так ласо, наче збирався зжерти її просто на шлюбному ложі. Філумена від цих поглядів мало не непритомніла, а мені було навіть трішки завидно. Нічого страшного з нею не станеться, навпаки: буде щаслива. Щоправда, спочатку Уйма її виховає як слід!

Принц-бранець, чисто виголений, помолодів і покращав до невпізнанності. На мій подив, він зажадав женитися на Ортензії: чим йому сподобалася ця гора м’яса?! А він дивився на неї закоханими очима, і товстунка, спершу бліда як крейда, незабаром розцвіла, зарум’янилась й невимушено патякала з нареченим.

Коли з’ясувалося, що деспот буде вибирати між Стеллою й Розіною, я кинулася до Оберона. На щастя, мені вдалося піймати його в кабінеті, де, збираючись вийти до гостей, він радився про щось із комендантом.

Комендант осудливо покосував на мене, але й слова не посмітив мовити. Вклонився королеві й пішов.

— Що, Ліно? — неуважно запитав Оберон.

— Принц-деспот уже вибрав? — я задихалася й навіть не подумала про етикет.

— Ні.

— Не віддавайте йому Стеллу!

— Чому?

-Тому що… — я не знала, як пояснити. — Стелла з них найпорядніша. Вона готова була відмовитися від Обіцянки! Ми не можемо так її покарати — віддати деспотові. Це несправедливо!

На завалений паперами Оберонів стіл неквапливо вийшла вже знайома мені Дора, пацюк-прибиральниця. Викотила на середину стільниці туго зім’ятий аркуш, замислено встромила в нього зуби.

— Принц-деспот, — Оберон розсіяно погладив пацюка між вухами, — звичайно, дуже нехороша людина. Але, по-перше, він сидітиме в темниці й не зможе скривдити дружину. А по-друге… усе змінюється. І такі люди, трапляється, з часом відчувають симпатію до дружин і по-своєму люблять їх.

— Не віддавайте йому Стеллу, — повторила я, як заклинання. — Що це за радість — чоловік лиходій і арештант?

— А Розіна? Вона теж…

— Розіна цього хотіла! А Стелла — ні!

— Ліно, — Оберон зітхнув. — Твоя думка дуже важлива. Але думка принцес — важливіша. Може, запитаємо в Розіни і Стелли?

Я була впевнена, що обидві наречені з жахом відмовляться від такого нареченого. Але зайвий раз переконалася в тому, як мало розуміюся на житті.

Прийом уже почався, коли Розину й Стеллу представили принцові-деспоту. Той повністю отямився: вимився, відпочив і переодягся у святковий одяг, який зшили за його міркою найкращі кравці Королівства. На ньому не було ні ланцюгів, ні мотузок, проте біля кожних дверей стояло по стражнику, а на горизонті маячив похмурий Гарольд із посохом напереваги. Не звертаючи уваги на охорону, принц поводився, як вельможа у власному замку. Він поштиво й разом з тим недбало вклонився принцесам і завів з ними розмову. До мене долітали лише окремі слова.

Прибіг комендант — квапити гостей униз, до зали на прийом. Принц-деспот зробив вигляд, що дуже поспішає, і ніби ненароком простяг руку Стеллі. Розіна, не втрачаючи ні секунди, підстрибнула (а зросточок вона мала невеликий, трохи вища за мене), висмикнула кістяний гребінь із волосся Стелли й, сильно відіпхнувши суперницю, полоснула її гострими зубами по вусі. Після чого, наче й нічого не сталося, обіперлася на руку принца-деспота й пішла з ним униз, не звертаючи уваги на варту й мелячи язиком, як молотарка. Бідна зла недотепа! Гарний, високий, сильний чоловік із владним обличчям і вкрадливим голосом, воїн і полководець, що не знає пощади, — Розіна була щаслива до нестями…

Я підскочила до Стелли. У неї кров текла з роздертого вуха, комірець був забруднений, а зачіска зовсім розпатлалася. Не кажучи ні слова, я торкнулася до подряпини набалдашником посоха.

Кровотеча відразу ж припинилася.

— Стелло, я така рада!

— Чому? — вона дивилася на мене з дивним виразом обличчя, я не відразу зрозуміла, що це втома. — Обіцянку не виконано, і ми… я в тому винна!

— Чому ж ви? — я розгубилася.

— Бо… мені не треба було їх слухати. Мені треба було самій давним-давно відмовитися від цієї Обіцянки. А тепер пізно.

— Так… — протягла я. — Тепер запізно… Але ж вони винні більше! Філумена, Алісія…

— Дуже вас прошу, йдіть на прийом, — в очах Стелли швидко народжувалися сльози. — Мені треба… причепуритися.

— Ви ні в чому не винні, — сказала я, прекрасно розуміючи, що мої слова звучать непереконливо.

Вона хитнула головою:

— Я злякалася. Що вони мене зневажатимуть. Побоялася піти одна проти них… І ще я подумала: от я відмовлюся, а вони вийдуть заміж за принців. Усе одно сталося саме так. Вони вийдуть заміж за принців, а я… Через мене вмре король.

— Ні! Він не вмре. Ми вам знайдемо нареченого, — заговорила я гаряче, переконуючи себе та її. — І… не заздріть їм! Ці принци не такі вже…

Я запнулася. Правду кажучи, «не такий уже» був один тільки деспот. Інші — дуже хороші принци. Це несправедливо.

Ну чому Уймі захотілося обов’язково Філумену? Чому саламандра збожеволів від рудого волосся Алісії? Навіщо колишньому бранцеві товста Ортензія?

— Пані магу дороги! — наді мною навис комендант. — Прийом починається! Пані принцесо Стелло, я попросив би…

— Так, — змертвілим голосом сказала Стелла. — Зараз.

І пішла, не оглянувшись ні на мене, ні на коменданта.

* * *

На прийомі мені було не до тривожних думок. Усі навколо просто з розуму сходили від радості, тисячі очей стежили за кожним рухом наречених. Почалося святкування з офіційної частини: це означало, що король із трону звернеться до присутніх із промовою.

Оберон дуже коротко розповів про історію Обіцянки, а потім одразу сказав, що в залі перебувають дві людини, яким і женихи, і наречені повинні дякувати за своє майбутнє щастя. Уйма дико завертів очима — дикун дикуном, у юрбі злякано заохали, а Філумена мало не знепритомніла. Я підвелася з місця, дерев’яна, як Буратіно, почервоніла під величезною кількістю поглядів і відразу сполотніла, побачивши, як дивиться принц-деспот. От він якраз не збирався дякувати мені за майбутнє щастя, це відразу було ясно.

Потім усі стали підходити й знайомитися з принцами, розпитувати їх і кидати компліменти, тобто хвалити за красу, шляхетність і скромність. Я забилася в куточок, але мене все ж знайшли: і канцлер, і придворні дами, і ще хтось, кого я абсолютно не знала, навперебій стали розповідати мені, який я великий маг і відважна людина — могутня, чесна, віддана Оберону! Мені б утекти подалі від цих улесливих слів, але вони всі говорили й посміхалися, заступаючи мені дорогу. Хвилин через двадцять довелося сказати, що мені терміново треба в туалет, але вони й після цього не відразу мене відпустили. Вибравшись із залу, я відсапалася й раптом побачила двох людей, що стояли біля вікна спинами один до одного.

Вони щойно посварилися, про це свідчили і їх пози, і обличчя. Я хотіла прослизнути повз них і не втручатися не у свою справу, але тут я впізнала цих двох і вже не змогла рушити з місця.

Це були принцеса Ельвіра й принц Олександр! Син і невістка Оберона! Це через них я залишила свого часу мандрівне Королівство, це їх виручала зі стількох халеп, це через них Оберону довелося дати свою дурну Обіцянку!

Для мене минуло чотири з половиною місяці, для них — шість років. Ельвіра розжиріла. Милий вираз, що колись робив її схожою на Мальвіну, зник з її обличчя: натомість там оселилося вічне невдоволення й озлобленість на весь світ. Олександр постарів не на шість років, а на всі десять: його м’яке волосся сильно порідшало на маківці, щоки запали, під очима набрякли мішки, а ніс почервонів.

Він що, п’яничка?

Вони одночасно поглянули на мене. Спершу з роздратуванням: чого, мовляв, утупилася? Наступної миті їхні очі розширилися. Вони мене впізнали.

— Привіт, — сказала я якомога недбаліше. — Як справи?

— Не дочекаються, — пробурмотіла Ельвіра. — Вітаю, ти таки зуміла вислужилася перед Обероном. От тільки цікаво, де він візьме п’ятого принца!

Я трішки постояла, дивлячись на них з Олександром. А потім подумала: ну що я можу їм сказати?

Мовчки повернулася й пішла — подалі від зали, де веселилися й святкували заручини, подалі від оцих двох, що так бездарно витратили своє життя. Адже вони колись зрадили Королівство й Оберона, а зі зради ніколи нічого хорошого вийти не може. Тут уже, як кажуть, «і до ворожки не ходи»…

От лише одного я не розумію. Як в Оберона міг вирости такий жалюгідний син?

Замок стояв пусткою, тільки подекуди траплялася охорона. Стражники переступали з ноги на ногу: вони б із задоволенням зараз веселилися з усіма, та — не можна, служба. Одного-двох я впізнала. Інші впізнавали мене й віддавали честь, варто було мені тільки з’явитися наприкінці коридору.

Я підіймалася усе вище, поки не знайшла кімнату, в якій мене поселили. Тут я розсунула фіранки, відчинила вікно й задивилася на далеке море.

Повільно вставав місяць. Бігла по морю місячна доріжка. Ніжно линули звідти всілякі звабливі запахи. Напевно, у лісі й гриби є, і ягоди, і звірина… То про що я думаю! Уночі там повно чарівних істот — русалки й лісовики, крилаті жуки в крислатих капелюхах, світлячки зі справжніми ліхтариками на тонких ручках, і кожне дерево говорить… Ото б піти подивитися!

Тихо промайнула хижа птаха. Сова чи що? Ох, у якоїсь миші сьогодні буде нелегка нічка…

Я сперла на підвіконня лікті, підборіддям уперлась у зчеплені долоні. З голови не йшли слова Ельвіри: «Цікаво тільки, де він візьме п’ятого принца!»

За кілька днів усе Королівство святкуватиме чотири весілля. І не тільки Королівство. З островів, напевно, явиться на весілля сина новоспечений король Охра Кісткогриз. Оберон сказав, що Охра під страхом смерті заборонив своїм підданим їсти ворогів, на островах можливі бунти, тому король не зможе гостювати більше двох-трьох днів…

Я зітхнула. Усі танцюють і радіють, а тим часом нічого ще не вирішено. І Стелла рано чи пізно посивіє… І от у чому несправедливість: чому саме Стелла?! Чому ці самовдоволені, уперті, себелюбні дівки отримали прекрасних (загалом) чоловіків, а Стелла залишилася одна — скривджена, принижена?

І що буде з Обероном?

Мені захотілося плакати. За вікном була глупа ніч, крики гуляк долинали звідкілясь здалеку, мене ніхто не бачив, окрім сови, що знову пролетіла під вікном. І я заплакала.

Мені було страшно згадувати нашу подорож. І я жалкувала, що вона так швидко скінчилося. Бо подорожувати з Уймою виявилося майже так само хороше, як боротися пліч-о-пліч із Обероном і Гарольдом. У нашого шляху ніколи не буде повторення: Уйма жениться й виїде до себе на острови, щоб допомагати батькові втихомирювати кровожерливих підданих. А я повинна буду повернутися за Відьмину Печатку — одна-однісінька… Від такої думки просто сироти по шкірі, але відступати нікуди. Треба йти, нічого-нічого. Одного принца дуже легко знайти. Тільки не чуму, ні. У жодному разі не принца-чуму.

А якщо він причаївся по той бік Печатки й тільки й чекає, коли я повернуся?

І страшенно хочеться до мами. І дуже скучила за Петрусем і Дмитриком, і навіть за вітчимом трішки скучила. І шкода, що немає поруч Макса Овчиніна, він славний хлопець, а я наговорила йому різної гидоти. Тільки заради цього варто повернутися додому — щоб перед ним вибачитися, я просто повинна це зробити!

Так я розмірковувала й плакала водночас від страху й полегшення, від утоми, від туги, коли по кімнаті за моєю спиною просвистів вітер, і хтось великий і сильний зупинився біля вікна позаду мене.

— Ліно?

Я нашвидку витерла очі й тільки потім обернулася:

— Так, ваша величносте?

— Що скажеш?

Я зібралася з духом.

— Я винна перед вами й прошу пробачення. Я розумію, чому ви не хотіли, щоб я туди ходила. Там страшний світ, дуже страшний і бридкий, але я… я повинна ще раз туди піти. Привести останнього принца, для Стелли.

Він довго мовчав. Нарешті заговорив, і від звуку його голосу в мене мороз пробіг по шкірі:

— З якого дива ти, магу дороги, взялася виконувати за мене мою Обіцянку?

У мене язик приклеївся до горла.

— Чому ти почуваєшся вправі ризикувати своїм життям заради клятви, яку я дав при здоровому глузді й твердій пам’яті? Чи я дитина, не здатна подбати про себе? Чи я дурень, який не відає, що творить?

— Ні, ні, ваша величносте!

— Ні? А ти знаєш, що б сталося, якби ви з Уймою загинули? Я втратив би Гарольда. Він про це знає.

— Га? — у мене ноги роз’їхалися, як у теляти, я мішком сповзла з підвіконня.

— Так! Ваш учинок ще дещо прояснив — Гарольд не може бути королем. Він не розуміє деяких речей. І я не впевнений, що він їх зрозуміє з роками. Що було б, якби ти загинула?! Уяви: мені залишилося жити кілька років, спадкоємця немає й не передбачається, попереду — порушення Обіцянки… Що було б з Королівством? Точніше так: що сталося б зі світом, у якому більше немає Королівства?!

От тепер я не просто плакала — я ридала. Ридма.

— Ваша ве… Я не… Та мені… Я просто хочу, щоб ви жили! І Гарольд теж, бо… Мені все одно, що буде з Обіця… Навіть якщо ви мене проклянете, проженете… я все одно знайду принца… хоч у якій дірі… тому що ви не вмрете. Я не хочу, щоб ви вмирали! Нехай мене смажать на повільному вогні, але ви не вмрете!

— Старий я дурень, — пошепки сказав Оберон. — І як я міг витягти тебе із твого світу? Я думав, ти доросла…

І він повернувся, щоб піти геть, але відразу розвернувся назад. Постояв наді мною. Взяв попід пахви й підняв.

— Ліно… слухай. Та не реви ти… послухай мене. Гаразд.Ходи сюди.

Він легко вискочив на підвіконня й витяг мене за собою. Я не встигла нічого зрозуміти, коли він раптом відіпхнувся ногами й злетів над вікном, і кажан, що пролітав мимо, від жаху шарпнувся убік.

Я вивалилася з вікна слідом за ним і зависла на його руці — на висоті десятиповерхового будинку.

Він не докладав жодних зусиль, просто плив собі в повітрі й дивився на місяць, але будь-яка ластівка поруч із ним здавалася б незграбною трудягою. Я довго не могла зосередитися: то висіла на його руці мертвим вантажем, то починала звиватися, як черв’як на гачку. Ми були вже над містом, коли я нарешті віднайшла потрібний настрій. Мої груди наповнилися повітрям, я полегшала, ще й іще — і зовсім втратила вагу, вирівнялася й полетіла поруч із королем-чарівником.

Він летів до моря, все набираючи й набираючи швидкість. Незабаром вітер засвистів у мене у вухах. Я намагалася не відставати, і це зненацька виявилося дуже легко, адже Оберон тримав мене за руку. Я летіла навіть швидше, ніж тоді, коли наша вогненна куля знижувалася над землями гмуррів. Я протикала повітря, як голка, далеко внизу миготіли вікна міста, потім блиснула річкова гладь, потім сигнальний вогонь на щоглі корабля. Ми летіли над морем, воно було, як зморщений мокрий шовк. Високо, майже в зеніті, сяяв тоненький серпик місяця.

Потім Оберон зменшив швидкість. Тоді зупинився зовсім. Ми зависли над морем, і я знову злякалася.

Оберон вказав униз, і я побачила малюсінький острівець. Скелю, що визирала з моря, вся в білому віночку прибою, як лисий старигань.

Ми почали знижуватися. Оберон першим торкнувся до скелі. А я мало не впала. Він втримав мене, переконався, що я стою твердо, і тільки тоді випустив мою руку.

Сльози висохли, але очі пашіли вогнем. Це від вітру, сказала я собі.

— Сідай.

Я слухняно сіла на виступ скелі. Тут, унизу, вітер стих, і чутно було тільки хвилі, що рівномірно хлюпотіли об камінь.

— Послухай, дурне дівчисько. Добре, ти перемогла. Мені нікуди відступати. Те, що ти зробила, могло згубити Королівство. Але ти така, що… Ти врятувала його. Значить, і мені доведеться… дещо зробити. Ні за яких інших обставин я б на це не пішов.

Я ніколи в житті не бачила такого Оберона. Він був збентежений. Він зважувався на щось, що вартувало йому колосальних зусиль. І причиною цього була я!

— Ваша величносте…

— Помовч, добре? У мене є таємниця. Вона не тільки моя. Я відкрию її тобі, але тільки тобі. Ні Гарольд, ні Уйма, ні навіть твоя мама не повинні про це знати.

— Я клянуся!

— Не клянися, цього не потрібно. Ліно…

Він замовк, і я раптом злякалася, що він скаже: та нічого. Я пожартував. Полетіли додому.

— Ліно, — почав він знову. — Олександр, якого ти добре знаєш, принц Олександр, мій син… його підмінили.

— Тобто?!

Я чекала чого завгодно, тільки не такого зізнання.

— Олександра… як тільки він народився — підмінили.

— Хто?!

— Є такі істоти. Та ти й раніше, напевно, чула. Подібні випадки траплялися безліч разів, і ще, на жаль, траплятимуться. У ті дні на Королівство напали, почалася війна, я виїхав захищати дальні кордони. Мати Олександра хворіла, а нянька повелася безпечно. Вона сподівалася, що ніхто нічого не помітить, але коли я повернувся — з першого погляду розпізнав підміну.

Оберон замовк.

— Ну, тоді все зрозуміло, — сказала я тремтячим голосом.

Король подивився на мене так холодно, що я заледве язиком не подавилася.

— Нічого не зрозуміло. Олександр — мій син, я його виростив і відповідаю за його долю… безславну, якщо чесно. І ти не скажеш йому ні слова. За жодних обставин.

— Так, ваша величносте, — промурмотіла я покірно.

Оберон знову замовк. Я чекала, поки він збереться з думками.

— Багато років після цього я шукав… другого свого сина. Там, куди його затягли ще дитиною.

— Знайшли?!

— Так, — очі Оберона спалахнули. — Давно знайшов. Давно за ним стежу. Зараз він учиться на третьому курсі авіаційного інституту за три зупинки метро від твоєї школи.

— Що?!

— Ти нікому нічого не скажеш, — знову попередив Оберон.

— Це значить…

— Це значить, що за народженням він справжній принц.

— Ви заберете його сюди? До Королівства? Ви нарешті заберете…

— Ніколи я його не заберу, — у голосі Оберона скрипнув полярний холод. — У нього є батьки, мама й тато, бабуся й дідусь, які обожнюють його, а він їх. У нього є майбутнє, бо він дуже розумний і роботящий хлопець. Я з ним навіть ніколи не заговорю.

— Але чому…

— Подумай своєю дурною головою, чому. Подумай про нього. І подумай про Олександра.

Стало тихо. Тільки хвилі шуміли.

— Я зрозуміла, — сказала я ледве чутно.

— От і молодець.

— Але як же ми…

— Дуже просто. Ти візьмеш Стеллу із собою — у твій світ. І вона там вийде заміж за… Олександра. За Сашка.

— А якщо він не захоче?

— Тоді все пропало, — сказав Оберон, але не суворо, а з іронією. — Не бійся. Якби на місці Стелли опинилася Філумена, чи Розіна… кожна із цих принцес, нічого не вийшло б. Але доля обрала Стеллу… Доля. Або Ліна Лапіна.

— Ваша величносте, — пробелькотіла я.

І тоді він обійняв мене за плечі.

Ми сиділи й дивилися на далекий берег. Звідси було чудово видно замок, освітлений вогнями. Відбивалися зірки у воді, а на глибині плавали, наче зірки, особливі світлі риби. Одна на секунду вискочила з води, я побачила випнуті очі й фосфорилювальні «горошки» на шкірі. А потім вона знову пірнула вглиб.

— Я піду з вами, — сказав Оберон. І схилився до самого мого вуха: — Ліно…

— Так, ваша величносте?

— Спасибі… тобі.

Епілог

Був весняний день. Накрапав дощик. І світило сонце.

По всьому місту розпускалися бруньки. І щебетали птахи: незабаром травень!

Біля воріт авіаційного інституту юрмилися студенти, в основному юнаки. У них свій головний біль: незабаром сесія!

— Як же він виглядає? — розгублено запитала Стелла.

— Ти дізнаєшся, — сказав Оберон.

Ми разом стояли на протилежній стороні вулиці. На Стеллі був короткий ліловий плащик і смішний берет на голові, а в руках вона невміло тримала нерозкриту парасольку.

— Не бійся, — м’яко сказав Оберон. — Ми ж тут.

— Тільки переходь на зелений, — скоромовкою нагадала я. — Пам’ятаєш, що я тобі розповідала про світлофор?

Вона непевно кивнула й покрокувала до переходу. Там саме загорілося зелене, Стелла прилаштувалася за кількома бабусями, які тягли сумки з базару й щось голосно обговорювали.

За переходом бабусі повернули праворуч. Стелла зупинилася на краю тротуару й невпевнено поглянула на нас із Обероном. Я очима вказала їй на хлопців біля входу.

— Не видивляйся надто пильно, — тихесенько сказав Оберон. Мені хотілося взяти його за руку, але я не наважувалася. Тоді він сам стис широкою теплою рукою мою замерзлу мокру долоню.

Стелла повільно рушила вулицею повз авіаційний інститут. Вона йшла, дивлячись перед собою, й не бачила, куди йде, і тому, звичайно, не встигла відсахнутися, коли з воріт вискочив, лавіруючи в юрбі, високий хлопець із плоским портфелем під пахвою.

— Ой!

Вони опинилися віч-на-віч. Хлопець в останню мить чудом устиг загальмувати. Стелла дивилася на нього знизу вгору — з подивом і жахом. А я побачила обличчя хлопця й сама мало не зойкнула: він був справжнісінька копія Оберона, тільки молодий і без бороди!

Король сильніше стис мою руку.

— Ти хто? — запитав хлопець отетеріло. Диво — я чула його слова на відстані, крізь гуркіт вулиці й шалене горобине цвірінькання.

— Стелла, — злякано відповіла принцеса. — А ти хто?

— Сашко, — він поправив під пахвою свій портфель. — Ти… далеко зібралася?

Вона кліпнула:

— Я… не знаю.

Молодий Оберон посміхнувся.

Я раптом зрозуміла, що всі його товариші-студенти дивляться на них, а більше — на Стеллу. І навіть викладач років шістдесяти, який саме виходив з воріт, зупинився й уп’явся в Стеллу поглядом. І я знала, що вони всі побачили: наче над головою принцеси припиняється дощ, а під ногами світлішає небо в синіх калюжах.

Напевно, їм усім у цю мить здалося, що ця дівчина прийшла з іншого світу. Може, навіть хтось із них подумав, що вона казкова принцеса, незважаючи на ліловий плащик і кумедний берет.

— Ну, а-а-а, — сказав Олександр. — Як ти дивишся на горнятко кави?

— Дивитися не дивлюся, — Стелла всміхнулась, — а от щодо випити…

— Тоді ходімо!

І він узяв її під руку.

Вони завернули за ріг. Усі дивилися їм услід. І ми з Обероном теж проводжали їх поглядом. І стужавілі бруньки лунко лопали в них над головами, і привітальним хором співали горобці.

— Королівство врятовано? — запитала я пошепки.

Король нічого не відповів. Просто підвів мене до кіоску й купив морозива — мені й собі.

І от ми з королем Обероном, могутнім магом і шляхетним правителем, вирушили весняним містом, поїдаючи морозиво й нічим не переймаючись. Звичайно, нам варто задуматися над зникненням Максиміліана чи поміркувати про долю принца-деспота, або про те, як повернути принца-саламандру в країну вулканів разом з молодою дружиною. Нам було про що подумати, але ми просто йшли, небо віддзеркалювалося в калюжах під нашими ногами.

Тепер ми обоє точно знали, навіщо давалася та давня королівська Обіцянка. І жоден з нас не жалкував про те, що заради неї довелося пережити.

УДК 821.161.2-312.9

ББК 84.4 УКР6-445

Д99

Дяченко, Марина Юріївна.

Дяченко, Сергій Сергійович.

Д99 Королівська обіцянка : роман / М. та С. Дяченки; пер. з рос. — К.: Гамазин, 2008. — 392 с. — (Серія «Зоряний гість»).

ISBN 978-966-2938-11-5

Така собі пересічна справа: п’ятьом принцесам знайти п’ять принців… Хіба що одна дещиця: Королівство — це новий світ в безмірі невідомого, і тут немає чужоземних принців. Просто немає.

Отже, виконати королівську обіцянку неможливо, а не виконати її — втратити Королівство. Чим і ким пожертвує маг дороги заради виконання королівської обіцянки?

Чим і ким пожертвує король Оберон — і заради чого, власне, ця жертва?

Чим і ким можеш пожертвувати ти?

УДК 821.161.2-312.9

ББК 84.4 УКР6—445

© М. та С. Дяченки, текст, 2008

© ТОВ «Гамазин», переклад, художнє оформлення, оригінал-макет, виключна ліцензія на видання, 2008

ISBN 978-966-2938-11-5

Літературно-художнє видання

Серія «Зоряний гість»

Марина та Сергій ДЯЧЕНКИ

КОРОЛІВСЬКА ОБІЦЯНКА

Роман-фентезі для підлітків та молоді, дітей середнього та старшого шкільного віку

Відповідальна за випуск Ю. Оскольська

Технічний редактор О. Петік

Підп. до друку 17.07.08. Формат 60x84/16. Гарнітура Schoolbook. Друк офсет. Ум. друк. арк. 22,79. Тираж 2000 пр. Зам. № 2.

ТОВ «Гамазин», 04071, м. Київ, а/с 110

Телефон для оптових покупців: (044) 467-50-24

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 2318від 18.10.2005. www.greenpes.com

Віддруковано у відавництві «Вперед» 96500, м. Сакі, вул. Першотравнева, 14 телефон: (0652) 510-916

Оглавление

Розділ перший Повернення старого друга

Розділ другий Знову в Королівстві

Розділ третій Спільна мова

Розділ четвертий Анатомія Обіцянки

Розділ п’ятий Сестри-охоронниці

Розділ шостий Поява Уйми

Розділ сьомий Відьмина печатка

Розділ восьмий Некромантів їсти ганебно

Розділ дев’ятий Максиміліан

Розділ десятий Нові новини

Розділ одинадцятий По дорозі, заповненій шибеницями

Розділ дванадцятий Подорож із некромантом

Розділ тринадцятий Соляна безодня

Розділ чотирнадцятий Принц-деспот

Розділ п’ятнадцятій Зрадники

Розділ шістнадцятий В’язні

Розділ сімнадцятий Достоїнства Уйми

Розділ вісімнадцятий Вогненна куля

Розділ дев’ятнадцятий Країна вулканів

Розділ двадцятий Обіцянки й торги

Розділ двадцять перший Гмурри

Розділ двадцять другий Сумніви й знахідки

Розділ двадцять третій Штурм

Розділ двадцять четвертий Деспот

Розділ двадцять п’ятий Чума

Розділ двадцять шостий Рятуйся, хто може

Розділ двадцять сьомий Утікачі з царства мертвих

Розділ двадцять восьмий А ми повернулися!

Епілог