Буря в склянці води [Вітаутас Петкявічус] (fb2) читать онлайн

Вітаутас Петкявічюс Буря в склянці води

ЧАСТИНА ПЕРША, або ОДИН ПРОТИ ВСІХ

Цілком таємно!

Без слова честі — мовчи!

Емігрант Накас

Колись давно з Напалісом Накасом, снном Нікодемаса, з села Безпритульного, двадцятидвохрічним парубком двометрового зросту, сталася дивна історія. Дуже розгнівав шись на владу, він розкидав царських жандармів і подався в широкий світ щастя шукати.

А розсварився він із місцевою владою недарма. Ті негідники-пустоголовці, дурні та ледарі, ненавиділи Накаса за те, що він мав свою голову на плечах, а в тій голові ще й свій розум носив і свій край та його звичаї більше ніж себе любив. А можновладців та їхніх прихвоснів ненавидів і не приховував своєї ненависті до них.

Після довгих блукань той непосідливий жемайтіс{Жемайтіс — житель Жемайтії, частини Литви.} нарешті добувся до Клайпеди, заліз під вугілля в якомусь пароплаві й поплив до землі англійської.

Накас потрапив до Лондона і оселився в такій старій халупчині, що в ній від кожного більш-менш сильного кахикання обов’язково щось падало зі стелі або відвалювалося від стіни. Отож, щоб залишитися живим, він передусім відзвичаївся хропти, потім чхати, а ще пізніше був змушений на дверях повісити дощечку з написом:

НЕ СТУКАТИ!

Але й така передбачливість не врятувала його від лиха. Одного ранку нетерпеливий листоноша рвучко смикнув ручку дверей — у миску Накаса впав шматок штукатурки і так забілив борщ, що його довелося вилити у відро.

А іншого разу, коли збирач податків постукав у одвірок розчинених дверей, упала цеглина і розкраяла йому тім’я. Після цих прикрих подій Накас щодня з порту, де він працював докером, приносив обаполок, цеглину або повну кишеню цементу й усілякими засобами намагався якось продовжити життя своєї халупи, в одному місці підпирав, в іншому — замазував, у третьому — прибивав, а в четвертому — затикав незчисленні щілини. Словом, він так старанно ремонтував і зліплював свою хижу, що друзі прозвали його Накасом Будівельником, а по-англійському — Ноксом Білдінгером.

А трохи згодом скромний і дружелюбний Напаліс Накас потоваришував з такими ж емігрантами, як і він сам, і так здружився з ними, що поліція Лондона не могла розлити їх навіть водою, яку вона з пожежних машин дуже щедро лила на голови тих докерів, які, на її думку, надто часто страйкували.

Напаліса Накаса, сина Нікодемаса, англійці називали Ноксом, американці — Ніксом, веселі французи — Кніксом. Для неговірких шведів він був Наксоном, для балакучих італійців — Клаксоном, а для суворих норвежців — Напсоном. Греки його звали Нікополем, німці — Нагелем, а негри — Накумбою. Словом, кожен називав того щирого, веселої вдачі чоловіка з Литви своїм іменем.

Шанували його друзі ще й за те, що він дотримувався слова й не любив хизуватися, що він мішки носив, мов пакетики з цукерками, що він умів мовчати тоді, коли треба було, і дуже любив говорити, коли до цього ніхто його не закликав.

Праця докера не дуже складна: що завдадуть на спину — те й неси, що широкою лопатою гребенеш — те й кидай, а що заробив, на те й проживи. Але ходити докер повинен спритніше за акробата. А надто по дошці, перекинутій від пароплава, що розвантажується, до берега порту. Вона весь час гойдається. Таку дошку, з прибитими до неї поперечними планочками, називають трапом, а молоді докери — могилою, бо, коли її розгойдаєш, ідучи однаковим кроком, вона так тебе підкине, що сторч головою з усією ношею у воду шубовснеш, а не потрапиш у воду — об каміння розіб’єшся. Отож докери тим трапом-могилою і біжать дрібними крочками, ніби танцюють найсучасніші танці.

Так працював-бігав Напаліс, страйкував, тобто втикав у колеса англійського порядку палиці, доки не одружився. Взяв він круглу сироту, Юле Цесорюте з села Королівка. Вона вже кілька років у чужому краю шила для кораблів мільйонера Бімсаса вітрила, щоб відкласти гроші на посаг, але не могла заощадити жодної копійки, хоч і привезла з дому батьків гаманець, що застібається мідною пряжкою.

Весілля вони відтанцювали надворі, щоб хижа не розвалилася: хтось від протягу міг і чхнути або, захмелівши, тупнути ногою в такт шаленої польки, бо в ті часи це було модно серед докерів. Бувало, тільки гуп, — підніме на руки свою танцюристку, змете зі стелі все павутиння її спідницями, опустить і знову крутиться, мов дзига, доти, поки в долівці чи в траві не виб’є ями підошвами чи каблуками.

А після весілля Напаліс хати вже не підпирав: кращі дошки він на печі сушив — колиску робити, литовську, з випилюванням та різьбленням, вигнутими ніжками, можна й без ніжок, підвішену під сволоком, щоб англійці мали чому дивуватися і головами хитати.

Довго він думав, а ще довше потилицю чухав, але хоч як поверни — все йому погано виходило: якщо підвісити колиску — стеля ввігнеться, а коли поставити — підлога такої ваги не витримає… Нарешті знайшов порятунок: забив чотири кілки в землю і оббив дощечками з гарним різьбленням. Набив матрац стружками й поклав його в цю колиску, зі шкаралупи яйця, насипавши в неї гороху, зробив калатальце й почав чекати.

Та, як виявилося, цей рік був ювілейний: лелеки Лондона, як і гуси Рима, колись давно-давно своє місто від жорстоких вікінгів порятували. Відзначаючи цю річницю, лелеки так розвеселилися, що переплутали всю бухгалтерію новонароджених і жінці Напаліса замість одного в комин укинули аж трьох хлопчиків: один — викапаний батько, другий — викапана мати, а третій —я к дві краплі води схожий на дідуся, що в Литві залишився.

Про таку надзвичайну подію сповістили всі англійські газети. Прочитавши про це, люди валом повалили в те чудотворне передмістя Лондона, як на храм. Усі хотіли побачити трьох пузанчиків, а друзі приходили, щоб потиснути руку щасливому батькові або вихилити з ним чарку за його здоров’я. Були й такі туристи, які сподівалися отримати у Юлії Цесорюте автограф або поцупити якийсь сувенір. Отож Напаліс змушений був кинути роботу докера й тимчасово віддатися прийому гостей. Урешті за розглядини він почав брати з кожного туриста по три шилінги, а друзям задарма показував та ще до залізної хвірточки причепив мідну руку, щоб кожен приятель просто міг щонайщиріше її потиснути і залишити в спокої хижу, яка від вереску немовлят і так уже розпадалася навпіл.

Про цю емігрантову вигадку дізнався якийсь підприємець і на пустирищі, захаращеному сміттям, напроти хатини Накаса мерщій готель і корчму побудував, себто салон новонароджених відкрив, і назвав його

«ТРОЄ МАЛИХ ВЕЛЕТНІВ».

Інший спритний чоловік побудував поблизу фабрику по виробництву сосок і на високому паркані написав:

«ТРОЄ ВЕЛЕТЕНСЬКИХ МАЛЯТ».

Третій розпочав шитво пелюшок, четвертий ще щось зметикував, п’ятий з цих чотирьох наживався, а шостий тому п’ятому гроші позичав, сьомий же збирав з них усіх податки. Словом, було відзначено в усій Англії таке велике пожвавлення виробництва, такий зліт, що король змушений був у парламенті промову виголосити:

«Доки англійським жінкам лелеки по троє дітей носитимуть, доти наш трон буде непорушний, а британський лев гордо ходитиме по всьому світові, задерши хвоста. Хай живе непереможна наша імперія! Гіп, гіп, ура!»

Канцлер, охоронець печатки, під тими словами королівське відображення припечатав і по чужих країнах розіслав Довідавшись про цю новину, російський цар страшенно розгнівався, бо чудово знав, звідки ота підмога могутності британській прибула. Розлютувався він страшенно і таємний циркуляр видав, у якому проголосив і пригрозив:

«Від цього пам’ятного дня і на всі часи наказую: перевіряти кожного лелеку, який відлітає на південь, і всіх вельми щедрих червонодзьобих затримувати, ретельно обшукувати і на зиму до Сибіру висилати, а відібраних у них немовлят віддавати у рекрути».

І ще наказав той самодержець послати до Накаса Напаліса свого найкращого шпигуна, жандарма й таємного порадника.

Трійко бешкетників

Нелегко було Юле Цесорюте, дочці Прічкуса з села Королівка, трьох синів докера доглядати. Накасові, її чоловікові, що? Забив до тих чотирьох колів ще по два, оббив їх різьбленими дощечками — і одразу аж три люльки вийшло. Тепер замість цементу в кишені гречки принесе з порту — і вже для всієї сім’ї маєш гречану кашу. А їй, бідолашній, усіх чотирьох нагодуй, обпери, обмий, поклади спати, приголуб, розберися, хто з них уже поїв, але кричить, бо в нього живіт болить, а хто кричить з голоду, а про кого й зовсім забули, і він тихо сльози проливає… Або, скажімо, відрізни, коли такий хитрий, хто з них Напас Накас, хто Рапас Накас і хто з них Крапас Накас?..

Ще й не переплутай їхні імена по-англійському: Напаліс — Напас, Раполас — Рапас, а Кріступас— Крапас.

І одягом кожному догоди, не помились, де чий, бо всі новонароджені від найпершого дня в цьому почали свій характер виявляти. Перший вдачею запальний, як батько. Другий був розважливий, як мама. А найменшенький був схожий на діда — щось середнє між двома першими.

Або ще: коли, скажімо, вночі прокинеться середній, то обов’язково розбудить і крайніх. Коли той, що праворуч, вимовляв якесь нове слово, то, доки те слово дійде через таку широку колиску, той, що ліворуч, обов’язково його перекрутить та ще ні з сього ні з того почне шепелявити, наче вони грають у зіпсований телефон. А коли хтось із них починає кашляти — купуй ліки для всіх.

Але Юле теж не ликом шита: від першого ж дня вона з одного боку тієї трійчастої колиски повісила старого моряцького ременя, щоб дітей уговкувати, а з другого — молоток припасувала, щоб батька втихомирювати, а до свого пояса ковіньку причепила, щоб оборонятися відтуристів.

Коли старий Накас за показ своїх дітей, торговельні угоди й прославлення трійні в газетах отримав трохи грошей, Юле з одним бідним винахідником придумала змайструвати візок на шести колесах, на нього непрозірний ковпак напнула, а під ним потайну катеринку прилаштувала… І як тільки дуже допитливі докучали їй на вулиці проханням показати їм трійне диво, про яке навіть король казав у парламенті, вона трохи піднімала ковпак, а катеринка зразу ж голосом старого Накаса заводила:

— Боже, борони короля Британії!..

А йому вторили три тонесенькі голосочки новонароджених:

— І королеву, всевишненький, не забудь!..

За таку палку любов до королівської родини розчулені патріоти Англії на копійки не скупилися. Але ті копійки клали не в простягнену руку Юле, а в карнавку, припасовану ззаду візка, на якій було зображено дитинку, що плакала, широко роззявивши рота. І як тільки в той роззявлений ротик падала монета, катеринка зразу ж дякувала:

— Всевишній вас не забуде .

Це був надзвичайний винахід. Про нього навіть боялася прохопитися словом всевладна преса загниваючого світу. Але він так хвилював вельможних добродійок і старих адміралів, що вони навіть по кілька разів кидали в карнавку свої «нелегко» зароблені гроші. Але гроші якимсь чином, побувавши в тому глиняному череві, ставали старими гудзиками з адміральських мундирів або скляними намистинками з розсипаних бус вельможних пані. А що в Англії в ті часи старих адміралів було чимало, то Накас міг сяк-так жити, продавши ті пожертвувані гудзики.

Час минав, діти підросли, і від візка довелося відмовитися, бо вже три пузанчики з-під непрозірного ковпака почали голови вистромляти й по черзі крутити катеринку, доки не зіпсували її. Від того пам’ятного дня всі Накасові діти мали пішки ходити й тоненькими голосами співати ту сумну відому на весь світ пісню про короля, якого бог не бажав боронити, а тому всі королі на всіх континентах змушені тримати величезні армії. Ось так, по грошику, по копійці ті трійнята заробляли на хліб і собі, і матері, і батькові Напалісу Накасу, сину Нікодемаса, якому часто доводилося страйкувати.

А через кілька років почалися ще гірші муки, коли трійнята пішли до школи: з роками змінювалися тільки їхні характери, а зовні вчителі їх ніяк не могли відрізнити. Отож, коли, бувало, завинив Напас, у куток ставили Рапаса, коли відзначався Крапас, гарну оцінку ставили Напасу, а на горох ставили Рапаса… Тоді вчителі почали до дошки викликати всіх одразу і за відповідь одного ставили всім їм однакову оцінку, а за провину одного били лінійкою по руках усіх трьох, усіх трьох за вуха тягали й таким чином, самі того не усвідомлюючи, виховували в них почуття колективізму.

Коли вже й цей метод не допомагав, тоді викликали батьків:

— Ваші розбишаки вікно вибили!

— Невже всі разом? — нічого не розумів батько і знизував плечима.

— Звісно, один, але спробуйте-но відрізнити — хто саме?

Або ще. Прибігає сусід і починає скаржитися:

— Твої шибеники до хвоста мого кота пузир прив’язали!

— Не може бути, — знизує плечима батько. — Один зі мною на городі моркву їв, другий з матір’ю на кухні варенням ласував, то хіба, може, третій, який від моркви до варення бігав?

— Мені байдуже, хто з них. Угамовуй усіх!

Легко сказати — вгамовуй усіх! Хто ж за одного винного двох невинних лупцює? Хто б’є рідних, шоб близькі злякалися, а чужі боялися?

Але скарга є скарга: хто перший поскаржився, того й правда. Отож, вислухавши сусіда, батько на всяк випадок вишикував усіх дітей попід стіною, мов моряків на палубі, і, насупивши брови, почав допит:

— Рівняйсь! Струнко! Ну, шибайголови і паливоди, зіньки на мене! А тепер зізнавайтеся, хто з вас оте вчинив, бо однак дізнаюся?!

Хлопчаки мовчать, мов онімілі, очі додолу, а сусід підходить до кожного, дивиться і вгадує:

— Цей?.. Ні, не цей. А може, отой? Ні, здається, не він. Коли не цей і не той, то, може, ось оцей?.. — Сусід поводить очима, знизує плечима, чухає потилицю, але відгадати ніяк не може і ні з чим іде додому.

А одного разу, коли Темза навесні розлилася і затопила школу, директор не повірив у це стихійне лихо і, викликавши на дах дітей Напаліса, погрожував їм батогом і кричав:

— Зізнавайтеся, хто з вас відкрутив пожежний кран?₍ Бо я все одно довідаюсь, і вам же гірше буде…

Ось тоді Напаліс Накас, син Нікодемаса, своїм шибеникам, мов злісним піратам, у вухо серги засилив: Напасові — золоту, Рапасу — срібну, Крапасові — мідну.

Коли діти виросли, той, що був запальний, як батької надумав стати водієм автомашин, які з’явилися нещодавно) але вже заповнили вулиці. Чотири роки він учився в доброго й досвідченого в цій справі чоловіка Джека Джексо на, а по-литовськи — Яцкаса Яцкайтіса. То був великий водій. Він міг за сліпою системою, навіть рукою не торкнувшись машини і заплющившись, сказати, чого їй бракує.

Коли вони вдвох уперше виїхали на шосе, Джек сказав своєму учневі:

— Зараз ми мчимося зі швидкістю двадцять миль за годину.

— А звідки ви знаєте? — показав, що й він дещо розуміє. Напас. — Адже ваш спідометр зіпсований.

— Досвід, юначе, — відповів Джек Джексон, — досвід! Отже, мені ніякі вимірювачі не потрібні. Коли їдеш зі швидкістю десять миль, починає торохтіти кузов. П’ятнадцять — брязкає задній міст, двадцять — страшенно дзвенить скло у вікнах, двадцять п’ять і більше — починає дрижати моя штучна щелепа…

— А яка найбільша швидкість нашої машини?

— Тридцять миль, недотепо!

— Але як ви про це дізнаєтесь?

— Хлопче мій, коли їдеш з такою швидкістю, машина сама про себе нагадує: вона не витримує і розпадається на частини.

— А як же водій? — пополотнівши, питає Напас.

— Не бійся, водій не розпадається, — усміхається вчитель. — Я під сидінням поставив надзвичайно міцну пружину і заряд. Коли натиснеш на кнопку, — звичайно, якщо встигнеш, — вони діють миттю і з гуркотом викидають водія геть, мов м’яч, — Далеко?

— Як коли: інколи в канаву, інколи в чужу карету, а буває, і в лікарню.

На щастя, того дня, хоч вони й розігнали машину майже на повну швидкість, відлетіло тільки одне колесо, і повернулися вони додому на трьох колесах, а притяг їх якийсь кінь.

Під час іншого уроку Джек Джексон вирішив довірити кермо машини своєму учневі. І замислився… І тільки тоді, коли вже не міг утримати в роті свою штучну шелепу, почав командувати крізь зуби:

— Годі, не жени! Натисни на гальма. Коли під’їдеш до моста, повертай ліворуч, щоб не вскочити в річку!..

— Із задоволенням, сер, — відповів Накас, — але, якщо я не помиляюсь, за кермом усе ще сидите ви.

— Коли так, — цідив крізь зуби Джек, — я машину певерну якось сам, а ти спробуй її зупинити.

І знову їх щастя: коли вчитель сяк-так повернув кермо вбік, учень, перехилившись, засунув палицю в спицю — і машина зупинилася.

І коли обидва водії повернули голови, виявилося, що вони звернули не ліворуч, а праворуч, просто проти невтримного потоку карет, возів та машин. Побачивши, як витягнулися обличчя обох чоловіків, полісмен голосно засміявся, трохи пом’якшав і спитав:

— То куди ж ви так поспішали, в біса?

— Я й сам добре не знаю, — відповів Джексон, — але бачу, що спізнився: всі вже повертаються, а ми ще стоїмо на місці.

— Ха-ха-ха! — знову зареготав полісмен. А що він любив гумор, то, зупинивши весь рух, так і залишився посеред вулиці реготати, а наші друзі щасливо приштовхали машину додому.

Ось так вони вчилися чотири роки, а потім вирішили тримати екзамени. Напас на честь цього вирядився, вимив ся і за якусь годину повернувся геть замурзаний, подертий, але дуже щасливий.

— Витримав? — спитав батько.

— Я-то витримав, — відповів син, — та ось Яцкас Яцкайтіс не витримав: дуже розбився і в лікарні опинився.

— Ти був у лікарні? — насторожився батько.

— Був.

— То що? Треба буде платити?! — злякався Напас-старший, бо подумав, що настав час розпрощатися з останніми заощадженнями.

— Достеменно не знаю, — знизав плечима син. — Про гроші наче нічого не говорили. Я лежав, прив’язаний до ліжка, а сестричка писала.

— А що вона писала?

— Не знаю. «Прізвище?»— питає. «Накас», — відповів я «Жонатий?» — питає. «Ні, що ви! Я зовсім не через жінку автоаварії зазнав…» Вона як почала сміятися і все переплутала: три пенси за образу жінки з мене взяла, а за лікування — забула.

— Пощастило, — полегшено зітхнув Напас-старший.

А наступного дня, коли вся сім’я Напаса притягла розбиту об дерево машину до майстра на ремонт, він обдивився те, що від неї залишилося, й сумно сказав:

— Слухай, хлопче, ти не туди потрапив. Брухт збирає мій товариш. Його склад — на іншій вулиці, за рогом.

— Може, мотор замінити… —= запропонував Напас.

— Нічого не вийде, — відповів майстер. — Коня мертвого ніхто не підковує.

— То, може, мастило замінити, — показав добрі знання новачок.

— Ти, юначе, краще мастило залиш собі, бо воно єдине в цьому брухті чогось ще варте, а машину, коли хочеш жити, неодмінно заміни, — сказав майстер і зачинив свою контору.

Так і закінчилося навчання старшого сина. Накасів учитель помер, більше нікому було засвідчити науку того здібного хлопця І він залишився вдома і пішов разом з батьком у порт працювати докером.

Другий син, що схожий на матір, надумав артистом стати.

Дізнавшись про це, Накас-старший несподівано завівся:

— Навіщо тобі, синові робітника, ті театри? На біса тобі та музика, коли ти слуху не маєш?

— Я її й не думаю слухати, я гратиму для інших, — усміхнувшись, відповів син.

— Як собі знаєш, — поступився Накас і цього разу.

Чотири роки, за виразом батька, Рапас ніде не вчився, тільки микався з мандрівним цирком і заміщав по черзі всіх артистів: коли треба було, він ковтав вогонь або запихав у горло меч, ходив по канату під куполом, клав у пащу дресированого лева свою голову або з товаришем зображав танцюючого слона. Він умів непомітно з рукава витягти запалену сигарету, міг ковтати живих мишей, а потім знайти їх у когось у кишені, вмів стріляти з заплющеними очима через плече й попасти в ціль, умів дресирувати удавів, скакати на диких конях, — словом, умів робити все, що робили артисти, яких він заступав.

Через чотири роки він вирішив складати іспити на ім’я визначного артиста, або, як кажуть англійці, на бакалавра вишуканого мистецтва. На комісії Рапас набив повну сковороду яєць і вогнем з рота приготував яєчню для всіх членів комісії. Потім налив у пляшку води з крана і та вправно замінив її віскі, що комісія навіть аплодувала йому.

А ще він грав на пилі, вилазив, наче моряк на щоглу, по удаву, який ставав дибки, напустив з крана червоних рибок і кожному членові комісії не знати звідки вручив по квітці.

— Тепер просимо продекламувати якийсь монолог з Шекспіра, — попрохав голова комісії.

Рапас вийшов на середину кімнати, вишукано вклонився, і так гарно продекламував, що у всіх аж дух захопило.

— Чудово! — зрадів найвидатнішнй і найстаріший актор, якого називали ще маестро. — А тепер цей монолог пере кажіть своїми словами.

— Не можу, — відповів Рапас.

— Чому? — здивувався дідусь.

— Я так захоплено його декламував, що сам майже нічого не чув.

Комісія знову зааплодувала, бо англійці дуже люблять гумор: вони, почувши веселе речення, можуть просидіти похмуро цілий тиждень, доки не придумають дотепну відповідь.

— Ну а тепер роззирніться і придумайте твір про яку-небудь річ чи людину, — сказав якийсь із членів комісії.

Рапас ненароком поглянув на погано закручений кран, з якого капала вода, і випалив:

Вся комісія захихикала й затихла. Але Рапас не занепав духом. Він знав, що англійці сміються три рази: перший — коли розповідається веселий анекдот; другий — коли сміються всі і не сміятися було б нечемно; а третій раз — коли веселе, дотепне слово нарешті сягає мозку англійця. Тому він вклонився і, задоволений, пішов додому. А коли на третій день прийшов поглянути, що старі роблять, комісія тільки тепер перестала реготати й спокійно сиділа за столом. Побачивши його, заслужені дідусі підвелися й хвилиною мовчання вшанували надзвичайний талант Рапаса.

— Не прийняли? — злякався син Напаса.

— Прийняли, — відповів голова.

— В театр?

— У театр.

— Бакалавром?

— Ні.

— Артистом?

— Теж ні. Водопровідником.

— Чому?

— Бо театр за борги закривають. У приміщенні треба оберігати труби водопроводу, щоб вони не розмерзлися і не лопнули. Нам здається, що таку складну роботу тільки ви зможете виконати.

Та Рапас був надто гордий. Він подякував добросердечним дідусям і пішов геть.

А третій син Накаса Крапас, що своєю мудрістю міг зрівнятися з самим лордом, охоронцем печатки, пішов учитися до старого морського вовка, самого Джона Вульфа, власника корабля, який за довгий свій вік зборознив не тільки всі світові мори та океани, а й більш-менш пристойні озер та болота. Славився той капітан іще й тим, що замість папуги в клітці тримав стару ворону й навчив її англійської мови навіть трохи краще, ніж сам її знав.

— Міг би й кращого птаха придбати, — казали йому друзі, члени морського клубу «Поцілуй кита в ніс», але Джо був твердий, мов сургуч королівської печатки:

— Бачите, любі мої, друзів нема ні красивих, ні потвор них, тільки віддані. Це по-перше, а по-друге, я хочу перевірити, чи правду кажуть учені, які стверджують, що ворона живе триста років.

Познайомився Крапас з Джоном випадково. Одного разу він ішов набережною і побачив у воді чоловіка. Він підійшов ближче і ввічливо запитав:

— Пробачте, сер, а чому ви купаєтесь в уніформі з краваткою на шиї?

— Юначе, я тону, — відповів йому капітан і втретє, вже востаннє занурився у воду.

Тоді Крапас стрибнув у воду, вхопив утопленика за чуба й витяг його на поверхню, але той пручався, борсався і за звичкою кричав:

— Передусім рятуйте жінок і дітей!… Рятуйте касу корабля і коштовності, а мене — старого морського вовка — біс не візьме!..

Проте Крапас, не звертаючи уваги на його крик, витяг того моряка, мокрого мов хлющ, і не втратив доброго гумору.

Коли старий капітан трохи обсох і отямився, він обійняв свого рятівника й мовив:

— Брате, мені ти сподобався. Ходімо відсвяткуємо наше знайомство як і належить.

Джон Вульф показав хлопчині свій корабель «Дельфін» — провів його від самого керма до носа пароплава, який закінчувався гарно вирізьбленим дельфіном, а тоді запросив гостя в каюту. Крапас ввічливо зняв капелюх і скромно зупинився біля дверей. Капітан оглянув юнака з ніг до голови й запитав:

— Зріст?

— Шість футів і шість дюймів.

— А скільки тобі років?

— Двадцять два, сер.

— Хай мене грім поб’є! — зареготав старий. — Коли б у мене не було сивої бороди й не повипадали зуби, я й досі думав би, що за ті двадцять п’ять років, як я вперше побачив твого батька в Клайпеді, коли він бився з жандармами, він не постарів анітрохи Він мені так тоді сподобався, що я не стерпів і також приклав руку до тих негідників, а потім привів твого батька, сховав у вугіллі й привіз до Англії.

— Дякую, сер.

— Це тобі спасибі, дурню! — раптом прохрипів під стелею голос.

Крапас здригнувся і оглянув каюту, але нікого не побачив.

— А, це ти, Гаво! — засміявся капітан. — Привіт, стара подруго!

— Щоб ти сів у калюжу, пеньок старий! — відповів той, самий голос І на плече старого морського вовка сіла ворона й вичистила дзьоб об його піджак. — А цей пузир звідки? — кивнула головою ворона на Крапаса.

— Це мій рятівник, — капітан дав їй їсти. — А чому ти так злякався? — звернувся він до гостя. — Ти, либонь, любиш папуг?

— Ви не хвилюйтеся, — вкрай розгубився Крапас, — я їм усе.

— А дулі ти не їси? — розгнівалася ворона й полетіла на своє сідало під самою стелею.

— Ти краще її не займай, — порадив морський вовк, — і запам’ятай основне правило моряків: не море — вітер топить кораблі, тож не піднімай вітер без діла. — Підійшов, відтулив фіранку, за якою було не вікно, а велика морська карта, на якій були зазначені всі моря світу, а земля тільки береги, щоб можна було позначити порти. — Ну, покажи, в якому кінці океану Аляска?

Не знаю, — відповів Крапас. — А що воно за звір той океан?

— Як би це тобі пояснити? — замислився морський вовк. — Уяви, що пливеш тиждень, два, пливеш три, а навколо сама вода й жодної живої душі.

— Тепер ясно, — зрадів Крапас.

Ще через кілька днів юний моряк уже знав, що вдень земля обертається навколо сонця, а вночі — навколо місяця, що влітку день довший, бо від тепла він розширяється, а взимку від холоду дуже зменшується. А ще він міг відрізнити, де ліворуч, де праворуч, де ніс корабля, а де корма. В зоряну ніч він легко міг знайти Вранішню зірку, Велику Ведмедицю і Північну зірку.

Джон Вульф подарував талановитому учневі свою стару уніформу. Вручаючи цей парадний одяг, старий зауважив:

— Не можу терпіти пустопорожніх розмов і безмозглих голів. Немає нічого мерзеннішого, коли всі ці порожнечі збираються докупи. Пам’ятай про це, Крапасе, і шануйся.

Коли старому настав кінець, він устиг відписати своє рухоме й нерухоме багатство Крапасу, синові Напаліса.

Довідавшись про це, лорд, охоронець печатки, відбив молодому капітанові телеграму:

«Плавай і служи британській могутності!»

Та телеграма була надрукована в газетах, отож дійшла до таємного царського порадника з морських питань, який одразу ж викликав намісника царя в Литві, намісник — губернатора, губернатор — повітового начальника, а той жандармського полковника і велів Нікодемасові Накасу, синові Голоти, мешканцеві села Безпритульного, півень якого співав двом імператорам, за рахунок державної скарбниці перекрити дах, загородити двір високим парканом і пофарбувати його.

— Ваша ясновельможносте, — спитав полковник, — а навіщо це?

— Я й сам до пуття не розумію, — відповів той, — але заради спокою — постарайся: може, той новоспечений капітан надумає відвідати свій рідний край?..

Але й після цих важливих подій у селі Безпритульному було тихо й спокійно. Ніхто тому Нікодемасові Накасу, синові Голоти, дах не перекривав, бо повітовий начальник державні гроші привласнив.

Щоб крадіжка не виявилася, генерал-губернатор подарував дідусеві капітана чавунний якір, який валявся коло його палацу. Щоб дідусь міг кинути його з воза коло корчми, щоб коні, знудьгувавши за домівкою, не помчали додому.

Тільки після цих пам’ятних подій таємний царський порадник з морських питань телеграфував з Лондона в Третій відділ:

«Блискавка. Центр. Женився, маю трьох дітей і козу. Чекаю подальших вказівок».

Центр відповісти не забарився:

«Здоров я царя добре. Ура!»

«Вас зрозумів, — телеграфував царський порадник. — Прошу дослідити й докладно повідомити: по-перше, в якому кінці світу лежить Аляска? По-друге, як правильно писати: Бухарест чи Будапешт? По-третє, чи можна в шпигуни його імператорській величності вербувати вчених ворон?»

Рідня

— Де море — там і чоловіки, — говорить давнє прислів’я. Що правда, то правда: на старих приморських кладовищах самі тільки жінки та діти поховані, а чоловіків там немає. Вони в морі закінчили своє життя і назавжди залишилися там.

З такої давньої, в морі поріділої рибацької рідні й походила Юле Цесорюте, дочка Прічкуса. її село Королівка, тепер уже зовсім занесене піском, колись стояло на краю невеличкої Куршської Нерії.

На англійську землю Юле Цесорюте потрапила, шукаючи кращої долі й шматка хліба. Серед простих людей вона прославилася тим, що знала склад дивовижного трунку, але ні за які гроші не продала таємниці ділкам, зате друзів залюбки пригощала. Виїжджаючи з Литви, взяла із собою батькову спадщину — набір настоїв у плетеному кошику. Там були меди, «Три девінерьос», «Йонжолінє». «Чеснакінє», «Стумбрінє», «Кадагінє», наливка з рути-м’яти — всього тринадцять пляшок і тридцять три рецепти. Та під час бурі те неоціненне багатство розбилося й витекло. Вичерпала Юле залишки в дерев’яну баклажку, злила по одній крапельці —й, сама того не знаючи, винайшла новий чудовий трунок.

Була вона жінкою розумною і розважливою. Одного разу, коли вся численна сім’я Накасів сиділа за врочистим обідом, в їхню кімнату, роблячи досить крутий поворот, в’їхав новий дослідний вантажний автомобіль. Побачивши перед собою тупий передок машини, старий Накас позбувся мови, діти під стіл полізли, а Юле — ні з місця!.. Як пила узвар, так і залишилася на своєму стільці. І навіть тоді, коли голова до смерті переляканого водія з’явилася в розбитому вікні, вона сказала голосно й з гідністю:

— Хіба ти не міг спокійно в своїй будці посидіти, доки ми пообідаємо?

Та виявилося, що й водій не в тім’я битий.

— Леді, — відповів він, — годі галасувати, бо я не чую, як працює мотор моєї машини.

І, коли Юле допила узвар, механізований зломщик вибачився й ввічливо спитав:

— Пробачте, чи я правильно їду в Лондон?

Вона усміхнулася йому й люб’язно сказала:

— Ні, сер, ви не заблудилися Тепер із вітальні поверніть у ванну, з ванної — на кухню, а потім прямо й прямо до самого Лондона. — Тільки після цих слів вона знепритомніла, але швидко прийшла до тями і, коли її витягли з руїн, почала бідкатися й кинулася шукати того водія: — Ой лишенько! Я того хлопця ввела в оману. Йому треба було з ванної повернути не на кухню, а в коридор!..

Натовп утішав Юле:

— Заспокойся, люба, однак уже нічого немає: ні кухні, ні ванни… Хоч, правду кажучи, той негідник не коридором поїхав, а провулком, що його проламав наново.

Три години сперечалися між собою потерпілі, доки дійшли спільного висновку і те звалище хиж назвали завулком Юле, а по-англійському: стріт Джюлі.

І на англійські острови Юле потрапила незвично, бо корабель, на якому вона спочатку пливла в Америку, під час бурі розбився коло берегів Англії, як і було заплановано. Опинившись у відкритому морі, вона вхопилася за дошку, притиснула до себе баклажку, а другою рукою спокійнісінько почала гребти до берега. її помітили кухар і власник корабля, які пливли в рятувальному човні. Коли її витягли з води, вона незворушно запитала їх:

— Пробачте, шановні добродії, чи не могли б ви сказати, Що передбачалося сьогодні на обід?

— А яке тепер це має значення? — здивувався хазяїн.

— А таке: з красивою мрією легше помирати, мій милий мільйонере.

За таку сміливість вона дуже сподобалася кухареві, а мільйонерові — ще більше, і він ураз закохався в неї. З третього погляду. Але коли повернувся до Лондона, передумав і прийняв Юле в свою майстерню шити вітрила, бо був страшенний забувака.

Коли Юле застрайкувала, її підтримали всі одурені робітниці і мільйонер збанкрутував, тобто його фірма вилетіла в комин, а підприємство приграбастав мультимільйонер. Коротко кажучи, ту велику акулу проковтнула ще більша, і жінки змушені були припинити страйк. Тільки тоді, коли Юле втратила будь-яку надію розбагатіти, вона вийшла заміж за Напаліса Накаса, сина Нікодемаса.

Власне корито

Коли Кріступас Накас, син Напаліса, заплативши всі по датки і світячи новими гудзиками на старій уніформі, записав у морському міністерстві «Дельфіна» на своє ім’я, високий урядовець привів його до присяги перед портретом і біблією, а після цього порадив не шкодуючи сил вірно служити імперії, якою править їх величність.

— Гіп, гіп, ура! — відповів Накас.

— Мені дуже приємно, що ви, містере Нокс, такий винахідливий і порівняно за короткий час устигли розбагатіти. Це дуже похвально. Гадаю, ваша тямучість не завадить вам відповідно шанувати закони нашої імперії.

— Звісно, — весело відповів Крапас, — ми закони або поважаємо, або обходимо, — і поставив на стіл пляшку до рогого шампанського, яку він ще зранку хотів розбити об борт «Дельфіна».

— Так, — усе зрозумів урядовець, сховав пляшку в шухляду стола, — але закони можна обійти і тим, що бурчиш невдоволено, і тим, що весело викрикуєш: гіп, гіп, ура! — Він непомітно погортав принесені папери й крадькома подивився, скільки між ними Накас «забув» грошей. — Королю другий варіант більше до вподоби. Бажаю успіху.

З морського міністерства Накас побіг у міністерство фінансів, звідти — в міністерство закордонних справ і колоній, доки нарешті не застряг у відомстві військового міністерства, бо тут проскочити непомітно було найважче.

— Ваше корито, містере Нокс, для військових справ непридатне, — сказав другий адмірал, якого він зустрів у своєму житті, — але з нього вийде чимала купа дров, що опалювати ними інші кораблі.

— Тим краще для мене, — не засмутився молодий капітан.

— Воно-то так, але ви, містере Нокс, від цієї миті до кінця свого життя записуєтесь у військово-морський флот його величності.

— А що я там робитиму? — злякався хлопчина.

— Служитимеш.

— Ким?

— Моряком.

— Де?

— На підводному човні.

— А вже й такі є?

— Поки що це таємниця, бо човни цього типу ще не дуже досконалі й більше лежать на дні моря, ніж плавають Отож для королівського флоту й потрібні сміливі тямковиті хлопці, які б після аварії урятувались і відверто сказали б, чого бракує тим підводним човнам.

— Адзуськи, — відповів Накас.

— Чому?

— Я з дитинства звик спати біля відчиненого вікна.

— О’кей! — відповів адмірал. — Дуже добре! Коли спливеш на поверхню, можеш зробити навіть три вікна, тобто ілюмінатори. Ось вам документи, в яких написано: «Коли розпочнеться війна, вам треба за 24 години з’явитися в най ближчий порт військово-морського флоту Британії».

— А як же я, перебуваючи в морі, про початок війни дізнаюся?

— Стежте за пресою, — адмірал був непохитний, бо хабарі він брав тільки яйцями страуса, крокодила чи варана, а Накас іще не встиг їх привезти з Африки. — Запитання будуть?

— А яке звання мені присвоєно?

— Я вже вам сказав: моряка.

— А скільки грошей мені платитимуть за це?

— Скільки й усім морякам під час війни.

— Але ж, сто чортів у печінку, я як-не-як сякий-такий капітан! — показав свій характер Крапас.

— Ми про це подумали, — пояснив великий військові урядовець. — Ви на підводному човні матимете окрему вішалку для свого кашкета.

— Я вимагаю і окрему висувну шухляду для своїх калош!

— З такими вимогами військове міністерство згодне.

— Спасибі вам.

— Бажаємо успіхів!

За дверима міністерства на нього чекали мати, батько та обидва брати, які вже встигли перевдягтися в блакитну уніформу, під «Дельфіна». Вони пішли в корчму «Пригощення золотого лина», скромно пообідали, відзначивши у такий спосіб цю важливу подію в їхньому житті. Потім повернулися на корабель, засукали рукава й заходилися його опоряджати з усіх боків. Один з них фарбував поцуплені місця, інший просмоленим клоччям затикав дірки, третій лагодив вітрила, четвертий перевіряв навігаційне приладдя, а Юле Цесорюте, за чоловіком — леді Нокс, підіткнувши спідницю, почала прибирати всі закутки, до яких вже п’ятдесят років не торкалася жіноча рука.

Вона так розходилася, що не помітила, як у взятий напрокат пилосос утягла Гаву, що сховалася за шафою. Зчинився страшенний галас. Пилосос заклинило, а з його середини вилітали такі слівця, що аж стіни каюти почервоніли.

Підбіг наймолодший Накас і сяк-так витяг крикуху, а та розгнівано скочила на сідало під стелею каюти й каркнула:

— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив!

Почувши, що птах говорить, Юле впала в м’яке крісло, та опам’ятавшись, не могла стримати радості:

— Ви тільки послухайте, ця ворона вміє говорити!

— То й що? — відповіла Гава. — А ти, стара відьмо, літати вмієш?

— О-о, яка вона чарівна! — не могла натішитися Юле. — Ну, ще щось скажи.

— Щоб у тебе якір зірвався, медузо! — вкрай розлютилася Гава і відвернулася до стіни.

— Гаво, не комизься! — наказав Крапас. — Бий тривогу!

— Дзуськи! — ворона сіла на щоглу й почала свистіти, як старий боцман, але так голосно, шо позбігалися полісмени пристані.

— Що сталося? — питають капітана.

— Вчимося відбивати морський десант, — збрехав Крапас, а ворона тим часом заверещала:

— Фараони!

— А, це ти, стара відьмо! — В порту всі знали Гаву й не гнівалися на неї.

Так, це я, молоді бовдури! — каркнула ворона й сховалася в каюті, але полісмени ще довго не розходилися. Від нудьги вони щось перевіряли, нишпорили по закутках, добре пригостилися і тільки тоді, горді, начебто здійснив незвичайний подвиг, стали розходитися додому.

— То як?… Відбив десант тупоголових? — реготала ві рона на своєму сідалі.

Крапас дивився на неї і супився. Тільки одна Юле ще не могла натішитися на корабель, що так несподіва»; дістався їм: він тепер мав їх і годувати, і одягати, і буг теплою домівкою. Вона з величезною цікавістю обстежнл всі закутки, до всього їй було діло.

— Що це? — показала на величезну морську карту. Чому це вікно заклеєно папером?

— Тут вікна немає, тільки стіна, — пояснив син. — На ні позначені всі моря і океани світу, всі затоки.

— І ти їх усі знаєш?

— Ще не дуже… Коли покійний капітан спитав мене, д лежить Аляска, я не міг відповісти.

— А вона, та Аляска, до цієї морської карти належить.

— Звісно.

— Вона велика?

— Чимала.

— Та ти не сумуй, я весь корабель переверну догори дном, але я її знайду, тільки скажи мені, яка вона на вигляд.

— Хоч і знайдеш, однак на корабель її не занесеш, — засміявся син і хотів обійняти матір, але в цей час убігли інші брати й загорлали:

— Тонемо!

— Прошу точніше, — спокійно зустрів їх брат.

— Твій корабель як решето: тільки-но витяг зі стіни штепсельну вилку, як у дірочки цівками побігла вода…

— А назад усунути не додумався?

— Додумався.

— Герой! А ти чого кричиш? — звернувся він до іншого брата.

— Ледве витяг у ванні затикачку, як вода вдарила аж до стелі, мов фонтан у парку… Над силу заткнув.

— Усе зрозуміло, — не виказав паніки молодший. — Ванною треба користуватися тільки тоді, коли корабель не навантажений, тобто під час відпочинку. А цівка води — не електричний струм, не вб’є. Аби гіршого лиха не було.

Через місяць після важкої напруженої роботи старий «Дельфін» повернув собі молодецький вигляд і вперше, підлатаний, підфарбований, підняв якір. Ходовий вітер напнув вітрила, і корабель пострибав з хвилі на хвилю. Всі три Накаси працювали ревно, а четвертий вивчав літопис корабля…

Тільки в обід, коли Юле вдарила ложкою в сковороду, Крапас наказав кинути якір, спустити вітрила й запалити сигнальні вогні.

— Будемо обідати в кают-компанії! — сказав він і не переклав цього слова на литовську мову, бо всі добре знали, що те приміщення в кінці корабля чоловікам правило і за їдальню, і за спальню, і за робочу кімнату. Тільки Юле мала окрему кухню і підвішений лежак.

Обід видався на славу: жемайтійський борщ, аукштайтійські цепеліни{Цепелінн — картопляники у формі кульки, начинені м’ясом.} і дзукійський квас. Але всі їли й кривилися.

— Ну, як?.. Подобається? — не могла всидіти на місці Юле (з радощів вона не помітила, як усе посолила тричі).

— Чудово! — відклавши ложку вбік, сказав капітан м’ї. — Сіль була дуже смачна, тільки чому ти в неї так маборщу всипала?

Але цей малий недолік не міг затьмарити їхнього доброго настрою. Тільки ввечері, коли треба було на ніч мити ноги, старий Накас у ванну прийшов з рятівним поясом.

— Чи ти здурів, — здивувалася дочка рибалки, — чи тільки починаєш!

— Не довіряю я тій воді, — відповів Напаліс, син Нікодемаса. — Якось боязко, коли не відчуваєш землі під ногами. — Він глибше, ніж у кадушку, не пірнав і ширше, ніж ночви, не перепливав, отже, мав право так говорити.

Так і жили всі на воді, возили чужі товари, чуже багатство доправляли, а самі ледве кінці з кінцями зводили. Залазили в борги й знову сяк-так вилізали з них, бо податки платили менші, ніж інші власники кораблів, та від торгового молотка викручувалися Як це їм удавалося — можна довідатися з щоденника корабля.

Але таємниця була дуже проста: обидва брати й бать працювали на Крапаса, а він не мав чим їм платити, корабель, згідно з законом, переходив у власність іншого брата. Тоді Крапас починав працювати на Рапаса, доки той збанкрутує і за борги віддасть корабель Напасові. Потім знову всі працювали, доки Напас не витримував такої конкуренції… І так усі по черзі, без кінця-краю…

Збирачі податків і так і сяк голови сушили, і так і сяк мізком ворушили, але ніяк немогли розлущити того міцного горішка, тож морський міністр наказав найвидатнішому із шпигунів Джеймсу Бонду сімейну таємницю Напасів розгадати, а сам, маскуючи наміри королівського супер-розвідника, опублікував статтю під назвою «Дельфінові кризи не страшні».

Брехня міністра облетіла всі країни, і в якому порту кидав якір «Дельфін», миттю біля нього шикувалася черга моряків, які пропонували свої послуги. Але ті люди тільки моряцькі штани носили й тільники, а насправді були закоренілі шпигуни. Уважно придивившись, під їхними бакенбардами, бородами можна було розпізнати й німецького Ганса Герінга, і англійського Джеймса Бонда, і французького Маже Мажо, і італійського Джовані Джовіні, і царського таємного радника. Серед них бракувало тільки американського супершпигуна Буфало Білла.

Бімбамбула

Погода була чудова. В морі купалося сонце. Легкий вітерець у два бали напнув вітрила «Дельфіна» і, легко підштовхуючи, пригнав його до берегів Африки, а точніше, до. острова Лімпопо, де спалахнуло повстання місцевих жителів проти відкривачів, визволителів та завойовників, тобто жорстоких колоністів. Про повстання брати дізналися від негрів, лондонських докерів, які, щоб підтримати своїх співвітчизників, зібрали гроші, купили велику кількість зброї і попрохали свого вірного друга Накумбу доправити цей вантаж на острів. Екіпаж «Дельфіна» охоче погодився і, сховавши зброю під усякими бусами, брязкальцями купця Макт-Камари, корабель негайно вирушив у далеку путь.

На ранок восьмого дня «Дельфін» нарешті підійшов до берегів цього чудового острова. Опустивши половину вітрил, Крапас зменшив швидкість, збудив брата, дав йому бінокль і наказав удень і вночі вести спостереження, чи не побачить потрібних людей.

Близько полудня Напас вигукнув:

— Увага, за бортом міна! — а коли придивився уважніше, уточнив: — Кінчай підготовку! За бортом бочка! В бочці людина. Два румби праворуч! Три ліворуч! Підготувати рятувального човна!

Нарешті Крапас підплив до бочки, з якої стирчала голова керівника повстанців.

— Hello! — привітався Напас. — Ти в цій бочці курчат висиджуєш, чи як?

— Акул, — відповідав чоловік. — Бувай здоров, Накумбо!

— Здоров будь, Чінго Чанго! — старий докер упізнавши доброго товариша, з яким працював колись у лондонському порту, і швидко підняв його на палубу. Тубілець пояснив, що всю привезену зброю негайно треба втопити на цій мілині.

— Ти з глузду з’їхав?! — здивувався капітан Крапас.. — Таке багатство!

— З глузду з’їхав генерал-губернатор, — відповів йому великий ватажок повстанців Чінга Чанга. — Весь його флот уже третю добу нишпорить по затоці, ловить мене і обшукує кожен корабель, який прибуває й відпливає. Словом, не баріться!

— А як ви потім знайдете зброю?

— Не хвилюйтеся, наші шукачі перлів дістануть з будь-якої глибини.

Чоловіки швидко склали зброю в порожні бочки, наглухо забили їх і спустили у воду в наймілкішому місці. Ватажок повстання передав торбинку з коштовностями для закупки нової партії зброї, а сам знову сховався в бочці, прикрився листям пальми від сонця і попрохав спустити йогоо знову в море. Виконавши свій обов’язок, «Дельфін» зробив кілька вдаваних маневрів і, не криючись, поплив затокою в столицю острова Лімпопо — Бімбамбулу.

Та тільки-но минув виступ, прозваний Рогом Безнадії, як до нього пристав старий крейсер генерал-губернатора «Невмирущий» і націлив на кораблик усі гармати з правого боку Після довгої підготовки цей морський прадід бабахнув кілька разів мимо і, мало не перекинувшись сам, примусив «Дельфіна» пливти за ним. На мові всіх завойовників таке залякування гарматами називається «салютом дружби».

— Навіщо ви сюди прибули? — спитав капітан крейсера.

— Привезли товари купця Макт-Камари! — не розгубився Крапас.

— А що то за товари? — голос капітана крейсера трохи повеселішав.

— Не маю анінайменшого уявлення, бо в чуже добро ніколи носа не стромляв, — відрубав Накас.

— Папери в порядку? — капітан підняв трохи кашкета, й сонце відбилося від його лисини, мов від дзеркала.

— Аякже, підпис і печатка генерал-губернатора є.

— Стійте на місці, ми зараз усе перевіримо.

За мить до «Дельфіна» приплив паровий човен — і загін солдатів почав скрізь стромляти свої носи, але куди тільки вони не потикалися, Крапас, Напас, Рапас і знову Напас тут же добряче пригощали їх.

А їхній начальник тим часом, знудьгувавши за освіченими людьми, раз у раз причісував свої три волосини на лисині й хитро випитував у матері капітана:

— Ви, мабуть, дуже смілива жінка?

— Хіба, плаваючи з морськими вовками, іншою ста неш?— опустила додолу очі господиня.

— А що ви в Бімбамбулі будете робити?

— Те, що й завжди роблю, — варитиму їсти.

— Але ж на березі зараз повстання!

— Тим краще, — не розгубилася жінка, — зійшовши на берег, менше грошей розтрачу.

Після смачного і ситного обіду, яким пригостила його Юле, офіцер витяг модну, чорного дерева, люльку і, перекинувши три волосини зліва направо, запитав:

— Якщо ви не проти, я закурю люльку?

— Будь ласка, — сказала Юле, — ви можете тут почуватися, ніби вдома.

Офіцер зрозумів її по-своєму.

— Що ж, нехай буде, як удома. — Чоловік тяжко зітхну і, сховавши люльку, закінчив: — Тоді змотуймо нитки.

Випростав руки, як був привчений своєю суворою жінкою, і ввічливо почекав, доки Юле не начепила йому на зап’ястя величезне мотовило ниток.

Крапас пожалів люб’язного капітана крейсера, пішов на капітанський місток і, принісши записи морського вовка Джона Вульфа, почав читати:

«Острів — це протилежність озера: озеро — це вода, оточена землею, а острів — це земля, оточена водою, а острів Лімпопо під час зливи буває оточений водою ще й з неба. Цей клаптик суходолу — найродючіша земля на землі, бо величезна злива намиває з гір багато добрив. Устромлений у землю, тут може зазеленіти навіть старий костур адмірала, а проста європейська вільха на цьому острові за ніч виростає на півметра, а бамбук — на півтора. Тому коней прив’язувати до дерев на цьому острові не радять, бо вони можуть задушитися. А яка капуста росте на цьому острові!.. Одного листка її цілком вистачає, щоб укрити хижу тубільця, а клаптем того листа ще можна три рази нагодувати козу й один раз зварити борщ. І все-таки на острові найгірше жити в середині літа, коли на нього падає злива. Тоді з неба ллється мов з відра — риба може плавати у повітрі. Отож на острові багато птахів, які літають, плавають і ходять по землі…

Під час засухи на баобабі виростають велетенські нарости. Коли вони лускаються від спеки, в них поселяються дикі бджоли завбільшки з хруща. З боліт і річок припливає багато крокодилів і бегемотів, а на дороги й галявини наповзає багато удавів та гадюк…

— Чудова країна, — зітхнула Юле. — Про неї я мріяла все життя.

— Глушина, — відповів капітан крейсера. — Каторга. Я за десять років на цьому триклятому острові полисів, як камінь на бруківці.

— Ви не дуже журіться, — Юле стало шкода цього суворого, але лагідного чоловіка. — Я вам дам таких ліків, від яких зразу виросте чуб.

— Леді, ви не глузуєте?..

— А навіщо мені глузувати? — Юле налила склянку свого чудового настою й звеліла потерти ним лисину.

За ваше здоров’я, — сумно усміхнувся офіцер, капаючи те чудове зілля на лисину.

А Накас, щоб розмова не перервалася, його обережно за питав:

— А з чого почалося повстання?

Бачте, місцеві жителі з давніх-давен малюють чортів білими, тому що самі чорні, але губернатор наказав їм малювати чортів чорними… Це й була остання крапля.

—_ За таку дрібницю люди не повстають, — зауважив Накас, син Нікодемаса. — Напевно, той губернатор добряче прибрав їх до рук і заборонив страйки?..

—_ Всі губернатори своїм підлеглим тільки добра бажають. Ну що ж, мені час, — сумно сказав офіцер і хотів гребінцем перекинути три волосини з правого боку ліворуч, але гребінець заплутався в густому пуху. Поглянувши в дзеркало, офіцер пробелькотів, — Леді, я все життя… Я ваш слуга… — Він ще раз оглянув папери і, зрозумівши, що більше хабара не отримає, підняв руку до кашкета й стрибнув у паровий човен.

Тільки опинившись на «своїй плаваючій території», він від імені губернатора запросив у гості капітана «Дельфіна», тобто попередив, що й титулованим особам треба віднести дарунки.

— До побачення! — кричав він у гучномовець.

— У Лондоні, — знизала плечима Юле, — від моїх ліків волосся відростало тільки через два тижні, а тут — через дві години… Просто в голові не вкладається.

— Видно, причина цьому — родюче повітря острова, — заспокоїв Накас жінку й приготувався стати на якір.

Крапас заплив у порт, вивантажив товари, одяг свій парадний мундир, найняв візника, попередив своїх братів перед від’їздом:

— Коли щось станеться, ви знаєте, що робити?

— Знаємо, — відповіли брати і підморгнули капітанові сім’ї, мов змовники.

Вулиці Бімбамбули були заповнені людом.

В цьому місті найбільше переховувалося всяких шпигунів та гангстерів, тож чесній людині було тут що побачити, а побачивши — ще й здригнутися.

Їхав Крапас дорогою, яку охороняли солдати, і весь час уважно спостерігав, що діялося довкола. Нарешті він побачив палац губернатора, який світився вогнями. Звідусіль лунали постріли, в небо злітав кольоровий бенгальський вогонь, грало навіть кілька духових оркестрів.

До Крапаса підскочило кілька військових, показали, доставити карету, де прив’язати коня, а потім, уклоняючись до землі, прийняли подарунки, призначені губернаторові, і сказали, що гостя чекає холодна ванна.

— Чому холодна? — здивувався капітан далекої плавби.

— Тому, що це Африка, а на острові Лімпопо температура ніколи не падає нижче плюс тридцять градусів у тіні.

— Може бути, — не заперечував капітан, — але хто вас примушує сидіти весь час у тіні?

— Ми до цього звикли.

— Звикну і я, — відрубав загартований капітан і ввійшов у призначену для нього кімнату.

Залишившися сам, Крапас швидко заглянув у ванну, відкрутив усі крани, а сам навшпиньки підійшов до вікна і вистрибнув надвір, щоб усе роздивитися.

Він добувся в розкішний сад з пахучими деревами та квітками і за густими кущами почув лайку наглядача І цвьохкання батога. Наблизившись, моряк побачив кілька десятків туземців, які крутили величезне колесо. Те колеся надавало рух меншому, а менше не давало можливості стояти на місці малюсіньким, які в свою чергу примушували шалено гудіти електромашину, яка давала світло всьоме палацу губернатора.

Трохи далі він побачив дві черги негрів. Одна черга брала з джерела воду в глечики, ставила їх на голови, вилазила драбиною на дах, виливала у величезний бак, а інша — з порожніми глечиками спускалася до джерела! І так безперервно…

— То ось в якій дорогій воді я маю купатися! — розгнівався Накас і пішов до річки. Коло неї побачив старого! рибалку і спитав його: — Пробачте, тут купатися можна?

— Ні, — похитав головою тубілець, — у воді повно кроко-і дилів.

— А де їх немає?

— В гирлі, там, де річка впадає в океан.

— Ви точно знаєте?

— Аякже!… Крокодили бояться акул і в гирло намагаються не входити.

Отож Крапас був змушений купатися в тій дорогій, политій потом воді.

— Довго ніжитеся, — почувся за дверима голос посланця губернатора.

— Я до цього звик, бо приїхав з країни дощів і туманів, — пояснив йому капітан далекої плавби…

Подарунками губернатор був не дуже задоволений, бо найкращі покрали слуги, отож гостя він почастував самою кавою і для годиться спитав:

— Як ваша подорож?

— Дякую, добре. Ваші підлеглі — дуже приємні люди.

— А що гарного в Лондоні?

— Дощить, — відповів йому Крапас.

Після довгої гнітючої мовчанки губернатор раптом спитав:

— Чи не могли б ви й для мене привезти найновішої зброї?

— Міг би, — відповів Крапас, — але король категорично заборонив нею торгувати. Я йому заприсягнувся і порушувати свого слова не можу. А коли хтось із моїх матросів пробує це зробити, я одразу ж топлю її в морі.

— А коло нашого берега ви багато тих предметів утопили?

— Цього разу не довелося. Пробачте, невже ви не маєте достатньо зброї?

— Мати маємо, але якось негуманно стріляти в людей застарілою зброєю.

— Я спробую, але така угода вам дуже дорого коштуватиме. І потім, чому обов’язково треба стріляти в людей? Хіба на острові немає звірів?

— Бачите, повстання й людей робить звірами, — пояснив губернатор. — Я за таку послугу запросив би вас на полювання, але тепер у джунглях розплодилося стільки негідників, що ми просто не наважуємось…

— Дарма! — відповів Крапас. — Ми вміємо полювати й на негідників.

— Але їх дуже багато.

— Отже, їх більше й загине.

— Що ви!.. Від стріл та списів інколи й сонця не видно, — втрутився переляканий міністр.

— Отже, нам треба битися з ними вночі, — не піддався на залякування Крапас, син Напаліса, внук Нікодемаса.

Губернаторові така сміливість гостя дуже сподобалася.

— Добре, що ви прибули. Як підданий Британії, ви допоможете нам у боротьбі з повстанцями, а ми в боргу не залишимося.

— Але чому ви самі не можете з ними впоратися? — невдоволено запитав Крапас.

— Бачте, я втратив упевненість у собі, — соромливо відповів губернатор.

— Ця хвороба виліковна, — махнув рукою Крапас. — Від такої хвороби я знаю чудові ліки: накажіть своєму міністрові поповзати перед вами на колінах — і ви віднови те рівновагу…

Задоволений губернатор засміявся, а міністр попрохав Крапаса ще погостити, а біля його апартаментів, які перетворилися на загратовану камеру, поставив вартового.

— До особливого розпорядження, — пояснив він.

Та Накас не дуже засмутився. Він виламав з грат найдовшу дротину, зробив з неї вішалку, роздягнувся і випростався на нарах Сон переніс його на батьківщину.

А з далекої Англії в той час прилетіла термінова зашифрована телеграма:

«Блискавка. Начальнику жандармерії. Кинув жінку, продав козу, тільки ніяк не можу відкараскатися від дітей. Чекаю дальших розпоряджень».

А з центру прийшла така сама таємна відповідь:

«У царя нежить. Напівголосно — ура!»

Прочитавши цей шифр, шпигуни всі як один почали готуватися до від’їзду в Африку, на той чудовий острів Лімпопо, де так добре росте капуста.

ЧАСТИНА ДРУГА, або ЗМОВА ПРИРЕЧЕНИХ

Цілком таємно, читати на уроці суворо забороняється!

Дикий Захід

Коли начальник таємної служби Макс Стемплей, прозваний Старою Калошею, довідався, що на острові Лімпопо спалахнуло повстання, він одразу зачинив усі залізні віконниці кабінету, схожі на двері вогнетривкого сейфа, вимкнув телефони, залишивши один, контрольний, запалив справжню воскову свічку, закурив від неї гаванську сигару і сів думати. В мертвій тиші його мозок раптом почала свердлити слушна думка: «Треба з відпустки відкликати Буфало Білла, або, інакше кажучи, таємного агента № 123»

А тим часом той єдиний чоловік, який міг без великого напруження врятувати свого начальника, весело проводив відпустку хоч і в дикому, але рідному заході. Вже третю добу він сидів у сідлі без сну, а його вірний кінь біг риссю і намагався не розбудити свого друга.

«Нехай виспиться, — шкутильгаючи, думала собі розумна тварина і, піднявши високо голову, пильно озиралася по преріях. — Я й без нових підків ще потерплю…»

Але цього разу кінь помилився. Білл не спав і вже третю добу озирався навкруги, шукав міцне дерево, бо що далі то тихіше цокали підкови, те й дивись остаточно зітруться.

«Кінським босоніжкам капець настав, — сумно дума він. — Хіба тільки задня права трохи довше протримається, а інші три — до першого каменя». Нарешті на обрії побачив самітну секвойю і спрямував коня до неї. Під найтовщою гілкою він раптом натяг повіддя — і кінь став мов укопаний.

— О’кей! — Як Білл розрахував, так і вийшло: три підкови, не витримавши такого шаленого бігу, відпали самі, четверта ледь трималася на одному цвяху. Білл без особливих зусиль відірвав і останню і у вибитий слід поклав нові підкови цвяхами догори. Швидко перекинув повіддя через найтовщу гілляку, обкрутив кінцями вірьовки коня і, піднявши його на якихось п’ять ярдів, раптом опустив… Підкови були так точно покладені, а кінь так був навчений, що, впавши, сам підкувався, мовби вскочив у великі чере вики, і Біллові залишилося тільки загнути цвяхи.

— На цілий місяць вистачить, — подумав Білл уголос, скочив у сідло й заспівав:

Пісня була така весела, що він відчув себе знову молодим і бадьорим, побачив себе хлопчаком, який скакав цими безкрайніми преріями і все співав: «Оля-а-а-а, оля-а-а-а».

Саме тоді на нього та на його великого вчителя й напали бандити того проклятого О’Міла. Вони оточили їх і почали шмагати… Добре, що Білл устиг викинути свого вінчестера у високу траву, інакше-бо його продірявили б мов решето…

— Чому ти так зробив? — спитав його розгніваний Макс, прозваний Старою Калошею.

— Містере, якщо вони ще раз спробують на нас напасти, ми хоч матимемо чим оборонятися.

Тоді його за кмітливий і винахідливий розум Макс і взяв разом з конем у розвідку. Звичайно, Білл у ті добрі часи був набагато розумніший за свого коня, але й кінь, спілкуючись з таким мудрим хазяїном, майже не відстав від нього.

В умовленому місці, а точніше в старій перехнябленій корчмі, яка називалася «Дрейк Великий Вишкварок», Білл прив’язав свого коня до стовпа, наполовину пофарбованого, і ненароком побачив забуту тут фарбу. Не маючи чого робити, він дофарбував стовп. Але фарби іще трохи залишилося. Тоді Білл неквапливо пофарбував іще чиєсь нове сідло, а пензель витер об стегно коня… І тільки після цього зайшов усередину.

В корчмі він уздрів таку картину: кілька малих ковбоїв, а точніше пастухів, вимагали в старого Дрейка заплачені йому кілька хвилин тому гроші.

— Ваша корчма нікуди не годиться! — кричав один. — Ви для біфштексів використовуєте м’ясо старої шкапи!

— Хлопчику, — спокійно заперечував Дрейк, — та шкапа вже давно з’їдена, тепер я для біфштексів використовую шкіру старого сідла.

— Це знущання! Ми вже цілу годину чекаємо свого коктейлю, а він досі ще не збовтаний! Поверніть нам гроші.

Побачивши Білла, Великий Вишкварок ще спокійніше відповідав зухвальцям:

— Хлопці, а чому б вам іще трохи не почекати? Коли почнеться землетрус, коктейль сам собою зіб’ється.

— Та ми тебе за таку наругу продірявимо, мов стільник, — парубчата схопилися за револьвери.

— Хелоу, Дрейк! — своєчасно вигукнув Білл, підкинув обидва кольти вгору, а піймавши, влучними пострілами^т прибив до стелі дві мухи. — Чому немовлята нервують? — спитав бармена, тобто корчмаря, і видув з обох ніздрів дим. — А ти запитай у них, — ще спокійніше відповів Вишкварок.

Білл раптом повернувся, мов міцно накручена пружина, до хлопчини, який найбільше розмахував руками, дулом кольта зсунув бриля на потилицю і спокійно запитав:

—Слухай, немовлятко, чи ти молишся, перш ніж їсти?

—Ні, що ви!.. Моя матуся. Пробачте, містер Дрейк так смачно готує, що отруїтися зовсім неможливо.

— Ось бачиш, старий, — Білл залишив у спокої свою гармату шістнадцятого калібру, — вони славні хлоп’ята. А що нового в Новому світі?

— Хелоу, Білл! — відповів корчмар. — Казна-що коїться. Той Макс, ота стара Калоша, завжди пристойну роботу знаходить тоді, коли його запрошення зовсім не чекаєш, Та боюсь, що цього разу треба буде тобі, залишивши прерії, податися за океан.

Почувши ім’я та прізвисько Макса, ті капловухі затремтіли, як листя осики, й тихо сіли чекати землетрусу, після якого думали випити свій звичний і добре збовтаний молочний коктейль «Прощай, подруго», але дива не відбулося.

— А в чім річ? — глянувши на них, весело сказав Білл. — Мені байдуже — гойдатися на пароплаві чи трястись у сідлі, нехай тільки добре заплатить.

— Ти, Білл, маєш рацію! — сказав Дрейк Великий Вишкварок.

Обидва ще зелених ковбої з заздрістю в очах вклонилися славнозвісному Біллові й вийшли поглянути на коней, інакше кажучи, намагалися втекти з честю, але один із них одразу ж повернувся з револьвером у руці, — Сто чортів у печінку! — заверещав він, начебто золоту жилу знайшов. — Хто пофарбував мого коня?!

Білл знову погрався своїми гарматками й щиросердно признався:

—Малий, це зробив я… А що ти хотів сказати тим приском?

Нічого, сер!.. Я тільки прийшов сповістити, що фарба вже добре висохла.

— Мужчина! — Білл сховав зброю, — Дружба? — спитав він весело.

— Дружба, — зрадів ковбой.

— О’кей!.. І, щоб не було, хлопче, образи, коли чистимеш свого коня, не забудь і мого. Та дивись мені, без пустощів!

Коли ковбой слухняно зник за дверима, Дрейк Великий Вишкварок нахилився до бара, вмочив палець в сливове варення і нишком написав «На тебе чекає Макс. Справи — смертельні. Заробіток — шалений». Потім він почав голосно щось говорити й непомітно облизав палець і злизав напис.

— Ось які справи, мій любий.

Біллові двічі цього повторювати не треба було. Він скочив у сідло і вихором помчав в інше умовлене місце. Його пробував наздогнати той молокосос, його новоспечений товариш, але іскри від підків Біллового коня в деяіких місцях підпалили висохлі прерії, і вогонь та дим затулили його від очей хлопця, та ненадовго.

Коли Білл примчав до нової корчми, яка називалась «Річка повертає мимо», його зустріти вийшов той капловухий ковбой і, знявши бриля, відрекомендувався:

— Містере Білл, мені здається, що ви трохи запізнюєтесь?..

Буфало Білл остовпів. Такого приниження він іще не зазнавав у своєму житті, отже витяг кольта й пристав його до скроні коня.

— Стривайте! — підняв руку хлопець. — Мене звуть Мактом Роєм. Ти, Білле, не дуже переймайся. Твого мустанга справді перегнати неможливо, але я свій шлях трохи скоротив на даху вагона. Нам треба серйозно поговорити.

— Ти й досі про ту шкапу й зелені фарби? — спитав його Білл і ніби ненавмисне погладив кольта.

— А як ти гадав? В Америці всі справжні ковбої — наші.

Тим часом до корчми під’їхав чималий загін брудних ковбоїв у поганому настрої. Вони ліниво прив’язували своїх вгодованих коней до непофарбованого стовпа. З ситого хропіння їхніх коней Білл враз зрозумів, що то конкуренти Макса, але намагався цього не виказати, бо хоч що там кажіть, а вороги є вороги.

— Ой лишенько, кого я бачу! — раптом вигукнув один із них. — Таж це Буфало Білл!

— Щоб мені повилазило! Це ж вигукує та стара свиня О’Міл! — відповів йому Білл.

— Хто він за один? — Макт Рой ненароком витяг револьвер.

— Це мій Мартін Ворог, — відповів Білл, — якого я ніяк не можу позбутися.

— Який, отой цибатий?

— Ні, отой, що біля гнідого коня.

— Білле, та в них усі коні гніді.

— Ну, отой, у брилі кольору хакі.

— Та в них у всіх брилі такого кольору, — ніяк не міг зорієнтуватися Макт Рой.

— Он отой, у картатій сорочці! — підвищив голос Білл.

— Та вибач мені, але ж вони всі в картатих…

Біллові увірвався терпець. Він витяг свій кольт шістнадцятого калібру, поклав усіх ковбоїв, а одного залишив.

— Ось цей! — сказав він отетерілому Макту Рою серйозно.

— О’кей, Білл! Ти скачи до Старої Калоші, Макса, а я цим якось порахуюсь.

— Гаразд, хлопчику! Мені тепер устрявати в бійку не можна. Але коли ж ми зустрінемось?

— Завтра, — відповів Макт Рой, стріляючи в Мартіна ворога.

— А де?

— Байдуже.

—О котрій годині?

— Мені однаково.

— О’кей! Тільки дивись не запізнись! — вигукнув Буфало.

Білл, більше не встряваючи ні в які небезпечні приключки, помчав у ту страшенно засекречену установу, в якій віконниці схожі на двері вогнетривкого сейфа, кватирка — на жерла гармат, а підлога — гнила.

— Спасибі тобі, мій хлопчику, — зустрів його Макс Стара Галоша. Обійнявши Білла, він втяг носом свіжий запах прерій, змішаний з кінським потом і смородом старого сідла, поплескав хлопця й тихо мовив: — Впливові люди цього разу добряче витрусять свої капшуки. Те повстання обіцяє дуже великі проценти.

— О’кей! — відповів Білл. — Укладай угоду.

— Вона вже готова, — відповів Макс і, подивившись в очі Біллові, спитав: — Фіфті-фіфті, так би мовити, пополам? — Чудово!

Обидва скріпили гербовий папір підписами і сховали його в сейфі, не в якійсь таємній схованці. Вони міцно скрутили кожен свій примірник і запхали в патрони кольтів шістнадцятого калібру.

В модному Парижі

Красивий і ставний генерал викликав начальника таємної служби полковника Жюжю і вручив йому дивовижної краси й пахучості квіточку.

— Як ви гадаєте, мосьє Жюжю, звідки ця чудова квіточка? — спитав він добре замаскованим голосом.

Полковник підніс квітку до свого великого носа, глибоко вдихнув її свіжий запах разом з кількома пелюстками, що відірвалися, з хвильку подумав, висякався в майстерно вишитий носовик і відповів:

— З острова Лімпопо, з міста Бімбамбула, з губернаторського саду і, якщо не помиляюсь, з п’ятої грядки ліворуч.

«Оце школа!» — скрикнув подумки генерал і кокетливо спитав:

— Ви ясновидець, Жюжю, тому прошу мені відповісти: те повстання на острові Лімпопо ми підготували?

— Цього разу — ні, хоч я майже щодня тим зарозумілим англійцям не одну свиню підсуваю.

— Виходить, ті заколоти нам ні до чого. Висновок: ми маємо підготувати нове повстання, або негайно мусимо надати цьому, яке вже палахкотить, нового напрямку.

— Все зрозуміло. Квіточку повернути?

Генерал глянув на винюхану квітку і ввічливо відповів:

— Ні, можете її подарувати своїй обраниці.

— А як з коштами, мій генерале? — скромно нагадав Жюжю.

— Важкувато, — відповів генерал і блискавично подумки підрахував, що під час цієї операції йому треба буде відмовитися від нової машини, або від нової шуби для дружини.

— Генерале, так далі працювати не можна, — затявся полковник. — У нашій країні жінки більше витрачають грошей на парфуми, ніж військові на порох.

—Згоден з вами, мій любий полковнику, але наші жінки поки що перемог здобувають більше, ніж військові. — Він ввічливо усміхнувся й знову блискавично прикинув, що цього разу подужає тільки нову шубу, а вголос сказав: — Та не кривись ти, грошей вистачить. Мені здається, коли лобом треба пробити мур, то нема чого шкодувати кількох цеглин, чи не так?

— Так, мій генерале!

Попрощавшись, Жюжю поїхав за місто до своєї улюбленої матері. Почуваючи всю серйозність ситуації, яка склалася, він пригорнув стареньку сиву матінку й раптом заблакав:

— Мамо, я більше не піду в ту кляту школу!

— Чому, мій голубе? — попестила старенька його втомені плечі.

— Там усі мене ненавидять: і викладачі, і учні, і навіть гардеробник косо позирає на мене.

— Дарма, синку, це швидко минає. Візьми свій сніданок і йди не озираючись. Крім того, тобі слід зрозуміти, що ти вже не малий, що тобі стукнуло п’ятдесят років, що вже полковник і керуєш уславленою на весь світ школою шпигунів.

Так, заспокоєний словами матері, Жюжю повернув собі втрачену рівновагу й пішов до свого кабінету, в якому ніколи не буває сонця.

— Тільки Маже Мажо і ніхто інший в світі! — відчувши полегшення на серці, він витяг з-під сейфа добряче запрошену папку, а мовою шпигунів — досьє, і перечитав в ній повідомлення свого улюбленного агента на кличкуНезабудка — знаменитого, видатного шпигуна.

Дуже дорого коштує казні цей суперрозвідник. Його волосся кольору міді — штучне. Воно з тоненьких мідних дротинок — антен бездротового телеграфу. А приживлення кожної такої волосини в шкіру коштує тисячі. За ті гроші половина керівництва військового міністерства придбала машини.

А ще й телеграф… Адже до цього часу ніхто не міг навіть допустити, що два його золотих зуби, які так мило цокають один об один, — це ключ бездротового телеграфу, що передає короткі й довгі сигнали…

А який фотоапарат вмонтовано в його праве око!.. Диво! Всі жінки начальників за його подвійну ціну соболеві щуби придбали. Досить тому типові тільки кліпнути — і знімок готовий. А інше його око вкрите найтоншою в світі прицільною плівкою, виробленою з майже прозорої платини. Тому Мажо ніколи не промазує. Крім цього, у вусах Мажо сховані приймальні антени, у вухах — підсилювачі, в дерев’яній нозі — ціла силова установка, яка працює від батарейки… Але цей супершпигун дуже рідко потребує штучної електрики, бо він сам, як заведеться, починає іскритися, мов чорний кіт, коли його чесати гребінцем.

Мені здається, що він з тими кількома повстанцями острова Лімпопо упорається, як шовкопряд з листям шовковиці.

Та ось полковників погляд упав на поліровану стільницю — і його чуб став дибки.

— Зараз же викличте прибиральницю! — скрикнув він жахливим голосом.

Коли перелякана жінка з’явилася у дверях, Жюжю крижаним голосом запитав:

— Куди поділася пилюка з мого столу?

— Я витерла її, мосьє, — відповіла прибиральниця і зрозуміла, що її дні злічені.

— Ти працюєш на ворога! Я на столі, вкритому пилюкою, записав пальцем номер телефону дуже важливого агента. Де він тепер? Які негідники користуються ним?

Очі приреченої жінки трохи просвітліли, в них з’явилася маленька іскорка надії.

— Мосьє, таємний агент Маже Мажо в сусідній кав’ярні лікується від безсоння.

— Мене ці справи не обходять, мені потрібен номер його телефону! — Полковник витяг з шухляди стола беззвучний пістолет, щоб збити з пантелику жінку.

-— Мосьє, коли ви покличете агента, то вже не так буде важко дізнатися номер телефону.

«Яка школа!.. Яка витримка!» — з гордістю подумав полковник Жюжю.

Від цих патріотичних думок він трохи заспокоївся, холодними, розрахованими рухами вийняв із шухляди столу ракетний револьвер і у відчинену кватирку випустив одну за одною дві зелені і дві червоні ракети, бо інших не мав. І коли над сонним мирним Парижем замиготів, підіймаючи тривогу, той бенгальський вогонь, Маже Мажо вже сидів перед полковником і ритмічно вистукував своїми золотими зубами три коротких і три довгих сигнали: «SOS, SOS…»

Жюжю просвердлив прибулого очима і, люб’язно усміхаючись до нього, промовив:

— Ну, тепер, як казав павук мусі, поговоримо про справи… І облиш клацати зубами, всі апарати твоїх друзів віддані в ремонт.

Мажо пополотнів і закліпав єдиним здоровим оком.

— Спасибі, — подякував полковник, — фото можеш подарувати моїй жінці.

— Пробачте, — таємний агент був паралізований волеюполковника.

— Мажо, ти занедужав?

— Ні, я просто не виспався, — мов на сповіді, зізнався розвідник.

— А чим ти лікуєшся від безсоння?

— Кавою, полковнику, — відповідь була ясна і точна.

— І допомагає?

— Не дуже.

«Яка школа!.. Яке самовладання!» — подумки вереснув Жюжю, але сказав суворо:

— Слухай, Мажо, якби ти не спав так багато, то сьогодні був би полковником.

— А може, й генералом, мосьє.

«Який розвиток!.. Яка підготовка!» — милувався полковник своїм підлеглим, але ще суворіше, щоб не розбестити його, сказав:

— Мажо, вимкни той клятий струм з усіх апаратів, сьогодні треба потренувати свій мозок. Ти коли-небудь бився на дуелі?

— Ні, мій полковнику, не випадало, але ляпаса я отримував не один раз.

— Це страшніше за дуель. Отож слухай: завтра вранці ти повинен виїхати на острів Лімпопо.

—А чому не сьогодні?

Полковник вибіг з-за столу, обійняв свого учня, поплескав по плечах, потис праву руку і, дуже схвильований, сказав:

— Усе-таки ти велика людина, Мажо!

— А заробіток? — вибравши найпатріотичнішу мить, розвідник не забув і про себе.

Полковник блискавично прикинув: генеральші — нова шуба, жінці — кожушок, — і після цього сказав:

— Як завжди: генералові — честь, мені — його тінь, а тобі — що зостанеться.

— Інструкції?

— Їх отримаєш на місці.

«Щоб так мало заробляти, виявляється, треба все життя наполегливо й довго вчитися», — вперше засмучено подумав Мажо. Потім по-військовому попрощався й побіг до каси по квитки. Просунув голову у віконце й підупалим голосом сказав гарненькій касирці:

— Слухай, дівча, скільки коштує ось це китайське віяло, яке лежить на вашому столі?

— Дорожче — двадцять франків, а дешевше — тільки десять.

— А чому, моя люба, така велика різниця?

— Бо з дорогим віялом треба рухати рукою, а з дешевим головою.

— Чудесно! Я беру дешевше, бо мені завжди приємно ворушити мізками, — сказав Маже Мажо, і ніхто з пасажирів у залі не запідозрив, що це пароль, хитро придуманий полковником Жюжю.

За півгодини відомий шпигун і гарненька касирка вже сиділи у вагоні-ресторані експреса «Париж — Стамбул і лікувалися від безсоння.

— Дивно, — без угаву торохкотіла супутниця Мажо ще півгодини тому я про вас не мала анінайменшого уявлення, а тепер оце їду з вами на край світу.

— В нашому неспокійному житті трапляються такі випадки, — засунувши руку в кишеню, Мажо непомітно регулював апаратуру, якою був напханий.

— Я відчувала, що ви прийдете, тож нічого не робила, тільки повторювала той злощасний пароль.

— Нічого не вдієш, — знехотя відповів Мажо, — доки у світі є такі дрімотні країни, в яких люди ворушать головою і без віяла, ми повинні жертвувати собою. Але, Фіфі, май совість, нам про такі справи говорити суворо заборонено.

— Не повчай мене, я й не таких бачила, — махнула рукою касирка, — якби людей гризла совість, то вулицями ходили б самі кістяки.

Увімкнувши таємні навушники, розвідник збирався вислухати останні вісті, але Фіфі глушила всі його підсилювачі.

— Віяла тут ні при чому. Ми маємо жертвувати собою тому, що в більшості країн мавпи перетворилися в людей набагато пізніше, ніж ми з тобою.

— Фіфі! — розвів руками розвідник. — Не треба переоцінювати свої сили.

— Але нема чого й скромничати.

— Люба, якщо не маєш совісті, то май розум.

— Якщо я думаю, виходить, я живу. Ти так хотів сказати?

— Навпаки!.. Якщо я думаю, виходить, з цього живе моя жінка, — відрубав розвідник.

— А начальники?

— І вони.

— А я?

— І ти.

— Мажо, любий, коли не таємниця, то скількох людей ти годуєш?

— Багато, дуже багато, — розгнівався суперрозвідник і несподіваним рухом притис до рота своєї супутниці носовик, змочений снодійними ліками, відтяг її у купе, поклав у постіль, а сам сів спокійно послухати останні вісті…

В столиці залізного порядку

Раптом у найкращу погоду влітку, коли сонце котилося над землею і половина клайпедчан ще мокла в морі, з села Королівка таємно зник перший і останній турист, який так ревно спостерігав за хатою рибалки Цесоріса і так наполегливо тренував свого службового собаку — вовкодава Пуціса. Від того пам’ятного дня ніхто більше так старанно не ходить на пошту і так уважно не читає інструкцій, які всіма шляхами надсилали йому з Клайпеди.

Того чудового липневого дня імператорський гонець на коні з коротким хвостом приніс йому першу дуже термінову телеграму: «Негайно обидва повертайтеся до Центру. Полковник Шмульке».

Так званий «турист» Ганс Герінг трохи не позбувся мови від жаху, але, як того вимагала інструкція, одразу дав відповідь: «Зараз не можу. Пуціс без дозволу з’їв мою ковбасу, за що повинен відсидіти дві доби арешту. Йонас Сільке».

Хоч і даремно було загнано коня, але Центр погодився: «Виїздіть через дві доби. Шмульке».

І ось вони вдвох уже в поїзді. Пуціс, відбувши покарання, спокійно собі дрімає під лавою, а в Ганса Герінга все ще попереду, отож він тихо повторює інструкції:

— По-перше, собака — чотиринога тварина, призначена для підтримування порядку.

По-друге, собака хапає людину за ноги, бо відчуває, що тут найбільше кісток.

По-третє, собаки багато знають і багато розуміють, але ще більше мовчать, а деякі солдати роблять навпаки.

По-четверте, найбільше лихо для собаки те, що блохи хворіють на безсоння.

По-п’яте, брехня, що собаки розповсюджують бліх. Блохи розповсюджуються самі, а собаки тільки збирають цих паразитів.

По-шосте, собак кусають тільки блохи, а людину гризуть і блохи, і собаки, і совість.

По-сьоме, якби собаки вміли говорити, то одразу б зникла їхня велика дружба з людьми. Здається, про собак усе. Тепер треба повторити правила внутрішнього розпорядку, дисципліни й таке інше:

а) перш ніж подумати, добре все обдумай;

бе) не дозволяй людям про себе довго й багато думати, намагайся це робити сам;

ве) найкраще виправдання — це доказ, що під час події ти був одразу в кількох місцях;

ге) тільки казенними снарядами можна стріляти в горобців з гармати;

де) дуже ризиковано ховатися за спину підлабузника, який перед тобою згинається в дугу…

…і по телефону можна взяти людину за горло…

Коли закінчив Ганс тренування пам’яті та розуму, він згадав своє дитинство, яке провів у завойованому батьком маєтку. Вже тоді молодий Герінг уподобав собак. Бувало, старий закурить порцелянову люльку й вигукне:

— Гансе, хлопчику мій, збігай надвір і поглянь, чи йде дощ?

— Гаразд, тату. — Але він нікуди не вибігав, тільки підкликав собаку з будки, гладив і, впевнившись, що шерсть суха, швидко відповідав: — Ваш наказ виконано: надворі немає дощу.

Герінг підскочив, цокнув каблуками й знову виструнчився, мов кілок проковтнув.

— Сиди, сиди, ще настоїшся. До речі, в твоїй анкеті залишилась незаповнена одна серйозна графа. За це ми від генерала дістали такого чосу, що, коли вийшли з його кабінету, довго не могли зорієнтуватися, де праворуч, а де ліворуч. Чому ти, любий, в графі «особливі прикмети» нічого не написав?

— Бо їх нема, пане полковник.

— Гансе, розвідника без особливих прикмет не буває. Так думає наш генерал, так маємо думати й ми. Нам інакше не можна. Ти не гарячкуй і ще разок усе обміркуй.

Видатний розвідник наморщив лоба, знову підскочив цокнув каблуками.

— Винний, пане полковник!

— Ось бачиш.

— Були особливі прикмети: я змалечку вмію ворушити вухами.

— Чудово! Так і запишемо: «В присутності ворога вміє ворушити вухами». А тепер — до діла: передусім для перепису важливих документів тобі треба знайти друкарку, яка не вміє читати, по-друге, ти мусиш поїхати на острів Лімпопо і стати приватним шпигуном. По-третє, за нашими відомостями, на тому острові живе плем’я тубільців, яке ще ніхто не бачив і про яке ще ніхто нічого не знає… Вони, на наш погляд, єдині, які ще могли б стати друзями нашої країни. По-четверте, ти повинен зробити щеплення від усяких тропічних хвороб.

— Пане полковник, можна вас перебити?

— Іншого за таку розмову я посадив би на добу, але для тебе, мій любий, зроблю виняток — запитуй!

— Бачте, те щеплення допомагає не всім. Мені ще в школі зробили щеплення від віспи, а я наступного дня підковзнувся і зламав ногу. …

— Я тебе прекрасно розумію: інколи буває, що ліки діють з запізненням. І п’яте, повстання дикунів ти мусиш повернути так, щоб воно було проти англійців чи французів, щоб повстанці попрохали допомоги в нас. Нехай листа напишуть, надішлють уповноваженого, а якщо з цього у тебе нічого не вийде, сам привези будь-якого чорнявого хоч зв’язаним, а ми вже його навчимо прохати… Словом, коли туди помандрують наші гармати, вони краще за всіх домовляться з ними. А тепер підтягнись, причепурись, підемо до генерала, особистого друга кайзера.

Парадним кроком вони ввійшли у величезний кабінет, який нагадував плац, й уклякли на місці. Затим, трохи опам’ятавшись, уп’ялися очима в генерала.

Той кивнув.

— Пане генерал, за вашим наказом видатний Ганс Герінг і його Пуціс…

— Коротше! — попередив генерал.

— За вашим наказом вид… Ганс… Гер…

— Коротше!

— Вигангер…

— Ще коротше!

— Гр-р-р!

— Усе?

— Так!

— Дякую, я перевірю. Бувайте.

І вони знову, мов на параді, аж шибки у вікнах дрижали, покрокували і опинилися в безлюдному коридорі.

— Ось і все, а ти боявся, — Шмульке витер піт. — Генерал сьогодні був у доброму гуморі. Дозволь тебе привітати. Але годі балачок. На тебе чекають щеплення.

— Коли чекають, то навіщо поспішати? — пожартував Ганс.

— Любий мій, після такого бою, який ми виграли, можна пожартувати. Але запам’ятай на всі часи: ти маєш тільки одного начальника — безпосереднього, а всі інші — вже не твої, а мої начальники. Ясно?

Еге ж!

За годину Ганс Герінг спав, як дитина, у швидкому поїзді. В нього трохи боліли поколені місця, трохи паморочилося в голові, але він усе витримав по-солдатському й тепер бачив кольорові сни. Опівночі його розбудив контролер експреса.

— Ваш квиток? — коротко попрохав він.

Ганс подав.

— Добродію, у вас квиток на Стамбул, а поїзд мчить у Вулиці Бімбамбули були заповнені людом!

Але видатний шпигун був незворушний. Він поблажливо усміхнувся й мовив:

— Цікаво, ваш машиніст часто так помиляється або тільки цього разу? — сховав квиток і знову ліг спати, але тільки до першої зупинки, де його, вірного Пуціса й друкарку, яка не вміє читати, висадили з вагона.

Під малою вивіскою

Є в Лондоні дуже велика і дуже могутня установа, яка називаеться за малою, але дуже милою вивіскою — Intelligence Service. Коли перекласти ті два слова на розумну мову, виходить, що та контора не дровами торгує, а дуже інтелігентно й ненадоїдливо забезпечує всі іноземні держави шпигунами та шпигунками власного виробництва.

Коли почалося повстання на острові Лімпопо, ця установа загула, мов розорене осине гніздо. Одні бігали східцями вгору, другі спускалися вниз, треті тупцяли на місці, четверті регулювали цей рух, а ще інші спостерігали і все обмірковували. Але таких було мало. Зрозуміло, що серед них опинився королівський шпигун сам сер Чарліс Макпіпа та його геніальний учень Джеймс Бонд, прозваний Ясновидцем.

Як тільки галас досяг їхніх вух, Макпіпа сказав:

— Тепер спробуй-но почути голос розуму, коли навколо так загуло.

Але його колега не відгукувався.

— Що ти думаєш про ту позаторішню бочку пива, яка остаточно видихалася, любий Бонде? — не відставав Макпіпа.

— Нічого особливого, сер. — Учень закурив турецьку сигару, якусь митьприслухався до внутрішнього голосу й тільки тоді відповів: — Якщо вже переслідувати правду, то тільки з благородних міркувань.

— Мені теж так здається, бо потурання серед нас уже давно стало своєрідним розбоєм повзаючих на колінах. — Бонд тихо захихикав, а вчитель вів далі: — Коли ті всі любителі набігаються і наговоряться до очманіння, тоді ми з тобою й скажемо останнє слово.

— Я на все готовий, — промимрив учень.

Вони знову замовкли надовго, щоб краще чути свій внутрішній голос, до якого знічев’я ринуло море добрих бажань — щось таке зробити чужими руками на благо своєї батьківщини. А в той час у всьому палаці зчинився такий гармидер, що Макпіпа знову не витримав.

— Бонде, — сказав він, випивши індійського чаю, — а що як ми зіграємо партію в більярд?

— На що?

— На губернатора острова Лімпопо.

— З великим задоволенням, — відповів Джеймс, — невже його справи такі погані?

— Гірших за губернаторських не буває, — пожартував Макпіпа, і вони подалися в дуже милий Кенсінгтонський клуб.

Першим почав сер Макпіпа. Він націлився й легким, але раптовим ударом, який могло помітити тільки дуже досвічене око, хряснув у піраміду. Від такого удару половина куль упала в більярдні лузи. Другим ударом він поклав на місце ще одну, але так майстерно, що куля, обігнув «рябого», стукнулась об номер дванадцятий і примуси його впасти в лузу.

— Бачиш, Бонде, — сказав він, задоволений собою, — гті можна витримати всі удари долі, якщо навчишся під них щоразу підставляти чужу голову. Тепер твоя черга.

Двічі Джеймсові повторювати не треба. Він націлився якось знизу і так торохнув по найближчій кулі, що та скочила на іншу й завмерла на місці. Але так могло здатися тільки недосвідченому більярдистові. А насправді нижня куля, отримавши такий смертельний удар, скажено крутилася під першою і потроху наближалася до лузи…

Що вони впадуть у різні лузи, не було ніякого сумніву, тож сер Макпіпа не чекав кінця і підняв руки вгору.

— Вітаю, — сказав він з гіркотою і гордістю. Це була людина з залізними нервами. Його електронний мозок мав стільки усіляких закруток і лабіринтів, що з них рідко коли вихоплювалася якась думка. Бажаючи отямитися від визнаної поразки, він запросив учня до столика пообідати з ним й почав розповідати: — Одного разу, коли я полюу Сахарі, раптом з-за дюни з’явився поранений кимось лев. Я схопив рушницю, але її затвор — ні з місця, бо був засипаний піском. Тоді я скочив у машину, але мотор — ані руш, теж повен піску. І коли б я за якусь мить не видерся на велетенське дерево, то сьогодні з тобою не грав би в більярд.

— Це дуже цікаво, але дозвольте зауважити: в Сахарі рева не ростуть.

— Тобі, хлопче, треба б знати, що під час такої смертельної небезпеки ніхто на такі дрібниці не зважає, — спокійно витримав напад Макпіпа і глибоко затягнувся турецькою сигарою.

Джеймс не сперечався з ним, бо знав, що сер Макпіпа ніколи не бреше і якщо розповідає про таке, чого не було, то це не означає, що так ніколи й не буде. Intelligece Service — це установа, яка не любить жартувати, а її службовці — визначні гумористи Англії — тут зібрані від самого їхнього зеленого дитинства. Бондові пощастило. В розвідники він попав, коли вже закінчив першу групу дитсаду. Тоді по них приїхав ще зовсім молодий сер Макпіпа і заговорив до Джеймса, який грав з колодочками:

— Як ся маєш, малюче?

Спочатку Джеймс зніяковів, але внутрішній голос йому підказав:

— Не соромся, Бонде, бо перед тобою стоїть сама доля.

І він весело відповів:

— Чудово, сер!

— Тоді, може, ти скажеш мені, хто літає і схожий на слона? — знову запитав розвідник.

— Летючий слон, — не моргнувши, відповів малий Джеймс.

— А хто літає, дуже схожии на слона і до того ж дуже небезпечний?

А що Джеймсові батьки були високого походження і дуже патріотично настроєні люди, то сер шпигун дуже швидко, нагадавши про взаємну користь, їх переконав, і молодий шпигун почав прискорений курс шпигунства. Передусім він шпигував за своїми друзями, потім за сусідами й навіть за батьками, але ніхто й гадки не мав, що він таємний агент, і Джеймс, на заздрість усім, мужнів, поки не став джентльменом — міжнародним гангстером. Він вмів не тільки вільно їздити на конях, влучно стріляти, а також володів навіть сьома основними мовами світу, добре грав на скрипці, більярді, співав в опері і танцював у королівському балеті, отож за допомогою мистецтва так натренував свій внутрішній свій голос, що безпомилково міг сказати, що думає людина сьогодні, що подумає завтра і що скаже післязавтра. Таке довершене чуття допомагало йому в скрутних обставинах.

Одного разу він ходив берегом озера і спостерігав, як відомий художник малював картину, як клав фарби і знову знімав їх шпателем з полотна. І раптом внутрішній голос каже Джеймсу голосом сера Макпіпи:

— Бачиш, Джеймсе, як тобі довелося б мучитися і тяжко працювати, якби ти не вмів фотографувати.

То було вперше, але від того часу його внутрішній голос теж почав працювати. Він не замовкає і сьогодні, хоч губи замкнені таємничістю, мовчать. Цього мистецтва його прекрасно навчив Макпіпа. З першого ж їхнього знайомства Джеймс як замовк, так і промовчав чотири роки, доки не закінчив початкову школу. Мама почала навіть хвилюватися, до лікаря водила, і тільки тоді молодий Бонд, жаліючи своїх рідних, нарешті заговорив:

— Мамо, у тебе каша пригоріла.

— Дякую, сину, але чому ти досі мовчав?

— Але ж до цього часу у нас вдома було все гаразд, — відповів майбутній розвідник і знову приготувався мовчати кілька років, але голова сім’ї теж втрутився:

— Вдома, може, й було все гаразд, але зі школи ти чомусь приносиш самі двійки.

Джеймс поглянув на нього очима, повними болю, начебто старий не знав, чому він присвятив своє життя, і пожартував:

— А звідки мені знати?.. Може, ті вчителі п’ятірки тільки експорт виробляють.

І знову замовк на тривалий час.

— Про що ти так замислився? — випивши апельсинового соку, ввірвав його думки сер Макпіпа.

— Пусте, сер. Мені здається, що в житті є такі несподіванки, яких люди все своє життя чекають.

— Звісно! Тепер можеш показати себе, на що здатній. Навіть більшому талантові потрібні сприятливі умови. Аби моя воля, я примусив би підкорятися нам і не такі голови.

— Це тільки один бік медалі, — виправив учителя ввічливий Джеймс. — Коли починають злітати голови, тоді починається ера безголових.

Заплативши за гостювання, вони хотіли повернутись у своє осине гніздо, але великий шпигун, помітивши підозрілий безлад, підійшов до якогось громадянина й чемно запитав:

— Пробачте, сер, ви будете Джеймс Бонд?

— Ні, — відповів чоловік. — А в чому річ?

— Пробачте, але я побачив, що ви вдягаєте пр^: Джеймса Бонда, а Джеймс Бонд — я. — Він двома пальцями стиснув лікоть злодія, і чоловік мало не знепритомнів. Але, коли до нього дійшло ім’я видатного розвідника, навмисне повторене кілька разів, громадянин трохи оговтався і почав тремтіти, мов осиковий лист.

—Я-а те-еж вибача-аюсь… Я-а те-еж знаме-енитість, тільки іншого гатунку. Я-а колекціоне-ер…

— То, може, ви колекціонуете чужі пальта? — Джеймс відпустив пальці, але на лікті одно залишилися глибокі ямки.

— Я збираю номерки різних роздягалень. Ви не уявляєте, як це важко. За першу сотню тих нумерованих шматочків бляхи я втратив сорок три пальта, п’ятдесят один плащ і сім чумарок… Отож мені було б дуже прикро, якби ви в мене відібрали сорок четверте пальто і не дали жодного номерка…

— В одну мить Джеймс усе зрозумів. Він непомітно витяг малокаліберний пістолет і враз повернувся до гардеробника, але того шпигуна й слід прохолов.

— Починається, — значуще сказав Бонд учителеві, який тим часом підійшов до нього, потім швидко витяг блокнота, вирвав аркушик і написав на ньому слова, влучніші за постріл: «Сеньйор Піпіно, ви викриті! Ви працюєте найбридкішими методами… Мій секретар дома, через те я не можу продиктувати того, що я про вас думаю… Отож самі зрозумієте, що я про вас думаю. Ваше становище безвихідне. вихід виберіть самі».

— Вручіть тому негідникові, — подав він записку здивованому колекціонерові, а сам вибіг на вулицю. Пальто вже йому було ні до чого. На вулиці — ні душі.

Наступного дня всі лондонські газети повідомили, що агент однієї недружелюбної країни, отримавши нищівного листа від Джеймса Бонда, з відчаю втопився у Темзі. Це сталося дві доби тому. А сьогодні Бонд поспішав до свого кабінету і біля нього побачив посла його величності.

— Я весь до ваших послуг, — сказав Бонд і вдав, ніби не втомився від бігу.

— Ось що значить постійне тренування, — сказав йому внутрішній голос, а посол додав:

— На вас чекає міністр колоній.

У приймальні сиділо багато люду ї генералів. Джеймс огледівся, скромно став у своєму улюбленому куточку, ввімкнув внутрішній голос, щоб той почергував, а сам знову подумав, що й цей інструмент без постійного тренування теж нічого не вартий.

Цю незвичайну здатність їхньої сім’ї — внутрішній голос — першим помітив дід Джеймса Ентоні Бонд, шукач золота, але через свою дурість не вдосконалював її — і внутрішній голос його не раз ошукував.

Одного разу, коли він ще не був багатим, внутрішній голос порадив йому:

— Ентоні, рий землю ось тут!

Дід цілий тиждень рився В цьому болоті, але нічого не знайшов.

— Ентоні, рий землю ось тут, — повторив голос.

Він два тижні грібся у важкій ріні на горі, але знову нічого не знайшов.

— Ентоні, а тепер рий ось тут! — нарешті внутрішній голос повів його, наче за руку, на середину стрімкої річечки.

Три тижні дід хлюпався в крижаній воді, доки знайшов кимось втоплений у воді повний горщик золотих монет.

— Ну й везе ж дурням! — востаннє сказав внутрішній голос і покинув щасливого дідуся, переселившись в його сина, сина, себто в батька Джеймса — Блека.

Блек був трохи хитріший і, боячись ушелепатись, як старий, вирішив найвідповідальніші досліди з внутрішнім голосом проводити з конем. Тоді він воював у Ірландії, і раптом почув:

— Блеку, нахились!

Тільки-но він устиг пригнутися, як куля просвистіла біля правого вуха і вп’ялась у дерево.

— Дідька лисого! — в останню мить хтось заіржав. — На дні безодні хлюпочеться глибоке озеро, отож ми з тобою лише добре викупаємось! — Виявилося, що такий-сякий внутрішній голос мав і кінь Гнідко, якого Блек натренував.

Тільки тому Блек і залишився живий.

— Ні, — серйозно подумав Бонд, перетрушуючи минуле, — з внутрішнім голосом не можна жартувати… — І в цю мить його запросив міністр.

Ще не встиг освоїтися Джеймс у кабінеті, що нагадував житло кам’яного віку, в якому біля каміна, наче коло первісного багаття, сидів у ведмежій шкурі дуже худий чоловічок, як йому сяйнула рятівна думка. Але він стримався. Поглянув на худеньке обличчя міністра, яке світилося мудрістю часів Річарда Лев’ячого Серця, і мовив:

— Добрий день, сер!

— Любий працівник Ікс, — озвався високий урядовець. — Якої ви думки про губернатора острова Лімпопо Діка Літлтона?

— Майже ніякої, — відповів Джеймс. — Цей губернатор гадає, що, повернувшись до всіх спиною, він іде попереду, — раптом висловив думку Макпіпи і ввімкнув внутрішній голос, який зразу ж його попередив:

— Хлопчику, коли всім людям говоритимеш правду, то що ж залишиться тобісамому?

А що міністр такого вдосконаленого інструмента, як внутрішній голос, не мав, то він тільки щось проплямкав губами, щось порахував подумки й мовив:

— Вам треба буде відвідати цей чудовий острів і тимчасово побути таємним радником губернатора, доки ми не доберемо відповідного працівника. Ця територія — найкоштовніша перлина корони нашого короля, отож вона за будь-яку ціну повинна залишитися нашою. І тільки нашою.

Бонд вийшов дуже заклопотаний і підхоплений загальним потоком, кілька разів спустився і піднявся східцями, бо його внутрішній голос був приголомшений і мовчав. Увійшовши до свого кабінету, він побачив нову людину.

— Хто ви? — здивувався видатний шпигун.

— Наш відділ так засекречений, що я й сам добре не «наю, хто я і що я тут роблю, — відрапортував новачок.

Від злості Джеймса пересмикнуло.

«Ще не встиг і виїхати, а вже посадили на моє місце», — вперше по-людському подумав він, але й цього разу від такого лиха, як совість, урятував його сер Макпіпа.

— Джеймсе, — сказав він дуже чемно, — коли повсякчас почнеш озиратися на совість, то з серйозного розвідника швидко перетворишся на дрібного шпигунчика, який шпигує сам за собою.

За кілька годин Джеймс Бонд найновішим крейсером подався на острів Лімпопо. Бажаючи познайомитися з такою знаменитістю, молодий капітан запросив його на обід і, не знаючи, з чого почати, необережно бовкнув:

— Хоч би я й знав, то не сказав, бо після цього ви почали б розмову у невигідному для мене напрямку. Ви б відрекомендувалися мені, а я — вам. Потім зав’язалося б знайомство, дружба. Потім з’ясувалось би, що ми пливемо в порт, де маємо спільних знайомих, ще пізніше я вас запросив би на обід, а ви мене — на вечерю. В мене вдома ви б зустрілися з моєю дочкою, вона, напевно, вам спобалася б, ви б до неї посватались… А навіщо мені такий зять, що не має за що купити годинника?

Капітан почервонів і враз зрозумів, що це за горішок.

А міністр колоній, бажаючи приховати раптовий від’їзд Бонда, виголосив в парламенті промову:

— Світ просто збожеволів, патякаючи про якесь повстання дикунів. Мені здається, що навіть натяку на повстаньня не може бути, доки на острові Лімпопо живе хоч один справжній англієць.

— Чи не занадто багато живе справжніх англійців на чужих землях? — здивувався французький президент на засіданні свого парламенту й послав вітальну телеграму повстанцям.

Ця суперечка облетіла весь світ і розхвилювала всіх царів без винятку, королів та імператорів. Скликавши своїх таємних радників, вони довго сушили голови: що б то все означало? Володарі квапили міністрів, міністри ганяли шпигунів, а останні все ще мовчали.

Випробування сил

Після однієї короткої ночі Бімбамбула стала мало не головним містом світового значення. її вулицями їздили комфортабельні машини, скакали на конях дженджуристі вершники, на місцеву пошту летіли сотні найбезневинніших телеграм. Напхавши повні чемодани зброї, місто почали відвідувати коротковолосі, червонощокі, дуже схожі на солдатів туристи. В небі столиці з’явилося навіть кілька американських літаків з паперовими крилами і хвостами з ганчір’я А біля палацу губернатора щодня відбувалися святкові паради. Але за мури Бімбабули жоден європеєць не показував носа.

Прибувши на острів Лімпопо, Маже Мажо назвав себе мосьє Дюраном, що торгував квіточками та дитячими іграшками. Його гарненька касирка тепер називалася Жанетою і працювала на найбагатолюднішій вулиці. Вона приємним голосом запрошувала перехожих відвідати універсальну крамницю, яка нагадає їм Париж. — Поспішайте, поспішайте!.. Перший і останній раз… Мавпи, які рухаються, запашні гвоздики, накрутні крокодили, живі морські свинки й надувні леви!., вд Кожного вечора її відвідував для перевірки каси модно вдягнений пан Мажо-Дюран, штовхаючи поперед себе візка, в якому під гарним ковпаком і покривалом стояв готовий до бою кулемет. Сам власник був у довгоносих лакованих черевиках, вузьких картатих штанях, в рожевому піджаці, з хвацько зсунутим на потилицю чорним котелком. У вилозі піджака красувалася якась пахуча квіточка.

Тільки дурні та губернатор, дивлячись на цього дженджика, на цього манекена, могли заздрити його мудрості й красі.

— Мосьє Дюран, який ви гарний і як модно вдягнений! Як вам удається в такий напружений час і в такій глушині стежити за модою?

— Це надзвичайно важко, майже неможливо, — набивав собі ціну Дюран. — Але я пильно стежу за вашими крамницями: чого у вас немає, те, мені здається, й модне!

Тільки око досвідченого розвідника могло легко помітити, як безперестанку цокають один об один його золоті зуби, як постійно у вухах гудуть підсилювачі, як кліпає, все фотографуючи, око, як могутній передавач, схований під візком, посилає бездротовим телеграфом таємні донесення полковникові Жюжю:

«Квіти ніхто не купує. На іграшки попит збільшується. На обрії — туман. Піймано великого кита. З’ясувати, до якої групи та родини він належить. Дюран».

Жюжю розшифрував донесення й повідомив генерала:

— Місто Бімбамбула оточено повстанцями. Попит на зброю зростає. Затримано великого постачальника зброї. З’ясувати, якій країні він належить. Його прізвище — Кніксас.

Тільки чарівна Жанета досі ще не могла зрозуміти цієї небезпечної гри і все питала шефа:

— Навіщо вам той кулемет?

— Звісно — ні до чого. Ми ж мирні торговці. Пхаючи візка перед собою, я весь час думаю: як з цього мертвого залізяччя зробити швацьку машину? Це моє хобі.

— А коли надумаєте?

— Тоді настане мир в усьому світі, а ми над своєю крамницею повісимо кольоровий плакат: «Перековуємо кулемети на швацькі машини!»

— Це ж чудово! — радіє дівчина і ще привітніше закликає покупців: — Поспішайте, поспішайте!..

Джеймс Бонд до Бімбамбули дістався на кілька годин пізніше від Мажо. Він довго блукав містом пішки, доки нарешті, послухавши внутрішній голос, не знайшов потрібну вуличку. Він був одягнений в білий костюм, на голові — пробковий шолом, який не пропускав тропічної спеки, а в руці тримав гарну японську парасольку, в руків’я якої було вмонтовано швидкострільну гвинтівку.

Він підійшов до першого-ліпшого і, притишивши внутрішній голос, чемно запитав:

— Чи не могли б ви мені за пристойну плату сказати, Де живе Пріслі?

— Пріслі-кравець?

— Ні, він, мені здається, чимось іншим займається, — відповів Бонд.

— То, може, Пріслі-пекар?

— О ні!.. Він такий високий, гарної статури, поважний…

—Так, певне, той Пріслі — рибалка! — зрадів чоловік.

— Ні, ні і ще раз ні! Пріслі не може бути рибалкою. Наскільки мені відомо, він дуже боїться води й не має од^Н|єї руки.

— Одразу так би й сказали! — нарешті зрозумів перехожий. — Отже, ви шукаєте Пріслі-шпигуна! Він живе тут недалеко за рогом, у високому голуб’ятнику. Напевне, й зараз щось фотографує. — Махнув рукою і швидко рушив далі.

— Спасибі, — подякував Джеймс услід і манівцями подався до свого спільника Потім вони разом найняли зручний будиночок недалеко від старої фортеці работорговців, з якої до будиночка вело кілька ходів під землею.

Джеймс недовго роздумував, найняв ще дві хижі й по фарбував їх у різні кольори.

— Навіщо вам стільки халуп? — здивувався старий Пріслі: він тут жив уже понад п’ятдесят років.

— Бачте, колего, в одній я житиму і працюватиму, — відповів Бонд, — у другій буде мій клуб, який я відвідуватиму, а в третій — теж клуб, який я ігноруватиму і проти нього у своєму клубі виголошуватиму промови.

«Коли справи острова Лімпопо візьмуть у свої руки такі великі демократи, ми ще поживемо на цьому острові!» — подумав спорохнявілий шпигун і зразу ж передав молодому всі відомості, зібрані ним за п’ятдесят років. А через годину Intelligence Service знову загув, мов розорений вулик. Тепер цій почесній установі треба було з’ясувати скільки на світі живе братів Ноксів, що вони за люди, чи вони часом не завербовані якоюсь іншою установою приємних і ввічливих послуг?..

Трохи важче йшли справи в теплих краях у Ганса Герінга. Перед Стамбулом його полонив такий солодке сон, що він не витримав і сказав своїй неписьменній секретарці:

— Берто, до Стамбула залишилося близько п’ятдесяти кілометрів, отож я трохи посплю, а ти уважно пильнуй за кілометровими стовпами і рахуй їх. Коли стовпів не стане — розбуди мене. Гадаю, ти рахувати вмієш?

— Так точно! — відповіла по-військовому Берта, але не козирнула, бо вже зняла кашкет від уніформи.

Ганс ушкварив такого хропака, що кілька снів проспав, потім прокинувся і питає у своєї співробітниці:

— Ще далеко?

— П’ятдесят два кілометри сімсот п’ятдесят метрів! точно і чітко відповіла Берта.

— Звідки п’ятдесят два? — здивувався Ганс. — Було ж тільки п’ятдесят один?

— Правильно, — не розгубилася секретарка, — але ж за раз у інший бік.

— О лишенько! — вхопився за голову Ганс і кинувся хапати валізи з полиць.

А що секретарка не вміла читати, а Пуціс не розумів по-турецькому, Гансові знову треба було вийти на незнайомій, в інструкції не передбаченій зупинці і, найнявши возика, запряженого віслюком, повернути назад — у вічне місто.

— Ти завинила, тож чимчикуй пішки, — покарав він Берту.

Так вони зі швидкістю три кілометри на годину повернули ближче до моря. Але й тут Герінг не гаяв часу і за новою інструкцією вчився передавати свої думки на відстань. Добре оволодівши цією майстерністю, він наказав Берті:

— Не плентайся позаду! Краще забіжи наперед і попробуй спіймати мої думки.

— Слухаю, — відповіла секретарка по-солдатському й побігла вперед, а потім на всякий випадок вилізла на великий камінь і стала, мов антена.

— То як?! — вигукнув Ганс. — Щось спіймала?

— Так точно!

— А тепер кажи, що я тобі передаю?

— Накази.

— Правильно. А зараз?

— Інструкції.

— Правильніше не може бути. А що я кажу зараз?

— Якась плутанина…

— Вороно, я питаю, чи ти хоч що-небудь розумієш, що в цей час коїться в моїй голові?

— Щось тукає, може, навіть ворушиться, — відповіла секретарка. — Але думок начальника не треба розуміти, іх тільки треба ловити й виконувати.

Гансові забажалося розцілувати дівчисько, але раптом він відчув, що в його голові не знайшлося жодної думки, що в ній — самі інструкції. Та він не розгубився.

— Досліди відкладаються до іншого разу, — крикнув він відданій секретарці й набундючився, як це робив його безпосередній начальник Шмульке.

Після цього він узявся виконувати іншу інструкцію і почав свого Пуціса вчити гавкати тоді, коли той захоче їсти і в такий спосіб покличе свого хазяїна. Так він лиха при купивши дістався до Стамбула, а потім, перепливши сім морів, прибув на острів Лімпопо й нарешті досяг сяких-таких результатів: тепер його Пуціс доти нічого не їв, доки його вчитель не починав лазити рачки й гавкати по-собачому.

Все було якнайкраще, але раптом ні з сього ні з того застрайкувала Берта. Коли Ганс у порту все склав на воза й сам видерся на нього, виявилося, що Берті знову не знайшлося місця.

— Я пішки не піду, — тупнула ногою вона. — Ви два джентльмени, а я тільки одна дама… Мені не важко, але це не за інструкцією.

«Потрапивши в умови, не передбачені інструкцією, кожен підлеглий повинен одразу ж звернутися до свого безпосереднього начальника», — згадав Ганс основну інструкцію і огледівся. Але як ти в чужій країні, де повно люду, де пече немилосердне сонце, побачиш того начальника? Тож він опустив голову і звернувся до свого відданого друга:

— Пуцісе, а як би ти повівся на моєму місці?

Собака раптом зиркнув на адресу, написану на візитній карточці, понюхав її, лизнув і, зістрибнувши з воза, цапнув Берту в литку. Сталося диво! Після такого товариськего заохочення бідолашна дівчина, підхопивши спідницю, на цілу годину раніше від свого шефа опинилася у двоповерховому будиночку, на якому красувалася вивіска:

ПРИВАТНИЙ ДЕТЕКТИВ

Йоніс Сільке.

Коли Ганс зайшов на перший поверх, Пуціс облизувався, а Берта вже зварила його улюблену каву з підсмаженого ячменю й дрібки солі.

Звичайній людині зовсім неважко знайти цей будиночок і без допомоги собаки, бо на першому поверсі і вдень і вночі стукотить друкарська машинка, на якій Берта одним пальцем передруковує дуже таємні папери, а на другому поверсі її шеф навчає Пуціса. Коли через вікна долине гавкіт собаки людським голосом, усі мешканці вулички знають, що вже сніданок, обід або вечеря…

Але і в такій складній ситуації Йоніс Сільке зумів дати телеграму-блискавку.

«На боці повстанців і Юле Цесорюте, підвладна його величності кайзера. Повідомте, що з нею робити: найняти, ліквідувати чи етапом пригнати додому? Г. Г.».

Втеча

Крапас виспався у камері, наче в тіні розлогого дуба потягнувся і, не маючи чого робити, виламав ще кілька грат, зігнув із них кілька зручних вішалок для кашкета, штанів і черевиків. Потім підпер щоку долонею й приготувався був знову подрімати, але крізь вибиту шибку долинув добре знайомий шурхіт крил, а через якийсь часголос улюбленої Крапасової Гави:

— Куди ти заподівся, сухопутний кроте?!

Накас кілька разів сплеснув у долоні, свиснув і за мить крізь уламки грат угледів голову ворони.

— Оце так нора! — каркнув птах. — А сморід — мов на лондонському звалищі. Тут не тільки людина, а й ворона нічого не може почути.

— Цілую твої ніжки. Гаво! — зрадів заарештований капітан. — Що доброго принесла?

— Ти можеш просити і гармату, але я однак її не піднесу, — каркнула ворона.

— Гаво, мила!..

— Тобі треба було приручити гуску, — ворона розгнівалася, змахнула крилами й полетіла геть.

Чекаючи десанту брата, Крапас почав гратися шматками виламаних грат і ненароком стукнув ними в стіну. І як він здивувався, коли з іншого боку стіни почув відлуння свого стукоту. Досконало знаючи азбуку морзе, він знову навмання вистукав:

Крапас Накас, син Напаліса.

А з іншого боку йому відповіли:

— Чінга Чанга, син Батумби.

Накас повторив сигнали й приклав вухо до стіни. Не було ніякого сумніву: за стіною сидів керівник повстанців.

— Як ти попався? — вистукав Накас.

— Дуже просто, — відповів полонений, — знявся вітер і поніс мою бочку просто до рук ворогів.

— Що гадаєш робити?

—Рятуй. Коли вони мене впізнають — кінець усьому.

Крапас пошкодував, що не дав ніякої відповіді своїм братам і не попередив їх, що тут, у в’язниці, сидить керівник повстання, тому, поплювавши на долоні і повипрямлявши всі вішалки, почав ними виколупувати розчин вапна, що скріплював цеглини. А оскільки при будівництві в’язниці цемент розкрадений, то й розчин вийшов рідкий і неміцний. Отож Крапас без будь-яких труднощів за півдня зробив дірку, через яку вистромив голову в сусідню камеру.

— Тікаймо! — зрадів Чінга Чанга.

— Не поспішай, ще не настав час. Ми повинні не тільки втекти, а й так їх налякати, щоб вони більше нікого не посміли ловити. А поки що візьми в мене кілька гострих прутів, присунь до дірки ліжко й терпляче чекай.

А тим часом вулицями Бімбамбули до губернаторського палацу, де сидів у в’язниці Крапас, поспішала дивна допомога: Рапас їхав верхи на старому левові, позиченому на кілька днів у цирку. Звідкілясь з’явилася ворона й сіла на плече колишнього артиста, в якого з рота й носа, мов з паровоза, шугав вогонь і дим. Тубільці, забачивши таку дивну процесію, мерщій тікали, а колоністи плескали в долоні, гадаючи, що в їхнє місто приїхав мандрівний цирк. Але прибулі ні на кого не звертали уваги й ні з ким не розмовляли. Вони йшли майже безлюдними вулицями, доки не дісталися до губернаторського саду, огородженого високим парканом.

— Стій! Назад! — схрестила багнети сторожа.

Накас перестав пускати дим і чемно сказав:

Мене запросив містер Літлтон.

— Сьогодні неприймальний день, — бундючилися вартові. — Ще слово — ми вас заарештуємо!

— Чудово! Тоді все одно впустите нас! — зрадів Рапас і витяг з рукава дві довгі отруйні гадюки, які вигнулися старовинними пістолетами й почали тицяти майже прямо в очі сторожі своїми роздвоєними язиками. Солдати, вшановані таким чином, наче крізь землю запалися, а начальник охорони мерщій побіг до міністра внутрішніх справ. Високий урядовець викликав до себе головного наглядача в’язниці й почав кричати:

— Навіщо ти випустив капітана «Дельфіна»?!

— Пане міністр, я його не випускав. Він іще сидить || мабуть, збожеволів, бо розмовляє з вороною.

— Йди і зараз же мені перевір!

Наглядач повернувся дуже задоволений.

— Пане міністр, лікар каже, що й вам треба перевіритись.

— А до чого тут лікар? — здивувався міністр.

— Я виконував ваш наказ.

— Нічого не розумію. Ти мені по-людськи відповідай, що ти перевіряв?

— Розум.

— Дурню, мені треба знати, чи капітан Нокс іще сидить?

Наглядач в’язниці через деякий час повернувся ще веселіший.

— Пане міністр, капітан поки що сидить, але незабаром утече.

— А що він робить?

— Ламає грати й виготовляє вішалки.

— То добре. Давай міркувати логічно: якщо той у камері, то звідки оцей узявся? — Він підвів головного наглядача до вікна, підняв ріжечок фіранки й показав на Рапаса.

Наглядач пополотнів і почав белькотіти:

— Якщо оцей справжній, то той — привид… А коли й цей привиджується, то вони обидва привиди… Ваша милість, що нам тепер робити?

— Не знаю.

Від тих слів обом зробилося зле, але в холодному басейні, який за ніч наносили відрами тубільці, відволодав тільки міністр і вийшов зустрічати Рапаса.

— Містере Нокс, ви дуже запізнюєтесь, — сказав він, пильно придивившись до обличчя Рапаса, але ні гриму, ні маски не помітив. — Прийом відбувся вчора, і на ньому вже встиг побувати якийсь самозванець. За це ми його й посадили у в’язницю.

— Мені здається, я прибув саме вчасно, тобто добре виспався і відпочив. — Рапас поплескав лева по загривку, покуйовдив гриву й звелів: — Ганнібале, подай дядькові лапу.

Лев підняв ногу, а міністр зблід і відсахнувся.

— Дякую, не треба, ми, може, якось і без здоровкання…

— Будете ввічливими, — мовив Накас. — То як ви гадаєте, губернатор мене прийме зараз же чи призначить мені комфортабельну кімнату, щоб я почекав?

— Зараз, — відповів верховний поліцейський. — Ні, трохи пізніше. Адже він не може зразу аж трьох.

— А ми ніколи по одному не ходимо. — Рапас махнув рукою, і у нього між пальцями задиміла запалена сигара. — Може, покуримо задля знайомства? — запропонував він здивованому міністрові.

— 3-залюбки, — почав запинатися той і на всяк випадок простяг руку, але Гава крикнула пронизливим голосом:

— Нічого не давай цьому шахраєві!

Від цього крику поліцай поліцаїв острова Лімпопо аж спітнів.

— А… а чому вона розмовляє людським голосом?— украй очманів поліцейський чиновник.

— Бо вмію, — відрубав птах. — А чому ти, не вміючи, каркаєш, мов ворона?

Пострах острова Лімпопо вмить позбувся своєї кмітливості і вперше в житті почав говорити про те, що надумав кілька годин тому.

— Ви всім забезпечуєте себе з повітря помахом руки.

— Тільки сигарами, — відповів Рапас.

— А зброєю?

— Ми її відбираємо у ворогів, — капітан підійшов до вкрай розгубленого поліцейського й дуже серйозно, наче роблячи трус, з однієї кишені витяг револьвер, а з іншої — американську бомбу.

— Ви не маєте права! — розпалився міністр. — Таких речей я з собою не ношу!

— Якщо ви відмовитесь від цих гарних іграшок, то , нічого не маю проти. Вони мені знадобляться у вашому гостинному товаристві, — і навмисне почав бавитися ними. А потім знову запитав: — То як?.. А може, губернатор мене зовсім не прийме?

-— Прийме, неодмінно прийме, — відказав хитрун, — тільки завтра. Нам треба відповідно підготуватися. А ви, будьте ласкаві, скажіть нам, що дзьобає цей розумний птах і що їсть цей чудовий лев? А тепер, будьте такі добрі, не заважайте губернаторові відпочивати.

— Не будемо! — вигукнула Гава.

— Не будьте, — одразу погодився міністр.

— Ми не можемо звідси навіть кроку ступити, доки у вашій в’язниці сидить моє друге Я!

— Ви такими справами не жартуйте. — Міністр приготувався тікати. — Це вам не цирк…

— І ми те ж саме хочемо сказати, — не поступався Накас. — Негайно покличте губернатора!

Гава злетіла з плеча Рапаса, сіла на голову поліцейського і гострим дзьобом постукала його в маківку.

— Мерщій, фараоне! Не чекай, поки наш «котик» прочистить твої вуха!

Незважаючи на протест губернатора, який учора добряче пригостився, його розбудили, облили холодною водою і запросили на термінову нараду.

— Дива! — досі ще тремтів наляканий міністр. — Той молодий капітан і в камері сидить, і з левом, мов з собакою, по саду ходить, і всякі жахливі штуки солдатам демонструє, і бомбу з собою носить…

— Нікуди його не впускати! — мов сокирою відрубав губернатор.

— Та він уже сам зайшов: у камері сидить, псує в’язничний інвентар.

Я хотів сказати: нікуди його не випускати! — виправився губернатор.

— Та він уже виламав усі грати і з них зробив шістнадцять вішалок.

— Тоді запрошуйте його в гості.

— Буде виконано.

— І одразу ж викличте містера Джеймса Бонда. Другу телеграму пошліть міністрові колоній, нехай він якнайшвидше висилає нам підмогу.

Коли Рапас, блискаючи ретельно начищеною сережкою, зі своїми супутниками зайшов у прийомний зал і кивнув губернаторові, той сів у самому куточку і відгородився від гостей величезним столом.

— Знаєте, і я замолоду був непоганим піратом, — поштиво сказав він — Чим маю бути корисний?

— Здоровенькі були, — відповів син Накаса. — А ти, Ганнібале, будь чемним і лизни дядькові руку.

— Дякую, не треба, — губернатор заліз на стіл. — Я руки сам мию.

— Та ви не бійтеся, мій лев добрим людям нічого поганого не робить, не кусає, тільки лизне в обличчя.

— Я й умиваюсь, — злякався губернатор. — Тричі на день.

Але лев англійської мови не розумів. Він скочив на стіл, звівся на задні лапи й по-дружньому, поклавши передні лапи на плечі королівського намісника, лизнув у його знатний ніс, а губернатор від такої несподіваної люб’язності весь спітнів, посунувся вниз, і його заціпило.

— Годі, Ганнібале, — попередив лева Рапас. — Якщо в пана руки й справді чисті, він одразу ж відпустить нас із в’язниці, — промовив басом і на всяк випадок дмухнув вогнем із рота.

— Ви, певне, жартуєте і прийшли запросити мене у мандрівний цирк? — все ще сподівався викрутитися королівський намісник.

— Гаразд, — далі напускав туману Рапас і витяг з рукава гадюк: — Може, вам свіжини? — Потім почув гул мотора й пожвавішав: — Коли так, я починаю: Напасе, відгукнись! — Він махнув рукою в бік вікна, і його оповив дим. — Напасе, кому я кажу?!

— Мені! — відповів голос брата за вікном.

Переляканий губернатор, визирнувши у вікно, побачив ще одного капітана далекої плавби, який приїхав ролс-ройсом, позиченим у купця Макт-Камари на кілька годин.

Від цього видовиська зникло будь-яке бажання чинити опір і сперечатися.

— Випустіть! — скрикнув він. — Одразу ж всіх трьох! Усіх чотирьох! І капітана, і привида, і його друге чи трете Я випустіть! Живих і неживих, вільних і полонених… —. Після цих слів він знепритомнів і сів на підлогу в кутку, бо гепнутись на повен зріст у бік лева побоявся.

Коли до його кабінету через кілька хвилин збіглися всі три брати й керівник повстанців Чінга Чанга, ніхто в палаці не насмілився заступити їм шлях.

— Ти, Крапасе, на коня — і галопом у порт, а ми на машині — в джунглі. Треба поспішати, поки вони не опам’яталися. Зустрінемося в затоці коло гирла!

— Вперед, герої! — каркнула Гава і, показуючи шлях, полетіла першою.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ або КРАХ ВЕЛИКОГО ДЕТЕКТИВА

Цілком таємно, прочитавши, одразу поверніть у бібліотеку!

Перша сутичка

У Бімбамбулу Буфало Білл не приплив, не приїхав, і просто висадився десантом з великою кількістю слуг, автомобілів, з кількома мішками паперових грошей, які називаються доларами.

Тепер цього шпигуна не впізнала б і рідна мати: вдаючі із себе новоспеченого мільйонера, він був одягнений в новий смокінг, у сірі в смужку штани, в білу жилетку, білі гетри й чорний блискучий котелок на голові, хоч термометр у той час показував двадцять п’ять градусів тепла. В кутику губ димилася гаванська сигара, а на новісінькому форді було написано: «Фірма «Біл і К°» платить тільки готівкою!»

За ним їхало кілька вантажних машин, і з них роздавали добросердечним тубільцям маленькі пакетики, в яких були в блискучих срібних обгортках цукерки, брусочки мила, жувальна гума і тютюн. Резиденція прибулих тимчасово називалася «Весела Мері», а поряд з нею вже здіймався багатоповерховий хмарочос, у тіні якого розкинувся великий, мов озеро, басейн, у якому плавало кілька лебедів з підрізаними крилами, щоб не полетіли, білизною світилися вимощені камінцями стежки.

Буфало Білл прибув, познайомився з обставинами і вже хотів затягти: «Оля-а-а-а! Оля-а-а-а!..» — та вчасно згадав, хто він тепер, а тому дуже поважно сказав:

— Рой, повстання — чудова справа: що більше людей стріляється, то дорожчими стають наші товари.

— Це правда, але ж ми пообіцяли англійцям, що на острові пануватиме спокій, — несміло заперечив Макт Рой, який тепер виконував обов’язки заступника й особистого охоронця Білла.

— А ми якраз і вхопимося за той їхній спокій.

— Яким чином?

— Бачиш, хлопчику, ті старі розбійники вже майже поживилися своїми колоніями, а ми й гупнемо їм у спину, але так, щоб більший шматок вискочив з їхньої горлянки.

— О’кей! Мені ця гра подобається, — зрадів Макт Рой.

— Далеко підеш, малюче!

В цей час мимо їхнього саду на чистокровному коні арабської породи протрюхикав капітан далекої плавби. Він припав до шиї коня і не озирався довкола.

— Слухай, може, море горить? — пожартував Білл і одразу ж замовк. — Рою, а може, це той пан Нікас, якого ми здалеку приїхали шукати?

— Це неважко перевірити, — сказав Макт Рой і відчув, як у руки й ноги почала приливати скажена кров шукача пригод, а голова зробилася порожньою і холодною, як у шерифа дикого заходу або судді, який засуджує невинних людей.

— Може, не слід поспішати? — засумнівався Білл, але в цю мить на вулицю виїхав з гуркотом і торохкотінням блискучий від лаку ролс-ройс. У ньому сиділо ще два капітани далекої плавби, доброї статури негр, старий лев, а поперед нього летіла ворона й голосно кричала:

— Гей, хлопці, чи не могли б ви швидше?

— Могли б, — жартував капітан, тримаючись за кермо, — але тоді нам треба вийти з машини.

— Тоді викиньте геть того величезного старого кота, — радив птах. — Мені не подобаються його зуби.

— Старенька, він беззубий! — відповів хлопець, витискуючи з машини останні кінські сили.

— Карамбо! — вилаялася ворона. — Втішив! Бути розчавленою таким котом, мені здається, ще гірше.

Спокійний, байдужий до всього лев раптом зарикав:

— Гаво, чи тобі не соромно? Я ж справжнісінький лев!

І Рой не витримав. Він стрибнув у сідло, що було вже напоготові, витяг з кобури свого шефа дві гармати шістнадцятого калібру і з шаленою швидкістю почав доганяти втікачів. Порівнявшись з машиною, він, заглушаючи своїм голосом гуркіт мотора, чемно запитав:

— Джентльмени, чи не можу я бути для вас чимось корисний?

— А чом би й ні! — вигукнув Напас. — Добрі хлопці всім потрібні.

— Тоді, може, й для мене знайдеться місце в машині?

Напас моргнув Рапасу й весело відповів:

— Ганнібале, посунься!

Лев знехотя переліз на заднє сидіння, а Рой, витягши ноги із стремен, спритно перестрибнув у машину, яка мчала на повній швидкості. Тримаючи в руках два кольти він відчув себе господарем становища.

— Я — Макт Рой. Хлопчики, повертайте до «Веселої Мері», з вашої голови там і волосина не впаде.

— А що ми там робитимемо? — спитав Напас.

— Вип’єте коктейлю і познайомитеся з моїм босом.

— Дуже вдячні, але ми страшенно поспішаємо, — відповів йому Напас, ніскілечки не боячись тих його двох гармат бо, позичаючи машину, не забув поради Джека Джексона і під першим сидінням поставив потужну ракету, яка викидає пасажира геть.

— Хлопчики, я два рази не звик прохати, — попередив супутників Макт Рой і кінцем дула зсунув на потилицю ковбойського бриля, підв’язаного під шиєю.

— Не бешкетуй, — Напас не міг відірвати очей від звивистої дороги.

— А якщо я полоскочу вас оцими гарматками, га? — Рой хотів обов’язково пригнати втікачів до свого дому.

Але в цей час Рапас штовхнув кулаком млявого лева, той поклав лапу на плече Макта Роя і зарикав:

— Спокійно, юначе, спокійно! — сказав колишній артист.

Рой пополотнів, бо не чекав такого кінця, і сховав зброю.

— Нехай ваш милий котик не лоскоче, — попрохав крізь сльози, бо відчув, як кігті Ганнібала крізь сорочку впиваються йому в плече.

Але свідок утікачам був ні до чого. Коли машина повернула вздовж набережної, Напас пожартував:

— Давай-но посперечаємося. Рою, що ти американець!

— Так, не треба й сперечатися, — відповів ковбой.

— Виходить, ти з технікою добре знайомий?

— Атож!

— Тоді, о’кей. Будь добрий, натисни на цей білий гудзик, бо не можу зупинити машини.

— А що станеться, коли я не натисну?

— Перекинемось, ось і вся музика.

— А коли натисну?

— Тоді сам побачиш.

— Я звик натискувати тільки на курок кольта, — набундючився слуга новоспеченого мільйонера.

— Не будь боягузом.

Ці слова вплинули на Роя дужче, ніж наказ. Та коли він натис на кнопку, під його сидінням гримнув вибух, ковбой шугонув у повітря, кілька разів беркицьнувся і з набережної шубовснув у море.

Цю картину спостерігав у величезний морський бінокль Ганс Герінг і з радощів потирав руками Він навіть вискнув від задоволення, коли побачив, як виборсується з моря обліплений травою Рой. Вірний кінь ковбоя стояв на березі, і щастя, що внутрішній голос цієї тварини ще мовчав.

— Один янкі вже викусив, — говорив до Пуціса великий розвідник і по одній літері диктував неписьменній Берті телеграму своєму безпосередньому начальникові. Отримавши її, полковник Шмульке без усяких церемоній упхався в кабінет генерала й коротко відрапортував:

— Гррр!

— Дякую за конкретність, — похвалив його генерал, — Але чому в вашому рапорті немає ніяких думок?

— Такий у мене стиль, — відповів Шмульке.

— А чому ви про такий стиль мені досі й словом не прохопилися?

— Коли всі знатимуть принципи нашої роботи, тоді ми змушені будемо їх дотримуватися.

— Коротше!

— Буде виконано!

— Ще коротше!

— Буде!

— Дякую, я перевірю.

Перевіряв події у Бімбамбулі не тільки пихатий генерал. Коли повз магазин квітів пана Дюрано, або Мажо, протрюхикав верхи капітан, великий шпигун ухопився за дитячого візка, але застряг у вузьких дверях. Тоді він вистрибнув у вікно, заліз надзвіницю церкви і. не пропускаючи найменших подробиць, почав вицокувати золотими зубами. Передавальні станції бездротового телеграфу повідомили про цю новину полковника Жюжю, а той, обходячи генерала, помчав простісінько до міністра і, зрозумівши, що передав куті меду, почав терпеливо чекати, доки той нарешті перемкне на військові справи свій невеличкий розумок завбільшки з один горішок. І коли міністр підвів голеву, на яку тисли глибокі думки, спостережливий Жюжю помітив, що міністрові скроні прикрасили ще дев’ять сивих волосин: по чотири з обох боків і одна посередині.

— Хіба сьогодні п’ятниця? — втомленим голосом сказав міністр і переплутав дуже таємний код. — Середа чи понеділок.

— Усі святі, — не бажаючи встрявати в суперечку, помилився Жюжю.

— Дякую. Це змінює становище. Я щонайдокладніше про все повідомлю пана президента. Ви вільні.

І тільки після цього, вже в свинячий голос, захеканий шпигун Пріслі знайшов Джеймса Бонда. Той виголошував промову в своєму клубі, в якій він гостро критикував порожню хижу, що стояла напроти, за її бездіяльність. Розвідник холодно вислухав донесення про надзвичайні події у губернатурі, вхопив беззвучний пістолет, вибіг таємним тунелем на узмор’є й спробував відрізати втікачів від порту, але було вже пізно. Звідти їхав конем мокрий заступник Білла — Макт Рой і, скаженіючи від злості, стріляв зі своїх гармат шістнадцятого калібру в кожну ворону, яка пролітала повз нього.

Перш ніж на щось зважитись, Бонд увімкнув внутрішній голос і уважно прислухався.

— Віслюк, — нарешті почув він, — це тобі не промови виголошувати.

Джеймс стримався і ще раз увімкнув голос:

— Бонде, тепер шукай вітра в полі, — відповів його порадник.

Тоді шпигун, піймавши першого-ліпшого візника, подався в губернатуру. Містер Літлтон, оговтавшись від переляку, тихо плакав. Побачивши звісного розвідника, він, не соромлячись своїх сліз, гірко сказав:

— Бонде, я вже не хочу бути губернатором.

— Добре, добре, ти ним і не будеш. А тепер витри сльози і розкажи, що тут сталося. Тільки, прошу, докладно, бо для мене важлива кожна подробиця.

— Бонде, це жахливо. Я все витерпів: і лева, і бомбу, і ворону, але коли побачив, як з рукава того хлопця вилізають отруйні гадюки… це вже було занадто. — Коли високий урядовець закінчив, Джеймс закинув ногу за ногу і в такій невимушеній позі глибоко замислився.

— Перший варіант, або перше безглуздя: ви перевтомилися, і все це вам привиділося. Друге безглуздя, або другий варіант: наші вороги винайшли якусь невідому для нас зброю, в якій нічого не тямлять навіть американці. Третій варіант, або перший правильний висновок з тих двох нісенітниць: якщо це не сон і не зброя, тоді… — Він голосно засміявся. — Містере Літлтон, це ж хитро придуманий спектакль. Вас ошукали троє хлопців, які перевдяглися в капітанів далекої плавби. Сором! Ви артистів злякалися, мов справжніх розвідників.

— А схожість? — не відступав губернатор. — А зброя?

— Розберемося. — Бонд був спокійний, мов статуя королівського намісника на коні. І коли б не турецька сигара, яка диміла в кутику губ, кожен простак сказав би: розвід, ник спить.

Але хоч як мізкував Джеймс Бонд, усе одно про це свинство з боку губернатора треба було повідомити Макпіпу. А в Лондоні цей надзвичайний трюж трьох братів здійняв справжню бурю. Всі клерки-бюрократики Intelligence Service зарухались, забігали, мов комарі їх покусали, і знову почали гасати коридорами, мов навіжені. Коли галас досяг кульмінації, міністр колоній викликав сера Макпіпу й чемно запропонував йому сигару. Вони курили й мовчали, мовчали й курили, кабінет, який був у стилі кам’яного віку, поглинула темрява. Загадково потріскували іноді дрова в каміні, мов печерний ведмідь, ревло у давно не чищеному комині.

— Чим займається ваш Ясновидець? — запитав міністр.

— Нічим, сер. Джеймс усе життя нічим не займається, тільки шукає порятунків із скрутних становищ.

— Хвалю, — і вони знову закурили. — На кого ви полюєте, пане полковник? — знову здалеку почав міністр.

— На левів.

— Шкода… А я на тигрів. Іноді на носорогів.

Викурюючи третю міцну турецьку сигару, худий чоловічок, який майже втоп у ведмедячій шкурі, знову запитав:

— Кращих вістей нема?

— Поки що — ні.

— А німці та французи за наші невдачі своїм шпигунам уже ордени дають.

— О!.. — тяжко зітхнув Макпіпа. — Якби наш уряд був такий щедрий!..

— Знаєте, Макпіпо, — несподівано перебив його міністр, — коли я одного разу в джунглях Індії полював на тигрів, мій помічник прогавив звіра, і тигр опинився у мене за спиною. Він підкрався так близько, що мою потилицю обпалило його гаряче, мов вітер у пустелі, дихання.

— І що ви зробили? — підскочив сер Макпіпа і зблід.

— Нічого, тільки здійняв комір.

— А ваш помічник?

— Він, бідолаха, не повернувся з Індії.

— Чому?

— Коли ми знову натрапили на слід тигра, який утік, я сказав помічникові: Пітере, ти йди подивись, куди подівся той звір, а я піду розвідаю, звідки він прийшов… Ви розумієте, що я хочу цим сказати?

— Авжеж, — відповів сер Макпіпа і відчув, як по спині забігали мурашки. Викурюючи шосту чи сьому міцну турецьку сигару, він би ще щось придумав, але йому стало погано. Раптом він підхопився й сказав: — Дозвольте вийти.

— Потерпи, Макпіпо, потерпи, — не дозволив міністр.

— Я боюсь, що полювання на тигра, яке ви пропонуєте, може не відбутися.

— Чому?

— Я помру раніше, ніж ви мене пошлете в Індію.

— Не помреш… Ви обидва, мій любий Макпіпо, і ти, і твій Ясновидець, упустили одну дуже важливу подробицю: ті моряки Нокси не тільки підлеглі нашої величності короля, але й трійнята.

— Сер, ви — геній! — вдруге підхопився Макпіпа.

— Знаю, мені про це вже казав король. А що далі?

— Проти трьох нам треба подвоїти сили.

— Потроїти, мій любий, і більше ніякого свинства.

— Розумію: потроїти, але не випустити контрольних акцій зі своїх рук.

— Правильно: тримай віжки і, коли треба, не жалій батога.

— Можна йти?

— На всі чотири боки.

Через долину жахів

Коли далеко позаду залишилося місто, розімліле від сонця, і порт, закіптюжений димом, коли закінчилася вибоїста дорога, розмита зливами, Напас зупинив машину у високій траві й весело сказав своїм друзям:

— Ось ми й приїхали.

— Бачу. — Рапас розім’яв занімілі ноги, огледівся і скрушно зітхнув: — Утекти втекли, але як ми повернемося?

— Ви не хвилюйтеся, за все подбають мої друзі, — як міг заспокоював їх Чінга Чанга, а самого його аж розпирало від щастя. — Свобода! — весело вигукував він. — Ви не уявляєте собі, що таке свобода для людини природи!..

— Не ображайся, натуралісте, — сказав йому Напас, — але сам ти дуже дивно дбаєш про своїх друзів: то в бочці плаваєш, то у в’язниці сидиш, тепер мало не луснеш від щастя, а що буде, коли ті пани раніше за твоїх одноплемінників про нас подбають?

— Пошлімо у розвідку Гаву, — раптом придумав Рапас, годуючи ворону залишками печива, яке дістав з кишені. — Про все розвідаємо, і ніхто й гадки не матиме звідки.

— Нічого не треба розвідувати, все зроблять мої люди, — знову сказав Чінга Чанга. — А тепер — уперед. Ми підемо стежкою, а ти поїдеш у джунглі. На узліссі сховаємо машину й спробуємо знайти моє село.

Сяк-так діставшись до лісу, Напас зупинився. Джунглі були такі густі, що не тільки машиною чи велосипедом, але й пішки зайти в них було неможливо. Але Чінга Чанга в цих заростях почувався як риба у воді. Не відриваючи очей від землі, він ішов попереду, перестрибував через буреломи, вів через висячі мости з ліан, доки вони не прийшли на широку долину. Тут гілки дерев і листя були такі густі, що в джунглях серед білого дня наче були вечірні сутінки.

— А тепер не злякайтеся, — попередив ватажок, — і куди-небудь сховайте свого чорного птаха.

— Погляньте, білий знайшовся! — розгнівалася Гава, але не пручалася, коли Рапас запхнув її за пазуху.

Що далі вони заглиблювалися в джунглі, то темніше ставало, то більше лунало таємничих голосів і звуків.

Подорожні притихли й почали уважно дивитися під ноги, тільки один лев Ганнібал дедалі веселішав і задирав хвоста догори. Раптом над їхніми головами прошурхотіла зграя синьо-зелених птахів, і один з них пронизливим голосом Гави несподівано скрикнув:

— Пррро-опа-дде-тте!

Подорожні здригнулися.

— Оце так цирк! — спробував жартувати Рапас, але через деякий час хтось ще таємничішим голосом вигукнув:

— Не-ее по-ве-е-ерррне-ете-есссь!

Подорожні зупинилися, озирнулися. В цю мить зовсім з іншого боку знову затріскотіло, заскиглило, долинув якийсь дикий сміх, а третій птах каркнув:

— Загинете!

— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив! — не втрималася Гава й висунула голову.

— Мовчи! — цитькнув на неї Рапас.

— Заборони це їм, — огризнулася Гава. — Ворон, які вміють говорити, тут більше, ніж на лондонському звалищі.

— Сказав же, помовч!

— Нехай собі балакає, — махнув рукою Чінга Чанга.-— . А чому ви так занепокоїлись?

— Місця й справді жахливі, — витер піт Напас. — Ніколи не думав, що злі духи говорять по-англійському.

Чінга Чанга голосно засміявся.

— Це зовсім не злі духи. Кожен мисливець мого племені інколи ловить папугу й віддає чаклунам, а ті навчають птахів якогось слова й знову випускають у джунглі. Побачивши людей, птахи кричать те, чого їх навчили, сподіваючись на гостинець. Отак і літають вони над головами подорожніх. Цю таємницю знають тільки люди нашого племені і зовсім не бояться птахів, а чужинці, озброєні до зубів, уникають цих місць і бояться їх, мов смерті. Це нам на користь, бо за цією долиною, у гирлі великої річки, лежить село мого племені Чіка-Чака, куди ще не ступала нога жодного білого. Ви будете перші.

Брати все зрозуміли й засміялися, а ворона висунула голову з-під поли й каркнула на весь ліс:

— Западіться!

— Крізь землю! — відгукнулася луна голосом папуги.

А з іншого боку проверещав тонкий голос:

— Западетесь! — І джунглі ненадовго заспокоїлись.

Нарешті Чінга Чанга зупинився, прислухався, пильно оглянув землю, помацав вірьовку з ліан, потім, прикривши половину рота лівою долонею, а іншу половину то прикриваючи, то відкриваючи правою, почав гукати, мов якийсь нічний звір. Таке ж гукання відповіло йому в іншому кінці джунглів, потім ближче, і за кілька хвилин ті голоси залунали зівсебіч. Нарешті перед ними виросло з десяток воїнів, озброєних списами.

— Гуа-гуа! — привіталися вони.

Через деякий час ліс порідів, а тоді й зовсім скінчився. Мандрівники опинилися коло широкого спокійного гирла великої ріки. В бурій воді аж кишіло всякої живності. Здавалося, тільки всунь руку в річку — і зразу ж позбудешся її. Але чоловіки сміливо забрели у воду, знайшли сховані човни, перевезли втікачів на інший бік, а самі повернулися назад.

Гава, спостерігаючи за крокодилами, що пливли за човнами, знову не витримала.

— Як добре, що ця бридота не літає! — каркнула вона, але із-за пазухи Рапаса не квапилась вилазити, бо над головами втікачів пролетіли величезні кондори. — Було б куди краще, щоб і оці живі літаки плавали у воді. — Гава провела хижаків поглядом і знову засунула голову за пазуху.

Посеред великого острова, зарослого густими деревами, світилася простора галявина. В центрі її стояло з п’ятдесят хиж, укритих листям, а посеред галявини — найбільша, вкрита соломою. То була хата вождя, в яку привели гостей і зразу ж пригостили кокосовими горіхами, які витягли з льоху. Чінга Чанга великим ножем управно розрубав горіхи й подав кожному напитися прохолодного напою, що дуже нагадував березовий сік.

— Прошу нічому не дивуватися, — попередив він друзів. — Африка є Африка, а острів Лімпопо — її серце.

Ще не встигли гості відсапатися, як у селі загули тамтами, тобто місцеві барабани і барабанчики.

На майдан першими вибігли воїни. Вони виконали ритуальні танці полювання та війни. їх заступили дівчата. Танцюристки були такі спритні, такі меткі, що обидва брати не витримали й почали тупцяти разом з ними. Така їхня поведінка дуже сподобалася тубільцям.

Потім у окреслене коло вийшли двоє юнаків. Вони довго ходили один перед одним. Супилися, лаяли один одного, і, коли стали злими і похмурими, до них підійшли вичепурені дві дівчини і вручили кожному з них перо пави. І в цю ж мить почався найдивовижніший з усіх будь-де і будь-коли бачених двобоїв. Юнаки лоскотали один одному найчутливіші місця й намагалися не сміятися. Та раптом один кінець пера попав супротивникові в ніс. Воїн дихнув, міцно замружився і чхнув, але так гучно і так кумедно, що його суперник не витримав і зареготав. Він і програв, бо за правилами двобою переможеним стає той, хто перший засміється.

Після врочистої частини було викопано невелику яму вимощено камінням і вистелено листям бананів. Сюди поклали двох рябих поросят, начинених горіхами та фруктами, і запалили багаття. Навкруги поширювалися такі смачні пахощі, що Ганнібал не витримав і зарикав на всі джунглі.

— Нарешті будемо їсти! — наслідуючи лева, заревів Рапас, і всі подумали, що то говорить лев.

Після загальної учти люди пішли відпочивати. Рано-вранці Чінга Чанга розбудив братів і повів їх до широкої річки, яка впадає в океан. Тут на них чекали човни-довбанки і воїни з веслами напоготові. Коли вони сіли, барабанщик, що сидів на кормі, почав руками вибивати такт. Чоловіки всі як один опустили весла, і човен стрімко подався вперед.

— Куди ми пливемо?—спитав Рапас.

— Шукати зброю.

— Як ти її знайдеш, не маючи навігаційного приладдя? — здивувався Напас.

— Дуже просто: ось на краю затоки росте розлогий баобаб Він закриває величезну скелю. Відпливши від берега, ми спершу побачимо той величезний камінь, а потім з’явиться шпиль далеких гір… Тоді й розпочнемо пошуки.

Припливли до мілини й розпочали пошуки. Обв’язавшись вірьовками, водолази взяли по великій каменюці, за їхньою допомогою дуже швидко опинилися на дні мілини. Під водою вони прив’язували бочки, а інші їх витягували. За кілька годин було витягнуто всі сорок чотири бочки. З веселою піснею воїни рушили назад.

Коли повстанці вибили днища бочок, то радості їхній не було меж. Кожен із них отримав або гвинтівку, або револьвер і по жмені патронів. На честь братів вони знову організували свято з піснями, танцями, стріляниною з гвинтівок.

— Що ви весь час святкуєте? — Напас був прикро вражений. — Зрозуміло, треба вчитися володіти зброєю, але ж і патрони треба берегти.

— А як же навчитися, коли не потанцюєш? — здивувався Чінга Чанга. — Танець — це академія, в якій людина навчається терпеливості, витримки, гнучкості і загальних, узгоджених рухів, а всі ці властивості якраз і потрібні озброєному воїнові.

— Коли так, — Ііе витримав Рапас, — тоді і я вам дещо покажу. — Він попрохав зробити невеличке підвищення, знайшов сковороду, кілька яєць і на очах усіх тубільців, випускаючи вогонь з рота, спік яєчню. Потім він попрохав принести кужіль вовни. І, на подив усім, запхав його в рот, Розжував і проковтнув. Затамувавши подих, люди спостерігали, що буде далі. Потім з рота Рапаса шугонув дим, потім полетіли іскри, а ще згодом Рапас почав витягувати з рота різноколірні стрічки й роздавати їх ошелешеним дівчатам.

Наприкінці Рапас підійшов до старшого жерця, обережно доторкнувся до його носа, і в руках у артиста заблищала золота монета, начебто він витяг її із ніздрів у чаклуна.

Все село зойкнуло, а опам’ятавшись, вишикувалось у величезну чергу, щоб кожному великий чаклун теж витяг хоч по маленькій монеті. Та оскільки в кишені в Рапас, було тільки дві золоті монети, він цей трюк ще раз повторив, витягши гроші з носа в помічника старого чаклуна. На подив усім, ті два чоловіки виявилися великими скнарами. Вони сіли один проти одного й почали удавлювати один одному носи, доки не потекли сльози з очей, та гроші все одно не сипалися в долоні.

— Чаклунство погане, — жартував веселий Рапас і показав, як цей трюк робиться. Всі тубільці аж попадали од сміху й щиро заплескали в долоні. Тоді Рапас звелів їм повісити два кокосових горіхи, відрахував від них по п’ятдесят кроків, поклав гвинтівку на плече, повернувся спиною до мішені і, спостерігаючи за нею через дзеркало, натис на курок. Пролунав постріл. З повного горіха бризнув сік. Рапас став під горіхом, попив, освіжився і в такий самий спосіб пробив іще кілька…

Мешканці села стояли, мов зачаровані, і не сміли зрушити з місця, тільки чаклуни довго радилися між собою і прийшли до одностайної думки: подарувати Рапасові намисто з зубів тигра — тотем, себто знак свого племені, в визнати його третім помічником старшого чаклуна й назва ти Накумбою Чанга, тобто — Накас-вождь.

У цей час у затоці забовванів краєчок вітрила. Він ріс, збільшувався на очах.

— Крапас! — нарешті впізнав корабель Напас. — Приплив Крапас! — і всі застрибали з радощів. Розпочалося третє за цей день свято. Воїни, скочивши у човни, попливли зустрічати «Дельфіна» й показали йому в гирлі річки таємну затоку, в якій його ніхто не міг помітити ні з суходолу, ні з моря.

Нарешті три брати обнялися.

— Як ти, капітане?

— А як ви, мої матроси?

— Ми живі і здорові!

— Як бачите, і я ще живий… але страху набрався добряче. Примчав у порт, віддав коня хазяїнові, а сам — на корабель і в море. Тепер шукайте вітра в полі! Та тільки-но встигли напнути вітрила й рушити вперед, як раптом шлях нам перетнув крейсер «Невмирущий». Він так бабахнув гарматами з правого боку, що перекинувся і хлебнув через борт води. Але й це нас не врятувало: бачу, крейсер пливе до нас і повертається лівим боком. Ну, гадаю, капець нам. На всяк випадок озброїв батька, сам озброївся, мати гвинтівку навіть у руки не бере.

«Якщо я качалкою та ополоником нічого не вдію, то що мені допоможе ця незручна пукалка?» — відповіла вона, а тим часом якийсь патлатий чолов’яга почав командувати з капітанського містка «Опустити вітрила! Викинути якір! Прийняти човен його превосходительства!»

Стою ні живий ні мертвий і стискую руків’я револьвера в кишені. Думаю, якщо той титулований розбійник мене впізнає, я йому в руки так легко не дамся…

Та, зійшовши до нас на палубу, незнайомий капітан крейсера на мене навіть не глянув, а кинувся до матері й почав цілувати їй руки. «Чи не вашу лисину я лікувала своїми ліками?» — першою опам’яталася мати.

«Мою! — став на одне коліно, мов лицар, капітан і мовить: Я буду вам вдячний все життя. — Зняв шапку і скуйовдив свої патли. — Гляньте».

«Хоч коси заплітай», — відповіла мати, дивлячись на ту копицю волося, і я тільки тоді впізнав нашого давнього друга, пам’ятаєте, того, що весь час зачісував в той чи інший бік три волосини, які залишилися на його голові.

«Мені велено нікого з порту не випускати, — сказав капітан, — та коли ви дасте того чудодійного настою для моєї жінки, я вас сам буду супроводжувати куди захочете».

І ось ми тут.

З цієї нагоди навіть Напас-старший не витримав і, надівши рятувальний круг, спустився в човен, щоб погостювати у свого давнього друга Чінга Чанга. На березі він потрапив у обійми всіх родичів і близьких ватажка повстання. Вони мало не розчавили бідного Напаса й примусили його танцювати з ними ритуальні танці.

Все ще святкували першу маленьку, але дорогу перемогу, коли на світанку в село прибіг приручений страус. До його шиї була прив’язана шкіряна торбиночка, а в ній бунчук, який означав тривогу. Чінга Чанга одразу наказав принести найбільший барабан і його боєм швидко передати звістку навколишнім селам про небезпеку.

Ще не встиг затихнути великий барабан, як тамтами загули, заторохкотіли в усіх джунглях. Воїни натренованими руками, напруженим слухом почали між собою розмовляти тим надзвичайним музичним телеграфом. Уже за півгодини з іншого боку джунглів передали кілька разів застереження:

«У ваше село йдуть озброєні люди. Їх веде довгоногий білий, а його веде приручений вовк.»

Операція «Сатурн»

Ганс зробив щонайдокладнішу доповідь полковникові Шмульке, отримав від нього принципіальну, а правильніше — сумнівну згоду і почав готувати експедицію у глиб острова. Будь-що-будь — він обов’язково хотів знайти те ще ніким не помічене плем’я і налагодити з ним тісний зв’язок, а тільки потім братися до справ усього острова План його був дуже простий, а тому — геніальний: доки не охололи сліди, Пуціс ще міг знайти ватажка племені, а де ватажок, там і вся його нація.

Але розвідка є розвідка. Розроблюючи план експедиції, військові високого чину цілу ніч вираховували, компонували, пересували логарифмічну лінійку, пили ром і курили люльки, готувалися до всіляких несподіванок і лише на світанку послали дуже складний шифр:

«Дозволяємо оселедцеві випливти в океан».

Це означало:

«Наказуємо почати операцію «Сатурн» і додаємо Пуцісу ще півфунта печінкової ковбаси».

Ганс, ні на що більше не сподіваючись, одяг Берту в короткі штанці колоніста, взув у довгі кавалерські чоботи, поклав у рюкзак друкарську машинку, нап’ялив їй на голову величезного тропічного бриля, дав купу паперових грошей і погнав найняти носіїв, купити в купця Макт-Камари безліч усяких непотрібних речей, а сам буцімто вийшов погуляти і зник перший, залишаючи на дорозі умовні знаки.

Але від пильних очей своїх колег і ворогів відомий шпигун ніде не міг сховатися. Мажо-Дюран одразу ж виїхав за Гансом. На всяк випадок він узяв із собою візок і, ведучи під руку свою гарненьку касирку, теж вирішив помінятися околицями міста. За цією парою, ввімкнувши внутрішній голос, квапливо вирушив і Джеймс Бонд із дідусем Пріслі, озброївшись вудками та японськими парасольками, в які замаскували швидкострільні гвинтівки. Верхи на коні потрюхикав і Макт Рой постріляти ненависних йому ворон, а Джовані Джовіні вирішив на очах цих джентльменів сьогодні удавати тверезого. Словом, кожен слідкував і за кожним слідкували, кожен думав про іншого, що той дурніший, тому кожен і був ошуканий, бо цього вимагали правила великої розвідки: краще стріляти в спину, ніж отримати кулю в лоб.

Доки Ганс повторив усі інструкції, доки до подробиць згадав усі накази, Пуціс досить далеко витяг його за місто й на цілу годину раніше, ніж звичайно, зажадав отримати свою печінкову ковбасу. Підкріпившись, вони без поспіху рушили далі. Слід від єдиної машини, яка тут проїхала, дуже ясно вів шпигунів на південь, тож вони йшли ним, мов залізною колією. Але Ганс не міг як слід усе обдумати, бо для цього він повинен був мати того, кому він міг наказувати. І він незабаром почав оглядатися, чи нема поблизу Берти. Навіть виліз на дерево й пробував передати свої думки на відстані, але знову згадав, що ніяких думок у голові немає. Тоді він скочив на землю і виконав коротку виробничу гімнастику.

А місто віддалялося й віддалялося. Устромивши морду в сліди, Пуціс усе ще тяг за собою хазяїна в глибину острова. На краю саван, або безмежних лугів, на Герінга чекало вже кілька десятків носіїв і стільки ж ящиків з різноманітними зниженими у ціні подарунками для майбутніх спільників. Енергійна Берта замінила короткі штанці на довгі, бо сонце добряче підсмажило відкриті місця на ній, і весь час погукувала на своїх наймитів.

— Хто кого доганяє, шановний шефе? — вона не зробила винятку й для свого начальника й звела брови.

— Берто, я прийшов учасно: о сімнадцять нуль-нуль, а ти мені скажи, що ти сьогодні відчувала приблизно опівдні? — спитав підлеглу ретельний Ганс.

— А точніше ви б не могли запитати? — занепокоїлася Берта.

— Приблизно в той час, як я заліз на дерево.

— Опівдні?.. На дерево?! То, певно, від спеки. В той час на мене найшло бажання служити кайзерові і батьківщині, тож і я, перегрівшись на сонці, натиснула на цих дармоїдів і нероб так, що вони блискавично опинилися тут начебто за ними лев гнався, — поглянувши на носіїв, вона тупнула ногою. — А ще ці нероби хочуть знати, куди ми йдемо і що ми несемо в цих ящиках.

— Це неможливо: вони швидше помруть, ніж узнають правду.

— І я їм те ж саме кажу, але вони не вірять, що наш похід дуже засекречений, що про нього знає єдина людина на світі — це полковник Шмульке.

— Берто, тобі ціни нема, а надто коли походиш пішки. Але обов’язок є обов’язок: годі теревенити. Пуцісе, вперед!

Заспокоюючи Фіфі-Жанету, яка ридма ридала, мосьє Мажо-Дюран спостерігав з високої трави за Гансом, який був обвішаний в’юками, і тихо злився:

— Невже той довгоногий шваб і справді надумав пішки обійти весь острів?

Великий розвідник не був підготовлений до такої подорожі, отож, цокаючи зубами, мерщій телеграфував у Париж, вимагаючи поради, але так далеко відійшов від проміжної бездротової телеграфної станції, що відповіді не отримав Це його ще дужче розхвилювало. Його руде волосся, схоже на мідні дротики, почало іскрити.

— Я нікуди не піду, — пригашувала запал шефа гарненька касирка, поправляючи модні черевички, які злітали з ніг. — У мене на підошвах самі пухирі й мозолі.

— Добре, ми зробимо невеличку реконструкцію, — зглянувся на неї Дюран. — Сідай у візок.

— А куди ми подінемо кулемет?

— Викинемо.

— Ні, якщо можна, я краще покладу його собі на коліна. Він дуже потрібний на цьому острові, навіть більше за мою швацьку машину.

Дюран розізлився на свою розпещену помічницю, а тому знову почав вистукувати своїми золотими зубами донесення, але Париж мовчав, ніби там усі вимерли. В той час із високої трави висунулася голова Макта Роя. Маскуючи мету своєї подорожі, хитрий ковбой вигукнув:

— Мосьє Мажо, ви заблукали! Я вже півдня в сідлі, але ніде в цьому напрямку не бачив крамниці, яка продає молоко таким гарненьким новонародженим!

Мажо здригнувся, але швидко опанував себе. Закутуючи у візку Фіфі, він мов ненароком, узяв з її колін кулемет.

— Слухай, Мажо, на якого біса ти витяг ту швацьку машину? — знову, ніби нічого не підозрюючи, сказав Рой. — Чи не краще було б шити в ручний спосіб?

Він підкинув обидва кольти вгору, піймав і, не маючи, куди стріляти, знову запхнув у кобуру. Трохи звівся в сідлі, огледів савану й побачив, що навколо місця, де отаборився німець, подекуди колихається трава.

— Оля-а-а-а! — заспівав він своєї пісні. — На цьому полюванні найкраще прискакати останньому. — Повернув коня і, зробивши коло, знову повернувся.

На другий день мандрівки Пуціс знайшов на узліссі схований ролс-ройс. Це була велика перемога цієї нерозлучної пари. Ганс сфотографував знахідку разом зі штучними дуже отруйними гадюками, залишеними на шкіряному сидінні, з іграшковою бомбою та дерев’яним револьвером, кинутим на землю.

— Берто, якої системи ця зброя? — дуже дотепно пожартував Ганс і чекав півгодини, доки його підлегла зарегоче, але Берта добре натренованим голосом солдата відповіла:

— Циркової, мій шефе!

На третю добу всі носії Герінга застрайкували, бо їхній табір відвідали Пріслі та Джеймс Бонд, удаючи із себе турецьких мисливців. Вони пригостили всіх негрів отруйними сигарами й тільки тоді звернулися до їхнього хазяїна.

— Чи не могли б ви кілька носіїв позичити нам? — замітав сліди ввічливий Бонд. — Ми настріляли купу слонів, і нема кому нести їхні бивні.

— Вам треба було полювати на полівок, — відповідала за Ганса практична Берта. — В них зуби легші.

— Ми добре заплатимо, — щоб чули й носії, сказав Пріслі. — По два золотих кожному.

— Я їм плачу по три, — не поступалася Берта.

— Пуцісе, проведи цих джентльменів за межі табору, — нарешті урвався терпець і в Ганса.

— Щастя ваше, що я й тут, у цьому дикому краю, дотримуюсь своїх принципів, — сказав Бонд. — Інакше-бо ви ніколи не повернулися б в свою злиденну Німеччину.

— А які вони, ваші принципи? — поцікавився викритий німець і подумав, що одному з них доведеться плакати Тільки кому?

Ганс непомітно підморгнув Берті.

— Гвинтівку не беріть, вона однак без патронів, — попередив друкарку Бонд, — а тепер слухайте: європейці не повинні на очах у чорних сваритися між собою.

Бонд тільки провчив безмозглих німців і повернувся йти. Йому неважко було уколошкати шпигуна ворожої країни.

але він не поспішав, бо мав довідатись, що задумали німці в британській колонії. А щоб у Герінга не виникло бажання втекти, він підпалив за його спиною у кількох місцях пересохлу траву саван.

Та Ганс Сільке не розгубився. Він кожного носія примкнув до кованого ящика й тільки тоді розпочав переговори:

— Якщо мене слухатиметесь, то після повернення додам кожному ще по кілька золотих, а якщо ні — залишу оберігати запалений степ біля ящиків…

І всі тубільці погодилися мандрувати далі.

— Коли так, — зрадів Ганс, — нехай Пуціс нас веде у глиб острова. Вперед, хлопці, в джунглі, які не горять!

— Той довготелесий телепень не такий уже й дурень, — дивлячись у бінокль, похвалив німця Бонд і вирішив повернутися додому машиною, схованою втікачами. Але як він здивувався, побачивши, що в ній хазяйнує мосьє Мажо. Той тип уже сидів за кермом, а гарненька касирка прив’язувала до машини ясно-синій дитячий візок. Бонд оглянув швидкострільну гвинтівку, ще раз перевірив свої принципи і ввімкнув внутрішній голос.

— їх треба буде відтиснути, — сказав голос губами Пріслі, але Джеймс його не послухав, а підпалив траву ще в одному місті.

Побачивши вогонь, що наближався до них, Мажо заметався, мов підстрелений. Він бігав від мотора до керма, але машина його не слухалася. Тоді він заходився її гамселити кулаками й копати ногами, але й від нього вона не зрушила з місця.

— Бонде, я вас не розумію, — сказав Пріслі, одним оком спостерігаючи за вогнем, який з гоготінням наближався до них. — Мені так жарко, наче я у ливарні під час виплавки чавуну.

Та великий розвідник був незворушний. Він спокійно спостерігав, склавши руки на грудях, і уважно дослухався до свого внутрішнього голосу.

Нарешті Мажо відчепив свого візка й припустився степом, немов був підсмалений. Від нього ні на крок не відставала його гарненька касирка. Коли вони зникли, Бонд підійшов до машини, витяг з кишені якусь маленьку річ, відгвинчену вночі, подлубався в моторі й миттю його завів.

— Ви геній! — вигукнув здивований Пріслі.

— Я це вже чув, — скривився розвідник.

— Але найважливіше — без крові.

— Це вже щось нове, — Джеймс збільшив швидкість, і незабаром вони побачили Мажо-Дюрана, який швидко накульгував попереду. На нього було соромно дивитися. Гарненька касирка його перегнала на кілька кілометрів. — Яка школа, яка підготовка! — захоплено говорив Бонд і ще швидше помчав уперед.

— А може, візьмемо? — запитав Пріслі. — Все одно той старий тепер наш спільник.

— У розвідці є тільки один спільник — випадок, — відповів йому суперрозвідник і надовго вимкнув внутрішній голос.

— Хоч дівку пожаліймо.

-— А це вже ідея: Фіфі багато знає і може нам прислужитися. — Бонд зупинив машину, вхопив дівчину під пахви і втягнув усередину.

— Рятуйте, мій шеф згорить! — репетувала Фіфі.

— А чому ви самі цього не зробили? — чемно запитав Бонд.

— Я бігла, щоб покликати на допомогу.

— Далеко?

— В місто.

— Чудово! Ми вас підвеземо, і ви це зробите набагато раніше.

Але не встиг Бонд розігнати машину на повну швидкість, коли з-за рогу вискочив якийсь чоловік й націлив свою зброю на водія.

— Гей, таксі! — вдаючи з себе тверезого, погукав Джовані Джовіні. — Мені треба до міста!

А що швидкострільна зброя була покладена в багажник, то містерові Бонду нічого не залишилося, як підвезти подорожнього.

— Долар за кілометр, — пожартував він.

— Сі! (Себто згоден!) — сказав Джовіні. — Тільки з твоєї кишені.

А савана горіла, диміла. На перший погляд пустельна й сонна, вона раптом ожила: галасували птахи, не знаходячи своїх гнізд; обійняті жахом, мчали антилопи; стугоніла земля від копит зебр, що чимдуж тікали; перелякані леви грізно рикали… Тільки Ганс не боявся нічого, йшов собі джунглями вперед і вперед. За ним плелося двадцять носіїв, а у хвості колони крокувала вперта Берта. Пуціс Цього разу виконував нові обов’язки. Він гасав по ящиках, Що підносилися над головами носіїв, і пильно наглядав, Щоб ніхто з носіїв не зіпсував рядів, щоб усі йшли в ногу.

Але раптом сталося лихо. Опівдні, коли задуха була така, як у добре натопленій лазні, Ганс почув шум, не передбачений жодною інструкцією. За хвилину всі його носії вже лежали, мов мертві, а кілька важких ящиків придавило Пуціса. Великий розвідник кинувся рятувати свого друга і ненароком доторкнувся до руки тубільця, який помирав: вона горіла вогнем, але дрижала, мов від холоду.

— Отрута! — зрозумів Ганс, та було пізно. За кілька хвилин усі носії вже були на тому світі, а Пуціс, кульгаючи, лизав рани й жалібно скавулів.

Та, як кажуть, біда йде, за собою другу веде. Раптом Берта вхопила за руку шефа і, показуючи пальцем, зовсім не по-військовому запитала:

— Гансе, а… а чому гілка он того дерева рухається?

— Люба, мені здається, що це не гілка, а величезний удав. — Ганс схопив гвинтівку, та раптом розгубився: — Стривай-но, а де його голова?

Гілка рухалася й рухалася, а голови не видно було. Поки влучний стрілець її помітив, було вже запізно: удав упав на Пуціса і стис його залізними обручами своїх м’язів…

Ганс прицілився, заплющив очі і пальнув. Усю обойму вгатив у плазуна. Вдруге зарядив гвинтівку. Втретє… І коли розплющив очі — панувала тиша, незвичайна тиша, тому він дуже сміливо запитав:

— Берто, ти жива?

— Жива.

— Удав живий?

— Живий.

— То в кого ж я стріляв?

— Шефе, я боюсь вимовити це ім’я, але від вашої влуч ності відгонить зрадою батьківщині…

Від цих слів Ганс умить похолов і огледівся. Удава вже не було, жодна гілка довкола не хиталася, а Пуціс… Бідолашний Пуціс! Його треба було поховати й на салют в його честь зіпсувати ще три патрони.

Після такої пригоди Герінг швидко повикидав з двадцяти ящиків найбільш старі й непотрібні речі, навантажив їх на Берту, сам навантажився, мов верблюд, — і знов рушив уперед…

— Хоч би слід не прохолов!.. Хоч би слід не прохолов!.. — голосно бідкався він, бо теж дечому навчився від свого соратника й друга вівчарки Пуціса.

А в той час Макт Рой, сховавшись за густим кушем, таємничо посміхався і, витягши затичку, спостерігав, як поволі сплющується і меншає його надувний удав. Потім він без будь-якого поспіху змотав зелену вірьовочку, з допомогою якої тягнув удава, і тихо свиснув. Через деякий час з’явився його вірний кінь.

— Треба, мій друже, вчитися у своїх ворогів, — поплескав по шиї тварину. — Хто знає, може, ті містери Нокси колись справді стануть нашими компаньйонами? — і здригнувся, згадавши, як він повернувся з берега моря мокрий, нещасний, з похнюпленою головою, ведучи коня за повіддя. Побачивши його, Буфало Білл навіть руками розвів:

— Оля-ля. Малюче, ви пірнали в помиях?

— Так, Білле. І що найогидніше — за власним бажанням.

— Вітаю! А що далі?

— Нічого. Від моєї злості розігрілися тільки жерла твоїх гармат. І знову можеш мене привітати: з дванадцяти пострілів — жодної ворони.

— Рука схибила?

— Ні, гірше: впав на ноги!

— Пусте, Малюче, стрімкіше падають ті, хто несправедливо підноситься вгору. Я тих Ноксів узяв би собі в компаньйони.

Більшої образи й вигадати не можна було… Отже, прогавити зараз Ганса Сільке Макт Рой аж ніяк не міг… І в цю мить ковбой аж присів від несподіванки.

— Пррропаде-е-те, — заверещав якийсь пронизливий голос біля самого лівого вуха. Ковбой ухопився за зброю, але привид раптом зник у темряві.

Від жаху Рой навіть спітнів, але за мить оговтався. Проте за кілька хвилин біля правого вуха проскрипів ще огидніший голос:

— Загнете-е-е-есь!

Нерви в ковбоя не витримали. Він витяг свій кольт системи «сімсон» і миттю розрядив його у привид.

А в Ганса й Берти від того таємничого крику не ворохнувся жодний м’яз, вони не знали англійської.

— А тобі не здається, що кричать мовою янкі? — запитав шеф.

— Усе пекло тільки тією мовою й говорить, — відповіла патріотично настроєна Берта.

— А якою мовою, на твою думку, говорять мертві німці? — все ще не заспокоювався Ганс.

— Тільки німецькою, бо німецька мова — мова неба, шефе, — відрізала солдатським голосом палка патріотка і бабахнула зі свого мушкета в першого ж папугу, яки потрапив їй на очі.

— Згиньте! — злякано проскрипів папуга, але більше не осмілився літати над головою в Берти.

А Роя той постріл струсонув, мов землетрус. Уперше в своєму житті він затремтів від жаху.

— Ще-е-е-зни! — знову заверещало над головою тоненьким голоском і зареготало: — Ха-ха-ха!..

— Крі-і-із-з-зь з-з-зе-млю! — додав низький, застуджений бас, а потім поперхнувся: — Крі-і-і-зем!..

Ковбой позадкував. У останню мить він устиг зрізати всі ліани, які тримали міст через невеличку затоку річки, що що аж кишіла крокодилами та водяними гадюками, але така товариська допомога вже не була потрібна Гансові. З кушів раптом вибігло кілька десятків чорних воїнів наставило вістря списів у боки німця.

— Ті хлопці знають своє діло, — заплющився Рой і, задоволений, скочив у сідло.

Тим часом Ганс, трохи оговтавшись від першого переляку, витяг таємну інструкцію і почав її читати:

— Чи ви коли-небудь бачили білих людей?

Тубільці заперечливо захитали головами.

— Саме ваше плем’я я й шукаю, — зрадів Ганс і заходився роздавати подарунки, але воїни їх не брали. — Ведіть мене щонайшвидше до свого вождя.

— Ми це зробимо й без вашого прохання, — відповіли повстанці і знову взяли Ганса під списи. Не пожаліли вони й бідолашної Берти, якій треба було відмовитися й від свого мушкета, і від речового мішка та друкарської машинки.

— Нарешті, — зітхнула вона, — і я дочекалася відпустки.

Та воїни Ганса в село не привели, а поселили в халупі на околиці села і стали чекати вождя. Той саме в цей час виїхав у примор’я, а до німця прийшли жадюги й почали ділити між собою люстерка, намисто із скелець, капелюшки застарілої моди й калоші, що їх привіз Ганс. Вони були дуже задоволені, що прибулець не правив за них грошей, тільки попрохав під якимись поцяткованими паперами написати по три хрестики й прикласти послинені великі пальці.

Вони не дуже заперечували, а так і зробили, бо не вміли ні читати, ні писати. А Ганс у тих документах добре подбав про Німеччину:

«Ми, що нижче підписалися і приклали свої печатки, просимо наймилостивішого кайзера допомогти нам у запеклій боротьбі проти англійців і прислати якомога більше гармат.

Вождь Чіка і вождь Чака».

Ганс не міг з ними розмовляти, тож сам придумав для них імена, поклав ту односторонню угоду в залізну капсулу й ретельно зашив її у вилозі, наче якусь отруту. Роздавши всі подарунки, він щасливо повернувся назад.

Залишившись на самоті, Сільке погладив документ, схований на грудях, і, вдоволений, подумав: «Нарешті ключ від таємничого острова в мене в кишені». Але Берті сказав:

— Ти знаєш, про що я зараз думаю?

— Ні, — відповіла смертельно втомлена друкарка, — та коли почнете думати й наказувати, то тільки не на відстані. Краще одразу — за допомогою кулака.

— Не хвилюйся, дурні не мамонти, вони ніколи не вимруть. Вони нам уже заробили по залізному хресту.

— А я гадала, що нам тут ніхто навіть дерев’яного не встигне поставити, — солдатським голосом подумала друкарка, і її думки зразу ж справдилися: перед ними з обгорілих кущів виліз весь у сажі лев і люто зарикав. Ганс ухопився за гвинтівку.

— Що хочеш роби, тільки не стріляй! — вереснула бідна друкарка, згадавши Пуціса, і заплющила очі. Той зойк і вирішив її подальшу долю. До самого міста Бімбамбули Ганс біг, не оглядаючись, а коли опам’ятався, зразу ж телеграфував:

«Берта загинула, виконуючи службові обов’язки».

«Негайно вишліть останки героїні у свинцевій труні», відповів полковник Шмульке.

«Ваш наказ виконую», — відповів Герінг і з величезним загоном приватних шпигунів повернувся назад у вигорілий степ. Побачивши мертвого лева, Ганс Сільке анітрохи не здивувався, бо чудово знав, що його вірна помічниця, як і сам він, носила вшиту у вилогу ампулу з сильною отрутою.

Але Берлін його поведінкою був не задоволений:

«Сталася груба помилка: в свинцевій труні виявили лева», — телеграфував Шмульке.

«Помилки немає, — логічно пояснив Сільке в останній , телеграмі, — бо в жодній інструкції чи в статуті розвідки не сказано, що Берта повинна пошматувати лева, коли той на неї нападе».

«Вас зрозуміли, — телеграфував Шмульке, — але в угоду вкралася помилка. Треба писати не «наймилостивішого», а «його Милість кайзера», отож наказуємо ще раз вирушити до тих тубільців і правильно укласти угоду».

— О mein gott! — застогнав Сільке і знепритомнів, а опритомнівши, знову зібрався в джунглі Цього разу йому було легко переховуватися, бо всі гадали, що він загинув Але коло лісу його, мов навмисне, перестрів знову лев. Він ніс у зубах шолом Берти. Ганс присів і бабахнув не цілячись. Жадоба помсти осліпила розвідника, тож він не помітив, що це дресирований цирковий лев Ганнібал, який зовсім не боїться ні вогню, ні пострілу. І тільки-но Ганс націлював гвинтівку, звір падав, мов неживий. А тоді знову ставав на ноги і вклонявся стрільцеві. Зовсім як у цирку, бо лев був голодний і в будь-який спосіб намагався заробити собі шматок м’яса.

Коли не залишилося патронів, нерви в Ганса не витримали. Він удруге дременув у Бімбамбулу, немов надумав побити світовий рекорд. Ганнібал побіг услід за ним. І тільки на околиці міста лев повернув назад.

Зрада

Виявивши надзвичайне геройство, яке виснажило всі нерви, Джеймс Бонд закурив заспокійливу турецьку сигару й умостився в глибокому кріслі Його внутрішній голос мовчав.

Отже, ніякого докору, ніякого власного задоволення, неначе так завжди було і так мало бути, — ніщо не заважало думати великому шпигунові, і він невідомо чому усміхався. «Ні, якщо я й припустився незначної помилки, то тільки через того недорікуватого, добросердечного Пріслі Зовсім здичавів чоловік». Джеймс знову усміхнувся, згадавши, як у палаючому степу вони викрали балакучу француженку і що з того вийшло.

Спочатку вона мовчала, але Пріслі перестарався і так налякав її, що потім ніяк не міг її примусити мовчати. Бідний стариган!

— Ви ще довгомовчатимете?! — рикав він, мов голодний лев, і клацав під носом полоненої затвором швидкострільної гвинтівки.

— Хіба ж я мовчу? — здивувалася гарненька касирка.

— Так, ви цокочете без угаву, мов швацька машина, але цокочете всяку нісенітницю й водите нас за ніс!

— Брехня! — розгнівалася Фіфі. — Я так роблю тільки тому, щоб ви мене краще зрозуміли.

Від тих слів Бонд пирснув, а Пріслі розбурхався, мов всіма забутий чайник, і ледве стримувався. Бідний стариган терся лобом об холодну стіну й горлав:

— Щастя ваше, що ви жінка!

— А ваше в цьому нещастя?

Бонд дав змогу їм відпочити ї, не підвищуючи голосу, якомога лагідніше запитав:

— Що ви можете сказати про свого шефа мосьє Мажо?

— Ви маєте на увазі мосьє Дюрана? — дуже мило перепитала Фіфі.

— Нехай буде й так.

— У нього був поганий смак, він вдягався, як розбагатілий простачок. Усі гадали, що він дуже багатий, і помилялися. Той чоловік працював, як віл, тільки для того, | щоб потім розтринькати гроші, мов останній осел.

— Я вас не про це питаю, — Джеймс перебив базікання дівчини. — Хто його знайомі, хто його відвідував і до кого він сам ходив?

— Розумію. Мосьє Дюран — чоловік непримхливий і довірливий, мов дитина. Уявіть собі, він мав страшенно багато знайомих, більшість яких він і в очі не бачив. Це навантаження несла я. З глузду можна з’їхати. Ти йому говориш, просиш, благаєш, а шеф усе впускає в одне вухо, а через друге вже не виходить. Як у безодню…

— Мене це не хвилює, — ще стримувався Бонд. — Я хотів би, моя люба, дізнатися про його роботу: чим він займався, коли залишався сам.

— А-а, про роботу!.. Тепер мені зрозуміло. Він тільки очі замилював тими іграшками й квітами, а насправді з кулемета хотів зробити швацьку машину. Але бажання залишаються бажаннями. Дюран був невиліковний ледар і весь час цю роботу виконував так, що руки забруднювала я. Та ще й як! Начебто була його прислужниця…

— Люба, випийте холодної води й трохи подумайте, що ви говорите, — боячись, щоб не помітили, як у нього вже тремтять руки, Бонд вхопився за край столу.

— Джентльмени! — почувши таке прохання, Фіфі сплеснула руками. — Не будьте дикунами! Тепер не ті часи. Вік техніки. Коли сьогодні сім разів будеш думати і тільки на восьмий говоритимеш, то людям забракне терпіння.

— Ми з Пріслі дуже терпеливі.

— Отакої! — здивувалася Фіфі. — Мені здається, що ангелом легко бути, коли попадеш у рай. А якби я вас допитувала? Що, злякалися? І в мене волосся дибки ставало, коли я думала, що маю говорити своєму чоловікові, коли він мене з півслова розуміє! Або ще гірше: про що говорять люди, які один одного розуміють без слів?..

— Ні! — рішуче сказав Бонд. — Ця дівка, Пріслі, твоя ідея. Ти її викрав, ти її примусив говорити, ти її повинен примусити і замовкнути!

Пріслі підсунув під кран голову іі знову запитав:

— Чи волосся вашого шефа у вас не викликало підозри? Розумієте, якийсь колір мідний… Дивні вуса, мов радіоангени. Чудні пробки, якими заткнуті вуха… Дерев’яна нога, яка інколи підозріло гуде… Іскри…

— Бачите, містер, ви трохи старкуватий, щоб загадувати такі загадки. Мені здається, що більша людина, то миліші його недоліки, і я йому все пробачала. Він просто панічно боявся перукарні, а сам голитися не вмів, отож ходив зарослий…

— Я бачу, що ми домовимося, — зрадів Пріслі. — А чому, на вашу думку, мосьє Дюран так дивно поводився?

— Точно не знаю, але одного разу, коли він прийшов напівпострижений, напівпоголений, я зробила йому зауваження. Тоді він почав виправдовуватися.

«Не гнівайся, лезо тупе».

Я йому порадила:

«А ви не бійтеся і підійдіть ближче».

«До чого?» — запитав він.

«До бритви», — відповіла я, а він. нетяма, почав сміятися…

— Годі! — Джеймс поклав край зусиллям колеги.

— Чому годі? — розгнівалася Фіфі. — Невже я брешу?

— Ви помовчати можете? — підвищив голос і Бонд.

— Мовчати тоді, як ви мені пообіцяли за кожне слово купу золота? Ні, дурнів на цьому світі немає.

— Я вас прошу.

— Дурня й мовчання видає.

— Я вибачаюсь, — Джеймс почав вимовляти слова, мов цвяхи в дошку забивав: — 3 вами говорити неможливо. Інколи ви поводитесь по-чоловічому, але інколи, ви ще раз мені пробачте, пащекуєте, мов перекупка на базарі.

— Це дуже природно, — не розгубилася Фіфі. — Ви не забувайте, що половина наших предків — чоловіки, а інша половина — жінки. Тому цілком можливо, шо я щось успадкувала від і тих, і інших…

Джеймс усе ще хотів залишитися джентльменом, але йому сяйнула рятівна думка. Вона так ошелешила розвідника, що в нього затріщала маківка й закололо під серцем, але він звик жертвувати собою:

— Скажіть, шановна, а як вас примушував мовчати ваш Шеф?

— Він бив мене по голові або ж присипляв.

Джеймс Бонд моргнув шпигунові. Той швидко облив носовик снодійним і притис його до губ балакучої Фіфі. За мить та вже спала міцним сном людини, яка виконала свій обов’язок і казково розбагатіла при цьому.

— А тепер — віднеси й поклади, де взяв! — остаточно втомився і вкрай розгнівався Бонд і закурив заспокійливу сигару. Трохи заспокоївшись, він спробував подумки зіграти в більярд, але йому не щастило. Коли він, напруживши всю свою волю, придумав цікаву комбінацію, у двері хтось постукав.

— Ха, ха, ха! — раптом без запрошення і навіть не увімкнений, зареготав внутрішній голос. — Джеймсе, та гарненька дівчина ошукала вас обох. Вона навмисне вдавала з себе, за твоїм виразом, пащекуху, а ти їй повірив.

Знову хтось постукав. Джеймс іще не встиг відповісти внутрішньому голосові, але на стук відповів:

— Заходьте! — Та той внутрішній негідничок ще довго хихикав, доки гикавка на нього не напала.

— Ви спите? — запитав, увійшовши, сімейний адвокат.

— Ні, я трохи замислився. Ви прямо з Англії?

— Так.

— Неймовірно! Яким вітром вас сюди занесло: добрим чи злим?

— І таким, і іншим… Ви мені вибачте, Бонде, але я не витримав і приїхав вас особисто повідомити…

— Мовчіть, я знаю, — шпигун підняв палець, — тож, будьте ласкаві, нічого не кажіть. Сер Макпіпа, певно, з пантелику збився і не може зрозуміти, яка причина мого успіху?

— Ні, Джеймсе.

— Тоді міністр колоній призначив мене губернатором цього острова?

— Теж ні.

— Тоді давайте мовчати і будемо знати кожен сам собі.

— Ні, Джеймсе, я не можу мовчати. Помер твій дядько. Він залишив тобі величезне багатство. Тобі не треба буде вештатися по чужих країнах. Ти зможеш сидіти в Лондоні біля затишного каміна й писати мемуари.

— Пізно, — промимрив Бонд. — Мене занадто люблять друзі й занадто ненавидять вороги, тож вони мені і в могилі не дадуть спокійно лежати, а не тільки біля каміна.

— Але ти повинен мене вислухати: тобі дядько заповів величезний маєток, ліси, які його оточують, найкращу в світі колекцію люльок, сто тисяч у банку й собаку.

Бонд закурив третю заспокійливу сигару і, не міняючи пози, дуже холодно запитав:

— А якої породи собака?

— Не знаю.

— Мені здається, ти даремно приїхав.

— Але, любий Бонде, я думав, багатство, спадщина, гроші…

— Тобі треба буде думати заново. І якщо мені собака не сподобається, комусь треба буде переписати заповіт. — Нарешті він подумки закінчив партію в більярд і знову взявся до земних справ: — Із тим удавальником-французом покінчено, залишилося тільки співчуття. Німець, мені здається, не повернеться. Недарма ж його супроводжував той хлопчина Рой. З італійцем я вже домовився. Залишився тільки той нахаба Буфало Білл і ті шибеники трійнята…

— То що мені накажете робити з вашою спадщиною? — знову нагадав адвокат.

— Дізнайся, якої породи собака. — Бонд задоволено сьорбнув кави й налагодився йти в клуб читати доповідь. Та в цю мить, дуже розігнавшись, йому в голову вдарила ще одна думка і мало не розтрощила черепа. Від удару Бонд закам’янів, зблід, але не піддався слабкості. «Той зухвалий капітан Крапас уже в моїх руках!» — подумав він і одразу ж замаскував дорогоцінну думку.

— Слухай-но, Пріслі, давай засперечаємося, що після пожежі в саванах міністр мене запросить на полювання на носорогів.

— А на що?

— На дядькову спадщину.

— Проти чого?

— Проти твоєї пенсії.

— Не згоден. Ви завжди виграєте.

А в Парижі в цей час зчинилася паніка. Коли перервався зв’язок бездротового телеграфу, полковник Жюжю скористався другою сигнальною системою і у вікно вистрілив усі ракети — і червоні, і зелені, — але жоден із його друзів не відгукнувся. Полковник далі чекати не міг. Він викликав прибиральницю і на вкритому пилюкою столі вказівним пальцем написав:

— Що будемо робити?

— Не журіться, — таким же способом відповіла кмітлива жінка. — Коли нема вістей, треба трохи почекати, бо чутки поширюються швидше, ніж самі вісті.

«Яка школа, який розвиток!» — подумав Жюжю і поїхав на базар. Тут він мав кілька таємних інформаторів, точніше — донощиків, повз вуха яких не пролітала жодна чутка. Він повернув до першого, який удавав з себе годинникаря.

— Що з нашим годинником? — спитав той.

— Мені здається, годиннику бракує одного каменя, — сказав Жюжю і подав йому кишеньковий будильник.

— Двох! — поправив знавець, подивившись на годинник у збільшувальне скло.

— Чому?

— На один камінь цей годинник треба покласти, а другим ударити по ньому, — відповів донощик, і ніхто не дотумкав, що то хитро придуманий пароль.

— Які новини? — тільки тепер запитав Жюжю.

— Кепські, — похнюпив голову нашіптувач. — Люди сміються з нас, кажуть, що ми німцям програли, що в усій Африці…

— Що в усій Африці? — наставив вуха Жюжю.

— Подорожчали яйця.

— Дякую, мені все ясно, — мовив полковник і враз подумав: цей чоловік не дурний. Треба ближче познайомитися. — Пробачте, ви розвідником давно працюєте?

— Тільки рік.

— А на попередній роботі скільки?

— Майже десять.

— Чому залишили?

— Бо президент оголосив амністію.

Другий таємний інформатор удавав з себе водія, тож полковник його запитав:

— Скільки ваша машина використовує бензину?

— По ложці за годину.

— Пробачте, по якій: по чайній чи по столовій?

— По ополонику.

Тільки після такого складного пароля вони почали довіряти один одному, мов справжні брати.

— Що нового? — важко зітхнув полковник.

— Я все поклав у домовленому місці, — відповів водій.

Полковник повернувся і поїхав на старе кладовище. Знайшов праворуч від стежки тридцять третій пам’ятник, відсунув важкий чорний камінь і в невеличкій бляшанці знайшов заховану записку. В ній було написано:

«Хороший сусіда і на кладовищі потрібен».

З тих скупих вістей полковник Жюжю, завдяки чудовій підготовці і своїй сильній волі, дійшов правильного висновку: «Незабудка загинула». І вдруге його перенапружені нерви не витримали, і він подався на тиху, що втопала в садах, вуличку Парижа до своєї сивої матері й голосно заплакав:

— Мамо, я більше на ту роботу не піду.

Старенька погладила його золоті погони і, лагідно дивлячись в очі, сказала:

— Жюжю, роби як знаєш. Ти вже виріс, зміцнів і нарешті дочекався пенсійного віку. Справжня мати піклується за свою дитину до шістдесяти років. Тепер я вільна і нарешті можу віддатися своїй улюбленій справі — колекціонувати погони офіцерів. Крім того, тебе кличуть не на роботу, а до міністра.

Жюжю заспокоївся, довго стояв у приймальні біля вікна й спостерігав за машинами, які приїздили. Генерал приїхав на новій, а міністр на ще новішій машині.

— Тримайся! — попередив генерал, проходячи повз Жюжю.

— Яка сьогодні п’ятниця? — втомленим голосом державного діяча спитав міністр.

— Перша після четверга, — відповів Жюжю.

— А я стверджую: перша перед суботою! — підвищив голос міністр. — А це що? — підсунув телеграму, обведену чорною траурною лінією.

Жюжю швидко кинув на неї оком і затремтів, але не виказав себе. В телеграмі було написано: «В сухій савані пожежа поширюється зі швидкістю вітру. Якщо розвідник цього не зрозуміє, він потрапляє у пастку. Висловлюємо глибоке співчуття й пропонуємо купити велосипеди».

— Ті бестії доконали нашу «Незабудку», — тихо сказав Жюжю, а душа його кричала: яка підлота, який конячий гумор! На всяк випадок він ще понюхав телеграму й остаточно встановив: — Це робота Бонда.

— Коли ви про це дізналися?

— Годину тому.

— Це міняє справу. Я про все доповім президентові А як та касирка?

— Вона вже працює на англійців.

— Тим краще для нас. Розумний розвідник працює щонайменше на три держави. Ви мене правильно зрозуміли?

— Чудово. Коли я мушу виїхати до Бімбамбули?

— Але ж, Жюжю, ти для фронту вже старий! — поплескав по плечу генерал.

— Невже? — усміхнувся Жюжю крізь сльози, — Мені жаль не тільки людини, — адже з ним загинула єдина в світі апаратура. Унікальна!

— Постарів ти, Жюжю, й не помітив, як постаріла і створена тобою апаратура. Ми вже давно хотіли замінити Маже Мажо розвідником, озброєним кращою технікою, та все не наважувалися. Якось не по-людськи зі старого виймати старий мотлох. А коли звільнимо з роботи, залишити теж не можна — військова таємниця… Сама доля вам обом допомогла.

— Я не вірю в долю.

— Шкода, — генерал повів полковника у таємний відділ і почав показувати різноманітні системи безшумних пістолетів, кулемети, вмонтовані в портфелі й валізи, фотоапарати, які вміщуються у гудзиках, силові установки, які працюють безшумно у високих капелюхах, колекцію перснів з отрутою…

Та виставка остаточно переконала Жюжю, він підняв руки й сказав:

— Здаюсь.

— Тоді щасливої дороги!

Опинившись в Бімбамбулі, полковник одразу ж чемно запросив гарненьку касирку до ресторану. Сівши за стіл, він мов ненавмисне запитав:

— Чи завжди тут так жарко?

— Я не знаю, — опустила очі Фіфі, — бо мені тільки двадцять років.

«З її вуст будь-яка брехня може стати правдою, — подумав Жюжю, — та їй варто було б закінчити мою школу».

— Ви маєте бабусю?

— Ні.

— Це добре! Моя секретарка вже замучила п’ять бабусь, і я був змушений звільнити її з роботи, — трохи пожартував і зразу ж приступив до діла з усією силою своєї логіки та волі: — Чому Дюран загинув, а ви залишилися живою? — непомітно витяг безшумний пістолет і поклав його під скатертиною. Цей рух для Фіфі був набагато красномовніший, ніж саме запитання. Отож вона вирішила говорити правду і тільки правду.

— Під час пожежі мені кілька джентльменів дуже ввічливо запропонували машину.

— І ви залишили свого шефа в біді?

— Ні, я побігла в місто по допомогу.

— Точніше! — полковник знову витяг зброю, притулив її дуло до сигарети й спустив курок. Пострілу ніхто не почув, та кінець сигарети вмить загорівся, а у невеличкому вікні над головою касирки з’явилася маленька цятка.

— Мені здалося, що їхати по допомогу на машині буде куди швидше, ніж пішки йти, — виправдовувалася біла як полотно дівчина.

«Яка школа, яка ясність думки!» — захоплено думав полковник про свою співбесідницю, але потім знову став її лякати, поклавши пістолет під кров’яний біфштекс. Цього вимагав його неприємний обов’язок.

— А хто такі ті ваші добродії?

— Прості люди. Мені здається, вони турки.

— Один без руки, а інший — мов витесаний з мармуру?

— Ви їх знаєте? — здивувалася дівчина.

— Це чистокровні англійці, як оцей біфштекс, моя люба! — Жюжю вже давно був упевнений, що вся ця пригода — робота рук Джеймса, але начальникам потрібні були факти й тільки факти.

Не гаючи часу, він тут же, на кухні, замовив собі живого верблюда й поїхав у малу експедицію. Вже здалеку його пильні очі побачили у випаленій пустелі дитячий візок особливої конструкції, на якому лежала якась чорна річ.

«Кулемет, приготовлений до бою, — з погордою усміхнувся Жюжю своїй здогадці й одразу ж скис. На залишках візка стояла нова швацька машина фірми «Zinger». — Так жартують тільки англійці». Тепер полковник не сумнівався, але все ще збирав факти для генерала.

Поряд з візком лежав кістяк людини, а коло нього — пучок мідних дротинок, кілька розплавлених радіоламп, силова лінія, розібрані підсилювачі, конденсатори, штопор, обценьки, якими бідолаха так і не встиг скористатися.

«У всьому світі гадають, що життя розвідника — самі приємності, і всі забувають, що нам найважче жити у своєму краю. Тільки за кордоном ми міністри, королі й начальники, а вдома ми пішаки й шушваль. Це звичайна справа. Може постаріти апаратура, можуть зіпсуватися гармати, а розвідник повинен завжди бути пильним, хоч він і змушений багато пити й ще більше курити, бо тоді як же вгадаєш думки ворога», — так міркуючи, Жюжю поховав останки друга, а залишки техніки склав у речовий мішок. Повернувшись у Бімбамбулу, він знову взявся за касирку:

— Ви нашим ворогам вибовкали всі секрети.

— Я їх не вибовкала, а виміняла на кращі, — відповіла Фіфі.

«Яка підготовка і які очі!» — подумав полковник, але голосно сказав:

— Ті хлопці запропонували вам співробітничати?

— Поки що ні.

— На будь-яких умовах погодьтеся, — раптом у його електронному мозку народився шалено сміливий план. — Ми з ними розрахуємося тим же. То буде помста розгніваних богів!

— Я вас не розумію, — зблідла Фіфі.

— Вони нас палили, а ми їх утопимо! — Жюжю замовк, бо побачив, як вулицею біжить напівгола знесилена людина. Вона аж заточувалася.

— Хто це? — спитав Жюжю.

— Мені здається, приватний шпигун Ганс Сільке. Певне, тікає від спеки чи від куряви.

«Ось що значить Африка, — подумав Жюжю, — коли ти в неї потрапляєш непідготовлений». Не тільки подумав, а одразу підвівся й приготувався до виробничої гімнастики.

Парад шпигунів

Цілий тиждень Макт Рой жив своїми пригодами, яких він зазнав, супроводжуючи Ганса Сільке у саме серце острова. Тільки-но його розповідь доходила до удава, якого він спритно підсунув німцеві, слухачі починали реготати. В готелі «Весела Мері» стало звичкою; коли всі замовкали, хтось голосно запитував:

— Берто, ти жива?.. Тоді в кого ж я стріляв?

Таке базікання помічника не сподобалося Буфало Біллу. Він був упевнений, що за показною сміливістю Роя була якась невикрита таємниця. Отож він здалеку запитав:

— А чому ти повернувся з півдороги?

— Невже я мав звільнити того довгов’язого від тубільців? — відрубав помічник.

— Звільнити — ні, але ти повинен був з’ясувати, що він там накоїв.

— Мені все й так зрозуміло: зварився в казані дикунів.

— А що буде, коли Сільке повернеться? — Білл запитував, але й сам не міг точно відповісти. На дикому заході — інша річ, там кожен камінь, кожен кущ за тебе, а тут?

І ось одного вечора, коли вони підраховували прибуток і у саду пили молочний коктейль «Бобі», повз них, хапаючись за живопліт, пробіг смертельно втомлений чоловік. В руках — гвинтівка, одежа — саме шмаття, увесь у сажі. Побачивши його, помічник зблід і вхопився за кольт, який висів на боці.

— Рою, ти ще живий? — одразу все зрозумів Білл.

— Живий.

— Тоді скажи, кого зварили в казані дикуни?

— Кого завгодно, тільки не Сільке.

— Виходить, він знайшов досі не відоме плем’я, бо навіщо йому було б, нічого не дізнавшись, так поспішати додому? Бо хто ж бігтиме додому, висолопивши язика, якшо його карта бита?

— Винен, Білле, карай, викинь з компаньйонів, тільки не муч мене, як щось придумав.

— Хлопчику, за нас думає містер Макс, прозваний Старою Калошею. Доки він прихильний до нас — ми з тобою мільйонери. І твоє щастя, якщо він не почне тебе коли-небудь допитувати. В його руках залізо плавиться, камінь пощади просить… Ось так: ти не витримав і втік з півдороги?

— Знаєш, Білле, я не з боягузливих, але в тій долині справді літають привиди. Слово честі! Якби не бачив на власні очі, сказав би: брехня.

— Слухай, а може, й там брати Нокси задумали якийсь трюк? Не гнівайся, але це дуже схоже на пташиний цирк.

— Не знаю, може бути… Та коли тобі вслід на кожному кроці погрожують: загинеш, провалишся, щезнеш!… — за Сільке ніколи бігти.

— Ідея! — раптом із запалом вигукнув Білл. — Малюче, будь-які відомості треба отримувати тільки з перших джерел! — Не відчиняючи дверцят машини, шеф ускочив у неї, як у сідло, і, знявши страшенну куряву, в кінці вулиці наздогнав Ганса.

— Прошу в машину, — запросив його Білл.

Сільке мовчки навів на ковбоя гвинтівку й загарчав, як генерал:

— Гр-р-р…

Але, зігрівшись у машині, одразу заснув.

Поглянувши на Сільке, Білл ураз забув про долину жахів, бо його досвідчене око побачило у вилозі німця чорну, замацану опуклу смужку. Білл швидко розпоров шов, обережно вийняв сталеву капсулу, відгвинтив її і прочитав документ. Його обличчя осяяла усмішка, він мерщій побіг додому, талановито підробив нову угоду, а стару поклав у сейф. Потім капсулу знову зашив у вилогу Ганса й відвіз сонного мандрівника додому.

Тільки-но зібрався виходити, як у двері постукав Джеймс Бонд, перевдягнений у лікаря. Його супроводжував брат милосердя Пріслі.

— Викликали лікаря? — чемно запитали прибулі.

— Так, я щойно послав поштового голуба, бо на телефонні дзвінки ви, лікаре, не відповідаєте, — пожартував Білл, чемно підняв бриля і поквапливо рушив додому.

— Ти знову запізнився! — вигукнув внутрішній голос, та Джеймс заткнув йому пельку.

Залишившись на самоті, він вправно розтулив рота Сільке і влив йому конячу дозу снодійного, а сам із Пріслі почав порядкувати в квартирі. Від його гострого погляду нічого не приховалося. Він також витяг з капсули папірець, обережно розгорнув його і побачив, що то невеличка, але точна карта острова Лімпопо, в західній частині якої було намальовано червоні стріли, написано кілька назв і таємниче слово «Aurum».

Значить, золото! Ось що привело цього здихлюка на острів. Ось де корінь повстання!.. Тут усе чорним по білому написано: «Просимо вельмишановного кайзера навчити нас копати золото, якого в нас сила-силенна, і обіцяємо поділитися з вами навпіл. Вождь Чіка і вождь Чака». Далі були підписи, відбитки пальців і дата.

— Я вам покажу золото! — зле засміявся Бонд і намалював нову карту острова, на якій червоними стрілами показав на найбільш гористий схід, а таємниче слово «Aurum» замінив іншим — «Argentum».

Але не встигли охолонути сліди Бонда і його помічника, як у будинок Ганса, перевдягнувшись у сажотруса, через комин заліз полковник Жюжю. Він теж пригостив сонного шпигуна снодійним, а потім почав усе фотографувати. Нарешті і його погляд зачепився за капсулу у вилозі шпигуна. Полковник теж швидко замінив карту іншою і червоні стріли спрямував на північ острова, де були непрохідні джунглі.

— Я вам покажу срібло! — реготав він. — А міді вам, пани німці, не закортіло? — і вивів своїм каліграфічним почерком таемниче слово «Cuprum» і знову зашив капсулу.

Джовані Джовіні теж не відстав від своїх колег. Він напоїв приватного шпигуна італійським вином, добряче розбавивши його снодійним, замінив карту, відвів стріли на південь і в кінці написав ще більш таемниче слово «Ferrum».

Нарешті Ганса Сільке відвідав жандарм і таємний радник. Він також залив сонному ворогові склянку снодійного напою, повернув стріли на старе місце й написав зовсім новий текст:

«Ми все маємо: і залізо, і мідь, і срібло, і золото, тільки порядку тут немає. Пришліть нам кульгавого губернатора, але не раніше ніж через сто років. Вождь Чіка і вождь Чака».

— Ось вам, негідники, за таку важку війну! — радів жандарм. — Але залізо і нам потрібне.

Ще ніколи шпигунські центри великих держав не мали стільки роботи й ніколи не були так задоволені діяльністю своєї агентури, як цього разу. Всі їхні відділення з отриманих вістей щось витискували, виміряли, ліпили, помножували, фотографували, вираховували прибутки і витрати, готували спеціальних людей, а точніше — озброєних бандитів і не шкодували для них обіцянок та орденів. Тільки полковник Шмульке був страшенно схвильований і мало не збожеволів, йому щодня ввижався східний фронт, отож він, не чекаючи, поки його туди запроторять, одного дня таємно опинився в Бімбамбулі і знайшов свого підлеглого, який солодко спав.

-— Устати! Струнко! — гримнув розлючений полковник, та Ганс спав, бо він спить уже другий тиждень, а його серце ледве-ледве билося — за три хвилини чотири рази.

Начальник розбуркав його — той прокинувся, зітхнув, але востаннє. Отруєно.

І без інструкцій все було зрозуміло. Шмульке до найменших подробиць з’ясував причини смерті і того ж дня зробив правильний висновок і дав телеграму в Берлін:

«Коли хочеш випробувати швидкодіючу отруту, треба змішати снодійний напій з італійським вином. Томас Сільке».

Виконавши свій обов’язок, він прочитав галасливий плакат і подався за указаною адресою на збори акціонерного товариства, яке заснував Буфало Білл, сподіваючись отримати відповідальну посаду.

У саду «Весела Мері» вже зібралося вибране коло людей Бімбамбули. Попиваючи ананасовий сік, чоловіки гомоніли між собою і чекали на новоспеченого мільйонера.

— Любі гості, я пропоную трохи розважитися і зіграти партію в покер, — сказав Макт Рой.

— Чудово, — озвався Джеймс Бонд, — тільки я дуже давно грав, — зволікав він час, бо дуже хотів дізнатися, чому це французи зацікавилися сріблом.

— Дарма, я його теж років десять не бачив, — соромливо признався Жюжю і витяг з кишені пахучу квіточку. Француз удихнув її чудовий аромат… Полковника теж хвилювало: чому це італійці зацікавилися міддю?

В цей час до саду зайшов мовчазний полковник Шмульке, огледів присутніх, оцінив обстановку і, стримуючи гнів, перетасував карти й знову кинув аж на стіл.

— Панове, однієї карти бракує, — сказав він. По-військовому кивнувши головою, зразу ж відрекомендувався присутнім:— Том Сільке, дядько покійного Ганса Сільке. — Йому треба було одразу ж без будь-яких інструкцій вирішити дуже важливе питання: хто з цих панів підсунув отруту сонному Гансові?

— Але як ви довідалися, що в колоді бракує однієї карти? — майже виказав себе жандарм і таємний порадник.

— Досвід, професія, вправність рук, — відповів дядько приватного шпига й мало не проковтнув порадника очима.

Спостерігаючи за шпигунами різних країн, які зчепилися між собою поглядами, Бонд усміхнувся, закінчив шифрувати подумки кілька телеграм, узяв карти й сказав:

— Ви, містер Сільке, маєте рацію. Бракує семірки.

— Не може бути! — вдавано здивувався жандарм, бо він на всяк випадок перед зборами вийняв ту карту і сховав у рукаві. — Ви ясновидець!

— Професія, внутрішній голос, — скромничав Джеймс, а потім здригнувся: «Звідки цей тип знає мій пароль?»

— У таких умовах у покер грати неможливо, — образив ся жандарм. — Краще в підкидного дурня.

А тому, що цієї занадто складної гри ніхто не вмів, хазяїн знову чемно запропонував:

-— А може, за звичаєм дикого заходу постріляємо в ціль?

— Ми мирні люди й стріляти не вміємо, — сказав полковник Жюжю, — хіба що дядько Сільке вправлявся?

— Наша контора досліджує тільки торговельні справи, а там, як ви самі розумієте, стріляються тільки хабарами, — відповів Том Сільке.

Розвідники говорили про незначні справи, ввічливо усмі халися один одному, але вух не затикали, очей не опускали. Кожна дрібниця фіксувалася їхнім мозком.

«Той Жюжю такий же духовний інвалід, як і його учень. Бридкий жабоїд, опудало, манекен, — підігрівав себе Шмульке, бо, нанюхавшись коло Ганса снодіючого, боявся заснути. — Його ніс — справжній кошик для сміття, пило сос. Видно, що й розуму невеликого. Він би три рази помер, коли б довідався, що я його думки читаю, мов старий плакат. Впоратися з таким типом — нічого не варто, отож ми його залишимо на десерт. Нехай він ще попридурюється комерсантом. Якщо я отримаю собі на допомогу Юле Цесорюте, мені неважко буде спіймати і її синочків Ось тоді й побачимо, хто буде королювати».

«Яка розтелепа цей Том Шмульке. Нафабрив, закрутив вуса, мов кайзер, і удає з себе велетня, — обурювався Жюжю, — справжній шваб, хрещений палкою по голові. Такого дурня Фіфі за один вечір перетворила б у кімнатну собачку. Небезпечніший з них — англієць Бонд Півкоролівства й жінчину шубу віддав би, щоб випитати, що він тепер думає…»

А Джеймс, увімкнувши внутрішній голос, повільно пив ананасовий сік і курив, націлюючись сигарою на кожного, немов у ній вмонтована швидкострільна гвинтівка. «Тільки один спектакль розіграли ті нахаби-емігранти, — думав він, — тільки-но заворушилося досі не відоме плем’я, а ці дурні вже злетілися на похорон Британської імперії. Звичайно, похорон буде, але ж чий. Уявляю, як ці тупоголовці роззявлять роти, коли дізнаються, що основна їхня надія — брати Нокси — вже у мене в кишені? Ось і кінець усьому повстанню. Та коли ті литовці розумні, вони від мене ше відкупляться Будь-що мені треба розвідати, де ті дикуни самоцвіти збирають…»

Тільки Джовані Джовіні нічого не думав, а робив свою роботу: розливав італійське вино, споював своїх уявних друзів і тихо повторював вираз, який дійшов до нас від часів святої інквізиції: де не допомагає вино, там залишається тільки отрута.

Але гості, хоч які були п’яні, про себе розповідати й не думали. Вони були навчені тільки мовчати й ретельно виконували свої обов’язки. Ось тоді і з’явився Буфало Білл і подарував усім гостям сліпучу усмішку, а Томові Сільке потис руку.

— Співчуваю, — сказав і чомусь згадав: «Берто, чи ти жива?!»

— Спасибі, — відповів Шмульке і непомітно скреготнув зубами.

Новоспечений мільйонер не чекав, доки всі почнуть удавати з себе не тих, хто є насправді, отож він сказав:

— Шановні панове, ми з колегою Мактом Роєм організуємо акціонерне товариство для земних, хоч і дуже гуманних, справ. Ми хочемо, щоб ніхто більше не гинув у палаючих саванах, щоб друкарок не шматували леви і ніхто з власної волі не спав по кілька тижнів. Це повинні робити машини.

Але і після такого вступу розвідники мовчали, а люди Буфало Білла працювали на совість: вони таємно фотографували гостей, проявляли і збільшували відбитки пальців, вимірювали зріст, перевіряли вагу і старанно реєстрували особливі прикмети.

— Тільки великі люди люблять спілкуватися, — вів далі господар, — з людьми, кращими за себе, а всякий дріб’язок оточує себе підлабузниками та підлизами. Отже, з вищесказаного випливає таке: завжди й у всіх газетах ви досхочу начитуєтесь про смерть великих людей, але ще ніде й ніколи не було оголошено про народження цих геніальних людей.

Дехто зааплодував, а Білл розважливо вів далі:

— Тому, мої хлопчики, всі ми — продукти своєї епохи. І як продукти, одні псуємось швидше, інші — повільніше. Щоб не зіпсувалися всі разом, ми маємо відгадати історичну загадку. Чому цар Соломон був таким розумним? — Білл куди краще тримався в сідлі, ніж на трибуні, але цього разу мусив виголошувати промову: — А тому, мої любі, що він мав сімсот жінок. Уявляєте, сімсот найрозумніших порад у день! А то й кожної години чи хвилини! З глузду можна з’їхати, але помилитися, хай йому біс, немає змоги. Отож, спираючися на таку засаду, я й пропоную заснувати товариство по використанню всіх багатств острова Лімпопо, інакше кажучи, кооператив.

«Він шукає дурніших за себе», — подумав Бонд і вирішив цю організацію зруйнувати зсередини.

— Можете тримати мене своїм компаньйоном, — запропонував він.

Записалися й інші.

— Велике вам спасибі за довір’я. Острів Лімпопо й справді чудовий райський куточок, але життя є життя. Так би мовити, ми завжди милуємося пір’ям фазана, але обскубані, ці птахи нам ще миліші.

Коли гості розійшлися, Макт Рой запитав:

— Я не розумію, навіщо це порожнє красномовство, навіщо цей базар?

— Поки ми купуємо, нехай вони гадають, що ми дурні, які не мають, куди дівати гроші, а ми почнемо скуплені речі продавати — вони вже не зможуть позбавитися цієї думки й зав’язнуть усі до одного.

— А ясніше не можна?

— З кишенями, повними каменів, пливти куди важче, ніж голому…

Пастка

Через місяць, а може, й через два, коли від музики тамтамів уже геть заклало вуха, Юле Цесорюте, або леді Нокс, дуже обережно нагадала капітанові своєї родини:

— Добре, сину, в гостях, та вдома краще.

— Таж наш дім разом з нами, а ми з ним по світу мандруємо, — засміявся Крапас, але мати з ним не погодилася:

— Справжня домівка, дитино, завжди на одному місці стоїть і чекає на повернення своїх дітей.

— Хіба ж я проти? Як тільки трапить нам вантаж, так і поторбичимося у Литву, — відповів син і нишком почав лаштуватися в дорогу, тим паче, що його улюблена Гава ставала дедалі неспокійнішою:

— Чи ти здурів, салако? Третій місяць у лазні! У мене навіть пір’я на спині випріло.

Нарешті подув ходовий вітер. «Дельфін» сяк-так вибрався у відкрите море з гостинцями, які надавали їм тубільці, та з бочками питної води.

Але тільки-но вони підняли якір, у морі замаячили чотири сірі щогли, незабаром виріс і весь крейсер «Невмирущий». Знаючи, хто керує цим брухтом, Крапас не хвилювався, а звелів підняти дружнє гасло: «Вітаю друга!»

Проте крейсер на таке вітання не звернув аніякої уваги, повернувшись, бабахнув з гармат правого борту. Один снаряд, залишивши за собою на небі сиву риску, пролетів мимо, другий шубовснув у воду, а третій упав на палубу і закрутився з шипінням. Смілива Юле ту шипучку залила водою.

— Чи той капітан Брук сказився? — насварилася вона в бік крейсера порожнім цебром. — Я йому бороду виростила, я її йому й вискубу.

Тільки після такого попередження на крейсері було піднято загрозливе гасло: «Негайно здавайтеся!», а величезний крейсер почав повертатися до «Дельфіна» лівим боком.

— Цього гниляка ми самі не подужаємо, — сказав Крапас. — Чінга Чанга, настав твій час нас рятувати.

— А може, позмагатися з ним? — запропонували брати.

— Нічого не вийде: вітер дме в його бік, він має чотири, а ми тільки дві щогли, крім того, не маємо жодної гармати.

Нарешті порятунок було знайдено. Тубільці навантажили човни всілякими фруктами, ручними виробами і з галасом подалися у відкрите море торгувати. В одному човні вони замість соку сховали три бочки пороху, а одна з них — із щойно винайденою гримучою ртуттю.

Побачивши таку кількість човнів, чотирищогловий велетень ударив гарматами лівого борту й попередив, що до нього підходити заборонено. Та, поки він повертався на правий бік, корабель оточили човни тубільців і почалася торгівля. Спочатку торгували дуже обережно: прив’язавши на вірьовочку кілька люстерек чи ще якихось дрібничок, вони байдуже дражнили торговців, але, побачивши, чим платять їм тубільці, моряки кинулися до борту. На кораблі почалося безладдя, але ненадовго, бо човни, які спокійно плавали собі навколо крейсера, раптом, мов за помахом чарівної палички, розвернулися й попливли назад до берега, залишивши під боком крейсера одного човника. Помітивши того човника, який таїв у собі смерть, капітан наказав відпихнути його. Та було вже пізно. Біля крейсера спалахнув вогонь — і гримуча ртуть струсонула корабель. Він накренився й поволі став занурюватися у воду. Зчинилася паніка. Моряки нічого не слухали, а рятували своє майно і життя.

В цей час, ухопившись за уламок дошки, до берега підплив молодий хлопець і, впізнавши Крапаса, сказав:

— Поспішайте! В одній з кают крейсера сидить ваш вірний друг капітан Брук, його там за наказом генерал-губернатора замкнув перший офіцер.

— А ти хто будеш?

— Його ад’ютант Док.

Мить — і найбільший човен уже був біля крейсера. Крапас з Доком швидко видерлися нагору. Кількома пострілами розтрощили замок, відчинили двері й побачили капітана Брука біля дзеркала: той голив свою величезну буйну бороду.

— Ти з глузду з’їхав?! — здивувався Крапас. — Твій корабель уже майже на дні!

— Так перед смертю чинить майже кожен чесний англієць, — відповів Брук. — Від своїх я вже нікуди не втечу.

— Дурня! Поки що тікаймо від смерті, а потім розберемося, хто — свої і хто — вороги.

Коли вони опинилися на березі, з води видніли вже тільки чотири щогли. На одній з них усе ще висіло гасло: «Негайно здавайтеся!», а на іншій — прапор і герб: лев, який у пащі тримає острів Лімпопо…

Брук довго мовчав, а тоді попрохав:

— Візьміть мене тимчасово на свій корабель, мені треба якось дістатися до Англії…

— А що ти в тій Англії робитимеш?

— Попрошу рецепт у твоєї матері й відкрию перукарню для лисих.

— Візьміть і мене. — попрохав моряк, який врятував життя своєму капітанові.

— Радо візьму, — відповів капітан родини. — Всі по місцях! — І «Дельфін» повернув на північний захід, себто додому.

— Цим шляхом не можна, — попередив Брук Крапаса.

— Чому?

— Хіба ти не знаєш, що Англія у стані війни?

— 3 ким?

— З німцями. Отож у будь-якому порту тебе затримають, і твій корабель спалять.

Вони все добре обмізкували і повернули трохи вбік, далі від звичного морського шляху. Тільки тепер Крапас осмілився спитати:

— Брук, за що тебе посадили в карцер?

— Бо на мене доніс генерал-губернатор.

— Хтось поскаржився?

— Ні… Адже все місто Бімбамбула бачило, як я тебе іровів у цю затоку. — Виявилося, капітан знав, що він юбить. Крапас замовк, засоромився…

В цей час ходовий вітер напнув усі вітрила «Дельфіна». Суходіл залишився далеко позаду. Назустріч бігли білі хвилі. Тиша. Спокій. Навіть Гава заснула мирно на білій мов сніг щоглі.

Раптом кораблик на щось наразився і дуже нахилився набік, потім на інший і загойдався на хвилях. Ворона прокинулась і каркнула:

— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив!

Із кухні з криком вибігла Юле:

— Тонемо! Якесь страхіття пробило ніс корабля!

Крапас не розгубився. Він зразу ж наказав чоловікам задраїти дірку брезентом, складеним учетверо, забити дошками й поставити помпу. Коли рятувальні роботи було закінчено, капітан родини оглянув збитки й сказав:

— Нам треба буде повернутись. З такою дірою далеко не запливемо.

У цю мить з глибини вигулькнув підводний човен. Відчинився люк, із нього вибігло кілька моряків і одразу націлили на «Дельфіна» розмоклу гармату.

— Ховайтеся! — Крапас іще встиг попередити капітана Брука і його вірного матроса Дока, як з того ж люка виліз бородатий морський вовк і дивний, мов з мармуру витесаний, чоловік, який курив велику турецьку сигару.

— Пробачте за маленьку неточність, — сказав морський вовк. — Наші гальма погано змащені. Але я, хлопці, не хотів сказати. Англія тяжко воює, отож ваше місце, шановний містере Нокс, тут, у підводному човні, де на вас чекає окремий гачок для шапки і окрема шухляда для калош.

— Свиня, з німцями воюєш, а моєму кораблеві дно продірявив! — скипів Крапас.

— Так звелів майор королівської розвідки сер Джеймс Бонд, — відповів морський вовк. — Я б сам такого свинства і перед смертю не придумав би.

Великий розвідник осміхнувся, щось буркотнув і огледів Крапаса. Хоч хлопець і сподобався йому, він досить двозначно мовив:

— Ви даремно гніваєтеся, містере Нокс. Ми так повелися тільки тому, що шануємо морські закони. Сирими дровами навіть під час війни ніхто не топить, тож вашим ночвам залишається куди більше шансів до кінця війни бути неушкодженими. Ви навіть можете в цій бухті тихенько ремонтуватися.

— За які послуги? — урвав його балаканину Крапас.

— Умови диктуватиму я, — знову усміхнувся Бонд, — або і ось цей предметик, — він поплескав жерло гармати.

— Гаразд, я згоден, — відповів Крапас і звелів спустити драбину з вірьовок.

У неволі

Коли капітан Накас, син Напаліса, зайняв у підводному човні належне йому місце моряка й добре огледівся, він помітив, що в цій плаваючій залізній клітці, крім нього, потерпає ще двадцять чотири молодих хлопці, якими командує морський лев, капітан II рангу сер Данлоп, і що цього лева водить за ніс якийсь шахрай. Ось і всі його знання. Для нього цього було досить, щоб їсти гречану кашу, запивати її консервованим молоком і складати плани на втечу.

Нарешті той таємничий дядько покликав Накаса у свою маленьку комірчину, запросив сісти між усякими заглушками та колесиками, а потім чемно назвався:

— Мене, як ви знаєте, звуть сером Джеймсом Бондом. Я майор розвідки його королівської величності, отож маю вас, містере Нокс, попередити, що ви порушили військову присягу й перейшли на бік повстанців.

— Це неправда. То ті мирні люди перейшли на мій бік.

— Яким чином?

— Після чергового спектаклю мого брата вони обрали його своїм вождем і поділилися деякими таємницями свого племені.

— Чудово. Ви таємно торгуєте зброєю.

— Я не винен, що нею не можна торгувати відкрито. Але я не торговець, а морський візник. Коли королівський купець Макт Камара в своїх скринях возить кулемети, ви в нього й запитайте. Його папери були в повному порядку.

— Ви потопили крейсер англійської ескадри.

— Ну то й що? Вантажний кораблик, який не має жодної гармати і навіть не підплив до крейсера на відстань вибуху, спустив його на дно. Ви мене переоцінюєте, містере Бонд.

Джеймс довго думав, склавши руки на грудях, і трохи не розпочав подумки партію у більярд, але стримався.

— Втім, містере Нокс, ті ваші маленькі витівки ніщо перед тими великими діяннями, які чекають на нас. Та закон є закон: чому ви досі не назвалися у будь-якому найближчому порту Великобританії?

— Тому що жителі джунглів газет не читають і не передплачують їх для своїх гостей.

— Час придбати радіоапарат.

— Придбаємо, звичайно, якщо ви нас не втопите. За це, на мою думку, теж треба карати. У відкритому морі, під прапором Англії, без попередження?.. Це ж бандитизм.

— Ми трохи не розрахували, — Бонд знову ввімкнув внутрішній голос, але той не хотів із ним розмовляти.

— А чому я повинен усе вирахувати?

— Гаразд, тоді скажіть: що ви так довго робили в гирлі річки?

— Ремонтував корабель… І ходив у глиб острова. Такі речі не караються законом. — Він вийняв кілька самоцвітів, подарованих йому, — Гадаю, король моєю експедицією буде більше задоволений, ніж потопленням корабля Англії?

Джеймс довго усміхався і зважував кожне Накасове слово, але внутрішній голос його обігнав.

— Бонде, — сказав він, — ти надірвешся.

Та великий розвідник вів своєї:

— Вам, містере Нокс, залишилася остання можливість з почестю спокутувати свої помилки.

— Я не буду спокутувати того, чого не робив, тому кажіть,що я повинен виконати? А коли доручення не маєте, то назвіть, кого мені треба боятися?

— Себе, — Бонд довго вивчав капітана далекої плавби доки внутрішній голос його не попередив:

— Джеймсе, зіпсуєш очі.

Тим часом і Крапас знайшов, що відповісти:

— Тільки наші вороги воюють з жаху.

— Вітаю, — великий шпигун підвівся й подав полоненому руку. — Ви витримали серйозний іспит. А тепер до діла: я вас звідси випущу, але з однією умовою. — І Бонд докладно виклав свій надзвичайно хитроумний план, як одним ударом позбутися усіх шпигунів і шпигунчиків, що злетілися у Бімбамбулу. — Ви з таким моїм планом згодні? — під кінець запитав він.

— Цікаво, що б ви відповіли, якби сиділи в такому підводному карцері? —засміявся Крапас.

— Я звик ризикувати.

— Гаразд, ризикну і я, але мене непокоять дві речі: ремонт «Дельфіна» і хто стоятиме поряд зі мною під час операції?

— Я, — відповів Джеймс Бонд.

— І це вся гарантія? — здивувався капітан далекої плавби.

— Це, мій любий, більше ніж гарантія.

«Слово честі шпигунчика — мала втіха, — подумав Накас, — але що вдієш?»

— Я згоден, — відповів він упевнено.

Після такої вельми дружньої угоди старий морський лев капітан Данлоп відвіз Крапаса назад у затоку, одягнув у костюм водолаза, втиснув його в торпедний апарат і випхнув. Довго плив сміливий моряк під водою, довго брів піщаною мілиною, доки опинився в селі Чіка-Чаки. Люди тікали від нього, мов від доісторичного страховиська, жінки затуляли руками обличчя, не дозволяли на нього дивитися дітям, а чоловіки, вхопивши списи, вишикувалися для атаки.

— Ви що, збожеволіли?! — скрикнув Крапас. — Я ж ваш друг!

Та через гуму й грубе скло тубільці почули тільки мимрення.

«Капець, — подумав капітан далекої плавби. — Якщо побіжу, вони з мене решето зроблять, а коли піду вперед, не уникну гострих списів». Він іще раз спробував зняти шолом, але зусилля були даремними.

І в цей час мимо його голови просвистів один спис, другий, третій… Щастя, що смертельна небезпека примушує сміливців думати. Пригадавши свято тубільців, Крапас беркицьнувся через голову і почав танцювати танець чаклуна. Воїни дуже зацікавилися його рухами й побігли кликати вождя. З ним прибіг сюди й екіпаж «Дельфіна», який щойно зійшов на берег.

— Будьте людьми й допоможіть мені вилізти з цієї гумової пастки, — попрохав Крапас.

І коли друзі витягли його з одежі водолаза, все село зойкнуло, але усміхатися почало тільки через мить, коли мудрі чаклуни признали його четвертим помічником найстаршого жерця, коли жрець подарував йому низку зубів крокодила — символ свого племені. Вони попросили його ще раз танцювати танець чаклунів.

Після врочистостей і частування «Дельфін» ще раз виплив у відкрите море і сяк-так досяг порту Бімбамбули.

Кілька майстрів лагодило його пробитий бік цілий тиждень, а родинна рада щоночі обговорювала план великого шпигуна й не могла знайти жодного вразливого місця.

— Невже я влип і вас уплутав у цю халепу? — непокоївся капітан родини.

— Якщо я тут не чужий, — сказав екс-капітан Брук, — дозвольте й мені висловити свою думку. Ви переоцінюєте англійців. Ми великі, поки загрібаємо жар чужими руками, та коли треба цю роботу виконати самим, одразу лякаємося, бо понад усе боїмося погоріти. Джеймс Бонд — чудове втілення такої поведінки. Він продає всіх, хто його купує. Чи не краще було б, якби ми його заманили в пастку, що її він наготував нам?

— Гаразд, я згоден, але як це зробити?

— Передусім, Крапасе, тобі треба вдати, ніби ти дуже злякався. Страх завжди сильно діє на негідників. По-друге, ти маєш показати, що ти скупий. І по-третє, треба всіх тих шпигунчиків зібрати не десь на суходолі, а на нашому кораблі, потім запросити й самого Джеймса… Ти мене зрозумів?

— Щонайліпше! — з такою пропозицією погодились усі, а старий Накас навіть пожартував:

— Розумна людина завжди клин вибиває клином.

— Правильно, татусю, та, щоб клин вибивати, потрібен молот. Отже — до діла.

За допомогою Брука брати не тільки відремонтували корабель, але й таємно змонтували в ньому потужний двигун, радіоапарат і передавач, налили бочку гасу, сховали двигун під бочкою, а всі трюми переробили на розкішні звуконепроникні каюти. Словом, брат Напас порався біля двигуна, йому допомагав Брук, а в цей час Рапас учив Лока влучно стріляти. Сховавшись у трюмі, вони стріляли і стоячи, й лежачи, й навіть відвернувшись від цілі. Юле та її шановний чоловік, годували екіпаж, а третій їхній син, Крапас, зійшовши на берег, замовив готель, указаний Бондом, і дав оголошення в газеті, шо організовує акціонерне товариство для добування золота. За його розрахунком, фірма «Брати Накаси, золото і ще щось» мала дати неймовірні прибутки. Якщо перекласти це оголошення з мови бізнесменів на нормальну, це означало, що брати Накаси хочуть добувати золото, знають, де воно є, але не мають для цих робіт у достатній кількості коштів, тому запрошують на допомогу тих, які мають гроші, і обіцяють чесно з ними ділитися прибутками.

Першим, як і належало сподіватися, його відвідав Буфало Білл. Він поглянув на дуже збільшену карту і все зрозумів з першого погляду.

— Оля-ля-ля, хлопчику! Я тебе тримав за справжнього селюка Юргіса, який нічого не розуміє у нашій грі, та, виявилося, помилився.

— Я й зараз себе таким тримаю, — скромно відповів Крапас. — А в яку гру ви граєте?

— В піжмурки, малюче, — глузував мільйонер. — Ти далеко підеш, якщо добрі люди не зупинять. — Білл голосно засміявся, поторгав прив’язані під пахвами гармати шіснадцятого калібру й уточнив:—Золотий бізнес ти сам вигадав чи його тобі хтось підказав?

— Ні, — відповів Крапас, — той бізнес вигадав мій тимчасовий хазяїн. Та, наскільки мені відомо, на острові Лімпопо немає ніякого золота, але самоцвітів — скільки завгодно. — Щоб підтвердити свої слова, висипав подарунки друзів на стіл. Очі в Білла, побачивши таке багатство, заблищали, мов дві лампочки.

— Коли так, я до ваших послуг, — сказав він, — а за селюка Юргіса — вибач.

— Таємні переговори наша фірма веде тільки на кораблі, — відповів Крапас.

— А навіщо така обережність?

— У чужій країні й стіни вуха мають. Крім того, всі підслуховні і записувальні апарати вам треба буде залишити вдома.

— За кого ви мене маєте? — розгнівався Буфало Білл.

— Тільки за допитливу людину, — відповів Крапас, — але це позитивна риса характеру. Буду відвертим: коли ми заснували нашу контору, ви або ваш заступник щовечора з цією самою валізою почали ходити повз мої вікна.

— Пробачте, в цій частині міста я тільки вдруге: перший раз — коли зійшов на берег, і ось тепер.

— Це неправда. Ви так поспішаєте, що ледве встигаєте приклеїти бороду, перемінити одяг, а щоб перевзутися, вам уже бракує часу.

Білл навмисне повернувся до вікна, щоб не треба було дивитися на запорошені черевики.

— До того ж я маю щонайменше півсотні свідків і добру сотню фотографій, які доводять, що ви працюєте дуже необережно, а ваш заступник — зовсім по-дитячому.

— Ну то й що? — навіть не кліпнув оком закоренілий брехун. — Я вам можу привести двісті свідків, які мене під вашими вікнами не бачили, і безліч своїх фотографій, які зроблені на іншій півкулі нашої планети.

— Ви маєте рацію, це пуста суперечка, — засміявся Крапас. — Краще повернімося до мети вашого приходу.

— Якщо можна, я нічого не говоритиму і, обміркувавши все до подробиць, викладу письмово.

— Було б дуже добре, а ту карту, яка вказує на поклади золота і яку ви позичили моєму новому хазяїнові, я можу вам повернути.

— Велике спасибі за довір’я, але я ніколи не беру того, що мені не належить.

— Дуже прикро. Наша фірма в такі позолочені карти пропонує загортати цукерки… І знаєте, вони мають шалений успіх, бо всі хочуть знайти золото.

В сусідній кімнаті щось загрюкало, затріщало й затихло. Білл блискавично все зрозумів. Розпрощалися вони, мов давні друзі, сповнені грандіозних надій.

Після Буфало молодого бізнесмена відвідав полковник Жюжю і запропонував разом з ним добувати срібло. Князь Джовані чудово знав, де на острові мідь, а таємний порадник— де залізо. Після них завітали якісь добродії, але з дуже виразними обличчями шпигунів.

Останнім прийшов Джеймс Бонд. Він усміхнувся, начебто зіграв найкращу партію в більярд.

— Чудово! — радів він. — Ви — природжений розвідник. Отими папірцями для цукерок ви поклали Буфало Білла на лопатки. Тепер мені зрозуміло, хто підсунув нам ту карту, а справжню взяв собі. Але чому ви того типа запрошуєте на свій корабель, а не в стару шахту?

— Так таємничіше — отже, надійніше.

— Але ж ми про це не домовлялися.

— І я не знав, що мені запропонує той американець.

— Гаразд, я подумаю.

— А що тут думати? Ваш план мені видався недовершеним: зібрати всіх шпигунів в один час на старих розкопках набагато важче, ніж посадити їх на корабель; з іншого боку, підземні вибухи, галас, поліція, кореспонденти, а в морі зовсім інше: спокійно, тихо і вся риба — німа.

— Так, але ж…

— Ви боїтеся, щоб я не втік? По-перше, ви пообіцяли заплатити тільки після виконаної роботи. По-друге, даю слово моряка — без вас ні кроку. І по-третє, з мене годі одного уроку на підводному човні.

Останній удар

Ще ніколи не поспішали так усі шпигунські центри, ще ніколи так туго не скрипів мозок державних мужів, як напередодні того пам’ятного дня. Вирішувалася дуже важлива доля діамантів, золота, срібла, міді й заліза. Цього дня тільки Джеймс Бонд був спокійний. Встав уранці, зробив гімнастику, переглянув газети, подумки зіграв дуже цікаву партію в більярд і поїхав у свій клуб. Тут Пріслі пригостив його гарячою кавою і міцною турецькою сигарою. Тут він іще раз переглянув свій таємний план з початку до кінця і назвав його «Тайфун».

— Пробачте, сер, — заговорив до нього старий, — але я ніяк не втямлю, чому ви змагалися з тими розбійниками Ноксами? Ви справді надумали з того підлітка адмірала зробити?

— Якщо серйозно, можна. Він до біса здібний, Пріслі. Страшенно! І це кажу я, Джеймс Бонд. Разом зі своїми братиками Крапас може зім’яти будь-якого Буфало Білла й полковника Жюжю на додачу, та є одна перешкода: я не парламент і таких високих звань не даю.

— Ви все можете.

— І знову ти помиляєшся: ні я, ні сер Макпіпа сьогодні не можуть сказати, кому той хлопець служитиме, коли стане адміралом.

— Пробачте, сер, я теж так думаю, через те й дивуюся.

— Пробачаю, Пріслі. Ти мене завжди дратував своєю відвертістю, але сьогодні можна. З якою швидкістю, мій любий, пливе Ноксів «Дельфін»?

— Це залежатиме від вітру.

— А яка швидкість вітру за вікном?

— Майже штиль, сер.

— Правильно. А скільки миль долає найсучасніший підводний човен?

— П’ятнадцять вузлів, сер, але це ненадовго.

— Мені здається, ти все сказав за мене, — Бонд усміхнувся поблажливо і на всяк випадок увімкнув внутрішній голос.

— Доброго ранку, — сказав той. — Бонде, але ж море не савана —ти його не підпалиш, а капітан Крапас не Ганс Сільке — ти його не приспиш.

Джеймс засміявся, він був так задоволений собою, що забувся і дуже образив свій внутрішній голос:

— Слухай, буркуне, п’ятнадцять вузлів проти якихось нікчемних п’яти чи шести — то вже щось таке є. А чотири торпеди по сорок вузлів кожна?.. Від такої швидкості навіть летюча риба не втече, а ти — море не савана!..

— Ви мені? — спитав Пріслі.

— Ні, це я вголос міркую, — відповів шеф. — І, будь ласкавий, рівно о вісімнадцятій нуль-нуль приготуй мені ванну, каву і турецьку сигару. А зараз — мені час.

— І все-таки я того хлопця в море не випустив би, — ще раз попередив Пріслі. — Акула безпечна тільки на суходолі, а лев — у воді.

— А хто тобі сказав, що я його випущу? Коли моряк дуже хоче загинути в морі, мені здається, йому заважати не треба.

В призначений час Джеймс прибув на «Дельфін» і зручно вмостився в куточку, відгородженому в кают-компанії.

— Ви без охорони? — спитав Крапас.

— А навіщо вона потрібна? — вдавано спокійно відповів Бонд. — Мої люди чергують, і мені цього досить.

— Але я їх не бачу.

— Коли треба буде — побачиш, а зараз — годі теревенити, на нас чекає «Тайфун».

Крапас замаскував вхід, присунувши до нього шафу з картами, і став чекати. Через добрі півгодини, отримавши згоду й кілька разів порадившись з містером Максом, на прізвисько Стара Калоша, Буфало Білл прибув у порт. Перевдягнувшись китайцем, ніким не помічений, він перебіг трапом і опинився на кораблі. Але техасець узяв над ним гору: забувши покалатати у дзвіночок прочанина, він загорлав що є сили:

— Яке чудове корито! Містере Ноксе, я колекціоную старі кораблі. Ціна мене не хвилює.

— Дарунків добрі люди не продають, — відповів йому Крапас.

— А старого лева?

— Він залишився в джунглях.

— Тоді хоч ворону.

— А ти, старий шкарбан, не хочеш у тім’ячко? — відгукнулася зі свого сідала Гава.

— Ха-ха-ха! — зареготав Білл. — Тисячу доларів за цю циркачку! Містере Ноксе, слово честі, я доти не заспокоюсь, доки не потоваришую з вами. Словом, коли не ви, то я до ваших послуг.

— Ми, мабуть, не зрозуміємо один одного, — втихомирив його Крапас.

— Стривай-но, хлопче, — відступивши трохи, Білл ляснув себе по лобі. — Чи я тебе не зустрічав у старого Грейка. на прізвисько Великий Вишкварок?

— Пробачте, я такого старого не знаю.

— Це мені треба в тебе вибачення просити, — знітився Білл, — бо і я його не знаю.

— В Америці не тільки я, алей мої родичі ніколи не були.

— Оце-то збіг! — не розгубився Білл. — Не було там і моїх родичів. Виходить, ми один одного повинні знати. — Ковбой подав руку, Крапас її потис, Білл не відпустив, Крапас не піддався йому… Так вони, тиснучи руки, сіли за стіл. — Передай вітання своєму братикові, який так гарно викупав мого роззяву Роя, — сказав Білл.

— Неодмінно.

— А тепер скажи, як у твоїй кишені опинилася карта, яку я підсунув тому негідникові Бондові?

— Таким же чином, як документ, написаний німцем, опинився у твоєму сейфі.

— Чудово! Я беру тебе своїм компаньйоном. Скажу відверто: мені начхати, хто володітиме цим островом, важливо, скільки я тут зароблю! Розумієш, настав наш час! — Білл так розхвилювався, що добряче нахилив руку Крапаса ліворуч.

— А котра година на твоєму годинникові? — не піддавався капітан і почав відхиляти руку Білла назад.

Ковбоєві урвався терпець.

— Крапасе, не дурій, — загарячкував він. — Розбійники Старого Світу вже нагарбали всього добра достатньо, тепер настав наш час. І прошу, не вдавай із себе наївного хлопчика. Хто купує бочками гримучу ртуть і топить крейсери, той не дуже боїться шпигунчика, який називає себе Ясновидцем.

— Гаразд, розмова коротка і ясна: не я, а ти мій компаньйон.

— А скільки ти пропонуєш? — знову спробував узяти гору Білл.

— Половину, — Крапас знову примусив ковбоя напружити всі свої звилини.

— Малувато.

— Тоді і третини не отримаєш.

— Гаразд, згоден, але з однією умовою: ми зразу ж позбудемося уїдливих англійців.

— Зразу не можу.

— Тоді при першій же нагоді.

— Гаразд. Але ти мені допоможеш?

— О’кей! Підготував смертельний планчик. Джеймс на нього клюне — і він у нас на гачку.

— Не тільки він.

— А хто ще зазіхає на наші самоцвіти?

— Гаво, не слухай! — вигукнув Крапас і, нахилившись до вуха Білла, запитав: — Ти вмієш тримати таємницю?

— Як могила, — відповів задоволений мільйонер і полегшено зітхнув.

Скориставшися з цього, Крапас нахилив руку ковбоя до столу й витер піт з чола.

В цей час, перевдягнений в арабського прочанина, трапом підіймався полковник Жюжю.

— Я не хотів би, щоб тон тип мене тут бачив, — попрохав Білл. — Чи на кораблі немає запасного виходу?

— На кораблі такого виходу ніколи не буває. Є тільки окрема каюта. Вн там нудьгувати не будете.

— Чудово. Я нею скористаюся.

Прошу, тебе проводить мій брат. Звідти ти добре чутимеш, про шо я говоритиму з французом. Від свого компаньйона я нічого не приховую.

Коли Буфало Білл сховався в добре опорядженій, звукоізольованій каюті, Напас тихо засунув засув і знову піднявся нагору. А в кают-компанії елегантний полковник уже нюхав квіточку. Крапас зрозумів: француз хвилюється.

— Коли людина була ше мавпою, — почав Жюжю здалеку, — її батьківщиною було дерево, а тепер людина вирізує з того дерева дошки, збиває ночви, які називаються кораблями, і думає, шо вона велика і всесильна.

— Це занадто глибока філософія для людини бізнесу, — урвав патякання француза Крапас. — Чи немає у вас чогось простішого?

— Є, а втім, я готовий на все, аби тільки заробити вдвічі більше. Ви мене зрозуміли?

— Авжеж.

— Оскільки мені відомо, ви не англієць? — Жюжю вп’яв чорні очі в Крапаса.

— Але ж і не француз.

— Це не міняє справи. Ви спритно спустили на дно ту чотирищоглову дровітню. Після такого вашого подвигу я полюбив вас на все життя.

— За що ви ненавидите британців?

— Це традиція нашої сім’ї.

— Як і ваше срібло.

— Розвідка нашої фірми ніколи не помиляється.

— І наша — також, — відповів Крапас, — тільки дуже часто її ошукують.

— Якщо так, ми домовилися: ваше золото — вивіска, моє срібло — реклама, ваші самоцвіти — ще не досліджена справа, а моя мрія — перли, що їх виловлюють тубільці, а англійці їх скуповують за дрібнички. Згодні? — Жюжю раптом повернув на Крапаса свій величезний ніс, тицьнув собі під носа винюхану квітку і похвалився. — Це метод моєї школн: підключити співбесідника до своєї волі і ставити йому несподівані запитання.

— Що ж, гарний метод, — не розгубився Крапас, — такого запитання я чекав. Мене теж хвилюють перли тубільців, але я хочу, щоб вони торгували коштовностями самі.

— Звісно, з допомогою нашої фірми.

— Може, й так.

Полковник аж підскочив з радощів і признався:

— Це міняє справу. Я про все доповім своєму босові.

— А як би ви обійшлися без військових? — хитро усміхаючись, запитав Крапас.

— Я здаюсь, ваш метод точніший. Але з однією умовою: передусім потрібно прибрати з дороги нещасного англійця. Мій план дуже простий, майже геніальний: він щоранку йде пити каву в хижу, яка називається «Клуб ясновидця», і виголошує там промови проти хижі, яка називається «Парафія підсліпуватих». У «Парафії підсліпуватих» він ніколи не буває. З неї ми і підкопаємося під першу, підкладемо бочку гримучої ртуті і… Ви розумієте, тубільці полюбляють шум і кольорові вогні на свята. Вони нам були б за це вельми вдячні.

— Хто копатиме?

— Ви.

— Хто підпалює бікфордів шнур?

— Ви!

— Хто злітає у повітря?

— Ви… Я вибачаюсь, і Джеймс Бонд. Ні! Якщо треба буде, ми всі злетимо в повітря. Всі!

В цей час трапом піднімався прямий, мов тичка, полковник Шмульке. Він перевдягнувся в бродячого торговця і голосно вигукував:

— Голки, гудзики, англійські нитки!

Жюжю поглянув на «торговця» й запитав у Крапаса:

— Чи у вас не знайдеться куточка на кораблі, де можна було б пересидіти візит цього телепня?

— Прошу! Вас у каюту проведе мій моряк, Рапас. Але пробачте, я гадав, що цей довготелесий з вашого особистого почту?

— Ні, цей шваб ні з ким товаришувати не може. Він проти всього світу, отож ми йому добряче всиплемо. Мій планчик дуже простий…

Капітан тільки-но встиг замкнути двері, як через інші ввіпхався Том Сільке, тобто полковник Шмульке. Його високо закручені кайзерівські вуса ще здалеку вилискували крохмалем і дорогими кремами. Гість зняв з шиї скриньку, витер піт і мовив:

— Як приватний шпигун, маю заявити: навколо вашої вантажної шхуни так і снують усякі підозрілі типи. Вони мені не дуже до вподоби.

А тим часом трапом уже піднімався таємний радник. Він натяг на голову червону турецьку феску, вдяг широкі козацькі штани й удавав із себе продавця води. На його широкій спині булькала величезна сулія в плетеному кошику, а на широкому поясі висіло кілька баклажок і кілька кухлів. Побачивши радника, Шмульке скривився.

— Не соромся, — попередив його Крапас. — Якщо ви не проти, мій моряк проведе вас в апартаменти Юле Цесорюте, або леді Нокс. Брук, допоможи цьому джентльменові знайти двері.

Через кілька хвилин у двері ледь проліз «продавець води», зняв кошик і кинувся обіймати Крапаса:

— Здоров, земляче! Вітання тобі від Нікодемаса Голотовича! Міцний старий! Лист написав і подарунки передав через моїх друзів.

— А як же залізо?

— К бісу залізо. Вже котрий день — ніяких інструкцій. Купн в мене ту карту, бо мені гроші потрібні, — він поклав на стіл зім’ятого папірця і розправив його долонями.

Цю мить на трапі з’явився князь Джовані Джовіні. Він перевдягнувся в бродячого співака:

— Santa Liucija!.. — голосно виводив він.

«Ось і зібралися всі», — подумав Крапас і наказав команді підняти якір. Розгорнувши вітрила, корабель тихенько вийшов з порту Бімбамбули. У відкритому морі Крапас наказав Напасові спуститися в трюм і пильнувати і вдень і вночі мотор. Доку і Рапасові звелів узяти снайперські гвинтівки й пильно чергувати на палубі, а сам, залишивши Брука біля керма, повернувся в каюту. Відіпхнув шафу і випустив Джеймса Бонда.

— Що накажете далі, сер? — спитав його капітан.

— Які негідники! — лютував Бонд. — Бачу, що помилявся. Ваш план геніальний, містере Нокс. Ось вам чек на мільйон фунтів стерлінгів.

— Пробачте, але про такі гроші не було ніякої мови.

— Авжеж, — почав викручуватися великий шпигун, — але навіщо нам їхати на безлюдний острів? Як тільки зникне берег, одразу ж випірнуть два підводних човни. Ми переберемося до них. Я з містером Бруком і моряком Доком — в один, а ви з усією родиною — в інший. Операцію закінчать кілька торпед і море. Той мільйон — це компенсація за ваш «Дельфін».

— А коли я не погоджусь? — за спиною Джеймса відчинилися таємні двері. В них з’явився старий Напас, озброєний швидкострільною гвинтівкою.

— Тоді й ви підете на дно, — відповів Бонд. — Але я не радив би, мільйон — не так уже мало за таку гнилицю.

— Гаразд, попливімо далі, містере Бонд, а поки що прошу покласти зброю, — наказав Крапас. — Гру закінчено.

— Божевільні! Я ж кажу: за нами пливуть підводні човни. Не дочекавшись мого знаку, вони торпедують ваше корито!

— Ми й до цього підготувалися, — відповів Крапас, замкнув каюту й швидко піднявся на палубу. — Хлопці, увага! Напасе, запускай мотор! Брук, до керма й покажи, на що здатний капітан крейсера! А ви, стрільці, в кожного, хто вилізе з підводного човна, стріляйте без попередження.

Залізні страховиська не примусили себе довго чекати. Першими вистромилися перископи, потім гармати й круглі люки. Але тільки-но хтось з’явився в отворі люка, одразу ж падав підстрелений.

— Повну швидкість! — гукнув Крапас Напасові, і корабель швидко рвонув уперед.

— Прокляття! — почувши гул мотора, верещав Бонд. — Вони нас торпедуватимуть. Ми злетимо в повітря!

Його вереск розбудив Джовані Джовіні. Впізнавши великого розвідника, князь ввічливо запропонував:

— Вам треба прополоскати горло.

— Я не соліст опери, — образився розвідник.

— То чого так горлаєте?

— Помовч, віслюче! Може, в твоїй кишені залишалася якась зброя?

— Навіть дві! — відповів італієць і зареготав.

— Дурень і блазень! — лютився Бонд.

А «Дельфін» тим часом плив чимраз далі від підводних човнів. Доки там зорієнтувалися, доки зачинили люки, час уже минув. Кілька торпед застрягло на дні, кілька снарядів, не долетівши до шхуни, плюхнулися в море. Так не розпочавшись, закінчився той морський бій. Точно маневруючи, Брук уник іще кількох атак і витер піт.

— Усе! — сказав він переможно.

Підводні човни ще деякий час переслідували їх, а потім повернули назад, бо пальне в них кінчалося.

Коли все ущухло, Джеймс Бонд ухопився за голову й почав бігати по каюті.

— Чудово! — раптом не витримав його внутрішній голос. — Бонде, признавайся, ти приголомшений?!

Але великий розвідник мовчав. Не діставши відповіді, внутрішній голос залишив Джеймса на всі часи.

Майже два місяці блукав «Дельфін» південною Атлантикою, обминаючи великі порти і звичні корабельні шляхи, доки знайшов позначений на карті Бонда безлюдний острів. З першого погляду він нічим не відрізнявся від інших островів. На нього так само накочувалися веселі хвилі, на поверхні води плескалася риба, в повітрі шугали птахи, і віяв теплий вітер, але скільки сягав зір не було видно ні коминів, ні диму, не гуркотіли гармати й не горіли садиби невинних людей Сюди не ставала нога і жодного шпигуна…

— Що будемо робити з полоненими? Адже ми не можемо возити їх за собою. Може, висадимо їх на безлюдний острів?

На цьому й порішили.

Опинившись на березі, Джеймс Бонд одразу запитав:

— Кому належить цей острів?

— Нікому, — відповів таємний радник. — Мабуть, Нептунові!

— Якщо цей острів нічий, тоді я проголошую його власністю короля Англії, — урочисто сказав великий шпигун Джеймс Бонд і, прив’язавши носовик до гілки, встромив кілки в пісок.

— Коли цей острів англійський, то мені нічого іншого не залишається, як завоювати його! — полковник Шмульке вдарив Бонда в підборіддя, але ту ж мить отримав нокаут і ненадовго заспокоївся.

— Де два б’ються — третій виграє. — Жюжю вхопив «прапор» і замінив французьким носовиком: — Хай живе республіка!

З цим не погодився Джовані Джовіні, але йому вчепилися в чуба… і бійка спалахнула з новою силою. Скориставшися з цього, Крапас спокійно повернувся на «Дельфін».

Ще два роки блукав «Дельфін». Воюючі країни то заарештовували неслухняний корабель, то примушували возити вантаж, то тримали в карантині, доки нарешті, накупивши зброї, ліків, корабель повернувся на острів Лімпопо. Але ніхто його тут не зустрів. Село Чіка-Чака було спалене, посіви витоптані, колодязі засипані… Не було ознак життя і в інших селах. Коли «Дельфін» уже хотів був повертати назад, у куточку бухти він побачив димок, який підіймався в небо.

Підпливли до берега. Коло вогнища лежав поранений Чінга Чанга. За ним доглядали вірні друзі.

— Що тут скоїлося? — нічого не зрозумів Крапас. — Ви програли?

— Ще гірше, брате Накумба. Ми тепер воюємо між собою. Один з вождів хоче залишитися з англійцями, чаклуни— з німцями, дехто — з французами, дехто — з американцями… Всі озброюються, острів аж кишить шпигунами, усякими радниками та інструкторами… Я залишився сам.

— Ти можеш помандрувати з нами.

— Ні, я залишуся тут. Це мій обов’язок.

— Тоді — до побачення.

— Я також залишаюся на острові, — сказав мовчазний Брук, — Тут живе моя родина, тут минула моя юність, тут моя батьківщина.

З ним залишився і вірний йому Док.

Коли «Дельфін» знову опинився в морі, Крапаса обійняв такий сум, такий біль, що на очі йому ненароком набігла сльоза. Стільки жертв, стільки мук і сліз, стільки сміливості й самопожертви — і все даремно!..

Але в цей час його покликав у радіокаюту Напас, надів навушники й мовив:

— Ти, брате, тільки послухай!

«Всім! Всім! Всім! — крізь шум океанських хвиль долинав далекий голос. — У Росії перемогла революція! Хай живе єдність, рівноправ’я, братерство! Вся влада — трудящим!»

Брати слухали й не вірили.

«Всім! Всім! Всім!» — повторював схвильований голос.

Слухаючи повідомлення, капітан далекої плавби Кріступас Накас, син Напаліса, і сам незчувся, як повернув штурвал на північний захід.

Додому.

— Що ти робиш? — здивувався Напас. — Від одного повстання до іншого?

— Тутешні події — тільки буря в склянці води, порівнюючи з тим ураганом, який здійнявся на нашій батьківщині.

АНТИДЕТЕКТИВНА ПОВІСТЬ

Для старшого шкільного віку

Художник АРВІДАС ПАКАЛЬНІС

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1985

С(Лит)

П29

Приключенческая повесть лауреата Государственной республиканской премии Литовской ССР и премии Ленинского комсомола Литви Витаутаса Петкявнчюса представляет собой пародию на популярные в капиталистических странах детективы. Автор, используя гиперболы и парадокси, едко высмеивает шпиоиоманию, получившую широкое распространение в литературе Запада.

Авторизований переклад з литовської

РАЇСИ ГРИГОРОВОЇ-ПЕТКЯВІЧЕНЄ

Перекладено за виданням:

Vitautas Petkevičius

Audra stiklinėje.

Vaga. Vilnius. 1982.

© Leidykla «Vaga», 1982

© Видавництво «Веселка», 1985, переклад українською мовою.

П 4803010200—213

М206(04)—85

186.85

Петкявічюс В. К.

П29 Буря в склянці води: Антидетективна повість. Для ст. шк. віку / [Авториз. пер. з литов. Р. І. Григорової-Петкявіченє]; Худож. А. Пакальніс.. — К.: Веселка,

1985. — 152 с., іл.

Пригодницька повість лауреата Державної республіканської премії Литовської РСР і премії Ленінського комсомолу Литви Вітаутаса Петкявічюса являє собою пародію на популярні в капіталістичних країнах детективи. Автор, використовуючи гіперболи та парадокси, їдко висміює шпіономанію, яка широко розповсюджена в літературі Заходу.

П 4803010200—213

М206(04)—85

186.85

С (Лит)

Витаутас Казевич Петкявичюс

БУРЯ В СТАКАНЕ ВОДЫ

Антидетективная повесть

(На украинском языке)

Для старшего школьного возраста

Художник Арвидас Пакальнис

Авторизованный перевод с литовского Раисы Ивановны Григоровой-Петкавичене

Киев «Вэсэлка»

Редактор Л. Г. Силаєва.

Технічний редактор Т. В. Осталецька.

Коректори Л, К. Скрипченко. В. В. Богаєвськин.

ІБ № 3163

Здано на виробництво 23.05.85. Підписано до друку 15.08.85. Формат 84Х108/₃₂. Папір друкарський № 2. Гарнітура літературна. Друк офсетний. Умови, друк. арк. 7.98. Умовн. фарб.-відб. 8.40. Обл.-вид. арк. 8,38. Тираж 50 000 пр. Зам. 936-5. Ціна 30 к. Ордена Дружби народів видавництво «Веселка». 252050. Київ-50, Мельникова, 63, Львівська книжкова фабрика «Атлас». 290005. Львів-5. Зелена, 20.

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША, або ОДИН ПРОТИ ВСІХ

  Емігрант Накас

  Трійко бешкетників

  Рідня

  Власне корито

  Бімбамбула

ЧАСТИНА ДРУГА, або ЗМОВА ПРИРЕЧЕНИХ

  Дикий Захід

  В модному Парижі

  В столиці залізного порядку

  Під малою вивіскою

  Випробування сил

  Втеча

ЧАСТИНА ТРЕТЯ або КРАХ ВЕЛИКОГО ДЕТЕКТИВА

  Перша сутичка

  Через долину жахів

  Операція «Сатурн»

  Зрада

  Парад шпигунів

  Пастка

  У неволі

  Останній удар