Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії [Хантер Стоктон Томпсон] (fb2) читать онлайн

Хантер С. Томпсон Страх та відраза у Лас-Вегасі: Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Присвячується Бобу Гейгеру, за те, що й так не потребує пояснення

Та Бобу Ділану за «Mr. Tambourine Man».

«Той, хто перетворюється на звіра, позбавляється болю людського буття.»

Д-р Джонсон

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Ми були десь поблизу Барстоу на краю пустелі, коли наркотики почали діяти. Пам’ятаю, як я сказав щось на кшталт «Щось паморочиться в голові, сядь за кермо…» І раптом простір навколо нас заревів і небо заповнилось гігантськими кажанами, котрі кричали й кружляли навколо машини, що мчала зі швидкістю близько ста миль на годину в напрямку Лас-Вегасу. Звідкись збоку доносилось чиєсь волання: «Боже милостивий! Що це за кляті тварюки?»

Потім знову настала тиша. Мій адвокат зняв сорочку і пивом поливав собі груди. «Що за чортівню ти кричиш там?» пробурмотів він піднявши до сонця закриті очі, сховані за іспанськими сонцезахисними окулярами. «Не зважай,» мовив я. «Твоя черга керувати.» Я натиснув на гальма і направив Велику Червону Акулу до узбіччя шосе. Я подумав, що не варто згадувати про тих кажанів. Цей бідолашний гівнюк і так скоро їх побачить.

Вже був майже полудень, а нам лишалось проїхати ще більше сотні миль. Це будуть важкі милі. Я знав, що вже дуже скоро нас повністю накриє. Проте, шляху назад вже не було, так само як і не було часу на перепочинок. Ми мали встигнути. Реєстрація преси на славнозвісні перегони «Мінт 400» вже розпочалась і ми будь-що повинні були потрапити туди до четвертої години, щоб записатись і отримати наші посвідчення – наші захисні костюми. Модний нью-йоркський спортивний журнал потурбувався про бронювання нам місць в готелі та про оренду цього великого червоного Шевроле з відкидним дахом … і, врешті-решт, я був професійним журналістом; тож я мав будь-що описувати всі події від самого початку й до кінця.

Спортивні редактори також видали мені готівкю 300 доларів, більшість з яких відразу ж була витрачена на особливо небезпечні наркотики. Багажник машини нагадував пересувну поліцейську нарколабораторію. У нас було два пакети трави, сімдесят п’ять пігулок мескаліну, п’ять марок потужної кислоти, півсільнички кокаїну і ціла купа всіляких різнокольорових барбітуратів різної сили дії, а ще кварта текіли, кварта рому, ящик «Бадвайзеру», пінта чистого ефіру і дві дюжини емілів. Усе це було зібрано попередньої ночі. Ганяючи на максимальній швидкості по всьому Лос-Анджелеському округу від Топанги до Уотса й перебуваючи в наркотичному угарі ми зібрали все, що могли. Не те, щоб все це було нам потрібно для подорожі, але раз почавши колекціонувати наркотики, намагаєшся зібрати максимум.

Єдине, що мене турбувало був ефір. Немає нічого більш безпорадного, безвідповідального і збоченого, ніж людина в стані ефірного оп’яніння. І я знав, що ми досить скоро до нього доберемось. Можливо, навіть вже на наступній заправці. Ми спробували вже майже все з нашої колекції, тому зараз саме прийшов час для довгої глибокої затяжки ефірними випарами. А потім подолати наступні сто миль пускаючи слину в тупому ступорі. Єдиний спосіб підтримувати тонус - це закинутись стимуляторами, звісно ж не всіма відразу, а неквапно по одному, цього якраз буде достатньо, щоб промчати через Барстоу на швидкості дев’яносто миль на годину.

«Мужик, оце так поїздка,» сказав мій адвокат. Він нахилився, щоб зробити гучніше передавач, який гримів ритм-секцією і квакав словами: «One toke over the line, Sweet Jesus… One toke over the line…»

Один напас? Дурень нещасний! Почекай ще трохи і побачиш клятих кажанів. Я ледве міг чути радіо… сповз по краю сидіння стискуючи магнітофон, котрий всю дорогу награвав «Sympathy for the Devil.» Це була єдина касета, яку ми мали, тому ми програвали її постійно, знову і знову, неначе якусь божевільну відповідь на те лайно, що передавали по радіо. І, звісно, для того, щоб встановити собі ритм на дорозі. На постійній швидкості економніше використовується пальне, тому важливо підтримувати постійний ритм. Справді. В такій подорожі, як наша варто уважно слідкувати за витратою пального. Варто уникати сильних прискорень, від яких кров переливається в задню частину мізків.

Мій адвокат першим помітив автостопщика. «Давай підкинемо пацана,» сказав він і перш, ніж я встиг що-небудь відповісти, машина вже стояла, а той телепень уже біг до нас посміхаючись від вуха до вуха і горлаючи: «Оце так круто! Я ще ніколи не їздив на тачках з відкидним верхом!»

«Що, правда?» сказав я. «Ну ОК, думаю ти готовий, еге ж?»

Хлопець жваво замахав головою як тільки ми рушили.

«Ми твої друзі,» сказав мій адвокат. «Ми не такі як інші.»

«О Господи, подумав я, він ледве не вилетів з повороту.» «Більше ніяких розмов,» сказав я різко. «А то поставлю тобі п’явок.» Він усміхнувся, здається зрозумів. На щастя, в машині стояв такий жахливий шум – суміш свисту вітру та музики, що волала одночасно з радіоприймача й магнітофона – що хлопець на задньому сидінні не міг чути жодного нашого слова. Чи міг?

Як довго ми протримаємось? Мені було цікаво. Як скоро один з нас почне забивати баки цьому хлопцю всілякою ахінею? Що він подумає? Ця самотня пустеля була останнім відомим притулком родини Менсона. Чи буде він і далі посміхатись, коли мій адвокат почне волати про кажанів і гігантських скатів манта, котрі посиплються з неба на машину? Якщо це станеться, нам доведеться відрізати йому голову і десь поховати тіло. Тому що в такому разі ми аж ніяк не зможемо просто його відпустити. Він відразу ж настукає на нас в найближче лігво нацистських поганей і вони поженуться за нами немов пси.

Господи! Я це сказав? Чи тільки подумав? Я говорив? Вони мене чули? Я глянув на адвоката, але він, здається, нічого не помічав – він стежив за дорогою, керуючи Великою Червоною Акулою на швидкості сто десять чи щось таке. Із заднього сидіння – ані чичирк. Мабуть краще поспілкуюсь з цим чуваком, подумав я. Можливо, якщо я все поясню, він заспокоїться.

Звісно. Я розвернувся до нього і привітно заусміхався… водночас милуючись формою його черепа. «До речі,» мовив я. «Є одна річ, яку тобі варто зрозуміти.»

Він дивився на мене не кліпаючи. Він що, скрипить зубами?

«Ти мене чуєш?» крикнув я.

Він кивнув.

«Це добре,» сказав я. «Тому що я хочу, щоб ти знав, що їдеш з нами до Лас-Вегасу на пошуки Американської Мрії.» Я посміхнувся. «Саме тому ми орендували цю машину. Тільки так можна було це зробити. Врубаєшся?»

Він знову кивнув, але його очі нервово бігали.

«Я хочу, щоб ти був підготований,» Мовив я. «Тому що це дуже небезпечне завдання з великим ризиком для нас… Бля, я зовсім забув про пиво; хочеш?»

Він замотав головою.

«Як щодо ефіру?» запропонував я.

«Що?»

«Не зважай. Потрапимо прямо в серце цієї штуки. Розумієш, близько двадцяти чотирьох годин тому ми сиділи в барі «Поло» готелю «Беверлі Хілз», на літньому майданчику – звісно, ми просто собі сиділи під пальмою, коли до нас підійшов карлик з рожевим телефоном і мовив ‘’Це, певно, той дзвінок, на який ви чекали увесь цей час, сер.’’»

Я засміявся і відкрив банку пива, котре миттєво запінилось і розлилось по задньому сидінню, поки я говорив. «І знаєш що? Він був правий! Я чекав того дзвінка, але не знав від кого він мав бути. Ти мене слухаєш?» Обличчя хлопця було маскою чистого страху та збентеження. Я продовжував: «Я хочу, щоб ти зрозумів, що той мужик за кермом мій адвокат! Він виглядає зовсім не так як ти чи я, правильно? Це тому, що він іноземець. Думаю, він самоанець. Але це має значення, чи не так? Ти ж не упереджений?»

«О, звісно ні!» вичавив він із себе.

«Я так не думаю,» сказав я. «Не зважаючи на свою расову приналежність цей чувак надзвичайно цінний для мене.» Я поглянув на свого адвоката, але його розум літав десь далеко.

Я вдарив спинку водійського сидіння кулаком. «Це важливо, чорт забирай! Це правдива історія!» Машину різко повернуло, потім знову вирівняло. «Забери руки від моєї йобаної шиї!» закричав мій адвокат. Хлопчина виглядав так, неначе був готовий піти на ризик і вистрибнути з машини на ходу. Наші вібрації розходились. Але чому? Я був спантеличений і засмучений. Хіба в цій машині не було жодного зв’язку між нами? Невже ми опустилися до рівня безмовної худоби?

Це тому, що моя розповідь була правдою. Я був переконаний у тому. Повна ясність усіх подробиць була надзвичайно важливою для пояснення нашої подорожі, так здавалось мені. Ми сиділи в барі «Поло» вже багато годин, пили Сингапурський слінг з мескаліном і полірувались пивом. І коли мені подзвонили я був готовий.

Карлик обережно підкрався до нашого столика, коли я його покликав, і відразу ж як він вручив мені рожевий телефон, мені не довелось нічого говорити, тільки слухати. А потім я повісив слухавку і повернувся до свого адвоката.

«Це з головного офісу,» мовив я. «Вони хочуть направити мене до Лас-Вегаса для встановлення контакту з португальським фотографом на ім’я Ласерда. Всі деталі у нього. Все, що я маю зробити, це зареєструватися в номері, потім він сам мене знайде.»

Мій адвокат нічого не говорив деякий час, згодом раптово ожив у своєму кріслі. «Срань господня!» вигукнув він. «Здається, у мене була галюцинація. Звучить, неначе справжня халепа!» Він заправив свою майку кольору хакі у віскозні кльошеві штани і замовив ще випивки. «Тобі знадобиться юрист, котрий буде твоїм радником, поки ти будеш там,» сказав він. «І ось моя перша порада: тобі треба орендувати дуже швидку машину без даху і звалити з Лос-Анджелесу як мінімум за сорок вісім годин.» Він сумно похитав головою. «Це зриває мені уїкенд, тому що я, звісно ж, буду змушений їхати з тобою і в нас буде роботи з головою.»

«Чом би й ні?» сказав я. «Якщо воно того заслуговує, то варто це зробити. Нам знадобиться підходяще обладнання і купа готівки – на наркотики і харчування, а також надчутливий диктофон для постійного запису.»

«Про що тобі треба написати?» запитав він.

«Мінт 400,» відповів я. «Це найдорожчі позашляхові перегони на мотоциклах і баггі в історії організованого спорту – фантастичне шоу на честь якогось товстозадого гівнюка на ймення Дел Вебб, який володіє люксовим готелем «Мінт» в самому серці Лас-Вегаса… принаймні, так написано в прес-релізі для журналістів; моя людина в Нью-Йорку щойно прочитала його мені.»

«Ну що ж,» сказав він, «як твій адвокат, раджу тобі придбати мотоцикл. Як же ж інакше ти зможеш освітити таку подію максимально правдиво?»

«Нізащо,» сказав я. «Де ми дістанемо ’’Vincent Black Shadow’’?»

«А що це таке?»

«Просто фантастичний мотоцикл,» мовив я. «Нова модель оснащена двигуном приблизно на тисячу кубічних дюймів та потужністю в двісті кінських сил на чотирьох тисячах обертів за хвилину, має магнієвий каркас, два сидіння зі стирофому і важить двісті фунтів.»

«Вдалий вибір для таких перегонів,» мовив він.

«Саме так» запевнив я його. «Ця херня важкувато йде на повороти, але мчить по прямій так, що всратись можна. Він обганяє F-ІІІ на зльоті.»

«На зльоті?» сказав він «А ми впораємось з таким монстром?»

«Безперечно,» відповів я. «Подзвоню в Нью-Йорк домовитись за готівку.»

2. Конфіскація 300 доларів у жінки-свині в Беверлі-Хілз

В Нью-Йоркському офісі нічого не знали про «Vincent Black Shadow»: вони направили мене до Лос-Анджелеського бюро – яке знаходилось в Беверлі-Хілз якраз за кілька кварталів від бару «Поло» – але коли коли я з’явився туди за грошима, жінка, котра сиділа там, відмовилась дати мені більше, ніж 300 доларів готівкою. Вона сказала, що не знає хто я такий, коли я зайшов туди обливаючись потом. В мене занадто густа кров для Каліфорнії: мені ніколи не вдавалось толком нічого пояснити, знаходячись в цьому кліматі. Особливо, коли я стою наскрізь просякнутий потом з червоними, як у бугая, очима і тремтячими руками.

Тож я взяв 300 баксів і пішов. Мій адвокат чекав у барі за рогом. «Я не заспокоюсь,» сказав він, «аж поки ми не отримаємо необмежений кредит.»

Я запевнив його, що отримаємо. «Всі ви, самоанці, однакові,» сказав я йому. «Ви не вірите в пристойність білих. Боже, ще лиш годину тому ми сиділи в смердючому генделику не знаючи чим зайнятись на вихідних, аж раптом нам дзвонить незнайомець з Нью-Йорку, каже мені їхати до Лас-Вегасу й обіцяє покрити всі витрати, а потім відсилає мене до офісу в Беверлі-Хілз, де інша абсолютно незнайома людина дає мені 300 баксів готівкою без жодних на те причин… Кажу тобі, чувак, це Американська мрія в дії! Ми будемо дурнями, якщо не промчимо верхи на цій химерній торпеді до самого кінця.»

«Дійсно,» відповів він. «Зробимо це.»

«Отож,» сказав я. «Але спершу нам треба тачка. А ще кокаїн. І магнітофон для крутої музики та яскраві сорочки.» Єдиний спосіб здійснити таку мандрівку, на мою думку, це одягтись яскраво, мов папуги, і закинутись під зав’язку, а потім пролетіти весь шлях через пустелю на шаленій швидкості.

Ніколи не втрачати відповідальності. Але ж що саме потрібно висвітлити в репортажі? Ніхто не удостоївся сказати. Що ж, будемо вигадувати самі. Приватне підприємництво. Американська мрія. Гораціо Алджер збожеволів від наркотиків у Лас-Вегасі. Do it now: справжня гонзо-журналістика.

Також тут діяв соціально-психологічний фактор. Завжди, коли життя ускладнюється і нема куди подітись, єдині ліки від усього цього лайна – завантажити тачку наркотою і нестись як навіжений з Голівуду до Лас-Вегасу. Розслабитись під променями пустельного сонця. Просто відкинути дах, намастити пику кремом для засмаги і гнати вперед з музикою на повну гучність і, як мінімум, пінтою ефіру в запасі.

Знайти наркотики було не важко, але роздобути машину і магнітофон було набагато складнішим завданням о 6:30 п’ятничного вечора в Голівуді. В мене була машина, але вона була замалою і занадто повільною для того, що ми задумали. Ми пішли до полінезійського бару, де мій адвокат зробив сімнадцять телефонних дзвінків поки знайшов трансформера підходящої потужності й кольору.

«Притримайте її,» долинуло з його розмови. «Ми прибудемо через півгодини.» Потім, після паузи він почав волати: «Шо? Звісно ж, блядь, у джентльмена є кредитна картка! Ви, блядь, в’їжджаєте з ким взагалі говорите?!»

«Не дозволяй цій свині водити тебе за ніс,» сказав я одразу ж, як він повісив трубку. «Тепер нам треба магазин з найкращою аудіоапаратурою. Ніякого гівна. Нам треба один з тих бельгійських «Геліоватів» з крутим мікрофоном для того, щоб можна було записувати розмови із зустрічних машин.»

Ми здійснили ще кілька дзвінків поки нарешті знайшли необхідне обладнання в магазині за п’ять миль від нас. Магазин був зачинений, проте продавець пообіцяв почекати, якщо ми поспішимо. Але ми затримались через те, що якийсь «Стінгрей»^[1] збив пішохода на бульварі Сансет. Коли ми нарешті дістались до місця, магазин уже не працював. Всередині ще залишилось кілька чоловік з персоналу, але вони відмовлялись відчиняти, аж поки ми не почали з усією силою лупити руками й ногами по дверям з подвійного скла.

Нарешті двоє продавців підійшли до дверей, погрожуючи нам розвідними ключами, і ми вирішили домовитись про покупку через маленьке віконце. Вони відкрили двері на достатню ширину, аби було видно обладнання, потім швидко зачинили їх знову. «Тепер забирайте, що вам треба і котіться звідси до біса!» закричав один із них через віконце.

Мій адвокат погрозив їм кулаком. «Ми ще повернемось,» проревів він. «Одного дня я підкладу бомбу в це блядське місце! Я бачив ваші імена на бейджах! Я дізнаюсь де ви живете і спалю нахуй ваші будинки!»

«Йому буде над чим замислитись,» прохрипів він як тільки ми від’їхали. «Той чувак параноїдальний шизофренік. Їх легко шантажувати.»

В агентстві з прокату машин у нас знову виникли проблеми. Підписавши всі необхідні папери я застрибнув у машину і майже втратив керування, коли здавав назад до бензоколонки. Мужик з агенства був, очевидно, приголомшений.

«Скажіть… Ем… хлопці…. ну ви ж будете обережні з цією машиною, чи не так?»

«Звісно.»

«Ну добре-добре!» сказав він. «Просто ви проїхали через той двофутовий бордюр і

навіть не загальмували! Сорок п’ять на задньому ході! І ви ледве не врізались у бензоколонку!»

«Машині не нанесено жодної шкоди, » відповів я. «Я завжди так випробовую трансмісію. Перевіряю задню частину на стійкість.»

В той же час мій адвокат завантажував заднє сидіння ромом і льодом. Мужик знервовано подивився на нього.

«Ви що, п’єте?» запитав він.

«Тільки не я,» була моя відповідь.

«Просто заправ цей сраний бак,» гаркнув мій адвокат. «Ми поспішаємо, чорт забирай. Ми їдемо в Лас-Вегас на пустельні перегони.»

«Що?»

«Не звертайте уваги,» сказав я. «Ми відповідальні люди.» Я подивився, як він закрив кришку бензобаку, потім увімкнув першу передачу і ми плавно влилися дорожній рух.

«Ще один параноїк,» сказав мій адвокат. «Він походу сидить на спідах.»

«Це точно. Тобі варто було пригостити його червоними.»

«Такому кабану червоні не допоможуть,» сказав він. «В сраку його. Нам треба ще багато чого встигнути перед від’їздом.»

«Хотілося б роздобути ряси священників, » сказав я. «Вони можуть згодитися нам у Лас-Вегасі.»

Але, на жаль, всі магазини маскарадних костюмів були вже зачинені, а ми не були готові до того, щоб пограбувати церкву.

«Для чого?» спитав мій адвокат. «Тобі не варто забувати, що багато копів є ярими католиками. Уявляєш, що ті підари зроблять з нами, ящо впіймають нас обдовбаних і п’яних та ще й одягнених у крадені попівські ряси? Господи, та вони ж відріжуть нам яйця!»

«Ти правий,» сказав я. «І заради бога, не кури цю люльку коли ми стоїмо на світлофорі. Пам’ятай, що нас чудово видно.»

Він кивнув. «Нам потрібен великий кальян. Сховаємо його під сидінням, щоб не кидався в очі. Якщо нас хтось і побачить, то подумає, що ми дихаємо через кисневу маску.»

Ми провели решту ночі збираючи матеріали і пакуючи їх до машини. Потім ми

закинулись мескаліном і пішли купатись в океані. На світанку поснідали в кав’ярні Малібу і,

обережно виїхавши з міста й занурившись у густий туман, що навис над Пасаденським шосе, рушили на схід.

3. Дивні ліки посеред пустелі… Криза довіри

Мене все ще неясно переслідує фраза нашого попутника про те, що він «ще ніколи не їздив на тачках з відкидним верхом.» Цей бідолаха живе у світі, де ось такі трансформери, як наш, постійно прошмигують повз нього на дорозі, а він ще в жодному не їздив. Завдяки цьому я відчув себе царем Фароуком. Я навіть захотів попросити адвоката заїхати в найближчий аеропорт і укласти звичайний контракт, заснований на загальних правах, завдяки якому ми б могли просто віддати машину цьому невдасі. Просто сказати: «Підпиши ось тут і тачка твоя.» Віддати йому ключ, а потім, скориставшись кредиткою, шмигнути на літаку кудись у Маямі й орендувати ще один вогненно-червоний кабріолет для угарної поїздки на максимальній швидкості вздовж берегової лінії аж до кінцевої зупинки в Кей Весті… а там обміняти машину на човен. І продовжувати рух.

Але ця маніакальна думка швидко минула. Не було ніякого понту садити цього сумирного пацана до тюрми і, крім того, в мене були деякі плани на машину. Я збирався трішки повипендрюватись, катаючись у ній по Лас-Вегасу. Можливо, влаштую вуличні перегони: треба лише під’їхати до великого світлофора напроти готелю «Фламінго» й почати горланити іншим водіям: «Ви сцикуни срані! Ви педики! Як тільки на цьому клятому світлофорі загориться зелене світло, я рвану на цій штуці так, що вас здує нахуй з дороги, кастрати йобані!»

Так. Кинути виклик покидькам на їхній же ж території. З ревінням під’їхати до перехрестя, газуючи й буксуючи, тримаючи пляшку рому в одній руці, а іншою несамовито сигналячи, заглушаючи музику навкруги… скляні очі божевільного з розширеними зіницями й обведені темними колами, з уст постійно вилітає незв’язна лайка… п’яний, як скотина, нанюханий ефіру і доведений до крайньої стадії психозу.

Скажено ревіти двигуном, несамовито газувати й чекати, коли ж нарешті загориться зелене світло…

Коли іще випадає подібний шанс? Зацькувати виродків, довести їх до точки кипіння. Старі слони плетуться в гори й помирають; старі американці виїжджають на трасу і розбиваються насмерть у великих швидкісних машинах.

Але наша поїздка була не такою. Вона була класичним підтвердженням гладкості й стриманості нашого національного характеру. Це був яскравий маніфест, ода життю в цій країні, але лише для тих, хто має силу духу. І ми були переповнені цією силою.

Мій адвокат розумів цю концепцію, не зважаючи на свою расову неповноцінність, але до нашого попутника було важко достукатись. Він казав, що все розуміє, але в його очах читалося протилежне. Він мені брехав.

Машина раптово звернула з дороги і ми виїхали на сипучий гравій. Мене відкинуло на панель приладів. Мій адвокат повис на кермі. «Що сталось?» крикнув я. «Нам не можна тут спинятись. Це земля гігантських кажанів!»

«Моє серце,» простогнав він. «Де ліки?»

«А,» мовив я. «Ліки, так, вони десь тут.» Я потягнувся до чемодана за енергетиками. Хлопець закам’янів. «Не переймайся,» заспокоїв його я. «В нього погано з серцем – грудна жаба. Але в нас є ліки він цієї болячки. А ось і вони.» Я дістав чотири ампули і дав дві адвокату. Він відразу ж розламав одну і винюхав її вміст, я послідував його прикладу.

Він зробив довгу затяжку носом і відкинувся на спинку сидіння, вирячившись прямо на сонце. «Вмикай кляте музло!» закричав він. «Моє серце майже не стукає! Звук! Чіткість! Бас! Більше басу!» він махав руками в повітрі. «Що з нами не так? Ми що, йобані старі баби?»

Я увімкнув радіо й магнітофон одночасно на повну гучність. «Ах ти ж сраний покидьок,» сказав я. «Фільтруй базар! Ти розмовляєш з доктором журналістики!»

Він зареготався, мов ненормальний. «Якого хуя ми робимо тут, посеред пустелі?» крикнув він. «Хто-небудь, викличте поліцію! Нам потрібна допомога!»

«Не звертай уваги на цього кабана,» мовив я нашому попутнику. «Це на нього так діють ліки. Взагалі-то, ми обидва доктори журналістики і їдемо до Лас-Вегаса, щоб висвітлити головну подію нашої епохи.» А потім і я почав реготати…

Мій адвокат повернувся до хлопця. «Вся правда в тому,» сказав він, «що ми їдемо в Лас-Вегас, щоб завалити наркобарона на ім’я Дикий Генрі. Я знаю його вже багато років, але він нас кидонув, ти ж знаєш, що це означає, так?»

Я хотів заткати йому пельку, але ми обоє котилися зі сміху. Якого хуя ми робили тут посеред пустелі, коли в нас обох були проблеми з серцем?

«Дикий Генрі вкрав гроші з його рахунку!» загарчав мій адвокат до хлопця на задньому сидінні. «За це ми вирвемо йому легені!»

«І з’їмо їх!» додав я. «Та наволоч далеко не втече! Що твориться в цій країні, коли таке чмо просто бере й обставляє доктора журналістики?»

Ніхто не відповів. Мій адвокат розламав ще одну ампулу, а пацан вистрибнув із заднього сидіння, перелетівши через багажник. «Дякую, що підвезли,» крикнув він. «Дуже дякую. Ви класні хлопці. Не турбуйтеся за мене.» Як тільки його ноги торкнулися асфальту він стрімголов помчав у напрямку Бейкера. Прямо в пустелю, де не видно жодного деревця, жодного прихистку від палючого сонця.

«Зажди,» вигукнув я. «Повернись і візьми пива.» Але, нажаль , він мене не почув. Музика грала занадто гучно та й він біг надзвичайно швидко.

«Нарешті ми його здихались,» сказав мій адвокат. «Він би нам тільки заважав. Цей хлопець дратував мене. Ти бачив його очі?» він все ще реготав. «Боже,» мовив він. «Це класні ліки!»

Я відчинив дверцята і пересів за кермо. «Посунься, я поведу. Нам треба змитися з Каліфорнії поки той чувак не викликав копів.»

«Пиздець, йому ж знадобиться кілька годин для цього,» відповів мій адвокат. «Тут нема жодної живої душі в радіусі ста миль.»

«Але ж тут є ми,» сказав я.

«Давай розвернемось і поїдемо назад в бар ’’Поло’’,» сказав він. «Вони нас там ніколи не знайдуть.»

Я проігнорував його. «Відкрий текілу, » викрикнув я крізь свист вітру; я натиснув на газ до упору, як тільки ми знову потрапили на шосе. Він схилився над картою. «Там попереду є місце, називається Мескал Спрінгс,» сказав він. «Як твій адвокат, раджу тобі спинитись там і трішки скупатись.»

Я потряс головою. «Нам конче необхідно потрапити до готелю «Мінт» ще до завершення реєстрації преси,» відповів я. «Інакше нам доведеться самим платити за номер.»

Він кивнув. «Але в такому разі давай забудемо про Американську Мрію, набагато важливішою є Велика Самоанська Мрія.» Він гарячково рився в чемодані.

«Думаю, вже пора закинутись кислотою,» сказав він. «Той дешевий мескалін вже давно вивітрився і я не знаю, як довго ще зможу витримувати сморід цього сраного ефіру.»

«А мені він подобається,» відповів я. «Ми вимочимо в ньому рушник і покладемо, як килимок під педалі, тоді я зможу насолоджуватись його випарами всю дорогу до Лас-Вегасу.»

Він якраз переставляв касету. З радіо горлало «Power to the People - Right On!», політична пісня Джона Ленона десятирічної давності. «Цьому дурневі варто було б залишатись там, де й був,» сказав мій адвокат. «Такі рагулі тільки всьому заважають, коли намагаються корчити з себе серйозних.»

«До речі, про серйозні речі,» сказав я. «Думаю, зараз саме настав час для ефіру й кокаїну.»

«Забудь про ефір,» відповів він. «Давай краще збережемо його, а потім змочимо ним килимок у номері. Краще тримай оце. Твоя половинка марки. Просто пожуй її, як гумку.»

Я взяв марку і з’їв її. Мій адвокат почав возитися з сільничкою з кокаїном. Відкрив її. Розсипав усе, що там було. Потім довго горланив і розмахував лапами поки наш чудовий білий порошок розлітався по пустелі. Невеличка, але надзвичайно дорога доза – подарунок від Великої Червоної Акули.

«О, Господи!» простогнав він. «Ти бачив, що Бог щойно зробив з нами?»

«Це зробив не Бог!» гримнув я. «Це зробив ти! Ти йобаний наркоман! Я бачив усе з самого початку, клята свиня!»

«Тобі б варто бути обережнішим,» сказав він. І раптом наставив на мене великий чорний магнум 357. Це була одна з тих моделей Colt Python 5 з конусним барабаном. «Тут багато стерв’ятників,» мовив він. «Вони оббілують твої кості ще до світанку.»

«Ах ти ж сука» сказав я. «Як тільки ми приїдемо в Лас-Вегас, я порубаю тебе на котлету. Як гадаєш, що зробить організація по боротьбі з наркотиками, коли я здам їм самоанського наркодилера?»

«Вони вб’ють нас обох,» відповів він. «Дикий Генрі знає, хто я такий. Чорт, та я ж твій адвокат.» Він вибухнув диким реготом.

«Ми накачані кислотою, дурню. Буде диво, якщо ми потрапимо до готелю і зареєструємось ще до того, як перетворимося на клятих скотів. Ти до такого готовий? Зареєструватися в готелі Вегасу під вигаданим ім’ям, провести фінансову махінацію і при цьому бути з головою напханим кислотою?» Він знову зареготав, потім винюхав рештки білого порошку з сільнички через трубочку з 20 доларової купюри.

«Скільки часу ми ще маємо?» запитав я.

«Десь близько півгодини,» відповів він. «Як твій адвокат, раджу тобі гнати на повній швидкості.»

Лас-Вегас був прямо попереду. Я розрізняв на горизонті готелі, котрі виднілись крізь пустельну пилюку: «Сахара» як маяк, «Американа» і загрозливий «Громовержець» - скупчення сірих прямокутників, що виростали з кактусів в далині.

Півгодини. Вже зовсім близько. Нашим пунктом призначення була висока башта готелю «Мінт» в центрі міста і, якщо ми не дістанемось туди до того, як втратимо контроль над собою, тюрма штату Невада, трохи далі, в Карсон-Сіті. Я вже там був одного разу, але лише для того, щоб поспілкуватись із в’язнями і не мав жодного бажання більше туди повертатись під будь-яким приводом. Тож ми не мали жодного вибору: ми повинні були мчати щодуху, поки кислота не накрила нас остаточно. Підписати всі необхідні папери, поставити машину на готельну стоянку, підмазати адміністратору, домовитися з коридорним, отримати пропуски для преси – і все це, хоч нелегально, обманом, але обов’язково мало бути зроблене.

«ВБИЙ ТІЛО І ГОЛОВА ПОМРЕ»

Цей напис з’явився у моєму нотатнику якимось дивним чином. Можливо, тут є якийсь зв’язок з Джо Фрейзером. Чи він ще живий? Ще може говорити? Я дивився його бій в Сіетлі, жахливо обдовбаний, сидячи за чотири місця від губернатора. Надзвичайно болючий досвід, завершення шестидесятих – Тім Лірі ув’язнений в Алжирі, Боб Ділан стриже купони в Грінвіч-Вілидж, обидва Кеннеді вбиті мутантами, Оуслі загортає серветки в тюрмі Термінал Айленд і нарешті Касіуса\Алі дивовижно зіштовхнув з п’єдесталу мужик-гамбургер, перебуваючи на грані смерті. Джо Фрейзер, так як і Ніксон, переміг через причини, які люди, такі ж як я, відмовлялись розуміти – принаймні висловлювати вголос.

Але то була інша ера, вона знаходилась вже занадто далеко від нашої реальності, від мерзенного року Господа Нашого 1971. Багато речей змінились за цей час. І зараз я перебував у Лас-Вегасі як спортивний журналіст від того огидного журналу, який відіслав мене сюди у Великій Червоній Акулі для чогось, чого ніхто толком не розумів. «Просто відміться,» сказали вони мені.

Справді. Відміться. Але коли ми нарешті приїхали до готелю «Мінт», мій адвокат не зміг впоратися з процедурою реєстрації. Ми були змушені стояти в загальній черзі, що виявилось надзвичайно важким завданням, зважаючи на обставини. Я постійно повторював собі: «Заспокойся, поводься тихо, нічого не говори… кажи тільки те, що просять: ім’я, посада, з якого журналу, більше жодного слова, не зважай на ці кляті наркотики, уяви, що цього насправді не відбувається…» Неможливо описати весь жах, що пройняв мене, коли я нарешті підплив до стійки адміністратора і почав белькотіти. Я просто розплавився під пильним поглядом тієї тітки. «Привіт,» промимрив я. «Мене звуть… е, Рауль Дюк… так, точно, я є у списку. Безкоштовний обід, повне інформування, максимальне висвітлення подій… чому б ні? Зі мною мій адвокат і я розумію, що його немає в списку, але нам потрібен той номер, точно, він насправді мій водій. Ми привезли Акулу прямо зі Стріпу і вже час для десерту, правда? Просто перевірте список і ви все побачите. Не хвилюйтесь. Скільки з мене? Що далі?»

Тітка жодного разу не моргнула. «Ваш номер ще не готовий, » сказала вона. «Але тут дехто вас розшукує.»

«Ні!» закричав я. «За що? Ми ж іще нічого навіть не наробили!» Мої ноги були немов гумові. Я схопився за край стола і почав сповзати, вона подавала мені конверт, але я його не взяв. ЇЇ обличчя почало мінятися: воно розпухало й пульсувало… гігантська зелена щелепа, жахливі ікла, та це ж мурена! Вона ж смертельно отруйна! Я розвернувся до свого адвоката, який схопив мене за руку, коли підійшов поставити підпис. «Я потримаю це, » сказав він до жінки-мурени.

«У цього чоловіка хворе серце, але я маю достатньо ліків. Мене звуть Доктор Гонзо. Підготуйте номер негайно. Ми будемо в барі.»

Тітка знизала плечима як тільки він відвів мене. У місті, повному психів, ніхто не звертає уваги на кислотного фріка.

Ми пробилися через людний хол і знайшли два вільні стільці в барі. Мій адвокат замовив два «Куба лібре», пиво і мескаль, потім відкрив конверт. «Хто такий Ласерда?» запитав він. «Він чекає нас у номері на дванадцятому поверсі.»

Я не міг згадати. Ласерда? Це ім’я крутилося в моїй голові, але я ніяк не міг сконцентруватись. Навколо нас творився справжній жах. Прямо біля мене гігантський ящур перегризав горло жінці, килим був наскрізь просякнутий кров’ю – по ньому неможливо ні ходити, ні просто стояти. «Замов черевики для гольфу,» прошепотів я. «Інакше ми ніколи не вийдемо звідси живими. Поглянь, ті ящірки спокійно ходять по цьому лайну – це тому, що в них є кігті на лапах.»

«Ящірки?» запитав він. «Якщо ти гадаєш, що ми потрпили у халепу, то почекай поки побачиш, що твориться в ліфтах.» Він зняв свої бразильські сонячні окуляри і я побачив його сльози. «Я щойно ходив на гору зустрітися з тим чуваком, Ласердою,» мовив він. «Я сказав йому, що ми знаємо, хто він такий. Він каже, що він фотограф, але коли я згадав про Дикого Генрі він занервував. Я бачив його очі. Він знає, що ми його розкусили.»

«Він знає, що у нас є пушки?» запитав я.

«Ні. Але я сказав йому, що у нас є «Vincent Black Shadow». Він мало штани не обісцяв.»

«Добре,» сказав я. «Але що там з нашоим номером? І черевиками для гольфу? Ми ж просто в центрі грьобаного тераріуму! І хтось ще й розносить випивку цим клятим гадам! Ще трохи і вони розірвуть нас на шматочки. Господи, ти тільки поглянь на підлогу! Ти хоч коли-небудь бачив стільки крові? Скількох вони вже вбили?» Я показав пальцем через усю кімнату на компанію, яка, здається, витріщалася на нас. «Срань господня, ти поглянь на те кодло ось там! Вони нас засікли!»

«Так то ж столик для преси,» відповів він. «Саме там ти маєш отримати наші посвідчення. Чорт, давай покінчимо з цим якомога швидше. Розберися з ними, а я роздобуду нам номер.»

4. Агресивна музика і звуки багатьох дробовиків… погані вібрації суботнього вечора у Лас-Вегасі

Ми нарешті потрапили до свого номеру, коли вже почало сутеніти. Мій адвокат відразу ж кинувся до телефону і замовив чотири клубні сендвічі^[2], чотири коктейлі з креветок, кварту рому і дев’ять свіжих грейпфрутів. «Вітамін С,» пояснив він. «Нам потрібно все, що можна дістати.»

Я погодився. До того часу алкоголь почав перемагати кислоту і мої галюцинації ослабли. Офіціант з обслуги номерів ще мав деякі риси рептилії, але я більше не бачив здоровенних птеродактилів, що носилися коридорами, залитих свіжою кров’ю.

Єдиною проблемою тепер була величезна неонова реклама прямо за нашим вікном, що закривала вид на гори. Ми бачили лише, як мільйони кольорових кульок бігали по хитромудро закрученій доріжці й при цьому сильно гуділи.

«Виглянь з вікна,» сказав я.

«Для чого?»

«Там якась велика херня… якась машинерія в небі… схоже на електричну змію… вона наближається до нас.»

«Застрель її,» мовив мій адвокат.

«Ще зарано,» відповів я. «Хочу вивчити її поведінку.» Він підійшов збоку і закрив штору.

«Тобі пора б припинити свої балачки про змій, п’явок, ящірок і тому подібну мерзоту. Мене вже нудить від цього.»

«Не переймайся,» сказав я.

«Перейматись? Господи, та я мало не збожеволів там у барі. Вони ж більше ніколи не впустять нас туди знову. Тільки не після того, що ти там витворяв за столиком для преси.»

«А що там відбувалось?»

«Ти гівнюк,» сказав він. «Я залишив тебе на три хвилини! Ти їх мало до інфаркту не довів! Вимахував на всі боки носом риби-пили і горланив про рептилій. Твоє щастя, що я вчасно повернувся. Вони зібралися дзвонити копам. Я сказав, що ти просто п’яний і я заберу тебе в кімнату й запхну під холодний душ. Чорт забирай, єдиною причиною того, що вони все ж видали нам перепустки для преси, було їхнє бажання здихатися тебе якомога швидше.»

Він знервовано міряв кроками кімнату. «Господи, мене аж попустило через твої вибрики! Треба ще закинутись. Куди ти подів мескалін?»

«Він у чемодані,» відповів я.

Він відкрив чемодан і зжер дві таблетки, поки я вмикав диктофон. «А тобі вистачить і однієї,» сказав він. «Тебе ще рубає кислота.»

Я згодився. «Ми повинні потрапити на трек ще до сутінків,» сказав я. «Проте, маємо ще час, щоб подивитись новини по телевізору. Давай розріжемо один грейпфрут і зробимо ромовий пунш, може додамо трохи кислоти… а де машина?»

«Ми здали її на парковці,» сказав він. «Талон у мене в портфелі.»

«Який там номер? Подзвоню їм і попрошу помити колимагу, відчистити від пилу і грязюки.»

«Гарна ідея,» сказав він. Але ми не змогли знайти талон.

«Що ж, ми в жопі,» мовив я. «Ми ніколи не переконаємо їх віддати нам тачку без талона.»

Він на хвилину замислився, потім взяв трубку і попросив з’єднати з гаражем. «Це Доктор Гонзо з вісімсот п’ятдесятого номера,» сказав він. «Здається, я загубив свій паркувальний талон на червоний трансформер, який залишив вам, але я хочу, щоб машина була вимита і готова до виїзду за тридцять хвилин. Можете вислати дублікат талону? Що?... О?... Добре, все гаразд.» Він повісив слухавку і потягнувся за люлькою для гашишу. «Жодних проблем,» мовив він. «Той чувак запам’ятав моє обличчя.» «Це добре,» відповів я. «Вони можуть накинути на нас велику сітку, коли ми з’явимось знизу.» Він потряс головою. «Як твій адвокат, я раджу тобі не перейматися цим.»

В новинах показували вторгнення в Лаос – серія жахливих картинок: вибухи і зруйновані будинки, люди розбігаються в страху, пентагонівські генерали безсоромно брешуть.

«Вимкни нахуй це лайно!» закричав мій адвокат. «Давай вже висуватись!»

Мудре рішення. За кілька хвилин після того, як ми забрали машину, мій адвокат впав у наркотичну кому і пролетів на червоне світло по головній вулиці, тож мені довелося взяти ситуацію під контроль. Я перетягнув його на пасажирське місце і сам сів за кермо… я почувався добре, просто чудово. У навколишніх машинах я бачив людей, вони всі розмовляли і мені хотілося почути, що вони кажуть. Хотілось почути абсолютно всіх. Але мій надчутливий мікрофон був у багажнику і я вирішив не шукати його. Лас-Вегас – це не те місто, де ти можеш їхати по головній вулиці й цілитись в людей якоюсь незрозумілою штукою.

Я увімкнув радіо. Потім магнітофон. Подивився на захід сонця над головою. Опустив вікно, щоб відчути смак прохолодного пустельного вітру. О так. Те, що лікар прописав. Все під повним контролем. Двоє хлопців женуть на вогненно-червоному кабріолеті суботнього вечора по головній вулиці Лас-Вегасу… п’яні, обкурені, закинуті хлопці… Хороші Люди.

Боже милостивий! Що це за огидна музика?

«Бойовий гімн лейтенанта Коллі»

“… as we go marching on…

When I reach my final campground, in that land

beyond the sun,

and the Great Commander asks me… ”

(What did he ask you, Rusty?)

“Did you fight or did you run?”

(and what did you tell him, Rusty?)

“… We responded to their rifle fire with everything we had… ”^[3]

Ні! я не можу це слухати! Це все через наркотики. Я поглянув на свого адвоката, але він нерухомо дивився прямо в небо і я бачив, що він зараз десь далеко, десь в таборі за сонцем, як співалось у пісні. Як добре, що він не чує цієї музики, подумав я. Вона довела б його до сказу.

Нарешті пісня закінчилась. Але мій настрій був зіпсований… підступний кактусовий сік почав брати гору, повертаючи мене до людського стану, як раптом ми під’їхали до вказівника Збройного Клубу «Мінт». «Одна миля,» проголошував знак. Але навіть за милю я чув тріскотіння двотактових мотодвигунів… але, діставшись ближче, я почув ще один звук.

Дробовики! Ні з чим не сплутаю цей звук.

Я зупинив машину. Що за херня там відбувається?

Я підняв обидва вікна і тихо покотився по гравієвій дорозі… аж раптом уздрів близько дюжини народу, які цілились з дробовиків у повітря і стріляли з рівними інтервалами.

Вони стояли на бетонній плиті в пустирі на окраїні Вегаса… вони скупчились зі своїми дробовиками приблизно за п’ятдесят ярдів одне від одного у затінку дерев і в оточенні поліцейських машин, трейлерів та мотоциклів.

Точно! Збройний Клуб «Мінт»! Ці дауни не дозволять, щоб хтось чи щось завадив їхнім тренуванням. Там було близько сотні мотоциклістів, механіків та спортивних журналістів, котрі тинялися туди-сюди, записувались на завтрашні перегони, ліниво потягували пиво і розглядали техніку – і посеред усього цього, не звертаючи уваги ні на що, окрім тарілочок, котрі випускались з інтервалом кожні п’ять (чи скількись там) секунд, люди з рушницями продовжували стріляти.

А чому б і ні? Подумав я. Постріли слугували чимось, на кшталт ритм-секції, додаючи басів до високочастотного дзижчання моторів. Я припаркував машину і поплівся у натовп,

залишивши адвоката свого адвоката, що досі був у комі.

Я купив пиво і дивився за реєстрацією мотоциклів. Багато Хускуаварн, тюнінгованих шведських фаєрболів… також Ямахи, Кавасакі, кілька 500 Тріумфів, Макосів, CZ, Пурсанг… всі дуже швидкі, надлегкі гоночні мотоцикли. В цій лізі нема жодного Хога, чи хоча б Спротстера… все-одно, якби наша Велика Червона Акула взяла участь в перегонах для баггі.

Може так і зробити, подумав я. Записати адвоката як водія, а потім відіслати його на лінію старту, накачаним ефіром і кислотою. Цікаво, як вони з ним справляться? Ні в кого не вистачить сміливості вийти на один трек з ненормальним. Він перекинеться на першому ж повороті і виведе з ладу чотири чи п’ять баггі – прямо тобі камікадзе.

«Який стартовий внесок?» запитав я в адмінітратора.

«Дві п’ятдесят,» відповів він.

«А якщо я скажу, що в мене є Vincent Black Shadow?» Він глянув на мене, не кажучи ні слова, зовсім не дружньо. Я помітив револьвер у нього на поясі. «Забудьте,» сказав я. «Все-одно мій водій захворів.»

Його очі звузились. «Твій водій не єдиний хворий тут, друже.»

«У нього кістка застрягла в горлі,» відповів я.

«Що?»

Чувак уже починав сердитись, але раптово перемкнув свою увагу. Він дивився на дещо інше.

Мій адвокат, вже без своїх датських сонцезахисних окуляр, без своєї кольорової сорочки… божевільний вигляд, оголений торс і важке дихання.

«Якісь проблеми?» захрипів він. «Цей чувак мій клієнт. Готовий піти під суд?» Я схопив його за плече і м’яко потрусив.

«Не вийде,» сказав я. «Це Black Shadow, вони не допускають їх до перегонів.»

«Зачекай-но!» крикнув він. «Що значить, вони не допускають? Ти уклав угоду з цими свинями?»

«Звісно ж ні,» відповів я, штовхаючи його до виходу. «Але вони всі озброєні. Ми тут єдині без пушок. Ти що, не чуєш цих пострілів навкруги?»

Він спинився, послухав хвилинку, потім раптово зірвався і побіг до машини. «Ви хуєсоси!» кричав він через плече. «Ми ще повернемось!»

До того часу як ми вивели Акулу на дорогу, він уже міг говорити.

«Господи боже! Як ми могли вмішатися в те кляте кодло шизофреніків? Давай звалимо нахуй з цього міста. Ті гівнюки намагалися вбити нас!»

5. Висвітлення подій… Преса в дії… Прикра невдача

Гонщики були готові вже на світанку. Чудовий схід сонця над пустелею. Надзвичайно яскраве сонце. Перегони починались не раніше дев’ятої, тож нам довелось убити три довгі години в казино неподалік. Там і почались всі наші проблеми.

Бар відчинився о сьомій. Правда, там також було кафе «Кава і пончики», але ті з нас, хто провів цілу ніч в таких місцях, як казино «Цирк» не мали жодного настрою їсти пончики й пити каву. Михотіли міцного пійла. Ми були не налаштовані на жарти, а нас було щонайменше двісті чоловік, тож вони відчинили бар спозаранку. До восьмої тридцять навколо засраних столиків утворилися величезні черги. Приміщення наповнилось шумом і п’яними криками.

Якийсь громило середнього віку, в футболці «Херлей-Девідсон» підійшов до бару і загорланив: «Чорт забирай! Який сьогодні день? Субота?»

«Уже понеділок,» відповів хтось.

«Ха! От же ж блядство!» крикнув бугай у натовп, звертаючись до всіх відразу. «Вчора я ще був удома в Лонзі, коли мені розповіли, що сьогодні будуть перегони «Мінт 400», тож я сказав жінці “я їду”.» Він зареготався.

«Вона почала шось там гавкати, тож мені довелось трохи її побити, а наступне, що я пам’ятаю – це як двоє хлопців, яких я раніше ніколи не бачив, витягли мене на тротуар і почали гамселити. Боже! Вони з мене мало кишки не повибивали.» Він засміявся знову, потім звернувся до натовпу, який його взагалі не слухав.

«Так!» продовжував він. «Потім один з них каже “ти куди збираєшся?”, а я йому ”в Лас-Вегас на «Мінт 400».” Тож вони дали мені десять баксів і підкинули до автостанції…» Він раптово зупинився. «Принаймні, я думаю, що то були вони…»

«Але все ж я тут. Мушу сказати, що то була довга нічка! Сім годин у тому задрипаному автобусі! Коли я прокинувся уже почало світати і я був у центрі Лас-Вегасу. Я навіть розгубився на хвилину, я не знав якого дідька я тут роблю. Єдина думка в моїй голові була: О, Боже! Невже я знову з кимось одружився?»

Він стрельнув у когось із натовпу цигарку і, все ще усміхаючись, підкурив. «Але потім я загадав, дякувати Богу! Я ж приїхав на «Мінт 400»… І то було все, що мені треба було знати. Мені насрати хто виграє, а хто програє. Мені просто кайфово бути тут із вами, народ.»

Ніхто не міг з ним посперечатись. Ми всі розуміли його. В певних колах «Мінт 400» вважалася набагато-багато крутішою подією, ніж Супер Боул, Кентукське Дербі та Оуклендське дербі ролерів разом узяті. Ці перегони приваблювали особливий контингент і наш чувак у футболці «Харлей» був одним з таких персонажів.

Кореспондент з журналу «Life» співчутливо кивнув і крикнув бармену: «Хильни нам по одній!»

«Давай більше,» промимрив я. «Давай зразу по п’ять?» я вдарив по стійці своєю закривавленою долонею. «Хай йому грець! Давай десять!»

«Підтримую!» закричав журналіст з «Life». Він вже ледве тримався на ногах, але продовжував говорити твердо: «Це просто чарівна подія у спорті! Цього може більше не повторитись!» Його голос неначе зламався. «Одного разу я писав про ’’Тріпл Краун’’^[4],» пробурмотів він. «Але їх не прирівняти з тим, що буде сьогодні.»

Якась жінка з жаб’ячими очима хиже схопила його за пояс. «Встань!» попросила вона. «Будь ласка підіймись! Ти будеш гарним хлопчиком, якщо встанеш!»

Він засміявся. «Послухайте, мадам,» огризнувся він. «Я й так до пизди гарний і тут, внизу. Вам же ж гірше, якщо я встану!»

Жінка продовжувала тягнути його. Вона провисла на ньому вже дві години і не збиралася втрачати свій шанс. Проте, мужик з «Life» нічого від неї не хотів; він все більше й більше сповзав зі стільця.

Я відвернувся. Це була жахлива картина. В кінці кінців, ми були вершками національної спортивної преси. І ми зібрались тут, у Лас-Вегасі з особливим завданням: висвітлити події четвертої щорічної гонки «Мінт 400»… це серйозне завдання і тут не варто валяти дурня.

Але зараз, ще навіть до початку видовища, ми потрошку почали втрачати контроль над ситуацією. Ми зібрались тут, в цьому занюханому барі бетонного приміщення казино Збройного Клубу «Мінт» за десять миль від Лас-Вегаса цього чудового ранку в Неваді, насолоджуючись цим прохолодним світанком у пустелі… перегони ось-ось мали початись, а ми були жахливо дезорганізовані.

Надворі учасники вже гралися зі своїми мотоциклами, перевіряли фари, міряли рівень масла, підкручували гайки, копалися в карбюраторах, вихлопних трубах і т.д. Перші десять мотоциклів виїхали, як тільки годинник показав дев’яту. Це було захоплююче видовище і ми всі висипали надвір, щоб подивитись. Прапорець опустився і вони виїхали рівно, суцільним рядом, але раптом хтось один пішов у відрив (Husquavarna 405, наскільки я побачив) і під овації публіки зник у хмарі пилюки. «Ну що ж,» мовив хтось з натовпу. «Вони повернуться не раніше, ніж за годину. Ходімо назад до бару.»

Але ж це ще не кінець. Це був тільки початок. Ще близько ста дев’яноста мотоциклів стояли в очікуванні старту. Вони виїжджали на старт по десять за один раз, із інтервалом у дві хвилини. Спочатку їх ще можна було розгледіти з відстані двохсот ярдів від лінії старту. Але видимість дуже швидко впала. Вже третю десятку неможливо було розгледіти за сто

ярдів від нашого місця через хмару пилу… а до того часу, як вони відправили першу сотню (якраз половину), ми нічого не бачили вже за п’ятдесят ярдів від себе. Ми бачили не далі скирт сіна по бокам траси.

Все накрила гігантська хмара піску та пилу, яка висітиме над пустелею ще зо два дні. Ніхто з нас ще не усвідомлював, що це було останнє, що ми побачимо з «Легендарних Мінт 400» - вже до полудня було важко розгледіти бодай що-небудь на відстані ста футів. Сама ідея «виствітлення подій перегонів» здавалась абсурдною: це було все-одно, що плавати в басейні, заповненому тальком замість води. Компанія «Форд», як і обіцяли, виділила автомобіль для преси, але після кількох безрезультатних поїздок по пустелі в пошуках мотоциклів, випадково знайшовши лише один, я віддав тачку в розпорядження фотографів і попхався до бару.

Я відчув, що саме прийшов час для переоцінки ситуації. Гонка тривала. Я бачив старт; я був упевнений в цьому. Але що тепер? Найняти вертоліт? Знову сісти в ту смердючу машину для преси? Тинятися по тій клятій пустелі й дивитися як ті придурки проїжджають через контрольні пункти кожні тринадцять хвилин?…

До десятої години вони вже розтяглись по всій трасі. Це вже були не перегони; це було Змагання на Витривалість. Єдина видима дія відбувалася на лінії старту/фінішу, де кожні кілька хвилин з’являвся якийсь виродок, який здіймав страшенну куряву, він зістрибував з мотоциклу, команда заправляла його звіра і відпускала назад на трасу з новим водієм, відпускала на нове коло довжиною п‘ятдесят миль, де його чекала ще одна година вбивчого божевілля в цьому жаркому пеклі, огорнутому товстою ковдру пилу.

Десь біля одинадцятої я повторив заїзд у машині для преси, але все, що ми знайшли – це два баггі, напакованих вояками з Сан-Дієго. Вони відразу ж запитали, «Де ті кляті перегони?»

«Побий мене грім,» сказав я. «Ми такі ж американські патріоти як і ви.» Обидва їхні баггі були вкриті зловісними знаками: орли, які тримали американські прапори у пазурях, косоокі змії, котрих рубали на шмаття зірково-смугасті циркулярні пилки, а в одній з машин був встановлений кулемет, замість пасажирського крісла.

Вони розважались тим, що ганяли по пустелі і чіплялись до всіх, кого зустрічали. «Що у вас там з собою?» крикнув один із них. Мотори ревіли; ми ледве чули одне одного. «Ми спортивні журналісти,» крикнув я у відповідь. «Ми не являємо жодного інтересу для вас.»

Слабкі посмішки.

«Якщо хочете гарної здобичі,» крикнув я, «вам варто поїхати за тим смердюком з CBS News, він прямо попереду в чорному джипі. Це він відповідальний за “The Selling Of The Pentagon”^[5].»

«Чорт забирай!» вигукнули відразу двоє з них. «Чорний джип, кажеш?»

Вони погнали далі, ми зробили те ж саме. Ми проїжджали через зарослі перекотиполя. Пиво з мого бокалу виплеснулось прямо мені на проміжину, змочивши її теплою піною.

«Тебе звільнено,» сказав я водієві. «Відвези мене назад до журналістського тенту.»

Я відчув, що саме настав час зупинитись і обдумати, що робити далі з цим смердючим завданням. Ласерда наполягав на повному висвітленні. Він хотів повернутись до піщаної бурі, щоб продовжити випробовувати різні комбінації плівки та лінз, які б підійшли для зйомки в цих умовах.

Джо, наш водій старався зі всіх сил. Взагалі-то, його звали зовсім не Джо, але нам сказали так його називати. Перед цим у мене була розмова з представником компанії «Форд»

і коли ми згадали про водія, він сказав: «Його справжнє ім’я Стів, але ви називайте його Джо.»

«Чом би й ні?» сказав я, «Ми називатимемо його так, як тільки він захоче. Як щодо такого імені, як Зум?»

«Не піде,» сказав мужик з «Форд», «Має бути тільки Джо.»

Ласерда згодився і вже десь близько полудня він знову поїхав у пустелю, в супроводі нашого водія Джо. Я повернувся до приміщення нашого бару/казино, яке насправді було Збройним Клубом «Мінт», де я почав багато пити, багато думати і робити багато записів.

6. Ніч у місті… Сутичка в «Дезерт Інн»… Наркотичне безумство в «Цирку»…

Субота, північ… Спогади тієї ночі дуже розмиті. Все, на що я можу спиратись, це повні кишені візитівок і серветок, вкритих записами. Ось один з них: «Знайти мужика з «Форда», попросити тачку для висвітлення подій… фото?.. Ласерда, подзвонити… чому не вертоліт?... Сісти на телефон, натиснути на гівнюків… вставити їм мізки.»

На іншій серветці написано: «Заглянути в ’Stopless and Topless’ на бульварі Парадиз… секс у Лос-Анджелесі; оргії в Лос-Анджелесі… Лас-Вегас – це товариство озброєних дрочунів/ головне тут – це азартні ігри/ секс на додачу/ дивна поїздка для транжир… хауз – шлюхи для переможців, а невдахи нехай дрочать.»

Давним-давно, коли я ще жив у Біг Сур, трохи далі від Лайонел Олей, у мене був друг, котрий полюбляв їздити до Ріно, щоб пограти в кості. Він тримав магазин спортивних товарів у Кармелі. Якось сталося так, що він їздив туди кожного вікенду три тижні підряд і виграв пристойну суму грошей. Після трьох поїздок він мав близько 15 000 баксів, тож вирішив пропустити четверту поїздку, а замість цього запросив друзів на обід у ресторан «Nepenthe». «Треба завжди виходити з гри переможцем,» пояснив він. «І, крім того, туди далеко їхати.»

В понеділок зранку він отримав дзвінок з Ріно – йому телефонував директор казино, яке він обіграв. «Нам не вистачало вас на цих вихідних,» сказав директор. «Круп’є сумували.»

«Не питання,» відповів мій друг.

Тож наступного уїкенду він полетів до Ріно в приватному літаку разом з другом і двома дівками – всі як «особливі гості» директора. Все, здавалось би, в порядку…

А у понеділок зранку то й же літак, але тепер вже у власності казино, привіз його назад у аеропорт Монтерею. Пілот позичив йому десять центів на дзвінок другу, щоб той забрав його у Кармел. На ньому висіло 30 000 баксів боргу, а вже за два місяці його яйця притис один з найкрутіших кредиторів світу.

Тож, він продав свій магазин, але цього було не достатньо. Вони обіцяли трохи почекати, стверджував він – але невдовзі йому делікатно натякнули, що краще б він узяв кредит і виплатив усю суму відразу.

Азартні ігри – крупний бізнес і на фоні Лас-Вегасу Ріно здається бакалійною крамницею біля супермаркету. Невдахи вважають Лас-Вегас найпідлішим місцем на планеті.

Ще рік тому на окраїні Лас-Вегасу висів великий біл-борд з написом:

НЕ ТОРГУЙТЕ МАРИХУАНОЮ!

В НЕВАДІ: ЗА ЗБЕРІГАННЯ – 20 РОКІВ,

ЗА ПРОДАЖ – ДОВІЧНЕ УВ’ЯЗНЕННЯ!

Тож я почувався трішки ніяково, їздячи цього суботнього вечора по місту у тачці, напакованій травою і обдовбаний кислотою. Ми кілька разів вилітали з реальності: одного разу я намагався загнати Велику Червону Акулу в пральню готелю «Лендмарк», але двері були занадто вузькими і люди всередині здавались небезпечно збудженими.

Ми під’їхали до «Дезерт Інн», щоб подивитись шоу Деббі Рейнолдс та Гаррі Джеймса. «Не знаю як ти,» сказав я своєму адвокату, «але в моїй професії важливо бути обізнаним у всьому.»

«В моїй також,» відповів він. «Але, як твій адвокат, раджу тобі поїхати в «Тропікану» і подивитись на Гая Лобардо. Він виступає в блакитному залі разом зі своїми “Royal Canadians”.»

«Чому?» запитав я.

«Що чому?»

«Чому я маю платити свої важко зароблені гроші, для того, щоб подивитись на живий труп?»

«Послухай,» сказав він. «Для чого ми тут? Щоб розважатись чи щоб працювати?»

«Звісно ж працювати,» відповів я. Тим часом ми намотували кола довкола парковки готелю «Дюни», як мені здавалось, але виявилось, що то був «Буревісник»… чи може це була «Гасієнда».

Мій адвокат ретельно переглядав буклет «The Vegas Visitor» в пошуках якихось заходів. «Як щодо п’ятицентових ігрових автоматів Ніка?» сказав він. «”Гарячі щілини”, звучить круто… Хот-доги за двадцять дев’ять центів…»

Раптом хтось почав на нас кричати. Ми потрапили в халепу. Двоє мудил у червоно-золотих шинелях нависли в нас над капотом: «Що за херню ви творите?» закричав один з них. «Тут не можна паркуватись!»

«А чому не можна?» запитав я. Це місце виглядало ідеальним для парковки, було дуже просторим. Я дуже довго шукав де б припаркуватись. Дуже довго. Я вже хотів-був полишити машину і викликати таксі… але нарешті, ми знайшли це місце.

Але воно виявилось тротуаром якраз навпроти входу в «дезерт Інн». До цього часу я об’їздив уже стільки обочин, що відразу й не помітив цієї. Проте зараз ми були в становищі, яке не могли пояснити… вхід, мудила кричать на нас, велике замішання… адвокат відразу ж вискочив із машини, махаючи п’ятидоларовою банкнотою.

«Ми хочемо припаркуватись тут! Я старий друг Деббі. Ми гралися з нею в одній пісочниці.»

Я подумав, що вони нам не повірять… але один із швейцарів узяв гроші, мовивши: «ОК, ОК. Я по все потурбуюсь, сер.» і видав нам талон на парковку.

«Срань господня!» сказав я, поки ми йшли через фойє.

«Вони нас мало не вздрючили. Це була блискавична супердумка.»

«А що ж ти ще хотів?» сказав він. «Я ж твій адвокат… і ти винен мені п‘ять баксів. Я хочу отримати їх зараз.»

Я потис плечима і дав йому гроші. Це яскраве, багате фойє «Дезерт Інн» було не підходящим місцем для того, щоб торгуватись хто кому скільки винен. Ця зала бачила Боба Хоупа. Френка Сінатру. Спіра Агню. Фойє пахло високоякісним вогнетривким пластиком і штучними пальмами, воно було висококласним пристанищем Великих Транжир.

Ми підійшли до шикарної зали повні впевненості, але нас не впустили всередину. Ми прийшли запізно, як пояснив нам чоловік у темно-червоному смокінгу; зал був повністю заповнений, не лишилося жодного вільного місця, ні за які гроші.

«Нахуй місця,» сказав мій адвокат. «Ми старі друзі Деббі. Ми їхали сюди аж із Лос-Анджелесу заради того, щоб побачити це шоу і ми будь-що потрапимо в середину, йобанаврот!»

Мужик щось почав-був розводитись про правила пожежної безпеки, але мій адвокат відмовлявся слухати його. Нарешті, після довгих переконань, він впустив нас безкоштовно, але з умовою, що ми стоятимемо тихо в кінці залу й не будемо курити.

Ми пообіцяли, але потрапивши в середину відразу втратили контроль над собою. Тиск був надзвичайно сильний. Деббі Рейнолдс в срібній афроперуці завивала на сцені під мелодію “Sergeant Pepper,” з золотої труби Гаррі Джеймса.

«Господи, нахуй, Боже!» сказав мій адвокат. «Ми потрапили в машину часу!»

Важкі руки схопили нас за плечі. Я якраз вчасно сховав люльку для гашишу. Громили протягнули нас через фойє і потримали ще деякий час перед входом, поки не подали нашу машину. «ОК, а тепер зникніть,» сказав чувак у темно-червоному смокінгу. «Валіть поки зуби цілі. Якщо у Деббі такі друзі як ви, то у неї більші неприємності, ніж я думав.»

«Це ми ще побачимо!» кричав мій адвокат поки ми від’їжджали. «Ти йобаний параноїдальний висерок!»

Я направив тачку в напрямку казино «Цирк» і припаркувався біля заднього входу. «Це те місце,» сказав я. «Де нас ніхто не буде зайобувати.»

«Де ефір?» спитав адвокат. «Цей сраний мескалін взагалі не рубає.»

Я дав йому ключ від багажника а сам запалив люльку з травою. Він повернувся з пляшечкою ефіру, відкрив її, потім налив трішки в хустинку, підніс до носа і глибоко вдихнув. Я намочив інший носовичок і затягнувся випарами. Запах був неймовірний. Згодом ми вже тяглися вгору по сходам в напрямку входу, по-дурному гигочучи і підтримуючи одне одного, неначе п’яниці.

В цьому головна перевага ефіру: завдяки йому починаєш поводитись наче сільський пияк з якогось ірландського роману… повна втрата базових рухових навичок: затуманений зір, втрата рівноваги, дерев’яний язик – розрив усіх зв’язків між тілом та мозком. Найцікавіше те, що мозок продовжує функціонувати більш-менш нормально… лишається лише спостерігати за своєю поведінкою, але неможливо її контролювати.

Наближаючись до турнікету на вході в «Цирк», знаєш, що потрібно заплатити два долари, інакше тебе не впустять всередину… але, підійшовши до місця, все стає з ніг на голову: ти не правильно оцінюєш відстань до турнікету і б’єшся об нього, падаєш назад і хапаєшся за якусь літню жінку, щоб не впасти, якийсь сердитий мудак штовхає тебе і ти думаєш: Що тут відбувається? Що взагалі відбувається? Потім ти чуєш своє варнякання: «Пси б трахнули Папу Римського, це не моя вина. Обережно!.. Чому гроші? Мене звуть Брінкс; Я народився… народився? Викиньте вівцю за борт… жінок та дітей до броньованої машини… наказ Капітана Зіпа.»

Чорт, цей клятий ефір – наркотик для тіла. Головний мозок неспроможний керувати спинним. Руки хаотично теліпаються, не в змозі дістати гроші з кишені… з рота виривається шипіння й невиразне гиготіння… постійна ідіотська посмішка на мармизі.

Ефір - ідеальний наркотик для Лас-Вегасу. В цьому місті люблять п’яних. Свіже м’ясце. Тож вони проштовхують нас через турнікет всередину.

«Цирк» - це те, чим би займався весь прогресивний світ суботніми ввечорами, якби нацисти виграли війну. Це Шостий Рейх. Перший поверх заставлений столами для різноманітних ігор, як і в будь-якому іншому казино… але над усим цим - чотири поверхи карнавального безумства в стилі польського ярмарку. Прямо над ігровими столами летючі брати Каразіто виконують свої повітряні трюки з чотирма росомахами і шістьма сестрами-німфетками з Сан-Дієго… ти сидиш собі на першому поверсі, граючи в блек-джек, ставки підіймаютья, аж раптом бачиш як над головою пролітає напівоголена чотирнадцятирічна дівчинка, яку переслідує росомаха, котру ні з то, ні з сього перехоплюють два поляки, розмальовані срібною фарбою… обоє хапають росомаху і починають стрімко падати вниз на столи, але їх затримує сітка; вони розділяються і летять під дах у різних напрямках і вже мають ось-ось знову впасти, як раптом їх підхоплюють в повітрі три кореянки і закидають на один з балконів.

Це божевілля повторюється знову і знову, але ніхто нічого не помічає. Азартні ігри на першому поверсі тривають двадцять чотири години на добу, цирк нагорі ніколи не спить. В той же час, на всіх балконах відвідувачі займаються всіма мислимим й не мислимим формами дивних ярмаркових розваг. Збий пиріжок з сосків мужеподібної баби, отримай іграшкового козла в подарунок. Стань напроти цієї дивовижної машини, друже мій і, всього лиш за 99 центів, твоє двохсотфутове зображення з’явиться на екрані в самому центрі Лас-Вегасу. Ще 99 центів за голосове повідомлення. «Кажи, що завгодно, друже. Вони всі тебе почують, не хвилюйся. Пам’ятай, двохсотфутовий ти в центрі міста.»

Господи Боже. Я вже бачив себе лежачим в готелі «Мінт», напівсонним і ліниво виглядаючим у вікно, як раптом в опівнічному небі виникає жахливий двохсотфутовий нацистський алкаш, який волає: «Вудсток Uber Alles!»

Краще закриємо штори на ніч. Така штука може змусити наркомана стрибати по кімнаті, мов кулька для пінг-понгу. Галюцинації досить неприємні. Але через деякий час вчишся справлятись навіть з такими речами, як бачити свою покійну бабусю, котра повзе по твоїй нозі з ножем у зубах. Більшість любителів ЛСД спокійно справляються з такими речами. Але ніхто не може справитись з тим, що будь-який фрік, в якого є 1,98$, може піти в «Цирк» і раптово з’явитись у небі в центрі Лас-Вегасу, наче Бог, несучи всіляку херню, яка тільки приходить в його хвору голову. Ні, це місто не для психоделічних наркотиків. Реальність сама по собі занадто звихнута.

Хороший мескалін діє повільно. Перша година проходить в очікуванні, потім перші тридцять хвилин наступної ти проклинаєш виродка, котрий киданув тебе, тому що нічого не відбувається аж раптом БАБАХ! Диявольски яскраві кольори, дивне сяйво і вібрації… важка штука для такого місця, як «Цирк».

«Не хочу говорити,» сказав мій адвокат коли ми сіли в бар-карусель на другому поверсі, «але це місце починає мене діставати. Здається, я наповнююсь Страхом.»

«Дурниці,» відповів я. «Ми приїхали сюди в пошуках Американської Мрії і зараз, коли ми в її епіцентрі, ти хочеш піти.» Я стиснув його біцепс. «Ти маєш зрозуміти,» сказав я, «що ми намацали головний нерв.»

«Я знаю,» відповів він. «Це він заряджає мене Страхом.»

Ефір уже давно вивітрився, кислота відпустила, зате мескалін рубав шалено. Ми сиділи за маленьким пластиковим столиком і кружляли довкола барної стійки.

«Поглянь туди,» сказав я. «Дві баби трахають полярного ведмедя.»

«Будь ласка,» попросив він. «Не кажи мені таких речей. Не зараз.» Він покликав офіціантку і замовив ще двох «Диких Індиків».

«Це вже остання моя випивка,» мовив він. «Скільки грошей ти мені можеш позичити?»

«Не багато,» сказав я. «А для чого тобі?»

«Мені треба їхати,» відповів він.

«Їхати?»

«Так. Виїхати з країни. Сьогодні.»

«Заспокойся,» сказав я. «Тебе попустить за кілька годин.»

«Ні,» сказав він. «Це серйозно.»

«Джордж Метескі^[6] був серйозним,» сказав я. «І ти знаєш, що вони з ним зробили.»

«Не пизди!» закричав він. «Ще одна година в цьому місті і я вб’ю когось!»

Я бачив, що він був на піку. Сильне відчуття страху, яке переживаєш на вершині мескалінового приходу. «ОК,» сказав я. «Я позичу тобі трохи грошей. Давай вийдемо надвір і подивимось скільки у нас залишилось.»

«А ми зможемо це зробити?» спитав він.

«Ну… все залежить від того, скількох людей ми кокнемо, поки дійдемо до виходу. Ти хочеш вийти тихо?»

«Я хочу вийти швидко,» відповів він.

«Ок. Тоді давай оплатимо цей рахунок і повільно встанемо. Нас обох зараз плющить. Це буде довга прогулянка.» Я попросив рахунок у офіціантки. Вона підійшла з байдужим виглядом і мій адвокат піднявся.

«Вони платять тобі, щоб ти трахала того ведмедя?» запитав він у неї.

«Що?»

«Він просто жартує,» сказав я, стаючи між ними. «Добре, друже, а тепер давай

спустимось і трішки пограємо.» Я довів його до кінця бару, тобто до краю каруселі, але він відмовився зійти, поки вона не зупиниться.

«Вона не зупиниться,» мовив я. «Вона ніколи не зупиниться.» Я вийшов з каруселі й

повернувся до нього, але він не рухався… коли я протягнув руку, щоб витягти його, він відскочив від мене. «Не ворушись,» крикнув я.

«Не підходь!» його очі сліпо дивились вперед, в них читався німий жах. Він не поворухнув жодним м’язом, поки не зробив повне коло.

Я почекав коли він порівнявся зі мною, потім простягнув руку, щоб витягти його, але він відскочив назад і зробив ще одне коло. Це рознервувало мене. Я був на межі зриву. Бармен спостерігав за нами. «Карсон-Сіті,» крутилось у мене в голові, «20 років ув’язнення.»

Я зайшов на карусель і пішов у напрямку бару де сховався мій адвокат і коли настав підходящий момент, виштовхнув його звідти. Він вилетів у прохід несамовито волаючи, так як втративши рівновагу, покотився вниз, збиваючи з ніг людей… він котився, мов колода, як раптом зірвався на ноги, стиснув кулаки і почав люто роззиратися на всі боки, шукаючи кого б ударити.

Я підійшов до нього, тримаючи руки вгорі й намагаючись посміхатись.

«Ти впав,» сказав я йому. «Ходімо.»

Тепер уже на нас дивилися всі. Але той дурень не збирався зрушати з місця, а я знав, що буде, якщо я спробую знешкодити його. «ОК,» мовив я. «Ти залишайся тут, а я піду і здамся правосуддю. Я йду.» І пішов у напрямку сходів, повністю ігноруючи його.

Це примусило його рухатись.

«Ти це бачив?» запитав він у мене, коли порівнявся зі мною. «Якийсь гівнюк штовхнув мене у спину!»

«Мабуть то був бармен,» відповів я. «Він хотів покарати тебе за те, що ти нахамив офіціантці.»

«Боже милий! Давай забиратися звідси. Де тут ліфт?»

«Навіть не наближайся до ліфту,» сказав я. «Це якраз те, чого вони чекають від нас… вони хочуть замкнути нас у сталевому ящику і завезти в підвал.» Я глянув через плече, проте ніхто за нами не йшов.

«Не біжи,» спинив я його. «Їм потрібен привід, щоб застрелити нас.» Він кивнув, мовби розуміючи. Ми пройшли через великий коридор, розглядаючи картини, розмінники грошей і автомати з цукровою ватою, потім вийшли через скляні двері й пройшлись вздовж схилу, вкритого зеленою травою в напрямку парковки, де нас чекала Червона Акула.

«Ти поведи,» сказав він. «Мені здається, зі мною щось не те.»

7. Паранойя… Содомістські видіння… Відблиски ножів у зеленій воді

Коли ми приїхали в «Мінт» я припаркувався на вулиці напроти казино, прямо за рогом стоянки. Не варто знову шукати неприємностей на свою голову, подумав я. Нас би не пропустили всередину через наш неадекватний стан. Крім того, ми й так були занадто напружені. Нас оточували зловісні вібрації. Ми попрямували до заднього входу.

Ми дісталися кімнати не зустрівши нікого, але ключ не підходив до дверей. Мій адвокат відчайдушно воював з замком. «Ті гниди змінили наш замок,» простогнав він. «Напевно вони обшукали кімнату. Боже, ми попались.»

Раптом двері відчинились. Після недовгих вагань ми увійшли. Все було спокійно. «Закрийся на всі замки,» мовив мій адвокат. «І на всі ланцюжки.» Він розглядав два ключі у своїй долоні. «А звідки взявся цей?» запитав він тримаючи ключ з номером 1221.

«Це від кімнати Ласерди,» відповів я.

Він усміхнувся. «Точно. Я подумав, він нам може знадобитись.»

«Для чого?»

«Підемо до нього і спалимо його живцем прямо у ліжку,» сказав він.

«Ні,» відповів я. «Залиш його в спокої, мені здається, він нас чомусь уникає.»

«Не обманюй себе,» сказав він. «Цей португальський сучий син небезпечний. Він дивиться на нас, як вовк.» Він хитро глипнув на мене. «Чи ти з ним заодно?»

«Я розмовляв з ним по телефону,» сказав я, «поки ти забирав машину з мийки. Він сказав, що вставатиме рано і буде на старті вже на світанку.»

Мій адвокат уже не слухав мене. Він кричав і лупив кулаками по стіні. «Брудний недоносок!» волав він. «Я знав! Він відбив у мене жінку!»

Я засміявся. «Ти про ту блондинку з команди кіношників? Думаєш, він мав щось із нею?»

«Саме так!» кричав він. «Ви, прокляті білі, всі однакові!» Він відкрив пляшку текіли і почав пити з горла великими ковтками.

Потім він взяв грейпфрут і порізав його мисливським ножем.

«Де ти взяв ніж?» запитав я.

«Прислали з обслуги номерів,» відповів він. «Я попросив у них що-небудь, щоб порізати лайм.»

«Який лайм?»

«У них нема лаймів,» відповів він. «Вони не ростуть в пустелі.» Він нарізав грейпфрут на четвертинки, потім на восьмушки… потім на шістнадцяті частинки… потім просто потовк усе на кашу. «Цей огидний покидьок,» повторював він. «Мені варто було б відразу ж порішити його. А зараз він з нею.»

Я пам’ятав ту дівчину. Ми зіткнулися з нею в ліфті кількома годинами раніше й мій адвокат виставив себе повним дурнем.

«Ви певно гонщики,» запитала вона. «В якому ви класі?»

«Класі?» огризнувся він. «В якому ще нахуй класі?»

«На чому ви їздите?» несміливо спитала вона. «Ми знімаємо документальний фільм про перегони і ви якраз підходите.»

«Підходимо?»

«Матір Божа!» подумав я. «Починається.» Ліфт був переповнений учасниками перегонів і журналістами. Як же ж він повільно тягнувся від поверху до поверху. До того часу, як ми дісталися третього, вона вже почала нервувати. А попереду ще було п’ять поверхів…

«Я ганяю великого!» викрикнув він. «Справді великого!»

Я засміявся, в надії розрядити атмосферу. «Vincent Black Shadow,» сказав я. «Ми представляємо команду-розробника.»

Натовп почав шептатися.

«Брехня!» сказав хтось з натовпу.

«Ану заткніться!» закричав мій адвокат… а потім раптово звернувся до дівчини: «Пардон, мадам, але декому пора начистити мармизу.» Він закинув руку в кишеню і повернувся до публіки. «Ви, йобані сцикуни,» заревів він. «Кого тут пустити на п’ятачки?»

Я гарячково поглядав на показник поверхів. Двері відчинились на сьомому поверсі, але ніхто не зрушив з місця. Мертва тиша. Восьмий… ані пари з уст. Всі боялись бодай ворухнутись. І лише коли двері почали закриватись, я витягнув його з кабіни.

«Ану швидко в кімнату,» скомандував я. «Вистачить з них!» Ми побігли в номер, мій адвокат заливався тваринним реготом. «Всралися!» горланив він. «Ти бачив? Вони всі повсиралися з переляку!»

Потім, коли ми підійшли до дверей, він перестав реготати. «Бляха-муха!» сказав він. «Все серйозно. Та дівка, вона все зрозуміла. Вона запала на мене.»

Зараз, уже через кілька годин, він був упевнений, що Ласерда заволодів його дівчиною. «Давай піднімемось до нього і каструємо того виродка,» повторював він, розмахуючи ножем. «Ти ж усе бачив.»

«Послухай,» мовив я, «краще відклади ніж і помислимо тверезо. Мені ще треба припаркувати машину.» Я повільно задкував у напрямку дверей. Єдине, що засвоюєш після років спілкування з наркоманами, це те, що все варто сприймати серйозно. Можеш спокійно повернутись спиною до будь-кого, але ніколи не повертайся спиною до наркомана, особливо, якщо він розмахує ножем у тебе перед носом.

«Прийми душ,» сказав я. «Повернуся за двадцять хвилин.» Я швидко вибіг з кімнати, зачинивши двері й забравши ключ від кімнати Ласерди, який украв мій адвокат. «Псих нещасний,» подумав я спускаючись в ліфті. Бідного Ласерду послали сюди пофотографувати мотоцикли та баггі в пустелі, а зараз він влип по самі вуха й навіть не розуміє цього, не розуміє, наскільки глибоко світ вздрючив його. Він не розуміє, наскільки все серйозно.

Що ми тут робимо? В чому мета нашої поїздки? Чи ми взагалі прибули сюди на червоному трансформері? Чи я дійсно тинявся коридорами готелю «Мінт», перебуваючи під наркотиками, чи я дійсно приїхав сюди працювати й писати репортаж?

Я потягнувся до кишені за ключем від номеру; «1850», проголошував напис на ньому. Принаймні, мені так здалося. Отож, моїм завданням було впоратися з машиною і повернутися до номеру… а там уже будь готовим до будь-чого, всяке може трапитись до світанку.

Отже, з ліфта я потрапляю прямо в казино, де купа народу скупчилася довкола столиків. Хто ці люди? Ці обличчя! Звідки вони? Вони виглядають, наче пародії на продавців старих тачок з Далласу. Але ж вони всі справжні. І, Господи Боже, їх же ж тисячі! Вони кучкуються навколо цих грьобаних столиків о четвертій тридцять ранку понеділка. Вони все ще шукають Американську Мрію, цю видимість Великого Виграшу , котрий виривається з передсвітанкового хаосу задрипаного казино.

Зірви куш. Виграй все і вали додому переможцем. Чому б ні? Я зупинився біля Грошового Колеса і вкинув гроші в автомат «Томас Джеферсон» – 2 долари за смердючий лотерейний білет, неначе це якось могло поліпшити ситуацію.

Але ж ні. Чергові два долари в пизду. Йобані ублюдки!

Все. Заспокойся. Навчись не зважати на поразки. Головне зараз – зробити повне висвітленя; а все решта до сраки, принаймні зараз. На шляху до ліфта я побачив мужика з «Life», який сидячи в телефонній будці, щось жваво доводив оператору на іншому кінці дроту. «ЛАС ВЕГАС НА СВІТАНКУ –гонщики все ще сплять, над пустелею все ще стоїть пил, 50 000 виграшу заховані в сейфі Дель Вебба, власника в готелю «Мінт», що знаходиться в самому серці Казино Центру. Надзвичайне напруження. І вся наша журналістська команда знаходиться тут (як завжди, супроводжувана поліцейським ескортом…)». Пауза. «Так, операторе, останнє слово було поліція. Що ще? Це спеціальний репортаж «Life»…»

Червона Акула була там, де я її й лишив. Я завів її в гараж і записався – так, звісно, машина доктора Гонзо, якщо її раптом подряпають, ми виправимо кузов ще до ранку. Так, звісно, це входить у вартість номеру.

***

Коли я повернувся, мій адвокат був у ванній. Він був занурений у зелену від маслянистої солі для ванни воду, тримаючи радіоприймача, увімкненого в розетку. Радіо горланило на всю. Пісня гурту, під назвою «Three Dog Night» про жабенятко на ім’я Єремія, що хотів «Звеселити світ.»

«Спочатку Ленон, тепер це,» подумав я, «Що буде потім? Глен Кемпбел кричатиме про те ’’Куди поділись усі квіти?’’»

Дійсно, куди? У цьому місті не залишилось квітів. Лише хижі рослини. Я вимкнув звук і побачив шматки ЛСД-шних марок біля приймача. Здається, мій адвокат помітив зміну гучності. Хоча його й було майже не видно за зеленими випарами з ванної, половина його голови стриміла з-над води.

«Ти що, зжер все це?» запитав я, тицяючи залишками марок йому в пику.

Він проігнорував мене. Проте я знав, що до нього буде важко достукатись впродовж наступних шести годин. Він був поза нашим виміром.

«Ах ти ж йобане стерво,» сказав я. «Молися, щоб у сумці лишилося хоча б ще трохи кислоти, інакше ти попав.»

«Музика!» заревів він. «Увімкни музику. Постав касету.»

«Яку касету?»

«Нову. Вона там.»

Я покрутив приймач і помітив там касетник. Але касету, «Surrealistic Pillow», треба було переставити на інший бік. Він вже встиг прослухати одну сторону, при чому на такій гучності, що її також чули всі наші сусіди в радіусі ста ярдів.

«Давай ‘White rabbit’,» сказав він. «Хочу наростання звуку.»

«Тобі капець,» мовив я. «Я звалюю за дві години, а потім прийдуть вони і виб’ють з тебе життя своїми дубинками. Прямо тут, у цій ванні.»

«Я сам викопав собі могилу,» відповів він. «Зелена вода і Білий Кролик… увімкни касету; не змушуй мене робити це самому.» Його рука раптово виринула з води, стискаючи ніж.

«О, Боже,» сказав я. І тоді я зрозумів, що він зараз лежить у ванній, накачаний кислотою, стискаючи у руці найгостріший ніж, який я тільки бачив, повністю позбавлений здорового глузду й вимагаючи Білого Кролика. Це воно, подумав я. Він дійшов до крайньої межі. Він дійсно цього хоче. Він готовий…

«ОК,» сказав я , перевертаючи касету й натискаючи на плей. «Але зроби мені останню послугу. Дай мені дві години. Дай мені дві години, щоб виспатись до завтра. Це буде важкий день.»

«Ну звісно,» сказав він. «Я ж твій адвокат. Я дам тобі стільки часу, скільки треба, за моїми стандартними розцінками: 45 баксів за годину, але ж тобі не хочеться розголосу, тоді чому б тобі не заплатити відразу сотню і на цьому все?»

«Я випишу чек.» відповів я. «Національний банк «Соутус». Тобі навіть не знадобиться паспорт. Вони мене знають.»

«Мені похуй.» Сказав він, ковбасячись під музику. Ванна кімната нагадувала великий сабвуфер, огидно резонуючи і викривлюючи звук. Підлога залилась водою. Я витягнув радіо на максимальну довжину проводу і зачинив двері.

За кілька секунд він заволав «Допоможи мені! Гнида! Допоможи мені!»

Я забіг назад, думаючи, що він випадково відрізав собі вухо.

Але ж ні… він намагався вилізти з ванної й дістатись до магнітофона. «Я хочу взяти магнітофон у ванну,» проревів він.

Я вибив приймач у нього з рук. «Ти придурок!» крикнув я. «Залізь назад! Облиш магнітофон!» Я відштовхнув його назад. Музика грала настільки гучно, що важко було розрізнити, що в дідька там грає, якщо тільки не знати «Surrealistic Pillow» напам’ять… тож я знав, що «Білий Кролик» уже завершився; дійшов до піку і все.

Але мій адвокат, здається, не розумів. Йому хотілось ще. «Перемотай назад!» кричав він. «Я хочу ще!» його божевільні очі не могли навести фокус на чомусь одному. Здавалось, він ось-ось досягне оргазму. «Врубай!» горланив він. «На повну гучність! І коли дійде до того моменту, коли той йобаний кролик відкусить собі голову, вкинь магнітофон до мене у ванну.»

Я вирячився на нього, скоса позираючи на приймач. «Тільки не я,» нарешті вичавив я з себе. «Я б краще запхнув 440-вольтний кабель тобі у ванну, але тільки не цей приймач. Він же ж уб’є тебе насмерть за десять секунд.» Я зареготався. «Блядь, вони ж засмажать мене живцем за таке… мені це не потрібно.»

«Лайно собаче!» заверещав він. «Просто скажи їм, що я хотів зарядитись!»

Я на хвильку задумався. «ОК,» нарешті вимовив я. «Ти правий. Певно це єдине правильне рішення.» Я підняв магнітофон і заніс його над ванною. «Просто дай я перевірю чи все увімкнено. Ти хочеш, щоб я вкинув цю штуку у ванну, коли буде самий пік пісні?»

Він вдячно відкинувся назад. «Таки так, блядь, »відповів він. «А я вже-був подумав, що доведеться все робити самому.»

«Не переживай,» сказав я. «Ти готовий?» я натиснув плей і «Кролик» почав грати знову.

Майже відразу ж він почав підспівувати… ще один стрімкий підйом на пік в надії затриматись там цього разу. Його очі були закриті, з води виглядала лише голова й коліна.

Поки грала пісня, я взяв великий стиглий грейпфрут з полички біля ванної. Я вибрав найбільший, майже два фунти ваги. Я розмахнувся і з усієї сили жбурнув його у того вилупка, коли «Кролик» досягнув свого апогею і динамік волав неначе навіжений.

Мій адвокат несамовито заверещав, б’ючись у воді, мов величезна рибина, розбризкуючи воду довкола і намагаючись вхопитись бодай за щось.

Я висмикнув приймач з розетки і поспішив до виходу… ця херня продовжувала грати, але вже на своїх нешкідливих батарейках. Я почув, як щось важко гупнуло, якраз коли підходив до чемодана і діставав балон сльозоточивого газу… якраз вчасно, бо мій адвокат вибив двері ванної кімнати і увійшов. Його очі все ще нічого не бачили, проте він вимахував ножем, немов збирався когось порізати на шматки.

«Газ!» крикнув я. «Не хочеш спробувати?» я навів балончик на нього.

Він спинився. «Ах ти ж недоносок!» прошипів він. «Ти ж не зробиш цього.»

Я засміявся, все ще погрожуючи йому балончиком. «Чого ти? Тобі сподобається. Нема нічого кращого, ніж приход від газу – сорок п’ять хвилин пускати соплі й задихатись, стоячи раком. Це тебе швидко заспокоїть.»

Він почав насуватись на мене. «Ти йобаний білий сучий син, ти ж цього не зробиш!»

«Чому ні?» відповів я. «Ще хвилину тому ти просив, щоб я вбив тебе! А зараз вже ти хочеш вбити мене! Що мені робити, хай йому грець? Викликати поліцію?»

Він попустився. «Копів?»

Я кивнув. «Так! У мене нема вибору. Я не хочу йти спати, поки ти вештаєшся тут в скотинячому стані, розмахуючи цим клятим ножем.»

Він закотив очі й спробував усміхнутись.

«Хто сказав, що я тебе заріжу?» промимрив він. «Я просто хотів вирізати букву Z у тебе на лобі й більше нічого серйозного.»

Він стиснув плечима й узяв цигарку. Я наставив на нього балончик. «Йди назад у ванну,» сказав я. «З’їж трішки червоних і постарайся заспокоїтись. Покури трави, нюхни чогось, роби що завгодно, але дай мені трохи відпочити.»

Він знітився, неначе на нього маленького нагримала мама.

«Таки так,» зізнався він. «Тобі дійсно треба поспати. Тобі ж працювати завтра.» Він сумно кивнув і пішов назад у ванну. «Чорт! Оце так глюк,» він помахав мені. «Спробуй відпочити, висипайся.»

Я кивнув і дивився, яку він йде назад до ванної все ще тримаючи ніж, але вже не здаючись небезпечним. Кислота відпустила його; далі, певно, почнуться нічні жахи. Чотири години німого безуства; але, принаймні, без загрози моєму життю. Я подивився як за ним зачинилися двері й опустився у велике крісло напроти дверей ванної, поставивши балончик з газом біля будильника.

В кімнаті запала тиша. Я підійшов до телевізора й увімкнув «мертвий» канал – білий шум на максимумі децибел, ідеальний звук для того, щоб заснути, прекрасний фон для заглушення всього зайвого.

8. «Всі світові генії стоять пліч-о-пліч, тому раптове визнання одного з них приводить в дію всіх решту.» – Арт Лінклеттер

Я живу в тихому місці, де будь-який звук посеред ночі говорить про те, що щось сталось: ти прокидаєшся і гарячково думаєш, щоб це могло значити?

Зазвичай нічого не стається. Але іноді… важко призвичаїтись до міста, де нічний шум вже давно увійшов у звичку. Машини, сигнали клаксонів, кроки… ніякого усамітнення; тож найкраще заглушити це все шипінням телевізора. Просто увімкнути пустий канал і спати під нього.

Не звертати уваги на те, що твориться у ванній. Просто ще один втікач з Покоління Любові, ще одна скалічена життям особистість, яка не змогла витримати тиску. Мій адвокат ніколи не приймав ідеї, яку часто висували колишні наркомани (особливо ті, які були на пробації), що можна класно висіти й без наркотиків.

Я також не підтримував її. Колись я жив неподалік від доктора (ім’я видалено за наполяганням адвоката видавця), колишнього кислотного гуру, про якого згодом казали, що він зробив великий стрибок від хімічного безумства до надсвідомості. Одного чудового полудня, одного з тих днів, які були початком Великої Сан-Францискської Кислотної Хвилі, я зупинився біля будинку Доброго Лікаря і, так як вже тоді він був беззаперечним наркоавторитетом, хотів запитати, що б він міг порадити своєму сусіду зі здоровою зацікавленістю ЛСД.

Я зупинив машину біля його двору і привітно помахав його дружині, котра працювала в саду… виривала моркву, чи щось таке… і мугикала якусь мелодію, якої я не знав.

Мугикала. Так… Це було за десять років до того, як я нарешті дізнався, що то був за звук: неначе Гінзберг зі своїм Ом намагався заглушити мене. Там не було ніякої старої жінки; то був сам доктор власною персоною, а його наспівування – несамовита спроба витіснити мене зі своєї над свідомості.

Я кілька разів пробував пояснити все собі: просто сусід, який прийшов запитати поради доктора про те, як правильно приймати ЛСД. У мене, в кінці кінців, була зброя. І я любив стріляти, особливо вночі, коли було чітко видно, як блакитний вогник виривався з дула, заповнюючи все навкруги шумом… Мені подобались кулі, подобалось, як ці маленькі шматочки свинцю летіли зі швидкістю 3700 футів за секунду.

Але я стріляв тільки по найближчому пагорбу, або й просто в темряву. Я нікому не хотів нашкодити; мені просто подобались ці маленькі вибухи. Я завжди намагався вбити не більше, ніж зможу з’їсти сам.

«Вбити?» я зрозумів, що ніколи не зможу пояснити це слово істоті, що порається зараз в саду. Чи їло воно колись м’ясо? Чи може воно провідміняти слово «полювати»? Чи воно розуміло, що таке голод? Чи усвідомлювало той факт, що того року мій дохід становив у середньому 32 долари на тиждень?

Ні… жодної надії на порозуміння в цьому місці. Я зрозумів це, але вже після того, як мугикання доктора супроводжувало мене весь шлях назад до машини. Забудь про ЛСД, подумав я. Подивись, що воно зробило з цим бідним виродком.

Тож, я сидів на траві й ромі десь ізпівроку, аж поки не переїхав до Сан-Франциско і не потрапив до одного місця під назвою «Аудиторія філмора.» Це було саме воно. Один сірий шматочок цукру і БУМ. Мені здалось, що я знову потрапив до саду доктора. Не матеріально. Це було так, неначе я пробився через розпушену землю, мов гриб-мутант. Жертва Нарковибуху. Справжній фрік, який жере все, що знаходить. Пам’ятаю один вечір у «Матриці», коли якийсь чувак прийшов з великою торбою за плечима і почав кричати:

«Хтось хоче ЛСД? У мене є всі інгредієнти. Треба просто десь його приготувати.»

Директор відразу ж накинувся на нього, бурмочучи «Охолонь, охолонь, ходімо до кабінету.» Після того я більше ніколи його не бачив, але перед тим, як його забрали геть, він устиг роздати зразки. Великі білі капсули. Я пішов до туалету з’їсти свою. Спочатку тільки половинку, подумав я. Гарна ідея, але її важко втілити, зважаючи на обставини. Я з’їв половину, але розсипав решту на рукав своєї сорочки… А потім, роздумуючи, що з цим робити, побачив як зайшов один з музикантів. «Щось сталось?» запитав він.

«Ну,» відповів я. «Ця біла штука у мене на рукаві – це ЛСД.» Він нічого не сказав, тільки схопив мене за рукав і почав смоктати. Мальовнича сцена. Я подумав про те, що б сталося, якби якийсь біржовий маклер застав нас за цим заняттям. Нахуй його, подумав я. Якщо пощастить, цей випадок зіпсує йому все життя – він завжди думатиме про те, як за вузькими дверима туалету його улюбленого бару, двоє мужиків ловлять кайф від речей, яких він ніколи не знатиме. Чи наважився б він присмоктатись до рукава? Певно ні. Все окей. Просто прикинься, що ти ніколи цього не бачив.

Дивні спогади цієї неспокійної ночі в Лас-Вегасі. Це було п’ять років тому? Шість? Здається, наче це було в іншому житті, в іншій епосі – вершина, на яку ми більше ніколи не підіймемося. Сан-Франциско середини шестидесятих було надзвичайним, особливим місцем. Може, це нічого не значить. Зараз, можливо, вже й ні… немає жодних пояснень, жодних слів, котрі могли б передати усвідомлення того, що ти був там і жив саме в той час. Що б це не значило…

Важко знати справжню історію через усе накручене на неї лайно, але навіть, не будучи впевненим у «історії», здається цілком справедливим подумати, що у всі часи енергія всього покоління виплескується яскравим спалахом через причини, які в той момент толком ніхто не розуміє і які навряд чи колись будуть пояснені. Мої найяскравіші спогади про ті часи прив’язані до якоїсь однієї, чи може й п’яти, а то й сорока ночей, чи може дуже ранніх ранків, коли я виходив з «Філмора» напівживий і замість того, щоб їхати додому, направляв свою 650 Блискавку по Бей брідж на швидкості сто миль на годину одягнений у футболку «L.L. Bean» та куртку… проривався через тунель Острова Скарбів під ліхтарями Оукленду, Берклі та Річмонда, не зовсім впевнений, де варто звернути (завжди глухнувши на шлагбаумі, тому що я був занадто неадекватний, щоб увімкнути нейтральну передачу, поки рився в кишені в пошуках монеток)… але я завжди був упевнений, що немає різниці куди я їду, адже всюди будуть люди, такі ж навіжені, як і я: жодного сумніву в тому…

Моїм місцем призначення у будь-яку пору доби завжди було безумство. Якщо не по дорозі в Бей, тоді до Голден Гейту, або нижче на 101 вулицю до Лос Альтос чи Ла Хонди… Всюди можна було повеселитись. Всіх тоді охоплювало спільне фантастичне почуття того, що все, що ми робили, було правильним, що ми були переможцями.

Тоді це було ключове почуття – невідворотна перемога над усім Старим і Злим. Не військовими методами; нам це не було потрібно. Просто наша енергія домінувала. Не було ніякого сенсу в тому, щоб воювати на жодному з боків. У нас був імпульс; ми були на гребені високої та прекрасної хвилі.

А тепер, менше, ніж за п’ять років, можете піднятись на будь-який пагорб Лас-Вегасу, поглянути на захід і ви побачите слід від води – це місце, де наша хвиля розбилась і відкотилась назад.

9. No Sympathy for the devil… Репортери заганяються?.. Політ у безумство

Рішення втекти прийшло раптово. Чи може й ні. Певно, я давно вже підсвідомо планував зробити це і просто чекав слушної нагоди. Нагода прийшла разом з рахунком за номер. В мене не було грошей, щоб оплатити його. І ця клята кредитка також вже не діяла. Клятий «Sidney Zion». Вони вилучили мою картку «Амерікан Експрес» і тепер ці паскуди, разом з «Diner’s Club» та «IRS», розшукують мене …

Все-одно, юридично за все відповідає журнал. Мій адвокат переконався в цьому. Ми нічого не підписували. Окрім чеків обслуги номерів. Ми навіть не знали скільки з нас, але мій адвокат порахував, що за наше 48-годинне перебування тут ми витрачали десь 29-36$ за годину.

«Неймовірно,» мовив я. «Як таке могло статись?»

Але нікого не було поряд, щоб відповісти мені. Мій адвокат кудись зник. Він, певно, відчув, що у нас проблеми. В понеділок він замовив набір шкіряних валіз і сказав мені, що в нього заброньований квиток на літак до Лос-Анджелесу. Нам треба поспішати, сказав він, і по дорозі в аеропорт позичив у мене 25 баксів на квиток.

Я випровадив його, потім повернувся до сувенірної крамниці аеропорту й витратив решту грошей на різноманітний мотлох – повне лайно, сувеніри з Лас-Вегасу – пластикові підробки під «Зіппо» з вбудованою рулеткою за 6.95, прищіпки з Кеннеді по 5 баксів за кожну, ігрові кості за 7.50… Я згріб увесь цей непотріб, відніс до Великої Акули й закинув на заднє сидіння… потім застрибнув за кермо (верх, як завше, був відкинутий), увімкнув радіо й почав розмірковувати.

Як би Горацію Алджер розцінив цю ситуацію?

One toke over the line, sweet Jesus… one toke over the line.

Паніка. По спині забігали мурашки, неначе під час кислотного приходу. Ця жахлива реальність почала на мене тиснути: я був сам-самісінький у Лас-Вегасі з цією жахливо дорогою машиною, повністю виснажений наркотиками, без адвоката, без грошей, без статті для журналу – а в додачу до цього на мені висів гігантський рахунок за готель. Ми замовляли в той номер усе, що тільки можна вигадати, включаючи шістсот шматків прозорого ароматичного мила.

Вся машина була завалена ним – вся підлога, сидіння, бардачок. Мій адвокат домовився з обслугою про доставку в наш номер шестисот шматків цього дивного прозорого лайна, а тепер все воно стало моїм.

Так само, як і пластиковий кейс, який я раптово помітив на передньому сидінні. Я відкрив його і знав, що там могло бути. Ніякий самоанський адвокат не проходить зараз через металодетектор аеропорту із 357 Магнумом при собі.

Він залишив його мені, щоб я доставив його назад до Л.А. чи ще кудись… що ж, я вже уявляв, як розмовляю з Каліфорнійським Дорожнім Патрулем:

Що? Ця зброя? Цей заряджений, незареєстрований, прихований магнум 357? Що він тут робить? Ну, розумієте, офіцере, я з’їхав з дороги біля Мескал Спрінгс, як порадив мій адвокат, котрий невідомо куди зник, і поки я блукав у пошуках води, раптом з нізвідкіля з’явився той маленький бородатий чувак, який тримав ніж в одній руці, а в другій цей пістолет… він запропонував вирізати у мене на лобі літеру Х в пам’ять про лейтенанта Коллі… але коли я сказав йому про те, що я доктор журналістики, його відношення відразу ж змінилось. Ви, звісно, можете мені не повірити, але він раптом викинув ніж у солону воду біля наших ніг і дав мені цей пістолет. Він просто запихнув його мені в руки і, розвернувшись, побіг кудись у темряву. Ось так у мене й опинився цей пістолет, офіцере. Ви мені вірите?

Ні.

Але я й не збирався його викидати. Хороший .357 зараз важко дістати.

Тож я вирішив завезти цього пердунця назад до Малібу і тоді він буде моїм. Я ризикую – пушка моя: чудова угода. А якщо та самоанська свиня надумається скаржитись, я пригощу його сраку свинцем з цього пістолета. Дійсно. 158 свинцевих кульок, що летять зі швидкість 1500 футів за секунду дорівнюють приблизно сорока фунтам самоанської котлети, перемішаної з уламками кісток. Чом би й ні?

Божевілля, божевілля… один у Великій Червоній Акулі на парковці аеропорту Вегаса. До дідька паніку. Візьми себе в руки. Охолонь. Наступні 24 години тобі знадобиться самоконтроль. Я сиджу тут посеред сраної пустелі, цього гнізда озброєних дебілів, машина напакована наркотиками, я переповнений страхом та маю повертатись до Л.А. Якщо вони знайдуть мене, я приречений. Взйобаний по повній. Беззаперечно, так і буде. Ніякого майбутнього для доктора журналістики, який щотижнево відпрацьовує тюремне покарання. Краще якомога швидше звалити з цього штату. Правильно. Але спершу – заїхати до готелю «Мінт» і зняти 50 баксів з чеку, потім забігати до кімнати, замовити два клубні сендвічі, дві кварти молока, каву і пляшку рому. Він буде особливо необхідний, щоб витримати цю ніч – упорядкувати ці записки, цей ганебний щоденник… увімкнути магнітофон на повну гучність: “Allow me to introduce myself… I’m a man of wealth and taste.”

Співчуття?

Тільки не до мене. Ніякої пощади наркоману-злочинцю в Лас-Вегасі. Це місце нагадує армію: тут перемагає закон акул – жерти поранених. У закритому суспільстві, де всі апріорі винні, єдиний злочин – це бути спійманим. Єдиний гріх у світі злодіїв – це дурість.

Досить дивне відчуття: сидіти в готелі Лас-Вегасу з блокнотом і диктофоном у номері за 75 доларів на день, мати величезний рахунок за замовлені за останні дві шалені доби послуги і знати, що як тільки зійде сонце, я звалю звідси не заплативши й ламаної копійки… крадусь через хол, дзвоню в гараж і прошу подати машину, чекаю на неї, стоячи з повним чемоданом марихуани й незареєстрованої зброї… намагаюсь виглядати непримітно переглядаючи ранковий випуск «Las Vegas Sun».

Це був останній крок. Кількома годинами раніше я заніс грейпфрути та інший багаж до машини.

Тепер головне не потрапити в петлю: максимально природня поведінка, дикий погляд захований з темними окулярами… стояти й чекати машину.

Де ж вона? Я ж заплатив тому сраному паркувальнику 5 баксів – досить непогані гроші, як на мене.

Стій тихо, читай газету. Передовиця кричала блакитним заголовком:

ЗААРЕШТОВАНО ТРЬОХ ПІДОЗРЮВАНИХ У ВБИВСТВІ КРАСУНІ

Згідно з висновками детективного агентства округу Кларк, офіційною причиною смерті дев’ятнадцятирічної Діани Гембі, чиє тіло знайшли минулого тижня в холодильній камері, було передозування героїном. Слідчі з відділу вбивств, котрі вирушили на арешт підозрюваних стверджують, що одна з них – 24-річна жінка, намагалася вистрибнути з дверей свого трейлеру, але була затримана помічниками шерифа. Вона була в неадекватному стані й істерично кричала: «Вам ніколи не взяти мене живою.» Офіцери скували жінку наручниками. Постраждалих нема…

ВАШИНГТОН ПОВІДОМЛЯЄ ПРО СМЕРТЬ АМЕРИКАНСЬКИХ СОЛДАТІВ ВІД НАРКОТИКІВ 

Звіт Білого дому затверджує, що за минулий рік нелегальні наркотики забрали життя 160 американських солдат – 40 із них у В’єтнамі… згідно з ним, наркотики були запідозрені у ще 56 смертях військових у Азії та на базах в Тихому океані… героїнова проблема у В’єтнамі стає все більш і більш серйозною через підпільні лабораторії у Лаосі, Таїланді та Гонконзі. «Боротьба з наркотиками у В’єтнамі майже повністю неефективна,» пишеться у звіті, «частково через неефективні дії місцевої поліції й частково через те, що до цього часу невідомі імена деяких корумпованих чиновників, що причетні до наркообігу.»

Зліва від цієї страшної статті було розміщене фото на чотири колонки на якому вашингтонські поліцаї боролися з «молодими антимілітаристами, котрі влаштували сидячу забастовку й перекрили вхід до штабу призивної комісії.» Біля фото був великий чорний заголовок: СУДОВІ СЛУХАННЯ У СПРАВІ ТОРТУР НАД ПОЛОНЕНИМИ.

ВАШИНГТОН – Група добровольців розповіла на неформальному судовому засіданні, що під час служби військовими наглядачами вони катували та вбивали в’єтнамських полоненних, використовуючи для цього телефонні електрокабелі або просто скидаючи їх з вертольоту. Один з офіцерів заявив, що його колега застрелив їхню китайську перекладачку зі словами «Це ж просто-напросто ще одна косоока», маючи на увазі те, що вона була азіаткою…

Якраз просто під цією історією містився ще один веселий заголовок: В НЬЮ-ЙОРКУ ПОРАНЕНО П’ЯТЕРО ЛЮДЕЙ… невідомим нападником, котрий стріляв з даху сусіднього будинку без зрозумілих на те причин. За нею зразу ж йшла інша стаття: ЗАТРИМАНО ВЛАСНИКА АПТЕКИ… «внаслідок», як писалося в газеті, «попереднього розслідування (спілкою фармацевтів Лас-Вегасу), яке виявило зникнення більше 100,000 таблеток, класифікованих як небезпечні наркотики…»

Після прочитання передовиці я відчув себе набагато краще. Порівняно з усім, що там писалося, мої злочини виглядали блідо й невинно. Я був порівняно нормальним громадянином – мав кілька порушень на своєму рахунку, але не вважався небезпечним. Іншою справою було б, якби я був одним з героїв цих хронік.

Чи й не було б? Я відкрив сторінку спортивних новин і побачив статтю про Мухамеда Алі; його судив верховний суд, головна інстанція. Він був засуджений до п’яти років ув’язнення за відмову вбивати «косооких».

«Я не маю нічого проти в’єтконгівців,» заявив він.

П’ять років.

10. Втручання Western Union:попередження від містера Хіма… Нове завдання від відділу спортивних новин і дике привітання від поліції

Раптово я знову відчув провину. Акула! Де ж вона? Я відкинув газету і почав крокувати туди й назад. Я втрачав контроль. Відчував як земля вислизає з-під ніг… і раптом побачив машину, яка виїжджала з сусіднього гаража.

Нарешті! Я схопив свою шкіряну сумку і помчав до тачки.

«ПАНЕ ДЮК!» почувся голос з-за плеча.

«Пане Дюк! Ми якраз шукаємо вас!» Я мало не зомлів. Кожна клітина мого мозку та тіла провисла. Ні! подумав я. Це має бути якась галюцинація. У мене за спиною нікого нема, ніхто мене не кличе… це параноїдальне видіння, амфетаміновий психоз… просто продовжуй йти до машини й усміхайся…

«ПАНЕ ДЮК! Заждіть!» Ну що ж… чому б ні? Багато гарних книжок було написано у в’язниці. Тим паче мене вже знають у Карсон-Сіті. Начальник охорони та їхній пахан пам’ятають мене – я колись брав у них інтерв’ю для «The New York Times». А також решта бандюків, охоронців, просто ментів та першокласних аферистів, котрі дуже образились, коли стаття так і не вийшла друком.

Чому? Питали вони. Вони хотіли, щоб їхні історії почули. Важко пояснити; все, що вони мені розповіли пішло у кошик для сміття лише через те, що заголовок, яким я назвав статтю не задовольнив редактора, котрий сидів у своєму кабінеті за три тисячі миль звідси – якогось знервованого трутня за сірим столом, котрий загруз у такій бюрократії, яка лежить за межами розуміння звичайного бандюги в Неваді – моя стаття безслідно зникла лише через мою відмову змінити заголовок. Через мою провину.

Ніхто й не звернув на неї уваги у Ярді. Але якого дідька? Для чого запарюватись деталями? Я розвернувся до свого обвинувачувача: маленького молодого клерка з широкою посмішкою на обличчі й жовтим конвертом у руці. «Я дзвонив до вашого номеру,» сказав він. «Потім я побачив вас надворі.» Будучи занадто втомленим, щоб чинити опір я кивув. Акула була якраз позаду мене, проте я не бачив жодного сенсу навіть спробувати закинути сумку всередину. Гру закінчено. Вони спіймали мене.

Клерк все ще усміхався. «Для вас є телеграма,» мовив він. «Взагалі-то вона не для вас. Вона для якогось Томпсона, але там написано передати її Раулю Дюку; це щось має значити?» Я був збитий з пантелику. Я вже не міг сприйняти все відразу. З волі за грати й знову на волю за тридцять секунд. Я відступив назад і сперся на машину відчуваючи кожну складку білого брезентового даху своєю тремтячою рукою. Клерк, все ще усміхаючись, тицяв у мене телеграмою.

Я кивнув, ледве витискуючи з себе слова. «Так,» вимовив я, «це для мене.» Я взяв конверт і відкрив його:

ТЕРМІНОВА ТЕЛЕГРАМА

ХАНТЕРУ С. ТОМПСОНУ або РАУЛЮ ДЮКУ КІМНАТА 1850

ГОТЕЛЬ МІНТ ЛАС-ВЕГАС

НЕГАЙНО ПЕРЕДЗВОНИ МЕНІ ДАЙ НЕГАЙНО ВІДПОВІДЬ Є НОВЕ ЗАВДАННЯ НАЗАВТРА ТАКОЖ У ВЕГАСІ КРАПКА НАЦІОНАЛЬНА КОНФЕРЕНЦІЯ ОКРУЖНИЖ ПРОКУРОРІВ ЗАПРОШУЄ ТЕБЕ НА СВІЙ ЧОТИРИДЕННИЙ СЕМІНАР ПРИСВЯЧЕНИЙ НЕБЕЗПЕЧНИМ НАРКОТИЧНИМ РЕЧОВИНАМ У ГОТЕЛІ DUNES КРАПКА ДЗВОНИЛИ З ROLLING STONE ВОНИ ХОЧУТЬ СТАТТЮ НА 50 ТИСЯЧ СЛІВ ОПЛАЧУЮТЬ ВСІ ВИТРАТИ КРАПКА МИ ЗАРЕЗЕРВУВАЛИ МІЦЕ В ГОТЕЛІ ФЛАМІНГО І ОРЕНДУВАЛИ БІЛИЙ КАДИЛАК-ТРАНСФОРМЕР КРАПКА ВСЕ ВЖЕ ДОМОВЛЕНО НЕГАЙНО ПЕРЕДЗВОНИ ДЛЯ З’ЯСУВАННЯ ДЕТАЛЕЙ ТЕРМІНОВО ПОВТОРЮЮ ТЕРМІНОВО КРАПКА ДОКТОР ГОНЗО

«Чорт забирай!» вирвалося з мене. «Не можу повірити!»

«Тобто це не для вас?» стривожено запитав клерк. «Я перевірив списки у пошуках цього чоловіка на ім’я Томпсон. Його там немає, хоча я думав, що він у вашій команді.»

«Так і є,» швидко відповів я. «Не переймайтеся, я знайду його.» Я закинув сумку на переднє сидіння Акули і вже був готовий якомога швидше змитися, допоки інквізитори не знайшли мене. Але клерк ніяк не хотів відлипнути.

«А як щодо доктора Гонзо?» спитав він.

Я поглянув на нього, відображаючи його в своїх окулярах. «З ним все добре,» сказав я. «Просто в нього огидний характер. Доктор керує нашими фінансами і веде всі переговори.» Я застрибнув у водійське сидіння й приготувався їхати.

Клерк нахилився до мене. «Нас спантеличила одна річ,» сказав він, «це підпис Доктора Гонзо на телеграмі з Лос-Анджелеса, але ж ми знаємо, що він перебуває в готелі.» Він стиснув плечима. «А також телеграма для одного з наших постояльців, котрий у нас навіть не записаний… цієї затримки ніяк не можна було уникнути. Я гадаю, ви розумієте…» Не терплячи якомога швидше втекти, я кивнув. «Ви правильно вчинили,» відповів я. «Не намагайтеся зрозуміти повідомлення для преси. Зазвичай ми використовуємо код, особливо з Доктором Гонзо.» Я знову посміхнувся, але цього разу усмішка виглядала досить дивно. «Скажіть будь ласка,» сказав він, «о котрій прокидається доктор?» Я напружився, «Прокидається? Що ви маєте на увазі?» Було видно, що йому незручно. «Ну… наш менеджер, містер Хім, хотів би зустрітися з ним.» Його посмішка перетворилась на злісний оскал. «Нічого незвичайного. Містер Хім особисто зустрічається з тими, у кого великі рахунки… познайомитися поближче… просто порозмовляти і потиснути руку, ну ви розумієте.»

«Звісно,» відповів я. «Але на вашому місці я б не турбував доктора до закінчення сніданку. Він може бути дуже грубим.» Клерк кивнув з розуміючим виглядом. «Але ж з ним можна буде поговорити. Можливо трішки пізніше?» Я бачив до чого він хилить. «Послухайте,» мовив я. «Ця телеграма зашифрована. Вона взагалі була від Томпсона, а не для нього. У «Western Union» просто сплутали імена.» Я знав, що він уже встиг прочитати телеграму. «Це,» сказав я, «блискавка для Доктора Гонзо, який зараз у номері, яка сповіщає, що Томпсон виїхав із Л.А. з новим дорученням з роботи.» Я помахав йому з машини. «Ще побачимось, мені треба на перегони.» Він відійшов як тільки я завів двигун. «Не варто поспішати,» сказав він. «Перегони вже скінчились.»

«Тільки не для мене,» відповів я, посилаючи йому дружнє прощання.

«Давайте пообідаємо разом!» крикнув він, коли я вже виїхав на дорогу.

«Обов’язково!» вигукнув я і влився у вуличний рух. Проминувши кілька кварталів головною вулицею у хибному напрямку, я розвернувся на південь, прямо в бік Л.А. не порушуючи ліміту швидкості. Будь спокійним, їдь повільно, думав я. Просто коти до межі міста…

Все, чого я потребував, так це місце, де я міг би спокійно з’їхати з дороги, щоб мене ніхто не бачив і гарно обдумати телеграму від мого адвоката. Це була чиста правда; я був упевнений. Повідомлення просто дихало терміновістю. Його тон був беззаперечним.

Але в мене не було ні часу, ні бажання проводити ще один тиждень у Лас-Вегасі. Тільки не зараз. Я вже повністю протринькав запаси своєї вдачі в цьому місті… абсолютно всі. Тепер покидьки наступали мені на п’яти; я відчував їхній тваринний сморід.

Так, саме час змиватись. Я вичерпав свій кредит.

І зараз, тягнучись вздовж бульвару Лас-Вегас зі швидкістю тридцять миль на годину я хотів десь відпочити і зробити висновки. Вони, звісно ж, були вже зроблені, але мені треба було випити кілька банок пива, щоб заспокоїти свої дурні нерви…

Треба було все гарно обдумати. Тому що були також і причини, щоб залишитись. Звісно це виглядало віроломно, нерозумно і взагалі дибільно – але ніщо не могло позмагатися з ідеєю того, що закинутого наркотою гонзо-журналіста запрошують висвітлювати події Національної Конференції Окружних Прокурорів, присвяченої небезпечним наркотичним речовинам.

Також надзвичайно привабливою була ідея того, що замість того, щоб на всіх парах втікати після розгрому готельного номера в Лас-Вегасі назад до Л.А. не заплативши ні копійки, спокійно проїхатися містом, поміняти червоне шеврове на білий кадилак і записатися в іншому готелі Вегаса, змішавшись з тисячею копів з усієї Америки, котрі діляться досвідом у боротьбі з наркотиками.

Це було небезпечною дурістю, але кожен знавець нашої роботи зацінив би. Де б, по-вашому, поліція Лас-Вегасу в останню чергу шукала звихнутого на наркотиках втікача, котрий щойно дременув з готелю в центрі міста?

Правильно. В самому серці Національної Конференції Окружних Прокурорів в елегантному готелі… На обідньому шоу Тома Джонса в «Caesar’s Palace», куди він з’являється в сяючому білому автомобілі… Чи на вечірці з коктейлями для наркоагентів та їхніх дружин в готелі «Dunes»?

Справді, де можна сховатись краще? Можна кому завгодно. Але не мені. І, звісно ж, не моєму адвокату – його важко не помітити. По окремості ми ще могли б не кидатись в очі. Але разом – ні, ми б відразу видали себе. Занадто багато агресивної хімії з собою; спокуса подуріти була б занадто великою.

І це, звісно, прикінчило б нас. Вони б не змилувались над нами. Ми б розділили долю всіх розкритих шпигунів: «Завжди, коли тебе або будь-кого з твоєї організації розкриває ворог, твій штаб заперечує свою причетність до справи…»

Ні, це вже занадто. Межі між божевіллям та мазохізмом вже майже не існувало; пора було повертатись назад… відпочити, відійти від справ. Чому б ні? В таких ситуаціях завжди є два варіанти: або вийти з гри або продовжувати далі – вибір за тобою.

Я повільно їхав, шукаючи місце, щоб сісти, випити ранкове пиво і зібрати думки докупи… обдумати план відступу.

11. Aaawww, Mama, Can This Really Be the End?... Знесилений у Вегасі амфетаміновим психозом?

Вівторок, 9 ранку… Зараз, сидячи у «Кафе Дикого Біла» на окраїні Лас-Вегасу, я бачив ситуацію дуже чітко. Є лише одна дорога до Л.А. - U.S. Intertate 15, пряма траса без жодних поворотів і альтернативних шляхів, яку треба пролетіти на максимальній швидкості через Бейкер, Барстоу та Берду а потім Голівудською автострадою прямо до безумного забуття: безпека, схованка, просто ще один виродок у Царстві Виродків.

Але, тим часом, протягом наступних п’яти-шести годин я буду найбільш підозрілим суб’єктом на цій триклятій дорозі – єдиний яскраво-червоний трансформер поміж Бьюттом та Тіхуаною… несеться через пустельну трасу з напівоголеним придурком за кермом. Що краще: бути вдягнутим у фіолетово-зелену сорочку чи взагалі ні у що?

Тут ніяк не сховаєшся.

Це буде не дуже весела поїздка. Навіть Бог Сонця не хоче на це дивитись. Він заховався за хмарами вперше за ці три дні. Сонця немає. Небо похмуре й огидне.

Тільки я в’їхав на парковку кафе, як почув ревіння над головою й побачив як на висоті близько двох тисяч футів летить великий сріблястий DC-8. Чи був на борту Ласерда? Або мужик з «Life»? Чи зробили вони всі фотографії? Зібрали весь матеріал? Виконали свої зобов’язання?

Я навіть не знав хто виграв перегони. Може й взагалі ніхто. Все, що мені було відомо, так це те, що шоу було зірване безпорядками – розгулом безглуздого насилля, вчиненого натовпом п’яних хуліганів, які відмовились дотримуватись правил.

Я хотів закрити цей проріх у своїх знаннях при першій же ж нагоді: купити «L.A. Times» і прочитати статтю про перегони в розділі спортивних новин. Дізнатисся всі подробиці. Проінформувати себе. Навіть будучи гнаним приступом великого Страху…

Я знав, що Ласерда летів у тому літаку назад до Нью-Йорку. Він сам сказав мені вчора, що збирається летіти з першим рейсом.

Тож він там… а я тут без адвоката, сиджу на пластиковому стільці в таверні Дикого Біла, нервово потягуючи «Бадвайзер» у барі, котрий чекає ранкового напливу сутенерів та гравців у пінбол… з великою Червоно Акулою за дверима настільки заповненою компроматом на мене, що мені аж страшно глянути на неї.

Але я не можу покинути її. Єдина надія – якимось чином проскочити трасу відстанню в триста миль, що розділяє мене з Домівкою. Але ж, Господи Боже, я стомився! Я наляканий. Я божевільний. Ця культура добила мене. Якого дідька я тут роблю? Це ж навіть не репортаж, який я повинен був вести. Мій агент застеріг мене від подібних речей. Всі ознаки були поганими – особливо той потворний гном з рожевим телефоном в кафе «Поло». Треба було лишатись там… що завгодно, тільки не це.

Оуууууу…. Мамо, чи це дійсно кінець? (Aaawww… Mama can this really be the end?)

Ні!

Чия це пісня? Чи я дійсно чую цю срань з музичного автомата прямо зараз? о 9:19 цього бридкого сірого ранку в «Таверні Дикого Біла»?

Ні. Це все в моїй голові, далекий відголос болючого світанку в Торонто… дуже давнього, напівбожевільного, в іншому світі… але загалом такого ж.

ДОПОМОЖІТЬ!

Скільки ще ночей та дивних ранків триватиме це жахливе лайно? Скільки ще тіло й мозок будуть витримувати це божевілля? Це зубодробління, виливання поту, пульсування крові у скронях… маленькі сині вени надуваються напроти вух через відсутність сну протягом шестидесяти-семидесяти годин.

А тут цей автомат! Так, безсумнівно, це він, чому б ні? Дуже відома пісня: “Like a bridge over troubled water… I will lay me down...”

БУМ. Яскравий параноїдальний спалах. Який недоносок зараз увімкнув цю пісню? Чи мене переслідують? Чи барменша знає хто я такий? Чи бачить вона мене за цими дзеркалами?

Зазвичай всі жінки-бармени ненадійні, але не ця понура тітка середнього віку в сукні "му-му"^[7] і заляпаному фартусі… напевно дружина Дикого Біла.

Господи, це місце переповнене нестерпними вібраціями параної, божевілля, страху та ненависті. Швидше звідси. Втікати… і раптом шалена здогадка осяює темряву яскравим спалахом: мій розрахунковий час в готелі завершується тільки пополудні… це дає мені мінімум дві години на те, щоб забратися з цього проклятого штату й не стати дезертиром в очах закону.

Неймовірна вдача. Ще до того часу, як заб’ють на сполох, я гнатиму десь між Нідлз та Долиною Смерті втискуючи педаль газу в підлогу й махаючи кулаком Єфрему Цимбалісту молодшому (Efrem Zimbalist Jr.), який переслідуватиме мене на своєму ФБРівському Screaming Eagle.

МОЖЕТЕ ВТІКАТИ, АЛЕ ВАМ НЕ СХОВАТИСЬ (…плакат-застереження наркоторгівцям у Боулдері, Колорадо.)

Пішов нахуй, Єфреме, це палка з двома кінцями.

Наскільки відомо тобі та людям з «Мінту», я все ще там, у 1850 – не фізично, тільки офіційно й духовно, на дверях висить табличка «Не турбувати» й покоївки не заходитимуть до кімнати аж доти вона буде там. Мій адвокат потурбувався про це – так само як і про 600 шматків прозорого мила, яке я мав доставити в Малібу. Як до цього поставиться ФБР?

Велика Червона Акула наповнена милом? Все цілком легально. Покоївки дали нам його. Вони можуть поклястися… Чи ні?

Звісно ж ні. Ті прокляті зрадливі суки присягнуться, що два озброєні психи змусили їх це зробити. Вони залякували їх своїм «Vincent Black Shadow» аж поки вони не віддали все своє мило.

Господи Блядьнахуй Боже! В цьому барі є священник? Я хочу висповідатись! Я йобаний грішник! Яким би не був мій гріх, Боже – за розтрату, вбивство, розпусту, великий чи незначний… Я все-одно винний.

Але зроби мені останню послугу: просто дай мені ще п’ять годин до того, як ти опустиш свій молот; дозволь мені позбутися цієї клятої машини й цієї жахливої пустелі.

Я не так багато прошу, Господи, так як насправді я не винен. Все, що я робив, так це намагався сприймати твій маразм серйозно… і бачиш куди він мене привів? Мої примітивні християнські інстинкти зробили з мене злочинця. Пам’ятаю, як вештаючись по казино о шостій ранку з чемоданом грейпфрутів та футболок «Мінт 400» я постійно повторював собі «Ти не винен.» Просто це необхідний прийом для запобігання неприємним сценам. Крім того, я не закріпив жодних домовленостей; це організаційний промах, а не мій. Весь цей проклятий жах стався через той смердючий, безвідповідальний журнал. Через якогось придурка в Нью-Йорку. Це була його ідея, Боже, а не моя.

Поглянь на мене: переляканий, напівбожевільний, несусь на швидкості 120 миль на годину вздовж Долини Смерті у машині, якої ніколи не хотів. Ти злий покидьок! Це твоя робота! Краще б потурбувався про мене, Господи… а якщо ні – я буду на твоїй совісті.

12. Пекельна швидкість… Сутичка з Каліфорнійським Дорожнім Патрулем… Поєдинок на трасі 61

Вівторок, 12:30… Бейкер, Каліфорнія… Прямую до Белентін Ейл, п’яний та знервований. Мені знайоме це відчуття: три або чотири дні синьки, наркотиків, сонця, відсутності сну, вичерпання запасів адреналіну – стан запаморочення й тремтіння, котрий передує відключці. Але коли? Скільки ще чекати? Напруга також є частиною цього стану. Можливість фізичного й ментального колапсу близька як ніколи… але не може бути й мови про відключку; вона не прийнятна ні як вирішення, ні як дешева альтернатива тому, що відбувається. Дійсно. Це момент істини, ця тендітна лінія між контролем і катастрофою – різниця між тим, щоб лишатись вільним і творити все, що завгодно, або ж провести наступні п’ять років граючи в баскетбол на подвр’ї в’язниці Карсон-Сіті кожного літнього ранку.

Ніякої симпатії до диявола; запам’ятай це. Придбай квиток і відправляйся в дорогу… і якщо вона виявиться важчою, ніж ти собі уявляв, що ж… спробуй розширити свідомість: врубися, збожеволій, приколись. Все це є у Біблії Кізі… Далекий Бік Реальності.

Годі безглуздої тарабарщини; навіть Кізі не допоможе мені зараз після двох прикрих випадків, котрі я пережив – один з Каліфорнійським Дорожнім Патрулем, а інший з примарним хітчхакером, котрий міг бути не тим, за кого себе видавав – а зараз, перебуваючи на грані транзиторного психозу, я, з диктофоном в руах, переховуюсь у «пивбарі», який насправді є комірчиною в якомусь сараї, забитому різноманітними плугами, кінською упряжжю й мішками з добривами та дивуюсь як я до цього дійшов.

Приблизно п’ять миль тому в мене була сутичка з патрулем. Мене не оштрафували за перевищення швидкості чи ще за щось звичайне. Я їхав правильно. Можливо, дещо зашвидко, але не порушуючи правил та відчуваючи дорогу, навіть копи це помічають. Ще не народився такий коп, котрий міг би бездоганно виконати швидкісний дрифт по одній зі швидкісних розв’язок.

Небагато людей знають як потрібно правильно ладнати з дорожнім патрулем. Середньостатистичний водій відразу ж запанікує та з’їде на обочину побачивши червону мигалку за собою… потім він почне просити пробачення й благати про помилування.

Так робити не можна. Це викликає презирство в серці копа. Правильний вихід – коли ти мчиш на швидкості сто чи щось таке і раптово помічаєш у себе на хвості червону мигалку патрульної машини – потрібно прискоритись. Ніколи не можна з’їзджати з першими звуками сирени. Продовжуй гнати, нехай падлюка поганяється за тобою на швидкості 120 аж до наступного повороту. Він їхатиме за тобою. Він бачитиме твій увімкнутий правий сигнал, але не знатиме, коли ти повернеш.

Він гадатиме, що ти шукаєш зручне місце, щоб спинитись і поговорити… продовжуй сигналізувати, тим часом шукаючи з’їзд з магістралі, один з тих крутих поворотів зі знаком обмеження до 25 миль на годину… головний прикол тут – раптово з’їхати з траси і потягти його за собою на бездоріжжя на швидкості не менше ста миль на годину.

Він натисне на гальма приблизно одночасно з тобою, але за цей час зрозуміє, що на такій швидкості робить розворот на 180 градусів… але ти готовий до цього й несамовито тиснеш на педаль, тому зупиняєшся якраз біля дороги на самому піку повороту і вже стоїш біля свого автомобіля ще до того, як він доходить до тебе.

Спочатку він буде не в собі… але це не важливо. Дай йому заспокоїтись. Він захоче висловитись першим. Нехай. Його думки будуть в безпорядку: він може жахливо матюкатись, або навіть дістати пістолет. Дозволь йому скинути напругу; усміхайся. Головне – це показати йому, що ти повністю контролюєш себе і свою машину в той час коли він втратив контроль над усім.

Непогано мати при собі посвідчення преси чи поліції, коли він попросить пред’явити документи. У мене воно було, але крім цього у мене в руці була ще банка «Бадвайзера». Я навіть не помічав її до того моменту. Я почувався королем ситуації… але коли я поглянув униз і побачив цей маленький компромат у своїй руці, я зрозумів, що мене вздрючили.

Перевищення швидкості це ще півбіди, але водіння в нетверезому стані – це вже інша справа. Коп, здається, зрозумів, що я просрав усю свою витівку, забувши банку в руці. Його обличчя відразу ж розпливлося в посмішці. Моє також. Ми обоє розуміли, що я догрався: ми обоє перелякались до смерті через ніщо – факт наявності пивної банки у мене в руці відштовхнув будь-які претензії щодо перевищення швидкості на задній план.

Він узяв мій гаманець лівою рукою, а праву простягнув до банки. «Можна взяти?» запитав він.

«Чом би й ні?» відповів я.

Він узяв її, потім потримав трішки між нами й вилив пиво на землю.

Я посміхнувся, не витримуючи більше. «Все-одно воно було тепле,» сказав я. Відразу ж за мною, на задньому сидінні Акули, лежало близько десяти банок «Бадвайзера» і приблизно дюжина грейпфрутів. Я зовсім забув про них, але тепер їх було важко не помітити. Моя провина була настільки очевидною, що будь-які пояснення були тут ні до чого.

Коп це розумів. «До тебе доходить,» сказав він, «що це злочин…»

«Так,» відповів я. «Я знаю. Я винен. Я це усвідомлюю. Я знав, що це злочин, але все-одно робив.» Я стиснув плечима. «Чорт, для чого сперечатись? Я грьобаний злочинець.»

«Дивна поведінка,» мовив він.

Я подивився на нього і вперше помітив, що маю справу зі жвавим парубком близько тридцяти років, котрий, безсумнівно, є фанатом своєї справи.

«Знаєш,» сказав він, «Мені здається, тобі треба трохи здрімнути.» Він кивнув. «Там далі є зона відпочинку. Чому б тобі не заїхати туди й не відпочити кілька годин?» Я відразу ж зрозумів до чого він хилить, але, незрозуміло чому, захитав головою «Здрімнути не допоможе,» відповів я. «Я занадто довго не спав – три або чотири ночі; точно не пригадаю. Якщо я зараз ляжу, засну на добу.» Боже милостивий, подумав я. Що я ляпнув? Цей покидьок намагається бути людяним; він міг би кинути мене за грати, але замість цього пропонує подрімати, блядь. Заради Бога, погоджуйся з ним: Так, офіцере, я скористаюся послугами зони відпочинку. Не можу виразити наскільки я вдячний вам за вашу ласку.

Але ж ні… я наполягав на тому, що якщо він мене відпустить, я помчу прямо до Л.А., що було правдою, але для чого це казати? Для чого тиснути на нього? Ще не час розкривати карти. Це Долина смерті… тримай себе в руках.

Звісно. Тримай себе в руках. «Послухайте,» мовив я. «Я був у Лас-Вегасі як репортер на Мінт 400.» Я показав на наклейку «VIP-парковка» на вітровому склі. «Просто неймовірне видовище,» вів далі я. «Мотоцикли та баггі, котрі ганяли пустелею два дні. Ви не були там?» Він усміхнувся, показуючи розуміння кивком голови. Я бачив як він задумався. Чи був я небезпечним? Чи був він готовий до виконання довгої, трудомісткої процедури, якщо він затримає мене? Скільки позаурочних годин доведеться витратити йому ходячи до суду в давати свідчення проти мене? І якого ж такого адвоката-монстра найму я для захисту?

Я знав, а як щодо нього?

«ОК,» сказав він. «Зробимо так. Я запишу, що близько полудня затримав тебе… за перевищення швидкості та порадив… ось цим письмовим попередженням – він вручив його мені – “прослідувати не далі, ніж до наступної зони відпочинку…” це буде твій пункт призначення, зрозумів? “… де ти зможеш поспати й відпочити…” » Він повісив свій блокнот на пояс. «Ти все зрозумів?» запитав він через плече.

Я стиснув плечима. «Як далеко звідси Бейкер? Я сподівався там пообідати.»

«Це не в моїй юрисдикції,» відповів він. «Межа міста проходить через 2,2 милі за зоною відпочинку. Зможеш туди доїхати?» Він широко оскалився.

«Спробую,» відповів я. «Я давно вже хотів потрапити у Бейкер. Мені багато про нього розповідали.»

«Чудова морська їжа,» сказав він. «З твоїм способом мислення тобі варто спробувати земного краба. Спробуй ’’Majestic Dinner’’.»

Я трусонув головою і заліз назад до машини почуваючись зґвалтованим. Цей свин віддрючив мене у всі дірки, а зараз він сміятиметься над цим, чекаючи на мою втечу до Л.А. на західному виїзді з міста.

Я виїхав на дорогу і проїхав повз зону відпочинку до перехрестя, на якому звернув у бік Бейкера. Поки я під’їжджав до повороту я побачив… О Боже, це ж він, хітчхакер, той самий, якого ми підібрали й залякали по дорозі до Вегаса. Ми зустрілись поглядами, коли я збирався повернути. Я хотів помахати, але коли помітив, що він підняв великий палець, я подумав ні, не зараз…

Можна лише здогадуватись, що він наговорив про нас, коли повернувся до міста. Зникни бігом. Звідки мені знати, що він не впізнав мене? Але машину було важко не помітити. І чому він відійшов від дороги?

Раптово у мене з’явилося двоє ворогів у цьому проклятому місті. Коп точно засадить мене за грати, якщо я спробую прорватись до Л.А., а цей триклятий гівнюк-стопер затравить мене немов дикого звіра, якщо я лишусь. (Господи Ісусе, Семе! Це ж він! Той, про якого нам розповідав пацан! Він повернувся!) В будь-якому випадку це було жахливо – особливо якщо ці два добропорядні хижаки складуть свої розповіді докупи… а вони це зроблять; це було неминуче в такому маленькому місті… жаба мені цицьки дасть. Я буду щасливцем, якщо виберусь із цього міста живим. Розлючені місцеві жителі скотять кулю зі смоли та пір’я на тюремний автобус.

Криза: це була вона. Я проїхав через місто і знайшов телефонну будку на північній окраїні між Станцією Сінклер та… саме так… «Majestic Dinner». Я замовив терміновий дзвінок у Малібу до свого адвоката. Він відразу ж відповів.

«Вони мене дістали!» прокричав я. «Я потрапив у пастку десь посеред смердючого місця в пустелі, яке називається Бейкер. В мене немає достатньо часу. Ті покидьки наступають мені на п’яти.»

«Хто?» спитав він. «Ти репетуєш немов параноїк.»

«Ах ти ж погань!» заволав я. «Спершу мене виїбав патруль, потім пацан помітив мене! Мені негайно потрібен адвокат!»

«Що ти робиш у Бейкері?» сказав він. «Хіба ти не отримав мою телеграму?»

«Що? В пизду телеграми. Я в біді.»

«Ти маєш бути у Вегасі,» сказав він. «У нас заброньований номер у «Фламінго». Я якраз збирався у аеропорт…»

Я мало не впав. Це було занадто жахливо. Я дзвоню своєму адвокату в кризовий момент, а той придурок вже зовсім одурів від наркотиків, клятий овоч! «Ти сраний негідник,» загорланив я. «Я надеру тобі зад за таке! Все це лайно у машині належить тобі! Доходить? Коли я закінчу показання в суді, у тебе віднімуть ліцензію!»

«Ти лайно тупоголове!» крикнув він. «Я ж надіслав тобі телеграму! Ти маєш висвітлювати Національну Конференцію Окружних Прокурорів! Я зарезервував нам місця… орендував білий Кадилак-трансформер… все вже домовлено! Якого хуя ти робиш там посеред блядської пустелі?» Раптово я згадав. Так. Телеграма. Все стало ясно. Мій мозок заспокоївся. Я вмить все побачив. «Не зважай,» сказав я. «Це був жарт. І взагалі, я зараз сиджу біля басейну у «Фламінго». Говорю з переносного телефона. Карлик приніс його з казино. Я взяв кредит! Шариш?» Я важко дихав почуваючись божевільним і пітніючи у трубку.

«Не проїжджай ніде поблизу цих місць!» крикнув я. «Тут не люблять чужинців.» Я повісив слухавку і застрибнув до машини. Що ж, подумалось мені. Так влаштований світ. Потоки енергії залежать від примх Великго Магніта. Яким же ж дурнем я був опираючись йому. Він знав. Він знав усе. Це він завів мене у Бейкер. Я втік занадто далеко, тож він трахнув мене… перекрив усі шляхи до відступу спочатку звівши з патрулем, а потім з тим клятим примарним стопером… втягнув мене в страх та сум’яття.

Не переходьте дорогу Великому Магніту. Я зрозумів це зараз і разом з розумінням прийшло почуття повного полегшення. Так, я повернусь до Вегасу. Обдурю пацана і спантеличу копа рухаючись на схід замість заходу. Це буде найхитріший вчинок у моєму житті. Назад до Вегасу, записатись на конференцію по наркотикам та небезпечним речовинам; я і тисяча свиней. Чому б ні? Впевнено увіллюсь до них. Зареєструюсь у «Фламінго» і відразу ж отримаю білий Кадилак. Роби все правильно; пам’ятай Гораціо Алджера…

Я поглянув на дорогу і побачив велику червону табличку «ПИВО». Чудово. Я залишив Акулу біля телефонної будки й пошкандибав у напрямку сараю. З-за гори шестерень показався жид і запитав що я хочу.

«Ель ’’Ballantine’’,» сказав я… досить дивне замовлення, нечуване між Нюмарком та Сан-Франциско.

Але він подав його, і навіть холодним.

Я розслабився. Раптово все пішло як по маслу; я нарешті міг відпочити.

Бармен посміхаючись наблизився до мене. «Куди їдеш, дружище?»

«До Лас-Вегасу,» відповів я.

Він знову усміхнувся. «Гарне місто той Вегас. Тобі там пощастить; я відчуваю.»

«Я знаю,» відповів я. «Я потрійний скорпіон.» Він здавався задоволеним. «Непогана комбінація,» сказав він. «Ти не програєш.» Я засміявся. «Не переймайтесь,» відповів я. «Я взагалі-то окружний прокурор з округу Ігното. Просто ще один хороший американець такий же як і ви.» Його посмішка раптом зникла. Чи він зрозумів? Точно не знаю. Але то не мало значення. Я повертався у Лас-Вегас. У мене не було вибору.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Я зупинився десь за 20 миль на схід від Бейкера, щоб перевірити сумку з наркотиками. Сонце пекло нестерпно і мені хотілось убити бодай щось. Що-небудь. Хоча б велику ящірку. Прострелити гадину. Я дістав 357 Магнум з кейса і прокрутив барабан. Він був повністю заряджений: продовгуваті, маленькі хернюшки – 158 дробинок в ідеальних, позолочених на кінчиках, набоях. Я кілька разів натиснув на гачок сподіваючись викликати ігуан. Розворушитигадів. Я знав, що вони сидять там, у цьому морі кактусів, зачаїли подих, маленькі смердючі сволоти, наповнені смертельною отрутою.

Три швидкі постріли вивели мене з рівноваги. Три оглушливі, маленькі вибухи з .357 в моїй правій руці. Господи! Стріляю в нікуди без жодних на те причин. Божевілля. Я закинув пістолет на переднє сидіння Акули і нервово поглянув на трасу. Жодної машини в обидва боки; дорога порожня на дві-три милі в обох напрямках. Оце так вдача. Добре, що ніхто зараз не бачить як я несамовито стріляю по кактусам посеред пустелі з машини забитої наркотою. Особливо зараз, будучи в бігах від Дорожнього Патруля.

Він задав би мені дурне питання: «Ем, пане… еее… Дюк; ви ж, звісно, розумієте, що законом заборонено використовувати будь-яку вогнепальну зброю на федеральному маршруті?» «Що? Навіть в цілях самооборони? Цей проклятий пістолет має слабкий спусковий гачок, офіцере. Насправді я збирався вистрілити лише раз – просто, щоб налякати маленьких виродків.» Важкий погляд, потім повільно розтягуючи слова: «Ви стверджуєте, пане Дюк… що на вас тут напали?»

«Ну… взагалі-то ні… не в буквальному сенсі напали, офіцере, але замахнулися. Я зупинився по малій нужді і тільки я встиг вийти з машини, як ці огидні маленькі мішки з отрутою оточили мене. Вони крутилися навколо, немов чортенята!» Чи пройде така історія?

Ні. Вони заарештують мене, а потім довго обшукуватимуть машину, а коли врешті-решт закінчать – пекло розверзнеться піді мною. Вони ж ніколи не повірять, що всі ці наркотики потрібні мені для роботи; що я є професійним журналістом, котрий їде до Лас Вегаса висвітлювати Національну Конференцію Окружних Прокурорів присвячену небезпечним наркотичним речовинам.

«Це просто зразки, офіцере. Я вилучив їх у дорожнього працівника Нео-Американської Церкви у Барстоу. Він дивно поводився, тож я відібрав їх у нього.» Чи вони на це купляться?

Ні. Вони зачинять мене у в’язниці й відіб’ють мені нирки кийками, так що я мочитимусь кров’ю ще кілька років.

На щастя ніхто мене не потривожив поки я переглядав свій багаж. Все там було в жахливому безпорядку, перемішане і напіврозбите. Деякі таблетки мескаліну розтовклись на буро-коричневий порошок, але я нарахував ще близько тридцяти п’яти цілих. Мій адвокат зжер усі червоні, але залишилось ще достатньо спідів… взагалі не залишилось трави, сільничка кокаїну була порожня, зате була ще одна марка кислоти, коричневий пакетик опіуму і шість колбочок амілу… Не достатньо для чогось серйозного, але дбайливе дозування мескаліну точно допоможе нам протягти чотири дні Наркоконференції.

На під’їзді до Вегаса я зупинився біля аптеки і придбав дві кварти Золотої текіли, дві квінти Чіваз Рігалю та пінту ефіру. Я ще хотів взяти трохи амілу. Моя грудна жаба почала нагадувати про себе. Але аптекар вирячився на мене своїми істеричними баптистськими очима. Я сказав, що ефір мені потрібен для моїх хворих ніг, але поки я говорив, він уже пробив чек і запакував його. Йому було насрати на ефір.

Мені стало цікаво, що б він сказав, якби я попросив 22-х доларовий Ромілар (Romilar) та цистерну закису азоту. Напевно він продав би все це мені. Чому б ні? Вільне підприємництво…

Давати людям те, чого вони потребують – особливо цьому спітнілому знервованому чуваку, обмотаному касетною плівкою, котрий жахливо кашляє, страждає грудною жабою та цими страшними аневритичними приступами, коли потрапляє на сонце. Цей хлопець був не в дуже доброму стані, офіцере. Як я міг знати, що він піде до своєї машини і відразу ж почне закидатися всіма цими наркотиками?

Дійсно як? На якусь мить я затримався біля стелажа з журналами, потім взяв себе в руки і поспішив надвір до машини. Сама ідея збожеволіти від закису азоту на Наркоконференції видавалася збочено-привабливою. Але не в перший же день, подумав я. Треба зберегти його на потім. Не варто попадатися ще до початку конференції.

Я вкрав «Review-Journal» зі стелажу на парковці, але відразу ж викинув його прочитавши статтю на першій сторінці:

ХІРУРГИ НЕ ВПЕВНЕНІ У ВІДНОВЛЕННІ ОЧЕЙ

БАЛТІМОР (UPI) – Лікарі стверджують, що вони не впевнені в успіху операції по відновленню зору молодого чоловіка, котрий видавив собі очі внаслідок передозування наркотиками у в’язничній камері. Чарльз Іннз мол., 25 років, у четвер ввечері переніс операцію в Мерілендській Центральній Лікарні, але медики стверджують, що пройде кілька тижнів, поки можна буде робити якісь висновки. В офіційній заяві лікарні сказано, що в Іннза не спостерігається реакції зіниць на світло і можливість такої реакції в майбутньому є дуже низькою. Іннза, сина видного Республіканця з Массачусетса, в четвер знайшов у камері наглядач, котрий стверджує, що він видавив собі очні яблука.

Іннза було затримано днем раніше, в середу, коли він ходив голий по сусідству від свого дому. Його оглянули в лікарні й посадили до в’язниці. Поліція та один з друзів Іннза сверджують, що він отримав передозування тваринним транквілізатором.

Поліція повідомила, що наркотик відноситься до розряду так званих РСР, виробництва фармацевтичної компанії «Parke-Davis», котрий не відпускається для людських медичних потреб з 1963 року. Тим не менш, як повідомив представник «Parke-Davis», цей наркотик може бути доступним на чорному ринку.

Представник також повідомив, що ефект від РСР триває не більше 12-14 годин. Проте, його дія в поєднанні з галюциногенами, такими як ЛСД, невідома.

Іннз сказав сусіду минулої суботи, що після першого прийому наркотику його почали турбувати проблеми з очима й він не міг читати.

Поліція стверджує, що ввечері в середу Іннз знаходився в глибокому депресивному стані й був на стільки нечутливим до болю, що навіть не кричав видавлюючи собі очі.

2. Ще один день, ще одна машина…. І ще один готель повний копів

Першочерговим завданням було позбутися Червоної Акули. Вона була дуже помітною. Занадто багато людей могли впізнати її, особливо поліція Лас-Вегасу; хоча, наскільки їм було відомо, вона була вже у Л.А. Востаннє була помічена на трасі Interstate 15 біля Долини Смерті. Зупинена й попереджена в Бейкері патрулем… а потім раптово зникла…

Я подумав, що останнім місцем, де б вони її шукали, була парковка для прокатних автомобілів в аеропорті. Мені в будь-якому разі було потрібно туди, щоб зустріти свого адвоката. Він мав прилетіти з Л.А. по обіді.

Я їхав дуже акуратно, ледве стримуючись від раптових прискорень та зміни смуг, намагаючись не викликати підозри, і коли я потрапив туди, то припаркував Акулу між двома старими автобусами ВПС, на «другосортне місце» за півмилі від терміналу. Дуже високі автобуси. Заховався від паскуд якомога надійніше. Невеличка прогулянка ніколи не зашкодить.

До того часу, як я дістався до терміналу, я вже обливався потом. Але нічого незвичайного в цьому не було. Я завжди добряче пітнію в жаркому кліматі. Одяг наскрізь мокрий від заходу до світанку. Спершу це мене непокоїло, але коли я звернувся до лікаря й описав свою денну норму алкоголю, наркотиків та іншої отрути, він сказав мені повертатись, коли я зовсім перестану пітніти. Це вже буде тривожним симптомом, пояснив він – ознака того, що видільна система мого організму остаточно вийшла з ладу. «Я надзвичайно сильно вірю в природні процеси,» сказав він. «Але у вашому випадку… я ще не мав подібних прецедентів. Треба просто почекати й побачити, що буде далі, а потім працювати з тим, що лишиться.» Я провів близько двох годин у барі поглинаючи Криваву Мері, немов восьмициліндровий двигун, та спостерігав за літаками з Л.А. Я не їв нічого, крім грейпфрута протягом останньої доби, тому моя голова літала вже десь далеко.

Краще слідкуй за собою, подумав я. Є певна межа витривалості людського організму. Ти ж не хочеш, щоб в тебе з вух пішла кров прямо тут і зараз. Тільки не в цьому місті. В Лас-Вегасі вбивають всіх слабких та хворих.

Я розумів це й тримався навіть коли відчував, що разом з потом з мене зараз поллється кров. Але це минулось. Я побачив як офіціантка занервувала, тому примусив себе встати й незграбно поплестися з бару. Мого адвоката ніде не було видно.

Спустився вниз до відділу оренди VIP автомобілів, де я обміняв Червону Акулу на Білий Кадилак-трансформер. «Це прокляте Шевроле принесло мені багато клопотів,» сказав я їм. «Мені здається, що люди насміхаються з мене, особливо на заправках, коли мені доводиться підіймати дах вручну.»

«Що ж… звісно,» сказав чоловік за касою. «Я гадаю, що вам необхідний один з наших Mercedes 600 Towne-Cruiser Special з кондиціонером. Ви навіть можете самі його заправити, якщо бажаєте; ми надаємо таку можливість.»

«Я що, схожий на клятого нациста?» відповів я. «Мені треба або справжня американська машина, або нічого!» Вони відразу ж запропонували білий Coupe de Ville, повністю автоматичний. Я міг сидіти у водійському кріслі з червоної шкіри і керувати всіма процесами за допомогою лише однієї кнопки. Чудова машина: купа високотехнічних прибамбасів та дорогих спецефектів. Заднє вікно вистрибувало від одного дотику, неначе жабка. Білий брезентовий дах підіймався й опускався, неначе американські гірки. Панель приладів була нафарширована різноманітними незрозумілими лампочками, лічильниками й циферблатами, котрих я не розумів – безсумнівно, я сидів у супер-машині.

Кадилак не міг так швидко рушати з місця, як Червона акула, але варто було йому лише досягнути восьмидесяти, як він перетворювався на чисте пекло на колесах… їхати на цьому елегантному, блискучому автомобілі через пустелю було те саме, що гнати вночі на старому каліфорнійському «Зефірі»^[8]. Я розрахувався кредитною карткою, яка, як можна здогадатися, була фальшивою. Просто мене ще не внесли у Великий Комп’ютер, тож все було законно.

Я вже уявляв собі телефонну розмову між двома сервісами: «Алло. Це служба оренди VIP автомобілів Лас-Вегасу. Ми дзвонимо вам, щоб перевірити номер 875-045-6169. Просто звичайна перевірка, нічого екстраординарного… (Довга пауза на тому кінці дроту. Потім:) Срань господня!»

«Що?»

«Прошу пробачення… Так, у зареєстрований такий номер. Він занесений до списку розшукуваних. Повідомте поліцію й не давайте йому зникнути!» (Ще одна довга пауза) «Еммм… розумієте, цей номер не занесено до нашого списку і… ееее… номер 875-045-616-В щойно поїхав від нас у новому Кадилаку-трансформері.»

«Ні!»

«Так. Він вже давно поїхав; повністю застрахований.»

«Куди?»

«Здається, він сказав у Сент-Луїс. Так, саме так і записано в картці.»

Рауль Дюк, гравець лівого флангу й найкращий відбиваючий «Сент-Луїс Браунс».

Орендував машину за тарифом 25 $ на день строком на п’ять днів плюс двадцять п’ять центів за милю. Його картка була дійсною, тож ми не мали вибору… Це правда. Агентство не мало жодних підстав затримувати мене, так як моя картка формально була дійсною.

Протягом наступних чотирьох днів я об’їхав цією машиною весь Лас-Вегас – навіть кілька разів проїжджав повз головний офіс цього агентства на бульварі Парадиз – і жодного разу не був ніким потурбований.

Це одна з ознак гостинності Вегасу. Існує лише одне непорушне правило – Не Дратуй Місцевих. А все решта – фігня. Всім плювати абсолютно на все. Якби Чарлі Менсон з’явився у готелі «Сахара» наступного ранку, ніхто б йому й слова не сказав допоки б він платив гроші. 

Я відразу ж поїхав до готелю. Досі не було помітно жодних ознак мого адвоката, тож я вирішив записатись самотужки, тільки б швидше звалити з вулиці й уникнути натовпу. Я залишив Кита на VIP паркові та впевнено покрокував до холу тримаючи в руці маленьку шкіряну сумку ручної роботи, котру спеціально для мене зробив мій товариш з Боулдера.

Наш номер знаходився у «Фламінго», нервовому центрі Стріпу: прямо через дорогу від «Caesar’s Palace» та «Дюн» – місця проведення конференції. Основна кількість учасників була зареєстрована у Дюнах, але тих з нас, хто зареєструвався пізніше поселили у «Фламінго».

Там було повно копів. Я відразу це помітив. Більшість з них намагалося виглядати цивільно, одягнувшись у звичайний прикид Вегаських туристів: клітчасті шорти-бермуди, сорочки Arnie Palmer та «пляжні сандалі» на безволосих білих ногах. Було відчуття, що я потрапив під поліцейське спостереження. Якби я не знав про конференцію, у мене вибухнула б голова. Складалося враження, що в будь-який момент розпочнеться перестрілка і когось мають вбити – можливо навіть ціле сімейство Менсонів.

Я погано підібрав час для приїзду. Більшість прокурорів та інших копоподібних вже зареєструвались. Зараз вони стояли у холі й похмуро розглядали новоприбулих. Насправді «Спостереження» проводило близько двохсот ще не зареєстрованих копів, їм просто було нічим більше зайнятись. Вони навіть не помічали одне одного.

Я підійшов до каси й став у чергу. Мужик переді мною був Шефом Поліції з якогось провінційного містечка у Мічігані. Його Агню-подібна^[9] дружина стояла за три фути від нього, поки він сварився з портьє: «Слухай сюди, друже – я ж сказав, що у мене є листівка, в якій написано, що я маю резервацію в цьому готелі. Чорт забирай, я учасник Конференції Окружних Прокурорів! Я ж уже заплатив за номер.»

«Вибачте, сер. Ви в додатковому списку. Вашу резервацію перенесено до… а… Мотелю Мунлайт, який знаходиться на бульварі Парадиз, досить непогане житло всього в шістнадцяти кварталах звідси з власним басейном і…»

«Ах ти ж брудний маленький підар! Поклич менеджера! Я вже не можу слухати цю срань!» Прийшов менеджер і запропонував викликати таксі. Очевидно це була вже друга або навіть і третя дія жорстокої драми, що розпочалась ще до мого прибуття. Дружина шефа поліції почала рюмсати; натовп друзів, котрих він викликав на підтримку був занадто спантеличений, щоб чимось зарадити – навіть тепер, під час вирішальної битви біля стійки, коли цей маленький злий коп збирався зробити свій переможний випад. Він знав, що програв; він ішов проти ПРАВИЛ, а люди, котрих найняли, для того, щоб цих правил було дотримано, сказали «вільних місць нема».

Постоявши десять хвилин в черзі за цим маленьким галасливим кретином та його друзями, я відчув приплив жовчі. Звідки, в дідька, у цього копа стільки нервів, щоб сперечатись будь з ким про те, що правильно, а що ні? Знаходячись там в оточенні цих сракоголових я чудово розумів портьє. Він виглядав так, неначе його свого часу добряче вз’їбали, але зараз, завдяки щасливому збігу, він відплачував їм їхньою ж монетою: чувак, мене не колише хто зараз правий, а хто ні… чи хто заплатив, а хто ні… єдине, що зараз має значення, так це те, що я нарешті можу відігратися по-повній на клятій свині: «Пішов нахуй, зараз тут я головний і саме я вирішую маємо ми щось для тебе чи ні.»

Я насолоджувався цим видовищем, але все ж я був стомлений, знервований і нетерплячість переважила моє захоплення. Тож я обійшов Свина і заговорив прямісінько до портьє – «Слухайте,» сказав я, «Не люблю перебивати, але в мене зарезервовано номер і хотів би дізнатись, чи можу я швиденько пройти без черги.» Я посміхнувся, даючи зрозуміти йому, що я в курсі гри, яку він затіяв з цим натовпом копів, котрі зібралися тут і зараз знервовано поглядали на мене, немов на злодюжку, що підкрався до каси.

Я виглядав не найкращим чином: одягнений у старі Левайси та білі баскетбольні Конверси… і моя сорочка за десять песо порвалася на плечі через зустрічний вітер на дорозі. Щоки прикрашала триденна щетина, що надавала мені вигляду пересічного алкаша, а очі ховалися за дзеркальними окулярами Sandy Bull’s Saigon.

Проте я говорив тоном людини, котра абсолютно впевнена у тому, що в неї зарезервований номер. Я був упевнений у благонадійності мого адвоката, але не міг втратити нагоду подражнити копа: і мав рацію. Номер був зарезервований на ім’я мого адвоката. Портьє викликав носія. «Це все, що я маю з собою на даний момент,» сказав я, «Решта речей знаходяться в тому білому Кадилаку-трансформері.» Я вказав на машину, так щоб всі могли бачити, що вона припаркована якраз біля центрального входу. «Хтось занесе речі у мій номер?» Портьє був налаштований дружньо. «Ні про що не переймайтесь, пане. Просто насолоджуйтесь вашим перебуванням тут, а якщо вам щось буде потрібно, просто подзвоніть мені.» Я кивнув і усміхнувся, спостерігаючи боковим зором заціпеніння всього кодла копів біля мене. Вони просто остовпіли. Вони тут витрачають всі сили на сварку за номери, які вони вже оплатили – і раптово їх потуги ламає якийсь бродяга, що нагадує швидше вихідця з бомжатників верхнього Мічігану. І він спокійно реєструється, маючи при собі купу кредиток! Боже! Що ж це твориться у світі?

3. Дика Люсі… «Зуби як бейсбольні м’ячі, очі мов згущений вогонь»

Я віддав свою сумку носію і сказав йому принести кварту «Wild Turkey», дві пляшки «Бакарді» і запас льоду на цілу ніч.

Наш номер знаходився в одному з найвіддаленіших коридорів «Фламінго». Це місце було чимось більшим, ніж просто готель: воно було схоже на великий клуб посеред пустелі, фінансований «Плей Боєм». Дев’ять відокремлених крил з перехресними коридорами та басейнами – гігантський комплекс, пронизаний лабіринтами автомобільних доріжок. В мене пішло двадцять хвилин на те, щоб подолати відстань від рісепшену до нашого крила.

Я планував зайти в номер, дочекатись випивки та свого багажу, потім викурити останній запас Сингапурської Сірої, переглядаючи новини з Волтером Кронкайтом, та чекати на приїзд мого адвоката. Мені була необхідна ця перерва, цей момент миру та спокою перед нашим походом на Наркоконференцію. Ця подія істотно відрізнялась від Мінт 400. Там ми були просто спостерігачами, а тут ми вже учасники – ми були в особливому положенні: на Мінт 400 ми мали справу з публікою, котра була в основному доброзичливою, якщо наша поведінка не виходила за рамки… що ж, усе заключалося у вмінні триматися в межах. Цього ж разу вже сама наша присутність на цьому заході виходила за всі грані. Ми мали нелегально перебувати на конференції, при чому разом з людьми, робота яких полягає у тому, щоб кидати за грати таких як ми. Ми були загрозою – і не очевидною, а прихованою – типові наркомани з жахливими намірами, які ми збиралися втілити в життя… не для того, щоб довести комусь щось, чи свідомо понасміхатись: вся справа була у стилі життя, це була справа обов’язку, ба навіть честі. Якщо Свині збиралися у Вегасі на Конференцію найвищого рівня, ми гадали, що наркокультура також має бути присутня там.

Тим паче, я вже так довго не був адекватним, що справа на кшталт цієї видавалась мені цілком нормальною. Зважаючи на обставини, я вважав це за свій обов’язок.

Або, принаймні, мені так здавалось до того моменту, поки я не підійшов до великих сірих дверей, котрі вели до номеру 1150 у дальньому крилі. Я вставив ключ у замок і штовхнув двері з думкою, «О, нарешті вдома!»… але дверцята вдарились об щось, що з першого погляду нагадувало людську істоту: дівчина невизначеного віку, своїм виглядом і рисами обличчя схожа на пітбуля. Вона була вдягнена у безформну синю сорочку, а її очі горіли гнівом.

Щось підказувало мені, що я потрапив до правильної кімнати. Я почав-був сумніватися, але інстинкт підказував, що я був правий… та й вона, здавалось, також здогадалася, так як навіть не намагалася спинити мене, поки я заходив до номеру. Я кинув свою сумку на одне з ліжок і почав озиратись навколо в пошуках того, що я сподівався побачити… свого адвоката… він стояв у дверях ванної повністю голий зі звихнутим наркоманським вишкіром на пиці.

«Ах ти ж блядський дегенерат,» буркнув я.

«Нічого не поробиш,» сказав він, киваючи в бік дівчинки-пітбуля. «Це Люсі.» Він безумно засміявся. «Ну знаєш, як у пісні Люсі в діамантовому небі…»(Lucy in the sky with diamonds).

Я кивнув Люсі, котра витріщалася на мене з неприхованою злобою. Я був їй неначе ворог, що підступно вдерся в її володіння… це було видно з того, як вона ходила кімнатою, дуже швидко й напружено, і з того, як вона дивилася на мене. Вона була готова до насильства, в цьому можна було не сумніватися. Навіть мій адвокат зауважив це.

«Люсі!» гаркнув він. «Люсі! Заспокойся, хай тобі грець! Згадай, що трапилось в аеропорті… більше цього не треба, ОК?» Він знервовано усміхнувся їй. Вона виглядала немов звір, якого закинули до ями і він змушений боротися за власне життя… «Люсі… це мій клієнт; це Пан Дюк, відомий журналіст. Він також живе в цьому номері, Люсі. Він на нашому боці.» Вона нічого не відповіла. Було видно, що вона не повністю себе контролювала. Великі жіночі плечі й підборіддя немов у Оскара Бонавени. Я сів на ліжко і намацав у сумці свій газовий балончик… і коли відчув кнопку розприскувача під великим пальцем, мною заволоділа спокуса бризнути газу їй в обличчя й звалити її з ніг. Я ж так відчайдушно хотів миру, спокою, усамітнення. Останнє чого мені хотілося, так це сутички з якоюсь божевільною від наркотиків гормональною потворою у моєму ж готельному номері.

Здавалося, мій адвокат розумів це; він знав чому я тримав руку в сумці.

«Ні!» крикнув він. «Тільки не тут! Інакше нам доведеться виїхати!» Я знизав плечима. Він був угашений. Це було видно. Так само як і Люсі. Її очі божевільно блищали. Вона дивилась на мене так, як би дивилась до того моменту, коли її життя відхилилося від норми.

Мій адвокат підійшов і поклав руку їй на плече. «Пан Дюк мій друг,» м’яко мовив він. «Йому подобаються художники. Покажи йому свої картини.» І тут я тільки помітив, що кімната була заставлена картинами – приблизно сорок чи п’ятдесят портретів, деякі виконані маслом, деякі просто ескізи олівцем, всі приблизно одного розміру і з одним і тим же обличчям. Вони стояли біля кожної стіни. Обличчя на них здавалося дуже знайомим, але я не міг зрозуміти хто це. Це була жінка з ротом, великим носом і надзвичайно блискучими очима – просто таки демонічно чуттєве обличчя; щось на кшталт мегагіперболізованих, неймовірно драматизованих репродукцій, які можна знайти в кімнаті студентки-художниці поведеної на конях.

«Люсі малює портрети Барбари Стрейзанд,» пояснив мій адвокат. «Вона художниця з Монтани…» Він повернувся до неї. «Як називається твоє рідне місто?» Вона поглянула на нього, потім на мене, потім знову на мого адвоката. Потім нарешті вона заговорила, «Келіспел. Це на півночі. Я малювала їх з телевізора.» Мій адвокат пристрасно кивнув. «Неймовірно,» сказав він. «Вона подолала весь цей шлях сюди просто для того, щоб подарувати ці портрети Барбарі. Ми збираємось сьогодні до готелю «Американа», щоб зустріти її за кулісами.» Люсі зніяковіло посміхнулась. В ній більше не було ворожості. Я поклав балончик на місце і встав. У нас були серйозні проблеми. Я цього не врахував: знайти свого адвоката, схибнутого від кислоти і втягнутого у якусь збочену любовну гру.

«Ну що ж,» сказав я, «Думаю, вони вже припаркували машину. Давай заберемо решту барахла з багажника.» Він оживився. «Атож, давай заберемо.» Він усміхнувся Люсі. «Ми скоро повернемось. Якщо дзвонитиме телефон, не бери слухавку.» Вона посміхнулась у відповідь і по-християнськи підняла вгору вказівний палець. «Благослови, боже,» сказала вона.

Мій адвокат одягнув широчезні штани й блискучу чорну сорочку і ми вийшли з кімнати. Я бачив, що йому важко було орієнтуватись в просторі, але не став допомагати йому.

«Що ж…» сказав я. «Які у тебе плани?»

«Плани?» Ми чекали ліфта.

«Люсі,» сказав я.

Він замотав головою, намагаючись сфокусуватися на питанні. «Чорт,» нарешті сказав він. «Я зустрів її в літаку, а в мене з собою була кислота.» Він стиснув плечима. «Ну знаєш, ці маленькі сині ампулки. Боже, вона ж з тих релігійних збоченців. Вона для чогось втікає з дому вже вп’яте чи вшосте за останні півроку. Це жахливо. Я дав їй ампулу, а потім лиш зрозумів… чорт, вона ж ще ніколи навіть не пила!» «Ну,» сказав я, «мабуть це вихід. Ми можемо тримати її під наркотою і торгувати її задом на конференції.» Він вирячився на мене.

«Вона просто ідеальна для цього,» сказав я. «Ці копи готові будуть віддати по п’ятдесят баксів з рила за те, щоб познущатися з неї, а потім всім гуртом трахнути. Ми можемо поселити її в одному з придорожніх мотелів, порозвішувати на стінах портрети Ісуса, а потім спустити цих свиней на неї… Чорт, вона ж сильна; вона зможе постояти за себе.» Його обличчя нервово засмикалось. Ми були вже в ліфті й спускалися в хол. «Господи Боже,» пробурмотів він. «Я завжди знав, що ти хворий, але ніколи не очікував почути від тебе подібне.» Він виглядав приголомшеним.

Я засміявся. «Це елементарна економіка. Ця дівка просто подарунок долі!» Я обдарував його Богартівською посмішкою^[10] на всі 32… «Чорт, ми були на грані краху! І раптом ти знаходиш десь цю м’язисту дурепу, яка приноситиме нам штуку баксів за день.»

«Ні!» крикнув він. «Не кажи мені цього!» Двері ліфта відчинились і ми попрямували в бік парковки.

«Думаю, вона зможе обслуговувати чотирьох за раз,» мовив я. «Боже, якщо нам вдасться постійно тримати її під кислотою, то зможемо заробляти й по дві штуки в день; може навіть три.»

«Ах ти ж триклятий збоченець!» розлютувався він. «Я продірявлю твою йобану голову!» Він косився на мене, захищаючи очі від сонця. Я помітив Кита приблизно за п’ятдесят футів від дверей. «Ось він,» сказав я. «Непогана тачка, як для сутенера.»

Він застогнав. На його обличчі читалася боротьба, яку його мозок вів проти раптових кислотних приходів: хвилі болісного напруження, супроводжувані замішанням. Коли я відкрив багажник Кита, щоб дістати сумки, він оскаженів. «Якого дідька ти робиш?» загарчав він. «Це не її машина.»

«Я знаю,» відповів я. «Вона моя. А це мій багаж.»

«Йобаний врот!» закричав він. «Те, що я адвокат, ще не дає тобі права вештатись кругом і красти чужі речі у мене на очах!» Він відійшов. «Та що ж з тобою в біса не так? Ми так ніколи нічого не зробимо.»

Після усіх труднощів ми нарешті дістались до номеру і спробували серйозно поговорити з Люсі. Я почувався нацистом, але це необхідно було зробити. Вона була зайвою у такій хиткій ситуації. Поганим було вже те, що вона була такою – молода дивакувата дівчина, котра страждала психотизмом – але мене більше хвилювало те, що за кілька годин вона повністю прийде до тями і в припадку праведного християнського гніву згадає проте як її підчепив у Лос-Анджелеському міжнародному аеропорті якийсь самоанець, накачав алкоголем та ЛСД, потім затягнув до вегаського готелю і несамовито обштрикав кожну щілинку її тіла своїм пульсуючим необрізаним членом.

Я вже з жахом уявляв як Люсі заривається до гримерки Барбари Стрейзанд у готелі «Американа» і викладає їй цю огидну історію. Нам буде каюк. Вони нас вистежать і каструють ще до реєстрації приводу. Я пояснив це своєму адвокату, котрий зараз ламав голову над тим, куди б подіти Люсі. Вона все ще була добряче вгашена, тому я вирішив, що найкращим рішенням буде відвезти її якнайдалі від «Фламінго», поки вона не отямилась і не згадала де вона була і що трапилось потім.

Поки ми сперечалися, Люсі лежала на патіо і робила вуглиною замальовку на Барбару Стрейзанд. Цього разу по пам’яті. Це було зображення обличчя з зубами, немов бейсбольні м’ячі та очима, як згущений вогонь.

Абсолютна напруженість ситуації змусила мене нервувати. Ця дівка була ходячою бомбою. Тільки богу відомо, куди б вона направила всю свою фонтануючу енергію, якби не цей її альбом. І що вона збиралася робити після того, як достатньо протверезівши й прочитавши «Вегас Візитор», який був у мене, дізнатися, що Стрейзанд не буде в «Американі» ще протягом наступних трьох тижнів?

Мій адвокат нарешті погодився, що Люсі має піти. Перспектива бути засудженим згідно Акту Манна, заборона практикувати і позбавлення всіх засобів для існування стала ключовим фактором формування його рішення. Жахливе федеральне покарання. Особливо для потворного самоанця, котрий постане перед типовими білими присяжними в південній Каліфорнії.

«Вони навіть можуть трактувати це як викрадення,» сказав я. «А потім прямо в газову камеру, як Чезмена. І навіть якщо ти зможеш оскаржити обвинувачення, вони зашлють тебе назад у Неваду за зґвалтування й содомію.»

«Ні!» заволав він. «Мені було просто шкода дівчинку, я хотів допомогти їй!» Я засміявся. «Це ж саме сказав Товстун Арбакл^[11] і ти знаєш, що вони з ним зробили.»

«Хто?»

«Не зважай,» скзав я. «Просто уяви як ти розказуєш присяжним, що намагався допомогти цій бідній маленькій дівчинці даючи їй ЛСД, а потім забрав до Вегасу на одну зі своїх особливих оргій.» Він сумно мотнув головою. «Ти правий. Швидше за все, вони спалять мене живцем… кинуть на багаття прямо з лави підсудних. Чорт, в наші часи не варто навіть намагатись допомогти комусь…»

Ми вмовили Люсі спуститися до машини, стверджуючи, що вже саме час «зустрітись з Барбарою.» Ми не мали жодних проблем з тим, щоб переконати її взяти усі свої картини, проте вона ніяк не могла второпати чому мій адвокат хотів узяти ще й її валізу. «Я не хочу ставити її в незручне положення,» протестувала вона. «Вона ще подумає, що я хочу переїхати до неї, чи щось таке.»

«Ні, не подумає,» швидко мовив я… це було все, що я зміг вигадати. Я почувався Мартіном Борманом. Що станеться з цією бідолашкою, коли вона залишиться без нас? Тюрма? Біле рабство? Що б зробив доктор Дарвін в такому разі? (Виживання… найпристосованіших? Чи це підходяще слово? Чи думав колись Дарвін над ідеєю сучасної непристосовуваності? Як «сучасне безумство». Чи міг Доктор передбачити у своїй теорії місце для такої штуки як ЛСД?) Все це були, звісно, чисто теоретичні питання. Люсі була потенційно небезпечним тягарем на наших шиях. Ми не мали іншого вибору, окрім тільки як пустити її у вільне плавання і сподіватись на те, що вона нічого не згадає. Правда, деякі жертви кислоти – особливо невротичні монголоїди – мають дивну ідіотську властивість запам’ятовувати лише окремі деталі й більш нічого. Цілком можливо, що Люсі проведе наступні дві доби в полоні повної амнезії, а потім вирветься з нього не пам’ятаючи нічого, крім номера нашої кімнати у «Фламінго»…

Я про це думав… але єдине, що ми могли вдіяти в такому разі – це вивезти її в пустелю й згодувати ящіркам те, що від неї залишиться. А на таке я не був готовий; це було не на користь того, що ми намагалися захистити: мого адвоката. Воно саме до того допетрало. Тож нам варто було, тримаючи себе в руках, відвезти Люсі в місце, яке не стимулюватиме її пам’ять до катастрофічних спогадів.

У неї були гроші. Мій адвокат переконався в цьому. «Десь 200 баксів,» сказав він. «Тим паче, ми завжди можемо подзвонити копам у Монтану, звідки вона родом, і повернути її.» Мені не дуже хотілося робити це. Гіршою річчю, ніж випустити її в Лас-Вегасі, на мою думку, було повернути її «владі»… про це не могло бути й мови. Тільки не зараз. «Що ж ти за потвора така?» запитав я. «Спершу ти викрадаєш дівчинку, потім ґвалтуєш її, а зараз хочеш, щоб її посадили!» він знизав. «Я просто подумав,» сказав він, «що у неї немає жодних свідків. Все, що вона казатиме про нас, не матиме жодного сенсу.»

«Нас?» сказав я.

Він вирячився на мене. Я бачив як його голова прояснювалась. Кислота його вже майже відпустила. Це значило, що Люсі вже також починало попускати. Треба було негайно діяти.

Люсі чекала на нас у машині слухаючи радіо і по-ідіотському усміхаючись. Ми стояли десь за десять ярдів. Якби хтось побачив нас збоку, то подумав би, що ми два збоченці-педофіли, що сперечаються, хто з них має «право на дівку.» Це була досить типова сцена для парковки у Вегасі.

Нарешті ми вирішили зареєструвати її в «Американі». Мій адвокат зазирнув до машини і дізнався її прізвище, після чого я побіг всередину, щоб подзвонити в готель – я представився її дядьком і побажав, щоб їй влаштували «особливий прийом», тому що вона художниця і може здатися злегка неврівноваженою. Портьє запевнив мене, що вони все влаштують найкращим чином.

Потім ми поїхали в аеропорт і сказали їй, що ми збираємось поміняти Білого Кита на Мерседес 600 і мій адвокат, захопивши весь її крам, повів її у хол. Її все ще не відпустило і вона белькотіла щось аж поки він не потягнув її геть. Я заїхав за ріг і став чекати на нього.

За десять хвилин він повернувся до машини і заскочив усередину. «Від’їжджай повільно,» мовив він. «Не привертай уваги.» Коли ми виїхали на бульвар Лас-Вегас, він пояснив мені, що заплатив диспетчеру таксі в аеропорті 10 баксів, щоб той стежив за тим, щоб його «п’яна дівчина» потрапила в Американу, де в неї заброньовано номер. «Я попросив його переконатись, що вона дісталась на місце,» сказав він.

«Думаєш вона доїде?» Він кивнув. «Той чувак сказав, що доплатить п’ять баксів, які я дав йому, водієві, щоб той усе проконтролював. Я сказав йому, що маю невідкладні справи і буду в готелі за годину – і якщо її там не буде, я повернусь і виріжу йому легені.»

«Це добре,» сказав я. «В цьому місті не можна довіряти нікому.» Він зашкірився. «Як твій адвокат, раджу тобі зізнатись, куди ти поклав клятий мескалін.» Я зупинив тачку. Сумка з запасами була в багажнику. Він дістав звідти дві таблетки і ми з’їли по одній. Сонце вже сідало за північною межею міста. Гарна мелодія у виконанні Крістофферсона лилася з приймача. Ми повернули назад у напрямку міста в обіймах теплих сутінків, розслабившись на червоних шкіряних сидіннях нашого електричного білого Coupe de Ville.

«Думаю, нам варто розслабитись сьогодні,» сказав я, поки ми проїжджали біля «Тропікани».

«Добре,» відповів він. «Давай знайдемо гарний ресторан морської їжі й замовимо червону нерку. Надзвичайно хочеться нерки.» Я погодився. «Але спершу заїдемо до готелю і наведемо порядок. Може швиденько скупнемось і вип’ємо рому.» Він кивнув, відкинувся на спинку крісла і задивився на небо. Ніч повільно спускалася на землю.

4. Жодної жалості до дегенератів… Роздуми про Наркомана-маньяка

Ми проїхали через парковку «Фламінго» і крізь лабіринт дістались нашого крила. Жодних проблем з паркувальним місцем, жодних ексцесів у ліфті, а в номері панувала тиша, коли ми зайшли: вишукана напівтемрява кімнати, вікна з виходом на галявину і на басейн.

Єдиним рухомим об’єктом у кімнаті була червона лампочка автовідповідача. «Напевно з обслуги номерів,» сказав я. «Я замовив трохи бухла й льоду. Думаю, вони приходили, поки нас не було.»

Мій адвокат знизав плечима. «В нас і так цього вдосталь,» сказав він. «Але можна й більше. Хай йому грець, подзвони їм і скажи хай приносять.» Я підняв слухавку і набрав портьє. «Ви лишали мені повідомлення?» запитав я. «В мене тут лампочка блимає.» Він деякий час шурхотів паперами. «А, так,» відповів нарешті він. «Пан Дюк? Так, для вас є два повідомлення. Перше: “Ласкаво просимо до Лас-Вегасу, від Національної Асоціації Окружних Прокурорів”.» «Чудово,» сказав я.

«І друге,» продовжував він, «”Передзвоніть Люсі у «Американу», кімната номер 1000.”» «Що?» Він повторив повідомлення. Не було жодної помилки.

«Твою наліво!» вирвалося в мене.

«Перепрошую?» сказав клерк.

Я поклав слухавку.

* * *

Мій адвокат блював у ванній. Я вийшов на балкон і подивився на басейн, на цю величезну посудину у формі нирки, що віддхеркалювала сонячне проміння прямо у вікно нашого номеру. Я почувався Отелло. Я перебував у місті всього кілька годин, а вже заклав основу для класичної трагедії. Герой був приречений; він щойно посіяв зерна власного падіння.

Але хто ж був героєм цієї збоченої драми? Я відвернувся від басейну і поглянув на свого адвоката, який виходив з ванної, витираючи рот рушником. В нього був скляний погляд. «Цей триклятий мескалін,» промимрив він. «Якого хера вони не можуть розвести його хоч трішки? Перемішати з антрацитами чи ще з чимось?»

«Отелло використовував Драмамін,» сказав я.

Він кивнув, вішаючи рушник на шию і вмикаючи телевізор. «Так, я чув про такий засіб. Той твій Товстун Арбакл використовував оливкову олію.»

«Дзвонила Люсі,» сказав я.

«Що?» він аж зігнувся – немов тварина перед дулом пістолета. «Мені щойно передали її повідомлення. Вона в «Американі», кімната номер 1000… і вона просила нас передзвонити.» Він вирячився на мене… раптово задзвонив телефон.

Я не мав іншого виходу, як відповісти. Не було сенсу ховатися. Вона нас знайшла і нічого не вдієш.

«Алло,» сказав я.

Це знову був портьє.

«Пане Дюк?»

«Так.»

«Здрастуйте, пане Дюк. Перепрошую, що знову турбую вас… але я вирішив, що варто подзвонити ще раз, я просто подумав…»

«Що?» Я відчував як пастка закривається. Цей підар підозрював мене. Що та ненормальна сука нагородила йому? Я намагався залишатися спокійним.

«Ми дивимось йобані новини!» Закричав я. «Якого хуя ви мене відволікаєте?» Тиша.

«Чого вам треба? Де в біса лід, який я замовляв? Де бухло? Тут іде війна, мужик! Тут вбивають людей!»

«Де вбивають?» Прошепотів він.

«У В’єтнамі.» Заверещав я. «По телевізору, хай йому холера!»

«А… так… звісно…» сказав він. «Ця жахлива війна. І коли вона нарешті скінчиться?»

«Скажіть мені,» тихо мовив я. «Що ви хотіли?»

«Звісно,» відповів він, повертаючись до свого звичайного тону портьє. «Мені подумалось, що я повинен повідомити вас… так як ви тут на Поліцейському з’їзді… що та жінка, котра залишила вам повідомлення, була чимось стурбована.» Він замовк, але я нічого не відповів.

«Я подумав, вам варто це знати,» нарешті сказав він.

«Що ви їй відповіли?» Запитав я.

«Нічого. Взагалі нічого, пане Дюк. Я тільки прийняв повідомлення.» Він спинився.

«Але з нею було не просто говорити. Вона була… ну… дуже знервованою. Здається вона плакала.»

«Плакала?» Мене раптово замкнуло. Мій мозок відмовлявся думати. Наркотик подіяв. «А чому вона плакала?»

«Ну… ем… вона не сказала, пане Дюк. Але знаючи вашу професію, я подумав…»

«Я знаю,» швидко відповів я. «Слухайте, вам варто бути дуже ввічливим, якщо вона подзвонить знову. Вона під спостереженням. Ми давно за нею стежимо.» Я відчув надзвичайну легкість у голові; слова полилися самі: «Вона, звісно ж, абсолютно безпечна… з нею не має бути жодних проблем… вона просто була під дією опіатів, все в межах експерименту, але я гадаю, нам знадобиться ваша допомога, поки ця дія триває.»

«Що ж… звісно,» відповів він. «Ми завжди готові до співпраці з поліцією… тільки якщо не виникне ніяких проблем… я маю на увазі для нас.»

«Не переймайтесь,» сказав я. «Ви під нашим захистом. Просто поводьтеся з цією жінкою, так як ви б поводились будь з ким, хто в біді.»

«Що?» Він почав запинатися. «А… звісно ж, звісно, я розумію, що ви маєте на увазі… так… тобто ви берете всю відповідальність на себе?»

«Звичайно,» сказав я. «А зараз я маю повернутись до новин.»

«Дякую,» пробелькотів він.

«Пришліть мені лід,» сказав я і повісив трубку.

Мій адвокат дивився телевізор і задоволено посміхався. «Молодець,» сказав він. «Тепер вони ставитимуться до нас, немов до прокажених.» Я кивнув, наповнюючи склянку Чівас Рігалом.

«Правда по телеку нема жодних новин ось уже три години,» бовкнув він.

«Той нещасний придурок певно подумав, що ми підключили якийсь спеціальний канал для копів. Ти б подзвонив і, окрім льоду, замовив ще кондиціонер на 3000 ват. Скажи йому, що наш зламався.»

«Ти забув про Люсі,» сказав я. «Вона шукає тебе.» Він зареготав. «Ні, вона шукає тебе.»

«Мене?»

«Так. Вона запала на тебе. Єдиним способом здихатися її в аеропорті було сказати їй, що ти вивезеш мене в пустелю, щоб з’ясувати стосунки – типу ти хотів прибрати мене й повністю присвятити себе їй.» Він стиснув плечима. «Блядь, мені ж треба було щось їй начесати. Я сказав їй їхати в «Американу» і чекати там на переможця.» Він знову засміявся. «Думаю вона гадає, що ти переміг. Те повідомлення було ж не для мене, правда?» Я кивнув. В цьому не було жодного сенсу, але я знав, що це правда. Все збігалося і він це чудово розумів.

Він розвалився в кріслі і дивився “Місія Неможлива”.

Я задумався, потім раптово скочив і почав пакувати речі в сумку.

«Що ти робиш?» запитав він.

«Не зважай,» відповів я. Блискавку заїло, але я різко смикнув її. Потім я взувся.

«Зачекай,» промовив він. «Господи, невже ти звалюєш?» Я кивнув. «Ти, в дідька, правий, я звалюю. Не переймайся. Я проходитиму повз рісепшн. Про тебе не забудуть.» Він різко зірвався, перехиляючи склянку з випивкою. «Добре, хай тобі грець, це вже серйозно! Де мій .357?» Я знизав не дивлячись на нього, так як був зайнятий пакуванням пляшок Чіваз Рігалю до сумки. «Я продав його у Бейкері,» сказав я. «Я винен тобі 35 баксів.»

«Господи Боже!» заволав він. «Ця штука коштувала мені сто дев’яносто клятих доларів!» Я посміхнувся. «Ти сам сказав мені звідки в тебе та пушка,» мовив я. «Пам’ятаєш?» Він зупинився, прикидаючись, що думає. «А, так,» нарешті сказав він. «Точно… той виродок у Пасадені…» Потім він знову вибухнув. «В такому разі вона коштувала мені штуку. Той примурок пристрелив федерального агента. Я врятував йому життя!... чорт, три тижні в суді і все, що я отримав – цей шестизарядник.»

«Ти дурень,» сказав я. «Я ж попереджав тебе не давати кредиту наркоманам – особливо, якщо їх судять за щось серйозне. Ти ще щасливчик, що він не віддячив тобі кулею в живіт.» Мій адвокат знітився. «Він був моїм кузеном. Присяжні визнали його невинним.»

«Чорт!» Вирвалося з мене. «Скількох людей прикінчив той нарколига відколи ти його знаєш? Шістьох? Вісьмох? Вина того малого виблядка настільки велика, що я б сам його вбив на загальних засадах. Він пристрелив того агента так само легко, як і ту дівчинку з «Holiday Inn»… і він зараз у Вентурі!^[12]» Він окинув мене холодним поглядом. «Ти тут обережніше, чувак. Ти зараз фігню городиш.» Я засміявся, кинувши свій багаж на підлогу біля ліжка й сів, щоб допити свою порцію алкоголю. Я дійсно збирався їхати. Мені, взагалі-то, не дуже хотілося, але перспектива зустрітися з Люсі мене аж ні скільки не приваблювала… Я не мав сумніву, що вона хороша людина… дуже чуйна, з гарною душею, захованою під зовнішністю пітбуля; надзвичайно талановита, з добре розвинутою інтуїцією… Просто проблемна дівчинка, котра збожеволіла ще до свого вісімнадцятого дня народження.

Я особисто нічого не мав проти неї. Але я знав, що вона була здатна – зважаючи на всі обставини – засадити нас двох щонайменше на двадцять років, розповівши зворушливу історію, якої ми й не знатимемо аж до самого слідства: «Так, ці двоє чоловіків, що на лаві підсудних, дали мені ЛСД і завезли до готелю…»

«І що ж вони зробили потім, Люсі?»

«Я не пам’ятаю, Ваша честь…»

«Справді? Можливо цей документ від окружного прокурора освіжить твою пам’ять, Люсі… Це заява, яку ти зробила офіцеру Сквейну післятого, як тебе знайшли голою в пустелі біля Міду^[13].»

«Я точно не знаю, що вони робили зі мною, але пам’ятаю, що це було жахливо. Один з них підібрав мене в аеропорті Лос-Анджелесу; це він дав мені таблетку… а інший зустрів нас у готелі; він сильно пітнів і говорив настільки швидко, що я не могла зрозуміти чого він хотів… Ні, сер, я точно не можу згадати, що вони зі мною робили, тому що я все ще була під дією наркотиків… так, сер, ЛСД, який вони мені дали… Здається, я була голою протягом довгого часу, можливо навіть увесь той час, що вони тримали мене там. Здається це було ввечері, тому що я пам’ятаю як вони дивились новини. Так, сер, новини з Волтером Кронкайтом, я пам’ятаю його обличчя в телевізорі…» Ні, я не був готовим до цього. Ніхто з присяжних не матиме сумнівів у її показаннях, особливо підкріплених потоками сліз та жахливими кислотними флешбеками. А той факт, що вона не пам’ятає, що ми з нею робили неможливо заперечити. Суд дізнається, що ми зробили. Вони читали про таких як ми в дешевих детективних романах за 2,95$ і бачили таких типів у 5-доларовій порнусі.

А що найголовніше, так це те, що ми не матимемо права на адвоката – тільки не після того, як вони обчистять багажник Кита: «Я б іще хотів додати, Ваша честь, що нами було вилучено цю неймовірну колекцію нелегальних наркотиків та небезпечних речовин у підсудних під час їхнього арешту та обшуку дев’ятьма офіцерами поліції, шість з яких було госпіталізовано… а також презентувати висновок трьох професійних наркоекспертів, обраних президентом Національної Конференції Окружних Прокурорів, проведення якої опинилося під загрозою зриву через обурливі дії підсудних… ці експерти дійшли до висновку, що наркотиків, котрі зберігалися у підсудних, вистачило б для того, щоб вбити цілий військовий взвод… так, панове, я використовую саме слово вбити, цілком розділяючи весь страх та відразу, котру ви відчуваєте, думаючи про те, як ці два ґвалтівники-дегенерати використовували весь арсенал цієї отрути, щоб повністю знищити свідомість та мораль невинної дитини, цієї бідолашної приниженої дівчинки, котра сидить перед вами… так, вони дали їй достатньо наркотиків, щоб пошкодити її мозок настільки, що вона не може згадати всі мерзенні подробиці оргії, до якої вони її примусили… а потім вони використали її, пані та панове присяжні, у своїх брудних намірах!»

5. Жахливий досвід з надзвичайно небезпечними наркотиками.

Це було нестерпно. Я підвівся і взяв свій багаж. Я відчував, що треба звалювати негайно.

Це, здається, нарешті дійшло й до мого адвоката. «Зачекай!» Гукнув він. «Ти не можеш залишити мене самого в цьому гадюшнику! Цей номер зареєстрований на моє ім’я.»

Я знизав плечима.

«Ну добре, хай йому грець,» сказав він, підходячи до телефону.

«Я подзвоню їй. Я її здихаюсь назавжди.» Він кивнув.

«Ти правий. Це моя проблема.» Я похитав головою. «Це зайшло занадто далеко.»

«Не забувай, що в тебе крутий адвокат,» відповів він. «Розслабся. Я все владнаю.» Він подзвонив у «Американу» і попросив з’єднати з 1000 номером. «Привіт, Люсі,» сказав він. «Так, це я. Я отримав твоє повідомлення… що? Ні, я задав тому виродку такий урок, який він ніколи не забуде… що?… о, ні, не мертвий, але він більше нікого не потурбує – так, я залишив його там; я віддубасив його, а потім повиривав усі зуби…»

Боже, подумав я. Не можна покладатись на чувака, накачаного кислотою.

«Але є одна проблема,» продовжував він. «Мені треба зникнути. Той козел зняв гроші з фальшивого чека і записав тебе як поручителя… так, я знаю, але не можна судити про книжку лише з обкладинки, Люсі; деякі люди гнилі зсередини… в будь-якому разі вони розшукують нас обох. Не дзвони сюди ні в якому разі; вони прослідкують дзвінок і кинуть тебе за грати… ні, я зараз же переїжджаю до «Тропікани»; я подзвоню тобі відразу ж як дізнаюсь номер своєї кімнати… так, десь за дві години; я маю поводитись природньо, інакше вони мене розкусять… швидше за все я зареєструюсь під іншим іменем, але повідомлю тебе під яким… обов’язково, відразу ж як тільки зареєструюсь… що? Звісно; ми підемо до Цирку-Цирку і подивимось на білих ведмедів; це видовище винесе тобі мозок…»

Він знервовано переносив слухавку від одного вуха до іншого: «Ні… послухай, мені треба забиратися звідси; вони вже, певно, відстежили номер… так, я знаю, що це було жахливо, але тепер все вже позаду… О БОЖЕ! ВОНИ ВИЛАМУЮТЬ ДВЕРІ!» Він пожбурив телефон об підлогу і почав волати: «Ні! Не чіпайте мене! Я не винен! Це все Дюк! Богом клянуся!» Він запустив телефоном в стіну, потім нахилився до нього і продовжив кричати: «Ні, я не знаю де вона! Напевно повернулась в Монтану. Вам ніколи не схопити Люсі! Її тут нема!» Він ще раз вдарив апарат, потім підняв трубку і протяжно застогнав, тримаючи її за фут від себе. «Ні! Ні! Тільки не цією штукою!» Він заверещав. Потім жбурнув телефоном об землю.

«Що ж,» спокійно промовив він. «Це все. Після цього вона, певно, ріже собі вени.» Він посміхнувся. «Так, мабуть ми вже ніколи не почуємо про Люсі.» Я звалився на ліжко. Його вистава добряче струсонула мене. Я навіть подумав був, що він дійсно збожеволів і повірив, що на нього напали невидимі вороги.

В кімнаті знову запала тиша. Він повернувся в своє крісло і продовжив перегляд «Місія неможлива», крутячи в руках люльку для гашишу. Вона була порожня. «Де опіум?» запитав він.

Я кинув йому сумку. «Будь економним,» попередив я. «Це остання порція.» Він пирснув. «Як твій адвокат,» сказав він, «раджу тобі не хвилюватись.» Він кивнув у напрямку ванної. «Дістань маленьку коричневу пляшечку з мого набору для гоління.»

«А що там?»

«Адренохром,» відповів він. «Багато не бери. Тільки одну маленьку крапельку.» Я відкрив пляшечку і вмокнув у неї сірник.

«Десь так,» сказав він. «Проти цієї штуки мескалін здається звичайним лимонадом. Ти просто збожеволієш, якщо перебереш.» Я лизнув кінчик сірника. «Звідки в тебе ця штука?» запитав я. «Такого ніде не купиш.»

«Не важливо,» відповів він. «Чистий, як сльозинка.» Я сумно потрусив головою. «Господи! Що за виродка ти захищав цього разу? Цю річ можна добути лише з…»

Він кивнув.

«Адреналінових залоз живої людини,» сказав я. «Обов’язково тільки з живої, з трупа буде вже не те.»

«Я знаю,» відповів він. «Але в того чувака взагалі не було грошей. Він був з секти сатаністів. Він пропонував людську кров – сказав, що мене вштирить так, як ніколи в житті,» він зареготав. «Я думав, він жартує, тож попросив його роздобути унцію чистого адренохрому – або й просто свіжу адреналінову залозу, щоб пожувати.» Я почав відчувати дію цієї шняги. Перша хвиля нагадувала суміш мескаліну та метедрину. Певно піду скупаюсь, подумав я.

«Так,» продовжував мій адвокат. «Вони звинувачували того хлопця в розбещенні неповнолітніх, але він клявся, що не робив цього. ‘Для чого мені трахати дітей?’ стверджував він; ‘Вони ж занадто маленькі!’» Він стуснув плечима. «Боже, що я можу сказати? Навіть клятий перевертень має право на адвоката… Я не посмів йому відмовити. Він міг запросто розпанахати мене й вирізати шишковидну залозу.»

«А чому?» сказав я. «Він міг запросто найняти Мелвіна Беллі.» Я струсонув головою, втрачаючи дар мови. Я почувався так, неначе мене підключили до 220-вольтової розетки. «Чорт, нам треба дістати такої срані,» нарешті промимрив я. «Просто зжерти по жмені й чекати, що буде.»

«Дістати чого?»

«Екстракту шишковидної залози.» Він глянув на мене. «Звісно,» сказав він. «Гарна ідея. Одна затяжка тією хуйнею перетворить тебе на щось таке, про що не пишуть навіть в медичних енциклопедіях! Мужик, твоя голова розпухне, мов кавун, ти набереш сто фунтів за дві години… з’являться кігті, кровоточиві бородавки, а потім в тебе на спині виросте шість здоровенних волохатих цицьок…» Він категорично мотнув головою. «Чувак, я згоден спробувати все, що завгодно; але ні за яких обставин навіть не доторкнусь до шишковидної залози. Минулого Різдва хтось подарував мені кущик дурману – корінь важив щось із два фунти; річний запас – але я зжер усе за двадцять хвилин.» Найменша заминка виводила мене з себе, мені захотілося схопити його за горлянку й примусити говорити швидше. «І!» Випалив я. «Дурман! Що було далі?»

«На щастя, більшу частину я відразу ж виблював,» сказав він. «Але навіть при таких розкладах я осліп на три дні. Господи, я не міг навіть ходити! Моє тіло перетворилося на віск. Я був просто в какашку, тож їм довелося затягувати мене на ранчо тачкою… казали, що я намагався говорити, але пищав, мов єнот.»

«Неймовірно,» сказав я. Я вже майже не чув його. Мене так плющило, що руки, котрі лежали на ліжку, не слухались мене і автоматично висмикували покривало з-під мене. П’ятки загрузли в матраці, а коліна просто спаралізувало… я відчував, як очі почали вилазити з орбіт.

«Та закінчуй вже свою блядську історію!» Заревів я. «І що сталося? До чого тут шишковидні залози?» Він відійшов, не спускаючи очей з мене почав ходитии кімнатою. «Тобі, певно, треба випити ще чогось,» знервовано сказав він. «Боже, ця штука пробрала тебе до кісток, чи не так?» Я спробував усміхнутись. «Ну… вже не так… ні, знову почалось…» Я ледве рухав щелепами; язик був неначе палаючий магній. «Ні… нема чого боятись,» прошипів я. «Хіба що якби ти… вкинув мене у басейн, чи щось типу того…»

«Чорт забирай,» сказав він. «Ти перебрав. Ти зараз вибухнеш. Господи, тільки глянь на свою пику!» Я не міг поворухнутись. Повний параліч. Кожен м’яз стиснувся. Я навіть не міг рухати очима, вже не кажучи про те, щоб повертати голову чи балакати.

«Ще трішки,» сказав він. «перший приход завжди найгірший, ігноруй його. Якщо я кину тебе зараз у басей, ти підеш на дно, немов камінь.» Я був певен цього. Здавалося, навіть легені відмовили. Я потребував штучного дихання, але не міг відкрити рот, щоб сказати це. Я помирав. Сидячи паралізованим на ліжку… що ж, я хоча б не відчував болю.

Можливо я відкинусь за кілька секунд і більше нічого не матиме значення.

Мій адвокат повернувся до перегляду телевізора. Знову показували новини. Ніксонова пика заполонила екран, але його промова була очевидною фальшивкою. Єдине слово, яке я міг розібрати, було «пожертва». Знову і знову: «Пожертва… пожертва… пожертва…» Я чув власне важке дихання. Здається, мій адвокат помітив це. «Просто розслабся,» кинув він через плече. «Не намагайся боротися, а то мозок закипить… припадки, аневризми… ти просто зсохнешся й помреш.» Його рука протягнулась, щоб перемкнути канал.

Десь близько півночі я нарешті знову зміг говорити й рухатись… але наркотик все ще не відпускав; напруга знизилась з 220 до 110 вольт. Я був белькочучим, знервованим шматом лайна, котрий метався кімнатою, немов дикикй звір, обливаючись потом і намагаючись сконцентруватись на одній думці більш, ніж на дві-три секунди.

Мій адвокат, зробивши кілька дзвінків, поклав слухавку. «Є тільки одне місце де ми можемо дістати лосося,» сказав він, «але воно зачинене в неділю.»

«Як на рахунок «Процесу»?» запитав я. «У них є вільні місця? Може магазин кулінарії? Там може бути кілька столиків. У них просто неймовірне меню в Лондоні. Я колись там їв; просто чудова їжа.»

«Візьми себе в руки,» сказав він. «Ти не хочеш навіть згадувати «Процес» у цьому місті.»

«Ти правий, мовив я. «Виклич Інспектора Блура. Він розуміється на їжі. Думаю, в нього має бути список.»

«Краще викликати обслугу номерів,» сказав він. «Ми можемо замовити крабовий салат і кварту «Christian Brothers» всього за двадцять баксів.»

«Ні!» сказав я. «Нам треба піти звідси. Мені треба свіже повітря. Давай поїдемо в Ріно і замовимо великий салат з тунця… чорт, це ж не так далеко. Всього якихось чотириста миль; все-одно на дорогах нікого нема…»

«Забудь,» сказав він. «Це територія військових. Ядерні випробування, нервово паралітичний газ – це не для нас.» Ми знайши місце під назвою «The Big Flip» на півдорозі в центр. Я замовив «нью-йоркський стейк» за 1.88$. Мій адвокат замовив «койот буш баскет» за 2.09$... а після цього ми випили цілу кавоварку «Голден Весту» і дивилися як четверо п’яних ковбоїв забивали педика до напівсмерті між автоматами для пінболу.

«Це місто ніколи не спить,» сказав мій адвокат поки ми йшли до машини. «Людина з правильними зв’язками може дістати стільки адренохрому, скільки зможе, якщо просто повештається тут.» Я погодився, хоча й не дуже вникав у його слова. Я не спав уже близько восьмидесяти годин плюс ще це жахливе випробування тим наркотиком зовсім мене вимотало… на завтра намічався серйозний день. Наркоконференція починалась о полудні… а ми до цих пір не мали й уяви що будемо робити. Тож ми повернулися до готелю й сіли дивитись британський фільм жахів на нічному шоу.

6. Приступаючи до справ… перший день наркоконференції

«Від імені прокурорів нашого округу дозвольте привітати вас.» Ми сіли в дальньому кутку вщент заповненого залу готелю Дюнз. Далеко в іншому кінці, ледве видимий з наших місць, виконавчий директор Національної Асоціації Окружних Прокурорів – успішний, охайний республіканець середнього віку на ім’я Патрік Хілі – відкривав Третій Національний З’їзд присвячений наркотикам та небезпечним речовинам. Його голос долинав до нас із величезного старого динаміка, що знаходився недалеко. По периметру залу стояло близько дюжини таких штук, направлених прямісінько на ряди… тож не було ніякої різниці куди сідати, сховатись було ніде, ці жахливі динаміки були всюди.

Це призводило до дивного ефекту. Люди, де б вони не сиділи, дивилися на найближчий динамік, замість того, щоб спостерігати за промовцем. Таке розміщення апаратури за зразком 1935 року абсолютно деперсоналізувало зал. В цьому було щось від авторитаризму.

Той, хто керував цією системою був, напевно, запасним помічником техніка з авто кінотеатру в Маскогі, де адміністрація не могла дозволити собі таку розкіш, як окремі динаміки для кожного автомобіля і тому повісили десять здоровенних рупорів на стовпах по периметру стоянки. Роком раніше я був на фестивалі Скай Рівер у Вашингтоні, де група неймущих виродків з Визвольного Фронту Сіетлу налаштувала таку звукову систему, котра ловила кожну, навіть найтихішу, ноту акустичної гітари – навіть дихання виконавців чи стук черевиків об сцену – все для напівоглухлих жертв кислоти, що валялися в кущах за півмилі від сцени.

Але найкращим технікам конференції у Вегасі таке було не під силу. Такою системою як у них користувався напевно ще Уліс Грант під час осади Віксбурга. З динаміків долинало якесь скрипіння й шипіння, а затримка була такою, що слова не співпадали з жестами промовця.

«Для початку нам варто ознайомитися з основними поняттями й термінами наркокультури!... культури… культури…» Слова хвилями долинали до наших рядів. «Кінчик косяка часто називають ’тарганом’, тому що він нагадує таргана… таргана… таргана…»

«Що за хуйню він городить?» прошепотів мій адвокат. «Потрібно зовсім одуріти від кислоти, щоб називати косяк сраним тарганом!» Я стиснув плечима. Було очевидно, що ми натикнулися на зібрання людей, котрі не мали жодного поняття про предмет. Тим часом голос «експерта», ім’я якого було Блумквіст, продовжував квакати з гучномовців: «…пацієнт ніколи не здогадується про раптові повтори; він думає, що все вже добре і він очистився за ці півроку… аж раптом він знову береться за старе.» Боже, будь прокляте це жахливе ЛСД! Доктор Е. Р. Блумквіст був головним доповідачем та найбільшою зіркою всієї конференції. Він був автором книжки під назвою «Марихуана», в котрій – якщо вірити обкладинці – «розповідалось усе як є.» (Він також був винахідником теорії таргана…) На звороті книжки писалося, що він був «Почесним професором Хірургії (Анестезіології) Південнокаліфорнійського медичного університету»… а також «широковідомим спеціалістом з наркотичних передозувань.» Др. Блумквіст був «ведучим на національному телебаченні, урядовим радником, а також членом Комітету з питань алкоголізму та наркоманії Ради психічного здоров’я Американської Медичної Асоціації.» Його книги видаються масовими тиражами, стверджував видавець. Очевидно, що він був одним з тих другосортних шахраїв, котрі отримують від 500 до 1000 доларів роз’їжджаючи з лекціями для копів. Книга др. Блумквіста була ні чим іншим як суцільною маячнею. На 49 сторінці він пояснює «чотири ранги ієрархії» в спільноті наркоманів: «Крутий, Кльовий, Прошарений і Новачок» - в порядку спадання. «Новачок зустрічається рідше, ніж крутий,» писав Блумквіст. «Він ще ’не в темі’ й тому ще не розуміє ’що відбувається’. Коли йому нарешті вдається у всьому розібратись, він просувається на один щабель вгору і стає ’прошареним’. Якщо ж він починає сприймати все, що відбувається, він стає ’кльовим’. І лише після того, будучи великим щасливчиком і прикладаючи багато зусиль, він підіймається до рангу ’крутого’.» Блумкуіст писав, неначе якийсь чувак, котрий одного разу зустрів Тіма Лірі в барі і пригостив його випивкою. А Лірі сказав йому, з цілком серйозним виразом обличчя, що головним елементом наркокультури є темні окуляри. Це нагадувало ту маячню, що писалася у пам’ятках для поліцейських, котрі вивішувались в роздягалках кожного відділку.

ЗНАЙ, ХТО ТАКИЙ НАРКОМАН. ТВОЄ ЖИТТЯ МОЖЕ ЗАЛЕЖАТИ ВІД НЬОГО! Його очей ніколи не видно, так як вони заховані за окулярами, кістяшки його пальців завжди білі від внутрішнього напруження, а на його штанах видно сліди сперми від постійної мастурбації, коли він не в змозі знайти собі жертву для зґвалтування. Він заминається і незв’язно белькоче, коли йому задають питання. Він не поважає Ваш значок. Наркоман не боїться нічого. Він нападає без жодної на те причини, використовуючи будь-яку доступну зброю – в тому числі й вашу. БУДЬТЕ НАПОГОТОВІ. Кожен офіцер, помітивши наркомана, повинен негайно ж застосувати силу. Вчасно вжиті заходи – запорука успіху. Нехай щастить.

Начальник.

Справді. Вдача ніколи не буває зайвою, особливо у Лас-Вегасі… а наші справи тим часом погіршувались. Відразу ж було видно, що ця конференція була зовсім не тим, на що ми розраховували. Вона була занадто відкритою, занадто змішаною. Здавалося, ніби третина відвідувачів були тут просто проїздом на матч-реванш Алі проти Фрейзера у «Вегас Конвеншн Сентрі». Або на зустріч торговців героїном між Лістоном та Маршаллом.

Зал просто ряснів бородами, вусами та суперстильними нарядами. Конференція очевидно зібрала непоганий контингент потайних наркоманів та інших виродків. Помічник прокурора з Чікаго був одягнений у світлий костюм з коротким рукавом. Його дружина була зіркою казино «Дюни»; в цьому залі вона виглядала, немов Грейс Слік на зустрічі випускників Коледжу Фінч. Вони були класичною парою; заядлі життєлюби.

Тільки якщо ти коп, це ще не означає, що ти не можеш іти в ногу з часом. На цій конференції були присутні доволі рідкісні екземпляри – я у своєму костюмі за 40$ виглядав якраз нейтрально; на кожного міського жителя тут припадало близько двадцяти грубих селюків, що мали вигляд помічників футбольних тренерів з Міссісіпі.

Саме ці песонажі змусили мого адвоката нервувати. «Насправді вони непогані люди,» сказав я, «тобі варто познайомитись з ними ближче.» Він посміхнувся: «Познайомитись з ними? Ти жартуєш? Чувак, я ж бачу їх наскрізь!»

«Не зважай на маячню, яку тут говорять,» сказав я. «Ти їм сподобаєшся.» Він кивнув. «Ти правий. Я бачив таких уродів у ’Безпечному їздці’ (Easy rider), проте не вірив, що вони справді існують. Їх же ж сотні!» Мій адвокат був одягений у двобортний синій костюм, набагато більш стильний, ніж у мене… і це його дуже непокоїло. Бути стильно вдягненим у такому натовпі означало, шо ти коп під прикриттям, а мій адвокат заробляв на життя на людях, котрі були надзвичайно чутливими до цього. «Це йобаний жах!» продовжував він.

«Я знаходжусь на сраній конференці Свиней і впевнений на всі сто, що в цьому місті є якийсь мудак-наркоман, що впізнає мене і розбокає усім, що я тут розважаюсь в компанії тисячі копів!» Кожен з нас мав іменний бейдж. Ми отримали їх після внесення плати за реєстрацію. На моєму було написано, що я був «приватним слідчим» з Л.А. – що в деякій мірі було правдою; бейдж мого адвоката стверджував, що він був експертом з «аналізу наркотичних речовин.» І це також було частково правдою.

Але, здавалося, що всім було байдуже хто ким був. Охорона не зважала на такі дрібниці. Але ми дещо нервували через те, що розплатилися фальшивим чеком. Це був чек, який моєму адвокату дав один з його клієнтів-збоченців.

7. Не знаєш – приходь вчитися… Знаєш – іди навчати

Перше відділення – привітання учасників – тривало увесь полудень. Ми терпляче висиділи перші дві години, хоча з самого початку було зрозуміло, що ми нічого звідти не винесемо і ще більш очевидним було те, що було б дурістю, якби ми вирішили виступити самі. Було зовсім неважко сидіти там накачаним мескаліном і годину за годиною слухати всю ту несусвітню маянчю… В цьому не було жодного ризику для нас. Ті нещасні придурки не відрізнять мескалін від макарон.

Думаю, ми б навіть могли закинутись кислотою… але тільки не в оточенні цих людей; в цьому натовпі були такі екземпляри, яких я б не зміг витримати. Вигляд 344-фунтового шефа поліції з Вако, Техас, котрий відкрито обжимався зі своєю 290-фунтовою дружиною (чи якоюсь іншою бабою, що сиділа поряд з ним) коли вимкнули світло для перегляду фільму про наркоманію ще хоч якось сприймався під мескаліном – наркотиком, що тільки підсилює відчуття реальності, а не змінює його – але спостерігати як двоє ожирівших людських істот зажимаються, поки тисяча копів дивиться фільм про «небезпеку марихуани» - це було б уже занадто для моєї емоційної стабільності, якби я був під кислотою. Мозок не сприйняв би цього. Довгастий мозочок спробував би закритися від сигналів з лобної долі… а середній мозок, тим часом, відчайдушно намагався б протлумачити цю сцену перед тим як відправити її назад до довгастого, ризикуючи пошкодити його.

Кислота зі своїм ефектом - складний наркотик, в той час як мескалін доволі простий і прямолінійний – в подібній ситуації різниця просто грандіозна. На цій конференції не говорили ні про що, окрім легких речей: Спіди, Трава, Бухло, все тому, що програму складали люди, котрі жили реаліями 1964 року.

Тут були присутні більше тисячі копів найвищого рівня, котрі казали одне одному «нам треба влитися в довіру до наркокультури», проте вони не знали з чого починати. Вони навіть не знали де цю культуру знайти. По залу ходили чутки, ніби-то за усім цим стоїть мафія. Чи можливо Бітлз. Нарешті хтось запитав у Блумквіста чи не думав він часом, що «дивна поведінка» Маргарет Мід спричинена залежністю від марихуани.

«Я дійсно не знаю,» відповів Блумквіст. «Але якщо вона курить траву в своєму віці, її непогано шторить.» У відповідь зал вибухнув несамовитим реготом.

Мій адвокат нахилився і сказав, що хоче піти. «Я буду в казино,» сказав він. «Я знаю набагато кращий спосіб провести свій час, замість того, щоб слухати цю хуйню.» Він підвівся, перекинувши попільничку з підлокітника свого крісла і попрямував до виходу.

Місця розсташовувались так, що вийти було неможливо. Люди намагалися якось пропустити його, але все-одно майже не було місця, щоб вільно просуватись.

«Обережніше!» крикнув хтось, коли він проштовхувався повз нього.

«Пішов нахуй!» відгаркнувся він.

«Ану тихіше там!» почувся ще одни голос.

Він був уже майже біля дверей. «Мені треба вийти!» крикнув він. «Мені тут не місце!»

«Яка чудова втрата,» сказав голос.

Він зупинився й озирнувся навкруги – потім подумав і рушив далі. До того часу як він дістався виходу, він переполошив увесь наш ряд. Навіть Блумквіст зі свого віддаленого кінця, здається, почав хвилюватися, щоб чогось не сталося. Він замовк і стурбовано подивився в напрямку, звідки долинав шум. Він боявся, що можливо почалась якась перебранка – можливо навіть міжрасовий конфлікт чи ще щось, чому не можна зарадити.

Я піднявся і поштовхався до дверей. Мені здалось, що це найкращий час для втечі. «Вибачте, мені недобре,» сказав я першій нозі, на яку наступив. Вона швидко відсунулась і я повторив: «Вибачте, мені погано… мене нудить… так, вибачте, почуваюсь зле…» Мій шлях відразу ж звільнився. Жодного заперечення. Мені навіть допомагали руками. Вони боялися, що я можу наблювати, а цього нікому не хотілося – принаймні, щоб я наблював на них. Я дістався до дверей за сорок п’ять секунд.

Мій адвокат розмовляв у барі з копом спортивної комплекції приблизно сорока років, на чиєму бейджику було написано, що він окружний прокурор звідкись із Джорджії. «Я сам любитель віскі,» казав він. «Там, звідки я приїхав, у нас нема жодних проблем з наркотиками.»

«Ще будуть,» сказав мій адвокат. «Однієї ночі ти прокинешся і побачиш, як якийсь нарколига обчищає твою спальню.»

«Нє!» сказав Джорджіанець. «Тільки не в моєму окрузі.» Я приєднався до них і замовив склянку рому з льодом.

«Ти один з тих каліфорнійців,» сказав він. «Твій друг якраз розповідав мені про наркоманів.»

«Вони скрізь,» сказав я. «Ніхто не може бути в безпеці. Особливо на півдні. Вони люблять теплий клімат.» «Вони діють парами,» сказав мій адвокат. «Інколи навіть бандами. Вони продираються прямісінько до твоєї кімнати і сідають тобі на груди, погрожуючи великими ножами.» Він торжествено кивнув. «Вони можуть навіть сісти на груди твоєї дружини і приставити їй ніж до горла.»

«Господи-Боже всемогутній,» сказав южанин. «Що ж в дідька коїться з цією країною?»

«Ти не повіриш,» сказав мій адвокат. «В Л.А. все вже вийшло з-під контролю. Спочатку були наркотики, а зараз окультизм.»

«Окультизм? Чорт, та ти жартуєш!»

«Почитай газети,» сказав я. «Друже, ти не знаєш, що таке біда, поки не зтикнешся з кодлом цих клятих нариків, звихнутих на жертвопринесеннях!»

«Та нє!» відповів він. «Це щось з розряду фантастики!»

«Тільки не там, де ми працюємо,» сказав мій адвокат. «Чорт, тільки в одному Малібу ці кляті прислужники Сатани вбивають по шість-вісім чоловік щодня.» Він зупинився і відпив зі склянки. «А все, що їм потрібно – це кров,» продовжив він. «Вони викрадають людей прямо на вулиці, якщо їм дуже закортить.» Він кивнув. «Таки так. Якраз нещодавно у нас був випадок, коли вони викрали дівчину прямісінько біля «Макдональдсу». Вона була офіціанткою. Їй було шістнадцять років… і все це на очах у багатьох людей!»

«І що сталось?» запитав наш приятель. «Що вони з нею зробили?» Він був заінтригований історією.

«Що зробили?» сказав мій адвокат. «Господи-Боже, друже мій. Вони відрубали їй голову прямісінько там, на парковці! Вони зрешетили її тіло і висмоктали кров!»

«Боже всемогутній!» вирвалося в мужика… «І ніхто нічого не зробив?»

«А що вони могли?» сказав я. «Хлопець, який узяв голову був шести-семи футів зросту і важив триста фунтів. У нього було два Люгера, а всі решта були з М-16. Всі вони були ветеранами.»

«Здоровань колись був майором морської піхоти,» сказав мій адвокат. «Ми знаємо де він живе, але не можемо наблизитись до будинку.»

«Та ну!» вигукнув наш друг. «Невже майор!»

«Йому потрібна була шишковидна залоза,» сказав я. «Саме завдяки ній він виріс такий великий. Коли він повернувся з армії, то був звичайним хлопцем.»

«Боже мій!» сказав наш товариш. «Це жахливо!»

«І так кожного дня,» сказав мій адвокат. «Інколи вирізають цілі родини. Зазвичай серед ночі. Дехто навіть не встигає прокинутись.» Бармен аж перестав слухати. Я спостерігав за ним. В нього було стурбоване обличчя.

«Ще три порції рому,» сказав я. «Побільше льоду і, будь ласка, кілька шматочків лайму.» Він кивнув, але я бачив, що він думав уже не про роботу. Він дивився на наші бейджі. «Ви з тієї поліцеської конференції?» нарешті запитав він.

«Саме так, друже,» відповів Джорджіанець, широко посміхаючись.

Бармен сумно хитнув головою. «Я так і подумав,» сказав він. «Раніше я не чув тут таких розмов. Боже! Як ви витримуєте на такій роботі?» Мій адвокат посміхнувся йому. «Ми її любимо,» сказав він. «Це кльово.» Бармен відійшов; на його обличчі читалася відраза.

«Чого ти?» сказав я. «Чорт забирай, хтось же ж має виконувати цю роботу.» Він глянув на мене і відвернувся.

«І поспіши з випивкою,» сказав мій адвокат. «Спрага мучить.» Він засміявся і відвів очі, коли бармен подивився на нього. «Тільки дві порції рому,» сказав він. «А мені зроби криваву Мері.» Бармен скривився, але наш друг з Джорджії не помітив цього. Він думав про сторонні речі. «Чорт, мені дійсно не подобаються ваші розповіді,» тихо мовив він. «Все, що відбуваєтьяс в Каліфорнії, рано чи пізно доходить і до нас. Більшою мірою, звісно, до Атланти, але я думаю, що позаду вже ті дні, коли ці прокляті тварюки були мирними. Раніше нам було достатньо просто тримати їх під наглядом. Вони так сильно не розходились…» Він стиснув плечима. «Але зараз, Господи, ніхто не може бути в безпеці. Вони розплодилися скрізь»

«Ти правий,» сказав мій адвокат. «Ми переконалися в цьому в Каліфорнії. Ти пам’ятаєш звідки взявся Менсон? Прямо з Долини Смерті. В нього там була ціла армія збоченців. Ми затримали лише кількох з них. Решта встигли утекти; просто розбіглися між дюнами, мов здоровенні ящірки… і всі голі-голісінькі, тільки зброя на поясах висить.» «Вони з’являться звідусіль вже скоро,» сказав я. «І сподіваюсь, ми будемо готові до їх появи.» Джорджціанець грюнув кулаком об стійку. «Ми ж не можемо просто замкнутися в будинках, як у темниці!» крикнув він. «Ми навіть не знаємо, що це за люди! Як можна їх впізнати?»

«Ніяк,» відповів мій адвокат. «Єдиний вихід – взяти бика за роги, найкращий захист – це напад!»

«Що ти хочеш сказати?» запитав він.

«Ти сам знаєш,» відповів мій адвокат. «Ми вже робили це раніше і цього разу впораємось, хай йому трясця.»

«Відрубаємо їхні погані голови,» сказав я. «Кожному. Саме так ми робимо в Каліфорнії.»

«Що?»

«Саме так,» сказав мій адвокат. «Це все, звісно, таємниця, але всі, кому не байдуже, підтримують нас.»

«Господи! Я й не думав, що у вас аж до такого дійшло!» вигукнув наш друг.

«Ми тримаємо все в секреті,» сказав я. «Це одна з тих речей, про які не розповідають на конференції. Тільки не за присутності преси.» Він погодився з нами. «Хай йому грець!» сказав він. «Ми ще такого ніколи не чули.»

«Добермани не говорять,» сказав я.

«Що?»

«Інколи просто набагато легше спустити повідки,» сказав адвокат.

«Вони відбиваються немов скажені, тому ми ловимо їх з собаками.»

«Боже всемогутній!» ми залишили його біля бару, він мішав лід у склянці з серйозним виразом обличчя. Він вагався чи розповідати це дружині, чи ні. «Їй ніколи не зрозуміти,» промимрив він. «Ви ж знаєте жінок.» Я кивнув. Мій адвокат уже проходив крізь ряд гральних автоматів до виходу. Я попрощався й застеріг його нікому не розповідати про те, ким він працює.

8. Задньопрохідна красуня… і нарешті серйозні перегони по Лас-Вегас Стріп

Десь близько півночі моєму адвокату захотілось кави. Він постійно блював поки ми їхали по Стріпу і тому правий бік Кита був повністю загиджений. Ми зупинилися на світлофорі біля «Сільвер Сліпер» навпроти великого синього Форда з оклахомськими номерами… в машині сиділи дві свиноподібні пари, напевно копи з Маскогі, котрі вирішили використати наркоконференцію для того, аби показати дружинам Вегас. Вони виглядали так, неначе щойно виграли в блекджек 38 баксів у казино Caesar’s Palace (Сізарс Пелейс), а тепер прямують до Цирку, щоб відсвяткувати… але раптово наштовхнулися на білий кадилак, вкритий блювотиню і з 300-фунтовим самоанцем, одягненим у жовту майку, всередині, котрий волав до них: «Гей ви там! Не хочете купити героїну?» Жодної відповіді. Жодної реакції. Їх попереджали про подібне лайно: просто ігноруйте це…

«Гей ви, білосракі!» верещав мій адвокат. «Я серйозно, хай йому грець! Я, блядь, хочу продати вам трохи чистого смеку!» Він висунувся з машини й потягнувся до них. Але йому ніхто не відповідав. Боковим зором я помітив обличчя типових представників американського середнього класу, котрі, заціпенівші від шоку, дивляться поперед себе.

Ми були в середньому ряді. Різкий лівий поворот дозволить вирватись вперед і швидко втекти за ріг. Я чекав, нервово постукуючи пальцями по керму…

Мій адвокат втрачав контроль над собою: «Дешевий героїн!» волав він. «Справжнісінький! Я не найобую! Хай йому грець, я знаю свій товар!» Він вдарив по борту машини, щоб приволікти їхню увагу… проте вони продовжували вперто ігнорувати нас.

«Я ветеран!» кричав мій адвокат. «Тільки-но повернувся з В’єтнаму. Це героїн, чуваки! Чистий героїн!» Раптово загорілося зелене світло і Форд стартонув, немов ракета. Я натиснув на газ і причепився до них приблизно через двісті ярдів, дивлячись у дзеркальце чи нема копів, поки мій адвокат продовжував горланити: «Блядь! Хуй! Героїн! Кров! Героїн! Єбать! Дешевий! Комуняка! Закинься по самі очі!» Ми наближались до «Цирку» на високій швидкості і оклахомська тачка почала повертати ліворуч, намагаючись звернути в провулок. Я також повернув і деякий час ми йшли ніздря в ніздрю. Він не збирався підрізати мене; в його очах читався страх.

Мужик на задньому сидінні вийшов з себе… він протягнувся через свою дружину і дико заверещав: «Ви брудні недоноски! Зупиніться і я вас приб’ю! Дідько б вас ухопив!» Здавалося він ось-ось перескочить у нашу машину, не тямлячи себе від люті. На щастя Форд був двох дверний, тож він не міг вибратись.

Ми під’їжджали до наступного світлофора, а Форд все ще намагався повернути вліво. Обидві машини мчали на повну. Я озирнувся й побачив, що ми залишили інші автомобілі далеко позаду; попереду був великий поворот направо. Тож я натиснув гальма, кидаючи адвоката на дошку приладів і підрізавши хвіст Форда, звернув у бічну вулицю. Різкий поворот через три дорожні смуги. Але, на щастя, мені це вдалося. Ми залишили Форд якраз на перехресті, куди його викинуло, коли він намагався зробити лівий поворот. Трохи вдачі і його заарештують за недбале керування.

Мій адвокат заливався реготом, коли ми в’їхали у вузьку вуличку за готелем «Desert Inn» (Дезерт Інн). «Господи Боже,» сказав він. «Ми змусили тих придурків понервувати. Той чувак з заднього сидіння намагався вкусити мене! Блядь, в нього на губах виступила піна.» Він торжественно махнув головою. «Мені треба було бризнути в нього газом… маніяк-психопат остаточно з’їхав з котушок… ніколи не знаєш, коли він вибухне.» Я направив Кита в поворот, який, здавалося, виводив з цього лабіринту, але замість того, щоб зробити поворот, він мало не перекинувся.

«Твою маму!» крикнув мій адвокат. «Увімкни, блядьнахуй, фари!» Він потягнувся до накриття… і раптом знов почав блювати, звісившись з вікна.

Я не хотів стишувати хід, поки не переконаюсь, що за нами ніхто не слідує, особливо той оклахомський Форд: ті люди були небезпечними, принаймні поки ще не заспокоїлись. Чи попередять вони поліцію про це неподобство? Мабуть що ні. Все сталося дуже швидко, за відсутності свідків, крім того вони були такими хорошими, що їм ніхто б і не повірив. Сама ідея того, що двоє героїнових бариг у білому Кадилаку ганяють Стріпом туди-сюди й чіпляються до незнайомців уже сама по собі видавалася абсурдною. Навіть Сонні Лістон ніколи так не виходив з себе.

Ми ще раз повернули і знову мало не перекинулись. Коуп де Вілль це не та машина, на якій можна робити різкі повороти у вузьких вуличках. В неї занадто легке керування… на відміну від Червоної Акули, котра поводилася просто чудово в подібних ситуаціях. Тож Кита час від часу кидало з боку в бік, приносячи нам блювотні сюрпризи.

Спершу я думав, що це через недокачані шини, тож я поїхав до найближчої станції «Тексако» і накачав їх до п’ятидесяти фунтів кожна, що схвилювало механіка, проте я його заспокоїв, сказавши, що це «експериментальні» шини.

Але збільшення ваги до п’ятдесяти фунтів не допомогло, тож я повернувся через кілька годин і попросив його збільшити до семидесяти п’яти. Він замотав головою. «Тільки не я,» сказав він, даючи мені шланг від насоса. «Це ваші шини. Тому робіть самі.»

«Чому?» запитав я. «Ви думаєте вони не витримають сімдесят п’ять?» Він кивнув і відійшов, спостерігаючи як я заходився крутитися біля машини. «Ви в біса праві,» сказав він. «Цим шинам треба двадцять вісім спереду і тридцять два ззаду. Чорт, п’ятдесят уже небезпечно, а сімдесят п’ять – це вже безумство. Вони вибухнуть!» Я похитав головою і продовжив накачувати шину. «Я ж вам сказав,» відповів я, «Ці шини розроблені «Сандоз Лебораторіз». Вони особливі. Їх можна розкачати й до сотні.»

«Боже милостивий!» вигукнув він. «Навіть не думайте робити цього.»

«Не сьогодні,» відповів я. «Я хочу подивитись як вони впораються на семи десяти п’яти.» Він пирснув. «Пане, та ви не доїдете навіть до найближчого повороту.»

«Це ми ще побачимо,» сказав я, переходячи до задніх коліс. Правда, я все ж нервував. Передні шини були натягнуті тугіше за барабан; на дотик вони були мов дерево. Але яка різниця? Подумав я. Що з того, якщо вони вибухнуть? Не так часто видається можливість поекспериментувати з новеньким Кадилаком на 80-доларових шинах. Єдине, що я знав, так це те, що він почне повертати як Лотус Елан. Ну а якщо ні, то все, що мені треба буде зробити, так це подзвонити у VIP-агеннтство і замовити ще один… можна навіть пригрозити їм судом, тому що всі чотири шини вибухнули під час руху. Попросити Ельдорадо з чотирма Мішлен X. Розплатитися карткою… записати на рахунок «Сент луїс браунс».

Як виявилося, Кит поводив себе досить непогано з підвищеним тиском у шинах. Правда, поїздка виявилась трошки жорсткуватою; я відчував кожен камінчик на трасі, так неначе я їхав на роликах по гравію… зате він почав круто повертати, відчуття було таке, наче мчиш мотоциклом на максимальній швидкості під час зливи: трішки замешкався і БЕМЦЬ, ти вже пролітаєш на фоні вечірнього неба тримаючи в руках власну голову.

***

Десь за півгодини після наших перегон ми заїхали до цілодобової забігайлівки на тонопському шосе, наркоманському гето, котре називалось Північним Лас-Вегасом. Взагалі-то це місце заходиться за межами міста, тому там не діє влада Вегасу. Північний Вегас – це те місце, куди ти потрапляєш після того, як тебе неодноразово наїбали на Стріпі й тебе вже не чекають навіть у найдешевших закладах біля Казино Центру.

Це відповідь Невади східному Сент-Луїсу – нетрі та кладовище, остання зупинка перед остаточним засланням до Ілі чи Вінемаки. Північний Вегас – це те місце, куди переїжджають шльондри після тридцяти і колишні гангстери, котрі розуміють, що вони вже не придатні для ведення великого бізнесу… або сутенери, котрі заборгували в «Сендз»… або представники соціальних низів. Це може бути хто завгодно – від алкоголіків до джанкі, ті, кому вже неможливо впасти нижче.

Великі готелі й казино прикладають всі зусилля тільки щоб товстосуми не мали жодних проблем з «покидьками». В таких місцях як «Сізарс Пелейс» працює посилена охорона. Близько третини відвідувачів у залі являються або підставними, або агентами під прикриттям. З кишеньковими злодіями і п’яницями на переповнених парковках працюють спеціальні громили зі служби безпеки, котрі надають їм інформацію про вартість стоматологічних послуг і вчать заробляти на життя з поламаними руками.

«Верхівка» Вегаса, мабуть, є найбільш закритим суспільством на захід від Сицилії – і їй абсолютно байдуже, в поняттях класового суспільства, хто на Вершині – Лакі Лучіано чи Говард Х’юз. В цій системі, де Том Джонс заробляє 75 000 доларів на тиждень за два шоу в «Сізерс Пелейс», охорона палацу сумлінно виконує свою роботу і їй плювати, хто підписує їхні чеки. Така золота жила, як Вегас, утримує власну армію, як і будь-яка інша грошова оаза. Всі зусилля крутяться навколо вищих прошарків з грошима і владою… а великі гроші у Вегасі завжди асоціюються з Силою для їх захисту.

Тож, якщо ти потрапляєш в чорні списку на Стріпі, не важливо за що, ти або забираєшся з міста, або ж відправляєшся гнити в дешеві, пошарпані нетрі Північного Вегаса… до малолітніх бандюків, шльондр, додманів та інших невдах. Північний Вегас це, наприклад, місце, де можна купити героїн ще до півночі без будь-якої загрози.

Але, якщо тобі потрібен кокаїн і ти маєш гроші й знаєш потрібні слова, можна залишитися на Стріпі й просто підійти до будь-якої шльондри й отримати те, що потрібно.

Тільки й усього. Але ми не підходили під шаблон. Як виправдати те, що ти роз’їжджаєш Вегасом у білому Кадилаку, напакованим наркотиками і не знаєш з чим їх мішати? Філморівська стратегія тут не діє. Люди типу Сінатри та Діна Мартіна все ще вважаються тут авангардом. Місцева «підпільна газета» - «Лас-Вегас фрі прес» – це всього лиш обачне відлуння «Піплз Ворлд» чи «Нешнл Гардіан».

Тиждень в Лас-Вегасі подібний до падіння в часову прірву, повернення у пізні п’ятдесяті. Це стає зрозуміло, коли бачиш людей, що приїздять сюди – Великі Транжири з таких місць, як Денвер чи Даллас. Так само як і національний з’їзд Елкс Клабу (неграм участь заборонена) і загальні збори вівчарів Заходу. Ці люди просто божеволіють від вигляду старої шльондри, що роздягається майже до гола і витанцьовує на маленькій сцені під звуки «September Song» у виконанні дюжини 50-річних наркоманів.

Було вже близько третьої, коли ми заїхали на стоянку кафе «Норс Вегас дінер». Я шукав випуск «Лос-Анджелес Таймз», хотів дізнатись новини із зовнішнього світу, але одного погляду на стелаж з газетами вистачило для того, щоб зрозуміти, що це невдала ідея. Північному Вегасу не потрібна «Таймз». Жодних новин – це гарна новина.

«В жопу газети,» сказав мій адвокат. «Нам зараз треба кава.» Я погодивсся, але все ж захопив випуск «Вегас Сан». Правда, це був вчорашній випуск, але мені було байдуже. Я просто не міг навіть уявити, як можна заходити до кав’ярні, не маючи з собою газети. Там завжди був спортивний розділ; можна подивитись результати бейсбольних ігор і почитати навколофутбольні чутки: «Барт Стагг був побитий невідомими в чикагському кафе; «Пекерз» починають трансфер»… «Немез залишає «Джетс» заради кар’єри губернатора Алабами»… і стаття на 46 сторінці про нове відкриття – Харісона Фаєра з університету Гремблінг, котрий спокійно пробігає сотню з вагою 344 фунти і продовжує рости.

«Це багатообіцяючий гравець,» каже тренер. «Вчора перед тренуванням він голими руками розбив автобус, а ввечері до цього – вагон метро. Він природньо виглядає на екрані. У мене зазвичай немає улюбленців, але, здається мені доведеться потіснитисязаради нього.» Дійсно. На телебаченні завжди є місце для хлопця, який вміє товкти пики… Але небагато з них зібралося сьогодні в кв’ярні «Норс Стар». Зате були місця для нас, це була вдача, так як ми з’їли ще по дві таблетки мескаліну по дорозі й нас якраз почало накривати.

Мій адвокат вже не блював і виглядав ціком здоровим. Він замовив каву тоном чоловіка, що давно вже звик до швидкого обслуговування. Офіціантка виглядала немов шльондра, що нарешті знайшла своє місце в житті. Очевидно, що вона була власницею цього закладу, вона окинула нас осудливим поглядом, коли ми сіли на стільці.

Я не звернув на це уваги. Кафе «Норс Стар» виглядало тихою гаванню після шторму, що ми пережили. В нашій роботі є речі, вдарившись в які розумієш, що вони насправді складніші, ніж здаються. Деталі тут не грають ролі. Все, що знаєш напевно, це те, що твій мозок почиає вловлювати погані вібрації, коли підходиш до вхідних дверей. Знаєш, що станеться щось дике й ненормальне; і станеться воно з тобою.

Проте в атмосфері «Норс Стар» не було нічого такого, що змусило б мене насторожитись. Офіціантка була пасивно ворожою, але я вже звик до цього. Це була велика жінка. Не товста, просто велика, з довгими м’язистими руками і щелепою боксера. Вицвівша карикатура на Джейн Расел: велика голова з темним волоссям, обличчя, розділене багряною смугою губної помади і великі безформні груди, котрі, напевно, були гарними двадцять років тому, коли вона могла бути однією з Мам Ангелів пекла в Берду… але зараз на ній був гігантський рожевий бюстгалтер, що, немов бинт, проглядав крізь її уніформу.

Можливо вона була заміжньою, але мені не хотілось дізнатись це напевно. Все, що мені було потрібно від неї, це чашка кави і 29-центовий гамбургер з солоними огірками і цибулею. Жодних суперечок чи просто балачок – просто відпочити і розслабитись. Насправді, я навіть не був голодним.

У мого адвоката не було з собою газети чи ще чогось, щоб відволіктись. Тож він вирячився на офіціантку, не маючи більше чого робити. Вона приймала наші замовлення, немов робот, коли він пробив її ступор вимогою «двох склянок води з льодом.» Мій адвокат випив свою одним ковтком і попросив ще. Я помітив, що офіціантка була напружена.

До дідька, подумалось мені. Я якраз був на сторінці з анекдотами.

Через десять хвилин, коли вона принесла гамбургери, я побачив, як мій адвокат простягнув їй серветку з якимось написом. Він зробив це звичайним жестом, без жодних емоцій на обличчі. Але вібрації підказували мені, що нашому спокоєві прийшов кінець.

«Що там було?» запитав я в нього.

Він знизав плечима, підступно посміхаючись і дивлячись на офіціантку, яка стояла в іншому кінці прилавка спиною до нас і розгортала серветку. Нарешті вона ровернулась і вирячилась на нас… потім різко підійшла і тицьнула записку в пику моєму адвокату.

«Це що таке?» гримнула вона.

«Серветка,» відповів мій адвокат.

На якийсь момент запала зловісна тиша, потім вона почала кричати: «Не забивай мені баки! Я знаю, що це таке! Ти сраний жирний сутенер!» Мій адвокат підняв серветку, глянув на те, що він написав, потім поклав її на прилавок. «Це ім’я коня, який у мене колись був,» спокійно мовив він. «Чому ти нервуєш?»

«Ах ти ж сучийсину!» Заверещала вона. «На мене й так виливають тут купу лайна, але я не дозволю якомусь чорнозадому виродку принижувати мене!» Господи! Подумав я. Що відбувається? Я нервово стежив за її руками, сподіваючись, що вона не схопить нічого важкого й гострого. Я підняв серветку і подивився, що той придурок написав там: «Заднепрохідна красуня?» Знак питання був виділений.

Тітка продовжувала верещати: «Платіть і котіться звідси! Чи ви хочете, щоб я викликала копів?» Я дістав гаманець, але мій адвокат був уже на ногах і пильно дивився на неї… потім засунув руку за пазуху і раптово витягнув Гербер Міні Магнум, ніж з гострим срібним лезом, офіціантка відразу ж все зрозуміла.

Вона заклякла: її погляд прикипів до леза. Мій адвокат, не зводячи з неї очей, пройшов до телефона-автомата і зняв слухавку. Він відрізав її, потім повернувся з нею на своє місце.

Офіціантка не ворушилась. Я остовпів від шоку, не будучи в спромозі нічого зробити.

«Скільки кошутує той лимонний пиріг?» голос мого адвоката був спокійний, немов він щойно зайшов і обирав замовлення.

«Тридцять п’ять центів!» Випалила офіціантка. Вона нічого не бачила від страху, але мозок працював на рівні рефлексів. Мій адвокат засміявся. «Я маю на увазі весь пиріг,» сказав він.

Вона видала стогін.

Мій адвокат поклав рахунок на прилавок. «Будемо вважати, п’ять доларів,» сказав він. «Добре?» Вона кивнула, все ще паралізована, і подивилася на мого адвоката, як він дістає пиріг з вітрини. Я приготувався йти.

Офіціантка була в стані шоку. Вигляд ножа, вихопленого в розпал сварки, очевидно пробудив погані спогади. Скляний погляд її очей казав про те, що її горлянка вже знайома з лезом. Коли ми пішли, вона все ще була в німому заціпенінні.

9. Зрив на бульварі Парадиз.

ПРИМІТКА РЕДАКТОРА: З цього моменту оповіді доктор Дюк остаточно з’їхав з котушок; записи настільки заплутані, що нам довелось шукати оригінальний магнітофонний запис і занотовувати його зміст. Ми не намагалися щось змінити в цій частині, а доктор Дюк взагалі відмовився читати це. Був тільки один шанс знайти його. Єдиний зв’язок з ним був через телефон-автомат десь на трасі 61, тому всі спроби знайти Дюка завершилися невдачею. Керуючись інтересами журналістскьої компетентності, ми друкуємо цю частину такою, як вона є в на плівці – одному з багатьох диктофонних записів Дюка, які він вів паралельно з рукописом з метою збереження об’єктивності. Згідно з ним, цей розділ слідує за епізодом у кафе в Північному Вегасі, в якому брали участь Дюк, його адвокат і офіціантка. Події наступного епізоду засновані на відчутті, котре розділяють Дюк та його адвокат, що Американська мрія повинна бути десь за межами нудної Конференції окружних прокурорів.

Дія починається десь на північному сході від Лас-Вегаса – в Білому Киті, що їде по Передайз Роуд…

Адвокат: Зправа знаходиться Боулдер-Сіті. Це таке містечко?

Дюк: Так.

Адвокат: Поїхали в Боулдер-Сіті.

Дюк: Добре. Давай вип’ємо десь кави.

Адвокат: Давай тут, «Тако від Террі». Я б не відмовився від тако. П’ять штук на долар.

Дюк: Звучить жахливо. Я б краще пошукав місце, де один тако коштує 50 центів.

Адвокат: Ні… це може бути нашим останнім шансом покуштувати тако.

Дюк: Мені треба випити кави.

Адвокат: Я хочу тако.

Дюк: П’ять штук на долар, це ж як… п’ять гамбургерів на долар.

Адвокат: Ні… не суди про тако тільки за ціною.

Дюк: Думаєш ти зможеш домовитись?

Адвокат: Я зможу. Гамбургер коштує 29 центів. Тако по 29 центів. Тут все дешево, от і все.

Дюк: Іди поговори з ними.

[Нерозбірливі звуки – ред.]

Адвокат: …Здрастуйте.

Офіціантка: Чим можу допомогти?

Адвокат: Ви продаєте тако? Це мексиканські тако чи звичайні? Тобто, ви кладете туди чілі й тому подібне?

Офіціантка: Ми додаємо до них сир і салат, ну і різні соуси.

Адвокат: Мені цікаво чи ви гарантуєте, що це справжні мексиканські тако?

Офіціантка: …Ну я не знаю. Агов, Лу, у нас справжні мексиканські тако?

Голос жінки з кухні: Що?

Офіціантка: Справжні мекстканські тако.

Лу: У нас є тако. Я не знаю наскільки вони мексиканські.

Адвокат: Зрозуміло, просто я хочу переконатись, що отримую саме те, за що плачу. П’ять штук на долар? Я візьму п’ять.

Дюк: Тако бургер, що це таке?

[Звук проїжджаючої повз вантажівки – ред.]

Адвокат: Це гамбургер з тако посередині.

Дюк: Тако в булочці.

Адвокат: Мені здається, що ваші тако це просто гамбургери, але в булці.

Офіціантка: Я не знаю.

Адвокат: Ви недавно тут працюєте?

Офіціантка: Сьогодні перший день.

Адвокат: Я так і подумав, адже раніше я вас тут не бачив. Ви навчаєтесь в школі десь поблизу?

Офіціантка: Ні, я не вчуся в школі.

Дюк: А чому? Ви хворієте?

Адвокат: Не зважайте. Ми прийшли за тако.

[Пауза.]

Адвокат: Як твій адвокат, раджу тобі взяти чілібургер, гамбургер з чілі.

Дюк: Він занадто гострий для мене.

Адвокат: Тоді раджу тобі спробувати тако бургер.

Дюк: …в тако є м’ясо. Я візьму. І каву. Прямо зараз. Я можу пити її поки чекаю.

Офіціантка: Це все, один тако бургер?

Дюк: Ну я спробую його і може візьму два.

Адвокат: У вас блакитні чи зелені очі?

Офіціантка: Пардон?

Адвокат: Блакитні чи зелені?

Офіціантка: Вони міняють колір.

Адвокат: Як ящірка?

Офіціантка: Як у кішки.

Адвокат: Ні, ящірка змінює колір шкіри…

Офіціантка: Будете щось пити?

Адвокат: Пиво. У мене є пиво в машині. Тонни пива. Заднє сидіння просто завалене ним.

Дюк: не люблю змішувати кокоси з пивом і шинкою – давай розтовчемо їх… прямо посеред дороги… до Боулдер-Сіті ще далеко?

Офіціантка: Боулдер-Сіті? Бажаєте цукру?

Дюк: Так.

Адвокат: Ми ж вже у Боулдер-Сіті? Чи дуже близько до нього?

Дюк: Я не знаю.

Офіціантка: Це тут. Там на знаку написано «Боулдер-Сіті». Ви не з Невади?

Адвокат: Ні. Ми тут раніше не бували. Ми подорожуємо.

Офіціантка: Вам прямо по цій дорозі.

Адвокат: У Боулдер-Сіті щось відбувається?

Офіціантка: Не питайте в мене. Я не знаю…

Адвокат: Якісь гральні заклади?

Офіціантка: Я не знаю, це просто ммаленьке містечко.

Дюк: А де тут казино?

Офіціантка: Я не знаю.

Адвокат: Зачекайте, а ви взагалі звідки?

Офіціантка: З Нью-Йорка.

Адвокат: І ви тут всього день.

Офіціантка: Ні, я вже тут довгенько.

Авдвокат: А куди ви тут ходите? Ну, наприклад, якщо хочеться поплавати чи щось таке?

Офіціантка: До себе на заднє подвір’я.

Адвокат: Скажете адресу?

Офіціантка: Ееем, їдьте… ой… басейн ще ж не відкрили.

Адвокат: Дозвольте вам пояснити, я постараюсь коротко. Ми шукаємо Американську мрію і нам сказали, що вона знаходиться десь тут… Ми шукаємо її, тому що нас прислали сюди з Сан-Франциско, щоб знайти її. Саме тому нам видали білий Кадилак, сподіваючись, що так у нас буде більше шансів…

Офіціантка: Агов, Лу, ти знаєш де Американська мрія?

Адвокат (до Дюка): Вона питає у кухаря чи він знає де Американська мрія.

Офіціантка: П’ять тако, один тако бургер. А ви знаєте де Американська мрія?

Адвокат: Ні, ми не знаємо, нас прислали сюди з Сан-Франциско, щоб знайти її і написати про неї в журналі.

Лу: А, ви маєте на увазі місце.

Адвокат: Так, місце під назвою Американська мрія.

Лу: Це та стара психлікарня?

Офіціантка: Напевно.

Адвокат: Стара психлікарня?

Лу: Так стара лікарня. Це на шосе Передайз. Ви це серйозно?

Адвокат: Звісно ж ні, погляньте на ту машину, хіба я виглядаю як її власник?

Лу: Це може бути вона? Її перетворили на дискотеку…

Адвокат: Напевно це вона.

Офіціантка: Вона знаходиться на Передайз і що?

Лу: Рос Ален був її власником. Чи він і досі нею володіє?

Дюк: Не знаю.

Адвокат: Все що нам сказали, так це, їхати допоки не знайдемо Американську мрію. Взяти цей білий Кадилак і шукати Американську мрію. Вона знаходиться десь в районі Лас-Вегасу.

Лу: Це певно та стара…

Адвокат: …і написати дурнувату статтю, але знаєте, нам непогано за це платять.

Лу: Вам треба її сфотографувати чи…

Адвокат: Ні, жодних знімків.

Лу: …чи хтось просто відправив вас шукати вітра в полі?

Адвокат: Щось типу того, але ми налаштовані серйозно.

Лу: Тоді вам туди, правда там ошиваються тільки наркомани та їхні дилери, більш нікого.

Адвокат: Напевно нам туди. Вони працюють тільки вночі чи відкриті цілодобово…

Лу: Дорогенький, вони працюють постійно. Але це не казино.

Адвокат: А що це за місце?

Лу: Це на Передайз, стара психушка на Передайз.

Адвокат: Це місце так і називається, Стара психушка?

Лу: Ні, вона так називалась колись, але хтось викупив її… але я не чула нічого про Американську мрію чи щось таке… це місце для психів, де збираються наркомани.

Адвокат: Місце для психів? Ви маєте на увазі психіатричну клініку?

Лу: Ні, любий, там збираються наркомани і бариги. Це місце, що псує дітей… але воно не називається, як ви кажете, Американською мрією.

Адвокат: Ви не знаєте як воно може називатись? Або хоча б де воно знаходиться?

Лу: Якраз між Передайз та Істерн.

Офіціантка: Але ж Передайз та Істерн ідуть паралельно.

Лу: Так, але я завжди з’їжджаю з Істерна і їду на Передйз.

Офіціантка: Так, я знаю, але в такому разі ти виїдеш на бульвар Парадиз біля «Фламінго». Я думаю, хтось дав тобі…

Адвокат: Ми зупинилися у «Фламінго». Я думаю, що це саме те місце, про яке ви говорите.

Лу: Це не місце для туристів.

Адвокат: Саме тому вони й прислали мене. Ось письменник: я його охоронець. Всяке може статись…

Лу: Вони там усі придурки… ті дітлахи – придурки.

Адвокат: Нічого, все ОК.

Офіціантка: Так, у них там свої закони.

Дюк: Цілодобове насилля? Ви про нього говорите?

Лу: Саме так. Тепер вже у «Фламінго»… Нажаль, я не можу показати вам дістатись туди; краще розповім. Он там на першій заправці знаходиться «Тропікана», повернете праворуч.

Адвокат: «Тропікана» зправа.

Лу: Перша заправка це «Тропікана». Поверніть праворуч біля неї і їдьте прямо… вправо біля «Тропікани», направо від Передайзу і побачите велику чорну будівлю, вона виглядає досить дивно.

Адвокат: Праворуч на «Тропікані», праворуч на Передайз, чорна будівля…

Лу: На будівлі буде табличка «Психіатрична клініка», але вони все там поміняли.

Адвокат: Добре, це близько.

Лу: Це все, що я можу для вас зробити, любий… Насправді я навіть не знаю чи це вона. Але схоже на те. Здається ви їдете в правильному напрямку.

Адвокат: Добре. Ви найзрозуміліше пояснили нам, а то ми вже два дні питаємо у людей.

Лу: …я можу подзвонити і точно все дізнатись.

Адвокат: Можете?

Лу: Звісно, я подзвоню Алену і запитаю у нього.

Адвокат: Я був би дуже вдячним.

Офіціантка: Коли доїдете до «Тропікани», знайте, що це не перша станція, а друга.

Лу: Там є велика табличка, на якій аписано «проспект Тропікана». Поверніть праворуч, а коли доїдете до Передайз, ще раз направо.

Адвокат: ОК. Велика чорна будівля, направо від Передайз: цілодобове насилля, наркотики.

Офіціантка: Дивіться, ось це «Тропікана», а це шосе Боулдер, яке іде ось так.

Дюк: Це доволі дальнє містечко.

Офіціантка: Десь тут починається Передайз. Ось він. Так, а ми зараз ось тут. Бачите, ось шосе Боулдер… і «Тропікана».

Лу: Ні це не вона, тамошній бармен також ще той придурок…

Адвокат: Дякую.

Лу: Ви не пошкодуєте, що зупинилися тут, хлопці.

Дюк: Тільки якщо знайдемо те, що нам треба.

Адвокат: Тільки якщо напишемо і здамо статтю.

Офіціантка: Чому б вам не зайти в середину і не сісти?

Дюк: Ми намагаємось проводити на сонці побільше часу.

Адвокат: Вона зараз подзвонить і запитає де це точно.

Дюк: О. В такому разі, давай зайдемо.

ПРИМІТКА РЕДАКТОРА(продовж.): Касети з подальшими записами було неможливо прослухати через те, що вони були залиті якоюсь рідиною. Втім, крізь сторонні шуми все ж вдається зрозуміти, що через дві години доктор Дюк та його адвокат нарешті дісталися місця під назвою «Стара психушка» - великої обгорілої бетонної будівлі, оточену високими бур’янами. Власник заправки через дорогу сказав, що це місце «згоріло ще три роки тому.»

10. Напряг в аеропорті… Огидні перуанські спогади… «Ні! Вже занадто пізно! Навіть не намагайся!»

Мій адвокат поїхав на світанку. Ми мало не прогавили перший рейс до ЛА, тому що я не міг знайти аеропорт. Там було менше, ніж півгодини їзди від готелю. Принаймні, я був певен цього. Тож ми виїхали з «Фламінго» якраз о сьомій тридцять… але ми чомусь пропустили поворот біля «Тропікани». Ми так і їхали по дорозі, що йшла паралельно шляху в аеропорт, але з протилежного кінця до терміналу… і ніяк не можна було потрапити туди не порушуючи закону.

«Чорт забирай! Ми заблукали!» Кричав мій адвокат. «Що ми робимо тут, на цій триклятій дорозі? Аеропорт же ж там!» Він показав у напрямку аеропорту.

«Не хвилюйся,» відповів я. «Я ще ніколи не запізнювався на літак.» Я усміхнувся спогадам, що найшли на мене. «За вийнятком одного разу в Перу,» додав я. «Я вже майже залишив країну, був на митниці, але повернувся до бару, щоб поговорити з одним болівійським кокаїновим дилером… і раптом почув, як заводяться великі двигуни 707-го, тож щодуху помчав туди, але двері знаходились якраз за двигунами і трап уже прибрали. Чорт, ті турбіни засмажили б мене, мов котлету… але мені було байдуже: я відчайдушно намагався потрапити на борт.

Копи з аеропорту побачили як я біжу і закрили ворота. Я мчав, немов скажений, прямісінько на них. Якийсь чувак кричав мені: ’’Ні! Вже занадто пізно! Навіть не намагайся!’’

Я побачив, що копи чекають на мене, тож зупинився, вдаючи, ніби передумав… але, побачивши, що вони розслабились, я знову зірвався і спробував пробігти повз тих падлюк.» Я засміявся. «Боже, це виглядало так, ніби я біг прямо в шафу, повну ящірок-ядозубів^[14]. Все, що я пам’ятаю, так це те, як за мною гналося п’ять чи шість копів і хтось кричав: ’’Ні! Ні! Це самогубство! Зупиніть божевільного грінго!’’ Я прийшов до тями через дві години у барі в центрі Ліми. Вони поклали мене в кабінці. Мій багаж лежав біля мене. Ніхто навіть не відкрив його… тож я пішов до себе, щоб виспатись і наступного дня вилетів з першим рейсом.» Мій адвокат майже не слухав. «Послухай,» сказав він, «мені було б цікаво почути про твої пригоди в Перу, але тільки не зараз. Єдине, чого я хочу зараз, так це якось проїхати через цю кляту дорогу.» Ми мчали з шаленою швидкістю. Я видивлявся якийсь переїзд чи провулок, щоб звернути до терміналів. Ми проїхали вже п’ять миль від останнього світлофора, тому не мали часу, щоб повернутись до нього.

Був тільки один вихід з цієї ситуації. Я натиснув на гальма і погнав Кита прямісінько у рів, що розділяв траси. Канава була заглибокою для того, щоб їхати прямо, тому я поставив машину під кутом. Кит мало не перекинувся, але ми все ж виїхали на протилежний бік і потрапили на трасу. На щастя, вона була пустою. Коли ми виїжджали з рову, ніс машини був піднятий високо вгору, немов це був гідроплан… потім ми проскочили дорогу і погнали прямо в кактусові зарості на іншому боці. Пам’ятаю як ми проїхали крізь загорожу, протягнувши її за собою ще кілька ярдів, і втратили керування на злітній смузі… ми їхали зі швидкістю 60 миль, це було схоже на спринтерський забіг до терміналу.

Єдине, що мене турбувало, так це небезпека бути розчавленим, як тарган літаком DC-8, якого б ми не змогли побачити, так як він заходив би на посадку позаду нас. Було цікаво, чи нас видно з вишки. Напевно що так, тому для чого хвилюватись? Я втиснув педаль в підлогу. Не було сенсу розвертатись в той момент.

Мій адвокат вчепився в панель приладів обома руками. Я поглянув на нього і прочитав страх у його очах. Він був блідий і я розумів, що він не дуже радів такому перебігу подій – промчати через шосе, потім поле кактусів, потім ще одне шосе – я знав, що він прекрасно розуміє ситуацію: ми остаточно вийшли за межі здорового глузду; це було зроблено, зараз нам треба було потрапити на інший бік.

Я поглянув на годинник і побачив, що в нашому розпорядженні було три хвилини і п’ятнадцять секунд до вильоту. «Купа часу,» сказав я. «Збирай речі. Я висаджу тебе якраз біля літака.» Я вже бачив великий червоний, зі срібними вставками, літак за 1000 ярдів попереду… ми якраз пролітали по гладенькому асфальту посадочної смуги.

«Ні!» закричав він. «Я не можу вийти! Вони розіпнуть мене. Мені доведеться взяти провину на себе!»

«Це смішно,» відповів я. «Просто скажи, що ти ловив машину до аеропорту і я згодився підкинути тебе. Ти вперше мене бачиш. Чорт, в кінці-кінців, у цьому місті повно білих кадилаків… тим паче, що я прошмигну так швидко, що ніхто не встигне розгледіти номер.» Ми наближались до літака. Я вже бачив пасажирів, але ніхто не помічав нас… хоча з того боку, звідки ми мчали, машини зазвичай не їздили. «Ти готовий?» запитав я.

«Чому б і ні? Але, заради Бога, давай зробимо це швидко!» Він глянув на місце посадки, потім додав: «Туди!» сказав він. «Висади мене за тим великим фургоном. Просто зупинись там і я вистрибну, поки вони мене не бачать, а ти зможеш непомітно вшитися.» Я кивнув. Все було в порядку. Нас ніхто не переслідував. Я подумав про те, що такі речі, напевно, постійно стаються у Вегасі, спізнілі пасажири відчайдушно мчать через злітну смугу, з машин вистрибують скажені самоанці з дивними сумками, в останні секунди добігають до літака, а потім горланять на схід сонця.

Може й так, подумалось мені. Може це й нормальне явище в цьому місті. Я заїхав за фургон і натиснув на гальма для того, щоб мій адвокат зумів вистрибнути. «Не слухай тих свиней,» сказав я. «Пам’ятай, якщо потрапиш у халепу, завжди можей надіслати телеграму Правильним Людям.» Він усміхнувся. «Так… Пояснити моє Становище,» відповів він. «Якийсь мудак навіть написав про це вірш. Гарна порада, коли в тебе лайно замість мізків.» Він помахав мені.

«Правильно,» сказав я від’їжджаючи. Я помітив дірку в огорожі й попрямував до неї. Мене ніхто не переслідував. Я не міг зрозуміти чому. Я поглянув у дзеркало і побачив як мій адвокат підіймається трапом, жодних ознак боротьби… я виїхав через ворота і влився в ранковий трафік шосе Передайз.

Я швидко звернув праворуч на Расел, а потім ліворуч на Меріленд… і проїхав непоміченим повз кампус університету Лас-Вегасу… жодного напруження на цих обличчях; я зупинився на червоне світло і на хвильку розгубився, так як мене засліпив блиск плоті на переході: довгі ноги, рожеві міні-спідниці, стиглі молоді соски, блузки без рукавів, довге біляве волосся, рожеві губи і блакитні очі – всі показники небезпечно невинної культури.

Я хотів під’їхати і почати заливати: «Агов, Крихітко, давай розважимось удвох. Застрибуй у цей кадилак і ми помчимо до мого номеру у «Фламінго», закинемось ефіром і відірвемося, немов дикі тварини у моєму власному басейні у формі нирки…» Звісно ж, подумав я. Але я був уже далеко і повертав ліворуч до Фламінго Роуд. Назад до готелю, збирати речі. Були всі підстави вважати, що я в халепі, що я вичерпав свій кредит удачі. Я порушив усі правила, якими живе Вегас – дратував місцевих, ображав туристів, поводився просто жахливо.

Єдиною моєю надією було те, що ми натворили вже стільки всього, що ніхто навіть не повірить у це. Особливо, зважаючи на те, що ми були записані як учасники Поліцейської Конференції. Коли починаєш дебоширити в цьому місті, то вже хочеш робити це по повній. Не витрачати часу на всілякі дурниці. А пускатися у всі тяжкі. Творити справжній кримінал.

Ментальність Лас-Вегасу настільки атавістична, що навіть найтяжчий злочин часто не помічають. Один мій сусід нещодавно провів тиждень у вегаській в’язниці за «бродяжництво». Йому близько двадцяти років: довге волосся, джинсова куртка, рюкзак – чесний бродяга, справжня Людина Дороги. Абсолютно безпечний; він просто подорожував країною в пошуках чогось, що ми забули в шістдесятих, щось на кшталт першої мандрівки Боба Цимермана.

На шляху з Чікаго до Л.А. йому захотілось побачити, що собою являє Вегас. Він просто прогулювався, розглядаючи Стріп… неспішно, а куди поспішати? Він стояв на розі вулиці біля «Цирку» і дивився на кольоровий фонтан, коли під’їхала патрульна машина.

Бах. Прямісінько до в’язниці. Жодних дзвінків, адвоката чи внесення застави. «Вони посадили мене в машину і повезли у відділок.» розповідав він. «Вони завели мене у велику кімнату, повну людей, зняли весь одяг і записали. Я стояв біля великого столу, висотою десь у шість футів, за яким сидів коп і дивився на мене з виглядом середньовічного судді.

В кімнаті було багато людей. Десь із дюжину ув’язнених; вдвічі більше копів і близько десяти жінок-поліцейських. Потрібно було вийти на середину кімнати, вийняти все з кишень, покласти на стіл, а потім роздягтись до гола на очах у всіх.

У мене було тільки двадцять баксів, а сума застави складала двадцять п’ять, тож вони посадили мене на лавку до тих, хто відправлявся у в’язницю. Ніхто навіть не говорив зі мною. Цей процес нагадував конвеєр.

Двоє хлопців за мною були з довгим волоссям. Кислотники. Їх також взяли за бродяжництво. Але коли вони почали спорожнювати свої кишені, всі в кімнаті охнули. Вони мали 130 000 баксів на двох, в основному великими купюрами. Копи не могли повірити своїм очам. Ці хлопці просто продовжували діставати гроші з кишень і викладати їх на стіл, обоє голі, сутулі й мовчазні.

Копи просто сказилися, коли побачили стільки грошей. Вони почали перешіптувалися; чорт, у них не було підстав, щоб утримувати цих хлопців за ’бродяжництво’.» Він засміявся. «Тож вони повісили на них «приховування доходів.» Всіх нас забрали до в’язниці, а ці двоє були справжніми психами. Звісно ж, вони були дилерами, а всі запаси зберігали у своїй кімнаті в готелі, тож їм треба було вибратися ще до того, як копи дізнаються де вони зупинились.

Вони запропонували одному з охоронців сотню баксів, щоб він знайшов їм найкращого адвоката в місті… і вже за двадцять хвилин він був там, бурмочучи щось про оскарження рішення в суді та подібні штуки… чорт, я спробував поговорити з ним, та цей чувак був таким вузьколобим. Я сказав йому, що я зможу внести заставу і навіть заплатити йому, якщо вони дозволять мені подзвонити своєму батькові в Чікаго, але він був занадто зайнятий клопотаннями про циї двох чуваків.

Приблизно за дві години він повернувся у супроводі охоронця і сказав ’Ходімо’. Їх випустили. Один з них сказав мені, поки вони чекали, що це коштуватиме їм 30 000 доларів… і я думаю так і було, але якого дідька? Вони ще дешево відмазались, беручи до уваги те, що могло б статися якби вони не додумались до цього.

Нарешті мені дозволили надіслати телеграму своєму старому і він переслав мені 125 баксів… але на це пішло сім чи вісім днів. Я не впевнений як довго там сидів, тому що там не було вікон і нас годували кожні дванадцять годин… Коли не бачиш сонця, втрачаєш лік часу. В кожній великій камері, з мисокю посередині, сиділо сімдесят п’ять чоловік. Вони видають тобі постіль і можеш спати де тобі захочеться. В моїй камері був чувак, що сидів там уже тридцять років за пограбування заправки.

Коли ж мене нарешті випустили, коп за столом взяв ще двадцять п’ять баксів з грошей, що прислав мені батько, мотивуючи це тим, що це штраф за бродяжництво. Що я міг сказати? Він просто взяв їх. Потім він повернув мені 75$ і сказав, що на мене чекає таксі, щоб відвезти до аеропорту… а коли я сів у машину водій сказав: ’Ми їдемо без зупинок, друже, тому не рипайся поки ми не доїхали до терміналу.’ Я не поворухнув жодним м’язом. Він би пристрелив мене. Я був упевнений. Я пішов прямо до літака і не промовив жодного слова аж поки не переконався, що ми залищили Неваду. Це те місце, куди я більше ніколи не повернусь.»

11. Обман? Пограбування? Згвалтування?.. Жорстка зустріч з Еліс з обслуги номерів

Я згадував цю історію поки заводив Кита на стоянку готелю «Фламінго». П’ятдесят баксів і тиждень в тюрмі за те, що стояв на розі з дивним виглядом…

Боже, яке ж страшне покарання вони вигадають для мене? Я перебирав у голові все, що ми накоїли, але загалом, з юридичної точки зору, наші вчинки були не такими вже й страшними: Згвалтування? Це стовідсотково відпадало. Я навіть ніколи нікого не домагався, максимум – покласти руку на коліно. Обман? Грабунок? Я завжди можу все владнати. Просто відкупитись. Сказати, що мене послали «Спортс Іластрейтед», а потім підключити адвокатів з «Тайм Інкорпорейтед». Вони на багато років загрузнуть у цій горі позовів та апеляцій.

Можна розпочати справу в такому місті Джуно чи Х’юстон, потім раптово змінити місце проведення слухань на Кіто, Ном чи Арубу… постійно перебувати в русі , водити їх по колу, спричиняючи конфлікт з головною бухгалтерією.:

ЛИСТ ОБЛІКУ НА ІМ’Я АБНЕРА Х. ДОДЖА,

ГОЛОВНОГО АДВОКАТА. Сума, 44,066.12 $... Спеціальні затрати: Ми переслідували обвинуваченого Р. Дюка через всю Західну Півкулю і нарешті знайшли його в бухті одного поселення на півночі острова Кулебра в Карибському морі, де його адвокат добився рішення проводити судові засідання мовою місцевого населення. Для цього ми вислали туди трьох своїх людей, але за дев’ятнадцять годин до початку слухань, звинувачуваний змінив своє місце перебуванння на Колумбію, де зупинився на проживання в рибальському селищі Гуахіра, що знаходиться на кордоні з Венесуелою. Мовою юриспунденції того регіону є місцевий діалект, відомий як «Гуахіро». За кілька місяців нам нершті вдалося встановити там свою юрисдикцію, проте підсудний знову змінив своє місцезнаходження на порт в районі водосховища річки Амазонки, де він встановив міцні зв’язки з плем’ям мисливців за головами під назвою «Хібарос». Наш співробітник у Манаусі був направлений туди, щоб найняти авдвоката, котрий володіє мовою Хібаро, але пошуки ускладнились серйозними проблемами зі зв’язком. У нашому офісі в Ріо дуже стурбовані тим, що вдова цього співробітника може розпочати резонансну справу в місцевому суді, наслідки якої могли б бути не такими руйнівними, якби вона проводилась у нашій країні, де вітчизняні присяжні винесли б більш адекватні висновки.

Дійсно. Що значить адекватний? Тим паче тут, у «нашій країні» в епоху Ніксона. Ми змушені виживати. Де подівся той заряд шістдесятих? Стимулятори вже не в моді. Це був фатальнй промах подорожі Тіма Лірі. Він потерпів крах, продаючи Америці «розширення свідомості» й не задумуючись про жахливі реалії, що чекали на людей, котрі сприймали його вчення занадто серйозно. ЛСД здавалося йому цілком логічним продовженням Вест Поінту та Прістхуду… але не дуже приємно знати, що він собі лиш нашкодив, беручи з собою багатьох інших людей.

Не те, щоб вони не заслуговувли цього: безсумнівно, всі вони знали Що з ними відбувається. Всі ці затяті кислотні фріки, котрі вважали, що можуть придбати Мир і Порозуміння всього по три бакси за штуку. Проте їхня невдача є також і нашою.

Те, що Лірі забрав із собою, було центральною ілюзією загального стилю життя, котрий він допоміг створити… покоління невиправних калік, шукачі, що зазнали невдачі і так ніколи й не зрозуміли головну помилку Кислотної Культури: відчайдушна ілюзія того, що хтось – чи хоча б якась сила – підтримує Світло в кінці тунелю.

Це та ж сама жорстока, парадоксальна й великодушна маячня, на якій католицька церква трималася протяго багатьох століть. Це також і військова етика… сліпа віра в якусь вищу й мудрішу «владу». Папа, Генерал, Прем’єр-міністр… і так далі аж до «Бога». Одним з поворотних моментів шістдесятих стало звернення «Бітлз» до буддизму. Це було те ж саме, якби Ділан поцілував перстень Папи.

Перші «гуру». Потім, коли це не подіяло, назад до Ісуса. А зараз, слідуючи Менсону, з’явилася ціла плеяда кланоподібних комун типу «Боги як Мел Ліман», «керівний Аватар» і Як Їх Там Ще, котрі проповідують «єдність духу і плоті». Соні Баргер ніколи їх не розумів, але він ніколи не здогадувався наскільки близько він був до статусу короля пекла. Події 1965 в Оукленд-Берклі, коли Ангели, під керівництвом Баргера, атакували перші ряди антивоєнного маршу. Це стало історичним переломленням у наростаючій хвилі млодіжного Руху шістдесятих, що виник потім. Це був пеший відкритий конфлікт між Грізерами й Патлатими, важливість якого можна простежити в історії SDS^[15], котра розвалилася, намагаючись узгодити інтереси робочого класу й «маргіналів» з інтересами вищих і середніх класів активістів.

Всі, хто не був задіяний у тих подіях, могли передбачити невдачу спроби Гінзберга\Кізі переконади Ангелів пекла об’єднати сили з радикальними лівими з Берклі. Остаточний розкол стався за чотири роки в Алтамонті, але до того часу це й так було очевидно, цього не знали тільки рокери-торчки та національна преса. Сплеск насилля в Алтамонті тільки драматизував проблему. Реальність майже повернулася до норми; хворобу визнали смертельною і Рух знову набрав енергії вперше після того як був жорстоко розсіяний гарячкою самозбереження.

О; ця жахлива маячня. Похмурі спогади й погані флешбеки, що прориваються крізь час і туман Стеньян Стріт… жодного притулку біженцям, жодного сенсу озиратись. Питання, як завжди, зараз…?

Я отямився на своєму ліжку у «Фламінго», відчуваючи небезпечний розрив з оточенням. Мало статись щось огидне. Я був упевнений. Кімната виглядала немов місце якогось катастрофічного зоологічного експерименту з віскі й горилами. Десятифутове дзверкало було розбите, але все ще трималось купи – як нагадування про той день, коли мій адвокат оскаженів і молотком почав трощити дзверкало і лампи.

Ми замінили лампи набором червоних різдвяних гірлянд з «Сейфвею»^[16], але надії на заміну дзверкала не було. Ліжко мого адвоката виглядало ніби спалене щурине кубло. Вогонь знищив верхню половину, друга ж була сумішшю проводів і обвугленої постілі. На щастя, покоївки не наближалися до кімнати після жахливого інциденту у вівторок.

Я спав, коли увійшла покоївка. Ми забули почепити табличку «Не турбувати»… тож вона зайшла до кімнати і остовпіла, коли побачила мого адвоката, що стояв навколішки у шафі, повністю голий і блював собі в черевики… він думав, що був у туалеті, аж тут побачив жінку з обличчям як у Міккі Руні, котра просто дивилася на нього, не в змозі вимовити й слова й тремтіла від страху й сорому.

«Вона тримала швабру, немов топорище,» сказав він. «Тож я вибіг з шафи низьким стартом, все ще блюючи, і дарив її головою в коліна… це був інстинкт; я думав, вона хоче мене вбити… а потім вона закричала, тож мені довелось заткнути їй рота мішечком з льодом.» Я пам’ятаю той крик… один з найстрашніших звуків, які я колись чув. Я прокинувся і побачив як мій адвокат відчайдушно бореться на підлозі з чимось, що виявилось літньою жінкою. Кімната була заповнена електричним шумом. Телевізор шипів з максимальною гучністю на неіснуючому каналі. Я ледве чув крики цієї жінки, поки вона намагалася відвернути мішечок від свого обличчя… але вона була не рівнею туші мого адвоката, тож він затиснув її в кутку за телевізором, зчепивши пальці на її шиї, поки вона белькотіла… «Будь ласка, не треба… я лише покоївка, я ж не знала…» Я різко зірвався з ліжка, дістав гаманець і показав їй свій поліцейський жетон. «Вас заарештовано!» крикнув я.

«Ні!» заволала вона. «Я ж просто хотіла прибрати!» Мій адвокат підвівся, важко дихаючи. «В неї мабуть є запасний ключ,» сказав він. «Я якраз полірував туфлі в шафі, аж раптом побачив як вона прошмигнула, тож я схопив її.» Він дрижав, блювотиння стікало підборіддям і було видно, що він розумів усю серйозність ситуації. Наша поведінка вийшла далеко за межі нашого власного божевілля. Ми стояли обидва голі й дивилися вниз на залякану літню жінку – готельну працівницю – котра розтягнулась на підлозі нашого номеру в припадку страху та істерики. Її треба було взяти в долю

«Для чого ви це зробили?» запитав я в неї. «Хто вам заплатив?»

«Ніхто!» протягнула вона. «Я покоївка!»

«Брешеш!» заверещав мій адвокат. «Ти шпигувала! Хто змусив тебе до цього – менеджер?»

«Я працюю в готелі,» сказала вона. «Я прибираю в номерах.» Я повернувся до свого адвоката. «Напевно вони знають, хто ми такі,» сказав я. «Тож вони послали сюди цю ні в

чому не повинну жінку вкрасти це.»

«Ні!» Взмолилась вона. «Я не знаю про що ви говорите!»

«Брехня!» сказав мій адвокат. «Ти так само причетна до цього, як і всі вони.»

«До чого причетна?»

«Наркотична змова,» мовив я. «Ви маєте знати, що відбувається в цьому готелі. Думаєте, для чого ви тут?» Вона поглянула на нас, щось белькочучи. «Я знаю, що ви копи,» нарешті вимовила вона. «Але я думала, що ви приїхали сюди на конференцію. Клянусь! Все, що я хотіла зробити – це прибрати у вашому номері. Я нічого не знаю ні про яку змову!» Мій адвокат зареготав. «Та невже. Ти хочеш сказати, що ніколи не чула по Гранджа Гормана.»

«Ні!» вигукнула вона. «Ні! Богом клянуся, ніколи не чула!» Мій адвокат на хвильку задумався, потім допоміг їй піднятись. «Думаю, вона каже правду,» звернувся він до мене. «Певно вона не бере участі в цьому.»

«Ні! Присягаюся, ні!» мало не заплакала вона.

«Що ж…» сказав я. «В такому разі, ми не будемо прибирати її… думаю, вона може нам допомогти.»

«Так!» жваво вигукнула вона. «Я допоможу вам усім, чим зможу! Ненавиджу наркотики!»

«Ми також,» сказав я.

«Думаю, нам варто призначити їй зарплату,» сказав мій адвокат. «Зареєструй її, потім будемо виплачувати їй щомісяця в залежності від того, скільки нам повідомить.»

Обличчя жінки помітно змінилось. Здавалося, її більше не засмучує те, що з нею розмовляють двоє оголених мужиків, один з яких намагався вбити її ще кілька хвилин тому.

«Думаєте, ви впораєтесь?» запитав її я.

«З чим саме?»

«Один дзвінок кожного дня,» сказав мій адвокат. «Просто повідомляйте те, що бачили.» Він поплескав її по плечу. «Не переживайте, якщо вас не зрозуміють. Це вже наші проблеми.» Вона посміхнулась. «Ви мені платитимете за це?»

«Звісно,» відповів я. «Але якщо розкажете комусь сторонньому – сядете у в’язницю до кінця життя.» Вона кивнула. «Я допомагатиму всім, чим зможу,» сказала вона. «Але, кому мені дзвонити?»

«За це не переймайтесь,» сказав мій адвокат. «Як вас звуть?»

«Еліс,» відповіла вона. «Просто наберіть пральню і запитайте Еліс.»

«З вами зв’яжуться,» сказав я. «Приблизно за тиждень. Але будьте напоготові й поводьтесь природньо. Ви впораєтесь?»

«Так, сер!» сказала вона. «Я вас ще побачу, панове?» вона сором’язливо усміхнулась. «Ну, після цього…»

«Ні,» відрізав мій адвокат. «Вони прислали нас із Карсон Сіті. З вами зв’яжеться інспектор Рок. Артур Рок. Він буде замаскований під депутата, але ви без проблем його упізнаєте.» Вона нервово зам’ялася.

«Що не так?» запитав я. «Ви чогось нам не сказали?»

«Ні!» швидко відповіла вона. «Я просто хотіла дізнатись, хто мені платитиме?»

«Інспектор Рок попіклується про це,» відповів я. «Вся оплата буде готівкою: тисячу доларів дев’ятого числа кожного місяця.»

«Господи Боже!» вирвалося з неї. «За такі гроші я готова на все!»

«Ви і ще багато людей,» сказав мій адвокат. «Ви б здивувалися, якби дізнались, хто на нас працює – прямо тут, у цьому готелі.» Вона була вражена. «Я їх знаю?»

«Можливо,» сказав я. «Але вони всі під прикриттям. Ви зможете дізнатись це тільки в разі якоїсь екстреної ситуації, коли один з них вийде з вами на зв’язок, скориставшись паролем.»

«А який пароль?» запитала вона.

«Рука Руку Миє,» сказав я. «Тільки почуєте, відразу ж відповідайте: ’Я нічого не боюсь’. Так вони вас упізнають.» Вона кивнула, повторюючи про себе пароль, а ми слухали, перевіряючи, чи все правильно. «Добре,» сказав мій адвокат. «Це все. Напевно, ми вас не побачимо, поки не впаде молот. Вам краще не бачити нас, поки ми тут. Можете не приходити прибирати, просто лишайте рушники й мило за дверима опівночі.» Він усміхнувся. «Саме так ми вбережемося від подібних непорозумінь, чи не так?» Вона повернулася до дверей. «Як скажете, панове. Не можу навіть передати як мені шкода через те, що сталось… я просто нічого не знала.» Мій адвокат випроводив її за двері. «Ми все розуміємо,» сказав він. «Але все вже позаду. Дякувати богу, ще є порядні люди.» Вона посміхнулась, зачиняючи двері.

12. Повернення до «Цирку»… В пошуках мавпи… До біса Американську мірю

Після того випадку пройшло вже майже сімдесят дві години і жодна покоївка не ступила до нашого номеру. Цікаво, що наговорила їм Еліс. Ми бачили її одного разу, як вона везла возика з білизною через стоянку в той час як ми в’їжджали туди, але вдали, що не бачимо її і, здається, вона зрозуміла.

Проте так більше не могло тривати. Кімната була завалена використаними рушниками; вони висіли скрізь. Підлога у ванній була вкрита шматками мила, блювотиною і шкірками від грейпфрутів вперемішку з розбитим склом. Доводилось одягати черевики, коли я заходив туди посцяти. Сірий килимок був повністю засипаний насінням марихуани, тож став зеленим.

Обстановка номера була настільки старшною, настільки засраною, що я напевно міг би вибігти звідти з криками про «живу виставку» з Хейт Стріт, щоб показати копам з інших частин країни наскільки глибоко в порок і дегенерацію можуть впасти наркомани, якщо залишити їх без нагляду.

Але якому наркоману знадобляться всі ці шкаралупи від кокосів і шкірки від грейпфрутів? Чи свідчить проїхню присутність тут вся ця недоїдена картопля фрі? Ці засохлі калюжі кетчупу на комоді?

Мабуть так. А звідки все це бухло? А ці страшні порнографічні фото, вирвані з дешевих журналів штибу «Шльондри Швеції» чи «Оргії в Касбаху», що були приклеєні до розбитого дзеркала, вкритого плямами засохлої до твердої жовтої шкоринки гірчиці… а ці ознаки насильства, ці дивні червноі та сині лампочки і розбиті склянки, що висіли причеплені пластирем до стіни …

Ні, ці сліди не міг залишити нормальний, богобоязний наркоман. Це все виглядало занадто агресивно. Все свідчило про те, що в цій кімнаті вживали майже всі наркотики, відомі цивілізованій людині з 1544 року. Це було схоже на монтаж, на гротескну медичну виставку, що показувала, що б трапилось, якби в одній кімнаті зібрати двадцять два запеклих злочинця-наркомана, кожного з різним ступенем залежності, й зачинити їх на п’ять діб.

Справді. Але, звісно, таке ніколи не може статися у Справжньому Житті, панове. Ми просто навели приклад, щоб показати, що могло б бути…

Раптово задзвонив телефон, вириваючи мене з мого фантазійного ступора. Я поглянув на нього. Дззззззззееееень… Боже, що тепер? Невже сталося? Я вже чув як різкий голос менеджера, пана Хіма, застерігав, що поліція вже на підході до мого номеру і щоб я не смів стріляти крізь двері, поки вони будуть вриватися.

Дзззееннь… Ні, вони не будуть попереджувати. Якщо вже вони вирішили спіймати мене, то, напевно, влаштували засідку в ліфті: спочатку газом в очі, потім накинутись гуртом. Все станеться раптово.

Тож я підняв слухавку. Дзвонив мій друг Брюс Іннз із «Цирку-Цирку». Він знайшов чоловіка, що був готовий продати мавпу, про яку я запитував. Ціна була 750 доларів.

«З яким скупердяєм ми маємо справу?» запитав я. «Вчора ж було чотириста.»

«Він каже, що вона привчена ходити в туалет,» сказав Брюс. «Він залишив її спати в трейлері, а та тварюка насрала в душовій кабінці.»

«Це ще нічого не значить,» сказав я. «Мавп приваблюєвода. Наступного разу вона насере йому в умивальник.»

«Напевно тобі варто приїхати і самому з ним поговорити,» сказав Брюс. «Він зараз зі мною в барі. Я сказав йому, що ти дуже хочеш собі мавпу і можеш дати їй притулок. Думаю він буде торгуватись. Він дуже прив’язаний до тієї смердючої тварюки. Вона зараз із нами, сидить на клятому стільці й пускає слину в кухоль з пивом.»

«Добре,» сказв я. «Буду за десять хвилин. Не давай йому напитись. Хочу поговорити з ним на тверезу голову.»

Коли я приїхав до «Цирку», якогось старого виносили з дверей до карети швидкої. «Що трапилось?» запитав я в паркувальника.

«Точно не знаю.» відповів він. «Кажуть серцевий напад. Але я помітив, що в нього вся потилиця пошматована.» Він сів у Кита і видав мені квитанцію. «Зберегти ваш напій?» запитав він, тримаючи велику склянку текіли, що стояла на сидінні. «Я можу поставити її в холодильник, якщо бажаєте.» Я кивнув. Тут вже знали мої звички. Я бував у цьому місці настільки часто, з Брюсом та іншими, що паркувальники вже знали моє ім’я, хоча я ніколи й нікому не казав його і ніхто в мене його не питав. Думаю, вони просто обшукали бардачок і знайшли там записник з моїм ім’ям.

Як виявилось, я просто не помітив, що все ще носив бейдж з Конференції Окружних Прокурорів. Він висів у петельці мого різнокольорового піджака, але я прросто забув про нього і не помічав його. Безсумнівно, всі вони сприймали мене за супер дивного агента під прикриттям… чи може й ні; можливо їм просто було смішно з того, що був якийсь небезпечний бандюк, достатньо божевльний для того, щоб виставляти себе копом і при тому кататись по Вегасу в білому кадилаку зі склянкою міцного пійла в руці. В місті, де всі видаються не тими, ким є насправді, немає нічого небезпечного в тому, щоб поводитись як король фріків. Наглядачі мудро кивнуть одне одному головами і скажуть щось про «дурні низькопробні приколи.» Іншою стороною цієї монети є синдром під назвою «Чорт забирай! Хто це такий?». Він притаманний таким людям, як швейцари та адміністратори, котрі вважають, що будь-хто, хто поводиться божевільно, але дає великі чайові, має бути важливою персоною - це означає, що з ними треба поводитись ввічливо і завжди усміхатись.

Але коли ти під мескаліном, нічого не має значення. Просто тиняєшся навкруги, робиш усе, що здається правильним і на цьому все. У Вегасі так багато фріків від природи, котрі прибабахані з самого народження, що наркотики не становлять жодної проблеми ні для кого, хіба що для копів та героїнових синдикатів. Психоделіки не підходять для міста, де можна зайти до казино в будь-яку пору дня чи ночі і побачити розп’яття горили на палаючому неоновому хресті, котрий раптово перетворюється на вогненне колесо, що розкручує тварюку над натовпом.

Брюс був у барі, проте не було видно жодних ознак мавпи. «Де вона?» запитав я. «Я готовий виписати чек. Хочу забрати ту падлюку з собою на літак. Я вже замовив два місця в першому класі – на ім’я Р. Дюка та його сина.»

«Взяти її з собою в літак?»

«Так,» відповів я. «Думаєш вони матимуть щось проти? Звернуть увагу на фізичну неповноцінність мого сина?» Він стиснув плечима. «Забудь,» сказав він. «Мавпу забрали звідси. Вона напала на старого в барі. Той придурок почав сперечатись з барменом про те ’чи варто впускати тварин до бару’ і в той час мавпа почала кричати, та так голосно, що він запустив у неї бокалом пива, від чого вона просто оскаженіла, буквально злетіла зі свого стільця і зірвала старому великий шмат шкіри з голови… бармену довелось викликати швидку, а потім приїхали копи й забрали її.»

«Хай йому грець,» сказав я. «Яка сума застави? Я хочу ту мавпу.»

«Заспокойся,» сказав він. «Краще тримайся подалі від в’язниці. Вони тільки й чекають, щоб одягти на тебе наручники. Забудь про мавпу. Вона тобі не потрібна.» Я трохи подумав і вирішив, що він таки правий. Не було жодного сенсу в тому, щоб губити себе заради якоїсь мавпи, котрої я навіть ніколи не бачив. Все, що я знав напевно, це те, що вона б упилася зубами в мою потилицю, коли б тільки побачила мене. Їй потрібен був час, щоб відійти від шоку, а я не міг дозволити собі чекати. «Коли ти їдеш?» запитав Брюс.

«Якомога швидше,» відповів я. «Більше нема сенсу тинятися цим містом. У мене є все, що мені потрібно. Я знайшов те, що шукав.» Він здивувався. «Ти знайшов Американську мрію?» спитав він. «В цьому місті?» Я кивнув. «Ми сидимо прямо на головному нерві,» сказав я. «Пам’ятаєш, що менеджер розповідав нам про власника цього закладу? Як в дитинстві він мріяв утекти з мандрівним цирком?» Брюс замовив ще два пива. Він поглянув на казино, потім стиснув плечима. «Так, я розмуію, до чого ти хилиш,» сказав він. «Зараз у цього виродка є власний цирк і дозвіл грабувати.» Він кивнув. «Ти правий – він є прототипом.»

«Саме так,» відповів я. «Своїм відношенням до справи він вилитий Гораціо Алгер. Я намагався пояснити одній жінці, що я цілком згоден з усім, за що він виступає, але вона сказала, що якби я знав, що для мене справді добре, то поїхав би геть із цього міста і не турбував Боса. ’’Він дуже не любить репортерів,’’ сказала вона мені, ’’не думай, що я залякую тебе, просто якби я була на твоєму місці, то саме так і вчинила б…’’» Брюс кивнув. Бос платив йому тисячу баксів на тиждень за два нічні виступи у Леопардовій Залі плюс ще дві штуки на групу. Босу було абсолютно до сраки які пісні вони грали, головне, щоб було ритмічно й голосно, щоб заманювати людей до бару.

Було досить дивно сидіти там у Вегасі й слухати як Брюс співає такі сильні речі, як «Chicago» чи «Country Song». Якби керівництво потрудилося послухати тексти пісень, всю групу просто б викинули геть.

За кілька місяців потому, в Аспені, Брюс співав ті ж пісні у клубі з купою туристів і колишнім Астронавтом (Ім’я прибране на вимогу адвоката видавця) і коли закінчилось останнє відділення, --- підійшов до нашого столика і почав розводити п’яні базари на патріотичну тематику, дістаючи Брюса репліками про те «якими ж нахабними мають бути ті кляті канадці, щоб приходити сюди і ображати його країну?»

«Слухай,» сказав я. «Я американець. Я живу тут і згоден з кожнісіньким, блядь, словом, що він сказав.» Якраз тоді підійшли охоронці й звернулись до нього, загадково посміхаючись: «Доброго вечора. Згідно з Ай Чінгом, саме пора замовкнути, правда? В цьому клубі ніхто не чіпляється до музикантів, вам зрозуміло?» Астронавт пішов, бурмочучи щось про те, що він використає свої зв’язки, «щоб змінити щось якомога швидше» в законі про імміграцію. «Як тебе звуть?» запитав він у мене, коли заспокоївся.

«Боб Цимерман,» сказав я. «Єдине, що я ненавиджу в цьому світі – так це тупоголових поляки.»

«Думаєш, я поляк?» вигукнув він. «Ах ти ж засранець! Ти педрило! Ти негідний син цієї країни.»

«Боже, скоріше за все це ти такий.» сказав Брюс. --- все ще виривався, поки хлопці виводили його надвір.

Наступного вечора, вже в іншому ресторані, Астронавт якраз поїдав своє замовлення, коли до нього підійшов чотирнадцятирічний хлопчина і попросив автограф. --- на момент удав здивування, потім надряпав свій підпис на маленькому папірці і вручив його хлопцю. Той подивився на нього кілька секунд, потім розірвав на шматки і розсипав їх прямо на коліна ---. «Не всі люблять тебе, чувак,» сказав він. Потім просто пішов і сів за свій столик.

Оточення Астронавта від здивування замовкло. Вісім чи десять чоловік – менеджери й провідні старші інженери з дружинами – номенклатура Аспена. Всі вони виглядали так, неначе їх столик обляпали лайном. Жодного слова. Вони швидко доїли й пішли, не залишивши чайових.

Так багато для Аспена і астронавтів. У Лас-Вегасі --- ніколи не мав подібних проблем.

Час у цьому місті тягнеться дуже довго. Після п’яти днів у Вегасі почуваєшся, ніби пройшло п’ять років. Дехто каже, що любить його, але деякі люди люблять і Ніксона. З нього вийшов би гарний мер цього міста; разом з Джоном Мітчелом у якості шерифа і Агню в ролі Анального повелителя.

13. Кінець шляху… Смерть Кита… Обливаючись потом у аеропорті.

Коли я сів за стіл з баккарою, мені на плече поклав руку один з охоронців. «Тобі тут не місце,» тихо сказав він. «Пішли з нами надвір.»

«Добре, ходімо,» сказав я.

Вони вивели мене до центрального входу і махнули, щоб підігнали мою машину.

«Де твій друг?» запитали вони в мене, поки ми чекали.

«Який друг?»

«Великий латинос.»

«Послухайте,» сказав я. «Я доктор журналістики. Ви не могли бачити мене тут з якимось латиносом.» Вони зареготали. «А як щодо цього?» І вони тицьнули мені в пику фотографію, наякій був я зі своїм адвокатом за столиком у плавучому барі.

Я стиснув плечима. «Це не я,» відповів я їм. «Його звуть Томпсон. Він працює на «Rolling Stone»… він божевільний, справжній псих. А той чувак, що сидить з ним, це найманий вбивця з голівудської мафії. Чорт, та ви дивилися уважніше на це фото? Який ще маньяк блукатиме тут з однією рукавицею на руці.»

«Ми це помітили.» Сказали вони. «Де він зараз?» Я стиснув плечима. «Він швидко пересувається.» сказав я. «Його замовлення надходять із Сент-Луїса.» Вони вирячились на мене. «Звідки тобі це відомо?» Я показав їм свій значок. «Поводьтесь природньо,» прошепотів я. «Не виказуйте мене.» Коли я від’їхав, вони все ще стояли там. Машину пригнали якраз вчасно. Я заплатив паркувальнику п’ять баксів і дав по газам, круто пробуксувавши колесами й залишивши за собою слід від шин.

Нарешті все скінчилось. Я під’їхав до «Фламінго» і переніс усесь багаж до машини. Я хотів підняти дах для конспірації, але щось сталося з мотором. Лампочка генератора горіла яскраво-червоним світлом ще відколи я заїхав у озеро Мід, щоб перевірити її на водонепроникність. Кинувши швидкий погляд на панель приладів ставало зрозуміло, що в цій машині зламане абсолютно все. Нічого не працювало. Навіть фари. А коли я натиснув кнопку кондиціонера, то почув вибух під капотом.

Дах заклинило на половині, але я все ж вирішив спробувати доїхати до аеропорту. Якщо ця клята хуйня не заглохне, я завжди зможу залишити її і викликати таксі. В сраку це сміття з Детройту. Їм це так з рук не зійде.

Сонце вже зійшло, коли я дістався аеропорту. Я залишив кита на VIP парковці. Хлопець, десь п’ятнадцяти років на вигляд, зареєстрував її, але я відмовився відповідати на його питання. Його здивував загальний стан машини. «Господи Боже!» вигукував він. «Як це сталось?» Він ходив навколо неї, тицяючи пальцем на кожну вм’ятину й тріщину.

«Я знаю,» відповів я. «Вони виб’ють з мене лайно за неї. Це непідходяще місто для того, щоб їздити тут трансформером. Найгірший випадок стався на бульварі якраз напроти «Сахари». Ти ж знаєш, там є куток, де збираються наркомани? Боже, я не міг повірити своїм очам, коли вони всі раптово оскаженіли.» Хлопець відразу ж змінився в обличчі. Він спохмурнів і виражав собою німий жах.

«Не переймайся,» сказав я. «Я застрахований.» Я показав йому контракт, де дрібним шрифтом було написано, що я був застрахований від УСІХ пошкоджень всього за два долари на день.

Хлопець все ще кивав, коли я пішов. Я почував провину за те, що залишив його самотужки робиратися з машиною. Інакше не можна було пояснити звідки взялись такі ушкодження. Я був убитий, зламаний, витиснутий. За нормальних обставин мене б уже схопили й заарештували, тільки б я заїхав сюди… але не сьогодні, не цього ранку, не з цим хлопцем. Зрештою, я був «VIP». Інакше вони б не здали мені машину ще тоді…

Нехай кури повертаються до курника, думав я, прямуючи до аеропорту. Було ще занадто рано, щоб щось робити, тож я сів у кав’ярні і причаївся за «LA Times». Десь внизу автомат грав «One Toke Over the Line». Я намагався послухати, але мої нервові закінчення не реагували. Єдиною піснею, яку я міг слухати в аеропорті була «Mister Tabourine» . Чи може «Memphis Blues Again»… «Aww, mama… can this really… be the end...?» Мій літак відлітав о восьмій, тож я мав у своєму розпорядженні ще дві години. Я почувався надзвичайно помітним. В голові пульсувала думка, що за мною стежать; сітка затягувалась… ще трішки і вони схоплять мене, мов якусь скажену тварину.

Я ще раз переглянув увесь свій багаж. Все, крім сумки в якій були наркотики. І ще магнум 357. Чи є в них тут клятий металодетектор? Я прогулявся до реєстрації, намагаючись виглядати прирдньо, поки розглядав чорні ящички біля охорони. Нічого не було видно. Я вирішив просковзнути повз ворота з посмішкою на обличчі, бурмочучи щось про «падіння цін на ринку деталей»…

Протсо реєстрація ще одного невдалого продавця. Вали все на клятого Ніксона. Справді. Я вирішив, що було б набагато природніше, якби я зав’язав із кимось розмову – просто звичайна розмова між двома пасажирами: «Агов, друже! Думаю ти дивуєшся чому я так пітнію? Так! Чорт забирай, мужик! Читав сьогоднішню газету?.. Ніколи не повіриш, що знову втнули ті засранці!» Я подумав, що це був би найоптимальніший варіант… Але не міг знайти нікого, хто б виглядав досить безпечно, щоб заговорити з ним. Всі тут виглядали так, неначе готові були заїхати мені по ребрам за найменший хибний рух. Мене мучила паранойя… я почувався головорізом, що втікає зі Скотланд Ярду.

Скрізь, куди не глянь, всюди були Свині… того ранку аеропорт Лас-Вегаса був повний копів: масовий від’їзд після Конференції Окружних Прокурорів. Коли я зібрав усе докупи, то нарешті відчув полегшення і перестав хвилюватись за своє ментальне здоров’я.

ВСЕ вже готово.

Ти Готовий?

Готовий?

Що ж, чом би й ні? Це був важкий день у Вегасі. Тисяча копів виїжджають з міста, ходячи аеропортом групами по троє-шестеро чоловік. Вони їдуть додому. Наркоконференція закінчилась. Зала аеропорту гуде від голосів. Пиво і Кривава Мері тут і там, почісування під пахвами, натертими ремінцями від кобури. Нема сенсу ховатись. Нехай так і буде… хіба що може вийти на свіже повітря.

Так, щиро дякую. Здається, в мене зламався ґудзик на шортах. Сподіваюсь, вони не зпадуть. Ви ж не хочете, щоб з мене зпали шорти?

Звісно ж ні. Тільки не сьогодні. Тільки не тут, не посеред аеропорту Лас-Вегасу, цього пропітнілого ранку в самому кінці цієї конференції, присвяченій Наркотикам та Небезпечним Речовинам.

«Коли потяг… зайшов на перон… я заглянув їй у вічі…» Огидна музика в аеропорті. «Як важко щось казати, коли твоя любов даремна…»

Час від часу мимоволі повертаєшся до тих днів коли все даремно… тотальний облом від початку і аж до кінця; навіть якщо знаєш, що чиниш добре, ти все-одно ховаєшся в кутку й спостерігаєш. Може про щось думаєш. Відкинудаєшся на дешевому дерев’яному кріслі, закриваєшся від усього й різко відкриваєш п’ять чи може й вісім банок пива… викурюєш пачку Марльборо, з’їдаєш бутерброд з горіховим маслом і нарешті закидаєшся таблеткою хорошого мескаліну… потім вирушаєш на пляж. Заходиш у прибій, в туман і крокуєш замерзлими ногами лінією води… минаєш зграю чайок… байкерів, пікаперів, дурнуватих дівчаток, психопатів та селюків, котрі самотньо бродять поміж дюн і тапчанів.

Звісно, з цими людьми ти ніколи не познайомишся, тільки якщо ти не щасливчик. Просто пляж – не настільки складна річ, як аеропорт Лас-Вегасу зранку.

Я почувався дуже помітним. Амфетаміновий психоз? Параноїдальне божевілля? Що це? Мій аргентинський багаж? Те, як я шкандибаю, що всі сприймають мене так, немов я щойно був звільнений зі служби підготовки офіцерів? Дійсно. Цей чоловік ніколи не зможе ходити прямо, капітане! Тому що она нога в нього коротша за іншу… Не набагато. Три дев’яті фута, що на дві дев’яті більше, ніж може стерпіти капітан.

Тож наші шляхи розійшлися. Він взяв на себе командування в Південнокитайському морі, а я став доктором гонзо-журналістики… через багато років, коротаючи час в аеропорті Лас-Вегаса, мені до рук потрапила газета, в якій писалося, що капітана жорстоко вздрючили:

КАПІТАНА КОРАБЛЯ ВБИТО В СУТИЧЦІ З МІСЦЕВИМИ ПІСЛЯ «ПОМИЛКОВОЇ» АТАКИ НА ГУАМ.

(АОР) – репортаж з борту корабля ВМС США. Crazy Horse: десь посеред Атлантичного океану (25 вересня) – Весь екіпаж цього найдсучасного лайнера, складом у 3485 осіб, перебуває в траурі після того, як п’ять їхніх службовців, на чолі з капітаном, були порізані, мов ананас у сутичці з героїновою поліцією в нейтральних водах порту Хог Сі. Доктор Бур, корабельний капельдинер, на світанку прочитав молитву над поляглими. Військовий хор проспівав над ними «Tom Thumb’s Blues»… тіла віддали водам Атлантичного океану під наглядом офіцера, на прізвисько «Командир». Незадовго після церемонії, між членами екіпажу розпочалась бійка і зв’язок з кораблем перервався на невизначений період. Офіційний представник штабквартири флоту на Гуамі сказав, що вони відмовляються коментувати події на судні й відсилають на місце інциденту своїх спеціалістів з Нью-Орлеану на чолі з окружним прокурором Джеймсом Гаррісоном.

…Для чого псувати собі настрій, якщо це все, що вони можуть запропонувати в своїх газетах? Агню мав рацію. Преса є зброєю жорстоких виблядків. Журналістика – це вже не професія чи ремесло. Це дешеве звалище виродків та мудаків – фальшиві двері на задвірки життя, брудна засцяна дірка, трахнута цензурою, достатньо глибока для того, щоб будь-який алкаш зміг звернути в неї з тротуару і подрочити, немов шипанзе в клітці.

14. Прощавай, Лас-Вегасе… «Благослови вас Боже, Свині!»

Я тинявся аеропортом, розуміючи, що я все ще ношу бейдж працівника поліції. Це був пластиковий прямокутник, на якому було написано: «Рауль Дюк, Спеціальний Агент, Лос-Анджелес». Я побачив його в дзеркалі над пісуаром.

Я подумав, що варто було б позбачитись цієї штуки. Зірвати її к бісу. Захід завершено… і не зроблено жодних висновків. Принаймні для мене. І, звісно ж, не для мого адвоката – який також носив бейдж – але він був знову в Малібу, лікував свою паранойю.

Увесь цей захід був простим марнуванням часу, просто привід для тисячі копів провести кілька днів у Лас-Вегасі за рахунок платників податків. Ніхто не вивчив нічого – принаймні, нічого нового. Крім, хіба що… все, що я звідти виніс, це те, що Асоціація Окружних Прокурорів уже десять років ганяється за жорсткою правдою, жорстокою реальністю, котрій вони дали найменування «Наркокультура» в році Господа нашого 1971.

Вони все ще промотують гроші платників податків на фільми типу «небезпеки ЛСД», в той час, як кислота для всіх, крім копів, стала свого роду «Студебекером» у світі наркотиків; популярність психоделіків упала настільки, що серйозні дилери вже давно перестали мати справу з якісною кислотою чи мескаліном, а кількість їхніх клієнтів обмежується тридцятьма з лишком застарілих торчків, таких як я та мій адвокат.

Сьогодні на ринку актуальні депресанти. Червоні й смек – барбітура й героїн – і погана доморощена трава розповсюджуються разом з миш’яком чи кінськими транквілізаторами. Те, що продається сьогодні, це пиздець Твоєму Мозку – речі, які на короткий час стимулюють його, а потім розмелюють в шмаття на дуже довгий період. Ринок розрісся з гетто до передмість.

Зараз в моді штуки, що мажуться по вені… на кожного спідового фріка, що відійшов від справ, знаходиться 200 хлопців, що сидять на голці. Вони навіть ніколи не думали пробувати спіди.

Стимулятори вже не в моді. Метедрин зараз, в 1971, така ж рідкість як і справжня кислота чи ДМТ. «Розширення свідомості» кануло в лету разом з ЛБДж^[17]… той факт, що разом з Ніксоном прийшли депресанти, не вартий нічого в історичному плані.

Я увійшов до літака без жодних проблем, не зважаючи на огидні вібрації від інших пасажирів… але мій мозок був уже настільки випалений, що мені було б байдуже, навіть

якби я ліз на борт повністю голий і вкритий гнійними виразками. Знадобилася б дуже велика сила, щоб скинути мене з літака. Я був настільки стомлений, що вже починав звикати до постійної істерії. Здавалось, що найменше непорозумінння зі стюардесою зведе мене з розуму чи просто доведе до сліз… і, здається, вона це розуміла, тому що поводилася зі мною дуже чемно і привітно.

Коли я попросив ще льоду для своєї Кривавої Мері, вона швидко виконала моє побажання, а коли в мене закінчились сигарети, вона люб’язно поділилася зі мною своїми. Єдиний раз, коли вона, здавалось, почала нервувати, був коли я дістав з рюкзака грейпфрут і почав нарізати його мисливським ножем. Я побачив, як вона дивилася на мене і спробував усміхнутись. «Я завжди беру з собою грейпфрут. Важко знайти хороший грейпфрут, якщо ти не багатій.» Вона кивнула.

Я ще раз усміхнувся їй, проте було важко вгадати про що вона думала. Цілком можливо, що вона вирішила зсадити мене з літака в клітці, під час посадки в Денвері. Я загдянув їй у вічі, проте вона контролювала себе.

Я спав, коли ми приземлились, але поштовх змусив мене швидко прокинутись. Я виглянув з вікна і побачив Скелясті гори. Якого хуя я тут роблю? Цікаво. В цьому не було жодного сенсу. Я вирішив зв’язатися зі своїм адвокатом якомога швидше. Хотів попросити його позичити трохи грошей на добермана-альбіноса. Денвер – це справжній притулок для доберманів-альбіносів; їх звозять сюди з усієї країни.

Так, як я був там, то подумав, чому б і не придбати злого пса. Але спершу, щось для нервів. Відразу ж після посадки, я вирушив до найближчої аптеки на території аеропорту і попросив у продавщиці коробку амілів.

Вона почала нервувати і трусити головою. «Ні,» нарешті вимовила вона. «Я не можу продати вам це без рецепту.»

«Я знаю,» сказав я. «Але бачите, я лікар. Мені не потрібен рецепт.» Вона все ще нервувала. «В такому разі… покажіть ваше посвідчення,» сказвала вона.

«Звісно,» відповів я, дістаючи свій гаманець, в якому вона розгледіла мій поліцейський жетон, поки я протягував їй свою скидкову картку для доктора богослов’я церкви Нової Правди.

Вона уважно оглянула її, потім повернула. Я відчув як її ставлення до мен змінилось. Її очі засвітились теплом. Здавалось, вона виправдовувалась переді мною. «Сподіваюсь, ви пробачите мене,» сказала вона, посміхаючись. «Але цього вимагає інструкція. Тут часто ошиваються різні наркомани. Ви не повірите, які екземпляри приходять сюди.»

«Не переймайтесь,» сказав я. «Я все розумію. Але в мене хворе серце і я сподіваюсь...»

«Ну звісно ж!» вигукнула вона і через секунду повернулась з дюжиною емілів. Я відразу ж оплатив замовлення. Потім відкрив коробку і винюхав одну ампулку прямо в неї на очах.

«Дякуйте Богу, що у вас ще молоде й здорове серце,» сказав я. «Якби я був на вашому місці, то ніколи б… от… чорт!... що? А, прошу пробачення; відчуваю дію ліків.» Я розвернувся і попрямував до бару.

«Благослови вас Боже, свині!» крикнув я двом морським піхотинцям, котрі виходили з туалету.

Вони мовчки поглянули на мене. А я вже заливався диким реготом. Вже все було байдуже. Я був черговим їбанутим священником з хворим серцем. Чорт, та вони ж трахнуть мене в сраку за таке. Я винюхав ще одну ампулу і коли я дістався до бару, моє серце було переповнене радістю. Я почувався божевільною реінкарнацією Гораціо Алгера… я був Людиною Руху, особистістю, достатньо хворою для того, аби почуватися впевнено.

                                                                                                                                                               Переклад: Борис Превір

Примітки

1

Модель Chevrolet Corvette 

(обратно)

2

Клубні сендвічі - сендвічі трикутної форми, особливо поширені в США 

(обратно)

3

«… ми все крокуємо вперед…

Коли дістався я свого табору за соцем,

Командир спитав мене…»

(І що ж він спитав у тебе, Расті?)

«… Ти мужньо бився, чи втікав?»

(І що ж ти відповів йому, Расті?)

«…Ми відповідали їхнім рушницям усім, що в нас було…»

(обратно)

4

The Triple Crown of Thoroughbred Racing – першість з кінних пергонів у США, складається з трьох етапів: Дербі Кентукі, Пікнес Стейкс та Бельмонт Стейкс  

(обратно)

5

«The Selling Of The Pentagon» – документальний фільм телекомпанії CBS, знятий в 1971 році, в якому жорстко критикувалося спрямування урядом США державних фондів на підтримку політики мілітаризму.

(обратно)

6

Джордж Метескі, відомий також як Божевільний Підривник (Mad Bomber) – терорист, що тримав у страху весь Нью-Йорк протягом 16 років, закладаючи вибухівку в громадських місцях в 1940-1950-х рр.

(обратно)

7

 Яскрава гавайська сукня 

(обратно)

8

Назва поїзда-експреса обтічної форми компанії "Берлінгтон рейлуей" [Burlington Railway], який в першому рейсі на лінії Денвер - Чикаго, присвяченому відкриттю виставки "Століття прогресу" [Century of Progress Exposition, Chicago's], встановив рекорд швидкості для свого часу. 

(обратно)

9

Спіро Агню – віце-президент США з адміністрації Ніксона 

(обратно)

10

Гамфрі Богарт – американський актор 

(обратно)

11

Роско Арбакл - Американський комедійний актор німого кіно. В 1921 році звинувачений у згвалтуванні та вбивстві молодої дівчини  

(обратно)

12

місто в Каліфорнії 

(обратно)

13

Мід - водосховище за 48 км від Лас-Вегасу. Найбільше водосховище в США 

(обратно)

14

Ящірка Heloderma suspectum, довжина тіла з хвостом до 90 см. Поширена на південно-заході США в штатах Арізона і Невада, а також у сусідніх районах Мексики. Харчується дрібними гризунами, укус дуже хворобливий і може бути смертельним і для людини. В даний час - рідкісний плазун, охороняється законом

(обратно)

15

Students for a Democratic Society – студентський рух у США середини 1960-х років.

(обратно)

16

Мережа супермаркетів у США. 

(обратно)

17

Ліндон Б. Джонсон – 36-й президент США. Період правління з 1963 по 1969 

(обратно)

Оглавление

Хантер С. Томпсон Страх та відраза у Лас-Вегасі: Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

ЧАСТИНА ПЕРША

1

2. Конфіскація 300 доларів у жінки-свині в Беверлі-Хілз

3. Дивні ліки посеред пустелі… Криза довіри

4. Агресивна музика і звуки багатьох дробовиків… погані вібрації суботнього вечора у Лас-Вегасі

5. Висвітлення подій… Преса в дії… Прикра невдача

6. Ніч у місті… Сутичка в «Дезерт Інн»… Наркотичне безумство в «Цирку»…

7. Паранойя… Содомістські видіння… Відблиски ножів у зеленій воді

8. «Всі світові генії стоять пліч-о-пліч, тому раптове визнання одного з них приводить в дію всіх решту.» – Арт Лінклеттер

9. No Sympathy for the devil… Репортери заганяються?.. Політ у безумство

10. Втручання Western Union:попередження від містера Хіма… Нове завдання від відділу спортивних новин і дике привітання від поліції

11. Aaawww, Mama, Can This Really Be the End?... Знесилений у Вегасі амфетаміновим психозом?

12. Пекельна швидкість… Сутичка з Каліфорнійським Дорожнім Патрулем… Поєдинок на трасі 61

ЧАСТИНА ДРУГА

1

2. Ще один день, ще одна машина…. І ще один готель повний копів

3. Дика Люсі… «Зуби як бейсбольні м’ячі, очі мов згущений вогонь»

4. Жодної жалості до дегенератів… Роздуми про Наркомана-маньяка

5. Жахливий досвід з надзвичайно небезпечними наркотиками.

6. Приступаючи до справ… перший день наркоконференції

7. Не знаєш – приходь вчитися… Знаєш – іди навчати

8. Задньопрохідна красуня… і нарешті серйозні перегони по Лас-Вегас Стріп

9. Зрив на бульварі Парадиз.

10. Напряг в аеропорті… Огидні перуанські спогади… «Ні! Вже занадто пізно! Навіть не намагайся!»

11. Обман? Пограбування? Згвалтування?.. Жорстка зустріч з Еліс з обслуги номерів

12. Повернення до «Цирку»… В пошуках мавпи… До біса Американську мірю

13. Кінець шляху… Смерть Кита… Обливаючись потом у аеропорті.

14. Прощавай, Лас-Вегасе… «Благослови вас Боже, Свині!»

*** Примечания ***