Заручені [Алессандро Мандзоні] (fb2) читать онлайн

АЛЕССАНДРО МАНДЗОНІ. Заручені

Передмова

 ЕПОХА РІСОРДЖІМЕНТО І ТВОРЧІСТЬ АЛЕССАНДРО МАНДЗОНІ

Протягом віків Італія пережила дві грандіозні епохи, і обидві вони називалися Відродженням: Ренесанс (XIV—XVI ст.) та Рісорджіменто (XIX ст.). Це були епохи драматичних соціальних зрушень і потрясінь, етапи духовного розвитку італійського народу та формування його національної самосвідомості. Слово «рісорджіменто» по-італійськи означає — оновлення, відродження, воскресіння. Але якщо перше італійське Відродження — Ренесанс, згідно з концепцією італійських гуманістів, мало бути відродженням античності, то Рісорджіменто — епоха героїчної боротьби за об'єднання і свободу країни — було відродженням, воскресінням, а великою мірою і створенням самої Італії. Біля джерел італійського Ренесансу стояв великий флорентієць Данте. А вершинним явищем культури Рісорджіменто стала творчість міланського романтика Алессандро Мандзоні.

А. Мандзоні народився 7 березня 1785 р. в Мілані, столиці Ломбардії, в старовинній дворянській родині. Його дідом був видатний юрист XVIII ст. Чезаре Беккаріа (1738—1794). Поборник громадянських свобод, вихований на ідеях французьких енциклопедистів, Чезаре Беккаріа відомий як автор славнозвісного твору, забороненого папською цензурою,— «Про злочини та покарання» (1764), в якому вчений різко засуджував смертну кару й тортури. В 1791 р. маленького Ліссандріно віддали вчитися в аристократичний релігійний коледж Мерате. Проведені в Мілані дитинство та юність майбутнього письменника припали на період тяжких для Італії випробувань, на роки великих надій і так само великих втрат.

Що являла собою Італія наприкінці XVIII ст.? Італії не було, а був, за словами поета Дж. Джусті, стоптаний апеннінський чобіт, пошитий з різнокольорових клаптів. І який тільки злодій не взувався в той чобіт!.. На території Італії існувало кілька невеликих держав, різних за своїм устроєм, політичними орієнтаціями, а також рівнем економічного й культурного розвитку: Міланське герцогство і П'ємонт (згодом — центр Рісорджіменто), Венеціанська і Генуезька олігархічні республіки, герцогства Модена і Парма, Велике князівство Тосканське і Папська область, Королівство Обох Сіцілій (туди входили Сіцілія й Неаполь) та ін. Північні області Італії з більш розвинутою економікою окупувала Австрія. Іспанська віть Бурбонів порядкувала у відсталих південних областях. У Римі світська влада належала папі. Роздробленість загарбаних та пограбованих італійських королівств і герцогств, абсолютистські форми правління, відсутність єдиного ринку, неможливість проведення буржуазних реформ в Італії — напівфеодальній країні, що опинилася в оточенні набагато сильніших від неї держав Західної Європи,— з часом ставали дедалі більшим анахронізмом. Тому рух Рісорджіменто був не лише суб'єктивною потребою країни, а й об'єктивною історичною необхідністю.

14 липня 1789 р. штурм Бастілії став грізною увертюрою до подій Великої французької революції. А 15 травня 1796 р. солдати республіканської армії на чолі з генералом Бонапартом тріумфально увійшли в Мілан. Так почався знаменитий Італійський похід Наполеона, який приніс молодому революційному генералові всеєвропейську славу, а італійцям — тимчасову свободу від австрійських узурпаторів. Та звільнення від австрійського ярма невдовзі обернулося для італійців новим ярмом у вигляді французької корони. Поки італійські патріоти чекали від Наполеона підтримки у своїй національній боротьбі, хижий корсіканський стратег поповнював свої війська італійськими рекрутами, необхідними йому для подальших завойовницьких походів. А французькі комісари тим часом конфісковували в італійських селян зерно і коней, привласнювали шедеври італійського мистецтва: так опинилися у Франції картини Рафаеля й рукописи Леонардо да Вінчі, так були вивезені з Венеції навіть бронзові коні святого Марка. Що ж до самого Мілана, то Бонапарт, який уже мріяв про золоту корону візантійських базилевсів, не відмовився все ж і від залізної корони ломбардських королів: ставши 1804 р. імператором, він призначив свого пасинка, принца Євгенія Богарне, у Мілан як намісника з титулом віце-короля.

Однак перетворення революційного генерала на імператора, який з новопроголошених італійських республік зробить залежні від Франції королівства і поділить розшматовану Італію між членами своєї сім'ї, відбулося не зразу. Наполеонівське панування в Італії спершу було і справді фактором позитивним: стабілізувалася розхитана фінансова система, були поновлені дороги, проведені деякі реформи в галузі освіти. В червні 1797 р. в Мілані було проголошено Цизальпінську республіку, що 1802 р. дістала назву Італійської республіки: в ній Наполеон вбачав основу майбутньої єдиної Італії. Свобода, рівність, справедливість — величні слова, що мали такий глибокий і разом з тим невизначений зміст у філософії минулих століть, тепер для італійців конкретизувалися в образі Італії — демократичної, вільної, незалежної держави. Італійці усвідомили необхідність боротьби за свою свободу: формувалася демократична опозиція, гуртувалися суспільні сили, готові до антифеодальних реформ і перетворень, осмислювалися шляхи об'єднання Італії. Нарешті італійці відчули важкий і нерівний, але живий пульс історичного часу.

Цей суперечливий період італійської історії дуже позначився на творчості Мандзоні. Перший твір молодого письменника — поема «Тріумф Свободи» — був написаний 1801 p., але побачив світ лише в рік смерті автора; доти юнацька поема Мандзоні поширювалася тільки в списках серед патріотичних кіл Італії. Раніше поема не могла бути надрукована: її не пропустила б ані надто неповоротка й підозрілива австрійська цензура, що в пошуках крамоли перевіряла навіть нотні знаки, ані надміру прониклива цензура наполеонівська.

Незважаючи на неминучий класицистичний декор юнацького твору Мандзоні, в ньому вже відчутний подих нових ідей. Маючи суворий і непідкупний погляд на історію, Мандзоні дуже рано збагнув, що проголошена Наполеоном свобода є насправді новим рабством: в останній пісні поеми з'являється геній Інсубрії,— так по-латині називалась Ломбардія,— розгніваний дух народу проклинає німецьких, іспанських та австрійських деспотів, а разом з ними й Тиранію, яка присвоїла собі ім'я Свободи. Мандзоні одним з перших зрозумів, що наполеонівське панування неодмінно позбавить італійців останньої ілюзії — віри в те, що свободу їм може принести іноземний визволитель. Італія сама здобуде свою свободу — таким було непохитне внутрішнє переконання молодого поета ще задовго до того, як ці горді слова стануть гаслом Рісорджіменто.

Настав 1805 рік. Мандзоні вирішив їхати в Париж до своєї матері — маркізи Джулії Беккарія, що жила у французькій столиці після свого офіційного розлучення з чоловіком.

В Парижі Мандзоні потрапив у бурхливий вир політичного й культурного життя пореволюційної Франції. Він відвідує знаменитий салон Софії де Кондорсе, вдови великого вченого^[1], з якою приятелювала Джулія; заявляються в нього нові друзі — філософ і лікар ГІ'єр Кабаніс, філософ Антуан Дестют де Трасі та ін. Там Мандзоні познайомився і з Клодом Фор'єлем. Один з найвідоміших республіканців 1793—1794 pp., письменник та історик літератури К. Фор'єль дуже любив Італію. З Мандзоні його пов'язала дружба на все життя — невдовзі К. Фор'єль став його першим французьким перекладачем.

Перебування в Парижі було для Мандзоні своєрідною школою, яка виховала в ньому не лише літературну майстерність, а й зміцнила його громадянську позицію. Важлива подія сталася і в його особистому житті: взимку 1808 р. він одружився з Енрікеттою Блондель, швейцаркою за походженням. Однак паризький період не був позбавлений для Мандзоні складних психологічних колізій. А 1810 р. став для письменника роком важкої духовної кризи. Спричинилися до неї і драматична родинна ситуація (випадково мало не загинула дружина Мандзоні), і той гнітючий стан розчарування наслідками революції, який панував тоді серед французьких республіканців. Ця криза суперечливо відбилася на подальшій творчості письменника. Саме тому Мандзоні, який доти мав славу якобінця, став глибоко релігійною людиною, однак з цілком самостійною концепцією буття (така еволюція — взагалі характерне явище для італійських письменників). Зрозуміло, що концепція, в якій Мандзоні намагався примирити просвітницькі ідеї з християнством, нерідко розходилася з офіційним віровченням і не раз накликала на письменника гнів з боку ортодоксальних представників римської курії.

Влітку того ж таки 1810 р. родина Мандзоні повернулася до Італії. Спершу Мандзоні оселяються в Брузульйо — на віллі неподалік від Мілана, а згодом і в самому Мілані — в будинку на вулиці Мороне, де й прожив письменник усе своє життя (зараз там міститься Центр вивчення творчості Мандзоні).

В 1810—1815 pp. Мандзоні пише «Священні гімни». Якоюсь мірою вони були навіяні тяжкими паризькими враженнями, однак суть їхня глибша. «Трійця», «Різдво», «Воскресіння» — це сумні врочисті вірші, біблійні сюжети інтерпретуються в них своєрідно. Видатний італійський літературознавець, учасник руху Рісорджіменто Франческо де Санктіс писав, що «Гімни» Мандзоні стали викликом класицизму: в них знайшла своє втілення інтерпретована через євангельські притчі «ідея віку — тріада: свобода, рівність і братерство». Демократичний пафос цих гімнів — у засудженні тиранії та уславленні пригноблених. Добрими словами відгукнувся про «Гімни» Гете, сказавши, що в них відчутно, як відроджується занедбана впродовж віків прекрасна італійська мова.

1815 р. знаменував собою початок тотального наступу реакції в усіх сферах суспільного життя. В червні 1815 р. відбувся горезвісний Віденський конгрес, і невдовзі після цього реакційні держави Європи, об'єднавшись у Священний союз, повели жорстоку боротьбу проти всіх реформ і нововведень які вдалося вибороти Французькій революції. Були відновлені феодально-абсолютистські режими. В Італію знову прийшли австрійці — вони окупували Ломбардію, Венецію, Тоскану. Дворянам і духівництву було повернуто конфісковані землі, відновлено церковну цензуру, скасовано всі наполеонівські реформи. Розграбовану й безправну Італію було стерто з карти Європи. Австрійський канцлер Меттерніх сказав: «Італія — це всього лише географічне поняття...»

Саме в цей драматичний для Італії 1815 рік на досить тьмяному літературному горизонті раптом засяяли яскраві імена — в літературу прийшли романтики. Це була, як писав поет В. Монті, «смілива північна школа» — молоді міланські письменники: революціонери й патріоти, члени таємних товариств, майбутні страдники й герої епохи боротьби за нову Італію — критик Лодовіко ді Бреме, теоретик мистецтва і поет Джованні Берше, поети й прозаїки Сільвіо Пелліко, Томмазо Гроссі, Джованні Торті, Массімо Д Адзеліо, поет-сатирик Карло Порта, історики Мелькіорре Джойа і Джан Доменіко Романьйозі, карбонарії^[2] Федеріко Конфалопьєрі, Петро Марончеллі, Ермес Вісконті. Центром італійського романтизму зробився Мілан, а на чолі міланських романтиків став Алессандро Мандзоні.

Література італійського романтизму була могутнім, яскравим відблиском тріумфів і трагедій Рісорджіменто. Збігаються навіть хронологічні межі періоду романтизму та зрілого Рісорджіменто. Порівняно з іншими країнами Західної Європи в Італії романтизм сформувався пізніше, але шлях його розвитку був цілком самостійний. Мабуть, у жодній з європейських країн романтизм не мав такого вистражданого й пристрасного громадянського пафосу, як в Італії. Країна гинула, отож у цей час «літати на крилах метафізики над хаосом ідеалізму», як казав Дж. Романьйозі, було якось не до речі. Італійський романтизм можна назвати літературою народу, довгий час позбавленого волі й незалежності, а тому основна її тема — боротьба за свободу. Романтики повернули італійську літературу до народних джерел, піднялися на захист національної культури та історії. Перед італійськими романтиками постало завдання, яке вже давно вирішили для себе Франція, Англія й Німеччина, а саме: допомогти італійцям усвідомити себе як народ, як націю, як самостійну країну, пробудити в них відчуття своєї національної самобутності, виховати в них громадянську позицію. З часом і запозичений у німців термін «романтизм» здався молодим письменникам надто умовним. І тоді свою школу вони назвали так: «національна нова література». Хронологічні межі цієї школи сягали в глиб культури: першими романтиками вважалися Данте і Петрарка. Це ще одна причина того, що італійський романтизм такий цілісний — в ньому фактично були відсутні антагоністичні тенденції, характерні для романтизму взагалі. Італійським письменникам просто не вистачало історичного часу, ні на філософську самозаглибленість у дусі Новаліса, ні на меланхолійні роздуми в дусі Вордсворта, ні тим більше на містичні шукання в дусі Шатобріана,— близьким був їм лише тираноборчий дух поезії Байрона, суворе бунтарство Шіллера, стихійна жертовність героїв Гюго. Абстрактна сутність всесвітньої скорботи конкретизувалася для італійців у їхній історичній трагедії. А метафізичні глибини залишилися для італійських письменників за тим порогом їхньої свідомості, на якому вони оплакували руїни своєї поневоленої країни.

Музою італійських романтиків стала Історія. Адже в народу було відібрано батьківщину. Іноземні гнобителі віками перетворювали італійців на рабів. «Італія — рабиня!» — ці страшні слова ще в XIV ст. сказав Данте. «Так, зараз ми раби, але раби, готові до повстання»,— гордо відгукнувся на них з XVIII ст. великий трагік Вітторіо Альф'єрі. А в XIX ст. з гіркотою скаже Леопарді: «Італіє! Царицею була! Тепер же ти убога, мов рабиня!» Італійські романтики мусили звернутися до глибин, своєї історії, щоб осмислити свою сучасність, щоб нагадати італійцям, хто вони в насправді, щоб повернути втрачену гідність народові, який подарував світу Данте й Мікеланджело.

Звернувся до історії й Алессандро Мандзоні. В 1819 р. він пише історичну драму «Граф Карманьйола», в 1822 p.— «Адельгіз».

Передмова Мандзоні до історичної драми «Граф Карманьйола» стала маніфестом італійського романтичного театру (її часто порівнюють з передмовою В. Гюго до «Кромвеля», написаною в 1827 p.). В цій передмові, а також у ряді інших теоретичних праць («Лист пану Ш. про єдність часу й місця в трагедії» — відповідь французькому критику, поетові-класицистові Віктору Шове, який виступив з різкою статтею про «Графа Карманьйолу»; лист до маркіза Чезаре Д'Адзеліо «Про романтизм»; 1823) Мандзоні доводить абсурдність деяких принципів класицистичної драми. Ідеалом для письменника був театр Шекспіра. Не єдності часу й місця повинен дотримуватися драматург, а правди подій і характерів. Не жорсткій теорії, не канонічній схемі підкоряється мистецький твір, а сам художник відповідно до свого світобачення й естетичного чуття стає творцем нової художньої системи. Власне, ця думка — фундамент романтичної естетики. Сюжет драми може бути тільки історичний, вважає Мандзоні, однак ключ до його прочитання дає сучасність. Замість «системи класицизму» письменник пропонує інший термін: «історична система». Цей термін дав могутній імпульс не лише для становлення концепції італійського романтизму, а й для майбутнього його розвитку в проекції на реалізм.

Історичний факт, що ліг в основу драми Мандзоні «Граф Карманьйола», зафіксований в книзі швейцарського історика Жана Сісмонді (1773—1842) «Історія італійських республік». У драмі йдеться про Італію XV століття, розшматовану, як завжди, міжусобними війнами. Простий п'ємонтський селянин з Карманьйоли завдяки своєму військовому таланту став кондотьєром^[3] у Міланському герцогстві й одержав від правителя титул графа. Але як чоловік чесний і непідкупний, він не міг примиритися з деспотизмом міланського герцога Філіппа Вісконті. Сподіваючися знайти державу, де панувала б законність та справедливість, граф перейшов під заступництво венеціанського дожа. Але дож був настільки підступний сам, що ні в чию чесність не вірив: запідозривши кондотьєра й звинувативши в зраді, він стратив Карманьйолу.

Ця драма в полемікою з так званою теорією «державного інтересу» Макіавеллі — теорією, що виправдує злочинну політику правителів інтересами держави, які насправді є звичайнісінькою сваволею влади (відлуння цієї полеміки можна знайти в трактаті Мандзоні «Про католицьку мораль», 1819). Мандзоні — як, зрештою, більшість прогресивних європейських письменників XVIII— XIX ст.— вважав, що історія — це втілення вищої волі, а не засіб досягнення чиєїсь суб'єктивної мети: в історичному процесі реалізується насамперед моральна ідея, й ціною великих жертв і зусиль людство будує ідеальний суспільний лад майбутнього. Тому жорстокість, підступність, деспотизм — тобто все, що зосередилось у понятті «макіавеллізм»,— не можуть привести до торжества справедливості. Така політика приречена за своєю суттю, оскільки вона йде всупереч Історії. А користь не можна протиставляти моралі — таким повинен бути закон буття людського суспільства. Порушення ж моралі призводить до загибелі передусім того, хто її порушує: сильна деспотична держава — олігархічна Венеціанська республіка, де таємний суд «ради десяти» засудив Карманьйолу до страти,— такою політикою «державного інтересу» і себе прирекла на занепад.

Гине Карманьйола. Страждає його друг сенатор Марко, змушений через політику ілюзорного «державного інтересу» відступитися від Карманьйоли. Та є ще одна мовчазна жертва в цій драмі — народ. З лихої волі честолюбних правителів стали ворогами венеціанці й міланці, тобто італійці, що споконвіку воювали між собою. Цей трагічний абсурд італійської історії — не на поверхні драми, але він є внутрішньою основою всіх драматургічних колізій.

Гостру за своїм звучанням драму «Граф Карманьйола» зустріли холодно: журнали відмовлялися її друкувати, в пресі не з'явилося жодного схвального відгуку. Сподобалася вона лише одному поетові — старому Гете (до драми Мандзоні він навіть написав передмову).

В 1822 р. була надрукована ще одна історична драма Мандзоні — «Адельгіз». Значною мірою створена вона під впливом нової історіографічної школи, що виникла в 20-і pp. XIX ст. у Франції і, зокрема, під впливом теорії молодого вченого-історика Огюстена Тьеррі (він належав до кола паризького друга Мандзоні Клода Фор'єля). О. Тьєррі доводив, що феодальний лад у Франції та засновані на ньому консервативна структура управління й система соціального гноблення зумовлені германським завоюванням.

Для Італії ця проблема стояла ще гостріше. Германські племена не раз витоптували Італію,— ця історична ворожнеча була прадавня і невигойна. Роздуми над історією змусили Мандзоні повернутися до VI ст. В 568 р. Італію завоювали лангобарди (від них і походить назва Ломбардія). Панування «північних варварів» — лангобардів, а разом з ними саксів і свевів,— тривало понад два століття: в 773—774 pp. франки на чолі з Карлом Великим розгромили королівство лангобардів. «Визволитель» Карл теж поділив Італію між своїми родичами, між вельможами та монастирями і, зрозуміло, запровадив власну систему управління. А народ залишився, як і був, у рабстві. Глухо й монотонно звучить у кінці третьої дії хор — він співає про те, що під подвійним ярмом ще нижче зігнеться народ, «який позбувся й імені свого...».

З XIX ст. Мандзоні кинув погляд на VI—VIII ст. італійської історії. І що ж змінилося? Нічого: були лангобарди, їм на зміну прийшли «визволителі» франки — від австрійського чобота визволив французький багнет. Варто було лише відхилити жорстоку маску давньої історії, як з-за неї з'явилася зловісна гримаса історії сучасної. Знову ж таки вихід один: свободу Італії не принесуть іноземці — вона мусить вибороти свою незалежність сама.

Драми Мандзоні «Граф Карманьйола» та «Адельгіз» зіграли велику роль і в становленні нового італійського театру, і в розвитку національно-визвольного руху. Політичні й моральні проблеми, які вирішував Мандзоні у своїх історичних драмах були дуже близькі й болючі для його сучасників: трагедії давньої Італії допомагали збагнути, яким повинно бути обличчя нової, відродженої Італії.

Світову славу приніс Мандзоні його роман «Заручені» — перший історичний роман в італійській літературі. Завдяки цьому твору італійський романтизм, не втрачаючи своєї самобутності, перестав бути явищем суто національної культури, а став одним з найвищих досягнень загальноєвропейського романтизму.

Роботу над твором Мандзоні розпочав у 1821 р. Це був тяжкий час. Повстання карбонаріїв у Неаполі (1820) та П'ємонті (1821), що підняли на боротьбу всю Ломбардію, закінчилися кривавим розгромом. Сталися заворушення в Тоскані, Романьї, Пармі, Модені, спалахнула революція в Туріні. Почалися репресії. Австрійці особливо лютували в Мілані. Були заарештовані друзі Мандзоні — карбонарії Федеріко Конфалоньєрі, Луїджі Порро, П'єтро Марончеллі. Джованні Берше мусив виїхати з Італії. Бунтарський журнал «Кончільяторе», авторами й співробітниками якого були всі ці талановиті італійські романтики, був розгромлений австрійськими властями. Головного редактора журналу — відомого письменника Сільвіо Пелліко — посадили в одиночну камеру фортеці Шпільберг (пізніше він напише відому в усій Європі книгу — трагічний щоденник «Мої тюрми»). Багато в'язнів було засуджено до страти (Федеріко Конфалоньері, Джузеппе Арконаті, Ермес Вісконті, Джордо Паллавічіно), а потім смертний вирок їм замінено на довічне ув'язнення.

Встановили нагляд і за Мандзоні. В австрійських досьє він фігурував серед лібералів, запідозрених в антиурядовій революційній змoвi. Працювати в Мілані Мандзоні вже не міг, отож він виїхав на свою віллу в Брузульйо. Там, на березі озера Комо, й були написані перші сторінки національної епопеї.

Мандзоні з головою поринув у найріднішу свою стихію — історію. Працював натхненно, захоплено,— це був основний твір його життя, в якому він втілив свої думки і про минуле Італії, і про її майбутнє.

Дія роману «Заручені» відбувається в Італії в XVII ст., в Міланському герцогстві, й триває два роки: події починаються 7 листопада 1628 p., а завершуються восени 1630 p.— це був нестерпно тяжкий для Італії період іспанського панування. Іспанія та Франція воювали між собою за велетенські володіння померлого в 1627 р. герцога Віцченцо Гонзага. З 1628 р. до 1631 р. в Італії велася так звана Мантунська війна. Економіка занепала майже повністю, селяни катастрофічно зубожіли. Почалися неврожаї, голод, селянські бунти. В Італію увійшли германські війська: ландскнехти-лютерани палили села й міста, грабували церкви, вбивали людей, а 1630 р. принесли з собою чуму в Ломбардію.

Всі ці події Мандзоні вивчав за історичними хроніками та працями італійських істориків — Джузеппе Ріпамонті, Лудовіко Міраторі, П'єтро Веррі, Мелькіорре Джойа. Але принципове новаторство історичного роману Мандзоні полягав в тому, що крізь нетрі офіційної історіографії письменник зумів розгледіти життя простих людей і вписати їхні долі в історію свого народу. Під рукою Мандзоні ожило минуле його батьківщини, але не палаци феодалів, а нужденні халупи селян, не аристократичні квартали Мілана, а голодна міська біднота, не придворні свята з фейєрверками, а чума з її лазаретами й вимерлими селищами. В італійській літературі цього не бачив до Мандзоні майже ніхто. Як писав критик А. Дзоттолі, Мандзоні відтворив історію тих, хто не мав історії. А все тому, що справжня історія, вважав Мандзоні, — не хроніка подвигів і не виклад яскравих подій та тріумфів, історія — це саме життя. Свідома «дегероїзація» історії дозволила Мандзоні зняти з образу Італії бунтарський ореол, який вона мала в офіціозній літературі, й за хисткими декораціями суспільного благоденства побачити нарешті «великого німого» — народ, змучений і втомлений народ, чиїм трудом і жертвами ця історія творилася.

В романі розповідається про драматичну долю двох закоханих — жителів невеличкого ломбардського села Лекко Лоренцо Трамальїно та Лючії Монделли, яким лише після багатьох випробувань пощастить побратися. Вони долають цілий ряд часом навіть смертельних небезпек та перешкод, які чинить молодим свавільний феодал дон Родріго; побившись об заклад із своїми приятелями — такими ж негідниками, як і сам,— що Лючія дістанеться йому, він не відступав від своєї мети ні на крок.

Ця історія — не випадковість і не виняток, а один з виявів породженої феодалізмом системи насильства, гноблення й переслідування, результат соціальних відносин, які склалися в суспільстві на певному історичному етапі його розвитку. В такій роздробленій країні, як Італія, котра до того ж іще й перебувала під владою іноземних загарбників — іспанців, будь-який злочин чи примха могутнього феодала, оточеного найманими бандитами — браві, залишався безкарний. А отже, в цьому суспільстві ні закон, ні церква, ні навіть чудо не могли врятувати молодих наївних селян — Ренцо та Лючію, оскільки там і закон стояв на сторожі беззаконня. В романі зіткнулися два світи. Це світ насильства й бездуховності: дон Родріго, його браві, сільський священик — курато дон Абондіо, таємничий деспот — феодал Безіменний, «синьйора» — черниця Гертруда, і беззахисний світ людської доброти й чесності: Ренцо, Лючія, її мати Аньєзе, падре Крістофоро, кардинал Федеріго Борромео. А ще це зіткнення не окремих індивідуальностей чи характерів,— воно глобальніше: це поєдинок деспотичної держави і людини, ідеології насильства і народної моралі.

Отже, при всьому розумінні масштабності історичного процесу, визначальним у ньому був для Мандзоні саме моральний аспект. Духовний світ героїв його твору формується в складній боротьбі людини з собою, з навколишнім світом, з невблаганними законами буття. Але не фатум стихії тяжів над людським суспільством: будують його люди, і тому кожна окрема людина несе моральну відповідальність за все, що відбувається навколо неї. Вірність моральним принципам, чистота морального вибору є творчою рушійною силою, історичного процесу, відступ від цих принципів — силою руйнівною, вважав Мандзоні, стверджуючи тим самим активність людської особистості в процесі творення своєї історії.

»Роман побудований на протистоянні протилежних духовних начал — насильства й моралі. Та, крім того, майже кожен з героїв переживає дуже складну психологічну еволюцію. Тому композиційно і ритмічно роман, при всій своїй пластичності, будується на різких, несподіваних зіткненнях, парадоксальних поворотах сюжету, непередбачених наслідках подій, набуваючи при цьому поліфонічного звучання.

От, скажімо, парафіяльний священик дон Абондіо, чия моральна позиція дає поштовх драматургії всього роману. Це ім'я в Італії стало символічним. Дон Абондіо — постать комічна й зловісна водночас: він не злочинець, не розбійник, не злодій, а просто звичайнісінький собі пристосуванець і боягуз, який ніколи, як пише Мандзоні, не нудьгував, оскільки його постійно супроводив незмінний супутник — страх. Але ж психологічним грунтом цього страху є потворні форми суспільної свідомості, властиві деспотичній феодальній системі. Виконуючи волю дона Родріго, священик тільки відмовляється вінчати Ренцо й Лючію. Однак насправді дон Абондіо небезпечніший від будь-якого злочинця,— адже жертвами його моральної нікчемності стають порядні й чесні люди, які ні в чому й ні перед ким не завинили. Протистоїть дону Абондіо справжня й мужня людина — падре Крістофоро, який впродовж роману намагається порятувати закоханих. Але дон Абондіо пережив чуму, а падре Крістофоро (як і його прототип — священик з купецької родини Піченарді з міста Кремони) гине 1630 р. в чумному лазареті, де він виходжував хворих. Однак в його долї закладена глибока філософія, яку сповідував сам Мандзоні: постраждати за справедливість — означає перемогти (це слова мудрого Федеріго Борромео, що, до речі, теж постать історична). Це стоїчна філософія мучеників, для яких поняття честі й справедливості вище від страху за власне життя.

Або взяти Гертруду й Безіменного: фактично це два антиподи, що переживають прямо протилежну еволюцію, знову ж таки зумовлену законами жорстокості й насильства, які панували в тодішньому італійському суспільстві. Гертруду, розумну й добру дівчину, проти її волі постригли в черниці. Унаслідок вчиненого над її душею насилля вона й сама стала в монастирі деспоткою, що, врешті, призвело її до злочину: взявши під своє заступництво Лючію, вона свідомо віддала її в руки Безіменного — отже, на ганьбу й загибель. Зовсім інакший злам відбувається в душі Безіменного. Це відомий на всю Італію й водночас таємничий злочинець, що живе в неприступному замку в горах, «мов орел у своєму кривавому гнізді». Спершу всі підкоряються його злій волі; так, він наказує своїм браві викрасти Лючію з монастиря, діючи на прохання дона Родріго та за згодою Гертруди. Але, побачивши перед собою беззахисну дівчину, цей злочинець переживає потрясіння. Він не тільки рятує Лючію від дона Родріго, а й взагалі, отримавши прощення від кардинала Федеріго, стає на чолі народних повстанців, які борються проти іспанських гнобителів. (Історичні й ці постаті: прототипом «синьйори» була Маріана — дочка міланського графа, після постригу Вірджінія де Лейва,— про неї Мандзоні дізнався з історичних праць Д. Ріпамонті та Л. Мураторі; є ім'я і в Безіменного — це уславлений своєю жорстокістю міланський феодал Бернардіно Вісконті).

Взагалі, спасіння Лючії і переродження Безіменного — чи не єдина суто романтична колізія в реалістичному романі Мандзоні, яка до того ж будується за законами християнської легенди (перетворення розбійника на праведника й чудесне спасіння невинної дівчини). Та характери це діаметрально протилежні: образ Безіменного — контрастний, суперечливий, химерний, а образ Лючії — витончений, ніжний, ідеальний. Річ у тім, що Мандзоні й справді шукав ідеальне духовне начало своєї нації, і втілення його знайшов у душі простої селянської дівчини. Внутрішня шляхетність і гідність, цілісність і моральна непохитність її вдачі є тією основою, яка здатна забезпечити, на думку Мандзоні, майбутнє народу і неперервність його духовних традицій.

Справжнє відкриття письменника — Ренцо Трамальїно. «Перша людина в нашій історії» — так називають його італійські дослідники: не титан і не король, не лицар і не полководець, а просто — людина. Причому це дуже колоритний, суто народний італійський характер: стихійний, бурхливий, але й розважливий теж; украй довірливий і разом з тим трохи скептичний; безконечно добрий, благородний — і непокірний водночас. І от у цій нещасливій долі неприкаяної людини, такої, здавалось би, беззахисної перед шквалами історичних бур, Мандзоні ніби зосереджує багатостраждальну історію цілого народу. Недарма Ренцо, ні за що ні про що змушений поневірятися, опиняється серед повсталого натовпу, ладного нарешті поквитатися із своїми кривдниками, чи блукає під час епідемії чуми вулицями Мілана: суспільне лихо і чиєсь особисте нещастя, глобальні події і витоптаний ландскнехтами виноградник — усе це епос народних страждань. Тому так реалістично, так моторошно описаний історичний факт чуми, але водночас він є трагічним символом: спустошена чумою Італія — це випалена душа цілого народу й розтерзана душа самого Ренцо. Та підніметься витоптаний виноградник, селяни повернуться до своїх щоденних клопотів, і Ренцо, пройшовши не одне коло земного пекла, знову підійде до порога Лючії— все воскресає і відроджується під пером Мандзоні. Але що дало їм змогу — і Ренцо, і Лючії, і Аньєзе — вистояти в цій нерівній боротьбі не просто з усемогутнім феодалом, а, власне, й цілою державною системою безкарності, насильства і гноблення? Лише одне: непохитна народна мораль, яка сформувала їхню свідомість, яка є основою їхнього внутрішнього життя. Їм вдається перебороти терор свавільного можновладдя, обминути всі пастки, наставлені на них деспотичною державою та лицемірними законами, пережити навіть чуму,— і все через те, що вони ладні були вмерти, але не зректися своїх почуттів і не піти супроти свого сумління. Тому й виживають вони, бо лишаються до кінця вірні собі, вірні тим поняттям справедливості й честі, що йдуть з глибин національної свідомості й культури. А вірність собі — це запорука перемоги, і як виживають вони, так воскресає й цілий народ.

Однак у дослідженні народного характеру письменник не обмежується лише цим аспектом його складної діалектики. Адже не тільки наївні й чисті Ренцо та Лючія є в цьому романі,— немало в ньому й зовсім інших персонажів: страшні браві, які тероризують людей, зловісні монатті, що звозять трупи під час чуми й займаються при цьому мародерством, шпики, котрі нечутно сновигають по Мілану,— точнісінько, як і за часів самого Мандзоні. Особливо відчутна ця діалектика народного характеру в епізоді міланського бунту та в описі чуми в Мілані. Ставлення Мандзоні до бунту далеко не однозначне. Письменник визнає справедливість народного обурення, проте не схильний ідеалізувати історію: він не може не бачити, що основним законом епохи, де панують війни, злочини, забобони, неминуче стає насильство. Голодні міланці не здатні збагнути причин свого нещастя: їм здається, що коли розгромити пекарні й повісити кількох пекарів, то голод відразу припиниться (якщо повсталі, резонно міркує Ренцо, й насправді розгромлять пекарні, то де ж тоді пекти хліб?).

Але насильством не можна перебороти насильства — з цього погляду Мандзоні оцінює конкретний бунт та й взагалі будує свою філософію історії. Для Мандзоні це зовсім не абстрактна теорія — адже він мав і свій власний великий досвід, а не лише послуговувався історичними хроніками, досвід, який допоміг йому розгледіти в моторошних видіннях епохи Тридцятилітньої війни риси й свого часу. Вже за його пам'яті Велика французька революція, що вселяла стільки надій на свободу, в період якобінського терору породила свою форму тиранії. Бачив Мандзоні також і стихійні народні бунти в Мілані на початку XIX ст., що іноді закінчувалися виявами неусвідомленої жорстокості. Так, 20 квітня 1814 р. він був свідком того, як міланці, котрих підбурили австрійські власті, потоптали портрети Наполеона (а ще ж так недавно вони зустрічали його з квітами!) й розтерзали на вулиці наполеонівського міністра Джузеппе Пріну, а тоді довго волочили його закривавлене тіло по місту (епізод в романі з облогою будинку нещасного постачальника провіанту дещо перегукується з тією страшною подією). Оскаженілий кардинал Фабріціо Руффо, якого Мандзоні проклинав ще в «Тріумфі Свободи», нацьковував темних селян на неаполітанських патріотів, що боролися за створення своєї Партенопейської республіки. Неосвічене населення у XIX ст. часто переслідувало лікарів, керуючися при цьому логікою, яка мало чим відрізнялася від логіки наляканих забобонами людей XVII ст. (видання свого роману 1840 р. Мандзоні доповнив дослідженням «Історія ганебного стовпа», де йшлося про переслідування безневинних людей під час епідемії: їх катували і вбивали на підставі безглуздого звинувачення в зумисному поширенні чуми; цей твір зіграв велику роль у боротьбі з невіглаством і забобонами). Тому до народних заворушень Мандзоні ставився вкрай обережно, завжди намагаючись знайти в них ту межу, за якою справедливе обурення людей стає некерованим інстинктом натовпу. За хронологічною послідовністю політичних подій і соціальних зрушень Мандзоні насамперед намагався побачити і відтворити моральну історію свого народу. Твір «Заручені» став першим в італійській літературі історичним романом. В європейській літературі своїм попередником і вчителем Мандзоні вважав Вальтера Скотта, називаючи його «Гомером історичного роману». Існує навіть літературний анекдот, що великий шотландець назвав «Заручених» кращим своїм романом. Однак зрозуміло, що шедевр Мандзоні створений на іншому історичному матеріалі, і метод осягнення глибин національної історії тут цілком самостійний.

На відміну від історичних романів того часу, в Мандзоні фактично відсутні яскраві описи життя тодішньої знаті. Структуру роману визначає абсолютно протилежний порівняно з офіційними хроніками підхід до історичного матеріалу. Історія селянських злигоднів, бунтів і заворушень, яка так побіжно фіксувалася в хроніках, виростає у Мандзоні в грандіозні полотна народного життя, а описи замків, фортець і дворів можновладних правителів служать письменнику лише для того, щоб виявити справжні причини нещасть поневоленого народу. В занепаді Італії письменник звинувачує іноземних загарбників і місцевих деспотів, що тримають людей у рабстві, сіють між ними ворожнечу й розв'язують війни, увесь тягар яких лягає на плечі простого люду. Звідси у Мандзоні — нова для італійської літератури гуманістична концепція: кожна людина відповідальна за все, що діється в навколишньому світі, але й суспільство несе моральну відповідальність за долю кожної людини.

Мандзоні було властиве глибоке розуміння діалектики історичного процесу. Крізь страшні картини спустошеної Італії XVII ст., крізь драматичну панораму народного життя в минулому, висвітленому в усій його непривабливій суті, проступають моторошні риси знайомої письменнику історичної реальності — Італії XIX ст., змученої й поневоленої країни. Так конкретно-історичний зміст епохи стає трагічним узагальненням національної історії. XVII століття, настільки рельєфно й реалістично відтворене Мандзоні, потрібне письменникові для того, щоб розімкнути межі століть, пов'язати минуле країни з її теперішнім і проникнути таким чином в динаміку історичного розвитку, передбачити майбутнє, виявити ті сили, які стануть основою цього майбутнього.

Що ж рухає історію вперед і на якому із щаблів суспільної ієрархії бачив Мандзоні народ? «Глас народу — глас божий» — ця глибока ідея древніх кристалізувалася в гаслі італійської революції: «Бог і народ». Автором цього гасла був лідер республікансько-демократичного крила Рісорджіменто Джузеппе Мадзіні, який проголосив його, зрозумівши, що Італія переможе лише тоді, коли на боротьбу за її свободу підніметься увесь народ. А Мандзоні вже давно був у цьому переконаний: ще раніше, у своєму романі, він сказав, що селянство, народ — не лише моральна опора країни, а й основа її історії. Тому він і вірив у його перемогу. Саме в народі, вважав Мандзоні, втілене божественне начало, яке й реалізується в історії. Отже, навіть над нічим не обмеженим насильством тяжіють закони вищої справедливості, котрі рано чи пізно призводять до перемоги добра над злом. Тому народ — хоч би які тяжкі випробування випали на його долю, — безсмертний: такий закон Історії.

В першій редакції роман «Заручені» виходив у світ з 1825-го по 1827 pp. В 1827 р. роман було надруковано повністю, але Мандзоні не вважав його завершеним. Вже давно непокоїла письменника проблема мови — одна з найдраматичніших проблем розвитку італійської нації. Віддавна в кожній з держав, а отже, й географічних областей роз'єднаної Італії народ розмовляв на своєму діалекті, а єдиної, тобто літературної, мови не було. Створив цю мову Данте. Він зробив грандіозний і унікальний в історії європейських мов експеримент: з цілого ряду діалектів, що існували в Італії в XIV ст., він вибрав діалект Флоренції — основного міста Тоскани, міста, яке було центром італійського Відродження,— і поклав цей діалект в основу мови майбутнього. Під рукою Майстра флорентійський діалект перетворився на літературну мову, а написана цим діалектом «Божественна комедія» стала національною Книгою Італії. Оскільки ж великий поет — це завжди насамперед великий історик свого народу, то й проблема мови не замкнулася для Данте в межах літератури: саме Данте вперше в італійській історії поставив питання про об'єднання Італії, а геніальна історична інтуїція дала йому змогу передбачити, що духовною основою єдиної Італії повинна бути єдина літературна мова.

Після епохи Відродження італійська література йшла тим шляхом, який торував їй Данте, однак роз'єднаність країни перешкоджала повній реалізації його ідеї. Поезія, проза, драматургія, що створювалися вже літературною мовою, існували переважно при дворах королів, герцогів та меценатів. Зрозуміло, що аристократична, а часом і академічна літератури були неспроможні й далі долати історичну прірву між народною мовою та літературною, отож ця прірва ставала все глибшою.

Данте дописав останні терцини «Божественної комедії» перед смертю — в 1321 p., а Мандзоні розпочав роботу над романом «Заручені» в 1821 р. Між двома шедеврами італійської літератури промипуло п'ять століть. Мандзоні став духовним спадкоємцем Данте: на іншому історичному етапі він повернувся до проблеми мови саме в тому аспекті, в якому розумів її Данте.

Мандзоні усвідомлював тодішній стан італійської мови. Ще в 1806 р. в листі до К. Фор'єля він назвав італійську літературну мову «мертвою». А 1821 p., звертаючись знову ж таки до К. Фор'єля, писав, що італійському письменникові доводиться вирішувати проблеми, які вже давно розв'язали для себе європейські народи. В той час, як французький письменник для втілення своїх думок шукає найтонші нюанси в історично вже сформованій мові, що нею розмовляє вся Франція, італійський письменник мусить писати мовою, якою мало хто говорить взагалі. Відтак цьому бідному письменникові, веде далі Мандзоні, бракує відчуття спілкування із своїм читачем, бракує певності в тому, що мова, тобто інструмент, яким він оперує, а отже, й втілена у ній відповідна художня реальність близька й зрозуміла його народу.

Свій роман Мандзоні спершу написав ломбардським варіантом літературної мови, пізніше визнав, що ця мова настільки пересипана сумнівними в своїй естетичній вартості діалектними формами, настільки граматично дезорієнтована, що вимагає неодмінної уніфікації,— адже роман повинні читати не лише в Ломбардії, а й в усій Італії. Саме через це Мандзоні вирішив звернутися до першоджерела італійської мови — до флорентійського діалекту, до мови, якою розмовляють у Флоренції, серці італійської культури.

Для цього влітку 1827 р. Мандзоні разом з усією родиною вирушає у свою знамениту подорож на береги річки Арно, в місто Данте і Боккаччо — у Флоренції, «щоб у водах Арно прополоскати свою одежину»,— ці слова, які жартома сказавписьменник, стали крилатими.

У Флоренції Мандзоні оточили відомі письменники та вчені: Джакомо Леопарді, Джованні Баттіста Нікколіні, Томмазо Гроссі, Гаетано Каттанео, Луїджі Россарі, швейцарський меценат Джанп'єтро Вьйоссе — засновник відомого журналу «Антологія», що згуртував навколо себе тосканських патріотів. Збираючись у залах, де розмістилася редакція журналу, вони утворили щось на зразок маленької лінгвістичної академії: впродовж кількох тижнів тут працював і Мандзоні, читаючи їм свій роман та розпитуючи своїх колег про вживання тих чи інших слів і граматичних форм у Флоренції. А крім того, ходив по флорентійському базару, цікавлячись у продавців, як зветься якась там рибина чи хліб по-місцевому, розмовляв з простими флорентійцями, дослухаючись до їхньої мови, нотуючи забуті народні афоризми, вивчаючи звільнене від вишуканих декорацій академічної літератури безсмертне звучання народного слова.

На цій основі роман був перероблений докорінно: Мандзоні переписав усі діалоги з урахуванням флорентійської говірки, змінив застарілі граматичні конструкції, вніс зміни і в фонетичну структуру твору, наближаючи його мову до живого, й цілющого першоджерела. Остаточна редакція роману вийшла в Мілані в 1840—1842 pp. Але фактично робота над романом тривала все життя письменника. Не полишав він і теоретичного осмислення мовної проблеми: в 1868 р. написав ґрунтовне дослідження — «Про єдність мови та засоби її поширення», а незадовго до смерті — «Трактат про італійську мову», якого так і не встиг завершити.

Таким чином, переробка роману була науковою працею, яка мала величезне значення для розвитку італійської мови,— і не лише з погляду літератури чи самої мови, а насамперед з погляду політичного й соціального. Річ не в тому, що Мандзоні замінив ломбардизми тосканізмами,— письменник здійснив глибинну демократичну революцію мови; прагнучи наблизити свій роман до читача, він примусив жити й дихати справжню, істинно народну мову в одному з кращих творів італійської літератури. Ця мова була зрозуміла всім соціальним верствам італійського суспільства. Порушивши найсильнішу традицію італійської літератури, осередком якої впродовж кількох століть були герцогські двори, академії та монастирі, він проклав літературі дорогу до широкого, демократичного і соціально різноманітного кола читачів, а отже, й до всього народу. Виховуючи в пригніченому народі гордість за своє минуле, почуття гідності, Мандзоні великою мірою сприяв формуванню національної свідомості, будив італійців на боротьбу за нову Італію. Тому це вже був і роман майбутнього, роман, міцним фундаментом якого стала нова концепція мови, нове світобачення, новий погляд на історію.

Великий твір Мандзоні наче зосередив у собі всю еволюцію італійської літератури останніх двох століть: шедевр італійського романтизму, він має також риси класицизму й сентименталізму; перший в Італії історичний роман, він є водночас і першим в Італії соціальним та реалістичним романом, що створив основу для італійської веризму (кінець XIX ст.) і вплинув на формування реалізму в італійській літературі.

Розкутість і широта мовних засобів дозволили Мандзоні природно відтворити найрізноманітніші мовно-стилістичні шари: мова простого люду і мова державних циркулярів, мова служителів церкви і мова історичних хронік стали ключем до психології епохи. Стриманість, благородство почуттів, властиві стилю роману, внутрішня емоційність і водночас іноді добра, а іноді й дошкульна іронія, реалістичне бачення напрочуд точно вибраних деталей надають неповторної рельєфності й пластики кожному образу. Завдяки точності місцевого колориту, вичерпності соціальних характеристик, глибинному мотивуванню суспільної поведінки персонажів, проникливості психологічного аналізу роман Мандзоні став першим класичним твором італійської реалістичної літератури. Після «Заручених» в Італії з'явилися історичні ромапи Томмазо Гроссі, Франческо Доменіко Гверрацці, Чезаре Канте, Массімо Д'Адзеліо. Роман Мандзоні був школою майстерності для видатних італійських прозаїків XIX—XX ст.: Іпполіто Ньєво і Джованні Верга, Антоніо Фогаццаро і Луїджі Піранделло, Італо Звево і Томмазі ді Лампедуза, Альберто Моравіа й Італо Кальвіно. Твір Мандзоні — могутнього епіка й тонкого лірика — став для італійців і суворим літописом епохи, і поетичною симфонією почуттів, у якій втілилась безконечна любов великого митця до свого народу.

Саме тому, хоч Мандзоні і не брав безпосередньої участі в подіях Рісорджіменто, письменник уособлював своєю творчістю дух цієї боротьби. Зрештою, він пройшов із своїм народом, як писав Д. Мадзіні, «хресний шлях розчарувань»: поразки народу були його поразками, а віра в перемогу була його вірою. Мандзоні дожив до створення молодої держави: в 1861 р. Італію було об'єднано під владою Віктора-Еммануїла II, а згодом до Італійського королівства приєднано Папську область та Венецію. В 1871 р. столицею Італії був проголошений Рим. Звичайно, італійці на чолі з великим героєм і подвижником італійської історії Джузеппе Гарібальді боролися за вільну й демократичну Італію, а вибороли конституційно-монархічну державу під егідою Савойської династії. Однак це був необхідний історичний рубіж, що великою мірою визначив долю Італії, долю її культури, одним з найвидатніших представників якої є Мандзоні. У 1873 р. письменник помер. А написаний в річницю його смерті — в 1874 p.— й присвячений його пам'яті «Реквієм» Верді став трагічним нерукотворним пам'ятником не лише Мандзоні, а й відомим і невідомим героям Рісорджіменто: адже для тих італійців, які будували барикади на вулицях Мілана, Туріна, Генуї, Палермо, твори Мандзоні були духовними барикадами в боротьбі за свободу і незалежність батьківщини.

Оксана Пахльовська

Заручені (роман)

Вступ

«Історію воістину годилося б назвати славетною війною з Часом, бо ж, визволяючи з рук останнього його бранців — роки, що досі вже пооберталися трупами, вона воскрешає їх до життя, робить їм огляд і знову шикує до бою. Та відважні Вояки-Літописці, котрі вкривають себе славою Перемог на сім Ратнім Полі, беруть звідти лише найпишніші та найблискучіші трофеї, увіковічнюючи своїм духмяним чорнилом Подвиги Царів і Володарів, а так само й визначних Осіб, вишиваючи тонюсінькою голкою свого розуму, золотими й шовковими нитками нескінченний візерунок славних Діянь. Однак не моєму нікчемству підноситися до таких міркувань і таких небезпечних висот, так само як і заглиблюватись у Лабіринти Політичних Підступів і слухати войовниче гримотіння Міді; навпаки, ознайомившися з вікопомними подіями, дарма що вони сталися з людьми незнатними й незначними, я збираюсь залишити про них пам'ять Нащадкам, написавши про все щиру й правдиву Оповідь, або ж, вірніше, Повідомлення. В ньому, в цім тіснім Театрі, постануть моторошні Трагедії й Сцени нечуваного Лиходійства упереміш із доброчинними Діяннями і янгольською добрістю, котрі опираються вражим хитрощам. І справді, зважаючи на те, що наші краї перебувають під владою Синьйора нашого, Короля Католицького^[4],— Сонця, яке ніколи не заходить, а над ним відбитим Світлом, як ото Місяць, який ніколи не убуває, сяє Герой шляхетного Сімені^[5] — правитель pro tempore^[6], так само як і високі Сенатори незмінні Світила, та інші Шановні Магістрати — блукаючі планети, проливають світло своє повсюдно, витворюючи в такий спосіб вельми шляхетне Небо, то не можна, спостерігаючи його перетворення в пекло кромішніх діянь, підступності та жорстокостей, без ліку чинимих брутальними людьми, бачити в цьому якусь іншу причину, крім хитрощів та замірів ворога, бо ж самої тільки людської підступності забракло б для опору такій силі-силенній Героїв, котрі, з очима Аргуса та руками Бріарея^[7] віддають життя своє задля загального добра. Тим-то, оповідаючи події часів квітучого віку мого, і, хоча більшість тодішніх дійових осіб досі зникла з Арени життя, постававши данниками Парок, я, все ж маючи належну до них повагу, не стану називати їх імен, тобто імен родових; так само вчиню я й з місцем дії — не вказуватиму його точної назви. І ніхто не вважатиме це недосконалістю Оповіді чи якимсь спотворенням у моїй недовершеній праці, хіба, може, Критик виявиться особою, геть недосвідченою в філософії, тим часом як обізнані з нею люди легко зрозуміють, що зміст названої Оповіді анітрохи від цього не постраждав. Адже цілком очевидно й незаперечно те, що імена — це не що інше, як чистісінькі акциденції^[8]...»

— Та коли я впораюся з героїчною працею, переписавши цю історію^[9] з побляклого й повного помарок рукопису, і коли вона, як це заведено казати, побачить світ, то чи знайдеться тоді охочий завдати собі роботу перечитати її?

Ці перейняті сумнівами роздуми, які обсіли мене при розборі карлючок, що йшли після «акциденції», змусили мене урвати переписування й серйозніше поміркувати над тим, як же мені краще вчинити.

— Цілком ясно,— говорив я собі, гортаючи рукопис,— цілком ясно, що такий град барвистих слів і риторичних фігур не триватиме аж до кінця цього твору. Як справдешній сечентист^[10], автор наприпочатку хотів похизуватися своєю вченістю, та далі, в ході розповіді (часом почерез довгі уривки), стиль поволі робиться природнішим і рівнішим. Тільки ж який він посередній! Який незграбний! Який кострубатий! Ломбардських ідіом — безліч, фрази повживано зовсім недоречно, граматика довільна, періоди невпорядковані. Далі де-не-де розсипано вишукані іспанізми і, що набагато гірше,— в жахливих і зворушливих місцях, щоб при будь-якій нагоді викликати подив у читача або спонукати його до роздумів, одно слово, всюди, де потрібна певна кількість риторики, однак риторики скромної, тонкої, вишуканої, автор ніколи не минає нагоди напхати виклад думки отією своєю риторикою, до якої вдавався у вступі. Змішуючи з дивовижною вправністю зовсім протилежні поняття, він умудряється в одному й тому самому періоді, в однім і тім вислові бути грубим і манірним водночас. Ви тільки подивіться: яка високомовна декламація, рясно поцяткована граматичними помилками, повсюдно претензійна важкуватість, що надає особливого характеру творам даної доби в даній країні. Справді, це не той твір, який було б варто пропонувати увазі сучасних читачів: надто-бо вони прискіпливі, надто відзвичаїлися від таких от викрутасів. Добре ще, що слушна думка прийшла мені до голови на самому початку цієї злощасної праці,— отож я просто умиваю руки.

Проте, коли я вже був зібрався згорнути цього пошарпаного зошита, щоб сховати його, мені раптом зробилося шкода, що така чудова повість назавжди залишиться невідомою, бо ж як повість (читач, можливо, й не поділить моєї думки) вона мені, повторюю, видалася чудовою і навіть дуже чудовою. «Чому б,— подумав я,— не взяти з цього рукопису всю вервечку подій, тільки переробивши його стиль?» А що жодного розумного заперечення на це не знайшлося, то й ухвалу було прийнято негайно. Ось таке походження цієї книжки, викладене з щиросердістю, якої ця книжка, з огляду на її важливість, і заслуговує.

Проте деякі з цих подій, деякі звичаї, описані нашим автором, видалися нам такими новими, такими дивними,— щоб не сказати гірше,— що ми, перш ніж їм повірити, вирішили допитати й інших свідків і з цією метою заходились копатися в тодішніх мемуарах, щоб з'ясувати, чи то правда, що за того часу так велося на білому світі. Ці розшуки розвіяли всі наші сумніви: щокрок ми натрапляли на такі самі або й ще дивніші випадки і (що видалось нам особливо переконливим) прочитали там навіть про деяких осіб, про котрих не мали жодних відомостей, крім наведених у нашому рукописі, через що ми спершу були взяли під сумнів реальність їхнього існування. При нагоді ми наведемо деякі з цих свідчень, щоб підтвердити вірогідність обставин, яким, через їхню незвичайність, читач був би схильний не повірити.

Але, відкидаючи стиль нашого автора як неприйнятний, який же стиль ми візьмемо замість нього? В цім-то й уся заковика.

Всяк, хто ніким не прошений заходжується переробляти чужу працю, ставить себе перед необхідністю звітуватися за свою й до певної міри бере на себе зобов'язання зробити це: такі вже правила світові та юридичні, і ми зовсім не збираємось ухилятися від них. Навпаки, залюбки до них пристосовуючись, ми були налагодилися дати тут якнайдокладніше пояснення обраної нами манери викладу, і з цією метою протягом усієї нашої роботи ми,незмінно старалися завбачити можливі та випадкові критичні зауваження, аби заздалегідь і повністю спростувати їх усі. І не в цьому полягала б скрута,— бо ж (ми змушені сказати це, віддаючи належне правді) перед нашим розумом не поставало жодного критичного зауваження, на яке негайно не з'явилось би потрібне заперечення, з отих заперечень, котрі, я не хочу сказати — вирішують питання, однак змінюють їх постановку. Частенько ми навіть зіштовхували дві критики між собою, примушуючи одну перемагати другу; або ж, грунтовно досліджуючи їх і уважно зіставляючи, ми спромоглися виявити й показати, що попри всю свою видиму різницю вони все ж майже однорідні й обидві породжені недостатньо уважним ставленням до фактів та засад, на яких мало б базуватися судження; отак спарувавши їх, на превеликий їхній подив, ми випускали обидві дружньо гуляти належними їм шляхами. Навряд чи знайшовся б автор, котрий в отакий очевидний спосіб довів би доброякісність своєї роботи. Тільки що ж! Коли ми врешті спромоглися охопити всі згадані заперечення та відповіді й розташувати їх у певному порядку, то — ой лишенько! — їх набралося на цілісіньку книжку. Побачивши це, ми відмовились від нашого попереднього задуму з двох міркувань, які читач безперечно визнає ґрунтовними: перше з них — те, що книжка, призначена виправдувати іншу книжку або ж навіть її стиль, могла б видатися смішною; друге — те, що на перший раз досить і однієї книжки, якщо тільки взагалі і ця не зайва. 

Розділ перший

Той розтік озера Комо, який завертає на південь між двома суцільними пасмами гір, що витворюють, то висуваючись, то відступаючи, безліч бухт і заток, якось раптово вужчає, прибирає в усьому вигляду річки й тече отак далі між високим мисом праворуч та широким низинним узбережжям ліворуч. Міст, перекинутий саме тут між двома берегами, ще дужче вирізняє це перетворення для зору, мовби позначаючи те місце, де кінчається озеро й знову починається річка Адда, яка трохи далі ще раз обертається на озеро там, де береги, знову розступаючись, надають воді змогу вільно й поволеньки розливатися по нових затоках і нових бухтах. Узбережжя, витворене намулами трьох могутніх потоків, поступово вищає, прилягаючи до двох суміжних гip: одна зветься Сан-Мартіно, друга на ломбардському діалекті — Резегоне (тобто Велика Пилка), за численні й вишикувані в ряд зубці, котрі роблять її схожою на пилку, тож всяк, щойно глянувши на неї (тільки неодмінно спереду — наприклад, з опівнічних стін Мілана), швидко впізнає її за цією прикметою в довгім і широкім пасмі гір з менш відомими назвами і не таким своєрідним виглядом.

На досить довгому відтинку берег вищає положистим і сталим схилом; далі його перетинають горби й долини, кручі й рівні площинки — залежно від будови обох гір та роботи вод. Нижній край берега, поперетинаний гирлами потоків, складений майже всуціль із ріні та кругляччя; далі тягнуться поля й виноградники з порозкиданими серед них садибами, селищами, хутірцями; де-не-де високо в гори здираються ліси.

Лекко, головне серед цих поселень, даючи назву всій місцевості, лежить неподалік від мосту, на березі озера; а часом одним краєм опиняється в озері, коли там добре прибуває вода. Нині це вже чимале містечко, що має от-от стати містом. У ті часи, коли відбулися події, про які ми збираємось розповісти, це вже досить значне містечко правило водночас за фортецю, тим-то мало честь бути місцеперебуванням коменданта й користалося привілеєм тримати в своїх стінах постійний гарнізон іспанських солдатів, котрі навчали місцевих дівчат і жінок скромного поводження, час від часу гладили спину декому з чоловіків та батьків, а наприкінці літа не проминали нагоди розпорошитися по виноградниках, щоб трохи позривати винограду і в такий спосіб полегшити селянам тягар збирання.

Від села до села, з гірських висот до берега, з горба на горб в'юнились тоді й досі в'юняться дороги та стежки, більш-менш круті, а подекуди й положисті; вони то пірнають і заглиблюються в куточки між навислими скелями, звідки видно вгорі тільки смужку неба та якусь вершину гори; то пролягають на високих відкритих рівнинах, звідки перед зором постають більш-менш далекі обшири, завжди розмаїті й завжди чимсь нові, залежно від ширини охоплення зором довколишньої місцевості з різних точок, а також від того, як розгортається чи згортається, виступає вперед, а чи зовсім зникає та чи та картина. Часом видніє то один, то другий клаптик, а інколи й добрячий обшир цього велетенського й різноманітного водного дзеркала. Осьде озеро, яке замикається аж на обрії, або, скорше, губиться в нагромадженні гір, а потім поступово ширшає між подальшими горами, що одна по одній постають перед зором, відбиваючись у воді в перевернутому вигляді з усіма прибережними сільцями; онде розтік річки, потім озеро, далі знову видніє річка, гублячись блискотливими закрутами серед гір, які йдуть за нею, поступово нижчаючи й теж ніби зникаючи за обрієм. І місце, звідки ви споглядаєте ці різноманітні картини, само по собі, хоч би куди ви подивились,— також картина: гора, по схилах якої ви подорожуєте, розгортає перед вами й круг вас свої вершини та урвища, чіткі, рельєфні, мінливі ледве не щокроку, причім те, що спершу видавалося вам суцільним гірським кряжем, несподівано розпадається, і вирізняються окремі пасма; і те, що ви оце тільки бачили на схилі, нараз опиняється аж на вершині. Привітний гостинний вигляд цих схилів приємно пом'якшує дикість і ще дужче відтінює пишноту всіх інших краєвидів.

Однією з цих стежок 7 листопада 1628 року, надвечір, вертаючи додому з прогулянки, неквапом ішов дон Абондіо, священик одного з вищезгаданих сіл: ні назви цього села, ні прізвища панотця не подано ні тут, ані десь інде в рукописі. Священик безтурботно читав про себе молитви; часом — між двома псалмами — він згортав молитовника, вставляв між сторінки вказівний палець правої руки, відтак, заклавши руки за спину, йшов далі, втупивши очі долі й відгилюючи до огорожі камінці з-під ніг; потім підводив голову й, спокійно озирнувшись довкола, кидав погляд на ту частину гори, де світло сонця за обрієм, прохоплюючись в ущелини гори навпроти, широкими й нерівними червоними клаптями лягало на виступаючі скелі. Знову розгорнувши молитовника й прочитавши ще уривок, він добувся до повороту дороги, де звичайно підводив очі й дивився вдалину,— так зробив він і цього вечора. За поворотом дорога вела прямо кроків шістдесят, потім розгалужувалась літерою «V» на дві стежки: одна, піднімаючись угору, вела до його садиби, друга сходила в долину аж до потоку — з цього боку огорожа сягала тільки по пояс перехожому. Внутрішні огорожі обох стежок, замість зійтися під кутом, завершувались капличкою, на якій було намальовано якісь довгі змієподібні фігури, загострені догори. За задумом художника й за уявленнями довколишніх жителів, вони означали язики полум'я; з цими язиками чергувались інші, що їх годі описати, фігури, уособлюючи душі в чистилищі, причому і душі, і полум'я були коричневого кольору на сіруватому фоні облізлого де-не-де тиньку.

Звернувши на стежку й спрямувавши за звичкою погляд на капличку, дон Абондіо вздрів дещо несподіване для себе і чого б волів радше не бачити, а саме: двох чоловіків, одного проти одного, так би мовити, на перехресті стежок. Один сидів верхи на низькій огорожі, звісивши одну ногу назовні, а другою упираючися в землю; його товариш стояв, прихилившись до огорожі й схрестивши руки на грудях. Їхній одяг, поводження та вираз облич, наскільки можна було роздивитися звідти, куди дійшов дон Абондіо, не залишали жодного сумніву в тому, хто вони такі. Кожен мав на голові зелену сітку, з якої до лівого плеча звисала велика китиця, з-під сітки на лоб вибивався здоровенний чуб, довгі вуса були закручені шилом; на блискучому шкіряному поясі висіло двійко пістолетів. Невелика порохівниця звисала на груди, як ото намисто. Руків'я кинджала стирчало з кишені широчезних шароварів. Шабля з велетенським різьбленим бронзовим ефесом із вигадливими знаками начищена до блиску. Відразу можна було впізнати людей з породи так званих браві^[11].

Ця порода, що донині геть перевелася, в ті часи ще процвітала в Ломбардії й до того ж із давніх-давен. Для тих, хто нічого про неї не знає, ми наведемо кілька справжніх уривків — вони дадуть достатнє уявлення про основні особливості браві, про зусилля, докладені, щоб їх винищити, та про вперту живучість цих людей.

Ще 8 квітня 1583 року преславний і преясновельможний синьйор дон Карло Арагонський, князь Кастельветрано, герцог Террануови, маркіз Аволи, граф Буржето, великий адмірал і великий коннетабль Сіцілії, губернатор Мілана і намісник його католицької величності в Італії, всебічно поінформований про нестерпні тяготи, які зазнавало раніше й досі зазнає місто Мілан через волоцюг і браві, видав проти них указ. Оголошує й визначає, що дії даного указу підлягають і повинні вважатися волоцюгами та браві... всі зайшлі, а так само й місцеві люди, котрі не мають певного заняття або мають його, однак нічого не роблять... але безплатно або ж навіть за платню перебувають при особі шляхетного звання, чи при урядовій особі, чи при купцеві... щоб служити йому опорою та підтримкою або ж, як можна припустити, щоб умишляти лихе проти інших... Всім таким особам наказується протягом шести днів звільнити названу місцевість від своєї присутності, причім непокірним загрожує каторга, а всім судочинцям надаються досить широкі й необмежені повноваження для забезпечення виконання наказу. Однак 12 квітня наступного року, зауваживши, що це місто все ж переповнене названими браві... які повернулися до свого колишнього способу життя, анітрохи не змінили своїх звичок і не зменшилися числом, згаданий синьйор видає новий указ, іще суворіший і виразніший, де поряд з іншими розпорядженнями приписує: щоб кожна особа, як житель цього міста, так і зайшла, котра за словами двох свідків безперечно виявиться і взагалі буде визнана за браві й так потім зватиметься, дарма що за нею не було встановлено жодного злочину... тільки через отаку свою репутацію, без усяких інших доказів, може всіма названими суддями, а так само й кожним з них окремо бути піддана тортурам в порядку попереднього допиту... і хоч би така особа й не зізналась у жодному злочині, її все ж буде відправлено на каторгу на три роки за саму тільки репутацію та пойменування браві, як вказано вище. Все це, а так само й те, що ми пропускаємо, здійснювалося тому, що його ясновельможність сповнена рішучості добитися покори від кожного.

Коли чуєш такі сильні й рішучі слова такого вельможі, супроводжувані подібними указами, то мимоволі хочеться думати, що від одного їхнього грому всякі там браві погинуть навіки. Проте свідчення іншого, не менш авторитетного і не менш титулованого вельможі, змушує нас дійти прямо протилежного висновку. Цей вельможа — преславний і преясновельможний синьор Хуан Фернандес де Веласко, коннетабль Кастілії, обер-камергер його величності, герцог міста Фріа і граф Гаро та Кастельнуово, синьйор дому Веласко й дому Сімох інфантів Лари, губернатор Міланської держави і таке інше і таке інше, 5 червня 1593 року в свою чергу, довідавшися, скільки лиха й розорення завдають браві та волоцюги, і який поганий вплив люди цієї породи справляють на суспільний добробут, шкодячи цим правосуддю, знову вимагає від них, щоб вони за шість днів покинули країну, і повторює приблизно ті самі, приписи та погрози свого попередника. Далі, 23 травня 1598 року, довідавшися з великим для себе невдоволенням, що... в пойменованому місті й державі кількість згаданих осіб (браві та бандитів) чимдалі зростає, і вдень і вночі тільки й чути, що вони чинять із засідок поранення та вбивства, а так само крадіжки та всілякі інші злочини, до яких вони вдаються тим охочіше, бо можуть покластися на підтримку своїх верховод і підсобників... знов приписує ті самі засоби, збільшуючи дозування, як це звичайно робиться при тривких хворобах. А тому нехай всяк стережеться порушувати хоч би в якій частині зазначений указ, інакше, замість прихильності його вельможності, стягне на себе його строгість і гнів... бо його вельможність твердо постановив вважати це напучення останнім і остаточним.

Однак цієї думки не поділяв преславний і преясновельможний синьйор дон П'єтро Енрікес де Асеведо, граф Фуентес, капітан і губернатор Міланської держави,— і не поділяв він цієї думки, виходячи з розумних підстав. Довідавшися про жалюгідне становище, в якому живе згадане місто й держава через величезне число браві серед його мешканців... і поклавши собі винищити в корені таке згубне плем'я, він видає 5 грудня 1600 року новий указ, у свою чергу повний найсуворіших погроз, із твердим наміром невідступного їх виконання з усією суворістю й без найменшої надії на поблажливість.

Проте доводиться думати, що він узявся за цю справу зовсім не з тим заповзяттям, якого докладав, умишлюючи зле та під'юджуючи недоброзичливість проти великого свого ворога, Генріха IV^[12]; історія свідчить, як у цій справі йому вдалося озброїти проти згаданого короля герцога Савойського^[13], який через це втратив не одне місто; як успішно він уплутав у змову герцога Бірона^[14], котрий наклав головою; що ж до зловмисного племені безперечно одне: браві плодилися й далі. І так стояла справа аж до 22 вересня 1612 року, коли преславний і преясновельможний дон Джованні де Мендоса, маркіз Інохоза, кавалер і таке інше... губернатор і таке інше... серйозно надумав винищити їх. Маючи це на меті, він і передав придворним друкарям, Пандольфо і Марко Тулліо Малатеста, звичайний указ стосовно повного винищення браві, виправлений і розширений, щоб вони видрукували його. Але браві діяли аж до 24 грудня 1618 року, коли почали діставати такі ж, але набагато сильніші удари від преславного і преясновельможного синьйора дона Гомеса Суареса де Фуероа, герцога Феррейського і таке інше... губернатора і таке інше... А що й це не звело їх зі світу, то преславний і преясновельможний синьйор Гонсало Фернандес де Кордова, за чийого правління дон Абондіо і здійснював свою прогулянку, був змушений ще раз підправити й видати звичайний указ проти браві, і було це 5 жовтня 1627 року, тобто за один рік, один місяць і два дні до вікопомної події.

Та й цей указ не був останній, проте ми не вважаємо своїм обов'язком перелічувати наступні, бо вони виходять за межі нашої розповіді. Згадаємо тільки один — від 13 лютого 1632 року, в якому преславний і преясновельможний сеньйор, герцог Феррейський, удруге призначений губернатором, інформує нас, що страшні злочинства чинять ті, хто зветься браві. Це в достатній мірі підтверджує нам, що в той час, про який іде мова, браві не попереводились.

Той факт, що два вищеописаних лиходії стояли там, когось дожидаючи, був надто вже очевидний; однак донові Абондіо найдужче не сподобалось те, що — як він виснував за деякими їхніми рухами — лиходії дожидали саме його. Бо ж при його появі вони перезирнулися й підвели голови з таким виглядом, ніби водночас сказали один одному: «Ось він». Той, що сидів верхи на огорожі, підвівся, перекинув через неї ногу й став на дорозі; другий відхилився від огорожі, й обидва рушили йому навстріч. А він, і далі тримаючи перед собою розгорнутого молитовника, вдавав, ніби читає, однак обережно зиркав поверх нього, щоб стежити за їхніми рухами, і коли зауважив, що вони таки йдуть навперейми, тисячі думок нараз обсіли його. Він негайно спитав сам себе, чи немає між ним і браві якої-не-будь бічної доріжки, праворуч або ліворуч, і відразу ж згадав, що немає. Потім швидко перебрав подумки, чи не завинив чимсь перед яким-небудь сильним, якимсь мстивим чоловіком, однак, попри все хвилювання, втішливий голос сумління дещо заспокоїв його. А браві тим часом знай наближалися, пильно на нього дивлячись. Тоді він стромив указівного й середнього пальця за комір, начебто поправляючи його, і, обвівши обома пальцями шию, воднораз повернув і голову, скрививши при цьому рота й намагаючись бодай краєчком ока подивитися, чи не йде хто-небудь позаду; але не побачив нікого. Глянув за огорожу, у відкрите поле — нікого; кинув боязкіший погляд уперед, на дорогу,— нікогісінько, крім браві. Що робити? Повернути назад? Запізно. А кинутися навтьоки було б те саме, що гукнути: «Ловіть мене»,— якщо не гірше. Тож, не маючи ніякої змоги ухилитися від небезпеки, він пішов їй навстріч, бо ж хвилина невідомості враз зробилася для нього такою нестерпною, що він прагнув лише одного — скоротити її. Він прискорив крок, голосно прочитав один стих, постарався зробити якнайспокійніше обличчя й доклав усіх зусиль, щоб наготувати усмішку. Опинившись віч-на-віч з обома молодцями, він подумки мовив собі: «От і влип»,— і рішуче спинився.

— Синьйоре курато^[15], — звернувся до нього один, уп'явшись очима йому в обличчя.

— Чого ви зволите? — швидко відповів дон Абондіо, підводячи очі від книги, що так і зосталася розгорнутою в його руках, наче на підставці.

— Ви маєте намір, — підхопив другий з погрозливим і гнівним виглядом людини, котра заскочила свого підлеглого на спробі вчинити шахрайство, — ви маєте намір завтра повінчати Ренцо Трамальїно з Лючією Монделлою.

— Власне кажучи...— тремтячим голосом відповів дон Абондіо, — власне кажучи, ви, синьйори, люди світські й чудово знаєте, як у нас це робиться. Бідняк курато тут ні при чому. Вони самі облагоджують свої справи, а потім... потім ідуть до нас, як ото ходять до банку по гроші, ну, а ми вже... ми — служителі громади...

— Так от, — мовив йому браві тихенько, проте це звучало як урочистий наказ, — затямте собі: цього вінчання не повинно бути ні завтра, ані будь-коли.

— Але ж, синьйори,— відказав дон Абондіо лагідним і чемним голосом людини, котра бажає умовити нетерплячого співрозмовника, — коли ваша ласка, уявіть себе лишень на моєму місці. Якби ця справа залежала тільки від мене... але ж ви чудово знаєте, що мені з цього не буде ніякого пожитку...

— Годі, — урвав його браві, — якби справа вирішувалася балаканиною, то ви б нас за пояс заткнули. Нічого ми більше не знаємо і знати не хочемо. Вас попереджено, і ви нас зрозуміли.

— Але ж ви, синьйори, люди вельми справедливі й розумні.

— І все ж,— урвав його цього разу другий, що досі мовчав,— і все ж вінчання не буде, бо інакше...— тут він вибухнув соковитою лайкою,— інакше той, хто його вчинить, не встигне в цьому й покаятись, бо буде ніколи...— і він знову вилаявся.

— Тихше, тихше,— знову озвався перший,— синьйор курато звик до шляхетного обходження; ми теж люди шляхетні й не збираємось заподіювати йому зла, якщо він виявиться розважним. Синьйоре курато! Преславний синьйор дон Родріго, наш патрон, високо шанує вас.

Ім'я це майнуло в свідомості дона Абондіо, наче спалах блискавиці в нічну негоду,— спалах, який на мить осявав все довкола і тільки посилює жах. Він мимоволі низько вклонився й промовив:

— Якби ж ви мені були бодай натякнули...

— Натякати тому, хто знає латину! — безцеремонно й зловісно розреготався браві.— Діло ваше. Та головне, не пробовкайтесь, адже ми зробили попередження виключно задля вашого добра, а то... гм... буде те саме, що сталося б, якби ви ото здійснили це вінчання... То що нам переказати від вас синьйорові дону Родріго?

— Моє найбільше шанування...

— Цього мало.

— Готовий, завжди готовий до послуху!

Мовлячи ці слова, він і сам не знав, чи дає обіцянку, а чи тільки каже так, про людське око. Браві сприйняли або ж принаймні вдали, що сприймають його слова серйозно.

— От і гаразд! На добраніч, синьйоре курато,— сказав один з них, ідучи з товаришем геть.

Дон Абондіо, який кілька хвилин тому ладен був пожертвувати оком, щоб уникнути всяких з ними розмов, тепер хотів продовжити бесіду й переговори.

— Синьйори...— почав був він, закриваючи молитовник обома руками, але ті, не зваживши на його звернення, подались дорогою туди, звідки він прийшов, і віддалилися, наспівуючи пісеньку, яку я не стану тут наводити. Бідолаха дон Абондіо на мить завмер з розкритим ротом, ніби заворожений, а потому побрався тією з двох стежечок, котра вела до його будинку, через силу переставляючи одну за другою свої, мовби здерев'янілі, ноги. Що ж до самопочуття дона Абондіо, то ми зрозуміємо його краще, коли скажемо дещо про курато та добу, в яку йому випало жити.

Читач досі, певно, постеріг, що дон Абондіо від народження не мав левового серця, а до того ж ще з дитячих літ переконався в тому, що найтяжче всього в ті часи доводилось тварині, в якої не було ні пазурів, ні ікол. А йому аж ніяк не хотілося, щоб його проковтнули. Сила закону ані найменшою мірою не боронила чоловіка спокійного, лагідного й неспроможного тримати в остраху інших. Не те щоб бракувало законів і покар за насильства, чинені окремими особами. Навпаки, закони вивергалися потоками; злочини в них перелічувано й деталізовано з незвичайним багатослів'ям; покари, і так до безглуздя надмірні, могли, в разі необхідності, іще збільшуватися в кожному окремому випадку сваволею самого законодавця та сотні виконавців; судочинство було скеровано лише на звільнення судді від усього, що могло б перешкодити йому винести звинувачувальний вирок: наведені нами уривки указів проти браві — невеликий, але яскравий взірець цього. Разом з тим,— а значною мірою саме тому,— всі укази, повторно проголошувані та посилювані кожною новою владою, правили тільки за високомовне свідчення повного безсилля їхніх авторів. А якщо й здійснювався якийсь безпосередній вплив, то він виявлявся насамперед і в посиленні пригнічення, що його й так зазнавали мирні й слабкі люди від баламутів, і в збільшенні насильства та підступах з боку останніх. Безкарність була систематична й грунтувалася на підставах, яких укази не зачіпали або ж не могли порушити. Такими були привілеї деяких класів, почасти визнані законом, почасти терпимі й замовчувані або ж безпідставно заперечувані, але в яких ці класи були дуже зацікавлені й відстоювали їх з ревною прискіпливістю. Отож ця безкарність, зробившися об'єктом погроз та нападок з боку указів, щоправда, безсилих її зруйнувати, природно боронячи себе, повинна була при кожній погрозі, при кожному натиску вдаватися до нових зусиль та нових вигадок. Так воно й було насправді: після проголошення указів, скерованих на приборкання негідників, останні, спираючись на свою дійсну силу, вишукували нові, більш підхожі способи, щоб чинити й далі саме те, що заборонялось указами. Ці укази могли гальмувати кожен крок, могли заподіювати всілякі неприємності добромисному чоловікові, безсилому й позбавленому будь-чиєї протекції, бо ж, поставивши собі на меті тримати в руках кожну окрему особу, щоб попередити або покарати будь-який злочин, вони підкоряли кожен порух такої особи свавільній примсі всіляких виконавців. Навпаки, той, хто, наготувавшися вчинити злочин, вживав заходів, щоб вчасно сховатися в монастирі чи в палаці, куди сбіри^[16] ніколи не посміли б ступити й ногою; хто, без інших пересторог, просто носив ліврею^[17], яка накладала на марнославні інтереси якої-небудь знатної родини або й цілого прошарку обов'язок захищати його,— той був вільний у своїх діях і міг тільки посміюватись над усіма громовими указами. Та й серед покликаних виконувати ці укази одні за народженням належали до привілейованого середовища, інші залежали від нього як клієнти,— і ті й ті через своє виховання, інтереси, звички та наслідування засвоїли засади цього середовища і дуже остерігалися порушити їх задля клаптика паперу, розклеєного на кожному розі. А люди, котрим було довірено саме виконання указів, хоч би вони були навіть безстрашні, як герої, слухняні, як ченці, й готові до самопожертви, як мученики, однаково не могли б довести справи до кінця, бо кількісно були в меншості порівняно з тими, за ким мали б стежити; надто велика була для них і ймовірність того, що їх покинуть ті, від кого абстрактно чи, так би мовити, теоретично виходив наказ діяти. А опріч цього вони в більшості випадків належали до наймерзенніших і найзлочинніших елементів своєї доби: до дорученого їм діла ставилися з презирством навіть ті, хто мав би боятися їх, і саме їхнє звання було лайкою. Тож цілком природно, що замість ризикувати, а тим паче ставити на карту своє життя в такім безнадійнім заході, вони продавали вельможам своє невтручання в їхні справи, ба навіть потурали їм, залишаючи за собою право виявляти свою мерзенну владу й свою силу в тих випадках, коли їм не загрожувала небезпека, тобто сказати просто, утискували людей мирних і беззахисних.

Хто намірився кривдити інших і щохвилі побоюється, що скривдять його самого, той, природно, шукає собі спільників і соратників. Тим-то в ті часи було високо розвинене прагнення окремих осіб триматися певних угруповань, створювати нові й сприяти якомога більшому посиленню того кола, до котрого належали самі. Духовенство піклувалося про підтримку й розширення своїх пільг, знать — своїх привілеїв, військові — своїх особливих прав. Торговці, ремісники об'єднувалися в цехи та братства, юристи складали лігу, навіть лікарі мали свою корпорацію. Кожна з цих маленьких олігархій була сильна по-своєму; в кожній з них окрема особа, залежно від свого впливу та хисту, діставала змогу використовувати в особистих інтересах об'єднані сили багатьох. Більш сумлінні вдавалися до цієї можливості лише задля самозахисту; хитруни та лиходії користалися з неї, щоб здійснювати свої злочинні заміри, на які їм би забракло власних засобів, та забезпечити собі безкарність. Проте сили різних цих спілок були дуже нерівні, а надто на селі: знатний і багатий негідник, оточений ватагою браві та селянами, котрі за споконвічними родинними традиціями звикли й були зацікавлені або й просто вимушені вважати себе ніби підданцями й солдатами свого патрона, мав таку владу, якій жодна інша група в даній місцевості не могла протистояти.

Не знатний, не багатий, а ще менше хоробрий, наш Абондіо, мабуть, чи не раніше свого вступу в свідомий вік зауважив, що в цьому суспільстві він подібний до череп'яної посудини, змушеної мандрувати разом із безліччю чавунних горщиків. А тому він досить охоче послухався батьків, які хотіли зробити з нього священика. Правду кажучи, він не дуже розмірковував про обов'язки та благородні цілі того служіння, котрому присвячував себе; роздобути засоби для заможного існування і ввійти в середовище шанованої і впливової верстви суспільства — ось ті дві підстави, котрих, як він гадав, було цілком досить для виправдання такого вибору. Однак усяка суспільна верства лише до певної міри прикриває й застраховує окрему особу, не звільняючи її від необхідності виробити для себе свою власну систему захисту. Постійно сповнений думками про свій спокій, дон Абондіо мало турбувався про переваги над іншими, досягнення яких потребувало великих зусиль або деякого ризику. Його система полягала головним чином у тому, щоб уникати всяких зіткнень, а коли вже їх годі було уникнути, то поступатися. Він дотримувався беззбройного нейтралітету у всіх війнах, що вибухали довкола нього,— від таких буденних на той час чварів між духовенством і світською владою, між військовими й цивільними, між одними вельможами й другими вельможами, аж до сварок між двома селюками, що спалахували через якесь слово й вирішувалися на кулаках або й на ножах. Коли вже крайня необхідність примушувала його зайняти певну позицію між супротивними сторонами, то він ставав на бік дужчого, однак завжди сторожко, намагаючись показати другому, що аніскілечки не бажає бути тому ворогом,— він ніби хотів сказати: «Ну чом же ти не зумів узяти гору, я б тоді став на твій бік». Намагаючись триматися чимдалі від сильних, заплющуючи очі на їхні випадкові, викликані примхою, утиски й покірно зносячи тяжчі й обмірковані заздалегідь, уміючи викликати своїми поклонами й шанобливо-приязним виглядом усмішку на обличчях буркотливіших і сердитіших людей, з якими він стрічався дорогою, цей бідолаха умудрився без великих турбот перейти за шостий десяток.

Проте не можна сказати, що це не зоставило в його душі певної гіркоти. Постійне випробування терпінням, часта необхідність поступатися іншим і мовчки ковтати образи — все це до такої міри дратувало його, що якби він час від часу не давав виходу своїм почуванням, то його здоров'я неодмінно постраждало б. А що, зрештою, на світі, ба навіть зовсім поруч, жили люди, нездатні, як йому було достеменно відомо, кривдити інших, то він міг подеколи зганяти на них довго притлумлюваний поганий настрій, дозволяючи собі деякі дивацтва та покрикуючи на них без жодної на те підстави. Він так само полюбляв суворо засуджувати людей, котрі не вміли стримувати себе, як ото він, але вдавався до цього лише тоді, коли такий осуд не загрожував йому ані найменшими, хай і далекими наслідками. Всякого потерпілого він вважав щонайменше необережним чоловіком, а вбитого — завжди баламутом. Якщо ж хтось, заходившись відстоювати свої права супроти сильного, виходив з бійки з розбитою головою, то дон Абондіо завжди вмів приписати йому якусь провину, що зрештою неважко, адже між правотою й неправотою годі провести настільки чітку межу, щоб перша містилася по один, а друга по другий її бік. Та найдужче він нападав на тих своїх побратимів, які на власний страх і ризик ставали на захист скривдженої людини супроти всесильного утискувача. Він називав таке «купувати собі клопоти за горілку» і «силкуватися випрямити ноги собаці»; він також суворо заявляв, що це — втручання в мирські справи, несумісне з гідністю пасторського служіння. І він громив таких служителів — завжди, між іншим, віч-на-віч або ж у найвужчому колі — з тим більшим запалом, чим більше співрозмовники були відомі своєюнездібністю заперечувати тоді, коли це стосувалося їх особисто. При цьому він послуговувався своїм улюбленим висловом, яким завжди кінчав розмови на цю тему: «У порядної людини, що стежить за собою і знає своє місце, ніколи не буває неприємних сутичок».

Отож хай мої нечисленні читачі уявлять собі, яке враження мала вчинити на бідолаху вищеописана зустріч. Жах перед отими брутальними пиками й грубими словами; погрози від синьйора, котрий славиться тим, що слів на вітер не кидає; налагоджене спокійне життя, яке коштувало йому стількох років зусиль і терпіння, а тепер нараз зруйноване; і, врешті, наступний крок, що його невідь як уникнути,— всі ці думки безладно роїлися в похиленій голові дона Абондіо. «Якби ж то можна було відпровадити Ренцо з богом, рішуче відмовивши йому,— то вже якийсь вихід; тільки ж він зажадає пояснення,— а що ж мені, ради всього святого, відповідати йому? Знову ж таки... він має голову на плечах; поки ніхто не чіпає його, він сумирний, мов ягнятко; проте тільки-но хтось задумає йому перечити — тоді лихо! А тут іще він до нестями вклепався в цю Лючію, закоханий, як... ці шмаркачі знічев'я закохуються, вирішують одружитися і ні про що не думають; їх геть не обходять ті неприємності, на які вони наражають порядного чоловіка. Який же я нещасний! І треба ж було, щоб оці два мерзотники стали на моїй дорозі й узялися за мене! При чому ж тут я? Чи ж це я збираюсь женитися? Чому б їм було не поговорити з...? От бачите — така вже моя доля: розумні думки завжди приходять-мені до голови в свинячий голос. Як же це я відразу не здогадався порадити їм піти зі своїм дорученням до...?»

Але він одразу зметикував: каятися в тому, що не став порадником і співучасником у негідній справі, мабуть, і зовсім погано,— і повернув весь свій гнів проти того, іншого, який позбавив його звичного спокою. Він знав дона Родріго в обличчя і з розмов, але ніколи не мав з ним жодних справ. Тільки в отих рідких випадках, коли дон Абондіо зустрічав цього синьйора на дорозі, його підборіддя само торкалося грудей, а наголовок капелюха — землі. Не раз випадало йому заступатися за добре ймення цього синьйора перед тими, хто пошепки, зітхаючи й зводячи очі до неба, засуджував якийсь вчинок останнього: сотні разів він запевняв, що це цілком достойний дворянин. Але в цю хвилину він подумки обдаровував його такими прозвиськами, яких ніколи не вислуховував із чужих уст, бо відразу уривав співрозмовника несхвальним вигуком. Повний цих тривожних думок, дістався він до дверей свого будинку; аж на край села, квапливо стромив у замок загодя наготованого ключа, відімкнув двері, а зайшовши, старанно зачинив їх за собою і, прагнучи всією душею опинитися в благонадійному товаристві, відразу почав гукати: «Перпетує! Перпетує!» — прямуючи до невеликої вітальні, де завжди вечеряв. Неважко здогадатися, що Перпетуя була служниця дона Абондіо, служниця вірна й незрадлива, яка вміла, залежно від обставин, коли треба, терпіти бурчання й примхи господаря, а коли треба — змушувати його терпіти її власні, щодень частіші, відколи вона перейшла через сорокалітній — «синодальний» — вік^[18], зоставшись дівкою тому, що відмовила, як вона запевняла, усім своїм женихам, або, як казали її приятельки, через те, що жоден пес не захотів свататись до неї.

— Іду! — відповіла вона, ставлячи на звичне місце на столі глечичок улюбленого вина дона Абондіо, й неквапно рушила на поклик; та не встигла вона дійти до порога кімнати, як дон Абондіо вже вступив досередини важкою ходою, з похмурим виглядом і засмученим обличчям. Досвідченим оком Перпетуя відразу спостерегла, що сталося щось справді небуденне.

— Боже милостивий! Що з вами, синьйоре хазяїне?

— Нічого, нічогісінько,— відповів дон Абондіо і, важко дихаючи, сів у своє велетенське крісло.

— Як це нічого? І це ви кажете мені? У вас такий жахливий вигляд! Щось сталося — не інакше!

— Ради всього святого! Коли я кажу «нічого», то це або нічого, або ж щось таке, чого я не можу сказати.

— Не можете сказати навіть мені? А хто ж тоді турбуватиметься про ваше здоров'я? Хто вам дасть добру пораду?

— Ой! Та помовчіть-бо! І не несіть сюди нічого, краще налийте мені склянку мого улюбленого вина. 

— І ви ще станете запевняти мене, що нічого не сталося? — мовила Перпетуя, наповнивши склянку й тримаючи її в руці, неначе збиралася віддати її тільки як винагороду за таємницю, яку так нетерпляче жадала почути.

— Давайте-бо, дайте сюди! — сказав дон Абондіо, взявши склянку тремтячою рукою й швидко випорожнивши її, наче там були ліки.

— То ви, либонь, хочете примусити мене всюди ходити й розпитувати, що це воно скоїлося з моїм хазяїном? — спитала Перпетуя, стоячи перед ним руки в боки ліктями вперед і пильно дивлячись на нього, ніби силкуючись вирвати таємницю йому з очей.

— Ради всього святого! Не пускайте пліток, не зчиняйте шуму: тут можна поплатитися... головою.

— Головою?

— Так, головою...

— Адже ви чудово знаєте: щоразу, коли ви зі мною говорили про щось відверто, під секретом, то я ж ніколи...

— Атож! Скажімо, коли...

Перпетуя зрозуміла, що зачепила не ту струну. Тим-то, відразу змінивши тон, вела далі схвильованим голосом, спроможним розчулити співрозмовника.

— Любий хазяїне, адже я завжди була до вас прив'язана; і якщо я зараз хочу дізнатися, то тільки від щирого серця, і мені хочеться допомогти вам, дати добру пораду, підтримати вас...

Власне кажучи, сам дон Абондіо прагнув звільнитися від своєї болючої таємниці так само палко, як і Перпетуя вивідати її; ось чому, чимдалі слабше відбиваючи нові й чимраз напористіші атаки з її боку і попередньо примусивши її присягтися кілька разів, що вона нікому ані мур-мур, він врешті з багаторазовими перервами, ахами й охами розповів їй про свою злощасну пригоду. Коли ж дійшло до страшного ймення головного призвідця, Перпетуя повинна була дати нову, особливо урочисту клятву,— і дон Абондіо, вимовляючи фатальне ім'я, з тяжким зітханням відхилився на спинку крісла, а тоді, здіймаючи руки, як ото ніби наказуючи й воднораз благаючи, промовив:

— Тільки ж ради всього святого...

— О боже! — вигукнула Перпетуя.— Ну та й негідник же він, ну й тиран! Нема в нього страху божого!

— Та замовчіть-бо! Чи ви хочете зовсім згубити мене?

— Та що ви! Ми тут зовсім самі, ніхто не почує. Але що ж ви збираєтесь робити, бідний мій хазяїне? 

— От бачите,— роздратовано відповів дон Абондіо,— бачите, які ви вмієте давати поради. Знай питаєте мене, що робити та що робити, неначе вскочили в халепу ви і мені доводиться вирятовувати вас.

— Та ні ж бо, що там я? Може б, і я дала вам якусь пораду, тільки ж чи буде з того пуття?

— То вже побачимо!

— Моя порада така: оце всі кажуть, що наш архієпископ чоловік святий і впливовий, нікого не боїться, і немає для нього більшої радості, коли йому вдається провчити котрогось із цих тиранів і захистити якого-небудь бідного курато. То я ось що скажу: напишіть йому гарного листа й доведіть до його відома, що до чого...

— Та замовкніть ви зрештою! Ось які поради даєте ви нещасному чоловікові! Якби, боронь боже, мені всадили заряд у спину, то що, по-вашому, зі мною став би возитися архієпископ?

— Ну, бачите, пострілами просто так не сиплють,— це вам не конфетті! Та й оці пси хоч і гавкають, але не завжди кусають. Ось я помітила: хто вміє показати зуби й примусити поважати себе, того шанують і поважають, а що ви ніколи не хочете висловити своєї думки, то ми докотилися до того, що, даруйте на слові, всяк...

— Замовкніть!

— Що ж, я замовкну! А все ж воно правда,— коли весь світ бачить, що хтось завжди, в будь-якому випадку відразу готовий опустити вітрила...

— То ви замовкнете чи ні? Чи ж підхожий зараз час верзти всякі нісенітниці?

— Та годі вам! Ще встигнете надуматися за цілу ніч. Тільки навіщо робити собі шкоду й псувати здоров'я? З'їли б шматочок...

— Еге ж, я подумаю,— буркнув у відповідь дон Абондіо,— звичайно, подумаю, бо ж є про що.— І, підвівшись, додав: — А їсти я нічого не хочу, нічого,— зараз не до того, я добре знаю, що викручуватися доведеться мені самотужки. І то ж треба, щоб це скоїлося саме зі мною!

— Випили б бодай іще ковточок,— мовила Перпетуя, наливаючи вина.— Адже ви знаєте, як це завжди допомагає вашому шлункові.

— Ой, не до того тепер, зовсім не до того!..— І з цими словами він узяв свічку й подався нагору до своєї кімнати, бурмочучи собі під ніс: «Гарна історія! І це з отаким благородним чоловіком, як я! Що ж це воно буде завтра?»

Уже аж на порозі він повернувся до Перпетуї, приклав пальця до вуст, повільно й урочисто вирік: — Ради всього святого! — і зник у кімнаті. 

Розділ другий

Розповідають, нібито принц Конде^[19] міцно спав уночі напередодні битви при Рокруа. Але, по-перше, він був дуже стомлений, а по-друге, він уже повіддавав усі необхідні накази й остаточно вирішив, що йому робити вранці. Навпаки, дон Абондіо знав тільки те, що на завтра передбачається бій; тим-то більшу частину ночі він провів у тривожних роздумах. Не надавати ваги залякуванням і погрозам браві й обвінчати молодих, — таке рішення він не став і обмірковувати. Розповісти Ренцо про все, що скоїлося, й укупі з ним пошукати вихід...— боже збав! «Не пробалакайтесь... бо інакше...» — сказав один із браві, і, згадавши, якою погрозою пробриніло оце «бо інакше...», дон Абондіо не тільки не посмів подумати про порушення такого наказу, але й, більше того, став каятись, що звірився на Перпетую. Втекти? Але куди? А що далі? Скільки буде клопотів? Тільки те й роби, що звітуйся! По кожному відкинутому рішенню бідолаха неспокійно крутився в постелі. У всякому разі, найкраще і найбезпечніше, як йому здавалося, було виграти час, усіляко водячи за носа Ренцо. До речі, він згадав, що залишається всього кілька днів до посту, коли вінчатися заборонено. «От якби мені вдалося притримати цього парубійка на кілька днів, то я мав би аж два місяці передиху, а за два місяці чимало води спливе». Він обмірковував різні докази, які можна було б навести, і хоча вони видались йому дещо непереконливими, він усе ж заспокоював себе думкою, що його авторитет надасть цим доказам належної ваги, а багаторічний досвід дасть йому велику перевагу перед неотесаним парубчаком. «І справді,— казав він собі подумки,— Ренцо думає про свою кохану, а я думаю про свою шкуру; я більше зацікавлений, не кажучи вже про те, що я й хитріший. Любий синку, якщо вже тобі так приспіло, то я нічим не можу зарадити, у всякому разі, страждати за тебе я не бажаю». Трохи заспокоївшись після прийняття рішення, він урешті склепив очі. Але як він спав і що йому тільки не снилося! Браві, дон Родріго, Ренцо, стежка, скелі, втеча, переслідування, крики, постріли...

Перше пробудження відразу після нещастя, коли гостро усвідомлюється тяжке становище, буває дуже гірке. Свідомість, щойно прояснившись, поволі вертається до звичних уявлень попереднього спокійного життя,— аж раптом думка про новий стан справ брутально вступає в свої права, і гіркота робиться ще більшою від цього блискавичного співставлення. Переживши цю гірку хвилину, дон Абондіо хутко перебрав подумки прийняті вночі рішення, укріпився в них, упорядкував їх, а потому встав і почав дожидати Ренцо з деяким острахом, але водночас і з нетерпінням.

Лоренцо, або, як його всі називали, Ренцо, не примусив довго чекати на себе. Щойно, на його думку, настав час, коли можна було, не порушуючи правил пристойності, з'явитися до курато, як він подався до нього з радісним поспіхом двадцятирічного юнака, який має того дня взяти шлюб із коханою дівчиною. Зоставшися з юних літ сиротою, він займався ремеслом прядильника шовку — ремеслом, так би мовити, спадковим у його родині і доволі прибутковим у попередні роки; тепер воно вже перебувало в стані занепаду, однак не в такій мірі, щоб умілий ремісник не зміг достатньо виробити для безбідного життя. Замовлень що не день надходило все менше, але безперервна еміграція робітників, яких переманювано до сусідніх італійських держав^[20] усякими обіцянками, привілеями та гарними заробітками, призводила до того, що для тих, хто зостався вдома, роботи не бракувало. Та й те сказати, Ренцо мав невеличкий клаптик землі, який він віддавав на обробіток, а також обробляв сам, коли прядильня стояла без роботи,— отож у своєму колі він міг вважатися чоловіком заможним. І дарма що цей рік був іще злиденніший від попереднього і вже давався взнаки справдешній голод, наш хлопчина, котрий зробився ощадливим, відколи йому запала в око Лючія, був поки що забезпечений усім необхідним і не підтягував паска.

Він з'явився перед доном Абондіо в святковому вбранні: капелюх з різнокольоровими перами, з кишеньки штанів стирчало гарне руків'я кинджала, на обличчі — відбиток урочистості й воднораз хвацькості, властивої в ті часи навіть найсумирнішим людям. Стриманий і загадковий прийом, влаштований йому доном Абондіо, дуже не пасував до веселого й рішучого поводження хлопця.

«Видно, його голова чимось заклопотана»,— подумав Ренцо, а відтак сказав:

— Я прийшов довідатися, синьйоре курато, о котрій годині ви скажете нам з'явитися до церкви.

— А ви про який день говорите?

— Як це про який день? Хіба ви не пам'ятаєте, що вінчання призначено на сьогодні?

— На сьогодні? — перепитав дон Абондіо, ніби почув про це вперше.— Сьогодні, сьогодні... ні, ви вже потерпіть: сьогодні я не можу.

— Сьогодні не можете? Що ж сталося?

— По-перше, я почуваюсь, як ви бачите, не зовсім гаразд.

— Дуже шкода. Але те, що ви маєте зробити, забере зовсім небагато часу та й не вимагатиме великих зусиль...

— Та й потім... потім... потім...

— Що «потім», синьйоре курато?

— Потім... є певні труднощі.

— Труднощі? Що ж це можуть бути за труднощі?

— Залізли б ви в мою шкуру, то знали б, скільки в таких справах трапляється всяких труднощів, скільки нам доводиться звітуватися. А я чоловік надто м'якосердий, я тільки й думаю, як би усунути з дороги перешкоди, як би полегшити все, прислужитися комусь,— ось через це нехтую свої обов'язки, а потім на мене ж таки й сипляться докори, а то ще й гірше...

— Але ж бо, ради всього святого, не мучте мене більше, а скажіть просто і ясно, в чім тут річ!

— Чи ж вам відомо, скільки потрібно виконати формальностей, щоб виконати обряд вінчання за всіма правилами?

— Кому-кому, а мені це вже добре відомо,— відповів Ренцо, починаючи гарячкувати,— адже ви мені останнім часом вже доволі морочили голову. Але хіба досі ще не все закінчено? Хіба не зроблено все, що належало зробити?

— Все, все! Це вам так здається. А в дурнях, даруйте на слові, лишаюся я, бо порушую свої обов'язки, щоб тільки не примушувати страждати когось. Але тепер... досить! Я знаю, що кажу. Ми, бідні курато, опиняємось під молотом на ковадлі. Вам нетерпеливиться,— ну що ж! Я вам співчуваю, бідний молодий чоловіче, — тільки ж наше начальство... та, зрештою, годі про це, адже всього сказати не можна. А перепадає за все знов-таки нам.

— Та роз'ясніть-бо мені до ладу, яку ще там треба виконати формальність, як ви ото кажете, і я її виконаю негайно.

— Ви знаєте, скільки існує безумовних перешкод перед вінчанням?

— А звідки ж мені їх знати, оті ваші перешкоди?

— «Error, conditio, votum, cognatio, crimen, cultus disparitas, vis, ordo, ligamen, honestas, si sis affinis...^[21]» — почав був дон Абондіо, перебираючи на пальцях.

— Ви що — знущаєтеся з мене? — урвав його юнак.— Нащо вона мені здалася, оця ваша латина?

— А якщо ви нічого в цьому не тямите, то майте терпець і покладіться на тих, хто добре знає справу.

— Досить, синьйоре курато!

— Тихше, мій любий Ренцо, не гнівайтесь, прошу, я ладен зробити... все, що від мене залежить. Мені дуже хочеться бачити вас задоволеним, і я бажаю вам тільки добра. Ох, як подумати, як вам гарно жилося, чого вам бракувало? І зайшов же вам до голови цей одур — женитися.

— Що це ще за розмови, синьйоре? — урвав його Ренцо, чи то здивований, чи то розгніваний.

— Та ні, це я тільки так. Ви вже потерпіть... це я так тільки... Хотілось би бачити вас задоволеним.

— Одно слово...

— Одно слово, любий мій синку, я тут ні при чому; не я писав закон! І, перше ніж виконати обряд вінчання, ми справді змушені провести деякі розслідування і впевнитися, що перешкод не існує.

— Однак скажіть мені врешті, яка ще з'явилася перешкода?

— Потерпіть трошки, не такі це справи, щоб їх можна було вирішувати так просто. Я сподіваюсь, що й тут нічого не виявиться, але, незважаючи на це, ми все ж зобов'язані провести розшук. Текст ясно й чітко проголошує! «Anteqam matrimonium denunciet...^[22]»

— Таж я сказав вам: не потрібна мені ніяка латина!

— Але ж повинен я якось пояснити вам...

— То хіба ви ще не скінчили цих розслідувань?

— Кажу ж вам: я зробив іще не все, що належить...

— Чом же ви не зробили цього вчасно? Навіщо ж було казати мені, буцімто все готово?

— Ну ось, ви мені й дорікаєте за мою надмірну добрість! Я поробив усякі полегшення, щоб чимскоріше прислужитися вам... але, бачите, тут сталося щось таке... та годі, це вже моя справа.

— Що ж мені, по-вашому, робити?

— Потерпіти кілька днів. Любий мій синку, кілька днів — не вічність! Потерпіть уже!

— І скільки ще саме?

«Начебто все ладнається»,— мовив собі по думки дон Абондіо і з незвичною для нього манірністю вирік:

— Що ж, тижнів за два я постараюсь... зроблю, що можу.

— Два тижні! Оце вже й справді новина! Зроблено все за вашим бажанням, ви самі вказали день, цей день настав, і ось ви мені кажете, щоб я чекав іще аж два тижні! Два тижні!..— запально повторив він, підвищуючи голос, і, піднявши руку, потряс кулаком у повітрі; хто знає, якого коника він викинув би по цьому вигуку, якби дон Абондіо не урвав його, квапливо й воднораз обережно схопивши за другу руку.

— Стривайте, стривайте, ради всього святого, не сердьтеся! Я постараюсь, подивлюся, чи не можна буде за тиждень...

— А що я маю сказати Лючії?

— Скажіть їй, що це мій недогляд.

— А що стануть говорити люди?

— А ви кажіть усім, що це я помилився, усе від зайвого поспіху, від щирої моєї добрості; звертайте все на мене. Чого ж вам іще? Отже — за тиждень.

— А потім не з'являться інші перешкоди?

— Ну, коли я вам кажу...

— Гаразд, я згоден зачекати ще тиждень. Але затямте собі: після цього ніякі вмовляння на мене не подіють, А поки що — моє шануваннячко.

І по цій мові він пішов, уклонившись донові Абондіо не так низько, як звичайно, й глянувши на того не стільки шанобливо, як велемовно.

Вийшовши на дорогу і — вперше за весь час — прямуючи без усякого бажання до будинку своєї нареченої, Ренцо з обуренням простежував подумки щойно скінчену розмову і чимраз більше вважав її дивною. Холодний і ніяковий прийом з боку дона Абондіо, його мова, плутана й запальна водночас, його сірі очиці, що безперестану бігали врізнобіч під час розмови, ніби боячись зустрітися зі словами, які вилітали з уст, його вдаваний подив, наче він уперше чує про вінчання, вже домовлене з ним так твердо, а найбільше — його постійні натяки на якусь важливу обставину, без ясної вказівки, в чім річ,— усе це разом узяте наводило Ренцо на думку, що тут криється якась таємниця, несхожа на те, в чому намагався переконати його дон Абондіо. На мить юнак спинився у ваганні, чи не вернутися йому, щоб приперти дона Абондіо до стіни й примусити заговорити напрямки, але, звівши очі, побачив Перпетую, яка йшла попереду й звернула в городець за кілька кроків від будинку. Ренцо гукнув до неї, коли вона відчиняла хвіртку. Прискоривши ходу, він наздогнав Перпетую, затримав біля входу і, намірившись вивідати щось певніше, вирішив поговорити з нею.

— Доброго ранку, Перпетує. А я сподівався, що ми сьогодні з вами гарно погуляємо.

— Що вдієш... На все воля божа, бідний мій Ренцо.

— Скажіть мені дещо, коли ваша ласка. Цей непутящий синьйор курато намолов мені такого, чого я так гаразд і не розібрав; тож поясніть мені до пуття, чому він чи то не може, чи то не хоче повінчати нас сьогодні?

— Ой, невже ви вважаєте, що я знаю секрети свого хазяїна?

«Я так і знав, що тут якась таємниця»,— подумав Ренцо. І, щоб витягти її на світ божий, провадив далі:

— Ось що, Перпетує, будьмо друзями: розкажіть мені, що знаєте, допоможіть бідному хлопцеві.

— Кепська річ — народитися бідним, любий мій Ренцо.

— Атож,— підтакнув він, чимдалі дужче укріплюючись у своїх підозрах, і, намагаючись підступитися ближче до справи, докинув: — Правда ваша, та чи ж воно гоже священикам погано ставитись до бідних?

— Послухайте, Ренцо, я нічого не можу сказати, бо... нічого не знаю; але можу запевнити вас в одному: мій хазяїн не хоче кривдити ні вас, ані когось іншого,— він тут ні при чому!

— А хто ж тут при чому? — спитав Ренцо з найбайдужішим виглядом, але його серце при цьому аж завмерло і він увесь насторожився.

— Кажу ж вам, що нічого не знаю... А от за свого хазяїна я заступлюсь, бо мені боляче слухати, коли його звинувачують у бажанні вчинити комусь неприємність. Бідолашний! Якщо він чимсь і грішний, то тільки надмірною добрістю. А оті негідники, тирани, люди, котрі не знають страху божого, геть знахабніли...

«Негідники! Тирани! — подумав Ренцо.— Це аж ніяк не стосується духовного начальства».

— Ось що,— мовив він, через силу приховуючи чимраз більше хвилювання,— ось що: скажіть мені скоріше, хто це.

— А-а! Розумію: вам аби лиш примусити мене говорити, а я не можу нічого сказати, бо... нічого не знаю; коли я нічого не знаю, то це однаково, якби я поклялася мовчати. Хоч беріть мене на муки — не витягнете з мене ані слова. Прощавайте, не варто гаяти марно час нам обом.

І з цими словами вона поквапилась на город, замкнувши за собою хвіртку. Вклонившись їй, Ренцо пішов назад, але обережно, щоб вона не помітила, куди він іде; та опинившись поза досягом слуху доброї жінки, він прискорив крок, миттю опинився біля дверей дона Абондіо, зайшов до будинку й попрямував до кімнати, де залишив старого. Забачивши його там, Ренцо витріщив очі й з рішучим виглядом підступив до нього.

— О! А це що має значити? — спитав дон Абондіо.

— То хто цей тиран? — спитав Ренцо голосом людини, яка вирішила будь-що добитися певної відповіді.— Хто цей тиран, який не хоче, щоб я одружився з Лючією?

— Що? Що? Що таке? — пробелькотав спантеличений старий; обличчя його нараз зблідло й зробилося в'яле, мов ганчірка, вийнята з ночов. Бурмочучи щось і далі, він підхопився з крісла й кинувся до дверей. Але Ренцо, який, видно, чекав цього й був насторожі, випередив його — він повернув ключа й поклав його до кишені.

— Ну, синьйоре курато, зараз ви таки заговорите! Всі знають геть усе про мої справи, тільки не я. Отож і я, чорт забирай, хочу знати, що й до чого. Як його звуть?

— Ренцо! Ренцо! На бога, схаменіться, що ж це ви робите? Подумайте про свою душу.

— А я саме й думаю про те, що хочу все знати негайно, цю ж хвилину! — І, мовивши це, він, можливо без жодного заміру, взявся за руків'я кинджала, що стримів у нього з кишені.

— Милосердя! — простогнав дон Абондіо здушеним голосом.

— Я хочу знати!

— Хто сказав вам?..

— Е, ні! Досить балаканини! Відповідайте і не крутіть.

— Ви що — хочете моєї смерті?

— Я хочу знати те, що маю право знати!

— Але ж коли я пробалакаюсь, то мені кінець. Невже ж мені життя не дороге?

— Ось тому й говоріть!

Оце «ось тому» було вимовлено з такою наполегливістю, а вигляд Ренцо зробився такий погрозливий, що дон Абондіо й думати не смів про подальший опір.

— То ви мені обіцяєте, ви клянетеся мені,— мовив він,— ні з ким про це не говорити?..

— Якщо ви мені негайно не назвете його імені, я обіцяю вам утнути таке...

У відповідь на цю нову погрозу дон Абондіо, з виразом обличчя й очей людини, якій зубодер стромив у рот кліщі, промимрив:

— Дон...

— Дон? — повторив Ренцо, ніби бажаючи допомогти пацієнтові виплюнути те, що лишилося; він стояв, нахилившись, наставивши вухо до губів дона Абондіо й заклавши за спину випростані руки із стиснутими кулаками.

— Дон Родріго! — вирік скоромовкою катований, блискавично виштовхнувши з себе ці кілька складів і ковтаючи при цьому приголосні, почасти від хвилювання, а почасти тому, що, спрямовуючи незначні рештки своєї уваги на встановлення деякої рівноваги між двома неподоланними страхами в своїй душі, він ніби хотів вилучити з обігу й примусити зникнути ці слова в ту саму мить, коли його присилували вимовити їх.

— От собака! — заволав Ренцо.— А як же він зробив це? Як він вам сказав, щоб ви...

— Як! Як! — майже обурено відповів дон Абондіо; після такої принесеної ним тяжкої жертви, він усвідомлював, що Ренцо тепер до певної міри його боржник.— Я б хотів, щоб це вас зачепило так само, як зачепило мене, котрий тут зовсім ні при чому; тоді й у вас одразу вилетів би з голови весь одур!

І він заходився найпохмурішими фарбами змальовувати жахливу зустріч, і, розповідаючи, чимдалі більше давав волю своєму гнівові, якому доти страх не дозволяв вилитися назовні. Разом з тим, бачачи, що Ренцо, водночас розлютований і пригнічений, стоїть перед ним з похиленою головою, дон Абондіо досить весело провадив далі:

— Оце так! Гарненьку ж ви затіяли справу! Зробили мені послугу!.. Зіграли таку штуку з благородним чоловіком, вашим духівником! Та ще й у його власному домі! В святому місці! Який-бо героїчний подвиг! На нещастя мені, на нещастя й собі самому примусили мене сказати те, що я приховував із розважності, задля вашого ж добра! І ось тепер ви все знаєте! Хотів би я бачити, що ви зі мною зробите... Ради всього святого. Тут не до жартів. Справа, не в тому, хто правий, а хто неправий,— справа в тім, хто сильніший. Допіру вранці, коли я давав вам добру пораду... як ви відразу розлютились! А я ж думав і про себе і про вас... Ну то що? Відімкніть бодай двері, віддайте мені мого ключа.

— Може, я вчинив і неслушно,— мовив до дона Абондіо Ренцо, і голос його забринів лагідніше, хоча в ньому ще кипіла лють проти щойно виявленого ворога,— може, я вчинив і неслушно, але, поклавши руку на серце, подумайте лишень, якби на моєму місці...

Сказавши це, він дістав із кишені ключа й пішов відмикати двері. Дон Абондіо подався слідом за ним, і, поки Ренцо повертав ключ у замку, старий підступив до нього, а тоді з поважним і стурбованим обличчям, піднявши до очей Ренцо три перші пальці правої руки, ніби бажаючи зі свого боку допомогти йому, промовив:

— Принаймні покляніться...

— Може, я вчинив і неслушно, то вибачте мені,— відповів Ренцо, розчиняючи двері й рушаючи геть.

— Покляніться...— повторив дон Абондіо, хапаючи його за плече тремтячою рукою.

— Може, я вчинив і неслушно,— ще раз повторив Ренцо, випручуючись, і стрімголов вискочив, розлючений, уриваючи в такий спосіб суперечку, котра, як і будь-яка літературна, філософська або й інша дискусія, могла затягтися навіки, бо кожна сторона тільки те й робила б, що торочила свої аргументи.

— Перпетує! Перпетує! — загукав дон Абондіо після марних спроб вернути втікача. Перпетуя не озивалась, і дон Абондіо перестав розуміти взагалі, що воно діється.

Навіть куди значнішим, ніж дон Абондіо, людям не раз доводилося переживати такі неприємні потрясіння, таке невизначене становище, коли найкращим виходом здається вкластися в ліжко, удавши з себе хворого. Цього виходу йому не довелось навіть і шукати, він з'явився сам по собі. Вчорашній переляк, тривожне безсоння минулої ночі, новий, щойно пережитий переляк, тривога за майбутнє,— все це подіяло на нього. Пригнічений і отупілий, опустився він у крісло і, відчувши, що все його тіло якось морозить, став, зітхаючи, розглядати свої нігті, гукаючи час від часу тремтячим і сердитим голосом: «Перпетує!» Остання врешті з'явилася з велетенською капустиною під пахвою; її обличчя виказувало байдужість, ніби нічого й не сталося. Я звільню читача від усіх скарг, співчуттів, звинувачень, виправдань, від усяких «тільки ви й ніхто інший могли вибовкати це» та «я нікому нічого не говорила»,— одно слово, від усіх звичайних у таких випадках розмов. Досить буде сказати, що дон Абондіо звелів Перпетуї взяти двері на засув, ні в якому разі нікому не відчиняти, а якщо хто постукає, то відповідати через вікно, що синьйор курато нездужає й лежить із нападом пропасниці. Потому він став повільно підніматися сходами, повторюючи через кожні три приступки: «Влип! Влип!» А тоді вклався в постіль, де ми його поки що й залишимо.

Тим часом Ренцо ошаліло крокував до свого будинку. Він іще не вирішив, що йому робити, але його вже охопило невідступне бажання вчинити щось небуденне й страшне. Тирани, кидаючи виклик, усі ті, хто так або інакше кривдить інших, винні не тільки в чиненому ними злі, а й у тому потрясінні, якому вони піддають душі кривджених ними людей. Ренцо був хлопець сумирний, далекий від кровожерності, відвертий, вільний від підступних задумів, але в ту хвилину душа його жадала крові, а уява була геть поглинута вигадуванням якоїсь пастки. Йому хотілось помчатися до будинку дона Родріго, вхопити того за горло і... Але тут він схаменувся: ця оселя була подібна до фортеці, охоронялася ззовні й кишіла всякими браві всередині; тільки випробувані друзі та служники могли вільно заходити туди, без огляду з голови до ніг; а незнайомого скромного ремісника туди не впустили б без перевірки, тим паче його, якого там напевно знають дуже добре. Потім він був надумав узяти рушницю, сховатися десь за загорожею й вичікувати, чи не з'явиться дон Родріго один. Він із жорстокою насолодою тішився уявною картиною: ось він чує ходу, його ходу; обережно підводить голову, впізнає лиходія, наставляє рушницю, цілиться, стріляє, бачить, як той падає й корчиться; він посилає ворогові прокляття й біжить дорогою до кордону, щоб опинитися в безпеці. А як же Лючія? Щойно це ім'я перетнуло зловісний світ його фантазії, як відразу туди шугнули роєм добрі думки, властиві його душевному складу. Згадав останній заповіт своїх батьків, згадав бога, мадонну й святих, подумав про не раз відчуте задоволення від свідомості, що на його сумлінні немає жодного злочину, подумав про жах, який не раз охоплював його при розповіді про якесь убивство,— і зі страхом і гризотою, але воднораз із якоюсь радістю опам'ятався від своїх кровожерних задумів, радіючи, що то була лише гра уяви. Але скільки роздумів викликала думка про Лючію! Скільки надій, скільки обіцянок, таке омріяне, майбутнє, яке видавалось уже майже теперішнім, і, врешті, цей такий довгожданий день. То як же тепер, якими словами повідомити їй цю новину? І потім, яке саме прийняти рішення? Як зробити її своєю, на зло цьому підступному всесильному лиходієві? Водночас у голові в нього промайнула не певна підозра, а якийсь туманний болісний здогад: зухвальство дона Родріго можна було пояснити не чим іншим, як його тваринною пристрастю до Лючії. А Лючія? Щоб вона сама дала до цього бодай найменший привід, найслабшу надію,— такої думки Ренцо не міг припустити ані на мить. Та й чи знала вона хоч щось про це? Чи міг він запалати цією мерзенною пристрастю, щоб вона цього не помітила? Чи посмів би він вдаватися до таких дій, не випробувавши її якось інакше? А Лючія ніколи жодного слова не сказала про це йому! Своєму нареченому!

Опанований такими думками, він пройшов повз свій будинок посеред села й попрямував до Лючіїного будинку, що стояв скраю, майже за околицею. Перед цим будинком був невеликий двір, що відокремлював його від вулиці, огороджений невисоким муром. Ренцо зайшов у двір і почув невмовкаючий гул голосів із кімнати нагорі. Він здогадався, що це приятельки та кумасі, які зібралися, щоб супроводити Лючію, і не схотів, щоб вони побачили його обличчя, засмучене почутою новиною. Дівчинка, яка була в дворі, кинулась йому назустріч, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»

— Тихше, тихше, Беттіно! — сказав їй Ренцо.— Ходило сюди. Слухай, біжи нагору до Лючії, відклич її вбік і шепни їй на вухо... тільки гляди, щоб ніхто не почув і нічого не помітив... отож скажи їй, що мені треба поговорити з нею, що я чекаю її в нижній кімнаті... і нехай іде відразу!

Дівчинка помчала сходами, радісна й горда даним їй таємним дорученням.

У цю хвилину мати саме скінчила одягати Лючію, і подруги з усіх боків обступили виряджену наречену й крутили її туди й сюди, щоб роздивитися чимкраще. А вона поверталася, відбиваючись із властивою селянкам дещо войовничою скромністю, затуляючи ліктем схилене на груди обличчя й насупивши густі чорні брови, тим часом як уста мимоволі розтягалися в усмішці. Чорне шовковисте волосся, розділене вузькою білою смужкою проділу, було зібране на потилиці в численні дрібні кіски, згорнуті кільцями й заколоті довгими срібними шпильками, які розходились віялом, витворюючи ніби сяйво ореола,— так і досі зачісуються селянки поблизу Мілана. На шиї висіло намисто з гранатів упереміж із золотими філіграновими бусинами. Її стан облягав багатий корсаж із розмережаної квітами парчі, з приставними рукавами, прив'язаними гарними бантами. На ній була коротка спідниця з цупкого шовку з безліччю дрібних брижів, червоні панчохи й візерунчаті, так само шовкові, черевички. Опріч цього весільного вбрання, Лючію красила її скромна краса, ще дужче розквітла від багатьох переживань, відбитих на виду: радості, стримуваної слабкою ніяковістю, тихого смутку, який часом проступає на обличчі кожної нареченої і, не применшуючи краси, накладає на неї особливий відбиток. Маленька Беттіна протислася крізь коло, підійшла до Лючії і, обережно давши знак, що хоче щось повідомити, шепнула на вухо кілька слів.

— Я вийду на хвильку й відразу повернуся,— сказала Лючія жінкам і квапливо вийшла. Забачивши схвильоване обличчя Ренцо, вона спитала, охоплена якимсь страшним передчуттям:

— Що сталося?

— Лючіє,— мовив Ренцо,— на сьогодні все пішло шкереберть, і один бог відає, коли нам пощастить стати чоловіком і жінкою.

— Як? — спитала Лючія, геть розгубившись.

Ренцо коротко розповів їй, що сталося цього ранку. Вона слухала його з тривогою, а почувши ім'я дона Родріго, вся спаленіла, здригнулася й вигукнула:

— То ось до чого він дійшов!

— Виходить, ви знали? — спитав Ренцо.

— Ще б пак! — відповіла Лючія.— Але що він до такого дійде...

— Що ж ви знали?

— Не силуйте мене говорити зараз, не доводьте до сліз. Я збігаю по матір і відпущу жінок; нам треба залишитися самим.

Коли вона йшла, Ренцо тихо мовив:

— А ви ніколи нічого мені не казали!

— Ой, Ренцо! — відповіла Лючія, не спиняючись, а тільки на мить обернувшись до нього. І Ренцо чудово зрозумів, що його ім'я, мовлене Лючією в таку хвилину й таким голосом, значило: невже ви можете сумніватися, що коли я мовчала, то тільки через чесні й чисті спонуки?

Тим часом сказані на вухо слова та зникнення Лючії викликали підозру й цікавість доброї Аньєзе, Лючіїної матері, і вона зійшла вниз, аби дізнатися, яка тому причина. Дочка залишила її віч-на-віч з Ренцо, повернулася до жінок і з якмога більшим спокоєм на обличчі й у голосі повідомила:

— Синьйор курато занедужав, і сьогодні вінчання не буде.

Мовивши це, вона квапливо вклонилася всім і знову зійшла вниз.

Жінки повиходили одна по одній і розпорошилися по селу, розповідаючи про те, що сталося. Дві-три підійшли до дверей будинку дона Абондіо, аби впевнитися, що він справді хворий.

— Дуже сильна гарячка,— гукнула їм Перпетуя з вікна, і сумна звістка, переказана іншим, відразу урвала всякі припущення, які вже були заворушились у жіночих мізках і неясними загадковими натяками стали прохоплюватися в їхніх розмовах. 

Розділ третій

Лючія зайшла до нижньої кімнати саме в ту хвилину, коли Ренцо з тривогою повідомляв Аньєзе про те, що сталося, а та з острахом слухала. Обоє повернулися до Лючії, яка знала більше від них і від котрої вони чекали пояснень, неминуче болісних. І крізь скорботу в обох, разом із любов'ю, що її вони, кожне по-своєму, відчували до Лючії, прозирала — знов-таки у кожного по-своєму — гіркота: як могла вона приховати від них щось, і до того ж таке важливе! Попри всю свою нетерплячку чимскоріше вислухати дочку, Аньєзе не могла утриматися від докору:

— Навіть рідній матері не сказала про таке!

— Зараз розповім вам усе,— відповіла Лючія, витираючи сльози фартухом.

— Говори, говори! Говоріть! Говоріть! — закричали водночас мати й наречений.

— Пресвята діво! — вигукнула Лючія.— Хто б міг подумати, що дійде до такого!

І уриваним від ридання голосом дівчина розповіла, як кілька днів перед тим, коли вона верталася з прядильні й відстала від подруг, їй трапився назустріч дон Родріго в супроводі ще одного синьйора і як дон Родріго намагався затримати її всякими розмовами,— до речі, не зовсім гарними,— а вона, не звертаючи на нього ніякої уваги, прискорила крок, наздогнала подруг і в той самий час почула, як другий синьйор голосно розсміявся, а дон Родріго сказав: «Б'юсь об заклад». Назавтра ці ж синьйори знов стрілися їй на дорозі, але Лючія йшла серед подруг, потупивши очі; той другий синьйор засміявся, а дон Родріго мовив: «Побачимо, побачимо».

— Дяка богові,— провадила далі Лючія,— це був останній день роботи. Я відразу ж розповіла...

— Кому розповіла? — спитала Аньєзе, дещо роздосадувана, однак прагнучи почути ім'я обраного повірника.

— Падре Крістофоро^[23], мамо, на сповіді,— відповіла Лючія лагідним винуватим голосом.— Я йому розповіла все, коли ми останнього разу ходили гуртом до монастирської церкви; якщо пригадуєте, я того ранку бралася то за одне, то за друге, аби тільки дочекатися, поки з'являться інші з села,— кому по дорозі,— щоб піти разом з ними; адже я після тої зустрічі так боялася показуватися на вулиці...

Щойно було вимовлено шановане ім'я падре Крістофоро, як досада Аньєзе відразу вщухла.

— Ти добре вчинила,— сказала вона,— але чому ти не розповіла так само й рідній матері?

У Лючії щодо цього було два розумні міркування: перше — не засмутити й не налякати добру жінку, котра однаково не змогла б допомогти в цій справі; друге — уникнути можливого розголосу всієї цієї історії, яку їй хотілося приховати, тим паче що близьке весілля, на її думку, відразу урвало б це мерзенне переслідування. Із цих двох міркувань вона послалася тільки на перше.

— А по-вашому,— звернулась вона до Ренцо таким тоном, коли ото бажають довести другові, що він не має рації,— по-вашому, мені було б не слід приховувати це? То ось тепер ви знаєте все.

— А що ж порадив тобі падре Крістофоро? — спитала Аньєзе.

— Він порадив, щоб я всякими способами прискорила весілля, а поки що сиділа вдома; щоб ревно молилася богові; сказав, що той синьйор, як він сподівається, невдовзі забуде про мене, оскільки я не траплятимусь йому на очі. Саме тоді,— провадила вона далі, знову звертаючись до Ренцо, проте не підводячи на нього очей і вся почервонівши,— саме тоді, згубивши всякий сором, я почала просити вас поквапитися з весіллям, призначивши його раніше домовленого дня. Хто знає, що ви про мене подумали! Але я бажала тільки добра, адже мені так порадили, тож я була певна... І сьогодні вранці я була далека від думки...— Тут нестримне ридання урвало її слова.

— От негідник! От сволота! От лиходій! — кричав Ренцо, бігаючи туди-сюди по кімнаті і час від часу хапаючись за руків'я ножа.

— Боже мій! Ой лишенько! — вигукувала Аньєзе.

Раптом юнак зупинився перед плачучою Лючією; з гіркотою й воднораз із ніжністю подивився на дівчину й сказав:

— Ну, цього вже разу розбійникові настане кінець!

— Ради всього святого! Ні, ні! — закричала Лючія.— Ні! Ні! Заради бога! Господь опікується й бідними... Як же ви можете хотіти, щоб він нам допомагав, коли ми самі чинитимемо зло?

— Ні, ні, ради всього святого! — повторяла за нею Аньєзе.

— Ренцо,— дещо спокійніше мовила Лючія з виразом сподівання й рішучості на обличчі,— у вас є ремесло, я теж умію працювати; ходімо геть із цих місць, щоб він про нас більше й не чув.

— Ой, Лючіє! А що буде потім? Адже ми ще не чоловік і жінка. Чи ж погодиться дон Абондіо видати нам свідоцтво про відсутність перешкод до вінчання? Така людина, як він... Якби ми були повінчані...

Лючія знову розплакалась. Усі троє мовчали, і глибокий сум, що охопив їх, прикро суперечив святковій пишності їхніх убрань.

— Ось що, діти, послухайте лишень мене,— озвалася через деякий час Аньєзе.— Адже я побачила світ божий дещо раніше від вас і трошки знаю людей. Не треба так лякатися: не такий страшний чорт, як його малюють. Нам, бідним, клубок шовку часом видається страшенно заплутаним тільки тому, що ми не вміємо знайти кінця.. Частенько порада або слівце вченої людини... я знаю, що кажу. Зробіть, як я вам пораджу, Ренцо. Підіть лишень до Лекко, розшукайте там доктора Крутія^[24], розкажіть йому... Але глядіть, ради всього святого, не називайте його так — це його прізвисько. Його ж звуть... Стривайте, як же його звуть? Ти ба! Не знаю я його справжнього імені,— усі його так називають. Одно слово, розшукайте оцього доктора, він такий довготелесий, худий, лисий, з червоним носом і малиновою родимкою на шиї.

— Знаю я такого на вигляд! — мовив Ренцо.

— От і чудово,— вела далі Аньєзе.— Оце голова. Не раз я стрічала таких, що заплутувалися, мов курча в клоччі, просто не знали, що діяти, а посидять годинку віч-на-віч з доктором Крутієм (глядіть же, не назовіть його так!), і, дивишся, вже веселі,— сама свідок! Прихопіть із собою оцих чотирьох каплунів (бідолахи, я вже була оце зібралася поскручувати їм шиї на недільний бенкет!) та віднесіть йому: до цих синьйорів ніколи не слід з'являтися з порожніми руками. Розкажіть йому про все, що сталося, і побачите, він, не сходячи з місця, надає вам таких порад, які б нам самим ніколи не прийшли до голови, хоч би ми думали й цілісінький рік!

Ренцо охоче схопився за цю пораду, схвалила її й Лючія; а Аньєзе, пишаючись тим, що дала її, повиймала бідолашних каплунів з коша, зібрала докупи всі їхні вісім ніг, наче робила букет із квітів, зв'язала мотузкою й подала Ренцо, а той, перекинувшися з Аньєзе й Лючією підбадьорливими словами, вийшов з дому через садок, щоб не потрапити на очі дітлахам, які кинулись би за ним услід, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»

Перетинаючи поля, або, як там кажуть, «землі», він ішов стежками, схвильовано розмірковуючи про свою недолю та обдумуючи слова, з якими збирався звернутися до доктора Крутія.

Надаємо читачеві змогу судити про те, як почувалися під час цього переходу бідні зв'язані каплуни, схоплені за ноги й звислі головою донизу в руках у юнака, котрий від хвилювання при таких сильнихпереживаннях супроводив відповідними жестами всі думки, що безладно приходили йому до голови. Він то в гніві простягав руку вперед, то в розпачі підносив її догори, то потрясав нею в повітрі, ніби погрожуючи комусь, і добряче струшував каплунів, від чого чотири звислі голови теліпалися на всі боки, все ж ухитряючись при цьому клювати одна одну, як це доволі часто буває з товаришами по нещастю.

Діставшись до містечка, він розпитав, де живе доктор, і подався туди, куди йому було вказано. Біля входу його пойняла боязкість, яку неосвічені бідняки почувають, підступаючи до панів та вчених людей,— Ренцо відразу позабував усі наготовані слова, проте, кинувши погляд на каплунів, дещо підбадьорився і, зайшовши на кухню, запитав служницю, чи не можна поговорити з синьйором доктором. Та відразу вгледіла каплунів і, привчена до таких подарунків, простягла до них руку; щоправда, Ренцо прибрав їх далі назад: він хотів, щоб сам доктор побачив каплунів і знав, що він з'явився не з порожніми руками. Доктор надійшов, саме коли служниця казала: «Давайте їх сюди й проходьте до покоїв».

Ренцо низько вклонився; доктор прийняв його лагідно і, мовивши: «Заходьте, синку!» — провів за собою до кабінету. Це була велика кімната, де на трьох стінах висіли портрети дванадцяти цезарів, а четверту затуляла велика шафа з старовинними запорошеними книгами. Посередині стояв стіл, закиданий повістками, проханнями, скаргами, указами, навколо нього — три-чотири стільці, а з одного боку — крісло з підлокітниками й високою чотирикутною спинкою, що викінчувалася на обох кутах дерев'яними прикрасами у вигляді рогів. Крісло було обтягнене коров'ячою шкірою, поприбиваною цвяшками з великими головками; деякі з них повипадали від часу, тож куточки оббивки позалишалися неприкріпленими і де-не-де зібгалися. Доктор був одягнений по-домашньому, а саме: мав на собі вже поношену тогу^[25], що її багато літ тому він надягав для урочистих виступів, коли виряджався до Мілана в якій-небудь важливій справі. Він зачинив за собою двері й спробував підбадьорити юнака словами:

— Повідайте мені, синку, свою справу.

— Я хотів би поговорити з вами під секретом.

— Слухаю,— мовив доктор і всівся в крісло.

Стоячи біля столу й стромивши одну руку в капелюха, якого він крутив другою рукою, Ренцо провадив далі:

— Я хотів би від вас, як людини вченої, дізнатися...

— Ну-бо, сміливіше, розкажіть мені, в чім річ? — урвав його доктор.

— Ви вже мені вибачайте, ми люди прості й не вміємо говорити по писаному. Отож мені б хотілося знати...

— Що за народ! Усі ви такі: замість викласти справу, усе хочете випитати, бо вже давно вирішили все самі.

— Вибачайте, синьйоре доктор, але мені б хотілося знати, чи підлягає покарі та людина, яка з погрозою стане вимагати від священика, щоб він не смів вінчати.

«Зрозумів, — сказав собі подумки доктор (насправді ж він не зрозумів анічогісінько). — Зрозумів!» Він одразу прибрав поважного вигляду, але до цієї поважності домішувалося співчуття; він міцно стис губи, видавши при цьому дивний звук, що означав почуття, висловлене далі чіткіше найпершими його словами:

— Буденний випадок, синку,— випадок, передбачений законом. Ви слушно вчинили, прийшовши до мене. Випадок простий, про нього згадується в сотні постанов та ще в одній особливій торішній постанові нинішнього синьйора губернатора. Ось я вам її зараз дам подивитися, ба навіть помацати власними руками.

Із цими словами, він підвівся з крісла і, зануривши руки в купу паперів, заходився перегрібати їх, ніби насипаючи зерно в мірку.

— І де ж це вона? Ну-бо, вилазь, вилазь! І треба ж мати таку купу! Напевне вона тут — адже це важлива постанова. Так, ось вона, осьдечки!

Він узяв папір, розгладив його, подивився на дату і, прибравши ще поважнішого вигляду, вигукнув: — П'ятнадцятого жовтня тисяча шістсот двадцять сьомого року. Цілком правильно: постанова від минулого року,— свіженька. Такі найбільше наганяють страх. Читати вмієте, синку?

— Трошечки, синьйоре доктор.

— Гаразд. Тоді дивіться на літери й уважно слухайте.

Високо піднявши розгорнуту постанову, він почав читати, бурмочучи окремі місця скоромовкою і, коли потрібно, зачитуючи чітко, з виразом деякі інші:

— «Дарма що розпорядженням, опублікованим за наказом синьйора герцога Феррейського 14 грудня 1620 року і підтвердженим преславним і преясновельможним синьйором Гонсало Фернандесом де Кордова... і таке інше і таке інше... було вжито надзвичайних і щонайсуворіших заходів проти утисків, вимагань і тиранічних дій, які декотрими пребрутально чиняться над відданими васалами його величності, однак кількість цих правопорушень, а так само каверзність останніх... і т. д. і т. д., зросла до такої міри, що поставила його ясновельможність перед необхідністю... і т. д. і т. д... А тому, згідно з судженням сенату й хунти^[26]...  і т. д., постановлену опублікувати одне розпорядження.

Стосовно тиранічних дій твердо встановлено, що багато хто в даному місті, як і в селищах...» Чуєте? «...в селищах цієї держави утискує найслабших усякими способами, силою примушуючи їх до торгових оборудок, наймів...» і т. д. і т. д. Ви стежите? Ага, ось слухайте: «Примушуючи до взяття шлюбів або ж розладнуючи такі...» Ну то як? Що ви на це скажете?

— Якраз мій випадок,— мовив Ренцо.

— Слухайте, слухайте далі, а потім подивимось, як таке карається законом.«Змушуючи до давання свідчень або до недавання їх, до залишення ким-небудь його місцепроживання... і т. д., до виплати боргу або до створення перешкод для стягнення останнього; до молоття в його млині...» Усе це нас не стосується. Ага, ось, стійте: «...до того, щоб та або та духовна особа не виконувала покладених на неї обов'язків або чинила дії, які не входять в її обов'язки...» Ну то як?

— Указ складено ніби навмисне для мене.

— Достеменно так. Але слухайте далі: «...й інші подібні насильства, чинені васалами, знатними, людьми середнього стану, худородними та простолюдом...» Ніхто не лишився поза увагою, геть усі тут, справдешня Іосафатова долина! А тепер слухайте про покари... «Хоча всі отакі і подібні до них лиходійства заборонено, проте його ясновельможність, маючи на увазі застосування особливої суворості і не скасовуючи даним указом попередніх... і т. д. і т. д. ...цим приписує і наказує всім наявним суддям цієї держави переслідувати судом порушників будь-якої з вищезгаданих статей, як і до них подібних, з накладенням грошового штрафу і застосуванням тілесної кари, а так само засланням або каторгою — аж до смертної кари включно...» — Це вам не іграшка! — «...за розсудом його ясновельможності або сенату стосовно до кожного окремого випадку, особи та обставини. І це не-у-хиль-но і з усією суворістю...» і т. д. і т. д. Ну, то якої ви думки? Га? А ось, бачте, і підписи: Гонсало Фернандес де Кордова, і далі внизу: Платонус, а ось тут іще: vidit^[27] Феррер. Усе як годиться!

Поки доктор читав, Ренцо повільно водив очима по паперу, силкуючись простежити зв'язок і вловити точний смисл цих священних слів, в яких, як йому здавалось, був увесь його порятунок. Зауваживши, що новий клієнт скорше уважний, аніж наляканий, доктор здивувався. «Напевно, це відчайдушний хлопчина»,— подумав він, а тоді вирік:

— Проте ви собі чуба зрізали. Воно, звичайно, і розважно, та якщо ви вирішили звірятися на мене, то робити це, либонь, не було потреби. Випадок поважний, але ви ще й не відаєте, на що я здатний, коли необхідно.

Щоб зрозуміти цю докторову вихватку, треба знати або пригадати, що за тих часів професійні браві й усякі злочинці носили довгого чуба, яким, мов забралом, прикривали собі обличчя при нападі на когось, у всіх тих випадках, коли вважали за необхідне замаскуватися або ж коли діло вимагало водночас і сили і розважливості. Укази не могли залишити поза увагою такої моди. «Його ясновельможність (маркіз Інохоза) наказує: хто носитиме волосся таке довге, що ним прикривається лоб до брів включно, або хто носитиме косу перед вухами або за вухами, того буде покарано штрафом у триста скуді^[28], а у випадку неспроможності — трирічною каторгою, якщо провинився вперше, а у повторному випадку — збільшеною покарою, грошовою або тілесною, за розсудом його ясновельможності.

Однак при наявності плішивості, а так само й іншої розумної підстави, наприклад, мітки або поранення, таким особам, задля більшої прикраси і здоров'я, його ясновельможність не забороняє носити волосся такої довжини, яка потрібна для прикриття подібних вад, але не більшої, попереджуючи цим не виходити за межі потрібного і крайньої необхідності, щоб не дістати покари, встановленої для всіх інших порушників.

Так само його ясновельможність, під страхом штрафу в 100 скуді або трикратного привселюдного підтягування на дибу і навіть іще більшої тілесної покари, за розсудом, як сказано вище, наказує перукарям не залишати тим, кого вони стрижуть, названих кіс, чубів, завитків ані волосся, довшого від звичайного, ні на лобі, ні на скронях, ні поза вухами, а щоб усі були зрівняні, як указано вище, за винятком випадків плішивості або інших вад, як про те сказано».

Таким чином, чуб був ніби предметом озброєння і відмітною ознакою всяких бешкетників і забіяк, через що їх звичайно й називали «чубами». Ця кличка збереглася й досі живе в місцевому діалекті, правда, в дещо пом'якшеному значенні. Думаю, не один з наших міланських читачів пригадає, як, бувало, в дитинстві батьки, вчитель, друг родини або хтось із слуг сказали про нього самого: «Чуб такий! Такий чубчик!»

— Слово честі бідного хлопця,— відповів Ренцо,— я за все своє життя ніколи не носив чуба.

— Е, так у нас справа не піде,— відказав доктор, похитавши головою й усміхаючись чи то лукаво, чи то роздратовано.— Якщо ви мені не довіряєте,— не піде справа, та й годі. Бачите, синку, той, хто плете смаленого дуба перед доктором,— дурень, бо судді однаково доведеться сказати всю правду. Адвокатові потрібно викладати обставини ясно, а ми вже потім сплутаємо карти. Коли ви бажаєте, щоб я вам допоміг, то треба розповісти мені все відверто від альфи до омеги, з відкритою душею, як на сповіді. Ви повинні назвати ту особу, котра дала вам доручення. Певна річ, це чоловік знатний, і в тому разі я сам навідаю його, так уже ведеться. Зрозуміло, я не стану йому казати, що довідався про дане доручення від вас, — тут ви вже можете покластися на мене. Скажу тільки, що прийшов заступитися за бідного обмовленого хлопця. З ним разом я й уживу необхідних заходів, щоб скінчити справу по-доброму. Зрозумійте-бо: рятуючи себе, він рятує й вас. Знов-таки, якщо вся ця справа — чисто ваша робота, то що ж, я не ухиляюся, мені випадало вирятовувати людей і з гірших халеп... Аби тільки ви не зачепили якої-небудь значної особи,— про це треба домовитись заздалегідь,— я й тут беруся вирятувати вас із скрути,— ну, зрозуміло, не без деяких витрат. Ви тільки повинні сказати мені, хто, як ото мовиться, покривджений,— а далі вже, згідно з становищем, станом і настроєм нашого приятеля буде видно, чи можна його настрахати тим, що у нас є рука, або ж знайти який-небудь спосіб нам самим втягти його в кримінал, так би мовити, пустити йому блоху в вухо: адже коли хтось зумів спритно обійти укази, тоді ніхто не виявиться ні винним, ні правим. Що ж до курато, то коли це чоловік кмітливий, він сидітиме тихенько; якщо ж він виявиться упертюхом,— знайдемо засіб і проти такого. Можна виплутатись із будь-якої халепи, але для цього потрібен тямущий чоловік; а ваш випадок серйозний,— серйозний, кажу вам, дуже серйозний! Указ говорить цілком однозначно. І якщо справа вирішуватиметься між юстицією і вами, так би мовити, в чотири ока, то вам буде кепсько. Кажу вам по-дружньому: за пустощі треба розплачуватись. Якщо хочете відбутися дешево, потрібні гроші і відвертість; треба звіритись на того, хто вам зичить добра, треба слухатись його й виконувати все, що вам буде приписано.

Поки доктор вибалакувався, Ренцо стояв і дивився на нього з захопленою увагою, мов той роззява на базарній площі, що дивиться на штукаря, котрий, напхавши в рота клоччя, тягне потім звідти нескінченну стрічку. Проте, коли він ясно збагнув, що саме мав на увазі доктор та яка вийшла плутанина, він перервав нескінченну стрічку, що тяглася з адвокатових уст.

— Ой, синьйоре докторе, таж ви не так мене зрозуміли! Усе зовсім навпаки. Нікому я не погрожував. Я не займаюсь такими справами: перепитайте хоч і все наше село, і всі вам скажуть, що я ніколи жодних справ із судами не мав. То зі мною обійшлися підло, і я прийшов до вас дізнатися, як мені діяти, щоб домогтися правди. Я дуже радий, що познайомився з цим указом.

— Чорт забирай! — вигукнув доктор, витріщивши очі.— Що це за дурниці ви мелете! Ото завжди так,— усі ви такі! Ви що, не вмієте ясно викладати справу?

— Вибачте мені, але ви самі не дали мені часу на це. Зараз я вам розкажу, як воно є. Так от, щоб вам було відомо, сьогодні я мав повінчатися,— тут голос у Ренцо затремтів,— повінчатися сьогодні з дівчиною, з якою ми заручені з цього літа; і на сьогодні, як бачите, вінчання було призначено самим священиком, і все було готове до весілля. Та раптом синьйор курато починає вигадувати всякі відмовки... одне слово,— не стану вам довго надокучати,— я його змусив говорити як належить, без вивертів, і він мені признався, що йому під загрозою смерті було заборонено вінчати нас. Цей тиран, дон Родріго...

— Замовкніть! — відразу урвав його доктор, насупивши брови, зморщивши свого червоного носа й скрививши рота.— Чого це я повинен ламати голову над такими дурницями? Провадьте такі розмови між собою, коли не вмієте зважувати своїх слів; і не приходьте з цим до благородного чоловіка, який знає, чого вони варті. Ідіть собі, йдіть: ви й самі не розумієте, що говорите! Я з хлопчаками не зв'язуюсь і не хочу слухати такої балаканини, такої маячні...

— Клянусь вам...

— Ідіть собі геть, кажу вам! Нащо мені ваші клятви! Я в цю справу не втручаюся, я вмиваю руки.— При цьому адвокат заходився потирати руки, ніби й справді мив їх.— Навчіться спершу говорити, адже не гоже отак ошелешувати благородного чоловіка!

— Та ви послухайте, послухайте лишень! — марно повторював Ренцо. Однак доктор, не перестаючи лаятись, штовхав його обіруч до виходу. Нарешті, притиснувши його до дверей, він відімкнув їх, покликав служницю й сказав їй:

— Негайно верніть цьому чоловікові все, що він приніс: нічого мені від нього не треба, нічогісінько.

Цій жінці ще жодного разу, відколи вона тут служила, не доводилось виконувати подібного наказу, але його було висловлено з такою рішучістю, що вона не посміла перечити. Взявши чотирьох бідолашних каплунів, служниця віддала їх Ренцо, поглянувши на нього з презирливим співчуттям, ніби хотіла сказати: «Либонь, гарненько ти прошпетився». Ренцо не хотів був брати птахів, але доктор залишився непохитним; і хлопець, вражений і роздосадуваний більше ніж будь-коли, мусив забрати відкинуті жертви й вернутися додому, щоб повідати жінкам про блискучий успіх свого паломництва,

А за його відсутності жінки, зі смутком змінивши святкове вбрання на буденну одіж, знову почали радитися. Лючія при цьому знай ридала, а Аньєзе зітхала. Потому як мати висловилась про значні результати, яких можна було сподіватися від адвокатових порад, Лючія сказала, що треба всіляко шукати виходу; що падре Крістофоро — такий чоловік, який не тільки дасть пораду, але й зробить усе можливе, коли йдеться про підтримку бідних людей; тож, мовляв, дуже добре було б дати йому знати про те, що сталося. «Певна річ»,— підтвердила Аньєзе, і вони вдвох заходилися обговорювати, як це зробити. Піти самим до монастиря, за дві милі від їхньої господи,— на це в них у такий день не вистачало духу, і, звичайно, ні одна розумна людина не порадила б їм так учинити. Але поки вони прикидали так і сяк, зачувся легкий стукіт у надвірні двері і відразу по тому — тихий, але чіткий вигук: «Deo gratias!»^[29] Лючія, здогадавшися, хто це міг бути, побігла відчиняти. Досередини зайшов, привітно вклоняючись, послушник-капуцин^[30], монастирський збирач милостині. Через його ліве плече був перекинутий подвійний мішок, який він міцно притискав до грудей обома руками, перехопивши його посередині, де був отвір.

— А-а, фра Гальдіно! — мовили обидві жінки.

— Хай прибуває з вами Господь,— відповів капуцин.— А я прийшов по горіхи.

— Піди-но внеси горіхів для братії,— сказала Аньєзе.

Лючія встала й попрямувала до сусідньої кімнати, але на порозі на мить спинилася за спиною фра Гальдіно, який і далі стояв у попередній позі, і, притуливши пальця до вуст, виразно подивилася на матір ніжним, благальним і водночас владним поглядом, що вимагав збереження таємниці.

Збирач, поглядаючи здаля на Аньєзе, спитав:

— А де ж весілля? Адже воно мало відбутися сьогодні. Я спостеріг у селі якесь збентеження, немовби трапилося щось несподіване. В чім річ?

— Та занедужав синьйор курато, і довелось відкласти,— поквапно відповіла Аньєзе. Якби Лючія не подала їй знак, відповідь, мабуть, була б інша. — Ну, то як посувається збір? — вела вона далі, щоб змінити розмову.

— Погано, ласкава донно, погано. Оце тільки й усього! — І з цими словами він зняв мішок з плеча й потряс його обома руками.— Тільки й усього. А я аж у десять будинків заходив — і оце таке зібрав багатство!

— Та вже такі пішли нужденні роки, фра Гальдіно; коли на рахунку кожен шматочок хліба, то тут і на інше не розщедришся.

— Що, по-вашому, потрібно, донно, щоб повернути добрі роки? Потрібна милостиня. Ви чули про чудо з горіхами, яке сталося багато років тому в нашому монастирі в Романьї?

— Сказати правду, не чула... А розкажіть лишень.

— Отож слухайте. Жив собі був у цьому монастирі один наш падре, святий чоловік, і звали його падре Макаріо. Якось раз узимку йде він стежкою через поле одного нашого благодійника, також хорошого чоловіка, і бачить, стоїть цей благодійник біля свого великого горіхового дерева, а четверо наймитів, вимахуючи мотиками, вже почали його окопувати, щоб оголити коріння. «Що це ви робите з бідолашним деревом?» — спитав падре Макаріо. «Ох, падре, ось уже стільки літ воно не родить жодного горіха, то я й хочу зрубати його на дрова».— «Облиште дерево,— мовив падре,— і знайте, що в цьому році на ньому буде більше горіхів, ніж листя». Благодійник, який добре знав того, хто мовив ці слова, відразу наказав наймитам прикидати коріння землею і, покликавши ченця, який уже попростував далі своєю дорогою, сказав йому: «Падре Макаріо, половину збору я жертвую монастиреві». Поголос про пророцтво розійшовся далеко навкруги, і всі знай бігали дивитися на горіхове дерево. І справді, навесні на ньому з'явилося безліч квітів, а з часом — безліч горіхів. Доброму нашому благодійникові так і не довелося збивати горіхи, бо ще до збору врожаю він відійшов у вічність, щоб прийняти винагороду за свою щедрість. Але чудо від цього стало ще більшим,— ви про це почуєте. В цього чоловіка залишився син зовсім іншого складу. І ось, коли настав час врожаю, збирач пішов по належну монастиреві частку. Але той син вдав, що нічого й знати не знає; до того ж він набрався зухвальства відповісти, що зроду не чув, щоб капуцини вирощували горіхи. І знаєте, що сталося? Якось раз (ви тільки послухайте!) зібрав цей непутящий декотрих своїх друзяк — достоту таких, як сам! — і під час пиятики розповів їм історію про горіхове дерево і при цьому насміхався з ченців. Горілчані брати висловили бажання піти подивитися на ту велетенську купу горіхів. Він повів їх до комори. І послухайте! Відчиняв він двері і, мовлячи: «Ось дивіться»,— іде в куток, де в нього була насипана ота велетенська купа. Що ж там виявилося? Велетенський ворох сухого горіхового листя. Чи ж не повчальний приклад? А монастир не тільки не зазнав від цього ніяких збитків, навіть став благоденствувати, бо ж після такої великої події збір горіхів чимдалі більшав, аж один благодійник, із співчуття до бідного збирача, пожертвував монастиреві осла, щоб було легше приставляти зібрані горіхи. І олії з них начавили стільки, що кожний бідняк приходив і брав, скільки йому було потрібно. Бо ж ми мов те море, яке збирає води звідусіль, а потім знов обділяє ними всі ріки.

Тут саме з'явилася Лючія. У фартусі в неї було стільки горіхів, що вона ледве несла їх, напружуючи випростані руки, якими міцно тримала високо підняті куточки фартуха. І коли фра Гальдіно, знову знявши свій подвійний мішок з плеча, опустив його додолу й заходився розкручувати, щоб всипати туди щедру милостиню, мати здивовано й суворо подивилася на Лючію, мовчки дорікаючи дочці за марнотратство; але та відповіла багатозначним поглядом, мовляв: «Так треба, потім усе поясню». Фра Гальдіно почав розточуватися в похвалах, побажаннях, обіцянках, подяках і, взявши мішок на плече, вже був зібрався йти. Але Лючія спинила його, мовивши:

— Чи не зробили б ви мені одну послугу? Ви б не змогли переказати падре Крістофоро, що мені конче потрібно терміново поговорити з ним? Чи не зробить він милість нам, бідним, і не зайде чимскоріше? Бо нам самим не можна піти до церкви.

— Оце й усе? Не мине й години, як я перекажу падре Крістофоро ваше прохання.

— То я покладаюся на вас!

— Будьте спокійні! — І, мовивши це, він пішов, пригинаючись тепер набагато нижче і задоволений куди більше, ніж коли йшов сюди.

Читаючи про те, що бідна дівчина з такою певністю давала доручення покликати падре Крістофоро, а збирач без найменшого подиву і так охоче брався виконувати це доручення, нехай ніхто не подумає, що падре Крістофоро був звичайний, пересічний чернець. Навпаки, він мав великий вплив і серед братії, і в усьому околі. Але так уже воно велось у капуцинів: ніщо не здавалось їм ані надто принизливим, ані надто величним. Служити слабким і приймати послуги від сильних, заходити до палаців і до халуп з однаковим виглядом смирення й певності в собі, бути в одному й тому ж будинку то предметом потіхи, то особою, без якої не приймається жодне важливе рішення, просити милостиню всюди й давати її всім, хто приходив по неї до монастиря,— усе це було звичною справою для капуцина. Йдучи вулицею, він міг зустрітися і з родовитим багачем, котрий шанобливо цілував кінці його вірьовки^[31], і з юрбою шибеників, які, вдавши, ніби б'ються між собою, заляпували йому бороду багном. Слово «фра» за тих часів вимовлялося то з високою пошаною, то з найгіркішим презирством. І капуцини, мабуть, більше від усякого іншого ордену, викликали до себе два цілковито протилежних почуття, та й сама їхня доля була так само подвійна, бо, нічого не маючи, носячи дивну одіж, помітно відмінну від звичайної, відверто проповідуючи смирення, вони часто ставали предметом і глибокої поваги, і презирства, яке такі речі можуть викликати у людей іншого складу й напряму думок.

Коли фра Гальдіно пішов, Аньєзе не втрималась від вигуку:

— Стільки віддала горіхів, та ще й у такий рік!

— Простіть мені, мамо,— відказала Лючія.— Та якби ми подали милостиню, як ото інші, фра Гальдіно довелось би ходити ще бозна-скільки часу, доки наповнився б його мішок, і він бозна-коли повернувся б до монастиря; а дорогою ще й став би теревенити з усіма, а ще могло статися, й взагалі забув би про наше існування.

— Твоя правда: ти добре придумала, і до того ж усяка милостиня завжди винагороджується,— сказала Аньєзе, котра, попри всі свої вади, була все ж дуже добра жінка і, як кажуть, пішла б у вогонь та в воду за свою єдину дочку, в якій вона душі не чула.

Тут повернувся Ренцо; зайшовши до кімнати, він із злим і водночас засмученим виглядом кинув каплунів на стіл. На цьому й скінчилися лихі пригоди бідолашних птахів того дня.

— Та й гарну ж ви дали мені пораду! — сказав він Аньєзе.— Послали, кажете, до порядного чоловіка, який справді допомагає бідним! — І переказав свою розмову з доктором. Вражена таким сумним кінцем відвідин, Аньєзе заходилаnen сь доводити, що порада все ж була корисна і що Ренцо, певно, не зумів обладнати цю справу як слід, та Лючія урвала цю суперечку, повідомивши, що, очевидно, знайшла кращу підтримку. Ренцо також ухопився за цю надію, як це буває з кожним, хто потрапив у тяжке й заплутане становище.

— Але коли падре Крістофоро не знайде для нас виходу,— докинув він,— тоді знайду його я, так чи інак!

Жінки почали вмовляти його бути спокійним, терплячим і розважливим.

— Завтра падре Крістофоро прийде напевне,— сказала Лючія,— і ви побачите, що він знайде якийсь спосіб, якийсь вихід, який нам, маленьким людям, геть і на думку не спадає.

— Сподіваюся,— зауважив Ренцо,— але, в усякому разі, я зумію домогтися правди або ж сам, або з допомогою інших. Існує ж, зрештою, справедливість на цім світі!

Отак у сумних розмовах та у вже описаних нами заходах і минув цей день; почало смеркати.

— На добраніч,— сумно мовила Лючія до Ренцо, що ніяк не міг зважитися піти.

— На добраніч,— ще сумніше відповів він.

— Який-небудь святий та допоможе нам,— сказала Лючія,— тож не втрачайте розважливості й смирення.

Мати й собі дала кілька подібних порад, і наречений пішов геть із сум'яттям в душі, знай повторюючи слова: «Існує ж справедливість на цім світі!» Справді, пригнічений скорботою чоловік не відає, що й казати.

Розділ четвертий

Сонце щойно випливло з-поза обрію, коли падре Крістофоро вийшов із свого монастиря в Пескареніко, щоб зійти вгору до будиночка, де його дожидали. Пескареніко — дрібне сільце на лівому березі Адди, або, краще сказати, на березі озерця неподалік від мосту,— кільканадцять будинків, населених переважно рибалками, з розвішаними тут і там для сушіння сітями й неводами. Монастир, будівлі якого стоять і досі, був розташований за сільцем якраз напроти в'їзду до останнього, на півдорозі між Лекко й Бергамо. Небо було зовсім чисте. В міру того, як сонце здіймалось над обрієм, його проміння осявало вершини протилежних гір і швидко сповзало донизу схилами аж до самої долини. Легкий осінній вітерець, зриваючи з гілок зів'яле листя тутових дерев, вкривав ним землю за кілька кроків від стовбурів. Праворуч і ліворуч по виноградниках, на ще попідв'язуваних виноградних лозах, жевріло почервоніле листя різних відтінків, і свіжозорана земля гостро вирізнялася своїм коричневим кольором на білястій, блискучій від роси, стерні. Цей пейзаж тішив око, але поява всякої людської постаті смутила погляд і думки. Час від часу траплялися жебраки, обірвані й схудлі,— або звиклі до цього ремесла, або такі, що простягала руку під тиском тогочасної гіркої нужди. Вони мовчки проходили повз падре Крістофоро, побожно дивлячись на нього, і, хоча не могли сподіватися жодного подаяння, бо капуцин ніколи не доторкався до грошей, все ж удячно вклонялись йому за милостиню, яку вже одержали або ж іще тільки йшли одержувати в монастирі. Вигляд селян, розсіяних по полях, викликав ще щімкіший смуток. Одні йшли, розкидаючи зерна чимрідше, ощадливо, немовби згнітивши серце, наче ризикуючи чимсь дуже дорогим для себе; інші налягали на заступ, здавалося, з величезним зусиллям і ніби знехотя перевертали підважену брилу. Щуплявенька дівчинка, придержуючи за мотузку виснажену, худющу як тріска корівчину на паші, заглядала вперед і швидко нахилялася, щоб потягти в неї з-під носа для своєї родини якусь травинку, яку голод навчив людей використовувати на харч. Ці картини щокрок усе дужче засмучували ченця, котрий і так уже йшов з важким передчуттям у душі, готуючись почути про якесь нещастя.

Але звідки в нього з'явилася така турбота про Лючію? І чому по першому ж слову він вирушив у дорогу з таким поспіхом, неначе на поклик падре провінціала^[32]? хто був цей падре Крістофоро? На всі ці запитання потрібно дати відповідь.

Падре Крістофоро з *** (ці зірочки поставив мій анонім з обережності) був уже ближче до шістдесяти, ніж до п'ятдесяти літ. Його поголена голова, облямована, за капуцинським звичаєм, тільки вузеньким вінчиком волосся, підводилася час від часу таким порухом, який ледь помітно виказував ніби погорду й неспокій, але відразу ж схилялася донизу на знак смирення. Довга сива борода, вкриваючи його щоки й підборіддя, ще чіткіше відтінювала благородні риси верхньої частини обличчя, яким утримування від людських спокус, що давно вже стало для нього звичкою, надало поважності, не позбавивши, проте, виразності. Глибоко досаджені очі дивилися здебільшого в землю, але іноді вони раптово спалахували жвавістю, ніби пара баских коней на поводі в кучера, про якого вони з досвіду знають, що його годі здолати, і все ж час від часу стрибають убік, відразу розплачуючись за це рвучким осмикуванням вудил.

Падре Крістофоро не завжди був таким, а ще не завжди він був Крістофоро,— хрестячи, його нарекли ім'ям Лодовіко. Він був сином купця з ***, котрий в останні роки свого життя виявився власником чималого статку й, маючи сина-одинця, відмовився від торгівлі, поклавши собі зажити по-благородному.

У цьому незвичному для нього безділлі купця почав брати сором за весь час, витрачений ним на те, щоб зробити щось корисне на цім світі. Заполонений своєю примхою, він усіляко намагався примусити всіх забути своє купецьке походження; він би й сам радо забув його. Але крамниця, тюки краму, вага, аршин уперто поставали в його пам'яті, мов тінь Банко перед Макбетом, навіть під час бучного бенкету в оточенні підлесливо усміхнених нахлібників. Годі описати ті старання, що їх докладали ці нещасні, аби уникнути будь-якого слова, яке могло б сприйнятися як натяк на колишнє становище їхнього гостинного господаря. Наприклад, одного чудового дня, десь наприкінці учти, в хвилину найбільш пожвавлених і невимушених веселощів, коли важко було сказати, хто втішається більше — стовпище гостей, а чи їхній щедрий на частування господар, останній став по-дружньому поблажливо піддражнювати одного з співтрапезників, страшенного ненажеру. А цей, бажаючи відповісти в тон жартові, з суто дитячою простодушністю відповів йому: «Я глухуватий, мов той купець». Бездумно бовкнув і, зачувши власні слова, прикусив язика; невпевнено глянув на насуплене чоло господаря. Обом хотілося приховати вираз своїх облич, але це було неможливо. Інші гості почали було придумувати, яким би чином не дати спалахнути назріваючій сварці і перевести розмову на іншу тему, однак, розмірковуючи, вони мовчали, і ця мовчанка тільки підкреслювала непорозуміння, що сталося. Гості уникали дивитися один одному в очі; всяк усвідомлював, що у всіх одна думка, яку кожен хоче приховати. День був зіпсований остаточно. А нерозважливий, чи то пак невдатливий, гість більше не діставав запрошень. Так батько молодого Лодовіко провів останні свої роки в вічній тривозі, постійно побоюючись стати предметом посміху і жодного разу не дійшовши думки, що продавати — анітрохи не смішніше, ніж купувати, і що тією професією, якої він нині так соромився, він, що не кажи, займався привселюдно, не почуваючи ніякого сорому. Свого сина купець виховував по-благородному, відповідно до тодішніх вимог, і, оскільки це дозволялося тодішніми законами, найняв хлопцеві вчителів, щоб навчали його літератури та верхової їзди; а невдовзі купець помер, зоставивши сина молодим і цілком забезпеченим.

Лодовіко засвоїв звички синьйора, а підлесники, серед яких він виріс, привчили його вимагати великої поштивості до себе. Але коли він був спробував зав'язати стосунки з найбільш шанованими людьми свого міста, то наштовхнувся на обходження, геть відмінне від того, до якого звик; і він побачив, що прагнення ввійти в їхнє середовище, як йому того хотілося, вимагало б від нього нової школи терпіння й покори, необхідності стояти завжди нижче від інших і щохвилі ковтати образи. Такий спосіб життя не відповідав ні вихованню, ані вдачі Лодовіко. Допечений до живого, він став цуратися синьйорів. А далі так і тримався осторонь, але вже з гіркотою, бо йому здавалося, що насправді саме вони й мають скласти йому товариство, але для цього їм слід бути обхідливішими. Ця суміш суперечливих почувань і заважала Лодовіко невимушено обертатися серед жаданого товариства. Однак, прагнучи так чи інакше мати справу із знатними людьми, він почав змагатися з ними в пишності й розкоші, викликаючи цим до себе тільки неприязнь, заздрощі та насмішки. Його вдача, пряма й воднораз буйна, згодом втягла його і в інші, серйозніші зіткнення. Він почував щиру й глибоку відразу до всяких утисків та насильства, і ця відраза загострювалась у ньому тим дужче, чим вище стояли люди, що чинили їх день у день,— а ними якраз і були ті люди, з якими він не мирився найбільше. Щоб відразу вгамувати або ж, навпаки, розпалити в собі пристрасті, він охоче ставав на бік якогось слабкого скривдженого чоловіка, хвалькувато брався вивести на чисту воду кривдника, встрявав у сварку й нерідко сам терпів через це; отак помалу-малу він зробився своєрідним захисником усіх гноблених, месником за знеславлену справедливість. Завдання виявилося нелегким, і не дивно, що бідний Лодовіко мав чимало сутичок і клопотів. Опріч відкритої війни з ворогами, він безперестану мучився внутрішніми суперечностями, бо задля успішного завершення якоїсь сутички,— не кажучи вже про випадки, коли він зазнавав поразки,— йому самому доводилось вдаватися до хитрощів та насильства, за які його потім гризло сумління. Він був вимушений тримати при собі чималу кількість забіяк, притім, як для власного спокою, так і для забезпечення собі якнайбільшої підтримки, доводилось вибирати найвідчайдушніших, а отже й найшахраюватіших, одно слово, через любов до справедливості жити з шахраями. Не раз уже, збентежений після якоїсь невдачі або занепокоєний навислою над ним небезпекою, змучений постійною необхідністю бути насторожі, відчуваючи відразу до свого оточення, замислюючись над майбутнім,— бо бачив, як його достаток розходиться щодень на благодійні заходи та ризиковні справи,— подумував він постригтися в ченці. У ті часи це був найпоширеніший спосіб вирватись із заплутаних обставин. Але ця думка, яка, мабуть, так би й зосталася мрією на все життя, стала твердим рішенням через одну подію, найсерйознішу з усіх, які траплялися з ним доти.

Одного разу в супроводі двох браві йшов він вулицями свого міста в товаристві такого собі Крістофоро, що служив колись прикажчиком у їхній крамниці, а коли її закрито, зробився дворецьким. Це був чоловік років п'ятдесяти, змолоду прив'язаний до Лодовіко, якого знав іще з пелюшок. Платнею і подарунками Лодовіко не тільки давав засоби для життя самому Крістофоро, а й допомагав утримувати й ростити його численну родину. Раптом Лодовіко помітив віддалік одного синьйора, завзятого й зухвалого забіяку, з яким він зроду не обмовився й словом, проте який був йому запеклим ворогом; між іншим, сам Лодовіко від усієї душі платив йому тим самим. Така вже одна з особливостей цього грішного світу, що в ньому люди можуть почувати взаємну зненависть, ба навіть не знаючи один одного. В супроводі чотирьох браві цей синьйор ішов просто йому назустріч гордою ходою, високо піднісши голову; його губи були стиснені в гордовито-презирливій усмішці. Обидва йшли вздовж самого муру; але Лодовіко — зауважте це собі! — був повернений до нього правим боком, і це, за звичаєм, надавало йому право (і куди тільки не тичеться оце право!) не звільняти дороги хоч би кому,— обставина, якій за того часу надавали великого значення. А той, навпаки, вважав, що це право належить йому, як благородному, і що Лодовіко повинен іти серединою дороги — також згідно з іншим тодішнім звичаєм. Бо ж у даному випадку, як воно буває й у багатьох інших справах, поряд діяли два суперечливих звичаї, і залишалось невирішеним, який же з них — кращий. Це й було зручним приводом для того, щоб заводити сварку щоразу, коли чиясь уперта голова зіштовхувалася з іншою такого самою. Отож обидва йшли навстріч один одному, притискаючись до стіни, мов дві рухливі фігури барельєфа. Коли вони зіткнулися лицем до лиця, синьйор, змірявши Лодовіко презирливим і похмурим поглядом, владно сказав йому:

— Відступіться!

— Самі відступіться,— відказав Лодовіко.— Правий бік мій.

— При зустрічі з вашим братом він завжди буде моїм!

— Звісно, якби нахабство вашого брата було законом для нас.

Браві з того й з того боку поспинялися, кожен став позаду свого патрона; побравшись за шпаги, поглядаючи спідлоба одні на одних, вони приготувалися до бою. Люди, підходячи з обох боків і тримаючись на достатній відстані, дивилися на це видовище. Присутність глядачів іще більше розпалювала суперників.

— На середину, підлий крамарю, бо інакше я навчу тебе, як обходитись із благородним!

— Брехня, я не підлий!

— Ти брешеш, що я брешу.— Така відповідь була в дусі того часу.— І якби ти був такий же благородний, як і я,— докинув синьйор,— я шпагою й плащем довів би тобі, що ти брехун!

— Гарний привід ухилитися від того, щоб на ділі підтвердити свої нахабні речі.

— Киньте цього волоцюгу в багнюку,— сказав синьйор, звертаючись до свого супроводу.

— Побачимо,— відказав Лодовіко, швидко відступивши крок назад і хапаючись за шпагу.

— Зухвалець! — вигукнув той, вихоплюючи з піхов свою.— Я її зламаю, прохромивши тебе!

І тут вони напали один на одного; а слуги обох сторін кинулись на захист своїх хазяїв. Бій був нерівним як кількісно, а також іще й через те, що Лодовіко більше намагався відбивати удари й обеззброїти супротивника, ніж убити його, а той за всяку ціну домагався смерті Лодовіко. Ударом кинджала один із браві поранив Лодовіко в ліву руку, одна його щока була злегка подряпана. І головний супротивник накинувся на Лодовіко з усією силою, намагаючись порішити його. Тоді Крістофоро, забачивши свого хазяїна в смертельній небезпеці, кинувся з кинджалом в руці на синьйора. Той, повернувши всю свою лють проти Крістофоро, проткнув його шпагою. Бачачи це, Лодовіко, не тямлячи себе, увіткнув свою в живіт напасникові, і той повалився мертвий майже водночас із бідолашним Крістофоро. Спільники синьйора, браві, побачивши, що справі кінець, кинулись навтіки, супутники Лодовіко, теж поранені й добряче пошарпані, через відсутність супротивника, та й не бажаючи мати справу з народом, який збігався звідусіль, кинулися в інший бік,— і Лодовіко зостався сам-один посеред людського натовпу з двома безталанними товаришами в нещасті, які лежали біля його ніг.

— Чим скінчилося? — Одного, чи що? — Та ні, двох! А як він йому черево проткнув! — Кого вбили? — Та он того тирана! — Матір божа, яке страхіття! — Ото не лізь! — Раз — та гаразд! — Прийшов і йому кінець.— Оце удар! — Справа буде серйозна! — А другий, бідолаха! — Шкода навіть дивитися! — Порятуйте, порятуйте його! — Йому також перепало! Ач, як поштрикали! Кров так і цебенить на всі боки! — Утікайте, втікайте чимскоріше, бо схоплять!

Усі ці слова, що вирізнялися з-посеред змішаного гомону натовпу, виказували загальну думку; вслід за порадою прийшла й допомога. Подія сталася у сусідстві з монастирем капуцинів — як відомо, притулком, недоступним за того часу для поліцейських і для всього кола осіб та обставин, яке тоді звалося правосуддям. Пораненого вбивцю майже в несвідомому стані чи то відвів, чи то переніс туди натовп; і братія прийняла його з рук народу, який передавав його, мовлячи: «Це хороший чоловік, він провчив зухвалого насильника; йому довелось захищатися, його силою змушено взятися за зброю».

Досі Лодовіко жодного разу не проливав нічиєї крові; і хоча вбивство за тих часів уважалося настільки звичайною справою, що всі давно позвикали чути розповіді про нього, ба навіть бачити його на власні очі, однак враження, яке склалося в Лодовіко, коли він побачив, як одна людина віддала за нього життя, а інша померла від його руки, було для нього нове й невимовне — воно розкрило в ньому незнайомі доти почування. Падіння супротивника, його обличчя, на якому вираз люті миттю змінився стражданням та величним спокоєм смерті,— це видовище глибоко вразило душу вбивці. Коли його притягли до монастиря, він майже не усвідомлював, де він і що з ним, а коли отямився, то зрозумів, що лежить на лікарняному ліжку, а брат-хірург (капуцини звичайно мали одного хірурга у кожному своєму монастирі) накладає корпію та пов'язки на обидві рани, що їх він дістав у сутичці. На місце бою негайно покликано ченця, який мав спеціальне призначення напучувати присмертних і не раз відправляв свою службу на великій дорозі. Повернувшись через кілька хвилин, він увійшов до лікарні і, підступивши до ліжка, де лежав Лодовіко, мовив: «Утіштеся, він принаймні вмер по-християнському і просив мене виблагати у вас прощення для нього і переказати його прощення вам». Ці слова остаточно привели до тями нещасного Лодовіко, пробудили й оживили ті почуття, які вже раніше невиразно бродили в його неспокійній душі: скорботу по втраті друга, жах і каяття при спогаді про те, що він підняв руку на іншого, й воднораз болісне співчуття до забитого ним чоловіка.

— А другий? — з тривогою спитав він у ченця.

— Другий уже випустив дух, коли я прийшов.

Тим часом околиці та підступи до монастиря кишіли цікавими; проте при появі сбірів натовп розсіявся, розташувавшись на чималій відстані від монастирських воріт, але так, що ніхто не міг вийти з них непомітно. Один з братів забитого, два двоюрідні брати і старий дядько з'явились, озброєні від голови до п'ят, у супроводі цілого почту браві, й розташувалися дозором довкола монастиря, погрозливо жестикулюючи й поглядаючи на цікавих, які хоча й не насмілювалися сказати їм «його вже звідти не повернеш», однак це було написано на їхніх обличчях.

Тільки-но Лодовіко спромігся зібратися з думками, як звелів покликати брата-сповідника й попросив його піти до вдови Крістофоро, попросити від його імені прощення за те, що він став хоча й зовсім мимовільною, та все ж причиною цього нещастя, а також сказати їй, що бере на себе піклування про її родину. Розмірковуючи далі про своє становище, він відчув, що в ньому, вкотре вже і відчутніше, ніж будь-коли, пробуджується давня думка постригтися в ченці. Йому здавалося, що сам бог вказав йому цей шлях і явив знамення своєї волі, зробивши так, що він потрапив до монастиря за подібних обставин. І він прийняв рішення. Попросив викликати настоятеля й поділився з ним своїм бажанням.

Той відповів, що необдуманих ухвал треба стерегтися, однак, якщо він наполягає, то йому відмовлено не буде. Тоді Лодовіко звелів покликати нотаря, продиктував дарчу на все, що він мав (а статок виявився ще доситьвеликим), на користь родини Крістофоро: певну частку вдові — це було ніби новим посагом, а решту — вісьмом дітям, які залишилися після Крістофоро.

Рішення Лодовіко припало до вподоби ченцям, котрі, надавши бідоласі притулок, потрапили через нього у досить дражливе становище. Відіслати його з монастиря і, таким чином, видати правосуддю, сказати простіше, ворогам на розправу,— такого рішення не стали й обговорювати; це означало б відмовитися від усіх своїх привілеїв, принизити монастир в очах народу, стягти на себе догану капуцинів усього світу за допущення такого порушення загального права, піти проти церковних властей, які вважали себе ніби оплотом цього права. З другого боку, родина забитого, сама досить впливова і з зв'язками, поставила собі за мету добитися помсти й оголосила своїм ворогом всякого, хто спробує зашкодити їй у цьому. Історія замовчує, чи дуже родичі вбитого побивалися за ним, а так само й про те, чи за ним було пролито бодай одну сльозу всією його ріднею,— але всі вони схибнулися на думці захопити в свої руки вбивцю живим або мертвим. І ось, убираючись в одіяння капуцинів, Лодовіко цим залагоджував усе. Він до певної міри розплачувався, накладаючи на себе каяття, і в такий спосіб визнавав свою провину, уникав усякої суперечки — взагалі переходив на становище супротивника, котрий складає зброю. Родичі забитого тепер могли, якби їм так захотілося, вважати й хвалитися, що він пішов у ченці з розпачу, зі страху перед їхнім гнівом. У кожному разі, довести чоловіка до такого стану, коли він відмовляється від своїх багатств, стрижеться в ченці, ходитиме босоніж, спатиме на солом'янику, житиме подаянням,— усе це могло видатися відплатою очам навіть найзадерикуватішого гордія.

Настоятель з невимушеним смиренням з'явився до брата забитого і, після численних виявів поваги до знаменитого дому, а також висловивши бажання в міру сил і можливості догодити йому в усьому, завів мову про каяття Лодовіко та про його рішення, причім делікатно натякнув, що рідня могла б вдовольнитися всім цим; потім він словами дуже лагідними й ще обережнішими дав зрозуміти братові, що такий вихід, бажають вони цього чи ні, неминучий. Брат забитого ошаленів, а капуцин, вичікуючи, поки той видихається, час від часу повторював: «Ваше горе таке зрозуміле...» Господар будинку натякав, що родина забитого так чи інакше зуміє домогтися сатисфакції, а капуцин, хоч би що там собі думав, не заперечував. Зрештою той висловив певну вимогу: убивця його брата повинен негайно залишити місто. Настоятель, який і сам уже дійшов цієї ухвали, відповів, що так воно й буде, надавши співрозмовникові можливість, коли той бажає, вбачати в цьому вияв покори. На цьому все й скінчилося. Всі зосталися вдоволені: і родина, вийшовши з честю з цієї справи; і монастирська братія, відстоявши людину і свої привілеї й не наживши при цьому ворога; і охоронці дворянської гідності, свідки такої гарно облагодженої справи; і народ, який радів за хорошого чоловіка, вирятуваного з біди, й водночас захоплювався рішенням Лодовіко постригтися; і, врешті, більше від усіх, попри свою скорботу, був вдоволений сам Лодовіко, вступаючи в нове життя, повне каяття й служіння, в життя, яке могло хай і не виправити, то бодай відпокутувати вчинене зло й заглушити нестерпний біль від докорів сумління. На хвилю йому зробилась прикро від підозри, що його рішення пояснюватимуть страхом, але одразу втішила думка, що й це несправедливе судження буде йому покарою й засобом спокутування. Отак у свої тридцять років убрався він у рам'я, а що, відповідно до звичаю, йому довелося відмовитись і від імені, то він узяв собі таке, яке постійно нагадувало б йому те, що він мав спокутувати,— він назвався фра Крістофоро.

Щойно скінчився обряд убирання в чернече одіяння, як настоятель звелів лому відбувати прощу в ***, за шістдесят миль, і вирядитися туди назавтра. Послушник низько вклонився й попросив єдиної милості: «Дозвольте мені, падре, перш ніж піти з цього міста, де я пролив кров людську, де я залишаю сім'ю, жорстоко мною скривджену, принаймні зняти з неї неславу, висловити мій жаль, що я неспроможний виправити вчинене, попросити прощення у брата забитого і, якщо Господь благословить мій намір, зняти з його душі почуття образи». Настоятелеві вдалося, що такий крок, уже сам по собі хороший, сприятиме подальшому примиренню родини забитого з монастирем,— і він негайно вирушив до скривдженого синьйора, щоб викласти прохання фра Крістофоро. Зачувши таку несподівану пропозицію, той воднораз із подивом відчув новий наплив обурення, однак не без деякої добромисності. Подумавши з хвилину, він сказав: «Нехай прийде завтра». Настоятель повернувся до монастиря, принісши послушникові бажану звістку.

Синьйор зметикував, що чим урочистіше й гучніше відбудеться вся ця церемонія, тим більше виросте його престиж в очах рідні й усього суспільства, і вийде (якщо висловитися з сучасною вишуканістю) «яскрава сторінка в історії родини». Він терміново повідомив усіх родичів, щоб вони завтра опівдні зволили (так казали тоді) прибути до нього для одержання загальної сатисфакції. Опівдні в палаці вже товпились синьйори всякої статі й віку: люди походжали туди й сюди, мелькали парадні плащі, довгі пера, висячі дурліндани^[33], плавно коливались накрохмалені плоєні коміри, волочилися, плутаючись шлейфами, строкаті мантії. По коридорах, у дворі, на вулиці — цілий мурашник слуг, пажів, браві та цікавих. Фра Крістофоро, забачивши весь цей парад, здогадався про його причину і спершу трохи зніяковів, але тут же сказав собі: «Нехай так, я вбив його привселюдно в присутності численних ворогів, то був ганебний злочин — тепер настала розплата».

У супроводі отця настоятеля, смиренно опустивши очі, пройшов він у ворота будинку, через увесь двір, крізь натовп, що розглядав його з безцеремонною цікавістю, піднявся сходами й, перетнувши ще один натовп — із синьйорів, які розступалися перед ним,— став перед головою роду. Сотні очей вп'ялися в нього. Оточений найближчими родичами, господар стояв посеред зали. Очі його були потуплені додолу, але підборіддя піддерте догори, ліва рука лежала на ефесі шпаги, а правою він судомно стискував на грудях комір свого плаща.

Часом в обличчі й в усій поставі-людини буває така невдавана виразність, такий, можна сказати, відбиток її душі, що в натовпі глядачів виникає одностайне судження про цю душу. Обличчя й постава фра Крістофоро ясно говорили присутнім, що не від властивого людині страху постригся він у ченці й пішов на теперішнє приниження,— і це поклало початок загальному примиренню з ним. Побачивши ображеного, він прискорив кроки, вкляк біля його ніг, схрестив на грудях руки і, низько похиливши коротко обстрижену голову, промовив:

— Я вбивця вашого брата; Господь відає, як би мені хотілося повернути його вам ціною власної крові; але я можу тільки висловити вам марні й запізнені вибачення і благаю вас прийняти їх бога ради.

Очі всіх уп'ялися в послушника і в особу, до котрої він звертався; всі напружено слухали. Коли фра Крістофоро замовк, по залі пронісся шепіт співчуття й схвалення. Синьйор, який стояв у поставі вдаваної поблажливості й стримуваного гніву, зніяковів від цих слів і, нахиляючись до вкляклого ченця, сказав зміненим голосом:

— Встаньте... образа... звичайно, справа безсумнівна... але ваше одіяння... та й не тільки це... ради вас самих... Устаньте, падре... Брат мій... не стану заперечувати цього... був лицар... був чоловік... дещо нестриманий... трохи гарячий. Проте все стається за волею господньою. Давайте не говорити більше про це... Але, падре, вам не гоже перебувати в такій поставі.— І, взявши ченця під руки, він звів його.

Ставши на ноги, але все ще з похиленою головою, фра Крістофоро відповів:

— Отже, я можу надіятися, що ви даруєте мені прощення? А якщо я дістану його від вас, то хто ще зможе відмовити мені в ньому? О, якби я міг почути з ваших уст оце слово — прощення!

— Прощення? Ви його більше не потребуєте. Але все ж, коли ви вже так хочете, то, зрозуміло, зрозуміло, я прощаю вас від усього серця, та й ми всі...

— Всі! Всі! — в один голос загукали присутні.

Обличчя ченця осяяла вдячна радість, крізь яку все ж просвічувало смирення та глибокий жаль за вчинене зло, що його виправити неспроможне було жодне людське відпущення. Вражений цим видовищем і перейнявшись загальним хвилюванням, господар обійняв ченця, і вони по-братньому поцілувалися.

— Молодець! Чудово! — залунало з усіх кінців зали, всі відразу рушили зі своїх місць і оточили ченця.

Тим часом з'явилися служники, несучи щедрий почастунок. Господар підступив до нашого Крістофоро, який явно налагодився йти геть, і сказав йому:

— Падре, призволяйтеся, прошу вас, виявіть мені цей знак вашої прихильності!

І хотів почастувати його першого. Але той, відступаючи й по-дружньому відмовляючись від частування, відповів:

— Усе це тепер не для мене; проте я аж ніяк не хочу відкинути ваші дари. Я збираюсь у далеку дорогу, тож накажіть подати мені хліба, і я зможу тоді сказати, що їв ваш хліб — знак прощення.

Розчулений господар так і звелів зробити; за хвилину з'явився служник у парадній лівреї, несучи на срібній таці хліб, і підніс його ченцеві; той узяв його, подякував і поклав у торбу. Потому, попросивши дозволу піти, він ще раз обійнявся з господарем дому й з усіма, хто стояв неподалік і встиг на мить підступити до нього. Він ледве вирвався від них; йому довелось витримати цілу баталію і в передпокоях, щоб вивільнитися від служників і навіть браві, які цілували кінці його одежі, вірьовку та відлогу; нарешті він видобувся на вулицю; велетенський натовп народу, наче в тріумфі, поніс його на руках і проводжав аж до міських воріт, кудою він вийшов, а тоді попрямував до місця послушництва.

Брат забитого й усі родичі, зібравшися було того дня скуштувати гіркої втіхи від гордощів, натомість були сповнені солодкої радості прощення й добромисності. Товариство, з незвичною для нього щирістю та простодушністю, вело ще якийсь час розмову, до якої ніхто не був готовий, ідучи на зборище. Замість обговорення наслідків мстивої розправи та захвату від свідомості виконаного обов'язку, за тему розмов правила хвала послушникові, примирення, сумирність. І той, хто вп'ятдесяте зібрався був розповісти про те, як його батько, граф Муціо, в знаменитій сутичці зумів напоумити маркіза Станіслао, всім відомого фанфарона, розповів тепер про каяття й дивовижну терпеливість такого собі фра Сімоне, який помер багато років тому. А коли товариство розійшлося, все ще схвильований господар з великим подивом пригадував те, що чув і що говорив сам, і при цьому цідив крізь зуби: «Ну ж бо й диявол оцей чернець (нам доводиться наводити його точні слова), просто-таки диявол! Адже, якби він простояв навколішках іще кілька хвилин, я, чого доброго, став би сам просити у нього прощення за те, що він убив мого брата». У нашій історії достеменно відзначено, що відтоді й надалі цей синьйор зробився не такий лютий і дещо обхідливіший.

Падре Крістофоро йшов дорогою з почуттям розради, що її жодного разу не зазнав після того жахливого дня, спокутуванню якого мало бути присвячене цілісіньке його життя. І приписаного послушникам мовчання він дотримувався непомітно для себе, весь поринулий у роздуми про труди, нестатки та приниження, які він ладен був перетерпіти, аби тільки спокутувати свій гріх. Зупинившись в годину трапези у одного благодійника, він з якоюсь особливою насолодою вкусив хліба прощення, але залишив шматок і сховав його в торбу, щоб зберегти як постійне нагадування.

В наші наміри не входить розповідати історію його монастирського життя, скажемо тільки, що, виконуючи завжди з великим бажанням усі покладені на нього обов'язки, а саме — проповіді і втішення присмертних, він ніколи не обминав нагоди виконати ще два, доброхіть узяті на себе: примирення ворогів та захист пригноблених. В оцій схильності, певним чином, мимовільно виявилися попередні нахили Лодовіко і ледь вловний залишок войовничого запалу, що його жодне смирення і умертвіння плоті не було спроможне загасити до кінця. Його мова була звичайно стримана й смиренна, але коли йшлося про зневажену справедливість, то в ньому відразу пробуджувався його попередній дух, підтримуваний і стримуваний тим величним піднесенням, котре виробилося в нього через постійну звичку виголошувати проповіді; це надавало його мові особливої своєрідності. Вся його постава, як і зовнішній вигляд, свідчили про тривалу боротьбу гарячої, запальної вдачі з упертою волею, що звичайно брала гору, вічно сторожкою й завжди керованою вищими міркуваннями та спонуками. Один із його співбратів і друзів, який добре знав падре Крістофоро, порівняв його із отими надто виразними в початковій своїй формі словами, що їх в скороченому вигляді, із зміною деяких літер, в хвилини розпалених пристрастей вимовляють інші, навіть добре виховані люди, через що ці слова в такому замаскованому вигляді зберігають певну частку своєї первісної виразності.

Коли б яка-небудь невідома бідолашка, опинившися в сумному становищі Лючії, звернулася по допомогу до падре Крістофоро, він і тоді відгукнувся б негайно. А що справа стосувалася Лючії, то він поквапився ще дужче, бо ж давно знав і цінував її чистоту, не раз уже думав про навислу над нею небезпеку і переймався благородним обуренням з приводу отого мерзенного переслідування. Та оскільки він увесь час радив їй нікому нічого не казати, триматися спокійно, то тепер боявся, щоб, бува, його порада не мала якихось сумних наслідків; животворне милосердя, властиве йому ніби від народження, ускладнювалось у даному разі прискіпливою тривогою, яка так часто мучить добрих людей.

Та поки ми розповідали про долю падре Крістофоро, він уже встиг прийти і стати в дверях; обидві жінки, покидавши мотовила, які доти з дзижчанням крутилися в них під руками, підвелися з місця і в один голос сказали: «А-а, падре Крістофоро! Хай благословить вас Господь!»

Розділ п'ятий

Падре Крістофоро спинився на порозі й, поглянувши на жінок, відразу зрозумів, що передчуття не обдурило його. Тим-то, злегка відкинувши голову назад, він спитав тоном, який уже передбачав невтішну відповідь:

— Що скажете?

У відповідь Лючія залилася слізьми. Мати почала вибачатися за те, що дочка, мовляв, насміла... Але чернець, підступивши ближче, сів на триногий ослін і урвав її вибачення, звернувшись до Лючії:

— Заспокойтесь, бідна дівчино! А ви,— мовив він до Аньєзе,— розкажіть мені, в чім річ.

Поки бідна жінка намагалась якомога зрозуміліше розповісти йому про своє лихо, чернець знай мінявся на обличчі: він то зводив очі до неба, то тупав ногами. Наприкінці розповіді він затулив обличчя руками й вигукнув:

— Боже милостивий! До яких же пір!..— Але не скінчив фрази й знову, звертаючись до жінок, сказав: — Бідолашки! Послав вам випробування Господь. Бідна Лючія!

— Адже ж ви не кинете нас напризволяще, падре? — спитала, ридаючи, Лючія.

— Кинути вас? — відповів він.— А з яким же обличчям став би я просити в бога чогось для себе, якби кинув вас? В отакому становищі! Та ще коли сам Господь доручає вас мені! Не занепадайте духом. Він вам допоможе, він бачить усе, він може використати й такого незначного чоловіка, як я, щоб зганьбити кого-небудь... Подивимося, подумаємо, що можна зробити.

Мовивши це, він сперся лівим ліктем на коліно, схилив чоло на долоню, а правою рукою затис бороду й підборіддя, ніби бажаючи зібрати воєдино всі свої душевні сили. Проте, напружено міркуючи, він лише ясніше усвідомив, яка заплутана ця справа, з якими труднощами та небезпеками пов'язаний вихід із такого становища і як мало дійових засобів. «Присоромити дона Абондіо, примусити його відчути, як він грішить проти свого обов'язку? Тільки ж сором і обов'язок для нього ніщо, коли він під владою страху. Чи, може, й собі налякати його? Та й чим зможу я примусити його боятися дужче, ніж він боїться пострілу? Повідомити про все кардинала-архієпископа й вдатися до його авторитету? На це потрібен час,— а тепер що? І що потім? Навіть якби бідолашка була повінчана, чи могло б це стати перепоною такому чоловікові? Хто знає, на що він тільки здатний?.. Боротися з ним? Але як? Е-е,— подумав нещасний чернець,— якби я міг підмовити на цю справу свою братію, тутешню й міланську! Та ба! Ця справа не має громадського інтересу, і мені довелося б однаково відмовитись від цього заходу. Адже дон Родріго грає роль друга нашого монастиря, виставляє себе прибічником капуцинів, а його браві не раз приходили шукати в нас притулку. Доведеться мені самому братися за цю справу; отак і прославишся як неспокійний чоловік, наклепник і інтриган,— крім того, невчасним заходом можна ще й погіршити становище цієї бідолашки».

Співставивши всі «за» і «проти», він дійшов висновку, що найкраще піти просто до самого дона Родріго, спробувати відрадити його від безсоромного наміру благаннями, загрозою мук у загробному житті, а то ще й в земному, якщо це можливо. У всякому разі, цим шляхом принаймні вдасться точніше дізнатися, як уперто той тримається за свій мерзенний задум, повніше розкрити його наміри, а вже потім приймати відповідне рішення.

Поки чернець отак собі розмірковував, у дверях з'явився Ренцо; його повсякчас тягло до цього дому, і кожен легко здогадається, чому. Однак, забачивши ченця, поринулого в роздуми, й жінок, які знаками просили не турбувати його, Ренцо мовчки спинився на порозі.. Підвівши голову, щоб викласти жінкам свій план дій, чернець помітив його й привітався із звичною щирістю, посиленою співчуттям.

— То вони вам розповіли... падре? — схвильованим голосом запитав Ренцо.

— Геть усе! Тим-то я й тут.

— Що ви скажете про цього мерзотника?

— А що ж мені про нього сказати? Адже він мене тут не почує — яке ж буде пуття з моїх слів? А ось тобі, любий мій Ренцо, я скажу таке: покладися на бога, і бог тебе не скривдить.

— Святі ваші слова! — вигукнув юнак.— Ви не з тих, хто завжди вважає бідного винуватим. А ось наш синьйор курато і цей невдачливий адвокат програних справ...

— Не треба копатися в тому, що призводить до самого тільки марного неспокою. Я скромний чернець, але повторюю тобі те, що сказав і оцим жінкам: скільки моєї сили, я вас не покину.

— Атож, ви не такий, як оті мої друзі миряни. Базіки! Яких тільки запевнень не надавали вони мені в гарні часи! Послухати лишень! Вони, мовляв, готові віддати й кров свою за мене, і підтримають мене навіть проти самого диявола. Хай-но лиш з'явиться в мене який ворог, то тільки дай знати... йому й кінець! А тепер бачили б ви, як вони всі огинаються...— Підвівши очі на ченця, Ренцо за насупленим його обличчям здогадався, що сказав щось невгаразд. Бажаючи виправити становище, він, однак, заплутувався все більше й більше.— Я хотів сказати... я зовсім не думаю... тобто я хотів сказати..

— Що саме хотів ти сказати? Що? Отже, ти взявся зіпсувати мені всю справу, перш ніж її розпочато. Тим ліпше для тебе, що ти вчасно зневірився... Адже ти почав був шукати друзів... і яких друзів? Тих, що не змогли б допомогти попри все своє бажання. І був мало не втратив того, хто хоче і може допомогти тобі. Хіба ж ти не знаєш, що Господь — друг усіх пригноблених, повних надії на нього? Хіба ти не знаєш, що слабкий, показуючи пазурі, не виграє нічого? Та й якби навіть...— Тут він міцно вхопив Ренцо за руку. Його обличчя, зберігаючи свою владність, відбило якусь величну скорботу, він потупив очі, його мова сповільнилась, голос забринів глухо, наче з-під землі.— І якби навіть... це — страшна справа! Ренцо, ти хочеш покластися на мене? Та що це я кажу — на мене, нікчемного чоловіка, грішного служку,— чи хочеш ти покластися на бога?

— Ну звісно,— відповів Ренцо.— Він — Господь істинний.

— То ось що, обіцяй же, що ти не домагатимешся зустрічі з ворогом, нікому не кидатимеш виклику, а цілком звіришся на мене...

— Обіцяю.

Лючія глибоко зітхнула, ніби в неї спала з плечей гора. А Аньєзе сказала:

— Молодець, синку!

— Слухайте, діти мої,— знов почав падре Крістофоро.— Я вже сьогодні поговорю з цим чоловіком. Якщо Господь зачепить його серце і додасть снаги моїм словам,— добре, якщо ж ні, то він допоможе нам знайти якийсь інший шлях. А ви тим часом тримайтеся чимдалі від усіх, уникайте пліток, не показуйтеся нікому на очі. Сьогодні ввечері або ж завтра вранці, і ніяк не пізніше, я буду у вас.

Сказавши це, він пішов геть, рішуче відхиливши всяку подяку й благословення.

Він попрямував до монастиря, встиг якраз на шосту годину, щоб взяти участь у співанні молитов, пообідав і зразу ж вирушив у зворотну путь — до лігва звіра, якого хотів спробувати приборкати.

Невелике палаццо дона Родріго самотньо вивишалося, мов та гірська фортеця, на вершині одного з горбів, де-де розкиданих по всьому узбережжю. До цієї вказівки анонімний автор додає, що згадане місце (краще б йому було просто написати саму назву) лежало вище сільця наших заручених, на відстані приблизно трьох миль від нього і чотирьох від монастиря. Біля підніжжя горба, з південного боку й фасадом до озера, стояла невелика купка стареньких будиночків, населених селянами дона Родріго,— це була ніби маленька столиця його маленького царства. Досить було пройти по ній, щоб скласти собі уявлення про умови існування та звичаї цього поселення. Кинувши погляд в кімнати нижнього поверху, де двері подеколи стояли розчинені, можна було побачити упереміш розвішані по стінах рушниці, пищалі, мотики, граблі, солом'яні брилі, сітки та порохівниці. Стрічні люди були грубі, приземкуваті й похмурі, із здоровенними покритими сіткою чубами; беззубі діди, здавалося, були завжди готові вищирити ясна, тільки ледь-ледь подражніть їх; чоловікоподібні жінки мали м'язисті руки, які, здавалося, були готові прийти на допомогу язикові, коли б стало замало останнього; навіть у зовнішньому вигляді й рухах дітей, що гралися на вулиці, проглядало щось зухвале, визивне.

Фра Крістофоро перейшов сільце, побрався вгору звивистою стежиною й опинився на тісному майданчику просто перед маленьким палаццо. Двері були замкнуті — на знак того, що господар обідав і не бажав, щоб його турбували. Кілька невеликих вікон, що виходили на вулицю, були закриті старезними, поїденими часом віконницями, проте захищені товстими залізними ґратами, а вікна нижнього поверху пороблені на такій висоті, що до них ледве міг дістати чоловік, ставши комусь на плечі.

Всередині панувала повна тиша: перехожий міг би подумати, що цей будинок покинуто, якби чотири істоти, дві живі й дві мертві, не свідчили про присутність мешканців усередині. Два велетенських шуліки, з розправленими крилами й повислими головами, один — безперий і напівз'їдений негодою, другий — іще цілий і пернатий, були прибиті цвяхами до обох половинок воріт; два браві, кожний розлігшися на одній із лавок праворуч і ліворуч від входу, стерегли його, дожидаючи, коли їх покличуть поласувати недоїдками з панського столу. Чернець зупинився в поставі людини, готової чекати, але один із браві підвівся й мовив до нього:

— Ідіть, ідіть сюди, падре, капуцини у нас не чекають, адже ми й дружбі з монастирем. Мені й самому не раз доводилось пожити в ньому, коли перебування на волі робилось не зовсім приємним, і сутужно було б мені, якби монастирські ворота виявилися зачиненими.

Говорячи це, він двічі стукнув дверним молотком. У відповідь ізсередини залунали гавкіт і виття вівчарок та шавок, і за якусь хвилю з бурчанням вийшов старий служник; однак, забачивши ченця, він низько вклонився, руками та окриками втихомирив собачню, запросив гостя до тісного дворика й замкнув за собою двері. Провівши його до невеликої кімнати й дивлячись на нього не без певного подиву та поштивості, він спитав:

— Ви, бува, не падре Крістофоро з Пескареніко?

— Оце я і є.

— Ви — і тут?

— Як бачите, чоловіче добрий.

— Мабуть, у хорошій справі, у хорошій,— провадив старий, буркочучи собі під ніс і йдучи далі,— добро можна чинити всюди.

Пройшовши ще дві-три темні кімнати, вони наблизилися до входу в їдальню. Звідти чувся змішаний стукіт виделок, ножів, склянок, тарілок, а над усім цим лунав безлад голосів, що забивали один одного. Чернець хотів був піти звідти й засперечався біля самісіньких дверей із служником, щоб дістати змогу перечекати десь у куточку, доки скінчиться обід, але тут розчинилися двері, й такий собі граф Аттіліо, який сидів проти входу (це був двоюрідний брат господаря, і ми вже згадували про нього, не називаючи на ймення), помітивши виголену голову та чернечу сутану й зрозумівши скромний намір смиренного старця, загорлав: «Агей! Агей! Куди ж бо ви, шановний падре? Завітайте, завітайте сюди!»

Хоч дон Родріго й не міг точно здогадатися про причину цих відвідин, однак, за якимсь неясним передчуттям, був, мабуть, не проти ухилитися від зустрічі з гостем. Та оскільки легковажний Аттіліо вже так гучно запросив ченця, то він озвався й собі: «Ідіть, ідіть сюди, падре». Той підійшов, уклоняючись донові Родріго й відповідаючи порухами обох рук на привітання співтрапезників.

Чесний чоловік, стоячи перед зловмисником, звичайно уявляється нам (не скажу, що всім) з високо піднятим чолом, твердим поглядом, випнутими грудьми й добре підвішеним язиком. Однак насправді для такої постави потрібен такий збіг обставин, який виникає досить рідко. Тож не дивуйтесь, що фра Крістофоро, попри все своє чисте сумління й тверду певність правоти відстоюваної ним справи, повнячись змішаним почуттям жаху й уболівання до дона Родріго, стояв перед ним з якимсь смиренним і поштивим виглядом: перед тим самим доном Родріго, котрий сидів за столом, у власному будинку, у власному царстві, оточений друзями, виявами шанобливості та всякими знаками своєї могутності, з таким виразом на обличчі, перед яким на будь-чиїх устах завмерло б усяке благання, не говорячи вже про вмовляння, напучення чи докори. По праву руч сидів уже згадуваний Аттіліо, його двоюрідний брат. Чи ж варто говорити про цього його товариша по розпусті та насильству, прибулому з Мілана погостювати кілька днів. По ліву руч і по другий бік столу сидів з великою поштивістю, однак не без виразу деякого самовдоволення, синьйор подеста^[34], саме той, кому теоретично належало б заступитися за Ренцо Трамальїно й покарати дона Родріго за те, про що описано вище. Навпроти подеста, з виглядом улесливої поштивості, сидів наш доктор Крутій у чорному плащі та з червонішим ніж звичайно носом; а навпроти обох кузенів сиділи два незначні безособові персонажі, про яких у нашій історії говориться тільки, що вони знай їли, пили, кивали головами й, усміхаючись, висловлювали схвалення, хоч би там що сказав будь-який співтрапезник, якщо це тільки не викликало заперечень з чийогось боку.

— Подати падре стільця! — звелів дон Родріго.

Служник підставив стілець, на який і сів падре Крістофоро, вибачаючись перед господарем за невчасний візит.

— Мені б дуже хотілося, коли на те ваша ласка, поговорити з вами віч-на-віч про одну важливу справу,— докинув він, стишивши голос, на вухо донові Родріго.

— Гаразд, гаразд, поговоримо,— відповів той,— а поки що принесіть для падре вина.

Чернець хотів був відмовитись. Але дон Родріго, підвищивши голос серед знов зчиненого гамору, загорлав:

— Е, ні, чорт забирай, ви вже позбавте мене від цієї образи: ніколи такого не буде, щоб капуцин вийшов з мого дому, не випивши вина, а нахабний позикодавець пішов геть, не скуштувавши дубця з мого гаю.

Ці слова викликали загальний регіт і на мить урвали палку суперечку між співтрапезниками. Служник, принісши на таці посудину з вином і високий келих, поставив усе це перед ченцем, який, не бажаючи відмовлятися від такого настирливого частування з боку людини, чию прихильність було так важливо здобути, відразу наповнив склянку й став посьорбувати вино.

— Авторитет Тассо не підтримує вашого твердження^[35], шановний синьйоре подеста; навпаки, він свідчить проти вас,— горлав граф Аттіліо,— бо цей учений, цей великий муж, що знав усі правила честі, як свої п'ять пальців, примушує Аргантового посланця, перш ніж кинути виклик лицарям-християнам, спитати на те дозволу у благочестивого герцога Бульйонського...^[36]

— Так це ж перебільшення,— волав не менш гучним голосом подеста,— просто перебільшення, поетична прикраса, бо ж посланець, згідно з міжнародним правом, jure gentium, недоторканий за самою своєю природою; та й навіщо далеко ходити, адже, як каже прислів'я: «Посол на собі провини не несе». Прислів'я ж, синьйоре граф,— це сама мудрість роду людського. А що посланець від себе не сказав нічого, а тільки передав виклик у письмовій формі...

— Та коли ж ви врешті зрозумієте, що той посланець був просто нахабний осел, який не знав найосновніших...

— З вашого дозволу, шановні синьйори,— втрутився дон Родріго, котрому не хотілося, щоб суперечка зайшла надто далеко,— передаймо питання на вирішення падре Крістофоро, і хай буде, як він скаже.

— Добре, дуже добре,— зауважив граф Аттіліо, якому видалося досить потішним передати питання про лицарську честь на вирішення капуцинові, тим часом як подеста, близько беручи до серця суперечку, ледве втихомирився, а вираз на його обличчі промовляв: «Яке ж бо хлоп'яцтво!»

— Однак, скільки я зрозумів суть справи,— відповів чернець,— у таких речах я тямлю мало.

— Це звичайні ваші чернечі відмагання через скромність,— сказав дон Родріго.— Та чого ви! Адже нам добре відомо, що ви народилися не з відлогою на голові і знали й оцей світ. Отож тут справа така...

— Послухайте, вся річ ось у чому,— почав був знову кричати граф Аттіліо.

— Дозвольте, кузене, сказати мені, як нейтральній особі,— урвав його дон Родріго.— Історія така: іспанський кабальєро шле виклик міланському кавалерові. Посланець, не заставши того вдома, вручав виклик братові кавалера; той читає його й у відповідь лупцює посланця палицею. Питається...

— Так і треба було,— загорлав граф Аттіліо.— Це було справжнє натхнення!

— ...нечистої сили,— докинув подеста.— Побити посла! Священну особу! Гадаю, і ви, падре, погодитеся з тим, що це не лицарський вчинок.

— Ні, синьйоре, саме лицарський! — кричав граф.— І дозвольте сказати це мені, а я добре тямлю в тому, що личить лицареві. Якби кулаками, то була б інша справа, а палиця нічиїх рук не ганьбить. Не розумію тільки одного: чому ви так хвилюєтесь за спину якогось голодранця?

— Та хто вам що каже про спину, синьйоре граф? Ви мені приписуєте дурниці, про які я зроду не думав. Я говорив про дії даної особи, а не про посланцеву спину. Я мав на увазі головним чином міжнародне право. Скажіть-но мені, будьте ласкаві, хіба феціали^[37], яких стародавні римляни посилали з оголошенням війни до інших народів, питали дозволу, перш ніж викласти своє доручення? І назвіть-но мені письменника, в творах якого бодай згадувалось би про те, що феціала будь-коли було побито палицями.

— Яке нам діло до офіційних осіб стародавніх римлян? Це люди, що діяли просто і в цих питаннях були відсталі,— атож, геть відсталі. Однак, згідно з правилами сучасного лицарства, яке в істинним, я заявляю і наполягаю на тому, що посланець, котрий насмілився вручити лицареві виклик, не спитавши на те дозволу останнього,— зухвалець, тобто найдоторканіший з доторканих, і його треба бити та бити, доки стане сили!

— Та ви мені дайте відповідь на такий силогізм...

— Не бажаю, не бажаю і ще раз не бажаю!

— Та ви тільки послухайте, послухайте лишень! Побити беззбройного — вчинок віроломний; at qui посланець, de quo, був беззбройний, ergo...^[38]

— Тихше, тихше, синьйоре подеста!

— Що значить тихше!

— Тихше, кажу я вам; що ви мені оце зараз сказали? Віроломний вчинок — це завдати комусь удару шпагою ззаду або ж вистрелити в спину, хоча бувають випадки, коли... А втім, нумо не відходити від теми нашої суперечки. Я готовий погодитися, що, кажучи взагалі, це можна назвати й віроломним вчинком; але ж ударити разів три-чотири палицею пройдисвіта!.. Що ж, по-вашому, треба сказати йому: «Бережись, приятелю, я тебе відлупцюю!» — так само, як би ви ото сказали благородному чоловікові: «Захищайтесь!»? А ви, вельмишановний синьйоре доктор, замість схвально всміхатися на мою адресу та натякати, що поділяєте мою думку, чому ви не підтримаєте моїх аргументів своїм язиком,— тим паче що він у вас гарно підвішений,— щоб допомогти мені переконати цього синьйора?

— Та я...— зніяковіло відповів доктор,— я дістав втіху від цього вченого диспуту і дякую щасливому випадкові, який спричинився до такого витонченого двобою умів. Та й не моє це діло виносити вирок: ваша милість уже призначили суддю... ось, в особі падре...

— Правильно,— озвався дон Родріго,— тільки ж як, по-вашому, може говорити суддя, коли сперечальники не бажають замовкати?

— Мовчу,— сказав граф Аттіліо. Подеста стис губи й підняв руки, ніби на знак послуху.

— Слава тобі господи! А тепер ваше слово, падре,— сказав дон Родріго з напівнасмішкуватою поважністю.

— Таж я вже вибачився, я ж казав, що нічого не тямлю в цій справі,— відповів дон Крістофоро, віддаючи склянку служникові.

— Вибачення недоречні,— закричали обидва кузени,— ми вимагаємо вашого рішення.

— Ну, якщо так,— вів далі чернець,— то, як на мов крайнє розуміння, хотілось би, щоб не було ні викликів, ні посланців, ні ударів палицею.

Співтрапезники вражено перезирнулися.

— Це вже занадто,— сказав граф Аттіліо.— Вибачте мені, падре, але це вже занадто. Відразу видно, що ви не знаєте світу.

— Це він та не знає? — озвався дон Родріго.— Дозвольте мені запевнити вас: знає, любий мій, і то не гірше, ніж ви. Чи не так, падре? Скажіть-бо, скажіть нам, хіба ви в свій час не бешкетували?

Замість відповісти на таке люб'язне запитання, чернець звернувся подумки до себе: «Це вже стосується особисто тебе, але пам'ятай, брате,— ти тут не ради себе самого, тож усе, що стосується тільки тебе, не береться до уваги».

— Нехай так,— сказав граф Аттіліо.— Однак, падре... а як вас звуть, падре?

— Падре Крістофоро,— відповіло відразу кілька голосів.

— Однак, падре Крістофоро, вельмишановний мій заступнику, такими правилами, ви, либонь, перевернете весь свій догори дном. Ні викликів! Ні палиць! Прощавай усяка честь — цілковита безкарність для пройд! На щастя, це неможливо.

— Сміливіше, докторе! — гукнув дон Родріго, якому все дужче хотілось вивести з суперечки обох її заводіїв.— Сміливіше! Адже ваша позиція — визнавати всіх правими. Що ж, подивимось, як ви умудритеся в даному випадку визнати правим падре Крістофоро.

— Сказати про правді,— відповів доктор, вимахуючи виделкою й звертаючись до ченця,— сказати по правді, я ніяк не можу зрозуміти, як це падре Крістофоро, будучи і істинним ченцем, і світською людиною водночас, не подумав про те, що такий погляд, сам по собі правильний і цілком доречний для амвона,— хай буде мені дозволено сказати,— не має ніякої ваги в суперечці про питання честі. Але падре краще від мене знає, що все добре на своєму місці, і я гадаю, що цього разу, вдавшися до жарту, він просто хотів відпекатися від важкої необхідності висловити свою думку. Що можна було відповісти на аргументи, підкріплені мудрістю такою старовинною і все ж вічно новою? Нічого. Так наш падре й учинив.

А дон Родріго, щоб покінчити з цим питанням, порушив інше:

— До речі,— мовив він,— у Мілані ходять чутки про угоду.

Читач знає, що того року точилася боротьба за успадкування герцогства Мантуї^[39], у володіння яким,— коли помер Вінченцо Гонзага, не залишивши законних нащадків,— вступив герцог Неверський, найближчий його родич. Людовік XIII, або, вірніше сказати, кардинал Рішельє^[40], підтримував цього правителя, натуралізованого француза, до якого він ставився прихильно, а Філіпп IV, або, вірніше сказати, граф Оліварес^[41] (його звичайно величали граф-герцог), з тих же міркувань не бажав бачити його володарем Мантуї і оголосив йому війну. А що це герцогство було ще й імперським леном^[42], то обидві сторони вдавалися до всіляких інтриг та погроз, перша — щоб домогтися від імператора Фердінанда II згоди на інвеституру нового герцога, а друга — щоб домогтися відмови від неї і навіть підтримки для вигнання герцога Неверського з держави.

— Я схильний думати,— мовив граф Аттіліо,— що ці справи можуть владнатися. За деякими певними ознаками...

— Не вірте, синьйоре граф, не вірте,— урвав його подеста.— Я тут, у цій глухомані, маю змогу знати всі обставини, бо синьйор кастеллан, іспанець, котрий через свою добрість ставиться до мене прихильно і, як син одного улюбленця графа-герцога, чудово поінформований про все...

— А я кажу вам, що мені щодень доводиться розмовляти в Мілані з цілим рядом осіб, і я знаю з надійних джерел, що папа, дуже зацікавлений у справі миру, виступив з пропозиціями...^[43]

— Так і повинно бути, такий уже порядок; його святість виконує свій обов'язок; папа завжди повинен старатися, щоб християнські правителі жили в мирі. Але у графа-герцога своя політика, і...

— І, і... і звідки вам знати, синьйоре мій, що в дану мить думає імператор? Чи ви гадаєте, що на світі нічого більше немає, крім вашої Мантуї? Справ, про які доводиться думати, дуже багато, синьйоре мій! Чи ви знаєте, скажімо, до якої міри імператор може в даний час покладатися на цього свого князя Вальдістано, чи Валлістаї, чи як там ще його звуть, і...

— Справжнє його ім'я,— ще раз втрутився подеста,— німецькою мовою Вальєнстейно^[44], я сам чув, так не раз називав його наш синьйор кастеллан, іспанець. Проте будьте певні, що...

— Ви збираєтесь мене вчити? — урвав його граф, але дон Родріго підморгнув йому, натякаючи, щоб він задля нього, Родріго, перестав суперечити. Граф замовк, а подеста, як ото знятий з мілини корабель, дав хід своєму красномовству й помчав на всіх вітрилах.— Вальєнстейно мене непокоїть мало, бо граф-герцог бачить геть усе, і якщо Вальєнстейно забагнеться комизитися, то він зуміє скерувати його на вірний шлях — не добром, то силою. Він, повторюю, бачить усе, й руки в нього довгі. І якщо вже він, як справжній політик,— а він ним і є! — поставив собі за мету (і правильно!) не дати синьйорові герцогу Неверському пустити корені в Мантуї, то, отже, цьому не бути; і синьйор кардинал ді Річилью тільки марно штрикає шпагою воду. Мені просто смішно, як цей любий синьйор кардинал збирається помірятися силами з самим графом-герцогом, із самим Оліваресом! Ото вже, воістину, хотілось би мені воскреснути десь так років через двісті, щоб послухати, що скажуть нащадки про це безглузде домагання. Тут самих тільки заздрощів мало,— тут потрібна голова, а таких голів, як голова графа-герцога, в цілому світі лише одна-однісінька. Граф-герцог, синьйори мої...— вів далі подеста, немов несучись на крилах ходового вітру і сам дещо дивуючись із того, що ніде не зустрічає жодного підводного каменя,— граф-герцог — старий лис (хай буде мені дозволено так висловитися при всій моїй повазі до нього!), котрий зіб'є зі сліду будь-кого, і якщо він цілиться праворуч, то можна бути певному, що влучить ліворуч. Звідси й виходить, що ніхто й ніколи не міг похвалитися, буцімто знає його наміри, і навіть ті, кому належить дбати про їхнє виконання, хто складає депеші, нічого в них не тямлять. Я можу говорити з деяким знанням справи, бо добрий синьйор кастеллан удостоює мене своєю бесідою і в певній мірі довіряє мені... А граф-герцог, навпаки, докладно знає про все, що вариться в казанах інших дворів. І варто комусь із цих великих політиків (а треба признатися, серед них є й вельми спритні) задумати якийсь хід, як, дивись, граф-герцог уже й розгадав його за допомогою свого розуму та потаємних зв'язків, які в нього є всюди. А цей бідолаха, кардинал Річилью, спробує тут, нюхне там, пріє, вибивається із сили. І що ж? Тільки-но умудрився він зробити підкоп, як у графа-герцога вже готовий зустрічний.

Одному небу відомо, коли подеста зібрався б врешті пристати до берега, якби дон Родріго, до того ж під'юджуваний гримасами свого кузена, не здогадався, ніби через раптове натхнення, звернутися до слуги з наказом принести особливу пляшечку.

— Синьйоре подеста і шановні мої синьйори,— вирік він,— пропоную випити за здоров'я графа-герцога, а ви потім скажете, чи гідне такої особи моє вино.

Подеста відповів уклоном, який виказував почуття глибокої вдячності, бо все, що робилось або мовилось на честь графа-герцога, він брав почасти на свій рахунок.

— Хай живе тисячу літ дон Гаспаро Гусман, граф Оліварес, герцог Сан-Лукар, великий привато короля дона Філіппа Великого, нашого володаря! — вигукнув він, піднімаючи склянку.

Словом «привато», якщо хто не знає цього, за тих часів було заведено називати королевого улюбленця.

— Хай живе тисячу літ! — підхопили всі.

— Налийте падре,— сказав дон Родріго.

— Пробачте,— відказав чернець,— я вже й так учинив недозволене і не хотів би...

— Як це?! — сказав дон Родріго.— Йдеться про тост за здоров'я графа-герцога. Невже ви хочете, щоб вас почали вважати прибічником наварців?

Так тоді насмішкувато називали французів, оскільки Генріх IV поклав початок правлінню у Франції наваррських королів.

У відповідь на такий виклик довелося випити. Потім усі співтрапезники почали навперебій вихваляти вино, за винятком доктора, котрий, підвівши голову, вп'явся очима в одну точку й багатозначно стис губи, висловлюючи цим куди більше, ніж міг би мовити словами.

— А що скажете ви, докторе? — спитав дон Родріго.

Витягши із склянки свого червоного носа, який вилискував дужче, ніж склянка, доктор відповів, урочисто карбуючи кожен склад:

— Я кажу, оголошую й констатую, що це вино — Оліварес серед вин: censui, et in eam ivi sententiam^[45], що схожого напою годі знайти в жодному з двадцяти двох царств нашого повелителя короля, хай береже його бог; і, констатуючи, оголошую, що обіди найславнішого синьйора дона Родріго залишають далеко позаду бенкети Геліогабала^[46] та що голод навіки видалено й вигнано з цього палацу, осідку й царства пишноти.

— Добре сказано! Правильно визначено! — в один голос закричали співтрапезники, але слово «голод», ненароком зронене доктором, відразу спрямувало загальну думку на цю сумну тему, і всі заговорили про голод. Тут усі були згодні, принаймні в основному, однак шуму було, мабуть, більше, ніж коли б виниклорозходження думок. Усі говорили разом.

— Голоду немає,— переконував один,— винуваті скупники.

— І булочники,— додавав другий,— вони все ховають і ховають зерно. Вішати їх!

— Саме так — вішати, без усякої пощади.

— Влаштувати б їм добрий суд! — кричав подеста.

— Який там суд! — Іще голосніше кричав граф Аттіліо.— Тут розправа коротка — взяти чоловік трьох-чотирьох, а то й п'ятьох-шістьох із тих, які, за загальною чуткою, найбагатші та найзажерливіші, і повісити.

— Потрібні приклади, приклади! Без прикладу нічого не зробиш. Віщати їх, вішати! І побачите — зерно посиплеться з усіх боків.

Кому траплялося, переходячи ярмарок, тішитися тією гармонією, яку створює оркестр вуличних музик, коли в перерві між двома п'єсами кожен настроює свій інструмент, примушуючи його звучати якнайголосніше, щоб самому краще почути його з-посеред інших,— той може скласти собі уявлення про співзвучність цих, з вашого дозволу, висловлювань. А тим часом кожен знай підливав собі знаменитого вина, і похвали йому змішувались, як того й слід було сподіватися, з судженнями доморослих законників, тож найголосніше і найчастіше чулися слова «амброзія» і «вішати їх».

Дон Родріго тим часом поглядав на єдиного чоловіка, який уперто мовчав і тримався спокійно, без найменших ознак нетерпіння чи то поспіху, очевидно, анітрохи не намагаючись нагадати про те, що він усе ж чекає; а втім, було видно, що він не хоче піти геть, не виклавши мети свого візиту. Дон Родріго охоче б спекався його, ухилившись від усякої розмови, проте випровадити капуцина, не давши йому аудієнції, суперечило його правилам. А що уникнути цієї неприємної речі не видавалося можливим, то він вирішив піти їй навстріч і чимскоріше позбутися її. Дон Родріго встав із-за столу, а з ним підвелось усе п'яне товариство, галасуючи й далі. Вибачившись перед гостями, він прибрав поважного вигляду, підійшов до ченця, що підвівся з усіма, і сказав: «Я до ваших послуг»,— а тоді повів його до іншої кімнати.

Розділ шостий

— Чим маю прислужитися? — спитав дон Родріго, спинившись посеред кімнати. Такі були його слова, але інтонація, з якого їх вимовлено, ясно промовляла: «Пам'ятай, хто перед тобою, добре все зважуй і поквапся». Не було певнішого й легшого засобу, щоб додати духу нашому фра Крістофоро, як заговорити з ним визивним тоном. Він був стояв нерішуче, підшукуючи слова, і на чотках, підвішених біля пояса, відлічував пальцями одну молитву за другою, наче надіявся знайти в одній з них те, з чого почати, але після такого звернення дона Родріго відразу відчув, що на його язику з'явилося навіть куди більше слів, ніж потрібно. Проте, подумавши, як важливо не зіпсувати своєї справи або, що ще важливіше, чужої справи, він виправив і пом'якшив ті фрази, які прийшли йому до голови, і з розсудливим смиренням промовив:

— Я хочу просити вас про милість — запропонувати вам відновити потоптану справедливість. Якісь зловмисники зловжили іменем вашої світлості, щоб застрашити скромного курато, перешкодити йому виконати свій обов'язок і цим скривдити двох безневинних людей. Єдиним своїм словом ви можете, присоромивши їх, відновити порушену справедливість і підтримати тих, над ким вчинено таке жорстоке насильство. Ви можете зробити це. А якщо можете... то, зрозуміло, ваше сумління, честь...

— Про сумління ви говоритимете мені, коли я прийду до вас сповідатися. Що ж до моєї честі, то звольте знати, що єдиний її хранитель — це я і тільки я; тому я вважаю нахабою і образником моєї честі всякого, хто заявить про своє зухвале бажання розділити зі мною цю турботу.

Зрозумівши, що синьйор намагається витлумачити його слова на гірше, перетворити бесіду на сварку й не дати йому перейти до суті справи, падре Крістофоро вирішив проковтнути все, хоч би що його співрозмовникові забаглося сказати, і тут же смиренно відповів:

— Якщо я сказав щось вам неугодне, то це вийшло ненароком. Ви вже мене виправте, полайте, якщо я не вмію говорити як належить, але все таки, будьте ласкаві, вислухайте. Ради всього святого, ради господа, перед яким нам усім призначено стати...— із цими словами він узяв невеличкий дерев'яний череп, прикріплений до чоток, і підніс його до очей свого суворого слухача,— не впирайтеся, не відмовте в справедливості, яку так легко й необхідно виявити до цих бідних людей. Подумайте, адже очі господні завжди спрямовані на них, і їхні зойки та стогони чути там, угорі. Невинність — велика сила...

— Годі, падре! — гостро урвав його дон Родріго.— Моя повага до вашого одіяння велика. І тільки одно може змусити мене забути про нього: коли я бачу це одіяння на людині, яка зосмілюється з'явитися до мене в будинок у ролі підглядача.

По цих словах ченцеве обличчя зачервоніло. З виглядом людини, яка проковтнула дуже гірку пілюлю, він провадив далі:

— Адже ж ви й самі не вірите, щоб ця назва пасувала до мене. В душі ви усвідомлюєте, що моє поводження ні нице, ані гідне презирства. Послухайте мене, синьйоре дон Родріго: хай не допустять небеса, щоб настав день, коли ви почнете розкаюватися в тому, що не вислухали мене. Не ставте собі в заслугу... та й що воно за заслуга, синьйоре дон Родріго? Що це за заслуга перед людьми! А перед лицем господа... Тут — багато що вам до снаги, але ж...

— Знаєте що,— відказав дон Родріго, уриваючи його з роздратуванням і воднораз не без деякого переляку,— коли в мене з'явиться бажання послухати проповідь, то я не гірше від інших знайду дорогу до церкви. Але у себе вдома — красненько дякую! — І тоном вимушеного жарту він з усмішкою вів далі: — Ви мене оцінюєте вище мого звання. Домашній проповідник! Таке буває тільки в королів!

— Бог, котрий вимагає у королів відповіді на те слово, яке дає їм почути у їх власних палацах, бог, котрий нині виявляє до вас милосердя, посилаючи свого служителя — хай недостойного й незначного, але все ж свого служителя,— просити за невинну...

— Зрештою, падре,— сказав дон Родріго, вдаючи, ніби збирається йти геть,— я не знаю, що ви маєте на увазі; я тільки зрозумів одно: йдеться про якусь дівчину, близьку вашому серцю. То йдіть собі виливати душу перед ким завгодно, а порядну людину від такої нудоти, мабуть, звільніть.

Дон Родріго рушив був до виходу, але падре Крістофоро став йому на дорозі, щоправда досить поштиво, і, піднісши руки догори, знову звернувся до нього:

— Так, вона близька моєму серцю, але не більше, ніж ви; тут дві душі, і обидві мені дорожчі від моєї власної крові. Доне Родріго! Єдине, що я можу зробити для вас,— це молити за вас бога, і я це зроблю від усієї душі. Не відмовте мені, не тримайте в тривозі й страсі бідну дівчину. Єдине ваше слово може залагодити все...

— Гаразд,— мовив дон Родріго,— коли ви гадаєте, що я спроможний зробити багато чого для цієї особи, коли вже вона така близька вашому серцю...

— То що? — з тривогою спитав падре Крістофоро, бо весь тон і вираз обличчя дона Родріго не дозволяли йому сповнитися надією, яку начебто могли вселити ці слова.

— А ось що: порадьте їй прийти сюди й віддатись під моє заступництво. Їй нічого не бракуватиме, і ніхто не посміє турбувати її, хай я не буду лицарем!

У відповідь на таку пропозицію досі через силу стримуване обурення ченця вихопилося назовні. Усі його міркування про розважливість і терпіння розвіялись мов дим: у ньому водночас заговорило два чоловіки — колишній і новий, а в таких випадках фра Крістофоро воістину був вартий двох.

— Ваше заступництво! — вигукнув чернець, відступаючи на два кроки. Гордовито опираючись на праву ногу й узявшись у бока правою рукою, він підніс ліву й, випроставши вказівного пальця в бік дона Родріго, пронизав свого співрозмовника розгніваним поглядом.— Ваше заступництво! Добре, що ви так заговорили, що ви зробили мені таку пропозицію. Ви переповнили чашу, і я більше не боюсь вас.

— Як... що ви сказали, падре?

— Я говорю так, як належить говорити з людиною, яку бог залишив і яка вже не може нікого настрашити. Ваше заступництво! Я добре знав, що ця невинна дівчина — під божим заступництвом, але ви, ви дали мені відчути це з такою певністю, що мені вже нема чого далі церемонитися, говорячи з вами про неї. Я маю на увазі Лючію,— як бачите, я називаю це ім'я з піднесеною головою, не потуплюючи очей.

— Що! У моєму домі?

— Я відчуваю співчуття до цього дому: над ним нависло прокляття. Ви побачите, чи відсахнеться правосуддя господнє перед якимись кам'яними мурами, чи відступить воно перед кількома найманими вбивцями. Ви гадали, що бог створив людину за своїм образом і подобою, щоб надати вам задоволення мучити її. Ви гадали, що він не зумів захистити її. Ви знехтували застереженням божим! Ви засудили себе. Фараон зробився жорстоким, як оце й ви, і бог скрушив його. Лючії ви більше не страшні, це кажу вам я, я — жебрущий чернець. А щодо вас, то вислухайте мене... Настане день...

До цієї хвилини дон Родріго пробував між люттю й подивом; ошелешений, він не знаходив слів, та коли побачив, що починаються пророцтва, до його люті ще прилучилося туманне й таємниче почуття жаху.

Швидким рухом він ухопив наставлену на нього з погрозою руку й, повищивши голос, бажаючи урвати зловісні пророцтва, закричав:

— Забирайся геть, нахабний мужлаю, неробо в сутані!

Оці такі виразні слова миттю заспокоїли падре Крістофоро. Жорстоке обходження й лайка вже до такої міри зв'язались у його уяві з необхідністю страждати й мовчати, що, вислухавши ці милі речі, він одразу втратив свій гнів та запал і твердо вирішив спокійно дослухати все, що зволить іще сказати дон Родріго. Тим-то, лагідно вивільнивши руку з пазурів благородного синьйора, він похилив голову й зостався непорушним, достоту як у сильну грозу розхитуване вітром дерево починає розпрямляти своє гілля, тільки-но вітер ущухне, і покірно приймає посланий на нього з неба град.

— Хлопе ти неотесаний! — провадив далі дон Родріго.— Ти судиш по собі! Дякуй своїй сутані, яка прикриває твої негідні плечі, бо тільки вона тебе й рятує, інакше я погладив би тебе, як і належить гладити таких, як ти, щоб навчити розмовляти. Цього разу ходи здоровий, а далі видно буде.

З цими словами він владним, сповненим презирства порухом вказав на двері супроти тих, кудою вони зайшли; падре Крістофоро похилив голову й вийшов, залишивши дона Родріго, який, нестямлячися з люті, ходив туди й сюди, міряючи поле битви.

Коли чернець зачинив за собою двері, то помітив у кімнаті, куди він щойно вступив, чоловіка, котрий тихенько віддалявся попід самісінькою стіною, ніби намагаючись, щоб його не помітили з кімнати, де відбувалася розмова; чернець упізнав старого служника, що впустив його у ворота. Той служив у цьому домі вже років сорок, найнявшися ще задовго до народження дона Родріго на службу до його батька, людини зовсім іншого складу. По смерті батька молодий господар розігнав усю стару челядь і набрав нову, проте залишив цього служника як з огляду на його похилий вік, так і тому, що той хоч і дотримувався зовсім інших правил і звичаїв, ніж дон Родріго, але надолужував цю ваду двома якостями: високою думкою про достоїнства дому та досконалим знанням етикету, причім краще від будь-кого іншого знав і його давні традиції, і найменші подробиці. В очі своєму господареві бідний старий ніколи не зосмілився б висловити натяком, а тим більше відверто, своє невдоволення тим, що йому доводилося бачити щодня; у присутності інших служників він ледве дозволяв собі процідити крізь зуби окремий несхвальний вигук чи то докір, а вони потішалися з нього і часом розважалися, намагаючись довести старого до того, щоб він сказав зайве й почав прославляти колишні звичаї цього дому. Його бурчання завжди доходило до господаревих вух разом з розповіддю про викликаний ним регіт, тим-то й для самого Родріго правило тільки за привід для сміху, не спричиняючись однак ані до найменшого гніву. Зате в дні прийому гостей старий робився важливою й значною особою.

Падре Крістофоро побіжно глянув на нього, кивнув головою й був попростував далі своєю дорогою, але старий із таємничим виглядом підступив до ченця, притулив пальця до губів і знаком запросив його зайти в якийсь темний закуток. Коли вони опинились там, він стиха мовив:

— Падре, я все чув, і мені потрібно терміново поговорити з вами.

— Говоріть швидше, чоловіче добрий.

— Тільки не тут. Крий боже, якщо побачить господар... А я знаю багато чого і постараюся завтра прийти до монастиря.

— А що — є якісь заміри?

— Так, щось тут задумують непевне, я вже це зауважив. Але тепер я буду насторожі й, сподіваюся, розкрию все. Покладіться в цьому на мене. О, мені доводиться бачити й чути тут такі речі... Жахливі речі! Атож, у гарному домі я живу! Але спасіння душі для мене найдорожче від усього.

— Хай благословить вас Господь! — І, тихо мовивши ці слова, чернець поклав руку на голову служникові, який, дарма що був багато старший, стояв перед ним, схилившись із синівською поштивістю.— Господь винагородить вас,— вів далі чернець,— тільки ж не забудьте прийти завтра.

— Постараюся,— відповів служник,— а ви йдіть скоріше звідси і... ради всього святого, не згадуйте ніде нікому мого імені! — Із цими словами він, сторожко оглядаючись довкола, віддалився через другі двері до невеличкої кімнати, яка виходила у дворик; упевнившись, що зовні нікого немає, він покликав у двір ченця, чиє обличчя красномовніше від усяких запевнень давало відповідь на останні слова служника. Старий показав пальцем на вихід, і чернець мовчки пішов геть.

Цей чоловік стояв і підслуховував біля дверей свого господаря. Чи гаразд він учинив? І чи гаразд учинив падре Крістофоро, похваливши його за таке? Згідно із загальноприйнятими і незаперечними правилами — це дуже поганий вчинок, та хіба цей випадок не можна розглядати як виняток? Адже ж бувають винятки із загальноприйнятих і незаперечних правил? Питання ці важливі, але нехай читач, якщо бажає, вирішить їх сам. Ми не збираємось судити про це: з нас досить просто подати факти.

Вийшовши на вулицю й повернувшися спиною до цього лихого дому, фра Крістофоро полегшено зітхнув і став поквапно сходити донизу; обличчя йому горіло, і, як кожен, либонь, уявляє собі, він був стривожений і вибитий з колії тим, що почув, а так само й тим, що наговорив сам. Але така несподівана пропозиція старого стала для нього найміцнішою підпорою: здавалося, саме небо подало йому видимий знак свого заступництва. «Ось промінь надії,— подумав він,— промінь надії, що його провидіння посилає мені. І до того ж саме в цьому домі! А мені геть і не снилося побачити його тут!» Отак міркуючи, він подивився на захід, побачив призахідне сонце, яке ось-ось мало торкнутися вершини гори, й зрозумів, що день наближається до вечора. Тоді він, дарма що почувався стомленим і розбитим після всіх подій цього дня, все ж прискорив крок, щоб устигнути принести хоч би яку новину своїм підопічним і дістатися до монастиря перед настанням ночі — таке було одне з найістотніших і найсуворіше дотримуваних правил капуцинського статуту.

Тим часом у будиночку Лючії повиникали й пообговорювались плани, про які необхідно повідомити читача. Коли чернець пішов, троє, що залишилися, якийсь час перебували в мовчанці. Лючія сумно готувала обід; Ренцо щохвилини збирався піти, щоб не бачити її таку засмучену, і все ж барився. Аньєзе, здавалося, була цілком зосереджена на мотовилі й поглинута роботою, та насправді ж вона обмірковувала свій план, і коли останній, на її думку, визрів, порушила мовчанку такими словами:

— Послухайте-но, дітки! Якщо у вас вистачить сміливості та обережності, якщо ви довіритесь вашій матері (від слова «вашій» Лючіїне серце забилося частіше), я беруся визволити вас із цих ускладнень, мабуть, краще й швидше, ніж падре Крістофоро, хоч він і значна особа.

Лючія завмерла й звернула на неї погляд, де було більше подиву, ніж довіри до такої привабливої обіцянки; а Ренцо уривчасто промовив:

— Сміливості?.. Обережності?.. Та кажіть вже, кажіть, що можна зробити?

— Чи ж не правда,— вела далі Аньєзе,— що якби вас досі повінчано, то була б зовсім інша справа? Адже ж тоді стало б легше владнати все інше?

— Що й казати,— мовив Ренцо,— якби ми були повінчані... живи собі де хочеш, як удома; ось за два кроки звідси, на Бергамській території, кожного працівника по шовку приймають з розкритими обіймами. Таж ви знаєте, скільки разів Бортоло, мій двоюрідний брат, переманював мене туди жити з ним... я там би розбагатів, як і він; і коли я на це не погоджувався, то це ж... що тут приховувати? Усе це тому, що моє серце залишалося тут. А якби нас повінчано, то ми перебралися б туди всі гуртом, придбали собі будиночок та й поживали собі мирно, якнайдалі від цього лиходія; і його б не брала спокуса утнути якусь підлоту. Правда, Лючіє?

— Звичайно,— сказала Лючія, — тільки ж як...

— А ось, як я сказала,— відповіла мати,— сміливість і обережність, тоді це справа неважка!

— Неважка? — в один голос вигукнули Ренцо й Лючія, яким така справа видавалась дуже складною й болісно важкою.

— Зовсім проста, коли вміло її облагодити,— провадила далі Аньєзе.— Слухайте уважно, а я постараюсь пояснити вам до пуття. Я знаю від людей, котрі в цьому добре тямлять, — та й я раз була свідком одного такого випадку,— що для вінчання, певна річ, курато потрібен, та зовсім немає потреби, щоб він виконував обряд,— аби лиш він був присутній при цьому, ото й усе.

— То як же це робиться? — спитав Ренцо.

— А ось послухайте — і все зрозумієте! Потрібні два свідки, втаємничені в справу й дуже спритні. Усі гуртом ідуть до курато,— вся заковика в тім, щоб його заскочити зненацька і він не встиг утекти. Наречений каже: «Синьйоре курато, вона — моя дружина», а наречена каже: «Синьйоре курато, він — мій чоловік». Цілком досить, щоб курато це чув, щоб були свідки,— і шлюб взято, найзаконніший і такий само непорушний, якби повінчав сам папа. Якщо слова проказано, курато може кричати, лютувати, казитися,— все даремно: ви — чоловік і жінка.

— Чи ж воно справді так? — вигукнула Лючія.

— То що, — мовила Аньєзе,— може, ви гадаєте, що за тридцять років, прожитих до вашого народження, я так нічого й не навчилася? Усе саме так, як я вам кажу. Навіщо далеко ходити, одна моя подруга, яка захотіла вийти заміж усупереч волі батьків, учинила в такій спосіб і домоглася свого. Курато, який і не підозрював такого підступу, тримався все ж насторожі, але ці хитруни зуміли все підлаштувати настільки спритно, що заскочили його в найбільш підхожий час, проказали слова й стали чоловіком і жінкою,— щоправда, бідолашка вже через три дні розкаялася в цьому.

Аньєзе казала правду як про можливість здійснення такого заходу, так і про його ризиковність, бо ж якщо, з одного боку, до цього засобу молодята вдавалися, тільки зустрівшися з якоюсь перешкодою або відмовою бути повінчаними звичайним способом, то й парафіяльні курато, зі свого боку, всіляко намагалися уникнути такого вимушеного сприяння, і коли хтось із них усе ж ловився на гачок однієї з таких пар, супроводжуваної свідками, то, як міг, силкувався викрутитися, мов Протей, що вислизав з рук тих, хто хотів силою змусити його пророкувати.

— Якби ж воно було так, Лючіє! — сказав Ренцо, дивлячись на неї з благанням і сподіванням.

— І він ще сумнівається! — вигукнула Аньєзе.— То, по-твоєму, я мелю дурниці? Я потерпаю за вас, а ви мені не вірите! Нічого собі! Ну гаразд! Тоді виплутуйтесь із цієї історії самі,— я умиваю руки.

— Ой ні! Не кидайте нас,— сказав Ренцо.— Я кажу так тільки тому, що все це здається мені надто привабливим. Я в ваших руках, і ви мені однаково що рідна мати.

Від цих слів вдаване обурення Аньєзе вляглося, і вона викинула з голови намір, який, щиро кажучи, й не був серйозний.

— Але чому ж, люба мамо,— спитала з властивою їй скромною стриманістю Лючія,— чому все це не спало на думку падре Крістофоро?

— Не спало на думку? — перепитала Аньєзе.— Ти гадаєш, що йому це не спадало на думку? Спадало, та, мабуть, він не захотів говорити про це.

— Чому ж? — в один голос спитали обоє.

— Чому? А тому, коли ви хочете знати, тому, що духовні особи вважають цю справу не зовсім хорошою.

— Як же так, що ця справа не зовсім хороша, а втім, вважається хорошою, коли вже її зроблено?

— Що я в цьому тямлю? — відповіла Аньєзе.— Адже закони писали вони, як їм було вигідно, а ми — люди маленькі, всього зрозуміти неспроможні. Та й потім — скільки таких речей... Так ось: це однаково, що дати ближньому добрячого ляпаса; адже воно теж наче й негаразд, однак, коли справу зроблено, то й сам папа нічим не зарадить.

— Ну, коли це справа нехороша,— сказала Лючія,— то не слід її й роботи.

— Що? — мовила Аньєзе.— Невже, по-твоєму, я стану вчити чогось такого, що суперечить страху божому? Якби це було всупереч волі батьків, якби ти надумала піти за якогось там волоцюгу... а коли я згодна і ти йдеш за нього, то той, хто чинить усякі перешкоди, просто розбійник, а синьйор курато...

— Все ясно, всяк може це зрозуміти! — урвав її Ренцо.

— Тільки падре Крістофоро не слід казати про це, поки діло буде зроблено,— говорила далі Аньєзе,— а коли все буде зроблено вдало, то як ти гадаєш, що тобі скаже падре Крістофоро? Ой дочко моя, негарно ви пожартували з мене. Духовній особі доводиться казати так, а в глибині душі, повір уже мені, і він буде задоволений.

Хоча Лючія й не знайшла, що зауважити на таке міркування, та, видно, вона все ж і далі трималася своєї думки. Зате Ренцо, остаточно переконаний, сказав:

— Якщо це так, то, виходить, усе гаразд.

— Не поспішай,— відказала Аньєзе.— А свідки ж де? Треба знайти двох чоловік, котрі б погодились і до того ж не проговорились! Та ще зуміти заскочити зненацька синьйора курато, який ось уже два дні ховається у себе вдома! Та втримати його на місці! Адже він, хоч і важкий на підйом, а все ж, я певна цього, тільки-но побачить вашу появу і в такому складі, відразу покаже себе спритнішим від кота і втече, мов диявол від свяченої води!

— Здається, я знайшов вихід, знайшов! — вигукнув Ренцо і так угатив кулаком по столу, аж застрибав розставлений для обіду посуд. І почав викладати свій задум, що його Аньєзе цілком схвалила.

— Усе це якісь хитрощі,— зауважила Лючія,— ця справа не зовсім чиста. Досі ми діяли в усьому чесно. Діймо ж і далі, покладаючись на бога, і він нам допоможе: так сказав падре Крістофоро. Порадьмося з ним!

— А ти послухайся тих, хто в цім тямить більше від тебе,— сказала Аньєзе із строгим виразом на обличчі.— Навіщо радитись із будь-ким взагалі? Господь говорить: «Допомагай собі сам, допоможу тобі і я». Коли справу буде зроблено, ми про все розповімо падре Крістофоро.

— Лючіє,— сказав Ренцо,— невже ви мене не підтримаєте тепер? Хіба ми не владнали все, як і личить добрим християнам? Хіба ми не мали вже стати чоловіком і жінкою? Хіба курато не призначив нам дня й години? І хто винен у тім, що ми тепер змушені вдаватися до деяких хитрощів? Ні, ви не можете відмовити мені в підтримці. Я зараз піду й повернуся з відповіддю.— І, попрощавшися з Лючією благальним поглядом, а з Аньєзе — виразом взаєморозуміння, він квапливо вийшов.

Страждання загострюють розум. І Ренцо, який на досі рівному й спокійному життєвому шляху ніколи не мав потреби надто напружувати свій розум, цього разу придумав таке, що зробило б честь професійному юристові. Здійснюючи свій намір, він подався до такого собі Тоніо, чий будиночок стояв неподалік. Господаря він застав на кухні; спершись коліном на приступку вогнища й притримуючи однією рукою край казанка, поставленого на гарячий попіл, той замішував кривою кописткою скромну сірувату поленту^[47] з кукурудзи. Його мати, брат і дружина сиділи за столом, а троє чи четверо дітлахів, обступивши батька і втупившися в казанок, дожидали тієї хвилі, коли врешті поленту поставлять на стіл. Але в усьому цьому не було тієї радості, яку звичайно викликає вигляд обіду в того, хто заробив його чесною працею. Кількість поленти визначалася неврожайним роком, а не числом і бажанням їдців, і кожен з них, скоса поглядаючи з відвертою жадібністю на загальну страву, уже, здавалось, обмірковував, як би його найбільше вхопити. Поки Ренцо обмінювався поклонами з усією родиною, Тоніо вивернув поленту на буковий лоток, що стояв напоготові, і вона здавалася на ньому маленьким місяцем серед густих хмар пари. І все ж жінки люб'язно звернулися до Ренцо: «Чи не бажаєте попоїсти з нами?» Селянин в Ломбардії, та й, гадаю, в багатьох інших країнах, неодмінно отак люб'язно запросить усякого, хто застане його за їдою, хоч би відвідувач був багатим пияком, який щойно встав з-за столу, а в самого хазяїна лишився останній шматок.

— Дякую вам,— відповів Ренцо,— я зайшов тільки сказати зо два слова Тоніо; якщо ти, Тоніо, бажаєш, то — щоб не турбувати твоїх жінок — ходім пообідаємо до сусіднього шинку, там і поговоримо.

Ця пропозиція була для Тоніо тим приємніша, що була несподіваною, та й жінки, а так само й діти (бо тут останні рано виявляють кмітливість), з не меншим задоволенням зустріли вилучення одного з претендентів на поленту, до того ж найстрашнішого. Ні про що не питаючи далі, запрошений пішов разом з Ренцо.

Зайшли до сільського шинку, розсілися зовсім вільно, бо злидні віднадили всіх завсідників цього осередку розмаїтих утіх; замовили те, що там знайшлося; випили глек вина, і тоді Ренцо з таємничим виглядом мовив до Тоніо:

— Якщо ти зробиш мені маленьку послугу, я ладен зробити тобі велику.

— Говори, говори все відверто, я до твоїх послуг,— відповів Тоніо, наливаючи.— Нині я готовий за тебе кинутись хоч і в вогонь.

— Ти маєш боржок синьйорові курато в двадцять п'ять лір за ділянку, яку ти орендував у нього для обробітку минулого року.

— Ой, Ренцо, Ренцо! Ти псуєш усе своє благодіяння. Для чого ти про це заговорив? А тепер хорошого настрою — як і не було.

— Якщо вже я завів з тобою мову про цей боржок, то тому, що я, коли бажаєш, надам тобі змогу сплатити його.

— Ти це серйозно?

— Цілком серйозно! Ну то як? Ти був би задоволений?

— Задоволений? Чорт мене забирай, якби я не був задоволений! Бодай задля того, щоб не бачити більше отих кривлянь та похитувань головою, якими щоразу при зустрічі частує мене синьйор курато. А потім оті його слова: «Тоніо, ви не забули?.. Тоніо, коли ми врешті зустрінемось в отій справі?» Це так мені дошкуляє, аж навіть під час проповіді, коли він отак устромить в мене очі, я боюсь: а раптом він скаже привселюдно: «То де ж мої двадцять п'ять лір?» А хай вони будуть прокляті, оті двадцять п'ять лір! І жінчине золоте намисто йому б довелося повернути мені,— а скільки б я на нього дістав поленти... та тільки...

— Що — тільки?.. Якщо ти мені зробиш маленьку послугу, двадцять п'ять лір для тебе наготовані...

— Та говори врешті!

— Але гляди ж! — мовив Ренцо, приклавши палець до губів.

— Для чого це все? Ти ж мене знаєш.

— Синьйор курато знай вигадує всякі безглузді приводи, щоб відкласти чимдалі моє весілля, а я, навпаки, хочу зробити це чимскоріше. Мені достеменно відомо, що коли до нього прийдуть самі заручені та два свідки і коли я скажу: «Ось моя дружина», а Лючія скаже: «Ось мій чоловік»,— то шлюб уважається взятим законно. Ти мене зрозумів?

— Ти хочеш, щоб я був свідком?

— Саме так.

— І заплатиш за мене двадцять п'ять лір?

— Саме так — оце я й мав на увазі.

— Негідник той, хто не дотримає обіцянки.

— Але треба знайти другого свідка.

— А я вже його знайшов. Отой дурник, мій братик Жервазо, зробить усе, що я йому скажу. Ти його почастуєш вином?

— І обідом,— відповів Ренцо.— Ми приведемо його сюди побенкетувати з нами. Тільки ж чи він зуміє?

— А я його навчу: адже ти знаєш, його мозок увесь дістався мені.

— То до завтра...

— Гаразд!

— Надвечір...

— Чудово!

— Тільки ж гляди! — сказав Ренцо, знов прикладаючи пальця до губів.

— Ото ще мені! — відповів Тоніо, підносячи руку й схиляючи до правого плеча голову з виразом на обличчі: «Ти мене ображаєш».

— А якщо жінка тебе спитає, а вона, звичайно, не мине нагоди...

— Щодо брехні, то я своїй жінці заборгував так, що вже й не знаю, чи пощастить коли-небудь розквитатися з нею. Та вже придумаю якусь небилицю, щоб зацитькати її.

— Завтра вранці,— сказав Ренцо,— ми поговоримо докладніше, щоб гарненько домовитись про все.

І по цьому вони вийшли з шинку. Тоніо попрямував додому, вигадуючи всякі дурниці, щоб розповісти своїм жінкам, а Ренцо пішов повідомити своїх про досягнуту угоду.

Тим часом Аньєзе марно намагалася переконати дочку, котра проти будь-якого її доказу висувала то одне, то друге положення своєї дилеми: або ж ця справа нехороша, і її робити не слід; або ж навпаки, то чому тоді не сказати про це падре Крістофоро?

Ренцо повернувся радісний і, розповівши про все, скінчив вигуком: «Ге?» — що мало значити: «От я, так я! Хіба можна було придумати щось краще? Ви б, мабуть, до цього й не додумалися?» — і таке інше...

Лючія тихенько похитувала головою; інші двоє від надмірного хвилювання мало зважали на неї; так обходяться звичайно з дитиною, не сподіваючись, що вона відразу збагне, що насправді відбувається, і від якої згодом проханнями та вмовляннями вдасться домогтися чого треба.

— Добре воно-то добре,— сказала Аньєзе,— тільки ви не все врахували.

— Чого ж іще бракує? — спитав Ренцо.

— А Перпетуя? Про неї ви й геть забули. Тоніо з братом вона ще впустить; а вас, та ще й удвох!.. Тож гарненько подумайте! їй, мабуть, наказано не підпускати вас і близько, як ото хлопчака до дерева із спілими грушами.

— Як же бути? — мовив дещо збентежений Ренцо.

— А ось як,— я уже все це обміркувала. Піду з вами і я. У мене є один секрет, чим привабити її і так зачарувати, що вона не помітить вас — і ви зайдете. Я покличу її і заведу мову про таке... ось побачите.

— Як вам дякувати! — вигукнув Ренцо.— Я завжди казав, що ви в усьому нам підпора.

— Але все це буде ні до чого,— вела далі Аньєзе,— якщо не вдасться умовити Лючію: вона вперто твердить, що це гріх.

Тоді й Ренцо вдався до своєї красномовності, але Лючію годі було чимось переконати.

— Я не годна відповісти на всі ваші докази,— відказала вона,— а тільки бачу одне: щоб зробити так, як ви кажете, доводиться вдаватися до хитрощів, вигадок, брехні. Ой Ренцо, не так ми з вами почали! Я хочу стати вашою дружиною (вимовляючи це слово і пояснюючи оцей свій намір, вона ніяк не могла оволодіти собою і густо зашарілася), але тільки чесним шляхом, із страхом божим, перед вівтарем. Покладімося в усьому на волю божу. Хіба не знайде вій способу допомогти нам краще, ніж це зможемо зробити ми з усіма нашими штуками та хитрощами? І навіщо приховувати все від падре Крістофоро?

Суперечка не вщухала, й здавалось, їй не буде кінця, коли нараз квапливий стукіт сандалів та лопотіння сутани, схоже на звуки, що їх спричинюють повторні пориви вітру, вдаряючи в завислі вітрила, звістили про наближення падре Крістофоро. Всі вмовкли, а Аньєзе ледве встигла шепнути на вухо Лючії: «То дивись же, не пробалакайся при ньому!»

Розділ сьомий

Коли падре Крістофоро з'явився, він був подібний до хорошого полководця, який програв не зі своєї вини важливу битву і був засмучений цим, хоч і не занепав духом, стурбований, але не розгублений, і з усією швидкістю, але без усякої паніки, поспішав туди, куди його кликала необхідність, щоб укріпити слабкі місця, зібрати війська й повіддавати нові накази.

— Мир вам,— мовив він, заходячи.— Так от, від цього чоловіка сподіватись нічого; тож тим паче треба покладатися на бога, і в мене вже в деяка запорука його заступництва.

Хоча ніхто з трьох і не покладав великих надій на спробу падре Крістофоро, бо ж тиран, який відмовляється від насильства без усякого примусу, єдино на догоду звичайним благанням, був би не тільки рідкісним, а просто-таки нечуваним явищем,— і все ж сумна звістка була ударом для всіх. Жінки посхиляли голови, але в душі Ренцо гнів переборов пригніченість духу. Ця звістка застала його вже досить озлобленим від численних сумних несподіванок, марних спроб, обманутих надій, а крім того, в дану хвилину його ще й дратувала Лючіїна впертість.

— Хотів би я знати,— закричав він, скрегочучи зубами й повишуючи голос, чого ніколи раніше не дозволяв собі в присутності падре Крістофоро,— хотів би я знати, які докази наводив цей пес, аби довести... аби довести те, що моя наречена... не повинна бути моєю нареченою.

— Бідний Ренцо! — сумно відповів чернець, ніби закликаючи його лагідним поглядом до упокорення.— Якби насильник, збираючись учинити несправедливість, завжди був зобов'язаний давати пояснення, то справи б ішли зовсім інакше, ніж ідуть тепер.

— Виходить, цей пес заявив, що він не хоче просто тому, що взагалі не хоче?

— Він навіть і цього не сказав, бідний мій Ренцо. Адже це вже було б неабияким кроком уперед, якби, чинячи беззаконня, тирани відкрито признавались у цьому.

— Але ж він щось та повинен був сказати? Що ж він говорив, оцей виплодок пекла?

— Його слова я чув, однак не зумів би повторити їх тобі. Слова несправедливого, але всесильного чоловіка доходять до нас і випаровуються. Він може розгнівитися на те, що ти в чомусь підозрюєш його, і воднораз дати тобі відчути, що твоя підозра має під собою грунт; він може образити — і все ж вважати себе самого покривдженим; знущатися й вимагати сатисфакції; залякувати й скиглити, бути нахабним — і вважати себе бездоганним. Не розпитуй більше про це. Він не вимовив ні її імені, ані твого, не показав знаку, що знає вас; не заявив жодних претензій, але... але, на жаль, я мусив зрозуміти, що він непохитний. І все ж покладімося на бога. А ви, бідолашки мої, не занепадайте духом; і ти, Ренцо, повір мені, що я готовий увійти в твоє становище й відчуваю те, що відбувається в твоїй душі. Однак — потрібне терпіння! Це суворе слово, гірке для невірного. Але ти... Невже ти не захочеш подарувати господу богові день-два, взагалі — скільки йому буде потрібно часу для того, щоб дати перемогти справедливості? Час в його владі, і все в божій волі! Покладись на всевишнього, Ренцо, і знай... знайте ви всі, що в моїх руках уже є ниточка, щоб надати вам допомогу. Нічого більше я поки-що сказати не можу. Завтра я вже не зайду до вас; мені доведеться цілий день пробути в монастирі — усе задля вас. Ти, Ренцо, постарайся пройти туди; якщо ж через якийсь непередбачений випадок ти сам не зможеш, тоді пошліть надійну людину, якого-небудь меткого хлопчака,— я ним дам знати про все, що станеться. Проте вже смеркає, і мені треба поспішати до монастиря. Отож вірте і не занепадайте духом! Прощавайте!

І з цими словами він поквапно вийшов і вистрибцем, майже бігом, став спускатися звивистою кам'янистою стежкою, аби тільки не запізнитися до монастиря, ризикуючи дістати добрячу прочуханку або — що для нього було набагато тяжче — єпітимію, яка позбавила б його змоги бути назавтра при повній зброї, щоб виконати те, чого вимагатимуть інтереси його улюбленців.

— Ви чули, що він сказав про цю... як її... про ниточку, яка в нього є, щоб надати нам допомогу? — спитала Лючія.— Треба звіритися на нього. Це такий чоловік, що коли він обіцяє...

— Якщо справа тільки в цьому,— урвала її Аньєзе,— то йому слід було б висловитись ясніше або ж відкликати мене вбік і прямо сказати, в чім тут річ...

— Порожня балаканина! Я сам упораюсь, сам! — у свою чергу урвав її Ренцо, заходивши туди й сюди по кімнаті. Його голос і погляд не залишали ані найменшого сумніву щодо смислу цих слів.

— Ренцо! — вигукнула Лючія.

— Що ви маєте на увазі? — прилучилася й Аньєзе.

— А що тут мати на увазі? Я розправлюся з ним сам. Хай в ньому сидить хоч сто, хоч тисяча чортів, та зрештою він з кісток і м'яса...

— Ні, ні, ради всього святого!..— почала була Лючія, та сльози заглушили її слова.

— Таких слів не можна казати навіть жартома! — зауважила Аньєзе.

— Жартома? — вигукнув Ренцо, спинившись перед Аньєзе, яка сиділа на стільці, і втупившись у неї витріщеними очима. — Жартома! Ось побачите, який вийде жарт!

— Ренцо! — через силу крізь ридання промовила Лючія.— Я ніколи не бачила вас таким.

— Ради всього святого, не кажіть більше таких речей,— квапливо заговорила Аньєзе, стишуючи голос.— Ви, напевно, забули, скільки рук в його розпорядженні? Та й навіть якби... Боронь боже!.. На бідних завжди найдеться розправа.

— Я сам розправлюся, зрозуміло? Нарешті пора! Справа нелегка, і я це знаю. Він здорово стережеться, кровожерний пес. Знає, в чім річ! Але це пусте. Рішучість і терпіння... і проб'є його година! Так, я з ним розправлюсь і вирятую весь окіл... скільки людей стануть благословляти мене... А далі в три стрибки...

Жах, що охопив Лючію від цих цілком певних слів, осушив сльози й дав силу заговорити. Забравши руки із заплаканого обличчя, вона сумно й воднораз рішуче сказала Ренцо:

— Виходить, у вас уже пропало бажання брати мене за дружину. Я дала слово юнакові, в якому був страх божий; а чоловік, котрий... Хай він буде навіть у безпеці від усякої розправи, від усякої помсти, хай він буде навіть королівським сином...

— Ну що ж! — закричав Ренцо із перекривленим обличчям.— Ви не дістанетесь мені, зате не дістанетесь і йому. Я залишуся тут без вас, а він вирядиться до всіх...

— Ні, ні, на бога, не говоріть так, не робіть таких очей,— вигукнула Лючія.— Я не можу, не можу бачити вас таким! — гукала вона далі, в сльозах і благаннях ламаючи руки, а Аньєзе тим часом називала юнака на ймення, трясла за плечі, щоб хоч трохи заспокоїти. Якийсь час він стояв непорушно і, замислившись, вдивлявся в благальне обличчя Лючії. Потім нараз зловісно глянув на дівчину, відступив і, вказуючи на неї пальцем, закричав:

— Так, її, її він хоче! Смерть йому...

— Але ж я... яке ж я вам зробила зло? Чому ви хочете моєї смерті? — сказала Лючія, падаючи перед ним навколішки.

— Ви? — відповів він голосом, де бринів якийсь інший гнів, але все ж гнів.— Ви? Де ваша любов? Чим ви її довели? Хіба я не благав вас, не благав без кінця? А ви все «ні» та «ні»!

— Я згодна, згодна,— поривчасто відповідала Лючія,— піду до курато завтра або хоч і зараз, якщо ви цього хочете. Піду, тільки будьте колишнім Ренцо.

— Ви мені обіцяєте? — спитав Ренцо, і його обличчя та голос відразу пом'якшали.

— Обіцяю.

— То пам'ятайте ж свою обіцянку!

— Дякую тобі, творець! — вигукнула Аньєзе, зрадівши ще дужче.

Чи думав Ренцо під час цього нестямного спалаху гніву про те, яку користь можна було дістати від Лючіїного переляку? І чи не постарався він штучно роздмухати цей гнів, щоб примусити дівчину дати згоду? Наш автор заявляє, що нічого не знає, а на мою думку, і сам Ренцо гаразд не відав цього. Безперечно одне: він справді був розлючений нахабством дона Родріго й жадав Лючіїної згоди, а коли дві сильних пристрасті одночасно клекочуть у грудях чоловіка, то ніхто, і найменше він сам, неспроможний чітко розрізнити голоси бурхливих пристрастей і з певністю сказати, яка з них бере гору.

— Я обіцяла вам,— відповіла Лючія тоном боязкого й люблячого докору,— але й ви обіцяли мені не бешкетувати, покластися в цій справі на падре Крістофоро.

— Боже мій! Таж через кого я так шаленію? Ви, здається, вже збираєтесь відступитися,— це щоб я знову викинув якогось коника?

— Ні, ні, — похапцем відповіла Лючія.— Я обіцяла і слова не порушу. Але ж подивіться, як ви примусили мене дати обіцянку. Тільки не доведи господи...

— Чому, Лючіє, вам хочеться бачити все в чорному світлі? Адже Господь відає, що ми не скривдили нікого.

— Обіцяйте мені востаннє бодай це.

— Обіцяю словом честі бідняка.

— Але цього разу дотримайте слова,— сказала Аньєзе.

Тут автор признається, що не знав, чи була Лючія все ж невдоволена з того, що її примушено дати згоду. Ми, з нашого боку, також залишаємо це під сумнівом.

Ренцо хотів був продовжити бесіду й докладно домовитися про все, що передбачалося зробити завтра, та було вже пізно, і жінки побажали йому доброї ночі. На їхню думку, було непристойно засиджуватись отак допізна.

Для всіх трьох ця ніч виявилася спокійною настільки, наскільки це можливо після дня, повного хвилювань і турбот, і напередодні другого дня, призначеного для важливої справи, що її наслідок був сумнівний. Ренцо з'явився рано-вранці і підготував разом з жінками, або, вірніше кажучи, з Аньєзе, призначений на вечір великий захід. Вони по черзі висували й усували всілякі утруднення, завбачали всілякі перешкоди й заходжувались описувати майбутню подію, немовби вона вже здійснилася. Лючія слухала і, не схвалюючи словами того, чого не могла схвалити в глибині душі, обіцяла зробити все, як зуміє найкраще.

— А ви зійдете вниз до монастиря, щоб побачитися з падре Крістофоро, як він просив вас учора звечора? — спитала Аньєзе у Ренцо.

— Ще чого! — відказав той.— Адже ви знаєте, які в нього диявольські очі: він у мене на обличчі, як у книжці, відразу прочитає, що ми щось задумали. А вже як почне питати, то мені годі відкрутитися. До того ж мені треба залишитися тут ладнати справу. Краще вже пошліть когось іншого.

— Я пошлю Меніко.

— От і чудово,— відповів Ренцо й подався, як він ото сказав, «ладнати справу».

Аньєзе пішла в один із сусідніх будинків, де жив Меніко. Це був досить моторний хлопчина років дванадцяти, котрий через різних двоюрідних братів та свояків доводився їй якоюсь мірою небожем. Вона випросила його в батьків на цілий день, так би мовити, позичила, за її словами, «для однієї послуги». Забравши хлопчика, вона привела його до себе на кухню, дала поснідати й звеліла сходити до Пескареніко. Там він мав потрапити на очі падре Крістофоро, а вже той, коли настане час, відрядить його назад з відповіддю.

— Падре Крістофоро, знаєш,— такий гарний дід із білосніжною бородою, якого називають святим?

— Знаю,— сказав Меніко,— це той, що завжди пестить нас, дітей, а іноді роздає нам образки.

— Це він і є, Меніко! І коли він скаже тобі трохи зачекати біля монастиря, то ти ж дивись, нікуди не відходь, не ходи з товаришами на озеро дивитися, як ловлять рибу, не пустуй з сітями, порозвішуваними на стіні сушитися, і взагалі не починай своїх звичайних ігор...

Слід сказати, що Меніко був великий мастак пускати по воді камінці. Адже ж відомо, що всі ми, дорослі й діти, охоче робимо те, на чому наважили руку,— я не кажу, що тільки такі, як Меніко.

— Само собою зрозуміло, тітонько! Я вже не маленький!

— Гаразд, то й будь розумником; а коли повернешся з відповіддю, то бачиш: ось оці дві новеньких парпальйоли^[48] — твої.

— То ви мені їх зараз і дайте,— яка різниця!

— Е, ні, ти їх ще програєш. Отож ходи іповодь себе як слід. Може бути, що тоді дістанеш іще більше.

Протягом цього довгого ранку мали місце деякі події, що викликали неабиякі підозри у жінок, і так уже стривожених. Якийсь жебрак, далеко не такий схудлий і обідраний, якими бувають його побратими, з підозріло похмурим і зловісним обличчям, зайшов попросити милостині, оглядаючись на всі боки, наче підглядач. Йому дали шматок хліба; він узяв і сховав його з неприхованою байдужістю. Потому затримався й не без зухвальства, але воднораз якось нерішуче почав ставити різні запитання, на які Аньєзе відповідала похапцем, намагаючись приховати правду. Налагодившись піти, жебрак удав, ніби переплутав двері, й пішов у ті, які вели на сходи, де так само похапцем окинув усе поглядом, скільки це було можливо. Коли йому вигукнули вслід: «Агей, агей, куди ви, шановний? Сюди на вулицю, сюди!» — він повернувся й вийшов, куди йому вказано, вибачившись із покірністю й робленим смиренням, які ніяк не відповідали різким рисам його обличчя. Після нього час від часу з'являлися інші дивні особи. Нелегко було визначити, що то за люди, але не вірилося, що це — сумирні перехожі, якими вони хотіли здаватися. Один зайшов під приводом, щоб йому показали дорогу; інші, йдучи повз двері, сповільнювали ходу й скоса заглядали до кімнати через дворик, намагаючись щось там видивитися, але так, щоб не викликати підозри. Нарешті, під полудень це набридливе ходіння скінчилося. Аньєзе час від часу вставала і, перетнувши дворик, виглядала з хвіртки на вулицю. Роззирнувшись на всі боки, вона верталася, кажучи: «Нікого немає»,— і вимовляла ці слова з видимим задоволенням, яке поділяла, слухаючи її, й Лючія, причому ні та, ні та не знали до пуття, чому це їх тішить. Проте обидві все ж відчували якусь неясну тривогу, яка позбавила їх, а надто дочку, значної частки бадьорості, якою вони були запаслися на вечір.

Однак читачеві час уже дізнатися щось певніше про цих таємничих волоцюг. І, щоб повідомити йому про все, нам доведеться вернутися назад і знов зустрітися з доном Родріго, якого ми залишили вчора, коли пішов падре Крістофоро, в одній із кімнат його палаццо.

Як ми вже сказали, дон Родріго міряв широкими кроками кімнату, де зі стін на нього дивилися родинні портрети кількох поколінь. Коли він підходив близько до стіни й повертався, то бачив просто перед собою одного із своїх войовничих предків, грозу ворогів і власних солдатів, з лютим поглядом, з коротким цупким волоссям, з довгими, настовбурченими в усі боки, гостро закрученими вусами й з ніби стесаним підборіддям. Герой був зображений у повний зріст, у масці, латах на стегнах, панцері, нарукавниках, рукавицях — усе це з заліза. Права його рука впиралася в стегно, ліва спочивала на ефесі шпаги. Дон Родріго дивився на нього; а коли підступав аж до портрета й знов повертався, то перед ним поставав уже інший предок — суддя, гроза позивачів і адвокатів; він сидів у здоровенному оббитому червоним плисом кріслі, убраний в простору чорну мантію. І взагалі, весь у чорному, крім білого коміра з широкими брижами та горностаєвої підкладки з навмисне відкинутим краєм (відмітна ознака сенаторів, які, певна річ, носили цю підкладку тільки взимку,— ось чому не зустрінете портрета сенатора в літньому вбранні), худий, насуплений, він тримав у руках якесь там прохання й аж наче казав: «Це ще побачимо». По один його бік пишалася поважна дама, гроза своїх служниць; по другий — абат, гроза своїх ченців,— одно слово, все це були люди, які наганяли страх, і від полотен ніби віяло цим страхом. Пробуваючи віч-на-віч зі своїми спогадами, дон Родріго геть знавіснів. Він згорав від сорому й ніяк не міг заспокоїтись від думки, що якийсь там чернець посмів чіплятися до нього з повчаннями в дусі Натана^[49]. Він складав і відкидав усякі можливі плани помсти, жадаючи вдовольнити свою пристрасть, а воднораз і те, що він іменував честю. І тільки коли йому в вухах знов бриніло (подумати лишень!) недомовлене пророцтво і, як ото кажуть, ішов поза шкірою мороз, він був готовий відкинути всяку думку про те, щоб дістати це подвійне задоволення. Зрештою, щоб абичим зайнятися, він покликав служника й звелів переказати вибачення чесному товариству, поскільки його буцімто затримує невідкладна справа. Коли служник повернувся й доповів, що панове пішли, попросивши засвідчити своє шанування господареві, дон Родріго спитав, походжаючи далі:

— А граф Аттіліо?

— Вони пішли з панами, синьйоре!

— Гаразд. Шість чоловік почту для прогулянки, та мерщій! Шпагу, плащ, капелюха — мерщій!

Служник вийшов, уклонившись. Невдовзі він повернувся, принісши шикарну шпагу, яку господар причепив до бока; потім дон Родріго накинув собі на плечі плащ, на голову надяг капелюха з пишними перами, а тоді гордовито насунув його на очі — ознака того, що на морі неспокійно. Коли дон Родріго вийшов, то в дверях побачив шістьох розбійників при повній зброї; вишикувавшись шеренгою й зустрівши його поклоном, вони рушили слідом за ним. Буркотливий, похмурий, пихатий більше, ніж завжди, він вирядився на прогулянку в бік Лекко. Селяни та ремісники, бачачи його, тислися до стіни й здалека, скидаючи головні убори, били йому низькі поклони, на які він не звертав уваги. Як підлеглі, вклонялись йому й ті, що в очах решти населення самі вважалися синьйорами; річ у тім, що на цілий окіл не було жодного чоловіка, який бодай приблизно міг би зрівнятися з ним своїм походженням, багатством, зв'язками та прагненням використати все, аби тільки піднятися вище інших. До тих синьйорів він виявляв величну прихильність. Того дня не випало, але коли йому випадало зустрітися з іспанцем, синьйором кастелланом, то обидва однаково низько вклонялися, неначе цей вияв поштивості відбувався між двома володарями, яким нема чого ділити між собою, але які, задля пристойності, виявляють честь один одному. Щоб розвіяти нудьгу, якось відігнати образ ченця, що невідступно тривожив його уяву, і набратися нових вражень, дон Родріго сьогодні завернув до одного будинку, куди звичайно ходило чимало люду й де його зустріли з отією метушливою й поштивою гостинністю, яку приберігають для людей, котрі вміють примусити дуже любити себе й так само дуже боятися. І тільки з настанням ночі повернувся він до свого палаццо. Граф Аттіліо також повернувся на цей час. Їм подали вечерю, за якою дон Родріго сидів замислений і говорив мало.

— Коли ж ви заплатите мені заклад, кузене? — спитав з хитрою усмішкою дон Аттіліо, щойно служники поприбирали зі столу й віддалилися.

— День Сан-Мартіно ще не минув.

— Однаково, можете заплатити мені хоч і зараз,— адже встигнуть перейти всі святі за календарем, перш ніж...

— А це ми ще побачимо.

— Даремно ви граєте роль хитруна, кузене. Адже я все зрозумів і так певний виграшу, що ладен іще раз забитися об заклад.

— Щодо чого?

— Та що чернець... Одне слово, оцей от чернець наставив вас на шлях істинний.

— Таке скажете!

— Наставив, любий, безперечно наставив. І я, з мого боку, навіть радий цьому. І справді, це ж буде чудове видовище, коли ви каятиметесь у своїх гріхах з опущеними додолу очима. А як запишається сам чернець! Із неабияким переможним виглядом, із високо піднесеною головою повернеться він до свого монастиря! Такий улов буває не щодня! Можете не сумніватися, що він почне ставити вас усім за приклад, а коли вирядиться з проповіддю трохи далі, то всіляко розводитиметься про ваші похвальні діяння. Так, здається, й чую його голос.— І він провадив проповідницьким тоном, гундосячи й супроводячи слова іронічними жестами: — «В одній країні світу цього, яку я через повагу не стану називати, проживав, о любі чада мої, і ще й досі проживає один розпусний дворянин, друг скорше гарненьких жінок, аніж доблесних чоловіків. Звикнувши будь-яку траву збирати в пучечки, накинув він оком на...»

— Ну, годі, годі,— урвав його дон Родріго, якого слова двоюрідного брата чи то розізлили, чи то розсмішили.— Якщо ви хочете подвоїти заклад, я згоден.

— Чорт забирай! Чи ж, бува, не ви навернули ченця?

— Не говоріть мені про нього. Що ж до закладу, то справа вирішиться в день Сан-Мартіно.

Цікавість графа розпалилася. Він засипав кузена запитаннями, та дон Родріго зумів ухилитися од відповіді, знай посилаючись на вирішальний день і не, бажаючи розкривати супротивній стороні своїх намірів, які ще не тільки не здійснювались, ба навіть не визначились остаточно.

Наступного ранку дон Родріго знов прокинувся доном Родріго. Тривога, викликана словами «настане день», щезла разом із нічними сновидіннями, зосталося лише шаленство, розпалюване почуттям сорому за миттєву слабкість. Вчорашня урочиста прогулянка, уклони, гостинний прийом та кузенове під'юджування,— все це неабияк сприяло поверненню попередньої відваги. Щойно вставши, він наказав покликати Грізо. «Ну, великі передбачаються справи»,— сказав собі подумки старий служник, діставши наказ, бо ж чоловік із цим прізвиськом був не хто інший, як ватажок браві, той, на кого покладалися найбільш ризиковні й найбільш лиходійські заходи, найдовіреніша особа з близького оточення синьйора, відданий господареві душею й тілом як із вдячності, а так само й з корисливості. Відкрито, серед білого дня вбивши людину, прийшов він просити захисту у дона Родріго, і той, прикривши Грізо своєю лівреєю, врятував його від усяких розшуків з боку правосуддя. Отак, ціною участі в будь-якому подальшому злочині, який йому наказували вчинити, Грізо купив собі безкарність за вчинений перший. Для дона Родріго це було неабияким надбанням: не кажучи вже про те, що Грізо був безперечно найхоробріший з усієї банди, він воднораз правив за живий доказ того, що його заступник може безкарно порушувати закони,— тож всесилля дона Родріго від цього зросло як насправді, так і в свідомості його оточення.

— Грізо,— сказав дон Родріго,— маєш нагоду показати, чого ти вартий. Іще до завтрашнього дня Лючія повинна бути в моєму палаці.

— Ніхто ніколи не насміє сказати, що Грізо не виконав наказу свого пана.

— Бери скільки потрібно людей, наказуй і порядкуй, як вважатимеш за потрібне, аби тільки справа скінчилася гаразд. Та головне, дивись, щоб вона при цьому не постраждала.

— Трошки наполохати її доведеться, синьйоре, щоб вона не вчиняла великого шуму,— цього годі уникнути.

— Трохи наполохати... Так, так, звичайно, це необхідно. Та тільки щоб жодна волосина не впала їй з голови, а головне, виявляй до неї цілковиту шанобливість. Зрозумів?

— Квітку, синьйоре, і ту неможливо зірвати й принести вам, синьйоре, не торкнувшися її. Але буде допущено не більше того, що виявиться вкрай необхідним.

— Усе це на твою відповідальність. Однак... як ти візьмешся за цю справу?

— Я саме про це думав, синьйоре. На наше щастя, її будинок стоїть край села. Нам потрібне місце для засідки, і якраз неподалік є самотня, покинута хатинка серед поля, та сама хатинка...— а втім, ваша світлість про ці речі нічого не знає...— це хатинка, яка згоріла кілька років тому, а коштів на відбудову не було, і її покинули, а тепер туди злітаються відьми, але мені начхати: нині не шабаш! Наші селюки з їхніми забобонами за жодні гроші, ні в яку ніч тижня не зосміляться туди й носа поткнути. Отже, ми можемо вирядитися туди й засісти там із цілковитою певністю, що ніхто не з'явиться і не зіпсує нам справи.

— Чудово! А далі?

Тут Грізо заходився викладати свій план, а дон Родріго зважував усе, аж доки вони домовились, як довести задуману справу до кінця в такий спосіб, щоб замести сліди. Подумали вони й про те, як брехливими свідченнями відвести підозру кудись-інде, як змусити мовчати нещасну Аньєзе, як нагнати на Ренцо такого страху, який би притлумив у ньому горе й відігнав думку вдатися до правосуддя, відбивши всяку хіть скаржитися. Обміркували вони й усі інші підлоти, необхідні для успіху головної. Ми не станемо розповідати про всі ці домовлені подробиці, бо вони, як побачить читач, не потрібні для розуміння нашої історії, до того ж ми й самі раді не змушувати читача і далі слухати нараду двох мерзотників. Досить тільки сказати, що, коли Грізо вже був зібрався вийти, щоб почати виконувати замір, дон Родріго завернув його, мовивши:

— Послухай, якщо цей зухвалий дурбило випадково сьогодні ввечері потрапить вам до рук, то непогано було б дати йому доброго бобу — задля пам'яті. Тоді назавтра наказ мовчати подів на нього певніше. Але навмисне розшукувати його не треба, щоб не зіпсувати важливішого, зрозумів?

— Доручіть цю справу мені,— поштиво, але не без хвальковитості відповів, кланяючись, Грізо. І потому вийшов.

Весь ранок пішов на розвідку, щоб вивчити місце дії. Жебрак, що проник у бідний будиночок Лючії, був не хто інший, як сам Грізо,— він особисто приходив зняти план; подорожніми були підлеглі йому негідники, котрим для роботи під його керівництвом досить було й поверхового ознайомлення з місцем. Зробивши розвідку, вони більше не з'являлися, щоб не викликати зайвої підозри.

Коли всі повернулися до палаццо, Грізо підсумував зроблене, остаточно накреслив план викрадення, розподілив ролі, дав настанови. Усе це не пройшло поза увагою старого служника, який пильно приглядався й уважно дослуховувався до всього,— він помітив, що затівається неабищо. Спостерігаючи, а про дещо й розпитуючи, ловлячи то тут, то там уривки відомостей, намагаючись зрозуміти неясні слова й витлумачити таємничі натяки, він зрештою склав собі чітке уявлення про те, що мали вчинити цієї ночі. Але, коли йому вдалося з'ясувати все, до ночі було вже недалеко, і невеличкий авангард браві вже вирушив на засідку до згаданого напіврозваленого будиночка. Хоч бідний старий і розумів, з яким ризиком пов'язана розпочата ним гра, та ще й остерігався, як ото пізанці, запізнитися зі своєю допомогою^[50], він усе ж хотів дотримати своєї обіцянки. Під приводом подихати свіжим повітрям він вийшов з будинку й щодуху кинувся бігти до монастиря, щоб повідомити падре Крістофоро обіцяні новини. Трохи згодом вирядились у дорогу й решта браві; вони сходили донизу нарізно, щоб ніхто не бачив цілого загону. Грізо подався останнім. Залишились тільки ноші, їх мали віднести на місце пізно ввечері, що й було зроблено. Коли всі зібралися, Грізо послав трьох до шинку: один мав стати біля входу, спостерігаючи за всім, що діється на вулиці, й стежити, коли всі жителі порозходяться по домівках; два інших мали засісти в самому шинку в ролі пияків і гравців і тим часом вистежувати, чи не виявиться щось гідне уваги. А сам Грізо з більшістю ватаги залишився чекати в засідці.

Бідолашний старий усе ще квапливо дріботів до монастиря. Три розвідники вже позаймали свої пости. Сонце сідало чимдалі нижче. Саме тоді Ренцо прийшов до жінок і сказав: «Тоніо і Жервазо чекають мене на вулиці. Я піду з ними до шинку підвечеряти. Коли задзвонять до вечірньої відправи, ми прийдемо по вас. Сміливіше, Лючіє! Все залежить від однієї миті!» Лючія зітхнула й повторила: «Сміливіше»,— але звук її голосу суперечив смислу сказаного слова.

Коли Ренцо та два його товариші підійшли до шинку, то побачили невідомого, що стояв на сторожі. Прихилившися спиною до одвірка й схрестивши руки на грудях, він до половини затуляв собою двері і знай поглядав то праворуч, то ліворуч, тільки поперемінно виблискували зіниці та білки його хижих очей. Плаский берет із малинового плису, збитий набакир, прикривав половину його чуба, розділеного надвоє й опущеного з засмаглого чола двома пасмами, які кісками сходились за вухами на потилиці й були сколоті гребінцем. З його руки звисав здоровенний дрюк; справжньої зброї не було видно, та досить було подивитися йому в обличчя — і немовля здогадалось би, що зброї він має під одягом, скільки міг начепити. Коли Ренцо, що вів перед, зібрався ввійти, той, не зрушивши з місця, став дивитися йому просто в вічі; але юнак, вирішивши уникати будь-яких суперечок, як і всякий, заплутаний у дражливу справу, вдав, що не помітив незнайомця, і не сказавши навіть: «Відступіться»,— та зачепившись злегка за другий одвірок, пройшов боком уперед через простір, залишений цим вайлом. Обом його супутникам, щоб увійти, довелось пробиратися в той самий спосіб. В шинку вони побачили інших, чиї голоси було чути ще з вулиці,— отих двох браві, які сиділи в кінці столу і грали в мору^[51], горлаючи (цього, до речі, вимагала саме в ту хвилину гра) й по черзі наливаючи собі з глека, що стояв між ними. Вони також пильно подивились на нових клієнтів; а надто один, який високо підняв руку з трьома здоровенними розчепіреними пальцями і все ще не стуляв широко роззявленого рота, щойно прогорлавши «шість»; він зміряв Ренцо очима з голови до п'ят, відтак підморгнув товаришеві, потім тому, що стояв у дверях,— останній кивнув у відповідь. Ренцо, передчувши щось недобре, нерішуче подивився на своїх гостей, наче бажав прочитати на їхніх обличчях пояснення всіх цих знаків, однак на обличчях відбивався тільки великий апетит. Хазяїн подивився на Ренцо, ніби дожидаючи його замовлень. Ренцо відкликав його до сусідньої кімнати й замовив вечерю.

— Хто ці незнайомці? — тихо спитав він, коли хазяїн повернувся з грубою скатертиною під пахвою та глеком у руці.

— Я їх не знаю,— відповів хазяїн, розстилаючи скатертину.

— Як? Жодного?

— Адже вам добре відомо,— відповів хазяїн, і далі розправляючи обома руками скатертину,— що найперше правило нашої професії — не питати гостей про їхні справи; навіть наші жінки і ті де відзначаються цікавістю. Та й де вже тут питати, коли така сила народу — одні приходять, другі йдуть,— бо ж у нас тут ніби в морській гавані,— тобто, зрозуміло, коли гарний урожай; та не занепадаймо духом: може, ще й вернуться добрі часи. З нас досить і того, щоб відвідувачі були порядні люди, а хто вони такі — це нас не обходить. А зараз я, з вашого дозволу, внесу вам миску биточків, яких ви, либонь, зроду не куштували.

— А звідки вам відомо?..— почав був Ренцо, та хазяїн уже мчав на кухню. Поки він брав там сковороду із згаданими биточками, до нього тихенько підійшов той браві, який нещодавно зміряв очима нашого юнака, й тихо спитав:

— Що це за люди?

— Хороші хлопці, з нашого села,— відповів хазяїн, викладаючи биточки на блюдо.

— Гаразд, але як їх звуть? Хто вони такі? — допитувався той уже дещо грубуватим голосом.

— Одного звуть Ренцо,— відповів хазяїн, теж стиха,— хороший хлопчина, порядний, прядильник шовку, гарно знає своє діло. Другий — селянин, на ймення Тоніно, хороший друзяка, веселий чоловік; шкода тільки, що грошей у нього катма, а то б він їх усі тут і залишив. А третій — дурник, але їсть, аж за вухами лящить, коли почастують. Дозвольте лишень!

І, проскочивши спритним стрибком між плитою та співрозмовником, поніс блюдо за призначенням.

— А звідки вам відомо,— знову почав Ренцо, коли той з'явився,— що вони порядні люди, якщо ви не знаєте, хто вони?

— За поводженням, любий мій; чоловіка завжди пізнаєш за поводженням. Хто п'є вино й не патякає дурниць, платить за рахунком, не торгуючись, не заводить сварок з іншими відвідувачами, а якщо й заводить бійку на ножах, то йде дожидати супротивника на вулицю, чимдалі від шинку,— щоб не вплутувати бідолаху хазяїна,— оце й є порядний чоловік. А все ж, коли знаєш людей як слід, ось як ми четверо знаємо один одного, воно набагато краще. Та й на біса вам дізнаватися про все, коли ви — наречений і в голові у вас має бути зовсім інше? Та ще й споглядаючи такі биточки, які, здається, й мертвого поставлять на ноги? — І, мовивши це, він знову помчав на кухню.

З приводу того, як по-різному відповідав хазяїн на розпити, наш автор каже, що така вже в того була вдача: у всіх своїх розмовах він виставляв себе великим другом порядних людей, та насправді намагався куди дужче догодити тим, хто мав славу або зовнішність негідника. Своєрідна вдача, еге ж?

Вечеря вийшла не дуже весела. Обидва запрошені хотіли б дістати від неї повну втіху, але частувальник, стурбований усім тим, що вже відомо читачеві, розстроєний, ба навіть дещо занепокоєний дивним поводженням незнайомців, тільки й чекав, як би швидше піти звідти. Розмову через отих незнайомців вели стиха; слова падали уривчасто й неохоче.

— А як добре,— раптом ні сіло ні впало бовкнув Жервазо,— що Ренцо задумав женитися й що йому потрібні...

Ренцо суворо подивився на нього.

— Ти замовкнеш, бевзю, чи ні? — мовив Тоніо, супроводжуючи цей титул поштовхом ліктя в братів бік. Бесіда робилася чимдалі млявішою. Ренцо, відстаючи в їді й питті, намагався підливати обом свідкам в міру, щоб додати їм трохи духу, але щоб не затуманився розум. Коли було прибрано зі столу і за рахунком сплатив той, хто частувався найменше, усім трьом довелося ще раз пройти повз незнайомців, що знов повернулись у бік Ренцо, як ото коли він заходив досередини. Відійшовши кілька кроків, Ренцо озирнувся й побачив, що ті два, які щойно сиділи на кухні, вже йшли за ними слідом. Тоді він спинив своїх товаришів, ніби кажучи: «Ану, подивімось, що потрібно від мене цим панам». Але обидва переслідувачі, помітивши, що за ними стежать, у свою чергу спинилися, стиха поговорили між собою й завернули назад. Якби Ренцо був стояв ближче до них і міг чути їхні слова, то вони видались би йому дуже дивними. Один з розбійників сказав:

— А велика була б нам хвала, не кажучи вже про винагороду, якби, повернувшись до палаццо, ми змогли б розповісти, як ото хутенько полічили йому всі ребра, просто так, самі, без жодного наказу з боку Грізо.

— І зіпсували б цим головну справу,— відповів другий.— Бач, він щось запідозрив: спиняється, дивиться на нас. Шкода! Якби ж воно було трохи пізніше! Вертаймо краще назад, щоб не викликати більшої підозри. Дивись, онде й народ вештається довкола; нехай уже повмощуються на сідала.

І справді, кругом був помітний рух і стояв той невмовкаючий шум, який завжди буває надвечір у селі й по якому через кілька хвилин западає врочиста нічна тиша. Жінки вертали з поля, несучи на руках немовлят і ведучи за руку старшеньких, яких учили повторювати за ними вечірню молитву; вертали чоловіки з заступами та мотиками на плечах. Через відчинені двері де-де було видно блимання вогників, запалених до вбогої вечері. На вулиці чулися взаємні привітання, зрідка — слова про поганий урожай та голодний рік; і, заглушаючи розмови, лунали розмірені й дзвінкі удари дзвонів, вістуючи кінець дня. Побачивши, що два переслідувачі пішли геть, Ренцо з братами подалися своєю дорогою; темрява швидко густішала, і час від часу Ренцо нагадував про щось то одному, то другому з братів. Коли вони підходили до Лючіїного будиночка, уже впала ніч.

Проміжок між першою думкою про страшний захід і його здійсненням, як сказав один не позбавлений геніальності варвар^[52], це сон, повний привидів і страхів. Лючія вже багато годин пробувала під владою такого тривожного сну; і навіть Аньєзе, сама Аньєзе, заводійка справи, замислилась і через силу знаходила слова, щоб підбадьорити дочку. Однак, коли настає час діяти, душа пробуджується й цілком змінюється. Страх і сміливість, які боролися одне з одним, поступаються місцем новим страхам і новій сміливості; задумане постає перед нашим внутрішнім зором зовсім по-новому: те, що досі страшило найбільше, раптом видається легким для виконання; і навпаки, перешкода, на яку попервах ледве зважали, уявляється велетенською; уява в розпачі б'є відбій; руки й ноги ніби відмовляються слухатись, і серце не дотримує обіцянок, даних із такою певністю. Коли Ренцо несміливо постукав у двері, Лючію охопив жах: вона вирішила перетерпіти будь-що, розлучитися з ним навіки, аби тільки не здійснювати ухваленого рішення. Та коли він став у дверях, мовивши: «А ось і я,— ходімо!», коли всі виявили готовність іти без вагань, оскільки справу було вирішено безповоротно, Лючії забракло духу вчинити опір і, з трепетом узявши матір під руку, вона вирушила разом з усією компанією шукачів пригод, неначе її тягла невидима сила.

Мовчки й неквапно вийшли вони зі свого будиночка в темряву й рушили в дорогу стороною від села. Найпростіше було б піти навпростець через село — це привело б їх прямо до будинку дона Абондіо; проте вони вибрали обхідний шлях, щоб залишитися непоміченими. Стежками поміж садами та полями наблизились вони до будинку курато, а потім розділилися. Заручені сховалися за рогом будинку. Аньєзе залишилася з ними, але трималася дещо попереду, щоб вчасно перехопити й затримати Перпетую. Тоніо з пришелепкуватим Жервазо, який нічого не вмів робити без вказівки, але без якого годі було обійтися, сміливо підійшли до дверей і постукали.

— Хто це в таку пізню годину? — зачувся голос із щойно розчиненого вікна — то був Перпетуїн голос.— Хворих в селі, здається, немає. Чи не сталось яке-небудь лихо?

— Це я,— відповів Тоніо,— я з братом, нам треба переговорити з синьйором курато.

— Таж хіба це підхожий час для хрещених людей? — відрубала Перпетуя.— Ну й чемність! Приходьте завтра.

— Послухайте лишень: або я прийду, або й ні. Я одержав трохи грошенят і прийшов віддати борг, про який ви знаєте. Я приніс двадцять п'ять новісіньких берлінг^[53]. Та коли не можна, то вже потерпіть: розтринькати їх я зумію, а прийду вже, коли зберу інші.

— Зачекайте, зачекайте,— я миттю, туди й назад. Тільки ж чого приходити саме в такий час?

— Таж я сам оце тільки одержав їх. Ото й подумав собі: коли вони в мене долежать до ранку, то ще невідомо, що мені заманеться зробити з ними завтра. А втім, що вдієш: коли для вас година непідхожа, то я не заперечую. Я прийшов, але якщо невчасно, то я й піду собі.

— Ні, ні, зачекайте хвилинку: зараз я вернуся з відповіддю.

І, мовивши це, вона зачинила вікно. Тут Аньєзе відокремилась від заручених і, шепнувши Лючії: «Сміливіше, адже це всього одна хвилина, однаково що вирвати зуба»,— приєдналася до двох братів, які стояли під дверима. Вона заходилася теревенити з Тоніо, щоб Перпетуя, вернувшись одчинити двері, подумала, що вона проходила тут випадково і Тоніо на хвилину затримав її.

Розділ восьмий

«Карнеад!^[54] Хто ж бо це?» — питав себе подумки дон Абондіо, сидячи в кріслі в одній з кімнат горішнього поверху й тримаючи перед собою розгорнуту книжечку, коли ввійшла Перпетуя, щоб доповісти про відвідувачів. «Карнеад! Я нібито десь уже зустрічав або чув це ім'я; напевно, це був учений чоловік, великий знавець чогось за стародавніх часів — неодмінно хтось такий, а все ж що за диявол отой Карнеад?» Бідолаха був зовсім далекий від здогаду, яка буря збиралася над його головою.

Слід сказати, що дон Абондіо щоденно трохи читав для своєї втіхи. Один сусідній курато, маючи невеличку бібліотеку, давав йому книжку за книжкою з перших, які траплялись напохваті. Книжка, що над нею в дану хвилину розмірковував дон Абондіо, видужуючи від спричиненої переляком гарячки,— мабуть, він навіть видужав більше (принаймні від гарячки, якщо не від страху), ніж йому хотілось би це показати,— була панегіриком на честь Сан-Карло, висловленим із великим піднесенням і вислуханим із захопленням у Міланському соборі два роки тому. За любов свою до науки святий порівнювався тут з Архімедом,— до цього місця дон Абондіо читав не спотикаючись, бо ж Архімед займався такими цікавими речами, так багато примусив говорити про себе, що, навіть не будучи дуже вченим, можна було дещо знати про нього. Але після Архімеда оратор називав задля порівняння також Карнеада,— отут читач і сів на мілину. Саме в ту мить з'явилася Перпетуя, сповістивши, що прийшов Тоніо.

— Так пізно? — здивувався й собі дон Абондіо, що було цілком природно.

— А що ви хочете? Якої чемності можна від них чекати? Але якщо його не впіймати зараз...

— Звичайно, якщо я його не впіймаю зараз, то хто знає, коли вдасться його залапати! Нехай зайде... Але постривай... ти цілком певна, що це саме він?

— Ет, ідіть ви! — відповіла Перпетуя і подалася вниз. Відчинивши двері, вона гукнула: «Агей, де ви там?» З'явився Тоніо, і тут же вийшла Аньєзе, назвавши Перпетую на ймення.

— Доброго вечора, Аньєзе,— сказала Перпетуя,— звідки це ви так пізно?

— Та я йду з... — і вона назвала сусіднє сільце.— Якби ви знали, я й затрималась там задля вас...

— Чого б це? — з подивом спитала Перпетуя й мовила до двох братів:

— Ну-бо, заходьте, а я зараз слідом за вами.

— Та ось чого,— відповіла Аньєзе,— одна жінка з тих, що не знають нічого до ладу, а потеревенити про все охочі,— тільки подумайте! — знай повторювала, що ви не вийшли заміж ні за Беппе Суолавекк'я, ні за Ансельмо Лунчінья тільки тому, що ті вас не хотіли брати. А я доводила, що ви самі їм відмовили, і тому, й другому...

— Авжеж, авжеж! Ох, вона ж брехуха, ну й брехуха! Та хто ж це така?

— Не питайте мене про це: я не хочу сварити людей.

— Але ж мені ви вже скажіть, мені ви повинні сказати,— от брехуха!

— Та ну її... ви не повірите, як мені було прикро, що я не знала як слід усієї цієї історії, бо я б її загнала на слизьке.

— Ви тільки подумайте! —знову вигукнула Перпетуя.— І як ото можна вигадувати таке! — І похапцем провадила далі: — Вже щодо Беппо, то тут усі знають і всі могли бачити... Агей, Тоніо, причини-но двері, і йдіть собі нагору, я зараз.— «Гаразд!» — відповів Тоніо зсередини, а схвильована Перпетуя продовжувала свою розповідь.

Навпроти дверей дона Абондіо, між двома злиденними халупами, пролягала вузька стежечка, яка, поминувши їх, вела в поле, Аньєзе пішла нею, показуючи, що хоче відійти трохи вбік, аби поговорити вільніше; Перпетуя пішла за нею. Коли вони завернули за ріг і опинилися там, звідки годі було бачити те, що відбувалося перед будинком дона Абондіо, Аньєзе голосно кашлянула. Це був умовний знак. Ренцо почув його, підбадьорив Лючію потиском руки, й обоє тихенько, навшпиньках, рушили вперед, тримаючись чимближче до стіни. Підійшовши до входу, легенько штовхнули двері й крадькома, пригнувшися, зайшли до передпокою, де їх уже дожидали обидва брати. Ренцо якмога тихіше причинив двері. І всі четверо побралися нагору сходами, намагаючись зчиняти якнайменше шуму. Добувшися до площадки, брати підійшли до дверей, розташованих збоку від сходів, а молодий з молодою притислися до стіни.

— Deo gratias!^[55] — дзвінко мовив Тоніо.

— Це ви, Тоніо? Заходьте! — відізвався голос ізсередини.

Гість прочинив двері, але стільки, щоб прослизнути вдвох з братом, один за одним. Пасмо світла, несподівано впавши на темну підлогу площадки чіткими обрисами, примусило Лючію здригнутися, неначе її вже було виявлено. Коли брати зайшли, Тоніо зачинив за собою двері. Наречений із нареченою залишилися в пітьмі; стояли непорушно, напружено дослухаючись, тамуючи подих. Серед цієї тиші хіба що було чути, як калатало бідне Лючіїне серденько.

Як ми вже сказали, дон Абондіо сидів при слабкому світлі маленького світильника в потертому кріслі, загорнувшися в поношену сутану. Два густих пасма, що вибилися з-під шапочки, густі брови, густі вуса, густа еспаньйолка — усе це, сиве й розкидане по смаглявому зморщеному обличчю курато, скидалося на вкриті снігом кущики на схилі гори, освітлені місячним сяйвом.

— А-а! — повітав він Тоніо, знімаючи окуляри й закладаючи ними книжечку.

— Ви, либонь, скажете, синьйоре курато, що я прийшов невчасно,— мовив Тоніо, вклонившись, вслід за ним це саме досить незграбно зробив і Жервазо.

— Звичайно, пізно,— пізно в усіх відношеннях! Адже ви знаєте, що я хворий?

— О, нам дуже шкода!

— Напевно, ви чули про це. Я хворий і не знаю, коли зможу знову вийти на люди... А для чого ви привели з собою оцього... цього хлопця?

— Та так, задля компанії, синьйоре курато.

— Ну гаразд! Подивимось?

— Ось тут двадцять п'ять нових берлінг — отих, із святим Амброджо на коні,— сказав Тоніо, видобуваючи з кишені згорток.

— Подивимось,— повторив дон Абондіо і, взявши згорток, знову наклав окуляри, розгорнув папір, висипав берлінги, перелічив і пообдивлявся їх з усіх боків, але не виявив ані найменшої вади.

— А тепер, синьйоре курато, поверніть мені намисто моєї Текли.

— Правильно,— відповів дон Абондіо.

Підійшов до шафи, дістав ключа із кишені й, озирнувшись довкола, неначе бажаючи втримати непроханих глядачів на безпечній відстані, прочинив дверцята, затулив отвір своїм тулубом, стромив досередини голову, щоб побачити, де намисто, і руку, щоб взяти його, взяв і, замкнувши шафу, оддав Теклине намисто зі словами: «Усе гаразд?»

— А тепер,— сказав Тоніо,— коли ваша ласка, напишіть чорним по білому...

— А це навіщо? — спитав дон Абондіо.— Адже всі й так знають. Ой! Які люди поробилися підозріливі! То ви що — не вірите мені?

— Як можна, синьйоре курато! Це я вам не вірю? Ви мене кривдите. Та вже коли моє ім'я записано у вас в книжечці там, де борг, якщо ви завдали собі праці записати його один раз, то, знаєте, адже людина не відає ні скільки їй ще жити, ані своєї смертної години...

— Ну, гаразд, гаразд! — урвав його дон Абондіо; буркочучи, він висунув із стола шухлядку, дістав звідти папір, перо та чорнильницю і заходився писати, повторюючи вголос слова в міру того, як вони лягали з-під пера на папір. Тим часом Тоніо, а за його знаком і Жервазо, стали перед столиком так, щоб затулити від пишучого вхідні двері; і, ніби знічев'я, почали човгати ногами по підлозі, аби дати знати нареченим за дверима, що час заходити, і воднораз заглушити шум їхніх кроків.

Коли було зачовгано в чотири ноги, Ренцо взяв Лючію за руку, підбадьорливо потискаючи її, і рушив, тягнучи за собою наречену, яка вся дрижала і не могла зрушити з місця. Вони зайшли тихо-тихо, навшпиньках, тамуючи подих, і сховалися за спинами братів. Тим часом дон Абондіо, скінчивши писати, став уважно перечитувати написане, не відводячи очей від паперу. Потому він згорнув його вчетверо і, мовивши: «Тепер ви будете задоволені?» — зняв окуляри однією рукою, а другою простиг папір Тоніо, звівши на того очі. Простягаючи руку по папір, Тоніо відступив убік, Жервазо, за його знаком,— у другий, і між ними, ніби при щойно розсунутій завісі, з'явилися Ренцо й Лючія. Дон Абондіо спершу неясно, а потім чітко побачив це все, злякався, занімів, розлютився, втямив, що до чого, й прийняв рішення, встигнувши все це за той час, який був потрібен Ренцо, щоб промовити слова: «Синьйоре курато, в присутності цих свідків заявляю: вона моя дружина». Іще не встигли стулитися його вуста, як дон Абондіо, кинувши папір, схопив лівою рукою світильника, а правою стяг зі столика килимову скатертину і, притуливши її до себе, за поспіхом впустивши додолу книжку, папір, чорнильницю та пісочницю, пробрався між кріслом і столиком, підступивши до Лючії. Бідолашка своїм милозвучним і в ту хвилю тремтливим голосом ледве встигла вимовити: «А це...», як дон Абондіо грубо накинув їй скатертину на голову та обличчя, щоб перешкодити доказати всю формулу до кінця. І відразу, кинувши світильника, якого тримав у другій руці, так закутав Лючію в килим, аж вона мало не задихнулася. При цьому він щосили загорлав: «Перпетує! Перпетує! Зрада! Рятуйте!» Світильник, гаснучи на підлозі, слабким миготливим світлом осявав Лючію, яка, геть розгубившись, навіть не намагалася вивільнитися зі скатертини і могла видатися скульптурою з глини, що на неї майстер накинув вогку тканину. Коли ж світло зовсім згасло, дон Абондіо відпустив бідолашну й став навпомацки шукати двері до другої внутрішньої кімнати; знайшовши їх, він ускочив туди й замкнувся, не перестаючи кричати: «Перпетує! Зрада! Рятуйте! Геть із мого будинку, геть!»

У сусідній кімнаті панувало цілковите сум'яття. Ренцо намагався впіймати синьйора курато й водив руками, наче грав у піжмурки. Діставшися до дверей, він почав стукати в них, голосно вигукуючи: «Відімкніть, відімкніть-бо, не зчиняйте галасу!» Уриваним голосом Лючія намагалася спинити Ренцо, благально повторюючи: «Ходімо звідси, на бога, ходімо!» Тоніо навкарачках нишпорив руками по підлозі, щоб усе-таки забрати свою розписку. Жервазо, мов навіжений, горлав і стрибав, намагаючись вибратися й утекти, поки не пізно.

Серед цієї метушні нам доведеться зробити хвилинну зупинку для деяких міркувань. Ренцо, вчинивши шарварок у чужому домі, пробравшися туди крадькома й полонивши самого господаря в одній із кімнат, поставав ніби грубий насильник, а тим часом він, по суті, був скривджений. Дон Абондіо, заскочений зненацька, змушений тікати й нажаханий саме в ту хвилю, коли мирно займався своїми справами, поставав ніби жертва, а тим часом, по суті, саме він і був кривдник. Так часто буває на цім світі,— я маю на увазі, так бувало в сімнадцятому сторіччі.

Не бачачи ознак відступу ворога, обложений розчинив вікно на церковний майдан і заволав: «Рятуйте! Рятуйте!» Місяць світив щосили. Тінь від церкви, а за нею довга шпичаста тінь дзвіниці лежали чіткою чорною плямою на порослім травою яскраво осяяному майдані: будь-яку річ було видно майже як удень. Але, куди оком глянеш,— ніде жодної ознаки живої істоти. Однак до однієї стіни церкви, якраз з боку, поверненого до парафіяльного будинку, тулилася невеличка оселя — комірчина, де спав паламар. Пробудившися від несамовитого крику, він отямився після сну, похапцем зліз із ліжка, відчинив стулку свого віконця, вистромив голову назовні і, не встигнувши ще продерти очі, запитав:

— Що там сталося?

— Мерщій, Амброджо, на допомогу! До мене залізли в будинок! — закричав йому дон Абондіо.

— Зараз,— відповів паламар, ховаючи голову. Він зачинив вікно й, страшенно наляканий, відразу знайшов спосіб зарадити лихові — навіть більше, ніж його про те просили,— не беручи, однак, участі в бійці, хоч би яка вона пула. Схопивши штани зі своєї постелі й ткнувши їх під пахву, неначе парадного капелюха, він вистрибом спустився дерев'яними сходами, підбіг до дзвіниці, схопився за мотуз більшого з двох дзвонів і вдарив на сполох.

Бов-бов-бов! Селяни перелякано підхоплюються з ліжок; хлопці, розлігшися в сіннику, прислухаються, підводяться. «Що таке? Б'ють на сполох? Пожежа? Злодії? Розбійники?» Деякі жінки умовляють своїх чоловіків, благаючи їх лежати й не ворушитися — нехай собі йдуть інші. І все ж декотрі встають, підходять до вікна, боягузи вдають, що піддаються на умовляння жінок, і вертаються; цікавіші й хоробріші сходять донизу по вила та мотики й біжать на галас; треті тільки стоять і видивляються.

Та перш ніж одні опинилися на місці події, навіть перш ніж інші повстигали попідхоплюватися на ноги, шум долетів до вух тих, що були неподалік, уже вдягнені. То були браві, з одного боку, Аньєзе й Перпетуя — з другого. Спершу коротко розповімо про перших, про те, що вони робили від тієї хвилини, як ми їх покинули в шинку. Ці троє, помітивши, що всі двері позамикано і вулиця спорожніла, хутко вийшли з шинку, неначе раптом зміркували, що засиділися допізна, і заявили, що поспішають додому. Вони обійшли все село, аби остаточно впевнитись, що всі повгамовувалися; і справді, не зустріли жодної живої душі, не почули ані найменшого шереху. Пройшли вони з усілякими осторогами й повз наш бідний будиночок, де панувала повна тиша,— адже там уже нікого не було. Тоді вони, не гаючи часу, вирушили до халупи й доповіли про все синьйорові Грізо. Він відразу натяг на голову великого старого капелюха, накинув на плечі вощений полотняний плащ пілігрима, обвішаний черепашками, взяв у руки ціпок мандрівця й, сказавши: «Ходімо, сміливіше! Тихо, і слухати мої накази!» — першим вирушив у дорогу, решта — за ним.

Вони вмить дісталися до будинку вулицею, протилежною тій, якою пішла невелика компанія, так само вирушивши в свою подорож. На відстані кількох кроків Грізо спинив свою ватагу й рушив на розвідку сам. Бачачи, що зовні безлюдно й спокійно, він підкликав двох браві, наказав їм тихенько перелізти через стіну навколо дворика і, діставшися досередини, сховатися в кутку за густим фіговим деревом, яке він помітив ще вранці. Потому він тихенько постукав з наміром прикинутися заблудлим мандрівцем і попросити притулку до ранку. Ніхто не відповідав. Постукав дужче,— повна тиша. Тоді він покликав третього браві і наказав йому, за прикладом двох інших, перелізти в дворик і тихо зняти засув, щоб забезпечити собі вільний вхід і вихід. Усе це було виконано з великою обережністю і скінчилося гаразд. Потім, покликавши решту браві, він зайшов з ними в двір, звелів їм сховатися біля тих, що вже перелізли, безгучно наблизився до виходу на вулицю і поставив там двох вартових із внутрішнього боку, після чого, скрадаючись, підступив до входу в нижній поверх. Тут він знову постукав і зачекав, та довго б йому довелося чекати. Тоді він тихенько відчинив двері. Зсередини ніхто не спитав: «Хто там?» Нікого не було чути, одно слово, все складалось якнайкраще. Отже, вперед. «Пст!» — підкликав він причаєних біля фігового дерева і зайшов з ними до кімнати нижнього поверху, де вранці підступно випросив шматок хліба. Діставши трут, кремінь, кресало та сірники, він запалив свого маленького ліхтарика й пройшов до наступної, найдальшої кімнати, аби впевнитися, що там теж нікого немає,— і справді нікого! Грізо повернувся, підійшов до сходів і, вдивляючись у темряву, став дослухатися: безлюддя й мовчанка. Він поставив іще двох вартових на нижньому поверсі і взяв із собою Гріньяпоко. Це був браві з Бергамського краю,— тільки йому було доручено погрожувати, угамовувати, наказувати, взагалі провадити всі розмови, щоб Аньєзе, чуючи його говірку, могла подумати, що всю змову затіяно з Бергамо. Вони йшли поряд, інші ступали позаду. Грізо тихенько зійшов нагору, кленучи подумки кожну скрипучу приступку, кожен крок цих пройдисвітів, що зчиняли шум. Ось він уже нагорі. Тут заліг заєць! Він легенько штовхнув двері до першої кімнати; двері прочинилися, утворюючи щілину; заглянув туди: темно; прислухався, чи хто не хропе, не зітхає, не вовтузиться всередині: зовсім тихо. Отже, можна йти вперед! Піднявши ліхтарика до рівня обличчя, скеровуючи світло перед собою, добре все бачачи, сам залишаючись у тіні, він розчахнув двері; перед ним — ліжко, підступив до нього: постіль накрито й збито, покривало накинуто на узголів'я. Грізо знизав плечима, повернувся до товаришів, даючи їм зрозуміти, що йде до другої кімнати, а вони мають іти за ним; вступивши до сусідньої кімнати, він побачив там те саме. «Що за чортівня! — вигукнув він.— Чи не виказав нас який-небудь собака-зрадник!» Інші, вже з меншою обережністю, заходяться нишпорити по всіх кутках, перевертаючи все догори дном. Поки вони були зайняті цією справою, ті два сторожі біля виходу на вулицю зачули часті, чимраз ближчі кроки; хоч би хто то був, вирішили браві, він має пройти мимо, і, принишкнувши, вони про всяк випадок насторожилися. Алекроки затихли якраз біля входу. То був Меніко, який чимдуж поспішав із дорученням падре Крістофоро попередити обох жінок, щоб вони, ради всього святого, негайно пішли із свого дому й сховались у монастирі, тому що... ну, а чому — це вже вам відомо, читачу! Меніко взявся за скобу засува, намірившись постукати, і зауважив: засув теліпається в руці, його висмикнуто й знято. «Що за халепа?» — подумав він і зі страхом штовхнув двері — вони відразу відчинилися. Меніко з великою обережністю переступив поріг і раптом відчув, як його схопили за руки, а з обох боків пролунали два тихі погрозливі голоси: «Мовчи, бо вколошкаємо!» Він страшно закричав, але один розбійник затулив йому рота рукою, а другий витяг величезного ножа, щоб налякати його. Хлопчик затрясся, мов осиковий листок, і вже не поривався кричати, бо тієї ж миті тишу розпанахав гучний удар сполохового дзвона, а потім, один за другим, полився цілий потік ударів. «На злодієві шапка горить»,— мовить прислів'я; кожному з двох пройдисвітів вчулося в цьому бовканні його власне ім'я та прізвисько; вони відпустили Меніко й, пороззявлявши роти, розвели руками, дивлячись один на одного, а тоді кинулися в будинок, де перебувала більша частина ватаги. Меніко чкурнув геть, не оглядаючись, просто до дзвіниці, де напевно хтось та був. На інших пройдисвітів, що нишпорили в будинку, страшний сполох справив таке саме враження. Насторожившись, охоплені панікою, вони посунули до виходу, шукаючи найкоротшого шляху, наштовхуючись один на одного. А втім, усе це були люди випробувані й до всього звиклі, та й вони не могли встояти перед невідомого небезпекою, до того ж геть непередбаченою, що впала на них, мов сніг на голову. Знадобилося все самовладання Грізо, щоб утримати їх укупі й не дати відступові перетворитися на панічну втечу. Достоту як ото пес, супроводжуючи свиней, підбігає то з одного, то з другого боку до відбіглих від стада, одну вхопить зубами за вухо й затягне назад, другу штовхне мордою, погавкає на третю, яка саме в цю хвилю вибігає з рядів, отак і тут Грізо схопив за волосся одного з тих, хто вже був на порозі, й затяг його до будинку, ціпком загнав досередини ще одного, котрий був спіткнувся, вилаяв інших, що металися туди й сюди, не знаючи, куди тікати. Зрештою він зігнав усіх на середину дворика.

— Мерщій! Пістолі в руки! Ножі напоготові, триматися гуртом, і марш за мною! Довбешки ви дурні, хто ж зосмілиться зачепити нас, якщо ми триматимемося вкупі? Якщо ж дамо переловити себе по одному, то з нами упорається всякий селюк. Вище голову! За мною всі, як один!

По цьому короткому зверненні він став на чолі ватаги і вийшов перший. Будинок, як ми вже казали, стояв край села. Грізо пішов вулицею, що вела в поле, і всі рушили за ним у повному порядку.

Тож нехай вони собі йдуть, а ми вернімося трохи назад — до Аньєзе та Перпетуї, котрих ми залишили на стежці. Аньєзе намагалася якнайдалі відвести свою приятельку від будинку дона Абондіо, і до певної миті справа посувалася чудово. Аж враз служниця згадала, що двері не замкнуто, й захотіла повернутися назад. Заперечувати було годі; щоб не викликати зайвої підозри, Аньєзе мусила повернути слідом за Перпетуєю і піти з нею, однак намагалася затримувати її щоразу, коли помічала, що та надто розпалювалася, розповідаючи про нездійснені шлюбні задуми. Аньєзе прибирала вигляду уважної слухачки і від часу до часу, бажаючи показати, начебто стежить за розповіддю, або щоб пожвавити балаканину, повторювала: «Так, так... тепер я все розумію... чудово... певна річ. А потім? А він що? А ви?» Насправді Аньєзе думала про зовсім інше: «Пішли вони чи все ще там? І як ми пошилися в дурні всі троє, не домовившись, щоб вони подали якийсь сигнал, коли справа скінчиться щасливо? Велика дурість, але тепер уже годі що вдіяти. Як би його ухитритися і, скільки можливо, затримати її ще?»

Отак, крок за кроком, то посуваючись уперед, то зупиняючись, наблизились вони до оселі дона Абондіо, але будинку ще не було видно за поворотом. Перпетуя саме розповідала про якийсь важливий момент зі свого життя, і Аньєзе вдалося затримати її на кілька хвилин на місці, аж враз непорушне повітря серед нічної тиші прорізав розпачливий крик дона Абондіо, долинувши звідкись згори: «Рятуйте! Рятуйте!»

— Господи помилуй! Що сталося? — скрикнула Перпетуя й кинулась була бігти.

— Що, що таке? — закричала Аньєзе, хапаючи її за спідницю.

— Господи помилуй! Хіба ви не чули? — відказала та, смикнувшись, щоб вивільнитися.

— Що таке? Що сталося? — повторила Аньєзе, утримуючи її за руку.

— Відчепись, бісова бабо! — крикнула Перпетуя, відштовхнувши Аньєзе й вирвавшись, а тоді кинулася бігти. В цей час здалеку долинув, ще більш пронизливий і несподіваний, страшний вереск Меніко.

— Господи помилуй! — закричала тепер і Аньєзе й припустила за Перпетуєю. Та не встигли вони й п'ятами блиснути, як зненацька забовкав сполоховий дзвін — раз, два, три і далі, частіше, удар за ударом. Ці удари могли б ще дужче поквапити їх, якби в тім була потреба! Перпетуя підбігла до будинку на якусь хвилю раніше від Аньєзе й кинулась відчиняти двері, але вони самі розчахнулися, й на порозі з'явилися Тоніо, Жервазо, Ренцо та Лючія, які, віднайшовши сходи, вистрибом збігли донизу, а зачувши страшне бовкання сполохового дзвона, почали рятуватися втечею.

— Що тут таке? Що тут таке? — питала засапана Перпетуя в братів, але ті у відповідь тільки грубо відштовхнули її й утекли.— І ви! Як? Що ви тут робите? — спитала вона потім наших молодих, упізнавши їх. Але й вони подались геть, нічого не відповівши. Поспішаючи туди, де вона була потрібна найбільше, Перпетуя не стала гаяти часу, швидко зайшла до передпокою і, як могла, навпомацки, кинулась до сходів.

Наречений з нареченою, так і залишившися зарученими, зустрілися віч-на-віч з Аньєзе, яка підбігла до них.

— А-а, ви тут! — сказала вона, через силу вимовляючи слова.— Ну, то як вийшла справа? Що це за сполох? Я оце щось чула...

— Додому, скоріше додому,— сказав Ренцо,— додому, поки не зібрався народ.

І вони були кинулись навтьоки. Але тут прибіг Меніко і, впізнавши їх, весь тремтячи, проказав захриплим голосом:

— Куди ви? Назад, назад! Ідіть туди, в монастир!

— То це ти?...— почала була Аньєзе.

— А що таке? — спитав Ренцо. Лючія, геть розгубившись, мовчки здригалася.

— У будинку сам диявол,— задихаючись, провадив Меніко.— Я бачив їх, вони хотіли вбити мене. Падре Крістофоро сказав... і ви, Ренцо, він сказав, щоб ви також прийшли негайно, та й потім — я ж їх бачив своїми очима, на щастя, я знайшов усіх вас тут. Я розповім вам про все потім, коли виберемось звідси.

Ренцо, розгубившися менш за інших, подумав, що, хоч хай там як, а треба йти геть чимскоріше, перш ніж збереться народ, і що найкраще було б учинити за порадою, або, ліпше сказати, за настійливим проханням до смерті переляканого Меніко. А вже дорогою, уникнувши небезпеки, можна буде зажадати від хлопця більш путящого пояснення.

— Іди вперед,— сказав він Меніко.— Ми підемо з ним,— докинув він, обернувшися до жінок.

Вони швидко повернули до церкви, перетнули майдан, де ще, з божої милості, не було жодної живої душі, заглибилися в вуличку між церквою та будинком дона Абондіо, пролізли в першу, яка трапилась їм, діру в загорожі й подалися в поле.

Не пройшли вони, либонь, і півсотні кроків, як на майдан посунув натовп, більшаючи щохвилини. Люди переглядалися між собою, у кожного на язиці крутилось запитання і ні в кого не було відповіді. Ті, що поприбігали перші, кинулися до церковних дверей, які були на замку. Тоді люди побігли до дзвіниці, і хтось із них, приставивши рота до невеличкого віконця на зразок бійниці, гукнув досередини: «Який біс там калатає?» Зачувши знайомий голос, Амброджо кинув мотуза й, зрозумівши з гомону, що народу поназбиралося чимало, відповів: «Зараз відімкну». Похапцем надягши на себе принесені під пахвою штани, він пройшов ізсередини до церковних дверей і відімкнув їх.

— Що означає весь цей шум? Що сталося? Де? Хто?

— Як це де? — відповів Амброджо, притримуючи однією рукою двері, а другою оті штани, які він надяг похапцем.— Як! Ви не знаєте? У синьйора курато в будинку розбійники. Сміливіше, хлопці, на допомогу!

Усі посунули до будинку курато і, підступивши до нього натовпом, стали, дослухаючись, дивитися вгору: в будинку панувала повна тиша. Декотрі забігли з боку дверей: вони були замкнені, і ні по чому не було видно, щоб хтось їх торкався. Тоді ці в свою чергу подивилися вгору — жодного відчиненого вікна, ані найменшого шереху.

— Чи є там хто всередині? Агей, синьйоре курато! Синьйоре курато!

Дон Абондіо, котрий, щойно помітивши втечу непроханих гостей, відійшов від вікна, замкнув його і саме в цю хвилину пошепки сперечався з Перпетуєю, яка покинула його самого в такому скрутному становищі, повинен був, на вимогу натовпу, знов появитися біля вікна. Забачивши таке велетенське підкріплення, він розкаявся в тому, що викликав його.

— Що тут було? Що з вами зробили? Хто то такі? Де вони? — кричали йому гуртом голосів з п'ятдесят.

— Нікого вже більше немає. Дякую вам, розходьтеся по домівках.

— Але ж хто тут був? Куди вони подалися? Що сталося?

— Погані люди, які вештаються вночі, але вони вже порозбігалися. Ідіть додому, нікого більше немає, іще раз, діти мої, спасибі вам за ваше добре ставлення.-— І по цих словах він сховався, зачинивши вікно.

Тут одні почали бурчати, другі — наспівувати, треті — лаятися. Декотрі знизували плечима й ішли геть. Раптом появився новий чоловік; геть засапавшись, він ледве вимовляв слова. Чоловік цей жив майже навпроти будиночка Аньєзе. Коли почався шум, він виглянув з вікна й побачив у дворику переполох серед браві, яких Грізо намагався заспокоїти. Звівши дух, чоловік крикнув до натовпу:

— Що ви тут робите, хлоп'ята? Диявол не тут, а в кінці вулиці. Внизу, в будинку Аньєзе Монделли, якісь озброєні люди; вони там, в будинку; щось ніби збираються вбити якогось подорожнього. Хто знає, що там за чортівня!

— Що? Що таке? — почалась безладна нарада.— Треба йти. Треба подивитися. Скільки їх? А нас скільки? Хто вони? Старосту!

— Я тут,— озвався староста з середини натовпу,— я тут, але ви повинні допомогти мені й слухатись безвідмовно. Де паламар? Дзвони що є сили! Швидко! Біжіть хто-небудь по допомогу до Лекко! Ідіть усі сюди...

Хто підійшов, а хто за спиною інших і втік. Галас стояв страшний, аж враз з'явився новий свідок, що бачив на власні очі, як незнайомці поспішно втікали, й заволав:

— Покваптеся, хлоп'ята, злодії або розбійники втікають з якимсь подорожнім; зараз вони вже за селом. Тримайте їх!

У відповідь на це повідомлення весь натовп, не дожидаючи наказів начальства, заворушився й урозсип кинувся вниз вулицею. В міру того, як вояцтво посувалося вперед, дехто з передніх сповільнював крок, дозволяючи іншим обігнати себе, й застрягав у самісінькій гущі бойової маси, задні проштовхувались уперед, і, врешті, вся вервечка в безладі добулася до місця призначення.

Були наявні свіжі сліди нашестя: двері навстіж, засув знято, але самих розбійників і слід прохолов. Вступили в дворик, підійшли до дверей нижнього поверху — їх теж було відімкнуто й зірвано. Стали кликати: «Аньєзе! Лючіє! Подорожній! Де подорожній? Мабуть, Стефано бачив його уві сні, отого подорожнього!» — «Та ні ж бо, ні. Карландреа також бачила його. Агей, подорожній! Аньєзе! Лючіє!» Відповіді не було. «Вони потягли їх із собою, потягли з собою». Познаходилися й такі; що закликали переслідувати викрадачів: адже це нечувана мерзенність, і була б ганьба для цілого села, якби всякий негідник міг безкарно з'являтися й хапати жінок, мов шуліка курчат із покинутого току. І от знову ще галасливіша нарада; раптом хтось (згодом так і не вдалося встановити, хто ж це був) пустив чутку, ніби Аньєзе й Лючія сховалися в одному з будинків. Чутка швидко поширилася, їй повірили; про переслідування втікачів відразу перестали говорити, натовп розсипався, й усі розійшлися по домівках. Почалось перешіптування, гомін, стукали в двері, відчиняли їх, з'являлись і зникали вогники, жінки, повихилявшися з вікон, запитували, їм відповідали. Коли ж вулиця спорожніла і все затихло, розмови якийсь час тривали по будинках, чергуючися з позіханнями, щоб уранці розпочатися знову.

А втім, нових подій не було, крім одної: того самого ранку староста стояв на своєму полі, підперши підборіддя рукою й спираючись ліктем на держак заступа, напівзастромленого в землю, а ногою — на сам заступ. Він стояв, мовчки обмірковуючи таємниці минулої ночі й складне питання про те, що йому належало зробити і як було найвигідніше повестися. Аж тут він побачив, що до нього прямують два чоловіки, досить визивні на вигляд, довгочубі, подібні до перших франкських королів, та й всім іншим надзвичайно схожі на отих двох суб'єктів, які за п'ять днів до того перепинили дона Абондіо, а може, це були саме вони. Чоловіки нахабно зажадали від старости, щоб він у жодному разі не доповідав синьйорові подеста про нічну пригоду, а коли його й спитають, щоб не казав правди, та щоб не базікав сам та не заохочував до базікання селян, якщо тільки йому дорога надія мирно сконати у власній постелі.

Наші втікачі досить довго йшли мовчки, швидким кроком, по черзі озираючись назад, щоб подивитися, чи немає, бува, погоні; всі були пригнічені стомливою втечею, занепокоєні невідомістю, в якій опинилися, засмучені невдало зробленою справою і сповнені неясного страху перед новою, невизначеною небезпекою. Це тривожне почуття посилював безперервний сполоховий дзвін їм услід, який, знай даленіючи, чувся їм усе тихіше й глухіше, та зате, здавалося, робився дедалі сумнішим і зловіснішим. Нарешті він замовк. Тільки тоді втікачі, перебуваючи вже серед безлюдного поля й не чуючи ані найменшого шереху довкола, стишили крок. Дещо відсапавшись, Аньєзе перша порушила мовчанку й стала розпитувати Ренцо, як була справа, а Меніко — як сталося, що якийсь диявол проник до них у будинок. Ренцо коротко розповів сумну історію, а потім усі троє звернулися до хлопчика, який уже докладніше передав попередження падре Крістофоро й розповів про все, що бачив сам, та про небезпеку, яка йому загрожувала. Усе це, гай-гай, іще раз підтвердило попередження падре. Слухачі зрозуміли більше, ніж зумів розповісти їм Меніко. Всі троє раптом замовкли, з жахом дивлячись в очі одне одному. І відразу, в одностайному пориві, всі троє поклали руку — хто на голову, хто на плече хлопчикові, ніби бажаючи попестити його й мовчки подякувати йому за те, що він став їхнім ангелом-рятівником. Висловлюючи своє співчуття з приводу пережитого ним хвилювання та небезпеки, на яку він наражався задля їхнього порятунку, вони майже були готові просити в нього прощення.

— А тепер вертайся додому, щоб твої більше не тривожились за тебе,— сказала йому Аньєзе і, згадавши про дві обіцяні монетки, дістала з кишені аж чотири й віддала йому, мовивши:

— Ну, гаразд, моли бога, щоб нам скоріше побачитися знову, і тоді...

Ренцо дав Меніко новеньку берлінгу й довго напучував його нічого не говорити про падре Крістофоро. Розчулений Меніко попрощався з усіма й повернув назад. А ті пішли своєю дорогого в глибокий роздумах — жінки попереду, Ренцо за ними, охороняючи їхню путь. Лючія міцно тримала матір під руку, лагідно й обережно відмовляючись від допомоги, яку Ренцо пропонував їй у важких місцях цієї подорожі, коли вони йшли путівцями: їй було соромно за те, що вона, хай навіть за виняткових обставин, так довго залишалася з ним удвох і допустилася такої близькості,— щоправда, вона сподівалася от-от стати його дружиною. А тепер, коли її мрії так гірко розвіялись, Лючія каялася в тому, що зайшла надто далеко, і до числених її хвилювань додалося тепер іще й почуття сорому, породжене не сумним пізнанням зла, а сорому безпричинного, більше схожого на страх дитини, яка тремтить у пітьмі, сама не знаючи чому.

— А будинок? — раптом спитала Аньєзе.

Та хоч хай як важливе було це питання, ніхто їй нічого не відповів, бо ніхто й не міг дати задовільної відповіді. Мовчки верстали вони далі свою путь і згодом вийшли на невеликий майдан перед монастирською церквою.

Ренцо підійшов до дверей, тихенько штовхнув їх. Двері відразу прочинились, і місяць, прокравшись в отвір, освітив бліде обличчя й сріблясту бороду падре Крістофоро, який стояв на порозі й чекав. Забачивши всіх трьох, він промовив:

— Слава богові! — й порухом запросив прийшлих увійти. Поруч нього стояв другий капуцин — то був послушник-паламар, якого падре Крістофоро проханнями та переконуваннями вговорив не спати і, залишивши вхідні двері незамкненими, бути насторожі, щоб прийняти нещасливців, котрим загрожувала страшна небезпека. Тільки завдяки своєму великому авторитету та славі святої людини падре Крістофоро домігся від послушника такої небезпечної й невідповідної статуту поступливості.

Коли вони зайшли, падре Крістофоро тихо причинив за ними двері. Тут уже паламар не міг стриматися й, відкликавши падре Крістофоро вбік, зашепотів йому на вухо:

— Як же це так, падре! Вночі... в церкві... замикатися з жінками... як же тоді статут... падре?— І похитав головою.

Поки він вичавлював із себе ці слова, падре Крістофоро думав: «Ось бачите: якби це був переслідуваний розбійник, фра Фаціо не став би чинити йому жодної перешкоди, а бідна невинна дівчина, якій пощастило вирватися з вовчих пазурів...»

— Omnia munda mundis^[56],— вирік він, рвучко повернувшись до фра Фаціо і забувши, що той не розуміє латини. Але ця забутливість якраз і подіяла, як було потрібно. Якби падре Крістофоро почав сперечатися, спираючись на доводи, фра Фаціо, звичайно, знайшов би інші, протилежні, і одному богові відомо, коли і як скінчилася б ця суперечка. Та зачувши латинські слова, повні таємничого змісту й промовлені з такою рішучістю, він подумав, що саме в них і має міститися вирішення всіх його сумнівів. Тож він одразу заспокоївся й сказав:

— Гаразд, вам це краще знати!

— Можете бути певні,— відповів падре і, підійшовши при слабкому світлі лампади перед вівтарем до втікачів, котрі стояли в нерішучому чеканні, сказав їм: — Діти мої, подякуйте всевишньому, який позбавив вас від великої небезпеки. Можливо, саме в цю хвилину...— Тут він став роз'яснювати те, про що натяками дав їм знати через хлопця, посланця; він і не підозрював, що вони знали про все набагато більше його самого, і вважав, що Меніко застав їх удома, перш ніж розбійники встигли проникнути туди. Ніхто не став переконувати його в протилежному, промовчала навіть Лючія, яка все ж відчула докори сумління: «Така потайливість перед такою людиною!» Але ж то була ніч плутанини, хитрощів і всяких обманів.

— Тепер ви бачите, діти мої, — провадив він далі,— що залишатися в рідному селі для вас досить небезпечно. Ви в нім народилися й нікому не вчинили зла, але — така воля господня. Це випробування, діти мої. Зносьте його терпляче, покладаючи надії на всевишнього, не почуваючи злоби, і будьте певні: настане час, коли ви будете вдоволені з того, що відбувається тепер. Я потурбувався знайти для вас притулок на перші дні. Невдовзі, сподіваюсь, ви зможете спокійно повернутися до себе додому: Господь допоможе вам у всіх ваших справах і зробить усе для вашого добра. А я, зрозуміла річ, постараюся виправдати милість, яку він виявив мені, вибравши мене засобом служіння вам, його бідним і любим змученим створінням. Ви,— провадив він, звертаючись до жінок,— можете зупинитися в ***. Там ви будете достатньою мірою захищені від усякої небезпеки і в той же час пробуватимете не дуже далеко від вашого дому. Розшукайте наш монастир, скажіть покликати отця настоятеля й передайте йому ось це послання — він стане для вас другим падре Крістофоро. Ти, Ренцо, теж повинен позбутися як чужої, так і своєї люті. Віднеси це послання до нашого монастиря в Мілані, отого, що біля східних воріт, і віддай падре Бонавентурі з Лоді. Він замінить тобі батька, наставлятиме тебе й підшукає тобі роботу, поки ти не зможеш повернутися й спокійно жити тут. Ідіть на берег озера до гирла Біоне, яка тече за кілька кроків від Пескареніко. Там, біля причалу, ви знайдете човна; гукнете: «Барка!» Вас спитають: «Для кого?» Відповідайте: «Сан-Франческо». Вас візьмуть у човна й переправлять на другий берег, де ви побачите візника, який довезе вас просто до ***.

Якби кому спало на думку поцікавитися, яким же це чином падре Крістофоро так швидко роздобув усі ці засоби перевезення по воді й по суходолу, той показав би необізнаність щодо того, який великий авторитет капуцина, котрий тішиться в народі славою святого.

Залишилося ще потурбуватися про нагляд за будинком. Падре Крістофоро взяв ключі й зголосився передати їх тим, кого вкажуть Ренцо й Аньєзе. Бідолашна жінка, видобуваючи з кишені ключа, тяжко зітхнула, згадавши, що її будинок стоїть зараз відімкнений, що всередині побував сам диявол, і хто знає, чи є там що берегти.

— Перед вашим відбуттям, — сказав чернець, — помолімося всі гуртом Господові, щоб у цій подорожі він завжди пробував з вами і насамперед дав вам сили та ревність бажати того, чого бажає він сам.— Із цими словами він укляк посеред церкви, інші наслідували його приклад. Після того як усі мовчки помолилися, падре Крістофоро тихо, але ясним голосом, розбірливо промовив: — Іще помолімося за нещасного, який вимусив нас піти на цей крок. Ми були б не гідні милосердя твого, о господи, якби всім серцем не просили цієї милості і для нього — адже ж він так її потребує! В стражданнях наших у нас є велика втіха, бо ми пробуваємо в путі, вказаній нам тобою, і коли ми прийдемо до тебе з нашими прикростями, нам їх буде зараховано. Він же — твій ворог. О нещасний! Він змагається з тобою! Змилуйся над ним, господи, пом'якши серце його, хай стане він служником твоїм. Даруй йому всі блага, яких ми можемо бажати самі для себе.

Потому, звівшись, він квапливо сказав:

— А зараз у дорогу, діти мої, не можна втрачати ані хвилини часу. Хай береже вас бог, хай буде супутником вашим ангел його. Ідіть.

Коли вони вже виходили, падре Крістофоро з хвилюванням, яке важко вимовити словами, зміненим голосом додав:

— Серце підказує мені, що ми скоро побачимося.

Звичайно, серце завжди каже тому, хто до нього прислухається, про те, що його чекає. Та чи ж багато знає серце? Так, хіба якусь дещицю з того, що вже сталося.

Не дожидаючи відповіді, фра Крістофоро пішов до ризниці. Втікачі повиходили з церкви, і фра Фаціо замкнув двері, попрощавшися з ними схвильованим голосом. В повній мовчанці попрямували вони до вказаного місця на березі озера. Там побачили човна і посідали в нього, коли обмінялися паролем. Човняр відплив, відштовхнувшись веслом від берега. Потім він узявся за друге весло і, гребучи обома, виплив на відкритий простір, правуючи до протилежного берега. Не було ані найменшого вітерцю; озеро лежало рівне та гладеньке і могло б видатися нерухомим, коли б на ньому не дрижало легке й трепетне сяйво місяця, який дивився в воду з височини небес. Чувся тільки лінькуватий і рівномірний шум прибою, що вдаряв у береговий граніт, далеке дзюркотіння води, яка розбивалася об стояки мосту, та мірний сплеск весел, котрі, розтинаючи лазурову поверхню озера, дружно піднімалися з води, розбризкуючи краплі, й знов занурювалися в неї. Розтята човном хвиля, зливаючись знов за кормою, залишала позаду смужку брижів, яка чимраз більше віддалялася від берега.

Мовчазні втікачі, пообертавшись, дивилися на гори і місцевість, освітлену місяцем і де-де вкриту густою тінню. Чітко вирізнялися села, будинки, хижки. Палаццо дона Родріго зі своєю пласкою вежею, що височіла над тісною купкою будиночків біля підніжжя гірського виступу, видавалося лютим лиходієм, який, причаївшись у темряві серед гурту сплячих, сам не спав, задумуючи злочин. Лючія побачила його й здригнулася. Її погляд ковзнув униз по схилу, туди, де лежало їхнє сільце; вона вдивилася в його околицю, розшукала свій будиночок, густу верхівку фігового дерева, перехиленого через стіну дворика, вікно своєї кімнати і, як ото сиділа в глибині човна, спершися ліктем на борт і поклавши голову на руку, ніби збираючись заснути, отак стиха й заплакала.

Прощавайте, гори, всталі з вод і піднесені до небес; покраяні вершини, знайомі тому, хто виріс серед вас, і закарбовані в його пам'яті не менше, ніж образи найбільш близьких людей; струмки, чиє дзюркотіння розрізняєш як звук звичних, рідних голосів; села, розкидані білими цятками по схилах, ніби отари овець на випасі,— прощавайте! Який же скорботний шлях того, хто, вирісши серед вас, покидає вас. Навіть в уяві того, хто розлучається з вами доброхіть, пориваний жадобою розбагатіти на чужині, в хвилину розстання самі мрії про багатство гублять свою привабливість, подорожній дивується зі своєї рішучості й ладен іти назад, якби ж ото не було в нього надії повернутися коли-небудь багатієм. Чим далі посувається він по рівнині, тим частіше його погляд, розчарований і стомлений, відвертається від цього одноманітного простору, повітря здається йому важким і мертвим; смутний і неуважливий, заходить він у шумні міста, де будинки тягнуться безперервною вервечкою, вулиці, вливаючись одна в одну, ніби утруднюють йому подих, і перед будівлями, якими милується чужинець, він з неспокійною тугою згадує про невелике поле в рідному сільці, про скромний будиночок, що його він давно запримітив і збирається купити, коли повернеться, розбагатівши, назад у гори.

То як же почувається та, яка ніколи не прагнула податися за межі рідних гір жодним, бодай миттєвим бажанням, яка зв'язала з ними всі надії на майбутнє й яку ворожі сили несподівано відкинули далеко від рідних місць! Та, яку відірвано від найдорожчих для неї звичок, чиї надії розбито. Покидаючи рідні гори, їй доводиться йти до чужих людей, котрих вона й знати не знає і від котрих повернеться невідомо коли. Прощавай, рідний будинку, де часом, сидячи в самотніх роздумах, вона з потаємним трепетом училася в шумі людських кроків вирізняти звук кроків жаданих. Прощавай, будинку, поки що чужий, на який так часто мимохідь поглядала вона крадькома, злегка червоніючи, на будинок, де їй уявлялося спокійне, мирне життя дружини й господарки. Прощавай, церкво, куди стільки разів приходила вона з чистою душею, висловлюючи хвалу творцеві, де готувалося виконання священного обряду, де приховане сердечне зітхання мало дістати урочисте благословення, а узаконене кохання — своє освячення. Прощавай! Той, хто дав вам стільки радості, всюдисущий, і якщо він порушує щастя дітей своїх, то тільки для того, щоб дати їм щастя ще більш надійне й велике.

Такі або майже такі думки роїлися в Лючіїній голові, і мало чим різнилися від них думки двох інших подорожніх, коли човен підвозив їх до правого берега Адди.

Розділ дев'ятий

Поштовх човна струснув Лючію, яка, крадькома втерши сльози, підвела голову, вдаючи, що прокинулася. Ренцо став на берег перший і подав руку Аньєзе; та, зійшовши, в свою чергу простягла руку дочці, і всі троє зі смутком подякували перевізникові.

— За що? — відповів він.— Ми на те й живемо на цім світі, щоб допомагати ближньому,— і, здригнувшись, немовби йому запропоновано вчинити крадіжку, відсмикнув руку, коли Ренцо зробив спробу дати йому частину грошей із тих, що він прихопив того вечора з собою з наміром щедро винагородити дона Абондіо, якщо той, хоча й проти своєї волі, зробить йому послугу. Віз стояв уже тут напоготові, візник повітав тих, кого дожидав, усадовив їх, прикрикнув на конячину, стьобнув батогом,— і віз рушив.

Наш автор не описує цієї нічної подорожі, не згадує він і назви того місця, куди фра Крістофоро послав двох жінок; більше того, він навіть заявляє, що не бажає говорити про це. З подальшої розповіді з'ясується причина цього замовчування. Доля Лючії виявиться вплетеною в темну інтригу, затіяну одним чоловіком, приналежним, очевидно, до родини надзвичайно могутньої в ту добу, коли писав автор. Щоб пояснити дивне поводження цього чоловіка в даному випадку, авторові доведеться навіть коротко оповісти його минуле життя; і ця родина постане в таких барвах, які роздивиться всякий, хто прочитає подальшу розповідь. Але те, що бідолаха задля остороги хотів приховати, нам вдалося знайти в іншому місці. Один міланський історик^[57], якому довелося згадати про того самого чоловіка, щоправда, не називає ні його, ані місця дії,— однак про останнє він каже, що це було старовинне й славне містечко, якому тільки бракувало назви міста; на іншій сторінці він розповідає, що там протікає Ламбро, і, врешті, що там є архіпастир. Після співставлення цих даних ми робимо висновок, що це не що інше, як Монца. В багатій скарбниці вчених індукцій знайдуться, можливо, більш тонкі, але навряд чи більш вірогідні. Ми могли б також, спираючись на досить обгрунтовані здогади, назвати й саму родину; але, хоч вона й зовсім вимерла, все ж краще залишити це ім'я ненаписаним, аби не ризикувати зачепити навіть мертвих і залишити вченим бодай якийсь привід для досліджень.

Отже, наші втікачі прибули до Монци невдовзі після сходу сонця. Візник зайшов до шинку і сказав хазяїну, своєму знайомому, щоб він виділив їм кімнату, куди й провів їх. Висловлюючи подяку, Ренцо хотів був змусити і його взяти якусь винагороду, але візник, як і човняр, маючи на увазі іншу нагороду, віддаленішу, але щедрішу, також відсмикнув руку і, наче рятуючись втечею, поквапився до свого воза.

Після вечора, що його ми описали, та ночі, що її кожен може легко уявити собі, проведеної в невеселих роздумах, у безперестанному чеканні якої-небудь неприємної пригоди, при подувах холодного осіннього вітру й безперервних поштовхах незручного воза, від яких прокидався кожен, хто починав злегка склеплювати очі,— після всього цього їм аж не вірилося, що вони сидять на стійкій лаві і все ж у якійсь та кімнаті. Подорожні поснідали, як те дозволяли тяжкі часи та скупі засоби, котрі належало заощаджувати з огляду на невідоме майбутнє,— та й їсти нікому не хотілося. Всі троє несамохіть згадали про бенкет, який вони збиралися влаштувати три дні тому, і кожен важко зітхнув. Ренцо хотів був залишитися з жінками щонайменше до кінця дня — подивитись, як вони влаштуються, зробити їм необхідні послуги. Та падре порадив негайно відіслати юнака його дорогою; тому жінки стали посилатися на цю пораду й висловлювати при цьому всілякі інші міркування: люди, мовляв, починають балакати, що відстрочка робить розлуку ще тяжчою, що він не зможе скоро повернутися й обмінятися з ними новинами; тож Ренцо кінець кінцем вирішив піти геть. Вони домовились, що постараються побачитись чимскоріше. Лючія не приховувала сліз; Ренцо стримувався через силу; міцно-міцно потискаючи руку Аньєзе, він промовив здушеним голосом: «До побачення» — і пішов.

Жінки опинились би в ще скрутнішому становищі, коли б не добрий візник, якому було сказано провести їх до монастиря капуцинів і надавати їм усіляку допомогу. Отож наші подорожні подалися до монастиря, який, а це всім відомо, стоїть біля самої Монци. Коли вони підійшли до воріт, візник смикнув за дзвінок і попросив покликати отця настоятеля. Той з'явився негайно й з порога взяв листа.

— А-а, фра Крістофоро!— сказав він, упізнавши почерк. Голос і вираз його обличчя говорили про те, що він вимовив ім'я свого великого друга. Треба сказати, що наш добрий падре Крістофоро в своєму листі дуже палко відгукувався про жінок і зворушливо повідомляв їхню історію, бо ж настоятель, читаючи листа, часом виказував подив і обурення і, відводячи очі від паперу, дивився на жінок із жалем і співчуттям. Скінчивши читати, він дещо замислився, а тоді сказав: «Тут не обійтися без синьйори; якщо синьйора візьметься за цю справу...»

Потім, відкликавши Аньєзе вбік, на майданчик перед монастирем, він поставив їй кілька запитань, на які та відповіла ствердно. Повернувшися з нею до Лючії, він сказав їм обом:

— Я спробую, дорогі сестри, знайти вам притулок не тільки надійний, але й почесний, поки бог не потурбувався про вас якнайкраще. Чи не бажаєте ви пройти зі мною?

Жінки шанобливо виказали свою згоду. Чернець провадив далі:

— Гаразд, тоді я негайно відведу вас у монастир до синьйори. Проте йдіть за мною на деякій відстані — знаєте, народ полюбляє полихословити, і бог знає, які підуть плітки, якщо отця настоятеля побачать на вулиці з молодою красунею... Я маю на увазі, з жінками взагалі.

І, мовивши це, він пішов уперед. Лючія зашарілася, візник усміхнувся й глянув на Аньєзе, яка, не можучи втриматись, усміхнулася й собі. Коли чернець трохи відійшов, усі троє рушили слідом за ним, витримуючи відстань кроків десять. Тоді жінки спитали у візника (розпитувати отця настоятеля вони не зосмілились), хто така ця синьйора.

— Синьйора,— відповів він,— проста черниця, але не така, як усі. Не подумайте, що вона абатиса або настоятелька, навпаки, судячи з розмов, вона одна й наймолодших черниць, але вона — від Адамового ребра, і предки її були великі люди, прибулі з Іспанії, звідки родом уся тутешня влада,— тим-то її й звуть «синьйорою». Цим хочуть показати, що вона — велика панія, і весь окіл величає її так, бо, кажуть, у цьому монастирі ніколи не бачили подібної особи. Та й уся її теперішня рідня, там, у Мілані, не абихто — це люди, які завжди у всьому мають рацію, а в Монці й поготів: її батько, дарма що не живе тут, вважається першим в околі, через це й вона може робити в монастирі все, що їй потрібно, та й за монастирськими стінами народ дуже поважає її, і якщо вже вона за що береться, то неодмінно домагається свого. Отож якщо цьому доброму ченцеві вдасться передоручити вас їй і вона вас прийме, то можу сказати вам прямо: ви будете як у бога за дверима.

Діставшися до воріт містечка, в ті часи захищених збоку напіврозваленою старовинною вежею та рештками якоїсь маленької фортеці, так само розваленої (можливо, декотрі мої читачі пригадають, що бачили все це ще цілим), настоятель зупинився, озирнувся, чи за ним ідуть інші, потому зайшов у ворота й попрямував до монастиря, де знову спинився на порозі, чекаючи своїх супутників. Потім він попросив візника години за дві-три повернутися з відповіддю; візник пообіцяв і попрощався з жінками, котрі засипали його словами вдячності й дорученнями до падре Крістофоро.

Настоятель запросив матір з дочкою зайти в перший дворик монастиря, завів їх до келії воротарки, а сам вирушив клопотатися в їхній справі. Через деякий час він повернувся радісний і сказав їм іти за ним. З'явився він якраз вчасно, бо дочка й мати вже не знали, як відчепитися від настирливих розпитів воротарки. Поки вони перетинали другий дворик, чернець напучував їх, даючи настанови, як потрібно поводити себе з синьйорою.

— Вона настроєна дуже прихильно до вас,— сказав він,— і якщо захоче, може зробити вам багато добра. Будьте смиренні й поштиві, відповідайте щиро на всі запитання, які вона вважатиме за потрібне поставити вам. Якщо ж вас ні про що не питатимуть, то покладіться в усьому на мене.

Вони опинились у кімнаті нижнього поверху, звідки двері вели до приймальні. Перш ніж зайти туди, настоятель, показавши на двері, мовив упівголоса: «Вона тут»,— як би ото ще раз нагадуючи про свої настанови.

Лючія, яка ніколи не бувала в монастирі, потрапивши до приймальні, стала озиратися, шукаючи очима синьйору, щоб уклонитися їй, і, не виявивши нікого, стояла, мов зачарована. Але, помітивши, що чернець і Аньєзе попрямували в куток, вона подивилася за ними й побачила вікно незвичайної форми з двома товстими й густими залізними решітками, а за решітками — черницю.

На вигляд їй можна було дати років двадцять п'ять, і з першого погляду вона здавалася гарною, однак це була поблякла, відцвіла краса, і я б додав — із слідами руйнації. З-під напнутого на голову й обвислого обабіч обличчя чорного покривала видніла білосніжна полотняна пов'язка, до половини прикриваючи такого ж білого лоба; друга пов'язка, спадаючи брижами й обрамляючи обличчя, переходила під підборіддям у білий плат, який спускався на груди й прикривав весь комір чорного чернечого одіяння. На чоло черниці часто набігали зморшки, мовби від гострого болю, і тоді чорні брови суворо сходились ближче. Очі, так само чорні, то впивалися в обличчя людей з якоюсь чванливою допитливістю, то квапливо втуплювалися в землю, ніби бажаючи сховатися. В певні хвилини уважний спостерігач виявив би, що ці очі шукали любові, жалю, співчуття; іншим разом він, можливо, зауважив би в них миттєвий спалах давньої, але притлумлюваної ненависті, щось погрозливе й жорстоке. Коли синьйорині очі були нерухомо скеровані в далечінь, одні могли вбачати в цьому горду відсутність будь-яких бажань, другі — биття прихованої думки про якусь внутрішню тривогу, що точила цю душу й володіла нею дужче всього на світі. Незвичайно бліде обличчя мало тонкі й вишукані обриси, однак було позначене слідами повільного виснаження. Ледь рожеві губи все ж чітко вирізнялись на цьому блідому тлі,— їхні рухи, як і очей, були раптові, жваві, повні виразності й таємничості. Велика, гарно збудована постать програвала від певної недбалості в поставі або видавалась іноді незграбною від поривчастих вайлуватих рухів, надто рішучих для жінки, не кажучи вже про черницю. В самому одінні де-де виявлялася якась вишуканість і вибагливість, засвідчуючи своєрідність цієї черниці: ліф було оброблено з якоюсь світською витонченістю, а з-під пов'язки на скроню спадало пасмо чорного волосся — обставина, яка промовляла про забутий або знехтуваний статут, бо ж правила приписували носити завжди коротке волосся — таке, як після урочистого обряду постригу.

Однак усе це не справило враження на жінок, не знайомих з монастирськими порядками, а настоятель, бачивши синьйору не вперше, як і чимало інших, уже встиг звикнути до дивацтв в усій її особі та в манерах.

Як ми сказали, в цю хвилину вона стояла біля решітки, недбало спершися на неї й стиснувши своїми безкровними пальцями її прути, і дивилася просто в вічі Лючії, яка нерішуче підступала до неї.

— Вельмишановна мати й ясновельможна синьйоро,— сказав настоятель, низько похиливши голову й склавши руки на грудях,— ось та бідна дівчина, якій ви, на моє прохання, обіцяли своє високе заступництво, а це її мати.

Обидві рекомендовані знай низько кланялися. Порухом руки синьйора показала, що, мовляв, досить, і звернулася до ченця:

— Я щаслива, що можу зробити приємність нашим добрим друзям, отцям капуцинам. Однак,— провадила вона далі,— розкажіть мені дещо докладніше історію цієї дівчини, щоб стало ясно, що можна зробити для неї.

Лючія зашарілася й похилила голову.

— Ви повинні знати, вельмишановна мати...— почала була Аньєзе, але настоятель поглядом урвав її й відповів:

— Ясновельможна синьйоро, цю дівчину, як я вже вам сказав, доручив мені один із моїх співбратів. Щоб уникнути різних небезпек, вона була вимушена потай залишити рідне село, і ось тепер вона тимчасово потребує пристановища, де можна б жити в невідомості і де ніхто не насміє потурбувати її, навіть коли...

— Що ж це за небезпеки? — урвала його синьйора.— Прощу, отче настоятелю, не говоріть загадками. Адже ви знаєте, що ми, черниці, дуже охочі до всяких історій та ще й з усіма подробицями.

— Небезпеки ці такі,— відповів настоятель,— що до слуху вельмишановної матері вони повинні дійти тільки у вигляді найслабкіших натяків.

— Так, звичайно,— квапливо мовила синьйора, злегка почервонівши. Може, то в ній заговорила соромливість? Той, хто спостеріг би миттєвий вираз досади, що супроводив цей рум'янець, міг би засумніватися в цьому, тим паче порівнявши його з рум'янцем, який часом заливав Лючіїні щоки.

— Досить буде сказати те, — провадив настоятель, — що один всемогутній кавалер...— не всі великі світу сього послуговуються дарами божими для слави божої й на користь ближньому, як це робить ваша світлість...— один всемогутній кавалер якийсь час переслідував цю дівчину ницими зваблюваннями, а потім, бачачи марність своїх домагань, вирішив удатися до відкритого насильства, аж бідолашка вимушена була втікати з власного дому.

— Підійдіть до мене ви, котра молодша,— сказала синьйора Лючії, поманивши її пальцем.— Я знаю, що устами отця настоятеля глаголить істина, проте ніхто не може бути обізнаний у цій справі краще за вас. Тож ви повинні сказати нам, чи справді цей кавалер виявився мерзенним переслідувачем.

Що стосується першого бажання синьйори, то Лючія відразу послухалась і підійшла до неї, але дати відповідь — це була зовсім інша справа. Якби таке запитав Лючію навіть хтось із своїх, вона й тоді б дуже зніяковіла; коли ж таке запитала значна синьйора, та ще з якимсь відтінком насмішкуватого сумніву, в дівчини відразу пропала всяка охота відповідати.

— Синьйоро... вельмишановна... мати....— лепетала вона, ніби їй не було більше чого сказати. Але уже Аньєзе вирішила, що необхідно прийти дочці на допомогу, оскільки теж була обізнана в цій справі не менше від неї.

— Ясновельможна синьйоро,— сказала вона,— я можу підтвердити, що моя дочка боялася цього кавалера, як чорт ладану, тобто я маю на увазі, що оцей кавалер — сущий диявол. Ви вже мені вибачте, якщо я говорю нескладно, адже ми прості люди. Річ у тім, що моя бідна дівчинка була засватана за одного хлопця нашого ж стану, богобоязливого, скромного хлопця. І якби наш синьйор курато був справжнім чоловіком, як я це розумію... я знаю, що говорю про особу духовну, але ж падре Крістофоро, друг отця настоятеля, також особа духовна, як і наш курато, а він чоловік милосердний і якби був тут, то міг би підтвердити...

— Які ж бо ви скорі говорити, коли вас не питають! — гордо й гнівно урвала її синьйора і при цьому зробилась майже потворною.— Мовчіть, я і без вас знаю, що батьки завжди квапляться давати відповіді за своїх дітей.

Уражена Аньєзе кинула на Лючію погляд, мовляв: «Бачиш, як мені перепадає через твою забарність». Настоятель і собі велемовно подивився на дівчину й кивнув головою на знак того, що настав час якось виплутуватися й не кидати на мілині бідну матір.

— Вельмишановна синьйоро,— мовила Лючія,— все, що сказала вам моя мати, щира правда. Юнак, який залицявся до мене...— і при цих словах вона густо почервоніла,— я йшла за нього без примусу. Пробачте, що я висловлююсь про це так безсоромно, але я не хочу, щоб ви кепсько подумали про мою матір. А щодо того синьйора (хай простить йому Господь!)... то я готова радше вмерти, аніж потрапити йому в руки. І якщо ви будете такі милостиві й прихистите нас, коли вже нам доводиться йти на це — шукати притулку й турбувати добрих людей (нехай буде на все воля Господня!),— то будьте певні, синьйоро, ніхто не молитиметься за вас палкіше від нас, біднихжінок.

— Вам я вірю,— мовила синьйора злагіднілим голосом.— Але мені хотілося б вислухати вас віч-на-віч. Не тому, звісно, що мені потрібні подальші пояснення або докази, щоб удовольнити палке прохання отця настоятеля,— провадила вона,— про це я вже подумала. Ось як, думається мені, найкраще вчинити на перший час. Монастирська воротарка кілька днів тому віддала заміж свою останню дочку. Ці жінки можуть зайняти звільнену нею кімнату й виконувати ті нехитрі обов'язки, які виконувала вона. Сказати правду...— тут вона зробила знак настоятелеві, котрий підійшов до решітки, й стиха вела далі: — Сказати правду, з огляду на поганий урожай спершу були хотіли нікого не брати на місце тієї дівчини, але я поговорю з матір'ю абатисою, а одне моє слово... та й до того ж палке прохання отця настоятеля... Отже, я вважаю цю справу залагодженою...

Настоятель почав був дякувати, але синьйора урвала його:

— Не треба ніяких церемоній: якби виникла така потреба, я теж змогла б удатися до підтримки отців капуцинів. Зрештою,— провадила вона з усмішкою, де проглядала якась гірка насмішка,— зрештою, хіба ми не брати й сестри?

Мовивши це, зона покликала одну з двох послушниць, приставлених до неї, як виняток, для особистих послуг, і наказала повідомити про своє рішення абатису, а потім домовитися з воротаркою і з Аньєзе. Вона відіслала останню, відпустила настоятеля й затримала Лючію. Настоятель провів Аньєзе до воріт, давши їй дорогою нові настанови, а сам пішов писати листа своєму другові падре Крістофоро.

«Велика дивачка ця синьйора! — думав він дорогою.— Цікава особа! Але хто зуміє зачепити її за живе, той зможе примусити її зробити що завгодно. Крістофоро, либонь, і не сподівався, що мені пощастить так швидко й спритно влаштувати все. Дивний він чоловік! Нічого з ним не вдієш, завжди він заклопотаний, роблячи добрі справи. Добре, що цього разу він знайшов друга, який вмить усе залагодив, тихо й без особливих клопотів. Добряга Крістофоро буде задоволений і побачить, що й ми тут на дещо придатні».

Синьйора, котра в присутності бувалого капуцина зважувала свої рухи й слова, зоставшися віч-на-віч із молоденькою недосвідченою селянкою, більше не вважала за потрібне стримуватися; і її речі помалу-малу стали такі дивні, що ми, замість наводити їх, вважаємо за зручніше коротко розповісти історію нещасної, бо це необхідно для розуміння всього незвичайного й таємничого, пов'язаного з нею, і для пояснення її подальшої поведінки.

Вона була молодша дочка князя ***, відомого міланського аристократа, який вважався одним з найбагатших людей в місті. Та через високу думку про своє звання все його багатство видавалось йому недостатнім, ба навіть мізерним для підтримання блиску їхнього давнього роду. Тому його думки були скеровані на те, щоб спробувати, принаймні оскільки це залежало від нього, зберегти це багатство таким, яким воно було,— неподільним довіку. Скільки він мав дітей, про це наша історія з певністю не говорить: вона лише дає на здогад, що він прирікав на чернече життя молодших дітей обох статей, щоб залишити весь статок своєму первісткові, призначеному продовжувати рід, тобто понароджувати дітей, мучитись самому й мучити їх у такий самий спосіб.

Наша нещасливиця була ще в череві матері, коли її долю було вирішено безповоротно. Залишалося тільки дізнатися — буде то чернець чи черниця, для чого була потрібна не згода дитини, а тільки поява її на світ. Коли народилась дівчинка, князь, її батько, бажаючи дати їй ім'я, яке безпосередньо викликало б думку про монастир і яке носила свята знатного походження, назвав її Гертрудою. Першими її іграшками були ляльки, вбрані черницями, потім — маленькі зображення святих, так само в чернечому вбранні. Ці подарунки завжди супроводжувались довгими напученнями берегти їх як коштовність і риторичним запитанням: «Адже ж гарно, еге?» Коли князь, княгиня або княжа — єдиний із хлопчиків, виховуваний удома,— хотіли похвалити квітучий вигляд дівчинки, вони ніби не знаходили для цього інших слів, крім: «Шо за мати абатиса!» Однак ніхто ніколи не казав прямо: «Ти повинна стати черницею». Це була сама собою зрозуміла думка; її зачіпали побіжно, при всякій розмові щодо майбутнього дівчинки. Якщо Гертруда часом дозволяла собі який-не-будь зухвалий і визивний вчинок, до чого вона за своєю вдачею була досить схильна, їй казали: «Ти — дівчинка, тобі не личить поводитися так; от коли станеш матір'ю абатисою, тоді й перевертатимеш усе догори дном». А подеколи князь, вичитуючи дочці за надто вільне й невимушене поводження, над яким вона не задумувалася, казав їй: «Ох-ох! Дівчинці твого звання не слід поводити себе так; якщо ти хочеш, щоб у свій час тобі виказували належну повагу, учись замолоду володіти собою: пам'ятай, що в монастирі ти у всьому повинна бути першою — адже знатна кров повинна виявляти себе всюди».

Усе це навіювало дівчинці думку, що її доля — стати черницею. Але батькові слова діяли на неї сильніше, ніж будь-які інші слова. Князь у всьому виявляв себе повновладним господарем, а коли заходила мова про майбутнє дітей, то його обличчя, кожне його слово виказували несхитну рішучість і невблаганну, сувору владність, які справляли на оточення враження фатальної необхідності.

З шести років Гертруду віддали на виховання, а вірніше, для підготовки до покликання, на яке її прирекли,— до монастиря, де ми її й зустріли. Саме місце було обрано з певним наміром. Добрий наставник наших двох жінок сказав, що синьйорин батько був першою людиною в Монці. Додавши це свідчення до деяких інших, які наш анонім ніби ненавмисне наводить то тут, то там, ми можемо твердити, що князь був дуже впливовий місцевий феодал. У всякому разі, він тішився своєю значимістю і не без підстави припускав, що в тому монастирі скоріше, ніж деінде, його дочку буде прийнято з надзвичайною люб'язністю й вишуканістю, що має спонукати її обрати монастир місцем свого постійного перебування. І він не помилився: абатиса та деякі інші черниці-інтриганки, котрі, як ото кажуть, верховодили в монастирі, зраділи, побачивши, що до них у руки потрапляє запорука заступництва, такого цінного за всяких обставин, такого славного в будь-який час. Вони прийняли пропозицію з виявами вдячності, хоч і не надмірними, зате досить виразними, й цілком підтримали згадані князем в розмові плани щодо постійного влаштування дочки в монастирі,— ці плани цілком збігалися з їхніми власними.

Щойно Гертруда ступила до монастиря, як її стали називати не на йменя, а синьйориною. Їй відвели почесне місце за столом та в спальні, її поводження ставилося за взірець іншим дівчаткам, які там виховувалися; їй перепадали нескінченні подарунки й лагідне обходження, приправлене поштивим панібратством, яке так вабить дітей до тих, хто на їхніх очах ставиться до інших дітей трохи згорда. Не те щоб усі черниці змовились заманити бідолашну в сіті: серед них було чимало простих жінок, далеких від усяких інтриг. Навіть сама думка принести дівчинку в жертву якимсь корисливим цілям викликала б у них огиду. Та всі вони, поглинуті своїми особистими справами, або не помічали всіх отих хитрощів, або ж не розуміли, скільки в них таїться зла. Одні просто не замислювались над цією справою, інші мовчали, не бажаючи зчиняти даремного галасу. Дехто з них, згадуючи, як і їх свого часу в такий же спосіб доведено до того, в чому вони згодом каялися, співчували невинній бідолашці й знаходили вихід для свого почуття, виявляючи до неї ніжні й сумні пестощі,— а та й не запідозрювала, що під цим криється якась таємниця. І все йшло далі своїм чином.

Так, мабуть, усе б і йшло, якби в Гертруди не було в цьому монастирі ровесниць. Але серед її подруг по вихованню знайшлося кілька таких, які знали, що мають вийти заміж. Вихована на думках про свою вищість, з гордістю говорячи про свою майбутню роль абатиси, начальниці монастиря, Гертруда будь-що хотіла стати предметом заздрощів для інших, однак з подивом і прикрістю зауважила, що декотрі з дівчаток анітрохи їй не заздрили.

Картинам величної, але обмеженої й холодної вищості, якою тішиться абатиса в монастирі, вони протиставляли розмаїті й звабливі описи весіль, проханих обідів, бенкетів,— як казали тоді,— веселого життя в маєтках, описи блискучих туалетів та екіпажів. Ці розповіді хвилювали Гертруду, як великий кошик щойно зірваних квітів хвилює рій бджіл: у голові їй шуміло, мозок гарячково працював. Батьки та вихователі старанно розвивали в ній вроджене марнославство, прагнучи змусити її полюбити монастир; та коли ця пристрасть знайшла собі застосування в уявленнях, ближчих вдачі дівчинки, то вона потяглася до них із захопленням, набагато жвавішим і безпосереднішим.

Шоб не здаватися гіршою від своїх подруг і водночас втішатися своєю новою пристрастю, вона відповідала подругам, що, мовляв, ніхто не має права постригти її без її згоди на те; адже й вона може взяти шлюб, оселитися в палаці, жити світським життям, і то навіть більше, ніж вони, і вона, мовляв, може зробити це, досить їй тільки захотіти, а вона зовсім не проти; і, зрештою, вона просто-таки хоче цього,— та й справді, у неї з'явилося таке бажання. Думка про те, що бути чи не бути черницею залежить від її згоди, думка, доти причаєна десь у далекому закутку її свідомості, нині розгорнулася й проявилася в усій своїй повноті. Гертруда щохвилини прикликала її на поміч, щоб спокійніше втішатися образами звабливого майбутнього. Проте за цією думкою завжди з'являлася друга: відмовити передусім треба було князю-батькові, який давно вже був упевнений, що дочка пострижеться в черниці; через цю думку душа дівчини була дуже далека від тієї певності, яка бриніла в її словах. Тоді вона починала порівнювати себе з подругами, чия впевненість була дещо іншою, і почувала до них ті гострі заздрощі, які вона спершу сама хотіла навіяти їм. Заздрячи, вона ненавиділа їх, часом її ненависть виливалася в образах, у різких вихватках, у в'їдливих словах, а часом спільність нахилів і надій присипляла цю ненависть, поступаючись місцем нестійкому миттєвому взаєморозумінню. Інколи, бажаючи втішитися бодай чимсь справжнім, непідробним, Гертруда знаходила вдоволення в тих перевагах, якими користувалася, й давала відчути свою вищість іншим. А інколи, не маючи більше сили терпіти в самотині тягар сумнівів і нездійсненних бажань, вона йшла до подруг, шукаючи в них співчуття, поради, підтримки.

В цій тяжкій боротьбі з собою та з іншими і минуло її дитинство: вона вступила в той критичний вік, коли в душу вливається ніби таємнича сила, яка підносить, скрашує, зміцнює всі прагнення, всі мрії людини, а подеколи навіть переінакшує їх або ж скеровує в непередбаченому напрямку. Раніше Гертруда в мріях про майбутнє особливо яскраво змальовувала собі багатий блиск і пишноту; а тепер щось зворушливе й ніжне, досі огортавши душу дівчини тільки легким серпанком, почало розростатися й заполонило всі її мрії. В найпотаємнішому закутку її свідомості виникло ніби якесь чудове пристановище: сюди втікала вона від довколишньої дійсності, тут надавала місце тим химерним образам, що виринали з неясних спогадів дитинства, з тієї дещиці, яку вона встигла побачити в світі, і з того, про що вона дізналася з розмов із подругами. Вона зжилася з цими образами, розмовляла з ними, відповідала собі від їхнього імені, віддавала накази й приймала всілякі вияви поваги. Іноді думки про релігію порушували ці блискучі й такі стомливі видіння. Але релігія, в тій формі, в якій її підносили нашій бідолашці і в якій вона її сприймала, не усувала гордощів, а навпаки, скорше освячувала їх як засіб для досягнення земного щастя. Позбавлена в такий спосіб своєї сутності, це була не релігія, а привид, подібний до інших. Коли цей привид виступав наперед і підкоряв собі мрії Гертруди, то ця нещасливиця, зборювана безпричинним страхом і неясним усвідомлення свого обов'язку, уявляла собі, що її відраза до монастиря і боротьба проти вмовлянь своїх батьків щодо вибору покликання — гріховні, й давала собі обіцянку спокутувати цей гріх, добровільно зачинившись у монастирі.

Згідно з тодішнім законом, дівчину не можна було постригти в черниці, доки вона не пройде випробування з боку духівника, іменованого вікарієм черниць, або когось іншого, уповноваженого на це, щоб не залишалося сумніву в тому, що вона йде на це доброхіть. Це випробування могло відбутися не раніше, як через рік після того, як вона письмово викладе вікарієві своє прохання. Черниці підступно почали домагатися, щоб Гертруда назавжди зв'язала себе, не усвідомлюючи, що робить; вони скористалися з одної хвилі розкаяння, про які ми говорили, щоб примусити її переписати й підписати таке прохання. А щоб було легше схилити її до цього, вони не проминули сказати їй і неодноразово повторювали, що це, мовляв, зрештою, тільки звичайна формальність, яка не має ніякого значення (і це було справді так) без подальших кроків, що повністю залежать тільки від неї самої. Однак не встигло ще Гертрудине прохання дійти за призначенням, як вона вже пожалкувала, що підписала його. Потому стала каятися в своєму відступництві, пробуваючи цілі дні й місяці в безперестанній зміні суперечливих настроїв. Довгий час вона приховувала це від подруг, то остерігаючись, що вони не схвалять її доброго наміру, то соромлячись признатися в своїй слабодухості. Зрештою перемогло бажання полегшити душу, дістати в подруг пораду й підтримку.

Існував і другий закон, згідно з яким дівчину могли допустити до випробування в покликанні тільки після того, як вона проживе щонайменше місяць за межами монастиря, де її виховувано. Минув уже рік від часу подання її прохання, і Гертруду попередили, що скоро її заберуть із монастиря і відведуть до будинку батьків, де вона й проведе цей місяць, виконавши все необхідне для завершення того, що вже почала. Князь та решта родичів вважали цю справу вирішеною, ніби все вже звершилося; але дівчина мала зовсім інше на думці: замість готуватися до нових кроків, вона розмірковувала над тим, як би його відступити назад. У такому скрутному становищі вона вирішила відкритися одній із своїх подруг, найвідвертішій і завжди готовій дати рішучу пораду. Та й підказала Гертруді думку письмово повідомити батька про своє нове рішення, якщо вже їй бракує духу відкрито кинути йому в обличчя «не хочу». А що безплатна порада на цім світі — річ украй рідкісна, то й Гертруді довелось розплачуватися за неї, вислуховуючи нескінченні насмішки за виявлену легкодухість. Листа було обдумано в товаристві чотирьох-п'яти найближчих подруг, написано у великій таємниці й доставлено за призначенням за допомогою надзвичайно продуманих хитрощів. Гертруда дуже хвилювалася, чекаючи відповіді, але відповіді так і не було, якщо не рахувати того, що через кілька днів абатиса покликала її до своєї келії і, не приховуючи свого презирства та співчуття, з таємничим виглядом натякнула їй про великий гнів князя і про помилку, якої вона, видно, допустилася; потім абатиса дала їй зрозуміти, що надалі, гарно поводячи себе, вона може сподіватися на повне прощення. Дівчина не зосмілилась розпитувати далі.

Нарешті настав цей такий страшний і такий бажаний день. Хоча Гертруда знала, що йде на бій, усе ж можливість покинути монастир, ці стіни, де вона була ув'язнена вісім років, проїхатись в екіпажі по відкритих полях, знов побачити місто, будинок батьків,— усе це повнило її почуттям великої радості. Що ж до бою, то бідолашка, за намовою своїх повірниць, уже вжила заходів і, як сказали б тепер, склала план дій. «Або вони захочуть примусити мене силою,— думала вона,— тоді я твердо стоятиму на своєму; буду смиренна, поштива, але не дам своєї згоди; вся річ у тім, щоб удруге не сказати «так», і я не скажу. Або ж вони почнуть умовляти мене по-доброму, але я покажу себе добрішою за них, стану плакати, благати, викличу в них співчуття; адже я, кінець кінцем, хочу тільки одного: щоб мене не приносили в жертву».

Однак, як часто буває з подібними припущеннями, не сталося ні того, ні того. Дні минали, але ні батько, ні інші нічого не казали ні про подане нею прохання, ні про відмову від нього, і не робили їй жодних пропозицій ні в лагідній, ні в погрозливій формі. Рідні обходилися з нею суворо, були засмучені й бурчали, ніколи не кажучи — чому. Відчувалось тільки, що вони дивились на неї, як на винувату, недостойну. Ніби якесь потаємне відлучення лежало на Гертруді, відокремлюючи її від родини і об'єднуючи її з рідними лише стільки, скільки треба було, щоб дати їй відчути її залежність. Рідко, і тільки в певні години, допускали її в товариство рідних і старшого брата. Між членами родини, здавалося, панувала велика близькість, від якої робилася ще відчутнішою й боліснішою та занедбаність, в якій було залишено Гертруду. Ніхто не заговорював до неї, а коли вона боязко наважувалася сказати що-небудь, що виходило за межі необхідного, то ні від кого не діставала підтримки, а тільки ловила у відповідь погляд, неуважливий, презирливий і суворий. Коли ж вона, неспроможна більше терпіти цю гірку й принизливу відчуженість, пробувала будь-що стати близькою своїм і благала бодай краплини любові, то негайно порушувалася все та сама тема про вибір покликання, причім їй натякалося, що є спосіб повернути собі прихильність рідних. І Гертруда, не погоджуючись на ці умови, вимушена була знову заглиблюватися в себе і, відкидаючи ці перші вияви прихильності, яких вона так прагнула, вертатися до свого попереднього становища відлученої. Отже, на ній і далі лежала пляма провини.

Враження від довколишнього оточення були сумною протилежністю тим райдужним видінням, якими віддавна жила й усе ще продовжувала жити Гертруда в потайниках своєї душі. Вона надіялася, що в пишному й велелюдному батьківському будинку їй пощастить пережити бодай дещицю того, що вона собі уявляла,— але вона обманулася геть в усьому. Її затворництво було суворе й повне, як у монастирі; про прогулянки не заходило й мови, а невеликий перехід, з'єднуючи будинок із прилеглою до нього церквою, усував єдиний привід виходити за межі будинку. Товариство було ще нудніше, нечисленніше й одноманітніше, ніж в монастирі. Коли доповідали про приїзд гостей, Гертруду відводили на останній, горішній поверх, де залишали під замком з кількома старими служницями; там вона й обідала, якщо гості ще не роз'їжджалися. Слуги в обходженні й розмовах наслідували приклад і наміри своїх панів, і Гертруда, яка була схильна обходитися з ними з благородною простотою і в своєму сумному становищі була б не знати як вдячна за найменший вияв гарного ставлення до неї, як до рідної, вдавалася навіть до запобігання, але зрештою відчувала тільки приниження й гіркоту, бачачи, що слуги ставляться до неї з відвертою зневагою, хоч хай і супроводжуваною чисто зовнішнім послухом.

Проте вона не могла не помітити, що один паж, на відміну від інших, виявляв до неї особливі співчуття й поштивість. У поводженні цього хлопчика було щось таке, що нагадувало їй життя, яке вона так часто бачила в своїх мріях, риси, які вона надавала вигаданим нею образам. Потроху в усьому поводженні дівчини проявилися умиротворення і якась нудьга, такі несхожі на попередній настрій, немовби вона віднайшла щось їй дороге, яке їй хотілось би споглядати щогодини, не даючи, однак, помітити це іншим. За нею стали стежити ще суворіше. І якось раз, одного чудового ранку, одна з служниць застала її саме в ту мить, коли вона квапливо згортала аркуш паперу. Краще б вона цього ніколи не робила! Після короткої боротьби служниці вдалося вирвати в неї з рук записку, яку негайно було передано князю.

Жах Гертруди при звуках його кроків годі було уявити собі чи то описати: адже це був її батько, розгніваний батько, а вона чула себе винною. Коли ж він з'явився, похмурий, із злощасною запискою в руці, вона була ладна провалитися на сто ліктів у пекло, а не тільки піти в монастир. Небагато було сказано слів, але вони були жахливі: відразу ж накладена покара полягала в тому, що Гертруду замкнено все в ту саму кімнату під нагляд тієї самої жінки, яка все викрила; але це був тільки початок, попередній захід,— дівчині загрожувала інша покара, щось таємниче й тому набагато страшніше.

Пажа, зрозуміло, негайно вигнали. Йому так само пригрозили чимсь жахливим, якщо він бодай коли-небудь насмілиться заїкнутися про те, що сталося. Отак напучуючи його, князь відважив йому два добрячих ляпаси, аби супроводити пригоду таким спогадом, який би відбив у хлопця всяку хіть похвалятися нею. Знайти привід, щоб виправдати звільнення пажа, було неважко; що ж до дочки, то просто говорили, що вона занедужала.

Отож Гертруді дісталися ганьба, докори сумління, страх за майбутнє й товариство осоружної їй жінки, живого свідка її вчинку та винуватиці немилості. Але й та жінка теж ненавиділа Гертруду, через котру вона на невідомо який час була приречена виконувати нудну роль тюремниці, зробившись до того ж на все своє життя хранителькою небезпечної таємниці.

Перша тривога й сум'яття почуттів потроху вщухли. Але згодом вони по черзі воскресали в душі Гертруди, розростались і невідступно та болісно мучили її.

Що ж то за відплата, якою так загадково погрожували їй? Сила-силенна розмаїтих і дивних покар поставала в палкій і недосвідченій Гертрудиній уяві. Найімовірнішою видавалася їй така: її змусять повернутися до Монцького монастиря, оселитися там удруге, але вже не на становищі синьйорини, а в ролі провинної, ув'язненої там на бозна-який термін і в бозна-яких умовах. Думаючи про цю можливість, уже саму по собі таку болісну, вона, мабуть, більше за все боялася неминучої ганьби.

Окремі фрази та слова нещасливого листа невідступно переслідували її: вона уявляла собі, як вчитується в них, як зважує їх непередбачений читач, так несхожий на того, кому її призначено; вона уявляла собі, що вони могли потрапити на очі також матері, братові, та мало ще кому. І в порівнянні з цим усе інше здавалося їй дурницею. Образ того, хто був причиною її ганьби, також нерідко являвся, щоб тривожити бідну ув'язнену. І подумайте, яким химерним мав видаватися цей привид серед інших, таких відмінних від нього,— суворих, холодних, грізних. Та саме тому, що Гертруда не могла ні відокремити його від них, ані бодай на хвильку повернутися до попередніх миттєвих утіх, не викликавши щоразу перед внутрішнім зором своїх справжніх страждань,— вона потроху стала рідше вертатися до цих образів, відштовхуючи від себе сам спогад про них, відвикаючи від них. Вона вже не поринала, як перше, надовго й охоче в свої веселі й осяйні мрії,— надто вже вони були несхожі на справжнє й наготоване для неї майбутнє. Єдиною твердинею, яку Гертруда могла уявити собі, пристановищем спокійним і почесним — і до того ж не примарним — залишався монастир, якби вона прийняла рішення піти туди назавжди. Вона ні хвилини не сумнівалася, що це залагодило б усе, принесло б їй прощення й відразу змінило б її становище. Щоправда, проти такого наміру повставала мрія всього її життя, але часи змінилися; і в тій прірві, де опинилася Гертруда, становище всевладної черниці, оточеної повагою й шанобою, видавалось їй тепер просто солодким.

До того ж два зовсім різні почуття пом'якшували інколи її давню огиду до монастиря: часом — болісна свідомість своєї провини й мрійливо-ніжна побожність, часом — гордість, ображена й страждуща через обходження з нею її тюремниці, яка (сказати правду, нерідко спонукувана до цього самою Гертрудою), щоб відомстити їй, то залякувала її грізною покарою, то соромила за недавній вчинок, а потім, бажаючи виявити прихильність, переходила на поблажливий тон, що діяло на Гертруду гірше всякої образи. За таких обставин Гертрудине бажання видертися з пазурів своєї мучительки й зайняти становище, яке піднесло б її вище від гніву і співчуття останньої,— це звичне бажання робилося таким сильним і гострим, що дівчині видавалося добрим усе, що тільки могло допровадити до його здійснення.

По чотирьох-п'яти довгих днях ув'язнення, якось уранці, надміру роздратована образливою вихваткою своєї тюремниці, Гертруда забилася в далекий куток своєї кімнати і там, прикривши обличчя руками, якийсь час силкувалася мовчки притлумити свою шалену лють. Вона відчула безмірну потребу побачити інші обличчя, почути інші слова, зазнати іншого обходження. Дівчина подумала була про батька, родину, але її думка з жахом відсахнулася від них.

Проте їй стало ясно, що від неї ж самої залежало зробити їх своїми друзями, і вона відчула несподівану радість. А слідом за нею — збентеження, незвичайне каяття в своїй провині й таке саме сильне бажання спокутувати її. Не можна сказати, щоб її рішення було остаточне, але ніколи вона не віддавалася цим думкам з таким запалом. Вона встала, підійшла до столу, взяла те саме фатальне перо й написала батькові натхненного листа, повного жалкування, скорботи й надії, благаючи про прощення й запевняючи в своїй безмежній готовності до всього, чого забажав той, від кого залежало це прощення.

Розділ десятий

Бувають хвилини, коли душа, надто душа людей молодшу настроєна так, що з найменшою настійливістю від неї можна домогтися всього бодай трохи схожого на добро і жертву,— отак щойно розквітла квітка м'яко ніжиться на своєму тендітному стебельці, готова віддати свій аромат найпершому вітерцеві, який війне на неї. Такі хвилини мали б викликати у всіх набожний і боязкий подив, але звичайно корислива підступність пильно підстерігає цей стан молодої душі, щоб зв'язати волю, нездатну вберегтися.

Читаючи Гертрудиного листа, князь відразу побачив, що відкривається шлях до здійснення його давніх і впертих прагнень. Він звелів сказати дочці, щоб вона прийшла до нього, і, дожидаючи її, вирішив кувати залізо, поки гаряче. Гертруда з'явилася і, не підводячи очей на батька, впала перед ним навколішки, через силу промовивши тільки: «Простіть». Він зробив їй знак підвестися і голосом, навряд підхожим, щоб підбадьорити дочку, сказав їй, що мало бажати чи просити прощення — це надто просто й цілком природно для кожного, хто вчинив поганий вчинок і боїться відплати за нього. Одно слово, він заявив, що прощення треба заслужити. Гертруда, вся тремтячи, спитала, що ж їй належить зробити. Князь (язик не повернеться назвати його тут батьком) не відповів прямо, а став розводитися з приводу Гертрудиної провини, і його слова краяли душу бідолашки, як доторк грубої руки до відкритої рани. Він висловлювався далі в тому розумінні, що коли навіть... коли раніше він і мав намір влаштувати її в світі, то вона сама поклала цьому нездоланну перешкоду; адже у такого благородного чоловіка, як він, ніколи б не стало духу запропонувати дворянинові в жінки синьйорину, яка показала себе з поганого боку.

Нещасливиця слухала, знищена остаточно. Тоді князь, поступово пом'якшуючи і тон, і вислови, заговорив про те, що всяка вина все ж виправна; а її вина належить до тих, спокутування яких передбачено цілком чітко. У цьому злощасному випадку вона повинна вбачати ніби попередження, що для неї світське життя повне всяких небезпек.

— О так! — вигукнула розворушена Гертруда, згораючи від сорому, охоплена якимсь раптовим напливом покори.

— А-а, виходить, і ви розумієте це? — негайно підхопив князь.— Ну то гаразд, не згадуймо більше минулого — його закреслено. Ви прийняли єдино правильне рішення. А що ви йдете на це доброхіть і щиросердо, то вже від мене вимагається зробити ваше майбутнє легким і приємним у всіх відношеннях, улаштувати все так, щоб нове становище відкрило перед вами всі переваги обраного вами шляху. Все це я беру на себе.

Із цими словами князь подзвонив у дзвоник на столику й сказав служникові, який зайшов:

— Княгиню й молодого князя негайно сюди.— Потім провадив далі, звертаючись до Гертруди:

— Я хочу вже тепер поділитися з вами своєю радістю і бажаю, щоб усі зараз же почали обходитися з вами, як належить. Ви почасти відчули на собі батьківську суворість, віднині й надалі ви знатимете тільки люблячого батька.

Ці слова якось аж приголомшили Гертруду. Вона силкувалася збагнути, як же оте сквапне «так» з її уст могло набути такої величезної ваги, і шукала приводу взяти своє слово назад, звузивши його розуміння. Проте князева певність видавалася такою цілковитою, його радість такою безмежною, а ласка такою теплою, аж Гертруда не наважилася мовити жодного слова, яке бодай трохи могло перешкодити тому, що вже звершилося.

Через кілька хвилин зайшла княгиня з молодим князем. Забачивши Гертруду, вони невпевнено й здивовано подивилися їй в обличчя. Але князь із радісним і лагідним виглядом, який закликав їх до того самого, сказав:

— Ось — блудна вівця; і хай це слово буде останнім відголосом сумних спогадів. Вона — втіха нашої родини. Гертруда не потребує більше порад: вона доброхіть забажала того, чого ми хотіли для її ж добра. Вона прийняла рішення, вона сама заявила мені, що прийняла...

Тут Гертруда звела на батька погляд, повний жаху й благання, ніби прохаючи його не доказувати до кінця, але він упевнено скінчив:

— ... рішення піти в монастир.

— Розумниця! Чудово! — вигукнули в один голос мати й син і кинулись обіймати Гертруду. Вона відповідала на ці звірення сльозами, які було розтлумачено, як сльози полегшення. Тут князь почав розлого пояснювати, що він збирається зробити для того, аби майбутнє його дочки було радісним і блискучим. Він говорив про пошану, якою вона тішитиметься в монастирі й в усьому околі; що вона буде там справдешньою княгинею, представницею їхнього роду; що, тільки-но дозволить її вік, її буде зведено у вищий сан, а до того часу її підлегле становище буде чисто формальним. Княгиня і молодий князь знову й знову поздоровляли дівчину й схвалювали її рішення. Гертруда пробувала наче вві сні.

— Доведеться нам тепер призначити день, коли поїхати до Монци з заявою на ім'я абатиси,— сказав князь.— Яка вона буде задоволена! Запевняю вас, весь монастир зуміє оцінити честь, яку йому виявляє Гертруда. А втім... чому б нам не поїхати туди вже сьогодні? Гертруда прогуляється з задоволенням.

— Ай справді, поїдьмо,— сказала княгиня.

— Я піду дам необхідні розпорядження,— вкинув молодий князь.

— Але...— несміливо мовила Гертруда.

— Не поспішайте, не поспішайте...— підхопив князь.— Хай вирішує сама: може, сьогодні вона не має настрою і бажає зачекати до завтра. Вирішуйте самі, коли вам краще їхати. Зволите сьогодні чи краще завтра?

— Завтра, — ослаблим голосом відповіла Гертруда, сподіваючись як-небудь залагодити справу навіть цією маленькою відстрочкою.

— Завтра, — урочисто промовив князь.— Вона призначила від'їзд на завтра! А я тим часом навідаюсь до вікарія черниць з проханням призначити день для випробування.

Сказано — зроблено, і князь справді вирядився (що було немалою милістю з його боку) до вгаданого вікарія. Домовилися про те, що священик прийде через два дні.

Всю решту дня Гертруда не мала ані хвилини спокою. Хотілося перепочити душею від наринулих переживань, зібратися, так би мовити, з думками, усвідомити те, що вона вчинила і що з цього буде, розібратися в своїх бажаннях, затримати рух цієї машини, яка, бувши заведена, працювала так швидко,— але це виявилось неможливим. Події розгорталися вервечкою, чіпляючись одна за одну. Коли князь пішов, Гертруду відразу повели до княгининого будуару, де, за вказівками останньої, її зачесала й убрала власна камеристка княгині. Ледве справу було закінчено, як уже покликали до столу. Гертруді довелося пройти повз шеренги челяді, що низько кланялась і поздоровляла її з одужанням. В їдальні вже сиділо кілька найближчих родичів, яких спішно запросили, бажаючи виявити їм честь і водночас відсвяткувати в їхньому товаристві дві щасливі події: одужання дочки і остаточний вибір нею свого покликання.

Нареченій (так називали дівчат, які готували себе в черниці; і Гертруду при її появі тепер усі величали цим іменем), нареченій знай доводилося відповідати на поздоровлення, які сипались на неї з усіх боків. Вона добре усвідомлювала, що кожна її відповідь була ніби згодою й підтвердженням,— та чи ж можна було відповідати інакше? Тільки-но встигли повиходити з-за столу, як наспів час їхати на прогулянку. Гертруда сіла в екіпаж разом з матір'ю й двома дядьками, що були на обіді. Зробивши звичайну прогулянку, виїхали на Страда-Марія, яка в той час пролягала там, де тепер громадський сад, і була місцем, куди синьйори заїжджалися в екіпажах відпочити після цілоденної праці. Дядьки, як і личило в такий день, розмовляли з Гертрудою, і один з них, котрий, видно, краще за іншого знав усіх осіб, екіпажі, лівреї, весь час розповідав що-небудь про синьйора такого-от або синьйору таку-от. Але раптом він повернувся до Гертруди й сказав:

— Ну, хитрухо! Відразу спекуєтесь усіх цих дурниць, хитруха ви така! Кидаєте нас, бідних мирян, в житейській марноті, а самі починаєте праведне життя й в'їжджаєте, так би мовити, до раю в екіпажі.

Додому повернулися в сутінках. Служники, поквапившись до під'їзду зі смолоскипами, повідомили, що їх дожидає багато гостей. Звістка поширилась швидко, і родичі та друзі з'явилися виконати свій обов'язок. Позаходили до вітальні. Наречена відразу стала божком, іграшкою, жертвою. Кожен намагався заволодіти її увагою: хто брав у неї обіцянку, що вона почастує його цукерками, хто обіцяв навідувати її, хто говорив про таку-от мадре, свою родичку, хто — про іншу мадре, свою знайому, хто вихваляв повітря Монци, хто з піднесенням розводився про ту велику роль, яку Гертруда має там відігравати. Ті, кому ще не вдалося пробитися до дівчини, оточеної з усіх боків, ловили зручну хвилину, щоб наблизитися до неї, й відчували себе ніяково доти, доки не виконали свого обов'язку. Потроху товариство почало розходитись; усі пішли вдоволені, і Гертруда залишилася сама з батьками й братом.

— Нарешті,— сказав князь,— я мав утіху бачити, що всі обходилися з моєю дочкою як з рівною собі. Однак треба відзначити, що й вона трималася чудово й показала, що їй не коштуватиме великої праці в монастирі грати головну роль і підтримати престиж родини.

Вечеряли похапцем, щоб скоріше розійтися і назавтра бути готовими уже з самого рання.

Розстроєна, сердита і водночас дещо запишавшись усіма висловленими їй поздоровленнями, Гертруда тут же пригадала все, що перетерпіла від своєї тюремниці, й, бачачи, що батько готовий догоджати їй в усьому, крім одного, захотіла скористатися зі своєю хвилинної переваги, щоб удовольнити бодай одну з тих пристрастей, які мучили її. Вона сказала про свою велику огиду до тюремниці й стала докладно скаржитися на її поводження.

— Як! — вигукнув князь.— Вона була з вами не досить поштива? Завтра, завтра ж я добряче вичитаю їй. Покладіться на мене: я їй покажу, хто така вона і хто — ви. І в будь-якому разі, дочка, якою я задоволений, не повинна бачити біля себе неприємне їй обличчя.

З цими словами він звелів покликати іншу жінку й наказав їй прислуговувати синьйорині. А тим часом Гертруда, упоюючись одержаним задоволенням, з подивом відчувала, як мало в ньому радості порівняно з тією жадобою помсти, з якою вона до нього прагнула. Всупереч бажанню, її душею заволоділа свідомість того, як швидко вона за цей день наблизилась до монастиря,— думка про те, що тепер для відступу потрібно було б набагато більше сили й рішучості, яких вона в собі вже й не знаходила.

Жінка, що супроводжувала Гертруду до її кімнати, давно вже жила в будинку. Вона була нянькою молодого князя, якого прийняла просто з пелюшок і виходжувала до юних літ. Всіляко догоджаючи йому, вона бачила в ньому свою надію, свою славу. Рішення, прийняте того дня, було нібито її особистим успіхом. І Гертруді, у вигляді останньої розваги, довелося переслухати силу поздоровлень, похвал і порад старенької, вислухати нескінченні розповіді про всяких тіток та двоюрідних бабусь, які були дуже задоволені, постригшися в черниці, бо ж, походячи з такої знатної родини, вони завжди тішилися величезною пошаною, завжди вміла показувати пазурі і в монастирській приймальні іноді досягали того, чого не могли домогтися найповажніші дами в своїх вітальнях. Вона говорила їй про різноманітні візити, які чекають її в майбутньому. Ось одного чудового дня вона побачить у себе молодого князя з дружиною, яка, зрозуміло, буде дуже знатною синьйорою, і тоді сколихнеться не тільки весь монастир, але й весь окіл. Старенька торохтіла, роздягаючи Гертруду; коли Гертруда вже лежала в постелі, вона все ще балакала, не вмовкаючи, балакала й тоді, коли Гертруда вже засинала. Молодість і втома виявилися сильнішими за всякі думи. Сон був тривожний, важкий, повен болісних сновидінь, і все ж його урвав тільки скрипучий голос старенької, яка прийшла будити Гертруду; настав час готуватися до від'їзду в Монцу.

— Вставайте, вставайте, синьйоро наречена! Надворі вже день, а поки вдягнемось та зачешемось, мине не менше години. Синьйора княгиня вже одягаються, їх розбудили на чотири години раніше, ніж звичайно. Молодий синьйор князь уже сходили до стайні й повернулися, вони готові їхати хоч зараз. І моторний же він у нас, розбійник, достоту заєць,— такий уже він з дитинства, я вже це можу вам сказати, адже я його вигляділа. А вже коли він готовий, то не можна примушувати дожидатися, бо ж хоч він і з найкращого тіста в світі, але частенько виходить із себе й гримає. Біднесенький! Шкода мені його: така вже в нього натура. До того ж цього разу він, либонь, і має слушність, адже старається для вас. Боронь боже, щоб хтось зачепив його в таку хвилину! Про всіх йому байдуже, крім хіба самого синьйора князя. Але ж коли-небудь князем стане й він сам,— дай бог, щоб це сталося якнайпізніше. Вставайте-бо скоріше, синьйорино! Що ви на мене так дивитесь? Вам би час уже давно бути на ногах!

Разом з образом розгніваного молодого князя враз знялися,— як зграя горобців при появі шуліки,— і всі інші думки, які купчилися в Гертрудиній свідомості. Вона послухалась, швиденько вдяглася, дала зачесати себе і з'явилася в залі, де вже були батьки і брат. Дівчину посадовили в крісло й подали їй чашку шоколаду, а це в ті часи означало те саме, що колись у римлян одягання в чоловічу тогу^[58].

Коли доповіли, що коней подано, князь відвів дочку вбік і сказав їй:

— Сміливіше, Гертрудо, вчора ви були на висоті, а сьогодні вам доведеться перевершити саму себе. Своєю появою ви повинні вчинити найприємніше враження в монастирі і в цілому околі, де вам визначено посідати перше місце. Вас чекають...— Чи ж варто говорити про те, що ще напередодні князь послав абатисі попередження.— Вас чекають, і погляди всіх будуть звернені на вас. Гідність і невимушеність! Абатиса спитає вас, чого ви зволите. Це формальність. Ви можете відповісти, що просите дозволити вам убратися в чернече одіння в цьому монастирі, де вас виховано з такою любов'ю, де до вас виявлено стільки уваги,— адже ж це найщиріша правда. Постарайтеся мовити ці кілька слів невимушено — так, щоб не можна було подумати, що вам їх підказано й що ви не вмієте говорити сама за себе. Добрі черниці не знають нічого про вашу провину (ця таємниця має бути похована в нашій родині), тим-то не робіть зажуреного, засмученого обличчя, яке може вселити підозру. Покажіть своє походження: будьте чемні, скромні, але твердо пам'ятайте, що серед присутніх, крім нашої родини, не буде нікого, рівного вам.

Не дожидаючи відповіді, князь почав сходити донизу; Гертруда, княгиня і молодий князь рушили за ним. Усі зійшли сходами й усілися в екіпажі. Дорогою вони говорили про світову марноту, про турботи, про блаженство монастирського життя, а надто для молодих дівчат здатного походження. Наприкінці князь нагадав дочці про свої настанови і ще кілька разів повторив їй, як треба відповідати абатисі.

Коли в'їжджали до Монци, у Гертруди стислося серце, але на мить увагу дівчини відвернули якісь синьйори, що зупинили екіпаж і висловили свої поздоровлення. Знову рушили в дорогу і майже ступою поїхали до монастиря під цікавими поглядами городян, які збігалися звідусіль на вулицю. Коли екіпаж зупинився біля монастирських стін перед ворітьми, Гертрудине серце стислося ще дужче. Почали висідати, натовп збився обабіч екіпажу, й служники всіляко силкувалися відтіснити народ. Погляди, звернені на бідолашку, змушували її весь час стежити за собою, та найбільше впливала на неї батькова присутність. Попри весь свій страх перед ним, вона щохвилини шукала його зором, їхні очі зустрічалися, і батьків погляд керував рухами та обличчям дівчини ніби за допомогою невидимих ниточок.

Перетнувши перший дворик, усі зайшли до другого і побачили широко розчинені двері внутрішньої будівлі, переповненої черницями. Попереду в шерензі стояла абатиса, оточена найбільш шанованими черницями, за ними безладним гуртом — решта черниць, дехто навшпиньках, інші хто як, а вже зовсім позаду, постававши на табуретки,— монастирські послушниці. То тут, то там часом поблискували чиїсь оченята, і серед чернечих одінь видніли чиїсь личка; то були найспритніші й насміливіші вихованки, які повхитрялися пробратися в натовп черниць і, непомітно пробираючись наперед, вишукували кожна ніби віконце, щоб і собі побачити щось. В натовпі лунали вигуки на знак вітання та радості, метушливо піднімалося безліч рук.

Підійшли до брами. Гертруда опинилася лицем до лиця з абатисою. Після перших привітань абатиса з веселим, але урочистим виглядом спитала у Гертруди, чого вона бажає в цьому місці, де ніхто ні в чому не може відмовити їй.

— Я прийшла сюди...— почала була Гертруда, але вже налагодившись вимовити слова, які мали остаточно вирішити її долю, вона на хвилю завагалася й замовкла, дивлячись на натовп перед собою. Тієї ж миті вона побачила одну зі своїх близьких подруг, яка дивилася на неї зі співчуттям і лукавством. І ніби казала: «Та ось до чого дійшла наша гордячкам. Цей погляд пробудив у Гертрудиній душі колишні мрії, повернувши їй дещицю попередньої мужності, і вона вже почала була відшукувати для відповіді щось геть несхоже на підказане їй. Тут вона глянула на батькове обличчя, наче бажаючи випробувати свою силу, і побачила на ньому стільки похмурого неспокою й грізного нетерпіння, що відразу занепала духом і квапливо скінчила, немов рятуючись втечею від чогось страшного:

— Я прийшла сюди... з проханням допустити мене вбратися в чернече одіння в цьому монастирі, де мене виховано з такою любов'ю.

Абатиса відповіла, що їй дуже шкода, але за даних обставин статут не дозволяє відразу дати відповідь, яка має висловлювати загальну згоду сестер, крім того, попередньо потрібен іще й дозвіл вищих властей; однак, знаючи про почуття, якими тут перейняті до неї, Гертруда може певно передбачити майбутнювідповідь; а поки що ніякий статут не забороняє абатисі та сестрам виявити почуття захвату й замилування, викликані в них цим проханням. Тут знявся неясний гул поздоровлень і привітань. Негайно з'явилися великі таці з цукерками, які спершу піднесено нареченій, а тоді — батькам. Поки одні черниці намагалися оточити Гертруду, другі вітали матір, а треті — молодого князя, абатиса звеліла спитати князя, чи не зволить він пройти до решітки приймальні, де вона чекатиме на нього. Її супроводили дві старші черниці. Забачивши князя, абатиса сказала:

— Князю, дотримуючись статуту, виконуючи необхідну формальність, хоча, звичайно, в даному разі... однак я все ж зобов'язана сказати вам, що кожного разу, коли дівчина просить про допущення до чернецтва... настоятелька,— в даному разі я, недостойна,— зобов'язана попередити вас про таке: якщо батьки ненароком... допустилися насильництва над волею дочки, то вони підлягають за це відлученню. Ви мені вибачте...

— Чудово, чудово, вельмишановна мадре. Я повністю схвалюю вашу сумлінність. Цілком правильно... Але можете не сумніватися...

— Ну що ви, що ви, князю... Я говорила, виходячи зі своїх обов'язків, до того ж...

— Звичайно, звичайно, мадре.

Перекинувшися цими нечисленними словами, співрозмовники розкланялися й розійшлися, ніби кожному з них було обтяжливо довго залишатися віч-на-віч з другим. Кожен пішов до своїх, один — за межі монастирської огорожі, а друга — досередини.

— Ну, вже пора,— сказав князь,— скоро Гертруда дістане змогу вдосталь натішитися товариством шановних сестер. А досі ми їх уже добряче потомили.

Мовивши це, він розкланявся; вся родина рушила за ним; іще раз обмінялися люб'язними словами. І, врешті, поїхали.

Дорогою назад Гертруді не хотілося ні про що говорити. Налякана зробленим нею кроком, присоромлена свідомістю своєї нікчемності, відчуваючи прикрість за інших і за себе, вона з сумом перебирала в пам'яті ще наявні для неї можливості сказати «ні» і боязко давала собі обіцянку виявити в інших випадках більше твердості й присутності духу. Однак страх, викликаний похмурим виглядом батька, досі не пройшов, і Гертруда крадькома позирнула на князя, аби пересвідчитися, що на його обличчі не залишилося ані найменшого сліду гніву. Вона побачила, що він цілком задоволений, і на хвилю відчула якусь полегшу.

Коли приїхали додому, довелось перевдягатися, міняти туалети. Потім обід, кілька візитів, прогулянка в екіпажі й, урешті, вечеря, наприкінці якої князь підняв нове питання: про вибір хрещеної матері. Так звалася дама, під чию опіку, на прохання батьків, віддавали юну кандидатку в черниці на весь час від подання прохання до вступу до монастиря. Цей час було присвячено огляду церков, палаців, вілл, святих місць, одно слово, всіх визначних пам'яток міста та його околиць, щоб юні дівиці, перш ніж проказати свою обітницю, гарненько подивилися на те, від чого вони відрікалися навіки.

— Треба подумати про хрещену,— сказав князь,— адже завтра для випробування з'явиться вікарій черниць, після чого буде порушено питання про капітул^[59], щоб сестри висловили свою згоду на її прийняття.

Ці слова було звернено до княгині, яка, зрозумівши, що її запрошують висловитися, почала:

— Либонь, найкраще...

Але князь урвав її:

— Ні, ні, княгине, хрещена передусім має припадати до душі самій нареченій, і хоча за заведеним звичаєм вибір надається батькам, однак Гертруда своєю розсудливістю й розважністю цілком заслужила, щоб для неї було зроблено виняток.— І, звертаючись до Гертруди з виглядом людини, яка повідомляє про незвичайну милість, провадив далі: — Будь-яка дама з тих, що були в нас сьогодні ввечері, володіє всіма якостями, необхідними для того, щоб бути хрещеною дівчини нашого дому, і я вважаю, що серед них не знайдеться жодної, котра не вважатиме за честь виявлену їй перевагу,— тож вибирайте самі.

Гертруда добре бачила, що такий вибір зайвий раз означатиме її згоду. Але пропозицію було висловлено з такою урочистію, що відмова, ба навіть найнесміливіша, могла б видатися образою або ж щонайменше свавільним капризом. І ось вона зважилась і на цей крок, назвавши ту даму, яка того вечора припала їй до душі, тобто ту, яка найбільше від усіх пестила й розхвалювала її, поводячися з нею з тією фамільярністю, щирістю й запобігливістю, що в найперші хвилини знайомства скидаються на давню дружбу.

— Чудовий вибір,— сказав князь, який саме цього і сподівався.

Випадково чи то навмисно, проте вийшло достоту так, як буває, коли ото штукар ляскає перед вашими очима колодою карт і пропонує запам'ятати яку-небудь карту, а потім угадує її, але при цьому показує карти в такий спосіб, що ви помічаєте тільки одну. Ця дама цілий вечір стільки вертілася коло Гертруди, так настійливо займала собою її увагу, що дівчині коштувало б великих зусиль пригадати яку-небудь іншу. Старання цієї дами були ще й не безпричинні: вона вже давно накинула оком на молодого князя, ладячи його за свого зятя, через це всі справи цього дому вважала ніби своїми, і цілком природно, що любій Гертруді вона приділяла нітрохи не менше уваги, ніж найближчі її родичі.

Назавтра Гертруда пробудилася з думкою про вікарія, котрий мав прийти. Саме коли вона розмірковувала, чи не можна скористатися з цієї вирішальної хвилини, щоб якось повернути назад, її покликали до князя.

— Ну, дочко моя, сміливіше! — сказав їй батько.— Досі ви поводили себе чудово, сьогодні треба завершити справу. Все, роблене до цієї хвилини, робилося з вашої згоди. Якби за цей час вашою душею заволодів якийсь сумнів, боягузливе каяття або ще якісь примхи молодості, вам треба було сказати про це; але тепер справа зайшла так далеко, що дитячі вихватки просто недоречні. Добрий чоловік, який має прийти сьогодні, поставить вам сотні запитань про ваше покликання, запитань на зразок: чи за своєю волею ви йдете в черниці, та чому, та як і таке інше. Коли, відповідаючи йому, ви вагатиметеся, то він водитиме вас на мотузочку бозна-скільки часу, що буде для вас справдешньою тортурою. Але може вийти й набагато гірше. Після всіх привселюдних доказів, які вже мали місце, найменше вагання, помічене в вас, поставить на карту мою честь, а то ще й наведе на думку, що я сприйняв вашу похапливість за тверде рішення, що я прискорив справу, що я... таж чи мало ще чого можна придумати! В такому випадку я опинився б перед сумною необхідністю вибирати між двома однакового тяжкими рішеннями: або ж дозволити цілому світові скласти собі негативну думку про моє поводження — чого жодною мірою не дозволяє мені почуття обов'язку перед самим собою; або ж — розкрити істинну причину вашого рішення і...

Але тут, побачивши, що Гертруда густо почервоніла, очі їй налилися сльозами і все обличчя стислося, ніби пелюстки квітки в задушливу спеку перед грозою, князь урвав свою тираду і провадив далі втішливим тоном:

— Ну гаразд, гаразд, усе залежить від вас, від вашої розважливості. Я знаю, що її у вас багато і що ви не дівчинка, щоб в останню хвилину зіпсувати добре налагоджену справу; але я повинен був завбачити всякі можливості. Та нумо не говорити більше про це: погодьмося на тому, що ви відповідатимете щиро, щоб у голові цього доброго чоловіка не змогло виникнути й тіні сумніву. Та й ви самі швидше відбудете всю цю процедуру.

Потім, підказавши кілька відповідей на найімовірніші запитання, князь почав, як завжди, розводитися про втіхи та радощі, приготовані для Гертруди в монастирі. Отак він займав її своїми розмовами, аж доки служник доповів, що прийшов вікарій. Князь нашвидку повторив найважливіші настанови і, як і належало, залишив дочку наодинці зі священиком.

Добрий чоловік з'явився з майже готовою думкою, що Гертруда має велике покликання до чернецтва,— про це сказав йому князь, прийшовши запрошувати його. Щоправда, добросердий вікарій, знаючи, що сумнів — це одна з найважливіших чеснот його служби, дотримувався правила не дуже вірити таким заявам і всіляко стерегтися упереджених думок, однак рідко буває, щоб настійливі й переконливі слова авторитетної людини так або інак не вплинули на того, хто їх слухає.

Після перших поздоровлень вікарій сказав: 

— Синьйорино, я прийшов до вас у ролі спокусника — поставити під сумнів те, що ви в своєму проханні оголосили твердим рішенням: я прийшов відкрити вам усі труднощі обраної вами путі й упевнитися, чи ви їх гаразд зважили. Дозвольте запропонувати вам кілька запитань.

— Прошу, запитуйте,— відповіла Гертруда.

Тоді добрий пастир заходився розпитувати її за приписаними статутом правилами:

— Чи відчуваєте ви в своєму серці вільне, не вимушене рішення стати черницею? Чи не було зостосовано погрози або зваблення? Чи не зазнали ви чийогось впливу, приймаючи своє рішення? Скажіть це щиро людині, чий обов'язок — дізнатися про вашу справжню волю, щоб зашкодити застосуванню будь-якого насильства.

Щира відповідь на це запитання постала перед внутрішнім зором Гертруди в усій своїй страшній правдивості. Щоб дати її, треба було б усе пояснити, розповісти, хто і як погрожував їй, одно слово, всю історію... Нещасливиця з жахом відсахнулася від такої думки; вона квапливо стала підшукувати іншу відповідь і знайшла єдину, яка могла швидко й певно звільнити її від цієї муки,— відповідь, найбільш далеку від істини.

— Я йду в монастир,— відповіла вона, намагаючись приховати своє збентеження,— за власним бажанням, без примусу.

— А давно з'явилась у вас така думка? — провадив добрий вікарій.

— Вона була в моїй голові завжди,— відповіла Гертруда, якій після зробленого першого кроку стало вже легше обдурювати саму себе.

— Але яка ж істинна спонука, що змушує вас прийняти чернецтво?

Добрий пастир і не підозрював, яку болючу струну він зачепив, а Гертруда зробила над собою велике зусилля, щоб якимсь чином не виказати сум'яття, викликане в ній цими словами.

— Головна спонука,— відповіла вона,— це бажання служити богові й уникнути світових спокус.

— А чи не криється за цим якоїсь прикрості? Якоїсь... вибачте мені... примхи? Адже часом і миттєве прикре переживання може справити враження, яке здається незгладним, вічним а потім, коли його причина зникає і настрій, кращає, тоді...

— Ні, ні,— поквапилася відповісти Гертруда,— причина саме та, яку я вказала.

Більше з бажання повністю виконати свій обов'язок, аніж через переконаність у необхідності цього, вікарій і далі ставив запитання, але Гертруда твердо вирішила обдурити його до кінця. Крім відрази, яку викликала в неї думка, що про її вагання дізнається цей поважний і справді добрий пастир, котрий, здавалося, був такий далекий від того, щоб підозрювати її в чомусь такому, бідолашка подумала, що він справді міг би перешкодити їй стати черницею; але ж на цьому й скінчилась би вся його участь у її долі, все його сприяння. Бо після його відвідин вона зосталась би віч-на-віч із князем. І добрий пастир не дізнався б, що потім довелося би перетерпіти їй в цьому домі, а якби й дізнався, то попри все своє бажання не зміг би нічим зарадити, хіба що спокійно й витримано поспівчувати їй — це звичайно з поштивості роблять стосовно всякого, хто дав підставу або привід для чиненого йому зла.

Випробувальник раніше стомився питати, ніж нещасливиця — обдурювати, і, чуючи відповіді, весь час погоджені між собою, та не маючи жодної підстави сумніватися в їхній щирості, він урешті заговорив інакше: зрадів разом з випробуваною, почав навіть вибачатися, за те, що забрав у неї стільки часу на виконання свого обов'язку, і додав від себе кілька слів, які, на його думку, могли ще дужче утвердити дівчину в її намірі. На цьому вони й розпрощалися.

Перейшовши анфіладу кімнат і прямуючи до виходу, вікарій зустрів князя, який нібито випадково проходив мимо, і поділився з ним радістю з приводу чудового умонастрою його дочки. Князь, який весь цей час переживав болісний страх, по цьому повідомленні зітхнув з полегшенням; забувши про свою звичайну поважність, ледве не бігцем попрямував до Гертруди й засипав її похвалами, лестощами та обіцянками. При цьому він виявив досить-таки щирі радість і ніжність,— так уже влаштована складна тканина органа, що зветься людським серцем.

Ми не станемо супроводити Гертруду в безперервному круговороті розмаїтих видовищ і розваг. Не станемо ми й докладно описувати зміну її душевних переживань, бо тоді вийшла б історія нескінченних страждань і вагань, надто одноманітна й подібна до того, про що вже мовилось вище. Краса природи, різне оточення й усілякі розваги, які вона діставала, перебуваючи в постійному русі на відкритому повітрі, робили для неї ще осоружнішою саму думку про те місце, де вона зрештою востаннє вийде з екіпажа й уже залишиться назавжди. Ще гострішими були враження від усяких святкувань і прийомів гостей. Сам тільки вигляд наречених, яких при ній називали так у найзвичайнішому й прямому розумінні, завдавав Гертруді нестерпних страждань і викликав у неї пекучу заздрість. І подеколи при погляді на когось їй починало здаватися, що верх блаженства — це можливість називатися чиєюсь нареченою. Іноді пишнота палаців, блискуче довкілля, веселий гомін і шум святкувань п'янили її, викликаючи таке нестерпуче прагнення до радощів життя, що вона давала собі обіцянку відректися, перетерпіти все що завгодно, аби тільки не вертатися під похмуру, мертву сінь монастиря. Та всі ці наміри розвіювалися мов порох при серйознішому розгляді майбутніх-труднощів, при одному тільки погляді на князеве обличчя. І тоді від думки про необхідність назавжди розлучитися з мирськими задоволеннями їй робилося гірко й боляче. Отак хворий, якого мучить гостра спрага, з шаленою люттю дивиться на ложку води і ледве не зі злістю відштовхує її від себе, хоча навіть це єдине, що лікар дозволяє йому випити.

Тим часом вікарій черниць видав потрібне свідоцтво, надійшов також дозвіл скликати капітул для прийняття Гертруди. Капітул відбувся; як і слід було сподіватися, при таємному голосуванні було зібрано дві третини необхідних за статутом голосів, і Гертруду прийняли. Сама вона, вимучена нескінченними сумнівами, почала просити прискорити, скільки це можливо, її вступ до монастиря. Звичайно, не знайшлося нікого, хто став би стримувати таку нетерплячку, і її бажання було вдоволено. Урочисто привезена до монастиря, вона вбралася в чернече одіння. Після річного послушництва, коли вона то каялась у вчиненому, то каялась у самому каятті, настав час проказати обітницю, той час, коли треба було сказати «ні», що тепер прозвучало б ще дивніше й несподіваніше, ніж будь-коли доти, або ж повторити уже стільки разів мовлене «так». Вона повторила його й стала черницею навіки.

Одна із своєрідних і таємничих властивостей християнської релігії полягає в можливості скерувати й утішити кожного, хто звертається до неї з будь-якою метою, за всяких обставин. Якщо є ліки проти минулого, вона їх вкаже, постачить ними і дозволить будь-що скористатися з них, якщо ж таких ліків немає, то вона надасть змогу сприймати те минуле під іншим кутом зору, не таким трагічним. Вона мудро навчить продовжувати те, що було почато через легковажність, схилить душу з любов'ю присвячувати себе тому, що було нав'язано силою, і зробить так, що необміркований, але безповоротній вибір набуває всієї святості, всієї мудрості, скажімо прямо — всіх радощів істинного покликання. Це — шлях, яким людина, хоч би з якого лабіринту чи безодні потрапила на нього, зробивши бодай один крок, зможе йти впевнено й охоче далі і досягти врешті радісного кінця.

Отак і Гертруда, ставши черницею, могла б здобути спокій і радість, незалежно від того, яким шляхом вона прийшла б до цього, але нещасна билася в ярмі і тим сильніше відчувала його тягар і удари. Безперестанне жалкування за втраченою свободою, відраза до свого справжнього становища, стомлива погоня за бажаннями, яким не судилося здійснитися,— ось чим повнилась її душа. Вона знову й знову переживала своє гірке минуле, перебирала в пам'яті всі обставини, які привели її в монастир, і втисячне даремно намагалася знищити подумки те, що вчинила насправді; Гертруда попрікала себе в нікчемності, а інших — у тиранії й віроломстві, і знов каялася. Вона обожнювала й водночас оплакувала свою красу, жаліла свою молодість, приречену на повільну муку, а іноді заздрила тому, що будь-яка слабка жінка з яким завгодно сумлінням, там, за монастирським муром, може вільно тішитися всіма мирськими благами.

Їй був осоружний вигляд черниць, котрі доклали зусиль, щоб заманити її сюди. Вона пригадувала хитрощі й улещення, до яких вони вдавалися, й тепер відплачувала за них грубощами, образами, ба навіть прямими докорами. А тим здебільше доводилося мовчки ковтати все це, бо хоч князь і тиранив свою дочку, зачинивши її в монастирі, проте, коли здійснив свій намір, то аж ніяк не був схильний допускати, щоб хтось інший перечив його дитині. Тим-то найменший шум, зчинений черницями, міг би спричинити до втрати його високого заступництва, а то й перетворити заступника на ворога. Гертруда ніби мала б почувати деяку прихильність до інших сестер, які і не встрявали в ці інтриги, і не виявляли бажання бачити її в числі своїх подруг, а любили її просто так, як ровесницю. Побожні, завжди веселі й метушливі, вони своїм прикладом показували їй, що навіть тут, у затворництві, можна не просто жити, ба й втішатися життям. Проте й ці були їй осоружні, але вже з іншої причини. Їх побожний і вдоволений вигляд правив ніби за докір її неспокоєві, її вередливій вдачі, і вона не втрачала нагоди висміяти їх позаочі як святенниць і облудниць. Може б, вона ставилась до них не так вороже, якби знала або ж бодай здогадувалась, що кілька чорних куль^[60], виявлених у виборчій скриньці, коли вирішувалось питання про її прийняття, поклали якраз вони.

Іноді вона знаходила деяку втіху в свому становищі повелительки, в тій шанобі, якою її було оточено в монастирі, в поздоровчих візитах, що їх робили їй різні особи з околу, в улаштуванні якої-небудь справи, у виявленні комусь свого заступництва й, врешті, у величанні її «синьйорою». Та чого були варті всі ці утіхи? Її мало вдоволене серце хотіло іноді дістати втіху й від релігії, щоб відчути цілковиту насолоду. Але це дається тільки тому, хто нехтує всякими іншими втіхами, як ото потерпілий аварію корабля: коли він хоче вхопитися за дошку, яка може винести його цілим і неушкодженим на берег, то повинен спершу розтулити кулак і випустити водорості, за які був судомно вхопився в підсвідомому пориві.

Невдовзі після виречення обітниці Гертруду призначено наставницею монастирських вихованок. Подумати тільки, як мали почуватися ці дівчатка під таким наставництвом! Колишні її повірниці вже повиходили з монастиря; та в ній самій ще залишалися живими всі пристрасті тієї доби, й вихованки якоюсь мірою повинні були відчути на собі їхню дію. Коли вона думала, що багатьом із них випаде жити у вже назавжди забороненому для неї світі, вона починала почувати до цих бідолашок люту злобу, майже жадобу помсти, й всіляко утискувала їх, тиранячи й примушуючи заздалегідь розплачуватися за ті радощі, які чекали їх у майбутньому. Якби в такі хвилини хто послухав, з яким наставницьким презирством картала вона їх за найменшу провину, той би сприйняв її за жінку фанатичного, сліпого благочестя. В інші хвилини все та сама відраза до монастиря, до статуту, до послуху виявилась у Гертруди в нападках геть протилежного настрою. Тоді вона не тільки терпіла галасливі розваги своїх вихованок, а й навіть заохочувала їх; втручалася в ігри дівчаток і вносила в них безлад; брала участь у їхніх розмовах і штовхала їх далеко за межі тих намірів, з якими ці розмови почато. Якщо одна з них дозволяла собі сказати щось про балаканину матері абатиси, Гертруда починала пародіювати її й робила з цього цілу комічну сцену; наслідувала вираз обличчя однієї черниці, ходу другої і при цьому заливчасто сміялася, однак цей сміх не веселив її.

Отак прожила вона кілька років, не маючи змоги проявити себе в якийсь інший спосіб. Але, на її лихо, нагода для цього трапилася.

Серед інших відмінностей і переваг, наданих їй як відшкодування за те, що вона ще не могла стати абатисою, їй було дозволено жити на особливій монастирській дільниці. У сусідстві з монастирем стояв будинок, де мешкав молодик, злочинець за фахом, один із тих, хто з допомогою найманих убивць і в спілці з такими самими злочинцями міг у ті часи до певної міри знущатися з законів і властей. Наш рукопис називає його Еджідіо, замовчуючи прізвище. Із свого віконця, що виходило просто на невеличкий дворик цієї монастирської дільниці, Еджідіо часом бачив Гертруду, коли та переходила дворик або ж гуляла там на дозвіллі. Скорше під'юджуваний, аніж наляканий небезпекою та мерзенністю свого заміру, він одного чудового дня зосмілився заговорити до неї. Нещасливиця відповіла.

В перші хвилини вона зазнала почуття задоволення, щоправда, не зовсім невинного, зате жвавого. В нудну душевну порожнечу тепер вдерлося захопливе постійне заняття, можна сказати, життя забило джерелом. Але це задоволення було схоже на зміцнюючий напій, винайдений жорстокістю стародавніх людей, який підносили засудженому до смертної кари, щоб додати йому сили терпіти тортури. В усьому поводженні Гертруди сталася різка зміна: вона зробилась набагато стриманіша, спокійніша, кинула насміхатися й бурчати, стала лагідніша, чемніша, аж сестри вітали одна одну з такою щасливою зміною; але вони, звичайно, зовсім не здогадувались про істинну причину цієї зміни, не розуміли, що нова чеснота була не що інше, як лицемір'я, яке доповнило собою інші пороки. Проте ця видимість, ця, так би мовити, зовнішня білизна протрималася недовго. Дуже швидко Гертрудині спокій та привітність вичерпались і відновилися її звичні дивацтва та злі вихватки, знову почали лунати прокльони та насмішки щодо «монастирської тюрми», вимовлені подеколи висловами недоречними в такому місці й з таких уст. Але після кожного такого вибуху наставало каяття, велике старання загладити свою провину з допомогою добрих і лагідних слів. Сестри, скільки було можливо, терпіли ці припливи й відпливи, приписуючи їх химерній і мінливій вдачі синьйори.

Якийсь час ніхто з черниць, очевидячки, ні про що не здогадувався. Та якось синьйора засперечалася за якісь плітки з однією послушницею й заходилася картати останню на всі заставки, ніяк не бажаючи дати їй спокій. Послушниця довго терпіла, аж губу прикусила, та врешті не витримала й кинула наставниці, що вона, мовляв, дещо знає і в свій час неодмінно скаже, де треба. Від тієї хвилі синьйора згубила спокій. Але не минуло й кількох днів, як раз уранці послушниця не з'явилася виконувати свої звичайні обов'язки. Пішли по неї до келії — послушниці там не було; почали гукати — ніхто не відповів; шукали її всюди, обнишпорили все приміщення від горища до підземелля — ніде її не знайдено. І хтозна, які б виникли припущення, коли б під час пошуків не виявили дірки в садовому мурі. Ця обставина наштовхнула всіх на думку, що вона вибралася саме цим шляхом. Було проведено старанні пошуки в Монці та її околицях, особливо в Меде, звідки втікачка була родом, писали в різні кінці, але жодного разу не одержали ані найменших повідомлень. Напевно, дещо й дізналися б, якби, замість шукати далеко, заглянули чимближче. Після загального подиву,— бо ж ніхто не вважав її здатною на таке,— і тривалих пересудів дійшли висновку, що вона, видно, втекла і, можливо, дуже далеко. А що в однієї сестри вихопилось зауваження: «Вона, певно, переховалася в Голландії»,— то відразу стали говорити,— і ця версія утвердилася на якийсь час у монастирі й за його межами,— що вона втекла до Голландії. Однак синьйора, очевидно, не поділяла загальної думки. Не те, щоб вона не вірила цій версії чи то заперечувала її з особливих міркувань: якщо вони в неї були, то вже, зрозуміло, ніхто не вмів так добре приховувати їх, як вона; і, крім цієї історії, що її таємничі глибини їй хотілося зачіпати якмога менше, не було іншої теми, від обговорення якої вона утримувалася з такою охотою. Але що менше вона говорила про це, то більше думала. Скільки разів упродовж дня образ тієї жінки несподівано вимальовувався в її уяві, стояв перед нею й не хотів зникати! Як їй хотілося бачити втікачку живою, бачити її плоть, а не тримати її образ вічно в думках, не бути вимушеною вдень і вночі перебувати під владою тієї невловної, страшної і безплотної тіні! Як хотілося Гертруді почути її живий голос, хоч би чим він загрожував їй, а не дослухатися до постійного примарного шепоту звідкись із глибин свого серця і чути слова, повторювані з такими невтомними впертістю й настирливістю, на які не здатна жодна жива істота.

Десь через рік після цієї події Лючія була рекомендована синьйорі й вела з нею розмову,— саме на ній і спинилася наша розповідь. Синьйору цікавило геть усе, що стосувалося переслідування з боку дона Родріго, а про деякі подробиці вона розпитувала з такою сміливістю й пристрасністю, що все це здавалося, і не могло не здаватися, зовсім несподіваним для Лючії, яка ніколи не думала, що подібні сюжети можуть викликати цікавість черниць. Не менш дивними були й судження, якими синьйора пересипала свої запитання або ж які вона мимоволі висловлювала. Здавалося, вона ніби аж висміювала ту страшну огиду, яку Лючія почувала до цього синьйора, і запитувала, чи він, бува, не виродок, коли вселяє такий страх; здавалося, вона була готова вважати дурною саму Лючіїну впертість, якби та не була викликана перевагою, яку дівчина віддавала Ренцо. Про останнього Гертруда почала розпитувати таке, аж її співрозмовниця, зніяковівши, почервоніла. Тут, схаменувшись, чи не надто вона розпустила язика, що супроводив химерний політ її фантазії, Гертруда спробувала поправити становище й витлумачити свою балаканину в хороший бік, та було пізно: у Лючії так і зостався якийсь неприємний осад і неясний страх. Опинившись врешті віч-на-віч з матір'ю, вона розповіла тій усе. Але Аньєзе, як більш досвідчена, трохи розвіяла її сумніви й по-своєму розкрила цей секрет. «Не дивуйся цьому,— сказала вона,— коли набагато краще пізнаєш світ, як знаю його я, то побачиш, що тут нема чому дивуватися. Синьйори — таж вони всі, хто більше, хто менше, один так, другий інак, трошки пришелепкуваті. Треба дати їм виговоритись, а надто коли маєш у них потребу, і вдати, ніби слухаєш їх серйозно, наче вони говорять діло. Ти чула, як вона мене урвала, ніби я бовкнула якусь дурницю? А я зовсім не звернула на це уваги. Усі вони такі. Тим часом треба дякувати богові, що ця синьйора, видно, поставилась до тебе добре і справді хоче взяти нас під свій захист. А втім, дочко, якщо тобі ще доведеться мати справи з синьйорами, то ти багато чого наслухаєшся, ой багато».

Бажання зробити послугу отцю настоятелеві, приємна свідомість того, що ти заступниця іншим, думка про те хороше враження, яке могло скластися у всіх після її втручання з таким святим наміром, перші ознаки прихильності до Лючії та деяка втіха від думки, що робиш добро невинній істоті, підтримуєш і втішаєш пригноблених,— усе це схилило синьйору взяти близько до серця долю бідолашних утікачок. За настійливою вимогою синьйори та з поваги до неї їх поселили в квартирі воротарки у сусідстві з монастирем і вважали ніби монастирськими службовцями. Мати й дочка раділи від щирого серця, що так швидко пощастило знайти надійний і високоповажний притулок. Обом дуже хотілося жити там у цілковитій невідомості, однак у монастирі це виявилось не так просто, тим паче що був чоловік, який украй наполегливо намагався довідатися про одну з них і в чиїй душі до колишньої пристрасті й досади прилучилася тепер іще й злість, бо його було випереджено й пошито в дурні.

Залишмо поки що жінок у їхньому притулку й вернімося до палаццо дона Родріго в ту хвилю, коли він саме чекав наслідків свого лиходійського задуму.

Розділ одинадцятий

Мов та зграя хортів, котрі після невдалої гонитви за зайцем присоромлені вертають до хазяїна, поопускавши голови й попіджимавши хвости, вертали цієї сумбурної ночі браві до палаццо дона Родріго. Господар ходив у потемках туди й сюди по незаселеній кімнаті горішнього поверху з вікнами на майданчик перед замком. Час від часу дон Родріго зупинявся, дослухаючись, і дивився крізь шпарки поточених шашелем віконниць; він був повен нетерплячки й почасти тривоги не тільки через невпевненість в успіху, але й через можливі наслідки, бо це був найповажніший і найризикованіший захід з усіх, які будь-коли задумував наш відважний герой. Проте він заспокоював себе думкою про остороги, до яких вдавався, щоб усунути всякі докази, якщо не підозри.

«Ну, а на підозри,— думав він,— мені наплювати. Хотів би я знати, чи вишукається охочий забратися сюди, щоб подивитися, чи тут дівка, чи ні. Хай-но тільки поткнеться сюди, його гарно зустрінуть. Нехай і чернець з'являється, нехай. Стара? Хай стара виряджається до Бергамо. Юстиція? Юстиція, пхе! Адже подеста — не хлопчик і не божевільний. А в Мілані? Кому яке діло до них у Мілані? Хто стане слухати її? Хто знає про їхнє існування? Вони не мають ніяких прав на цім світі, за них навіть нікому заступитися — це такі собі, нічиї люди. Та що там, нема чого боятися! А що скаже назавтра Аттіліо! Він уже побачить, плещу я язиком чи ні. А потім... якщо вийде якесь утруднення... звідки знати? Який-небудь незичливець надумає скористатися з цього випадку... що ж, той самий Аттіліо зуміє дати мені пораду, бо йдеться про честь цілої родини...»

Однак найдужче його займала одна думка, в якій він знаходив воднораз і заспокоєння, і поживу для головної своєї пристрасті. Це була думка про ті пестощі та обіцянки, до яких він збирався вдатися, щоб задобрити Лючію. «Адже їй буде тут так страшно одній, серед усіх цих облич, що... чорт забирай, таж найбільш людське обличчя тут усе-таки в мене... що вона буде змушена звернутися до мене, просити мене. А коли вона стане просити...»

Наперед смакуючи ці солодкі хвилини, він нараз зачув тупіт, кинувся до вікна, прочинив його й вихилився назовні. Вони. «А ноші? Що за дідько! Де ж це ноші? Три, п'ять, вісім... усі тут, і Грізо так само, а нош немає. Чорт забирай, Грізо мені за це відповість!»

Коли браві позаходили, Грізо поставив у куток в одній з нижніх кімнат свій костур, зняв старого капелюха та пілігримського плаща і, як того вимагала його посада, якій у дану мить ніхто не заздрив, пішов доповідати донові Родріго. Останній чекав його вгорі на сходах, і, коли з'явилася присоромлена, розгублена фізіономія пошитого в дурні негідника, він сказав, ні — скорше крикнув йому:

— Ну, то що скажете, синьйоре хвалько, синьйоре верховодо, синьйоре «на все мастак»?

— Важко слухати докори,— мовив Грізо, не ступаючи вище першої горішньої сходинки,— коли вірно служив, старався виконати свій обов'язок, навіть ризикуючи шкурою.

— Як же все це вийшло? Послухаємо, послухаємо,— говорив дон Родріго, прямуючи до своєї кімнати, куди за ним подався й Грізо, відразу потому доповівши про те, як він усім порядкував, як діяв, що бачив і чого не бачив, що чув, чого боявся, як намагався поправити справу. Його плутана розповідь була повна сумнівів і розгубленості, які в ту хвилю панували в його думках.

— Бачу, ти не винуватий, ти поводив себе добре,— сказав дон Родріго,— і зробив усе можливе; але... але чи немає в моєму будинку шпигуна? Якщо це так і мені вдасться викрити його,— а ми його викриємо неодмінно,— то я вже йому покажу. Можеш мені повірити, Грізо, буде йому весело.

— У мене також, синьйоре, промайнула в голові така підозра,— відповів Грізо,— і, якщо вона підтвердиться, якщо вдасться викрити цього негідника, синьйор повинен віддати його в мої руки. Хто потішився, примусивши мене пережити таку нічку, той мені за це заплатить! Проте, мені здається, що тут якась інша інтрига, в якій поки що годі розібратися. Завтра, синьйоре, завтра все це з'ясується.

— То вас принаймні ніхто не впізнав?

Грізо відповів, що начебто ні. Розмова скінчилася тим, що дон Родріго дав розпорядження на наступний день, які, до речі, Грізо чудово здогадався б дати й без нього. Необхідно було вранці негайно послати двох браві до старости й зробити тому попередження, що, як ми знаємо, й було зроблено; ще двох — до покинутого будиночка сторожити, не підпускаючи нікого, хто трапиться поблизу, і приховувати ноші від сторонніх очей до настання ночі, коли можна буде послати по них, бо поки що слід було утриматися від будь-яких підозрілих дій; нарешті, піти самому Грізо, а також послати ще двох поштовхатися серед людей й дізнатися все, що можна, про нічний переполох. Віддавши ці розпорядження, дон Родріго пішов спати й відпустив Грізо, засипавши його похвалами, чим явно хотів загладити необдумані образи, якими його зустрів.

— Іди собі спати, бідний Грізо, тобі так потрібен відпочинок. Бідолаха Грізо! В роботі цілісінький день, в роботі півночі, не кажучи вже про ризик потрапити в руки селян, дістати звинувачення у викраденні чесної жінки на додаток до тих, які вже тяжіли над тобою,— і зустріти такий прийом з мого боку! Але що вдієш, люди нерідко ось так і розплачуються. Проте в цьому випадку ти зможеш побачити, що іноді відплата, якщо й не відразу, то все ж рано чи пізно настигає й на цьому світі. А тепер іди спати,— може, настане день, коли ти даси нам в руки інший доказ цього, але вже більш гідний уваги.

Назавтра вранці, коли дон Родріго встав, Грізо вже вирушив у справах. Дон Родріго відразу ж розшукав графа Аттіліо, який при його появі скривив гримасу й насмішкувато крикнув йому:

— Сан-Мартіно!

— Не знаю, що й сказати вам,— відповів, підходячи до нього, дон Родріго,— я заплачу заклад, але не це мене хвилює. Я не говорив вам нічого, бо, признаюся, розраховував сьогодні вранці примусити вас замовкнути. А втім... досить... Тепер я вам розповім усе.

— Тут не обійшлося без того, щоб чернець стромив носа,— сказав кузен, вислухавши все з набагато більшою серйозністю, ніж можна було сподіватися від такого базіки.— Оцього ченця,— провадив він,— з його манерою прикидатися простаком і з його дурними міркуваннями я вважаю хитрим лисом і шахраєм. А ось ви не звірились на мене, приховавши, які дурниці він приходив тоді молоти вам.

Дон Родріго переказав свою розмову з падре Крістофоро.

— І ви все це стерпіли? — вигукнув граф Аттіліо.— Ви дозволили йому спокійнісінько піти?

— А ви б хотіли, щоб я підняв проти себе всіх капуцинів Італії?

— Не знаю,— відказав граф Аттіліо,— чи зміг би я пам'ятати в таку хвилину про існування в світі інших капуцинів, крім цього нахаби. Невже, дотримуючись усіх осторог, так важко знайти спосіб домогтися сатисфакції від якогось капуцина? Треба вміти вчасно виявити щедрість до цілої корпорації, а потім уже можна й безкарно всипати одному з її членів. Ну та годі: він вислизнув від найбільш підходящої для нього покари, тож тепер я візьмуся за нього і, щоб повтішатися, навчу його, як говорити з нашим братом.

— Глядіть, тільки не нашкодьте мені!

— Ну, цього разу покладіться на мене, і я зроблю вам послугу як родич і друг.

— А що саме ви задумали?

— Іще не знаю. Але вже напевно удружу. Я подумаю про це... Дядечко-граф, член Таємної ради,— ось хто повинен зробити мені послугу. Любий мій дядечко-граф! Ото вже я потішаюся щоразу, коли вдається примусити його попрацювати на мене,— його, цього спритника високого польоту! Післязавтра я буду в Мілані, і так або інак нашому ченцеві перепаде на горіхи.

Тим часом подано сніданок, за яким і далі точилася розмова про таку важливу справу. Граф Аттіліо говорив про неї досить невимушено і хоча ставився до неї так, як того вимагала його дружба з кузеном і їхня спільна фамільна честь,— згідно з тими поняттями, які були в нього щодо дружби й честі,— проте часом він не міг утриматися й посміювався в вуса з такої «удачі» кузена. А дон Родріго, безпосередньо зацікавлений у справі, доти потай розраховуючи здійснити ризикований захід і з тріском провалившись, був у полоні ще сильніших пристрастей і важких думок.

— Гарненькі ж плітки поширять тепер ці голодранці по всьому околу! — говорив він.— А мені, зрештою, яке діло? Правосуддя? Плював я на нього. Доказів немає ніяких. А якби й були — мені однаково наплювати! Про всяк випадок я сьогодні вранці наказав попередити старосту, щоб він не подумав доповідати подеста про те, що сталося. Нічого не буде, тільки поповзуть усякі плітки — ось що мене злить, а надто те, що з мене так нахабно посміялися.

— Ви зробили все, як треба, — відповів граф Аттіліо.— Оцей ваш подеста — справжній бовдур, порожня довбешка, не подеста, а зануда... втім, він чоловік благородний, розуміє свій обов'язок. І саме коли доводиться мати справу з такими людьми, треба старатися не ставити їх у важке становище. Якщо який-небудь негідник староста доповість, то подеста, попри всю свою прихильність до нас, усе ж, звісно, буде змушений...

— А ви,— з деяким роздратуванням урвав його дон Родріго,— ви мені псуєте всю справу своєю манерою вічно в усьому йому суперечити, уривати його, а при нагоді навіть висміювати. Справді, якого дідька! Чому подеста не може бути в чомусь упертим ослом, якщо в іншому він благородний чоловік?

— Знаєте що, кузене,— сказав, глянувши на нього з подивом, граф Аттіліо,— я починаю запідозрювати, що ви трошки злякалися. Ви починаєте сприймати серйозно навіть подеста.

— Дозвольте, а хіба не ви самі сказали, що з ним треба рахуватися?

— Атож, сказав,— і якщо йдеться про серйозну справу, то я вам покажу, що я не хлопчисько. Ви знаєте, яка в мене велика рішучість допомогти вам. Я можу власною персоною відвідати синьйора подеста. Як ви гадаєте, чи буде він задоволений такою честю? І я ладен дати йому говорити цілих півгодини про графа-герцога й про нашого синьйора кастеллана — іспанця, й погоджуватися з ним у всьому, хоч хай він навіть меле явні дурниці. А потім я вкину слівце про дядечка-графа, члена Таємної ради; адже ви знаєте, яке враження отакі слівця вчиняють на синьйора подеста. Бо ж, зрештою, він більше потребує нашого заступництва, ніж ви — його потурання. Справді, я піду до нього, і ви побачите — він зробиться до вас іще доброприхильнішим, ніж досі.

Висловивши ці міркування, граф Аттіліо вирядився на полювання, а дон Родріго й далі з тривогою дожидав повернення Грізо. Нарешті, коли настав час обідати, той прийшов з доповіддю.

Переполох минулої ночі був такий бурхливий, а зникнення трьох чоловік із невеликого села — подією такою надзвичайною, що пошуки як через старанність, так і з цікавості, природно, мали стати завзятими й упертими; з другого боку, надто вже багато було людей, які дещо знали, і ці люди навряд чи погодились би мовчати. Тільки-но Перпетуя показувалась у дверях, як хто-небудь одразу чіплявся до неї з розпитами про те, хто ж ото так налякав її хазяїна, і Перпетуя, пригадуючи всі обставини справи й збагнувши врешті, що то ж, по суті, Аньєзе пошила її в дурні, впадала від цієї підступності в таке шаленство, якому неодмінно потрібно було дати вихід. Не те щоб вона стала жалітися перед першим стрічним, в який спосіб її піддурено,— про це вона й не заїкнулася; але не розповідати, як пожартували з її бідним хазяїном, вона була неспроможна, а надто замовчати те, що таку річ задумали й намагалися вчинити такий славний хлопець, така шанована вдова й така скромниця-недоторка. Хоч би як суворо наказував їй дон Абондіо, хоч би як палко просив він її тримати язика за зубами, хоч би як ревно твердила вона йому сама, що нема чого нагадувати їй те, що ясно й зрозуміло само собою,— все ж ця велика таємниця трималася в ній, мов ото в старій, погано стягненій обручами бочці тримається дуже молоде вино, яке бурлить і піниться і, якщо не вибиває чопа, то пускає сік повз нього й виходить назовні піною, просочуючись між клепками, подекуди виступаючи краплями, аж його можна покуштувати і майже точно визначити, що то за вино.

Жервазо, котрий ніяк не міг повірити, що цього разу він знає більше від інших; Жервазо, котрий ставив собі в неабияку заслугу пережитий ним моторошний переляк і думав, що він уподібнився іншим людям, бо замішаний у справу, яка добряче пахне криміналом,— можна сказати, згорав від бажання похвалитися всім цим. І хоча Тоніо, серйозно подумуючи про можливі слідство й суд та необхідність відповідати за все, наказав Жервазо, підносячи кулаки до самого його обличчя, нічого нікому не говорити, все ж не було підхожого засобу, щоб остаточно затулити йому рота. А втім, і сам Тоніо, провівши цю незвичайну ніч поза домівкою, повернувся додому не зовсім звичною ходою, з таємничим виглядом і в такому піднесеному, сприятливому для відвертості настрої, що не зміг приховати пригоди від своєї дружини, а вона, зрозуміло, не була німа.

Найменше за всіх говорив Меніко, бо щойно він розповів батькам про свою роль у цій історії, як вони визнали його участь у провалі заходу, задуманого самим доном Родріго, такою небезпечною справою, що навіть не дозволили хлопчикові доказати все до кінця й тут же дали йому суворий наказ, підкріплений погрозами, мовчати надалі як риба. А назавтра вранці їм здалося, що вжитих ними заходів безпеки замало, і вони вирішили тримати хлопчика під замком весь цей день та ще кілька наступних. І що ж? Коли пізніше вони ж самі теревенили з сусідами і, без усякого бажання показати, що знають більше за них, доходили до темного місця про втечу трьох наших бідолах,— як вони втікали, та чому, та куди,— то самі ж і повідомили, що ті переховуються в Пескареніко. Таким чином, і ця обставина зробилася темою для загального обговорення.

Із усіх цих уривчастих відомостей, зібраних потім докупи й ізшитих, як це звичайно робиться, з клаптиками на додачу, які природно виходять при шитті, можна було скласти таку правдоподібну й доладну історію, що вона витримала б найдоскіпливіший критичний розгляд. Проте саме наліт браві,— епізод надто гучний і надто серйозний, щоб його можна було обійти, до того ж такий, що про нього ніхто нічого не знав до пуття,— цей епізод геть заплутав усю історію. Пошепки вимовляли ім'я дона Родріго — тут думка була одностайна; в іншому все було неясно й будувалося на здогадах. Чимало розповідали й про двох головорізів, яких бачили на вулиці вже надвечір, і про третього, який стояв при вході до шинку. Тільки ж що можна було з'ясувати з допомогою самого тільки цього голого факту? Допитувались у хазяїна шинку, хто був у нього звечора напередодні; але той, коли вірити йому, не міг навіть пригадати, чи він бачив кого-небудь того вечора, і відкручувався від усіх, кажучи, що шинок — однаково що морська гавань.

Та найбільше вносив плутанини в усі голови й розладнував усякіздогади таємничий подорожній, якого бачили і Стефано, і Карландреа,— той самий подорожній, якого розбійники хотіли зарізати і який пішов разом з ними або якого вони силою повели з собою. Чого він приходив? Це душа, прибула з чистилища на допомогу жінкам, казали одні. Це засуджена душа подорожнього, плутяги й нечестивця, який постійно з'являється вночі, щоб приставати до тих, хто чинить те саме, що й він чинив за життя, запевняли другі. На думку третіх, то був справдешній живий подорожній, якого розбійники таки хотіли зарізати, побоюючись, що він почне кричати на все село. Ні, це був (подивіться, до чого тілька можна додуматися!) один із тих самих грабіжників, перебраний подорожнім. Одно слово, він був то тим, то іншим,— ким завгодно,— і забракло б усієї прозорливості й досвідченості Грізо, щоб установити, хто ж то був насправді, якби йому довелося встановлювати цю подробицю історії тільки з чужих слів. Та, як відомо читачеві, те, що робило всю історію заплутаною для інших, було якраз більш ніж ясне для нього самого. Послуговуючись цим як ключем для тлумачення інших відомостей, зібраних ним особисто або через підлеглих йому вивідувачів, він з усього цього міг скласти для хазяїна досить повну доповідь.

Грізо негайно замкнувся з доном Родріго і повідомив його про витівку, вчинену нещасними зарученими. Цим, природно, пояснювалось те, що будинок виявився порожнім, і те, що вдарено на сполох; відпала, необхідність припускати, що в будинку завівся зрадник, як думали ці два шановні синьйори. Повідомив він його й про втечу заручених; і для цього теж неважко було знайти пояснення: переляк заскочених на місці злочину або ж якесь попередження про наліт, отримане ними, коли про нього стало відомо й усе село переполошилося. На закінчення Грізо сказав, що вони переховуються в Пескареніко; далі його обізнаність не сягала.

Донові Родріго було приємно впевнитися в тому, що ніхто його не зрадив, і пересвідчитися, що його захід не залишив жодних слідів. Але то була лише миттєва й слабка втіха. «Втекли разом,— кричав він,— разом! Ох, цей негідний чернець! Цей чернець!» Вихоплюючись із хрипінням у нього з горла, ці слова з сичанням цідилися крізь зуби, а що в цю хвилю він саме гриз палець, то й його вигляд був такий же огидний, як і його пристрасті.

— Чернець мені за це заплатить, Грізо! Я сам не свій... Я хочу знати, хочу знайти... сьогодні ж увечері я повинен знати де вони. Я втратив спокій! Негайно до Пескареніко — дізнатися, побачити, розшукати... Чотири скуді тобі відразу і моє заступництво навіки! Сьогодні ж увечері я повинен знати все. А цей негідник!.. Цей чернець!..

І ось Грізо знов у дорозі. Того самого дня надвечір він зумів роздобути для свого достойного заступника бажані відомості. Ось як це було.

Одна з найбільших утіх нашого життя — це дружба, а одна з утіх дружби та, що є з ким поділитися таємницею. Але друзі поєднані не парами, як ото подружжя; взагалі, у кожного буває більше, ніж один друг,— і отак утворюється вервечка, якій важко знайти кінець. Тому, коли хто робить собі втіху, ділячись із другом своєю таємницею, він саме цим надає останньому змогу зробити й собі самому ту саму втіху. Щоправда, він просить його нічого нікому не казати,— і така умова, якби її дотримувано в найсуворішому розумінні цього слова, безпосередньо урвала б весь потік утішень. Але взагалі практика встановила звичай не передавати таємниці нікому, крім такого самого вірного друга, зв'язавши його тільки тією самою умовою. Отак від одного вірного друга до другого таємниця переходить нескінченною вервечкою, доки досягає вух того або тих, кому найперший співрозмовник заздалегідь поклав собі ніколи її не повідомляти. Однак їй доводилось би залишатися в дорозі досить довго, якби у кожного було тільки двоє друзів — той, хто йому довіряє, і той, кому він у свою чергу повідомляє те, про що обіцяв мовчати. Але ж є особливі везучі люди, у яких друзів сотні; і коли таємниця досягає вух одного з таких везунів, вона поширюється так швидко і так заплутано, що вже годі знайти якісь сліди. Наш автор не міг установити, через скільки уст перейшла таємниця, до якої Грізо було наказано докопатися. Відомо тільки, що добряк, який супроводив наших жінок до Монци, повернувся своїм возом до Пескареніко на одинадцяту годину вечора і, перш ніж дістатися додому, випадково зустрівся з близьким другом, якому й повідав під великим секретом про зроблене добре діло і про все інше; відомо також, що Грізо через дві години зміг уже прибігти в палаццо і повідомити дона Родріго, що Лючія з матір'ю знайшла притулок в одному з монастирів у Монці й що Ренцо пішов далі, прямуючи до Мілана.

Дон Родріго сповнився бурхливою радістю, дізнавшися про розлуку заручених, і відчув, як у ньому знов заворушилася злочинна надія досягти поставленої мети. Більшу частину ночі він розмірковував, як це зробити, і встав раненько з двома намірами: одним — твердим, другим — тільки наміченим. Перший був такий: негайно послати Грізо до Монци, щоб дістав докладніші відомості про Лючію й розвідав, чи не можна спробувати зробити що-небудь. Тож він звелів покликати свого відданого слугу, вручив йому обіцяні чотири скуді, ще раз похвалив за спритність, з якою той заробив їх, і дав йому загодя обміркований наказ.

— Синьйоре...— нерішуче почав був Грізо.

— Що таке? Хіба я висловлююсь неясно?

— Якби ви могли послати когось іншого.

— Як це?

— Найсвітліший синьйоре, я ладен дозволити здерти з себе шкуру за свого хазяїна,— це мій обов'язок,— але я знаю, що ви не захочете надто рано ризикувати життям своїх підданців.

— Ну то що?

— Ваша світлість добре знає, що в мене на шиї не один наказ про арешт, і... Тут я під вашим захистом, тут нас цілий загін; синьйор подеста — друг дому, поліцейські ставляться до мене з поштивістю; і я так само... це, звичайно, не робить мені великої честі, але, щоб жити спокійно... я так само приятелюю з ними. В Мілані ліврею вашої світлості добре знають, а от у Монці... там, навпаки, більше знають мене. І чи відомо вашій світлості,— адже я говорю не просто так,— що той, хто зуміє видати мене властям або принесе мою голову, зробить вигідне діло. Подумайте тільки: сотня скуді готівкою і право на звільнення двох розбійників.

— Чорт забирай! — сказав дон Родріго.— Значить, ти тільки брехливий собака, якому ледве вистачає хоробрості хапати за ноги перехожих з-під воріт,— та й то оглядаючись, чи допомагають інші,— а сам уперед нізащо не кинеться.

— Мені здається, синьйоре, я довів...

— Отже...

— Отже,— рішуче підхопив Грізо, допечений до живого,— отже, прошу вашу світлість вважати, що я не говорив нічого: хоробрість лева, ноги зайця — і я готовий у дорогу хоч зараз.

— А я й не вимагав, щоб ти вирушав один. Візьми з собою двох найкращих... скажімо, Сфреджато і Тірадрітто, вирушай сміливо і будь знову Грізо. Чорт забирай! Три таких молодці, ідуть у своїх справах, то хто, по-твоєму, зосмілиться не пропустити вас? Невже поліцейським у Монці життя набридло настільки, щоб вони так нерозсудливо важили ним за сто скуді? Та й потім... потім, навряд чи в тому краї мене знають настільки мало, щоб звання мого слуги нічого не важило.

Отак трохи присоромивши Грізо, дон Родріго надавав йому потому довгих і докладних настанов. Грізо взяв двох товаришів і вирушив у дорогу з веселим і відважним виглядом, кленучи подумки і Монцу, і укази про арешт, і жінок, і хазяїнові примхи. Він ішов, мов той вовк, який, гнаний голодом, підтягши живота й показуючи всі ребра, аж їх можна полічити, сходить з гір, де немає нічого, крім снігу, обережно перетинає рівнину, знай зупиняється, піднімаючи трохи лапу й помахуючи хвостом,— «задерши писок догори, втягує підозріле повітря»,— чи не долине запах людини або заліза, нашорошує чуйні вуха, водить налитими кров'ю очима, де світиться і жадоба здобичі, й страх перед цькуванням. До речі, ці чудові рядки — якщо хто бажає знати, звідки вони,— узято з однієї ще не надрукованої чортівні про хрестові походи та ломбардців^[61], яка незабаром побачить світ і матиме гучний успіх; я їх навів тому, що вони мені стали у великій пригоді, а джерело я вказую для того, щоб не перебиратися в чужу одежу: коли б ніхто не сприйняв це за хитрість з мого боку й не подумав, ніби я маю братню близькість з автором цієї чортівні, який дозволив мені копатися в його рукописі.

Другий клопіт дона Родріго полягав у тому, щоб знайти той або інший спосіб не дати Ренцо змоги ані зустрітися знову з Лючією, ані повернутися до свого села; і з цією метою він задумав поширити чутки про погрози та підступні заміри, які, дійшовши через якогось друга до Ренцо, відбили б у того всяку хіть вертатися до рідного краю. Проте він думав, що найкраще було б домогтися його вигнання за межі держави, а в цій справі, як йому видавалося, ліпше від усякого насильства йому могло б допомогти правосуддя. Скажімо, можна було б дещо роздути справу в будинку курато, виставивши її як напад, як бунт, і за допомогою вченого юриста переконати подеста, що цей випадок безперечно вимагав наказу про арешт Ренцо. Але він тут же подумав, що йому негоже заводити таку брудну історію, через це вирішив не ламати собі довго голови, а поговорити з доктором Крутієм і натякнути йому про своє бажання. «Чи ж мало указів! — міркував дон Родріго.— І доктор теж не ликом шитий: хоч би яка була моя справа, він зуміє знайти якийсь гачок і підчепити ним цього нікчемного хлопчиська, бо інакше він би не заслужив такого прозвиська».

Та поки він розмірковував про доктора як про чоловіка найздібнішого, щоб прислужитися йому (отак інколи робляться справи на білому світі!), інший чоловік, той, про кого ніхто й не подумав би,— простіше кажучи, сам Ренцо допомагав своєму ворогові так швидко й надійно, як до цього не додумався б і сам доктор Крутій.

Мені не раз доводилося бачити одного милого хлопчика, щоправда, непомірно жвавого, однак, по всьому, здатного згодом стати порядним чоловіком; отож я не раз бачив, як оцей хлопчик, уже надвечір, намагався загнати в захисток свою зграйку морських свинок, яких він випускав удень на волю в садок. Йому хотілося загнати усіх гуртом, але нічого не виходило: одна зі свинок відбивається праворуч, і поки пастушок забігає, щоб загнати її в зграйку, інша, а то часом дві або й три відбиваються ліворуч і розбігаються врізнобіч. Отож, устигнувши навіть трохи розсердитися, хлопчик пристосовується до їхніх звичок і проштовхує досередини спершу тих, які ближче до входу, а відтак уже береться й за інших і заганяє їх, як зуміє, по одній, по дві, по три. Так само й ми змушені поводитися з дійовими особами нашої історії: прилаштувавши Лючію, ми поквапилися до дона Родріго, а зараз мусимо кинути його й вирушити слідом за Ренцо, якого ми вже згубили з очей.

Після гіркої розлуки, про яку ми розповідали, Ренцо прямував із Монци до Мілана а такому настрої, що його всяк легко може собі уявити. Покинути рідну домівку, кинути ремесло і — що найтяжче від усього — чимраз далі відходити від Лючії, плентаючи великою дорогою, не знаючи, де доведеться прихилити голову,— і все через отого мерзотника! Коли Ренцо вертав по думки до всього цього, він запалювався шаленством і пристрасною жадобою помсти, але відразу ж йому згадувалася молитва, яку він проказав разом із добрим ченцем у церкві Пескареніко,— і тоді юнак брав себе в руки; в ньому знов і знов закипало обурення, але, побачивши на стіні розп'яття, він скидав капелюха й зупинявся, щоб, помолитися знову. Так упродовж своєї мандрівки він подумки щонайменше разів двадцять то вбивав, то оживляв дона Родріго.

Дорога в ті часи пролягала глибоко між двома високими схилами — брудна, кам'яниста, покраяна глибокими коліями, які після дощу перетворювались на струмочки; по деяких найбільш низьких місцинах вона так наповнювалася водою, аж можна було плисти по ній човном. У таких місцях невеличка крута стежина, здіймаючись приступками по схилу, показувала, що цим шляхом інші перехожі вже попрокладали собі дорогу через поля. Видершися й собі однією з таких стежечок нагору, Ренцо побачив піднесене над рівниною громаддя собору, який стояв ніби не посеред міста, а просто в пустелі. Ренцо зупинився як укопаний, забувши про всі свої прикрощі, й почав споглядати це восьме диво світу, про яке так багато чув ізмалечку. Проте через кілька хвилин, обернувшись назад, він побачив на обрії зубчасті гребені гір і з-посеред них вирізнив високе й чітко окреслене своє рідне Резегоне.

Серце в нього закалатало; він постояв якийсь час, сумно дивлячись у той бік, потому, зітхнувши, відвернувся й пішов далі. Потроху перед ним відкривалися вежі, бані, дохи; він спустився вниз на дорогу, пройшов іще трохи й, опинившись уже поблизу міста, підступив до якогось подорожнього. Вклонившися з усією поштивістю, на яку був здатний, він сказав:

— Будьте так ласкаві, синьйоре...

— Чого зволите, молодий чоловіче?

— Чи не змогли б ви сказати мені, як пройти навпростець до монастиря капуцинів, де проживає падре Бонавентура?

Чоловік, що до нього звернувся Ренцо, був заможний городянин з околиць Мілана, який ходив цього ранку в своїх справах до міста; нічого не домігшися, він з великим поспіхом вертав назад і старався чимскоріше потрапити додому, тож ця затримка була йому зовсім недоречна. Та, незважаючи на це, не виказавши ані найменшого нетерпіння, він надзвичайно чемно відповів:

— Любий синку, таж монастир у нас не один; треба пояснити краще, який монастир ви шукаєте.

Тоді Ренцо видобув із-за пазухи листа падре Крістофоро й подав його синьйорові, котрий, прочитавши: «Біля Східних воріт»,— повернув листа й мовив:

— Вам пощастило, молодий чоловіче: ваш монастир зовсім недалечко звідси. Ходіть онде тією стежкою ліворуч, це найкоротший шлях; за кілька хвилин ви дійдете до рогу довгої низької будівлі, це — лазарет; ідіть далі вздовж рову, що його оточує, і потрапите до Східних воріт. Зайдіть у них і кроків через триста-чотириста побачите невеликий майдан з височенними в'язами, отам і стоїть монастир, тут помилитися важко. Бог на поміч, молодий чоловіче.

І, супроводивши останні слова вишуканим жестом, він подався далі.

Таке гарне обходження городян із сільськими людьми здивувало й спантеличило Ренцо. Він не знав, що це був незвичайний день — день, коли плащі посхилялись перед куртками^[62]. Він пішов указаним шляхом і опинився біля Східних воріт. Однак ця назва не повинна викликати в читача образи, пов'язані з нею в наш час. Коли Ренцо заходив у ці ворота, пряма дорога після них ішла тільки вздовж усього лазарету, а далі вона зміїлася між двома огорожами. Ворота складалися з двох стовпів, перекритих дашком для захисту стулок; по один бік стояв будиночок митниці. Бастіони спускалися нерівним схилом, і грудкувата, нерівна поверхня землі була посипана уламками й черепками. Вулицю перед очима того, хто заходив у ці ворота, можна було порівняти хіба, може, з тією, яка зустрічає теперішнього подорожнього, котрий заходить через ворота Тоза. Невеличкий струмок біг посеред вулиці майже аж до воріт і в отакий спосіб ділив її на дві кривулясті вулички, вічно вкриті курявою або багном — залежно від пори року. В тім місці, де була й тепер іще пролягає невелика вулиця під назвою Боргетто, струмок збігав у водостічну трубу. Тут стояла колона, увінчана хрестом, яка звалася колоною Сан-Діоніджі. Праворуч і ліворуч тяглися оточені огорожами сади та невеличкі будиночки, заселені переважно білильниками.

Ренцо зайшов у ворота й попростував далі. Ніхто з митників не звернув на нього уваги. Це здивувало юнака, бо від тих небагатьох односельців, які могли похвалитися тим, що побували в Мілані, він наслухався всяких розповідей про обшуки та розпити, що їх неодмінно проходять усі прибулі з села. Вулиця була порожня, і, якби не далекий гул, який свідчив про великий рух людей, Ренцо міг би подумати, що потрапив до незаселеного міста. Посуваючись далі й усе ще нічого не розуміючи, він побачив на землі якісь пухкі білі смуги, схожі на сніг, але це не міг бути сніг,— адже він не випадає смугами, та й звичайно його не буває в цю пору року. Ренцо нахилився над однією смугою, помацав — то було борошно. «Очевидячки, в Мілані неабиякий достаток,— сказав він собі,— коли вони отак марнують дар божий. А нам твердять, ніби всюди голод. Он як вони чинять, щоб голота в селі сиділа тихо».

Та, ступивши кілька кроків і порівнявшися з колоною, він побачив біля її підніжжя ще дивнішу картину: на приступках п'єдесталу безладно лежали якісь речі, не схожі на каміння бруківки; якби вони лежали на прилавку булочника, Ренцо не вагаючись назвав би їх буханцями хліба. Але він усе ще не вірив своїм очам, бо ж, чорт забирай, адже це не місце для хліба! «Ану, подивімось, що ж це воно таке»,— знов сказав він собі. Підступивши до колони, підняв одну з цих речей; і справді, це був хліб, круглий, бездоганно білий, такий, який Ренцо випадало їсти тільки у великі свята. «А й справді хлібі — уголос промовив він — такий великий був його подив.— Бач, як вони ним тут розкидаються! У такий рік! І навіть не завдають собі клопоту піднімати його, коли він падає. Чи не потрапив я, бува, до казкової країни?»

Після десяти миль дороги, та ще й на свіжому ранковому повітрі, цей хліб викликав у нього не тільки подив, а й апетит. «Взяти, чи що? — розмірковував він подумки.— Ще б пак, адже вони повикидали його собакам, то чому не взяти трохи й доброму християнинові? Зрештою, якщо раптом нагодиться хазяїн, я заплачу». Отак міркуючи, він поклав до кишені буханець, що його тримав у руці, взяв ще одного й поклав до другої кишені; підняв третій і почав їсти.

Він пішов далі, все ще нічого не розуміючи й бажаючи зрозуміти, що все це значить. Ступивши кілька кроків, він помітив людей, які йшли з центру міста, й став уважно приглядатися до тих, що з'явились першими. То були чоловік, жінка і, за кілька кроків позаду них, хлопчик. Всі троє йшли з якоюсь ношею,— очевидно, вона перевищувала їхні сили. Їхня одежа, або, краще сказати, лахміття, була обсипана борошном; у борошні були й обличчя, до того ж чимсь засмучені й схвильовані; люди йшли, позгинавшись не тільки під тягарем ноші, але й горя, неначе їм було попереламувано всі кості. Чоловік ледве тяг на плечах здоровенний мішок борошна, де-де дірявий, тож щоразу, коли він спотикався або втрачав рівновагу, борошно потроху сипалося на землю. Ще потворніший був вигляд у жінки: її зігнуті руки з натугою підтримували величезний живіт, схожий на пічний горщик з двома ручками, а з-під цього живота видніли до колін голі ноги, які ступали через силу. Ренцо придивився уважніше й побачив, що цей величезний живіт насправді — спідниця, яку жінка тримала за краї, наповнивши її борошном скільки було змоги, ба навіть більше; майже за кожним кроком трохи борошна здимав вітер. Хлопчик обома руками підтримував на голові корзину, до верху наповнену хлібцями, а що його ноги були коротші за батьківські, то він потроху відставав від батьків, і потім, коли прискорював крок, щоб наздогнати їх, корзина перехилялася й з неї час від часу випадав хліб.

— А ти ще повикидай, ледащо,— люто крикнула мати на хлопця.

— Та я не викидаю, вони самі випадають, що ж я можу вдіяти? — відказав він.

— Щастя твоє, що в мене руки зайняті,— кинула жінка, потрясаючи кулаками, ніби давала добрячого прочухана бідолашному хлопчикові, і цим порухом розсипала борошна більше, ніж би його пішло на ті два буханці, які випали у хлопчика.

— Ну, ходімо, ходімо,— сказав чоловік,— потім вернемося й піднімемо їх, або їх підбере хтось інший. Уже стільки часу бідуємо, то хоч тепер, коли дісталася зайвина, наїмося досхочу.

Тим часом від воріт підходили інші люди, і один чоловік, порівнявшися з жінкою, спитав:

— Як тут пройти по хліб?

— Іди вперед,— відповіла вона і, відійшовши кілька кроків, докинула: — Ці сільські нероби пообчищають усі крамниці та пекарні, нам нічого не зостанеться.

— Всім потроху, змія ти така! — зауважив чоловік.— Як благодать, то вже благодать!

За цим і за багато чим іншим, що йому випало побачити, Ренцо почав здогадуватися, що потрапив до міста, яке збунтувалося, і що сьогодні день захоплення влади, коли всяк тягне, що тільки може, розраховуючись кулаками. Хоч би як ми бажали показати бідного нашого горця в найкращому світлі, історична правда зобов'язує нас повідомити, що першим його почуттям була радість. Він мав так мало підстав тішитися звичайним становищем, що мимоволі схилявся до схвалення всього, що бодай скільки-небудь могло змінити це становище. До того ж, не стоячи анітрохи вище людей свого часу, він поділяв загальну думку або ж передсуд, що в високих цінах на хліб винні скупники й пекарі, і був готовий визнати справедливим усякий спосіб видерти в них з рук продукти, в яких вони, згідно з цією думкою, жорстоко відмовляли зголоднілому народові. Однак він вирішив триматися осторонь від бунту й радів з того, що його послано до капуцина, котрий надасть йому притулок і заступить батька. Отак міркуючи й водночас приглядаючись до стрічних бунтарів, які посувалися обтяжені здобиччю, він пройшов невелику решту шляху до монастиря.

Там, де тепер вивишається гарне палаццо з високим портиком, у той час, та й ще зовсім недавно, був невеликий майдан, а в глибині його — церква й монастир капуцинів, прикриті чотирма могутніми в'язами. Ми не без заздрощів радіємо за тих наших читачів, які вже не застали описаної картини,— це значить, що вони ще дуже молоді й не встигли наробити забагато дурниць. Ренцо попрямував до воріт, засунув за пазуху недоїдену половину буханця, дістав листа й, тримаючи його напоготові, смикнув за дзвіночок. За решіткою відчинилися дверцята, і в них появилося обличчя ченця-воротаря, який спитав, хто там.

— Я з села, приніс падре Бонавентурі термінового листа від падре Крістофоро. 

— Давайте його сюди,— сказав воротар, просуваючи руку крізь решітку.

— Не можу,— відказав Ренцо,— я повинен передати його особисто в руки падре Бонавентурі.

— Його немає в монастирі.

— Тоді впустіть мене, я зачекаю його.

— Зробіть, як я вам скажу,— відповів чернець,— ідіть дожидайте його в церкві; це, до речі, буде корисно і для душі. До монастиря зараз не впускають.

І з цими словами він захряпнув дверцята, Ренцо так і зостався стояти в листом в руках. Він пройшов кроків десять до церковного входу, щоб послухатися воротаревої поради, але потім подумав, чи не подивитися йому ще раз на бунт. Тож він перетнув площу, вийшов до кінця вулиці й спинився, схрестивши руки на грудях і дивлячись ліворуч, в бік центру міста, де стояв безперервний гул натовпу, що чимдалі голоснішав. Вир приваблював глядача. «Ходімо подивимось»,— сказав він собі, дістав половинку буханки і, потроху відкушуючи від неї, рушив туди. Поки він іде, ми розповімо якнайкоротше про причини безладу.

Розділ дванадцятий

Уже другий рік поспіль був неврожай. У попередньому році запаси минулих років в якійсь мірі надолужили недорід; населення, хоч надголодь і, звісно, не маючи ніяких запасів, дотягло до нового врожаю 1628 року, саме того, про який і мовиться в нашій розповіді. І ось цей довгожданий урожай виявився ще біднішим від попереднього, почасти через несприятливу погоду (і не тільки в межах Мілана, але й в околі), почасти з вини самих людей. Спустошення й розорення внаслідок війни, про яку ми вже згадували, були такі, що в провінціях, найближчих до театру воєнних дій, великі земельні ділянки довше, ніж звичайно, залишались необробленими. Селяни занедбали землю і, замість працею добувати хліб собі й іншим, змушені були випрохувати його як милостиню. Я сказав: довше, ніж звичайно, бо нестерпні побори, що накладалися з безмежною жадібністю, а так само й обходження в мирний час військ, котрі стояли в селах на постої,— обходження, яке скорботні документи того часу прирівнюють до ворожого нашестя, та інші причини, що про них тут згадувати не варто,— все оце поступово й підготовляло сумне становище в усій Міланській області; а особливі обставини, про які ми зараз говоримо, стали ніби раптовим загостренням тривалої хвороби. До того ж, не встигли ще скінчити збирати цей, хоч хай там який, урожай, як поставки продовольства для війська й неминуче пов'язане з ними розорення так відбилися на урожаї, що відразу далася взнаки нужда, а слідом за нею її прикрий, хоча й такий же рятівний, як і неминучий, супутник — дорожнеча.

Однак, коли нужда посилюється, у народу завжди складається (або ж принаймні досі складалася,— а якщо це відбувається ще й тепер, після того як про це писало стільки достойних людей, то подумайте, що ж було тоді!) переконання, що справа тут не в недостачі хліба. Забувають, що цієї недостачі боялися, що її завбачали; нараз виникає припущення, що зерна більш ніж доволі і що все зло тільки від недостатнього його продажу для вжитку; це припущення геть ні на чому не грунтується, але воно лестить і гнівові, й надії водночас. Скупники зерна, справжні й уявні, землевласники, які не відразу продали весь хліб, пекарі, що його скуповували, одно слово, всі ті, хто мав його мало або багато, і ті, в кого, як гадали, були його запаси, їх геть усіх вважали винуватцями нужди й дорожнечі, всі вони робились мішенню загальних скарг, предметом ненависті натовпу,— і погано, і добре вбраний. З певністю вказували на комори та засіки, наповнені доверху, ба навіть попідпирані, щоб не позавалювалися; називали зовсім неможливу кількість прихованих мішків, упевнено розповідали про величезні запаси збіжжя, нещодавно потай вивезеного до інших місць,— тамтешні жителі, мабуть, з такою самою певністю і так само голосно кричали, що хліб від них вивозиться до Мілана. Від властей вимагали заходів, які натовпові завжди видаються або ж принаймні видавалися досі справедливими, простими й спроможними зробити так, щоб той прихований, замурований, збережений хліб з'явився на світ божий і щоб повернувся достаток. Власті дещо й робили: встановлювали тверді ціни на деякі їстівні припаси, грозили покарами тим, хто відмовлявся продавати за цими цінами, і таке інше. Однак тому, що всі укази, попри всю свою серйозність, були безсилі зменшити потребу в їжі й поповнити продовольчі запаси незалежно від пори року, а також з огляду на те, що ці укази, зокрема, не мали сили видобути припаси звідти, де їх було вдосталь,— лихо посилювалось і зростало. Натовп приписував це недійовим та слабким заходам і з гучним криком вимагав заходів твердіших і рішучіших. І, на лихо, знайшов чоловіка, який взявся вдовольнити його вимоги.

На час відсутності губернатора дона Гонсало Фернандеса ді Кордова, що керував облогою Казале-дель-Монферрато, його заступав у Мілані великий канцлер Антоніо Феррер, також іспанець. Він розумів — та й хто цього не розумів! — що необхідно встановити справедливу ціну на хліб, а це була річ сама по собі дуже бажана; отже, він вирішив (у цьому й полягала його помилка), що досить одного його наказу, і така ціна встановиться. Він призначив «мету» (так називають у Мілані таксу на продовольчі товари) для хліба, яка була б справедлива, коли б зерно продавалося в середньому по тридцять три ліри за модій^[63], а його ж продавали за вісімдесят. Одно слово, канцлер учинив як літня жінка, яка, вирішивши помолодіти, підробила собі метрику.

Ще й не такі безглузді та несправедливі накази залишалися на папері; але цього разу за виконанням наказу пильнував народ, який, побачивши врешті своє бажання втіленим у законі, не хотів, щоб його обернули на жарт. Люди кинулися до пекарень, вимагаючи хліба за встановленою метою з тим рішучим і загрозливим виглядом, що його надають пристрасть, сила й закон, разом узяті. Можна легко собі уявити, як заволали пекарі. Ставити тісто, місити його й без передиху пекти (бо ж народ, підсвідомо розуміючи, що це ж усе-таки насильство, безперестанно облягав пекарні, бажаючи скористатися з цього раю, поки він існує), надриватися й пріти більш ніж звичайно, і до того ж зазнавати збитків,— усяк зрозуміє, яке це велике задоволення. Але з одного боку стояла влада з погрозою покари, з другого — натовп із своїми вимогами, натовп, який починав, тільки хто з пекарів забариться, нападати на нього, й горлати, та ще й погрожувати розправою, гірше якої нічого не може бути на світі. Рятунку не було, доводилось знову місити, пекти, продавати. Проте, щоб примусити пекарів і далі робити свою справу, наказу виявилося не досить, було необхідно, щоб люди могли працювати, а вони тим часом уже знесилилися. Доводячи властям несправедливість і нестерпність покладеного на них тягаря, пекарі заявляли, що повкидають свої лопати в печі й підуть геть, однак і далі тягли лямку як могли, все ще сподіваючись, що великий канцлер врешті прислухається до голосу розуму. Але Антоніо Феррер, котрий був, як сказали б тепер, чоловік твердої вдачі, відповідав, що пекарі понаживалися в минулому, що вони безперечно добряче наживуться знову, коли повернеться достаток; що там буде видно,— можливо, й удасться зробити для них якесь полегшення, а поки — нехай усе йде, як і досі. Чи він насправді був переконаний у слушності цих міркувань, які висловлював іншим, чи, може, бачачи неможливість домогтися виконання свого указу, хотів перекласти на інших відповідальність, пов'язану з його скасуванням,— хто знає, що думав Антоніо Феррер. У всякому разі, він і далі твердо стояв на своєму. Врешті декуріони (муніципальна колегія, що складалася з нобілів і протрималася аж до дев'яносто шостого року минулого сторіччя)^[64] письмово повідомили самого губернатора про стан речей: хай він знайде якийсь вихід.

Читач, звичайно, здогадується, як вчинив дон Гонсало, по вуха загрузлий у військові справи: він призначив комітет, який і уповноважив установити підходящу ціну на хліб,— спосіб, що давав змогу догодити і тій, і тій стороні. Члени зібрались, або, як тоді висловлювались канцелярським жаргоном на іспанський манір, «склали хунту». Почалися нескінченні шаркання, люб'язності, виступи, перерви, відстрочки, порожні пропозиції, хитрощі. Однак усі усвідомлювали необхідність винести якесь певне рішення, і хоча члени комітету знали, що починають небезпечну гру, проте, не бачачи іншого виходу, вони все ж ухвалили підняти ціни на хліб. Пекарі полегшено зітхнули, зате народ знавіснів.

Звечора напередодні того дня, коли Ренцо прийшов до Мілана, вулиці й площі міста кишіли людьми. Охоплені загальним шаленством, керовані однією думкою, знайомі й незнайомі збиралися в гуртки, зовсім про те не домовлявшись, майже непомітно для себе самих, як ото краплі стікають одним схилом. Кожна нова промова посилювала рішучість і розпалювала пристрасті слухачів, як і самого промовця. Серед цієї збудженої маси траплялись, однак, і холоднокровніші люди, які з великою втіхою спостерігали, що вода каламутніє, і навіть намагалися скаламутити її ще більше, послуговуючись такими міркуваннями і такими розповідями, які завжди злітають з язика шахраїв і які завжди жадібно ловлять голови заблудлих. І мали ті шахраї на думці не давати цій воді встоятися, доки не вдасться половити в ній рибку. Тисячі людей позасинали з непевним почуттям, що треба щось зробити і що щось та станеться. Ще вдосвіта на вулицях знов стали збиратися гурточки людей. Діти, жінки, чоловіки, діди, робітники, бідняки об'єднувалися хто з ким: в одному місці стояв глухий гомін багатьох голосів, у другому — один проповідував, а решта аплодувала йому; дехто ставив найближчому сусідові запитання, щойно поставлене йому самому; хтось повторював вигук, щойно відбринілий в його вухах; і всюди лунали скарги та погрози.

Бракувало тільки іскри, поштовху, заклику, щоб перетворити слова на дії,— та довго чекати не довелося. Удосвіта з пекарень почали виходити хлопці з корзинами, повними хліба, який вони розносили постійним замовникам. Поява першого з цих злощасних хлопчаків серед тісного гурту людей-нагадала падіння ракети в пороховий склад. «Осьде він, хліб!» — заволав у один голос натовп. «Атож, для тиранів, що купаються в достатку! А нас хочуть поморити голодом!» Із цими словами хтось підійшов до хлопчика, схопивши рукою за край корзини і смикнувши її, сказав: «А дай-но подивитися!» Хлопчик почервонів, потім зблід, затремтів, спробував вимовити: «Відпустіть мене лишень»,— але слова завмерли в нього на устах. Він опустив руки, квапливо намагаючись вивільнити їх з ременів. «Скидай корзину!» — залунало довкола. Безліч рук водночас схопили її, стягли й кинули додолу. Полотняна шматина, що прикривала корзину, промайнула в повітрі. Теплі струмені повітря поширились довкола. «Ми теж християни, нам теж потрібен хліб»,— сказав перший, беручи круглий буханець і, показавши його натовпові, відкусив шматок. До корзини звідусіль потяглися руки, хліб замелькав у повітрі. Не встигли озирнутися — як корзина вже була порожня. Ті, кому нічого не дісталося, з заздрістю дивилися на чуже везіння; натхненні легкою здобиччю, люди кинулись шукати інші корзини; ті, які потрапляли на очі, миттю спустошувались. Не було жодної потреби нападати на носіїв хліба: ті з них, хто на своє лихо вже вийшов з пекарні, відчувши загрозу, самі ставили додолу свою ношу — і її одразу обсідали з усіх боків. До того ж тих, хто спіймав облизня, зоставалося набагато більше, та й ті, кому вже вдалось поживитися, не вдовольнялися таким малим роздобутком, а в натовп тим часом позатесувались і такі, чиєю метою було якомога збільшувати безлад.

— До пекарні, до пекарні! — раптом гукнув хтось.

На вулиці за назвою Корсіа-ді-Серві була (та й досі є) пекарня, що зберегла свою колишню назву, яка на тосканському діалекті означає «Пекарня на милицях», а на міланському складається з таких незвичайних, диких, варварських слів, що їх годі передати навіть нашою абеткою. Сюди й посунув народ. У хлібній крамниці в цей час саме допитували хлопчика, який повернувся без корзини. Розгублений і розпатланий, він, затинаючись, розповідав свою сумну пригоду, аж враз почувся тупіт і водночас грізне завивання; шум чимдалі наростав і наближався.

— Замикай, замикай мерщій!

Один кинувся кликати на допомогу капітана поліції, інші квапливо зачинили крамницю й загородили двері зсередини. На вулиці почав збиратися натовп, залунали крики:

— Хліба, хліба! Відімкніть!

Через кілька хвилин появився капітан поліції в супроводі загону алебардистів.

— Дорогу, хлоп'ята, дорогу! Розходьтеся по домівках! Дайте пройти капітанові поліції! — кричали алебардисти.

Люди, які ще не збилися в тісний натовп, трохи розступилися, й загін зміг дістатися до дверей крамниці, де й вишикувався, хоч і не зовсім у належному порядку.

— Хлоп'ята,— закликав капітан поліції,— що ви тут робите? Розходьтеся по домівках. Де ж ваш страх божий? А що скаже суверен, наш король? Ми вам зла не бажаємо, тільки розходьтеся добром по домівках. І якого дідька принесло вас усіх сюди? Нічого в цьому немає хорошого ні для душі, ні для тіла. По домівках, по домівках!

Якби ті, хто бачив обличчя промовця і чув його слова, навіть захотіли послухатися, то скажіть, будьте ласкаві, як би вони змогли це зробити, коли на них натискали задні, а тих у свою чергу також тіснили інші, ніби хвилі, що набігали одна на одну,— і отак аж до самісінького хвоста натовпу, який усе збільшувався. Капітан дихав через силу.

— Здайте їх назад, дайте мені звести дух,— сказав він алебардистам,— тільки нікого не чіпайте. Як би це нам зайти до крамниці? Ану, постукайте, але не давайте їм лізти вперед.

— Здай назад! Здай назад! — закричали алебардисти, кидаючись усі гуртом на передніх і штовхаючи їх держаками алебард. Ті загорлали, почали відступати назад, навалюючись спинами на задніх, упираючись ліктями їм в животи, наступаючи на ноги. Почалась штовханина, тиснява, тож ті, хто потрапив у гущу, не знали, як їм і вибратися. Тим часом біля самих дверей зробилося дещо просторіше. Капітан поліції й далі настійливо стукав і горлав, щоб його впустили. Ті, що були всередині, виглянувши в вікна, бігцем кинулися вниз сходами й відімкнули двері. Капітан зайшов і покликав за собою алебардистів, які один за одним попротискувалися вперед, причім останнім довелося алебардами стримувати натовп, що напирав. Коли всі ввійшли, двері знов замкнули й загородили зсередини. Капітан вибіг сходами нагору й вихилився з вікна. Ну й мурашник!

— Хлоп'ята! — гукнув він; багато голів задерлося вгору.— Хлоп'ята, розходьтеся по домівках! Хто відразу ж піде додому, тому нічого не буде!

— Хліба! Хліба! Відімкніть! Відімкніть-бо! — ці слова чітко вирізнялись у страшному реві, яким відповідав натовп.

— Заспокойтеся, хлоп'ята! Схаменіться, поки ще не пізно. Йдіть геть звідси, розходьтеся по домівках. Хліб ви одержите, тільки ж негоже так чинити. Агей, ви, агей, що то ви там робите? Навіщо чіпаєте двері? Адже я бачу. Ану, перестаньте! Глядіть мені! Це ж справжній злочин! Ось я зараз зійду вниз! Агей, ви там, киньте залізяку, геть руки! Яка ганьба! Вас, міланців, скрізь вважають добрягами. Послухайте, ви ж завжди були славними хло... От сволота!

Таку раптову зміну стилю викликав камінь, кинутий одним із цих добряг, що влучив капітанові поліції просто в лоб, якраз у лівий горб його метафізичної глибокодумності^[65]. «Сволота! Сволота!» — горлав він далі, блискавично замикаючи вікно й ховаючись. Та хоч би він кричав, поки й захрип, усе було намарне: і його прохання, і лайка тонули в бурі зойків, що долинали знизу. А там посувалось далі те, що він зміг побачити: люди наполегливо працювали каменями й усякими залізними речами напохваті — працювали над дверима, що їх силкувалися висадити, та над вікнами, де намагалися позламувати грати. І справа посувалася досить успішно.

Тим часом господарі та підмайстри пекарні, позасідавши біля вікон горішніх поверхів із купами каміння (певно, понавивертали з бруківки в дворі), криками й жестами хотіли змусити стовплених унизу кинути свій задум; вони погрожували камінням і кричали, що теж візьмуться за нього. Бачачи, що все даремно, вони й справді стали жбурляти каміння і добре влучали, адже тиснява була така, що, як ото кажуть, і яблуку ніде було впасти.

— Ох ви ж, негідники, шахраї! То ось який хліб ви даєте біднякам! Чорти! Ой-ой! Начувайтеся! — долинало знизу. Багато хто постраждав; двох хлопчаків задушено на смерть. Лють додала сили натовпові; двері було висаджено, грати вивернуто, і людський потік ринув через усі отвори досередини. Бачачи, що непереливки, обложені кинулися на горище; капітан, алебардисти та дехто з мешканців будинку поховались по різних закутках; інші, повибиравшись через слухові вікна, лазили по дахах, мов коти.

Побачивши здобич, переможці відразу забули про криваву помсту. Вони посунули до ящиків, почали хапати хліб, а один кинувся до конторки, збив замок, схопив посудину з грошима, повигрібав звідти жменями вміст і, понабивавши кишені, подався геть, щоб потім повернутися й поживитися хлібом, якщо ще залишиться. Натовп розсипався по комірках. Хапали й тягли мішки, вивертали їх назовні; хто ставив мішок між ноги, розв'язував його і, щоб можна було піднести, висипав частину борошна; хто з криком «Стій, постривай!» нахилявся й підставляв фартух, хустку чи капелюха, щоб усипати туди дар божий; один біг до діжі й хапав шмат тіста, який тягся й розповзався врізнобіч; другий, заволодівши ситом, ніс його, високо піднявши над головою. Одні йшли геть, інші тільки приходили: чоловіки, жінки, діти; всюди штовханина, крики та біла курява, що летіла звідусіль, застилаючи все довкола. Натовп на вулиці складався з двох зустрічних течій, які то роз'єднувались, то зливалися знову: одні йшли зі здобиччю, другі поспішали по неї.

Поки відбувались оці спустошення, власники інших міських пекарень теж не могли почуватися спокійно і в безпеці. Проте до жодної з них не збіглося стільки народу, як до першої, отже, особливої загрози погрому не було. В одних хазяї повстигали зібрати підмогу; в інших, де бракувало сили для захисту, йшли на поступки: роздавали хліб біднякам, коли ті починали товпитися біля крамниць, аби тільки вони порозходилися. І люди йшли собі геть, не так тому, що були вдоволені, як через те, що алебардисти й варта, які трималися якнайдалі від тієї страшної пекарні, з'являлися в інших місцях у достатній кількості для того, щоб вселити страх тим нещасним, які бродили купками. Отож безпорядки знай посилювались біля злощасної першої пекарні, бо ті, в кого свербіли руки облагоджувати вигідну справу, бігли туди, де перевага була на боці бунтарів, а безкарність забезпечена.

Такий був стан речей, коли Ренцо, дожувавши врешті свій буханець, ішов по передмістю Східних воріт і, сам того не відаючи, прямував до головного вогнища безпорядків. Він ішов то швидко, то сповільнюючи ходу через стрічний натовп, водночас роззираючись на всі боки й дослухаючись до глухого гомону розмов, щоб зрозуміти бодай щось. І ось дорогою йому випало почути, скажімо, таке:

— Тепер,— кричав один,— виявився нахабний обман тих мерзотників, які заявляли, нібито немає ні хліба, ні борошна, ні зерна. Тепер усе видно, мов на долоні, і їм годі нас дурити далі. Хай живе достаток!

— А я вам кажу — все це ні до чого,— говорив другий,— це однаково, що дірка в воді; буде навіть гірше, коли не поквитатися з ними як належить; хліб вони продаватимуть дешево, зате домішуватимуть туди отрути, щоб перетруїти бідних людей як мух. І так уже кажуть, що нас забагато; в хунті так прямо й заявлено; я вже це знаю напевне, бо сам чув про це від своєї куми, а вона подружка родича кухонного служника одного з цих синьйорів.

Третій з піною на губах знай лаявся, притискуючи шматок носовика до скуйовдженої й закривавленої голови. А дехто з його сусідів, наче щоб утішити його, вторив йому.

— Дорогу, дорогу, синьйори, коли ваша ласка, дозвольте пройти бідному батькові родини, що несе їсти п'ятьом своїм дітям,— так говорив чоловік, який ішов, похитуючись під вагою величезного мішка з борошном; і всяк намагався відступитися, щоб дати йому пройти.

— Як на мене,— говорив пошепки один своєму співрозмовникові,— то я дам драла. Я чоловік бувалий і знаю, чим починаються й кінчаються такі справи. Ці дурні, які зараз так галасують, завтра або післязавтра сидітимуть по домівках, дрижачи від страху. Я вже бачив декотрих синьйорів, які вештаються, прикидаючись дурниками, а насправді все примічають, хто та що. А потім, коли все скінчиться, підіб'ють підсумок і візьмуться за кого належить.

— Хто підтримує пекарів,— кричав дзвінкий голос, привернувши увагу Ренцо,— так це завідувач продовольством.

— Усі вони негідники,— мовив хтось поблизу.

— Само собою, але він усьому голова,— відказав перший.

Завідувач продовольством, якого щорокувибирав губернатор з-посеред шести нобілів, запропонованих радою декуріонів, був головою цієї ради і Трибуналу продовольства. Цей трибунал, із дванадцяти членів, також нобілів, на додаток до інших обов'язків, відав головним чином продовольством. Той, хто посідав цей пост у голодні й непевні часи, неминуче мав здобути славу винуватця всіх нещасть, якщо тільки він не діяв, як Феррер, що було поза його можливостями, навіть якби він і додумався до цього.

— Лиходії! — вигукував іще один.— Чи ж можна чинити безсовісніше? Бач, до чого дійшли! Кажуть, що великий канцлер — дід, який зовсім здитинів; хочуть підірвати довіру до нього, щоб порядкувати самим. Спорудити б велику клітку та посадовити їх туди, і нехай харчуються викою та плевелами, як вони хотіли примусити нас.

— Дорого обійшовся нам цей хліб! — квапливо говорив якийсь чоловік.— Каміняччя — ось що сипалося градом! Скільки ребер переламано в тому натовпі! Не знаю, як уже й додому дістатися.

Слухаючи отакі речі — не можу сказати, чи вони чогось навчили його, а чи тільки приголомшили — і дістаючи звідусіль штурхани, Ренцо врешті підійшов до пекарні. Натовп уже порідшав, тож він міг роздивитися страшну картину нещодавнього погрому. Стіни ушкоджено камінням та цеглинами, тиньк повідвалювано, вікна позривано з завіс, двері повисаджувано.

«Недобре це діло,— подумав про себе Ренцо.— Якщо вони отак погромлять усі пекарні, то де тоді пектимуть хліб? По колодязях, чи що?»

Час від часу з крамниці хто-небудь виходив, несучи шматок ящика від місилки, лаву, корзину, рахункову книгу, одно слово, щось із начиння цієї злощасної пекарні, і з голосним криком: «Дорогу! Дорогу!» — проходив через натовп. Усі прямували в один бік і, очевидно, до певного місця.

«Що ж там іще може бути таке?» — знов подумав Ренцо й подався слідом за чоловіком, який, зв'язавши у в'язку поламані дошки та тріски, завдав усе це собі на спину і побрався, услід за іншими, вулицею, що огинала північний бік собору й дістала свою назву від сходинок, які там колись були і яких віднедавна вже немає. Бажання спостерігати події не завадило нашому горцеві, коли він підійшов до величезного собору, спинитися, і, розкривши рота, подивитися вгору. Потім він прискорив крок, щоб наздогнати того, хто правив йому ніби за провідника. Звернувши за ріг і глянувши на фасад собору, тоді ще в основному не опоряджений і досить далекий від завершення, він рушив далі — все за тим самим чоловіком, що прямував до центру площі. В міру того, як чоловік з в'язкою посувався вперед, натовп робився чимраз густіший, але давав йому дорогу; той розтинав людський потік, і Ренцо, знай тримаючись його, пройшов у самісіньку середину натовпу. Тут був вільний простір, а посередині — купа вугілля (залишки вищезгаданого устаткування пекарні). Всюди лунали оплески й стояв гул від незліченних радісних вигуків та прокльонів.

Чоловік кинув в'язку на купу, хтось поворушив багаття напівобгорілим шматком лопати; дим заклубочився її став густіший, показалось полум'я, а з ним посилилися й крики: «Хай живе достаток! Смерть морильникам! Смерть голодові! Геть трибунал! Геть хунту! Хай живе хліб!»

Зрозуміло, знищення сит і діж, розгром пекарень і розорення пекарів — не підхожий спосіб для підняття випікання хліба. Та це одна з метафізичних тонкощів, недоступних розумінню юрби. Проте, не будучи великим метафізиком, дехто іноді відразу тямить у них, поки він ще новачок у цьому питанні, і тільки після розмов, наслухавшись інших, втрачає здатність розуміти їх. І справді, ця думка, по суті, прийшла Ренцо до голови з самого початку, і, як ми те бачили, він щохвилі повертався до неї. Однак він не висловлював її вголос, бо серед безлічі облич довкола не було жодного, яке бодай своїм виглядом говорило б: «Брате мій, якщо я помилюся, то поправ мене, і я подякую тобі».

Полум'я знов погасло: не було видно нікого, хто підходив би з новим паливом. Юрбі ставало нудно. Нараз розлетілася чутка, що на Кордузіо (невелика площа і перехрестя неподалік від собору) почато облогу якоїсь пекарні.

За подібних обставин звістка про подію нерідко може викликати саму подію. Після цієї чутки натовп охопило бажання бігти туди. «Я піду, а ти? Ходімо, ходімо!» — лунало звідусіль. Натовп захвилювався й рушив уперед. Ренцо відставав, посуваючись лише настільки, наскільки його тяг потік. Він усе розмірковував, як йому бути: вибратися з цієї товкотнечі й повернутися до монастиря шукати падре Бонавентуру чи ще піти полупати очима. Цікавість знов узяла гору. Проте він вирішив не забиратися в саму гущу цієї метушні, ризикуючи кістками і, може, головою, а триматися на деякій відстані й спостерігати далі. Опинившись у хвості збудженої юрби, він дістав з кишені хліб і, відкусивши шматок, пішов разом з усіма.

Процесія з площі вже встигла вступити в коротку й вузьку вулицю Пескеріа-Векк'я, а звідти через скісну арку на площу Деї-Мерканті. І коли проходили повз нішу, розміщену якраз посеред лоджії будівлі, за того часу іменованої Колегією вчених, рідко хто не кидав погляду на поставлену в ній статую, що мала поважне, невдоволене та похмуре,— щоб не сказати більше,— обличчя Філіппа II^[66], який навіть мармуровий вселяв до себе почуття шаноби і, випроставши руку, ніби збирався виректи: «Ось я вам зараз покажу, каналії!»

Ця статуя пропала за своєрідних обставин. Десь років через сто сімдесят після того року, про який ми розповідаємо, у статуї було замінено голову, вийнято з руки скіпетр, натомість вставлено кинджал і прозвано статую Марком Брутом. У такому вигляді вона простояла два-три роки. Та якось уранці люди, що не виказували прихильності до Марка Брута і навіть мали проти нього якогось там зуба, обкрутили статую канатом, стягли її додолу й усіляко глумилися з неї, а потім, покалічивши й перетворивши на безформний обрубок, волокли її вулицею, повисолоплювавши язики, і, врешті, добряче стомившися, десь покинули. Чи міг уявити собі щось подібне Андреа Біффі, працюючи над скульптурою?!

З площі Деї-Мерканті натовп через другу арку ринув на вулицю Фустанайї, а звідти розсипався по Кордузіо. Виходячи на перехрестя, кожен передусім дивився в бік указаної пекарні. Але замість численних друзів, яких сподівалися зустріти там, уже зайнятих ділом, побачили тільки кількох роззяв, що нерішуче товпилися неподалік від крамниці, яка стояла зачинена і з вікон якої дивились озброєні люди, явно наготувавшись оборонятися. Це видовище вкинуло одних у подив, других змусило тільки вилаятися, третіх — розсміятися. Хто обертався, щоб попередити новоприбулих, хто сповільнював ходу, щоб повернути назад, а хто й вигукував: «Уперед, уперед!» Одні натискали, інші стримували, і виходив ніби затор; натовп стояв у нерішучості, долинав глухий гомін, кругом гули суперечки й розгорались дебати — натовп явно вагався. Аж враз із середини натовпу пролунав зловісний голос: «Тут поблизу будинок завідувача продовольством, гайда туди, поквитаємось з ним, рознесемо його». І вийшло якось так, ніби натовп не прийняв нову пропозицію, а тільки згадав своє попереднє, доти ухвалене рішення. «До завідувача, до завідувача!» — цей клич заглушив усе інше. Весь натовп ринувся в напрямку вулиці, де стояв дім, названий у таку нещасливу хвилину.

Розділ тринадцятий

Безталанний завідувач у цей час через силу перетравлював свій обід, який ковтав без усякого апетиту й без свіжого хліба. З тривогою чекав він, доки вщухне вся ця буря, і був далекий від підозри, що вона так страшно захопить і його самого. Якийсь добромисник щодуху випередив юрбу, щоб попередити нещасного про навислу над ним грізну небезпеку. Слуги, приваблені шумом до дверей, з переляком дивилися вздовж вулиці туди, звідки, наростаючи, долинав гул. Поки вони вислуховували донесення, вже з'явилися передові загони. Нашвидку господареві повідомили про небезпеку, але поки він прийняв рішення втікати та розмірковував, як краще це зробити, прибіг другий вісник і сказав, що вже запізно. Слуги ледве встигли замкнути двері. Засунувши засув і поставивши зсередини підпірки, вони кинулися запирати вікна, ніби забачивши чорну хмару, яка, швидко насуваючись, загрожує градом.

Наростаюча лавина кроків, звалившися згори, відбилася гулом в опустілому дворику й затихлому будинку, і серед страшного безладного гамору залунали сильні й часті удари каменями в двері.

— Завідувача! Тирана! Морильника! Сюди його живого або мертвого!

Нещасний бігав по кімнатах, блідий і задиханий. Ламаючи руки, він благав своїх слуг триматися стійко й знайти для нього спосіб зникнути. Та як і куди? Пробравшись на горище, він через слухове вікно тривожно виглянув на вулицю: вона кишма кишіла обложниками; долинали голоси, вимагаючи його смерті; розгубившись іще більше, він відсахнувся й став шукати надійнішого сховища. Отак, зігнувшись у три погибелі, він усе дослухався, чи не стихає зловісний гамір, чи не заспокоюється хвилювання. Але рев натовпу робився все лютішим і гучнішим, а удари знай дужчали, і він, охоплений новим напливом страху, швидко затикав вуха. Потім, ніби в нападі дикої люті, зціплював зуби і з перекривленим обличчям випростував руки, упираючись кулаками в двері, немов бажаючи утримати їх на запорі... А втім, важко достеменно встановити його дії, адже він був там сам, і історія змушена робити здогади,— ну, а це для неї справа звична!

Цього разу Ренцо перебував у самісінькій гущі бунту, і вже не потік людей ніс його вперед, а він сам пробивав собі дорогу, прагнучи дістатися до будинку завідувача. При перших криках натовпу, що жадав крові, Ренцо відчув, як його самого пробирає дрож. Щодо грабунку, то він не зміг би сказати, добре це в даному випадку чи погано, але думка про вбивство викликала в нього справжній і невдаваний жах. І хоча за властивою всім палким натурам згубною слабістю відгукуватися на всяке пристрасне навіювання з боку натовпу Ренцо теж був глибоко переконаний у тому, що завідувач — головний винуватець голоду, ворог бідних,— однак при першому ж натиску юрби він випадково почув кілька слів, які засвідчували бажання декотрих докласти всіх зусиль для врятування цього чоловіка, і відразу вирішив допомогти їм у цій справі. З таким наміром він і проштовхався майже аж до дверей, які вже ледь трималися на завісах. Одні нападники молотили каменями з бруківки по замкових скріпках, щоб зірвати запор; другі, послуговуючись ломами, долотами та молотками, намагались працювати за всіма правилами; врешті, треті каменями, тупими ножами, гвіздками, палицями і, за браком чогось іншого, нігтями обдирали й кришили стінний тиньк, ухитряючись виколупувати окремі цеглини, щоб зробити отвір у стіні. Ті, що були безсилі допомогти, підбадьорювали інших криками, але водночас своєю товкотнечею тільки заважали роботі, й без того уже утрудненій безладними стараннями самих працюючих,— бо ж, хвала творцеві, часом і в лихій справі виходить те саме, що надто часто буває і в хорошій, а саме: найревніші прибічники стають завадою.

Власті, які першими дізналися про події, негайно почали просити допомоги у коменданта фортеці, яка тоді звалася фортецею біля Юпітерових воріт. Комендант послав загін солдатів. Прохання про допомогу, підготовка, наказ виступати, відправлення, дорога — все це забрало час, і коли солдати прибули на місце, будинок уже було обложено з усіх боків. Їм довелося спинитися далеко від будинку позаду натовпу. Командир загону не знав, як узятися до справи. Кругом була, якщо можна так висловитися, каша з людей різної статі та віку. У відповідь на вимогу розійтися й дати дорогу знявся похмурий і тривалий гомін; ніхто не рушив з місця. Відкрити вогонь по цьому наброду було, на думку офіцера, не тільки жорстоко, але й небезпечно,— це могло б роздратувати найсумирніших і тільки розізлити головорізів. Та він і не мав такого наказу. Врізатися в цю масу, відтіснити її в обидва боки й рушити вперед було б, мабуть, найкраще; але ж чи вдасться це — ось у чім річ. Хто знає, чи зможуть солдати просуватися організовано, в порядку? А що, коли вони, замість розсіяти натовп, самі розпорошаться в ньому, опиняться в його руках, тільки роздратувавши народ? Нерішучість командира і бездіяльність солдатів було розцінено — правильно чи ні — як страх. Люди, котрі стояли у сусідстві з солдатами, вдовольнялися тим, що дивилися їм в обличчя з таким виглядом, ніби їм було, так би мовити, начхати на них. Ті, що стояли трохи далі, під'юджували солдатів, передражнюючи й усіляко кепкуючи з них. Решта взагалі нічого не знала про їхню присутність. Погромники й далі руйнували стіну, намагаючись чимскоріше досягти успіху. Глядачі знай підбадьорювали їх вигуками.

Серед них привертав до себе увагу, бувши сам по собі теж видовищем, якийсь підозрілий старий, який витріщав глибоко запалі палаючі очі, тим часом як зла, під'юджуюча усмішка диявола кривила йому обличчя. Піднісши руки над нечестивою своєю сивиною, він вимахував молотком, мотузкою і чотирма великими цвяхами, якими, за його словами, він збирається прибити завідувача, коли того вб'ють, до парадних дверей його власного будинку.

— Яка ганьба! — вихопилось у Ренцо, нажаханого цими словами, оточеного безліччю облич, які виказували жадобу помсти, і підбадьореного виглядом інших, на яких мовчазно проступав жах, що охопив його самого.— Ганьба! Та що ж це ми намірилися вчинити? Убивати хрещену людину! Як же це ми хочемо, щоб бог дав нам хліба, коли самі йдемо на такі звірства? Громи та блискавки пошле він вам, а не хліб!

— У-у, собака! Зрадник батьківщини! — в шаленстві закричав, обернувшись до Ренцо, один із тих, хто розчув серед шуму й гаму ці святі слова.— Постривай же ти, постривай! Це служник завідувача, перебраний селянином; це шпигун, бий його, бий! — Сотня голосів підхопила з усіх боків: «Що таке? Хто такий? Служник завідувача! Шпигун! Завідувач, перебраний селянином, він хоче втекти! Де він? Де? Бий його, бий!»

Ренцо притих і весь знітився, йому хотілося провалитися крізь землю. Ті, хто стояв поряд, швидко заступили його й голосними вигуками намагались заглушити ворожі, закличні до розправи голоси. Проте найбільше допоміг Ренцо раптовий крик десь неподалік. «Дорогу! Дорогу! Та розступіться-бо!»

Що ж сталося? Виявляється, кілька чоловік несли довгу переносну драбину, щоб підставити її до стіни і через вікно залізти в будинок. Та, на щастя, з цього пристрою, який відразу полегшив би справу, не так легко було скористатися. Юрба знай напирала, відштовхувала й відривала від драбини тих, хто ніс її, вчепившися за обидва кінці й за обидва боки, тож хід виходив хвилеподібний. Один з носіїв, просунувши голову між щаблями й підпираючи плечима боки драбини, мукав, ніби придушений ярмом, що смикалося на його шиї; другого поштовхом було відірвано від ноші; впущена драбина зачіпала плечі, руки, ребра,— можна собі уявити, як почувалися їхні власники. Інші підхопили впущений тягар і з криком: «Сміливіше! Вперед!» — завдали його собі на плечі. Нещасливий пристрій посувався далі, погойдуючись і хитаючись. Його поява була дуже доречна: він роз'єднував і розладнував неприятелів Ренцо, який, скориставшися з нового замішання, спочатку скрадаючись, а потім орудуючи щосили ліктями, забрався чимдалі від цього місця, де повітря явно було шкідливе для нього. Він вирішив чимскоріше вибратися з усієї цієї метушні й піти розшукувати падре Бонавентуру.

Раптом якийсь незвичний рух, почавшися десь збоку, поширився по всьому натовпу разом з вигуком, що перелітав з уст в уста: «Феррер! Феррер!» Зачудовання, радість, оскаженіння, співчуття, обурення супроводили всюди це ім'я; один вигукував його, другий намагався заглушити; один виступав за нього, другий — проти; той благословляв, а цей — слав прокльони.

«Феррер тут!» — «Неправда, неправда!» — «Ні, правда; хай живе Феррер! Він здешевив хліб!» — «Ні, ні!» — «Та онде він, одне — в кареті!» — «Ну то й що? При чому тут він? Нікого нам не треба!» — «Феррер! Хай живе Феррер! Друг бідного народу! Він посадить завідувача до тюрми!» — «Не треба! Ми й самі розправимося; назад, назад!» — «Ні, давайте сюди Феррера! В тюрму завідувача!»

І, стаючи навшпиньки, обертаючись, усі дивилися туди, звідки провіщався такий несподіваний приїзд. Трохи піднявшися, всі бачили не більше, ніж коли б стояли на землі всією ступнею, і все ж усі намагалися стати навшпиньки.

Справді, до натовпу з боку, протилежного тому, де стояли солдати, під'їхав у кареті великий канцлер Антоніо Феррер. Напевно, канцлера гризли докори сумління, що його нерозумні розпорядження і впертість стали причиною або ж принаймні приводом до цього бунту, і тепер, бажаючи використати для доброї справи свою кепсько здобуту популярність, він пробував угамувати хвилювання або ж бодай відвернути найстрашніші й непоправні його наслідки.

В народних виступах завжди бере участь певна кількість людей, які, чи то через свій запал і фанатизм, чи то через підступний замір і кляту схильність до безпорядків, щосили намагаються скерувати події в гірший бік; вони дають і підтримують найзлочинніші поради, роздмухуючи полум'я, тільки-но помічають, що воно починає загасати; їм усього мало, вони хотіли б, щоб заворушення не мало кінця-краю. Та в противагу їм завжди серед промовців знаходиться і деяке число таких, які з не меншим запалом і настійливістю прагнуть до протилежних вчинків: одні — через дружбу і прихильність до тих, кому загрожує небезпека, другі — тільки через природний і мимовільний жах перед кров'ю та жорстокостями. Хай благословить їх небо! В кожній із цих двох протилежних сторін, навіть коли немає попередньої домовленості, єдність волі створює раптову узгодженість дій. Те, що потім утворює натовп і стає причиною безпорядків,— це просто випадкова суміш багатьох інших людей, які, щоправда, з нескінченними відтінками, так або інакше впадають у ту або іншу крайність. Не позбавлені завзяття, шахраюваті, схильні до певної справедливості (у їхньому розумінні), жадібні побачити щось зовсім незвичайне, готові на жорстокість і на милосердя, на обожнювання і на ненависть, залежно від нагоди, яка випаде, сприяючи вияву того або іншого почуття, вони щомиті жадають дізнатися про щось незвичайне, повірити в нього. Їм неодмінно треба кричати, аплодувати кому-не-будь або ж тюкати навздогін. «Хай живе!» і «Смерть йому!» — ці слова вони вигукують найохочіше; і якщо вдається переконати їх, що такий-то не заслуговує четвертування, то вже небагато слів буде потрібно, аби довести їм, що він гідний тріумфу; вони — дійові особи й глядачі, вони то «за», то «проти», залежно від того, звідки вітер дме. Вони готові й мовчати, коли нема кому більше вторити, готові й заспокоїтися, коли немає під'юджувачів ніде поблизу, і розійтися, коли багато голосів, не зустрічаючи заперечення, скажуть: «Ходімо звідси!», і вернутися додому, питаючи один одного: «А що ж, власне, сталося?» А що така маса може піти за ким завгодно, то кожна з двох зацікавлених сторін докладає всіх зусиль, щоб перетягти її на свій бік, заволодіти нею. Неначе дві ворожі душі змагаються за те, щоб проникнути в це велетенське тіло й примусити його рухатись. Усе залежить від того, хто зуміє поширити чутки, найбільш спроможні розворушити пристрасті, скерувати почуття до тієї або тієї мети; хто зуміє доречніше пустити чутки, які зможуть знов роздмухати обурення або, навпаки, послабити його, вселити надію або страх, хто зуміє кинути клич, який, лунаючи дедалі голосніше в устах чимраз більшого числа людей, висловлює, підтверджує і цим самим виносить вирок з уст більшості на користь тієї або тієї сторони.

Уся ця балаканина потрібна була тільки для того, щоб сказати, що в боротьбі між двома сторонами, котрі виборювали одна в одної вирок народу, який зібрався біля будинку завідувача, поява Антоніо Феррера миттю дала рішучу перевагу прибічникам гуманності, чия позиція доти була явно слабша, і якби ця допомога надійшла дещо пізніше, у них не було б більше ні сили, ні мети для боротьби. Цей чоловік догодив натовпові вигідним для покупців хлібним тарифом власного винаходу, призначивши його з такою героїчною твердістю, яка не піддавалася ніяким протилежним доказам. Людей і без того прихильних до нього Феррер ще дужче зачарував своєю сміливою довірливістю, з якою він, старий дід, без усякої охорони, без помпи з'явився сюди, щоб лицем до лиця зустрітися з роздратованим, бурливим натовпом. Вигідно подіяли на натовп і чутки про те, що він приїхав забрати завідувача продовольством до в'язниці. Лють бунтарів проти останнього, яка розпалилась би ще дужче, якби хто надумав піти їм наперекір, тепер, коли було кинуто кістку, щоб заткнути їм рота, потроху вщухла, поступившись місцем іншим, протилежним почуттям, які пробудились у чималої кількості людей. Піднісшися духом, прибічники мирного кінця підтримували Феррера. Ті, хто опинився біля нього, вплинули своїми схвальними вигуками на настрій усього натовпу, причім одні закликали народ відступитися, щоб дати дорогу кареті, інші аплодували, повторюючи і поширюючи далі слова, вже сказані канцлером, або й слова, які він, на їхню думку, найімовірніше міг сказати. Цим самим вони затикали рота тим, хто вперто біснувався далі, намагаючись повернути проти них новий загальний настрій цього нестійкого зборища людей.

— Кому це не подобається, щоб кричали: «Хай живе Феррер!»? Ти що, не хочеш, щоб хліб був дешевий? Негідники ті, хто не прагне християнської справедливості,— вони найбільше від усіх горлають, щоб дати завідувачеві змогу втекти. До в'язниці завідувача! Хай живе Феррер! Дорогу Феррерові!

Число людей, що говорили так, весь час зростало, і відповідно зменшувалася відвага супротивної сторони, тож перші від умовлянь перейшли до дій проти тих, хто й далі робив руйнівну роботу: почали відганяти їх назад, видираючи в них з рук знаряддя руйнування. Погромники огризалися, погрожували далі, намагаючись узяти гору, але про кровопролиття вже не могло бути й мови; перемогу здобули ті, що кричали: «До в'язниці! Судити його! Хай живе Феррер!» Після недовгої перемовки затятих погромників було відтиснуто, їхні супротивники заволоділи дверима, щоб захистити їх від нових нападів і забезпечити прохід для Феррера. Декотрі з них прокричали тим, хто перебував у будинку (на щастя, пробоїн було скільки завгодно), попереджуючи, що підходить підмога і щоб завідувач був напоготові «для негайного відправлення до в'язниці, гм... зрозуміли там чи ні?».

— Це що, той самий Феррер, який допомагає складати укази? — спитав у свого нового сусіда наш Ренцо, пригадавши, як адвокат прокричав йому тоді просто на вухо «скріпив Феррер», показуючи підпис під папером.

— Він самий, великий канцлер,— почулося у відповідь.

— Він благородний чоловік, правда?

— Ще б пак! Таж він пустив хліб по дешевій ціні, а інші не хотіли. А ось тепер він приїхав забрати до в'язниці завідувача за те, що той вчинив несправедливо.

Немає потреби додавати, що Ренцо відразу став на бік Феррера. Йому захотілося негайно пробратися чимближче до нього. Зробити це було нелегко. Однак, роздаючи штурхани праворуч і ліворуч, працюючи ліктями, як звиклий горець, він зумів прокласти собі шлях і проштовхатися в перший ряд з того боку, де була карета.

Карета якраз заїхала в натовп і саме в цю хвилину спинилася через одну з перепон, неминучих під час таких поїздок. Старий Феррер виставляв то в одні, то в другі дверцята своє лагідне усміхнене обличчя з тим виразом, який він завжди тримав про запас на випадок, коли йому доводилося перебувати в товаристві дона Філіппа IV; проте він був змушений і при цій нагоді зробити так. Він щось говорив, але через загальний шум, гамір сили-силенної голосів та вигуки: «Хай живе!», якими зустрічали канцлера, тільки небагатьом щастило розчути його слова. Тому він допомагав собі жестами: то доторкався кінчиками пальців до губів, ніби зриваючи з них поцілунки, які змахом обох рук посилав публіці праворуч і ліворуч на знак подяки за доброзичливе прийняття; то, вихиляючись із дверцят, звільна помахував руками, прохаючи дати дорогу, або ж граційним порухом опускав їх, просячи хвилинної мовчанки. Коли це йому ненадовго вдавалося, то ті, хто стояв зовсім близько, могли почути й потім повторювати окремі його слова: «Хліб, добробут; я прибув навести порядок; прошу, дайте дорогу». Відтак, оглушений і пригнічений шумом стількох голосів, виглядом цього зборищі людей, вбитих пліч-о-пліч, стомлений тисячами скерованих на нього поглядів, він на мить відхилявся на спинку карети, сопів, відсапувався й шепотів собі під носа:

— Por mi vida, que gente!^[67]

— Хай живе Феррер! Не бійтеся. Ви — благородний чоловік. Хліба, хліба!

— Так, так, хліба,— відповідав Феррер,— добробут; я обіцяю його вам,— і він притискав руку до грудей.

— Розступіться трохи,— тут же додавав він,— я приїхав забрати його до в'язниці, щоб він дістав заслужену покару.— І докидав пошепки: — Si es culpable^[68].— Нахиляючись до кучера, він квапливо казав йому: — Adelante, Pedro, si puedes^[69].

— Будьте ласкаві, синьйори,— говорив він,— трохи розступіться, ледь-ледь, аби тільки проїхати.

Тим часом найдіяльніші з співчуваючих у відповідь на таке чемне прохання заходилися розчищати дорогу. Одні, рухаючись попереду коней, діючи вмовляннями й розсуваючи натовп руками, чемно приказували: «Відійдіть, розступіться трошки, синьйори»,— і примушували людей розступатися; інші робили те саме обабіч карети, щоб вона могла проїхати, не розчавивши нікому ніг і не зачепивши нічиєї голови, бо, крім заподіяння шкоди окремим особам, це могло б легко підірвати престиж самого Феррера.

Із замилуванням споглядаючи якийсь час цю величну старість, дещо стривожену турботами, пригнічену втомою, але водночас пожвавлену клопотами і, так би мовити, підбадьорену сподіванням вирятувати людину від смертельної небезпеки, Ренцо відкинув усяку думку про те, щоб піти геть, вирішивши допомогти Феррерові й не залишати його, доки той досягне своєї мети. Сказано — зроблено, вкупі з іншими він заходився розчищати дорогу й, зрозуміло, опинився серед найзавзятіших. Дорогу було розчищено. «Проїжджайте лишень уперед»,— казали кучерові ті з натовпу, що відступалися вбік. А найдіяльніші попереду й далі прокладали дорогу кареті. «Adelante, presto, con juicio!»^[70] — підганяв кучера й господар, і карета посувалася вперед. Крім щедро роздаваних публіці поклонів, Феррер виразно всміхався, обдаровував на знак подяки особливими поклонами тих, хто надто ревно клопотався про нього: такі усмішки не раз діставались і Ренцо, який цілком заслужив їх, бо працював того дня на великого канцлера краще від будь-якого найсумліннішого з його секретарів. Молодому горцеві, зачарованому такою доброприхильністю, здавалося, що він мало не заприятелював із Антоніо Феррером.

Рушивши з місця, карета посувалася далі, щоправда, досить повільно й не без коротких зупинок. Весь шлях, либонь, займав відстань не більше, ніж на рушничний постріл, але як на витрачений час, то цей переїзд міг видатися довгою подорожжю навіть тому, хто не поспішав із добромисними намірами, як ото Феррер. Народ хвилювався і попереду й позаду, праворуч і ліворуч від карети, ніби морські вали, що здіймаються довкола корабля в самий розпал бурі. Але гул юрби був ще різкіший, різноголосіший і оглушливіший, ніж шум бурі. Виглядаючи з карети, прибираючи відповідних постав і жестикулюючи, Феррер намагався розслухати крики й дати відповідь; він щиро бажав побесідувати з цим натовпом друзів, але це було важче від усіх справ, що випадали йому за його багатолітнє велике канцлерство. Іноді йому вдавалося розчути якесь слово, ба навіть цілу фразу, кілька разів повторену окремим гуртом, як ото коли вибух потужної ракети вирізняється серед оглушливої тріскотняви фейєрверку. І він то старався заспокійливо відповісти на ці крики, то просто мовив слова, які, на його думку, були найдоречніші. У такий спосіб він цілу дорогу говорив з народом: «Так, так, синьйори, хліб, добробут... Я його сам запроторю до в'язниці, він дістане покару... Si es culpable. Так, звичайно, я накажу — дешевий хліб... Asi es...^[71] саме так, я маю на увазі: повелитель, наш король, не хоче, щоб його вірнопідданці голодували. Боже мій! Guardaos!^[72] Щоб, бува, не постраждали, синьйори. Pedro, adelante, con juicio!^[73] Добробут, добробут... Відступіться трошки, зробіть таку ласку. Хліба, хліба... До в'язниці, до в'язниці... Що таке?» — спитав він чоловіка, який ліз просто в вікно карети, щось вигукуючи, чи то пораду, а чи прохання. Але той не встиг навіть почути звернених до нього слів: «Що таке?», бо його відразу стягнув униз хтось із натовпу, помітивши, що чоловіка от-от причавить колесо. Ось так, даючи мимохідь відповіді, серед невмовкаючих вітальних вигуків, а часом і серед окремих ворожих вигуків, щоправда, відразу ж заглушуваних, Феррер нарешті добувся до обложеного будинку — головним чином завдяки старанням своїх добрих помічників.

Ті, хто з такими самими добрими намірами вже попробивався до дверей, наполегливо, силкувалися розчистити бодай трохи місця. Вдавшися до прохань і погроз, натискуючи то в один, то в другий бік з подвоєним завзяттям і новим напливом сил, які з'являються в міру наближення до бажаної мети, їм врешті вдалося розділити натовп навпіл, а потім і відтіснити його назад, тож між дверима і каретою, яка спинилася перед ними, утворився невеликий більшій прохід. Ренцо, граючи роль почасти форейтора, почасти конвойного, прибув разом із каретою й зумів стати в одну з двох шеренг співчуваючих, які водночас правили і за прикриття для карети, й за греблю проти розбурханих людських хвиль. Допомагаючи своїми дужими плечима стримувати одну з цих хвиль, він стояв на гарному місці й міг бачити все, що відбувалося.

Феррер полегшено зітхнув, побачивши перед собою цю невелику вільну місцину і ще замкнені двері, або, вірніше, ще не доламані, бо дверні гаки було вже майже вивернуто, дверні стулки розщеплено, подірявлено, розсунуто, і крізь широку щілину виднів ланцюг, погнутий, розхитаний і майже перерваний, що ледве стримував дверні стулки, не даючи їм розчинитися зовсім. Якийсь добромисник крикнув у цей отвір, щоб відмикали; другий швидко розчахнув дверцята карети; старий виткнув голову, підвівся й, спершися рукою на плече чоловіка, який розчахнув дверцята, виліз із карети й став на підніжку.

Народ юрмився з усіх боків, стаючи навшпиньки, щоб бачити краще. Тисяча облич, тисяча борід мелькали в повітрі, цікавість і загальне очікування на мить примусили всіх замовкнути. Зупинившись на підніжці, Феррер повів поглядом довкола, вітаючи юрбу поклоном, наче з амвона, і, притискаючи ліву руку до грудей, вигукнув: «Хліба і правосуддя!» Потім він, сміливий і величний, у своїй довгій мантії, зійшов додолу серед привітань, що злітали до небес.

Тим часом ізсередини відімкнули, вірніше, скінчили відмикати двері, відірвавши рештки ланцюга зі скобами, вже наполовину висмикнутими, і розширивши отвір рівно стільки, щоб впустити такого бажаного гостя.

— Скоріше, скоріше,— квапив він,— відчиняйте лишень, дайте мені ввійти; а ви, сміливці, стримуйте там юрбу, щоб не вдерлася вслід за мною... ради всього святого! Зробіть-но прохід. Та ну ж бо, синьйори, я в одну мить! — А тоді звернувся до тих, що були всередині будинку: — Тільки легше ви з цією стулкою, дайте мені пройти. Ой, мої ребра! Пожалійте мої ребра! Тепер замикайте, ой ні, постривайте, мантія моя, мантія! — І справді, її були б причинили дверима, якби Феррер досить спритно не відсмикнув шлейф, що зник услід за ним, ніби хвіст змії, яка швидко заповзала до нори, рятуючись від переслідувачів.

Коли дверні стулки захряпнулися, слуги постаралися зсередини підперти їх іще дужче. А зовні ті, хто складав ніби лейб-гвардію Феррера, працювали плечима та руками й несамовито горлали, намагаючись зберегти вільний простір і проказуючи подумки молитви, щоб усе скінчилося чимскоріше.

— Швидше, швидше,— квапив Феррер слуг у передпокої, які тісним кільцем обступили його, ахаючи та охаючи на різні лади: «Бережи вас господь, ваша ясновельможність!»

— Швидше, швидше! — повторяв Феррер.— Де ж цей нещасний чоловік?

Блідий як полотно, завідувач спускався сходами: його чи то волокли, чи то несли інші слуги. Забачивши свого рятівника, він полегшено зітхнув. Сила повернулася до нього — він почав дещо твердіше стояти на ногах, щоки в нього порожевіли; кинувшись до Феррера, він пробелькотав:

— Я цілком у руках божих і вашої ясновельможності. Тільки як же мені вийти звідси? Всі ці люди жадають моєї смерті.

— Venga usted, conmigo^[74], і будьте сміливіші: нас дожидає моя карета, швидше, швидше.— Він узяв завідувача за руку й повів до дверей, намагаючись підбадьорити його, а сам знай повторював про себе: «Aqui está el busilis. Dios nos valga!»^[75]

Двері розчинилися. Першим вийшов Феррер, за ним завідувач, зіщулившись, тулячись до рятівної мантії, як дитина до материної спідниці. Тоді ті, що охороняли вільний простір перед будинком, попіднімали руки й капелюхи, утворивши ніби завісу, щоб затулити завідувача від погрозливих поглядів юрби. Він перший піднявся в карету й забився в найдальший куток. За ним ускочив Феррер; дверцята швидко захряпнулися. Натовп, у замішанні спостерігаючи цю сцену, збагнув, що сталося, й вибухнув бурею схвалень і прокльонів.

Відтинок дороги; який залишалося проїхати назад, міг виявитись найважчим і найнебезпечнішим. Та народ висловився цілком певно: завідувача треба перепровадити до в'язниці. А поки що карета стояла біля будинку; ті, хто полегшував проїзд Феррерові, настільки розширили прохід серед натовпу, що карета могла тепер їхати швидко й без зупинок. В міру її посування розтятий навпіл і стримуваний з боків натовп змикався позаду неї, знов зливаючись у щільну масу.

Щойно всівшися, Феррер попередив завідувача, щоб той сховався чимдалі в глиб карети і, ради всього святого, не здумав визирати. Попередження було зайве. А самому Феррерові, навпаки, необхідно було весь час показуватися, щоб відвертати на себе увагу публіки. Тож і протягом усього зворотного переїзду, як і до цього, він виголошував перед мінливою аудиторією промову, найдовшу і найбезглуздішу з усіх, які виголошував будь-коли доти. Однак час від часу він пересипав її іспанськими слівцями, що їх, обертаючись, швидко шептав на вухо своєму зіщуленому супутникові.

— Звісно, синьйори, хліба й правосуддя! До замку, до в'язниці, під мій нагляд! Дякую, дякую, дуже дякую! Ні, ні, не втече! Por ablandarlos^[76]. Цілком справедливо, розберемося, побачимо... І я бажаю вам добра, синьйори. Якнайсуворіша покара! Esto lo digo por su bien^[77]. Справедлива такса, чесна мета і покарання винуватців. Прошу, відступіться вбік! Так, так, я чесний чоловік, друг народу. Він буде покараний, зрозуміло, він негідник, лиходій! Perdone, usted...^[78] Йому буде непереливки, так, непереливки... si es culpable^[79]. Так, так! Ми їх провчимо, цих пекарів! Хай живе король, хай живуть добрі міланці, найвірніші його підданці! Буде йому непереливки, ой буде! Animo: estamos ya casi fuera^[80].

І справді, вони вже перетнули найбільше скупчення народу і мали от-от зовсім видобутися на вільний простір. Тут Феррер дав деякий передих своїм легеням, забачивши підмогу — тих самих іспанських солдатів, які, однак, простояли не зовсім марно, бо при підтримці й під керівництвом декотрих громадян допомогли відрядити з миром по домівках певну кількість народу й забезпечити вільний проїзд кареті, коли вона вже виїжджала з юрби. При наближенні карети вони вишикувалися у шеренгу, зробили «на караул» великому канцлерові, який і тут розкланявся праворуч і ліворуч, а офіцерові, що поспішив до нього, віддаючи честь, сказав, супроводжуючи свої слова виразним жестом: «Beso a usted las manos»^[81]. Ці слова офіцер-розтлумачив у тому розумінні, яке вони мали й насправді, а саме: ви мені неабияк допомогли! У відповідь офіцер іще раз віддав честь і знизав плечима. Це була саме підхожа мить сказати: «Cedant arma togae»^[82],— але Феррерові було не до цитат, та й, зрештою, навіщо кидати слова на вітер, якщо офіцер не розумів латини.

Повернулася колишня хоробрість і до Педро, коли він проїжджав між двома шеренгами найманців, між мушкетами, так шанобливо взятими на караул. Він зовсім оговтався від попередньої розгубленості, згадав, хто він такий та кого везе, став без подальших церемоній покрикувати на натовп, тепер настільки поріділий, що з ним уже можна було обходитися в такий спосіб, і, поганяючи коней, швидко їхав у бік замку.

— Levántese, levántese, estámos ya fuera^[83], — сказав Феррер завідувачеві; той, почувши ці слова, заспокоєний тим, що крики припинились і карета їхала повним ходом, розігнувся, розправив занімілі кінцівки, підвівся і, дещо отямившися, почав красно дякувати своєму рятівникові. А канцлер, висловивши завідувачеві своє співчуття з приводу нещодавньої небезпеки та радість з приводу позбавлення від неї, вигукнув, ляснувши себе долонею по лисій голові:

— Qué dirá de esto su excelencia?^[84] Він і так уже в поганому настрої через оте кляте Казале, яке ніяк не хоче здаватися. Qué dirá el conde duque^[85], що дрижить від страху, тільки-но листочок на дереві зашелестить дужче, ніж звичайно? Qué dirá el rey nuestro señor^[86], який неодмінно бодай щось та дізнається про це стовпотворіння? Та й чи ж це кінець? Dios lo sabe...^[87]

— Ой! Як на мене, то я більше не хочу втручатися в цю справу,— сказав завідувач,— я умиваю руки, здаю вам, ваша ясновельможність, свою посаду і йду жити в печеру, куди-небудь у гори, житиму якнайдалі від цих тварюк.

— Usted^[88] зробить те, що вимагатиме від нас el servicio de su magestad^[89],— з гідністю відказав великий канцлер.

— Його величність не побажає моєї смерті,— заперечив завідувач.— До печери, до печери, чимдалі б від них!

Як здійснився потім оцей його намір,— про це наш автор замовчує. Провівши бідолаху до замку, він більше про нього не згадує.

Розділ чотирнадцятий

Натовп, зоставшися позаду, почав рідшати, розтікаючись праворуч і ліворуч різними вулицями. Хто йшов додому — зайнятися врешті й своїми справами; хто виходив за місто — трошки подихати на просторі після стількох годин у тисняві; а хто шукав приятелів, щоб потеревенити про гучні події цього дня. Те саме відбувалося й на протилежному кінці вулиці, де натовп уже порідшав настільки, що згаданий загін іспанців міг пересуватися, не зустрічаючи опору, й невдовзі вишикувався біля будинку завідувача. Неподалік усе ще стояли тісним гуртком, так би мовити, покидьки бунту — ватага негідників, невдоволених порівняно мирним і невдалим закінченням такого грандіозного задуму; одні бурчали, другі лаялись, треті радились і прикидали, чи не можна вдатися ще до чогось; задля спроби вони підходили до злощасних дверей, знов міцно зачинених ізсередини, торгали й штовхали їх. При появі загону всі вони,— хто швиденько, а хто й не кваплячись, ніби просто цікаві,— постаралися відійти на другий бік вулиці, поступившись полем дії солдатам, які й зайняли його, вишикувавшись для охорони будинку та всієї вулиці.

Однак по всіх довколишніх вулицях і далі товпилися люди, і тільки-но сходились докупи два-три чоловіки, як відразу біля них зупинялися ще троє-четверо, а то й цілий десяток. Тут хтось відокремлювався від гуртка, там сунула ціла група — ніби розірвані хмарки, що несуться після бурі по небесній блакиті, тож дехто, подивившися на них, міг сказати: «Ти диви, а воно ще не зовсім вляглося». Подумайте тільки, які пішли балачки! Хто з запалом розповідав про всякі випадки, що їх свідком він був; хто описував свої власні діяння; хто радів із щасливого закінчення й вихваляв Феррера, пророкуючи великі покари завідувачеві; хто саркастично кидав: «Не турбуйтеся, його не вб'ють: вовк вовчого м'яса не їсть»; хто бурчав іще злісніше, що, мовляв, до справи взялися не так, як слід, що все це — обман, і просто безумство зчинити такий шум, а потім дозволити отак пошити себе в дурні.

Тим часом сонце сіло, всі речі прибрали одного й того ж кольору і багато людей, потомлених пережитим днем, не маючи більше бажання теревенити поночі, стали розходитися по домівках. Наш юнак, який допомагав кареті посуватися, поки в цьому була потреба, і ніби з тріумфом пробрався слідом за нею між шеренгами солдатів, зрадів, побачивши, що карета покотила вільно й опинилась поза всякою небезпекою. Він пройшов трохи крізь юрбу й вибрався з неї на першому ж повороті, щоб і собі вільно дихнути на просторі. Ступивши кілька кроків, схвильований такою розмаїтістю почувань і образів, таких несподіваних і неясних, він відчув велику потребу попоїсти та перепочити і став поглядати на обидва боки вулиці, шукаючи очима вивіску якого-небудь шинку, бо йти до монастиря капуцинів однаково було вже запізно. Крокуючи отак із задертою головою, він підійшов до якогось гурту. Прислухавшись, він зрозумів, що йшло обговорення пропозицій та планів на завтрашній день. Трошки послухавши, він не міг утриматися, щоб не висловити своєї думки: йому здавалося, що для чоловіка, який брав таку діяльну участь у подіях, не соромно внести й свою пропозицію. Все бачене ним упродовж дня переконало його, що віднині для успішного здійснення якоїсь справи досить здобути співчуття тих, хто розгулює по вулицях.

— Шановні синьйори! — вигукнув він задля вступу.— Дозвольте й мені висловити мою скромну думку. А моя скромна думка така, що не тільки в питанні про хліб чиняться всілякі несправедливості. Сьогодні всі ми побачили, що коли примусити вислухати себе, то справедливості можна домогтися,— отже, треба діяти далі, доки буде усунено всі інші лиходійства і всі люди заживуть по-християнськи. Хіба вам не відомо, синьйори, що є зграя тиранів, котрі чинять усе супроти десяти заповідей і глумляться з чесних людей, які не мають до них жодного стосунку? Вони чинять над ними насильства і завжди виявляються правими. І навіть учинивши страшне лиходійство, вони походжають, задерши голову ще вище, неначе зробили комусь добро. Напевно, і в Мілані їх досить.

— І навіть аж надто,— зачувся чийсь голос.

— Отож я й кажу,— провадив Ренцо,— у нас також розповідають усякі історії. Та й справи промовляють самі за себе. Скажімо, задля прикладу, хтось із тих, про кого я мовлю, живе в селі, але має будинок і в Мілані; коли він диявол там, то не захоче ж він бутиангелом тут,— така моя думка. От і скажіть мені, синьйори мої, чи вам будь-коли траплялося бачити бодай одну таку пику за ґратами? І що набагато гірше (оце вже я знаю напевне), існують і надруковані укази, що погрожують їм покарами, і не якісь там дріб'язкові укази, ні, пречудово складені, що краще годі й бажати. Там ясно записано всі оті шахрайства, саме так, як вони чиняться, і за кожне визначено кару. Адже так і сказано: хоч би хто там був, знатні люди чи простолюд і так далі, звідки мені знати. А тепер підіть і скажіть ученим людям — отцям книжникам і святенникам, щоб вони примусили розсудити вас за указом,— вас послухають не більше, ніж папа шахраїв, голова піде обертом у всякого порядного чоловіка. Отже, ясно, що королю і всім, хто стоїть при владі, хотілось би, щоб негідників було покарано,— тільки ж нічого з цього не виходить, бо усе це — одна шатія. Значить, треба їх розєднати: треба завтра ж піти до Феррера, бо ж він порядна людина, чесний синьйор. Ось сьогодні ми бачили, як йому було приємно серед бідного люду. Він намагався прислухатися до доказів, які йому наводили, й охоче відповідав на них. Треба йти до Феррера й усе пояснити йому, і я, наприклад, зможу розповісти йому дещо, бо ж сам, на власні очі, бачив один указ, із різними гербами вгорі, складений тими трьома, що нині при владі. Під указом стояло ім'я кожного з них, так гарно видрукуване, і одне з цих імен — Феррер, я сам бачив, своїми очима. Так от, оцей указ захищав саме таких, як я, але один учений, якому я сказав, щоб він поклопотався за мене задля правосуддя, як того й хотіли оті три синьйори, а серед них — знов-таки Феррер, отож цей синьйор учений, який мені сам же й показав цей указ,— в цьому й уся заковика! — вдав, ніби я мелю казна-що. Я певен, коли шановний Феррер дізнається про всі отакі штуки,— адже він не може знати про всі, а надто про ті, що чиняться поза Міланом,— він не захоче, щоб на світі були такі порядки, й знайде проти них хороший засіб. І знов-таки, якщо синьйори видають укази, то тільки для того, щоб їх слухались; адже ж це зухвальство — епітафію^[90] з їхнім іменем мати за ніщо. А коли насильники не хочуть схилити голови й бешкетують, то наше діло прийти Феррерові на допомогу, як це було сьогодні. Я не кажу, що він сам має їздити в кареті й ловити негідників, насильників і тиранів,— куди там, для цього, либонь, був би замалий і Ноїв ковчег. Треба, щоб він наказав тим, кого це стосується, і не тільки в Мілані, а й усюди, щоб вони діяли відповідно до указів і судили всіх, хто вчинить злочин; де сказано «в'язниця», треба садовити до в'язниці, а де сказано «каторга», відправляти на каторгу, і всім подеста наказати, щоб робили як належить, а не захочуть — гнати їх у три шиї й садовити на їхні місця інших, а ми зі свого боку допоможемо. Та й ученим наказати, щоб вони вислуховували бідних і захищали правду. То що, правильно я говорю, синьйори?

Ренцо промовляв з такою щирістю, що з самого початку значна частина присутніх, припинивши всякі інші розмови, повернулася до нього, і потроху всі почали слухати молодого горця. Змішаний схвальний гомін і вигуки: «Молодець! Звичайно!», «Він каже правду!», «Усе це так»,— були ніби відповіддю його слухачів. Однак знайшлися й критики. Один сказав: «Навіщо слухати горців? Усі вони — балакуни»,— і, повертаючись, ішов геть. Другий бурчав: «Нині всякий голодранець хоче вкинути своє слівце; та хоч скільки підкидай дров у вогонь, хліб від цього не подешевшає, а ми ж заворушились тільки через це». Але Ренцо чув лише схвальні вигуки. Хто тиснув йому одну руку, хто — другу: «До побачення, до завтра»,— «Де?» — «На Соборній площі. Згода?» — «Згода. Щось та придумаємо!»

— А чи не покаже мені хто-небудь із шановних синьйорів шинок, де б бідакові можна було попоїсти й переночувати? — спитав Ренцо.

— Я до ваших послуг, юначе,— озвався один, що уважно слухав промову Ренцо, але досі мовчав.— Я знаю шинок саме для вас і відрекомендую вас хазяїнові, він мій приятель і чесний чоловік.

— А це близько звідси? — запитав Ренцо.

— Та неподалік,— відповів той.

Натовп став розходитись, і Ренцо після численних рукостискань з боку своїх слухачів вирушив із незнайомцем, висловлюючи йому вдячність за його люб'язність.

— Дурниці, за що? — відповідав той.— Рука руку миє, а обидві миють обличчя. Хіба ми не зобов'язані допомагати ближньому?

Дорогою він, ніби ведучи розмову, ставив Ренцо різні запитання.

— Я питаю не з цікавості, але у вас такий стомлений вигляд, мабуть, ви прийшли здалеку?

— Хто, я? — відповів Ренцо.— Я прийшов із Лекко.

— З Лекко? То ви й самі з Лекко?

— З Лекко, тобто з його околу.

— Бідний юнак! Скільки я міг зрозуміти з вашої промови, вас там, напевно, тяжко скривдили?

— Ой, чоловіче добрий! Адже мені довелося говорити натяками, щоб не проговоритися привселюдно про свої справи; але годі про це... Колись усе стане відомо... А онде, здається, й вивіска шинку; але мені щось не хочеться йти далі.

— Та ні, ходімо, куди я вам сказав, це недалеко,—відказав проводир,— а тут вам буде не зовсім добре.

— Та нічого,— відповів юнак,— я ж не панич, звиклий до розкошів, мені б добре попоїсти, вкластися на солом'яник — оце й усе. Швидше б знайти те й те. До зустрічі! — і він штовхнув перекошені двері, над якими висіла вивіска з зображенням місяця вповні.

— Гаразд, зайдімо сюди, коли ви так зволите,— мовив незнайомець і пішов за ним.

— Навіщо ж вам іще клопотатися,— відказав Ренцо.— А втім,— докинув він,— випийте зі мною склянку вина — мені буде дуже приємно.

— Охоче приймаю ваше запрошення,— відповів той.

Як людина, знайома з місцевими порядками, він перетнув попереду Ренцо невеличкий дворик до входу на кухню, підняв клямку й, відчинивши двері, зайшов туди зі своїм супутником. Два ручні ліхтарі на прив'язаних до сволока жердинах тьмяно освітлювали приміщення. Чимало всякого люду, зайнятого хто чим, сиділо на лавах пообабіч довгого вузького столу, який займав майже півкімнати; подекуди стіл був накритий скатертинами й заставлений стравами, подекуди на ньому йшла гра; відвідувачі здавали й відкривали карти, кидали й збирали гральні кості, і всюди видніли винні пляшки та склянки. Мелькали, ходячи з рук у руки, берлінги, реали^[91] та парпальйоли, які, коли б уміли говорити, то розповіли б приблизно таке: сьогодні вранці лежали ми в чашці в одного пекаря або в кишені якого-небудь свідка безпорядків, котрий, охоплений бажанням подивитися, як ідуть громадські справи, перестав стежити за своїми особистими справами.

Шум стояв неймовірний. Молодий хлопець, геть упрівши, мотався туди й сюди, обслуговуючи гравців і тих, хто вечеряв. Хазяїн, сидячи на ослінчику під ковпаком вогнища, був нібито зайнятий тим, що виводив щипцями в попелі й тут же стирав якісь фігури; насправді ж він уважно стежив за всім, що відбувалося довкола. Коли брязнула клямка, він підвівся й пішов назустріч новоприбулим. Забачивши проводиря, він сказав собі: «От клятий! І чого ти завжди плутаєшся під ногами, коли тебе найменше хочеться бачити!» Швидко окинувши поглядом Ренцо, він промимрив: «Тебе я не знаю, але якщо ти прийшов із таким мисливцем, то, видно, ти або собака, або заєць: після двох слів усе стане ясно». Однак ці міркування аніскільки не відбились на хазяїновому обличчі: воно залишилося незворушним, ніби портрет,— досить повне, лиснюче, з густою рудуватою борідкою й невеличкими зіркими очицями.

— Чого хочуть синьйори? — голосно спитав він.

— Насамперед пляшку гарного вина,— сказав Ренцо,— а потім чогось і закусити.

Мовивши це, він важко опустився на лаву з самого краю столу й голосно крякнув, ніби кажучи: «Добре посидіти, коли так довго довелося пробути на ногах та все в клопотах». Нараз Ренцо згадав лаву й стіл у будинку, де він востаннє сидів з Лючією й Аньєзе, важко зітхнув. Мотнувши головою, ніби намагаючись відігнати ці сумні думки, він побачив хазяїна, що ніс вино. Незнайомець сів навпроти Ренцо, який відразу влив йому вина, мовивши:

— Промочіть горло.

Наповнивши свою склянку, Ренцо вихилив її за один дух.

— А що ви дасте мені попоїсти? — спитав він у хазяїна.

— Є в мене тушковане м'ясо, якщо зволите,— відповів той.

— Чудово, несіть сюди тушковане м'ясо.

— Хвилиночку,— відповів хазяїн і, підкликавши служника, загадав йому: — Накрийте стіл для цього гостя,— а сам попрямував до вогнища.— Тільки ось що,— докинув він, звертаючись до Ренцо,— хліба в мене сьогодні немає.

— Щодо хліба,— відповів Ренцо, голосно засміявшись,— то про нього потурбувалося саме провидіння.

І, діставши третій — останній — буханець, з підібраних ним біля підніжжя хреста Сан-Діоніджі, він підняв його догори, мовивши:

— Осьде цей хліб божий!

Багато хто, зачувши вигук, повернув голову, а один, побачивши високо піднятий трофей, крикнув:

— Хай живе дешевий хліб!

— Атож, дешевий,— підтвердив Ренцо,— gratis et amore^[92].

— Тим краще!

— Але мені не хотілось би, щоб синьйори подумали про мене погано,— тут же докинув Ренцо.— Не те щоб я його, як ото кажуть, поцупив. Він валявся на землі, і, якби мені трапився його власник, я готовий заплатити.

— Молодець, молодець! — іще дужче загиготіли довкола: нікому й на думку не спадало сприйняти ці слова серйозно.

— Може, вони думають, що я жартую? Але це насправді так,— сказав Ренцо своєму проводиреві й, покрутивши хліб у руці, додав: — Бачите, що з нього зробили,— коржа; але ж народу була тьма-тьмуща! Якщо в цю тисняву потрапили ті, в кого кості ніжніші, то їм, треба гадати, добре дісталося.— І, куснувши разів три-чотири, він швидко запив хліб другою склянкою вина.

— Щось цей хліб сам не лізе в горлянку. Школи ще в мене не було так сухо в роті. Багато довелося кричати.

— Приготуйте цьому молодому чоловікові хорошу постіль,— сказав проводир,— він збирається тут переночувати.

— То ви хочете тут ночувати? — спитав хазяїн у Ренцо, підходячи до столу.

— Певна річ,— відповів юнак,— постіль — без витребеньок; аби тільки простирадла випрані, бо я, дарма що бідак, звик до чистоти.

— Про це вже не турбуйтеся! — сказав хазяїн і підійшов до стойки в кутку на кухні. Звідти він повернувся з чорнильницею й аркушем білого паперу в одній руці й з пером — у другій.

— Що це значить? — вигукнув Ренцо, ковтаючи шматок тушкованого м'яса, принесеного служником, потім, здивовано всміхаючись, докинув: — То це що — свіжовипрані простирадла?

Хазяїн мовчки поставив на стіл чорнильницю, розстелив папір і, спершись на стіл правим ліктем, тримаючи перо в руці, звів очі на Ренцо:

— Будьте такі ласкаві сказати мені ваше ім'я, прізвище та звідки ви родом.

— Що таке? — мовив Ренцо.— Яке відношення має все це до постелі?

— Я виконую свій обов'язок,— відповів хазяїн, дивлячись в обличчя проводиреві,— ми повинні давати відомості про кожного нового постояльця, а саме: ім'я та прізвище, звідки родом, у якій справі прибув, чи має при собі зброю, як довго збирається пробути в місті. Так написано в указі.

Перш ніж відповісти, Ренцо спорожнив склянку — це була вже третя. А далі, боюся, нам їх не перелічити. Потім сказав:

— Ага! У вас указ. А я, може, хороший правовик і чудово тямлю в указах.

— Я кажу серйозно,— вів далі хазяїн, знай поглядаючи на мовчазного супутника Ренцо, й знову пішов до стойки. Він дістав з шухляди великий аркуш — повний текст указу — й розіклав перед Ренцо.

— А-а, то ось він! — вигукнув юнак, піднявши повну склянку й вихиливши її за один дух, а пальцем показуючи на указ перед собою.— Ось він, цей чудовий аркуш із требника. Я дуже радий знов бачити його. Мені цей герб знайомий; я знаю, що означає оця особа єретика з мотузкою на шиї (в ті часи в заголовку указів поміщався герб губернатора, а в гербі дона Гонсало Фернандеса ді Кордова чітко вирізнявся маврітанський цар, прив'язаний ланцюгом за шию). Ця особа промовляє: «Наказує, хто може, й слухається, хто хоче». Коли ця особа відправить на каторгу синьйора дона... ет, гаразд, я вже знаю кого... і, як говориться в другому аркуші з требника, до пари цьому,— коли ця особа зробить так, щоб чесний хлопець міг одружитися з чесною дівчиною, яка згодна піти за нього, тоді я скажу своє ім'я цій особі і навіть поцілую її на додачу. У мене можуть бути вагомі підстави не називати свого ймення. Ач, чого захотіли! Ну, а якщо якийсь негідник, який має в своєму розпорядженні цілу ватагу таких самих негідників,— бо ж якби він був сам...— тут він скінчив свою фразу виразним жестом,— якби цей негідник захотів дізнатися, де я, щоб зробити мені якусь капость,— то я питаю, чи ворухнула б ця особа бодай пальцем, щоб допомогти мені? Я, бачте, повинен давати відомості про себе! Оце так новина! Припустімо, я прийшов до Мілана сповідатися і бажаю, щоб мене сповідав чернець-капуцин, якщо вже на те пішло, а не хазяїн шинку.

Хазяїн мовчав і не зводив очей з проводиря, який аж ніяк себе не виявляв. Ренцо — доводиться з жалем відзначити це — вихилив іще склянку й провадив далі:

— Я тобі наведу таку підставу, любий мій хазяїне, яка переконає тебе. Якщо укази, які промовляють розумно, на користь добрих християн, не мають сили, то тим більше не повинні мати сили ті, які промовляють дурниці. Отож кинь ти всі оці підступи й принеси мені натомість іще одну пляшечку, бо ця вже порожня.— Кажучи це, він легенько постукав по ній кісточками пальців і додав: — Чуєш, хазяїне, чуєш, як вона бряжчить?

І цього разу Ренцо потроху привернув до себе увагу присутніх, і знов аудиторія схвалила його.

— Що ж мені робити? — сказав хазяїн, дивлячись на незнайомця.

— Годі, чого ти! — закричав багато хто з компанії.— Хлопець каже слушно, це все самі тільки утиски, пастки, тяганина, тепер же закон інший, новий закон.

Серед цих криків незнайомець, з докором поглянувши на хазяїна, сказав:

— Дайте йому вибалакатись, не зчиняйте скандалу.

— Я виконав свій обов'язок,— мовив хазяїн уголос, а подумки: «Тепер до мене годі прискіпатися». Потім забрав папір, перо, чорнильницю, указ і порожню пляшку, щоб передати її служникові.

— Принеси лишень того самого винця,— сказав Ренцо.— На мою думку, воно цілком пристойне, ми його вкладемо разом з першим і не станемо питати ім'я, прізвище, якого походження, та в яких справах, та чи надовго сюди...

— Того самого,— наказав хазяїн служникові, віддав йому пляшку й знов умостився біля вогнища. «То, виходить, заєць! — думав він, знову виводячи візерунки на попелі.— І в які руки потрапив! Осел! Коли хочеш топитися, топись! Але хазяїнові «Місяця вповні» нема чого розплачуватися за твої дурощі».

Ренцо подякував проводиреві та іншим, що стали на його бік.

— Дорогі друзі,— сказав він,— тепер я справді бачу, що чесні люди простягають один одному руки й підтримують своїх.

А тоді, піднявши праву руку високо над столом і знов прибравши постави проповідника, він вигукнув:

— Зверніть увагу, що всі правителі світу цього всюди лізуть із папером, пером та чорнильницею. Вічно ці кляті пера в руках! Яка ж бо велика пристрасть у цих панів діяти пером!

— Агей, добрий чоловіче з села! Бажаєте знати, яка тут причина? — спитав сміючись один із гравців, що саме вигравав.

— Цікаво! Послухаємо...— відповів Ренцо.

— А причина ось яка,— відповів той,— це якраз усе ті пани, що жеруть гусей. Але ж пера залишаються, і цих пер стільки, аж подіти нема куди.

Всі зареготали, крім його партнера, який програвав.

— Ти ба,— зауважив Ренцо,— таж він поет! Бачу, що й тут є поети; на них тепер скрізь великий урожай. Я теж маю трохи цього хисту й часом кажу потішні речі... але тільки коли справи йдуть гаразд.

Щоб зрозуміти цей смішний жарт Ренцо, треба знати, що в міланського простолюду слово «поети» не викликає, як у всіх освічених людей, уявлення про вище обдаровання, про жителя Пінду^[93], про вихованця муз; для них поет — це не такий, як усі, а дивакуватий чоловік, дотепник, що в своїй мові та вчинках скорше потішний, аніж розважливий. Оцей невдаха поет з простолюду дуже свавільно послуговується словами й подеколи називає ними зовсім не ті речі. Бо ж інакше скажіть мені, що є спільне між поетом і диваком?

— А от справжню причину скажу вам я,— докинув Ренцо.— Річ, бачте, в тім, що те перо — в їхніх руках, тому слова, сказані ними самими, вилітають і щезають, а до слів, які скаже горопаха, уважно прислухаються, мерщій ловлять і оцим-таки пером закріплюють на папері, щоб потім у свій час і в належному місці скористатися з них. Мають вони про запас і інші хитрощі, коли хочуть залякати горопаху, який освіти не дістав, але має трошки ось тут... та ви розумієте, про що я кажу...— І Ренцо, щоб його зрозуміли, багатозначно постукав себе по лобі вказівним пальцем.— Отож, коли вони помічають, що чоловік починає розбиратися в плутанині, то відразу підкидають якесь слівце латиною, щоб збити його з пантелику й щоб він відразу загубив ниточку. Досить! Час би вже викинути латину з ужитку! Досі поки що все зроблено,— послуговуючись мовою простолюду,— без паперу, пера та чорнила, а завтра, коли народ зуміє впоратися з усім, буде зроблено ще більше,— і нікого й пальцем не зачеплять. І все буде згідно з законом.

Тим часом декотрі з компанії знов почали грати, дехто допався до їжі, інші кричали; люди виходили й заходили. Хазяїн пильно стежив за всіма. А втім, усе це не має ніякого стосунку до нашої історії. Незнайомий проводир усе ще сидів за столом; у нього ніби й не було тут жодних справ, однак він не хотів іти, не поговоривши з Ренцо віч-на-віч. Звернувшись до юнака, він знов завів розмову про хліб і після кількох фраз, подібних до тих, що були у всіх на устах, почав викладати свій власний проект.

— Ото коли б я порядкував усім, то знайшов би спосіб, як улаштувати справи справедливо.

— А що б же ви зробили? — спитав Ренцо, вп'явшися в нього очима, що блищали дужче, ніж звичайно, й навіть розкривши рота, щоб слухати уважніше.

— Що б я зробив? — перепитав той.— Я зробив би так, щоб хліба вистачило всім — і бідним, і багатим.

— Ага! Оце добре! — мовив Ренцо.

— Послухайте. Я зробив би ось як: встановив би правильну мету, доступну для всіх. А потім став би розподіляти хліб за кількістю їдців. Бо ж є такі зажерливі та жадібні, що ладні все загарбати собі,— отож вони все й розхапують. А бідним людям хліба не вистачає. Отже, хліб треба розподіляти. Як же це зробити? А ось як: кожній родині видати картку, записати там число їдців, щоб з нею ходили до пекаря по хліб. Скажімо, мені повинні видати таку картку: Амброджо Фузелла, за фахом шпажний майстер, з дружиною й чотирма дітьми,— всі досить дорослі, коли вже їдять хліб (а це дуже важливо!),— видавати стільки-то хліба, платити стільки-то сольдо. Але щоб усе було справедливо — завжди за числом їдців. Вам, скажімо, мали б видати таку картку..., Як вас звуть?

— Лоренцо Трамальїно,— відповів Ренцо: захопившись проектом, він не звернув уваги на те, що останній було побудовано якраз на папері, пері та чорнилі і що для його здійснення треба насамперед переписати геть усіх.

— Чудово,— сказав незнайомець,— а у вас є жінка й діти?

— Та я був збирався... дітей немає... і ще рано, а от жінка... звісно, якби все в світі йшло як належить... .

— А-а, то ви одинак! Отже, потерпіть, вам раціон менший.

— Це справедливо; але якщо скоро, як я сподіваюсь, з божою поміччю... Ну, гаразд. А якщо в мене з'явиться дружина?

— Тоді картка обмінюється, і раціон збільшується. Як я вже вам сказав, завжди — за кількістю їдців,— вирік незнайомець, підводячись.

— Оце було б гарно,— вигукнув Ренцо і, стукаючи кулаком по столу, провадив далі: — І чом же вони не видадуть такого закону?

— А хто їх знає? Поки що побажаю вам на добраніч. Я піду. Дружина та діти вже ждуть не діждуться мене.

— Іще ковток, іще ковточок,— закричав Ренцо, похапцем наповнюючи склянку співтрапезника. Жваво підскочивши, він учепився йому за полу куртки й сильно потяг донизу, намагаючись усадовити на місце.— Іще ковточок, не кривдіть мене.

Але той, смикнувшись, вивільнився і, надавши Ренцо змогу висловлювати плутані прохання та докори і повторивши: «На добраніч»,— вийшов з шинку. Незнайомець був уже на вулиці, а Ренцо й далі припрохував його. Потім з розгону сів на лаву, втупився в щойно налиту склянку і, побачивши служника, який проходив мимо, зробив йому знак зупинитися, ніби бажаючи сказати йому щось дуже важливе. Вказав на склянку й повільним, урочистим тоном, якось по-особливому карбуючи слова, мовив:

— Я налив вина цьому хорошому чоловікові,— бачити, як справжній друг, аж по вінця,— але він не захотів випити його. Дивні часом бувають у людей фантазії! Я тут не винний і зробив це, можна сказати, від щирого серця. Та якщо вже справу зроблено, то не пропадати ж добру,— мовивши це, він узяв склянку й вихилив її за один дух.

— Я вас зрозумів,— сказав служник, ідучи геть.

— А-а, то й ви зрозуміли,— жваво мовив Ренцо,— отже, все правильно. Якщо докази ґрунтовні...

Далі буде потрібна вся наша любов до істини, щоб правдиво продовжувати розповідь, яка робить так мало честі такій важливій, ба навіть, можна сказати, головній дійовій особі нашої історії. Однак та сама безсторонність змушує нас воднораз попередити читача, що такий випадок стався з нашим героєм уперше. Брак звички до пиятик і був значною мірою причиною того, що вже перша стала для Ренцо такою фатальною. Ті кілька склянок, які він спочатку вихилив, усупереч своєму звичаєві, одну за другою,— почасти через дошкульну спрагу, а почасти через деяке душевне хвилювання, яке змусило його втратити всяке чуття міри,— одразу вдарили йому в голову. А справжній питець відчув би при цьому, що лише трохи вгамував спрагу. З цього приводу наш анонім робить одне зауваження, яке ми повторимо, і «хто має вуха, нехай слухає». «Хороші та помірковані звички,— каже він,— мають, між іншим, і ту перевагу, що чим дужче вони вкорінилися в людині, тим швидше вона, трохи відступивши від них, похоплюється й намагається чимскоріш повернутися до них; і навіть помилка для неї — тільки наука».

Хоч хай там як, а коли хміль ударив Ренцо в голову, вино й слова так і полилися, вино — в нього, а слова — з нього, без усякої міри й пуття, тож на той час, коли ми його покинули, він уже анічогісінько не тямив. Юнака брало бажання поговорити, а слухачів або ж принаймні людей, яких можна було сприйняти за таких, не бракувало. Якийсь час слова вилітали з нього самі по собі й розташовувались у належному порядку. Але далі необхідність закінчувати фрази зробилася для Ренцо вкрай важкою. Думки, постаючи перед його свідомістю живими й чіткими, раптом затуманювались і починали зслизати, виявлялися не тими, що потрібно. В отакі важкі хвилини він, через один із тих несправжніх інстинктів, які в подібних випадках остаточно доводять людей до згуби, вдавався, до злощасної пляшки. Та як за цих обставин могла допомогти йому пляшка, зрозуміє всякий, хто має бодай краплю здорового глузду.

Ми наведемо лише невелику частину того, що він сказав цього нещасливого вечора. Набагато більшу кількість слів ми пропускаємо: вони б дуже різали вухо, бувши позбавлені не тільки глузду, але навіть видимості його — умови, потрібної для всякої друкованої книжки.

— Ой хазяїне, хазяїне! — говорив Ренцо, супроводжуючи хазяїна поглядом, коли той ходив круг столу або ж умощувався біля вогнища. Часом юнак шукав його очима там, де того й зовсім не було, і знай говорив, не звертаючи уваги на галасливу компанію.—Хазяїн ти, хазяїн! Я аж ніяк не можу примиритися з тим, що ти випитував ім'я, прізвище, роботу... Та ще й у такого хлопця, як я! Ти вчинив погано. Яке задоволення, який глузд, яке бажання... описати на папері горопаху? Правильно я говорю, синьйори? Адже хазяї також повинні триматися за хороших хлопців... Послухай-но, послухай... хазяїне... хочу тебе про щось спитати... просто так. Що? Вони сміються? Я, звичайно, трохи напідпитку... але мої слова слушні. Ти мені тільки скажи, завдяки кому й чому процвітає твоє діло? Дякуючи бідним хлоп'ятам, еге? Правду я кажу? Ти тільки послухай, хіба оті синьйори, що списують папір, бодай коли-небудь заходять до тебе хильнути чарчину?

— То все народ, що п'є воду, — зауважив сусід Ренцо.

— Вони хочуть бути тверезими,— докинув другий,— щоб краще брехати.

— Ага! — вигукнув Ренцо.— Ось тепер заговорив і поет! А зараз послухайте, що я скажу. Так от, хазяїне, відповідай мені: чи Феррер,— а він, мабуть, кращий за інших,— чи ж він заходив коли-небудь випити, залишити тут грошенята? Або ж оцей пес і лиходій, дон... Мовчу, бо я при своєму розумі і навіть зовсім... Феррер і падре Кр... чудово їх знаю, обидва благородні люди; тільки ж благородних людей так мало. Старі гірші за молодих, а молоді... ще гірші від старих. Ох, і радий же я, що обійшлося без крові. Боронь боже, нехай цим займається кат. Хліб — оце так! Чимало штурханів я дістав... але в боргу не залишився. Дорогу! Достаток! Хай живе! І все ж навіть Феррер... час від часу латинське слівце і вставить... сіес бараос тріполорум...^[94] От клята звичка! Хай живе! Правосуддя! Хліба! Осьде справжні слова!.. А тим панам треба було б там бути... коли лупав цей клятий... бов-бов-бов, і потім знову й знову... бов-бов-бов. Отоді б не довелося втікати, ні! Затримати б його там, оцього синьйора курато. Я вже знаю, про кого кажу!

Мовивши це, він похилив голову і якийсь час був поглинутий якоюсь думкою; потім тяжко зітхнув, підвів обличчя; очі в нього блищали й були вологі. В них горіла така дика лють, що, певне, моторошно зробилося б тому, хто став її причиною,— варто було цієї миті лише глянути на Ренцо. Та грубих людей довкола вже починало розважати пристрасне й недоладне красномовство юнака, тому вони стали ще більше потішатися з його засмученого вигляду. Найближчі сусіди кивали іншим: «Подивіться лишень!» І всі поверталися до нього, аж він врешті зробився мішенню для загальних насмішок. Не можна стверджувати, щоб усі були при ясному розумі і в своєму звичайному стані; проте, правду кажучи, ніхто не впився так, як бідолаха Ренцо; та й до того ж він був із села. Отож вони й узялися за нього гуртом, — хто став роздражнювати юнака грубими й дурними запитаннями, а хто, навпаки, знущальною чемністю. Ренцо то вдавав, що ображається, то обертав усе на жарт, залишаючи поза увагою ці випади, говорив про щось зовсім інше, питав і відповідав щось і все це плутано й не до речі. На щастя, в цьому напівмаренні він усе ж дотримувався якоїсь обережності і не називав імен, тож не вимовив навіть того, яке мало особливо глибоко засісти в його пам'яті. Було б дуже прикро, коли б це ім'я, що до нього і ми почуваємо деяку любов і повагу, та почали тріпати в цьому шинку, і воно стало б іграшкою для злих язиків.

Розділ п'ятнадцятий

Бачачи, що справа зайшла надто далеко, хазяїн присів до Ренцо і, чемно попросивши інших дати юнакові спокій, почав трясти його за руку, намагаючись втовкти йому, що треба йти спати. Та Ренцо весь час називав імена та прізвища, укази, хороших хлоп'ят. Однак слова «постіль» і «спати», повторювані над самим вухом, зрештою дійшли до його свідомості, змусивши гостріше відчути потребу того, що вони означали, і на мить настало прояснення. Крихітка розуму, раптово зблиснувши, дала якоюсь мірою зрозуміти, що значна його частина зникла; достоту як ото останній палаючий смолоскип дає змогу побачити решту, котрі вже позгасали.

Юнак випростав руки, вхопився за стіл, спробував підвестися раз, удруге, зітхнув, похитнувся і втретє, підтримуваний хазяїном, став на рівні ноги. Хазяїн увесь час скеровував Ренцо, допоміг йому пробратися між столом та лавою і, взявши однією рукою свічку, другою чи то повів, чи то потяг його до сходів. Тут, у відповідь на галасливе схвалення тих, хто реготав йому вслід, Ренцо швидко повернувся, і, якби поруч не було підтримки — бо ж хазяїн дуже спритно зумів підхопити його під руку,— він, замість повернутися, просто полетів би перекидом. Отож він усе ж повернувся і вільною рукою кілька разів провів у повітрі, виводячи на знак привітання якісь магічні знаки.

— Ходімо спати, спати! — твердив хазяїн, тягнучи його; він пропхав Ренцо в двері, з іще більшими зусиллями доволік до горішньої площадки маленьких сходів, а потім і до відведеної для нього кімнати. Забачивши наготовану постіль, Ренцо звеселів; він приязно подивився на хазяїна примруженими оченятами, які то спалахували, то загасали, мов пара світлячків. А тоді спробував утримати рівновагу й простяг руки до обличчя хазяїна, щоб поплескати того по підборіддю на знак дружби та вдячності, але це йому не вдалося. Натомість удалося сказати:

— Молодець, хазяїне! Тепер я бачу, що ти благородний чоловік. Це добра справа — дати постіль хорошому хлопцеві, а ота штука щодо імені та прізвища, скажу тобі,— річ неблагородна. Добре, що я теж не позбавлений хитрощів...

Хазяїн і не запідозрював, що Ренцо ще здатний щось тямити, але, маючи великий досвід, він знав, що у людей в такому стані настрій швидко змінюється, тому вирішив скористатися з цього тимчасового просвітлення й зробив ще одну спробу.

— Любий синку,— мовив він з лагідністю в голосі,— таж я зробив це зовсім не через бажання потурбувати вас чи то розвідати про ваші справи. Що вдієш? Закон! Адже й нам доводиться дотримуватись його, інакше нас перших притягнуть до відповідальності. Краще вже зробити по-їхньому... Та й про що, зрештою, йдеться? Пхе, велике діло — сказати два слова! Не для них, а щоб зробити мені задоволення,— ну ж бо, в чотири ока, між собою залагодимо всі наші справи: скажіть мені ваше ім'я, а потім — ідіть собі спати із спокійним серцем.

— У-у, негідник! — закричав Ренцо.— Шахрай! Ти знов чіпляєшся до мене з оцією мерзенною вимогою — ім'я, прізвище, робота?

— Тихше ти, дурню, йди спати,— спробував втихомирити його хазяїн.

Та Ренцо вів далі, підвищивши голос:

— Все зрозуміло, ти й вони — одна братія. Постривай же, постривай, я тобі покажу.

І, повернувшись у бік сходів, загорлав:

— Друзі, хазяїн також із...

— Та то ж я пожартував,— закричав хазяїн просто в обличчя Ренцо, штовхаючи його до ліжка,— чуєш, пожартував. Хіба ти не розумієш, що я сказав це жартома?

— А-а, жартома! Ось тепер ти заговорив правильно. Ну, якщо ти сказав жартома... Справді, усе це — жарти.

І він упав ниць на постіль.

— Ану, роздягайтесь, та мерщій! — сказав хазяїн, долучаючи до поради й допомогу. Коли Ренцо стяг із себе куртку (а це тільки й було потрібно), хазяїн швидко схопив її й заходився нишпорити по кишенях, чи немає там грошей. Знайшовши їх і розміркувавши, що його гостеві завтра доведеться, чого доброго, зводити рахунки не з ним, а зовсім з іншими людьми, і що ця готівка, напевно, потрапить у такі руки, звідки хазяїнові шинку навряд чи вдасться забрати її, він вирішив залагодити бодай цю справу.

— Адже ви хороший хлопець, благородна людина, чи не так? — сказав він.

— Хороший хлопець і благородна людина,— відповів Ренцо. Його пальці марно змагалися з ґудзиками одежі, якої він ніяк не міг зняти.

— То ось що,— сказав хазяїн,— ви б оце зараз, не зволікаючи, й сплатили за своїм невеличким рахуночком, а то мені завтра доведеться вийти з дому в справах...

— Правильно,— сказав Ренцо,— хоч я й хитренький, проте людина благородна... Тільки ж гроші... де їх тепер шукати?

— Та ось вони,— відповів хазяїн і, вдавшися до свого великого досвіду, терпіння й спритності, домігся-таки свого — підрахував усе й примусив Ренцо заплатити.

— Допоможи мені лишень, бо я ніяк не можу роздягтися,— сказав Ренцо,— я, бач, також розумію, що мені страшенно хочеться спати.

Хазяїн допоміг юнакові і, крім того, вкрив його ковдрою, грубувато побажавши на добраніч; але той уже щосили хропів. Спонуканий своєрідною цікавістю, котра часом змушує нас розглядати неприємну нам річ так само уважно, як і річ улюблену, і котра, очевидно, є не що інше, як бажання дізнатися, що ж це так нас хвилює, хазяїн на хвильку затримався й став розглядати надокучливого гостя, піднявши свічку й випроставши руку так, щоб світло падало просто на обличчя Ренцо,— таким чином, він прибрав постави, в якій звичайно малюють Псіхею, що крадькома споглядає риси невідомого чоловіка^[95]. «Осел! — по-думки звернувся хазяїн до сплячого бідолахи.— Сам лізеш у зашморг! Завтра ти мені, мабуть, розкажеш про свої враження. Невігласи! Вештаються по світу, не відаючи, що й до чого, тільки вплутуючи в халепи себе та інших».

Подумавши це й пробурчавши ще щось, хазяїн забрав свічку, вийшов з кімнати й замкнув двері на ключ. З площадки сходів він погукав дружину, сказав їй, щоб вона залишила дітей на дівчинку-служницю, а сама йшла на кухню підмінити його.

— Мені треба вийти в одній справі. Звалився той чортів селюк на мою бідну голову,— докинув він і коротко розповів дружині про прикрий випадок, сказавши наприкінці: — В такий триклятий день потрібне око та ще й яке око, а надто — розважливість. У нас там внизу ціла ватага всякого наброду, всі понапивалися й взагалі люблять непристойності — чого тільки не наговорять! Досить одному з них зопалу...

— Таж і я не дитина і знаю, що мені робити. Досі, здається, не можна сказати, щоб...

— Ну гаразд, гаразд! Та дивись, щоб платили. А щодо їхньої балаканини про завідувача продовольством, про губернатора, про Феррера, декуріонів, кавалерів, Іспанію, Францію й такі інші дурниці,— вдавай, що нічого не чуєш! Досить тільки заперечити, і тобі відразу буде кепсько, а станеш підтакувати,— кепсько буде потім. Сама знаєш: інколи той, хто найбільше кричить... Ну, годі! Тільки-но починається така розмова, повертай голову й голосно кажи: «Іду!» — наче тебе покликали з другого кінця кімнати; я ж постараюсь повернутися якнайшвидше.

Давши ці настанови, він зійшов разом із жінкою вниз на кухню, мимохідь оглядаючи все довкола,— чи не сталось, бува, чого нового,— зняв з кілочка капелюх та плащ, узяв у кутку ціпок, багатозначно глянув на дружину, підтверджуючи вже дані розпорядження, й вийшов. Ідучи вулицею, він знов ухопив ниточку міркувань, початих біля постелі бідолахи Ренцо, й розвивав їх:

«От упертий горець! (Бо ж хоч хай як старався Ренцо приховати своє походження, воно мимоволі виявлялося в усьому його вигляді, у вимові, у вчинках). Така днина, як сьогодні... з моєю спритністю й кмітливістю все скінчилося б гаразд; і треба ж було з'явитися тобі надвечір і відразу зіпсувати мені всю справу. Хіба мало шинків у Мілані, а тебе принесла лиха година саме до мене! Був би ти сам, я б на цей вечір, та й на всі інші, закрив би очі, а зранку навчив би тебе розуму. Так ні ж бо, синьйоре! З'явився ти на мою голову, та ще, задля надійності, в товаристві нишпорки».

На кожному кроці хазяїнові зустрічалися гультяї — то парами, то гуртами — і шепотілися між собою. Звертаючись отак подумки до Ренцо, хазяїн побачив патруль, який наближався. Відступившись, щоб дати солдатам дорогу, він подивився на них краєчком ока й думав далі: «Ось вони — батоги для дурнів! А ти, осле такий, побачивши, як гурток людей ходить і галасує, відразу вирішив, що все на світі має змінитися! І на цій чудовій підставі ти й себе згубив, і мене хотів довести до згуби, а це зовсім несправедливо. Адже я все робив, щоб урятувати тебе, а ти, тварюко, на знак подяки мало був не перевернув мені весь шинок догори дном. Тепер тобі доведеться виплутуватися з біди самотужки, про себе ж я потурбуюся сам. Неначе я просто з цікавості хотів узнати твоє ім'я! Яке мені діло,— зовуть тебе Таддео чи Бартоломео? Невже мені кортить брати в руки перо? Та тільки ж не ви одні хочете, щоб усе було по-вашому. Я теж знаю, що бувають укази нічого не варті,— ото вже новина, треба було горцеві приходити сюди, щоб повідомити її нам! Але ти не знаєш і того, що укази мають на увазі й хазяїв. Теж мені вирискався: тиняєшся по світу й розпатякуєш, а того й не знаєш, що коли хочеш діяти на свій розсуд і плювати на укази, то передусім треба говорити про них із великою осторогою. А для бідолахи хазяїна, який думав би так само, як і ти, і не питав імені у тих, хто виявляє йому честь своїми відвідинами,— чи ж знаєш ти, тварюко, чим це пахне? «...штрафом у триста скуді, будь-кому з названих шинкарів та інших, як указано вище...» Триста скуді! Їх же треба ще заробити, а тут — віддай задурно; «...дві третини з них відраховуються до королівської скарбниці, третина — обвинувачеві або викажчикові»,— нічого собі! «А в разі неспроможності — п'ять років каторги і, крім того, грошова або тілесна покара, на розсуд його ясновельможності». Красненько дякую!»

Додумавши це, хазяїн переступив поріг будинку поліції.

Тут, як і по інших установах, кипіла робота: всюди лунали накази, які вважались найдоцільнішими, щоб відвернути події завтрашнього дня й усунути всяку можливість і привід для під'юджування до нових безпорядків з боку тих, хто прагне цього, і зосередити силу в руках тих, кому належить охороняти порядок. Збільшено загін солдатів біля будинку завідувача продовольством: вулицю з обох боків забарикадовано колодами, заставлено возами. Всім пекарям наказано безперебійно пекти хліб, по довколишніх поселеннях розіслано гінців із наказом везти зерно до міста; до окремих пекарень приставлено знатних громадян, які вирушили туди з самого ранку наглядати за розподілом хліба і своєю присутністю та вмовляннями стримувати неспокійних. Але для того, щоб, як ото кажуть, з одного боку, вдарити по обручу, а з другого — по бочці, тобто надати більшої сили вмовлянням, задля страху було задумано зловити кількох бунтарів. Ця справа була покладена, головним чином, на капітана поліції. І всяк без зусиль може уявити собі, які почуття мав він до бунту та бунтарів, якщо на одному з місць його метафізичної глибокодумності красувалася пов'язка з цілющою примочкою. Всі його нишпорки вже з самого початку хвилювань були при ділі; отож Амброджо Фузелла був насправді, як сказав хазяїн шинку, перевдягненим нишпоркою, посланим в обхід, щоб заскочити на місці злочину когось, чию особу можна було б легко встановити, запам'ятати й простежити. А потім, коли западе нічна тиша, або й назавтра — схопити поміченого суб'єкта.

Почувши кілька слів із проповіді Ренцо, нишпорка відразу спинив на ньому свій вибір: юнак видався йому найбільш придатним для ролі звинуваченого, саме таким, який йому й був потрібен. До того ж, дізнавшися, що він — людина зайшла, Фузелла спробував завдати майстерного удару, приставивши юнака просто тепленьким до в'язниці, як до найнадійнішого заїзду міста, але це йому не вдалося. Проте він зміг повідомити поліції точні відомості, як-от: ім'я, прізвище, походження підозрілої особи, а також із сотню інших гаданих відомостей. Тож, коли хазяїн з'явився до поліції, щоб повідомити все про Ренцо, там уже знали куди більше за нього.

Він зайшов до знайомої кімнати й дав свідчення про те, як йому довелося помістити в себе одного прийшлого, котрий нізащо не схотів назвати себе.

— Ви виконали свій обов'язок, повідомивши поліцію,— сказав поліційний уповноважений, кладучи перо на місце,— але нам усе вже відомо.

«Оце тобі й таємниця,— подумав хазяїн,— потрібна неабияка спритність, щоб отак усе пронюхати».

— Ми також знаємо,— провадив уповноважений, — і його шановне ім'я.

«Чорт забирай, навіть ім'я! І як це вони ухитрилися?» — подумав хазяїн.

— Але ви,— знову почав той, надавши обличчю поважного виразу,— ви не зовсім з нами відверті, тож розповідайте все до останку.

— Що ж я ще маю сказати?

— А ось, бачите, нам достеменно відомо, що він приніс до вас у шинок багато краденого хліба, причім украденого з застосуванням насильства, шляхом грабунку та бунту.

— Приходить до мене хтось із хлібом в кишені — звідки мені знати, де він його взяв? До того ж я, як на смертному ложі, можу сказати, що бачив у нього тільки один буханець.

— Ну звичайно, ви завжди їх виправдовуєте, захищаєте! Коли вас послухати, то всі вони хороші люди. Чим ви доведете, що цей хліб добуто чесним шляхом?

— А чого я маю доводити? Я до цієї справи не причетний: адже я всього тільки хазяїн шинку.

— Проте ви не посмієте заперечувати того, що цей ваш завсідник мав зухвальство висловлюватися проти указів і дозволив собі мерзенні, непристойні вихватки проти герба його ясновельможності?

— Що ви, ваша милість, як же він може бути моїм завсідником, коли я бачу його вперше? Сам диявол, даруйте на слові, прислав його до мого закладу, і якби я його добре знав, то, розсудіть самі, ваша милість, навіщо мені було б тоді питати його ім'я?

— І все ж у вашому шинку, у вашій присутності мало місце підбурювання, лунали заклики до бунту, лунали нарікання, крики, шум.

— Та хіба під силу мені, ваша милість, встежити за всяким безглуздям,— його ж може крикнути будь-хто з оцих горлодерів, які галасують усі водночас! Адже мені доводиться пильнувати своїх інтересів: я чоловік бідний. Та й те сказати, ваша милість добре знає, хто не стриманий на язик, той звичайно швидкий на руку, тим паче що їх ціла ватага, і...

— Так, так... хай собі кричать, роблять що хочуть; завтра, завтра побачимо, чи вилетить у них одур з голови. Як ви гадаєте?

— А я ніяк не гадаю.

— По-вашому, голота взяла гору в Мілані?

— Саме так.

— А ось побачите!

— Я чудово розумію: король завжди буде королем, а хто поплатиться, туди йому й дорога. Та бідному батькові родини аж ніяк не хочеться розплачуватися за інших. Сила на вашому боці, от вам і карти в руки.

— У вас там ще багато людей?

— Чимало.

— А що поробляє оцей ваш завсідник? І далі горлає, підбурює народ, готує безчинства на завтрашній день?*

— Ваша милість має на увазі отого зайду? Він уклався спати.

— Отже, у вас багато людей?.. Чудово. Дивіться, щоб він не втік.

«То що ж це, мені, виходить, треба грати роль поліцейського?» — подумав хазяїн, проте не мовив ані слова.

— Ідіть собі додому, та, будьте розважливі,— докинув уповноважений.

— Я завжди був розважливий. Ваша милість самі можуть сказати, чи я коли завдавав клопотів поліції.

— І, будьте ласкаві, не думайте, що поліція тепер безсила.

— Та боронь боже! Моя хата скраю. Я — хазяїн шинку, ото й тільки.

— Стара пісня! Вам нема чого більше сказати.

— А що ж мені ще казати? Адже правда одна.

— Ну, годі! Поки що спиратимемось на ваше свідчення. Коли виникне потреба, ви нам розповісте докладніше про те, що нас зацікавить.

— А що ж мені ще розповідати? Я більше нічого не знаю. Моєї голови ледве вистачає, щоб залагоджувати свої справи.

— Добре його пильнуйте.

— Сподіваюся, вельмишановний синьйор капітан врахує, що я негайно викопав свій обов'язок. Цілую руки вашій милості.

Удосвіта, коли бідолаха Ренцо, прохропівши вже годин сім, спав іще міцним сном, два сильнихштурхани та вигук зовсім поряд: «Лоренцо Трамальїно!» — пробудили його зі сну. Він отямився, потягся, через силу розплющив очі й побачив позаду ліжка чоловіка, вбраного в усе чорне, а обабіч узголів'я — двох поліцейських. Від несподіванки, спросоння та ще й з похмілля від учорашнього вина, про яке вам відомо, Ренцо якусь мить був наче очманілий; гадаючи, що це сон, і до того ж не зовсім приємний, він засовався, щоб прокинутися зовсім.

— Ну то що, вам нарешті все зрозуміло, Лоренцо Трамальїно? — спитав чоловік у чорному плащі, той самий уповноважений, якого ми вже зустрічали звечора.— Ну-бо, мерщій! Вставайте й підете з нами.

— Лоренцо Трамальїно! — повторив Ренцо Трамальїно.— Що це все значить? Що вам від мене потрібно? Хто вам сказав моє ім'я?

— Менше базікай і збирайся мерщій! — звелів один з поліцейських, беручи його за руку.

— Ого! А це що за насильство? — скрикнув Ренцо, вириваючись.— Хазяїне, агей, хазяїне!

— Заберемо його в сорочці? — спитав уповноваженого поліцейський, а тоді мовив до Ренцо: — Чули? Отак і зробимо, якщо негайно не встанете й не підете з нами.

— А навіщо? — спитав той.

— Навіщо — це ви вже дізнаєтесь у синьйора капітана поліції.

— Я? Я чесна людина, я нічого не зробив, і мені дивно...

— Тим краще для вас, тим краще. Вас миттю відпустять, і ви підете собі в своїх справах.

— То відпустіть мене зараз,— сказав Ренцо,— мені зовсім немає чого робити в поліції.

— Ну, годі! Треба кінчати! — сказав один поліцейський.

— То справді заберемо його? — мовив другий.

— Лоренцо Трамальїно! — промовив уповноважений.

— Звідки ви знаєте моє ім'я, ваша милість?

— Виконуйте свій обов'язок,— наказав уповноважений поліцейським, і ті відразу взялися за Ренцо, намагаючись стягти його з ліжка.

— Агей, ви, не чіпайте руками чесної людини. Я й сам зумію одягтися.

— Тоді одягайтеся мерщій,— сказав уповноважений.

— А я й одягаюся,— відповів Ренцо і справді почав збирати одежу, безладно розкидану по ліжку, ніби уламки корабля на березі після аварії. Почавши одягатися, він без упину говорив далі:

— Я зовсім не бажаю йти до капітана поліції, мені там нема чого робити. Коли вже мене так незаслужено ображають, то я бажаю, щоб мене відвели до самого Феррера. Його я знаю, знаю, що він благородний чоловік і дечим мені зобов'язаний.

— Звичайно, звичайно, синку, ми відведемо вас до Феррера,— відповів уповноважений.

В інший час, зачувши таку вимогу, він би розреготався від щирого серця, та зараз було не до сміху. Ще дорогою до шинку він спостеріг на вулицях якийсь рух. Проте нелегко було визначити, що це — відлуння ще не зовсім ущухлого заворушення, а чи початок нового: звідусіль виповзали люди, збирались, ходили юрбами, збивалися в гуртки. І зараз, не подаючи знаку, чи принаймні намагаючись не подати його, уповноважений насторожився, і йому здалося, що гул дедалі зростає. Отож йому хотілося відбутися чимскоріше й відвести Ренцо полюбовно, без шуму, бо якби він вступив з ним у відкриту боротьбу, то не було певності, що на вулиці вони будуть троє проти одного. Уповноважений підморгував поліцейським, щоб вони набралися терпіння й якнайменше дратували юнака, а сам намагався умовити його лагідними словами.

Тим часом Ренцо, неквапно вдягаючись і силкуючись пригадати події вчорашнього дня, майже безпомилково здогадався, що всьому причиною стали як хазяїнові намагання записати його ім'я та прізвище, так і розмови про укази. Однак звідки, чорт забирай, взнав його ім'я оцей у чорному? І що ще в біса сталося цієї ночі,— адже поліцейські так знахабніли, що, певно, хочуть заарештувати не тільки його одного, а ще й когось із тих хороших хлоп'ят, які верховодили всім напередодні й які, мабуть, не всі пішли спати, бо з вулиці долинав чимраз гучніший гул. Глянувши на обличчя уповноваженого, Ренцо помітив на ньому легеньке посмикування — ознаку нерішучості, яку той марно силкувався приховати. Тим-то, щоб, з одного боку, перевірити свої припущення й намацати грунт, а з другого — виграти час і, можливо, навіть спробувати викрутитися, Ренцо заговорив ось як:

— Я добре бачу, з чого це все почалося: з бажання дізнатися моє ім'я та прізвище. Учора звечора я — не брехатиму — був трохи напідпитку; у цих шинкарів часом знаходяться такі підступні вина, а це ж відома річ, що, як ото кажуть, вино випито, то воно й говорить. Та коли вся справа тільки в цьому, то я готовий негайно відповісти вам на всі ваші запитання. До речі, моє ім'я та прізвище ви вже знаєте. Який дідько назвав його вам?

— Так, так, синку! — відповів уповноважений незвичайно улесливо.— Я бачу, ви людина розумна і, повірте мені,— а я вже своє діло знаю,— ви набагато хитріший за інших. Це найкращий спосіб відбутися і швидко, й щасливо: при такому вашому доброму настрої вас після двох слів відпустять на свободу. Та бачите, хлопчику, в мене руки зв'язані. Я не можу відпустити вас зараз, хоч би як мені того хотілося. Отож збирайтеся мерщій і нічого не бійтеся. Тільки-но пересвідчаться, хто ви... та й я від себе скажу... Ви вже покладіться на мене... Але покваптеся, синку!

— А-а! То ви не можете, тоді я розумію,— сказав Ренцо й одягався далі, відхиляючи жестами всяку спробу поліцейських підступитися до нього й примусити вдягатися швидше.

— А ми переходитимемо Соборну площу? — спитав він потім уповноваженого.

— Кудою зволите, хоч і навпростець, аби тільки скоріше відпустити вас на волю,— відповів той, в глибині душі розлючений через неможливість використати це загадкове запитання, що могло б правити за гарний привід для всіляких розпитів. «Буває ж, декому не щастить від народження, як оце мені,— думав він.— От попався молодчик! З усього видно, що йому аби тільки потеревенити. І якби бодай випав маленький передих, то можна було б просто так, extra formam^[96], зовсім непомітно, шляхом дружньої розмови, без усякого примусу, спонукали його признатися в чому завгодно; це такий чоловік, якого можна приставити до в'язниці вже обробленим, причому він цього навіть і не помітить. І ось такий чоловік, наче навмисне, трапляється мені саме в таку неспокійну годину! Але ж іншого виходу й немає,— міркував він далі, дослухаючись та роззираючись,— і нічого не вдієш, бо ж день, чого доброго, буде гірший від учорашнього».

Про це свідчив незвичайний шум з вулиці. Уповноважений не втримався й розчинив вікно, щоб виглянути назовні. Він побачив стовпище городян, які на вимогу патруля розійтися вибухнули лайкою, але зрештою почали розходитися, невдоволено перемовляючись. Тривожною ознакою видалося уповноваженому й те, що солдати поводилися при цьому надзвичайно чемно. Він зачинив вікно й якусь хвилю вагався, чи доводити справу до кінця, а чи залишити Ренцо під вартою поліцейських, а самому бігти до капітана поліції й доповісти про все. «Але ж мені скажуть,— несподівано подумав він,— що я ні на що не придатний, що я боягуз, що я повинен виконувати накази. Ми на балу, отже, треба танцювати. До дідька всі оці старання! Кляте ремесло!»

Ренцо був уже на ногах; охоронці стояли обабіч нього. Уповноважений зробив їм знак, щоб вони не надто підганяли юнака, а йому сказав:

— Ну, поквапся, синку, ходімо мерщій!

Ренцо, який також усе чув і бачив, замислився. Він уже одяг на себе все, крім куртки, яку тримав у одній руці, нишпорячи другою по кишенях.

— Еге! — мовив він, досить виразно глянувши на уповноваженого.— Тут були грошики й лист, синьйоре мій!

— Ви все одержите назад,— сказав уповноважений, — після виконання незначних формальностей. Ходімо ж!

— Е, ні,— відповів Ренцо, похитуючи головою,— так справа не піде: я вимагаю повернути мені мої речі, синьйоре! За свої вчинки я відповім, але віддайте мої речі.

— Я готовий виявити вам цілковиту довіру: забирайте й покваптеся,— сказав уповноважений, дістаючи з-за пазухи й із зітханням подаючи Ренцо відібрані в нього речі. А той, розкладаючи все по кишенях, пробурмотів крізь зуби:

— Відразу й заховали! Ви мали так багато діла з грабіжниками, що самі мимоволі засвоїли їхні звички.

Поліцейським уже не стоялося на місці, але уповноважений очима стримував їхній запал, а сам думав: «Якщо ти все ж переступиш поріг поліції, то ти мені з лишком заплатиш за все — атож, заплатиш!»

Поки Ренцо надягав куртку і брав капелюха, уповноважений кивком голови звелів одному поліцейському іти вперед сходами, потім відправив заарештованого, а слідом за ним — другого свого підлеглого, а вже позаду всіх пішов сам. Коли вони опинилися на кухні і Ренцо став питати: «А куди ж це сховався клятий хазяїн?» — уповноважений знов зробив знак поліцейським. Ті вхопили юнака — один за праву, другий за ліву руку — і швидко перев'язали йому зап'ястки особливими пристроями, які глумливо називались «рукавцями». Вони складалися (нам неприємно вдаватися в подробиці, недостойні величі історії, проте це необхідно задля ясності), отож вони складалися з шворки, ледь-ледь довшої за середній обхват зап'ястка; на кінцях шворки було прив'язано невеличкі шматочки дерева — щось на взірець маленьких кілочків. Шворкою охоплювали зап'ясток арештанта, а кілочки, пропущені між середнім і безіменним пальцями конвойного, були затиснені в його кулаці; тож, злегка повертаючи кулак, він міг стягувати шворку й у такий спосіб не тільки зашкодити втечі, але й попомучити норовистого арештанта; для цього на шворці було ще й кілька вузлів.

Пробуючи вивільнитися, Ренцо закричав:

— А це що за зрада? Та ще й чесної людини!

Однак уповноважений, у якого для кожного мерзенного вчинку були хороші слова про запас, став умовляти юнака:

— Ви вже потерпіть: вони виконують свій обов'язок. Що вдієш? Усе це пусті формальності: адже ми не можемо обходитися з людьми так, як нам цього б хотілось. Якби ми не виконували того, що нам наказано, то, либонь, нам було б куди гірше, ніж вам. Тож уже трошки потерпіть!

Поки він говорив, двоє, що тримали кілочки, повернули кулаки. Як норовистий кінь, відчувши вудила, Ренцо миттю заспокоївся й вигукнув:

— Терпіння!

— Молодець, синку! — зауважив уповноважений.— Отак усе в нас піде гаразд. Що вдієш! Звичайно, все це неприємно, хіба я сам не бачу? Але ж, добре поводячись, ви відразу й звільнитесь. Я бачу, ви настроєні цілком розважливо, тож хочу допомогти вам і, задля вашого ж добра, дам вам іще одну пораду. Ви вже мені повірте, я в цих справах набив руку: ідіть прямо-прямісінько, не роззираючись на всі боки, не привертаючи до себе уваги. Тоді вас ніхто не помітить, ніхто нічого не побачить і не буде заплямована ваша честь. Не мине й години, як ви опинитесь на волі. Адже в нас стільки всяких клопотів, що вас постараються спекатися чимшвидше, та й я вкину слівце... Ви повернетесь до своїх справ, і ніхто й не знатиме, що ви побували в поліції. А ви,— провадив він далі, звертаючись із суворим виразом до поліцейських,— глядіть мені, не кривдіть цього хлопця: я його заступник. Свої обов'язки ви повинні виконувати, але пам'ятайте, що він — чесна людина, пристойний хлопець, який дуже скоро буде на полі, і він цінує свою честь. Ідіть так, щоб ніхто нічого не помітив: наче ви просто благородні люди, прогулюєтесь у товаристві.— І владним голосом, грізно насупивши брови, закінчив: — Ви мене зрозуміли? — Відтак, уже розпрямивши брови й повернувши до Ренцо обличчя, яке відразу повеселішало й ніби промовляло: «О, ми, звичайно, друзі»,— знову шепнув йому: — Розважливість насамперед! Дивіться на мене: йдіть зосереджено й спокійно; покладіться на того, хто бажає вам добра. Ходімо.

І вони рушили вперед.

Проте, слухаючи всі ці гарні слова, Ренцо не повірив жодному. Не повірив він і в те, що уповноваженому він дорожчий за його помічників і що той так піклується про його репутацію. Та ще й збирається допомогти йому. Ренцо чудово зрозумів, що цей благородний чоловік, побоюючись, коли б дорогою арештантові та не трапилося зручної нагоди вивернутися в нього з рук, наводив усі ці чудові доводи, аби тільки відвернути його від наміру знайти слушну нагоду й скористати з неї. Тож усі вмовляння та поради уповноваженого тільки утвердили Ренцо в намірі, який виник у нього раніше, а саме: діяти якраз навпаки. Проте хай ніхто не подумає, що уповноважений був недосвідчений новачок у своїй справі. Такий висновок зовсім неправильний. За запевненням нашого історика, очевидно, одного з його друзів, плутяга він був несосвітенний, але в цю хвилину страшенно хвилювався, й тому слова його звучали непереконливо. Повірте мені, що в інший час і за інших обставин він перший посміявся б з того, хто, бажаючи обкрутити когось круг пальця, вдався б до жалюгідної спроби виставити свої домагання як безсторонню, дружню пораду.

Але така вже властива всім людям особливість: коли вони схвильовані, занепокоєні й бачать, що хтось інший може вивести їх із важкого становища, вони настійливо, під усякими приводами, просять про це. Так само й хитруни, якщо вони занепокоєні й налякані, підкоряються цьому людському законові. І тому вони в таких випадках дуже жалюгідні на вигляд. Хитромудрі вигадки й тонкі хитрощі, з допомогою яких вони звикли здобувати перемогу, які стали для них ніби другою вдачею і які — коли вдатися до них своєчасно, з потрібним душевним спокоєм і ясністю думки — завдають удару влучно й приховано, а після вдалого завершення справи стають відомими й викликають загальне схвалення,— саме їх хитруни, потрапляючи в скрутне становище, застосовують сяк-так, наосліп, без усякої вишуканості й тонкощів. Зрозуміло, у кожного, хто бачить ці хитрощі та старання, вони викликають лише жаль і сміх, і той, кого ці хитруни силкуються обдурити, намагаючись нічим не виявити себе, навіть з невеликою пильністю чудово помічає всю їхню гру й обертає всі ці хитросплетіння проти них же самих. Тим-то доводиться всіляко радити професійним хитрунам, щоб вони повсякчас зберігали цілковиту присутність духу або ж завжди намагалися триматися в більшості, що, певна річ, іще надійніше.

Отож, тільки-но вони опинились на вулиці, Ренцо почав роззиратися на всі боки і, нахиляючись то праворуч, то ліворуч, уважно дослухався. А втім, особливого скупчення люду й не спостерігалося. І дарма що на багатьох стрічних легко було прочитати якийсь неспокій, все ж усяк ішов своєю дорогою, й заворушення в справжньому розумінні цього слова не було.

— Спокійно! Спокійно! — нашіптував йому за спиною уповноважений.— Пам'ятайте про свою честь, синку.

Але коли Ренцо, уважно придивившись до трьох перехожих із збудженими обличчями, почув, що вони говорять про якусь пекарню, приховане борошно та справедливість, він подав їм знак очима й покашлюванням, яке говорило про що завгодно, крім застуди. Перехожі уважніше придивилися до процесії й поспинялися, водночас із ними поспинялися й інші, а ті, що були вже пішли вперед, повернули назад, приваблені гомоном голосів. Натовп усе збільшувався.

— Бережіться! Спокійно, синку! Глядіть, адже вам буде гірше; не псуйте собі життя! Ваша честь, репутація...— і далі нашіптував уповноважений. Але Ренцо не здавався. Поліцейські перезирнулись і, гадаючи зробити краще (адже помилятися властиво всякому), злегка стисли «рукавці».

— Ой-ой! — скрикнув Ренцо від болю; на крик люд стовпився довкола щільніше; перехожі збігалися з усіх кінців вулиці; процесія затрималася.

— Це злочинець,— пошепки пояснював уповноважений тим, хто стояв ближче до нього,— грабіжник, спійманий на місці злочину. Краще б ви йшли собі й дали пройти начальству.

Але Ренцо, зрозумівши, що настала сприятлива мить, і побачивши, що поліцейські поблідли від страху, подумав: «Коли я зараз не допоможу собі, то буду сам винен в усьому». Й нараз голосно звернувся до натовпу:

— Братці! Мене ведуть до тюрми за те, що я вчора кричав: «Хліба й правосуддя!» Я нічого поганого не вчинив, я чесна людина, допоможіть мені, не кидайте напризволяще, братці!

У відповідь залунав схвальний гомін, чітко вирізнялися голоси співчуваючих. Поліцейські спочатку наказували, потім стали вимагати й, урешті, просити ближчих до них розступитися, дати дорогу. Юрба натомість напирала й тиснула чимдалі дужче. Зрозумівши, що непереливки, поліцейські повипускали «рукавці» й поквапились змішатися з натовпом, намагаючись непомітно вибратися з нього. Уповноважений палко бажав зробити те саме, але це було нелегко через чорний плащ. Не на жарт перелякавшись і зовсім збліднувши, бідолаха весь зігнувся, стараючись зробитися непомітним, щоб бодай якось сховатися від натовпу, та досить було йому звести очі, як він зустрічався з десятками втуплених в нього поглядів. Він усіляко силкувався видаватися стороннім чоловіком, котрий просто так, зовсім випадково, проходив мимо й виявився затисненим у натовпі, як соломинка в крижині. І, зустрічаючись поглядом із ким-небудь, що пильно дивився на нього й супився грізніше від інших, він, скрививши рота в усмішці й прибравши дурнуватого вигляду, питав: «Що тут сталося?» — «У-у, гайвороння!» — відповідав той. «Гайвороння! Гайвороння!» — гриміло довкола. Вигуки супроводжувалися штурханами, тож невдовзі уповноважений почасти з допомогою власних ніг, а почасти — чужих ліктів, досяг того, що в дану хвилю було для нього найважливіше: вибрався з тисняви.

Розділ шістнадцятий

«Рятуйся, рятуйся, чоловіче добрий!» — «Ось монастир, а онде церква».— «Сюди! Сюди!» — чув Ренцо з усіх боків. Що треба втікати, він, напевно, й сам чудово розумів. Тільки-но в нього сяйнула надія видертися з пазурів поліцейських, як юнак почав розмірковувати, що ж йому робити далі, й прийняв таке рішення: якщо тільки вдасться, іти без передиху, аж доки вибереться не тільки з міста, але й за межі Міланського герцогства. «Адже хоч хай там як, а моє ім'я,— міркував він,— занесено в їхні погані списки; знаючи ім'я та прізвище, вони злапають мене в будь-яку мить». Що ж до якогось притулку в місті, то сховатися там варто було б тільки в тому випадку, якби поліцейські гнались за ним по п'ятах. «Бо ж коли можна бути вільною пташкою в лісі,— думав він,— то навіщо ставати птахом у клітці?»

І він вирішив сховатися в тому селищі Бергамської провінції, де проживав його брат Бортоло, котрий, якщо пригадуєте, не раз запрошував перебратися до нього. Але як знайти туди дорогу — ось у чім заковика. Опинившися в незнайомій частині незнайомого, можна сказати, міста, Ренцо не знав навіть, через які ворота треба вийти, щоб вирушити в напрямку Бергамо. А коли б навіть знав, то не зумів би пройти до потрібних воріт. Ренцо вже хотів був розпитати про дорогу в когось із своїх визволителів, але протягом кількох хвилин, які залишалися в нього, щоб обміркувати становище, він мигцем згадав ще й про зброяра, цього послужливого чоловіка, батька чотирьох дітей, тож зрештою йому не захотілося розкривати своїх намірів перед величезним натовпом, де, чого доброго, міг виявитися другий чоловік з тієї ж породи нишпорок. Юнак відразу вирішив чимскоріше відійти якнайдалі, а про дорогу розпитати потім — там, де ніхто не знатиме, хто він і чому питає. Сказавши своїм визволителям: «Дякую вам, братці, хай благословить вас бог»,— і вийшовши з натовпу, який широко розступився перед ним, Ренцо чимдуж кинувся навтьоки. Він метнувся за ріг, а тоді помчав якоюсь вуличкою. Коли йому здалося, що він відбіг досить далеко, юнак сповільнив біг, щоб не викликати підозрінь, і почав оглядатися, вибираючи чоловіка з обличчям, гідним довіри, до якого можна було б звернутися з запитанням. Та це було не так просто. Всякі розпити вже викликали підозру. Дорога була кожна хвилина. Поліцейські, зібравшися з силами, безсумнівно знов кинуться за ним навздогін. Чутка про втечу арештанта могла докотитися й сюди. Через це юнакові довелось уважно придивитися щонайменше до десятка чоловік, перш ніж вдалося вибрати підходяще обличчя. Он той товстун, що стоїть на порозі своєї крамниці; він розставив ноги, випнув черево і, тримаючи руки за спиною та задерши обличчя з жирним подвійним підборіддям, знічев'я то зводиться навшпиньки всією своєю хитливою громадою, то знов стає на підбори,— уся його фізіономія виказує цікавого базіку, який, замість відповісти, ще почне сам розпитувати. А онде той, другий, що йде навстріч, розквасивши губи, з непорушним поглядом, не тільки не зуміє до пуття розказати дорогу, а й своєї, мабуть, не знає. А отой хлопчак, дуже спритний на вигляд, видно, неабиякий хитрун і, либонь, здатний, просто пустуючи, направити бідного селянина в протилежний бік. Ось так людина, опинившись у скрутному становищі, всюди наштовхується на все нові перепони.

Побачивши врешті одного чоловіка, що простував швидкими кроками, Ренцо подумав, що у цього, видно, якась нагальна справа, тож він одразу, без зайвих розмов, відповість йому. А зачувши, що той іще й бурмоче щось собі під носа, юнак вирішив, що це напевно чоловік щирий. Ренцо підійшов до нього й сказав:

— Скажіть, будьте ласкаві, синьйоре, в який бік треба йти до Бергамо?

— До Бергамо? Через Східні ворота.

— Дякую. А кудою йти до Східних воріт?

— Ідіть цією вулицею, ліворуч, і потрапите на Соборну площу, звідти...

— Дякую, синьйоре, там я вже дійду... Хай винагородить вас Господь! — І він поквапливо пішов у вказаному йому напрямку. Перехожий подивився йому вслід і, пов'язавши швидке зникнення юнака з поставленим запитанням, пробурмотів собі: «Або він сам чогось накоїв, або ж хтось замишляє лихе проти нього».

Ренцо вийшов на Соборну площу, перетнув її, пройшов повз купу попелу та обгорілих головешок, упізнавши рештки ілюмінації, що її свідком він був напередодні; минув соборні сходи; побачив «Пекарню на милицях», напіврознесену того ж таки дня; тепер її стерегли солдати. Тією самою дорогою, якою він ішов разом із натовпом, Ренцо підійшов до монастиря капуцинів, окинув побіжним поглядом площу перед собою, подивився на церковні двері і з зітханням подумав: «Але ж учора чернець дав мені все-таки добру пораду: залишатися в церкві, дожидаючи падре Бонавентуру й проказуючи молитви».

Тут Ренцо на мить зупинився, щоб краще роздивитися ворота, через які мав пройти, і, здаля забачивши біля них численну варту, він, із дещо збудженою уявою (доведеться поспівчувати йому — у нього були на те підстави), відчув якесь ніби небажання йти через ці ворота. Адже ось зовсім напохваті надійний притулок, де з листом від падре Крістофоро його добре приймуть. Спокуса зайти туди була дуже велика. Але Ренцо відразу ж схаменувся, подумавши: «Ні, краще бути вільною пташкою в лісі, доки моїх сил. Хто його знає? Бо ж не стануть поліцейські розриватися на частини, щоб спостерігати мене біля всіх міських воріт?» Він обернувся подивитись, чи вони не йдуть із того боку, але там не видно було нікого, хто б звернув на нього увагу. Він рушив далі, через силу стримуючи свої норовисті ноги, які так і поривались бігти, саме коли треба було йти неквапним кроком. З безтурботним виглядом, тихо насвистуючи, Ренцо підійшов до міських воріт.

У самому проході стояло кілька митних наглядачів і прислані на підмогу іспанські солдати. Але всі вони стежили за дорогою, щоб перегородити шлях до міста тим, що по першій звістці про бунт сходяться звідусіль, як ото злітаються ворони на поле, де щойно відгриміла битва. Тим-то Ренцо, опустивши очі й посуваючись ходою чи то подорожнього, чи то людини, яка прогулюється задля свого вдоволення, вийшов за ворота, не привернувши до себе нічиєї уваги. Але серце в нього завмирало від страху. Помітивши стежечку, що завертала праворуч, він побрався нею, тримаючись осторонь від великої дороги, і йшов так досить довго, перш ніж зважився озирнутися назад.

Отож він ішов і йшов — повз села та селища, знай простуючи вперед, навіть не питаючи їхніх назв. Він був певен, що відходить усе далі від Мілана, й сподівався, що йде в бік Бергамо,— поки що йому було тільки й треба цього. Час від часу озирався назад, іноді починав розтирати зап'ястки. Вони все ще трохи боліли й зберігали на собі червоні смужки — сліди шворок. Його думки, як те легко зрозуміти, були різнобарвним плетивом каяття, неспокою, люті та ніжності. Годі було відразу розібратися в усьому сказаному й зробленому напередодні звечора, розкрити потаємний бік цієї сумної історії, а надто те, як поліцейські могли взнати його ім'я. Підозра, звичайно, падала на шпажного майстра: Ренцо добре пам'ятав, як назвав йому своє ім'я. І, згадуючи тепер, у який спосіб той спонукав його проговоритися, та відновивши в пам'яті поведінку майстра, всі його хитрощі, що з їхньою допомогою він уперто старався чимбільше випитати в нього, Ренцо від підозрінь перейшов майже до цілковитої певності. Проте юнак неясно пригадував, що саме він патякав після того, як шпажний майстер пішов; але з ким він патякав — хоч убий, не міг пригадати. Пам'ять підказувала йому тільки одно, а саме те, що вона весь той час була відсутня. У оцих своїх пошуках бідолаха геть заплутався. Він був схожий на людину, яка попідписувала силу-силенну чистих бланків і довірила комусь, кого вважала втіленням благородства. А коли той виявився останнім шахраєм, ця людина захотіла дізнатися про стан своїх справ. Та що тут дізнаєшся? — в усьому суцільна плутанина! Не менш болісна була й друга думка — про те, що його чекало. Він намагався змалювати своє майбутнє в найяскравіших барвах, а тим часом усі реальні перспективи були вельми жалюгідні.

Невдовзі Ренцо охопив іще болісніший неспокій: треба було знайти дорогу. Пройшовши якусь відстань, так би мовити, навздогад, він побачив, що йому самому знайти її не вдасться. До того ж юнакові дуже не хотілося вимовляти навіть слово «Бергамо», неначе в ньому було щось підозріле або непристойне. І все ж обійтися без цього було аж ніяк не можна. Тому він і вирішив — як і напередодні в Мілані — звернутися до когось стрічного, чиє обличчя йому видасться підходящим. Так він і зробив.

— Та ви відхилилися від великої дороги,— відповів той і, трохи подумавши, пояснив йому, як піти, щоб знов потрапити на неї. Ренцо подякував йому і, вдавши, ніби послухався поради, справді пішов у вказаному напрямку, проте намагався тільки наблизитися до цієї нещасливої великої дороги й далі не губити її з очей,— скільки це можливо, рухатися збоку, але в жодному разі не виходячи на неї. Та легше було задумати, ніж виконати це. Внаслідок цього, ухиляючись то праворуч, то ліворуч, посуваючись, так би мовити, манівцями, керуючись або новими орієнтирами, які він витлумачував по-своєму і пристосовував до своїх планів, або просто йдучи тими дорогами, на які натрапляв,— наш утікач пройшов, либонь, миль двадцять, віддалившись від Мілана не більше, ніж на шість. Що ж до Бергамо, то ще добре, якщо він взагалі не подався в інший бік. Потроху Ренцо переконався, що в такий спосіб він заблукає бозна-куди, й почав шукати якийсь вихід. Йому спало на думку, що непогано було б випитати назву якого-небудь селища чимближче до кордону, куди можна дістатися путівцями. Розпитуючи про те селище та про дорогу до нього, він сміливо міг би не згадувати Бергамо: йому здавалося, що саме оце слово так і промовляє про втечу, вигнання, злочин.

Розмірковуючи над тим, як би ото здобути всі ці відомості, не викликаючи підозри, він помітив зелену гілку^[97], вивішену на самотньому будиночку за околицею якогось сільця. Ренцо вже відчув настійливу потребу підживитися й вирішив, що це, напевно, найбільш підхоже місце, щоб упоратися з двома справами водночас. Він зайшов досередини. В будинку була тільки бабуся, що сиділа за прядкою з веретеном у руці. Юнак попросив попоїсти; йому запропонували сиру й хорошого вина. Він узяв сир, але від вина відмовився (так він зненавидів його за ту дурну штуку, яку воно утнуло з ним напередодні). Ренцо сів за стіл і попросив стару поквапитися. Вона в одну мить подала йому страву й засипала його запитаннями — хто він такий та що там таке скоїлося в Мілані, бо чутка про безпорядки долетіла вже й до цього сільця. Ренцо не тільки досить спритно ухилився від її розпитів, але й скористався з важкого становища в місті, аби самому випитати дещо в цікавої старої. Вона почала було питати юнака, куди лежить його шлях.

— А мені треба потрапити в багато місць,— відповів він,— якщо дозволить час, я хотів би завернути на хвильку і в оте село, знаєте, таке велике, не доходячи до Бергамо, біля самого кордону, але ще в Міланському герцогстві... Стривайте, як же це воно зветься? — «Адже по дорозі туди неодмінно має бути якесь поселення»,— подумав він.

— Ви, либонь, маєте на увазі Горгонзолу? — спитала стара.

— Саме так, Горгонзолу! — повторив Ренцо, ніби для того, щоб краще запам'ятати.— А це далеко звідси?

— Та я достоту й не знаю; чи то десять, чи то дванадцять миль. Був би тут якийсь із моїх синів, він би вам сказав точно.

— А як ви гадаєте, чи можна пройти туди цими чудовими стежечками, не виходячи на велику дорогу? Адже там така пилюка! Вже стільки часу не було дощу!

— Мабуть, можна; спитаєте в першому ж селі, яке трапиться вам, коли підете праворуч.— І вона назвала село.

— Гаразд,— мовив Ренцо. Він встав, забрав шматок хліба, який залишився від бідної трапези. Цей хліб дуже різнився від того, який він знайшов напередодні біля підніжжя хреста Сан-Діоніджі. Юнак заплатив, вийшов і звернув праворуч. А щоб без потреби не подовжувати собі шляху, він від поселення до поселення, з назвою Горгонзоли на вустах, дістався врешті туди за півгодини до настання темряви.

Іще дорогою він вирішив зробити там другу коротку зупинку, щоб під'їсти дещо краще. Йому кортіло лягти на ліжко й трохи поспати, але Ренцо ладен був скорше впасти від утоми на дорозі, аніж піддатися такому бажанню. Він хотів дізнатися в першому-ліпшому шинку відстань до Адди, уміло роздобути відомості про якийсь путівець до неї і вирушити далі в дорогу відразу ж після їди. Народившися й вирісши поблизу, так би мовити, другого витоку цієї ріки, він не раз чув, що десь на певному своєму відтинку вона править за кордон між міланськими й венеціанськими володіннями. Він не знав, де саме й на якому саме відтинку пролягав кордон, але зараз було необхідно будь-що переправитися через річку, і якщо пощастить, то ще сьогодні. Він був ладен іти доти, доки стане часу й сили, а потім перечекати до світанку десь у полі, на будь-якому пустирищі, де бог дасть, тільки не в шинку.

Пройшовши кілька кроків по Горгонзолі, він побачив вивіску якогось шинку, зайшов і попросив у хазяїна попоїсти й півпляшки вина: кілька зайвих пройдених ним миль і пізня година прогнали в ньому надмірну огиду до вина. «Прошу вас поквапитися,— докинув він,— мені треба негайно вирушати далі». Він сказав це не тільки тому, що воно було й справді так, але й через побоювання, коли б хазяїн, подумавши, що він збирається ночувати, не став питати його ім'я, прізвище, та звідки він, та в якій справі... Краще якнайдалі!

Хазяїн відповів, що зараз подасть. Ренцо сів край столу, чимближче до дверей,— на звичайне місце невибагливих відвідувачів.

У кімнаті вже сиділо кілька місцевих гультяїв, які, обсудивши й розтлумачивши по-своєму важливі міланські новини вчорашнього дня, жадали дізнатися, що ж там діялося сьогодні, тим паче що вчорашні новини змогли тільки більше розпалити цікавість, аніж вдовольнити її: повстання не придушене, але й не звитяжне — скорше перерване настанням ночі, аніж закінчене; справа незавершена — швидше кінець однієї дії, ніж розв'язка всієї драми.

Відокремившись від решти, один із відвідувачів підійшов до новоприбулого й спитав, чи він, бува, не з Мілана.

— Хто, я? — спитав спантеличений Ренцо: йому потрібно було виграти час.

— Так, ви, якщо дозволите запитати.

Ренцо, похитуючи головою, підібравши губи й видавши якийсь незрозумілий звук, відповів:

— Мілан, скільки я чув... видно, не те місце, куди нині слід було б ходити без особливої на те потреби.

— Отже, там і досі зчиняють шум? — усе настійливіше допитувався цікавий.

— Треба побувати там, щоб знати це,— відповів Ренцо.

— То ви, виходить, не з Мілана?

— Я з Ліскате,— швидко відповів юнак, що вже встиг обдумати свою відповідь. Точно кажучи, він справді прийшов звідти, бо проходив через Ліскате, а назву дізнався дорогою від одного подорожнього, який показав йому це селище — перше, кудою він мав пройти, добираючись до Горгонзоли.

— А-а! — протяг цікавий, ніби бажаючи сказати: «Воно було б краще, якби ти прийшов з Мілана». Проте він відчепився не відразу.— А в Ліскате нічого не чутно про Мілан?

— Можливо, хтось там і знає дещо,— відповів горець,— тільки я нічого не чув.

Ці слова він промовив з особливою інтонацією, яка ясно промовляла: з мене досить. Цікавий повернувся на своє місце, а десь за хвилину з'явився й хазяїн, несучи їжу.

— Скільки звідси до Адди? — спитав Ренцо, процідивши це крізь зуби з заспаним виглядом, який ми вже бачили в нього за інших обставин.

— До Адди — щоб переправитися? — спитав хазяїн.

— Тобто... атож... до Адди.

— А ви хочете переправитись через міст біля Кассано чи поромом з Каноніки?

— Та все одно... Це я тільки так питаю, з цікавості.

— Тому я вам так і відповів, бо тут переправляються порядні люди — ті, в кого все гаразд.

— Зрозуміло! То скільки ж туди?

— Та вважайте так, що і туди, й туди буде однаково — десь миль із шість.

— Шість миль! А я й не думав, що це так далеко,— мовив Ренцо, а потім із цілковитою, доведеною до останнього ступення байдужістю додав: — Ну, а якщо комусь потрібно пройти найкоротшим шляхом, то є ж і інші місця для переправи?

— Звичайно, є,— відповів хазяїн, втупивши в нього погляд, повний лукавої цікавості.

Цього було досить, щоб усі інші наготовані запитання завмерли в юнакових устах. Він підсунув до себе страву й, дивлячись на поставлену хазяїном на стіл пляшку, спитав:

— А вино не розведене?

— Щире золото,— відповів хазяїн,— спитайте будь-кого в нашому селі й в усьому околі, хто в цьому тямить. Та ви й самі побачите.— Мовивши це, він повернувся до компанії гостей.

«Кляті хазяї! — подумки вигукнув Ренцо.— Що більше я їх пізнаю, то гіршими вони мені здаються». І все ж він узявся до їжі з великим смаком. Однак при цьому, не показуючи зовні, що це його стосується, він уважно дослухався до розмов, намагаючись намацати ґрунт, з'ясувати, що тут думають про велику подію, в якій йому довелось брати немалу участь, а головне — подивитися, чи не знайдеться серед присутніх надійного чоловіка, на якого бідолашний хлопець міг би звіритися й розпитати про дорогу, не побоюючись, що його притиснуть до стіни й присилують розповісти все про себе.

— Ого! — сказав один.— Видно, цього разу міланці постановили діяти по-справжньому. Ну що ж! Найпізніше завтра щось та стане відомо.

— Шкода, що я не пішов до Мілана сьогодні вранці,— зауважив другий.

— Якщо ти вирушиш завтра, то й я з тобою,— сказав третій, а за ним — іще два-три чоловіки.

— Я хотів би знати таке,— знов озвався перший,— чи подумають міланські синьйори і про бідних селюків, чи, може, захочуть виправити закон тільки на свою користь. Адже ж ви їх знаєте! Городяни гордії: все тільки для себе, а інших ніби в світі нема.

— Рота, звичайно, й ми маємо, і щоб попоїсти, і щоб сказати своє слово,— мовив другий тихим голосом, зовсім не відповідним такій рішучій заяві,— тож, якщо справу вже почато...— Але він не визнав за потрібне доказувати фразу до кінця.

— Зерно приховано не тільки в Мілані,— почав був ще один із похмурим і підступним виразом обличчя, та в цю мить зачувся цокіт копит. Усі кинулись до виходу й, упізнавши новоприбулого, висипали йому назустріч. То був міланський купець, який, навідуючись щороку по кілька разів у своїх торгових справах до Бергамо, звичайно зупинявся ночувати в цьому шинку. А що він майже завжди заставав тут ту саму компанію, то знав усіх присутніх. Його обступили: один потримав вуздечку, другий — стремено.

— З приїздом! З приїздом!

— Радий вас бачити.

— Добре їхалось?

— Чудово. А ви тут як?

— Та живемо помаленьку. А які новини привезли ви нам з Мілана?

— Ти ба! Новин захотіли! — мовив купець, злазячи з коня й передаючи його служникові.— Таж ви,— провадив він далі, заходячи з усією компанією до шинку,— ви зараз, мабуть, знаєте все краще від мене.

— Сказати правду, нічого ми до пуття не знаємо,— наввипередки заговорили завсідники шинку, б'ючи себе в груди.

— Не може бути! — сказав купець.— Ну що ж, тоді я вам таке понарозповідаю... дуже кепська історія. Агей, хазяїне, моя постійна постіль не зайнята? От і гаразд. Склянку вина і закуску, як завжди, та швидше! Я збираюсь лягти спати чимраніше, щоб устигнути до Бергамо на обід. То отже ви,— провадив він, сідаючи навпроти Ренцо, який мовчки й уважно слухав,— зовсім нічого не знаєте про всю цю вчорашню катавасію?

— Про вчорашню знаємо.

— От бачите,— вів далі купець,— та ви ж знаєте геть усе! Адже я казав, що ви вічно сидите тут, аби випитувати новини в переїжджих.

— Але сьогодні, що було сьогодні?

— А-а, сьогодні? То ви про сьогоднішнє ще нічого не чули?

— Анічогісінько. Ніхто сюди не завертав.

— То дайте мені промочити горло, і я розповів вам про сьогоднішні справи. Дізнаєтеся про все.— Він налив у склянку вина, взяв її в руку, двома пальцями другої руки трохи підняв вуса, відтак розгладив бороду, випив і повів далі: — Сьогодні, любі друзі, день мало не вийшов такий самий бурхливий, як і вчорашній, коли не гірший. Я, можна сказати, сам собі не вірю, що сиджу ось тут і теревеню з вами, бо я вже був відкинув усяку думку їхати й збирався залишитися стерегти свою крамничку.

— Який же дідько там хазяйнував? — спитав один із слухачів.

— О, саме дідько, зараз почуєте.— Подрібнюючи поставлену перед ним страву й почавши їсти, він вів далі свою розповідь. Співтрапезники, розташувавшись обабіч столу, слухали навстоячки, пороззявлявши роти. Ренцо, не показуючи зовні, що це стосується і його, також слухав уважно,— либонь, уважніше за всіх,— звільна дожовуючи останні шматки.

— Тож слухайте, сьогодні вранці негідники, які вчора збили всю цю жахливу бучу, збиралися по домовлених місцях (тут безперечно була змова: усе було підготовано) і знов завели ту саму пісню — почали вештатися по вулицях і горлали, скликаючи людей. Отак буває, коли, вибачте на слові, підмітають вулицю: що далі, то купа сміття більша. Коли їм здалося, що народу зібралося досить, вони вирушили до будинку синьйора завідувача продовольством,— неначе їм мало було тих неподобств, які вони вчинили над ним учора,— над таким синьйором! Які ж бо негідники! А що тільки про нього говорили!. Однак усе те вигадки,— це чудовий синьйор, акуратний, я вас можу запевнити в цьому, бо я в нього своя людина, постачаю сукно на лівреї його служникам. Отож, значить, вирушили вони до його будинку. Треба було бачити, що то за наволоч, такі рила! Уявіть собі, вони пройшли повз мою крамницю — ох, і морди... куди до них братися євреям! А які слова вони вивергали! Хоч вуха затикай, та тільки дуже вже не хотілося привертати до себе уваги. Отож ішли вони з явним наміром розграбувати будинок, але...— Тут, високо піднявши ліву руку, купець розчепірив пальці й приставив великого до кінчика носа.

— Але... що ж? — спитали водночас ледве не всі слухачі.

— А де,— провадив купець,— вулиця виявилася перегородженою колодами та возами, а за цією барикадою стояли стрункі шеренги іспанських солдатів з наведеними на розбійників аркебузами. Коли вони побачили всю цю фортифікацію... Що б ви зробили, бувши ними?

— Повернули б назад.

— Саме так,— вони це й зробили. Та послухайте, що було далі,— чи ж не дідько під'юджував їх? Приходять вони на Кордузіо й бачать пекарню, яку вони ще напередодні збиралися пограбувати. Що ж там відбувалося в цей час? Розподіляли хліб серед постійних покупців. Там саме були й синьйори, притім синьйори найпершої статті, які пильнували, щоб усе йшло як слід. А негідники (кажу вам, що в них вселився сам біс, а до того ж хтось їх ще й підбурював), негідники як скажені вдерлися досередини: хапай, хто що може! В одну мить кавалери, пекарі, покупці, буханці хліба, прилавки, лави, діжі, ящики, мішки, решета, висівки, борошно, тісто — все полетіло шкереберть!

— А іспанські солдати?

— Солдати стояли на варті біля будинку завідувача продовольством. Не можна ж і на кліросі співати, і хреста носити. Кажу вам, усе скоїлося в одну мить: хапай, хто що може. Розтягли все, що могло бодай коли-небудь знадобитися. А потім знову захотіли повторити чудову вчорашню вигадку: позносити все, що лишилося, на площу й розпалити там багаття. Розбійники вже були заходилися виносити добро, аж враз один з них — найвідчайдушніший — зробив веселеньку пропозицію... Як ви гадаєте, яку?

— Яку?

— Звалити в самій крамниці все на одну купу й підпалити, а разом з нею й будинок. Сказано — зроблено...

— Отак узяли й підпалили?

— Постривайте. Одному доброму чоловікові з сусіднього будинку нараз сяйнула думка: він побіг нагору, в житлові кімнати, розшукав розп'яття, прикріпив його до віконної арки, взяв біля узголів'я ліжка дві освячені свічки, запалив і поставив на підвіконня, обабіч розп'яття. Народ почав дивитися вгору. У Мілані, треба вам сказати, ще живий страх божий,— і всі схаменулися. Тобто, я маю на увазі, більшість. Були, звичайно, й такі дияволи, які задля грабунку готові підпалити й сам рай. Проте, побачивши, що народ не на їхньому боці, вони мусили облишити свій намір і принишкнути. Тепер вгадайте, що ж раптом сталося? Все соборне духівництво в хоральних одіяннях, піднявши хреста, рушило врочистою процесією. І архіпастир, монсиньйор Мадзеста, став проповідувати в одному місці, соборний сповідник, монсиньйор Сетала,— в другому, а за ними й решта по різних місцях. «Чесні миряни! Що ж це ви хочете вчинити? Чи ж це приклад, який ви подаєте дітям вашим? Ідіть же собі по домівках. Невже ви не знаєте, що хліб подешевшав, став іще дешевший, ніж досі? Підіть-но подивіться: оголошення вивішено на кожному розі».

— І це правда?

— Чорт забирай! То як ви гадаєте, соборне духівництво вийшло в урочистому одінні так собі, щоб розповідати казки?

— І що ж народ?

— Потроху став розходитись. Усі кинулися до перехресть. Хто вмів читати, справді побачив мету. Тільки подумайте: хліб вісім унцій за сольдо.

— Дешевина!

— Не кажіть! Гарний виноградник, аби лиш вистояв. Знаєте, скільки борошна порозносили вони за вчорашній день і за сьогоднішній ранок? Можна було б прогодувати все герцогство упродовж двох місяців.

— А для решти країни, крім Мілана, ніякого гарного закону не видали?

— Те, що зроблено для Мілана, зроблено цілком за рахунок міста. Не можу вам сказати, що буде для вас,— на те божа воля. Поки що заворушення припинились. Я ще не все вам розповів. Зараз почуєте найцікавіше.

— То що тамще?

— А ось що: чи то вчора звечора, чи то сьогодні вранці чималу кількість бунтарів похапали, й відразу стало відомо, що верховодів буде повішено. Щойно ця чутка поширилася, як люди квапливо порозходилися до домівках, щоб не потрапити в їх число. Коли я від'їжджав, Мілан був схожий на чернечу обитель.

— А що, їх і справді повісять?

— Аякже! І негайно,— відповів купець.

— А народ — що він робитиме? — спитав той самий, який поставив попереднє запитання.

— Народ? Піде дивитися,— відповів купець.— Їм так хотілось бачити, як хрещений чоловік помирає привселюдно, що вони, мерзотники, хотіли порішити синьйора завідувача продовольством. Натомість їм тепер покажуть кількох голодранців з виконанням усіх законних формальностей, у супроводі капуцинів і братів доброї смерті^[98], — так їм і треба. Цей захід, бачте, застережний і цілком необхідний. Бо вони набули поганої звички заходити до крамниць і робити запаси, не послуговуючись гаманцем. Якби їх не спинили, то вони б услід за хлібом добралися б і до вина,— і пішло б... зважте самі, чи схотіли б вони кинути таку вигідну звичку? Скажу вам відверто: для порядного чоловіка, який тримає крамницю, це не дуже потішна думка.

— Певна річ,— сказав один із слухачів.

— Певна річ,— в один голос повторили інші.

— І все це,— вів далі купець, витираючи бороду серветкою,— було задумано давно. Була така ліга, вам це відомо?

— Була ліга?

— Атож, була. А все це — підступні задуми наварців й отого французького кардинала,— ви знаєте, кого я маю на увазі: у нього ще й ім'я якесь таке напівтурецьке^[99]. Щодень він задумує щось нове, аби лиш завдати якоїсь шкоди іспанській короні. Та найбільше йому кортить зробити якусь капость Міланові, бо ж він, шахраюга, чудово бачить, що головна сила короля саме тут.

— Ще б пак!

— Бажаєте доказів? Найдужче шуміли саме чужоземці. По місту вешталися типи, яких ніхто ніколи в Мілані не бачив. Ой, до речі, я ж забув розповісти вам про один правдивий випадок, який мені розказали. Поліція злапала в якомусь шинку одного хлопця.

Ренцо, котрий не пустив повз вуха жодного слова а купцевої розповіді, тут увесь аж похолов і навіть аж підскочив, забувши, що треба стримуватись. А втім, ніхто цього не помітив, і оповідач, не уриваючи своєї розповіді, провадив далі: — Про того хлопця поки що нічого не відомо: ні звідки він узявся, ні хто його підіслав, ані якого він роду й племені. Але, поза всяким сумнівом, це був один із верховодів. Уже вчора, в самий розпал безчинств, він буянив на всі заставки, а потім, ніби йому було цього мало, почав проповідувати й запропонував не що інше, як перебити всіх синьйорів. Розбійник! Та як же б стала жити біднота, коли б усіх синьйорів було перебито? Поліція вистежила й схопила того типа, знайшла в нього цілу паку листів і потягла до в'язниці. Та де там! Його поплічники, сторожуючи біля шинку, зібралися великим натовпом і звільнили розбійника.

— І де ж він подівся?

— Невідомо. Чи то втік, чи то сховався в Мілані. Такий уже воно отой народ — ні будинку, ні вогнища в них немає, а притулок і сховище завжди знаходять. Проте тільки доти, доки їм допомагає диявол, а потім вони однаково попадаються, і саме коли найменше чекають цього. Бо ж коли груша достигла, то настав час падати їй з дерева. Поки що достеменно відомо, що листи залишилися в руках поліції, а саме в них і описана вся крамола. І, кажуть, чимало народу поплатиться за це. Тим гірше для них, бо вони пів-Мілана перевернули догори дном, а збиралися зробити дещо й гірше. Вони кричать, що пекарі — розбійники. Правильно. Але тих треба вішати згідно з законом. Кричать, і що зерно приховано. Але хто ж цього не знає? То вже клопіт начальства тримати добрих нишпорок і видобути його хоч і з-під землі та, до речі, примусити ще й спекулянтів гойдатися в повітрі у товаристві з пекарями. А коли начальство нічого не робить, то заходів повинно вживати саме місто, і якщо спершу нічого не виходить, то треба діяти знову, бо ж повторними зверненнями звичайно домагаються свого. Ось що слід робити, а не запроваджувати мерзенний звичай вдиратися до крамниць та складів і безкарно брати все, що забагнеться.

Шматок став Ренцо поперек горла. Йому відразу захотілось опинитися чимдалі звідси, від цього шинку, від цього села. І разів десять, а то й більше, він казав сам собі: «Іди геть, іди». Та побоювання викликати підозру притлумлювало всі інші почуття, владно сковувало всі його думки й далі тримало наче прибитим до лави. Пробуваючи в такому розгубленому стані, він подумав, що балакун купець колись та скінчить базікати, й вирішив підвестися з місця, тільки-но розмова перекинеться на щось інше.

— Тим-то я,— сказав один із компанії,— знаючи, як відбуваються такі справи, як погано під час безпорядків буває порядним людям, не дозволив собі піддатися цікавості й залишився вдома...

— А я що, пішов, чи як? — сказав інший. 

— А я? — озвався третій.— Та якби мені довелось опинитися в Мілані, я кинув би геть усі справи й негайно повернувся б додому. У мене жінка, діти. Та й потім, сказати правду, терпіти не можу насильства.

Тут хазяїн, який теж увесь час слухав, подався до другого кінця столу подивитися, що там поробляє незнайомець. Ренцо скористався нагодою, знаком підкликав хазяїна, попросив рахунок і заплатив не торгуючись, хоча гаманець уже добряче спорожнів. Без подальших розпитів він попрямував до виходу, переступив поріг і, поклавшися на волю господню, подався в бік, протилежний тому, звідки прибув. 

Розділ сімнадцятий

Часто буває досить одного бажання, щоб чоловік позбувся спокою. А тепер уявіть собі, що з'являються воднораз аж два, притім видимо супротивні. Як ви знаєте, в бідоласі Ренцо вже багато годин підряд боролося два таких бажання: одне — втікати, друге — переховуватись. А зловісні купцеві слова вкрай загострили їх — і те, й друге. Виходить, його пригода наробила шелесту, і його будь-що хочуть злапати. Хто знає, скільки поліцейських послано за ним навздогін, які дано розпорядження розшукувати його по селах, шинках, дорогах! Щоправда, міркував він, адже, зрештою, поліцейських, котрі знали його в обличчя, було всього два, а ім'я в нього на лобі не написано. Та водночас йому пригадалися різні випадки, що про них доводилося чути, і як утікачів наздоганяли й викривали в найнесподіваніший спосіб, впізнаючи їх по ході, сумнівному вигляді та інших непередбачених ознаках. Тому все здавалось йому підозрілим. Хоча в ту хвилю, коли Ренцо йшов із Горгонзоли, саме видзвонило двадцять чотири години^[100] і чимраз густіші сутінки з кожною хвилиною все зменшували небезпеку, він усе ж неохоче попрямував великою дорогою, намірившись звернути на перший путівець, який зможе вивести його туди, куди потрібно. Спершу йому траплялися поодинокі подорожні. Та що юнакова уява повнилась неймовірними страхами, йому бракувало духу звернутися до когось і розпитати про дорогу. «Хазяїн сказав — шість миль,— міркував він.— Якщо, рухаючись в обхід, доведеться зробити вісім або десять, то мої ноги, які пройшли вже стільки само, подолають і їх... У бік Мілана я, безперечно, не йду, отже, я йду в бік Адди. Іди собі та й іди — рано або пізно вийдеш на неї. У цієї річки гучний голос, і коли я наближатимусь до неї, мені вже не треба буде питати дороги. Якщо трапиться човен, на якому можна переправитись, я переправлюсь негайно. А інакше пересиджу десь до ранку в полі, на дереві, мов горобець,— краще вже на дереві, ніж у в'язниці».

Невдовзі він побачив стежку, що завертала ліворуч. Він пішов нею. Якби Ренцо зустрів когось у цю годину, то, зовсім не бентежачись, спитав би дорогу. Та довкола не було ані душі. Тому він ішов собі, куди вела дорога, й міркував: «То це я — буянив! Я — підбурював перебити всіх синьйорів! У мене — пачка листів! Мої товариші дожидали мене! Дорого б я дав, щоб зустрітися віч-на-віч із оцим купцем по той бік Адди (ох, коли вже я переправлюсь через цю жадану Адду!), спинити його і розпитати до пуття, звідки в нього всі ці вірогідні відомості. Тож знайте тепер, любий мій синьйоре, що справа відбувалась отак і отак і що бушував я, допомагаючи Феррерові, як рідному братові. Знайте, що розбійники стали моїми друзями, бо в потрібну хвилину я сказав їм добре слово християнина, а перед цим вони хотіли утнути зі мною злий жарт. Знайте, що в той час, коли ви тряслися над своєю крамницею, я давав м'яти собі боки, щоб урятувати вашого синьйора завідувача продовольством, якого я і в вічі не бачив. Тепер ждіть, щоб я бодай пальцем поворухнув, допомагаючи синьйорам!.. Звичайно, задля спасіння душ це робити треба: адже вони також наші ближні. А щодо тієї товстої пачки листів, де викладено всю крамолу й які тепер у руках поліції, то хочете, побиймось об заклад, що я покажу її вам зараз без усякої допомоги нечистої сили? Ось вона!.. Як? Всього один лист? Достоту так, синьйоре, всього один лист. І лист цей, коли зволите знати, писаний ченцем, у якого вам, у кожному разі, є чого повчитися. Ченцем, з чиєї бороди єдина волосинка, не ображайтеся, варта всієї вашої бороди. І написано цього листа, як бачите, другому ченцеві, теж неабиякому чоловікові... Тепер ви бачите, що за шахраї мої друзі. І навчіться іншим разом говорити інакше, а надто, коли справа стосується ближнього».

Проте через якийсь час Ренцо перестав про це думати: оточення цілком поглинуло увагу бідного мандрівника. Побоювання, що його наздоженуть і впізнають, побоювання, яке повсякчас отруювало йому мандрівку, тепер уже не турбувало його, та зате скільки інших обставин робили її ще тоскнішою! Темрява, самотність, втома, нині набагато сильніша й уже обтяжлива, безшумний, рівний, легкий вітрець, що був зовсім не до речі чоловікові, все ще в тій одежі, в яку він убрався, щоб іти вінчатися і відразу з усією урочистістю повернутися додому. І, нарешті,— що було найтяжче — це блукання, так би мовити, навздогад, у пошуках відпочинку й безпеки.

Коли йому траплялося переходити якесь село, він ступав дуже поволі, поглядаючи, чи не видно денебудь розчинених дверей. Але ніде не бачив ознак того, що жителі ще не спали, і тільки зрідка в завішеному віконці блимав самотній вогник. Дорогою, далеко від житла, він знай зупинявся, дослухаючись, чи не долинає врешті такий жаданий шум Адди, але намарне. Чулось тільки далеке собаче виття з якоїсь самотньої садиби, жалібне й зле. При його наближенні виття переходило в частий і скажений гавкіт, а проходячи повз ворота, він чув і міг майже бачити, як пес, просунувши морду в шпару, гавкав з подвоєною силою,— і це відразу відбивало в Ренцо всяку хіть постукати й попросити притулку. Та й, либонь, якби навіть і не було собак, він би не зважився на це. «Хто там? Чого вам треба о такій порі? Як ви сюди потрапили? Хіба немає заїздів, щоб переночувати?» — ось що,— думав він,— почую я в кращому випадку, коли постукаю. А то ще, чого доброго, розбуджу якогось страхополоха, котрий загорлає: «Рятуйте! Грабують!» Треба мати напоготові чітку відповідь, та що я відповім? Коли вночі чоловік чує шум, йому тільки й увижаються розбійники, лиходії, засідки. Нікому й на думку не спаде, що порядна людина може серед ночі опинитися в дорозі, якщо тільки це не синьйор у кареті». І він вирішив попроситися ночувати тільки в крайньому разі й простував уперед, плекаючи надію хоча б вийти на берег Адди, щоб уже не довелося шукати її серед білого дня.

І він іде, йде. Отак Ренцо добувся аж туди, де оброблені поля заступила цілина, поросла папороттю й вересом. Він сприйняв це якщо й не як явний доказ, то все ж як безсумнівну прикмету близької річки й подався вперед стежкою, протоптаною через цілину. Але, ступивши кілька кроків, він зупинився послухати: ні, поки що нічого не чути. Тоскний настрій від мандрівки посилювався дикою місцевістю й повною відсутністю тутових дерев, виноградних лоз чи інших ознак людської культури, які досі були юнакові ніби супутниками в дорозі. Попри все це, Ренцо йшов далі вперед. А що перед його внутрішнім зором почали поставати різні привиди та видіння, зберігшися в його свідомості з розповідей, почутих іще в дитинстві, то він, щоб розсіяти й утихомирити їх, став, не спиняючись, проказувати вголос молитви за померлих.

Поступово він опинився серед набагато вищих заростів терну, глоду та деревного молодняку. Йдучи все вперед і прискорюючи крок від нетерплячки, він уже почав вирізняти серед кущів окремі дерева й, простуючи все далі тією самою стежиною, врешті зайшов у ліс. Вступив у нього з якимсь страхом і, пересилюючи себе, пішов уперед. Проте чим далі Ренцо заглиблювався в ліс, тим сильнішим ставав його страх і тим дужче все довкола лякало його. Дерева віддалік здавались йому дивними, потворними чудовиськами; тривожили його й тіні злегка тріпотливих верхівок, що дрижали на стежці, де-де осяяній місяцем; навіть сухе листя, по якому він ступав, шелестіло якось вороже в його вухах. Ноги так і поривалися дременути, але й водночас вони ніби через силу несли його тіло. Нічний вітер усе суворіше й зліше вдаряв йому в лоб і в щоки, забирався під одежу, проймав аж до кісток, змушував юнака, і так уже геть розбитого втомою, щулитися й відбирав у нього останні сили. Врешті туга й нез'ясовний жах, з якими ось уже відколи боролася душа Ренцо, здавалося, от-от мали здолати його. Він геть розгубився. Та, наляканий понад усе власним страхом, він знов прикликав на допомогу змученому серцю свою попередню мужність і підбадьорився. Струснувшись, він на мить спинився, щоб поміркувати, й вирішив негайно повернути назад, дістатися до останнього села, яке він нещодавно перейшов, вернутися між люди й шукати притулку бодай в шинку. І коли він спинився отак непорушно й стих навіть шелест сухого листя в нього під ногами, а довкола залягла повна тиша, він раптом зачув шум і рокотіння хвиль. Прислухався — сумніву не було. «Це Адда!» — вигукнув Ренцо. Він ніби знайшов подругу, сестру, рятівницю. Втома де й ділася, сила повернулася до нього, кров гаряче й вільно розлилася по жилах, думки прояснилися, вселивши певність; становище вже не здавалось йому таким тяжким і безвихідним. Він без жодних вагань став усе далі заходити в ліс, навстріч жаданому шумові.

За кілька хвилин він добувся до кінця рівнини й опинився край високого урвища. Поглянувши вниз, ген за його вкриті заростями крутосхили, він побачив блиск водяного потоку. Звів очі: широка рівнина протилежного берега була всіяна поселеннями, за нею тяглися горби, і на одному з них видніла велика біла пляма, схожа ніби на місто,— то було напевно Бергамо! Він трохи спустився схилом і, розсуваючи руками тернові зарості, подивився вниз, чи не пливе по річці який-небудь човен, прислухався, чи не долине сплеск весел,— але нічого не побачив і не почув. Якби це було щось дрібніше за Адду, Ренцо відразу зійшов би вниз пошукати броду, але він добре знав, що Адда не така річка, з якою можна обходитися запанібрата.

Тому він холоднокровно почав розмірковувати, що йому тепер робити: видертися на дерево й сидіти там, дожидаючи світанку, який настане десь не раніше, як за шість годин? І це на такому холодному вітрі та ще й у заморозок, у такій легенькій одежі,— цього всього досить, щоб зовсім задубнути. Навіть якщо всю решту ночі ходити туди й сюди, то навряд чи це надійно захистить від пронизливої нічної вогкості, а до того ж бідні ноги, яким уже дісталося понад усяку міру, відмовлялись слухатися. Ренцо згадав, що в полі, поруч з цілиною, він бачив один із тих куренів із жердин та гілок, обмазаних глиною й критих соломою, куди влітку міланські селяни звичайно складають ужинок, а на ніч залазять туди, щоб стерегти його. Решту року ці курені порожні. Отам він і перебуде до ранку. Ренцо повернувся на стежку, перейшов ліс, зарості, перетнув цілину й попрямував до куреня. Поточені шашелем, розсохлі дверцята, не взяті ні на замок, ані на ланцюг, закривали вхід. Ренцо відхилив їх і зайшов досередини. Там він побачив якесь високо підвішене плетиво на зразок гамака, прикріплене ликом до жердин куреня, але не став забиратися туди. Долі лежала купа соломи, й він подумав, що й тут можна добре виспатися.

Та перш ніж випростатись на цьому ложі, наготованому йому самим провидінням, він став навколішки й подякував усевишньому за це добродіяння й за надану йому підтримку в цей жахливий день. Потім проказав свої буденні молитви й попросив у господа бога прощення за те, що не молився звечора напередодні, а навпаки,— за його власними словами,— ліг спати як пес, і навіть гірше. «І за це,— додав він подумки, спираючись руками на солому й лягаючи,— за це мені вранці випало таке прекрасне пробудження». Потому він позгрібав усю солому, яка валялася довкола, й укрився нею, як міг, ніби ковдрою, щоб бодай трохи захиститися від холоду, який і тут, усередині, добре давався взнаки. Отак він влаштувався в соломі з наміром добряче виспатися,— йому здавалося, що цей сон він більш ніж заслужив.

Та не встиг Ренцо заплющити очі, як у його пам'яті чи в уяві (де саме — мені сказати важко) почалося, так би мовити, якесь дивне ходіння туди й сюди всяких осіб, та таке часте, таке безперервне, що відлетів усякий сон! Купець, уповноважений, поліцейські, шпажний майстер, хазяїн шинку, Феррер, завідувач продовольством, компанія в шинку, юрби на вулицях, потім дон Абондіо, потім дон Родріго — всі люди, з якими Ренцо було про що поговорити.

Тільки три образи постали перед ним, не супроводжувані ані найменшим гірким спогадом, чисті від усякої підозри, любі в усьому, а надто — два з них, щоправда дуже відмінні, однак тісно сплетені в юнаковім серці: чорна коса Лючії та білосніжна борода падре Крістофоро. Проте втішення, яке він відчував, подумки спиняючись на них, було аж ніяк не повне й не бездоганне. Думаючи про доброго ченця, він іще гостріше відчував сором за свої власні вчинки, за свою ганебну нестриманість, за те, що так погано скористався з його батьківських порад. А бачачи перед собою образ Лючії!.. Ми не станемо описувати почуттів Ренцо: читач знає всі обставини, тож нехай уявить їх собі сам. А бідна Аньєзе... чи ж міг він забути про неї? Про Аньєзе, яка віддала перевагу саме йому і вже вважала його чимось цілим зі своєю єдиною дочкою,— він ще не встиг назвати її матір'ю, а вона вже обходилася з ним, любила його по-материнському, довівши свою турботливість на ділі. І новий біль, не менш гострий, завдала йому думка про те, що якраз через оце щире співчуття Аньєзе, через її добре ставлення до нього бідна жінка тепер втратила своє гніздо, перетворилася, вважай, на блукачку з невідомим майбутнім і зазнала стільки горя та мук з вини того, хто мав дати їй спокій і радість на старості літ... Бідний Ренцо, що то була за ніч! А це ж могла бути п'ята ніч від дня весілля! Оце так кімната! Оце так шлюбне ложе! І після якого дня! А що буде завтра і в подальші дні? «На все воля господня,— відповідав він своїм думкам, які наганяли на нього велику тугу,— на все воля господня! Він знає, що робить нам на добро. Хай зарахується все це за мої гріхи. Лючія така хороша; Господь не допустить, щоб вона страждала надто довго...»

Заглиблений у ці думки й утративши всяку надію заснути, Ренцо трясся на своєму ложі, цокочучи зубами, бо холод дошкуляв усе дужче. Він нудився, чекаючи світання, й нетерпляче міряв плин часу. Я кажу «міряв», бо він щопівгодини чув серед мертвої тиші лункі удари якогось годинника,— певно, то видзвонювали дзиґарі в Треццо. Першого разу, коли ці звуки несподівано вразили його слух і він ніяк не міг збагнути, звідки вони долинають, годинниковий видзвін справив на нього таємниче й урочисте враження, неначе то було попередження, зроблене якимсь невидимцем із геть незнайомим голосом.

Коли врешті видзвонило одинадцяту^[101] — годину, о котрій Ренцо збирався встати, він підвівся, весь закоцюрблий, впав навколішки, ще палкіше, ніж звичайно, проказав ранкову молитву, потому звівся, розпрямив поперека й плечі, ніби для того, щоб зібрати водно свої кінцівки, які в нього працювали якось нарізно, похукав на одну руку, потім на другу, потер їх, відчинив дверцята куреня і подивився на всі боки, чи не видно кого поблизу. Не побачивши нікого, він розшукав очима вчорашню стежку, відразу впізнав її й попрямував нею.

Небо заповідало погожу днину. Стоячи низько над обрієм, блідий і тьмяний місяць усе ж досить чітко вирізнявся на неосяжному сірувато-лазурному небесному склепінні, яке, чим ближче до сходу, поступово переходило в рожевувато-жовте. А ще далі, аж на обрії, довгими нерівними смугами вимальовувалось кілька хмар лілового кольору; ті, що тяглися нижче, були облямовані ніби вогняною смугою, чимраз яскравішою й чіткішою. Ближче до півдня клубочились інші хмари, легкі й пухнасті, витворюючи тисячі химерних відтінків,— одно слово, то було небо Ломбардії, таке справді прекрасне, таке пишне й таке мирне. Якби Ренцо йшов, просто гуляючи, він би, певна річ, подивився вгору й помилувався цим світанком, таким відмінним від того, який він звичайно бачив у себе в горах. Та він був поглинутий своєю дорогою і йшов швидкими кроками, щоб зігрітися й дійти скоріше.

Він перейшов поле, цілину, залишив позаду зарості, перетнув ліс, роззираючись на всі боки, всміхаючись і водночас соромлячись свого страху, який мучив його кілька годин тому. Ставши край високого берегового крутосхилу, він подивився вниз і крізь хащі нагледів рибальського човна, який звільна плив проти води, попід цим берегом. Навпростець через терен Ренцо швидко подався вниз. І ось він уже на березі. Тихенько погукав рибалку. І, марно силкуючись вдати, ніби просить про зовсім незначну послугу, з майже благальним виразом на обличчі зробив тому знак пристати. Рибалка окинув зором весь берег, уважно подивився вздовж річки, озирнувся, щоб поглянути назад, униз за водою, і тільки тоді повернув човен до Ренцо й пристав до берега. Ренцо, що стояв зовсім скраю, однією ногою майже в воді, схопився за ніс човна, стрибнув у нього й сказав:

— Зробіть мені послугу — перевезіть на той бік, я заплачу.

Рибалка здогадався, в чім річ, і вже повернув чорна в потрібному напрямку, а Ренцо, забачивши на дні друге весло, нахилився й схопив його.

— Спокійніше, спокійніше! — сказав хазяїн. Та коли він зауважив, як спритно юнак узявся за весло, то прибрав належної постави й докинув: — О, та ви, бачу, діло знаєте.

— Та трошки,— відповів Ренцо й узявся до справи з силою та хистом далеко не новачка. Ані на хвилю не перестаючи гребти, юнак усе ж часом з недовірою доглядав на берег, від якого вони відпливали, й переводив нетерплячий погляд на берег, до якого вони повернули. Йому було прикро, що туди годі добутися найкоротшим шляхом: течія в цьому місці була надто швидка, щоб перетнути річку прямо, тож човен, який плив напереріз течії, зносило вбік, і він рухався навскіс.

Як це бував за всіх дещо складних обставин, труднощі настають у загальних рисах, а вже потім, в міру здійснення задуму, вирізняються дрібниці. Тепер, коли, так би мовити, Адда вже лежала позаду, Ренцо почав сумніватися, чи саме тут проходить кордон, чи не доведеться, впоравшися з цією перешкодою, долати ще одну. Тим-то, звернувшись до рибалки й кивнувши головою в бік отієї білуватої плями, поміченої ним ще вночі й тоді ніби набагато чіткішої, він спитав:

— А онде оте поселення — не Бергамо?

— Місто Бергамо,— відповів рибалка.

— А той берег — уже бергамський?

— Земля Сан-Марко.

— Хай живе Сан-Марко! — вигукнув Ренцо. Рибалка промовчав.

Нарешті вони пристали до берега. Ренцо вистрибнув на берег, подякував подумки богові, а потім, уголос, човняреві: стромивши руку до кишені, він дістав звідти берлінгу,— що за наявних обставин було чималою для нього витратою,— й подав її доброму чоловікові; той, окинувши ще раз поглядом міланський берег і річку вгору і вниз за течією, простяг руку, взяв винагороду, сховав її, потім, стиснувши губи й приклавши до них вказівного пальця та супроводжуючи цей жест велемовним поглядом, сказав: «Щасти вам у дорозі!» — й поплив назад.

Щоб така швидка й мовчазна послужливість рибалки, виявлена незнайомцеві, не надто здивувала читача, ми повинні повідомити його, що цей чоловік звик частенько робити такі послуги на прохання контрабандистів чи бандитів, і то не стільки з любові до того непевного заробку, який йому подеколи перепадав, як через побоювання нажити собі ворогів серед цих людей. Він це робив щоразу, коли був певен, що його не побачать ні митники, ні поліцейські, ні нишпорки. Отак, не надаючи переваги одним перед іншими, він намагався догодити всім з тією безсторонністю, властивою кожному, хто змушений водитися з одними й зобов'язаний звітуватися перед іншими.

Ренцо на хвильку спинився, щоб глянути на протилежний берег — землю, яка ще так недавно горіла в нього під ногами. «Ох, нарешті я справді вибрався звідти»,— була його перша думка. «Залишайся там, клята країно»,— була його друга думка, його прощання з батьківщиною. А третя думка полинула до тих, кого він покинув у тій країні. Тоді він схрестив руки на грудях, зітхнув, поглянув на воду, що текла в нього біля ніг, і подумав: «А вона ж тече й під нашим мостом!» Так, уживши загальну назву замість власного імені, називав він, за звичаєм свого села, міст в Лекко. «О підлий світ! Та годі! На все воля божа!»

Він облишив ці сумні думки і рушив уперед, не гублячи з очей білуватої плями на гірському схилі, доки йому не трапиться хтось, хто зможе показати вірну дорогу. І треба було бачити, як невимушено підходив він до перехожого і без усяких викрутасів прямо називав селище, де жив його двоюрідний брат. Від першого стрічного, до кого він звернувся, Ренцо дізнався, що йому залишилося пройти ще миль з дев'ять.

Невесела це була мандрівка. Не кажучи вже про те, що Ренцо був пригнічений своїм горем, йому щоразу потрапляли на очі сумні ознаки того, що в краях, куди лежав його шлях, він зустріне ту саму нужду, яку залишив на батьківщині. Дорогою, а надто по селах і містечках, він усюди зустрічав жебраків. Це не були справжні жебраки, їхню бідність зраджував скорше вигляд, аніж одежа. То були селяни, горці, ремісники, іноді цілими родинами; довкола лунав змішаний гул голосів, благання, скарги, дитячий плач. Це видовище, викликаючи співчуття й жалість, спонукало юнака до роздумів і про свою власну долю.

«Хто знає,— розмірковував він,— чи вдасться мені влаштуватися? Чи знайдеться робота, як у минулі роки? Ну, та гаразд. Бортоло прихильний до мене, він хороший хлопець, заробив грошенят, кликав мене стільки разів,— він мене не кине. А потім, саме провидіння допомагало мені досі. Воно мені допоможе й надалі».

Тим часом голод, уже якийсь час даючися взнаки, посилювався з кожною пройденою милею. І хоча Ренцо, відчуваючи його, прикинув, що, певно, можна було б без великої вади потерпіти останні дві-три милі, проте, з другого боку, він подумав, що не дуже зручно з'являтися до Бортоло мов той жебрак і з порога заявляти йому: «Дай-но мені чогось попоїсти». Він витяг із кишені весь свій статок, перебрав його на долоні й перелічив. Не бозна-яка для цього потрібна була арифметика, але на раз попоїсти було досить. І він зайшов до шинку трохи підживитися. І справді, коли він розрахувався, у нього залишилось іще кілька сольдо.

Виходячи, він помітив біля самісіньких дверей,— і був мало не перечепився,— двох жінок, які майже лежали на землі. Одна була досить літня, друга молодша, з немовлям на руках, яке, марно посмоктавши обидві груді, розпачливо кричало. Смертельна блідість вкривала їхні обличчя, а поряд стояв чоловік, на виду і в постаті якого ще відчувались рештки колишньої сили, знекровлений і виснажений тривалим недоїданням. Усі троє простягли руки юнакові, що твердим кроком бадьоро виходив з шинку. Ніхто з них не мовив і слова. Та яке благання могло бути сильніше?

«Така, видно, воля господня»,— подумав Ренцо. Він засунув руку в кишеню, дістав звідти свої останні сольдо й, поклавши їх у найближчу простягнуту руку, рушив далі.

Обід і добре діло (адже ми складаємося з тіла й душі) ще більше сповнили його радістю й підбадьорили. В усякому разі, розлучившись отак з останніми своїми дрібняками, він нараз відчув таку впевненість у майбутньому, якою навряд чи перейнявся б, знайшовши на дорозі вдесятеро більше. Бо коли провидіння підтримало цього дня знесилених бідаків, приберігши для них останні гроші якогось чужинця, втікача, зневіреного в своєму завтрашньому дні, то подумайте, як же воно могло потім кинути в біді того, кого обрало своїм знаряддям, кому послало таке живе, таке дійове й рішуче нагадування про себе? Приблизно такими були думки нашого юнака, тільки, мабуть, не такі ясні й чіткі, як те вдалося висловити мені. Всю решту дороги він обмірковував свої справи, і йому здавалося, що геть усе сприяє йому. Голод має скоро скінчитися. Адже врожай збирають щороку. А поки що в нього є двоюрідний брат Бортоло й умілі руки. Крім того, вдома лишилося трохи грошей, нехай їх перешлють йому сюди. З ними можна сяк-так перекрутитися від дня до дня, дочекавшися часів достатку. «А коли врешті повернеться достаток,— мріяв далі Ренцо,— то знов настане жарка пора: хазяїни навперебій ганятимуться за міланськими робітниками, які краще від усіх знають своє ремесло. Міланські робітники задеруть носа: кому потрібні люди з хистом, тон хай добре й платить; попливуть такі гроші, що на одного вистачать з лишком, дещо можна буде відкласти й про чорний день, отоді напишу й жінкам, щоб вони приїхали... А втім, навіщо чекати так довго? Хіба я не зможу, трохи заощаджуючи, влаштуватися тут уже цієї зими? Ото й заживу тут. Курато є всюди. Приїдуть мої любі жінки, і ми візьмемося за господарство. А яке задоволення гуляти оцією дорогою всім укупі! Дістатися возом аж до Адди, і пополуднувати на березі, саме на березі, і показати жінкам місце, де я сідав у човен, тернові зарості, через які я пробирався, та де я спинився подивитись, чи не видно на річці човна».

Ренцо підійшов до селища, в якому жив його двоюрідний брат. Перш ніж переступити поріг, він іще здалеку побачив височенну будівлю з багатьма рядами великих вікон. Упізнавши прядильню, він зайшов досередини й серед гуркоту падаючої води та коліс гучним голосом спитав, чи немає тут такого собі Бортоло Кастаньєрі.

— Синьйора Бортоло? Та онде він!

«Синьйора? — добрий знак»,— подумав Ренцо й, побачивши брата, побіг йому назустріч. Той озирнувся, впізнав юнака, який підійшов, мовивши: «А ось і я». З радісними вигуками, сплеснувши руками, обидва кинулись обіймати один одного. Після перших привітань Бортоло відвів Ренцо чимдалі від шуму машин та від цікавих очей, до іншого приміщення, й сказав йому:

— Я радий тебе бачити, але ж ти дивак! Я ж бо стільки разів кликав тебе, а ти ніяк не хотів приїжджати; тепер же ти нагодився в дещо скрутну пору...

— Та я, сказати тобі щиро, пішов не своєю волею,— мовив Ренцо і якнайкоротше, проте неспроможний стримати хвилювання, розповів йому свою сумну історію.

— То це зовсім інша справа,— сказав Бортоло.— Бідолашний Ренцо! Коли ти розраховуєш на мене, я тебе не залишу. Звичайно, зараз попиту на робітників немає,— навпаки, всяк через силу тримає своїх, аби тільки не розгубити їх і не згорнути діло. Між іншим, хазяїн мене любить, та й гроші в нього є. І, знаєш, не хвалячись можу сказати, що цим він головним чином зобов'язаний мені: він має капітал, а я — трохи хисту. Я тут головний майстер, розумієш? Ну, та й потім, сказати правду, я в нього на всі руки... Бідолашна Лючія Монделла! Я її пам'ятаю, ніби бачив учора,— чудесна дівчина! В церкві завжди така статечна, а коли, бувало, йдеш повз їхній будиночок... Як зараз бачу цей будиночок, майже за околицею, з чудовим фіговим деревом, що звисає за огорожу...

— Не треба, не треба, Бортоло, припинімо цю розмову.

— Я хотів тільки сказати, що коли, бувало, проходиш повз їхній будиночок, то вічно чуєш, як дзижчить мотовило, дзижчить собі й дзижчить. Ну ж цей дон Родріго! Уже в мій час він був на поганій дорозі, а тепер, бачу, зовсім розперезався,— поки Господь не загнуздав його. То отже, як я тобі сказав, і тут голод трохи дається взнаки... До речі, як ти на те, щоб під'їсти?

— Та я нещодавно попоїв, іще в дорозі.

— Ну, а як у нас справи щодо грошенят?

Ренцо підняв руку, підніс її до рота і злегка дмухнув на долоню.

— Дурниці,— сказав Бортоло.— Гроші в мене є, про це ти не турбуйся, скоро вже, скоро, дасть бог, справи налагодяться, ти їх мені повернеш та й собі відкладеш.

— Та в мене дома є ще якась дещиця, я попрошу переслати їх сюди.

— Чудово, а поки що розраховуй на мене. Господь послав мені достаток, щоб і я робив добро, то кого ж мені підтримувати, як не родичів і друзів?

— Я завжди покладався на провидіння,— вигукнув Ренцо, тепло потискаючи руку доброму братові.

— То отже,— провадив той,— у Мілані збили добру бучу. Мені здається, вони всі трохи побожеволіли. Чутки про це, певна річ, докотилися й до нас, але мені хочеться, щоб ти розповів докладніше. Так, нам є про що поговорити! У нас тут, бачиш, набагато спокійніше, все робиться трохи розсудливіше. Місто закупило в одного купця з Венеції дві тисячі тюків зерна, привезеного з Туреччини. Але, знаєш, коли йдеться про хліб насущний, то не доводиться бути дуже вибагливим. Тепер послухай, що сталося далі. А сталося ось що: правителі Верони і Брешії закривають усі проходи й заявляють: «Тут зерно не пропускається». Що ж, по-твоєму, роблять наші бергамці? Виряджають до Венеції Лоренцо Торре, вченого, та ще й якого! Той терміново виїжджає, дістає аудієнцію у дожа^[102] і каже йому: «Що за дивна фантазія прийшла до голови цим синьйорам правителям?» І виголошує промову, та, кажуть, таку, що хоч бери та друкуй! От що значить мати чоловіка, котрий уміє говорити! Негайно наказ: пропустити зерно; правителі не тільки пропускають, ба навіть приставляють варту до валки. Саме зараз вона в дорозі. І про окіл теж потурбувалися. Джованбатіста Б'ява, бергамський нунцій у Венеції (теж, скажу тобі, чоловік), натякнув сенатові, що й село страждає від голоду. І сенат видав чотири тисячі стайо^[103] проса. Воно підмішується до хліба. А потім, знаєш, коли забракне хліба, їстимемо щось іще. Господь бог послав мені достаток, як я тобі казав. А тепер ходімо до хазяїна. Я багато разів говорив йому про тебе, він прийме тебе добре. Це справжній бергамець старого гарту, широка натура. Щиро кажучи, зараз йому не до тебе, та коли послухає твою історію... Та й потім, вмілими робітниками він дорожить, бо ж голод мине, а діло залишиться. Проте насамперед хочу попередити тебе про одну річ. Знаєш, як вони тут називають усіх нас — із Міланського герцогства?

— Як саме?

— Бовдурами.

— Не дуже приємне прізвисько!

— Але ж називають! Отже, вродженому міланцеві, який хоче жити в Бергамо, доводиться миритися з цим. Назвати міланця бовдуром для них те саме, що величати високого синьйора ваша ясновельможність.

— На мою думку, вони дозволяють собі називати так того, хто це терпить.

— Е, любий мій! Якщо ти не згоден щоразу ковтати це прізвисько, тоді тобі нема чого й потикатися сюди. Довелось би весь час хапатися за ніж; припустімо, якщо навіть ти й заріжеш двох, трьох, чотирьох, то врешті знайдеться такий, що заріже тебе,— та чи ж хочеться стати перед престолом всевишнього з трьома або чотирма вбивствами на душі?

— Але якщо міланець такий, що в нього тут трошки є? — І Ренцо постукав себе пальцем по лобі, як отоді в шинку «Повний місяць».— Я маю на увазі — добре знає свою справу?

— Все одно: тут і такого прозвуть бовдуром. Знаєш, як каже мій хазяїн, коли починає говорити про мене зі своїми друзями? «Цей бовдур став у моєму ділі просто-таки десницею божою; якби в мене не було цього бовдура, то я б зовсім зашився». Такий уже тут звичай.

— То дурний звичай! А коли вони побачать, що ми вміємо працювати (бо, зрештою, ми занесли сюди це виробництво, і воно тут розвивається дякуючи нам), невже це не змусить їх змінитися?

— Поки що ні, можливо, з часом. Хіба що дітлахи, які підростають... а з людьми дорослими вже нічого не вдієш. Вони вже засвоїли цю дурну звичку і не збираються її кидати. Та й, кінець кінцем, не велика біда. А ось та люб'язність, яку до тебе збираються виявити наші любі земляки,— це вже зовсім інша річ.

— Так, звичайно. Якщо все зло тільки в отому прізвиську...

— О, коли ти це зрозумів, усе складеться гаразд. Ходімо до господаря, й не занепадай духом.

Справді, все склалося гаразд, саме так, як обіцяв Бортоло, тож ми вважаємо зайвим докладно розповідати про це. І воістину, це була допомога провидіння, бо ж щодо майна та грошей, залишених Ренцо вдома, то ми зараз побачимо, в якій мірі можна було на них розраховувати.

Розділ вісімнадцятий

Того самого дня, 13 листопада, до синьйора подеста в Лекко прибув посланець і вручив йому депешу синьйора капітана поліції з наказом провести всебічне й найдокладніше розслідування, щоб дістати відомості про одного молодого чоловіка, на ймення Лоренцо Трамальїно, прядильного майстра, котрий втік від praedicti egregii domini саріtanei^[104]; слід з'ясувати таке: чи він не повернувся palam vel clam^[105] до свого села, до якого точно — ignotum, але verum in territorio Leuci; quod si copertum fuerit sic esse^[106], названий синьйор подеста хай постарається quanta maxima dili'gentia fieri poterit^[107], узяти його і, належним чином зв'язаного та закованого в добрячі кайдани,— оскільки непридатність звичайних «рукавців» для названої особи доведена на досвіді,— перепровадити до в'язниці, де й тримати під надійною охороною, щоб потім передати особі, посланій прийняти його. Як у позитивному, так і в негативному випадку, accedatis ad domum praedicti Laurentii Tramaliini, et, facta debita diligentia, quidquiJ ad rem repertum fuerit auferatis; et informationes de illius prava qualitate, vita, et complicibus sumatis^[108] і про все сказане й зроблене, виявлене й невиявлене, взяте й залишене diligenter referatis^[109].

Синьйор подеста, якого, провівши ретельні розшуки, повідомили, що ця особа до села не поверталася, викликав до себе сільського старосту й звелів, щоб той відвів його до вказаного будинку в супроводі численного почту, що складався з поліцейських і чиновників. Будинок було замкнуто. Вони зламали двері і взялися до справи з належною ретельністю, тобто, висловлюючись просто, почали діяти, як у місті, взятому приступом. Звістка про цей похід негайно поширилася по цілому околу й дійшла до падре Крістофоро, який, вражений і засмучений, розпитував кого тільки міг, щоб бодай щось дізнатися про причину такої несподіваної події. Але йому вдалося зібрати тільки непевні чутки, і він негайно написав падре Бонавентурі, сподіваючись отримати від нього точніші відомості. Тим часом родичів і друзів Ренцо викликали дати свідчення про те, що вони знають про погані риси його вдачі. Носити прізвище Трамальїно відтепер стало нещастям, ганьбою, злочином. В селі зчинився переполох. Потроху люди довідалися, що Ренцо серед білого дня в самому центрі Мілана вислизнув з рук поліції й зник. Подейкували, ніби він учинив якийсь тяжкий злочин; але який саме — ніхто не міг нічого сказати до пуття, тільки на різні способи обговорювали випадок. І що тяжчий злочин приписувано Ренцо, то менше вірили цьому в селі, де його знали як чесного хлопця. Більшість, думок сходилося на тому (і це мовилось пошепки на вухо один одному) , що вся ця історія — справа рук тирана дона Родріго, щоб згубити свого нещасливого суперника. Ось що таке доходити висновку шляхом індукції без необхідного знання фактів,— так часом можна даремно скривдити навіть негідника.

Але ми, як ото кажуть, із фактами в руках можемо твердити, що коли він і не брав, участі в лихих пригодах Ренцо, та все ж радів, наче вони були його роботою, і тріумфував зі своїми прибічниками, а надто з графом Аттіліо. Останній, згідно зі своїми попередніми намірами, мав у цей час перебувати уже в Мілані. Але після перших звісток про бунт, про те, що чернь розгулює по вулицях і до того ж не боїться ударів палицею, він вирішив залишитися в селі, доки все вщухне. Тим паче що, покривдивши дуже багатьох, він мав певну підставу побоюватися: адже дехто з числа покривджених, досі мовчавши тільки тому, що відчував своє безсилля, може набратися духу за довколишніх обставин і вважатиме дану хвилину найбільш слушною, щоб відомстити за всіх.

А втім, ця відстрочка була не дуже тривалою. Присланий з Мілана наказ про переслідування Ренцо був уже ознакою того, що порядок в місті відновлюється; і майже одночасно прийшло й пряме підтвердження цього. Граф Аттіліо негайно виїхав, під'юджуючи свого кузена вперто йти до мети й домогтися успіху, обіцяючи зі свого боку негайно докласти зусиль, щоб усунути з його дороги ченця. Отака доречна лиха пригода з нікчемним суперником мала зіграти чудову роль у цій справі.

Не встиг Аттіліо від'їхати, як із Монци цілий і неушкоджений прибув Грізо. Він доповів своєму господареві про все, що зміг вивідати: Лючія, виявляється, знайшла притулок у такому-то монастирі, під заступництвом такої-то синьйори. Дівчина весь час ховається, ніби справдешня черниця: ніколи не виходить за ворота монастиря й буває присутня на всіх церковних відправах, стоячи за заґратованим віконцем. Це дуже не подобається багатьом, хто краєчком вуха чув про її пригоди та незвичайну красу й був би не проти роздивитися на неї ближче.

Від цього донесення неначе біс вселився в дона Родріго, або ж, вірніше сказати, біс, який доти сидів у ньому, зовсім розперезався. Що ж тепер робити? Досі сприятливий збіг обставин усе дужче розпалював його пристрасть, інакше кажучи — оту суміш себелюбства, люті й нахабної примхливості, з яких і складалася його пристрасть. Ренцо відсутній, він — опальний вигнанець, бандит, тож щодо нього все дозволено, і його наречену можна вважати, в певному розумінні, майном бунтаря. Єдиний чоловік у світі, який хотів би й міг утрутитися в цю справу й зчинити такий шум, що його зачули б здалеку й притім навіть високі особи, був оцей божевільний падре Крістофоро, що незабаром, мабуть, буде позбавлений змоги шкодити справі. І ось тобі — нова перешкода, яка не те щоб зводила нанівець усі ці переваги, але, можна сказати, робила їх недійовими.

Монастир у Монці, навіть коли б у ньому не було синьйори, виявився для дона Родріго кісткою не по зубах, і хоч хай як він подумки кружляв довкола цього притулку, він не міг придумати жодного способу заволодіти Лючією силою чи підступом. Дон Родріго уже був майже готовий відмовитися від свого задуму й виїхати кружним шляхом до Мілана, щоб навіть не переїжджати Монци. А там кинутися у вир друзів і всіляких розваг, аби веселими втіхами зовсім відігнати від себе цю думку, яка стала такою болісною для нього. Ох,ці ж друзі! Обережніше з цими друзями! Замість розвіятися, він міг у їхньому товаристві наскочити на нові неприємності, бо ж Аттіліо напевно вже розбовкав про все й викликав загальну цікавість. З усіх боків почнуть розпитувати про цю горянку,— доведеться все пояснити. Вирішив удовольнити свою примху, а що з цього вийшло? Взялися до справи, сказати правду, не зовсім пристойної, але ж не можна завжди стримувати своїх пристрастей. Головне — вдовольнити їх. То як же вийти з цього становища? Залишити переможцями на полі битви селюка й ченця? Оце так! І несподівано щасливий випадок, без усяких твоїх старань, усунув селюка, а спритний друг обіцяв усунути ченця, то хіба можна не використати обставин й ганебно облишити свій задум? Тоді хоч не з'являйся у благородному товаристві, бо засміють. І потім, як ти повернешся до свого маєтку, в село, де, не кажучи вже про безперестанні й болісні нагадування про цю твою пристрасть, ти носитимеш на собі ганебну пляму від невдалого задуму, де водночас ростиме загальна ненависть до тебе й занепадатиме твоя всемогутність? Де на обличчі кожного голодранця, незважаючи на низькі уклони, можна буде прочитати в'їдливе: «Що, вхопив шилом патоки? Який-бо я радий!»

Шлях кривди широкий, зауважує з цього приводу наш автор, та це не означає, що він зручний: є на ньому свої терени, свої слизькі місця. Шлях цей неприємний і стомливий, хоч і йде вниз.

Дон Родріго не хотів ні зійти з цього шляху, ні повернути назад, ані спинитися, проте дійти до кінця сам був неспроможний. Та йому спала на думку одна річ, яка могла б допомогти йому в цій справі, а саме: звернутися до одного чоловіка, чия рука діставала туди, куди не досягав навіть зір інших. Для цього чоловіка важкість заходу нерідко ставала додатковою підставою взятися за нього. Проте тут були свої незручності й певний ризик, тим більший, чим менше можна було розраховувати все заздалегідь, бо ж важко було визначити загодя, до чого доведеться дійти, зв'язавшися з таким чоловіком — дуже могутнім спільником, але й не менш норовливим і небезпечним кондотьєром.

Ламаючи собі голову, дон Родріго кілька днів вагався: продовжувати справу чи облишити її. І обидва рішення таїли в собі неприємності. Тим часом надійшов лист від кузена з повідомленням, що задумана інтрига починається добре. А невдовзі після блискавки вдарив грім. Одного чудового ранку поширилася чутка, що падре Крістофоро відбув з монастиря Пескареніко. Цей такий швидкий успіх і лист від Аттіліо, в якому той усіляко підбадьорював кузена, погрожуючи в противному разі загальними насмішками, все більше спонукали дона Родріго до ризикованого заходу. Останнім поштовхом була несподівана звістка, що Аньєзе повернулася додому,— отже, на одну перешкоду менше на шляху до Лючії.

Дамо звіт про ці дві події, почавши з останньої.

Тільки-но мати й дочка влаштувалися в своєму притулку, як по Монці, а значить, в монастирі, поширилася звістка про великий бунт у Мілані, а слідом за цією головною новиною — нескінченна вервечка подробиць, які щохвилі множились і змінювались. Воротарка, якій із свого будинку було дуже зручно тримати одно вухо до вулиці, а друге — до монастиря, збирала новини і тут, і там, про все доповідаючи своїм гостям: «До в'язниці посадовили двох, шістьох, вісьмох, чотирьох, сімох... їх повісять, одних перед «Пекарнею на милицях», інших у кінці вулиці, де будинок завідувача продовольством. Ох-ох-ох! Ви тільки послухайте: один утік, родом чи з самого Лекко, чи з околу. Імені його я не знаю, але довідаюсь обов'язково. Цікаво, чи знаєте ви того хлопця?»

Зважаючи на те, що Ренцо прибув до Мілана якраз у фатальний день, це повідомлення викликало неспокій у жінок, а надто у Лючії. Та уявіть собі, що було, коли воротарка сказала їм: «А той хлопець, який втік, щоб не потрапити на шибеницю, якраз із вашого села, прядильник шовку, звуть Трамальїно, знаєте такого?»

У Лючії, котра сиділа й підшивала щось, робота так і випала з рук. Вона поблідла, змінилася на обличчі, тож воротарка, певна річ, помітила б це, якби була ближче до неї. Та вона стояла на порозі з Аньєзе, а остання хоч і теж була вражена, однак не до такої міри, й змогла опанувати себе. Аби тільки щось відповісти, вона сказала, що в маленькому сільці всі знають одне одного, і вона його також знає, але їй невтямки, як могло з ним скоїтися таке, бо він хлопець сумирний. Відтак спитала, чи правда, що він утік, і куди.

— Утік! Усі кругом говорять. Але куди — невідомо; може, його знову схоплять, а може, він у надійному місці. Та якщо вже він знов потрапить у їхні пазурі, оцей ваш сумирний хлопчина...

На щастя, тут воротарку хтось покликав, і вона пішла. Уявіть собі, що було з матір'ю й дочкою. Упродовж кількох днів бідна жінка й невтішна дівчина не знали анічогісінько, думаючи лише про те, як, та чому, та які будуть наслідки такої прикрої події. Коли випадала нагода, вони пошепки обговорювали між собою це страшне повідомлення.

Нарешті, якось у четвер, до монастиря з'явився невідомий чоловік і спитав Аньєзе. Це був рибалка з Пескареніко, котрий, як звичайно, їхав до Мілана продавати рибу. Добрий фра Крістофоро попросив його, щоб по дорозі через Монцу він завернув до монастиря, передав поклін жінкам, розповів їм про сумну пригоду з Ренцо, порадив набратися терпіння й надіятися на бога та запевнив бідолашних, що він, смиренний чернець, звичайно, їх не забуде й чекатиме нагоди допомогти їм, а поки що неодмінно щотижня повідомлятиме їм новини в отакий спосіб або ж якось інакше. Більше про Ренцо посланець не зміг повідомити нічого нового й вірогідного, крім того, що в його будинку зроблено обшук і вжито заходів, щоб затримати втікача. Але відразу додав, що всі пошуки скінчилися безуспішно й достовірно відомо тільки, що він щасливо перебрався на бергамську територію. Така певність, годі й казати, була величезним втішенням для Лючії. Від тієї хвилини вона вже не плакала безперервними й гіркими сльозами, знаходила велике заспокоєння в щиросердих розмовах з матір'ю і в молитвах висловлювала хвалу Господові.

Гертруда частенько викликала її до своєї особистої приймальні й подовгу бесідувала з нею, захоплюючись безпосередністю й лагідністю бідолашки та постійно вислуховуючи благословення й подяки з її боку. В напливі відвертості Гертруда розповіла їй також частину своєї власної історії (її бездоганну частину) про те, скільки вона вистраждала, перш ніж піти страждати до монастиря,— й недовірливе ставлення до неї враженої Лючії потроху перейшло в палке співчуття. В цій історії вона знайшла більш ніж досить підстав для пояснення деяких дивацтв своєї заступниці, тим паче що тут стало в пригоді й міркування Аньєзе щодо мізків у синьйор.

Проте, хоч хай як хотілося дівчині відповісти цілковитою відвертістю на довіру, виявлену Гертрудою, їй навіть і на думку не спадало поділитися з нею своїми новими тривогами, своїм новим нещастям, сказати про те, хто для неї цей прядильник-утікач, бо дуже не хотілося їй розголошувати цю новину, таку ганебну й прикру. Так само вона ухилялася, скільки могла, од відповідей на повні цікавості Гертрудині розпити про події перед заручинами. Але тут вона керувалася не міркуваннями розсудливості: невинній бідолашці вся її власна історія видавалася дражливішою й важчою для розповіді, ніж усі ті, які вона чула або ж могла почути від синьйори. В них ішлося про утиски, підступи, страждання,— все це сумні й страшні речі, але про них можна було говорити. А в її власній історії до всього долучалось іще одне почуття, одне тільки слово — кохання, і їй здавалося неможливим вимовити його, говорячи про себе саму, а висловитися якось інакше вона не могла, бо це здавалося їй негожим.

Така постійна настороженість часом викликала у Гертруди прикре почуття, але скільки у Лючії було прихильності, поваги, вдячності і навіть довіри! Інколи, можливо, така незвичайна соромливість, така боязливість не подобалися Гертруді ще дужче й з іншої причини, та все це зникало від солодкої думки, яка повсякчас верталася до неї, коли вона дивилася на Лючію: «Адже я роблю їй добро». І так воно насправді й було, бо, не кажучи вже про притулок, ці бесіди, ці родинні пестощі неабияк втішали Лючію. Втішала її також і безперервна праця. Вона весь час просила дати їй роботу. Навіть до приймальні завжди приносила якесь рукоділля, щоб «руки не гуляли». Проте сумні думки вдираються усюди! Ось вона все шиє й шиє (ця робота для неї майже зовсім нова), а в її мріях — рідне мотовило, а за ним — стільки всього іншого!

У наступний четвер до них знов завернув рибалка чи то якийсь інший посланець з вітанням від падре Крістофоро й знову підтвердив, що втеча Ренцо минулася щасливо. Певніших відомостей про його гіркі блукання не було зовсім, бо, як ми вже сказали читачам, капуцин сподівався отримати їх від свого міланського побратима, якому він передоручив Ренцо. Але той відповів, що так і не бачив ні юнака, ні листа. Щоправда, приходив хтось із села, питав його, але, не заставши, пішов і більше не з'являвся.

У третій четвер не було нікого. Це не тільки позбавило бідних жінок бажаного й довгожданого втішення, але й стало приводом для занепокоєння, для сотні страшних підозр, як це завжди трапляється через кожну дрібницю з тими, хто перебуває у важкому й непевному становищі. Аньєзе й раніше подумувала, як би його побувати вдома. Коли обіцяний посланець не з'явився, її рішення зміцніло. Та для Лючії відірватися від материної спідниці було нелегко. Проте пристрасне бажання довідатися про щось і певність в надійності притулку, такого безпечного й святого, зламали її опір. І вони ухвалили між собою, що назавтра Аньєзе вийде на велику дорогу й стане дожидати рибалку, який мав би проїхати мимо, вертаючи з Мілана. Вона попросить його зробити їй таку ласку — підвезти її до Пескареніко по дорозі до рідних гір. Справді, Аньєзе зустріла його, спитала, чи падре Крістофоро не давав йому яких-небудь доручень для неї. Але рибалка цілий день перед від'їздом ловив рибу й нічого не знав про ченця. Аньєзе не довелося довго просити його. Вона попрощалася з синьйорою й дочкою, поплакала, як заведено, пообіцявши негайно дати знати про себе й скоро повернутися,— й поїхала.

В дорозі нічого особливого не сталося. Як звичайно, переночували в заїзді, вдосвіта рушили далі й рано-вранці прибули до Пескареніко. На невеликому майдані перед монастирем Аньєзе розпрощалася зі своїм візником, без кінця повторюючи йому вслід: «Хай благословить вас Господь». Їй дуже хотілося, перш ніж вирушити додому, побачитися зі своїм благодійником, падре Крістофоро. Вона подзвонила в дзвіночок. У воротах з'явився фра Гальдіно, той самий, що приходив по горіхи.

— А-а, синьйоро моя, яким це вітром?

— Та я б хотіла побачити падре Крістофоро.

— Падре Крістофоро? Його немає.

— Невже? А він скоро повернеться?

— Та як вам сказати...— мовив чернець, знизуючи плечима й втягуючи поголену голову у відлогу.

— А куди ж він відбув?

— До Ріміні.

— Куди?

— До Ріміні.

— А де це?

— Далеко! — відповів чернець, прокресливши в повітрі прямовисну лінію, ніби бажаючи показати цим величезну відстань.

— Ой лишенько! Чого ж це він відбув туди так несподівано?

— Бо так зволив падре провінціал.

— То навіщо ж було відсилати його? Адже він і тут робив багато добра. О Господи!

— Якби старшим та доводилося звітуватись про свої розпорядження, то що б то був за послух, моя синьйоро?

— Воно-то так. Тільки для мене це просто погибель.

— Знаєте, мабуть, в чім річ. Очевидячки, в Ріміні виникла потреба в хорошому проповіднику (вони у нас всюди є, але часом потрібен такий чоловік, який просто створений для цього). Тамтешній падре провінціал, треба думати, й написав тутешньому падре провінціалові, чи немає, мовляв, у нього такого й такого чоловіка, а наш падре провінціал і подумав: «Тут не обійтися без падре Крістофоро». Ось так воно, мабуть, і було, розумієте?

— Ох, ми нещасні! І коли ж це він відбув?

— Позавчора!

— Отак! І чому я не послухалася свого передчуття та не приїхала за кілька днів раніше! А невідомо, коли він може повернутися? Хоча б приблизно?

— Е, моя синьйоро! Це відомо самому тільки падре провінціалові, а може, й ні. Коли у нас падре проповідник злітає вгору, то годі завбачити, на якій гілці він сяде. То туди його кличуть, то сюди, а в нас монастирі в усіх чотирьох частинах світу. Скажімо, падре Крістофоро в Ріміні наробить багато шуму своїми великопостними проповідями,— бо ж він не завжди проповідує без підготовки, як це він робить тут для рибалок і селян. Для міських кафедр у нього є свої чудові проповіді, писані, й до того ж найкращі. От усюди й поширюється слава про великого проповідника. Тож можуть прибути по нього з... та як я можу знати, звідки? І тоді доведеться посилати його туди, бо ж ми всі живемо щедротами всього світу і, воістину, зобов'язані служити цілому світові.

— О господи, господи! — знову вигукнула Аньєзе, мало не плачучи.— Що ж мені робити без цього чоловіка? Адже він був нам за батька! Для нас це просто погибель!

— Послухайте, добра синьйоро, падре Крістофоро справді достойний чоловік, але у нас є й інші, хіба ви не знаєте? Щирі, розумні, які вміють обходитися і з синьйорами, і з бідняками. Може, звернетесь до падре Анастасіо? Або, може, до падре Джіроламо? А ні, то, може, до падре Цаккаріа? Бачите, оцей падре Цаккаріа — дуже примітний чоловік! І не звертайте уваги, як деякі невігласи, на те, що він такий хирлявий, і голосок у нього деренчливий, і борідка ріденька-ріденька. Не скажу, що він саме призначений для проповідей,— адже в кожного свої обдаровання,— ну, а щоб дати пораду, то знайте, це чоловік що треба!

— Ой ні, на бога! — з вдячністю вигукнула Аньєзе, але й з нетерпінням, як це завжди буває, коли відповідають на пропозицію, яка не дуже подобається, хоч і дається від щирого серця.— Що мені з того, що один падре такий, а другий такий, коли той бідолаха, якого тут більше немає, знав усі наші справи і все влаштував, щоб допомогти нам.

— Ну, тоді доведеться потерпіти.

— Це я знаю,— відповіла Аньєзе,— пробачте, що потурбувала.

— Та що ви, добра синьйоро! Мені вас дуже шкода. А коли ви вирішите звернутися до когось із нашої братії, то монастир осьдечки, завжди на своєму місці. Ну, та й я скоро знов навідаю вас — прийду збирати олію.

— Бувайте здорові,— попрощалася Аньєзе й попрямувала до свого села, засмучена, збентежена, розгублена, як отой бідний сліпець, що згубив свого ціпка.

Обізнані дещо краще, ніж фра Гальдіно, ми можемо розповісти, як усе те відбувалося насправді. Щойно приїхавши до Мілана, Аттіліо, як і обіцяв кузенові Родріго, вирядився навідати їхнього спільного дядька, члена Таємної ради. (Це була рада, яка складалася за того часу з тринадцяти чоловік, цивільних і військових; губернатор радився з ними про справи, а в разі смерті або зміни губернатора рада тимчасово перебирала на себе всю владу). Дядько-граф, цивільна особа і один із найстаріших членів ради, мав там деяку вагу, а в хисті використовувати її для своєї мети й діставати від цього вигоду був неперевершений. Говорив він завжди загадково, мовчав багатозначно; завжди чогось не доказував; примружував очі, що в нього значило: «Не можу сказати»; лестив на всі заставки, не даючи жодних обіцянок; чемно погрожував,— усе в нього було скеровано до однієї мети, і з усього він так чи інакше мав користь. Іноді він, бувало, промовить: «Я в цій справі нічим не можу вам допомогти»,— і це була суща правда, але скаже це з таким виглядом, що йому ніхто не повірить; отож зрештою склалася перебільшена думка про його можливості, а звідси й зріс його вплив: так по аптекарських крамничках часом іще трапляються коробки з таємничими арабськими написами, а всередині — порожні, проте вони сприяють підтриманню репутації крамнички. Вплив дядечка-графа, що вже давно й безперервно зростав, хоча й досить повільно, за останній час зробив раптом, як ото кажуть, гігантський стрибок у зв'язку з однією надзвичайною обставиною, а саме: його поїздкою до Мадріда з посланням до королівського двору. Про те, як його там приймали, треба було послухати з його власних уст. За словами дядечка, граф-герцог виявив до нього особливу увагу, наблизивши його до себе настільки, що якось навіть у присутності всього двору спитав, чи сподобався йому Мадрід, а іншого разу, стоячи з ним в амбразурі вікна, віч-на-віч, сказав йому, що Міланський собор — найбільший храм у володіннях короля.

Засвідчивши дядечкові-графу свою повагу й повітавши його від імені кузена, Аттіліо промовив із тим поважним виглядом, якого він міг прибирати при нагоді:

— Я вважаю своїм обов'язком, анітрохи не принижуючи дона Родріго, попередити вас, синьйоре дядечку, про одну справу, яка без вашого втручання може набути серйозного характеру й призвести до поганих наслідків.

— Можу собі уявити: знов щось устругнув.

— Щиро кажучи, цього разу винуватий не мій кузен. Але він дуже схвильований, і, повторюю, тільки ви особисто, синьйоре дядечку, можете...

— Побачимо, побачимо...

— Там у них є один чернець-капуцин, він має щось проти Родріго, й справа дійшла до того, що...

— Скільки вже разів я говорив вам, одному й другому: залиште ви цих ченців варитися у власній юшці! Вони завдають досить клопотів і тим, кому доводиться... кого це стосується...— Тут він засопів.— А ви, здається, могли б уникнути...

— Синьйоре дядечку, в даному разі — і мій обов'язок сказати це — Родріго був би радий з ним не зв'язуватися, але чернець має зуб проти Родріго й усіляко його зачіпає.

— Якого ж дідька той чернець хоче від мого небожа?

— Насамперед це чоловік в'їдливий, ця його риса добре всім відома. Сваритися з кавалерами — це в нього ніби професія. Він, бачте, чи то опікає, чи то наставляє — звідки мені знати — якусь тамтешню сільську дівчину й відчуває до неї прихильність... Таку прихильність... не скажу — корисливу, але надзвичайно ревниву, помисливу, образливу.

— Розумію,— мовив дядечко-граф, і в його очах крізь тупість, майстерно замасковану навичками багаторічної дипломатії, раптом зблиснуло щось підступне, що справляло неприємне враження.

— З деякого часу цей чернець утовк собі в голову, що Родріго накинув оком на цю...

— Втовк собі в голову... втовк собі в голову... але я також знаю синьйора Родріго. Щоб виправити його, потрібен, мабуть, адвокат куди досвідченіший за вашу милість.

— Шановний синьйоре дядечку! Я, звичайно, готовий повірити, що Родріго, можливо, дозволив собі якийсь жарт стосовно цієї дівчини, зустрівши її на вулиці, — адже ж він молодий і, врешті, не капуцин. Але ж це дрібниці, на яких, синьйоре дядечку, не варто й зупинятися. Важливо те, що цей чернець почав говорити про Родріго, ніби про якогось пройдисвіта, й намагається нацькувати на нього весь окіл.

— А що інші ченці?

— Та вони в ці справи не втручаються, бо знають його як дуже гарячу голову й до того ж ставляться з великою повагою до Родріго. Проте, з другого боку, цей чернець має великий вплив на селюків, бо він, до речі, розігрує з себе святого і...

— Гадаю, він не знає, що Родріго мій небіж?

— Знає! Саме це його найбільше й розпалює.

— Як? Чому?

— Та він, бачте, дістає особливу втіху в тому, щоб накапостити саме Родріго, який має надійного заступника, та ще й з таким величезним впливом, як ваша милість. Він каже, що йому наплювати на всяких вельмож і політиків, і що вірьовка Сан-Франческо спиняє навіть мечі, і що...

— Зухвалий чернець! Як його ім'я?

— Фра Крістофоро з ***,— відповів Аттіліо. Дядечко-граф, узявши з коробочки на столі пам'ятну книжечку, сопів, сопів та й записав-таки в неї це безталанне ім'я. Тим часом Аттіліо вів далі: — Цей чернець завжди був такої вдачі, адже його життя добре відоме. Він простого звання, але, маючи деякі грошенята, захотів у себе на батьківщині змагатися з кавалерами; розлютований тим, що це виявилось йому не під силу, він убив одного з них, а потім, щоб уникнути шибениці, постригся в ченці...

— Ач, який молодець! Чудово! Побачимо, побачимо,— казав дядечко-граф, знай сопучи далі.

— А тепер,— підхопив Аттіліо,— він розлютований більше ніж будь-коли, бо один задум, який він так плекав, не вдався. Уже тільки з цього, синьйоре дядечку, ви можете судити, що це за чоловік. Він, бачте, хотів віддати ту дівку заміж; чи то щоб урятувати її від світових спокус,— ви мене розумієте,— чи то з якоїсь іншої причини, але будь-що хотів віддати її заміж; і знайшов... підхожого чоловіка — також свого улюбленця, особу, яку, можливо, і навіть напевно, ви, синьйоре дядечку, знаєте на ймення, бо ж Таємна рада, я переконаний, мала займатися цією достойною особою.

— Хто ж це такий?

— Та один прядильник шовку, Лоренцо Трамальїно, той самий, що...

— Лоренцо Трамальїно! — вигукнув дядечко-граф,— Чудово! Та й молодець падре! Зрозуміло... справді... у того там був лист до одного... Шкода, однак, що... А втім, дарма. Прекрасно! А чому дон Родріго нічого не сказав мені про все це? Чому ж він дає справі зайти так далеко і не звертається до того, хто може й хоче наставити його й допомогти йому?

— Скажу вам щиру правду й цього разу,— провадив Аттіліо.— З одного боку, знаючи, скільки клопотів, скільки важливих справ у голові в синьйора дядечка (тут дядечко, засопівши, поклав руку на голову, ніби бажаючи показати, як важко вмістити там усі оті справи), він не зосмілився завдати вам іще одного зайвого клопоту. А потім, скажу відверто, Родріго такий сердитий, так усі ці підлості з боку ченця йому наостогидли, що він готовий розправитися з ним сам і не домагатися законного правосуддя, спираючись на підтримку синьйора дядечка. Я намагався заспокоїти його, але, бачачи, що справа обертається погано, я вважав своїм обов'язком попередити про все вас, синьйоре дядечку,— адже, зрештою, ви голова й стовп усієї нашої родини.

— Ти вчинив би краще, поговоривши зі мною раніше.

— Ваша правда! Але я весь час думав, що справа залагодиться сама собою,— чернець або набереться розуму, або залишить цей монастир; як це в них завжди буває — сьогодні тут, а завтра там; усе на цьому й скінчилося б. Однак...

— Тепер я сам візьмуся залагоджувати цю справу.

— Я так і думав, що дядечко-граф з його розважливістю, з його авторитетом зуміє відвернути скандал і водночас врятувати честь Родріго, бо ж це і його власна честь. Цей чернець, казав я собі, вічно носиться з вірьовкою Сан-Франческо, та якщо вже користуватися нею доречно, оцією вірьовкою Сан-Франческо, то немає потреби неодмінно носити її круг черева. У синьйора дядечка, певно, знайдеться сотня засобів, яких я не знаю (знаю тільки, що падре провінціал — як і належить — ставиться до вас з глибокою пошаною), і коли синьйор дядечко вважає, що в даному випадку найкращим засобом було б примусити ченця змінити клімат, то досить вам сказати два слова...

— Надайте змогу, ваша милість, подумати про це тим, кого це стосується,— дещо грубувато зауважив дядечко-граф.

— Воістину так! — вигукнув Аттіліо, злегка похитавши головою з поблажливою усмішкою на свою адресу.— Чи ж гоже мені давати поради синьйорові дядечку? Лише палка турбота про честь нашої родини змусила мене говорити. І боюся, чи не зробив я другої помилки,— докинув він із глибокодумним виглядом,— боюся, чи не завдав я шкоди Родріго, бо ж завдяки мені у вас може скластися про нього хибна думка, синьйоре дядечку. Я втратив би спокій, якби через мене ви почали думати, що Родріго не відчуває до вас тієї довіри, тієї пошани, які він зобов'язаний відчувати до вас. Повірте, шановний синьйоре дядечку, що саме в даному випадку...

— Годі, годі! Що за дурниці? Як можете ви нашкодити один одному? Коли ви такі нерозлучні друзі, то й залишайтеся друзями, доки хтось із вас візьметься за розум. Джиґуни ви обидва — ось хто ви, вічно викидаєте коники, а мені потім доводиться розплутувати. Ох, та годі вже... ви мало були не змусили мене бовкнути казна-що... адже й справді ви обидва завдаєте мені набагато більше клопотів, ніж (уявіть собі тільки, яке було потім зітхання)... ніж усі оці кляті державні справи.

Аттіліо ще раз попросив вибачення, розсипався в люб'язностях, потім попрощався й пішов, супроводжуваний словами: «Ну, будьмо розсудливі»,— це було звичайне напучення, з яким дядечко-граф відпускав своїх племінників.

Розділ дев'ятнадцятий

Якби хто-небудь, побачивши на погано обробленому полі бур'янину,— скажімо, соковитий кущик щавлю,— та захотів дізнатися, чи вона виросла з насінини, дозрілої на цьому ж таки полі, чи з насінини, занесеної сюди вітром чи зроненої птахом, то він, хоч би скільки думав, не зміг би дійти певного висновку. Отак і ми неспроможні сказати, чи зі свого природного мозкового запасу, чи з намови Аттіліо взяв дядечко-граф рішення вдатися до падре провінціала, щоб у найкращий спосіб розрубати цей заплутаний вузол.

Аттіліо, певна річ, не випадково завів розмову, проте остерігався, що дядечко-граф виступить проти надто відвертого під'юдження з властивою йому амбіцією, тому він усіляко намагався ніби ненавмисне навіяти йому думку про можливий вихід і, так би мовити, направити дядечка тією дорогою, якою й хотів примусити його йти. Однак цей вихід настільки відповідав натурі дядечка-графа й настільки підказувався самими обставинами, аж можна було побитись об заклад, що й без усякого навіювання з будь-чийого боку він би знайшовся сам по собі. Адже йшлося про те, щоб у сутичці, на жаль, надто відкритій, його небіж не зазнав поразки,— обставина надзвичайно істотна для репутації впливового чоловіка, яку він брав дуже близько до серця. Сатисфакція, якої небіж міг домогтися на свій страх і ризик, була б ліками, гіршими за саму хворобу, повними всяких лих, і треба було так або інакше зашкодити цьому, не гаючи часу.

Коли в таку хвилину наказати Родріго виїхати зі свого маєтку,— він може не послухатись, а коли й послухається, то це ж не що інше, як втеча з поля бою, відступ усього їхнього роду перед ченцями. Накази, дія закону, всякі залякування були безсилі щодо супротивника з таким становищем: духівництво, чорне й біле, і не тільки його представники, ба навіть самі місця, де вони проживали, не підлягали світській юрисдикції,— це повинен знати кожен, навіть не читавши жодної історії, крім цієї. Єдине, що можна було б застосувати проти такого супротивника — це спробувати віддалити його, а знаряддям для цього міг правити падре провінціал, який мав право затримати ченця тут або вирядити, куди йому забагнеться.

А падре провінціала та дядечка-графа зв'язувало дуже давнє знайомство. Бачилися вони рідко, але щоразу при зустрічі обидва висловлювали взаємні дружні почуття і з надмірною готовністю пропонували один одному всілякі послуги. Адже часом буває краще мати справу з одним чоловіком, що стоїть над багатьма іншими, ніж з одним із тих багатьох, які знають тільки своє діло, керуються тільки своїми інтересами, турбуються тільки про своє себелюбство, тоді як перший відразу оглядає сотні взаємин, сотні наслідків, сотні інтересів, сотні обставин, яких треба уникнути, і сотні інших, які треба врятувати,— й тому може підійти до справи широко, з різних боків.

Гарненько обміркувавши все це, дядечко-граф запросив одного чудового дня падре провінціала до себе пообідати в товаристві цілого сонму співтрапезників, підібраних з найвитонченішим розрахунком. Прибув дехто з найзнатніших родичів, із числа тих, чиє прізвище вже само по собі було певним титулом і хто самою тільки своєю поставою, вродженою самовпевненістю, великосвітською зневажливістю та манерою говорити крізь зуби про важливі речі вмів без усякого наміру щохвилі викликати й підтримувати у співрозмовників думку про його вищість і силу; товпились тут і прихвосні, зв'язані з графовою родиною спадковою залежністю, а з господарем — довічним послухом. Ці, почавши вже за супом підтакувати й губами, й очима, і вухами, і всією головою, і всім тілом, і всією душею,— до десерту доводили всякого чоловіка до того, що він уже геть і не уявляв собі, як це можна взагалі сказати «ні».

За столом господар швидко перевів розмову на тему про Мадрід. Усі дороги ведуть до Рима, а до Мадріда — всі відкриті йому, графові, особисто. Він розповідав про двір, про графа-герцога, про міністрів, про родину губернатора, про бій биків, який він міг чудово описати, бо дивився його з почесного місця в Ескуріалі^[110], а вже про самий Ескуріал він міг дати найдокладніший звіт, бо ж один з улюбленців графа-герцога водив його по всіх закутках палацу.

Якийсь час товариство, мов та уважна аудиторія, слухало тільки його одного, потім стали зав'язуватись окремі розмови, а він і далі розповідав про всякі дива, однак слухав його вже тільки падре провінціал, який сидів поряд і не заважав йому теревенити. Але, дійшовши до певної точки, граф перевів розмову на інше, перестав згадувати про Мадрід і, мандруючи від одного двору до іншого, від звання до звання, дістався аж до кардинала Барберіні, що був капуцином і доводився рідним братом тодішньому папі Урбанові VIII. Тут уже довелося й дядечкові-графу дати висловитися співрозмовникові, а також послухати та й угадати, що на цім світі, зрештою, існують не тільки особи, потрібні лише йому самому. Трохи згодом, підвівшися з-за столу, він попросив падре провінціала вийти з ним до іншої кімнати.

Два авторитети, два сивоголові діди, два досвідчені дипломати опинилися віч-на-віч. Високопоставлений синьйор усадовив вельмишановного падре, усівся сам і повів таку розмову:

— Беручи до уваги дружбу, яка зв'язує нас, я надумав поговорити з вашою превелебністю про одну справу, що стосується нас обох. Ми могли б вирішити її між собою, не вдаючись до інших засобів, які б... А тому я скажу вам щиро, з цілковитою відвертістю, про що йде мова,— і я певен, ми домовимося з двох слів. Скажіть мені: чи є у вашому монастирі в Пескареніко такий собі падре Крістофоро з ***?

Провінціал кивнув.

— Скажіть мені, ваша превелебність, відверто, по-дружньому... ця особа... цей падре. Я сам його не знаю; звичайно, я знаю декого з отців капуцинів,— золоті люди, ревні, розумні, смиренні,— адже я з дитинства був другом ордену... Але ж у всіх досить багатолюдних родинах... завжди буває хтось... якась навіжена людина... Та й цей падре Крістофоро, скільки мені відомо за деякими чутками, чоловік дещо норовливий... в нього немає цієї розсудливості, цієї обачливості... Готовий побитися об заклад, що він не раз завдавав турботи вашій превелебності.

«Все зрозумів: десь не помирилися,— міркував тим часом падре провінціал,— тут моя провина! Адже я знав, що цей блаженний Крістофоро годиться лише для того, щоб переводити його з однієї кафедри на іншу, не даючи йому засиджуватись довго на одному місці, а надто по сільських монастирях».

— О,— вирік він по тому,— мені справді дуже неприємно чути, що ваша світлість має таку думку про падре Крістофоро, тим часом, як мені відомо, він чернець... зразковий, і в нас у монастирі і поза його межами його глибоко шанують.

— Чудово розумію. Ваша превелебність, певна річ, зобов'язані... І все ж... все ж, на знак щирої приязні, я хочу попередити вас про одну річ, яку вам корисно буде знати, і навіть якщо ви вже знаєте про неї, я все ж можу, не порушуючи свого обов'язку, подати на ваш розсуд деякі наслідки... можливі,— і більше нічого не скажу. Цей падре Крістофоро, як нам відомо, опікується одним тамтешнім чоловіком,— ваша превелебність, напевно, чули про нього, тим самим, який так ганебно вислизнув із рук поліції, накоївши того жахливого дня такого, такого... одно слово, Лоренцо Трамальїно.

«Он воно що!» — подумав падре провінціал і відразу відповів:

— Це для мене не новина; але ваша світлість добре знає, що один з обов'язків нашого звання — це саме розшуки заблудлих, щоб навернути їх на путь...

— Згоден, але не захист заблудлих!.. Це справа ризикована, справа тонка...— Тут він, замість надути щоки й засопіти, стис губи й втяг у себе повітря, а тоді, пихкаючи, випустив його із себе й провадив далі: — Я вважав за необхідне натякнути вам на цю обставину, бо якби тільки ваша превелебність... Можна було б ужити деяких заходів у Римі... я, між іншим, нічого не знаю... а з Рима могло б надійти вам...

— Я все ж вдячний вашій світлості за це попередження. Але я певен, що коли буде зібрано всі відомості, то виявиться, що падре Крістофоро не мав жодних справ із цим чоловіком, про якого ви говорите, хіба, може, бажав напоумити його. Я ж бо знаю падре Крістофоро...

— Ви, напевно, знаєте, яким він був у миру, знаєте і про справи, чинені ним в молодості...

— Ось саме в цьому, синьйоре граф, і полягає доблесть нашого ордену, що чоловік, який в миру мав таку славу, вбравшися в сутану, стає зовсім іншим. І відколи падре Крістофоро носить це одіння...

— Хотів би вірити цьому, від душі кажу: хотів би вірити цьому, але ж іноді, як мовиться в прислів'ї... сутана ще не робить ченця.

Прислів'я не зовсім правильно висловлювало його думку, але граф нашвидкуруч підставив його замість іншого, яке вертілося на кінчику язика: «Вовк міняє шкуру, а не натуру».

— Я маю підтвердження, докази,— провадив він далі.

— Коли ви достеменно знаєте,— сказав падре провінціал,— що цей чернець учинив щось небогоугодне (усі ми грішні), то я буду вам зобов'язаний, якщо ви мені про це повідомите. Адже я звичайний настоятель, але на те мене й поставлено, щоб я виправляв, лікував.

— Гаразд, я вам скажу. Крім тієї неприємної обставини, що цей чернець відкрито взяв під захист ту особу, про яку я вже згадував, є ще й інша, прикріша обставина, яка могла б... А втім, ми відразу усе й вирішимо між собою. Отож, до вашого відома, той самий падре Крістофоро став чіплятися до мого небожа, дона Родріго ***.

— Що ви кажете? Оце мені справді неприємно чути, вкрай неприємно.

— Мій небіж молодий, гарячий, чудово знає собі ціну й не звик до того, щоб його зачіпали...

— Я вважатиму своїм обов'язком зібрати надійні відомості про таку обставину. Як я вже сказав вашій світлості,— а я ж розмовляю з синьйором, у котрого мудрість сполучається з глибоким знанням людей,— плоть наша немічна, усім нам властиво помилятися... то в тому, то в тому, а якщо падре Крістофоро порушив...

— Бачите, ваша превелебність, це такі речі, з якими краще покінчити тут, між нами, поховати негайно. Якщо їх надто довго пережовувати... то щоб не було гірше. Ви ж знаєте, що буває в таких випадках; усякі сутички, сварки виникають іноді через дрібниці, а далі все заплутуються й заплутуються... Як почнеш дошукуватися суті, то або не дійдеш до жодного наслідку, або ж виникають сотні інших утруднень. Утихомирити, спинити вельмишановного падре! Присікти й утихомирити! Адже мій небіж молодий; та й чернець, скільки я чув, іще повен молодечого запалу... а ми ж із вами, на жаль, уже в літах, вельмишановний падре, чи не так? Тож нам і слід...

Якби хто-небудь був свідком цієї розмови, то побачив би те саме, що буває, коли раптом при виконанні серйозної опери передчасно піднімається завіса й на сцені видно співака, котрий, геть забувши в цю мить, що на світі існує якась публіка, просто розмовляє з якимсь своїм приятелем. Обличчя, постава, голос дядечка-графа — все було таке природне, коли він вимовляв оте слово «на жаль». Тут від дипломатії не зосталося й сліду: йому справді тяжко було усвідомлювати свої роки. Не те щоб він шкодував за веселими утіхами та розвагами молодості,— все це легковажність, жалюгідні дурниці! Причина його невдоволення була серйозніша й важливіша: він сподівався дістати вищий пост, коли з'явиться вакансія, і побоювався, що не встигне. Дістати б його, а тоді до років було б байдуже; він би вже не став бажати нічого більше,— як усі ті, що, жадібно прагнучи до чогось, домагаються врешті успіху,— і вмер би спокійно.

Та надаймо слово йому самому.

— Нам слід, — казав він, — подумати про молодих і виправити їхні похибки. На щастя, час іще є. Справа ще не набула розголосу. Ще є можливість для «principiis obsta»^[111]. Треба забрати вогонь від соломи. Часом особа, небажана в одному місці й навіть здатна викликати всякі неприємності, виявляється на диво потрібною в іншому. Ваша превелебність зуміє належним чином прилаштувати цього ченця. А тут іще й інша обставина, а саме: що він би міг викликати підозру в того, хто... тепер був би якраз зацікавлений, щоб його усунути; і, посилаючи його кудись якнайдалі, ми одним пострілом убиваємо двох зайців, усе залагоджується само по собі, або, краще сказати, без жодних ускладнень.

Такого висновку падре провінціал чекав уже від самого початку. «Іч який! — подумав він про себе.— Адже я бачу, куди ти гнеш; нам відомі ці штуки: коли ви всі чи один із вас злий на бідного ченця або коли він вам вселяв підозру, то настоятель негайно повинен усунути його, не докопуючись, винен він чи ні».

І коли граф скінчив свою промову й важко засопів, що дорівнювало крапці, падре провінціал сказав:

— Я добре розумію, що має на увазі синьйор граф. Але, перш ніж зробити якийсь крок...

— Чи правильно називати це кроком, вельмишановний падре, це проста, природна справа. І якщо не вжити таких заходів, і до того ж негайно, то я передбачаю цілий ряд неприємностей, цілу епопею всяких лих. Яка-небудь дурниця... не думаю, щоб мій небіж... адже, зрештою, для цього я тут. У всякому разі, коли вже справа зайшла так далеко, коли ми, не гаючи часу, не розрубаємо вузол рішучим ударом, то малоймовірно, щоб вона припинилася, щоб усе зосталося в таємниці... І тоді вже не тільки мій небіж... Ми розворушимо ціле осине гніздо, вельмишановний мій падре. Ви ж знаєте, ми одна родина, у нас численна рідня...

— І дуже знатна!

— Ви мене розумієте, все це люди з гарячою кров'ю в жилах і притім... на цім світі... мають якусь вагу. Тут уже зачеплено честь. Справа робиться загальною, і тоді навіть мирно настроєні... Для мене було б величезною прикрістю, якби довелося... адже я завжди відчував таку прихильність до отців капуцинів!.. Та й самі вони, чинячи добрі справи з такою повчальністю для нас усіх, потребують спокою, не хочуть жодних сварок, прагнуть до доброї згоди з тими, хто... І потім, у них є рідня в миру... А всі ці злощасні питання честі, щойно вони затягуються з вирішенням, мають здатність розростатися, розгалужуватися, втягувати... ледве не половину світу. Я обіймаю таку посаду, яка зобов'язує мене дотримуватись певної гідності... Його ясновельможність, синьйори мої колеги... все стає нашою загальною справою... тим паче в зв'язку з отією другою обставиною... Ви знаєте, як завершуються такі справи.

— Таж падре Крістофоро гарний проповідник,— сказав падре провінціал,— і я сам щодо цього мав уже деякі міркування. У мене якраз просять... Але в дану мить, за таких обставин, це могло б видатися покарою, а карати до повного з'ясування...

— Це не покара, зовсім ні! Це мудра завбачливість, вихід за взаємною згодою, з метою відвернути нещастя, які могли б... здається, я вже все вам пояснив.

— Нам з вами, синьйоре граф, справа вимальовується саме в такому світлі,— з цим я згоден. Але якщо вона стоїть так, як доповіли вашій світлості, то, гадаю, неможливо, щоб деякі чутки про неї не проникли в село. Адже всюди є підбурювачі, скандалісти чи то принаймні надміру цікаві, які готові збожеволіти від радості, коли їм щастить побачити сутичку синьйорів із ченцями. І вони все винюхують, перетлумачують, розбовкують... Кожному з нас доводиться триматися в рамках своєї гідності, а я, як настоятель, несу на собі ще один особливий обов'язок — честь мого сану... Це не моя особиста справа... і коли раптом... Одне слово, якщо синьйор ваш небіж такий уже роздратований, а ваша світлість самі про це сказали, то він міг би витлумачити всю справу як дану йому сатисфакцію й став би... я не скажу — хвалитися, тріумфувати, але...

— Ви так, гадаєте, вельмишановний падре? Мій небіж, звичайно, кавалер, якого, безумовно, поважають у світському товаристві... відповідно до його звання та гідності, але переді мною він хлопчисько і робитиме тільки те, що я захочу. Скажу вам навіть більше: мій небіж нічого про це й не знатиме. Яка необхідність давати йому звіт? Усе це справи, які ми залагоджуємо між собою, суто по-дружньому; усе й повинне зостатися між нами... Про це не турбуйтеся. Мені не звикати мовчати.— Тут він знов запихкав.— А щодо пліткарів,— провадив він далі,— то про що вони, по-вашому, зможуть патякати? Чернець виряджається на проповідь до іншого місця,— це ж звичайнісінька річ! І, нарешті, ми, які бачимо... ми, які передбачаємо... ми, кого це стосується... що нам до якоїсь там балаканини?

— А все ж, щоб запобігти можливим розмовам, було б добре в даному випадку, якби ваш синьйор небіж якось привселюдно висловив, виказав знак приязні, уваги... не нам особисто, а нашому сану...

— Певна річ, певна річ, це цілком справедливо... Проте в цьому немає ніякої потреби: я знаю, що мій небіж завжди приймає капуцинів належним чином. Він робить це за своїм нахилом — це наша родинна риса. І потім, Родріго знає, що в такий спосіб він приносить вдоволення мені. А втім, у даному випадку... щось таке незвичайне... цілком доречне. Полиште це на мене, вельмишановний падре, я накажу небожеві... Тобто, звичайно, треба підказати йому обачно, щоб він, бува, не здогадався про нашу домовленість. Бо для мене зовсім не бажано, щоб ми наклали пластир там, де навіть рани немає. А щодо нашої домовленості, то чим скоріше все залагодиться, тим краще. І якби знайшлося місце чимдалі... щоб усунути всяку можливість...

— Мені якраз надходив запит із Ріміні щодо проповідника, і я, либонь, і без усякого іншого приводу міг би спинитися на...

— Дуже доречно, дуже доречно! А коли саме?

— Ну, коли вже доводиться робити справу, то треба робити її якнайшвидше.

— Якнайшвидше, саме так, якнайшвидше, вельмишановний падре: краще сьогодні, ніж завтра,— вигукнув граф, а тоді, підводячись, додав: — І якщо тільки я або моя родина можемо зробити щось для наших дорогих отців капуцинів...

— Ми знаємо з досвіду добрість вашої родини,— сказав падре провінціал, теж підводячись і прямуючи до дверей слідом за своїм переможцем.

— Ми загасили іскру, вельмишановний падре,— озвався той, стишуючи крок,— іскру, яка могла спричинитися до великої пожежі. Між хорошими друзями навіть великі справи залагоджуються двома словами.

Підступивши до дверей, він розчинив їх і конче забажав пропустити падре провінціала вперед. Вони зайшли до попередньої кімнати й приєдналися до товариства.

Тепер ми бачимо, яких старань докладав цей синьйор, до яких слів вдавався, залагоджуючи нагальну справу. Зате й наслідки виходили відповідні. Дійсно, завдяки переказаній нами розмові йому вдалося примусити падре Крістофоро пройти пішки з Пескареніко до Ріміні,— а це прогулянка добряча!

Якось увечері до Пескареніко прибув з Міланакапуцин із пакетом на ім'я падре настоятеля. То було розпорядження про послух, накладений на падре Крістофоро: вирядитися до Ріміні, де й проповідувати впродовж цілого посту. В листі до настоятеля приписувалось довести до відома названого брата, щоб він відклав усякі турботи про справи, які, можливо, розпочав у Пескареніко, і не дозволяти йому ніякого листування. Посланець мав супроводжувати фра Крістофоро в дорозі. Падре настоятель звечора не сказав нічого, а вранці покликав фра Крістофоро, показав йому розпорядження про послух, звелів узяти торбу, ціпок, хустку для втирання поту та пояс і негайно вирушати в дорогу разом з капуцином-листоношею, якого він йому тут же відрекомендував.

Можете судити самі, що то був за удар для нашого фра Крістофоро. Він одразу згадав про Ренцо, Лючію, Аньєзе й вигукнув, так би мовити, подумки: «Боже мій, що робитимуть ці нещасні, коли мене тут більше не буде!» Але звів очі до неба й став дорікати собі за брак твердості, за те, що уявив себе потрібним для чогось. Склавши навхрест руки на грудях на знак покори, він схилив голову перед падре настоятелем, який відвів його вбік і ще сказав дещо: на словах це була порада, а за змістом — припис.

Падре Крістофоро пішов до своєї келії, взяв торбу, поклав туди молитовника, свою збірку великопостних проповідей і хліб прощення, підперезав сутану шкіряним паском, попрощався з тими із братії, кого знайшов у монастирі, потім наостанку попросив благословення у падре настоятеля й вирушив у супроводі свого супутника в призначену йому дорогу.

Ми вже говорили про те, що дон Родріго, вбивши собі в голову будь-що довести до кінця свій підступний намір, вирішив удатися до допомоги одного страшного чоловіка. Ні імені його, ні прізвища, ні звання ми не можемо повідомити, ба навіть не можемо висловити жодних здогадів щодо цього, — тим дивніша обставина, бо ж згадку про цю особу ми знаходимо в багатьох книжках того часу (я маю на увазі книжки друковані).

Що йдеться саме про цю особу, не залишає жодного сумніву сама тотожність фактів; але всюди помітне велике бажання не називати імені, начебто воно пекло руку й перо того, хто писав. Франческо Рівола в своєму життєписі кардинала Федеріго Борромео, коли йому доводиться говорити про цього чоловіка, називає його «синьйором, таким же могутнім за своїми багатствами, як і знатним за своїм походженням», — і тільки. Джузеппе Ріпамонті, котрий у п'ятій книзі «Вітчизняної історії» згадує про нього більш докладно, називає його «один чоловік», «цей», «той», «цей чоловік», «ця особа». Своєю чудовою латиною, з якої ми перекладаємо за нашим скромним розумінням, він каже так: «Я розповім про чоловіка, який, бувши одним із перших серед міської знаті, вибрав своїм місцеперебуванням селище на самому кордоні і, укріпившись там за допомогою злочинів, зовсім не визнавав ні судів, ні суддів, ні чиновників, ані державної влади. Він провадив цілком незалежне життя, приймав у себе вигнанців, якийсь час був вигнанцем і сам. Потім повернувся, мов нічого й не було...»

Робити те, що заборонено законом або чому перешкоджає та чи інша сила; бути суддею й господарем чужих справ з єдиною спонукою — панувати; вселяти всім страх, командувати тими, хто сам звик командувати іншими,— такі були пристрасті цього чоловіка. Уже з юних літ багато чого бачачи, слухаючи всякі розповіді про нескінченні насильства й розбрат та зазнаючи на собі силу тиранів, він переймався змішаним почуттям обурення й бентежних заздрощів. Замолоду, живучи в місті, він не тільки не пропускав нагоди, але навіть шукав її, щоб мати можливість зіткнутися з найславетнішими людьми, піти їм наперекір, щоб помірятися з ними силою і або провчити їх, або ж змусити шукати з ним дружби. Перевищуючи багатьох інших своїм багатством та прибічниками, а зухвальством і наполегливістю, либонь, і всіх взагалі, він примусив більшість відмовитися від усякого суперництва з ним, круто розправився з багатьма, а решту зробив своїми друзями. Звичайно, він не обходився з ними як з рівними,— тільки такі друзі й могли припасти йому до душі. Це були друзі, готові визнавати себе нижче нього, стояти по його ліву руку. Проте насправді він діяв у їхніх же інтересах, був знаряддям у їхніх руках: здійснюючи свої заміри, вони не минали нагоди вдаватися до сприяння такого підсобника, для якого ухиляння від таких справ було б рівноцінним неславі, відмовою від узятої на себе ролі. Тож і він сам, і з допомогою інших наробив стільки поганих справ, що вже ні його ім'я, ні родичі, ні друзі, ні особисте зухвальство не могли захистити його від громадського гніву, і під тиском загальної ненависті він був вимушений залишити межі країни. В своїй книзі Ріпамонті описує цю подію так: «Коли йому довелося покинути країну, ось до якої потайності вдався він, ось яку виявив обережність і боязкість: проїхав через усе місто верхи на коні, із зграєю собак, під трубні звуки, і, проїжджаючи повз королівський палац, передав варті нахабне доручення для губернатора». І будучи відсутнім він не припиняв своїх підступів, не уривав навіть стосунків із своїми друзями, які пробували з ним у єднанні, «витворюючи таємну лігу лютих замірів і зловісних дій»,— якщо буквально перекласти Ріпамонті. Очевидно, саме тоді він і задумав разом з більш високими особами деякі нові страшні діяння, що про них вищезгаданий історик повідомляє з таємничою-стислістю: «Навіть деякі іноземні правителі, — каже він, — неодноразово вдавалися до його сприяння, щоб учинити якесь важливе вбивство, і часто здалеку посилали йому людей, які й служили під його керівництвом».

Зрештою, невідомо, через який саме час, але завдяки чиємусь могутньому заступництву чи то з нього було знято опалу, чи то його власне зухвальство зробило його невразливим, одно слово, він вирішив повернутися додому, і справді повернувся — однак не до самого Мілана, а до одного зі своїх замків, біля кордону з бергамською територією, яка, як відомо кожному, входила до складу Венеціанської держави. «Цей будинок,— я знов наводжу слова Ріпамонті,— був ніби майстернею кривавих діянь: служили там люди, за чиї голови обіцяно нагороди, а їхнім ремеслом було рубати голови іншим,— ні кухар, ні найостанніший служник не звільнялися від вчинення вбивств. Навіть руки хлопчаків червонилися кров'ю». Крім цієї домашньої челяді він, за твердженням того самого історика, мав ще й інших поплічників із таких самих осіб, які завжди були готові виконувати його накази й переховувалися в різних місцях обох держав, між якими він жив на кордоні.

Усім тиранам значної частини околу довелося з того або іншого приводу зробити вибір між дружбою та ворожнечею з цим незвичайним тираном. Найпершим, котрі захотіли були виступити проти нього, довелося так кепсько, що ні в кого вже більше не виникало бажання вдаватися до таких спроб. І навіть не виходячи за межі власних клопотів, займаючись тільки самим собою, годі було залишатися осторонь від того чоловіка. Несподівано приходив його посланець з вимогою облишити таку-то справу, не турбувати більше такого-то боржника або щось таке інше. Доводилось або погоджуватись, або ж відмовлятися. Якщо ж одна сторона з'являлася до того чоловіка з васальною відданістю, щоб передати на його розгляд якусь справу, то друга ставала перед важким вибором: або підкорятися його вирокові, або ж оголосити себе його ворогом, що було рівноцінне, як казали колись, сухотам у третій стадії.

Чимало неправих зверталося до нього, щоб виявитись правими. Але й чимало правих чинили так само, щоб першими дістати сильну підтримку й відрізати супротивникам шлях до нього: і ті, й інші так чи інакше потрапляли в залежність від того чоловіка. Бувало іноді, що слабкий, утискуваний, пригнічуваний насильником звертався до нього і він ставав на бік слабкого, змушуючи насильника припинити свої переслідування, виправити вчинене зло, попросити вибачення. А в разі небажання підкоритися він починав із ним війну, та таку, аж тому доводилося забиратися з місць, де він сваволив, а іноді навіть розплачуватись іще швидше, ще жахливіше. У таких випадках його ім'я, яке звичайно вселяло жах і огиду, довго благословлялося всіма, бо, не скажу «такого правосуддя», — такої допомоги, такого все ж сприяння у ті часи годі було сподіватися від жодної сили, приватної чи то громадської. Та набагато частіше, ба навіть здебільше, оця його сила правила знаряддям здійснення беззаконних зазіхань, лютих бажань, зарозумілих примх.

Таке розмаїте застосування цієї сили завжди справляло одне враження — навіювало всім перебільшене уявлення про те, як багато він міг захотіти й здійснити незалежно від правоти й неправоти — цих двох початків, що ставили такі перешкоди перед людьми і так часто змушували їх відступати. Слава про звичайних насильників переважно трималася в тісних межах того місця, де їх вважали найбагатшими та наймогутнішими; у кожному околі були свої, і то всі такі схожі один на одного, що маленькі люди не мали потреби думати ще й про тих, хто не сидів у них на шиї. Та слава про цього видатного тирана давно поширилася по всіх закутках Міланського герцогства: всюди в народі ходили розповіді про його життя, з його іменем пов'язувано щось фатальне, загадкове, легендарне.

Підозра, що всюди шастають його поплічники, всякі наймані вбивці, не дозволяла ані на мить забувати про нього. Це все були тільки підозри, бо ж хіба міг хто-не-будь відкрито признатися в такій залежності? Проте всякий насильник міг бути з ним у спілці, всякий розбійник — членом його ватаги, а сама невизначеність тільки множила здогади й побільшувала жах. І щоразу, коли десь з'являлися таємничі постаті браві — мерзенніші, ніж звичайно, на вигляд, коли вчинялося страшне лиходійство, що його винуватця годі було знайти або вгадати,— завжди вимовляли, і то пошепки, ім'я того, кого ми, завдяки цій прикрій, щоб не сказати більше, осторозі наших авторів, змушені називати далі Безіменним.

Відстань від його замку до палаццо дона Родріго не перевищувала семи миль, і тому Родріго, щойно ставши самостійним і зробившись справжнім тираном, повинен був переконатися, що в такому близькому сусідстві з такою особою не можна чинити неподобства, не вступивши в сутичку з Безіменним або не налагодивши з ним стосунків. Тим-то він запропонував йому свої послуги, став його другом, таким же, певна річ, як і всі інші. Він зробив йому не одну послугу (подробиць рукопис не подає) і щоразу отримував від нього обіцянку взаємної підтримки й допомоги в будь-якому необхідному випадку.

Проте дон Родріго дуже старанно приховував цю дружбу або принаймні намагався не показувати, яка вона була міцна і яка взагалі. Хоч він і прагнув грати роль тирана, але не тирана розперезаного,— ця роль була для нього тільки засобом, але не метою. Йому хотілось вільно пробувати в місті, тішитися комфортом, розвагами та почестями, зв'язаними з культурним життям. А для цього йому потрібно було дотримуватися певних осторог, рахуватися з ріднею, підтримувати дружбу з поважними особами, тримати руку на терезах правосуддя, щоб у необхідну мить перехилити їх на свою користь, а в інших випадках, послуговуючись ними, й зовсім усунути декого, з ким легше було поквитатися в такий спосіб, аніж шляхом самочинної розправи. Звичайно, близька дружба, краще сказати, спілка з людиною такого гатунку, з відвертим ворогом владарюючих, не стала б йому в добрій пригоді, особливо якщо про це дізнався б дядечко-граф. І все ж певні дружні стосунки з Безіменним слід було підтримувати, оскільки зміна його прихильності на ворожість могла б стати надто небезпечною. Тим паче що негідник, який хоче бути завбачливим, зрештою змушений шукати спільника, щоб той до певної міри перебрав на себе здійснення його підступних планів.

Якось уранці дон Родріго виїхав верхи в мисливському спорядженні в супроводі невеликого загону піших браві. Біля його стремена йшов Грізо, інші четверо — позаду. Процесія попрямувала до замку Безіменного. 

Розділ двадцятий

Замок Безіменного вивишався над вузькою й похмурою долиною, на верхівці горба, що виступав із суворого гірського пасма, і важко було сказати, чи горб був з'єднаний з пасмом, а чи відокремлений від цього нагромадження скель урвищами й цілим лабіринтом печер та проваль, які займали також і обидва його схили. Горб був приступний тільки з боку долини. Тут спускався досить крутий, але рівний і безперервний схил. Нагорі тяглися луки, а дещо нижче — оброблені поля з подекуди розкиданими хижками. Дно долини було ложем із гальки, де збігав, залежно від пори року, або мирний струмочок, або й бурхливий потік, правлячи в той час за кордон між двома державами. На протилежних схилах, що витворювали, так би мовити, другу стіну долини, внизу також траплялися оброблені поля. Решта — то все були скелі й валуни, стрімкі кручі, непрохідні й голі, хіба тільки по тріщинах та гребенях порослі кущиками.

З висоти цього похмурого замку, ніби орел у своєму закривавленому гнізді, відлюдькуватий господар владарював над усім довколишнім простором, куди тільки могла ступити людська йога, і ніколи не бачив нікого ні просто над собою, ні в височині. Кидаючи погляд довкола, він охоплював усе приступне зорові — і схили, і долини, і дороги, і стежки під ним. Та стежка, що, вигинаючись, піднімалася до страшної оселі, розгорталася перед тим, хто дивився на неї згори, змієподібною стрічкою: з вікон, з бійниць синьйор міг спокійно стежити за кожним кроком по ній усякого подорожнього й сотні разів узяти його на приціл. А з допомогою гарнізону із своїх браві, який він тримав напоготові, Безіменний міг знешкодити на стежині або й поскидати з неї в безодню навіть цілий загін, перш ніж бодай один чоловік дістався б до вершини. А втім, не тільки нагору, але й у долину, навіть мимохідь, ніхто не смів ступити ногою, не будучи впевненим у доброму ставленні до нього володаря замку. А коли б там з'явився поліцейський, то він би був сприйнятий за розвідника, заскоченого зненацька в ворожому таборі. Про тих, хто зважився зробити такий дослід, розповідали трагічні історії; проте все це були давно минулі справи, і ніхто з молоді не пам'ятав, щоб йому довелось бачити в долині бодай одного з тієї породи, живого чи мертвого.

Ось так описує наш анонім це місце,— його назву він замовчує. До того ж, щоб не вивести нас на слід, він нічого не розповідає про подорож дона Родріго і переносить його відразу на середину долини, до підніжжя горба, до самого початку крутої й кривулястої стежини. Там стояла таверна, яку можна було б назвати й вартівнею. На старезній почепленій над входом вивісці було намальовано з обох боків по сяючому сонцю, але народ, який то повторює назви так, як їх почує, то змінює їх по-своєму, охрестив цю таверну не інакше, як «Страшна ніч».

Зачувши чимраз ближчий тупіт копит, на порозі таверни став молодецький хлопчина, озброєний до зубів, мов сарацин. Подивившись на дорогу, він подався досередини попередити трьох головорізів, котрі грали в карти, позаяложувані й позгинані, ніби черепиця. Один з них, очевидно, ватажок, підвівся, виглянув назовні й, упізнавши друга свого господаря, шанобливо повітав його. Дон Родріго, відповівши йому поштивим уклоном, спитав, чи синьйор у себе в замку, і, діставши ствердну відповідь від цього начальника варти, він зліз з коня й кинув повіддя Тірадрітто, одному із своєї свити. Відтак зняв із себе рушницю й віддав її Монтанароло, ніби щоб збутися зайвого тягаря перед дорогою нагору, а насправді тому, що знав: ходити з рушницею до замку не дозволялося. Потім дістав з кишені кілька берлінг і кинув їх Тінабузо, мовивши: «Зачекайте мене тут і тим часом повеселіться тут із цими добрими хлопцями». Нарешті, він вийняв кілька золотих скуді й подав їх начальникові варти, сказавши, що половина — його, а друга має бути розділена між його людьми. І, нарешті, в супроводі Грізо, котрий також зняв і залишив рушницю, дон Родріго, вже пішки, став сходити вгору.

Тим часом вищеназвані браві, а з ними четвертий — Сквінтернотто (зверніть лишень увагу на прізвиська^[112], так старанно збережені для нас анонімом) — зосталися разом із трьома людьми Безіменного та ще з тим молодим хлопцем — майбутнім кандидатом на шибеницю. Вони почали грати в карти, пити й по черзі розповідали про свої подвиги.

Один з людей Безіменного, який також ішов нагору, невдовзі наздогнав дона Родріго, глянув на нього, впізнав і привітався, позбавивши останнього від неприємного обов'язку називати своє ім'я та розповідати про себе кожному стрічному, котрий не знав його в обличчя. Коли підійшли до замку, дона Родріго завели досередини (проте йому довелося залишити Грізо біля входу). Потім його повели нескінченними темними коридорами і через анфіладу кімнат з розвішаними там мушкетами, шаблями, алебардами та розставленими на варті браві. Трохи згодом його впустили до кімнати, де перебував Безіменний. Той підвівся назустріч гостеві, відповідаючи на його привітання й водночас оглядаючи його руки й обличчя, як він, за звичкою, майже мимоволі неодмінно робив з кожним своїм відвідувачем, хоч би то був найдавніший і найвипробуваніший його друг.

Безіменний був високого зросту, смаглявий і майже лисий. Уціліле волосся — рідке й сиве, обличчя в зморшках. На перший погляд йому можна було дати, либонь, більше його шістдесяти років, однак постава, рухи, різкі риси обличчя, похмурий, але жвавий блиск очей говорили про тілесну й душевну силу, яка могла б вважатися винятковою навіть для молодої людини.

Дон Родріго сказав, що прийшов по пораду та допомогу; бо, зв'язаний важкою для виконання обіцянкою, відмовитися від якої йому не дозволяє честь, він, мовляв, згадав запевнення високошановного господаря, котрий ніколи не давав порожніх обіцянок,— і Родріго заходився викладати свій лиходійський задум. Безіменний дещо вже знав про це, хоча й з чуток; слухав уважно, як із цікавості до таких історій, так і тому, що тут було замішане одне ім'я, йому відоме й украй осоружне,— ім'я фра Крістофоро, відкритого ворога насильників не тільки на словах, але, при нагоді, й на ділі. Дон Родріго, знаючи, з ким говорить, почав усіляко перебільшувати труднощі здійснення свого задуму: далека відстань, монастир, синьйора!.. У відповідь на це Безіменний, ніби за підказкою якогось демона, що причаївся в його душі, несподівано урвав дона Родріго, сказавши, що бере все здійснення на себе. Він записав ім'я нашої бідолашної Лючії і відпустив гостя зі словами: «Невдовзі ви дістанете від мене вказівку, що вам робити».

Якщо читач іще пам'ятає такого собі Еджідіо, який проживав поряд з монастирем, де переховувалася бідолашна Лючія, то хай знає, що це був один із найвідданіших і найближчих спільників Безіменного в його лиходійствах. Саме тому останній з такою готовністю та рішучістю і дав свою згоду донові Родріго. Проте щойно він зостався сам, як його охопило не те щоб каяття, а якесь прикре почуття, що він дав слово. Від певного часу вчинені ним лиходійства викликали у Безіменного якщо й не докори сумління, то якусь тривогу. Нагромадившись у величезній кількості, нехай і не на його сумлінні, так принаймні в його пам'яті, вони пробуджувалися тепер щоразу, коли він чинив якесь нове лиходійство, і всі разом поставали в його свідомості, мерзенні й страшні, а їхній тягар, уже й без цього важкий, знай зростав. Огида, яку він відчував, чинячи перші злочини, згодом переборена й майже зникла, нині знову давалася взнаки. Але якщо в ті далекі часи картина невідомого майбутнього й почуття міцної живучості повнили його душу безтурботною певністю, то тепер, навпаки, саме думки про майбутнє робили теперішнє чимдалі тужливішим.

«Старість, смерть — а потім?» І дивна річ, образ смерті, який у хвилину грізної небезпеки перед лицем ворога звичайно подвоював завзяття цього чоловіка й розпалював у ньому гнів і відвагу,— цей самий образ, постаючи перед ним тепер у мовчанні ночі, в неприступності його замку, вкидав його в стан несподіваної розгубленості. То вже була загроза смерті не з боку супротивника, так само смертного; її було годі відбити гострішою зброєю, спритнішою рукою; вона наближалася сама, вона зароджувалась звідкись ізсередини; можливо, вона була ще далеко, та з кожною миттю підходила чимраз ближче; і поки розум болісно бився над тим, як би відігнати саму думку про неї, вона знай наближалася.

Спочатку постійні приклади різних злочинів, безперервне, так би мовити, споглядання насильства, помсти, вбивства надихало його на жорстоке змагання й водночас правило йому ніби за захист від докорів сумління. Тепер же в його душі часом піднімалося неясне, але жахливе уявлення про особисту відповідальність, про незалежність розуму від будь-яких прикладів. Тепер він відчував іноді страшну самотність саме тому, що, вирізнившись із загальної маси лиходіїв, він стояв попереду їх усіх. Той бог, про якого він чув, але якого вже давно не вважав за потрібне ні заперечувати, ані визнавати, бо ж був зайнятий тільки тим, що облагоджував яку-небудь справу,— той бог тепер у хвилини безпричинної туги чи страху, здавалось йому, гукав у його душі: «А все ж я існую!» В часи раннього кипіння пристрастей закон, проголошуваний в ім'я бога, видавався йому прямо-таки ненависним. Тепер же, коли він цей закон несподівано згадував, його розум, усупереч волі, сприймав закон як щось непорушне. Проте він не тільки не ділився ні з ким цією своєю новою тривогою, а навпаки, глибоко приховав її і прикрив видимістю ще лютішої жорстокості. У такий спосіб він намагався приховати її і від себе самого, якщо не притлумити зовсім. Із заздрістю пригадуючи ті часи (бо ж ні знищити, ні забути це було неможливо), коли він, бувало, чинив беззаконня без жодних докорів сумління, з самою тільки думкою про успіх, він робив усе можливе, щоб якось повернути ті дні, щоб зберегти чи відновити давню волю — живу, горду, тверду, і запевнити себе самого в тому, що він усе ще той, колишній.

Отак і в даному випадку він несподівано дав слово донові Родріго, щоб відрізати собі шлях до відступу. Та щойно Родріго пішов, він нараз відчув, як слабне в ньому рішучість, яку він вселив собі, щоб дати цю обіцянку. Він відчував, як потроху в його свідомість проникає спокуса порушити дану обіцянку. Але ж це означало б мати жалюгідний вигляд в очах свого друга, в очах свого нікчемного спільника. Щоб відразу урвати такі болісні вагання, він покликав Ніббіо, одного з найспритніших і найсміливіших своїх помічників у лиходійствах,— його він звичайно використовував, щоб підтримувати зв'язок з Еджідіо. З найрішучішим виглядом він наказав йому негайно осідлати коня, вирушити просто до Монци, повідомити Еджідіо про дану обіцянку й зажадати допомоги для її виконання.

Гонець-розбійник повернувся набагато раніше, ніж його чекав господар, з відповіддю Еджідіо, що це справа легка й певна, йому тільки потрібна карета з двома-трьома перевдягненими браві, а решту він бере на себе й сам усім керуватиме. Після цієї звістки Безіменний, хоч хай що коїлося в його душі, терміново дав наказ самому Ніббіо підготувати все, як сказав Еджідіо, й вирушити в похід з двома спільниками, чиї імена він йому назвав.

Якби Еджідіо для виконання тієї страшної послуги, якої від нього вимагали, довелося розраховувати тільки на свої звичайні можливості, то він, напевно, не дав би так швидко такої твердої обіцянки. Але в тому монастирі, де нібито все мало чинити йому перешкоду, у цього жорстокого бандита була підтримка, відома лише йому самому. І саме те, що для інших виявилось би найнездоланнішою перепоною, було слухняним знаряддям в його руках. Ми вже розповідали, як нещасна синьйора одного разу дозволила собі вислухати його, і читач, треба гадати, зрозумів, що цей раз не був останній, а лише перший крок на її кривавому, огидному шляху. Той голос, який здобув владу над нею і, я б сказав, міг штовхнути синьйору навіть на злочин, тепер зажадав від неї принести в жертву невинне створіння, яке перебувало під її захистом.

Ця вимога вкинула Гертруду в жах. Втратити Лючію через якийсь непередбачений випадок, без усякої провини з боку тієї, було для Гертруди нещастям, тяжкою покарою, та ось їй наказано розлучитися з нею шляхом ницого віроломства,— і тому душу синьйори аж роздирали докори сумління. Нещасна перебрала подумки всі шляхи, щоб відпекатися від жахливого наказу, крім єдиного, певного, котрий завжди був відкритий перед нею. Злочин — це суворий і невблаганний господар, якого може збороти тільки той, хто беззастережно виступить проти нього. А на це Гертруда не могла відважитись — і послухалася.

Було призначено день, наближалася домовлена година; Гертруда, зоставшися з Лючією наодинці в своїй особистій приймальні, пестила її більше, ніж звичайно, а Лючія, приймаючи пестощі, відповідала на них чимраз ніжніше, як ото овечка без найменшого страху тремтить під рукою вівчаря, що гладить її й лагідно підштовхує вперед; повертаючись, вона лиже йому руку, не відаючи того, що перед кошарою її дожидає різник, якому вівчар щойно продав її.

— Мені потрібна велика послуга, і тільки ви можете зробити її. Дарма що в мене багато підлеглих, проте покластися немає на кого. Для однієї дуже важливої справи — про неї я вам розповім потім — мені необхідно негайно переговорити з отим отцем настоятелем капуцинів, який привів вас, моя бідна Лючіє, до мене. Але треба, щоб ніхто не знав, що саме я посилала по нього. Крім вас у мене немає нікого, хто міг би виконати це доручення в цілковитій таємниці.

Лючія була вражена таким проханням. З властивою їй соромливістю, проте не приховуючи свого великого подиву, вона відразу, щоб позбутися доручення, почала наводити докази, які синьйора мала зрозуміти і передбачити: без матері, сама, глухою дорогою, по незнайомій місцевості... Але Гертруда, пройшовши диявольську школу, також здивувалася й виявила крайнє невдоволення такою впертістю тієї, на кого вона так певно розраховувала, й вдала, що вважає її відмовки безглуздими... Адже ж це серед білого дня, якісь два-три кроки дорогою, що нею Лючія пройшла кілька днів тому; та й якби навіть вона ніколи раніше тудою не ходила, то досить тільки пояснити їй — і тут уже годі помилитися!.. Одно слово, Гертруда наговорила стільки, аж у бідолашки, розчуленої й скривдженої водночас, вихопилось:

— Ну гаразд, що накажете мені зробити?

— Ідіть до монастиря капуцинів, — тут Гертруда знов почала пояснювати дорогу.— Звеліть покликати отця настоятеля, скажіть йому віч-на-віч, щоб вій негайно з'явився до мене і щоб нікому не казав, що це я послала по нього.

— А що ж я скажу воротарці, коли вона спитає, куди я йду? Вона ж ніколи не бачила, щоб я виходила з монастиря.

— Постарайтеся пройти непомітно. А як не вдасться, то скажіть їй, що, мовляв, ідете до такої-то церкви, куди ви обіцяли прийти помолитися.

Це було нове утруднення для бідолашки — адже доведеться брехати! Але синьйорі знов зробилося так прикро, коли Лючія стала заперечувати, і вона почала так палко переконувати її, що, мовляв, не можна ставити дурну делікатність вище вдячності, аж дівчина, скорше зніяковіла, ніж переконана, а головне — схвильована дужче, ніж будь-коли, сказала: «Гаразд, я піду, і хай допоможе мені Господь». І рушила в дорогу.

Коли Гертруда, стежачи за нею з-за ґрат пильним і похмурим поглядом, побачила її вже на порозі, вона, ніби охоплена непереборним почуттям, гукнула:

— Послухайте, Лючіє!

Та озирнулася й підійшла до ґрат. Але в злочинній Гертрудиній свідомості вже знов узяла гору ота думка, яка постійно панувала над іншими. Вдавши, що не зовсім задоволена тими своїми вказівками, вона знов стала пояснювати Лючії дорогу, якої слід було триматися, і відпустила дівчину, мовивши: «Зробіть усе так, як я вам сказала, й вертайтеся чимскоріше». Лючія пішла.

Непоміченою прослизнула вона через монастирські ворота й вийшла на вулицю, потупивши очі, тримаючись попід стіною. Одержані вказівки та власна пам'ять допомогли їй знайти міські ворота. Вона пройшла крізь них і, замислена, охоплена страхом, попрямувала великою дорогою, а за кілька хвилин дісталася до тієї, що вела до монастиря. Лючія відразу впізнала її.

Ця дорога,— вона така залишилася й до сьогодні,— мов те річкове русло, проходить між двома високими схилами, порослими кущами, що витворюють над нею ніби склепіння. Ступивши на цю безлюдну дорогу, Лючія відчувала чимдалі більший страх і прискорила крок, та невдовзі дещо підбадьорилася, побачивши дорожню карету, яка саме спинилася, а біля неї, перед розчиненими дверцятами, двох переїжджих, що роззиралися на всі боки, ніби сумніваючись, у який бік їм їхати. Ідучи далі, вона почула, як один з них сказав: «А онде йде славна дівчина, вона нам покаже дорогу». І справді, коли вона порівнялася з каретою, той, що говорив, звернувся до неї з чемністю, яка явно не відповідала його зовнішньому виглядові:

— Скажіть, дівчино, чи не покажете ви нам дорогу на Монцу?

— Таж ви їдете якраз у протилежний бік,— відповіла бідолашка.— Монца ондечки... — і вона повернулася, щоб показати пальцем.

У цю мить другий (це був Ніббіо) несподівано вхопив її за стан і підняв над землею. Лючія з жахом повернула голову й пронизливо закричала. Розбійник силою заштовхав її в карету. Там її підхопив браві, що сидів на передній лавці, і, поки вона виривалася й кричала, посадовив її просто перед собою, а третій намагався заглушити її крики, затискаючи їй рот хусточкою. Тим часом Ніббіо спритно вскочив досередини, дверцята захряпнулись, і карета покотила. А той, що перший звернувся до Лючії з підступним запитанням, залишився на дорозі, роззираючись довкола, чи не біжить хто на Лючіїні зойки: нікого ніде не було. Тоді він подерся на високий схил обіч дороги, чіпляючись за кущі, й зник. То був один із помічників Еджідіо. Це він стояв з удаваною байдужістю в дверях будинку свого господаря, щоб простежити, коли Лючія вийде з монастиря, і добре роздивитися її, щоб упізнати потім; відтак побіг навпростець до умовленого місця, щоб дожидати дівчину там.

Хто здатен описати жах і тугу Лючії, висловити те, що відбувалося в її душі? Вона широко розплющувала перелякані очі, тривожно роззираючись, щоб з'ясувати своє страшне становище, й відразу заплющувала їх від огиди й жаху перед пиками розбійників. Дівчина виривалася, але її міцно тримали з усіх боків. Вона вибивалася з сили, не раз пориваючись кинутися до дверцят, але пара м'язистих рук тримала її, ніби пришпиливши, в глибині карети, а ще дві пари здоровенних ручиськ пригинали додолу. Щоразу, тільки-но вона розтуляла рота, щоб закричати, їй затуляли його хусткою. Тим часом три диявольські пащі, які намагалися говорити людськими голосами, без кінця повторювали: «Заспокойтесь, заспокойтесь, не треба боятися, ми вас не скривдимо!» По кількох хвилинах нерівної боротьби вона ніби притихла: руки в неї ослабли, голова відхилилася назад, і вона через силу підняла повіки, втупившись в одну точку. І їй здалося, що страшні пики перед нею, хитаючись, зливаються в якусь величезну пляму. Рум'янець зійшов з обличчя, воно вкрилося холодним потом. Лючія знепритомніла.

— Та не бійтеся! — говорив Ніббіо.

— Не бійтеся! — вторили йому обидва інші негідники.

Але повна втрата чуттів позбавляла її в ту хвилину змоги почути заспокійливі слова, що ними щедро сипали ці страшні голоси.

— Чорт забирай, та, може, вона вмерла?! — мовив один з них.— А що, коли й справді померла?

— Де там померла! — відказав другий.— Просто знепритомніла, з жінками таке буває. Я добре знаю, коли мені доводилось спроваджувати на той світ байдуже кого — чоловіка чи жінку, то вигляд у них був інакший.

— Ну, годі вам базікати,— сказав Ніббіо.— Робіть що належить і не пхайте носа не в своє діло. Дістаньте лишень мушкети з-під козлів і тримайте їх напоготові, бо в лісі, куди ми зараз заїжджаємо, завжди ховаються негідники. Та не виставляйте їх напоказ, чорт би вас ухопив! Сховайте їх за спини,— хіба ви не бачите, що вона в нас, ніби мокре курча, непритомніє від усяких дрібниць? А побачить зброю, то, чого доброго, й справді ратиці відкине. Коли вона прийде до тями, дивіться, не полохайте її. Не чіпайте, доки не подам знаку. Щоб втримати її, досить мене самого. І мовчіть — говоритиму я.

Тим часом карета, котячи щодуху, заїхала до лісу.

Через якийсь час бідна Лючія стала приходити до пам'яті, ніби після глибокого й тяжкого сну, й розплющила очі. Насилу спромоглася розглядіти все те страшне, що оточувало її, й зібратися з думками. І врешті знову зрозуміла весь жах свого становища. Першим її пориванням було — зібрати слабкі сили, що повернулися до неї, ще раз кинутися до дверцят і вистрибнути з карети. Але її втримали, і вона встигла тільки на мить забачити дику й безлюдну місцевість, по якій її везли. Вона знов пронизливо зойкнула, але Ніббіо, підносячи своє ручисько з хусткою, сказав їй якомога лагідніше:

— Тихше, тихше! Так буде краще й вам самій. Ми не збираємось кривдити вас, та якщо ви не замовкнете, то доведеться вас примусити.

— Пустіть мене! Хто ви такі? Куди ви мене везете? Навіщо ви схопили мене? Пустіть мене, пустіть!

— Кажу ж вам: не бійтеся. Ви ж не дитина і повинні зрозуміти, що ми не збираємося кривдити вас. Хіба ви не бачите, що ми вже сто разів могли б вас убити, якби мали лихі наміри? Тож поводьтеся спокійніше.

— Ні, ні, відпустіть мене, і я піду своєю дорогою. Я вас не знаю.

— Зате ми вас знаємо.

— Пресвята діво! Звідки ж ви мене знаєте? На бога, відпустіть мене. Хто ви такі? Навіщо схопили мене?

— Бо нам так наказано.

— Хто? Хто міг наказати вам?

— Спокійно! — сказав Ніббіо з суворим виразом обличчя.— Таких запитань нам не ставлять.

Лючія зробила ще одну спробу несподівано кинутися до дверцят, але, побачивши, що це марна справа, знову вдалася до благань. Вона низько похилила голову, по щоках їй текли сльози, ридання уривали голос; благально згорнувши руки, вона просилася:

— Заради самого бога, ради пресвятої діви, відпустіть мене! В чому я провинна? Адже я бідне створіння і нічого вам не вчинила. А те, що ви заподіяли мені, я пробачаю вам від щирого серця й молитиму за вас бога. Якщо у вас є донька, дружина, мати, подумайте лишень, як страждали б вони, опинившись на моєму місці. Згадайте: всім нам судилося померти, настане день, коли й ви захочете, щоб Господь виявив до вас своє милосердя. Відпустіть же мене, залиште мене тут. Господь вкаже мені дорогу.

— Не можемо.

— Не можете? Господи! Але чому ж? Куди ви хочете відвезти мене? Навіщо...

— Не можемо, та й годі. Та ви не бійтеся, ми вас не скривдимо. Заспокойтеся, й ніхто вас не зачепить.

Пригнічена, змучена, в розпачі від того, що її слова не справляли ніякого враження, Лючія звернулася до того, в чиїх руках серця людськії, хто може пом'якшити навіть найскам'яніліші з них. Вона забилася якнайдалі в куток карети, склала на грудях руки хрестом і якийсь час молилася подумки, а потім дістала чотки й почала молитися по них з такою палкою вірою, як досі ніколи в житті. Час від часу в сподіванні, що їй пощастить виблагати милосердя, до якого вона закликала, Лючія починала благати своїх мучителів, однак намарне. Потім знов непритомніла й знов приходила до тями — для нових тривог і страждань. Та нам бракує духу описувати їх далі: глибоке співчуття квапить нас до кінця цієї подорожі, що тривала понад чотири години, а нам же й після неї доведеться пережити чимало тривожних хвилин. Тож перенесімося до замку, де дожидали нещасної. Безіменний чекав її з неспокоєм, з якоюсь незвичайною для нього душевною розгубленістю. Дивна річ! Цей чоловік, що холоднокровно порядкував життям стількох людей і в усіх своїх вчинках не переймався нічиїми стражданнями, хіба тільки подеколи відчуваючи дику насолоду від помсти,— тепер цей чоловік, коли мав зустрітися з незнайомою бідною селянкою, відчув ніби дрож, я сказав би, майже страх. З високого вікна свого замку він уже давно дивився туди, де починалася долина. Аж ось з'явилася карета, що повільно посувалась уперед: скажений чвал на початку подорожі вичерпав запал коней і вимотав їхні сили. І хоча звідти, звідки він спостерігав, карета здавалася не більшою від іграшкового візка, він одразу впізнав її, і серце в нього закалатало.

«Чи вона там? — було його першою думкою.— Скільки ж з нею мороки! Швидше б спекатись її». І він був зібрався покликати одного зі своїх помічників, щоб вислати його назустріч кареті з наказом до Ніббіо повернути назад і відвезти Лючію до палацу дона Родріго. Але якийсь внутрішній голос владно примусив його відмовитися від цього наміру. Треба дати якийсь наказ: нестерпно було стояти отак і покірно дожидати цієї карети, що наближалася черепашою ходою, ніби якась зрада або ж — звідки знати — ніби відплата. І він наказав покликати стару служницю.

Ця жінка народилася в цьому самому замку, де її батько колись давно служив сторожем, і тут-таки прожила все своє життя. Те, що їй довелось бачити й чути з самісіньких пелюшок, вселило в неї величне й грізне уявлення про могутність своїх господарів, і вона вважала найголовнішим правило, засвоєне нею з усіляких настанов і прикладів, яке вимагало сліпого послуху синьйорам у всякому ділі, бо ж вони могли зробити велике зло і велике добро. Ідея покірності, присутня в зародку в серцях усіх людей, розвивалась у її серці разом з почуттям пошани, страху, рабської відданості; вона зрослася з цими почуттями й пристосувалася до них.

Коли Безіменний, зробившися володарем, став так страшно застосовувати свою силу, служниця спочатку пройнялась якимсь почуттям огиди, але водночас іще більш глибокої покірності. З плином часу вона звикла до того, що їй доводиться бачити й чути щодня: могутня й неприборкна воля такого великого синьйора була для неї ніби невідворотною долею. Ставши дорослою дівчиною, вона вийшла заміж за одного з домашніх служників, який невдовзі по тому взяв участь в одній небезпечній вилазці й поліг кістьми на великій дорозі, залишивши її вдовою. Синьйор не забарився відомстити за свого слугу, і ця помста принесла їй кровожерну втіху, а воднораз і посилила в ній гордовиту свідомість того, що вона пробував під таким високим заступництвом.

Відтоді вона дуже рідко виходила за межі замку, і потроху в неї не лишилось інших уявлень про життя людей, крім тих, які вона діставала тут. Вона не виконувала ніякої певної роботи, але постійно то один, то другий з розбійничої ватаги синьйора давав їй якесь доручення, і це вимотувало її. То їй доводилося латати лахміття, то нашвидкуруч готувати страву для тих, що поверталися з якоїсь вилазки, то доглядати поранених. До того ж усі накази, докори й висловлення вдячності завжди супроводилися глумом та лайкою. Звичайно її називали просто «старою». А епітети, які кожний неодмінно додавав до цього прізвиська, мінялися щоразу залежно від обставин і настрою того, хто говорив. А вона, за натурою ледача та ще й доведена до сказу,— два основні її пороки,— інколи відповідала на ці люб'язності слівцями, в яких сам сатана впізнав би себе скоріше, ніж у словах тих, хто піднімав її на глум.

— Бачиш онде карету? — спитав її синьйор.

— Бачу,— відповіла стара, піднімаючи своє загострене підборіддя й витріщаючи глибоко запалі очі, які, здавалось, от-от мали вискочити з очниць.

— Скажи, хай негайно наготують ноші, сідай в них і накажи знести тебе до «Страшної ночі». Та мерщій, щоб дістатися туди раніше від карети: бач онде, якою черепашою ходою вона посувається. У цій кареті їде... тобто має їхати... одна дівчина. Якщо вона там, то перекажи Ніббіо, щоб він пересадовив її в ноші, а сам негайно з'явився до мене. Сама ж сідай разом з цією... цією дівчиною і, коли підніметесь сюди, відведи її до своєї кімнати. Якщо вона спитає, куди ти її ведеш, чий це замок,— дивись мені, не...

— Ну що ви! — урвала його стара.

— Але,— провадив далі Безіменний,— ти підбадьори її.

— Що ж маю їй сказати?

— Як це — що сказати? Я ж тобі кажу: підбадьори. Дожити до таких літ і не знати, як заспокоїти людину, коли це потрібно? Хіба ніколи серце твоє не завмирало від тривоги? Хіба ти ніколи не відчувала страху? Невже ти не знаєш слів, якими можна втішити в такі хвилини? Ось такі слова ти їй і скажи,— придумай їй, зрештою, чорт забирай! Іди!

Коли служниця пішла, він трохи постояв біля вікна, втупивши погляд у карету,— тепер вона здавалася вже набагато більшою; відтак звів очі до сонця, яке щойно сховалося за горами, потім подивився вище, на розкидані по небу хмари, що на мить із темних поробились майже вогняними. І відійшов від вікна. Далі зачинив його й став ходити туди й сюди по кімнаті кроками квапливого подорожнього.

Розділ двадцять перший

Стара поквапилася виконати наказ, давши розпорядження від імені, яке, вимовлене будь-ким у цьому замку, викликало у всіх беззаперечний послух, бо ж нікому й на думку не спадало, що знайдеться зухвалець, здатний зловжити ним. І справді, вона опинилась у таверні «Страшна ніч» трохи раніше, ніж карета під'їхала туди. Забачивши її неподалік, стара висіла з нош, зробила візникові знак спинитися і, підійшовши аж до дверцят, півголосом переказала Ніббіо, який вихилився назовні, розпорядження господаря.

Коли карета спинилася, Лючія, здригнувшись, отямилась після тяжкого заціпеніння. Та страх знов опанував її: очі й рот широко розкрилися, вона роззирнулася довкола. Ніббіо відхилився назад, а стара, впершись підборіддям у дверцята й розглядаючи Лючію, проказала:

— Виходьте лишень, дівчинко, виходьте, бідненька! Ходіть зі мною. Мені наказано бути ласкавою з вами й утішати вас.

Звук жіночого голосу приніс нещасній деяке заспокоєння й миттєвий приплив мужності, проте її знову скував жах.

— Хто ви? — спитала вона тремтячим голосом, з подивом вдивляючись в обличчя старої.

— Ходімо ж, ходімо, бідненька,— безперестану торочила стара. Ніббіо та обидва його спільники, здогадавшись за словами й таким привітним голосом старої про задум синьйора, всіляко намагались переконати свою бранку не опиратися. Але Лючія роззиралася на всі боки. Хоча дика, незнайома місцевість і невблаганна варта позбавляли дівчину всякої надії на допомогу, все ж вона спробувала закричати, але, побачивши, що Ніббіо багатозначно повів очиськами на хустку, втрималася, здригнулася і відвернулась; її підхопили й перенесли на ноші. Стара залізла туди слідом за нею. Ніббіо наказав обом розбійникам іти позаду, а сам подався бігцем угору по нові розпорядження свого господаря.

— Хто ви? — з жахом питала Лючія огидну незнайому стару.— Навіщо мене посадовили з вами? Де я? Куди мене несете?

— До того, хто хоче зробити вам добро,— до поважного... Щасливі ті, кому він хоче зробити добро. Вам буде дуже гарно, дуже гарно! Тож не бійтеся, розвеселіться, адже він звелівзаспокоїти вас. Ви скажете йому, що я всіляко намагалася заспокоїти вас?

— Хто він? Навіщо? Чого йому треба від мене? Адже я не рабиня його! Скажіть-бо мені, де я; відпустіть мене! Звеліть отим відпустити мене! Хай віднесуть мене до якої-небудь церкви. Адже ж ви жінка,— ради діви Марії!

Це ім'я, святе й ніжне, яке колись, дуже, дуже давно, вимовлялося з побожністю, а потім багато років не тільки не називалось, але, либонь, було навіть зовсім забуте,— це ім'я, долетівши до її слуху, викликало в свідомості цієї мегери дивне, невловне відчуття — ніби ото старезний дід, який осліп іще в дитинстві, згадав раптом про світло.

Тим часом Безіменний, стоячи біля воріт свого замку, напружено вдивлявся вниз: він бачив, як крок за кроком повільно наближаються ноші, зовсім так само, як досі карета, а попереду них на щохвилини більшій відстані біжить Ніббіо. Коли розбійник дістався до вершини, синьйор зробив йому знак іти слідом за ним. Вони зайшли до однієї з кімнат замку.

— Ну то як справи? — спитав синьйор, спинившись.

— Усе гаразд,— вклоняючись, відповів Ніббіо,— звістка — вчасно, жінка — вчасно, на місці — жодної живої душі, тільки один раз — зойк, довкола — нікого, візник — хвацький, коні — норовисті, зустрічей — ніяких, але...

— Тобто?

— Але... але, щиро кажучи, я б радше пустив би їй кулю в потилицю, якби мені наказали, аби тільки не чути її скарг, не бачити її обличчя.

— Що це значить? Що таке? Що ти маєш на увазі?

— Та те, що весь цей час, весь цей час... Дуже вже мені було її жаль.

— Жаль? Що ти тямиш у жалості? Хіба ти знаєш, що таке жалість?

— Цього разу я зрозумів це краще, ніж будь-коли: жалість — це така сама річ, як і страх. Якщо вже вона тебе взяла,— тобі капець!

— А розкажи лишень, як це їй вдалося розжалобити тебе!

— О найшляхетніший синьйоре! Вона так довго плакала, так побивалася, і очі в неї були такі благальні, а сама біла-білісінька, як смерть... і потім знов усе благала, і слова в неї якісь особливі...

А Безіменний тим часом думав: «Не хочу, щоб вона залишалася в моєму замку. Бовдур я, що вплутався в цю історію. Але ж я обіцяв? Обіцяв! Коли вона буде далеко... » — І, підвівши голову, владним тоном сказав Ніббіо:

— Послухай, викинь з голови всяку жалість; сідай на коня, візьми собі супутника,— якщо хочеш, навіть двох,— і скачи щодуху до дона Родріго, ти його знаєш. Скажи, щоб він прислав... чуєш, негайно, зараз же, бо...

Але якийсь внутрішній протестуючий голос не дав йому договорити.

— Ні,— рішуче сказав він, ніби намагаючись переконати самого себе не опиратися велінню цього таємничого поклику, — ні, іди відпочинь, а завтра вранці... зробиш те, що я накажу.

«Чи не диявол допомагає їй?» — подумав Безіменний, залишившись наодинці, стоячи зі схрещеними руками й дивлячись важким поглядом на той шматочок підлоги, де місячне сяйво, вливаючись через високе вікно, витворювало світляний чотирикутник. Тінь від товстих залізних гратів поділила його на квадрати, а від віконної рами розліпила на ще дрібніші клітинки. «Або якийсь чорт, або ж ангел охороняє її... Жалість у Ніббіо!.. Та щоб завтра вранці й духу її тут не було; хоч хай там що, а говорити про неї я більше не бажаю,— проказував він подумки з тим почуттям, з яким звертаються до вередливої дитини, знаючи заздалегідь, що вона однаково не послухається,— і думати про неї більше не хочу. Хай ця тварюка, дон Родріго, дасть мені спокій і не лізе зі своєю подякою; не хочу нічого більше чути про неї. Я зробив йому послугу... Ну, просто... тому, що обіцяв, а обіцяв... мабуть... така вже моя доля! А втім, я хочу, щоб цей мерзотник дорого заплатив мені за цю послугу. Зачекаємо — побачимо...»

Він заходився обмірковувати, що б це таке зажадати від Родріго як винагороду за зроблене, скорше — як відплату. «Жалість у Ніббіо! Як могло таке статися? — знову зринула думка.— Я хочу бачити її... Ні, ні... Так, так, хочу бачити її!»

Він перейшов ряд кімнат, помацки вибрався нагору вузькими сходами й опинився біля комірчини старої. Ударив ногою в двері.

— Хто там?

— Відімкни.

Зачувши голос, стара мерщій кинулася відчиняти; загримів засув, і двері розчахнулися навстіж, Безіменний з порога обвів очима комірчину й при світлі каганця, що блимав на столику, забачив Лючію, яка згорнулася клубочком на підлозі, в найдальшому закутку.

— Хто сказав тобі, відьмо, жбурнути її туди, ніби мішок з ганчір'ям? — кинув він старій, гнівно насупивши брови.

— Де вона зволила, там і влаштувалася,— улесливо відповіла стара.— Я просто з сили вибилася, щоб заспокоїти її,— вона вам це сама скаже,— та тільки нічого путнього не вийшло.

— Встаньте,— звелів Безіменний, підступаючи ближче до Лючії.

Удар в двері, брязкіт засува, поява цього чоловіка та його слова змусили здригнутися від жаху і так украй злякану душу,— і Лючія ще далі забилася в куток, затуливши обличчя руками, не ворушачись, дрижачи всім тілом.

— Встаньте, я не хочу робити вам зла... навпаки, я можу допомогти вам,— повторив синьйор.— Та встаньте ж! — гримнув він, розлючений тим, що обидва рази його наказ зостався невиконаний.

Бідолашка підхопилася, ніби жах додав їй сили, але тут же впала навколішки. Склавши руки, наче перед розп'яттям, вона одразу опустила їх і промовила:

— Я в вашій волі — убийте ж мене.

— Повторюю, я не хочу чинити вам ніякого зла,— відповів Безіменний, пильно дивлячись на це обличчя, спотворене страхом і горем.

— Бадьоріться, бадьоріться,— метушилася збоку стара.— Якщо вже він сам каже, що не хоче кривдити вас...

— А навіщо ж він завдає мені цих пекельних мук? — урвала її Лючія тремтячим від страху голосом, в якому, однак, бриніла безнадійна рішучість.— Що я йому зробила?

— Скажіть, може, з вами погано обходилися? Говоріть же!

— О боже, погано обходилися! Мене заманили, схопили силою! Навіщо! Навіщо вони мене схопили? Навіщо я тут? Де я? Я — бідна дівчина! Що я їм зробила? В ім'я бога,..

— Бог та бог, — урвав її Безіменний, — завжди — бог! Той, хто сам не може захистити себе, у кого немає сили, вічно тиче цього бога, ніби він з ним радився! Що ви хочете цим сказати? Примусити мене...— і він не закінчив фрази.

— О господи! Що я хочу сказати? Що я можу сказати, нещасна, крім того, щоб ви поставились до мене милосердно? Бог прощає стільки гріхів за один милосердний вчинок! Відпустіть мене, благаю вас, відпустіть! Людина, якій судилося також померти, не повинна змушувати отак страждати бідну істоту! О, ви, як господар, накажіть відпустити мене! Адже мене приставили сюди силою. Відішліть мене з цією жінкою до ***, там моя мати. О пресвята діво! Змилостивіться наді мною, відішліть мене до моєї матері! Можливо, вона й недалеко звідси. Я бачу рідні гори! Навіщо ви мене мучите? Нехай відвезуть мене до церкви. Я молитимусь за вас ціле життя. Що вам коштує сказати одно лиш слово? О боже, я бачу, ви готові зжалитись наді мною: скажіть одне тільки слово, скажіть його. Бог так багато прощає за один милосердний вчинок!

«Чому вона не дочка одного з тих псів, що змусили мене піти у вигнання! — подумав Безіменний.— Одного з тих негідників, що були б не проти бачити мене мертвим. Як би я тішився тоді її стогонами, а тепер...»

— Ой, не гоніть від себе доброго поривання,— палко провадила окрилена Лючія, помітивши миттєву нерішучість у погляді й у всьому поводженні свого мучителя.— Якщо ви не виявите мені цієї милості, мені її виявить господь — він дасть мені померти, і все для мене скінчиться. А ви! Настане колись і ваш день... Але ні, ні... Я завжди молитимусь творцеві, хай він вас оберігає від усякого зла... Що вам коштує сказати тільки одно слово? Якби ви могли відбути ці муки!

— Ну годі, заспокойтеся,— урвав її Безіменний з незвичайною лагідністю, яка насторожила стару.— Хіба я чим скривдив вас? Погрожував вам?

— О ні! Я бачу, у вас добре серце, і ви пожалієте бідне створіння. Якби ви тільки захотіли, то могли б нагнати на мене більше страху, ніж усі інші, ви могли б... убити мене — а ви, навпаки, ви... трохи полегшили мені душу. Тож будьте милосердні до кінця. Бог віддячить вам за це. Звільніть мене, звільніть...

— Завтра вранці.

— Ні, зараз звільніть, негайно...

— Завтра ми побачимось, я обіцяю. Ну, годі вже, заспокойтеся. Відпочиньте. Вам треба підкріпитися. Зараз вам принесуть попоїсти.

— Ні, ні, я помру, коли хто-небудь зайде сюди, я помру. Відведіть мене до церкви... Господь зарахує вам цю дещицю.

— Я пришлю жінку, яка принесе вам попоїсти,— провадив далі Безіменний і, мовивши це, аж сам здивувався, як могла йому прийти до голови така хитрість і навіщо було вдаватися до неї тільки задля того, щоб заспокоїти якесь дівчисько.

— А ти,— сказав він до старої,— умов її попоїсти та вклади спати ось у це ліжко. Якщо вона захоче лягти з тобою, нехай, а ні,— ти чудово зможеш переспати одну ніч і долі. Заспокой же її. Кажу тобі: трохи розвесели дівчину, щоб їй не довелося скаржитись на тебе!

За цими словами він швидко попрямував до дверей. Лючія підхопилась і була кинулася за ним, щоб затримати, але він уже зник...

— Ох, я нещасна! Замикайте, замикайте ж мерщій! — І, почувши, як захряпнулися двері й забряжчав засув, вона повернулася до свого кутка й знову вклякла там.— О горе мені! — вигукнула Лючія, захлинаючись від ридань.— Кого мені тепер благати? Де я? Скажіть мені, на бога, скажіть, хто цей синьйор... що оцей, говорив зі мною?

— Хто він? Хто він? Ви хочете, щоб я вам сказала? Атож, так я вам і скажу! Він до вас милостивий, а ось ви невідь що уявляєте про себе. Вас бере цікавість, а розплачуватися доведеться мені. Самі спитайте в нього! Коли я зроблю по-вашому, то мені, либонь, не чути більше тих приємних слів, які він нашіптував вам... Я ж бо стара... стара,— бурмотіла вона крізь зуби. — Хай будуть прокляті всі молоді, їм усе можна: і плакати, й сміятися,— і завжди вони мають рацію.

Але, зачувши Лючіїні ридання й згадавши грізний наказ свого господаря, вона нахилилася до бідолашки, що. забилася в куток, і знов ласкавим голосом провадила далі:

— Ну годі, заспокойтеся, адже я нічого поганого вам не сказала, розвеселіться. Не ставте мені запитань, на які я не можу відповідати, а головне — не занепадайте духом. Якби ви тільки знали, скільки людей вважали б себе щасливими, коли б він розмовляв з ними так, як щойно з вами. Ну-бо, розвеселіться. Ось-ось вам принесуть попоїсти, і, скільки я розумію... судячи з його розмови з вами, це будуть смачнющі речі. А потім ви вкладетеся в ліжко, і, сподіваюсь, залишите трішечки місця й для мене,— докинула вона голосом, в якому, мимо її волі, бриніла стримана ненависть.

— Не хочу я ні їсти, ні спати. Дайте мені спокій, не підходьте, але й не кидайте мене.

— Та ні, ні, заспокойтеся,— сказала стара, відходячи й вмощуючись у старе крісло, скоса поглядаючи на нещасну очима, повними страху й воднораз притаєної злоби. Потім вона подивилася на своє ложе з прикрим почуттям, що її зігнано з нього, чого доброго, на цілісіньку ніч, і забурчала, скаржачись на холод. Проте її тішила думка про скору вечерю й сподівання, що і їй перепаде якась дещиця. Лючія не помічала холоду, їй було байдуже до їжі, вона мов очманіла й тільки неясно відчувала всі свої страждання, весь пережитий жах, неначе то були видіння гарячкового марення.

Вона аж стрепенулася, почувши стук в двері, й, рвучко підвівши спотворене переляком обличчя, закричала:

— Хто там? Хто там? Не впускайте нікого!

— Нічого, нічого, добра звістка,— відповіла стара.— Це Марта принесла нам попоїсти...

— Замикайте, замикайте! — несамовито кричала Лючія.

— Та зараз, зараз! — відповіла стара й, узявши корзину в Марти, квапливо поставила її додолу, замкнула двері, а тоді перенесла вечерю на столик посеред кімнати. Потім почала умовляти Лючію покуштувати смачних страв. Вона вживала, на її думку, найзвабливіші слова, щоб збудити апетит у бідолашки, захоплено розхвалювала вишукані наїдки:

— Це, скажу я вам, такі ласі шматочки, що, коли вони дістаються нашому братові, їх запам'ятовуєш надовго! А вино яке! Сам господар попиває його із своїми друзями... Ну, коли котромусь із них... коли вони хочуть розважитись!

І вона прицмокнула від задоволення. Але, бачачи, що всі її хитрощі аж ніяк не діють, сказала:

— А ви, бачте, вередуєте! І, будьте ласкаві, не здумайте завтра поскаржитися йому, що я вас погано умовляла. Ну, а тепер, либонь, попоїм і я. Не турбуйтеся, і вам вистачать, коли ви схаменетеся й зробитесь слухняною дитиною.

Сказавши це, вона жадібно накинулась на їжу. Добре попоївши, стара підвелася, попрямувала в куток і, схилившися над Лючією, знов заходилась умовляти її попоїсти, а потім лягати спати.

— Ні, ні, нічого я не хочу,— відказувала Лючія ніби спросоння, кволим, невиразним голосом. Потім рішучіше провадила далі: — Двері замкнені? Добре замкнені? — Обвівши поглядом усю кімнату, вона встала і, з випростаними вперед руками, обережно ступаючи, попрямувала до виходу.

Стара випередила її, вхопилася за засув, поторгала ним і сказала:

— Чуєте? Бачите? Добре замкнені! Тепер ви задоволені?

— О боже, задоволена! Задоволена — отут! — застогнала Лючія, забившися знову в свій куток.— Але господь знає, що я тут.

— Та йдіть уже лягайте в ліжко: чого вам валятися долі, мов собаці! Чи ви бачили таке — відмовлятися від вигод, коли вони є!

— Ні, ні. Дайте мені спокій.

— Ну то як хочете! Одначе ж подивіться сюди: я вам гарненьке місце приготувала, а сама якось примощуся скраєчку. Тепер, коли захочете, самі знаєте, як влаштуватися. Та не забудьте, що я вас довгенько вмовляла.— Сказавши це, стара впала, не роздягаючись, на ліжко, і все затихло.

Лючія неповорушно сиділа в своєму кутку, згорнувшися клубочком. Зігнувши коліна й спершися на них ліктями, вона затулила обличчя руками. То був не сон і не ява, а швидка зміна, якесь неясне чергування тривожних думок, видінь, жахів. Тепер, зоставшися наодинці з собою, вона чіткіше уявляла собі кошмари, пережиті за останній день, і скорботно схилялася перед жахливою й суворою дійсністю, яка обступала її з усіх боків; проте думка, проникаючи в ще темніші глибини, над силу боролася з привидами, породженими страхом і невідомістю. В такому сум'ятті почувань Лючія пробувала ще досить довга. Нарешті, стомлена й розбита, вона випростала своє заніміле тіло, потяглася й упала долілиць на підлогу. Так пролежала вона якийсь час у стані, більше схожому на справжній сон. Та несподівано вона отямилася, ніби по якомусь внутрішньому заклику, і відчула потребу зібрати докупи всі свої думки, до кінця усвідомити, де вона, як сюди потрапила, навіщо. Прислухалася до якогось звуку: то було протягле, хрипке хропіння старої. Лючія широко розплющила очі й побачила тьмяний вогник, який то з'являвся, то зникав: це був гніт згасаючого каганця, що викидав мерехтливе світло й відразу, коли можна так висловитись, втягав його назад, на манір припливу й відпливу на морському березі. Це світло, втікаючи від речей, не встигнувши надати їм певних обрисів і забарвити у відповідні кольори, створювало для очей тільки швидку зміну якихсь примарних образів.

Проте недавні переживання, випливши в Лючіїній пам'яті, дуже швидко допомогли дівчині розібратися в усьому, що спершу видавалось їй таким загадковим. Прокинувшись, нещасна впізнала свою в'язницю, і на неї відразу наринули всі страшні спогади пережитого дня, всі кошмари майбутнього; навіть оця тиша після стількох хвилювань, оцей ніби спокій, оця занедбаність, в якій її покинуто, знову вселили їй сильну тривогу, і її огорнув такий страх, аж захотілося вмерти. Та в цю мить Лючія подумала, що вона все ж може молитися, й відразу в її душі спалахнула надія. Дівчина знову взялася за свої чотки, стала перебирати їх, і разом із словами молитви, які злітали з її тремтячих уст, в її душі утверджувалась якась невичерпна віра. Нараз їй сяйнула думка: адже її молитву буде скоріше почуто й вона буде більш угодна богові, якщо в оцьому своєму незмірному відчаї дати якусь обітницю. Лючія почала пригадувати, що зараз і що раніше було для неї найдорожче за все на світі. В цю хвилину душа була охоплена самим тільки страхом, і жодного іншого бажання, крім звільнення, в ній не лишалося. Тим-то Лючія відразу згадала про найдорожче для себе і, не задумуючись, вирішила принести його в жертву. Вона опустилася навколішки й, схрестивши на грудях руки, з яких звисали чотки, та звівши очі до неба, промовила:

— О пресвята діво! Скільки разів я зверталася до вас, і скільки разів ви мене втішали! Ви перетерпіли стільки страждань і тепер пробуваєте в ореолі святості й слави! Ви сотворили стільки чудес для нещасних знедолених, допоможіть же мені! Дайте мені силу вирятуватися з цієї напасті й повернутися щасливою до своєї матері. О матір божа, складаю вам обітницю незайманості, присягаюсь вам: я навіки відмовляюся від свого коханого й присвячую себе назавжди служінню вам.

Мовивши ці слова, дівчина схилила голову, надягла на шию чотки на знак посвячення, ніби це був її захист, обладунок нового воїнства, що в його ряди вона вступила. Потім Лючія опустилася на підлогу й відчула, як в її душу ввійшло заспокоєння, якась глибока надія. Вона згадала слова всемогутнього незнайомця: «Завтра вранці»,— і їй здалося, ніби в них бриніла обіцянка звільнити її. Від цих утішливих думок її почуття, стомлені важкою боротьбою, потроху заспокоїлись, і, нарешті, вже аж перед світанком, з іменем своєї заступниці на устах, Лючія заснула міцним і тривалим сном.

Однак у замку був іще один чоловік, який тієї ночі хотів заснути, але не міг. Пішовши чи майже втікши від Лючії й наказавши подати їй вечерю, він своїм звичаєм обійшов пости замку, проте образ дівчини невідступно ходив слідом за ним, не даючи ані хвилини спокою, а у вухах безперервно бриніли її слова. Синьйор пройшов до своєї кімнати, квапливо й розлючено замкнувся в ній, немовби йому треба було захищатися від цілої армії ворогів, потім, так само квапливо роздягшися, вклався в ліжко. Але образ дівчини мов живий стояв перед ним і ніби промовляв: «Ти не заснеш».

«Що за порожня бабська цікавість спонукала мене подивитися на неї? — подумав він.— Ця тварюка Ніббіо, либонь, мав слушність: чоловікові капець. Атож, це так: чоловікові капець! Тобто мені? Мені капець? Але що ж усе-таки сталося? Який це диявол поплутав мене? Що змінилося? Хіба ж я раніше не знав, що жінки завжди верещать? Іноді таке буває й з чоловіками, коли вони не годні захистити себе. Що за чортівня! Чи ж мало я чув жіночого виття?»

Проте йому не довелося довго ритися в своїй пам'яті: мимоволі з неї виринуло кілька випадків, коли ні благання, ні ридання не могли похитнути його рішення. Але невдовзі спогад про цю його діяльність не тільки не додав йому твердості, відсутньої для виконання взятої на себе справи, не тільки не притлумив у ньому болісного почуття жалості, а навпаки, пробудив у ньому якийсь жах, пристрасне бажання каяття. Тепер Безіменному видавалося полегшенням думати про образ Лючії,— це допомагало йому підтримувати в собі мужність. «Вона жива,— міркував він,— я тут, у мене ще в час; адже я можу сказати їй: ідіть і радійте; я побачу її змінене обличчя й скажу: простіть мене... Простіть мене? Я — прошу прощення? У баби? Це я? Так, і все ж, якби це слово, єдине тільки слово могло дати мені заспокоєння, зняло б з мене оцю чортівню, я промовив би його неодмінно, так, знаю, що промовив би. До чого я докотився! Я вже більше не чоловік, мені капець!.. Годі! — сказав він, люто крутячись у своєму ліжку, яке раптом здалось йому твердим-претвердим, а ковдра важкою-преважкою.— Ну, годі! Все це дурниці, таке зі мною бувало й раніше. Минеться й цього разу».

І, щоб примусити себе заспокоїтися, він намагався придумати якусь важливу справу, таку, яка б могла захопити його, якій він віддався б цілком; але нічого не міг придумати. Йому здавалося, що все змінилось. Те, що раніше мало для нього таку притягальну силу, тепер уже не вабило його. Пристрасть, як ото кінь, що став дибки перед тінню, не давала йому нестися вперед. Згадуючи про задумані справи, він, замість прагнути до їхнього завершення, замість гніватися через можливі перешкоди (сам гнів у ту мить видався б йому раєм), відчував смуток, майже жах перед тим, що вже вчинив. Майбутнє уявлялось йому безглуздим, без мети, без бажань, воно ніби було повне самих тільки нестерпних спогадів, а всі години — схожими на цю годину, яка тяглася так повільно і так болісно чавила йому голову. Безіменний заходився перебирати подумки своїх розбійників і не міг спинитися на жодному, кому б він наважився дати якесь важливе доручення; навіть сама думка, що він знов може побачити їх, перебувати серед них, була йому нестерпно тяжка й викликала тільки почуття досади та огиди. А коли він починав вигадувати собі заняття на завтрашній день, яку-небудь невідкладну справу, то незмінно вертався до думки, що завтра відпустить на волю цю бідну дівчину.

«Так, я звільню її, неодмінно звільню. Тільки-но займеться день, я прийду до неї й скажу: ідіть, ідіть. Я дам їй проводаря... А як же обіцянка? А слово? А дон Родріго? Але, власне, хто такий цей дон Родріго?»

Ніби заскоченнй зненацька важким запитанням старшого, Безіменний раптом вирішив будь-що дати сам собі відповідь, скорше не він сам, а той чоловік, який несподівано виріс, ніби постав для суду над попереднім.

І Безіменний почав дошукуватися причини, чому він з доброго дива вирішив узяти на муки незнайому бідолашну дівчину, не почуваючи до неї ні злоби, ні остраху, а тільки через бажання догодити донові Родріго; і ніяк не міг знайти виправдання своєму вчинкові чи бодай якось пояснити собі, як таке могло статися. Адже це рішення, швидше бажання, було миттєвим поривом його душі, тоді ще підвладної старим, звичним почуттям, було наслідком багатьох колишніх подій; і ось тепер, жорстоко допитуючи самого себе, намагаючись усвідомити тільки один свій вчинок, він заглибився в споглядання свого минулого життя. Все далі й далі назад, від року до року, від сварки до сварки, від кровопролиття до кровопролиття, від лиходійства до лиходійства,— кожний з отих вчинків поставав у його оновленій душі, відірваний від почуттів, які примусили колись зробити його; поставав в усій жахливості, що її тоді ці почуття заважали виявити. Але ж це були його вчинки, це був він сам. Жах від думки, яка виникла при спогляданні тих картин і була нерозлучна з ними, вкинув його в повний розпач. Він швидко підхопився, гарячково простяг руки до стіни біля ліжка, схопив пістолет, звів курок і... Та в цю мить, коли він був готовий розлучитися з віднині нестерпним для нього життям, його думка, перейнята немовби забобонною тривогою, раптом перенеслася в майбутнє безпосередньо після його смерті. Він із жахом уявив собі свій спотворений, непорушний труп під владою найнижчого із смертних; подив, переполох назавтра в замку; навкруги метушня, а він — безсилий, безмовний, кинутий невідь куди. Він уявив собі, які підуть розмови і тут, і в околі, й далеко-далеко, бурхливу радість своїх ворогів. Морок і безмовна тиша довкола додавала в його очах цій картині смерті ще більшої скорботи, ще більшого жаху. Йому здавалося, що якби це було вдень, привселюдно, під відкритим небом, то він би без вагання кинувся в річку й зник назавжди. Охоплений цими болісними роздумами, він то зводив, то відпускав курок судомним рухом великого пальця. Та раптом у його свідомості майнула нова думка: «А що, коли те, загробна життя, про існування якого мені так багато говорили в дитинстві, а що, коли його немає, і все це — попівські вигадки? Що ж це я тоді роблю? Навіщо вмирати? Адже це чисте безумство!.. А якщо все-таки оте інше життя існує?..»

Від таких сумнівів, перед таким ризиком його охопив відчай, похмурий та важкий, від якого не було порятунку навіть у смерті. Пістолет випав з рук, він схопився за голову, зуби в нього цокотіли, він весь дрижав. Аж зненацька йому згадалися слова, які він кілька разів чув іще зовсім недавно: «Бог багато чого прощає за один милосердний вчинок». Ці слова бриніли для нього тепер не як смиренне благання, з яким їх тоді вимовлено, а як владне твердження, де, однак, було приховано неясну надію. На якусь хвилину Безіменний відчув полегшення: він забрав руки від скронь, і, прийшовши до тями, полинув подумки до тієї, яка мовила ці слова, і побачив її не як свою бранку, що благала пощади, а як ту, хто дарує спокій і втіху. Він нетерпляче чекав ранку, щоб чимскоріше звільнити її й почути з її уст інші, живлющі слова з закликом до щастя; він уявив собі, як проведе її до матері. «А потім? Що робитиме він завтра решту дня? А післязавтра? А наступні дні? А вночі? Адже ніч настане через дванадцять годин! О боже, ніч! Ні, ні, тільки не ніч!»

І, вдивляючись у тяжку порожнечу майбутнього, він марно починав шукати, чим заповнити свій час — дні і ночі. То він вирішував покинути замок і податися в далекі краї, де ніхто не знав би його навіть на ймення,— але відчував, що від самого себе йому однаково не втекти; то в ньому займалося боязке сподівання, що до нього повернеться його колишня воля, колишня сила, і що все теперішнє — лише скороминуща маячня; то він жахався дня, коли його побачать таким нещасним; то він прагнув до нього, немовби цей день ніс світло в його змучену душу. І ось, коли стало розвиднятися, невдовзі після того, як Лючія заснула, а він усе сидів непорушно, до його вух долинула хвиля неясних звуків, несучи з собою щось непоясненно радісне. Він уважно прислухався. То був далекий урочистий благовіст; а за кілька хвилин він почув і гірське відлуння, яке то вторувало цим радісним звукам, то зливалося з ними. Через кілька хвилин знов залунав дзвін, але вже ближче й також святковий, потім іще один. «Що за веселощі?— подумав Безіменний.— З чого радіють ці люди?» Він скочив зі свого ложа страждань, напіводягнений підбіг до вікна й виглянув назовні.

Гори стояли напівоповиті туманом; небо було не просто хмарне, воно само здавалося суцільною сірою хмарою. Але при світлі дня, що займався, можна було бачити, як дорогою в глибині долини рухалися люди; декотрі виходили із своїх будинків і потім усі прямували в один бік, до гаю, праворуч від замку; всі були вбрані по-святковому й незвичайно пожвавлені.

«Ну й чортівня! Що може бути веселого в цій клятій глухомані? Куди поспішає вся ця нечисть?» І, погукавши вірного браві, який спав у сусідній кімнаті, запитав у того, що означає вся ця метушня. Браві, знаючи не більше ніж хазяїн, відповів, що негайно піде довідатися. Синьйор стояв, прихилившись до вікна, весь поглинутий цим рухливим видовищем. Ішли чоловіки, жінки, діти, йшли гуртами, парами, поодинці. Декотрі, наздогнавши тих, що йшли попереду, приєднувались до них; інші, вийшовши з дому, приєднувалися до першого стрічного й далі йшли гуртом, як добрі друзі в заздалегідь домовленій мандрівці. Всі кудись поспішали, всіх єднала якась загальна радість. І цей різноголосий, але воднораз гармонійний перегук дзвонів, то близьких, то далеких, здавався ніби розмовою цього рухомого натовпу й правив за додаток до тих слів, які не могли долетіти сюди, нагору.

Він дивився й дивився, і в його душі розросталося щось більше, ніж проста цікавість, спонукало його довідатися, чим викликано цей одностайний порив такої кількості не знайомих одне одному людей.

Розділ двадцять другий

Незабаром браві повернувся й повідомив, що напередодні кардинал Федеріго Борромео, архієпископ міланський, прибув до *** і пробуде там цілий день; що звістка про його прибуття поширилась по всьому околу того ж таки вечора, й усім захотілося піти подивитися на цього чоловіка, а дзвонять не стільки щоб сповістити населення, як з радості. Зоставшися на самоті, синьйор у глибокій задумі й далі дивився на долину.

«Через одного чоловіка! Усі радіють, усі поспішають, аби побачити одного чоловіка! Та, мабуть, у кожного є щось таке, що не дає йому спокою! Але ні в кого, ні в кого немає такого, як у мене; ніхто, певно не провів такої ночі, як я! Тільки ж чим цей чоловік зумів викликати загальну радість? Ну, кине кілька сольдо навмання... Але ж не всі побіжать за цією подачкою? Ну, благословить когось, мовить якесь слово... О, якби в нього знайшлись утішливі слова й для мене! Якби ж то! А чому б і мені не піти? Чому? Піду, піду неодмінно. Я хочу поговорити з ним — віч-на-віч. Що ж я йому скажу? Ну, те, що... Побачимо, що скаже мені цей чоловік». Він прийняв рішення в якомусь хаосі почуттів, квапливо скінчив одягатися, надягши куртку, яка своїм кроєм нагадувала військовий одяг, узяв кинутий на ліжко маленький пістолет і почепив до пояса з одного боку, а з другого — другий пістолет, зірвавши його зі стіни; потім заткнув за пояс свій кинджал; зняв — так само зі стіни — карабін, такий же знаменитий, як і його хазяїн, і повісив через плече, взяв капелюха, вийшов з кімнати й попрямував відразу туди, де залишив Лючію. Поставив карабін зовні, в кутку біля дверей, постукав і щось сказав, щоб дати знати про себе. Стара одним стрибком зіскочила з ліжка, кинулася відчиняти. Синьйор зайшов і, обвівши поглядом кімнату, побачив непорушну Лючію, яка забилася в свій куток.

— Спить? — пошепки спитав він стару.— Спить отам? То це ти так виконуєш мої накази, стара відьмо?

— Та я вже всяк старалася,— відповіла стара,— але вона нізащо не захотіла ні попоїсти, ні зрушити з місця...

— То нехай спить собі спокійно; дивись не розбуди її; а коли вона прокинеться... Марта буде в сусідній кімнаті, і, якщо дівчині щось буде потрібно, ти покличеш її. Коли вона прокинеться, скажеш, що я... що господар, мовляв, пішов ненадовго, незабаром повернеться й... зробить усе, що вона захоче.

Стара зовсім остовпіла й подумала собі: «Чи вона, бува, не принцеса якась?»

Синьйор вийшов, узяв карабін, звелів Марті дожидати в передпокої, наказав першому стрічному браві стати на варті й не дозволяти нікому, крім Марти, навіть ногою ступити до цієї кімнати, потім вийшов із замку й швидкою ходою став спускатися в долину.

В рукописі не сказано про те, як далеко було від замку до села, де спинився кардинал, але, судячи з усього перебігу подій, про які ми маємо розповісти, ця відстань була не більша за ту, яку долають протягом тривалої прогулянки. Певна річ, такий висновок стосується лише жителів долини, а не людей з віддаленіших місць, бо зі спогадів сучасників нам відомо, що народ натовпами сходився миль за двадцять, а то й більше, щоб подивитися на Федеріго.

Браві, що траплялися назустріч Безіменному по його дорозі вниз з гори, поштиво спинялися, коли синьйор проходив мимо, й чекали, може, він дасть які-небудь накази або візьме їх із собою на якийсь зухвалий набіг; вони не розуміли, що означало його поводження та погляди, які він кидав на них у відповідь на їхні уклони.

Коли Безіменний опинився на великій дорозі, перехожі дивувались найбільше з того, що бачили його без звичайного супроводу. Втім, кожен шанобливо скидав капелюха й відступався, даючи йому стільки дороги, що, либонь, вистачило б для цілого почту. Діставшися до села, Безіменний опинився перед величезною юрбою; але його ім'я швидко передалося з уст в уста, і юрба розступилася. Підійшовши до першого стрічного, він спитав, де кардинал. «У будинку курато»,— уклонившись, відповів той і показав, де саме.

Синьйор попрямував туди, зайшов у дворик — там зібралося багато священиків, які з подивом і підозрою розглядали новоприбулого. Просто перед собою він побачив розчинені навстіж двері до невеликої приймальні, де також товпились священики. Він зняв з плеча карабін і прихилив до стіни в кутку дворика, потім зайшов до приймальні; і тут те саме: переморгування, перешіптування, кілька разів промовлено його ім'я, а тоді — глибока мовчанка. Звернувшись до якогось священика, він спитав, де кардинал, додавши, що йому хотілося б побесідувати з ним.

— Я тут людина стороння, — відповів той і, роззирнувшись довкола, покликав капелана-хрестоносця, який саме перешіптувався зі своїм співрозмовником у кутку приймальні: «Він? Отой знаменитий? Чого йому тут треба? Якомога далі від нього!» Проте капеланові довелося підійти на поклик, що голосно пролунав серед запалої мовчанки. Він уклонився Безіменному, вислухав його і, з неспокійною цікавістю звівши очі на це обличчя, відразу потупив їх. Помовчавши хвилинку, він сказав, або ж, скорше, промимрив:

— Не знаю вже, як найсвітліший монсиньйор... чи вільний від справ... як почуває себе... чи зможе... З вашого дозволу, я піду довідаюсь.

І, згнітивши серце, він пішов виконувати доручення до сусідньої кімнати, де перебував кардинал.

В цьому місці нашої розповіді ми не можемо не затриматися на якийсь час, мов той подорожній, стомлений і змучений довгою мандрівкою через безплідну й суху пустелю, котрому раптом захотілося спинитися ненадовго в затінку розкішного дерева, на траві, біля струмочка з джерельною водою. Ми зустрічаємося тут з людиною, пам'ять про яку, виринаючи в нашій свідомості, щоразу викликає в душі благоговійну пошану й радісне розчулення. Ці почуття найбільше виявляються саме тепер, після стількох скорботних образів, після споглядання таких численних і згубних мінливостей долі! Цій людині ми безумовно повинні присвятити кілька рядків. А хто не має бажання їх читати, але все ж хоче знати, як розгорнуться подальші події нашої історії, той хай відразу переходить до наступного розділу.

Федеріго Борромео, народившись 1564 року, належав до тих рідкісних людей, що всі свої незвичайні здібності, свій величезний статок, усі переваги свого привілейованого становища, все своє невичерпне завзяття віддають на пошуки добра і на служіння йому. Його життя схоже на джерело, яке, б'ючи чистим із скелі, ніколи не застоюється й не каламутніє під час довгого шляху через різні землі й таким самим чистим впадає в річку.

Оточений достатком і пишнотою, він іще з дитинства прислухався до слів самозречення й покори, до тих повчань про марність мирських утіх, про гріховність гордині, про істинну гідність та про істинне благо, які, незалежно від того, чи зустрічають вони відгук у серцях, чи ні, незмінно передаються від покоління до покоління в найпростіших заповітах віри. Він прислухався, повторюю, до цих повчань з усією серйозністю, оцінив їх, визнав непогрішними й сприйняв їх. Він зрозумів, що, отже, не можуть бути істинними інші, протилежні слова й інші вислови, які так само передаються від покоління до покоління з тією ж певністю й часом тими ж устами; і він поставив собі за мету керуватися в своєму поводженні й способі мислення отими, які вважав самою істиною. Певний того, що життя повинне бути не ярмом для багатьох і святом для декотрих, а однаковим для всіх — служінням ближньому, за яке кожному доведеться звітуватися, він іще з дитячих років почав замислюватись над тим, як би зробити своє життя корисним і праведним.

У 1580 році він висловив тверде рішення віддати себе служінню церкві й прийняв посвяченням рук свого двоюрідного брата Карло, котрий уже в той час вважався в народі святим. Невдовзі після цього Федеріго вступив до колегії, яку заснував у Павії Карло Борромео і яка й досі зветься іменем його роду. Там, ревно віддаючись усім приписаним заняттям, він доброхіть узяв на себе ще два: навчання основ християнського вчення найбільш темних, відсталих людей і відвідини, втішання, догляд хворих і турбота про них. Завдяки своєму авторитету, який він здобув серед товаришів, він залучав їх собі на поміч у цій благородній справі. І в кожному корисному й чесному починанні він завжди був на першому місці, і навіть якби він посідав найнезначніше громадське становище, то ця першість була б йому забезпечена, дякуючи його особистим якостям. А всяких інших переваг, пов'язаних з його високим становищем, він не тільки ніколи не шукав, але й, навпаки, ухилявся від них усіма способами. Його стіл був скорше бідний, ніж простий, і одежу він носив скорше бідну, ніж просту. З цим і узгоджувалися весь спосіб його життя і його поводження. Він ніколи й не думав змінити їх, хоч би скільки кричали й скаржилися його родичі, вважаючи, що цим він принижує гідність свого дому.

Другу боротьбу йому довелось провадити зі своїми наставниками, які часом крадькома й ніби ненароком намагалися оточити Федеріго такими побутовими речами, панська розкіш яких вирізнила б його з-посеред інших вельмож і дозволила б йому виступати в ролі місцевого володаря. Чи то вони сподівались врешті здобути цим його прихильність; чи то їх спонукало до цього рабське схиляння, прагнення купатися в блиску чужої пишноти; чи то вони належали до тих обережних людей, які боязко цураються як чесноти, так і пороку, вічно проповідують, що довершеність — у золотій середині, і керуються цим усе своє життя, вважаючи себе щасливими. Федеріго замолоду не тільки не піддавався таким спокусам, але й, навпаки, ганив тих людей, що не гребували ними.

Зрозуміла річ, не доводиться дивувати тому, що за життя кардинала Карло, який був старший на двадцять шість років, Федеріго (дитиною, а згодом і підлітком) прагнув наслідувати поводження й спосіб думання свого наставника. На нього справляла величезний вплив ця статечна, велична особа, що була живим втіленням святості й підтверджувала це своїми діяннями, особа, перед чиїм авторитетом, коли б тільки це стало потрібно, в будь-яку мить шанобливо схилились би всі довкола — хоч би хто й скільки їх було. Проте заслуговує уваги те, що й після смерті кардинала ніхто не міг би подумати, що Федеріго, якому в той час було двадцять років, потребує керівника й порадника. Чимраз гучніша слава про його розум, ученість і побожність, а також зв'язки з багатьма впливовими кардиналами, престиж його родини, саме ім'я, з яким, дякуючи кардиналові Карло, звикли пов'язувати щось святе й велике,— все те, що повинне, й усе те, що може привести чоловіка до високого духовного служіння, пророчило йому успіх на цій ниві. Але, усім серцем повний того, чого не стане заперечувати жодний істинний християнин, а саме: що єдиним виправданням для піднесення чоловіка над іншими людьми може бути тільки служіння їм,— він страшився високих чинів і намагався ухилятися від них. Не тому, певна річ, що він уникав служити ближньому,— адже рідко чиє життя було так присвячене цьому, як його,— а через те, що не вважав себе ані таким гідним, ані таким здібним, щоб посісти який-небудь високий і відповідальний пост. Тим-то, коли в 1595 році папа Климент VIII запропонував йому архієпископство в Мілані, Федеріго був украй збентежений і без жодних вагань відмовився. Пізніше він поступився тільки перед настійливим повелінням папи.

Ось такі достойні вчинки — гай-гай! Декому вони можуть виявитися не під силу, та й усілякі лицеміри без великого розумового напруження можуть скористатися з них, так само як і зубоскали завжди знайдуть привід мимохідь висміяти їх. Але хіба вони від цього перестають бути істинним вираженням чесноти й мудрості? Життя — істина для слів, а слова, описуючи ці почуття, навіть якби вони сходили з уст усіх наклепників і насмішників світу, завжди залишаться прекрасними, коли їм передує життя, повне безкорисливої самопожертви.

Ставши кардиналом, Федеріго встановив для себе тверде правило: використовувати особисто для себе лише таку частку свого багатства, часу та всього іншого взагалі, яка була конче потрібна. Він твердив, як і всі твердять, що церковні прибутки — надбання бідних; з подальшого видно, як він втілював це правило в життя.

Федеріго висловив бажання дізнатись, які витрати йдуть на нього самого й на його слуг; і коли йому сказали, що вони становлять шістсот скуді (в ті часи назву скуді мала монета, яка, зберігаючи ту саму вагу й назву, пізніше стала зватися цехіном), він дав розпорядження, щоб цю суму щорік перераховували з його особистих коштів до кардинальської скарбниці, вважаючи, що йому, з таким величезним статком, негоже жити на церковні прибутки. Він був такий ощадливий і скупий стосовно себе самого, що уникав міняти одежу, не зносивши її до останку,— і все ж, як це відзначено письменниками, його сучасниками, він поєднував простоту з прискіпливою охайністю: дві риси, вкрай визначні в той неохайний і пишний вік. Так само, щоб нічого не пропадало із залишків його вбогого столу, він віддавав їх притулку для бідних,— за його розпорядженням, хтось звідти приходив щодня до трапезної й забирав усе, що залишалося. Такі турботи, певне, можуть викликати уявлення про якусь нікчемну, скупу й дражливу чесноту, про розум, який геть погруз у дріб'язкових речах і не здатний до високих задумів, коли б не було Амброзіани^[113] — бібліотеки, яку Федеріго задумав з таким сміливим розмахом і вибудував від самісінького підмурка з величезними витратами. Щоб збагатити її книжками та рукописами, він (принісши як дарунок усе, що встиг доти зібрати сам з таким великим старанням і видатками) вибрав вісім дуже вчених і здібних людей, яких тільки зміг знайти, й вирядив їх купувати книжки по Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, Фландрії, Лівану та Єрусалиму. 

В такий спосіб йому вдалося зібрати близько тридцяти тисяч друкованих книг і чотирнадцять тисяч рукописів. При бібліотеці він заснував колегії вчених (усього дев'ять) і утримував їх на власні кошти до кінця свого життя; згодом, коли звичайних прибутків на це забракло, кількість колегій було скорочено до двох,— їхнім завданням стало вивчення різних наук: богослов'я, історії, словесності, церковних старожитностей, східних мов, причім кожний учений був зобов'язаний опублікувати роботу з тієї галузі, яку взявся вивчати. Сюди він долучив і колегію, яку пойменував «тримовною»,— для вивчення грецької, латинської та італійської мов; колегію для вихованців, котрі навчалися всіх цих предметів і мов, щоб згодом викладати їх; створив і друкарню для східних мов, тобто єврейської, халдейської, арабської, перської, вірменської; заснував галерею картин, галерею скульптури та школу трьох основних образотворчих мистецтв. Для останньої він уже міг знайти досвідчених учителів; що ж до всього іншого, то ми вже знаємо, якої праці коштувало йому зібрати книжки та рукописи; звичайно, важче було знайти шрифти для цих мов, у той час набагато менше поширених у Європі, ніж тепер, а ще важче — підібрати людей.

Досить сказати, що з дев'яти вчених восьмеро були молоді здібні вихованці семінарії,— з цього можна судити, якої невисокої думки він був про глибину знань загальновизнаних учених свого часу; з цим, звичайно, погодились і нащадки, геть забувши їх. В правилах, встановлених ним для користування й керування бібліотекою, відчувається постійна турбота про читачів, прекрасна не тільки сама по собі, але й з багатьох поглядів мудра та благородна, що далеко випереджала поняття та звичаї того часу. Так, бібліотекареві він приписував підтримувати зв'язки з найученішими людьми Європи, щоб діставати від них відомості про стан науки, про кращі друкованікнижки з усіх галузей знань і купувати їх; він приписував також рекомендувати вченим книжки, про які вони ще не знають і які можуть виявитись для них корисними; він наказав, щоб усім — місцевим жителям та іноземцям — було надано всілякі вигоди й час для користування книжками, коли тільки у них виникне така потреба.

Така вказівка в наш час видасться всякому цілком природною, пов'язаною з самою ідеєю створення бібліотеки, але в ту добу було інакше. І в історії Амброзіани, написаної (в дусі того віку, витончено й чітко) таким собі П'єрпаоло Боскою, котрий завідував бібліотекою після смерті Федеріго, навмисне підкреслено як щось дуже, оригінальне, що в цій бібліотеці, створеній приватною особою майже цілком на власні кошти, книжки були виставлені для огляду публіки і видавались усякому, хто їх вимагав, причім читачам пропонували стільці, папір, пера та чорнило для необхідних нотаток; тим часом як по інших відомчих бібліотеках Італії книжки не тільки не виставлялись, але й були позамикані по шафах і діставалися звідти тільки для того, щоб швиденько погортати їх, та й то лише завдяки люб'язності бібліотекарів, а про вигоди читачів під час занять ніхто навіть і не думав. Тож поповнювати таку бібліотеку було однаково, що вилучати книжку з користування взагалі — на взірець одного із застарілих способів землеробства, які існували колись та й тепер нерідко трапляються і тільки виснажують грунт.

Не питайте, який вплив мало це дітище Борромео на загальну культуру. Найпростіше було б двома фразами показати, як це звичайно заведено, що вплив той був незвичайний або ж що його й зовсім не було; дошукуватися та пояснювати, наскільки це можливо, який він був насправді,— це, мабуть, дуже стомливо, нецікаво і недоречно. Але подумати тільки, яким же благородним, розумним, добромисним, яким невтомним поборником людського вдосконалення був той, хто задумав таку справу — задумав з таким розмахом і здійснив в умовах такого невігластва, такої відсталості, такої загальної ворожості до всякого культурного зачинання, здійснив серед різних пересудів, як-от: «А яке від цього пуття?», «Невже не можна подумати про щось інше?», «Ну й придумав!», «Цього ще бракувало!» та інших; а було цих пересудів, мабуть, набагато більше, ніж тих скуді, які він витратив на свій почин,— сто п'ять тисяч, здебільше його власних.

Щоб назвати цього чоловіка дуже щедрим добродійником, здається, немає потреби знати ще й про те, чи він роздавав гроші тим, хто безпосередньо відчував у них нужду; і, либонь, знайдуться люди, які подумають, що такі витрати — це найкраща й найкорисніша милостиня. Але для Федеріго поняття милостині, яку він вважав найпершим своїм обов'язком, було значно ширше, в цьому випадку, як в усіх інших, його вчинки не розходились з напрямом думок. Із багатьох своєрідних прикладів його добродійності, зібраних біографами, ми тут наведемо один, з якого стане видно, скільки мудрості й благородства зумів виявити Федеріго на цій ниві.

Дізнавшися, що один дворянин хитрістю та всякими утисками хотів присилувати одну з своїх дочок постригтися в черниці, а вона охочіше схилялася до заміжжя, він викликав до себе її батька і змусив того признатися, що приводом для такого суворого обходження був брак чотирьох тисяч скуді, які були необхідні, щоб пристойно віддати дочку заміж; отож Федеріго дав їй на посаг оці чотири тисячі. Можливо, декому здасться, ніби така щедрість надмірна, нерозважлива, надто нагадує безглузді фантазії чванька,— адже чотири тисячі скуді можна було б із більшою користю витратити у сто інших способів! На це ми не можемо нічого заперечити, хіба що тільки побажати якнайчастіше зустрічатися з чеснотою, яка дійшла до крайнощів, вільною від панівних пересудів (кожна доба має свої), незалежною від загальноприйнятих суджень, як це мало місце в даному випадку, адже ця чеснота спонукала людину дати чотири тисячі скуді, щоб не змушувати дівчину йти в черниці.

Невичерпна добрість цього чоловіка виявлялася не тільки в його щедрості, але й в усій поведінці. Бувши приємний в поводженні з усіма, він вважав своїм особливим обов'язком зустрічати з лагідним обличчям, з поштивою чемністю тих, кого звичайно іменують людьми низького стану, тим паче що їм рідко випадає зустрічатися з таким ставленням до них. І тому в нього бували сутички з лицарями девізу ne quid nimis^[114], яким хотілося будь що поставити кого в певні, іншими словами, в їхні власні, межі.

Так, якось раз, коли Федеріго під час своїх відвідин глухого гірського сільця наставляв бідних дітей і, бесідуючи, пестив їх, один із тих лицарів попередив його, щоб він був обережніший і не дуже пестив малих, бо вони, мовляв, огидні й брудні. Мабуть, той дивак гадав, що Федеріго бракувало розуму самому зробити це відкриття або ж проникливості, щоб знайти дотепну відповідь. Так за певних обставин і часу ведеться особам, наділеним високим званням, бо мало знаходиться людей, які вказували б їм на їхні вади, і забагато сміливців, готових дорікати їм за хороші справи. Отож добрий кардинал відповів не без деякого роздратування: «Таж це моя паства; вони, можливо, ніколи більше не побачать мого обличчя,— а ви не хочете, щоб я пестив їх».

Проте гнівався він дуже рідко, всі захоплювалися лагідністю його поводження, незворушним спокоєм, який, либонь, завдячував відповідним якостям його вдачі, що насправді була жвавою й запальною, але Федеріго уперто боровся з нею, виховуючи в собі розважливість і терпіння. Якщо ж іноді він бував суворим і навіть гострим, то тільки до підлеглих йому пастирів, коли вони виявлялися винними в користолюбстві, недбальстві та інших вадах, особливо несумісних з їхнім священним саном. А все, що могло стосуватися його власних інтересів або його мирської слави, не хвилювало Федеріго, не викликало в ньому ні радості, ні жалю, ні захвату,— дивно, якщо ці почуття не були закладені в його душу, і ще дивніше, якщо вони в неї були закладені. Не тільки на численних конклавах^[115], в яких Федеріго брав участь, він вважався чоловіком, що ніколи не прагнув посісти місце, таке бажане для честолюбства і таке небезпечне для істинного благочестя; але й якось раз, коли один з його колег, людина великої ваги, запропонував йому свій голос і голоси своєї фракції (гидке слово, але саме воно й було тоді в обігу), Федеріго рішуче відмовився від цієї пропозиції в таких висловах, що той змінив свій намір і звернувся кудись-інде. Ту саму скромність, ту саму відразу до панування виявляв він і в буденніших життєвих справах. Чуйний і невтомний, він наставляв і керував тоді, коли вважав це своїм обов'язком, але уникав втручатися в чужі справи і з усієї сили опирався навіть тоді, коли його просили про це,— ось та скромність і та стриманість, котрі, як усякому відомо, рідко бувають в інших поборників добра.

Якби ми захотіли завдати собі втіхи й почали перераховувати визначні риси його вдачі, то вийшло б, безперечно, своєрідне сполучення достоїнств, на перший погляд протилежних і, зрозуміло, аж ніяк несумісних. Проте нам слід звернути увагу на другу особливість цього прекрасного життя: хоча йому стільки доводилось і керувати, і наставляти, і їздити по єпархії, і виступати на диспутах, і подорожувати,— він не тільки приділяв багато часу своїм науковим заняттям, але й віддавався їм з такою ревністю, яка характерна для справдешнього вченого. Отож, маючи безліч найрізноманітніших заслуг, Федеріго тішився серед своїх сучасників ще й славою вченого чоловіка.

Проте ми не повинні приховувати того, що він із щирим переконанням поділяв і з непохитною впертістю підтримував такі думки, які в наш час видались би всякому не так мало обгрунтованими, як дивними,— кажу це для тих, кому хотілось би вважати такі думки правильними. Коли б хто надумав захищати його щодо цього, той міг би послатися ось на яке поширене й загальноприйняте пояснення; то, мовляв, були скорше хибні погляди його часу, аніж його власні,— пояснення, яке іноді, а надто коли воно випливає з відповідної перевірки фактів, може мати деяку, навіть значну вагу, та яке геть нічого не варте, коли застосовувати його без усяких підстав і де завгодно, як це звичайно робиться. Саме тому, не бажаючи ні вирішувати складні питання спрощеними формулами, ані надто розтягувати цей епізод, ми не станемо навіть спинятися на них, удовольнившись тільки таким побіжним зауваженням: чоловіка, що в цілому гідний подиву, ми не збираємось вважати позбавленим певних вад, щоб не здалося, ніби ми хотіли написати йому надгробне слово.

І хай не образяться наші читачі, коли ми висловимо здогад, що в когось із них могло виникнути запитання, а чи не зостався після цього чоловіка бодай якийсь пам'ятник такого великого його розуму й такої вченості. Ще б пак не зостався! Залишилося біля сотні його праць, великих і малих, латинською й італійською мовами, друкованих, і рукописних, які старанно зберігаються у заснованій ним бібліотеці: трактати про моральність, проповіді, міркування по історії, по старожитностях церковних і мирських, по словесності, мистецтвах і всякі інші.

«То як же це воно виходить,— запитає читач,— чому стільки його праць забуто або ж, у всякому разі, мало відомо, мало досліджено? Як же це, мавши такий розум, таку вченість, таке знання людей і життя, такі погляди, таку любов до всього доброго й прекрасного, таку чисту душу та всі інші риси, які роблять письменника великим,— як же це він у числі своїх ста праць не залишив бодай однієї, що її вважали б видатною навіть ті, хто не зовсім схвалює його, і яка була б відома (хоча б своєю назвою) тим, хто її не читав? Як же так сталося, що всіх його праць разом узятих, хоча б за числом, виявилося недостатньо, щоб серед нас, його нащадків, закріпити за ним славу письменника?»

Питання, безперечно, розумне, і обговорення його було б украй цікаве, бо причини такого явища можна знайти шляхом спостереження численних загальних фактів, а це в свою чергу привело б до з'ясування багатьох інших подібних явищ. А що, коли їх виявиться чимало й вони будуть надто широкі, що, коли вони раптом не припадуть вам до смаку? І ви невдоволено зморщите носа? Тож краще нам знов підхопити ниточку нашої оповіді, і, замість розбирати по кісточках цього чоловіка, чи не краще з допомогою нашого автора простежити за його діяльністю? 

Розділ двадцять третій

Дожидаючи години, коли він мав іти до церкви, щоб відправити службу, кардинал Федеріго був поринулий у свої вчені заняття,— що він звичайно робив у всяку вільну хвилину,— аж тут до нього із стривоженим обличчям зайшов калелан-хрестоносець.

— Дивні відвідини, воістину дивні, монсиньйор.

— Хто там такий? — спитав кардинал.

— Та не хто інший, як синьйор...— відповів капелан і, багатозначно карбуючи склади, вимовив ім'я, якого ми не можемо назвати нашим читачам. А тоді докинув: — Він тут власною персоною, в сусідній кімнаті, і вимагає, ні більше ні менше, щоб його допустили до вашої світлості.

— Він?! — мовив кардинал, і обличчя в нього просяяло; потім підвівся з крісла й згорнув книжку.— Просити, просити негайно!

— Але ж...— відказав капелан, не рушаючи з місця,— адже вашій милості добре відомо, хто він такий, оцей бандит, цей знаменитий...

— А хіба ж не величезне щастя для кардинала, що в такого чоловіка виникло бажання прийти до нього?

— Пробачте...— стояв на своєму капелан,— ми ніколи не зважувались торкатися деяких речей, бо монсиньйор зволить казати, що це, мовляв, небилиці; однак при нагоді, мені вдається, наш прямий обов'язок... зайва старанність породжує ворогів, монсиньйоре, і нам цілком певно відомо,— чимало розбійників нахвалялося, що раніше або пізніше...

— І що ж вони зробили? — урвав його кардинал.

— Я маю на увазі, що цей чоловік — заводій усяких лиходійств, головоріз-відчайдух, який підтримує зв'язки з найстрашнішими розбійниками, і цілком можливо, що його підіслано...

— Та й звичаї ж у вас,— урвав його, все ще всміхаючись, Федеріго,— щоб солдати та наганяли страх на генерала перед битвою.— А потім, роблячись задумливим і поважним, провадив далі: — Мені здається, що Сан-Карло не став би довго розмірковувати — прийняти йому такого чоловіка чи ні,— він би просто вийшов і завів його сам. Нехай зайде сюди негайно: він і так уже задовго чекає.

Капелан попрямував до дверей, бурмочучи собі під ніс: «Нічого не вдієш — усі ці святі такі упертюхи».

Відчинивши двері й заглянувши до кімнати, де перебував відвідувач і весь синкліт, він побачив, що священики збилися по один бік, перешіптуючись і скоса поглядаючи в куток, де самотою стояв синьйор. Капелан рушив до Безіменного і, косячи на нього краєчком ока, скільки це було можливо, прикидав подумки, яка диявольська зброя може бути схована під цією курткою та що не завадило б, перш ніж впустити його, запропонувати принаймні... Та зважитись на таке капелан не посмів. Він підступив до Безіменного й сказав:

— Монсиньйор чекає на вашу милість. Чи не зволите пройти за мною?

І він рушив уперед, через невеличкий гурт священиків, котрі розступилися перед ним, а капелан кидав праворуч і ліворуч погляди, які промовляли: «Що вдієш! Хіба ви не знаєте, що наш святий отець завжди поверне по-своєму?»

Забачивши на порозі Безіменного, Федеріго з привітним і ясним обличчям пішов йому назустріч, розкриваючи обійми, немов бажаному гостеві, і негайно зробив знак капеланові вийти. Той послухався.

Залишившись вдвох, обидва якийсь час мовчали; кожний був збентежений по-своєму. Безіменного, привабленого сюди швидше якоюсь незбагненною силою, ніж певним наміром, мордували два супротивних почуття: з одного боку, бажання й неясне сподівання якось заспокоїти душевні муки, а з другого — досада, сором від усвідомлення того, що він прийшов сюди як покаянний грішник, як покірна, жалюгідна людина,— прийшов признатися в своїй провині й благати прощення. І він не знаходив слів, та майже й не шукав їх. Проте, звівши очі й поглянувши кардиналові в обличчя, він раптом відчув, що його охоплює владне й воднораз зворушливе почуття пошани до цього чоловіка, і в ньому стала зростати довіра, зненависть пом'якшала, і це, не принижуючи його гордості, сковувало її і, так би мовити, змикало йому вуста.

Зовнішність Федеріго справді свідчила про його вищість і викликала любов до нього. В святого отця від природи була невимушена й спокійно-велична постава, до того ж не зігнута роками і не обважніла; він мав поважні й жваві очі, ясне чоло з печаттю глибоких дум і,— незважаючи на сивину, на блідість, на сліди здержливості, на сліди роздумів і втоми,— якусь майже юнацьку свіжість. Риси його обличчя промовляли про те, що в минулому воно було прекрасним у повному розумінні цього слова. Звичка до піднесених і добромисних думок, душевний спокій протягом довгого життя, любов до людей, безперестанна радість невичерпної віри замінила ту колишню красу іншою, я сказав би, старечою красою, яка ще чіткіше вирізнялася на тлі величної простоти його червоної мантії.

І кардинал якийсь час так само вдивлявся в Безіменного своїм проникливим поглядом,— він давно вже навчився читати людські думки за виразом обличчя. І на тому похмурому, засмученому обличчі промайнуло, як йому здалося, щось схоже на надію, яку й він відчув у собі самому, коли йому доповіли про прихід цього чоловіка. Отож святий отець з хвилюванням сказав:

— Яка радісна зустріч! І як мені дякувати вам за ваше добре рішення, дарма що в ньому є й певний докір мені.

— Докір вам? — з подивом вигукнув синьйор, зворушений цим зверненням і вдоволений тим, що кардинал зламав кригу в почав розмову перший.

— Ясна річ, це докір мені, адже я дозволив вам випередити мене. Мені слід було вже давно і не один раз відвідати вас.

— Вам — мене? Та ви знаєте, хто я? Чи ж вам хоч правильно назвали моє ім'я?

— Невже ви гадаєте, що ту радість, яка сповнює мене і, безсумнівно, проступає на моєму обличчі, я міг би відчувати при появі незнайомої людини? Саме ви й змушуєте мене переживати її; повторюю, саме ви, кого я повинен був би шукати всюди, кого я так щиро полюбив і жалів, за кого так палко молився; ви один з дітей моїх; до речі, я люблю всіх і від усього серця, але ви той, кого мені найдужче хотілося здобути і обійняти, якби я тільки міг сподіватися цього. Але бог, тільки бог може творити чудеса, і він ставиться вибачливо до немічних сил і слабостей своїх скромних слуг.

Безіменний був вражений цією полум'яною промовою, цими словами, які так певно відбивали те, чого він сам іще не сказав і що ще не цілком наважився сказати. Схвильований, збентежений, він мовчав.

— То як же це виходить? — з іще більшою теплотою вів далі Федеріго.— Ви маєте для мене добру звістку і так довго примушуєте мене мучитися?

— Добру звістку? В моїй душі пекло, звідки ж мені взяти добру звістку? Скажіть же, коли знаєте, що то за добра звістка, якої ви чекаєте від такої людини, як я?

— А та, що бог торкнувся вашого серця й хоче навернути вас до себе,— спокійно відповів кардинал.

— Бог! Бог! Якби ж то побачити його! Якби почути! Де він, цей бог!

— Ви мене питаєте про це? Ви? Та хто ж ближче до нього, ніж ви? Хіба ж ви не відчуваєте його в своєму серці, якого він торкнувся? Бог потряс ваше серце, не дає йому спокою й водночас вабить вас до себе, давши вам проблиск надії на примирення, на втішення, на безмежне, повне втішення, тільки-но ви пізнаєте Господа, станете його сповідувати, молитиметесь йому.

— Так, це правда, щось мучить мене, неначе гризе ось тут. Але бог? Якщо це бог, такий, як про нього кажуть, то навіщо я йому?

У цих словах бринів безнадійний відчай. Та Федеріго відповів на них урочистим, натхненним тоном.

— Навіщо ви йому? Що йому робити з вами? Ви — знамення його могутності і його милосердя. Ніхто більше, ніж ви, не може послужити для прославлення його! Весь світ давно вже волає проти вас, тисячі й тисячі голосів проклинають ваші вчинки.— Безіменний здригнувся й на мить був вражений, зачувши таку незвичну для себе мову, а ще дужче вразило його те, що він не відчував при цьому ніякого гніву, а навпаки, навіть якесь полегшення.— Та хіба це для слави господньої? — провадив Федеріго.— Адже все то голоси жаху, голоси себелюбства, хай навіть і справедливості, тільки ж ця справедливість така незначна, така зрозуміла! Можливо, серед них лунають, на жаль, навіть голоси заздрощів до оцієї вашої злощасної могутності, до оцієї — до сьогоднішнього дня — такої сумної твердості вашого духу. Та коли ви самі повстанете, щоб засудити своє життя й виголосите собі вирок,— о, тоді прославиться ім'я господнє! А ви ще питаєте, навіщо ви йому? Шляхи господні несповідимі!.. Хіба я, слабка людина, можу знати, для чого ви станете потрібні Господові? Куди спрямує він вашу могутню волю, несхитну твердість, коли він наповнить, запалить вас любов'ю, надією, каяттям? То хто ж ви такий, чоловіче грішний, коли вважаєте, що могли безкарно задумувати й чинити великі лиходійства, а бог не може вернути вас на шлях інстинний? Навіщо ви потрібні богові, питаєте ви? А щоб дарувати вам прощення! А щоб спасти вас! А щоб ви спокутували свої гріхи! Чи ж це не славні й достойні справи його? Подумайте тільки: коли я, нікчемний, жалюгідний чоловік, так потерпаю зараз про ваше спасіння, що радий би віддати за нього — господь тому свідок! — усю решту днів моїх,— то подумайте, яким великим має бути милосердя того, хто вселяє мені милосердя до вас, таке недосконале, але таке животворне; як любить вас, як опікується вами той, хто керує мною й вселяє до вас любов, яка окриляє мене.

В міру того, як ці слова злітали з кардиналових уст, усе його обличчя, погляд, усі рухи посилювали їхній зміст. Обличчя Безіменного, покривлене судомами, спершу виказало подив і увагу, потому на ньому проступили глибокі й не такі тривожні переживання. Очі, які з дитинства не відали сліз, зволожилися. А коли відбриніли кардиналові слова, Безіменний затулив обличчя руками й вибухнув нестримними риданнями, які були ніби останньою і найяснішою відповіддю.

— Боже великий і милостивий! — вигукнув Федеріго, зводячи очі й руки до небес.— Що зробив я, раб недостойний, пастир ледачий? За що прикликав ти мене на цю учту милосердя твого? За що зробив мене достойним бути присутнім при такому радісному чуді? — І з цими словами він простяг Безіменному руку.

— Ні! — вигукнув той.— Ні! Далі, далі від мене! Не брудніть цієї руки, невинної і милосердної. Ви не знаєте всього того, що вчинила рука, яку ви хочете потиснути.

— Дозвольте мені,— сказав Федеріго, в палкому пориві беручи за руку Безіменного,— дозвольте мені потиснути цю руку, яка виправить стільки помилок, вчинить стільки добродіянь, полегшить стільки страждань і, беззбройна, смиренно і покірно простягнеться до своїх ворогів!

— Це вже занадто! — промовив, ридаючи, Безіменний.— Залиште мене, монсиньйоре, добрий Федеріго, залиште мене! Натовп народу дожидає вас, стільки добрих невинних душ, стільки людей, прийшлих здалеку, щоб бодай раз глянути на вас, почути вас. А ви затримуєтесь... та ще й через кого!

— Залишмо дев'яносто дев'ять овець,— відповів кардинал,— вони в безпеці пасуться на горі; я ж хочу побути з тією одною, яка заблудилась. Можливо, ці душі зараз куди щасливіші, ніж коли б їм довелося бачити свого нікчемного кардинала. Може, всевишній, сотворивши над нами чудо милосердя, наповнює їх радістю, про причину якої вони ще й не здогадуються. Може, ці люди, самі того не відаючи, пробувають у єднанні з нами; може, дух святий пробуджує в їхніх серцях неясне почуття любові до вас, і вони вже проказують за вас молитву, яку він чув, вселяючи їм милосердя до вас, ще не знайомої їм людини.

Із цими словами вія обійняв Безіменного. Той, зробивши спробу ухилитися, на мить замислився, але потім піддався, ніби скорений цим великодушним поривом і також обійняв кардинала, сховавши на його плечі своє схвильоване, змінене обличчя. Гарячі сльози капали на незаплямовану кардиналову мантію, і безгрішні руки Федеріго з любов'ю обіймали цього чоловіка, торкаючись його куртки, на якій він звичайно носив зброю насильства й підступу.

Вивільняючись з обіймів, Безіменний знов затулив очі рукою і, водночас звівши обличчя, вигукнув:

— Боже істинно великий! Боже істинно милосердний! Тепер я пізнаю себе і розумію, хто я; гріхи мої стоять переді мною; я гидкий самому собі — і однак... однак я чую полегшення, радість, так, радість, якої ніколи не відчував за все своє страхітливе життя!

— Це полегшення,— сказав Федеріго,— послане вам богом, щоб навернути вас до себе, надихнути на безповоротний вступ у нове життя, де вам доведеться стільки зруйнувати, стільки виправити, стільки оплакати.

— О я нещасний! — вигукнув синьйор.— Скільки... скільки... такого, що мені залишається тільки оплакувати! Але зате є і щойно початі справи, в які я можу урвати з самого початку, і є одна така, яку я можу урвати зараз же, розладнати, відвернути.

Федеріго почав уважно слухати, і Безіменний розповів коротко з, либонь, іще більшою огидою, ніж це зробили ми, всю історію насильства, вчиненого над Лючією, всі страхи й страждання бідолашки; як вона благала, і яке сум'яття ці благання викликали в його душі; він повідомив також, що вона все ще перебуває в його замку.

— То не гаймо часу! — вигукнув Федеріго, охоплений співчуттям і бажанням допомогти бідолашній.— Який-бо ви щасливий! Це для вас запорука прощення. Бог зробив вас знаряддям порятунку для тієї, для якої ви хотіли стати знаряддям погибелі. Хай благословить вас господь! Господь уже благословив вас! Вам відомо, звідки родом наша бідна страдниця?

Безіменний назвав Лючіїне село.

— Це недалеко звідси,— сказав кардинал,— хвала богові; і, можливо...— Мовивши це, він швиденько підійшов до столу і подзвонив у дзвіночок. Негайно із заклопотаним виглядом зайшов капелан і найперше подивився на Безіменного. Він побачив змінене обличчя, почервонілі від сліз очі, і, перевівши погляд на кардинала, помітив на його виду, під незмінною стриманістю, вияв особливої поважної радості і якоїсь майже нетерплячої заклопотаності. Капелан завмер, уже готовий розкрити рота від подиву, та кардинал вивів його з цього споглядального стану, запитавши, чи немає серед присутніх священиків курато із ***.

— Він тут, монсиньйоре,— відповів капелан.

— Негайно покличте його сюди,— звелів Федеріго,— і разом з ним — місцевого курато.

Капелан вийшов і попрямував до кімнати, де зібралося духівництво. Всі погляди повернулись до нього. А він, так і зоставшися з розкритим ротом і все ще сповненим подиву обличчям, мовив, вимахуючи піднятими руками:

— Синьйори, синьйори! Наес mutatio dexterae Excelsi.^[116] — І якусь хвилину постояв мовчки. Потому, відразу перейшовши на свій звичний діловий тон, додав: — Його превелебність викликає до себе місцевого синьйора курато і курато з ***.

Перший названий відразу ступив уперед, і водночас в глибини натовпу зачувся протяглий здивований вигук:

— Мене?

— Ви синьйор курато з ***? — спитав капелан.

— Так, але...

— Його превелебність викликає вас!

— Мене? — повторив той самий голос, явно бажаючи сказати цим одним словом: «При чому ж тут я?» Цього разу, водночас із вигуком, наперед вийшов і другий курато — дон Абондіо власною персоною. Ступав він неохоче, і його обличчя виказувало щось середнє між подивом і досадою. Капелан зробив йому знак рукою, який означав: «Прошу йти за мною, чого ж ви баритеся?» Отак, ідучи попереду двох курато, він попрямував до кімнати і ввів їх досередини.

Кардинал випустив руку Безіменного, з яким встиг за цей час обговорити, що належить робити далі. Відійшовши трохи вбік, він знаком підкликав до себе місцевого курато. Коротко розповів йому, в чім річ, і спитав, чи той не зможе швидко знайти порядну жінку, яка погодилась би вирядитись у ношах до замку по Лючію; потрібна розумна й добросердна жінка, що змогла б виконати таке несподіване доручення й зуміла б знайти найслушніше обходження та найдоречніші слова, щоб сповнити надією, заспокоїти бідолашку, в чиїй душі, після стількох тривог і хвилювань, саме звільнення, чого доброго, викличе нове сум'яття. Подумавши якусь хвилину, священик відповів, що в нього є на прикметі така жінка, і вийшов.

Підкликавши кивком голови капелана, кардинал наказав йому негайно спорядити ноші та носіїв і осідлати двох мулів. Коли й капелан пішов, кардинал звернувся до дона Абондіо.

Дон Абондіо, який тримався чимближче до кардинала, аби тільки бути далі від другого синьйора, весь час поглядав спідлоба то на того, то на того, знай ламаючи собі голову над тим, що ж означає вся ця метушня. Підступивши ближче й уклонившись, він сказав:

— Мені повідомлено, що ваше високопреосвященство кликали мене, але я гадаю, що сталася помилка...

— Ніякої помилки немає,— відповів Федеріго.— Маю, для вас добру звістку і воднораз утішливе, якнайприємніше доручення. Одна з ваших парафіянок, котру ви напевне оплакували як загиблу, Лючія Монделла, знайшлася й перебуває у сусідстві, в будинку ось цього мого любого друга. Ви негайно вирядитеся з ним і з однією жінкою, яку зараз мав привести місцевий синьйор курато, вирядитесь, повторюю, по цю вашу парафіянку й приставите її сюди.

Дон Абондіо хотів приховати досаду,— ба, мало того,— тривогу й прикрість, які викликало в нього це доручення, або, вірніше, наказ. Та вже не маючи часу приховати гримасу невдоволення, що скривила його лице, він низько похилив голову на знак послуху. І підняв її тільки для того, щоб зробити другий глибокий уклін — цього разу Безіменному, водночас жалібно глянувши на нього, мовляв: «Я в ваших руках, пощадіть: parcere subjectis^[117]».

Кардинал спитав його, чи є в Лючії родичі.

— З близької рідні, з ким вона живе або могла б жити, в тільки мати,— відповів дон Абондіо.

— А зараз мати вдома, в селі?

— Так, монсиньйоре.

— А що цю бідну дівчину,— провадив Федеріго,— не дуже швидко можна повернути до рідної оселі, то для неї великою втіхою буде чимшвидше побачитися з матір'ю; тому, якщо тутешній синьйор курато не повернеться, доки я піду до церкви, прошу вас переказати йому, щоб він підшукав віз або ж мула чи коня й послав путящого чоловіка по цю жінку, щоб привезти її сюди.

— А може, поїхав би я? — спитав дон Абондіо.

— Ні, ні! Я вас попросив уже про інше,— відказав кардинал.

— Я мав на увазі,— заперечив дон Абондіо,— підготувати нещасну матір. Це дуже чутлива жінка, і тут потрібен чоловік, який її знає, зуміє до неї підійти, бо коли б замість добра та не вчинити їй зла.

— Саме тому я й прошу вас попередити синьйора місцевого курато, щоб він вибрав підходящого чоловіка. А ви потрібніші в іншому місці,— відповів кардинал.

Він хотів додати: для цієї бідної дівчини зараз найважливіше побачити в замку знайоме обличчя, вірну людину, потому як вона стільки годин мучилася в такій страшній невідомості щодо свого майбутнього. Та він не наважився відкрито висловити ці міркування в присутності Безіменного. І все ж кардиналові здалося дивним, що дон Абондіо не зрозумів його з півслова і сам не дійшов такого висновку. Пропозиція дона Абондіо і ота його настійливість здалися кардиналові недоречними, і він одразу запідозрив, що під цим криється ще щось. Глянувши донові Абондіо в обличчя, він легко здогадався, що той боїться їхати з цим страшним чоловіком, боїться зайти до його замку навіть на кілька хвилин. Тому, бажаючи остаточно розсіяти підозри дона Абондіо і воднораз вважаючи нечемним відводити вбік курато і шептатися з ним у присутності синьйора, його нового друга, Федеріго вирішив, що найкраще поговорити самому з Безіменним. З його відповідей дон Абондіо нарешті зрозуміє, що це вже не той чоловік, якого треба боятися.

Отож кардинал підійшов до Безіменного і з тим невимушеним і довірливим виглядом, який буває при новій і великій прихильності, як і при давній дружбі, звернувся до нього:

— Не подумайте, що з мене досить на сьогодні цих ваших відвідин. Адже ви повернетесь, чи не так, разом із цим шановним отцем церкви?

— Чи повернусь я, питаєте? — відповів Безіменний.— Та якби ви навіть прогнали мене, то я, мов жебрак, уперто стояв би під вашими дверима. Я повинен говорити з вами, чути, бачити вас! Ви мені необхідні!

Федеріго взяв Безіменного за руку, потис її й промовив:

— Зробіть таку ласку — зостаньтеся потім пообідати з нами. Я чекатиму на вас. Тим часом я піду молитися й висловлювати хвалу Всевишньому разом із народом, а ви йдіть збирати перші плоди милосердя.

Дон Абондіо був присутній при цих звіреннях, мов той боязкий хлопчик, котрий бачить, як при ньому хтось спокійно гладить свого велетенського лютого пса з налитими кров'ю очима, про якого всі знають, що він кусається й наганяє страх, і водночас чує, як хазяїн каже, що його песик — добра тваринка, спокійна-спокійна. Хлопчик дивиться на хазяїна і не заперечує, але й не підтакує, дивиться на пса і не зважується підступити до нього, боячись, коли б, бува, ця добра й спокійна тваринка не вишкірила зуби та не розправилася з ним, але не сміє й відійти, щоб його не стали вважати боягузом; а сам собі думає: «Утекти б чимшвидше додому».

Коли кардинал попрямував до дверей, не випускаючи руки Безіменного й ведучи його за собою, йому знов потрапив на очі бідолаха дон Абондіо, який залишився там, де стояв, ображений, невдоволений, із набурмосеним обличчям. Подумавши, що це невдоволення могла викликати думка, нібито до нього поставились без належної уваги й наче забули в далекому кутку, а надто порівняно з тим, як тепло прийняли і приголубили такого лиходія, кардинал, ідучи, обернувся до курато й, спинившись на мить, мовив з привітною усмішкою:

— Синьйоре курато, ви завжди зі мною в будинку милосердного отця нашого; а цей... цей perierat et inventus est^[118].

— О, я дуже щасливий! — сказав дон Абондіо, низько вклоняючись обом.

Кардинал пішов уперед, штовхнувши двері, які зовні негайно розчахнули два служники, що чекали обабіч, і дивна пара постала перед цікавими поглядами присутнього в кімнаті духівництва. На обох обличчях були написані різні, але однаково глибокі переживання: вдячлива ніжність і смиренна радість проступали на благородному виду Федеріго; на обличчі Безіменного — сум'яття; втихомирене надією, не знайома йому боязкість, каяття, крізь яке, однак, проглядала сила дикої, неприборканої вдачі. Згодом говорили, що декотрим із присутніх у ту мить спали на думку слова пророка Ісайї: «І пастимуться вкупі вовк з ягнятком... і лев, як віл, їстиме полову». На дона Абондіо, який ішов за ними, ніхто не звернув уваги.

Коли всі вони вийшли на середину кімнати, кардиналів служник, з'явившись у ту мить, підступив до нього й доповів, що накази, передані йому капеланом, виконано: ноші та два мули вже готові, затримка лише за жінкою, яку має привести місцевий курато. Кардинал сказав служникові, що тільки-но приїде курато, хай негайно переговорить з доном Абондіо, і що надалі треба робити все за розпорядженням дона Абондіо та Безіменного. Останньому він знов потис руку, мовивши: «То я чекаю на вас!» — і, повернувшись, щоб уклонитися донові Абондіо, попрямував до церкви. Духівництво рушило за ним довгою, мов вервечка, юрбою. Друзі по подорожі лишилися в кімнаті удвох.

Весь поринувши в себе, Безіменний в задумі нетерпляче чекав хвилини, коли зможе позбавити від страждань і звільнити з ув'язнення свою Лючію,— «свою» тепер у зовсім іншому розумінні, ніж напередодні. Його обличчя виказувало стримуване хвилювання, що переляканому поглядові дона Абондіо легко могло здатися й чимось гіршим. Курато крадькома поглядав на Безіменного: йому дуже кортіло завести з ним дружню розмову. «Тільки що ж мені сказати? — розмірковував він.— Сказати ще раз, що я, мовляв, дуже радий? Дуже радий, власне, чому? Тому, що ви, мовляв, бувши досі дияволом, врешті вирішили стати порядною людиною, як і всі інші? Гарний комплімент! Е-хе-хе! Хоч би як я крутив, а всі мої поздоровлення можна буде зрозуміти лише так. Та й, зрештою, чи ж воно правда, що він зробився порядною людиною? Отак, із доброго дива! Таких коників на цім світі викидають скільки хоч із найрізноманітніших причин! Та й що я, зрештою, знаю? Але мені однаково треба їхати з ним! Та ще й до цього жахливого замку! Ох, і справи! Ох, і справи! Сказали б мені таке сьогодні вранці! Ну, якщо все щасливо для мене скінчиться, то я вже покажу синьйорі Перпетуї! Адже вона силою погнала мене сюди, коли в цьому не було жодної потреби: збираються, мовляв, усі довколишні парафіяльні курато, навіть здалеку їдуть, і відставати від інших не слід; розійшлася — ось і вплутала мене в отаку халепу! Який-бо я нещасливий! І все ж треба щось сказати йому».

Поміркувавши і так і сяк, він врешті вирішив, що було б незле сказати таке: «Я ніколи не смів надіятися, що матиму щастя перебувати в такому вельмишановному товаристві». І тільки-но був розтулив рота, як зайшов служник із місцевим курато; він повідомив, що жінка вже чекав в ношах, а тоді звернувся до дона Абондіо, щоб дізнатися про інші розпорядження кардинала. Дон Абондіо насилу відповів, а все через розпорошеність своїх думок. Потім, підступивши якнайближче до служника, мовив:

— Ви вже дайте мені сумирнішого мула, бо, щиро кажучи, верхівець з мене поганий.

— Не бійтеся,— не без єхидства відказав служник,— це мул нашого писаря, а він у нас людина вчена.

— От і добре,— погодився дон Абондіо і подумки докинув: «Дай боже, щоб усе скінчилося гаразд».

Безіменний на перший поклик квапливо кинувся до виходу і тільки тоді помітив, що дон Абондіо залишився позаду. Він зупинився, чекаючи на нього, і, коли той підійшов, засапавшись, готовий просити вибачення, синьйор з уклоном, чемно й шанобливо пропустив його перед себе,— ця обставина дещо втішила переляканого бідолаху. Та, щойно ступивши в дворик, він побачив таке, що вкрай зіпсувало йому цю невелику втіху: Безіменний попрямував у куток і, схопивши свій карабін однією рукою за цівку, а другою за ремінь, спритним рухом, ніби виконуючи військову вправу, перекинув його через плече.

«Ох! — зітхнув подумки дон Абондіо.— І що тільки він збирається робити з оцією штукою? Оце так власяниця, оце так самобичування для новонаверненого! А раптом йому в голову зайде якийсь одур! Ну й поїздка! Ну й поїздка!»

Якби Безіменний бодай запідозрив, які думки опосідали його супутника, то важко сказати, щоб він зробив, аби тільки заспокоїти того. Та він був за тисячу миль від такої підозри, а дон Абондіо зі свого боку силкувався приховати найменший рух, який міг би зрадити його потаємну думку: «А я вашій милості не довіряю».

Підійшовши до хвіртки, що виводила на дорогу, вони побачили двох споряджених мулів. Безіменний скочив на того, якого підвів йому конюх.

— А цей мул не норовистий? — спитав служника дон Абондіо, опускаючи ногу, яку вже був підняв до стремена.

— Сідайте спокійно, не бійтеся: це просто ягня.

Дон Абондіо вчепився в сідло й з допомогою служника видерся на мула.

— Гоп! Гоп! Гоп!

І ось він уже верхи.

Ноші трохи попереду, між двома мулами, рушили за командою погонича, і вся валка посунула дорогою.

Довелось проїжджати повз церкву, переповнену молільниками, через невелику площу, де також юрмилися парафіяни, свої й чужі, яким не пощастило протовпитись до храму. Незвичайна новина вже встигла поширитися серед люду, і при появі нашої компанії, при появі цього чоловіка, який нещодавно викликав у всіх страх і прокляття, а тепер — радісний подив, у натовпі залунав майже схвальний гомін; народ розступився, і воднораз почалася тиснява — всім хотілося побачити його якнайближче. Проїхали ноші, причеплені між двома мулами, проїхав і Безіменний. Перед широко розчиненими дверима церкви він зняв капелюх і схилив своє таке грізне чоло майже аж до гриви мула під шепіт сотень голосів: «Хай благословить вас господь!» Дон Абондіо також зняв капелюх, уклонився й подумки віддав себе на волю божу, але, зачувши урочистий протяглий спів своїх співбратів, він відчув якийсь жаль, ніжність і таку глибоку печаль, аж через силу втримався від сліз.

Коли вони, видобувшись за околицю, опинились у чистому полі, їдучи далі безлюдними звивистими дорогами, думки дона Абондіо огорнула ще похмуріша пелена. Єдине, на чому він міг довірливо спинити свій погляд, був погонич. Якщо він служить в кардинала, то, звичайно, має бути чесним хлопцем, та й, крім того, в нього вигляд не боягуза. Час від часу з'являлися перехожі, також гуртами, кваплячись подивитися на кардинала, але це тільки ненадовго заспокоювало дона Абондіо, який щокрок наближався до тієї страшної долини, де можна зустріти лише поплічників кардиналового друга, і то яких поплічників! Йому й зараз, більше ніж досі, хотілося завести розмову з цим кардиналовим другом, щоб промацати його як слід і водночас підтримати в нього гарний настрій. Проте замислене обличчя Безіменного відбивало в дона Абондіо всяку до того охоту. Тому він був змушений розмовляти сам із собою. Ось тільки дещо з того, що бідолаха звіряв собі під час цього переїзду, бо якби вдалося записати все, то вийшла б ціла книжка.

«А воно, либонь, і правильно кажуть, що в святих і розбійників по всьому тілу ніби ртуть розлита,— мало того, що вони самі вічно крутяться, їм би хотілось, коли б це було можливо, примусити танцювати весь рід людський. І треба ж було цим невгамовним вибрати саме мене, який нікого не чіпає, і вплутати в свої справи,— саме мене! А я хочу тільки одного: щоб мені дали жити спокійно! Взяти хоча б цього навіженого негідника дона Родріго! І чого йому бракувало, щоб бути найщасливішою людиною на світі? Якби ж то він мав бодай крапельку здорового глузду... Багатий, молодий, усюди його шанують, поважають. З жиру казиться! Йому, бачте, набридло пробувати в добробуті, тож треба неодмінно створити для себе й для інших усякі клопоти. Жити б йому в розкошах,— так ні, де там! Придумав собі діло — ганятися за жінками,— найдурніше, найбільш розбійниче, найбезумніше діло на цім світі. Він міг би в'їхати до раю на кареті,— але ж ні! На одній нозі лізе просто до сатани в пекло! А цей? — Тут він подивився на Безіменного, неначе запідозривши, що той підслуховує його.— Цей спершу поставив догори ногами весь світ своїми лиходійствами, а тепер ставить усе догори ногами своїм наверненням... якщо тільки це правда... А все окошується на мені! І ото завжди так: коли вже вони народились із такою сверблячкою в тілі, то тільки те й знають, що зчиняють галас. А хіба так важко прожити життя порядною людиною, скажімо, як оце я? Та ні ж бо! Їм треба четвертувати ближнього, різати, чинити лиходійства... горе мені, бідному!.. А після всього — нова затія: каяття! Адже покаятися, коли вже з'явилась така забаганка, можна й у себе вдома, тихенько, без усякої помпи, не турбуючи ближнього свого. А його превелебність ні сіло ні впало відразу розкриває обійми: «Любий друже! Любий друже!» Бере все на віру, що той каже, наче вже бачив, як той творить чудеса. І відразу приймає рішення, поринає в нього цілком, з руками й з ногами: і це мерщій, і те мерщій,— а у нас це зветься просто необачність! І без зайвих слів віддає йому на поталу бідного курато! Це називається розіграти чоловіка в чіт і лишку. Такий святобливий кардинал, як він, мав би пильнувати своїх пастирів, мов око в лобі. Крапелька холоднокровності, крапелька розсудливості, крапелька милосердя — усе це, гадаю я, сумісне й зі святістю. А якщо все це тільки про людське око? Хіба ж можна розгадати всі хитрощі? Тим паче таких людей, як оцей? І подумати тільки, що мені доводиться їхати з ним до його замку! А може, до цього причетний диявол? Бідний я, бідний! Краще про це не думати. І що то за плутанина така з Лючією? Чи немає тут якої домовленості з доном Родріго? Ну й люди! Тоді принаймні справа була б ясна. Тільки ж як це вона потрапила йому в пазурі? Хто його знає! У них там якась таємниця з монсиньйором; а мене ось примушують трястися дорогою в такий спосіб і слова мені не кажуть. Чужі справи мене не обходять, але коли доводиться ризикувати своєю шкурою, то, здається, маєш право й дізнатись про дещо. Якби ж ішлося про те, щоб забрати цю бідолашку, то вже нехай. Хоча, звичайно, він і сам міг би прекрасно привезти її. І знов-таки, якщо він покаявся насправді й зробився такий святий, то навіщо йому я? Оце так содом! Та годі! Бог вирішив, щоб було так,— багато буде клопотів, але потерпимо! Та й за бідну Лючію я дуже радий: вона, либонь, так само відбулася дорогою ціною — самому тільки небу відомо, що вона перетерпіла. Певна річ, мені її шкода, і все ж вона народилася мені на погибель... Зазирнути б у душу цьому синьйорові, довідатися, про що він думає. Хто знає? То він удає з себе святого Антонія в пустині, то перед вами справжнійОлоферн^[119]. Ох, бідний я, бідний! Ну та гаразд! Небеса повинні допомогти мені, бо ж не своєю примхою вплутався я в усю цю колотнечу».

І справді, обличчя Безіменного, так би мовити, перебігали думки, як ото в негоду хмари мчать перед сонячним кружалом і щохвилі сліпуче світло змінюється холодним мороком. Його душа, ще й досі сп'яніла від лагідних слів Федеріго, ніби помолоділа, відродившись для нового життя, і підносилася до думок про милосердя, про прощення й любов, а потім знову летіла в безодню під тягарем страшного минулого. Безіменний гарячково перебирав подумки, які саме з його лиходійств іще можна виправити, урвати на половині; які є засоби для цього; як розв'язати стільки тугих вузлів; що робити з численними співучасниками. В цьому потоці думок не важко було й розгубитися. Адже навіть за цю справу, таку легку й таку близьку до здійснення, він узявся після довгих роздумів, зі страхом і тривогою. Думав про те, що невинне створіння зараз бозна-як страждає, і він, прагнучи звільнити бідолашку, саме він змушує її мучитись. Там, де дорога роздвоювалась, погонич обертався, щоб дізнатися, кудою їхати. Безіменний вказував напрямок рукою й водночас робив знак поспішати.

Заїхали в долину. Що тут відчув бідний дон Абондіо! Знаменита долина, про яку він наслухався стільки страшних історій, і ось він сам опинився в ній! Знамениті люди, найвідоміші з італійських браві, люди без страху й жалості,— він бачить їх на власні очі, зустрічає їх поодинці або по два, по три на кожному повороті дороги! Вони низько вклоняються синьйорові. Які смагляві обличчя! Які щетинисті вуса! Які страшні очиська! Донові Абондіо здавалося, ніби вони питають: «А чи не зробити весело цьому падре?» Тож у хвилину особливо пригніченого настрою він дійшов до того, що подумав: «Треба було мені повінчати їх! Уже нічого гіршого від того, що тепер, не могло б зі мною статися».

Тим часом валка посувалась уперед кам'янистою стежиною над потоком. По той бік — щільні громаддя суворих, темних, безлюдних скель, по цей — такі жителі, що будь-яка пустеля видасться бажаною: Данте навряд чи почувався гірше серед «Злих ям»^[120].

Ось вони їдуть повз «Страшну ніч». Браві стоять біля дверей і низько вклоняються синьйорові, поглядаючи на його супутника й на ноші. Вони не розуміють, що саме все це значить. Уже ранковий самотній відхід Безіменного був чимось загадковим; не менш загадковим було й повернення. Що то за здобич везе він із собою? І як це він упорався сам? І чому чужі ноші? І чия це ліврея? Браві дивилися, повитріщавши очі, але ніхто не рушав з місця,— такий був наказ, який давав їм поглядом господар.

Почали підійматися. Ось вони вже й нагорі. Браві, що чекали на майданчику та біля воріт, розступилися, даючи дорогу. Безіменний знаком наказував стояти на місці. Підострожив мула й випередив ноші, а погоничеві й донові Абондіо зробив знак їхати слідом. Заїхав до першого дворика, потім — до наступного. Під'їхав до невеликих дверцят, жестом зупинив бравій котрий був підбіг, щоб потримати стремено, й звелів йому:

— Повартуй тут та дивися нікого не впускай.

Скочивши додолу, він нашвидкуруч прив'язав мула до залізної решітки, підійшов до нош і тихо сказав жінці, яка відсунула завісу:

— Підіть і втіште її негайно, поясніть їй чимскоріше, що вона вільна й перебував серед друзів. Бог винагородить вас за це.

Потім він знаком показав погоничеві, щоб той відчинив дверцята, підійшов до дона Абондіо і з проясненим обличчям, якого той досі в нього не бачив і про яке не підозрював, із виразом глибокої радості від усвідомлення того, що врешті й він може робити добру справу, мовив до нього так само тихо:

— Синьйоре курато, я не прошу у вас вибачення за клопіт, завданий вам через мене: ви його терпите ради Того, хто вас щедро винагородить, і ради цієї його бідолашки.— Сказавши це, він однією рукою взявся за вудила, а другою — за стремено, щоб допомогти донові Абондіо злізти. Вираз обличчя Безіменного, його слова й обходження знов повернули життя донові Абондіо. Він дав волю зітханню, яке ось уже цілу годину тримав у грудях, нахилився до Безіменного і, відповівши шанобливим голосом: «Що ви! Я сам... сам!» — ледве не сторчголов скотився із свого мула. Безіменний прив'язав мула, потім, сказавши погоничеві зачекати тут, дістав із кишені ключа, відімкнув двері, зайшов, впустив за собою жінку та курато і, йдучи попереду, попрямував до маленьких сходів... Усі троє почали мовчки сходити нагору.

Розділ двадцять четвертий 

Лючія отямилась усього кілька хвилин тому. Якийсь час вона болісно намагалась струснути з себе рештки сну, відокремити каламутні видіння від спогадів та картин дійсності, надто схожих на похмурі видіння пекла. Стара відразу підійшла до неї й удавано лагідним голосом мовила:

— Ну що, поспали? Могли б спати в ліжку,— адже я вам стільки разів казала це звечора.— Не діставши відповіді, вона провадила далі все тим самим роздратовано-благальним тоном: — Та попоїжте ви врешті, будьте розумницею. Яка ж бо ви сердита! Вам треба попоїсти... Та й мені перепаде від нього, коли він повернеться...

— Ні, ні! Я хочу піти геть звідси, хочу піти до матері. Господар обіцяв мені це, він сказав: завтра вранці. Де господар?

— Вийшов. Сказав мені, що скоро повернеться й зробить усе, що ви забажаєте.

— Він так сказав? Так сказав? Гаразд: я хочу до своєї матері, негайно, негайно!

Тут у сусідній кімнаті зачулися кроки, потім хтось постукав у двері. Стара підбігла й спитала:

— Хто там?

— Відчини,— лагідно мовив знайомий голос.

Стара відсунула засув. Безіменний злегка прочинив двері. Наказав старій вийти й впустив досередини дона Абондіо разом з доброю жінкою. Потому зачинив двері, став за ними, а стару відіслав до найдальшої частини замку, куди вже відпровадив і жінку, яка стерегла кімнату.

Метушня, хвилини чекання, перша поява незнайомих облич — усе це знову схвилювало Лючію; її теперішнє становище було нестерпне, і хоча в неї з'явилася іскорка надії, але всяка переміна викликала в її душі тільки підозру й новий переляк. Повівши очима, вона побачила священика й жінку; це трохи підбадьорило дівчину. Лючія, придивилась уважніше: він це чи не він? І нараз упізнала дона Абондіо, втупилась у нього, не відводячи погляду, ніби зачарована. А жінка, підійшовши до Лючії, нахилилася й, дивлячись на неї зі співчуттям та взявши за руки, ніби пестячи й водночас допомагаючи підвестися, промовила:

— Бідолашко ви моя, ходіть, ходіть із нами.

— Хто ви? — спитала її Лючія й, не чекаючи відповіді, знов повернулася до дона Абондіо, який стояв за два кроки від неї з украй розчуленим обличчям. Вона ще раз пильно подивилася на нього й вигукнула: — Ви? Це справді ви? Синьйор курато? Де ми? Бідна я... я божеволію!

— Ні, ні! — відповів дон Абондіо.— Це справді я, не бійтеся. Бачите? Ми прибули, щоб забрати вас звідси. Я ваш курато, навмисно приїхав сюди, до того ж верхи...

Здавалось, усі сили враз повернулися до Лючії, вона рвучко підхопилася, потім іще раз уп'ялася очима в обличчя прибулих і сказала:

— Отже, вас прислала мадонна.

— Гадаю, що так,— мовила добра жінка.

— Значить, ми можемо йти звідси? Невже справді можна піти геть? — знову заговорила Лючія, стишуючи голос, несміливо й боязко роззираючись на всі боки.— Але ж оці люди? — провадила вона тремтячими від огиди й жаху губами.— А цей синьйор? Цей чоловік... Адже він обіцяв мені...

— Він теж тут, прийшов разом з нами,— відповів дон Абондіо.— Він чекає там, за дверима. Тож ходімо мерщій, бо негоже примушувати, щоб такий поважний синьйор чекав нас!

Тоді той, про кого йшла мова, штовхнув двері й став на порозі. Лючія, яка ще так недавно хотіла бачити його, — навіть тоді, коли не мала жодної надії, — тепер, помітивши довкола приязні обличчя й зачувши приязні голоси, не могла притлумити в собі раптової огиди. Вона здригнулася, затамувавши дух, і притислася до доброї жінки, сховавши обличчя в неї на грудях. Побачивши це обличчя, в яке він ще звечора не міг дивитися, відкрито, обличчя збідле ще дужче, із знаками довгих страждань та голоду, Безіменний укляк майже біля порога. Прочитавши в цих рисах вираз жаху, він одразу потупив очі й ще кілька хвилин стояв мовчки й непорушно. Потім, ніби відповідаючи на німе запитання Лючії, вигукнув:

— Усе правда, тож простіть мене!

— Він прийшов звільнити вас; він уже не той; він став хорошим, адже ви чуєте, він просить у вас прощення,— шепотіла добра жінка Лючії на вухо.

— Що можна сказати більше? Підніміть же голову вище, не будьте дитиною. Нам треба чимскоріше йти звідси,— умовляв її дон Абондіо.

Лючія підвела голову, подивилася на Безіменного і, побачивши його низько похилене обличчя, його збентежений і розгублений вигляд, перейнявшись воднораз почуттями умиротворення, вдячності й жалості, сказала:

— О синьйоре мій! Хай винагородить вас бог за ваше милосердя!

— А вам — сторицею за ту втіху, яку дають мені ваші добрі слова.

Мовивши це, він повернувся, попрямував до дверей і вийшов перший. Лючія, вся змінившись, узявши під руку добру жінку, рушила за ним; дон Абондіо йшов останній. Вони зійшли сходами й підступили до дверей, які вели в дворик. Розчахнувши їх; Безіменний попрямував до нош, відчинив дверцята і, не без деякої, майже боязкої, чемності (дві зовсім нові для нього риси!), взявши Лючію під руку, допоміг зайти їй, а потім — і добрій жінці. Відв'язавши мула, він допоміг також донові Абондіо сісти в сідло.

— Не завдавайте собі клопоту! — мовив дон Абондіо й видерся на мула куди спритніше, ніж першого разу. Процесія вже рушила, коли Безіменний теж сів верхи. Він підвів голову, і його погляд зробився владним, як і раніше. Зустрічні браві добре бачили на його обличчі відбиток глибокої задуми, якоїсь незвичайної стурбованості, але не розуміли та й не могли зрозуміти нічого більше. В замку ще не знали про ту глибоку зміну, що сталася в цьому чоловікові, а здогадатися самі, звичайно, не могли.

Добра жінка відразу затягла завіски нош, лагідно взяла Лючію за руку й, поздоровивши її, стала ніжно й привітно втішати дівчину. Помітивши, що, крім утоми від пережитого, сама заплутаність і невідомість подій не давала бідолашці повністю відчути радість звільнення, вона розповіла їй усе, що вважала найбільш слушним, щоб прояснити і, так би мовити, скерувати на вірну путь невеселі думки дівчини. Вона назвала їй село, куди вони їхали.

— А-а! — сказала Лючія, знаючи, що це неподалік від їхнього села.— Дякую тобі, пресвята мадонно! Мамо моя, люба мамо!

— Ми негайно пошлемо по неї,— сказала добра жінка, ще не знаючи, що це вже було зроблено.

— Так, так! Господь віддячить вам за це... Тільки хто ж ви? Як ви приїхали...

— Мене послав наш курато, відповіла жінка, — бо той синьйор — Господь торкнувся його серця (хвала Господові!) — прийшов до нашого села поговорити з синьйором кардиналом (він у нас гостює, цей святий чоловік) та й покаявся в своїх тяжких гріхах і хоче змінити своє життя. Тож він узяв та й розповів кардиналові, що дав наказ викрасти бідну невинну дівчину, тобто вас, за домовленістю з іншим, який не боїться бога, тільки наш курато не сказав мені, що то за чоловік.

Лючія звела очі до неба.

— Можливо, ви його й знаєте, — провадила жінка, — ну та нехай... отож синьйор кардинал і вирішив, що коли, мовляв, ідеться про молоду дівчину, то, виходить, їй для товариства потрібна жінка, і наказав нашому курато підшукати кого-небудь, а курато звернувся до мене...

— Хай віддячить вам бог за вашу доброту!

— Отож, бідна моя дівчинко, що ж далі? Синьйор курато мені сказав, що треба втішити, й відразу постаратися заспокоїти вас, і пояснити, яким чудом урятував вас Господь...

— Так, саме чудом... дякуючи заступництву мадонни...

— Отже, вам не слід занепадати духом, а простити того, хто вчинив вам зло; треба радуватись, що господь виявив до нього милосердя, навіть молитися за нього; адже це зарахується й вам, а до того ж і душу собі полегшите.

Лючія відповіла їй ствердним поглядом, красномовнішим від усяких слів і таким сумирним, що важко пояснити словами.

— Славна ви дівчина! — провадила жінка.— А що ваш курато теж прибув до нашого села (їх стільки зібралося з усіх усюд! Либонь, вистачило б на чотири святкові обідні), то синьйорові кардиналу спало на думку послати і його задля товариства, тільки ж із цього не вийшло жодного пуття. Я вже чула, що чоловік він нікчемний, а це вже й сама побачила, що він і геть непутящий, не кращий за курча в клоччі.

— А цей...— спитала Лючія,— цей, що став хороший... хто він?

— Як? Ви не знаєте? — здивувалася жінка й назвала його.

— О боже милосердний! — вигукнула Лючія. Скільки разів чула вона, з яким жахом згадувалося те ім'я в незліченних розповідях, де цей чоловік неодмінно поставав ніби чудовисько із страшної казки. І ось тепер від думки, що вона перебувала під його страшною владою, а зараз перебував під його милостивим заступництвом; від думки про таку жахливу небезпеку й такий несподіваний порятунок; думаючи про те, чиє обличчя вона бачила спочатку похмурим, потім схвильованим і, врешті, упокореним,— вона була зовсім вражена і тільки зрідка вигукувала:

— О милосердя боже!

— Так, це воістину велике милосердя,— підтвердила жінка,— добрих півсвіту зітхне з полегшенням. Подумати лишень, скільки народу тримав він під вічним страхом, а ось тепер, як мені сказав наш курато... що й говорити, досить подивитися на нього — святий, та й годі! Відразу видно по вчинках...

Було б неправдою сказати, що ця добра жінка не палала цікавістю дізнатися дещо докладніше про пригоду, в якій їй довелось узяти участь. Проте на її користь треба додати, що, перейнявшись шанобливим співчуттям до Лючії та до певної міри відчуваючи важливість і значення дорученої їй справи, вона й не подумала поставити дівчині яке-небудь нескромне або пусте запитання. Всі слова, які вона говорила, були словами ласки та заспокоєння.

— Ви ж, мабуть, не їли бозна-відколи!

— Та вже не пам'ятаю... досить давно!..

— Біднесенька! Вам треба підкріпитися.

— Так,— кволим голосом відповіла Лючія.

— У мене вдома, слава богу, ми відразу знайдемо чогось. Потерпіть, тут уже недалеко.

Лючія знеможено відхилилася в глиб нош і ніби задрімала; і тоді добра жінка дала їй спокій.

Певна річ, для дона Абондіо це повернення було не таке тривожне, як дорога до замку; проте й це годі було назвати прогулянкою задля розваги.

Коли безпідставний страх минувся, курато спочатку відчув цілковиту полегшу, але потому його почали мучити сотні інших переживань, як ото буває, коли вирвати з коренем велике дерево: якийсь час грунт чистий, а далі всуціль заростає бур'янами. Дон Абондіо зробився чутливішим до всього іншого: і тепер, і в думках про майбутнє у нього, на жаль, було досить багато причин для занепокоєння. Він відчував тепер набагато дужче, ніж спершу, незручність цього способу пересування, до якого був мало звичний, а надто спочатку, під час спуску від замку в долину. Погонич, спонукуваний знаками Безіменного, ревно підганяв своїх мулів; обидва осідлані мули, не відстаючи, бігли позаду так само швидко. Тож і виходило, що на деяких найкрутіших місцях дона Абондіо заносило вперед, ніби його чимось підважували ззаду, і, щоб зберегти рівновагу, бідолаха хапався рукою за луку сідла. Проте він не зосмілювався попросити, щоб їхали повільніше, та й, з іншого боку, йому й самому хотілося чимскоріше вибратися з цих місць. Крім того, там, де дорога йшла по кручі або гребенем, мул, вірний своїй природі, наче на зло, намагався триматися скраю й ступав по самісінькому укосу, тож дон Абондіо бачив перед собою майже прямовисний схил або ж, як йому здавалося,— безодню.

«І ти теж,— звертався він подумки до тварини,— за своєю клятою схильністю прешся саме туди, де найнебезпечніше, коли є стільки стежок!» — і тяг повіддя в протилежний бік, але даремно. Справа скінчилася тим, що, розлючений і наляканий, він цілком здався на милість мула.

Браві вже не вселяли йому такого страху відтоді, як він краще пізнав спосіб думання їхнього господаря. «Проте,— міркував він при цьому,— якщо звістка про велике навернення пошириться по всій долині, поки ми ще не виїхали звідси, то хто знає, як вони розтлумачать її собі! Хто знає, що з цього вийде! А що, як вони візьмуть собі в голову, що я з'явився до них у ролі місіонера! Горе мені! Таж вони мене замучать!» Похмурий вигляд Безіменного не викликав у нього неспокою. «Щоб тримати в послуху ці пики,— міркував він,— потрібно принаймні ось таке обличчя, адже я це також розуміло; тільки ж чому саме я опинився серед них!»

Та ось нарешті спуск скінчився, і вони остаточно вибралися з долини. Насуплене чоло Безіменного поступово прояснилося. Та й дон Абондіо прибрав природнішого вигляду: перестав втягувати голову в плечі, розпростав руки й ноги, дещо підбадьорився й справляв зовсім інше враження; він задихав вільніше і, віднайшовши душевний спокій, поринув у роздуми про всякі можливі майбутні небезпеки.

«Що скаже ця тварюка дон Родріго? В отакий спосіб упіймати облизня, потерпіти страшну образу, та ще з таким знущанням,— можна собі уявити, яке це для нього гірке зілля. Отепер він почне справді казитися. Тепер, либонь, візьметься й за мене, коли вже мене заплутано в цю халепу. Якщо йому тоді стало духу підіслати отих двох чортів, які зіграли переді мною оту сцену на дорозі, то хто знає, що він устругне тепер! З найсвітлішим синьйором йому змагатися не до снаги: надто міцний горішок. Тож доведеться закусити вудила. Але ж лють у ньому кипить, і на комусь він таки захоче її зігнати. Як кінчаються такі справи? Удари завжди падають згори, а клапті розлітаються на всі боки. Лючію монсиньйор, звичайно, постарається влаштувати у безпеці; той бідний хлопець-невдаха тепер поза досягом та й дістав уже своє, а ось із мене клапті таки полетять! Тож хіба не жорстоко, якщо після всіх отих напастей, після всіх хвилювань мені з доброго дива доведеться розхльобувати за всіх. Що ж тепер зробить монсиньйор для мого захисту, після того як він утяг мене в цю халепу? Чи ж зможе він поручитися, що той окаянний дон Родріго не викине щодо мене якогось іще гіршого коника? У монсиньйора стільки справ у голові, стільки всяких клопотів,— де вже тут устежити за всім? Адже ж часом буває, що справи кидають в іще заплутанішому стані, ніж напочатку. Ті, що чинять добро, чинять його гуртом і заспокоюються, діставши якесь вдоволення. Вони не виявляють бажання брати на себе зайвий тягар, щоб простежити всі наслідки. Та зате ті, хто полюбляє чинити зло, просто з сили вибиваються, щоб довести свої підступи до кінця, ні на мить не заспокоюються, бо ж цей шашіль підступу знай точить їх.

Може, піти й сказати, що я, мовляв, з'явився сюди за терміновим наказом монсиньйора, а не своєю волею? Тоді може здатись, ніби я хотів стати на бік лиходійства. О господи! Це я — на боці лиходійства? Велике ж мені від цього вдоволення! Ну та гаразд, краще розповісти все, як воно є, Перпетуї, а вона вже потім нехай розбовкує кожному стрічному. Аби тільки монсиньйорові не спало на думку розголосити справу, розіграти якусь непотрібну виставу і втягти туди й мене. Хоч хай там як, а негайно по приїзді, коли виявиться, що він уже пішов із церкви, побіжу до нього попрощатися; а коли ще не пішов, то перекажу через когось моє вибачення і — гайда додому! Лючія в надійних руках, я їй більше не потрібен, а після такої праці я теж маю право на відпочинок. А що, коли монсиньйор із цікавості раптом забажає знати всю історію і мені доведеться звітуватися про всю оту катавасію з вінчанням... Цього ще тільки бракувало! А що, коли він надумає навідати й мою парафію!.. Ет, будь що буде! Не стану псувати собі настрою загодя. І так клопотів аж надто. Про всяк випадок замкнуся в будинку. Поки монсиньйор у нашому краї, дон Родріго не посміє викинуся якого-небудь коника. А далі — що далі? Ой, боюся, кепсько мені доведеться доживати літа мої».

Валка прибула на місце, коли відправа ще не скінчилася, проїхала через той самий натовп, що захвилювався не менше, ніж першого разу, й розділилась. Обидва верхівці звернули вбік, до невеликого майдану, де в глибині стояв будинок місцевого курато. Ноші рушили далі, до будинку доброї жінки.

Дон Абондіо вчинив так, як і задумав. Щойно злізши з мула, він, розсипаючи милі речі перед Безіменним, попросив того вибачитися за нього перед монсиньйором: йому, мовляв, необхідно негайно повернутися до своєї парафії в термінових справах,— а тоді пішов по свого коня, як він звичайно казав, тобто просто по ціпок, і рушив у дорогу. Безіменний став дожидати повернення кардинала з церкви.

Посадовивши Лючію на найкраще місце в себе в кухні, добра жінка заметушилася, щоб приготувати тій чогось попоїсти, відмахуючись з грубуватим добросердям від усяких подяк та вибачень, що їх Лючія знай починала їй висловлювати.

Хутенько підкинувши хмизу під казанок, де плавав жирний каплун, і діждавшися, коли бульйон закипів, господиня налила повну миску, поклавши в неї кілька шматочків хліба, і поставила її врешті перед Лючією. Бачачи, як до бідолашки з кожною ложкою прибуває сила, господиня вголос вітала себе з тим, що це сталося в такий день, коли, за її словами, в печі не було кішки.

— Тепер всі ухитряються приготувати бодай що-не-будь,— докинула вона,— крім останніх жебраків, яким ледве вдається мати хліб із вики та поленту з кукурудзи. Проте нині всі сподіваються увірвати що-небудь з такого щедрого синьйора. Ми з чоловіком, хвалити бога, не в такому становищі: з його ремеслом та з тим, що дає нам земля, ми якось зводимо кінці з кінцями. Призволяйтесь на здоров'я, не соромтеся, скоро й каплун довариться, тоді ви під'їсте добряче!

Мовивши це, вона знов заходилася готувати обід та наводити порядок на столі.

Тим часом, щойно відчувши, що сила вертається до неї й на душі робиться спокійніше, Лючія почала чепуритися як за звичкою, а так само з властивим її почуттям охайності та скромності. Вона розчесала й чимтугіше заплела збиті й розкуйовджені коси, поправила хустку круг шиї й на грудях. І тут її пальці торкнулися чоток, що їх вона минулої ночі надягла на себе. Вона глянула на них, і в серці на мить спалахнула тривога: спогад про дану обітницю, до цієї хвилини притлумлений і заглушений стількома переживаннями, відразу дуже яскраво й чітко постав у свідомості. І тоді вся її душевна сила, тільки-но вернувшися до неї, знов покинула нещасливицю, і якби її душа не була пройнята чистотою молодого життя, покірністю й вірою, то жах, охопивши Лючію в цю хвилину, міг би перейти у відчай. Після вихору думок, які годі описати жодними словами, перше, що прийшло їй до голови, було: «Нещасна, що я наробила!»

Тільки-но вона подумала про це, як її знов охопив жах. Дівчина пригадала обставини, за яких дала обітницю, оту свою нестерпну тугу, повний брак надії на порятунок, весь запал своєї молитви, всю глибину почуття, з яким вона проказувала обітницю. І ось тепер, коли її звільнено, Лючії здалося блюзнірською невдячністю розкаятися в даній обіцянці, зрадою бога та мадонни. Їй здавалося, що таке віроломство накликало б на неї нові й ще страшніші нещастя, коли неможливо буде покладати надію навіть на молитву. І вона поквапилась відректися від свого миттєвого каяття.

З побожністю взяла вона чотки з шиї і, тримаючи їх тремтячою рукою, підтвердила, відновила свою обітницю, воднораз проказуючи скорботні благання, щоб господь дав їй силу дотримати її й оберіг від думок та справ, котрі якщо й не зможуть спонукати до вагань, то все ж надто бентежитимуть душу. Ренцо далеко, і немає жодної надії на його повернення, і ця далечину, яка досі була для неї така прикра, видалася їй нині перстом провидіння, що скерував обидві ці події до однією й тієї самої мети: Лючія намагалася знайти в зникненні Ренцо якесь виправдання своїй обітниці. А відразу після цього їй почало здаватися, що провидіння для завершення свого почину знайде спосіб зробити так, щоб і Ренцо так само примирився з долею і більше не думав про неї. Але ця думка вмить потрясла їй душу. Бідна Лючія, відчуваючи, що її серце готове покаятись у прийнятому рішенні, знову вдалася до молитви, до боротьби зі своїми сумнівами, до боротьби, з якої вона вийшла, коли можна так висловитися, мов той стомлений і вкритий ранами переможець, що тріумфує над поваленим, але не вбитим ворогом.

Аж ураз зачувся тупіт ніг і веселі голоси. То поверталась із церкви додому невелика родина господині. Підстрибуючи, забігли до кімнати дві дівчинки та хлопчик. Вони на мить спинилися, з цікавістю поглядаючи на Лючію, потім кинулись до матері, обступили її з усіх боків. Хто питав ім'я незнайомої гості, та як, та що, та чому, хто квапився розповісти про бачені дивовижі, а добра жінка лише відповідала: «Та тихіше ви, тихіше!»

Слідом за дітьми спокійнішим кроком, з виразом щирої турботи на обличчі, зайшов господар будинку. Ми ще не сказали про те, що він був кравець — один на все село й на весь окіл, освічений чоловік, який не раз перечитав «Легенди про святих», «Гверіно-раба» та «Королевичів французьких»^[121]. У довколишніх місцях він вважався людиною здібною і вченою. Проте він скромно відхиляв усякі похвали, казав тільки, що помилився щодо свого покликання і що, мабуть, якби він пішов учитися замість багатьох інших, то!.. До того ж це був добряга, яких мало. Коли курато просив при ньому його дружину погодитися поїхати з почуття милосердя, то він не тільки схвалив це, але й навіть ладен був умовляти її. А тепер, коли відправа з усією її пишнотою, оте величезне скупчення народу, а надто кардиналова проповідь, як ото кажуть, розворушили в ньому всі добрі почуття, він повертався додому з нетерплячим очікуванням, бажаючи щонайшвидше дізнатися, як же обернулася справа, та побачити врятовану бідолашку.

— А ось і ми,— сказала йому, коли він зайшов досередини, жінка, вказуючи на дівчину. Лючія зашарілася, підвелась і почала белькотіти якесь вибачення. Але він, підступивши до неї, урвав її радісним привітанням:

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! Ви — боже благословення в нашому домі. Як я радий бачити вас тут! Я й був певен того, що ви дістанетесь до безпечної гавані, бо я не знаю ще жодного випадку, коли господь, почавши творити чудо, не довів би його до щасливого кінця; у всякому разі, я радий бачити вас тут. Бідна ви дівчина! І все ж велике діло — пережити чудо.

Хай ніхто не подумає, що лише він один називав так цю подію, бо читав «Легенди про святих»: поки в усьому селі, та й по всьому околі, жив спогад про цей випадок, тільки так його й називали. Та й, щиро кажучи, згадуючи всі труднощі, які супроводили цю подію, інше слово годі й знайти.

Підійшовши непомітно до дружини, яка знімала з ланцюга казанок, він пошепки спитав її:

— Ну то як, усе скінчилося гаразд?

— Пречудово... я тобі потім усе розповім.

— Атож, атож, на дозвіллі!

Швидко приготувавши обід, господиня взяла Лючію за руку, посадовила за стіл і, відрізавши крильце каплуна, поклала перед нею. А сама з чоловіком також усілися й навперебій почали припрохувати свою стомлену й зніяковілу гостю до страви. Проковтнувши перший шматок, кравець почав палко розповідати про свої враження, а його знай уривали дітлахи, які наминали каплуна, сидячи круг столу. Вони справді набачились за цей день надто багато цікавих речей, тож ніяк не могли довго вдовольнитися роллю простих слухачів. Батько описував урочисту церемонію, потім завів мову про чудесне навернення. Та найбільше враження справила на нього кардиналова проповідь, і він знай повертався до неї.

— Такий поважний синьйор, — говорив він, — а стоїть перед вівтарем, мов звичайнісінький курато.

— А яка в нього золота штука на голові...— докинула одна дівчинка.

— Та помовч трохи! Отож кажу, подумати лишень, такий поважний синьйор, такий учений чоловік; він, кажуть, попрочитував усі книжки, що в на світі,— чого не зробив ніхто інший навіть у Мілані. Та ось — і треба ж! — він уміє так розповісти про все, що всі розуміють...

— Я теж зрозуміла,— докинула друга маленька базіка.

— Та помовч ти! Що воно! Що ж ти хоч зрозуміла?

— Я зрозуміла, що він пояснював євангеліє замість синьйора курато.

— То й помовч! Я не кажу вже про тих, хто дещо тямить,— ті, звісно, неодмінно зрозуміють. Та навіть найтупоголовіші люди, останні невігласи, і ті стежили за смислом його проповіді. Підіть-но тепер і спитайте їх, чи зуміють вони повторити те, що він сказав... Де там! Жодного слова з них не витягнете, зате смисл запав їм у душу. Він навіть імені синьйора не назвав, але всі зрозуміли, кого він мав на увазі. Та й, зрештою, досить було подивитися, як йому підступали до очей сльози. І тут весь народ — теж у плач...

— Правда,— не втримався хлопчик,— і чого це вони всі розревлися, наче ті діти?

— Та помовч бодай трохи... Які вже у нас тут черстві люди! А він дохідливо пояснив нам, що хоч нині й голод, а треба дякувати творцеві й не нарікати: робити, що спроможний, якось крутитися, допомагати одне одному, а головне — не нарікати. Бо нещастя не в стражданні, не в бідності — нещастя в тім, що ми чинимо зло. І де в нього — не просто гарні слова: адже всі ми знаємо, що сам він живе, як бідак, і відриває від рота шматок хліба, аби віддати голодному, хоча міг би більше, ніж хто інший, жити в розкошах. Яке ж бо задоволення — слухати проповідь такого чоловіка; цей не такий, як ото інші: мовляв, робіть те, що я кажу, не робіть того, що я роблю. А далі він пояснив, що навіть простим чоловік, не синьйор, маючи більше, ніж необхідно, зобов'язаний допомогти тому, хто в нужді.

Тут він урвав свою мову, ніби йому нараз щось спало на думку. Поміркувавши трохи, наклав на блюдо всяких наїдків зі столу, поклав на додачу буханець, поставив блюдо на серветку і, взявши її за чотири кінці, сказав старшенькій дівчинці: «На, тримай». У другу руку він тицьнув їй пляшку вина й докинув:

— Піди до Марії, вдови, віддай їй усе й скажи, що це маленький почастунок для її дітлахів. Гляди мені, поводься чемно, щоб вона, бува, не подумала, що ти тицяєш їй милостиню. А зустрінеш кого дорогою, довго не базікай, та дивись не розбий.

У Лючії на очах виступили сльози, і вона відчула, як її серце повниться підбадьорливою ніжністю: ці слова, як і всі попередні, принесли їй якесь душевне полегшення, чого не могла зробити жодна нарочито виголошена промова. Її душа, захоплена цими описами, цими картинами пишноти, піднесенням релігійних почуттів і чудом, — її душа, перейнявшись запалом оповідача, відірвалася від скорботних міркувань про себе саму і, знову повертаючись до всього того, уже знаходила в собі більше сили для боротьби. Навіть думка про її велику жертву не те щоб утратила свою гіркоту, але водночас приховувала в собі тепер якусь сувору й піднесену радість.

Дещо згодом зайшов місцевий курато й сказав, що кардинал доручив йому довідатися про стан Лючії й повідомити їй, що монсиньйор бажає бачити її сьогодні ж і просить подякувати від його імені кравцеві та його дружині. Зворушені й зніяковілі, чоловік та жінка не знали, що їм сказати у відповідь на таку увагу з боку такої високої персони.

— А хіба ваша мати ще не приїхала? — спитав курато у Лючії.

— Моя мати! — вигукнула та.

І коли курато повідомив, що послав по неї за наказом самого кардинала, Лючія, затуливши очі краєм фартуха, голосно заридала і ще довго не могла заспокоїтися, коли курато пішов. Коли врешті бурхливе хвилювання, пережите після цієї звістки, заступили спокійніші думки, бідолашка згадала, що близьку в цю хвилину втіху знову побачити матір (утіху, якої Лючія не сподівалася ще кілька годин тому, адже про неї вона особливо благала в ті страшні години) вона ніби зараховувала до числа умов даної обітниці. «Дайте мені змогу врятуватися й повернутися до моєї матері»,— мовила дівчина тоді, й оці слова тепер чітко поставали в її пам'яті. Вона твердо як ніколи вирішила дотримати своєї обіцянки і знову, з ще більшою гіркотою, стала дорікати собі за вигук «Бідна я, бідна!», який мимоволі вихопився в неї, дарма, що подумки, першої миті.

І справді, поки про Аньєзе згадували, вона була вже зовсім близько. Не важко собі уявити, що зробилося з бідною жінкою, коли їй переказали несподіване запрошення й коли вона почула звістку — навмисне коротеньку й неясну — про небезпеку, можна сказати, вже минулу, але таку страшну; про жахливий випадок, що його не зумів посланець ні переповісти, ні пояснити як слід, а вона й поготів не знала, з якого боку підійти, щоб у всьому розібратися. Аньєзе рвала на собі коси й без кінця вигукувала: «О господи! О мадонно!», потім, засипавши посланця різними запитаннями, на які той не знаходив відповіді, похапцем усілася на возі і цілу дорогу охала й розпитувала далі, але все намарно. Дорогою вони несподівано зустріли дона Абондіо, який дибав собі потихеньку, щокрок викидаючи вперед свій ціпок. Обоє так і ахнули з несподіванки. Він зупинився, вона теж попросила зупинити воза й злізла; потім вони відійшли вбік, до каштанового гайка, який тягся вздовж дороги. Дон Абондіо розповів їй про все, що знав і що бачив. І тут не все було ясно, та принаймні Аньєзе переконалася, що Лючія в цілковитій безпеці, й з полегкістю зітхнула.

Потому дон Абондіо хотів був завести іншу розмову й дата Аньєзе довгу настанову про те, як їй тримати себе перед кардиналом, коли той забажає — що дуже ймовірно — побесідувати з нею й дочкою; а головне, він хотів умовити її, щоб вона й словом не прохопилася про вінчання... Але тут, помітивши, що наш хоробрий пастир турбується тільки про свої інтереси, Аньєзе просто взяла та й покинула його, не давши жодної обіцянки,— у неї й так було забагато клопотів,— і вирушила далі в дорогу.

Нарешті віз прибув на місце, спинився біля кравцевого будинку. Лючія квапливо встала, Аньєзе злізла з воза й стрімголов кинулась у будинок, а за хвилину дочка й мати були вже в обіймах одна одної. Кравцева дружина, єдиний свідок цієї зустрічі, намагалася підбадьорити обох, заспокоїти, раділа разом з ними, а потім, не бажаючи бути зайвою, залишила їх удвох, сказавши, що йде наготувати їм постіль, хай вони, мовляв, не турбуються, це їй аж ніяк не заважає, і що в усякому разі вона, як і її чоловік, готові скоріше спати на підлозі, ніж відпустити їх ночувати десь-інде.

І коли минула перша радість і скінчилися обійми та сльози, Аньєзе захотіла дізнатися про Лючіїні пригоди, і та схвильовано почала розповідати їй про все. Але, як уже відомо читачеві, ніхто не знав цієї історії в усіх подробицях, та й для самої Лючії дещо залишалося темним і загадковим, а надто той фатальний збіг, через який страшна карета опинилася на дорозі саме тоді, коли Лючія проходила мимо в нагальній справі. І мати, й дочка висловлювали щодо цього сотні здогадів, проте не тільки не давали правильної відповіді, але навіть звіддалік не наближались до неї.

Що ж стосується головного заводія підступів, то тут обидві сходились на тому, що ним був дон Родріго.

— От чорна душа! Пекельний виплодок! — вигукувала Аньєзе.— Але хай начувається: видзвонить і йому годину! Господь віддячить і йому по заслугах, тоді й він знатиме...

— Ні, ні! Не треба, мамо! — урвала її Лючія.— Не накликайте на нього страждань, не накликайте ні на кого! Якби ви тільки знали, що таке страждати! Якби ви тільки відчули! Ні, ні, нумо краще молитися за нього богові й мадонні, нехай бог торкнеться його серця, як торкнувся серця цього бідного синьйора, який був іще гірший від нього, а тепер став святий.

Жах, що охоплював Лючію при спогадах про свої недавні й тяжкі переживання, не раз змушував її уривати свою розповідь; не раз казала вона, що їй бракує духу говорити, і крізь гіркі сльози, через силу дівчина починала розповідати далі. Та коли вона в розповіді дійшла до певного місця, а саме — своєї обітниці, її спинило вже інше почуття, і вона затнулася. Від страху, що мати назве її необережною й необачною, і що, як і тоді, коли було діло а вінчанням, по-своєму, надто вільно тлумачитиме це питання й примусить Лючію проти волі вважати її думку справедливою, або ще, чого доброго, розбовкає комусь усе під секретом, просто бажаючи вивідати що-небудь і порадитися, й в отакий спосіб розголосить усе,— від цього страху Лючіїне обличчя густо почервоніло; зрештою, й якийсь сором перед матір'ю, якесь нез'ясовне небажання зачіпати це питання — всі ці причини разом узяті змусили її приховати цю важливу обставину. Вона вирішила насамперед довіритися падре Крістофоро. Та як їй стало прикро, коли, спитавши, де він, вона почула, що його вже тут немає, що його послано кудись дуже далеко, в такі краї, які невідь як і називаються!

— А Ренцо? — мовила Аньєзе.

— Адже він у безпеці, чи не тай? — з тривогою спитала Лючія.

— Очевидно, якщо скрізь так говорять. Усі впевнені, що він знайшов притулок у бергамців. Але де саме — ніхто не знає. Сам він досі жодної звістки про себе не подав. Мабуть, не знайшов іще способу.

— Ой, якщо він у безпеці, то слава богу! — сказала Лючія й постаралася змінити тему розмови, однак цьому завадила несподівана поява кардинала...

Повернувшись із церкви, де ми його залишили, й дізнавшися від Безіменного про прибуття Лючії, цілої й неушкодженої, Федеріго повів синьйора до столу, всадовив поряд, по праву руч, посеред цілого сонму священиків, які з жадібною цікавістю розглядали цього чоловіка, тепер такого лагідного, але зовсім не безсилого, такого покірного, але не приниженого, й порівнювали його з тим уявленням, що вже давно склалось у всіх про його особу.

Коли трапеза скінчилася, кардинал повів гостя до себе. Після бесіди, набагато довшої за першу, Безіменний поїхав до свого замку на тому самому мулі, що й уранці. А Федеріго наказав покликати курато й висловив бажання, щоб той відвів його до будинку, де знайшла притулок Лючія.

— О, не завдавайте собі клопоту, монсиньйоре,— відповів курато,— я негайно пошлю сказати, щоб вони прийшли сюди, і дівчина, і мати, якщо та вже приїхала, а так само господар, одно слово, всі, кого тільки побажає бачити ваша милість.

— Я сам хочу навідати їх, — відказав Федеріго.

— Вашій милості не слід турбуватися, я відразу ж пошлю по них, це займе не більше хвилини,— наполягав нездогадливий курато (між іншим, дуже добрий чоловік), ніяк не розуміючи, що кардинал цими відвідинами хотів водночас виявити честь нещасній невинній дівчині, гостинним господарям, а також йому — парафіяльному священикові. А що кардинал повторив своє побажання, підлеглому нічого не залишалось, як тільки вклонитися й вийти.

Коли обидва з'явилися на вулиці, всі перехожі кинулись до них, і через кілька хвилин звідусіль стали збігатися люди: хто міг, ішов поряд з ними, інші безладно сунули позаду. Курато спробував умовляти народ: «Та відійдіть-бо назад, пропустіть, ну ж бо!» Федеріго сказав: «Облиште їх!» — і йшов уперед, то підносячи руку й благословляючи людей, то опускаючи її, щоб попестити дітлахів, які вертілися під ногами.

Так вони дісталися до будинку й зайшли досередини, а натовп, збившися, залишився зовні. В натовпі був і кравець, який ішов позаду разом з іншими, витріщивши очі й розкривши рота, не розуміючи, куди ж, власне, всі йдуть. Побачивши несподівано для себе — куди саме, він став проштовхуватися вперед. Можете собі уявити, з яким шумом він це робив, знай покрикуючи: «Та дайте ж пройти, кому треба», — і врешті зайшов до будинку.

Аньєзе й Лючія чули з вулиці чимраз більший галас. Поки вони розмірковували, що ж воно там таке, двері розчахнулися, на порозі з'явився вбраний у пурпур кардинал у супроводі місцевого курато.

— Це вона? — запитав він у свого супутника і, діставши ствердний кивок, попрямував до Лючії, що стояла біля матері. Обидві жінки застигли на місці й мовчали, розгублений зніяковілі. Та звук голосу, вигляд, поводження, а надто слова Федеріго, відразу надали їм сміливості.

— Бідолашко моя,— почав кардинал, — бог зволив піддати вас тяжкому випробуванню, та він показав вам, що не відвернув від вас очей своїх, не забув вас. Він дарував вам порятунок і через вас звершив велику справу: явив своє велике милосердя одному і воднораз приніс полегшення й багатьом іншим.

Тут зайшла до кімнати й господиня, яка на галас із вулиці визирнула у віконце і, забачивши, хто заходить до її будинку, бігцем спустилася сходами, нашвидкуруч причепурившись; майже воднораз у других дверях з'явився кравець. Побачивши, що розмова вже почалася, господарі відійшли в куток, де й лишилася стояти в шанобливому чеканні.

Кардинал чемно їм уклонився й розмовляв далі з жінками, чергуючи втішливі слова з запитаннями, намагаючись із відповідей уловити, як краще допомогти тим, хто так багато вистраждав.

— Було б добре, якби всі священики були ось такі, як ваша милість, щоб вони трохи заступалися за бідняків, а не допомагали обдурювати їх, аби тільки вискочити самим,— сказала Аньєзе, підбадьорена простим, приязним обходженням Федеріго й розгнівана думкою, що синьйор дон Абондіо, завжди жертвуючи іншими, на додачу ще й прагнув відняти у них єдину маленьку втіху — можливість поскаржитися особі, яка стоїть вище від нього, тим паче що завдяки рідкісній випадковості трапилась така нагода.

— Та ви не соромтеся, говоріть усе, що думаєте,— сказав кардинал,— ну ж бо, говоріть!

— Я маю на увазі, що якби наш синьйор курато виконав свій обов'язок, то все вийшло б інакше.

Але коли кардинал почав наполягати, щоб вона висловилась ясніше, Аньєзе опинилася в скрутному становищі: адже їй треба було розповідати історію, де вона зіграла таку роль, признаватися в якій, та ще й такій особі, не дуже хотілося. Проте вона знайшла спосіб вийти зі скрути за допомогою маленької хитрості, а саме: розповіла про домовлене вінчання, про відмову дона Абондіо, не забула згадати, як він посилався на «начальство» (ох і Аньєзе!), перескочила на задум дона Родріго й на те, як після попередження їм пощастило втекти.

— Так,— додала вона наприкінці,— втекти, щоб знову потрапити в пастку. Якби натомість синьйор курато був відверто розповів вам, як стоїть справа, й відразу повінчав бідних моїх молодят, то ми б негайно поїхали геть й сховались у такому місці, що й вітер нічого б не знав. А тепер втрачено стільки часу і вийшло те, що вийшло.

— Синьйор курато відповість мені за це,— сказав кардинал,

— Ні, ні, монсиньйоре,— раптом заговорила Аньєзе.— Я розповіла це не для того. Ви вже його не лайте, бо однаково зробленого не повернути. Та й жодного не вийде пуття, такий уже то чоловік: трапиться щось таке вдруге, все одно вчинить по-своєму.

Але Лючія лишилася невдоволена тим, як мати розповіла всю історію, й докинула від себе:

— Ми теж вчинили погано; мабуть, не було волі божої на те, щоб наша справаскінчилася гаразд.

— І що ж це ви могли вчинити таке погане, люба моя дівчино? — спитав Федеріго.

Дарма що мати крадькома промовисто зиркала на неї, Лючія розповіла про спробу обвінчатися нечесним шляхом у будинку дона Абондіо й скінчила, мовивши:

— Ми вчинили погано, й господь покарав нас за це.

— Прийміть з його рук страждання, які ви перетерпіли, і не занепадайте духом,— відповів Федеріго.— Адже кому радіти й сподіватися, як не тому, хто перетерпів і все-таки ладен звинувачувати себе самого?

Потім він спитав, де перебуває наречений, і, зачувши від Аньєзе (Лючія стояла мовчки, похиливши голову й потупивши очі), що той утік із рідного краю, виявив свій подив та невдоволення; він тут же захотів дізнатися про причину його втечі.

Аньєзе, як уміла, розповіла дещицю того, що знала про Ренцо.

— Чув я про цього, юнака,— сказав кардинал.— Тільки ж як це хлопець, заплутаний у такі справи, міг бути заручений з такою дівчиною?

— Він був чесний юнак,— відповіла Лючія, ґусто зашарівшись, але твердим голосом.

— Тихий хлопець, навіть аж надто,— додала Аньєзе,— про це можете спитати кого завгодно, навіть самого синьйора курато. Хто знає, до якої плутанини, до яких підступів вони там вдалися? Хіба багато треба, щоб виставити бідного чоловіка лиходієм?

— На жаль, це правда,— зауважив кардинал, — я неодмінно дізнаюсь про нього.— І, спитавши ім'я та прізвище юнака, він занотував усе до записника. Потім додав, що розраховує за кілька днів відвідати їхнє село і що тоді Лючія може приїхати туди без усякого страху, а він тим часом поклопочеться й підшукає таке місце, де б вона могла перебувати в цілковитій безпеці доти, доки все налагодиться на краще.

Далі він звернувся до господарів будинку, і вони відразу підступили ближче. Іще раз висловив їм свою вдячність, яку вже раніше переказував через курато, й спитав їх, чи згодні вони на кілька днів прихистити гостей, котрих послав їм господь.

— Звичайно, синьйоре,— відповіла жінка, причому її голос і обличчя висловлювали набагато більше, ніж ота її суха відповідь, викликана ніяковістю.

Зате чоловік, у нестямному захваті від присутності такого визначного відвідувача, палав бажанням показати себе за такої виняткової нагоди і гарячково готував слушну барвисту відповідь. Він морщив лоба, відчайдушно водив очима, стискував губи, до краю напружував свій розум, шукав, копався в пам'яті й раптом відчув, як у нього в голові закружляв цілий рій окремих думок і недомовлених слів,— проте час не чекав, і кардинал знаками вже дав зрозуміти, що розтлумачив, цю мовчанку належним чином. Нарешті бідолаха розтулив рота й бовкнув: «Уявіть собі!» І більше ні на що не спромігся. За це він тільки зневажав себе в ту мить, але й згодом обтяжливий спогад неабияк псував йому задоволення від великої честі, якої його було удостоєно. І щоразу, коли він, згадуючи цю подію, подумки переносився в ту обстановку, йому, як на лихо, лізли до голови найрізноманітніші слова, що, в усякому разі, були кращі за оте безглузде: «Уявіть собі!» Але, як мовиться у старовинному прислів'ї: «Якби ж то той розум спереду, що тепер позаду!»

Кардинал відбув, сказавши: «Хай буде благословення господнє над цим будинком!»

Потім уже, ввечері, він спитав курато, чи не можна якось у пристойний спосіб винагородити цього чоловіка, як видно, небагатого, за виявлену ним таку гостинність, а надто в теперішній час. Курато відповів, що й справді, ні заробітку від ремесла, ні прибутків від дрібних клаптиків землі, які належать йому, в цьому році напевно не вистачить на те, щоб виявляти щедрість іншим; але потім додав, що кравцеві, мовляв, удалося зробити деякі заощадження протягом минулих років, отож він тепер один із найзаможніших в околі і може дозволити собі деякі зайві витрати, що він охоче й робить. Однак немає жодного способу змусити його взяти винагороду від будь-кого.

— А чи є люди,— спитав кардинал,— які неспроможні сплатити йому борги?

— Певна річ, монсиньйоре, є, адже в нас бідняки платять звичайно з решток урожаю, а минулого року жодних решток не було, тож усім бракує навіть найнеобхіднішого.

— Гаразд,— мовив Федеріго,— усі ці борги я беру на себе. А ви, коли ваша ласка, візьміть у нього перелік цих боргів і сплатіть за мій рахунок.

— Вийде чимала сума.

— Тим краще. На жаль, є ще більші злидарі, які не мають боргів, бо ніхто їм у борг не дає.

— Ще б пак! Робиш усе, що можливо, та тільки ж як настачити на всіх у такі часи?

— Нехай він обшиє найбідніших за мій рахунок, а ви заплатіть йому чимдорожче. Щиро кажучи, цього року мені всякий видаток здається крадіжкою, якщо він не йде на хліб, але ж цей випадок — винятковий.

Однак ми не хочемо завершувати розповідь про цей день, не повідавши коротко про те, як закінчив його Безіменний.

Цього разу звістка про його навернення забігла попереду нього в долину; вона хутко поширилася, викликавши всюди подив, тривогу, роздратування, ремство. Першим стрічним браві або служникам (у нього одне й те саме) він зробив знак іти за ним, і отак підряд усім іншим. Вони рушили слідом із незвичайною для них нерішучістю, але із звичним послухом, аж доки він, у супроводі чимдалі більшого почту, прибув урешті до свого замку. Тим, що біля воріт, він також зробив знак приєднатися до решти. Заїхавши до першого дворика, він дістався аж на його середину і там, усе так само верхи, подав свій громовий клич: то був звичайний сигнал, зачувши який, збігались усі його спільники. За одну хвилину люди, розпорошені по всьому замку, з'явилися на поклик і приєдналися до інших; усі вичікувально дивились на свого господаря.

— Ідіть і чекайте мене у великій залі,— сказав він, якийсь час дивлячись після того їм услід зі свого мула. Потім зліз додолу, сам відвів мула до конюшні й пішов туди, де на нього чекали.

При появі Безіменного загальне перешіптування відразу стихло, всі стовпилися на один бік, залишивши вільною для нього значну частину зали. Слухачів було десь чоловік тридцять.

Безіменний підняв руки, наче для того, щоб зберегти цю раптово запалу мовчанку, підніс голову, яка й так вивишалась над головами присутніх, і промовив:

— Слухайте всі, і хай говорить тільки той, кого я спитаю. Сини мої! Шлях, яким ми йшли досі, веде просто до пекла. Не мені дорікати вам, не мені, котрий очолював вас, був найгіршим з вас; але вислухайте те, що я маю сказати вам. Господь милосердний закликав мене змінити життя, і я його зміню, я вже змінив його, і хай із вами всіма станеться те саме. Тож знайте і твердо запам'ятайте: я радше прийму смерть, аніж переступлю його святий закон. Я звільняю кожного з вас від виконання злочинних наказів,— сподіваюся, ви мене розумієте. Крім того, я вимагаю від вас не виконувати жодного з попередніх. І запам'ятайте раз назавжди, що надалі ніхто не сміє чинити лиходійства, прикриваючись моїм іменем, у мене на службі. Хто згодиться на ці умови, той стане мені за рідного сина, і я буду щасливий поки й віку мого, коли відмовлю собі в останньому шматку хліба, щоб нагодувати останнього з вас. Хто не згоден, той дістане всю свою платню ще й подарунок на додачу і хай іде собі з богом; але сюди щоб ані ногою, хіба тільки якщо хто захоче змінити своє життя: тоді я прийму його з розкритими обіймами. Сьогодні вночі обміркуйте все, а завтра я викличу вас поодинці, щоб знати відповідь, і тоді ви дістанете нові накази. А зараз розходьтеся, кожен на своє місце. І хай господь, виявивши до мене таке милосердя, підкаже й вам добре рішення.

На цьому він скінчив. Глибока тиша панувала довкола. Хоч би які розмаїті й безладні були думки, що роїлися в цих буйних головах, зовні їх нічим не виказувано. Браві звикли сприймати голос свого синьйора як вияв його твердої волі, суперечити якій — марна справа, і цей голос, проголошуючи тепер зміну способу життя, звучав для них усе так само владно. Жодному з них навіть на думку не спало, що коли господар уже навернений, то йому можна заперечувати, як усякій іншій людині. Вони бачили в ньому святого, одного з тих святих, яких малюють із високо піднятою головою і з мечем у руці. Крім страху перед ним, вони відчували (головним чином ті, хто народився в його замку, а такі становили більшість) і свою залежність від нього, як васали; всі вони схилялись перед ним і в його присутності відчували, скажу просто, якусь ніяковість, що її відчувають навіть найгрубіші й найзухваліші люди перед тією людиною, чию перевагу вони визнають. І дарма, що слова, які вони почули з його вуст, були чужі для їхнього слуху, ці слова звучали правдиво й знаходили відгук у їхніх душах; а якщо декому й було не по собі, то через те, що він починав удумуватися в ці слова серйозно. Але й сам Безіменний відчував якийсь незрозумілий страх, який передавався іншим, тому вони, так, хто більше, хто менше, поволі опинилися на певний час під владою цього почуття. Опріч усього цього, ті з них, хто вранці був у долині, перші почули велику новину й на власні очі бачили все, а потім і самі розповідали іншим про радість і тріумфування народу, про любов і глибоку пошану до Безіменного, які заступили колишню ненависть, колишній жах перед ним. Тож у чоловікові, на якого вони звикли дивитися, так би мовити, знизу вгору, вони вбачали тепер якесь диво, ідола юрби; вони бачили його піднесеним над людьми, щоправда, інакше, ніж доти, але все ж так само високо,— як завжди, поза звичайними рамками, як завжди, на чолі.

Отже, вони стояли розгублені, непевні один одного і кожен самого себе. Хто злостився, хто укладав плани, куди б йому податися в пошуках пристановища і служби; хто розмірковував, чи зможе пристосуватися, щоб і собі стати порядною людиною; хто, зачеплений за живе словами Безіменного, відчував бажання наслідувати його приклад; хто, не приймаючи жодного рішення, збирався про всяк випадок обіцяти все, а поки що й далі їсти хліб, запропонований від щирого серця, такий цінний у ті дні, і цим виграти час. А коли Безіменний у кінці своєї розмови знову владно підняв руку на знак того, щоб вони розходилися, усі посунули з зали юрбою, ніби отара овець. Слідом за ними вийшов і він сам, спинився спершу посеред дворика і при слабкому присмерковому світлі дивився, як вони розходяться, прямуючи кожен на своє місце. Потім він зійшов нагору по ліхтар, знов обійшов дворики, коридори, зали, перевірив усі входи і, впевнившись, що все гаразд, подався нарешті спати. Атож, саме спати, бо сон змагав його.

Ніколи ще, за жодних обставин не було в нього стільки заплутаних і водночас невідкладних справ, як зараз, і все ж сон змагав його. Докори сумління, що не дали йому склепити очей минулої ночі, не тільки не вгомонилися, але, навпаки, їхній голос чувся чимраз гучніше, невблаганніше, суворіше,— і все ж сон змагав його. Весь лад, весь спосіб управління, встановлений ним у себе впродовж багатьох років з такими стараннями, з таким своєрідним поєднанням сміливості й впертості, він сам кількома словами поставив під сумнів. Безмежну відданість своїх спільників, їхню готовність піти на все, оцю вірність розбійників, на яку він так давно звик спиратися, він сам і похитнув. У його вчинках запанувала цілковита плутанина, в його замку оселилися збентеження й непевність,— і все ж сон змагав його.

Отже, він зайшов до своєї кімнати, наблизився до свого ложа, яке стало для нього таким тернистим минулої ночі, й відразу опустився навколішки, збираючись помолитися. І справді, в якомусь потаємному й затишному закутку своєї пам'яті він повіднаходив молитви, що їх його привчали проказувати ще в дитинстві. Він почав проказувати їх, і ці слова, які так довго лежали сховані, одне за другим пригадувались йому, неначе поступово розмотувався клубок ниток. Нез'ясовне, змішане почуття оволоділо ним: якась насолода від повернення до звичок невинного дитинства й мука від думки про ту прірву, яку він сам проклав між тим часом і теперішнім; полум'яний порив шляхом спокутування своїх вчинків прийти до нової свідомості, до нового духовного стану, найближчого до невинного дитинства, що до нього він уже не міг вернутися, і, зрештою, вдячність, надія на те милосердя, яке могло привести до такого стану і вже дало йому стільки знамень цієї своєї волі. Підвівшись, він ліг на ліжко й відразу заснув.

Так скінчився той день, про який багато говорили ще за тієї доби, коли писав наш анонім; і якби його не було, то тепер про цей день, принаймні про подробиці, ніхто б нічого й не знав; щоправда, вищеназвані Ріпамонті й Рівола знай повторюють, що такий славнозвісний лиходій після свого побачення з Федеріго в чудесний спосіб і назавжди змінив своє життя. Та чи багато таких, хто читав книжки обох цих авторів? Мабуть, їх іще менше, ніж майбутніх читачів нашої книжки. І хто знає, чи зберігся, в самій долині,— якби навіть знайшовся такий, хто мав би бажання й хист розшукати її,— бодай якийсь блідий і туманний переказ про цю подію? Адже відтоді їх сталося так багато!

Розділ двадцять п'ятий

Назавтра в селі, де жила Лючія, в усьому околі Лекко тільки й було розмов що про неї, про Безіменного, про кардинала та ще про одного чоловіка, котрий хоч би як любив, щоб його ім'я було у всіх на вустах, однак за даних обставин волів би, щоб про нього говорили якнайменше,— ми маємо на увазі синьйора дона Родріго.

Не можна сказати, щоб і раніше не говорили про його свавільні вчинки, щоправда, ті розмови бували уривчасті й велися спідтиха. Два співрозмовники наважувались торкнутися такої дражливої теми, якщо тільки вони надто добре знали один одного. Але й тоді не обговорювали подій з тим запалом, на який були здатні, бо ж, кажучи взагалі, люди, коли їхнє невдоволення може накликати на них серйозну небезпеку, воліють не тільки менше виявляти або й цілком приховувати свої почуття, але й самі їхні переживання бувають куди слабші. Тільки хто ж міг тепер утриматись від розпитів і балачок з приводу випадку, що набув такого розголосу, випадку, де було видно перст божий і де з такого хорошого боку показали себе два відомі чоловіки. Один, у якого палка любов до справедливості поєднувалась із високим становищем; другий, в якому саме насильство, здавалося, було остаточно подолане, неначе найманий убивця склав зброю й прийшов шукати миру. Порівняно з такими постатями синьйор Родріго робився надто непомітною особою. Тепер усі зрозуміли, що таке мучити невинну істоту, яку потім можна було зганьбити, переслідуючи її з нахабною настійливістю, з брутальною жорстокістю, з мерзотною підступністю. Завдяки цій нагоді було згадано й про чимало інших «доблесних» справ названого синьйора: тут уже всі висловлювали свої справжні почуття, підбадьорені кожен тим, що всі думали однаково. Люди перешіптувались, жахались, але все це відбувалося на безпечній відстані від замку дона Родріго з огляду на всяких браві, якими оточив себе цей синьйор.

Неабияка частка цієї загальної ненависті падала також на його друзів і спільників. Добряче дісталося синьйорові подеста, завжди глухому, сліпому й німому, коли йшлося про вчинки цього насильника, — щоправда, теж позаочі, бо ж якщо цей не мав під своєю орудою браві, то мав сбірів. З доктором Крутієм, у якого на думці були тільки плітки та доноси, а також із іншими, подібними до нього дрібними підлабузниками, панькалися набагато менше: на них просто вказували пальцями й поглядали скоса, тож вони визнали за краще якийсь час зовсім не з'являтися на вулиці.

Дон Родріго, вражений наче громом цією несподіваною новиною, такою несхожою на ту звістку, якої дожидав із дня на день, з хвилини на хвилину, цілісінькі два дні просидів розгніваний, замкнувшися в своєму палаццо в товаристві браві; на третій день він поскакав до Мілана. Якби не було нічого іншого, крім людського ремства, то він, напевне, зостався б удома, щоб дати відсіч і, скориставшися з випадку, провчити кого слід, а надто — крикунів; проте остаточно його спонукало до втечі отримане з найвірогідніших джерел повідомлення, що кардинал прибуде в їхні краї. Дядечко-граф, знаючи з усієї цієї історії тільки те, що йому розповів Аттіліо, певна річ, став би домагатися, щоб дон Родріго опинився в центрі уваги і був публічно прийнятий кардиналом якнайкраще. Чи міг дон Родріго тепер розраховувати на це, ясно кожному. А дядечко не тільки домагатиметься цього, а ще й зажадає найдокладнішого звіту про все, адже-бо трапилася така виняткова нагода показати, в якій пошані весь його рід у найвищих представників влади. Тим-то, щоб спекатись такої халепи, дон Родріго встав одного чудового ранку ще до схід сонця, сів у карету, оточив себе з усіх боків браві і, взявши з собою Грізо та наказавши, щоб і решта челяді згодом вирушила слідом за ним, поскакав, ніби втікач, ніби Катіліна^[122], тікаючи з Рима (дозвольте нам дещо піднести дійових осіб нашої історії таким гучним порівнянням), задихаючись від люті й присягаючись незабаром повернутись, але за інших обставин, і відомстити кому належить.

Тим часом кардинал об'їздив парафії по всій території Лекко, спиняючись у кожній один день. Того ранку, коли він мав прибути до парафії, де жила Лючія, багато жителів вийшли на дорогу зустрічати його. Біля в'їзду до села, якраз поряд з будиночком наших жінок, було споруджено тріумфальну арку з вертикальних стовпів і поперечин, всю повиту соломою та мохом і оздоблену зеленими гілками рускусу та гостролисту, де в глибині горіли багряні ягоди. Фасад церкви було прикрашено килимами. З виступу кожного вікна звисали на взірець фестонів розгорнуті ковдри та простирадла, а так само дитячі пелюшки, які певною мірою могли створити враження деякого достатку. На двадцять другу годину^[123] — час, коли чекали прибуття кардинала, всі, хто ще залишився вдома, здебільше старі, жінки та діти, теж посунули йому навстріч, одні — вервечкою, інші — гурточками. На чолі виступав дон Абондіо — похмурий серед загального пожвавлення, бо його приголомшував галас, а від постійної метушні довкола, як він твердив увесь час, у нього ішла обертом голова. При цьому він потай побоювався, коли б жінки не бовкнули чого зайвого і щоб йому не довелося відповідати за відмову повінчати молоду пару.

Та ось врешті з'явився кардинал, або, вірніше, натовп, серед якого похитувалися його ноші, оточені почтом, про що можна було здогадатися тільки по тому, що над усіма головами вивишався хрест у руках капелана верхи на мулі. Люди біля дона Абондіо безладно кинулися назустріч цьому натовпу, а сам курато, марно повторивши кілька разів: «Та спокійніше, станьте в ряд, куди ж бо ви?» — сердито повернув назад і, бурмочучи далі: «Просто-таки вавілонське стовпотворіння»,— поквапився зайти до церкви, поки що порожньої, й став там дожидати прибуття процесії.

Кардинал посувався вперед, благословляючи всіх знаком хреста і дістаючи у відповідь благословення з уст стовпленого народу, через силу стримуваного почтом. А що все це були Лючіїні односельці, то вони хотіли влаштувати зовсім винятковий прийом, але це було не так просто: уже ввійшло в звичай, що всюди, хоч би де він проїжджав, усі вибивалися зі снаги, аби зустріти його якнайкраще. Ще тільки-но він став єпископом, під час першого урочистого виходу до собору люди так натискали й так тіснили дона Федеріго, аж виникла загроза його життю й деяким синьйорам поблизу довелось повиймати шпаги, щоб налякати й здати натовп назад. Народ у ті часи був такий дикий та розпущений, що навіть захоплені привітання улюбленому єпископові в церкві доводилось угамовувати майже силою зброї. Та й цього захисту, мабуть, виявилося б не досить, якби головний церемоніймейстер і його помічники, такі собі Клерічі та Пікоцці, молоді священики, сильні тілом і духом, були не підняли його на руки й не пронесли отак від входу аж до головного вівтаря. Відтоді й надалі, під час єпархіальних об'їздів, його перший вступ до церкви щоразу не жартуючи можна було вважати одним із пастирських подвигів, а іноді навіть щасливо уникнутою небезпекою.

Нарешті кардиналові вдалося пробитися до церкви. Він пройшов до вівтаря і після короткої молитви звернувся, як завжди, з невеликою проповіддю до народу, сказавши про свою любов до нього, про своє бажання спасти його, про те, як треба всім готуватися до завтрашньої відправи. Підійшовши після цього до будинку парафіяльного священика, кардинал, серед інших розмов, спитав про Ренцо. Дон Абондіо відповів, що юнак дещо гарячий, упертий і запальний; але на настійливі й чіткіші запитання мусив відповісти, що то чесний хлопчина й що він сам неспроможний збагнути, як це Ренцо міг накоїти такого в Мілані, про що всі говорили.

— Що ж до нашої дівчини,— провадив далі кардинал,— то чи не здається вам, що вона тепер може спокійно повернутися й жити у себе вдома?

— Тепер, звичайно, їй можна повернутися й жити тут, як їй хочеться,— відповів дон Абондіо.— Я кажу «тепер», але...— зітхнувши, пояснив він,— необхідно, щоб ваша милість постійно була тут або ж бодай поблизу...

— Господь завжди близько,— сказав кардинал.— А втім, я подумаю, як улаштувати її в безпеці.

І він звелів, щоб назавтра зранку по жінок було послано ноші з проводирем.

Дон Абондіо пішов, надзвичайно вдоволений тим, що кардинал, згадуючи про молодят, нічого не спитав про його відмову повінчати їх. «Тож, мабуть, він нічого не знає, — заспокоював він себе. — Аньєзе не проговорилась,— оце так чудо! Щоправда, їм іще доведеться побачитись, але я ще раз дам їй настанову, дам неодмінно».

Бідолаха й не підозрював, що Федеріго не торкався цього питання саме тому, що збирався поговорити з ним докладно про все у вільніший час і, перш ніж, так би мовити, відплатити йому по заслузі, хотів вислухати і його пояснення.

Але старання доброго кардинала створити безпеку для Лючії виявились зайвими: потому як він попрощався з нею, стався ряд подій, про які нам доведеться розповісти.

За ті кілька днів, що їх Лючії і її матері випало прожити в гостинному будиночку кравця, обидві жінки, скільки це було можливо, повернулися кожна до своїх звичайних справ. Лючія відразу попросила роботи і, як ото було в монастирі, все шила й шила, усамітнившись у невеличкій комірчині, далі від людських очей. Аньєзе то виходила з будинку, то працювала разом із дочкою. Розмови їхні були тим сумніші, чим вони ставали сердечніші; обидві вже приготувалися до розлуки. Адже овечці не можна було знов опинятися у такому близькому сусідстві з вовчим лігвом. І коли, в який спосіб настане кінець цій розлуці? Майбутнє було темне й неясне, особливо для однієї з них. І все ж Аньєзе втішала себе всякими радісними припущеннями: зрештою, Ренцо повинен незабаром дати звістку про себе, якщо тільки з ним не скоїлась якась біда. А якщо він знайшов собі роботу, прилаштувався і дотримає своєї обіцянки (а хіба можна в цьому сумніватися?), то чому б і не перебратися жити до нього? Вона не раз ділилася своїми надіями з дочкою, а тій важко сказати, що було тяжче — слухати матір чи відповідати їй. Вона свято берегла свою велику таємницю, і їй було дуже прикро, що доводилося вдаватися до різних хитрощів у розмові зі своєю доброю матір'ю. Проте якийсь сором, усілякі побоювання, про які ми говорили вище, нездоланно стримували її, і вона з дня на день відкладала свою неминучу розмову з матір'ю і далі вперто мовчала. Її думки про майбутнє геть розходилися з материними намірами, вірніше, у неї не було жодних думок: вона цілком поклалася на провидіння. Через це й намагалась не вести розмов про майбутнє, переводячи мову на інше, або ж говорила загальними словами про те, що в неї на цім світі не лишилося більше жодних надій і бажань, крім одного, жити разом з матір'ю. При цьому її слова часто уривались сльозами.

— Знаєш, чому все здається тобі таким? — казала Аньєзе.— Ти надто багато вистраждала і вже не ждеш нічого доброго. Але покладися на волю божу, і коли... Коли з'явиться бодай проблиск, бодай найменший промінчик надії, тоді подивимось, як ти заговориш.

Лючія обіймала матір і плакала.

До того ж між жінками та господарями відразу зав'язалася міцна дружба, бо ж де їй виникнути, як не між тими, хто роздає добро й хто його приймає, а надто якщо ті й ті гарні люди? Аньєзе багато говорила з господинею. А кравець і собі намагався розважити їх різноманітними історіями та повчальними міркуваннями: особливо за обідом у нього завжди знаходилось якесь цікаве оповідання або про якогось королевича, або ж про отців-пустельників.

Неподалік від цього села проживало в своєму маєтку одне знатне подружжя — дон Ферранте і донна Прасседе; їхнє прізвище, як звичайно, застрягло на кінчику пера нашого аноніма. Донна Прасседе була літня синьйора, що мала велику схильність до доброчинності — справи, безперечно, достойної, з числа тих, якими може займатися людина, але які, на жаль, можуть завдавати й шкоди. Щоб чинити добро, треба знати, в чому воно полягав; тим часом, і це трапляється з багатьма іншими речами, ми добро не лише осягаємо розумом, але й сприймаємо його крізь призму наших пристрастей, з допомогою наших суждень, наших ідей, які в нас часто пробувають у цілковитому безладі. Вибираючи ідеї, донна Прасседе чинила так само, як, кажуть, треба чинити, вибираючи друзів: ідей у неї було не густо, та зате своїм нечисленним ідеям вона була віддана надзвичайно. Серед оцих нечисленних, як на лихо, було чимало безглуздих, і саме ними вона дорожила найбільше. А тому частенько сприймала за добро те, що насправді ним і не було, або послуговувалась засобами, які спричинялися скорше до протилежного наслідку, або ж вважала дозволеним те, що аж ніяк не могло ним бути,— і все це через сумнівне припущення, що, мовляв, той, хто робить більше, ніж йому належить, мав право чинити, як йому заманеться; бувало, часто вона не бачила того, що було насправді, або ж бачила те, чого не було зовсім, і багато всякого такого іншого; це траплялося з нею, як може трапитися й трапляється а усіма без винятку; щоправда, з донною Прасседе ці речі траплялись надто часто, а головне — всі вкупі.

Зачувши про гучну пригоду з Лючією і наслухавшись розмов про молоду дівчину, вона запалала цікавістю подивитися на неї й послала по матір та дочку карету із старим кучером. Лючія тільки здвигнула плечима й попросила кравця знайти якийсь привід відмовитися. Поки йшлося про простих людей, що прагнули побачити дівчину, з якою сталося чудо, то кравець охоче допомагав їй відпекатися; але в даному випадку відмова здалась йому зухвальством. Він вдався до своєї багатої жестикуляції, вжив силу вигуків і набалакав усякої всячини, що, мовляв, так робити негоже, що це дуже знатна родина, і що синьйорам відмовляти не можна, і що тут, видно, ховається їхнє щастя, і що, незважаючи на все інше, синьйора донна Прасседе вважається святою,— одно слово, набалакав стільки, що Лючія змушена була погодитися, тин паче що Аньєзе, слухаючи кравцеві докази, знай підтакувала: «Правда, правда».

Коли вони стали перед синьйорою, та розсипалась у милих речах і поздоровленнях, розпитувала їх, давала поради; у її мові звучало вроджене почуття деякої вищості, пом'якшеної, однак, такими привітними висловами, підсолодженої такою турботою, підсмаченої таким щиросердям, аж Аньєзе майже відразу, а Лючія дуже скоро звільнилися від обтяжливої шанобливості, яку спершу був навіяв їм поважний вигляд цієї синьйори. Тепер вона їм здалася навіть привабливою. Справа скінчилася тим, що донна Прасседе, зачувши, що кардинал узяв на себе клопіт знайти пристановище для Лючії, раптом запалала бажанням посприяти цьому, ба навіть випередити цей добрий намір, і запропонувала дівчині перебратися в її будинок, де вона, не будучи приставлена ні до якої роботи, на свій розсуд допомагатиме іншим жінкам. При цьому донна Прасседе додала, що постарається сама повідомити про все монсиньйора.

Крім очевидної й прямої користі від такого доброго вчинку, донна Прасседе вбачала в ньому й дещо значніше з її точки зору, взявши собі за мету наставити заблудлу овечку, скерувати на путь істинну створіння, яке цього дуже потребувало. Бо від тієї хвилі, як донна Прасседе вперше почула про Лючію, вона відразу ж вирішила, що молода дівчина, заручена з неробою й бунтівником,— одно слово, з шибеником,— не може бути бездоганною й повинна мати якусь приховану ваду. Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Побачення з Лючією зміцнило це її переконання. Не можна стверджувати, що Лючія здалась їй поганою дівчиною по самій, так би мовити, своїй суті, але все ж багато що в ній синьйорі не сподобалось. Низько похилена голова, немов прибите до грудей підборіддя, небажання відповідати або ж звичка відповідати коротко, сухо, ніби через силу, можливо, пояснювалося соромливістю, але звичайно вказували й надвелику впертість. Неважко було здогадатися, що в тій голівці знайшли притулок свої власні думки. А оця звичка раз у раз червоніти, оці стримані зітхання... І потім, ці великі очі,— вони зовсім не подобались донні Прасседе. Вона була твердо переконана, наче знала це з вірогідного джерела, що всі лихі пригоди Лючії були небесною покарою за її дружбу з бунтівником і що то була вказівка згори розлучитися з Ренцо назавжди; а коли це так, то вона повинна посприяти такій меті. Бо ж, як вона часто казала це іншим і самій собі, всі її помисли були скеровані на те, щоб слухатися настанов згори; проте вона часто помилялася, сприймаючи як волю небес свої власні вигадки. Щоправда, про свій другий намір вона анітрохи не натякнула, керуючись правилом: коли хочеш успішно чинити добро людям, то насамперед намагайся приховувати від них свої наміри.

Мати й дочка перезирнулися. При сумній необхідності розлуки ця пропозиція здалась обом слушною хоча б і тому, що синьйорин маєток був зовсім близько від їхнього села. Тим-то, в найгіршому разі, вони все ж могли жити у сусідстві і навіть побачитися при першій поїздці синьйорів до села. Прочитавши згоду в очах одна одної, обидві подякували донні Прасседе й висловили готовність пристати на її пропозицію. А та знов стала сипати милими речами та обіцянками, сказавши, що негайно напише монсиньйорові листа.

Коли жінки пішли, вона примусила дона Ферранте скласти листа; то був учений чоловік, про якого ми розповімо пізніше. В особливо важливих випадках він виконував обов'язки секретаря. А що тепер такий випадок якраз і трапився, то дон Ферранте доклав увесь свій хист, і, подаючи дружині чернетку, особливо палко вихваляв свій краснопис. Це був один із багатьох предметів, які він вивчав, і один з небагатьох, що давав йому право вважати себе господарем дому. Донна Прасседе старанно переписала листа й наказала віднести його до кравцевого будинку. Це було за два або три дні перед тим, як кардинал послав по жінок ноші, щоб відправити їх до рідного села.

Діставшися туди, вони висіли біля будинку дона Абондіо, де спинився кардинал. Він заздалегідь наказав ввести їх, тільки-но вони прийдуть. Капелан, першим побачивши жінок, виконав наказ, тільки трошки затримавши їх, щоб нашвидку дати кілька настанов, як треба величати монсиньйора та зробив іще два-три зауваження щодо дотримання етикету,— що він звичайно робив потай від кардинала, коли траплялася нагода. Для бідолахи було справжньою мукою бачити, як мало щодо цього було порядку в оточенні його високопреосвященства. «А все через надмірну добрість цього святого чоловіка, надто вже він простий в обходженні»,— скаржився він своїм співбратам. І тут же розповідав, що йому доводилось самому не раз чути навіть такі відповіді: «Так, мосьпане; ні, мосьпане!»

Кардинал у цю хвилину саме вів розмову про парафіяльні справи з доном Абондіо, тож останній не мав змоги, як йому того хотілося, дати зі свого боку ще деякі настанови жінкам. Дон Абондіо тільки встиг, коли виходив, а вони трапились йому назустріч, підморгнути їм на знак того, що він, мовляв, задоволений ними і хай вони й далі тримають язика на припоні.

Після перших привітань, з одного боку, та перших поклонів — з другого, Аньєзе дістала з-за пазухи листа й подала його кардиналові, мовивши:

— Це від синьйори донни Прасседе. Вона каже, що добре знає вашу милість, монсиньйоре, та воно й зрозуміло: всі великі синьйори повинні знати одне одного. Почитайте лишень, побачите самі.

— Гаразд,— мовив Федеріго, прочитавши листа й вичавивши врешті смисл із квітчастої красномовності дона Ферранте. Він знав цю родину досить добре, тому й був певен, що Лючію запрошено туди з гарними намірами і вона пробуватиме там у цілковитій безпеці від підступів та приставань свого переслідувача. Що ж до його думки про розумові здібності донни Прасседе, то тут ми не маємо певних відомостей. Мабуть, вона не була тією особою, яку він вибрав би сам для такої мети; але, як ми вже казали або натякнули в іншому місці, він не мав звички втручатися в чужі справи, щоб виправляти їх на краще.

— Прийміть з миром цю розлуку і невідомість, у якій ви пробуваєте,— додав згодом Федеріго,— і вірте, що це незабаром скінчиться і що господь хоче довести все до такого кінця, який він, очевидно, зволив визначити, і твердо запам'ятайте, що його воля — це найкраще, що може бути для вас.

Він окремо звернувся з лагідним напученням до Лючії, і, сказавши кілька втішливих слів обом, благословив і відпустив жінок.

Щойно вони вийшли, як їх обступило, можна сказати, все село, цілий рій друзів і подруг, котрі дожидали їх і повели додому ніби в тріумфальній процесії. Жінки навперебій вітали Лючію й Аньєзе, ойкали, засипали їх запитаннями й голосно висловлювали невдоволення, почувши, що Лючія назавтра від'їжджає. Чоловіки один поперед одного пропонували свої послуги. Кожному хотілося цієї ночі повартувати біля їхнього будиночка. З цього приводу наш анонім навіть визнав за потрібне скласти приказку: «Потребуєте чужої допомоги — намагайтесь обійтися без нікого».

Цей прийом збентежив і зворушив Лючію, та Аньєзе такі дрібниці бентежили мало. А взагалі все те гарно вплинуло на Лючію, трохи відвернувши її від думок і спогадів, які були воскресли в ній посеред усього цього гамору на порозі рідного дому, в цих кімнатках, перед такими знайомими речами.

Коли пролунали удари дзвонів, вістуючи близький початок відправи, всі рушили до церкви, і цей хід перетворився для наших жінок на новий тріумф.

По закінченні відправи дона Абондіо, який забіг глянути, чи добре Перпетуя приготувала все на обід, було викликано до кардинала. Курато негайно з'явився до свого високого гостя, котрий, зачекавши, поки той підійде ближче, повів таку мову:

— Синьйоре курато,— ці слова було сказано тоном, який давав зрозуміти, що це початок довгої й серйозної розмови,— синьйоре курато, чому ви не повінчали цю бідолашну Лючію з її нареченим?

«Отже, виклали все до решти сьогодні вранці!» — встиг подумати дон Абондіо й нерозбірливо замимрив:

— Ваше високопреосвященство, певна річ, зволили чути, який переполох зчинила ця справа: вийшла така плутанина, що й досі годі щось розібрати. Ви, ваша милість, можете скласти про це свою думку хоча б на підставі того, що після стількох перипетій ця дівчина нині в чудесний спосіб опинилася тут, а юнак, також після всяких перипетій, тепер невідомо де.

— Я вас питаю,— урвав його кардинал,— чи це правда, що ще до всіх тих подій ви відмовились провести обряд вінчання в установлений день, як вас про це просили, та яка була цьому причина?

— Звичайно... коли б ваша милість знали... які залякування... які грізні накази мовчати...

І він замовк, не доказавши фрази, в поставі, яка поштиво натякала, що бажання дізнатися більше було б нескромністю.

— Послухайте, — сказав Федеріго суворішим, ніж звичайно, голосом, прибравши відповідного вигляду, — не забувайте, що ваш кардинал, виконуючи свій обов'язок і для вашого ж виправдання, бажає почути від вас, чому ви не зробили того, що за звичайних обставин були б зобов'язані зробити.

— Монсиньйоре,— відповів дон Абондіо, зігнувшись у три погибелі,— я зовсім не мав на увазі... Але я додумав, якщо ця справа така заплутана та давня і тут уже годі чимось зарадити, то нема чого її й ворушити. А втім, усе-таки... адже я знаю, ваше преосвященство не захоче виказати свого бідного курато. Тому що, бачите, монсиньйоре, ваше преосвященство не може бути присутнім усюди, а я ж залишусь тут на поталу... І все ж, якщо ви мені наказуєте, то я розповім, усе вам розповім.

— Говоріть! Я хочу тільки одного — знати, що ви не винні.

І тоді дон Абондіо заходився розповідати злощасну історію. Але він замовчав ім'я головного заводія, назвавши його «поважним синьйором», вчинивши усе ж обачно, скільки це було можливо в такому скрутному становищі.

— І більше жодних інших спонук у вас не було? — спитав кардинал, коли дон Абондіо скінчив.

— Я, можливо, не зовсім ясно висловився,— відповів той,— мені було заборонено вінчати їх під страхом смерті.

— І ви вважаєте це достатньою підставою для того, щоб ухилитися від виконання вашого прямого обов'язку?

— Я завжди старався виконати свій обов'язок, навіть якщо це було пов'язане для мене із значними труднощами, але коли йдеться про життя...

— А коли ви стали перед лицем Церкви,— іще значливішим тоном сказав Федеріго,— для того, щоб посвятити себе служінню їй, чи обіцяла вона вам безпеку для вашого життя? Чи казала вона вам, що обов'язки, пов'язані з вашим саном, вільні від будь-яких випадковостей, захищені від усякої небезпеки? Чи, може, вона казала вам, що там, де починається небезпека, кінчається обов'язок? А чи ж не казала вона вам якраз протилежне? Чи ж не попереджувала вона, що посилає вас, мов ягнятко у вовчу зграю? Хіба ви не знали, що існують насильники, яким може не сподобатись те, що наказано вам? А хіба той, хто дав нам вчення та приклад, і наслідуючи кого, ми дістали право називатися пастирями,— хіба він, сходячи на землю для справи спокутування, може, теж ставив умовою врятування свого життя? Невже ж для його врятування, повторюю, для перебування кілька зайвих днів на землі за рахунок милосердя і обов'язку було потрібне святе помазання, висвячення, благодать священства? Щоб дарувати таку доблесть і викласти таке вчення, вистачить і мирського життя^[124]. Та що це я кажу? Яка ганьба! Мир і сам не приймає такого вчення — у миру теж є свої закони, які приписують зло і добро; мир теж має своє євангеліє, але євангеліє гордині й ненависті; але й там не допускають твердження, що любов до життя — підстава для порушення земних заповідей. Не допускають,— і всі слухаються. А ми? Ми сини й провісники спокути. Що сталося б з Церквою, якби такою мовою заговорили всі ваші співбрати? Де б вона вже була, з'явившись у мир з такими заповідям?

Дон Абондіо стояв із низько похиленою головою: його дух перед такими доказами почувався ніби курча в пазурах сокола, що підняв його в невідому височину, в такі простори, повітрям яких він зроду не дихав. Розуміючи, що треба, зрештою, щось відповісти, він сказав з вимушеною покірністю:

— Отже, монсиньйоре, я винен. Коли моє життя не береться до уваги, то не знаю, що й сказати. Але коли доводиться мати справу з людьми певного гатунку, з людьми, в чиїх руках сила, і вони не хочуть слухати жодних доказів, то, справді, яке пуття виставляти себе сміливцем! А це такий синьйор, котрого годі перемогти, ба навіть якось укоськати.

— А хіба ви не знаєте, що для нас постраждати за справедливу справу — це перемогти! І коли ви не знаєте цього, то про що ж ви тоді говорите у ваших проповідях? Чого ви навчаєте? Яку добру вість несете нещасним? Хто вимагає від вас, щоб ви силою долали силу? Вас ніхто, звісно, не спитає одного чудового дня, чи зуміли ви дати відсіч владодарюючим — ні такої місії, ані можливостей вам ніхто не давав. Але вас, звичайно, спитають, чи вдалися ви до зброї, що була в ваших руках, для виконання того, що вам приписано, навіть коли б знайшлися зухвальці, які намагалися б перешкодити вам.

«Та й диваки ж оці святі! — думав тим часом дон Абондіо.— По суті, весь смисл його слів зводиться до того, що кохання молодої пари для нього важливіше за життя бідного священика». Як на дона Абондіо, то він був би дуже задоволений, коли б розмова на цьому й скінчилася. Та кардинал при кожній паузі мав такий вигляд, ніби чекав якоїсь відповіді: чи то признання, чи то виправдання, чи то ще чогось.

— Повторюю, монсиньйоре,— поквапився відповісти дон Абондіо,— що, як випливає з усього, я винуватий... Звідки ж має взятися хоробрість, коли її немає.

— В такому разі, навіщо ви, міг би я спитати вас, прийняли духовний сан, який зобов'язує вас боротися з мирськими пристрастями? Та краще я спитаю вас, як же ви, коли вже взяли на себе цей сан, могли забути, що вам, служителеві церкви, потрібна мужність для виконання ваших обов'язків і що тільки сам господь неодмінно дасть її вам, коли ви його про це попросите? Чи, може, ви думаєте, що всі ці мільйони мучеників були мужні від народження? Що вони справді не дорожили своїм життям? Всі ці юнаки, які щойно скуштували радостей життя, всі ці старі люди, звиклі сумувати, від думки, що воно йде до кінця, всі ці дівчата, жінки, матері? Всі вони були мужні, бо мужність була їм необхідна, їхня віра — сильна. Знаючи свої слабості й свої обов'язки, чи думали ви про той важкий шлях, яким вам доведеться йти і на якому ви справді опинились?... Та якби ви за стільки років пастирського служіння полюбили свою паству (а як же могло бути інакше?), якби віддали їй своє серце, свої турботи, свої радості,— тоді б у вас, коли це стало потрібно, не забракло б мужності, бо любов відважна. Одно слово, якби ви любили тих, кого віддано під вашу духовну опіку, тих, кого ви називаєте своїми дітьми, і побачили, що двом з них разом із вами загрожує біда, о, тоді, зрозуміло, любов мусила б вас дрижати за них так само, як неміч плоті змусила вас дрижати за себе. І вам зробилося б соромно за свій страх напочатку, бо він був плодом вашої нікчемності; ви б вимолили собі силу, щоб перебороти, прогнати його, адже це була спокуса; зате святий і благородний страх за інших, за ваших дітей,— до нього ви повинні були б прислухатися, він би не дав вам спокою, під'юджував би вас, змусив би подумати, зробити все можливе, щоб захистити їх від навислої над ними небезпеки... Що ж навіяв вам цей страх, ця любов? Що зробили ви для них? Про що ви думали?

І він замовк, дожидаючи відповіді.

Розділ двадцять шостий

У відповідь на таке пряме запитання дон Абондіо, який досі все ж умудрявся відповідати на запитання менш конкретні, не міг вимовити жодного слова. Та й, щиро кажучи, навіть ми, сидячи перед цим рукописом із пером у руці, — а нам же доводиться мати справу тільки з літературною працею і боятися лише критики наших читачів,— отож навіть ми відчуваємо якусь ніяковість, що заважав нам вести далі нашу розповідь: нам здається дещо дивним торкатися з такою легкістю високих засад, як-от: стійкість і милосердя,діяльна любов до ближнього, безмежна самопожертва. Але беручи до уваги, що все це було сказано чоловіком, у якого слова не розходилися з ділом, ми відважно рушаємо далі.

— Ви мовчите? — знову заговорив кардинал.— О, якби ви зі свого боку зробили те, що веліла вам любов, почуття обов'язку, то хоч би там як обернулася справа, ви б зараз мали що відповісти. Тепер же ви бачите самі, що наробили? Ви послухались зла, нехтуючи тим, що приписував вам обов'язок. Ви точно виконала його накази: воно постало перед вами, щоб застрашливо заявити про своє бажання, але захотіло сховатись від того, хто зумів би захиститися від нього і був насторожі; воно боялось розголосу й ховалося, щоб дати спокійно визріти своїм підступним і лютим задумам; воно наказало вам порушити ваш обов'язок і мовчати,— і ви порушили ваш обов'язок і мовчали. Тепер я питаю вас, чи не зробили ви ще чогось. Скажіть мені, це правда, що ви вигадували всілякі відмовки, щоб виправдати свою відмову і приховати її справдешню причину?

Кардинал замовк, знов чекаючи відповіді.

«І про це йому доповіли кумасі!» — подумав дон Абондіо, але нічим зовні не показав, що хоче щось сказати. Тому кардинал провадив далі:

— Якщо правда, що ви говорили цим бідолахам таке, чого й зовсім не було, аби тримати їх у невіданні, в темряві, чого так домагалося зло... Отже, я повинен вірити цьому, і мені лишається тільки червоніти разом із вами й надіятися, що ви водночас зі мною жалкуватимете з приводу того, що сталося. Ось бачите, куди завів вас цей страх (боже мій! а ви ж щойно наводили його собі на виправдання) за своє життя, якому колись теж настане кінець. І він довів, вас...— не бійтеся, заперечуйте оці мої слова, коли вони видадуться вам несправедливими; смиренно прийміть їх задля спасіння, коли вони правильні...— він довів вас до обману слабких, до брехні вашим духовним дітям.

«То ось як воно все виходить,— знов став бідкатися подумки дон Абондіо,— цьому сатані (він мав на увазі Безіменного) розкриті обійми, а мені — за маленьку брехню, сказану тільки ради порятунку власної шкури,— така прочуханка... Однак начальство завжди мав рацію. Ну й гірка ж моя доля: мені дістається від усіх, навіть від святих». І вголос додав:

— Грішний, розумію, що грішний, але що мені лишалося робити за таких скрутних обставин?

— І ви ще питаєте? Хіба я вже не казав вам цього? Та й чи повинен був казати? Любити, сину мій, любити і молилися. Тоді б ви зрозуміли, що зло може, певна річ, погрожувати, завдавати ударів, але не наказувати. Ви поєднали б, згідно з божим велінням, те, що чоловік хотів роз'єднати; ви виконали б той обряд над цими нещадними невидними людьми, який вони мали право вимагати від вас; а за наслідки ручився б сам господь, бо ви б вибрали вказаний ним шлях. А йдучи новим шляхом, ви вже берете відповідальність на себе,— і подумайте тільки, за які наслідки! Може, вам бракувало всіх людських засобів захисту? Може, всі шляхи спасіння для вас були закриті? Але вам досить було тільки захотіти, розглянутися довкола себе, подумати, пошукати. Тепер ви чудово знаєте, що ці нещасні, повінчавшись, самі подумали б про свій порятунок, води були готові втікати від того насильника і вже намітили собі пристановище. Але й крім цього, невже вам не спало на думку, що у вас є духовний начальник? Хіба посмів би віз узяти на себе право дорікати вам за порушення вашого священного обов'язку, якби не усвідомлював свого обов'язку допомагати вам при його виконанні? І як могли ви не повідомити свого кардинала про перепону, що її чинить якийсь нахабний насильник, аби перешкодити вашому служінню?

«Міркування моєї Перпетуї!» — з досадою подумав дон Абондіо; перед ним упродовж усієї цієї промови незвичайно яскраво поставали образи двох браві, а ще його мучила думка, що дон Родріго, живий та здоровий, одного чудового дня повернеться — гордий, тріумфуючий, озлоблений. І хоча шанована особа, стоячи перед курато, усім своїм виглядом і словами викликала в нього велике збентеження й навіювала деякий страх, та все ж цей страх не дуже гнітив його і не заважав йому вперто повертатися до однієї й тієї ж думки, а саме: що кардинал не стане послуговуватись ні рушницею, ні шпагою, ні браві.

— Як же ви, не подумали,— провадив Федеріго,— що коли перед цими спійманими в пастку людьми було закрито всякий інший сховок, то допомогти їм сховатися в безпечному місці міг би я, вам досить було послати їх до мене, послати цих знедолених людей до свого кардинала,— адже вони його скарб, коштовна частка, не скажу — його тягаря, а його багатства! Що ж до вас, то я б про вас сам потурбувався, я не склепив би очей доти, доки б не був цілком певен, що жодна волосина не впаде у вас з голови. Хіба б я не знайшов, як і куди вас сховати, щоб урятувати ваше життя? Та невже ви думаєте, що в того зухвалого чоловіка не пропало б усе його нахабство, якби він був дізнався, що його підступи стали відомі за межами цього краю, відомі мені, і що я тримаюсь насторожі й удаюся, захищаючи вас, до всіх засобів, які тільки в мене є? Хіба ви не знали, що коли чоловік бере на себе більше, ніж може виконати, то нерідко його погрози набагато страшніші за те, що він збирається вчинити? Хіба ви не знали, що зло спирається не тільки на свою силу, але й на чуже легковір'я та страх?

«Достоту аргументи моєї Перпетуї»,— подумав дон Абондіо, не здогадуючись, що ця єдність думок його служниці та Федеріго Борромео стосовно того, що можна й треба було зробити, якраз і промовляла не на його, дона Абондіо, користь.

— Але ви,— провадив далі кардинал, закінчуючи свою промову,— не бачили й не хотіли бачити нічого, крім цієї дрібної небезпеки; тож чи треба дивуватися, що вона в ваших очах прибрала таких розмірів і ви через неї знехтували всім іншим?

— Таж усе так вийшло, бо я сам бачив ці пики,— випалив раптом дон Абондіо,— сам чув їхні слова. Вашому преосвященству добре говорити, а спробували б ви побувати в шкурі бідного курато, опинитися на місці...

Тільки-но встиг він вимовити ці слова, як прикусив язика: він побачив, що надто далеко зайшов у своєму роздратуванні, і пробурмотів: «Ну все, тепер піде град». Та, боязко звівши погляд, він був украй здивований: на обличчі цієї людини, яку йому так ніколи й не вдалося розгадати й зрозуміти, замість владного й настановчого виразу проступив вираз печалі й глибокої замисленості.

— На жаль,— сказав Федеріго,— таке вже жалюгідне й важке наше становище. Нам доводиться суворо карати інших, а єдино богові відомо, чи ми самі готові діяти; нам доводиться судити, виправляти, ганити, а воно ж тільки єдино богові відомо, як поведемося ми самі в такому випадку, як поводилися б ми в таких випадках! Та горе мені, якби я став сприймати мою слабість за міру належного для інших, за правило для своїх настанов! І, зрозуміло, я повинен, крім повчань, давати іншим і живий приклад, не уподібнюючись до вченого книжника, який пропонує іншим нести непосильний тягар, а сам не хоче торкнутися його навіть пальцем. А тому, сине й брате мій, через те що помилки вищестоячих часто краще видно іншим, ніж їм самим, то коли ви знаєте, що я, через легкодухість або з якоїсь іншої причини, знехтував одним із моїх обов'язків, скажіть мені про це відверто, примусьте мене усвідомити мою помилку, щоб там, де не виявилось наявного прикладу, було б бодай повне признання. Не соромтесь дорікати мені в моїх слабостях, і тоді слова в устах моїх набудуть великої сили, бо ви дужче відчуєте, що вони не мої, а того, хто і вам і мені може дати таку стійкість, щоб виконати те, що вони приписують.

«Що за святий чоловік! Ох і мука! — подумав дон Абондіо.— Він ладен мордувати й себе самого, аби тільки ритися, докопуватись, розслідувати, розбирати по кісточках, і насамперед самого себе».

Далі він докинув уже вголос:

— Ви зволите жартувати, монсиньйоре. Хто ж не знає вашої непохитної мужності, вашого, безстрашного заповзяття?

І подумки додав: «Якого у вас навіть більше, ніж потрібно».

— Я не просив вашої похвали, яка змушує мене здригатися,— сказав Федеріго,— бо ж господь знає мої прогрішення; і того, що я знаю про них сам, досить, щоб змусити мене покаятись. Та мені хотілось би, мені хочеться, щоб ми вдвох упокорилися перед Господом і так само вдвох доклались на його волю. Мені хочеться, оскільки я люблю вас, щоб ви збагнули, як дуже ваша поведінка й усі ваші слова суперечать законові, який ви самі проповідуєте і за яким будете судимі.

— Усе звертають на мене,— сказав дон Абондіо,— але хіба люди, котрі скаржились на мене, не сказали вам, що вони підступно проникли в мій будинок, аби заскочити мене зненацька й примусити виконати вінчання проти статуту?

— Так, сказали, сину мій, але мене засмучує, мене лякає те, що ви все ще намагаєтесь виправдатись; що ви сподіваєтеся виправдатись, звинувачуючи; що ви берете свої звинувачення з того, мало б стати часткою вашої сповіді. Це ж ви, не скажу — поставили їх перед необхідністю, але ввели з спокусу вчинити так, як вони вчинили. Хіба б вони почали шукати цей неправедний шлях, коди б шлях законний не було для них закрито? Хіба б вони надумали дурити свого пастиря, якби він узяв їх у свої обійми, допоміг їм, дав добру пораду? Чи стали б заскакувати його зненацька, якби він не ховався? І ось за це ви ще звинувачуєте їх? І обурюєтеся, коли вони, після стількох поневірянь,— та що це я кажу? — саме в їхній розпал прийшли вилити свою душу перед своїм і вашим пастирем? Всяка скарга скривдженого, всяке нарікання нещасного огидні світові, бо так уже влаштований світ. Але нам! Яку користь ви мали б від того, коли б вони промовчали? Хіба не більша користь для вас, що всю цю справу винесено на суд божий? Хіба вони не дали вам нової спонуки полюбити їх (а у вас уже було для цього стільки спонук), створивши вам нагоду почути щирий заклик вашого кардинала, надавши вам засоби краще побачити й у якійсь мірі спокутувати вашу велику провину перед ними? А коли б вони кинули вам виклик, ображали, мучили вас, то й тоді б я сказав вам (невже мені довелося б казати це вам?): любіть їх саме за це. Любіть їх! Вони страждали, вони страждають, вони безпорадні, а ви потребуєте прощення, яке може виблагати їхня молитва; подумайте, яку ж бо вона має силу!

Дон Абондіо вперто мовчав, але то вже більше не була вимушена й нетерпляча мовчанка,— він мовчав, мов людина, котра хоче скорше обміркувати щось, аніж висловитися. Слова, які він почув, були несподіваним одкровенням, новим застосуванням учення, давно засвоєного ним як беззаперечна істина. Чужі нещастя, задумуватись над якими йому завжди заважав острах перед власними, справляли тепер на нього зовсім інше враження. І коли він не відчував повного каяття, яке мала б викликати в нього проповідь кардинала (той самий страх і далі був йому за оборонця), то принаймні відчував невдоволення собою, співчуття до інших, його серце повнилося ніжністю й збентеженням. Він був схожий, якщо нам буде дозволено таке порівняння, на сплющений і вологий гніт свічки, піднесеної до полум'я великого смолоскипа: спершу він чадить, бризкав, потріскує, врешті спалахує і, добре чи погано, але горить. Дон Абондіо уже був готовий відверто визнати свою провину й покаятись, якби його не хвилювала думка про дона Родріго. І все ж було помітно, що він майже розчулений, отож кардинал нарешті міг пересвідчитися, що його напучення не пішли намарне.

— І ось тепер,— провадив далі Федеріго,— він утік з дому, вона теж збирається покинути свій; в обох досить серйозна причина бути чимдалі від рідної оселі, без жодної надії будь-коли поєднатися тут і з упованням на Всевишнього, що він поєднає їх десь-інде. На жаль, тепер ви їм більше не потрібні, зараз вам не трапляється нагоди вчинити їм добро, і наше короткозоре передбачення не обіцяє її і в майбутньому. Але хто знав, можливо, милосердний господь вам її й наготував? Не пропускайте ж її, шукайте її, стійте на своєму посту, моліть господа, щоб він дарував її вам.

— Не пропущу, монсиньйоре, воістину не пропущу,— відповів дон Абондіо голосом, що цієї хвилини справді йшов в|д щирого серця.

— От і добре, сину мій! — вигукнув Федеріго і з гідністю, повною глибокого почуття, скінчив: — Бачить небо, мені б хотілося вести з вами зовсім інші розмови. Обидва ми вже прожили чимало; самому тільки богові відомо, як важко було мені ображати докорами вашу сивину і наскільки радісніше було б мені, поділяти з вами наші спільні турботи, наші жалі, розмовляючи про блаженне уповання, до якого ми вже підійшли. Дасть бог, слова, що з ними я звертався до вас у нашій бесіді, підуть на користь і вам, і мені. Тож постарайтеся, щоб усевишньому в судний день не довелося притягти мене до відповідальності за те, що я утримував вас на посту, який ви так злощасно знехтували. Не гаймо часу: північ наближається, наречений уже на порозі, тримаймо свої світильники запаленими. Принесімо господові жалюгідні порожні серця наші, і хай наповнить він їх тією мудрою любов'ю, яка виправляє минуле, утверджує майбутнє, яка тремтить і вірить, плаче й радіє — і став при всякій нагоді доблестю, якої ми всі так потребуємо.

Сказавши це, він підвівся; дон Абондіо рушив слідом за ним. Тут анонім попереджує нас, що то була не єдина бесіда цих двох осіб і що Лючія була не єдиною темою їхніх розмов, але цим йому доводиться і обмежитись, щоб не відхилитися від головної теми своєї розповіді. З тієї самої причини він не згадуватиме про інші гідні уваги речі, сказані кардиналом під час цих відвідин, ні про його щедрість, ні про залагоджені чвари — давню ворожнечу між окремими особами, родинами і навіть цілими селами, яка остаточно припинилася або трохи вщухла (на жаль, це останнє бував частіше), ні про деяких головорізів або лиходіїв, упокорених назавжди або на певний час, — одно слово, про всі ті речі, що так або інакше відбувалися в кожному містечку єпархії, де цей чудовий чоловік перебував навіть дуже короткий час.

Потім анонім повідомляє, що назавтра, як і було домовлено, прибула донна Прасседе забрати Лючію й привітати кардинала, що всіляко розхвалював і палко рекомендував їй дівчину. Можете собі уявити, з якими риданнями Лючія розлучалася з матір'ю. Вийшовши зі свого будиночка, вона ще раз сказала «прощавай» рідному селу а тим почуттям гіркоти, яке ми відчуваємо вдвічі дужче, покидаючи рідне місце, яке було єдино дороге і яке таким уже ніколи не буде. Але ця розлука з матір'ю ще не була остаточна, бо донна Прасседе заявила, що вони ще поживуть кілька днів у її маєтку, розміщеному поблизу. І Аньєзе обіцяла дочці навідати її там, щоб знов пережити ще гіршу розлуку.

Кардинал також був зібрався вирушити в подальший об'їзд єпархії, аж тут прибув курато з парафії, де стояв замок Безіменного, і попросив аудієнції. Коли його привели до Федеріго, він подав йому згорток і листа від цього синьйора. В листі було прохання умовити Лючіїну матір прийняти сто золотих цехінів, складених у згортку, на посаг дівчині або для використання на її розсуд, як їй видасться найкраще. Водночас він просив кардинала переказати їм, що коли він будь-коли стане їм потрібний,— адже бідна дівчина надто добре знає, де він живе,— то він готовий зробити їм будь-яку послугу і вважатиме це для себе за велике щастя.

Кардинал негайно звелів покликати Аньєзе, переказав їй прохання Безіменного (воно було вислухане з задоволенням і не без подиву) й вручив їй згорток, який вона взяла без особливих відмовлянь.

— Хай винагородить господь цього синьйора,— сказала вона,— а ви, ваша милість, постарайтеся якнайкрасніше йому подякувати! І вже, будьте ласкаві, нікому нічого не кажіть: знаєте, який у нас народ? Ви вже вибачте мені, адже я знаю — такі синьйори, як ви, не стануть базікати про ці речі, але... ви мене розумієте.

Вона неквапно пішла додому, замкнулася в своїй кімнаті, розгорнула згорток і, дарма що була вже підготовлена, ойкнула з подиву, побачивши таку купу цехінів, які до того ж усі належали їй і яких їй жодного разу не доводилося бачити відразу більше одного, і то зрідка. Вона перелічила золоті й знову склала всі докупи, на ребро. Це вдалося їй через силу, бо вони щохвилі розсипались на всі боки й вислизали з її невмілих пальців. Кінець кінцем, поставивши золоті сяк-так уряд, вона завинула їх в ганчірку, зав'язала вузлом і, гарненько обкрутивши шворочкою, сховала в куточок свого матраца. Всю решту дня вона тільки те й робила, що мріяла, витала в хмарах і зітхала — що ж то воно буде завтра. Вклавшися спати, вона ще довго не могла заснути, знай думаючи про ті сто цехінів, які лежали під нею, а заснувши, й далі бачила їх уві сні. Вставши на світанку, вона відразу вирушила до маєтку, де перебувала Лючія.

Лючія зі свого боку, хоча їй, як і доти, дуже не хотілося говорити про свою обітницю, все ж вирішила набратися сміливості й розповісти все матері при цій зустрічі, яка, либонь, надовго мала стати останньою.

Тільки-но їм удалося зостатися вдвох, як Аньєзе мовила надзвичайно жваво й воднораз стишивши голос, ніби боячись, що хтось може підслухати:

— Я маю для тебе важливу новину,— і розповіла дочці про те, як їм несподівано поталанило.

— Хай благословить господь цього синьйора,— сказала Лючія,— тепер ви житимете в достатку та ще й іншим зможете допомогти.

— Як,— відказала Аньєзе,— ти що, не бачиш, що ми можемо зробити, маючи такі гроші? Послухай, адже в мене немає нікого, крім тебе, вірніше, крім вас двох, бо відколи Ренцо почав залицятися до тебе, я його однаково вже вважала за рідного сина. Аби тільки з ним нічого не сталося: щось довго він не дає знати про себе. Та нічого, невже ж усе має йти неодмінно погано? Сподіваймося на краще. Як на мене, то я, звичайно, воліла б зложити кості в рідному селі, але тепер, коли ти не можеш жити тут через цього лиходія,— тільки подумати, що він поряд! — тепер мені й село моє зробилось осоружне, а з вами обома я готова жити будь-де. Я ще тоді збиралася піти звідси разом з вами хоч на край світу і завжди про це думала, але куди подасися без грошей? Тепер тобі зрозуміло? Наш бідолаха Ренцо з таким зусиллям, відмовляючи собі в усьому, збив трохи грошенят, та налетіли законники й геть-чисто все підмели. Але господь натомість послав нам у нагороду таке щастя. Тож послухай: тільки-но Ренцо знайде спосіб дати нам знати, що він живий, де перебуває і що збирається робити, я й приїду до Мілана — неодмінно приїду сама. Раніш я іще б сто разів подумала, та коли прийшла біда, треба якось виходити з становища. Адже до Монци я вже їздила і знаю, що таке подорожувати. Візьму з собою надійного чоловіка, якогось родича, скажімо, Алессіо з Манджаніко. Бо ж, щиро кажучи, в нашому селі надійну людину знайти годі. З ним і приїду, витрати беремо на себе... розумієш?

Та, побачивши, що Лючія, замість повеселішати, робилася щодалі смутніша й ніжніша, Аньєзе урвала свою мову і спитала:

— Що тобі? Ти не угодна зі мною?

— Бідна моя нене! — вигукнула Лючія, обіймаючи її й сховавши обличчя на грудях у матері.

— Що сталося? — знов спитала з тривогою Аньєзе.

— Я повинна була сказати вам це раніше,— відповіла Лючія, підводячи обличчя й утираючи сльози,— та мені забракло духу, пожалійте мене...

— Та говори ти нарешті...

— Я тепер не можу стати дружиною бідному Ренцо.

— Як? Чому?

Низько похиливши голову, з мокрим від сліз обличчям, але вже не плачучи, Лючія уриваним голосом, без жодної скарги, розповіла про свою обітницю, як ото розповідають про річ, що її годі змінити, хоч би яка вона була гірка. Благально згорнувши руки, вона знов просила у матері прощення за те, що досі нічого не сказала їй; вона благала її не казати про це нікому й допомогти їй дотримати обітницю.

Аньєзе була вражена й засмучена. Вона була хотіла розсердитись на дочку за її мовчанку, та гнітючі думки притлумили в ній це бажання, їй хотілося сказати: «Що ж ти наробила?», але відразу здалося, що це буде виклик самому небу, тим паче що Лючія почала найяскравішими барвами змальовувати ту ніч, свій похмурий відчай,— коли вона дала обітницю, таку рішучу й урочисту,— і своє таке несподіване звільнення. Тим часом і Аньєзе пригадалися всякі випадки, про які вона не раз чула та й сама розповідала дочці,— про страшну й жахливу кару, яка падала на людей за порушення даної обітниці. Якийсь час вона сиділа ніби зачарована, а тоді сказала:

— Що ж ти тепер робитимеш?

— Тепер,— відповіла Лючія,— про нас потурбується господь, господь і мадонна. Я віддалася в їхні руки. Вони не залишили мене досі, не залишать і тепер, коли... Милість, якої я прошу у господа, єдина милість після спасіння душі,— це щоб він надав мені змогу повернутися до вас. І він виявить до мене цю милість, о, певна річ, виявить. Того дня, у тій кареті... Пресвята діво! Оті люди!... Хто б міг подумати тоді, що мене везли до того, хто назавтра вирядить мене до вас?

— Як же це ти не сказала все відразу своїй матері! — вигукнула Аньєзе з досадою, пом'якшеною жалістю й співчуттям.

— Зжальтеся наді мною, мені забракло духу... та й навіщо було засмучувати вас передчасно?

— А Ренцо? — спитала Аньєзе, похитавши головою.

Лючія здригнулася.

— Я не смію більше думати про цього нещасливця. Мабуть, нам не судилося... Напевно,сам господь не хотів нашого шлюбу... І хто знає?.. Але ні, я вірю, господь оборонить його від усякого зла й зробить його набагато щасливішим і без мене.

— І все ж,— провадила далі мати,— якби ти була не зв'язала себе отак навіки, я усе б залагодила. Маючи такі гроші! Оце тільки боюсь, чи не сталося якої біди з Ренцо.

— А хіба ці гроші,— відказала Лючія,— дісталися б вам, якби мені не довелося пережити цієї моторошної ночі? Господь зволив, щоб усе трапилось саме так! Хай буде воля його.

І ридання заглушили її слова.

Такий несподіваний доказ змусив Аньєзе задуматись.

Через деякий час, стримуючи ридання, Лючія вела далі:

— Тепер, коли всьому кінець, треба спокійно з усім примиритися, і, ви, бідна моя мамо, можете допомогти мені: моліться насамперед за свою нещасну дочку, а потім треба, щоб і бідний Ренцо дізнався про все. Потурбуйтеся вже про це ви, зробіть мені таку ласку, адже вам не заборонено думати про це. Коли дізнаєтесь, де він, хай йому напишуть, підшукайте когось... до речі, ваш двоюрідний брат Алессіо,— він чоловік розсудливий і щирий,— завжди добре ставився до нас і не стане базікати просто так. Хай він докладно напише, як я страждала і що на все те була воля господня. Хай Ренцо упокориться душею, а я вже ніколи, ніколи не зможу бути чиєюсь... Та й розтлумачити це йому треба обережніше, лагідніше, пояснити, що я, мовляв, так обіцяла, що справді дала обітницю. Коли він дізнається, що я дала обітницю мадонні... адже в ньому завжди був страх божий. А коли ви отримаєте звістку від нього, то попросіть написати мені, повідомте, чи він здоровий, а вже потім... потім більше нічого мені про нього не пишіть.

Глибоко зворушена, Аньєзе запевнила дочку, що все буде зроблено, як та хоче.

— І ще про одне я хотіла попросити вас,— знов заговорила Лючія.— Якби цей бідолаха собі на лихо не зв'язав своєї долі з моєю, то з ним не сталося б того, що сталося. І ось тепер він поневіряється по білому світу, його відірвано від діла, забрано все майно, усе, що він, бідолашний, заощадив... А у нас така сила грошей! О мамо! Коли вже господь послав нам такий дарунок, а ви бідолаху Ренцо справді вважали за свого... так, за свого сина... то віддайте йому половину грошей, бог нас не покине. Знайдіть слушну нагоду й пошліть їх, адже самому тільки небу відомо, як йому потрібні гроші!

— А що ти думаєш,— відповіла Аньєзе,— і справді пошлю!... Нещасний хлопчина! Чому, ти вважаєш, що мене так радують ці гроші? Я справді прийшла до тебе така рада... Та годі, я йому пошлю гроші, цьому бідоласі Ренцо! Але й він так само... я вже знаю, що кажу: ми справді раді несподіваним грошам, але тепер гроші йому радості не принесуть.

За те, що мати так швидко погодилася, Лючія подякувала їй з такою поривчастою радістю, аж, дивлячись на неї збоку, всяк відразу зрозумів би, наскільки вона все ще була не байдужа, навіть більше, ніж сама гадала, до свого Ренцо.

— Що ж я, нещасна, робитиму без тебе? — сказала Аньєзе, теж плачучи,

— А я без вас, бідна моя мамо? Та ще в чужому домі? Та ще отам, в отому Мілані? Але господь не залишить нас обох і зробить так, що ми знов будемо разом. Місяців за вісім-дев'ять ми побачимося знову. Протягом цього часу, ба навіть, сподіваюся, раніше, господь влаштує все так, що ми знов будемо вдвох. Хай збудеться воля його! Я завжди, завжди благатиму ще й мадонну про цю милість... Якби я мала щось, щоб принести їй у дарунок, то охоче зробила б це. Але вона в своєму милосерді і так не відмовить мені в цій милості.

Після цих та інших невпинно повторюваних слів бідкання й втіхи, смутку й покори, після нескінченних порад і обіцянок не казати нікому ні слова, після рясних сліз і незліченних обіймів жінки нарешті розсталися, пообіцявши одна одній зустрітися не пізніше наступної осені,— неначе виконання цієї обіцянки залежало тільки від них.

Час спливав, а Аньєзе не могла нічого дізнатися про Ренцо. Ні листів, ні звісток від нього не надходило, а від односельців чи то довколишніх жителів вона не могла довідатися більше, ніж знала сама.

І не одна тільки Аньєзе займалася марними розшуками. Кардинал Федеріго, який не через саму тільки чемність сказав жінкам, що хоче дещо дізнатися про бідного хлопця, справді негайно написав куди слід. Вернувшись потому після об'їзду єпархії до Мілана, він знайшов у себе на столі листа з відповіддю, де говорилось, що розшукати місцеперебування вказаної особи не виявилось можливим; що ця особа дійсно прожила якийсь час у будинку свого родича в такому-то селі, де його поведінка не викликала жодних пересудів. І раптом одного чудового ранку цей чоловік несподівано зник, і його родич не знав, що з ним сталося. Ходили тільки непевні й суперечливі чутки, буцімто юнак чи то завербувався на Схід, чи то переправився до Німеччини, чи то загинув, переходячи річку вбрід. У всякому разі, говорилося в листі, за цією справою пильнуватимуть: може, вдасться довідатися щось точніше, і тоді негайно доведуть до відома його преосвященства синьйора кардинала.

Згодом ці, а так само й інші чутки дійшли й в окіл Лекко, а в свою чергу й до вух Аньєзе. Бідна жінка просто вибилась із сили, щоб перевірити, яка ж із них правильна, дошукатися справжнього джерела тієї або іншої, але їй так і не пощастило нічого дізнатися, крім невизначеного «так говорять»,— до цих слів вдаються і в наші дні, твердячи багато чого. Часом, бувало, не встигнуть їй переказати одну чутку, як відразу з'являється хтось інший і каже, що все,то брехня, і натомість викладає нову, таку саму дивну й зловісну. Але все це були балачки. А насправді було ось що.

Губернатор Мілана й намісник короля в Італії дон Гонсало Фернандес ді Кордова заявив синьйорові резиденту Венеції в Мілані гострий протест з приводу того, що один негідник, явний розбійник, заводій грабунків і вбивств, такий собі Лоренцо Трамальїно, який, вже перебуваючи в руках поліції, зчинив бунт з метою свого звільнення, знайшов собі притулок і переховується на території Бергамо. Резидент відповів, що вперше чує про таке й що він напише до Венеції, аби мати змогу дати його світлості необхідне пояснення.

У Венеції всіляко заохочували й підтримували прагнення міланських майстрів шовкової справи перебиратися на територію Бергамо і в зв'язку з цим надавали їм усякі переваги, насамперед головну, без якої всі інші не мали ніякої ваги, а саме: гарантували безпеку втікачам. Оскільки ж, коли сваряться двоє великих людей і бодай маленьку дещицю користі дістає третій, то й цього разу невідомо хто попередив під секретом Бортоло, що Ренцо в цих місцях загрожує небезпека і що, либонь, краще йому перейти до іншої майстерні й, до речі, змінити на якийсь час своє ім'я. Бортоло відразу учув, чим тут пахне, й без подальших розпитів, поквапно розповівши все своєму двоюрідному братові, посадовив його з собою в бідарку, відвіз до іншої прядильні, десь миль за п'ятнадцять від першої, й рекомендував, під іменем Антоніо Рівольти, хазяїнові, також уродженцеві Міланської держави й своєму давньому знайомому. Хоча рік був неврожайний, хазяїн одразу ж погодився й залишив у себе чесного, досвідченого робітника, за відгуком — юнака порядного, тямущого в ділі. Потім він і справді переконався в цьому і ніяк не міг нахвалитися своїм здобутком,— хіба тільки напочатку йому здалося, що хлопчина дещо неуважний, бо коли його гукали: «Антоніо!» — він майже ніколи не озивався.

Трохи згодом правитель Бергамо одержав з Венеції написаний досить миролюбно наказ — зібрати й подати відомості, чи не проживає в підвладній йому області саме в такому-то селі така-то особа. Правитель, доклавши всі старання, які, на його думку, вимагались від нього, відповів заперечно, що й було передано міланському резидентові для доповіді донові Гонсало Фернандесові ді Кордова.

Певна річ, не бракувало цікавих, яким кортіло дізнатися, чому не видно того молодого хлопця та куди він подівся. На перше запитання Бортоло завжди відповідав: «Пропав, та й годі!» А щоб заспокоїти найнабридливіших, не викликаючи в них сумнівів щодо справжнього стану справ, він вважав за краще послуговуватися то однією, то другою, то третьою чуткою, про які ми згадували вище, причому зауважував, що то, мовляв, іще сумнівно, бо хоч він сам чув від інших, але напевно нічого не знає.

А коли його стали розпитувати за дорученням кардинала, однак, не називаючи імені останнього, та ще й з особливою значимістю й таємничістю, давши зрозуміти, що цікавляться від імені особи дуже високопоставленої, то Бортоло відразу запідозрив щось недобре й вирішив відповідати своїм звичаєм. Та ще й, зважаючи на те, що цього разу йшлося про особу високопоставлену, виклав усі чутки вкупі, які доти, залежно від обставин, переказував по одній.

Проте хай не подумають, що такий знаменитий синьйор, як дон Гонсало, справді відчував якусь неприязнь до бідного горця-прядильника: можливо, дізнавшись про його нешанобливі, лайливі слова про маврітанського царя, прикутого ланцюгом за шию, він хотів зажадати від Ренцо пояснення; або ж просто вважав його небезпечною людиною, яку треба переслідувати навіть у вигнанні, не давши їй спокою в далекому краї, як ото римський сенат вчинив з Ганнібалом. Голова дона Гонсало і так була надто повна всяких важливих справ, щоб повсякчас розмірковувати про вчинки Ренцо. І якщо він усе-таки ним займався, то це випливало з фатального збігу обставин, через які наш бідолаха, поза своєю волею, а також не дізнавшися про це ні тоді, ні потім, виявився вв'язаним тоненькою й невидимою ниточкою з тими численними й важливими подіями. 

Розділ двадцять сьомий

Уже не раз доводилося нам згадувати про тодішню завзяту війну за спадок Вінченцо Гонзага, другого за рахунком герцога цього імені; але згадували ми завжди в хвилину великого поспіху, тож могли спинитися на цьому лише мимохідь. Тепер же, задля розуміння нашої розповіді, конче потрібно повідомити більше подробиць. Усе то — події, відомі кожному обізнаному з історією. Оскільки ж ми, знаючи собі справжню ціну, повинні припустити, що цю книжку читатимуть тільки люди неосвічені, то корисно буде розповісти про ту війну, бодай поверхово, тим читачам, які потребують цього.

Ми вже сказали, що після смерті цього герцога його найближчий спадкоємець, Карло Гонзага, голова молодшої лінії, яка перебралася до Франції, де Гонзага володіли герцогствами Невер і Ретель, вступив у володіння Мантуєю і — додамо тепер — Монферрато (саме через поспіх ми цього й не дописали). Мадрідський двір, який будь-що прагнув (про це ми також згадували) вилучити з володінь нового володаря ці два феоди,— а щоб забрати, треба була мати якусь підставу (бо війна, розпочата без усяких підстав, була б несправедлива),— оголосив, що підтримує посягання, які мали на Мантую другий Гонзага, Ферранте, володар Гвасталли, а на Монферрато — Карло-Еммануеле І, герцог Савойський, і Маргарита Гонзага, вдова-герцогиня Лотарінгська. Дон Гонсало, що походив з роду «великого капітана» й носив його ім'я, повоювавши у Фландрії, із шкури ліз, щоб розпочати війну в Італії, і тому, мабуть, гарячкував більше за всіх, домагаючись її оголошення. Поки що, тлумачачи по-своєму наміри вищезгаданого двору й випереджаючи його розпорядження, він уклав з герцогом Савойським угоду про вторгнення й розділ Монферрато, а потім легко домігся її затвердження графом-герцогом, запевнивши останнього, що надзвичайно легко можна заволодіти Казале, одним із найбільш захищених пунктів герцогства, переданого за угодою іспанському королеві. А від імені короля Іспанії він запевняв, що збирається зайняти територію у вигляді закладу, до рішення короля, який, частково через наполягання інших, а частково з особистих міркувань, відмовив тим часом новому герцогові в інвеститурі й зажадав, щоб спірні володіння було віддано під його тимчасове управління, а він, король, вислухавши претендентів, передасть їх тому, на чиєму боці виявиться право. Проте герцог Неверський не був схильний підкорятися такому рішенню.

Він так само мав впливових друзів: кардинала Рішельє, венеціанських синьйорів і папу, яким тоді був, як ми вже сказали, Урбан VIII. Але перший, зайнятий тоді облогою Лa-Рошелі^[125] та війною з Англією, наштовхуючись на опір прибічників королеви-матері Марії Медічі^[126], котра з якихось своїх міркувань була супротивницею Неверського дому, обмежувався поки що самими обіцянками. Венеціанці не бажали ні рушати з місця, ні навіть певно висловити свою думку, доки французьке військо не вдерлося до Італії, і, потай підтримуючи герцога, скільки були спроможні, водночас засипали мадрідський двір усякими протестами, пропозиціями, посланнями, то мирними, то войовничими, виходячи з обставин. Папа рекомендував герцога Неверського своїм друзям, боронив його інтереси в очах супротивника, складав проекти угоди; але про те, щоб виставити в поле військо, не хотів і слухати.

Таким чином, обидва союзники могли з тим більшою певністю розпочати свої узгоджені дії. Герцог Савойський і собі вступив до Монферрато; дон Гонсало з великим завзяттям почав облогу Казале, але побачив, що це не так легко, як він сподівався: не думайте, що на війні бувають самі тільки троянди. Двір не подавав йому допомоги, як він того бажав, подеколи залишаючи його навіть без найнеобхідніших засобів. А союзник допомагав йому надто запопадливо, тобто, діставши свою частку, починав по шматочку захоплювати й ту, що призначалася іспанському королеві. Можна собі уявити, як лютував дон Гонсало. Але вій побоювався, що після найменшого шуму з його боку цей самий Карло-Еммануеле, такий заповзятливий на всякі інтриги, віроломний у дотриманні угод і хоробрий у бою, перейде на бік Франції,— тим-то донові Гонсало доводилося заплющувати очі на все і мовчки терпіти цю кривду. До того ж облога поки що була безуспішна, затягувалась і часом ніби слабшала, надто вже велику стійкість, пильність і рішучість виявляли обложені, а в самого Гонсало було мало війська, та й, на думку декотрих істориків, він сам допустився багатьох похибок. Ми охоче віримо, що це правда, і навіть схильні, якщо справа дійсно стояла так, радіти з того, що з цієї причини після походу залишилося менше забитих, спотворених, покалічених і навіть просто менше пошкоджених черепичних дахів у Казале. Пробуваючи в таких тяжких обставинах, дон Гонсало отримав повідомлення про бунт в Мілані й вирушив туди особисто. У доповіді, яку підготували для нього, було згадано також про обурливу й гучну втечу Ренцо і про справжню й гадану причину його арешту; не забули сказати й про те, що юнак сховався на території Бергамо. Ця обставина привернула до себе увагу дона Гонсало. Із зовсім іншого джерела він дізнався про те, що в Венеції деруть носа в зв'язку з міланським бунтом. Спочатку там навіть вважали, ніби це примусить дона Гонсало зняти облогу з Казале, і гадали, ніби він усе ще розгублений і надзвичайно стурбований, тим паче що невдовзі прийшла звістка,— якої там усі так нетерпляче дожидали, а він так боявся,— про здачу Лa-Рошелі. Страшенно ображений, і як людина і як політик, тим, що венеціанці мали таке уявлення про його справи, він усіляко шукав нагоди переконати їх шляхом найрізноманітніших доказів, що він аніскільки не втратив своєї колишньої твердості, бо сказати просто: я не боюсь,— це однаково, що не сказати нічого. Але є чудовий засіб — грати роль ображеного, скаржитися, заявляти претензії. Ось чому, коли до нього з'явився венеціанський резидент, щоб висловити йому своє шанування і воднораз вивідати з його обличчя та поведінки про потаємні задуми (звертати увагу геть на все — оце й в тонка політика старого часу), дон Гонсало злегка торкнувся безпорядків, тоном чоловіка, який вже все залагодив, і заявив з приводу Ренцо той гострий протест, про який читач уже знав, як і знав, що з того вийшло далі. Потім дон Гонсало вже не займався цією такою дріб'язковою — й для нього цілком закінченою — справою. І коли набагато пізніше прийшла відповідь з Венеції до табору під Казале, куди Гонсало встиг повернутися й де пробував під владою інших турбот, він підвів голову й поводив нею туди-сюди, ніби черв'як шовкопряда, шукаючи листок; на хвилю замислився, щоб викликати в пам'яті факт, від якого там зосталася хіба якась тінь, згадав справу і в його свідомості промайнуло поверхове й туманне уявлення про винуватця безпорядків; тут він перейшов до інших питань, кинувши думати про цей випадок.

Зате Ренцо, що після тих небагатьох натяків, зроблених йому, міг міркувати як завгодно, тільки не безтурботно, якийсь час пробував під владою єдиної думки, або ж, вірніше, єдиної турботи,— жити переховуючись. Можете уявити собі, як він палав бажанням дати звістку про себе Лючії з матір'ю й одержати звістку від них, але на його шляху стояло дві великі перешкоди. Одна та, що йому б довелося довіритися писаці, бо бідолаха не вмів писати, та й, власне, читати в повному розумінні цього слова. І якщо на поставлене доктором Крутієм запитання він (як ви, можливо, пам'ятаєте) відповів ствердно, то це було не вихвалянням чи окозамилюванням, а щирою правдою: він умів читати друкованими літерами, хоча й досить повільно; а от писаними — то вже інша річ. Отож йому лишалося посвятити в свої справи, в свою таку дражливу таємницю третього; знайти ж чоловіка, який міг орудувати пером і на якого можна було б покластися, за тих часів було досить важко, тим паче в селі, де Ренцо не мав жодного давнього знайомого. Інша перешкода полягала в тому, що потрібен був посланець — чоловік, який би їхав саме в той край і погодився взяти з собою листа, зобов'язавшись неодмінно доставити його. А знайти такого чоловіка — справа теж не легка.

Нарешті, після довгих пошуків, він знайшов чоловіка, котрий узявся написати листа. Проте, не знаючи, чи жінки все ще в Монці, а чи десь-інде, Ренцо вирішив, що, мабуть, найкраще вкласти листа до Аньєзе в інший, адресований падре Крістофоро. Писака взяв на себе також турботу про доставку листа: він передав його чоловікові, який мав проїжджати повз Пескареніко, а той залишив листа в шинку на великій дорозі — найближчому пункті до місця призначення. А що йшлося про лист, адресований до монастиря, то туди його й було доставлено, але що з ним сталося далі, це нам назавжди залишилося невідомим. Довго не одержуючи відповіді, Ренцо попросив написати другого листа, майже такого самого змісту, як і перший, і вклав його в інший, адресований своєму чи то другові, чи то родичу в Лекко. Стали знов шукати, ким би передати листа; врешті знайшли, і цього разу лист дійшов за призначенням. Аньєзе хутко подалася до Маджаніко і попросила свого двоюрідного брата Алессіо прочитати й розтлумачити його. Вони вдвох склали відповідь, яку й написав Алессіо. Було знайдено спосіб послати листа Антоніо Рівольті за місцем проживання,— проте все це робилося не так швидко, як ми оце розповідаємо. Ренцо отримав відповідь і собі відповів через писаку. Одно слово, між обома сторонами почалося листування, не швидке й не регулярне, з перервами й затримками, але постійне.

Однак, щоб мати уявлення про це листування, треба трохи ознайомитися з тим, як у той час це робилося або навіть як це робиться й досі, бо мені здається, що тут нічого або майже нічого не змінилося.

Не вміючи писати й опинившись перед потребою послати листа, селянин звертається до того, хто знав грамоту. Він зупиняє свій вибір, скільки це можливо, на чоловікові свого стану, бо ж усякого іншого соромиться або ж мало такому довіряє. Він більш або менш послідовно і ясно ознайомлює писаку з усіма попередніми подіями, а потім в такий самий спосіб викладав йому те, про що треба написати. Писака, розуміючи одне правильно, а інше — по-своєму, дає деякі поради, пропонує деякі зміни й урешті заявляє: «Покладіться лише на мене». Бере перо, викладає, як уміє, в літературній формі чужі думки, підправляє, прикрашає, додає дещо від себе або навпаки, применшує, а то й зовсім опускає, залежно від того, як, на його думку, буде краще. І тут годі щось вдіяти: той, хто знає більше, не бажає бути пішаком у руках іншої людини, і якщо йому випадає мати стосунок до чужих справ, то він і хоче повернути їх трошки по-своєму. До того ж вищезгаданому писаці не завжди вдається висловити все те, що хочеться йому самому, часом він, буває, висловлює зовсім протилежне: адже таке лихо трапляється іноді й з нашим братом, який пише для преси.

Коли складене в такий спосіб послання доходить до рук адресата, що також мало тямить в абетці, то він показує його іншому «вченому», котрий читає листа й по-своєму витлумачує його. Тут виникають суперечки, як розуміти те або інше місце, бо ж зацікавлений, добре знаючи всі попередні події, вважає, що ті або ті слова значать одне, а тлумач, керуючись своїм творчим досвідом, твердить, що вони значать інше. Нарешті нетямущий віддає себе в руки тямущого й доручає йому написати відповідь; остання, складена в той самий спосіб, зазнає згодом такого ж тлумачення. А коли до того ж сам зміст листування дещо делікатний і зачіпає інтимні справи, в які не хочеться втаємничувати третього, бо лист може потрапити до чужих рук,— коли з таких міркувань навмисне говориться про все не зовсім ясно, тоді, якщо вже листування почалося, обидві сторони, зрештою, розуміють одна одну не краще, ніж два схоласти, які просперечалися чотири години про ентелехію^[127] (ми навмисне уникаємо порівняння з нашими днями: щоб, бува, не перепало на бублики).

Тож із двома нашими листувальниками справа стояла саме так, як ми сказали. В першому листі, написаному від імені Ренцо, було чимало всякої всячини. Насамперед, крім розповіді про втечу, іще стислішої, але плутанішої, ніж ви читали вище, в листіповідомлялося про нинішнє становище Ренцо. З нього ні Аньєзе, ані тлумач ніяк не могли скласти собі досить ясної й повної картини: таємниче попередження, зміна імені, цілковита безпека й водночас необхідність переховуватися — все це були речі, вже самі по собі мало зрозумілі й до того ж викладені в листі дещо завуальовано. Потім — тривожні, схвильовані розпити про Лючіїні пригоди, з якимись темними й похмурими натяками на підставі чуток, що дійшли до Ренцо. Нарешті, боязкі й далекі сподівання, задуми на майбутнє, а поки що — обіцянки та благання, не порушувати даного слова, набратися терпіння й не занепадати духом, очікуючи сприятливіших обставин.

Невдовзі Аньєзе знайшла надійний спосіб передати на ім'я Ренцо відповідь і п'ятдесят цехінів, призначених йому Лючією. Забачивши таку силу золота, Ренцо не знав, що й думати. Схвильований цим чудом і підозрами, що затьмарювали всяку радість, він побіг розшукувати свого писаку, аби той розтлумачив йому листа й дав ключ до такої дивної таємниці.

У цьому листі Аньєзин писака, після кількох плутаних згадок про невизначеність задумів Ренцо, переходив до викладу — майже з такою самою ясністю — страшної історії «відомої вам особи» (так він і висловився); й відразу давав плутане пояснення щодо п'ятдесяти золотих; потім торкнувся обітниці; говорячи, однак, натяками, але долучаючи сюди — словами дохідливішими й певнішими — пораду заспокоїтися серцем і більше про це не думати.

Ренцо мало не побився з тлумачем листа; він весь дрижав від обурення, впавши в жах від того, що зрозумів, а так само й від того, чого не міг зрозуміти. Він примусив писаку перечитати йому це жахливе послання три-чотири рази. То йому здавалося, що він уже розуміє все набагато краще, то раптом робилося незбагненним те, що доти здавалося цілком зрозумілим. І в цьому гарячковому збудженні він зажадав, щоб, писака негайно взяв перо в руку й написав відповідь. Після найсильніших, які тільки можна уявити собі, висловлювань співчуття й жаху з приводу Лючіїних пригод він диктував далі: «Відпишіть, що я, мовляв, не хочу заспокоїтися серцем і ніколи не заспокоюсь. І немає чого давати ці поради такому хлопцеві, як я. До грошей я й не приторкнуся, а сховаю їх і берегтиму, хай ідуть їй на посаг. А вона повинна стати моєю, і ніяких обітниць я й знати не хочу. Я, мовляв, завжди чув, що мадонна турбується про нас і допомагає скривдженим, домагаючись для них милості, але щоб вона стала захищати кривду й порушення слова — такого ще мені чути не доводилось. І цьому не бути. З такими грошима ми зуміємо налагодити своє господарство і тут, а коли я зараз трохи заплутався, то причина цьому — буря, яка скоро промчить мимо»,— і ще багато чого такого іншого.

Аньєзе одержала цього листа й попросила написати відповідь. Листування тривало в тому ж дусі, який ми описали вище.

Коли мати, не знаю, в який спосіб, дала знати Лючії, що дехто живий і здоровий і що все доведено до його відома, Лючія відчула велике полегшення; нічого вона вже більше не бажала, аби тільки він забув її, або, коли сказати точніше, щоб він постарався забути її. Зі свого боку вона сто разів на день приймала таке ж рішення щодо Ренцо й вдавалася до всіляких хитрощів, щоб виконати його. Вона сумлінно ставилася до роботи, намагаючись думати тільки про неї, а коли образ Ренцо поставав перед очима, то вона по думки повторювала Молитви або й нашіптувала їх. Та цей образ ніби мав якесь лукавство: він ніколи не являвся відкрито, а майже завжди потайки, під прикриттям інших образів, тож свідомість виявляла його тільки тоді, коли він уже тривалий час пробував перед нею. Лючія часто вертала думкою до матері, та й як могло бути інакше? І уявний Ренцо спідтиха підкрадався до них обох, так само, як Ренцо справжній не раз робив це колись. Отож разом з іншими образами скрізь, у всіх спогадах минулого неодмінно з'являвся Ренцо. І якщо іноді бідна дівчина дозволяла собі трохи помріяти про майбутнє, то й тут він виринав перед нею, хоча б для того, щоб сказати: «А мене там уже не буде». І якщо вона не могла забути його остаточно, то все ж їй до певної міри вдалося думати про нього менше і не так уперто, як того бажало її серце. Мабуть, це б удалось їй іще більше, коли б цього хотілось тільки їй самій. Та, як на лихо, поряд була донна Прасседе; взявши собі за мету вирвати Ренцо з Лючіїного серця, вона не знаходила для цього кращого засобу, ніж якнайчастіше говорити про нього.

— Ну то як,— частенько питала вона,— ми вже перестали думати про нього?

— А я ні про кого не думаю,— відказувала Лючія.

Донну Прасседе, очевидячки, така відповідь не вдовольняла: вона заявляла, що потрібні вчинки, а не слова. І відразу починала розводитися про дівчат. «Коли забереться до їхнього серця якийсь розпусник (а до цього вони завжди раденькі), то біда: його годі вирвати звідти,— казала донна Прасседе.— Коли ж через якийсь нещасний випадок раптом розладнається гарна партія з чоловіком порядним, позитивним, тоді дівчата швидко заспокоюються; і зовсім інша річ, коли трапиться якийсь лиходій, тоді рана просто невиліковна».

І вона починала паплюжити Ренцо, «того розбійника, який прийшов до Мілана грабувати і вбивати». Донні Прасседе дуже хотілося змусити Лючію признатися, до яких темних справ був причетний Ренцо і в рідному селі.

Голосом, тремтячим від сорому, образи та обурення, на яке тільки була здатна її лагідна душа, вимучена злощасною долею, Лючія палко запевняла, що в їхньому селі про цього бідолаху говорили тільки хороше. Їй дуже хотілося б, казала вона, щоб трапився земляк, якого вона могла б попросити підтвердити її слова. Навіть при згадці про міланські події, про які вона щось там чула, Лючія брала Ренцо під свій захист саме тому, що знала і його, і спосіб його життя від самого дитинства. Захищала й збиралась захищати через саме тільки людинолюбство, через любов до правди і, якщо вже вимовити прямо те слово, яким вона сама пояснювала собі своє почуття,— захищала його як свого ближнього. Але в цих оборончих промовах донна Прасседе знаходила нові докази, щоб довести Лючії, що в серці тієї й досі панує Ренцо. Щиро кажучи, в такі хвилини я не зміг би пояснити до пуття, як стояла справа.

Огидний портрет бідного Ренцо, що, його малювала стара дама, викликав у свідомості дівчини ще живіше і ясніше, ніж доти, уявлення про нього, складене за довгі роки їхнього знайомства. Придушувані силою спогади здіймалися живим роєм, а навіювані донною Прасседе огида й презирство створювали в душі сум'яття, і тоді раптові спалахи сліпого, неусвідомленого осуду ще дужче викликали жалість. Разом із цими почуттями (хто знає, до якої міри) пробралися й інші суперечливі почуття, які слідом за жалістю так легко виникають у людській душі. Тож уявіть собі, що відбувається в тих душах, з котрих намагаються силою вигнати почуття любові й поваги. Хоч би там як, а такі розмови ніколи не затягувались завдяки Лючії: сльози швидко заступали їй слова.

Коли б до такого обходження з Лючією донну Прасседе спонукала запеклу ненависть, то, може б, ці сльози зворушили її й примусили дати дівчині спокій. Але, вичитуючи їй з добрими намірами, вона мчала вперед, не дозволяючи собі спинитися. Отак, либонь, стогони й благання можуть стримати кинджал ворога, але не ніж хірурга. Тому, чесно виконавши свій обов'язок, вона від докорів і дорікань щоразу переходила до вмовлянь і порад, злегка присмачених похвалами, щоб підсолодити пілюлю й скоріше домогтися успіху, діючи на душу всіма можливими засобами. Власне кажучи, ці суперечки, завжди маючи однаковий початок, середину й кінець, не викликали у жалісливої Лючії постійного озлоблення проти суворої проповідниці, яка до того ж у всьому іншому обходилася з нею досить лагідно,— що так само свідчило про її добрі наміри. Усе це вкидало Лючію в таке хвилювання, в таке сум'яття думок і почувань, аж вона довго не могла заспокоїтись і насилу віднаходила колишній відносний спокій.

Лючії ще поталанило: вона була не єдиним предметом добрих прагнень донни Прасседе, тож їхні суперечки виникали не дуже часто. Крім решти челяді, яка так або інакше потребувала настанов, крім усіляких нагод, які вона вишукувала, коли вони не траплялись їй самі, донна Прасседе намагалася зробити, через свою щиру добрість, ту саму послугу численним особам, яким вона нічим не була зобов'язана. Окрім усього, вона мала ще й п'ять дочок. Щоправда, всі вони жили окремо, але завдавали їй ще більше клопоту, ніж коли б жили при ній. Три були черниці, дві заміжні, і донні Прасседе, зрозуміло, доводилося верховодити трьома монастирями й двома господарствами,— справа велика, складна й тим стомливіша, що обидва чоловіки, при підтримці батьків, матерів, братів, і три абатиси, підтримувані з флангів різними сановними особами й численними черницями, аж ніяк не бажали миритися з її втручанням. Отже — йшла війна, вірніше, п'ять міжусобних війн, прихованих до якоїсь міри, некривавих, але дуже завзятих і безперервних. У всіх п'яти місцях постійно прагнули обходитись без її опіки, позбутися її порад, ухилитися від її розпитів і намагалися, скільки це можливо, тримати її в невіданні щодо всіх справ. Я вже не згадую розбіжностей і труднощів, з якими донні Прасседе доводилось зустрічатися при розплутуванні інших, уже зовсім сторонніх справ: адже відомо, що часто доводиться робити людям добро всупереч їхній волі. Її ревний запал міг виявляти себе зовсім вільно лише у власному домі: тут усі й в усьому до останку підкорялися її владі, крім дона Ферранте, з яким у неї склалися особливі стосунки.

Як чоловік учений, він не любив ні верховодити, ні підкорятись. Нехай у всіх домашніх справах господинею буде його дружина,— щасти їй! Але бути рабом — оце вже ні! І якщо принагідно він, на прохання донни Прасседе, надавав до її послуг своє перо, то тільки щоб показати свій хист. А втім, він і тут міг відмовитись, коли не був певен того, про що вона хотіла примусити його писати.

«А ви сядьте лишень,— казав він у таких випадках,— і напишіть самі, коли вам усе так зрозуміло». Неодноразово силкуючись упродовж певного часу — і завжди даремно — примусити його перейти від неробства до діла, донна Прасседе часто обмежувалася бурчанням, причому називала його диваком, чоловіком, який не бачить далі свого носа, грамотієм; однак в останню назву вона разом із роздратуванням вкладала і певну частку самовтіхи.

Дон Ферранте цілісінькі дні проводив у своєму робочому кабінеті, де в нього була велика книгозбірня, десь томів триста,— все найвідоміші твори з різних питань, на кожному з яких він до певної міри знався. Що стосується астрології, то всі його вважали — і з цілковитою на те підставою — далеко не дилетантом, бо він володів з цього предмета не лише загальними відомостями й звичайною термінологією щодо всяких впливів, аспектів, збігів, але й умів доречно й неначе з кафедри розповісти про дванадцять зодіакальних знаків, про великі круги, про світлі й темні градуси, про кульмінації й схилення, про обертання, одно слово, про найточніші й найпотаємніші початки науки. І, мабуть, уже років двадцять, як він на постійних і тривалих диспутах підтримував систему Кардано^[128] проти іншого вченого, що запекло захищав Алкабіція,— просто через упертість, як казав дон Ферранте. Він охоче визнавав перевагу стародавніх учених, проте не терпів, якщо не віддавали належного вченим сучасним, коли ця перевага була явно на їхньому боці. Історію науки він знав так само добре. Умів принагідно процитувати найзнаменитіші передбачення, які вже збулися, умів міркувати тонко й по-вченому з приводу інших знаменитих передбачень, що не збулися й пішли в небуття, умів показати, що туг була провина не науки, а тих, хто не зумів правильно застосувати її.

Він засвоїв чимало даних з античної філософії і безперервно вивчав її далі, читаючи Діогена Лаерція та інших авторів. Проте, хоч які хороші були ті філософські системи, їх усе-таки важко сумістити, тож коли хочеш бути філософом, то повинен зупинити свій вибір на певному авторі,— дон Ферранте вибрав Арістотеля, який, за його словами, не був ні античний, ні сучасний, а філософ поза часом. Він мав також цілу добірку різних праць наймудріших і найдотепніших послідовників Арістотеля. Але праць його супротивників він ніколи не читав, щоб, як він казав, не гаяти часу даремно, і не купував їх, щоб не витрачати даремно грошей. Проте, як виняток, він відвів у своїй книгозбірні місце знаменитим двадцяти двом книгам «De subtilitate»^[129] і деяким іншим працям Кардано, спрямованим проти перипатетиків^[130]; зробив він це з пошани до заслуг вченого в галузі астрології. За словами дона Ферранте, той, хто зумів написати трактат «De restitutione temporum et motuum coelestium»^[131] і книгу «Duodecim geniturarum»^[132], заслуговує на те, щоб його вислухали, навіть коли він помиляється; а найбільша вада цього вченого та, що в нього забагато розуму; і що ніхто навіть уявити собі не може, чого досяг би він у філософії, якби завжди йшов правильним шляхом. У всякому разі, хоча в очах учених людей дон Ферранте вважався переконаним перипатетиком, однак йому самому здавалося, що його знання ще недостатні, і він не раз казав з чарівною скромністю, що сутність, душа світу і природа речей зовсім не такі прості речі, як це може здатися.

Натурфілософія правила йому більше за розвагу, ніж за предмет глибокого вивчення. Навіть праці Арістотеля, як і Плінія, в цій галузі він скорше переглянув, ніж вивчив. І все ж завдяки цьому читанню й відомостям, вичитаним мимохідь із трактату з загальної філософії, поверховому знайомству з «Magia naturale» Порта^[133], з трьома історіями — lapidum, anixnalium, plantarum^[134] — Кардано, з трактатом Альберта Великого^[135] про трави, рослини, тварин, завдяки знайомству з деякими іншими не такими важливими працями він умів принагідно похизуватися в товаристві, розводячись про чудесні властивості та рідкісні особливості найрізноманітніших цілющих трав; точно описувати зовнішній вигляд і звички сирен та чудесного фенікса; міг пояснити, чому не горить в огні саламандра; як прилипало, ця дрібнесенька рибка, володіє силою й здатністю несподівано спиняти у відкритому морі будь-який великий корабель; як краплі роси всередині мушель перетворюються на перли; як хамелеон живиться повітрям; як з чимраз твердішого льоду впродовж віків утворюються кристали — і багато інших найдавніших таємниць природи.

В таємниці магії та чаклунства він заглиблювався дужче, бо тут, каже наш анонім, ішлося про науку набагато моднішу й потрібнішу, де факти куди важливіші і їх значно легше перевірити. Немає потреби казати, що в цих заняттях у нього не було іншої мети, крім бажання грунтовно познайомитися з підступним мистецтвом чаклунів, щоб, вивчивши його, знати, як від них оберігатися. І під егідою, головним чином, великого Мартіна Дельріо^[136] («мужа науки») він досяг того, що міг розмірковувати ех ргоfesso^[137] про згубливі чари, які викликають кохання, сон, ворожнечу, і про велику різноманітність цих головних видів чарівництва, які, за словами знов-таки нашого аноніма, на жаль, і досі застосовуються з жахливими наслідками.

Такі самі широкі й ґрунтовні знання мав дон Ферранте й з історії, а надто всесвітньої: тут його улюбленими авторами були Тарканьйота, Дольче, Бугатті, Кампана, Гуаццо,— одно слово, найвидатніші вчені.

«Та що то за історія без політики? — частенько вирікав дон Ферранте.— Це проводир, який знай іде вперед, а позаду немає нікого, хто вивчав би пройдений ним шлях, отож він крокує даремно; та й політика без історії те саме, що подорожній без проводиря». Тим-то в його книжковій шафі було відведено цілу полицю для політиків; там, серед багатьох маловідомих і другорядних, стояли Боден, Кавальканті, Сансовіно, Парута, Боккаліні. Проте в цій галузі були дві книги, що їх дон Ферранте ставив значно вище від інших і до певного часу віддавав їм пальму першості, причому ніяк не міг вирішити, якій із них за правом вона належить: одна — «Правитель» і «Міркування» знаменитого флорентійського канцлера^[138]. «Безумовно, він шахрай,— казав дон Ферранте,— але розумний». Друга — «Державний інтерес» не менш знаменитого Джованні Батеро^[139]. «Безумовно, людина благородна,— казав він,— але хитра». Проте незадовго до того часу, як почалася наша історія, вийшла друком книжка, що поклала край ваганням про першість і залишила далеко позаду навіть витвори цих двох «матадорів», за висловом самого дона Ферранте. Книжка, що містила ніби екстракт усіх видів хитрощів, щоб навчитися не скакати на слизьке, і всі чесноти, щоб навчитися застосовувати їх; малесенька книжечка, зате з найчистішого золота,— одно слово, «Правитель при владі» дона Валер'яно Кастільйоне^[140], цього найзнаменитішого чоловіка, про якого можна сказати, що найбільші вчені змагалися між собою, вихваляючи його, вельможі силкувалися прихилити кожен на свій бік. Це був чоловік, якого сам папа Урбан VIII осипав барвистими похвалами; якого кардинал Боргезе і віце-король неаполітанський дон Пьєтро ді Толедо вмовляли — і обидва намарне — описати: перший — діяння папи Павла V, а другий — італійські війни короля католицького; чоловік, якого король Франції Людовік XIII, за порадою кардинала Рішельє, призначив своїм історіографом і на якого герцог Карло-Еммануеле Савойський поклав ту саму справу; чоловік, на хвалу якому — коли навіть випустити всі інші гучні славослів'я — сама герцогиня Хрістіна, дочка найхристияннішого короля Генріха IV, в одній грамоті, разом з найрізноманітнішими величаннями, відзначила «незаперечну репутацію першого письменника нашого часу, яка встановилася за ним в Італії».

Та коли в усіх вищеназваних науках дон Ферранте вважався чоловіком обізнаним, то була одна, в якій він заслужено мав славу професора,— наука про лицарську честь. Він не тільки розводився про неї як справжній знавець, але й,— коли до нього, і то неодноразово, зверталися з проханням залагодити ту або іншу справу честі,— завжди давав слушну пораду. У своїй книгозбірні і, можна сказати, просто в голові він тримав твори найавторитетніших письменників у цій галузі: Паріде дель Поццо, Фаусто да Лонджано, Урреа, Муціо, Ромеі, Альбергато, Тассо. Однак найвище від усіх авторів стояв, на його думку, наш знаменитий Франческо Біраго, який зі свого боку теж відгукувався про дона Ферранте з особливою шанобливістю. А щойно вийшли друком «Лицарські розмови» цього чудового письменника, дон Ферранте не довго думаючи передрік, що цей твір разом з іншими духовно спорідненими благородними творами стане для нащадків першорядним за своїм значенням кодексом,— про те, до якої міри це пророцтво збулося, каже наш анонім, може судити всякий.

Звідси анонім переходить до белетристики. Та ми починаємо сумніватися, чи справді читач мав бажання супроводити його в цьому огляді, і навіть побоюємось, чи ми самі разом із згаданим анонімом не заслужили на прізвисько рабського наслідувача й набридливого за те, що через душевну простоту йшли його слідами досі в цьому питанні, яке не має стосунку до основної розповіді, і де він, напевно, тому так і розводився, щоб похизуватися вченістю й показати, що не відстає від своєї доби. Отож, залишивши незайманим те, що вже написано, аби наша праця не пропала даремно, ми випустимо решту й повернемося на великий шлях, тим паче що нам іще доведеться пройти чималий його відтинок, не зустрічаючи нікого з наших героїв, і йти ще дуже довго, перш ніж зустрінемося з тими, чиї долі цікавлять читача, звичайно, найбільше, коли тільки його взагалі щось цікавить у всій цій історії.

До осені наступного 1629 року всі,— хто за власним бажанням, а хто й через обставини,— перебували майже в тому самому становищі, в якому ми покинули їх; і ні з ким із них нічого не скоїлося, нікому не випало здійснити щось варте уваги. Настала осінь, коли Аньєзе й Лючія збиралися зустрітись, але одна значна громадська подія порушила всі їхні розрахунки,— це був, зрозуміло, один із найменших наслідків цієї події. Потім відбулися інші, також важливі події, які, проте, не спричинилися до жодної помітної зміни в долі наших героїв. І, врешті, нові обставини більш загального характеру, грізніші й значніші, докотилися до них, до найнепомітніших із них, які стояли аж на найостаннішому щаблі громадської драбини,— як ото несамовитий вихор, скажено крутячись, ламає й вириває з корінням дерева, зриває дахи, зносить дзвіниці, руйнує стіни і, кругом розкидаючи уламки, воднораз підхоплює сухі гілочки, сховані в траві, вимітає з закутків зав'ялі невагомі листочки, занесені туди слабким подувом вітерця, й крутить їх, несучи за собою з неподоланною силою.

А щоб, так би мовити, приватні події, про які нам залишилося розповісти, були цілком зрозумілі, ми неодмінно повинні спершу докладно розповісти про події громадські, почавши також дещо здалека.

Розділ двадцять восьмий 

Після бунту в день Сан-Мартіно й наступного дня здавалося, що достаток, наче якимсь дивом, повернувся, до Мілана. У всіх пекарів — хліба скільки хочеш, ціни — як в урожайні роки; борошно також відповідно подешевшало. Тим, хто оті два дні горлав без передиху, а то й чинив дещо гірше (крім тих, кого позабирали), було тепер чим похвалитися,— і не подумайте, що вони утрималися від цього, щойно минувся перший страх, викликаний арештами. На площах, на перехрестях, по шинках люди відкрито раділи, всі вітали одне одного й пошепки хвалилися тим, що таки знайшли спосіб знизити ціни на хліб. Проте крізь переможний настрій і радість проглядав (і чи могло бути інакше?) якийсь неспокій, передчуття, що все це незабаром скінчиться. Штурмували пекарів і торговців борошном, як це було і під час нетривалого уявного достатку, викликаного першим тарифом Антоніо Феррера. Всі робили їстівні запаси без усякого розрахунку. Хто мав які заощадження, обертав їх на хліб і борошно. За склади правили скрині, барила, казани. Так, намагаючись навперебій використати раптову дешевину, люди не тільки робили її неможливою надовго (це було й так зрозуміло) , але утруднювали її сталість навіть на короткий час. І ось 15 листопада Антоніо Феррер, de orden de Su Excelencia^[141], проголосив указ, яким усякому, хто має вдома зерно або борошно, заборонялося купувати їх іще бодай у найменшій кількості, а також купувати хліб у кількості, яка перевищує дводенну потребу, «під страхом грошової або тілесної покари, на розсуд його світлості», тим, кого це стосувалося по службі, а також усякій іншій особі ставилося в обов'язок доносити на винних у порушенні указу; суддям віддано наказ робити обшуки в будинках, на які їм буде вказано; проте водночас дано й нове розпорядження пекарям, щоб крамниці добре постачалися хлібом «під страхом — у разі невиконання — заслання на галери на п'ять років і більше, на розсуд його світлості». Якщо хто-небудь уявить собі, що такого указу дотримувалися, то в нього надто палка уява. І справді, якби всіх указів, проголошених у той час, дотримувалися, то Міланське герцогство, мабуть, мало б на морі стільки людей, скільки їх зараз у Великобританії.

Хоч хай там як, а віддаючи пекарям наказ випікати стільки-то хліба, треба було постачити їх достатньою кількістю борошна. І тоді вирішили (як завжди, під час неврожаю виникає прагнення перетворити на хліб продукти, що звичайно споживаються в іншому вигляді), повторюю, вирішили домішувати рис до хліба, який дістав назву «містура», тобто змішаний. 23 листопада вийшов указ про конфіскацію у кожного жителя половини нешеретованого рису і передачі його в розпорядження завідувача і дванадцяти членів Трибуналу продовольства (тоді такий рис називали «різоне», та й зараз так називають). Всяк, хто порядкував рисом без дозволу вказаних властей, підлягав покарі у вигляді конфіскації самого продукту й штрафу в три скуді за кожен модій. Захід, як це бачить усякий, цілком розумний.

Але за цей рис треба було заплатити, і то ціну надто невідповідну до ціни хліба. Турботу про покриття цієї величезної різниці було покладено на місто. Але Рада декуріонів, яка висловила на це згоду від імені міста, того ж таки дня, 23 листопада, довела до відома губернатора про цілковиту неможливість витримати такий тягар. Тому губернатор указом від 7 грудня встановив ціну на вищевказаний рис по дванадцять лір за модій, причому в тих, хто хотів продати чимдорожче, а так само і в тих, хто й зовсім відмовлявся продавати його, приписувалось відбирати продукт і накладати штраф у розмірі його вартості, а також «більш високу грошову покару, як і тілесну, аж до заслання на галери, на розсуд його світлості, відповідно до кожного окремого випадку і звання винуватців».

На шеретований рис ціну було встановлено ще до бунту, мабуть, так само, як і тариф, або, коли вжити термін, який дістав таку гучну славу в сучасних літописах,— «максимум» на пшеницю та на інші грубіші хлібні злаки, очевидно, було встановлено іншими указами, про які нам не випало почути.

А що в Мілані ціни на хліб і борошно були низькі, то сільський люд вервечками потягся до міста, щоб поробити запаси. Для усунення цієї, як він висловлювався, «незручності» дон Гонсало новим указом від 15 грудня заборонив «виносити за межі міста хліба більше ніж на двадцять сольдо під загрозою відібрання його і накладення штрафу в двадцять п'ять скуді, а у випадку неплатоспроможності провинного — дворазового привселюдного підтягувйння на дибу і ще більшої покари, як уже було заведено, на розсуд його світлості». 22 числа того самого місяця (невідомо, чому так пізно) він проголосив такий же указ щодо борошна й зерна.

Натовп хотів повернути собі достаток грабунками й підпалами, а уряд хотів зберегти його галерами та дибою. Ці засоби були варті один одного, і читачеві ясно, до чого вони, зрештою, могли спричинитися, до чого ж вони спричинилися насправді, він незабаром дізнається. Крім того, неважко бачити і корисно буде звернути увагу й на та, який усе-таки існує тісний взаємозв'язок між цими дивними заходами: кожен з них — неминучий наслідок попереднього, а всі вкупі — наслідок першого, яким встановлено ціну на хліб, таку далеку від реальної, тобто від тієї, що природно диктувалась би співвідношенням між попитом і пропонуванням. Людям такий захід завжди здавався і завжди мав здаватися як справедливим, так і простим і легким для проведення в життя. Звідси цілком зрозуміло, що в нужді й стражданнях голодного часу народ жадає, просить його, і коли це можливо, то навіть примушує до нього силою. А потім, у міру того як починають виявлятися наслідки, ті, кого це стосується, намагаються усунути їх, спираючись на закон, який забороняє людям робити те, що вимагав від них закон попередній. З вашого дозволу, ми відзначимо тут мимохідь своєрідний збіг. В одній країні, в близьку нам епоху, в найбурхливішу й найчудовішу епоху найновішої історії, за подібних обставин вдавалися до подібних заходів^[142] (мабуть, можна було б сказати, по суті, до тих самих,— але з різницею тільки в масштабах,— і майже в тому самому порядку), всупереч зовсім іншим умовам та розквіту знань у Європі,— і в цій країні, певно, більше ніж деінде. Це сталося головним чином тому, що широкі народні верстви, до яких ці знання не дійшли, зуміли на довгий час поставити свою думку вище і, як у них там мовиться, скерувати руку тих, хто пише закони.

Отож, повертаючись до нашої розповіді, треба сказати, що двома головними наслідками бунту були: пограбування й справжня втрата харчових запасів під час самого бунту та широка, нерозумна, непомірна витрата зерна під час дії тарифу за рахунок тієї невеликої кількості, якої могло б усе ж якось вистачити до нового врожаю. До цих наслідків загального характеру можна долучити й повішення чотирьох нещасних, визнаних заводіями бунту: двох перед «Пекарнею на милицях» і двох на початку вулиці, де стояв будинок завідувача продовольством.

Між іншим, літописи того часу писано так епізодично, що в них годі знайти навіть повідомлення про те, як і коли скасовано цей примусовий тариф. Якщо через брак вірогідних відомостей нам буде дозволено зробити здогад, то ми схильні вважати, що його скасовано незадовго до 24 грудня або трохи пізніше, коли вчинено страту. Що ж до указів, то після наведеного нами останнього, від 22 числа того самого місяця, ми вже більше не зустрічаємо інших стосовно їстівних припасів,— чи то вони погубились і випали з нашого поля зору, чи то уряд, збентежений, коли не навчений, безрезультатністю своїх заходів і пригнічений наявним становищем, пустив їх на самоплив. Проте в розповідях декотрих істориків (незважаючи на всю їхню схильність скорше змальовувати великі події, аніж показувати їхні причини й послідовність розвитку) ми знаходимо опис країни, а надто міста під час пізньої зими й навесні, коли головну причину лиха, тобто невідповідність між продовольчими припасами й потребою в них, було не тільки не усунено, але, навпаки, навіть загострено заходами, що лише на якийсь час відсували її дію, як-от: привезення іноземного зерна в достатній кількості, чому заважала не тільки обмеженість громадських та приватних засобів, але також і злидні довколишніх сіл, повільний, малорозвинений товарообіг та й самі закони з їхньою тенденцією встановлювати й підтримувати низькі ціни,— отож, повторюю, справжня причина голоду діяла й далі, або, вірніше, сам голод лютував нестримно, на повну силу. І ось вам копія цієї сумної картини.

Усюди забиті крамниці, більша частина промислових підприємств спорожніла, на вулицях неописанне видовище, невичерпний потік нужди, пристановище нескінченних страждань. Жебраки, опинившись нині в меншості, спантеличені й позагублювані в цій новій масі людей, були змушені сваритися за милостиню з тими, від кого вони її досі отримували. Хлопчаки та прикажчики з крамниць, відпущені на всі чотири вітри своїми хазяями; крамарі, які через зменшення чи й цілковитий брак щоденного прибутку сяк-так перебувалися на заощаджені гроші або яких закриття підприємств призвело до банкрутства та розорення; робітники й навіть майстри різних виробництв і ремесел, від звичайнісіньких до найтонших, майстри, що виробляли речі як першої необхідності, так і розкоші,— бродили від дверей до дверей, з однієї вулиці на другу, стовбичили на рогах вулиць, сиділи навкарачки біля будинків та церков і просто на плитах бруківки, простягаючи руку за милостинею, задушені нуждою й згораючи з сорому, виснажені, знесилені, трусячись від голоду й холоду, в поношеній благенькій одежі, яка у багатьох іще мала сліди колишнього достатку; вони були змучені вимушеним неробством та безнадією, але в їхньому вигляді проступали ознаки людей, звичних до чесної діяльної праці. З цим жалюгідним натовпом змішувалися, складаючи немалу його частину, служники, позвільнювані господарям, людьми скромного достатку, які нині вскочили в злидні, або такими, які, незважаючи на всю свою заможність, виявилися нездатними в такий рік підтримувати звичайний розкішний спосіб життя. І до всього цього розмаїтого натовпу бідняків приєдналось іще безліч інших, годованих за їхній рахунок: дітей, жінок, старих; ці або збиралися біля колишніх своїх благодійників, або розходилися в усі кінці просити милостиню.

Траплялось тут і чимало людей з породи браві. Їх можна було впізнати по кошлатих чубах, по мальовничому лахміттю, а також по якихось особливих поводженню й манерах, по тій печаті, яку накладають на обличчя звички,— печаті тим більше помітній і яскравій, чим ці звички незвичайніші. Через загальні причини вони повтрачали свій злочинно добутий шмат хліба й ходили тепер, випрошуючи його іменем господа бога. Поприборкувані голодом, змагаючись з іншими лише в благаннях, залякані, присмирнілі, тинялись вони вулицями, якими, бувало, походжали з гордо піднесеною головою, підозріливо й люто роззираючись на всі боки, повбирані в пишні й барвисті камзоли, з велетенськими перами на капелюхах, при багатій зброї, підтягнуті, напахчені; тепер вони смиренно простягали руку, яку стільки разів зухвало підносили для нахабної погрози або ж підступного удару.

Та чи не наймоторошніший і, мабуть, найжалюгідніший вигляд мали селяни, тиняючись поодинці, по два, а то й цілими родинами: чоловіки, жінки з немовлятами на руках або поприв'язуваними за спиною, з більшенькими дітьми, яких тягали за собою, зі старими, що плентали позаду. Одні в розпачі повтікали зі своїх домівок, позахоплюваних і порозграбовуваних солдатнею, що стала на постій або проходила мимо; декотрі з них, бажаючи викликати співчуття й підкреслити весь жах свого становища, виставляли напоказ синці від ударів, які вони подіставали, захищаючи рештки свого майна серед сліпого й дикого розгулу вояччини. Інші, уникнувши цього незвичайного лиха, але гнані двома іншими, від яких не був позбавлений жодний куточок країни, а саме: неврожаєм і податками, як завжди, надмірними, стягуваними з метою покриття того, що звалось воєнними потребами,— невпинно тяглися до міста, мов до старовинної фортеці й останньої опори багатства та щедрого милосердя. Новоприбулих можна було впізнати не тільки по їхній невпевненій ході й розгубленому вигляду, а й по здивованих, розчарованих обличчях, бо ж вони несподівано зіткнулися з величезним напливом людей, з жорстоким суперництвом у нужді — і саме там, де сподівалися, на особливе співчуття, думали привернути до себе загальну увагу й дістати підтримку. Ще інші, бродячи більш-менш давно по місту й живучи просто на вулиці, ще сяк-так трималися, дякуючи випадковій допомозі та поданням (така велика була невідповідність між засобами й нуждою). На їхніх обличчях і в рухах проглядало похмуре, важке отупіння. Одягнені вони були по-різному,— цебто ті, про яких іще можна було сказати, що вони одягнені. І зовнішній вигляд у них був так саме різний: бліді обличчя у жителів рівнини, засмаглі — у прибулих з місцевостей вищих і горбастих, червонуваті — у горців; але всі були худі й виснажені, всі з глибоко запалими очима, з непорушним поглядом, чи то безумним, чи то зловісним; покуйовджене волосся, довгі й щетинясті бороди; тіла, вирослі й позагартовувані в праці, тепер виснажені нестатками; поморщена шкіра на висохлих руках і ногах, на схудлих грудях, ледве прикритих безладним лахміттям. І поряд із цим видовищем поверженої сили не менш скорботним видовищем поставала слабка стать і вік, в яких іще дужче відчувались надломленість, безпорадна кволість і знесилля.

Тут і там на вулицях, попід стінами будинків, валялися купки порозтоптуваної, трухлявої соломи упереміш із брудним лахміттям. Однак і цей бруд був дарунком, виявом людинолюбства: то були місця для спання, які давали змогу бодай декотрим із цих нещасних прихилити голову на ніч. Часом навіть серед дня можна було бачити, як тут лежав або сидів відхилившись хто-небудь, у кого втома або голод відняли останню силу, аж підкосилися ноги. Бувало, на цьому жалюгідному ложі лежав уже труп. А іноді можна було бачити, як людина раптом падала на землю, мов ганчірка, й уже мертвою лежала на бруківці.

Часом ставалось, що над одним із цих пристановищ схилявся випадковий перехожий або сусід, охоплений раптовим напливом співчуття. В деяких місцях з'являлася допомога, організована з мудрішою завбачливістю, приведена в дію щедрою рукою, звиклою до широкого розмаху в справах доброчинності. То була рука доброго Федеріго. Він вибрав шістьох священиків, що вирізнялися живою й постійною любов'ю до ближнього, а також міцною побудовою тіла, розбив їх по двоє й виділив кожній парі третину міста для обходу в супроводі носіїв, вантажених одягом, різноманітною їжею та всякими засобами, що швидко поновлювали силу. Щоранку ці три пари вирушали в різні боки, підходили до тих, хто безпорадно лежав на землі, й подавали кожному необхідну допомогу. Той, хто бився в передсмертних корчах і був уже неспроможний їсти, діставав останнє напучення й втішення. Голодним роздавали суп, яйця, хліб, вино; інших, вимучених довшим постом, підкріплювали бульйоном, екстрактами, міцним вином, спершу приводячи їх до тями, а якщо в цьому була необхідність, то навіть давали їм усілякі спиртні напої. На додачу обдаровували одежею тих, чия нагота була неприкрита й відразлива.

Але допомога на цьому не кінчалася: доброму пастиреві хотілось, щоб принаймні в межах свого досягу вона приносила справжнє, а не швидкоплинне полегшення. Тим, кому ця підтримка повертала достатньо сили, щоб стати на ноги й ходити, давали трохи грошей, аби нужда і брак усякої підтримки не повернули їх дуже швидко знов до попереднього стану; іншим підшукували притулок і утримання в якомусь із найближчих будинків. Заможні люди здебільше приймали їх через повагу до кардинала; а тих, які бажали допомогти, але не мали засобів, священики просили прийняти бідака на повне утримання, самі встановлювали ціну й відразу сплачували її частину готівкою. Потім вони повідомляли парафіяльних священиків про цих утриманців і просили навідувати їх, та й самі надалі ходили туди. Немає потреби говорити про те, що Федеріго не обмежувався в своїх турботах лише такими винятковими випадками людських страждань і не дожидав їх, щоб надати допомогу. Його полум'яна любов до людей відчувала все, з'являлася всюди, поспішала допомогти в нужді туди, де не було змоги уникнути її, пристосовувалась, так би мовити, до тих форм, яких прибирала ця нужда. Справді, Федеріго старався назбирати чим більше засобів, ще суворіше ставився до своїх особистих витрат і частенько починав витрачати заощадження, приховані на інші потреби, які тепер вважав надто другорядними за їхнім призначенням; він вишукував усякі способи для добування грошей, щоб потім віддати все на допомогу голодуючим. Він закупив багато зерна й розіслав значну його частину в найголодніші околи своєї єпархії, а що допомога виявилась набагато слабшою від потреби, то він послав і сіль, «завдяки якій,— каже, розповідаючи про це, Ріпамонті,— лугові трави й деревна кора перетворюються на їжу». Парафіяльним священикам міста він також роздав зерно та гроші, сам постійно обходив місто квартал за кварталом, роздаючи милостиню; багатьом бідним сім'ям він допомагав таємно; в кардинальському палаці, як засвідчує в одному своєму повідомленні сучасний йому письменник, лікар Алессандро Тадіно, щоранку роздавали дві тисячі мисок рисової юшки.

Але ця широка доброчинність, яку ми, безперечно, можемо слушно назвати грандіозною, беручи до уваги те, що вона надходила тільки від одного чоловіка й спиралася лише на його кошти (бо Федеріго, своїм звичаєм, відмовлявся розподіляти чужі пожертвування),— оця доброчинність разом із пожертвуваннями від інших приватних осіб, якщо й не такими великими, а все ж численними, разом із коштами, наданими Радою декуріопів у розпорядження Трибуналу продовольства, якому було доручено розподіляти їх, виявлялася все ж дуже незначна порівняно з нуждою. Тим часом як завдяки милосердю кардинала вдавалося продовжити життя декотрим горцям, близьким до голодної смерті, інші доходили до краю. Але й перші знову потрапляли в попередній стан, коли ця допомога вичерпувалась. В інших місцях, не забутих, а тільки залишених на другу чергу, з огляду на меншу гостроту становища,— бо милосердя було змушене діяти вибірково,— нужда скоро теж ставала смертельною; народ гинув усюди, і звідусіль люди тікали до міста. Тут, скажімо, дві тисячі голодуючих, дужчих і спритніших у хисті перемагати своїх суперників і самим пробиватися вперед, добували собі юшку, щоб не померти з голоду. Однак багато тисяч бідолах залишалися позаду, гостро заздрячи цим, можна сказати, щасливцям, а тим часом серед обділених бували їхні жінки, діти, батьки. І поки в одних кварталах міста людей, кинутих напризволяще й доведених до скрути, піднімали з землі, приводили до тями, надавали їм притулок і забезпечували на якийсь час харчами,— в сотні інших місць люди падали, знемагали і навіть помирали без допомоги й без утішення.

Цілісінький день на вулицях лунало нерозбірливе гудіння благальних голосів, а вночі — приглушені стогони, уривані час від часу раптовими зойками й прокльонами, що йшли з глибини душі. Нерідко благання якого-небудь нещасного закінчувалися гострим, пронизливим криком.

Дивно, що, незважаючи на таку крайню нужду й таку силу гірких скарг, не було зроблено жодної спроби до бунту, не вихопилось жодного бунтівного вигуку, принаймні про це немає жодної згадки. А тим часом серед тих, хто жив і вмирав голодною смертю, було чимало людей, вихованих зовсім не для мовчазного терпіння. Серед них були сотні тих самих людей, що бунтували в день Сан-Мартіно. Годі припустити й те, щоб приклад чотирьох нещасних, які поплатились за інших, міг приборкати решту. Чи ж могла мати тепер якусь силу над душами цих знеможених, зібраних докупи людей згадка про ту страту, коли й вони відчували себе приреченими до повільної страти і вже переживали її? Але так уже створена людина: ми з обуренням запекло воюємо із злом звичайним і мовчки схиляємось перед злом незмірним, терплячи не без нарікань, але тупо, найвищий ступінь того, що попервах оголошували нестерпним.

Спустошення, яке чинила смерть серед цього жалюгідного натовпу, щодень поповнювалось із лишком.  Безперервний потік котив спершу з довколишніх сіл, потім з усього околу, далі — з різних міст держави і, нарешті, з міст інших держав. І водночас Мілан щоденно залишали його корінні жителі: одні, щоб піти й не бачити цього жахливого горя, інші — виявивши, що в них, так би мовити, відбивали хліб нові суперники в жебрацтві. Сповнені відчаю, вони востаннє намагалися знайти підтримку в будь-якому іншому місці, де завгодно, аби тільки натовп був не такий густий, а злидні не такі страшні. І ті, й ті блукачі зустрічались, ідучи в різних напрямках, показуючи одне одному моторошне видовище й скорботний, загрозливий провісник того кінця, до якого всі наближалися. Але кожен ішов далі свою дорогою, навіть і втративши останню надію змінити свою долю, не бажаючи вертатися під небеса, що стали такі осоружні, і бачити знову ті місця, де його доведено до розпачу. Хіба що тільки хтось, втрачаючи останню силу, падав на дорозі й відразу помирав,— видовище зловісне для товаришів по нещастю, яке навіювало жах і, можливо, було німим докором для інших. «Я бачив,— пише Ріпамонті,— на дорозі попід міською стіною труп жінки... З рота в неї стирчала пожована трава, і губи були стиснуті, ніби в останньому розпачливому зусиллі... На плечі в неї висів невеликийклуночок, а спереду, прив'язане пелюшками, немовля — воно плакало й просило груді... Знайшлися жалісливі жінки, які, підібравши дитинку з землі, взяли її до себе, виконуючи поки що перші материнські обов'язки».

Контрастів розкоші й лахміття, надміру й злиднів, таких частих у нинішній час, у ту добу майже не спостерігалося. Лахміття й убогість панували майже скрізь, а те, що від них відрізнялося, ледве чи було щось більше, ніж скромна посередність. Знатні люди з'являлися у простій одежі, а бувало, й у поношеній, і навіть зовсім старій. Одні тому, що загальні причини, породивши убозтво, довели й їхні засоби до повного занепаду або ж зумовили крах уже підупалого статку, інші — боячись своїм багатством кинути виклик людському відчаєві або ж соромлячись протиставити себе громадському лиху. Насильники, досі навіювавши до себе ненависть і повагу, звиклі розгулювати в супроводі цілого хвоста браві, тепер ходили майже поодинці, з похиленою головою, неначе пропонуючи мир, закликаючи до нього. Ті, що і в добрі часи вирізнялися гуманнішим способом мислення та скромнішим поводженням, були тепер так само збентеженими, зосередженими й ніби пригніченими постійною картиною злиднів, які по тільки виключали всяку можливість допомоги, але й, можна навіть сказати, не залишали місця для жалості. У кого ще була змога подавати милостиню, тому доводилося робити сумний вибір між тим або іншим ступенем голоду, тим або іншим випадком крайньої потреби. І тільки-но чиясь милосердна рука наближалася до руки якого-небудь нещасного, як відразу довкола виникав гурт таких самих нещасних. Хто ще був дужчий, проштовхувався вперед, щоб жебрати з більшою настійливістю; знесилені старі й діти простягали схудлі руки; матері, намагаючись привернути до себе увагу, високо підіймали плачучих дітей, сяк-так загорнутих у брудні, подерті пелюшки й пониклих від кволості в них на руках.

Так минули зима й весна. Санітарний трибунал від певного часу вже не раз попереджував Трибунал продовольства про небезпеку зарази, що загрожувала місту через таку величезну кількість голодуючих, які кишіли по всіх його кварталах, і пропонував розподілити жебраків по різних притулках. Поки цю пропозицію обговорювали, поки затверджували, поки вишукували засоби, способи та приміщення, щоб здійснити її, число трупів на вулицях щодень зростало, і пропорційно зростали нерозлучні супутники лиха. Тоді в Трибуналі продовольства запропонували інший вихід, як легший і швидший, а саме: зібрати всіх жебраків, здорових і хворих, в одному місці, в лазареті, де утримувати й лікувати їх за громадський рахунок. Так і ухвалили, всупереч запереченням Санітарного трибуналу, який вважав, що при такому величезному скупченні людей небезпека, від якої саме й хотіли оберегтися, неминуче зросте.

Міланський лазарет (це на той випадок, якщо наша розповідь потрапить до рук когось, хто його не знає ні на вигляд, ні за описом) займає чотирикутну, майже квадратну обгороджену ділянку за межами міста, ліворуч від так званих Східних воріт; вона відокремлена від міських стін ровом, зовнішнім валом і ще одним невеликим ровом з усіх боків. Два поздовжні боки лазарету майже п'ятсот кроків завдовжки, два інших — коротші десь кроків на п'ятнадцять; усі чотири боки ззовні розділені на маленькі кімнатки в один поверх, а всередині вздовж трьох стін тягнеться безперервний склепінчастий портик, попідпираний невеличкими тонкими колонами.

Цих кімнаток налічувалось двісті вісімдесят вісім або десь приблизно стільки. В наші дні там пробито величезний отвір посередині і другий, менший, в кутку фасаду, з боку від великої дороги, отож цілий ряд кімнаток було зруйновано. В ті часи, про які ведеться наша розповідь, було всього два входи: один посередині фасаду, поверненого до міських стін, а другий — навпроти, з протилежного боку. Якраз посередині двору стояла й понині стоїть невеличка восьмигранна церковка.

Спочатку ця споруда, закладена 1489 року на гроші приватної особи й будована далі на громадські кошти та пожертвування різних доброчинців, мала, як про те говорить сама назва, правити при нагоді за притулок для заражених чумою. Чума ще задовго доти й багато разів згодом спалахувала звичайно по два, по чотири, по шість, а то й по вісім разів на сторіччя у різних країнах Європи, часом захоплюючи значну її частину, а іноді проносячись вихором уздовж і впоперек усього материка. В той час, про який іде мова, лазарет правив винятково за склад для товарів, що підлягали карантину.

Але тепер, щоб звільнити лазарет, не дуже суворо дотримувались санітарних правил і, нашвидкуруч прибравши його та виконавши приписані маніпуляції, відразу видали всі товари. По кімнатках понастеляли соломи, зробили запаси продовольства в такій кількості і в таких розмірах, які виявились можливими, і особливим указом повідомили всіх жебраків, пропонуючи їм скористатися з цього пристановища. Чимало прийшло туди доброхіть, з площ і з вулиць було перенесено всіх хворих, і за кілька днів там назбиралося понад три тисячі людей. Проте ще більше жебраків залишилося без притулку. Може, кожен з них чекав, поки піде інший, сподіваючись, зоставшись у меншості, ширше скористатися з подаяння городян; може, діяв природний протест проти всякого ув'язнення; може, це була недовіра бідняків до всього, що йде від людей, в чиїх руках зосереджені всі багатства і влада (недовіра, завжди відповідна як невігластву тих, хто її відчуває, і тих, хто її навіює, так і кількості бідних та несправедливості законів); може, істинна свідомість того, чим було насправді це пропоноване доброчинство; а може, й усі ці причини разом узяті та ще інші — одно слово, більшість людей, незважаючи на указ, і далі терпіла нестатки й жебрала по вулицях. З огляду на це було постановлено від запрошення перейти до примусу. У всі кінці послали поліцейських заганяти жебраків до лазарету, а тих, хто чинив опір, наказали приводити туди зв'язаними: за кожного приведеного було призначено винагороду в десять сольдо; як бачимо, навіть за найскрутніших обставин завжди знайдуться громадські гроші, щоб викинути їх на вітер. І хоча, за припущеннями, авторитетно висловлюваними Продовольчим відомством, якась кількість жебраків і пішла з міста, прагнучи прожити або вмерти десь-інде, аби тільки на волі, проте лови були такі вдалі, що за короткий час кількість підопічних, прибулих як доброхіть, так і під примусом, сягнула десяти тисяч.

Треба гадати, що жінок і дітей розмістили в окремих приміщеннях, хоча сучасні мемуари про це мовчать. Правил і приписів для підтримання зразкового порядку, певна річ, не бракувало. Але нехай читачі тільки уявлять собі, як ото можна було встановити й підтримувати порядок, а надто в такий час і за таких обставин, серед такого величезного й розмаїтого скупчення людей, де поряд з тими, хто прийшов доброхіть, було стільки приведених силою; поряд з тими, для кого жебрацтво стало сумною необхідністю, горем і ганьбою, опинилися такі, для яких воно було ремеслом; поряд із багатьма, що повиростали в умовах чесної праці на полях і в майстернях, була безліч інших, навчених на площах, по тавернах, у палацах тиранів,— навчених неробству, хитрощам, нахабству й насильству.

Що ж до житла й харчування для всіх цих людей, то тут нам можна було б дійти найсумніших висновків, навіть не маючи про це правдивих відомостей, але такі в нас є. Спали покотом по двадцять-тридцять чоловік у кожній з цих кімнаток або попримощувавшись під портиками на купках брудної й смердючої соломи, а часом і на голій землі, бо хоч і наказано, щоб солома була свіжа, в достатній кількості, та насправді вона була погана, її було мало і її не міняли взагалі. Наказано також, щоб хліб випікали добрий,— хіба ж коли-небудь якась службова особа наказувала виготовляти й роздавати погані продукти? До того ж, якщо чогось так важко домогтися в звичайних умовах, навіть при меншій кількості обслуговуваних, то хіба можна було домогтися цього в даному випадку й при такому скупченні людей? В той час подейкували, як про це свідчать мемуари, що до лазаретного хліба домішувано важкі, непоживні речовини, і, на жаль, доводиться вірити, що такі скарги були небезпідставні.

Навіть відчувався брак води. Я маю на увазі — свіжої проточної води: за загальний колодязь правив мілкий рів, викопаний круг стін лазарету, де майже стояча вода була вкрита баговинням і поступово зацвіла, через те що така кількість брудних людей постійно користувалася нею.

До всіх цих причин смертності, які діяли ще дужче, бо перед нами були тіла хворі або виснажені, треба додати й різні коливання погоди: уперті дощі заступила ще впертіша зacyxa, принісши передчасну палючу спеку. До фізичних страждань прилучилися страждання душевні; туга й розпач людей, позбавлених свободи, спогади про минуле життя, скорбота за безповоротно загиблими родичами та друзями, взаємні кривди й відраза одне до одного — стільки різноманітних почуттів, породжених люттю й зневірою, принесених сюди або виниклих тут. Потім — страх і постійне споглядання смерті, яка стала звичайним явищем через усі оті причини і сама теж зробилась новою й могутньою причиною. І немає нічого дивного, що за лазаретною стіною смертність зростала й збільшувалась до такої міри, що мала вже всі ознаки (а багато хто так просто її й називав) моровиці. Можливо, збіг і загострення всіх цих причин тільки збільшили дію зарази чисто епідемічного характеру або (як це, мабуть, трапляється і під час менш тяжкого і тривалого голодування) справді мала місце заразна хвороба, яка в тілах людей слабких, виснажених нуждою, поганим харчуванням, негодою, брудом, стражданнями та розпачем знайшла для себе, так би мовити, відповідні умови й середовище,— одно слово, все необхідне для свого зародження, живлення й поширення (якщо дозволено невігласові мовити тут ці слова; однак нещодавно їх підтвердив, навівши різні докази, один лікар, чоловік так само вчевий, як і проникливий)^[143]. Можливо, зараза спочатку спалахнула в самому лазареті, як, очевидно, думали, судячи з неясного й неточного донесення, лікарі Санітарного відомства; або ж вона з'явилася ще раніше, але її вчасно не виявили (мабуть, це здасться більш правдоподібним, коли врахувати, що нужда була вже давня й загальна, а смертність — велика). Занесена тепер у цю силу-силенну людей, зараза стала поширюватися там з новою й жахливою швидкістю. Хоч би який із цих здогадів виявився правильним, але денна кількість померлих у лазареті за короткий термін перевищила сотню.

Поки тут усі ще живі були охоплені тривогою, страхом, сумом і трепетом, у Продовольчому відомстві панувала ганебна розгубленість і нерішучість. Питання довго обговорювали, вислухали думку Санітарного відомства; не залишалося нічого іншого, як скасувати все, що було зроблено з такою урочистістю й супроводилося такими видатками й такими утисками. Відкрили лазарет, відпустили всіх іще здорових бідняків, які розбіглися з невимовною радістю. По місту знов залунали благання, але вже слабші, що час від часу й зовсім затихали. Місто знов побачило цю юрбу, вона дуже поріділа й «викликала,— за словами Ріпамонті,— ще більшу жалість від думки, що це могло статися тільки внаслідок смерті». Хворих попереносили до Санта-делла-Стелла, тодішнього притулку для бідних. Більшість там і повмирала.

А тим часом почали золотитися благословенні поля. Селяни-жебраки порозходилися по своїх домівках, поспішаючи на такі бажані жнива. Добрий Федеріго напучував їх, напружуючи останні сили, вишукавши новий спосіб виявити людинолюбство: кожному селянинові, що з'являвся до архієпископату, видавали джуліо^[144] і серп для жнив.

З жнивами припинився врешті й голод. Проте смертність від епідемії або зарази хоча й падала з кожним днем, усе ж не припинялась аж до осені. Вона мала ось-ось скінчитися, як сталося нове лихо.

Чимало важливих подій із тих, які переважно іменують «історичними», відбулося за цей відтинок часу. Ми вже казали, що кардинал Рішельє після здобуття Лa-Рошелі нашвидкуруч уклав мир з англійським королем, вніс пропозицію в раді французького короля і, вдавшись до вагомих аргументів, наполіг, щоб герцогові Неверському було надано дійову допомогу, а водночас умовив короля самому очолити військо. Поки там готувалися, граф Нассауський, імперський комісар, зажадав у Мантуї від нового герцога передачі своїх володінь Фердінандові, попередивши, що інакше той пошле військо зайняти їх. Герцог, який і за тяжчих обставин відмовлявся згодитися на такі жорстокі й підозрілі умови, тим паче відмовився від них тепер, підбадьорюваний близькою допомогою Франції. Однак відмову було висловлено, наскільки можливо, ухильно й невиразно, причому герцог нібито давав обіцянку підкоритися, та насправді було видно, що він не збирається її дотримати. Комісар поїхав геть, заявивши, що доведеться вдатися до сили. У березні кардинал Рішельє вирушив у похід, із королем на чолі військ. Він попросив у герцога Савойського дозволу перейти через його володіння. Почалися переговори, не давши певного наслідку. Після сутички, що скінчилася на користь французів, знову розпочалися переговори й було укладено угоду, куди герцог, між іншим, вніс умову, щоб Гонсало ді Кордова зняв облогу з Казале, погрожуючи, в разі його відмови, об'єднатися з французами для нашестя на Міланське герцогство. Гадаючи, що він іще добре відбувся, дон Гонсало зняв облогу з Казале, й туди негайно вступив загін французів для підсилення гарнізону.

Цей випадок дав привід Акілліні^[145] звернутися до короля Людовіка зі своїм знаменитим сонетом «Палайте, горни, дайте нам метал...» та ще з одним, де закликав короля до негайного звільнення Святої землі. Але так уже ведеться, що до порад поетів не дослухаються, а коли в історії ви часом і зустрінете факти, де відчуваються їхні вказівки, то можете сміливо сказати, що все те вже було ухвалено заздалегідь. Кардинал Рішельє, навпаки, наполягав на поверненні до Франції, бо, мовляв, там були справи, які здавались йому більш нагальними. Щоб відвернути таке рішення, Джіроламо Соранцо, венеціанському послові, довелося вдатися до сили-силенної аргументів, проте король і кардинал, дослухаючись до його прози стільки ж, скільки до віршів Акілліні, повернулися назад з головною частиною війська, залишивши всього шість тисяч чоловік у Сузі, щоб утримати за собою прохід і забезпечити дотримання угоди.

Поки це військо відходило в один бік, із другого наближалося військо Фердінанда. Воно вдерлося на територію Гріджоні і Вальтелліни й збиралося перейти кордони міланських володінь. Крім усякої напасті, якою загрожувала його поява, Санітарний трибунал отримав вірогідне повідомлення про те, що в цьому війську є чума, окремі спалахи якої в найманих військах того часу були звичайним явищем,— це засвідчує Варкі^[146], розповідаючи про чуму, яку вони занесли до Флоренції ще сторіччя тому. Алессандро Тадіно, одному з членів Санітарного відомства (їх було шестеро, крім голови: чотири службові особи й два лікарі),— як розповідає він сам у своєму вже раз наведеному нами «Повідомленні»,— трибунал доручив доповісти губернаторові про жахливу небезпеку, що загрожує всьому краю, коли ці війська перейдуть через нього, вирушивши, за чутками, на облогу Мантуї. Судячи з усіх вчинків дона Гонсало, у нього, видно, було велике бажання посісти почесне місце в історії, яка й справді не могла обійти його своєю увагою. Та, як це часто буває, історія не зуміла або ж не потурбувалася зберегти один з його вчинків, воістину гідних пам'яті, а саме: відповідь, яку він дав Тадіно. Він заявив, що спонуки честі й вигоди, задля яких це військо вирушило в похід, набагато важливіші від тієї небезпеки, на яку йому вказують! Отож в даному разі нехай постараються знайти найкращий вихід із становища і надіються на провидіння.

Через це, щоб знайти найкращий вихід із становища, обидва лікарі Санітарного відомства (вищезгаданий Тадіно і сенатор Сеттала, син знаменитого Лодовіко)^[147] подали до Санітарного трибуналу пропозицію, щоб під страхом найтяжчих покар було заборонено купувати будь-які речі у солдатів, які мали проходити мимо. Та годі було переконати в необхідності такого заходу голову, «чоловіка дуже жалісливого, — каже Тадіно, — зовсім нездатного зрозуміти, як це від стосунків із цими людьми та купівлі в них речей може загрожувати смерть багатьом тисячам людей!» Ми наводимо тут цю дрібну рису, як одну з найхарактерніших для того часу. Відколи існує санітарний заклад, навряд чи в якогось іншого голови такого самого відомства з'являлося таке міркування,— якщо взагалі це можна назвати міркуванням.

Що ж до дона Гонсало, то, давши свою відповідь, він невдовзі залишив Мілан. Від'їзд був для нього такий же гіркий, як і його причина. Він дістав відставку за невдалий кінець війни, заводієм і верховодою якої був. А народ зробив його винуватим за пережитий голод, доки Гонсало ще стояв при владі. (Того, що він зробив для спалаху чуми, або не знали, або нікого це не непокоїло, як ми побачимо далі, крім Санітарного трибуналу і, особливо, обох лікарів). Коли він у дорожній кареті виїжджав із королівського палацу, оточений охороною з алебардистів, з двома кінними сурмачами попереду і в супроводі вервечки карет місцевої знаті, йому назустріч залунав різкий свист хлопчаків, що зібралися на Соборній площі й потім побігли за каретою. Коли кортеж з'явився на вулиці, що вела до Тічинських воріт, через які доводилося виїжджати, дон Гонсало опинився серед людського натовпу; одні вже дожидали там, інші збігалися звідусіль, тим паче що сурмачі, чесно виконуючи свої обов'язки, безперестанно сурмили від палацу і аж до міських воріт.

Згодом під час судового розслідування цих безпорядків один з сурмачів на кинутий йому докір, що він своїм дуднінням сприяв збільшенню натовпу, відповів: «Шановний синьйоре, це ж наша робота; і якби їхній світлості не подобалося, що ми грали, їм слід було звеліти, щоб ми замовкли». Але дон Гонсало, або не бажаючи показати свого страху, або через побоювання посилити цим гнів натовпу, або ж тому, що все довкола так приголомшило його, нічого нікому не звелів. Натовп, який охорона марно намагалася відтіснити, біг перед каретою, обабіч і позаду, вигукуючи: «Забирайся-но чимдалі, голоде! Геть, геть, кровопивце!» — і ще дещо гірше. Коли під'їхали до воріт, то на додачу люди стали жбурляти каміння, цеглу, качани, всяке лушпиння,— одне слово, звичайні в таких випадках метальні снаряди. Декотрі з натовпу видерлися на стіни й дали звідти останній залп по каретах, що віддалялись. А невдовзі по тому напасники розпорошилися.

На місце дона Гонсало було прислано маркіза Амброджо Спінолу, чиє ім'я вже встигло здобути у фландрських війнах ту воєнну славу, яка залишається за ним і досі.

Тим часом найманці під верховним командуванням графа Рамбальдо ді Коллальто, другого, трохи не такого знаменитого, але все ж досить відомого італійського кондотьєра, дістали остаточний наказ вирушити в похід на Мантую. У вересні місяці вони вступили в Міланське герцогство.

Наймане військо в ті часи здебільше складалося з авантюристів, понавербовуваних професійними кондотьєрами за дорученням того чи того правителя, а іноді й за свої власні кошти, щоб потім продатися кому-небудь на власний розсуд. Більше від платні людей вабила до цього ремесла надія на грабунки та всякі спокуси вольниці. Твердої й загальної дисципліни в такому війську не існувало, та й не так легко було узгодити її з майже незалежною владою різних кондотьєрів. До того ж останні не дуже тонко тямили в питаннях дисципліни, а коли б захотіли взятися за неї, то важко сказати, в який спосіб удалося б установити й підтримувати її, бо такі, як оце, солдати повстали б проти кондотьєра-новатора, який надумав би заборонити грабунки, і щонайменше залишили б його самого вартувати свої знамена. Крім того, так би мовити, наймаючи ці ватаги, правителі більше турбувалися про те, щоб мати чимбільше людей для успіху свого заходу, аніж про те, щоб узгоджувати кількість солдатів із своїм далеко не повним гаманцем. Через це платню в багатьох випадках видавали з запізненням, частинами, і то дрібними, тож пограбування країн по дорозі було ніби само собою зрозумілим додатком до платні. Мабуть, не меншу славу, ніж саме ім'я Валленштейна, має його знаменитий вислів: «Легше утримувати військо в сто тисяч чоловік, ніж у дванадцять». І те військо, про яке тут іде мова, складалося здебільше з людей, котрі спустошили під його командуванням Німеччину в війні, що прогриміла серед усіх війн: за тривалість її прозвано згодом Тридцятилітньою. Саме тоді йшов її одинадцятий рік. Був тут і власний полк Валленштейна, очолюваний одним з його поплічників. Що ж до інших кондотьєрів, то більшість служила під його керівництвом, і серед них було чимало таких, хто за чотири роки сприяв його сумному кінцеві, що всім відомий.

У війську налічувалося двадцять вісім тисяч піхотинців і сім тисяч вершників. Сходячи з Вальтелліни, щоб перебратися в володіння Мантуї, їм доводилось увесь час рухатись за течією Адди, яка утворює два рукави, а потім тече знову аж до гирла, де впадає в річку По. Після цього вони мали пройти ще добрячу відстань берегом. Загалом перехід території Міланського герцогства забирав вісім днів.

Більшість жителів рятувалася в горах, несучи з собою все найнеобхідніше й женучи худобу. Інші залишались удома, або щоб не кидати когось хворого, або щоб стерегти будинок від пожежі, або щоб наглядати за ціннішими речами, закопаними в землю. Декотрі не йшли геть тому, що їм взагалі не було чого втрачати, або тому, що навіть розраховували трохи розжитися. Коли передовий загін приходив на місце, призначене для днювання, солдати відразу ж розпорошувались по селу та його околицях і негайно починали грабувати; усе, чим можна було поживитися й понести: з собою, відразу зникало, решту вони нищили або руйнували. Меблі перетворювалися на дрова, оселі — на стійла, не кажучи вже про побої, поранення та зґвалтування. Всі виверти й хитрощі населення, яке прагнуло врятувати своє майно, майже завжди були марними, а часом призводили до ще гірших наслідків. Солдати (люди більше обізнані зі стратегією такої війни) обнишпорювали всі потаємні закутки будинків, розбирали й руйнували стіни; на городах вони легко впізнавали нещодавно насипану землю; забиралися навіть у гори, щоб красти худобу; залазили, користуючись послугами якогось негідника, до льохів у пошуках багача, що сховався там, тягли його в будинок і, вдаючись до погроз та побоїв, примушували показати, де він посховував свої скарби.

Нарешті солдати йшли геть. Даленіли звуки барабанів і сурм. На кілька годин западала тривожна тиша. А потім знову клятий барабанний бій та звуки сурм сповіщали про новий загін. Не знаходячи вже більше здобичі, солдати ще розлюченіше розкидали всі рештки, спалювали барила, повипорожнювані їхніми попередниками, руйнували будинки, де вже не було чого брати, і, певна річ, з іще більшою люттю знущалися з жителів; отак щоразу було чимдалі гірше впродовж двадцяти днів — бо саме на стільки загонів ділилося військо.

Першим околом, на який напали ці дияволи, став Коліко. Відтак вони накинулись на Беллано. Потім вступили до Вальсассіни, розпорошилися по ній і вже звідти вийшли на територію Лекко. 

Розділ двадцять дев'ятий

Тут серед бідних наляканих людей ми й знаходимо наших давніх знайомих. Хто не бачив дона Абондіо того дня, коли відразу звідусіль поповзли чутки про вторгнення війська, його наближення та звички, той добре й не знає, що таке сум'яття і страх. Уже підходять... їх тридцять, сорок, п'ятдесят тисяч... це дияволи, аріани^[148], антихристи... вони розграбували Кортенуову... підпалили Прімалуну... спустошують Інтроббіо, Пастуро, Борсіо... вони вже в Балаббіо... завтра будуть тут,— переказувалося з уст до уст. І тут зчинилася паніка. Люди спиняли одне одного, почалися галасливі наради, нескінченні вагання — втікати чи залишатись,— жінки збирались гурточками, всі в розпачі хапались за голову. Дон Абондіо, який вирішив твердо й раніше за всіх накивати п'ятами, вишукував, однак, непереборні перешкоди та жахливі небезпеки на кожному кроці, хоч би куди він утік, усюди, хоч би де сховався. «Що діяти? — вигукував він.— Куди податися?» В горах, не кажучи вже про велику дорогу, було небезпечно: долетіли чутки, що ландскнехти, лазили по них, мов коти, тільки-но довідувалися, що там в чим поживитись. Озеро бурхало, віяв буйний вітер, а до того ж більшість човнярів, боячись, коли б їх не примусили перевозити солдатів і ношу, подалися зі своїми човнами на той бік. Човнів лишалося обмаль, та й ті потім повідпливали, попереповнювані людьми, і, як подейкували, їм щохвилини загрожувала загибель через надмірне завантаження і сильний вітер. Потрібно було також від'їхати чимдалі від дороги, якою мало пройти військо, та було зовсім неможливо роздобути воза, коня чи мула. Довго йти пішки дон Абондіо не міг і боявся, що його наздоженуть. До території Бергамо було не дуже далеко, і він міг би дістатися туди, рухаючись без передиху. Але стало відомо, що з Бергамо спішно вислано загін каппеллетті^[149], щоб охороняти прикордонну смугу й тримати в послуху ландскнехтів. Ці каппеллетті — справдешні дияволи, нітрохи не кращі від ландскнехтів, і зі свого боку наробили стільки лиха, скільки могли. Бідолаха, охоплений жахом, бігав по будинку; витріщивши очі, ходив за Перпетуєю, щоб дійти з нею якогось рішення, але вона, саме вишукуючи різні речі, щоб сховати їх на горищі та по всіх закутках, моталася по будинку, засапана, заклопотана, вантажена всяким мотлохом і відповідала: «Зачекайте лишень, зараз закінчу, попереношу все до надійних місць, а тоді — як люди, так і ми». Дон Абондіо намагався спинити її й обговорити з нею подробиці втечі, але вона сама була налякана до смерті та й на господаря свого злилась за його боягузтво, — одно слово, виявилася за таких обставин куди незгідливішою, ніж завжди. «Викручуються ж люди, викрутимось і ми. Ви вже мені вибачте, але ви вмієте тільки заважати. То що, по-вашому, іншим не хочеться врятувати свою шкуру? Думаєте, солдати прийшли воювати з вами, чи як? Здавалось би, в таку хвилину ви б могли допомогти, а ви тільки під ногами плутаєтеся — пхинькаєте й заважаєте». Такими відповідями вона щоразу відганяла його, вирішивши подумки, коли скінчиться все оте метушливе сум'яття, взяти його, як дитину, за руку й потягти з собою кудись у гори. Полишений у такий спосіб сам на себе, дон Абондіо підходив до вікна, придивлявся і, забачивши якогось перехожого, кричав йому вслід напівплаксивим, докірливим голосом:

— Пожалійте бідного свого курато, знайдіть йому якогось коня, мула чи осла. Невже ніхто не хоче допомогти мені? Ох і люди! То хоч зачекайте на мене, щоб я теж міг піти з вами. Заждіть-но, збереться вас отак чоловік п'ятнадцять-двадцять, отоді всі мене гуртом й проведете. Тільки не кидайте мене. Невже ви хочете кинути мене на поталу цим псам? Адже ви повинні знати, що більшість із них — лютерани, і для них убити пастора — найсвятіше діло! А ви хочете покинути мене тут, щоб мене замучили. От люди, от люди!

Тільки ж до кого звертався він із цими словами? До селян, які проходили мимо, позгинані під тягарем свого злиденного скарбу, заполонені думками про покинуті будинки, підганяючи свою худібку, ведучи за собою дітлахів, так само вантажених понад усяку міру, та жінок, які несли на руках тих, котрі ще не вміли ходити самі. Дехто прискорював ходу, не відповідаючи й не підводячи голови. Дехто казав:

— Ой, синьйоре! Влаштовуйтесь, як собі можете. Ваше щастя, що вам не доводиться думати про родину. Допомагайте собі самі, умудріться вже якось.

— Бідний я! — вигукував дон Абондіо.— Що за люди, що за серця! Куди поділася любов до ближнього! Кожний опікуєтеся тільки сам собою, а про мене ніхто не хоче й думати.— І він знову кидався шукати Перпетую.

— До речі,— питала вона його,— а де ж грошенята?

— Навіщо вони вам?

— Давайте-но їх мені, піду закопаю у городі разом із столовим сріблом.

— Але ж...

— Це що за штучки? Давайте їх сюди, залиште про всяк випадок кілька сольдо, а в усьому іншому покладіться на мене.

Дон Абондіо послухався, підійшов до скриньки, дістав свої багатства й віддав Перпетуї, яка сказала: «Піду закопаю їх у городі під коренем фігового дерева»,— й відразу вирушила туди. Трохи згодом вона повернулася з корзиною, повною харчів, та з невеликим порожнім кошиком і заходилася квапливо складати на дно дещо з білизни, своєї та господаревої, пробурчавши при цьому:

— Хоч молитовники несіть самі.

— Але ж куди ми вирушаємо?

— А всі інші куди? Насамперед вийдемо на дорогу, а там послухаємо та подивимось, що нам робити.

У цю хвилину зайшла Аньєзе з невеликим кошиком за плечима і з таким виглядом, ніби мала важливу пропозицію.

Аньєзе так само вирішила не дожидати приходу непроханих гостей, оскільки була вдома сама та ще й з дещицею золота, дарованого їй Безіменним. Якийсь час вона сумнівалася щодо місця, де їй сховатися. І саме залишок тих цехінів, які в голодні місяці виявилися такими доречними, був головною причиною її тривоги й нерішучості, бо вона чула, що в захоплених селах саме ті, хто мав гроші, опинялись у найнебезпечнішому становищі: з одного боку, їм загрожувала жорстокість іноземців, а з другого — підступи односельців. Правда, вона нікому, навіть під секретом, не розповіла про дар милосердя, що впав на неї, як ото кажуть, з неба, крім дона Абондіо, до якого вона іноді заходила, щоб розміняти скуді, завжди залишаючи йому трохи дрібняків на роздачу тим, хто був бідніший від неї самої. Але сховані гроші, а надто у тих, хто не звик порядкувати великими сумами, змушують власника підозрювати, що інші також знають про них. Отож, поки вона намагалася якнадійніше порозтикати по різних місцях те, чого не могла взяти з собою, і думала про скуді, сховані в неї за пазухою, то згадала, що, приславши гроші, Безіменний великодушно пропонував їй свої послуги; згадала всякі розповіді про його замок, розміщений у такому неприступному місці, куди супроти волі його господаря могли дістатися хіба що птахи,— й вирішила шукати притулку там. Вона знай роздумувала про те, як би влаштувати так, щоб цей синьйор признав її. І відразу згадала про дона Абондіо, який після своєї бесіди з кардиналом завжди виявляв до неї щиру увагу, бо міг робити це, не компрометуючи себе ні в чиїх очах. Оскільки ж Лючія і Ренцо були далеко, то далеко була і можливість того, що до нього звернуться з проханням, яке може піддати його ставлення до Аньєзе тяжкому випробуванню. Добра жінка припускала, що в такому сум'ятті бідолаха мав би почуватися ще в більшій скруті й розгубленості, ніж вона сама, і що її пропозиція, мабуть, могла б виявитися дуже слушною й для нього. Отож, заставши його з Перпетуєю, вона висловила їм свою пропозицію.

— Що ви на це скажете, Перпетує? — спитав дон Абондіо.

— Скажу, що це просто навіяно згори і що нема чого гаяти часу, а треба втікати щодуху.

— А потім...

— А потім... потім, коли потрапимо туди, то будемо дуже раді. Тепер у цього синьйора — і це відомо всім — тільки й на думці, щоб допомагати ближньому. Та він і сам буде дуже радий прихистити нас. Туди, під самісінький кордон та ще на таку височінь, не заберуться, звичайно, ніякі солдати. І знов-таки, там знайдеться й дещо на зуб, бо ж у горах, тільки-но кінчаться оці дари божі,— промовляючи це, вона заходилася класти харчі в кошик, поверх білизни,— нам буде нелегко.

— Навернувся... то він справді навернувся, еге?

— То як же ще можна сумніватися в тому, що всім відомо та й ви бачили на власні очі?

— А чи ми не ліземо самі в клітку?

— Яка там клітка? З усіма оцими вашими страхами, ви, вже вибачте мені, ніколи нічого не вирішите. А ви, Аньєзе, молодець! Це ви чудово придумали.— Поставивши кошик на стіл, вона простромила руки в ремені і завдала його собі на плечі.

— А чи не можна,— спитав дон Абондіо,— знайти когось, хто пішов би з нами, щоб охороняти свого курато? Раптом нам трапиться якийсь розбійник, — а їх тут, на жаль, чимало,— яке пуття з вас обох?

— Знову щось вигадали, аби тільки час гаяти! — вигукнула Перпетуя.— Іти оце зараз шукати чоловіка, коли всяк тільки й думає про себе. Будьте сміливішим! Ходіть-но заберіть свого молитовника та капелюха — і гайда!

Дон Абондіо вийшов і незабаром повернувся з молитовником під пахвою, капелюхом на голові та ціпком у руці. Потім утікачі рушили через хвірточку, яка виходила на пяцетту^[150]. Перпетуя замкнула будинок більше задля чистого сумління, аніж покладаючись на міцність замка та дверей, і поклала ключ до кишені. Проходячи повз церкву, дон Абондіо зиркнув на неї й процідив крізь зуби:

— Нехай народ її й охороняє, адже вона служить йому. Якщо люди бодай трохи люблять свою церкву, то вони про неї й потурбуються. А якщо ні, то це вже їхня справа.

Вони попростували через поля мовчки, кожний поринулий у свої думи, роззираючись на всі боки, а надто дон Абондіо — чи не з'явиться, бува, якась підозріла особа або щось надприродне. Ніхто не траплявся назустріч: люди або сиділи по будинках, охороняючи їх, складаючи та ховаючи свої пожитки, або йшли дорогами, що вели просто в гори.

Після зітхань і всіляких нерозбірливих вигуків дон Абондіо почав бурчати дужче, ніж доти. Він сердився на герцога Неверського, якому, мовляв, треба було сидіти у Франції й тішитись життям, виставляючи себе правителем, а він, бачте, наперекір усьому світові захотів стати герцогом Мантуанським; висловлював невдоволення королем, якому слід було б також подумати про інших: давши воді текти вниз — не наполягати на всяких дрібницях, адже він однаково залишиться королем, хоч би хто був герцогом Мантуанським, чи то Тіціо, чи Семпроніо. Та найбільше дон Абондіо був невдоволений губернатором: від того залежало вжити всіх заходів, щоб це лихо обминуло країну, а він онде, бачте, сам його сюди й накликав,— а все від бажання воювати. «Нехай би всі оті синьйори,— бурчав дон Абондіо,— побували тут, та подивилися, та скуштували, що воно за радість. Чуєте: їм, мовляв, є за що звітувати! А тим часом дістається тим, хто ні в чому не провинний». 

— Та годі вже, що ви стільки розводитеся про цих людей; адже не вони прийдуть вам на поміч,— говорила Перпетуя.— Усе це, пробачте, звичайна ваша балаканина, від якої немає ніякого пуття. Мене ось дужче непокоїть...

— Що саме?

Перпетуя за цей відтинок шляху вже встигла добре подумати про нашвидкуруч приховане добро й узялася картати себе, що те забула, а те погано приховала, тут лишила слід, який приверне увагу розбійників, а там...

— Нічого собі, — сказав дон Абондіо, який тепер був такий спокійний за своє життя, що вже міг тривожитись за своє майно,— нічого собі! Як же це ви так? Де ж була ваша голова?

— Що? — вигукнула Перпетуя, на мить зупинившись і беручись руками в боки, скільки це їй дозволяв кошик.— Що? Тепер ви дорікаєте, та ви ж самі забили мені баки замість допомогти мені, підбадьорити! Я, може, про ваше добро більше думала, ніж про своє, і хоч би одна душа мені допомогла, а то довелося бути воднораз і за Марфу, і за Магдалину. Коли що станеться, не моя в тім вина. Я зробила більше, ніж мені належало робити.

Аньєзе уривала ці перемовки, починаючи розповідати про свої нещастя. Їй було прикро не стільки через злигодні та всякі втрати, скільки через те, що пропала всяка надія в скорому часі знов обійняти Лючію. Адже, коли ви пам'ятаєте, їхня зустріч мала відбутися саме цієї осені; важко було навіть припустити, щоб у такі часи донна Прасседе виявила бажання приїхати сюди пожити в своєму маєтку, вона скорше втекла б звідси, як це робили інші землевласники.

Вигляд довколишньої місцевості ще дужче загострював думки Аньєзе та посилював її тугу. Розпрощавшися зі стежечками, вони вийшли на великий шлях, той самий, яким уже раз довелося їхати бідній жінці, коли вона, на такий короткий час, везла до себе свою дочку, перебувши з нею в будинку кравця. Вдалині вже мріло те село.

— Зайдімо поклонімося цим добрим людям,— сказала Аньєзе.

— А до речі, й перепочинемо трошки, бо мені цей кошик вже добряче набрид, та й під'їсти чогось не завадить,— сказала Перпетуя.

— З умовою — не гаяти часу, адже ми мандруємо не задля розваги,— озвався й собі дон Абондіо.

Їм були дуже раді, прийняли їх із розкритими обіймами. Ще б пак — адже вони нагадали про добру справу. «Чиніть добро якнайбільшій кількості людей,— зауважує з цього приводу наш автор,— і вам випадатиме частіше бачити обличчя, що радуватимуть вас».

Обіймаючи добру жінку, Аньєзе розридалася, що принесло їй деяке полегшення. Схлипуючи, вона відповідала на розпити господині та її чоловіка про Лючію.

— Там їй куди краще, ніж нам,— сказав дон Абондіо,— вона в Мілані, в безпеці, далеко від цієї чортівні.

— То ви вирішили втікати? Синьйор курато і все чесне товариство? — спитав кравець.

— Звичайно,— в один голос відповіли господар та його служниця.

— Дуже вам співчуваю.

— Ми прямуємо до замку ***,— сказав дон Абондіо.

— Це ви добре придумали: там безпечно, як у церкві.

— А тут не страшно? — спитав дон Абондіо.

— Ото я скажу так, синьйоре курато: ті гості навряд чи сюди припхаються. Слава богу, надто вже ми далеко від їхньої дороги. Хіба, може, якась випадкова вилазка, хай нас бог милує. Але, у всякому разі, час у нас є. Ось тільки спершу треба довідатися, що робиться в тих нещасливих селах, де вони поставали на постій.

Було вирішено спинитися тут, щоб трохи перепочити, а що був час обіду, то кравець сказав:

— Синьйори, прошу вас ушанувати мою скромну трапезу. Пригощайтеся на здоров'я, пропоную це вам від щирого серця.

Перпетуя заявила, що в неї є чим підживитися. Після недовгих взаємних церемоній вирішили, як ото кажуть, влаштувати складчину і пообідати гуртом.

Дітлахи з великою радістю повсідались біля Аньєзе, своєї давньої приятельки.

— Мерщій, мерщій,— звелів кравець одній із дівчаток (тій самій, яка колись носила їсти вдові Марії,— не знаю, чи пам'ятаєте ви цей випадок), — піди облущ із п'ятеро скороспілих каштанів, що лежать у кутку, й спечи їх.

— А ти,— звернувся він до одного з хлопчаків,— піди в город, трусни персикове дерево, щоб упало штук кілька, і принеси їх сюди, тільки гляди мені — не теє! А ти,— повернувся він до другого,— видерись-но на фігове дерево та нарви, які спіліші. Адже ви всі добре наважили руку на цій справі!

Сам він подався просвердлити барильце з вином, а дружина — дістати скатертину та серветки. Перпетуя повикладала свої харчі. Накрили на стіл. На найпочеснішому місці були серветка й фаянсова тарілка для дона Абондіо разом із прибором, прихопленим у кошик Перпетуєю. Сіли до столу й пообідали, якщо й не дуже весело, то все ж веселіше, ніж цього сподівався будь-хто з гостей того дня.

— Що ви скажете про таке лихо, синьйоре курато? — спитав кравець.— Неначе читаєш про нашестя сарацинів на Францію^[151].

— Що ж я можу сказати? Видно, й це мало впасти нам на голову!

— І все ж ви вибрали собі надійне пристановище,— провадив далі господар,— хто туди зважиться полізти? І товариство там знайдете. Я чув, що там переховується вже чимало народу й щогодини прибувають усе нові втікачі.

— Хочу сподіватися,— мовив дон Абондіо,— що нас там радо приймуть. Я знаю цього чудового синьйора. Якось мені випала честь бути в його товаристві, він був тоді надзвичайно люб'язний.

— А мені,— сказала Аньєзе,— він звелів через найсвітлішого монсиньйора переказати, щоб у разі якоїсь потреби я зверталась просто до нього.

— Яке велике, чудесне навернення! — вигукнув дон Абондіо.— І як стійко він тримається, чи не так? Дуже стійко.

Кравець почав розводитися про святе життя Безіменного, про те, як той — бич для всього околу — раптово зробився для всіх прикладом і благодійником.

— А де ж усі ті, кого він тримав при собі... уся його челядь? — спитав дон Абондіо, який не раз уже чув дещо про це, але все ще не міг остаточно заспокоїтись.

— Більшість відпущено,— відповів кравець.— а ті, що при ньому, геть змінились, і то як! Одно слово, цей замок зробився просто Фіваїдою^[152],— адже ви знаєте про ці речі.

Потім господар завів з Аньєзе розмову про кардинала.

— Великий чоловік! — мовив він.— Великий чоловік! Шкода, що він був у нас поспіхом, мені навіть не випало вшанувати його як слід. Як би мені хотілося побесідувати з ним іще раз, у спокійніших умовах!

Коли встали з-за столу, кравець показав усім малюнок із зображенням кардинала, що його він прибив до дверної стулки на знак своєї поваги до високої особи, а також щоб мати змогу похвалитися перед усяким, хто трапиться, що кардинал на малюнку не схожий на себе, і що йому, мовляв, випало бачити кардинала особисто, зовсім близько, просто ось в оцій кімнаті.

— То це вони що, отаким його й хотіли намалювати? — спитала Аньєзе.— Одежею він схожий, а...

— Правда, не схожий? — підхопив кравець.— І я завжди кажу те саме: адже нас обдурити годі, чи не так? Ну та гаразд, тут хоч його ім'я написано — все ж пам'ять.

Дон Абондіо поспішав. Кравець узявся знайти воза, щоб підвезти їх аж до підніжжя гори, на якій стояв замок. Він відразу вирушив на пошуки, невдовзі повернувся й сказав, що віз їде. А тоді запропонував донові Абондіо:

— Синьйоре курато, якщо зволите взяти з собою туди нагору яку-небудь книжечку, щоб побавити час, то я, хоч і бідний, але можу прислужитися вам,— адже я трохи читаю задля розваги. Твори, звичайно, не на ваш смак, книжки в мене народною мовою, та все ж...

— Дякую, дякую,— відповів дон Абойдіо,— нині такі часи, що голови ледве вистачає, щоб упоратися з найнеобхіднішим.

Поки відбувався обмін чемностями, прощальними словами, побажаннями щасливої дороги, запрошеннями та обіцянками заїхати дорогою назад, віз підкотив до воріт. В нього поставили кошики, потім повсідалися їздці, а тоді вирушили з дещо більшими вигодами й душевним спокоєм у другу половину своєї подорожі.

Кравець сказав донові Абондіо істинну правду про Безіменного. Дійсно, від того дня, як ми з ним розпрощались, він безперестану робив далі те, що поставив собі тоді за мету, а саме: виправляв учинене ним зло, шукав миру з усіма, допомагав бідним, одно слово, постійно чинив добро, де тільки можливо.

Сміливість, якою він славився в минулі часи, нападаючи сам або захищаючись, нині виявлялася в тому, що він не робив ні того, ні іншого. Ходив завжди один, беззбройний, готовий прийнятибудь-який удар за ту силу-силенну лиходійств, які вчинив, упевнений в тому, що вдаватися до сили, захищаючи того, хто заборгував стільком людям, було б рівноцінно новому лиходійству; він був певен, що всяке зло, вчинене йому, було б образою бога, але справедливою відплатою йому самому. А карати за образу він має менше права, ніж хто інший.

Незважаючи на все те, він був захищений нітрохи не менше, аніж за того часу, коли задля своєї безпеки тримав при собі таку силу озброєних людей, не рахуючи себе самого. Пам'ять про його колишню жорстокість і нинішня очевидна для всіх сумирність начебто мали б: перша — викликати постійне бажання помсти, друга — робити цю помсту такою легкоздійсненною, а тим часом вони, навпаки, відганяли всяку думку про помсту й вселяли захват, що й правив йому за головний засіб захисту. Адже це був той самий чоловік, якого ніхто не зміг упокорити і який упокорив сам себе. Притаєні кривди, в минулому розпалювані його зневагою до людей і страхом перед ним, розвіялися перед упокореним виглядом Безіменного. Покривджені подіставали, всупереч усяким сподіванням і без жодного ризику, таке вдоволення, якого не змогли б дістати навіть від найуспішнішої відплати, а саме: вдоволення бачити такого чоловіка, коли він розкаявся в своїх гріхах і, так би мовити, поділяв їхнє власне обурення. Багато хто, таївши в серці впродовж багатьох років гірке й болісне почуття свого безсилля перед Безіменним, знаючи всю неспроможність відплатити йому за яку-небудь велику кривду, — тепер, зустрівши його-віч-на-віч, беззбройного, з виглядом людини, яка не хоче чинити опору, відчували в собі єдине бажання — висловити йому свою повагу. В цьому добровільному приниженні увесь вигляд Безіменного, манера триматися набули всупереч його волі щось вищою мірою величне й благородне, бо ж більше, ніж доти, у його поводженні виявлялась цілковита зневага до небезпеки.

Навіть найбрутальніша й найскаженіша ненависть була ніби зв'язана й стримувалась загальним схилянням перед цим розкаяним і милосердним чоловіком, і те схиляння було таке велике, що нерідко він потрапляв у скрутне становище, бо мусив оборонятися від виявів цього почуття й пильнувати, щоб не виказати на виду й у вчинках свого каяття й щоб надто не принижуватися, аби не бути надто піднесеним. У церкві він вибрав собі найостанніше місце, і ніхто б не посмів сісти на нього, бо це було б рівноцінним захопленню почесної посади. Скривдити цього чоловіка або навіть поставитися до нього без належної поваги могло б здатися не так нахабством ї ницістю, як блюзнірством. Ці та й інші причини відвертали також від нього караючий меч правосуддя, гарантуючи йому і з цього боку безпеку, про яку він навіть не думав. Громадське становище Безіменного й родинні зв'язки, завжди використовувані для повного захисту, важили для нього саме тепер набагато більше, бо за його іменем, досі славетним своєю підлістю, уже закріпилася слава чоловіка взірцевої поведінки, слава навернення. Влада і знать висловлювали з цього приводу свою радість так само відверто, як і народ. Тож було б принаймні дивно виявити жорстокість щодо людини, яка стала предметом загального захоплення. До того ж власті, зайняті постійними і часто невдалими придушеннями давніх і нових бунтів, могли бути якоюсь мірою вдоволеними, нарешті позбувшися неприборканого й неспокійного бунтівника,— тим паче що це навернення принесло з собою таке переродження, яке власті не звикли бачити і навіть не наважувалися вимагати. Непокоїти святого навряд чи було б гарним засобом для того, щоб забути про сором за своє колишнє невміння напоумити злочинця, а покара задля прикладу, в разі її застосування, призвела б тільки до того, що остаточно відбила б у таких, як він, бажання стати на шлях істинний. Можливо також, що роль, яку зіграв у цьому наверненні кардинал Федеріго, і його ім'я, зв'язане з іменем наверненого, правили для останнього ніби за священний щит. Та й за тогочасних обставин і понять, при тих своєрідних взаємних стосунках духовної й світської влади (а священики та вельможі часто бували на ножах між собою, ніколи, однак, не прагнучи до взаємознищення, навпаки, постійно чергуючи ворожі дії з актами взаємовизнання й свідченнями поваги, крокуючи часто навіть укупі до загальної мети, а втім, ніколи не укладаючи миру), отож за тогочасних обставин і понять до певної міри могло здаватися, що примирення з духовною владою несло з собою забуття, навіть повне прощення гріхів владою світською, оскільки перша самотужки домоглася бажаного для обох.

Отже, цього чоловіка, на якого — був би він зробив хибний крок і впав — навперебій би накинулися великий і малий, щоб розтоптати, тепер щадили всі.

Щоправда, було й чимало таких, кому це навернення — спричинившись до такого шуму — дало все що завгодно, крім задоволення; то все були наймані злочинці, численні співучасники лиходійстві вони втрачали ту могутню силу, на яку звикли спиратися. Адже вмить урвалися всі ниточки давно задуманих підступів, можливо, навіть саме в ту мить, коли вже мала надійти звістка про їхнє невдале завершення. Але ми вже бачили, які розмаїті почуття викликало це навернення у найманих убивць, що перебували тоді при Безіменному, й почули про це з його власних вуст: подив, горе, смуток, досаду — всього потроху, крім презирства й ненависті. Те саме відчували й інші його поплічники в різних місцях, а так само й спільники більш високого польоту, зачувши приголомшливу новину. Зате скільки зненависті дісталося кардиналові Федеріго — про це свідчать наведені в іншому місці слова Ріпамонті. На Федеріго дивилися як на чоловіка, що втрутився в чужі справи, аби розладнати їх, а Безіменний прагнув тільки до спасіння своєї душі — на це ніхто не мав права скаржитись.

Потроху більшість найманих убивць, не зумівши пристосуватися до нових вимог і не сподіваючись на зміну справ, пішли геть. Хто подався шукати іншого господаря, можливо, навіть серед колишніх друзів Безіменного; хто завербувався в яке-небудь «терцо»^[153], як тоді казали: іспанське, мантуанське або ще якоїсь із воюючих сторін; хто вийшов на велику дорогу чинити дрібний грабунок на свій страх і ризик; а хто заспокоївся, почавши шахраювати. В такий же спосіб, треба гадати, повелися й усі ті, хто раніше діяв під його керівництвом і по інших околах. Щодо тих, хто зумів пристосуватися до нового способу життя або ж прийняв його доброхіть, то більшість із таких, родом із долини, повернулася на свої поля або до ремесел, вивчених іще змалку, а потім занехтуваних. Прийшлі ж позалишалися в замку як служники; і ті й ті, ніби знов діставши благодать водночас із своїм господарем, жили, як і він, не чинячи й не терплячи зла, беззбройні й усіма шановані.

Коли під час вторгнення найманців декотрі втікачі з потерпілих від нашестя поселень поприходили нагору до замку просити притулку, Безіменний, вдоволений тим, що гнані шукають пристановища в тих самих стінах, на які так довго поглядали здалеку, ніби на велетенське чудовисько, прихистив цих позбавлених даху людей скорше з вияву вдячності, аніж звичайної ласки; він звелів сповістити, що його замок відчинено для всякого, хто захоче знайти в ньому притулок, і відразу постановив привести до стану оборони не тільки замок, а й усю долину на той випадок, якби ландскнехти або каппеллетті спробували зайти сюди, щоб похазяйнувати. Він зібрав усіх служників, нечислених, зате відданих, і звернувся до них із промовою про те, що господь посилає їм і йому гарну нагоду допомогти ближнім, яких вони в свій час так пригнічували й примушували тремтіти. Своїм звичайним владним голосом, який виказував певність цілковитого послуху, він виклав у загальних рисах те, чого вимагав від них, а надто докладно розповів; як поводити себе, щоб люди, які приходили сюди нагору в пошуках пристановища, вбачали в них тільки друзів і захисників. Потім він наказав попереносити з кімнати на горищі вогнепальну, ріжучу й колючу зброю, яка вже певний час валялася там купою, й пороздавав її. Своїм селянам і орендарям у долині він звелів переказати, щоб усі охочі приходили зі зброєю до замку. Тим, хто не мав зброї, він давав свою; відібрав декотрих, призначивши їх ніби командирами, і поставив інших під їхнє командування, порозставляв пости біля всіх проходів і в інших місцях долини, на схилі гори, біля замкових воріт; встановив години й порядок, зміни вартових, як у справдешньому таборі і як це було заведено в самому замку за часів злочинного життя його володаря.

В одному кутку цієї ж кімнати на горищі окремо стояла або лежала на підлозі зброя, яку носив тільки він сам. Тут був його знаменитий карабін, мушкети, шпаги, мечі, пістолети, криві ножі, кинджали. Ніхто з слуг не торкнувся їх; вони вирішили спитати господаря, яку зброю він накаже принести собі. «Ніяку»,— відповів Безіменний і, чи то через обітницю, чи то навмисне, так і залишався беззбройним на чолі цього своєрідного гарнізону.

Водночас він доручив чоловікам і жінкам, які працювали в нього або були його підвладні, влаштувати у палаці житло для чимбільшої кількості людей, порозставляти ліжка, порозкладати солом'яники та матраци по кімнатах і покоях, перетворених на загальні спальні. Він також дав розпорядження підвозити в достатку харчові припаси, щоб прогодувати гостей, яких йому пошле господь і яких щодень справді ставало чимраз більше. Сам він ніколи не сидів згорнувши руки. В замку або поза ним, сходячи догори й спускаючись донизу, він обходив усю долину, усюди давав розпорядження, підбадьорював людей, міняв варту, словом і ділом, навіть просто своєю присутністю робив і підтримував порядок. У будинку й на дорозі він зустрічав новоприбулих. І всі, вже бачивши його або зустрічаючи вперше, дивилися на нього з захватом, на мить забуваючи ті злигодні та страхи, що позаганяли їх на отакенну височину, І оберталися ще раз подивитися йому вслід, коли, розставшися з ними, він ішов далі в своїх справах.

Розділ тридцятий

Хоча найбільший наплив народу був не з того боку, звідки троє наших утікачів прямували до долини, а з протилежного входу в неї, проте й тут їм назустріч траплялися супутники й товариші в біді, які вже повиходили або починали виходити з попередніх доріжок та вузьких путівців на великий шлях. За таких обставин усі зустрічні відчувають себе немов давні знайомі. Щоразу, коли віз наздоганяв якогось пішохода, подорожні засипали одне одного запитаннями й відповідями. Хто втік загоди, як і наші подорожні, не дожидаючи приходу солдатів; хто уже чув звуки барабанів і труб; хто навіть устиг побачити самих солдатів і описував їх так, як звичайно описують щось перелякані люди.

— Нам іще поталанило,— говорили обидві жінки,— тож подякуймо Господові. Кат його бери, все те майно: хоч самі зосталися цілі.

Але дон Абондіо не бачив причини радіти разом з ними. Навпаки, оцей наплив народу, а ще більший наплив з другого боку долини, про який він здогадувався, починав вселяти в нього тривогу.

— Оце так історія! — буркотливо казав він обом жінкам, коли нікого не було поблизу.— Оце так історія! Хіба ви не розумієте, що дозволити збиратися такій тьмі народу в одному місці — це однаково ніби навмисне заманювати сюди солдатів? Адже всі забирають із собою своє добро, і в будинках не залишається нічого; тож солдати й розміркують, що, мовляв, там нагорі накопичились усякі скарби! І неодмінно завітають туди. Нещасний я чоловік: вліз у таку халепу!

— Та що ви! Навіщо ж їм дертися нагору? — відказувала Перпетуя.— У них своя дорога. До того ж я завжди чула, що під час небезпеки краще, коли збирається багато людей.

— Багато! Багато! — перекривив її дон Абондіо.— Нещасна жінка! Хіба ви не знаєте, що один ландскнехт із'їсть живцем цілу сотню таких, як ми? Та й потім, коли вони розпочнуть свої дурні витівки, то велика нам буде радість! Воюватися з ними? Ох, я нещасний! То вже краще було йти просто в гори. І загорілося ж усім зібратися в одному місці!.. Які ж бо дурні! — пробурчав він тихше.— Усі знай сунуть, знай сунуть сюди — одні за одними, наче вівці, без усякого пуття.

— Як отак міркувати,— зауважила Аньєзе,— то й вони можуть сказати про нас те саме.

— Та помовчіть хвильку,— мовив дон Абондіо,— балаканиною тут годі зарадити. Що зроблено, те зроблено. Коли ми вже тут, то доведеться тут і залишитися. Усе буде за волею провидіння. Нехай нам бог помагав.

Але його настрій ще дужче погіршав, коли він побачив при вході в долину неабияку варту з озброєних людей, що стояли біля дверей якогось будинку та розташувалися на нижньому поверсі. Усе це скидалося на казарму. Він куточком ока глянув на них. Це були вже не ті обличчя, які йому довелося побачити під час своїх перших злощасних відвідин; коли серед них і траплялися декотрі з попередніх браві, то ці, в усякому разі, помітно змінились. І все ж не можна сказати, що це видовище було для нього особливо приємне. «Ох, я нещасний! — подумав він.— Ось вони й починаються, оці дурні витівки. Та інакше й не могло бути: від такого чоловіка цього й слід було сподіватися. Тільки ж що він надумав? Воювати, чи що? Зображати з себе короля? Ой, я нещасний! За таких обставин хоч під землю ховайся, а він усіляко намагається привернути до себе увагу, сам так і лізе на очі,— коли ваша ласка, ласкаво просимо!»

— От бачите, господарю,— сказала йому Перпетуя,— і тут є хоробрі люди, вони зуміють захистити нас. Хай-но тепер поткнуться сюди солдати! Тут народ зовсім інший, це не наші боягузи, які тільки й уміють що давати драла.

— Та цитьте-бо ви! — стиха, але сердито відповів дон Абондіо.— Цитьте! Ви й самі не знаєте, що кажете. Благайте бога, щоб солдати поспішали й не завітали сюди поцікавитись, що тут діється і як у цім місці хочуть зробити справдешню фортецю. Хіба ви не знаєте, що на те вони й солдати, щоб брати фортеці? Більше їм нічого й не треба. Для них піти на приступ — однаково що піти на весілля: адже все, що вони знайдуть,— їхня здобич, а людей вони просто дорізують. Бідний я! Усе одно подивлюся, чи не можна де сховатися серед цих скель. Але в битву вони мене не заманять, не заманять, оце вже дзуськи!

— Ну, коли ви навіть боїтеся, щоб вас захищали і допомагали вам...— почала була Перпетуя.

Але дон Абондіо гостро, хоча й стиха, урвав її:

— Замовкніть, та дивіться не подумайте переказувати комусь ці розмови. Запам'ятайте, що тут треба завжди робити веселе обличчя й погоджуватись з усім, хоч би що ви побачили.

В «Страшній ночі» вони застали ще один загін озброєних людей, яким дон Абондіо, однак, чемно вклонився, повторюючи подумки: «Горе ж мені, горе: я потрапив до справжнього табору!»

Тут віз зупинився. Усі повисідали. Дон Абондіо квапливо заплатив і відпустив візника, а тоді почав мовчки сходити нагору з обома своїми супутницями. Вигляд цих місць відновлював у його пам'яті спогади про ті тривоги, які він пережив тут; але тепер до них додавались іще й нові. Аньєзе, котра ніколи не бачила цих місць, але в уяві намалювала собі про них досить фантастичну картину, відтворюючи її перед собою щоразу, коли думала про жахливу Лючіїну подорож, тепер, побачивши їх, по-новому й набагато гостріше переживала цей болісний спогад.

— О боже, синьйоре курато! — вигукнула вона.— Подумати тільки, що моїй бідолашній Лючії довелось їхати цією дорогою!

— Ви зрештою замовкнете, дурна ви жінко! — прокричав їй на вухо дон Абондіо.— Хіба можна вести тут такі розмови? Ви що, не знаєте, що ми в його володіннях? Ваше щастя, що ніхто вас зараз не чує, та коли ви говоритимете отак і далі...

— То це навіть тепер, коли він святий?...— спитала Аньєзе.

— Мовчіть,— відказав їй дон Абондіо,— гадаєте, про святих отак і можна патякати все, що зайде в голову? Краще подумайте, як подякувати йому за те добро, яке він зробив для вас.

— Ну, про це я досі подумала,— чи, може, вам здається, що мені бракує пристойного поводження?

— Пристойне поводження — це не говорити речей, які можуть не сподобатись, а надто тим, хто не звик їх слухати. І добре затямте собі: тут не місце пускати плітки й базікати про все, що спаде на думку. Як ви вже знаєте, це замок поважного синьйора. Бачите, скільки тут товпиться народу. Сюди приходять усякі люди, а тому треба бути чимрозсудливішими: обмірковуйте свої слова, і головне — говоріть якнайменше, тільки в разі крайньої потреби. Промовчите — ніколи не помилитесь.

— Ви куди гірше робите з усіма вашими...— вкинула була Перпетуя.

— Та годі-бо вам! — з люттю засичав на неї дон Абондіо, але враз швидко зірвав з голови капелюха й зігнувся в низькому уклоні, бо, глянувши вгору, побачив, що з гори сходить, прямо до них, Безіменний. Він також помітив і впізнав дона Абондіо й поквапився йому назустріч.

— Синьйоре курато,— мовив він, підійшовши до нього,— я хотів би запропонувати до ваших послуг мій будинок за приємніших обставин. Але, у всякому разі, я дуже радий стати вам бодай якось у пригоді.

— Я був упевнений у великій доброті вашої милості,— відповів дон Абондіо,— тому й узяв на себе сміливість прийти потурбувати вас за таких сумних обставин і, як бачить ваша світлість, я дозволив собі прийти до вас не сам. Ось це моя домоправителька...

— Ласкаво просимо,— сказав Безіменний.

— А ось це,— провадив далі дон Абондіо,— жінка, якій ви вже зволили вчинити добро. Це мати тієї самої... тієї самої...

— Лючії,— мовила Аньєзе.

— Лючії! — вигукнув Безіменний, звертаючись до Аньєзе, низько схиливши голову.— Я — добро? Це я? Господи милосердний! Це ви... робите мені добро, приходячи сюди... до мене... до цього будинку... Ласкаво просимо! Ви несете з собою благословення боже.

— Та що ви! — сказала Аньєзе.— Прийшли тільки потурбувати вас. І до речі,— вела вона далі, наблизившись йому аж до вуха,— мені треба подякувати вам...

Безіменний відразу урвав її, почавши з цікавістю розпитувати про Лючію. Довідавшися про всі новини, вія повернув назад, щоб привести до замку нових гостей, і зробив це всупереч їхній церемонній відмові. Аньєзе підморгнула донові Абондіо, немовби хотіла сказати: «Ось бачите, не дуже нам треба, щоб ви тут лізли до нас із своїми порадами...»

— А у вашій парафії вони вже були? — спитав Безіменний дона Абондіо.

— Ні, синьйоре, я не захотів дожидати цих дияволів,— відповів дон Абондіо.— Сам тільки бог знає, чи пощастило б мені вирватися живим і з'явитися сюди, щоб потурбувати вашу милість.

— Гаразд, не занепадайте духом,— сказав Безіменний,— тепер ви в безпеці. Сюди вони не прийдуть, а якщо й спробують поткнутися, то ми напоготові й зустрінемо їх, як належить.

— Сподіваймося, що не прийдуть,— зауважив дон Абондіо.— Я чув,— додав він, показуючи пальцем на гори, які прикривали долину з протилежного боку,— я чув, що й там вештається інша ватага, але... але...

— Це правда,— відповів Безіменний,— але не сумнівайтесь, ми готові зустріти і їх.

«Між двох вогнів,— думав собі дон Абондіо,— саме між двох вогнів. І як це я піддався? І кому? Двом кумасям! А цей почувається, як риба в воді! Що за народ тепер на світі!»

Коли вони зайшли до замку, синьйор наказав провести Аньєзе і Перпетую до однієї з кімнат приміщення, виділеного для жінок, яке займало три боки другого дворика, в задній частині будівлі, що стояла на видовженому виступі скелі, просто над безоднею. Чоловіків поміщено в правому й лівому крилі другого дворика і в тому, який виходив просто на еспланаду. Середня будівля, що ділила обидва дворики, з'єднані між собою широким коридором, якраз проти головних воріт, була частково зайнята харчовими припасами, а також правила за склад для речей, що їх утікачі хотіли зберегти цілими. В чоловічому приміщенні було кілька кімнат, призначених для духовних осіб, які могли прибути до замку. Безіменний сам провів туди дона Абондіо, що першим вступив у помешкання.

Наші втікачі прожили в замку днів двадцять три — двадцять чотири серед безперестанного руху, в великому товаристві, яке, особливо в перші дні, чимраз більшало. А втім, нічого надзвичайного не сталося. Либонь, не минало й дня, щоб не доводилося братися до зброї. Онде звідти йдуть ландскнехіи! Он там показались каппеллетті! При всякому такому русі Безіменний посилав у розвідку, а коли треба було, то й сам очолював людей, яких завжди тримав при зброї, і вирушав з ними за межі долини, в той бік, звідки загрожувала небезпека. І дивно було бачити цей загін людей, озброєних з голови до п'ят, вишикуваних у бойовому порядку під командою беззбройного чоловіка. У більшості випадків їм траплялися лише фуражири та купки мародерів, які втікали, перш ніж їх встигали злапати. Та одного разу, переслідуючи кількох чоловік, щоб відзвичаїти їх надалі з'являтися в тутешніх місцях, Безіменний отримав звістку, що невелике сусіднє містечко зазнало нападу й пограбування. Те вчинили ландскнехти з різних загонів, які, відставши задля розбою, з'єдналися й стали зненацька нападати на села у сусідстві з тими, де порозташовувалися війська. Вони оббирали й усіляко кривдили жителів. Безіменний звернувся з короткою промовою до своїх людей і повів їх рятувати нещасних.

Прибули вони туди несподівано. Грабіжники, які твердо розраховували на легку здобич, побачили, що їм доведеться мати справу з регулярним загоном, готовим до бою, облишили свій грабунок і, не дожидаючи один одного, кинулися чимскоріше туди, звідки прийшли. Безіменний переслідував їх якийсь час, а тоді, ставши на перепочинок, зачекав, чи не станеться чого-небудь нового. Врешті він повернув додому. Коли він на зворотному шляху переходив урятоване від грабіжників містечко, важко переказати, якими вітаннями та благословеннями проводжали жителі невеликий загін своїх визволителів і їхнього командира.

У замку, серед цього випадкового зборища людей різного стану, звичок, статі та віку, жодного разу не було якогось значного безладу. Безіменний порозставляв у різних місцях варту, яка пильнувала, щоб не виникало жодних непорозумінь, причому це робилося з тим старанням, яке кожен звичайно докладає до всього, в чому належить звітуватися перед господарем.

Крім того, він попросив духовних та інших найавторитетніших з-посеред прихищених тут осіб робити обходи й зі свого боку наглядати за всім. Часто обходив замок і сам Безіменний. Його можна було бачити всюди. Та навіть і за його відсутності вже сама тільки згадка про те, чий це будинок, стримувала від необдуманих вчинків усякого, хто перебував тут. Що ж до розваг, то охочих повеселитися було мало. Думка про домівку та про кинуте майно, а у декого — ще й про близьких та друзів, які позоставалися в більшій небезпеці, вісті, що надходили ззовні,— усе це, послабляючи загальний дух, постійно підтримувало й посилювало у скупченого народу пригнічений настрій.

Проте були й буйні голови, люди міцного гарту й бадьорішого духу, які намагалися провести ці дні чимвеселіше. Вони позалишали свої домівки, не маючи достатньо сили захищати їх, але не знаходили вдоволення в пхиньканні та зітханнях за тим, що неможливо було вернути. Ці не силкувались уявити собі подумки те спустошення, яке, на їхнє лихо, їм таки судилося побачити. Знайомі між собою родини тримались укупі або й, опинившись тут нагорі, вступали в нові дружні зв'язки. Зборище в такий спосіб розпалося на розмаїті гуртки відповідно до уподобань та звичок кожного. Хто мав якісь гроші, той ходив обідати в долину, де з цієї нагоди нашвидкуруч було відкрито кілька шинків. В одних утікачів кожен проковтнутий шматок супроводився зітханнями, і тільки й було мови, що про лихо, яке спіткало їх; інші — навпаки, про злигодні й не згадували, говорили, що про них не слід і думати. Тим, хто не міг або не хотів витрачатися на їду, роздавали хліб, суп і вино. Крім того, щоденно накривали кілька столів для тих, кого господар запрошував на обід окремо. До останніх належали й наші знайомі.

Щоб не їсти хліба на дурничку, Аньєзе й Перпетуя зголосилися взяти участь в обслуговуванні втікачів, прийнятих із такою щедрою гостинністю, і це забирало в них значну частину дня. Решту часу вони проводили в балачках із приятельками, з якими познайомилися в замку, та із злощасним доном Абондіо. Йому не було чого робити, проте він не нудьгував, бо ж страх був постійним його супутником. Безпосередній страх перед нападом солдатів, очевидячки, минувся, а якщо й лишився, то не дуже його непокоїв, бо, трошки поміркувавши, дон Абондіо зміг переконатися, який безпідставний був той страх. Але картина околу, що аж кишів з усіх боків солдатнею, вигляд зброї та озброєних людей, які снували перед ним туди й сюди, сам замок і саме цей замок, думки про різні випадки, які могли статися будь-якої миті за таких обставин,— усе це наганяло на нього неясний, несказанний і постійний жах, не кажучи вже про ту тугу, яка гризла його від думки про покинуту домівку. За весь час свого перебування в цьому пристановищі він ніколи не відходив від нього бодай на рушничний постріл і жодного разу навіть не пробував зійти донизу. Єдина його прогулянка полягала в тому, що він виходив на еспланаду і трохи кружляв довкола замку то з одного, то з другого боку, заглядаючи вниз, у безодню, вишукуючи, чи немає де якогось проходу, хоч малесенької стежечки, що нею можна було б вибратися в пошуках затишної місцинки, коли добряче припече. Усім своїм товаришам по пристановищу він виказував глибоке шанування й кланявся дуже низько, але знався з небагатьма. Найчастіше, як ми вже казали, дон Абондіо вів розмови з обома жінками: з ними він відводив душу, і часом бувало й таке, що Перпетуя покрикувала на нього, а Аньєзе навіть соромила його. За столом, де він залишався недовго й говорив дуже мало, він вислухував усі новини про страшне пересування військ; ті новини надходили щоденно, то переказувані від містечка до містечка з уст в уста, то принесені яким-небудь очевидцем, що попервах був наважився зостатися вдома, але врешті втік, не встигнувши нічого врятувати. І щодень випливала чергова історія про якесь нове лихо. Декотрі, оповідачі за покликанням, старанно збирали всі чутки, проціджували всі повідомлення і потім підносили іншим уже самі вершки. Люди заводили суперечки про те, які полки найлютіші, що гірше — піхота чи кіннота, називали, хто як умів, імена відомих кондотьєрів. Розповідали про їхні колишні діяння, докладно перелічували стоянки та переходи: такого-то дня такий-то полк розпорошився по таких-то містечках, а завтра він, мовляв, налетить на інші, такі й такі, де тим часом лютує й чинить іще гірші лиходійства інший полк. Найбільше брали до уваги й намагались зібрати відомості про ті полки, які один за одним переходили міст в Лекко, бо можна вже було вважати, що вони подалися геть і, по суті, перебувають за межами країни. Пройшла кіннота Валленштейна; за нею — піхота Мероде, ангальтська кіннота, бранденбурзька піхота, потім — кіннота Монтекукколі, й слідом — кіннота Феррарі, пройшли Альтрінгер, Фюрстенберг, Коллоредо; відтак хорвати, Торквато Конті, за ним ще і ще; волею небес, пройшов і Галіссо — він був останній. Від'їхав і летючий загін венеціанців, отож вся країна врешті звільнилася. Ті втікачі, що з'явилися до замку з містечок, які були захоплені першими і першими звільнені, покинули своє пристановище; щодня верталися додому все нові й нові втікачі, як ото після осінньої бурі з густолистої крони великого дерева з усіх боків вилітають птахи, прихистившися там на час негоди. Троє наших знайомих пішли майже останніми, а все через дона Абондіо, який побоювався, що коли повернутися додому надто швидко, то неодмінно наштовхнешся на бродячих ландскнехтів, котрі повідбивалися й повідставали від війська. І хоч би скільки Перпетуя розводилась про те, що чим довше баришся, тим більше розпалюєш у грабіжника бажання залізти в будинок і позабирати останні пожитки, однак, коли йшлося про врятування власної шкури, дон Абондіо завжди виходив переможцем,— якщо тільки безпосередня небезпека не змушувала його зовсім втрачати голову.

У призначений для від'їзду день Безіменний звелів приготувати біля «Страшної ночі» карету, куди заздалегідь сказав покласти запас білизни для Аньєзе. Відкликавши її вбік, він змусив її взяти також згорточок скуді на залагодження тієї шкоди, яку вона виявить у себе вдома, хоча вона била себе в груди й невпинно повторювала, що в неї ще залишилися гроші.

— Коли побачите свою добру нещасну Лючію...— мовив він наприкінці до Аньєзе,— а я, зрозуміло, певен, що вона молиться за мене, бо я вчинив їй стільки зла,— то скажіть, що я дякую їй і сподіваюся, що та молитва принесе також і їй самій благословення боже.

Потім він виявив бажання провести всіх трьох гостей аж до карети. Хай читач уявить собі сам підлесливі я удячливі слова дона Абондіо та милі речі Перпетуї. Нарешті карета рушила. Як і було домовлено, усі спинилися на короткий час, навіть не присівши, в будинку кравця, де наслухалися чого завгодно про проходження військ,— звичайні розповіді про пограбування, побої, розорення та всякі мерзоти,— але, на щастя, в їхніх краях ландскнехти не з'являлися.

— Так, синьйоре курато! — сказав кравець, підсаджуючи дона Абондіо в карету.— Добре було б надрукувати в книжках про такий розгром.

Проїхавши ще трохи дорогою, наші подорожні самі побачили те, про що чули стільки розповідей. Спустошені виноградники, але не так, як це бував після збирання винограду, а наче після бурі з градом; лози пообдирані й попереплутувані, кілки повиривані, земля із слідами від чобіт, усіяна сучками, листям, висохлими пагонами; поламані дерева без верхівок; загорожі подірявлені. А в селах і двері позламувано, рами позривано; уламки та ганчір'я позвалювано на купи або розкидано по вулицях; важке повітря і ще важчий сморід із будинків; жителі зайняті роботою — хто прибирає нечистоти, хто терміново лагодить віконні рами, а декотрі просто, зібравшися в гурток, діляться одне з одним своїм лихом; коли карета проїжджала мимо, до дверцят з усіх боків тяглися руки, просячи милостиню.

З такими картинами то перед очима, то в думках і сподіваючись знайти щось схоже в себе вдома, наші подорожні нарешті дісталися до свого села і справді знайшли те, чого чекали.

Аньєзе попросила скласти свої речі в кутку дворика, який виявився найчистішим місцем у всій господі. Потім вона заходилася мести в будинку, збирати й чистити ту дещицю, що їй залишено. Покликала теслярів і коваля полагодити найзначніші пошкодження і, розглядаючи пару за парою подаровану їй білизну та перелічуючи нові цехіни, казала собі подумки: «Я ще щасливо відбулася; спасибі Господові Богу й Мадонні та ще цьому доброму синьйорові; отак просто й можу сказати, що відбулася щасливо».

Дон Абондіо й Перпетуя зайшли до свого будинку, не послуговуючись жодними ключами. З кожним їхнім кроком у коридорі отруйний сморід ставав чимраз дужчим, змушуючи їх сахатися, затуляючи носи; вони попрямували до кухонних дверей і ввійшли навшпиньках, вибираючи, куди ставати, щоб випадково не вступити в нечистоти, що вкривали підлогу. Кинули погляд довкола. Цілого нічого не видно; тільки рештки та уламки того, що колись стояло в різних місцях, видніли тепер по всіх закутках; пух і пір'я від Перпетуїних курей, клапті білизни, листки з календарів дона Абондіо, черепки від кухонних горщиків і тарілок — усе це валялося купками або порозкидане. На самому тільки вогнищі можна було бачити докази моторошного розгрому. То були рештки погаслих головешок, які явно свідчили, що колись вони були ручкою крісла, ніжкою стола, дверцятами шафи, клепкою барильця, де зберігалось вино, яке так цілющо діяло на шлунок дона Абондіо. Решту перетворено на попіл та вугілля; послуговуючись цими ж таки вуглинками, погромники, щоб трохи перепочити, понамальовували на стінах різні пики й прикрасили їх чотирикутними шапочками, тонзурами та глибокими зморшками, умудрившися в такий спосіб позображати священиків, намагаючись при цьому зробити їх якнайбридкішими й смішнішими,— намір, який, сказати правду, цим художникам легко вдався.

— От свині! — вигукнула Перпетуя.

— От шахраї! — вигукнув дон Абондіо; і обоє стрімголов кинулись у розчинені двері, що виводили в город.

Вдихнувши свіжого повітря, вони попрямували просто до фігового дерева, але ще здалеку побачили, що землю перерито, і обоє мимоволі скрикнули. Наблизившись, вони справді замість своїх закопаних скарбів знайшли тільки відкопану яму. Тут почалися докори: дон Абондіо накинувся на Перпетую за те, що та не зуміла все добре сховати. Гадаєте, Перпетуя змовчала? Накричавшися досхочу, обоє, простягнувши руки з вказівним пальцем в бік ями й буркочучи, усе так само вдвох подалися далі. І будьте певні, скрізь вони знаходили майже те саме. Уже й не знаю, скільки часу вони мучилися, прибираючи й чистячи будинок, тим паче що в ті дні важко було розраховувати на чиюсь допомогу. Не знаю, скільки часу їм довелося жити, як у таборі, пристосовуючись так або сяк, потроху лагодячи двері, купуючи меблі та начиння,— і все те за гроші, позичені в Аньєзе.

На додачу, це лихо спричинилося до цілого ряду інших неприємних сутичок. Річ у тім, що Перпетуї, шляхом усяких запитань та розпитів, вистежувань та винюхувань, вдалося дізнатися, ніби дещо з украденого або знищеного солдатами господарського начиння насправді було ціле й неушкоджене по будинках декотрих місцевих жителів. Вона почала чіплятися до свого господаря, щоб він не посоромився заявити про це й зажадав повернути своє добро. Вчинити більшу неприємність донові Абондіо було б, либонь, неможливо, адже його речі перебували в руках шахраїв, тобто людей, з якими йому найбільше хотілося жити в мирі й злагоді.

— Нічого не хочу знати про ці речі,— казав він.— Скільки разів мені повторювати вам: що з воза впало, те пропало. То як по-вашому — я повинен ще й мордуватися тим, що мій будинок розграбовано?

— Атож,— відповідала Перпетуя.— Ви дозволите й очі собі видряпати. Красти у інших — гріх, а у вас — гріх не красти.

— І хочеться ото вам молоти такі дурниці! — відказував дон Абондіо.— Замовкніть, прошу!

Перпетуя замовкала, але здавалася не відразу й використовувала усяку нагоду, аби завести розмову спочатку. Дійшло до того, що бідолаха вже й не жалкував уголос, якщо йому бракувало якоїсь речі саме в ту мить, коли вона була найпотрібніша, бо вже вкотре йому доводилося чути від Перпетуї: «Підіть самі й попросить її у того, в кого вона зараз, хіба б він став тримати її й досі, якби ви не такий роззява».

Інший і ще більший неспокій викликали в дона Абондіо чутки про те, що, як він і передбачав, кожного дня й далі проходять окремі солдати; тим-то йому повсякчас здавалося, що ось-ось один з них, а то ще й цілий гурт, з'явиться біля дверей його будинку, які він наказав полагодити насамперед і постійно тримав на засуві. Однак, хвалити бога, такого жодного разу не сталося. Проте не встигли ще минутися ці страхи, як прийшла нова біда.

Але ми покинемо нашого бідолаху. Мова тепер піде не про його особисті страхи, не про лиха кількох містечок, не про минуще нещастя. 

Розділ тридцять перший

Чума, що її вторгнення до міланських володінь водночас із бандами найманців так побоювався Санітарний трибунал, і справді з'явилась; так само відомо, що вола там не спинилася, а захопила й обезлюдила значну частину Італії. Тримаючись за основну ниточку нашої історії, ми переходимо до розповіді про головні епізоди цього громадського лиха,— зрозуміло, тільки в межах міланських володінь, і передусім у Мілані, оскільки мемуари цієї доби писано майже виключно про місто (добре це чи погано, але факт). І в цій розповіді, щиро кажучи, ми ставимо собі за мету не тільки змалювати те становище, в якому опиняться наші герої, але й водночас ознайомити читачів якнайкоротше й наскільки це виявиться нам під силу зі сторінкою вітчизняної історії, більше вікопомною, аніж добре вивченою.

Серед численних сучасних розповідей немає жодної, яка б сама по собі була достатня й могла дати про цю подію бодай якесь чітке й послідовне уявлення; також немає нікого, хто міг би допомогти створити його. У кожній з цих розповідей, а так само й написаній рукою Ріпамонті, який, проте, перевершує інших авторів кількістю й добором фактів, а ще більше — способом їхнього розгляду, замовчуються факти суттєві. У кожній подибуються фактичні помилки, які можна виявити й виправити, послуговуючись якимсь іншим описом або нечисленними уцілілими урядовими розпорядженнями, виданими й не виданими. Часто в одній розповіді наведено причини, що їх наслідки, ніби взяті з повітря, випадало знаходити в інших розповідях. Зате всюди панує дивна плутанина в часі й викладенні подій, таке собі безперестанне ходіння туди й сюди, ніби наосліп, без загального плану, без плану окремих місць,— між іншим, це одна з найзвичайніших і найочевидніших особливостей усіх книжок тієї доби, а надто книжок, писаних народною мовою, принаймні в Італії. Чи так само стоїть справа в решті Європи,— те знають люди вчені, а ми в цьому сумніваємось. Жоден письменник наступної доби не брався вивчати й порівнювати ці мемуари, щоб скласти з них безперервний ланцюг подій, послідовну історію чуми; тож звичайне уявлення про неї має бути, в усякому разі, дуже неточним і дещо плутаним — це неясне уявлення про великі лиха й великі помилки (а сказати правду, і тих і тих було більше, ніж можна собі уявити), уявлення, побудоване скорше на міркуваннях, аніж на фактах,— на деяких окремих фактах, нерідко відірваних від найхарактерніших обставин, без врахування особливостей доби, без розуміння причини і наслідків, тобто послідовності ходу подій.

Досліджуючи й порівнюючи з великою ретельністю всі друковані спогади й деякі не видані, а також окремі (беручи до уваги невелику кількість уцілілих) офіційні документи, ми прагнули скласти з усього цього хоч і не те, що нам би хотілося, та все ж дещо таке, чого досі не було зроблено. Ми не збираємося наводити всі публічні акти і навіть згадуватимемо не всі якоюсь мірою гідні пам'яті події. Ще менше ми претендуємо на те, щоб вважати читання оригінальних джерел непотрібним тому, хто хоче скласти собі повніше уявлення про цю подію: ми надто добре відчуваємо, яка жива, безпосередня і, так би мовити, невичерпна сила завжди міститься в таких творах, хоч би як їх задумано й побудовано. Ми тільки спробували з'ясувати й встановити найбільш загальні й важливі факти, розставити їх у послідовному порядку, скільки це дозволяє їхнє значення й характер, розглянути їхнє взаємовідношення й подати стислу, але правдиву й зв'язну розповідь про це лихо, поки хтось не зробить цього краще від нас.

Отож на всій території, де проходили війська, по будинках, а то й просто на дорозі, траплялися трупи. Невдовзі то в тому, то в тому селі почали захворювати й помирати окремі люди і цілі родини від дивної болючої хвороби з ознаками, що були невідомі більшості населення. Проте декотрим людям ці ознаки не здавалися новими — тим небагатьом, які ще пам'ятали чуму, що спустошила п'ятдесят три роки перед цим значну частину Італії, а надто міланські володіння, де її назвали і ще й досі називають чумою Сан-Карло. Отака сила милосердя! Серед отих різних, отих грізних спогадів про загальне лихо саме завдяки милосердю збереглася пам'ять про одного чоловіка, священика, бо цьому чоловікові воно навіяло почуття і вчинки ще вікопомніші, ніж самі нещастя; це милосердя штовхнуло й потягло його в самісіньку гущу страждань, зробивши ватажком, підпорою, прикладом, добровільною жертвою; із загального лиха воно створило для цього чоловіка ніби арену для подвигу й назвало його іменем саме оце лихо, як ото називають велике завоювання чи велике відкриття.

Протофізик^[154] Лодовіко Сеттала, що не тільки бачив теперішню чуму, але й був один із найневтомніших, найбезстрашніших і, незважаючи на свою тогочасну молодість, один із найвідоміших діячів, давно запідозрював її наближення. Він перебував увесь час насторожі, уважно стежив за всіма повідомленнями про неї і 20 жовтня доповів Санітарному трибуналові про те, що в районі Кьюзо (крайньому на території Лекко, який межував з Бергамо) спалахнула заразна хвороба. Але жодного рішення з цього приводу, як це видно з «Повідомлення» Тадіно, ухвалено не було.

Та невдовзі надійшли такі самі повідомлення з Лекко і Беллано. Тоді трибунал прийняв рішення, яке зводилося лише до того, щоб послати комісара, який мав дорогою прихопити в Комо лікаря й відвідати з ним названі місця. Обидва вони чи то через невігластво, чи ще чомусь дозволили якомусь старому й темному белланському перукареві переконати їх у тому, що те захворювання — зовсім не чума, а звичайний у деяких місцях наслідок осінніх болотяних випарів, а в інших випадках — наслідок нестатків і злигоднів, перенесених під час нашестя найманців. Цю думку комісар доповів трибуналові, який, очевидно, на цьому й заспокоївся.

А що звідусіль надходили все нові повідомлення про чимдалі більшу смертність, то було виряджено два делегати, щоб розглянути питання й ужити заходів. Це були вищеназваний Тадіно і один з аудиторів трибуналу. Коли вони прибули на місце, хвороба вже так поширилася, що докази були під рукою й шукати їх не доводилось. Об'їхали територію Лекко, Вальсассіну, береги озера Комо, райони під назвою Монте-ді-Бріанца і Джера д'Адда, і всюди бачили містечка, то позагороджувані на вході решітками, то майже спорожнілі — їхні жителі порозбігались або розташувались у чистому полі; «і вони здавалися нам,— пише Тадіно,— якимись дикими створіннями, що тримали в руках хто м'яту, хто руту, хто розмарин, а хто пляшечку з оцтом».

Делегати довідалися про число померлих — воно було приголомшливе; пооглядавши хворих і трупи, вони скрізь познаходили огидні й страшні сліди чуми. Делегати негайно в письмовій формі повідомили про ці зловісні новини Санітарний трибунал, який, отримавши їх, того ж таки дня, а саме 30 жовтня, наказав, як пише той самий Тадіно, запровадити особливі перепустки, щоб тримати чимдалі від міста осіб, прибулих з місць, де поширилася зараза. І, поки складався указ, було дано з цього приводу деякі попередні розпорядження митним чиновникам.

Тим часом делегати вжили заходів, які здались їм найкращими, і повернулися з сумним переконанням, що цих заходів не досить, щоб лікувати й зупинити хворобу, яка вже прибрала такої тяжкої форми й так поширилась.

Повернувшися 14 листопада й склавши звіт трибуналові в усній, а потім і в письмовій формі, делегати дістали від нього доручення з'явитися перед губернатором і доповісти про становище. Вони вирядились туди і принесли таку відповідь: губернаторові, мовляв, було дуже прикро чути ці новини, які його глибоко схвилювали, однак воєнні турботи невідкладніші: sed belli graviores esse curas. Так пише Ріпамонті, який розбирав реєстриСанітарного відомства й мав бесіду з Тадіно (саме на нього й було покладено цю місію, якщо читач пригадує, це була друга така місія з таким самим наслідком.) Через кілька днів, 19 листопада, губернатор оголосив указ, де звелів влаштувати громадське святкування з нагоди дня народження принца Карло, первістка короля Філіппа IV, анітрохи не непокоячись і не думаючи про ту небезпеку, яку несло в собі таке велике скупчення народу за таких обставин. Губернатор наказував, щоб усе було як звичайно, неначе його ні про що не попереджували.

Цей чоловік, як ми вже казали, був знаменитий Амброджо Спінола, посланий виправити становище на фронті, загладити похибки дона Гонсало і, до речі, взяти на себе управління Міланським герцогством. Слід нагадати, що помер він через кілька місяців, під час цієї самої війни, яка принесла йому стільки хвилювань, і помер не від ран, на полі бою, а в ліжку, від прикрощів та неспокою, спричинюваних докорами, нападами й усякими прискіпуваннями з боку тих, кому він служив. Історія оплакала його долю й засудила невдячність тих людей. Вона з великим старанням описала його воєнні й політичні подвиги, уславила його далекозорість, завзяття й твердість. Вона могла б також дошукатися, куди поділись усі ці риси, коли чума насувалася, а потім зненацька заскочила населення, доручене його опіці, вірніше, самоуправству.

Проте, залишаючи чинною догану цьому чоловікові, слід вказати на обставину, яка дещо послаблює подив перед його поведінкою й водночас викликає подив іншого гатунку, і то набагато більший, а саме: перед поведінкою населення,— я хочу сказати, тієї його частини, якої чума ще не торкнулася і яка мала всі підстави боятися її. Коли надійшли вісті з сіл, де хвороба вже лютувала (ці села ніби півкільцем охоплюють місто, подекуди на відстані якихось вісімнадцяти-двадцяти миль), хто міг тоді передбачити, що весь народ відразу не заворушиться, не запрагне створити собі безпеку всякими заходами, добре чи погано задуманими, що його не охопить занепокоєння? А все ж, коли мемуари цієї доби і були в чомусь цілком одностайні, то саме в твердженні, що нічого такого не сталося. Голод минулого року, утиски вояччини, душевні потрясіння — всього цього було досить, щоб пояснити чимдалі більшу смертність. Якщо на площі, в крамниці або вдома хтось заводив мову про навислу небезпеку, натякаючи на чуму, то його зустрічали недовірливими насмішками й зневажливими висловленнями. Така сама безтурботність, така сама, краще сказати, сліпота й така сама впертість панували в сенаті й у Раді декуріонів.

Зате кардинал Федеріго, щойно довідавшись про перші випадки заразної хвороби, приписав своїм пасторським посланням, щоб парафіяльне духівництво між іншими справами якнайчастіше навіювало народові думку про серйозність чимраз ближчої небезпеки й найсуворіше зобов'язувало всіх сповіщати про кожен новий випадок захворювання, здаючи всі заражені або підозрілі речі^[155]. Це, безперечно, також можна зарахувати до числа його вчинків, гідних хвали.

Санітарний трибунал просив і благав про сприяння, але дістав украй мало, майже нічого. Та й у самому трибуналі не виявляли тієї швидкості дій, якої вимагала нагальна необхідність. Як неодноразово твердить Тадіно і як це ще більше випливає з контексту його повідомлення, головним чином обидва лікарі, переконані в серйозному й прямому наближенні небезпеки, весь час підганяли цю шановну корпорацію, якій самій належало підганяти інших.

Ми вже бачили ту неквапливість, що її виявлено не лише в роботі, але й у збиранні відомостей по одержанні перших звісток про чуму. Ось іще один приклад неквапливості, і то не менш дивної, якщо тільки, зрозуміло, її не викликано перешкодами, які створювало вище начальство: згаданий указ про перепустки, ухвалений 30 жовтня, було оформлено тільки 23 грудня, а оголошено — 29-го, коли чума вже встигла вступити до Мілана.

Обидва — і Тадіно, і Ріпамонті — неодмінно хотіли знати ім'я того, хто перший заніс чуму, та інші обставини, пов'язані з цією людиною і цим випадком. І справді, коли хочеш вивчити першопричину величезної смертності, при якій не тільки годі скласти списки жертв, а навіть підрахувати їх (хіба що приблизно, в тисячах), починає брати якась дивна цікавість дізнатися ці нечисленні перші імена — адже їх можна записати й зберегти. Це своєрідне відчуття, бажання докопатися до першопричини змушує вбачати щось фатальне й визначне як у самих жертвах, так і в їхньому оточенні.

Обидва історики кажуть, що це був італійський солдат, який проходив військову службу в Іспанії. В усьому іншому вони дуже розходяться, починаючи з імені. По Тадіно, це був такий собі П'єтро Антоніо Ловато, з військ, розквартированих на території Лекко; по Ріпамонті — такий собі П'єр-Паоло Локаті — з розквартированих у Кьявенні. Розходяться вони й щодо дня його прибуття до Мілана: перший називає 22 жовтня, другий — той самий день, але наступного місяця. І ні на того, ні на того посилатися не можна. Обидві ці дати пробувають у протиріччі з іншими, набагато вірогіднішими. Проте Ріпамонті, пишучи за дорученням Генеральної ради декуріонів, повинен був мати у своєму розпорядженні багато способів зібрати необхідні відомості, а Тадіно, за своєю посадою, міг бути обізнаний у цьому краще від усякого іншого. А втім, із порівняння інших дат,— вони, як ми сказали, здаються нам точнішими,— випливає, що це сталося до оголошення указу про перепустки, і, якби справа була варта заходу, то можна було б довести або майже довести, що це сталося в перші дні того самого місяця, але, звичайно, читач звільнить нас від цього клопоту.

Хоч хай там як, а цей нещасливий піхотинець і носій лиха ввійшов до Мілана з великим клунком одежі, купленої чи вкраденої у найманців. Він зупинився в будинку своїх родичів, у передмісті Східних воріт, неподалік від монастиря капуцинів. Прибувши, він відразу ж захворів. Його віднесли до лікарні. Нарив, що з'явився у солдата під пахвою, змусив чоловіка, який доглядав його, запідозрити, що то було насправді. На четвертий день хворий помер.

Санітарний трибунал наказав ізолювати й не випускати з дому нікого з його рідні. Його одежу і постіль, на якій він лежав у лікарні, було спалено. Двоє служителів, що ходили коло нього, і чернець, який напучував його, також позахворювали через кілька днів,— усі три чумою. Підозра щодо характеру хвороби, яка виникла в лікарні з самого початку, й ужиті в зв'язку з цим застережні заходи сприяли тому, що зараза тут далі не поширилась. Але солдат залишив її насіння поза лікарнею, і воно не забарилося прорости. Перший, до кого причепилася чума, був господар дому, де проживав солдат, такий собі Карло Колонна, гравець на лютні. Тоді за наказом Санітарного відомства всіх мешканців цього будинку відправлено до лазарету, де більшість із них захворіла, а невдовзі декотрі повмирали з видимими ознаками чуми.

Однак те, що вже було посіяно ними, їхнім одягом та речами, розкраденими ріднею, служниками, мешканцями і прихованими від конфіскації та спалення, приписаного трибуналом, а також нові вогнища зарази, виниклі в місті через недосконалість наказів та недбальство в їхньому виконанні,— усе це, поволі назріваючи, розповзлося повсюди наприкінці того року і в перші місяці наступного, 1630-го. Час від часу то в одному, то в іншому кварталі міста хтось заражався й помирав. А що ці випадки траплялися рідко, то ніхто й не здогадувався, що то насправді таке, і навіть навпаки, в народі міцніла безпідставна шкідлива певність того, що ніякої чуми немає, що її взагалі ніколи й не було. До того ж і численні лікарі, будучи ніби відлунням голосу народного (чи був він і в цьому випадку голосом божим?), висміювали зловісні передбачення й грізні попередження, висловлювані небагатьма. Лікарі мали завжди напохваті назви найзвичайніших хвороб для діагностування кожного випадку чуми, байдуже, які були наявні ознаки й симптоми.

Коли повідомлення про ці випадки й доходили до Санітарного відомства, то здебільше з запізненням і далеко не точні. Страх перед карантином і лазаретом штовхав людей на хитрощі: про хворих не заявляли, моґильників та їхнє начальство підкуповували, від молодших службовців самого трибуналу, посланих для огляду трупів, діставали за гроші фальшиві посвідчення. Проте, якщо трибуналові все ж удавалось виявити якийсь випадок, то він давав наказ спалювати речі хворих, запечатував будинки, відправляючи людей цілими родинами до лазарету. Звідси легко дійти висновку, якими мали бути гнів і ремство населення, «знаті, купців та простого люду»,— як каже Тадіно; адже всі були однаково певні, що все це — непотрібні й даремні прискіпування. Гнів упав насамперед на обох лікарів — на вищеназваного Тадіно й на сенатора Сетталу, сина головного лікаря,— і дійшов до того, що досить було їм з'явитися на площі, як на них накидалися з лайкою, а то й камінням. І створилося дивне, своєрідне, гідне, щоб його відзначити, становище, в якому впродовж кількох місяців перебували ці люди: побачивши наближення жахливого лиха, вони вибивалися з сили, щоб його усунути, але наштовхувалися на перешкоди там, де шукали завзятої підтримки, й водночас робилися мішенню для обурених язиків, діставши прізвисько ворогів батьківщини: pro patrie hostibus,— як каже Ріпамонті.

Ця зненависть частково поширилась і на інших лікарів, які теж були впевнені в реальності зарази; вони наполягали на всяких застережливих заходах і намагалися вселити іншим свою сумну певність. Обережніші люди звинувачували їх у легковір'ї й упертості. В очах усіх інших тут крився явний обман, зловмисні підступи, викликані бажанням нажитися на загальному страхові.

Головний лікар Лодовіко Сеттала,— на той час майже вісімдесятирічний дід, професор медицини в Павійському університеті, а потім моральної філософії в Мілані, автор багатьох найвідоміших у той час праць; прославився тим, що подіставав запрошення зайняти кафедру по інших університетах (в Інгольшгаті, Пізі, Болоньї, Падуї) і всі їх відхилив,— був, безперечно, одним з найавторитетніших людей своєї доби. До його слави вченого долучалася ще й слава його життя, а до захоплення ним — почуття величезної прихильності за його велике людинолюбство, виявлене при лікуванні хворих і в добрих справах. Але є одна обставина, яка засмучує нас і притлумлює почуття поваги, навіюване цими достойними рисами (а втім, ця обставина й тоді робила повагу до нього ще більше загального й глибокою): бідолаха поділяв найпоширеніші й найзгубніші пересуди своїх сучасників. Ясна річ, він був передовою людиною, але не відмежовувався від натовпу, а саме це й веде за собою всякі лиха і часто спричиняється до втрати впливу, здобутого іншими шляхами. Отож величезного авторитету, яким він тішився, виявилось у даному випадку, коли лютувала чума, не тільки не досить, щоб здобути перемогу над думкою тих, кого поети називають «темною черню», а директори театрів — «великошановною публікою», але він навіть не допоміг йому уникнути ворожості й обмов з боку тієї її частини, якій нічого не коштує перейти від осуду до наступу й дій.

Якось, коли Лодовіко Сеттала у ношах прямував до своїх хворих, його оточив народ, вигукуючи, що він — верховода тих, хто хоче завести чуму до Мілана. Він, мовляв, наганяє страх на все місто своїм похмурим виглядом, своєю страшною бородою, а все для того, щоб дати роботу лікарям. Натовп і його лють чимдалі зростали; носії, відчувши недобре, прихистили свого господаря в знайомому будинку, що випадково виявився поблизу. Усе це сталося з ним тому, що він ясно бачив лихо довкола, нічого не приховував і хотів урятувати від чуми тисячі людей. Зате коли він іншого разу своєю нещасливою порадою сприяв тому, що одну бідну, нещасну жінку взяли на муки, рвали розпеченими кліщами й спалили як чарівницю тільки за те, що її господар страждав якимись дивними болями в животі, а інший, колишній ЇЇ господар, безтямно закохався в неї^[156], — мабуть, тоді він дістав за свою мудрість від публіки нові похвали і — що вже зовсім важко собі уявити — нове прізвисько: найдостойнішого громадянина.

Проте під кінець березня, спершу в передмісті біля Східних воріт, а потім і по всіх інших кварталах міста, зачастішали випадки захворювання й смертності із страшними виявами судоми, серцебиття, летаргії, марення, із зловісними симптомами — крововиливами та наривами. Смерть майже завжди наставала швидко, бурхливо, нерідко раптово, без найменших попередніх ознак хвороби. Лікарі, які заперечували думку, що це епідемія, і тепер не бажали визнавати того, з чого кепкували доти, однак, змушені підвести під якесь загальне поняття нову хворобу, яка стала надто поширеною і надто явною, щоб залишитись неназваною, зупинилися на назві: злоякісна гарячка, лихоманка-моровиця,— жалюгідна умовність, порожня гра слів, яка, однак, спричинилася до величезної шкоди, бо, вважаючи, що істину знайдено, ці лікарі не допускали визнання того, що необхідно було визнати й бачити, а саме: що хвороба передавалася через дотик до хворого. Влада, ніби пробудившись із глибокого сну, почала дужче дослухатися до вказівок та пропозицій Санітарного відомства й стала виконувати його постанови, необхідні секвестри^[157] та карантини, приписані цим трибуналом. Останній також безперестанно вимагав грошей на покриття чимдалі більших щоденних витрат на лазарет і всякі інші види обслуговування, вимагаючи їх від декуріонів, доки буде вирішено (здається, це так і залишилось невирішеним і встановилося само по собі), чи це видатки міста, а чи королівської скарбниці. На декуріонів і собі насідав великий канцлер, так само за розпорядженням губернатора, який знову вирушив на приступ нещасного Казале; насідав і сенат, вимагаючи від декуріонів подумати, як постачати місто провіантом, перш ніж скінчиться заборона мати стосунки з іншими місцями, якщо епідемія не пошириться і там, і знайти засоби на утримання більшої частини населення, котра лишилася без роботи. Декуріони намагалися роздобувати гроші позичками та податками, а з того, що їм удавалося зібрати, виділяти трохи Санітарному відомству, трохи бідним, а так само купували трохи зерна,— одно слово, частково вдовольняли всякі потреби. Але дні великих нещасть були ще попереду.

Перед керівництвом лазарету, де населення, незважаючи на щоденну смертність, постійно зростало, стояло й інше важке завдання: налагодити обслуговування й дисципліну, дотримуватись приписаної ізоляції та й взагалі встановити режим, запроваджений Санітарним трибуналом. Бо вже спочатку в лазареті панував цілковитий безлад через свавілля самих ув'язнених, а також недбалість і потурання лікарняної обслуги. Трибунал і декуріони, згубивши голову, надумали звернутись до капуцинів і благали падре комісара провінції, який нещодавно заступив померлого падре провінціала, аби той зволив дати їм людей, спроможних правити цим царством відчаю. Комісар запропонував їм за старшого такого собі падре Феліче Казаті, вже літнього чоловіка, що славився своїм людинолюбством, завзяттям, лагідністю, поєднаною з душевною стійкістю,— чого він цілком заслужив, як це побачимо далі. В товариші й помічники йому запропоновано такого собі падре Мікеле Поццобонеллі, чоловіка ще молодого, але поважного й суворого як за способом мислення, так і за поведінкою. Їх було прийнято з великою радістю, і 30 березня вони з'явилися в лазареті. Президент Санітарного відомства зробив разом з ними обхід, ніби вводячи їх у володіння, і, скликавши лікарняну обслугу та всіх службовців, оголосив їм, що віднині падре Феліче призначається начальником усього лазарету і дістає високі й необмежені повноваження. Помалу-малу, в міру того як нещасне зборище в лазареті все збільшувалося, туди поквапилися й інші капуцини. Вони ставали завідувачами, сповідниками, управителями, братами милосердя, кухарями, гардеробниками, пральниками,— одно слово, всім, ким доведеться. Падре Феліче, вічно обтяжений і заклопотаний, і вдень і вночі обходив портики, палати, все величезне внутрішнє приміщення, іноді з ціпком у руках, а іноді захищений самою тільки волосяницею. Всюди він вносив бадьорість і лад, втихомирював хвилювання, розглядав скарги, погрожував, наказував, шпетив, підбадьорював, змушував людей плакати, заспокоював їх. Спочатку він був захворів на чуму, але видужав і з новими силами взявся до своєї попередньої діяльності. Багато які з його співбратів розлучалися тут із життям — і всі робили це з радістю.

Певна річ, така диктатура була незвичайним виходом із становища,— незвичайним, як і саме лихо, як і самі часи. Отож ми на власні очі впевнилися, що ті, кому довірено таку відповідальну справу, не знайшли нічого кращого, як передоручити її, й до того ж людям, що за самим своїм статутом стояли найдалі від таких речей — уже тільки це може правити за доказ і навіть приклад безмежної грубості й невлаштованості тогочасного суспільства. Але разом з цим, коли ми бачимо, як мужньо ці люди несли такий тягар, це показує нам непоганий приклад сили й хисту, що його може виявити людинолюбство у всякі часи й за будь-яких обставин. Прекрасним було те, що вони взялися до цієї справи тільки тому, що не знайшлося нікого, хто пішов би на це, і не мали іншої мети, крім служіння людям, ні іншої надії на цім світі, крім смерті, набагато почеснішої, ніж бажаної. Прекрасно й те, що цю справу запропонували їм тільки тому, що вона була важка й небезпечна, що вони повинні були мати ту витримку й холоднокровність, які так необхідні й рідкісні в отакий час. І тому праця й мужність цих ченців заслуговують на те, щоб про них ми згадували з захопленням, із вдячністю, з тим особливим визнанням їхніх великих послуг, зроблених людям такими ж людьми, і тим більше ми їм зобов'язані, що вони не чекають цього визнання собі у винагороду. «Якби там не було цих падре,— каже Тадіно,— все місто напевно б виявилося знищеним: тож справжнє диво, що ці падре за такий короткий відтинок часу зробили так багато для громадського добра; не дістаючи від міста ніякої допомоги, хіба тільки дуже незначну, вони своїм хистом і прозірливістю утримували в лазареті стільки тисяч бідняків». Число осіб, за словами Ріпамонті, доглянутих у цьому закладі протягом семи місяців, поки на чолі його стояв падре Феліче, досягло п'ятдесяти тисяч. Автор справедливо зауважує, що про такого чоловіка він міг би сказати набагато більше, коли б, замість описувати лиха міста, він розповів би про інші справи, якими той прославився.

Та й серед самого населення це вперте заперечення чуми, природно, стало слабнути й зникати в міру того, як хвороба поширювалася через дотик і спілкування,— а тим паче, коли вона, погулявши певний час виключно серед бідноти, почала чіплятися й до синьйорів. Серед них був головний лікар Сеттала. Надзвичайно популярний уже тоді, він і тепер заслуговує особливої згадки. Чи визнали нарешті люди, що бідний старий мав рацію? Хто його знає. Чумою захворів він сам, його дружина, двоє синів і сім служників. Сам він і один із синів видужали, решта повмирали. «Ці випадки,— пише Тадіно,— ставшися в місті в знатних родинах, примусили знать і плебс замислитися, а недовірливі лікарі і темна, нерозважлива чернь почали стискати губи, зціплювати зуби й зводити від подиву брови».

Проте хитрощі й, так би мовити, мстивість викритої впертості часом бувають такі, що змушують нас бажати, хай би вона вже краще залишалася до кінця тверда й непохитна, всупереч розумові й очевидності. Ось це й був якраз один із таких випадків. Люди, котрі так рішуче й так довго заперечували, що поряд з ними, серед них гніздиться зародок хвороби, який, звичайно, розвиватиметься й почне лютувати, вже не могли далі заперечувати факту поширення зарази. Але, не бажаючи визнавати справжньої причини (адже це значило б признатися в своїй великій помилці й великій провині), будь-що прагнули знайти якусь іншу причину і були готові визнати всяку, висунуту хоч би ким. Як на те лихо, одна причина вже була напохваті — в поняттях і традиціях, панівних тоді не тільки у нас, але й у кожному куточку Європи: приворотне зілля, підступи диявола, потаємні замови, щоб прищепити чуму в допомогою всяких заразних отрут і чарів. Такі або подібні речі вже траплялись, і в них вірили й під час багатьох інших епідемій і моровиць, зокрема, коли в нас спалахнула чума за півстоліття до цього. Тут треба додати, що наприкінці минулого року губернатор отримав, за підписом короля Філіппа IV, депешу з попередженням, що з Мадріда втекло четверо французів, переслідуваних через підозріння в поширенні отруйних, заразних мазей. Хай губернатор пильнує, чи вони не з'являться якось і в Мілані. Губернатор передав депешу сенатові й Санітарному трибуналові, але, очевидно, тоді її залишили поза увагою. Однак, коли чума спалахнула й була вже визнана, згадали й про це попередження, вбачивши в ньому ще одне підтвердження неясних підозр щодо лиходійського задуму; проте й сам цей факт міг стати першим приводом для виникнення підозр.

Та ось два випадки (в одному з них проявився сліпий і непогамовний страх, а в другому — якийсь злий задум) перетворили цю неясну підозру щодо можливої змови на підозру дійсну, а для багатьох — на цілковиту впевненість в існуванні справжньої змови. А саме: ввечері 17 травня декотрим городянам здалося, ніби якісь люди мазали чимось в соборі перегородку, що відокремлює місця, призначені для чоловіків і жінок. Надійшло розпорядження винести вночі з церкви перегородку, разом із лавами. Голова Санітарного відомства, який з'явився разом із чотирма членами колегії для обстеження, обдивившися перегородку, лави, чаші з святою водою і не знайшовши нічого такого, що могло б підтвердити неуцьку підозру щодо замаху з отрутами, вирішив на догоду чужим маренням, а скорше через зайву обережність, аніж через необхідність, вирішив, повторюю, що досить просто вимити перегородку. Проте така кількість речей, ввалених на купу, викликала жахливу паніку в натовпі, який схильний в усякій речі вбачати речовий доказ. Пішли розмови, і люди повірили, що в соборі було вимазано всі лави, стіни і навіть мотуззя дзвонів. І говорилося про це не тільки тоді: сучасники в своїх мемуарах, вгадуючи про цей факт (деякі з тих мемуарів написано багато років згодом), засвідчують його з однаковою переконаністю, але як усе було насправді — довелось би тільки здогадуватися, коли б про це не писалося в одному листі Санітарного трибуналу губернаторові; той лист зберігається в так званому архіві Сан-Феделе. Трохи далі ми наведемо курсивом уривок, узятий з того послання.

Назавтра вранці нове й ще дивніше, ще знаменніше видовище вразило очі й голови городян. У всіх частинах міста двері й стіни будинків виявилися вимазаними якоюсь жовтою гидотою, набризканою ніби губкою. Чи це була чиясь дурна вабаганка зчинити галас і загальний страх, чи то злочинніший намір посилити в народі сум'яття, чи то щось інше. Випадок цей засвідчено в такому вигляді, що, гадаємо, було б імовірніше приписати його не так масовому психозові, як справі рук усього лише кількох чоловік,— справі, що стала, між іншим, не першою й не останньою. Ріпамонті, котрий з цього приводу часто висміює, а ще частіше оплакує народне легковір'я, в даному разі твердить, що сам бачив цю гидоту, й описує її: «...ми також ходили дивитися. Подекуди видніли нерівномірно розкидані плямисті патьоки наче хтось розбризкував по стіні всмоктану губкою рідину або вичавлював цю губку об стіну; де-не-де було видно двері і входи до осель, забруднені таким самим розбризкувачем...» (Ріпамонті, с. 75).

У вищезгаданому листі чиновники Санітарного відомства розповідають про цю справу в тих самих висловах. Вони пишуть про огляди речовини, про досліди з нею над собаками — без усякого поганого наслідку, і додають, що, на їхню думку, були скоріше пустощі, ніж зловмисність: думку, яка показує, що в них до цієї хвилини було досить душевного спокою, щоб не бачити того, чого не було. Інші сучасні мемуари, згадуючи цю подію, також підкреслюють, що спочатку багато хто з Санітарного відомства дотримувався думки, що це було зроблено задля жарту, через пустощі. Жодні мемуари не згадують нікого, хто б заперечував це, а вони, звичайно, згадали б, якби такі люди знайшлися, хоча б задля того, щоб назвати їх диваками. Я вважав тут цілком доречним навести й співставити ці подробиці знаменитого нестяму, частково маловідомі, частково зовсім невідомі, бо гадаю, що в хибних поглядах, а надто масових, найцікавіше й найкорисніше спостерігати саме шляхи поширення цих поглядів, ті форми й способи, якими їм удалося проникнути в уми й заволодіти ними.

В місті, де вже й так панувало хвилювання, все перевернулося догори дном. Господарі будинків обпалювали вимазані місця смолоскипами. Перехожі спинялися й, дивлячись на це, жахалися. Чужинців (уже тільки через це підозрілих), яких у ті часи було легко впізнати по одежі, люди хапали на вулицях і тягли до суду. Чинилися допити й дізнання і тих, кого привели, і тих, хто привів, і свідків. Винуватих не знаходили, судді ще могли сумніватися, міркувати, розуміти. Санітарний трибунал проголосив указ, де обіцяв грошову винагороду тому, хто знайде винуватця або винуватців у цій справі. «Вважаючи в жодному разі неприпустимим,— пишуть ці синьйори у вищезгадуваному листі, датованому 21 травня, але написаному, очевидно, 19-го, в день, яким датовано друкований указ,— щоб цей злочин будь-яким чином залишився безкарним, особливо в такий небезпечний і тривожний час, ми задля втіхи й заспокоєння нашого народу й з метою роздобути бодай якісь відомості про цей вчинок, проголосили нині указ...» і т. д. Проте в самому указі немає жодної прямої вказівки на те розумне й заспокійливе припущення, висловлене губернаторові,— отже, це було повне замовчування, яке водночас підтверджувало безумну упередженість народу й поступливість самого трибуналу, тим більше гідну догани, чим згубнішою вона могла виявитись.

Поки там трибунал дошукувався, багато хто з жителів, як це звичайно буває в таких випадках, уже дошукалися. Ті, хто думав, що ця мазь справді отруйна, вбачали в цьому: одні — помсту з боку дона Гонсало Фернандеса ді Кордова за образу, завдану йому під час від'їзду; другі — хитрість кардинала Рішельє з метою обезлюдити Мілан і заволодіти ним без жодних труднощів; треті, невідомо з яких міркувань, вважали винуватцями графа ді Коллальто, Валленштейна або й декого з міланської знаті. Не бракувало, як ми вже сказали, й таких, які вбачали в цьому вчинку не що інше, як дурний жарт, і приписували його школярам, синьйорам або офіцерам, котрим надокучила облога Казале. А коли виявилося, що від тієї мазі шкоди немає, бо ніхто від неї не заразився й не помер, то перший страх став потроху влягатися і вся справа була забута або ж здавалася забутою.

Отож і надалі декотрі ще не були певні, що ходить чума. А що в лазареті і в місті дехто все ж одужував, то в народі, а також серед багатьох упереджених лікарів стали подейкувати, ніби це, мовляв, не справжня чума, а то б усі перемерли. Щоб усунути всякий сумнів, Санітарний трибунал знайшов спосіб, який відповідав необхідності, спосіб цілком наочний, саме з тих, що їх тільки могли зажадати й підказати ті часи. В один із днів свята п'ятидесятниці городяни звичайно сходились на цвинтар Сан-Грегоріо за Східними ворітьми помолитися за померлих під час минулої епідемії чуми й похованих у цьому місці. Використовуючи цей благочестивий звичай як привід для розваги та видовища, вони виряджалися туди ошатно вбраними. В цей день, разом з багатьма іншими, померла від чуми ціла родина. В годину найбільшого скупчення народу посеред екіпажів, вершників і пішоходів з'явився віз, у якому, за наказом Санітарного відомства, на вищезгаданий цвинтар везли трупи померлої родини,— їх везли оголеними, щоб натовп міг бачити на них явні сліди моровиці. Крики огиди та жаху лунали всюди, де проїздив віз. Натовп, супроводжуючи його очима, ще довго гомонів услід; таким самим гомоном зустрічали появу воза в новому місці. В чуму стали вірити більше. Втім, вона й сама щодень чимдалі дужче давалася взнаки, та й згадане скупчення народу в великій мірі сприяло її поширенню. Отже, спочатку — чуми немає, категорично немає, ніякої й ніде; забороняється навіть вимовляти це слово. Потому — чумні лихоманки: поняття чуми висловлюється у вигляді прикметника. Далі — несправжня чума; власне кажучи, звичайно, чума, але тільки в певному розумінні цього слова; не справжня чума, але щось таке, для чого годі підшукати іншу назву. І, нарешті,— безсумнівна чума, незаперечна; але вже на тлі нового поняття — отруєння й злого задуму, що вносить плутанину в поняття основне, виражене словом, яке тепер уже годі було знехтувати.

Мені здається, немає потреби бути дуже обізнаним в історії понять і слів, щоб знати, що чимало їх пройшли тим самим шляхом. Слава богу, що в нас не так уже багато понять і слів такого гатунку й такої ваги, які до того ж дістають свою очевидність такою дорогою ціною; таких, з якими можна поєднувати подібні обставини. Проте як у малих, так і у великих справах можна було б у більшості випадків уникнути такого довгого й кривулястого шляху, дотримуючись уже давно випробуваного способу: спостерігати, слухати, порівнювати й думати, перш ніж говорити.

А втім, говорити — сама по собі справа настільки легша, ніж усе інше разом узяте, що з цього погляду люди заслуговують на деяку поблажливість.

Розділ тридцять другий

Оскільки ставало чимдалі важче вдовольняти тяжкі вимоги, висовувані обставинами, то в Раді декуріонів 4 травня вирішили звернутися по допомогу до губернатора. І ось 22 травня до табору було відряджено двох представників колегії декуріонів, щоб ознайомити губернатора з лихом і тяжким становищем міста: величезні витрати, порожня скарбниця, незібрані поточні податки через загальне збідніння, викликане такою кількістю причин, а надто розоренням під час війни. Далі треба було переконати губернатора в тому, що, згідно постійно діючих законів і звичаїв та особливої постанови Карла V, видатки в зв'язку з чумою повинні лягати на скарбницю: так, в чумну епідемію 1576 року губернатор маркіз Айямонте не лише припинив збирання всіх казенних податків, але навіть дав місту субсидію в сорок тисяч скуді з тієї ж скарбниці. Нарешті, було доручено просити губернатора про чотири речі: щоб він припинив збирання податків, як було зроблено того разу; щоб скарбниця видала грошей; щоб губернатор повідомив короля про лиха міста й провінції; щоб він звільнив від найманих військ країну, вже розорену попередніми. Губернатор відповів на це посланням, де висловив своє співчуття й нові прохання: він, мовляв, дуже жалкує, що не може бути в місті, аби докласти все своє старання й усіляко допомогти постраждалим, але сподівається, що старання панів членів трибуналу надолужить це. Нині такий час, що вимагає витрат; не жаліючи засобів і хисту, слід викручуватися якнайспритніше. Що ж до висловлених вимог, procuere en el mejor modo que el tiempo y necesidades presentes permitieren^[158]. А внизу карлючки, що мали значити: «Амброджо Спінола», такі самі чіткі, як і його обіцянки. Великий канцлер Феддер написав йому, що цю відповідь було прочитано декуріонами соп gran desconsuelo^[159]. Потому почалися нові поїздки туди й назад, запити та відповіді; та я не думаю, щоб були прийняті певніші ухвали. Через якийсь час, саме в розпал чуми, губернатор особливою грамотою передав свою владу Феррерові, бо ж йому самому доводиться, писав він, думати тільки про війну.

До речі, треба сказати, що ця війна разом з чумою забрала, не рахуючи солдатів, щонайменше мільйон людей в Ломбардії, Венеціанській області, П'ємонті, Тоскані й частково в Романьї, а також спустошила, як ми бачили вище, місцевості, по яких пройшлася не на повну силу. Можете собі уявити, що коїлося там, де вона була в самому розпалі. Ця війна, після взяття й жорстокого розграбування Мантуї, скінчилася загальним визнанням нового герцога^[160], для звільнення якого її було розпочато. Проте треба сказати, що йому довелося поступитися герцогові Савойському частиною Монферрато з прибутком у п'ятнадцять тисяч скуді, а Ферранте, герцогові Гвасталли,— другими землями з прибутком у шість тисяч; укладено також іще й особливий цілковито секретний договір, за яким вищеназваний герцог Савойський віддав Франції Пінероло; через деякий час цей договір виконано вже під іншим приводом, причому вдалися до всіляких хитрощів.

Разом із цим рішенням декуріони прийняли й інше: просити кардинала про те, щоб урочиста процесія пронесла через місто рештки Сан-Карло.

Добрий прелат відмовив з багатьох міркувань. Йому було не до вподоби це сподівання людей на засіб, ними ж і придуманий, і він побоювався, коли б ця надія та не зробилася спокусою, якщо не буде бажаного наслідку, чого він також побоювався^[161].

Та найбільше він побоювався, що коли ті мазальники й справді існують, то процесія може створити слушну нагоду для вчинення нового злочину. А коли вони не існують, то таке величезне скупчення народу тільки допоможе ще більшому поширенню зарази — набагато реальнішій небезпеці^[162]. Бо вже похована підозра щодо мазання тим часом знов ожила, зробилась майже загальною й упертішою, ніж доти.

Знову бачили,— або цього разу, можливо, тільки здалося, що бачили,— обмазані стіни, під'їзди громадських будівель, двері будинків, дверні молотки. Чутки про такі відкриття переказувалися з уст в уста, і, як це бував найчастіше, коли вже з'явилося певне упередження, люди сприймали почуте за бачене на власні очі. Щодалі більше засмучуючись через таке нашестя нещасть, озлоблені неослабністю небезпеки, люди чимраз охочіше дослухались до цих дурниць: адже гнів прагне карати і, як гостро зауважив щодо цього один розумний чоловік^[163], воліє радше приписувати всякі лиха людській підлості, проти якої можна скерувати вістря своєї помсти, аніж визнати таку причину, з якою нічого не залишається робити, як тільки примиритися.

Вишукана, швидкодійна, всепроникна отрута — цих слів було більш ніж досить, щоб пояснити несамовиту силу й усі незрозумілі й несподівані ознаки хвороби. Подейкували, ніби ця отрута — суміш із жаб, змій, слини та гною заражених чумою і ще чогось гіршого, одно слово, з усього найбруднішого і найжахливішого, що тільки спроможна вигадати дика й ненормальна уява. Потім сюди долучили ще й чари, дія яких настільки сильна, що перебороти її неможливо. Коли після перших обмазувань наслідки проявилися не відразу, причина була ясна: то все були невдалі спроби отруювачів — тоді новачків. А тепер їхнє мистецтво вдосконалилось і прагнення до виконання пекельного задуму зробилося ще настійливішим. Віднині кожен, хто й далі підтримував думку, що все це пустощі, й заперечував наявність змови, вважався сліпцем і упертюхом, а то, чого доброго, ще накликав на себе підозру, що він зацікавлений у відверненні громадської думки від істини, що він сам також співучасник, мазальник. Це слівце дуже швидко ввійшло в обіг, набувши грізного, страшного значення. При такій упевненості в існуванні мазальників їх мали неодмінно розшукати,— усі пильнували, всякий вчинок міг викликати підозру. А підозра легко переходила в певність, а певність — у лють.

На доказ цього Ріпамонті наводить два випадки, попереджуючи, що вибрав їх не як найстрашніші з-посеред щоденних, а тільки тому, що, на жаль, йому довелося стати свідком і першого, і другого.

У церкві Сан-Антоніо в день урочистого свята один дід років вісімдесяти, а може, й більше, помолившись якийсь час навколішках, захотів присісти й перед цим змахнув плащем пил з лави. «Ось цей старий маже лави!» — закричали в один голос кілька жінок, помітивши його жест. Народ у церкві (подумати тільки — в церкві!) накинувся на старого: його схопили за волосся — за сиве волосся! — стали молотити кулаками, копати ногами й потягли, підштовхуючи, на вулицю. І якщо його відразу не порішили на місці, то тільки для того, щоб поволокти напівживого до в'язниці, до суддів, на тортури. «Я бачив його в той час, коли його волокли,— каже Ріпамонті,— і більше я про нього нічого не знаю. Гадаю, він навряд чи зміг прожити після цього ще кілька хвилин».

Другий випадок (мавши місце наступного дня) був не менш дивний, проте не такий фатальний. Троє молодих друзів французів — учений, художник і механік,— приїхавши подивитися Італію, познайомитися з її старовиною і при нагоді підробити грошей, підступили до якоїсь із зовнішніх стін собору й стали уважно розглядати її. Один перехожий, забачивши їх, зупинився й кивнув своєму приятелеві, який відразу підійшов. Зібрався цілий гурт, що дивився на цих людей, не відводячи очей, бо їхні одежа, зачіски й торби виказували іноземців, і — що куди гірше — французів. Вони попростягали руки, щоб помацати стіну, ніби бажаючи пересвідчитися, що це мармур. І цього було досить. Їх оточили, схопили, побили і, молотячи з усіх боків, потягли до в'язниці. Завдяки щасливій випадковості, палац юстиції стояв недалеко від собору, і, завдяки ще щасливішій випадковості, їх визнали невинуватими й відпустили.

Такі випадки траплялися не лише в місті: безум поширювався, як і пошесть. Подорожній, зустрінутий селянами осторонь від великого шляху, або незнайомий чоловік, який просто плентав собі, роззираючись на всі боки, чи то приліг долі, щоб перепочити, і в якому виявляли щось дивне, підозріле на обличчі, в одежі, або якийсь іноземець — все то були «мазальники». Після першого випадкового знаку, після крику якогось хлопчака били на сполох, з усіх боків збігалися жителі, нещасних закидали камінням або хапали і в супроводі цілого натовпу вели до в'язниці. Про це повідомляв сам Ріпамонті. Таким чином, в'язниця на якийсь час стала місцем порятунку.

Проте декуріони, не занепавши духом після відмови мудрого прелата, і далі настійливо повторювали своє прохання при голосній підтримці всього населення. Федеріго не здавався ще деякий час, намагаючись переконати їх,— оце і все, що міг вробити здоровий глузд однієї людини проти духу часу й упертості багатьох. Беручи до уваги те, що саме уявлення про небезпеку було за того часу неясне, плутане й дуже далеке від тих очевидних речей, які добре видно тепер,— неважко зрозуміти, як здорові аргументи Федеріго могли, навіть у його власній свідомості, підпасти під вплив чужих помилкових думок. Чи була поступливість, що її він допустився, виявом деякої слабкості волі — залишається таємницею людського серця. Зрозуміло, якщо в якомусь випадку здається, що помилку можна цілком приписати розумові й зняти її з сумління, то це буває тоді, коли йдеться про тих небагатьох людей (а він, звичайно, належав до них), у котрих усе життя — цілковитий послух перед сумлінням без усякого огляду на будь-які життєві інтереси. Отже, йому довелося поступитися перед неодноразовими наполяганнями й дати згоду на влаштування процесії, а до того ж піти назустріч палкому бажанню, щоб труна з останками Сан-Карло залишалась після цього виставленою в головному вівтарі собору впродовж восьми днів.

Я ніде не знайшов навіть натяку на те, щоб Санітарний трибунал або хтось інший висловлював якесь заперечення з цього приводу. Вищезгаданий трибунал дав лише розпорядження вжити деяких застережних заходів, які, не усуваючи небезпеки, зроджували тільки страх перед нею. Він встановив твердіші правила, допущення людей до міста, а щоб забезпечити їх дотримання, наказав замкнути міські ворота й також позабивати двері будинків на карантин, щоб, оскільки це можливо, перешкодити підозрілим і зараженим особам взяти участь у процесії. Таких будинків, наскільки може бути вірогідним у цьому випадку твердження одного письменника-сучасника, налічувалось близько п'ятисот^[164].

Три дні пішло на приготування. В призначений день, 11 червня, вдосвіта процесія вийшла з собору. Попереду тяглася довга вервечка людей, переважно жінок, з запнутими широким покривалом обличчями, босоніж, у грубій покаянній одежі. Слідом ішли цехи під своїми знаменами, братства в убранні різного крою та кольору, потім чернечі ордени, далі — духівництво, кожен із знаком свого звання й із свічкою в руках. Посередині, при яскравому світлі смолоскипів, під звуки голосних співів, під багатим балдахіном рухалася кришталева труна, її несли чотири пишно вбрані каноніки, яких час від часу заступали інші. Крізь кришталь видніли шановані останки, вбрані в чудове єпископське одіння, з митрою на голові; у змінених, спотворених рисах ще можна було вирізнити деякі рештки колишнього обличчя, яким його мальовано на портретах і яким його пам'ятали ще ті, кому випало бачити й вшановувати цього чоловіка ще за життя.

Першим за останками померлого пастиря (так каже Ріпамонті, у якого ми головним чином і взяли цей опис), як з огляду на його заслуги, походження й сан, так і в дану хвилину через повагу до його особи, виступав кардинал Федеріго. За ним ішло інше духівництво, потім — службові особи в своїх найпарадніших убраннях, далі — знать: хто в чудовому одязі, немов бажаючи підкреслити цим урочистість обряду, хто — на знак покаяння — в усьому чорному, а декотрі босі і в плащах з відлогами, що закривали обличчя; і всі з торчетті^[165] в руках. Процесію завершував барвистий натовп народу. Всю вулицю було оздоблено по-святковому. Ті, хто багатший, повиставляли для загального огляду свої найцінніші речі. Фасади бідніших будинків було оздоблено за кошти заможних сусідів або за громадський рахунок, де-де замість прикрас звисали зелені гілки. Усюди порозвішувано картини, написи, емблеми; на підвіконнях повиставляли вази, різноманітні рідкісні речі, всяку старовину, і кругом — свічки. Хворі, які перебували на карантині, дивилися з численних вікон на процесію й супроводили її молитвами. На інших вулицях міста панувала тиша; хіба що тільки хтось, теж виглянувши з вікна, напружено дослухався до даленіючого гулу; були й такі — серед них траплялися навіть черниці,— що забиралися на дахи, щоб бодай здалеку побачити труну, процесію, що-небудь взагалі.

Процесія пройшла через усі квартали міста. Щоразу, дійшовши до перехрестя, звідки головні вулиці розходяться до передмість (вони тоді ще мали старовинну назву карробі^[166], яка нині збереглася за одним із них), робили зупинку й опускали труну біля хреста, поставленого Сан-Карло під час минулої чуми на кожному такому перехресті. Деякі з цих хрестів збереглися ще й досі. Одно слово, до собору повернулись аж далеко за південь.

І ось назавтра, в той час, коли з'явилася зухвала надія, а вбагатьох навіть фанатична віра в те, що процесія повинна припинити чуму, кількість померлих у всіх прошарках населення зросла до такої міри, таким раптовим стрибком, що не було нікого, хто не вбачав би причини або приводу до цього якраз у самій процесії. Але які дивні й гідні жалю сили загального упередження! Більшість приписувала цей спалах не великому скупченню людей, що довго перебували бік у бік, не силі-силенній випадкових дотиків,— ні, усе звертали на ту свободу, яку, мовляв, дістали мазальники для широкого здійснення свого мерзенного задуму. Пішли розмови, що, мовляв, вони, позатесувавшись у натовп, постаралися заразити своєю маззю якнайбільшу кількість людей. Та оскільки цей спосіб важко було назвати достатнім і придатним для того, щоб викликати таку велику смертність у всіх прошарках суспільства, і, наскільки можна судити, навіть найуважнішому і до того ж засліпленому підозріливістю поглядові не вдалося помітити жодних слідів, жодних плям на стінах або ще десь, то для пояснення цього факту довелося вдатися ще до однієї вигадки, яка існує вже давно й у той час визнавалася європейською наукою, а саме: до вигадки про отруйні та шкідливі порошки. Почали говорити, ніби такими порошками посипано вулиці, а надто місця зупинок, і ніби вони прилипали до одягу, а тим паче до ніг, бо переважна кількість людей того дня йшла босоніж. «Ось так сам день процесії,— як каже один із тодішніх письменників^[167],— став свідком боротьби благочестя з нечестивістю, віроломства з щиросердям, втрати з надбанням». А насправді бідолашний здоровий глузд людський боровся з привидами, створеними ним самим.

Від того дня хвороба зробилася пошестю, за короткий час не залишилося жодного незараженого будинку. Протягом кільках днів людей в лазареті, за словами вищезгаданого Сомалья, збільшилось із двох тисяч до дванадцяти. Пізніше це число зросло, за одностайною думкою, до шістнадцяти тисяч. 4 липня, як я читаю в другому листі чиновників Санітарного відомства до губернатора, щоденна смертність перевищила п'ятсот чоловік. Ще пізніше, саме в розпал чуми, вона досягла, згідно загальноприйнятому підрахунку, тисячі двохсот, тисячі п'ятсот і навіть трьох з половиною тисяч і більше, якщо вірити Тадіно. Він же запевняє, що, за проведеним підрахунком, населення Мілана зменшилося до шістдесяти чотирьох тисяч з лишком, коли раніше воно перевищувало двісті п'ятдесят тисяч. По Ріпамонті, воно дорівнювало двомстам тисячам; за його словами виходить, що померлих було сто сорок тисяч, згідно зі списками громадянського стану,— без тих, яких годі було врахувати. Інші називають більше або менше, але ще випадковіше число.

Подумайте тепер, у якому розпачливому становищі опинилися декуріони, на чиї плечі ліг весь тягар турбот про громадські потреби, про виправлення того, що ще можна було виправити в час такого лиха. Щодень доводилося заміняти, щодень збільшувати число різних громадських служителів: монатті, приставів, комісарів. Перші мали виконувати найважчі і найнебезпечніші роботи, викликані чумою: прибирати трупи з будинків, з вулиць, із лазарету; відвозити їх до могил і закопувати; відносити або відводити хворих до лазарету і там обслуговувати їх; спалювати чи очищати заражені й підозрілі речі. Сама назва цих людей, за Ріпамонті, походить від грецького «монос» — один; за Гаспаре Бугатті (в одному описі попередньої чуми), — від латинського «monere» — умовляти; але він водночас вагається, і небезпідставно, чи це, бува, не німецьке слово, бо цих людей здебільше вербували в Швейцарії і в Гріджоні. Справді, не було безглуздям вважати це слово спотвореним німецьким «monathlich» — місячний, бо, не знаючи напевно, як довго будуть потрібні ці люди, з ними щоразу домовлялися на місяць. Особливий обов'язок приставів полягав у тому, що вони йшли попереду возів і теленьканням дзвоника попереджували перехожих, щоб ті відходили якнайдалі. Комісари мали під своїм керівництвом і перших, і других, безпосередньо слухаючись наказів Санітарного трибуналу. Треба було постачити лазарет лікарями, хірургами, їжею, всіма лікарняними причандалами; підшукувати й влаштовувати нові приміщення для щодень нових хворих. З цією метою нашвидкуруч поспоруджували з дерева й соломи бараки у внутрішньому дворі лазарету, відкрили новий лазарет із бараків, оточених простою загорожею, який вміщав чотири тисячі чоловік. А що місць однаково бракувало, ухвалили відкрити ще дві такі будівлі, взялися до роботи, та, за браком усяких засобів, їх так і не добудували. І засоби, і люди, і завзяття — усе потроху убувало, в міру зростання злигоднів.

І не тільки саме виконання пропозицій і наказів було недостатнє. Не лише численні потреби, на жаль, надто нагальні, погано вдовольнилися навіть на словах. Дійшло до такого вже безсилля та розпачу, що багато які з цих потреб, що викликали найбільше співчуття і найтерміновіших заходів, лишилися поза розглядом. Так, скажімо, вмирало багато безпритульних дітей, чиї матері повмирали від чуми. Санітарне відомство запропонувало заснувати притулок для таких дітей і для бідних породіль, щоб бодай щось зробити для них,— і нічого не змогло домогтися. «І все ж,— каже Тадіно,— доводилося до певної міри ставитись поблажливо до міських декуріонів, яких пригнічувала й смикала своїми свавільними наказами недисциплінована вояччина. Та ще гірше було в усьому нещасному герцогстві, беручи до уваги те, що від губернатора годі було домогтися якоїсь допомоги, якихось припасів,— від нього тільки й чули, що час тепер воєнний і треба добре утримувати солдатів». Ось як було важливо взяти Казале! Такою п'янкою видавалася слава перемоги, незалежно від приводу й мети, задля якої б'ються!

За таких умов, коли величезна, але єдина, вирита у сусідстві з лазаретом, могила виявилась переповненою і коли не тільки в лазареті, але й усюди в місті валялись непоховані трупи, яких щодень більшало, міська влада, після марних пошуків робочих рук для виконання цієї сумної роботи, була змушена визнати, що не знає, що їй робити далі. Невідомо, чим би все те скінчилося, коли б не з'явилася надзвичайна допомога. В розпачі голова Санітарного відомства звернувся зі сльозами на очах до тих двох доблесних ченців, які керували лазаретом, і падре Мікеле взявся за чотири дні очистити місто від трупів, а за вісім — викопати стільки могил, що їх вистачить не тільки для поточних потреб, але й на майбутнє, беручи до уваги те, що може бути ще гірше. В супроводі ченця із братії та кількох чоловік із трибуналу, відданих у його розпорядження головою, він вирушив до міста, щоб підшукати селян, і, частково завдяки авторитету трибуналу, а частково — своєму одіянню та силі своїх слів, набрав чоловік із двісті, яким і загадав викопати три величезні могильні ями. Потім із лазарету було послано монатті попідбирати мертвих, тож на призначений день обіцянку було виконано.

Якось лазарет залишився зовсім без лікарів. І тільки потому, як їм пообіцяли добру платню, а так само — всякі почесті, насилу вдалося повернути лікарів назад, та все ж їх налічувалося набагато менше, ніж було потрібно. Часто ставалося, що ось-ось могли скінчитися їстівні припаси, і людей охоплювала тривога, чи їм не доведеться вмирати з голоду. І не раз, коли ламали собі голову, де б дістати найнеобхідніше, з'являлася вчасна щедра допомога у вигляді несподіваних подань приватних осіб; адже серед загального сум'яття, цілковитої байдужості до чужих страждань, породженої безперестанним страхом за себе, завжди знаходилися душі, готові до милосердя; були й інші, в котрих милосердя спалахує, коли кінчаються всі земні радощі; траплялися й такі, здорові тілом і міцні духом, що зоставалися на своєму посту в той час, коли багато з тих, кому належало порядкувати й уживати всіляких заходів, просто тікали. І, зрештою, знаходилися люди, спонукувані співчуттям, які самовіддано брали на себе турботи, для них зовсім не обов'язкові.

Але де впадала в очі цілковита, справжня й несхитна відданість важкому за даних умов обов'язку — то це серед духовних осіб. По лазаретах, у самому місті завжди можна було розраховувати на їхню допомогу. Вони з'являлися там, де люди страждали, їх завжди бачили серед стражденних і присмертних, а часом і вони самі ставали стражденними й гинули. До підтримки духовної вони в міру своїх сил додавали ще й мирську, роблячи всяку послугу, яку вимагали обставини. Тільки в місті повмирало від пошесті понад шістдесят парафіяльних курато — десь вісім дев'ятих усього складу.

Федеріго, як цього й слід було сподіватися, підбадьорював усіх своїм особистим прикладом. Коли всі близькі йому люди перемерли, а родичі, вищі службові особи й довколишні князі почали наполягати на тому, щоб він сховався від небезпеки, усамітнившись у якомусь палаці, кардинал повідхиляв їхні поради й дав відсіч усім наполяганням із тією самою твердістю духу, з якою писав парафіяльним священикам: «Будьте скорше схильні розлучитися з тим тлінним життям, аніж із цією родиною нашою, з цими дітьми нашими. З любов'ю йдіть назустріч чумі, як до нагороди, як до нового життя, коли зможете цим навернути до Христа бодай одну душу людськую»^[168]. Він не нехтував застережними заходами, якщо вони не перешкоджали йому виконувати свій обов'язок (щодо цього він навіть давав настанови й правила духівництву); але й водночас не зважав на небезпеку, навіть ніби не помічав її, коли чинив свої добрі справи і йому доводилося стикатися з нею. Не говорячи вже про священиків, серед яких Федеріго завжди з'являвся, щоб заохотити їх і скерувати їхній запал, підганяючи тих, хто працював спроквола (він посилав їх стати на місця загиблих співбратів), він наполягав, щоб до нього допускали всякого, кому він був потрібен. Відвідував лазарети, щоб утішати хворих і заохочувати обслугу. Обходячи місто, подавав допомогу нещасним, позамиканим по будинках, спиняючись біля дверей, під вікнами, щоб вислухати їхні скарги, сказати у відповідь кілька втішливих, підбадьорливих слів. Отож він жив у самісінькому осередку пошесті й згодом дивувався сам, що вийшов із неї живий.

Так у громадських нещастях і в тривалих порушеннях будь-якого звичайного порядку речей завжди помітно посилення, піднесення доблесті, але й, на жаль, водночас спостерігається й посилення,— причому звичайно майже загальне,— і всіляких пороків. І це так само було відзначено. Лиходії, котрих чума пощадила і не застрашила, побачили в загальному сум'ятті, в послабленні влади нову можливість для своєї діяльності і водночас упевнилися в безкарності. До того ж відповідальність за виконання наказів влади було значною мірою покладено на найгірших із них. На посади монатті і приставів ішли звичайно тільки ті, на кого спокуса грабунків та сваволі діяла дужче від страху перед заразою, дужче від усякої природної огиди. Їм було приписано найточніші правила, оголошено найсуворіші покари, повказувано певні місця, а за старших попризначувано комісарів. Над тими й другими, як ми вже сказали, у кожному кварталі міста стояли делегати із службових осіб і представників знаті, уповноважені вживати всіляких заходів загального характеру в разі порушення порядку.

До певного часу така система трималась і діяла з чудовим успіхом. Та в міру того, як щодень зростала кількість присмертних, утікачів і розгублених, дійшло до того, що не стало кому займатися всіма цими людьми. Найбільше сваволили монатті. Як господарі й вороги, заходили вони до будинків і, не кажучи вже про грабунки та про обходження з хворими на чуму, котрі потрапляли до них, хапали своїми зараженими мерзотними руками здорових — дітей, батьків, жінок, чоловіків,— погрожуючи відвести їх до лазарету, якщо тільки вони не відкупляться грошима. В інших випадках вони торгували своїми послугами, відмовляючись забирати вже загнилі трупи менше ніж за стільки-то скуді. Подейкували (вірити або не вірити цьому — при легковір'ї одних і підступності інших — однаково небезпечно), — Тадіно також підтверджує це, — що монатті й пристави навмисне впускали з возів позаражувані речі, щоб сприяти поширенню чуми, яка стала для них нині прибутковою статтею, їхнім царством, їхнім святом. Інші негідники, видаючи себе за монатті, прив'язавши, за приписом, до ноги дзвіночок, щоб давати знати про себе й попереджувати про своє наближення, заходили до будинків і порядкували там, як уже їм хотілося. До деяких будинків, відчинених і вже порожніх або заселених тільки тяжко хворими й присмертними, залазили злодії. Інші будинки зазнавали наскоків поліцейських, які робили те саме, коли не гірше. Поряд із розбещенням моралі зростав і загальний психоз: всякі так або інакше панівні хибні погляди під впливом розгубленості й збудження прибирали страшної сили й поширювалися набагато швидше й далі. І все це сприяло поглибленню й зросту того особливого страху перед мазальниками, який своєю дією і своїми виявами часто ставав, як ми вже бачили, ще одним видом психозу. Страх перед цією уявною небезпекою наповнював і шматував душі набагато дужче, ніж справжня, наявна небезпека. «І тоді, коли тіла або цілі купи тіл, валяючись усюди,— каже Ріпамонті,— щокрок потрапляючи на очі або під ноги, перетворювали все місто ніби на один суцільний похорон, було щось іще мерзотніше й зловісніше в цьому взаємному озлобленні, в цій неприборканій і страшній підозріливості... Були ладні запідозрити не тільки сусіда, друга, гостя,— навіть такі стосунки, освячені узами людської любові, як між чоловіком і дружиною, батьком і сином, братами, робилися предметом страху, і — о горе й ганьба! — домашня трапеза, подружнє ложе наганяли жах, немов пастки, що ховали в собі отруту».

Уявний широкий обсяг, незвичайність змови тривожили всі голови, підриваючи основи взаємної довіри. Спершу гадали, що ці мазальники діють за спонукою марнославства й пожадливості, потім стали уявляти й вірити, що в цьому мазанні ховається якась диявольська хитрість, якась притягальна сила, що перемагає волю. Марення хворих, котрі звинувачували самих себе в тому, чого побоювалися від інших, здавалось одкровенням і, так би мовити, робили в очах кожного можливим усе що завгодно. Та дужче за всякі слова вражали наочні приклади, коли, бувало, хворі в маренні починали виконувати ті дії, які, як їм здавалося, мали виконувати мазальники,— цілком припустима річ, здатна дати зрозуміліше пояснення цьому загальному психозу й твердженням багатьох письменників.

Отак у давню й сумну добу процесів над чаклунами признання звинувачених, далеко не завжди вирвані насильством, неабияк сприяли поширенню й зміцненню думки про чаклунство. Бо коли якась думка панує тривалий час і майже в цілому світі, то вона врешті знаходить усякі шляхи до свого висловлення, шукає всякі виходи, проходить усі стадії переконання, і важко тоді припустити, щоб усі або дуже багато людей вірили в те, що може ще щось змінитися.

Серед легенд, породжених цим маренням про мазальників, одну слід згадати, бо вона вважалася правдоподібною і була дуже поширена. Розповідали,— звичайно, не завжди тими самими словами (що були б надто незвичайною перевагою вигадок), але приблизно так: буцімто хтось, такого-то дня, бачив, як на Соборній площі з'явилася запряжена шестернею карета, де, серед інших, сиділа якась поважна особа з похмурим палаючим обличчям, вогненними очима, настовбурченим волоссям і загрозливо стисненими устами. Поки цей хтось уважно розглядав переїжджих, карета спинилась, і кучер запросив його сісти в неї. Від страху той не зміг відмовитися. Довго кружляли вони по місту, врешті висіли біля під'їзду якогось палацу, куди зайшов і він разом з усім товариством. Там він бачив усякі спокуси й жахи: пустелі й сади, печери й зали, де сиділи й радились між собою привиди. Нарешті йому показали велетенські скрині з грошима й сказали, що вій може взяти скільки хоче, проте з однією умовою: йому дадуть невелику посудину з маззю, і він ходитиме по місту й мазатиме стіни будинків. Не давши на це своєї згоди, він миттю опинився на тім самім місці, звідки його було взято. Ця історія, в яку вірили геть усі і яку, за словами Ріпамонті, недостатньо висміяли освічені люди, поширилася по всій Італії і за її межами. В Німеччині її навіть зображено на гравюрі. Курфюрст-архієпископ майнцський ввернувся до кардинала Федеріго з листом, розпитуючи про дивні події в Мілані, про які ходять різні чутки, і дістав відповідь, що все то вигадки.

Рівноцінні, якщо й не в усьому однакові по суті, були також вигадки вчених, і так само нещасливі їхні наслідки. Більшість учених вважали призвісткою і воднораз причиною нещасть появу в 1628 році комети і сполучення Сатурна з Юпітером. «Згадане сполучення,— пише Тадіно,— так явно вказувало на цей 1630 рік, що всякому було зрозуміло». Mortales parat morbos, miranda videntur^[169]. Це провіщення, взяте, кажуть, із книги під заголовком «Дзеркало досконалих провіщень», видрукуваної в Туріні 1623 року, переходило від уст до уст. Другу комету, що з'явилась у червні, саме в рік чуми, було сприйнято як нове провіщення, навіть як явний доказ існування мазальників. Вишукували по книжках і, на жаль, знаходили там скільки завгодно прикладів рукодільної чуми, як казали тоді. Цитували Лівія, Таціта, Діона, та що це я кажу — Гомера, Овідія і багатьох інших стародавніх мужів, які розповідали або згадували такі факти. А ще більше було посилань на сучасних письменників. Цитовано сотні різних авторів, які по-вченому трактували або випадково згадували отрути, чари, зілля, порошки. Чезальпіно, Кардано, Гревен, Саліо, Паре, Шенк, Цакіа і, зрештою, фатальний Дельріо (якби слава авторів створювалася на грунті співвідношення добра і зла, породжених їхніми творами, він мав би вважатися одним із найзнаменитіших), той Дельріо, чиї безсонні ночі творчого натхнення коштували життя набагато більшому числу людей, ніж похід якогось конкістадора; той Дельріо, чиї «Магічні дослідження» (стислий нарис того, чим марили в цій галузі люди аж до його часу), ставши найавторитетнішим і найнезаперечнішим джерелом, понад сторіччя правили посібником і могутнім натхненником до «законних» диких розправ, моторошних і довготривалих.

Із вигадок простолюду освічені люди брали те, що не йшло наперекір їх власним поняттям; із вигадок освічених людей простолюд брав те, що міг зрозуміти й що розумів по-своєму; і з усього вкупі утворився велетенський і заплутаний клубок громадського безуму.

Та ще більший подив викликає поведінка лікарів,— я кажу про лікарів, які з самого початку визнавали реальність чуми, і маю на увазі насамперед Тадіно: він її провіщав, бачив її появу, спостерігав, так би мовити, за її послідовним розвитком, пояснював, що це і є чума, і що зараза чіпляється шляхом дотику, і коли з нею не боротися, то вона охопить усю країну,— а потім сам із оцих своїх вражень виводить беззаперечний доказ застосування отруйних і шкідливих мазей; це він, відзначивши стан марення як симптом цієї хвороби у Карло Клоніа, другого чоловіка, померлого в Мілані від чуми, — пізніше на доказ мазання і диявольської змови наводить такий факт: двоє свідків сказали, що чули від свого хворого друга розповідь про те, як одного разу вночі до його кімнати зайшли невідомі люди й запропонували йому зцілення за гроші, якщо тільки він погодиться обмазувати довколишні будинки. Коли ж він відмовився, то вони пішли геть, а після них залишився вовк під ліжком, а на ліжку — три кішки, які й сиділи там, доки настав день.

Якби хтось один молов такі дурниці, то можна було б сказати, що в нього щось негаразд з головою, або, вірніше, й зовсім не варто було б говорити про нього; та оскільки таких було багато, мабуть, навіть геть усі, то це вже стосується історії людського духу і дає привід спостерігати, як стрункий ряд розумних думок може бути розладнаний іншим рядом думок, явно їм протилежних. А втім, цей Тадіно вважався одним із найавторитетніших людей свого часу.

Мураторі та Веррі, два знамениті й заслужені письменники, твердили, що кардинал Федеріго сумнівався в самому факті мазання. Нам хотілося б мати можливість віддати ще більшу хвалу його славній і дорогій пам'яті і показати доброго прелата вищим від більшості його сучасників у цьому, а так само й у багатьох інших відношеннях, та натомість ми змушені знову відзначити, що в його особі ми бачимо приклад згубного впливу загальноприйнятої думки навіть на найблагородніші уми. Нам уже відомо, принаймні зі слів Ріпамонті, що спочатку він справді сумнівався. Згодом він завжди висловлював погляд, що хоч у формуванні громадської думки велику роль зіграли легковір'я, невігластво, страх, бажання знайти собі виправдання в невживанні дійових заходів для боротьби з чумою,— що хоч у всьому цьому багато перебільшення, але водночас усе ж є якась крапелька істини. В Амброзіанській бібліотеці зберігається невеликий, писаний ним власноручно твір а приводу цієї чуми, і така точка зору прохоплюється там досить часто, а в одному місці її висловлено цілком недвозначно. «Панувала думка,— приблизно так каже він,— що ці мазі готувалися в різних місцях і що існувало багато способів їх застосування; деякі з них видаються нам правдоподібними, інші — вигаданими».

Були, між іншим, і такі люди, які аж до самої своєї смерті вважали, що всі ті мазальники — гра уяви. І ми знаємо про це не від них самих, бо нікому не вистачало сміливості відверто висловити погляд, такий протилежний загальновизнаному,— ми знаємо про це від письменників, що висміюють цей погляд, засуджуючи або відкидаючи його як відсталість декотрих осіб, як хибний погляд, що його не наважувалися ставити на відкрите обговорення. Знаємо також від тих, до кого це дійшло в переказах. «Я знайшов у Мілані людей,— каже добряга Мураторі,— які отримали від предків надійні відомості і не були впевнені в існуванні цих отруйних мазей». Як бачимо, істина потайки прохоплювалася назовні, її довіряли одне одному в тісному родинному колі. Здоровий глузд не зник, але йому доводилось ховатися через страх перед панівною думкою.

Службові особи,— а їх щодень меншало,— вкрай розгублені й збиті з пантелику, докладали всієї своєї, можна сказати, невеликої частки рішучості, на яку були здатні, щоб познаходити цих мазальників. Серед документів часів чуми, збережених у вищеназваному архіві, є лист (без будь-яких інших супровідних документів); в ньому великий канцлер цілком серйозно доводить до відома губернатора факт одержання ним сповіщення про те, що в одному позаміському будинку міланських дворян, братів Джіроламо і Джуліо Монті, виготовляється отрута в такій кількості, що en este exercicio^[170] займаються сорок тисяч чоловік з участю кількох брешіанських синьйорів, які замовляють суміші para la fabrica del venono^[171] у венеціанських володіннях. Він додає, що, тримаючи це в цілковитій таємниці, вжив усіх необхідних дій для вирядження туди міланського подеста і аудитора Санітарного відомства з тридцятьма кінними солдатами, але, на жаль, хтось вчасно попередив одного з братів, очевидно, сам аудитор, його приятель, тож той встиг замести сліди злочину, а аудитор вдався до різних відмовок, щоб не поїхати, однак, незважаючи на це, подеста з солдатами вирушив a reconocer la casa y a ver si hallara algunos vestigios^[172], а також зібрати відомості й позаарештовувати всіх винних.

Слідів, мабуть, не знайшли, бо тогочасні твори, згадуючи про підозру, що впала на цих дворян, не наводять більше жодного факту. На жаль, в інших випадках такі факти були наявні.

Влаштовувані в зв'язку з цим судові процеси були, звичайно, не перші; їх також не можна розглядати як рідкість в історії юриспруденції. Тож, якщо навіть змовчати про старовину й відзначити дещо з часів, ближчих до того, про який ведеться наша розповідь, то в Палермо 1526 року, в Женеві 1530-го, і потім 1545-го, і знову 1574-го; в Казале-Монферрато 1536-го, в Падуї 1555-го, в Туріні 1559-го і 1630 року було влаштовано суди й позасуджувано до страти, здебільше дуже болісної, як окремих осіб, так і відразу багатьох нещасних, звинувачених у поширенні чуми з допомогою порошків, або мазей, або чарів, або всього цього вкупі. Справа про так зване обмазування в Мілані була не тільки найгучніша, але, мабуть, і найдоступніша для вивчення, або ж принаймні вона відкривала багато можливостей для всяких спостережень,— саме тому про неї позоставалися найдокладніші й найвірогідніші документи. І хоча один письменник, якого ми хвалили вище^[173], зацікавився тією справою, проте він поставив собі за мету не стільки подати саму її історію, скільки взяти з неї підтвердження для своїх аргументів, через це нам здалося, що та історія може стати темою окремої праці^[174]. Але в цьому випадку кількома словами годі відбутися, а тут недоречно викладати її так, як вона на це заслуговує. До того ж читач, затримавшись на всіх цих подіях, чого доброго, утратить всяке бажання дізнатися про те, що нам іще залишається розповісти. Тож, відкладаючи дослідження цих подій до іншого разу, ми остаточно повернемось до наших героїв, щоб уже не розлучатися з ними аж до кінця.

Розділ тридцять третій

Якось уночі, наприкінці серпня, саме в розпал чуми, дон Родріго йшов до себе додому в Мілані в супроводі вірного Грізо, одного з трьох або чотирьох живих з усієї його колишньої челяді. Повертався він після зустрічі з друзями, які звичайно пиячили цілим гуртом, щоб розігнати тогочасний загальний пригнічений настрій,— і щоразу серед бенкетувальників з'являлися нові обличчя, а старих уже недолічувались. Того дня дон Родріго був один із найвеселіших і, між іншим, викликав дружний сміх усього товариства своєрідним надгробним похвальним словом графові Аттіліо, якого забрала чума два дні тому.

Проте дорогою він відчув якесь нездужання, занепад сили, кволість у ногах, тяжке дихання, якийсь внутрішній жар. Йому дуже хотілося звернути все це виключно на вино, безсонну ніч, погоду. Дорогою він жодного разу не розтулив рота, і перше, що він мовив, прийшовши додому, був наказ Грізо присвітити йому й провести його до спальні. Коли вони зайшли туди, Грізо помітив, що обличчя господаря змінилося,— воно все палало, очі дещо витріщились і дивно поблискували. Тоді Грізо відступив чимдалі, бо ж за таких обставин, як кажуть, усякий негідник повинен мати досвідчене око лікаря.

— Я здоровий, розумієш? — мовив дон Родріго, прочитавши в порусі Грізо думку, що промайнула в того в голові.— Здоровісінький; але, розумієш, я перепив, і, здається, навіть занадто. Адже це була верначча...^[175] Та досить тільки добре виспатися, і все минеться. Страшенно хочеться спати. Та забери ти врешті від мене це світло, воно мені ріже очі... і злить мене!..

— Це все від верначчі,— сказав Грізо, тримаючись на відстані.— Та ви скоріше лягайте в постіль, сон вас гарно підлікує.

— Твоя правда: мені б тільки заснути... Я, між іншим, почуваю себе добре. Постав лишень про всяк випадок ближче дзвінок,— може, вночі мені щось буде треба... тільки гляди не барися, коли почуєш дзвінок. А втім, нічого мені не буде потрібно... Та забери ти мерщій це кляте світло,— докинув він. І поки Грізо виконував наказ, уникаючи, скільки це було можливо, наближатися до господаря, той крикнув: — Якого дідька воно мене так бісить!

Грізо взяв світильник, сказав донові Родріго на добраніч і швидко зник, поки господар заповзав під ковдру.

Але ковдра видалась йому справдешньою горою. Він скинув її з себе й згорнувся бубликом, намагаючись заснути. Йому справді до смерті хотілося спати. Однак, не встигнувши склепити очі, він пробуджувався й підхоплювався, неначе хтось на зло увесь час струшував ним. Відчував, як у нього посилюється жар і водночас зростає неспокій. Подумки він звинувачував і серпень місяць, і верначчу, і п'яну оргію, йому хотілося всю провину зваляти саме на все це. Але ці думки, непомітно скрадаючись, заступала та, що в ті дні невідчепно супроводила інші думки, пронизувала, так би мовити, всі почуття, правила за тему розмов у всякому товаристві пияків,— тож її, либонь, було легше перевернути на жарт, аніж обійти мовчанкою,— думка про чуму.

Він довго крутився і нарешті впав у сон, але його відразу обступили найкошмарніші, найнеспокійніші сновидіння на світі. І ось поволі йому почало здаватися, ніби він стоїть у велетенській церкві, десь спереду, в юрбі народу, і не розуміє, як це він потрапив туди, як йому могла спасти така думка, а надто в такий час,— і все це вкидає його в лють. Він оглядає людей довкола: у них воскові, спотворені тліном обличчя, з тьмяними, незворушними очима, з відвислими губами, всі вдягнені у якесь рам'я, що позвисало лахміттями, і крізь дірки видно плями й нариви. Він ніби кричить їм: «Дорогу, агей, сволото!» — і дивиться на церковні двері, які десь далеко-далеко, і його крик супроводжується погрозливим виразом обличчя, але сам він ніяк не може зрушити з місця, тільки весь зіщулюється, намагаючись не торкнутися мерзотних тіл, що з усіх боків обступають його. Але ніхто з тих безумців і знаку не подав, що збирається відступитися, і навіть наче й не чув його крику. Навпаки, вони чимраз щільніше обступали його, а головне, йому здалося, ніби хтось із них, напевно, ліктем штовхав його в лівий бік, між серцем і пахвою, потім там боляче закололо, і наліг якийсь тягар. Коли він уперше вивертався, намагаючись позбутися цього болю, щось нове починало колоти його туди само. Він був розлючено схопився за шпагу, та раптом йому здалося, ніби його шпага в цій тисняві, підсунулась угору і саме головка ефеса тисне йому в бік. Але, торкнувшись цього місця рукою, він не знайшов там шпаги, а тільки, відчув іще болючіші кольки. Він знемагав, важко дихав, хотів скрикнути ще голосніше, аж ураз йому приверзлося, що всі обличчя повернулися в один бік. Він теж подивився туди й побачив кафедру, де над поручнями з'явилося щось випукле, гладеньке, осяйне, а тоді виткнулась і чітко вималювалась лиса голова, потім два ока, далі — ціле обличчя з довгою сивою бородою,— і врешті над поручнями, висунувшись по пояс, показався чернець — фра Крістофоро. Донові Родріго здалося, ніби той, обвівши швидким поглядом усе зборище, спинив свої очі на ньому й воднораз підніс руку — достоту як тоді, у нижньому залі його палаццо. У відповідь він також швидко підняв руку, наче силкуючись проштовхатися вперед, щоб схопити цю завислу в повітрі руку; голос, глухо заклекотівши в грудях, нараз вихопився пронизливим зойком, і дон Родріго прокинувся. Опустив руку, яка й справді була піднята догори, насилу прийшов до тями й розплющив як слід очі, бо денне світло, вже проникаючи у вікна, дратувало його так само, як і світло свічки звечора. Він упізнав своє ліжко, свою кімнату й зрозумів, що все це був сон: і церква, і народ, і чернець — усе зникло, все, крім одного, ось цього жахливого болю в лівому боці. Водночас він відчув сильне серцебиття, задуху, шум і безперервний дзвін у вухах, жар, усі кінцівки обважніли,— набагато дужче, ніж коли лягав спати. Він не відразу зважився подивитися на те місце, де відчувався біль, але зрештою відкрив його, глянув із страхом і побачив огидний лілувато-червоний гнійник.

Він зрозумів, що пропав. Його охопив страх смерті і, либонь, іще більше — страх стати жертвою монатті, страх, що його віднесуть, укинуть до лазарету. І, вишукуючи подумки спосіб уникнути цієї страшної долі, він відчув, як плутаються й затуманюються його думки, відчув, що наближається мить, коли йому залишиться лише стільки свідомості, скільки потрібно, щоб упасти в розпач. Дон Родріго схопив дзвіночок і з силою потряс ним. Негайно з'явився Грізо, який був насторожі. Він спинився на безпечній відстані від ліжка, уважно подивився на господаря й пересвідчився в тому, про що звечора тільки здогадувався.

— Грізо,— мовив дон Родріго, насилу підводячись і сідаючи на ліжку,— я завжди тобі довіряв.

— Саме так, синьйоре.

— Я завжди добре ставився до тебе.

— Так, ваша милість.

— Отже, я можу покластися на тебе!..

— Ще б пак, чорт забирай!

— Мені погано, Грізо.

— Я це бачу.

— Якщо я видужаю, то зроблю для тебе набагато більше добра, ніж робив досі.

Грізо не відповідав і стояв, вичікуючи, що буде сказано після цього вступного слова.

— Я не хочу звірятися ні на кого, крім тебе,— провадив далі дон Родріго,— зроби мені одну послугу, Грізо.

— Наказуйте,— відповів той на це незвичайне звернення свого господаря.

— Ти знаєш, де живе хірург Кйодо?

— Знаю дуже добре.

— Він порядна людина, і коли йому гарно заплатити, то не викаже хворого. Сходи по нього. Скажи, що я заплачу йому чотири, шість скуді за візит, або й більше, якщо він зажадає. Тільки щоб він прийшов негайно. Та дивись, зроби все як треба, щоб ніхто не помітив.

— Добре придумано,— сказав Грізо,— іду й відразу повернуся.

— Послухай, Грізо: дай мені спершу трохи води. У мене всередині все горить, зовсім немає сили.

— Ні, синьйоре,— відповів Грізо,— без поради лікаря не дам, адже хвороби страшенно примхливі. Не можна гаяти ні хвилини. Будьте спокійні: я вмить повернуся разом з Кйодо.

І, мовивши це, вийшов, причинивши двері.

Дон Родріго знову приліг; він подумки йшов слідом за Грізо до будинку Кйодо, відлічував кроки, вираховував час. Іноді він знов починав розглядати свій гнійник, але відразу з огидою відвертав голову. Через якийсь час він став дослухатися, чи не йде хірург, і оця напружена увага забивала почуття болю й зберігала чіткими думки. Зненацька йому вчувся далекий звук дзвоника, тільки йому здалося, що він долинає з кімнат, а не з вулиці. Він прислухався, дзенькання лунало чимраз голосніше, чимраз ближче, і водночас зачувся тупіт ніг. Страшна підозра промайнула в дона Родріго. Він трохи підвівся, сів на ліжку й насторожився ще більше. У сусідній кімнаті глухо гупнуло, наче обережно поставили додолу щось важке. Він спустив ноги з ліжка, ніби збираючись встати, глянув на двері, які раптом прочинилися, й побачив, як у кімнаті з'явилися два потерті й брудні червоні балахоци й дві огидні пики,— одно слово, два монатті. Промайнуло обличчя Грізо, який підглядав, ховаючись за прочиненою стулкою дверей.

— Клятий зрадник!.. Геть звідси, негіднику! Бйондіно! Карлотто! Рятуйте! Ґвалт! — закричав дон Родріго. Застромив руку під подушку по пістолет, намацав і вихопив його. На його перший крик монатті метнулися до ліжка. Один, спритніший, навалився на дона Родріго, перш ніж той встиг щось зробити, видер у нього з руки пістолета, відкинув чимдалі, а самого Родріго поклав на спину й, тримаючи його отак, люто й водночас насмішкувато заволав:

— Ох ти ж, негіднику! Проти монатті! Проти служителів трибуналу! Проти тих, хто творить милосердя!

— Подержи його лишень, зараз віднесемо його геть,— мовив другий, прямуючи до скрині.

Тут зайшов Грізо і заходився разом з ним зламувати замок.

— Злодюга! — загорлав дон Родріго, виглядаючи з-під монатті, що наліг на нього, й силкуючись вирватися з цих дужих рук.—Дайте мені вбити цього мерзотника, — звернувся він до монатті, — і робіть зі мною, що хочете.

Потім знову заволав на всі заставки, гукаючи інших служників, та все було даремно: мерзенний Грізо відіслав їх чимдалі, буцімто за наказом самого господаря, тоді подався до монатті й запропонував їм піти на цю справу, поділившися з ним здобиччю.

— Тихше ви, тихше! — говорив нещасному Родріго його мучитель, тримаючи хворого притисненим до ліжка. Потім, повернувши обличчя до спільників, зайнятих грабунком, крикнув: — Агей, ви там, чиніть усе по-благородному!

— І це ти, ти!.. — рикав дон Родріго до Грізо, бачачи, як той, зламавши замок, цупив речі й гроші, ділячи все це на частини.— Ти! Ну постривай!.. Пекельний виродку! Адже я ще можу видужати, можу видужати!

Грізо відмовчувався і намагався навіть не дивитися в той бік, звідки чулися ці слова.

— Міцніше тримай його,— казав другий монатті,— він зсунувся з глузду.

Тепер це була правда. Видавши безтямний крик і зробивши останнє страшне зусилля, щоб випручатися, дон Родріго геть знесилів, упав у нестяму, але все ще дивився якимсь отупілим поглядом і час від часу то здригався, то стогнав.

Монатті взяли його — один за ноги, другий за плечі — й понесли до нош, покинутих в сусідній кімнаті. Потому один з них повернувся по здобич. Далі, піднявши свою жалюгідну ношу, вони понесли її геть.

Грізо лишився відібрати нашвидкуруч іще дещо, що могло йому стати в пригоді, і, склавши все в клунок, вийшов. Він весь час намагався не торкатися монатті й пильнував, щоб і вони не торкнулись його. Але в останню хвилину, коли Грізо, хапаючись, нишпорив скрізь, він усе ж підняв одежу свого господаря і, не замислюючись про наслідки, струснув її, щоб побачити, чи немає там грошей. Проте замислитись над цим йому довелось наступного дня, коли саме під час пиятики в одному шинку він раптом відчув, що його морозить; в очах потемніло, сили покинули його, і він упав додолу. Покинутий товаришами, він потрапив до рук монатті, які, позабиравши в нього все цінне, жбурнули його на воза. Тут він і сконав, не доїхавши до лазарету, куди перед цим віднесено його господаря.

Залишивши дона Родріго в тому пристановищі скорботи, ми маємо тепер розшукати ще одного чоловіка, чия історія була б, мабуть, ніколи не сплелася з історією цього синьйора, якби той не захотів домогтися цього силою. І навіть можна з певністю сказати, що тоді ні в того, ні в того не було б взагалі ніякої історії,— я маю на увазі Ренцо, якого ми покинули в другій прядильні під іменем Антоніо Рівольти.

Він попрацював там, якщо я не помиляюся, місяців п'ять-шість, після чого,— коли було оголошено про ворожі стосунки між республікою та королем Іспанії і через це зникала всяка небезпека, що міланська влада вимагатиме видати Ренцо або в якийсь спосіб турбуватиме його, — Бортоло поквапився забрати двоюрідного брата й знов став тримати його при собі; він зробив це частково через свою прихильність до родича, а частково й тому, що Ренцо, як хлопець здібний і спритний у ремеслі, був чудовим помічником майстрові, зовсім не претендуючи на його місце, бо через щасливу випадковість він не вмів тримати пера в руках. А що це міркування до певної міри входило в розрахунки Бортоло, то ми мусили спинитися на ньому. Може, ви віддали б перевагу не такому корисливому Бортоло? Не знаю, що вам і відповісти на це: тоді спробуйте придумати його собі самі. А вже цей був саме такий.

Відтоді Ренцо завжди працював при Бортоло. Кілька разів, а надто після одержання одного із злощасних листів від Аньєзе, в нього виникала навіжена думка піти в солдати й покінчити з усім. Можливостей було скільки хоч, бо саме в цей час республіка прагнула набрати якнайбільше солдатів. Для Ренцо ця спокуса ставала ще сильнішою, бо подейкували і про вторгнення в міланські володіння, отож, певна річ, йому здавалося, що непогано було б повернутися додому переможцем, знов побачити Лючію й врешті все з'ясувати. Але Бортоло щоразу якимсь вдалим ходом умів відвернути його від цього рішення.

— Ну, коли вже їм припече піти туди,— говорив вів Ренцо,— то вони обійдуться без тебе, а ти зможеш вирушити, коли тобі забагнеться. А якщо їм там намилять шию, то, мабуть, краще буде, що ти залишився вдома. Відчайдухів, готових пуститися на всі заставки, не забракне. І перш ніж вони встигнуть ступити туди ногою... Як на мене, то я в цих справах обережний: хай собі лаються, адже Міланська держава не такий шматок, який легко проковтнути. Тут-бо замішана Іспанія, синку! А тобі відомо, що таке Іспанія? Сан-Марко сильний удома, а тут потрібно зовсім інше. Потерпи трохи. Хіба тобі тут погано?.. Я відчуваю, що ти хочеш сказати, та коли вже судилося, щоб твоя справа вдалася, то будь певен, — вона вдасться навіть краще, якщо не коїти дурниць. Якийсь святий уже допоможе тобі. Повір мені, для тебе це затвердий горішок. То що, на твою думку, треба кинути намотувати шовк і йти вбивати? Що в тебе спільного з цією породою людей? Тут потрібні люди, створені саме для цього.

Часом, бувало, Ренцо приймав рішення вирушити додому тайкома, перевдягнутий і під вигаданим ім'ям. Але й від цього Бортоло щоразу вмів відрадити його, наводячи докази, що їх зовсім неважко вгадати.

А потім, коли в міланських володіннях і, як ми вказували, аж на кордоні з Бергамо спалахнула чума, вона дуже швидко проникла туди і... Не впадайте в розпач: я не збираюся розповідати вам історію ще й цієї чуми. Хто забажає знати її, то вона є і написана на офіційне замовлення таким собі Лоренцо Тірарделлі, — це, до речі, дуже рідкісна й маловідома книга, дарма що містить, либонь, більше фактів, ніж усі найпрославленіші описи моровиць разом узяті... Мало від чого залежить популярність книжок! Я тільки хотів сказати, що Ренцо також підчепив був чуму, але вилікувався самотужки, тобто нічого не роблячи; він стояв майже край могили, та його дужа натура перемогла хворобу, і за кілька день він був уже поза небезпекою. З поверненням до життя в його душі з новою силою повоскресали спогади, бажання, надії, задуми на майбутнє,— одно слово, він більше ніж будь-коли став думати про Лючію. Що з нею тепер, в час, коли залишитися живим — це просто чудо? І на такій близькій відстані нічого не знати про неї? І пробувати бозна-скільки часу в такій невідомості? І хай навіть, якщо ця невідомість згодом зникне,— коли мине всяка небезпека,— і йому вдасться дізнатися, що Лючія жива, то все ж існує ота, інша таємниця, ота заплутана історія з обітницею. «Піду, неодмінно піду й воднораз пересвідчуся в усьому,— казав він собі ще задовго до того, як міг стояти на ногах.— Тільки б вона залишилася жива! А знайти я її обов'язково знайду. Почую врешті від неї самої, що там за така обітниця, розтлумачу їй, що це нікуди не годиться, і заберу з собою і її, і бідну Аньєзе, аби тільки вони лишилися живі! Лючія завжди любила мене, і я певен, що любить і досі. А наказ про арешт? Ет, дурниці! Нині тим, хто зостався живий, доводиться думати про інше. Ось тут так само спокійнісінько походжають усякі люди, яким теж загрожує... Невже вільний перехід існує тільки для шахраїв? А в Мілані — всі кажуть — іще гірше сум'яття. Коли я пропущу таку гарну нагоду (цебто чуму! Ви тільки погляньте, як щаслива здатність керуватися в усьому нашими власними інтересами і все підкоряти їм часом змушує нас послуговуватися такими словами), то друга така випаде ще не скоро!»

Сподіваємося, любий мій Ренцо.

Щойно ставши на ноги, він розшукав Бортоло, який поки що зумів уникнути чуми й старанно берігся. Ренцо не зайшов до нього в будинок, але, гукнувши з вулиці, підкликав брата до вікна.

— А-а,— мовив Бортоло,— ти оклигав! Радий за тебе.

— Я ще, як бачиш, трохи нетвердо стою, на ногах, але небезпека ніби минула.

— Е-е! Хотів би ястояти на твоїх ногах. Колись, бувало, скажеш: «Почуваю себе добре»,— і цим усе висловлено, а нині це мало про що говорить. А ось коли декому пощастить сказати: «Почуваю себе набагато краще»,— ото вже справді чудовий вислів!

Побажавши своєму двоюрідному братові усього найкращого, Ренцо повідомив його про своє рішення.

— Цього разу — йди, і хай благословить тебе господь,— відповів той.— Постарайся уникнути правосуддя, як я намагаюсь уникнути зарази; і коли господь вволить послати нам обом удачу, то ми ще побачимося.

— Певна річ, я повернуся. І добре було б вернутися не самотою. Ну гаразд! Я не втрачаю надії.

— То вже повертайся не сам. Дасть бог, робота знайдеться всім, і ми гарно заживемо. Аби ти тільки застав мене живого й скінчилася оця диявольська пошесть.

— Ми побачимося, побачимося, повинні побачитись!

— Іще раз кажу: дай боже!

Упродовж кількох днів Ренцо знай вправлявся, випробовуючи свої сили й намагаючись чимскоріше відновити їх. Коли йому здалося, що наче вже можна вирушати в дорогу, він став збиратися. Підперезався, сховавши його під одежу, поясом із зашитими в ньому п'ятдесятьма золотими, до яких він так і не доторкнувся і про які ніколи нікому не обмовився й словом, навіть Бортоло. Прихопив іще трохи грошенят, які відкладав щодень, заощаджуючи на всьому. Взяв під пахву клуночок з одежею, поклав у кишеню посвідчення на ім'я Антоніо Рівольти, що його про всяк випадок випросив у свого другого господаря, до кишені штанів засунув великого ножа,— найскромнішу зброю всякого порядного чоловіка в ті часи,— й рушив у дорогу наприкінці серпня, через три дні після того, як віднесли до лазарету дона Родріго. Ренцо верстав шлях на Лекко, не бажаючи виряджатися до Мілана навмання, і вирішив краще пройти через своє село в сподіванні знайти живою Аньєзе й спершу довідатися від неї бодай про щось із того, що йому так нетерпеливилося знати.

Ті нечисленні люди, що поодужували від чуми, здавалися серед решти населення привілейованим класом. Величезна частина іншого народу хиріла або вмирала. А ті, хто досі ще не заразився чумою, жили в постійному страху перед нею. Зосереджені, пильні, люди ходили розміреними кроками, підозріливо оглядаючись, якось сквапно й водночас рішуче,— адже всюди могла чатувати на них смертельна небезпека. А ті, що повидужували, могли вже не хвилюватися (бо повторне захворювання на чуму було не тільки рідкісне, а й геть-таки незвичайне явище). Вони сміливо й рішуче походжали серед зарази, як ото середньовічні рицарі, з ніг до голови закуті в залізо й верхи на конях, також згори й донизу вбраних у лати, вирушали вештатися по світу (звідси й пішло їхнє знамените прізвисько — мандрівні рицарі) в пошуках пригод або походжали серед жалюгідного натовпу городян, які могли відбити й послабити їхні удари тільки своїм лахміттям. Прекрасне, мудре й корисне ремесло! Ремесло, воістину гідне зайняти одне з перших місць у трактаті з політичної економії.

З такою певністю (послаблюваною, однак, тривогою, про яку читач знає), упереміш з гіркотою, викликаною постійним видовищем загального лиха та невідчепними думками про нього, прямував Ренцо додому. Він ішов під ясним небом по своїй прекрасній країні, не зустрічаючи нікого на своєму шляху. І тільки після довгих переходів у смутній самотності він часом зустрічав якісь бродячі тіні замість живих людей або трупи, що їх опускали до ями без похорону, без співів, без супроводу. Під полудень він зупинився в гайку попоїсти хліба з усякою всячиною, прихопленою з собою. Фруктів уздовж всієї дороги було вдосталь: фіги, персики, сливи, яблука — всього скільки хоч. Досить було тільки зійти вбік з дороги й нарвати або назбирати плодів під деревами, де їх валялася сила-силенна, наче позбиваних градом, бо ж рік видався винятково урожайний, особливо на фрукти, а поратися біля них майже не було кому. Виноградні грона, важкі й соковиті, теж були покинуті на поталу першому стрічному.

Надвечір замріло рідне село. Хоча Ренцо й був давно готовий до цього, проте, забачивши його, він відчув, як стислося йому серце: наринуло безліч спогадів і сумних передчуттів. Юнакові здавалося, що в вухах лунає зловісний дзвін на сполох, який ніби супроводив, переслідував його, коли він утікав із цих місць, і водночас він ніби чув мовчання смерті, яке панувало довкола. Ще більшим хвилюванням перейнявся Ренцо, вийшовши на майдан перед церквою, та найгірше він побоювався знайти в кінці дороги, бо збирався зупинитися в тому будинку, який він колись звик називати Лючіїним. Тепер це міг бути в кращому разі будинок Аньєзе, і він чекав від неба єдиної милості — знайти її там живу й здорову. В цьому будинку він збирався просити пристановища, вірно припускаючи, що його власний уже став оселею для мишей і куниць.

Не бажаючи нікому потрапляти на очі, Ренцо подався городами, тією самою стежкою, якою йшов із своїми друзями в оту пам'ятну ніч, щоб заскочити зненацька дона Абондіо. Десь на півдорозі з одного боку тягся виноградник, а з другого стояв будиночок Ренцо, тож мимохідь він міг на хвилинку зайти до себе — поглянути, як там справи.

Ідучи, він усе дивився вперед, сподіваючись і водночас побоюючись зустріти кого-небудь: і справді, ступивши кілька кроків, він побачив чоловіка в сорочці, який сидів на землі, прихилившись спиною до ясминової огорожі, за всіма ознаками — божевільного. За його виглядом, а також за виразом обличчя Ренцо здалося, що то начебто Жервазо, бідолашний дурник, який був за другого свідка в нещасливій вилазці. Проте, підступивши ближче, він мусив переконатися, що то був якраз Тоніо, котрий привів тоді з собою Жервазо. Він зостався живий, але чума, позбавивши його як фізичної, так і духовної сили, виявила на його обличчі і в кожному русі непомітні, доти приховані риси схожості з дурнуватим братом.

— Боже мій, Тоніо! — вигукнув Ренцо, спиняючись перед ним.— Це справді ти?

Тоніо підвів очі, навіть не ворухнувши головою.

— Тоніо! Ти мене не впізнаєш?

— Коли вже вона візьметься за когось, то вже візьметься,— відповів Тоніо та так і залишився з роззявленим ротом.

— І тебе не минула, бідний Тоніо, еге? То ти мене зовсім не впізнаєш?

— Коли вже вона візьметься за когось, то вже візьметься,— повторив нещасний з дурнуватою усмішкою. Побачивши, що від нього годі домогтися чогось більше, Ренцо рушив далі, засмутившись іще дужче. Та ось із-за рогу будинку з'явилось і попрямувало йому назустріч щось чорне, і в ньому він одразу впізнав дона Абондіо. Той ледве ступав, важко спираючись на ціпок. І в міру того, як священик підходив, по його блідому, змарнілому обличчю й по кожному рухові було видно, що і йому довелося пережити свою бурю. Дон Абондіо теж почав придивлятися: здалось йому це чи ні? Як на одежу, то ніби чужинець, але чужинець саме з Бергамо.

«Він — не інакше!» — вирішив подумки дон Абондіо і в пориві прикрого подиву підніс руки до неба, причому ціпок, що його він тримав у правиці, так і завис у повітрі, а з рукавів вистромились худющі руки, що колись ледве влазили в них. Ренцо пішов йому назустріч, прискоривши крок, і шанобливо вклонився, бо ж хоча вони й розстались за обставин, вам відомих, все ж це був і досі його курато.

— Ви... і тут? — вигукнув дон Абондіо.

— Тут, як бачите. Ви нічого не знаєте про Лючію?

— А що б ви хотіли знати про неї? Нічого про неї не відомо. Вона нібито в Мілані, якщо, звичайно, ще на цім світі... А ви ж як...

— Аньєзе жива?

— Може, й так. Тільки хто знає про це? Її тут немає... А втім...

— Де ж вона?

— Вона переїхала жити до Вальсассіни, до отих своїх родичів у Пастуро — ви їх добре знаєте. Там, кажуть, чума не так лютує, як тут. Ну, а ви...

— Мені дуже прикро. А як падре Крістофоро?

— Та його вже давно тут немає. Ну, а...

— Я це знаю, мені писали. Я тільки подумав, чи не повернувся він випадково до нашого краю.

— Та ні, про це нічого не чути. Ну, а ви...

— Це також дуже прикро.

— Ну, а ви, питаю я вас,— скажіть, що ви, ради всього святого, збираєтесь тут робити? Хіба ви не знаєте про наказ заарештувати вас? Легко сказати...

— А мені-то що? У них і так справ по саму зав'язку. Мені забаглося прийти сюди — подивитися, як воно тут ведеться. Отже, анічогісінько невідомо?..

— І що ви хотіли побачити? Нині тут нікого й нічого немає. І повторюю: знаючи, що є оцей дурний наказ про арешт, з'являтися сюди, просто в село, вовкові в пащу,— чи ж не дурість? Послухайте ви старого, який має більше здорового глузду, ніж ви, і який каже тільки через любов до вас: зав'яжіть тугіше свої черевики і, поки ніхто вас не бачив, вертайтеся туди, звідки прийшли. А коли вас уже бачили, то втікайте щодуху. Гадаєте, тутешнє повітря корисне для вас? Хіба ви не знаєте, що вас тут шукали, обнишпорили всі закутки, перевернули все догори дном...

— Ще й як знаю. Негідники кляті!

— То отже...

— Кажу ж вам, що я про це й не думаю. А той — іще живий? Він тут?

— Я вже сказав вам, нікого тут немає. І знов кажу вам — киньте-бо думати про тутешні справи. Кажу вам, що...

— Я питаю: він тут, отой?

— Боже праведний! Говоріть ясніше. Невже після всього, що сталося, ви все ще ніяк не можете вгомонитися?

— Він тут чи ні?

— Годі-бо, його тут немає. Адже тут чума, сину мій, чума! Хто ж це спокійно гуляє в такий час?

— Ой, якби ж то на світі була тільки чума... а щодо мене, то я вже нею перехворів і нічого не боюся.

— Тим більше! Тим більше! Чи ж це не знамення? Коли врятуєшся від такого лиха, то, як мені здається, треба дякувати Господові і...

— А я й дякую...

— І не ходіть напитувати ще біди, кажу я вам. Наслідуйте мій приклад.

— Якщо я не помиляюся, синьйоре курато, вас вона теж не минула?

— Ой не минула, та ще й яка! Ох, і підступна ж вона, клята... Я просто дивом вижив... Подивіться лишень! Бачите, як вона мене розписала. Тепер мені, власне, потрібен спокій, щоб видужати остаточно. Я вже почуваю себе трохи краще... Але, ради всього святого, що вам тут робити? Верніться лишень...

— І що ви оце заторочили: «верніться» та «верніться». Якщо вже вертатися, то краще було б і зовсім не вирушати в дорогу... Ви знай торочите: навіщо та навіщо ви прийшли? Ну, це вже мені таки подобається! Таж я прийшов до себе додому.

— Ваш будинок...

— Скажіть, багато тут перемерло люду?

— Ой! — вигукнув дон Абондіо і, почавши з Перпетуї, подав довгий перелік осіб та цілих родин. Ренцо, звичайно, сподівався на щось таке, але, почувши стільки знайомих імен, був дуже засмучений і стояв з низько похиленою головою, раз у раз вигукуючи:

— Бідолаха! Бідненький! Бідні!

— От бачите! — провадив далі дон Абондіо.— І це ще не всі. Якщо ті, хто цього разу врятувався, не візьмуться за розум і не повикидають із голови всякі дурниці, то неодмінно настане кінець світу.

— Не турбуйтесь: я не збираюсь залишатися тут.

— Ой, хвалити бога, що ви схаменулися! І, звичайно, ви чините слушно, що повертаєтесь до Бергамо.

— А це вже не ваш клопіт.

— Як? Чи не думаєте ви утнути щось іще гірше, ніж тоді?

— Кажу вам, це не ваш клопіт. Це моя справа. Я вже не дитина й сам зумію зміркувати, що й до чого. У всякому разі, сподіваюся, ви нікому не скажете, що бачили мене. Адже ви — пастир, а я один із вашої парафії, і ви не захочете зрадити мене.

— Зрозуміло, — сердито зітхнувши, мовив дон Абондіо,— все зрозуміло. Ви хочете згубити себе, а воднораз і мене. Вам мало того, що ви перетерпіли. Вам мало того, що і я натерпівся. Зрозуміло, все зрозуміло.

І, далі бурмочучи крізь зуби останні слова, дон Абондіо подався своєю дорогою.

Ренцо стояв сумний і пригнічений, розмірковуючи, де б йому зупинитися. В списку померлих, наведеному доном Абондіо, згадувалась одна селянська родина, яка померла від чуми, крім одного юнака, майже ровесника Ренцо і його товариша з дитячих літ. Будинок цього юнака був одразу за селом.

Дорогою Ренцо пройшов повз свій виноградник і вже по одному його вигляду визначив, у якому він стані. Над стіною не вивишалося жодної верхівки, жодної зеленої гілки дерев. Коли щось і було видно, то все це повиростало за його відсутності. Він підійшов до входу (від ґратчастої хвіртки не лишилося навіть гаків), роззирнувся довкола: бідний виноградник! Дві зими підряд жителі всього села ходили по дрова «до маєтку бідолахи», як вони казали. Виноградні лози, тутові й усякі фруктові дерева — майже все було нещадно повисмикувано або зрубано під самісінький корінь. Але дещо все-таки зеленіло: молоде пагіння, яке своїми уриваними рядами ще позначало місця спустошених насаджень, та подекуди паростки й дички тутових, фігових, персикових, вишневих, сливових дерев; однак усе це потопало в буйних заростях кропиви, папоротника, плевелів, собачого зуба, лободи, вівсянки, щириці, ротків, щавлю, пташиного проса та інших рослин,— я хочу сказати, тих, які житель будь-якого села на свій лад ставить в особливий розряд, називаючи їх бур'янами або ще якось отак. То була плутанина із стебел, що тяглись угору одно за одним або рвалися вперед, розповзаючись по землі, всіляко стараючись захопити собі місце. Тут геть перемішалися листя, квіти, плоди найрізноманітнішого забарвлення, форми та розмірів: колоски, волоть, грона, пучки, голівки — білі, червоні, жовті, лазурові. Серед цих заростів виднілося кілька вищих і дуже помітних рослин, зовсім не цінних, принаймні здебільшого. Найвище повиганявся турецький виноград зі своїми крислатими червонявими гілками, пишним темно-зеленим листям, подекуди вже зачепленим скраю багрянцем, зі своїми звислими гронами, пообліплюваними виноградинками, внизу ліловими, трохи вище — ясно-червоними, далі — зеленими і аж на верхівці — білуватими квіточками; коров'як зі своїм великим шерстистим листям внизу, прямим високим стеблом і видовженими, розсипаними по ньому колосками, ніби усіяними зірками яскраво-жовтого кольору; чортополох, весь у колючках — і на гілках, і на листі, і в чашечках, звідки стирчали чубчики білих або червонуватих квітів і відривалися, підхоплювані вітром, легкі пір'ясті сріблисті пушинки. А ось густа маса берізки, чіпко пообвивавшись навколо молодих пагонів тутового дерева, всуціль укрила їх своїми хиткими листочками і звислими з верхівки чистими тендітними дзвіночками; там дикий гарбуз із своїми яскраво-червоними квіточками обвився навколо молодих пагонів виноградної лози, яка, марно попошукавши твердішої опори, й собі позачіплялась за нього вусиками; сплітаючи свої слабкі стебла і майже однакові листки, вони тягли одне одного донизу, як це часто трапляється з кволими людьми, які намагаються спертися одне на одного. Ожина росла скрізь: вона перебігала з рослини на рослину, дерлася вгору, спускалася, гнула або випростувала свої гілки залежно від того, що їй вдавалося, і, поперекидавшись через вхід до виноградника, здавалось, була готова перегородити туди доступ навіть самому господареві.

Та юнак не мав ніякого бажання заходити до такого виноградника і, мабуть, простояв біля нього менше часу, ніж ми витратили на цей невеликий опис. Попростував далі. Неподалік стояв його будинок. Він перетнув город, ідучи по коліна в густій траві,— город позаростав так само, як і виноградник. Ренцо ступив на поріг однієї з двох кімнат нижнього поверху. Шум його кроків та поява викликала переполох і втечу кількох пацюків, які кинулися врозтіч і поховалися в гною, що вкривав усю підлогу,— то були рештки постою ландскнехтів. Глянув на стіни: вони були пооблуплювані, брудні, закіптюжені. Звів очі до стелі: справдешнє царство павуків. І нічого більше. Він пішов і звідси, обхопивши голову руками, пішов по стежці, яку щойно протоптав у траві. Ступивши кілька кроків, він звернув ліворуч, на другу стежку, яка вела в поле, але, не побачивши й не почувши жодної живої душі, попрямував до будинку, де сподівався зупинитися. Уже почало смеркати. Його друг сидів біля порога на дерев'яній лавочці, схрестивши руки на грудях і втупивши очі в небо,— достоту вбита горем і здичавіла в самотності людина. Зачувши кроки, він обернувся подивитися, хто б це міг бути, і, піднісши догори руки, голосно сказав тому, кого, як йому здалося, він побачив у сутінках крізь гілля та зелень.

— Невже тільки я один на все село? Хіба я вчора мало попрацював? Дайте мені трохи відпочити — це теж буде справою милосердя.

Не розуміючи, що все це значить, Ренцо у відповідь назвав його на ім'я.

— Ренцо! — вигукнув той напівзапитально.

— Оце я і є, — сказав Ренцо, і вони кинулись один до одного.

— То це й справді ти! — мовив друг, коли вони обнялися.— Який я радий бачити тебе! Хто б міг подумати? А я вже був переплутав тебе з гробарем Паоліно — він приходить мучити мене, загадуючи йти ховати мерців. Ти знаєш, що я зостався один, зовсім один, як палець?

— На жаль, знаю,— сказав Ренцо.

Отак, обмінюючись дружніми привітаннями, уриваючи один одного запитаннями та відповідями, зайшли вони разом до будиночка. І там, теревенячи далі, друг заходився господарювати, щоб із честю прийняти Ренцо, скільки це дозволяла така несподівана зустріч і такий час. Він поставив на плиту воду і взявся готувати поленту, але потім передав копистку Ренцо, щоб той мішав тісто, а сам вийшов надвір, мовивши:

— Оце і я залишився один! Ох, зовсім один!

Він повернувся з відерцем молока, шматком в'яленого м'яса, двома козячими сирками, кількома смоквами та персиками. Коли все було розставлено, а поленту викладено в дерев'яну миску, друзі сіли за стіл, дякуючи один одному: друг — за відвідини, Ренцо — за прийом. І майже після дворічної розлуки вони відразу відчули себе набагато ближчими друзями, ніж у ті часи, коли бачились ледве не щодня. Бо й тому, й тому — каже тут наш рукопис — довелося витримати ті випробування, що вчать людей цінувати, який це бальзам для душі справжня прихильність: ота, що її сам відчуваєш до інших, і ота, яку зустрічаєш з їхнього боку.

Звичайно, найбільше Ренцо хотів побачити Аньєзе, і не тільки через його давню й особливу прихильність до неї, але й тому, що серед питань, які йому хотілося чимскоріше з'ясувати, було одне, ключ від якого лише вона тримала в руках. Він навіть завагався, чи продовжувати свою подорож, чи спершу вирушити на пошуки Аньєзе, бо до неї було недалеко. Та, розміркувавши, що Аньєзе однаково не могла нічого знати про долю Лючії, він повернувся до свого попереднього наміру іти, куди йшов, щоб вирішити всі свої сумніви, почути свій вирок і потім уже особисто переказати всі новини її матері.

Проте вже від свого друга він довідався чимало такого, про що й не здогадувався. Багато що стало йому ясно, в чому він доти сумнівався,— і Лючіїні пригоди, і переслідування, яких зазнав сам, і те, як донові Родріго довелося втікати, підібгавши хвоста, після чого той негідник уже не потикав носа в ці місця,— одно слово, юнак з'ясував собі все сплетіння подій. Почув він також (що мало для нього неабияку вагу) справжнє прізвище дона Ферранте, бо хоча Аньєзе й сказала своєму писаці повідомити Ренцо це прізвище, та тільки сам бог знає, як його було написано. У всякому разі, бергамський тлумач, читаючи листа, спотворив його так, що коли б Ренцо пішов розшукувати в Мілані будинок з таким мешканцем, то, либонь, не знайшлося б жодного чоловіка, який би здогадався, про кого йде мова. А тим часом це була єдина ниточка в його руках для розшуків Лючії. Що ж до правосуддя, то, як він пересвідчувався чимдалі більше, воно являло собою досить далеку небезпеку, й не варто було про неї думати: синьйор подеста помер від чуми,— хто знає, коли пришлють на його місце іншого,— більшість поліцейських також перемерла, а у тих, хто лишився живий, голова була добряче забита новими справами, щоб іще думати й про старі.

Він розповів другові про свої лихі пригоди й у відповідь вислухав багато всяких історій — про те, як ішли війська, про чуму, про мазальників, про чудеса.

— Жахливі всі оці речі,— говорив друг, ведучи Ренцо до кімнати, де ніхто не жив після, чуми, — речі, яких, здавалось, не побачиш ніколи на світі, здатні на все життя забрати в тебе всяку радість. А поговориш про них із друзями, відразу стає легше.

Удосвіта обидва з'явились на кухні. Ренцо в дорожньому вбранні, підперезаний поясом, схований під курткою, з ножем у кишені штанів. Клуночок, без якого легше було йти, він залишив на збереження в друга.

— Коли все складеться гаразд,— мовив він,— коли я знайду її живу, коли... ет, нехай... Тоді я знов пройду через наше село. Збігаю в Пастуро повідомити добру звістку нашій бідній Аньєзе, а потім... потім... Та якщо, не доведи господи, яке нещастя... Тоді вже я не знаю, що робитиму й куди подамся. Тільки, звичайно, в тутешніх краях ви мене більше не побачите.

Він мовив це, стоячи на порозі вхідних дверей, і, підвівши голову назустріч рідній зорі, якої так давно вже не бачив, дивився на неї з ніжністю й воднораз із смутком. Друг, як звичайно, всіляко намагався підтримати в ньому надії на майбутнє, умовляв узяти з собою бодай дрібку харчів, далі провів його трохи й розпрощався з ним, побажавши всього найкращого.

Ренцо вирушив у дорогу без поспіху, бо вважав, що йому вистачить часу, щоб того самого дня дістатися до Мілана, аби назавтра з самого рання зайти до міста й негайно розпочати пошуки. Дорогою жодних пригод не трапилося і ніщо не відвертало Ренцо від його думок, крім уже звичного видовища злиднів і печалі. Як і напередодні, він у певний час зупинився в гайку перекусити й відпочити. Проходячи в Монці перед відчиненою крамницею з виставленими буханцями, він попросив два, щоб не зостатися без їжі. Булочник не дозволив йому ввійти, а, поставивши на лопатку невелику миску з водою та оцтом, сказав укинути туди гроші, коли ж юнак зробив це, він щипцями подав йому, один за другим, буханці, які Ренцо й поклав до кишень.

Надвечір він добувся до Греко, не знаючи, між іншим, назви цього містечка. Але, частково зі спогадів після минулої подорожі, частково пригадавши шлях, пройдений від Монци, він вирішив, що вже має перебувати неподалік від міста, тому й звернув з великої дороги пошукати в околі щось на зразок заїзду, щоб переночувати там,— він уже більше не бажав зупинятися в шинках. Ренцо знайшов дещо краще, ніж сподівався: помітив отвір в огорожі навколо дворика якоїсь садиби й шаснув туди про всяк випадок. У дворі не було нікого. З одного боку він побачив великий навіс, під яким лежала купа сіна, й приставлену до неї драбину. Роззирнувшись довкола, він навмання поліз нагору, вклався там спати, й справді швидко заснув, і не прокидався аж до світання. Вранці він підповз навкарачках до краю свого величезного ліжка, висунув голову і, нікого не побачивши, зліз там само, де вилазив звечора, й вирушив у дорогу вузькими стежечками. Міланський собор правив йому за вказівну зірку. Невдовзі він опинився під стінами Мілана, між Східними й Новими воротами, трохи ближче до останніх.

Розділ тридцять четвертий

Про те, в який спосіб можна проникнути до міста, Ренцо чув з балачок: існує найсуворіший наказ не пропускати нікого без санітарного свідоцтва, однак туди все ж любісінько зайде всякий, хто зуміє бодай трохи приноровитися й вибрати слушну мить. Так воно й було насправді. І навіть не торкаючись загальних причин, через які в ті часи кожне розпорядження виконувалось погано, не торкаючись і причин окремих, які утруднювали його неодмінне виконання, доводиться сказати, що Мілан перебував тепер у такому становищі, що вже не було жодного сенсу оберігати його, та й, власне, від чого? Будь-хто, зайшовши туди, здавався скорше байдужим до свого власного здоров'я, аніж небезпечним для здоров'я городян.

З огляду на все де, задум Ренцо полягав у тому, щоб спробувати проникнути до міста через перші-ліпші ворота, а в разі якихось труднощів іти попід стіною зовні, аж до наступних воріт, де, можливо, пройти виявиться легше. Одному богові відомо, скільки, на думку Ренцо, було воріт у Мілані.

Отож, підступивши аж до стіни, він зупинився й став роззиратись, як ото чоловік, котрий не знає, куди йому податися, і ніби звідусіль дожидає й шукає настанов щодо цього. Але праворуч і ліворуч він бачив лише дві стрічки кривулястої дороги; просто перед собою — відтинок стіни; і ніде ані найменшої ознаки життя, хіба що десь з-по-за земляного валу вихоплювався стовп чорного диму, який потім ширшав і перетворювався на велетенські клуби, що розпливалися в непорушному сірому повітрі: то палили одежу, постіль та інші зачумлені домашні речі. І ці скорботні багаття безперестанно спалахували не тільки тут, але й усюди, на всіх міських стінах.

День був похмурий, повітря важке, все небо затягло хмарами, або, вірніше, рівною неповорушною імлою, яка, здавалося, геть закрила сонце, не обіцяючи, однак, дощу. Навкруги — поля, місцями неорані й геть поспалювані, зелень — миршава, на пов'ялому, пониклому листі — ні краплі роси. На додачу це безлюддя, ця тиша поблизу великого міста повнила новою тривогою душу Ренцо, уже й так занепокоєну, й забарвлювала його роздуми в ще похмуріші тони.

Постоявши отак якийсь час, він пішов, навмання праворуч, попрямувавши, й сам того не знаючи, до Нових воріт, яких не помітив, незважаючи на близьку відстань, пішов через бастіон, що затуляв їх. Ступивши кілька кроків, він врешті почув теленькання дзвіночків, яке то затихало, то чулося знову, а відтак і окремі людські голоси. Він рушив далі і, завернувши за ріг бастіону, відразу побачив дерев'яну будку, а на порозі — вартового, який зі стомленим і неуважним виглядом спирався на мушкет. Позаду тягся частокіл, а за ним виднілися ворота, власне, два виступи в стіні з захисним дашком над стулками. Ворота були розчахнуті навстіж, як і ґратчаста хвіртка частоколу. Перед входом упоперек дороги на землі стояли зловісні ноші, куди два монатті вкладали якогось бідолаху, щоб нести його геть. То був начальник митної сторожі, який щойно захворів на чуму. Ренцо зупинився, чекаючи, доки все скінчиться. Коли монатті віддалилися й ніхто не прийшов замкнути хвіртку, Ренцо, вважаючи цю мить слушною, квапливо підступив до входу. Але вартовий сердито гукнув до нього: «Агей, куди ти?» Ренцо знов зупинився і, підморгнувши вартовому, дістав і показав йому золоту монету. Чи то перехворівши чумою, чи то відчуваючи менший страх перед нею, ніж любов до грошей, вартовий зробив Ренцо знак кинути йому монету і, коли та впала до його ніг, шепнув: «Проходь-бо мерщій». Ренцо, недовго думаючи, пройшов через хвіртку, потім — через ворота і подався далі. Ніхто його не помітив і не звернув на нього уваги. Тільки одного разу,— не встиг він іще ступити й сорока кроків,— зачулося знову: «Агей, ти куди?» Це гукнув йому вслід митний наглядач. Але цього разу Ренцо вдав, що нічого не чує, і, навіть не озирнувшись, прискорив ходу. «Агей!» — знову гукнув митник, проте голосом, в якому чулося більше роздратування, аніж рішучість. Побачивши, що його не слухаються, він знизав плечима і повернувся до своєї будки, як людина, для якої було важливіше не підходити надто близько до перехожих, аніж розпитувати їх.

Вулиця, що нею прямував Ренцо, вела тоді, як і тепер, просто до каналу під назвою Навільйо. Обабіч тяглися огорожі, виднілися церкви й монастирі, зрідка — будинки. В кінці цієї вулиці й на середині тієї, яка тягнеться уподовж каналу, височіла колона з хрестом, відома під назвою Сант-Евсебіо. А що Ренцо дивився весь час уперед, то тільки й бачив цю колону. Дійшовши до перехрестя, яке ділило вулицю майже навпіл, і роззирнувшись на всі боки, він побачив праворуч, на вулиці, що зветься великим проспектом Санта-Тереза, якогось городянина — він ішов просто до Ренцо. «Нарешті християнська душа!» — подумав юнак і відразу повернув до чоловіка, сподіваючись розпитати про потрібну йому адресу. Той теж помітив стрічного чужинця й кидав на нього здалеку підозріливі погляди, а надто коли спостеріг, що Ренцо, замість іти своєю дорогою, попрямував йому назустріч. Коли вони зійшлися, Ренцо з властивою горцям шанобливістю зняв капелюха і, тримаючи його в лівій руці, машинально застромивши праву в наголовок, ступив уже рішучіше до незнайомця. Але той, витріщивши очі, позадкував, підняв сучкуватого ціпка й, націливши його залізним наконечником просто в живіт Ренцо, крикнув:

— Геть! Геть!

— Ог-го! — і собі вигукнув юнак. Він надяг капелюх собі на голову, а що в ту мить, як казав він згодом, розповідаючи про цей випадок, йому найменше хотілося заводити будь-які суперечки, то він повернувся до цього дивака спиною й пішов далі своєю дорогою, або ж, краще сказати, тією дорогою, на яку потрапив.

Той теж пішов своєю дорогою, тремтячи від страху й озираючись. А вдома розповідав, що до нього підходив мазальник, лагідний і чемний на вигляд, але з обличчям шахрая, і в руках він тримав чи то коробочку з маззю, чи то пакунок з порошком (він не зовсім був певен, що саме), а одна рука була застромлена в капелюх, і мазальник неодмінно утнув би йому якусь штуку, коли б він не зумів утримати його чимдалі від себе. «Підступив би до мене ще на крок,— додавав він,— і я проткнув би його без усяких вагань. Клятий негідник! Як на те лихо, ми були в такому безлюдному місці, а якби здибалися в центрі Мілана, то я погукав би народ, і ми б його злапали в одну мить. Не сумніваюсь, що він мав у капелюсі і оте кляте зілля. А там, віч-на-віч, я й так багато зробив, що наполохав його, не ризикуючи накликати на себе нещастя, адже пучку порошку кинути недовго, та й вони добре наважили на цьому руку, до того ж їм допомагає сам диявол. Тепер він, напевне, гуляє по Мілану, і хто знає, скільки він там накоїть лиха!» І до кінця свого життя,— а прожив він ще довго,— щоразу, коли заходила мова про мазальників, він повторював свою історію, причому докидав: «Ті, хто ще наважується твердити, що це брехня, хай мені цього не кажуть, бо все це треба було побачити на власні очі».

Далекий від найменшого уявлення про небезпеку, якої він уник, і скорше розлючений, аніж наляканий, Ренцо простував далі, розмірковуючи про те, як із ним обійшлися, і в якійсь мірі здогадуючись, що саме міг подумати про нього той стрічний. Та все це здавалось йому геть неймовірним, і він дійшов висновку, що перехожий був просто божевільний. Однак Ренцо подумав: «Справа почалася погано. Така вже, видно, моя нещаслива доля в цьому Мілані. Коли я заходив до міста, мені нібито пощастило, та потім, щойно я опинився всередині, на першому ж кроці — самі тільки неприємності. Ну що ж! Хай бог помагає... якщо я знайду... якщо мені пощастить знайти,— ет, тоді все це здаватиметься дрібницями».

Діставшись до мосту, він, не вагаючись, повернув ліворуч, на вулицю Сан-Марко, бо подумав — і цілком слушно,— що вона має вивести його в центр міста. Посуваючись уперед, він роззирався на всі боки, намагаючись розшукати бодай якусь живу душу, але побачив лише напівзотлілий труп у неглибокому рові, прокопаному між поодинокими будинками (в той час їх було ще менше) та вулицею.

Пройшовши далі, він почув вигук: «Агей, послухайте!»— і, повернувшись на голос, побачив неподалік, на балконі самотнього будиночка, бідну жінку з цілим гуртом дітлахів довкола. Гукаючи його далі, вона воднораз робила знаки рукою. Ренцо прожогом кинувся на поклик, і, коли підбіг близько, жінка сказала йому:

— Молодий чоловіче, в ім'я наших любих померлих близьких, зробіть таку ласку: сходіть до комісара й повідомте, що про нас тут забули. Нас зачинили в будинку як підозрілих, бо мій чоловік помер. Як бачите, вони забили двері, і від учорашнього ранку ніхто навіть не приніс нам попоїсти. Ось уже кілька годин ми стоїмо тут, і хоч би одна християнська душа, потрапивши мені на очі, зглянулась над нами, а мої бідолашки помирають з голоду.

— З голоду! — вигукнув Ренцо й, стромивши руки до кишень, дістав звідти обидва буханці, мовивши:—  Послухайте, опустіть-но мені щось сюди, куди б я міг покласти хліб.

— Хай віддячить вам за це господь! Зачекайте хвилинку,— мовила жінка й пішла по мотузку, на якій потім опустила кошик.

Тим часом Ренцо згадав про ті буханці, що знайшов під хрестом, прийшовши першого разу до Мілана, й подумав: «Ось і повернення боргу; мабуть, це краще, ніж якби я повернув їх справжньому господареві, бо ж тут — воістину вияв милосердя».

— А ось щодо комісара, люба синьйоро,— мовив він, кладучи буханці в кошик,— то я ніяк не можу стати вам у пригоді, бо, щиро кажучи, я не тутешній і зовсім не знаю міста. Та все ж, коли зустріну чоловіка люб'язного й чемного, з яким можна буде поговорити, то скажу йому.

Жінка попросила його зробити їй таку ласку й назвала свою вулицю.

— А ви теж,— провадив Ренцо,— могли б, певно, без усяких клопотів зробити мені одну ласку, справжнє добродіяння. Чи не знаєте ви, де тут будинок одних знатних людей, великих тутешніх синьйорів, будинок ***?

— Я знаю, що такий будинок у Мілані є, але де саме він стоїть, сказати правду, не пам'ятаю. Ідіть уперед, он туди; може, хтось трапиться, хто вкаже вам, де це. Та не забудьте потурбуватися про нас.

— Будьте спокійні,— мовив Ренцо й попрямував далі.

Щокрок він чув, як голоснішає й наближається шум,— його він почав вирізняти, ще стоячи на бруківці й розмовляючи з жінкою: шум коліс, тупіт коней, теленькання дзвіночків і час від часу ляскання батогів упереміш з окриками. Ренцо напружено вдивлявся вперед, але нічого не бачив. Коли він добувся до кінця вулиці й перед ним постала площа Сан-Марко, то перше, що впало йому в очі, були два стовпи з мотузкою й якимись блоками, і він відразу впізнав (за тієї доби то була звичайна річ) осоружний пристрій для тортур. Такі пристрої було споруджено на всіх площах та найширших вулицях, щоб представники кожного кварталу, маючи найнеобмеженіші повноваження, могли негайно брати на муки всякого, хто здався б їм гідним покари: чи то хворих, зачинених по будинках, які посміли вийти, чи то просто службовців, що не виконували своїх обов'язків, а чи будь-кого іншого. Це був один із крайніх і недійових заходів, до яких у ті часи, а надто в таких випадках, вдавалися з зайвим запалом.

І, поки Ренцо розглядав цей пристрій, розмірковуючи, чому його споруджено саме тут, до нього все виразніше долинав чимраз ближчий шум, і він побачив, як з-поза рогу церкви з'явився чоловік, вимахуючи дзвіночком. Це був пристав. За ним виткнулася пара коней, які, витягуючи шиї й упираючись копитами, насилу посувалися вперед. Вони тягли воза з мертвими, потім їхав іще один віз, далі ще й ще. Обабіч, поряд з кіньми, йшли монатті, підганяючи їх батогами, копняками та лайкою. Трупи, майже всі оголені або ледь прикриті якимись лахами, були накидані абияк; вони сплелися, мов той клубок змій, що розгортається від дії весняного тепла. Від кожного поштовху, від кожного струсу ці зловісні купи огидно здригалися й розвалювались, теліпалися голови, розсипалося жіноче волосся, звисали руки, починаючи ляпати по колесах,— усе це зайвий раз переконувало людину, перейняту жахом, наскільки отаке видовище може зробитись іще скорботнішим і непристойнішим.

Юнак спинився на розі площі, біля поручнів каналу, й став молитися за невідомих небіжчиків. Раптом жахлива думка блискавично сяйнула йому в голові: «А що, коли там, разом з... під сподом... О господи! Зроби так, щоб цього не було! Зроби так, щоб я про це не думав!»

Коли похоронна валка зникла, Ренцо рушив з місця й перетнув площу, звернувши вздовж каналу ліворуч тільки тому, що валка їхала в протилежний бік. Ступивши кілька кроків між бічною стіною церкви й каналом, він побачив праворуч міст Марчелліно, попрямував до нього й вийшов на Борго-Нуово. Дивлячись уперед, усе з тим самим наміром знайти кого-небудь, хто показав би йому дорогу, він помітив на другому кінці вулиці священика в камзолі й з ціпочком у руці; священик стояв біля прочинених дверей, нахиливши голову й приставивши вухо до отвору, а невдовзі він побачив, як святий отець підняв руку для благословення. Він здогадався, і слушно, що то був кінець чиєїсь сповіді, й вирішив подумки: «Ось такий чоловік мені якраз і потрібен. Якщо вже й священик, виконуючи свої пастирські обов'язки, не виявить бодай краплі милосердя, бодай трохи любові й щирої прихильності, то доведеться сказати, що нічого цього вже немає на світі».

Тим часом священик, відступивши від дверей, попрямував у бік Ренцо, весь час якнайстаранніше тримаючись середини вулиці. Порівнявшись з ним, Ренцо зняв капелюха, даючи священику зрозуміти, що хоче звернутися до нього. Водночас він зупинився чимдалі, бажаючи показати, що не збирається підступати ближче. Той так само спинився, приготувавшись слухати, проте встромив перед собою в землю ціпочок, ніби загородження. Ренцо виклав своє прохання, яке священик відразу вдовольнив, не тільки назвавши вулицю, де стояв потрібний будинок, але й вказавши точний маршрут, бо бачив, що бідолаха дуже потребує цього. Він назвав йому з допомогою різних «праворуч» і «ліворуч», церков, і хрестів ті шість чи вісім вулиць, які юнак мав пройти, щоб досягти мети.

— Хай збереже вас господь у доброму здоров'ї і нині, й вовіки,— сказав Ренцо. А коли той уже був зібрався йти, Ренцо додав:—Зробіть, коли ваша ласка, іще одну добру справу,— і розповів йому про забуту жінку. Священик подякував Ренцо за те, що той надав йому нагоду вчинити таку потрібну справу милосердя, пообіцяв попередити, кого треба, й пішов. Ренцо теж рушив далі, намагаючись повторювати подумки дорогою вказаний маршрут, щоб не довелося знову розпитувати на кожному розі. Але ви навіть не зможете уявити собі, якою важкою виявилася для нього ця справа, і не стільки тому, що вона сама по собі була важка, скільки через нове занепокоєння, яке огорнуло його душу, коли він почув назву вулиці й точний маршрут. Однак то були вказівки, яких він сам хотів і домагався, без них він ніяк не міг обійтися. Та й йому не сказали нічого такого, що можна було б розтлумачити як зловісне пророцтво. Але що вдієш? Сама тільки думка про те, що кінець уже близько й скоро всі злигодні й сумніви розвіються, коли він почує: вона жива або, навпаки, вона мертва,— так схвилювала його, що в цю мить йому захотілось блукати в темряві навмання, тільки починати свою подорож, до кінця якої він тепер наближався. Але він зібрав усю свою силу й сказав самому собі: «Ну, коли я тепер поводитимусь як хлопчисько, то що ж буде далі?» Трохи підбадьорившись, він ішов своїм шляхом, віддаляючись від околиці міста.

Який воно мало тепер вигляд, це місто! І на що воно перетворилося навіть порівняно з тим, яким було рік тому, під час голоду!

Ренцо довелося переходити саме одну з найпохмуріших і найбезлюдніших частин Мілана через той перетин вулиць, що звався карробіо Нових воріт. (У той час там посередині стримів хрест, а проти нього, поряд з місцем, де нині стоїть церква Сан-Франческо-ді-Паола, була старовинна церква Сант-Анастазіа). В цьому околі небезпека заразитися та сморід від покинутих трупів були такі, що ті нечисленні жителі, які залишалися живими, були вимушені повибиратися звідти. Отож до того смутку, який викликало у перехожого оце видовище безлюддя й занедбаності, долучилося почуття жаху й відрази перед слідами та покидьками ще зовсім недавнього тутешнього життя. Ренцо наддав ходи, намагаючись підбадьорити себе думкою, що його мета ще далеко, й сподіваючись, що, перш ніж він досягне її, картина бодай трохи зміниться. І справді, незабаром він потрапив у таке місце, яке, либонь, можна було б назвати містом живих,— але, господи, що це було за місто і що за живі! Усі вхідні двері будинків через страх або підозру були позамикані, крім тих, які порозчахувано навстіж,— у будинках, покинутих напризволяще або розграбованих. Одні були позабивані й позапечатувані, бо там лежали мертві або ж хворі на чуму, на інших— намальовані вуглиною хрести, щоб вказати монатті, що тут лежать мерці, яких треба повивозити. Усе це здебільше мало випадковий характер, залежно від того, де саме опинився який-небудь комісар Санітарного відомства або інший службовець, захотівши виконати розпорядження або вчинити здирство. Усюди ганчір'я і — що гидкіше від усякого ганчір'я — гнійні пов'язки, смердючі підстилки або ж повикидувані з вікон простирадла. Подекуди — трупи людей, померлих раптово на вулиці й покинуті там, доки над'їде віз і попідбирає їх, або таких, що повипадали з возів чи просто повикидувані з вікон: ось до якого здичавіння довели людей їхня упертість і жорстокість лиха, притлумивши в них усяке співчуття, всяку повагу до загальних інтересів! Усюди вщухли гомін крамниць, стукіт екіпажів, викрики продавців, теревені перехожих. Мовчання смерті лише зрідка порушували гуркіт похоронних возів, благання жебраків, тужливі скарги хворих, дикі зойки збожеволілих, перегукування монатті. Удосвіта, опівдні й вечорами соборний дзвін закликав читати особливі молитви, встановлені кардиналом. Цьому дзвонові відповідали дзвони інших церков, і тоді можна було бачити, як люди, визираючи з вікон, спільно проказували молитви: можна було чути шерех голосів і жалібні стогони, від яких віяло смутком, що до нього, між іншим, домішувалась і деяка надія на втішення.

На цей час, мабуть, зо дві третини городян вимерло, більша частина покинула місто або ж була хвора, незначна кількість людей прибувала ззовні, а серед тих небагатьох, що ходили по вулицях, хіба тільки випадково, після довгих пошуків можна було побачити чоловіка, у вигляді якого не було б помітно певних дивацтв, що вказували б на згубну зміну обставин. Міські вельможі з'являлися на вулицях без довгих плащів з відлогами — в ту добу невід'ємного атрибуту цивільного вбрання; священики — без сутан, і навіть ченці ходили в камзолах. Взагалі не носили ніякого одягу, який міг би метлятися, торкнутися чогось або ж якось полегшити роботу мазальників (саме цього боялися найдужче). Щоправда, крім прагнення ходити, наскільки це можливо, підібравшись і підперезавшись, у зовнішності кожної людини була помітна якась розпущеність і недбалість: довжелезні бороди у тих, хто звик їх носити; а ті, хто звичайно голився, тепер повідрощували їх; волосся на голові також довге й покуйовджене, не тільки через недбалість, звичайно породжувану безперестанним розпачем, але й унаслідок підозрілого ставлення до перукарів,— з-поміж них одного, такого собі Джанджакомо Мору, було схоплено й засуджено, як явного мазальника. Його ім'я, ганебно прославившись на якийсь час у місті, заслуговувало б на гучнішу славу й вічну жалість. Більшість людей носила в одній руці палицю (а декотрі — навіть пістолет, як грізне попередження всякому, хто надумав би підступити надто близько), а в другій — запашні коржики або металеві чи дерев'яні порожнисті кулі з повкладуваними досередини губками, просоченими лікувальним оцтом. Їх раз у раз підіймали до носа або весь час тримали біля нього. Декотрі носили прив'язаний до шиї слоїк з невеликою кількістю ртуті, цілком упевнені, що вона має властивість поглинати й затримувати в собі всяку заразу, й турботливо міняли цю ртутьчерез кожні два дні. Знатні люди не тільки з'являлись без звичайного почту, але й нерідко — з кошиком у руці, коли йшли робити необхідні закупи. Друзі, зустрічаючись на вулиці, сам на сам, вітали один одного здалеку, квапливим кивком. Кожний перехожий мав чимало клопотів: доводилось обходити найрізноманітніші огидні й смертоносні перешкоди, що ними була всіяна, а де-не-де навіть захаращена земля. Всяк намагався триматися середини вулиці, як від страху перед новими покидьками або чимсь іще страшнішим, що могло випасти з будь-якого вікна, від страху перед отруйними порошками, які нібито часто сиплються звідти на перехожих, так і від страху перед стінами, що могли бути обмазані. Отак невігластво й надто великий розпач створювали все нові тривоги й навіювали фальшиві побоювання замість розумних, рятівних заходів, повідкладуваних на майбутнє із самого початку.

Ми описали тільки найменш моторошне й найменш сумне з того, що можна було бачити довкола, ми говорили лише про здорових, заможних людей! Отож, змалювавши картини стількох страждань і пам'ятаючи про куди тяжчі, повз які нам іще доведеться провести читача, ми не станемо зараз затримуватися, розповідаючи про те, що за видовище були зачумлені, котрі ледве переставляли ноги або валялися на вулицях,— бідняки, жінки, діти. Кожен свідок цього видовища міг, либонь, знайти якесь безнадійне втішення,— а це на нащадків справляє величезне й гнітюче враження,— утішення від свідомості того, що хтось усе-таки вижив.

Ренцо пройшов уже добрячий відтинок своєї дороги в цьому царстві розпачу, аж ураз, ще на досить великій відстані від вулиці, куди йому належало завернути, він зачув звідти неясний гул, з-посеред якого вирізнялося таке знайоме й страшне теленькання дзвоника.

Добувшися до рогу цієї вулиці, однієї з найширших у місті, він побачив на її середині чотири вози. І як ото на хлібному ринку люди снують туди й сюди, вантажачи й вивертаючи мішки, така метушня була й тут: одні монатті заходили до будинків, інші виходили звідти з вантажем на плечах і клали його на того або того воза. Декотрі з-них були в червоній, форменій одежі, інші — без цієї особливої прикмети, багато хто з іще мерзотнішою ознакою — різнобарвними султанами й китичками, якими ці огидні тварюки прикрашали себе, веселячись серед страшного загального горя. Повсякчас із вікон лунали зловісні оклики: «Монатті, сюди!» І з цього сумного зборища ще зловісніше озивався грубий голос: «Зараз, зараз!» Мабуть, то були мешканці, які бурчали й квапили монатті, що відповідали їм лайкою.

Вибравшись на вулицю, Ренцо наддав ходи, намагаючись не зважати на перешкоди, хіба що тільки в разі необхідності, коли мав обходити їх. Та враз йому в очі впало щось незвичайне, що викликало співчуття, і то таке співчуття, яке змушувало спинити на ньому погляд, тож Ренцо мимоволі затримався.

На поріг одних дверей вийшла, прямуючи до сумного кортежу, жінка, чия зовнішність свідчила про пізню, але ще не минулу пору молодості. На її обличчі крізь серпанок смутку й горя проглядали сліди краси, не знищеної тяжким стражданням і смертельною тугою, тієї краси, млосної й водночас величної, яку мають люди ломбардської крові. Хода її була стомлена, але не стареча, на очах не блищали сльози, проте було видно, що вона пролила їх чимало; в її стражданні видніла якась лагідність і затаєність, виказуючи душу, цілком свідому свого горя й готову перетерпіти його. Та не тільки сам її вигляд, серед цього моря скорботи, викликав особливий жаль до неї й воскрешав це почуття, на той час давно погасле в потомлених серцях. Вона несла в своїх обіймах мертву дівчинку років дев'яти, ошатно вбрану, з волоссям, розчісаним на проділь, у білосніжній одежі, неначе ці руки причепурили її до свята, вже давно обіцяного й тепер одержаного нею, як нагороду. І дівчинка не лежала в неї на руках, а сиділа, прихилившись до материних грудей, мов жива; лише біла, ніби воскова ручка, важка й безживна, звисала збоку, і голова лежала на материному плечі в заціпенінні більшому, ніж сон. Про те, що то була мати, крім схожості, ясно промовляло обличчя тієї з них, котра ще була здатна щось відчувати.

Мерзенний монатті підійшов, щоб узяти з рук жінки дівчинку, однак з виглядом якоїсь незвичної для нього шанобливості, з мимовільним ваганням. Але вона, відступивши назад, не виявляючи ні обурення, ні презирства, сказала:

— Ні, заждіть, поки що не чіпайте її. Я сама хочу покласти її на воза. Нате ось, візьміть.— Мовлячи це, вона розтулила руку, показуючи гаманець, і кинула його в підставлену руку монатті. А відтак провадила далі: — Обіцяйте мені не знімати з неї жодної ниточки і не дозволити, щоб інші посміли зробити це. Закопайте її в землю так, як вона є.

Монатті притис руку до грудей, потому квапливо, можна сказати, шанобливо, скорше через незнайоме йому почуття, яке ніби скорило його, аніж через несподівану винагороду, кинувся звільняти на возі місце для маленької небіжчиці. Поцілувавши дочку в чоло, мати поклала її туди, наче на постіль, поправила її, прикрила білим покривалом і мовила останні слова:

— Прощавай, Чечіліє, спочивай в мирі! Сьогодні ввечері прийдемо й ми, щоб уже ніколи не розлучатися. А поки що — молись за нас, а я молитимусь за тебе й за інших.— Потім, повернувшись до монатті, вона сказала:— Надвечір, коли проїжджатимете мимо, підніметесь нагору забрати мене — і не саму.

Мовивши це, вона повернулася до будинку і десь за хвилину з'явилась у вікні, тримаючи в обіймах другу дівчинку, трохи меншу, ще живу, але вже з печаттю смерті на обличчі. Жінка стояла і, здригаючись, дивилась на цей негідний похорон своєї старшої дочки, поки віз рушив з місця і вона могла його бачити. Потім жінка зникла. Та й що залишалось їй робити, як не вкласти в постіль свою єдину ще живу дитину й самій лягти поряд, щоб померти вкупі? Отак під ударом коси, яка стинає на луці всі трави, уже пишно розквітла на стеблі квітка падає разом з іще ледь розкритим пуп'янком.

— О господи! — вигукнув Ренцо.— Зглянься на неї, прийми до себе і її, і маля. О, скільки вони страждали, скільки страждали!

Отямившись від цього незвичайного потрясіння й намагаючись знову пригадати свій шлях, щоб вирішити, в який бік йому податися першою вулицею, праворуч чи ліворуч, він раптом зачув звідти новий незрозумілий шум — владні окрики упереміш із глухим стогоном, жіночим плачем і дитячим вереском.

Ренцо рушив далі зі звичним сумним і неясним сподіванням в душі. Діставшися до перехрестя, він побачив з одного боку безладний натовп, що рухався назустріч, і спинився, щоб пропустити його. То були хворі, яких вели до лазарету. Одні, грубо підштовхувані, даремно намагались опиратися, вигукуючи, що хочуть померти в своїй постелі, й відповідаючи марними прокльонами на лайку та окрики монатті з супроводу. Інші йшли мовчки, не виявляючи ні скорботи, ані будь-якого іншого почуття, наче побожеволівши. Жінки з немовлятами на руках; діти, налякані окриками, стогонами і всім оцим зборищем дужче, ніж неясним страхом смерті, з голосними зойками кликали відсутніх матерів і рвалися додому. Та де там! Може, мати, про яку вони думали, що вона спить удома в своєму ліжку, впала на нього, несподівано заскочена чумою, й лежить там тепер непритомна, поки її відвезуть на возі до лазарету або й просто в могилу, якщо віз приїде надто пізно. А можливо,— о лихо, гідне ще більш гірких сліз,— ця мати, пригнічена власними муками, забула про все, навіть про своїх дітей, і думала тільки про одне: умерти з миром. Та все ж і серед цього загального сум'яття подивувалися приклади стійкості й людинолюбства: батьки, матері, брати, сини, подружжя підтримували своїх близьких, шепочучи їм слова втішення, і не лише самі дорослі, але й маленькі дівчатка та хлопчики, тягнучи своїх молодших братиків та сестричок, з розважливістю й співчуттям дорослих умовляли їх бути слухняними, запевняючи, що їх ведуть у таке місце, де їх доглядатимуть, щоб вилікувати.

Під час цього сумного й зворушливого видовища одна думка непокоїла й безперестань хвилювала нашого подорожнього. Адже будинок, що його Ренцо шукав, мав стояти десь поблизу, і хто знає, може, саме в цьому натовпі... Та коли вся юрба пройшла мимо і сумнів розвіявся, Ренцо звернувся до монатті, який ішов позаду, й спитав його про вулицю та про будинок дона Ферранте. «Забирайся к бісу, телепню!» — пролунало у відповідь. Ренцо й не подумав відповісти на це, як належало б, але, помітивши за два-три кроки комісара, що завершував процесію і мав трохи більш людський вигляд, звернувся до нього з тим самим запитанням. Цей, показавши палицею туди, звідки йшов сам, відповів: «Перша вулиця праворуч, останній великий будинок ліворуч».

З новою й ще більшою тривогою в душі юнак попрямував у вказаному напрямку. Невдовзі він опинився на тій вулиці й відразу побачив будинок серед інших, набагато нижчих і бідніших. Ренцо підійшов до замкнутого парадного входу, взявся рукою за дверний молоток і потримав його якийсь час у висячому положенні, неначе вагаючись перед урною, перш ніж вийняти квиточок, де написано «життя» або «смерть». Нарешті він підняв молоток, і пролунав рішучий стукіт.

За кілька хвилин прочинилось віконце, з якого виткнулася голова старої, придивляючись, хто б це міг бути. Переляканий вигляд її обличчя ніби запитував: «Монатті? Волоцюги? Комісари? Мазальники? Чорти?»

— Найласкавіша синьйоро,— дивлячись на неї, промовив Ренцо не дуже впевненим голосом,— чи не живе тут сільська дівчина, на ймення Лючія?

— Її тут уже немає, йдіть собі,— відповіла жінка, збираючись зачинити вікно.

— Одну хвилинку, на бога. Невже її тут уже немає? То де ж вона?

— У лазареті,— і жінка знов почала зачиняти вікно.

— Зачекайте хвилинку, ради всього святого! У неї чума?

— Авжеж. Подумаєш, що ж тут дивного? Ідіть собі.

— Який-бо я нещасний! Постривайте! Вона тяжко хвора? І давно?

Але тим часом вікцо захряпнулося по-справжньому.

— Найласкавіша синьйоро, на бога, одне тільки слово! В ім'я ваших загиблих близьких! Адже я вас ні про що більше не питаю. Послухайте лишень!

Та всі його благання залишились голосом волаючого в пустелі.

Вражений такою смутною звісткою й розлютований таким обходженням, Ренцо знову схопився за молоток; спираючись рукою на двері, він стискав і крутив його, нарешті підняв, щоб з горя постукати ще раз, але так і завмер, тримаючи його в повітрі. В такому збудженому стані він обернувся подивитися, чи поблизу немає якого-небудь сусіда,— можливо, від нього вдалося б почути точніші відомості, яку-небудь вказівку або натяк. Та першою і єдиною людиною, що її він побачив кроків за двадцять від себе, виявилась іще одна стара жінка. Її обличчя виказувало жах, ненависть, нетерплячку й злість, очі якось дивно блукали, вони водночас дивилися і на Ренцо, і кудись удалину. Рот їй був широко розкритий, здавалося, вона ось-ось закричить на все горло, але воднораз жінка ніби затамувала дух. Вона рвучко випростувала вгору свої сухорляві руки, то розчепірюючи, то стискаючи поморщені, схожі на пазурі, пальці, немов збираючись схопити щось. З усього було видно, що їй хотілося згукати народ, але так, щоб незнайомець цього, не помітив. Коли їхні погляди зустрілися, вона, зробившись іще огиднішою, задрижала, ніби спіймана на місці злочину.

— Що за чортівня,— почав був Ренцо, і собі підносячи руку в бік жінки, але та, згубивши надію, заскочити його зненацька, випустила крик, який доти стримувала.

— Мазальник! Тримай його, тримай мазальника!

— Хто? Я? Ох ти ж, відьма клята! Ти замовкнеш чи ні! — закричав Ренцо й підскочив до неї, щоб налякати й змусити замовкнути.

Але він одразу зметикував, що, мабуть, насамперед треба подумати про себе. На пронизливий вереск старої звідусіль стали, збігатися люди, щоправда, не так багато, як це бувало в подібних випадках місяців три тому, та все ж їх було більше ніж досить, щоб на свій розсуд учинити розправу над однією людиною. Тієї ж миті знову розчинилося вікно, й нещодавня грубіянка, цього разу зовсім вихилившись назовні, також заходилася горлати:

— Хапайте його, хапайте! Певно, він із отих негідників, які вештаються всюди й мажуть двері добрим людям!

Ренцо не став довго розмірковувати: він одразу збагнув, що краще втекти від розлюченої юрби, аніж порозумітися з нею. Зиркнув праворуч, ліворуч, прикинув, де найменше народу, й шмигнув у той бік. Відштовхнувши когось, він звалив першого, який перегородив йому шлях, дужим ударом у груди відкинув кроків на вісім другого, що підбіг йому навстріч, і щодуху помчав геть, розмахуючи своїм вузлуватим кулаком, погрожуючи всякому, хто б надумав стати впоперек дороги. Попереду вулиця була порожня, але за спиною він чув загрозливий тупіт і ще грізніші розпачливі вигуки: «Тримайте, тримайте його! Тримайте мазальника!» Ренцо не знав, коли його переслідувачі відстануть, не бачив, де можна було б від них сховатися. Гнів його перейшов в шаленство, тривогу заступив розпач. В очах потьмарилося, він схопився за ніж, висмикнув його з піхов, спинився й обернувся — його обличчя було таке зле та люте, яким не бувало жодного разу в житті. Випроставши руку і потрясаючи в повітрі блискотливим лезом, він закричав:

— У кого стане духу, хай виходить уперед, мерзотник! Я його ось цим так мазну, що довго пам'ятатиме!

Але з подивом і неясним почуттям деякого заспокоєння він побачив, що його переслідувачі вже спинилися й нерішуче тупцяють на місці, горлаючи далі, розмахуючи руками в повітрі, наче біснуваті, й роблячи якісь знаки, мабуть, людям позаду нього. Ренцо озирнувся й побачив воза, що під'їжджав (за хвилину до цього від хвилювання він не помітив його), ба навіть цілу валку похоронних возів з їхнім звичним супроводом. А позаду, на деякій відстані від них, виднів іще один гурт людей, яким, певно, теж хотілося накинутись на мазальника, щоб розправитися з ним, але їм заважала, все та сама перешкода. Опинившись між двох вогнів, Ренцо вмить зміркував: саме те, що лякало їх, змогло б прислужитися йому для порятунку. Він подумав, що коли це так, то немає чого гидувати: вклавши ножа в піхви, він відскочив убік і кинувся бігти просто до возів. Минувши першого, він помітив на другому багато вільного місця. Примірившись, Ренцо стрибнув і опинився на возі, твердо стоячи на правій нозі, дриґаючи в повітрі лівою, з піднятими догори руками.

— Молодець! Молодець! — в один голос гукнули монатті, з яких одні супроводили валку пішки, інші сиділи на возах, а ще інші (коли вже не приховувати найжахливішого й розповідати все, як воно було) — просто на трупах, по черзі пригощаючись із великої сулії.— Ну й молодець! Чиста робота!

— Ти прийшов шукати захисту в монатті? Вважай, що ти в церкві,— мовив один із двох, що сиділи на возі, куди забрався Ренцо.

Більшість переслідувачів при наближенні валки покидалися геть і повтікали, не перестаючи кричати: «Тримайте, тримайте мазальника!» Інші відступали повільніше, щокрок зупиняючись, і, повертаючи до Ренцо розлючені обличчя, погрозливо вимахували руками. А він відповідав їм з воза, потрясаючи в повітрі кулаками.

— Постривайте, ось я вам зараз покажу,— мовив один монатті. Зірвавши з якогось трупа брудний клапоть, він нашвидкуруч зав'язав його вузлом і, вхопивши за один кінець та піднявши мов пращу, прицілився в цих упертих переслідувачів. А тоді, вдавши, ніби збирається метнути в них ганчірку, закричав:— Ось вам, негідники!

Після цього погрозливого поруху всі переслідувачі кинулись урозтіч, і Ренцо побачив тільки спини та п'яти, що замелькали в повітрі, ніби киянки на сукновальні.

Серед монатті залунав переможний крик, вибух бурхливого реготу та протягле тюкання навздогін утікачам.

— Отак! Бачиш, як ми вміємо заступатися за добрих людей,— мовив, звертаючись до Ренцо, монатті, що розігнав юрбу.— Кожен з нас вартий сотні цих боягузів.

— І то правда, адже я, можна сказати, зобов'язаний вам своїм життям,— відповів Ренцо.— Дякую вам від щирого серця.

— За що? — спитав монатті.— Ти на це заслуговуєш: відразу видно, хороший хлопець. І добре робиш, що мажеш цю наволоч. Маж їх, нищ до решти. Вони тільки тоді чогось варті, коли поздихають. А то вони онде у винагороду за життя, яким ми живемо, лише кленуть нас та кажуть, що всіх перевішають, тільки-но скінчиться моровиця. Але ні, всім їм буде капець раніше, ніж чумі. А виживуть самі тільки монатті. Радітимемо й пиячитимемо на весь Мілан.

— Хай живе чума, смерть черні! — вигукнув другий і, виголосивши такий чудовий тост, приклався до сулії, тримаючи її обіруч; підстрибуючи на вибоях, він добряче сьорбнув, а тоді простягнув сулію Ренцо, мовивши: — Випий-но за наше здоров'я.

— Бажаю його вам усім від щирого серця,— відповів Ренцо,— але мені не хочеться пити, та й немаю бажання пиячити в такий час.

— Ти, видно, добряче налякався,— мовив монатті,— хоч наче і простий хлопчина. Не з твоїм обличчям бути мазальником.

— Всяк ухитряється, як уміє,— вкинув другий.

— А дай-но мені,— озвався один з тих, що йшли пішки поряд з возом,— я теж хочу сьорбнути ще раз за здоров'я її господаря, який потрапив сюди, до оцієї чудової компанії... онде, саме в отому розкішному екіпажі.

І він з диявольською посмішкою кивнув у бік воза, що їхав перед бідолахою Ренцо. Потому, зробивши поважне обличчя, яке відразу прибрало ще зловіснішого й огиднішого виразу, він шанобливо вклонився туди й провадив далі:

— Чи не дозволите, шановний господарю, жалюгідному монатті покуштувати винця з вашого льоху? Як зволите бачити, так уже ведеться в житті: ми якраз ті, що посадовили вас до карети й веземо тепер на дачу. І знов-таки, вино погане діє на синьйорів, а ось у бідних монатті шлунок куди здоровіший.

І, взявши під регіт товаришів сулію, він високо підняв її, однак, перш ніж випити, повернувся до Ренцо, пильно подивився на нього й сказав з презирливим співчуттям:

— Певно, диявол, з яким ти уклав угоду, ще дуже молодий: не нагодились би ми тобі на порятунок, не дуже б він тебе вирятував.

І під новий вибух реготу присмоктався до сулії.

— А нам? А нам? — закричало кілька голосів з переднього воза. Хитрюга, нацмулившись донесхочу, обіруч подав сулію своїм побратимам, які заходилися пити з неї по черзі, доки один, спорожнивши посудину до дна, вхопив її за шийку, покрутив нею в повітрі і з вигуком: «Хай живе чума!» — так пожбурив на бруківку, аж сулія розлетілася на дрібні скалки. Потім він затяг пісеньку монатті, і її відразу підхопили інші голоси цього мерзенного хору. Пекельна мелодія, упереміш із калатанням дзвоників, скрипом возів та кінським тупотом, гучно лунала в безлюдній мовчанці вулиць і, відлунюючи в будинках, болісно стискала серця нечисленних уцілілих мешканців.

Та що тільки не може часом стати в пригоді? Що тільки не може в деяких випадках дати задоволення? Всього лише кілька хвилин тому небезпека зробила для Ренцо більш ніж стерпним товариство цих мертвих і цих живих. А тепер ця пісня, позбавивши його від такого неприємного спілкування з монатті, стала для його вух музикою,— і то, я ладен сказати, бажаною. Ще не зовсім отямившись, з сум'яттям у душі він тим часом подумки палко дякував провидінню за те, що викрутився з такого скрутного становища, не постраждавши самі не завдавши шкоди нікому. Тепер він благав провидіння, аби воно допомогло йому спекатися й своїх рятівників. Ренцо пильнував, поглядаючи то на них, то на вулицю, ловлячи момент, щоб тихенько скочити з воза й не дати їм змоги зчинити шум і влаштувати скандал, який міг би викликати підозру перехожих.

Раптом на Одному розі місце здалось Ренцо знайомим. Він став придивлятися уважніше: так воно і є. Знаєте, де він опинився? На вулиці біля Східних воріт, на тій самій вулиці, якою місяців двадцять тому він так спокійно зайшов до Мілана і так поквапно з нього пішов. Ренцо відразу згадав, що дорога звідси вела просто до лазарету. І, опинившись без усяких пошуків і розпитів на потрібній йому вулиці, він побачив у цьому вказівку провидіння й гарну призвістку на майбутнє. Саме тут назустріч возам вийшов комісар, гукаючи до монатті, щоб вони зупинили коней, і ще щось не зовсім зрозуміле. Валка спинилася, співи заступила галаслива сварка. Один із монатті, який сидів на возі поряд з Ренцо, стрибнув додолу, і Ренцо, сказавши другому:

— Спасибі вам за вашу добрість, хай вам віддячить за це господь,— стрибнув у протилежний бік.

— Іди, йди собі, бідний мазальничку,— відповів той,— де вже тобі розправитися з Міланом.

На щастя, не було кому почути ці слова. Валка спинилася по лівий бік вулиці, Ренцо квапливо перейшов на правий бік і, тримаючись попід стіною, побіг підтюпцем до мосту. Перейшовши його й рухаючись далі через передмістя, він упізнав монастир капуцинів. Підступивши аж до воріт, він побачив ріг лазарету, пройшов повз решітку, і перед ним постала картина всього огородженого ззовні простору,— тільки легенький натяк на те, що робилося в чумному лазареті всередині, і все ж — величезна, вражаюча, неописанна картина.

Уподовж двох стін, які видно всякому, хто дивиться на лазарет із цього боку, кишів народ. Хворі групами плентали до своїх бараків. Декотрі сиділи або лежали край рову, що оточував будівлю. Може, їм бракувало снаги дістатися до приміщення, а може, вони, в розпачі вийшовши звідти, вже не мали більше сили рухатися. Були й такі нещасні, які бродили ніби в прострації, а чимало з них і справді не пам'ятали себе: один натхненно оповідав свої марення якомусь нещасному, що лежав поряд, звалений хворобою; другий впав у шаленство; третій з усмішкою роззирався довкола, неначе був присутній на веселій виставі. Та, мабуть, найнезвичайнішим і найшумнішим виявом цих смутних веселощів був безперервний голосний спів. Аж не вірилось, що він лунає з гущі цього жалюгідного натовпу, і все ж той спів заглушував усі інші голоси. То була сільська пісенька про веселе, грайливе кохання, із тих, що звуться вілланеллами. І, дослухаючись до цих звуків, аби дізнатися, хто ж це може веселитися в такий час, у такому місці, можна було побачити бідолаху, який, спокійно сидячи на дні рову, виспівував на повний голос, задерши голову догори.

Щойно Ренцо ступив кілька кроків попід південним боком будівлі, як з натовпу долинув якийсь незвичайний шум і зачулися вигуки: «Стережись! Держи його!» Зіпнувшись навшпиньки, Ренцо побачив конячину, яка мчала чвалом і яку підганяв уже зовсім дивний вершник. Виявилося, що то один божевільний, побачивши біля воза випряжену й ніким не стережену тварину, миттю скочив на її неосідлану спину і, молотячи конячину по шиї кулаками та послуговуючись, замість острогів, підборами, погнав її чвалом. За ним, дико галасуючи, гналися монатті, і все це застилала хмара куряви, збитої на чималому відтинку дороги.

Отак, вражений, стомлений картиною стількох страждань, юнак добувся до воріт — місця, де їх накопичилося, мабуть, набагато більше, ніж було розкидано по всьому вже пройденому шляху. Опинившись перед ворітьми, він пройшов під склепіння й на мить застиг посеред колонади. 

Розділ тридцять п'ятий

Нехай читач уявить собі обгороджений двір лазарету з населенням у шістнадцять тисяч зачумлених, усуціль захаращений де наметами й бараками, де возами, а де — просто людьми; оті дві нескінченні анфілади портиків праворуч і ліворуч, переповнених хворими упереміш із трупами, що лежали на матрацах, а декотрі й так на соломі; нехай уявить собі також безперервний шум, який, наче плескіт хвиль, лунав над неосяжним лігвищем; увесь оцей велетенський мурашник, де туди й сюди снували люди, спинялися, бігли, нахилялись,— хто підводився, одужуючи, хто марив, хто ходив коло хворих. Така була картина, що відразу полонила увагу пригніченого, засмученого Ренцо й прикувала його до місця. Ми, зрозуміло, не збираємось описувати цю картину в усіх її подробицях, та й навряд чи захоче цього сам читач; і тільки супроводячи нашого юнака в його ходінні по муках, ми зупинятимемось разом з ним і наводитимемо з усього, що йому доведеться побачити, лише необхідне для розповіді про те, що він робив і що з ним траплялося.

Від воріт, де він зупинився, й аж до каплиці посередині, а звідти до протилежних воріт тяглася ніби широка алея, вільна від наметів і будь-яких постійних споруд. Глянувши туди вдруге, Ренцо помітив, як алеєю рухаються вози, а люди переносять речі, розчищаючи місце. Він побачив капуцинів і мирян, що керували цією роботою, водночас відганяючи всіх, кому там не було чого робити. Боячись, щоб його також під тим самим приводом не відшили далі, Ренцо кинувся навпростець між наметами в той бік, до якого він випадково став обличчям, а саме — праворуч.

Уважно придивляючись, куди стати ногою, він посувався вперед від намету до намету, заглядаючи до кожного, не минаючи увагою й ліжок на відкритому повітрі. Вдивляючись в обличчя, повимучувані стражданнями, поскорчувані судомою або застиглі у вічному супокої, він вишукував серед них те, знайти яке йому водночас було так страшно. Пройшовши вже досить велику відстань і вперто провадячи далі свої скорботні пошуки, він, однак, не зустрів жодної жінки. Тому Ренцо подумав, що вони мають перебувати десь-інде. Його здогад був вірний, але де саме вони могли бути, про це він не мав ані найменшого уявлення й жодних припущень. Йому повсякчас траплялися назустріч служителі, такі ж несхожі між собою своїм поводженням і одежею, як різноманітні й несхожі були спонуки, що давали їм однакову силу жити й працювати в такому місці. У одних це була повна втрата всякого почуття жалості, у інших — надлюдська жалість. Але Ренцо не наважувався звернутися із запитанням ні до тих, ні до тих, побоюючись потрапити в скрутне становище, й вирішив шукати доти, доки йому пощастить знайти жінок. Ідучи, він і далі розглядав усе довкола, проте час від часу був вимушений відводити свій засмучений погляд, ніби затуманений спогляданням стількох страждань. Та куди можна було відвести його, на чому дати йому перепочити, хіба тільки на нових стражданнях?

Навіть небо й саме повітря посилювали кошмар цих видінь, якщо тільки ще щось могло посилити його. Туман потроху згустився й зібрався в грозові хмари, які, поступово темнішаючи, заповідали буряну ніч. Тільки ближче до середини потемнілого завислого неба, ніби крізь густу імлу, блідо просвічувала сонячна куля, яка, поширюючи довкола себе тьмяне розсіяне напівсвітло, виливала на землю задушливу, мертвотну для всього живого спеку. Часом крізь безперервне гудіння цієї безладної юрми людей лунали перекоти грому, уривчасті, нерішучі, і, навіть дослухаючись, важко було сказати напевно, звідки він долинає. Його, либонь, можна було навіть сприйняти за далекий гуркіт возів, які раптово зупинялися. На довколишніх полях не ворушилась жодна гілочка, не пурхала довколо жодна пташка; і тільки ластівка, злетівши раптом над дахом лазарету, ковзнула вниз на роспростаних крильцях, ніби зібравшись торкнутися землі, але, злякавшись цього людського мурашника, швидко злетіла високо до неба й зникла. Отже, погода стояла така, коли в товаристві подорожніх нікому не спадає на думку порушити мовчанку; коли мисливець бреде замислено, втупивши зір у землю; коли селянка, працюючи в полі мотикою, сама того не помітивши, перестає співати. Одно слово, погода перед бурею, коли природа зовні наче притихла, але, стривожена якоюсь внутрішньою боротьбою, наче душить усе живе й робить обтяжливою всяку дію, відпочинок, навіть саме існування. Отож у цьому місці, призначеному для страждань і скону, людина, зчепившись на смерть із хворобою, остаточно згиналась під цим новим тягарем. Становище сотень і сотень людей швидко погіршувалось, їх остання боротьба робилась усе болісніша, а стогони, попри всю тяжкість страждання,— чимраз глухіші. Можливо, ще ніколи ця долина смутку не переживала такої жорстокої години.

Ренцо вже досить довго й марно блукав серед лабіринту наметів, коли з-посеред різноманітних стогонів і змішаних звуків він став вирізняти своєрідний крик новонароджених упереміш із меканням кіз. Він підійшов до дірявої, погано збитої перегородки, з-поза якої долинали ці дивні звуки. Зазирнувши досередини крізь широку шпару між двома дошками, він побачив огороджене місце з розкиданими по ньому наметами, і в них, як і на всьому цьому невеличкому майдані, не звичайний лазарет, а немовлят на матрацах, подушках, простирадлах і пелюшках. Біля них поралися годувальниці та інші жінки; і — що найдужче вражало й приваблювало зір — серед них бродили кози. Одно слово, то були ясла, які тільки дозволили створити місце і час. І, повторюю, дивно було бачити, як одна з цих тварин, спокійно стоячи над немовлям, підставляла йому своє вим'я, а інша прибігала на дитячий писк із якоюсь майже материнською турботливістю й зупинялася біля маленького годованця, намагаючись якнайзручніше стати над ним, і мекала, і крутилася, ніби просячи, щоб прийшли на допомогу їм обом.

Тут і там сиділи годувальниці, даючи немовлятам грудь. Декотрі робили це з такою любов'ю, аж всяк, кому випадало стати свідком цього, починав сумніватися, чи їх привело сюди прагнення заробити грошей, а чи те мимовільне співчуття, яке само розшукує нужду і горе. Одна з них з прикрістю відняла від своєї виснаженої груді плачуче маля й зі смутком пішла шукати собі на заміну козу. Друга зворушеним поглядом дивилась на заснуле на її грудях немовля і, ніжно поцілувавши його, пішла до одного з куренів укласти його на матрацик. А третя, годуючи груддю чужу дитину, не те щоб із викликом, але з якимсь затаєним смутком втупилася поглядом в небеса. Про що вона думала? Про що промовляли вся її постава і цей погляд? Можливо, про власну дитину, яка нещодавно смоктала цю саму грудь і, можливо, на ній же зробила свій останній подих.

Старші жінки виконували іншу роботу. Одна підбігала на плач зголоднілого немовляти, брала його на руки, несла до кози, що пощипувала жмуток зеленої трави, й клала маля тій під дійки, картаючи й водночас пестячи недосвідчену тварину, щоб вона лагідно виконала свій обов'язок. Друга поспішала прибрати бідолашне дитя, яке коза, геть поглинута годуванням другого, відбрикувала ратицею. Третя носила своє туди й сюди, заколисуючи його, намагаючись то приспати пісенькою, то заспокоїти лагідними словами, називаючи його на ймення, яке сама щойно придумала. До жінок підійшов капуцин із геть сивою бородою, несучи під пахвами двох немовлят, які пронизливо верещали, щойно підібраних біля померлих матерів. Одна з жінок підбігла забрати їх і пішла мерщій шукати серед своїх подруг і в козячій череді тих, котрі могли б замінити їм матерів.

Спонукуваний найпершою й найголовнішою своєю турботою, наш юнак не раз відтуляв очі від шпари й збирався йти далі, та в останню мить затримувався, бажаючи поспостерігати ще трошки.

Відірвавшись нарешті від шпари, він побрався вздовж перегородки, доки невелика група поставлених тут же куренів не змусила його звернути. Тоді він попрямував уздовж куренів, щоб потім вернутися знову до перегородки, дістатись аж до її кінця й вийти на нове місце. І саме коли він дивився вперед, вибираючи дорогу, несподіване, швидкоплинне, миттєве видіння впало йому в вічі й потрясло все його єство. Кроків за сто від нього пройшов і відразу ж загубився серед куренів капуцин, який навіть здалеку й побіжно своєю ходою, рухами, усім своїм виглядом нагадав йому падре Крістофоро. Можете собі уявити, з яким хвилюванням кинувся Ренцо туди й став кружляти там, шукаючи ченця, що промайнув перед ним. Довго блукав він по цьому лабіринту, обходив його вздовж і вшир, аж доки, на свою невимовну радість, помітив постать того самого ченця. Ренцо побачив його неподалік, коли той відійшов з мискою в руці від казана й попрямував до одного з куренів. Потому Ренцо побачив, як чернець присів на порозі, перехрестив миску, тримаючи її перед собою, й, озираючись на всі боки, як чоловік, котрий завжди насторожі, почав їсти. Це справді був падре Крістофоро.

Його історію, відколи ми згубили його з очей і аж до цієї зустрічі, можна оповісти в кількох словах.

Він так і не виходив з Ріміні і не думав нікуди йти звідти, доки чума, спалахнувши в Мілані, не надала йому нагоди, якої він завжди так палко жадав,— віддати своє життя за ближнього. З великою настійливістю став він просити, щоб його відкликали назад для допомоги й обслуговування зачумлених. Дядечко-граф помер, та й до того ж тепер були потрібніші санітари, аніж тонкі політики, тож його прохання вдовольнили без жодних вагань. Він негайно прибув до Мілана, пішов працювати до лазарету й перебував там уже близько трьох місяців.

Та радість Ренцо з приводу того, що він знову знайшов свого доброго падре, не була ані на мить повна: ще коли він приглядався до нього, щоб пересвідчитися, чи то справді падре Крістофоро, то не міг не помітити, як дуже той змінився. Згорблена й стомлена постать, схудле й бліде обличчя. З усього було видно, що сили його виснажені, тіло стало немічним, старечим, і тільки несхитна сила духу допомагає йому триматися.

Падре Крістофоро також скерував свій погляд на юнака, який підходив до нього і, не зважуючись голосно покликати, намагався жестами привернути до себе увагу, щоб той швидше зміг упізнати його.

— О, падре Крістофоро,— врешті мовив Ренцо, підійшовши до ченця так близько, що міг розмовляти з ним, не підвищуючи голосу.

— Ти... і тут? — спитав чернець, поставивши миску долі й підводячись.

— Ну то як ви, падре?

— Краще багатьох бідолах, яких ти тут бачиш,— відповів чернець; його голос бринів хрипко й глухо, змінившись, як все інше. Тільки очі були ті самі, вони стали навіть ще жвавішими й осяйнішими. Так, наче милосердя, дійшовши до краю в цьому своєму останньому подвигу й радісно усвідомлюючи наближення до свого правічного початку, горіло в його очах більш полум'яним і чистим вогнем, ніж той, що потроху загасав у них під впливом тілесної слабості.

— Але ж як це ти,— провадив він далі,— як ти потрапив сюди? Навіщо ти йдеш чумі назустріч?

— Я вже перехворів нею, слава богу. Я прийшов... шукати... Лючію.

— Лючію? А хіба вона тут?

— Тут. Хочу надіятись, що вона, з божою поміччю, іще тут.

— Вона — твоя дружина?

— О, любий падре! Ні, вона мені не дружина... Ви нічого не знаєте про те, що сталося?

— Ні, сину мій. Відколи господь розлучив мене з вами, я нічого більше не знаю. Однак тепер, коли він посилає мені тебе, скажу правду: мені дуже хочеться дізнатися про все. Але ж... наказ про арешт?

— То, виходить, ви чули, як вони обійшлися зі мною?

— А ти... що ти там таке накоїв?

— Тож послухайте. Якби я зараз сказав, що того дня в Мілані чинив правильно, то збрехав би; але ніяких поганих вчинків на моєму сумлінні немає.

— Вірю тобі, як вірив і раніше.

— Отже, тепер я можу розповісти вам усе.

— Зачекай,— мовив чернець і, ступивши кілька кроків до куреня, покликав:— Падре Вітторе!

Невдовзі з'явився молодий капуцин, якому він сказав:

— Коли ваша ласка, падре Вітторе, пригляньте водночас і за цими нашими бідолахами, поки я буду відсутній, а якщо я комусь знадоблюся, то покличте мене. Особливо отой: тільки-но він почне приходити до тями, негайно дайте мені знати, ради всього святого.

— Будьте спокійні,— відповів молодий чернець. І старий, повернувшись до Ренцо, мовив:

— Зайдімо сюди. Проте...— додав він, зупиняючись,— гадаю, ти добряче зголоднів, і тобі треба б попоїсти.

— А й правда,— сказав Ренцо,— бо сьогодні я не мав іще й рисочки в роті.

— Почекай. — Чернець, взявши другу миску, вирушив з нею до казана. Повернувшися, він подав її разом із ложкою Ренцо, всадовив його на солом'яник, що правив за постіль, тоді підійшов до барильця в кутку, націдив із нього склянку вина й поставив її на стіл перед гостем. Потім знов узяв свою миску й сів поруч.

— Ой, падре Крістофоро,— сказав Ренцо,— чи ж вам належить займатися такими справами? Але ви все такий самий. Дякую вам від усієї душі.

— Не мені дякуй,— відказав чернець,— це здобуток бідних, а тепер же й ти бідняк. А зараз розкажи про те, чого не знаю, розкажи мені про нашу страдницю, тільки поквапся, бо часу обмаль, а роботи, як бачиш, багато.

Ковтаючи їжу, Ренцо розповів історію Лючії. Як її було сховано в монастирі, як викрадено... Уявляючи собі всі ці страждання й небезпеки, думаючи про те, що то ж саме він вирядив невинну бідолашку в це місце, добрий чернець слухав, затамувавши дух, але відразу ж полегшено зітхнув, почувши, в який чудесний спосіб її було звільнено, повернено матері, і та влаштувала її у донни Прасседе.

— Тепер я розкажу про себе,— провадив далі Ренцо і коротко розповів про день, проведений у Мілані, про свою втечу, і як він весь час жив далеко від дому, а тепер, коли все перевернулося догори дном, відважився вирушити туди; як не знайшов там Аньєзе, як дізнався в Мілані, що Лючія в лазареті.— І ось я тут,— скінчив він,— хочу розшукати її, дізнатися, чи жива і чи хоче ще піти за мене... бо... можливо...

— Та чи маєш ти,— спитав чернець,— якісь відомості, куди її помістили, коли вона потрапила сюди?

— Жодних, дорогий падре, крім того, що вона тут, якщо, звичайно, вона ще, дай боже, жива.

— Господи, який же ти нещасний! А які ж розшуки ти встиг провести тут?

— Та я вже ходив усюди, однак скрізь бачив самих лише чоловіків. Тож я вирішив, що жінки мають перебувати десь окремо, але ніяк не міг туди потрапити. Ось ви мені тепер і поясніть, чи це справді так.

— А ти хіба не знаєш, сину мій, що чоловікам туди вхід суворо заборонений, якщо в них немає якоїсь особливої справи?

— А що може трапитись зі мною, коли я пройду туди?

— Усякий статут святий і справедливий, любий мій сину, і коли численні тяжкі клопоти заважають дотримуватись його, то хіба це підстава для того, щоб чесна людина не рахувалася з ним?

— Але ж, падре Крістофоро! — мовив Ренцо.— Лючія мала стати мені дружиною,— адже вам відомо, як нас розлучили. Я вже двадцять місяців страждаю і терплю; я добувся сюди, зазнаючи багатьох небезпек, гірших одна від одної... і ось тепер...

— Не знаю, що тобі й сказати,— знов озвався чернець, скоріше даючи відповідь на свої думки, аніж на юнакові слова.— Ти йдеш із добрим наміром, і дай боже, щоб усі, кому вільно заходити туди, поводилися там так, як, сподіваюся, поводитимешся ти... Безперечно, господь, благословляючи цю твою постійність, твою вірність у коханні, наполегливість у пошуках тієї, яку він послав тобі, господь — суворіший, але й справедливіший од людей, не звинуватить тебе в тому, що ти вдавався до не зовсім пристойних засобів, розшукуючи її. Пам'ятай тільки про одне: за твоє поводження в тому місці ми обидва перед людьми, можливо, й не відповідатимемо, але перед богом — безперечно. Ходи за мною.

Мовивши це, падре Крістофоро підвівся, а за ним — Ренцо, який, уважно слухаючи його, все ж подумки вирішив не казати про Лючіїну обітницю. «Якщо він дізнається про неї,— подумав Ренцо,— то, певна річ, поставить переді мною нові перешкоди. Якщо я знайду Лючію, тоді ми матимемо час поговорити про це; або ж... то не варто тоді й згадувати».

Вивівши юнака на поріг куреня, чернець заговорив знову:

— Послухай, наш падре Феліче,— він тут за начальника лазарету,— відводить сьогодні на карантин до іншого місця тих небагатьох, які поодужували від чуми. Бачиш он ту церкву посередині? — І, піднявши схудлу тремтячу руку, він показав на дзвіницю, що вимальовувалася ліворуч у каламутному повітрі, вивишаючись над злиденними куренями, потім провадив далі: — Вони тепер збираються там, біля церкви, щоб вирушити процесією з тих воріт, через які ти, мабуть, зайшов.

— Ага, розумію, то ось чому вони так старанно розчищали дорогу. 

— Атож. І ти, напевно, чув удари дзвона?

— Чув один удар.

— То був другий. Після третього всі вже зберуться, падре Феліче звернеться до них із коротким словом, а тоді вирушить з усіма в дорогу. Коли зачуєш удар дзвона, йди туди. Постарайся стати позаду цих людей, край дороги, звідки, нікому не заважаючи й залишаючись непоміченим, ти зможеш побачити всіх, хто йтиме мимо. І дивись... пильно дивись... чи немає її там. Якщо господь не зволив, щоб вона виявилася там, то онде той бік,— і він підняв руку на крило будівлі, яка стояла перед ними,— той бік будівлі і частину прилеглої до неї території призначено для жінок. Ти побачиш частокіл, що відокремлює те місце від цього, але він де-не-де уривається, і в ньому є також лазівки, тож тобі неважко буде пробратися туди. А коли вже опинився всередині, то там, певно, ніхто тобі нічого не скаже, якщо ти не зробиш нічого, що могло б кинути на тебе підозру. Проте коли перед тобою виникне якась перешкода, то скажи, що падре Крістофоро з *** знає тебе й ручається за тебе. Шукай її там. Шукай з надією і... з покорою. Пам'ятай, що ти прийшов сюди шукати не дрібницю: ти шукаєш живу людину в чумному лазареті! Чи знаєш ти, скільки на моїх очах повмирало нещасних тутешніх мешканців? Скільки людей при мені винесено звідси, і як мало вийшло своїми ногами! Іди, готовий на всяку жертву...

— Так, я все розумію,— урвав його Ренцо, відводячи очі вбік і змінюючись на виду,— я розумію. Послухайте, я піду, видивлятимусь, шукатиму в одному місці, в другому, обшукаю весь лазарет вздовж і вшир... і коли я не знайду її...

— І що, коли не знайдеш?..— спитав чернець із поважним, вичікувальним виглядом та з застережним поглядом.

Тоді Ренцо, в якого від шаленства, що спалахнуло на саму тільки думку про таку невдачу, померк світ в очах, рішуче сказав:

— Якщо я не знайду її, то спробую знайти декого іншого. У Мілані, або в клятому його палаццо, або край світу, або навіть у самому пеклі, а я таки розшукаю того негідника, що розлучив нас; якби той мерзотник не втрутився, то вже двадцять місяців Лючія була б моєю дружиною. І якщо нам судилося померти, то ми б хоч померли разом. І якщо він ще живий, я знайду його!

— Ренцо! — мовив чернець, схопивши хлопця за руку й ще суворіше дивлячись на нього.

— І якщо я знайду його,— вів далі Ренцо, геть засліплений гнівом,— якщо чума не впоралася з ним... Минув той час, коли мерзенний боягуз, оточений своїми браві, міг доводити людей до розпачу та ще й знущатися з них. Настав час зустрітися віч-на-віч, і я вже по-своєму розквитаюся з ним!

— Нещасний! — закричав падре Крістофоро голосом, до якого повернулась уся його колишня сила і гучність.— О нещасний!

Його схилена на груди голова звелася, щоки загорілися колишнім життям, і в очах запалахкотів страшний вогонь.

— Подивися, нещасний! — Однією рукою він стиснув і сильно струснув руку Ренцо, а другою повів перед собою, показуючи, скільки було можливо, на скорботну картину перед ними.— Дивися, хто карає! Хто судить, ніким не судимий сам! Хто б'є й прощає! А ти, земляний черв'яче, берешся чинити правосуддя! Та чи знаєш ти, що таке правосуддя? Іди, нещасний, іди звідси! Ябув надіявся, так, я надіявся, що, перш ніж я помру, господь дарує мені втішення і я почую, що моя бідна Лючія жива, а можливо, я й побачу її, почую її обіцянку проказувати молитви на тій могилі, куди мене покладуть. Іди геть, ти відібрав у мене цю надію. Бог не залишив її на землі для тебе, і ти, зрозуміло, не маєш зухвальства вважати себе гідним того, щоб бог подумав послати тобі втішення. А про неї бог, звичайно, подумав, бо вона одна з тих душ, яким судилася вічна радість. Іди геть! Я не маю часу слухати тебе.

І з цими словами, відштовхнувши руку Ренцо, він попрямував до куреня, де лежали хворі.

— Падре! — вигукнув Ренцо, йдучи за ним із благальним виглядом.— Невже ви отак і проженете мене?

— Як? — усе тим же суворим голосом вів далі капуцин.— Ти смієш вимагати, щоб я забирав час у цих стражденних, котрі чекають від мене слова про всепрощення господнє, і вислуховував твої безумні речі, твої мстиві задуми? Я слухав тебе, коли ти шукав утішення й допомоги. Я залишив одне діло милосердя задля іншого. Але тепер у твоєму серці панує жага помсти. Чого ж ти хочеш від мене? Іди геть. Тут на моїх очах умирали покривджені, які прощали заподіяне їм зло, тут кривдники боліли серцем через неможливість вимолити прощення у покривджених ними, і я лив сльози з тими й з тими. Але що мені робити з тобою?

— О, я прощаю йому, воістину прощаю, прощаю навіки! — вигукнув юнак.

— Ренцо!— мовив чернець поважно і вже спокійніше.— Подумай про це. Скажи мені, чи багато разів ти прощав йому? — І, не дістаючи якийсь час відповіді, він похилив голову й глухим голосом, повільно заговорив знову:— Ти знаєш, чому я ношу цю одежу?

Ренцо відповів не відразу.

— Ти це знаєш? — знов спитав старий.

— Так, знаю,— відповів Ренцо.

— І я ненавидів. Я, хто дорікнув тобі тільки за думку, за єдине слово, я сам того чоловіка, якого ненавидів усім серцем, ненавидів дуже довго,— я вбив його.

— Так, але то був насильник, один із тих...

— Мовчи! — урвав його чернець.— Невже ти думаєш, що якби мені було за це якесь виправдання, то я не знайшов би його за тридцять років? О, коли б я міг вкласти тобі в душу те почуття, яке я завжди потім мав та й тепер маю до того чоловіка! Коли б же то я міг! Я? Ні. Але бог може, і хай він вчинить це!.. Послухай, Ренцо. Він бажає тобі більше добра, ніж ти собі бажаєш сам. Ти міг задумати помсту, але в нього досить сили й досить милосердя, щоб перешкодити тобі! Він виявляє до тебе милість, якої я, грішний, був надто негідний. Пам'ятаєш, ти не раз казав, що господь може спинити руку насильника. Та знай, що він може спинити й руку месника. Невже ти гадаєш, що коли ти бідний і скривджений, то він не зможе захистити від тебе чоловіка, створеного ним за своїм образом і подобою? Ти гадаєш, він дозволить тобі робити все, що ти захочеш? Ні! І знаєш, що ти можеш накоїти? Ти переймешся ненавистю й згубиш себе. Цим почуттям ти відштовхнеш від себе всяке благословення. Бо ж, хоч би як повернулися твої справи, хоч би як тобі пощастило, знай — усе окошиться на тобі покарою, доки ти не простиш його так, що вже ніколи більше тобі не доведеться сказати: «Я прощаю його».

— Авжеж,— сказав Ренцо, глибоко схвильований і вкрай зніяковілий,— я розумію, що ніколи не прощав його по-справжньому. Розумію, що говорив як тварюка, а не як християнин; і ось тепер, з милості господньої, я прощаю його від щирого серця.

— А якби ти побачив його?

— Я благатиму творця, щоб він дарував мені терпіння й зворушив його серце.

— Згадай лишень, що господь наказав нам не тільки прощати, але й любити наших ворогів! Адже він сам любив їх так, що прийняв за них смерть.

— Я пам'ятаю це.

— Тоді йди за мною. Ти сказав: «Я знайду його». І ти його знайдеш. Ходімо, і ти побачиш чоловіка, до якого почував таку ненависть, кому бажав зла і кому сам хотів вчинити зло, побачиш чоловіка, господарем чийого життя ти хотів стати.

Взявши Ренцо за руку й стиснувши її так, як міг би зробити квітучий здоровий юнак, він рушив уперед. Не сміючи ні про що розпитувати, Ренцо пішов за ним.

Ступивши кілька кроків, чернець зупинився біля входу до одного з куренів, подивився на Ренцо з поважним і воднораз із ніжним виразом, а тоді завів юнака досередини.

Перше, що відразу впадало у вічі, був хворий, який сидів на соломі в глибині куреня. Проте цей хворий був не в тяжкому стані, і навіть могло здатися, що він одужує. Побачивши ченця, хворий похитав головою, ніби бажаючи сказати: «Ні». Чернець схилив голову на знак печалі й покори. Тим часом Ренцо, роззираючись із неспокійною цікавістю, помітив трьох-чотирьох хворих, і його погляд затримався на одному з них. Той лежав осторонь, на матраці, загорнутий у простирадло, з накинутим на нього ошатним плащем замість ковдри. Придивившись уважно, Ренцо впізнав дона Родріго й мимоволі відступив назад. Та чернець, знову стиснувши йому руку, притяг юнака до ніг убогого ложа і, простягши другу руку, вказав на чоловіка, що лежав перед ним.

Нещасний не ворушився. Його широко розплющені очі нічого не бачили. Обличчя було бліде й усуціль вкрите чорними плямами. Губи здулися й почорніли. Можна було сказати, що це вже обличчя трупа, якби рвучкі корчі не свідчили про те, що тіло все ще чіпляється за життя. Його груди час від часу здіймалися з болісним зітханням. Скарлючені, безкровні і вже почорнілі на пучках пальці правої руки, яка виткнулася з-під плаща, судомно стискали груди біля серця.

— Тепер ти бачиш! — тихим і урочистим голосом сказав чернець.— Можливо, це покара, а може, й милосердя. Почуттям, яке ти виявиш зараз до цього чоловіка, що образив тебе (я знаю це), — саме цим почуттям відплатить тобі господь, якого ти також образив. Благослови його, і будеш благословенний. Ось уже чотири дні він тут у такому стані, без жодних ознак свідомості. Можливо, господь готовий дарувати йому годину каяття, але хоче, щоб ти просив його про це разом із тією невинною дівчиною. Можливо, він подарує йому цю милість за саму тільки твою молитву, за молитву ображеного і вже упокореного серця. Можливо, спасіння цього чоловіка і твоє власне залежить тепер від тебе, від твого почуття прощення, співчуття... любові!

Він замовк, склав руки і, сховавши в них своє обличчя, почав молитися. Те саме зробив і Ренцо.

На кілька хвилин вони позастигали в цій поставі, аж враз ударив дзвін, обидва, ніби змовившись, підвелися й вийшли. Один не питав, другий також мовчав — їхні обличчя, промовляли за них.

— Тепер іди,— сказав падре Крістофоро,— іди з готовністю або сподобитися милості, або принести жертву,— і вислови хвалу Господові, хоч би чим завершилися твої пошуки. І хоч би що сталося, прийди повідомити мене: ми разом віддамо йому хвалу.

Тут вони й розійшлися, не зронивши більше жодного слова. Один повернувся туди, звідки прийшов, другий попростував до церкви, яка була майже поряд. 

Розділ тридцять шостий

Хто міг би сказати Ренцо всього кілька годин перед цим, що в самий розпал пошуків, коли настануть найтривожніші, найвирішальніші хвилини, його серце розриватиметься між Лючією й доном Родріго? А тим часом це було саме так: цей образ супроводив тепер, поки Ренцо йшов, усі образи, дорогі чи страшні, що по черзі поставали перед юнаком під впливом надії чи страху. Слова, почуті біля ложа вмираючого, й оті власні мучителі — «так» і «ні» — боролись у його свідомості. І він не міг молитися про щасливе закінчення свого великого випробування, не повернувшись до молитви, розпочатої там і обірваної ударом дзвона.

Восьмикутна каплиця, піднята на кілька сходинок, вивишаючись посеред лазарету, відкрита з усіх боків і підтримувана лише пілястрами та колонами, була, так би мовити, ажурною будівлею. Ззовні кожен бік являв собою арку між двома колонами. Всередині містився портик, охоплюючи кільцем те, що можна було б назвати власне церквою, яка складалася всього з восьми арок, відповідних зовнішнім аркам і увінчаних дзвіницею, тож поставлений у її центрі вівтар було видно з будь-якого вікна лазарету і майже з будь-якого місця двору. Тепер, коли призначення будівлі стало зовсім іншим, зовнішні прогони замуровано, але старий каркас, лишившись незайманим, чітко вказує на попередній вигляд і колишнє призначення.

Не встиг Ренцо ступити кількох кроків, як побачив падре Феліче, який промайнув у портику каплиці й з'явився під середньою аркою з боку, що був повернутий до міста. Внизу перед каплицею, якраз на головній алеї, стояв невеликий натовп. Падре прибрав відповідної пози, і Ренцо відразу здогадався, що він почав свою проповідь.

Юнак закружляв бічними доріжками, щоб стати позаду слухачів, як те радив йому падре Крістофоро. Добувшись туди, він зупинився, боячись поворухнутися, і обвів зором натовп. Але з цього місця йому було видно лише голови, я сказав би, наче бруківку з голів. Посередині деякі були позапинані хустками або покривалами. Саме на них він і скерував з особливою увагою свій погляд. А що йому й там не вдалося нічого розгледіти, то він перевів погляд туди, куди невідривно дивилися всі інші. Смиренний вигляд провідника розчулив його і наповнив покарою; з усією увагою, на яку він іще був здатний у хвилину такого чекання, Ренцо вислухав урочисте казання ченця.

— Звернімо думки наші до тих тисяч і тисяч, які пішли он тією дорогою,— і піднісши палець, падре Феліче вказав через плече на ворота, що вели на так званий цвинтар Сан-Грегоріо, який тоді, можна сказати, став однією велетенською могилою.— Киньмо погляд на тисячі й тисячі тих, що лишаються тут, надто невпевнені в своєму подальшому шляху. Киньмо погляд на себе самих, таких нечисленних, що йдуть звідси живими й здоровими. Благословен господь! Благословен у своєму правосудді, благословен у милосерді! Благословен у смерті, благословен у житті! Благословен за те, що спинив свій вибір на вас! О, чого ж, діти мої, зволив він зробити цей вибір? Чи ж не для того, щоб зберегти для себе жменьку людей, очищених скорботою, натхненних подякою? Чи ж не для того, щоб ми, усвідомлюючи тепер ясніше, що життя — це дар божий, навчилися цінувати його так, як на те заслуговує все, дароване Господом, і присвятили себе справам, після яких можна стати перед ним? Чи ж не для того, щоб спогади про наші муки зробили нас співчутливими її готовими прийти на допомогу нашим ближнім? А поки що хай ті, разом з якими ми страждали, надіялися, потерпали, серед яких ми залишаємо друзів і близьких,— а вони ж, зрештою, всі нам брати,— хай ті нещасні зараз побачать, як ми пройдемо повз них, і, можливо, знайдуть для себе втішення від думки, що, виходять же звідси декотрі живими, і нехай надією сповняться їхні серця. Господь не зволив, щоб вони могли побачити нас у бурхливій радості, земному тріумфуванні, викликаному перемогою над смертю, з якою їм оце доводиться боротись. Нехай вони побачать, що ми йдемо звідси, проказуючи подяку за себе й молитви за них. Хай вони скажуть: навіть поза цими стінами про нас пам'ятатимуть і далі молитимуться за нас, нещасних. Почнімо ж із цієї нашої мандрівки, з перших кроків, які нам належить ступити, почнімо життя, повне милосердя. Ті, до кого повернулася колишня сила, хай подадуть братню руку слабким. Юнаки, підтримайте старих. Ви, що повтрачали дітей, розгляньтеся довкола себе, скільки дітей позоставалося сиротами! Замініть їм батьків! І це милосердя, спокутуючи ваші гріхи, пом'якшить і ваші страждання.

Тут глухий гул скарг і ридань, чимраз дужчий серед натовпу, враз стих, коли всі побачили, що праведник накинув собі на шию вірьовку й звільна опустився навколішки. Запала глибока тиша. Всі чекали, що він скаже далі.

— За себе,— почав він,— за всіх моїх побратимів, котрі удостоїлися бути прикликаними до високого служіння Христу, я смиренно прошу у вас прощення, якщо ми не виконали гідним чином свого високого обов'язку. Коли через лінощі й слабість плоті ми були не досить уважні до ваших потреб, не досить швидко відгукувалися на ваш поклик; коли злочинна роздратованість часом примушувала нас з'являтися перед вами з невдоволеним, суворим виглядом; коли іноді негідна думка про те, що ми потрібні вам, спонукала нас ставитись до вас з неналежною покорою; коли наша немічність штовхала нас вдаватися до будь-яких ганебних дій,— коли все це було, то простіть нас! Хай залишить господь так само й вам борги ваші й благословить вас.

І, широко перехрестивши слухачів, він підвівся. Ми змогли переказати якщо не точні слова, то принаймні зміст і суть того, що він насправді сказав, але його стан, у якому ці слова мовлено, годі описати. Це був стан людини, що визначала для себе служіння зачумленим як велике добродіяння; людини, що каялася в недостатній своїй підготовці до цього служіння, бо справді почувала себе недостойною його; людини, що просила прощення, бо глибоко була переконана в своїй недосконалості. Тепер уявіть собі, якими риданнями й сльозами відповідали на ці слова люди, що бачили навколо себе отців капуцинів, зайнятих виключно служінням їм, бачили, як багато з них тут само й помирає, бачили того, хто промовляв тепер від імені всіх і був завжди перший як у роботі, так і віддаючи накази, за винятком того часу, коли сам перебував край могили. Гідний подиву чернець узяв потому великого хреста, прихиленого до пілястра, поставив його перед собою, зняв біля зовнішнього портика сандалі, зійшов зі сходинок і, пройшовши крізь натовп, який шанобливо розступився, рушив уперед, щоб очолити хід.

Заливаючись слізьми, ніби він також був один із тих, у кого випрошувано це своєрідне прощення, Ренцо відступив убік і став біля якогось куреня. Він стояв там і чекав, напівсхований від поглядів оточуючих, вистромивши вперед тільки голову, з широко розплющеними очима. Його серце прискорено билось, але водночас у ньому зажевріла якась нова й особлива віра, породжена, гадаю, тим зворушенням, яке викликали в Ренцо проповідь і оця картина зворушення загального.

І ось з'явився падре Феліче, босий, з мотузкою на шиї, з високо піднятим довгим, важким хрестом. Його бліде й схудле обличчя виказувало каяття й воднораз мужність. Він ступав повільним, але твердим кроком людини, яка тільки й думає про те, щоб щадити слабості інших. Та й взагалі всім своїм виглядом він нагадував людину, якій надмірна праця й злигодні додавали сили витерпіти те, що було нерозривно пов'язане з її служінням. Слідом за ним ішли старші діти, переважно босоніж, лише декотрі були зовсім одягнені, а більшість просто так, в самих сорочках. Потім ішли жінки, майже кожна вела за руку яку-небудь дівчинку, й усі славили співом Господа. Їхні кволі голоси, бліді й знесилені обличчя могли наповнити співчуттям душу всякого, хто б спостерігав це видовище. Ренцо пильно вглядався в тих, що проходили, продивляючись ряд за рядом, обличчя за обличчям, не пропускаючи жодного. Процесія рухалася так повільно, що він мав цілковиту змогу робити це. Люди йшли і йшли, а він дивився й дивився, та все намарне. Ренцо швидко обвів поглядом останні ряди. Їх уже лишилося небагато; останній ряд; ось пройшли всі. Обличчя незнайомі. З безсило звислими руками й похиленою головою супроводив Ренцо поглядом останній ряд жінок, а за ним уже йшов ряд чоловіків. Юнак увесь напружився, в серці зродилася нова надія, коли за чоловіками показалося кілька возів, на яких сиділи ті, що видужували, але ще були неспроможні ходити. Тут жінки їхали останніми, і вся валка рухалася повільно, тому Ренцо зміг роздивитися буквально всіх, жодна не уникла його погляду. І що ж? Він вдивлявся в перший віз, у другий, у третій і так далі з однаковим успіхом, аж до останнього, на якому вже нікого не було, крім одного капуцина з поважним обличчям і ціпком у руці, розпорядника всього ходу. Це був той самий падре Мікеле, якого, як ми вже казали, було дано падре Феліче в помічники для управління лазаретом.

Отак розвіялася така дорога надія й, зникаючи, не тільки забрала з собою втішення, але й залишила Ренцо в куди гіршому стані, ніж попередній. Тепер найкращим виходом здавалося знайти Лючію хворою. Проте, хоча до цієї надії додалося тепер почуття чимраз більшого страху, бідолаха все ж ухопився всіма силами душі за цю жалюгідну й слабку ниточку. І попрямував у той бік, звідки прийшла процесія. Опинившись біля підмурка каплиці, він укляк на останній сходинці й проказав молитву до господа, або ж, вірніше, якусь суміш недомовлених слів, уриваних фраз, вигуків, благань, скарг, обіцянок. Це була одна з тих промов, з якими не звертаються до людей, бо вони не мають ні достатньої проникливості, щоб зрозуміти їх, ані терпіння, щоб їх вислухати.

Ренцо підвівся дещо підбадьорений. Обійшов круг каплиці, опинився ще на одній доріжці, якої доти не бачив, що виходила до інших воріт. Ступивши кілька кроків, він побачив частокіл, про який казав йому чернець. Частокіл подекуди уривався, достоту як описував його падре Крістофоро. Ренцо пробрався через одну з лазівок і опинився на жіночій дільниці. Не ступивши й кроку, він помітив долі дзвіночок, такий, як ото прив'язують собі до ноги монатті. Ренцо спало на думку, що така річ могла б знадобитися йому тут як своєрідна перепустка. Підняв дзвіночок, подивився, чи ніхто за ним не стежить, і підв'язав до ноги. А тоді подався на пошуки, які, через довколишній безлад, були страшенно важкі. Він став споглядати й навіть роздивлятися нові злигодні, частково такі схожі на вже бачені досі, частково зовсім інші, бо ж, хоча лихо було те саме, тут страждали, так би мовити, інакше: інакше знемагали, скаржилися, зазнавали горя, по-своєму співчували й допомагали одна одній. І той, хто бачив це, відчував співчуття іншого гатунку й іншого гатунку огиду.

Не знаю вже, скільки попоходив Ренцо без жодного успіху і без жодних пригод, аж враз почув позад себе вигук: «Агей!» — звернений, очевидячки, до нього. Озирнувшись, він побачив неподалік комісара, який, піднявши руку, крикнув: «Онде там у кімнаті потрібна допомога, тут прибирати вже скінчили». Ренцо відразу збагнув, за кого його прийнято і що причиною непорозуміння став дзвіночок. Обізвав себе віслюком: адже він подумав лише про ті неприємності, від яких ця прикмета могла його позбавити, а не про ті, що їх вона могла накликати. Але миттю зметикував, як чимскоріше спекатися комісара. Сквапно кивнувши тому кілька разів головою, ніби бажаючи сказати, що все зрозумів і готовий послухатися, він зник з очей, метнувшись убік — між курені.

Коли Ренцо здалося, що відстань уже досить безпечна, він вирішив звільнитися від причини непорозуміння. Щоб зробити це непомітно, він протисся в тісний прохід між двома куренями, які були повернені один до одного, так би мовити, спиною. Нахилився, щоб відв'язати дзвіночок, і притулився головою до соломяної стіни одного з куренів; аж раптом звідти до його вух долетів голос... Боже мій! Чи ж це можливо? Він якнайпильніше прислухався і затамував дух... Так, так! Це її голос!

— Чого ж боятися? — промовляв ніжний голос.— Те, що перетерпіли ми, сильніше всякої бурі. Хто боронив нас досі, не покине нас і тепер.

Якщо Ренцо не скрикнув, то не через страх бути поміченим, а тому, що від несподіванки йому звело горло. Коліна підломилися, в очах потемніло, але тільки на мить. Він одразу підскочив, почувши приплив бадьорості й сили, в три стрибки оббіг курінь, опинився біля входу й побачив ту, що говорила, схилену над убогим ложем. Вона озирнулась на шум, придивилася; чи це не здається, чи не сон? Пильно придивилася й вигукнула:

— О боже милостивий!

— Лючіє! Я знайшов вас! Невже ж це ви? Ви живі! — вигукнув Ренцо, підходячи до неї і весь тремтячи від хвилювання.

— Боже милостивий! — повторила Лючія з іще більшим хвилюванням.— Ви? Та як же це? Як ви сюди потрапили? Навіщо!.. Адже ж навкруг чума!

— Я вже перехворів нею. А ви?..

— Ох! І я так само. А як моя мама?..

— Я не бачив її, вона в Пастуро і, сподіваюся, здорова. Але ви... яка ви ще бліда! І така квола на вигляд! Та все ж ви одужали, адже це правда, одужали?

— Господь зволив залишити мене на цім світі. Ой Ренцо, навіщо ви прийшли сюди?

— Навіщо? — вигукнув Ренцо, підступаючи ще ближче.— Ви ще питаєте, навіщо? Навіщо я прийшов сюди? Невже мені треба пояснювати вам це? Про кого ж я мав думати? Хіба я вже не Ренцо? А ви — не Лючія? Так?

— Ой, що ви говорите, що ви говорите! Моя мама писала вам?

— Писала. На жаль, вона мені писала. Гарненькі вісті повідомила вона нещасному, змученому блукальцеві, хлопцю, який нічим вас не скривдив.

— Але ж, Ренцо, Ренцо! Коли ви знали, то... навіщо вам було приходити... навіщо?

— Навіщо приходити? О Лючіє! І ви мене ще питаєте, навіщо приходити? Після стількох обіцянок? Та хіба ми вже більше не ми? І ви вже нічого не пам'ятаєте? Чого нам бракувало?

— О боже всемогутній! — простогнала Лючія, схрестивши руки й підвівши очі до неба.— Чого ти не виявив мені милосердя й не прикликав до себе? О Ренцо, що ви накоїли? Адже я вже була почала надіятися, що... з часом... я забуду...

— Оце так — прекрасна надія! Дуже гарно казати це мені просто в вічі!

— Ой, що ви накоїли! І в такому місці! Серед усіх оцих страждань, серед оцих картин! Тут, де тільки те й роблять, що вмирають, ви змогли...

— За тих, хто вмирає, треба благати господа й надіятися, що вони дістануть вічне спасіння. Та хіба справедливо, щоб живі люди жили в розпачі?

— Ой, Ренцо, Ренцо! Ви не думаєте, що говорите. Обіцянка, дана мадонні!... Обітниця!

— А я вам кажу, що такі обіцянки нічого не важать.

— О боже! Що ви говорите! Де ви були увесь цей час? Із ким водились? Які страшні ваші слова!

— Це слова доброго християнина; і про мадонну я кращої думки, ніж ви, бо вірю, що їй не потрібні обітниці, які завдають шкоди ближньому. Коли б мадонна сама заговорила, тоді інша річ. Бо що ж, власне, сталося? Усе те — тільки ваша вигадка. Знаєте, що ви повинні обіцяти мадонні? Обіцяйте, що першу нашу дочку ми назвемо Марією: я готовий обіцяти це відразу, не сходячи з місця. Ось цим справді можна ушанувати мадонну набагато краще. У такому вшануванні куди більше глузду, й до того ж це нікому не завдає шкоди. 

— Ні, ні, не кажіть так: ви не розумієте, що говорите; ви не розумієте, що таке дати обітницю, ви не були в такому жахливому становищі, не зазнали всього того, що я. Ідіть геть, ідіть геть, ради всього святого!

І вона поквапно відступила від нього, повернувшися до вбогого ложа.

— Лючіє,— мовив Ренцо, не рушаючи з місця,— скажіть мені принаймні одне, скажіть: коли б не ця причина... ви б ставились до мене, як і раніше?

— Жорстокий ви чоловік! — відповіла Лючія, відвернувшись і насилу стримуючи сльози.— Якби вам удалось присилувати мене говорити непотрібні слова, що завдали б мені болю, слова, можливо, просто гріховні,— були б ви тоді задоволені? Ідіть геть, о, ідіть геть! Забудьте про мене: видно, нам не судилося бути разом! Ми побачимось там: адже не так уже й багато залишається нам пробути на цім світі. Ідіть собі. Постарайтеся сповістити моїй мамі, що я видужала, що бог і тут допомагав мені, що я знайшла добру душу, ось цю славну жінку, яка мені мов рідна мати. Перекажіть їй: я надіюсь, що хвороба пощадить її і ми скоро побачимося, коли саме зволить господь і як саме він зволить... Ідіть геть, благаю вас, і не думайте більше про мене... хіба тільки коли молитиметесь богові.

І з виглядом людини, якій нема чого більше сказати, яка нічого більше не хоче слухати, прагнучи тільки уникнути небезпеки, Лючія ще ближче підійшла до ложа, де лежала жінка, про яку вона щойно говорила.

— Послухайте, Лючіє, послухайте! — мовив Ренцо, не підходячи до неї.

— Ні, ні, на бога, йдіть геть!

— Послухайте, падре Крістофоро...

— Що, що?

— Він тут.

— Тут? Де? Звідки ви знаєте?

— Я щойно розмовляв з ним; ми трошки побули разом, і мені здається, що такий віруючий, як він...

— То він тут? Звичайно, щоб допомагати бідним зачумленим. Тільки ж як він сам? Чи вже хворів чумою?

— Ой, Лючіє! Я дуже боюся...— І, поки Ренцо не наважувався вимовити таке болісне для нього слово, яке могло стати таким і для Лючії, вона знову відійшла від ліжка й підступила до юнака.— Боюся, що він оце щойно захворів.

— О нещасний святий чоловік! Та що це я кажу: нещасний чоловік! Це ми нещасні. Але як він почуває себе? Лежить? За ним доглядають?

— Він не сідає, вічно заклопотаний, допомагає іншим. Та якби ви його побачили: бліде обличчя, ледве тримається на ногах. Гай-гай: перебачивши безліч таких хворих, годі помилитися!

— Бідні ми! І він справді — тут?

— Тут, і зовсім недалеко. Не далі, ніж від вашого будинку до мого... якщо ви ще пам'ятаєте!..

— О пресвята діво!

— Ну, гаразд, трошечки далі. І, звичайно, ми говорили про вас... І якби ви тільки знали, що він мені показав! Ось послухайте; спершу я переповім його власні слова. Він сказав мені, що я добре вчинив, вирядившись шукати вас, і що таке моє поводження угодне господу богові, і що господь допоможе мені знайти вас,— як воно справді й сталося. Адже падре Крістофоро святий. Отож бачите самі...

— Якщо він говорив так, то через те, що не знає...

— А звідки ж йому знати про те, що ви там понавигадували без усякого пуття, не спитавши ні в кого поради? Чоловік поважний, чоловік розумний, як оце він, і думати не стане про таке. Ой, що він мені показав!

І тут Ренцо розповів про свої відвідини того куреня. І дарма що серце й розум Лючії за час перебування в лазареті мали звикнути до найбільших вражень, усе ж жах і співчуття охопили її.

— Він і там говорив як святий,— вів далі Ренцо,— він казав, що, можливо, господь вирішив помилувати цього нещасного (тепер я просто не можу називати його інакше) і що він збирається прикликати його до себе в належну хвилину, але хоче, щоб ми молилися за нього... Разом! Ви розумієте?

— Так, так! Ми молитимемося за нього там, де господь призначить бути кожному з нас... Господь сам зуміє об'єднати наші молитви.

— Таж я переказую слова падре Крістофоро!..

— Але, Ренцо, він же не знає...

— Та хіба ви не розумієте, що коли говорить святий, то його устами промовляє сам господь? І він не став би так говорити, якби воно насправді було не так... А душа цього нещасного? Я, звичайно, молився і молитимусь за нього від усього серця, мов за рідного брата. Але як же поведеться бідоласі на тім світі, коли на цім не буде залагоджено цієї справи, коли не буде виправлено вчинене ним зло? Якщо ви послухаєте поради розуму, все залишиться як і раніше. А дон Родріго й так уже дістав належну відплату...

— Ні, Ренцо, ні. Господь не хоче, щоб ми чинили погано, аби він потім виявляв своє милосердя. Віддамося на його волю. А у нас один обов'язок: молитися йому. Коли б я померла тієї ночі, невже господь не зміг би простити того нещасного? І якщо я не вмерла, якщо мене звільнено...

— А хіба й ваша матінка, бідолашна Аньєзе, котра завжди була така прихильна до мене й стільки попомучилася, щоб бачити нас чоловіком і жінкою, хіба вона не казала вам, що це помилкова думка? Адже матінка й в інших випадках уміла наставити вас на розум, бо ж про дещо вона міркує правильніше, ніж ви...

— Моя мати! То ви хочете, щоб моя мати порадила мені порушити дану обітницю? Що з вами, Ренцо, та ж ви не тямите...

— То послухайте, що я вам скажу. Вам, жінкам, ці речі невідомі. Падре Крістофоро сказав мені, якщо я знайду вас, вернутися до нього й повідомити це. Піду зараз, вислухаю його, і те, що він скаже...

— Так, так. Ідіть до цього святого чоловіка, скажіть йому, що я молюся за нього і щоб він помолився за мене, бо ж мені це так потрібно. Але ради всього святого, ради спасіння вашої душі й моєї, не вертайтеся сюди, не завдавайте мені болю... не спокушайте мене. Падре Крістофоро зуміє вам усе розтлумачити, допоможе вам отямитися, поверне мир душі вашій.

— Мир моїй душі! Ну, це вже ви викиньте з голови. Такі слівця ви переказували мені й через листи. Але тільки я один знаю, скільки вони мені завдали страждань. І зараз вам вистачає духу повторювати їх мені. А ось я, навпаки, ясно й чітко заявляю вам, що й не подумаю заспокоїтися. Ви хочете забути мене, а я не хочу забувати вас. І попереджаю, запам'ятайте: якщо через вас я позбудуся розуму, то він уже ніколи не повернеться до мене. К бісу ремесло, к бісу добре ім'я! Вам хочеться, щоб я лишився божевільним на все життя? Ну що ж, то я й стану божевільним... А той нещасний! Господь знає, що я простив його від щирого серця, а ось ви... Отже, ви хочете змусити мене все життя думати, що якби дона Родріго не було... Лючіє! Ви сказали, щоб я забув вас, та чи ж можу я вас забути! Як же це зробити? Про кого ж, як би гадаєте, думав я весь цей час?.. І це після всього пережитого! Після стількох обіцянок! Що я вам зробив? І це за те, що я стільки перестраждав, ви отак обходитеся зі мною? За те, що на мене, мов град, сипались нещастя? За те, що всі на світі переслідували мене? За те, що я так довго був на вигнанні, сповнений туги, далеко від вас? За те, що за найпершої нагоди я кинувся розшукувати вас?

Коли ридання дали змогу Лючії заговорити, вона вигукнула, схрестивши на грудях руки й звівши до неба очі, повні сліз:

— О пресвята діво, допоможи мені! Ти знаєш, що після тієї ночі я ніколи не переживала таких хвилин, як зараз. Ти прийшла мені на допомогу тоді, тож допоможи й тепер!

— Годі, Лючіє, ви чините правильно, звертаючись до мадонни. Тільки ж чому вам хочеться вірити, що вона, така добра жінка, така милосердна мати, хоче примусити нас страждати... принаймні мене... через одне слово, яке вихопилося в ту хвилину, коли ви не тямили, що говорили? Вам хочеться вірити, що вона допомогла вам тоді, аби ми потім потрапили в безвихідь? Коли, звичайно, це не порожня відмовка, бо, може, я просто став вам осоружний... то так мені й скажіть... скажіть щиро.

— Благаю вас, Ренцо, на бога, в ім'я наших дорогих загиблих, облиште, облиште це. Не змушуйте мене страждати... Зараз не час. Ідіть до падре Крістофоро, розкажіть йому про мене і не вертайтеся більше сюди, благаю вас, не вертайтеся.

— Я піду, та не подумайте, що я не повернуся! Повернуся, хоч на край світу, але повернусь неодмінно.

І він пішов.

Лючія присіла, або, скорше, впала додолу біля постелі й, уткнувшись у неї головою, нестримно заридала. Жінка, яка все бачила й усе чула, не сміючи дихнути, спитала, що значить ця поява, ця пристрасна розмова, ці ридання. Але, може, читач зі свого боку спитає: а хто ж була ота жінка? Щоб удовольнити його цікавість, не потрібно багато часу.

Це була тридцятилітня дружина одного багатого купця. Протягом кількох днів у неї на очах померли її чоловік і всі діти. Невдовзі захворіла й вона. Її відвезли до лазарету й поклали в цьому крихітному курені. Це було саме в той час, коли Лючія, непомітно для самої себе, переборовши люті напади хвороби й переживши багатьох сусідок, стала видужувати й приходити до тями, бо, відколи захворіла (ще в будинку дона Ферранте), вона весь час була ніби не при своєму розумі. У курені могли поміститися тільки двоє. І між цими двома жінками — тяжко хворими, занедбаними, наляканими, самотніми серед такої кількості людей — швидко виникла близькість, ніжна прихильність, яка навряд чи могла з'явитися навіть протягом довгого спільного життя. Незабаром Лючія вже мала силу доглядати за сусідкою, що пробувала в дуже тяжкому стані. Тепер, коли обидві жінки були вже поза небезпекою, вони міцно заприятелювали, підтримуючи одна одну, і поперемінно чергували одна біля одної. Вони дали обіцянку вийти з лазарету тільки разом і взагалі домовились більше не розлучатися. Вдова доручила одному із своїх братів, санітарному комісарові, оберігати її будинок, крамницю та гроші. Усе було ціле, вона була тепер єдина сумна власниця засобів, набагато більших, ніж потребувала для забезпеченого життя, і їй хотілося залишити Лючію біля себе, наче дочку або сестру. Можете собі уявити, з яким почуттям вдячності до неї й до провидіння прийняла Лючія її пропозицію, але це тільки доти, доки вона зможе отримати бодай якісь вісті про свою матір і, як вона надіялася, дізнатися її волю. До речі, через свою стриманість вона жодним словом не прохопилася ні про призначене весілля, ані про інші свої незвичайні пригоди. Але тепер, за такого сум'яття почуттів, у неї з'явилася така сама велика потреба вилити свою душу, як і бажання подруги вислухати її признання. Стискаючи обіруч її праву руку, Лючія почала відповідати на численні запитання, і лише плач раз у раз уривав її розповідь.

Тим часом Ренцо поквапився на дільницю падре Крістофоро. Не без труднощів, трохи поблукавши в різних напрямках, юнак врешті добувся до потрібного місця. Хлопець знайшов курінь, але самого падре там не застав. Проте, покружлявши й пошукавши довкола, Ренцо побачив його в одному з бараків: низько схилившись до землі, чернець напучував умираючого. Ренцо спинився й став мовчки чекати. Невдовзі він побачив, як падре Крістофоро закрив бідоласі очі, потім укляк біля нього, трохи помолився й підвівся. Тоді Ренцо рушив йому назустріч.

— А-а! — вигукнув чернець, побачивши юнака.— Ну то як?

— Вона жива, я знайшов її.

— І в якому стані?

— Видужала, вже на ногах.

— Благословен господь!

— Але...— провадив Ренцо, підступивши так близько, що міг уже розмовляти стиха,— є ще інша завада.

— Яка саме?

— Я хочу сказати... Адже ви знаєте, яка вона в нас, бідолашка, добра. Та коли вже їй що зайде до голови, то з нею годі сперечатися. Після всіх обіцянок, після всього того, що вам добре відомо, вона тепер завела, що, мовляв, не може піти за мене, бо... бачте, я й сам до пуття не розберу, чому саме. Каже, ніби тієї страшної ночі їй у голові потьмарилось, і вона, як би це сказати... одно слово, присвятила себе мадонні. Просто якесь безглуздя, хіба не так? Справа добра для тих, хто на цьому розуміється, а для нас, простих людей, які мало тямлять в таких речах... адже ж правда, це не для нас?

— Скажи мені ось що: вона далеко звідси?

— Та ні, всього кілька кроків, за церквою.

— Зачекай мене тут якусь хвилину,— мовив чернець,— а потім ми вдвох підемо туди.

— Отже, ви їй розтлумачите...

— Ще нічого не знаю, синку, мені треба вислухати її.

— Розумію,— мовив Ренцо.

Похнюпившись і згорнувши руки на грудях, стояв він, обмірковуючи своє невизначене становище, яке й далі залишалося таким же неясним. Чернець знов пішов до падре Вітторе попросити, щоб той ще раз заступив його, потім заглянув у свій курінь, вийшов звідти з торбиною в руці, підступив до Ренцо й, сказавши: «Ходімо»,— пішов уперед, прямуючи до того куреня, куди вони нещодавно заходили вдвох. Цього разу він зайшов  досередини сам і невдовзі вийшов звідти, мовивши:

— Жодних змін! Молитимемось і молитимемось.— А тоді докинув: — Ну, а тепер веди мене ти.

І вони мовчки рушили вперед.

Погода ставала все похмуріша і тепер уже безсумнівно провіщала близьку грозу. Часті спалахи блискавиць розтинали згуслий морок і осявали раптовим світлом нескінченні дахи й арки портиків, церковну дзвіницю, низькі верхівки куренів; а громові удари, звалюючись з несподіваним тріском, перекачувалися, гуркочучу з одного краю неба на другий. Ренцо йшов попереду, уважно вибираючи дорогу, палаючи нетерплячкою чимскоріше дістатися до місця і все ж стримуючи свій крок, прилаштовуючись до ходи свого супутника; а той, стомлений працею, ослаблений хворобою, знемагаючи від задухи, ледь ішов, час від часу піднімаючи до неба своє виснажене обличчя, ніби щоб легше дихалося.

Побачивши курінь, Ренцо спинився, повернувсь до свого супутника й сказав тремтячим голосом:

— Тут.

Вони рушили досередини...

— Прийшли! — вигукнула жінка із свого ложа.

Лючія підхопилася на ноги й кинулась назустріч старому з радісним криком:

— Ой, кого я бачу! Падре Крістофоро!

— Ну ось і ви, Лючіє! Із скількох напастей врятував вас господь! Ви повинні бути щасливою тим, що завжди надіялися на нього.

— О, звичайно! Але ж ви, падре Крістофоро? Боже, як ви змінилися! Як ви себе почуваєте? Скажіть, як ви себе почуваєте?

— Моє здоров'я в руках у бога,— з просвітленим обличчям відповів чернець і, відкликавши дівчину вбік, докинув: — Послухайте, я хочу побути тут усього кілька хвилин. Чи згодні ви звіритись на мене, як і раніше?

— О, хіба ви вже не отець мій?

— То скажіть, дочко моя, що це за обітниця, про яку говорив мені Ренцо?

— Це обітниця, дана мною мадонні в хвилину тяжкої напасті!.. Обітниця не виходити заміж.

— Бідолашка! А чи подумали ви ту мить, що ви вже зв'язані словом?

— Так ішлося ж про спасителя й мадонну! Ні, я про це не подумала.

— Дочко моя, господь приймає пожертви й дари, коли ми приносимо їх від своїх щедрот. Він вимагає нашого серця, нашої волі. Але ви не могли принести йому в дар волю іншого, з ким уже були зв'язані словом.

— То я вчинила погано?

— Ні, люба, не думайте цього. Я навіть вірю, що пресвятій діві був угодний порив вашого засмученого серця і вона, можливо, подарувала його від вашого імені Господові. Але признайтеся: ви ніколи й ні з ким не радилися про це?

— Я не думала, що це поганий вчинок і що мені треба сповідатися. А коли вчиниш щось хороше, то про це, відома річ, розповідати не слід.

— І у вас немає жодних інших спонук, які б утримували вас від виконання обіцянки, даної вами Ренцо?

— Щодо цього... як на мене... то які ж іще спонуки? Справді, не можу сказати...— відповіла Лючія з нерішучістю, яка означала що завгодно, тільки не сумнівність цієї думки; і її обличчя, ще геть бліде після хвороби, нараз розквітло справжнім рум'янцем.

— Чи ви вірите,— вів далі старий, опустивши очі,— що бог надав церкві право скасовувати борги та зобов'язання, взяті на себе людьми перед ним, якщо тільки це приведе до безсумнівного добра.

— Так, я вірю цьому.

— Тож знайте таке: поставлені в цьому світі опікуватися душами людськими, ми маємо щодо всіх, хто звертається до церкви, якнайширші права, і, отже, я можу, коли ви попросите мене про це, зняти з вас будь-яку обіцянку, пов'язану з цією обітницею.

— Але хіба не гріх відступатися, каятися в обітниці, даній мадонні? Я ж дала її тоді від щирого серця...— сказала Лючія, дуже схвильована раптовим проблиском такої несподіваної,— все ж доводиться визнати,— надії і водночас пройнята якимсь раптовим страхом, підкріплюваним думками, які ось уже відколи не давали їй спокою.

— Гріх, дочко моя? — перепитав чернець.— Гріх звертатися до церкви й просити її служителя застосувати владу, надану йому церквою, а церкві — богом? Я був свідком того, якими шляхами поєднано ваші душі, і якщо будь-коли мені здавалося, що двоє людей гідні бути з'єднаними богом, то цими двома були ви. І тому я не бачу, чому господу богові потрібно роз'єднувати вас тепер. І я благословляю його за те, що він надав мені, своєму недостойному рабові, право говорити від його імені й повернути вам ваше слово. І коли ви попросите мене зняти з вас цю обітницю, я без жодного вагання вчиню так. Я навіть хочу, щоб ви попросили мене.

— Тоді, тоді... я прошу вас про це,— мовила Лючія, і її обличчя при цих словах виказувало тільки ніяковість.

Чернець, знаком підкликав юнака, що стояв у найдальшому кутку, пильно стежачи (а йому нічого іншого й не залишалося робити) за розмовою, в якій він був так зацікавлений. Коли Ренцо підійшов, падре Крістофоро мовив уже гучніше, звертаючись до Лючії:

— Владою, даною мені від церкви, оголошую вас вільною від обітниці незайманості, відпускаючи те, що могло бути в ній нерозважне, й знімаючи з вас усяке зобов'язання, яке ви могли при цьому взяти на себе.

Хай уявить собі читач, якою музикою пробриніли ці слова у вухах Ренцо. Він палко подякував поглядом тому, хто промовив їх, і відразу став шукати зустрічного погляду Лючії, але даремно.

— З певністю й миром поверніться до колишніх ваших намірів,— провадив далі капуцин, звертаючись до дівчини,— знову просіть у господа благодаті, якої ви просили в нього, щоб стати доброчесною дружиною; і вірте, що він іще щедріше дасть вам цю благодать тепер, після стількох страждань. А ти, сину мій,— звернувся чернець до Ренцо,— пам'ятай про таке: коли церква вручає тобі що подругу, то вона робить це не задля твоєї скороминущої житейської втіхи, що має завершитися великим болем у хвилину розлуки, хоч би яка та втіха була повна й без найменших домішок прикрості. Церква робить це, щоб скерувати вас обох на шлях нескінченного втішення. Любіть одне одного, як супутники в дорозі, з думкою про майбутню розлуку й з надією з'єднатися навіки. Висловіть подяку небу за те, що воно привело вас до нинішньої зустрічі не шляхом гучних і скороминущих радостей, а шляхом страждань і лих, щоб підготувати вас до зосередженої й спокійної радості. Якщо господь пошле вам дітей, поставте собі за мету виховати їх для нього, вселити їм любов до нього й до всіх людей; тоді і все інше прикладеться. Лючіє! Чи казав він вам,— кивнув падре Крістофоро на Ренцо,— кого він тут бачив?

— О, падре, казав!

— Моліться за нього! Будьте ревні в цих молитвах. Помоліться й за мене!.. Діти мої! Мені хочеться, щоб у вас залишилася пам'ять про бідного ченця.— І, мовлячи це, він дістав із торби скриньку з простого дерева, але оброблену та відполіровану з великою ретельністю, якою відзначалися капуцини, й провадив далі: — В ній шматочок хліба... перший, що я випросив Христа ради,— того хліба, про який ви чули. Я залишаю його вам: бережіть його й показуйте своїм дітям. Вони ввійдуть у скорботний світ і, може, в сумні часи пробуватимуть серед гордіїв та спокусників. Скажіть їм, хай вони завжди прощають, завжди й геть усе! І хай також моляться за бідного ченця.

І він віддав скриньку Лючії, яка взяла її благоговійно, ніби реліквію. Відтак падре говорив уже спокійнішим голосом:

— А зараз скажіть мені, чи є у вас тут, у Мілані, яке-небудь опертя? Де ви сподіваєтесь знайти пристановище, вийшовши звідси? І хто проведе вас до матері, яку, сподіватимемось, господь зберіг при доброму здоров'ї?

— Ось ця добра жінка поки що заступає мені матір: ми вийдемо звідси разом, а вона вже потурбується про все.

— Хай благословить вас господь,— мовив чернець, підступаючи до ліжка хворої.

— Я також дякую вам,— відповіла вдова,— за втішення, яке ви подали цим страдникам, хоч я й сподівалася назавжди залишити біля себе нашу бідну Лючію. Поки що потримаю її в своєму будинку, потім проведу до села, передам матері і,— стиха додала вона,— зроблю їй посаг. У мене багато зайвого добра, а з тих, хто мав би користуватися ним, вже нікого більше не лишилося.

— В отакий спосіб,— відповів чернець,— ви можете принести велику жертву Господові й учинити добро ближньому. Мені немає потреби розповідати вам про цю дівчину: я бачу, вона ніби стала вам рідною. Залишається тільки славити господа, який і бичуючи вміє показати себе батьком, надавши вам обом змогу знайти одна одну й у такий спосіб виявивши свою любов і до однієї, й до другої.— Після цього, звертаючись до Ренцо й узявши його під руку, він провадив далі: — А тепер ходімо. Нам з тобою тут немачого більше робити, ми й так уже надто довго тут затрималися. Ходімо.

— О падре! — мовила Лючія.— Чи я вас іще коли побачу? Я одужала, а я ж ніякого добра на цім світі не чиню, а ви...

— Уже віддавна,— відповів старий зворушливим і лагідним голосом,— я прошу господа про милість, про дуже велику милість — скінчити дні мої в служінні ближньому. Якщо він зволить виявити мені цю милість тепер, то треба, щоб усі, хто ставиться до мене з любов'ю, допомогли мені віддячити йому. Ходімо. Передайте через Ренцо ваші доручення матері.

— Розкажіть їй усе, що ви бачили,— сказала Лючія своєму нареченому,— розкажіть про те, що я знайшла тут другу матір, що я приїду разом із нею чимскоріше і що я сподіваюся знайти свою маму при доброму здоров'ї.

— Коли вам потрібні гроші,— сказав Ренцо,— я прихопив із собою все, що ви мені прислали, і...

— Ні, ні,— урвала його вдова,— у мене їх більше ніж досить.

— Ну ж бо, ходімо,— повторив чернець.

— До побачення, Лючіє! Бувайте здорові й ви, найласкавіша синьйоро,— мовив Ренцо, не знаходячи слів для висловлення своїх почуттів.

— Хто знає, чи дасть нам бог знов побачитися всім разом! — вигукнула Лючія.

— Хай пробуває він завжди з вами й хай благословить вас,— сказав падре Крістофоро обом подругам і в супроводі Ренцо вийшов із куреня.

Вечоріло, і, мабуть, скоро мала початися гроза. Капуцин запропонував юнакові пристановище на цю ніч у своєму бараці.

— Товариства я тобі не складу, але ти принаймні матимеш дах над головою.

Проте Ренцо охопило палке бажання йти, і йому зовсім не хотілося залишатися довше в такому місці, бо не було можливості бачитися з Лючією і бодай ще трохи побути з добрим ченцем. Що ж до часу й погоди, то йому в цю хвилину все було байдуже: день чи ніч, сонце чи дощ, вітер чи буря. Отож він подякував падре Крістофоро, сказавши, що хоче якнайшвидше вирядитись на пошуки Аньєзе.

Коли вони опинилися на головній алеї, чернець потис йому руку й мовив:

— Якщо ти, дай боже, знайдеш нашу добру Аньєзе, то вітай її від мене,— і її, і всіх, хто зостався живий і пам'ятає фра Крістофоро. Хай моляться за нього. Хай допоможе тобі господь і хай благословить він, тебе навіки!

— Любий падре!... Ми ще побачимось? Правда, побачимось?

— Там, сподіваюся, нагорі.

І, мовивши це, він пішов від Ренцо, який стояв і довго дивився йому вслід, доки не згубив з очей, а потім квапливо попрямував до воріт, востаннє роззираючись на всі боки поглядом, повним співчуття до цього пристановища смутку. Всюди було помітно незвичну метушню: бігали монатті, переносили якісь речі, підлаштовували навіси біля бараків, одужуючі плентали туди, щоб сховатися від чимраз ближчої грози.

Розділ тридцять сьомий

І справді, не встиг Ренцо вийти з лазарету й звернути праворуч, аби розшукати стежку, що вранці привела його до міських стін, як почали падати поодинокі краплі дощу, великі й важкі; вдаряючись об білу суху дорогу, вони відскакували від неї, здіймаючи легенькі хмарки пилу; за хвилину краплі посипались рясніше, і не встиг Ренцо вийти на стежку, як уже періщив дощ. Замість непокоїтись, Ренцо купався в тих потоках, тішачись раптовою свіжістю, шелестом трави та листя, тремтливих, блискучих від водяних крапель, знов позеленілих; він дихав на повні груди, і в цій зміні погоди ще дужче відчув ту зміну, яка відбулась у його власній долі.

Та це відчуття було б яскравіше й повніше, якби Ренцо міг знати про те, що станеться кілька днів згодом: адже ця злива забрала з собою й заразу. Після неї лазарет хоч і не зміг повернути до життя всіх своїх пацієнтів, та все ж перестав поглинати нових. Через тиждень знов повідчинялися двері будинків і крамниць, про карантин майже забули, а від чуми лишилися де-не-де тільки дрібні сліди, які завжди зостаються на якийсь час після такого лиха.

Отож наш подорожній пішов весело, не задумуючись, де, коли і як влаштуватися на ночівлю,— і чи потрібна вона йому взагалі,— так він поспішав уперед, прагнучи якнайскоріше дістатися до рідного села, щоб поговорити з ким-небудь, про все розповісти, а головне, чимшвидше вирушити до Пастуро на пошуки Аньєзе. Він ішов, геть згубивши голову від подій цього дня. Та над усіма тими прикростями, жахами та небезпеками весь час панувала одна радісна думка: «Я знайшов її; вона здорова; вона моя!» І тоді Ренцо починав стрибати так, аж бризки летіли від нього на всі боки, як від пуделя, що виліз із води; іноді він удовольнявся легким потиранням рук і йшов далі ще веселіше, ніж доти. Дивлячись на дорогу, він пригадував, те, про що думав тут напередодні вранці, коли прямував до Мілана, але з особливим задоволенням пригадував саме ті думки, які він тоді марно намагався відігнати від себе: сумніви щодо того, чи вдасться знайти її, а якщо вдасться, то чи жива вона серед такої сили мертвих і присмертних! «І ось я знайшов її живу!» — радів він.

Подумки Ренцо переносився до найстрашніших хвилин того дня, уявляв себе з дверним молотком у руках: чи там вона, чи ні? І раптом невтішлива відповідь, а згодом — напад зграї божевільних негідників. Далі — лазарет, ціле людське море, і там він захотів знайти її! І таки знайшов! Ренцо пригадував ту мить, коли скінчився хід одужуючих; що то була за мить! Яке горе, коли й там її не виявилось! А тепер йому геть усе байдуже. А це жіноче відділення. І там, за тим куренем, коли він зовсім цього не чекав, пролунав раптом голос, її голос! І потім — побачив її, побачив на ногах! Ну, а далі? Адже залишався ще отой нерозв'язаний вузол обітниці, затягнений тугіше, ніж будь-коли. Тепер і його розв'язано. Та й ненависть до дона Родріго, ця вічна злоба, яка загострювала всяке горе й отруювала всі радості, теж зникла... Але піднесений настрій помітно псувала непевність у долі Аньєзе, сумне передчуття щодо падре Крістофоро і, нарешті, свідомість того, що чума ще в повному розпалі.

Надвечір Ренцо прибув до Сесто. Злива, здавалось, і не збиралася вщухати. Проте юнак, хоч і промоклий до кісток, почував себе бадьоріше, ніж будь-коли; він знав, що тепер важко знайти притулок, та ще й маючи такий вигляд, тому він не став навіть і думати про ночівлю. Єдине, що його турбувало, це відчуття голоду, бо ж радісний настрій допоміг би йому легко перетравити не тільки убогий суп, яким нещодавно пригощав його капуцин. Він роззирнувся на всі боки, чи не видно поблизу пекарні, й побачив її. Після того як пекар, виконавши потрібні маніпуляції, подав йому щипцями два шматки хліба, Ренцо засунув один до кишені, другий — у рот і попростував далі.

Коли він проходив через Монцу, вже впала ніч. Але йому вдалося знайти ворота, які вивели його на вірну дорогу. Іти по ній було гидко й неприємно, бо можете собі уявити, в що вона перетворювалася під час злив. Прокладену між двома схилами (як і всі тамтешні дороги, про що ми, напевно, вже згадували в іншому місці), на взірець річкового русла, її тепер можна було б назвати коли й не річкою, то справдешнім стічним ровом. Щокрок траплялися такі ковбані, звідки ледь вдавалося витягати ноги, не кажучи вже про черевики. Та Ренцо порався з цим у міру своїх сил, не гарячкуючи, без лайки й досади, бо знав, що кожен крок, хоч би яких він коштував зусиль, просуває його вперед, і що злива колись та вщухне, і що в свій час неодмінно настане день, і що шлях, який він тимчасово долає, буде тоді вже позаду.

Скажу також, що він думав про це тільки тоді, коли вже був неспроможний думати про щось інше. Це йому правило за своєрідну розвагу, бо його думка, напружено працюючи, силкувалася пригадати події минулих сумних років: адже позаду лишилося стільки всяких утруднень, стільки завад, стільки хвилин, коли він уже був готовий покинути всяку надію і вважати все втраченим. І як противага цьому — мрії про зовсім інше майбутнє: зустріч з Лючією, весілля, влаштування господарства, взаємні розповіді про колишні злигодні і розмови про все подальше життя.

Що він робив, коли перед ним поставали дві дороги? Чи то якесь знання місцевості та слабке присмеркове світло допомагали йому весь час триматися правильного шляху, чи то він угадував його, йдучи навмання,— цього я не зможу вам сказати. Сам він, звичайно розповідаючи свою історію з докладними подробицями і навіть дещо задовго (це змушує нас припускати, що наш анонім чув її з його власних уст і, мабуть, неодноразово),— отож сам він, доходячи до цього місця, казав, що про ту ніч він згадує ніби крізь сон. Хоч хай там як, а наприкінці тієї ночі він опинився на березі Адди.

З неба лило, не вщухаючи, але в якусь мить злива перейшла в дощ, а потім заморосила дрібненька, тиха й рівна мрячка. Високі поріділі хмари вкривали все небо суцільною, але легкою й прозорою пеленою, а тьмяний світанок давав Ренцо змогу роздивитися довкола. Трохи далі мріло його село, і те, що він відчув, годі описати. Можу тільки сказати, що і гори, і недалеке Резегоне, і вся територія Лекко — все це зробилося для нього любим і близьким. Глянувши на самого себе, він пересвідчився, що має дивний вигляд. Щиро кажучи, він уже за своїм самопочуттям здогадувався, який у нього зараз вигляд: одяг перетворився на ганчір'я й поприлипав до тіла, з голови до ніг струменіли потоки, мов із ринви; від пояса до підошов усе злилося в суцільне брудне місиво. І якби він міг побачити себе в дзеркало в повний зріст, із розмоклими й обвислими крисами капелюха, з прилиплим до обличчя волоссям, то здався б собі ще смішнішим. Що ж до втоми, то, можливо, вона й була, але він її не відчував, а ранкова прохолода після свіжої ночі та дощової купелі тільки бадьорила його й спонукала йти швидше.

Ось він уже в Пескато; долає останній відтинок шляху понад берегом Адди, кидаючи сумний погляд на Пескареніко; переходить через міст; дорогами й полями швидко добувається до будинку свого гостинного друга. Той оце тільки прокинувся й, стоячи в дверях, дивився, яка надворі погода. Він звів очі на цю промоклу до нитки, всуціль заляпану багнюкою постать, скажімо просто, на цього замазуру, водночас такого жвавого й безжурного: в своєму житті друг жодного разу не зустрічав такого непоказного й такого щасливого чоловіка.

— Ого,— мовив він,— то ти вже тут? У таку негоду? Ну то як справи?

— Вона жива,— вигукнув Ренцо,— жива!

— Здорова?

— Видужала, і це набагато краще. До самої смерті дякуватиму за це Господові й Мадонні. Ну й справи, страшні справи! Потім тобі все розповім.

— Та й вигляд же в тебе!

— А що — гарний?

— Мабуть, як викрутити воду з твоєї верхньої половини, то можна вимити всю нижню. Ну, постривай, постривай, ось я зараз запалю вогонь.

— Що ж, я не проти. Знаєш, де мене заскочила злива? За самісінькими ворітьми лазарету. Та пусте! У погоди свої справи, а в мене — свої.

Друг пішов і повернувся з двома оберемками хмизу. Один він поклав долі, другий — в плиту і з допомогою залишених звечора вуглинок швидко розпалив жаркий вогонь. Тим часом Ренцо зняв капелюха й, струснувши ним двічі-тричі, кинув додолу. Не так легко було стягти з себе куртку. Потім витяг з кишені штанів ножа. Піхви виявились зовсім зіпсованими, ніби перебували тривалий час у воді. Він поклав їх на лавку й сказав:

— Їм теж добре дісталося, але зате який дощ, дяка творцеві! А я ж був от-от... Потім розповім тобі.— І Ренцо потирав руки.— Тепер зроби мені ще одну ласку. Пам'ятаєш, я залишив у тебе нагорі в світлиці клуночок? Сходи-но принеси його, бо ж доки висохне моя одіж...

Повернувшися з клуночком, друг сказав:

— Думаю, ти не проти й попоїсти. Щодо пиття, то, гадаю, цього тобі в дорозі не бракувало, а от їжі...

— Пізно звечора я встиг купити хліба, але, щиро кажучи, лише трохи під'їв.

— То я тобою займуся,— сказав друг. Він налив у казанок води, підвісив його на ланцюг і докинув: — Піду подою козу, а коли повернуся з молоком, вода якраз закипить, і ми приготуємо добру поленту. А ти тут поки що хазяйнуй сам.

Зоставшись наодинці, Ренцо з великим зусиллям познімав із себе решту одежі, яка просто-таки поприлипала до тіла. Добре обтершись, він перевдягся з голови до ніг. Тут повернувся друг і почав поратися біля казанка. Ренцо сів, чекаючи сніданку.

— Тепер я відчуваю втому,— сказав він,— та й добрячий шмат дороги я відміряв. Однак усе це пусте. Дня не вистачить, щоб розповісти, що зробилося з Міланом! Це треба бачити навіч, помацати власноручно. Від таких речей сам собі робишся огидним. Я навіть скажу, що ця купіль була для мене бажаною. І що ці синьйори там збиралися зробити зі мною! Почуєш, зачекай. Та якби ти тільки бачив лазарет! Є від чого розгубитися в тій безодні страждань. Але досить. Потім розповім тобі все... Вона живісінька, і приїде сюди, і буде моєю дружиною, і ти неодмінно повинен бути в свідках, і ми,— чума не чума,— бодай кілька годин повеселимося.

Між іншим, Ренцо дотримав даної своєму другові обіцянки й розповів йому про все бачене. Часу вистачало, бо дощ ішов не вщухаючи і друг просидів цілий день дома, то присідаючи біля гостя, то пораючись коло невеликого чану та барильця й займаючись усякими іншими роботами, пов'язаними зі скорим збиранням винограду. У всьому цьому Ренцо неодмінно допомагав йому, бо, за його власними словами, юнак належав до тих, хто стомлюється більше від неробства, ніж від роботи. Проте він, не втримавшись, сходив до будинку Аньєзе, щоб подивитися на заповітне віконце й потерти руки від задоволення. Повернувся ніким не помічений, відразу вклався спати. Встав удосвіта і, побачивши, що дощ ущух, хоч і не зовсім прояснилося, вирушив у дорогу до Пастуро.

Було ще рано, коли він прийшов туди: адже бажання чимскоріше добутися до кінця він мав не менше, ніж читач. Спитав про Аньєзе й дізнався, що вона здорова. Йому вказали на самотній будиночок, де вона жила. Юнак попрямував туди й з вулиці гукнув хазяйку. Зачувши його голос, Аньєзе притьмом кинулась до вікна, і, поки вона, розтуливши рота, збиралась вимовити чи то якесь слово, чи то вигук, Ренцо випередив її:

— Лючія видужала. Я бачив її позавчора. Вона вклоняється вам і незабаром повернеться. А я маю багато, дуже багато чого розповісти вам.

Несподівана поява Ренцо, радісна звістка, нетерпляче бажання дізнатися про все викликали у Аньєзе безліч запитань і вигуків. При цьому вона нічого не могла сказати до пуття. Потім, забувши про застережні заходи, до яких вона вже давно вдавалася, Аньєзе сказала:

— Зараз я вам відчиню.

— Постривайте, а чума? — відказав Ренцо.— Ви, гадаю, на неї не хворіли?

— Я не хворіла. А ви?

— Хворів. Тож вам треба поводитися чимобережніше. Я оце просто з Мілана. І, як ви ще почуєте, можна сказати, по вуха заліз в оту заразу. Щоправда, я геть поміняв одежу, з голови до ніг. Тільки ж ця хвороба іноді чіпляється, мов якісь чари. А що господь досі оберігав нас, мені хочеться, щоб ви були обережнішою, доки ця пошесть скінчиться. Адже ви — наша люба мама, і мені хочеться, щоб ми весело пожили вкупі й чимдовше, у винагороду за всі страждання, які ми перетерпіли,— принаймні я.

— Але ж...— почала була Аньєзе.

— Е, ні,— урвав її Ренцо,— не дозволяється жодних «але». Я знаю, що ви маєте на увазі; проте послухайте: вже більше не існує жодних «але». Ходімо кудись на свіже повітря, де можна розмовляти без усяких перешкод і без остороги, і ви дізнаєтесь про все.

Вказавши йому на город за будинком, Аньєзе мовила:

— Ходіть туди. Ви там побачите дві лавки одна проти одної, їх ніби навмисне там поставлено. А я зараз буду.

Ренцо зайшов на город і всівся на одній з лавок. За якусь хвилину на другій уже сиділа Аньєзе. І я певен, що якби читач, добре знаючи про всі попередні події, потрапив туди третім і навіч побачив, як вони жваво розмовляли, почув власними вухами всі ці висловлення, запитання, пояснення, вияви захвату, співчуття, поздоровлення, дізнався і про дона Родріго, і про падре Крістофоро, і про все інше, послухав усі ці описи майбутнього життя, такі самі ясні й визначені, як і описи минулого,— то я певен, він би ввійшов у смак і не захотів іти геть. Але мати перед собою всю цю розмову, написану на папері чорнилами, читати німі слова й не дізнатися про жодну нову подію, мені здається, йому навряд чи буде цікаво.

Наприкінці вони вирішили, що слід улаштуватися всім разом у Бергамо, в тому селі, де Ренцо вже добре прижився. Що ж до терміну, то годі було щось придумати, бо все залежало від чуми та всяких інших обставин. Тільки-но небезпека минеться, Аньєзе повернеться додому й чекатиме Лючію, або ж Лючія вже дожидатиме її там. За цей час Ренцо зможе навідуватись до Пастуро, щоб побачитися з матір'ю й повідомити її про все, що станеться.

Перш ніж іти, він запропонував Аньєзе грошей, мовивши:

— Осьде, як бачите, всі вони тут, оці гроші. Я так само дав обітницю не торкатися їх, аж доки все з'ясується. Тепер, якщо вони вам потрібні, принесіть сюди миску з водою й оцтом. Я вкину туди всі ці п'ятдесят золотих — такі новенькі й блискучі.

— Не треба, не треба,— відповіла вона,— у мене ще є гроші, і навіть більше, ніж мені потрібно. Прибережіть свою частку, вони вам знадобляться на господарство.

Ренцо повернувся до Пескато дуже вдоволений, знайшовши живу й здорову таку дорогу йому людину. Решту дня й усю ніч він провів у будинку свого друга. А назавтра знов рушив у дорогу, тільки вже в іншому напрямку, на свою нову батьківщину.

Він застав Бортоло також при доброму здоров'ї і вже не так боявся, що двоюрідний брат може захворіти, бо за ці кілька днів і там справи пішли на краще. Вже страждало куди менше людей, та й хвороба стала не та. Не було більше колишніх смертельних крововиливів і бурхливих нападів, лишилися тільки легкі пропасниці, здебільше періодичні, та, щонайбільше, невеликі безбарвні гнійники, які піддавалися лікуванню як прості чиряки. Усе довкола ніби враз змінилося,— ті, хто зостався живий, стали виходити з будинків, вітатися між собою, обмінюватися взаємними співчуттями й поздоровленнями. Подейкували вже про відновлення робіт. Хазяї заздалегідь підшукували собі робітників, надто в таких ремеслах, де й перед чумою їхня кількість була незначна, як, скажімо, у виробництві шовку. Не змусивши довго вмовляти себе, Ренцо обіцяв двоюрідному братові — але залишив за собою остаточне рішення — знову стати до роботи, тільки-но вернеться з Аньєзе та Лючією, щоб оселитися в Бергамо. А тим часом він розпочав найнеобхідніші приготування: купив великий будинок, що було тепер легко й не дуже дорого, придбав меблі й начиння,— цього разу він почав витрачати заощаджені гроші, але його гаманець мало постраждав, тому що все коштувало дуже дешево: речей було набагато більше, ніж бажаючих купувати їх.

Не знаю, через скільки днів він повернувся до рідного села, знайшовши там дуже помітні зміни на краще. А тоді негайно подався до Пастуро. Застав Аньєзе зовсім заспокоєною й готовою повернутися додому в будь-який час, тож він сам і супроводив її туди. Ми не говоритимемо про те, які почуття охопили їх, якими словами обмінювалися вони, знов опинившись у рідних місцях.

Аньєзе побачила вдома все цілим і неушкодженим; при цьому вона не обминула нагоди сказати, що в даному разі, оскільки йшлося про бідну вдову й бідну дівчину, самі ангели оберігали їхній будинок.

— А того разу,— докинула вона,— либонь, можна було подумати, що господь дивиться кудись-інде і йому не до нас, бо ж він дозволив позабирати всі наші бідні пожитки; а, як бачите, врешті виходить зовсім інакше: він послав мені натомість добрі гроші, і я змогла довести все до ладу. Я кажу — все, але, звичайно, це не зовсім так. Бо вони забрали разом з іншими речами й Лючіїн посаг, гарний і новий-новісінький, і його нам тепер бракувало б. Але дивіться, замість нього бог посилає нам інший. Якби ж то хто мені тоді сказав, коли я з шкури лізла, готуючи перший посаг: «Ти вважаєш, що стараєшся для Лючії, та й дурна ж бо ти жінка! Стараєшся, сама не знаючи для кого: самому тільки богові відомо, яким тварюкам дістанеться ця білизна, ці сукні. А про те, що призначено для Лючії, про її справжній посаг потурбується добра душа,— ти навіть не знаєш, що вона живе на світі».

Найпершою турботою Аньєзе було приготувати в своєму бідному будиночку якнайпристойніше приміщення для цієї доброї душі. Потім вона пішла шукати шовк для розмотування, знайшла й отак, працюючи, проводила час.

Ренцо теж не гаяв у неробстві ці дні, і без того довгі. На щастя, він знав два ремесла, отож знову взявся до сільських робіт. Юнак допомагав своєму хазяїнові, якому дуже пощастило, що в такі гарячі дні з'явилися робочі руки, та ще й дуже вмілі, а також обробляв, а вірніше, знову пересаджував городець Аньєзе, геть занедбаний за її відсутності. Що ж до його власної землі, то він нею зовсім не займався, кажучи, що ця перука надто скуйовджена і що двох рук замало, аби довести її до ладу. Ренцо не ступав на ту землю й ногою, так само як і в свій будинок: йому було тяжко бачити все це спустошення, і він уже твердо вирішив збути свою землю й будинок за будь-яку ціну і на новій батьківщині пустити в оборот усе, що вдасться взяти за них.

Якщо ті, що виживали, були один для одного ніби воскреслі з мертвих, то Ренцо для жителів свого села воскрес, так би мовити, двічі: всі радо приймали й вітали його, всяк хотів почути його історію. Ви, певно, спитаєте: а як же наказ про арешт? Та дуже просто: Ренцо майже не думав про нього, вважаючи, що ті, хто міг би виконати наказ, зовсім про нього забули,— і він не помилявся. І причиною цьому стала не тільки чума, яка поховала багато чого, а й ще одна обставина: у ті часи (як це можна бачити в різних місцях нашої історії) було звичайним явищем, що декрети,— чи то загального, чи то часткового характеру,— скеровані проти окремих осіб, переважно залишалися без наслідків, якщо не подіяли відразу (зрозуміло, в тому випадку, коли йшлося не про чисто особисту ворожнечу владарюючого, яка надавала декретам життєвості й сили), достоту як ото рушничні кулі, що, не влучивши в ціль, валяються на землі, нікому не завдаючи шкоди,— неминучий наслідок великої легкості, з якою складалися ці декрети. Людська енергія має свою межу: надмірна запопадливість у віддаванні наказів не залишала часу для їхнього виконання.

Тому, хто хотів би також дізнатися, які стосунки були в той час чекання у Ренцо з доном Абондіо, мені доведеться відповісти, що обидва просто уникали один одного: дон Абондіо — боячись, що знову зайде мова про вінчання, на саму тільки думку про яке перед його зором поставав, з одного боку, дон Родріго зі своїми браві, а з другого — кардинал із своїми напученнями; Ренцо — вирішивши не говорити йому нічого аж до взяття шлюбу, щоб дон Абондіо не мав приводу передчасно комизитися й вигадувати, чого доброго, якісь нові перешкоди, а так само ускладнювати справу непотрібною балаканиною. Дон Абондіо не вмовкаючи теревенив з Аньєзе. «То як ви гадаєте, Лючія скоро прибуде?» — питав він. «Сподіваюся, скоро»,— відповідала Аньєзе. І нерідко той, хто відповідав, за хвилину сам запитував те саме. Ось такими й подібними хитромудрими розмовами вони намагалися скоротити час, який здавався їм чимдалі нескінченнішим, у міру того як минали дні.

Читача ж ми примусимо пройти увесь цей час досить швидко, коротко розповівши про такі події. Через кілька днів після того, як Ренцо відвідав лазарет, Лючія вийшла звідти разом із доброю вдовою; а що якраз було оголошено загальний карантин, то вони й відбули його разом, замкнувшись у вдовиному будинку. Частину часу було витрачено на виготовлення посагу для Лючії, за який, спершу трохи поцеремонившись, узялась і вона сама. Після карантину вдова залишила крамницю й будинок під нагляд того самого брата-комісара. Потім стали готуватися до подорожі. Тут ми відразу могли б додати: від'їхали, приїхали,— а вже тоді неквапом розповідати далі. Та, незважаючи на наше бажання йти в ногу з нетерплячим читачем, слід відзначити три обставини, приналежні до того проміжку часу, який ми не хотіли б обминути мовчанкою, а щодо принаймні двох із них, то нам здається, що читача вони мали б зацікавити.

Перша — це коли Лючія знов почала розповідати вдові про свої лихі пригоди вже докладніше й послідовніше, ніж була здатна на те в пориві свого першого признання, і, зокрема, коли більш-менш до ладу розповіла про ту синьйору, що прихистила її в монастирі в Монці, то довідалася від удови про такі речі, які стали їй ключем для розкриття багатьох таємниць і воднораз наповнили душу скорботним подивом і жахом. Вона дізналася від удови, що нещасну, запідозрену в страшних лиходійствах, було, за наказом кардинала, переведено до одного міланського монастиря; що там вона довго шаленіла й відмовлялась, але врешті покаялася, визнала себе винною, і що теперішнє її життя зробилося добровільною тортурою — такою жорстокою, що гірше годі й придумати, хіба тільки закатувати до смерті. Хто побажав би докладніше ознайомитися з цією сумною історією, той знайде її в тій книзі, уривки з якої ми вже наводили вище^[176].

Друга обставина: розпитуючи про падре Крістофоро всіх капуцинів, які були в лазареті, Лючія почула скорше з сумом, аніж з подивом, що святий отець помер від чуми.

Нарешті, перш ніж їхати, Лючія захотіла дізнатися щось про своїх колишніх заступників і, як казала вона, виконати свій обов'язок перед ними, коли хтось із них іще лишився живий. Вдова провела її до одного будинку, де їм було повідомлено, що обоє вже віддали душу богові. Коли про донну Прасседе досить сказати, що вона просто померла, то про дона Ферранте, з огляду на те, що він був чоловік учений, наш анонім вважав за необхідне розповісти чимбільше; і ми, на свій страх і ризик, перепишемо майже все, що він про нього написав.

Отож він повідомляє, що тільки-но заговорили про чуму, як дон Ферранте став одним із найзапекліших серед тих, хто її заперечував, і що він аж до кінця стійко підтримував цю думку, але не галасливими заявами, а міркуваннями, які принаймні мали логічний зв'язок.

— In rerum natura^[177], — казав він,— існує тільки два роди речей: субстанція і акциденція,— і коли я доведу, що зараза не може бути ні першим, ні другим, то цим я доведу, що її не існує взагалі, що вона — химера. Отже, починаю. Субстанції бувають або духовні, або матеріальні. Зараза як духовна субстанція,— це таке безглуздя, яке ніхто не стане доводити, тому не варто про нього й говорити. Субстанції матеріальні бувають або прості, або складні. Зараза — субстанція не проста, це можна довести в чотирьох словах: вона не повітряна субстанція, бо ж, якби була такою, то, замість переходити від одного тіла до іншого, відразу відлетіла б до своєї сфери; вона не водна субстанція, бо тоді могла б сама зрошувати й висушуватись вітрами; вона не вогняна, бо тоді обпалювала б; і не земна, бо в такому разі була б видима. Але вона й не складна субстанція, бо тоді мала б сприйматися і зором, і через дотик. А хто ж бачив цю заразу? Хто торкався до неї? Залишається розглянути, чи може вона бути акциденцією. Що далі, то гірше. Синьйори лікарі твердять, ніби вона передається від одного тіла до іншого: це їхній козир, це — привід для всіх їхніх якнайдурніших приписів. Тепер, вважаючи заразу акциденцією, довелося б припустити, що вона — акциденція передавана, два слова несумісні між собою: в усій філософії немає нічого яснішого й чіткішого за положення, що акциденція не може переходити з однієї речі на іншу. Коли ж лікарі, аби уникнути цієї Сцілли, опиняються перед необхідністю говорити, що зараза, мовляв, це акциденція вивідна, то вони потрапляють до Харібди: бо ж коли вона вивідна, то тим паче не передається й не поширюється. Який же глузд, з огляду на ці засади, розповідати нам про крововиливи, висипи, карбункули?..

— Все це дурниці,— вирік хтось із його співрозмовників.

— Е, ні,— відказав дон Ферранте, — я з цим не згоден: наука лишається наукою, треба тільки вміти застосовувати її. Крововиливи, висипи, карбункули, запалення привушних залоз, багрові бубони, чорні фурункули — усі ці розумні слова мають ясне й точне значення, але я кажу, що вони не мають ніякого стосунку до даного питання. Хто ж заперечує, що такі речі можуть бути і що вони навіть бувають? Вся справа в тому, щоб знати їхнє походження.

Тут починалися неприємності і для дона Ферранте. Поки він лише заперечував думку про існування зарази, то всюди знаходив уважних і прихильних слухачів, бо важко навіть описати, яким великим авторитетом тішиться професійний учений, коли намагається доводити те, в чому слухачі й так переконані. Та тільки-но він намагався доводити, що помилка цих лікарів, поряд з твердженням про наявність страшної й загальної хвороби, полягала ще у виявленні її причини,— тоді (я кажу про ту ранню пору, коли про чуму ніхто не хотів і слухати), замість прихильного вуха, він зустрічав самі тільки непокірні, незгідливі язики. Прийшов кінець його довжелезним проповідям, і своє вчення він міг поширювати тепер не інакше, як уривками й витягами.

— Істинна причина окремих захворювань, на жаль, існує,— казав він,— і визнати її змушені навіть ті, хто потім підтримує зовсім іншу, взяту з повітря... Хай-но вони спробують, якщо зможуть, заперечувати фатальне сполучення Сатурна з Юпітером. І хай-но ці синьйори візьмуть під сумнів дію впливів!.. Може, вони ще заперечуватимуть існування світил? Або ж надумають твердити, ніби світила існують на небесах просто так, хтозна для чого, як головки шпильок, увіткнутих у подушечку?.. Та, вибачте, кого вже я аж ніяк не розумію до пуття, то це синьйорів медиків: визнавати, що ми перебуваємо під таким підступним сполученням, а тоді раптом заявляти нам із незворушним обличчям: не торкайтесь тут, не торкайтесь там, і ви будете поза небезпекою! Неначе таке уникання матеріального дотику до земних тіл може зашкодити прихованій дії тіл небесних! І отак галасувати про спалення якихось ганчірок! Жалюгідні люди! Що, може, спробуєте спалити Юпітер? Спалити Сатурн?

His fretus^[178], іншими словами — покладаючись на свої дотепні умовисновки, він не вдавався до жодних заходів безпеки проти чуми, заразився нею й зліг у постіль, щоб умерти, як герой Метастазіо^[179], завівши суперечку з зірками.

А його знаменита книгозбірня? Вона й зараз, можливо, розкидана по прилавках букіністів.

Розділ тридцять восьмий

Якось увечері Аньєзе почула, що біля воріт зупинився екіпаж. «Напевне, вона!» І справді, то була Лючія разом із доброю вдовою. Їхні взаємні привітання нехай читач уявить собі сам.

Назавтра, рано-вранці, нагодився й Ренцо, який, ні про що не здогадуючись, прийшов, щоб відвести з Аньєзе душу в припущеннях, чому це Лючія так довго не їде. Як він повівся й що сказав, ми все те також полишаємо на читачеву уяву. Лючіїне ж привітання звучало так:

— Здорові були, як справи? — мовила вона у відповідь, потупивши очі, але без усякої ніяковості.

Не подумайте, що Ренцо сприйняв таке привітання як надто сухе й розтлумачив його як несприятливе для себе. Він сприйняв його дуже добре — так воно й мало бути. І як ото добре виховані люди вміють не надавати ваги зайвим виявам чемності, так і він чудово зрозумів, що за цими скупими словами криється вся та радість, яка була в Лючіїному серці. До того ж неважко було помітити, що дівчина мала два способи для вимовлення цих слів: один — для Ренцо, другий для інших людей.

— Добре, коли бачу вас,— відповів юнак теж банальною фразою.

— Бідний наш падре Крістофоро!..— сказала Лючія.— Моліться за спасіння його душі; хоча можна з певністю сказати, що зараз він молиться там за нас. 

— На жаль, я передбачав це,— мовив Ренцо.

І то була не єдина сумна струна, якої вони торкнулися в своїй бесіді. І що ж? Хоч би про що вони заводили мову, всяка тема здавалась йому однаково захоплюючою... Як оті баскі скакуни, що б'ють копитом землю, комизяться й перебирають ногами, перш ніж зробити перший крок, а потім відразу зриваються з місця і мчать, ніби їх несе вітер,— таким зробився час для Ренцо: спершу хвилини здавалися годинами, а тоді години — хвилинами.

Вдова не тільки не заважала товариству — вона вносила багато приємного, і, зрозуміло, коли Ренцо бачив її на злиденному ложі в лазареті, він не міг і уявити собі, що в неї така товариська й весела вдача. Таж лазарет і село, смерть і свобода — не одне й те саме. З Аньєзе вона вже заприятелювала, а бачити її з Лючією було просто втіхою,— як вона, ніжна й пустотлива, лагідно жартувала з подруги, не кривдячи її, дозволяючи собі саме стільки, скільки було потрібно, щоб примусити Лючію виявити ту радість, яка ховалась у її душі.

Врешті Ренцо заявив, що йде до дона Абондіо домовитися про вінчання. Він вирядився туди й завів мову, злегка кепкуючи, але не без шанобливості:

— Синьйоре курато, у вас уже, мабуть, минув той головний біль, який, як ви казали, заважав вам повінчати нас? Уже пора. Наречена тут, і я прийшов дізнатися, коли вам це буде найзручніше. Але цього разу я попрошу вас поквапитись.

Дон Абондіо не відповів відмовою, але знову почав крутити, вказувати на всілякі перешкоди, натякати на дещо: і для чого, мовляв, лізти всім у вічі та проголошувати своє ім'я, коли загрожує арешт? Адже, мовляв, можна з таким же успіхом зробити все десь-інде. Та те, та се...

— Розумію,— сказав Ренцо,— у вас і досі ще трохи поболює голова. Але вислухайте мене лишень, вислухайте.— І він почав описувати стан, у якому бачив нещасного дона Родріго.— Тепер він уже напевно пішов на той світ. Сподіватимемось,— підсумував він,— що господь виявив до нього милосердя.

— До чого тут це,— спитав дон Абондіо,— хіба я вам відмовив? Я й не думаю відмовляти; я кажу... і кажу, маючи вагомі підстави. Бачте, поки чоловік іще дише... Подивіться лишень на мене: адже я розбита посудина і так само однією ногою стояв скорше на тім світі, ніж на цім, проте я тут, і... якщо не впадуть на мене всякі напасті... Ну та гаразд... Я зосмілююсь сподіватися пожити ще трошки. І знову ж таки, уявіть собі, адже часом трапляються такі натури. А втім, повторюю, це тут ні до чого.

Після всяких доказів, так само мало переконливих, Ренцо шанобливо відкланявся, повернувся до своїх, розповів їм про все й скінчив такими словами:

— Я пішов геть, бо вже був ситий ним по самісіньку зав'язку і боявся, втративши терпець, набалакати йому зухвалих речей. Часом він здавався таким самим, як і колись: та ж пика, ті ж міркування. Я певен, якби наша розмова протривала ще трохи, то він напевно вставив би ще й латинські слівця. Бачу, що знов буде проволока. Краще вже зробити так, як радить він: вирядитися вінчатися туди, де ми збираємось жити.

— А знаєте, що ми зробимо? — озвалася вдова.— Я пропоную: треба, щоб спробували ще й жінки. Подивимось, чи не буде наша спроба більш вдалою. До речі, я матиму втіху пізнати цього чоловіка, чи справді він такий, як ви кажете. Ходімо після обіду, щоб не відразу насідати на нього вдруге. А тим часом, синьйоре наречений, поведіть нас трохи погуляти, нас двох, поки Аньєзе завантажена своїми справами. Я вже зійду Лючії за матір, та й мені б дуже хотілося краще розглянути це озеро, ці гори, що про них я так багато чула. А ота дещиця, яку я вже бачила, здалася мені напрочуд гарною.

Насамперед Ренцо повів їх до будинку свого хазяїна, де з цієї нагоди влаштували урочистий прийом. З Ренцо взяли обіцянку, що не тільки сьогодні, але й у наступні дні він, за змогою, приходитиме до них обідати.

Погуляли, пообідали, і Ренцо пішов, не сказавши куди. Жінки трохи пррадились, як краще взятися за дона Абондіо, й урешті пішли на приступ. «Ось вам, будьте ласкаві, й вони тут, як уродились»,— із прикрістю подумав дон Абондіо, але відразу зробив байдуже обличчя; Лючію він зустрів поздоровленнями, Аньєзе — поклонами, гостю — вітаннями. Запросив їх сісти й відразу заговорив про чуму, забажавши почути від Лючії, як вона перехворіла нею в такому жахливому оточенні. Згадка про лазарет дала нагоду втрутитися в розмову й тій, з ким Лючія заприятелювала там. Потім, що цілком зрозуміло, дон Абондіо заговорив і про ним особисто пережиту напасть, далі розсипався в поздоровленнях на адресу Аньєзе, яка відбулася так легко. Очевидно, справа затягувалась. Уже з першої хвилини старші жінки насторожилися й вичікували, намагаючись вибрати слушну хвилину, щоб завести мову про найголовніше. Нарешті, не знаю вже, котра з двох, розбила кригу. Але як, на вашу думку, повівся дон Абондіо? Певна річ, він удав, що недочуває. Не те щоб він просто сказав: «Ні!» Однак знов почав крутити, ходити кругом, перестрибуючи, мов та пташка, з гілки на гілку.

— Слід було б,— сказав дон Абондіо,— якось домогтися скасування цього мерзенного наказу про арешт. Ось ви, синьйоро, як жителька Мілана, повинні більш або менш знати, в чім тут суть справи: безперечно, у вас знайдеться гарна протекція, який-небудь впливовий синьйор. Адже в такий спосіб легко спекатися будь-якої біди. А можна піти й коротшим шляхом, не вплутуючись в жодну історію. Оскільки молоді люди, а разом з ними й Аньєзе, вже твердо постановили емігрувати (проти цього я ніяк не можу заперечити: батьківщина — там, де добре живеться), то, гадаю, розумно було б зробити все це там, де над тобою не висить наказ про арешт. Я просто жду не діждуся тієї години, коли ви поріднитеся, але хочу, щоб це відбулося по-доброму, спокійно. Правду кажучи, тут, поки чинний цей наказ, я, либонь, не зміг би зі спокійним серцем вимовити з амвону ім'я Лоренцо Трамальїно: я надто прихильний до нього і побоявся б зробити йому погану послугу. Судіть самі, синьйоро, судіть і ви.

Тут Аньєзе, з одного боку, а вдова — з другого, почали відкидати ці міркування, але дон Абондіо знову й знову висував їх уже під іншими приводами; отак починали все спочатку, аж ураз рішучим кроком, з обличчям, що виказувало якусь новину, ввійшов Ренцо й повідомив:

— Прибув синьйор маркіз***.

— Що це значить? Куди прибув? — підводячися з місця, спитав дон Абондіо.

— Прибув до свого замку, що належав раніше донові Родріго, бо цей синьйор маркіз спадкоємець, як ото кажуть, заповідного маєтку, тож більше немає сумнівів. Я, з мого боку, був би щасливий дізнатися, що той нещасний чоловік умер по-християнськи. Хай там як, а я досі проказував за нього «Отче наш» і віднині проказуватиму ще й «Dе ргоfundis»^[180]. До речі, цей синьйор маркіз дуже порядна людина.

— Безсумнівно, — сказав дон Абондіо, — я не раз чув, як його називали воістину благородним синьйором, чоловіком старого гарту. Та чи воно справді так?

— Ви служці своєму вірите?

— А що таке?

— А те, що він бачив його на власні очі. Я там був тільки поблизу і, щиро кажучи, пішов туди лише тому, що подумав: люди ж повинні знати щось. І багато хто казав мені те саме. Потім мені назустріч трапився Амброджо, який сходив згори й сам бачив, повторюю вам, що маркіз порядкує там, як хазяїн. Хочете вислухати Амброджо? Я навмисне затримав його в дворі.

— Гаразд, послухаймо,— сказав дон Абондіо.

Ренцо пішов покликати служку. Той підтвердив усе, додавши ще деякі подробиці й розвіявши всякі сумніви.

— А-а, то він, значить, помер! І справді відійшов у вічність! — вигукнув дон Абондіо.— Бачите, діти мої, який кінець наготувало провидіння декому. Чи ж ви знаєте, що це велике діло, велике полегшення для нашої нещасної парафії. Бо ж від нього життя не було. Ця чума була страшним бичем, але вона стала й мітлою,— повимітала геть декотрих суб'єктів, яких, діти мої, нам ще довго годі було б позбутися,— дужих, свіжих, квітучих,— мабуть, можна сказати, що ті, хто мав би ховати їх, сидять іще по семінаріях над своєю премудрою латиною. І ось вони позникали за одну мить, цілими сотнями. Ми більше не побачимо дона Родріго, як він розгулює, оточений своїми головорізами, з бундючним виглядом, немов палицю ковтнув, пихато поглядаючи на людей, неначе всі тільки з його дозволу й живуть на світі. І ось його немає, а ми живі. Уже більше він не посилатиме до чесних людей своїх посланців. Багато, багато неспокою завдав він усім,— тепер про це вже можна говорити відкрито.

— Я простив його від усієї душі,— сказав Ренцо.

— Ти виконав свій обов'язок,— відповів дон Абондіо,— але можна й подякувати небу за те, що воно позбавило нас від нього. Тепер, повертаючись до наших справ, повторюю: чиніть, як вважаєте за потрібне. Коли хочете, щоб вінчав вас я, то я до ваших послуг. Коли вам здасться зручнішим улаштувати все інакше, робіть по-своєму. Що ж до наказу про арешт, то я й сам бачу, що коли немає більше нікого, хто б мав на вас зуба й збирався шкодити вам, то не слід про нього й згадувати,— тим паче що згодом було проголошено милостивий декрет з нагоди народження найсвітлішого інфанта. А потім — і чума! Чума! Добре ж вона декого почистила, оця чума! Тож, якщо зволите... сьогодні ми маємо четвер... у неділю я вас оголошу в церкві, бо попереднє оголошення вже недійсне, адже минуло стільки часу,— а тоді я буду радий повінчати вас.

— Таж ви чудово знаєте, що саме в цій справі ми й прийшли,— сказав Ренцо.

— От і гаразд. Я до ваших послуг. І відразу повідомлю його високопреосвященство.

— А хто це — його високопреосвященство? — спитала Аньєзе.

— Його високопреосвященство,— відповів дон Абондіо,— це наш кардинал, хай береже його бог.

— Ну, ви вже мені вибачте,— відказала Аньєзе,— хоч я бідна, неосвічена жінка, а зважусь запевнити вас, що його так не величають. Ось коли ми вдруге розмовляли з ним, як оце я з вами зараз, то один із синьйорів священиків відвів мене вбік і навчив, як треба поводити себе при такій особі й що до неї слід звертатися «ваша сіятельна милість» або «монсиньйор».

— А тепер, якби йому знов довелося вчити вас, він би пояснив, що треба казати «ваше високопреосвященство». Зрозуміли? Бо ж папа, хай береже його господь, приписав, щоб з червня місяця кардиналів титулували саме так. І знаєте, чому він так постановив? Тому що титулування «найясновельможніший», яке належало тільки їм та ще декотрим князям, тепер, бачите самі, на що перевелося: хто тільки ним не користується і як охоче люди привласнюють його собі. Що ж було робити папі? Відібрати його у всіх? Підуть скарги, клопотання, невдоволення, образи, і, врешті, все залишиться, як і раніше. Отож він і знайшов чудовий вихід. Потроху високопреосвященством почнуть називати єпископів, потім цього захочуть і абати, тоді прості настоятелі, так-бо вже створені люди: їм усе хочеться підвищуватися та підвищуватися; потім дійде черга й до каноніків...

— І врешті — до курато,— вкинула вдова.

— Оце вже ні,— заперечив дон Абондіо,— наше діло тягти воза. Не бійтесь, що їх розпестять, оцих курато; тут «ваша велебність» — і отак до кінця світу. Я аніскільки б не здивувався, якби синьйори, звиклі до того, що їх називають найясновельможнішими, ставлячи на один рівень з кардиналами, одного чудового дня захотіли б для себе титула «високопреосвященство». А коли вони забажають цього, то, повірте,познаходяться люди, які їх так і величатимуть. І тоді той, хто буде папою, придумає для кардиналів щось інше. Проте повернімося до наших справ: отже, в неділю я оголошу вас у церкві. А тим часом — знаєте, що я придумав, щоб прислужитися вам? Ми подбаємо про дозвіл обійтися без двох інших оголошень. Їм там у канцелярії кардинала чимало мороки з цими дозволами, якщо справи всюди стоять так, як тут у нас. На неділю я вже маю одно... два... три, не рахуючи вас, а може підскочити й ще. А тоді побачите, що буде далі: жоден не залишиться без пари. Велика помилка з боку Перпетуї, що вона померла саме тепер: адже тепер такий час, коли й на неї знайшовся б охочий. І гадаю, синьйори, в Мілані буде те саме...

— Саме так! Уявіть собі, тільки в нашій парафії минулої неділі було п'ятдесят оголошень.

— Що я й кажу: рід людський не хоче припиняти свого існування. А як ви, синьйоро: хіба круг вас іще не почав кружляти цілий гурт залицяльників?

— Ні, ні. Я про це навіть не думаю, та й думати не хочу.

— А чом би й ні? Ну, хіба, може, ви захочете стати винятком... І Аньєзе теж, подивіться лишень, і Аньєзе...

— Ой! Хочеться ото вам жартувати, — сказала Аньєзе.

— Певна річ, мені хочеться жартувати, і, гадаю, тепер врешті для цього й настав час. Нам довелося пройти через випробування, чи не так, молоді люди? Через випробування ми вже пройшли, і, можна сподіватися, ті нечисленні дні, які нам судилося ще прожити на білому світі, будуть дещо кращими. Так, ви щасливі: коли не станеться якого-небудь нового лиха, вам іще вистачить часу на розмови про колишні злигодні. Мої справи гірші: мій годинник показує вже двадцять три й три чверті і... Негідники можуть повмирати, від чуми можна вилікуватись, а от від старості немає ліків. Як ото говориться, senectus ipsa est morbus^[181].

— О, тепер ви можете розмовляти собі латиною скільки завгодно; мені воно зовсім байдуже,— озвався Ренцо.

— Ти, бачу, все ще ображаєшся на латину; ну, постривай, я тобі ще покажу! Ось коли ти прийдеш до мене з оцим милим створінням саме для того, щоб почути деякі латинські слівця, а я візьму та й скажу тобі: ти не любиш латини, то йди собі з миром. Подивимось, як це тобі сподобається.

— Та я знаю, що кажу,— відповів Ренцо.— Справжня латина мене не лякає. Бо то латина чесна, свята, як латина у відправі: онде синьйора й то повинна вміти читати, що написано в книзі. Я кажу про ту погану, не церковну латину, яка в найпідступніший спосіб втручається в найпоряднішу розмову. Тепер, коли ми тут і коли все скінчилося, я скажу, що це саме та латина, якою ви послуговувались ось тут, в цьому кутку, натякаючи мені, що ви не згодні та що потрібні ще якісь обставини, а що я з того зрозумів? Ви б тепер переклали мені бодай трохи тієї латини простою мовою.

— Замовкни, жартуне, замовкни лишень, не воруши минулого. Адже якби нам довелося зараз квитатися, то не знаю, хто чий залишився б боржник. Я все вам простив, нумо більше не згадувати про це, але ж і ви прислужилися мені! Що ж до тебе, то мене це ніскільки не дивує: ти хитра бестія. Я маю на увазі Лючію: на вигляд — і води не скаламутить, сама тобі святість, маленька мадонна, та й годі, всяк вважав би за гріх стерегтися її! Але я добре знаю, хто її навчив, знаю, знаю.

Мовлячи це, він вказав на Аньєзе тим самим пальцем, що був доти скерований на Лючію. І треба було бачити, з якою добродушністю, з якою привітністю висловлював він ці докори. Щойно принесена звістка розв'язала йому язика, і дон Абондіо зробився балакучий, від чого вже давно відзвичаївся, отож нам залишилось би ще згаяти багато часу, коли б ми надумали повторити всю розмову, яку він усіляко намагався затягти, не раз затримуючи все товариство, вже готове піти геть, і навіть затримав його біля самісінького виходу, знай мелючи всякі дурниці.

Наступного дня його навідав гість, тим приємніший, чим менш очікуваний. Це був сам синьйор маркіз, про якого вже йшла мова, — чоловік на межі між літнім віком і старістю; усім своїм виглядом він наочно підтверджував чутки про себе: простодушний, шанобливий, спокійний, скромній, повний гідності й з якимсь відбитком лагідного суму на обличчі.

— Я прийшов повітати вас від імені кардинала,— сказав він.

— О, це ласка і з його, і з вашого боку!

— Коли я прощався з цим незвичайним чоловіком, який удостоїв мене своєї дружби, то він говорив мені про двох молодих заручених у вашій парафії,— вони пережили багато злигоднів через цього нещасного дона Родріго. Монсиньйор хотів би дізнатися про них. Чи вони живі? І чи залагоджено їхню справу?

— Усе залагоджено. Я навіть збирався написати про це його високопреосвященству, але тепер, коли я маю честь...

— Вони тут?

— Тут, і дуже скоро стануть чоловіком і жінкою.

— Дуже прошу вас, скажіть, чи не міг би я зробити для них щось приємне, й, до речі, порадьте мені, як підійти до цього чимделікатніше. Під час лиха, що заскочило нас, я втратив двох своїх синів та їхню матір і дістав три солідні спадщини. Лишки в мене були й доти, тож, як бачите, надаючи мені нагоду повернути їх на таке діло, ви робите мені справжню послугу.

— Хай благословить вас небо! Чому всі інші не такі, як ви?.. Але годі. Дозвольте мені від усього серця подякувати вам за цих моїх дітей. А що найясновельможніша милість ваша зволить заохочувати мене до цього, то я можу, синьйоре, підказати вам спосіб, який, можливо, припаде вам до душі. Бачте, я знаю, що ці хороші люди вирішили влаштуватися десь-інде й продати ту дещицю, яка в них тут є: у юнака — невеликий виноградничок, але дуже занедбаний, тож доводиться враховувати тільки саму ділянку, не більше. Потім у нього є будиночок, та другий — у нареченої,— треба сказати, дві мишачі нірки. Такий синьйор, як ваша милість, звичайно, не може знати, як сутужно буває біднякам, коли вони хочуть позбутися своєї жалюгідної власності. Зрештою, вона завжди потрапляє в пащу якому-небудь шахраєві, який уже, можливо, давненько позирав на ці кілька ліктів землі, а тільки-но дізнався, що власникові припекло продавати її, то відразу — назад, прикидається, ніби втратив усяке бажання купувати; отож доводиться бігати за ним і віддавати все за мідяки,— а надто при таких обставинах, як теперішні. Сподіваюся, синьйоре маркіз, ви зрозуміли, до чого я веду. Найчудовіше людинолюбство, яке ваша найсвітліша милість може виявити до цих людей, — це допомогти їм виплутатися з їхніх утруднень, купивши всю їхню невелику власність. Щиро кажучи, я даю вам цю пораду не зовсім безкорисливо, бо мені хочеться здобути такого парафіянина, як ви. Але нехай ваша милість вирішить усе на свій розсуд: я раджу, тільки скоряючись вашому наказові.

Маркіз цілком схвалив цю пораду; подякувавши донові Абондіо, він попросив його бути посередником і встановити якнайвищу ціну. А коли маркіз запропонував йому відразу піти до будинку нареченої, де, найімовірніше, перебуває й наречений, то тут дон Абондіо геть остовпів з подиву.

Дорогою донові Абондіо, котрий, як ви легко можете собі уявити, тріумфував, сяйнула в голові нова думка, яку він і висловив:

— Якщо ваша світла милість так уже схильна вчинити добро цим людям, то можна було б зробити їм іще одну послугу. На юнакові висить наказ про арешт, щось ніби заочний вирок, через якусь дурну витівку, вчинену ним у Мілані два роки тому, саме в день великого бунту. Без жодного злого наміру, просто через незнання, він виявився заплутаним у справжню халепу, ускочив вище халяв. Запевняю вас, нічого там серйозного не було, так, хлоп'яцтво, вибрик,— зробити щось справді погане він не здатний; і я можу підтвердити це, бо я його хрестив, він виріс на моїх очах. А втім, коли ваша милість зволить потішитись і послухати цих добрих людей, як вони просто міркують, то ви можете змусити Ренцо самого розповісти вам свою історію, і про все дізнаєтесь. Усе це — давня справа, і тепер ніхто вже його не турбує. До того ж, як я сказав, він думає виїхати з нашого краю. Проте з часом він може повернутися сюди або там ще щось, подумайте самі, адже воно завжди краще не фігурувати в тих списках. Вашу милість справедливо вважають у Мілані блискучим синьйором і великою людиною... Ні, ні, дозвольте вже мені доказати,— що правда, то правда. Заступництво, одне слівце такої особи, як ви, цього більш ніж досить для повного виправдання.

— А проти цього юнака немає якихсь серйозних звинувачень?

— Гадаю, що ні. В перший час за нього були добряче взялися, але тепер, мені здається, тільки й зосталося, що сама лише пуста формальність.

— Коли це так, то справа неважка, і я охоче візьмуся за неї.

— І після цього всього ви не хочете, щоб вас називали чудовою людиною? Я так кажу й казатиму, вам наперекір казатиму. І навіть якби я мовчав, це нічого б не змінило, бо всі так кажуть, а відомо, що vox populi, vox Dei^[182].

Вони й справді застали всіх трьох жінок і Ренцо. Як було сприйнято їхній візит, надаю змогу судити вам самим. Гадаю, що навіть ці голі, облуплені стіни та вікна, і ослони, і кухонний посуд — усе було охоплене подивом при появі такого незвичайного гостя. Він сам почав розмову, заговоривши з щиросердою відвертістю, але воднораз делікатно й обережно, про кардинала та про інше. Потому маркіз перейшов до своєї пропозиції, задля якої, власне, й з'явився. Тут заговорив дон Абондіо, що мав доручення від синьйора встановити ціну. Після деяких церемоній та вибачень, що в цьому ділі він, мовляв, не тямить і може діяти тут лише навздогад та що він цілком покладається на синьйора маркіза, дон Абондіо назвав якусь геть недоладну суму. Покупець сказав, що зі свого боку він цілком задоволений, і, вдавши, що неправильно зрозумів, назвав подвійну ціну. Ні про яку поправку він не хотів і слухати й припинив усякі подальші розмови, запросивши все товариство назавтра після весілля пообідати в нього в маєтку, де можна буде оформити все належним чином.

«Ну й чудасія,— думав потім дон Абондіо, повернувшись додому, — оце якби чума скрізь і всюди залагоджувала так справи, то було б просто гріх згадувати її лихим словом. Навіть довелось би бажати, щоб вона з'являлася бодай раз у покоління, і, либонь, можна було б ще й укласти з нею угоду, тільки з однією умовою — неодмінно одужати самому».

Надійшов дозвіл від кардинала, надійшов виправдальний вирок, надійшов і благословенний день: радісні заручені зі спокійною певністю вирушили саме до своєї парафіяльної церкви, де їх і повінчав саме дон Абондіо. Другою, і то набагато значнішою урочистістю для них були відвідини маєтку дона Родріго. І я надаю вам змогу самим уявити собі, які думки роїлися в них у головах, коли заручені сходили вгору тим крутосхилом, коли заходили в ті ворота, та які вели розмови кожне залежно від своєї вдачі. Відзначу тільки, що серед загального веселого настрою всі по черзі не раз зауважували, що для повного торжества немає тільки бідного падре Крістофоро. А втім, швидко докидали:

— Але йому вже тепер, звичайно, краще, ніж нам.

Маркіз влаштував для них бучний бенкет. Він привів їх до чудової челядні, всадовив молодят за стіл разом з Аньєзе та вдовою і, перш ніж піти пообідати в іншому місці з доном Абондіо, забажав побути якийсь час з гостями і навіть сам допоміг обслуговувати їх. Сподіваюся, нікому не спаде на думку сказати, що набагато простіше було б накрити один загальний стіл. Але ж я назвав маркіза просто хорошою людиною, але зовсім не оригіналом, як сказали б у наш час. Я відзначив, що він був скромний, але зовсім не наголошував, що він — вершина скромності. Її в ньому було досить для того, щоб поставити себе нижче від цих добрих людей, але триматися з ними як рівний маркіз не міг.

Коли обидва обіди скінчилися, вчений правник уклав угоду. Це вже був не наш давній знайомий доктор Крутій. Він, а краще сказати — останки його перебували вже тоді, як перебувають і понині, в Кантереллі. І я сам розумію, що тим, хто не тутешній, потрібно дати пояснення.

Десь за півмилі від Лекко, майже на схилі іншої місцини, що зветься Кастелло, є урочище під назвою Кантереллі, де схрещуються дві дороги. Неподалік від перехрестя видно підвищення, ніби насипаний пагорб, з хрестом нагорі. Це не що інше, як позвалювані на купу й прикидані землею людські рештки. Переказ засвідчує, що там лежать померлі від моровиці, але не вказує, що від останньої, найсмертоноснішої, про яку пам'ять збереглася й досі. Адже вам відомо, що перекази, коли не прийти їм на допомогу, самі по собі завжди розповідають замало.

Єдиною незручністю для Ренцо була вага грошей, які він ніс із собою, вертаючись додому. Але ж ви знаєте, юнакові доводилося часом набагато сутужніше. Я вже не кажу про те, що його голова аж гула від думок: треба було обмізкувати, як зробити найкраще, щоб ці гроші давали добрий зиск; потім докладніше переглянути різні задуми та мрії на майбутнє; доводи «за» і «проти» — братися за сільське господарство чи за ремесло,— одно слово, в його голові робилося щось таке, що нагадувало зустріч двох академій минулого сторіччя, але з тією різницею, що то була приємна суперечка про те, яку з двох гарних речей можна вважати гарнішою від іншої.

Тепер тільки залишалося скласти свої пожитки й вирушити в дорогу: родині Трамальїно — на нову батьківщину, а вдові — до Мілана. Не видно було кінця сльозам, висловленням вдячності, обіцянкам навідати одне одного. Не менш зворушливе, але без сліз, було прощання Ренцо й усієї родини з другом-хазяїном. І не подумайте, що з доном Абондіо розстання відбулося холодно. Ці добрі створіння завжди зберігали в собі певну шанобливу прихильність до свого курато; та й взагалі, він завжди зичив їм добра. Ото тільки всі оці кляті справи і псують гарні стосунки.

Якщо хто-небудь спитає, чи не сумно їм було прощатися з рідним селом, із цими горами,— доведеться відповісти: звичайно, сумно. Та горя, можна сказати, на світі скрізь потрошку. Проте, слід гадати, розлука не була така вже тяжка, адже вони могли легко уникнути її, зоставшися жити вдома тепер, коли було усунуто дві головні перешкоди: дон Родріго й наказ про арешт. Але всі троє від якогось часу вже позвикали вважати своїм той край, куди виряджалися. Ренцо зумів прихилити до нього жінок, розповідаючи їм про пільги, які мають там робітники, і багато про що хороше в тамтешньому житті. До того ж усі вони пережили досить гіркі хвилини в краю, до якого поверталися тепер спиною, а смутні спогади, зрештою, завжди ніби вкривають нальотом гіркоти місця, з якими пов'язані. А коли це ще місце, де ми народилися, то такі спогади приховують у собі щось суворіше й болісніше. Адже й немовля охоче лежить на грудях своєї годувальниці, з жадібністю й довірою шукаючи соски, які ніжно кормили його досі. Та коли годувальниця, щоб відучити його, натирає їх полином, немовля відсмикує ротик, знов бере і, зрештою, відривається від них; плаче, звісно, але все ж відривається.

Що ви тепер скажете, коли дізнаєтеся, що, тільки-но приїхавши й влаштувавшися на новому місці, Ренцо пережив там неприємності, ніби навмисне наготовані для нього? Все то були дрібниці, та чи ж багато треба, щоб зіпсувати радісний настрій! Ось коротко суть справи.

Розмови про Лючію ходили по всьому селу ще задовго до прибуття Ренцо. Всі знали, що юнак чимало перетерпів задля цієї дівчини, але залишався завжди стійкий і вірний їй. Можливо, якесь захоплене слово одного з вірних друзів Ренцо і викликало загальну цікавість та всякі сподівання щодо її краси. А ви ж, мабуть, знаєте, які то бувають сподівання: завжди перебільшені, легковірні, уперті, а потім при першому знайомстві — вимогливі й вередливі; людям завжди чогось бракує, та й, по правді, вони й самі не знають, чого хочуть, тож нерідко безжалісно змушують розплачуватись за ту прихильність, яку самі ж і висловлювали без усяких підстав. Коли ж врешті оця сама Лючія з'явилася, то багато хто, мабуть, гадавши, що волосся в неї з щирого золота, щоки мов ті троянди, а очі — одно краще за друге, та ще багато чого, здвигав плечима, морщив носа й казав: «То оце така? Стільки прочекати, переслухати стільки розмов — хотілося бачити щось краще. А то що ж? Простенька селючка, яких вистачає. Таких, а то й куди кращих, знайдеш де завгодно». Далі починали розглядати її пильніше, хто виявляв одну ваду, хто — іншу, познаходилися й такі, що назвали її просто негарною.

Та оскільки ніхто не висловлював цього Ренцо прямо в вічі, то до певного часу нічого поганого й не ставалося. Погане почалося, коли дехто визнав за необхідне повідомити йому про свої враження, і це, ясна річ, узяло Ренцо за живе. Він почав розмірковувати, відчував прикрість у розмовах із тими, хто йому натякав на це, і ще дужче — в душі. «Ну яке вам усім до цього діло? Хто вам казав, що треба взагалі на щось сподіватись? Хіба я казав вам, що вона красуня? А коли ви самі заводили розмову, хіба я не відповідав вам тільки одне: що вона дуже хороша дівчина? Так, вона селянка! А я хіба вам казав, що приведу сюди принцесу? Не подобається вона вам? То й не дивіться. Маєте своїх красунь — і милуйтесь собі ними».

І тільки погляньте: часом буває досить однієї дурниці, щоб вирішити всю подальшу долю людини. Якби Ренцо довелося, згідно з його попереднім наміром, провести все своє життя в цьому селі, то воно було б не дуже веселим. Коли вже його зачепили, то він став тепер сам зачіпати всіх, зробився гострий з усіма, адже-бо кожен міг виявитися незичливцем Лючії. Не можна сказати, що він поводився отак, нехтуючи правила добропристойності, але ж самі знаєте, чого тільки можна накоїти, не порушуючи цих правил: навіть розпороти живота. Кожне його слово бриніло тепер якось дошкульно, він знай дошукувався, до чого б прискіпатися. Дійшло до того, що коли два дні підряд була негода, то він одразу зауважував: «А як ви гадаєте: такий уже воно край!» Можна сказати, що з'явилось чимало таких, які його просто зненавиділи, і то навіть серед людей, що попервах ставились до нього доброприхильно, тож із часом — чим далі, тим дужче — він би був, так би мовити, на ножах трохи не з цілим селом, причому, мабуть, і сам не розумів до пуття, в чому ж причина такого серйозного непорозуміння.

Однак чума, здавалося, перебрала на себе клопіт залагодити всі його злигодні. Вона забрала хазяїна однієї прядильні, розміщеної біля самісіньких воріт Бергамо, і спадкоємець, молодий самодур, не знаходячи в цьому підприємстві нічого розважального, не тільки вирішив, а й навіть запалав бажанням продати все бодай за півціни, проте вимагав гроші на бочку, щоб відразу й розтринькати їх на дурні витівки. Коли чутка про це долетіла до вух Бортоло, він поквапився дізнатися, в чім річ, і почав переговори. Вигіднішої пропозиції годі було й чекати, однак умова виплати готівкою псувала всю справу, бо грошей, потроху накопичених Бортоло, виявилося замало. Він не дав спадкоємцеві остаточної згоди, але швиденько повернувся додому, повідомив, у чім річ, свого двоюрідного брата й запропонував йому ввійти в спілку на половинних засадах. Така зваблива пропозиція одразу відкинула всі господарські вагання Ренцо, він вирішив присвятити себе ремеслу й дав свою згоду. Вони вирядилися туди вдвох і уклали угоду. Коли невдовзі нові хазяї влаштувалися на новому місці, Лючія, від якої нічого особливого тут не чекали, не тільки позбулася всіляких оцінок щодо своєї зовнішності, але, можна сказати, неначе припала до вподоби тутешнім мешканцям; і Ренцо доводилося не раз чути:

— А ви бачили гарненьку простачку, що з'явилась у нас?

Іменник цілком скрашувався епітетом.

Неприємності, пережиті Ренцо на попередньому місці, стали йому корисною наукою. Доти він був трохи гострий у судженнях і охоче дозволяв собі ганити чужих жінок та все інше. Тепер же він зрозумів, що вимовляти слова одна справа, а вислуховувати їх — інша. І потроху він узяв собі за звичку спершу подумки прислухатись до своїх слів, а потім уже вимовляти їх.

Проте не подумайте, що й тут обійшлося без жодних неприємностей. Людина, каже наш анонім (ви вже знаєте з досвіду, що він має дивну пристрасть до порівнянь, але вибачте йому за це, на щастя, воно останнє), отож людина,— наприклад, хворий, лежачи на не зовсім зручному ліжку,— бачить довкола себе інші, на перший погляд зручніші, м'якші й рівніші, і уявляє собі, що лежати на них дуже добре. Та коли йому вдається змінити постіль, то, щойно лігши на нову, він починає, вмощуючися на ній, відчувати або соломинку, яка коле, або горбик, що муляє. Зрештою виходить та сама історія, що й напочатку. Ось тому, додає наш анонім, слід було б більше думати про те, як завжди чинити добре, аніж про те, як добре жити, ось тоді й жити б стало легше. Таке порівняння дещо надумане, але, по суті, автор має рацію. Однак, провадить він, прикрості й злигодні такого гатунку й такої сили, як уже описані нами, більше не припадали на долю наших добрих знайомих. Починаючи відтоді й надалі їхнє життя було одне з найспокійніших, найщасливіших,— мабуть, якби мені довелося розповідати вам про нього, то ви б повмирали від нудьги.

Справи йшли напрочуд добре: спершу був невеликий застій через брак робочих рук і надмірних вимог тих небагатьох, що позалишалися живі. Було проголошено укази, які обмежували платню робітникам. Незважаючи на цю підтримку властей, усе знов пішло по-старому, бо, зрештою, так воно й мало бути. Із Венеції прибув новий указ, дещо розумніший: звільнити на десять років від майнового й особистого оподаткування всіх чужинців, які прибудуть жити в цю державу. Для наших героїв це стало новим величезним полегшенням.

Не минуло й року подружнього життя, як на світ з'явилося гарненьке створіннячко, і, ніби навмисне для того, щоб відразу надати Ренцо нагоду виконати свою великодушну обіцянку, це була дівчинка. І повірте, її назвали Марією. Через якийсь час понароджувалися й інші дітлахи, хлопчики та дівчатка, і Аньєзе цілком була зайнята доглядом за ними, називала їх огидними, а сама так міцно цілувала їх, аж на дитячих щічках від цих поцілунків ненадовго залишалися білі плями. Діти виявились із гарними нахилами. І Ренцо забажав, щоб усі понавчалися читати й писати; вій казав, що коли вже ця хитра штука існує на світі, то хай вона і їм стане в пригоді.

І цікаво було послухати, як Ренцо розповідав їм про свої пригоди, завжди закінчуючи переліком знань, яких він тоді набув, щоб надалі краще володіти собою. «Я навчився,— казав він,— не втручатися ні в які безпорядки, навчився не проповідувати на площах; навчився не пити зайвого; навчився не тримати в руках дверного молотка, коли довкола люди з розпаленими головами; навчився не прив'язувати собі до ноги дзвіночка, не подумавши заздалегідь про те, що з цього може вийти». І називав багато чого іншого.

Однак Лючія не те щоб вважала ці повчання неправильними, але вони її не зовсім вдовольняли, і їй, хоч і неясно, здавалося, що десь в них чогось бракує. Тож, слухаючи щораз ту саму пісню й замислюючись над нею, вона якось сказала своєму моралістові:

— А чого ж я, по-вашому, навчилась? Я не шукала злигоднів, вони самі знаходили мене. Якщо тільки ви не мали на увазі,— докинула вона з чарівною усмішкою,— що я зробила помилку, покохавши вас і давши вам слово.

Спершу Ренцо був збентежений. Проте після довгих суперечок і спільних міркувань вони дійшли такого висновку: нещастя, звичайно, часто з'являються через те, що цьому сприяють певні обставини, і тоді найобережнішого й найневиннішого поводження часом буває замало, щоб уникнути їх, та ось коли вони спіткають вас із вашої ж вини, то надія на бога пом'якшує їх і робить корисними для подальшого життя. Цей висновок, хоч і зроблений людьми простими, здався нам таким слушним, що ми вирішили навести його тут як суть усієї цієї історії.

Якщо вона хоч трохи сподобалася вам, то будьте вдячні тому, хто її написав, і також трошечки тому, хто її підправив. Якщо ж, навпаки, ми тільки нагнали на вас нудьгу, то, повірте, це вийшло ненавмисне.

Примечания

1

Жан-Антуан-Нікола Кондорсе (1743—1794) — видатний французький філософ-просвітитель, математик, політичний діяч. Був співробітником «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера. Член Конвенту, жірондист; засуджений під час якобінського терору до страти, отруївся у в'язниці, написавши перед смертю твір «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму».

(обратно)

2

Карбонарій — член таємного товариства, заснованого на початку XIX ст. в Італії для боротьби проти іноземного панування, за об єднання італійських земель в одну державу.

(обратно)

3

Кондотьєр — в Італії XIV—XV ст.— ватажок найманих військових загонів.

(обратно)

4

Іспанський король Філіпп IV (1621—1665). Дія роману Мандзоні відбувається в час іспанського панування в Італії.

(обратно)

5

Намісник іспанського короля, правитель Міланського герцогства Гонсало Фернандес ді Кордова, нащадок відомого іспанського військового і політичного діяча Гонсало Фернандеса ді Кордова, який прославився взяттям Гранади у маврів (1492) та перемогами над французами в Італії.

(обратно)

6

Тимчасовий (латин.)

(обратно)

7

За грецькою міфологією, сторож Аргус мав сто очей, а велет Бріарей — сто рук.

(обратно)

8

У філософській термінології XVII—XVIII ст. — випадкові, несуттєві властивості речей.

(обратно)

9

Використовуючи засіб літературної містифікації, Мандзоні видає свій роман за перероблений рукопис невідомого сечентиста, тобто італійського письменника XVII ст. (від seicento — «сімнадцяте сторіччя»).

(обратно)

10

Див. попередній коментар.

(обратно)

11

Браві — так у XVII ст. в Італії називали найманих розбійників. Входячи в почет знатної особи, браві виконували роль охоронців і правили за знаряддя терору.

(обратно)

12

Генріх IV — французький король (1589—1610).

(обратно)

13

Мається на увазі війна Савойї і Франції за п'ємонтське місто Салуццо (1600—1601).

(обратно)

14

Бірон Шарль де Гонто (1562—1602) — маршал Франції. Під час війни з Савойєю брав участь у змові проти Генріха IV. Після викриття йому відрубано голову в Бастілії.

(обратно)

15

Курато — парафіяльний священик.

(обратно)

16

Сбіри — поліцейські стражники.

(обратно)

17

Тобто входив у почет знатної особи. За лівреєю можна було визначити приналежність людини до почту того або того синьйора.

(обратно)

18

Постановою синоду (зібрання духовних осіб) Тридентського собору (1545—1563) священикам заборонялося тримати служницю, молодшу від цього віку.

(обратно)

19

Конде Луї де Бурбон (1621—1686) — французький полководець. Біля Рокруа (16 травня 1643 року) здобуто першу з тих великих перемог, які сприяли укладенню вигідного для франції Вестфальського миру, що поклав край Тридцятирічній війні (1618—1648).

(обратно)

20

У XVII ст. Італія складалася з окремих дрібних держав, підкорених Іспанією або залежних від неї. Незалежність зберігали Венеція, Папська область і Савойське герцогство, в яке входив П'ємонт.

(обратно)

21

Перелік перешкод до вінчання: «Помилка, стан залежності, провинність, різні віровизнання, примус» і т. д. (латин.).

(обратно)

22

Перш ніж оголосити шлюб... (латин.)

(обратно)

23

Історична особа. Походив із знатної купецької родини Піченарді, що проживала в м. Кремона. Помер у чумному лазареті 1630 р.

(обратно)

24

Йдеться про юриста, який жив у Лекко. Прізвисько дістав за свідоме заплутування справ у інтересах злочинців.

(обратно)

25

В даному разі вбрання, обов'язкове для адвоката під час прийому клієнтів та виступів у суді: довгий одяг чорного кольору.

(обратно)

26

Хунта — в адміністративно-політичній термінології Іспанії — колегія, збори.

(обратно)

27

Скріпив (латин.).

(обратно)

28

Скуді — велика золота або срібна монета з державним гербом.

(обратно)

29

Благословен Господь (латин.).

(обратно)

30

Капуцин — чернець, який дотримується статуту ордену, але не живе в монастирі. Католицький чернечий орден капуцинів (відгалуження францисканського ордену) засновано 1525 р. для боротьби з протестантським рухом, і відтоді він править за знаряддя реакційної політики Ватикану. Капуцини носять гостроверху, пришиту до сутани відлогу (по-італійському cappuccio). Звідси назва ордену.

(обратно)

31

Капуцини підперезувалися вірьовкою.

(обратно)

32

Падре провінціал — особа, що стояла на чолі однієї а провінцій, на які ділились монастирські заклади ордену капуцинів.

(обратно)

33

Дурліндана, або дуриндана — меч. Назва прославленого меча лицаря Орландо, улюбленого героя середньовічних лицарських поем Італії.

(обратно)

34

Подеста — вища адміністративна особа в італійських містах.

(обратно)

35

Торквато Тассо (1544—1595) — знаменитий італійський поет пізнього Відродження, автор відомої лицарської поеми «Звільнений Єрусалим». Йому також належать діалоги, де трактуються питання моралі та етикету.

(обратно)

36

Посилання на епізод із поеми Тассо (пісня VI), що розповідає про перший хрестовий похід. Аргант — мусульманський вояк; герцог Бульйонський — ватаг хрестоносців.

(обратно)

37

Феціали — у Стародавньому Римі члени особливої колегії жерців, яка пильнувала за виконанням правових актів, що ними визначалися стосунки з іншими державами; виконували обов'язки посланців.

(обратно)

38

А оскільки... про якого йде мова... отже... (латин.)

(обратно)

39

Так звана Мантуанська війна (1628—1631), епізод Тридцятирічної війни.

(обратно)

40

 Арман Плессі де Рішельє (1585—1642) — кардинал, державний діяч, який зіграв велику роль у зміцненні французького абсолютизму. Від 1624-го по 1642 рік був фактично правителем Франції.

(обратно)

41

Граф Оліварес (справжнє ім'я Гаспаро де Гусман; 1587—1645) — всесильний фаворит деспота Філіппа IV. До 1643 р. керував усіма справами іспанської монархії.

(обратно)

42

Акт передачі земельного володіння верховним феодальним володарем підлеглому васалові.

(обратно)

43

У той час папський престол займав Урбан VIII (1623—1644), який зовсім не прагнув до миру; підтримуючи претензії герцога Неверського і Рішелье, він водночас таємно постачав зброєю їхніх супротивників.

(обратно)

44

Спотворене на італійський манір ім'я німецького імперського полководця Альбрехта Валленштейна (1583—1634), який сформував під час Тридцятирічної війни велику найману армію ландскнехтів, що використовувалася для придушення антифеодальних виступів та визвольного руху.

(обратно)

45

Я покуштував і дійшов тієї думки (латин.).

(обратно)

46

Римський імператор (218—222), відомий своїм деспотизмом та розбещеністю.

(обратно)

47

Полента — лемішка з кукурудзяного або ячного борошна.

(обратно)

48

Парпальйола — дрібна італійська монета, що була в обігу в XV—XVII ст.

(обратно)

49

Натан — біблійний пророк-мораліст.

(обратно)

50

Вислів «пізанська допомога» в розумінні непотрібної, запізнілої допомоги став прислів'ям. Його походження не з'ясовано.

(обратно)

51

Мора — давня гра, успадкована італійцями від римлян. Один з гравців швидко викидає вперед притиснуті до плечей і стиснуті в кулаки руки, відгинаючи водночас кілька пальців, решта гравців вигукують число менше десяти; виграє той, хто назвав число, яке збіглося з кількістю відігнутих пальців.

(обратно)

52

Мандзоні посилається на одне місце з трагедії Шекспіра «Юлій Цезар» (дія II, сцена І), водночас іронізуючи з визначення, яке відомий французький філософ-просвітитель Вольтер дав великому англійському драматургові.

(обратно)

53

Берлінга — випущена в 1625 р. в Мілані срібна монета з зображеним святим Амброджо на коні, якого вважали заступником міста.

(обратно)

54

Карнеад — давньогрецький філософ (214—129 pp. до н. е.), представник стоїків і епікурейців; в теорії пізнання і в питаннях моралі прибічник поміркованого скептицизму.

(обратно)

55

Благословен Господь! (латин.)

(обратно)

56

Чистим усе чисте (латин.).

(обратно)

57

Джузеппе Ріпамонті. Вітчизняна історія. Кн. VI, розд. III, с. 358. (Прим. автора).

(обратно)

58

Тобто визнання повноліття. В Стародавньому Римі юнак, досягти повноліття, діставав право носити «чоловічу тогу».

(обратно)

59

Капітул — збори членів чернечого ордену або іншої духовної корпорації.

(обратно)

60

Чорна куля (в протилежність білій) означав голос «проти».

(обратно)

61

Вірш «Ломбардці в першому хрестовому поході» Томмазо Гроссі (1791—1853), близького друга А. Мандзоні.

(обратно)

62

Плащ був атрибутом знаті, а в куртках ходив простолюд.

(обратно)

63

Модій — старовинна римська міра сипучих тіл ємністю 8,754 літра.

(обратно)

64

Тобто до вступу військ Наполеона до Італії, що сприяло утворенню італійських республік та проведенню ряду буржуазних реформ, які похитали феодально-абсолютистський лад. Нобілі — представники вищих станів.

(обратно)

65

Мандзоні сміється з нових теорій френолога Франца Йозефа Галля (1758—1828), за якими нахили та фактори діяльності людини містяться в різних звивинах мозку, що відповідають певним виступам кісток черепа.

(обратно)

66

Іспанський король Філіпп II (1556—1598) був надзвичайно жорстокий і фанатичний; як головне знаряддя своєї внутрішньої політики використовував інквізицію.

(обратно)

67

Господи, ну й народ! (ісп.)

(обратно)

68

Якщо він винний (ісп.).

(обратно)

69

Вперед, Педро, якщо зумієш (ісп.).

(обратно)

70

Уперед, швидше, та обережно! (ісп.)

(обратно)

71

Саме так (ісп.).

(обратно)

72

Бережіться! (ісп.)

(обратно)

73

Педро, вперед, але обережніше! (ісп.)

(обратно)

74

Ходіть зі мною, ваша милість (ісп.).

(обратно)

75

Ось тут найважчий момент. Хай допоможе нам бог! (ісп.)

(обратно)

76

Це щоб їх задобрити (ісп.).

(обратно)

77

Це я говорю для вашого ж добра (ісп.).

(обратно)

78

Вибачте, ваша милість (ісп.).

(обратно)

79

Якщо він винний (ісп.).

(обратно)

80

Не занепадайте духом: ми вже майже вибралися (ісп.).

(обратно)

81

Цілую руки вашій милості (ісп.).

(обратно)

82

Хай зброя поступиться місцем тозі (латин.).

(обратно)

83

Вилазьте, вилазьте, ми вже вибралися (ісп.).

(обратно)

84

Що скаже про це його ясновельможність? (ісп.)

(обратно)

85

Що скаже граф-герцог (ісп.).

(обратно)

86

Що скаже наш повелитель, король (ісп.).

(обратно)

87

Бог його знає (ісп.)

(обратно)

88

Ваша милість (ісп.).

(обратно)

89

Служіння королю (ісп.).

(обратно)

90

Епітафія — напис на надгробку. Ренцо вживав це слово неправильно, що створює комічний ефект.

(обратно)

91

Реал — іспанська срібна монета.

(обратно)

92

Безкоштовно і полюбовно (латин.).

(обратно)

93

Пінд — гірський кряж у Греції, де, за міфологією, жили богині мистецтв — музи, яких очолював бог сонця і покровитель мистецтв Аполлон.

(обратно)

94

Безглуздий набір слів, який формально копіюй найбільш уживані словосполучення латинської мови.

(обратно)

95

Псіхея — героїня древньогрецької казки. Чоловіком Псіхеї був бог кохання Ерот (Амур), але це мало залишатись для неї таємницею. Наважившись, за спонуканням заздрісних сестер, порушити заборону і побачити при світлі свого чоловіка, Псіхея втратила кохання Амура.

(обратно)

96

Без формальностей (латин.).

(обратно)

97

Знак шинку.

(обратно)

98

Брати доброї смерті — члени особливого братства, створеного для догляду хворих, поховання померлих, напучення приречених на страту тощо.

(обратно)

99

Натяк на Рішельє.

(обратно)

100

Близько шостої години вечора.

(обратно)

101

Близько п'ятої години ранку.

(обратно)

102

Дож — глава держави у Венеціанській (VII-XVIII ст.) і Генуезькій (XIV—XVIII ст.) республіках.

(обратно)

103

Стайо — четверик, старовинна міра об'єму сипких тіл (26,239 л).

(обратно)

104

Вищезгаданого високого пана капітана (латин.).

(обратно)

105

Явно чи таємно (латин.).

(обратно)

106

Невідомо, але саме на територію Лекко; і якщо буде встановлено, що це так (латин.).

(обратно)

107

Зробити це з якомога більшим старанням (латин.).

(обратно)

108

Маєте приступити до будинку названого Лоренцо Трамальїно і з належною ретельністю вилучити все, що буде знайдено, пов'язане з даною справою, а так само зібрати відомості про його погані риси, про його життя та про його спільників (латин.).

(обратно)

109

Докладно розповісти (латин.).

(обратно)

110

Ескуріал (або Ескоріал) — велетенський палац поблизу Мадріда, збудований у другій половині XVI ст. при Філіппі II, за проектом архітектора X. Еррера (1530—1597).

(обратно)

111

Перешкоджай початку (латин.).

(обратно)

112

Тірадрітто означає буквально «Ходи прямо», Монтанароло —«Маленький горець», Тінабузо — «З вертепу», Сквінтернотто — «Спотворений».

(обратно)

113

Амброзіана — знаменита міланська бібліотека, що носить ім'я св. Амброджо (Амвросія), якого вважали заступником міста.

(обратно)

114

Нічого занадто (латин.).

(обратно)

115

Конклави — збори кардиналів, що їх скликали для обрання папи.

(обратно)

116

Це навернення — справа десниці всевишнього (латин.).

(обратно)

117

Щади покірних (латин.).

(обратно)

118

Гинув і знову здобутий (латин.).

(обратно)

119

Антоній — самітник, «батько чернецтва» (251—356). Олоферн — лютий воєначальник царя Навуходоносора (бібл.).

(обратно)

120

Мається на увазі поема Данте Аліг'єрі (1265—1321) «Божественна комедія», в якій великий італійський поет описує свою уявну подорож у «загробні світи». «Злі ями» — одне а найстрашніших місць Дантового пекла, де карають порушників миру, хабарників та лицемірів.

(обратно)

121

Книжки, що їх читав кравець, обмежувались старовинними творами, популярними в певних колах народу, для яких була недоступна сучасна культура. 

(обратно)

122

Луцій Сергій Катіліна (108—62 pp. до н. е.) — староримський політичний діяч. За умов кризи Римської республіки прагнув захопити владу й установити диктатуру, спираючись на частину римського плебсу та рабів, приваблених його демагогічними обіцянками. Після розкриття змови змушений був тікати з Рима до Етрурії.

(обратно)

123

Четверта година пополудні.

(обратно)

124

Кардинал, докоряючи донові Абондіо, перелічує найважливіші етапи становлення курато, вказуючи, зрештою, на їхню зайвість, бо, мовляв, прагнення врятувати життя притаманне й простому мирянинові і для цього не обов'язково ставати священиком. 

(обратно)

125

Ла-Рошель — французька фортеця, що була в руках протестантів-гугенотів, проти яких боровся кардинал Рішельє. У 1627 р. приєдналася до Англії, але наступного року була взята французькими королівськими військами.

(обратно)

126

Мати Людовіка XIII Марія Медічі стояла на чолі феодально-аристократичної опозиції в Лангедоку (південь Франції), яка готувала заколот проти абсолютизму правління Рішельє. 

(обратно)

127

Ентелехія — термін, запозичений з філософії Арістотеля (384—322 pp. до н. е.), що означав певний нематеріальний початок, який нібито керує розвитком матерії.

(обратно)

128

Джероламо Кардано (1501—1576) — італійський математик, філософ і лікар. В його натурфілософській системі, поряд з елементами астрології, є й деякі природно-наукові ідеї.

(обратно)

129

«Про тонкість речей» (латин.). — У цій праці Кардано виклав свою натурфілософську систему. Натурфілософія — тобто «філософія природи», «природознавство як частина філософії».

(обратно)

130

Перипатетик — послідовник філософії Арістотеля. В середні віки так називали прибічників переробленої й спотвореної схоластами й церковниками філософії Арістотеля, з якої було вилучено матеріалістичні елементи.

(обратно)

131

«Про виправлення часів і небесних рухів» (латин.).

(обратно)

132

«Дванадцять годин народження» (латин.) — праця з астрології.

(обратно)

133

Порта Джован-Баттіста (1530—1615) — італійський фізик і натурфілософ, автор «Природної магії».

(обратно)

134

Каменів, тварин, рослин (латин.).

(обратно)

135

Альберт Великий — Альберт фон Больштендт (1193— 1280) — німецький теолог і філософ-схоласт, один з ідеологів феодального ладу. «Великим» його називали католицькі богослови.

(обратно)

136

Дельріо Мартін — богослов-єзуїт, автор «Магічних пошуків» (1600).

(обратно)

137

Цілком компетентно (латин.).

(обратно)

138

Мається на увазі Нікколо Маккьявеллі (1469—1527) — італійський політичний діяч, письменник і історик. У трактаті «Правитель» та інших творах виступав як теоретик абсолютної монархії і як супротивник панування католицької церкви в Італії.

(обратно)

139

Батеро Джованні (1533—1617) — письменник епохи контрреформації, єзуїт. У «Державному інтересі» (1589) виступав проти Маккьявеллі; космополітичні інтереси церкви ставив вище національних інтересів італійського народу.

(обратно)

140

Кастільйоне Валер'яно (1593—1668) — автор трактату «Правитель при владі» (1626), написаного на основі «Державного інтересу» Батеро.

(обратно)

141

За наказом його світлості (ісп.).

(обратно)

142

Натяк на заходи Конвенту по впорядкуванню цін під час першої французької буржуазної революції.

(обратно)

143

Мандзоні посилається на твори про чуму міланського лікаря Енріко Ачербі (1735-1827).

(обратно)

144

Джуліо — срібна монета, випущена на початку XVI ст. при папі Юлії II.

(обратно)

145

Акілліні Клаудіо (1574—1640) — італійський поет, представник вигадливого придворно-аристократичного стилю, так званого «маринізму». Прославляв, зокрема, Людовіка XIII та кардинала Рішельє.

(обратно)

146

Варкі Бенедетто (1503—1565) — італійський історик.

(обратно)

147

Мається на увазі Лодовіко Сеттала, автор трактату «Про чуму».

(обратно)

148

Аріани — послідовники александрійського священика Арія (IV ст.), який відкидав церковне вчення про триєдність.

(обратно)

149

Каппеллетті — тобто «капелюшки». Так називали албанських солдатів, що перебували на службі у Венеціанській республіці, за їхній своєрідний головний убір.

(обратно)

150

П'яцетта - невелика площа.

(обратно)

151

Тобто вторгнення арабів у Францію з Іспанії у VIII ст., яке було відбите Карлом Мартеллом (битва під Пуатьє, 732 p.).

(обратно)

152

Фіваїда — область у Єгипті, улюблене місце християнських самітників.

(обратно)

153

Полк (ісп.).

(обратно)

154

Протофізик — головний лікар.

(обратно)

155

«Житіє Федеріго Борромео, склав Франческо Ріволі». Мілан, 1666, с. 582. (Прим. автора).

(обратно)

156

«Історія Мілана» графа П'єтро Веррі. Мілан, 1825, том IV, с. 155. (Прим. автора).

(обратно)

157

Секвестр — у даному випадку — заборона користуватися особистими речами померлих від чуми.

(обратно)

158

Він готовий потурбуватися в найкращий спосіб, наскільки це дозволить момент і насущні потреби (ісп.).

(обратно)

159

3 великим сумом (ісп.).

(обратно)

160

Мантую було взято в 1630 р. імперськими військами, але після Регенбурзького миру, ратифікованого в П'ємонті наступного року, власником Мантуї визнано Карло Гонзаго Неверського.

(обратно)

161

«Пам'ятна записка про гідні уваги справи, які мали місце в Мілані в зв'язку з заразною хворобою 1630 року, і т. д., зібрані отцем Паола-Кроче». Мілан, 1730. Очевидно, витяг із неопублікованого твору автора, що жив під час моровиці; а можливо, це просто нова компіляція. (Прим. автора).

(обратно)

162

«Якщо лиходійська мазь і мазальники в в місті... Якщо їх немає... тим реальніше зло» (Ріпамонті, с. 185). (Прим. автора).

(обратно)

163

Мається на увазі італійський історик і літературний критик, просвітитель П'єтро Веррі (1728—1797).

(обратно)

164

«Стан Міланської держави... і т. д., твір Каваццо делла Сомаліа». Мілан, 1653, с. 482. (Прим. автора).

(обратно)

165

Торчетті — світильник з чотирьох свічок із з'єднаними ґнотами.

(обратно)

166

Від спотвореного латинського «quadrivio» — чотири вулиці, тобто перехрестя.

(обратно)

167

Агостіно Лампуньяно. Чума, що сталася в Мілані 1630 року. Мілан, 1634, с. 44. (Прим. автора).

(обратно)

168

Ріпамонті, с. 164. (Прим. автора).

(обратно)

169

Готує смертельні хвороби, будуть дивні справи (латин.).

(обратно)

170

Цим ділом (ісп.).

(обратно)

171

Для виготовлення отрути (ісп.).

(обратно)

172

Встановити місцезнаходження будинку і подивитися, чи не знайдеться якихось слідів (ісп.).

(обратно)

173

П. Веррі, в уже цитованому творі. (Прим. автора).

(обратно)

174

Після «Заручених» Мандзоні написав іще історичний трактат про судові процеси над мазальниками під час чуми в Мілані 1630 р.

(обратно)

175

Верначча — міцне солодке біле вино.

(обратно)

176

Ріпамонті. Вітчизняна історія. Кн. VI, розд. ІІІ. (Прим. автора).

(обратно)

177

В природі речей (латин.).

(обратно)

178

Спираючись на це (латин.).

(обратно)

179

Метастазіо П'єтро (1698—1782) — італійський поет, автор популярних у XVIII ст. поетичних «мелодрам», написаних на історичні сюжети.

(обратно)

180

«З глибин» — назва заупокійного псалма католицької служби.

(обратно)

181

Старість сама по собі хвороба (латин.).

(обратно)

182

Голос народу, голос божий (латин.).

(обратно)

Оглавление

Передмова

Заручені (роман)

  Вступ

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п'ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев'ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п'ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев'ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій

  Розділ двадцять четвертий 

  Розділ двадцять п'ятий

  Розділ двадцять шостий

  Розділ двадцять сьомий

  Розділ двадцять восьмий 

  Розділ двадцять дев'ятий

  Розділ тридцятий

  Розділ тридцять перший

  Розділ тридцять другий

  Розділ тридцять третій

  Розділ тридцять четвертий

  Розділ тридцять п'ятий

  Розділ тридцять шостий

  Розділ тридцять сьомий

  Розділ тридцять восьмий

*** Примечания ***