Проклятий камінь [Владислав Лозинський] (fb2) читать онлайн

В. Лозинський, М. Ценевич ПРОКЛЯТИЙ КАМІНЬ Історична повість із козацьких часів

_{Джерело: Українське видавництво «ДОБРА КНИЖКА» — Торонто, 1958. Випуск 156.}

Гетьман у гостях

То було велике свято для всіх Кульчиць. Приїхав до Кульчиць гетьман славного війська запорізького низового Петро Конашевич Сагайдачний. А давно він уже не був у Кульчицях. Іще як молодим кинув наші Кульчиці й пішов на Січ Запорізьку слави добувати, то від тоді ще кульчичани не бачили його. Тільки слава його доходила до нас. Оповідали про його славні походи на татар і турків, говорили, що сама столиця турецького султана Стамбул, чи то по нашому Царгород, дрижала перед ним. Наша молодь навіть пісень співала, складених у честь Сагайдачного. Приносили їх ті, що побували на Січі. Уривок одної з цих пісень я й досі пам'ятаю. Це пісня про те, як запорожці добували турецький город Варну. Довга вона, ця пісня, та тепер пам'ятаю тільки ще цей уривок:

Далі співалося, як то козак Сагайдачний хитрощами поміг дістатися в мури Варни — та я вже цих слів не пам'ятаю.

Другу пісню, невеличку, то вже пам'ятаю цілу. Вона весела, жартоблива:

Гарно було, як часом у неділю або свято молодь збереться під церквою та заведе цих козацьких пісень. Мені малому тоді нераз жаль було, чому я вже не великий, як вони, чому я вже не парібок, щоб міг разом із ними до співу ставати. А як було вслухаюся в пісні, то самого кортіло стати козаком, буяти на чайках по Чорному морі, бісурмена, ворога християн бити. І не думав я тоді, що мені доведеться колись, хоч і не козаком, плавати по Чорному морі.

То й не диво, коли почув я, що сам козацький гетьман Конашевич-Сагайдачний приїхав у Кульчиці, аж перло мене побігти на другий кінець села, де жила родина Конашевичів, чи то, як їх звали у селі, Конашів.

Та батько не хотіли пустити. Казали: — Пострівай, підеш зі мною, я маю справу до Петра, то візьму й тебе зі собою.

Бо то треба вам знати, що моя мати була родом із Конашевичів і так ми були своє козацькому гетьманові.

А справу то мали батько таку: мої батько не були підданим хлопом, бо жили на солтисівстві. Але і солтисом не були таким, як бувають інші, бо ні людей не судили, ні чиншів і данин королівських не збирали, ні на війну не йшли і не давали хлопця на війну.

Але поле мого батька, півтора лану несповна, то було колись, давнішими часами, солтисівство, а тепер уже вільництво. Батько взяли це поле в спадку по матері і мали на ньому вільництво, так наче б були шляхтичем, лише до самбірської економії платили чиншу і жирівщини двадцять золотих. Коли б безпечно сиділи на цьому вільництві, було б їм добре, бо хліба воно могло дати подостатком. Так що ж, коли батькові заперечували право посесії та хотіли їх конче рушити з неї.

Господаркою на ріллі батько не дуже займалися, лише мама, бо батько рідко бували дома. Вони були розвізником і що року кілька місяців були в дорозі.

Вже й мої дідо були фірманом сільним, як то у нас називають прасолом, а в Україні чумаком. Тут усюди в Самбірщині і Дрогобиччині жупа на жупі: і в Дрогобичі і в Трускавці, Модричі, Стебнику і в Котові, а звідсіль квотники висилають бочками сіль на кінці світа, аж до Київа, на далеку Вкраїну, ген аж по степи. Бо там хліба подостатком, а соли ні трохи.

Фірманка перейшла так із діда на батька, лише що батько не возили вже соли, а як узяли трохи грошей по дідові, забралися до купецької фірманки. То був добрий заробок, але тяжкий; корисне ремесло, але небезпечне, а часом дуже стратне, коли того нещастя хотіло. Бо їхав ти наче на війну і хіба то Господь милосердний знав, коли вернешся і чи живий та цілий повернеш, чи з повним чересом, чи босий та голий, на прошенім хлібі, з поломаним бичівном у руці за цілий доробок і радий ти лише, що голову приніс. Усюди дороги небезпечні, всюди багато опришків і гільтяїв, ласих на купецький гріш і багатий товар. Уже як на Волощину чи на Мадярщину їдеш із товаром, а відтам вертаєшся, страху і біди наїшся часто досита; що ж сказати тоді, коли дорога веде аж у Туреччину, в поганські краї, татарським шляхом?

То ж треба вам знати, що мої батько аж у Туреччину фірманили, себто в саму розбишацьку пащу. Мали батько у львівських вірмен велику ласку і поважання, бо були вірні, тверезі та сміливі. А вірмени ведуть велику торгівлю з турецькими країнами, возять там сила золота і коштовного товару, а відтам у батьківщину вертаються з іще більшими скарбами у блаватасах, золотоголовах, заморських коріннях, а нерідко і в жемчугах, коралях і каменях дорогих. Двічі були батько аж у самім Стамбулі, столиці турків, де сам їх цісар або султан сидить. Обидва рази щасливо і з великим зарібком вернулись, але зарікалися вже втретє їхати. А таки поїхали, бо мусіли, а то через це солтисівство, з якого лихі люди хотіли прогнати батька.

Батько були законним посесором того вільництва, бо було дідичне, але що не по мужеській лінії перейшло на батька, лише по жіночій, то польський підстароста Бжезінський хотів його видерти батькові, коли не відкупиться. На замку не турбували батька за це ніколи, коб лише чинш заплатив самбірській економії. Сам воєвода Мнішех іще небіщикові дідові говорив, що може бути зовсім безпечним за свою землю. По 1611-ому році настав староста Данилович, а якось чотири роки знову Самійло Конецьпольський. Із того часу Бжезінський щораз гостріше наставав, батька мого мучив, румацією погрожував, так що батько мусіли проситися й оплачуватися, а ждали лише Божої й людської помочі.

Ось того то батько хотіли йти до гетьмана Сагайдачного, помочі в нього просити.

І прийшов нарешті той день, що його я так нетерпляче вижидав. Була неділя. Батько зодягнулися в нову сукману, а мене мати зодягли в чистенький одяг і ми оба з батьком пішли до церкви.

Церква була повніська народу.

Я став розглядатися по церкві, чи де не побачу гетьмана. Аж на крилосі біля нашого дяка замітив я сивобородого старця з великою бородою в дорогому козацькому жупані й із шаблею при боці.

Він стояв у крилосі. Аж як прийшло читання апостола підвівся й узяв у руки книгу та почав читати апостола. Я відразу здогадався, що це сам козацький гетьман.

Наш дяк Онуфрій Чечва був славний на всю околицю — такий гарний мав голос і так знався на дяківстві. Але як гетьман Сагайдачний почав читати апостола, то геть загнав у кут нашого реєнтого: хоч старий уже був, а такий дзвінкий мав голос, так гарно читав. Як наша церква церквою, а старенька вже вона, то ще мабуть ніхто в ній так гарно не читав апостола.

По богослуженні, як люди висипалися з церкви, то більш ні про що не говорили, тільки про гетьмана Конашевича-Сагайдачного.

— Ну, геть загнав гетьман у кут нашого реєнтого — говорив один, — цей видно до всього мистець, і до шаблі і до крилоса.

— Гетьман він славний, гордість нашого села тай усеї Самбірщини — говорив другий.

— А бачите, хоч славний він, та не гордий, не соромиться свого роду й побожний. Бо то інший, як би вийшов так високо, то вже не приступай до нього, а цей у церкві і між народом станув собі, ще й апостола читає.

А якась жінка говорила:

— І горді тепер Конаші, що такого родича мають та й не погордив ними, загостив.

— Ба й мають бути за що горді — говорив солтис — він, кажуть, із самим королем розмовляє, король радиться в нього, а королевича Володислава в походах віддає під його опіку. Оповідав мені син панотця, що у Львові на священика вчиться, що як Сагайдачний був у Варшаві в короля, то король йому мовив: «Ото я на твою опіку посилаю сина мойого». А коли король виїжджав зі Львова з арцибіскупської камениці, Сагайдачний стояв у воріт і поклонився йому, король поклав йому руку на голову й мовив так: «Узявши на поміч Господа Бога, ото я з вами сміло йду проти наших неприятелів». Казав панотців Софрон, що бачив це все на власні очі й на власні вуха чув, бо близенько стояв.

Ось таке говорили люди з церкви йдучи.

А ми, себто я й батько, пішли до хати Федора Конаша, де заїхав був гетьман. Як ми надійшли, гетьман стояв уже перед хатою та розмовляв із Федором.

Батько поклонився йому, а він відклонився тай каже:

— Здорові були Максиме! Давно ми не бачилися — додав.

— Ой, давно, паноньку! — каже батько.

Молоді ми ще тоді були — каже гетьман. — Та не панькайте мені, Максиме. Ми ж собі своє, та й не пан я, а козак. У козаків усі рівні собі.

— Не звичайний ви козак — кажуть мої тато, — а славний козацький гетьман.

— Не славніший я від усього січового козацтва. В нас на Січі так: сьогодні простий козак, а завтра кошовий отаман, сьогодні кошовий, а завтра простий козак. Усе по волі братства козацького.

А на це мої батько:

— О таке, то не гаразд!

Розсміявся гетьман тай каже:

— Чому не добре, Максиме?

А батько в відповідь:

— Я так своїм простим розумом міркую, що воно не добре. От у мене є господарство, поле! Я господар, як і мій батько був і дбаю про поле, як умію та можу. А як би так на моє поле приходив що року інший господар, то як би воно те поле виглядало? Я сам, коли знав би, що по мені прийде на господарку якийсь ледащо, не мав би охоти до праці…

Гетьман задумався:

— Гм! Воно й ваша правда! Та дарма, такий старий звичай у нас на Січі і не зломиш його покищо. Та от оповідайте, Максиме, що біля вас чувати, як вам живеться, як поводиться?

А Федір Конаш каже:

— Ходімте в хату та там поговоримо. Пішли ми в хату, всі три посідали на лавках за столом, а я стояв біля батька:

— А це ваш синок? — питає гетьман у батька.

— Мій, одинак — кажуть батько.

Гетьман погладив мене по голові тай питає:

— А як тебе звати, козаче?

— Івась Білик — кажу.

— Як виростеш, Івасю, — каже гетьман до мене, — то візьму тебе на Січ, будеш козаком.

— Добре, — відповів я, — піду! Я дуже хочу бути козаком.

Гетьман погладив мене знов по голові, добув із калитки червінця тай дав мені:

— На, Івасю, маєш на пам'ятку від мене.

— Подякуй, Івасю, пану гетьманові за такий дарунок.

Я поцілував гетьмана в руку.

Жінка Федора внесла пироги й запіканку.

У розмові батько оповів гетьманові про свій клопіт та журбу.

Гетьман записав собі все й обіцяв, що як буде в короля то в королівській канцелярії подбає про батькову справу.

— Сподіюся — говорив гетьман — що не довго прийдеться вам ждати королівської конфірмації на ваше вільництво. Я й королевича попрошу подбати про корисну полагоду. А треба вам знати, що король віддав королевича під мою опіку на ввесь час походу проти бісурмен. Будьте доброї думки, Максиме!

Батько веселі та вдоволені вернулися до дому. Червінця я дав батькові до переховку.

Гетьман поїхав на війну. Батько дальше були певні, що гетьман поладнає справу в батькову користь.

Але цим добрим думкам скоро мав прийти сумний кінець. Минав місяць за місяцем, а королівська конфірмація на батькове вільництво, що мала прийти на замок, як не надходила так не надходила. Підстароста став чимраз більше настоювати на батька, а мав спільника якогось мадяра-гайдука і великого колись любимця воєводи Мнішеха. Той мадяр, Ґерґей, дістався на двір іще хлопцем, а тепер у Кульчицях при підстарості сидів на ласкавім хлібі і він то ніби мав дане собі від старого пана це наше солтисівство. Тому оба допікали батькові, турбували його погрозами: або по доброму виносися, або витрясемо тебе з того вільництва, бо ми вже виграли справу на замку. Була це нечесна брехня, бо декрету не мали і навіть самі побоювалися, що таки може прийти ця королівська конфірмація. Бо довідалися вже якось про гетьманську обіцянку, хоч батько нікому не оповідали про це. Отже справи стояли так, що обі сторони боялися: батько, ану ж скривдять його? Підстароста і Ґерґей, ану ж конфірмація буде? Коли один і другий боїться, легко годитися.

— Заплатиш нам двісті золотих, а вже обіцяємо лишити тебе в спокою для любови ближнього — говорив Бжезінський.

— Нема у вас любови ближнього ні Бога, — говорили батько, — коли ви так соромно напосілися знищити мене. За гріхи мої дам сто золотих, але вже раз дайте мені спокій і на віки поквітуйте та хай вас Бог судить за мене бідного!

— Давайте ж зараз хоч би і сто, з милосердя лише годимося на таке!

Батько не мав стільки грошей, тому після довгих розмов стануло так, що батько на цих сто золотих записалися до св. Михайла, а за проволоку мусіли дати лихви цього дуката, що його я дістав від гетьмана Сагайдачного.

Мав мій батько тої зими слабий заробіток, а якось під весну року Божого 1622 виїхав до Львова з сіллю, хоч уже нерадо возив сіль, ба вже й був зовсім закинув прасільство, як то називали, але мусів їхати раз для зарібку, бо ж узяв був собі на голову такий тяжкий довг до св. Михайла, а також, щоби побачитися з вірменськими купцями, чи його де з товарами в кориснішу якусь дорогу не пішлють. Як вернувся, каже до мами якось несміло, наче боїться зажурити її: — Не буде того року великих фрахтів ані на Мадярщину ні на Волощину, а що має йти в цю сторону, то вже загодили інші фірмани. Для мене нічого не лишилося тай мусів би я хіба самбірським жидам возити віск і шкіру на сплав до Сяну. Але Жеребко виправляє за п'ять неділь валку зі Львова.

— В Туреччину! Ой, нещаслива я! — сказала мама і не дала батькові докінчити.

— А само собою, що в Туреччину — каже батько, — бо Жеребко лише з турецькими купцями веде свою торгівлю. Та не в глибину Туреччини, бо не до самого Царгорода, лише до Адріянополя й до Варни, над море. Там мають причалити кораблі з крамом Жеребка. Тому я згодився з Жеребком: гадаю, що з Божою поміччю, там і назад, зароблю по сто талярів.

Багато було плачу й голосіння дома з приводу тої батьківської виправи в дикі й небезпечні краї, аж над Чорне море.

Плакала мати, що батько пускається Бог-зна на які пригоди, плакав і я, але не тому, що їде, лише тому, що мене зі собою не хотів узяти. І так у великім жалю час минав. Тимчасом батько мовчки готовився до подорожі, а я, тоді хлопець уже доволі великий, помагав як умів.

Батько дав панотцеві на Службу Божу; вислухали ми її дуже набожно. Батько висповідався і запричащався, попращався з вуйком дяком і зі знакомими в селі.

На другий день рано, ще сонця не було на небі, а вже віз стояв запряжений, коні форкали наче на добру ворожбу та гребли землю копитами, так їм прибуло охоти й гаряча після двотижневого оброку. Батько перехрестив знаком святого хреста маму і мене, а мати його, обняв і поцілував нас обоїх, зробив бичівном знак хреста святого перед кіньми, сів спереду, луснув з батога… Вйо! Гей! Затарахкотів віз по сухій дорозі, а мені й мамі здалося, що то його ковані колеса по серці нам переїхали.

Запорожець

Небаром після від'їзду батька сталося в нас велике замішання, наче страшний грюкіт, лише що дуже невеселий. Верталися війська з турецької війни, а верталися бідні, вихуділі, обдерті й голодні, а в тій біді непам'ятні людської біди. Насамперед стала пересуватися шляхта, що повертала домів із загального ополчення. Їй спішно було до власного комина, а певно мало там хто з них бачив живого турка, бо то все зараз після хотинської потреби ще з-під Львова вернулося, не понюхавши пороху. Але за шляхтою щойно посипався справжній вояк найрізнішої зброї, ще наче мокрий від поганської, а й своєї власної крови, вкритий курявою битви, чорний від вітрів і сонця — часто хворий, часто ранений і окалічілий, а все голодний, обдертий і майже дикий. Надивився ти тоді, брате, що то війна вміє!

Всі ті вояки то переходили далі, то задержувалися. Та найчастіше бувало так, що ледве одні осядуться, а вже другі зганяють їх силоміць, так, що без брязкоту шабель і без стрілянини нераз не обійшлося. А все з гнітом і сльозами вбогого люду, бо в Польщі вояк довго був неплатний: жив із того, що йому дали, а радше з того, що сам узяв собі. Були між ними грабіжники, що не знав ти, чи то свій чи неприятель. Із татарином стояли нарівні. Де був який когут, то з'їли його; телят різали, полотно бабам видирали, зеренце жита й стебелина соломи не лишилися по них у стодолі. Таке то було польське військо. Так і в нас у Кульчицях діялося. А ця одна лише була розрада для мене, що зараз першого дня жовніри страшно збили підстаросту й гайдука Ґерґея, за те, що їх до двора не хотіли пустити, а казали їм поприставати на нас убогих селянах. Бог змилосердився, бо пішли нарешті або радше прогнано їх із цілої околиці. Коли ж прийшли гузари, підстароста з гайдуком Ґерґеєм списували для них кватири. А що наша хата була найгарніша в селі і була при ній велика стайня, то нас найперших і записали. У дворі, в якім лише підстароста Бжезінський сидів, станув гусарський підхорунжий з кількома товаришами, а на нашу хату припало три коні з одним чурою.

Пам'ятаю, було то вже підвечір, ворота нашого подвір'я були примкнені. Я сидів у хаті, коли чую хтось голосно кричить: — Гей! Гей!

Виходжу і дивлюся: перед ворітьми стоять три коні: два з них накриті цілі червоним сукном, а третій, багато менший, худий і на око дуже непоказний, а на ньому сидить юнак, у каптані з телячої шкіри, на якому шерсть була полишена, у баранячій шапці, високій і гострокінчастій, пригнутій на лівий бік. Із довгою списою, при шаблі; на плечах і при боці висять йому три ніби сакви, одна дуже довга, друга коротша, третя ніби кругла, а всі три дуже кудлаті, бо шиті з козячого кожуха.

— Гей! Гей! — кричить до мене — а відчиниш ти ворота, котюго!

Йду відчиняти, а тимчасом вийшла і мама, вже дуже лиха, червона й нахмурена, із затисненими устами, бо вже їй ті жовнірські кватири були доїхали до живого і так нас знищили, що і хліба сухого нераз не було, що пам'ятаю, мама звичайно говорила:

— Прийшов один, узяв сукману, прийшов другий, узяв сорочку, прийде третій, то хіба шкіру зідре з нас!

Але цей новий гість у телячім каптані якось так не виглядав, наче б нас із шкіри мав лупити. Хоч мене перед хвилиною назвав котюгою, тепер кивнув мені головою й усміхнувся весело, зіскочив із коня, зняв шапку, вклонився гарно мамі, поцілував її в руку і сказав:

— Слава Богу! Дай Боже здоров'я пані-матко!

Коли так зняв шапку і чемно нас поздоровив, ми обоє лише губи розняли зі здивування, бо той чоловік мав цілу голову обголену, а на чубку лишився йому тільки довгий жмут волосся, ніби коса заплетений, а той собі завинув аж поза вухо.

— А тебе як кличуть? — питається мене цей козак.

— Івась — кажу і питаюся: — А вас як?

— Я називаюся Семен Тимченко з-під Черкас, осавуленко.

Завів коні у стайню, а вже були йому зі двору обрік приставили, уставив у перегородах, прив'язав, насипав їсти, наложив сіна, а передше ще зложив у куті довгу спису і косматі бесаги. Потім із одної бесаги добув лук, із другої сагайдак із стрілами, а з третьої козацьку кобзу з дереневого дерева і все те біля сідла і двох пістолів, що їх мав під кульбакою, порозвішував у порядку на кілках.

Я ввесь той час водив за ним очима з великої цікавости, а як вийшов із стайні, побіг і я, ждав, чи скоро, так як інші вояки, візьме клясти і кричати до матері: «Давай, бабо, їсти!» Мати була саме на подвір'ї зі сокирою у руці і забиралася рубати дрова, бо наймита ми вже тоді не мали, а тут козак прискочив до неї, відібрав їй сокиру тай каже:

— Лишіть! Я це краще вмію!

Нарубав дров, заніс у хату, взяв дві порожні коновки і не питав навіть, де в селі криниця, бо її по дорозі бачив, та наносив води. Коли ж бачив, що мати розпалює, підсунувся і сам так скоро рознітив вогонь, що ми з матір'ю дивилися на це й дивувалися. Побачив чистий горнець, що його мати приготовила була, налив у нього воду, приставив до вогню, а як зробив те все, сів на лавці, моргає до нас весело і каже:

— Вогонь є, вода є, йно варити, коби було що! Так той Семен чемно приговорився до вечері, що мати рада була йому за цю його добрість, тож мав і пшоняну кашу з молоком і трохи шпирки до хліба найшлося — а їв наче вовк, такий був голодний.

Узяв нас відразу за серце цей козак і з кожним днем миліший був мамі. А я то його так полюбив, наче б то був мій рідний. Не був нам тяжкий, радше немало помічний. Матері коли лише міг, то помагав: дрова рубав, воду носив, хату замітав, на поле ходив, січку різав, на жорнах муку молов, що візьме, то йому під рукою горить, такий жвавий робітник, а веселий, а співає, аж у хаті любо.

Бувало візьме вечором цю кобзу свою і стане співати, перервами на струнах перебирає, що й вони аж співають, наче живі і здається тобі раз, що плачуть жалісно, так що і тобі хочеться плакати; то знову б'ють наче в радісні дзвони, або наче весела скрипка до танцю кличуть, що йно підскоч із місця; то знову шумлять тихо наче вітер у бурянах і гинуть десь далеко, далеко, наче б то аж за горами, за борами було, що вже не до вуха промовляють, але до самої людської душі, і так тобі здається, наче б щось дуже доброго й любого від тебе втікало, втікало, а вкінці зовсім утекло і вернутись не обіцяло… Моїй неньці все тоді на плач збиралося тай усе їй стояв перед очима батько бідний, самітний мандрівник у далеких поганських країнах.

— Милий Боже — каже раз мати — що там тепер мій поробляє!

— Ваш? — питається Семен і каже далі: — Ось я дурень, то я думав, що ви вдова. А де ж ваш?

— Поїхав із фірманкою, з вірменським крамом… уже тому кілька неділь буде.

— А куди поїхав? — питається козак.

— Далеко, дуже далеко, аж над Чорне Море. Козак сплеснув у долоні тай каже:

— Чорне Море! Знаю, знаю! Бував я на Чорнім Морі, ой бував! Так рік іще бував! Гей, гей, то наче моя батьківщина.

Коли ж говорив це, то наче і радість і жаль якийсь рівночасно збирав його, а очі йому жевріли як два вуглики.

— Над Чорне Море поїхав. От і дивіть, а нічого не кажете! Але де, на який бік? Бачите: Чорне Море велике, велике, як світ! А по берегах міста і села і замки, а від одних до других далеко, далеко, знову світі Білгород, Килія, Судима, Тарабозан, Синопа, Варна…

— Варна, Варна! — викликнула ненька — до Варни з купцями поїхав.

— От що, так і кажіть, до Варни! Знаю, знаю! То не там від Запоріжжя, де наш Дніпро, ані там від Волощини, де ваш Дністер до моря впадає, то вдолі, вдолі…

— Як то Дністер? — кажу я дуже здивовано, бо Дністер плив під нашим селом — то Дністер плине аж до Чорного Моря?

— Чому не має плисти?… Плине аж до самого моря, а коли б ти хлопче, вийшов тут із Кульчиць, а йшов понад беріг, а йшов і йшов і йшов… то ти до лиману, а з лиману до Чорного Моря зайшов би, ось що!

Задумався я дуже, а тимчасом мати каже: — А ви там були, Семене?

— Чому не мав би бути? Був я там, був я і далі. Де то Семен не бував із батьком осавулом і молодцями!

— Так пішки, дністровим берегом? — питаю тепер.

— Бач його! Пішки, берегом! Ще ж ти дурний, хлопчино! На чайках ми там були…

І став дуже сміятися з мене, а я вже соромився спитати, що це таке чайки, бо знав лише чайки — птахів, і чув, що осінню вибираються вони за море, але мама питається:

— А що це таке: чайки?

І ми довідалися від Семена, що чайки, це такі великі човна, жолоблені з липових колод, шкірою всередині вибивані, а довкола трощею, себто очеретом виплітані. На таких чайках і ріками і морем скоро пливе, хто знає добре веслувати.

— А що ви там робили, Семене, на Чорному морі й у Варні? — питається ненька.

— Що ми там робили? Гуляли! В гостях ми там були, гей у гостині! Лише, що нам там не були раді, ой не були, певно не були!

І тут перервав і не хотів далі розказувати, лише такий якийсь зробився, наче б його хтось відмінив. Щось йому такого з очей блимнуло, чого ми передше ніколи не бачили в ньому, так наче б у цьому козакові ще друга якась людина сиділа, але лиха і строга, а щойно тепер із печері виглянула на нас. Але це було лише хвилиночку, бо зараз потім знову був веселий.

Мали ми багато потіхи з того козака, і я і мати і сусіди, а я, то вже певно найбільше. Навчив він мене грати на своїй кобзі, навчив із лука стріляти, а був такий зручний у цьому стрілянні і таку мав дивну певність в оці, що було птаху на лету стрілою прошиє; показав, як маю собі стругати вершки на стріли, як на них набивати гострі кінці, як робити сильця і сітки на птаство й звірину, як виплітати ятірки на риби, як у чистім полі або в лісі визнаватися, де сонічко встає, а де ховається, і де на небі південь, а де північ, а то навіть у ночі зі зір; як прикладати вухо до землі й наслухувати і пізнати чи хто їде здалека, і чи то вози, чи кінні люди, та чи їх мало чи більше — так навчив мене різних цікавих речей, яких у нас на селі ніхто або зовсім не знав або недобре знав. Із конем своїм худим і на око дуже марним, то був наче з приятелем або рідним братом, говорив до нього наче до людини та казав, що кінь його розуміє, а він коня.

Дозволяв мені також сідати на свого коня, а коли тамті два коні вів на прохід, дозволяв мені їхати на своїм, а сам їхав на гусарськім.

Одного ранку виїхали ми так із кіньми і взялися дорогою до Самбора. Зробили може якої чверть милі, як надибали віз невеличкий, але добре навантажений, так наче б якийсь крам віз, із двома сильними кіньми в мадярському запрязі й візником, зодягненим не по нашому, бо в нас таких свит і таких шапок високих, гострокінчастих, а дуже подібних до тих, яку козак Семен мав на голові, ніде довкола не носили. Як його Семен побачив, то майже підскочив на коні і зараз до нього:

— Слава Богу! А ви від Таращі?

— А від Таращі. Від Лебединої Греблі.

— А відкіля їдете?

— Аж із семигородської країни.

— А куди Бог провадить?

— До Львова, а відтам, помагай Біг, додому, в Україну.

— А віз і коні ваші?

— Коби то мої! Я бідний чумак. Не мої, жидівські.

— А що то за жид?

— Хотинський, турецький жид, Рудий Хаскель.

— Рудий Хаскель! — крикнув Семен і так кинув собою на коні, наче б хто його стрілою прошив. — А де він?

— Лишився позаду — каже візник — їде конем, на сивому коні, от і копита чути.

Дивлюся я в той бік і бачу: їде на сивому коні хлоп дужий, у чорному жупані, перепоясаний широким ремінем із сірої шкіри, лице темне, наче в цигана, з великою рудою бородою і малими бистрими очима, що світяться наче в кота.

Як лише його козак Семен побачив, почервонів увесь наче польний мак, жили набігли йому кров'ю на чолі, а очі запалали таким гнівом, що аж мені самому стався страшний.

— Бог мені дав його! Бог дав мені його! — каже голосно і валить конем просто на жида.

Жид глядів більше на наших коней аніж на нас, щойно як Семен так крикнув і так близько до нього під'їхав, що коліном торкнувся майже його коліна, підвів очі на козака:

— Рудий Хаскель! Рудий Хаскель! — крикнув Семен. — Собачий сину! Знаєш ти мене? Знаєш Тимченка?

Жид затрусився, поблід і в наглім жаху подав назад коня, але в цю ж саму мить козак хап його за горло і так сильно стиснув, що малі очі жида кров'ю набігли й вилізли наверх наче галки. Жид аж захропів, але в цю ж мить, як мав плетений канчук у руці, так ним із усієї сили вдарив коня, що на ньому сидів Семен. Свиснула жидівська нагайка в повітрі наче гадина, і наче гадина звинулася на коні. Кінь запищав з болю й страху і наче бішений кинувся великим скоком набік. Семен упав на землю. Жид затяв нагайкою свого коня й пустився тікати. Наче вихор розмітав за собою кур'яву і ось же пропав з очей мов у темній хмарі.

Семен зірвався на ноги, струтив мене зі свого козацького коня ніби клюску на землю, зіп'явся на кульбаку, не сказав до мене ні слова та стрілою пустився за жидом.

Стільки я його бачив і чув, що свист пущений із луку… Піднявся вгору високо другий туман куряви та закрив Семена й коня. Лишився я сам посеред дороги а гусарські коні тимчасом пігнали на поля. Я не знав, що робити, чи ловити коні чи чекати на Семена — стояв я здурнілий від страху й цікавости, з очима вліпленими у хмари куряви, що неслися щораз далі, щораз далі, аж опали під горами.

Запорізька тайна

Минув день, а Семен не вертався. Коней, зловлених у полі, щойно під вечір привели в село. Та вже їх не поставили в нашій стайні, лише у дворі в підстарости. Прийшов гайдук Ґерґей у нашу хату тай казав мені зі собою йти до двору. Йшов я з великими страхом, наче б я був співвинуватий у цьому, що сталося з цим жидом і Семеном. Питали мене строго, а навіть нагаями погрожували, щоб я все сказав, що тільки знаю, нічого не затаїв. І я все сказав, хоч того не багато було і ніхто з цього не міг бути мудрий. Того дня не спав я цілісеньку ніч. Мати також. Усе нам здавалося, що козак вернеться, а як лише що ворухнулося, на подвір'ї вітер чимсь потрутив, собака десь у селі забрехала, я вибігав із хати, чи то не Семен вертається.

— Нехай би вже і не вернувся, коб ми вже ніколи його не побачили — каже мені мати на другий день рано — коб лише не зловили його. Бо хто зна, як то було і що сталося? Може що страшне, може який розбій, убивство того рудого жида…

Поцілила мати в саму правду, бо під вечір вуйко дяк, що Семена у нас пізнав і дуже полюбив, прибіг до нас задиханий і каже:

— Їхали нині солярі з Дрогобича; говорили, що там недалеко Борониці найшли люди на полі якогось турецького жида, шаблею страшно порубаного, що вже знаку життя не давав. Зложили його у жида-квотника, що живе недалеко, а цирульник, що його прикликали, ще в ньому життя домацався, але каже, що смерть йому певна від розлупаного черепа.

— Від Семенової шаблі! — скрикнув я майже з радістю, бо хоч я з тої цілої пригоди нічого не розумів, то таки насліпо держав із козаком проти жида.

— Певно, що не інакше — каже на те вуйко — але хто там знає, чи і Семенові не дісталося, бо жид цей мав у руці вистрілений пістоль.

— Може і Семен убитий! — каже мама. — Може пострілений поволікся де в ліс або в поле і там сконав. Нещасний сирота!

То його кінь лишився б — кажу я на те — а як коня нема, то Семен певно здоровий вийшов. Знаю я того коня добре; не відступив би від свого пана ні на крок; так би при ньому вартував наче собака і скарше здох би, ніж утік від нього.

Так ми й усі в селі говорили і заходили в голову, що то за справа була між Семеном і тим подорожнім турецьким жидом. Тимчасом знову день цілий минув без слиху й вісти, і все, як нам було тайною, так і лишилося. Тої ночі я знову не міг заснути, все думав про жида й Семена, і обидва мені стояли на очах так, наче б їх обидвох живих мав перед собою. Лежу так у малій хаті з отвореними очима — мама спала в світлиці — і в голові клубиться мені від самих дивних річей, наче в якійсь страшній казці. Дивлюся в мале віконечко, проти моєї постелі, а ніч була доволі ясна, хоч місяць не доходив іще повні — коли нараз бачу, якась тінь підсувається і чую наче легкий стукіт. Не вірю спочатку ні очам ні вухам, думаю, що то лише привид, але ось знову і тінь бачу виразнішу, і стукання чую голосніше. Зриваюся з постелі та в цій хвилині приходить мені на думку, що то хіба Семен мусить бути.

Обережно, тихесенько, щоб матері не збудити, викрадаюся до сіней, відсуваю засуву і з порога визираю на подвір'я. Дивлюся, а тут під вікном стоїть Семен. Побачив мене зараз, приступив до мене тай каже пошепки:

— То я, Івасю, я, Семен. Де мої пістолі?

— Я сховав їх у хаті — кажу. А треба знати, що на другий день, після того як пропав Семен, я і мати забрали з порожньої стайні всі його речі: лук, сагайдак, пістолі й кобзу до комори.

— Лук і кобза нехай будуть твої, на пам'ятку по Семенові, але пістолі мені винести і сам збирайся, бо мені треба тебе.

Впав я у хату, зодягнувся скоро, потиху з комори забрав пістолі й викрався на двір, наче злодій, щоб мати не чула. Козак узяв пістолі, схопив мене сильно за рам'я і лиш одно слово сказав: — Ходім!

Наша загорода стояла досить далеко поза селом, майже на безлюдді, то ж не було великого страху, щоб нас хто бачив, хоч, як я сказав, була ясна ніч. Одначе Семен розглянувся добре довкола, якийсь час наслухував і аж потім пішов зі мною, дуже скоро. Перебігли ми поле і запали в ліс.

На скраю ліса Семен задержався тай каже:

— Отвори ти добре очі як рись, гляди гостро і міркуй собі та запам'ятай дорогу, щоб ти тут добре визнався та щоб ти міг трапити без мене чи днем чи ніччю туди, куди я тебе тепер заведу. Так уважай і пам'ятай, як коли б тобі йшлося про смерть або життя.

Вступили ми в ліс і йшли довго, дуже довго, що мені то кілька годин здавалося, а Семен по дорозі все вчив мене, як пізнавати дорогу, показував мені знаки, по яких я маю братися то просто, то вліво, то вправо; туди підеш, так скрутиш, відси просто, наче з лука стрілив, на північ візьмешся. Казав мені лізти на дуже високу сосну і сам виліз, а відтам на зорі казав уважати, котрі з них мені добре дорогу покажуть, коли б цього було треба.

Вкінці прийшли ми на більшу поляну, сховану в чорній гущавині, з одного боку від ліса перекраяну глибоким яром. Від тої поляни на північ ліс виразно наче вгору скочив, бо так стрімко там лісовий ґрунт піднімався, що ми нараз станули мов перед стіною і коли б були хотіли дістатися далі, не збочуючи з дороги, то хіба лізти по драбині треба було б. Тут Семен станув і питається:

— Ти запам'ятав собі добре дорогу?

— Запам'ятав.

— Трапиш додому?

— Траплю.

— А з дому?

— І з дому.

— Скільки тобі літ? — питає дані.

— Шіснадцятий.

— Шіснадцятий рік — каже на це Семен — то в твоїх літах уже був молодець із мене! Брав мене батько на війну і на уходи, на чайки в Чорне море! Чи одного я татарина стрілою з коня зсадив, як мені було шіснадцять літ! Знаю, що ти цікавий і недурний. Тай щира душа з тебе і вірна. Знаю, знаю. Зради ще не знаєш, певно не знаєш, але чи не пізнаєш? Хто його знає, хіба Бог знає… За нами козаками ходить зрада, як тінь за людиною; більше молодців гине від зради ніж від ляцького самопалу, ніж від татарської стріли, ніж від яничарської шаблі! А присягнеш, що додержиш мені слова?

— Присягну! — кажу сміло.

Семен виняв із-за пазухи дерев'яний хрестик, різаний, поцілував його, казав мені поцілувати тай так відізвався:

— На цей хрест, на святого Спаса, на Богородицю, на святого Миколу та на всіх святих і блаженних присягни, що все, що тут довідаєшся, заховаєш у тайні, що ніхто не почує від тебе того, що ти від мене почуєш, що нікому цього не покажеш, що я тобі покажу, та все так зробиш, як я тебе навчу! Присягаєш?

— Присягаю.

— Той турецький жид, Рудий Хаскель, що ми його стрінули, то був такий проклятий собака і зрадник, що кров козацьку пив. Бог мені його в руки дав; згинула гадюка від козацької шаблі.

— Що він вам зробив, Семене? — спитав я.

— Що зробив? — сказав Семен. — Батька мого зрадив і продав, туркам поганцям його продав, як худобину продав, наче собаку на ланцюг видав його.

— А хто був ваш батько? Чи також козак? — питаю знову.

— Якже ж не козак? — каже Семен. — Певно, що козак, ми всі з козаків і козаки. Кожний козак! Але який був козак! Такого другого нема на Січі, в цілій Україні нема, ні на Запоріжжі! Він іще гетьмана Косинського бачив, із Бородавкою воював, із Лободою на турків ходив, із Наливайком і зі Сагайдачним! Він був правою рукою Конашевича Сагайдачного, оком у голові був у нього. Чорне море його знає і сам султан знає про нього і турецькі баші тряслися перед ним зі страху! Він Синопу здобував і Архіоку з димом пустив і Очаків; із Конашевичем Варну спалив — недавно, ледве два роки тому! На турків ходив.

— А чому ви, Семене, не рятуєте батька? — питаю козака.

— А що я тут був би робив у вас, коли б не хотів рятувати батька! Навіщо ж мені було вибиратися тут, аж під Самбір? Я козак вільний, непослушний, ніколи польським панам не служив, а взяв службу в Конецьпольського, бо думав, що він мені батька викупить із поганських рук, бо його також знає і знає про нього, від свого свояка, знає і від інших. Та надія на нього завела! Але Бог дав мені в руки Рудого Хаскеля, то вже тепер нікого не потребую. Знаю я вже, що робити, і як батька рятувати!

— А чи ви певні, що ваш батько живий іще між турками? — питаюся Семена. — Може вже вбитий?

— Вбитий? — каже на це Семен. — Турки напевно не вбили його! Вони раді, що його живого мають, коб найдовше. Вони його собі на вагу золота кладуть. Треба тобі знати, що мій батько то славний пушкар, голосний по світі, ген по всій Україні. Другого такого не найти, хіба в німецьких країнах.

Я хотів питатися Семена, що це таке пушкар, бо я тоді цього не знав. Та він наче вгадав, що я цього не розумію і каже далі:

— Або ти знаєш, що таке пушкар? Певно не знаєш! От що, шіснадцятий рік хліб їсть, а дурний, про пушкаря не чував! Але про гармати ти чув. Пушка і гармата, то одно. Мій батько знає коло гармат ходити, як ніхто інший… Як наставить, вимірить, вицілить, запалить, то куля навіть на цаль не хибить. Як хоче кому урвати голову, то відірве, як ніщо. Я так із лука не вмію вистрілити, як батько з пушки! Його кулі слухають; кожна летить туди, куди пішле її, як козак із листом. Але це ще не все, хоч і те дуже багато. Батько сам уміє пушки робити. Він уміє вилляти з криці таку страшну гармату, що хлоп у неї влізе, а як з неї вистрілять, то земля трясеться, а куля з неї вежі й мури валить, в купу каміння обертає. Він і дзвони вміє виливати, ще й які! як задзвонять, то наче зі щирого срібла; як роздзвоняться, то аж серце радіє; голос по полях і степах милями пливе, до неба б'є… бам! бам! ціле повітря грає і співає! Може колись почуєш такий дзвін, що його батько вилляв, або побачиш таку пушку його роботи. Чому ні. У Наливайка була одна, забрали її ляхи до Кракова. То якже ж такого майстра турки вбивали б? Він жиє, але де? Бог знає. Може в Хотині, може в Бендерах, може в самім Стамбулі біля пушок мусить робити, на пожиток поганців, а на згубу козацьку. Але я його знайду, конче знайду, як Бог на небі! Тепер уже знаю як, і маю, чого мені треба.

— А то ви певно обдерли Хаскеля, Семене — сказав я — і маєте тепер багато золота на викуп…

— Обдер, не обдер — каже козак — мав песький син на собі гаманець певно повнісенький дукатів — але я не взяв ані одного. Я шукав чого іншого. І так Бог дав, що я найшов. І тому не дбав уже про його гроші.

— А що то було? — питаю.

— Дивіться, відкіля ти такий взявся цікавий! То було щось, що більше варта ніж золото, яке міг би двигнути на собі Рудий Хаскель, хоч ти бачив, який він хлоп. То було це, що погубило мого батька!

— А ви казали, Семене, що батька не що інше погубило, лише жидівська зрада.

— Але зрада з цього пішла, що батько мав те, на що жид був ласий наче вовк на барана, а чого купити не міг, бо батько знав, що воно варта. Бо бачиш, хлопче, у нас так буває: йде козак на виправу, уходи, чайками пливе на турецькі береги, здобуває великі скарби. Але як із уходів вертається і хоче продати, то зараз староста або його служба відберуть. А тож козак це шаблею здобув і на кім? На песькім сині на поганцеві, невірнім ворозі християнства. А то ж козак кров'ю своєю заплатив, лише кривди покарав, бо ж скільки то народу, скільки золота, скільки срібла зі святих церков не беруть турки й татари! Чи то справедливість? Але що діяти, так воно вже. Тому рад-не-рад козак мусить собі заходити з жидом, із вірменином, із волохом, що на таке купно лакомий, але найчастіше з жидом. Так і з цим Рудим Хаскелем бувало. Після кожних уходів приїздив поганець до нас і купував; за будьщо купував; десятої, сотої частини того не дав, що річ варта, а козак продати мусів. Торгував Хаскель добичею мого батька, але батько не дурний, знав, що за скарб рідкий має, що і сто таких жидів витрясти, і стільки грошей не витрясеш. Про одно Хаскелеві ходило, як чортові про душу, а цього не міг дістати. Заманив батька ніби до багатого купця, що буцімто з Москви нарочно приїхав, перший царський слуга. Той певно купить, для самого царя на Кремлі купить. Батько знав із давен-давна Хаскеля, торгував із ним довгі літа, повірив. Поїхав із жидом на волоську границю, впав у засідку. Хаскель забрав йому все, що було при ньому, а самого туркам видав і ще заплатити собі казав, бо їм пушкаря нараяв, якого на світі пошукати… От, бачиш, так то було.

Хвильку Семен мовчав і глядів перед себе похмуро, наче думав над чимсь, що сталося, і над тим, що завтра може статися. Нараз озвався: — Досить того говорення! Знаєш більше, ніж тобі знати треба, але того власне не знаєш, навіщо я тебе тут кликав. Мені час у дорогу. Ти присягнув на хрест святий і під великою клятвою, а хто такої присяги не додержить, буде від Пресвятої Трійці відділений і на місце Юди покликаний. Слухай же тепер і вважай! Бачиш цю щілину в скелі?

— Бачу.

— Стань плечима до скелі, оприся об неї, так щоб собою закрити щілину.

Я зробив, як Семен хотів.

— Тепер гляди вперед, просто перед себе, як стрілив; дев'ять кроків зроби, але великих, добре розкрячуй ноги, бо ти менший від мене.

Я зробив дев'ять кроків.

— Тепер клякни на одно коліно.

Я прикляк — а Семен приступив до мене, присів і землю біля мого коліна добре оглянув.

— Так добре, цілком добре, наче стрілив. Чи бачиш що на землі, знак якийсь, слід якийсь?

— Нічого такого не бачу — відповів я.

— Слухай же! В цьому місці, що на ньому тепер твоє коліно, я закопав те, що мого батька завело в ясир, що Хаскеля видало мені на кару, що вже передше було причиною і багато крови і багато нещастя. Того перса, що то приніс був аж з індійської країни, отруїв один вірменин, того вірменина задушили три греки в Білгороді, тих греків казав утопити адріянопільський баша, того башу вбив отаман Лобода, Лободу розсікли запорожці, аж воно дісталося моєму батькові, а батько в'яне тепер у поганських ликах… Коли б ти хотів узяти те, що я закопав, то і тебе жде нещастя…

— А ти того не візьмеш? — питаюся Семена.

— Візьму. На тея закопав, щоб узяти. Але тепер боюся брати, бо мене викликали вже всюди за того Хаскеля, як убійника. Мушу добре пильнуватися, щоб вийти ціло. Носити це при собі небезпечно; можна згубити, можна через злодія втратити. Але як із розвідки вернуся і вже напевно знатиму, де мій батько, в якім замку, в якого баші, прийду тут, або когось іншого пришлю до тебе, а ти цьому вірникові, що прийде в моїм імені, покажеш місце, де має копати.

— А якже ж я його пізнаю і як йому дам віру? — питаю на те.

— Ось то так, тепер мені подобаєшся, хлопче! — сказав Семен. — Я чекав лише, чи спитаєшся. Слава Богу, що ти спитався! Бо тепер знаю, що маєш розум. Слухай і затям собі: як хто прийде до тебе, чи то буде старий чи молодий, чи хлоп чи баба, чи слуга чи пан, чи чернець чи вояк, чи в лахміттю і з дідівською торбою, чи в саєті і при багатій шаблі — всеодно — коли хтось прийде до тебе і вдарить тебе долонею по лівім рамени та скаже слова: «Пророк Магомет!», то ти відповіш йому: «Варна». Він тобі на те має відповісти: «Тимченко здоровить тебе!» — а тоді маєш повести його на цю поляну, показати йому це місце, яке знаєш; нехай викопає й іде з Богом, а ти маєш мовчати про це як гріб.

— А тепер у дорогу — озвався Семен по хвилині і ми пішли назад тою самою дорогою і знову по дорозі клав мені в пам'ять усе, по чім я мав пізнати, щоб не заблудити, а трапити до цієї скали на поляні.

Коли ми вже станули в чистім полі, Семен обняв мене, поцілував в обі щоки й сказав:

— Бувай здоров, Івасю, помагай тобі Бог! А як піде щасливо, вернуся і візьму тебе зі собою на Січ, на пороги, там гулятимеш із нами і на турків ходити! Бо ти лепський хлопець, варт бути козаком! Бувай здоров!

Я його від щирого серця також наче брата поцілував і питаю: — А кінь де?

— А де ж був би? Є, чекає на мене, зараз тут буде. — І встромив палець в уста, свиснув двічі коротко, а пронизливо.

За хвилиночку почули ми копита в полі і кінь надбіг до свого пана, іржучи радісно. Семен скочив на сідло і пігнав вихром через поля ід дорозі.

Сумний вертався я до хати, бо втратив щирого приятеля. Входжу на подвір'я, бачу: мати стоїть у дверях і кличе:

— Івасю, це ти? Куди ж ти бігав по-ночі?

Я мусів мамі сказати, що мене Семен викликав, і що я потайки викрався, бо не хотів будити її, що Семен хотів попращатися зі мною та що я йому виніс пістолі.

— А чому ж тебе такий час не було? — каже мати. — Я збудилася з шелесту, дивлюся, тебе нема. Що ти так довго робив із козаком?

— Я відпровадив його до коня, він лишив був коня під лісом.

— І більше нічого? — питає мати.

— Більше нічого.

Добре, що то була ніч, бо інакше мама була б бачила, як я похнюпив очі і як зачервонівся на лиці. Мене ніхто не вчив брехати тай я не вмів брехати, але тепер збрехав уперше в житті і то перед рідною матір'ю. Жаль великий зняв мене і каяття. Було мені так, наче б зазнав я якогось нещастя. До світанку було ще доволі далеко, я поклався і заснув. Уже сонце високо стояло на небі, як я пробудився, і здавалося мені якийсь час, що те все, що сталося, було лише сном і нічною примарою. Став я скоро збиратися, аж увіходить матуся й каже: — Слухай но, Івасю, люди в селі говорять новину, що той жид іще жиє та що то дуже знатний купець, слуга і вірник різних князів і воєводів, які вставляться за ним. Семена вже всюди аж по Львів і Перемишль визвали, із самбірського замку вислано погоню в різні сторони, аж до угорської границі, гайдуків, смоляків, вояків. За Семенову голову визначено тисячу золотих Візьме той, хто його живого або вбитого приставить. Пігнало багато вояків і селян як добровольці ловити козака, навіть підстароста з гайдуком Ґерґеєм виїхали скоро світ.

Коли мати говорила це, гляділа на мене пронизливо і перелякано, а я вкляк ніби до ранішньої молитви, але слова застрягали мені в горлі, а серце билося мені так, наче б хто молотом товк під ребрами.

У світ за очі

Батько мав вернутися з тієї турецької фірманки найдалі в серпні, а тимчасом ось уже й вересень добігав кінця, а батька як не було так не було.

Страх за батька і смуток великий настав тепер у нашій хаті. Мати плакала як день так ніч, а я в моїм жалю ні розрадити її ні собі додати відваги не вмів. Знову ж люди в селі замість додати нам відваги й надії, лише співчували матері, відвідували її ніби по небіщикові й вічно говорили, що з турецької країни мало хто тепер вертається, бо там усе великі неспокої і пролив християнської крови. Та що з Божою волею треба погодитися і на Службу Божу давати за батькову душу, бо, кажуть мамі, «коли б ваш жив, то дав би знати про себе навіть із турецької тюрми, а так певно без священика між поганцями марно згинув». А тут іще й одинокий наш свояк і опікун, вуйко дяк Гринько помер із гарячки. Тепер ми лишилися сиротами.

Ходили ми з матір'ю до Самбора, до купця Зазуляка, що мав склад угорського вина і торгував із львівськими вірменами, та просили його, щоб написав, чи не знають чого про цю каравану, з якою батько їхав. І він зараз написав, але відписали, що там також між тими вірменами, що мали або свояків або крам у цій каравані, дуже затривожилися й зажурилися, бо не мають ніякої вістки.

Коли біда та журба то й більше лиха і горя прилучується до них. Кажуть люди: біда біду родить, і воно правда. Батько на св. Михайла мав заплатити підстарості сто золотих і вже мали його лишити в спокою, наче на дідицтві. Реченець давно минув, батько пропав без сліду, а про королівську конфірмацію навіть чутки не було. Казали нам виноситися з нашої власної хати, насилу нас викинули. Мама боронилася, призивала божої та людської помочі, бігала бідна на замок самбірський, благала, на порозі клалася, взивала пімсти небесної на кривдників сиріт, на тих опришків нелюдських і грабіжників чужої праці, що ліпших на шибеницях вішають — не помогло ніщо, так відразу, за одним махом, із нині на завтра, в дідів нас перемінили. Я вже був хлопець великий і коли б по моїй волі йшло, був би сокирою боронив батьківського хліба, із Семенового лука стріляв, підстаросту і гайдука Ґерґея напевно вбив би та й сам дав би вбити себе — але мати не дозволила мені на це: не поможеш, каже, а себе і мене погубиш.

Так ми мусіли стерпіти. Жалко мені було і стидно, що я не такий, як козак Семен, що нічого не боявся, а говорив, що найліпше право пише шабля, а куля то ліпша печатка ніж канцлерова і ледаща та людина, що не уйметься за свою кривду. Але пам'ятаю також, як Семен часто говорив приповідку: «Терпи козаче, отаманом будеш!»

Ось що! Треба й мені потерпіти. Підіжду я, підросту, наберу сили і розуму, а тоді, покараю кривдників моїх батьків — підстаросту Бжезінського і гайдука Ґерґея, за те, що викинули мою маму з її власної хати.

Мати спровадилася до одної вбогої вдови. Жили ми там у тісноті й нужді. Коли нас по розбишацьки викидали з нашої загороди, заграбили нам увесь господарський добуток: корови, збіжжя, знадіб'я, бо — каже підстароста — безправно на чужім ви тут сиділи стільки літ, за залягаюче комірне все те піде на королівський скарб.

Те, що позволили забрати, то були лише мізерна хатня обстановка, святочне неньчине й батькове одіння. Все це ми помалу продали і з'їли через зиму, а як надійшла весна, треба було думати, як далі жити. У Кульчицях мама не хотіли лишитися, бо і зарібку найти тут не могли і лишитися було небезпечно, бо Ґерґей відгрожувався, що нас на панське буде виганяти. А тимчасом він сам, підлий, спровадився на наше господарство, на наше власне дідицтво, бо на це теж практики з підстаростою мав і для нього то нас вивласнено.

Мала мати близького свояка у Стрілковичах під Самбором, ткача. До нього хотіла перенестися і я мав там лишитися і вчитися ткацтва. Перенеслися ми до Стрілкович, але мені ткацьке ремесло зовсім не сподобалося. Мати позволила мені шукати хліба при якійсь жупі, бо я вмів читати і писати, а такий легше при варильнях і чегеринах найде заробіток, бо сільні квотники грамотного все потребують до рахунку бочок.

По вуйкові Гринькові, лишилося нам було трохи одіння і «Молитовник или Требник из греческого язика на словенскій преведений из друкарні пана Теодора Юрієвича Балабана Стратинское виданий року 1606».

То була моя вся виправа: я зв'язав клунок, попращав неньку, з великим її плачем і моїм, тай так із палицею в руці, клуночком на плечах одним золотим самими грошами в гаманці та з молитовником пустився у світ божий. Семенів лук і сагайдак із стрілами взяв я також.

Я задумав піти насамперед до Кульчиць, а то тому, що небаром мав я, хто зна на як довго, покинути ці сторони, тож хотів іще раз бути на «Семеновій поляні» (я так собі назвав її), хотів собі вбити в пам'ять лісову дорогу до неї, оглянути це таємниче місце, а також і кульчицьким людям сказати, де мене можна найти, коли б хтось питав за мною. А я мав Семена на думці, бо ану ж вернеться, або свого повірника пришле, то як допитатися мене?

У селі мене привітали насмішками і глумом. Пізнав я, який то гіркий хліб пече біда. Що кого поздоровлю чемно, по-людськи, здійму капелюх: «Слава Ісусу Христу!» — а він мені на це:

— Еге! Івась, пан солтис! А що ти, за своїм солтисівством прийшов?

— Із луком іде — каже інший — збройно, гей! Буде солтисівство здобувати!

Такі то вже наші люди.

Та стрінув я таки одну добру душу, мандрівного лірника Проця. Колись він у небіщика вуйкадяка служив. На війні він окалічів був і тепер жив із того, що дали йому добрі люди за те, що грав їм на лірі. Небіжчик вуйко навчив був його трохи читати й писати, але що біди не проженеш азбукою, а Проць був убогий сирота, то поштуркував ним, хто хотів. Коли ж нас прогнали з вільництва, тоді він стратив останнього приятеля і останній порятунок, бо я його дуже любив, а мати все помагала йому, як могла.

— А що в тебе чувати, Процю? — питаю його.

— А що мало би бути чути? — відповідає. — Собак чути, як брешуть, і людей, як плачуть.

— Що ж із тобою діється?

— От ходжу по мірі тай граю на лірі. А ти з мамою що тепер робиш, Івасю?

— Бачиш, Процю, ти перший говориш зі мною по людськи, а інші мене вітали наче пройдисвіта. Я такий нині бідний, як і ти, тому нами погорджують.

— Е, що там — каже Проць. — Погорджують, не погорджують, а я собі свій пан. Бо я небесна птаха, як і ти.

— Плетеш небилиці, Процю — кажу я і сміюся. — Жарт жартом, але вже досить його, Процю, — кажу. Скажи ж мені без жартів, що у вас чувати?

— Що далі, то гірше, — казала баба, як летіла з даху. Що чувати б? Біда й руїна людська. Підстароста для людей щораз тяжчий, що вже неодин задумує, як би то ґрунт покинути тай десь на далеке Поділля переселитися, а то й у степи на Січ, а гайдук Ґерґей у вашій хаті сидить, на лаві перед воротами до сонця вигрівається наче безрога, йно чорною лепетою потрясає і довгі вуса крутить, вуджену солонину їсть і пивом попиває, а черево йому росте й росте, що йно коби скорше трісло. Тепер нове нещастя придумали, гонять людей у ліс, буди роблять, будуть попіл палити.

— А навіщо попіл палитимуть? — питаю Проця.

— Та я передтим також не знав, що це за штука, тепер щойно вперше бачу! Приїхали купці зі Львова, самі німці, старший між ними Гайдер називається, закупили у старости Конецьпольського вільність на буди в лісі. Будуть рубати дерево, копати печі, укладати стосами, потім палити, попіл лугувати тай робити з того поташ, а той поташ повезуть на сплав на Ярослав до Сяну, а відтам аж у німецькі краї. Вже зачали в кільканадцять сокир. Ґерґей із гарапником ходить, витріскує ним і верещить, бідний народ у ліс гонить.

— А в котрім то місці?

— Бачиш там — показав пальцем Проць, як випровадив мене на горбок.

— Маєш тобі — подумав я собі в дусі, бо Проць саме в той бік показував, де я зі Семеном перебирався вночі до полянки. Ану ж там натраплять?

Одначе я не показував цього перед Процем і кажу далі:

— Процю, маю до тебе просьбу. Я знаю, що ти добра душа тай усе був для нас доброзичливий. Може трапитися, що тут питатимуть за мною або за мамою; може про батька прийде якась вістка, може й сам батько вернеться ще. Хто зна, Бог милосердний і дивні речі діються на світі. Може теж зі Львова від вірмен прийде якесь письмо, може від козака Семена хтось мене шукатиме, бо я маю ще його кобзу в себе. То щоб ти знав і щоб кожному сказав, що моя мама є в Стрілковичах у ткача Яреми, а я буду в Солі, при жупі на роботі. Може і пан Жеребко, що батькові нараяв цю нещасну фірманку, буде щось переказувати, а може і зі замку прийде щось…

Ми розпращалися. Проць відійшов підспівуючи. Як мене лишив, так я довгу хвилю стояв на місці. Що мені тепер робити? Різні думки билися мені в голові. Тимчасом увійшов я в ліс і звернувсь ід поляні, на місце, де Семен закопав ту свою таємничу річ. Я не знав, яка вона, а тепер можуть попасти на неї люди, що в лісі копатимуть печі і палити попіл.

Я пам'ятав добре кожен знак, легко розпізнавав, але ще досить далеко було від Семенової поляни, а вже чую: бах! бах! бах! Валять селяни сокирами, а ліс наче говорити вмів би: бах! бах! бах! милями відповідає так, що виразно здається, наче б дерева зі страху перекликувалися.

Приходжу на саме місце, дивлюся й очам не вірю: на поляні, про яку Семен гадав, що хіба вовк там часом заблудить, роїться від людей, стоять буди з гиляччя й візки, лежать усюди топори, пили мотики, шнури, драбини. Ось тобі тайна! Заходжу собі в голову, як ті люди дісталися тут, бо по дорозі я ніде сліду людської ноги не бачив, іду між них, ніби то також до роботи належу, та розглядаюся на всі боки, щоб побачити, куди це все примадрувало на поляну.

Недовго треба було шукати. Нема що казати: Семен не дурний, то правда, але цим разом козацького розуму не показав. Не знав тутешніх лісів, так як і я їх не знав. Узявся до ліса з того боку, з котрого до поляни було і дуже далеко і дуже тяжко, тому думав, що то глибина пущі і сам кінець світа, а не знав, що з іншого кінця був беріг ліса близько, а дорога зовсім легка, бо рівна і гладка, що йно дерева вирубати, а фірою на поляну заїдеш.

Розглядаюся тепер іще пильніше по людях і знаряддю та бачу: від тієї скелі, і то власне просто від щілини, як би стрілив, що крок майже кілок за кілком вбитий у землю і хто зна, чи котрий із них не сидить на самім дев'ятім кроці. Підійшов я до одного з робітників і питаюся, навіщо ті кілки повбивані?

— Тут будуть копати — відповідає.

— А коли ж зачнете?

— Може нині, але найпевніше аж завтра, бо чекаємо на тих німців зі Львова, а якось їх не видати — каже робітник.

Коли б мені обухом хтось по голові дав, так мене не оглушив би, як тією вісткою. Пішов я з поляни в ліс, бо не хотів, щоб мене якісь знайомі бачили, але пішов недалеко, так що все, що там діялося, я міг добре бачити з-поза дерев.

Сів я на мосі, підпер голову руками тай так сидів довго, а плакати мені хотілося, що я вже на все дурний і ради ніякої не бачу. Бо що робити? Зробив мене Семен сторожем і повірником своїм, під присягою і клятвою мене оставив; тієї речі закопаної рушити мені не вільно, але і глядіти на те хіба не можу спокійно, як її інші найдуть, рушать і заберуть. Знати це, а не радити і не рятувати, то ж це буде також зрада і зломання присяги. Головне, щоб Семен мав те, що закопав. Коли я викопаю, то йому добре переховаю, і горло скорше дам, аніж допущу, щоб хтось забрав. Але як то зробити? Треба підіждати ночі. Як люди підуть із поляни, візьмуся тоді до роботи; коби тільки ще за-дня самі не зачали копати…

І сиджу я так в укритті, чекаю і вважаю. Сонце вже добре стало западати, ліс потопав у мрячній тіні, хоч за лісом іще мусів бути день, коли рубання устало і бачу, що люди забираються додому. Пішли всі, один лише лишився, певно пильнувати знаряддя. З одним то вже мені лекше — гадаю собі — але всетаки тяжко, бо ж не переможу його, ні не вб'ю, тому буду ждати темної ночі і вважати, коли засне.

Не спускаю того вартівника з ока, прошу Бога, щоб то йому скоро зібралося на спання. Він трохи крутився по поляні, став складати до купи полишене знаряддя, але перестав; наслухував, наче б кого виглядав, може своєї жінки, яка мала принести йому вечеру; свиснув теж кілька разів, наче на собаку, подумав хвилю, а вкінці закинув на плечі полотнянку тай пішов.

Поляна опустіла. Я підіждав іще хвилину, чи не вернеться, а як побачив, що його серед дерев уже ніде не видати, вийшов із криївки, схопив мотику і зі стукаючим серцем забрався до роботи. Так як мене Семен учив, відмірив я дев'ять кроків, укляк, назначив собі місце від коліна, встав і нумо копати. Я вже ані не оглядавсь, ані не надслухував, чи не йде хто часом. Це нічого не помогло б, бо мені від того жаху і хвилювання очі й духа заступило і лише бреніло в мені в голові, наче в улию.

Недовго я копав. Ледве кільканадцять разів мотикою землю викинув, а вже натрапив на щось тверде. То був великий череп із горшка. Відкинув я його на бік і бачу другий череп такий самий, а на ньому шкіряний мішечок такий малий, що в пригорщу легко його взяти, червоним шнурком зав'язаний і довкола добре оплетений. Сховав я його добре за пазуху. І хочу дивитися, чи нема ще чого, коли нараз мене хтось хапає за обшивку і чую за собою слова:

— А ти, злодюго, що тут копаєш?

Я застиг і здавалося мені, що душа з мене вискочить! Уже мені не треба було оглядатися, хто то такий, бо по голосі пізнав я, що то гайдук Ґерґей.

Хвилиночку то я наче закаменів, але лише хвилиночку. Бо коли я вже раз знав, що то Ґерґей, ворог, розбишака, злодій нашого хліба, такий у мене дух злости повстав, така горяч облила мені серце, на таку відвагу, а радше на таку скаженість зібралося мені, що був би дав роздертися на кусні, а не втікав би перед ним.

Зірвався я на ноги, і шарпнувсь із усієї сили, а він мене за карк держить, наче залізними кліщами схопив, до землі притискає мене. Схопив я обіруч мотику та, як нею не замахну з усієї сили поза себе, так насліпо, не знаючи в що поцілю, чи в лоб, чи в рам'я, чи в ноги гайдука. І тільки почув я зойк і що мене рука пустила, а Ґерґей бебевх! на землю.

Скочив я вперед, обертаюся до Ґерґея, а мотику держу обома руками, готов боронитися аж до смерти. Бачу: Ґерґей лежить на землі, а кров йому з голови цюрком тече, біля ж нього стоїть підстароста Бжезінський та ще якийсь чоловік високий, рудий, по чужинному зодягнений, певно один із тих львівських німців. Німець той не рухався з місця, лише в мене очима ніби стрілив, так гостро і пронизливо глянув. А підстароста з келепом на мене садить:

— Бий, убий! — кричить.

Я відхилив голову перед келепом, бо підстароста мало не поцілив мене гострим кінцем, а тоді певно був би я не вийшов із того з життям. Одинокий мій рятунок був у втечі, тому лише стільки бачив мене Бжезінський, що йому треба було на розвалення голови, коли б його келеп був не хибив. Скочив я в ліс, утікаю що сили й духу. Чую тільки голоси: Лови, лови! але щораз дальше і слабше, аж цілком замовкло в лісовій глуші.

Впав я на землю, наче неживий від великого змучення, а мусів добре зімліти, бо не знав, що зі мною, так наче б я втратив життя й пам'ять. Як нарешті опам'ятався серед шуму дерев, окутаний нічною темрявою, не знав зразу, де я і що зі мною діється. Щойно по хвилині стануло мені перед очима все, що зайшло на поляні.

Пощупав я за пазухою, чи той викопаний мішечок маю ще, та вже майже не жалував мого клуночка зі святочним одягом і з чобітьми, який лишився на полянці. А то був увесь мій маєток. Та й заснув я смачно наче на найм'ягчій постелі.

Пригода з татарами

Коли я пробудився, вже дніло, а рівно з ранньою зіркою і в моїй бідній голові стало світати і тепер мені було ясно, що я наробив і яке нещастя сам на себе стягнув. Змовив я молитву і став роздумувати над своєю гіренькою долею. Та що більше роздумував, то більша тривога мене збирала, що я пічну тепер і який кінець прийде мені?

Вважай же ж, небоже, — так я собі говорив у думках — як ти тепер висиш і що тебе жде? Вбив ти Ґерґея — бачили тебе, як ти викопав Семенів скарб. Семен убив жида, ти вбив гайдука, обидва ви злочинці, обидва вбивники, а що гірше, обидва ви спільники і грабежі й убивства, бо кожна дитина в Кульчицях знає, що ви приятелювали. Семена вже викликали всюди і пішли за ним листи і до городів і до міст і до вояцьких станиць. Підуть тепер листи і за тобою всюди, а що буде як зловлять тебе? А певно зловлять, бо де ти втечеш, коли не знаєш ні світу ні людей? У темний льох насамперед кинуть, потім візьмуть на муки, а вкінці або повісять або кат мечем голову тобі зрубає, а може і почвертують тебе в Самборі на ринку. Куди ж тепер підеш і де голову склониш? До Кульчиць не вернешся ані до мами, ані на роботу до Солі не підеш, бо ти вже Процеві казав розповісти, щоб тебе там шукали і вже всі знають про це.

Страшна розпука огорнула мене, коли я так усе це роздумував, а вже найбільша, коли подумав про маму та як її серце буде боліти з жалю, що я перемінився в злодія й убивника та що я вже для неї помер, бо хоч мене не зловлять і не покарають смертю, то і так більше не побачить мене. Чи не краще, щоб я сам повісився в лісі на першій сухій гілляці?

Але по добрій хвилині, коли я того жаху і тих страшних думок добре наївся, дав мені Бог знову якусь розраду, бо так то є по старому в людині, що найде в, самій собі й отрую, і лік на неї, і зі своєї власної душі, наче з одної і тої самої криниці, і гіркого і солодкого нап'ється, а відки йшла тривога відси нараз і відвага росте.

Або я направду такий злочинець? Або я щось із нечесного замислу зробив, із захланности, з жорстокого серця? Коли я вбив Ґерґея, тож я не хотів його вбити, бо хто зна, чи мене на смерть був би не скатував цей лихий чоловік і що було б чекало мене. А й так іще не зовсім про мою шкіру мені йшло, але також про цю Семенову тайну, про цю його таємничу річ закопану, на яку я йому присягнув. То може я тепер перед людьми злочинець, але перед власним сумлінням ні, Бог бачить. І коли б я тепер перед матір'ю станув, міг би їй сміло в очі глянути і за злочинця певно не мала б мене.

Коли так мені відваги трохи прибуло, вже мені і лісова глуша не здавалася такого страшною та й завтра не таке чорне, хоч було певне, що мене доля кинула в світ наче камінь із пращі та що я чув, як лечу, а не знав, де впаду. Тепер треба було думати про найближчі клопоти, як із того ліса безпечно видобутися, куди йти, де людей шукати і хліба. А що зробити з тим викопаним мішечком? Виняв я його зза пазухи — не велика то річ, легенька, а ось давить мені голову, наче величезна каменюка.

Не мав я досі часу побачити добре, що це таке. Щойно тепер приглянувся. Дивлюся: мішечок із м'якої шкіри, обв'язаний шовковим червоним шнурком, а в мішечку щось тверде, кругле, наче яйце. Думаю хвилину: розв'язати мішечок чи ні? І не знаю, чи вільно мені це та чи не зломлю присяги. Але ж бо я не задля цікавости зроблю це, лиш обережність сама велить, щоб я знав, як це ховати, як носити, щоб не стовкти, коли воно крихке, не попсувати, коли слабе.

Несміливо розв'язав я шнурок, майже зі страхом, начеб там гадина жива сиділа. Дивлюся, а в мішечку виразно: чорне яйце! Беру в руку, бачу, що зі заліза, придивляюся ближче і бачу, що з одного боку того залізного яйця є завіски, а з другого замочок, видно дуже мистецький, бо очко в ньому до ключа таке мале, що зеренце пшениці. Міркую собі, що це залізне яйце, то лише скриночка, а в середині там є щось, що буде для мене тайною, бо ключика в мішечку не було. Та для мене доволі знати, що це чорне яйце ні не стовчеться ні не зіпсується і я можу носити його в кишені як хочу.

А таки, хоч яке мале і легке, і нетяжко було його сховати, сотнаром ваготіло мені. Тож я з ним непевен був сам себе, ані моєї волі, ні здоров'я, бо як цього не згубити, як не зрадитися, як оправдатися, коли де труситимуть мене, бідного хлопця? А то зовсім не тяжко, бо бідному напасти і лихої пригоди довго не шукати. То так було мені з цим, наче з краденим золотом, наче на злодію, все шапка горіла.

Пустився я в дорогу тою темною, глухою пущею, бо треба знати, що в тих часах ліси як зачиналися від Самбора, так тягнулися цілими милями в різні сторони, як це я вже згадував. Ще вони були неторкнені, як то пізніше сталося за мого життя, що польські пани немилосердно вирубували, винищували та палили ліси, так що можна було сказати, що цілі ліси з нашої батьківщини поплили Вислою до Ґданська. Стільки мене козак Семен навчив, що я перебираючися через ліс, не блукав і не колував, як це приключається необачному, що в такім борі блукається туди й сюди, а там вертається, відкіля зачав іти. Я йшов усе в однім напрямі на схід, хоч не міг знати, куди мене заведе ця дорога.

Так ішов я майже цілий божий день, не відпочивав, лише коротко і зрідка, бо хотів якнайскорше віддалитися від того проклятого місця, де я вбив Ґерґея. Я був тоді певний, що я його напевно вбив. Обдер я і обшарпав одяг на собі, покалічив босі ноги, але не зважав ані на голод ані на біль, ані на страшне змучення, а пробирався щораз далі. Та я не бачив кінця цьому, бо вже певно добре було сполудні, а ліс не рідшав переді мною, ані не бачив я в ньому людського сліду. Я вже примирав з голоду і змучення і розпука бралася мене, що хіба прийдеться мені тут марно згинути. Нараз чую наче людські голоси недалеко перед собою. Обережно й помалу йду далі та з-поза дерев бачу невеличку лісову поляну, а на ній громадку людей. Всі зодягнені з-міська. Я провів цілу ніч і майже цілий день сам саміський у лісовій глуші, тож радий був, що бачу людей. Виходжу на полянку, здіймаю шапчину й кажу чемно:

— Слава Ісусу Христу!

Видно, ніхто не почув мене здалека і ніхто з того боку, від самої гущі не сподівався гостя, бо всі аж зірвалися з землі наче перелякані тай ніхто навіть не відповів на це християнське поздоровлення. Здавалося мені, що нема що тут робити між ними мені бідному. І вже я навіть не дивився на них, хочу минути їх і йти далі в ліс, коли чую, як один із них кричить:

— Гей, гей! пане аркарій!

Я не чув ніколи цього слова, тому не кажу нічого, а йду далі.

— Гей, а куди то? — кричить на мене той сам голос. — Від татарів, чи на татарів?

І здогонив мене хтось, схопив за руку і кричить:

— Стій же, чоловіче!

Оглядаюся, а то хлопець, менший від мене, може яких чотирнадцять літ, зодягнений з-міська.

— Чи ти хочеш попастися у татарські лика? Спішно тобі між татарів, у Крим?

За тим хлопцем рушилися і всі ті, що були на поляні, та кричать:

— Не рушся, лишися! Нехай тебе лихо бере самого, але як із лісу лоб виставиш, то їм дорогу до нас покажеш, чорт тебе побери!

Так на мене галюкають, а всі нараз, що ні зрозуміти, чого хочуть, аж той хлопець до них:

— Ви це краще покажете своїм криком, ніж він! Ви такий вереск зчинили, що дивно було б, щоб татари не вчули цього, хоч би вже в себе дома були, на Перекопі!

Зараз зробилося тихо, хоч мак сій. Головно ж один, що так страшно і мужньо глядів, що присягнути б: татарів живих наче горіхи гризтиме, чоловік із довжезними вусами, гострокінчастою бородою й заржавілою шаблею при боці, той один сполотнів, сів покірно на мураві і трясеться зі страху.

— Коб то ми всі на війнах бували, — каже тепер той бистрий хлопець, а очі йно сміються йому — так, як пан Чесак, і такий меч на головах поганців страшно пощерблений при боці мали, то я був би спокійнісінький. Могли б ви кричати, скільки завгодно. А що, пане Чесак, ви певно не боїтеся татарів?

— Я мав би боятися? — сказав той із гострокінчастою бородою, і надувається, і вуси крутить, і знову страшно довкола поглядає, що йому йно очі перевертаються, а при цьому хропить наче лев.

— Або то мені новина татари! Хрр! Хай лише який покажеться! Хррр!! — По тих словах ударив по шаблі. А цей цікавий підросток:

— Хто то сказав би, що той лицар, пан Чесак, належить до кравецького цеху! Така гетьманська душа, а ось іглою й ножицями орудувати мусить! Пане Чесак, а під Хотином скільки ви татарів убили?

— Чорт рахував би їх там, хррр! — відповідає той кравець і поглядає строго. — Та коли б кожний із тих, що там були, таксамо робив, як я, то ми до ноги були б висікли тих поганців! Хррр!

Той підросток моргнув до мене, а що в молодості збиточник збиточника легко відгадає і до збитків скорий, то я зриваюся, вдаю переляканого тай кажу:

— А що там за нами рухається між деревами?

Ледве я те сказав, а тут Чесак аж у малу купку ввесь запався, відразу з лицаря баба; трясеться й очима милосердя благає.

Стали всі сміятися, а було на поляні ще двох мулярів і один ремісник, що працював у золотників, а тепер ішов до Львова за роботою. Чесак насупив брови й вуси, потряс шаблею, глянув на мене грізно, по вояцьки, тай каже:

— Тому хлопцеві заваджають уха, хррр! Вже я бачу, що заваджають йому, зараз йому їх пообтинаю, хррр! Коли ти боягуз і маєш душу в п'ятах від самого шелесту листя…

— То не страш таких лицарів, як пан Чесак, — скінчив за нього той веселий хлопець. — Пане майстер, хррр! Що вам так дзвонило перед хвилиною, чи ваші ножиці чи зуби?

Я посмілішав тепер і питаю того цікавого хлопця (пізніше довідався я, що він називається Красовський), чому вони тут сидять і відки їм прийшло говорити про татарів? Він каже мені, що біля Львова нечайно з'явилися татари, на кілька миль довкола попалили села, багато крови пролили, добичі дуже багато набрали, а що найсумніше, певно якихсь кілька тисяч людей на ликах у ясир спіймали. Вже їх орда завернула, але ще увихаються громадками та хапають, що дається.

— Я 'виїхав із паном Іллею зі Львова тому, що там пошесть. Він у пана Шпитка є першим справником. Ми були разом недалеко відси на селі. У Львові чорна смерть людей щодня сотнями змітала і велика ласка божа, хто там підчас тої пошести був, а лишився при житті. Кажуть, що вимерло десять тисяч людей. А у вас не було пошести?

Була і в наших сторонах пошесть, але лиш у Самборі і по містечках між жидами. Для нашого села Бог був ласкавий. Так нас минуло це страшне нещастя як чорна градова хмара, що одних лише пострашить, а на інших зате з громами висиплеться. Так теж кажу Красовському, а він говорить далі:

— Нині ранком виїхали ми до Львова, бо вже там пошесть минула. Їхало нас три: я, кравець Чесак і той золотар Льоренц, що тут із нами сидить. Подорозі стрінули ми обидвох мулярів. Пан Ляшкевич, що мене з доброї ласки взяв був із собою до Львова, а так певно від смерти врятував, мав зараз по нас виїхати другим возом. Їдемо бічною доріжкою, страшно вибоїстою, і вже недалеко було до львівського гостинця, аж ось гонить на коні якийсь чоловік, наче б сама смерть здоганяла його, минає нас і кричить: «Утікайте люди! Татари йдуть!» На це той чоловік, що нас віз, зіскочив із воза, відпряг коні, сів на одного та втікає, що тільки кінь вискочить, лишив віз у полі і нас на ньому. Пан Чесак, що був у хотинськім бою і є сміливого серця та розуміється на лицарських справах, зараз до ліса вказав дорогу, а ми за ним. І тепер так тут сидимо. Так то пан Чесак урятував нам життя, бо він то знає знаменито рятувати життя, так як і під Хотином чудом його сам собі врятував, уважаючи пильно на те,

— А чи не так було, пане Чесак? — додав Красовський і глянув на кравця з веселим глумом.

— А може татарів зовсім нема — кажу я на це — може то йно страх. Піду я з ліса і погляну.

Я татарів досі не бачив, хоч від маленької дитини наслухався про цю страшенну кару божу, що майже рік-річно навіщувала українські країни, що земля аж кров'ю і сльозами спливала, а людське голосіння йшло лісами й полями і з червоною луною горіючих сіл піднімалося до неба. Тому три роки зараз після того страшного пораження поляків під Цецорою, татари великим загоном нахлинули на українські землі, а тоді впали і на наші самбірські околиці, бо аж у Кульчицях були.

Мій батько, котрий, як я вже згадував, багато світа бачив і багато чув, розказував багато про татарів, про ті тисячі нещасного християнського народу, що його вони ликами спутаних гонили від нас аж у Крим, а відтам їх наче худобину продавали у неволю туркам-поганцям. Сам батько фірманив у турецьку країну, то стрічав часом тих забраних нещасних людей і часом навіть своякам про них вісті привозив. Мій вуйко, небіжчик дяк Гринько, сам також співав і мене навчив співати сумну пісню про татарів. Я її досі пам'ятаю. І вона мені тепер у лісі пригадалася:

Але щойно козак Семен на розум і по правді обзнакомив мене з тими татарами, що про них я лише, як про якісь страхіття із казки, думав усе з жахом. Бо він їх знав, із ними бував, із ними воював і зовсім не боявся їх, а багато їх із батьком своїм повбивав. Розказував, що то нарід лише для таких страшний, що йому відпору не дадуть на час і сміливо, та що татари лише в чистому полі, то наступаючи то втікаючи, великою гурмою беруть перевагу, бо наче саранча опадають чотирма вітрами відразу. Але коби лише купою хоч би малою але густою проти них поставитися, вже розбігаються, а коби якийсь навіть непоказний замочок, коби засік або хворостяний запліток, а за ним козак із рушницею, то татарин уже втікає, що бувало горстка козаків з-поза валів і возів тисячі татарів прогонить і досить їх навбиває. Так то знакомі мені були ці поганці з живого оповідання, що я майже рад був, аби де за лісом показалися і знову ж кажу: — Вийду я з ліса тай подивлюся, що там на полі.

Хотіли мене здержати ті мулярі з кравцем, але я запевнив їх, що з-поза дерев голови не виставлю і татарин не побачить мене. А все краще піду, щоби були певні і спокійні, бо ось може надарма бояться, а нема чого. Тож дали мені пійти.

До берегу ліса було недалеко. Вже видно чисте поле глибоко і широко. Ховаюся за корчем і дивлюся, а тут полями, не дуже далеко від ліса, чвалує громадка їздців. Ще був добрий день, сонце ще не зачинало ховатися; добре їх можна було бачити. На зовсім непоказних кониках, із дуже буйними й довгими гривами й хвостами, що майже до самої землі сягали, сиділи ті дикі люди ніби звірі з чорними обличчями, бородаті, у баранячих шапках і таких самих кожухах, але вивернених наверх вовною, так що кожен із них подобав на ведмедя. То той то сей мав спису, у кожного був довгий лук на плечах. Їхали гострим трухцем, сильно похилені на конях, майже в каблук, бо на дуже коротких стременах, так що їм коліна сторчали, як коли хто на дуже низькому стільці сидить.

— Татари! — прошептав я сам до себе і не можу відірвати від них очей, так мені хотілося надивити на те, про що я наслухався таких страхітливих оповідань.

Вертаюся щойно по хвилині на полянку і кажу:

— Панове! На полі татари! Я бачив їх щось десять!

Ледве вимовив я це, а Чесак відразу бух! до ліса наче заяць і потонув у хащах без сліду, а Красовський дивиться на мене, чи не жартую я лише, але скоро бачить, що мені зовсім не до жартів. Усі поблідли і замовкли дуже стривожені, а я кажу:

— Піду я знову на чати, чи ще їх видко і чи більше не йде їх. А ви тут лишіться, аж вам скажу, що побачу.

— Коли так, то і я піду, — каже перший Красовський, якому вже проминув був перший страх.

— І ми також — кажуть мулярі і золотник, набираючи відваги. І вже всі інакше дивляться на мене ніж передше, бо досі мене, босу селянську дитину, за ніщо собі мали.

Тож ідуть за мною і кладуться за моїм приміром у корчі на самім березі лісу. Ледве ми хвилинку там побули, аж тут чуємо жалісний крик, наче б хто помочі просив. Дивимося, біжить якийсь старший чоловік без шапки, по-міськи зодітий, заживний дуже. Видно останнього віддиху добуває з себе неборак, до ліса зміряє під гору, а ноги йому вже плентаються і що раз то зашпортується, а за ним ледве на два «Богородице» гонять два татари.

Бачу, що пропав неборак, бо і піхотою можна б здогонити його легко, так слабо втікав, а що ж щойно на коні. Був уже дуже близько ліса. Коби так був молодший і не мав такого черева, може б іще допав був нас і найшов порятунок у гущавині, а так то вже йому татарин ось-ось їде на карку.

— Ох Ісусе, Ісусе! Пресвята Діво! — крикнув нараз коло мене Красовський — це ж пан Ляшкевич!

І став ломити руки і плакати жалісно наче дитина, та не перестає кричати:

— О Ісусе солоденький! Це пан Ляшкевич! Рятуйте, рятуйте, Пресвятая Діво! Татари схоплять його!

Я на це хапаю лук мій із рамени, беру стрілу, міряю оком, чи мені татарин під сам стріл наближаться, тай кажу:

— Тепер будьте тихо тай ані рушся котрий! А як я крикну, тоді і ви кричіть з усієї сили, на все горло: У! У! Урра! 'у! І такий робіть ґвавт і гук, начеб нас тут разом була велика сила!

Маю вже лук нап'ятий тай дивлюся. Цей пан Ляшкевич, як його Красовський назвав, ледве ще кільканадцять кроків пробіг, а татари вже на ньому. Бачу, як один із них лика, себто вужівку від кульбаки відмотує тай уже з коня має зсідати, певно, в'язати цього нещасного. Вимірив я добре, з усієї сили натягнув лук, пускаю… Фурнупа стріла аж засвистіло повітря, а я крикнув: Гейже-гу!

— Гей-гу! у, у! — крикнули тепер усі, а такий страшний крик зчинили, що аж ліс загримів за нами, що дивно, як їм горла від такого ґвавту не пороздиралися.

Дивлюся я за моєю стрілою тай аж серце радісно забилося! Поцілив я добре татарина; як мірив у лоб, так теж і не хибив, лише що стріла не застрягла в самій голові, але прошила йому лице під оком. Схопився татарин обіруч наче приголомшений, а товариш його підвівся на коні і дивиться, відкіля цей крик і стрілянина. Не дав я йому довго глядіти, вистрілив знову, а стріла прошила видно саму руку, бо лише стріпав лабою і приляг до шиї коня, щоб виминути нової стріли. Я тепер хапаю за третьою, але татари обидва вже поскакали і втікають у поле, що лише мигають між збіжжям і ні один навіть не оглянеться поза себе.

Ляшкевич тимчасом підвівся, оглянувся, руки звів до неба і клякнув. Видно, що за чудо мав собі це врятування. Як нарешті встав, став спинатися вгору до ліса. Коліна вгиналися під ним від перебутого жаху і змучення і все лише піт собі з лисини втирав. Красовський і я збігли до нього, взяли його між себе та завели аж на полянку у лісі.

Нічого бідака не говорив, тільки постогнував, а сопів наче ковальський міх. Коли ж сів на землю, блудними від страху очима глядів на нас, наче б хотів полапатися, де він і що з ним. Прискочив до нього Красовський і став його цілувати в обі руки, як любого батька.

— Пане Ляшкевич — каже Красовський, щоб ви знали, кому за здоров'я й життя маєте дякувати, після Ісуса Христа і Пресвятої Діви, то оцьому хлопцеві! — А я насміхався з його лука!

Сказав це Красовський, підбіг до мене і в обі щоки поцілував мене, а мені солодко на душі зробилося, що хоч я наче собака без господаря на світі, такий нещасний і опущений, то таки зазнаю людяности.

— А пан Чесак де? — питає золотник і розглядається довкола.

— Я бачив лише, як у ліс запався — кажу. — Ходім шукати його.

Ввійшли ми в ліс і стали кликати його та шукати і між хащі заглядати. І довго було того шукання, аж нарешті наш кравець виліз із-під густої ліщини тай видивився на нас округлими з жаху очима. Надбіг і Красовський тай каже:

— Пане Чесак, велика перемога! Ми прогнали татарів, вирвали їм із рук пана Ляшкевича, а вже майже був у ликах!

На цю вістку Чесак відразу перемінився у грізного лицаря; став очима завертати тай шаблю добуває.

— А чому ж ви мене не кликали, хррр! — каже. — Покажіть мені їх зараз, хррр!

— А як було вac кликати, коли ви втекли сховатися в ліщину — каже Красовський.

— Я не втікав, ані не ховався. Здрімалося мені трохи, а шкода, бо були б не втекли!

— Певно, що були б не втікати перед вами, каже Красовський. — Але даймо цьому спокій! Ходіть же за нами тай отворіть це ваше торбище, що з вами було на хотинській битві, бо хочемо їсти!

Кравець дуже радо зняв торбище, а була в ньому ціла комора: горілка і хліб і сир і яйця варені. Тож їли всі і мені дали, а була вже пора, бо з голоду я ледве на ногах держався.

— Бачиш, Івасю — каже до мене на боці Красовський, а вже знав, як називаюся — той Чесак, то дуже добра душа, людяний і чесний, лише йому в однім щось у голові попсувалося, а то щойно від двох літ. Коли гетьман Конашевич Сагайдачний під Хотин із військом ішов, треба йому було також кравців до табору, а той Чесак із кількома львівськими кравцями прилучився також. Там під Хотином бував у великих небезпеках і щось йому в голові перевернулося. Заяче в нього серце і перед нужденною мишкою втікав би, але все здається йому, що на війнах бував і турків убивав. І так уже напевно вмре з тим, бо ніхто вже йому цього не вияснить.

Тимчасом запала ніч і ночувати треба було в лісі, бо там було найбезпечніше. Пан Ілля вже давно заснув, лише постогнував від часу до часу, бо певно татари снилися йому, а Чесак лише кивався сидячи і нам також дуже збиралося на спання. Але як то кажуть: стереженого Бог стереже, то й ми пішли за тою мудрою радою, позначили між собою нічні варти і все один із нас п'ятьох молодих мав бути на варті одну годину.

Зачув це Чесак, як ми умовлялися в тій справі тай ні відвести його від того, щоб і він не належав до варти. Витягнув шаблю, став великими кроками сюди й туди походжати по поляні, але нам спати не дав, усе мав щось спитатися, бо дуже боявся. Вкінці змінив його золотник і ми мали вже спокій.

У Львові на ринку

Ледве небо зарожевіло від ранішньої зірниці, я вже пробудився, а всі ще спали. Змовив я молитву набожно і з вдячним серцем до Божого Провидіння, що мене покинутого хлопця пригода не кинула ні між лихих людей, яких усюди увихалося багато в тих неспокійних часах, ані не видало в татарські руки. Тоді вийшов із лісу, щоб розглянутися, чи на світі безпечно.

Нікого не було видати, як далеко оком глянеш. По далекій доріжці, що білілася між зеленими полями, ніхто не їхав ані не йшов, але і татарів не було сліду. Видно ті останки їх учорашні вже помчали з околиці. Вернувся я на лісну поляну, виняв із кишені молитовник і став молитися.

Перший пробудився Красовський, а як побачив мене з книжечкою в руці, каже здивований:

— А ти вмієш читати! Ну, дивіться, я знаю таких, що в оксамитах ходять і блаватасах, а читати не вміють, а цей сільський хлопчина читає! А що ти ще вмієш?

— Нічого — кажу на це. — Я селянський син, а до того сирота, про науку мені не думати. Хліба й крівлі над головою не маю.

— Я такий, як і ти — каже Красовський — ні крівлі над головою ні хліба власного не маю, а таки вчуся. Пан Ляшкевич і інші добрі люди у Львові помогають мені.

— Добрі там люди у вас мусять бути — кажу. — Між такими людьми, то й сонічко тепліше.

— Всюди є добрі люди — каже Красовський. — Усюди сонічко тепле. Або де ні?

— Видно, я ласки Божої негідний, а за людською ласкою такий убогий хлопчина як я недалекозайде.

— А я її також негідний, а таки в далеку дорогу вибираюся, а не трачу надії, що зайду там, де йду.

— А куди ти йдеш? — питаюсь.

— У Київ. Як скінчу школи у Львові, то піду до Могилянської Академії в Києві і там далі буду вчитися.

Мені дуже сумно стало і дуже тяжко на душі, що ось інші, такі вбогі як і я і такі молоді як і я, а вже знають, куди йдуть і де зайдуть і яке завтра їх жде за Божею волею, а я не знаю, де мені ногою ступити, де голову приклонити, чого шукати і чого ждати. Я наче той листок несений вітром, непевний, куди доля несе мене і де кине мене та як згину. Не міг я здержати жалю тай став плакати, закриваючи лице руками.

— Чого плачеш, Івасю — каже до мене Красовський і видно, спочуває мені від щирого серця… Послухай, навчу тебе гарної пісоньки на забуття смутку, такої успішної, що йно хіба молитва від неї успішніша. Послухай:

Слухав я цієї пісоньки, а за кожним її словом спливала мені розрада у серце.

Як уже сонце добре було на небі, побудилися всі й повставали. Ляшкевич приступив до мене, поклав мені обі руки на рамена тай каже:

— Я ще тобі не дякував, сину, але вже тебе маю у вдячному серці тай там на все останеш, а то по старому більша річ, ніж сама подяка. Я не знаю, хто ти і який ти, чесний чи ні, але це знаю, що Бог зіслав тобі віру на моє спасіння, а так без тебе не був би я вдячний Богові, коли б не був вдячний і тобі.

Сказав це, поцілував мене в голову, а я його покірно в руку.

— Я ніякий пан і не багач — говорив далі. — Я слуга й не високого стану, хоч доброму панові служу. Золотом тобі не заплачу, бо його не маю, а що я для сина мого зробив би, коли б його мав, то і для тебе радо зроблю, коли твоя воля піде за моєю волею. Бо бачиш, відвага не все з чеснотою в парі ходить. Стріляти вмієш, то знаю, але чи працювати вмієш, того не знаю. Каже Красовський, що ти сирота і шукаєш хліба. Кажи, як ти хотів би, щоб тобі помогти?

— Візьміть мене до Львова, — відповідаю і знову в руку цілую його.

— А що ж там будеш робити?

— Хліба шукатиму.

— Найдеш його в нас, при мені і при панові Шпиткові, коли варт будеш його. В ім'я Боже їдь зі мною до Львова!

Я так зрадів на ці слова, що забув усе своє нещастя, перебуту нужду, тривогу, що ще перед хвилиною сушила моє серце, Ґерґея, якого я лишив у крові на майдані, чорну скриньку, в якій сидів проклін, замкнений на ключ, усе, лише матері ні, яка мені зараз станула перед очима, так, наче дуже радо гляділа тепер на мене і на цю мою розраду.

Багато ще розказувати б, як ми вкінці найшлися на возі в дорозі до Львова. Стільки хіба скажу, що ми берегом ліса, обережно, а все той ліс маючи на думці, як безпечну втечу, зійшли до села Гошан. Там нас заспокоїли, що то були останні татари ті, що ми їх бачили вчора, та що всюди до Львова вже безпечно. Дістали ми підводи тай щасливо їхали до Львова. Співчували подорозі людському знищенню після того татарського загону.

З жалем минали ми Любінь, увесь у пустелю і згарища перемінений, що лише зрідка вихилявся з ліса на Горбах, як винужденілий чоловік, що врятувався з голим життям, а тепер зі сльозами благав милостині.

Ще був добрий день, коли ми станули у Львові. Я досі не бачив великого міста; у Самборі лише був я кілька разів із мамою, а виглядав мені дуже величавий. Тому я вибалушив очі, коли нараз ми з'їздили з гори до міста і я побачив стільки мурів, стільки башт і стільки веж, що здавалося, там у тих укріплених мурах нема домів лише самі церкви і самі замки. А це все довкола обкопане фосою й валом і замкнене великими боронами на залізні ретязі, товсті наче дрючки. Як усе це замкнуть на ніч, тоді ввесь Львів сидить наче у кованій замчистій коморі, що хіба птах дістанеться до міста.

В'їхали ми в ринок по камінній дорозі, а я здивувався, що така пуста та оглядався за тими людьми, які живуть у тих високих кам'яницях на два і три поверхи, бо ледве тут то там промайнув хтось. Але зараз пригадав я собі, що то було після моровиці, яка щойно була устала та й то ще не зовсім. Іще мало хто вернувся був до міста з тих, що втекли перед пошестю, а з тих, що не мали де втекти, мало хто лишився живий, і в очах тих, що лишилися при житті, малювався великий жах. Пізнати було, що безнастанно гляділи на смерть і самі ждали смерти ввесь той час Божого допусту. І мені зробилося сумно й душно та здавалося наче б мене живцем хотіли замурувати і наче я вже тепер не мав чим дихати.

Станули ми перед домом дуже високим а вузьким, бо мав лиш по три вікна на кожнім поверсі; збудований був із тесового каменя, з брамою такою широкою надолі, що вже лише на одно вікно збоку лишилося місця. Брама була замкнена, а цілий дім виглядав на пустий і зовсім вимерлий, бо всі вікна мали замкнені віконниці, а на туркіт воза по кімнаті ніхто не вийшов ані не виглянув.

Перший зіскочив із воза Красовський, схопив за залізну довбешку, що була впущена у браму, і став сильно тарахкати. Зі сіней йому відповідав лише глухий гук, наче з величезного барабана. Я тимчасом задивився в дім, передовсім у браму, бо над нею були три людські голови, різані з каменя, а кожна з них здавалося гляділа на мене то смішно то грізно, що й у сні не бачив я ніколи таких кошмар. Одна з них була з рогами і пащу страшно на мене розз'явила, наче хотіла мене пожерти, друга кудлата викривила до мене широку пащу, третя мала великі мертві очища, а з-поміж страшних вусів звисав їй поганий язик. Жах збирав увійти до тої брами, коли б над нею вище не було Пресвятої Діви з Дитятком, також вирізаної з каменя, всеї в полум'янистих проміннях, із вінцем золотих зір над короною.

Відчинив нам нарешті дужий чолов'яга, високий і плечистий, наче той Перевернигора з казки. То був сторож дому й заразом і робітник до тяжких робіт біля дому й торгівлі, або гамаль; так у Львові називали з-турецька таких слуг. У довгих, дуже широких і склеплених сінях вдарило на мене якесь тяжке повітря, а таке гостре і запашне, що аж в очі й ніс било і гризло. Пізніше сказали мені, що воно на те, щоб відігнати пошесть. За час неприявности пана Шпитка й Ляшкевича, цей сторож, що лишився був сам пильнувати дому, безперестанно кадив паленим оцтом, камфорою, сіркою й різним зіллям. Ляшкевич порозмовляв хвилину з Довганем, бо так називався цей сторож, і пішов до горішних світлиць. Довгань запровадив мене до малого темного ванькирика в подвір'ї, вказав мені постіль, але не сказав ані слова, та лишив мене самого. Вже смеркалося, то я поклався спати й заснув.

Але це спання моє було як сон людини, мученої гарячкою. Я кидався на постелі і що хвилини будився із страшним жахом, бо не знав, де я та що зі мною діється і чи не живцем я закопаний у підземній темноті. Із закратованого віконця, крізь яке пробивалося трохи місячного світла, з долівки, з кожного кута, щось на мене страшно гляділо: то гайдук Ґерґей із окривавленою головою, то підстароста з келепом, то козак Семен, як стискає горло Рудого Хаскеля. А жидівські очі наче дві вогнисті галки вискакують у повітря аж під стелю, а до тих двох вогнистих галок надлітає та залізна коробочка, що я її викопав і літає по цілій хаті, а ці вогнисті галки здогоняють її і не можуть здогонити. На це все дивляться дуже цікаво ці три камінні голови з-над брами й завертають очищима, наче б не могли надивуватися тому, що діється. Аж вкінці підходить до мене якийсь страшний дідуган, ударяє мене чорною, широкою як лопата долонею по лівім рамени тай каже строгим захриплим голосом: — Пророк Магомет!

Зриваюся з постелі і кричу перелякано: — Варна!

А тут уже день білий заглядає крізь віконце ванькиря, але замість того дідугана стоїть передімною сторож Довгань, шарпає мене за рам'я тай каже: — Вставай, пан Ляшкевич кличе тебе!

На службі

Пан Ярослав Шпитко, що в нього Ляшкевич був старшим справником і вірником, був ароматарієм, себто корінним і аптекарським купцем. Та попри те мав також інші торгівлі, бо не лише в крамниці у нього на малу вагу продавалося, але й інші львівські та позальвівські купці брали крам із його складу, передовсім коріння й вина з далеких країн. У подвірній задній частині його дому, або як то називають у Львові: в індермасі, були дві великі склеплені кімнати зі залізними дверима й кованими кратами у вікнах, а під тими кімнатами дві глибокі пивниці. Кімнати й пивниці були повні заморських товарів.

Як увійти в ці кімнати, треба було мерщій відчиняти віконця і впускати повітря, бо запах був щоправда приємний, наче з кадила, але такий сильний, аж голова заверталася. Увесь крам лежав тут так, як прийшов валкою до Львова, в узликах, скринях, белях, коробках, бочівках, міхах або в ликових козубах. На них чорною краскою виписані були різні знаки й букви.

При самім вході до крамниці висів образ Матері Божої і під ним безнастанно, днем і ніччю горіла оливна лямпа, а майже над дверима були викуті в камені великими буквами слова: «Все з Богом!»

У тій крамниці всі стіни аж під саме склепіння заставлені були шафами й поличками з ясеневого дерева, а на всіх поличках стояли слої з поливаної глини, всі однакові, а кожний гарно мальований і на кожнім латинський напис. Тут продавали на малу вагу, а там на велику. Але були тут також такі незвичайні речі, яких не було на поличках, найдорожчі та найкращої якости, все замкнені під ключем.

За тією крамницею позаду була кімната з вікном на подвір'я, сильно закратованим. У тій кімнаті два широкі столики, стіл із книжками й велика скриня, ціла залізна зі штучним замком на два ключі. У тій скрині були гроші й важні папери. Тут усе сидів Ляшкевич при однім столику, бо другий був для пана Шпитка до писання. На тім столику лежала величезна книга, що ледве її двигнеш, уся в білу віслячу шкіру і мосяж оправлена. Її нікому не вільно було рушити, наче б то якась святість була. У цій книзі записували, хто що панові Шпиткові і що кому пан Шпитко був винен, і які торги з якими купцями заключено, і скільки якого краму має бути на складі.

Не так то мені легко пішло обізнатися з усім, що мені треба було знати, щоб не їсти даром пана Ярославового хліба. Спочатку я замітав лише крамницю й контору, чистив аптекарську посуду. Потім казали мені ходити до складу помагати при вантаженні краму. Щойно коли я привчився більше, що слава Богу, щораз легше мені приходило, то став уже розуміти вагу і добре пізнав, що то є ґданська, а що вроцлавська, що норимберська вага, що таке лашт, що камінь, що квінтал, що безмін, що турецька ока, що шифунт, що гривна. А всі ті різні ваги вживано у львівських торгівлях, бо тут торгує і німець, і італієць і англієць і турчин, а кожен по своєму важить і по своєму платить: той угорськими червоними, той венецькими цекінами, той аспрами, той п'ястрами, той золотими, той левками і так далі без кінця, що тобі, чоловіче, добре треба, накивати головою, заки те все на рівну монету перерахуєш. Потім я вже і в крамниці помагав і ціну товарів затямив, як котрий платиться. Сам також умів я, що треба було продати і як записати; до того поміг мені не стільки пан Ілля, бо ніколи не мав часу, що Красовський. Він бувало у ванькирику до пізної ночі сидить зі мною, вчить мене вправно писати й рахувати.

Ляшкевич знав усе про мене, бо я йому з усього мусів висповідатися. Замовчав я лише про Семена, про жида Хаскеля і про цю залізну коробочку, бо вважав себе все під присягою. Знав також Ляшкевич сумну історію мого батька, котрого я ні на хвилину не міг забути, бо все ще сподівався, що вернеться, або що живого де в поганській неволі віднайду й викуплю. Ходив навіть Красовський зі мною кілька разів до Антона Жеребка, довідатися, що сталося з тією валкою, що то з нею мій батько поїхав був у Туреччину. Одначе Жеребка не було тоді у Львові, бо як «королівський післанець» саме поїхав був до Стамбулу і не скоро мав вернутися. Його справник лише жалю додав мені, бо, каже, як твого батька відшукати, коли цю валку в родопських горах, або як тамошні болгари кажуть: на Деспотовій Планині, задержали опришки, крам забрали, а хто не втік, того на турецькі ґалери продали.

Та я надії не тратив і того собі з голови не дав вибити, що сам піду до Туреччини і таки відшукаю батька. У Львові я наслухався стільки про людей, які 'втратили половину життя в ясирі у поганців, а таки вернулися і навіть таких живих показували мені. Стільки я тут бачив купців, що їздили поза моря і поза гори за торгівлею, а Господь їх здоровими приводив додому, стільки турків своїм крамом тут на самім львівськім ринку торгувало, що те, що мені ще недавно здавалося неправдоподібним і майже чудом, цього я тепер відважно був би піднявся, щоб лише Бог дав якусь таку нагоду та щоб я доробився якогось шага.

Хто йно бував у Туреччині, а я знав його, такого випитував я про людей, про дороги й тамошні звичаї, просив Ляшкевича говорити з міськими баришниками й товмачами, бо вони знали про кожного, хто приїхав до Львова з турецьких країн або туди вибирався. Як лише мав я вільну хвилинку, бігав між вірмен і питав, чи не прийшла якась валка та чи якась не відходить. Пан Шпитко й Ляшкевич, хоч знали мої замисли, і хоч уважали їх запальчивістю молодечого серця, але мені таки здавалося, наче б у душі хвалили мою синівську любов. Аж ось одного дня, коли ми в індермасі перебирали крам, помічник Ярема зовсім несподівано каже до мене:

— Івасю, то-то завидуватимеш мені, як довідаєшся! Я підслухав, що мене хоче пан вислати за крамом у Туреччину, не знаю лише, чи ще цього року, чи щойно на весну.

Я аж прискочив до нього, цілую його в руку й кажу:

— Пане Яремо, маєте брати якогось челядника, візьміть мене зі собою!

— Я радо взяв би тебе замість іншого челядника, — каже Ярема — бо без челядника пан Ярослав певно не вишле мене. Та воно не від мене залежить, і навіть говорити мені не годилося тобі про це. Думай ти про себе, а що я сказав щось, ані слівцем не зрадься, бо я пана розгнівав би. Але чув я також, що пан Захнович вибирається небаром у Туреччину, але лише до Добруджі за кіньми. Він певно поїде з тією валкою, що то її має провадити пан Гарбар.

Я вже роботи не міг добре докінчити, так мені ці Яремові слова перевернули все в голові. Все помилявся в товарах і наче сліпий щупав руками між коробками й міхами. Коли ми скінчили, прикликав мене Ляшкевич до контори, де був і сам пан Шпитко.

Пан Шпитко відразу каже до мене:

— Треба тобі справити пристойніший одяг, бо ходиш малощо не обдертий. Пане Ляшкевич, пішліть його з Красовським до пана Чесака, нехай йому такий одяг зробить, як іншим нашим челядникам.

Як лише з'явився Красовський, пішли ми під Галицьке передмістя до Чесака, того самого, що то з нами був у лісі, коли ми мали ту пригоду з татарами. Чесак мав власну каменичку. Називалася вона Клопотівська, а краще й не могла називатися, бо мав Чесак із нею тяжких клопотів, що аж страх. Одідичив її з великими довгами і все мусів гризтися з вірителями так, що частіше сидів у ратуші, ніж у себе в варстаті. Та ми якось застали його дома, а Красовський, як усе був жартун, каже: — Пане Чесак, збирайтеся ж що духу тай біжіть до пана Джурджія Боїма за щонайкращим фалендишем, потім поступіть до Дуче, нехай мерщій за вами спішить з атласами, табінами, оксамитами, злотоглавом, а за нідерляндськими форботами до Вовчка, за золотими ґудзиками до Кудличка золотника. Не жалійте нічого, бо ось той пан Іван на Білицях Біликовський зволив замовити собі у вас одяг, а має бути такий, як пристоїть сенаторському паняті!

Чесак розсміявся, але на мене глянув щирим оком, бо зараз пізнав мене. І вже забирався до міри, а тут Красовський: — А може лишилося вам іще щось з хотинської війни, хррр! з тої добичі, що ви її на турках мечем здобули, хррр! то переробіть на нього злотолитий везирський каптан або прикрійте йому що з тої султанської соболевої шуби…

— Або сирійте добре штани Красовському! — озвався нараз за нами якийсь приємний, хоч гнівний голос, наче срібний дзвіночок. — Або кажіть йому порядно вилатати шкіру в варстаті, або йому ліктем плечі перемірте, або зовсім уже переніцуйте того спудея, бо може навиворіт буде ліпший!

Обертаюсь і бачу: в самих дверях другої хати стоїть дівчинка, рік їй може тринадцятий, гожа наче ягода, з оченятами лискучими наче іскри та личком рум'яним від гніву.

— Панна Оленка! — озвався Красовський ніби переляканий. — Я й не сподіявся!

— І я також не сподівалася, щоб Красовський із мого батечка такі собі робив жарти! Красовський не сподівався, що я чую, а то поганий викруті Чого Красовський не сміє батькові при мені говорити, того нехай не сміє говорити, як мене нема! Я не позволяю, не позволяю!

Красовський забув язика в роті, а мені вперше притрапилося бачити це в нього. Бо він завжди мав відповідь готову на все і ніхто з нас ніколи не дорівняв йому язиком. Повертівся трохи на місці, наче б хотів щось сказати, але потім уклонився чемно і мовчки вийшов із хати.

Чесак за той час глядів на свою дівчинку наче на святий образ, увесь розрадуваний, а лице дивно роз'яснилося йому, що виглядав, як інша людина. Оленка прибігла до нього, обняла його раменами за шию, гляділа йому щиро-сердечно в очі та говорила: — Пощо ви, тату, розказуєте чужим людям про хотинську війну? Кожний знає, що ви там були в таборі та що чесно робили те, до чого згодилися, і що ви навіть не взяли заплати. Чи то не маєте мене, Оленочки, на це, щоб я слухала вашого оповідання? Чи Оленочка не цікава, не терпелива, та може не вірить, коли розказуєте їй?

Чесак нахилився до Оленки і тільки повіки моргали йому і вуси тряслися, а потім упало йому з очей кілька сльозин, великих наче горох, просто на волосся Оленки.

— Красовський добрий хлопець і я його дуже люблю, — каже до Оленки. — Він лише зі збитків таке говорить, от по старому, як то звичай у спудеїв.

Я тимчасом стояв і не знав, чи маю ще лишитися, чи йти, коли Оленка обертається до мене і питає: — А ти за чим тут прийшов?

— Мене прислав тут пан Ярослав Шпитко, у якого я служу, щоб пан Чесак зробив мені такий одяг, як іншим його челядникам.

— А ти з-під Самбора? — питається Оленка.

— З-під Самбора, — кажу. — А як панна Оленка пізнала?

— Бо маєш такий одяг, як під Самбором по селах носять.

Я трохи застидався, бо то був одяг уже старий і подертий. Я мав уже інший, ліпший одяг, а цей старий брав лише до роботи.

— Коли ти з-під Самбора, — каже Оленка, — то може ти чував про купця Зазуляка?

Того купця моя мама добре знала і, як це я свого часу згадував, просила його, щоб листи писав до львівських вірмен, чи не чули чого про мого батька. Так теж кажу Оленочці, а вона на те: — То мій вуйко: рідний брат моєї небіжки мами.

— Щоб ти знала, Оленочко, — відізвався тепер Чесак, наче б його хто відразу відмінив — що то той самий хлопець, про якого я тобі говорив, що пана Ляшкевича оборонив перед татарами! А як він з лука стріляє!.. хррр!.. Коли ми на тих татарів наперли, а було їх кількадесять коней… хррр… коли ми пустилися за ними в погоню… хррр…

— Як не чкурнемо зі страху в корчі!.. — відзивається нараз хтось у дверях, посміхається з Чесака, наслідує його голос і хропіння.

То був той італійський мулярчук, що то тоді також був із нами в лісі. Називався Мікеліно Палермі, як мені пізніше сказали у Львові. Ввійшов до кімнати якось так незамітно, що ми навіть не чули його. Станув собі проти Чесака зухвало та викривляється. Оленка зблідла, прискочила до мулярчука, відіпхнула його і крикнула:

— Негідний ледащо! Геть зараз із хати! Мулярчук, замість уступити дівчині, відіпхнув Оленку сердито, що аж заточилася і малощо не впала. Схопив мене на це такий гнів страшний, що я вже не міг здержати себе. Скочив я до цього хлопця, схопив його за горло, що аж закашлявся, і так із усієї сили припер його до дверей, що з тріскотом відчинилися, а Палермі вилетів і впав на вулицю.

Так то я заробив собі на одного ворога, бо відтепер мав я його у Палермі. Але і здобув я собі теж прихильність добрих людей, бо до таких Чесак належав душею і тілом, а між мною й Оленкою вже відтепер була велика приязнь. Написав я листа до мами, а Оленка вислала його до свого вуйка Зазуляка в Самборі. Я був так певен, що дійде. В листі писав я мамі, як Бог ласкаво допоміг мені, що я найшов добрих і чесних людей, що вже сам на власний хліб учуся працювати та що мені все щось говорить до серця, що батько ще живий, що до нас вернеться та що тут у Львові інший світ і нема тут таких посіпаків, як підстароста і гайдук. Усі, з ким я тут пристаю, чемні й ласкаві для мене. Навіть Довгань, усе хмарний і воркітливий, наче б усякому божому сотворінню був неприхильний, часом на мене веселіше глянув і нераз тягар за мене радо підніс, не давав мені самому змучитися.

Але ця пригода не довго тривала. Насувалася вже тяжка хмара над моєю головою, хоч я її ще не бачив і не прочував.

Ой, нависли чорні хмари…

Одного дня під вечір робили ми порядки в торгівлі, заки замкнути її. Я помагав при обмітанні шаф і слоїв із порохів. Робили це в нас усе раз на тиждень, у суботу, дуже пильно і того дня все замикали крамницю вчасніше. Пильнував тої роботи завжди Ляшкевич.

Коли я так стояв на драбині і глянув крізь відчинене вікно на Ринок, бачу йде попри нашу крамницю якийсь високий, рудий чоловік. Приглядаюся ліпше, і бачу, що це той самий німець, який був із підстаростою на лісовій поляні тоді, як Ґерґей приловив мене при копанні. Німець так гостро і так пильно глянув був тоді на мене, наче хотів мене собі добре на все запам'ятати.

Я відвернувся скоро від вікна, щоб мене не побачив. Серце забилося мені з жаху, а було чого лякатися, бо ж той німець був свідком, як гайдук Ґерґей упав від моєї руки, залитий кров'ю. Мало хибувало, був би я впав із драбинки, так дуже налякався того німця. Я вдав, буцім то я дуже занятий роботою і цілу голову сховав за великий слій, який я підніс одною рукою, другою ніби витираю порохи. А рука бігала мені сюди й туди, аж дивно було, що я нічого не збив. Але добре так сталося, бо той німець під саме вікно підступив і поздоровив Ляшкевича. Ляшкевич подякував, але в розмову не вдавався і німець пішов далі. Підіждав я хвилиночку, аж добре відійде, злажу з драбинки і питаюся: — Пане Ляшкевич, що то за чоловік поздоровив вас?

— То Фукс, каже коротко Ляшкевич — фактор радного Гайдера.

Не знаю вже, як я скінчив цю роботу, бо напомацки рухався з отвореними очима, а таки сліпий, і так мені було, як коли б то тільки моя тінь була у крамниці, а я сам десь далеко на іншому світі.

Побіг я до мого ванькирика, хоч іти спати було ще за рано. Та я хотів бути сам один, щоб не показувати по собі, що я неспокійний і дуже боюся. Цілу ніч намучився я, щойно над ранком заснув.

Коли пробудився другого дня, а була це неділя, ніщо вже мені з того не було в голові, що мені вчора не давало заснути. А одна дурничка, що Чесак зробив мені новий міщанський одяг і що сьогодні вберу його вперше, так мене врадувала, що життя здавалося мені приємне, а світ гарний, як ніколи. Коли я вже зодягнувся, таким чепуруном здався сам собі та таким інакшим від учорашнього, що подумав собі: Нема вже вбогого Івася, я тепер пан! І зараз вибрався на місто.

Насамперед хотів я піти до церкви. Вийшов на браму, коли бачу й очам своїм не вірю: кільканадцять кроків від мене йде гайдук Ґерґей, а з ним цей турецький жид Хаскель. А обидвох веде золотник Льоренц, той самий, що я його пізнав у цій пригоді з татарами!

Скочив я назад і сховався в браму, щоб мене гайдук Ґерґей не пізнав. І вже не знаю, чого я більше зазнав у цю хвилю: жаху чи радощів? Я ж досі вірив, що вбив Ґерґея. І вічно був мені перед очима труп у крові на поляні, а тут бачу його: йде живий і здоровий та ще більш опасистий на лиці і ще більш череватий.

Упав мені великий тягар із душі й сумління, що я не вбивник, за якого мав себе. Про рудого жида я вже в Кульчицях знав, що його козак на смерть не вбив, лише поранив тяжко. Але говорили також, що вже не поможе йому ніякий лікар і що мусітиме вмирати. То і тому я був радий, що Семен таксамо як я, не душогуб.

Та за цією першою радістю прийшли зараз прикрі думки. Пощо Ґерґей приїхав до Львова та чому з ним Хаскель? Не про що іншого певно їм ідеться, а про Семена. Коли ж їм ідеться про Семена, то і про мене справа. Бо про Семена ніхто не знає, де пропав, а про мене було легко довідатися, бо я за посередництвом Оленки писав до матері. А мати із самої втіхи певно іншим розказувала, що я у Львові на добрій службі в добрих людей.

Думаю так, укритий у брамі, тай дивлюся за ними, куди йдуть. І з дива мені не може зійти, що то за спілку має з ними золотник Льоренц і куди їх веде? Перейшли ринок від південної до західньої перії. Льоренц підпровадив їх під одну каменицю, вказав їм браму і вернувся, а вони обидва ввійшли до сіней. Я знав, що то була камениця радного Уберовича. Його тоді саме вибрали міським війтом і він з лавниками суди судив. Нераз мене Ляшкевич або сам пан Шпитко посилав до нього. Льоренц вернувся, йшов як до костела Домініканів. А я, коли побачив, що тамті лишилися у війтовій камениці, біжу що сили за ним, а як добіг до нього, вітаю чемно тай кажу:

— Пане Льоренц, що ви цього турецького жида тай цього другого черевайка вели кудись ринком?

— Пан Седмирадський післав мене з ними, щоб я показав їм, де живе пан Уберович. Вони мають до нього важне діло, як до війта, — каже Льоренц.

— А що то за люди й відкіля? — питаю, буцім то їх не знаю.

Той один, у довгому жупані, турецький купець, каже навіть, що султанський, а той другий — то гайдук із самбірського замку. Приїхали у важній справі. Коли б ми мали те, за чим вони шукають, гей! гей! питали б, що Львів коштує!

— То хіба цілої фіри золота і срібла шукають, ну, може й кілька фір — кажу на те.

— Коли б то були фіри золота або срібла, лекціє могли б найти. Та те, що забрано тому жидові, змістилося б у моїй пригорщі, а таки за нього купив би половину Ринку!

— Що ж би то за диво було? — викликнув я тай говорю далі, щоб золотника потягнути за язик. — Жартуйте здорові, пане Льоренц, з мене простачини.

— То не жарти, а щира правда. Бо то брилянт або найщиріший діямант, дуже великий і найчистішої води. А за такий діямант, то і сотні тисяч дукатів платиться! Коли б ти мав діямант лише такий, як зеренце гороху, то вже за нього пару волів купиш, що ж доперва тоді, коли діямант такий, як голуб'яче яйце! Такий то діямант пропав цьому турецькому жидові.

— У Львові пропав йому? — питаюся Льоренца.

— Не у Львові, але десь недалеко Самбора. Напав його там у дорозі якийсь козак, порубав страшно, в полі майже неживого покинув, а з діямантом утік.

Мені дух заперло, як я почув ці Льоренцові слова і так мені душно зробилося, що й словечка не міг промовити. Насилу якось держався, щоб нічого по собі не дати пізнати. А як лише трохи охолонув, питаю золотника:

— А що то за справу має з цим жидом і з цим діямантом пан Седмирадський?

Що за справу? Пан Седмирадський славний золотник, не лише тут у нас, але й у Туреччині, і в Москві, і в Німеччині, добре його знають. Він же ж стільки літ торгує дорогоцінними каменями. Царський скарб у Москві, то ще йому цілі тисячі тисячів винен за дорогоцінні камені, діяманти, сафіри, рубіни, ізмарагди… Та що тобі говорити, коли ти дурний на це.

— То я й цікавіший, пане Льоренц, і буду вам вдячніший за те, — кажу покірно, щоб золотника заохотити до оповідання.

— То ж, мусиш знати, що мій пан-майстер уже давно відібрав листи в справі цього зрабованого діяманту. Мав йому прислати листа князь Семигородської землі, Бетлен Ґабор, що то вже був згодив собі камінь у цього турецького жида. Ішлося тільки про те, щоб його мій пан побачив і оцінив його вартість. Потім мав післати камінь в Амстердам до Нідерляндів. Там діямант мали ошліфувати, бо то ще сирий камінь, такий, як вийшов із землі. Розказував нам пан Седмирадський, що вже давно чув про цей камінь і що дивні чутки ходять про нього, наче в казці. Мав його дуже знатний турчин, султанський баша. Тому баші забрали камінь козаки у Варні над Чорним морем, опісля козакам відбив цей камінь баша. Та за якийсь час він сам із діямантом попався в козацькі руки, від козаків купив його той турецький жид. Має той діямант свою назву. Бо дуже великі діяманти, тому що їх вельми мало на світі, мають — так як люди — свої назви. І так є один величезний, що називається Когінур, інший називається Могол, а ще інший Фльорент. А той, що його забрав жидові якийсь козак — як розказував пан Седмирадський — називається Пророк Магомет.

Більше знати мені не треба було! Пророк Магомет! То ж у цій маленькій залізній коробочці є скарб, за який можна купити коли не Львів, то бодай половину Ринку! А я бідний хлопець, челядник у торгівлі пана Шпитка, я селянська дитина без даху і хліба, я повірник і сторож того скарбу, за який проливали кров і за яким князі листи розписують! А той камінець такий чудодійний, такий дорогий, що цілою фірою золота не заплатиш за нього, лежить у ванькирику в моїй убогій скриньці. Нема в ній нічого, лише кілька сорочок, стара кульчицька сукманка, пара подертих чобіт і молитовник.

Першою моєю думкою було бігти зараз додому, побачити, чи залізна коробочка є ще в цій убогій скриньці, що навіть замку не мала. Останніми часами я зовсім забув про неї і не бачив її вже давно. Іду додому, але не від Ринку, бо боявся стрінути Ґерґея, лише від вулиці, що з-заду недалеко міського муру, бо камениця пана Шпитка мала два входи. Застаю задню браму замкнену, бо її в неділю все на цілий день замикали, а я це тоді забув у поспіху. Хочу вертатися до Ринку, коли чую, що мене хтось із заду сильно схопив за рам'я. Оглядаюся і наче опира побачив, стою неповорушно, наче закаменів із нечайного страху.

Наді мною стояв Фукс і вп'ялив у мене свої зеленкуваті і світлі мов у кота очі, а на устах у нього був усміх, що виглядав мені ще страшніший. Не сказав ані слова, лише стиснув моє рам'я ще сильніше й повів мене зі собою. Я йшов хвилину без волі, наче бездушна худобина, та як осьтак уйшов кільканадцять кроків, шарпнувся з усієї сили, хотів вирватися. Одначе Фукс іще сильніше стиснув мене рукою та потягнув далі за собою.

— Пане Фукс, — кажу — пустіть мене, чого шарпаєте мене!

— То ти знаєш мене? — каже і веде мене далі.

— А ви мене знаєте? Що я вам винен і чого хочете в мене?

— Ти Івась Білик із Кульчиць, — каже Фукс спокійно, але так гостро, аж мене зморозило. — Ти Івась Білик і коли не підеш зі мною тихо, спокійно, покірно, як приятель із приятелем, то пам'ятай, що лише пальцем кивну, а перед тобою наче земля розступиться, зараз тут буде Ґерґей і війт, а за ними міські посіпаки.

І приклав палець до уст, казав мені мовчати і знову так грізно глянув на мене, що мені поза шкіру наче мурашки пробігли. Не було що надумуватися довго. Коли б я був боронився і кричав, могло лише ще гірше бути зі мною. Тому я сказав собі, що краще йти на божу волю з тою страшною людиною, ніж відразу на ратуш до в'язниці, у страшніші ще може руки Ґерґеєві, війта, міських посіпаків, а хто зна, чи і не ката?

Так увійшли ми в Руську вулицю, а з Руської на ріг Ринку і до фатрівської камениці. Там жив Фукс. Ми ввійшли на перший поверх. Фукс застукав голосно до дверей. По хвилі відчинила нам стара, погана баба, з головою завиненою в жовту хустку, з-під якої вилазило сиве розкуйовджене волосся. Фукс дав знак цій бабі, а була це його мати, щоб собі пішла. Коли ми вже були самі в кімнаті, Фукс пустив мою руку, замкнув двері на ключ, сів на стільці та глядів на мене мовчки, наче кіт на зловлену миш. Я тимчасом уже трохи прийшов до себе, набрав трохи відваги тай став думати над собою, що то робити б та як видістатися з тієї матні? Я був уже великий хлопець, шіснадцятилітній, на мої літа доволі сильний. Тож глянув я на Фукса пильно, наче оком хотів змірити його й переконатися, чи дамся йому, чи ні, тай чи силоміць не видруся з рук того лихого чоловіка. Але Фукс видно зараз відгадав, що в мене на думці і що на очах, бо глянув на мене пронизливо, добув із піхви мечика, торкнувся пальцем вістря тай знову сховав, а потім так глянув на мене, наче хотів сказати самими очима: Не туди, братіку, дорога!

— Тепер можемо побалакати собі — сказав Фукс по хвилині.

— Я з вами, пане Фукс, не маю ніякої справи, — кажу.

— Але я маю з тобою — каже він на те. — Мусиш знати, що Ґерґей живий і приїхав із рудим Хаскелем до Львова.

— Ну й що з того — кажу вже сміливіше та бутніше.

— А те, що вони приїхали за тобою, щоб тебе схопити й дати на ратуш за те, що ти вбивник і злодій.

— Це неправда — кажу.

— Хоч і неправда, та вони так скажуть. А я хочу тебе рятувати. Ти мав спілку з козаком Тимченком, ти з ним напав Хаскеля й зрабував те, що жид мав при собі. Разом ви це закопали в лісі, а потім ти викопав.

— Я нічого не викопував — кажу.

— Ба, я це ніщо бачив у твоїх руках у шкіряному мішечку там у лісі.

Я онімів на таке. Досі ж думав я, що ніхто з них цього не бачив.

А він дальше: — Що це було?

— Не знаю нічого! — сказав я на це твердо. А він знов: — Де ти це подів?

— Не знаю нічого — я все своє.

І хоч він грозив мені і тюрмою й шибеницею, я не сказав нічого.

Тоді він уже лагідніше: — Дурний ти! На тортурах виспіваєш усе. А користь матиме з цього жид. А так мав би користь ти і я.

Так спокутував він мене, та я подумав собі: Хоч би прийшлося й згинути, додержу присяги. І вже хотів я так відповісти Фуксові, коли хтось застукав у двері. — Хто там? — питає Фукс.

— Отворіть, будь ласка! Це ми, я і пан Хаскель — обізвався голос за дверима.

Я пізнав голос Ґерґея.

— Аж тепер я пропав — подумав я собі — у два вогні попався. Та склалося інакше. Фукс ухопив мене за руку й повів до маленьких дверцят, отворив їх і друлив мене туди. Я злетів наче на якісь вузенькі східці, а кругом мене темрява.

Зараз підліз я вгору назад під двері, слухати, що говоритимуть. І чую: — А то лихо, що хлопця ще не маєте — каже Фукс.

— Його зловлять, а ви ходіть на ратуш, як свідок, що ви бачили, як цей хлопець у лісі копав і вдарив мотикою пана Ґерґея.

А Фукс: — Це все дарма, коли не маєте хлопця. Його не найдуть, бо втік.

— Утік? Куди? — скричали обидва.

— У Львові є чотири виходи, дві брамі, дві фірті — певно одною з них утік.

— Е, вам жарти в голові, а нам під ногами горить — кажуть обидва.

— А мені не горить, — каже Фукс спокійно, — бо я так, гейби мав його в кишені. Та за дурно не виявлю його вам.

Тут стали торгуватися за мене. Довго торгувалися. Жид давав сто, двісті, триста й п'ятсот дукатів, та Фукс не хотів відступити від тисячі.

Жид не мав при собі стільки грошей. То й рішили, що поїдуть до Винник, де жид мав свояка, який виручить йому потрібну суму. Фукс виняв ключ із дверцят і за хвилю вийшли всі три.

Втеча

Я аж лекше відітхнув, як вони відійшли, хоч і свідомий був у якій я небезпеці. Сливе безвихідній. На всі боки забезпечився драбуга: чи сяк чи так, йому все зиськ. Або мене страхом візьме й видам йому цю прокляту викопану скриночку й діямант буде його, а як ні, то віддасть мене жидюзі й дістане обіцяних тисячу дукатів. Та хоч би я й видав йому діямант, то живий не вийду з його рук; не схоче він мати свідка й жде мене те саме, що цього венецького доктора Курція, про якого оповідав мені Довгань, що Фукс його спрятав, а маєток загарбав і так вкінці злочин заховав, що досі ніяк не могли попасти на сліди. І стало мені ясно, що мушу відсіля втікати й то заразісінько, заки вони вернуться з Винник. Став я розглядатися довкола, бо очі вже привикли до темряви. Була це невеличка кімнатка. Згори падало слабесеньке світло невеличкими щілинками з-надвору. Очевидно є там вікно, але закрите віконницею. Та вікно так високо, що годі досягнути його рукою. Став я шукати чогось, що по ньому міг би видістатися нагору. Найшов якусь дерев'яну скриню й підсунув її так, щоб з неї можна досягти вікна. Виліз на скриню, станув на пальцях і шарпнув дошку, що була прибита замість віконниці. А скриня піді мною трісь-трісь, а я гу-гуп, як довгий, на землю.

Зірвався я зараз на рівні ноги. А в кімнатці вже ясно, бо та дошка вже не заслонювала вікна. Приступаю до паки, а на ній віко заломалося й тому я впав. У паці різні, різнісінькі папері й книги якісь. Сів я на паці й думаю, що мені діяти. А все дивлюся в це кругле віконце, що одно-одиноке могло бути виходом для мене з цеї тюрми. Та чи продістануся я крізь нього? Воно дуже маленьке. При тім став я розглядати папері. Не розумів я їх, бо всі були писані по латині. Було там ще кілька плящинок і довгий кинджал.

Впав мені в очі насамперед кинджал, бо міг мені бути дуже пожиточний у потребі. Взяв я його в руку і виняв із шкіряної піхви; трохи була його ржа над'їла, але ще був гострий і як зброя міг добре служити. Згорнув я потім папері тай хочу їх назад укинути до скрині разом із тими плящинками, коли на однім із них падає мені в очі виписане більшими буквами назвище: Андрій Курцій. Я кинувся на ці папері та дякував у думці Красовському, що навчив мене читати, бо переділе я ледве з друкованого вмів читати, а писаного ні в зуб. Було тих паперів кільканадцять штук. Я хоч не міг усього не лише розуміти, але навіть і відчитати, то ясне було, що все це торкається того венецького доктора Курція, що то задержався був у Фукса у Львові та так загадочно згинув без сліду і без вісти. Мене зморозило, я здеревів. Здавалося мені, що з тих паперів тече кров і що як добре зачну заглядати по кутах між те хламіття, найду там трупа. Дзвонило мені в ухах, і вже з тих паперів стало мені зовсім певне, що Фукс убив доктора Курція та що так же, мене вб'є. Тепер було мені ясно, що маю лише двоє перед собою: втекти або вмерти, а третього нічого нема.

Забрав я всі папері по докторові Курцію, зробив із них один звиток і сховав добре в кишені. Я знав тепер, що коли вийду звідси живий, буде то страшна збруя проти Фукса, далеко страшніша, ніж той кинджал, який я мав у поготівлі, та що тоді Фукс ще краще буде в моїх руках, ніж я сьогодні в його.

Але як утекти? Сказано, одинока дорога була крізь віконце, але щоб туди видістатися, треба було дістатися до вікна, протиснутися через нього лежачи на животі, ногами до подвір'я, головою до комірки, бо воно було занадто тісне, щоб інакше це зробити. А щоб тим одиноким способом видістатися крізь вікно, треба було знов уставити собі ніби руштування, таке високе, щоб зрівнялося з віконницею. То було найважніше і до того я зараз забрався.

Треба було насамперед присунути цю велику й високу скриню до самої стіни під вікно. То була нелегка робота, бо скриня була дуже тяжка, а долівка із цегли дуже нерівна, то й посувати по ній тягар було дуже тяжко. Не гаючись, узявсь я до цього. Припруся до скрині з усієї сили, що аж ребра тріщать мені, то ледве на цаль рушу її. Піт уже ллється мені з чола, руки вже опадають з умучення, хребет страшно болить, а прокляте скринище ледве на пів ліктя посунулося, як слимак по піску. Але ж тут про життя йде або про смерть, тож що впаду на силах, то знов змагаюся, останнього віддиху добуваю, а не перестаю. Що хвилинки мушу переривати це прокляте посування, бо хоч скриня страшенно тяжка, то прецінь не мусить бути повна, бо як лише посуну по цеглі, то зараз задуднить і задзвонить, наче б у ній товклися самі ланцюги.

Багато часу витратив я на посування того скринища і вже добре було ополудні, коли нарешті присунув її під саме вікно. Тепер узяв я той стіл на двох ногах, але що ж я вдію з ним, коли на скрині не буде стояти? Оглядаюся за чимсь, з чого б можна дочепити йому дві ноги. Ніде нема ні шматка дерева ні патика. Вже не знаю, що зроблю, коли впадають мені в очі старі запорошені книги на долівці. Укладаю їх під стіл замість бракуючих ніг і бачу на велику втіху, що тепер стіл сильно стоїть, а від нього до фрамуги вікна лише малощо не дістає.

Треба було тепер поглянути, що є за вікном. Вилажу на це моє руштування, обережно, щоб книжки не висунулися і щоб усе не завалилося піді мною. Бачу тепер, що віконце має два крила, а в них самі малі шибки, запускані на олово. Відчиняю і бачу, що одно крило на завісах і дасться легко виняти, але друге нерухоме, прикріплене в самім мурі. Треба його силою вилупити. Пробую руками, не йде. Злажу наділ і малощо не перевертаю собою всього, але якось пішло. Беру зі землі той кинджал по докторові, а як вийшов я знов нагору, беруся ним лупати рями від вікна. Щастя, що, хоч і тверді були, але від часу і непогоди вже надпорохнявіли. Інакше, хто-зна, чи на час зробив би я був цю роботу, бо кинджал уже до неї не надавався, лише дзьобай та дзьобай, а успіху не видати-

Вкінці виняв я ціле вікно і всуваюся в отвір, а бачу на мою втіху, що доволі великий, щоб пересунутися плечима. Розглядаюся раз, лежучи у вікні на мурі, що був широкий, вихиляю голову, що там надолі? Бачу дуже тісне подвір'я, довкола замкнене високими мурами, а всі мури сліпі, нема в них ніодного вікна. Один із тих мурів, лівий, то був очевидно від Зарваниці, другий, що напроти мене, від Шкотської улиці, третій по правій, від камениці радчині Кореньовської. Дивлюся на саму долину, під себе, і бачу тут, на мою втіху, двері. Вони не можуть провадити деінде, лиш у сіни тої камениці, в якій я замкнений. Коли мені пощастить опуститися на землю, то матиму куди вийти на Ринок, а я вже боявся, що з того зовсім замурованого подвір'я нема виходу, і що я знову найдуся в клітці.

Тепер, як спуститися наділ? Вертаюся на це моє руштування, злажу на долівку і скоро бачу, що то менший клопіт, бо ж полотна маю аж забагато. Напсував я того полотна більше ніж було треба, не дбав, що Фуксиха буде гніватися. Надер його в паси і нав'язав стільки, що не з одного поверха, але малощо не з ратушевої вежі був би міг спуститися на ньому. Не знав я тільки, де прив'язати цю линву при самім вікні, тому прив'язав її до двох залізних вух, які мала по обох боках ця кована скриня, переволік поза стіл, а звідтам мала піти через вікно. Одначе я ще не пускав її, доки не буде пора на це, а здавалося мені, що щойно, коли западе вечер, буде найкращий час до втечі. Коли вже зробив це все, поклався на долівку, бо вже мене всі кості боліли від змучення і сам не знаю, як і коли, заснув собі в найліпшеСтрах мене зняв не малий, як я пробудився, бо вже смеркалося. Сердився я сам на себе, що я такий необачний та не боронився перед сном. Бо ж легко було заспати аж до повороту Фукса, а тоді вже небуло б для мене рятунку. Зірвався я, наче б хто мечем замахнувся на мене, поручив себе Господу Богу і Пресвятій Діві тай забрався до діла. Щоб могти назадгузь на череві пересунутися крізь вікно, треба було ще підвищити руштування. Помогли мені до цього дві порожні дерев'яні бочки, які я уставив на самім верху днами догори, як можна було найбезпечніше. Я подумав теж про те, що коли буду пересуватися крізь вікно, мусітиму взяти лікті й руки з линвою під себе, а як перепихатисьму назадгузь, поздираю собі долоні до муру віконної фрамуги, — тому як далося, я обвинув руки полотном.

Виліз я на верх мого руштування, схопився сильно линви, зробленої з полотна, присів рачки, а потім ноги всунув у вікно і став сунутися назадгузь. Не було то так легко, як мені передше на око здавалося; не мав я до чого спертися, а ціле те моє руштування могло завалитися з чогонебудь; то ж я наче вуж мусів попихати сам себе, а потім наче щука кидати собою назад, щоб висадитися з вікна. Коли я вкінці більшою половиною вже висунувся і кинувся з усієї сили назад, так страшно потовкся в руки і в голову, що малощо не втратив притомности та не випустив линви з рук, а тоді певне був би впав і скрутив собі в'язи. На щастя видержав я це якось і найшовся надолі.

Скочив я до тих одних дверей, що були на подвір'ї, перебіг довгий темний хідник і впав у сіни кам'яниці, з сіней у браму, з брами на Ринок. Я не думав над цим передше, куди мені рятуватися, як уже буду вільний. Тому навгад беруся до Руської вулиці. Ледве я пробіг кільканадцять кроків, чую, хтось біжить за мною і кричить, щоб мене держати. Пізнаю з жахом, що це Фукс. Що маю лише віддиху в грудях і сили в ногах, біжу стрілою, коли нараз впадає мені в дорогу цей мулярчук, італієць Палермі, схопив мене за горло і кричить:

— Чекай, злодію!

Хочу йото насилу відтрунути і був би я його відтрунув, але в тій хвилі хапає мене Фукс за барки. Вириваюся, як можу, копаю ногами, шарпаюся, пробую кусати — все дарма, держать мене кріпко оба, а Фукс до своєї кам'яниці з усієї сили тягне мене. Коли я так гадаю, що я вже пропав, бо навіть кинджала не можу видістати, щоб боронитися, так мене сильно держали, один за горло, другий за обі руки, нараз якісь велетенські ручища замахнулися біля мене в сумерку, одна хапає за шию Фукса, друга Палермія і заки я шарпнувся далі, бевх, обидва лежать на землі. В тій хвилині хтось схопив мене за руку тай каже на вухо: — Втікай за мною!

Був це Довгань. Заки ті два підвелися зі землі, він уже відсадився далеко до Босацької фірти, а я за ним.

«Довгань свідомий»

Я біг за Довганем, не знав куди: насамперед до Босацької фірти, відси здовж міського муру аж до Вірмен, від Вірмен знову попід дім пана Штанцля Шольца назад до вулиці Божого Тіла. Аж вкінці бачу, що ми зробили ніби коло тай добігаємо до задньої брами кам'яниці пана Шпитка. Тут Довгань задержався, виняв із кишені ключ, відчинив браму, потрутив мене до сіней тай зараз замкнув. Станув я задиханий, а як лише трохи відітхнув, питаюся:

— Довгане, а шукали мене тут із ратуша?

— Шукали, — каже Довгань і тягне мене за собою до індермаху.

Я був без шапки, бо лишилася у Фукса. Toж кажу йому, що мушу взяти собі стару шапку з мого ванькирика. Пустив мене, але йшов слідом за мною. Вже було зовсім стемнілося. Йду на помацьки в кут, де стояла моя скринька, а мав я на думці не шапку, але цю залізну Семенову коробочку. Чи є ще вона? Шукаю — скриньки моєї нема.

— Довгане, а моя скринька? — питаю переляканий — може забрали мені її?

— Може були б узяли, — каже Довгань, — але я її завчасу сховав. Є в індермасі за белями бавовни. Іди й ти зараз туди, сховайся за белею, а з Фуксом не заходи собі!

— Довгане, хай Бог заплатить вам за те, що ви мене живого видерли цьому злюці! В саму пору було, бо коли б не ця щаслива нагода, вже було б по мені!

— То ніяка нагода, — пробурмотів сторож. Бо у нього все так було, коли говорив що — я тебе рано здалека бачив, як ти з Фуксом за панбрат ішов. Я ввесь час мав Фуксів дім на оці, а коли тебе не було і пан Ілля розпитував, а Красовський і Чесак приходили, добре я їм говорив: Фукс! Вони сміялися з мене, а моя правда була: Фукс.

Завів мене до склепу між товари, де вже була моя скринька. Я ніби шукав шапки, а хопив за сукманку, нащупую, залізна коробочка є! Виняв я її й крадьки сховав у кишеню, хоч і так Довгань був би не міг бачити, бо в індермасі була темна ніч.

— Довгане, — кажу я тепер — заки розвидніється, мене вже тут не буде. Така Божа воля, що хоч я нічого злого не зробив, мушу втікати перед злими людьми. Одначе мушу бачити пана Ляшкевича, конче мушу. Маю вельми важну справу до нього. Чи пан Ляшкевич дома?

— Пан Ляшкевич нагорі, а пани на вечері з тим купцем, що приїхав.

— Ідіть же до нього, благаю вас, ідіть і викличте його мені. Скажіть: маю важне діло до нього. Не моє діло, чуже, але важне, дуже важне. Ідіть же, прошу вас! Я вам лиш одно скажу: Фукс!

Довгань надумувався трохи, але пішов. А певно це його найбільше переконало, що я Фукса назвав. За хвилину вернувся з ліхтарнею, а за ним прийшов Ляшкевич. Не сказав до мене ні слова поглянув лише мені в очі, та здавалося мені, що не з гнівом, а наче з жалем і смутком.

— Пане Ляшкевич, не про себе хочу я вам говорити, не пора тепер на це. Але візьміть отсі папери тай несіть їх зараз до пана Шпитка й до цього купця з Венеції, брата доктора Курція! — кажу я тай витягнув із кишені папери, що їх найшов у коморі у Фукса і даю йому їх до рук.

— Що то за папери й відкіля маєш їх? — питається Ляшкевич.

— Фуксові забрав я їх, а що в них, подивіться.

Ляшкевич узяв папери тай пішов, а Довгань зачинив залізні двері від індермаху тай також відійшов. Пройшла добра година, коли я почув знову ключ у замку й увійшов Довгань.

— Пан Ляшкевич каже тобі йти до нього — каже й іде з ліхтаркою наперед.

Пішов я за ним на другий поверх, де була Ляшкевичева кімната. Застав я його самого. Знову глянув на мене так само як передше, з жалем і смутком, а мені це прикріше було, ніж коли б накинувся на мене з гнівом.

— Говори, як дістав ти ці папери? — питається.

Я розказав коротко, що вранці Фукс мене насилу запровадив у свою хату, що замкнув там мене у темній коморі, що я найшов там ці папери та втік крізь вікно. Але що зайшло між нами, цього й словечком не згадую. Ляшкевич каже на це: — Яке тобі діло з Фуксом?

Мовчу хвилинку, не знаю, що сказати, а вкінці кажу:

— Фукс хоче мати від мене оте, чого я йому не можу дати й хоче знати те, чого я йому не скажу.

— Ані мені?

— Пане Ляшкевич, — сказав я і цілую його руку — пробі, не гадайте зле про мене! До часу вірте, що я не злочинець і на совісті не маю ніякої вини. Не викажеться на мене ніщо, але я сьогодні сам не в силі оборонитися, хоч як бажав би цього.

— То не кажи мені, — каже Ляшкевич — коли не хочеш, або не можеш. Я навіть не рад знати. Волю вже так. Та мусиш знати, що у пана Шпитка не можеш остати, а у Львові також ні. Шукав тебе пан війт, хотів тебе на ратуш. Пан Шпитко казав, що тебе вже нема дома. Коли ж ти вернувся б, обіцяв зараз ставити тебе в уряді. А цього тобі не треба говорити, що пан Шпитко додержить слова.

— То маю зараз іти? — питаю.

— Через ніч уже лишися і завтра ввесь день, але щоб тебе око людське не бачило. Один лише Довгань буде знати про тебе. Тридцять літ служу панові Ярославові, а за ввесь той час я ні разу не збрехав. Та коли спитає мене, скажу, що тебе нема. Ти вирятував мене з нещастя, може й від смерти. Тому й я тебе хочу вирятувати з нещастя а може також від смерти. Але вже сквітуємося. Вже нічого більше не можу зробити.

Великий жаль стиснув мене за серце, що трачу і добру славу й добродія, що ті всі чесні люди, котрих мені Бог дав був сироті, за злочинця тепер матимуть мене та що знову мусітиму тинятися по світу, наче собака бездомна. Я розплакався і від цього плачу слова не міг промовити.

— Бог тебе не покине, радше стелиться тобі тепер дорога, на якій можеш доступити великої ласки, — потішав мене Ляшкевич — коли ти варт її. Чого ти так дуже бажав, тепер маєш: поїдеш у Туреччину!

— В Туреччину! — скрикнув я і власним ухам не вірив.

— То Боже Провидіння. Папери, що ти їх забрав із дому Фукса, я віддав братові доктора Курція з Венеції. То цирографи і записи на великі суми, що належать його небіжчикові братові. Без цих паперів, хто зна, чи був би він їх коли-небудь відібрав, а в них лежать великі багатства. Отже пан Курцій, вдячний за це, призначив для тебе десять цекінів. У твоїй скарбонці призбиралося також трохи гроша, разом то дасть суму. З цим можеш батька шукати. Дорога не буде тебе коштувати ні там, ані назад, коли Бог щасливо поможе.

Я впав до ніг Ляшкевичеві, хотів цілувати його ноги, але він не допустив до цього і говорив далі: — Так зложилося на твоє щастя, що позавтра виїздить пан Гарбар із валкою до Туреччини. Попрошу його, щоб узяв тебе зі собою. Поїдеш як його челядник. Дам тобі також листа до Рущука до василіянина о. Володимира. Він там тепер є тай знає про багатьох християнських бранців. Може він що чував про твого батька, то поможе тобі. І гроші і лист передам тобі завтра вечором Довганем. Як найти пана Гарбаря, також дізнаєшся від Довганя. Завтра ввесь день пересидь у криївці, щоб тебе, сохрань Боже, ніхто не бачив, бо йде про твою голову.

Сказав це Ляшкевич і відійшов мерщій, не дав мені навіть часу подякувати. Довгань замкнув мене на ключ. Поклався я на порожніх мішках, але не спав ні трохи. До мене ніхто не заглянув, крім Довганя. Він приносив мені їсти, але нічого не хотів говорити, лише по давньому наче ведмідь бурмотів.

Сидів я сам і думав. Тішило мене, що їду в Туреччину шукати батька. Та одно журило мене: що робити з діямантом? Взяти цю прокляту коробочку зі собою чей же не можу в Туреччину? Бо хто зна, які там мене нові пригоди чекають? А лишити? Де? Кому? А коли б я її й хотів закопати, вже не можу, коли до самого виїзду з Гарбарем мушу сидіти замкнений.

Діждався я вкінці вечора. Коли вже добре стемніло, чую ключ у замку, відчиняються двері й увіходить Довгань. Бачу, що не такий, як усе: чогось вдоволений. Приніс мені вечерю, а коли я взявся їсти, він несподівано махнув рукою, наче б уже чомусь був кінець, наче б щось уже запало, і каже: — Фукс!

— Фукс! Утік Фукс!

І розказує мені, що Фукс утік певно тому, що я забрав йому папері доктора Курція, з яких виходить, що то він убив його. Зараз на другий день після моєї втечі війт із присяжними і кількома людьми вибралися до нього, щоб перешукати цілу хату. Познаходили якісь речі цього венецького доктора, але самого Фукса не дістали. Пропав без сліду, звітрив, чим усе пахне — та що вкінці завтра далі шукатимуть і копати в пивницях, чи не найдуть де трупа. Коли Довгань скінчив оповідати, сказав іще на відхідному:

— Опівночі прийду. Підемо до пана Гарбаря. Я попросив ще Довганя піти зі мною до Чесака, бо маю сказати йому щось дуже важне. Довгань по короткій надумі згодився. Відчинив мені задню браму камениці, але самого мене не хотів пустити, а йшов зі мною.

Клопотівська камениця, що в ній жив кравець Чесак і що була його власна, була — як я вже давніше згадував — зараз біля міського муру, недалеко Ринку. Пересунулися ми в темноті, ніхто нас не пізнав, а й мало хто стрінув. Довгань ждав на мене біля кам'яниці. Я ввійшов до середини, бо ще було відчинено. Челяди вже у варстаті не було. Сидів лише Чесак із Оленкою при вечері. Коли побачили мене, обоє скоро встали від стола. Гляділи на мене, наче б я прийшов із того світу. Поздоровив я їх чемно тай кажу:

— Пане Чесак, приходжу попращатися з вами і з панною Оленкою тай від щирого серця подякувати, що ви були такі добрі для мене. А прошу вас, пане Чесак — і панну Оленку прошу, не вірте, коли б хтось лихе говорив про мене. Бо я не почуваюся до нічого злого тай Бог свідком, що я в сумлінні моїм не винен.

Чесак дзвонив ложкою по мисці, очі спустив уділ, видно не знав, що має сказати на те, а Оленка також нічого не говорила. Гляділа мені просто в очі, бистро, наче б хотіла відчитати мені з очей і лиця, чи говорю я правду. Я не спустив очей, бо не мав чого соромитися в душі, а Оленка питається: — А куди Бог провадить?

— У Туреччину з валкою їду, зараз на світанку.

Стали мене тепер випитувати. А я, що міг говорив, а серце мене боліло, що цим добрим людям усього не можу сказати й скриватися мушу перед ними з власною правдою, наче б то була нечесна справа і не моя, але крадена. Оленка приобіцяла мені, як я просив її, що своїм вуйком, Зазуляком, дасть знати мамі до Стрілкович, що зі мною сталося, що здоровлю її і прошу, не журитися, бо Бог дозволить мені вернутися з цієї мандрівки, може й не самому. Я вже хотів іти, коли Оленка попросила мене заждати хвилинку, а сама вибігла до другої хати.

По хвилині Оленка вернулася. Принесла щось із другої хати, подає мені тай каже: — Нехай Івась усе носить це на шиї, а Божа Мати нехай хранить його тай разом із батьком здорового поверне додому.

Був це медалик із визерунком Пресвятої Діви на шовковому шнурочку. Взяв я його, вдячний до глибини душі, а щоб подякувати, словечка навіть не всилі був промовити зі зворушення й радощів.

Із тяжким серцем вернувся я до камениці пана Шпитка, до моєї криївки. А коли Довгань уже хотів відійти та знову аж до півночі замкнути мене на ключ, приходить мені нараз думка до голови признатися йому й кажу: — Довгане!

Він задержався при дверях.

— Довгане! Був раз козак…

Довгань вибалушив на мене очі тай каже:

— А що то, казка буде?

— Буде казка, але правдива, — кажу — казка про козака, про справжнього, про такого козака, що за Дніпром, за порогами жиє, з турками й татарами воює, на Чорне Море виправляється, поганські городи й замки з димом пускає…

Довгань, що перед хвилинкою глядів на мене, як на бабу при кужілі, що дітям казки розказує, й увесь час стояв при відчинених дверях, щоб вийти, примкнув тепер двері тай цікаво приступив до мене ближче. Поклав навіть на скриню ліхтарку і ключ, що їх усе держав готовими. Видно, рад був знати, що то за повість буде. А воно вже так, що українські селяни, головно ж ті, що жиють піді Львовом, дуже любуються в козацтві. Не мають вони нічого за більше щастя в світі над козацьке життя і над буйність молодців, яких шанують як найславніших лицарів і героїв. А яких двадцятькілька літ опісля, коли настали козацькі війни під славним запорозьким гетьманом Богданом Хмельницьким, що то Львів облягав, тоді наші українські люди держали з ним, розвідки робили для них.

Довгань пропадав за козацтвом. Бачу, що дуже уважно слухає тай кажу далі: — Цей козак, то був козак із козаків, із діда прадіда молодець. Батько його був козацьким осаулом, а такий був страшний туркам, що сам султан знав про нього, а баші дрижали на його згадку. Цього осаула один турецький жид зрадою спіймав і туркам продав, тепер вони мають його в своїх руках і стогне він у них у страшній неволі, так як і мій батько, про якого знаєте. Отже цей козак хоче відбитись на турках і на цьому жидові тай хоче визволити свого батька з неволі.

Довгань стиснув свою долоню, а була широка наче лопата, в такий сильний п'ястук, що йно мури товкти ним, наче молотом — і вдарив з усієї сили у велику скриню з товарами, що була найближче, тай мало не розсадив її.

— Щоб це зробити, — кажу далі — в цього козака є лиш один спосіб. Цей спосіб він доручив мені, бо сам мусів утікати. Я цей спосіб знову комусь мушу доручити, бо сам їду в поганські країни і не можу цього забрати зі собою. Тому я вам виявлю це, бо маю вас за чесну і вірну душу, Довгане. Але я мусів цьому козакові присягнути, мусите і ви мені. Присягнете?

— Присягну — сказав Довгань і підніс руку вгору.

— Присягніть, що ніхто не буде цього знати і бачити, лише той, хто до вас прийде зі знаком — кажу тай добуваю цей медалик із Пресвятою Дівою, що я його дістав від Оденки. Показав його Довганеві тай кажу:

— На цю Пресвяту Матір Божу — і на спасіння душі вашої, так мені присягайте, як я цьому козакові присягав, а як присягу зломите, будете під великою клятьбою і будете від святої Трійці відлучені та на місце Юди покликані!

Довгань присяг, а я йому таксамо, як колись козак Семен мені, приказую, щоб нікому цього не віддав, лиш або мені самому, або такому, що прийде до нього, вдарить його по лівому рамени й скаже: «Пророк Магомет!»

Навчив я його так усього, як мене Семен навчив. Коли я вже був певен, що Довгань добре зрозумів, витягаю цей мішечок і даю йому його в руки. Здивувався дуже, що то таке мале і незначне, Глядить на мене і питається: — І то вже ввесь той «спосіб»?

— Увесь, Довгане, а я сам не знаю, що там є, тай вам не ялося знати і під присягою не вільно. Ховайте це якнайбезпечніше, якнайтайніше, яклише можете, а, будьте певні, коли б хто знав, що маєте це, на життя ваше напосядуться. Тай і те пам'ятайте, що коли б ви мене і цих козаків зрадили, смерть певна жде вас, а по смерти вічна кара!

— Не буде цього в мене — каже Довгань та як схопив цей мішечок із залізною коробочкою, так і цілий зник йому в пригорщі, наче б то був горіх.

— А як я від'їду, — кажу далі — підете до Оленки Чесаківної тай перекажете їй від мене, щоб написала мамі, що коли б якийсь чужий чоловік, а передовсім козак, питався за мною, тоді має йому сказати, щоб ішов до вас і що ви свідомі. Нехай лише мама вкаже, де вас шукати, що в пана Шпитка у Львові тай нехай скаже слова: «Довгань свідомий».

— Довгань свідомий! — повторив він. А мені здавалося, що був задоволений і за честь мав собі, що стався повірником важної таємничої речі.

— А як ви це сховаєте? — питаюся ще.

— Що? Той «спосіб»? — каже Довгань і поглядає на мішечок у пригорщі. — Цей «спосіб» такий малесенький, а я не вмів би сховати його? Чорт не найде його!

Мені полегшало, коли вже не мав того мішечка з коробочкою. Хвилину думав я, чи не легкодушно почав собі, що так повірив Довганеві. Та я пізнав добре цю чесну людину за цих кілька місяців і міг би сміло присягнути, що в його серці не сидить зрада та що насліпо буде вірний, як пес. У нього буде безпечніше, як коли б я закопав глибоко в землі.

Тимчасом на ратуші вибила північ. Довгань пішов, а за хвилиночку вернувся. Дав мені мішечок із грішми, доволі тяжкий і лист до о. Володимира в Адріянополі. Потім добув із-за пазухи пістолю, мішечок пороху й куль та каже:

— Тут маєш мішечок із грішми і лист від пана Ляшкевича, а пістолю візьми від мене. Придасться, бо між поганців їдеш. А тепер ходи!

Узяв мій клуночок, що вже був готовий і повів мене на Вірменську вулицю. Станули ми перед одним домом із дуже широкою брамою. Довгань застукав. Відчинили нам і ми ввійшли на велике подвір'я. Там стояли великі багаті вози з високими полотняними будами, такі самі, як був віз мого батька. Біля возів був якийсь чоловік. Довгань сказав йому щось, а він казав мені влізти до возу під буду і там сидіти та не виставляти голови, доки не виїдемо за місто. Попращався я щиро, зі сльозами в очах, із Довганем, добрим моїм приятелем і оборонцем.

— Помагай вам Бог, Довгане, помагай вам Бог, добрий чоловіче!

— Нехай тебе Господь провадить, а вертайся здоров! — сказав Довгань і зник у нічній пітьмі.

Валкою в Туреччину

Ледве світало на небі, як рушили вози. Галицькі ворота були ще зачинені. Їх щойно нам відчинили. Аж коли ми минули нову бернардинську церкву й виїхали на глинянський гостинець, виліз я з-під буди та сів собі біля погонича. Всіх тих, що від'їздили, відпроваджували чималий шмат дороги їх свояки та знакомі. Тільки мене ніхто не відпроваджував. Така сирітська моя доля. Коли ж я тепер із буди виглянув на світ Божий, він виглядав мені веселий як ніколи, бо ж я виїздив на волю. Було то якось у половині серпня. Сонічко виходило на погідне небо, світ виглядав наче ввесь золотий і рожевий. А було весело, аж на душі робилося тепло і ясно.

У Кривчицях задержалися вози перед коршмою, що була при самій дорозі. Свояки і приятелі Гарбаря та тих, що їхали з ним у Туреччину, тут розпращалися. Вкінці, за яких добрих дві годині, розлучилися, киваючи руками й махаючи шапками. Вози рушили далі.

Три вози їхали далі зі Львова, тільки цей один, що я в ньому сидів, був дуже навантажений. У двох інших був легкий, дорогоцінний крам. Ними їхали самі вірмени, між ними купці Вартанович і Шимонович. Вони їхали за килимами й шовками. Захнович їхав за що найгарнішими кіньми, бо торгував ними. Мав при собі Захнович якогось Боднарчука. Знався цей Боднарчук дуже добре на конях, умів коло них ходити, як ніхто інший. Був це невеличкий, уже старий чоловік, із величезними сивими вусищами.

Мій віз навантажений був щітками, які виробляли у Львові, а продавали на Волощині, львівськими, горлицькими й фалендишівськими сукнами, коленським полотном, норимберзькими ножами й попелицями. На возі самого Гарбаря були скрині зі соболями, з бурштином і з львівськими й авґсбурзькими сріблами. Все це везли на «штих» у Туреччину, себто мали міняти за тамошній товар, як килими, золотоглави, дорогоцінні камені, коралі, коріння й інші заморські речі.

Спершу їхали лише три вози. Та по дорозі всюди мали прилучитися до нас іще купецькі вози: в Золочеві, Теребовлі, а головно в Кам'янці Подільському. В цьому значному місті є чимало вірмен, що ведуть велику торгівлю, стільки їх там, що у Львові, а може й більше. Над цими всіми, що їхали з нами або мали їхати, а також і над цілою валкою старшим, або як то кажуть, караван-башею — був Гарбар. Усі мали його слухати, головно, коли вже валка виїде з границь краю.

Гарбар більше свого життя прожив на валках, ніж дома у Львові. Все йно їздив там і назад із Царгороду до Львова, і зі Львова до Царгороду, а часом і в перські краї виправлявся. Знав усі шляхи, міста, турецькі звичаї й обичаї, говорив сімома різними мовами, а саме по українськи, по польськи, по німецьки, по італійськи, по вірменськи, по турецьки і по молдаванськи. Тож усе вибирали його караван-башею, а він у цьому виявляв такий розум і вправність, що все без пригоди перепроваджував крам і людей. Крім того їздив Гарбар у Туреччину все за еміром, себто за спеціальним турецьким дозволом. І цим разом мав такий емір. Так отже всі надіялися, що матимуть із ним безпечну дорогу.

Щойно на першому попасі в Глинянах відізвався до мене Гарбар. Бо досі не звертав на мене уваги, так наче б мене зовсім не було.

Гарбар почав із того, що маю бути вдячний Ляшкевичеві, бо він лише для нього зробив це, що мене, незнаного, взяв собі за хлопця до цієї турецької мандрівки. Щоб я не зробив Ляшкевичеві сорому, а собі ще більшого й великої шкоди, але чесно й слухняно справувався, бо — каже — і зі шкірою буде зле і на загибіль де покину тебе між розбишаками. Я мав служити лише йому самому, доглядати краму, коло його зброї ходити — а мав її зі собою кільканадцять штук, і рушниць, пістолів і шабель — так, щоб у потребі узброїти кожного візника та купця. Я мав пильнувати шатра й подорожної кухні, помагати при відправлюванні мит, оброки держати під числом і в усім, що приключиться та що буде треба, бути готовим на його приказ.

Їхали ми далі за Золочів, Теребовлю, Скалу, з дуже короткими попасами, а найчастіше й ніччю, бо тоді було дуже гаряче аж до самого Кам'янця Подільського. Там ми задержалися цілі дві доби. У Золочеві долучився до нас один віз. Виправили його тамошні вірмени. У Теребовлі також один. Із Кам'янця виїхали ми вже довгим журавлем, бо знову прибуло нам три вози.

Зібралося так велике товариство. Було нас разом кільканадцять. Усі були купці від різних крамів. Найбільше було вірмен, але були й українці.

Доїздили ми до Кам'янця. Є тут що бачити і чому дивуватися в цьому знатному місті, таке воно укріплене, що сила людська не здобуде його. Здалека видно його, як на стрімкій скелі замок у небо сторчить, а довкола скелі сторожать місто. Під цими скелями ріка Смотрич шумить, так що хіба птах дістанеться, а татарин і турчин ані відважиться вдаряти на таке місто. Розказував Гарбар, що тому два роки, коли йшла битва з турками під Хотином, тоді сам султан, або турецький цісар, Осман підійшов під Кам'янець, щоб його здобувати. Коли ж побачив цю твердиню, сказав: «Бог сам збудував цей замок, нехай же його сам Бог здобуває» — і відійшов із нічим.

Розказують, що в цьому Кам'янці є підземні склепи, що йдуть із замку попід ціле місто, а з міста попід Дністер аж до другого замку в Хотині, що вже у волоській землі. Наша дорога вела на цей Хотин. Переправилися ми через Дністер на волоський беріг і так розлучилися з батьківщиною. Тут зачиналися чужі країни, щоправда ще християнські, але вже під владою турецького цісаря. Йому князі цієї землі — зовуть їх господарями — мусять платити річний гарач і на кожний його приказ ставитися з військом і низькими його слугами себе вважати. Він же, коли який господар не сподобається, то прожене, а часом шовковим стричком своїм післанцям задусити велить. Хотинський замок побудований на скелі. Я глядів на нього, як дитина гляділа б на те, що їй показалося б нечайно на яві, що їй нянька розказувала. Ще в Кульчицях наслухався я про хотинську битву. Наслухався таких див, що казкою здавалися, хоч то сама щира правда була. На цих хотинських полях один український козак ішов на сімох турків і не дався їм, ба ще й багато вбив їх. Бо то так було, що сам султан Осман вирушив на цю війну з величезним військом. Зі собою мав чотириста тисяч війська, гармат малощо не триста і десять тисяч верблюдів із харчами, порохом, кулями. Два місяці тягнулась війна і ' султан мусів уступити, нічого не зискав.

Оглядали ми поля, що на них ішли ці страшні бої. Жах і жаль проймав, як гляділося на ті сліди густі по них, що майже ступав ти по людських кістках, що їх гайвороння й вовки пооб'їдали. Всюди шанці й окопи, так як військо покопало їх, щоб боронитися перед турками, поорані кулями, а тепер бурянами зарослі; кінські кості, татарські стріли, поломані списи, все це розсипане між густими бурянами та лозиною. Куди глянеш, зараз бачиш, що тут смерть собі танцювала.

Недалеко за Хотином переправилися ми через ріку Прут і їхали вже далі волоською країною. За містом Сучавою, під Уреком, знову пан Гарбар показував глибокі яруги й ліси, де волохи вирізали польську шляхту.

Перед Ясами, столицею волоського князя або господаря, Гарбар казав станути возам. Ми позсідали з возів, оглядали цецорські поля, де кілька літ тому йшов страшний бій із турками.

Їхали ми волоськими землями через ріку Серет до Фокшан, далі на Текучу до Римника. Тут Захнович і Боднарчук розлучилися з нами й узяли вбік іншим шляхом до Браїли, а звідтам мали їхати долиною до турецької країни Добруджі. З жалем пращали ми Захновича і Боднарчука. Дуже мені було жаль його, бо був вельми веселий і людяний для мене. А розказувати знав такі чудні й цікаві історії, що було й їсти і спати не хотілося б, тільки слухати й слухати!

Мав також Боднарчук зі собою довжезну трембіту. Коли щось розказував, то все щось нового і незвичайно веселого, а коли грав, то все й усе одно і те саме. Бо вмів лиш одно, і більше нічого. Сідав по турецьки, підібгавши ноги, добував цю страшну трембіту, надував лиця, що було аж посиніє, і грав усе на нуту одної і тої самої пісні:

Але Боднарчук знав співати лише перші стрічки. Крім них нічого не співав. Усе повторяв їх. І нуту одну й цю саму грав на трембіті.

Коли ми так розлучилися з обома, їхали ми на Божів, Ґерґиці, до великого мультанського міста Букарешту. Відтам вирушили ми і небаром в'їхали в турецький край, Болгарією званий. Живуть у ньому християни грецької віри. Грізний турчин держить їх під своїм ярмом і наче в кайданах неволі.

Тут мені так здавалося, наче б я додому вернувся і між своїми найшовся. Бо до цього часу я їхав наче німий і глухий, не розумів волоської мови. Тепер же від біди міг розмовитися, бо ті болгари, то нарід слов'янський, до нашого подібний, мова їх подібна на українську. Бо і ті самі слова мають, або переіначені, а всетаки зовсім схожі на наші. Що спитаєшся, як яке село називається, то відповідають тобі — зовсім наче б то було в українській країні, що: Шумівці, Могила, Сливниця, Липник, Гнійниця, Букова.

Приїхали ми вкінці над Дунай, величезну ріку, широко розлиту, що другого берега й не видно. По ній плавають уже великі судна. Край цей наче рай на землі: всюди горіхові дерева, овочів і винограду багато-багато, столисті рожі на полях, як у нас буряни, самі родяться, а на ріці зелені острови, зарослі чудовими цвітами і плющем, між ними мельони, наче золоті бані вилискуються до сонця, а всюди багато птаства різного, лебеді бистрі по воді ганяють, а в глибинах риби подостатком

На берегах Дунаю є два міста і два турецькі замки: один замок глядить на другий, а оба сильно укріплені. Те місто, що лежить на лівому березі, називається Джурджево, а це, що по правому, Рущук. Гарбар заповів був уже в дорозі, що в цьому Рущуку задержимося кілька днів, бо то знатне торговельне місто. Купці, що їхали з нами, мали там робити «штихи» на різні товари. Що сторгують у тутешніх турків і греків, то має бути в поготівлі, так що назад заберуть уже приготований товар.

Мали ми тут закуповувати килими і болгарські коври. У цій країні всюди жінки по домах знають виробляти чудові взористі й гарні одяги з овечої вовни. Також і турецьку глину мали ми закупити. Така глина йде не лише до нашого краю, але й у німецькі країни. В Рущуку є гончарі, що виліплюють чудові збани, миски, гарно помальовані і поливані, а також золотом і сріблом гарно й мистецьки писані. Є тут також багаті золоті мережки, якими вельможі прикрашують свої кімнати. Виробляють їх сермаджі або мережкарі, вправніші до цього від наших львівських, а вкінці і цей славний на ввесь світ пахучий рожевий олійок є в Рущуку на складі. Витискають його болгари з рожаного цвіття, наче наш олій із льону. У цій країні є цілі околиці, що жиють із рожаних піль так, як ми зі збіжевих ланів.

Та коли б нас навіть торговельні справи не були задержали, то і так не могли б ми далі зараз їхати, бо кілька коней нам захромало, а що більше, найліпший наш погонич, що віз нашого караван-башу і мав нагляд над іншими фірманами, занедужав тяжко гарячкою. Задержалися ми в одній великій гостинниці або хані, бо так у Туреччині називають гостинниці. Власник гостинниці вже давно знав Гарбаря, бо і переділе мій пан заїздив до нього.

Ходили ми собі до міста і разом і окремо. Ніхто нам не боронив і нічого нам турки не казали. Часом лише якийсь страшний бородач, у такому величезному турбані-завої наче мандель збіжжя, з-під лоба глянув і щось гнівно пробурмотів. Та Гарбар казав не зважати нам на це, бо — мовляв — у кожньому турчині сидить чорт, це певне. Але той чорт зчаста дрімає та доки його не збудиш, нічого тобі не зробить, а турецький нарід із природи отяжілий і завдяки цій отяжілості часто не шкідливий. Бо коли б тебе турчин міг убити, не встаючи з постелі, напевно вбив би, але по старому не хочеться йому встати.

Турецький бранець

І так за дозволом караван-баші ходив я собі по місті, наче по Львові. Подивляв усе. Раз зайшов я аж під сам замок. Стояли тут на широкому валі величезні гармати, мабуть щолиш відкись привезені, бо від них щойно відпрягали буйволів. Трохи подальше поклалися на землю пушкарі або топчі, бо так їх по турецьки зовуть. Декотрі дрімали, інші гляділи на небо. Такий відпочинок називається у них кеф.

Коли я так приглядався, бачу нараз, що коло одної гармати стоїть якийсь чоловік, дуже нещасливий, грубезним ланцюгом до неї за одну ногу прикований. Козарлюга невисокий, але зате барчистий, та дуже виснажений, з великою, чорною, але вже шпакуватою бородою, лице худощаве, очі запалі; визирав із них голод і смуток. Був майже нагий, бо мав на собі одіння зі згребного полотна, майже в лахмітті, діра на дірі, скрізь тіло визирало.

Із спочуттям у серці глянув я на нього. Він оглянувся довкола, головно в той бік, де топчі розложилися на мураві, та починає тричі хреститися. Видно, хотів нещасний дати мені знак, що він християнин. Я підступив ближче. Він сів на землю, бо досі стояв, ніби відвернувся від мене в противний бік і говорить спровола, притишеним голосом, але виразно, по українськи:

— Християнська душе, чоловіче милосердний, чи ти мене чуєш і розумієш?

— Чую і розумію — відповідаю тихцем, але так, щоб він міг мене чути.

— Слава Богу, що ти не німець, бо я тебе за такого мав — каже цей в'язень на ланцюгу, видно так йому здавалося по моєму одязі. — Не дивися в мій бік, але на місто, на мечет дивися.

А був недалеко мечет, себто турецька святиня з вежею й золотистим півмісяцем на вершку Тож я ніби дивлюся на цей півмісяць, а вуха пильно надставляю.

— Душе християнська, пожалій християнської душі! На святого Спаса і Богородицю благаю тебе, подай мені пильник. У хлібі мені його подай. Там, бачиш, недалеко пекар, купи два бохонці хліба, один ніби для себе, а другий для мене. Розкрій один хліб, сховай у ньому пильник і подай мені, а не бійся, бо нам милостиню вільно давати, коби не в грошах, бо ті собаки зараз відберуть.

Коли б я навіть не мав був страченого батька десь між турками, був би тому нещасному бранцеві зробив, що він просив, хоч би то не зовсім безпечно мало бути. А тут я ще подумав, що хто зна, чи і мій бідний батько не в такій самій нужді тепер жиє, до Бога зітхає, благає визволення? Тож іду я на безестан, себто базар, то є на те місце, де є самі крамниці з різними крамами. І зараз бачу цигана коваля, що сидить на землі, а перед ним на продаж молотки, кліщі, пилки, пильники, цвяхи й інший ковальський крам. Вибрав я пильник, який мені виглядав найліпший, зовсім не торгувався, бо йшлося про важнішу річ, ніж про один або два аспри, на які мене циган ошукав. Купив я два бохонці хліба, скрився в закутині одного дому, де ніхто не бачив мене, розкроїв один хліб надвоє, скрив у ньому пильник, а крім того ще й один золотий цекін, що стільки значить, як добрий дукат.

Узяв я ці два хліби, сам зачинаю ломити мій бохонець і ніби смачно їсти тай, так заїдаючи, підходжу знову до гармат. Цей бранець ніби мене вперше побачив, зривається зі землі та хоч топчі в наш бік дивляться, наче прошак простягає руку, потрясає голову і до мого хліба молиться. Я ніби хвилину вагаюся, а потім цей другий хліб із пильником і дукатом подаю йому. Він хапає його жадібно і зараз наче виголоднілий пес кусає його, кріпко держучи обома руками, щоб не розлетівся. Бачили це топчі й один на мене щось крикнув і рукою махнув, щоб я геть собі йшов, але хліб тому в'язневі лишили.

Кілька днів побули ми в цьому Рущуку і купці вже покінчили свої справи. Був час їхати, тимчасом Гарбарів візник не лише не виздоровів, але ще тяжче занедужав. Не було надії, щоб недужий скоро повернув до здоров'я, а наша валка не могла уже довше тут залишитися. Треба було конче шукати нового візника. Не легко воно було в чужому місті та ще й між бусурменами. Аж зголосився якийсь болгарин.

Приходить до Гарбаря, кланяється низько тай каже: — Шукаєте, пане, арабаджика?

А треба знати, що так тут із турецька називають візників.

— Шукаю.

— Візьміть мене, коли воля ваша.

Видно, сподобався Гарбареві цей чоловік із самого погляду, бо не відправив його так зараз із місця, як інших, що зголошувалися. Мені тимчасом здавалося, наче б я того чоловіка колись знав, або принайменше бачив колись, але ніяк не можу собі пригадати, де то було. Коли так увесь час дивлюся на нього і шукаю в пам'яті, він також скоса поглядає на мене і незначно моргає оком, наче б хотів мені сказати: «Не кажи, що знаєш мене!» Щойно тоді пізнав я його відразу: це ж був не хто інший, а той бранець, прикований до гармати, якому я подав пильник у хлібі.

Коли б так був не глянув на мене й не дав знаку очима, був би я його ніколи не пізнав і в пам'яті даремне шукав би, бо так змінився, що рідний брат був би відперся його на перший погляд. Обголив бороду, підстриг і підкрутив уса, а зодягнений був убого, але чистенько, як то болгари люблять зодягатися. Мав велику баранячу шапку, темний каптан, широкі згибчасті шаравари, на ногах личаки, а перепоясаний був червоним вовняним поясом.

Я не чув, що він відповідав Гарбареві на його запити, але міг зміркувати, що Гарбар не всьому якось був радий і не всьому вірив, що чув. На болгарина наче з недовір'ям поглядав, надумувався й вагався. Та вкінці таки згодився, але виразно показував, що робить це з біди й конечности. Новий візник зараз пішов до возів і вже того дня навіть не виглянув із стайні.

На другий день раннім ранком мали ми виїхати в дальшу дорогу. Коли я побачив, що мій львівський одяг дуже впадає в очі та що в ньому між турками недобре буде вештатися, головно коли вже буду сам і без опіки, купив я собі при помочі нашого коршмаря в безестані вбогий болгарський одяг і зараз надягнув його. Гарбар похвалив мене, сказав, що сам хотів мені таке порадити.

А наш старий візник уже так занедужав, що став просити та благати, щоб йому конче спровадити священика. Новий наш візник каже: — Найкраще відставити його до манастиря Пресвятої Трійці. Там він і висповідається й ченці ним займуться.

Рада його подобалася всім і рішили його там відставити. Мені щось наче стрілило в голову: «Піди там, може щось про батька довідаєшся!» І став я просити, щоб мені дозволили піти в манастир.

Занесли туди недужого і я пішов із ними. Пішов я та й прошу одного ченця, щоб завів мене до о. Ігумена, бо маю дуже важну справу. Чернець не відмовився, завів.

Привітав я по християнські о. Ігумена та й відразу кажу, чого я прийшов: чи не міг би він порадити мені, як відшукати батька, і подаю листа від Ляшкевича.

А о. Ігумен питається:

— А як твій батько називається, може він є в моєму списі, бо я, знаєш, маю спис багатьох бранців, що просили мене, написати про них до їх родин.

Зрадів я на таке тай кажу: — Максим Білик.

— А Білик — каже о. Ігумен — так, перед кількома місяцями бачив я його.

— Значить мої батько живі — зрадів я. — А де ж бачили ви його, преподобний о. Ігумене? — питаю.

— Бачив я твого батька у Варні — на султанській ґалері. Продали його до весла. Просив мене, щоб дати знати жінці — говорив, заглядаючи в записки — та переказати їй, щоб при моїй помочі або при допомозі львівських вірмен викупила його з неволі та щоб на це продала солтисівство. На викуп треба 500 талярів. Галера, що на ній є твій батько, належить до ґалер, що мають пристань під Мезембрією й тамечки треба тобі про нього питати.

Вернувся я з манастиря веселіший, із новою надією: — При Божій помочі таки найду батька.

Рушили ми в дальшу дорогу. В'їхали у страшні балканські гори. Сім днів і сім ночей стратили на цій переправі. Людей стрічали ми мало по дорозі. Ночували ми найбільше під голим небом, розтаборилися, а тоді нераз весело було: розложили вогонь, варили вечеру, пили сливенське чорне вино, яке ми мали зі собою в шкіряному мішку. Вірмени співали, а Вартанович із Шимоновичем смішно біля ватри танцювали, плескали в долоні й покрикували.

Я дуже жалував, що не мав Семенової кобзи, але і так співав козацькі пісні, що їх навчив мене Семен. Коли я раз став так співати одну, цей фірман або арабаджик, що ми його в Рущуку приняли, зірвався від ватри, наче б його гадина вкусила, але зараз сів, голову спер на руках і слухає. А видно, дуже сердило його, коли хтось заговорив і перервав спів, лише не смів виявити того.

Щойно в дорозі він промовив до мене. Перед виїздом і на виїзді навіть не звертав на мене уваги, аж мені було немило, що так ніякої вдячности не виявляє мені, за те, що я поміг йому до втечі. Але кілька миль за Рущуком, коли я йшов біля його возу, а Гарбар нас не бачив, каже він до мене:

— Бог тебе надніс, дитино. Смерть мене вже певна чекала, бо мали мене на другий день доставити до Джурджева. Тамошній баша мене знає. Були б мене нині вже на шибениці супи їли. Я пробував кілька разів утікати. Здавалося, що мені пощастить, бо приятелі помагали мені, але все дарма. А тепер от що, дурниця: пильничок за кілька шагів і вдалося. Бог так дав!

— А хто ви — питаюся — та й як називаєтеся, бо ви певно не болгарин, лише з наших українських людей.

— Я Панько. Так мене охрестили. Паньком клич мене.

— А як ви, Паньку, не втікали зараз далеко, лише в Рущуку лишилися? Не страшно було вам?

Коли б я був далі втікав, уже мене турки були б мали у своїх руках. У цьому ввесь розум, не боятися та й на місці лишитися, бо тут саме тебе не шукають. Топчі за мною далеко довкола навздогін розбіглися. Ще шукають мене. Та як би не твій дукат, може я був би й пропав. Віддам тобі його, Бог позволить, десятикратно, стократь може!

— А легко вам було втекти?

— Я вже тобі казав, що і сам не сподівався цього. Коли в ночі топчі спали, я відпилував ланцюг і побіг до манастиря Пресвятої Трійці. Там є один чернець, що мене добре знав, як був у Києві, у Лаврі. Але він не міг мене переховати, бо калуґери були б мене зі самого страху видали туркам, так бояться. Хотів мені цей знакомий калуґер дати чернечу рясу, щоб я переодягнувся, але я не хотів, бо калуґери ходять із бородами й довгим волоссям, а коли б я був не обстригся й не обголився, турки були б легко пізнали мене. Але ти, відки ти такий взявся, голубчику, що так умієш співати?

— Один козак навчив мене — кажу.

— Козак, козак навчив тебе — повторив Панько, наче б до себе говорив. — І ти варта бути козаком. Лепський був би з тебе молодець!

Я радо розбалакався б із ним, але він скупий був на слова. Ані руш потягнути його за язик. Гарбар спочатку кривим оком дивився на нього, наче б не довір'яв йому. Та чим довше їхав із ним, тим менше був недовірчивий, вкінці став його вихвалювати, головно, коли ми запустилися в найдикіші гори і між відлюдні дикі скелі. Гарбар добре знав, що в них засідають опришки на подорожніх, а вже найбільше на купецькі валки, бо з них можуть мати гарну добичу.

Був такий один шмат дороги, що жахом і найсміливішого проймав, бо все натраплялося на кінські кості, а навіть і на людські, ще свіжі. Біля них кружляли супи. Стрічалося й порозбивані скрині, наче сліди вбивства і грабежі. Шлях той звався гайдуцький, бо треба знати, що там розбійників називають гайдуками.

Їхали ми цими гайдуцькими плаями наче у воєннім поготівлі. Яка де була зброя, то Гарбар пороздавав. Кожний купецьі ножний фірман мав набитий самопал. Найліпше в цьому йшов на руку Панько, головно в ночі, коли треба було чекати під голим небом. Тоді Панько наші вози цікаво в табор уставляв, випрягав коні, так що з того робилася ніби мала фортеця. В ній можна було боронитися й відстрілюватися цілій ватазі опришків. Розставляв теж чати, сам обходив бічні скелі, чи не відкриє засідки, а так усе знав нам уладити нічліг, що ззаду і з боків були ми безпечно закриті скелями, а коли б який напад був на нас, то лише з одного боку і спереду.

Одної ночі зчинився був навіть переполох і хто зна, чи нас були б ті гайдуки не обскочили. Стояв тоді Панько на чатах, бо була його черга. Побачив, як з-поза високої скелі вихилився на хвилинку опришок, розглянувся, скрився за скелею і свиснув, наче б знак давав товаришам. Панько вистрілив із рушниці, а на відголос стрілу ми всі зірвалися на рівні ноги та як нас було кільканадцять, вистрілили всі разом із рушниць, що аж скелі на милю наче одним громом загреміли, хоч ніхто з нас не знав, навіщо стріляв і в кого.

Розсердився за це дуже Гарбар, бо він один не стріляв, прискочив до нас і дуже насварив. Каже, що то за яса була, чи то місяць заваджає вам та й ви хотіли його зістрілити з неба? А тепер, як би так ті гайдуки впали на нас із гір, ганчарами нас порізали б наче баранів, бо ніодин із вас не має кулі в рушниці. І казав нам скоро набити рушниці та й каже до Панька: — Ми тут лише два вояки: ти, що стріляв і я що не стріляв. Не може бути інакше, лише так, що ти колись був вояком.

— Може і бував — відповів Панько і на тім скінчив.

Шостого дня вранці в'їхали ми на місце, де дорога веде серед найвищих верхів балканських гір.

Звідтам, після тяжких трудів зійшли ми з гір. Подорож ішла тепер нам уже жвавіше й безпечніше. Одначе для мене не була вже така весела, бо мені небаром треба було розлучитися і самому, без чужої ради і власною лише головою думати про себе і про те, як зробити те, що я собі постановив. У Калафері, невеличкому містечку попросив я Гарбаря, щоб відпустив мене вже зі служби, бо відси піду до Мезембрії. Гарбар знав уже про мої замисли, бо в дорозі я нераз згадував про них.

Нерадий був він із цього і всякими способами хотів відвести мене від моєї постанови, бо, каже, дороги не знаєш, мови не знаєш, способів не вмієш, грошей не маєш, наче сліпа нетля в огонь летиш на власну згубу та й, що мав би ти визволити батька, сам у неволю попадеш.

Та коли побачив, що не відведе мене від замислу, давав уже мені лише різні добрі поради і вказував способи, як собі радити. Дав мені теж п'ять дукатів заслуженини, хоч мені того не обіцював ніколи та лише з ласки брав мене зі собою в дорогу. Коли я з усіми розпрощався і вже мав відійти, взяв мене Панько набік і каже:

— Нехай тебе Господь провадить, добра дитино. Коли б я так міг, не пустив би тебе самого. Пішов би з тобою і може що поміг би тобі. Але я з тим купцем згодився до Адріянополя і мушу додержати слова. Та хоч би і на це був спосіб, то я в іншій стороні маю дуже пильні справи. Я ту Мезембрію знаю, бував я і там. Я на всьому Чорноморському побережжі наче в себе дома. Тяжко тобі там буде вдіяти що, бо там самі потурчені греки, а то собачий нарід, гірший від справжніх турків. Уважай же добре. Коли буде там у пристані та ґалера, на якій має бути твій батько при веслах, то тяжко буде дістатися на неї власним розумом. Але там є один помак, себто потурчений болгарин, але ні пес ані баран, бо він і ніби в Магомета вірить, і перед Божою Матір'ю свічку світить, як йому треба. Легко здибаєш його. Він усе біля пристані вештається між човнами і суднами. Називається Юсуф. Як побачиш невеличкого чоловіка, з таким зарослим обличчям, що нічого з нього не побачиш, лише ніс дуже великий і кривий, наче дзьоб у супа, то це буде Юсуф. За цекіна він тебе поведе на ґалеру, бо то турецький брат і наймит, і так побачишся з батьком. Але не запускайся в ніяку справу з тим Юсуфом, нічого не вір йому, бо зрадить тебе. Знаю я його, песького сина. Він за гроші все продасть. Власну душу дав би, козака продасть туркам, турка козакам, а турка і козака чортові, коли б хотів платити. Боже, помагай тобі!

Потурнак

Дістався я при Божій помочі щасливо до Мезембрії або Несебра. Майже всю дорогу пройшов пішки, бо присістись уже хоч би тому було трудно, що стрічав самих їздців, а коли віз, то запряжений буйволами і так помалу їхав, що не варт було сідати, хоч би мені й дозволили.

Недалеко від того міста є великі дуброви, а ціле місто біленьке й на білому скелистому острові. Як я доходив уже до міста, так було воно облите гарячим сонцем, що годі було глядіти на мури, бо очі від блеску наче сліпли. Місто довкола облите морем і коли б не гребля, місцями ледве на добре стрілення з луку широка, яка лучить місто зі сушею, то дістатися до нього можна б хіба лише човном. Я не думав, де дістану нічліг, а поспішив до пристані. Коли я туди прийшов, сів на самому березі й розглядаюся довкола, чи не побачу де тих турецьких воєнних Галер.

При березі було багато суден і човнів, але самих малих, рибальських, що плавають тільки здовж берегів, а на широке море не запускаються. Купив я собі хліба, сира, винограду й інших овочів, які там дуже смачні й дешеві, покріпивсь і розглядаюся, чи не пізнаю де того Юсуфа. Але то було само полуднє і людей майже не було, бо хто міг, перед спекою ховався під крівлю. Коли я найшов трохи тіні, ляг собі для відпочинку та спер голову на клуночок.

Пополудні вийшов я знову на самий беріг у пристані і глядів на далеке море, велике, страшне, безмежне. На морі були самі малі судна і човни, наче б хто на воду викинув пригорщу горіхових лушпин, а кожна з них наче вже топилася, то зовсім западалася у воду, то наверх виринала, що здавалося, вода пограється з нею трохи і зараз проковтне. У далечі, серед темніших смуг, біліли вітрила, маленькі наче липові листки. Але помалу-помалу ті вітрильця росли під оком, хоч усе ніби стояли на місці, а те, що здавалося, малим човном, стало збільшатися, що ти не знав як і коли, аж вкінці пізнав ти, що пливуть до пристані кораблі, великі наче високі доми, або наче церкви з вежами.

Були два такі великі кораблі. Я догадався зараз, що то султанські ґалери. Як уже добре наблизилися до пристані, бачу, що то величезні будівлі з трьома щоглами й вітрилами з білого полотна. Дві щогли низькі, третя, середня, висока, що Богзна, де таке високе дерево може рости, щоб зробити з нього таку щоглу. Пізніше казали мені, що воно зістроєне з двох дерев. На переді корабля видно гармати, як глядять дулами мов великими чорними очима, а на покладі рухаються люди, що подобають здалека на хрущів.

Причалили ті дві ґалери до пристані, але запустили якорі так далеко від берега, що я їм хоч щоправда добре міг приглянутися, але людських облич не було пізнати. Те що мені здалека здавалося крильми, то були дуже довгі весла, що сторчали поза боки корабля. Було тих весел по двадцять сім з кожного боку. Кожне весло мало по трьох гребців, що рухали ним, кожна трійка в одному ряді, а всі дев'ять одна за другою здовж корабля. Довгі були ті ґалери певно на яких двадцять сяжнів, але вузькі, бо ледве з чотири сяжні могли мати на всю ширину.

Серце забилося мені сильно, наче говорило, що на одній із ґалер мусить бути мій батько. Але даремно напружував я очі — обличчя годі було розпізнати. Я бачив лише, як на покладі зачало роїтися від людей і чув лише крики й накликування, бо спускали з тієї ґалери човенця.

Я став розглядатися довкола, чи між людьми, яких тепер багато зібралося над пристанню, не побачу чоловіка, що виглядав би так, як мені Панько оповідав.

Не треба було довго його шукати: зараз і пізнав я його. Панько наче відмалював мені його, бо бачу чоловіка низького, худого, на-пів із турецька на-пів із болгарська зодягненого, лице ціле обросле й кудлате, що з-під сивавої бороди й вусів і величезних бровів нічого не було видно, тільки ніс кривий наче клюв, довгий і гострий, та пару невеличких очей, таких лискучих, що цей чоловік подобав на справжнього яструба. Хвилини на місці не постояв, усе вертівся, то з цим то з тим щось розмовляв, із кожним справу мав, як наш жидок на ярмарку. Підходжу до нього, а він уже запримітив мене, як чужого в тих сторонах. Цікаво глипнув на мене і був би певно сам зачепив мене, коли б я перший був не заговорив до нього.

— Скажіть мені, — кажу — чи ті великі судна, то ґалери?

– Ґалери, султанські ґалери, а ти тут відкіля?

— Здалека — відповідаю — дуже здалека…

— А навіщо тобі було тут, коли здалека?

— Шукаю тут когось… — кажу, але не знаю, що дальше говорити.

— Шукаєш когось? А кого? Юсуф усіх тут знає і Юсуфа тут усі знають. Чи то купець? Чи моряк, корабельник? Може грек, може італієць? Один із наших, чи з франків? До уряду хочеш може? До котрого урядовця? До каймакана, до мудіра, до муктара, до чорбашія?

Так мене засипав питаннями, а так скоро говорив, що слова йно летіли, наче горох із гори сипав і я навіть не міг полапатися, що до мене говорить, бо й не знав багато болгарських слів.

— Я хотів би на ґалери — сказав я нарешті і вказую на море.

— На ґалери? А навіщо на ґалери? Аллаг керім! На ґалери! Не вільно нікому на ґалери, бо то султанські, цісарські кораблі. Не вільно!

— А я таки хотів би, пане Юсуф, — кажу на це покірно — і заплатив би за це.

— А кого там хочеш бачити, може якого гадама?

Я не розумів того слова, Юсуф зараз пізнав це, бо каже: — Може такого невільника, що при веслі? — і став вимахувати руками, наслідувати рух весла, щоб я його легше міг зрозуміти.

Тож кажу йому, що шукаю батька, який у неволі і має бути при веслі на одній із тих ґалер. які мають пристань у Мезембрії, коли вертаються з далекого моря.

— Аллаг керім! — каже Юсуф, копи вислухав мене. — Хоч ти невірний джавр, я тебе вже полюбив, як рідного сина! Як такого хлопця не любити, що з другого кінця світу приходить батька рятувати! Бачиш як я гаджі, — говорив указуючи на зелений турбан на голові — ніякому джаврові я не поміг би, а тобі поможу.

І стискав мені руки, гладив по голові, втирав собі сльози з очей, що я вже був готов повірити, що то чесна душа, хоч турецької віри, та що Панько несправедливо вважав його за зрадника.

— Я нічого від тебе не хочу — каже Юсуф, я ще тобі дав би, як би мав. Але треба старшому над тими галерами дати бакшиш, а такий аґа, то великий пан, він чогонебудь не візьме, на срібло він навіть не гляне.

Я добув із гаманця одного цекіна і хочу йому дати його, а він на це:

— То мало, треба два — і лакомо глянув на гаманець.

Мусів я йому дати другого цекіна. Він зараз побіг до того місця, де були малі судна, які вони зовуть каїками, поговорив щось із гребцем по турецьки та на мене киває, щоб я йшов. Підплив човен до берега, всіли ми в нього і поплили до ґалер. Зараз при першій Юсуф став кричати, а на його крик вийшов якийсь височезний турок, строгого погляду, з ножами й пістолями за поясом та широкою, кривою шаблею.

Вони говорили зі собою, та я їх не розумів. Я глядів тимчасом на ґалеру і на тих нещасливих бранців, що були при веслах. Кожний із них був голий по пояс і кожний до корабля ланцюгом прикований. Сиділи нещасні з похнюпленими головами, гляділи перед себе наче змучена худобина, коли по праці дозволять їй відітхнути і батіг не свище над нею. Одні з них мали голови зовсім обголені, то були злочинці, що за злочин засуджено їх на ґалери на ціле життя, інші лише обстрижені, то були християнські бранці. Мого батька між ними не було, але я бачив тільки один бік ґалери. По другому боці було стільки ж гребців, але їх із того боку не було видно.

Вкінці той старший турок позволив нам увійти на ґалеру. Ми підплили так близько, що наш човен оперся аж об стіну корабля. Тоді спустили нам драбинку, щоб по ній дістатися на чердак. Коли так лізу по драбинці і дивлюся вгору перед себе, бачу насередині високий поміст, а на помості якийсь чоловік бородатий, у нужденному, подертому одінню, тесельською сокирою щось притісує і направляє. Коли я вже був на останньому щаблі драбини, то цей чоловік, якого я досі міг бачити лише збоку, обернувся нараз цілим лицем до мене. Я тільки скрикнув і мало з драбини до моря не впав: — Боже милосердний, це був мій батько!

Скочив я з драбинки на палубу корабля, а хоч чув, що Юсуф, який ішов за мною ззаду, схопив мене за одяг і хотів задержати, я стрілою кинувся до батька, вхопив його за коліна і став кричати з плачем: — Тату! тату!

Батько лише здригнувся і сокира випала йому з рук, а потім станув німий, ніби скаменілий. Дивився в мене великими очима, що від нечайного здивування були ніби мертві і скляні, рухав устами, наче щось сказати хотів, а не міг; ковтав лише повітря і тяжко дихав. Я цілував його по руках і кажу: — То я Івась, то я, тату! Ви пізнали мене?

Батькові пустилися сльози з очей, а ті сльози видно збудили його з одеревіння, обняв мене обома руками за голову і шепче:: — Матінко Божа, чудотворна! Чи ж ти це, Івасю? Ти… тут… тут!

І нараз із великим жахом в очах додав: — Нещасна дитино, то і тебе взяли?!

— Не взяли мене, тату, — кажу — я тут сам прийшов. Я вільний. До вас приходжу і за вами!

Та ледве вимовив я ці слова, а цей старший турок схопив мене за барки, крикнув щось дуже люто та кинув мене на чердак. Юсуф також зараз за рам'я взяв мене й потягнув за собою.

— Ходи, вступися, зараз уступися — каже до мене — на другій ґалері є сам баша, він зараз і тут буде. Нехай Аллаг боронить, щоб він нас тут застав.

І заки я ще міг щось сказати, вже мене попхнув на драбинку. Той же ж лютий турецький аґа майже з мечем у руці наставав, щоб ми втікали з корабля, поки живі й цілі. Скочили ми до човна і скоро доплили до берега. Тут ледве я трохи прийшов до себе, кажу радше до себе ніж до Юсуфа, який лишився при мені: — Слава ж Богу, що мій батько не між тими нещасними, що веслами греблять, лише робить там теслярську роботу.

— То власне нещастя — відзивається Юсуф, велике нещастя. Бо коли б був при веслі, можна б його визволити за малі гроші. А що знає тесельське ремесло, то вже багато золота жадали б за нього, а може б окупу зовсім не взяли, бо таких корабельних теслів то наші дуже цінять.

Пригадав я собі, що батько через панотця Володимира переказував, що жадають п'ятсот твердих талярів окупу і кажу: — Боже милосердний, то батько має смерти чекати, аж вона його викупить із тої дочасної муки?

— Аллаг великий! — відповідає Юсуф. — Батька викупити не можна, але добрих людей можна підкупити. Нехай твій батько втече.

— А як же ж утече, коли то плаваюча фортеця? Юсуфе, що маю, то віддам, але на любов Бога, радьте, що робити?

— А що ти маєш і що можеш дати?

— Дам двадцять дукатів цьому азі, що держить варту над в'язнями, а п'ять дукатів вам за вашу ласку, яку зробите мені.

Юсуф ніби надумувався хвилину, але мені здавалося, що лише вдавав, ніби надумується, а потім сказав: — То тяжко, дуже тяжко буде. З ким іншим я навіть не хотів би говорити про те, бо воно небезпечно і грозить смертю. Але для такого доброго сина, як ти, то радо зроблю, що в моїй силі. Давай же гроші.

— Юсуфе, — кажу — гроші є вже наче у вашій кишені. Та я був в одного мудрого купця на науці, а він готові гроші давав лише за готовий крам.

Молодий ти, а мудрий. Нехай Аллаг помагає тобі — каже Юсуф і бистро поглядає З-під брів, що наче два корчі виростали йому над очима. — Не маєш тут де жити, то я тебе заведу до моєї вбогої хати. Сиди там і чекай, не показуйся ні в місті ні в пристані, наче б тебе вже не було, та й нікому не кажи, що маєш із Юсуфом якусь справу, що Юсуфа знаєш, що його бачив ти колись у своєму житті на живі очи, нікому, нікому, бо погубиш і мене і твого батька і себе. Я тимчасом догляну цеї справи.

Не мав я віри в того потурнака, не лише тому, що мені Панько казав бути із ним дуже обережним, але що й сам я вже став відгадувати його захланність і скритість. Але він мав уже мене в своїх руках, а як мені раз показав батька і коли я переконався, що має доступ на ґалеру, то вже не було для мене іншого способу, як лише далі держатися його, але і бути обережним.

Пішов я за ним до його хати, в тісну вуличку на кінці міста. Там жили лише самі турки. Він завів мене у малу кімнатку і казав мені тут чекати, а сам побіг до пристані. Довго не було його. Щойно під сам вечір вернувся і зараз на порозі кричить: — Аллаг могучий! Він змилосердився над твоїм батьком. Я все зробив по твоїй волі. Сьогодні аґа забуде вложити твоєму батькові на ніч кайдани, як то звичайно робить, а нічній варті схочеться дуже спати, а той рибалка, що нас нині перевозив своїм човном, припадково ловитиме рибу біля самої ґалери. Батько твій скочить у те човно, а човно підплине з ним на одно означене місце, де недалеко є велика діброва. Там у тій діброві будеш ти і Юсуф буде з тобою. Аллаг добрий, Аллаг усе зробить так, як тепер тобі говорю!

Хоч той Юсуф дуже мало віри мав у мене і я все лякався його зради, то таки я так зрадів, що підскочив і з великою вдячністю цілував його руки, бо то така вже людська вдача, що повірить легко в те, чого бажає. А що мені прийде який сумнів до голови та що зачну думати над тим, чи не зрадить мене Юсуф, то зараз стає мені перед очима нещасний батько, змарганий, скатований, що жде смерти наче спасіння, — і так мені собою заслонює ввесь світ перед душею і перед розумом, що я насліпо йшов би, і в пропасть скакав би, коби лише там на дні було трошечки надії, що батька вирятую.

Обговорили ми з Юсуфом цілу справу, як має відбутися. Казав мені, що все вже приготоване, аґа сторгований, рибака згоджено, щоб я був спокійний та ждав готов у дорогу, а гроші мав відраховані. Він ніччю прийде по мене і коли вже матиму батька при собі, тоді маю йому заплатити. За те він переведе мене через ліс безпечною дорогою, а потім лишить нас. Як уже далі радитимемо собі в утечі, то він Господу Богові і нашій голові поручає, бо більше не може зробити.

Юсуф знову пішов, а я також вибіг на місто, коли смерклося, хоч він мені строго був заборонив. Купив я боклаг вина, сушеної риби, хліба, трохи овочів, бо хто-зна, куди нас дорога поведе і коли стрінемо добрих людей, що схотіли б нам допомогти.

Вже настала ніч і темно стало, але Юсуф лишив був мені засвічений каганець у хаті. Я добув молитовник, який усе мав при собі з того часу, коли з Кульчиць пустився в світ, і з побожним серцем читав молитви. Прийшов мені потім на думку медалик, що то мені його дала у Львові Оленка Чесаківна. Зняв я медалик із шиї, поцілував і зітхнув до Пресвятої Діви, благав у Неї помочі в таку тяжку хвилю, від якої залежало життя мого батька і моє власне. Коли я так із усієї душі віддавався святій опіці, здалося мені, наче б двері від кімнатки відчинились і хтось тихесенько входив до неї.

Оглянувся я і бачу жінку, зодягнену так, як болгарські жінки зодягаються, але з лицем так заслоненим, що видно лише чоло й очі. По тім пізнав я, що не була вона християнка, лише турецької віри. Підійшла до мене ближче, відслонила ціле лице, а тоді побачив я, що це постарша жінка, старша ніж моя мати, а дуже зажурена, сумна. Глянула на мене уважно, приклала палець до уст і казала мені мовчати. Я мовчав і ждав аж сама відізветься. Вона взяла мені з рук той медалик із визерунком Богоматері, приклякла та стала цілувати його й жалібно зітхати.

— Маєш такий другий? — питає мене пошепки.

— Не маю.

— А цього не даш?

— Не дам, бо я обіцяв, що з ним, доки життя мого, не розлучуся.

Жінка щераз поцілувала медалик, зітхнула тяжко, встала і віддала мені його до рук. — Добре робиш, дитино — каже. — Нехай тебе береже Пресвята Діва!

— А ви християнка? — питаю.

— В серці моєму я християнка, з України. Я дісталася в полон. Тут насилу переробили мене на туркиню. Мого батька вбили турки. Волів умерти, ніж виректися віри, але зі мною, малою сиротою, зробили, як хотіли… Та про це багато говорити б, а я не за тим прийшла.

І оглянулася обережно довкола тай каже далі: — Я Юсуфова жінка, а радше була його жінкою, а тепер як остання найгірша слуга в його домі, бо вже певно знаєш, хоч ти з чужої країни, що турки жінок можуть брати собі, скільки хочуть, а Юсуф іще дві тримає собі. Він мосліман, себто ісповідує Магометову віру, але ніякої віри не має в серці. Лихий це чоловік, негідний потурнак. Не вір йому. Я тому прийшла, щоб тобі це сказати, бо мені жаль тебе, хлопче.

— То Юсуф готовить мені зраду? — питаю.

— Так, бідний сину, готовить зраду тобі й батькові твоєму. Я все знаю. Не з тобою першим він таке робить і не будеш ти останній, коли Бог упору не скарає його. Він має спілку з цим аґою на ґалері. Він тобі батька напевно припровадить на місце, а потім до ліса піде з вами, ніби вказати вам дорогу. А як уже будете в лісі, то скаже вам: «Тепер ідіть далі в той і той бік безпечно, на поле вийдете. Богові оставляю вас». Сам вернеться, а ти ледве з батьком уйдеш кількасот кроків, аж тут із засідки випадуть турки і спіймають вас і знову батька візьмуть на галеру, але вже і тебе не пустять, а до смерти держатимуть у тяжкій неволі.

Ледве скінчила ці слова, як якийсь шелест перелякав її. Перелякана поглянула у вікно та підійшла до дверей і наслухувала.

— Не зрадь мене. Мовчи про те, що я тобі сказала! Юсуф убив би мене, коли б довідався… — прошептала і зникла за дверима.

Що ж мені тепер робити? — спитав я сам себе. Сталося. Годі вже відступати. Батька і так спровадять на означене місце, коли вже Юсуф і аґа так умовилися. Коли я не ставлюся і грошей не дам тим драбам, що жде батька? І чи з пімсти не візьмуть його до весел, як тих обголених бідолахів, що мають пекло за життя?

Що нас жде, коли піду, Бог вість, але піти мушу, це певне. Не маю вже що роздумувати, нічого не придумаю.

Добув я з вузлика пістолю й кинджал, які забрав із собою, як утікав від Фукса. Оглянув докладно пістолю, чи набита й підсипана. Пістоля була велика, але в широких болгарських шараварах я міг її добре сховати.

Ледве я так узброївся, ввійшов Юсуф у хату та казав мені йти за ним. Ми вийшли з міста в напрямі суші тією греблею, про яку я вже згадував, коли ж її минули, Юсуф скрутив направо до морського берега. Провадив мене так самим берегом доброї пів години. Вкінці станув і засвистав. Хтось відповів йому свистом і ми побігли в цьому напрямі. Почувся плюскіт весла і до берега причалив невеличкий рибальський човен. Висів із нього мій батько і ще якийсь чоловік.

Я вхопив батька за руку, наче боявся, що це дух а не тіло, та що в темряві розплинеться. Той другий чоловік, зодягнений по-турецьки, відкрив ліхтар, що мав зі собою заслонений та дає знак, щоб я платив. Я мав уже приготовані цекіни і клав йому один за одним на долоню, а він кожний із них дуже уважно оглядав при світлі ліхтаря. Коли я вирахував турчинові всі гроші, прийшла черга на Юсуфа. Він захланно схопив своїх п'ять дукатів. Турок шепнув іще щось Юсуфові, а цей відповів: пекі, пекі, то значить: добре, добре. Потім вернувся до човна, а відпливаючи сказав: — Йол гаір олсун!

— Що він каже? — питаю Юсуфа.

— Бажає нам щасливої дороги — відповів Юсуф. — Але тепер біжім, що сили біжім! За мною ідіть, усе за мною.

І пустився в поле, а з поля в ліс, що був недалеко моря. Ми бігли за ним, а я що хвилі хапав батька за руку і чув, що нещасний трясеться на цілому тілі. Я виняв ізза пазухи кинджал і подав його батькові, але боявся говорити, що маю на думці, щоб припадком Юсуф не почув і не зрозумів. Батько мовчки взяв кинджал і при цьому стиснув мене за руку, наче хотів дати мені знак, що розуміє та що буде готов на все.

Я знав лиш одне і це було для мене певне, що коли ми дамо вестися Юсуфові, куди йому завгодно, впадемо у засідку, бо вже не мав я ніякого сумніву, що той нечесник так умовився з турками з ґалери, як це говорила мені його добра жінка. Тож не треба було йти за його проводом, а навпаки, завернути в противний бік. Коли він схоче направо, то братися наліво, а коли він вкаже наліво, то ми візьмемо направо.

Задумавши таке, пустив я Юсуфа вперед, щоби проводив, а сам добув пістолю і держав її на поготівлі. Дав я так йому йти трохи в глибину ліса, а коли ми трапили на великий яр, що перетинав нам дорогу, Юсуф береться вліво. — Тепер туди — каже й обертається до нас, — підемо, наліво.

— Юсуфе — кажу я тепер і дотикаюся його рамени — нам направо дорога.

— Наліво, наліво — відповідає Юсуф — видно, що здивували його мої слова. — Чи ти мене тут учитимеш дороги?

— А я таки направо хочу і направо піду!

— На зломання карку підеш! Чи ти збожеволів?

— Івасю! — каже до мене батько — той добрий чоловік знає краще дорогу. Ідім, куди він каже. Якже ж ти можеш знати краще від нього?

Я стиснув батька за руку на знак, щоб нічого не говорив і не перешкаджав, а сам підходжу до Юсуфа, що був пристанув, звертаю йому пістолю до грудей тай кажу: — Коли вже маємо скрутити карки, то волю направо, а не знаю ще, чи скручу чи не скручу, але це знаю, що як лише писнеш, зраднику, лоб тобі кулею розтріскаю!

Юсуф стояв хвилину ввесь нерухомий, наче б його хто в камінь перемінив, а вкінці каже: — То така твоя вдячність! То ти напосівся на моє життя за те, що я вирятував тобі батька, при чому наражував на небезпеку своє здоров'я а навіть життя? Ідіть же ви собі куди хочете, до самого чорта йдіть собі, а я з вами вже ніякої справи не маю.

Сказав це і хотів відскочити від нас і бігти у ліс. Та цього я сподівався і зараз пістолею до нього, кажу, що вистрілю, коли лише рушиться.

Батько в тій хвилині схопив його за карк і показав йому кинджал.

— Юсуфе, підете з нами, — кажу тепер — а дорогою мовчіть, бо як кликнете на кого, то це вже буде ваш останній крик у житті, певно смертельний.

Юсуф нічого не відповів і як я йому казав бігти направо, біг жваво, час-до-часу оглядався лише, чи має мою пістолю при карку. Пробігли ми так добру хвилину, а тимчасом місяць зайшов і зовсім стемніло. Ми мусіли йти помалу, бо ліс був густий, але все здовж того яру, що перетинав діброву. Я майже на ноги наступав Юсуфові, аж тут він нараз наче під землю запався, так зник з-перед мене відразу.

Я почув лише тріскіт і шелест, наче б хто спадав наділ, а подорозі хапався корчів. Нахиляюся до землі і пізнаю, що ми при самім березі яру. У цьому місці яр був досить глибокий і крутий, а закривали його береги. Видно, що Юсуф або напотемки впав у яр, або зрадник нарочно зісунувся, щоб нам утекти.

Наслухував я хвилинку, але він зачаївся, боявся певне ворухнутись, щоб я не вистрілив, звідки вчую шелест корчів. Не було що далі робити, як лише навпомацьки продиратися лісом, куди попало, на сліпе щастя, не знаючи нічого, куди зайдемо. Але нелегко воно було: в тій темноті, що ступиш, то ногою й головою зачіпиш. А нам конче треба було йти, щоб якнайбільше віддалитися від того місця, де нам Юсуф пропав, бо ми були в немалому страху, що зрадник-поганець тим яром дістанеться до турків, які засілися в лісі, а потім покаже місце, де нас лишив. Але скоро ми заспокоїлись, бо ніччю ледве чи можна б нас знайти в лісі. Залізли ми в корчі, полягали відпочати, бо і мені і батькові цього треба було. Покріпився батько їдою і вином, що я був забрав зі собою та й каже: — До світанку мусимо тут сидіти, але як тільки стане розвиднюватися, треба нам радити собі.

Я вже не знав, що нам далі робити, і зібрав мене великий жах. Нічого не відповів батькові на його слова, батько також не говорив нічого, та й так сиділи ми в нічній тишині.

Нараз почули великий гук, короткий, але сильний, наче грім, аж ліс цілий довкола нас відізвався, наче б відповідав на заклик. Батько зірвався на рівні ноги й каже: — То на ґалері вистрілили з великої гармати! А знаєш чому? Там уже відкрили, що я втік і це знак для всіх, хто лише жиє, має здоганяти мене, а хто скрив би мене, буде покараний смертю. Але я волю смерть, ніж неволю.

— І я волю — кажу я на те і Богові себе і батька поручаю, готов на все.

На козацьких чайках

Пустилися ми далі лісом, куди попало, аж уже й стало світати. Легше було нам тепер, а коли небо над нами заясніло вже днем, і крізь густе листя дуброви падало дощем світло наче коралі від ранішньої зірниці, бо сонце сходило дуже червоно, прибуло нам трохи серця і ми жваво продиралися все в один бік, на схід. Нараз дуброва прорідла й світло з-поза дерев стало пробиватися наче крізь зелене решето: ми були вже на краю ліса. Чуємо, щось реве і гуде і грімко гуркотить.

— То море говорить — каже батько. — Ми знову над морем.

Виглянули ми обережно з лісу. Батько розглянувся й каже: — Не видно ще людей. Треба нам бігти полями в гори. Небагато ми пройшли тим лісом, пристань таки зараз за нами. Ми зробили колесо й зайшли малощо не на те місце, звідки вийшли.

Дуже мене воно перелякало, але батько знав добре цілу набережну околицю, бо на неї все глядів з тієї ґалери і так знав кожне село й кожну скелю, що не тратив духа, але й мені ще додавав. І як передше здався був зовсім на мене, коли його приставлено в човні, так я тепер мусів здатися на батька, бо сам я був мов сліпий у тих сторонах.

Пустився батько до гір, якими я йшов до Мезембрії. Та не довго ми йшли, бо нараз бачимо, що в віддалі стоять гуртки піших і їздців, мов розставлені в чати. Ми завернули зараз у противний бік, до моря й біжимо щосили, відбігти якнайдалі, заки нас завважать. Бігли ми так із усієї сили якої пів години і добігли до самого моря. Вже нам віддих заперло і ноги стали під нами вгинатися в колінах, що ні бігти ні стояти ні говорити, лише повітря ковтати, як риба на сухому березі. Нараз чуємо крики поза собою, спочатку далекі, потім щораз ближчі, аж вкінці, чую вже виразно, що кричать: — Дур! дур! себто: Стій! стій!

Батько на цей крик добув останніх сил і скочив до моря, а я за ним. Але в душі вважаю і себе і батька за пропавшого. При березі, але вже у воді, були великі палі, а до тих палів прив'язаних декілька невеличких рибальських човнів. Батько кинувся до одного з них і став відв'язувати; не оглядався навіть, чи хто не бачить.

Скоро човен був відв'язаний. Скочили ми до нього, батько схопив за весло, що лежало на дні і відбив від берега. Схопили хвилі човен, а море було того дня дуже неспокійне, дійсно майже чорне, як його назва і лише від червоного сходу сонця наче кривавилося місцями.

Маленький цей човен став скакати то вгору наче м'яч, то западати наче в пропасть, а довкола море гуділо і греміло, бурунами зі страшним ревом і шумом перевалювалося на нас. Умить лилася з нас вода. Смертельний жах пройняв мене, я примкнув очі й дрижав наче осиковий лист, бо ще ніколи не був на морі, а коли на суші не мав боязкої душі, то тепер із жаху майже умлівав. Але то лише перші хвилі були такі, я скоро прийшов до себе, коли побачив, як батько сміливо і спокійно працює веслом. Добре в цьому був вправився, бо два роки був на морю з турками.

Поправді, не море було нам страшне, а люди. Бо ледве ми випливли на повнішу воду, бачу, як із берега кличуть нас турки, показують і знаки якісь роблять до пристані, а від пристані й від цих двох Галер готовляться човни нас здоганяти. Батькові струєю піт ллється з чола, карк почервонів йому страшно від набіглої крови, зітхає лише, а веслом так працює, що трохи ребра йому не потріскають. Вже й руки стали йому опадати з умучення та з розпуки: — Пропали ми, Івасю! — каже. — Пустили на нас скорі човна на шість весел. Не змовиш і трьох отченашів, а доженуть нас.

А я до неба очі знимаю та благаю: — Рятуй нас, Господи милосердний.

Аж нараз батько каже: — Що це?! Човна спішно завертають назад до берега, не гонять уже за нами?

І справді всі судна, що пустилися були за нами й уже ось-ось і досягти мали нас, щосили, щодуху веслували до берега.

— Що це було б? — зчудувався і я.

Аж бачимо гень у далі на морі багато, багато малих суден, лавою одно попри друге плинуть.

Батько приложив долоню до очей і пильно глядів наперед себе доволі довго, а потім каже радісно: — Івасю, ми вирятувані! Це козацькі чайки, це запорозькі козаки пливуть.

Як почув я те, аж у мене вступив новий дух, десь і сила взялася і відвага. — Батьку, — кажу

— веслуйте до них! Може там між ними і Семен десь є?

— Який Семен? — питає батько та завертає човен туди, де видно запорозькі чайки.

— Козак Семен, мій приятель — відповідаю.

— Як він там є, то він нас напевно вирятує.

— Чи є він там, чи нема, то ми вирятувані, коли до них допливемо! Та відкіля ти знаєш якогось козака Семена та ще й заприязнився з ним?

Я коротко оповів батькові, як я запізнався з козаком Семеном. Само собою, не згадував нічого батькові про нашу з козаком тайну.

Батькові теж близькість запоріжців додала сили й відваги. Наш човен стрілою мчався до козаків. Уже щораз виразніше рисуються перед нами козацькі чайки. Вже можна їх і почислити: було всіх чайок до вісімдесят.

Батько зняв шапку й вимахує нею та кричить: — В ім'я Христа Спасителя рятуйте невольника бідного, що Бог допоміг йому втекти!

А я кричу й собі на ввесь голос: — Козак Семен Тимченко, козак Семен Тимченко!

Аж бачу, одна чайка, що була на самому переді з малиновим прапором, що на ньому золотився хрест, півмісяць, сонце та зірки, висунулася наперед і пливе простісінько до нас. Я дивлюся, а на переді стоїть у тій чайці прямісінько мов дуб отой сам козак Семен. На радощах кличу: — Семене, чи пізнаєш мене! Я Івась Білик!

А Семен видивився на мене тай каже по хвилі:

— Дух святий при нас! А ти відкіля тут узявся з Кульчиць аж на Чорному морі та ще й у такій горіховій лушпині?!

Так назвав він наш човен, що дуже малий був.

— Потім оповім тобі все — кажу. Перше вирятуй мене й батька, бо інакше пропадемо, як не від бісурмен, то від морських бурунів в оцій горіховій лушпині, як кажеш.

— Підплиніть під саму чайку тай скачіть у неї — каже Семен.

Батько підплив під один бік чайки й за хвилину були ми вже обидва в чайці.

Чайка зараз завернула на своє місце й поплила рівно з другими.

Семен дуже зрадів, що побачив мене. — Ну, тепер оповідай, хлопче, як ти зі своїх Кульчиць аж тут на Чорному морі опинився.

Я коротко оповів йому всі свої пригоди та нічого не згадував про скриночку з самоцвітом, бо й другі слухали мого оповідання. Та Семен не допитувався про це. Тільки каже: — Тепер мусите з нами обидва з батьком гуляти по Чорному морю, бо ми ще не скінчили роботи. Хоч і через вас обох прийдеться нам тяжче, бо бісурмени вже побачили наші чайки.

Аж як ми найшлися на боці, він питає мене: — А що мій самоцвіт?

— Безпечний! — відповів я коротко.

— Ну, то добре — відповів він.

Хотів я йому докладніше все оповісти, аж серед козаків зробився рух: — Ґалера, ґалера, турецька ґалера — почулися голоси серед козаків.

Семен зірвався на рівні ноги: — Славно! — скрикнув — Братця, не пустимо її з рук.

І зараз пішов приказ по чайках: — Готовся напасти на ґалеру.

В одній хвилині розділилися чайки на два рівні ряди доволі широко один ряд від одного та пігнали стрілою вперед.

Очі всіх звернулися туди, звідкіля надпливала ґалера. І я теж дивився.

Далеко ще вона була й виглядала маленька мов біла птиця.

— Братці, — каже Семен — щогли додолу.

І в одній хвилині щогли з парусами лягли поперек суден.

А Семен дальше приказує: — На милю перед ґалерою спинитися й плисти повагом стежма за ґалерою.

А ґалера щораз виразніше виринала перед нашими очима, щораз більшала.

Питаю Семена: — То ви зараз будете нападати на ґалеру?

— Ні, — відповідає Семен — так небезпечно. Ми тепер тільки стежитимемо за нею, щоб не втікла нам. Аж перед заходом сонця підплинемо до неї, а як стемніє, нападемо.

Чайки плили тепер дуже помалу.

Отак цілий день плавали ми по морі вслід за ґалерою.

Я за цей час добре приглянувся чайкам.

Чайки були довгі на яких десять сяжнів, а широкі на сяжень. Днище чайки довбане з липової колоди, довгої на півсема сяжня. Більш як на сяжень високо до дубових ребер, причеплених до днища, понабивані товсті дубові дошки. Зверху ці дошки пообшивані очеретом.

— Це на те — казав Семен — щоб чайки держалися наверха, не топилися.

По обох кінцях були керми, а по боках по п'ятнадцять весел. У кожній чайці було по яких сімдесят людей і одна невеличка гарматка.

Коли стемніло, приказав Семен ударити на ґалеру. Я й не стямився, як чайки були вже кругом ґалери і козаки з перших чайок перлися вже на її чердак.

На чердаку прийшло теж до битви. Турки боронилися завзято. Але що ж, по козацькому боці була перевага й козаки скоро впоралися з турецькою залогою.

Все, що було цінне на ґалері: гармати, самопали й іншу зброю та порох і кулі, а також золото й срібло козаки на млі ока переносили на чайки, порозковували всіх галерників і вони теж перенеслися на чайки. Тоді, як уже нікого й нічого не було на ґалері, затопили її.

— Навіщо ж ви затопили ґалеру? — питаю Семена — не шкода вам такого гарного судна?

— Гарне воно судно — каже Семен — це правда, та не для нас! Нам у походах пригідні тільки такі легкі судна, як наші чайки.

Нараз із усіх усюдів почулися грімкі стріли, немов із великих гармат. — Десь із гармат стріляють — кажу.

А Семен: — Це знак, що турки вже знають про нас — каже. — Через Вас, то й не можна нам погуляти. Та ніщо! Вертаймось покищо на Січ, а потім приготовимо другий похід.

І пішов по чайках отаманський приказ: — Вертаємось на Запоріжжя!

І зараз чайки уставилися в лаву густо одна попри одну. Семенова, отаманська чайка з хрещатим прапором плила тепер позаду. Питаю в нього, чому тепер він позаду пливе, а Семен каже: — Так, Івасю, мусить бути. Отаман має все мати на оці своє військо і берегти його перед небезпекою. А що тепер небезпека для нас найпевніша може бути з-заду, а то й отаманська чайка мусить плисти позаду.

Бистро плили чайки й над ранком були ми вже недалеко Дніпрового гирла. Іздалека побачив я поруйновані замки й городки. Мене це дуже зацікавило і я пильно вдивлявся туди.

Семен замітив це й каже: — Дивися, Івасю, на ці руїни замків. Це козацька робота.

— Що, це козаки будували ці замки? — спитав я.

Семен розсміявся: — Ба, ні! Не будували а поруйнували їх. Все це побудували були бісурмени, щоб не пускати козаків на море. І довго були вони козакам на перешкоді, аж славний покійний гетьман Сагайдачний поруйнував їх і турки й досі не спромоглися їх відбудувати.

— Що? Гетьман Сагайдачний помер? — аж скрикнув я. — То вже не буде кому, тату, заступитися за нас!

А батько каже: — Нехай із Богом спочиває, добрий був чоловік. Та правду казати, я тепер уже не дуже тому вірю, щоб гетьманові вдалося зробити щось для нас, хоч би він іще й жив.

— Правду кажете, — сказав один із козаків, видно з учених був, бо як говорив, то мішав багато чужих слів — правду кажете, татусю. Король цінив гетьмана й шанував, бо потребував його проти Москви. Та коли потреба минула, забув про все. «Обіцяв пан кожух, тепле його слово», — як кажуть наші люди.

А я питаю знов Семена: — То неправду помер гетьман Сагайдачний? А де?

— У Київі, Івасю, помер від ран, що дістав їх під Хотином. Та може не від самих ран, як більше від журби, що задурно козацтво пролило кров, бо король обіцянок не додержав. Величавий був похорон, був я на ньому.

— Ти був у Києві? Ой, як бажав би я там бути! Я чув різні чуда й дива про Печорську Лавру…

— Гарний Київ — каже той, що говорив ученою мовою — та не той він уже, що був колись за княжих часів — тепер він тільки руїна колишнього. Так то все, коли чужий господар у хаті! — зітхнув.

Доплили ми до Дніпрового лиману й повагом посувалися проти течії. Працювали весла, але й вітер попутній сприяв плавбі, надував вітрила аж тріщали.

Скоро минули ми поруйновані городки. А там і замайорів перед нами острів між двома раменами ріки.

— Ось уже й наша Січ-мати — скаже Семен.

У мене серце забилося живо-живо: Побачу на власні очі те гніздо нашого славного лицарства — радів я в душі.

Іздалека видніли вже бані церкви й окопи.

Козаки завернули чайки в пристань, чи, як казали — в козацький кіш.

— Підете обидва з батьком у мій курінь — каже Семен — я на Січі, Івасю, тільки курінний отаман.

Чайки спинилися, ми вийшли з них і пішли з Семеном на Січ. Він завів нас у свій курінь тай каже: — Ждіть тут на мене, я покищо мушу йти до отамана.

І вийшов, а ми остали в курені.

Козаки входили в курінь і виходили з нього, зовсім на нас не звертали уваги. Або знали, або здогадувалися, що ми визволені бранці.

На Січі й дальші пригоди в дорозі

Довго не було Семена. Мені знудилося сидіти в курені й кажу батькові: — Вийду я на двір трохи.

— Ти йди — кажуть батько — тільки не віддалюйся дуже, бо я бажав би ще сьогодні рушити в дорогу додому.

А мені, правду сказати, не дуже спішилося ще до дому, бажав я поговорити з Семеном про нашу тайну і приглянутися життю на Січі. Бо де ж то, стільки наслухатися про Січ, про Запоріжжя, а бути на Січі й не оглядати, не бачити нічого!

— Вийшов я з куреня й оглядаюся. Бачу перед собою просторий майдан, а навколо нього чималі будинки криті очеретом. В одному кінці була церква з високою банею, а біля неї дзвіниця. На майдані було мало людей і це трохи чудувало мене.

Я став розглядатися й числити, скільки всіх куренів. Начислив їх тридцять вісім.

Іду дальше, аж якийсь знайомий голос крикнув мені за плечима: — А ти що тут на Січі робиш, Івасю?

Оглядаюся за ним, і з дива вийти не можу. Це спудей Роман Куколь. Я його частенько бачив, як ходив разом із Красовським.

Замість відповіди, питаю: — А відкіля ти тут узявся, Ромку?

— Я?! Надокучило сидіти в братській школі над книжкою, так я дав зі Львова ногам знати тай аж на Січі опинився. Тут для таких неспокійних духів як я, краща школа, як у Львові чи в Києві. А знаєш, Красовський переноситься вже до Києва!

— До Києва? А то чому?

— А тому, що вчитель, що найбільш опікувався Красовським, перенісся до київської братської школи та його хоче тути взяти. Казав, що вчитель обіцяв йому виробити підмогу з грошей, що записав на київську школу гетьман Сагайдачний.

А мені зараз у душі: — Куди не повернешся, всюди чуєш: Сагайдачний! Сагайдачний Запорізьку Січ скріпив і прославив, Сагайдачний записав гроші на школи…

І якось так приємно зробилося мені на душі, що він із мого рідного села й свояк мені. Жаль, що так скоро помер.

— Чому то так тепер пусто — питаю — на Січі?

— Пусто? Бо вся Січ гуляє на Гасан баші!

— А хто це такий Гасан баша — турок якийсь чи татарин?

Куколь розсміявся: — Та де тобі турок? Це торговельна частина біля Січі. Там крамниці й шинки! Там запоріжці у вільних хвилях гуляють. А що тепер вернулися з походу, гроші в них є, то й розливаються там меди, вина й горілка. Хочеш, заведу тебе там й приглянешся всьому…

— Але ти не оповів іще мені, як ти на Січі опинився — каже Куколь.

Я оповів йому, як міг коротко, всі свої пригоди. Вийшли ми на Січові укріплення. Я і їм приглянувся: були це вали, а на валах високі дубові засіки. В окопах було двоє воріт. Головні великі вели на степ, другі менші до Гасан баші. Біля воріт були високі башти, виплетені з лози. На баштахстояли гармати.

І вийшли ми оба на Гасан Башу. А там справді рух неабиякий. Повно крамниць і шинків. Козацтво пило й гуляло та виспівувало. Дехто пригравав на бандурі. Гамірно було.

На боці біля одного більшого заїзду стояли криті вози, навантажені товаром.

Куколь пояснював мені: — У спокійні часи наша Січ це значний торговий осередок. Тут приїздять купці з України, з Московщини, з Криму, з Туреччини, приїздять і вірмени й жиди. Там нижче бачиш січовий Кіш, це пристань на Дніпрі. Там пристають грецькі, турецькі, й італійські кораблі. Вони продають та міняють на Січі свій товар.

Я глянув туди. І справді стояло там кілька чималих ґалер із різними стягами. Товпилися й метушилися там люди в різних одягах. Говорили голосно, вимахували руками й гамір їх розмови доходив аж до нас, хоч годі було розібрати, що вони говорили. Але, певно, торгувалися за товар. Підійшли ми до місця, де стояли вози. Нараз чую голос трембіти, а такий мені знаний, що я пристанув, непевний, чи не причулося мені? Підбігаю ближче до вікна, з якого доходили до мене ті звуки, але в цій хвилині вони вмовкли. Та я жду ще хвилину, хоч мене Куколь тягне за полу, щоб я вже йшов. Аж ось знову чую ті самі звуки і тепер я вже певний, що мене вуха не обманюють, бо пізнаю нуту до пісні:

— То Боднарчук! — скрикнув я вельми врадуваний і скочив до заїзду, полишаючи здивованого Куколя серед дороги.

І таки було так, як я догадувався. У кімнаті заїзду сидів на килимі Боднарчук, по турецьки, з підібганими під себе ногами і грав на цій довгій трембіті, аж обличчя почервоніло йому як калина й надулося наче міхур.

Здумівся Боднарчук, як побачив мене, аж трембіта випала йому з рук. Одначе зрадів мною дуже. Щиро привітався й зараз побіг по Захновича. Стали мене розпитувати, відкіля я тут узявся. Коли ж я розповів їм усе, дивувалися, що так щасливо зложилося, хвалили мене. Коли я їм сказав, що як їх обох бачу, то мені здається, наче б я вже був дома, каже Захнович: — Добре кажеш, бо справді ти наче дома. Вертатиметесь обидва, ти і твій батько, зі мною разом до Львова.

Я йому на це вдячно поцілував руку та сказав, що не стає слів мені, щоб йому за ту ласку подякувати, як ялося. Відслугуватиму її як найвірніший слуга. А він каже: — Я може таксамо радий із тієї зустрічі, як і ви, бо хибує мені людей до коней. Тож візьмемо батька і тебе, бо так мені ліпше і вам буде добре.

Вибіг я з гостинниці, розпращався з Куколем і побіг назад на Січ, до батька. Оповів батькові все. Батько зрадів і заразісінько зі мною вийшов на Гасан башу. Хотів я ще бачитися з Семеном, та сказав мені один запорожець, що Семен на приказ кошового виїхав кудись поза Січ.

І так ми виїхали з Січі. Їхали татарським Чорним Шляхом.

Спершу їхали ми тільки степом та степом. Майже не стрічали людських осель. Боднарчук говорив мені, що тут людські оселі, хоч рідко, але є. Криються вони по балках і ярах і тому їх не видно. А будуються тому люди в балках та ярах, бо раз там затишливіше, а друге й перед татарами, що часто туди рушають на Україну, можна так легше окритися.

Ой, страшний то шлях для нашого християнського народу — не даром прозвали його Чорним.

— Цим Чорним Шляхом — оповідав Боднарчук — татари найбільше нападають на Україну. Чимало вигинуло вже тут християнських невольників, що гнані на татарських арканах, падали зі знесилля. Але й татарської крови ллється на цьому шляху чимало: завдають їм тут чосу запорожці, коли заскочать татар, як ті з ясиром та добиччю вертаються з України.

Вже кілька днів їхали ми так, а все степи та степи. І якось так одноманітно скрізь, нічого, нічого не видно, тільки обаполи шляху висока трава — море трави, ні на чому спочати очам.

— Весною, як зацвіте степ різнобарвним цвіттям, — гарно, та тепер осінню таки невесело — каже Захнович.

Їдемо і їдемо — нічого не видно. Тільки часом удалі замріє могила. Приходилося й ночувати в степу. Тоді з возів робили ми табор. Спали на возах. І все хтось оставався на варті. Коней брали в середину, бо Захнович дуже дбав про них. Мав їх шість. Всі шість коней були дуже гарні, що кращих і дорожчих хіба не найти. Із цими кіньми мали ми чимало клопоту, бо Захнович аж трясся над ними. І не диво, бо ж у кожному з них був цілий маєток. Так їхали ми майже до самого Уманя. Перед Уманем завернули на бічний шлях і поїхали на Ладижин, Брацлав, Бакоту до Кам'янця.

Була вже пізня осінь, коли ми під Бакотою переправлялися через Дністер. Тут долетів до мене голос церковних дзвонів. Ніколи не забуду, як зраділа в мені душа, коли їх почув. Це наче привіт був для нас нещасних. Від довгого часу уперше тут почув я дзвони, бо в турецьких краях християнам не вільно будувати ані веж на церквах, ані дзвонити. Не чув я їх і в степах. Тому то ті далекі звуки дзвонів, що з Дністром плили до нас, здавалися мені такою солодкою музикою, начеб співали їх небесні хори.

Але ті дзвони не саму славу Господню голосили. Несли вони під небеса людський жаль, і плач і нарікання, бо ціле Поділля ще наче кривавилося після жорстоких татарських розбоїв. I-ще там вугілля не вигасло, де поганці попалили села і міста, скрізь згарища і знищення, всюди стратовані копитами татарських коней поля, що і трава не хотіла там рости.

Милий Боже, який же ж то страшний допуст Твій на нашу батьківщину, а вже найстрашніший хіба на цю подільську країну, таку врожайну та молоком і медом пливучу, як то кажуть, коли б не ті жорстокі татари! Ми під угорськими горами мало зазнали татарів, а у Львові, тому що він сильна фортеця, не боялися їх міщани, але тут на подільській землиці, щойно пізнав ти, брате, що то значить татарин!..

Їхали ми попід великі насипи зі землі. Роблять їх тут густо, щоб із них далеко бачити, чи не йдуть татари. Шанці ті копані на борзі, а в них бідний народ, як міг, боронився, майже голими п'ястуками. Їхали ми попри бочки напів згорілі, в яких палили смолу, щоб людям давати знати, що йдуть татари. А скільки всюди знищення людського добробуту й праці, цього не буду розказувати, щоб жалю не завдавати. Як їхали ми до Жванця, впали наче в саму татарську пащу, хоч уже татарів давно не було. Всюди стрічали ми вози, а в них вояків і селян, по полях тинялися ще то тут то там громадки людей, що то їх татарам відбито по дорозі: чоловіки й жінки, діти, яких татари вели вже в ясир, на арканах наче худобину. Тепер, урятовані, верталися додому, але невеселі, бо змучені, голодні, недужі.

Під Кам'янцем стрічали ми все різних вояків, що верталися на зимівлю, але найбільше запорізьких козаків. Вони готовилися повертати на Запоріжжя за Дніпро, цим самим Чорним Шляхом, що його ми проїхали. У Кам'янці мали ми попасати кілька днів. На другий день нашого там побуту Захнович вечором, заки поклався спати, дав мені листа тай каже: — Завтра рано як лише розідніється, маєш це письмо занести до Княж-поля й віддати його панові Романові Торосевичеві. Він, як чую, вернувся там із Балти, а має до мене пильну справу.

Той Торосевич був вірменин, але займався не торгівлею, а воєнним ремеслом. Село Княжпіль лежить від Кам'янця дві милі. Вибрався я на другий день у дорогу дуже вчасно, ще не світало, бо день був короткий, а я йшов пішки. Торосевича не було дома і мав вернутися щойно на другий день. Захнович не казав мені ждати відповіли, то ж я віддав листа козачкові і не гаючись пустився назад до Кам'янця.

Дорога вела попри велику коршму. Вже здалека побачив я, що в ній мусить бути багато козаків, бо на подвір'ї стояло кільканадцять коней, а з коршми долітали до мене веселі крики, як то звичайно буває, коли собі де охоту справляють.

Правду сказати, і мене там трохи тягнуло, щоб бодай приглянутися веселому товариству. То й хвильку задержався на дорозі, вагався чи ступити, чи ні. Але що в гаманці в мене було дуже скупо, пішов я далі своєю дорогою. Хочу саме оглянутись, аж чую, як якась тверда рука вдарила мене по лівому рамени.

Обертаюсь і бачу перед собою страшного козарлюгу, при шаблі, з перерубаним лицем, бо довга, синя, видно недавно загоєна рана йшла йому через ніс аж до бороди, з рудими вусами, із строгим поглядом. Глядить мені в очі і каже грізно: — Пророк Магомет.

— Варна! — відповідаю зараз, а слово це вилетіло мені з уст наче своєю власною волею. Так мені вбив Семен у пам'ять ці слова, що я і через сон був би так відповів.

— Тимченко здоровить тебе! — каже на це козак, але не жде ні хвилі, що скажу йому на це, а скочив, схопив мене з усієї сили за горло, повалив на землю, придавив мені коліном груди і так мене здавив, що не можу навіть крикнути ні відітхнути.

В цій хвилині бачу, біжить іще двох козаків і ще заки я міг вимовити якенебудь слівце, вже мені руки мотузками зв'язали і потягли в поле. Тут чекали вже коні. Привів їх з-дід коршми якийсь хлопець. Козаки повсідали, а один із них, той страшний, перерубаний, що до мене був заговорив Семеновими словами і зараз потім повалив на землю, прив'язав тепер мене до свого коня.

Досі не знав я, що зі мною, так це все нечайно сталося, а в очах мені ще скакали то іскри, то чорні точки, так той козак був здавив мене. Щойно тепер прийшов я трохи до себе і бачу, що один із тих козаків, то не хто інший, лише козак Тимченко. — Семене! — кликнув я.

Семен лише глянув на мене з великим гнівом, але нічого не відповів, лише зараз відвернув голову в інший бік.

Козаки пустилися полями, а я мусів бігти щосили і кроку коням додержувати. І вже я малощо не зімлів, але Семен став щось говорити до того, що мене мав на посторонку й зараз потім стали їхати помаліше. Дуже задиханий не міг я зразу навіть слова промовити. Щойно, як відсапався трохи, кажу: — Семене! Завіщо мене волочите в пиках, наче татари?

— Ти знаєш, завіщо — відповідає коротко Семен.

— Ані я не знаю, ані ти не знаєш, бо ти мене ще не питав.

— Не бійся, — каже Семен. — Знаю я добре. Я був у Кульчицях, там мені говорили…

— Що тобі говорили?

— Що ти викопав і втік.

— То зле говорили тобі.

— Або може ти не викопав? — питає Семен.

— Викопав — відповів я, але вже сміливо і з гнівом, що Семен не вислухав мене, а казав мене спіймати і зв'язати.

Їхали ми далі, а я все мовчав, аж Семен знову зачав:

— Чому ж далі не говориш?

— А чому ж ти сам мене подорозі не спитав? Чому наслав чоловіка, щоб напав на мене наче на опришка? Та ж ти перший мене мусів бачити, коли ти мене другим показав, які мене не знали!

— Бо так треба було! — каже Семен. — Так треба було, щоб повірили мені, бо самий я перед тими людьми також наче виновник. А так переконалися, що я говорив правду. Нас є чотирьох до того, що я закопав, а ти забрав: мій нещасний батько, про котрого не знаю навіть, чи він іще жиє в турецьких руках, я і ті два старші молодці, Куліш і Пугач. Чому ж ти викопав?

— Бо інші були б викопали! Коли ти був у Кульчицях, як кажеш, то ти бачив, що роблять на поляні в лісі.

— Я бачив, але ти ще передтим викопав… так мені говорили… А зрештою бачиш, то не лише моя річ, чотирьох нас належить до того…

Коли я так розмовляв із Семеном, той, що мав мене попри коня, а був це Пугач, дуже уважно слухав, і поглядав недовірчиво то на мене то на Семена, чи не змовляємось ми зі собою,

— А де ж ти подів те, що викопав? — питається Семен.

— Там, де мені здавалося безпечно — відповідаю.

— Маєш у себе?

— У себе ні. У Львові маю.

— Де?

— В безпечних руках.

— Дай тобі, Боже, — каже на це Семен — щоб це було в безпечних руках, бо інакше живий не вийдеш від нас і краще було б, щоб тебе мати на світ була не народила.

— Дай і тобі, Боже, — відповідаю — щоб кожен так тобі додержав слова, як я, Семене.

Семен нічого не відповів, але видно було, що стало йому ніяково. Їхали ми так мовчки доволі довго до Панівців, а тамошній замок усе видно було над Смотричем. Недалеко Панівців бачу табор, але невеликий, яких двадцять наметів і стільки ж возів, а біля возів кількадесять осідланих козацьких коней.

Коли ми наблизилися до табору, чуємо якісь ніби радісні крики і стріляння з самопалів і пістолів. Семен і обидва козаки глянули на себе здивовано: видно було це для них загадкою. Але що то не була бійка, а якісь великі радощі, того вже з окликів можна було догадуватися. Бачимо двох козаків, що вискочили на конях із табору і женуть проти нас, а шапками в повітрі вимахують і кричать, що несуть добру новину.

— Опанас є! Старий Тимченко є! — кричать з усієї сили.

— Батько є — скрикнув Семен так радісно, що аж і в мене також відізвалося серце на його радість. І зараз Семен почвалав туди конем, щосили.

Пугач також пустив свого коня трюхцем і я мусів гнати, що сили. Але вже було дуже близько і я не дуже змучився й навіть рад був, що скорше побачу, що там діється в козацькому таборі. Пугач в'їхав у табор, а ввесь час добре держав мене на аркані, бо боявся, щоб я в цьому замішанні не вирвався й не втік. Але я навіть, якщо б і міг був утікати, певно не втік би, бо це, що побачив, так мені припало до серця, що почув себе вже зовсім безпечним. Ось громада козаків із голосними окликами підносила вгору на руках Опанаса, а Опанас стояв на їх раменах, хитався в повітрі, перехилявся то вліво то вправо, щоб не втратити рівноваги, але й усміхався весело до козаків і шапкою потрясав їм. Ледве я глянув на Опанаса, Семенового батька, так зараз і я радісно скрикнув: — Панько!

Бо то не хто інший був, лише той Панько, турецький бранець, якому я в Рущуку так щасливо поміг до втечі та з яким цілу дорогу перейшов балканськими горами.

Тимчасом Семен, що не міг протиснутися до свого батька, кликнув на козаків, щоб пустили його. Старий Тимченко нараз наче потонув між козаками, а потім, як видістався з тієї сутолоки, став вітатись із сином. Всі разом говорили до нього, всі разом розпитували, так що ніхто нікого не міг зрозуміти. Але він і не відповідав нікому, лише руки стискав їм, не минав нікого. Коли наблизився і до Пугача, який мене держав на аркані мов собаку, я знову крикнув: — Паньку!

Опанас щойно тепер запримітив мене і хвилину стояв здивований, наче очам власним не вірив, аж нараз скрикнув: — Івась! Їй Богу! Івась! Ти тут? На аркані? Зв'язаний? Пугачу! А це що?

І заки ще Пугач мав час відповісти, прискочив до мене, розв'язав мені руки, схопив мене в руки, показав мене козакам і кликнув: — Козаки! Цьому хлопцеві по Богові я маю дякувати, що до вас здоровий вернувся! Він мене видобув із турецьких кайдан, він мене врятував від смерти на палі! Коли б не він, уже б давно супи й гайвороння обгризли були Тимченкові кості!

Схопили мене на те козаки з великим криком, піднесли вгору, як передше Опанаса, стріляли на ясу, обносили мене навколо табору. Коли вкінці опустили мене на землю, Семен підбіг до мене, обняв мене та цілував наче рідного брата і вибачався.

— Не думай зле про мене, прости, і забудь те, що сталося! Я тобі все братом і приятелем був і буду. Бачиш, я певний був, що ти зрадив мене. У Кульчицях розказували мені, що ти викопав те, що я поручив був тобі, бачили тебе, як ти викопав і втік. Мені це грозило великим нещастям, бо Пугач і Куліш мали мене за зрадника і злодія. Не вірив мені ніхто, як то було між нами. Коли я тебе нараз побачив на дорозі крізь вікно коршми, хотів з тобою сам говорити, але коли б мене цей Пугач побачив із тобою, а то завзятий чоловік, був би мене підозрівав у зраді. Тому я вислав його за тобою з тим словом і знаком. Мені йшлося про мого батька, не про мене, бо Пугач і Куліш мали дати мені гроші на викуп, а без того я і шага не видістав би від них. Але тепер усе добре і будь ти мені братом і приятелем, як давніше, та нехай Бог заплатить тобі за все!

Взяв мене потім Опанас до окремого намету, прикликав Пугача, Куліша і Семена і тут я щойно розказав усе, як було та що я цей мішочок із залізною коробочкою мусів передати в руки Довганя, бо так безпечно хотів переховати, як вибирався в Туреччину. Іншої ради для мене не було, бо ж я сам утечею мусів рятуватися зі Львова.

Всі мене хвалили, що я зробив, як було треба, та що вірно додержав слова та признали, що я більше дбав про те, щоб додержати присяги, ніж про власний хліб і про власне здоров'я. Один лише Пугач глядів нахмарений перед себе, наче б не вірив. Ще й відгрожувався, аж Опанас і Семен насіли добре на нього і зібрали, а навіть шаблями стали побрязкувати. Семен схопився з місця, вдарив по шаблі, почервонів увесь, а з очей сипались йому наче живі іскри.

— Пугачу, собача душе, гадюко — скрикнув уже дуже сердитий. — А ти чого гаркотиш! А хто тобі сказав про все, чи не я? А хто Рудому Хаскелеві відібрав? Чи не я? А чиє то було щастя? Моє чи твоє? А коли б я був не стрінув Хаскеля, де була б твоя часть? А коли б я був затаїв, що відібрав жидові, і коли б був собі задержав, відкіля ти був би знав про це, ти дурна голово, ти! Що я був вірний, то ти за Юдів маєш нас, що я був дурний, то ти хочеш бути мудрий і ліпший ніж ми! Замкни ти хавку свою перерубану, бо щераз перерубаю її тобі, впоперек перерубаю, навхрест, щоб назначити тебе драба!

І вже Семен до шаблі брався в запальчивості та, хто зна, чим була би покінчилась ця суперечка, але вмішався Опанас, розлучив їх і каже: — Буде, як Бог дасть, а мені Бог дав уже тепер більше, ніж варта те, за що тепер турбуєте хлопця, бо я врятувався від страшних мук і смерти. Чи найдеться ця наша добича, чи ні, ти, Пугачу, будь спокійний, ми тобі заплатимо твою частку. Ще старий Тимченко щось варта, і його слово також щось варта. Поїдемо сміло за тим хлопцем до Львова. Найдеться, слава Богу, поділимося ретельно; не знайдеться, також слава Богу, бо це Його воля.

І врадили, що Опанас із Семеном і Пугачем, бо Куліш зовсім здався на Опанаса, поїдуть зі мною до Львова. Я цілу цю нараду думав лише про Довганя, чи додержав він мені присягу, що буде, коли зрадив? Чи повірять мені тоді, що я говорив правду, чи вкінці скінчиться це моє горе та чи я перед цими чесними людьми у Львові, які певно сьогодні мають мене за злочинця, стану нарешті раз сміливо, з повною правдою і без ніякої скритости в серці, як невинна людина, гідна їх приязни?…

Та коли станув мені перед очима Довгань такий, якого я добре знав і яким виявився для мене в лихій пригоді, нахмарений і бурмотливий, але чесний і вірний, перестав я непокоїтись: певен був, що не заведусь на ньому.

Дали мені коня, Семен сів на другого і відпровадив аж до Кам'янця. По дорозі розказували ми собі, один одному наші пригоди від хвилини, як він мусів кидати Кульчиці. Коли я розповів йому, як гайдук із турецьким жидом Рудим Хаскелем шукав мене у Львові та як мене хотіли спій' мати і віддати до ратуша на муки, та коли згадав про те, що мені розказував золотар Льоренц, що Рудий Хаскель має листи від великих панів і від самого семигородського князя та що може далі буде стежити за нами, Семен сказав: — Рудий Хаскель? Уже він нікого не вкусить, зрадник, собака! Згинув, як заслужив собі, лише мені дуже жаль, що не з моєї руки та і не з козацької. Попався в руки волоського господаря Томжі, з яким мав свої справки і котрого також на свій спосіб обманув і зрадив. Томжа казав жидові голову зрубати. Голова його на високому палі два тижні сторчала на палі біля Яс, а тіло розшарпали голодні собаки.

Зустріч із Процем

Спинитись мав Захнович іще кілька днів у Кам'янці. Їзда до Львова не скоро мала закінчитися, бо ми їхали дуже помалу й часто попасали й на нічліг приставали саме зза коней. Захнович бажав привести їх до дому гладкі та здорові, щоб не втратили ні вигляду ні вогню.

Кам'янецькі вірмени мали свою пошту. Тож я скористав із цього й написав два листи, один до Чесака, другий до мами, прохав, щоб Оленка вислала цього мого листа Зазулякові, а він, щоб його передав моїй мамі. Я дуже радів, як писав ці листи, бо в уяві бачив неньчину радість, коли довідаються, що я визволив батька з неволі та що ми обидва вертаємося домів.

Батько, чим ближче було до дому, тим сумніший був, бо я не міг затаїти перед ним, що підстароста і Ґерґей відібрали йому війтівство і маму вигнали з дідицтва. Батько впадав у страшний гнів, страшно відгрожувався підстарості й гайдукові, що обом їм голови сокирою порубає, хоч би йому за це і прийшлося повиснути. Я потішував його як міг, за приклад давав йому, як Бог не покинув його в неволі та як я, без грошей, без науки й без досвіду, а таки дістався до нього над далеке море і до батьківщини привів.

У Золочеві припало нам попасати: ми мали тут стояти цілу добу. Після роботи коло коней вибіг я до міста, щоб його оглянути. Коли я минув замок і вже вертався до заїзду, чую: хтось кличе мене по імени. Обертаюся, і бачу: Проця. Дивом здивувався я, відкіля він тут узявся.

А він каже: — Чого, Івасю, глядиш тав на мене, як теля на нові ворота!

— А бо — кажу — бачу, що ти краще зодягнений і дивуюся, що ти аж тут забрив.

— А ти, Івасю, відкіля тут узявся? З дощем учорашнім упав?

— Коли турецький дощ тут падав, то я з дощем упав, бо з Туреччини вертаюся тай не сам. Батько є зі мною!

Проць вирячив очі й уста розняв широко з великого дива, а потім підскочив високо на здоровій нозі, а криву ніби в танці замахнув, шапкою вгору підкинув і крикнув радісно: — Батько вернувся! Слава ж Господеві! Матінко Божа! А де ж твій тато? Веди ж мене до нього, бо не повірю, доки не побачу!

Ми зараз пішли до заїзду, до стайні. Застали батька, як сидів у темному куті з головою підпертою на долонях, задуманого. Проць кликнув на батька радісно, начеб рідного батька вітав та став цілувати його руки. Батько також спочатку дуже зрадів, але зараз посумнів, бо Проць наче ще більш пригадав йому, що його обернули на прошака та що не має чого вертатися до Кульчиць, де його діди й батьки жили чесно в добрі і в добрі померли.

— Максиме, а що це з вами? — каже Проць — Ви хворі? Я сподівався застати вас веселими, а ви наче з похоронів!

— Бо я й похоронений, живцем похоронений, я без даху і без хліба! На стрічу найстрашнішій нужді йду!..

Процеві засвітилися очі якось так дивненько і він, замість теж розжалобитися, засміявся весело і каже: — А я теє горе пожену за море!

І добув із череса щось дуже старанно обвинуте в шмати та давай розвивати дуже обережно а помалу одну ганчірку за другою. А було тих ганчірок може аж п'ять, здавалося, що не буде цьому кінця. Ввесь час поглядав Проць то на мене, то на батька так весело, аж очі скакали йому, вкінці видобув якийсь папір, зложений кілька разів, розложив його, як широкий і довгий, та каже: — А то що?

— А то що? — повторяю також і я разом із батьком.

— Королівський декрет! — каже Проць. — Потвердження на солтисівство.

— Декреті? Коли прийшов? Хто тобі дав його? Відкіля маєш його? Давай же тут, покажи!

Тихо, жиди, нехай сам рабін гавкає! — каже Проць і втікає перед нами з папером і тільки пальцем показує на печатку, що була на папері надолині — як будете так разом питати і кричати, то нічого не довідаєтеся. Прийшов для вас декрет, Максиме, тай кінець! Помалу, помалу лізла, ця грамота, але таки вилізла, підстарості вилізла з кишені. Та не сама, мусів я їй допомогти дрібку, бо лізла пішки.

Дав нам укінці цей папір. Батько схопив його обіруч, а руки тряслися йому дуже і дав мені перечитати. Я перечитав раз, батько казав перечитати вдруге, втретє. І майже кінця тому не було, я вже трохищо не напам'ять знав цілий декрет, аж і батькові вкінці було вже того досить. Та й каже: — Бог свідок, який я тобі в серці вдячний, що ти в сам час так потішив мене, бо я вже з тої журби перестав їсти і спати.

— А я спав, лише не їв іще — каже Проць, коли батько обіймає його і в голову цілує, наче сина.

— Ходи ж їсти і мід пити, — каже батько — а при меді розказуй, як то все було.

Запровадив нас батько до господи та казав дати хліба і м'яса і меду. Коли ми попоїли, Проць потягнув добре меду, погладився по грудях, мляснув язиком, облизався та став говорити: — Давним давно за царя Гороха, коли було трохи сумно, мокро троха, на місяця краю, коли зуб зубові казав: — я тебе не знаю, тоді було велике половіддя, та ніяке не втонуло чортівське насліддя.

— Тай ти не утонеш, бо тобі годиться висіти — перебив йому батько — і певно ще будеш висіти, коли цього бурлацького свавільства не відівчишсяі Говори ж по людському!

Нехай же буде і по людському, — каже Проць — хоч ліпше було би по вовчому, бо мушу зачати від вовка, недоброї звірюки, від самого підстарости. Тож, коли Максимиха вимандрувала з Кульчиць а Івась також пішов у світ, остався я сам сирота, без хліба і без чобіт і без доброго слова, бо ніхто не мав його для мене. Мав я лише тіло, душу і скрипку, то й узяв це все докупи. Та й усе воно якийсь час держалося купи, бо я ходив по весіллях, по ярмарках, по відпустах і празниках, грав людям і з того жив. Як не було кому грати, вертався до Кульчиць до старої Семенихи. Вона позволила мені жити в себе, а я бабі за це подеколи дав якого шага. Коли я так раз вернувся, прислав за мною підстароста, забрав мені скрипку та й каже: — Ти волокито якийсь, вітрогоне! На панське не ходиш, поголовного не платиш, по коршмах тільки волочишся, дармуєш собі, ледащо! Будеш мені тепер служити!

Казав мені собі хату замітати, біля коров ходити, дрова рубати, в парубка мене свого обернув, а скрипку замкнув на ключ. Бузувір, розбишака добре знав, що я без скрипки не втечу йому. Як мені мою скрипку забрав, то все взяв мені: хліб забрав мені, розум і душу забрав мені, вже мене цілого мав, бо ж тіло мусіло лишитися при хлібі а душа при тілі, цілий же розум сидів у скрипці.

— Але як то кажуть: лихо само себе кусає — говорив далі Проць — і нема лиха, щоб не вийшло на добре. Мусів я бути в цій неволі, але тепер напевно і підстароста і гайдук жалкують того, що я мусів, а вам, Максиме і мені також обернулося це на добре. Раз приїхав підстароста із замку зі Самбора та й зараз казав мені йти по Ґерґея. Коли ж я привів його, пішли разом у світлицю, замкнулися, і чую, як до себе нараз стали взаїмно викрикати. Ага, думаю собі, найшов чорт згребло! Покусалися вовки! Підслухую під дверима та ось чого довідався я: Прийшла для вас королівська конфірмація на солтисівство і видали її зі замку підстарості, щоб віддав її вам або вашій жінці. І каже підстароста Ґерґеєві:

— Або ти мені, братіку, добре заплатиш, тоді я тую конфірмацію так сховаю, що людське око не побачить її, або не заплатиш, тоді я тебе із солтисівства так само викину, як ми Біликів викинули. Ґерґей у плач, просить, благає, погрожує. Все дарма. Тоді зачинають торгуватися наче два жиди.

— Даш мені двісті золотих?

— Дам п'ятдесят!

— Даш двісті?

— Чорт тебе побери, дам сто!

Не могли згодитися. Наматіркували собі, мало не побилися. Потім Ґерґей каже: — Як буде, так буде, а якось воно таки буде. Погодимося напевно. Прийдіть нині до мене на вечерю. Маю мід старий та вина мені прийшли з Угорщини. Легше доведемо до кінця справу.

— Або я хрін, щоб я з медом був добрий? Я добрий і без меду, — каже підстароста. — Як дасьте, скільки жадаю, то і без меду обійдеться.

Але вкінці стануло на цьому, що прийде та візьме зі собою мене і скрипку, щоб їм було весело.

Тут Проць потягнув добре меду тай каже: — «Грійте, кумцю плечі, поки горить у печі», а потім далі оповідав, а я і батько слухали його цікаво.

— Вечором їли, пили, танцювали, співали, добрі думки мали, а я мусів грати і слинку ковтати. Та бажав я тільки, щоб бодай котрий із них задавився, або щоб грець його побив. Сам підстароста пив за чотирьох, а гайдук Ґерґей, як я завважив, пив дуже здержливо. Видно, негідник, хотів тверезий іти на п'яного. Пили й усе торгувалися, але підстароста, хоч уже ледве держався на ногах і ледве белькотіти міг, навіть не гадав щось опустити. Чим більше пив драбуга, тим твердіший був. А мав у себе папери за пазухою, а між ними була і ваша конфірмація. Та її він навіть показати не хотів Ґерґеєві, а казав: — Як вирахуєте мені на стіл двісті золотих, при вас здрапаю або спалю декрет.

Вкінці підстароста вже й сидіти не міг — лише глядів, коли звалиться зі стільця. Лише на топірці опирається. Каже йому Ґерґей: — Ідіть же до ванькира, висапайтеся. Потім знову будемо говорити!

Завів його до ванькира до ліжка, сідає на ньому підстароста, але не хоче кластися. Ґерґей підлазить до нього, ніби хоче його обіймати й цілувати, а тимчасом під жупан до паперів сягає, злодій. Та підстароста, хоч п'яний, уважає. Що Ґерґей підкрадеться до нього, то він за топір і в голову прицілюється йому. Відступив Ґерґей і вернувся до світлиці. Видно, хотів підіждати, аж підстароста засне, але таки боявся його, бо кличе мене до кута й каже: — Процю, хочеш заробити приятеля і п'ять золотих?

— Добре одно, добре і друге. Чому ж би ні?

— Процю, підстароста лихий чоловік, страшний драбуга. Він тебе має за собаку. Робити каже тобі, як волові працювати, а їсти не дає, ще й скрипку забрав тобі. Тепер має тебе наче у в'язниці!

Ага, туди стежка в горох, думаю собі, але нічого не кажу, лише жалісно похитую головою.

— Процю, каже далі гайдук — ти вмієш читати. Йди но ти до ванькира, вийми тому п'яниці папери з-під жупана. Між тими документами є один, що в ньому стоїть про Максима Білика і той папір має велику печатку. Вважай добре, про Максима Білика буде там. Візьми ж той папір і тут принеси його. Дістанеш за це п'ять золотих.

— Або топором у лоб, — кажу я на те — а то певніше, ніж ваших п'ять золотих обіцяних. Обіцянка галка на вежі! Дайте зараз п'ять золотих, а папір буде.

— А як не буде?

— Чому не має бути? Напевно буде. А коли б я цього не доказав, то ж і так маєте мене в руках. Дав мені п'ять золотих на руку цей мадяр, а дуже тяжко прийшлось йому воно, хоч негідник певно обіцював собі в душі, що мені потім зараз відбере їх. То ж іду я до ванькира, але зі скрипкою під пахою. Дивлюся, підстароста сидить на ліжку і дрімає. Підходжу до нього, а він отвирає очі тай зараз за топір. Та як пізнав, що то не гайдук, каже лише: — Процю, а де я?

— У себе дома, пане.

— Коли так, то ти мені здійми жупан і чоботи визуй мені, бо піду спати.

Стягнув я йому чоботи, а він зараз поклався і хропить. Я під жупан, схопив папери, попав щасливо на цей із великою печаткою. Бачу, стоїть там написано виразно великими буквами: Максим Білик, кілька разів. Я схопив декрет, сховав за пазуху за сорочку, відчинив стиха вікно і бевх! вискочив у сад, а потім у ноги, в ліс, та й стільки бачили мене в Кульчицях. Дістався я під Перемишль і хотів далі йти, як на Угорщину. Та коли я грав людям у Нижанковичах, почув мене один мандрівний музика. Сподобалася йому моя гра, а що саме згодився був у Бережанах у Миколи Синявського, забрав мене зі собою. Тепер то вже і ноти вмію трохи читати, а як краще підівчуся, то може й дяком стану.

Ми з немалою втіхою вислухали того цілого оповідання, а батько ще казав дати меду, хоч у гаманці не багато було.

— Нехай Бог заплатить тобі, Процю — каже батько. — До смерти того тобі не забуду. А заки станеш дяком, усе моя хата стоятиме для тебе отвором, як і передше. Останнім шматком хліба поділимося з тобою. Але, Процю, чи ти дав знати моїй жінці, що прийшов королівський декрет?

Я зараз хотів їй це переказати, і сам був би пішов до Стрілкович, хоч то мені було дуже небезпечно, але Максимихи в Стрілковичах у ткача Севастіяна нема.

— Нема її? — озвався я і батько. — Де ж тепер шукати її?

— Казали мені люди, — каже Проць, — що пішла до Львова, бо їй пан Зазуляк із Самбора якусь добру службу нараїв, а в Стрілковичах небога не могла вижити. Там певно її знайдете.

Батько посумнів на цю вістку, але мені щось говорило, що коли Зазуляк, вуйко Оленки, нараїв ту службу, то мама може бути хіба у Григіра Чесака, а не деінде. А тепер то я хотів би вже на крилах летіти до Львова.

Довганеве завіщання

У Глинянах дігнали нас козаки: старий Тимченко з Семеном і Пугачем. Хотіли мене забрати зі собою, щоб я скорше став із ними у Львові. Але я не хотів розлучатися з батьком і просив лише Семена, щоб, як тільки стане у Львові, зайшов до Чесака та заповів, що ми вже вертаємось. Я був майже зовсім певний, що коли мати є у Львові, то не деінде, лиш у Чесаків.

Дорога з Глинян до Львова ледвещо не здавалася мені довшою від тієї далекої турецької, яку я перебув: так мені вже було пильно і тужно. Бог дав нарешті, що якось добре сполудня надтягнули ми під сам Львів до Кривчиць. Такої радости, яка мене тут чекала, ніколи вже потім не мав я в житті.

Ось, що я мав дорогого на світі, тут мої очі разом побачили. Заїздимо до господи, а перед господою стоять моя мама, Оленка, Ілля, Григір, Чесак і Красовський. З очей пустилися мені сльози з великої радости, а словечка не міг я промовити!

Одного лише мені забракло і за одним лише розглядався я, а то за Довганем. Він не лише, що такий близький був моєму серцю, але крім того знав іще й цілу тайну, задля якої вибралися до Львова Семен, його батько і Пугач. Певно чув від Іллі, що я вертаюся, а що в Кривчицях не було його, тому я трохи дивувався. Та я думав, що він, як послугач, усе потрібний у торгівлі, може не міг вибратися. Коли ми рушили з-під господи і з глинянської гори показався мені Львів, наче у глибокій великій мисці з усіми баштами й вежами, питаюся Красовського: — Пане Красовський, а що поробляє Довгань, чи здоров?

— Довгань помер — каже Красовський.

— Помер! — скрикнув я, такий переляканий, що аж усіх налякав, що зі мною.

— Два тижні тому помер, а дуже його всі жалуємо — озвався Ілля — бо був добрий чоловік і вірний слуга, хоч убогий, а такого вірного чоловіка нелегко дістане пан Ярослав. Шкода його! Був би він тобою дуже врадувався, бо любив тебе, Івасю. Все допитувався за тобою, чи не писав і чи не чули ми що про тебе. Ще й перед самою смертю згадував тебе.

Я не міг із жалю ні слова сказати, а з тим жалем за щирим приятелем прийшов і чималий жах і тяжка журба. Так мені вже було призначене, що ця Семенова тайна має все переслідувати мене, все мучити мене, всяку радість затроювати; що коли інші мої страждання вже кінчаються, то цьому одному немає кінця!

Я ж доручив був Довганеві мішочок із тією залізною коробочкою — коби запалася була на саме дно пекла, чортові на пожиток! — а тепер що пічну, що козакам скажу? Що Довгань зробив із тим, де він те заховав, і як тепер знати, де його шукати? Чи мені обидва Тимченки повірять, що я правду говорив? І що скаже той страшний Пугач, коли не дістане своєї части?

Я став розпитувати спудея, чи довго Довгань нездужав, на що помер, чи не переказував чого до мене, бо, казав я, деякі подробиці мої лишилися в нього.

— Довгань чи подвигався якимсь тягарем — каже Красовський — чи теж дуже зігрілий і зіпрітий напився зимної води, чи теж інша якась причина цьому була. Нечайно захорував на кольки в грудях, гарячку дістав і помер четвертого дня. Рятував його пан Шпитко, начеб то був хтось із його родини. Двох найліпших лікарів кликав до нього, Камп'яна і Сикста. Робили оба, що лише могли, все дарма. Про тебе бідний Довгань усе говорив. Конче хотів щось тобі переказати, але ми думали, що то в гарячці так йому щось мріється, бо все повторяв: «Де Івась? Довгань свідомий! Довгань свідомий!» А коли вже вмирав, іще говорив: «Довгань свідомий».

Я добре розумів, що Довгань мав на думці, коли говорив ці слова, які вони вважали якимсь маяченням у гарячці, і серце мені краялося з великого жалю за тою доброю душею.

— Третього дня недуги — оповідав Красовський — висповідався, приняв Найсвятіші Тайни, попрощався з паном Ярославом, Іллею і Яремою. Я також був при цьому, бо Довгань посилав за мною. Ми всі плакали, а Ілля найгірше. Копи ми вже мали відійти, він дав мені знак, щоб я лишився. Витягнув з-під подушки дерев'яну дощечку, дав мені її і каже:

— То моє завіщання, Дмитра Довганя. Довгань свідомий! Красовський, віддай це Івасеві, як вернеться. Довгань свідомий! Але тут мені зараз присягни, на Пресвяту Трійцю, що віддаш йому до власних рук! Це завіщання Довганя! Моє завіщання, для Івася завіщання. Чуєш? Довгань свідомий…

— Я мусів йому присягнути, як хотів — говорив далі Красовський, а я слухав дуже цікаво й уважно — мусів присягнути, хоч видно було, що Довгань був уже тоді непритомний та що в гарячці так маячив. Узяв я від нього цю дошку, на якій були якісь знаки пороблені чорною краскою.

— А де ж ця дошка? — скрикнув я так поквапно, що Красовський видивився на мене здивовано.

— Є в мене. Дам її тобі, коли хочеш, але що тобі з того куска дерева?

Ледве я у Львові висів із воза, а станули ми перед Клопотівською каменицею, бо добрий Григір Чесак приняв нас до себе, зараз я схопив Красовського за рам'я, щоб не пустити його скорше, доки не видасть мені тої дошки, Довганевого завіщання. Бо я знав, що то мусить бути щось таке, що мене наведе на слід, де шукати цього мішочка з залізною коробочкою. Щастя, що то не була зима, інакше Довганеве завіщання пішло б як інші дрова до печі, бо Красовський кинув був його за піч. Схопив я це, наче який скарб, бо ж дійсно для мене мало це вартість скарбу, тай побіг із ним зараз у хату, щоб краще приглянутися.

Була це доволі товста, на півтора стопи довга, на пів стопи широка дошка. На ній чорною краскою намалював Довгань незугарною рукою різні знаки. Вони — видно тому, що він не вмів писати — мали вистачити йому за букви або й за цілі слова. Приглядався я довго тим знакам, що вони мали б значити, ломив собі голову, але дарма. То була справжня загадка, хоч я був певний, що ті знаки відносяться до того, що я доручив Довганеві під присягою.

Всі ті знаки виписані були одним рівним рядом. Найперше дві товсті палички, одна недалеко одної, а обі получені третьою паличкою; на тій третій посередині було щось похоже на гак, потім ішло щось наче серп, потім була вже цілком виразно сокира, за нею йшов такий самий знак, як перед сокирою, похожий на серп, за тим серпом хрест, за хрестом ніби дев'ятка, бо Довгань знав числа, а за тим числом стояло щось наче лопата або мотика.

Так то виглядало завіщання бідного Довганя. Надумувався я довго, але даремно, над тією дошкою. То й зачав знову думати над тим, що мені далі робити? Не було іншої ради, тільки піти до козаків, бо я так обіцяв, що як лише стану у Львові, то передовсім відберу від Довганя мішечок із коробочкою й віддам його старому Тимченкові.

Був би я й зараз пішов, але вже западала ніч, і небаром мали замикати міські брами. То й не міг би я був уже видістатися з міста, або коли б і видістався, то міг би повернути домів аж ранком, як відчинять брами, бо козаки станули в господі у Волинця за мурами міста на Галицькому передмісті. Я й рад був із того, що годі було зараз іти, бо міг лишитися вечором із батьком і ненькою, мали ми час натішитися собою і нарозказувати, а потім вечеряли ми разом із Григором Чесаком. І хоч не було ні меду ні вина, то такої веселої вечері, як ця при молочній каші, як живий, не пам'ятаю.

На другий день ранком станув я перед козаками наче виновник. Хоч сумління моє було чисте проте дуже несміло розказав я їм цілу справу. Дошку, себто завіщання Довганя, держав я перед собою, мов татарин щит, наче б хотів заслонюватися нею, якщо Пугач із шаблею кинеться на мене. І мало бракувало, щоб справді так не сталося. Бо коли старий Тимченко і Семен вислухали мене мовчки, видно думали, що тепер діяти, то Пугач дуже сердито вдарив п'ястуком у стіл і став страшно відгрожуватися.

— Мовчи, Пугачу! — крикнув старий Тимченко — дурний крикуне, бо нічого не вигавкаєш, а по лепеті певно дістанеш! Я ж казав уже тобі, що твою частку матимеш. Я не візьму, Куліш не візьме, Семен не візьме, а ти своє візьмеш і вдавишся, або інша погибіль буде тобі!

Пугач глипнув дико, але замовк і лише під перерубаним носом воркотів, як пес, що хоче вкусити, а боїться палиці.

— Покажи цю таблицю — каже до мене Тимченко.

Дав я йому її, поклали на столі й усі три стали пильно приглядатися.

— А ти що кажеш на це письмо? — питає мене Семен. — Ти ж знав того Довганя, бував із ним, розмовляв, ти краще можеш відгадати його думки, ніж ми, що на очі його ніколи не бачили.

— Що я кажу? — відповідаю. — Кажу, що Довгань певне хотів дати знаки, за якими, як по слідах, можна потрапити до місця, де сховав або закопав мішочок.

— То так і буде — каже Опанас і глядить на дошку та думає.

— А як ти знаєш, дурню, що закопав? — питає мене Пугач і вишкірив до мене зуби.

— Бо йдуть знаки одні за одними, а останній знак, то напевно рискаль; тож я гадаю, що закопав.

— А що тут стоїть на самім початку? — питає Семен і кладе палець на тих двох рисках, получених угорі третьою рискою. — То найважніший знак, бо то початок усього шукання.

— Ворота, виразні ворота! — скрикнув Пугач, дуже гордий із того, що відгадав, коли інші не могли. — Ворота як бик!

— Бик є, — каже Опанас — бо ти бик, але воріт нема!

— А я вам кажу, що то ворота! — каже знову Пугач. — Ходім шукати тих воріт!

Семен розсміявся, а Опанас за ним, так що і я від сміху не міг здержатися. Опанас подумав хвильку, а нараз підскочив і каже: — А де ж мої очі! Івасю, а де тут у вас вішають?

Я видивився на нього, бо не зрозумів відразу.

— Де у вас стоїть шибениця, на якій міщани вішають злодіїв? Бо це виразна шибениця те, що Довгань намалював на самому початку. Два палі, як звичайно, нагорі поперечка, впоперек гак, виразно гак, лише висільника нема. Ходім, веди нас заразі А ти, Пугачу, бігай зараз до Волинця, нехай позичить рискаля, щоб не вертатися до міста, коли найдемо місце на тих слідах.

Сталося, як хотів старий Тимченко. І зараз усі чотири з рискалем пішли ми на місце, де вішали злочинців. Недалеко нам було, бо шибениця стояла зараз за містом.

— А що там далі на тому завіщанні? — питає мене Опанас, коли ми вже станули під шибеницею.

— Є такий знак, що подобає на серп — відповідаю й показую на дошку.

— Коли так, то вже мені прояснилося в голові, що Довгань мав на думці. Бачите це стернище? Тамтуди підемо, бо серп певно поле значить. А що є після того серпа?

— Сокира — кажу.

— Тепер я вже дома! — озвався Опанас. — Той твій Довгань недурний був. Писати не вмів, а таки добре написав. Он там за полем є ліс — а з чим ідеться до ліса?

— Зі сокирою! — вирвався тепер Пугач і дуже задоволено оглянувся по нас, начеб щось дуже трудного відгадав.

— Он мудрагель! — каже Опанас — як він зараз усе знає. Пугачу, тобі отаманом бути!

Тимченко знову задумався і на дошку позирає, а потім оглядається довкола тай каже:

— Шибеницю маємо, поле маємо, ліс маємо, а таки ще нічого не знаємо. Ліс іде довкола, стернище на всі сторони світа. Шукай вітру в полі! В який бік іти: всюди стерня, всюди ліс!

Я мав свою власну думку, але не був певний, чи добра, тому кажу несміливо:

— Ідім так, як Довгань ішов. Як ішов від міста, то станув насамперед лицем наперед шибениці, так я ми тепер стоїмо.

— А якже ж ти знаєш, де перед? Перед може бути з обох боків. Хіба тебе вже вішали? — каже Пугач.

— Бо такий звичай у Львові, — кажу — що злочинця вішають лицем доміста. Довгань мені все так говорив. Серп є зараз перший знак, що наступає, то я гадаю, що нам треба йти від правого стовпа просто в бік, начеб хто стрілив із того місця.

— Добре кажеш, — відзивається по хвилинці надуми Опанас — так і підемо.

Ішли ми тепер полем, так як я казав. Опанас раз-у-раз обертався й уважав, чи добре. Потім казав Пугачеві вийти далеко вперед, аж під сам берег лісу і там станути, а ми гляділи, чи напрям добрий і вже йшли просто на Пугача. Коли прийшли до лісу, каже Опанас:

— Коли цей ліс у цьому місці широкий, то Довганове завіщання на ніщо не придасться, бо в лісі тяжко просто триматися.

Казав нам іти по одному. Висунувся насамперед один, а ми стояли. Коли той один уйшов простісінько добрий шмат, але так, що ще можна було його бачити, то задержався, а другий ішов до нього і змінював його. І так усе, що ми наче живим ланцюхом перетинали ліс, а не сходили з простої лінії. Не довго цього треба було, бо на щастя ліс у тому місці був зовсім вузький і ми знову найшлися на стерні.

— Тож маємо другий серп — каже Опанас. — А що є по тім другім серпі?

— Хрест — кажу і показую на дошці.

— Хрест? Є і хрест! — каже Семен і вказує пальцем перед себе.

Далеко поза стернею на горбку стояв великий хрест, який не знать на яку пам'ятку поставила там побожна людська рука. Тепер уже справа була легка. Ми скоро перебігли стерню і скоро станули біля хреста. Хрест був дубовий, без розп'яття, дуже старий і вже спорохнявілий. Видно довго тут стояв, а ніхто не дбав про нього, бо і село було відси далеко, а з міста ніхто сюди не заходив, бо то було вже зовсім за міськими ланами і за Болями.

— Що ж далі? — питається Опанас. — Як там є на дошці?

— Коли б я не знав, що Довгань знав числа, то не відгадав би, що то за знак. Але що знаю, то гадаю, що то дев'ятка.

— Коли так, то що він міг написати, — каже Семен — дев'ять ліктів? Дев'ять сяжнів? Дев'ять кроків?

— Довгань, як був тут — каже на це Опанас — ліктя зі собою може не мав ані сяжня, але ноги напевно мав. Ця дев'ятка значить дев'ять кроків.

— Я зараз спробую! — озвався Пугач і вже розпускає ноги.

— Пугачу, дурна голово — каже Тимченко і сміється. — Як ти так шукатимеш, то й до завтра не найдеш! Так треба зробити, як уже Івась нам раз порадив. Рискаль намальований по правому боці хреста. Будемо копати від правого рамени просто на дев'ять кроків.

Відмірив дев'ять кроків і каже: — Пугачу, тепер копай, тепер ти мудрий!

Пугач узявся жваво до роботи і незадовго рискаль попав на дерев'яну скриньку.

— Є! — викрикнув я, бо пізнав, що це така скринька, яких було багато в пана Шпитка в індермасі.

— Є! — скрикнули врадувані козаки, а Опанас Тимченко добув із землі скриньку і ножем відсадив віко.

У скриньці був добре знаний мені мішочок, а в мішочку залізна коробочка.

— Слава ж тобі, Боже! — сказав я сам до себе і відітхнув повними грудьми, начеб щойно тепер найшов досить повітря на світі.

Я врадувався нахідкою більше ніж козаки. Почув себе вільним від жаху й журби; спав мені, як то кажуть, камінь із серця, бо я вже був свобідний від безнастанного неспокою й тривоги за доручену мені тайну, свобідний від присяги, від затаювання її перед добрими людьми, вільний від підозріння, що я спільник якоїсь нечесної справи, до якої я не міг ані признатися, ані її випертися.

— Семене! — озвався я. — Все тепер щасливо скінчилося між нами! Я додержав тобі присяги. Правда, що я вже тобі нічого не винен?

— Але я тобі — каже Семен.

— І я тобі! — каже Опанас. — Я ще твій довжник. Я тобі, хлопче, винен сто цекінів!

— Ви мені, Паньку, винні лиш одного цекіна — кажу я йому, а нарочно назвав я його так, як він сам казав кликати себе, тоді як згодився у Гарбаря в Туреччині за фірмана. — Але і того цекіна певно не добудете з того мішочка, що ви викопали його, бо де ви це продасьте?

— А знаєш ти, що в цьому мішочку?

— Пророк Магомет — кажу. — Діямант, дорогоцінний камінь, так він називається.

— А відки ти це знаєш?

— Знаю, бо тут шукали за тим проклятим самоцвітом і за людьми, що його мали — кажу я і повторяю те, що мені розказував колись золотар Льоренц. — І знаю також, що краще вам його до Львова не нести на базар, бо небезпечно.

— Не бійся, Івасю, тепер за нас — каже на це Опанас — маємо ми вже купця, доброго купця, а сто цекінів, то ти так, як би вже мав у кишені. Приїхав до Львова чавш із Стамбулу, Ефакір Мехмед, він зараз купить.

— Але у Львові є уряд і війт і кат — кажу — і легко тут скінчити на цьому, від чого ми нині зачали. Хіба ж мало я цього на власній шкірі не зазнав, а все задля цього Пророка Магомета, бодай пропав!

Стали сміятися козаки з тих моїх слів, а старий Тимченко каже:

— Не дурний ти хлопець, ба дуже мудрий і бистрий, бо ти показав це, але і я не такий дурний, щоб до вас тут приїздити з голими руками. Знають добре Тимченка львівські пани і королевич Володислав, козацький приятель, знає мене.

Маю я такі письма з собою, що як би про них знав ваш бурмистр і ваш львівський війт, то певно поздіймали б шапки переді мною. Побачиш зараз завтра. Годитись будемо в ратуші або в замку, сам староста Мнішех буде при цьому, бо його жінка то княгиня Головчинська, вдова по Григорі, коширськім князеві Сангушкові. А ця пані добре знає Тимченка, здавен давна знає його.

Золотий дощ

Ще того самого дня пішов я з батьком до Іллі, бо щераз хотів подякувати йому за його доброту для мене, якій я завдячував рятунок мій власний і мого батька. Бо коли б він був не виправив мене з Гарбарем, хто знає, що було б мене чекало у Львові. Я мусів Ляшкевичеві оповісти про все, що я перебув у дорозі і як за допомогою Божої Матері пощастило мені видобути батька з турецької неволі. Сам, непитаний, розказав я йому і Семенову тайну.

Дивувався всьому Ляшкевич, а все йому тепер було ясне, що йому здавалося колись у мене скритим і недобрим. І сам тепер радий був, що пішов за спонукою свого серця і не полишив мене, бо каже: — Недалеко тобі було до ратушевої тюрми, а хто зна чи і не ката. Я сам підозрівав тебе у нечистих ділах і сам того не був певен, чи добре роблю, що не віддаю тебе до ратуша.

Запровадив мене Ляшкевич до самого пана Ярослава. А пан Ярослав прикликав свою дружину і я щераз мусів розповісти все.

Я довідався від пана Ярослава, що заповіджене Тимченком легко може статися, бо до Львова таки приїхав посол турецького цісаря Ефакір Мехмет. Це тому, що в турецькій столиці, Стамбулі, помер знатний і славний купець, Ресул Аґа Челебі, а все його майно пішло на цісарський скарб. Той купець мав велику торгівлю у Львові з вірменами та греками. Вони винні були йому ще великі гроші, тому султан вислав того чавша з листами до польського короля, щоб наказав львівським міщанам виплатити довги на руки чавша. Король сповнив волю турецького цісаря і додав тому чавшеві свого дворянина Івана Курського. Дворянин приїхав із чавшем до Львова і помагав йому відбирати довги.

— Страшний маєток, — говорив Ляшкевич — вивезе цей турок зі Львова, бо нема тут знатнішого купця, що не був би винен тому Ресулові за жемчуги, коралі, коверці, коріння, малмазію. Пан Шпитко винен іще йому також і завтра буде платити, хоч то небогато. А інші то винні тисячі талярів. Сам Грицько Лукашевич має йому заплатити 120.000 аспрів. Тож як цей чавш Ефакір схоче викупити цього «Пророка Магомета», а певно схоче, бо чую, що то походить із якогось їх святого місця, то грошей на це не жалуватиме, а ті козаки певно добре зацабанять йому.

Мій батько досі думав, що як має королівську конфірмацію в кишені, то вже й солтисівство також у кишені носить. Коли натішився доволі, знову став журитися, чи Ґерґей схоче уступитись перед самим декретом і що нам робити, щоб таке не сталося. Батько розповів усе Ляшкевичеві та просив ради у нього.

— Я на тім не розуміюся — каже Ляшкевич — бо я в правах не практик, але дам вам записку до Каспра Праздецького. То фаховий юрист. До нього йдіть, він від вас нічого не візьме, а зробить те з приязні для мене.

Ми зараз пішли до Праздецького, він вислухав батька тай каже:

— Коли б це право було між міщанами, я зараз виробив би румацію й інтромісію, але що то справа між двома, з яких ніодин не є міщанин ані шляхтич, то це не піде ні в городі ні в лавничому суді. Тут може помогти хіба самбірський староста або уряд королівської економії.

— То королівський декрет нічого не значить? — питається батько.

— Значить, певно що значить — каже Праздецький — але від короля є дорога до короля…

— Або то в Польщі є два королі, пане? — дивується батько. — Або то може бути дві правді?!

— В Польщі може бути… Ви того, добрий чоловіче, не розумієте, — каже Праздецький — король є один, але вас двох правується. Як той лихий чоловік не схоче уступити, то відкличеться до того, що король видав вам декрет по злому зголошенні, себто: він твердитиме, що короля зле і неправдиво повідомлено про справу. Перед декретом зніме шапку, поклониться гарно, але що загарбав, того так легко не віддасть.

— Милий Боже! — сказав із жалем батько — то я ще не виграв справи?

— Ви виграли і не виграли. Виграєте напевно, як проженете гайдука.

— Що ж мені бідному почати тепер? — каже батько вже майже із жалем.

— А староста за вами?

— Коби був за нами, — каже батько — то моєї жінки не позволив би викидати з солтисівства. Ходила моя до замку, плакала й благала небога не раз і не два. Все дарма. На замку не хотіли й слухати її, а сам староста в Самборі ніколи не живе.

Праздецький здвигнув лише раменами, наче без слів хотів сказати: «Чоловіче, дай мені спокій, іди собі з Богом!». Ми його так і зрозуміли обидва. Без ради й розради вийшли ми від юриста, а мені жаль здавив серце, бо я все думав, що закон то закон, а королівський декрет, то декрет. А тепер чую, що закон можна перевернути, як хто хоче, і до короля можна відкликатися, мов би то були дві правди і дві справедливості.

Станув бідний батько на Ринку після тої розмови та все ще мняв капелюха. Не міг я його пробудити з тої задуми, аж надходить Боднарчук. Побачив батька, якого в дорозі був полюбив, бо батько щиро ходив коло його коней і немало причинився до того, що здорово прийшли до Львова. Пристанув і питається: — А що ви, Максиме, так зажурилися?

Я розповів усе.

— А навіщо ви ходите до тих брехунців-юристів, чому говорите з тими кривовірцями? То програйсправи, пискачі, законолупці, жмикрути, павуки! Знаю я їх добре, пам'ятаю, досі чую їх на здоров'ї й гаманці. Я мав процес у ратуші! Тягали мене, драбуги, по чотирьох комісіях, тридцять реляцій, п'ять позвів, дев'ять апеляцій, чотири компроміси! Шість літ тяглося воно за одну нужденну конину.

Батько слухав переляканий, бо Боднарчук замісць розрадувати, ще більше пригнобив його тим приміром.

Що ж мені діяти бідному, як собі пораджу? — каже.

— Як собі порадите? Зараз вам скажу, Максиме. Ваша правда? Ваша. Маєте декрет? Маєте. Візьміть декрет за пазуху, а бука в руку! Ідіть до того розбишаки, що загарбав вашу власність і так із ним поговоріть: Це твоє було? Ні. Одідичив ти це? Ні. Купив? Ні. Подарував тобі хто? Ні. Маєш на це декрет? Ні.

Батько аж вирячив очі на Боднарчука, так дуже слухав і так йому це подобалося та так до зрозуміння трапляло, як стріла у щит.

— А потім знаєте, що? Беріть в одну руку декрет а в другу бука тай кажіть: Шануй декрет, а як ні, пошануєш бука! Куди ти вліз? Комином? Вилази комином! Вікном? Вискочи ж вікном! Дверми? Забирайся дверми! Геть мені з хати!

— Дай вам, Боже, здоров'я! — сказав батько й очі засвітилися йому й затиснув п'ястуки. — Біг заплать вам! Ви мені отворили очі! Я так і зроблю! Івасю, завтра їдемо до Кульчиць!

Вечором прислали по мене козаки, щоб я завтра ранком о десятій годині ждав перед ратушем, бо мають зі мною важну справу. Я з'явився там раніше, як казали мені. Надійшли обидва Тимченки, Опанас і Семен, а був із ними й Пугач. Усі зодягнені по святочному, в козацьких жупанах і при шаблях, як на велике свято.

Питаюся Семена, пощо мене тут?

— Якже ж ти не мав би бути при цьому? — каже Семен. — Тут нині буде комісія, комісарі зійдуться і будемо годитися з тим султанським чавшем за «Пророка Магомета». Золотий дощ падатиме тут і на тебе капне також. Ти добре набідувався через мене, то справедливо мусиш тепер утішитися. Ти помагав у млині при муці, помагав при печі, а тепер, коли з тої муки їстимемо хліб, то ти не мав би їсти його з нами?

— Я волів би наш житній хліб, а бодай вівсяну паляницю в Кульчицях, — кажу — коли б нам не боронили.

— Та ж уже маєте королівський декрет? — питається старий Тимченко.

— Декрет є, але кажуть нам, що самим декретом не виженемо Ґерґея. Ще треба кия.

— Киї всюди ростуть. Тепер вам лекше за кия, ніж було за декрет.

— До декрету треба кия, — кажу — а до кия треба руки. Я й батько маємо лише по одній правій руці, з двома киями йти на Ґерґея тяжко, він найде їх більше на нас!

— Зробимо заїзд на нього — озвався нараз Семен і вдарив по шаблі. — По шляхоцьки заїдемо його, — Батьку — додав, обертаючися до Опанаса — поїдемо з ними витрясти Ґерґея!

— Чому б ні? — каже Опанас. — Твій батько має королівський декрет, може тепер зробити те, що називають екзекуцією декрету. Король дав тобі, то й бери, силою бери, коли по доброму годі!

Не могли ми далі про це говорити, бо вже стали сходитися комісарі. Отой султанський чавш Ефакір Мехмет в'їхав на білому коні в високому турбані на голові, золотистому халаті та з багатою шаблею, що вилискувалася до сонця від золота і самоцвітів. Пішли й козаки до ратуша. Я боявся йти з ними, і возні були б не пустили мене. Одначе Семен узяв мене за руку між себе і свого батька і так мене майже насилу завів по сходах до великої світлиці.

Засіли там при великому столі львівський староста Мнішех, бурмистр міста доктор Сикст, два райці, а заразом золотники Седмиградський і Кудлич, королівський дворянин Курський, султанський чавш, міський перекладчик Байдулович і о. Бонифат, а на окремій лавці козаки і я біля них, переляканий, чи мені от-от ці панки не скажуть вийти за двері.

Староста Мнішех мав перед собою письма, що їх привіз Опанас. Коли розглянувся по світлиці, і побачив, що всі є, сказав Опанасові подати йому мішочок із коробочкою. Отворив коробочку малесеньким ключиком, про який я не знав, що є в мішочку, бо був схований в окремій зашивці, виняв із нього «Пророка Магомета», цей діямант, який я так довго носив при собі, за який я наївся стільки жаху, а котрого і досі не бачив та навіть не здогадувався, як виглядає ця біда!

Піднісся я з лавки, щоб краще бачити і глядів дуже цікаво. Досі я все думав, що як відчинять цю коробочку, то з неї вискочить вогняний диявол або неправду блисне якесь чудо, або світло величезне бухне з нього, як від лискавки, та осінить людину — а тут нічого з того всього!

Це наче кусень чистого льоду або кришталю, з якого я бачив чарочку в пана Шпитка, навіть не такий великий як голубине яйце. Між двома пальцями держить його староста до світла, а всі глядять на це вельми цікаво, наче на якесь чудо, мало очі їм не повискакують.

Думаю собі: Милий Боже, така дрібничка, а стільки крови задля неї полилося, такий камінець, а дали б за нього фіру золота! Коли б ті сльози, що їх моя ненька виплакала за одну ніч після нашого нещастя, затвердли на скло, був би з того більший самоцвіт ніж той камінь. А ось тим каменем тисячам і тисячам бідних людей гіркі сльози можна б осушити!..

Староста Мнішех сховав брилянт до коробочки та каже: — Кілька коронних панів, моїх приятелів, вставлялося за вами, Тимченку, як за лицарем, щоб я вам поміг продати цей камінь та що ви здаєтеся зовсім на мене. Чи так?

— Так, пане старосто — відповів Тимченко.

— Я казав оцінити цей самоцвіт панам райцям Седмиградському і Кудличеві, обом золотникам. Повторіть тим людям, пане Седмиградський, як ви оцінили з паном Кудличем.

— Оцінити цей діямант тяжко й легко можна помилитися — бо то сирий камінь і в такім стані в якім вийшов із землі. Треба би післати його до шліфарів, до Амстердаму або до Венеції. Нині годі сказати скільки з нього відпаде та який останеться завеликий і яка буде його вага. Друге, що на таку дорогоцінність попит дуже рідкий, нелегко може натрапитися купець, що купив би діямант для торговлі. А мусів би ждати покупця, то тратив би відсотки від великих грошей. На наші обчислення він варта 4.000 червоних золотих.

— То мало, дуже мало! — озвався Пугач. — То більше варта.

Староста глянув гостро на козака тай каже:

— Кому це мало, легко може нічого не дістати. Я затверджую цю таксу.

Пугач хотів іще щось говорити, але Опанас потряс ним і казав йому мовчати.

— Тих чотири тисячі дукатів поділиться на п'ять частей — говорив далі староста.

— Якже ж п'ять? — озвався знову Пугач, перебиваючи старості. — Нас лише чотирьох до нього.

На ці слова підвівся о. Бонифат і каже; — Я п'ятий в імені Христа.

— Так — каже староста — о. Бонифат є п'ятий до поділу, бо 800 дукатів мається відложити на викуп наших християн, що коротають свої літа в татарській і турецькій неволі.

— А я не хочу! — озвався Пугач. — Не хочу і не позволяю!

На те староста: — Кожний із вас візьме по вісімсот червоних золотих, як я вже казав, але кожний із вас має дати по двадцятьп'ять червоних цьому хлопцеві, бо справедливо заслужив, і кожний із вас йому має дякувати, що він додержав вам слова зі загрозою для власного життя. А він гідний того, бо за Божою поміччю свого батька визволив із неволі.

— Згода, згода! — озвалися оба Тимченки.

— Нема згоди! — крикнув Пугач. — Я не дам!

— А я не візьму — озвавсь я.

— І ти даш і ти візьмеш — каже староста. — Я так кажу і так мусить бути! А тепер розплатіться!

Чавш Ефакір Мехмет мав із собою в ратуші велику шкатулу, сильно ковану, бо ціла була оплетена залізом, наче густою сіткою. Отворив її та став виймати з неї валки, обвинені папером. У кожному валку було по сто дукатів. Довго розчислювалися, а як скінчили, староста власноручно дав мені один такий валок. Хоч маленький, на диво тяжкий, бо то було щире золото.

Вже всі мали розходитися, коли Опанас Тимченко каже: — Івасю! Я тобі винен сто дукатів, що то ти мені позичив їх у Рущуку.

І дав мені ще один такий валок.

Я брав це золото наче крізь сон, нічого не говорив і не дякував навіть. Я був мов непритомний і сам не знав, що роблю, так мене це нечайне багатство одурманило. Мені дзвонило і шуміло в ухах; я чув, що мені лице пашить, наче б я у грань дмухав.

Не кажучи ні слова і навіть не думаючи, вибіг я з кімнати. Я не ждав, аж інші вийдуть, а збіг зі сходів і гнав Ринком до Чесакової камениці, наче б я вкрав це золото в ратуші. Вже добіг до Клопотівської камениці, аж тут мене хтось хап іззаду за руку. Я оглянувся і бачу Опанаса зі Семеном.

— Не втікай так, — каже й сміється Опанас, — не бійся, я тобі того золота не відберу.

Щойно тепер охолов я та став дякувати Тимченкові. Тут надійшов із брами мій батько. Коли я розказав, із чим вертаюся з ратуша, вірити не хотів мені. Щойно як побачив дукати і на долоні зважив, а також вислухав, що говорив Тимченко, дав переконатись, що воно не казка, а правда.

— Тепер — кажу — можемо правуватися з Ґерґеєм, бо маємо з чим. Не потребуємо виганяти його насилу.

Але батько щойно тепер набрав сміливости тай каже: — Волю я потім двічі стільки заплатити в самбірському замку, а цього розбишаку палюгою прожену з моєї хати!

— Та так і буде! — озвався тепер Семен. — Я матиму позавтра ще кількох козаків, моїх приятелів. Вирушимо на цього злодія! Щастя буде його, коли здоров вискочить вікном із вашої хати!

І так стануло на цьому, що позавтра збройно наїдемо Ґерґея.

Заїзд на Ґерґея

Ми побули ще цілі два дні у Львові. Батько спочатку ніяк не хотів узяти від мене грошей, бо — казав — «То твоє щастя і твоя голова була в цьому. Сховай же собі на чорну годину, бо бачиш, як я, тому, що не мав на час сто золотих для підстарости і гайдука, на моє нещастя мусів їхати в Туреччину й попався в поганську неволю.» Я став просити батька й радив йому, щоб у Львові, де до того була добра нагода, купив собі віз і пару коней, які йому будуть дуже потрібні до господарства в Кульчицях. Щойно тепер відізвалася в батькові фірманська жилка, аж очі йому весело засвітилися. Зараз же пішов із Боднарчуком добирати коні, і вже ми його майже не бачили ввесь той час. Я з матір'ю пішов до золотаря і замовив для нашої церкви в Кульчицях лямпадку зі щирого срібла, щоб завісити перед образом Пречистої Діви.

Не забули ми теж про Проця, що все ще був у Львові з капелею Синявського та, як лише мав вільну хвилину, забігав до нас. Ми з батьком урадили дати йому двадцять дукатів, бо він варт був того за свою чесність і за врятування декрету. Проць щиро розплакався і зараз не хотів брати грошей, лише просив, щоби батько переховав їх у себе до часу, аж Проць добре в Бережанах підівчиться співу та, як дяк, стане шукати хліба. Коли я сказав йому, що ми з козаками їдемо до Кульчиць і самі собі справимо екзекуцію декрету, аж підскочив і крикнув: — То і я поїду з вами, конче поїду! Як же б то могло бути, щоб я не був при тому, як гнатимете Ґерґея з вашої хати! Випрошуся на два дні. Хоч би і службу втратити мав, таки поїду!

Оба Тимченки ще з двома козаками, що їх дібрали собі, ставилися раненько перед Чесаковою каменицею, всі кінно і збройно, при шаблях і пістолях. Батько заїхав новим кованим возом, запряженим у два гарні коні, далеко ліпші, ніж ті, якими був виїхав у Туреччину з валкою. Я, мати і Проць, посідали, Чесак, Оленка та Красовський, що на зиму мав уже їхати до Київської Академії, розпращалися щиро з нами, і ми рушили зі Львова, а козаки за нами, наче за гетьманською каритою.

Вже вечоріло, як ми в'їхали до Кульчиць. Наша загорода була за селом, як то я вже згадував, то й мусіли ми їхати цілим селом. Побачили нас люди, з великої цікавости вибігли з хат, хто це так їде з козаками. То той, то цей зараз пізнав нас, стали перекликатися й вітатися й іншим переназувати. Що жило, бігло за нами: хлопи, баби, діти й собаки. Дехто кричав з усієї сили: — Максим вернувся з Туреччини! Максим вернувся з Туреччини!

Ваврик, церковний дід, уже приглухуватий, зачув лише щось про турків, думав, що то люди зчинили такий галас, бо йдуть турки або татари, виліз мерщій на дзвіницю і став дзвонити на сполох. Тепер усі, що ще були лишилися по хатах, навіть із найдальших загород, пустилися за людьми з великим криком. І так із цілою тією гурмою, серед безупинного крику їхали ми до нашої загороди. Проць, що мав із собою скрипку, вигравав на ній наче біснуватий, а козаки по своєму також вигукували.

Та що більше ми наближалися до нашої хати, то тихіше ставало, аж цілком затихло. Не знати, чи зі страху перед гайдуком чи лише з великої цікавости, що далі буде. Тимчасом із нашої хати доходить до нас музика, веселий галас і гуляцькі вигуки, видно Ґерґей має гостей і бенкетує з ними. І таки так було. Справляв собі гайдук лиходій забаву: запросив собі таких самих як він. Був там підстароста, що, видно, з Ґерґеєм знову побратався, як то буває між драбами: у них легко з ворога брат, а з брата ворог. Був підсудок від спринської жупи, митар із-під Самбора, німець наставник над тими людьми, що в лісах палили попіл, був якийсь обірваний шляхтюра чиншовий, один із таких, що то про них кажуть: «шляхтич із Помиєва, пана Віхотя син», і ще кількох драбів. А все те пило й гуляло при циганській музиці.

Із хати ніхто не запримітив, що ми над'їзджаємо, бо вся компанія робила такий галас і так викрикувала при музиці, аж вікна брязчали. Ледве віз станув перед брамою, вискочив мій батько і віжки кинув якомусь чоловікові, щоб потримав коні, а сам біжить подвір'ям до своєї хати. Мати за ним, майже за поли держала його, бо боялася, щоб у першому гніві не наробив якогось нещастя, я за мамою, а за нами козаки.

Впав батько перший у хату, а мав таку вдачу, що як його схопив великий гнів, то полотнів увесь на лиці. Як упав у хату, мало не вивалив дверей, і можна було перелякатися його, такий блідий був; подобав радше на мерця, ніж на людину з цього світу.

Як побачив його Ґерґей, наче скам'янів, очі вилупив і одну руку підняв угору, наче хотів перехреститися. Батько наче труп блідий, із синіми устами, скочив до Ґерґея, схопив його за горло, став трясти ним і кричить: — Розбишако! Геть мені з хати!

Гайдук іще більше вибалушив очі, почервонів, навіть відсапнути вже не міг. Батько може неправду був би вдушив його в цій першій запапьчивості, коли б не я і не мати. Ми стали шарпати батька за плечі й за руки, кричати, щоб спам'ятався, та й так із бідою відірвали його від Ґерґея.

Затихло в хаті, хоч мак сій, музика перестала грати. Козаки, щоб не дармувати, як кинуться з нагайками на гостей, як стануть періщити, то кожний утікає як може, а підстароста перший через вікно скаче, ще лише Семен наздігнав його і потягнув кілька разів добре по спині. А що котрий вікном або дверми втече, то його ця товпа на вулиці, а ціле село було там, вітає вигуками і сміхом і собаки як скажені брешуть на кождого, що тільки хильцем у поле п'ятами киває й Бога благає, щоб урятуватися щасливо з бешкету.

Ґерґей також хотів утікати, як лише батько пустив його, але козаки задержали його, а Тимченко крикнув на нього: — Пращайся зі світом! Зараз повиснеш!

Кинувся Ґерґей на коліна, руки підніс наче до молитви, повзе навколішках до мого батька і неньки, благає ласки, бо вже певний був, що смерть жде його на гиляці. Батько виняв декрет, розложив папір, підсуває його Ґерґеєві перед ніс і каже: — Знаєш ти це?

— Знаєш ти це? — повторили козаки. — Декрету не шануєш, песький сину? — І тарах, тарах, тарах! Сипляться нагайки на хребет гайдукові, що аж у клубок звинувся.

І хоч мати не дала його довго бити, всетаки дістав досить. Коли ж знову став проситися і цілував по ногах моїх батьків, каже до нього Опанас Тимченко:

— Ми даруємо тобі життя і здоров'я, бо за тобою просить ця добра жінка, то ж ми зробимо це для неї. Але затям собі, що коли б ти колись наставав на тих людей, на їх здоров'я або на їх майно, коли б їм лише волосок упав із голови, ми тут зараз повернемось і на шаблях рознесемо тебе, так, що збиратимуть кусні з тебе, наче гриби до коша, щоб їх укупі закопати! Знай, що нам поручено перевести екзекуцію декрету! Не окриєшся ти перед нами, не оборонить тебе ніхто, бо ми, діти вільного Запоріжжя, не боїмося ні самбірського замку, ні старости! Втікай же до чорта!

Ґерґей зі страхом і покірно вислухав Тимченкових слів і нишком винісся за двері, наче вибитий пес. Та ледве кульчицькі люди побачили його на подвір'ю, стали викрикати на нього і страшно ганьбити. Бо той лихий чоловік тяжкий був для цілої громади, не було такого, кого не скривдив би. Тому вся та лють, що перше окривалася перед жахом, наче придушуваний вогонь, тепер вибухла грізним полум'ям.

Стали на нього перші баби і діти кидати камінням і болотом, собак тровити, а хлопи вже коли ломили з плотів на його кості. Був би певно не вийшов живим, коли б не козаки. Вони взяли його між себе і випровадили в поле. Втікав Ґерґей наче вовк, що видерся з сіті, хоч велике черево заваджало йому, але страх підганяв його через поля і скоро уже й не видно стало його під лісом.

Коли ми вже остали самі свої, каже старий Тимченко: — Все це добре пішло, але треба подумати над тим, що буде завтра. Ми від'їдемо відси. Нам далека дорога, а ви останете, і підстароста останеться. На карку вам замок і його слуги. Приповідка каже: Чеши дідька зрідка. Не шкробай занадто чорта, бо візьме тебе на роги. Мусимо поговорити з підстаростою. Дайте йому, Максиме, добре слово і якусь винагороду за ці нагайки, що ними Семен пошкробав його. Нехай тихо сидить.

— Ви обіцяли — відізвався я на це до батька, — дати йому ще сто золотих, коли виїздили в Туреччину, та вже дали йому цього дуката, що я дістав його від гетьмана Сагайдачного. Ходімо ж тепер до нього та занесім йому тих сто золотих, а певно його заткаємо.

Мати також радила для святого спокою зробити так, хоч то будуть видерті гроші, бо підстарості не належиться ні шага. Послухали ми Тимченкової ради, відрахували двадцять дукатів, не без жалю чортові в жертву, і пішли до двору всі три, себто батько, Опанас і я.

Приходимо перед двір — двері заставлені, на подвір'ї наче все вимерло, але з віконця на піддашші вихилив голову підстароста і бачимо, прицілюється до нас із мушкету та кричить: — Наблизися котрий, а лоб кулею розтріскаю! Стій, бо стріляю!

Видно, підстароста гадав, що хочемо напасти його дома, а був сам один, бо служба покинула його, як бігла за іншими людьми; щойно тепер верталися по одному.

— Сховайте рушницю, пане підстароста! — каже батько. — Ми тут прийшли, як приятелі.

— Чортяка ти з твоєю приязню! — кричить підстароста і все мірить мушкетом на нас. — Ти бунтівник, людей побунтував на мене і на пана старосту, насилля допускаєшся. Побачиш, що то завтра буде!

— Ми побачимо — відізвався тепер Тимченко, — але ти легко можеш уже не побачити! Бо коли ти нам грозиш, що буде завтра, то ми можемо зробити таке, що завтра для тебе вже не буде! Нас тут більше, а ми також уміємо стріляти! Коли б ми хотіли спіймати тебе, дурна горівчана голово, то прийшли б тут усі озброєні і всіх селян привели б за собою. Не вдержався б ти в твоєму курнику ні хвилиночки, живцем спалили б ми тебе в ньому! Не гавкай на нас як собака з буди, а мовчи і слухай, поки час! Нас тут лише трьох, хочемо говорити спокійно з тобою, а ти ганьбиш, відгрожуєшся гадюко! На твою голову впаде, коли не говоритимеш чемно з нами.

Знав Тимченко, як із такими людьми говорити, бо на таку промову підстароста зараз змалів і спокірнів, дуло мушкета забрав назад із вікна й каже вже зовсім інакше:

— А що ж ви мені скажете, добрі люди? Якже ж я міг знати, що ви приходите як приятелі, коли такий галас зчинився в цілому селі?

— Ми гроші принесли вам — кажу я тепер до нього.

— Сто золотих приношу вам, — каже батько — так, як вам був обіцяв перед виїздом. А що я спізнився в реченці, то з лихвою хочу заплатити. Зійдіть до нас або впустіть нас у хату, а двадцять дукатів відчислимо вам на стіл.

Хвилинку ще надумувався підстароста і з недовір'ям споглядав на нас. Та вкінці зміркував, що Тимченко каже правду: коли б ми хотіли, легко дістали б його наче борсука з ями. Зійшов наділ, відчинив двері та впустив нас у хату.

— Я все говорив — каже — що ви, Максиме, чесна людина та що вам кривда діється, але цей гайдук Ґерґей…

– Ґерґей вам ані брат ані сват — каже батько. — Що ви маєте з ним держати?

— Або я за ним? — сказав підстароста. — То драбуга, лайдачина! Я за ним обставав би?!

— Коли так, держіть із нами — каже батько. — Що сталося, то сталося. Я вже вам того не пам'ятаю, але тепер уже лишіть мене в спокою та декрет пошануйте, бо бачите, що і я зумію оборонитися, хоч пімсти на нікому не шукаю.

— Я мав би не шанувати королівського декрету? — каже підстароста й облудник п'ястуком б'ється у груди й очима завертає. — То для мене свята річ! Я той декрет переховував у себе для вас, я розпитувався про нього, я ждав вас, щоб видати вам його і повернути вас на солтисівство, але де ж було вас шукати? І ваша жінка вимандрувала й Івась теж. Тож кому було дати декрет? Той злодій Ґерґей украв мені декрет, але Бог справедливий, бо і йому вкрали декрет і так дістався у ваші руки, як повинен був. А тепер самі кажіть: чи винен я?

— А Ґерґея берете на себе? — питається батько.

— Вже я його беру на себе! Нога його тут у Кульчицях більше не стане, ні ви його більше не побачите! Нехай той драб у самбірськім замку в печах підпалює й кімнати замітає, як то було здавна його службою.

Коли я слухав, що той Юда говорив, то мав одну розраду, що Господь дав так, що між лихими людьми нема приязні а спілка між ними все скоро розлітається. Під їх вірою сидить зрада, як вуж під свіжим сіном, і все так буває, що один одному карою стане. Той чоловік недавно з гайдуком кумався, їв його пироги, пив його мід, при його музиці танцював, а тепер відрікся його і рад би був видати його під меч…

Я подав батькові дукати. Батько став вичислювати на стіл, а підстарості аж очі світилися, так лакомо позирав на золото. Що один дукат на столі забрязчить, то він смачно рушить губами, що здавалося, кожний дукат проковтне наче цукровану горошинку. Коли вже дукати лежали на столі, він розкрячив пальці мов граблі, щоб згорнути гроші, але я схопив його за руку тай кажу:

— Пождіть хвилинку, пане підстаросто. Я був у львівського купця на науці, а там так говорили: Насамперед пиши, потім заплата…

— Я в купців не служив, — каже підстароста, — але мене так учили: Насамперед бери, потім пиши.

— Може обидва маємо правду, — відповідаю, — але нехай це золото лежить на столі, доки нам не напишете посвідки, що ми не винні вам ані чиншів ніяких, ані поголовного, ні підвод, ані ніякої речі.

Батько й Опанас похвалили це моє жадання, а підстароста глипав із-під лоба на мене лихим оком, але сів і написав письмо, як я хотів.

Як ми скінчили так із підстаростою, вернулися до нашої загороди. Там мама з Семеном і Процем підпалили вже в печі, а як дбайлива господиня, навезли зі собою зі Львова круп, солонини, вуджених схабів, а вже в селі купили яєць і молока, а підстароста продав нам два збани меду, але тричі стільки казав заплатити собі. Тож мали ми чим угостити козаків. І так веселились ми всі до пізньої ночі, що вже кури піяли, коли ми надумалися йти спати.

На другий день раненько Тимченки й два козаки були вже на конях. Їм пильно було вертатися, ніяк не дали намовитися, щоб залишитись хоч до полудня.

Семен каже до мене при пращанні:

— Івасю, я щераз прошу прощення за прикрість, що я тобі зробив. Але то бачиш, не тільки, що я мусів бути критий перед навісним Пугачем, але й так воно склалося, що ми з тобою хоч зустрілися ще на морі, не могли нічого оповісти один одному про себе. Як знаєш, тільки ми прибули на Січ, я зараз пропав зі Січі. Це мене кошовий покликав і казав негайно гнати за відділом татар, що вертався з добичею з України. Я навіть не мав часу попращатися з тобою. Коли я повертав із походу, зустрівся з Пугачем і Кулішем, що верталися зі Львова. Вони наоповідали мені всячини: що ти викопав самоцвіт, що втік із ним і я, хоч не дуже вірив, всетаки не був уже певний, що воно не правда. — І відсіля пішло, що я заподіяв тобі таку прикрість! Прости, щераз прости!

— Але ж я вже й забув про це! Вкінці ти з батьком уже й відплатилися мені, бо помогли нам прогнати Ґерґея з господарства — сказав я.

Я розплакався наче дитина, як від'їздив Семен, наче прочував, що розлучаємося раз на все. І справді, ніколи потім не побачив я вже ні Семена ні його батька, ані не чув ніколи нічого про них. Старий Тимченко певно вже не жиє, коли я це пишу, але Семен хіба ще живий, бо від мене був малощо старший. А Бог нехай йому все і всюди помагає, бо добре робив мені та й я мав його за рідного брата.

Закінчення

На цьому скінчилися пригоди моєї молодости і на цьому я кінчу оце своє оповідання. А що ще треба додати, того вже небагато і це можу збути короткими словами.

Батько мій зовсім закинув купецьку фірманку та став працювати на полі. А я тому, що не дуже був потрібний дома, став шукати власного хліба. Ще у Львові говорив мені Ляшкевич, що пан Шпитко знову прийме мене до своєї торгівлі. Тому я вернувся до служби, а як обзнакомився добре з купецьким ремеслом, міг бути пожиточний у крамниці і пан Шпитко платив мені більшу платню. Коли ж помер Григір Чесак, а Оленка перенеслася до свого вуйка Зазуляка в Самборі, а Зазуляк, тому що й сам був уже немолодий, потребував помічника в торгівлі, то я пристав до нього. По кількох роках вірної служби я оженився з Оленкою. Поблагословив мені Господь, чесну жінку дав і добру маму моїм дітям, маю трьох синів, дочки не маю і це одинока журба моєї любої Оленочки, бо дуже рада б мати дівчину. Мої сини вчилися в ставропігійській школі у Львові. Там ними по-батьківськи заопікувався Красовський, колись убогий спудей, сьогодні, як це собі предсказував, дидаскал-учитель. Один мій син є тепер у пана Шпитка в торгівлі першим справником, а то його не мине, що колись буде знатним купцем.

Другого сина я призначив до ремесла, вчиться золотарства. Третій працюватиме на рілі і вже при своєму дідові є на солтисівстві, бо мій батько, спрацьований старець, не може вже сам займатися господарством, а відпочинок і вигода належаться йому бодай при кінці життя.

Я добудував до нашої хати в Кульчицях дві кімнати, будуть для нас, для мене і для Оленки, моєї любої жінки, бо як уже не могтимемо працювати, перенесемося там, а найстарший син візьме від нас самбірську торгівлю. Бо хоч маю в Самборі гарний дімок і приняв міське право, то таки хочу вмирати під сільською стріхою, як народився під нею і в тій дорогій землі зложити кості, в якій спочивають мої предки. В тому самому вишневому садку як старець сідатиму собі, куди я хлопчиком босий бігав і такі самі птички співатимуть мені і цей самий потічок шумітиме, що його я в дитячих літах слухав.

Так то Бог ласкаво дав, що кого я любив замолоду, з того і пізніше мав потіху. Про Красовського я вже згадував, що є дидаскалом. Проць є тепер дяком при самбірській церкві, оженився з чесною дівчиною й добре їм живеться.

Настали також ліпші заси і для Кульчиць. Давній підстароста пішов, винісся з великим стидом, бо прилапали його на фальшивих рахунках і на різних обманствах. Новий — якийсь ліпший чоловік.

Про тих людей, що мені зло чинили, я вже зовсім не пам'ятаю, наче б їх ніколи не було на світі. Пімсти на їх голови не прошу ні не бажаю їм лиха, радше добре їм роблю, коли на це прийде, як наприклад Ґерґеєві, що то на самбірському замку палив у печах і замітав кімнати, нужду терпів, той нераз запомогу дістав від мене.

Бо так повинно бути: права свого доходи, від кривди боронися з усієї сили, ногами і руками стій при своєму, а хоч би зубами відгризайся, бо то твоє право, але пімсту остав Богові. Все ж бо ти більше взяв, як ти варта, а коли на тому світі здаватимеш рахунок із життя свого, останешся довжником і милосердя буде тобі треба. Добре роби, добре буде, як кажуть люди.

Оглавление

В. Лозинський, М. Ценевич ПРОКЛЯТИЙ КАМІНЬ Історична повість із козацьких часів

Гетьман у гостях

Запорожець

Запорізька тайна

У світ за очі

Пригода з татарами

У Львові на ринку

На службі

Ой, нависли чорні хмари…

Втеча

«Довгань свідомий»

Валкою в Туреччину

Турецький бранець

Потурнак

На козацьких чайках

На Січі й дальші пригоди в дорозі

Зустріч із Процем

Довганеве завіщання

Золотий дощ

Заїзд на Ґерґея

Закінчення