фольклор по-своєму передавав народні уявлення про світ і природу, в яких не було ні бога, ні чорта, ні раю, ні пекла, а визнавався світ відвічно існуючим. Елементи безбожжя, властиві найдавнішим космогонічним фольклорним легендам, пізніше переростали в антирелігійні мотиви, які збагачувалися на ґрунті соціальної боротьби. Із загостренням класових суперечностей посилювався атеїстичний струмінь у народній творчості. Не випадково церква забороняла народні розваги, переслідувала носіїв народної поезії (скоморохів, кобзарів та ін.), забороняла «песни сатанинские петь», «сказки небывалые сказывать».
В царській Росії йшов упертий і жорстокий наступ на народну поезію і обряди з боку духовної і світської влади, що заподіяло величезну шкоду народній творчості. Наприкінці XIX ст. М. В. Лисенко з болем писав про пісні річного обряду, «вимираючі на наших очах через поліцію, попів і свою старшину»[3]. Більшовицька «Правда» 5 лютого 1913 р. у статті «Пісня під забороною» розвінчувала місцеву владу містечок і сіл Полтавщини, де «за спів колядок і пісень на Купала співаки попадають… в холодну»[4].
Особливо бентежив церковників народний сміх, оптимізм, віра в силу людини, що звучали у фольклорі, бо все це підривало основи релігійної моралі, проповіді божественного начала, величі бога і мізерності людини, аскетизму і т. д. Не один наказ і закон спрямували церковники проти народного «празднословия и смехотворения».
А саме викривальна сила сміху була гострою зброєю трудових мас в їх боротьбі з експлуататорськими класами і насаджуваною ними релігійною ідеологією. Адже релігія, церква, як зазначав В. Г. Бєлінський, «завжди була опорою батога і догідником деспотизму, поборницею нерівності, підлесником влади, ворогом і гнобителькою братерства між людьми»[5]. Показуючи погляди панівного класу капіталістичного суспільства на релігію, І. Я. Франко у повісті «Великий шум» устами одного з персонажів — пана Суботи — так розкрив її класову функцію: «Головна річ — пускати страх на хлопа: душу свою згубиш, пекло на тебе чекає! Щоб боявся, щоб не переступив своєї собачої границі, щоб не ласився на те, що не його, щоб краще з голоду здох, а не торкнувся того, що панське або попівське. От як я розумію релігію, ось у чім бачу її громадське значення. Пан біг — що таке пан біг? Ми того не знаємо, ніхто його не бачив, але ми з нього робимо незримого та всемогучого жандарма, щоб пильнував нашого добра, нашого життя, наших родин» [6].
Відчуття експлуататорської суті релігії, її соціально ворожої трудовим верствам ролі здавна було властиве широким масам народу. їх критичне сприйняття всіляких релігійних догм і церкви в цілому з усіма її обрядами та служителями знайшло відображення в народній творчості. Антицерковна сатира засвідчувала, що світогляд мас починав звільнятися від релігійної облуди, що зростала сила протесту проти духовного гніту, В казках, анекдотах, піснях і прислів’ях народ показував справжню суть релігії, її вороже трудящим єство, висміював внутрішню мізерію церковних догм, негідні вчинки церковнослужителів, прикриті оболонкою благочестивості, доброчинності та помпезності,
«Сміх, — писав А. В. Луначарський, — є ознака сили, Сміх не тільки ознака сили, але і сама сила… Сміх — ознака перемоги»[7]. А оскільки в народній творчості цей сміх — колективний, масовий, то його разюча сила зростає і помножується. Від сміху, за влучним висловом О. І. Герцена, падають ідоли.
Народна антирелігійна творчість, частка якої представлена і в цій книзі, своїм лукавим і дошкульним сміхом знімає ореол святості з самого бога, святих його угодників і всього церковного кліру, показуючи всю їх облудність і лицемірство, класово ворожу народові мораль та поведінку.
Якщо релігія підносить бога як втілення справедливості, досконалості й доцільності, то фольклор скидає його з висоти божественності, з п’єдесталу величності, представляючи мізерним, мстивим, недолугим і обмеженим. Біблійні легенди про творення світу богом, про його взаємини з дияволом та з першими людьми подані в народній творчості з глузливою насмішкою, нерідко пройняті їдкою іронією, крізь яку чітко проглядає народна зневага до церковних вигадок та легенд. Трудящі розуміють соціальну природу релігії і викривають її дотепними анекдотами, мудрими прислів’ями та приказками («Богові потрібна не душа, а гроші». «В кого гроші, за того й бог», «Де той бог був, як цар бідноту в дугу гнув» і т. ін.).
Народний гумор і сатира не щадять також ні святих, ні апостолів, дотепно змальовуючи їх морально ущербними, мізерними, брехунами, злодюжками, непотребом, Якщо церква, нав’язуючи віруючим приклади доброчинності у вигляді «житій» різних святих, розмальовує їх чудодійні справи, вихваляє їх поведінку, то фольклор усе це бере під сумнів, зводить нанівець, показуючи лицемірну й
