Хто ти? [Олесь Павлович Бердник] (fb2) читать онлайн

Олесь Бердник Хто ти?

…Не бійтеся — в кривавих хвиль навалі

Не згине правда, думка і добро,

Лиш краще, ширше розів’ється далі;

Не бійтеся — не людськості ядро

Та буря зломить, а суху лушпину, —

Ядро ж живеє розростесь без впину…

Іван Франко

Запитають — як перейти життя?

Скажіть — як по струні безодню —

Красиво, бережно, блискавично.

Притчі Індії

ХТО ТИ? Симфонія

ЧАСТИНА ПЕРША

Увертюра

…Буває так. Живе людина в неспокої, в муках — шукає якоїсь розгадки. Є очі — а нічого не бачить, є вуха — а німо навколо, існує світ — мінливий, безконечний, а темрява густою пеленою вкриває його. Людина в такі часи схожа на келих, сповнений по вінця рідиною: не вистачає краплі, щоб хлюпнуло назовні…

А коли трапляється така крапля — все змінюється у світі. Хаос думок і знань, що недавно ворушилися безладно у млі, тепер освітлюється потужним променем прозріння. Все стає на своє місце, з душі спадає тягар сліпоти, на небосхилі життя спалахують живі, тремтливі обрії, вагітні новим буттям і значимістю. Так сталося зі мною.

Жахливий розпач колись полонив мою душу. Я не хочу торкатись причин. Кожен знає, що життя — не лубочна картина, не свято, не відпочинок, а труд і боротьба, зльоти й падіння, зневір’я і тріумф. Все йде поруч — темрява і світло, зло і добро, великий смисл і безглуздя, породжуючи в мінливих поєднаннях многоголосу симфонію буття.

Велике щастя, коли сердечний слух людини виділяє з безконечно складних життєвих сплетінь світлі, людяні тони, щоб виткати з них прекрасну тканину своїх дій. І горе їй, коли вона хаотично змішає різні начала; той шлях неминуче приведе до егоїзму, самотності, до людиноненависництва.

Я був потрапив на цей, другий шлях…

Після довгої сумної розлуки я повернувся до рідного краю. Ще раз повторюю, що не буду торкатись причини, бо не це головне. З тривогою — тим останнім живчиком віри — я наближався до хати, де колись народився, виріс, звідки пішов у життя.

Починалася завірюха. Село спало в сніговій постелі, де-не-де ліниво моргаючи очима-вогниками крізь білу запону.

Ніхто не привітав мене. Ніхто не зустрів.

Я наблизився до подвір’я. З болем відзначив те, що стверджувало мої побоювання: зігнилий паркан, похилену клуню, голоребрий дах, що сумно проглядав крізь снігову ковдру.

Вже передчуваючи похололим серцем правду, я постукав у шибку. Там, у хаті, щось зашелестіло, майнула біла тінь, прихилилася до вікна. До душі підкотився болючий клубок надії.

— Мамо…

Біла тінь завмерла. Мовчала.

— Мамо… Це я…

Почулося важке зітхання. А за тим — брязкіт защіпки. У мене серце впало. Не вона! Не вона…

Відчинилися, мов паща могили, двері. Я ввійшов до сіней, до хати, ступаючи ногами, мов дерев’яними. Чиїсь чужі висохлі руки чиркали сірник» запалювали каганець. Чиїсь чужі скорботні очі дивилися на мене. А, це сусідська баба… Чому вона тут?

Баба шамкала якісь слова, і я з жахом вловлював їх страшний вміст.

Бабу тут поселили після того, як мати померла. Померла! Одне слово — а скільки за ним криється?! Боже, а я нічого не знав, не відчував! Мати вмирала, кличучи сина, а він не чув! Вона простягала кістляві руки в темряву — лише привиди юрмилися біля її узголів’я! Вона дивилася з надією в сліпу стелю, та рідне обличчя не з’являлося в останні хвилини, щоб втішити, закрити очі. — А дружина… де вона? — ледве промовив я. Баба не відповіла. Гірко глянула на мене, схлипнула, витершись фартухом. Я зрозумів її нехитрий жест. Хіба не ясно і так? Ось на стіні фотографія. В сосновій пофарбованій рамці. Колись тут було двоє. Радісні, всміхнені, сповнені надій. Він в чорному піджаку, вона — в білій фаті, з квітами. Він простягав їй долоні, щиро пропонуючи покласти туди не тільки руку, а все — надії, серце, майбуття. А тепер… на карточці — він один. Друга половина зяє чорною діркою. Рваний край показує, з яким поспіхом різали ножицями нещасний відбиток. І тепер стоїть дурненький усміхнений юнак самотньо, щиро простягаючи долоні в пустоту.

Нема! Нема нічого! Тільки пустка з холодними стінами, що байдуже дивились на страшну кончину матері, тільки затканий павуком прямокутник, де колись усміхалися двоє…

Геть звідси…

— Куди ти? — простогнала баба жалісно.

Хрьопнули двері. Завірюха різонула в обличчя. Я рушив прямо в поле, не розбираючи дороги, шурхаючи в заметах. Хіба не все одно. Розвіяти в заметілі останні проблиски бажань, які ще кореняться в серці, заморозити душу і погасити себе, як розпачливий вогник…

Село розтануло в суцільній імлі, десь позаду. Я йшов серед снігового хаосу — один в цілому світі. Тільки думка моя вирувала, судорожно металася навколо заплутаного клубка проблем буття, ще більше заплутуючи його…

Віра?! Ха-ха! Я вірив. Сліпо, пристрасно, віддаючи коханому серцю сподівання, весь пал душі. Життя байдуже переїхало мою віру, розчавило її. Дружина — «єдина, чудесна, неповторна», — як я часто називав її, — пестить іншого, шепоче іншому слова вірності, а шматочки фотографії самотньо лежать під піччю. Нема віри! Вона вигадка окремих щасливчиків.

Надія?! Дурниці. На що надіятись?! Я сподівався збудувати свій шлях у майбуття, щоб він ішов поряд з шляхами друзів. Я бажав бодай трохи віддячити батькам своїм за всі їх муки, за всі їх старання, за криваву працю всього життя. Де мої надії? Ха-ха! Тільки пустка світить байдужими стінами, свідками страждання і смерті…

Любов?! Що це таке? Хто вигадав дивне слово? І що воно значить?

Твої уявлення, людино, — ілюзії. І найкраще, що ти вигадала, — любов — теж ілюзія! Тобі треба жити, тобі треба на щось надіятись, тобі треба виправдати своє існування. Ось ти й породила з надр маніакального розуму химеру, якої немає в світі — любов! Ти йдеш за неї на бій, ти живеш нею, в її честь складаєш найкращі пісні. І все даремно… все даремно… Все проходить — планети, сонця, всесвіти, а тим більше проходить сон природи… А той сон — ти, людино!.. Ти і твоя смішна любов…

Я згасаючим розумом слухав цю пісню хурделиці, цей зловісний монолог темряви. Слухав і не знаходив відповіді в ослаблій душі. Психіку обплутала байдужість. Тіло втомилося і не бажало більше боротися…

Що ж, не бажаєш — не треба. Значить, кінець…

Я зупинився. Сів прямо в сніг. Піднявши комір, заплющив очі. Все одно дивитися нікуди — навколо безмежна темрява.

В голові задзвеніло. Чи, може, то свистів вітрюган в польових заметах? Байдуже… Звуки гасли. Дрімота спадала над свідомістю. Зникали бажання. До серця підкотилася тепла хвиля…

Як гарно. Як добре. Не треба ні про що турбуватися, не треба страждати. Спати… Спати…

Відійшли… відлетіли в морок останні уявлення… образи… Востаннє, мов зірочки на нічному небі, майнули якісь іскри… Згасли… Я котився з височенної гори в бездонну долину, в пітьму, в океан небуття, що важко, майже непорушно вібрував десь внизу…

І раптом… щось трапилося. Мозок роздерла сліпуча блискавиця, болем хльоснула по серцю. Міріади барв розітнули морок. Океан захвилювався, метнув могутню хвилю вгору, на її гребені виніс мою свідомість на поверхню буття.

Я розплющив засніжені очі. Поворушив закоцюблими руками. З натугою встав, розгортаючи кучугуру снігу, яку вітер насипав на мене. Я ще живий. Я існую. Що ж пробудило мене? Чому я вискочив з лабет смерті, які так ласкаво приголубили мене? Навіщо знову повертатися в цей світ муки і болю?

Я рушив знову в темряву, в хуртовину, розігрівав застигле тіло впертою ходою, боровся з оскаженілою бурею. Куди ж я тепер ішов, для чого?

Не знаю. Щось сильне, невидиме вело мене в життя, штовхало, термосило душу, клювало мозок. А ти хотів забуття, спокою!.. Його немає в світі! Небуття — то ілюзія! Спокій — то вигадка! Хто це говорить? Хто насміхається наді мною? Що значать такі протилежні думки? Хуртовино, буре! Чи то ти знову морочиш мене, терзаєш мою свідомість непотрібною мукою?..

Хмари вгорі почали розходитися. Порідшала завірюха. Тільки вітер не слабшав, а по-старому котив снігові клубки Понад полем. Вийшов з-за хмар місяць, прослав казкову, мерехтливу стежечку серед заметів. Знову сховався… Знову вийшов, мов чарівник, одягнений в срібний імлистий серпанок.

Ось промінь пробіг з далини? грайливо сипонув іскрами навкруги мене і раптом… зупинився…

Він ніби спіткнувся, натрапивши на перешкоду. Я, з натугою витягаючи валянки а кучугури, підійшов ближче…

Ніби пробиваючи сніговий хаос, в небо піднявся обеліск. Строгі гранітні грані спокійно зустрічають ураган, дивляться в пітьму. На прямокутній плиті в світлі місяця золотом блиснули слова. Я схилився, прочитав:

Микола Горенко

Солдат-композитор

1941

Вічна слава герою

Трохи нижче, на п’єдесталі, щось лежить, напівзанесене снігом. Я розгріб долонями сніг. Квіти. Справжні живі троянди. Вони вже приморожені, краї пелюсток почорніли, та все ж квіти не здаються стихії і смерті. Пелюстки тремтять під поривами бурі, переливаються в промені місяця вогнем, ніби кров убитого солдата…

Я стояв зворушений, вражений… Не могилою, не таємницею смерті, що завжди витає над місцем поховання, не хвилюючим написом «солдат-композитор»… а квітами — такими дивними, любими, незрозумілими серед холодної, снігової ночі. Я ніби пробудився від якогось кошмару, в глибині душі почало народжуватися неясне розуміння великого символу, втіленого в це немудре поєднання: троянди на холодному граніті могили…

Я повернувся лицем до вітрюгана, глибоко вдихнув колюче повітря, сповнене сніговим пилом. Я розкрив своє серце, наболілу душу назустріч стихії і торжествуюче засміявся. Я сміявся всім тілом, всім єством над небуттям, над смертю, над темрявою, що недавно хотіла проковтнути мене…

Життя долає смерть! Чуєш, стихіє?! Я йду далі, в життя, назустріч людям.

Спереду світяться живі вогники. Звідти пахне димом і теплом. Там люди…

Я рушив до села, щоб скоріше побачити живе обличчя, щоб дізнатися про дивну могилу, розкрити її таємницю і кинути в воскреслу душу цілюще зілля життя.

Зліва — круча. Вона стрімко падає вниз, губиться в заметілі. Це ж я зайшов на берег, Дніпра, біля сусідського села. Ось перші хати, заметені аж під стріхи, широкий вигін, а на ньому велика будівля. Колись, ще як я був малим, тої будівлі не було. Напевне, клуб…

Кілька вікон світиться. Чути мелодію — ніжну, іскристу, сумовиту. Хтось грає на роялі. Невже так пізно концерт? Чи, може хтось учиться?

Я постукав у широкі двері. Мелодія затихла. Почувся гучний голос:

— Зайдіть!

Я відчинив двері, ввійшов до залу. І ніби одрізав себе од заметілі, від неспокійних дум, від страшного відчаю. Тиша, тепло і спокій огорнули мене.

Я струсив сніг з пальта, обмів валянки віником, що стояв біля порога. Оглядівся.

Зал був порожній. Лавки позсувані до стін. Певно, тут недавно танцювали.

Зліва горіла грубка. Мерехтливе полум’я металося в прямокутнику дверцят, кидало м’який одсвіт навколо.

Висока постать стрибнула зі сцени, наблизилась до мене. Це був худорлявий хлопець з добрим, уважним поглядом. Він подав мені свою кістляву руку, міцно потиснув мою.

— Ви з району? Я назвав село.

— А, то ми ж сусіди… Яким же вітром? Я не зміг одразу відповісти йому. Яким вітром? Що сказати? Чи зрозуміє він, що є вітри розчарування і безнадії?

Я відповів щось пусте. Сказав, що не був у рідних краях давно і вирішив провідати батьківські місця. Хуртовина захопила в полі, заблукав. Якщо можна, то переночую в клубі, бо сьогодні вже йти назад не зможу.

Хлопець гостинно розвів руками, радо всміхнувся.

— Ночуйте, коли ваша ласка. Я тут живу. Один. Батька й матері нема. Отут, на столі, постелимо, що знайдемо. Буде тепло…

Буде тепло. Чудесний хлопче, мені тепло, що ти сирота, як і я… Мені тепло від твого щирого голосу…

Я роздягнувся, підійшов до грубки, сів. Простягнув замерзлі руки до вогню, з насолодою вбираючи животворне тепло. Багрово-жовтий язик полум’я тріпотів на обгорілій сосновій дровині, підморгував мені дружньо, наче жива істота. Що, минулося лихоліття, зникло темне почуття зневіри?

Де воно тепер, в чому? Куди поділося? Адже ти сидиш нині в затишку і не віриш, що зовсім недавно бажав смерті і забуття…

Я згадав могилу і квіти на сірому граніті. Пошукав поглядом хлопця, щоб запитати його. Він стелив якесь шмаття, декорації на широкому столі біля сцени.

— Чи не скажете ви мені… що за могила… там, над кручею?

— Ага, — жваво озвався він. — Ви бачили її? Це не проста могила. Якщо хочете — я розповім її історію.

— Дуже хочу. Та ви, може, спати хочете?

— Е, ні. Спати мені не хочеться. Певний, що й ви не заснете, хоч я й не майстер розповідати…

Хлопець підійшов до мене, підсунув ближче до грубки другий стілець, вкинув ще кілька полін і сів. Я дивився на його обличчя і бачив, що за молодими рисами і ясним блиском очей проглядає велике знання життя. Його очі затуманилися, ніби погляд їх сягнув у далекі глибини часу…

Він почав розповідати. Простими словами. Про звичайні речі, про звичайних людей. А моя уява вже бурхливо сприймала ті слова, жила болями, радостями і стражданнями невідомих людей, вимітала з глибин, з тайників власної душі свої страждання, свої муки і неосяжний, як мені здавалося ще недавно, біль серця…

Мелодія перша ДО ЯСНИХ ОБРІЇВ

БДЖОЛА НА КАМЕНІ

Вона лежала в маленькій заглибині на кам’яному стовпі загорожі — коричнево-золотиста, непорушна бджола. З лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі крильця, ніби хотів вихопити нещасну комаху з її останнього притулку і кинути під ноги перехожим.

До бджоли простяглася тонка дівоча рука, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина дивилася на свого супутника — юного хлопця з, русявим непокірним чубом і ясним дитячим поглядом. Чи не сміється він? Ні, на обличчі хлопця співчуття і розуміння.

— Мертва, — печально прошепотіла вона. — Який жаль…

— А може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва…

— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо…

— На що?

— На бджолу. Якщо оживе, тоді загадане здійсниться…

Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо почервонів, хитнув головою:

— Я згоден. Загадаємо…

Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу грудочку. Дивився, закусивши вуста, нахмуривши чоло, ніби чекав, що від подиху цієї дівчини станеться чудо.

Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося болючими, сильними ударами, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї снаги. Мовчав хлопець, намагався не дихати, мов боявся, що станеться лихо. Якщо бджола не оживе, не полетить… тоді все… загадане не справдиться, воно вмре, як і оця ніжна, чудесна комаха…

І ось… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.

— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо… Ожила…

Комаха затріпотіла крильцями, знялася і полетіла. Вона майнула золотою цяткою в промені сонця і зникла між каштанами, в білих суцвіттях. Дві пари очей — сині і сірі — провели її, потім несміло зустрілися. Руки хлопця і дівчини зійшлися на кам’яному стовпі, торкнулися кінчиками пальців.

Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.

— А що ви… загадали?

Вона несміливо і трошки лукаво зиркнула на нього.

— А ви? Що загадали?

— Я… про вас…

— І я… про вас…

— А що саме?.. — Скажіть ви…

— Я скажу… я задумав, чи не розлучимось ми… чи будемо завжди друзями…

— І я… те саме…

Вії піднялися і знову опустилися.

Ой мабуть, не зовсім так задумали хлопець і дівчина!

Хлопець несміливо торкнувся пальцем руки дівчини, прошепотів:

— Знаєте що… давайте поклянемось!

— Поклянемось?

— Еге. На вічну дружбу. Клятвою крові.

— Як це клятвою крові? — схвильовано запитала дівчина.

— Так робили наші предки, — таємничо прошепотів хлопець, схилившись до її вуха. — Коли хотіли стати кровними друзями, побратимами. В келиху з вином змішували свою кров… і випивали…

Очі дівчини округлилися, запломеніли вогниками цікавості і рішучості.

— А потім?

— Потім треба клястися. На вічну дружбу. Хто зраджує друга, того карає клятва крові. Де б він не був — на землі чи на морі, під водою чи під землею — всюди його наздожене страшна кара…

Вуста дівчини відкрилися, очі замріяно сягнули десь в безмежжя.

— Я згодна…

— Тоді сьогодні… Ввечері… О восьмій годині. Або краще о дев’ятій.

— Гаразд. Я прийду…

— Біля Володимира… Чуєте, Оленко?

— Чую, Миколо…

Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її трохи вуглуватої, милої постаті в простенькому синьому платті.

Вона зупинилась, оглянулась. Ледве помітно махнула рукою.

СНИ НАЯВУ

Микола йшов по вулиці і нікого не бачив. Він співав щось собі під ніс, всміхався до перехожих, дерев, весняного вітру. Зустрічні люди лаялися, натикаючись на нього, а потім, побачивши на його обличчі блаженну посмішку, говорили вслід, знизуючи плечима:

— Божевільний або п’яний… Не інакше…

А він міряв потертими черевиками Хрещатик, плив у святковому потоці юрби, марив наяву, забувши про все на світі.

Він знову побачить сьогодні ввечері її. Загляне в бездонні очі, торкнеться тремтливих рожевих пальців, почує ніжний хвилюючий голос. Як дивно, як неймовірно!..

Коли це сталося? Чи це завжди було?

Не можна повірити, щоб коли-небудь не існувало Оленки, не може бути, щоб Микола жив без неї. Вона існувала, йшла поряд, він знав про це, тільки не хотів турбувати її… Як це було?..

Кілька днів тому Микола одержав диплом в консерваторії. Він закінчив композиторський відділ. Були поздоровлення, був концерт, веселий галас товаришів, а потім — самотність. Друзі віднині йшли на свої облюбовані дороги. У Миколи теж був свій шлях. Він збирався їхати в рідне село над Дніпром, щоб там працювати в клубі.

Микола не одразу зважився на цей крок. Перед тим було багато шукань, роздумів, сумнівів. Шлях до великої музики почався з дитинства, коли він побував на симфонічному концерті в Києві. Той вечір в Пролетарському саду врізався в свідомість хлопця навічно. Сплелося все в єдиному гармонійному акорді — темно-синє небо над Дніпром, задумливі каштани і дуби, принишклі люди і могутній прибій райдужних звуків.

Микола сприйняв тоді музику, як рідну стихію, як лебідь вперше сприймає воду, як сокіл— повітряний простір, як сліпонароджений — перші промені безмежного розмаїтого світу після щасливої операції.

Виконували Бетховена. Героїчну симфонію. Ураган мелодії переслідував Миколу, не давав спати, сплітався з його повсякденним життям, змушував мріяти. І вже в сьомому класі він безповоротно вирішив стати композитором.

Дехто з дорослих насміхався над ним, подейкував:

— Закортіло Миколі бути лірником. На легкий хліб потягнуло. В колгоспі, бач, йому важко.

Паличкою махати, звичайно, легше, ніж вилами гній накидати…

Микола не розумів, що часто в тих словах треба було шукати не безпричинну злобу, а багатовіковий біль за втраченими можливостями, гнів стихії, яку так довго тримали в полоні, не даючи їй достойної роботи. І хоч хлопця проводжали в Київ не лише глумливими, а й добрими, сердечними словами, він довго зберігав у душі гіркоту, образу і навіть мстиве бажання — довести насмішникам, що вони обмежені, грубі люди.

Та згодом плетиво образи, дитячої гордості і наївних бажань розвіялося назавжди. Добрий імпульс цьому дало останнє побачення з учителем співів Яковом Степановичем. Це було на третьому році навчання в консерваторії. Микола приїхав до рідного села на канікули. Йому передали, що Яків Степанович дуже хворий і незабаром помре. Микола відвідав його в невеликій хатині біля школи.

Надовго хлопець запам’ятав той вечір, висхлі руки вчителя, його ледве чутний голос і дивні, потойбічні очі. Погляд їх був прозорий, ніжний і вимогливий.

— Я радий, що ти прийшов, Миколо, — шепотів учитель. — Хотілося перед смертю сказати тобі кілька слів…

— Ви не вмрете, учителю…

— Не говори зайвого, — спокійно заперечив Яків Степанович. — Треба завжди бути щирим… а тим більше перед кінцем…

Помовчавши, вчитель запитав, дивлячись в очі юнака:

— Ти любиш музику, Миколо?

— Дуже, Якове Степановичу…

— Я знаю. Бачу… Думаю, що станеш добрим композитором… Тільки скажи… де ти будеш жити?.. Працювати?..

— Не знаю, — розгубився Микола, — Може, в Києві…

— В Києві, — повторив учитель. — Чому так тягнуться в місто? Для чого? Ну, я розумію тих, хто збирається стати слюсарем, токарем… працювати на заводах чи в установах… А ти… чого ти там шукаєш?

Микола мовчав, захоплений зненацька справедливим докором. Вчитель взяв його руку в свою висохлу гарячу долоню і палко зашепотів:

— Я не хочу тебе ні в чому переконувати… Якщо в душі людини живе зерно добра і правди, то воно розквітне… обов’язково. Я хочу, щоб ти правильно зрозумів мене… Ти свою музикальну душу одержав тут, серед трударів землі, села. Згадай, Миколо, що народ вічно зберігає в лоні своєму пісню і казку… а з того чудового джерела брали початок наші великі піснярі… так було завжди… І ти не повинен бути винятком…

Старенького вчителя поховали над Дніпром, на старому цвинтарі. На свіжу могилу спадало жовте листя, в небі пливло бабине літо. Було сумно і ясно. Микола дивився у далину і потай дивувався, що йому не хотілося плакати. Навпаки, в душі дзвеніла радісна струна. І в її звучанні чувся Миколі голос старенького вчителя, який говорив, що життя продовжується, народжується, розвивається… Що треба йти в середину його потоку, а не крутитися у вирі, хай навіть дуже великому…

Хлопець зрозумів Якова Степановича… А може, просто відкрив цю думку в своїй душі — повернути те, що здобув, назад, в те джерело, звідки вийшов. Останній рік був сповнений роздумами, суперечками з товаришами, боротьбою з самим собою.

І ось прийшло остаточне рішення. Він повертається до рідного села. Дехто сміявся, кажучи, що працювати в сельбуді з освітою композитора все ’дно, що грати симфонію на балалайці, та Микола не зважав на це. Він знав, куди йде, бачив мету, далекі обрії майбутнього. Тільки чогось ще не вистачало. Серце бажало, щоб поряд хтось ішов… в житті, в мріях, в дерзанні…

І ось… зустрілася вона.

Микола у трамваї протискувався до виходу. Схилився до якоїсь дівчини, ввічливо запитав:

— Ви зійдете тут?

— Ні.

— Дозвольте пройти.

— Прошу…

Микола ступив на східці, випадково оглянувся. І остовпів.

На нього зиркнули великі сині очі, обрамлені чорними віями. Над ними крильми розліталися густі брови, що зрослися на переніссі. Дівчина ніяково всміхнулася. Трамвай зупинився. Кондукторка назвала зупинку, смикнула за мотузку дзвінка.

— Вам сходити? — тихо озвалася дівчина.

Микола не рухався з місця. Він стояв стовпом, несміливо поглядаючи на неї. Що трапилося, хлопець не знав. Він тільки серцем усвідомлював одне: нізащо не можна залишити її, не познайомившись, бо не можна буде жити без неї. Трапилось таке, чого ніяк не збагнути… Але що робити, як звернутися до неї? Може, вона розсердиться, вилає, осоромить…

Трамвай дійшов до Червоноармійської, зупинився. Дівчина глянула на Миколу, наблизилась до виходу. — Мені пора. Дозвольте… Вона вистрибнула з трамвая. Пролунав дзвінок. І тоді Микола, ні про що не думаючи, незважаючи ні на кого, кинувся вслід за нею.

Вона йшла по правому боці вулиці. Микола перейшов на лівий бік. Нервово м’яв у руках дипломну книжку, поглядав на дівчину, з кожною хвилиною втрачаючи сміливість… Дівчина помітила його, раз у раз поглядала на нього через вулицю. Це надало сміливості Миколі. Він вихопив з кишені блокнот, знайшов огризок олівця. Натикаючись на стовпи, на людей, похапцем почав писати:

«Дорога незнайомка…»

Зупинився, з досадою почухав потилицю. Банально! Ніби в якомусь сентиментальному романі. Та й що він їй напише? Що хоче зустрітися! Що вона йому подобається? Хіба можна передати словами те почуття, яке виникло в душі, коли він сам не може дати йому назви?

Микола рішуче порвав листочок, подивився знову на правий бік вулиці. Дівчина зникла. Погляд хлопця не бачив її серед потоку людей. Ех, розтяпа! Боягуз!

Микола метнувся через вулицю. Він не зважав на свисток міліціонера, на сигнали автомашин. Метушився серед людей, заглядав у лиця дівчат. Нема! Він був ладен рвати волосся на голові. Що ж тепер буде? Як він без неї житиме? Хіба знайдеш її у великому місті, не знаючи навіть ім’я?

І раптом Микола побачив її. Дівчина стояла біля сатураторного візка і пила газовану воду. Дивилась на нього. І Микола відчув якимсь невідомим чуттям, що вона чекає його, хоче, щоб він підійшов.

Хлопець рішуче догнав її, пішов поруч. Вона не обернулась, тільки матово-біла щока її запаленіла. Вони вийшли до Ботанічного саду. Тут було затишно. На голови перехожих падали одцвітаючі свічки каштанів. Плакучі верби пестливо торкалися ніжно-зеленими косами людських плечей і облич.

Микола кашлянув. Дівчина зупинилася, підняла вгору вії. Їхні погляди зустрілися… і не могли розійтися. Хлопець не бачив ні стоптаних білих черевиків, схожих на козячі ратиці, ні старенького плаття. Він купався в синьому джерелі, що струмилося з новоодкритого світу — світу її очей. Біля серця солодко защеміло, воно билося глухими, лункими ударами, ніби теж хотіло пробитися в юний, весняний світ, щоб побачити її… її… Вона… Одне слово… і більше не треба жодних. Вона! Одна в цілому бутті! Вона марилась в снах, мріях, видіннях, в музиці, в піснях, вона малювалася на сторінках книг, дивилася а блакиті неба, з квітів, обзивалася в шепоті дерев, в подиху травневих вітрів…

А тепер вона стоїть перед ним в образі дівчини. І Микола знає, відчуває, що це не перша зустріч, — він знає, що так було вічно… завжди… Та й справді — хіба без неї можна жити? Хіба вона може не існувати? Розлука буває не назавжди… І вони теж були в розлуці… А тепер зійшлися. Навіки… Довго стояли вони, зачаровано дивлячись одне на одного.

— Я… Микола…

— А я… Оленка, — почувся несміливий голос. Микола аж засміявся від щастя. Оленка!

Оленка! Яка гармонія в одному слові. Оленка! Ціла симфонія в цьому імені! Саме це ім’я марилось і в снах, і наяву…

Три дні зустрічалися Микола і Оленка. Ходили по алеях над Дніпром, між рядами каштанів і лип, і все говорили, говорили. Про свої мрії, про навчання, про музику, книги. І лише про почуття, яке в обох пломеніло в очах, рвалося з грудей, чулося в кожному русі, в кожному погляді, не говорили…

Хлопці в гуртожитку помітили незвичайний стан Миколи. Роз’їжджаючись додому, жартували:

— Еге, закохався Горенко… Прощай тепер сільський клуб. Не поїде ентузіаст на ниву народну!..

Микола, справді, відкладав поїздку додому. Він повертався з побачення, бив себе кулаками по голові, картав за те, що не сказав Оленці того, що думав, писав вірші. В одному з них він намагався виправдати свою несміливість.

Та ось сьогодні допомогла воскресла бджола. Микола вирішив більше не ждати. Він летів по вулицях Києва, мов на крилах. В душі органом звучало тільки одне: сьогодні він знову буде бачити Оленку, дивитиметься в її ніжні очі, чутиме тихий, грудний, неповторний голос.

Він згадав про клятву крові? Еге, треба ж дістати вина! Чи вистачить грошей? Микола вивернув кишені, знайшов дві потріпані троячки, один карбованець і жменю мідяків. Сім карбованців і сорок копійок. На дороге вино не вистачить. Ну та дарма… Хай буде дешеве…

Микола рішуче повернув до «Гастронома»…

ДОЧКА І МАТИ

Мати Оленки працювала в аптеці продавцем. До неї зараз поспішала дочка, щоб поділитися своєю радістю. Оленка не пам’ятала жодного слова з того, що було переговорено з Миколою вчора, сьогодні. Вона пливла на хвилях п’янкої радості, самозабуття, бачила тільки якесь сяйво перед собою… і тим сяйвом був блиск його очей. Оленка не допускала думки про кохання. Вона не могла думати так. Це було соромно. Це було лиш на сторінках книг. А в них щось інше. Незрозуміле. Дивне… І приємне. Мертва бджола, яка потім ожила… Клятва крові…

Вона стріпнула головою, ніби відганяючи неймовірні видіння, тихенько засміялася. Хлопці довгими захопленими поглядами проводжали її. Оленка не бачила нікого. Музика любого голосу звучала в її вухах, в просторі ввижалися глибокі сірі очі, високий блідий лоб.

Оленка зайшла в аптеку, проштовхалася до ручного відділу. За прилавком стояла повна красива жінка з владним суворим лицем. Вона помітила дочку і строго осміхнулася. Вийшла з-за прилавка. Оленка кинулася до неї, цмокнула в щоку.

— Що з тобою? — здивувалася мати. — Ти якась чудна сьогодні! Очі горять… щоки червоні… Ти випадково не випила?..

— Що ти, мамусько, — зашепотіла Оленка. — Як могло тобі прийти в голову… Я хотіла сказати, що познайомилася…

— Познайомилася? З ким? — З хлопцем…

— Цього ще не вистачало, — занепокоїлася мати. — А хто він?

— Микола, мамочко!

— Я не про те питаю, дурненька! Хто він за професією?

— Композитор. Красивий, розумний… Якби ти бачила його, ти похвалила б мене…

— Композитор — це непогано! — строго сказала мати.

В цей час інша продавщиця гукнула:

— Маріє Іванівно! Мати оглянулась. До її відділу вже зібралася черга. Чувся незадоволений гомін.

— Приведи його завтра до нас. Я запрошу Олену Антонівну. Вона одразу скаже, чого він вартий. А тепер іди… Мені ніколи.

Оленка вийшла з аптеки, полегшено зітхнула. Вона сподівалася бурі, а вийшло все гаразд. Навіть можна буде познайомити Миколу з батьками. Ось тільки недобре, що мати запросить Олену Антонівну. Оленка не любила її. Це була п’ятдесятип’ятилітня обивателька, яка ніде не працювала, отримуючи пенсію за покійного чоловіка. Вона мала великий вплив на Марію Іванівну, і кожне слово її було законом для мами. Та дарма! Хай говорить, що їй заманеться. А сьогодні попереду — велика радість. Вони з Миколою знову зустрінуться, будуть ходити в сяйві зірок під кронами столітніх дерев, і в і н читатиме їй вірші про кохання, про дивовижні мрії, про наступні дороги життя…

І найголовніше — сьогодні таємнича, хвилююча клятва крові. При думці про неї душа Оленки завмирала в передчутті чогось невідомого, що мало змінити все її життя…

КЛЯТВА КРОВІ

Вони зустрілися о дев’ятій біля пам’ятника святому Володимиру. Микола одгорнув борт піджака, показав засургучовану головку пляшки.

— Дивіться… Це вино…

— Для клятви? — таємниче прошепотіла дівчина.

— Еге. Давайте походимо трохи, погуляємо, а потім десь в гущавині відкриємо. Треба, щоб ніхто не бачив…

— В Пролетарському саду…

— Добре, Оленко… Вони з півгодини постояли біля бар’єра, мовчки спостерігали за імлистою далиною, що поволі огорталася сутінками. На Дніпрі загоралися вогні бакенів, миготіли в тремтливій течії. На небі засяяли великі зірки. Понад Володимирською гіркою пливла протяжна мелодія народної пісні. То десь співали хлопці та дівчата, які збиралися роз’їжджатись на канікули. Оленка повернулася до Миколи, в її очах він помітив одблиски вогнів Подолу.

— Чари які, Миколо…

— Чари, Оленко… У мене таке враження, наче ми з вами пливемо в далеку і невідому дорогу…

— І в мене… схоже…

Навколо снував гомінливий потік людей. Оленка з Миколою одійшли від бар’єра, повільно попливли разом з юрбою вниз, до Хрещатика. Тримаючись за руки, мов діти, вони піднялися по вулиці Кірова до Пролетарського саду.

Над містом впала синя темрява. З-поміж дерев лунали звуки симфонії — там виступав республіканський оркестр. Сотні людей снували по алеях парку. Микола зупинився, запитливо заглянув у очі супутниці.

— Сюди не підемо… Дуже людно…

— А куди?

— Краще на кручі Дніпра…

— Як хочете, Миколо…

— Тоді ходімо зараз. Тільки ні, не можна… Я ж забув, що потрібно склянку або келих.

— А чого ж ви мені не сказали? — здивувалася Оленка. — Я б взяла з дому…

— Я не подумав, — занепокоєно відповів Микола. — Але нічого. Ми десь в ларку купимо.

Вони рушили далі. Микола зупинився біля одного магазину, зайшов до середини. Ніяковіючи, покликав одну з продавщиць.

— Скажіть, будь ласка, у вас є склянка?

— Яка склянка? — здивувалася вона. — В нас продуктовий магазин, а не посудний…

— Та ні, може, у вас є.

— Є. Але ми не продаємо.

— Мені дуже потрібно. Я прошу вас, продайте… Або дайте тимчасово…

— Не можу, — сердито сказала продавщиця. — Це вже хильнуть закортіло. Такий молоденький і п’яниця!..

Покупці засміялися. Микола, почервонівши, прожогом кинувся на вулицю.

— Нема? — поцікавилася Оленка. — Нема, — похмуро сказав Микола. Він підійшов ще до кількох ларків. Але в жодному з них склянок не продавали. Так вони добралися до Печерського спуску. Далі магазинів не передбачалося.

Микола розпачливо глянув на дівчину. Вона теж засумувала. Здавалося, що за дурниці —нема склянки! Та в цьому випадку діяло щось значніше, ніж проста невдача. В нічному освітленні, під шумливими вітами каштанів, в промінні зірок все здавалося непростим. І невдача з склянкою, що мала послужити для клятви кроні, теж ставала символічною.

— А може, завтра? — несміливо запитала Оленка.

— Не можна… Тільки сьогодні. Клятви не можна відкладати…

— Що ж тоді робити? Може, прямо з пляшки?

— Не годиться… Як же з пляшки пити разом?..

— А треба разом?

— Обов’язково… Знаєте що? Я придумав. Бачите — стоїть пивний ларьок?

— Так він же зачинений.

— Нічого. Біля нього ящик для сміття. Я сам часто бачив, як викидають побиті склянки в ящик. Може, там щось знайдеться…

— Добре, Миколо, — зраділа дівчина. — Ходімо туди…

Прогноз Миколи виявився правильним. В сміттєвому ящику вони знайшли вищерблену склянку. Микола обережно загорнув її в газету, як найбільшу дорогоцінність, щасливо посміхнувся.

— А тепер гайда до Дніпра. Там помиємо її.

На Печерському спуску світла майже не було. Оленка і Микола йшли в суцільній тьмі поміж привидами дерев. Де-не-де на стовпах траплялися лампочки, і тоді вони вступали в маленьке примхливе коло проміння. Вітер хитав ті лампочки, і дерева здавалися живими. Могутні віти розгойдувалися в повітрі, ніби жестикулювали в відчайдушній пристрасній суперечці. Інколи деякі з них схилялися донизу, енергійно торкалися облич Оленки й Миколи, мов запитуючи їх або чекаючи підтримки в тій весняній дискусії.

Оленка боялася ходити поночі в таких відлюдних місцях. Та нині вона відчувала поряд з собою руку, що випромінювала спокій і силу. Опираючись на неї, вона могла йти куди завгодно і скільки завгодно. І хлопець наче розумів її настрій. Він ішов поряд з нею тихо, обережно, мов боячись розхлюпати якийсь невидимий келих.

Дніпровська хвиля зустріла їх журливим плюскотом. По набережній інколи проходили машини. Микола розгорнув газету, вимив склянку.

— Чиста…

Він вибрався на насип. Оленка торкнулася його руки, показала на схід. Там, за силуетами далеких будинків Слобідки, сходило багрове коло місяця.

— Я дуже люблю місяць, — сказала вона. — Це чудово, що він зійшов зараз…

Микола щасливо всміхнувся. Смішна і люба. Безумовно, місяць зійшов для неї… для мене…

Взявшись за руки, вони знову пішли нагору. Минувши Аскольдову могилу, заглибилися в зарослу кущами алею. В гущавині, під столітніми дубами, знайшли ветху лавочку. Десь на схилах заливалися п’янкими піснями солов’ї. Поміж стовбурами дерев пробирався потроху вгору місяць. Ставало прохолодно…

Микола зняв піджак, накинув його на плечі Оленці. Вона вдячно кивнула, закуталася. Намацала в боковій кишені пляшку. Витягла, подала йому.

— Почнемо? — запитала серйозно, довірливо.

Він мовчки хитнув головою, дістав ножик, вкрутив штопор у корок, витяг його. Взяв склянку, налив майже доверху вина. Підняв її поперед себе, показав Оленці на тлі місяця. Вино блиснуло, заграло багровими іскрами. Дівчина здригнулася, ніби від холоду.

— Що з вами? Може, холодно?

— Ні, нічого… Мені просто… якось моторошно…

— Може, ви боїтесь?

— Ні! — з викликом озвалася вона. — Не боюся. Що треба робити далі?

— Додати до вина… крові, — прошепотів Микола. — Ось дивіться, я зроблю собі… Він розкрив лезо ножика, запалив сірника, подержав його над вогником. Потім чиркнув ним палець. Оленка скрикнула. Микола підняв склянку, і дівчина бачила, як з його пальця в вино впало кілька крапель крові. Краплі розпливлися тягучими смугами, надаючи рідині моторошного забарвлення.

Микола поставив склянку на лавку, знову потримав лезо над сірником. Несміливо подав ножик дівчині.

— Тепер вам…

— Зробіть самі… Вона простягнула руку. Микола взяв тонкі пальці Оленки, доторкнувся до одного лезом. Тихо прошепотів:

— Не боїтеся?

— Ні! — з викликом заперечила дівчина. Обличчя її в місячному сяйві було блідим і урочистим. Ось воно на мить здригнулося, затремтіли тіні брів.

— Боляче? — схвилювався Микола.

— Ні…— в захваті прошепотіла Оленка.

Він підняв склянку, наблизив до неї руку дівчини. Вона з трепетом спостерігала, як кров її змішувалася з кров’ю Миколи. Десь в глибині оживали почуті і прочитані образи, заховані в душі таємничі картину предковічних часів. Їй здавалося, що це вже колись було… Хлопець прихилився до неї, прошепотів: — Тепер треба випити… і все…

— Разом?

— Разом…

Вони припали до склянки. Їх вуста були поруч, торкалися одне одного.

Гаряча рідина обпекла Оленку, але вона хоробро допила до кінця. Одхилилася, передихнула. Микола підняв порожню склянку вгору, врочисто проголосив:

— А тепер… поклянемось… І зовсім тихо, проникливо, щиро додав, тримаючи Оленку за руку:

— Я клянуся… бути вічно вірним нашій дружбі… Якщо зраджу — то хай мене покарає клятва крові…

— Клянуся, — почувся тремтячий голос Оленки, — що ніколи не порушу клятву крові…

Микола вдарив склянку об землю. З дзенькотом розлетілися навколо скалки.

— Щоб ніхто ніколи не міг пити з цієї склянки, — пояснив він.

Вино зашуміло в голові Оленки. Вона схопила пляшку, розбила її об стовбур дуба.

— Щоб ніхто не пив більше цього вина!.. Микола несміливо взяв її за руку, заглянув у очі. Вона, глибоко вдихнувши повітря, прошепотіла:

— Може, ще щось треба?..

— Ще… треба поцілуватися… Формально… — Так вимагає клятва?..

— Угу…

Оленка, не задумуючись, обхопила за шию хлопця, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тямлячи себе, схопив її в обійми.

Довго, ой, довго тривав цей «формальний» поцілунок. І, напевне, ніхто з них не хотів закінчувати його.

Оленка падала в безодню, летіла у вихорі незвіданого почуття в незнайомий світ, відкривала його вперше і не могла покинути.

Микола випростався, охопив долонями гаряче чоло, завмер. Дівчина знеможено сіла на лавку. Заплющила очі. Щось промовила. Він кинувся до неї, притулив її руку до своєї щоки.

— Ти щось сказала?..

Вона не здивувалася, що він назвав її ти. Так треба. Так має бути.

— Що це було? — ледве чутно запитала чи в нього, чи в вітру, чи, може, у свого серця. — Невже це… воно.

Знову мовчання. Знову грозовий поцілунок. І так без кінця.

Місяць піднявся між верховіття дубів. Замовкали далекі звуки міста. Вщухли солов’ї. Тільки вітер захоплено хитав напружені життєвою снагою віти, доносив з далеких полтавських полів запахи квітів і полину.

Оленка лежала в обіймах Миколи, щаслива, виснажена неймовірним спалахом почуттів, і місячні промені ткали на її блідих щоках неземні узори. І раптом Микола відчув, як вона здригнулася.

— Що з тобою, Оленко?

— Нічого… нічого… мовчи… Ще хвилинку… Микола занепокоєно заглянув у її лице. Очі Оленки вдивлялися в глибінь нічного неба, на далеку кулю місяця, яка то поринала в хащі хмар, то знову випливала з них на ясне тло. Ось пливе чорна фантастична потвора. Вона роззявляє велетенську пащу, намагається ковтнути ясне світило. Місяць пручається, судорожно пульсує, виривається знову на волю…

Оленка з хвилюванням і острахом дивилася на космічну боротьбу двох велетнів. Їй вони здавалися символами життя. Якщо переможе світло — все буде ясно, гарно, щасливо. Вони з Миколою завжди йтимуть рядом, не розлучаться повіки. А якщо ні… ой, краще не думати!

Місяць поринув у темну хмару. Пітьма огорнула простір. Оленка притислася до Миколи, ждала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пелену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься, невже не з’явиться знову?

Минали хвилини… чи віки… Микола чув, як дівчина важко дихає, як тремтить її тіло.

— Тобі погано, Оленко?

— Зараз… Одну мить… зачекай…

Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світило, розжене морок… Ні! Ще чорніша запона з’являється з безмежжя, покриває, гасить останні іскри надії…

Серце в Оленки впало. Невже кінець? Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забобони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, аленічого не могла подіяти з настроєм. Чорний покрив хмар затулив не тільки промені місяця, він вкрав і дитячу, новонароджену віру…

Та ось… заясніло вгорі, завирували темні громаддя в небі. Вітер налетів з Дніпра, радісно захитав велетенські дерева. Місяць вийшов з темряви раптово, ніби камінь, викинутий з пращі владною, сильною рукою. Хмари розбіглися врізнобіч, зоряне тло збільшувалося… і, нарешті, лише ясне коло нічного світила одне панувало в космічному безмежжі…

Оленка знеможено-радісно заплющила очі.

— Нарешті, — прошепотіла вона.

Микола нічого не питав. Він інтуїтивно відчував її настрій, знав, що в ній тепер діється щось знаменне і важливе. А коли срібне проміння місяця осяяло її натхненне, щасливе обличчя, він все зрозумів. Знову їхні вуста були разом, і нічні прозорі тумани котилися між деревами, лягали до ніг хлопця і дівчини. А може, то не тумани були… Може, то дніпровські добрі духи ласкаво всміхалися до закоханих, соромливо огортаючи їх сивим серпанком.

Вже під ранок вони вертали назад, німі, приголомшені. Пустинні вулиці мовчали. Тільки де-не-де лунко віддавалися кроки окремих перехожих. Недалеко від вулиці, де жила Оленка, Микола сказав:

— Мені все здається сном… Ти зараз підеш додому… А я залишусь один. Я не зможу тепер без тебе… Ти розумієш, Оленко? Я не зможу…

Вона радісно зазирнула в його лице, в темні пристрасні очі.

— Так ми ж знову зустрінемось, Миколо…

— Я не хочу зустрічатися з тобою, — палко заперечив він. — Я хочу завжди бути рядом… Давай поїдемо разом в село. До мене… Я працюватиму в клубі. Буду вивчати народні пісні, писати свої, організую хор… А ти…

— А я, — перебила, його Оленка, — працюватиму в школі… Я ж закінчила учительський технікум. Правда, ти й досі не знав цього?

— Ніколи ж було, — кумедно промовив Микола.

Обоє засміялися. Оленка поклала свою долоню на груди Миколи, тихо сказала:

— Хіба ти міг сумніватися в мені? Я поїду… Куди захочеш… Завтра… та ні, вже сьогодні… мама запрошувала тебе до нас в гості…

— В гості? — злякався Микола. — Я ж не знайомий!..

— Так познайомишся, смішний. Приходь сюди о восьмій годині. Я ждатиму тебе… А потім, ввечері, про все поговоримо…

Вона подала йому руку, поклала її в сильну, тонку долоню коханого, тихенько відступила, не зводячи погляду а його очей. Ще на мить їхні пальці затрималися, потім розійшлися, навіть на відстані несучи дивне почуття єдності.

Стукнули двері будинку. Микола зітхнув і поволі пішов назад. Над дахами загоралась зірниця…

Мелодія друга РІШУЧІ КРОКИ

ТІНІ І СВІТЛО

Микола постукав у полуплені двері. Хвилюючись, кашлянув. За дверима зашепотіли, дзенькнув засув. Виглянула висока пишна жінка з гарним чорнобровим лицем. Вона на якусь мить привітно всміхнулася, потім одразу спохмурніла. Провела поглядом від стоптаних брезентових черевиків Миколи до його худорлявого обличчя, строго запитала:

— Що вам потрібно?

— Пробачте… Чи тут живе Дячук?..

— Тут. Це я…

— Мені потрібна Оленка… Вона казала, що сьогодні…

Мати Оленки зневажливо зиркнула на сірий потертий піджачок хлопця, одрізала:

— Сьогодні вона жде гостя. Жениха. Розумієте? Скажіть, що передати…

Микола розгублено заморгав очима. Винувато затоптався на місці.

— Як же так? Вона запрошувала…

Він поглянув у очі матері таким ясним, дитячим поглядом, що вона пом’якшала. Перехилилася в коридор, прошепотіла:

— Зустрінетеся з нею пізніше. А тепер вона жде композитора. Ви ж розумієте…

Микола зрадів:

— Так це ж я композитор. Вона мене запрошувала. І говорила, що ви також…

Мати аж одхитнулася, скривилась, ніби проковтнула щось кисле, силувано всміхнулася. Недовірливо перепитала:

— Справді, композитор?

— Точно! — закивав головою хлопець.

Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридору:

— Оленко!

Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона! Блиснули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:

— Ой Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь в кімнату…

— А ми вже познайомилися, — стримано сказала мати. — Прошу…

Вона одразу стала як хмара. Важко засопіла, пішла на кухню. Закохані не помічали того. Оленка провела Миколу до кімнати. Він переступив поріг, оглянувся несміливо. Досить велике приміщення було загромаджене безліччю всякої всячини. І комоди старовинного виробу з викрутасами, і дзеркальні шафи, і буфет з десятками склянок та келихів, і столики з слониками, кружевами та статуетками. Все це розташувалося так хаотично, без смаку, що вільного місця не залишилося.

Біля круглого стола, на якому вже стояло кілька пляшок та графинів з напоями, сиділо двоє. Чоловік з запалими грудьми і склеротичним, одутлим обличчям та огрядна жінка. Вона здивовано-презирливо втупилася в хлопця, примружила очі, запитливо мугикнула.

Оленка щасливо всміхнулася, взяла хлопця за руку, потягла до столу.

— Будь, як дома, Миколо. Знайомся. Це мій батько, Мусій Трохимович. А це наша знайома, Олена Антонівна…

Батько подав Миколі холодну вогку руку, а Олена Антонівна тицьнула два випещені пальці.

Доки він сідав, не знаючи, куди подіти довгі худі руки, жінка безцеремонно розглядала його з голови до ніг. Скоса зиркнувши на неї, Микола відчув дивне почуття антипатії. Він помітив і примружені очі, і бундючний вираз, і тонкі губи, які безперервно ворушилися, ніби обсмоктуючи щось.

«Немов черв’яки, — подумав Микола. — І чого вона так дивиться на мене? Що має спільного з нею Оленка?»

Оленка теж відчула якусь настороженість в настрої Миколи. Запанувала мовчанка. Тоді батько смачно цмокнув губами, простягнув руку, підняв пляшку з горілкою.

— Ну що ж, зятьок. Вип’ємо за знайомство!..

— Тату, — спалахнула Оленка. — Як ти можеш?..

— А що таке? — здивувався грубувато Мусій Трохимович. — Хіба я що сказав? Я радий, що прийшов зятьок. Сьогодні він, завтра, може, буде другий… Не важно! Аби випить було. Правда, синок?

Олена Антонівна багатозначно хихикнула. Оленка почервоніла ще дужче, на очах у неї виступили сльози. Микола не знав, куди подітися. Батько, цинічно усміхаючись, старанно закручував штопор в корок.

До кімнати зайшла мати. Вона покликала Олену Антонівну. За кілька хвилин вони накрили на стіл. Почалася вечеря. Налили в чарки. Пливла якась негарна тиша. Блудливо всміхалася Олена Антонівна, насуплено дивилася в тарілку мати.

— Ну що? Будьмо? — бадьоро вигукнув батько. — Дай боже нашій Оленці хорошого жениха. Ну, пити — не перепити!..

Мати бликнула на нього, торкнулася вустами до келишка, поставила на стіл. Микола випив до дна. По грудях пройшла тепла хвиля, він почув себе трохи вільніше.

Мати, зітхнувши, поглянула на гостя.

— Так ви, справді… композитор?

— Справді, — радісно згодився Микола. — Ось подивіться… диплом. Недавно одержав.

Марія Іванівна розгорнула книжечку, перебігла по ній поглядом, повернула назад.

— А квартира у вас в?

— Нема, — безтурботно сказав Микола. — Я жив у гуртожитку…

Мати і Олена Антонівна переглянулись.

— А де ж ви будете жити? Працювати?

— Поїду в село. До матері. Там у неї є хата. Тут недалеко, над Дніпром…

— І ви думаєте жити в селі? — з жахом вигукнула мати.

— А чого ж? Там чудово. Ліс, річка, природа… Кращого місця важко знайти. Приїжджайте, вам сподобається…

— Умгу, — мугикнула мати. По її обличчю поповзли багрові плями. Вона замовкла і більше не обзивалася.

Виручав батько. Він без кінця наливав питво в келихи, пив за своє здоров’я. Очі його звузилися, почервоніли. Після кількох чарок він розійшовся, почав базікати якісь дурниці і нечисті слова:

— Бери її, Миколо. Бери! А цих старих шлюх не слухай… Головне, мене не забувай… Півлітра купиш — і до мене… Оленку держи в руках… Коли ж горе яке-небудь — пий… Заливай його… Найкращі ліки проти всього…

Він перекидав ліктями посуд, огризався на Марію Іванівну, яка смикала його за піджак, підморгував Миколі. Оленка не знала, куди подіти очі від сорому. Тільки Олена Антонівна монументом височіла на своєму стільці, і губи її іронічно ворушилися, обсмоктуючи щось невидиме.

Вечеря для Миколи здалася пекельною мукою. Він ледве досидів до кінця. Нарешті Оленка встала з-за столу, благально сказала матері:

— Я піду на свіже повітря. У мене голова заболіла…

— Іди, — похмуро бовкнула мати. — Тільки недовгої Ти мені потрібна.

Шепіт каштанів показався небесною музикою після гидких двозначних слів Мусія Трохимовича. Микола вдихав повітря повними грудьми, ніби хотів вигнати з легень і горілчаний дух, і пригнічений настрій, і бридке враження від «знайомства». Він гаряче стискав долоню Оленки, яка мовчазно йшла поруч, поглядав на неї, дивувався. Як серед такої багнюки виросла дивна, чудова квітка?

— Оленко…

— Що, Миколо?..

— Прости мене… я хотів запитати…

— Я знаю, Миколо… мені соромно…

— Як ти могла?..

Вона зупинилася, поглянула печально в його очі.

— Як я могла… вісімнадцять років… Я сама не знаю… Може, мрія мене врятувала. Тільки вона. Я бачила прекрасних людей, чула неземні пісні… Я ждала зустрічі з такими людьми тут… на землі… І ось ти прийшов, Миколо… Забери мене звідси… я не хочу більше так жити… Я хочу в житті бачити свою мрію, творити її… Візьми мене звідси, друже мій…

— Дівчинко моя, — прошепотів Микола. — Ми поїдемо… негайно. Завтра ж. Ти чуєш? Ми почнемо зовсім, нове життя. Без бруду, без жорстоких і гидких слів… без брехні і обману…

Вони знову гуляли над Дніпром, сиділи на лавці під густими заростями акації, перебиваючи одне одного, розповідали про свої плани.

— Я ввійду в клас… Десятки дитячих ясних очей глянуть на мене запитливо… Я їм буду розповідати про чудові, прекрасні людські мрії. Я їх вчитиму боротьбі і натхненню… Миколо, як це гарно — вчити дітей!..

— А я писатиму пісні для твоїх малюків, — захоплено вторив Микола. — Красиві, веселі пісні… І музику… Щоб вони знали гармонію, щоб бачили красу природи і життя. Ой Оленко… я не можу отямитися від щастя… Невже це дійсність. Торік не було в мене нікого… тільки мрії про тебе… вірші про тебе… а тепер… сама ти з’явилася, ніби чудо… ніби казка…

— Слова твої, Миколо, мов музика… Говори, говори… Невже ти ждав мене… писав вірші про мене?..

— Тільки тобі… тільки про тебе…

— Прочитай… я хочу почути…

— Добре, Оленко… тільки не дивись, що вони слабуваті. Головне — думка…

Микола замислено задивився в далину, де ще багровів важкими барвами захід, почав читати тихо:

Оленка ніжно притулила його долоню до своєї щоки, схилилася на плече коханого. Прошепотіла здивовано:

— Невже це про мене?

— Про тебе… Тільки про тебе… Хіба є ще в світі інша ти?..

О чарівнице природо! Що робиш ти? Якою силою зімкнула ти ці дві прекрасні постаті, яку неповторну долю готуєш їм — чистим і щирим?..

Знову рядом вуста, серця і подих в подиху. Знову тріумфують, з’єднуються рідні душі під безмежним куполом неба…

«КОНТРЖЕНИХ»

Оленка повернулася додому об одинадцятій. Вона вже забула про матір, про Олену Антонівну, про їхнє враження від Миколи. Все ясно, світло, гарно! Чудовий, щасливий світ! Вони з Миколою одружаться і поїдуть в село. їм нікого і нічого не треба. Є руки, голова, гаряче бажання… Все інше прийде…

Весело витанцьовуючи, дівчина піднялася до вхідних дверей, зайшла до коридору. Наспівуючи пісеньку, зупинилася на порозі.

— Ой мамочко! Яка я щаслива!..

На неї дивилося дві пари очей. Одні — мамині — пронизливі, чорні. Другі — Олени Антонівни — примружені, насмішкуваті. Обидві мовчали. Ніби хто линув холодної води на Оленку. Її веселий настрій миттю випарувався. В душі похололо.

— Чого ви… так дивитеся… Що трапилося?..

Дівчина оглянулася. Може, щось з батьком?

Ні, він лежить на ліжку, розкривши рота, і хропе, аж склянки в буфеті деренчать.

— Що трапилося? — зловісно озвалася мати, посуваючись до неї. — Привела якогось босяка та ще й питаєш, що трапилося? В яке дурне становище ми потрапили? Композитор! І тобі не соромно? Сопливий хлопчисько!..

— Без роду, без племені, — підхопила Олена Антонівна з другого боку.

Без квартири, без роботи! — додала мати.

Олена Антонівна округлила очі, з жахом сплеснула долонями.

— А ти помітила, які в нього штани? Вони ж нависають над колінами! Нерозгладжені. А піджак, як мішковина! Та через самі тільки штани я б не вийшла за нього заміж! Та не те що заміж — не подивилася б! Ти така красива і лізеш в петлю… Опам’ятайся!..

На віях Оленки заблищали сльози. Вона, знетямлена, оглушена криком двох сердитих жінок, не розуміла, чого від неї хочуть. Схопившись за голову, дівчина прошепотіла:

— Чого ви хочете від мене? При чому тут штани? Я його люблю… Ви розумієте? Я люблю…

Олена Антонівна схилилася до неї, облесливо зашепотіла:

— Яка ти ще дівчинка… Любиш, то й милуйся на здоров’я… Будь ласка, моя квартира до твоїх послуг… А заміж ти повинна вийти за солідного мужчину, з положенням…

Оленка з огидою глянула на неї. Що вона каже? Яка квартира? Для неї й Миколи? Навіщо? Які послуги?

А Олена Антонівна атакувала далі:

— Для тебе є справжній жених, а не якийсь приблуда!

— Який жених? — жахнулася Оленка.

— Русанов! — урочисто проголосила Олена Антонівна. — Що, не ждала? Це тобі не якийсь жевжик! Сила! Я була в нього, він пропонує тобі руку.

— Благородний, багатий, відомий, — підхопила захоплено мати. — Заслужений діяч. Що тобі ще треба?

Вони туркотіли в вуха Оленки, а вона з подивом і жахом згадувала свій недавній візит до Русанова. Це було до знайомства з Миколою. Олена Антонівна, захлинаючись, повідомила, що в неї є чудова партія для Оленки. Воля дівчини, яка підтоптувалася на протязі багатьох років, зламалася тоді під бурхливим натиском. Вимогливі очі матері, облесливий шепіт Олени Антонівни зробили своє. Вона згодилася піти до «жениха».

Піднімалася по мармурових широких сходах на другий поверх, мов на муки. Відчувала на собі чуже плаття, яке їй для знайомства дала Олена Антонівна, ніби кайдани. Все було чуже, огидне, важке… як кошмар… Десь в свідомості жило, ворушилося бажання втекти, повернутися назад, заховатися від недобрих очей і рук… Та ноги механічно несли її далі…

— Ти не знаєш собі ціни. Ти красуня. Він ляже перед тобою. Умій себе поставити. А потім загнуздаєш його. Ввійдеш в високе общество… Будеш сама собі господиня… І мене не забудеш. Сама потім скажеш, що була дурною! Я вже пожила, слава богу, знаю, яке життя і що воно варте.

Ось мідна табличка. Величний напис: «Заслужений діяч мистецтв М. І. Русанов». Олена Антонівна кивнула на табличку, гордо зиркнула на дівчину:

— Бачиш? Приємно наблизитись до таких дверей.

Вона натиснула кнопку дзвінка. Двері широко розчинилися.

З’явився високий, видний чоловік в коричневому костюмі, в білосніжній сорочці. Привітно всміхнувся. Блискавичним поглядом обмацав Оленку з ніг до голови, затримав його на грудях, на стрункій шиї.

— О дорогі гості! Прошу вас…

Він поцілував руку Олені Антонівні, змовницьки моргнув їй, прошепотів;

— Німфа…

Олена Антонівна, зберігаючи величний вигляд, познайомила їх. Оленка назвала себе, пропустила мимо вух його ім’я. Пішла за ним в глибину широкої і довгої кімнати, потім в другу, третю. Нишком дивувалася: навіщо одинокому чоловікові така неосяжна площа? Жити в таких кімнатах, певне, сумно і незатишно…

Русанов розсадив гостей в м’яких кріслах, без упину говорив про останні фільми, п’єси, цікаво розповідав про роботу в кіно.

— У вас, Оленко… дозвольте вас так називати?.. у вас фотогенічне, чарівне обличчя. Треба вам в кіно. Обов’язково. Я гадаю, ви не будете заперечувати? Яка молода дівчина не бажає побачити себе на екрані. Хто ви за фахом? Учителька? Ну, це не для вас. Безперспективна робота. Не можна допускати, щоб пропадала марно така краса. Мій дім відкритий для вас! Я вас запрошую — приходьте. Ми з вами подружимо, я допоможу вам!..

Він говорив, говорив без угаву, водив їх по кімнатах, показував картини — унікальні, чудові, грав на роялі сонати і п’єси, а Оленка напружено думала, дивуючись власній інертності:

«Куди я потрапила? Чому я тут? Що спільного в мене з цим розумним, може, навіть добрим, але зовсім чужим чоловіком?»

А Русанов співав далі, самозакоханий, величний, переконаний в повній перемозі над чудовою здобиччю:

— Ми обов’язково з вами подружимось. Один ваш погляд може стати основою натхнення. Ваша присутність може відродити людину. Ви бачите — я самотній в цьому палаці. Якщо моє серце, мій розум близькі вам — мій дім може стати вашим домом.

Олена Антонівна сяяла. її жених перевершував найоптимістичніші сподівання. Вона не сумнівалася, що «пташка» спіймана в міцне сильце…

Так було ще недавно. Але зараз… Коли Оленка зустріла Миколу, коли вона збагнула велику радість неповторного кохання! Ніколи! Нізащо!

— Русанов — хороша людина, — спокійно сказала Оленка. — Тільки при чому тут я?

— Як-то при чому? — здивувалася Олена Антонівна. — Ти в нього будеш, як лялечка. Захочеш — на курорт поїдеш, захочеш — Лежатимеш на подушках… Ти повна хазяйка!

— Слухайся Олену Антонівну! — гримнула мати. — Вона тобі добра бажає. Чого надулася? Спробуй не послухатися — я з тобою не так поговорю! Вижену, як собаку…

СОН І ДІЙСНІСТЬ

Миколі снився дивний сон. Ніби стоїть він в порожній велетенській кімнаті, якій не видно кінця-краю. Ні стелі, ні стін, ні вікон. Тільки звідусіль падають на підлогу сині химерні тіні. Вони повзуть, насуваються на Миколу, сплітаються в якісь образи. Зненацька а тих тінях з’являється Оленка. Та ні — це мовби не вона, її обличчя, її стан, її руки, а очі — ні! Вони блудливі, обманні, нещирі, а на вустах — фальшива посмішка.

Микола простягає руки до Оленки, щось питає її. Але вона мовчить. За її спиною видно привид. Це чоловік з самовдоволеним обличчям фата. Він цинічно підморгує Миколі, простягає руку до Оленки.

Застогнавши, Микола прокинувся. Він витер спітніле чоло, якусь мить отетеріло дивився навколо.

У вікно заглядали сонячні промені, знадвору линув клекіт вулиці, запах весни. З динаміка чувся приглушений голос диктора, що тривожно коментував бої в Європі.

Микола швидко заслав ліжко, умився в коридорі, одягнувся. Зупинився над чемоданом, задумався. Що за химерний сон? Він ніколи не думав про Оленку так погано. Може, з нею щось трапилося? Скоріше на побачення. Ще залишилося сорок хвилин. А потім… Загс. І прощай, Київ. Вони з Оленкою підуть у нове, незвідане життя. Навіть не віриться, що щастя так близько…

Він вийшов на вулицю. З неусвідомленим тривожним почуттям попрямував до Історичного музею. Там вони мали зустрітися.

Микола, хвилюючись, міряв широкий майданчик, поглядав на годинник, де поволі-поволі рухалася капосна стрілка, мацав внутрішню кишеню піджака, перевіряючи паспорт. Час, як навмисне, повз черепахою. Микола старався відігнати зайві думки. Він почав оглядати Андріївський храм, милуючись його неповторними стрімкими лініями. Погляд пробігав по плавних, гармонійних обрисах, а в свідомості вже зароджувалася чудова, ледве чутна мелодія.

«Храм створено з музикальних акордів, — вражено подумав Микола. — Основа світу — гармонія. І прогрес… прогрес, безумовно, боротьба за встановлення повної гармонії в світі»…

Він заплющив очі, відчув трошки гордості за таку, як йому здалося, цікаву думку. В душі прозвучали урочисті акорди симфонії. Так. Так! Сильніше. Вище! Це увертюра до симфонії про вселенський похід людства до великого щастя і правди. Він обов’язково напише її. Співають хмари, дзвенить блакитний купол неба, гуде земля під ногами мільярдів!

Микола, забувшись, змахнув руками, диригуючи невидимому оркестру. За спиною засміялися. Урочисті звуки розсипалися, покотилися, перетворилися в звичайні речі, будинки, людей. Він ніяково озирнувся, скоса поглянув на трьох дівчат, які насмішкувато спостерігали за ним. Нервово поглянув на годинник. Вже пора. Десята година ранку. Вона ніколи не запізнювалася. Невже щось лихе? Може, захворіла?..

Микола ще десять хвилин терзався муками невідомості. Не витримавши, побіг назустріч — він знав, звідки вона мала йти. Поїдав очима всіх дівчат, жадаючи побачити знайому постать. Дійшовши до пам’ятника Богдана, він повернув назад. Може, вони розминулися? Може, Оленка пішла іншою дорогою?

Та минуло півгодини — її не було. Пролетіла година — Оленка не з’являлася.

Микола, вже не на жарт стривожившись, нарешті вирішив піти до будинку Оленки. Він сів на трамвай, проїхав дві зупинки. Ледве стримуючись, щоб не побігти, добрався до знайомого під’їзду.

Відкрила мати Оленки, Марія Іванівна. Вона, не приховуючи ворожості, нахмурилась, крижаним голосом запитала:

— Що вам потрібно?

— Де Оленка? — навіть не помічаючи її вигляду, схвильовано промовив Микола.

— Нема Оленки, — одрізала мати. — Нема і не буде. Залиште її в спокої…

— В спокої? — аж кинувся від несподіванки хлопець. — Що це значить? Я не розумію вас…

— Пізніше зрозумієте. Одчепіться від неї. Вона вас не любить.

— Вона… це сама сказала? — помертвілими губами прошепотів Микола.

— Сама. Вона не хоче вас більше бачити. У неї є жених. Вона виходить заміж.

Микола стояв, мов сновида. Він вже не чув, що далі говорила мати, не бачив зацікавлених, які визирали з сусідніх дверей. В свідомості дзвеніло без угаву: «Заміж. Заміж. Заміж. Оленка виходить заміж».

Погляд Марії Іванівни пом’якшав. Вона співчутливо поклала долоню на його руку, примирливо сказала:

— Ви знайдете собі дівчину до пари. Не журіться. А Оленка піде своїм шляхом. У неї завидна доля. А ви… що б ви дали їй? У вас нічого нема, крім подертих штанів. Я бажаю вам щастя…

Двері зачинилися, грюкнули, ніби одрізуючи Миколі частину серця. В грудях щось болісно занило. Невже правда? Значить, нема в світі щирості, нема любові? Вони існують лише в думці, мрії!

Сині очі — озера правди — випливли перед ним. Невже вони можуть брехати? І так щиро дивитися, обманюючи? Чому ж тоді можна вірити?

Микола скрипнув зубами, вдарив кулаком по стіні, скрикнувши від болю. Ну й хай! Хай виходить заміж. Всі вони такі — жінки. Не треба йому любові, нетреба подруги. Обійдеться. Поїде в село, працюватиме… а минуле залишиться тільки сном… мрією…

Хлопець похапцем вирвав з блокнота листок паперу, експромтом написав на ньому вірш огризком олівця. Зробивши трикутником конверт, написав адресу, прізвище, вкинув до поштового ящика.

Йшов по вулиці, опустивши голову, не дивлячись на людей, без цілі, без думки. Зелень каштанів померкла, дратував урочистий клекіт міста, фальшивим здавався принадний сміх жінок.

Тепер замість музики в душі звучала тягуча, низька дисгармонійна нота. Вона колупала мозок, тиснула його, дратувала, ткала з темних акордів сумний, безрадісний настрій…

Через годину Микола повернувся до гуртожитку. Хутко зібравши в пофарбований чемодан свій жалюгідний скарб, він приготувався до від’їзду…

ВТЕЧА НА ВОЛЮ

Оленка, мов на крилах, летіла на побачення. Вона ледве стримувалась, щоб не заплакати. Микола ждав її, вірив, а вона запізнилася. А втім, не її вина. Батько, як завжди, напився, йому стало погано з серцем. Довелося везти в лікарню, ждати кілька годин.

Їй було сумно і бридко. Дитяче почуття до батька жило в душі, шукало виправдання всьому, що б він не зробив. Але душа щиро, чесно зривала всі покрови традиції. Вона бачила найнижче падіння… і в тому падінні не було навіть бажання піднятися знову вгору, до ясного життя. Лише чарка, сивушний дим, дурне, вульгарне базікання.

І серце Оленки владно вистукувало свою єдину волю: їй непотрібні ці люди темного світу примар. Навіщо їй вчорашній день? Скоріше до нього — єдиного, світлого, ніжного…

Сходи… Майданчик… Гуляють пари, ходять екскурсанти. Його нема! В Оленки серце впало. Вона кинула погляд на годинник — дванадцята година. Може, він пішов до мами. Безумовно, це так. Хутчій туди…

Виймаючи з сумочки ключ, крізь дірочки в поштовій скриньці побачила трикутний конверт. Витягла, прочитала адресу. Їй. Від кого це?

Відчинила двері, на ходу розкриваючи трикутник. На порозі вже чекає мама, широко посміхаючись. Її чорні очі масляно і чомусь улесливо блищать.

— Ну як?..

— Що як, мамочко?

— Поїдеш до Русанова?

— Ой мамо, мені не до того. Де Микола?

Губи в матері задрижали від гніву, по щоках поповзли багрові плями. Вона смикнула дочку за руку до кімнати, причинила двері, закричала:

— Коли ти перестанеш мучити мене? Я для тебе страждала все життя. Вчила тебе, виховувала, годувала. А ти так віддячуєш мені? Знайшла якогось волоцюгу і тягаєшся з ним. Так запам’ятай, що нема твого Миколи! Нема і не буде! Я прогнала його!..

Оленка мало не впала від несподіванки, з жахом поглянула на матір.

— Як… прогнала?.. Ти мариш…

— Прогнала і все. Він більше не прийде. Я прошу тебе — не терзай мою душу, бо я збожеволію. Ти краще скажи — вийдеш за Русанова?

Ясні очі Оленки спалахнули гнівом, налилися сльозами. Вона кинулася до шафи, тремтячими руками одягала своє сине, святкове плаття, схлипувала:

— Досить з мене… Досить такого життя…, Я вже не можу терпіти… Усміхатись, коли не смішно! Хвалити, коли не подобається! Захоплюватись, коли гидкої Досить! Досить! Досить!

Її голос піднявся до істеричних ноток. Мати злякано дивилася на неї, нічого не розуміючи, не маючи змоги заглянути в душу дочки.

Ти божевільна! Це той босяк закрутив тобі голову! Щоб знала — не пустила б на поріг!

— Він чистіший від усіх вас! — крикнула Оленка. — Чого ви стаєте на моїй дорозі? Не хочу я ваших Русанових! Не хочу я бути товаром! Гидко, гидко, гидко!..

Вона похапцем розгорнула трикутний лист, побачила підпис — Микола… «Від нього», — тьохнуло в серці.

Не читала, а вбирала болісні, гнівні, написані ображеною душею слова:

«Оленко!

Я не ганю тебе, ні про що не прошу. Я просто прощаюся з своєю мрією. Не хочу ставати на твоїй дорозі. Іду самотньо по своїй. Я серцем відчув, що ти підеш од мене. Навіть сон мені сьогодні приснився. Про цей сон я пишу тобі вірш. Він і є моє прощальне до тебе слово».

Оленка всміхнулася скрізь сльози. Милий, смішний! Навіть в таких випадках віршем пише! Мати про щось їй говорила, та дочка не чула її. Вона болісно вбирала в себе кострубаті, але щирі рядки:

Оленка засміялася радісно, поцілувала листочок. Любить. Любить. Хай сердиться, хай гнівається, та все ж — любить!

Вона метнулася до шафи, вхопила паспорт диплом. Поклала все це в сумочку. Як вона могла вагатися, боятися чогось. До нього, хутчій!

— Куди ти? — оторопіла мати.

Оленка підскочила до дверей, з викликом зупинилася. Важко дихаючи від хвилювання, сказала:

— Я йду до нього, мамо! Ти чуєш — до нього! Я без нього жити не можу…

— Ти божевільна! Зачекай! Оленко…

Та дочка була вже далеко в коридорі. Хряснули вхідні двері. Майнуло на вулиці синє платтячко, загорілі ноги, застукотіли востаннє білі стоптані туфлі.

— Оленко!..

Не почула, не хотіла чути. Линула мимо людей, мимо каштанів, мимо весняного розмаїтого гомону. Незчулася, коли опинилася в Музикальному завулку, коли постукала в двері кімнати, де жив Микола. На порозі зустрілася з ним. Він тримав в одній руці фанерний чемодан, в другій — торбу з начинням. Побачивши Оленку, випустив з рук речі, розгубився, закліпав повіками.

— Оленка… ти прийшла… Як, що? Ти ж сказала, що не любиш… Ти ж пішла до жениха…

Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:

— Дурненький мій! Як міг подумати… Ти забув клятву крові… Хіба я могла жити без тебе?.. Я кинула все. Я йду з тобою. Навіки! Назавжди!

— Оленко!

— Миколо!

Він поцілував мокрі щоки, вії, задихнувся від щастя. Схопив знову чемодан, тицьнув їй торбу.

— Біжімо. Подалі від цієї цвілі. В нове життя, Оленко…

— Я готова… Тільки одне…

— Що, ластівко моя?

— Я отак… як стою…

Вона показала порожні руки, провела поглядом по собі. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.

— Тим краще, моя смішна! Все почнемо спочатку…

Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Вільно, широко зітхнули, мов скидали з плечей, з душі, з совісті якийсь тягар. Засміялися. Схопившись за руки, дружно рушили в новий, незнайомий світ…

Мелодія третя В РІДНОМУ ЛОНІ

ДОРОГА

Поїзд мчав Миколу і Оленку на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким в смарагдовій зелені весни линули мимо степи України, говорили поглядами, в тиші сердець. Пили розкіш природи відкритими душами, інколи переглядались, навіть в зітханні розуміючи одне одного.

— Оленко…

— Миколо…

І знову сонячні тіні на обличчях. Знову щастя, радість проносяться поруч, огортаючи їх в барвисті убори мрій.

— А хто нас зустріне?

— Мати, сонечко моє…

— А батько?

— Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році…

— Значить, мама одна? — сумно прошепотіла дівчина.

— Ще є дід… Тільки його дома зараз нема…

— А де?

— Заарештували…

— За що? — злякалася Оленка.

— Нізащо… Він ріже в очі всім, що думає. Декому не сподобалося… Набрехали — і все. Забрали… Розумний дід. Тричі навколо землі плавав. Він був моряком. За царату…

— А може, розберуться, Миколо? Може, випустять?..

— І я гадаю, що так… А все ж таки прикро. Недавно писала мені мати, що в божевільню його забрали. Перевіряють, може, він не в своєму умі…

Оленка стиснула руки Миколи. Густі брови її, мов хмарки, затінили сині очі, затуманили личко.

— Як боляче, друже… що на землі не все добре… Що є поряд з радістю так багато нещастя…

— Це вічна боротьба, сонечко… Наша країна піднялася, щоб вибороти право на щастя для всіх! І, по-моєму, — найголовніший бій іде в душі людини… Я ще не вмію цього висловити… але серцем почуваю, знаю…

— Я розумію тебе, Миколо… І знаєш — я подумала: найголовніше — це щирість, правда. І перед іншими, і перед самими собою… Я збагнула це на своєму прикладі… Я обманювала себе багато років, сподівалася на випадок… А випадок — тільки для пасивних, для щасливчиків долі… А тепер мені — ясно і чисто. Я щира перед світом!..

— Це правда, Оленко.

Пасажири потяглися до виходу. Наближалася станція. Микола з Оленкою приготувалися теж.

Вузькою бруківкою добралися вони до райцентру. Півтори години ждали машини. Нарешті якась розбита півторатонка підхопила їх. Вона їхала до цукроварні, що була недалеко від Зеленьок, рідного села Миколи.

Авто весело котилося дорогою, то поринаючи в долини, сповнені багнюкою від недавньої грози. то вихоплюючись на пагорби, між колосисті стіни зеленого жита. Співав теплий ласкавий вітер. Дзвеніли телефонні дроти, мов супроводжуючи шлях молодих весільними піснями.

Микола, міцно впершись рукою об кабіну, підтримував Оленку. Вона, підставляючи обличчя струменю пружного повітря, шепотіла:

— А може, я не сподобаюсь твоїй мамі?

— Обов’язково сподобаєшся, — ніжно відказував Микола. — Моя мама чудесна. Ви з нею подружите. Вона одразу читає в душі людини…

Оленка щасливо всміхнулася.

— Якщо читає — я не боюсь…

Півторатонка зупинилась біля лісу. Тут шофер повертав ліворуч. Він висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованою Пикою…

— Далі на своїх, друззя! Гоніть троячку — і в путь…

Микола розплатився, зліз з машини, допоміг Оленці. Шофер цмокнув, поглянувши на личко дівчини, похитав головою. Підморгнув.

— А в тебе, кореш, губа, як кажуть, не дура! З такою красунею можна пішки йти тищу кілометрів.

Оленка почервоніла. Шофер дружньо засміявся, просигналив.

— Прощавайте. Не соромся, дівчино. То я пошуткував. Хороша пара ви! Бажаю щастя!

— Спасибі, — одказав Микола.

— Поспішайте завидна. Бо вода розлилася здорово. П’ять кілометрів до села. Як море. Будете гукати, якийсь рибалка перевезе.

Машина зафуркотіла, загарчала, дихнула синюватою хмаркою бензинного диму, рушила. Скоро вона зникла серед молодої посадки сосни. Тільки луна ще довго котилася над лісом.

— Смішний, — знизала плечима Оленка.

Нічого. Він щирий, — заперечив Микола.

Вони вступили в ліс, пішли покрученою стежечкою рядом а піщаною дорогою. Дерева зустріли їх прохолодою, урочистим дзвоном, привітним гомоном, співом птахів. Оленка зупинялася через кожні сто-двісті кроків, слухала, вдихала чари лісу, заворожено шепотіла:

— Справжній храм краси…

— Далі ще краще, Оленко…

Незабаром дорога закінчилася. Вона зникала під водою. Поміж деревами синіли гори правобережжя, блищала в променях призахідного сонця вагітна від повені ріка, покриваючи луки, поля, пасовиська. Оленка скинула туфлі, весело пробігла по воді, забризкуючи поділ платтячка!

— Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна…

— Виходь хутчіше, застудишся…

— Ага, боїшся, щоб я не вмерла… А я ось візьму — і вмру… Щоб ти плакав…

Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув міцно до грудей. Вона не пручалася, затихла. Заплющила очі. Ждала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув, як в свідомість влетів могутній, незнайомий вихор, напружив тіло, хмелем оповив голову. Хлопець затремтів од жаги, піддався їй і хотів уже падати в безодню…

Зупинила його зозуля. Гучно пролунало десь ніжне, цнотливе: «Ку-ку! Ку-ку!»

Вихор прокотився далі, в невідомість, в небуття чи в свою схованку. Микола зітхнув, обережно одступив від Оленки. Вона стояла з заплющеними очима, похитувалась.

— Оленко, — тихо покликав Микола. Вона не відповіла. Мов у сні, озвалася:

— Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?

— Ку-ку! — радісно прокувала зозуля. Дівчина розплющила очі, зблідла. Розгублено поглянула в той бік, звідки чулося кування.

— Так мало, зозуле? Тільки один рік?

— Ку-ку! — підтвердила зозуля.

— А скільки жити Миколі? — з острахом запитала Оленка.

— Ку-ку, — була категорична відповідь.

— Один рік, — засміявся Микола. — Малувато дає мені віку пташка. Оленонько моя, не треба сумувати. Це все забобони…

— Я знаю… Тільки чомусь тривожно стало мені…

— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Бачиш — сонце падає. Скоро вечір…

— Де ж ми його знайдемо?

— Треба шукати. Може, рибалки десь плавають. Он дивись, якісь тіні… Два човни. Бачиш — закидають сітки?..

Микола піднявся на горбик, гучно крикнув:

— Еге-ей! Рибалки-и! Перевезіть!..

Луна покотилася поміж вербами і вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася назад. Здалека долинуло;

— Ідіть к бісу-у! Не валяйте дурня-а-а!

Оленка розгублено поглянула на Миколу. — Чого це вони так?

А хто їх знає? Зараз лов риби заборонено, може, вони просто бояться… Значить, не перевезуть?

— Ці — навряд… Треба ждати ще кого-небудь…

Червона куля сонця сіла за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися металевим блиском. Над лісом дихнув вітер. Похолоднішало.

Оленка сіла на траву, з винуватим виглядом сказала:

— А я втомилася. І їсти хочу… І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його.

Докірливо похитав головою:

— Чого ж ти одразу не сказала. Візьми… Він витяг плащ, закутав Оленку, тицьнув їй в руку пиріжок з м’ясом, куплений на вулиці в Києві.

— Їж. І відпочинь. А я пройду понад берегом. Може, знайду човен…

ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ

За півкілометра від шляху, біля куща тернини, стояло дві плоскодонки. Одна — маленька, вутла — з породи тих, що їх звуть «душогубками». Друга — велика, але стара, аж мох на ній поріс в шпарах поміж дошками.

«Мабуть, їй років сто», — подумав Микола. Обмацав ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були прикуті до товстої вільхи.

Замки такі, що й ломом не одкрутиш! Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певне, вони поїхали на базар чи ще кудись, то згодом мають вертати. А втім, хто зна, скільки треба ждати. Так можна й ґиґнути тут серед посадки… Микола пройшов ще трохи. Надибав товсту вербову корчаку, яку принесло водою до берега. Скочив на неї. Витримає.

«Може, переправитись на вербині?» — подумав він.

Недалеко від корчаки плавала товста палиця. Микола вловив її, відштовхнувся од берега. «Пліт» тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребонув назад, вискочив на берег…

Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, і Оленку. Ні, треба шукати надійнішого перевозу.

Повернув до Оленки, захопивши палицю. Дівчина зустріла його бадьорим, веселим вигуком:

— Знайшов, Миколо?..

Хлопець розвів руками.

— Дві плоскодонки є. Та вони прикуті…

— Що ж робити?

— Не знаю. Назад повертати далеко — в сусіднє село. Звідти можна було б подзвонити в Зеленьки… Мати б виїхала. Але тепер пізно вже…

Вітер могутнішав. Між деревами котилися хвилі. Згори накрапав дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.

— Знаєш що? Давай одірвемо плоскодонку…

— Як так — без господаря? — злякалася Оленка.

А що ж — замерзати? І потім — ми ж нікуди не подінемо її. Там є одна — старезна, аж світяться… Ходімо. Нічого гаяти часу.

Вони захопили чемодан, торбу і попрямували понад берегом. Морок скрав виднокрай, простір насунувся звідусіль, пофарбував дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розглядів човни В пітьмі, підвів до них Оленку, загуркотів ланцюгом.

— Вихід один — вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить…

— Ой Миколо, мені не хочеться цього робити. Це погано…

— Є, що буде! Візьму гріх на свою душу…

Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге.

Дерево піддалося. Ланцюг з веселим дзенькотом упав на пісок. Микола перевернув плоскодонку, а натугою штовхнув її в воду.

— Аж дише, — похитав головою. — Ну та нічого, не втопимось…

Човен шурхнув у воду. Микола приглядівся. В щілини прудко бігла вода.

— Трохи тече, але нічого. Я сяду на кермо а палицею, а ти, Оленонько, посередині… Ось у мене в торбі кухоль. Будеш ним вихлюпувати воду. І потроху підгрібати…

— Добре, Миколо, — спокійно мовила дівчина. Микола одійшов убік, ножиком вирізав товсту розкаряку з верби. В голові майнула химерна думка. Якщо Оленка не злякається в небезпечній дорозі, якщо витримає — значить, буде йти з Миколою до кінця життя…

Підійшов знову до неї, подав гілляку.

— Ось тобі «весло». Сідай. Ти не дивись, що темно. Я напрям знаю, не заблудимось…

— А я з тобою, Миколо, нічого не боюсь, — пролунало з темряви.

«О, пташка моя. Вона, мабуть, тремтить від ляку, тільки не хоче показувати цього…»

Речі припасували на передній лавці, Оленка сіла на середній. Микола вмостився на кормі. Він одштовхнувся від берега, направив плоскодонку в прохід між деревами. Оленка невміло підгрібала розкарякою, завертаючи човен то в один бік, то в інший.

— Греби з правого боку! З правого! — кричав Микола. — А тепер з лівого! Куди? Куди?

Він одштовхнувся від дерев, між якими вони пливли, поволі вивів посудину на чисту воду.

Над заростями гуготів вітер. Він зустрів мандрівників високою хвилею, холодними бризками. Через борт хлюпала вода, вона сягала в човні до кісточок.

У Миколи завмерло біля серця. Хоч би не злякалась! Хоч би витримала!

Оленка скулилась посеред човна, затерплими руками виливала воду. Потім кидала кухоль, хапала гілляку, допомагала Миколі гребти. Хлопець озирнувся. Дерева зникли в імлі. Спереду теж нічого не видно. Чи вони посуваються вперед чи ні — не добереш! Може, просто крутяться на місці…

В одному місці палиця наткнулася на дно. Микола пригнувся, помітив стовпи, дерева. Впізнав високий горб, який був недалеко від села. Хлопець полегшено зітхнув, крикнув:

— Вже недалеко, Оленонько! Більше половини пропливли!.. Ще об’їхати оцей острів — і дома!..

Дівчина відчувала пекучий біль на долонях, страшну втому в усьому тілі, але, зціпивши зуби, мовчала. В душі виникло дивне почуття, яке суперечило тілу. Хай втома, хай біль, хай назустріч холодний, могутній вітер! Вона зараз живе таким повним життям, якого не відчувала ніколи. Темрява, хвиля, боротьба, напруга всіх сил! І поруч — він — товариш і коханий навіки…

В темряві загорівся слабенький вогник. Микола радісно гукнув:

— Бачиш — світиться? То лісництво…

— Бачу, Миколо…

— Бідненька моя! Ти, напевно, замерзла!..

— Не турбуйся, Миколо. Я ще десять кілометрів пливтиму…

На повороті почувся скрип весел, хлюпання води. Недалеко від них зачорнів човен, почувся старечий голос:

— То ти, Миколо?

— Хто це? — крикнув Микола, підводячись на кормі. Плоскодонка захиталась, черпнула води. — Діду Василю! Це ви?

— Та ні, то тінь моя, — відповів насмішкуватий голос. — Сідай, а то човна перевернеш. Поцілуватися встигнемо…

— Дід вернувся? — шепнула Оленка

— Той самий, — щасливо одмовив Микола.

— Хто з тобою? — запитав дід.

— Наречена, діду… Оленка…

— Хм… Прудкий. А гарна?

— Найкраща в світі!

— Та бачу! Характеристики не треба. Раз поїхала в таку халепу з тобою на цій труні — значить, правильна дівка. Ану, не сюди. Греби…

У Миколи затепліло в грудях від дідових слів. Він був щасливий, що його думка збіглася з дідовою. Значить, справді, почуття правильно підказувало йому. Не злякалася Оленка в першій бурі. Так мусить бути й завжди…

Дід пристав до борта їхньої плоскодонки, скомандував:

— Ану, перелазь у мій човен. Живо. А то ви, я бачу, задубіли. Ого — повно води. Обережно, дівчино, перевернемось. Сідай сюди. На, замотуй ноги, щоб зігрілися. Давай і ти, козарлюга. Прив’яжи свою посудину до моєї корми. Звідки ти взяв її?

— Одбив. Там, в посадці. Якось негарно, та тільки нічого було робити, — виправдувався хлопець. — Ви, діду, не будете лаяти мене?..

— Що — гріха боїшся? — засміявся дід. — Гріховна не дія, а думка. Ти для доброго діла взяв човна, не журися!..

— Тоді, по-вашому, і вкрасти можна з доброю думкою? — образився Микола. — Ви смієтесь наді мною…

— А чого ж… І вкрасти можна. Дивлячись коли й як. Скажімо, під час війни, у ворогів…

— Тоді і вбити теж?

— І вбити, — похмуро промовив дід. — Інколи приходиться. Тільки бажати цього ніколи не треба. Та що це тебе на філософію потягло. Я так гадаю — тепер чарку випить треба, а не філософствувать. А щодо човна, то не турбуйся. Я одвезу вас, а вдосвіта переправлю цю труну назад. Ніхто тебе не лаятиме.

Микола сів на весла, гребонув з усіх сил. Човен впевнено повернувся і, ріжучи хвилю, рушив до темного масиву лісу.

Оленка, закутавшись в плащ, слухала, щасливо посміхалась. Прямо в душу їй западали слова цього незнайомого діда, його глухий голос. Серцем вона почувала свою спорідненість з цими людьми, з їх щирістю і чистотою, з їх предковічною правдою. Намагалася в пітьмі розглядіти обличчя діда, але бачила тільки жилаву, гнучку постать, яка ритмічно розхитувалась на кормі, високу шапку, довгі пасма вусів…

В’їхали в хащу дерев, під покрив столітнього лісу. Тут вітер затихав, розкидавши свою силу на широкому просторі ріки. Човен ткнувся в землю. Оленка сонно хитнулася,

— Де ми? — прошепотіла вона.

Дід допоміг їй встати, вивів з човна.

— Бідна горличка! Зовсім спить. Нічого, вже недалеко. Ану пішли, Миколо. Йди за мною. Я тут знаю стежечку. Човни хай залишаються, дідько їх не вхопить…

Йшли, мов у казці, зачарованим лісом. В кущах гралися мавки, з радісним реготом, з тріском бігав лісовик, що недавно прокинувся від зимового сну, над верховіттям пролітали якісь створіння, розхитуючи гілля сосен і дубів. Оленка прислухалася до голосів природи, дрімала на ходу. Десь, ніби з іншого світу, долинав гомін діда і Миколи:

— Випустили, діду?..

— Насилу… Був у божевільні. Перевіряли…

— Ну й що?

— Сказали, що нормальний. І сміх, і гріх. А потім знову назад.

— А тоді?

— Добре, слідчий розумний попався. Довго допитував, а потім сказав: «Або ви, Василю Йвановичу, добрячий авантюрист, або ягня…» — «І не те, і не се, — сказав я йому. — Просто собі людина. Тільки не люблю криводушних. Що думаю — те кажу. Якщо накажете, щоб мовчав — мовчатиму. А брехати — ніколи. Радянській владі, я так думаю, вівці не потрібні…» Він довго мовчав, думав, а потім сказав… І так, знаєш, задушевно сказав, що я не чекав там почути таке: «Мовчати народ ніхто не примусить. І брехати тим більше. Не для того наші діди і батьки боролися, мріяли. А вівці нам справді не потрібні. Мужність потрібна і щирість… Тим більше тепер, коли над Європою хмари…»

— А тоді що?

— А потім випустили. Виправдали. Ті, що писали донос, як побачили мене, аж позеленіли… Не сподобалось…

— Падлюки…

— Нещасні люди. Вони вважають, що нічого не змінилось, крім вивіски. Ще мислять по-старому… Ну та ми з тобою заговорились, ось уже хата недалеко. Ой, голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідне. Веди її…

— Діду, а я забув спитати: Як ви взнали, що я приїду. Я ж не повідомляв, не дзвонив…

— Приснилось, — засміявся дід.

— Жартуєте?

— Зовсім ні! Марусю, Марусю, чуєш! Зустрічай гостей…

З-поміж дерев з’явилася біленька хата, оточена старезними акаціями і дубами. Над нею розпростерла кощаві гілки-руки столітня груша. Брязнув засув. На порозі з’явилася постать жінки.»

МАТИ

— Хто там?

— Здрастуй, мамо…

— Синку! Миколко!

Навіть в темряві сяють очі матері, щастям осміхається добре обличчя. Вона цілується з сином, здивовано розглядає його супутницю.

— Це, мамо, наречена моя, — пояснює Микола. — З Києва…

Оленка сонно всміхається, цілує незнайому сиву жінку, його матір. Від неї пахне квітами і землею.

— Як звати тебе, невісточко?

— Оленкою…

— Ой ти зовсім зморилася. Прошу до хати, відпочити треба.

— Стели їй, Марусю, на ліжку, — неголосно сказав дід. — А Микола ляже в клуні, на сіні…

— А ви ж куди? — занепокоївся Микола, побачивши, що дід Василь повернув назад.

— Потурбуйся краще про Оленку, — почулося з темряви. — А я одправлю ваш корабель назад…

Зморена Оленка як впала на ліжко, так і прикипіла. Запашна постіль ласкаво прийняла и в обійми, заколисала, понесла в тихі, милі краї, без сновидінь, без страждань.

А мати, запаливши каганець, дивилася на її бліде личко, на довгі вії, на золотисту розтріпану косу і шепотіла Миколі:

— Королівна… Як намальована. Тільки чи ж звикне воно до села? Мабуть, мазане, городське?

— Ні, мамо, вона хороша! Пливли ми тільки що в такій халепі, а вона хоч би слово…

— Завзята. Ну, а ви ж розписані?

— Ще ні, мамо! Ми втекли…

Мати сплеснула руками, злякано поглянула на енна.

— Що ти мелеш? Звідки втекли?

— Її батьки не хотіли оддати за мене. А вона хоче. От і втекли…

— Ой Миколо, Миколо! Щось як устругнеш — то й пальці знать. Привіз дівчину, а тоді щось трапиться, розійдетесь. Тільки зведеш дівчину…

— Як ти можеш, мамо? Та я за неї ладен життя оддать. Та вона найкраща в світі!..

— Бачу, бачу, — м’яко перебила мати. — Так отож не марнуй часу, та щоб завтра ранесенько вів її до сільради. Хай буде все по закону, як слід…

— Добре, мамо, — радісно мовив Микола. — Зроблю…

— А жити де будете — в Зеленьках?

— Тут. У тебе. І працювати. Думаю взяти клуб. Поїду в район, домовлюся… Все буде гаразд!..

— Добре діло. Тільки мають тут деякі зуб на діда. Будуть і тобі ногу підставлять… От хоч би й теперішній завклубом. Іван Горпинин. Запустив клуб. Ні кіна, ні вистав. Тільки танцюють та насіння лузають…

— Так він же не має ніякої клубної освіти. Не знає ні музики, ні співу…

— Ото ж бо. Десь дістав справку, що хворий. Його й поставили в клуб. А він такий хворий, що як посмолить руки, то й чорту роги скрутить. Зледачів хлопець. Видно, сподобалось хропти цілий день. Так що ти обережно…

— Ну, це пусте. Мене молодь підтримає…

— Дай боже… То йди ж спати. Ось тобі ряднина. Там, на сіні, ляжеш — як у раю буде. Вже зорі потепліли — незабаром світатиме.

— Добраніч, мамо…

— Добраніч, синку…

Микола зайшов у клуню, розгорнув сіно, зробив собі кубло. Смачно вмостився, вкрутився в ряднину. Крізь шпарку в покрівлі блимнула зірочка, за стіною скрипіла стара груша. Микола знеможено заплющив очі. Матусю моя… В твоїй господі все приймає мене як сина… І ліс, і ріка, і зорі в небі, і запах землі. Хай же край цей буде любим і подрузі моїй Оленці…

ВЕСІЛЛЯ

Вранці Микола й Оленка розписалися в книзі у смішливого, рудобрового секретаря Тимоша Гавриловича. Він їх щиро поздоровляв, підморгував Миколі, свідкам.

— І де ти тільки таку викопав, хлопче?

— З неба впала, Тимоше Гавриловичу, — сміявся Микола.

— Дивися, щоб не вкрали!

— А я не спатиму…

— Та з такою навряд чи заснеш! — чухав секретар руде волосся.

Оленка без упину червоніла, слухаючи ризиковані дотепи Тимоша Гавриловича, свідки сміялися. Після дружніх поздоровлень молоді пішли селом назад, до матері. Оленка була вбрана по-українськи. Одежу мати розшукала серед скарбу, що лишився після покійниці баби. Оксамитний корсет сидів на ній, як улитий. Він окреслював високі груди, тонку талію, гордовиту поставу. Барвистий вінок з густими рядами стрічок ще більше вирізняв незвичайну красу Оленки.

Майже біля кожної хати тріщали ліси, паркани. Дівчата ревниво розглядали «чужу», потай визнаючи її перевагу над сільськими красунями. Тільки деякі їдко кидали вслід:

— Хай би попарилась на полі, покидала гною — де б і поділись чорні брови, біле личко. А то випестили в пазусі, от і сяє, як рожа. Іч, пава! Вирядилась!

— Завидки беруть, — хитали головою літні жінки. — Не злобіться, дівчата, на всіх женихів вистачить. Аби любов та злагода! Радіти треба, коли бачиш таку пару!..

Та не всі раділи. Так уже заведено, що чиєсь щастя зачіпає невидимо інші долі, інші серця.

Недалеко під материної хати їх зустріла висока, чорнява дівчина. Вона була схвильована й бліда. Опустивши долу очі, швидко промовила:

— Я вітаю тебе, Миколо…

— Спасибі, Катю…

— Я рада за тебе… Ти вибрав добру дружину… Не думай нічого… Я не серджуся… Хай вам таланить…

Вона заридала і кинулася геть, в садок, що струмився білою повінню яблуневого цвіту. Оленка злякано-запитливо подивилася на Миколу:

— Що це, Миколко?

Він стояв сумний і похмурий. Потім взяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:

— Не думай поганого, Оленко… Це сусідська дівчина. Я з нею дружив ще з дитинства. Разом гуляли, вчилися, сиділи в школі за одною партою. Але я ставився до неї так, як і до хлопців. Як до товариша… А в неї, може, було інше…

На віях Оленки блиснула сльоза.

— Як жаль, що наша радість комусь принесла горе… Це дуже сумно, Миколо…

На подвір’ї молодих зустрів дід Василь. Тільки тепер, при світлі сонця Оленка могла повністю розгледіти його. Високе жовте чоло було покраяне глибокими зморшками, з-під віхтів-брів пронизливо дивилися на світ сірі очі, довгі жовто-сиві вуса спадали аж до грудей. Тонкий горбатий ніс надавав обличчю гордовитої краси. Провівши поглядом по постаті діда, Оленка здивувалася. Вбрання його було в повній дисгармонії з лицем. Ветха полатана свита, штани з кропив’яного мішка, грубі чоботи-шкарбани, облізла смушкова шапка. Чому він так злиденно одягнений?

Дід приязно поглянув на молодих, узяв обох за руки. Важко зітхнувши, сказав;

— Хай доля освятить вашу дорогу, молодята любі. Я бачу в ваших очах щирість і любов. Бережіть їх. Життя важке… Але не думайте про те… Ідіть йому назустріч. Якщо іскра, яку я бачу нині в очах ваших, не згасне… то навіть смерть одступить перед вами.

Дід поцілувався з Миколою, пригорнув до грудей Оленку. Одступив.

— А тепер ідіть. Там вже чекають гості. І мати…

— А ви куди, діду?

— Я не буду на весіллі, синку. Пробачте. Опісля зрозумієте. Отам, бачиш, під горбом димок? То моя землянка. Там я живу. Заманеться — прошу в гості. Вгощу рибкою, печеною бульбою…

Дід, зігнувшись, важко рушив до землянки. Молоді здивовано перезирнулися. На поріг вийшла мати, заклопотано гукнула:

— Пора, діти мої. Чому ви так забарилися?

Микола приступив до матері, прошепотів:

— Що з дідом? Він не живе у нас?

Мати розвела руками, в ясних очах промайнула печаль.

— Як повернувся тиждень тому, так і почалося. Одягнувся в сіряк. Старий льох переробив на землянку. Там і ночує, сам собі варить. По селу шушукаються, що буцімто він… не в своєму умі. Та ти сам з ним поговориш… А тепер прошу до хати. Оленко, гості ждуть…

За столом зібралися гості — родичі і друзі Миколині. Звідусіль сипалися щирі вітання, склянки кружляли без упину, сповнюючись то горілкою, то шипучим хмільним медом. Розв’язувались язики, чулися дотепи:

— Сто літ вам жити!

— Дюжину дітей наплодити!

— І всіх — музикантів, як батько!..

— Та ні, хай і колгоспників родить, а то поздихають од голоду!..

— Пусте мелеш, сусіде! Колись люди будуть і хліборобами, і музикантами, і вченими!..

— Тю! Коли то буде!

— Як коли! При комунізмі!

— Як будеш так горілку кружляти, то чорта лисого, а не комунізм побачиш!

— Горілка — це, братці, пережиток капіталізму! Нам, у яких ще родимі плями — важко боротися з нею!

— А важко! Борешся, борешся, п’єш її, п’єш, а вона тебе таки звалить!..

— Отуди к бісу! А під столом яка то вже боротьба! Ха-ха-ха!

— За твій талант, Миколо!

— Спасибі!

— А що думаєш далі робити?

— В Зеленьках зостанусь. Клуб будемо піднімати!..

— Хороше діло! Молодець! Хор створи! Люди знайдуться. Народну пісню на висоту! А то все частіше чуєш по селу дурацькі частушки…

— Правильно. Окрім хліба, людині пісня потрібна! Народ без пісні не може! Ану, сусідо, затягуй «Ой у полі три криниченьки…»

Сусідка, тітка Оксана, приємним альтом затягла:

Оленка слухала й не слухала. Вона не чула слів, а лише вловлювала настрій — всім серцем, всім єством. За вікном шуміли сосни, колихався велично, виблискував на сонці весняний Дніпро, золоті промені грали на веселих обличчях гостей. Оленка відчула себе впевненою, гордою. Вона обрала хорошу дорогу… А гості виводили слідом за тіткою Оксаною:

— І я тебе так люблю, — шепотів Микола дружині на вухо. — Завжди, незмінно… Що б не сталося…

Кров хлюпала Оленці до серця, жаром сипала по тілу. Вона стискувала руку Миколи, німо дякуючи йому за неймовірне блаженство буття і кохання…

Білоголовий, плечистий хлопець — Сергій — товариш Миколин, з приязню дивився на молоду, гаряче говорив:

— Це добре, що ви в сільську школу підете… Нам треба таких вчителів! 3 добрим смаком. Щоб знали і музику, і поезію… Щоб учили дітей і етиці й естетиці!

— А що воно таке? — під’юджував хтось правобіч Сергія.

— То наука, як дівчат обнімать та цілувать!

— Ха-ха-ха! Наші діди теж непогано знали таку етику!..

Оленка сміялася, запитувала:

— А ви теж вчитель?

— Ще ні… вчуся в педінституті. Майбутнього року закінчую і сюди, в Зеленьки! Будемо разом працювати…

З протилежного боку гукали:

— Ой леле, гірко!..

— Гірко! — дружно ревли гості.

Оленка опускала очі, червоніла. Сергій докірливо дивився на Миколу.

— Чого ждеш? Давай я займу твоє місце — роздумувати не буду!.. Ось так! А тепер наливайте, тітко Марусю! Солодка, як мед, горілка!

І знову звучала, вириваючись з хати, сумна чи весела мелодія народної пісні, несла на своїх крилах радість з’єднання двох юних сердець, вливаючи її до океану торжества природи, до свята пристрасної, могутньої, всепереможної весни…

ПОГОНЯ

Оленка не вернулася ні ввечері, ні вночі. Мати вчинила тривогу, повідомила Олену Антонівну. Та авторитетно заявила:

— Це той капцан її вкрав! Точно кажу. Треба наздогнати і забрати назад!

— Голубонько, Олено Антонівно! Допоможіть!..

— Все зроблю. Я ж серцем уболіваю за неї. Такий жених — Русанов! Чи вона сліпенька, чи дурненька? Зовсім зіпсовані дівчата пішли!.. Одягайся, поїхали…

Олена Антонівна не марнувала часу. Вона разом з матір’ю Оленки під’їхала до гуртожитку консерваторії. Комендант сказав, що Горенко Микола виїхав додому. А сторож додав, що не сам, а з молодою дівчиною. Еге ж, синьоока, білява, гарна…

— Яке село? — рішуче запитала Олена Антонівна.

— Зеленьки. На лівому березі Дніпра, — відповів комендант.

— Машиною можна доїхать?

— Можна.

Домовилися з шофером за п’ятдесят карбованців. Не гаючи часу, вирушили в путь. Мати Оленки плакала, схлипувала, приказувала:

— Чи я її не годувала… не одягала… Чи я їй не бажала добра? Отака дяка… Вона мене в могилу покладе… Куди він її завіз, проклятущий…

— Нічого, нічого, — ворушила губами Олена Антонівна. — Од нас не втече…

За годину доїхали до лісу. Машина захиталася на вибоїнах, забуксувала в піску. Жінки вийшли з машини, дивилися, як шофер підкладає соснові гілки під колеса. Марія Іванівна сплескувала долонями.

— В глушину, в яму поїхала! Він, напевне, її опоїв чим-небудь, не інакше!..

— Ну, не кажи, — блудливо всміхалася Олена Антонівна. — Він мужчина хоч куди. Якби вбрати та хорошу квартиру…

— Якби ж то! А то одні штани та й ті ззаду світяться. А живе де? Ти тільки поглянь — ні дороги сюди, ні тротуару. Та тут, мабуть, і магазину нема. Я йому такий скандал утну, він мене на все життя запам’ятає!..

— Я беру все на себе! — авторитетно заявила Олена Антонівна.

Машина вибуксувала з піску. Рушили далі. Незабаром під’їхали до води. Шофер зупинив авто, розвів руками.

— Все. Амба. Непередбачена перешкода. Моя машина, на жаль, плавати не вміє…

— Що ж робити? — сполошилася Марія Іванівна.

— Шукайте човна…

Півгодини розлючені жінки шукали перевозу. Нарешті між деревами з’явилася велика плоскодонка. Веслувала огрядна жінка з добродушним лицем.

— Що вам треба?

— Перевезіть в село. Ми заплатимо.

— Чого там, заплатимо. Я можу й так. Все ’дно пливу туди.

Домовилися з шофером, що він зачекає біля води. За годину переправились до Зеленьок. Ішли за жінкою лісовою стежкою, мовчали, набиралися люті. Біля першої хати, на горбі, між соснами жінка зупинилася.

— Оце вам хата Горенків. Сьогодні там святкують. Син приїхав…

Мати Оленки зайшла в хвіртку. З відчинених вікон чувся гомін, лунала пісня. Олена Антонівна презирливо скривилася:

— Мужва. Яка ганьба — залізла між п’яних хамів. Викликай її сюди. Надворі поговоримо…

На порозі сіней з’явилася постать літньої жінки. Вона запитливо оглянула прибулих, привітно сказала:

— Прошу до хати. Хто ви, звідки?..

Оленчина мати не привіталася, не відповіла на запитання. Різко одрубала:

— Я мати Оленки. Де вона?

Мати Миколина спочатку зблідла, потім почервоніла. Гукнула схвильовано в хату:

— Миколо! Оленко! Ідіть сюди, діти…

Молоді вискочили надвір. За ними, відчуваючи щось неладне, посунули гості Мати, побачивши дочку, напосілась на неї:

— Ось де ти, безсоромниця! Повіялась з якимось пройдисвітом в смердючу діру! Як тобі не соромно? Ану збирайся, поїдемо додому! А вас, — посварилася вона на Миколу, — я провчу! Я подам в суд! Я не дозволю, щоб мою дочку обманювали!..

Микола — блідий, тремтячий — виступив наперед, задихаючись, сказав:

— Не соромте себе і дочки. Ніхто її не обманював. Ми одружилися. Законно. І гуляємо весілля. Хіба вона маленька, щоб ви могли розпоряджатися нею, як служницею!..

Мати аж рота роззявила від несподіванки.

— То ти справді вийшла заміж за нього?

— Вийшла! — крізь сльози мовила Оленка. — І ніколи не повернуся назад. Стидно, стидно тобі!

Марія Іванівна обвела безумним поглядом людей.

— Ви її обманули. Ви обіцяли їй квартиру в Києві, наговорили хтозна-чого. Це обмані Підлий обман!..

Оленка почервоніла від гніву, тупнула ногою. Микола з подивом глянув на неї — він ніколи не бачив її такою.

— Брехня! — крикнула вона. — Я не хочу більше знати вас. Ми з Миколою любимось… і ніхто нас не розлучить! Чуєш — не розлучить!..

Гості обурено зашуміли. Марія Іванівна одступила до хвіртки, захлипала,

— Я відмовляюсь од такої дочки. Ти чуєш? Або він, або я!..

— Він, — твердо мовила заплакана Оленка, пригортаючись до мужа. Миколина мати ласкаво поклала руку на її голову. Олена Антонівна смикнула Марію Іванівну за рукав.

— Ходімо. Нам нічого тут робити. Вона вибрала свою дорогу. Пожаліє — та буде пізно…

Дві постаті рушили лісовою стежечкою до води — чужі всьому, що оточувало їх. Чужі селу, Дніпру, деревам, чистому небу. Чужі щирості народній, чужі майбутній безсмертній долі Оленки і Миколи…

Оленка дивилася вслід матері, тихенько плакала. Та сльози її були не пекучі. Вони, мов цілющий бальзам, падали на стривожену душу, втихомирювали болі за покалічене, облудливе дитинство… Попереду буде боротьба, невідоме життя, попереду ждала ще незнана, тривожна любов…

Мелодія четверта ТАЄМНИЦЯ ДІВИЧ-ГОРИ

МУДРИЙ ЕЗОП

Гості розійшлися. Наступав вечір.

Мати виглянула надвір, зітхнула, сказала лагідно:

— Ніч сьогодні буде, як у казці. Підіть погуляйте, діти…

Вона зупинилася перед молодими, перехрестила обох, винувато додала:

— Хоч зараз і не вірять, а я благословляю вас. Хай божа мати покриє вас своїм святим покровом, захистить од всього лихого… Бережи, Миколко, дружину…

Син мовчки, з вдячністю поцілував матері руку…

Вони вийшли з хати, пішли між лозами понад берегом. Трималися за руки, мовчали, прислухалися до подиху широкої ріки, до нечутного голосу паруючої землі. Зупинилися на кручі. Звідси видно було Дівич-гору на правобережжі, неосяжну гладь води, далекі спалахи сяйва над Києвом. Ледве чутна мелодія пісні линула над Дніпром, і здавалося, що її співає сама природа, прохолодний життєдайний простір, пасма прозорих туманів.

Микола підійшов до товстелезного столітнього в’яза, провів долонею по стовбуру. Дерево було покручене, вкрите химерними бородавками, наростами. Вузлувате коріння жадібно охопило землю могутніми обіймами, вгризлося в неї пристрасно, ніби хотіло навіки врости до рідного лона. Микола поглянув на Оленку, захоплено сказав:

— Яка сила… Яка любов до землі… Людям би таку. Я пам’ятаю цей в’яз ще з дитинства. Тільки тоді він був гіллястий, крислатий… А тепер тільки стовбур залишився та невеликі віти… Старий уже… Мабуть, років з двісті буде…

— Мудрий, напевне, — прошепотіла Оленка.

— Дуже, — згодився Микола. — Як Езоп…

— Древній мудрець? Він був потворний, але мудрий. Ти дуже влучно сказав… Мудрий Езоп. Так і будемо звати його. А ось, Миколо, його кохана. Це дерево стрункіше, молодше… Бач, як воно схилилося до Езопа… Вони люблять одне одного…

— Як ми, Оленонько…

Він прихилився до в’яза, прислухався. Тривожно поглянув на дружину.

— Він говорить, Оленко…

— Езоп?

— Еге. Я чую, що він каже…

Оленка затамувала подих, очі її загорілися вогниками цікавості.

— Що він каже, Миколо?..

Вітер зашелестів у листі, десь недалеко заспівала хвиля, в кущах лози тужливо заскиглила чайка. Микола заплющив очі, обняв стовбур в’яза, хвилю якусь мовчав. Потім прошепотів:

— Він каже, що все проходить… Все проходить. Земля і сонце… і дерева… і люди… і лише любов одна вічна… Бережіть любов… бережіть любов…

— Запитай його, Миколко… чи будемо ми щасливі?

— Він замовк, Оленонько… О, знову говорить… Він каже, що щастя не приходить саме… Шукайте його…

— Чудові слова, Миколко…

— Дихайте вітром негод, каже Езоп… Дихайте вітром надій. Бійтеся спокою… Бійтеся сну…

— Подякуй йому, Миколко… Ми розуміємо його…

Оленка обняла стовбур в’яза, поцілувала шершаву кору. Прихилилася щокою до грудей коханого. В напівтемряві Микола бачив вологий блиск її очей, тонко окреслений ніс, повні рожеві вуста. Біля своїх грудей він відчув її тремтячі груди, на обличчі — гарячий подих.

Зараз! Ось зараз станеться щось неймовірне, нечуване… Ще хвилинку заждати… Яке солодке чекання. Микола повільно… нестерпно повільно розплітає косу Оленки, захоплює повні долоні золотого волосся. Він заривається всім обличчям її цей водопад, вдихає запах коханої…

— Миколо! Візьми мене… Неси мене, коханий… Неси до щастя!

НІЧ КОХАННЯ

Микола бере Оленку на руки, міцно притиснув до грудей. Вона обвиває його за шию, цілує шоку. Він несе її берегом, лозами… Несе, не почуваючи втоми. Вій ступає не по піску, не по землі. Він лине в безкрайньому просторі, серед хмар, прямує до казкових країв, до зоряних замків, де вони з Оленкою пануватимуть вічно наодинці з любов’ю.

На обрії сходить червоний місяць. Вій лагідно посміхається молодим, кидає хвилюючі барви на весняну землю, на широкі води. Між лозами повзуть тумани, в Дніпрі колишуться мовчазні зірки…

Микола кладе свій скарб на найчудовіше ложе у світі — на м’яку, запашну, молоду траву, серед квітів, припадає до її вуст і п’є божественний нектар. П’є довго, пристрасно, до самозабуття. Відхиляється знеможено, дивиться на неї, не вірячи своїм очам…

Хто це лежить під ясними зорями, в місячнім блиску? Невже Оленка, невже його дружина, дівчина з хлоп’ячих мрій? Чи, може, то земля, вагітна бажанням і красою, породила весняної ночі з лона свого казкову царівну? З ким порівняти тебе, чудесне видіння? З небом зоряним? Так ні! Воно голубим шатром, розцвіченим золотими краплями, покірно звисло над тобою. Воно — твій дім, а ти його прикраса… Може, з чарами весняної ночі? Ні, вони створені для тебе, моя кохана, для твого серця. Для тебе зійшов срібновидий місяць — бачиш, як від його променів засміялася річка! Вона теж вітає тебе, вона німує перед твоєю красою…

Микола невмілими руками пестить тугі перса, жагуче цілує їх, відчуваючи вустами бурхливий стукіт серця в грудях коханої. Біліють мармуром ноги під місячним сяйвом, все тіло її стислося в суцільний клубок чекання. Завмерла хвиля дніпровська, принишкли лози, зорі зупинили свою віковічну ходу. Місяць цнотливо огорнувся прозорою хмаркою. Тиша покотилась над світом.

Хай буде світло! Торжествуй, природо! Ген, і вітре, коти весільну хвилю по широкій гладі дніпровській, війни понад лісом, хай столітні дерева заспівають урочисту пісню великого таїнства, хай заглушать радісний стогін першого єднання… І Оленка лежить, розметавши руки, важко дихає, п’є всім тілом солодощі кохання, вбирає очима зореносне безмежжя. Її нема, нема його… Є одне-єдине серце, єдина душа, єдине торжествуюче тіло. Воно летить на хвилі нестримного бажання вгору і вгору, для нього немає світу, немає впину, а тільки стремління в сфери великої тайни. Ще мить… ще один спалах… і перед зачарованими душами в блискавичному спалаху постає тріумфуюче божество кохання…

ДІД ВАСИЛЬ

Вернувшися з ув’язнення, дід Василь майже весь час був на природі. Він ніби боявся залишатися в таких місцях, де простір обмежувався стінами — подобою тюрми. Він ненавидів будь-який примус і бажав лише одного — самотності.

Ось і зараз — в цей прозорий травневий вечір — дід Василь вийшов на берег. Він довго дивився на мінливий багатобарвний захід, курив люльку. Потім сів у човен, сильними помахами весла спрямував його поперек течії, змагаючись з могутніми весняними водами. Добрався до малесенького острівця, верхівка якого виглядала з води, прив’язався до кущика лози. Мимо струмилася лагідна хвиля, над головою темніло небо, наливалося зорями, відсувалося у безмежжя. Розум очищався, звільнявся від суєтних думок, розширявся, охоплював собою минуле і сучасне. Село ледь чутно гомоніло, готувалося до сну. Над ним витали тумани, ніби приємна трударська втома.

Дід Василь важко зітхнув, сумно схилив голову, задумався. Хто він — поряд з цими трударями? Теж трудар… сліпо закоханий в рідне лоно… Тільки чому ж так сталося, що його стежка пролягла десь осторонь, мимо них? Чому він, як заклятий, ховається від людей, не йде до дружного живого гурту, де сплелися в нерозривний клубок радості і горе, надії і розчарування?

Крутиться вузол спогадів, розплутується ледь помітна ниточка розуміння того, що сталося. Душа виходила на власний, найясніший суд. Перегортала припорошені сторінки минулого, оцінювала їх, поблажливо всміхалася або дружньо схвалювала давно забуте…

Коли це було?.. Чи ж було воно?.. Пристрасний юнак Василь шукає світла, що осяяло б темні шляхи життя. Він хоче зрозуміти вищий смисл існування. Він просиджує вечори і ночі над книгами, в яких говориться про це. Думка не хоче сліпо сприймати написане, вона проникає в глибину, розкриває зерно, хоче знайти живий зародок істини…

Батько — колишній кріпак, велетень з вічно сумним обличчям і похилими плечима — вечорами приходив з поля, підперши вузлуватими руками підборіддя, дивився на сина, нескладно говорив ніжні, тривожні слова:

— Не такий ти, Васильку… як всі… Важко буде тобі… Неприкаяним житимеш серед людей… нелюбимим… Чого шукаєш?.. Чого хочеш, синку?..

Хлопець піднімав од книжки поблідле обличчя, втомленими очима всміхався татові, тихо ронив вибачливі слова:

— Не сердься, тату… Я знаю, що ти останні копійки тратиш, щоб вивчити мене… щоб я легше жив… та, мабуть, не буде цього. Чим більше знаєш — тим більша прірва відкривається перед розумом…

— Я знаю, — згоджувався батько. — Хоч і не розумію… Тільки душа мені підказує… То хай тебе бог береже… Я не серджуся… Іди до світла. Шукай. Може, онуки мої побачать його… Або хоч вийдуть на добрий шлях…

І Василь шукав. Не тільки в книжках. В житті, в душах людей, в їх словах, обличчях, діях, стремліннях. В чесності і підлості. В горі і радості. В любові і зраді. В надії, що хоч слабеньким вогником, а горіла в серці майже кожної людини…

Він учився в гімназії, тягнувся з усієї сили, щоб якось прожити на нужденні батькові заробітки. Влітку приїжджав до Зеленьок, допомагав обробляти землю, ловити рибу. Вечорами заходив до поповича, сперечався з ним, з його батьком — отцем Гавриїлом.

Сільський піп старанно навертав Василя до стежки релігійної, відкривав перед ним перспективи служіння на благо церкви.

— Ти корінь народу… Одержиш освіту, не маєш права не віддати її тим, хто годує тебе…

— Я й хочу зробити це! — заперечував хлопець. — Тільки чому обов’язково ставати священиком?..

— А що є значніше, ніж вирощення духу людського? Що є вище від пастирства во ім’я Христа?

Одного разу Василь, не стримавшись, сказав:

— Я не хочу діяти іменем Христа супроти Христа! Хіба може церква виступати від його імені такою, як вона є тепер?

Отець Гавриїл розгубився. Як і всі священики, що не звикли до самоаналізу, він сприймав усе, що проповідував, що читав у церкві, — останнім і непорушним законом. А тепер син кріпака, хлопчисько, який недавно покірно схилявся в поклоні перед грізним і милостивим богом, сумнівається в самій основі релігії. Ще не сприймаючи слова Василя серйозно, він силувано всміхнувся, якимсь неприродним голосом запитав:

— Ти, мабуть, начитався Толстого — цього єретика?

— Навіть у вічі не бачив, — відповів Василь.

— Звідки ж у тебе взялися такі думки? Куди йдеш ти, хлопче?

— Далі острога не піде, — сміявся попович — випещений, самовдоволений.

— Може, — спокійно казав Василь. — Та робити не те, що велить душа — не хочу…

— Цить, — оскаженіло крикнув священик, весь чорний від ненависті. — Геть, хамське бидло, з моєї хати! Геть, щоб я твоєї ноги більше не бачив!

Василь схопився з місця, завмер. З граничною ясністю в якусь мить він зазирнув в душу цього «апостола» мертвого бога. Зазирнув… і вже не боявся його. Бо не бачив у його душі нічого, крім пустоти і бруду. Зупинившись на порозі, тихо сказав:

— Темрява розсіється, отче… І засяє новий світ істини… Не лопніть від гніву, бережіть здоров’я. Сказано ж бо, — додав він зовсім жартівливо, — що: «Хто сердиться на брата свого без причини, на того буде суд…»

Дорого обійшлася Василеві розмова з попом, його виключили з гімназії, прокляли в церкві.

Батько від горя помер, навіть не попрощавшись з коханим сином. Брати вигнали Василя з обійстя, не бажаючи накликати через нього гнів на всю родину. І пішов Василь, попрощавшись з напівмертвою матір’ю, в світи. Де тільки не носила його доля. По полях і по дорогах, по ріках і степах. Розум сповнювався знанням життя, душа гартувалася простою народною правдою. Світ був вагітний перемінами. Відчував це і Василь. Читав брошури підпільної партії марксистів, живив зерно великих ідей власними мріями, передавав у розмовах з людьми світлі думи про майбутнє, вбирав у власну душу сподівання інших людей…

Минули роки. Гримнула революція в клекоті підлої і безглуздої війни.

Дід Василь сумно всміхнувся. Як давно це було. І недавно. Ось… заплющ очі… прислухайся… і знову луна революції відгукнеться в свідомості, звихрюючи принишклі, забуті верстви пам’яті. Який непереможний, неймовірний порив мчав народні вали вперед! Яка ясна, кришталева пристрасть! Яка жертовність і велич оновлених душ, що сягали вже поглядом в нові світи розкутого, звільненого розуму. «Не одружимось, доки не здолаємо контру світову!» «Жити будемо зовсім не так, як раніше!» «Дружною сім’єю — вперед!» О, чудові заповіти юних, неосквернених сердець! Ви були живою душею нашого святого стремління до правди, до нового життя…

Постарілий, припорошений сивиною Василь теж ішов у тому строю. Всю пристрасть серця вкладав у гарячу боротьбу за правду трудівничу, за душу людини, за велику щирість кожного перед кожним. Не схилявся, як і завжди, перед сильнішими, відстоював те, що було вистражданим, вимученим, перевіреним довгими роками дум і вагань. Одразу не міг, не хотів, не смів збагнути, що залишається ще і бруд, і підлість, і підступ, і заздрість, і ненависть ворогів. Завжди був різким і правдивим. Не дивився на чини, не жалів ні себе, ні інших. І ненависники постарались… З’явилися доноси, наклепи. Арешт. Розмова з слідчими. Слухав і не хотів розуміти слова слідчого — втомленого і похмурого чоловіка:

«Не треба бути ідеалістом, Василю Івановичу… Життя не марево на обрії, а реальна жорстока річ. Його закони невмолимі. В людини нема такого органа, який би так сприймав добро, як очі сприймають світло або колір. Спочатку треба виховати, створити такий орган, а тоді — вимагати лише добрих діл. Ми боролися не за царство свободи одразу, а за право йти по шляху до нього. А це — ой який довгий процес…»

Знав, що слідчий говорить правду… Знав і не хотів миритися з цим. А країну захопила хвиля творіння, в громі новобудов часто не можна було почути ліричний голос душі. Він здавався писком інтелігента, що не знайшов сам себе. Користуючись тим, підступні або й просто дурні, нікчемні люди нишком робили своє. На старі виразки, традиції, закони часто натягали нові назви, чудесні ідеї, профанували їх в очах чесних людей. І це було найжахливішим…

Душа Василя не витримала страшного удару. Він став замкнутим, відійшов убік, з широкого шляху в закуток зневіри. Люди не підтримали його в тяжкий час, навіть відсахнулися. Це призвело до втрати віри в чисте серце. Так минали роки. Дід Василь став відлюдкуватим, мовчазним. Лише інколи, на зборах чи під час лекції, проривало його. І тоді він жовчно сперечався з лекторами, висміюючи їхні банальні гасла, накликаючи на себе немилість.

Востаннє це трапилося кілька місяців тому.

Після лекції про мораль, етику та про стирання грані між селом і містом, прочитаної не дуже грамотним районним лектором, дід Василь не витримав, зчепився з ура-проповідником, доводячи йому, що ще ніякої ліквідації грані нема.

Сам по собі невинний факт суперечки в клубі перетворився майже у виступ проти влади, в «контрреволюційну пропаганду».

Знову був арешт. Допити, болісні і насторожені розмови з людиною в формі. Психіатрична лікарня… а потім воля… Воля! Вона залишилася невловним сфінксом, вічною загадкою. В душі старого рибалки щось надломилося. Він зовсім ввійшов у себе, мов равлик, сторонився людей. І люди сторонились його. Гірко потішався сам над собою. Став ніби забута щирість. Таїться в душі, а з’явитися на світ, відкритися перед людьми — соромиться. Будуть сміятися… А чому, чому до сих пір так часто сміються над щирістю… Незрозуміло… Неймовірно…

На березі почулися тихі голоси. Дід Василь прислухався. До нього долинула розмова закоханих. Дід зрозумів лише окремі слова, та зате серцем сприймав їхній настрій, що так вливався в загальний настрій весни. Він відчув, як біля серця зашкребло щось теплою лапкою. Чогось стало жаль, за чимсь гірко…

Біля в’язів заколихалися тіні. Перетворилися в одну. Дід Василь бачив, як у сяйві місяця Микола ніс дружину на руках, як зник з нею в лозах. Поглянув рибалка на зірки, на тумани, які покривали серпанком широкі води, задоволено похитав головою.

«Все йде як слід. Життя продовжується. Нові душі відкривають світи, шукають шляху. Вони не знатимуть манівців, як ми, — вони відкриють істину. А мені… чи мені ще доведеться послужити людям… Душа спить… Не хочеться вставати… Тягар важкий. Треба грози, щоб підняти його… Чи буде вона для мене?..»

СПОГАДИ

Опівночі поверталися додому закохані. Зморені ніжністю, здивовані тим, що сталося. Розчаровані і вражені водночас. Мовчали, пливли у сні місячної ночі, мов привиди, над водою, над лозами…

Вони зупинилися недалеко від столітніх в’язів. На перевернутому човні темніла постать людини. Жевріла люлька.

— Дід, — прошепотів Микола.

— Я хочу до нього, — попрохала Оленка.

Молоді підійшли ближче. Дід заворушився, повернув до них обличчя. Оленка побачила усміхнені очі, добрі насуплені брови. Сіла біля нього, щиро притиснулася щокою до старої шкарубкої руки. Дід Василь серцем почув той чистий порив, у душі щось здригнулося, затепліло.

— Ти щаслива, доню?..

— Щаслива, дідусю… Тільки моє щастя якесь непевне… Я ніби маленька дівчинка, що лягла спати в бідній хаті, серед злиднів, а проснулася в осяйному, казковому краю. Все мерехтить, виблискує чарівними фарбами… а що воно — невідомо…

— Треба прокинутися, доню… Треба вивчати той невідомий край…

— А коли це сон? — з страхом запитала Оленка. — Тоді знову буде бруд… і злидні… і сіра дійсність…

Дід Василь довго мовчав. Як це схоже на його вагання і пошуки. Тільки ж не слід, щоб все повторювалося. Не слід…

— Я розкажу вам, діти, маленьку казочку. А ви слухайте… І думайте. Сідай, Миколо, в ногах правди нема. Ось тут, поряд. Спати ще не хочете?..

— Ні, — дружно відповіли молоді, а Оленка додала, пригортаючись до дідового плеча:

— Цілу ніч готова слухати…

Він, задумано розгладивши довгі вуса, почав говорити:

— Давно це було… далеко на Сході. В долині жило войовниче, жорстоке плем’я. Воно без кінця воювало з сусідами, захоплюючи в полон ворогів своїх і залишаючи в тяжкому рабстві власних воїнів. Рушаючи на бій і повертаючись з битви, люди ті приносили жертву своєму богу, статуя якого споконвіку стояла в гігантському храмі. То був жорстокий бог, такий, як і народ його. Він не бачив нічого, крім кривавих жертв, дику пожарищ, не чув інших звуків, крім перед смертного крику. Очі ідола блищали червоним вогнем, рот хижо кривився в жадібному оскалі. Його боялися, і він жив тим страхом. Жерці — служителі бога — користувалися тою фанатичною вірою. Любов і добро не існували. Вони вважалися хворобою слабих, убогих розумом людей…

Та одного разу в храмі з’явилася молода дівчина-жриця. Її привели замість старої, що недавно померла. Головний жрець — охоронець храму — навчив дівчину її немудрій роботі і залишив наодинці з богом. Вона спалювала на вогні м’ясо тварин, відданих у жертву, ставила димуючий дар під ніс богу, з жалем дивилася, як він хижо поглинав смердяву горілого. І запитала одного разу: «Боже, невже тобі так приємно вдихати дим? І живитися кров’ю? І вічно погрожувати людям? Боже, усміхнися мені… Я люблю тебе. Скажи — правда, що ти не такий страшний, як говорять про тебе жерці?..»

Бог мовчав, загадково всміхався крізь хижий оскал. І тоді не витримала дівчина, зламала заповіт жерців. Одного разу замість паленого м’яса піднесла вона в дар богу сніп запашних квітів з річкової луки. Дивний аромат розлився в храмі. І криваві вогні щезли в очах бога. Зникла хижість в лиці, замість неї з’явився вираз ніжності… Здивувалася і зраділа жриця. З того дня вона викидала жертовне м’ясо собакам і клала перед богом тільки квіти і трави…

Через кілька днів повернулося з битви військо племені, ведучи багато полонених, везучи безліч скарбів, награбованих в чужих землях. Старшини з трубними криками, з великим і блискучим почтом ввалилися до храму, щоб одсвяткувати перемогу і віддячити богові за успіх багатими жертвами…

Дивною тишею, ніжним ароматом, осяйним блиском прекрасного обличчя бога зустрів воїнів храм. Вони завмерли заворожені, вражені, здивовані. Невідомі раніше почуття пробудилися в жорстоких серцях, зм’якшили їх. З глибин душі виповз сум. Перед ними виникли картини палаючих станів переможеного племені, почулися зойки дітей і жінок. І воїни пожаліли вперше в житті дітей ворогів своїх, як своїх власних. І сказав вождь: «Воїни мої! Вороги билися з нами доблесно і хоробро! Не гоже повертати їх в рабство лише тому, що зброя наша сьогодні була могутнішою! Одпустимо їх додому, віддамо їм скарби їхні, щоб знову палали багаття в селищах, щоб діти веселилися поверненню батьків, як веселяться нині наші діти. І не будемо більше підіймати меч один на одного! Хіба не дає наша багата долина всього, що потрібно людині? Погляньте на бога — він схвалює мої слова!»

А бог справді усміхався. Його чоло сяяло мудрістю і тайною, очі випромінювали любов. І жевріли любов’ю серця воїнів. Одпустили вони полонених своїх, оддали їм пограбоване. Молода дівчина-жриця плакала від щастя, сховавшись в куточку храму. І коли розійшлися воїни, вона знову побігла на луки, щоб принести жертву вдячності за велике чудо божества.

Старий жрець, почувши про дивну подію в храмі, аж потемнів од гніву. Цього разу храм не одержав нічого від військової здобичі. І жрець вирішив дізнатися, що трапилося. Він скликав своїх помічників і причаївся біля статуї бога. Ждали вони недовго. Дівчина повернулася з луків, несучи гірлянди чарівних польових і лугових квітів. Вона, співаючирадісні пісні, поклала жертву біля ніг бога, увінчала найкращими квітами його чоло. І блакитними променями спалахнули очі його, і в просторі почулася неземна, чарівна музика…

Тоді жерці зрозуміли, хто змінив серце бога. І жахлива ненависть загорілася в чорних душах. Вони кинулися до дівчини, безжалісно вбили її перед лицем осяйного бога. І потім, спаливши, піднесли йому в жертву. Задрижала земля. І сльоза скотилася по щоках бога. А потім обличчя його знову, як колись, скривилося в хижому оскалі, а очі спалахнули кривавим вогнем…

Дід Василь замовк, розкурив люльку, пихнув димком.

— Гарно як, — прошепотіла Оленка, не розплющуючи очей. — Я розумію вас, дідусю. Це чудова і правдива казка…

— Тільки вона дає не точну відповідь, — озвався Микола. — Я згоден, що люди збирають те, що сіють. Посієш підлість — не збереш радості! Але в чому істина, правда? Я хочу знати конкретно…

Дід Василь ласкаво-іронічно засміявся, розкуйовдив чуб Миколи. Докірливо хитнув головою.

— Ех ви, горе-теоретики! Закінчені істини вам подавай, все на полички поклади, розжуй! А чи є вона справді — ясна і зрима істина, щоб можна було її помацать, як, скажімо, скульптуру?.. Це вічне запитання… Воно мучить молоді душі в кожному поколінні. Пам’ятаю — це було давно-давно — як мені в дитинстві довелося почути цікаву легенду…

— Про що, діду? — заінтриговано озвався Микола. — Ви мені не розповідали?..

— Ні… Не доводилося. А легенда та про істину…

— Так розкажіть нам, дідусю, — попросила Оленка, лащачись до старого. — Все одно ми не заснемо сьогодні…

Дід погладив Оленку по голові, зітхнув. Знову набив люльку тютюном, запалив.

— Хай буде по-вашому. Розкажу. Дай згадаю… як це почалося… Бачите, на правобережжі бовваніє Дівич-гора? Саме вона розповіла мені ту дивну легенду…

Микола і Оленка перезирнулися, з острахом поглянули на старого. Може, він марить? Чи жартує? Ні, чоло нахмурене в зусиллі згадати забуті літа і події, примружені очі дивляться строго і спокійно… Ні, ні! Не слід дивуватися. Хіба в таку ніч можна сумніватися в чому-небудь? Все можливе, все здійсненне. Душа відкрита назустріч чудесному…

ДІВИЧ-ГОРА

— Мені було тоді дванадцять років. Я вже навчався в гімназії. Любив читати книги про всякі чудеса, казкові пригоди, міфічні історії. І в житті, і в природі, що оточувала мене, я хотів бачити лише незвичайне, чарівне. Може, саме тому я полюбив Дівич-гору. Вона завжди була і огорнута серпанком легенд, переказів. Народ одухотворяв її. Цей настрій мимоволі передався й мені…

Вечорами я довго просиджував на березі, дивився на гору, мріяв. Ви коли-небудь прийдіть сюди, подивіться на неї… і зрозумієте мої почуття… Коли спадає ніч над дніпровською долиною, коли блакитна імла котиться по широких плесах ріки, Дівич-гора стає суворою, таємничою. По її схилах повзуть легкі вечірні тумани, вони підіймаються покрученими яругами від води до вершини, вкривають гору напівпрозорою фатою. І тоді здається, що це не мертве громаддя з глини і землі нависло над Дніпром, що це сіла колись спочивати біля води добра бабуся з породи велетнів, утомившись після багатовікового шляху, та так і заклякла на тисячі років, невідомо чого ждучи…

Ще змалку я чув, що багато таємниць — суворих, страшних і хвилюючих — ховає в серці своєму Дівич-гора. Проходять, минають дні, роки, віки, а вона мовчить — німує. Мовчить в гарячі літні дні, коли понад нею виспівують жайворони, коли прозорі хмарини, знемагаючи від спеки, зупиняються в небі, щоб освіжитися над Дніпром перед далеким польотом. Мовчить в травневі вечори, коли веселі і сумні дівочі пісні котяться над нею, завмираючи на лівобережжі в густих лісах. Мовчить взимку, закутана в сніговий саван, дрімає під зле завивання хурделиці… Не говорить вона і в місячні ночі, коли ніч не світило прокладає срібні дороги в дніпровській хвилі.

І лише в горобині ночі, коли блискавки крають небосхил від одного кінця обрію до другого, коли зелено-багрові змії грозових розрядів в’юняться в дніпровім потоці і все живе ховається по своїх притулках — випадкові перехожі або рибалки, що не встигли добратися додому, можуть почути важкий, приглушений стогін. Здається, то стогне сама земля. Старі люди кажуть, що то обзивається зі свого віковічного сну Дівич-гора…

І ще кажуть — хто прийде в цю пору до гори з чистим серцем і незлобивою душею, той зможе зрозуміти таємничу мову і почути древні перекази про долю рідної землі…

Так розповідав мені дід Харлампій, старий рибалка… твій пра-прадід, Миколо… В дитячі роки це було, як я вже говорив… в ті давні, овіяні золотими снами часи. Пам’ятаю й досі теплий червневий вечір…

На березі прив’язані човни. Один з них перевернутий догори, як оцей, на якому ми сидимо. На ньому зручно вмостився дід і палить люльку. Жевріє вогник між прокуреними вусами, падають на пісок золоті іскорки. Над тихою водою пливе танучи запашний дим, і такими ж сувоями в’ється химерно сплетена розповідь діда.

— А чи правда, що можна почути мову горн? — несміливо запитую я. — Чи, може, то тільки так, для казки придумано?

Очі діда хитро примружені. Але він не сміється. Білі брови підіймаються, він строго дивиться в далечінь, де в темряві бовваніє Дівич-гора.

— То все правда, синку, — чую відповідь. — Недарма народ з вуст в уста передає ті перекази…

Я більше ні про що не запитував діда. В моїй душі визрівав чудний замір. Минало літо. Пожовкли, схилилися до землі буйні жита. А я все ждав, коли ж почнеться горобина ніч, щоб послухати розмову Дівич-гори за Дніпром…

В одну серпневу ніч розгулялася гроза. Батько і мати полягали спати. В перервах між громом я чув їхнє спокійне дихання. Тільки баба привидом туманіла коло вікна, раз по раз хрестячись і примовляючи: «Господи, пронеси! Справжня горобина ніч!»

Я стрепенувся. Горобина ніч! Ось коли можна перевірити, чи правду говорив дід…

Незабаром баба заснула. Я, тремтячи від хвилювання, встав, підкрався до вікна. Зовсім недалеко мигнуло. За тим гримнув оглушливий грім. Я злякано відсахнувся. В голові майнула боязка думка: «Може, не треба?»

Та хлоп’яче самолюбство перемогло. Тихо знявши з стіни батьківський кобеняк, я одягнув його і вислизнув надвір.

В обличчя мені линули потоки дощу. Я накинув кобку на голову і, вже не вагаючись, просто по калюжах побіг до ріки. Там витяг з кущів дідівський човен, зіпхнув його на воду і поплив. Божевільний хлопчисько був, як згадаю… Навіть тепер моторошно, незрозуміло, як я переплив Дніпро…

Залишивши човен на березі, я почав видряпуватись на гору. Без упину миготіли блискавиці, їх примарне зеленкувате сяйво освітлювало дорогу. Незабаром я добрався до половини Дівич-гори, зупинився там. Було страшно. Далеко внизу шумів, кидаючи чорну хвилю в крутий берег, широкий грізний Дніпро. Він ніби сердився на мене за те, що я смів пливти по ньому в хвилини його гніву. Вгорі могутній вітрюган мчав у безвість громаддя хмар, безжалісно крутив їх у велетенських вихорах. Мені здавалося, що то якийсь гігант стоїть в мороці, сягаючи головою неба, і вдаряє хмару об хмару, крешучи без кінця сині вогні…

Я сховався в рівчак, вимитий потоками води, причаївся. Тут було трохи тихше. Прислухався. Серце калатало, мов хотіло вискочити з грудей. Ось зараз, зараз має заговорити Дівич-гора. Та спливали хвилини, а я не чув нічого, крім гримотіння в небі і шуму дніпровської хвилі внизу…

А може, заважає кобка? Треба її зняти. О, так і є… Без неї чути набагато краще. Холодні патьоки полилися мені за шию, та я не звернув на це уваги. По спині побігли дрижаки. Зацокотіли зуби. Та я, зіщулившись, терпів, прислухався.

Скільки минуло часу, я не знав. Ноги в мене заклякли, голова горіла, перед очима з’являлися і зникали червоні кола. І ось… серед грому… в завивання вітру… вплівся важкий стогін. Я затремтів.

Гора! Це, напевне, стогне вона…

Почувся протяжний голос. Він покотився луною над Дніпром в непроглядному мороці, перемагаючи люті пориви бурі. А може, це мені здалося? Може, я сплю?..

Ні, не сплю! Ллє з неба дощ, як і раніше, шумить вітер, миготять блискавиці. Ніби в тумані, колишуться неясні обриси кручі. Я не відчуваю — є в мене руки і ноги чи нема, але слух мій жадібно вбирає і ховає в дитячій пам’яті слова, що ясно лунають серед ночі. В гарячому плетиві з страху, неймовірного напруження, холоду і очікування дзвенить чарівна струна, створює дивну мелодію. Я втрачаю пам’ять, потроху насувається небуття, та легенда Дівич-гори залишається в свідомості…

Я отямився десь за два тижні. Мене знайшли непритомного на кручі Дівич-гори і довго виривали з чіпких рук смерті. Лише через два місяці до мене повністю повернулося здоров’я і жвавість, а до того я ходив блідий, аж зелений, худий, як смерть. Мати й батько довго допитувались, чого я шукав уночі на Дівич-горі, картали мене за непослух, але хіба я міг їм відкрити всю правду? Дід сидів осторонь і задумано дивився на мене. Він, напевне, все розумів. Часто в ті дні, коли я хворів, він сидів поряд і тихенько оповідав мені чудові легенди та казки про давно минулі часи.

І знаєте… щоб не кривити душею… я навіть тепер не знаю, чи справді чисте дитяче серце дозволило мені почути в ту грозову ніч розповідь Дівич-гори, чи дід Харлампій розповідав її хворому хлопчику під мелодійний спів соснового лісу. Як би там не було, а я проніс той чарівний переказ про давні-предковічні часи через все життя… а тепер оповідаю його вам… Може, пригодиться в житті…

Мелодія п’ята ЛЕГЕНДА ПРО ІСТИНУ

В прадавні часи жив над Славутою древлянський хлопець Доброслав. Не такий був, як усі. Інші безжурно ходили в походи, одружувалися, родили дітей, полювали і вирощували врожай. Жили, як і належало жити, не задумуючись, звідки тече Славута, або хто метає блискавиці з грозового неба. Кажуть жерці, що Перун, — значить, так воно і є…

А Доброслав не міг задовольнитися таким життям. Він болів за муки інших людей, ненавидів насильство, гнівався, коли бачив обиду слабших і пиху сильніших. Він бачив грубе і темне життя своїх одноплемінників і просив у богів іншої долі. Та все текло, як раніше. З бруду не родилася чистота, з ненависті не з’являлося добра між людьми…

І запечалився вельми Доброслав. Часто він говорив своїй молодій дружині Троянці:

— Життя віддав би, щоб змінити підле, темне животіння древлян. Не можу більше терпіти… піду питати в людей, може, хто знає, де знайти відповідь на мої терзання…

Довго ходив молодий вояк по нетрях і лісах, по городищах і скитах. Нарешті забрів Доброслав до славетного столітнього пустинника, який з’явився, не знати звідки, недалеко від київського городища, йому відкрив він наболіле серце, змучену душу. Вислухавши, старий сказав:

— Це вічна дорога, синку… Не ти перший народився на ній. Ти хочеш знайти істину, побачити своїми очима взірець бажаної краси та щастя. Чи правду я кажу?

— Правду, батьку… Покажіть же, куди йти, де шукати істину… Я на край світу полечу заради неї…

Довго мовчав пустинник, думав. Врешті сказав:

— Сам не відаєш, чого прохаєш, синку… Я вже пройшов той шлях, на який поспішаєш ти… і міг би сказати…

— Не треба! — гукнув Доброслав. — Я не залишуся в незнанні. Тільки сам хочу звідати до кінця всю радість чи гіркоту шукання! Покажи, старче, куди йти мені? Цього лише прохаю!..

— Рано ти народився, вояче, — сумно озвався пустинник. — Твоя сила — як буря над пустинею. Котиться, несе хмари піску, а користі ніякої. Млина треба, вітрил… Або молоти зерно, або нести вперед кораблі! А такого вітрила для тебе ще нема… Одначе йди… Я скажу тобі, куди… Далеко на півдні, в тім краю, де горить ясним вогнем вечірня зоря, на березі моря стоїть храм Безсмертя. В ньому з давніх-давен доля поставила статую Істини. Обличчя її не бачив ніхто — воно закрите чорним покривалом. Хто зірве ту запону, той помре в храмі, так і не вернувшись до рідного краю.

Очі Доброслава запалахкотіли вогнем рішучості.

— Я готовий вмерти, аби лиш поглянути на неї. Я йду, старче… Хай боги бережуть тебе…

І зібрався в дорогу Доброслав. Сів на вороного коня, потримав на руках сина. Перехилившись з сідла, поцілував дружину, натягнув поводи.

Хотіла щось сказати Троянка, та подих перехопило, хвиля відчаю сповнила груди, стримала сльози. Кінь заіржав, з місця ринувся вскач, стелючись чорним птахом понад лозами, понад бур’янами. Хмара куряви заклубилася за ним. І тоді, шалено загавкавши, з припони зірвався улюблений пес Доброслава В’юн і кинувся услід за господарем. Троянка бачила, як муж її зупинився, підхопив собаку на сідло і поскакав далі. Що ж, так і мусить бути! Вірність хай буде рядом з подорожнім, з безприютним скитальцем. Там вона найбільше потрібна…

Затихло іржання коня, зникла постать вершника. Тільки ще стугонить земля та луна, затихаючи, котиться в лісі.

Тоді Троянка не витримала. Вона впала на теплу землю і тяжко заридала. Внизу, втішаючи її, співав журливу пісню Славута, а над нею гомоніли густими вітами дерева, мов передавали одне одному дивовижні вісті про хороброго вояка, що пішов у далекі краї за істиною…

Не день і не ніч їде понад берегами Славути Доброслав. Густими лісами, звіриними стежками пробирається він до полудня. Не хоче виїжджати в степ — там наскочать кочівники, від них не відчепишся. А тут — надійний захист від ворожого ока, здобичі скільки хочеш…

Спадає вечір. На небі загорається зірка. Вона переливається живим вогником, тремтить, хвилює серце Доброслава, мов погляд рідної матері. Вперед, вірний коню! Вперед, друже В’юн.

Їде вояк місячної ночі понад берегами. Верби схиляють до води свої коси, в хвилях граються русалки, моргають зеленими очима, простягають Доброславу білі руки.

— Іди до нас, чорнобривий хлопче!

— Не можу, дівчата річкові! Поспішаю я в далекі країни, шукаю істину, щоб побачити красу життя, щоб осяяти долю дітей своїх…

Замовкає сміх русалок, і привітно здіймають вони вслід Доброславу вінки з білих лілей і співають ласкаві пісні на честь хороброго вояка.

Та ось порідшали ліси. Перед вершником простягнулися неосяжні степи. Бур’яни, мов стіна, стоять до обрію, гірко пахне на сонці полин, в небі виглядають здобич шуліки. Де-не-де височать у мареві могили. Бережися, вояче, це ворожий край. Гасають по широких просторах розбійники степові — огри. Помітять чужого — не жди пощади.

Серед бур’янів ляже на годинку спочити Доброслав. Рядом куняє вороний кінь. В’юн охороняє їх, чуйно прислухаючись до звуків степу, та нишпорить навколо, видобуваючи мишей чи ховрахів з нірок собі на обід.

Ввечері знову вперед. Полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка вечірня палає в небі, кличе, нагадує…

І ось підкралося лихо. Зморений, голодний, заснув одного разу вояк. Не чув він ні гавкання В’юна, ні іржання коня. Спіймали собаку, зв’язали Доброслава.

Кинувся вояк, рвонувся, застогнав од болю.

Розплющив очі і все зрозумів. Ганебно закінчилися його пошуки. Прив’язали розбійники Доброслава до спини коня, рушили. Вороний понуро йшов у гурті чужих коней, а В’юн жалібно вищав за ґратами клітки, укріпленої на дерев’яному двоколісному фургоні.

Під вечір валка прибула в городище огрів, недалеко від порогів Славути.

Вона зупинилася посередині селища, біля кам’яної будівлі. Біля входу стояли дві велетенські постаті з огидними лицями — певно, якісь ідоли кочівників.

Вороги стягнули Доброслава з коня, розв’язали, штовхнули в плечі. Він розправив занімілі руки, піднявся до входу. За ним вели вороного, несли в клітці В’юна.

Загриміли труби, вдарив барабан… Доброслав ввійшов до великого залу. Тут було напівтемно. Та незабаром очі його звикли до тьмяного освітлення, і він побачив на підвищенні хана огрів. Гостроверха шапка з срібним шпилем вінчала його вузьку голову, з-під шапки пильно, несхитно дивилися на полоненого темні, гострі очі, на пишне, різнобарвне вбрання спадала довга, чорна борода.

Вожак розбійників щось сказав хану. Той поглянув на коня, задоволено кивнув. Потім ковзнув поглядом по собаці, байдуже зиркнув на Доброслава.

— Собаку однесіть доньці, — наказав він. — А коня — до мого гурту…

Повернувшись до вояка, хан промовив, склавши руки на грудях:

— Я хан огрів Іт-тун. Відповідай мені, звідки ти, хто? Я бачу по одежі твоїй, що ти древлянин…

— Ти правду мовиш, хане Іт-тун, — відповів вояк. — А ім’я моє — Доброслав.

— Чого потрапив у мої землі?

— Я нічого поганого не зробив ні твоїм воякам, ні тобі, хане Іт-тун. Я їхав у далеку країну по сумлінню власного серця.

Хан презирливо засміявся.

— Куди ж вело тебе серце, древлянине? Що ти міг зробити в чужих краях сам, без товаришів, без захисту?

Доброслав якусь мить вагався, а потім в голові майнула химерна думка. А що, коли розповісти хану про все — про пошуки, про таємничу дорогу до істини? Може, зрозуміє?! Адже є серце і в огрів! Може, Іт-тун одпустить Доброслава і віддасть собаку та коня.

Вояк поклав руку на груди і почав розповідати. Про свої шукання правди, про муки душі, що не хотіла миритися з темним, нікчемним життям людей, про бесіду з пустинником, який розповів йому про статую Істини в храмі Безсмертя. Хан слухав, не перебиваючи. Нічого не можна було прочитати на його суворому обличчі, в очах, захованих під густими кущами чорних брів. Слухали і слуги та воїни, що стояли рядами обабіч підвищення, слухала і донька хана, виглядаючи з-за дверей.

— Отож я і вирішив, хане Іт-тун, — палко закінчив Доброслав, — знайти той храм, відкрити ясне лице істини, щоб воно сяяло, якщо не нам, то дітям нашим. Іду по світу, йду за вечірньою зіркою надії: може, хто скаже мені — де храм Безсмертя. Ти багато жив на світі, хане Іт-тун, багато знаєш, — може, ти чув що-небудь і вкажеш мені вірну дорогу?..

Довго мовчав Іт-тун, роздумуючи. Потім підняв лице, подивився гостро на древлянина. Зуби його вишкірились, єхидний сміх розкотився по залу. Почали сміятися і воїни хана, хоч не розуміли причини.

Пересміявшись, хан спохмурнів і суворо сказав:

— Істину знає кожен звір, кожна билина, кожна людина, всякий черв’як і риба. Істина світу — це сила! Вовк ловить козу степову, зайця, задирає слабого коня — ось істина! Сильніше дерево глушить мізерне — ось істина! Посій хліб, залиши напризволяще, бур’яни вкриють його, заглушать, висмокчуть соки землі. Хліба в тебе не буде! Я прийду, прополю бур’яни, силою — ти чуєш? — викину погане зілля і одержу врожай! Ось істина! Мої воїни полонили тебе, тепер ти мій раб, бо в мене є сила — ось істина! Сила — істина життя, його закон. Життя — для сильних, хіба ти не знаєш, не бачив цього?

Доброслав заперечливо похитав головою, гордо випростався:

— Ні, хане Іт-тун! Це неправда. Ти бачиш тільки шкаралупу, а ядро заховане глибше. Істина мусить бути не в тому, що ти сказав. Бо й на великому здохлому коні ти не поїдеш нікуди, хоч отруйний запах трупа може причинити лихо, бо й ведмідь не вишиє гарний візерунок на сорочці, хоч має велику силу. А хіба ти не знаєш, що малесенька іскра може зробити велику пожежу, аби вітер лише роздув попіл, а з нікчемної зернини можна зібрати гори зерна за кілька літ?! Ні, не сила — істина світу, хане Іт-тун!

— Мудро говорить древлянин! — хитали бородами старці огрянські, скоса поглядаючи на хана.

А Іт-тун грізно метнув іскристим поглядом навколо, підвівся на троні і загримів:

— Ти смієш заперечувати мені, нікчемний плазун? Ти, може, сподіваєшся, що знайдеш свій химерний храм?

— Я вірю, хане, в свою долю! Мені сяє зірка надії!

— Ха-ха-ха! Він вірить! Ви чуєте? Так я доведу тобі, в чому істина! Ось тут, піді мною — яма. Тебе вкинуть туди. Десять днів тобі не дадуть їсти. За цей час ти зречешся своєї думки, ти згодишся, що істина — в силі. Що? Ти хитаєш головою? Побачимо! А якщо й витерпиш — ніколи більше не побачиш світла сонця, не те що храму Безсмертя, і хай на небі сяє хоч тисяча зірок надії! Гей, слуги! Чули мій наказ?

Доброслава схопили, одібрали меч. Під ногами Іт-туна відкрилася темна яма. Сильна рука штовхнула вояка в спину, і він стрімголов полетів униз — в морок, цвіль і сморід.

Ей, друже, куди ти потрапив? Що подієш тепер? Де кінь твій могутній, де вірний В’юн, де меч батьківський? Руки ворога одібрали все, одрізали стежки до осяйної мети. Чи вистачить снаги в тебе, щоб витерпіти наругу, чи знайдеться мужність і віра, щоб ждати?..

Минуло три дні. Три дні неймовірних мук і страждань. Сильне тіло Доброслава вимагало їжі, води, але хан дотримав свого слова. Ні крихти не кинули слуги в яму, не подали ні краплі води.

Вояку було видно крізь грати вгорі, як хан Іт-тун приймав гостей, послів з інших племен. Інколи він розповідав гостям про Доброслава, про його пошуки істини, і тоді дикий регіт лунав у залі, регіт торжествуючої сили.

На четверту ніч у древлянина почала паморочитись голова. Він збагнув, що загине. Хіба можна чекати милості від такого звіра? Попросити? Згодитися з ним, стати рабом, а потім шукати нагоду для втечі?

Ні! Ніколи, нізащо! Хто впаде перед насильником перший раз, той падатиме й далі, без кінця!

Боляче затіпалося серце, на очі насунувся тягар. Доброслав згадав перед смертю рідний край, широкого Славуту, ясні очі Троянки — бідолашної дружини, маленького сина. Він думкою прощався з ними, посилав своє благословення, свою безмірну любов. Припадав вояк щокою до цвілих стін ями, шепотів палкі слова до рідного краю…

Раптом згори почулося якесь шкрябання, тихий голос. Доброслав стрепенувся, звів очі вгору… На тлі ґрат неясно вимальовувалась маленька постать.

— Хто ти? — хрипко запитав древлянин.

— Тихо, — прошепотів голос. — Я донька хана Іт-туна. Не гнівайся на мене, древлянине. Я слухала твою розповідь про істину. Мій батько неправду говорив… серце моє підказує так! Ти хоробрий і добрий…

— Скільки років тобі, люба дівчинко?

— Дванадцять. Та я вже велика. Я мрію про ясні і чудові краї. Ти схвилював мене, древлянине. Чим допомогти тобі?

— Не знаю, — гірко сказав вояк. — Ти накличеш гнів батька.

— Не турбуйся про те. Ось, візьми… Тут м’ясо, вода… Лови!

— Хай щастя всюди супроводить тебе, ластівко степова…

— Мене звати Сойфулі. Я б щодня передавала тобі їжу, та боюсь — побачать…

Донька хана зникла. Доброслав миттю знищив кусень м’яса, пожадливо випив половину бурдюка води. До тіла поверталась міць, пояснішає розум. Радісні думки, надії завирували в свідомості.

Хай боги благословлять тебе, добре створіння! Серце твоє чисте, не заплямоване жорстокістю і злочином.

От і помиляєшся ти, хане Іт-тун! Силу твою і батьківський наказ перемогла сердечна доброта доньки твоєї. Ні, не в силі істина, суворий володарю!..

Сойфулі знайшла вихід зі скрутного становища. До ями, в якій сидів древлянин, була проведена діра для стоку. Дівчинка пускала в ту діру В’юна, прив’язавши до шиї торбу з їжею, і вірний пес проповзав аж до свого господаря. Доброслав знаходив на ошийнику їжу і воду. Тим же шляхом випроваджував собаку назад.

Тепер він не боявся смерті. Проте лежав непорушно в кутку, щоб хан ні про що не догадався. Так минуло десять днів.

Ввечері Іт-тун схилився до ями і насмішкувато сказав:

— Ти живий, древлянине?

— Живий, — тихо, але ясно відповів Доброслав.

— Дивно! Хвалю! Ти сильний вояк. Це радує мене! Послухай, що я скажу тобі. Виходь на волю, йди в мою охорону. Даси мені клятву вірно служити. Жити будеш краще від вождів київських!

В залі всі замовкли, очікували відповіді. І ось з ями пролунали сумні слова:

— Ні, хане Іт-тун. Не буду я тобі служити, бо не в силі істина! Тільки істині можна служити не задумуючись…

Аж заскреготав зубами хан від злості, тупнув ногою.

— Так не вийдеш ти ніколи з цієї ями, не побачиш ні химерного храму свого, ні рідної землі, ні сонця. Не хочеш служити силі — згниєш в землі!

— Воля твоя, хане Іт-тун. Та істина вища від сили…

І потяглися для Доброслава довгі ночі і дні. Йому давали шмат тухлого м’яса, смердючу воду в бурдюку. Та це його не турбувало. Сойфулі через день посилала В’юна а добрими припасами, їсти і пити вистачало.

Одежа на Доброславі струхла, почала розвалюватись. Одростала борода. Він втратив рахунок дням. Не знав, скільки часу минало над страшною темницею — рік, два чи десять. Чи живі ще Троянка з сином, чи, може, й вітер розвіяв їхнє городище, а ворони розтягли білі кості по широкому степу?

Інколи древлянину снився широкий повноводий Славута, хвиля його співала знайомі пісні, а на полудневім небі горіла ясна зірка надії. Прокидався вояк, метався вовком по ямі, рвав на собі волосся. Там, на горі, життя, гуляє вітер, гримить гроза, хвилюється тирса, літають птахи. А тут — душно, земля тисне груди, не дає дихати. Наче в могилі! Чи не краще було послухати хана, вийти на волю, зректися своїх слів?!

— Ні, ні! — кричало сумління. — Ні, ні! — стугоніло серце, вирувала кров, заперечувала душа.

Інколи приходила Сойфулі. Мов тінь з’являлася вона в отворі, зірочками очей слідкувала за Доброславом, слухала його розповіді про землі древлян і полян, про жорстокі бої, про буйні ліси, про красу Славути, про велику істину, що очищає душі, тривожить серце. Дівчинка зітхала, тихенько плакала, втішала в’язня, будила в згорьованій душі неясну надію.

Зненацька наступила зміна. Одного разу Сойфулі прийшла засмучена і мовчазна. Довго сиділа над отвором, потім зронила тихі, мов шелест листя, слова:

— Горе, древлянине…

— Що трапилося, Сойфулі, дівчинко моя?..

— Я вже не дівчинка, чужинцю! Хіба ти не знаєш, що минуло сім років?

— Сім років! — охнув вояк.

— Так. Це правда. Я вже наречена. І мене віддають за сина козарського володаря. А я не хочу цього. Я його не люблю! Він поганий і дикий! Все життя моє пройде в смердючих шатрах і диких походах! О горе мені!

— Не йди, Сойфулі!..

— Що говориш ти, древлянине! Батько мій так вирішив. Ти ж знаєш — він нічого не визнає, крім сили…

— І ти, Сойфулі, згодишся з ним?

— Ні! — майже крикнула дівчина. — Ні, і я доведу це! Я хочу іншого життя — ясного, широкого, як сонце, як неосяжний світ… Вояче! Готуйся!

— Куди? — здивувався Доброслав.

— В похід! Я знаю, де твій кінь і меч. Ключі у мене. Ми поїдемо з тобою до храму Безсмертя, шукати істину!

— А якщо смерть, Сойфулі?

— Хай буде смерть! Ні слова більше!

О, жадана воля! О, буяння крові, правда серця, голос великої любові! Ви не вмерли, ви рветеся з клітки пітьми до сонця справжнього життя!

Впав замок, відкрилися грати. Вниз падає вірьовка, Хутчій. Доброслав хитається, він одвик ходити, він одвик од світла. Добре, що зараз ніч!

Тихо, вояче, щоб не почули вартові. Переходами, закутками… Сойфулі на мить забігла кудись, повертається з В’юном. Пес розуміє небезпеку, мовчки несамовито облизує губи, щоки Доброслава.

Степове повітря, запах полину вдарили в обличчя древлянина, оглушили. Сльози виступили на очах, бурхливо забилося серце. Далі, поміж валунами, до ущелини. Що там чорніє? Кінь! Його вороний!

Кінь впізнав господаря, тихенько заіржав, заклично тупнув копитом. Поряд — білий степовий кінь.

— Сідай, древлянине, скоріше, доки хмари на небі. Вийде місяць, можуть помітити…

Мов крила виросли, як відчув себе Доброслав у сідлі. Задрижав від хвилювання, міцно натягнув повід, помацав держак меча! Ні, ще не вмерла доля!

Де ти, зірко ясна? Ось я бачу твоє чисте проміння, світи нам в дорозі! Вперед, коню!..

Рушили. Безшумно минули селище. Скоро степ. Та ось зрадливо виповз з-за хмари місяць, осяяв вершників.

— Хто такий? — пролунав голос.

Меч батьківський, не підведи! Блиснула сталь, падає на землю вояк огрянський, коні несуть втікачів все далі й далі, через тирси і полин, через пахощі степу, в голубу далину ночі.

Позаду знялася тривога, почулися крики, тупіт сотень копит. Вороний летить стрілою, та кінь Сойфулі відстає. Доброслав стримує шалений галоп, жде дівчину. Вона важко дихає, тремтячою рукою хапається за плече древлянина.

— Тікай сам. Я зупиню їх. Твого коня ніхто не наздожене!

— Що ти кажеш, Сойфулі? Сідай на мого коня, поїдемо разом.

— Двох не понесе! Мовчи! Поспішай до храму! Знайди істину — може, вона засяє і для нашого темного народу! А я — умру! Поцілуй мене, древлянине! Прощай!

Вже недалеко вогні, грізні крики погоні. Сойфулі припала до вуст Доброслава, відштовхнула його.

— Вперед, вояче! Поспішай!

— Прощай, моя зіронько!

Стримуючи ридання, рвонув повід Доброслав. Вихором несе його в рятівну темряву вороний. Поряд, в темряві, чорним клубочком котиться В’юн, тривожно гавкаючи.

А Сойфулі повернула свого коня, зупинила, очікуючи.

Налетіла зграя хижаків степових, важка рука батька стягнула її на землю.

— Проклятий виродок! Де древлянин?

— Не знаю!

— Випустила його? Втоптала в грязь батька! Вовче сім’я! Слимакова душа! Гей, воїни, всі в погоню за ним! А її прив’яжіть на могилі, буде шакалам добрий сніданок!

Мовчить Сойфулі, не просить пощади. Стугонить земля, погоня віддаляється. А її — прив’язану до кам’яного стовпа — залишають на високій могилі.

Нічого не жаль дівчині, сум спадає на серце, руки терпнуть од пут. В небі сяє зірка, та зірка веде хороброго вояка в чарівні краї. Сойфулі теж допомогла йому в тій важкій дорозі, вона щаслива…

Мовчить далина. Ні, не наздогнати вороного коня. Недалеко виють шакали, наближаються. Горять зеленими вогниками їх неситі очі, вони помітили поживу. Прощай, світе, прощайте, степи рідні! Ще раз вдихнути п’янке повітря перед тим, як хижі зуби ввіп’ються в дівоче тіло…

Доле моя! Лети до вояка древлянського, простели перед ним широку і ясну дорогу до таємничої істини!..

Вирвався Доброслав з чіпких рук огрянських, відірвався од погоні в бур’янах степових. День і ніч їхав він на полудень. Ще кілька разів нападали на нього кочівники степові, та рятували древлянина меч батьківський і кінь вірний. Бурею налітав Доброслав на розбійників і справляв гучну тризну по дорогій Сойфулі.

Так він добрався до моря, в’їхав у візантійську колонію. Довго розпитував греків-купців, чи не чули вони про храм Безсмертя. Купці сміялися, хитали головами.

А зірка пломеніла ночами на полудневім небі, манила в далеч, обіцяла, закликала.

Нарешті один старезний перс — господар галери — згодився перевезти Доброслава через море за коштовні оздоби на держаку меча. Він розповів вояку, що в молодості чув про дивний храм, який стоїть далеко за морем, серед пустелі.

Десять днів бурхливе море несло вутлу посудину, гралося нею, мов кіт мишею. А на одинадцятий викинуло до протилежного берега.

Доброслав розпрощався з персом, рушив на південь. Там височіли скелясті хребти, вкриті сірими хмарами. Ой і важкий лежав попереду шлях…

Багато місяців древлянин пробирався ущелинами, гірськими стежками через чужі, непривітні краї. А потім перед ним простягнулася жовта піщана пустеля. Десь там, за нею, був храм. Вперед, вже недалеко! Все ясніше горить зірка, все ближче мета!

А пустеля кидала на чужинця хмари піску, погрожувала. Повернися назад! Хіба не бачиш — кості верблюдів і коней, людей і різних тварин лежать на барханах? Хіба не бачиш — сотні років вітер піском засипає їх мертві очі?..

Даремні погрози твої, пустеле! Велика мета попереду! Серце ще гаряче, сила грає в руках! Вперед, коню!..

Пече сонце. Воно стоїть майже над головою. В’юн важко дихає, просить води. А води зовсім мало, залишилася третина бурдюка. І ніде не видно ні струмка, ні колодязя, лише піски та піски, вкриті рідкими чагарями…

Вороний схуд, боки його впали. Вже не можна сидіти в сідлі, не понесе вірний кінь. Доброслав іде пішки, веде його за повід. Все частіше відпочиває древлянин. Сила зникає. Спека нестерпна. Піски палять, мов розтоплена піч. Немає вітру, нічим дихати…

Одного разу В’юн не встав після привалу. Він приповз, жалібно стогнучи, до ніг Доброслава, сумно поглянув очі господаря і сконав. Закопав Доброслав його в сипучому піску, рушив далі. А потім впав вороний. Сиротою залишився древлянин. Попрощався з вірним товаришем, захопив з сідла нужденні пожитки і пішов далі сам…

Чи то доля берегла Доброслава, чи дух рідної землі підтримував його в нещасті, але вийшов він до краю пустелі, до широкої повноводої ріки.

Вийшов на берег древлянин і завмер вражений. На тому боці в синьому мареві виднівся дивовижний храм серед високих казкових дерев. Баню храму, що сяяла золотом, підтримували напівпрозорі колони; вони переливалися зеленими, синіми, рожевими барвами, ніби хвиля морська під сонцем. Через річку були перекинуті мости до тієї чарівної будівлі.

Перуне! Може, це і є той самий храм Безсмертя? Невже кінець шляху?

Забувши про спрагу, про голод, Доброслав рушив до мосту…

В храм вели сходи з білого каменю, над ними звисали широкі листки невідомих рослин, між листям жовтіли плоди. Затамувавши подих, Доброслав піднявся вище. Обабіч сходів він побачив безліч могилок. Спочатку здивувався, а потім збагнув, що звідси ніхто не повертається. На мить зупинився, сумнів ледь відчутною тінню торкнувся серця. Потім рішуче кинувся вперед.

Минув колонаду, широкі двері. Вони самі собою розчинилися, вгорі пролунала ніжна музика. Доброслав увійшов до велетенського залу. Сонце проникало крізь різнобарвне покриття, і в тому мереживі казкового проміння древлянин побачив дивну картину.

На осяйному троні посередині залу сиділа жінка в діамантовій короні, в золототканому вбранні. Навколо неї стояли на колінах люди, тисячі людей. Тут були сиві діди, літні воїни і молоді безвусі юнаки. Всі вони непорушно, невідривно споглядали чудову жінку, не зроняючи й слова.

«Невже це істина? — подумав Доброслав. — Тоді де ж чорна запона, про яку говорив дід-пустинник?»

Він підійшов ближче, щоб розглянути риси обличчя тієї жінки. Повіки її розплющилися, на древлянина зирнули великі сині очі. Ні, не сині, зелені… Ба ні — чорні! Чи, може, карі? Які ж в неї очі? Чому вони так чудно міняться?

Піднялася вгору тонка рука в серпанку вбрання, до слуху Доброслава долинув тихий, мов шелест степової тирси, голос:

— Що шукаєш, вояче?

Схвильований древлянин, наблизившись до трону, мовив:

— Багато років іду я з рідного краю, що лежить за морем, шукаю храм, де захована істина. Шлях привів мене сюди. Що бачу я перед собою — скажи?

Ясна посмішка заграла на щоках жінки, вуста затремтіли, Почулася відповідь:

— Істина світу — це краса, герою! Хіба ти не знав цього? Ти прийшов туди, куди слід. Це храм предковічної краси, а я його жриця…

— Що кажеш ти? — вражено скрикнув Доброслав. — Істина в красі? То я йшов у таку далеч, щоб почути ці слова?

— Я кажу правду, вояче! Голуб схиляється перед голубкою, лев перед красою левиці, людина завмирає перед красою природи, чоловік понад усе ставить красу жінки. Що є на світі, які муки, на які не пішов би чоловік заради красивої жінки?

— Заради коханої, хочеш ти сказати?

— Це все одної Кохають лише красу…

— Неправда! Є інша краса, інша істина, жрице!

— Дивись, — владно сказала жінка. — Ось тисячі чоловіків стоять навколо мене. Всі вони шукали єдиної істини — краси і знайшли її в мені. Ніхто ще не виходив звідси назад — хіба не бачив ти могили біля храму?

— Бачив, жрице. І все ж не згоден з тобою. Ні, не цю істину шукаю я, не туди потрапив. Піду далі, мені нема коли дивитися па тебе…

Очі жриці спалахнули недобрим вогнем.

— Пожди! Поглянь, яке багатство має краса, дивись і спробуй піти звідси…

Вона підвелася, підняла руки догори. Музика заграла голосніше, промені схрестилися над головою жінки. Корона зникла, потьмяніло вбрання. І ось перед Доброславом виникла бронзовотіла постать південної красуні — висока, струнка, а чорними жагучими очима. Стан її вигнувся хвилею під прозорим серпанком, поплив у грайливому ритмі над дзеркальною підлогою.

Ніби стогін пролунав у широкому залі. Тисячі поклонників краси закоханими очима спостерігали чарівний танець, шепотіли молитву своєму ідолу. Жриця пройшла круг і раптом перетворилася в іншу жінку. Тепер перед Доброславом стояла русява жінка. Очі її мерехтіли блакитними вогниками, вони були напівприкриті довгими віями, білосніжні руки лебедями літали в повітрі, накликаючи до себе, обіцяючи неземну насолоду і втіху.

Одна за одною пропливали перед Доброславом красуні різних країн і народів. Чорноволосі і золотокосі, білі і рожеві, чорні і бронзові, синьоокі і кароокі, високі і маленькі — безліч жінок закликали древлянина лишитися в храмі краси. Та Доброславу було байдуже до них, він тільки втомлено чекав, коли закінчиться дивне видовище.

Нарешті, затихла музика. Жриця знову сіла на троні. Поглянула запитливо на гостя.

— Велике багатство — краса, — сумно сказав Доброслав. — Ти довела мені це, жрице. Важко втриматися від таких чар. Та я ж сказав тобі, що іншої істини шукаю. Не лише для себе… для дітей моїх, для народу мого…

Жриця гнівно нахмурилась, махнула рукою. Промайнула блискавка, загриміло вгорі. Перед приголомшеним Доброславом виникла постать Троянки… її стан в простій полотняній одежі… Її чорні засмучені очі, прекрасні повні вуста.

Вояк затремтів, схопився рукою за груди. Що це, мара?

— Троянко, зірко моя кохана! — крикнув він, кинувся до неї,

Постать щезла. Тільки луна стоголосо повторила крик Доброслава.

— Ось бачиш, — їдко всміхнулася жриця, — ти все-таки красі поклоняєшся, і в твоїй душі живе стремління до неї. Ти зберіг образ дружини своєї таким, яким хочеш бачити його! Та минуло вже багато років. Вона постаріла. Чи будеш ти її любити тепер? Дивись…

Зелені хвилі Славути покотилися перед древлянином, в тумані замайоріли високі кручі. На них постать жінки. Це Троянка. Тільки дуже постаріла вона… Сивина вплелася в чорні коси, потьмяніли очі, зів’яли вуста. Боже, Перуне! Як багато часу минуло…

Жриця вдоволено засміялася. Вояк мовчить, не хоче підійти до коханої дружини, бо вона змінилася так, що не схожа на той взірець, який жив у грудях чоловіка.

Та Доброслав тихо ступає вперед, зі сльозами радості падає до ніг Троянки, цілує землю, де вона стоїть… Видіння щезає…

Задумалася жриця, потім встала, підвела гостя, ясно поглянула в його очі. Зітхнула.

— Ти правду говориш, чужинцю… Є істина сильніша за красу. Ти перший, хто вийде з цього храму… бо тебе веде щось сильніше за всю могутність, якою володію я. За те, що витримав ти нечувані муки в дорозі — вкажу я тобі шлях до храму Безсмертя. Будь благословен, вояче! Ще багато перепон на шляху, та вже ніхто не зупинить тебе… Прощай, хоробрий чужинцю!..

Ой, як легко дихати, в руках з’являється нова сила, гарячіше плине по жилах кров. Все-таки є, існує храм Безсмертя, він близько, він одкриє Доброславу свої тайни, очистить його серце видінням осяйної істини! Прощай, чудова жрице Краси! Хай в тиші храму твого живуть і гинуть тисячі чоловіків з усього світу. А я піду далі, за іншою красою, за іншою істиною, бо в ній радість і горе, щастя і любов і великий смисл життя…

Минуло ще багато років. Доброслав постарів, обносився. Борода виросла в нього аж до пояса, потемніло, схудло обличчя. Він переборов ще одну пустелю і наблизився до моря-океану. Одного вечора вибрався вояк на високу скелю і звідти побачив храм Безсмертя.

Не радів, не хвилювався, бо довгі роки без упину ждав цієї зустрічі. Довго стояв на скелі, задумано спостерігав за таємничою будівлею.

Заходило сонце. Фіолетова мла спадала на океан. Глухо шумів прибій. А з туману, на вершині гори, виринали обриси заповітного храму. Вони стрімкими лініями здіймалися в небо, ніби підпирали його гострими піками.

Глибокі прірви оточували ту гору, в ущелинах темніли густі ліси. Клуби диму чи хмар купчилися внизу, дихали мороком, смертю.

Ой, як далеко заховалася ти, істино! Недарма ще ніхто не бачив обличчя твого. Гей, Доброславе, збери сили, вперед! Залишився останній крок, останнє зусилля…

Сонце впало за обрій. Раптово на землю насунулась непроглядна пітьма. Тільки зірка провідна незмінно сяяла на небі. Вона опустилася над храмом, зупинилася непорушно, палахкотіла яскравим вогнем, освітлюючи ніжним промінням суворі скелі.

Десь вгорі почулася мелодія — тягуча, заколисуюча. Доброслав відчув, як могутня, невідома сила склепляє йому повіки, наливає втомою руки і ноги, приковує до землі. Великим зусиллям він одігнав сон, протер очі. «Дивне божество храму! Ти хочеш мене приспати перед самою метою! Я не піддамся чарам твоїм. Гей, зірко ясна, люба моя надіє! Світи мені востаннє!»

Доброслав рушив униз, по крутій вузенькій стежині. Праворуч громадились велетенські скелі, ліворуч роззявлювала темну пащу бездонна прірва. Хмари огорнули весь виднокіл. Вояку здавалося, що він пливе в густій рідині, а під ногами нічого нема. Кожен крок давався нелюдським зусиллям, загрожував смертю.

З моря налетів ураган, примчав страшні чорні хмари. Вдарив грім. Почалася гроза. Холодні потоки дощу освіжили Доброслава, але йти стало ще важче, каміння стало слизьким.

Стежка привела до густого лісу. Товстелезні стовбури дерев переплелися в’юнкими рослинами, які створювали непролазне мереживо. Задушливо пахли якісь квіти, дурманили голову.

Доброслав мечем прорубав собі дорогу в тій хащі. Крок за кроком неухильно просувався він вперед.

А коли озирнувся назад, то побачив, що прорубана стежка заростала знову. Вороття назад не було.

Десь в гущавині завивали дикі звірі, огидно ухали птахи, в імлі зловісно шипіли тисячі гадів. Доброслав не звертав уваги ні на що. Він забув про сон, про втому… Рубав, рубав, рубав…

Ліс обірвався раптово. Перед древлянином виникла крута скеляста стіна. В сірій передсвітанковій мряці Доброслав бачив на тій скелі зубчаті стіни храму. Стежки нема… Нема, то й не треба! Поліземо й так! Вояк шукав найменші щілинки в скелі. Чіплявся нігтями, пальцями, обідрав руки до крові, припадав до каменя вужем…

Обливається потом Доброслав, повзе по страшній крутизні. Прірва невмолимо кличе його до себе, та він не здається. Ось край гори… одна мить… Храм Безсмертя зовсім поряд…

Впав безтямно на траву Доброслав, довго лежав без руху. Потім, коли проясніло в очах, він встав, озирнувся навколо, пройшов попід стіною. Входу не було. Тоді він одчепив вірьовку від пояса, закинув петлю на зубець. Підтягнувся до верху стіни і перескочив на той бік, упавши в м’яку високу траву.

Нічого не чути. Моторошна тиша. Хто ж тут живе, звідкимузика? Він ступив крок уперед, за щось зачепився. Череп! Жовтий, прадавній! Хтось теж, мабуть, приходив шукати істину, та й ліг навіки в траві. В пусті діри очей повпліталися квіти, ребра занесло пилом. Звідки ти був, вояче, з яких країв? Чи ждуть тебе вдома, на батьківській землі, чи й пам’ять про тебе заросла бур’янами?..

Доброслав обминув череп і рушив далі. Зненацька згори пролунав могутній голос. Він посилювався луною і глухо котився над широкими ущелинами:

— Хоробрий вояче!.. Зупинись, доки не пізно, і поверни назад!

Доброслав занімів од несподіванки, а потім крикнув сміливо:

— Хто говорить зі мною, з’явись!

— Не запитуй нічого! — грізно відповів голос. — Повертайся назад!

Голос став тихим, він ніжно, облесливо заплутував Доброслава гармонійними переливами:

— Багато мук витерпів ти, вояче! За це одержиш найкращі дива світу в повне володіння. Тільки не руш цей храм!

Древлянин рішуче пішов далі, презирливо засміявся:

— Не говори солодких, улесливих слів. Серце моє бажає істини!..

— Герої всіх народів шукають її без кінця, — гриміло вгорі. — Та всі вони зогнили в землі, а люди, як і раніше, — в пітьмі незнання!..

Доброслав нахмурився, заперечливо похитав головою.

— Неправда. Кожна така смерть стала східцем, що наближає інших людей до істини. Хай я умру, зате майбутні покоління зірвуть темну запону тайни…

— Зажди ще мить! Я дам тобі найкращі царства світу. Нащо тобі вмирати, нащо здобувати істину для інших? Ти будеш жити безжурно, спокійно, тільки облиш свою безумну мрію!

— Не треба мені твого царювання! У мене є царство, найкраще в світі — свята земля предків! Вона стогне в темряві, в ярмі рабства. Я не проміняю її ні на які землі, як і матір єдину мою ні на яку найкращу матір!..

— Красуні всього світу ляжуть до ніг тобі, вогняні пестощі віддадуть по першому твоєму бажанню, якщо повернеш ти геть від храму!..

— Я бачив храм предковічної краси! — гордо відповів Доброслав. — Я бачив найкращих жінок світу! А ще скажу тобі — заради істини я кинув дома ту, з якою не зрівняються всі красуні землі. І вона мене благословила на цей шлях. Одступи — я іду!..

— Так бережись же! — грізно загримів голос, аж стіни храму задрижали. Перед древлянином спалахнуло полум’я, на тлі стін затанцювали химерні потвори, вони гарчали, вили, погрожували сміливцю. Доброслав витягнув з піхов меч і безстрашно кинувся до входу, в темний коридор. Перед ним розступилася прірва — він, не задумуючись, перескочив її, багряні язики полум’я палили його обличчя, він затулявся рукавами зотлілої сорочки. Дрижала земля і глухо котився десь вгорі грім, але в серці Доброслава не була страху!

— Де ти, невблаганне божество, що сховало велику істину? Я йду, не зупинюсь ніде!

Коридор обірвався, звуки затихли. Перед Доброславом відкрився неосяжний зал. Обриси куполу губилися десь вгорі, в легкому фіолетовому тумані. Крізь велетенські віконниці лилося мертвенне зеленкувате проміння. А перед вояком звисала згори до самої підлоги чорна запона. Складки її були важкі, мов витесані з суцільного каменю, чорний, моторошний колір втілював у собі непроникливість, тайну, смерть.

Доброслав втомлено сперся на колону, подивився навколо. На підлозі лежали білі і жовті кістяки — тисячі кістяків. Всі вони простягали свої мертві руки до заповітного покривала в жагучому бажанні — здобути істину. Всі полягли, не досягнувши мети. Чого не вистачало їм — уміння чи сили? Що вело їх в цей храм — бажання слави, відвага серця чи слово коханої жінки?

Древлянин відчув, що сила зникає в його руках, ноги підгинаються, млость підкочується до серця. Він заплющив очі, приклав руку до грудей і зашепотів палко, гаряче, вкладаючи в слова всю надію, всю віру мужнього серця:

— Троянко, далека зоре моя! Прийди до мене на мить одну, вдихни в мене повітря рідної землі, втиш спрагу водою із Славути, благослови своєю любов’ю! Ти чуєш, Троянко, ластівко моя, доле згорьована?

І чудо сталося перед Доброславом. Перед ним з’явилася люба дружина. Горять коханням її блискучі, молоді очі, сильні руки обіймають вояка, вливають в м’язи нову силу. Кров грає бурхливіше, серце стукає в грудях, ніби хоче вирватися на волю. Тепер можна позмагатися з невблаганним божеством!..

— Ти вмреш, як тільки зробиш крок вперед! — прогримів голос над головою вояка.

— Я знаю це — і радо встаю проти тебе, грізна сило! — закричав Доброслав і кинувся вперед, переступаючи через кістяки. Він схопив обома руками чорну запону і, зібравши всі сили, рвонув її вниз.

Загриміли громи, блискавиця осліпила вояка. Разом з покривалом він гримнув на землю. Розпластався на кам’яному ложі, і темрява насунулась на нього. Він відчув, що вже більше не встане. Наступала смерть… Вона холодними руками вхопила, стиснула серце, склепила очі. Дух Доброслава забунтував проти її невблаганного присуду.

Зажди ще мить! Дай поглянути на істину, заради якої гинуло так багато людей!

Ледве-ледве підвів голову древлянин і згасаючим поглядом подивився в нішу, яка була за покривалом. Там не було нічого! Порожнеча… Доброслав протер очі, поглянув ще раз… Зір не обманював, там, справді, не було нічого…

Страшний божевільний сміх древлянина прокотився попід куполом храму:

— Так ось в чому істина, безумний діду? Вона в порожнечі! І я, дурень, послухав тебе, пішов у чужину за химерою!.. О горе мені…

Над Доброславом з’явилася тінь жінки, закутаної в туманний серпанок. Її добре, сумне обличчя скидалося на когось знайомого, рідного і невідомого водночас. Небесною музикою пролунали тихі слова:

— Не терзай гнівом свого серця в останню хвилину, сину… Я, доля твоя, прийшла втішити тебе… Ти хотів знайти істину на шляху одного життя… О нерозумне дитя! Той шлях безконечний. А щоб іти по ньому, потрібні безстрашні серця, стремління вперед і безсмертний вогонь шукання. В тебе зрів той вогонь, ти плекав його мужністю і вірністю прекрасній, хоч і невідомій меті… Ти не впав перед силою, не здався мукам, не захопився минущими благами світу. І одержиш за те найбільшу нагороду від мене… Дух шукання твій не умре. Він перейде до сина твого, до нащадків твоїх… Вони підуть далі, по тому шляху, який ти проклав нечуваним подвигом своїм…

Доля схилилася над вояком, ніжні пальці торкнулися холодіючого обличчя.

— Ти зрозумів мене, сину?..

Потім все зникло. Тільки хмарка сивого туману покотилася в глиб храму, розтанула. А крізь віконниці храму Доброслав побачив яскраве сяйво вечірньої зірки.

Він усміхнувся, полегшено зітхнув. Темніючою свідомістю зрозумів, що доля сказала правду йому. Ніколи не згасне в сильних і вірних душах вогонь шукання, він житиме вічно, пройде крізь негоди і смерть… І завжди — в лиху годину, в грозу, в своїх і чужих краях — перед нащадками горітиме зірка надії і віри, той чистий вогник, що вів Доброслава в далекі землі за істиною…

З тою думкою древлянин востаннє заплющив очі…

Мелодія шоста НАДІЇ І СУМНІВИ

СЕКРЕТАР РАЙКОМУ

Почалося літо. Зійшли з лугів весняні води. Над землею пройшли цілющі грози, напоїли поля життєдайною вологою. Ночами на обрії миготіли зірниці, повітря було парким, пахучим. Старі люди пророчили буйний врожай.

На початку червня Микола з Оленкою вирушили до району, щоб домовитись про роботу. Вийшли удосвіта. Ліс дрімав, обрій прокидався зі сну, розплющував блакитне око.

Микола роззувся. Оленка зробила те саме. Вона ойкала, щулилася, підстрибувала, натикаючись на грудочки. Він сміявся.

— Звикай.

Оленка хитро примружувалася.

— Я згодна. Буду босою. Тільки неси мене на руках…

— Двадцять п’ять кілометрів? — жахався Микола.

— Хіба так багато? — дивувалася дружина. — А ти ж обіцяв все життя носити на руках? Пам’ятаєш? Як признавався в коханні!..

— Ой і хитра ж ти, Оленко! — жартівливо сплескував руками Микола. — Так і хочеш проїхатись на чужій спині…

— На чужій? — ображалась Оленка. — А от і не чужа спина. Твоя спина рідна, люба, мила…

— Здаюсь! — Микола хапав Оленку на руки, ніс її по росяній Траві, зупинявся, цілував у потемнілі від жаги очі.

— Ми так ніколи не доберемось до району, Миколко…

Він опускав її на землю, брав за руку, вів, мов дитину, по лісовій стежині. Вони мовчали, слухали голоси пробудженої природи, вдихали тонкі аромати соснового лісу…

Незабаром вийшли з посадки. Попереду розкинулись поля сусіднього колгоспу. В рожевому промінні ранку поважно хиталися жита, гордо показуючи небу повновиде, ще зелене колосся. Микола зачаровано зупинився, замріявся. Прислухався. Над полями війнув вітер, а йому здалося, ніби то невидимі музичні інструменти взяли акорд. Ще раз. Ще. Переливи ніжних, майже нечутних звуків покотилися під небом, сплелися в чудову гармонію. Оленка з любов’ю поглянула на мужа, торкнулася його плеча.

— Ти чуєш музику, любий? — прошепотіла вона.

Він мовчки хитнув головою. Потім тихо сказав:

— В мені завжди звучить мелодія…І вірші… Вся наша земля, як поезія… як музика… Ось слухай…

— Миколко… Не орати, а збирати скоро треба…

— Не перебивай. Це ж не зведення по колгоспу, а вірші… Я ж експромтом… А ось я чую вже інший мотив…

— Правда, правда, Миколо… Тривожно в повітрі, тривожно на серці. Невже буде війна? — Оленка зіщулилася, ніби від холоду. — Я не можу зрозуміти… навіщо воювати, коли отака краса навколо…

— Наївна дівчинка, — ніжно обняв її за плечі Микола. — Якби всі розуміли красу і любов — давно б не було ні воєн, ні рабства… Згадай легенду, яку нам розповідав дід…

— Про істину?

— Ні, про жрицю, що приносила богу квіти… Наш народ віддає для світу любов і труд. Тому й важко нам думати, що можлива війна, руїна… Душі наші виховані красою, любов’ю. А там що робиться? Ти ж читала газети?..

Вони довго йшли мовчки, пригнічені думками про грізні події, про драму Європи, що здригалась в кривавих судорогах війни, сплюндрована чобітьми фашистів. Та скоро той смуток розвіявся разом зі сходом літнього сонця. Воно виглянуло з-за обрію — ясне, безжурне, животворне. Над сусіднім селом запалали верхівки тополь. Ударив треллю жайворон. Радісно зашепотіло чубате жито.

Незабаром їх догнала машина, яка везла з лісництва товсті дубові колоди. Шофер підхопив молодих, підкинув до району. Недалеко від центру вони зійшли. Установи були закриті. До початку роботи залишалося кілька годин. Микола повів Оленку на базар. Вони довго ходили між рядами, купили собі смаженої риби, хліба. Сіли на траві, недалеко від райкому комсомолу. Поснідали. Походили навколо районного будинку культури. Микола заздрісно дивився в вікна, заглядав на сцену, де стояв рояль.

— От якби в Зеленьки рояль. Можна було б знаєш як діло завернуть! Буду говорить в райкомі!..

Оленка читала афіші. Ввечері мав демонструватись фільм «Богдан Хмельницький». Вони вирішили подивитись.

О дев’ятій повернулися до райкому. Піднялися по широких сходах колишнього панського палацу на другий поверх. Тут колись Миколі вручали комсомольський квиток. Молодий секретар Нетреба, по прізвиську «Бра», гаряче говорив напутнє слово, закликав завжди бути вірним ідеям Ілліча, берегти чистоту серця і душі. Про нього Микола зберіг найкращі спогади. Чи працює він ще й досі?

Ось знайомі двері. На табличці напис: «Нетреба». Значить, він. Микола постукав у двері.

— Якого біса стукати? — почувся веселий голос. — Заходь і все.

Вони ввійшли до великого кабінету. Між двох прапорів побачили худе йоршисте обличчя з великими блискучими очима. Це був секретар Нетреба. Він схопився з крісла, вперся кістлявими пальцями в стіл, простягнув голову до Миколи, ніби гусак, що хоче вкусити.

— Те-те! Хто це? Чи не Горенко? Яким чином? Ти ж в консерваторії вчився! Яким чином, бра?

Микола внутрішньо посміхнувся. Нетреба ніяк не міг позбутися звички говорити замість «брат» — «бра»…

Він привітався, потиснув руку секретареві, познайомив його з Оленкою, розказав про свої плани.

Той підняв руки вгору, зацмокав.

— І-і-і! Молодця! Оце братва! Моє виховання! Значить, в село? В рідне? А не брешеш? Вірю, вірю! І жінку захопив? Ну й камса! Музика в маси! Оце да! Дай я тебе обніму! Ми таке закрутимо, що в носі засвербить! Спочатку в Зеленьках! Потім весь район. Ти розумієш, що це таке? Зітрем різницю! Між містом і селом! Фольклор, пісню — на новий рівень! Музика і хліб! Це тобі не штука! Це платформа! Підтримаю! Всіма силами!

— А голова колгоспу? Він може заартачитись. Я хочу придбати інструменти, рояль…

— Скрутимо роги, якщо заартачиться. Хай спробує! Ініціатива мас. Рух уперед! Гризи за горло! Не давай передишки! Широким фронтом. Збирай молодь. Жінка теж музикант?

— Ні, вона вчителька… Хоче в школу. Теж в Зеленьках…

— Оце да! — радів секретар. — Поворот до природи! Геройське рішення! Я подзвоню. В райвно. Буде порядок. Комсомолка? Тим краще. Візьмемо на облік. Включимо в роботу. Нові сили. Нові завдання. Вихор. Ураган…

Нетреба плескав Оленку по плечу, бив дружньо Миколу в груди. Очі його сяяли непідробною радістю, йоршистий чуб переможно стримів догори. Він сміявся, підморгував.

— А жінка в тебе — богиня. Афродіта. Діана. Як звать? Оленка. Певен, що краща за троянську Олену. Не червоній. Я по-дружньому. Я б на твоєму місці цілував її тільки по святах. Гріх цілувать щодня, так, як їсти борщ. Ха-ха! Молодці! Радий за вас! Такі б усі — завтра комунізм!

Прощалися весело, по-товариськи. Нетреба обіцяв підтримку, матеріальну і моральну.

— Буду навідуватись. Тим більше літом. Половимо рибки. Поговоримо з камсою. Хочу побачить діда твого. Обидили старого. Жаль. Багато падлюк на світі. Розумний дідуган. Багатюща голова. Тільки містик. Ну та нічого. Ти його слухай, а своє знай. Перелицьовуй те, що він каже. Так як Маркс і Енгельс Гегеля. Ха-ха! Передавай йому привіт. Бажаю щастя! Ну й молодці ж ви…

І довго ще ходив Нетреба по кабінету з сяючими очима, посміхався, ніби радів якимсь думкам…

ХЛІБ І МУЗИКА

У голови колгоспу з похмілля боліла голова. Під серцем смоктало. Перед очима виникали заманливі образи малосольних огірочків. Він уже хотів іти до Тетянки-самогонщиці, в якої це добро було щодня. Та раптом… халепа принесла Горенка.

Герасим Степанович незадоволено сопів, дивився посоловілими очицями на папірець, який поклав на стіл Микола. Водив товстим пальцем по рядках, мурмотів:

— Культвідділ… Угу… Посилаємо… для піднесення… Ти диви, піднесення! Що тут підносити, не розумію… Для організації музичних і хорових колективів… хм… колективів… єрунда якась…

Він подивився на Миколу, який, непевно всміхаючись, стояв перед столом. Кашлянув іронічно:

— Дивлюсь я на тебе, Миколо… Дивуюся. Чого тебе принесло назад, в Зеленьки? Вчився, вчився… і на тобі! Я думав, що ти чимсь путнім станеш… а ти знову у гнояку. Спати закортіло? Тут у нас уже є один… Іван Горпинин… Добре спить. Хе-хе!

Очі Миколині блиснули веселим усміхом. Він, не чекаючи запрошення, сів на лавку, поклав худі руки на стіл, пробіг довгими пальцями по уявних клавішах.

— Не спати я приїхав, Герасиме Степановичу! Діло робити! Ви кажете, гнояка? Це правда… До сих пір щось нема діла у вас! А пора б уже культуру підіймати! Людям ось так, — Микола провів ребром долоні по шиї, — ваша гнояка надокучила! Хочеться чого-небудь яснішого від сивухи!..

— Ну-ну! Ти не натякай!..

— Я не тільки про вас. Тут усі дудлять самогон. А чому? Тому, що пусто в душі. Пусто в клубі. Нікуди йти, нічого діяти після роботи.

— А ти що? Даси їм роботу після роботи? — єхидно хмикнув голова.

— Не роботу після роботи! — сердито сказав Микола. — Треба в душу людей нести красу, гармонію…

— Гармонія є в нас! — махнув рукою Герасим Степанович. — Всю душу перевертає щовечора!

— Я не про ту гармонію кажу, — засміявся Микола. — Коротше, треба нам піднімати культуру. Я вийшов з села, вивчився. І мені хочеться, щоб товариші мої в селі теж відчули красу мистецтва, як і я. А ви питаєте — для чого вернувся в село… Щоб дехто не киснув у самогонці, щоб замість матюків у клубі звучали мелодії Моцарта і Чайковського!..

— Іч! Загорівся! Ну йди, спробуй. Герой який! Вони всі плюнуть на твою культуру. Хіба що кіно подивляться. Так це й без тебе інколи крутять. А музика, всякі там симфонії — до лампочки! Главне — це хліб. Як пузо повне, то й чоловік довольний. То ми так собі й метикуємо — спочатку побільше сала, хліба, ковбаси…

— Самогонки, — підказав Микола.

— Самогонки, — згодився голова, — гм… гм… що ти мене збиваєш, сопляк? Ось не дай тобі поїсти два дні заспіваєш вовком! Куди й подінеться твоя культура. За горло схопиш найкращого друга або родича…

На чоло Миколи набігла тінь. Він встав, нахмурився.

— Ну, ну! Вже набичився! Що я таке сказав? Житейське діло. Бо багато прожив!.. Іди, раз кортить, піднімай культуру, музику давай! Ми послухаємо! Тільки нікому буде грати її. І ні на чому!..

— Я й хотів про це поговорити з вами. Купити треба інструменти. Набір струнних. І рояль. Потім організуємо хор!

— Іди ти к бісу! — розсердився голова. — Тут казанок болить од думок, не знаю, де взяти грошей на машину, а він рояль! І не думай. Іди, поки я не розсердився!..

— Герасиме Степановичу! Я повідомлю в район! Вони обіцяли підтримку…

Товсте обличчя голови налилося кров’ю, добродушні очиці стали злими, колючими.

— Загрожуєш? Хочеш мені підкласти свиню? Дивись, Миколо! По стежці дідовій ідеш? Його вдарили, щоб і тобі того ж самого не було…

— Не буде! — гнівно відповів Микола. — А музику дістанемо без вас. Я думав, що ви розумієте щось… а у вас… стидно!

Він хрьопнув дверима, вискочив надвір. Остудившись на повітрі, трохи заспокоївся. Попрямував до клубу через колгоспний двір. Здалека чулася протяжна пісня. Співали дівчата на городах, підгортаючи картоплю. Микола постояв, послухав. Радісно засміявся.

— Брешеш, голово, не тільки хліб цікавить наших людей. Пісня вічно живе в душі. Ось… подивись, навіть на роботі дівчата співають…

Він постукав у двері клубу. Ніхто не обізвався. Микола зирнув гору. Ого. Сонце вже підбирається до обіду. Невже й досі нема нікого?

— Він спить! — сміючись, крикнув якийсь дід з вулиці. — Ти гамсели кулаком!..

Микола заторохтів сильніше. За дверима згодом почулося човгання, незадоволений голос:

— Що таке?

— Одчини, Іване.

— А хто це?

— Микола Горенко…

Двері з рипом відчинилися. На порозі, зажмурившись від сонця, стояв хлопець з пом’ятим, заспаним обличчям. На правій щоці його чітко відбилася рука, яку він, певне, підкладав під голову замість подушки. В заплутаному нечесаному чубі стриміли лушпайки і солома. Він поглянув на Миколу, винувато, всміхнувся.

Горенко ввійшов до зали. Подивився на обшарпані стіни, на гасла, невміло написані червоним чорнилом, на запльовану, засмічену підлогу. Похитав головою:

— Ех, Іване! Що ж ти розвів тут? Як у свинюшнику. А сам?! Ти подивись, на кого ти схожий?..

Іван незадоволено засопів.

— Яке твоє діло? Приїхав з міста і вказує. Ти б попробував сам… А в місті всякий проживе… Там і кіно… і театри… і все таке…

— А ось я й спробую! — весело озвався Микола. — Мене в районі призначили завклубом. Тому й прийшов сюди…

— Брешеш?

— Правду кажу. Давай ключі, давай списки, що там в тебе є.

Іван розгублено стояв, Чухмарив голову.

— Як же так? А я? Куди ж я?

— Бачиш, — докірливо сказав Микола. — Доспався до того, що не знаєш, куди подіти себе! Такий бугай, запрягти — орати можна!

— У мене серце…

— Яке там серце. Лінь безпросвітна!

— Це ти правду сказав, — винувато прошепотів Іван. — Розсобачився я. А взагалі… до душі мені клуб… Якби робити по-справжньому — я б усім серцем…

Микола дружньо вдарив його по плечу, підбадьорливо всміхнувся.

— Знаєш що? Я тебе залишу в клубі. Тільки спати — забудь. У нас на меті — велике діло!..

— Вивернусь, Миколо, навиворіт! Буду працювати, як змій! — зрадів Іван.

— Вивертатися не треба. Давай посидимо разом, поміркуємо, що можна зробити. Сьогодні зібрати хлопців і дівчат можна? На дев’яту-десяту годину вечора?..

— Зберу. Напишемо об’яву. Пробіжу по селу. Сам скажу всім…

— Значить, домовились. Де в тебе папір? Чорнило? Пиши…

НЕВДАЛИЙ ДЕБЮТ

Іван Горпинин прибіг до Миколи о восьмій вечора, радісний, збуджений. Одсапуючи, сказав:

— Чоловік півсотні буде. Все село оббігав…

Микола подякував йому, одіслав назад, щоб приготувати клуб до першої зустрічі. Хвилюючись, одягався в новий костюм. Оленка допомагала йому, гладила сорочку, зав’язувала краватку. Підбадьорювала.

— Ти не бійся, Миколко… Я знаю, ти вмієш. Розкажи їм про свої задуми, плани — і всі підуть за тобою. А я побуду тут, з дідом… щоб ти вільніше себе почував…

— Спасибі, ластівко… Спасибі, горличко моя..

Він цілував жінку, тайком оглядаючись на матір, яка невпинно поралась у хаті. Мати нишком всміхалася, сяючи промінцями сумовитих святих очей. Вибачливо обзивалась:

— Дивися, синку, лагідніше будь з людьми… Вони ж твоєї душі не знають. А міряють кожен своєю мірою. Дехто всякі слухи розпускає…

— Які, мамо?

— Е… не варто говорити… Мелють язиками, мов корова хвостом. Та ти знай своє, синку. Роби добре діло…

Микола йшов до клубу святковий, піднесений, повторюючи в пам’яті слова, які він збирався сказати хлопцям і дівчатам. Про народні, пісенні традиції, які слід відродити. Про класичну музику, надбання якої треба нести в село, стираючи грані між селом і містом. Про хорові колективи, які могли б поряд з народними піснями розучувати і виконувати складні сюїти і ораторії, творити власні пісні.

Одразу після того вечора, коли дід Василь розповів легенду про істину, Микола захопився ідеєю створити оперу про древньослов’янського юнака Доброслава. І вдень і вночі переслідувала хлопця та думка. Перед ним уже мріли, народжуючись з імли віків, казкові постаті предків, їхні походи і битви. В просторі звучали арії і пісні, ніжні і палкі мелодії, дзвін мечів і журливий плюскіт дніпровського плину.

Він цілував Оленку над річкою, а в її очах бачив блиск очей Троянки, що проводжала коханого в далекі краї за правдою, прислухався до тихого голосу дружини і чув у тім голосі смутну пісню билинної дівчини. В сні він прокидався від могутнього хору древлянських дружинників, тремтів від захоплення перед видіннями жриці Краси…

— Що з тобою, сину? — турбувалася мати. — Ти співаєш вночі, щось мугичеш… Може, захворів?..

Микола сміявся. Оленка лукаво дивилася на нього, розуміючи, в чому справа. Вони йшли з Миколою в ліс і там палко говорили про майбутню оперу, про її героїв, про їх нерозривний зв’язок з сучасністю.

І ось тепер прийшла пора творити. Микола знав — буде все. І опера, і ораторії, і симфонії. Аби лише вистачило снаги, бажання, запалу. Аби лише юнацтво підтримало, допомогло на цій нелегкій, але чудовій дорозі. Думка летіла далі й далі, малювала яскраві обрії, головоломні перспективи. Захоплений нею, Микола незчувся, коли прийшов до клубу. Вікна світилися, з-за дверей долинав веселий гомін. Біля клубу крутилося десятків два хлопчаків. Вони зацікавлено заглядали в двері, вікна, сподіваючись на видовище або кіно.

Микола з похололим серцем ввійшов до залу. На мить запала німа тиша. Він поміж рядами пройшов до сцени. Дві гасові лампи ледь освітлювали приміщення. Він став ближче до однієї з них, кашлянув. Хтось засміявся, голосним шепотом сказав:

— Це він тебе викликає, Гапко…

В залі зареготалися. Микола поблід, змішався. Йому здалося, що присутні дивляться на нього зверхньо, іронічно. В душі зароджувалося неприязне почуття до цих смішливих, войовничих невігласів, які, не знати чому, вороже зустрічають свого ровесника і товариша після п’яти років розлуки.

Недалеко від сцени сидів Сергій. Його біла кучма підбадьорливо метлялася, він весело підморгнув Миколі. Давай, мовляв, не бійся!..

Микола ще раз кашлянув, хрипко проголосив:

— Товариші!

З задніх рядів хтось знову крикнув, піддражнюючи:

— Зараз ми вам прочитаємо лекцію на тему: «Вплив музики на врожай цукрових буряків!»

Знову регіт потряс зал. Микола зовсім розгубився. Всі розвеселилися, почали голосно перемовлятися, лузати насіння. Той об’єднаний тріск десятків зубів чомусь найбільше вразив Миколу. Він не стримався, безконтрольна лють заклекотіла в його грудях, обида залила свідомість.

— Як вам не соромно! Я прийшов, щоб поговорити з вами, розпочати цікаву роботу, а ви хуліганите та насіння лузаєте! Клуб же ваш власний, а ви його в свинюшник перетворили!

— Чистоплюй який! — почувся ображений дівочий голос. — Вирядився фертом, фіфу з города привіз та й думає, що пан! Бачили й не таких!.. Брудно йому в нас, одвик!..

У Миколи серце впало, в грудях щось занило. Що це? Звідки такий потік злоби, ревнощів і недовір’я? Хіба це не ті хлопці й дівчата, з якими він ганяв обручі по вулицях, їздив на соняшничині, купався в Дніпрі і драв пташині яйця на лузі? Хіба з іншими він ходив до школи і слухав розповіді вчителів про красивих і ясних душею людей?..

Посеред рядів підвелася невисока, кирпата дівчина — секретар комсомольської організації. Вона затрясла маленьким кулачком, блиснула чорними оченятами.

— Ану замовкніть! Як не соромної Микола приїхав у село, щоб навчити нас справжній музиці, пісні, а ви його зустрічаєте, наче уповноваженого з району!

— Хай не задирає носа!

— Самі вчені!

— Без нього вміємо співати!

— На біса нам його консерваторія!

— Ей, дівчата, пішли на вигін. Заспіваємо без учених…

— Пішли…

Загуркотіли лавки, зашуміли дівчата і хлопці, потяглися до виходу. З гамором, сміхом і свистом повалили на вулицю. Над селом полинув дзвінкий заспів:

Микола стояв непорушно, засоромлений, розлючений, змішаний. Яка ганьба! Позорище! Провал! Куди подіти очі від сорому? До нього підійшов Сергій, дівчина-секретар. Вони щось говорили йому, втішали. Микола не слухав. Ледве стримував сльози обиди, злості, карався думкою: за що? чому?

А в вечірньому небі сумовито звучало, затихаючи:

Микола зірвався з місця, не прощаючись ні з ким, вибіг на вулицю. Городами пробрався до річки, сів на кручі над водою. Хвиля тихо, ледве чутно хлюпала, вторячи вечірній тишині, зоряному спокійному безмежжю. Гнів проходив у серці хлопця. Він став відчувати, що допустив якусь помилку.

Викупавшись, Микола пішов понад берегом. Ще здалека побачив огник біля землянки діда Василя. Над лозами курився димок, чимсь смачно пахло. Біля вогню темніли дві постаті. Чувся гомін.

Микола виступив з пітьми. Одна з постатей метко схопилася, з радісним вигуком кинулася до нього.

Оленка! Вона взяла Миколу за руку, потягла до вогню.

— А ми з дідусем картоплю печемо, — гордо заявила вона. — А завтра юшку зваримо! Сідай до гурту. Він таке цікаве розповідає. Про подорож навколо світу! А ти не чув! О!..

Микола привітався з дідом, сів на пісок. Дід Василь запитливо зиркнув на нього з-під навислих брів, насмішкувато запитав:

— Щось не так?

Микола мовчки кивнув. Оленка злякано заморгала віями, жалібно мовила:

— А що? Тебе обидили? Миколо! Чого ж мовчиш?

— Все ясно, — махнув рукою дід. — Мабуть, почав з трибуни — в переносному розумінні, звичайно: «Ми та я, прийшли до вас! У нас завдання! У нас проблеми! Ви повинні!» Чи не так, Миколо?

— Угу, — присоромлено схилив голову Микола.

— Ото ж бо й є. Ану розкажи все, як було…

Хлопець ображено засопів, але все-таки розповів. Дід помовчав, підкинув у вогонь хмизу, розворушив його, і коли полум’я осяяло обличчя Миколи мінливим промінням, строго сказав:

— З дурниць почав. Бо думав, що виконуєш ве-е-елике завдання! Всесвітню місію! Що людство без тебе пропаде! Не міг робити діло просто, спокійно… так, як, наприклад, дихаєш…

Микола вражено глянув на діда. Велична простота цієї думки блискавично ввійшла до його свідомості. Він схопив мозолясту, покорчену від роботи старечу долоню, вдячно потряс її.

— Ой діду, спасибі вам! Я був просто дурень безмозкий! Ой і розумний же ви!

Дід Василь з досадою махнув рукою, одвернувся. Незадоволено буркнув:

— Який там розумний. Не розкидайся такими словами. Світ розумний, а не я. В кожному таїться знання — від найменшого до геніального… Тільки дехто тримає його під сміттям… Живи, думай, а головне, працюй… і не як-небудь, а на повну силу… і не ради возвеличення себе, а ради інших людей… і ти зрозумієш всю мудрість світу..»

— Дідусю, — тихенько озвалася Оленка, дивлячись захопленими очима в зоряне небо, — мені здається, я починаю розуміти…

— Що, дитя моє?..

— Велику суть колективізму… братства… творити ради інших, ради друзів своїх… і тоді…

— Тоді, — підхопив дід, вигрібаючи спечені чорні картоплини з жару, — всі душі будуть відкриті для інших, всяка діяльність буде не для себе, а для всіх, зникне егоїзм, і людство стане як єдиний торжествуючий дух… побудує царство свободи…

— Це вже щось містичне, діду, — несміливо озвався Микола.

— Дурниці! Яка там містика! Зрозумій, що людина буде розвиватися без кінця. Боги всіх народів будуть блідими тінями проти майбутньої прекрасної людини… Що? Зрозумів тепер? І ти, доню? От і добре… А тепер хапайте картоплю, доки гаряча, лупіть її. Ось сіль… Нема нічого кращого з їжі від печеної бульби. Хто не розуміє цього, тому ніяка філософія не поможе. Хіба не так, голуб’ята мої?..

СВЯТО БУДНІВ

Перший урок пішов Миколі на добро. Він вирішив не агітувати, а діяти. З’їздив у Київ, вициганив у директора консерваторії кілька стареньких музичних інструментів — скрипку, дві гітари, три балалайки. З тією здобиччю впевнено повертався в Зеленьки. Коли підходив до клубу, зустрів Герасима Степановича. Той здивовано блимав п’яними оченятами, розводив руками.

— Я думав, що ти базіка… А ти хлопець діловий… Ну-ну! Хвалю! Валяй! Побачимо, що ви награєте…

Микола не відповів йому. Втомлено ввалився до залу. Там його ждав Нетреба — секретар райкому. Він допоміг Миколі розгрузитися, весело торохтів;

— Оце по-нашому! За діло! Без теревенів! Кажуть, що спочатку ти підкачав! Секретарша ваша казала! Ну, нічого! Братва хороша! Їм дай діло. Поменше слів. Покажи суть. Слова — зерно. Не роби з них полови. Кожне — в серце. Виросте колос. А полова — за вітром. К бісу! Туди їй і дорога! Базік багато! Трудяг мало! Шуруй, Миколо! Ось я тобі привіз! Добився! Культвідділ скріпив! Асигнував. Контрабас! Мандоліни. Балалайки. Плюс твоє! Грім! Щоб через місяць — перший виступ! Соціальне замовлення! Ха-ха! Жартую! А все ж таки — не мнись! Надіюсь!

Микола сяяв. Оглядав новенькі інструменти, привезені Нетребою, настроював. Іван Горпинин недовірливо всміхався, торкався несміливо товстими пальцями до контрабаса, ніби не вірив, що є такі величезні балалайки.

— Оце да! — чухмарив він потилицю. — Невже й на цій штуці грають?

— Ні, дрова рубають! — сміявся Нетреба. — Миколо! Перший ентузіаст! Учи!

— А я зможу? — не вірив Іван.

— Як артист гратимеш! — пообіцяв Микола. — Сьогодні ж зберемо бажаючих. Пиши просто:

«Перше заняття гуртка струнних інструментів. Запрошуються всі охочі».

— Правильно! — гукав Нетреба. — Поговори з стариками! Тут є цимбалісти. Оверко! І його син!

— Знаю! Здорово грає.

— От бач! Поагітуй. Головне — вісь. Потім закрутиться. Ну, я побіг. Там у лісництві машина. Вантажить дрова. Я попутно. Заїду. Готуй рибку. Ха-ха. І півлітра не завадить. Ми ж не монахи. Жінці — салют. Діду — поклон… Прощавай…

З цього дня закрутилось. Щовечора в клубі велося заняття струнного оркестру. Охочих знайшлося багато. Крига настороженості розтавала. Ніхто не згадував неприємного вечора першої зустрічі. Микола одразу сказав, що не варто городити город, якщо збиратися тільки для бринькання. Вчитися справжньому мистецтву, читати ноти, виконувати, крім народних мелодій і пісень, класичні твори — ось завдання. Ніхто не заперечував, навіть старий цимбаліст Оверко прошамкав, широко всміхаючись зморшкуватим обличчям:

— Давай, Миколо, вчи! Хто ж собі гірше хоче? Більше гарної музики буде — менше сивухи. Як колись молитва — так зараз буде музика.

Щирі слова Оверка підтримало юнацтво дружним гомоном.

І пішло… і пішло…

Звичайні буденні дні для Миколи перетворилися в свято. Дивна гармонія звуків, що жила в його душі, запозичена в народу, в безсмертних творців, в природи — виливалася бурхливим джерелом в інші душі, тривожила їх, причащала до великої тайни мистецтва. Як ніколи, Микола тепер збагнув справедливість слів діда Василя. Працювати так, як дихаєш. Не думаючи, що комусь робиш послугу. Світ виховує, насамперед, тебе, а не ти світ…

Оленка раділа Миколиним успіхам. Інколи приходила на заняття, з насолодою слухала чудові народні мелодії. Записалася в хоровий гурток, куди ввійшло більшість вчителів. Вона подружилася з дівчатами, розпитувала про школу, про місцевих дітей, з хвилюванням, ждала вересня. Часто уявляла собі перший урок. Блискучі дитячі оченята. Напружену тишу. І її слова:

— Здрастуйте, діти… Я ваша нова вчителька. Звуть мене Олена Мусіївна. Ми з вами…

І так далі… і так далі… котився плин її думок, малював заманливі картини уроків, великих успіхів її учнів… її вихованців… Яке щастя брати участь в створенні нових доль!..

Минало літо. Луки жовтіли, покривалися копицями. По курних шляхах день і ніч ревли машини, везучи хліб в район. Новостворений оркестр і хор виступили з кількома концертами. Про зеленьківський клуб заговорили в районі, писали в газеті. Микола щиро радів. Навіть голова Герасим Степанович роздобрився, побачивши такий поворот справи, обіцяв купити рояль…

А Оленка розцвітала. Вона вже була не дружи пою, не коханкою, не другом навіть… а невіддільною частиною Миколи. І не почувала в цьому рабства… Навпаки! Глибоко в серце ввійшло усвідомлення великої свободи… То було звільнення від залишків егоїзму… Вони жили життям одне одного. Інколи в мріях, в мареннях Оленці уявлялося, що вони з Миколою дружна мурують якийсь осяйний храм спільної душі…

Вони допомагали колгоспникам складати сіно в копиці — її захоплював дружний ритм роботи, хвилююче, нез’ясовне відчуття єдності… Співали в хорі — вона завмирала від щастя, глибиною душі проникаючи в тайну гармонії… Гуляли в лісі чи на річці — Оленка благоговіла перед красою природи…

Дід Василь приязно всміхався, підбадьорював молодих, радів їхньому нехитрому щастю. Та коли залишався на самоті, на чолі з’являлася тінь важкої задуми. Він ніби передчував, що рядом з великим щастям десь крадеться біда. Звідки вона мала прийти — сувора доля? І коли?.. Відповіді не було… Мовчали стіни землянки, співала урочисті гімни природа, безжурно котив прозору хвилю Дніпро між благословенних берегів… Але дід знав, що велика радість не буває без горя…

ЩИРІСТЬ

Наступило перше вересня. Оленці дали другий клас. Вона страшенно хвилювалася, довго готувалась до знаменного дня, репетирувала уроки перед Миколою. Він сміявся, втішав:

— Поменше готувань. Згадай мій урок. Готувався, готувався, а мене мордою в грязь. Життя не любить репетицій. Побільше щирості…

І ось вона переступила поріг класу. Дружно застукали парти. В золотих скісних потоках сонячного проміння, яке лилося з вікон, заіскрилися розмаїті чуби і кіски. Чорні і білі, попелясті і руді. Оленці здалося, що минає вічність. Якимсь чужим голосом вона сказала:

— Здрастуйте, діти!

— Здра! — не дружно, але щиро загомонів клас. А потім чітко пролунав ззаду здивований дівчачий голосок:

— А яка гарна!

Хтось засміявся. Оленка почервоніла. Поспішаючи, поклала на стіл книжки, журнал, промовила:

— Я ваша нова вчителька. Звати мене Олена Мусіївна… Сідайте, діти. Будемо знайомитися. Я викликатиму вас, а ви відповідайте…

З середини класу піднялася рука. Оленка здивовано поглянула туди.

— Що таке?

З-за парти підвелася худенька дівчинка з кирпатим носиком, в простенькому платтячку. Вона, відверто дивлячись в обличчя нової вчительки, запитала:

— А то правда, що ви втекли з дому?

Сусід смикнув її. Хтось пирхнув. Оленка відчула, як по спині пробіг холодок. Вона заціпеніла. Їй хотілося провалитися крізь землю. До горла підкотився клубок відчаю, вона почувала, що заридає. Дивилася в щирі і жорстокі дитячі личка, гарячково думала: «Що робити? Де вихід?..» Щирість — почувся голос Миколи. Щирість — ласкаво примружились очі діда Василя… Тільки так…

Вона пересилила себе, ясним поглядом повела по класу. Голос її був твердий, спокійний.

— Тихо, діти… Я відповім. Справді, я втекла з дому. Не втекла, а пішла. Пішла від бруду, від сірості. Від нікчемного і пустого життя. В широкий світ. Я пішла до вас. Щоб дивитися, ось як тепер, у ваші очі, щоб передавати вам найкращі скарби землі — знання. Я знаю — є тільки один правильний шлях у житті. Ви нічого не зробите доброго, не створите нічого цінного, якщо не підете по ньому… Той шлях — щирість. Перед самим собою, перед іншими…

Клас мовчав, слухав. Уважні, серйозні личка, блискучі очі, а в них — дружнє співчуття. Душа в юної вчительки співала, розквітала. Вони — її друзі і союзники. Вона говорила далі — щиро, натхненно, і відчувала, що між нею і дитячими серцями виникають невидимі перші ниточки дружби… Хай діти не все розуміють, але вони відчують велику щирість, яка назавжди зв’яже їх незамінимим довір’ям…

ВЕСНЯНА ОСІНЬ

Минали дні. Сповнені роботою, мріями, планами. В один з вересневих днів приїхала неждано мати Оленки. Вона примирилася з одруженням дочки, привезла їй одежу, свої подарунки. Хильнувши чарку перваку, вона навіть розчулилася, поцілувала Миколу і, схлипнувши, сказала:

— Живіть. Я нічого… Тільки не заривайте себе в цій ямі. Ви ж, Миколо, можете висунутися. Я чула, що ваш оркестр гримить. Це правильно. Зробіть ім’я, а потім — в місто. Дадуть квартиру, дітки з’являться. Заживете, як люди…

— Тут теж люди, свахо, — докірливо мовила Миколина мати.

Оленка гарячилась, заперечувала:

— Як не соромно, мамо… Що ти пропонуєш Миколі! Використать село, як драбину? Щоб вилізти вище? Та люди тоді плюнуть на нас…

— Люди, люди, — буркотіла мати. — Що там люди! Надійся на свої сили. Люди — вони тільки й ждуть, щоб ногу підставити…

Микола ледве стримувався. Зрештою, хай виговориться. Переконувати її словами ні до чого. Не вийде. Вона сформувалася давно і твердо. Все, що не підходило під її погляди — було дивним, неприродним, незрозумілим…

Марія Іванівна прощалася з дітьми розчулено. Запрошувала в гості. Сідаючи в машину, кричала:

— Дивіться, щоб дітей не було. Доки не переїдете в Київ. Одержите квартиру — тоді хоч десятеро!..

Коли вона поїхала, дочка полегшено зітхнула. Все-таки це була єдина тінь в її серці — розрив з батьками. Які б вони не були, а забути не можна того, що по-своєму, як могли, мати і батько плекали її, пестили, мріяли про її щастя. Вона пішла по іншому шляху — але, може, в цьому і їх заслуга. Часто люди йдуть від протилежного. Життя складне… його не можна розрахувати наперед…

Наступала золота осінь. Інколи після роботи Микола з Оленкою йшли в ліс, збирали гриби. Втомившись, лягали на товстий пружний мох, слухали симфонію осіннього дня. Над верхів’ями дерев метався прохолодний вітер, з глибини неба линули кошлаті хмари, а Микола, схилившись над Оленкою і заглядаючи в очі, імпровізував вірші, в яких на всі лади оспівував її.

— Он Миколо, дивись, перехвалиш мене, — сміялася щасливо Оленка, в пориві ніжності притягаючи його до себе на груди. Він охоплював її сильними руками, завмирав од щастя, шалено цілував покриті золотим пушком руки, ноги. А в хвилини найбільшої близькості забували світ — їм здавалося, що тіла їхні зливаються з тремтливою, дрімаючою землею, а душі — з неосяжним прозорим небом.

Вставали з предковічної постелі, йшли по барвистому килиму жовтіючих трав. Микола любив зупинятися біля тонкої ніжнокорої берізки, що вже струшувала на землю жовтогаряче листя. Прихилившись до стовбура, читав:

Оленка удавано жахалась, тупала ніжкою.

— Що це значить, Миколо? Хіба я не твоя суджена? То, виходить, ти ще когось ждеш?

— Та ні, ні! — захищався Микола. — Це я писав рік тому. Бо не знав, що зустріну тебе.

— Тоді переробляй закінчення, — жартувала Оленка. — А то розлюблю. Ану, поете, живо!..

— Слухаю, королево моя. Іди туди, за той луб. Уявимо, що я тебе вперше бачу, зустрівши в лісі. Ось так. Готово. Є нові рядки. Читаю…

— О, тепер добре! Я вже не серджусь, любий!.. Поцілуй мене…

Оленка знову завмирала в обіймах Миколи, шепотіла:

— А ти знаєш, я теж перевіряла себе…

— Як, Оленко?

— Одходила вбік. Дивилася, як ти виходиш з-за кущів. Я уявляла, що вперше бачу тебе. Думала: чи інший раз полюбила б тебе?

— І що ж?

— Кожен раз полюбила б! — раділа Оленка. — Тисячу разів зустріла б — все одно! Тільки тебе!.. Тільки тебе!..

Зливались воєдино промені сірих і блакитних очей, змикались трепетні руки навколо стану… А осінь сипала згори багряне і золоте листя, ніби дякуючи їм за невмирущу весняну любов…

Мелодія сьома ВІЙНА

УДАР

Майнуло над землею біле крило зими. Пролинуло сніговіями, скрипучими морозами, високими заметами, передчуттям тривожних подій…

Покотилася у безвість весна. Повновода, бурхлива.

Наступило літо. Встали, як стіна, жита, вкрили з головою найвищого чоловіка. Земля ніби показувала людям, на що вона здатна, коли її люблять…

В червневу ніч Микола з Оленкою поверталися в Зеленьки з Києва на херсонському пароплаві. В столиці вони провели кілька днів. Ходили в театри, кіно, купували літературу для домашньої бібліотеки. Везли з собою подарунки, щиро раділи, уявляючи, як роздаватимуть їх.

Сиділи на палубі, за горою діжок, на кормі.

Тут було затишно, тепло. Глухо шуміли колеса, стогнала машина. В передсвітанкових сутінках привидами пропливали дніпровські береги, кручі, лози. Микола обгорнув дружину полами пальта. Її голова лежала на його грудях, вуста майже непомітно ворушились. Микола радо слухав дрімотний голос:

— А мамі подаруємо хустку з червоними квітами. І повеземо в Київ… Хай піде в театр… В музеї…

— Не поїде вона, — посміхався Микола. — Мати не любить міста. Каже, що задихається там від бензину…

— Вона хороша, — прошепотіла Оленка. — І в її словах є правда. Треба в місто принести подих природи…

— Ти вже говориш, як дід Василь, — жартував Микола. — Знаєш, я буду ревнувати… Він зовсім полонив тебе…

— А що ж… якби молодший був, полюбила б його…

— Дивись, Оленко, а то доведеться діда власного на дуель викликати!..

Обоє весело сміялися, притискувалися щоками одне до одного, завмирали. Зненацька Оленка скрикнула. Микола злякано поглянув на неї. Обличчя дружини було бліде, очі розширені в незнаному подиві. Вона до чогось прислухалася, чогось ждала.

Що з тобою, Оленонько? — прошепотів Микола.

— Стукає, Миколо, — чудним голосом сказала Оленка.

— Воно?

— Ага. Дай руку сюди. Приклади. Чуєш? Чуєш?..

Микола приклав тремтячі долоні до тугого живота дружини, з нез’ясовним хвилюванням слухав, як там, в таємничому замкнутому світі ворушилося нове життя. Воно брало початок з віковічного джерела, йшло через нього, Миколу… воно зріло в лоні Оленки… дівчинки з київських садів… коханої з хлоп’ячих мрій. Подих тайни торкнувся серця Миколи, в очах защеміли солодкі сльози. Він, не знімаючи рук з гарячого лона, вдячно поцілував очі Оленки.

— У нас буде дитя, зіронько… Наше дитя… І ми ще більше любитимемо одне одного… Правда?

— Більше любити не можна, Миколо, — заплющивши очі, шепотіла Оленка. — Любов — це вже не те слово. Любов — це просто почуття… Одне з почуттів… А я живу тобою… майбутнім дитям… нашим майбутнім…

Вона замовкла на півслові. Над Дніпром прокотився протяжний гул. Почулися глухі удари.

— Що це, Миколо?

— Не знаю, — тривожно сказав Микола.

На капітанському містку почувся якийсь гомін. Потім гнівний вигук. На щоглі раптово гримнув динамік, ніби хтось прорвався з небуття. Над пароплавом, над Дніпром, над густими туманами полинув голос, що будив людей великої країни на страшний і трагічний шлях…

Микола мовчав. Сидів непорушний, закляклий, все ще обнімаючи долонями живіт дружини, мов хотів захистити ненароджене дитя від жорстокої грядущої навали…

ПІСНЯ І СНАРЯД

— Як прізвище?

— Микола Горенко.

— Професія?

— Композитор. Працював у Зеленьках…

— Я знаю… Був на вашому концерті в районі. Здорово…

Воєнком підвів змучене обличчя, позіхнув, потер червоні від безсоння очі.

— Так що ж з вами робити? Направлю в тил. Там подумають, де вас використати… по спеціальності…

— Товаришу майор, — схвильовано сказав Микола. — Тепер не до пісні… Я прошу послати мене в діючу армію…

Воєнком сумно всміхнувся, помовчав. Підвівся з табуретки, підійшов до вікна. Там, на подвір’ї воєнкомату простяглася довга черга. Все добровольці. Юнаки і дівчата. Сколихнулась юнь, ніби єдина душа. Без страху, без сумніву йде в огонь…

Він зупинився біля Горенка, дружньо поклав руку на плече.

— Я розумію вас. Хай буде так. Все одно ви підете за велінням серця…

— Спасибі вам!

— Щасливо. Тільки в основному з вами я не згоден…

— В чому, товаришу майор? — здивувався Микола.

— Щодо пісні… В найстрашніші дні наш народ не покидав її. Згадайте історію. Так і тепер. Подумайте… Може, інколи пісня буде потрібніше від снарядів… Чуєте, Горенко?..

Заплакана мати збирала Миколу в дорогу. Втираючи сльози, говорила:

— Сон мені недобрий снився, синку… Проти Оленки нашої. Серце мені віщує погане… Ніби летять над Дніпром літаки німецькі. Так низько, повільно. І бачу я, що люди в них страшні, похмурі, якісь не наші. Вони визирають з віконець, заглядають в хати. Коли тут Оленка… стоїть у вінку, в білому платтячку. Літак зупиняється коло неї… Гульк — якийсь офіцер-німець з’явився поблизу. Ходить, паличкою торкається Оленки, сміється: «Який хороший дівчинка… і який поганий капелюх…» Це він так на вінок. Потім розгнівався і зірвав вінок з голови. А далі… пожежа, вибухи якісь…

— Що сон, — похмуро озвався дід Василь, ніби прокидаючись з важкої задуми. — Дійсність страшніша буде від кошмару. Допустили чорта, не задушили в зародку. Тепер він погуляє по світу…

Микола мовчав. Оленка теж не промовила й слова. Що можна було сказати? Руйнувалися мрії, невідомий ураган налетів, зім’яв нещадно найсвятіші помисли, плани. Широкі обрії думки впали, потьмяніли, звузилися до одного моменту.

Бути чи не бути? Рух зупинився, люди повисли над прірвою долі, завмерли в неймовірному напруженні…

Дід Василь обняв онука, поцілував у чоло. Дивився в темно-сірі очі, ніби хотів проникнути за них в невідому глибину, де пульсувала жива, невмируща думка. Тихо мовив:

— Щасти тобі, синку… Іди. Не оглядайся назад. Пам’ятай завжди дише одне — справжня людина вмирає в дорозі…

Мати благословила сина, припала до його грудей, заридала. Ніби віщувало материнське серце, що не побачить вона вже свого єдиного сина. Він гладив її сиве волосся, не втішав. Що можна було сказати матері? Кожне слово було б пустим, непотрібним, банальним. Він з болем дивився на її змучене, покарбоване життям обличчя, в її вицвілі, та все ж прекрасні очі, і почуття великої невимовної ніжності вирували в його душі.

Ненько, мученице моя! Як сказати тобі про мою безмежну любов до тебе, про ту гіркоту в душі, що її викликає доля твоя? Завжди мовчазна, завжди в цілоденній праці, завжди в стремлінні віддати комусь частину свого безконечного серця, своєї любові… Ти ніколи не думала про себе, не нарікала на долю, не замислюючись, ніч і день йшла на жертву ближнім своїм, навіть не сподіваючись на вдячність. Чим відповім тобі? Коли?

Оленка проводила далеко за село. За підводами слалася курява. Спереду весело вигравала гармонь, п’яні хлопці під лемент жінок і матерів вибивали гопака на шляху. Немилосердно пекло сонце, і над буйними житами шалено видзвонювали свою пісню жайворони.

Микола і Оленка затрималися, пропускаючи односельчан вперед.

До них підійшов Сергій, як завжди, веселий, променистий. Він плеснув Миколу по плечу, бадьоро гукнув:

— Чого носи повішали? Розіб’ємо гадів — вернемось назад. Чи ти сумніваєшся в цьому? Оленонько! Бажаю вам великого щастя!

Вона палко обняла його, поцілувала.

— Повертайся… з перемогою, Сергію…

Він засміявся, жартівливо приклав руку до грудей:

— Ну, Миколо, після такого поцілунку і вмирати не страшно!

Побіг наперед, залишаючи їх наодинці.

Очі Оленки сповнилися сльозами. В них передчуття біди, туга і тривога. Микола взяв у долоні Гі личко, ніби найбільшу святиню, з мукою заглянув у ясні очі. Глухо сказав:

— Оленко… Образ твій понесу в серці. Назавжди… В бій і на смерть. Чуєш, кохана?..

— Чую, Миколо, — пересохлими вустами шепотіла дружина.

— Пам’ятай клятву крові…

— Пам’ятаю, милий…

Останні обійми. Останні важкі зітхання. Микола одступив крок, на блідому схудлому обличчі востаннє для неї спалахнули його очі — відблиск душі.

— Бережи дитя, Оленко… То надія наша… і любов…

Вона вже не може сказати й слова. Німо дивиться вслід коханому, не витирає сліз. Підводи йдуть далі і далі, ховаються за посадкою… і люди біля них… вже не відрізниш Миколу, який доганяє товаришів…

А Оленка ще довго стояла, мов придорожня верба, сповнена тугою, сумом і якоюсь незрозумілою, ледь відчутною вірою…

РОЗЛУКА

Нещастя прийшло негадано. Впало, як грім з неба.

Німецькі штурмовики бомбили баржі на Дніпрі. Дві бомби впали на Зеленьки. Рядом з хатою Горенків зметнувся в повітря стовп води і вогню, захурчали, засвистіли в усі боки осколки. Оленка була в хаті. Коли вона, холодіючи від жаху, вискочила на ґанок, гуркіт літаків уже затих. Над селом котився лемент жінок. Горіла якась хата. Високий стовп диму стояв над колгоспним подвір’ям.

— Оленко, — почувся голос діда.

Вона озирнулася. На городі стояв дід Василь. Плечі його важко схилилися вниз, ніби тримали страшний тягар. Оленка метнулася до нього, слабо зойкнула. Між рядами огірків лежала горілиць мати Миколи. Полотняна сорочка на грудях була закривавлена, суха рука судорожно стискала сапу. А очі… ясні очі тихо всміхалися Оленці. Щось шепотіли вуста, печально здригаючись.

Оленка впала на коліна, цілувала її руки, ридала.

— Що ж це таке?.. Дідусю… треба лікаря… Боже мій… що це таке?..

— Не треба, — шепотіла мати. — Я вмираю… Ніщо не поможе… Їдь, дочко… Збережи онука… Чуєш…

Вона хотіла підвести руку, щоб перехрестити Оленку, та сили покинули її. Шелестіли останні слова, як степовий легіт:

— Я молитимуся за вас матері божій… щоб з’єднала вас… Чуєш, Оленко… Їдь на схід… дитину збережи… Не згадуйте лихом, діти мої… Прощайте, тату…

Вперше в житті бачила Оленка, як тяжко ридав дід Василь. Все тіло його тряслось в судорогах, а в грудях щось клекотіло, стогнало, ніби многостраждальна душа хотіла вирватися з немічного тіла, щоб полинути за дочкою своєю…

Схоронили її на цвинтарі, під гіллястим кущем шипшини. Поставили маленький дерев’яний хрест. Оленка і дід Василь стояли рядом на колінах, розгладжували долонями дернину, ніби крізь землю приймали від покійної останнє тепло її душі…

А на другий день Оленка готувалася до виїзду. Пакувала чемодан, зав’язувала клунок з припасами для майбутньої дитини. Дід сидів під іконами — худий, почорнілий. Він так схуд, що здавалося, в сіряку нема тіла. Ніби хтось, жартуючи, вткнув вусату голову в одежину та жилаві руки в рукава. Тільки вічний вогонь, що палив його душу, інколи світився з-під брів.

Газети несли страшні вісті. Ворожа повінь невпинно просувалася на схід. Україна горіла в огні нищівної війни. Мільйони людей відкочувались в глиб країни. Майбутнє було закрите запоною страху і невпевненості. Тільки віра в правду, тільки вічна любов до рідної землі давала наснагу…

— Дідусю! Невже це кінець? Де та сила, що зупинить їх? Скажіть мені, що це?.. Я сплю, чи все діється насправді? Ми ж думали, що ворог кроку не ступить по нашій землі… Дідусю? Як же це? Наша ідея, наша влада… невже загине?..

— Схаменися, дочко… Ти від горя втратила ясність думки… Хіба може ідея наша загинути, хіба може вмерти ідея людяності, братства, любові?.. Вона ж народилася в народі, вирощена ним… і вбити її можна тільки з народом… А народ же безсмертний… хіба ти не знаєш цього? Фашисти згинуть, як зловредний лишай… як піна під сонцем, згадаєш моє слово… Жаль тільки болю, страждання людей… Ну та хай… Те, що зростає в болях і муках, довго житиме… буде міцним… Хай, дочко… Іди. Зціпи зуби, в кулак серце — і йди… Я буду ждати вас… Тебе й Миколу. А вмру — прийди на могилу. Я й звідти обізвуся до вас… і благословлю дітей ваших. Іди, доню… Прощай…

НА ПЕРЕПРАВІ

Після короткої підготовки взвод, в якому був Микола, перекинули до Дніпра. Машини йшли лісом, виючи на піщаній дорозі. Фари були погашені. Боялися повітряного нападу.

Тісно притиснувшись один до одного, сиділи в кузові молоді солдати. Мовчали. Здалека линула глуха канонада, небо спалахувало багровим вогнем.

Микола вдивлявся в пітьму, жадібно вдихав знайомий запах рідних лісів. Десь недалеко праворуч — лежало село Зеленьки. Чи живі-здорові його рідні? Жодного листа не одержав Микола од них… Тільки в короткому сні йому часто привиджувалась Оленка, заплакана мати… Вони йшли тінями серед океану вогню, серед імли — і мовчали, дивлячись страдницькими очима на Миколу. І ці видіння ще гірше ятрили його душу, непокоїли серце…

Машини зупинилися на піщаній косі. Спереду блищала вода. На тлі далекої заграви бовваніли правобережні кручі. Там зловісно ворушилися, звивалися в нічній імлі язики полум’я.

Почулася команда. Солдати вискакували з машин, лаштувалися в колону. Мовчазно рушили до переправи.

А по переправі йшли нескінченним потоком запилені, закривавлені бійці. Суворі, злі. Йшли прямо з бою, обпалені вогнем контратак. Відчувалося, що фронт уже недалеко, що він невмолимо накочується на тіло України, поглинає його, ніби міфічна потвора…

Серед переправи почулися крики: «Тривога!» З-за темної кручі з пронизливим виттям виринуло кілька штурмовиків. Заторохтіли кулемети. З прокляттям і стогоном впало в Дніпро кілька бійців. Лавина відступаючих ощетинилася гвинтівками, автоматами. Назустріч напасникам гримнули густі залпи. Один штурмовик спалахнув, під злорадні крики тисяч людей потягнув чорний хвіст донизу, гримнувся в воду. Стовп пари знявся на тому місці.

І знову заворушилася нескінченна колона, рушила на схід.

На правобережжі, біля переправи, Миколу зупинили. Високий, худий, мов жердина, сержант схопив його за руку, сильно потряс. Почувся знайомий голос:

— Здоров, бра! Звідки ти? Куди?

Микола впізнав Нетребу. Секретар був у почорнілій гімнастьорці, в розхристаній шинелі, з автоматом. Він дивився на Миколу темними, глибоко запалими очима, смикав за рукав шинелі, не вгаваючи, запитував:

— Давно з дому? Що чути? Листи одержував? Де жінка?

Микола одтягнув Нетребу вбік, щоб не заважати іншим, схвильовано відповів:

— Жодного листа, друже… Як у воду впали. Зовсім рядом — а не довідаєшся. Наш взвод кидають на захист переправи. Сьогодні вночі займаємо оборону. А ти?

— Був у боях. Поранений. Дрібниці. Заживе на ходу. Злий я, Миколо. Ой як злий. Хаос. Нерозбериха. Скільки горя. А все через сліпоту. Провал за провалом. Хвастали. Кричали. А насправді — що? Груди проти танків. Злочин…

— Невже ти думаєш, що це катастрофа?

— Нічого не думаю. Дурниці. Все перемелемо. Тільки жертви. Непотрібні. Страшні. Багато горя. Та все пройде. Пройде, Миколо. І дурість пройде. Дивись — горять жита. Ідіотський наказ. Ворогу не залишать. А люди залишаються. Всіх не забереш на схід. Навіщо ж палити хліб. Будемо ж повертатися… Довгий шлях, Миколо… Та все одно вір. Прийде мир. Буде ясний день. І комунізм буде, Миколо.

— Я вірю, друже… Соромно було б нам впиратися носом в сьогоднішній день, пережовувати лихо, що оточує нас, і не бачити грядущого. Тільки тіло інколи не витримує… Які нелюдські муки!

— Нічого! — потряс Миколі руку Нетреба. — Душі наші витримають. Така епоха. Стальна. Все винесемо. Я йду. Прощай.

— Прощай, друже… Якщо зустрінеш коли-небудь Оленку…

— Не валяй дурня. Будеш живий. Сам зустрінеш. А побачу я — передам. Що любиш, що вірний… Головне — віра, Миколо! Чуєш — віра. Хмари на небі. Не видно зірок. А вони все-таки є. Хмари не вічні… Чуєш?

— Чую, друже, — беззвучно повторив Микола, дивлячись вслід Нетребі. — Хмари не вічні… Зірка не згасне…

Мелодія восьма СМЕРТЬ І НАРОДЖЕННЯ

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

Взвод розмістили в невеликому сільському клубі на дніпровській кручі. Втомлені бійці поснули прямо на підлозі — хто в залі, хто на сцені. Незабаром — у бій, займати місця в окопах за селом. З-за обрію котилася вогняна смуга фронту, дрижала земля, темні хмари рябіли перехрещенням трасуючих куль, далеких спалахів снарядів.

А Миколі не спалося. Він стояв на кручі, дивився в морок дніпровської долини. Ні вогника, ні звуку. Ніби вимерли всі. Десь там Зеленьки… Оленка, мати, дід Василь… Чи, може, й їх вже нема? Може, залишився суцільний морок, приречені солдати та вогняний хаос…

Намагався відігнати пекучі думки. Заплющивши очі, згадував ясне минуле. В свідомості промайнули роки навчання, веселий вир людей на Хрещатику, неосяжні масиви жита. І очі… сині очі Оленки. Їхня неймовірна любов… Тугий живіт, а в ньому удари нового життя! Невже це було? І навіки минуло, як міраж, як дивний дитячий сон, що ніколи не здійснюється?..

Ранком він піде в бій… разом з товаришами. З друзями, яких він майже не знає. Люди з усіх усюд… з різними долями, з різними поглядами на життя… Вони зібрані разом гігантським вихором історії, щоб умирати, захищаючи щось… Що саме?

Згадалася легенда, що її розповів дід Василь. Легенда про істину! Там великий смисл життя і пошуків. Стремління до світла, до великої правди. Вмерти в дорозі до великої мети. І він умре так само — разом з цими незнайомими бійцями. Умре, щоб згусточок життя, який пульсує в лоні Оленки, не згинув. Щоб виріс в справжню людину. Хто буде? Син чи дочка? Мороз остраху прокотився поза спиною Миколи. Не буде нікого, якщо чорна повінь заллє рідну землю.

Ясно, ніби наяву, свідомість намалювала жахливу картину, йдуть, крешучи іскри з бруку, ковані ворожі чоботи, а рядом з ними — посиніле тільце дитини з мертвими, широко розплющеними очима.

Микола ледве не закричав від душевного болю. Ні, ні! Нізащо! Краще всім померти в чесному бою; ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які залишали рідні місця, відходили на схід.

Це ж не шахова гра, не везіння чи підступ долі. Це на всесвітній арені зіткнулися в смертельному двобої сили світла і темряви. Хто переможе? Піде людство до нових висот, до братерства і людяності чи знову відкотиться на тисячоліття назад, в морок дикунства і людиноненависництва?..

Біля клубу загомоніли, заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, впали. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридлий тягар. Треба відпочити, не думати. Скоро бій — і в ньому зустріч з ворогом. Обличчя до обличчя! Серце проти серця! Треба бути сильним і зібраним.

Він підійшов до дверей клубу. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік з шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виходили з темряви до мерехтливого кола світла, щось записував на клаптику паперу.

Микола уважно поглянув на чоловіка з шрамом. Це місцевий агроном. Він все життя вивчав землю, засівав її зерном, збирав урожай. Кохав її, як матір, як любу дружину, як дитя. Він мовчазний, як і земля… такий же вірний, як вона, такий же спокійний, впевнений в собі. Саме впевнений… Ніби й нема страшної небезпеки, чужої навали. Він готував раніше сівалки і культиватори для полів, а тепер виводить свою бригаду, свій дружний народ на інше поле, для іншого посіву…

Серце в Миколиних грудях радісно застукало. З такими не згине рідний край, не пропаде. Вони сіль землі, його основа.

Доки ось так, спокійно, мозолясті руки будуть тримати зброю — не панувати чужинцям на Україні…

До сержанта підійшов невеликий хлопчик років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.

— Е, куди ти? — здивовано мовив сержант. — Малий ще. Катай додому…

— Я сам, — похмуро бовкнув хлопець.

— Що значить сам?

— Він сирота, — пояснив агроном. — А ти, Юрко, справді, йди спати. Рано в партизани…

— Товаришу агроном, — благально сказав Юрко, і оченята його сповнилися вологим блиском. — Хай дасть. Я все одно піду. Щоб я вмер — піду…

Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі були прозорі, невинні, але десь в їх глибині гніздилася непохитна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:

— Дайте йому карабін…

Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся.

Агроном з жалем похитав головою, перезирнувся з Миколою:

— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка…

Микола зацікавлено глянув на хлопця.

— А що він — уміє грати? Цікавиться музикою?

— Дуже… Вже учивсь на баяні. Ми хотіли його від колгоспу послати в музичне училище до Києва. Тут у нас почало закручуватись на оркестр, так війна ж… В цьому році купили рояль, а грати так і не довелося…

— У вас є рояль? — схвилювався Микола.

— Там, на сцені. А ви що — музикант?

— Трохи граю, — всміхнувся Микола. — Ану, піду спробую. Може, востаннє…

Він, обережно ступаючи поміж сонними бій цими, пробрався до сцени, вискочив на неї, одгорнув завісу. Там справді стояв рояль. Микола захоплено оглянув його. Він був новісінький. В коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола підняв покришку, сів на табуретку. Зняв автомат з плеча, поклав на підлогу. Поворушив пальцями, пробіг по клавішах. Чиста дзвінка гама порушила тишу, відлунюючись в закутках клубу. Віл я дверей заворушилися тіні, заблищали здивовані оченята Юрка.

Микола забув про все. Він впав у стихію звуків, поплив за їх нестримною течією. Навала вражень ринула на свідомість, покотилася через серце, вимагала вияву в музиці. Попливли перші акорди імпровізації…

Деякі бійці підвели голови, в коридорі скупчилися селяни. Вони дивилися на сцену, бачили худорлявого бійця, який, заплющивши очі, схилився над клавішами рояля. Звуки, що линуть і залу, малюють селянам і бійцям широкі безмежні степи. Котиться під подихом вітру хвиля золотого колосся пшениці… Співають у високості жайворонки, славлять красу рідної землі, радість життя… Пливуть у бездонному небі білі хмарини… Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, джерельно-прозору…

Раптом грізний акорд! За ним ще один. Ще!

Чола бійців нахмурюються, повиваються смутком. Ні, на землі не мир, не радість життя, не усмішки дівчат! Ідуть з гуркотом ковані чоботи по випаленій землі, а поряд з ними — мертва дитина… летять вгорі чорні літаки з хрестами, а внизу, в полум’ї, гинуть матері і жінки…

Надворі почувся гуркіт. Мелодія обірвалась. До залу вскочив командир — молодий чорнявий хлопець з двома кубиками. Він тривожно оглянув бійців, неголосно сказав:

— Нам пора, друзі. Займаємо позицію…

Загриміла зброя, казанки. Невеликий зал сповнився гомоном. Бійці, лаштуючи на ходу припаси, поспішали до виходу. Микола з жалем зітхнув, закрив кришку рояля. Закинувши на плече автомат, останнім пішов до виходу.

Біля дверей його схопила за рукав шинелі чиясь рука. Микола здивовано оглянувся. На нього захоплено дивилися блискучі Юркові очі.

— Що тобі, Юрко? — ласкаво запитав Микола. — Сподобалась моя гра?

— Дуже! — видихнув хлопчина. — Здорово! От би мені так?

— Навчишся, — всміхнувся Микола. — Ось закінчимо війну, підеш в консерваторію… Ну, прощай, мені пора…

— Дядю, — благально мовив Юрко. — А скажіть мені, хто ви? Музикант, еге?

— Композитор!

— Ой як здорово! Самі складаєте пісні? А як же ваше ім’я?

— Микола Горенко… Після війни зустрінемось, Юрку…

Микола швидко вийшов з клубу, зник у темряві. І довго ще дивилися вслід йому замислені, серйозні дитячі очі…

БІЙ

Взводний зупинив бійців під горбом, де мали займати позицію. З цього горба прострілювалися всі підступи до села і дорога, що вела на переправу. В сутінках ночі було видно темні валки солдат, які поспішали до Дніпра, торохтіли підводи, неголосно іржали коні. Взводний пройшов перед колоною, зітхнув, ніби зважувався на щось, глухо сказав:

— Друзі… Позаду нас — переправа. Наказ — протриматись до полудня. За цей час наші перейдуть на той бік… Потім наш відступ прикриють вогнем…

Він замовк, кашлянув. Мовчали й бійці. Нарешті Миколин сусід, бородатий полтавський дядько, заспокійливо мовив:

— Ти, командир, не вмовляй нас. Ми все розуміємо… Раз треба — значить, треба. Хіба вперше?..

Взвод схвально загомонів. Командир підняв руку.

— В окопи, товариші! Незабаром світанок…

Микола зайняв окоп якраз на верхівці горба. Звідси видно було тьмяний блиск дніпровських вод, заграву на обрії, темні обриси завмерлого села. А захід гримотів, перекочувався вогняним валом все ближче і ближче, плювався багровими спалахами вибухів. Незабаром над полем попливли тумани. Канонада затихала. По дорозі до Дніпра прокотилися важкі гармати. В темряві нишком лаялися артилеристи, проклинаючи покручені дороги.

Потім все завмерло. Спереду було німо, тільки зловісно перекочувався по яругах сивий туман, ніби під його хвилястою шкірою таїлась якась потвора…

Микола, поклавши автомат на бруствер, дивився в той бік, звідки мали йти гітлерівці. Хвилювався. Намагався з якоюсь хворобливою цікавістю копнутися у власній душі. Як він зустріне перший бій? Чи злякається? Чи не впаде перед страшним іспитом?..

Бородатий дядько — сусід Миколи — зупинився рядом, задумливо постояв, почав повільно крутити цигарку. Запитав:

— Страшно?

— Не те слово, — похитав головою Микола. — Я оце дивлюся навколо, думаю, сам собі не вірю… Ніби сон…

— Це правда, — згодився дядько. — Люди проти людей. Дивно… і підло, якщо подумати… Незрозуміло. Чого не вистачає? Земля така величезна, багата. Всім би ось так можна наділити… всі б жили… А так — півметра на кожного. Все одно — ми поляжемо, але й вони зогниють у нашій землі… Як скажені пси — кусають, кого попадуть.

Дядько помовчав, затягаючись смердючим димом, потім прихилився до Миколи, прошепотів:

— А як ти думаєш, Горенко? Ти грамотний чоловік, я чув, як ти на роялі грав… Ось умру я — і це назавжди? Більше не житиму?

— Аякже, житимеш! — насмішкувато обізвався хтось у темряві. — Черви з’їдять в окопі та й амба. Може, царства небесного захотів?

Дядько не відповів на образливе слово, спокійно, запитливо дивився на Горенка. Микола непевно сказав:

— Це найскладніше питання, дядьку… Всі людські сумніви одпали б, аби лиш узнати напевне тайни світу. Тільки тоді нецікаво було б жити…

— Це правда, — згодився дядько. — Раз нема тайни — нема інтересу жити. А все-таки — яка твоя думка?

— Я думаю так… Людина живе не сама по собі… не в пустоті. Вона — ось ви, я, наприклад, — не лише кусок тіла в пустоті, а ще й численна кількість всяких речей і явищ. Земля, люди, діти, улюблені книги, думки, тварини, хата, друзі. По-моєму, це ясно. Хіба ви б могли уявити себе без всього цього?.. Подумайте гарненько!..

— Правда, — зрадів дядько. Це дуже ти правильно сказав. Говори далі, говори… Я починаю кумекать…

— Ну от. Скажімо, я гину. На землю падає оце тіло і розпадається. Але ж все інше залишається?

— Що залишається? — почувся недовірливий голос збоку.

— Все, — розізлився дядько. — І діти, і поле, і земля рідна, і хмари, і сонце. Поняв?

— Ну й радуйся! — бовкнув скептик похмуро. — А ти гнитимеш в землі…

— Ну й дурень! Слухав і нічого не второпав. Горенко ж сказав, що я, ти, кожна людина — це не тільки тіло. Значить, коли вмирає тіло, то вмирає якась частинка моя, а більшість остається… Чи так, Миколо?

— Так, дядьку. Ми занадто любимо своє тіло і часто одділяємо його від усього, що оточує нас… А це неправильно…

— То що — може, після смерті остається душа? — озвався знову скептик.

— Може, й душа, — гаряче сказав бородатий дядько. — А що ж — я не проти! Політати після смерті над Україною, поглянути, чим закінчиться війна. Правда, я й так знаю, що розіб’ють німчуру, а все-таки хотілося б хоч одним оком зазирнути на життя дітей наших…

— Вони житимуть не на пустому місці, — додав Микола. — Їстимуть плоди з тих дерев, що ми посадили, слухатимуть пісні, які ми склали, любитимуть світ і красу так, як ми їх навчили. Значить, житиме в них і наша частка…

З глибини окопу з’явилася невисока постать лейтенанта. Він оглянув бійців, визирнув за бруствер. Запитав:

— Як настрій?

— Та нічого, — озвався бородатий. — Ждемо… Говоримо про безсмертя…

— Та що ж, — всміхнувся взводний, — де ж про це й говорити, як не тут?.. Я пішов далі — чатуйте…

Бій почався раптово. Під горбом різко гримнули вибухи, покотилися вгору, наблизилися до окопів. Микола сполохано зіщулився, несвідомо втягнув голову в плечі. Збоку засміявся сусід-скептик.

— От тобі й безсмертя…

— Цить, дурню, — прошипів дядько з бородою. — Дурносміх!.. А що ж ти хочеш — під осколки себе підставлять?..

На рівнині почувся зловісний гуркіт, завивання потужних моторів.

— Танки, — похмуро сказав бородач. — Дадуть вони прикурить! У нас тільки одна гарматка… та гранати… Де твої, Горенко? Поклади їх отут, в пічурочці… Щоб напохваті…

Обрій на сході рожевів, наливався багрянцем. Дніпровську долину вкривав густий туман. Дядько кивнув головою, крикнув, пересилюючи гуркіт вибухів:

— Слава богу, що туман. Не видно переправи. А то наші б наплакалися…

— Танки! — злякано гукнув хтось. Люто ляснула протитанкова гарматка. Ще раз. В тумані пихнуло полум’я, покотився чорний дим.

— Є один, — задоволено сказав дядько. — Молодці хлопці!

Сонячні промені розідрали пелену туману, бризнули розпеченим золотом на рівнину. Присадкуваті потворні машини вирізьбились чіткіше. Стріляючи на ходу, вони повзли прямо на окопи. Кілька снарядів клюнуло по брустверу. Микола, затуливши обличчя, впав на дно окопу. Недалеко почувся стогін. Микола підняв голову. Бородатий дядько схилився над сусідом-скептиком. Перехрестився, похмуро зиркнув на Миколу.

— Мертвий…

«Почалося, — майнуло в Миколиній свідомості. — Як просто, звичайно. І нема страху, немає подиву. Може, й він зараз упаде, скошений осколком… — Але ця думка не викликала ні протесту, ні заперечення. — Все йде як слід. Умирати, так умирати! Тільки танки не повинні пройти. Нізащо…»

Все оповилось якоюсь імлою. Рухи стали автоматичними. Десь ніби в іншому світі гримотіли танки, кричав щось бородач, клекотів кулемет.

— Німці!

Німці? Де вони? Микола визирнув з окопу. Поміж танками видно було брудно-зелені постаті людей. Зігнувшись, вони підтюпцем бігли на горб. Падали. Знову вставали. Стріляли на ходу і знову падали, розкинувши руки…

Замовкла гарматка. Почувся приглушений крик.

— Пряме попадання!..

Стальні потвори ревли зовсім недалеко. Дядько повільно, хазяйновито взяв гранати з пічурки, кивнув Миколі.

— Я пішов. Прощавай, коли що…

Він вискочив на бруствер, поплазував між бур’яном. Микола побачив ще раз підошви його черевиків, почув лютий вигук. Десь, наче з кошмару, насунулася сіро-чорна фортеця з хрестом на башті, оглушливо залускотіли гусениці. Гримнув вибух. Танк крутонувся на місці, гребонувши на Миколу купу землі. Над головою з дзенькотом пролетіла гусениця. Микола відсахнувся. Потім, забувши про небезпеку, виглянув з-за бруствера. Бородатий полтавець лежав біля раненої потвори непорушно, простягнувши руки вперед. Він ніби дрімав після важкої праці, припавши до теплих грудей землі. З-під танка поповзли зелені мундири. То тікали танкісти. Микола провів автоматом по них, майже не цілячись. Постаті завмерли в бур’яні і більше не ворушилися…

На горбі горіло п’ять танків. Кілька цілих повернули назад. Відкотилася і навала німецьких солдатів.

Микола знеможено сів на землю, прихилившись до стінки окопу. До нього підскочив взводний — запилений, з підв’язаною, закривавленою рукою, без пілотки. Задихавшись, зупинився, витер брудний піт на чолі.

— Першу атаку відбили, Горенко… Чуєш?

— Чую, — прошепотів Микола. — Обидва мої сусіди загинули…

Взводний помовчав. Потім якось винувато промовив:

— Нас лишилося п’ятеро, Горенко… Всього п’ять чоловік… Іди до кулемета. Там нікого нема…

Через дві години почалася друга атака. Вихор вогню впав на жменьку бійців. Микола забув про час і простір. Він бачив лише сіро-зелені мундири, які повзли між бур’янами, гримлячі танки, відчував під руками затвор кулемета…

Потім зненацька простір дихнув пекельним вітром, блискавиця різонула по очах. Миколу кинуло навзнак, погасило свідомість. Він в останню мить встиг побачити дві ракети, що спалахнули над Дніпром, подумав:

«Сигнал до відступу… Всі переправились…»

Небо звалилось на нього купою сяючих уламків, які з гуркотом покотилися в бездонну глибінь, поволі затихаючи. А потім… світ огорнула тиша…

ОДИН

Свідомість поверталася повільно, болісно. Мов крізь вату, долинали до слуху Миколи звуки вибухів, далека канонада. Та він не міг збагнути, що воно таке. Йому здавалося, що він маленький хлопчик, лежить на печі і слухає казку бабусі. Страшну, незвичайну казку. Бу-бу-бу! — глухо розповідає бабуся. Ду-ду-ду! — стугонить піч, пече жаром. З-за комина виглядають морди жахливих потвор, дражнять Миколу. Він кидається, борсається на печі, хоче втекти від моторошних видінь…

Що це навколо? Люди… Вони лежать непорушно, дивно розкинувши руки. Біля них — зброя, пошматовані шинелі. Горить село, далекі язики полум’я кидають червоні промені навколо, і здається в тому освітленні, що трупи ворушаться. Взводний! Юнацьке обличчя скривлене чудною усмішкою, мертві очі дивляться в небо з якимсь подивом…

Микола поповз уздовж окопів. Невже він залишився один? Жодного звуку чи стогону. Мертво. Острах стиснув серце Миколи. Він схлипнув від болю, підвівся на коліна, хотів устати. Знову впав. Запаморочилось в голові, задзвеніло. Треба не поспішати. Берегти сили. Може, пощастить… добратися до Дніпра. А там… на той бік, до своїх…

Минуло кілька хвилин. Чи годин?.. Микола відчув прохолоду, розплющив очі. Темрява скрадала виднокрай, насувалася звідусіль. Миколі здалося, що то підповзає до нього чорною зміюкою казкова потвора, щоб схопити його, задушити в своїх обіймах, знівечити, осліпити і кинути навіки в темне провалля смерті. Враження було таким відчутним, зримим, що Микола піднявся на руках, люто крикнув назустріч ночі:

— Стій…

В грудях хрипіло, віддавалося пекучим болем в серці, але Микола гнівно бурмотів у простір, божевільно погрожуючи кулаком:

— Стій, кажу тобі! Я ще хочу побачити живе обличчя… я ще бажаю… побачити промінь сонця…

Та потвора мовчки, злорадно посувалася далі. Ось уже її щупальці — непереборні, невидимі — зовсім поряд… ось вони хапають, обплутують самотнього солдата.

Він заборсався на спаленій, гарячій землі. Лихоманково загрібаючи долонями пилюку, трохи проповз, мов хотів вирватися з обіймів ночі.

Сили майже не було. Тіло відмовлялося допомагати ще живому розуму в його шаленій боротьбі. Беззвучні ридання потрясли тіло Миколи. Сльози котилися по його запилених щоках і падали, немов останні краплини життя, в спраглу, потріскану землю.

Та ось уже не стало сліз. Захолонули груди, боляче тріпалося серце, сповільнюючи життєдайне биття. Згасаючий погляд піднявся вгору, ковзнув, мов поранений птах, над темними бур’янами.

Невже він більше не почує ніжного слова Оленки, не побачить рідного обличчя матері… Невже йому не судилось почути перед смертю дружнього слова? Він не хоче нести в морок могили жорстокий розпач, неймовірний біль душі…

Пітьма мовчала. Тільки десь оддалік гриміли металом дороги. Микола знав — то по рідній землі, мов по грудях матері, котяться ворожі машини.

Земля принишкла. Вона ніби з острахом прислухалася, як відлунюють у просторі невмолимі кроки фашистських солдат.

І Дніпро причаївся в своїй долині, огорнувся димом згарищ, щоб не бачити ганьби дітей своїх. Хвиля його змовкла, вода прослалася через Україну, мов чорна траурна стрічка.

На сході, за придніпрянськими лісами, гримотіло, спалахував обрій. Там десь був фронт. Він все далі котився в глиб країни.

А може, то тільки здається? Може, то фарби його хворобливої уяви малюють на полотнищі ночі картини жаху і смерті?

Микола простягнув руки вперед: наснажений тою облудливою думкою, хапаючись за бур’яни, повз ще кілька кроків. Під долоні попало щось тверде. Він обмацав ту річ. Гвинтівка. Тепер вона вже не буде стріляти в ворогів. Господар спить вічним сном…

Та не лише для смерті годиться зброя. Допоможи мені ще раз звестися на ноги.

Микола задубілими руками охопив приклад вперся дулом в землю. Зціпивши зуби, напружився, став на коліна. Потім, похитавшись якусь хвилю, звівся на ноги.

Він стояв на дніпровській кручі, над заваленими, задимленими окопами. В сутінках ночі бовваніли покорчені силуети гармат і машин, між бур’янами лежали пошматовані, понівечені трупи своїх і ворожих солдат.

Ні, ні! Це не приснилось йому. Сплюндрована земля, спалені села і поля — не кошмар! Важке гримотіння фашистських танків не марення! Трупи його товаришів не привиділися йому!

Микола відкинув гвинтівку геть, затряс кулаками, мов погрожуючи комусь невидимому. В його очах відбилися заграви далекого фронту. Він дивився на ті згасаючі огні, дивився гарячково, люто, ніби хотів загіпнотизувати їх.

— Чому не може бути… чуда? — прохрипів Микола. — Хай буде чудо!.. Хай зупиняться ті вогні… і посунуться назад… Я так хочу… я бажаю… наказую!

Чуда не було. Заграви згасали, затихала канонада. Над світом всевладно панувала ніч.

Микола похитнувся. Впав. Скарлюченими пальцями схопив шматок зашкарублої землі, притиснув до вуст.

— Земле, — пристрасно і гаряче, ніби в маренні, зашепотів він. — Не мовчи, мати моя, скажи хоч слово… Чи ще зійде сонце над рідним краєм… чи ніч навіки пануватиме… над дітьми нашими… над вітчизною?.. Скажи, земле… і я вмру спокійно…

Він замовк. Прислухався. Ніби щось чути. Якісь тихі слова. Чи то шамотіння бур’янів? Степовий легіт?..

Земля мовчить. Здіймаються її спалені груди, важко дихають, але ні слова не в силі вимовити вона…

Микола повернувся обличчям вгору, знайшов поглядом яскраву зірку.

— Зіронько… ніжна моя… Хоч ти не мовчи, утіш мене. Згадай, як ти радісно світила нам… з Оленкою… Скажи, скажи… невже не вернеться світанок?.. Я божеволію, втрачаю розум… Зіронько… невже задарма умирали ми тут… на кручі дніпровській?..

Зірка жалісно замиготіла, закуталась ніжним серпанком хмарки і зникла…

— Дніпре! — з останніх сил прошепотів Микола. — Дніпре… батьку мій… Чому ти мовчиш, вічно живий… невтомний?..

Тиша. Німо над світом. Микола гірко засміявся, опустив лице на землю. Дніпро теж заснув між темних берегів… І він схилив знамена слави своєї перед поганцями…

Безумна лють заклекотіла в душі Миколи. Він скрипнув зубами, з ненавистю поглянув на схід.

Покинули напризволяще! Одного… Серед ворогів… Серед трупів…

З вуст зірвалися жовчні слова осуду. Зірвалися і пропали в проваллі темряви. А Микола зненацька судорожно завмер, прислухався. Хто сказав такі слова? Невже він? Про кого? Про друзів своїх, про тих, заради яких вмерли товариші?..

О ганьба! Нема прощення йому за великий гріх! Хвиля відчаю залила його душу, нестерпною мукою пройняла серце. Микола заридав тяжко, обняв кривавими долонями землю, шалено цілував її потрісканими вустами.

— Земле, прости… Прости мене, нерозумного…

Бився підстреленим птахом на кручі, один в цілому всесвіті, карався власною карою і не знаходив у пітьмі серця, серед суцільної ночі, ні крихти утіхи…

СМЕРТЬ

На світанку його знайшли на кручі два німецькі солдати. Підхопили під руки, поставили на ноги. Мов крізь туман, він бачив усміхнене молоде обличчя, а на грудях — орел з фашистською свастикою. Не дивувався, не боявся нічого. Тільки не міг збагнути — чому вони сміються? Чому так дружно ґерґочуть? Невже це люди? Не може бути…

Його привели до клубу. До того самого клубу, де минулої ночі він грав імпровізацію. По вулиці котилися чужі машини, ляскотіли гусеницями танки, впевнено йшли колони солдат в сіро-зеленій формі. Чаділи недогарки будинків.

Миколу завели в зал. Поставили перед столом. Солдати щось сказали молодому випещеному офіцеру з красивим, владним обличчям. Той здивовано підвів брови вгору, з повагою вказав Миколі рукою на стілець. Промовив добірною українською мовою з ледь помітним акцентом:

— Сідайте, прошу… Ви один з тих?..

Микола очманіло дивився на нього, нічого не розуміючи. Чого від нього бажають? Що, можна сісти? Він важко опустився на стілець, облизнув пересохлі вуста. Офіцер помітив це, щось сказав солдату.

Перед Миколою поставили склянку а коричневим напоєм.

— Коньяк, — усміхнувся офіцер. — Випийте. Це поверне вам силу.

Микола взяв склянку, ковтнув палаючої рідини. В голові прояснилося. Він понуро поглянув на офіцера. Той здивовано дивився на документи Миколи.

— Ком-по-зитор, — протягнув він. — Хм. Дуже, дуже дивно. Ви справді композитор?

— Так, — сухо сказав Микола. — Якщо це має яке-небудь значення.

Він не міг зорієнтуватись, не міг зрозуміти, Що потрібно цьому ворогу, чому він поводиться з раненим бійцем так «гуманно»?

Офіцер дружньо всміхнувся,поплескав полоненого по плечі.

— Тоді ми колеги. Я музикознавець. Учився в Берліні. Дуже, дуже приємно… Але, д’явол вас візьми, ви здорово захищалися! Справжні герої! Я схиляюся перед таким героїзмом!..

Хвиля оп’яніння прокотилася по тілу Миколи, чомусь стало легко і приємно. Офіцер здавався смішним, кумедним з своїми ідіотськими речами. Все стало на свої місця. Якимсь внутрішнім почуттям Микола миттю збагнув своє місце в цій комедії, пусте нутро ворога, його жорстоку суть. Він тихо запитав:

— А перед тим, що вони захищали, ви теж схиляєтесь, гер офіцер?

— Що ви хочете сказати?

— Ви розумієте…

— Ага. Так. Що ж, у вас гострий язик. Я співчуваю вам. Ви в такому стані. Але ми гуманні. Переможці завжди повинні бути гуманні. Ми одпустимо вас до матки. До неньки, як кажуть українці. Дуже ніжне слово — ненька! Тільки перед тим — одне прохання… Тут зберігся рояль. Зіграйте мені що-небудь… Наприклад, Моцарта, «Концертну симфонію». Знаєте? Дуже добре. Війна, розумієте, гуркіт суцільний, а душа хоче гармонії. Я дуже люблю «Концертну симфонію», вона вся перегукується з українськими мелодіями. Ви вловлюєте це? Так що — зіграєте?

Микола не змушував себе просити. Хай мелодії линуть у просторі, сповнюють його гармонійним звучанням…

Може, менше стане в душах звірячого, може, я світі а кожним світлим акордом збільшуватиметься сила правди…

Він важко вийшов на сцену, сів на стільці. Забувши про все, став грати. Спраглою душею пив чарівні звуки, купався в них, ніби в прозорому джерелі. Біля дверей стовпилися німецькі солдати, вони задоволено кивали головами, тихо перемовлялися. Офіцер сидів біля столика, підперши голову рукою, і тінь задуми витала на його обличчі, Микола скінчив грати, глянув на офіцера. Той розчулено витирав платочком очі, два рази хлопнув у долоні.

— Браво. Здорово. Ви — справжній музикант. З глибокою душею. Я ще раз щиро висловлюю свою повагу. За мужність і за талант. Ви знаєте — у мене пропозиція. Чи не хочете залишитись при моїй частині? Будете грати мені вечорами. Будемо говорити про музику…

Микола гірко всміхнувся. Яка чарівна пропозиція. Задовольняти після ситої вечері «естетичну» душу ката-музикознавця. Чудово. Великий успіх…

Він зійшов, похитуючись, зі сцени, ясним поглядом подивився на ворога.

— А далі що, пане офіцере?

— Що значить далі? Ах так. Якою буде ваша доля? Знаєте — кінчиться війна, я не забуду вас. Може, навіть постараюсь влаштувати куди-небудь…

Образа, ніби удар ножа, пройняла душу Миколи. Він потемнів од гніву, не стримуючись, запитав:

— Невже ви думаєте, пане… музикознавець, що ви залишитесь тут?

Офіцер примружив очі, підвівся з крісла, приступив до Миколи.

— А ви… думаєте інакше? — озвався він.

— Інакше, — не володіючи собою, сказав Микола, і погляд його палав ненавистю. — Ніколи наша музика, наша пісня не буде вашою. І душа народу теж. Ви можете вбивати, палити… зайняти пів-країни. Але серця зайняти не можна… Душа для вас недоторканна!..

Офіцер, стиснувши тонкі вуста, мовчав, не зводив пронизливого погляду в очей Миколи. Зрештою, процідив крізь зуби:

— Може, й так. Ви всі фанатики… Тим гірше для вас. Нам не можна разом жити на землі. Або ви, або ми!.. Чи не так?

— Так, пане офіцер! — з жовчною іронією сказав Микола.

— Ви самі вибрали свою долю, — спокійно сказав офіцер. — Вас розстріляють…

— Дякую…

— Вас розстріляють, як воїна. І поховають. На дніпровській горі. Як Шевченка. Буде видно і Дніпро і кручі. Хе-хе! А на тому світі хай бог розсудить, хто з нас правий!..

— Суд буде на цьому світі, пане офіцер! — твердо мовив Микола.

І ось він знову на кручі дніпровській. Болі тіла і душі завмерли, відійшли в глиб єства. Безмежний простір, повитий ніжною голубою імлою, котився в далеч, манив до себе. На обрії чітко вирізнявся багрянець лівобережних лісів. Там десь Зеленьки, рідне село… Чи й там фашисти? Чи вціліли дорогі, кохані люди в страшному вихорі війни?.. Оленко, мамо, діду… Чи знаєте ви, чи відчуваєте, що син ваш, муж ваш стоїть перед лицем смерті?.. Який уже раз?..

— Шнель, шнель, — чується нетерпляче.

Микола оглянувся. Там дві жінки з села копають могилу для нього. Вони судорожно ридають, витирають сльози рукавами фуфайок, а солдати з нудьгою дивляться на їх повільну роботу, незадоволено підганяють суворими окриками.

Микола жадібно вдихає прохолодне повітря, а жалем дивиться на незібране жито. Важкі колоски хиляться донизу, роняють добірне зерно. Микола заплющив очі. Здалека звучить мелодія. Він схоплює її, розмотує клубок гармонії далі, далі, розпускає його на безліч барвистих ниток, що переплітаються в чудовому поєднанні, линуть в безмежжя свідомості…

Який хороший початок для симфонії. Жаль, він так і не встиг написати симфонії… А як хотілося… Почати можна було б з їхньої зустрічі. Весна… каштани… пісня над Дніпром… і клятва крові. Крізь листя дуба просвічує срібне коло місяця, воно поринає в хмари… а Оленка чомусь з жахом і надією дивиться на нього? Що вона тоді бачила в небі, чого чекала?

— Шнель!.. Пора…

Микола розплющує очі. Солдат вказує на могилу. Жінки, плачучи, побігли стежиною до села. Микола підійшов до ями, став обличчям до Дніпра. Не бачив ні солдат, ні автоматів, націлених на нього. Симфонія продовжувалась, посилювалась, підіймалася в невідомі космічні сфери. Прекрасні очі Оленки засяяли з глибини небосхилу, в музиці почувся голос діда:

— Справжня людина вмирає в дорозі…

Тріснули постріли. Розпечений вогняний шворінь роздер мозок, змів за одну мить сонце, Дніпро і синю далину. Тільки гучні акорди мелодії, що прозвучали урочисто в високості, розкотилися в небуття… згасли…

НАРОДЖЕННЯ

А Оленка прямувала на схід. Її підхопив воєнний вихор, покотив по фронтових шляхах. Під Харковом вона потрапила в оточення. В обозі пошарпаного полку на світанку вона разом з групою санітарів та лікарів пробиралась до своїх. У вибалку їх накрили літаки. Засвистіли кулі, гримнули вибухи бомб.

Оленка схопилася з підводи, тримаючись за живіт, кинулася в канаву. Важко дихаючи, припала до землі, заплющила знеможено очі. Біля вуха почувся голос старої санітарки:

— Понесло тебе в такому стані… Куди? Родиш отут, в ямі… Що ми робитимемо?..

Недалеко впала бомба. Хмара землі і вогню ринула навколо. Оленку оглушило, притиснуло до землі. Дитина в животі сильно застукала ніжками, неймовірний біль пронизав тіло Оленки. Вона закричала, але гуркіт вибухів заглушив її крик. Вона вужем закрутилася серед пилюки, шаленіючи від муки. Санітарка кинулася до неї, розгорнула одежу.

— Тужся! Тужся, бідненька ти моя! — кричала вона.

Оленка дивилася в захмарену височінь, де кружляли, метаючи смерть на землю, ворожі літаки, і не почувала страху. Їй було байдуже! Смерть так смерть! Нема нічого — ні світу, ні минулого, ні майбутнього! Є тільки хаос, мука і безкінечне чекання!.. Скоріше б! Скоріше!..

В нелюдській судорозі її тіло викинуло з себе нове життя. Біль покотився десь в глибину свідомості, на мить залишив Оленку. Санітарка хутко вовтузилася біля її ніг, замотувала щось червоне в пелюшки, які вона вийняла з вузла молодої матері.

— Дочка! — закричала вона, пересилюючи гуркіт бомб. — Як назвеш?..

— Оксана, — прошепотіла Оленка, всміхаючись замурзаним, змученим личком. — Оксана Горенко…

— Гарне ім’я, — похвалила санітарка. А батько де? Батько знає?..

Оленка похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.

— Чого вона мовчить? — запитала злякано.

Санітарка хотіла щось відповісти. Та зненацька прямо на них покотився вихор. Розкрилася вогняна безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Літаки з ревом пройшли низько над вибалком, зникли за горбом. Наступила страшна, моторошна тиша. А в тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик…

КІНЕЦЬ

Над кручею, недалеко від села, на тому місці, де розстріляли бійця, з’явилась могилка. Хтось обклав її дерном, поставив стовпчик. А кожного ранку на могилі лежали живі квіти. Прийшли холоди. Наступила глибока осінь, задощило. Потім вдарили морози. Зашерхли калюжі на дорогах. А на могилі незмінно з’являлися осінні айстри, а пізніше — пучок жовтого колосся пшениці.

І покотилася чутка між народом. її передавали з вуст в уста, від хати до хати, від села до села…

Говорили, що мертвий боєць оживає вночі. Як тільки зайде сонце і сутінки впадуть над дніпровською долиною, розкривається могила і з неї підводиться вбитий. Не видно його обличчя, тільки ясним вогнем палають на грудях рани. Він піднімає руку, і в просторі чується грізна мелодія… і на той заклик казковими тінями сходяться з різних боків озброєні люди. А мертвий боєць стає на чолі дивної колони і веде їх в нічну пітьму. Вони йдуть нестримною, грізною ходою… як доля народу, як помста за страшну наругу над рідним краєм, як вість того, що народ не скорився ворожій навалі… А на обрії, там, де вони проходять, вибухають ешелони, горять казарми німецьких вояків, виростає могутній привид грядущої перемоги…

…ЧИ ПОЧАТОК?

Юнак замовк. Відійшов до вікна, довго мовчазно дивився в пітьму, де все ще завивав ураган. Я не стримався, тихо запитав:

— Невже… все… Невже на цьому закінчилось?

Юнак здивовано поглянув на мене, і ясна посмішка осяяла його обличчя.

— Закінчилось? — перепитав він. — Навпаки. Тільки почалося…

— А як же… розстріл Миколи? Як Олена? Хіба бувають чудеса?..

— Чудес не буває, — тихо мовив юнак. — Та все ж таки, я сказав правду… Те, що я вам розповів, — лише початок. Хіба можуть загинути такі люди?

— Але звідки ви знаєте про це? Хто ви?..

— Невже не догадались? — усміхнувся юнак. — Я Юрко.

— Юрко? Малий партизан?

— Ну, тепер вже не малий. Тридцять перший рік стукнув…

Я уважно подивився на нього. Справді, він вже далеко не юнак. На чолі залягли дрібні зморшки, між бровами глибокі риси важких дум. І тільки очі — ясні і відкриті — створюють враження молодості.

— Так говоріть же, хутчій. Я не можу отямитися… Що було далі…

Юрко, вагаючись, поглянув на мене, потім рішуче похитав головою.

— Ні! Розповідь ще довга, не менше на півдня. Лягайте, спочиньте, а зранку — будь ласка…

Я згодився з ним. Лежав на декораціях, дивився в пітьму, слухав пісню бурану і думав. Думав не про свої негоди і біди. Я любив любов’ю Миколи, палав святим почуттям Оленки, горів на душевному вогні діда Василя. Чужі недавно долі входили в мою плоть і кров, і я з тривогою і хвилюванням, як і самі герої розповіді, готувався до їхньої трагічної і прекрасної дороги по бурхливому плину великого життя.

ЧАСТИНА ДРУГА ЗІРКА В ІМЛІ

Мелодія перша ДОРОГА СЛІЗ

САМОТНІСТЬ

Де вона? Що з нею?

Навколо вогонь. Спека. Немає ні краплі повітря.

Оленка хоче зітхнути. Не можна. Вона хоче вискочити з пекучого кола. Не можна.

Люди! Де ви? Миколо, діду, мамо, де ви? Чому я нічого не бачу? Звідки вогонь? Я задихаюсь…

Чорні почвари скачуть навколо, вона не може розібрати їхніх мерзотних пик. Вони обплутують Оленку незримими вірьовками, вони кидають її в глибоку яму. Сиплеться земля. Проникає в горло, в легені… Судорожно здіймаються груди, тріскаються в нелюдському напруженні. Повітря, краплю повітря…

Смерть! Невже смерть? А як же дитина? Її донька… Оксанка! Де вона? Куди подівся світ? Де люди, сонце, небо?

Мов удари дзвону, закалатало серце. В останньому зусиллі сповнило тіло рвучким потоком снаги. Оленка кинулася на гребені високої хвилі відчаю і любові до життя кудись вгору. Пробила пелену пітьми.

В груди полилося повітря. Запах полину і тротилу, вітру і диму вирвав свідомість з полону смерті. Оленка почула гуркіт канонади, далекі крики людей.

Розплющила очі. На віях поприлипали шматочки глини. Вона провела рукою, змела їх. Перемагаючи біль, підвелася на коліна. З неї посипалася земля.

Оленка глянула навколо. Де донька?

Нікого нема. Нема санітарки, нема коней, бійців, підвід. Вона одна. Навколо ями від бомб, криваве шмаття, уламки машин, трупи коней. Холодна гадюка обкрутилася навколо серця Оленки. Вона ще не вірила, не хотіла вірити нещастю. Не може бути такого… Тільки що народилася, жива, тепла, маленька… пульсуючий клубочок життя… Ні, не може бути! Ні, я не хочу!

Оленка чайкою кинулася понад ямами, заглядала в них. Розгортала горбки землі, натикалась на трупи. Відчувала, що втрачає глузд.

— Донечко, де ти? Донечко, озовись, — стогнала вона.

Сльози лилися по її худих щоках, вона витирала їх брудними долонями. Від безсилля в неї підкосилися ноги. Вона повзала на колінах, плекаючи в душі неймовірну надію на чудо.

Чуда не було. Хаос кривавих плям, горілої землі і мертвих облич мерехтів перед очима, затоплював свідомість.

Оленка лягла горілиць. Дивилася в свинцеве небо. Божевільна думка з’явилася в мозку: а може, це сниться? Нічого нема… ні війни, ні кривавої дороги, ні смерті… Сон, сон… Зараз з’явиться Микола, вийде з-за дуба… схилиться над нею… А вона лежить на килимі жовтого, багряного листя, жде його… Так про що ж вона? Ага, він схилиться і… поцілує її, обніме сильними ніжними руками. І вони будуть мріяти про майбутнє дитя… Дитина! Вона була… Була… Вона відчувала її в лоні своєму, вона породила її серед степу… і втратила… Боже, як пережити? Як перенести цю муку, чим втишити?.. Миколо, з’явись, допоможи…

І Микола з’явився. Він виник на тлі свинцевого неба. В сірій шинелі, строгий і задумливий. Він дивився на Оленку з недосяжної висоти, мовчав. Чому він мовчить? Чому не схилиться, не втішить, не приголубить?

— Миколо… Немає в нас доньки… Чи чуєш, Миколо…

Печаль на його обличчі. Печаль і любов.

— Миколо… Чому не вберіг дитя? Як же ми тепер… без нього?..

Він підняв руку, показує на груди, на серце… Що він хоче сказати? Сірі хмари міняться, рвуться на клапті, оповивають рідну постать похоронним серпанком…

В марення Оленчине ввійшли звуки зовні. Почувся гуркіт машин, голоси людей. Хтось сказав:

— Жива!

Над нею схилилось вусате обличчя в пілотці. Добрі очі в промінцях зморщок. Сильні руки беруть її, несуть кудись.

— Бідолашна ти моя. Молоде, зелене… Чого ж ти туї… сама…

Вона рвонулася з рук бійців, хотіла скочити на землю. Задихаючись, оглядалась назад, на купи спеченої землі. Вусатий солдат посадив її в кузов машини, притиснув плечі до купи шинелів і палаток.

— Лежи спокійно…

— Заждіть, — прошепотіла вона палко. — Заждіть, солдатики… любі мої… у мене дитина…

— Яка дитина? — здивувався солдат.

Він подивився на своїх товаришів. Один з них показав собі на лоб. Мовляв, збожеволіла.

— Я породила доньку, — судорожно казала Оленка. — Потім літаки… бомби… а коли отямилась… її не було… Благаю вас… заждіть… Треба знайти!

Старий солдат поглянув на її ноги, на закривавлену спідницю, на потріскані вуста. Суворо зиркнув на товариша.

— Вона правду каже. Ану, обшукаємо околиці…

Вони вискочили з кузова. Вийшов з кабіни шофер.

Оленка з надією, з божевільною вірою дивилася, як солдати обходили димлячі ями, розгортали уламки. Нічого… Нема нічого…

Вусатий солдат зітхав, озирався на машину, де маячила Оленка, бубонів під ніс:

— Лишенько ти моє… Де б воно залишилося в цій м’ясорубці…

Повертались до машини суворі, понурі. Оленка з благанням дивилася в очі вусатого, шепотіла:

— Ну що… батьку… ну що?..

Він мовчки обняв її, притиснув до грудей. Кивнув шоферу.

Машина рушила.

Оленка рвонулася з обіймів солдата. Але він не одпустив її. Тримав м’яко і владно. І пестив голову її шкарубкими долонями. Тоді вона заридала. Хвилі жалю і відчаю котилися з глибини душі, проходили через серце і виривалися в простір.

— Плач, плач, доню, — шепотів вусатий боєць. — Хай виходить горе сльозами. Плач, доню… Не ти одна на дорозі сліз… Весь народ… Та все кінчається… Чуєш, все кінчається… І дорога сліз закінчиться теж…

ЩЕ УДАР

На північ простягалися схили гір. Пасма лісів у фіолетовому тумані. Поважно хиталися ялини; тремтіли, гублячи червоне листя, осики; плакали, схиляючи довгі коси донизу, берези; трясли коричневою гривою кремезні дуби. Спокоєм і тишею зустрів Оленку Урал. Ніби й не було війни в світі, ніби й не лилася ріка крові на просторах рідної землі. Але так було лише при першому погляді…

Потік евакуації приніс її і вихлюпнув у невеликому містечку. Навколо юрмилися невеликі хатини з покритими мохом дахами, брудні вулиці, похилені паркани. Та на околицях вже виростали корпуси нових заводів, будівлі для робітників. З воріт недобудованого заводу виповзали танки. Їх вантажили на платформи і одправляли. На захід. На захід…

А на схід без упину котилася валка біженців. І ешелони ранених. Навіть тут, за тисячі кілометрів від фронту, відчувався страхітливий прес ворожого наступу. І наливалися кривавою напругою м’язи народу, кам’яніли в нечуваному зусиллі.

Оленка з тиждень ходила по містечку, шукала роботи. В райвно дивилися на її засмальцьовану фуфайку, на посинілий ніс, розглядали документи. Зітхали:

— Вчителі не потрібні. Поки що…

Вона ночувала на лавці у вокзалі, снідала сухарями і кип’ятком. Вдячно згадувала вусатого солдата, який на прощання дав їй торбу сухарів і десять шматочків цукру.

Інколи налітали спогади. В свідомість вривався вихор минулого. Тіло, мозок, серце не витримували тягаря страшної дійсності. І тоді боялася, що збожеволіє. Знову бачила палаючі села, вибухи бомб, маленький згорточок з дитиною, заклопотане обличчя санітарки.

В такі часи вона непорушно сиділа в куточку вокзалу, не чула гомону солдат, гудків паровозів, лайки евакуйованих. Накочувалися хвилі байдужості, не хотілося жити…

Почав падати сніг. Вкривав чистим, цнотливим покривалом землю. Морозив повітря, бадьорив тіло.

Оленка ще ходила кілька разів по різних установах. Сподівалася найти роботу в яслах або дитсадку. Все було зайнято. Всі одмахувались від неї. Сторож в дитсадку, огрядний старий чолов’яга на милиці, жалісливо дивлячись на неї, сказав:

— Не найдеш ти роботи, дівчинко, своєї… Руки робочі потрібні зараз… Поняла? Руки… Іди до мене. Місце знайдеться. І шмат хліба теж…

Оленка пішла до нього.

Ранесенько йшла на будівництво. Там рили котловани під фундамент. Скрипів сніг під ногами, мороз щипав за щоки. Оленка спускалася в канаву, брала кирку, ломик, довбала мерзлу землю.

Поряд з нею працювало ще багато дівчат. Вони вже звикли до важкої роботи, кирки в їхніх руках довбали землю впевнено і сильно. А Оленка в перші дні відчувала пекучий біль. Інколи скидала рукавиці, розглядала свої долоні, вкриті великими кривавими пухирями. Сльози виступали в неї на очах, але вона закушувала губи і знову хапала кирку чи лопату. Ніколи було плакати. Ніколи було думати про біль…

Ввечері Оленка йшла до свого притулку. Ноги гули від утоми. Вона ввалювалась до кімнатки, падала на своє ліжко, затулене від інших жильців ситцевою ширмочкою. Господиня — сухенька метка бабуся з чорними добрими очицями — приносила їй миску борщу, ставила на тумбочку. Борщ смачно парував, але їсти не хотілось.

На ширмі метлялась тінь господаря. Він тримав розгорнуту газету, бубонів:

— Фашистські орди рвуться до Москви… Після кровопролитних боїв нами залишено…

І так день за днем. Кожного вечора. Все сподівалася, що зміниться щось, що станеться чудо, що голос старого сповниться радістю… Ні, ні… Все відступають, залишають… Дніпро, Київ… Все це у ворога… І здається Оленці, що там, далеко на заході, бовваніє в тумані постать матері. То Україна. То рідна земля. Палають хати, міста, поля… шибениці чорніють на обрії, вибухи бомб і крики поранених, вбитих, а над всім тим — Мати… її скорботний погляд…

Не можна стерпіти цього. Несила.

Чому вона тут? Чому втекла з найважчого шляху? Тут теж працюють, тут кується зброя для фронту, тут потрібні руки, але там потрібніші…

Клубочиться дим, горить обрій. Микола йде на тому тлі — страшний, суворий. Чому він такий страшний? Де він? Погляд обернений десь убік, він не дивиться на Оленку. Чому він гнівається? Чим завинила вона перед ним, перед їхньою любов’ю?

Нема відповіді. Микола йде назустріч своїй невідомій долі. Вуста його німі. Оленка повинна вибирати сама…

Вона схопилася з ліжка. Почала взуватися. Старенька заглянула за ширмочку, здивувалася.

— Чого ж ти не їси? Куди зібралася?..

— Не до їжі, тьотю… Потім скажу…

Вискочила в завірюху. Сніжинки весело танцювали в світлі одиноких ліхтарів. Оленка вийшла на головну вулицю, попрямувала до центру. Мимо гриміли машини, йшли колони новобранців з торбами за плечима.

Біля госпіталю дорогу перепинив натовп. З машини виносили поранених. Жінки зітхали, плакали, розпитували. Оленка і собі зупинилась. З жалем дивилася на спотворені тіла, забинтовані руки і ноги. І раптом скрикнула. Сестра сердито поглянула на неї.

— Чого тобі?

З машини винесли на носилках пораненого. Він був обмотаний бинтами з ніг до голови. Лише око і ніс виднілися з-під білого савана смерті. Велике блискуче око і хрящуватий ніс. Оленка пізнає їх з-поміж тисяч інших. На неї дихнуло далеким літом, радісним клекотом минулого життя. Нетреба! Комсомольський вожак…

Вона кинулася до нього, припала до носилок. Санітари перезирнулись, опустили носилки на сніг.

— Жінка або дівчина його, — загомоніли в натовпі.

— Нетреба… друже, чи впізнаєте мене? — з надією запитала Оленка.

Око засяяло радістю. Він заморгав повікою, захрипів:

— Оленка… Царівна троянська…

Вона плакала, усміхалася.

— Нетреба, брате рідний! Хоч слово… про нього…

Дивилася з надією, з стражданням, ждала. Око згасло, заплющилось. Знову відкрилось.

— Про Миколу? Знаю. Бачив…

— Бачив? Де? Коли? — скрикнула вона.

— Біля Дніпра. Переправа. Говорили. Два слова.

— Далі. Далі, — підганяла Оленка.

— Він передав. Тобі. Як побачу, — втомлено шепотів Нетреба.

— Що? Що передав?

— Що любить. Що вірний.

— А ще…

Око Нетреби знову засяяло. В ньому з’явився теплий, ніжний блиск.

— Оленонько… мужньою будь… Нема Миколи… Загинув… На переправі… Як герой…

— Неправда! — закричала Оленка. — Неправда! Не хочу!

Вона впала на сніг, схопилася руками за носилки, благала в Нетреби:

— Ну скажи… що це неправда! Ну скажи, що ти помилився…

Санітари суворо відсунули її, підняли носилки, понесли. Натовп мовчав. Вона встала з землі, в’ялими ногами рушила по вулиці. Куди? Для чого?

Сиплеться сніг. Тріщить мороз. Порожнеча у світі. Нічого нема. Нема людей. Нема життя. Тільки тіні, тіні метляються на екрані буття. Навіщо? Для чого? Кому потрібна страхітлива кривава трагедія?

Незчулася, як прийшла до воєнкомату. Опинилася в кабінеті воєнкома. Дивилася на змучене обличчя старого капітана, мовчала. Він запросив сісти. Теж мовчав. Нічому не дивувався.

— Ви зрозумієте мене, — прошепотіла вона. — Я не можу тут. Я втратила все. Все найкраще. Там… Я теж хочу туди…

— Для чого? — запитав капітан.

Вона не відповіла. Тільки подивилася йому в очі.

Довго не зводив погляду з неї капітан. Що він бачив у глибині її зіниць? Чи помітив безодню муки, яку винесло юне серце, чи побачив передчасно поховану любов, чи відзначив темряву відчаю, за якою народжується героїзм або відкривається прірва падіння?..

Старий капітан зітхнув, поклав долоню на її руку.

— Іди, дочко…

СТРИБОК У НІЧ

…Безкрає поле. Хилиться під подихом вітру зелене жито — викидає колосся. Окремі колоски вже посивіли, красуються, оповивають себе і поле тонким, ніжним пилком.

Стежечка в’ється поміж хлібами. Обривається біля старезної козацької могили. На зарослім верхів’ї росте молоденька берізка. Звідки вона тут взялася, хто її посадив?

Берізка, ніби соромлива дівчина, кокетливо хитає ніжно-зеленими вітами, вклоняється голубій далині.

Навколо пісня. Все співає. Пісня пронизує простір, ллється з кожної квітки Вона звучить в мелодії океану хлібів, в дзвоні жайворонів, в шепоті трав оксамитних. Вона виростає з рідної землі, лине вгору, мчить в безмежність по небу разом з пухнатими хмаринами.

Мовчать Микола і Оленка. Йдуть стежиною тихо, ніби пливуть заворожені, в сні. Зупинилися біля могили, дивляться в очі одне одному.

— Які в тебе страшні очі, Оленонько, — шепоче Микола.

— Чому страшні? — сміється дівчина.

Він не відповідає. Хто знає, чому страшним здався хлопцю погляд коханої. Микола підхоплює Оленку сильними руками, піднімає до грудей, несе на могилу. Вона пригорнулася до нього, цілує в шию, шепоче:

— До щастя, Миколо?..

— До щастя, Оленко…

Руса коса розвилася, вітер грається нею. Затуманені очі дівчини, затуманена далина. Зникли обриси речей, дерев, хмаринок. Все сплітається в єдиний акорд.

Сколихнулась берізка. Налетів пружний порив вітру. Заграв на струнах жита, на арфі блакиті прекрасну мелодію — гімн закоханим…

…Гримнули вибухи.

Оленка розплющила очі.

Яке болісне пробудження! Знову замріялась вона, знову переживає бодай в серці минулі дні казки…

За ілюмінаторами літака — темне небо, вибухи зенітних снарядів.

Примарні спалахи лягають на обличчя Оленки. Холодіє під серцем, неприємно слабнуть ноги. Страшно! Але треба триматись…

Відкривається люк. Два її товариші прощаються, мовчки тиснуть їй руку, зникають в пітьмі.

Гримлять мотори, віддаляються вогні трасуючих снарядів, спалахи смерті. Навколо морок, пасма хмар. Літак набирає висоту, щоб одірватись від ворожих винищувачів.

Незабаром і їй. Наступає час іспиту. Треба дізнатись, хто ж вона? Для чого зростала, училась, мріяла, жила?..

Останні дні промайнули, як вві сні. Школа розвідників, курси радистів, короткий інструктаж. Їй належало вистрибнути з літака південніше Києва, в лівобережних лісах. Недалеко від Зеленьок. Там десь діяв партизанський загін Щорса. Вони не мали постійного місця, не могли прийняти літак. Тому доводилося йти на риск. Та що таке риск у такі грозові дні? Що Їй власне життя, коли нема тих, які світили для неї в темні дні відчаю? Тепер вона — лише зброя. Для себе — нічого!

А з глибини єства піднімався ледь чутний протест. Хто то був, звідки? Спокійний тихий голос в ній заперечував, застерігав. Непотрібно трагедій, непотрібно падіння духу. Ти втратила все? Ти ж і маєш все. Ти зростала не серед порожнечі. Ти дитя землі цієї, її минулого, її сучасного, її майбутнього. Ти дочка її пісень і труда, її горя і радості. Ти несеш в собі все, як зерно маленьке несе в собі грядущі пишні врожаї…

Оленка слухала той голос, згоджувалась. Спокій і віра входили в серце. Хто сказав, що нема Миколи, доньки, збитих бійців? Вони в ній, отже, вони є, вони в її душі. Хвиля життя котиться крізь нові й нові береги. Але ті береги — береги єдиної ріки. Тієї самої ріки, краплями якої були вони з Миколою…

Хтось торкнувся її плеча. Вона розплющила очі, схопилась.

— Що — пора?

Помічник пілота схилився до неї, очі в нього тривожні, темні.

— Розумієш — пошкоджені прилади. Важко орієнтуватись. Десь близько, а де — важко сказати. Що будеш робити?

— Стрибаю, — твердо сказала Оленка.

— Київ недалеко. Тут повно поліцаїв. Дивись…

Оленка не відповіла, рушила до люка. Перевірила ящичок з рацією, кобуру з пістолетом. Помічник пілота відкрив люк. Звідти дихнуло холодом, темрявою. Оленка відсахнулась.

— Скоріше, — скрикнув супутник.

Вона подала йому руку. Короткий дружній потиск. Ревуть мотори. Десь в просвітах хмар блимають вогники. Чи, може, здається? Млосно в грудях. Серце б’ється, як крило птаха. Подих перехоплює. Ну чого ж ти, Оленко? Звідки страх? Це ж завершується твоя дорога сліз… Починається дорога битви! Ти хотіла її? Іди ж…

І Оленка рішуче стрибнула в ніч…

Мелодія друга ПАЩА ХИЖАКА

ПЕРШИЙ ПОСТРІЛ

Пропав літак у чорному проваллі неба.

Навколо ураган, темно-сіра пелена хмар. Перехопило подих, дзвенить у голові. Падіння, падіння в невідоме, в пітьму, в небуття. Моторошна, кошмарна самотність в безодні хаосу.

Оленці здавалося, ніби вона десь збоку, що падає не вона, а хтось інший. Падає лише тіло, а вона здивовано спостерігає за ним, тамуючи страх. А руки механічно смикають кільце парашута.

В’юном вгору полинули стропи. Смикнули, натяглись. Оленка заколихалася в повітрі на незримих руках. І одразу їй полегшало. Стало веселіше. Зникло почуття роздвоєності.

Вона поглянула вниз. Швидко наближалась земля.

Аби лише не потрапити в руки ворога. Аби лише непомітно приземлитись. А там вона дасть раду собі. Добереться до своїх…

В стропах співає вітер. Насуваються масиви лісу чи садів. В лице їй дихнуло запахом хвої. Рідним, знайомим запахом лісу. Вершини дерев мчать назустріч, беруть в обійми. Вітки боляче стьобнули по щоках. Оленка заплющила очі.

Удар! Вона звично впала на правий бік, як її учили…

Серце стугоніло, шуміло в скронях, важкий подих Оленки заважав їй прислухатись до зовнішніх звуків. Кілька хвилин вона лежала, щоб заспокоїти серце. Потім підвела голову. Темрява обступала з усіх боків. Тиша. В тій тиші ухнув сич. Вона здригнулася від несподіванки.

Ну, не можна так лякатися. Сміливіше, Оленко. Навколо рідні ліси. Рідний край. Вони збережуть, допоможуть, сховають…

Оленка підвелася, смикнула за стропи. Купол зачепився за верхів’я сосни. Треба зняти. Бо вранці побачать, підуть по слідах…

Вона рвонула з усіх сил, впала на землю. Купол поліг біля неї. Вона жужмом згребла м’який шовк докупи. Передихнула. Знову прислухалась. Десь почувся стук. Затаїлась. Що воно таке? Може, дроворуби? Так пізно? Тут-тут-тук! То, напевне, дятел… Ну, звичайно, дятел… Як любили вони з Миколою цього птаха. Бути таким, як дятел, любив казати Микола. Працювати невпинно, довбати кору невігластва, ницості, бруду, бездушності…

Згадавши Миколу, Оленка ніби пробудилася. Серце застукало рівніше, в руках з’явилася сила. Геть страхи, геть сумніви! Чого їй боятися, за кого боятися? За тіло? Так, воно може впасти, вмерти, згнити в оцій землі… Ну й хай, нехай! Ворогам не вдасться вбити духу рідного краю. Він безсмертний, він породить легіони нових синів і дочок… Так казав на прощання дід Василь… мудрий і рідний. Вона ще побачить його, зустрінеться, згадає разом з ним все, що минуло… все, що їй треба передати в майбутнє… якщо виживе… Якщо…

Треба діяти. Хутчіше.

Оленка вигребла ножем яму під сосною, запхала туди парашут. Засипала піском, зарівняла. Потім навпомацки назгрібала попід молодими соснами глиці, притрусила те місце.

Почало сіріти. Оленка поглянула на годинник. Незабаром світанок. Вона оглянула місце свого приземлення. Здається, нічого непомітно…

Рушила геть від сосни. Минула густу посадку. На краю її зупинилась. Ще треба привести себе в порядок. Комбінезон скинути.

Закопати чи ні? Він ще пригодиться. В чемоданчик. Туди, де рація.

Оленка швидко переодяглась. Залишилася в теплій сукні й жакеті. На голові берет. Пістолет у внутрішню кишеню. Так. Здається, нічого непомітно. Документи. Напохваті. Що тут у неї? Ага. Це справжні. Диплом учителя. А це — «липа». Перекладач оперативного відділу гестапо. Грізна печатка, підпис. Все гаразд.

Оленка дістала дзеркальце. Поглянула в нього. На неї зиркнули великі злякані очі. Вона усміхнулась. Посмішка вийшла якоюсь неприродною, штучною. Не можна так.

Треба заспокоїтись. Треба оволодіти собою. Ти не розвідник. Ти просто житель окупованої України. Ти вірний слуга великого рейху… ТьхуІ Не хочеться навіть граючи думати про це. А треба…

Вона зітхнула, рушила далі. Треба дізнатись, де ж вона? Які села навколо? Щоб зорієнтуватись. Але як? Запитаєш… а потім потрапиш куди не слід? Одразу підозріння…

Ось дорога. В’ється поміж посадкою колія в піску, пробиваються травою блакитні чашечки сну. Оленка з ніжністю схилилася до них, погладила. Здрастуйте, любі мої. Здрастуйте, рідні. Ви — як привіт матері землі. Ви — як ласка коханого краю…

— Милуєшся? — пролунав різкий голос.

Оленка закам’яніла. Ноги затремтіли. Якась сила хотіла кинути її навтікача. А розум наказував: тихої спокійно! Ти сильна! Ти мужня! Ти певна своєї невразливості!

Вона розігнулась. Обернулась на голос. Посміхнулась.

З-за сосен бадьорим кроком виїжджала конячка, запряжена в біду. В ній сидів кремезний молодий чолов’яга в якійсь дивній формі. На руці пов’язка. Майнуло: поліцай. Чоловік був вродливий, обличчя владне, гордовите. Він усміхнувся, блиснув разком чудових зубів:

— Ого! Та ти красуня! Підвезти до Глевахи?

«Глеваха», — зраділа Оленка в думці. Це зовсім недалеко від Києва. Вона добре знає околиці. Тепер все гаразд.

Вдячно хитнула головою. Довірливо подала чемоданчик.

— Буду дуже вдячна добродію офіцеру…

Він задоволено розплився в посмішці. Посунувся. Чемоданчик поклав біля ніг. Кашлянувши, зиркнув на високі груди Оленки.

— З Іванівки, чи що? Ньо-о!..

Конячка весело махнула хвостом, побігла між деревами.

— З Іванівки, — впевнено сказала Оленка. Тепер вона повністю орієнтувалась.

— А в якій справі? — поцікавився поліцай. — Куди?

— Та я, власне, з Києва, — повагом промовила Оленка. Недбало висмикнула документ, подала.

Поліцай глянув на печать, штамп. Кивнув схвально.

— Добре влаштувалась. А в Іванівці хто — мати, батько?

— Тьотя…

— А прізвище як її? Я там всіх знаю…

Серце в Оленки тьохнуло. Вона силувано всміхнулась.

— Навряд чи ви знаєте. Вона недавно туди приїхала…

— Чого там. Всіх знаю, — похвалився поліцай. Раптом він нахмурився, якось косо зиркнув на Оленку, на її чемодан. Зненацька запитав:

— А ти нічого не чула про парашутистів?

— Яких парашутистів? — помертвілим голосом перепитала дівчина.

— Совєцьких! А яких же ще? — єхидно сказав поліцай. — Сьогодні вночі викинули. Не зустрічала нікого підозрілого?

— Н-ні, — ледве вимовила вона.

Біда, біда — стукало серце. Він підозрює щось. Треба діяти. Не можна так потрапити в пастку одразу. Відкриють чемодан, одразу побачать рацію, комбінезон. Заплутають запитаннями. Що ж робити? Що робити?

— А ти, дівко, теж підозріла, — оскалив зуби поліцай. — Як ти, не проти заїхати до нас, в комендатуру? На всякий випадок. А то хто його знає, довідка в тебе добра… але ж перевірити теж не завадить!

— Можна й заїхати, — з силуваною байдужістю сказала Оленка. — Тільки тоді пеняйте на себе…

— Добре, добре, — іронічно сказав поліцай. — Та й чемоданчик твій чогось мене цікавить. Інтригує — розумієш? Можна поглянути?

Він зупинив коняку. Простягнув руку до чемоданчика, почав розкривати. Неприємна млость підкотилася до горла Оленки. От і все! Почалася твоя дорога битви, Оленко! Одна мить — і буде пізно! Вона сунула руку за пазуху, одночасно озирнувшись навколо. Стіна лісу, густі кущі терну, туман.

Тупо тюкнув постріл. Страшно застогнав поліцай, хилячись набік. Конячина здригнулася, смикнула, побігла. Оленка задубілими руками натягнула поводи, зупинила її. Схопила чемоданчик і, жахаючись поглянути на синіюче лице поліцая, кинулася в кущі.

Ноги підгиналися, сльози котилися по її щоках. Вона вбила… Вона вбила людину! Її нудило, дрібно тряслися губи. Вона припала до сосни, ніби хотіла в неї здобути нову силу.

Сосна дзвеніла, заспокоювала. Сосна тривожно кликала до бою. Оленка підсвідомо вчула той голос. Оволоділа собою. Рвучко кинулася вперед.

Треба відійти від цього проклятого місця подалі. Скоріше до Києва. Може, там залишились рідні? Звідти краще зорієнтуватись…

Тіло Оленки все ще здригалось від огиди і жаху, боляче дзвеніло в голові, але хтось внутрішній, хтось в серці, в душі владно штовхав її далі, далі, в страшний вихор життя…

ЖАЛО ГАДЮКИ

Мій Києве, як страшно вороги познущалися над тобою!

Лежить в руїнах Хрещатик. Чорними провалами вікон, ніби очима черепа, світять стіни сотень будинків. Сморід пливе над згарищами. Металеві іржаві конструкції простягають до неба покорчені руки. А по купах цегли, в щілинах руїн вже зеленіє весняна трава, жовтіють квіти кульбаби. П’янючі хмари запахів каштанів пливуть в повітрі, панують над переможеним містом. Чи переможеним?! Чи, може, то лише зовнішній вид — накази гебітскомісара на рекламних щитах, колони чужих машин на вулицях, облави, розстріли, ешелони з українськими хлопцями і дівчатами, яких одправляють на захід?.. Чи є інше життя у тебе, Києве? Чи б’ється потаємно твоє власне серце?

Вражена, пригнічена стояла Оленка над згарищами рідної оселі. Будинок був зруйнований бомбою. Поміж цеглою випинались пошматовані бильця ліжок, мов костомахи якоїсь істоти. Десь тут, під прахом, поховані і її дитячі стільці, шафи, ліжка, книги… все дитинство… І, може, вони… ті, хто народили її, дали життя… мама не захотіла кидати Києва, їхати на схід. І ось тепер… що сталося з нею, де вона? Може, їй пощастило врятуватись?

Оленка зайшла на Сінний базар, купила на окупаційні асигнації кілька пиріжків. Снідаючи, роздумувала, куди податися. Згадала чомусь Олену Антонівну. Ба, а чому б і не зайти до неї. Вона, певне, знає і про батьків. Вона дасть на ніч-другу притулок.

Тихими вулицями добралася до будинку Олени Антонівни. Тут крило війни не торкнулося — будинки стояли чепурні, цілі, незаймані. Тільки людей було мало.

Знайомі облуплені двері. Оленка подзвонила. Ніхто не відповідав. Тоді вона ударила два рази кулаком. Може, нема струму…

Двері відчинила Олена Антонівна. Вона страшенно здивувалась. Потім кинулася обнімати, затягла в коридор. Від неї пахло тонкими парфумами, на голові теліпалися папільйотки.

— Звідки ти? Як ти? Ну й несподіванка! Ну й радість! Заходь, моя королівно, заходь, моя голубонько…

Вона завела Оленку до кімнати, посадовила на розкішний диван. Оленка мацнула поглядом по стінах. Побачила портрет Гітлера. Олена Антонівна підморгнула їй.

— Треба, нічого не поробиш. Кон’юнктура. Допомагає жити…

Губи в неї ворушилися, мов черв’яки, як і колись… як і тоді, коли вона «опрацьовувала» Оленку на свій лад. Очі блудливо усміхалися. Вона була противною, нудною. Оленці кортіло встати й піти. Але розум командував: терпи.

— Попала в оточення під Харковом, — сказала вона. — Пережила зиму в добрих людей. Боялася повертатись назад. А потім не витерпіла… поїхала. Може, десь влаштуюсь на роботу… учителем…

— Хм… учителем, — іронічно хмикнула Олена Антонівна. — Кому тепер потрібні учителі. Да… а ти була… біля дому свого?..

— Була, — похилила голову Оленка. — Бачила… Тільки не знаю… як же вони…

Олена Антонівна опустила очі донизу, зітхнула. Поворушила губами, витерла долонею куточки очей.

— Нема її. Пряме попадання. Він залишився. Почав пити запоєм. Ну, ти знаєш його. А тут німці. Причепився до якогось німця, чи що. Лаявся сп’яна. А той, не довго думаючи, бахнув. Кричить: партизан! Казали мені сусіди. Поховали його…

Оленка слухала тупо, майже не реагувала. Що ще може додати до її горя ця скорботна новина? Чим переповнити чашу суму, яка вже давно переповнена?

Господиня одну мить посумувала для виду, підвелася, плеснула Оленку по плечу.

— Ну, не будемо горювати. Мертвому — мертве, живому — живе. Розмовами тебе годувати не буду. Є їжа солідніша. Зараз приготую. Ну-ну, не переч, бачу, що голодна. Зараз з харчами туго…

Вона майнула перед очима Оленки розкішним шовковим халатом, кинулась до кухні. Оленка оглянула стіни. Побачила свій портрет. Довоєнний. Чого він тут? А навколо ще десяток гарних дівчат. Русих, чорнявих, яснооких і чорнооких, з косами і стрижених. Що це за зборище? Навіщо?

Олена Антонівна повернулася назад, несла в руках сковороду з яєчнею, білий хліб і масло на підносі. В Оленки рот сповнився слиною. Як давно вона не їла такого! Запах свіжого хліба лоскотав ніздрі. Не чекаючи запрошення, взялася до яєчні. Олена Антонівна дивилася на неї, схвально хитала головою.

— Заправляйся. Набирай сили. Що — дивилася на моїх красунь? Ти все-таки найкраща. Цариця. Анітрохи не погіршала. Навпаки, томність якась з’явилася, тайна. М-м-м! Голубонько моя. Яка я рада! А де ж… твій..

Оленка відклала хліб, опустила виделку. Хвиля гіркоти підкотилася до горла. Як вона питає про нього? Як вона питає?

Олена Антонівна покашляла. Підвела погляд вгору.

— Так, так. Загинув, значить… Це не дивно. Мільйони загинули. А ти не сумуй. Не сумуй, горличко. Все мине, забудеться…

Що вона каже, що вона базікає, випещена, облудна жінка?

— Зі мною не пропадеш. Я тут закрутила такі діла. Офіцери німецькі вчащають. Всякі дєятєлі. Ого-го…

— Як вчащають, — не збагнула одразу Оленка. — Чого?

— Як то чого? А хіба не бачила виставку?

— Яку виставку? — дивувалась Оленка.

— Красунь моїх. На таких клюне сам Гітлер!

Кров хлюпнула Оленці до обличчя. Вона збагнула все. Яка підлота! Вона торгує тілом і душею жінок. Вона розкошує на їхньому соромі. Негайно звідси! Геть з темного кубла!..

А з глибини пам’яті виникло суворе обличчя командира школи. Його пронизливі сірі очі заглядають в душу. Чути його владні слова:

— Відкинути емоції в стані ворога. Взяти себе в руки.

Розвідник замикає себе, як людину, в серці. До кінця війни. Він стає таким, як потрібно. Пам’ятай про це, дівчино. Пам’ятай…

Таким, як потрібно. Вона розуміє. Вона не повинна діяти зопалу. А так, як велять обставини. І використовувати їх.

А Олена Антонівна, не відчуваючи її настрою, облесливо шепотіла:

— Ти тепер вільна. Ти тепер хазяйка собі. Таку, як ти, не можна всяким там підсовувати. Така, як ти, — це делікатес, десерт! М-м-м!

Оленку підмивало заїхати їй в пику, але вона стримувалась. Сюди ходять офіцери! Чудово. Прямий шлях найкоротший. Може, їй пощастить відкрити цей найпряміший шлях…

Ввечері за столом зібралась тісна компанія. Огрядний німецький генерал з бряклим обличчям, в пенсне, два обер-лейтенанти в формі СС. Двоє дівчат з яскравими губами, з фальшивими віями ненатуральноголосно сміялися, часто палили дорогі сигарети. Вони косо поглядали на новеньку.

Генерал бахвалився. Він швидко сп’янів і щось бурмотів каліченою російською мовою про велич рейху, про «капут більшовикам». А молодий обер, якого дівчата звали Альбертом, витрушував з глибокого портмоне срібні і мідні гроші різних країн, розкладав їх на столі.

Оленка дивувалася, для чого він це робить.

Альберт п’яно сміявся, слина бризкала в нього крізь рідкі зуби. Він істерично вигукував:

— Оце грецькі… А оце французькі… Ми французів, як шкідливих котів… за два тижні — і до нігтя… А оце — польські злоти… Ха-ха, пся крев! А оце югославські… угорські… чешські… Вся Європа в моєму портмоне. Ха-ха-ха! А оце…

Він урочисто підняв угору великий п’ятак. Радянський п’ятак двадцять четвертого року! Ударив ним об стіл і, кривлячи губи, сказав:

— А що… коли ми спіткнемось об цей п’ятак? Га, як ти гадаєш, Генріх? Ти дивись, який він важкий?

Дівчата верескливо сміялися, роблячи злякані очі. А Генріх, презирливо хмикнувши, примружив свої блакитні очі, граючи ними, зиркнув на Оленку, явно кокетуючи.

— Оригінальничаєш, Альберт! Це пусті слова! Вони затяті — совєти, вони хоробрі і безжальні, але не їм, голодранцям, зупинити залізні легіони фюрера…

— Хайль фюрер, — бовкнув генерал, блимаючи п’яними очима.

Генріх не звернув на нього уваги, продовжував:

— Хочете, я розкажу вам цікаву легенду?

— Легенду? — здивувався Альберт.

Оленка прислухалась. Що він меле, цей випещений, кокетливий фашист?

— Розумієте, ці дикуни серед хаосу і руїни мають ще час і охоту творити легенди. Я коротенько… Під час нашого наступу над Дніпром був захоплений в полон один більшовик. Він стійко бився. Його розстріляли. І закопали. З того часу на могилу хтось кладе квіти. Розумієте, це дуже красиво, це благородно — квіти. Але це з певною метою, з викликом нам, переможцям. І люди, ці сільські дикуни, почали переказувати дурну легенду. Ніби той солдат встає вночі з могили, скликає своїх однодумців і нападає на військові об’єкти. Можна було б посміятися над вигадками… але… — Генріх обвів своїх слухачів таємничим поглядом, ефектно закінчив: — Але химерна легенда близька до дійсності. В тому районі справді почали діяти бандити. Поліцаям було велено зрівняти з землею дурну могилу… а вона виростає знову. І знову на ній квіти. Як вам це подобається? — раптом звернувся обер до Оленки.

Вона здригнулася, злякана раптовим запитанням. Потім опанувала собою, відверто сказала:

— Мені подобається, гер офіцер, ця легенда.

— Чому? — нахмурився Генріх.

— Бо це свідчить, що народ не залишає творчості навіть в тяжкі часи. Такий народ — безсмертний…

— Оленко, як ти можеш? — скрикнула Олена Антонівна. — Ви її пробачте, Генріх…

— Що ви, що ви, фрау Єлена, — оскалився в посмішці Генріх. — Вона чарівна. Вона каже правду. Я глибоко поважаю ваш народ — народ Шевченка і… і… ну, неважно… Але найголовніше я не доказав вам, фрейлен! Слухайте! Я покінчу з тією легендою. Чуєте? Завтра я їду з своїм загоном туди, до цієї могили. Дуж-же ром-мантична прогулянка. Треба поставити крапку на легенді. Вона щось дуже затягнулася. Ха-ха! Фрейлейн! Чи не хочете ви бути свідком цієї події? Прогулятися зі мною…

Серце Оленки розривало груди, але вона спокійно запитала:

— Далеко, гер офіцер?

— О ні, недалеко. Вниз по Дніпру. Кілька годин. Це буде чудово!

Тихо. Тихо, серце. Це й буде її прямий шлях. Побачимо, гер офіцер, хто кого закінчить, ви — легенду чи легенда — вас?

— Я їду, гер офіцер, — кокетливо сказала вона.

ЖИВА ЛЕГЕНДА

Як все дивно, неймовірно, незрозуміло. Все ніби в сні. Але скільки не щипай себе за руку — сон не кінчається.

Миготять в пітьмі дерева. В небі дрижать зірки. Глухо гудуть мотори. Куди вона їде? Для чого?

Поряд з нею — ворог. Випещений аристократ Генріх. Він ввічливий, стриманий. Він не хоче ґвалтувати її, як інші німецькі офіцери. О ні… Недаремно він вчився в університеті, має звання доктора права. Права! Він схиляється до плеча своєї супутниці, захоплено говорить добірною українською мовою:

— Ви рідкісна квітка. Навіть не віриться, що така виросла на оцій дикунській землі… серед смороду і безкультур’я… Вам не можна залишатися тут. Я заберу вас в Німеччину. Ви будете моєю дружиною. Не коханкою, ні! Я хочу, щоб мої діти були схожі на вас. О, ви думаєте про расову теорію? Я плюю на неї. Вона написана для дурнів і кретинів — повірте мені. Я не такий дурень, щоб вірити базіканням наших теоретиків. Але для бидла потрібні рямця. Хай творять такі рямця, а ми — над ними! Я відверто визнаю — ви достойні звання дочки Німеччини…

Оленка слухала солодке, цинічне бурмотіння офіцера, стримувалась, щоб не видати себе. Хиталася на сидінні машини, а Генріху здавалося, що вона на знак згоди киває головою. Він схилився, поцілував її руку.

— Ми перекроїмо світ. Він погано створений. Ха-ха! Гер бог не дуже старався. Нам доведеться його поправляти. Ви вивчали історію? Правда, вона у вас була тенденційною, червоною, але все-таки якісь натяки на істину були. Так от — тисячоліття бунтів, воєн, революцій, походів. Хаос! Ми закінчимо це. Ми відкриємо нову еру! Ми — ділові люди. Недопустимо витрачати енергію на безупинні революції і придушення революцій!

Оленка не втрималася, заворушилася. Зиркнула на обера скоса.

— Що ж саме ви хочете зробити? Яку соціальну реформу, щоб вона задовольнила всіх?..

— Всіх? — усміхнувся Генріх. — Дурниці. Всіх не задовольниш. Ніколи. Нізащо. Але кожному можна дати своє стійло. Тільки так. Як в організмі людини є різні клітини — нервові, м’язові, рогові, шкіряні — так і суспільство мусить бути розумно диференційованим. Ви вловлюєте мою думку, фрейлейн Єлена? Чудово! Буде мозок — ми, німці. Не всі, розуміється. В нас теж є безліч кретинів! Буде серце — кровоносна система — чехи, українці, росіяни, всі слов’яни… Буде груба робоча сила… негри, наприклад, індуси, монголи всякі… Їх можна чудово використовувати для експериментів… наукових. Не жаль! Вам не подобається такий погляд? Я бачу. Ви виховані на фальшивих ідеях загального альтруїзму. Це блеф! Наївна казочка, в яку не вірили навіть її творці — комуністи. Загальна рівність — абсурд! Земля не може дати для всіх ні матеріальних багатств, ні копалин, ні енергії. Отже, розумний розподіл. Основа розподілу — сила. Іншої основи — нема. Безсилі хай зникають… або підкоряться. Наступає епоха тверезого розрахунку. Легенда — в минулому. З легендою треба покінчити. До речі, ми з вами якраз для цього їдемо… для чарівного експерименту з області фольклору… ха-ха! ліквідація легенди…

У Оленки череп зривало від страшного болю. Вона відчувала, як її психіку руйнує безупинний потік мерзоти, що лився від ворога. Та мусила терпіти. Хай кощунствує. Хай паплюжить найсвятіше. Розплата не запізниться…

А Генріх базікав хвальковито:

— Ви цікавитесь моїм планом? Він дуже простий. Пару десятків цих дикунів розстріляти. Десяток повісити над могилою. Оце й буде крапкою… на легенді… Як у вас кажуть… дозвольте, згадаю прислів’я. Ага. «Як рукою зняло». Отак і тут. Як рукою зніме. Ха-ха!.. Та ми вже під’їжджаємо. Недалеко це село. Ліворуч — кручі дніпровські. Я тут вже був. Чудові місця…

Оленка озирнулася. Поза спиною прокотився холодок. Легкова машина офіцера і чотири машини карателів проїжджали покрученими яругами Правобережжя. Обабіч дороги повзли понад густими кущами терну, шипшини і вишняка сизі тумани, ніби привиди. Пахло полином, тонким духмяним ароматом чебрецю. Офіцер замовк, сторожко оглядаючись по боках. Передні машини з ревом виповзали на горб.

Раптово розітнувся страшний вибух.

Передня машина розлетілася на шмаття. Високий факел вогню знявся над яругою. Карателі з криком сипонули на землю. Генріх на одну мить закам’янів. Потім рвонув з машини, закричавши:

— Фрейлейн, рятуйтесь! Партизани!..

Оленка прищулилась в машині. Вона нікуди не буде втікати. Вона зробила своє. Караюча рука досягла ворога. Ні, не поставиш крапки на легенді, вороже. Легенда жива і безсмертна…

Затріщали автоматні черги, гримнули вибухи гранат. Перестрілка покотилася в степ, разом з криками і прокляттями. Лише де-не-де стогнали поранені. На дорозі догорали дві грузові машини. В чадному освітленні з’явилися темні постаті. Бігом наблизились до легкової машини. Напоєні ненавистю очі побачили Оленку. Вона усміхнулась.

— Німецька шлюха! — крикнув хтось. — Ти дивись — влаштувався офіцерик! Возить з собою підстилку!..

Оленка встала. Ноги підгинались. Хай лають. Хай кричать! Свої, свої!..

— Шльопни її! Чого вона усміхається? Зраділа, падлюка?!

Хтось підняв автомат. Гримнув гучний голос:

— Одставить! Сваволі не допущу! Ви хто — солдати чи бандити?

Партизани охололи, роздратовано виправдовувались:

— Серце не видержує, товаришу Агроном. Народ пропадає, а вона, зараза, розкошує…

З пітьми виступив високий кремезний дядько. На щоці ясно вирізьбився глибокий шрам. З-під суворих брів глянули на Оленку ласкаві очі. Він подав їй руку, підтримав:

— Здрастуйте, товаришу Сокіл. Спасибі, перше завдання виконали блискуче! Спасибі від всього загону…

Партизани завмерли, зачудовано перезиралися. Командир, якого звали Агроном, засміявся:

— Поспішили, орли. Шлюхою назвали сокола. Нічого. Вона пробачить. Це вона передала нам про операцію «Кінець легенди»…

Дружний гомін був відповіддю на слова командира.

Над яругами котився чад від машин, світання розливалося по блідому небу. А Оленці здавалося, що вона потрапила з одного сну в інший. Тепер її обступали дружні обличчя, сяяли суворі очі, сильні вузлуваті руки вдячно плескали по плечах…

Невеликий загін зібрався на кручі дніпровській. На Лівобережжі загорався край неба. Агроном став над невеликою могилою, помовчав. Невисокий підліток поклав на могилу букети сну і кульбаби. Оленка відчувала, як сльози підкочуються до її очей. Ось яка вона, легендарна могила…

— Як же можна, — тихо і проникливо сказав Агроном, — як же можна, щоб наш народ був у неволі? Як же це може статися, друзі мої, коли на бій з ворогом у нас встають і мертві. Ось похований тут, в цій могилі, герой. Вороги убили його. Він мертвий, по-їхньому. А по-нашому, він живий! Неможливо убити героя. Образ його вже не належить тілу, яке поховане в землі. Образ його належить народу, який дав йому життя. Народ безсмертний, значить, і герой народу безсмертний. Це нашими руками він покарав сьогодні ворога. Запам’ятайте це, друзі. Не забувайте тих, які лягли в землю в ім’я майбутнього. Тоді і ви ввійдете разом з ними в легендарну ріку безсмертя… Пом’янемо добрим словом, братерським словом мужнього солдата-композитора Миколу Горенка…

Блискавиця вдарила в серце Оленки. Що він сказав? Що він сказав? Микола! Так це його могила? Миколо, серце моє! Миколо, доле моя! Ось де ти знайшов свій останній спочинок! Ось як ти зустрічаєш мене!..

На сході палав обрій. Починався день. Перший день бойової дороги Оленки…

Мелодія третя СИЛА ЖИТТЯ

ЗУСТРІЧ НАД МОГИЛОЮ

Падіння припинилося. Темрява потроху розступалася. Блимало неясне світло.

Микола опинився біля підніжжя високої, крутої гори. Вершина її була покрита хмарами. Хмари насідали на гору, тиснули на землю, опускались нижче і нижче — сірі, понурі…

Чийсь голос почав говорити Миколі, що на тій горі його батько тримає страшний тягар. Він тримає його безліч віків. Микола повинен замінити його…

Микола здивувався. Який батько? Він давно помер. Чому на горі? Який тягар?..

Він поглянув угору. Ні стежечки, ні кущика трави, щоб вчепитись. Навколо дрімучі скелі. Ні душі…

Хмари пливуть, закрили весь виднокіл…

І Микола поліз. Поліз, бо не міг заглушити вогняного голосу в душі, який вимагав, який будив, термосив, штовхав. Дій, дій, не зупиняйся ні на хвилину. Повзи, рухайся, — інакше смерть! Інакше впаде на вершині твій батько, закривавлений і німий, і ти не побачиш його… не виконаєш обов’язку…

Тяжкою була путь. Микола розбивав до крові руки і ноги, чіплявся нігтями за кожну щілинку. Туман — густий, молочно-білий — роз’їдав очі…

Та Микола не здавався. Сили покидали його. Важко бухала кров у скроні… зелені, червоні, жовті кола пливли перед очима… знесилені руки ковзали по мокрому камінні… та перед ним знову вставав образ батька, що чекав на горі… і він знову поривався вперед…

Плив час. Микола побачив вершину гори. Хмари залишались внизу під ногами. А тут сяяло сонце. Воно усміхалось Миколі.

Він хутко вибрався до вершини… і побачив батька. Яке дивне в нього обличчя. Чому воно так міниться? О, це вже не батько, а дід Василь… ба ні, обличчя матері… Оленки… а тепер незнайоме… Чому в батька так багато облич? Що це значить?

— Ти не дожив! Ти не доніс свого тягаря! — почувся суворий голос. — Повертайся в життя! Повертайся до дії!..

Микола протер очі. Що він каже? Куди повертатись?

Постать батька була зігнута під страхітливим тягарем. Здавалося, то був тягар всього світу. Тіло налилося кров’ю… м’язи напружилися в нелюдській напрузі, майже оголені від шкіри. Очі — вогняні, палаючі, пронизливі, сповнені болю і муки, глянули в серце Миколи. Усміхнулись підбадьорливо. Скеля на плечах батька захиталась. Він простягнув до сина скривавлені, натруджені руки. Микола, скрикнувши, метнувся до нього…

Гострий біль пронизав тіло. Померкло світло. Холодне повітря сповнило груди.

Микола впав. Знову підвівся на руках, подивився навколо. Нема гори, нема батька. Є ніч. Є могила, з якої він виповз нелюдським зусиллям. Невже не вбили його вороги? Невже не сниться йому це все?..

Предковічна жага життьова несе його далі, далі від страшного місця. Вологий подих Дніпра кличе до себе. Микола, звиваючись ящіркою, скочується яругами вниз, до ріки, Він не бачить нікого, не чує. Жити, жити! Він ще не доробив свого, не створив! Він не може вмерти!

В грудях клекоче кров. Запеклися чорною піною губи. Та якась незнана сила вливається в тіло Миколи, рухає його руками і ногами. Недалеко хлюпає хвиля Дніпра. Микола вповз в течію ріки, жадібно ковтнув кілька разів холодної води, трохи притишив палючу спрагу.

Наткнувся руками на уламок дошки. Не думаючи, учепився за неї, відштовхнувся від берега. Поплив.

На схід, на схід. До своїх. Туди, де сходить сонце. Туди, де Оленка, де рідні, де свої. Там можна і вмерти. Там можна і спочити…

Одежа, чоботи намокли, тягнуть вниз. Руки слабнуть. Ні, ні, не можна… Терпи… Ти виповз з могили… Ти обдурив смерть… Терпи!

Чорніє щось попереду. Берег. Під ногами дно. Пісок.

Микола, захлинаючись від пекельного болю, добрьохався по косі до сухого. Впав. Поповз вужем до кущів. І, втрачаючи сили, зі стогоном опустив голову на руки.

І знову химерне світло полилося перед його заплющеними очима. Ніжні руки взяли його в обійми, заколисали. Як приємно! Як хороше! Хто це?

Біля нього стояла постать. В білому вбранні. Це був високий юнак. Він усміхався ясно і дружньо. В очах проглядали мужність, чистота, сила, любов. Він був як всі люди. Тільки щось внутрішнє, глибинне відрізняло його від інших. Це глибинне переливалося в погляді вогнем.

Він підступив до Миколи, схилився над ним, сказав:

— А ти молодець. Правда, навіть сам не гадав, що здійсниш подвиг?

— Який подвиг? — прошепотів Микола.

— Перемога над смертю — це найбільший подвиг.

Микола вражено запитав:

— Хто ж ти? Звідки прийшов до мене?

— Хто я? Невже не розумієш? Твоє вище «Я».

Микола заплющив очі. Знову розплющив. Постать не зникала. Зірки тремтіли навколо неї в небі, творили дивний ореол. Микола похитав головою.

— Вище «Я»? — перепитав він. — Це щось містичне. Люди сміються над такими уявленнями…

— Даремно сміються, — сказав невідомий. — І сміються не всі… Невже тобі важко зрозуміти. Вище «Я» — це ідеальна людина. В кожному зберігаються невичерпні потенції, справжня Безмежність. Це і є вище «Я». Тільки воно не в кожного проявляється. Воно в багатьох спить. Як непроросле зерно. І лише в час грізної небезпеки, в час натхнення вище «Я» прокидається. А якщо людина присвячує себе служінню іншим людям, майбутньому, якщо вона забуває про себе, тоді вище «Я» повністю прокидається, чатує і вдень і вночі. Тоді воно невіддільне від свого носія… Та ти знаєш таких людей! Перед ними схиляється людство! Не будемо називати імена…

— Не будемо, — згодився Микола, дивуючись, що він звично сприймає дивне видіння. — Але як же я?

— Що ти?

— Я не герой… не мислитель… Чому я побачив тебе? Чому ти раніше не приходив?

— Тому, що ти не проявляв найвищої напруги! Смисл життя відкривається лише в поєднанні зовнішнього і внутрішнього. В ці хвилини ти жив, як ідеальна людина. Ти досяг найвищої напруги фізичних і духовних сил. Ти поєднав їх. Не в ім’я своє! Тіло твоє вже лежало в могилі. Вирвало тебе з могили твоє бажання творити, жити для інших, взяти тягар інших, завершити незавершене! Тому я з’явився до тебе! І віднині ти не забудеш мене… і цього дня…

Микола знову покрутив головою. Думав, що постать зникне. Вище «Я» посміхнулось.

— Не треба. Я не видіння. Не химера. Я — реальність. Згадай легенду про Істину. Її тобі розповів дід Василь…

— Пам’ятаю, — слабо всміхнувся Микола. — Юнак Доброслав… Погоня за Істиною… Покривало… і порожнеча…

— Порожнеча для тих, хто хоче істину здобути для себе, сьогодні. І вічний шлях боротьби для тих, хто знає, що Істина безмежна. Обмежені і боязкі, нікчемні і егоїстичні ніколи не зрозуміють цього. Їм перепинить шлях покривало ілюзії неможливості. Чи можна подолати могилу, вернутися з неї? Раби ілюзії скажуть — не можна. А ти подолав цю запону, розірвав її. Перепони, змуровані тисячоліттями, лише на перший погляд непорушні. Прагни огненно зруйнувати їх — і ти подолаєш чорний мур неможливості! В такі хвилини Я буду супроводжувати тебе. Аби лише ти діяв в ім’я братерства, в ім’я людства…

— Про яке братерство ти говориш? — гірко сказав Микола, втомлено заплющуючи очі. — Рідний край спаплюжений, ворожі ноги топчуть груди Матері, пожежі і кров на планеті, крики і смерть! І я — лише чудом врятувався з могили…

— Чуда нема, — суворо сказав незнайомий. — Є буденне життя, і є подвиг, героїзм. Він не лише в спалаху енергій. Він в радісному проходженні по землі не лише в дні ясності, а найпаче в дні скорботи. Піднімись над сьогоднішнім днем, над ріками крові, пошли стрілу думки в майбутнє. Ти побачиш прекрасний Новий Світ. Він є, він живе, він готовий до народження… Все народжується в муках і стражданнях. Невже не розумієш?..

Миколі ставало легко і ясно. Щось облітало з нього, як луда, біль затихав, слова дивного юнака жаринами лягали до серця.

— Я незабаром залишу тебе. Але ти пам’ятай мене. Я буду поряд. Я буду ждати.

— Де? Коли? — прошепотів Микола.

— В Новому Світі…

— О, як далеко до нього! Чи не казка він, чи не привид втомленого розуму?

— Вір і змагайся. А на прощання я покажу тобі Новий Світ. Ти і твої сучасники будуть жити в ньому. Бо це ж ви своїм стражданням освятили його. І, поринувши знову в пекло битви і страждань, ти не забудь сяйва Нового Світу. Неси його в серці, передавай іншим. А тепер — ходімо… Недалеко. Зовсім поряд. Адже Новий Світ в тобі…

— А чи зможу я — розбитий, розтерзаний…

— Ходімо…

Дивний юнак поклав гарячу руку на обличчя Миколи, і той відчув нестерпний жар…

РУКИ ДРУЗІВ

Які тривожні, які страшні ночі!

Відкотилися, затихли громи гармат. Тиша. Та яка вона жахлива!

Причаїлося село. Причаїлися хати. Свої пішли. Чи надовго? Чи повернуться коли?

Ворогів ще не було. Ворогів ще не бачили. Які вони?

Кожен звук насторожує. Лякає. Тривожить!

Сну нема. Темні вікна.

Завалували собаки. Серце впало. І знову тиша.

За темними вікнами ходять тіні. Виє вітер. Скребуть по шибках дерева.

— Мамо, хтось дряпає в двері…

— Спи, Маріє, то здалося…

— Ні, не здалося, мамо… дряпає… і стогне ніби..

— Та ні… то ввижається…

— Я піду…

— А коли хто лихий… Маріє… я боюся…

— Мамо… Стогне… Може, хто з наших…

Дівчина скочила з полу, нечутно підбігла до вікна.

Придивилась. Нічого не видно. Вона вийшла в сіни, торкнулася рукою завертки.

— Хто там?

Тиша. Ніхто не відповідає. Лише шкребеться хтось та чутно приглушене стогнання.

Марія рішуче відчиняє двері. Вийшла на поріг. Придивилась. Злякано зіщулилась. Що це? По землі хтось повзе. Торкається руками ґанку. І затихає. Важкий подих зривається з вуст, слова — ніби шелест:

— Свої… брати…

Марія злякано-тривожно наблизилась, схилилася, роздивилась. Мокра брудна гімнастьорка, обличчя в крові і багнюці. Свій!

— Мамо, — покликала вона.

— Що, Маріє? — пошепки запитала мати з сіней. — Хто там?

Марія не відповіла. Вона мовчки кивнула, підізвала матір. Старенька побачила бійця і вже ні про що не запитувала. Вдвох з дочкою вони понесли його до хати. Поклали на широкому ослоні.

Мати похапливо затулила вікна. А Марія тремтячими руками запалила каганець і кинулася до незвичайного гостя. Оглянула його. Стиснувши зуби, розірвала ножем гімнастьорку.

Від жаху стислося серце. З незвички потьмяніло в очах. Брате мій, голубчику, як же ти витерпів такі рани? Як вижив?

Груди прострелені в кількох місцях. Смертельним розчерком пройшла куля на скроні. Чорна кров закипіла навколо вуст.

— Мамо! Неси йод. Знайди чисте полотно…

Миколо, друже… Ти в руках друзів… видужуй, живи… Ще не всі дороги, стежки сходжені тобою…

Мелодія четверта НАД ПРІРВОЮ

САВАН СМЕРТІ

Зима покрила землю саваном.

Саваном смерті.

Німо навколо. Німо в серці. Причаїлися люди.

Кілька разів приїжджали німці. Скликали селян. Читали грізні накази. Грабували.

З’явився в селі староста. Свій. Звичайний. Хто б міг подумати?

І хлопці, чоловіки — теж звичайнісінькі — одягли нарукавники, стали поліцаями. Як могло статися? Як?

Немає вістей зі сходу. Шепчуть люди різне. Не вірять, що впала Москва. Не вірять, що «кінець більшовикам». Не може бути!

Тріщать морози. Метуть сніговії. Земля ніби гнівається на непроханих пришельців, допікає їм незвичною погодою, погрожує.

Прірва в душі. І треба її перейти по тонесенькій нитці надії.

Для Марії такою ниточкою став непритомний боєць.

В глибині дерев’яного ліжка зробили вони з матір’ю для нього притулок. Заслали пахучим сіном, постелили пухову ковдру. На день закладали дошками, зверху простирадлом. А вночі відкривали.

Роздобула Марія деякі ліки, бинти. Промивала рани, перев’язувала.

Та не приходив до пам’яті боєць.

Марив, кидався у забутті.

Обличчя його загострилося, заросло бородою. Сині глибокі тіні впали попід очима.

Марія сідала над ним, печально дивилася на його жовте чоло, на зів’ялі вуста, слухала дивне марення.

— Хто ти, друже? Звідки ти?

Нема відповіді. Важкий подих. Жалібні слова:

— Істина… ось вона… тут, за цим покривалом… Я знайду її… темно в очах…

Чудні слова бійця тривожили серце Марії, проникали в нього, прив’язували дівчину до себе якимись чарами. Вона плакала над ним і не ховала своїх сліз.

— Мамо… Що робити? Чому він не приходить до тями?

— Ой донечко, стільки ран… Треба ждати…

— А що, коли він вмре?

— Не вмре, Маріє… Раз вижив досі — не вмре!

— Дивись, мамо, дивись…

Марія хапає матір за руку, завмирає в надії.

Боєць розплющував очі. Незвичайного зусилля коштувало йому це. Але погляд у нього туманний, відсутній. Він не бачив нікого. Вії знесилено тріпотіли і знову заплющувалися.

Так минали зимові дні. Багато днів.

Марія не могла вже уявити себе окремо від пораненого. Ще не признавалась сама собі, ще боялась подумати… але серце вже знало… боліло…

Як може бути таке? Навіть очей не видно його… не чути ясного слова… Не знати, хто він і що він… Але серце не хоче слухати голосу розуму. Воно квилить, мов чайка над чаєнятами, над непорушним другом, вириває його з могили, роздирає саван смерті…

Підходила Марія до дзеркальця, дивилася на своє» юне рожеве обличчя, на гарні чорні очі, на круті темні брови. Далекі несміливі думки, ніби сполохані пташенята, пробігали тінню над чолом. Вона соромилася їх, проганяла.

Мати позирала скоса на дочку, печально казала:

— Маріє, Маріє… Великий тягар серце твоє взяло… Хіба ж можна кохати людину… не знаючи, хто вона, що вона?..

Блідло обличчя Марії, вона опускала голову, шепотіла з сльозами у голосі:

— Я не можу наказати серцю моєму, мамо… Не можу…

Замовкла мати. Зітхала. Задумувалась тяжко.

Так минали тягучі дні страшної зими…

МІЖ ДВОХ ОГНІВ

Того ранку, як завжди, Марія обмила лице бійця, перев’язала рани. Вогким полотенцем витерла щоки, високе чоло. Гребінцем причесала русе волосся, в якому вже густо сріблилась сивина.

В сінешні двері різко загримали. Мати, що поралась біля печі, кинула рогач в куток, метнулась до доньки. Сухеньке обличчя її було нажахане.

— Закривай його, хутчій!

Марія тремтячими руками насунула дошки на бійця, похапцем накинула перину на ліжко. Вийшла в світлицю, стала перед дзеркалом. Зробила вигляд, що причепурюється. А серце калатало, як молот, передчуваючи лихо.

Мати, дрібно хрестячись, почимчикувала в сіни. Відкрила. Почувся різкий голос, в хату ввалився захмелілий поліцай. Недбало поставив у куток гвинтівку, почав оббивати сніг. Забурчав незадоволено:

— Чого запираєтесь? Боїтесь? Замок не вдержить! Ха-ха-ха!

Сміявся хрипко, противно, нахабно.

Марія мовчала, напружено чекала. Чого завітав небажаний гість?

— Ну, збирайся, дівко!

Поліцай сів до столу, не скидаючи кожуха, розвалився на ослоні.

— Куди? — злякано стрепенулася мати.

— В Німеччину, — смакує поліцай, задоволено блимаючи вузькими очицями. — Триста чоловік з нашого села…

Мати сплеснула руками.

— Побійся бога, Сидоре! Куди їй їхати…

— Мамо, — різко крикнула Марія, нахмурившись.

Мати замовкла, заплакала.

Поліцай набундючився, прибрав гордовитого вигляду.

— По-перше, я вам не Сидір, а Сидір Панасович. А по-друге, вона в списках. Тим більше, що вона училася в інституті. Готувалася вчити совєцьких байстрюків…

— Отямся, Сидоре, — сумно озвалася мати. — Що ти кажеш? Які байстрюки? А ти ж де вчився? В якій школі?

— Ну-ну! — прикрикнув поліцай. — Потихше… Не той час…

Він встав, ступив крок до Марії. Масляним поглядом обвів її постать.

— Гм… Втім, можна б і не поїхати… якщо маєш розум… Я ж все-таки помічник коменданта… не хто-небудь.

Простягнув руку, торкнувся грудей. Дихнув перегаром сивушним, облизнувся. Марія аж пересмикнулася від огиди. Відштовхнула руку.

Поліцай поточився, відступив до дверей. Посварився пальцем.

— Норовиста, — гикнув він. — Ну та нічого… Можеш подумати… Одну ніч…

Відчинилися двері. Гнівно засвистіла завірюха, ніби вдаряючи по струнах обуреного серця Марії. Вже з сіней почувся п’яний голос:

— Не захочеш годувати німецьких клопів… приходь мити підлогу в комендатурі… Ха-ха-ха!

Блимав каганець. Вікна завішені. Тиша.

Між розсунутими дошками ліжка — блідо-зелене обличчя бійця. Горе і радість Марії. Мука і надія. Любов і сум.

Дівчина, мов тінь, схиляється над ним. Важка дума в серці її.

Тиша. Дівчина дивиться в мертвенне обличчя бійця.

Ніжність загорається в її чорних очах. В грудях спалахує вогняна думка, птахом злітає в простір:

«Я не зраджу тебе, невідомий друже… не залишу… Я мушу бути тут… з тобою… Я виведу тебе з тяжкого полону смерті…»

Воскове обличчя бійця непорушне.

А за стінами хати… над світом… над серцем — завірюха, зима.

СЛИЗЬКОЮ СТЕЖКОЮ

Ранком затихла завірюха. Сніг влігся пухнатою попоною на полях, кучугурами — на сільських вулицях. Яскраве сонце вийшло на чисте небо, засміялося. І засміялась земля. Дерева, убрані до вінця.

Ніби й не було війни, нещастя. Як колись. Як в чудові дні довоєнні.

Марія вийшла на ґанок, вдихнула колюче повітря. Оглянула виднокрай. Радість нечутно пройшла в серці. Чому? Може, тому, що правильно вирішила вона. Хай думають, що хочуть, хай дивляться, як знають… а вона бачить те, що попереду…

Дівчина вхопила відра, коромисло. Пішла до криниці.

Голубі тіні ткали хвилюючий настрій. Дим стовпом струмився в небо. Марія жваво почепила відро, почала опускати журавель в криницю.

За плечима почула скрип снігу. Знайомий вкрадливий голос:

— Ну, збирайся… Сьогодні одправляємо…

Марія ковтнула якийсь клубок в горлі, повернулась до поліцая. Усміхнулась силувано, не дивлячись в очі.

— Інші знайдуться… їхати… Хіба ви для мене не знайдете місця?

— Так ти… — Рот поліцая роз’їхався до вух, вузькі очі заблищали жадібно. — Подумала?..

— Еге ж… буду працювати в комендатурі!..

— Марійко… Марусенько… — Сидір підступив до дівчини, простягнув руку.

— Відступи, — оглянулась Марія, опустивши вії. — Який швидкий!

Підняла коромисло з відрами, понесла, похитуючи стегнами. Поліцай дивився вслід, блудливо посміхаючись.

— Сучка, — сплюнула за тином сусідка. — Залицяється. А ще вчилася в інституті…

Марія чула те. Кров’ю обкипало серце. Але мовчала. Все стерпить. Все переживе. В ім’я любові. В ім’я друга мовчазного…

Мила дівчина підлогу в комендатурі. Над нею нависали пики поліцейських, оскалювались в непристойному реготі:

— Ха-ха-ха! Значить, і студентки вміють сміття прибирати!

— Вилизуй, дівко, вилизуй! По-интилігентному!

— От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!

— Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидко навчилася!

Які ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого кореня, з якого гадючого зерна зав’язався ваш плід? Чом не викинула вас мати на кропиву, на будяк, на блекоту?

Вогнем палить обурення Марію, але вона терпить, мовчить. Навіть усміхається їм, жартує:

— Не святі горшки ліплять!

— Атож, — іржуть поліцаї. — Ха-ха-ха! Звикнеш!

Мила підлогу Марія, плакала невидимими сльозами, а над нею гриміло:

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.

— Ти… не ображайся на них, Марусько… Свинота…

— А ти не такий? — похмуро одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитись в масляні очі, на самовдоволену пику.

— Ні, ні, — бурмотів Сидір. — Я не такий. Ти тримайся мене, не пропадеш… Час такий — знаєш? Я честь честю, за жінку візьму тебе…

— Не спіши… подивимось, — опустивши голову, казала Марія.

Сидір сяяв, моргав рудими бровами.

— Добре, добре! Я зачекаю…

Тільки дома давала волю почуттям дівчина, ридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, гладила доньці голову сухими долонями. Мовчала, не казала ні слова. Що можна було сказати, чим втішити?

Марія схилялася над непорушним бійцем, вдивлялася з надією на худе обличчя, шепотіла:

— Тільки заради тебе, мій друже… Тільки заради тебе…

НЕМИНУЧІСТЬ

Минула зима. Почало капати з стріх.

По полю ходили ворони, видовбували їжу з-під талого снігу. Потекли струмки. З громом почав ламати кригу Дніпро.

Везли до району хлопців і дівчат. Садили в обплутані колючим дротом вагони, відправляли в рабство.

Ридали матері. Ховали ненависні погляди під бровами батьки. Тікали в ліси юнаки. Інколи вибухали по селах постріли. Загоралися комендатури.

І тоді в районі, на площі, зачорніли шибениці. Вітер розгойдував у повітрі трупи покараних. Та вже не можна було втримати силу помсти, гніву… як не можна втримати весну, снагу дерев, буяння цвіту, плин дніпровський…

Розпукувались бруньки на деревах. Запахла хвоя в лісах. Покотилися радісні чутки в народі. Донеслися здалека, зі сходу, відгуки кривавих, напружених боїв. Значить, є сила… не вся земля рідна скорилася ворогу… б’ється серце коханого краю…

В один з вечорів заворушився поранений боєць. Підвівся в постелі. Ластівкою кинулася до нього Марія, скрикнула радісно. У вікні сяяв примарний місяць. Очі бійця в тому промінні здавалися бездонними, прекрасними. Дівчина завмерла, затримала подих. Ждала.

Він поглянув на вікно. На неї. Прошелестіло тихе запитання:

— Де я?

— У друзів, — відповіла Марія.

— У друзів, — повторив боєць. — У братів… У Новому Світі?

Марія не зрозуміла. Похитала головою.

— Це село Руднівка. На Лівобережжі Дніпра…

— Руднівка… А… Знаю…

Свідомість його ще борсалася в тенетах слабості, насилу виходила в світ реального. Він заплющив очі. Пригадував. Руднівка. Південніше Зеленьок. Як він сюди потрапив? Коли? Бій… Розстріл… Дивне видіння… Новий Світ… А тепер — знову повернення. Знову біль і бій… любов і мука… Хто вона — ця прекрасна дівчина? Звідки вона?

— Як звати вас?

— Марія…

— А я Микола… Як я потрапив до вас?

— Осінньої ночі… Ви приповзли до нашого ґанку… Без тями.

— Згадую… Страшна ніч була… Скільки ж днів я у вас?

— Днів? — Брови Марії печально здригнулись. — Не днів, друже, місяців… Вже весна…

— Весна! — вражено шепоче Микола. Заплющує знесилено очі. Його тонка, висхла рука лягає на руку Марії, вдячно гладить її. Марія мовчить, причаїлася. Хай продовжиться ця мить… Хай вічно так солодко щемить серце! Вона досягла свого, вирвала здобич з лабетів жахливої смерті…

І полетіли тривожні дні. Короткі ночі.

Микола ходив по хаті. Тренував руки, ноги. Говорив мало. Більше мовчав. Згадував.

Тривожилася мати. Завішувала вікна. Ходила вечорами навколо хати. Шепотіла доньці:

— Боюсь я чогось. Віщує серце лихо. Помітять, заберуть і тебе, і його…

І лихо прийшло.

Вже перед цим Сидір кілька разів приставав до Марії, люто виговорював їй:

— Тягнеш? Обманюєш? Вигадуєш час? Все думаєш, що обкрутиш мене? Не на такого напала… Сьогодні ж переходиш до мене! Ясно?

— Зажди! — викручувалась Марія, холонучи від жаху. — Ще день-два!

Минуло два дні. Марія терзалась мукою невимовною, не знала, як діяти, що сказати Миколі…

Пізнього вечора Микола лежав в напівдрімоті. Марія і мати спали на печі.

В сінях загриміло. Серце дівчини впало. Вона відчувала — прийшло невблаганне.

Відчинила сіни. Побачила вайлувату постать, почула хрипке п’яне дихання. Вона відступила через поріг, метнулася до столу.

Сидір вступив до хати, гримнув:

— Чому темно? Хіба так… гостя зустрічають?

Марія слабіючими руками чиркала біля столу, засвічувала каганець. Сидір підступив до столу, дмухнув.

— А втім… в темряві краще буде… При місяці… Ги-ги… Солодше…

— Що ти хочеш? — скрикнула пошепки Марія. — Не займай мене!

— Е, ні, голубонько, — захрипів поліцай. — Номер не пройде! Ти у мене не викрутишся. Сама сказала — два дні. Я чесно ждав. А тепер… дзуськи…

Він схопив її за перса, стиснув жилавою рукою. Вона скрикнула, вдарила його по щоці.

Сидір погано вилаявся, рвонув її до себе. Розпанахав сорочку, повалив на ослін. Сопів страшно, гидко. Дихав страхітливим смородом.

Марія застогнала, зіщулилась, вдарила його ногами в живіт. Він охнув, повалився на долівку. І ще з більшою люттю накинувся на свою жертву.

— С-су-ка! — харчав він. — Кому бережеш себе? Думаєш… вернуться, підстилкою будеш большевикам? Не дам, сам… спользую…

З печі скочила мати, заголосила. Забігала над страшною купою, що вовтузилася під іконами, смикнула поліцая за піджак.

— Сидоре! Побійся бога! Сидоре! Проклятий, що ти твориш?!

Він хвицнув ногою, поцілив матері в сухенькі груди. Вона охнула, впала навзнак, застогнала.

Марія знемагала, втрачала свідомість. Ні, не можна допустити! Ні, нізащо… Щоб криваві руки рвали ніжне тіло, щоб зміяча кров змішалась з моєю, щоб лоно чисте запаскудилося підлим сіменем?..

— Миколо, — простогнала вона.

Висока тінь метнулася по хаті. Дзенькнув метал. Глухий удар. Ще раз. Поліцай обважнів, мішком впав на долівку.

Марія скочила на ноги, прикриваючи груди, кинулася до вікон, затулила. Дрижачими руками запалила світло. Микола стояв серед хати, як привид. Тримав у руках залізну кочергу. Темним поглядом дивився на труп поліцая, на тіло матері. Зігнувся над нею, послухав серце.

— Мертва, — прошепотів він.

Марія припала до неньки, заклякла в німому риданні. Пливла страшна тиша. Хиталися срібні тіні на віконних запонах.

— Треба тікати, — сказав Микола. — В ліс…

Вона не відповіла. Все було й так ясно. Неминучість прийшла. Доля сама розпорядилась, як їм бути.

Діяли хутко, мовчки. Матір обгорнули ковдрою, винесли в сад. Викопали яму під яблунею. Білий цвіт сипався на плечі Миколи, Марії, на сухеньке обличчя покійної.

А коли закопали яму, вернулись до хати. Марія зібрала в мішок деякі речі, хліба, посуд, харчі. Труп поліцая опустили в сінешній погріб, покрили лядою. Марія взяла каганець, вилила з нього гас на солому, розтрусила на горищі. Запалила.

Кинулися з Миколою бігцем від хати. Прямо до лісу. Під першими соснами зупинились. Оглянулись.

Над селом розгоралась вогняна квітка. Зґвалтувались собаки. Кричали люди. Почулись постріли.

Обличчя Марії в променях місяця було бліде, але рішуче. Гори, мій батьківський притулку! Гори! Палай! Хай з тобою згорить минуле — ганебне, нікчемне, страшне. Хай простелеться попереду нова дорога. Хай вона буде найважча, але прекрасна…

Мелодія п’ята ПЕРЕХРЕСТЯ

ГРА В ТЕМРЯВІ

Здавалося, що почала втілюватись в життя легенда, яку дід Василь колись розповів молодим. Чорна рука розтоптала квіти, покладені працею нашого народу на олтар правди, і залила той олтар кров’ю. І піднявся над світом силует хижого бога, громовий регіт його потряс планету.

Так думав самотній дід Василь. Сидів у пустці цілими днями, смалив люльку, ждав. Бої котилися десь далеко, сюди долинала лиш глуха канонада, він не бачив жодного вбитого, але йому здавалося, що тягар війни і мука світу лягли на його плечі, тисли на мозок і серце.

Він не боявся, що Вітчизна впаде в рабство. Він знав, що цього ніколи не буде. Згадував тисячолітні дороги народів, викликав у пам’яті криваві епохи насилля, тиранії, сплітав далекі події з громом сучасності, бачив у тому сплетінні зародки грядущих здійснень. Було боляче за трагедію мільйонів людей, за смерть дітей, за знищення безцінних творінь людських. Коли, хто і чим виправдає страхітливе кощунство, наругу над творчістю — тим подихом майбутнього? Ниці і темні, самозакохані і безсердечні, агресивні правителі не задумувались над найпростішим — над питанням єдності всіх людей на Землі. Для того, щоб існувати, бути людством, — люди повинні бути вільними і рівними. Бо вони — єдиний організм, бо вони належать єдиному нероздільному тілу Землі. І коли яка-небудь група клітин забажає здобути привілейоване місце, — такий організм захворіє і загине. Просто, ясно, зрозуміло для кожного, хто може і має чим мислити. Отже, перший задум ворогів про розподіл світу — став першим кроком до їх самогубства!

Та як не думають ракові клітини про долю тіла, на якому вони паразитують, так не думали лідери фашизму про долю Землі. Як скорпіони, що в злобі жалять себе в голову, так вони готували самі собі жахливу розплату. Апокаліптичний звір вийшов з безодні, дихнув тьмою над континентами, потряс моря, збурив вогняним смерчем атмосферу.

Серце знало — все минеться, все пройде. Буде час — зацвітуть знову сади, заколоситься жито, засміються діти. Забудеться кривава година, як забулися, гомоном історії відійшли на сторінки книг луни минулих воєн і революцій.

А поки що…

Принишкли люди. По околицях почали лунати постріли. На березі Дніпра люди знайшли двох убитих червоноармійців. Вони лежали на холодному піску горілиць, роздягнені до білизни. На грудях розпливалися бурі криваві плями. Шепотіли люди, що руки приклали свої, сільські. Ті, що поверталися з тюрем, із таборів.

Дід Василь, почувши ті новини, сумно похилив голову.

Були такі, що ночами розтягали майно колгоспне. Були такі, що хапали, несли в погреби, в схованки все, що потрапляло під руки, — амуніцію і одежу з покинутих військових складів, колеса з автомобілів, ящики з толом і зброю. Думали замкнутися в своєму, малесенькому коконі, перебути, вижити.

А світле, ясне, чисте очікувало, роздивлялося, думало. Воно набирало сили, плекало надію, сповнювалося вірою, вибираючи ледь помітні стежинки в темряві життя.

Вдарили морози. До села в’їхало кілька машин з німцями. Людей зігнали до колишньої церкви. Товпилися біля паперті, перезиралися, мовчали. На східці церкви вийшов офіцер в зеленкуватій формі, підтягнутий, хвацький, з стеком в руці. Вдарив стеком по лакованому чоботі, грайливо усміхнувся.

— Добрий дєнь! — весело сказав він.

Натовп загув щось нерозбірливе. Офіцер підняв руку, показав на церкву. Похитав докірливо головою.

— Ай-я-яй-яй! Как некорошо! Церква божая без креста! Как ві жілі? Дікарі только могуть так жіть. Крест поставіть немедленно. Без бога… как ето у вас кажуть… ні до порога…

Передні слухали, силувано усміхалися. А офіцер правив теревені далі:

— З большєвизмом кончено. Тепер ві звободний народ. Под рукой Велікой Германії. Остальноє — скажєт переводчік…

Перекладач — молодий хлопець, теж в німецькій формі, тільки з жовто-блакитною стьожкою в петлиці, — вийшов наперед, торкнувся пальцем невеликих вусиків, прямо і різко заявив:

— Про совєтів забудьте. Капут совєтам. Настроюйте свої мислі на новий лад. Чим скоріше — тим краще для вас. Всі розпорядження німецьких властів — виконувати беззаперечно. Ясно це?

— Ясно, — прогули в натовпі.

— Отож-бо, — підхопив перекладач. — А хто не виконає — путівку на той світ одержить. Без тяганини. Ясно?

— Ясно!..

— Чудесно. Ми з вами добре порозуміємось, — цинічно сказав перекладач. — Коли потрібно буде якусь скотинку чи зерно — віддавайте не задумуючись, з радістю. Гадаю — длявизволителів своїх ви не пожалієте! В найближчі дні організуємо для вас комендатуру, поліцаїв для порядку, старосту села. А тепер — розійдись!..

Люди розходилися з тієї комедії, ховали одне від одного очі.

Того ж вечора до пустки діда Василя прийшли двоє. Дід сидів на покуті, читав книгу Фламаріона про життя на інших світах. Побачивши гостей, одсунув книжку вбік.

Пізнав сільських хлопців. Один з них працював фурманом при голові колгоспу, був хуліганистий і хвастовитий. А другий — одступив разом з нашими військами. А тепер ось раптово з’явився в селі. В руках хлопці тримали карабіни, на рукавах у них вирізнялись пов’язки з німецьким словом «поліцай».

Дід Василь зітхнув, запитав:

— Чого треба?

— В комендатуру требують, — сказав колишній фурман. — Негайно.

— Хто требує? І що це за комендатура?

— Треба буть в курсі подій, — відповів поліцай. — А требує наш комендант Пилип Рябченко і німецький офіцер…

— Що ж, треба йти, — сказав дід Василь.

Одягнув сіряк свій, смушеву шапку. Повагом пішов шляхом до центру села. Хлопці — по боках з карабінами. Дід Василь поглядав на них скоса, гірко усміхався. Почесна варта. Скільки тобі, брате, ще ходити по цій землі під дулом смерті? Коли вже наступить година звільнення?

В приміщенні сільської Ради горіла лампа, гоготіла грубка. Діда Василя зустрів у коридорі Пилип Рябченко — відомий сільський злодій, що одсидів у тюрмі десять років за пограбування крамниці. Він був одягнений у командирський кітель, сині галіфе, з пістолетом при боці. Вилицювате обличчя самовдоволено блищало. Він бадьоро подав руку діду Василю, сказав:

— Не бійтесь! Ми вас для діла…

— А я й не боюсь, — спокійно відповів дід. — Яка справа?

— Сюди, — показав «комендант» на двері.

З-за столу підвівся офіцер, гостинно вказав на стілець. Дід Василь сів. Мовчав.

— Ето… как сказать, — почав офіцер. — Мнє о вас много говорілі хорошєго… Ві сідєл в тюрма совєцькой… Такіє люді нам нужно… Корочє — говорі ти, — тикнув він пальцем на Пилипа.

Той радісно подався вперед, швидко затарабанив:

— Розумієте, Василю Івановичу, ми тут обдумували кандидатуру старости… голови, так би мовити, села! Зупинились на вашій. Ви грамотний, сиділи в тюрмі…

— Дозволь, дозволь, — перебив його дід Василь. — Це дуже цікаво виходить… Значить, тюрма — це хороша рекомендація? Тюрма, так сказать, інститут для підготовки керівних кадрів?

— Е, не жартуйте, — сердито сказав Пилип. — Я знаю вашу в’їдливу натуру, але ви не забувайте, з ким маєте справу. Наші визволителі не люблять жартів!

— Почєму же, — усміхнувся офіцер приязно. — Старік замєчательно пошутіл. В єго словах глубокій смисл. Но говорі дальше, комендант!

Пилип розвів руками.

— Діло просте. Старосту треба такого, щоб люди поважали його, слухали. I щоб був надійний для… німецьких властей. Щоб довіряли йому… От і все!

Обличчя діда Василя було незворушне, спокійне. А за черепом, а в грудях вирував ураган. Ось воно підійшло, випробування. Ти хотів його, Василю… ти одержав його…

Надійний для німців. Авторитетний для села. До чого ти дожився, друже! На яке перехрестя ступив? Нікчема кидає тобі в обличчя страхітливі образи, опльовує тебе… а відповісти не можна. Не можна…

Як діяти? Як вирішити? Не просте рішення повинне бути. Не прямі стежечки виникли перед ним. Та й чи його доля нині вирішується, чи не легковажно він діятиме, вирішивши зненацька?..

Староста села.

Прислужник німців.

Досить того, що ти одержав багато незаслужених прозвищ раніше… досить того, що карою для тебе була вічна самотність серед людей… а тепер він своїми руками повинен розрубати, може, останню нитку, яка ще зв’язує його з народом. Не простять, не зрозуміють, оплюють і проклянуть.

Але чому ж, чому ж вагався дід Василь?

Адже так легко відмовитись. Ні — і все! Чисте сумління, мужня смерть, добре слово майбутнім поколінням про нього.

А щось незриме застерігає, зупиняє його від раптового рішення. Життєва мудрість не дозволяє діяти зопалу.

Він поглянув у обличчя офіцеру. Той насторожено ждав.

— Я повинен подумати, — сказав дід спокійно.

— Ну що ви, Василю Івановичу, — скрикнув Пилип сердито. — Ну як так можна? Та другий би ручки цілував…

— Ручки цілувати будеш ти, — одрізав коротко дід Василь, не глянувши на коменданта.

— Брось, комендант, — хитнув головою офіцер. — Старік мудро рєшіл. Он подумаєт до утра. Ето хорошо. Утро вечєра мудреє…

Дід Василь важко піднявся з стільця.

РІДНА ДУША

Шуміла течія дніпровська.

Лопотіли в темряві віти столітніх осокорів. Вітер тужно свистів у комині.

Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритим оком зграї привидів, розмаїтих тіней, думав тяжко.

Думки мчали, ніби полова за вітром. Виринали в свідомості далекі, давні і близькі образи, турбували, кликали, застерігали.

Тужно і німо дивилася з кутка дочка Маруся, майоріли в далечі тонкі постаті Миколи і Оленки, а пазури сумніву і страху, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорними сітками.

Хотілося небуття. Хотілося спокою. Що йому потрібно? Те, чого хотять люди, — смішне і непотрібне. Ні майна, ні слави, ні насолоди. Все — ілюзія. Все тінь перелітна. А хотілося ще принести людям хоч краплю радощів у їхній спільний вулик, в скарбницю громадську. Хотілося, щоб не пропала даремно мудрість, яку встиг він придбати за довгий вік. Може, оце й прийшов час, коли пізнається суть людська?..

Опівночі хтось постукав у вікно.

Дід Василь прислухався. Зітхнув. Мабуть, лозина гнеться якась під вітром.

Знову постукало. Настирливіше. Нетерпляче.

Дід Василь встав з полу, накинув кожух не плечі, вийшов у сіни. Зупинився на мить. А може, хтось недобрий?

Усміхнувся в темряві. Е, пусте… Хто може бути гірший від тих, з ким він говорив сьогодні ввечері…

Відсунув сінешні двері, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулась до нього з темряви, обняла. Мокрі гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?

— Дідусю, рідний!

Оленка! Дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Який добрий геній послав тебе в страшну годину? Чи не сон це?

Дід Василь шарпнув її в хату, зачинив двері. Похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім торохтів всяким начинням в пічурці, шукав сірників.

Спалахнула під комином соснова смоляна тріска. Жовтий язичок вогню осяяв хату. Оленка метнулася до діда, вхопилася за нього, дивилася в запалі очі, важко дихала. Не могла сказати й слова. Тільки вуста в неї дрібно тремтіли, і сльози сповнювали ясні дзеркала очей.

— Микола… де Микола? — пошепки запитав дід.

— Нема… Миколи, — зірвалося страшне слово.

Мов громом ударило діда Василя. Погасли очі. Здригнулися кудлаті стріхи-брови.

— Що ти сказала, дівчино? Що ти сказала? — глухо запитав він.

— Це правда, — прошепотіла Оленка. — Я пережила давно цей удар. Ще на Уралі…

Дід Василь заплющив очі, затулив долонями обличчя, сів до столу. Оленка стояла над ним, мовчали тривожно. Скакав язичок вогню під комином, і в кутку, під іконами, ворушилася химерна чорна тінь діда.

Він підвів обличчя, поглянув дивно якось на Оленку, похитав заперечливо головою.

— Я не вірю, Оленонько, вістці твоїй. Не мертвий Микола. Живий. Чує серце моє його, знає, що він думає, бореться, живе…

Оленка поклала руку на його плече, прихилилась.

— Діду, дідусю… Як би я хотіла, щоб ваші слова були істиною, а мої очі обманили мене. Як би я хотіла… Та чуда не буде, дідусю… На тім боці Дніпра, на кручі, могила Миколи…

Обнявши Оленку, дід Василь не втримався, заридав. Ридав страшно, беззвучно. І плакала в нього на грудях Оленка, виливаючи своє горе за такий довгий, такий безконечний час.

Ніч котилася. Стукала у вікна, вила в комині, шелестіла лозами.

А дід і онука сиділи біля столу, розповідали одне одному про важкі свої життєві стежки. І Оленці дід Василь відкрив свою змучену душу, свій останній двобій з заплутаним вузлом долі. Вона вислухала, подумала, гаряче сказала:

— Згоджуйтеся, дідусю…

— Що ти кажеш, дочко? Невже не розумієш, що мене чекає? Який присуд народу?

— Заждіть. Ви згодитесь не тому, що вам хочеться, що вам… подобається. Ні. Тому, що треба. Я не буду говорити багато. Уявіть, що поставлять старостою якого-небудь… Пилипа… Ви розумієте, що буде? Не врятується жоден юнак, жодна дівчина. Все зерно, вся худоба піде в Німеччину. А ви…

— Що я…

— Ви зможете не допустити цього… Невже не розумієте?.. І нам… допоможете!

— Вам? Кому це вам?

Дід Василь пильно поглянув у очі Оленки. Вона ясно і прямо дивилася на нього. Еге, та він ще не встиг навіть запитати, як вона потрапила сюди зі сходу? Для чого?

— Дідусю… Я в партизанах. Недалеко діє загін. Є зв’язок з центром. Ставайте старостою. Це нам дуже допоможе. Свої люди потрібні. Я поговорю з командиром…

Свої люди. Як добре вона сказала. Свої люди. Це міняє справу. Він стане своєю людиною для своїх людей де завгодно! Навіть в пащі дракона…

Мелодія шоста ВОГНЯНА ПУТЬ

ЧЕКАННЯ

Микола пройшов березняком, зупинився на галявині, подивився в нічне небо. Вдихнув свіжого весняного вітру. Прислухався.

Стрепенулись берези. Вдарили ніжними пагонами-вітами в кришталь простору, взяли перший акорд ледве чутної симфонії.

Колихнулись у небі зірки. Вийшли з-за метких хмарин, що під подихом вітру мчали на схід. Місяць бризнув на землю сріблом, покропив залишки снігу попід деревами, білі стовбури беріз, осяяв прозору далечінь.

Микола махнув руками, пробіг пальцями по невидимих клавішах. Ще. Ще. Линуть глухі, низькі удари. Пробуджується зі сну віковічна інертна матерія. Пульс народженого життя штовхає її далі і далі. Ламає опір інерції, сну, смерті. Пробиваються з землі трави, тягнуться у височінь дерева, легко і граціозно пливуть у океанах риби, грайливо хлюпаючись в кришталевих водах, буйними, степовими табунами мчать радісні тварини. І ось… з’являється, сторожко йде поміж скелями, поміж деревами людина. Оглядається, придивляється, шукає, розпізнає. Де вона? Хто вона? Чому вона тут?

Темні ночі. Холодні ночі.

Та спалахує вогонь.

Розганяє пітьму.

І починається тріумфальний похід розуму вгору і вгору.

Свистять стріли. Зводяться в небо будівлі. Бовваніють на обрії піраміди і храми. Мелодія життя вже не лише шукає, а й погрожує, руйнує, заливає кров’ю землю. Хаос вторгається в будівельні стуки, заглушує їх. Лунають вибухи. Вже майже не чутно мелодії творення. Вже акорди смерті панують у просторі, в космосі. Що це? Невже кінець розуму? Невже знову запанує над планетою тиша небуття?

Ні! Ні!

Горном закличним, сплеском вогняним то там, то тут спалахують, виникають потужні акорди серед суцільної дисгармонії. Вони звуть, вони шукають близькі гармонійні ноти, прагнуть об’єднатись.

Сплітаються кришталеві акорди в тоненьку нить, наливаються силою, звучать непереможним консонансом.

Несказанне світло заливає планету. Звільнена Людина встає над світом. Нема пітьми. Повалено хаос. Він конає в глибинах світобудови, завмирає. Об’єднане серце людства палає блакитною квіткою в просторі…

Микола опустив руки. Зітхнув радісно.

Є ще порох в порохівницях. Живе музика. І не вмре ніколи. Від кристала до амеби. Від амеби — до розумної істоти. І далі, далі — по східцях Безмежжя, до невідомих висот, до нечуваних здійснень. Все життя — музика, мелодія. Пальці хаосу намагаються вторгнутись в неї дисонансом, заглушити… Але сильна рука композитора народу розжене потворні звуки і продовжить творити вселюдську симфонію радості!

Груди Миколи сповнюються весняним повітрям, весняним настроєм. Мариться йому ясний образ Оленки. Як не вистачає йому її слова, її подиху, блиску блакитних очей. Де вона, що діє у пекельному вихорі війни?

Тріщить недалеко галуззя. Мов сполохані птахи, розбіглися думки Миколи. Він, не обертаючись, відчув — іде Марія. Ніжна, гаряча квітка. Тиха і віддана. Чим він віддячить їй, коли? За серце дружнє, за руки трепетні, що вирвали його з темряви, за повсякденну турботу.

Ціле літо і зиму вони вже тут, разом. В густих лісах, болотистих закутках. Ще восени їх зібралося дванадцятеро. Кілька кадрових солдат, кілька молодих юнаків і дівчат з околишніх сіл, п’ятеро літніх колгоспників. І один німець. Офіцер. Його полонили під час останньої вилазки, вже в листопаді. Катер з двома солдатами і офіцером прибило до берега, напевне, відмовив мотор. Микола з своїми хлопцями обстріляв їх. В короткій сутичці загинули два німецькі солдати і один юнак-партизан. Офіцера полонили. Розлючені хлопці хотіли вбити його, але Микола не дозволив. І тому, що не міг дозволити вбивство беззбройного, і ще, може, тому, що впізнав у ньому старого «знайомого», «музикознавця». Того самого, який дав наказ розстріляти його на дніпровській горі.

Офіцер не впізнав його. Та й як впізнати було солдата-композитора в цьому похмурому бородатому партизані, якого бійці кликали Артистом. Так, так. Артист. Товариш Артист. Досі не назвав себе Микола нікому, навіть Марії. Він зараз не той, що був. Він не Горенко, а просто солдат, безіменний солдат великої армії розплати. Артист? Хай буде Артист!

Саме тому не пізнав свою жертву офіцер. Дивувався, що не вбили його. Мовчав. Худнув день у день, зацьковано озираючись на партизан. Його на зиму помістили в чоловічу землянку. Дозволили гуляти разом з конвоїром.

Хлопці ремствували. Навіщо було тримати цього дармоїда? І так сиділи всю зиму вони на хлібі і воді, а тут ще треба було годувати нікчемного пса. Марія робила вилазки в села. Діставала харчі. А зовсім недавно повернулася похмура і без здобичі. Руднівку спалили дотла. Всіх старих і дітей постріляли. Тільки з десяток дівчат та хлопців повезли до Німеччини.

І ще взнала Марія, що готується каральна експедиція в ліс, де вони ховалися.

Хлопці спохмурніли. А офіцер підбадьорився. Дехто хотів тікати з лісового притулку, але Микола не дозволив. Кілька днів тому він послав Сергія, наймолодшого партизана в групі, щоб розшукав щорсівців. Вони давно вже чули, що недалеко від них, біля Зеленьок, діє загін імені Щорса. Нібито має багато бійців і зв’язаний з Великою землею. Їм можна було б передати офіцера і взнати новини. А може, й з’єднатися з ними…

Як тривожно. Як напружено зараз в просторі.

Кроки Марії зовсім поряд. Ось чути її подих. Її збентежений голос:

— Миколо! Треба щось робити…

Він різко обернувся. Вловив блиск чорних, тривожних очей.

— Що сталося?

— Хлопці… там… хотять втікати. Не витримали. Кажуть — або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат…

Микола кинувся з місця бігом, рвонув за руку Марію.

— Ходімо!

В землянці чувся крик. Розгнівані голоси.

Микола спустився трухлявими східцями вниз. Його помітили. Замовкли. В тьмяному світлі коптилки зарослі обличчя партизанів здавалися страшними і неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно усміхався.

— Що сталося? — тихо запитав Микола.

— Та тут… в штани наробили деякі, — злобно сказав Вася, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось в землю. — Я б таких — в розход! Панікер! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого йшов у ліс?

— Тихо, — сказав Микола. — Кинь ці штучки. В розход! Без нас німці тисячі людей пускають в розход!

— Гнида нещасна, — свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака зловісним поглядом з-під кошлатих брів. — Ще соплі під носом не обтер, а вчити збираєшся! А тобі, Артист, ми прямо заявляємо — намазуємо п’ятки звідси!

— Куди? — спокійно запитав Микола.

— Куди захочемо, — спалахнув дядько. — А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. І взагалі…

— Що взагалі, Стецюк? — напружено сказав Микола.

— А те взагалі, — огризнувся той, — що ми дураки і більше нічого. Може, кончено все… Може, й наших давно побили… А ми будемо, як дурачки, ждати! Ради чого? Ради чого ми гнити будемо, вошей годувати? Скажи ти про це, Артист? Скажеш?

— Шкура, — скрипнув зубами Вася.

— Замовкни, — гримнув Микола. Серце в нього забилося болісно, все тіло напружилося в передчутті психологічного двобою. Не можна було відповідати силою, наказом, злобою. Треба було знайти розрядку. Яку? Як? Думка тріпотіла, як вогонь під вітром, шукала…

Офіцер заворушився, хрипко сказав:

— Він правильно сказав, ваш Стецюк! Більшовики розбиті, рейх панує на просторах Сибіру. А з сходу — Японія! Виходьте, здавайтеся! Я гарантую вам життя!

— Життя? — стримуючи гнів, запитав Микола. — Яке життя, гер офіцер? Життя раба? Життя попихача? Життя плебея? Це, по-перше! А по-друге, ви брешете, що Сибір під вашим чоботом! Ми дещо чули про Сталінград!

— Вигадки більшовицьких агентів, — одвернувся офіцер. — Останні судороги!

— А тепер досить, — різко крикнув Микола. — З вами не будемо сперечатися. А тобі, Стецюк, треба згоріти, якщо є совість у серці… Якщо не розгубив її! Чого ти боїшся? Смерті? Так ніхто з людей не обійде її. Тільки один… вмирає, як боягуз… як пес шкідливий, а інший — як герой… як людина!

Відчувалося, що хвиля злоби, ще недавно сконденсована, напружена, скотилася, розходилася. Микола відчув, що треба довершити удар.

— Ти запитав, ради чого ми гинемо? — запитав він Стецюка. — Невже не можеш заглянути на десятки років наперед? Невже ти так опустив обличчя до землі, що не бачиш обріїв?

— Де там їх бачити, обрії, — похнюпився Стецюк. — Цілий вік у гнояці, ради шматка хліба… Та й ти не бачиш, Артист! Тільки вигадуєш, щоб потішити нас!..

— Не вигадую, — з вірою сказав Микола. — Хочете, я розкажу вам, що зі мною сталося одного разу… на березі Дніпра…

— Розказуй, командир, — гаряче підтримав Вася. — Розказуй. Ти далеко бачиш. Одкрий хоч трохи цим чмурам шори!..

— Спокійніше, Васю, — сказав Микола. — Тоді сідайте, друзі. Послухайте. Це буде цікаво всім. Було це в сорок першому. Восени…

Марія причаїлася в куточку, біля входу. Очі її зажевріли насторожено. Осінь сорок першого. О, вона знає про ту страшну осінь!

«Ні, ні, Маріє, ти не знаєш про те, що я маю розповісти. Ще ніхто не знає про ті дивні, чудесні події!»

— Я лежав, тяжко поранений, на березі Дніпра, — сказав Микола. — Відчай гриз мою душу. Я не бачив нічого попереду, крім смерті і небуття. Мені здавалося, що все загинуло… Що не буде більше ні ясного життя, ні дітей, ні народжень… І тоді мені з’явився… дивний юнак…

— Який юнак? — недовірливо запитав Стецюк. Очі-буравчики з-під брів загорілися цікавістю. — Ти нас казочкою вгощаєш?

— Ні, — щиро заявив Микола. — Тільки правду кажу. Ні слова вигадки…

— Психологічна ін’єкція, — пробурмотів, кутаючись в шинелю, офіцер. — Ви непоганий педагог, гер командир…

— Заткнись, — ревнув на нього Вася.

Офіцер злякано зіщулився. Микола докірливо зиркнув на Васю.

— Тримай себе в руках. Слухайте уважно. Розмова буде не коротка. Але той, хто має серце в грудях, — дістане собі відповідь на всі жалі і страхи…

І Микола розповів партизанам про дивну, феєричну зустріч на пустинному березі Дніпра…

Серед тиші, яка панувала в землянці, заскрипіли нари. Стецюк засопів схвильовано, хрипко запитав:

— Слухай, Артист… Скажи правду… поклянись… Ти справді бачив це, як лежав поранений?..

— Клянусь, — серйозно відповів Микола.

Стецюк зітхнув, покрутив головою.

— Я не розібрав половину з того, що ти казав. Туман в голові. Тільки знаю одне… якщо людина при смерті думає про таке… якщо вона бачить те, що буде бог зна коли для інших людей… тоді все правда… Не може людина вигадки говорити вмираючи…

— Нарешті, допетрав, — насмішкувато сказав Вася. Радісно ляснув долонею по стегну і під схвальний гомін партизанів додав: — Давай, кажи далі. Хай німчура палить наші села, хай погрожує і казиться, а ми тут, в землянці, план Нового Світу складатимемо! Чи так, братва?

— Так, Васю, так, — закивала головою замріяна Марія. — Говоріть, Миколо, далі. Основне, мабуть же, попереду. Правда?

— Правда, — сказав Микола. — Він знову поклав долоню на моє обличчя, ніби даючи мені доторком пальців новий зір. Пропливло зоряне марево, почулися звуки. Постать юнака зникла. Я забув про те, що лежу поранений на березі, про війну. Я почав жити в Новому Світі…

НОВИЙ СВІТ

Дивне відчуття. Я був ніби собою і іншим. Чому так? Тому, що в глибині єства я став роздвоєним. Адже такого в своєму житті я ще не переживав, не бачив наяву. Це важко передати. Спробуйте самі збагнути мій стан…

Нові знання — прекрасні, глибокі, ясні — сповнювали мою свідомість. Звідки вони? Може, з древнього серця народного, яке несе в собі з покоління в покоління мрію про волю, про безсмертя, про світ без мук і ворожнечі. Тепер я не міг би відновити всього в пам’яті навіть наполовину. Навіть на десяту частку того, що я знав, відчував. Я тепер лише інтуїтивно згадую ту величну епоху, в яку ввійдуть наші нащадки в недалекому майбутньому. Саме в недалекому… Я пам’ятаю це. Бо люди, які жили там, були ми, наші сучасники, знайомі, рідні, близькі. І жили вони не десь на інших планетах, не в екзотичних, казкових умовах, а серед звичайної природи, під нашим сонцем, під ясними зорями і блакитним небом…

Що ж було незвичайним? Чим відрізнявся Новий Світ від старого, теперішнього?

Чи доводилося вам спостерігати перехід від хмарного дня до сонячного? Я часто милувався в дитинстві цією неповторною миттю. Одна мить! А яке чудо перевтілення! Похмуре, сіре небо… сумні дерева… холодна течія ріки… заплакані вікна людських осель… І раптом! Проміння крає навпіл царство мороку! Все лишається на місці, форми не міняються, але суть предметів і явищ розквітає новим змістом. Весело сміється бездонне небо, одухотворені дерева радісно вітають промені світила пружними вітами, плин ріки виграє золотими акордами блискіток, і навіть старенькі підсліпуваті хатки райдужними очицями вікон привітно дивляться з-під замшілих стріх…

Так і Новий Світ, друзі… Там були ми, наші люди, наші діти, наші дерева, наші поля, наші народи. Тільки не було воєн і роз’єднання, хвороб і голоду, визиску і сваволі. То був світ краси і любові…

І тепер моє серце щемить. Адже так могло бути і нині. Може бути І буде — я знаю. Тільки треба спопелити сили пітьми, сили роз’єднання…

Стецюк не стримався, сказав якимсь дивним, схвильованим голосом:

— Ти думаєш, командир, ми не розуміємо краси? Ще й як розуміємо… І хочемо… А тільки… не так воно в житті, як мріється… І в казках народ здавна мріє про гарне життя, а живемо собачим життям. Чому воно так виходить?

— Бо завжди знаходяться люди, які визискують народ, — гаряче відповів Микола. — Які не бажають творити, а лише висмоктують готові здобутки людства — хліб, музику, слово, ідеї. А ще винні ми самі. Наш страх і лінивість. Хіба неправда? Як важко входять в життя нові ідеї! Як мучаться всюди і завжди новатори, творці. А ми зітхаємо в своїх куточках та мовчимо. Не мене чіпають, а сусіда! Моя хата скраю! Проживемо так, як батьки жили… А тьма поспішає, вона не спить, не жде!

— Ей, командире, веди далі, — попросив Вася. — Цікаво ж, що ти бачив там… А ти, Стецюк, не всовуй носа. А то нема терпцю…

— Фанатики, — прошипів у темряві офіцер. — Їх їдять воші, а вони мріють про якісь нові світи. Божевільні!

Вася аж захрипів від люті, хотів гаркнути, але Микола, усміхнувшись, зробив застережливий жест.

— Не кип’ятись, Васю. Лють ворога — найкраща похвала. Слухайте далі. І не перебивайте. Бо до обіду не закінчимо…

Я відчув себе в Новому Світі учнем, молодим юнаком. У мене було багато друзів — хлопців та дівчат. Вперше я усвідомив себе на одному з уроків. Школа наша містилася на Карпатах. З широких вікон видно було Чорногору, веселу стрічку Черемошу, величні зарості гігантських ялин та смерек. Все знайоме, все земне, але яке воно значуще, сповнене життьової снаги, здоров’я, краси. Навіть природа раділа разом з нами, з людьми… А втім, що я кажу!.. Хіба природа щось окреме від людини? Хіба буття не єдиний процес? Хіба природа не згасає, не вмирає там, де з’являється хижак, що безтурботно винищує, вирубує ліси, засмічує ріки і озера, виснажує землю, отруює атмосферу?

Згадайте земні пустелі. Їх колись не було. Там, де тепер Сахара, — ще десять тисяч років тому квітли пасовиська, шуміли ліси, клекотіли ріки. Там, де нині Такла-Макан, Кизил-Кум чи Кара-Кум, ще в історичні епохи пишалися могутні держави…

В Новому Світі зникли пустелі. Ми спрямували до них потужні потоки хмар. Дощі зросили мертві піски. Зазеленіли трави і ліси…

— Видумки, — зітхнув Стецюк. — Фантастика. Десь я читав у книжці…

— Тепер фантастика, — заперечив Вася. — А потім буда правда…

— Нема межі для могутності розуму, — згодився Микола, лагідно глянувши на хлопця. — Аби тільки силу ту спрямовувати на добро. Так було там, у Новому Світі… Але заждіть, я згадаю про свою школу. Ми готувалися до уроку. То не був звичайний академічний урок. Там взагалі не було такого навчання, де учні «заучують» щось. Універсального знання для всіх не було. Учителі уважно придивлялися до можливостей своїх учнів, до широти їхньої свідомості, до ухилу в здібностях. А найбільше раділи учителі тим учням, які вміщували в собі синтез всього, які поєднували всебічне знання. Це було завдання школи майбутнього — виховати носія синтезу, всебічно освічену людину.

Урок, про який я згадав, мав тривати багато днів. Ми готувалися з своїм вихователем пролетіти понад Землею, щоб знайомитися з різними районами, вивчати життя далеких континентів, островів, зустрічатися з цікавими людьми. В такій мандрівці вихователь розповідав про історію цивілізації, знайомив учнів з географією, космологією. А які хвилюючі пригоди чекали на нас! Небезпеки, походи, несподіванки! О, то була справді школа життя!

Вже з перших років навчання учні повністю забезпечували себе всім необхідним. Школи об’єднувались у громади, де були майстерні, поля, сади, ферми. Учні разом з учителями виробляли самі собі взуття, вбрання, дрібні речі вжитку, вирощували хліб і плоди. Отже, промислові потужності планети не були завантажені дріб’язком ширвжитку, а повністю спрямовувались на вселенські, космічні потреби…

— Які ти сказав, командир? — озвався Вася. — Космічні?

— Еге ж. Зв’язані з польотами до інших світів. Ми мандрували до сусідніх планет. А люди Марса, Венери та інших планет, вже не скажу яких, прилітали до нас. У нас було міжпланетне братерство.

— Ех, дожити б! — махнув рукою Вася. — Я б теж полетів!

— І полетиш, — поплескав долонею по плечу хлопця Микола. — Тільки покінчити з ворогом треба!..

— Далі, Миколо, — сказала Марія. — Мене дуже цікавить школа, навчання… Що ви бачили ще?..

— Школа готувала дітей до широкого життєвого шляху. Не було спеціалістів. Кожен оволодів багатьма професіями. Вузька спеціальність вважалася смертю духу, розумовим флюсом. Людина повинна володіти всіма дарами науки і мистецтва, інакше вона стане лише якимсь трибком в технічній цивілізації…

У нас були чудові вчителі. Справжні старші друзі. Вони вчилися разом з нами. Вони ніколи не показували своєї переваги над учнями. З ними було легко і приємно, бо ми знали про героїчне, величне життя своїх учителів. Виховувати юне покоління доручалося лише наймудрішим, наймужнішим, найтерплячішим.

Пам’ятаю нашого вихователя. Він був сивий, коротко стрижений, високий, сильний. Очі, ніби в дитини, сині і глибокі. А в погляді — бездонна мудрість. Він ніколи не гримав на нас, не підвищував голосу. Лише інколи ясна блакить погляду наливалася густим фіолетом. Тоді ми замовкали, знаючи, що хтось допустив безтактність або грубість… Але такі випадки були рідко. Наша група жила душа в душу з вихователем.

Перед польотом навколо Землі він провів бесіду про етику нової людини. Важко згадати все, але коротко передам його слова. Він казав так:

— Простота, краса і безстрашність — перші ознаки людини нашого світу. Хто порушує їх — той не має права називатися людиною. Адже людина — це внутрішній зміст, а не вертикальна двонога істота. Ми знаємо розумних істот з інших планет, вони цілком відмінні від нас по формі, але ми називаємо їх Людьми, бо вони єдині з нами по розуму і серцю…

— Отже, будьте прості. Все просто. Навіщо почуття зверхності? Гляньте на зорі, на сонце, на дерева в лісі. Які вони прості! Зорі величні, ясні, чарівні! Сонце просте, як подих, але без упину струмить океани енергії для нас, для всього світу. Хіба чванливі дерева в лісі? Гори високі, білосніжні, море тривожне, лагідне чи схвильоване? Ні, вони прості і життьові. Дають прохолоду і плоди, хоронять мудрість для безстрашних, несуть на грудях своїх кораблі в далекі світи. Будьте такими, як зорі, як сонце, як гори, як блискавиця, як зелені шати лісів…

— Бережіть, лелійте, сійте красу. Виженіть з життя все потворне, лубочне, штучне, нікчемне. Хай живе краса. Хай вона буде в рухах, в серці, в жестах, в слові, в дії, в думці, в кожному дні, в кожному подиху вашому. А найперше, несіть в серці її, а вже звідти вона осяє яскравим променем все ваше життя і життя друзів ваших.

— Будьте безстрашними. Адже страх смішний в безмежності. Чого боятися шукачеві, мандрівникові Космосу? Коли попереду безконечна дорога вдосконалень і пошуків, перемог і краси. Геть страх! Будьте безстрашними!

— Ти сказав «безконечна дорога», командир, — перебив Стецюк. — То що вони, наші нащадки, не вмирали, чи що?

— Вони перемогли смерть, — впевнено відповів Микола. — Вони могли створювати для людей нові тіла, молоді і здорові замість хворих чи покалічених. Та й розуміння смерті змінилося. Адже наша особа не виникає на пустому місці. Вона ніколи не починалася, вона складалася з досвіду безлічі попередніх осіб, і вона ніколи не зникне, бо ввійде своїми духовними здобутками в грядущі покоління…

— От здорово! — зрадів Вася. — Якби тепер уміли воскрешати! Га? Убили на фронті, а ти знову воскрес — і в бій!

— А фашисти теж! — іронічно підхопив Стецюк. — І вони воскресять своїх. І війні не буде кінця. Вічне звірство!..

— Правильно Стецюк підмітив, — сказав Микола. — Безсмертя достойні лиш люди чисті, позбавлені егоїзму, коли на Землі всі будуть брати, коли не стане воєн і сваволі. Та ви добре й самі розумієте те, що я розповідаю. Всього я не передам, мої слова лише тінь бесіди, яку я чув у школі. Ось він — офіцер Гітлера — взагалі не сприйме жодного слова з такого світогляду…

Офіцер жовчно хмикнув. Глухо пробурмотів:

— Дилетантська компіляція з уявлень світових шизофреніків, проповідників загального братерства! Нереально, смішно, наївно! Нема у вашому світі сили, нема влади, нема виключності особи! Ваш «новий світ» — світ химер, світ нереальності!

В землянці стояла тиша. Надто різким був контраст між романтикою розповіді і отруйною ненавистю ворога, щоб можна було одразу зреагувати. Щелепи Васі заходили під шкірою. Очі потемніли. Микола посміхнувся, торкнувся ласкаво руки хлопця.

— Не звертайте уваги. Хай несе лють в собі… Йому ж буде гірше. Я розповім далі. Ще говорив нам вихователь про нескінченність еволюції, про незнищимість всього сущого в просторі і в нас самих. І найголовніша думка: ти єдиний господар свого майбутнього. Ти сам куєш свою долю. Твої думки — прекрасні чи підступні, ясні чи темні, нікчемні чи величні — тчуть тканину індивідуальності. Очистити людину від негідного, підняти її до висот прекрасного не можна збоку, а лише зсередини, власними силами. Завдання ж учителів та друзів — допомогти в тих зусиллях. Адже хлібороб не втручається в надра зерна, а лише створює для нього найкращі умови — оре землю, поливає, удобрює…

А на завершення бесіди вихователь казав:

— Запам’ятайте також основні якості творця Нового Світу. Перше — постійність прагнення. Друге — здібність вміщення, а не заперечення. Це ясно кожному. Треба не заперечувати, а зрозуміти співбесідника, і якщо він неправий, протиставити його твердженню істинніше твердження. Далі — уміння трудитись, творити. Бо, живучи в світі, ти без упину користуєшся чимось, уже створеним до тебе. Ти ж повинен умножати багатство, дане тобі, як матеріальне, так і духовне. І не з почуття якогось утилітарного боргу, а тому, що саме життя є безупинна творчість, а зупинка в труді — є смерть, розкладення. Треба це усвідомити серцем. Хай у вас буде бажання допомагати іншим без упереджень і привласнень. Творячи щось, не вважайте це своїм. І взагалі відмовляйтесь від власності, але приймайте на збереження плоди інших. Ви — господарі Всесвіту. Все ваше. І нічого нема вашого. Вмістіть ці протилежності, поєднайте їх гармонійно і тоді ви підете в безмежжя легко і радісно. Виженіть назавжди страх, і коли наступить пітьма — а пітьма протидіє борцям у всіх світах — то зберігайте бадьорість і мужність. Чатуйте серед пітьми! Ось девіз вам на безмежну дорогу!

— Виженіть також марновір’я, сумнів. Все дозволено, все можна, все здійсненно! І останнє — рішучість! Хай буде ваша рішучість відстоювати світло до останньої межі! Не доки зручно і приємно, не доки радісно і урочисто, забезпечено, тепло… Наша рішучість — до безмежжя! Таку рішучість неможливо знищити…

А потім ми полетіли. У нас був літаючий апарат — зручний, тихий, безшумний. Тоді не було гримлячих апаратів, як тепер, що вивергають в повітря отруйні гази, руйнують психіку, виснажують надра планети. Це був широкий літаючий майданчик з стільцями, які могли розкладатися в ліжка. Рухався пристрій магнітною тягою. Наша наука глибоко проникла в суть магнетизму і гравітації, знайшла єдину формулу первісної енергії чи праматерії. Все змикалося в єдиному полі, в недиференційованій субстанції Світобудови. Але якими кострубатими здаються мої визначення. І не дивно, бо важко передати на мову сучасності досягнення майбутнього. Але я не хочу зупинятися на техніці. Лише відзначу, що тоді не виробляли жодної зайвої машини. Лише найнеобхідніше. Лише такий пристрій, який не пошкодить природі, людям, запасам енергії для майбутнього, який викликається економією сил і суворою необхідністю…

О, яка дивовижна зміна психіки людей! Тепер ми громадимо міста, а в Новому Світі взагалі міста зникли. Люди рівномірно розселилися по планеті, понад ріками, озерами, каналами, морями. Всі жили в дружбі з природою, інколи іронічно згадуючи безумство своїх предків, які ув’язнювали себе в бетонних та кам’яних клітках на десятки і сотні поверхів угору, заливали живу землю асфальтом, дихали випарами мільйонів машин та людей, з’єднаних на невеликій площі, перетворюючись на гурт мурашок, нездатних усвідомити свою справжню дорогу сина Великої Матері — Природи…

Наука сягнула в дивовижні глибини матерії, психіки, живої клітини. Люди оволоділи передачею думки на відстань. Близькі друзі чи закохані могли вільно єднатися без апаратів. Всі інші мали невеликі портативні передавачі, які носили при собі. Отже, в найглухішому місці людина не відчувала себе самотньою. Живучи в тундрі чи в горах, ми могли викликати культурні центри і читати будь-яку книгу, дивитися будь-яку подію, розмовляти з ким-завгодно. І все це без складної системи сучасного зв’язку…

Ми пролітали над горами, над лісами, над полями. Взяли курс на схід. В небі сяяло сонце. Воно недавно зійшло. Де-не-де пливли хмаринки. Магнітоліт пропливав над полонинами, там паслася худоба. Люди, побачивши наш апарат, привітно махали руками, кричали:

— Щасливої путі, мандрівники! Добрих пригод і знання!

Ми відповідали тим же.

Ми пролітали над Україною, Росією, Казахстаном, Алтаєм. Опускалися в багатьох місцях, розмовляли з творцями, ученими, садівниками, художниками, вчителями, бували в інших школах.

Люди в Новому Світі не жили просто так. Не жили тому, що, мовляв, народилися на цей світ і треба якось прожити. «Проживання», це фактично деградація, омертвіння. Людина не повинна просто жити, а підносити себе, вирощувати квіти свого серця і розуму. Кожен з нас вважав себе часткою вселенського організму і ніс на собі відповідальність за все ціле. Зникло колишнє роз’єднання — національне, расове, релігійне. Розмежовування громад-комун визначалося лише географічними, економічними та господарськими ознаками…

— Зажди, зажди, командир, — озвався мовчазний партизан Карпо Сорока, який слухав, заплющивши очі і наморщивши лоб. — Як же це, не розберу! Не було, знацця, ні українців, ні французів, ні поляків? Всі під одну гребінку?

— Ні, — усміхнувся Микола. — Ти не так зрозумів, Карпо. Були, звичайно, і нації, і різні мови, і неповторна культура кожного народу. Етнографічні межі стиралися, але залишалося безліч ознак, які поряд з ознаками загальнолюдськими визначали в особі приналежність до певної нації чи раси. І нічого дивного тут нема. Бо людство являє собою прекрасний вінок, букет квітів. Кожна квітка-народ дає букету свій неповторний аромат, барви, візерунок.

Та це було ясно кожному тоді, в Новому Світі. Уніфікація привела б до духовного і фізичного зубожіння людства, до виродження. Ліквідація національної особливості, неповторності припинить всяку еволюцію, розвиток, творчість. Краса — в розмаїтості, в мінливості, в пошуках єдності через багатобарвність.

Без розмаїтих квітів нема букета. Без грандіозного досвіду безлічі народів та націй не було б сучасного людства. Кожна нація, кожен народ вливає до спільної скарбниці людства свій неповторний нектар, дає оригінальний синтез вселенських здобутків. І все це не в ім’я своє, свого народу, сім’ї, нації чи раси, а в ім’я еволюції людства Землі, Сонця, всього Безмежжя. Так, пора і нам мислити категоріями Космосу.

Бо лише прикладаючи мірки Безмежжя до своїх вчинків, до свого життя, ми по-справжньому визначимо масштаби нашого горя чи радощів, досягнень і торжеств, здійснень і мрій!

Це важливе питання, яке ти поставив, Карпо. Але воно надзвичайно тонке. Воно, як двосічний меч! Справді, досить кинути погляд назад, в історію, щоб зрозуміти всю нікчемність боротьби за возвеличення, чи відокремленість, чи неповторність тієї чи іншої нації, раси, групи народів В потоці еволюції пропливло безліч рас, народів, племен. Де їхня «неповторність»? Вони зникли, давши свої ознаки, свої елементи, свої традиції, свої темні чи світлі сторони, звички, свою жагу чи пасивність наступним народам, расам, тобто нам.

Справді, хто я буду в очах жителя іншої планети? Українець чи індус? Англієць чи негр? Ні, я буду житель Землі. Ба, навіть сином Сонця я буду в їхніх очах. І не матиме значення, яка в мене шкіра, скільки очей, скільки пальців на руках. Вони, ті далекі брати, будуть дивитися на промені духу мого, на політ думки моєї, на творчість мою.

Хто прямує в безмежжя — з ним і буде! А хто йде до егоїстичного власницького курника, з курми й сідалом і залишиться. Першим — нові і нові тайни буття, грандіозні відкриття, єднання з величними цивілізаціями Космосу, невпинний прогрес, а другим — чад і морок, злоба і руйнація, дрижання за нікчемне життя чи майно…

Марія підкинула поліно в грубку. Розчулено сказала:

— Як чудово, Миколо. Скоріше б кінець війні. Я стану вчителькою, наближатиму з учнями своїми Новий Світ, який ви бачили…

Микола помовчав. Ніжно дивився на неї, на її чорні палаючі очі, на рум’яні щоки. Це правда. Вона здійснить свою мрію. Доб’ється… Вона довела це в житті…

— Далі, далі, командир, — тихо попросив Вася. — Про таке все життя буду слухати…

— А будувати Новий Світ хто буде? Дядя? — єхидно запитав Стецюк.

Партизани засміялися. В землянці утворилася атмосфера ясності та дружби Микола відчув це, радів. І вів далі натхненну розповідь:

— Всього не охопиш. Знаю лише одне — життя в тому світі було святом. Чистою і високою стала любов, міцною сім’я, людяними — всі дії жителів планети. Поняття Матері та Материнства були священними. Ніхто не був ображений. Ніхто не був обійдений. Кожен міг прикласти свої здібності, прагнення, вміння, бо перед кожним стояла Безмежність. Були небезпеки походів і польотів, були трагедії ризикованих дослідів та подвигів, але ті небезпеки ще сильніше приваблювали романтичні серця до величних здійснень в ім’я майбуття.

Ми побували з друзями в горах Алтаю, в Гімалаях, в Китаї, на островах Океанії, в Південній Америці, в Європі. Ми познайомилися з діяльністю астрономічних обсерваторій, з дивовижними роботами учених, які вивчали проблеми психіки та її зв’язку з енергіями космосу, з творчістю художників та садоводів, моряків, рибалок, металургів та будівників нових Громад. Це була прекрасна мандрівка, чудовий урок. Учні бачили все, що потрібно. Вони наочно переконувалися у величі нашої цивілізації, у життєвості нашої моралі і етики…

Так було довго. Дуже довго.

Та одного разу я вийшов на прогулянку, в гори. Дихав чистим гірським повітрям. З гори видно було вогні кількох шкіл-комун, чути пісні на полонинах. Вечоріло. Зорі засівали простори неба. Я задумався. Щось бентежило мене. В грудях і голові відчулися пронизливі болі. Неясні спогади хвилювали мозок.

І тут вдарила блискавиця. Засліпила мене. В голові потемніло. Я захитався. Впав.

І відчув себе розчавленим, розбитим, нікчемним. Я розплющив очі. В обличчя віяв холодний, пронизливий вітер. Хлюпала хвиля дніпровська. Я лежав на морозному піску, мов роздушений черв’як, а біля мене стояв дивний юнак. Він сумно дивився на мене. Я очманіло мовчав.

— Пора, — сказав він. — Ти досить бачив. Тепер я йду.

Я застогнав, простягнув руку до нього.

— Зажди. Не кидай мене.

— Не можна. Життя є життя. Досить видінь. Іди в життя. Змагайся, здобувай право на Новий Світ.

— Ще хвилинку. Одну хвилинку. Я загину без тебе…

— Ти не загинеш. Тобі ще належить багато здійснити…

Він відступив. Я з останніх сил кинувся за ним. Вихор налетів на мене з-за кущів лози, осліпив хмарою піску. Я заплющив очі. А коли відкрив — то на березі нікого не було. Лише пітьма, холодний пісок, чорний Дніпро… і я, поранений, напівпритомний…

НОВІ НАДІЇ

Микола мовчав. Мовчали й бійці. Навіть офіцер вже не морщився іронічно, задумався про щось.

З отвору проникало світло світанку. Каркали ворони над лісом. Почулися радісні крики. Марія отямилась перша, вискочила надвір, потім заглянула в землянку.

— Серьожа вертається. І з ним — ще хтось…

Микола вийшов. За ним висипали партизани. Між березами впевнено йшов Сергій — в теплому бушлаті, з автоматом на грудях. Його прозорі, ясні очі сяяли радістю. Поряд з ним крокував присадкуватий чорнявий хлопець, сторожко оглядав незнайомих партизанів.

Сергій і хлопець зупинились. Привітались. Микола обняв Сергія, схвильовано запитав:

— Ну як?

— Знайшов. З самим Агрономом говорив. Оце — представник. Розвідник їхній. Сашко…

Микола потиснув руку Сашку, сказав:

— Тоді не будемо ждати довго. Ведіть нас до своїх…

— Ні, — похитав головою Сергій. — Ситуація не дозволяє одразу. Вони перебазуються на інше місце. Спокійніше. Там, біля Зеленьок, зараз лютують карателі. Спалили в хаті старосту, Василя Горенка. Добрий був дідуган, допомагав партизанам. А тепер пропало… В разі потреби ми пришлемо зв’язківця. А поки що заберемо вашого офіцера. Може, знадобиться. А потім одправимо на Велику землю. Скоро має бути літак…

Микола діяв далі, ніби в тумані. Він писав листа Агроному, передавав деякі захоплені документи. А в свідомості невідступно стояв образ діда Василя. Полум’я затуляло його обличчя, тріщало волосся, горіло вбрання, а з вогню долинали мужні слова: «Справжня людина вмирає в дорозі!»

З землянки вивели офіцера. Він мружив очі на сонце, горнувся в брудну шинелю, дрижав. Спідлоба дивився на партизанів.

— Що ви хочете робити зі мною? — запитав Миколу.

— Одправимо в тил, — спокійно сказав той.

Офіцер отетеріло поглянув на командира, на бійців.

Ті зловтішно посміхались.

— Який тил?..

— Радянський, — твердо сказав Микола. — Той, якого вам не досягнути ніякою силою. Прийдете туди не завойовником, а полоненим. А тепер — ідіть…

Офіцер, блідий від непевності і хвилювання, рушив по лісовій стежині. Сашко за ним. Ось вони вже ховаються за стовбурами беріз. І раптом Микола не витерпів, гукнув:

— Одну хвилинку. Сашко, зачекайте…

Партизан і офіцер зупинились. Микола, розбризкуючи талий сніг, наблизився до них, зустрівся поглядом з офіцером. Важко дихаючи, сказав:

— Гер офіцер, ви всю зиму жили з нами. Ви говорили зі мною. І не впізнали мене. Може, хоч тепер впізнаєте. Придивіться…

Офіцер зачудовано зиркнув на бородате худе обличчя, на глибокі, пронизливі очі командира, пересмикнув плечима.

— Не розумію вас…

— Невже не пізнаєте, пане «музикознавець»?

Офіцер здригнувся. Ще раз поглянув на очі Миколи. Зіщулився в передчутті чогось жахливого. Пробурмотів:

— Не може бути… Ви ж… розстріляні…

Сашко здивовано питав:

— Ви знаєте його, товаришу Артист?

— Ще й як, — насмішкувато відповів Микола. — Ну як, впізнали?

— Не вірю, — прошепотів офіцер. — Ви мертвий…

— Ні, не мертвий. Я вічно живий, — твердо сказав Микола. — І той світ, про який ви чули, побудую. А не я — мої брати, яких ніяка сила, ніяка злоба не знищить!..

— Чому ж ви мене… не розстріляли? — пролунало ледь чутне запитання. — Я не розумію вас, жителів дивного світу…

— Чому не розстріляли? — перепитав Микола, дивно всміхаючись. — Ех ви, представник «нової раси»! Ви так нічого й не зрозуміли в нас. І в цьому ваша смерть. Запам’ятайте хоч тепер, що наш народ — месник, а не кат! Ми солдати, а не м’ясники… А тепер — ідіть!

І Микола, різко повернувшись, важко пішов до землянок.

Мелодія сьома ПОЛУМ’Я

В КІЛЬЦІ

Весна.

В небі пливе місяць. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою майже нечутним голосом. Місячний промінь пронизує віття, його срібні краплі падають крізь стовбури дерев на землю, дзвенять дзвіночками в повітрі, виграють чудову мелодію.

Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано слухає співи природи. Миколо, мій друже! Був би ти поряд — разом слухали б ми чудову симфонію пробудження землі. Та що я кажу? Хіба ти не зі мною? Хіба не чую я твій голос щоночі, щодня?

Хіба мій подих — не твій, мій зір — не твоє бачення світу? Хіба моя рука, що стріляє у ворога, — не твоя караюча рука?

На тлі зоряного неба вимальовується силует коханого… його натхненне обличчя, його блискучі очі…

Миколо… Зі мною твоє серце, твоя любов… А вони ж безсмертні.

Як сказав тоді Езоп? «Бережіть любов… Все проходить— сонце, світи, держави… А любов вічна… Бережіть любов…»

Я не забуваю той заповіт, Миколо. Бережу його. Ти незримо супроводжуєш мене. Хай так буде завжди. Завжди…

Хтось наближається до Оленки. Вона зітхнула, обернулася.

До неї несміливо підходив Юрко — малий партизан. Він поглянув на обличчя Оленки, помітив у очах її блискучу сльозу. Здивувався:

— Тьотю Олено, ти плачеш?

— Ні, ні, Юрко, — усміхнулась Оленка, — ти помиляєшся. Щось защеміло в оці…

— Ти плачеш, тьотю Оленко, — наполягав Юрко. — Дуже дивно. Така сильна — і плачеш…

Оленка поклала руку на голову хлопця, погладила.

— Гаразд, більше не буду, хлопче… Так, згадалося дещо… А що це в тебе в руках? Квіти?

Юрко з гордістю показав Оленці великий букет сону. Прошепотів:

— Тільки що був у Агронома. Тобі — завдання. На той бік, до причалів. Перевожу я. Доки ти будеш працювати — я підскочу на могилу…

— До Горенка? — схвильовано запитала Оленка.

— Еге ж…

Оленка взяла квіти в руки, притулила до обличчя, вустами торкнулася пухнастих пелюсток. Миколо, прийми моє тепло, мій пал сердечний, моє вітання…

— Не можу забути його, — тихо сказав Юрко. — З того часу, як слухав його музику… в клубі… А потім він пішов… і загинув…

Голос Юрка задрижав, він ледве чутно закінчив:

— Хай завжди будуть квіти на його могилі. Влітку, весною, взимку. От закінчиться війна… Я буду вирощувати в оранжереї найкращі троянди… Для нього! Щоб люди знали, що він не мертвий, що творці не вмирають, а живуть з нами!..

Оленка притягнула хлопчика до себе, обняла, поцілувала в лоб. Одвернулась, витерла сльози. Він ще більше здивувався, розгубився.

Від землянок почувся заклик:

— Сокіл, до командира!

— Нас, Юрко, кличуть, — твердо сказала Оленка. — Ходімо…

…Сива пелена туманів вкриває Дніпро. Тихо. Тільки згори ледве докочується рокіт моторів. Певне, десь пливуть німецькі катери.

Юрко, одягнений в драну фуфайку, з старим величезним картузом на самому носі, сидить в кормі рибальського човна-душогубки. Він сильними, впевненими рухами орудує веслом, загрібає нечутно воду. Дзюрчить дніпровська течія, стрілою мчить човен до правого берега.

В носі човна лежить Оленка. На ній рибальські сіті. Тільки обличчя відкрите. Вона заплющила очі, мовчить.

Гойдається човен, заколисує. Чується шепіт Юрка:

— Приготуйся, тьотю Олено. Скоро.

Оленка виглядає з-за борту. Човен ввійшов під довгі віття верб, заховався. Юрко схопився за стовбур верби, опустив весло.

— Я буду ждати тут. Спочатку збігаю нагору, до могили… Дивися ж, будь обережною…

Оленка засміялась.

— Строгий ти мій! Буду слухняною, буду обережною.

Вона переклала рацію в корзину, прикрила рибою, галузками верби. Закуталась старою хусткою до очей, трохи розкошлала волосся спереду. Критично оглянула порвані черевики, полотняну спідницю.

— Нічого, — зітхнув Юрко, — кінчиться війна, одягнешся, тьотю Оленко, в найкращу сукню… Тоді за тобою всі принци побіжать!..

Якимсь дивним поглядом кинула Оленка на хлопчика, промовчала. Кивнула йому, виступила з човна на берег. Розгорнула довге плакуче віття, визирнула, оглянула берег.

Ні душі. Вгорі десь чути приглушені голоси. Там склади. Туди треба пробратися Оленці.

Вона ящіркою прослизнула глинистим берегом до яруги і зникла в ній.

Урвищем пробралася до старого зруйнованого будинку колишньої пристані. За півкілометра звідси, в невеликій затоці, стоять німецькі пароплави, катери, вантажні баржі. Там склади зброї, фуражу, провіанту. Ось розійдеться туман — і тоді можна починати.

Оленка припала до віконного отвору, визирнула. На лівобережжі туман вже розвіювався. Сходило сонце. Ліси стояли темно-фіолетовою стіною. В тих лісах Зеленьки. Там — дід Василь…

Перед внутрішнім зором Оленки виникли ясні, спокійні очі, почувся тихий голос. Скільки він витерпів, старий, чудовий друг. Яку вагу незміряну взяв на себе, ставши старостою села? Хто зрозуміє, хто правильно подумає про причини такої жертви? І несе він ворожість, осуд односельчан, близьких і далеких, презирство і ненависть. Тільки міцним, незламним душам під силу такий тягар…

Велику поміч приніс дід Василь своїм вчинком. Майже нікого з юнаків і дівчат не могли взяти німці з Зеленьок і сусідніх сіл. Дивним чином ставали відомими людям задуми ворогів, навіть час облави. І в ті дні втікала молодь в ліси, на луки, пересиджувала в нетрях лиху годину.

А скільки разів попереджував дід Василь партизанів про каральні експедиції! Лютували фашисти, що не могли натрапити на сліди загону, шукали винуватців, але не могли знайти…

На Дніпрі пролунала сирена. Оленка насторожилася.

Клаптями розповзалися на плесі тумани. На воді забовваніли катери, баржі. На березі чорніли довгі дерев’яні сараї. То були склади, обплутані колючим дротом. Оленка помітила кілька постатей. Навколо складів ходили солдати.

Вона приготувала рацію. Наділа навушники. Спалахнуло зелене вічко індикатора. Прозвучали позивні. Оленка почала працювати ключем. Забула про все навколо.

Забула про те, що зовсім недалеко вороги. Що її можуть запеленгувати. Вона передавала, передавала координати об’єкта… а в свідомості роїлися образи того, що зараз діялося на Великій землі.

Ось біжать до червонозорих літаків пілоти.

Ось могутні птахи злітають в небо, мчать на захід.

Гримлять простори. Летить ескадрилья. Летить розплата.

Сонце піднімалось все вище і вище. Дихнув вітерець. Біля складів чогось забігали солдати. Від причалу побігли ще постаті. Оленка занепокоїлася. Невже запеленгували?

Зі сходу все наростає низьке гудіння. Радісно тьохкає серце в Оленки. Наші!

В небі спалахують срібні цятки повітряних крейсерів. Назустріч їм стелиться шквал вогню. Лунко гавкають зенітки. Повітря помережане димуючими трасами.

Даремно! Грізні машини лягають в піке. Сиплються на пристань чорні цятки бомб.

Оленка швидко збирає рацію.

Страшно здригається земля. Ще, ще! Гнівно розкочується луна над долиною, ніби відгуки весняної грози.

Юрко вже чекає. Широке обличчя усміхається, радіє. Він вихопив кошик з рук Оленки, допомагає лягти на дно човна, вкрив сітками.

— Ну й молодчина, тьотю Олено! Ну й молодчина!..

— Чого там, — щасливо прошепотіла Оленка. — Дрібниці… Ти був там… на могилі?

— Угу, — радісно каже Юрко. — Там вже й до мене хтось побував. Підсніжники лежали. І колоски пшениці…

Оленка дивилася в небо, усміхалася печально. Живи, Миколо… Живи, мій друже… В квітах, в серці людей, в їх пам’яті, в грядущих піснях…

Човен летить по гладі дніпровській назад. Скоро лівий берег. А там лози, покручені протоки. Там вже недалеко ліси, свої. Аби лише плесо проскочити…

Згори, від причалів з’явився військовий катер. Човник помітили. Пролунали посіріли. Заляпали по воді кулі.

— Фашисти! — крикнув Юрко. — Помітили…

Він пригнувся, з усіх сил загрібаючи веслом. Оглядався назад. Катер повним ходом мчав до них.

Вже недалеко берег. Дві протоки. В яку пірнути? Краще в праву. Тут зовсім мало води, катер не пройде. Доки вороги розшолопають — можна буде заховатись.

Човник ковзнув між лозами, завернув праворуч. З Дніпра чулися постріли.

Оленка підвелася в човні, тривожно сказала:

— Юрку… Вони нас перехоплять. Катер швидко пройде тією протокою. Вилізьмо тут. Я піду в Зеленьки. А ти — з рацією — в ліс. Розділимось. Рацію треба зберегти. Тобі пробратись легше…

— Тьотю Олено… А як же…

— Тихо. Мужнім будь. Передай Агроному — наказ штабу виконано! Човен притопи…

Олена поцілувала хлопця, вискочила на берег. Повісила автомат через плече, прикрила фуфайкою. Пістолет поклала в кишеню. Кивнула ще раз спантеличеному Юркові і зникла в кущах…

БАГАТТЯ СЕРЦЯ

Пилип Рябченко люто розмахнувся, вдарив діда Василя прикладом. Дід похитнувся, сперся об стіну. Біля вуст показалась цівочка крові. Він сплюнув криваву слину, мовчав, палючим поглядом дивився на коменданта. Поліцаї стояли обабіч, ховали блудливі очі. А Пилип хрипів ненависно:

— Овечкою прикидався? А сам совєтам служив? Паразит старий! Нашим і вашим? Не вийшло! Я тобі ребра полічу! Ти швидко заспіваєш, як одправлю в гестапо!..

— Бий, нелюд, — тихо сказав дід Василь. — Бий. Тільки страшну долю собі готуєш ти! Не хотів би я народитись тобою!..

Пилип вилаявся брудно, зареготав.

— Мораль читаєш? Я тобі прочитаю! Думаєш, діждешся большевиків? Кулі в лоб діждешся!..

В двері застукали. Поліцаї насторожилися. Пилип хутко відчинив двері. В сінях стояла Оленка. Вона не бачила ще діда Василя, усміхнулася коменданту.

— Можна бачити старосту?

Пилип оскальнувся.

— Можна, можна, дівко, проходь…

Він схопив її за руку, смикнув до хати. Вона вирвалась, різко крикнула:

— Що це за хамство?

І осіклась, побачивши закривавленого діда Василя. Кинулась до нього.

— За що ви його, катюги?

Поліцаї заступили дорогу. Пилип приглянувся до неї, вилицювате лице його розповзлося задоволено.

— Ба! Що я бачу? Це ж невісточка його! Звідки, яким вітром! Здрастуйте, голубонько! Теплесенька компанія! Буде гестапо робота…

— Дочко, дочко, — застогнав дід Василь. — Навіщо ти прийшла? Я загубив тебе…

Очі Оленки потемніли. Рука її хутко метнулась в кишеню. Не встигли поліцаї схопитись за зброю, як тріснули постріли. Пилип, захрипівши, мішком впав додолу. Поліцаїв кулі нагнали в сінях.

Запанувала тиша. Дід і Оленка стояли над трупами, дивилися одне на одного, понурі, бліді. Дід перший отямився, зітхнув. Занепокоєно сказав:

— До лісу. Негайно.

Надворі пролунали крики. Оленка визирнула у вікно. Від Дніпра бігли постаті в зеленій уніформі. Блищали каски, дула автоматів.

— Пізно, — сказала Оленка.

— Не пізно, — заперечив дід. — В тебе є автомат?

— Є…

— Дай сюди! Я їх затримаю. А ти біжи. Заховаєшся в гущавині — не доженуть! Біжи, дочко!

— Дідусю! — Сльози котилися по щоках Оленки. — Дідусю! Як же я?

— Не час плакати, — крикнув дід Василь. — Мені вже давно пора в дорогу! Дай сюди автомат! Біжи!

Він виштовхнув її через задні двері в кущі барбарису. Звідти недалеко посадка, густий ліс. Майнула над парканом руса коса, востаннє сяйнули голубі очі.

Він хвацько, ніби згадавши юність, кинувся до ґанку, визирнув надвір. Німці вже бігли подвір’ям. Побачили діда, закричали:

— Партизан! Здавайся!

Цьвохнули кулі. Дід одсахнувся. І собі тирнув по зелених постатях. Передній німець впав. Інші закричали, попадали на землю. Порачкували назад.

Як все швидко сталося. Ні подумати, ні зважити своїх вчинків.

Усміхнувся. Не треба мудрувати перед останнім часом. Просто, ясно. Все просто. Кінець — серед битви. Людям оддав, що зміг. В найважчий час. Міг би більше — не вийшло. Хай простять. Хай зрозуміють…

Постаті оббігали поза парканом, поза посадкою, підлазили з інших боків. Аби лише Оленку не помітили. Аби лише вона врятувалась!

— Підпалюй хату, — почулися голоси поліцаїв. — Швидко з вогню вискочить! Не витерпить, як припече!

Він усміхнувся спраглими устами. О бідолахи! Ви все міряєте на свій лад. Ви розцінюєте волю людську своєю мізерною волею…

Дід Василь приставив драбину на горище, поліз. З-під стріхи вже курився димок. Знадвору чулися злорадні крики, регіт. Дід Василь вирвав кілька снопів з покрівлі. На горище ковзнув промінь сонця, дихнуло весняним вітром. Останнє вітання землі, життя…

Вогонь тріщить, охоплює всю покрівлю. Жар нестерпний. Та дід Василь не помічає його. Він відкинув геть автомат. Тепер не потрібна зброя людська. Зброя серця до речі…

Він згадав людей — знайомих і незнайомих, близьких і далеких. Нескінченним потоком пройшли вони перед його очима, перед внутрішнім зором за одну мить. Багато прикростей і добра, злоби і ніжності, люті і сердечності хлюпало з океану життєвого через його борт! Він відкидає все погане, він всім друзям, братам посилає своє серце, яке знає любов…

Вже тріщало волосся, нестерпний біль палив обличчя, забивало подих. А думка вирувала, не здавалася, прагнула вгору, до неба, до сонця.

О слуги темряви! Ви думаєте, що знищуєте мене чи інших братів моїх? Ні, ви нашими смертями посилюєте незримий вогонь правди. Кожен спалений, вбитий борець за правду приєднується до того вічного вогню, який невмирущий, додаючи до нього пломінь свого серця. Той вселенський вогонь наснажує нові душі, вони прийдуть у світ і не зупиняться доти, доки не розвіють тьми.

Біснуйся, пітьма! Це не допоможе тобі! Кожною підлістю, кожним кроком своїм, кожним спалахом злоби ти наближаєш свій ганебний кінець, ти наближаєш торжество Світла! Вогонь Правди не знищити, як світ, як буття, як небо!..

А Оленка пручалася на узліссі в руках німецьких солдатів. По щоках її текли сльози. Та не за себе пеклася вона, не свою долю оплакувала. Вона неодступно дивилася на село, де бушувало багаття…

«Діду, дідусю! Ти і вмираєш так, як жив! Я теж зустріну свій смертний час, як ти! Не схилюся перед катами!»

Німці ґерґотали щось, штовхали її, кудись вели. А вона не могла одвести погляду від багряної квітки над селом. І їй здавалося, що вона бачить в тому полум’ї торжествуючий, бунтарський, безсмертний дух діда Василя…

Мелодія восьма ВИР

ГОЛГОФА

Пливе, пливе кривава ріка…

Не видно їй кінця-краю, не видно берегів. Чад стелиться над страхітливим виром, палюче полум’я клубочиться до небес, застилає зоряну далеч непроникливою коричневою запоною.

Люди, планета в небезпеці!

Люди, де ви? Хіба не бачите — новий потоп заливає ваші села і міста, вашу кохану планету? Люди, єднайтеся, розбийте чорний фронт, щоб для дітей проглянуло небо, щоб для квітів заясніло сонце…

Серце виривається з грудей, йому тісно в клітці, йому боляче і несила терпіти нелюдські тортури. Наближається така грань, де кінчається міра страждання.

Оленка важко розплющує очі. Крізь червоний туман дивиться на своїх мучителів. Що вони ще придумають? Що вигадають?

Солдат з низьким дегенеративним чолом помітив, що вона відкрила очі, зрадів. Налив собі в склянку коньяку, випив. Підморгнув своїй жертві. Поворушив у грубці розпечені металеві знаряддя. Хрипко сказав:

— Ніколи б не подумав, що дівчисько видержить мою руку! Справжній мужчина! Хвалю! Ну що — попрацюємо ще, чи скажеш?

— Що сказати? — шепоче Оленка.

— Не дратуй мене, — ричить кат. — Не змушуй повторювати всієї процедури. Пожалкуєш!..

Оленка заплющує очі, всміхається сама собі. «Які вони смішні, які жалюгідні, прислужники тьми! Нічого не придумали за тисячоліття «пошуків», крім мук і тортур. Нічого, крім голгофи! Вже все було… Був Кампанелла, був Бруно, Галілей, були мільйони незламних бійців! Вони прокладали стежку серед кривавого виру, вони лишили мені запоруку терпіння. Печи, кате, муч, ти нічого не візьмеш, тільки злобу свою умножиш, а в ній потонеш сам…»

Тріщить шкіра. А болю нема. Нема! Вона вже піднялася над собою! Вона вже дивиться на своє тіло збоку! Їй не страшна ніяка земна сила. Вона вільна — і полетить, куди схоче…

Кат кинув з люттю розжарені щипці в огонь, плюнув. Закурив сигарету. Почав мити руки під умивальником. Старанно витирав вишиваним рушником рудоволосі товсті пальці.

— Диявол якийсь, — пробубонів він. — Вони, ці совєтські, ніби не з нервів зроблені…

В підвал, низько згинаючись, ввійшов офіцер. Недбало глянув на ката, довго дивився на прив’язану до стовпа Оленку. Повіки її затріпотіли, відкрилися. Затуманений погляд ковзнув по обличчю офіцера. Вуста здригнулися, жалібно всміхнулися. Офіцер одвернувся, сухорляве обличчя його тіпнулося гримасою.

— Що нового?

— Нічого, — буркнув кат. — Всю ніч бився з нею. Мовчить,

— Ви погано старалися, — сухо сказав офіцер.

— Все, що міг, — розвів руками низьколобий. — Я не бог. Але ви поганої думки про мої здібності!.. Вже з колоди можна було б щось випалити. А вона — як мертва!

— Мертва і є, — різко сказав офіцер. — Завтра повісимо. Серед села. Щоб всі бачили. Передайте її в комендатуру…

Слова ворога відбилися в свідомості Оленки. Її не замучать в підвалі. Її виведуть на чисте повітря. Як добре, як чудово… Ще раз побачити небо, дерева, вдихнути дніпровського вітру, глянути в очі людям, рідним людям…

Терпи, терпи, Оленко… Голгофа — страшний шлях… Тільки ж всяка голгофа має кінець…

Її вели по селу. Тим шляхом, де вона колись ішла з Миколою в сільраду записуватись. Тоді теж була весна. Так само виповнював береги Дніпро, так само виспівували в небі жайворони.

Катре, де ти? Ти заздрила мені в той день, ти кинула докір Миколі. Не сердься на мене. Привітай мене сьогодні, як сестру. Чому ж не вибігаєш тепер на вулицю, чому не зупиниш, не поздоровиш з весіллям. Останнє весілля…

Руки в Оленки зв’язані. На грудях дощечка з написом: «Диверсант і бандит». На щоках, на руках — синяки. Коса розпущена по спині. По боках — поліцаї, німецькі солдати. Фашисти недбало дивляться навколо, а поліцаї хмуряться, дивляться в землю. Вони впізнали Оленку, вони згадують юну дружину Миколи Горенка, вони пам’ятають учительку своїх дітей. Деякі з них співали в колгоспному хорі, виводили чистими голосами слова про дружбу, про братерство, про кохання. Невже забули? Невже так швидко могли змінити обличчя людини на зміячу личину?

Плачучи, йшли люди на майдан, до сільради. Їх виганяли поліцаї з хат, щоб показати видовище. Щоб зареклися йти у ліс, допомагати партизанам. Жінки ламали руки, причитували. Лаяли поліцаїв. Ті огризалися, сварилися.

Оленчин погляд — десь понад хатами. Страх, ненависть, жага життя — все одійшло десь далеко-далеко. В серці спокій. У кожного своя дорога. Як добре, коли пройдеш її, не спіткнувшись. Вона оглядає свою коротку дорогу життя. Їй нема чого жалкувати. Вона пройшла свою стежку, як належить людині…

А втім… неправда. Жаль. Жаль недожитого, недобаченого, недотвореного. Скільки ще блискучих дитячих оченят ждали її в стінах школи? Скільки пісень нею недоспівано? Скільки б симфоній Миколи прозвучало в просторі? Жаль стріли, що не долетіла до цілі…

Нічого. Інші продовжать мій шлях. Діти йдуть на зміну. Ось вони — стоять на майдані, туляться до спідниць матерів, тривожно і злякано дивляться на зв’язану вчительку. Хай дивляться, хай в серці ховають страшне видовище. Хай виросте в душах юних полум’я протесту проти дикунства і насилля. Дивіться, діти. Дивіться… Ваші діти вже не побачать такого. Не побачать, якщо ви не забудете жаху цих днів…

Свіжотесана шибениця височіє на майдані. Теліпається зловісна петля в просторі. Поліцай протирає її милом, пробує зашморг. Над майданом панує похмура тиша. Тільки ледве чутне хлипання жінок порушує її…

Оленка в супроводі конвою пройшла натовп дітей, стариків, односельчан, наблизилась до шибениці. Рівним кроком піднялася на підвищення… Оглянула людей…

Спокійно, спокійно, Оленко. Ще небагато. Зовсім недовго…

Дідусю, Миколо… Дайте сили мені! Дайте мені не втратити мужності до кінця дороги!..

ЗУСТРІЧ

Роздираючи сукню в шмаття, бігла Марія до своїх. Швидше, швидше! Треба встигнути. Серце вискакує з грудей, коле в легенях.

Марія на одну мить зупинялась, притулившись до дерева, відсапувала, тримаючись рукою за груди, бігла далі. Вже недалеко. Густа ліщина, кущі терну, чорні купи колишніх лисячих нір…

— Стій, хто такий?

З-за кущів виступив Вася. Він пізнав Марію, стривожено кинувся до неї.

— Що трапилося, Маріє?

Вона схопилась за його плече, ледве вимовила:

— Командира…

Вася притулив долоні до вуст, закричав совою. В кущах з’явилися постаті. Попереду — Микола. Він помітив Марію, махнув привітально рукою. Крикнув:

— Маріє, я жду. Незабаром вирушаємо до щорсівців!

Дівчина метнулася до нього, схопила за руку. Випалила напруженим голосом:

— Я з Зеленьок. Там сьогодні вішають дівчину. Треба виручати!

— Яку дівчину? — скрикнув Микола.

— Молоду, — сказала Марія, — русокосу, високу. Її мучили три дні. А тепер — вішають…

— Я не про те, — перебив її нетерпляче Микола. — Хто вона?

— Партизанка. Розвідник щорсівців! Миколо, треба виручати!..

— Нас лише чотирнадцять, — нахмурився Микола.

— А їх не більше тридцяти, — скрикнула Марія. — Невже не подужаємо?

— Артист! Ми підемо, — похмуро сказав Стецюк. — Навіщо мені моє життя, коли молоду дівчину вішають. Ходімо, Артист! Не гаймо часу!..

— Ми готові, — підхопив Вася.

Микола оглянув партизанів. Погляди друзів не опускаються. Вони спокійно і тривожно дивляться командиру у очі. Не він наказує. Наказує їхня совість.

— Маріє, коли призначено страту?

— Через годину. Біля сільради…

— Треба б було повідомити щорсівців. Так буде надійніше. Васю, доручаю тобі! А ми — вперед!

— Єсть!

Ні секунди не затримуючись, Вася метнувся бігом по стежині. Зник між деревами…

…Мовчки, дружним ланцюжком біжать партизани. Напружений подих, чіткий крок. Болото. Низькоросла посадка. Очерети. Мимо, мимо.

Ось тут вони з Оленкою перепливали на човні весняні води. Скоро знову тут забушує течія — ген як налився повінню Дніпро. Оленко, де ти, голубко, тепер? Чи знаєш, де твій Микола, чи ждеш його?

Високі столітні дерева. Цей ліс вже перед селом. Тут вони йшли ввечері, зморені важким плаванням. Оленка куняла, а дід розповідав Миколі свої лихоліття. Ген мріє на горбі пожарище. Нема матері, нема діда. Лиш чад курить над посадкою.

Нічого, нічого! Життя не вб’єте, вороги! Земля заховає руїни, виростить квіти, вигодує богатирів. Все мине, все забудеться. І радість загиблих переллється в радість прийдешніх…

Поза горбами. Поза млинами. Мимо колючих заростів акації. Вузенькими вуличками. Он вже мріє церква. Видно натовп. Шибеницю. О, прокляті! Що вони принесли на священну землю?

Партизани вже тримають зброю напоготові. Їх вже не тринадцятеро, а сто, тисячу, легіон! Хай там буде дивізія ворогів — тепер ніщо не зупинить стріли розплати!

Петля нависає над дівчиною. Вона щось кричить селянам. Офіцер махнув рукою. А з-за колгоспних сараїв вихором вирвалися партизани. Заторохтіли постріли. Впав на підвищенні кат. Натовп закричав, кинувся врозтіч. Затріщали тини.

Офіцер біля шибениці щось люто крикнув, оглянувся зацьковано. Він вихопив револьвер, наміряється на дівчину. І раптом Микола остовпів. Світ померк перед ним. Він пізнав Оленку. Ніби в сповільненому кінематографі, з жахливою очевидністю пройшли перед ним страхітливі події. Ворог вистрелив у Оленку. Вона впала навзнак, на зв’язані руки. А ще через мить удар у скроню кинув Миколу в непроглядну пітьму. Барвистою стрічкою закрутилися перед очима його блискучий плин Дніпра, соснова шибениця, закривавлена постать дружини.

— Оленко, — простогнав він.

Хаосом смерті навалились на нього безладні акорди руїнницької мелодії. Стиснули, здушили, відрізали від ясного світу…

А бій на майдані вже затихав. Поліцаї розбіглися по городах. Німці, які лишилися живими, втікали на машині за село. Партизани, зібравшись на майдані, сумно стояли над своїм командиром. Марія плакала.

Через півгодини до будинку сільради підійшли щорсівці…

ДОРОГИ

…Над лісом замиготіли червоні вогники. Знижувався літак. Вуркотіли мотори. Багаття кидали в небо золоті іскри. Літак застрибав по полю, заревів, розвернувся. Партизани кинулися до нього.

З люка вискочив льотчик. Його обіймали, тиснули руки. Він усміхався, похапцем говорив:

— Скоріше, друзі! Скоріше! Новини? Все в газетах, слухайте радіо! Лупимо фріців, аж шерсть летить! Ранені є?

— Є! П’ятеро.

— Швидше в літак!

З люка викидали вантаж, відтягали вбік. На носилках внесли поранених. Марія підійшла до літака. Її лихоманило чомусь, руки тремтіли.

— Спокійно, спокійно, — казав їй Агроном. — До своїх летиш, на Велику землю. Не покидай Артиста. Доведи його до ладу. Ми ж навіть не знаємо, хто він. Герой, а безіменний. Ну та зараз багато таких. Прощай, дочко. Щаслива путь!..

Хмари, хмари. Ліс завалюється вниз, тане в нічній темряві. Прощай, Україно! Прощай, ненько…

Хмари розходяться, знову зсуваються. Блимають кошлаті зірки. Гойдаються.

Марія схиляється над носилками, дивиться на воскове обличчя Миколи. Друже, невже для того я вирвала тебе з пащі могили, щоб знову втратити? Не може бути, не повинно бути…

А поряд з Миколою лежала непорушна Оленка. Бурхливі дороги війни з’єднали їх знову разом. Чи з’єднали?

Розплющ очі, Оленко… Простягни руку, Миколо…

Мовчать. Не ворушаться. Не бачать.

Гримлять мотори. Пливуть хмари. Колишуться зорі в неосяжному океані небес.

…Гул літаків. Перехрестя прожекторів. Де вона, що з нею? Невже це правда? Не треба ховатися, не треба боятися? Навколо свої, рідні…

До літака під’їхали машини. Низенький майор в окулярах, в теплому кожушку приймав ранених. До нього піднесли Миколу. Він оглянув його, записав.

— В госпіталь 3907. Ви з ним? Чудово. Сідайте в ту машину.

Вже сідаючи в санітарну машину, Марія почула, як майор наказував:

— Цю дівчину — зі мною. Негайна операція…

Машини рушили. Замиготіли зокола дерева, будівлі.

Нові дороги слалися перед героями. Куди вони вели їх? До яких обріїв?..

ЧАСТИНА ТРЕТЯ КОСМІЧНЕ ЯЙЦЕ

УВЕРТЮРА

Я залишився на другу ніч. Не міг не дослухати розповіді про долі героїв до кінця. Вони стали рідними, моїми. І я повинен був знати все, що з ними сталося.

Юрко збігав до сільмагу. Купив риб’ячих консервів. У сусідської тітки купив глечик ряжанки. Потім, повернувшись до клубу, розпалив грубку і почав кидати в духовку картоплю.

— Спечемо, — пояснив він. — Не так смачно, як в попелі, надворі, але все’дно добре. Поїмо, а потім продовжимо… якщо ви бажаєте…

— Як ви можете сумніватися? — гаряче сказав я. — Тільки чому ви про себе не розповідаєте?

— Що ж про себе? — усміхнувся він. — Це ще одна розповідь. Нові герої, крім цих. Так буде без кінця. В долонях Оленки, Миколи та інших ближніх і моя доля. Інші ситуації, але суть одна…

— А як ви потрапили сюди? Чому?

— Це не важко зрозуміти. Я по собі знаю, як потрібна культура селу. А уваги йому мало приділяють. Хіба не правда?

— А правда, — відповів я.

— Телевізори, радіо в селах є. Але то не істинна культура, а лише луна її. Та й культура потрібна не для насолоди, а для формування людей, їх етичного і естетичного зерна. Для цього треба, щоб музиканти, письменники, творці не осідали тільки в містах, а поверталися до природи… Щоб стояли біля колиски народної. Там де твориться хліб і поезія. Треба, щоб село не втікало до міста.

— Важко, — сказав я. — Давня традиція. А ще — бідність наших сіл. Бідність духовна. Та й матеріальна.

— А чому? — підхопив Юрко. — Зачароване коло. Втікають з села в місто. Сіють думку шкідливу, що село — анахронізм, що там живуть ті, хто нездатний для культури, хто невдаха…

— Дурниці, — сказав я сердито. — Більшість поетів, письменників, творців — з села. Природа, земля — лоно народу.

— Мої думки! — зрадів Юрко, вигортаючи картоплину з духовки. — Ще сира. Хай печеться далі. Знаєте, інколи доходить до абсурду. Йде дівчина чи хлопець в місто. Повертається в гості через рік. І вже розмовляє якимсь суржиком. Ні українська мова, ні російська. Якийсь жахливий конгломерат. Питаєш — що сталося з тобою? Чому ти калічиш себе? Ображається, відповідає, що не хоче говорити некультурно. Ви чуєте? Мова Шевченка і Франка — некультурна! Мова рідної матері — низька! А обивательська калічена говірка — це культурно! Жахливо. Я знаю багатьох російських хлопців. Учився разом в консерваторії. Так вони за один рік оволоділи українською мовою. І з радістю розмовляють нею. І кажуть, що наша мова — справжній скарб.

— Часто так буває, — сумно озвався я. — Доки маємо — не бережемо. А збоку видніше.

— Так. Тепер ви розумієте, чому я вернувся в село? За тим, чого хотів і Горенко. І Оленка. І дід Василь. І інші герої моєї розповіді. Ера космічна у нас. Треба, щоб на такому рівні була і душа народна. І не в якомусь аморфному космополітичному аспекті. А в неповторному, національному. Звичайно, ми не одстоюємо зубчики на вишивці. Це — дрібниці. Але мова — це зброя. Без мови — нема народу. Мова — це шлях, який пройшов народ. Мова — це думка, це неоцінимі перли духу, відшліфовані народом в тисячолітніх пошуках і стражданнях. Нарешті, мова — це культура. Без мови не буде пісні, не буде фольклору, не буде філософії, поезії, не буде минулого, а значить, і майбутнього. Дехто каже, що зрештою мови зникнуть… Можливо. Через мільйони років. Коли, скажімо, люди будуть єднатися думкою, якимсь надмовним способом. Але й тоді будуть відмінності, я певен. Ще більше, ніж тепер. Бо краса життя — в розмаїтості, в калейдоскопічності форм і виявів. Хіба не так?

— Так, — сказав я. — Я згоден з вами, Юрку. Можна уявити собі, що на всій Землі — одні лише українці! Або одні лише негри…

Юрко усміхнувся.

— Гарний приклад. Це зупинить поступ. Уніфікується культура, забудуться пісні різних народів, зникнуть традиції. Мертвечина, застій. Так, так. Лише завдяки різнобарвності націй переливається дорогоцінними променями єдиний кристал людства…

— Кристал. Добре сказано. Але як треба берегти кристал. Щоб він не тріснув, не забруднився. Цього ще нема на Землі…

— Нема, — згодився він. — Але буде. Буде братство, про яке мріяв Микола, буде єдина спілка народів планети. І кожен народ, кожна нація принесе в цю спілку неповторну своєрідність, віддасть її людству. Людству, а не собі. І людина, і народ повинні самостверджуватись не для себе, а для людства… От я й хочу нести музику, культуру в село. Не частівки, не банальні анекдоти. А глибоку, віковічну культуру…

— То ви консерваторію закінчили?

— Закінчив, — сказав Юрко. — Як і мріяв колись, до війни…

— І зустрічалися, мабуть, там з ними, — не стерпів я.

Юрко засміявся. Відкрив духовку, торкнув ножиком картоплину. Задоволено хитнув головою.

— Готово. Будемо їсти. Ось чашка. Наливайте ряжанки. Чудова ряжанка. Бачте, яка плівка? Може, спочатку рибки? Не хочете? Я теж консервів не полюбляю. А ви нетерплячий. Одразу хочете все. Заждіть трохи. Все по порядку розповім.

Я лупив гарячу картоплю, солив її, з насолодою їв. Запивав холодною ряжанкою. Слухав його уривчасті слова.

— Майже двадцять років я не зустрічав Миколи і Оленки. Загубилися вони у океані життя. Десь проходили рядом, а не доводилося зустрітися. Та й по правді сказати, я ж не знав, що Микола живий. Я знав, що він розстріляний, що на кручі його могила. А про ті події, що я розповів вам, дізнався зовсім недавно. Після війни тут побудували пам’ятник… Той, що ви бачили. Квіти на ньому завжди. Так, як я мріяв. Навіть взимку. Дехто з начальства бурчав, що це розкіш, що це фантазія. Але наша молодь палко дотримувалась традиції. І це чудово. Хай вони несуть в серці думку про безсмертя тих, які впали за народ! Герої не вмирають! Негоже думати про рентабельність легенди. Вона поза господарськими розрахунками. Чи не так? Я бачу — ви розумієте мене…

Коли ми повечеряли, Юрко одніс посуд в кімнатку за сценою. Потім повернувся назад і сів біля грубки. Підкинув дровець. Знову мерехтіли тіні на підлозі, нас огортала чарівна тиша. За вікнами вже не було хуртовини, на небі яскраво сяяли морозні зірки. Хиталися засніжені віти. Юрко поворушив дрова, сказав:

— Сьогодні в клубі — вихідний. Нас не потурбують. Понеділок. Я розповім вам все, до кінця. А втім, не все, а головне. Бо розповідати все — неможливо. Та й нецікаво. Але герої мої будуть інші.

— Як інші? — здивувався я.

— Не всі, — пояснив він. — А деякі. Але ви не дивуйтесь. Потім зрозумієте. Вкінці. Життя — складний вузол. Одразу не розв’яжеш. І розповісти по порядку — теж неможливо…

— А все-таки я не розумію. Ви кажете, що Микола живий. І разом з тим — його могила. Якась таємниця…

— Ніякої. Все просто. Не забігайте наперед. Хто може передбачити всі несподіванки долі, хто прогляне в життьовому тумані правильні стежки? Люди гадають — ніхто. А я переконався, що є і в випадковостях якась закономірність. І вона зв’язана з серцем…

— З серцем? — здивувався я.

— З серцем. З душею людини. З її думами, чистотою, відданістю добру. І те, що здавалося безнадійно заплутаним, затемненим, вбитим, — тільки серце одне може воскресити. Та що я вам говорю абстрактні речі! Слухайте краще розповідь. Може, в ній ви відчуєте іскри розуміння того, що я хотів сказати…

Мелодія перша ПРІРВА КОХАННЯ

ТАНЕЦЬ

Випускний вечір консерваторії був у розпалі.

Закінчилась дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався з своїх. Періодично хлопці і дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.

Відкриті вікна дихали весняною прохолодою, мерехтіли вогнями Хрещатика. Було весело, легко, ясно.

Оксана вийшла з танцю, притулилась до стіни. Тонко поколювало в серці, приємно паморочилась голова. Вона підійшла до дзеркала, поправила косу, перекинула її наперед. Замилувалась сама собою. Лизнула палець, пригладила густі брови, що зрослися на переніссі. Примружила великі, голубі очі, надула пуп’янком вуста. Всміхнулася і показала сама собі язика. Задавака, подумала іронічно. Хвастуха. Закохалася сама в себе. Заслуга не твоя, а матері і батька. Матері… А от на матір вона зовсім і не схожа. А батька взагалі не пам’ятає. Мабуть, на батька. А втім, яке це має значення? Хм. А все-таки має. Ще й яке! Хлопці так і стріляють очима на вулиці. Оглядаються за півкілометра. А чого їм треба?

В дзеркалі метушилися пари, майорів серпантин. Ніхто не звертав на Оксану уваги. Та ось вона помітила, що на неї хтось дивиться. Великі хлоп’ячі очі. Наївні, дитячі якісь. І трохи розгублені. Він став за спиною Оксани і дивиться на її зображення в дзеркалі. І мовчить. Смішний.

Дівчина різко повернулась до нього, знизу вгору подивилась в його обличчя. Він почервонів і нічого не сказав. Махнув пухнатими віями. Облизнув пересохлі губи.

«Як дитина», — подумала Оксана.

Заграли вальс. Дівчина всміхнулася, сказала:

— Що?

— Потанцювати, — несміливо озвався хлопець.

Вона поклала руку на плече йому. Він спалахнув, зітхнув глибоко, ніби ще не вірячи. І закрутив її в плавному ритмі. Дивився в її очі, моргав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки, круглі плечі. Тільки чому він такий наївний? Такий несміливий? Ніби вперше в місті. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон, кучері, високе круте чоло, струнка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Мабуть, дитячим поглядом.

— Ви, здається, по класу скрипки? — запитав він.

— Угу, — кивнула дівчина.

— Я часто бачив вас. Тільки…

— Що?..

— Боявся підійти…

— Чому? — дивувалась вона.

— Не знаю, — тихо ронив він.

І знову вихор вальсу, звуки мелодії, майво променів і людей, невисловлених думок і натяків.

— А як звати вас?

— Оксаною.

— А я Євген.

— Женя?

— Ага.

— Ви піаніст?

— Так.

— Ви з Києва?

— З Києва. У мене батько, мати, брат. Батько учений. І брат. А ви?

— Я теж із Києва. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…

Хлопець здивувався.

— Що значить — проста?

— Санітаркою працює.

— А яке це має значення?

Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення. Чому вона так сказала?

— Як би я хотів… познайомитись з вами… — несміливо сказав Євген.

Вона кружляла, усміхалась, кокетливо говорила:

— А ми ж познайомились…

— Ви так вважаєте?

— А як же?

— І я можу вас запросити до себе в гості? Скоро я іменинник. Збираються друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій брат. Буде цікаво. Ви любите науку?

— Дуже. Космос, кібернетика, космонавтика. Це страшенно цікаво!

— І я люблю. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше…

— Що значить, не так, як брат?

— Цього одразу не скажеш. Це дуже довго… розповідати. Ось прийдете — почуєте. Прийдете?

— Не знаю…

— Чому… не знаєте? — жалібно запитав хлопець.

— Бо їду в Париж. На конкурсі виступатиму. А ви коли іменинник?

— Через місяць. В липні…

— Як встигну повернутись — прийду, — пообіцяла Оксана.

— Повертайтесь лауреатом, — сказав Євген.

— Постараюсь, — засміялася дівчина.

Вони ще танцювали разом кілька вальсів, танго. Євген осмілів, запитав:

— Ви додому… сама… чи хтось?

Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.

— Хтось не прийшов.

Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.

— А мені… можна?

— Що?

— Провести вас… додому?

— Угу.

Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса поглядав на неї, мовчав, їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поряд, в просторі майоріли ниті кохання. Вони колихалися, торкалися одне одного, вивчали. І знову розходилися.

По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Оксана жила. Вона показала на вікно в напівпідвалі. Там жовтів вогник.

— Наші апартаменти, — сказала дівчина. — Мама не спить, жде мене.

Євген потупцював на місці, ніби ведмідь, щось пробурмотів.

Рядом пройшов якийсь перехожий, дихнув горілчаним духом. Підморгнув хлопцю.

— Не робєй, кориш! Цілуй її! Дівка — шо нада!

Євген зовсім розгубився. Оксана знизала плечима…

Перехожий сміявся, озираючись.

Дівчина подала руку. Він ніжно потиснув її, запитав:

— То як… буде?

— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою… і тоді прийду. — Вона підстрибом побігла у ворота.

— Я буду ждати, — крикнув Євген. — Я дуже буду ждати!..

З ЩОДЕННИКАЄВГЕНА

…Дивний сон мені приснився.

Ніч. Навколо зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко. Безвихідно. Морок гнітить душу, серце. Я палаю бажанням вирватись з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.

І ось переді мною з’являється баский білий кінь. Він, гребонувши копитами землю, зупинився, жде, поглядає розумним оком. Я скочив у сідло. Прямую просто на стіни. Спалахую такою вірою, що стіни розступаються, і я вилітаю верхи на коні в неосяжне поле.

Куди лечу — не знаю. Знаю, що захоплення, тріумф свободи підняли мене на таку височінь могутності духу, де мені не страшні вже ніякі перешкоди, ніякі муки.

Та ось позаду чути громовий голос. Він кричить:

— Повернись! Повернись, я наказую тобі!

Дивлюся назад. Навздогін скаче рогата, страхітлива потвора. Вона сипле полум’ям з рота, погрожує, наздоганяє.

— Ніколи! — відповідаю я. — Краще згинути на волі, ніж століттями гнити в рабстві!

Потвора вже близько. Ось вона схопить мене. Тоді я підіймаю руку. В ній з’являється запалений смолоскип. Я кидаю вогонь в морду потворі. І все зникає…

Нема фортеці. Нема коня, потвори. Я стою серед неосяжного поля. Хліба — золоті, ніжні, котять хвилі під вітром. На небі — сонце.

Звідки такий сон? Звідки дивні, незрозумілі символи?

А втім — чому незрозумілі? Дещо ясно. В символічному висловленні мені бачиться мій власний стан. Моя незгода з близькими, з їхніми поняттями, переконаннями, діями. А втім — не буду про це. Не треба. Може, воно якось владнається, вляжеться, перейде. Треба шукати коня баского, треба готувати смолоскип, щоб зуміти прогнати потвору міщанства і егоїзму…

А все-таки дуже цікаво, як виникають такі сни? Чому так мало працюють над цими проблемами? Якби я не вчився в консерваторії, то став би біофізиком. Саме біофізиком. Щоб поєднати живе і неорганічне. Щоб зрозуміти глибини психіки. Коли ми їх розгадаємо? Як? Кібернетики бажають іти — і йдуть — шляхом моделювання механічного… а мені здається, що це примітив. Людина — всеосяжна істота, і її треба вивчати також всеосяжно. І, насамперед, з позицій мистецтва. Так, так, я твердо переконаний, що до Людини треба застосувати ключ мистецтва, краси, гармонії…

А сни — це цілий світ. Неосяжний, глибокий, таємничий. Це ж третина людського життя. Хіба можна зводити цю третину до відпочинку, до марення. Ні, це, напевне, дуже цікавий стан, ще зовсім не вивчений наукою… І в ньому, безумовно, є свої закономірності. І свої таємниці. Кожен знає, що в снах ми часто думаємо над такими проблемами, яких не можемо вирішити в стані нормальному. Вчені приносять «звідти» рішення складних формул, композитори чують нові мелодії, художники бачать ідеї картин, люди згадують забуте, бачать приховане. У снах ми сперечаємося, роздумуємо, шукаємо істини, б’ємося, приймаємо рішення.

А чи не може бути, що в стані сну ми єднаємося з іншими світами. Наша психіка, точніше фізична свідомість, спочиває, перебуває в інертному стані… а деякі ділянки свідомості сприймають радіацію, імпульси інших планет, інших вимірів. Все це передається у просторі через універсальне поле, Х-поле, через поле Праматерії, як говорили древні. Вони ще казали: «Пізнай самого себе». Як просто і сильно сказано. В Людині приховано Безмежність. Хіба не так? Адже кожна людина повторює в ембріональному стані всю праісторію людства. Вона — Безмежжя в потенції. Вона — єдина з Всесвітом…

…Знову берусь до запису. Перечитав попереднє і бачу, що мої думки мають сенс. Єдність Людини з Всесвітом — не абстракція. Це абсолютно конкретний процес, явище.

Думка ця спалахнула сьогодні, коли ми з друзями пливли по Дніпру на теплоході. Я сидів попереду, дивився на Сонце. Воно сідало за обрій, червоніло, наливалося важкими фарбами, багрянило луки. І я — не знаю як — раптово, несподівано, нез’ясовно — відчув свою єдність з Сонцем, з Землею, з світом. Відчув, що Сонце тримає мене в собі, і не лише мене, а Землю, всі планети, все, що є…

Я вагомо відчув його поле тяжіння, а себе — як частку, як електрон, як невіддільний елемент цього гігантського життя Сонця…

Ех, мало в мене часу, мало знання, мало можливостей! Якби можна одразу оволодіти і фізикою, і живописом, і естетикою, і політекономією, і астронавтикою, і парапсихологією! Скільки таємниць стукають у свідомість сучасного людства!

А наука майбутнього, напевне, буде всеохоплюючою, синтетичною! Тільки так треба. Не можна розділяти єдине тіло Пізнання. Той в ліс, а той по дрова! Фізик — своє, а художник — своє! Нова наука, наука комуністичного світу, буде терпимою, мудрою, широкою. Як багато вона буде вміщати! Як глибоко пізнає Людину і Космос. Серце б’ється сильно, тривожно. В серці моєму звучать дивні образи, мелодії. Напишу оповідання… Про своє бачення світу, про друзів з інших світів. Хай буде. Друкувати не стану ніде… а найближчим друзям прочитаю… Найближчим… а може, найближчій…

Я п’яний. Я смішний. Я радісний.

На випускному вечорі познайомився з нею.

Скільки я думав про це. Навіть боявся думати. Я ходив за нею, як тінь. Я боявся наблизитись до неї. А тепер — я знайомий з нею. І вона обіцяла прийти до мене. Не хочу думати, мріяти далі, глибше. Щоб не розчаруватися. Щоб не злякати свого щастя…

Ти щасливий, Євгене?

Щасливий, щасливий…

А що таке щастя? Чому люди так прагнуть до нього? І як хто розуміє його?

Для одного — воно в багатстві, у володінні речами, людьми, у славі, в самолюбуванні.

А для мене — у єдності. Знову та ж сама нота: єдність. Гармонія. Злиття різних звуків у мелодію.

Не треба так багато говорити, писати. Сказане, написане — втрачає свою неповторність, свіжість. Воно — в’яне.

Її звати — Оксана. Ксеня. Ксана. Очі — кришталеві небесні акорди. Коси — спів пшеничного лану, сюїта серпневого сонячного дня. І вся вона — ранкова зоря, безмовність світанку…

Може, вона і буде для мене вогнем, яким я осяю свій шлях. З нею буде легко йти по дорозі життя. З нею радісно буде творити. З нею не страшні ніякі невдачі, перепони.

Тихо. Цить, замовкни, уяво…

…Повертається. Повертається Оксана. Вона — лауреат міжнародного конкурсу скрипачів. Написала мені листівочку. І не забула про запрошення. Вона прийде на іменини. Ні, це дивно, неймовірно. Треба берегти незвичайність нашої зустрічі. Треба не зводити її до банального. Тільки тоді це буде вічно. Вічно…

ПОЄДИНОК

Вони переступили поріг, і мати одразу накрила Євгена мокрим рядном.

— Як так можна? Іменинник — і повіявся десь. Друзі ждуть. Пора починати…

Син розгублено виправдовувався:

— Пробач, мамо. Я затримався. Ось за нею заходив… Познайомтесь. Оксана. А це моя мама…

Оксана виступила з-за спини Євгена, подала руку матері. Та критично оглянула дівчину, в очах її заблищали іскорки зацікавлення.

— Поліна Михайлівна, — відрекомендувалась вона. — Дуже приємно. Я й не знала, що в мого Женьки такий смак. Тихий, тихий, а дивись — отаку царівну знайшов…

Оксана почервоніла. Євген благально прошепотів:

— Мамо…

— Мовчу, мовчу. Оксанко, прошу сюди. До цієї кімнати. Хвилиночку заждіть, я вас проведу…

Дівчина несміливо переступила поріг прихожої, а Поліна Михайлівна накинулася на сина.

— Хто це? Яка красуня! Дуже рада за тебе. Хто її батьки? Мабуть, видні люди?..

— Та ні, мамо. Її мати — санітарка. А батька нема…

Пухке лице Поліни Михайлівни скисло. Вона скорбно примружила нафарбовані вії.

— Поспішаєш, синку. Все поспішаєш. Романтик ти. На личко задивляєшся. А що люди скажуть? Не можна ж приводити дівчину, а потім — геть її. У нас не така сім’я…

— А я не думаю з нею розлучатися, — сердито сказав Євген. — Ти, мамо, не говори мені такого. Я не люблю…

— Ну от, ну от, — сплеснула мати долонями. — Навіть на іменини ти псуєш мені настрій…

— Іменини мої…

— Будь ласка. Егоїст. Ти так завжди.

— Мамо, вона жде…

— Іду, йду. Скажи ж, хто вона? Студентка чи працює де?

— Вона скрипачка. Лауреат міжнародного конкурсу.

Поліна Михайлівна просіяла.

— Чого ж ти одразу не сказав. Воно й видно — талант. Принцеса. З такою не стидно показатись людям. Іди, іди, синку, веди її до друзів…

Євген метнувся до кімнати. На серце лягла якась тінь після розмови з матір’ю. Так було завжди. Кожен порив Євгена, кожна його мрія зустрічалася іронічно, з зітханням, з повчанням, як треба жити. І навіть таке свято, як зустріч з нею, було затьмарене.

Оксана поглянула на Євгена. Усміхнулась ласкаво. І одразу все темне одлетіло, розвіялось. Хлопець показав на двері до їдальні.

— Сюди, Оксано. Там уже зібралися…

— Мені незручно, — прошепотіла вона. — Там всякі вчені, фізики, академіки… А я…

— Академіків нема, — засміявся Євген. — Тільки молоді хлопці й дівчата. З інституту кібернетики, з інституту фізики, з консерваторії. Ходімо…

Євген відкрив двері. Його зустріли веселим гамором, вигуками.

— Покарати, покарати іменинника!

— Пляшку коньяку випити за один раз!

— Поцілуватися з конем Богдана!

А коли побачили Оксану, в кімнаті запала тиша. Дівчина розгубилася. Євген розвів руками, кашлянув. Дівчата ревниво розглядали струнку постать Оксани, її вродливе обличчя. З-за столу рвучко встав високий гарний хлопець, кинувся до неї, сказав:

— Ого! Євген! Чому мовчиш? Язик проковтнув? Воно й не дивно!

Він подав руку Оксані, ґречно запросив її до столу.

— Будьте, як дома. Я Роман, брат оцього розгубленого юнака. А ви?

— Я Оксана.

— Друзі, прийміть до свого гурту Оксану. Сідайте ось тут, біля мене. Вільне місце. Женя, твоє місце там, головне…

Оксана сіла до столу. Роман підсунув до неї прибор, обпік гарячим поглядом. Вона опустила очі, скоса розглядала присутніх. В кімнаті знову точилася жвава розмова, Поліна Михайлівна і стара повна жінка — домробітниця — носили до столу закуски.

Євген сів на чільному місці сам не свій. Відчував себе обійденим, ображеним. Чому від нього забрали Оксану? Чому так нахабно поводить себе Роман? Це нечесно. Це неетично…

— Ну що — почнемо? — підвівшись, сказав Роман. — Іменинник у нас несміливий, я буду тамадою. Наливайте бокали, чарки. Готуйтеся до бою. Євгену сьогодні двадцять п’ять років. Вік такий, коли переходять до серйозності, до солідності. Побажаємо імениннику серйозності!

Хлопці і дівчата усміхалися. Євген хмурився, не піднімав чарки. Оксана помітила це, запитала:

— Євгене, чому ж ви не п’єте?

— Я взагалі не п’ю, — відповів Євген.

Роман хвацько вихилив велику чарку перцівки, крякнув, голосно сказав:

— Він у нас монах. Аскет. Три роки тому вперше випив чарку, позеленів, скривився… і відтоді — в рот не бере! Але то не біда! Нам більше буде! Оксано, не звертайте уваги, пийте…

— Ні, чому все-таки ви не п’єте? — наполягає Оксана.

— А для чого? — по-дитячому запитав Євген, оглядаючи ясними очима присутніх.

— Дуже дивно, — сказала грайлива дівчина з пофарбованим волоссям. — Для чого ж ти нас запросив? Щоб дивитись на тебе? Ми тебе й так бачили часто!..

— А хіба відзначать іменини можна лише п’янством? — похмуро бовкнув Євген. — Можна поговорити, посперечатися…

— Спочатку вип’ємо, — зняли ґвалт хлопці, — а потім будемо сперечатися! Веселіше стане!

— А про мене такі веселощі штучні, — заявив Євген, наливаючи собі лимонаду. — Це гальванізація, ін’єкція. Треба, щоб людина веселилася природно!

— Доморощений філософ, — підморгнув Оксані Роман. — Ви не слухайте його. Нудота!

— Вікна розуму мусять бути чисті, — огризається Євген. — А ви запльовуєте їх алкоголем. Хіба не так? А через брудні вікна що там побачиш? Тільки каламуть!

Гості вже випили по чарці, по дві, в голові у них приємно закрутилося. Вони слухали слова іменинника зверхньо, поблажливо. Посміхалися, з апетитом поїдали закуску. На протилежному від Євгена боці стола зав’язалася якась суперечка між фізиками. А Оксана все ще тримала свій бокал, розгублено поглядаючи на Євгена.

— Пийте, — шепотів Роман. — Не слухайте марення. То гра в оригінальність…

Оксана зиркнула на Євгена. Він сидів, нахмурившись, не дивився ні на кого. Чому він такий? Чому? Адже і Роман веселий, і всі друзі. А він… Для чого показувати себе смішним в компанії?

Вона поглянула на Романа. Він відповів їй довгим, жагучим поглядом. Їй не був неприємний той погляд. І сам він був гарний, ґречний, гармонійний. Класичне обличчя, рівний ніс, чорні очі, чорні кучері. Дуже гарний…

Він прикрив віями очі, прошепотів:

— Пийте, Оксано. Хай буде вам весело…

Вона підняла бокал, звернулася до Євгена…

— Євгене, за вас. За ваше щастя!

Іменинник стрепенувся, щось хотів сказати. Ніби бажав утримати її від чогось. І не посмів. Оксана випила бокал до дна. Червоні вуста її блищали. І одразу вона стала трохи… земнішою. Зникло щось незриме… Одлетіло, випарувалось… Чари розтанули…

«Ось воно, — з болем подумав Євген. — Те, чого я завжди боявся. Банальне, звичне, буденне».

Розмова ставала гарячішою. Молодий фізик Василь, товариш Романа, палко жестикулюючи, щохвилини поправляючи окуляри на кирпатому носі, кричав:

— Все можна моделювати. Все! Весь світ. Кожну тварину, кожну рослину, кожне явище. І людину! Кібернетика охопить собою все! Це універсальна доктрина!

— Захоплюєтесь, — заперечив студент консерваторії, знайомий Євгена. — Ви переносите успіхи кібернетики на всю природу, на всі явища. Навіть на мистецтво…

— А що ж! Що таке мистецтво? Певна сума інформації про навколишній світ! У різноманітних поєднаннях, виявах. От і все!

— Це вульгаризація!

— Дурниці! Треба брати світ таким, як він є. Для чого вигадувати якісь романтичні казочки, ідеалістичні теорії? Кібернетика пояснює все!..

— Вона пояснює лише те, що підвладне їй, — різко сказав Євген. — А до іншого їй зась!

— До чого ж іншого? — іронічно запитав Роман.

— До творчого процесу, — сказав Євген.

Василь повчально підняв палець вгору, потім ткнув ним в Євгена.

— Експеримент заперечує тебе, брат ти мій! Уже є кібери-поети, шахісти, композитори! Творчий процес теж моделюється!..

— Абсурд! Те, що вам щастить моделювати, ніякий не творчий процес. Це примітивне штампування, переспівування відомого, фактично крадіжка — літературна чи мистецька. Таку «творчість» можна запрограмувати в машину. А я маю на увазі справжню творчість. Інтуїцію. Неповторний процес відкриття нового, оригінального. Спалах розуму.

— Туман, — махнув рукою Василь. — Словесний туман. Ти сам не знаєш, що говориш. Інтуїція. Що таке інтуїція? Де вона?

— А що таке розум? — парирував його запитання Євген. — Де він? Ти його бачив?

— Ми бачимо його результати. Його дію.

— І дію інтуїції ми теж бачимо. Кожен справжній вчений скаже це.

— Євгене, — ліниво втрутився Роман у суперечку. — Ти, брате, дилетант. Чого сунешся в кібернетику? Ти ж музикант…

— При чому тут кібернетика? — огризнувся Євген, блиснувши очима. — Йдеться про світ, про людину, про мистецтво. Він хоче звести все до кібернетики, а я кажу, що світ можна і треба пізнавати з різних точок зору. Чому ви будуєте схематику світу лише з позицій фізики?

— А як же ще?

— А хоча б з позиції музики?

— Ану-ну, валяй, пояснюй! — закричав Василь. — Цікаво, як це ти викладеш!

Оксана пливла в хвилях суперечки, нічого не розуміючи. Вино паморочило голову. Все навколо зливалося в химерне мерехтіння. За вікном хиталися каштани, миготіли неонові ліхтарі, сміялися перехожі. Для чого Євген сперечається? Чому він так відстоює свою точку зору? Самозакоханий, мабуть. Повстає проти всіх. Життя веселе. Життя просте. І легке. Треба жити легко.

Як їй весело було в Парижі. Овації, успіх, поздоровлення. Ні, не треба муки, боріння! Летіти, летіти до щастя!

— Все буття — єдність, — говорив тим часом Євген. — Ідеальна мелодія. Неосяжна. Безмежна. В абсолютному вияві. Візьміть ідеальну, прекрасну мелодію. Хіба та мелодія не є абсолютним виявом звукових елементів у поєднанні? В чому ж тоді принцип еволюції? Легко зрозуміти — у гармонізації, у зведенні дисгармонійних звуків, акордів до консонансу, до співзвуччя. Наш світ — дисгармонійний. Хіба не так? У ньому нема єдності, нема гармонії. А ми ж прагнемо до цього? Що таке вчення Леніна, що таке наш клич до братерства народів? Тільки клич до ідеальної світової мелодії…

— Образ! — крикнув Василь. — Тільки поетичний образ.

— Зате красивий, — озвалася білява дівчина.

— Не образ, — заперечив Євген. — А така ж самісінька реальність, як і фізика схематика світу. Тільки з кібернетичних позицій еволюцію ти не поясниш, а я поясню…

— Чому не поясню? — стукав ножем по столу Василь. — Чому? Все поясню. Еволюція — це прагнення до охоплення даною системою найбільшого, найширшого кола інформації, до інтегрування тієї інформації…

— Скучний, нецікавий висновок, — відповів Євген. — Моя картина світу життьовіша. Елементи кібернетичної інформації ти ніколи не зведеш воєдино. Ти ніколи не досягнеш синтезу, єдності. Завжди в тебе буде океан інформації. Він штучно триматиметься разом, це буде чудисько Голем з чеської казки. Потвора без серця. І потім — ти ніколи не вичерпаєш безмежжя. Чим далі йтимеш, тим більше елементів у тебе буде. Ті елементи завалять тебе, знищать, поглинуть. Ти будеш, як пігмей, перед лавиною інформації. Ніякі машини пам’яті не допоможуть тобі…

— Так ти проти кібернетики?

— Не проти. Я за. Тільки в певних межах. Хай кібернетика буде важелем, який допомагатиме нам на певній ділянці шляху. А пояснювати безмежжя обмеженою кібернетичною теорією — підкреслюю, обмеженою — абсурдно! А погляд на світ, як на мелодію, — прогресивний. Скільки б не було елементів музичних, їх можна поєднати в гармонії. І той, хто сприйме цю мелодію, не вивчатиме окремих елементів. Він сприйме мелодію, як одне ціле. Треба прагнути до вивчення світу, як цілого. Можна уявити картину нашої еволюції, як творення прекрасної мелодії світу. І наша наука, наше мистецтво, битви за свободу — хіба не виправлення дисгармонійної мелодії планети?..

Роман перебив брата, налив бокал, підняв угору.

— Дорогу реальності! — вигукнув він. — Досить баєчок! Всю мудрість нашого дорогого іменинника можна повалити кількома словами!

— Якими ж це? — сердито запитав Євген.

— Практика — критерій істини, — відповів єхидно Роман. — Всі фізичні моделі світу, в тому числі теорія кібернетики, життьові, вони входять в життя, в побут, в практику. А твої…

— Що мої?

— Марення!

— Брехня! — гнівно гукнув Євген. — Моцарт — не марення! Бах — не марення! Шевченко — не марення! А все це — мелодія, все це — поетичне бачення світу!.. Без них — ваша фізика тільки груба сила! Всі справжні вчені були мрійниками і любили мистецтво!

— Ми теж любимо мистецтво! — ліниво сказав Роман.

— Так, як одбивну, — жовчно кинув у відповідь Євген.

— Е, синку, — гукнула Поліна Михайлівна від дверей. — Ти чого розійшовся? Що це за суперечка?

— Про суть світу завелися, — весело сказав Вася. — А потім — за чуби! А взагалі — цікаво, Євген, чесне слово! Хоч воно і не науково, ну, ну, не хмурся! Але все ж здорово! Ти б оповідання фантастичне написав!

— А я вже написав!

— Ну? Так прочитай! Залюбки послухаємо!

— Позбав нас, — плаксиво затулився долонями Роман. — Позбав від літературних опусів!

— Хай читає, — закричали дівчата. — Бажаємо!

— Після вечері, — помирила суперників мати. — Підете в ту кімнату, там читайте. А тут — прошу віддати шану столу. Не ображайте мене!

— Не образимо, друзі? — патетично скрикнув Вася. — Га? Покажемо господині, в чому суть світу?

Гості сміялися. Сміялася Оксана. Взагалі, суперечка не вилилася в гострий конфлікт. Але чому ж так тяжко на душі? Чому? Може, тому, що він самотній серед гостей? Чому самотній? Як сталося так? І що зробити? Всі вони п’яненькі, підбадьорені питвом, а він — тверезий. Як біла ворона. Випити й собі? Щоб стати схожим до них? Не хочу, не буду! Оксано. Оксано! Навіщо ти усміхаєшся Роману? Навіщо ти випила? Чому ти не дивишся на мене? Невже не збагнула нічого?..

Після вечері всі перейшли в сусідню кімнату. Посідали на дивані, на кріслах. І знову Оксана опинилася поряд з Романом. Євген важко зітхнув, дістаючи з столу рукопис. В свідомості майнула думка: а може, не треба читати? Все’дно не зрозуміють, сміятимуться. А втім, хай сміються! Але все-таки почують. І запам’ятають! І понесуть мої химерні думки з собою.

— Потерпимо, — проскрипів Роман насмішкувато. — Правильно, Оксано? Сьогодні його день, хай насилує нас!

Він вже звертається до неї так просто. Так легко. А я два роки мріяв про одне слово. Про один погляд! Чому так? Чому?

— Читай, — закричали хлопці. — Не вимучуй. А ми приготуємо критичні дубинки! Заваримо дискусію. Давай свою схематику буття!

Євген сів на столі, прочитав:

— «Вогняний вінець».

— Чому вогняний вінець? — озвався Василь.

— Не перебивай, — гримнув на нього Роман. — Хай буде вінець, хай буде корона, яке це має значення. В фантастиці все допустимо! Хай читає!

— Вінець — це завершення, — пояснив Євген. — Я в оповіданні висловив свої думки про синтез нашого буття! Це лише натяки, поетичне уявлення…

— Давай, давай, не розхвалюй! Самі розцінимо… Живого місця не залишимо!

І Євген почав читати…

Мелодія друга ВОГНЯНИЙ ВІНЕЦЬ

ДИВНА ЛЮДИНА

Сяяло яскраве літнє сонце.

Та спалах раптового вибуху був яскравіший.

Дівчата злякано скрикнули. Хлопці-геологи тривожно завмерли біля варіометрів.

Сонячні тіні розтанули. Натомість на одну мить виникли химерні витягнуті тіні від несподіваного джерела світла.

Потім налетіла гаряча пружна хвиля повітря. Зірвала один намет, затріпотіла полами другого.

— Атомний вибух, — закричав робітник Федя, страшно витріщивши очі. — Падай!

Дівчата миттю поховалися за скелями. Іван — начальник партії — широкоплечий вайлуватий хлопець, скептично поглянув на них, знизав плечима, пробубонів:

— Пізно… Якщо атомний — то радіація уже в нас…

Він заглянув до намету, дістав лічильник Ґейґера.

Пройшов біля скель, дерев. Засміявся.

— Жодного рентгена, — крикнув Іван дівчатам. — Вилазьте з схованки. Не атомний…

— Що ж воно таке? — сконфужено запитав Федя. — На звичайний вибух не схоже…

— Треба перевірити! Хто зі мною?

Згодилися йти Галя і Ксеня, молоді практикантки геологічного технікуму, і Грицько — помічник Івана.

Вибух виник за смугою низькорослого кедрача, який оповив кільцем вершину гори Сивулі. Рушили туди. Насилу подолали переплутані хащі. Іван інколи зупинявся, вимірював радіацію. Ніщо не показувало, що вибух зв’язаний з радіоактивним явищем.

Вони вийшли з кедрача і зупинилися вражені. Серед широкої галявини сиділа людина. Дівчата перезирнулись, почервоніли. Людина була гола.

— Дивак якийсь, — пробурмотів Іван. — Але ж тут вибухнуло! Як він залишився?..

Людина не звертала уваги на геологів. Вона розглядала траву, квіти, гладила їх долонями. Якісь дивні, сріблистого кольору кучері закривали обличчя, і не можна було визначити, хто ж там сидить — хлопець чи дівчина. Тіло під променями сонця мінилося золотавими барвами.

— Ей ти, — крикнув Іван. — Ти що тут робиш?

Людина звелася на ноги, поглянула на геологів. Дівчата пирхнули, одвернулися. Це був хлопець. Він прямував до геологів, анітрохи не соромлячись своєї голизни.

— Клянусь, він божевільний, — прошепотів Грицько. — Точно. Десь добув вибухівки… і тепер маєш! Обережно треба з ним! Бачиш, сміється… Блаженний якийсь…

— Тихше, — обірвав його Йван. — Справді, чудно…

Хлопець зупинився. Дивився на геологів. Усміхався.

Обличчя його було незвичним, якимось дуже мінливим. Очі то ясніли блакитним тоном, то наливалися нічною темрявою. Брови піднялися над очима з виразом запиту. Він ніби ждав чогось.

— Дивний чоловік, — сказав Грицько.

— Чоло…вік, — повторив незнайомець. — Чоло…розум… дух… Вік… час… вічність… безмежжя… Безмежний розум…

— Що він меле? — прошепотів Грицько.

— Іване, ми боїмось, — озвалася з-за спини начальника Галя. — Він чудний… Ще накинеться…

— Заждіть. Справді, може, хворий. Тоді треба забрати його… Як твоє ім’я? — звернувся він до хлопця.

— Ім’я, — повторив незнайомець. — Ім… Я… Я… — ім… Я — Все.

— Ти — Все? — запитав цілком серйозно Іван.

— Все, — радісно повторив хлопець, і очі його засяяли.

— А прізвище?

— Прізвище… Прозивати… Це те саме… Ім’я… Ти питав…

— Дивна свідомість, — задумливо сказав Іван. — Аналізує всі слова. В чому справа?..

— Свідомість, — озвався незнайомець. — Світ… Сва… відо… віда… відати… своє… знання… власне знання…

— Якась кібермашина, — розсердився Грицько.

— Кібер… машина, — сказав хлопець. — Кібер… кібернетик… керувати… машина… механо… керований механізм… Ні, — гаряче заперечив він, з подивом глянувши на Грицька, — я не керований механізм. Я — Чоло-Вік! Вічний Розум!

— А якщо чоловік, то не валяй дурня, — знизав плечима Грицько.

— Не грубіянь, — зауважив Іван.

— Валяти… дурня… — Хлопець зовсім здивувався. — Валяти… валити… Дур… де-ур… Ур… вогонь… світло… де-ур… відсутність світла… Дурень… невіглас… позбавлений світла… Валяти невігласа… Не розумію…

— Ага, — ущипливо сказав Іван. — Він тобі дає урок, як не слід вживати паразитарних зворотів. Дурня валяє не він, а ти… Слухай… не знаю, як тебе звати… Ну хай буде Все! Ти скажи мені, що тут сталось? Ми бачили вибух, радіацію! Це ти зробив?

— Я, — згодився Все.

— Я казав — божевільний, — озвався Грицько.

— Боже…вільний, — знову почав аналізувати сентенцію геолога незнайомець. — Бог… міфічне поняття… вільний… вільний бог… Неточне поняття…

— Гриць, замовкни, — прошепотів Іван. — А то ми так до вечора не розплутаємо. Послухай, друже, звідки ти?

— З безмежжя, — спокійно сказав Все.

— Згоден, — терпляче сказав Іван. — Всі ми з безмежжя. Але це… фігурально… символічно… а конкретно…

Незнайомець уважно вислухав Івана, ласкаво усміхнувся. Похитав головою.

— Плутано мислиш… Єдина конкретність — безмежжя… Все інше — відносність…

— Ну що з тобою робити, — сердито сказав Іван. — Я хочу знати звичайну річ: де ти народився, де жив? В якому селі чи місті?..

— Як багато слів, — здивувався хлопець. — Але я зрозумів тебе… Повторю: я з безмежжя… З інших світів… Ніколи не народжувався… Народження нема в твоєму розумінні. Є лише трансформація з одного стану в інший…

— Що ти з ним філософствуєш, — сказав Грицько. — Ясно — чокнутий. «З інших світів»! Може, з Венери? Чи з Марса? За дурачків нас вважає…

— Слухай, Ваню, — прошепотіла Галя. — Тут недалеко є клініка для психічнохворих. Треба його туди. Там розберуться…

— Н…да. Мабуть, так і зробимо, — задумливо озвався Іван. — Дивна хвороба. Грицю, біжи до намету, вибери якусь одежину… Для нашого гостя… Може, для пришельця з далеких світів така одежина й не підійде, але все-таки вона краща, ніж його теперішня… Ходімо, друже…

— Ходімо, — згодився незнайомець.

Гриць і дівчата, зачудовано перезираючись, рушили до наметів. Незнайомець, ласкаво усміхаючись, пішов за ними, розгортаючи кущі кедрача…

В ЛІКАРНІ

Головний лікар Карпатської клініки для психічнохворих Марія Зелена була страшенно задоволена. Їй привезли виняткового хворого. Вона старанно розпитувала геологів про все, що вони бачили і чули від незнайомця, про його поведінку, жести, характер. Розповідь Івана була записана в зошит.

А незнайомець тим часом сидів у прийомній під наглядом двох здоровенних санітарів і спокійно дивився у вікно. Здавалося, його зовсім не турбувало те, що він потрапив до лікарні, що біля нього чатують дивні люди в білому. Його більше приваблював чудовий краєвид, що виднівся з вікна. Зеленкувато-блакитне озеро, оточене смутними смереками, червонуваті скелі, білі хмарини в бездонному небі.

Вода мінилася, на поверхні озера пробігали розмаїті тіні, хиталися верхів’я дерев. І в ритмі з усім тим мінилося обличчя дивного хлопця. Навколишня природа ніби грала на інструменті його душі мелодію свого настрою.

Та ось бесіда біля столу закінчилася. Геолог Іван підійшов до незнайомця, подав руку. Той з подивом поглянув на свою руку.

— Я прощаюсь, — пояснив Іван. — Я залишаю тебе…

— Прощаєшся? — запитав хлопець. — Прощати… Просто… Випростувати… Робити простим… Хороше слово… Заплутане — робити простим… Ти зрозумів мене? Так?

— Не те, — смутно сказав Іван. — Ти ніяк не можеш позбавитись своєї звички заглядати в суть слова. Я покидаю тебе. Це називається — прощатись. Мені жаль тебе. Ти хороший хлопець. Побудеш тут. Згадаєш, хто ти і звідки…

— Але ж я вже казав, — здивувався незнайомець. — Чому ви такі недовірливі?

— Гаразд, — терпляче сказав Іван. — Ти про все розповіси лікарю. Ось їй…

Хлопець поглянув на обличчя лікаря. Це була молода дівчина. Її сірі очі уважно і гостро дивилися на незнайомця. В таких випадках хворі відводили погляд, корчили гримаси, біснувалися. Але цей хлопець спокійно зустрів її погляд, прийняв у себе. Їй здалося, що перед нею відкривається якась дивна безодня. Вона опустила повіки, стиснула губи.

— Ну, я пішов, — сказав Іван. — Розбирайтесь тут самі…

Двері зачинилися. В прийомній запанувала тиша. Хлопець не зводив очей з обличчя Марії. Йому, напевне, подобалася вродлива дівчина. Але він не міг збагнути, чому вона нахмурюється.

Чому сердито чи гнівно зсунуті докупи русі брови? Чому опущені повіки, чому на чистому чолі залягла тонка зморшка?

— Чому мене привезли сюди? — запитав хлопець.

Марія зітхнула. Один з санітарів грубо крикнув на нього:

— Помовч. Не твоє діло — чому!

Хлопець здивовано глянув на санітара.

— Що значить — не моє діло? І чому ти кричиш? В тебе щось болить?

— Ну-ну, — огризнувся санітар. — Я тобі покажу «болить»! Розпатякався!

— Тихо, — зауважила Марія, строго глянувши на санітарів. — З хворими так не розмовляють. Вас погано вчили. Запам’ятайте.

— Ясно, — похмуро сказав санітар.

— Вас привезли до друзів, — ласкаво сказала Марія. Вона примірялася до хворого, намагалася зрозуміти його стан. — Вам буде тут добре…

— Мені тут подобається, — згодився хлопець. — Але я не розумію, чому «вас». Адже я один. Вас — це багато. Це диференціація. А я — один. І не збираюся розділятись…

«Почалося марення», — подумала Марія. Моргнувши санітарам, вона сказала:

— Залиште нас.

— Але як же, — почав санітар.

— Залиште, — повторила Марія. — Нам треба поговорити…

Санітари вийшли, недовірливо поглядаючи на хворого. Марія показала на диван, сіла сама. Хлопець з охотою примостився біля неї.

Знову зустрілися погляди. І знову Марія відчула подих якоїсь безодні. Звідки це, чому? Він, справді, дивний, але не схожий на божевільного. Може, якась нова форма захворювання? Ще не відома науці? Щось близьке до паранойї… Манія величності, уявлення себе пришельцем з далеких світів. Зараз це дуже просто пояснити. Космічна ера, польоти, маса книг, журналів. Тонка чутлива натура, яка багато думала над цим, легко може уявити себе ким завгодно.

— Я б хотіла, — сказала Марія, — щоб ви… щоб ти був відвертим…

«Раз хоче на „ти“ — хай буде так», — подумала вона.

— Відвертий, — повторив хлопець. — Відвернутий… відвертати… певне, відкривати… не точний вираз… Ти хочеш, щоб я був відкритий?

— Так, — дружньо ствердила Марія.

— Я ніколи не закривав себе. Мій розум, моє серце завжди відкриті. Без цього нема пізнання. Без цього нема життя.

«Цікаве мислення, — подумала Марія. — Дуже чесне. Що ж, будемо користуватись його ключем. Чесністю і прямотою…»

— Домовились, — сказала вона. — Я теж ніколи нічого не приховую. Я розповім тобі все про себе. А ти мені — про себе. Отже, перше запитання, хто ти і як тебе звати?

Хлопець запитливо подивився на Марію, здивувався.

— Хіба той, хто привів мене сюди, не казав тобі?

— Казав. Тільки там якась плутанина. Я не зрозуміла…

— Я говорив чітко, — сказав хлопець. — Але можу повторити для тебе. У тебе хороший погляд. Ти мені подобаєшся…

Щоки Марії чомусь запаленіли. Чому? Чому на неї так дивно діють його очі, його спокійний, тихий, дитячий голос? Треба розібратися в химерній плутанині, треба дізнатися, хто він і звідки.

— На вашій планеті ім’я — тільки якийсь набір понять, що зовсім не стосуються до людини, — сказав хлопець. — Ваше ім’я не має смислу. У нас нема таких імен.

«Знову марить», — подумала дівчина. А хлопець ласкаво говорив далі:

— В нашому світі кожна індивідуальність неповторна. Вона в собі несе свою суть. Вияв цієї суті і є ім’я. Його не перекладеш на звукові сигнали вашої мови… Але ти хочеш якось звати мене. Хай буде так. Тоді дай мені ім’я сама…

Обличчя Марії залишилося спокійне і серйозне, але внутрішньо вона дуже розвеселилася. Хворий легко і хитро обвів її навколо пальця. Вона бажала знати хоча б ім’я і прізвище хлопця. Це дозволило б почати розшуки. Що ж… доведеться іти іншим шляхом.

— Там, де ти з’явився, — промовила Марія, — щось спалахнуло. Люди бачили яскравий промінь. Там знайшли тебе. Я буду кликати тебе Променем…

— Промінь, — повторив хлопець. — Про… пра… прі… перший… найдревніший… мінь… м… звук першооснови… матерії… Першонароджений… Чудове поняття… Воно відповідає суті нашого світу…

«Мабуть, лінгвіст, — майнула в свідомості Марії думка. — Десь навчався. Цікавився космогонією. Перенапруга. Треба буде послати запит в інститути, університети. Насамперед у Львові і Києві. Ще можна в Ужгороді, Івано-Франківську…»

— Отже, ти згоден, — сказала вона. — Тоді з цим покінчено. Тепер далі. Ти говориш — ваша планета, моя планета, інший світ. Що це значить?

— Хіба ці поняття двозначні? — запитав Промінь. — Чи ти теж не сприймаєш мої слова, як той, хто привів мене?

— Ні, я вірю тобі. Але давай розберемося. Якщо ти з іншого світу, то розумієш, що для людей Землі це дивно. Вони ще не бачили пришельців…

— Це не так, — жваво сказав Промінь. — На Землі пришельці були не один раз…

— Так, так, — підхопила Марія. — Ти маєш рацію. Про це пишуть, сперечаються…

«Хитрий, — подумала вона. — Начитався всяких гіпотез. Його не спіймаєш. А спіймати можна лише на неточності, на алогічності. Зброя щирості має перемогти. Це єдиний ключ…»

— Для науки Землі ці факти сумнівні, — додала вона. — А твоя поява — це реальний факт.

— Нереальних фактів нема, — сказав Промінь. — Будь-який факт — реальний. І взагалі в світі нема нічого нереального.

— А уява, марення? — запитала Марія.

— Уява… у… яв… влене… переводити в реальність… марити… ілюзія… мор… мер… вмирати… не бути… не існувати. Перше поняття — це переводити ідею в реальність, створене думкою — в конкретні форми. Отже, уява — не вигадки, не нереальне, як гадаєш ти, а процес творчості. А марення — умовне слово. Воно означає — викривлення, порушення реальності. Реальності — розумієш?

— Гаразд, — згодилася Марія. — Ти мислиш логічно. Але перейдемо до справи. З якої ти планети?

— Планети? — перепитав Промінь. — План… Площина… Рівень… Сфера… Ага. Я відчуваю суть твого запитання. Ти маєш на увазі планети фізичні?

— Безумовно.

— Тоді я не з планети. Фізичні кулі речовини в системі Сонця — найнижча сфера Буття. А я з — Всебуття…

«Манія величності, — блискавкою майнула думка в дівчини. — Всебуття, всеіснування, аспекти бога. Безумовно, паранойя. Одна з її форм. Але як він тримається. Як логічно мислить. Дуже дивний випадок. Зачекай. Як ти виплутаєшся з свого Всебуття?..»

— Я не уявляю Всебуття, — сказала Марія, пильно дивлячись на хлопця.

Він по-дитячому усміхнувся, ласкаво хитнув головою.

— Нема нічого дивного. Ми уявляємо лише те, що є в нашому багажі. В свідомості. Ти живеш в світі розділення. Ти вважаєш себе окремою від всього світу. Тому не можеш збагнути Всебуття.

— Тоді поясни мені.

— Майже неможливо. Аналогії — лише тінь істини. Але спробую. Я згадую комаху вашої планети. Павук. Он він, за вікном. Бачиш? Він зіткав павутину сам з себе. З свого нутра. Він розкинув її в просторі і тримає нить. Де б не торкнулася муха — він відчує її. Прислухайся до цього слова — відчує. Так і розумна істота може розвинутись до такого рівня, що триматиме в своєму єстві, в своїй свідомості нить павутини Праматерії, яка творить Всесвіт. І що б де не відбувалося — істота чує, бачить, знає. Вона все. Це є один з найвищих ступенів матеріальної еволюції.

— А далі?

— Ага. — усміхнувся Промінь. — Ти хочеш ще далі. А попереднє ти зрозуміла?

— Зрозуміла. Все дуже логічно. Але чи відповідає воно дійсності?

— Дійсності? — здивувався хлопець. — Аякже? Звідки ж я взяв би такі поняття?

— Добре. Хай буде так, — сказала Марія. Вона відчула дивну втому. Щоки горіли, щипали кінчики пальців. Давалася взнаки нервова напруга. Що ж робити? Як розкусити химерний горішок?

— Скажи мені — як ти з’явився тут? Для чого прибув на Землю? — запитала дівчина. — І де твій апарат?

— Апарат — засіб для механічної взаємодії, — сказав Промінь. — Вживається лише в нижчих еволюціях. У вищих творення невіддільне від творця.

«Здорово викручується, — подумала Марія. — І в ступі не влучиш. Всі ці маніакальні ідеї стали його суттю».

А Промінь тим часом говорив:

— Потрапив на Землю я випадково. Перебільшив імпульс проникнення. Я хотів зупинитись не в вашому світі…

— Он як? — здивувалася Марія. — І у Всебутті помиляються?

— Ні, не помиляються, — сказав Промінь. — Проходячи крізь шари і сфери диференційованої матерії, я порушив первісний імпульс. І опинився у вас. Моя свідомість одразу ж сформувала моє тіло з вашої речовини по взірцю найвищих істот планети Земля. Цей процес люди сприйняли як вибух… Тепер ти розумієш?

— Розумію, — поспішно заявила Марія, хоч сама не розуміла вже нічого. — Що ж ти думаєш тепер робити? Як повернешся назад? Чи залишишся тут?

— Ні, не залишусь, — спокійно відповів Промінь. — В цьому нема потреби. Я повернуся назад.

— Як?

— Це складна річ. Ти допоможеш. Але мені ще важко орієнтуватись у ваших поняттях. Хоч я й вловлюю систему вашої мови і мислення, але пройшло мало часу. Я хочу відпочити…

— Добре, — згодилася Марія. — Мені теж хочеться відпочити. А потім ми зустрінемось і будемо говорити ще. Багато разів…

— Ні. Небагато, — сказав Промінь. — Я довго не залишусь тут. Мене чекають…

— Хто?

— Друзі.

— Чому ж вони не прийдуть по тебе?

— Це неможливо. Прийшовши сюди, вони стануть такими, як я. Закони сфер невмолимі. В кожному світі можна діяти лише за його законами. Я мушу сам повернутись назад…

— Як ти це зробиш?

— Побачиш, — спокійно відповів Промінь.

Марія зітхнула. Що з ним поробиш? Жодної тіні сумніву на обличчі, жодного слова розгублення. Що ж, він пообіцяв повернутись у свою сферу Всебуття. Це й буде пробним каменем! Побачимо, як він повернеться…

— Ходімо, — сказала вона. — Я покажу твою кімнату…

ХТО Ж ВІН?

Зробивши ранковий обхід, Марія зайшла до чергової. Запитала кореспонденцію. Переглянула листи. Кілька з них містили відповіді на її запити. З Києва, Львова і Ужгорода повідомляли, що в університеті та інститутах не зникали студенти. Навколишні села та містечка теж нічого не могли повідомити про дивного хворого. Залишалася одна надія — на розшуки через органи міліції. Вона вже передала їм фотографію хворого.

Марія зітхнула, похитала головою. Чим далі, тим більше заплутується клубок. Доведеться викликати старших спеціалістів. Може, вони розберуться. Ясно видно одне — випадок не підходить до відомих категорій психічних захворювань.

Вже кілька днів Промінь самотній. Марія навмисне не хотіла зустрічатися з ним. Сподівалася, що він забуде про зміст попередніх розмов, про своє бажання повернутися у Всебуття. Сьогодні треба продовжити знайомство. І постаратися знайти нить, яка приведе до розгадки. Обов’язково…

Марія вийшла з лікарні. Пройшла дворищем клінічного комплексу. То там то сям, в алеях, між ялинами гуляли хворі. Променя Марія знайшла над озером. Він сидів на камені і, схилившись над невеликим кущем шипшини, розглядав рожеву квітку. Почувши кроки, він розігнувся, побачив Марію. Обличчя його було привітним.

— Чому ти довго не йшла? Я скоро покину тебе…

«Не забув, — з досадою подумала Марія. — Який стійкий психоз».

— Я хотіла, щоб ти відпочив, — сказала вона.

— Я відпочив, — відповів Промінь. — І повністю оволодів символікою вашого світу. Тепер можна говорити. Я постараюсь пояснити тобі все, що захочеш…

— Знати все може хіба що безсмертний…

— Всі безсмертні, — спокійно сказав Промінь. — Хіба щось зникає? І куди? Вічне перетворення — ось закон. Адже ваша наука вже знає це…

— Так, — розгублено відповіла Марія, — але ми не доводимо свої висновки до безсмертя особи.

— А я й не сказав — особи, — заперечив Промінь. — Я маю на увазі індивідуальність.

— Хіба це не одне?

— Як? Ти змішуєш особу і індивідуальність? Це неможливо. Особа невпинно міняється. Кожної миті. Вона руйнується, зникає. Вона ефемера. Дитина, доросла людина, стара людина — це ж зовсім різні особи. А свідомість — єдина. Це є індивідуальність.

— А потім? — запитала Марія. — Після смерті?

— Після смерті особи? Дуже просто. Особа зникає, бо її й не було. Ми ж сказали, що вона невпинно міняється. Вона лише вияв якоїсь грані індивідуальності. Тимчасовий вияв. Не можна ж вияв називати індивідуальністю. Індивідуальність — це неповторність. Це вічність. Це — все.

— Тоді ми не володіємо індивідуальністю, — сумно-жартівливо заявила Марія. — Дозволь, я сяду біля тебе?

— Сідай, — посунувшись, сказав Промінь.

— Що ж залишається від людини Землі? Після того, як особа зникне… вмре?

— Невже не розумієш? По-моєму, ви про це самі говорите. Досягнення людини, її радощі, любов, страждання не зникають. Адже це енергія. Аенергія — позитивна чи негативна — творить, діє, впливає на світ. Отже, сума енергії минулої особи вливається у велике горнило простору, стає здобутком людства. Частково ви користуєтесь тим здобутком, але ще на низькому рівні. Через записи колишніх людей, через їх творення, картини, скульптури, машини, слово.

— А хіба можна інакше?

— Можна. Тільки тоді, коли людство стане, як одне ціле!

— Хіба це можливо?

— Безумовно. І на цьому не зупиниться хода еволюції. Розумні істоти оволодіють свідомістю загальнопланетною, потім всесонячною і так до Всебуття… Суть еволюції — це і є всеохоплення Буття. Ти зрозуміла мене?

— Навряд, — засміялася Марія. — Говориш то ти логічно, схема твоя досить розумна, але сприйняти це за істину?..

— Так, так, — лагідно посміхнувся Промінь. — Визнати такі ідеї — це значить, асимілювати їх, зробити їх своїми. Це значить, оволодіти свідомістю Всебуття… Ти тепер не сприймеш їх!

«Здорово обкручує він мене, — подумала Марія. — Щось не допомагає ключ прямоти…»

— А все ж таки поясни, — сказала вона. — А то таке мислення… як би висловитись…

— Не треба, — швидко озвався Промінь, і в його очах пробігла хмарка суму. — Я відчув твою думку. Ненормальне мислення, ти подумала. Не заперечуй. Ти ж сама говорила — будемо відкритими…

Марія опустила очі додолу. Хворий дав їй урок етики. Але в чому річ? Як він перехоплює думки? Телепатія? Цілком можливо. Тонка, вразлива натура…

— Я згоден з тобою, — помовчавши, сказав Промінь. — Моє мислення, справді, ненормальне. Що таке норма? Стандарт, звичне для певного рівня розвитку. Але всяка норма, стандарт старіють, коли розвиток іде далі. Вони відкидаються, замінюються іншими. У вашому світі стандарт, норма — необхідне зло.

— Зло? — з подивом перепитала Марія.

— Зло, — повторив Промінь. — Необхідне. Бо ви ще не можете без упину мінятися, розвиватися. Матерія вашого світу дуже інертна. Але там, де є матерія пластична, стандарт був би просто відсутністю творчості. Безупинний динамічний процес розвитку — ось мета розуму. Думка розумної істоти і втілення її в матерії в такому світі невідривні. Ви ще пливете в потоці еволюції, пливете, як інертні тіла за водою. А треба бути плавцями. Свідомими. А для цього треба оволодівати все вищим і вищим класом свідомості. Сонця, Галактики, Мегасвіту… І до Всебуття…

— Як це можливо? — зітхнула Марія. Вона вже забула, що розмовляє з хворим, і лише намагалася слідкувати за його думкою. — Як можливо оволодіти свідомістю системи? Це фантасмагорія!

— А як стало можливим, — підхопив Промінь весело, — що амеба «оволоділа» свідомістю людини? «Система» людини для амеби — це Метагалактика. Хіба не так? Уяви собі, що амеби мислять, сперечаються. І одна з них задає запитання: «Чи зможемо ми оволодіти свідомістю того космічного гіганта, що ходить по березі океану?»

— Я вже зрозуміла, — сказала Марія. — Дуже цікава думка. Дуже образна. Але все-таки…

— Що?

— Амеби і люди — спільний ланцюг біологічного розвитку. А люди — і небесні тіла…

— Я не казав про небесні тіла. Я казав про системи. В розумінні масштабів. Я казав про спільний розум тих систем. І про те, що всяка розумова істота неминуче вливає свій розум в загальний океан Всесвіту. І тоді вона стає безсмертною. І безсмертними в ній стають всі минулі покоління. Бо така істота воскрешає їх з єдиного поля Буття в своїй свідомості…

— Зачекай. Досить, — попросила Марія.

Вона підвелася з каменя, пройшла кілька кроків, зупинилася над берегом. Серце сильно і тривожно калатало в грудях. І знову, як тоді, горіли щоки, кололо в пальцях.

«Хто ж він? — стукотіло у її свідомості запитання. — Хто він? Хворий? Параноїк? Чи не занадто багато для хворого? Чи не занадто струнка і логічна схематика його світогляду? Так що ж тоді — допустити, що він говорить правду? Що він справді з «інших світів»? Ні, ні, це абсурд! Не можна навіть заїкатись про це нікому. Засміють! Єдиний вихід — іти далі, до кінця! Якщо це хвороба — свідомість його не витримає напруги безперервного фантазування. Треба довести його в перехресних запитаннях до межі неймовірного! Лише так можна спіймати його на непослідовності або на патологічності…»

Вона різко обернулася, поглянула на Променя. Він сидів непорушно, загорнувшись в свій синій халат, і розглядав квітку шипшини, як раніше. Відчувши погляд дівчини, підвів голову. І раптово запитав:

— Марія, для чого мене привели сюди?

Він вперше назвав її ім’я. Це було несподівано. Голос його був ніжним і сумним. А безодня очей вимагала правдивої відповіді.

— Це лікарня, — прямо сказала дівчина.

Він легко хитнув головою. Зітхнув.

— Я так і думав. Мене вважали хворим. Психічно неповноцінним. Я згадав свій досвід в нижчих світах. Мені зустрічались такі явища. І все ж таки дивно — наскільки люди в полоні інерції. Все, що не складається в їхній стандарт мислення, вважають патологічним, хворобливим. Це біда вашої планети…

«Що ж, багато де в чому він правий, — подумала Марія. — Але мені необхідно спіймати його». Раптом в її свідомості блиснула рятівна думка. Адже це коник більшості божевільних. Бог. Треба запитати в містичному аспекті. І вона несподівано і ніби непослідовно запитала:

— Послухай, Променю… Ти твердиш, що твоя країна — Всебуття. Отже, ти всюдисущий, всезнаючий, всемогутній? Цими атрибутами наділяли богів! Отже, ти бог?

Промінь вислухав запитання спокійно. І засміявся. Тихим, ніжним, як дзвіночок, сміхом. Він дивився на Марію так, ніби вона була дитиною. Потім він сказав:

— Яка ти наївна, Марія. Що таке «бог»? Історичне, еволюційне поняття. Боги виникають і зникають. Але є поняття вічне. Людина, чоловік, ману, мислитель. Майже всі мови вашої Землі зберегли суть поняття. А найкраще — ваша мова. Чоло-Вік. Вічний Розум. Я відчуваю, що ваша мова формувалася під впливом високих істот. Отже, людина творить богів і скидає їх. Вона проходить через Безмежність, посланець Єдиного Закону, дитя Великої Матері Природи, Єдиного Життя. Бог, боги, хоч і велика сила у ваших поняттях, але обмежена. Вони незмінні. А Людина — сила необмежена. Вона проходить сферу за сферою, коло за колом, і нема кінця її шляху. О Марія! Боги є фантастичні творчі сили, породжені думкою людини. Думка людини оформлює стихії простору в гігантів добра чи зла. А досягнувши наукового світогляду — руйнує їх! Але навіть зрозумівши це, зруйнувавши утвори своєї дитячої фантазії, людина все одно вигадує безліч проміжних сил, уже наукових богів. Та коли вона зрозуміє, що вона — єдина, тоді непотрібно буде легіонів богів. Людина буде все…

— Ти далеко зайшов, Променю, — сумно сказала Марія. — Твій світогляд стрункий, цікавий… але він для мене, наприклад, лише абстракція. Цікава, піднесена, романтична… але абстракція. Що дасть такий світогляд Землі? Чим допоможе людям? Як ти зв’яжеш воєдино вищі світи Всебуття і багатостраждальну Землю? Стан всерозуміння і наші мільйонноликі пошуки Істини?

— Я ждав цього запитання, — зрадів Промінь. — Сідай сюди, Маріє… Бачиш квітку?

— Бачу… Що ти хочеш сказати?

— Тобі подобається вона?

— Вона прекрасна…

— О, чуєш? Прекрасна. Ти сказала слово: краса. Що воно означає?

— Що означає? — розгубилась Марія. — Як тобі сказати… Ну, гарний, позитивний, приємний…

— Не повна відповідь, — сказав Промінь. — В самому слові є відповідь. Краса… красний… червоний… гарячий… активний… енергійний… такий, що найактивніше виявляє свою суть в завершенні…

— Найактивніше виявляє свою суть і негативне, огидне, — заперечила Марія.

— Ну то й що? — підхопив Промінь. — Але огидне негативне падає, розкладається. Воно не дає парості чи зерна для Безмежжя, воно засуджене на загибель, воно — не еволюційне! Отже, прекрасне — це те, що на своєму рівні повністю виявило свою еволюційну суть, завершило свої можливості. Це щодо істоти або рослини, речі. А щодо явищ, подій — то це стремління до еволюційного чи гармонійного поєднання, синтезу…

— Зажди, — знову озвалася Марія. — Ти забув моє запитання…

— Ні, не забув. Ти хотіла знати, як Земля чи планети, подібні до неї, можуть поєднатися з світом Всебуття? Ти не можеш уявити собі таку багатоликість форм воєдино?

— Так.

— Відповідь одна. Краса. Гармонія. Синтез. Ти знову хмуришся, Марія. Ти вважаєш, що це слова, за якими нема конкретного змісту. Це не так. Я поясню. Справа не в знищенні форм, о в зведенні всіх чинників Буття до єдності через красу, через гармонію. Чому люди відчувають нещастя, горе? Чому у вашому світі ллється кров і вмирають люди, чому я бачу гниття і розклад, стогін і сум? Тому, що у вашому світі не досягнута гармонія єдності. Речі, явища, тварини, люди протистоять одне одному, а не співпрацюють. А коли співпраця є — там зникає горе. Там панує радість. Там любов і краса. Але чи багато краси у вашому світі? Лише окремі оази, окремі джерела. І океан дисгармонії. Мелодія Світу розірвана на окремі ноти. Кожен звук окремо, кожна нота окремо не мають смислу. Тільки в гармонійному поєднанні вони створюють мелодію. Так і в житті. Ноти вашого буття, його елементи зібгані в дисгармонійних акордах. Лише деякі красиві — люди, музика, твори, будівлі, ідеї, пейзажі. Але весь світ загалом — конгломерат дисгармонійних поєднань. А треба прагнути до такого життя, де буде єдиний акорд, єдина мелодія, що об’єднає всі елементи світу…

— Я зрозуміла твою думку, — сказала Марія. — Вона стверджує те, що люди Землі давно висловили в поняттях — свобода, рівність, братерство…

— Чудові поняття, — сказав Промінь. — Але ви самі не знаєте, наскільки вони глибокі. Ти розумієш, що таке свобода? Чи може мати свободу істота, яка живе в світі форм? Яка залежить від погоди, від випадку, від настрою, від машин, від їжі, від близьких і далеких, від суспільства, від минулого і сучасного? Ні. Як же досягти свободи? Красою, гармонізацією. Знову ми повертаємось до краси, до поняття безмежної співпраці з Всесвітом. Тільки світ Всебуття є повна свобода. У вашому світі — все тікає з рабства. Вся еволюція розуму, вся наука, — це втеча в царство свободи, в царство Всебуття. А братерство? Чи ви зрозуміли його як слід?

— Де ж воно, братерство? — запитала Марія. — Чому не виявляє себе?

— Даремно кажеш так, — сказав Промінь печально. — Воно виявляє себе без упину. У всій Безмежності. Космічна еволюція користується не лише імпульсом природи, а й могутньою силою розумних істот Всесвіту. Та щоб побачити це, треба піднятися до них. До їхнього рівня. Так пташеня в яйці не бачить навіть того, що його висиджує дорослий птах. Тільки вилупившись, воно збагне це. Яйце — великий символ. Суть еволюції — в яйці.

— Яйце, — задумливо промовила Марія. — Десь я читала про це. В древній космогонії…

— В древній? — перепитав Промінь. — Цікаво. Можливо, колись пришельці з інших світів передали цей символ людям Землі. І недаремно. В цьому — грандіозний зміст…

— Я розумію. З яйця — птах. З птаха — знову яйце. І так без упину. Це суть Безмежжя…

— Така Безмежність механічна, — сказав Промінь. — Я кажу про іншу…

— Про яку?..

— Якісну… Людина в чреві матері знаходиться в яйці. Вийшовши з нього, вона бачить новий неосяжний світ. Але цей світ стає новим яйцем для людини…

— Як? Ти хочеш сказати, що за цим світом…

— Якраз про це я й говорю з тобою так довго, — засміявся Промінь. — Наступний світ такий неосяжний, такий несказанний, що ваш світ, вся безконечність метагалактик порівняно з ним — темне яйце…

— Це страшно, — прошепотіла Марія, заплющивши очі.

— Це прекрасно, — заперечив Промінь.

— А далі?

— Далі те ж саме. Кінця нема. Це і є суть Буття. Безупинне оновлення. Народження з світу в світ. З яйця в яйце. Безупинне пробивання сфер Тайни променями Пізнання…

— Досить, Променю… Досить, — тихо сказала Марія.

Вона охопила долонями своє обличчя, мовчки завмерла. Промінь мовчав. Тихо плюскалась хвиля в берег озера, шуміли смереки. Десь у дворищі кричали божевільні. Вона підвела обличчя, ніжно і сумно глянула на хлопця.

— Я майже вірю тобі, — сказала вона. — Але моя свідомість не сприймає. Це незвично. Це дико. Я сама собі здаватимусь божевільною, якщо повірю…

— Пусті поняття, — втомлено відповів Промінь. — Косність думки, традиції. Тобі хочеться підтвердження. Тобі хочеться чуда? Чи не так?

— Так, — згодилася вона. — Не чуда, а явища надземного. Яке б переконало мене…

— Смішні люди, — сказав Промінь. — Чудо навколо вас. Ця квітка чудо. Сонце чудо. Ви самі чудо. Ваш шлях від мінералу, від амеби до розумної істоти — чудо. І нема чуда. Бо все закономірно. Просто є звичні і незвичні процеси. Тобі треба чогось такого, щоб вразило тебе?

Вона мовчки хитнула головою.

— Я покажу тобі таке явище. Якщо це переконає тебе. А потім я покину тебе. Повернуся назад…

Думки вихором крутилися в свідомості Марії. Що він говорить? Невже це можливо?

— Принеси мені який-небудь музичний інструмент. Наприклад, скрипку. Дістань добрі фарби і полотно. І досить…

— Для чого це, Променю? — здивувалася Марія.

— Побачиш, — спокійно сказав Промінь. — Це буде моїм доказом.

ЧУДО

Що з тобою, Маріє? Де поділась твоя воля і здоровий глузд? Ти стала жертвою фантасмагорії, космічної казочки. Тебе заворожили дитячі очі і ніжний голос дивного юнака, його фанатична впевненість і головоломна схематика Всебуття.

Як могло статися так? Чому? Це перевертає всі звичні уявлення. Не може бути, щоб патологічний, хворобливий розум побудував такі стрункі і логічні теорії. Не може бути, щоб він так спокійно і впевнено відстоював їх. Ні, це не гра зрушеної психіки. Тоді що ж? Що?

Всю ніч не спала Марія, лежала з відкритими очима на ліжку, дивилася в темряву. Думала. З пітьми котилися на неї хвилі дивних образів, спалахували в безодні простору золоті, срібні і голубі зірки, спліталися казкові обриси небачених світів. І чувся ніжний голос… Його голос…

Марія схоплювалася з ліжка, йшла до вікна. Над чорними смереками блимали зорі. Над озером котилися сиві тумани. Земля спала. Спали гори. Спали люди. Тільки вона, як неприкаяна, дивилася в пітьму, сама себе карала потоком болісних думок і сумнівів.

Раніше все було просто. Все було ясно. Вона зросла серед людей, в звичному суспільстві. Вона знала, що Земля в полум’ї боротьби, в вихорі стихій, в пошуках єдності. Вона бачила вади і хиби людського суспільства.

Хотіла віддати своє життя, щоб бодай трохи полегшити долю планети, своєї країни, близьких своїх. І обрала шлях лікаря. Вже навчаючись в інституті, вирішила стати психіатром. Чому? Бо відвідини лікарні для психічнохворих страшно вразили її…

Довго їй ввижалися спотворені лиця, жалюгідні гримаси, безладне бурмотіння. Скалічене життя, роздвоєна психіка, манії величності, буйні припадки. Звідки на людей накочувався ураган, що порушував психіку? Що було причиною? Чому раптово навколишній світ здавався людині карикатурним і облудним? Звідки з’явилися зграї чорних і страшних переслідувачів?

Вона не могла залишитись байдужою. Вона хотіла бути солдатом, який стане на шляху тієї навали безумства, яке загрожувало людям. Вирвати людину з світу химер, з світу жахливих ілюзій, повернути їй сонце і ласку, розум і любов — що може бути прекрасніше?!

Їй пощастило. Вона пішла працювати в новоорганізований клінічний комплекс для психічнохворих. Місце було вибране ідеальне. Гори, карпатські смереки, озеро, тиша. Самі умови могли вилікувати хворого, деморалізованого хаосом міського життя.

Марія поринула в напружену повсякденну роботу. Забувала про себе, віддавала весь час хворим, шукала нових шляхів для боротьби з божевіллям…

І ось… з’явився він.

Як блискавиця. Як чудо. Як незрозумілий привид. Як загадка Всесвіту.

Найлегше було віднести його до категорії незрозумілих психічних зрушень. Але що це дало б? Що?

Повідомити про нього вченим? Запросити комісію з Академії наук? Перш за все покладуть у клініку її, підозрюючи в шизофренії. Поряд з ним. Ніхто серйозно не стане навіть задумуватись над тим, хто він. В кожній лікарні досить є своїх христосів, богів, космонавтів, пришельців. Логіка, стрункість гіпотез? Це нікого не цікавить. Ми звикли доводити будь-які гіпотези з допомогою лише «своїх» методів. А чи правильно це? Ні. Бо методика вироблюється разом з практикою. Вони невіддільні. Отже, щоб переконатись в реальності чужих теорій, треба прийняти і чужу методику. Особливо це стосується психічних і парапсихологічних явищ.

Але як же з ним? Як переконатися?

Вибух. Дивна поява. Дивна поведінка. Космічна свідомість…

Може, справді…

Поза спиною Марії котиться холодок. А чому б і ні? Хіба він не висловлює думки, які незаперечні. Хіба її хворі не є результатом дисгармонії нашого життя? Хіба в суспільстві, побудованому на законах краси, могли б бути психічнохворі люди?..

Його свідомість вся пронизана поняттям єдності, братерства. Звідки він приніс її? Наше суспільство теж плекає ці ідеї, але вони ще не стали невіддільними від серця і душі. Вони ще лише як провідна зірка сяють на обрії. А він — весь зітканий з тих ідей. Обличчя і очі, кожне слово його випромінює радість іншого світу…

Стій, Маріє… Зупинись… Ти просто закохалася в нього. Ти вже не лікар. Ти жінка. А закохана жінка не може бути об’єктивною. Вона перебільшує, вона уявляє, вона наділяє його рисами ідеальними.

І знову ходила дівчина по кімнаті, зітхала, мучилася і не могла знайти відповіді на свої заплутані питання.

Над горами рожевіло небо. Тумани одступали в густі хащі лісу. Світало. Вже пора до роботи. Спати ніколи.

Марія підійшла до дзеркала, розчесала косу, знову заплела її вузлом. Довго дивилася в свої очі. В них була тривога. Синюваті тіні, бліді щоки. Йому не сподобається сьогодні її обличчя. Ха! Все-таки жінка! Ну й що ж? Хай жінка! Але вона мусить відкрити загадку! Її серце вимагає цього. І тривога… тривога від слів, які він промовив учора. «А потім я повернуся назад». Назад? Куди назад? У свій світ? Значить, він зникне? А з нашої точки зору — це самогубство. Ні, ні, вона божеволіє. Не треба серйозно думати про його слова. Вони якраз і будуть іспитом. Останнім іспитом. Той іспит покаже, хто ж ВІН?

Марія вийшла з кімнати. В коридорі було тихо і пусто. Їй назустріч поспішала чергова санітарка. Обличчя в неї було розгублене.

— Маріє Василівно… Не знаю, що й робить…

— Що сталося?

— Та новенький… той, що без імені…

— Що?

— Не хоче їсти…

Марія раптово зупинилась. Дивна думка блиснула в її голові.

— Ви певно знаєте?

— Аякже… Слідкую всі дні. Не взяв нічого. Жодного шматочка хліба. Тільки воду пив…

— Де він тепер? — схвильовано запитала Марія.

— Тиняється понад озером. Ще вночі пішов…

— Гаразд. Я сама займусь цим.

Марія вийшла з будинку, попрямувала до озера. Вона знайшла Променя на тому ж камені. Він відчув її наближення, ворухнувся. Не обертаючись, сказав:

— Ти добула те, що я просив, Марія?

— Що? — ледве вимовила дівчина.

— Скрипку…

— Я послала… Але хіба це потрібно… так швидко?

— Я покину тебе сьогодні, Маріє…

Марія відчула, як несподівані сльози підступають до очей. Вона ледве стрималась, щоб не видати себе, спокійно запитала:

— Чому сьогодні?

— Я завершив своє знайомство з елементами вашого світу. Моя свідомість асимілювала їх. Тепер можна діяти. Треба повертатись.

— Променю, — раптово запитала Марія. — А чому ти не їв нічого всі ці дні?

Вона тривожно ждала його відповіді. А що, коли підтвердиться її підозра? І він виявиться просто божевільним, який хоче позбавитись життя голодуванням? Оце й буде його «переходом у Всебуття»…

Промінь через плече глянув на неї, погладив її своїм ясним поглядом.

— Дуже просто, — сказав він. — Я не бажаю вводити в організм зайвих речовин. Адже вони не будуть органічно поєднані з тілом. Вони будуть мертві. Це заважатиме переходу в інші сфери…

Помовчавши, він додав:

— А взагалі, в їжі нема потреби… для мене… І ви, люди, згодом будете вміти асимілювати енергію Простору. Тоді ваш організм витончиться, здобуде нові можливості, нові почуття…

Марія відчула, що дивна дрож потрясає її тіло. Вона намагалася стримати себе, але годі було. Серце її передчувало, що наближається щось фатальне. Всі її спроби, всі її хитрощі були легко обійдені Променем. І вона знала, що нічого не вдієш, вона вже майже вірила, що бачить його останній день.

— Променю, — тихо покликала вона.

Він дивився на неї, ждав. Усміхався ніжно.

— А що, коли я не пущу тебе…

— Куди?

— Туди… у твій світ…

Він розвеселився. Сині іскорки блиснули з очей.

— Як це можливо, Маріє? Що ти кажеш? Це не під силу навіть богам, якби вони були…

— Хай так. Але чому тоді ти не залишишся тут, на Землі? Ти так багато говорив про красу, про еволюцію, про братерство… Тоді залишайся, живи з нами, борися за красу. Передавай нам свої знання. Адже ти знаєш так багато…

Промінь по-дитячому розвів руками.

— Ти ж знаєш, Маріє, що це неможливо. Навіть ти вважаєш мене хворим… Не заперечуй… Я знаю, що ти сумніваєшся… Ти — як човен серед океанської бурі… А інші — вони просто не будуть задумуватись. Посміються, і все…

— А ти їм доведи! — не здавалась Марія.

— Чим? Чудом? Це злочинно. Навіщо вводити в сферу Землі енергії, які вона ще не заслужила. Закон рівноваги покарає і людей, і того, хто посміє порушувати космічне право. Уяви собі, що якась людина в мурашник внесе полум’я електродуги. Буде це для мурашок чудом? Буде! А корисно буде це їм, як ти гадаєш?

Марія мовчала. Все було сном, кошмаром, маренням. Шепіт смерек, сиві пасма туманів, ранкова тиша Карпат, і …спокійні розмови про тайни світів.

— Забудь про це, — вів далі Промінь. — Чуда ніколи не буде. Все закономірно. Все в свій час. Отже, мені не треба залишатися тут. Я міг би залишитись тут, лише забувши, звідки я…

— Тоді забудь, — прошепотіла палко Марія.

Промінь вражено замовк. Дивився пильно на неї, ніби вперше побачив її. Читав у серці, ніби в розкритій книзі. Він читав про її безсонні ночі, про хаотичні думки, про її ще не висловлене почуття. Марія затримала подих, ждала. Чого вона ждала?

— Це неможливо, — помовчавши, сказав Промінь. — Неможливо, Маріє. І неспівмірно. Уяви собі океанський корабель, який зупиниться в невеликому потоці…

— Не треба… Я збагнула… Не треба, Променю… Роби, як знаєш…

— Тоді ходімо. Ходімо, я дам тобі свої «докази»…

— Не треба. Я не хочу, — сумно сказала Марія.

— Ні, треба. Ти повинна вірити. Ні, не вірити, а знати…

Вони рушили до будинку. Чергові фельдшери і санітари з подивом спостерігали, як головлікар Зелена разом з новим хворим ввійшли до її кімнати; перезиралися, знизували плечима.

На столі вже лежав футляр з скрипкою.

Марія, ще не вірячи, оглянулась, ніби шукала чогось.

— От бач, — засміявся Промінь, і його брови лукаво піднялися вгору. — Навіть ти шукаєш якогось обману. Ти думаєш, що я щось підготував… своєрідний фокус.

Промінь сказав:

— А тепер ходімо, Маріє… Пора. Я візьму скрипку. Ми підемо подалі від людей. Ще один доказ тобі. Та ні… Хай це буде не доказ, не чудо…Хай це буде моє прощання з тобою…

ПРОЩАННЯ

Все було дивно, нереально. Ніби у сні.

Марія відчувала якісь незвичайні погляди лікарів, санітарів. Але не звертала уваги. Хтось питав її про щось? Вона невпопад відповідала. Десь в глибині свідомості майнула думка: мабуть, вважають і її за божевільну. Та хай. Нехай… Все це сниться. І лікарня, і гори, і ВІН, ясноокий, спокійний, коханий юнак з далеких світів, з світів мрії.

Вони минули двір, алеї, зарості ялин і смерек над озером. Заглибились в нетрі, між скелі. Куди він веде? Хай… Хай веде, куди хоче. Треба, щоб розвіявся кошмар, щоб все стало на своє місце, щоб знову повернулася ясність і розуміння навколишнього світу… А він? Його не буде? Як же так? Як же без нього?

Відповіді не було. Він ішов мовчки попереду, тримаючи під пахвою футляр з скрипкою. Шелестіли дерева, дзвінко заливалися птахи в гущавині. А Марія пливла у вихорі нез’ясовних почуттів, з якого не було виходу. Де подівся здоровий глузд? Де розум — тверезий розум людини і лікаря? Що сталося?

Він іде по стежині — безіменний химерний юнак — і веде її… Куди? Вони вийшли на високу площину, яка панувала над озером. Будівлі і люди залишались внизу. Навколо сяяло небо, пливли хмарини і хитали могутніми верхів’ями столітні смереки.

Промінь відкрив футляр. Вийняв скрипку. Поглянув на неї. Спробував струни. Примірився. Задумався, ніби згадуючи щось. Усміхнувся, поглянувши на Марію.

— Давно це було. Багато циклів тому. Треба згадувати. У нас музика твориться безпосередньо. Звучить простір, об’єднуючись з творчою волею виконавця. А тут — бачиш — потрібні проміжні примітивні інструменти. А все-таки я згадаю, і ти побачиш, що може робити музика, поєднана з енергією думки…

Він провів смичком по струнах. Ще раз. Ще. Почулися звуки звичайної гами. Спочатку вони були навіть невмілі. Потім чистішали, стрункішали, наливалися якоюсь незримою силою, вібрацією. І ось вже Марія чує не гами, а переливи дивної мелодії. Промінь ступив кілька кроків до куща троянди-шипшини, притишив гру і сказав:

— Дивись… Дивись, Маріє, на оцей пуп’янок. Він розквітне сам по собі лише через день-два. Дивись…

Мелодія полилася з новою силою. Марія відчула, що звуки проникають в неї, будять якісь заснулі сили, тривожать їх, бентежать і закликають встати. Серце билося сильно і болісно. Воно виривалося з грудей і палахкотіло невидимим вогнем. Їй стало важко дихати. Але все ж таки вона не зводила погляду з пуп’янка, на який вказав Промінь. Пуп’янок на її очах завібрував, заворушився і радісно розкрився, ловлячи рожевими пелюстками сонячне проміння.

І не лише він, а всі інші квіти, листки хиталися, танцювали в ритмі музики, ніби радіючи тонкій, дивовижній мелодії.

«Я сплю, сплю, — шепотіло щось в свідомості Марії. — Це чари. Мені сниться добрий, веселий чарівник з казок Андерсена. Хай продовжується сон. Хай він буде завжди». Разом з нею сплять дерева, скелі, озеро. Заснуло небо, і хмарки на ньому завмерли, прислухаючись до чарівної скрипки…

А мелодія вже міняється. Вона набуває нових тонів, вона викрешує з простору нове звучання, інші акорди, Марії бачаться численні світи, неосяжні планети, покриті лісами і горами, океанами і пустелями. І серед тих грандіозних просторів вібрує, шукає, прагне і гине предковічне Життя. Воно в міріадах форм, в незміряних проявах, в тенетах важкої Матерії. Воно стогне, плаче, падає в непосильному змаганні, розчавлене пресом часу і простору. Воно, виявлене по законах міри, ваги і числа, нікчемно дрібне порівняно з Вічністю. Воно — ілюзія. Воно — ніщо…

Плачуть віки. Плачуть незміряні цикли. Та все ж не вмирає імпульс Життя. Він горить безліччю вогників серед пітьми Небуття, серед інертної Матерії. Ті вогники, як естафета, передаються новим і новим істотам. Вони поєднуються в нові вогні, в вогнища, осявають пітьму, прагнуть у небо, заливають світлом своїм Космос. Мелодія вже не плаче, не стогне. Вона торжествує, вона виривається у безмір, у океан Буття. Сяючі вогні зливаються в гігантське кільце Розуму, і вже нема такої сили в Світобудові, яка б зупинила їх торжествуючий політ…

Марія вже не бачила нічого. Сльози заливали їй щоки. Горіли груди, перехопило подих. І мелодія обірвалась.

Тиша. Все зникло. Нема Космосу. Нема вогнів. Тільки остання нота, як зірка, покотилася в блакитну безодню, відлунюючи в безмежжі срібним дзвіночком.

— Пора, — сказав Промінь.

Пора. Що пора? Що він каже?

Промінь поклав скрипку на камінь, одійшов убік. Став на плоскому камені.

— Що ти хочеш робити? — прошепотіла Марія, не вірячи тому, що мало статися.

— Я повертаюсь до Вітчизни, — просто сказав Промінь. — Я думаю, що ти переконалась… Я не хворий. Я справді людина з інших світів…

— Я знаю… Я знаю і вірю, — задихаючись, сказала Марія. — Але зачекай. Як же так? Як же я?..

— Ти? — запитав Промінь. — Ти, Маріє…

Він помовчав, ніби вдумувався в її слова, в її палке запитання. Потім поглянув на неї голубим поглядом і сказав ніжно:

— Це дуже просто вирішити, Маріє…

— Як? — з надією запитала вона.

— Ходімо зі мною…

— Куди? — вражено скрикнула Марія.

— В мій світ. У світ Всебуття…

— Як? Хіба я зможу?

— Кожен зможе. Хто збере силу, хто знайде її в собі. Хто повірить. Хто вогнем самовіданності і самозречення очистить себе від тваринної спадщини віків. Але пам’ятай, що для цього потрібен вибух. Як пташеня одразу пролупується з яйця, так і людина повинна одразу народитися в Новий Світ!..

— Де ж він, Променю? — простогнала Марія, простягаючи руки до нього.

— Недалеко. В нас, — сказав Промінь. — Дивись сюди. Я допоможу тобі…

Він зупинився непорушно, зосередився. Очі його потемніли, обличчя мінилося. Це вже не був юнак. Це була вогняна істота, насичена могутньою енергією і незрозумілою силою. Простір навколо нього завихрився. Виникло гігантське сяюче коло.

— Що ти робиш? Що з тобою? — прошепотіла дівчина, нажахана небаченою трансформацією.

— Я створив сферу з елементів Землі, — почувся голос Променя. — Ти бачиш райдугу. Це симфонія елементів. Найгармонійніше поєднання всіх часток. Хай люди Землі ідуть по цьому шляху. Симфонія звуків, симфонія часток, симфонія металів, симфонія людей, симфонія світів. На цьому шляху прийде радість, радість пізнання Істини. Ти готова, Маріє?

— Що повинна я зробити?..

— Стань поряд зі мною. Сфера райдуги захистить нас від хаосу навколишнього світу. Хаос не в силі подолати сферу синтезу. Ми досягнемо швидкості світла і на грані ваших енергій перейдемо у світ Всебуття. Але ти повинна твердо вирішити. Ти повинна бути сильною і впевненою. Найменше хитання, і ти будеш розвіяна у Космосі, розірвана дисгармонією власного єства… Ти йдеш, Маріє?

Марія ступила крок до вібруючої сфери, безпорадно оглянулась навколо. Внизу плескалось зеленкувате озеро, глухо шуміли ліси, щебетали птахи. Куди вона йде? Що там жде її? Де той химерний світ? Що з нею? Чому не закінчується страшний кошмар?

— Я жду, Маріє, — глухо пролунав голос.

— Я не можу… Я не знаю, — прошепотіла дівчина. — Пожалій мене…

— Залишайся, Маріє, — ласкаво сказав Промінь. — Тобі ще рано. Гартуй душу, гартуй серце. Сповнюй його красою і любов’ю. Допомагай своєму світові подолати віковічну дисгармонію Буття.

— Стій… Ще хвилинку… Стій, Променю… Невже ми не побачимось ніколи?.. Невже все?..

Сфера колихнулася, задрижала. Обриси Променя почали танути, бліднути. Долинув ледь чутний голос:

— Все залежить від тебе. Все в тобі, Маріє…

Покотився гарячий вихор. Букет сліпучих райдужних іскор розсипався перед Марією. І зник. Вона, задихаючись, простягала руки в порожнечу неба, кликала, але відповіді вже не було.

Тоді Марія впала на гаряче каміння і заридала. Все тіло її здригалося в тому судорожному плачу. І довго лежала вона самотньою — безпорадна, розчавлена, спустошена. А сонце ясне дивувалося на її горе, не могло зрозуміти. І небо чисте теж дивувалось. І дивувалась рожева квітка шипшини, яка зовсім недавно, тільки що, в ритмі його мелодії розкрилася з маленького пуп’янка…

Мелодія третя ЯМА

ХИТКІ КРОКИ

Слухали Євгена уважно. Ніхто не втручався, не перебивав. Тільки в Романа на губах грала іронічна посмішка. Коли Євген закінчив читати, Роман жалібно наморщив лоб, зітхнув:

— Бідний пришелець з Всебуття! Нав’язав йому наш поет все, що самому близьке! Навіть етимологію. Адже захоплюєшся походженням, значенням слів?

— Ну то й що? — здивувався Євген. — Захоплююсь. Яке це має значення? А ти хочеш, щоб я пришельця малював рогатим, хвостатим? Так? Щоб зовсім не таким, як ми? Я його так уявив, так і написав! І потім — не про це річ…

— Правильно, не про це, — гукнув Вася. — Тут він цілу схематику еволюції висуває. Треба подовбати його!

— Зажди, — знову встряв Роман. — Зажди. По його казочці смисл буття у якомусь там прагненні до якогось там злиття, до Всебуття! До ліквідації особи в ім’я якоїсь космічної свідомості. Це містифікація. Це неможливість! Абстракція найчистішої води! А наукове пізнання ґрунтується на конкретних фактах. Замість ясної і конкретної картини еволюції, просування вперед, ти напустив туману! Що — не так?

— Не так! — загорівся Євген, стріпнувши кучерями. — Не так! Хіба самовідданість — не факт? Хіба жертвенність — не факт? Хіба віддача геніями своїх сил на благо людства — не факт? Проведи цю лінію далі, в майбутнє, і ти збагнеш, про що я кажу!..

— При чому тут наукове пізнання світу, — обурився Роман, — і жертвенність? Фізика і етика?

— Якщо ти не розумієш єдності фізики і етики, то ти ще не доріс! — крикнув Євген. — Світ пізнається не лише синхрофазотронами, а й серцем!

— Ілюзія, — одрізав насмішкувато Роман, зиркнувши на Оксану.

Дівчина вже нічого не розуміла. В голові дзвеніло, все хиталося, перед очима пливли кольорові плями. Вона дивилася на похмурого Євгена, потім на іронічне обличчя Романа, на почервонілих гостей. Чому вони так сперечаються? Для чого? Чому Євген такий злий? На всіх нападає! І не любить свого брата. А брат приємний, ласкавий, веселий!..

— Це в тебе ілюзії, — гарячився Євген. — Ти всунув носа в свої фазотрони і вважаєш це чимось постійним. Ти вивчаєш лише плин ріки, яка вічно міняється. Чи думав ти про те, що все, що б не зробила людина, що б не створила, найпрекрасніше, найміцніше, і сама вона — ба навіть планета, зірки, галактики — все зникне. Все є лише вияв певного ритму, невидимого ритму існування. Це ясно показує, що матеріальна культура, і духовна, і їх краса — не самоціль. Тимчасове, плинне не може бути самоціллю. Мета не в явищі, не в речі, не в утворі. Мета — безмежна. А життя, досягнення — лише віхи нашої безмежної дороги. Коли людина збагне цю просту істину, тоді вона по-справжньому буде ставитися до речей, до матеріальної культури, до культурних пам’ятників. Цінність їхня — естафетна, як вогняний знак минулих мандрівників, які залишили нам, як ми залишимо майбутнім потомкам, вість про свої шукання, невдачі і знахідки!..

— Ціла лекція, — проскрипів Роман. — Ти приспиш гостей, Євгене! Прості речі ти робиш складними. Все просто. Речі нам потрібні. Вони нам приємні. Одні старіють, ми замінюємо їх іншими. Потім — ти шукаєш смислу буття поза буттям. І нагромаджуєш архікосмічні категорії. Але всі твої конструкції нежиттєві. Вигадані. Треба шукати в житті. Наші фазотрони допомагають людям. Дають енергію, відкривають частки. А ти — «космічне яйце», безмежність, пришельці!..

— А мені подобається, — замріяно сказала білява дівчина і зробила губи сердечком. — Яйце… Пробивання яйця. Ми ж весь час це робимо! Відкриття нового — це пробивання яйця! Хіба не так, друзі?

Дівчина сплеснула руками. Всі засміялися. Вася поправив окуляри, знову звично ткнув пальцем Євгену в груди.

— Ти лаєш машини, хоч і користуєшся ними. Ти кажеш про Всебуття, але як ти досягнеш його? Адже людина має дуже обмежені органи почуття!..

— Дуже дивно, — розвів руками Євген, — що все розвивається, а людині відмовлено в цьому. Вважається, що вона залишиться незмінною споконвіку.

— А техніка! — наполягав Вася. — Техніка допоможе людині, продовжить її зусилля в безмежність!

— От-от! Нещасна істота, оточена океаном машин. В шкаралупі з могутньої армії технічних виродків. Це — нееволюційно! Обмежена форма не може існувати вічно. Щоб щось вічно існувало, треба щоб воно вічно розвивалось! Отже, для людини лише дві дороги — або вічний розвиток до Всебуття, або смерть!

— А як ти мислиш собі вічний розвиток?

— Ти занадто багато хочеш! Це справа тисячоліть майбутнього розвитку пізнання!

— А ти не викручуйся, не викручуйся!..

Роман схилився до Оксани, зашепотів:

— Вам подобається суперечка?

— Я втомилася, — заплющила очі Оксана. — І нічого не розумію.

— Базікання, — згодився Роман довірливо. — Давайте я вас проведу додому, хай сперечаються…

Вони тихо вийшли в коридор, спустилися східцями на вулицю. Гамір вулиці, п’янке повітря липня прояснили трохи свідомість Оксани. Вона йшла по Володимирській поряд з Романом, мовчала, глибоко вдихала пахощі дерев. Перехожі оглядалися. Долинула фраза:

— Чудова пара!

— Так ви скрипачка? — запитав Роман.

— Угу.

— Я краєм вуха чув. Жаль, що не заграли сьогодні. А все через Женьку. З своїми химерами. У нас є скрипка. Дідівська.

Оксані було приємно, що Роман говорить про неї. А Євген не запитав нічого, не запропонував грати. Все про себе, про свої мрії, про свої вигадки. Егоїст!

— Ви коли-небудь заграєте… для мене?

Роман довірливо схилився до неї, заглянув у очі. Ніжно потиснув пальці. Дівчина не одняла руки. Прикрила вії. По щоці покотився рум’янець.

— Заграю, — просто сказала вона.

Вулиця хвилями котилася перед її очима, хиталися каштани, весело пливли люди, мов безмежна ріка. І розмови Євгена здавалися мудрствуванням, одірваним від реального. Як легко, як радісно! Хочеться летіти, хочеться грати, співати і бути щасливою!

А Роман знадливо шепотів:

— Я проти ускладнень. Проти філософствування. Життя чудове. Життя — насолода. Життя — квітка, яка одцвітає. Хапай її, нюхай. Милуйся. Життя — мелодія. Слухай її. Життя — як пінисте шампанське. Пий його, смакуй, доки воно грає! Невловима мить чарів кохання. Блискавиця відчуття. Ефемера, яку треба спіймати, бо через мить вона зникне!

Оксані здавалося, що його слова обплутують її незримою блискучою павутиною. Заколисують, тішать, обіцяють насолоду. Колихай, заколисуй! Приспи мене, не дай прокинутись. Хай буде мелодія, хай буде казка! Щось в глибині серця протестувало, застерігало, але той протест був слабким, ледь чутним. Бажання легкості, доступності, простоти звучало органом, вривалося в тіло,

бентежило. Майнув у свідомості Євген. Його похмуре обличчя. І одразу ж пропав. Що їй Євген?

Вони зайшли у ворота Оксаниного будинку. Дівчина показала на темний отвір входу.

— Отут я живу. Скоро обіцяли дати нову квартиру…

Вона глянула на нього. У відблисках ліхтарів обличчя Романа здавалося таємничим, прекрасним. Він важко дихав, чомусь тремтів. Серце Оксани застукало. Він схилився, припав до її вуст. Вона стрепенулася, завмерла, прислухалася до нового, нечуваного. Було солодко, гаряче, хвилююче. Розкрилася безодня. Оксана одсахнулася, притулилася до стіни.

— Зустрінемося завтра, — прошепотів Роман. — Ми будемо разом. Завжди. Оксано. Я люблю вас. Я люблю тебе. Ти прийдеш?

Вона мовчала. Уривчасто дихала. Поволі пішла до дверей, спустилася по східцях. Завмерла білою плямою. Нарешті долинуло тихе, ледве чутне:

— Я прийду, Романе…

ОДИН

Гості розійшлися. І лише тоді Євген отямився. Оксани не було.

Він кинувся до матері. Вона злякалася.

— Що з тобою, синку? На тобі лиця нема…

— Де Оксана?

— Яка Оксана?

— Дівчина, з якою я прийшов?

— Хіба я стережу твоїх дівчат!

Домробітниця Клава сердито бовкнула:

— Роман повів твою Оксану. Ще тоді, як ви там кричали…

Роман! Роман? Чому він? Чому вона пішла з ним? Незрозуміло!

— Нічого страшного нема, — проспівала мати. — Дівчина втомилася. Роман провів її. Чого ти переживаєш? Сам винен. Залишив її саму. Дискусію розвів!

Євген вискочив з квартири, вибіг на сходи.

Роман підіймався по сходах, насвистував пісеньку. Він побачив брата, підморгнув.

— Переживаєш? Не переживай, я одвів кралю додому. Спати захотіла!

Євген зупинився проти Романа, крикнув:

— Ти… неетична скотина! Ось хто ти!

— Е-е, хлопче! — обурився Роман, і його гарне обличчя потемніло. — Знай міру, сусіди почують…

— Хай чують, хай знають! А я не хочу більше з тобою говорити!

— Послухай, — знизав плечима Роман. — Що я таке зробив? Ти захопився дискусією, а вона попросила, щоб я провів її. Що тут неетичного? Хіба ти б так не зробив?

Євген, одвернувшись, мовчав.

— І потім, — вів далі Роман, — ти її не купив на базарі. Вона вільна дівчина і може собою розпоряджатись, як хоче. От. А тепер я йду спати. А ти, як хочеш, можеш іти до неї!

Євген сплюнув на сходи і побіг вниз. Хряпнув дверима. Обурено закрокував вниз, по Толстого. Сів на тролейбус: доїхав до Пролетарського саду. Ходив понад кручами, розвіював злість. Злість на себе, на Романа, на Оксану.

Обурення потроху втишувалось. Але образа не проходила. Вона покинула його вечір. Їй стало скучно. Їй чужі такі думки. Ну що ж, силою милий не будеш. Любові не нав’яжеш. Хай буде, як вона хоче. Як вона бажає…

Але чому так болить серце? Чому воно так плаче? Що з тобою, серце?

Вітер налітав з Дніпра, грався віттям дерев. Зоряна ріка котилася до заходу. А Євген до пізньої ночі бігав по алеях і не міг заспокоїти свого ображеного серця…

НІЧ

Вони знову разом.

Позаду — хвилювання, сумніви, терзання. Ніщо не допомогло. Нещадний вихор гнав Оксану назустріч невблаганності. І вона не знала, що це таке, як його позбутися. А може, й не хотіла.

Викликала в пам’яті образ Євгена, а він покривався туманом, відходив у небуття.

Картала сама себе за поспіх, за необачність, за легковажність, але ті думки були скоротечними, невагомими, безсилими.

Намагалася осмислити своє нове знайомство, передбачити наслідки, а натомість перед внутрішнім зором поставав образ Романа — яскравий, бажаний, гарячий.

Він переслідував. Він манив, як магніт. Губи бажали ще і ще з того жагучого відчуття. Вона летіла, прагнула назустріч йому.

Вони прийшли до якихось знайомих. Там було ще дві пари. Оксана познайомилась з хлопцями, дівчатами. Нічого особливого — стрижені дівчата з нафарбованими віями, банальні хлопці з грубуватим жаргоном. Яке це має значення?

Роман був ввічливий, люб’язний. Він мало говорив, загадково дивився в очі Оксані, купав ЇТ в хвилях жаги. Вона вдячна була йому за те мовчання.

Крутився магнітофон, лунали звуки фокстротів, танго, чарльстонів. Яке це мало значення, що Оксані не до серця такі мелодії. Під ту мелодіюможна танцювати, можна покласти руку йому на плече, можна відчувати жар, що випромінюється від нього.

Оксана пила коньяк, вино, усміхалася комусь, відповідала на якісь запитання. Пусте, пусте. Аби скоріше разом, аби припливти до жаданого берега тайни.

Потім хлопці і дівчата розійшлися. Роман з Оксаною залишилися вдвох. Настала тиша.

В кімнаті було пусто. Порожні пляшки на столі, об’їдки, забруднена скатертина. І вони. І гуркіт трамваїв за вікном.

Оксана здивовано прислухалась. Поглянула на Романа, що сидів навпроти.

— А де ж… інші?

— Вони пішли.

— А господиня?

— Її нема.

— А ми…

— А ми… разом…

Він встав, повільно… дуже повільно наблизився до неї… взяв за руку.

— Ми завжди будемо разом… любов моя… вічна моя… радість моя…

Вона заплющила очі, прошепотіла:

— Ще… ще… говори…

Він підняв її з стільця, поцілував. Забунтувало тіло, спалахнуло чорним вогнем. Вона важко дихала, пливла у вирі жаги, ждала.

Він підняв її на руки, поніс.

— Неси, неси. Цілуй мене. Пригортай мене! Я твоя, я навіки твоя!

Він поклав її на ліжко. Прохолодні простирала приємно обняли її. Спати, спати…

Він скидає з неї сукню, панчохи. Що він робить? Для чого? Так… не можна… Так непристойно…

Вона щось хотіла сказати, заперечити… але тіло не слухалося, руки повисли, як зламане віття.

Роман жадібно обнімав її, пестив тремтячими руками неціловані груди, стогнав, рвав на ній сорочку.

— Зажди, зажди…

Вона щось бурмотіла, опиралася. Та, ніби обвал з гір, котилася вниз, вниз, до неймовірного. Болем проймає тіло. Блискавиця освітлює на мить свідомість. Оксана жахається, протестує. І нічого не може зробити! Нічого!

Тіло безвладне. Тіло не належить їй! Воно розтерзане, змучене, принижене.

Таке відчуття панувало лише якусь хвилю. І відкотилося в далину. Безладно майнули думки: Марія… пришелець… Євген… його сині дитячі очі… сині чи сірі… Чому Євген? Чому пришелець? Де вона? Що з нею?

Щось давило її, тисло. Важко було дихати.

Потім стало легше.

Вона розплющила очі.

Роман стояв біля ліжка, хутко одягався. За вікном блищали зірки. Оксана провела руками по своєму тілу, жахнулася. Вона роздягнута…

— Де я? Що зі мною? — простогнала вона.

Він кинувся до неї, припав вустами до руки, поцілував.

— Ти зі мною, голубко, — ніжно прошепотів він. — Завжди будеш зі мною. Ми одружимося. Я скажу мамі. Ти згодна, Ксеню? Ти любиш мене?

Темрява застилала очі Оксани. Хвиля сорому котилася в свідомості. Що з нею сталося, як вона могла? Яка сила кинула її в обійми цього хлопця? Така жага, такий порив… А потім… пустота… і огида… Де ж кохання? Де божество тайни? Де воно?

Вологі руки Романа… липкі вуста, винний дух… осквернене тіло…

Ніч, ніч… Що ти наробила?

Мелодія четверта ГОРЕ І РАДІСТЬ

ГОРЕ

— Оксано! Оксано! Зачекайте… Ви чуєте? Оксано… Здрастуйте…

— Здрастуйте, Євгене…

— Оксано… Я вже кілька днів хочу побачити вас… і не можу. Дома вас не застану, до нас ви не заходите. Тоді вийшло не зовсім гаразд…

— Не треба, Євгене…

— Ні, ні. То я винен. Захопився суперечкою, а ви скучали. З мого боку неетично. Пробачте мене, Оксано…

— Євгене, невже ви…

— Оксано, не виправдовуйте мене. Більше такого не буде. Якби ви знали, як мені радісно, що я зустрів вас. Дуже дивно. Так ніби ясніше стало надворі…

— Мовчіть, Євгене…

— Ні, дайте мені сказати. Я багато передумав. Я був несміливим. Думав, що це негарно — відкривати серце своє коханій дівчині. А тепер знаю — це прекрасно. Квітка відкривається сонцю, вона його любить… бо сонце дає їй радість і любов…

— Що ви говорите, Євгене? Як я можу це слухати?..

— Оксано, хіба я кажу погане? Та у вас обличчя змарніле… Чому? І в очах сум. Оксано, може, у вас щось не гаразд? Може, в чомусь є потреба? Я допоможу. Я розраю. Скажіть мені, що у вас трапилось?..

— Євгене… Мені боляче говорити вам… я думала, що він сказав…

— Хто він? Про що?

— Роман. Ваш брат…

— Роман? Я не розумію… До чого тут мій брат? Хіба він бачив вас ці дні?..

— Євгене… як мені тяжко! Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось…

— Як? Заждіть… Що значить… одружуємось… А як же я?

— Ви? Євгене, я не можу… ви мене мучите…

— Оксано… ви жартуєте! Це нехороший жарт. Ну скажіть, що ви пожартували. Оксано!

— Ні, не жартую, друже… не жартую. І досить! До сить про це!

— Заждіть. Ще хвилинку. Як же так? Роман… хіба він любить вас? Адже це я вас… побачив… Пробачте, що я кажу! Пробачте! Я розумію, вас не можна не полю бити… Але Роман… Оксано, а ви… невже ви любите його?..

— Євгене, не питайте мене… Навіщо такі муки? Я належу йому… вам досить цього…

— Ви… належите… Оксано… я не розумію… Хіба ви річ?

— Як? Як ви сказали? Річ…

— Я образив вас? Пробачте, Оксано… Мені боляче, що ви сказали так. Ви не можете належати нікому. Ви вільна… Краса вільна… Вона належить тому, хто любить Її… і нікому… Але слово сказано… Я розумію. Так просто…

— Євгене…

— Я не знав, що це так просто…

— Євгене… ви нічого не знаєте…

— Оксано… Я не буду… Мені боляче. Темно в очах. Пробачте, я піду…

— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене…

— Я зрозумів, Оксано. Я смішний… Я наївний… Хіба таких, як я, люблять? Над такими регочуть… Прощайте, Оксано…

— Зачекайте, Євгене… Євгене… Євгене-е-е…

ПЛАЧ СЕРЦЯ

Оксано, що ти зробила?

Плачуть дерева, плаче Дніпро, плаче небо, загорнувшись у сіру пелену хмар.

Жалібно стогнуть гудки пароплавів. Сумно шепоче віття каштанів. Співчутливо, скорботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.

Оксано, що ти наробила?

Весь світ оповився жалобою. І не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вийде з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме радісна мелодія в новонароджених барвах світанків.

Ніч у душі.

Оксано, серце моє… Чому ти це зробила?

Я до тебе хотів принести своє кохання… як скарб найцінніший, як чашу найдорожчу, що належить тільки тобі… тільки тобі…

Скарб лежить в пилюці, затоптаний і розчавлений… чаша розлите, пуста. І груди мої, ніби пустка, покинута давно людьми. Нема нікого там, скриплять під вітром двері, виє в комині хтось незримий, хтось жахливий…

Оксано… Життя моє… Я ж хотів повести тебе у чудовий сад моїх мрій. У сад Кохання. Я гадав, що ти знаєш про нього, мрієш про нього або хоч передчуваєш його… Оксано, хіба то любов… те, що ти сказала? «Я належу йому…» Ти така прекрасна, неповторна, осяйна… ти належиш йому… А могла б належати Безмежності… Я б повів тебе по стежині нечуваних мрій, показав би небачені скарби. І ти б належала тим скарбам, а вони — тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця?!

Ти належиш йому?

Це неправда! Очі твої належать небу нескінченному, полум’яно-блакитному, щоки твої і вуста — степовому світанку, чоло твоє — цнотливим хмаринам літнього дня, коси — безмежним ланам пшениці і жита…

А руки твої! Пальці тремтливі твої! Навіть не скрипці належать вони, не звучанням чутливих струн. Не слухачам, що в залі ловлять жадібно сумні і веселі, трагедійні і пестливі акорди! Не їм! І не йому… не тому, хто цілуватиме їх, хто обніме їх, хто жадібно милуватиме їх! Ох, не йому!

Вони належать простору, струнам природи, мелодії радісної, кохаючої землі!

Груди твої належать життєдайним рівнинам і горам таємничим, суворим! Вони б сповнили твої груди жагою зростання і цвітіння, мудрістю плоду і завершення, нектаром безсмертя і таємниці…

Оксано, муко моя!

Я пішов би з тобою, я полетів би з тобою такими путями, якими може провести лише кохання, лише любов… Хіба ти не знала цього?

Ніщо не зупинить закоханих, сповнених полум’ям любові! Ми подали б самому Сонцю руки свої, назвали б сестрами найвіддаленіші зірки.

А ти пішла. Пішла заплутаним шляхом. У ніч…

Що ти хочеш знайти там?

Не знаю… Не бачу. Не чую…

Оксано, що ж робити мені? Скажи, що робити мені? Де я знайду тебе, де зустріну, за якими хребтами? Як без тебе пройду по цій землі… по спустошених просторах, по збляклих полях, по садах, де пелюстки оббиті нещадним ураганом на землю?..

Я знаю як!

Забуду тебе. Викину з серця тебе. Думатиму про людей, про майбутнє, про атом і безмежність, про природу і далекі планети. Тільки не про тебе. Іди з ким хочеш, роби, що хочеш. Тебе нема. Не було. Не буде… Що? Що я кажу? Що ти говориш, серце?

Оксано, Оксано, що ти зробила?..

РОЗДУМИ (З щоденника Євгена)

…Скільки минуло з того часу, як я почув, що вона… А втім, що це я пишу? Хай іде… Все переклекотіло, перебушувало.

Здається, ніби вічність минула. І разом з тим — ніби одна мить. Пролетів ураган, прокотився наді мною… Тихо. Чи, може, то лише здається? Може, то ілюзія? І в серці чатує звір, щоб прокинутися в певний час?

Ні, ні…

Я не гніваюсь, не ревную, не страждаю.

Але я люблю її.

Щось в глибині іронізує, насміхається, підбурює. Ти любиш, а хтось користується… Геть, нікчемо! Яке ганебне слово… Користується… користь…

Який би я був сам перед собою, якби любив лише для себе, для «користування»? Звичайнісінький єзуїт!

Так, так. З надрів душі пливе всяка атавістична каламуть, бентежить, вимагає свого, для себе. Та я не дамся тобі на підмову! Геть від мене, маро!

Вона вільна, вона має серце, вона вибирає свій шлях.

Хай іде, хай шукає…

Роман зупинив мене сьогодні. Намагався щось пояснити, довести.

Я спокійно дивився йому в очі. Чого йому треба?

— Ти щасливий? — запитав я.

Він мовчав. Дивився вбік. Потім, скрививши губи, легковажно сказав:

— Бачиш, Женько, щастя така штука, що її не візьмеш в руки…

Я не захотів з ним розмовляти. Про що?

…Мама через знайомих «влаштувала» мене в симфонічний оркестр. Піаністом. Я не захотів. Був страшенний скандал. В ньому взяв участь батько. Мене умовляли, мені казали про честь сім’ї, про кар’єру, про славу. Я твердо відмовився.

Чому?

По-перше, хоча б тому, що за мене потурбувалися, що мене привезли до «місця призначення» в колясці. Все’дно, що альпініста на вертольоті на Ельбрус. Хороший «спортсмен» буде з такого альпініста? По-друге, противно, гидко. А по-третє, не хочу я працювати так, як деякі. Мені хочеться нового, бурхливого, незвіданого!

Хай такі, як Роман, користуються послугами, проштовхуванням, блатом. Я не піду слизьким шляхом. Він уже кандидат фізико-математичних наук. В тридцять років. Незабаром буде і доктором. Безумовно. Але чиїм умінням, чиєю силою? Батько. Все батько. Про це ж знають його колеги, друзі. А він навіть не червоніє. Чому він не червоніє? В кого він вдався? Адже ми одних батьків діти. Одне виховання. І зовсім протилежні запити, бажання, погляди…

Дивно це. Незрозуміло. І тривожно. Віковічна легенда про двох братів, які протистоять один одному.

І в головному — він теж став на шляху. Він вкрав у мене її. Вкрав. Підло, низько, підступно…

Що це я пишу? Для чого? Я ж хотів не згадувати, не бентежити серця. А воно знову плаче, стогне, виливає свій жаль. Інколи думаю: може, я просто заздрю?

Ні. Я чесний перед собою, перед сумлінням своїм. І моя зневага до вчинків брата, до його духовного убожества — відбиток моїх поглядів.

Куди ж мені йти, куди прикласти руки, розум, серце?

Зустрів сьогодні Н. Один з колег Романа. Тільки не зрівняно чесніший від нього. Батько казав, що він надзвичайно здібний. Що руки в нього золоті. Що кожен експеримент проводить чітко, як робот. Така характеристика мені не по душі, але раз хвалять хлопця, значить, є за що. У всякому разі, з ним цікаво.

Ми з ним згадали мої іменини. Оповідання, яке я прочитав тоді. Н. сказав поблажливо:

— А ти знаєш, непогано. Цікаво. Але… як би тобі сказати… це своєрідне завихрення розуму. Гіпертрофація деяких уявлень. Перенесення земних, чисто людських уявлень в безмежжя. Ти буквально одухотворяєш безмежжя, ти населяєш його безліччю еволюцій. А по якому праву?

— До чого тут право? — обурився я. — В кого я повинен питати права? Я так відчуваю, я так бачу. Я так хочу зрештою…

— Мало чого ти захочеш? Або подібні до тебе «філософи»…

Він сперечався зі мною спокійно, холоднувато. Той холод проглядає і в його прозорих насмішкуватих очах, в його іронічно стиснутих вустах.

— Не треба вигадок, — повчав він мене. — Не треба спекуляцій. У нас є почуття, дані нам природою. Є розум, щоб посилювати ці почуття з допомогою приладів. Всо в видимості. Все можна пізнати, моделювати. Ми — люди — випадковість. Закономірна випадковість. Порівняй себе чи мене — і Всесвіт. Ми — ніщо. Ефемери. Наш вік — шістдесят чи вісімдесят років — мить. Були, нема. Все, що ми створюємо — культура, наука, цивілізація, — міраж. Згадай минулі імперії, цивілізації. Де вони? Де їхні картини, будівлі, храми, знання? Розвіяне вітрами, засипане землею, забуте. Так буде й з нами. Не треба ілюзій…

— Для чого ж ти живеш? — запитав я, холонучи від жалю, що можна жити з такою свідомістю.

— Як — для чого? — здивувався Н. — Мене не питали, народити чи ні. Я з’явився по невблаганному закону необхідності. А тепер — повинен жити і діяти. А поскільки моя особа почала жити в певному поєднанні явищ, речей, істот, які називаються суспільством, тобто складають якийсь організм, — я повинен або виконувати веління цього організму, або вийти з нього, тобто покінчити самогубством. Самогубства я не хочу. Мені приємно жити…

— Для чого?

— Просто так. Приємно. Приємно вудити рибу. Приємно складати прилади. Приємно цілувати дівчат, кататись на лижах, дивитись в небо, на зорі, купатись в морі, приємно відчувати силу, міць, енергію, приємно БУТИ.

Я помовчав. Думав. Що ж, в його словах — маленька правда. Але ж це проживання, а не життя. Невже він не розуміє, що Життя — це зовсім інше? Я запитав:

— Але ж це закінчиться?

— Ну то й що? — знизав він плечима. — Інші продовжать моє відчуття.

— Але ж мільярди людей не так відчувають? Вони голодні, холодні, ненавчені, нещасні, покриті брудом…

Н. розсердився.

— Для цього ми й творимо революцію. Спочатку в суспільстві, а потім в науці. Щоб дати радість буття всім. Щоб не було ні голоду, ні холоду…

— Цього мало, — сумно заперечив я. — Це лише зовнішнє. І коли людина добуває собі харчі і притулок, вона починає думати вищими категоріями…

— Ось коли нагодуємо всю Землю, — засміявся Н., — тоді почнемо думати «вищими категоріями». А взагалі, з тобою цікаво. Послухай, Женю, у мене цікава думка. А чого б тобі не йти до нас на роботу. Га?

— Топити груби? — поцікавився я.

— Та ні. Музично-фантастичним каталізатором. Щоб руйнувати, перемішувати нашу програму. А то ми, справді, не можемо вискочити з колії, проробленої в минулі роки. А треба частіше вискакувати з цієї колії, шукати нову…

— От бач, все-таки й на тебе подіяло, — пожартував я. — А твоя пропозиція заманлива. Подумаю. Тільки тоді в інституті фізики треба створювати ще один відділ…

— Відділ безвідповідальних експериментів, — підхопив Н.

Так, жартуючи, ми й розійшлися…

Сиджу самотній в кімнаті. Всі вже сплять. Тільки Клава, наша домробітниця, щось робить на кухні. Я чую, як вона шарудить за стіною. По-моєму, найчуліша людина в нашій сім’ї. Я помічаю, що вона завжди стає на бік скривдженого. Хоч мама на неї і кричить, а вона не звертає уваги. Принципова…

У вікні, між каштанами, блимають зірки. Небо глибоке, таємниче. Між дахами будинків воно особливо кличне, захоплююче. В такі хвилини особливо відчуваєш неправду таких поглядів, як у Романа або навіть у Н.

Ні, ні, не лише у видимості Світобудова. Вона незміряна. Вона нескінченна. Вона глибинна. Космос — як неосяжний діамант з безліччю граней. Він міниться, переливається, манить, обіцяє. Але здобуває його таємниці лише той, хто стверджує, хто сміливо визнає таємничу Безмежність. І не лише визнає, а й приймає її в серце…

Я заплющую очі. Намагаюсь охопити розумом неосяжний простір…

…Серед зірок, галактик, серед грандіозних мегасистем Безмірі пливе наша Земля. Наша планета. Кудись прямує, розвивається, живе, взаємодіє з Всесвітом.

З якою швидкістю? В якому ритмі? Хто скаже про це?

Ніхто.

Не знає ще наука, не може відповісти — що таке Час, що таке Простір.

Почуття очевидності, продовжені до безмежності, приводять нас до абсурду. Грандіозне покривало тайни накинуте на Світобудову. Справді, чутливі очі приладів заглядають уже на мільярди світлових років у простір, наука розгортає перед нами нескінченні сувої минулих тисячоліть, мільйонноліть, і не бачить вражений розум ні початку, ні кінця еволюції Сущого! Як узгодити все це, як збагнути шлях людини серед гігантського лабіринту Буття?

Не простий це шлях.

З якою швидкістю рухається наша Земля? Тридцять кілометрів на секунду навколо Сонця чи двісті разом з планетами і Сонцем навколо галактичного центра? Чи тисячі кілометрів разом з галактикою, чи ще більше з метагалактикою?

Йдучи далі, ми доходимо до неосяжних величин, за гранню яких речовина переходить в стан поля, де, згідно з нашими уявленнями, не може бути ні життя, ні взагалі світу форм. Знову протиріччя, знову таємниця!

Невже ми безсилі пізнати Світобудову? Невже Н. і такі, як він, кажуть правду, стверджуючи обмеженість можливостей людини та її чуттів? Невже даремні зусилля тисяч і тисяч учених, митців, великих творців, філософів? Невже ми присуджені вічно сидіти в світі форм, сковані ланцюгами міри, числа і ваги? Невже вогняний розум Людини довіку буде в полоні у невблаганного Сатурна — володаря Часу, який з давніх-давен пожирає дітей своїх? Невже не знайдеться в нашому світі, не родиться з надрів Матері Геї Зевс-Прометей, який покінчить з сваволею підступного бога?

Наш розум підказує, а серце стверджує: так не буде! Вся історія планети, вся мільйоннорічна важка дорога живого світу до розумної істоти — лише перший крок на шляху великого пізнання. І жахливі труднощі того шляху, муки і битви за Істину — лише запорука грядущих здійснень, свідоцтво славетної долі Людини…

І чи не прихована в міфі про Кроноса-Сатурна віра древніх мудреців в остаточну перемогу над Часом-Кроносом? Справді, цей міф стверджує, що Кронос лише до тих пір буде пожирати дітей своїх — тобто живих істот і все суще — доки вони не обдурять його. Доки не віддадуть йому замість живої істоти лише камінь, загорнутий в пелюшки. Тобто, обманливий світ форм, плинність його. А справжня людина — маленький Зевс — стане недосяжний для Кроноса, бо Людина стане над Часом, скине його з престолу Володаря Світу. Це й буде здійснення моєї фантастичної мрії, світу Всебуття, коли люди зможуть вільно міняти свої форми, оболонки, омолоджуватись, переходити з одного світу в інший, з одного виміру в інший, коли вони, справді, будуть господарями Безмежжя. Я знаю — це буде. Всі мислителі мріяли про цей чудовий час!

Песимісти ниють. Вони не бачать, звідки можна брати такі переконання, таку віру в торжество Розуму. Але ж все просто!

Адже не самотужки пробираємось ми в хащах буття? Адже не самотні в безмірі, серед неосяжного Космосу!

Вічність не лише попереду. Вона й позаду. Вона була, є й буде. Тільки подумати — вже минули незліченні еволюції в різних світах. Незліченні…

Виникали сонця, планети, розумні істоти. Вдосконалювались, переходили на вищі і вищі щаблі розвитку, боролися з хаосом, перемагали час. І, пізнавши закони єдності, сплітали свої зусилля в спільний ієрархічний ланцюг. Велике Кільце!

Велике Кільце — не химера, не мрія фантаста. Воно — велика реальність! Воно — основа еволюції, творчості, краси! Вогняні вихори думки, творчості не пропадають, не гинуть безслідно. Вони зберігаються в резервуарі простору. І той резервуар, та скарбниця Безмежжя готова відкрити свої дарунки сміливим синам Землі, якщо вони приєднують свої сили і знання до єдиної ріки Всесвіту. Коли вони вийдуть з свого космічного яйця, проб’ють шкаралупу роз’єднання!..

А з глибини свідомості пливе єхидне запитання… Воно хоче мати докази для таких стверджень. Воно хоче бачити пришельців з інших світів. Воно хоче говорити з ними…

Справді, можна поставити запитання: чому вони не доводять нам своє існування? Чому не з’являються перед людьми, не допомагають їм, не проголошують того, що досягли самі?..

Що ж, на таке запитання дуже проста відповідь. По-перше, вони, напевне, допомагали людям Землі, і дуже багато. Особливо в перших кроках. Спогади про це є в легендах, в релігійних переказах, в деяких залишках. По-друге, людина повинна сама переконатись в багатьох істинах. Інакше це не стане нашим знанням. Це буде позичене знання, взяте без праці. Уявити, що нам передаються скарби інших світів, на які ми ще не маємо права по рівню свідомості? Це страшно! Ми станемо маріонетками! Ми станемо паразитами іншопланетної скарбниці! А доля паразита — падіння і знищення. Будь-яка клітина тіла повинна бути активною, давати своєму тілу силу, вміння, енергію. А якщо ні — така клітина загниває. І викидається з організму.

Так і у Космосі. У всій Мегасистемі Буття. Я певен, я переконаний.

А зустріч? Ми, може, просто шукаємо не там, де слід. Ми націлюємо радіотелескопи на далекі зірки, планети, слухаємо простір… Ми хочемо бачити пришельців у незвичайному, в дивовижному, в неймовірному, в громі ракетних двигунів, в польотах «літаючих дисків», в космічних феноменах. А може, треба шукати не там. Або не лише там?..

— Може, успіх прийде, коли шукати в звичному, в найпростішому, в тому, що ми давно знаємо. В житті, в буденному…

Які чудові шляхи стоять перед пізнанням! Які захоплюючі відкриття належать здійснити нашому поколінню!..

Сьогодні був у інституті фізики. Говорили з хлопцями, потім, жартуючи, пішли до начальства. Саме жартуючи, А треба серйозно. Пропонували відкрити відділ вивчення взаємозв’язку ритміки, музики і людини, тварин, рослин.

Начальство посміялося, прогнало нас.

— Нам ніколи займатися прожектами, — повчально сказав професор Колотенко, сухорлявий, схожий на сокиру, вчений. Він заступник директора. — Хочете — пишіть фантастичні твори. А у нас — план. Що? На добровільній основі? Без грошей? Ще гірше! Самодіяльність, безплановість. І взагалі — це не наш профіль. Це зв’язано з людиною. З живим світом. А в нас — фізика.

Професоре, шановний професоре! Навіщо ж тоді фізика, якщо вона не зв’язана з живим світом?

Хлопці запропонували мені піти в інститут біофізики. Я вже розігнався був, а потім по дорозі зустрів старого знайомого, Юрка Бондаренка. Він учився в консерваторії, але закінчив раніше від мене на кілька років. Цікавий хлопець. Ще підлітком був у партизанах. Тепер повернувся в рідне село, керує там клубом, піднімає культуру. Каже, що дуже цікаво. Пропонує поїхати в село мені. Я зацікавився його пропозицією. І розповів про свої думки… Про ритміку праці, про вплив музики, про досліди, які треба було б ставити з людьми, з рослинами. Справді, всім же відомо, що людям іти під марш веселіше, легше. Чому? Звідки береться енергія? Дехто скаже, що це самогіпноз. Але це не так. Певно, гармонійна енергійна музика збуджує в організмі, в просторі додаткові запаси енергії. Весь світ — ритм. Гармонійний чи дисгармонійний. Від нас залежить, який вибрати. Звичайно, ніхто не вимагатиме, щоб зараз над полями, скажімо, звучали симфонії для активізації злаків. Але ж для початку можна провести експеримент в оранжереї, на невеликій дільниці. А потім і на полі. Виростити помідори, чи картоплю, чи яблука, чи жито, чи навіть курчат з музикою і без, а потім порівняти. Під мелодію Чайковського, Моцарта, Баха — і під сучасний західний джаз. Під чарльстон, твіст! І порівняти результати! Я певен — вони будуть разючі!

А потім — перейти до людей. Це лише початок пошуків зв’язку ритміки, мелодії з життям. Потім можна перейти до складніших явищ.

Юрко страшенно зацікавився моїми думками. Він сказав:

— Все це можна робити в селі. Я допоможу. Хлопці і дівчата — орли. Своїми силами здійснимо. Їдемо, брате. Не пожалкуєш!.. Поїду…

В гостях у Юрка. Село на Правобережжі. Мені дуже сподобалось. На лівому березі — голубі пасма лісів, зеленкувата стрічка Дніпра. А тут — степи, степи. Золота стерня, сади з червонобокими яблуками, верби понад шляхом.

І ще — могила. З дивним написом: «Солдат-композитор Микола Горенко». На камені завжди квіти. Живі. Юрко розповів мені історію цієї могили. Ціла повість.

Мені стало чомусь соромно, коли я почув цю повість. Думав цілу ніч, судив сам себе. Треба вчитись такій полум’яній вірі в життя, як Юрко, як ці люди, що кладуть живі квіти на могилу. Треба бути таким, як цей воїн, що став безсмертним в серцях людей. І відкинути геть печаль, страждання, песимізм. Живі квіти на могилі — ось символ. Будь таким. Радість. Тільки радість. Я віднині заперечую горе. Його нема. Не повинно бути. Справді, навіть найтяжче горе проходить, забувається, розвіюється. Отже, воно мара. Але в той час, як воно панує, людина віддає цій марі безодню енергії, своїх найкращих сил. Традиція. Дика, непотрібна. Скажуть, горе — це природно, це вияв ставлення людини до покійного! Хай так! Але ж знову повторюю, що скоро забувається найбільше горе-нещастя. То чи не краще взагалі не допускати його до серця. Радість оновлення, радість творчості, радість продовження життя повинна панувати над горем втрати. Ті, які полягли, які загинули, безумовно, не хотіли б, щоб над їхніми могилами звучали плач і голосіння.

Віднині я не хочу горя. Хай живе радість!

Я дав згоду Юркові залишитись в селі. Будемо готувати районний симфонічний концерт. І пробувати свої досліди. Цікаво жити. Попереду — чудові можливості…

Сьогодні прийшов лист від мами і від Романа.

Мама плаче, бідкається, свариться. Вона називає мене білою вороною і ще чимсь. Пише, що я зрадив рід, що я викинув на смітник всі її турботи про мене, про моє майбутнє.

Жаль мені її, але що я вдію, коли вона сліпа. Коли вона не розуміє, де моя доля…

І ще… Роман запрошує на весілля… чи то пак на заручини… Весілля буде в кінці жовтня. Прийдуть академіки, доктори, всякі діячі. Буде, як пише Роман, «урочисто». І, звичайно, Роману забезпечено новий східець. До доктора.

Що ж, поїду. Подивлюсь ще раз на неї. Подивлюсь в очі її. І побажаю щастя їй. Щастя! Яке в неї щастя? В чому?

Я так і не встиг почути з її вуст, що таке щастя. Що сталося, як сталося, чому? Оксано, серце моє! Що ти зробила?..

Стій. Стій, Євгене. Ти знову даєш волю атавізму. Ти забув, що недавно писав? Радість, радість, радість!..

Мелодія п’ята «А ЩО ЛЮДИ СКАЖУТЬ!»

СКРИПКА

Нема темного залу, що схожий на тривожну безодню. Нема сотень жадібних очей. Нема юпітерів, які нахабно мацають, обнімають, висвітлюють тоненьку постать у темній сукні. Все зникло, розтануло.

Оксана залишилася сама. Вона зрослася з скрипкою, з мелодією. Неможливо роз’єднати їх. Все в поєднанні, в багатоцвітному потоці музики, граціозних рухів, блиску великих юних очей.

Вона пливе у просторі, серед дивного марева. Вона кидає на землю блискавиці, вражає ними людей, проливає на поля життєдайні дощі, вітром-ураганом котиться над темно-зеленими шатами лісів, жене грізні вали в океані, хитає на грудях своїх кораблі. Вона заглиблюється в Космос, обнімає тремтливі зірки, ронить звідти на нічне небо мерехтливі метеори.

Радіє скрипка. Сумує скрипка. І плаче. Плаче несказанною тужливою мелодією. За чим вона сумує? За ким?

Оксана заплющила очі. Прислухається до звуків, які породжують її пальці, її серце, її душа.

Їй здається, що скрипка вже звучить помимо її волі. Що ж вона хоче сказати?

Щось втратила Оксана. Дороге, незабутнє, неповторне.

Де воно? В яких краях його шукати? Якими стежками треба йти?

Скрипко, не завдавай мені жалю! Скрипко, ти розірвеш моє серце! І не знатимуть ті, що слухають, чому зупинилося серце! І я не знатиму!..

А може, знатиму… Чий голос я чую, скрипко, в твоєму ніжному голосінні? Чиї очі маряться мені, чий подих я відчуваю в твоєму затиханні?

Тихо. Тихо, серце…

Пройдені ті стежини. Заросли вони хащами. Ти сама сіяла там зерна бур’янів, Оксано… Ніхто не винен…

Тихо, серце. Не край мені душу, скрипко!

Грім обвалюється на скрипачку. Стогне і вирує зал.

Високо підіймаються її схвильовані груди. А очі напівзаплющені. Обличчя не усміхається.

Мовчить скрипка. Знову тиша в залі. Знову чекають жадібні слухачі твоїх чарів, Оксано…

Але чому ж плач лунає у просторі, в серці? Чому? Адже скрипка мовчить?..

КАТАСТРОФА

Євген тихенько зайшов у коридор, прислухався. В кімнатах звучала скрипка. Крізь прозорі двері миготіли синюваті тіні. Телевізор працює. Це грає вона — Оксана. Євген пізнає її серед десятків скрипачів.

На вішалці макінтоші, пальта, капелюхи. Багато гостей. Поважних. Ясно. Ждуть Оксану. Заручини будуть.

Євген гірко всміхнувся, зітхнув. Що ж — він не спізнився. Поздоровити, проголосити тост. «Гірко!» Вони цілуватимуться! Боже! Для чого я сюди приїхав?

Тихо. Ти сам казав, думав, писав: радість! І одразу ж розкис. Тихо. Тримай себе в руках!

Він подумав трохи перед дверима. Потім рішуче повернув на кухню.

Дві плити горіли синюватим полум’ям. На них смажилась і парилась всяка всячина. Клава стояла біля відкритих дверей і дивилася на екран телевізора, тримаючи в руках великого ножа, ніби спис.

Євген зупинився позаду Клави, слухав. Мелодія входила в серце, потрясала основи, зворушувала душу. Оксано, Оксано! Чарівнице моя! Прекрасна моя! Серце бездонне у тебе! Чому ж на такій мілині ти засіла?

Казково-граціозні руки, чутливі пальці творять нову феєричну істоту. Променисті очі пронизують безмежні простори, хвилюють небокраї.

Зал заворожено дивиться, слухає, хвилюється в унісон з мелодією. Музико, яка ти могутня! Мелодіє, нема межі твоїй творчій силі, твоїй благодаті!..

Оксана летить всім єством своїм в зоряні простори… Плачуть і радіють струни… Мелодія розкриває найпотаємніші глибини серця, де щастя і сум ідуть поряд, в нерозривному поєднанні…

Я знаю, Оксано, ти неспокійна! Я відчуваю це, радість моя, горе моє!

Аплодисменти в залі.

Аплодують і люди в кімнаті, біля екрана. Вони схожі на тіні — гості біля телевізора. Сині тіні. Серед них десь там і Роман. Щасливий «суперник»…

Знову підіймає скрипку Оксана. Починає грати.

Клава відчула, що за нею хтось стоїть, обернулась. Побачила Євгена. Зраділа. Її повне добродушне обличчя осміхнулося.

— Голубчику, — прошепотіла вона. — Євгене. Як я за тобою скучила. Де ти?

— В селі, Клаво, — пошепки відповів Євген. — Вирішив приїхати. Поздоровити…

Клава нахмурилась, пробубоніла:

— «Поздоровити». Теж мені герой. Таку дівчину випустив. Кому? І не совісно?

— Клаво! Що ти говориш?

— А те, що знаю! Пропаде дівка з Романом. Хіба ж ти не знаєш його?

— А що я можу зробити?

— Отож-бо. Треба було раніше! Ех!

До кухні шаснула Поліна Михайлівна. Побачила на плиті димок, нюхнула носом, сплеснула руками.

— Ой Клаво, щось у тебе горить! Мабуть, знову слухала. Про плиту забула?

Клава кинулась до плити, помішала на сковороді, в духовці.

— Так гарно ж грає, — виправдовувалась вона.

— «Гарно, гарно», — передражнила господиня. — А в кухні смердява?

Вона побачила Євгена, кинулась до нього. Сплакнула. Дивилася в змарніле лице.

— Синку, вернувся! Нарешті!

— Не вернувся, — вперто сказав Євген. — Тільки поздоровити!

— Ти здурів, — пошепки почала лаятись маги. — Ти в могилу мене вгониш своїми химерами! Всі діти як діти, а ти — завія якась.

— Не завія, а самостійний хлопець, — пробурчала Клава.

— А ти — цить, — посварилася Поліна Михайлівна, зробивши «страшне» обличчя. — Теж мені філософ! Євгене! Я з тебе не злізу, доки ти не пообіцяєш мені залишитись в місті! Ми все зробимо, що треба, встроїмо!

— Мамо, цього не буде! — твердо сказав Євген, одводячи її руки від себе. — У мене там робота… дуже цікава! Не заважай слухати… музика прекрасна!

— А прекрасна, — закивала головою мати. — Мені спеціалісти казали, що в Оксани виключний дар. Гарна пара буде! Дехто вже від заздрості, від злості кулаки кусає!..

— Яка злість? — нахмурився Євген. — Радіти треба, коли хороша пара, а не злобитись…

— Ти наївний, — повчально сказала Поліна Михайлівна. — Одному радість, а іншому злість. Це закон!

Євген промовчав. Він знав філософію матері. З нею годі було сперечатися.

— Ходімо в кімнату, — сказала мати. — Чого ти тут стовбичиш? Будеш слухати. А приїде Оксана — за стіл.

— Не хочу. Звідси слухатиму.

— Ну як хочеш! Клаво, не можна разом слухати і готувати вечерю! Доведеться самій! От халепа!

— А чого, — знизала плечима Клава. — Своя рука вірніше…

— Я знаю. Ти рада, щоб менше робити!..

— Та чого ви… Самі ж сказали…

— Добре, добре… Січи цибулю на вінегрет…

— Стукатиме ж… Заважатиме слухати скрипку!

Євген не чує того безладного принизливого діалогу.

Оксанина скрипка царює в його душі. Веде його в світ прекрасного, понад лісами, понад луками дніпровськими, понад жовтіючими каштанами, в просторах між хмарами, між ясними зорями, між грізними блискавицями, між блакитними незабудками, понад маками багряними…

Мелодіє, царице! Ти всемогутня! Ось одна дівчина стоїть на сцені, і вона владарює над мільйонами, заворожує, пестить, вселяє надію, очищає… Чому ж ми так мало даємо в життя цей потік прекрасного? Чому ми його залишаємо лише на час відпочинку, для «десерту» духовного? Чому не вводимо чудові звучання мелодії в роботу, в школу, на поля, на стадіони! І не закриваємо туди шляхи банальній мелодії, дисгармонійному звучанню?

А в вуха лізе гостра розмова:

— Біжи, Клаво, в «Кулінарію». Там я замовила шампанське на льоду. Хай несуть.

— Дослухати б, — незадоволено бурмотіла Клава. — Музика ж яка — плакати хочеться…

— Біжи, біжи, — зверхньо казала Поліна Михайлівна, смажачи над вогнем качку. — Радіти треба, а не плакати. Музика нікуди не подінеться. Головне, щоб заручини вийшли на славу. Щоб люди довольні були…

Клава сердито кинула ніж на стіл, вийшла.

Незабаром до кухні ввійшов Кирило Степанович — сам господар. Він навшпиньках пройшов до дверей, послухав музику. Потім потер руки.

— Наче морозу нема, а холодно надворі.

Він підійшов до крана, почав мити руки.

— Полюшко, — усміхнувся він. — Я голодний!

Поліна Михайлівна незадоволено кинула на нього погляд.

— Ти б ще опівночі прийшов. Накликали повно гостей, такі імена прийшли, а він повіявся десь. Що люди скажуть?

«Імена, — всміхнувся Євген сам собі. — Не люди, а імена!»

Кирило Степанович витирав руки, посміхався добродушно.

— Полюшко, не сердься! У мене велика радість! Відкрили нову частку!

— Чию частку?

— Не чию, а елементарну частку! Новий гіперон, ще не відомий науці!

Сухе обличчя Кирила Степановича освітлювалося зсередини глибокою радістю, зморшки на високому вузькому чолі розходилися. Євген зиркнув на нього. Йому стало чомусь жаль батька. Все-таки старий щирий. Він вірить, що робить найнеобхідніше діло. А це головне…

— Дай мені перекусити, бо вмираю, — сказав Кирило г Степанович.

— Не вмреш… За столом поїси, — відповіла мати. — Так де ж вона — та частка?

— Яка частка?

— Ну… гіперон твій?

Кирило Степанович жахнувся.

— Полюшко, ти ж педінститут скінчила!..

— А що я сказала? — образилась мати.

— Хіба гіперон продукт якийсь? Як ти можеш питати — ] де він? З’явився і зник! А слід залишив на фотографії!

— А що толку від сліду? Ти ж не їси слід від ковбаси, а саму ковбасу!

Кирило Степанович з відчаєм махнув рукою. Євген ледве не зареготався. Оце тобі освіта! Троглодит з вищою освітою! І таких багато. Таких тисячі…

— Махай, махай, — ображено вела далі Поліна Михайлівна, закладаючи качку в духовку. — Дорікаєш мені інститутом. Ніби він мені заважає жити! А нащот гіперонів — твоє діло! Дають вам лауреатів за всякі там сліди — їм видніше!

— Гаразд, гаразд, — скривився батько. — Покінчимо з тим. Здорово грає Оксана! Коли вона скінчить?

— Незабаром приїде.

— А це хто стовбичить біля дверей? Женя?

— Атож! Каже, приїхав поздоровити! Балбес такий! Я вже просила, щоб залишався. Де там! Може, тебе послухає?

Кирило Степанович обняв сина, поцілував. Пошепки запитав:

— Ну як там… що там… все благо?

Євген усміхнувся. Звична формула батька. Відповів йому:

— Все благо, тату…

— Ну то й добре. Аби благо!

— Тобі все благо, — буркнула мати. — А що благо — не має значення? Так?

— Так, — згодився батько. — Аби благо…

Мати махнула рукою з досадою.

А скрипка веде високу ноту, тремтливо завмирає у оисокості, заглушена шквалом оплесків.

Оксана завмерла на екрані. Очі її—ясні, великі, чисті — десь в інших світах.

Отямилась. Дивиться на зал. Кланяється ледь помітно.

Завіса. Загуркотіли в залі стільці. І в кімнаті теж почалася розмова. Спалахнуло світло. Кирило Степанович пішов до гостей. Почувся голос Романа:

— Доки наречена приїде — танці. Для бажаючих.

Зазвучав джаз. Прорізали повітря квакаючі акорди.

Вони здавалися страхітливим дисонансом після скрипки. Євген жахнувся. Невже всі вони не розуміють?

Метляються тіні на прозорих дверях. Гості танцюють. Ну що ж, хай танцюють. Хай танцюють, якщо вони можуть не кричати після такого святотатства! Хай!

Євген підійшов до вікна, вдихнув холодне повітря знадвору. Душно! Чому так душно?

До кухні зайшов Роман. Він тримав телефонну трубку в одній руці, а в другій — запалену сигарету. Причинив двері. І почав кричати в трубку:

— Геніально! Безподобно! Ми всі мертві! Приїжджай! Всі чекають! Що? Голова болить? Пройде! Цілую…

Євген пересмикнувся від болю. Як він говорить з нею? Як він говорить? Штамп. Банальщина. Безсердечність. Чи, може, він інакше не вміє? Може, лише така поведінка для нього характерна?

В двері прослизнула Ріта. В’юнка, високогруда дівчина, з крутими стегнами, в короткій юбці, яка облипала стан. Євген знав її. Вона інколи бувала в гостях разом з батьком своїм, академіком Бабичем.

Ріта піднялася навшпиньки, прикурила сигарету від Романа. Усміхнулася гарячими косуватими очима. Роман лапнув її за стегно. Вона посварилася пальцем, затяглася димом.

— Заборонено, — томно сказала вона. — Треба було не поспішати. А тепер — ні-ні!

— Любов не має бар’єрів, — блудливо усміхнувся Роман. — Одне діло — шлюб, інше діло — любов!

— А ти взагалі молоток, Ром, — проспівала Ріта. — З тобою можна кашу варити!

— Не тільки кашу, — багатозначно відповів Роман.

— Ну що ж… Побачимо… Побачимо…

— Ну й скоти ви, — сказав Євген, відступаючи від вікна. — Ну й худоба рогата ви, як я подивлюся!

Роман і Ріта відскочили одне від одного. Потім, побачивши Євгена, засміялися. Роман презирливо скривився.

— А, ти! Прийшов-таки, старик! Моралізуєш все! Нічого, життя обкатає, збагнеш все!

— Тварюка ти, — сплюнув Євген.

— Чого сваритеся, — гукнула мати, входячи до кухні. — Женя, Рома, Ріточко, ану до столу. Скоро починаємо. Чого лиш Оксана забарилася? Ідіть до гостей, а то батько там заїсть всіх з своїми частками. Люди їсти хотять, а він їм гіперона тиче!

Ріта засміялася.

— Не наукою єдиною буде сита людина!

— Еге, — підхопив Роман, — переборщив старий!

Євген презирливо сказав:

— Фізик, а не любиш слухати про частки. Де ж логіка?

— Вони мені ось де, — показав Роман на горло, — частки твої стоять.

— Не треба було вчитися на фізика!

— А на кого ж?

— На кого охота!

Ріта пустила дим, грайливо запитала:

— А якщо нікуди не охота?

— Тоді нікуди, — похмуро сказав Євген.

— Мудрець, — скривилася дівчина, звабливо виставивши ногу. — А сам з охоти вчився в консерваторії?

— Не твоє діло!

— Е, Женя, — гукнула мати. — Не забувайся!

Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда. Припала до дверей, не могла сказати й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози.

Поліна Михайлівна кинулась до неї, як вітром знесена.

— Що — шампанське розбила? Кажи?!

— Оксанка… розбилася, — простогнала Клава.

Євген завмер, ніби громом вражений. Потім кинувся до неї.

— Що ти кажеш? Ти мариш? Яка Оксанка?

— Та наша ж, — плакала Клава. — Боже ж мій… Машина об машину… Недалеко від нас… Швидка повезла її. Боже ж ти мій!..

Поліна Михайлівна сплеснула руками. Роман розгублено дивився на Клаву. Метнувся до дверей. Зупинився. Поліна Михайлівна заломила руки, причитувала:

— Ой, що ж це буде? Стільки людей накликали! Таке нещастя! Ромцю, куди ж ти?

— Та треба ж щось робити? Треба ж узнати?

— А люди? Що люди скажуть? Можна подзвонити в швидку! А гостей кидати не можна!

Євген схопився за голову. Де він? Що з ним? Чи справді він чує ці жахливі слова?

Він метнувся до дверей, зацьковано оглянувся на матір, на брата.

— Хто ви? — крикнув він з болем. — Хто ви, нелюди, тварюки нещасні?! Де ви виросли? Геть! Геть!

Він вихопився з дверей, відштовхнув брата, вилетів на сходи.

Де ти, пташко моя? Де ти, бідна моя? Де ти, Оксано, Оксано, Оксано-о-о!..

ПОРОЖНЕЧА

Євген вибіг на вулицю, розпатланий, задиханий. Перехожі здивовано дивилися на нього. Він не звернув уваги на ті погляди, побіг вулицею до найближчої зупинки таксі на площу Толстого. Штовхав людей, натикався на стовпи, на дерева. Хтось лаявся, чулися крики:

— Держи злодія! Божевільний! Хапай його!

Таксі на зупинці не було. Стояла велика черга. Євген розпачливо оглянувся. Куди? Як доїхати? Де швидка? Здається, на Стрілецькій! Чи ні! Десь біля Львівської площі! Як туди доїхати? П’ятнадцятим. А потім вже недалеко!

На тому боці вулиці стоїть п’ятнадцятий. Євген метнувся туди. Дверцята тролейбуса зачинилися перед його носом. Тролейбус рушив. Євген махав руками, кричав. Не зупинився.

Він ледве не плакав. Тепер ждати довго. Не можна ждати.

Євген побіг назад. Через Шевченківський парк. Мимо колясок з дітьми, мимо багряних дерев,мимо суворого Тараса. Далі, далі! По Володимирській. Може, десь на дорозі візьме якась машина! Зупинився на розі Володимирської і бульвару Шевченка, голосував. Не зупиняються, не беруть! Міліціонер посварився пальцем з будочки.

Євген знову побіг. Задихаючись, мимо байдужих людей. Мимо кам’яних будівель. Мимо розцяцькованої юрби. Мимо гуркоту гігантського міста. Він біг до Оксани, він летів до коханої. Вона тепер не наречена чужої людини. Вона тепер в біді. Їй потрібне любляче серце!

Ось Золоті Ворота. Вже недалеко! Вже зовсім близенько! Я допоможу тобі, Оксано, горличко моя! Я з тобою!

Він вже не пам’ятав, як добрався до швидкої. Його відштовхували, гнівалися, не розуміли, що він говорить.

— Оксана? Яка Оксана? Скрипачка! Не знаємо, не перевіряли документів! У нас багато нещасних випадків! Заждіть, запитаю. А хто ви такий? Хто ви їй?

— Не знаю, — з болем сказав Євген. — Яке це має значення! Вона — найрідніший друг мені!

— Це ще не причина, щоб так хвилюватись! Ну от, її одправили в Жовтневу лікарню, на операцію. Зараз на машину кладуть. Вона без пам’яті…

— Лікарю! Я хочу її бачити! Лікарю! Ви чуєте?

— Ви збожеволіли! Вона ж без пам’яті! Хто вас допустить?

Він вибіг надвір. Почав шукати машину. Не знайшов. Тривога заливала груди. Як же бути?

Оксано, я не засну цієї ночі! Оксано, я буду думкою, серцем охороняти тебе від смерті! Я не допущу, щоб ти пішла в небуття! Я закрию тебе від чорної ями! Ми ще зустрінемось! Ти ще усміхнешся мені голубими очима, ти ще зрозумієш, як я тебе кохаю, як я бережу образ твій у серці!

Він зупинився в невеликому скверику біля Львівського майдану. Сів під деревами. Згори падало жовте листя, в небі купчились грізні темні хмари.

Євген плакав палючими сльозами і не соромився їх.

Оксано, ти бачиш, — ти не належиш до їхньої зграї! Ти інша, ти зовсім інша! Ти випадково потрапила до них, чуєш! Чорна мара понесла тебе на крилах своїх у невідомі краї, та я дожену тебе, я розжену мару і візьму тебе в серце своє, — оновлену, ясну і чисту. Я люблю тебе, Оксано!..

Мелодія шоста БУМЕРАНГ

ХОЛОД

Тиша.

Чому така жахлива тиша?

Не чути людських голосів. Не чути звучання скрипки.

Де вона? Що з нею?

Несила поворушитись. Руки — ніби чавунні. Гарячі струмені пронизують тіло! Що це — сон?

Оксана спробувала розплющити очі. Повіки важкі-важенні. Тьмяне світло мерехтить крізь них. Все навколо сіре. Чи біле.

І зненацька в свідомість врізався страшний гуркіт, рев автомобільних сирен, крик людей, сліпучі спалахи. Вона все згадала! Все! Концерт, заручини, поїздка на авто і катастрофа!

Вона жива! Вона в лікарні!

А як же Роман? Як люди, що зібралися там? Невже вони й досі ждуть її? Скільки минуло годин?..

З сірої мряки виринуло чиєсь обличчя. Уважні добрі очі. На голові біла шапочка. Мабуть, лікар…

— Прийшла до тями, — почувся голос. — Три дні без пам’яті. Довгенько…

Три дні. Вже три дні вона в темряві. І не знала про це. А люди?.. А Роман? Що там? Що з ними? Скільки клопоту вона завдала всім! А мама? Бідна мама… Вона, напевне, божеволіє з горя…

— Ви чуєте мене? — почулося запитання.

— Чую, — прошепотіла Оксана.

— Дуже добре. Чудово. Лежіть спокійно. Не втомлюйтесь. Очі хай будуть заплющені.

— Лікарю…

— Що ви бажаєте?

— Скрипка… Де скрипка? Ціла?

— Ви чуєте? — сказав здивований голос. — Про скрипку питає… Так, як той мужик, що розрубав ногу і бідкався про чобіт… Ціла ваша скрипка. Ціла…

— А хто-небудь питав… про мене?

— Не тільки питав, а життя не дає. Бігає три дні попід лікарнею, квіти тягає. Ось стоять на тумбочці…

Оксана насилу повернула голову набік, усміхнулася. Хризантеми. Її улюблені квіти. Біле чудо. Ідеальний акорд…

— Передайте… Роману, — прошепотіла вона, — хай прийде…

— Роман? — здивувався голос. — Не Роман… а, здається… зачекайте, як його звати? Ага, Євген…

— Євген?..

— Євген. А Роман по телефону дзвонив. Запитував про здоров’я, турбувався…

Що він говорить? Що він сказав? Дзвонив по телефону. Турбувався. А Євген бігає… попід лікарнею… Як же так? Може, вона втратила пам’ять… переплутала імена… Роман… Євген… Гарячі обійми… поцілунки… жагучий шепіт… «Навіки з тобою… до смерті з тобою…» Звідки це? Чи було… чи здається… Може, все кошмар?.. І наяву залишаються лише дитячі, ясні очі… білі кучері, тихий, несміливий голос… Знову пливе темрява, накочується, колише її. Як боляче в серці, в голові. Розтоплюється тіло, мозок, свідомість… Знову тиша… небуття…

На другий день Оксана вже опритомніла цілком.

Вона відчула, що сили повертаються до неї. Звелася на ліжку. В палаті лежала одна. На тумбочці знову стояли хризантеми. Оксана понюхала білі квіти. Тонкий запах полину п’янкою хмаринкою пройшов у свідомості.

Оксана поглянула на свої руки. Вони були обмотані бинтами. Поворушила пальцями. Чи хотіла поворушити. Не піддаються. Чому? Невже поранені? А як же скрипка?

Вона захвилювалася. Де лікар? Треба запитати лікаря. Як в неї руки, пальці.

Оксана підвелася з ліжка, захиталася. Яка вона слаба! Що це на ній? Якась смішна, довга сорочка. А ось на бильцях ліжка — халат. Як його одягти?

Поволі переступаючи ногами, підійшла до дверей. Покликати лікаря…

Вона прочинила двері. В коридорі чувся голос. Знайомий голос. Ага. Це ж лікар.

Оксана визирнула в коридор. Постать в білому халаті стояла біля тумбочки з телефоном. Голос говорив:

— Жаль… Руки для неї — головне… Розумію… Але життя важливіше. Ми рятували не скрипачку… а людину. Що? Неповторне явище? Ну знаєте… кожна людина неповторне явище…

Що він говорить? З ким? Це ж про неї. Руки… Чому про руки?

— Сьогодні встане, — говорив лікар. — Може, покликати? Не треба? А коли? Не знаєте… Хм… А вона питала про вас…

Лікар обернувся, здивувався, побачивши Оксану. І радісно сказав у трубку:

— Хвилиночку… Вона якраз вийшла. Хвора, ідіть сюди. Передаю трубочку…

Оксана взяла трубку обома руками, притулила до вуха. Заплющила очі. Хвиля знемоги колисала її, несла, несла. А в тій хвилі котився, плив оксамитовий голос — м’який, ласкавий:

— Привіт, Ксана! Як ми всі переживали за тебе! Таке нещастя! Як ти себе почуваєш?

— Не знаю, — прошепотіла Оксана.

— Що? Що ти сказала? Я не розумію. Ти, мабуть, слаба. Я даремно турбую тебе… Що?

— Чому ти не приїдеш… Романе? — запитала Оксана.

— Чому не приїду? — перепитав медовий голос. — Робота заїла. А оце їду у відрядження. За кордон. В Гаагу. На міжнародний симпозіум. Здорово?

— Здорово, — ледве чутно сказала Оксана. — Ти швидко… йдеш вгору… Романе…

— Блискавично, — захоплено кричав у трубці Роман. — Думаю, що незабаром святкуватимемо доктора!

— Так, так… Я знаю… буде все… а як же я?..

— Ти? Ксана… Лікуватися треба…

— Як же… заручини?.. Коли тепер?..

— Заручини? Розумієш… так же не можна… одразу… Треба, щоб ти вийшла… поговоримо… вирішимо разом… Ну, не буду тебе мучити, Ксано, спочивай, набирайся сили! Я їду через тиждень. Якщо не побачимось — тоді після повернення…

Клацнула трубка. Почулися часті сигнали. Оксана випустила трубку, похитнулась. Лікар підхопив її. Поглянув у зблідле обличчя.

— Голубонько, та ви на себе не схожа! Що з вами? Негайно в ліжко…

— Нічого, нічого, лікарю… Просто голова закрутилась… Пройде. Проведіть мене…

Лікар повів її, підтримуючи, до дверей. Допоміг лягти в ліжко. Ласкаво сказав:

— Не хвилюйтесь. Все буде добре. Спочивайте. Там вас знову запитує Євген якийсь… пустити на побачення?

Безконтрольна лють хлюпнула в серце Оксани. Темна хмара оповила мозок. Євген? Чого йому треба? Чого треба всім їм? Геть! Геть!

— Передайте йому, — з гнівом прошепотіла вона, — щоб він не з’являвся сюди… Ніколи… Що я не хочу його бачити! Не хочу! Не хочу!

Вона впала на подушки, заридала. Холод оповивав серце, котився по тілу, кидав крижини в душу. Холод., холод… холод…

ЦИНІЗМ

Роман сидів з батьком на ворзельській дачі, грав у шахи. Недбало поглядав по боках, на осінні квіти, на жовті дерева. Прислухався до звуків машин, насторожувався.

— Що це з тобою? — питав батько.

— Нічого. А хіба що?

— Та якийсь ти… ніби зляканий…

— Хм… Це тобі здається… Краще ти бійся. Мат!

— Як мат? — здивувався батько, чухаючи кістляві груди, що виглядали з-під піжами. — Е, ні, зажди. Я переходжу…

— Це проти правил, — ліниво сказав Роман. — В житті так не буває. Потерпів поразку — не встанеш!

— Хм. В житті. А помагати хіба не слід? Виправляти помилки…

— Який тоді смисл у грі?

— Я кажу про життя, — поправив Кирило Степанович.

— Все’дно, — запевнив Роман.

— Хм. Все’дно. Дивно. Гра і життя… не все’дно. Давай реванш.

— Який реванш, тату? Ти ж програв п’ять партій. Жодної не виграв. Слабак!

— Ну-ну! «Слабак»! Я просто задумуюсь… от і попускаю тобі!

— Так уже й «попускаєш», — поблажливо усміхнувся син. — Давай краще до діла візьмемось…

— До якого діла?

— Моя дисертація докторська… Хіба забув?

— Послухай, Ромо, — зітхнув батько. — А чи не здається тобі, що моя поміч… як би м’якше сказати… переходить за межі допустимого?

Роман витрусив сигарету, запалив, смачно затягнувся. Іронічно глянув на батька.

— Ким допустимого?

— Етикою, Ромо, — розсердився Кирило Степанович. — Науковою етикою…

Роман знизав плечима.

— При чому тут етика, тату? Ти говориш, як старорежимний гімназист. Ти ж впхнув мене в фізику, так би мовити, зробив мене кандидатом. Не можу ж я зупинятись на цьому? Міняти кваліфікацію? Треба бити до кінця! Доктор, членкор, академік!

— Ого… барвисте майбутнє!

— А чого ж! «Коль грозить, так не на шутку!» Доки є можливість — треба використовувати…

— Себто мене? — поцікавився батько.

— Не чіпляйся до слів. А згодом… кількість переросте в якість… Діалектика!

— Філософ! Я не знав, що ти так глибоко вивчив закони діалектики, — іронічно відзначив батько. — Кількість в якість. З купи цегли не буде споруди, якщо не прийде архітектор!

— От і будь архітектором, — цинічно сказав Роман, нюхаючи синенькі квіти морозу. — І потім… з тебе, татку, не вийде Остапа Вишні! Кинь іронію!..

— Є таке, синку, слово іноземне: цинізм!

— Є, татку, — в тон йому відповів син, — інше древнє слово — фарисей…

Кирило Степанович скочив з стільця, змів з дошки фігури.

— Добра у мене буде відпустка, спасибі тобі! Відпочинок, називається!

— Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш дурачок Євген!

— Да, Євген, — похопився батько, забуваючи про образу. — Що з ним?

— Поїхав у село. В яму якусь над Дніпром. Дурень! І ні гу-гу! Слухай, тату, я хотів з тобою дещо обговорити…

— Що таке?

— Розумієш… я не сам хочу їхати в Гаагу…

— Не сам? Розумію… Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора. Їй ще не можна. Ти був там, знаєш, що з нею?

— Знаю, знаю, — роздратовано сказав Роман. — Здорова. Вже ходить. Але я не про неї…

— Як то не про неї?

— Ай, тату, я зовсім не про те… Оксана не до діла тепер!

— Не розумію…

Бесіду перебив звук сирени автомобіля. Загавкав собака. Почувся грайливий голос: «Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчик, здрастуй!» Від хвіртки бігла пишногруда Ріта, в вузеньких штанях, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оранжева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, губи.

Кирило Степанович застебнув піжаму, хмикнув.

— Чого це вона? Дивна якась!

— Кириле Степановичу, привіт! — крикнула Ріта. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва! У мене все готово!

— Здрастуй, Ріто, — здивовано відповів Кирило Степанович. — Що у вас готове? Дипломна робота? Чи ще що-небудь?

— Помилуй боже, — засміялася Ріта. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут!

— Як? — вражено запитав учений. — Чому? Батько вас з такими труднощами влаштував…

Роман торкнувся пальцями батькового рукава, кашлянув.

— Слухай, татку… Я забув тобі сказати… Чи не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона дома. Вистачить клопоту й дома…

Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.

— Пробачте… Не розумію… При чому тут вона… І ти…

— Ми одружилися! — бовкнула радісно Ріта.

Ці слова були для батька ніби громом серед ясного неба.

— Одру…жилися! Коли?

— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово?

Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.

— А як же…

— Заспокойся, татку, — перебив Роман. — Все буде гаразд!

— Весілля — сьогодні ввечері! — щебетала Ріта. — В ресторані «Москва». Зал на сто чоловік. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися…

— А як же…

— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по плечу Ріта, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули! Всі тузи, всі ваші знайомі будуть! Ніхто не буде ображений!

— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман. — Ти, тату, не турбуйся. Ти, звичайно, заплатиш…

— Гм… Як же це, — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але ж я не розумію…

Ріта цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:

— Я сподіваюсь, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити пополам. Там для нас з окремим ходом припадає дві кімнати. А потім постараємось… ви постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру…

— Ріто, про це потім, — сказав Роман.

— Да-да! Це дрібниці! Папочка, треба сказати Поліні Михайлівні! Для неї це теж буде сюрпризом! Де вона?

— Здається… в флігелі… Хм… Але все-таки…

— Тоді я піду… Ромцю, готуйся…

Ріта побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро поглянув на Романа. Той опустив очі.

— Що це значить, Романе? — запитав батько.

Син зітхнув, розвів руками.

— Тату. Я розумію, про кого ти! Оксана… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипачка…

— Як… не скрипачка?

— Я говорив з лікарем… Справа погана. Рука пошкоджена. Пальці покалічені. Грати вона не буде…

— Зажди, зажди… Хай так. Хай вона не буде грати… Але ж ти любиш її? Ми готували заручини… Ти хотів одружитися…

— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється!

— Романе! — крикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. — Романе! Єсть же… якась межа…

— Тату, — рішуче сказав Роман. — Не треба сцен. Ми Не в театрі! Ось іде мама, поговори з нею…

Ріта поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман крикнув їй:

— Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи! Поясни йому…

— Кирюша, іди сюди…

Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:

— Ти нетактовний! Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Ріті. Нема Оксани. Не було! Ясно? Наша невістка Ріта. Невже ти не радий! Сват — академік. Ім’я. Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна! Кирюша, треба мати розум…

А Роман сміявся біля хвіртки:

— Розстроївся старик!

— Нічого, хай звикає, — вторила йому Ріта. — Знаєш, на три тисячі потягло! Дехто лопне від заздрощів!

— А не багато? — засумнівався Роман. — Мама у нас скупенька!

— А ти не кажи мамі, — повчала Ріта. — Рахунок — старику! Бах — і все!

— Так і зробимо!

— У тебе є сигарета? Я забула купити! Дай вогнику! Про яку це ти з ним дисертацію говорив? Мені щось мама натякнула…

— Моя докторська, — похвалився Роман.

— Ого! Ти рекордсмен…

— А чого ж паритись! Раз — і в дамки!

— Це по-моєму! А яка тема?

— Вражаюча! «Схематика Всесвіту в світлі релятивістських теорій».

— А не заплутаєшся?

— Батько напише! А я тільки одтарабаню! Тема дуже вдячна. На грані фантастики! Зате перспективна. Розумієш? Симпозіуми, з’їзди, конгреси!

— Це по-моєму. Я погуторю з своїм батьком! Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечений…

— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина…

— Тоді він поговорить… з ким треба…

— Ну, це інша справа!

Роман глянув за виріз блузки, мацнув очима пишні груди, обняв Ріту. Вона боронилася, звабно сміялася, викручуючись, мов гадюка.

— Пусти… Незручно… Хіба нема місця? В губи не треба… Он батько йде…

Роман одступив убік, запалив сигарету. Ріта припудрювалась, дивлячись в дзеркальце. Роман махнув рукою батьку, крикнув:

— Ну, ми потопали, тату! Ждемо! Не спізнюйтесь!

Вони вискочили за хвіртку. Зафуркотіла машина. Загавкав собака. Все затихло.

Кирило Степанович дивився вслід їм, гірко шепотів:

— Що ж це? Гм… «Потопали» і світова схематика… Так… Що ж це з тобою, Кириле?.. Сниться тобі, чи що?..

Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здавалось, що він у чомусь дуже винуватий. Що він когось образив, принизив, обплював. Кого ж?

Зненацька за парканом почувся м’який звук мотора. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:

— Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!

Люто загарчав собака біля хвіртки. Кирило Степанович поглянув на паркан. Звідти хтось махав рукою. Хто ж це? Невже Оксана?

Учений підтюпцем підбіг до паркана, дивився на змарніле обличчя дівчини, на її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулась, кивнула.

— Я проїздом. До лікарні. Електролікування. Якийсь новий метод.

— Оксанко… Голубонько, заходьте ж… чи що…

Кирило Степанович розгубився, не знав, що діяти…

Оксана похитала заперечливо головою.

— Не можу. Мене чекає машина.

— Ну як… рука…

— Погано, — сумно сказала дівчина. — І якраз ліва…

— А як же тепер… скрипка…

— Кінчилась моя скрипка, Кириле Степановичу, — похнюпилась дівчина. — Два пальці не згинаються… Та й вся кисть не та…

— Гм… Так… Оксанко… Я не вмію висловлювати співчуття… Старий сухар…

— Не треба співчуття, — всміхнулася Оксана. — Вже нічого не вдієш…

— Гм. Що ж тепер? Може, переучитесь? На щось інше… Співачкою, чи що?

— Що ви? Яка з мене співачка? Може, посередньою й була б… Але для чого? Ви ж знаєте, як я грала на скрипці?

— Божественно!

— От бачте! Я хочу бути такою скрізь. Інакше не варто жити!

— Це ви дуже вірно! Хвалю. Але… якось же треба…

— Нічого… Буду працювати… Ось з мамою погано. Як почула, що зі мною нещастя, — паралізувало її!

— Що ви кажете?

— Так. Тепер на пенсії. Послухайте, Кириле Степановичу… Я чула, що Роман їде в Гаагу днями. Я хотіла побачити його…

— Його зараз… гм… нема тут…

— Я буду тут, в лікарні, кілька днів. Хай прийде завтра.

— Я скажу, Оксанонько! Скажу!

— Ну, прощайте, Кириле Степановичу…

— Щасти вам, Оксанко. І не журіться! Не переживайте! Все тече, все міняється…

— Я не журюся, — всміхнулася Оксана, вже йдучи до машини. — Я ж народилася не скрипачем… а людиною…

Машина рушила. Закурів пил.

Кирило Степанович одступив від паркана, замислився. Лице в нього посвітліло. Яка чарівна дівчина! Хтозна… може, воно й добре, що Роман не одружився з нею. Він і вона. Це ж полярності! Як вона сказала? «Я народилася людиною, а не скрипачкою». Чудесно. І вона буде людиною. Неодмінно. Але… як же бути? Вона хоче бачити Романа… Горе моє, а не син… Що вийде з цієї зустрічі після того, що сталося? Вона ж, бідненька, не знає нічого. Доле, доле, яка ти заплутана!..

ПОРВАНІ СТРУНИ

У вікні лікарні хиталися могутні віти сосни. Так приємно дивитися на них знизу вгору. Нічого нема — ні стін, ні ліжка, ні людей. Є лише небо, ясне небо, і на ньому — ласкаві віти. Шшш… Шшш… Тихо шумлять вони, ніжно, заспокійливо. Пливе вічність. У безвість. У небуття. Нічого не треба. Нічого не хочеться…

Оксана зітхає, зводиться з ліжка. Не так просто забути про життя, про сувору повсякденність. Небо залишається для серця, як недосяжна мрія, як дитяча казка…

Сонце падає між сосен, багрянить вікна, кущі за верандою. Гаряче проміння хвилює Оксану, будить в грудях тривогу. Що це з нею? чому так боляче в душі?

Все, що з нею сталося, мов сон, мов кошмар. Чому це сталося? За що? Зовсім недавно… така радість… тріумф! Заручини… любов… Такі обрії… А потім — падіння! Страшне падіння. А втім, що це вона каже? Чому падіння? Сором так думати. Мільйони людей живуть просто, весело, не вміючи ні грати, ні співати… Аби співала душа… Душа! Це дуже правильно!

Вона поглянула на перев’язану руку. Сумно всміхнулася. Чого вона позбавлена? Руки? Ну то й що? Адже рука — інструмент? А творцем була я. Я! І творець не знищений, не вбитий, не покалічений. Душа, як і раніше, співає, творить! Ось… Я починаю…

Оксана, заплющивши очі, зосередилась. Ледве похитуючись, почала грати. Ніжно, тонко, проникливо заспівала скрипка. Звуки заглиблювались в недосяжні, високі сфери, краяли серце нез’ясовними почуттями тривоги і радощів. Хто сказав, що без руки не можна грати? Адже звучить! Звучить? В серці звучить, в душі! І ніколи не замовкне, доки я живу. Жаль тільки, що я не вмію передати те звучання іншим. А може, коли-небудь… Я знову знайду себе… і зумію вчити інших.

Оксана підійшла до тумбочки. Там лежав футляр з скрипкою. Вона відкрила його, взяла скрипку. На оці в неї затремтіла сльоза, в грудях покотилася тепла хвиля зворушення. «Пробач мені, скрипко… Пробач, подруго… Я зрадила тебе… Не моя вина. Інколи братиму тебе, гратиму для себе… Тільки не для інших. А може, я зумію навчити інших. Знайду, зустріну достойного… хлопця чи дівчину… я передам йому серце своє, звучання своє… Тоді ти, подруго моя, знову вийдеш на велику сцену… І я радітиму разом з тобою!»

Оксанині думи обірвались. Хтось ввійшов до кімнати. Вона оглянулась. Це був лікар. Він підійшов до неї, показав на ліжко. Оксана сіла. Обличчя в лікаря було втомлене, збентежене. Він почухав перенісся, сказав:

— Я хочу поговорити з вами…

Я слухаю, лікарю…

Чому він такий дивний? Ніби щось хоче сказати погане і не насмілюється. Що ж, що ще? Хіба вона й так не знає свого лиха?

— Я проглянув знімки. Кілька разів…

— Ну і що? — спокійно запитала Оксана.

Лікар нервово ходив по палаті, потім зупинився біля вікна.

— Що це у вас — скрипка?

— Скрипка… Хіба ви не знаєте, що я…

— Знаю, знаю… Слухав ваш останній концерт. М-да… Дуже прикро.

— Що?

— Розумієте, знімки не дуже вдалі…

— Ви хочете сказати, не знімки, а рука…

— Ммм… Ви вгадали.

Оксана торкнулася лікаревої руки. Заспокійливо хитнула головою.

— Лікарю, не хвилюйтеся. Я давно знаю. Хіба я сліпа? Краще знати істину, ніж надіятись на чудо…

— Так, так. Чуда не буде.

— І навіть ваше… електролікування?..

Лікар махнув рукою.

— Пусте. Це ж не м’язи, не нерви… кістки. Ніякий хірург не допоможе. Згодом, може розробиться… але віртуозності такої, як була, навряд… я хоч і дилетант, але скрипка…

Оксана підняла забинтовані руки поперед себе, сумно поглянула на них.

— Так, лікарю, для скрипки вони вже не годяться. Тоді, може, нічого морочити голову вам? Випишіть мене одразу…

— Для чого ж… Слід зробити все, що можливо…

— Але ж нічого не можливо!

— Відпочиньте… подумайте, — сказав лікар. — Вам треба добре подумати. Я ж розумію… зовсім новий шлях… Не так просто!

Лікар попрощався, вийшов.

Оксана похилила голову. Зовсім новий шлях. Зовсім новий шлях з-за такої дрібниці…

Вона розмотала бинти, поглянула на багрові рубці, чорні струпи. Невже це її рука? Поворушила пальцями.

Гострий біль різонув десь аж біля серця. Вона скрикнула. Почала замотувати знову.

І від цього залежить щастя? Не може бути! Не повинно бути! От якби винайти якийсь засіб… щоб можна було музику передавати з душі через якийсь апарат… іншим людям… Що з того, що рука покалічена? Чи голосу нема? Серце співає, і люди чують його. Ніяка випадковість не заглушить пісні. Ніяке нещастя не вб’є її! А скільки на світі людей з пісенним серцем? А в них нема голосу, нема можливості висловити свою пісню…

За дверима почувся знайомий голос:

— Сюди? Вона сама? Добре…

В двері пролізла Поліна Михайлівна. Вона оглянула палату, ступила кілька кроків до Оксани.

— Це ти, Ксано? Чому тут темно? Ага, ось вимикач. Я зараз.

Спалахнуло світло. Поліна Михайлівна приклала руки до грудей, зітхнула. Витерла сльозу. Кинулась до Оксани, схопила її за плечі.

— Як мені боляче. Як мені тяжко!

— Здрастуйте, Поліно Михайлівно, — тихо сказала Оксана, опустивши очі донизу. — З чим завітали?

— А я почула, що ти тут… вирішила провідати… Ху, душно… Мабуть, на дощ… А мені старий сказав. Ну я сьогодні вирішила. Боже, яке нещастя! А ми тоді ждали, ждали, раділи… А тут — на тобі! Добре, що щасливо закінчилося!

— Ну, не зовсім щасливо…

— Добре, що жива-здорова…

— Я теж так думаю. А дехто вважає, що я пропала. Ніби все щастя в професії. А якби я вчилася на кого-небудь іншого? Скажімо, на ткалю або на агронома? Тоді аварія не розбила б щастя? Дуже смішна думка…

Поліна Михайлівна зробила губи сердечком, похитала задоволено головою.

— Я рада, що ти не сумуєш. Я бачу скрипку… Ти Що — вже граєш?

— Де там граю… Так, пробувала… Лікарі кажуть, що все… награлася…

— Ти думаєш, що назовсім?

— Атож… на жаль, це так…

— Як же тепер? Ти звикла до слави… попереду були такі перспективи… а тепер…

— Я не відчувала слави, — щиро сказала Оксана.

Я не бачила її. Тільки чула звуки скрипки, мелодію… Я відчувала, що потрібна людям, що вони слухають мене, що їм радісно. І мені теж було радісно! Поліно Михайлівно! Як це чудово — нести радість людям! Ніяка слава не зрівняється з цим…

— Так, так, — поважно сказала Поліна Михайлівна, — Це чудово!

— А потім аварія, — похилила голову дівчина, і на її високому чолі лягла тінь скорботи. — Темрява, відчай… Але ненадовго. Я збагнула, вірте мені… радість не в професії, не в таланті! Радість в душі нашій! В серці! Її не може вбити ніяке нещастя. Я все одно зможу передавати її людям. Правда, треба шукати іншого вияву… але я знайду, знайду неодмінно!..

Поліна Михайлівна кашлянула, нишком зиркнула на годинник.

— Так, так, — холоднувато сказала вона. — Це ти слушно сказала. Треба знайти. Безумовно, у тебе нова дорога…

Оксана зраділа, ясно подивилася в очі Поліні Михайлівні.

— Ви теж розумієте це? Я щаслива. Я знаю — він теж повинен збагнути! Я дуже вдячна вам…

— Оксано, — раптом рішуче сказала Поліна Михайлівна. — Я хочу, щоб між нами все було ясно і чисто.

Вона подивилася прямо в очі дівчині своїми маленькими, примруженими очицями. Та закліпала повіками. Розвела руками.

— Чисто? Не розумію. Я завжди була щирою… Нічого не приховую. Ось лише з мамою моєю. З нею нещастя. Паралізувало. Як почула про мене. Це лягає на мене. Але ви не турбуйтесь… Ми вдвох з ним вирішимо, як бути…

— Пробачте… е-е… з ким це, з ним?

— З Романом, розуміється…

Поліна Михайлівна схопилася з ліжка, на яке вона присіла, холодно сказала:

— Ось що… Оксано… Досить недоречностей. Я прийшла сказати, що Роман одружується… тобто одружився. Вчора було весілля…

Оксана заклякла від удару. По всьому тілу поповзли холодні мурашки. Вона дивилася на Поліну Михайлівну і не могла збагнути — чула вона ці слова чи їй здалося…

— Одружився… вчора… Ви жартуєте? Ні, я бачу, що не жартуєте. Так швидко? Так просто? Навіть двох тижнів не минуло…

Так швидко? Де вона чула ці слова? Так просто? Так запитував Євген… коли зустрів її після… Після чого? Чому знову випливли ці слова? Бумеранг! Вона сама послала його в простір! Він повернувся. Як боляче, як страшно!

А Поліна Михайлівна, ковтаючи слова, швиденько говорила:

— У Роми велике майбутнє. У нього зв’язки, перспективи… Ви — скрипачка, — це да. Це — чудово! Це б допомогло. А тепер… Хто ви? Баласт. Домашня жінка. Мати ваша — хто вона? Пробачте, я щира. У вас все попереду. Вибирайте новий шлях. Я бажаю, щоб він був чудовим. А Рома — він іде своїм шляхом. Жінка — буде каталізатором, помічником, так би мовити… Ну от, я все сказала. Прощайте, Оксано. Тут, за дверима, Рома. Він теж попрощається з тобою… з вами. Я пішла…

Як? І він тут? Стояв, доки мене готували до цього удару? Боже, за що така наруга?

Він зайшов у палату. На елегантному костюмі — білий халат. Він не дивиться в очі, тонкі випещені пальці дрижать.

— Оксано, пробач… Так вийшло. Ти розумієш… життя! У нього свої закони…

Оксана нелюдським зусиллям опанувала себе, загнала в глибину серця бурхливий клубок, холодно поглянула на Романа. Ледве розтуляючи вуста, запитала:

— Ти все сказав, Романе?

— Оксано… В тебе такі очі… якісь незвичайні… Я не бачив таких. Ти повинна зрозуміти…

— Я все зрозуміла, Романе…

— Ні, ти оцінюєш мене з якихось там позицій… лжегуманних, власницьких, чи що… А так не треба. Не треба. Я ж все-таки вчений. Моя робота належить людям… Отже, і я не належу собі. Треба, щоб ніщо не заважало науковій роботі, кар’єрі. І сімейне становище теж. Фізик і знаменита скрипачка — це було прекрасне поєднання…

— Було, — як луна повторила Оксана, заплющивши очі.

— Було. А тепер все позаду. Слава позаду. Ти тепер була б тягарем для мене… і для себе… Ну, ти мене зрозуміла. І потім, може, все на краще… Ти зустрілася з Євгеном. Я втрутився, перебив… Він любить тебе… І з радістю… з тобою… Чого ти так подивилась? Хіба я що сказав?

Оксана обпекла Романа палючим поглядом, гнівно прошепотіла:

— Перепродуєш… товар?

— Оксано… ти мене не так зрозуміла! Я від щирості! Я від всього серця. Коротше, я сказав… У мене є дружина…

— Геть, — тихо, з притиском сказала Оксана.

— Що ти? Тихо. Почують!

— Геть, нікчемо, — повторила Оксана рівним голосом. — Я не знала вас. Я була в калюжі, в багнюці. Я забруднилася. Але я виперу своє серце. Ви чуєте, я одмию вас…

— Ну це, знаєте…

Хряснули двері. Голоси в коридорі. Затихли кроки. Все.

Вона вимкнула світло. Стала біля вікна. Пусто. Порожньо. Одна за одною рвуться струни душі. Стогнуть, звучать, завмирають в просторі.

Темрява змикалась навколо неї. В серці, зокола. Вона повзе в очі, в тіло, наливає свинцем руки. Не можна здаватись пітьмі. Не можна!

Оксана відкрила футляр, дістала скрипку, провела смичком по струнах. Прозвучала різка дисгармонійна нота. Одна, друга. Пливе якась сумна мелодія, а в неї вплітається щось руйнівне, хиже, потворне. Швидше, швидше ходить смичок. Невже вона не зуміє подолати тюрму, яку навколо неї згромадила доля? Доля? А може, вона сама? Вона сама день за днем мурувала шкаралупу того космічного яйця, про яке говорив Євген! Сама!

Все навальніше потік дисгармонійних, хаотичних акордів. Чудова мелодія душі заглушилась, вмирає. В просторі, в серці панує лише хаос. Оксана зупинилась, кинула скрипку на постіль. Жалібно дзенькнули струни. І в душі дівчини теж щось обірвалось. Назавжди!

Що це обірвалось? Може, зв’язок з лихим минулим? Може, це рушиться темне, похмуре яйце її легковажної юності? Чи, навпаки, зімкнулися над її головою стелі нової фортеці, нової темниці? Хто допоможе зруйнувати їх?

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ГИРЛО РІКИ

Мелодія перша ЛАБІРИНТ

ЧИ ТРЕБА ДОЗВІЛ

Марія подивилася ще раз в лиця присутнім. Ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто… Тільки життя, тільки практика дасть відповідь.

Насторожене обличчя завідуючого райвно. Він дивиться на свої пухлі руки, складені на столі, але прислухається до кожного звуку. Для таких треба говорити гранично ясно. Інакше нічого не збагне, все перекрутить, відкине, ще й обвинуватить в еклектиці. Не раз бувало…

Бадьорий, веселий кореспондент з райгазети. Базіка і реготун. Він гострить олівець, приготував блокнот. Скажеш слово, напише до нього ще двадцять. Потім і сам не впізнаєш того, що говорив. Треба буде самій перевірити написане ним…

Інструктор з райкому. Поважний, серйозний чоловік. Йому скучно. Він почесний гість. Але якщо треба, значить треба. Він посидить, послухає, скаже слово. Та чи відчує він серцем? Чи підтримає? Чи передасть далі, по інстанції своє живе враження, а не протокольний переказ бесіди?

Вчителі, піонервожаті. Друзі, колеги, старші учні. Ще не всі знають про те, що має тут бути, про що говоритиметься… Ті, що знають, — схвильовані, стривожені.

Марія згадала війну. Ранню весну. Холодний світанок в березняку, клапті неталого снігу. Вогку темну землянку. Страшну розмову Артиста з партизанами. Ніби наяву Марія побачила знову розлючене лице Стецюка, почула його хрипкий голос. А потім… розповідь Миколи. Як вони слухали його! Як линули серцем в казкові краї майбутнього. Невже тепер, коли є можливості, не зрозуміють…

— Маріє Панасівно, ми слухаємо, — промовив завідуючий райвно.

Марія кивнула головою. Поглянула понад головами присутніх, ніби зазирала в невидиме.

— Ми багато говоримо про комуністичне майбутнє, — сказала вона. — Мріємо. Читаємо книги. Але майже все залишається, як раніше. Етика, естетика, виховання, господарство. Я поясню точніше свою думку, бо бачу подив у очах товаришів. Моє переконання таке: прищепити комуністичну свідомість людині не можна, якщо вона житиме не в комуністичних умовах. Якщо практика розбігатиметься з теорією. Це настільки елементарно, що навіть відстоювати таку думку нема потреби…

— Пробачте, — озвався інструктор. — Е-е… як же тоді пояснити явище великих вождів, революціонерів, новаторів?..

— То одиниці. Чи сотні, в кращому разі. То вогні, які показують шлях. Йдеться не про них, а про весь народ, про нове покоління, про майбутнє. Я наближаюсь до суті. Ми говоримо про громадську свідомість, а виховуємо в сім’ях прагнення до свого, до приватного. Моє, чуже, наше, ваше. Ми говоримо про шкоду і злочинність алкоголю, ми в школі агітуємо учнів не вживати алкогольних напоїв, а вони дома привчаються до цього підлого зілля, наслідуючи батькам. А скільки протиріччя між впливом школи і батьків, особливо якщо батьки сектанти, або відсталі, або реакційні люди! Отже, ми потрапляємо в закляте коло. Школа в’яже, а батьки розв’язують. Школа будує, а вулиця руйнує. Ви розумієте, про що я кажу. Але не це головне. Або не лише це. Я хочу сказати взагалі про систему навчання, про стосунки учителя — учня, про становище учителя, про програму навчання і ще багато, багато інших проблем… Але спочатку головне…

Завідуючий райвно тривожно заворушився на стільці, непевним поглядом оглянув учителів, учнів. Кашлянув.

— Е-е… Маріє Панасівно! Пробачте… Чи не здається вам, що це питання цілком… е-е… теоретичні. І належать вони до компетенції міністерства, вищих організацій. При чому тут ми… учителі, учні? Я гадав, що йдеться про якийсь рух юннатів, техніків чи ще щось… А ви…

— Йосипе Марковичу, — спокійно озвалася Марія, — нічого не буде в нашій розмові теоретичного. Все цілком конкретне. Але вислухайте мене уважно. — Вона зітхнула, пригладила руками сивіючі пасма біля скронь. — Школа повинна стати більш самостійною, більш оперативною, тонкішою. Програма не мусить бути консервативною, однаковою для всіх учнів, для всіх років. Школа виховує майбутніх громадян. Отже, вона творить майбутнє! Школа — це пульс майбутнього. Кожна зміна в теорії, в практиці, в науці, в душах людських, в літературі, в світових зрушеннях повинна одразу ж відбиватись на школі, змінювати її тонус, вплітатись в навчання, ставати складовим чинником програми. А ми? До цього часу астрономія вивчається лише в десятому класі. Чому? Чому наука про всесвіт, про нашу домівку, наука, яка вивела людину в космос, — чому ця наука десь на задвірках? Та куца, обмежена, примітивна програма, яку ми пропонуємо десятикласникам, убога порівняно з блискавичним розвитком науки і пізнання. Треба ввести астрономію з перших класів. З перших, я повторюю…

— Правильно, Маріє Панасівно, — заплескали в долоні дівчата-десятикласниці. Марія глянула на їхні гарячі лиця, на сяючі оченята, моргнула тихцем. Знаю, мовляв, що ви згодні. Та не для вас це говориться!

— Але це лише окремі натяки, — вела вона далі. — Таких недоречностей повно. Багато в програмах зайвого, багато традиційного. У викладанні літератури, історії, математики, співів, праці. Треба дати школі, вчителям більше свободи, більше вибору. Напрям єдиний — людина комуністичного братерства, але в кожного свій неповторний політ. І тут я скажу з усією відвертістю: без докорінної зміни становища школи неможливо проводити реформи. Ми говорили з учителями, з учнями, з батьками. І готові запропонувати таке…

Марія замовкла.

Мовчали учителі, учні. Не можна було розібрати виразу обличчя у районних гостей.

— Ми пропонуємо створити школу-сім’ю. Це не школа-інтернат, як дехто хоче заявити, я бачу по обличчях. Не заперечуйте, а вислухайте. Учні після навчання біжать Додому, гуляють, працюють чи ледарюють. Але все це безконтрольно, безсистемно, хаотично. Я не хочу пропонувати посадити дітей в своєрідний табір, де вони будуть під наглядом наставників. Ні. Але ми хочемо, щоб школа стала не лише інформаторієм, де учні здобувають певну суму знань, а сім’єю, братерством, де повністю буде формуватись душа і розум майбутнього громадянина. Це принесе радість і дітям і батькам. Батьки звільняться від повсякденних важких турбот з дітьми, матимуть змогу розвивати себе, свій розум. Крім того, вони завжди можуть бути з своїми дітьми, хоч кожного дня. Ніхто нікого не силуватиме. Хто захоче — житиме з батьками. Тут годиться лише повна добровільність. А ті, які ввійдуть в школу-сім’ю, — будуть ядром зовсім нових людей, нової свідомості, нового ставлення до речей, до суспільства, до майбутнього. Школа одержить землю, матиме ферми, сад, поле, городи, майстерні. Школа стане первісним комуністичним ядром грядущої Громади. І учителі будуть не службовцями, які працюють на таку-то зарплатню в місяць, а старшими друзями. Учителі теж повинні вчитися, рухатись вперед. Інакше вони перетворюються на роботів, які рік у рік передають учням завчені колись формули. А тепер воно так і є. А не повинно бути. Школа має бути як своєрідна лабораторія… лабораторія еволюції, майбутнього. Весь час у пошуках, у пізнанні. В труді, в творчості. Учителі не повинні сліпо підкорятись програмі. Вони можуть вирізняти учнів по їх здібностях. Може, хтось чудово сприймає математичні закони — хай поспішає, хай іде скоріше на математичні вершини, йому треба допомогти. Хтось стане композитором, піаністом, механіком — у кожного треба відкривати його заповітне. І разом з тим слідкувати, щоб у кожного складалося синтетичне мислення, всебічні смаки. Такий підхід до навчання можливий лише в школі-сім’ї. Коли весь час учень належатиме школі, друзям, учителям, навчанню. Друзі, я певна, що ви всі розумієте, які чудові можливості відкриваються, коли створити школу-сім’ю?! У школи згодом буде музей, картинна галерея, музичні класи, свої машини, майстерні. Це буде сильна соціально-господарська система. Я певна, що вона досить швидко може стати цілком рентабельною і не брати від держави коштів. І я пропоную — створити таку школу у нас. Я, як директор школи і педагог, стверджую, що час наступив. Батьки… більшість батьків, учні, вчителі підтримують цей проект. Зупинка за районними органами. Що скажете ви, товариші?

Марія сіла. Пошелестіла якимись папірцями на столі, допала:

— Це лише натяк, те, що я сказала. Ми розробили детальний план. Та головне — тенденція… Ми хочемо знати, що думають керівні товариші…

Завідуючий райвно облизав губи, цмокнув, розвів руками. Поглянув за вікно, де розпускалися, сміялися весняно гнучкі гілки верболозу. І, нарешті, сказав:

— Фантастика — це гарно. Я теж люблю фантастику. Читав Єфремова… як його… «Туманність Андромеди». Далеко заглядає письменник. На тисячі років. На ти-и-сячі! А ви, Маріє Панасівно… в сучасність хочете… е-е… перенести майбутнє! Несерйозно!

— Товаришу завідуючий! — дзвінко сказала бойова піонервожата з кирпатим носом, пишною папуаською зачіскою і блискучими чорними очицями. — Єфремов мріяв про радіопередачі між зірками через тисячі років, а вчені взяли та й почали здійснювати його мрію тепер!

Вона одтарабанила свою тираду, ніби боялася, щоб її не перебили. Завідуючий ліниво всміхнувся, одна брова його поповзла вгору, друга скептично примружилась.

— Зірки — то одне, а школа — то інше. І потім — попрошу не перебивати. Ви не враховуєте… е-е… безліч обставин. Ну хоча б… звітність… Ви будете працювати зовсім іншими методами… Отже, для вас треба спеціальні звіти для міністерства… Потім… зарплатня… Ви кажете, що вчителі відмовляться… Хм. Це буде хаос. В одному селі гроші будуть одержувати, в іншому — не будуть. Знову нерозбериха. І ще… коли вашому вчителю, чи вам, чи учню кудись поїхати треба… тоді як?

— Дуже просто, — відповіла Марія. — Так, як в сім’ї. Батько дає гроші, проводжає на вокзал…

— Гм… гм… Цікаво. Ну що ж, може, й так. Але ж програми, система навчання… Дати свободу вчителям — це, знаєте, ризиковано…

— Чому ризиковано? А Макаренко? Він навіть з вуличними, зіпсованими дітьми створював комуни, братські колонії! І коли? Тоді, коли ще не було й сотої долі того, Що є тепер. У нас тепер можуть бути машини, чудові прилади, кінофільми наукові, телевізори, механізовані ферми, оранжереї…

— Заждіть, заждіть. Ви захоплюєтесь. Ви хочете одібрати від учителя власне життя. Ні грошей, ні майна…

Учителі перезирнулися між собою. В їхніх очах попливли іскорки сміху. Марія сказала:

— Ніхто нічого однімати не буде. Навпаки, учитель отримає все. Цілу сім’ю в сотні людей. Поля, майстерні будівлі. Це все буде його. І всіх інших. А особисте життя? Воно належить людині. Ні учителі, ні учні, ні хто інший не втрутиться в нього. Ні тепер, ні в найдальшому майбутньому…

— «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги»,

раптом сказав інструктор райкому. Він поклав долоню руба на стіл, гостро зиркнув на Марію. — Мріяти легко. Важко діяти. Ось так. Життя — не папір. Не книга. Життя — це… життя! Ви не можете врахувати безлічі несподіванок. По-перше. А по-друге… що це за партизанщина? Хто вамдозволив?

— А хіба треба… дозвіл? — зробила здивовані очі піонервожата. — Щоб мріяти?..

Інструктор махнув рукою з досадою.

— Мрійте на здоров’я. Мріяти можна про що завгодно.

Піонервожата схвильовано защебетала:

— Але ж мрія і життя — нероздільні. Так нас учив Ілліч. Так нас учить партія. Треба шукати нове, прогресивне, вводити його в життя. Поступово зникатимуть функції держави, вони переходитимуть у ведення суспільства. Так сказано в програмі партії…

— Знаю, знаю, — поблажливо сказав інструктор. — Вивчила, знаєш. Сідай. Це не так просто. Все повинно бути перевірено життям. А то так з бухти-барахти… Необхідно досвід…

— От ми і бажаємо здобути його!

— Чому ми перші? Треба зачекати. Є школи серйозніші, сильніші. І потім — село…

— Саме в селі треба починати. Тут, серед природи, вільніше. Ширші можливості для праці, для вивчення краю, для створення рентабельного господарства…

— Все одно, не можна… так спішити. Треба подумати. Розглянути. Напишіть проект. Обґрунтуйте…

— Вже є…

— От-от. Подайте його нам. Ми вище. Там ще вище. І так далі. Тоді й вирішиться… Треба дозвіл. А так, наскоком, — не годиться. Батько Махно. Анархія! А взагалі, мені подобається, барвисто, приємно, мрійливо… Дуже, дуже талановито придумано! Але знайте, зарубайте на носі — без дозволу нічого не буде!..

МИНУЛЕ

Марія залишилась сама. Всі розійшлися. Невдалою була зустріч. Гадалося, що завариться суперечка, дискусій спалахне вогонь мрії… а воно… щось не те… Зашкварчало, зашипіло, ніби у вогонь вилили води. Ну що ж, хай буде так! Пошлемо проект, пошлемо листа. Все’дно доб’ємося. Майбутнє не втримаєш на місці, як не втримаєш вогонь в паперовому ящичку. Те, що стукає в двері часу, — народиться неодмінно…

Вона навстіж відчинила вікна. Цвірінчання горобців сповнило учительську. В груди ввійшло свіже повітря, насичене духом хвої. Весна. Її сорок друга весна! Сорок два! Як багато! Чи мало?

Вона тихо підійшла до дзеркала, зупинилася перед ним. Всміхнулася сама собі. Старенька. Де поділися чорні коси, рожеві вуста, гладенька шкіра? Біля очей зморшки, сині кола, сивина на скронях. Тільки очі горять невидимим вогнем. Очі, як і тоді. Коли вона була дівчиною…

Марія примружила повіки. Ось так… не видно зморшок. І здається, що повернулося минуле. Гримить, реве бурями воєнними, котить ураганами життьовими. Час пливе, летить, мчить. Час! Невблаганний, таємничий!

Ніби вчора… гриміла війна. Ліс, рідне село, партизани, палка розповідь Артиста. А потім — трагедія. Літак на Велику землю. Лікарня. І страшна хвороба Миколи…

Багато місяців лікували його лікарі. Він встав, почав ходити. Але все забув. Все. Він забув, як його звати, яке в нього прізвище, де він жив. Коротше, він забув усе.

Марія влаштувалася в госпіталь санітаркою. Вона ходила за Миколою, як мати, як нянька. Вона не могла, не сміла віддати його забуттю. Після того, що було, після тих страхітливих років, після рятунку від смерті… впасти в транс, в прострацію! Ні, це несправедливо, недопустимо…

Минали дні. Ніщо не допомагало. Микола не впізнавав Марії, але знову призвичаївся до неї, полюбив.

Марія пам’ятає той день. Похмурий, хмарний. Лікар сумно казав їй:

— Ми нічого не зробимо. Лише сильне потрясіння, відповідне до перенесеного, могло б пробудити його. Може… Але ж ми нічого не знаємо… Нічого… Це все в тумані. Медицина йде в цих ділянках пізнання навпомацки. Вибирайте, Марія, свій шлях. Ідіть в життя. Ви вчителька. Закінчите інститут, підете в школу. А він… хай залишається… Може, станеться чудо…

— Чудес не буває, — суворо відповіла Марія. — Чудо творять люди… любов їхня… Я заберу його з собою, лікарю…

— Хто він вам, Маріє? Чому ви так бідкаєтесь за ним?

Марія не відповіла одразу. Вона дивилася в очі лікарю, мовчала, ніби хотіла, щоб він зрозумів її не з слів, а так, по серцю. Лікар зітхнув, розвів руками. Невідомо, що він збагнув, але після паузи сказав:

— Беріть. Хай щастить вам. Дивні ви, жінки…

І Марія з Миколою поїхала на Україну.

За вікнами вагона пропливали сади, поля, ліси.

І пропливали по обличчю Миколи тіні. Він байдуже дивився у вікно, мовчав, заглиблений у якусь таємничу безмовність. Він здавався будинком, який залишений людьми, в якому погасли вікна. Марія дивилась на нього, сумувала.

Де ти, друже? Де твоя бунтівлива, чудова душа, де твій буряний, мрійливий розум, де твій пал, гнів, бажання? Куди поділись вони? Яка тюрма оточила тебе, ким вона створена?

Інколи в очах Миколи спалахували іскорки. Здавалося, що неясні спогади тривожать поверхню його свідомості. Напружувалось чоло в намаганні осмислити навколишнє. Та втомлено заплющувались повіки, вираз байдужості знову лягав на лице.

Це було тяжко. Це було нестерпно. Кровоточило серце Марії, боліла душа. Сідала напроти Миколи, дивилася у очі. Торкалася його плеча. Микола тьмяно дивився на неї.

— Що тобі, Маріє?

— Невже не згадаєш… де ти жив, друже? Хто ти?..

Микола заперечливо хитав головою.

— Забув… забув… болить голова…

— Може, прізвище… згадаєш… може, ім’я якесь, вулицю, село…

— Не знаю, Маріє… очі ріже світло… дай я сяду глибше… сюди… хіба що… очі пам’ятаю…

— Які очі? — похопилась Марія. — Кажи, кажи!

— Музика… очі… сині очі…

Повіки Миколи заплющилися, і Марії здавалося, що він марив.

— Сині очі, — шепотіла вона. — Може, кохана… може, мати… Хто скаже? Хто?

А потім… довгі роки навчання, праці… Вона жила в селі над Прип’яттю. Тут були ліси, ріка. Так, як вона звикла в рідних місцях. Через кілька років вона стала директором школи. І почалася робота… кропітка, довголітня, тяжка. Але приємна, вдячна, далекосяжна. Скільки думок, мрій, сподівань? Скільки юних доль?

А Микола? Микола жив з нею. Як дитина. Як брат. Він братом і був для Марії. І в житті, і по документах. А як же інакше? Як? Палке кохання Марії перейшло в ніжну любов. Згодом він призвичаївся до нових умов, став читати, писати, але минулого згадати не міг. Найбільше йому подобалося в саду, біля дерев. Він цілими днями прищеплював, підрізував, садив, поливав. В такі дні обличчя в нього було ясним, одухотвореним. Так і вважався він садівником у школі.

І ось недавно згадала Марія розповідь Миколи. Розповідь про майбутнє. Говорила з ним. Але він посміхався, хитав головою.

— Не знаю, Маріє… Не пам’ятаю… Гарна казка. Тільки до чого ж тут я?

Вона плакала. І раділа. Бо виникла думка — здійснити перші основи мрії Миколиної в житті, тут, в школі. Вона говорила з учнями, з батьками, з учителями. Багато радісних розмов, палких суперечок, дружніх бесід. Майбутнє стукало в серце. Воно розривало сталі, звичні форми. Бунтувало. Просилося в життя. Та не так просто. Не просто давалося нове. Як завжди…

І все-таки буде! Буде братерство всесвітнє, буде Громада, буде спілка сердець. І не десь, не в книгах, а тут, на Землі, в наших душах народиться славне майбуття…

Марія отямилась, ще раз усміхнулася своєму відбиткові. Пливи, котись в потоці часу, моя плоть, тіло моє! А розум мій, душа моя воюватиме з тобою, перемагатиме тебе!

Треба йти. До Миколи. До друга. Навчання в школі закінчене. Канікули. Можна подумати про нього…

РАПТОВЕ РІШЕННЯ

Марія йшла стежкою саду. Біла повінь квітів пливла навколо неї, в повітрі котилися тонкі хвилі запахів весни, життя, радощів. Легкий вітрець збивав пелюстки з яблунь, вони встилали землю оксамитно-білим килимом.

Там, біля старої груші, — він. Довкола нього кілька вуликів. Він любить бджіл. І квіти. Миколо, Миколо… Ти — як зірвана квітка. Зникло буяння, ріст, прагнення… залишилася лиш ніжна, безпорадна краса.

Марія зупинилася, задивилася на його постать, на його сиву голову. Не відрізниш його волосся від цвіту. Таке ж біле. А обличчя молодече, гладеньке. І на чолі майже нема зморшок. А очі обернені вглиб, в невідомий світ внутрішнього. Погляд відсутній.

Микола дивився десь понад деревами. Одна рука його була піднята вгору. Він нею помахував в такт нечутному ритму. Що він робить?

Марія здивувалася. Прислухалася.

Сонце сідало за обрій. Скісні промені його золотили квітучий сад. Над яблунями роїлися бджоли, переливалися бурштиновими краплями на тлі чистого неба. І здавалося Марії, що вони ткали своїм польотом, своєю грою ніжну мелодію.

А Микола диригував їм. Чому? Звідки це в нього? Марія ніколи не бачила такого. Може… Думка схвильовано забилася в серці, народжувалася в свідомості. Може, він мав зв’язок з музикою. Напевне… І, може, вчився десь? Треба повезти його в Київ. В театри, філармонію, в консерваторію. Якщо її думка правильна… може, він згадає…

— Миколо…

Він зупинився. Рука в’яло впала донизу. Ясні дитячі очі глянули на Марію. Він радо всміхнувся.

— Маріє… А я опилив ще десять яблуньок. Перехресним…

— Добре, Миколо. Добре. Я рада…

І рішуче, щоб не згубити нитку думки, вона запитала:

— Хочеш у Київ, Миколо?

— У Київ… — він лагідно повторив її слова, подумав. — У Київ… А для чого, Маріє? Мені тут гарно… З тобою…

— Ти любиш музику, Миколо?

— Музику… Не знаю… Я люблю тебе, Маріє…

— Миколо, — з болем, з надією промовляла Марія. — Ти тільки що слухав якісь звуки, ти диригував рукою… Може, ти був музикантом? Згадай, друже…

Він болісно зсунув докупи сивіючі брови, у очах промайнули тіні. Потім дитячий знайомий усміх осяяв чоло.

— Ні, Маріє… не знаю… не пам’ятаю… Я краще слухатиму бджілок. Вони гарно співають…

— Миколо… Я хочу, щоб ти поїхав зі мною до Києва. На канікули. Мені без тебе буде скучно…

— А сад, Маріє? Хто буде в саду?

— Я попрошу учнів. Вони доглянуть. Не бійся, Миколо. Сад не пропаде…

Микола подумав, зітхнув. Схилився до Маріїної руки, поцілував її.

— Я поїду, Маріє… Щоб тобі не було сумно…

Мелодія друга КОРІННЯ ЛЮБОВІ

ЕЗОП

Шурхаючи валянками в заметах, Оленка наблизилася до старого в’яза. Зеленьки затуманились, пропадали в метелиці. Біла запона покрила Правобережжя, ріку, ліси. Залишились лише вона і Езоп. Старий, вірний Езоп.

Вона прихилилась до нього щокою. Здрастуй, друже столітній. Здрастуй, вірний…

Так багато минуло часу. Два десятки років. А в серці — одна мить. Як політ стріли. Вже не одна зграйка вихованців її вилетіла з школи на неосяжні шляхи життя, вже вони мають своїх дітей, сім’ї, вже й вони старіють… а вона мовби не відчуває часу. Чому?

Ніби вчора, ніби поряд… звучить голос Миколи… ніжний, рідний голос… чується задумлива розповідь діда Василя… сяють ласкаві очі матері… колишеться у мареві весняному, виблискує повними грудьми Дніпро…

Невмируща ти, пам’ять моя, серце моє… Не подінусь я нікуди од вас! Не забуду ні мрії дівочої, ні ночей весняних, ні битви кривавої… ні крику останнього донечки моєї незнаної…

Тихо, тихо. Не буди минулого. Не тривож печалі. Хай сплять мирно дні колишні, хай спочивають в землі тіла. Живі йдуть поряд. Про них турбота. Про них думи. Для них любов…

Оленка заплющила очі, слухала, як свистить завірюха в рідкому гіллі в’яза, думала. Для чого вона жила? В чому смисл її страждань? Її горючих мук? Її сумнівів, хитань, кохання? Хто скаже про це? Хто відповість?

Ніхто, шепотів Езоп. Ніхто, свистів вітер. Тільки ти… Тільки серце твоє…

Тільки я. Це правда. Правда.

Але ж не так просто відповісти. Не так просто, Езоп. Ти й тоді, в дні юності говорив загадками. Ти говорив символічно, Езоп…

Зрячий збагне, шелестіло віття. Сердечний відчує, скрипів Езоп. Дихайте вітром надій, завивала хурделиця,

Що він сказав? Що він сказав? Знову те саме, що й тоді? Дихайте вітром надій… Що це? Насмішка?

Езоп… Для чого так сміятися? Ти ж знаєш, як я змучилась? На що мені надіятись? На кого? Я знаю, що ти скажеш… Ти скажеш — учні, школа, друзі… Нові дороги пізнання… Космічна ера, неосяжні обрії людства. Знаю, Езоп. Сама кажу про це дітям… Але ж, друже… у мене є серце… Воно маленьке, непомітне. Але воно стукає кожного дня… і болить… Чому воно болить, друже? Чому?

Кора в’яза холодила щоку, шепотіла. З надрів Езопа долинали зітхання. Тривожні слова…

Живе за живим болить, мов у сні, тремтіли слова. Живе за живим.

Серце в Оленки забилося, затріпалося. Знову те саме. Те саме дивне, нез’ясоване, неймовірне. Те, що сниться їй вже десятиліття. Те, що не дає спокою. Ні, так можна збожеволіти. Досить. Езопе, чи мені здається, чи ти так недобре жартуєш з твоєю подругою? Ти ж знаєш, мені не треба втіхи. Я хочу ясності…

Любов вічна, співав нечутну пісню столітній в’яз. Любов не вмирає. І не вмирають любимі. Не вмирають. Бережіть любов. Хороніть любов. Перед нею все відступає. Все відступає. Час — ворог життя — відступає перед любов’ю. Бережіть любов…

Сльози підступили до серця Оленки. Незбагненно. Але радісно. Звідки ця радість? Чому? Не знаю. Не хочу думати. Хай вона буде. Хай вона хлюпає. Я буду дитиною. Я слухатиму старі казки столітнього Езопа. І це стане моєю найвищою мудрістю.

А тепер — пора. Сьогодні Новий рік. Мене ждуть у школі. Чуєш, Езоп. Мене ждуть. Там буде радісно і весело. І я теж радітиму дитячою радістю. Так треба, друже. Так треба. До зустрічі, Езоп. До нової зустрічі. Я скоро прийду до тебе. Приготуй мені, друже, хороші слова… і прийми подяку мою за ласку твою, за мудрість велику…

Оленка закуталась в вовняну хустку, рушила до села. А вслід їй скрипів віковічний в’яз: «Радістю перейдемо горе. Радістю і любов’ю. Мудрість у серці власному. Слухайте серце… слухайте серце…»

ЛЮБОВ

Два класи перетворено в залу. Посередині — ялинка.

Пливуть хвилюючі звуки вальсу. Різнобарвним вихором кружать у потоці музики хлопці, дівчата, учителі. Згори падає конфетті, звивається змійками серпантин. Матовим променем блимають різнокольорові ліхтарики. Феєрично, дивно, святково у школі.

Оленка постояла біля дверей, спостерігаючи за веселощами. Заплющивши очі, послухала музику, поєднану з радісним гомоном. Туга відпливала в глибини серця, в свідомості розквітав святковий настрій. Обличчя Оленки прояснилося, темп танцю почав захоплювати її. Сергій помітив це, схилився через плече, прошепотів:

— Потанцюємо?

Вуста Оленки відкрилися. Блиснули усміхом зуби. Вона тріпнула косою, провела долонею по очах, ніби знімаючи сум. Сергій радісно підхопив її, і вони приєдналися до розмаїтого виру танцюючих.

Музика, чудова музика новорічного вальсу. В тобі — надії на майбутнє, радість минулого, бажання здійснення, любові… У кожного — своє. А в Оленки? У неї що?

Сергій веде її серед пружного кола, закоханим поглядом дивиться в її очі. Він любить її — Оленка давно Знає. Тільки що, що вона може сказати йому?

Він чесний, щирий, хороший, хоч і надто «земний», він часто не розуміє Оленки, не розуміє її вірності незримому. Як пояснити, як показати серце? Неможливо. Серце друга треба бачити очима серця.

Сергій тримає її, ніби дорогоцінний скарб. Вона не чує ніг під собою. Плине, плине над підлогою, заплющивши очі. І здається, що це вже не школа, а небесні простори, зірки навколо, сніжинки спадають згори, вкривають землю.

— Хороше, Оленонько? — шепоче Сергій.

— Угу, — відповідає вона, блискаючи синіми іскрами з-під вій.

Вона дивиться вгору, на ялинку, на розмаїті ліхтарики. Всі вони зливаються в суцільну барвисту смугу, яка рікою оточує їх. Як приємно плисти на хвилях тієї ріки, на хвилях музики і забуття…

Та що це?

Усмішка зникла з обличчя Оленки. Холодком пройняло серце. Вона не зводила погляду з червоної зірки, яка вінчала ялинку. Зірка то розпливалася, то знову набирала реальних обрисів. Та це вже не ялинка, а щось інше… Що саме?

З сяючого хаосу вимальовується обеліск, а на ньому червона зірка… Знову ялинка… Знову обеліск. І на сірому граніті чіткий напис:

МИКОЛА ГОРЕНКО

Очі в Оленки зробилися мов скляні. Вона вже танцювала, не усвідомлюючи цього. В свідомості залишилося лише одне — обеліск і зірка над ним. Оленка застогнала, похитнулася і схопилася рукою за груди.

Сергій підхопив її, вивів з танцю, підтримуючи, підвів до стіни.

— Що з тобою?

— Нічого… Нічого… Закрутилася голова…

Замовкла музика. В залі тиша.

Почувся голос:

— Друзі, прошу до столу. Зустрінемо Новий рік…

Столики невеликі. На них — бокали, цукерки. Гучно захлопали корки. З динаміка прозвучав переспів курантів. А потім — удари годинника.

Сергій налив Оленці вина в бокал, подав. Потім собі. Вона підняла бокал, поглянула на світло. Золотистий напій заіскрився. Вона зітхнула, ждала. Дивилася в обличчя Сергія. Думала з ніжністю, дружністю, ласкою.

Ти вірний. Ти щирий, мій друже. Ти гарний і мужній. Чому, чому ти так довго зупинився біля мене? Чому двадцять років ждеш? Чого? Може, доля твоя недалеко, поряд, а ти захопився ілюзією і втрачаєш ту долю свою…

Сергій підняв бокал, торкнувся Оленчиного бокала. Пролунав мелодійний дзвін.

— З Новим роком, — сказав Сергій, усміхаючись. — З новим щастям, голубонько…

— Щастям, — прошепотіла Оленка. — Щастям…

Її рука здригнулася. Хлюпнуло вино на стіл. Очі затуманилися. Вона поставила бокал на стіл, швидко пішла до дверей. Ніхто у гомоні веселощів не звернув на неї уваги. Сергій кинувся за нею, схопив у коридорі своє і її пальта. Догнав її надворі, між засніжених дерев. Накинув пальто на худенькі плечі. Вона мовчала, йшла швидко, ніби поспішала кудись. На небі сяяв повний місяць, навколо нього золотилися гігантські кола. Іскрився сніг на деревах, скрипів під ногами.

Дивно, що це твориться з ними? Куди вони йдуть?

Сергій обігнав Оленку, схопив за руки, зупинив. Вона підвела обличчя до нього, хмарка пари з її вуст торкнулася його щоки. Чорні провалля очей завмерли непорушно.

— Чого тобі, Сергію?

— Оленко, так не можна… Не можна… Це садизм… Ти мучиш і себе, і мене. Доки ти будеш жити химеричним життям? Доки? Ми — людський рід. Ми — клітини землі. Зникає одна, виникає інша. Ті, що вмерли, не бажають нашого суму. Невже не ясно?..

— А любов? — прошепотіла Оленка. — Єдина любов?

— їхня любов залишається тут, на землі. Любов з живими. Вона не вмирає… Вона не в могилі…

— Він не мертвий, — суворо сказала Оленка, і в очах її блиснули іскри від місяця. — Він живий. Він зі мною. Я бачу його в снах. В серці, в подиху вітру, в шепоті листя… Ні, не мертві ті, які пішли від нас зримо. Тільки це треба розуміти не мозком… а серцем…

— Оленко… пробач мене… але це вже якась метафізика. Ти з’явилася на цій землі. Ти — жінка. Зрештою, це навіть обов’язок — бути матір’ю. Хіба в тобі не звучить клич материнства?..

— Сергію, Сергію… Невже ти не розумієш, що людина не може бути просто самцем чи самкою, які продовжують рід. Навіть звірі паруються з розбором… навіть птахи деякі розбиваються, коли друг вмирає… а я ж людина… хіба важко збагнути мій стан?

Сергій взяв руки Оленки в свої широкі долоні, стиснув їх, палко сказав:

— Саме людина. Тому й дивно… Розуміння людини ширше, ніж в птаха. Людина — суспільна істота. У неї є обов’язок…

Оленка заплющила очі, мов прислухаючись до нечутного голосу. Ледь помітно похитала заперечливо головою.

— Нема обов’язку вище від обов’язку любові. Я не відкидаю суспільного обов’язку, Сергію, — ти знаєш це… Я віддаю всі сили йому. Але душа… вона належить іншому… Сергію, друже мій… Як я розумію тебе. Я люблю тебе…

— Оленко, — аж застогнав Сергій, почувши те слово.

— Зажди. Зажди. Я люблю тебе, як брата, як друга. Я б стала навіть твоєю дружиною, якби…

— Якби, — мов луна, повторив Сергій, завмираючи.

— …якби не моя надія… моя віра…

— В що?

— В те… що він живий…

— Хто?

— Микола… Мені здається, що я його… зустріну…

— Оленко, — з острахом сказав Сергій. — Не треба… Це…

— Що? Божевілля? Знаю… Сама знаю… ми ж разом бували на могилі… і нічого не можу з собою подіяти…

— Оленко…

— Не бійся, Сергію… Я спокійна… я нормальна… А ти зажди… До весни. А потім…

— Потім…

— Я стану твоєю…

Він схилився до її руки, торкнувся її гарячими вустами. І Оленка встигла помітити блиск сльози в його оці.

Мелодія третя ПАВУТИНА

СТРУНИ СЕРЦЯ (З щоденника Євгена)

…Довго я не писав. Не міг отямитись від удару. А потім… ніби павутина обснувала мене. Ніяк не примиритися з тим, що люди діють так жорстоко, непослідовно, нелогічно… Що говорить в них? Які голоси? Чому вони кружляють в якомусь зачарованому колі, як мухи в павутинні, жалібно стогнучи? Хто зіткав для них цю павутину? Тільки самі собі. Більше ніхто.

Роману не дивно. Він змалку такий. Це його суть — підлість. Але навіть від нього я не чекав такої архіпідлоти. Ну та хай… Не хочу навіть ворушити минулого. Оксанки жаль… Я люблю її. Не можу забути. Але просити любові не буду. Я збагнув — насильно милий не будеш. Треба, щоб все було ясно і радісно, просто, сердечно. Хай іде в життя. Хай шукає нової дороги. Якщо знову наші дороги зійдуться, я так само, як і тоді, віддам серце своє. Бо не можу не віддати. Воно належить їй…

У нас уже гуртується ядро майбутнього оркестру. Чудові юнаки і дівчата. Починаємо вчитися, вчити. Придбали інструменти. Пожвавилася самодіяльність. Збирається великий хор. Яка це дивна сила — хоровий спів, злагоджений, об’єднаний, дружній! І особливо тоді, коли учасники хору співають не механічно, а сердечно, гаряче, динамічно. Я спостерігав не раз, як під час гармонійного співу в мені щось діється… Повзуть мурашки поза спиною, ворушиться волосся. Просто явно відчуваються дивні енергії. Яка невивчена ділянка для науки! Мелодія, ритміка — і буття! Зв’язати їх єдиною ланкою, показати взаємозв’язок людини і простору, людини і ритміки, людини і енергій.

Юрко познайомив мене з учителями школи. Ми разом проводили дружні бесіди з учнями і учителями про силу ритму і мелодики. Були суперечки, багато було гумористичного, але діло пішло на лад. Тепер в кожному класі перед кожним уроком співають. І так звикли до Цього, що без пісні не можуть. Кажуть, що чогось не вистачає. А пісня — як зарядка духовна. Весь клас стає, як єдина істота, як дружнє ядро. Загострюється увага, посилюється сприйняття. Радісно, що життя стверджує мої мрії. Та чому мої? Силу гармонії народ вже давно пізнав… і застосовував у житті. Вечорниці, толока, де десятки людей за день-два будують хату сусідові з піснями, веселощами, знаменита «Дубинушка», пісня в жнива, пісні козацтва чи теперішніх солдатів у поході… Пісня, ритм — невивчений резервуар енергії. І це лише початок. Найпростіша форма вияву ритму. А скільки тут може бути прихованого, таємничого?

Ми з Юрком ходили до голови колгоспу. Це відомий партизан Агроном. Спокійний, розумний чолов’яга. Мовчазний і мудрий. Він вислухав нашу пропозицію про музифікацію рослин. Подумав. Засміявся. І сказав:

— І вас, і мене називатимуть божевільними. Факт. Але я розумію слушність вашої пропозиції, хлопці. Зробимо. Спочатку в оранжереях. Експериментально. А потім — побачимо… Хай сміються…

Юрко влаштовує в оранжереї кілька магнітофонів. Ми підбираємо мелодії. Побачимо, що з цього вийде. Які чудові можливості перед людьми, скільки цікавого не лише в Космосі, а й навколо нас, в кожній рослині, в кожній людині, в кожному камінчику…

Оксано, Оксано… Моя далека, моя загублена мріє… Чому ти не разом зі мною? Чому? Нам було б так добре, так чудово на одній дорозі. Куди повела твоя стежина, чи зійдеться вона з моєю?..

…Весна. В саду тьохкають солов’ї. Село засинає. Тільки десь на Лівобережжі співають дівчата. Мабуть, закохані.

А я сиджу біля столу, читаю знову цікаву статтю. Про походження світу. Вже багато вчених прийшли до висновку, що космос виник з первісного атома, з первісної ядерної краплі. Вона розірвана була на частки, почала розлітатись, творячи з себе галактики і метагалактики. Цікаво? Дуже.

Але я згадую древні міфи. Там вже давно було сказано те ж саме. Я стверджую це. Один з основних космогонічних міфів говорить, що Уран — головний бог, породив Кроноса — Час, а син, не довго думаючи, скинув батька з трону і став володарювати сам. Та ще й не просто як-небудь, а пожираючи дітей своїх.

Яка проста і чітка алегорія. Я так часто думав над нею.

Ур-Ан. Це слово складається з двох древніх понять. Ур — вогонь, світло. Ан, Ану — первісний атом, неподільний атом. Отже, вогняний первісний атом. Ось що таке Уран! І коли цей атом розколовся на частки, він породив Час, тобто Кроноса-Сатурна. Єдність була розірвана, стала множинністю…

Я розповів про свою точку зору фізику нашої школи Сашку Яремі. Він зрадів, підтримав мене. Він казав, що теж прийшов до такої думки, але, звичайно, не в таких образах. Його думка така.

— Наша еволюція, пізнання, прагнення єднання, польоти в космос, розвиток природи і все інше — лише відбиток самоусвідомлення, зростання якоїсь Мегаістоти в тіло, субстанцію якої ми входимо. А чому б і ні? Адже наші тіла теж тримають в собі міріади мікросвітів? Звичайно, Безмежність якісна, а не механічна. А тому земні наші аналогії про таку гіпотетичну Мегаістоту треба відкинути. Не можна думати, що ми входимо, скажімо, в ноги, чи в руку, чи в волосину цієї істоти. Це примітив. Механічна модель не може мати сенсу, бо навіть порівняння нашого світу і світу атомного показують інші закономірності. Кожен щабель якісно інший. Але суть одна — зростання, безупинне прагнення вгору, до якогось вияву…

— Мені здається, — додав я, — що первісний атом можна порівняти з зерном. Воно вмирає, але народжує рослину. Та рослина — наш космос з його зорями, планетами, галактиками, розумними істотами. Проходять незліченні цикли. Космічна рослина розвивається через процес еволюції, дає плід. Може, цей плід являє собою нове зерно, новий первісний атом…

— Як образ, те що ти сказав, гарно, — згодився Сашко. — Тільки ж аналогії дуже ризиковані. Вони відносні.

— Відносні, — підхопив я. — Але все відносне. Бо ми бачимо лише плинну форму. Форму, яка невпинно міняється. А суть залишається незримою, невпізнанною…

— Не дивно, — зітхнув Сашко. — Пізнати суть — це значить стати всім. Це припинити існування. Це зупинити час…

— Постій, постій, — закричав я. — Але ж в цьому, може, й є смисл буття? У перемозі над Кроносом-Часом?

Чому древні весь час наполягали на цьому? Чому вони пророкували про майбутню перемогу над часом?

— Ми ще не можемо збагнути, — сумно сказав Сашко. — Треба збирати факти, думати, думати. І нічого не відкидати…

Так, так, мій друже. Треба багато думати. Широко, глибоко, всеосяжно. Не можна жити просто так, бездумно, по-рослинному. Та й рослина дає чудові квіти, смачні плоди. Так і людина… кожна людина повинна знайти свій плід, плід розуму, плід завершення…

Ой, і далекий же він… далекий… Коли так важко знайти ключ до серця коханої, що ж тоді казати про цілу планету?..

…Прийшов лист від Клави. Чому від неї? Вона написала кілька рядків. Вони тривожні, дивні.

«Євгене, здрастуй.

З Оксанкою погано. У неї нікого нема, крім тебе. Чого ж ти покинув її?

Я не надіялась, що ти так зробиш. Хай Роман познущався, тому не диво. А ти… ти ж не такий.

Євгене, приїжджай. А то буде пізно.

Обнімаю тебе. Клава.

Роман з своєю повернулися з заграниці. Приїжджай, Євгене».

З Оксанкою погано? Хвора? Мабуть, ні. Невже знову…

Ні, ні… Не можна допустити, щоб квітку ясну топтали під ноги. Я не допущу цього. Я йду, моя кохана. Я врятую тебе!..

КОМЕДІАНТИ

Роман крутився перед дзеркалом, приміряв закордонний костюм. Ріта і мати оглядали його, цмокали задоволено. Репетирували вихід у день захисту докторської дисертації. Поліна Михайлівна аж захлиналася від щастя.

— По-моєму, солідно…

— Шик, — підспівувала Ріта.

— Головне, зовнішній вигляд, — запевнила мати. — Це справляє на членів ради хороше враження.

— А дисертація — дрібниці? — сміялася Ріта.

— Не дрібниці, а другорядна справа. А вигляд людини показує, що вона, яка вона…

— Мамо, не говори дурниць, — сказав Роман, погладжуючи плечі.

— Я кажу дурниці? — образилася мати. — Хіба я хоч раз помилялась? Скажи? Як говорила — так і виходило…

— Гаразд, гаразд, — заспокоював її Роман, цілуючи в щоку. — Не гнівайся. Ти мій ангел-хранитель!

Ріта засміялася. Поліна Михайлівна ображено зиркнула на неї.

— Ти чого смієшся?

— У Роми дуже ризиковані епітети…

Мати поглянула на свій пишний стан.

— Хочеш сказати, що я не схожа на ангела-хранителя?

— Мамочко, Ріто, не одволікайтесь дурницями. Краще продовжимо обговорення. Пошили вдало. Тепер поза…

— По-моєму, — сказала Ріта, — треба триматись впевнено, активно! Наступати на опонентів!

— Ти захоплюєшся, — скривився Роман.

— Правильно, Ромцю, — підхопила Поліна Михайлівна. — Ніяких нападів! Ніякої активності. Ми нічого не зробили важливого… Ми лише йдемо шляхом, який проклали ви, старші товариші… Ми сподіваємось, що наші думки не будуть в розбіжності з думками старших товаришів…

Ріта знизала плечима, іронічно фиркнула.

— Фе! Суцільне плазування! Адже успіх забезпечений! Папа сказав, що дисертація дуже сподобалась, кому слід…

— Не треба зариватися! На всякий випадок обережність не завадить. Все може бути. Скромність, скромність і ще раз скромність. Ось як вилізе Роман на вершину, тоді інше діло…

— Мамочко, — весело заявив Роман. — Не заглядай так далеко вперед. Треба спочатку доктора спіймати! А взагалі я з тобою згоден. Скромність — насамперед…

— І вдячність. Не забудь подякувати керівникам. Всім, хто там сидітиме. Опонентам…

— Ну, це я не забуду…

— Не дивись нахабно на присутніх. У тебе буває погляд… як би тобі сказати…

— Цинічний, — вставила слово Ріта.

— Гера, — незадоволено глянув на неї Роман.

— Так, так, — сказала мати. — Вона правильно сказала. Опускай погляд вниз…

— Ти хочеш з мене якогось монаха зробити…

Ріта засміялася, закотивши очі під лоба.

— Ну, до монаха тобі далеко!

— Гаразд, — махнув рукою Роман. — Будемо дивитися вниз. Не важко потерпіти кілька годин. Отже, як ми почнемо… — Він став у позу, зітхнув. — «Останні досягнення радянської науки, велетенські успіхи в освоєнні космічного простору, швидкий розвиток кібернетики та електроніки дозволяють по-новому підійти до проблем космогонії…»

В кімнату ввійшла Клава, скоса подивилася на господарів, почала мести підлогу.

— Комедіянти, — буркнула вона під ніс собі. — Корчать з себе бог зна що…

— Чудово, — гукнула Ріта, запалюючи сигарету.

— По-моєму теж, — згодилася мати. — Він чудово тримається…

— Нічого, ще вранці потренуюсь…

— А тепер скидай костюм…

— А може, я в ньому на «Кукушку»? Га? Ріточко, як ти?

— Я не проти!

— Що ти? Що ти? — злякалася мати. — Заллєш вином, зіпсуєш. Завтра захистиш дисертацію, а тоді — куди хочеш в ньому… хоч по асфальту качайся…

— А по-моєму, — озвалася їдко Клава, — все ’дно в якому костюмі. Як чоловік розумний, то він і голий розумний. А як дурень, то він і в шовках дурень. Сказано ж, по одежі зустрічають…

— Клаво! — крикнула мати. — Чого сунеш свій ніс, куди не слід?

— А чого? — зареготалася Ріта. — Вона дотепно сказала! Уявляю, як Ромка голий захищає дисертацію! Ха-ха-ха! І всі члени комісії теж голяком! Ха-ха-ха!

Роман і собі засміявся.

— А чого ж! На пляжі можна і голому. Треба буде запропонувати захищати дисертації на пляжі. Пиво, вода, закуски…

— Опоненти не так сердитимуться, — веселилася Ріта. — А розсердився — у воду…

— Дурносміхи, — пробурчала Клава.

— Клаво! — крикнула знову Поліна Михайлівна.

— А чого ж вони? Палець покажи — і сміються…

— Клава у нас філософ, — знизала плечима Ріта.

— Краще йди на кухню, — сказала мати.

— Я все вже зробила…

— Тоді біжи в «Кулінарію». Забереш там морожених індиків. Завтра, знаєш, скільки ротів треба годувати?

— Надоїло мені вже бігати, — зітхнула Клава, виходячи. — Де ви на мою голову взялися?..

Роман почав перевдягатися, зайшовши за ширмочку. Закричав звідти:

— Ріточко! Перед завтрашнім днем треба гульнути добряче! Щоб не переживати!

Поліна Михайлівна зробила великі очі.

— Що ти, синку? В тебе ж голова болітиме…

Ріта пустила колечко диму по стелі, закинула ногу за ногу.

— У нього дубова голова, не болітиме!

— Геро!..

— Нічого, нічого, Ромцю, я в позитивному розумінні… Дубова — себто міцна…

— Знаємо твоє «позитивне» розуміння, — сказав Роман, виходячи з-за ширми у весняному зеленому костюмі. Поглянув хапливо на годинник, кинувся до телевізора. — Ми з тобою проґавили. Вже почалося!

— Ну?

— Точно.

Роман включив телевізор. Спалахнув блакитний екран. В кімнату ринувся ґвалт, крики, удари. Передачу вели з рингу. Змагалися якісь міжнародні команди.

Ріта і Роман присунули до телевізора крісла, сіли в них, захоплено поринули в боротьбу. Вони тіпалися від напруження, скрикували.

— Так його!

— Ого-го!

— Ех, роззява!

Вони не помітили, як в кімнату ввійшов Євген. Він стояв кілька хвилин мовчки, повісив на вішалку пильник, кинув у куток чемоданчик. Ріта почула стук, озирнулася.

— Знову мордобій дивитесь? — запитав Євген.

— А, старик прийшов! — гукнув, оглянувшись, Роман. — Здорово! Не встиг поздоровкатись — повело на мораль?! Тонконервний?

— Та ні, — сказав Євген, сідаючи в крісло. — Не тонконервний! Як доведеться, то й тобі бубну виб’ю. А дивитись узаконений мордобій не буду і іншим не раджу!

— Сам не бажаєш, — хмикнула Ріта, — не заважай іншим. О! О! Дивись, дивись! От дав!

— Здорово, — підхопив Роман.

— Соромно на вас дивитись, — жовчно озвався Євген. — Дорослі люди. Вчені. Освічені. Чим захоплюються? Нерви свої тішите, як дикуни предковічні!

— Яка це його муха вкусила? — скрикнула Ріта.

— Де краса? — гнівався Євген. — Де спорт? Хижацький азарт!

В дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.

— Що таке? Що за крик?

— Та ось дурник цей причепився, — ображено сказав Роман. — Не встиг приїхати з своєї ями, як скандал влаштував! Каже, що ми дикуни і таке інше!..

— Євгене, — сплеснула руками мати, і в голосі у неї почулися плаксиві нотки. — Куди ти йдеш? Де ти? Що з тобою?

— Мамо, — сумно озвався Євген. — І ти на мене?

— Ні, ви тільки подивіться на нього! — в’юном перекрутилася Ріта в кріслі. — Сам напав, як чума, налаяв, нагримав, — а ми винні? Ми на нього нападаємо?

— Да, логіка в тебе дивна! — покрутив головою Роман.

— Зате в тебе не дивна! — гнівно відповів Євген. — Повзеш гадом по життю, рвеш квіти, перед силою схиляєшся, красу топчеш, добро смокчеш, як вампір! А як піднімешся — кусати будеш! Та вже й тепер кусаєш! Я знаю тебе!

— Євгене! — страшним голосом крикнула мати, — Євгене! Це ж твій брат!

— Брат, брат! По чому видно, що він мій брат? Що між нами спільного?

— Далеко залетів, — гукнула Ріта.

— Євгене, ти п’яний! — сплакнула мати. — Іди краще спочинь!

— І подумай над своїм майбутнім! — додав іронічно Роман. — А то зогниєш десь в силосній ямі!

— Іди ти… к чорту! — не стримався Євген, сплюнув і пішов до своєї кімнати.

Поліна Михайлівна аж за голову взялася.

— І яка це муха його вкусила? Цілу зиму не приїжджав, а тут вскочив — і на тобі!..

— М-да, — покрутив головою Роман, — справа серйозна. Треба щось робити. А то в нашій сім’ї — зовсім чужа свідомість…

— Ну ти вже… заїхав, — сказала мати. — Чужа…

Роман вимкнув телевізор, знизав плечима.

— Треба дивитись прямо на факти. Ріточко! Збирайся! Рвонемо на «Кукушку»!

— Я блискавкою, Ромочко!

Вони почали збиратися, причепурюватися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна все не могла заспокоїтися.

— Це все почалося з тієї… з Оксани…

— Ще й до неї було, — ліниво озвався Роман, пов’язуючи галстук.

До кімнати хутким кроком зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфель на диван, він крикнув бадьоро:

— Здрастуй, Полюшко! Привіт, Рома, здрастуй Ріточко!

— Здрастуй, тату, — не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. — Чого це ти такий веселий? Наче аж помолодшав?

— Великий успіх! — засяяв батько, потираючи руки.

— Знову якийсь гіперон спіймав? — поцікавилась Поліна Михайлівна.

— Тримай вище!

— Вечеряти будеш?

— Неси. Так знаєш, що ми спіймали?

— Сідай, я зараз принесу. Клава, здається, повернулася. Ми готуємось до вечора. Завтра ж ціла юрба гостей. Ну, я побігла…

Кирило Степанович сів до столу, розгорнув папку, поглянув на Романа, поманив його пальцем.

— Ми спіймали нейтрино. Зовсім несподівано!

— Що ти кажеш, тату? — знехотя озвався син. — Адже нейтрино вже спіймано експериментально!

— Зовсім новим способом, — гаряче заперечив батько. — І нейтрино не просте, а іншого порядку. Нейтрино номер два. Воно, я так гадаю, має велике значення в космогенезі. Розкриваються дуже цікаві закономірності! Ти повинен зацікавитись. Може, навіть згадаєш завтра під час захисту дисертації…

— Ну, як можна, тату, — злякався Роман. — Я запарюсь!

— Рома, — капризно сказала Ріта, — ти готовий?

— Ні, ти присядь, — наполягав батько. — Я тобі все розповім. Це дуже просто!..

— У нас нема часу, тату! Ми поспішаємо! Дуже важлива зустріч!

Ріта поцілувала Кирила Степановича в чоло.

— Пробачте, папочка, ми вас залишаємо! Кожна хвилина дорога! Ходімо, Ромцю!

Вже від дверей Роман крикнув:

— Потім, потім, тату, іншим разом! До побачення!

Розгублений батько почав складати папку, зітхнув.

Почухав потилицю.

— М-да. Ну що ж… Щось важливе… Нічого не зробиш…

Клава внесла тацю з вечерею. Поліна Михайлівна чимчикувала за нею, почала ставити на стіл.

— Що це за важлива зустріч у Романа? — запитав Кирило Степанович?

— Яка там важлива, — похмуро сказала Клава. — В «Кукушку» поперлися…

— Клаво, як ти смієш? — верескнула Поліна Михайлівна.

— А чого ж сміти? Я правду сказала…

— Ходімо, ходімо, Кирюшо, — смикнула мати Кирила Степановича. — Помиєш руки. Теж мені… правдолюб знайшовся…

Кирило Степанович поглянув на Клаву, на жінку, закліпав очима.

— Гм… Кхм… Так…

І покірно пішов вслід за Поліною Михайлівною.

— Зовсім прибили людину, — сумно сказала Клава. — А який хлопець геройський був колись. Яка голова…

З внутрішніх кімнат вийшов Євген, радісно скрикнув, побачивши Клаву. Він обняв її, поцілував у зморшкувату щоку.

— Здрастуй, Клаво. Що трапилося? З Оксаною. Я прочитав твій лист… і одразу сюди… Я лише ради цього і приїхав.

Клава осудливо глянула на нього, похитала головою.

— Євгене, Євгене! А раніше не міг? А тепер таке твориться…

— Ну що, говори! Не муч мене!

— Вона поступила на роботу. Десь секретарем, чи що. Начальник там вхажує за нею. Дівка ж видна…

— Ну-ну…

— Не нукай. Невже не збагнув? Тисне на неї. Оце тільки що йшла — бачила — з ресторану повів її…

— З ресторану?

— Атож. П’яну…

— Що ти кажеш? Оксану…. ні, це не може бути!

— Оксану, не Горпину ж! — пробурчала Клава. — А він піжониться коло неї, вихиляється. І вже не раз я бачила. Потягнуть твою Оксану в болото. Босота! Таку дівку загубили!.. Роман почав. Інші докінчать. Невже не знайдеться серця…

— Клаво, — з болем скрикнув Євген. — Клаво, куди вони пішли?

— Додому потягнув, напевне, — зітхнула Клава. — Мабуть, до матері…

Кирило Степанович повернувся з кухні, сів за стіл. Побачив сина, зрадів.

— О, Євген. Женя! Давно я тебе не бачив, синку! Радий, радий! Ну як там у тебе? А ми, знаєш, нейтрино спіймали! Страшенно цікавий дослід! Іди сюди, я тобі розкажу!

Євген не відповів батькові. Він якусь мить дивився десь в простір, нічого не бачачи, не чуючи. Потім зірвався з місця і вихором вилетів у двері.

Кирило Степанович розвів руками, з подивом глянув на Клаву.

— Нічого не розумію. Що з ним? Всі якісь божевільні…

Клава підійшла до вікна, поглянула на вулицю, де в сутінках білою рікою пливли суцвіття каштанів. Сумно посміхнулася.

— Не турбуйтесь за нього, Кириле Степановичу. Він по важному ділу побіг. Йому зараз це діло, може, важніше… ніж всякі там ваші нитрини…

Мелодія четверта АРМАГЕДДОН

ПОЄДИНОК

В напівпідвал з вулиці проникало сіре світло. На фіранках миготіли тіні людей, що проходили мимо — сюди і туди. Інколи чулися сигнали машин, сміялися діти.

Мати Оксанина Софія Гаврилівна лежала непорушно на ліжку, дивилася на вікно. Її запалі очі палали хворобливим вогнем. Тіло майже не рухалось, а душа прагнула виявити себе, діяти, кудись поспішати, щось зробити. І недобре почуття до навколишнього світу народжувалось в серці, і отруювало воно мозок, тіло, всю психіку.

Дядя Митя — далекий родич — сидів поряд на стільчику, читав біблію. Обличчя в нього було строге, серйозне. Палець, яким він відзначав прочитані місця, був схожий на спис архангела, що нагадував про неминучу розплату.

Спасибі дяді Миті, не забував він останнім часом її, покинуту, залишену всіма. Розважав, підтримував у нещасті, нагадав про неминучу смерть. І тепер слова з біблії, які він читає, перегукуються з настроєм Софії Гаврилівни:

— «Что пользы человеку от всех трудов его, которыми трудится он под солнцем? Род проходит и род приходит, а земля пребывает во-веки. Восходит солнце, и заходит солнце, и спешит к месту своєму, где оно восходит. Идет ветер к югу и переходит к северу, кружится, кружится на ходу своем, и возвращается ветер на круги свои…»

Дядя Митя підвів голову від книги, довгий хрящуватий ніс його ворухнувся, очі пронизливо зупинились на обличчі хворої.

— Так-то, Софіє Гаврилівно! Ще тищі років тому люди які мудрі були. Вони мали всякі багатства, і рабів, і розваги, і мудрість, а зрозуміли, що все це — суєта, прах, ніщо. Ось так прямо і сказано: «Видел я дела, какие делаются под солнцем, и вот все — суета и томление духа!»

— Ой, правда,правда, — простогнала Софія Гаврилівна. — Все томління. Все мара. Скоріше б, скоріше б кінець прийшов!

— Прийде, — кивнув головою дядя Митя. — Прийде грізний день суда, змете Ієгова з лиця Землі всіх прихильників сатани, згорять вони в огні праведному! Тільки ми, свідки бога Ієгови, тільки обрані залишаться, щоб веселитися і святкувати з богом віки вічні!

— А чи довго ще ждати? — з надією запитала хвора.

— Терпіти треба, Софіє Гаврилівно, — солідно сказав проповідник. — Думаю, що скоро…

— Якби зараз, — зітхнула хвора.

— Все в руці божій. Наповнюється чаша скорботи, страждання. Встає народ на народ, царство на царство. Син проти батька, батько проти сина! І сказано, що сидітимуть друзі за одним столом, і готуватимуть меч один проти другого, і вуста їхні будуть брехливими, зміїними…

— Ой, правда, правда, — заворушилася на ліжку Софія Гаврилівна. — Обман кругом один тільки, нема людей! Ось хоч би й у нас…

— Правильно, — схвально прогув дядя Митя. — В твоїй сім’ї це дуже проявилось! Ти ясно побачила, що все земне — суєта, прах, ніщо! Чим була твоя дочка? Знаменитість! Слава, почот! На весь Союз, на весь світ! А ти теж під її крилом загордилася, забула бога!..

— Ой, правда! Гординя обуяла! За те й покарана…

— Щоб не забувала бога! — підняв палець вгору дядя Митя. — Щоб знали, що все в його руці! І ти побачила тепер, які люди навколо, яке в них нутро…

— І не кажіть. Всі одцуралися, хто раніше ходив, бував…

— Отож-бо. Доки ти годен, славен, — як муха біля меду, будуть витися. А впав — одвернуться, не простягнуть руку. Тільки справжні друзі, свідки бога Ієгови, приходять до нещасних в лиху годину.

— Спасибі вам, дядя Митя!

— Не мені дякуй, богові! Він знає, коли й кому потрібна поміч. І ще дочці твоїй треба урозуміти, що пора ставати на нову дорогу. Час грізний, і недовго ждати до приходу бога Ієгови!

— Я не вмію говорити про це, — зітхнула мати. — Ви вже самі з нею, дядя Митя…

— Постараюсь. Але ви ставайте на поміч. Це для нас велике діло. Так би мовити, агітація і пропаганда. З такої висоти — і в грязь! Наочно для інших. Дуже наглядно. Щоб не забували бога… До речі, де вона тепер?

— Десь гуляє… З новим знайомим своїм…

— Жених? — строго запитав дядя Митя.

— Нібито… Хто їх знає. Начальник. Вона в нього секретарем. Помогли їй по знайомству. Робота нібито неважка, получає непогано… Та каже — нудно… Скучає за музикою. Ну, а потім — переживає за колишнім знайомством своїм…

— Що — покинули?..

— Де й поділися, — сказала мати, блиснувши оком з-під запалених повік. — То вже й заручини готували, приїжджали сюди, не гидували підвалом. А тепер — врозтіч!

— А жених?

— Зник. Кажуть, одразу женився на іншій. Як шкодливий пес. Та всі вони зараз брехливі, блудливі. А цей… начальник її, що ходить тепер, теж має блудливі очі. Падлюка добра, бачу одразу… А треба терпіти. Я їй кажу — терпи. Жити якось треба. Я негодна, пенсії тої, як кіт наплакав, заробляй, кажу, дочко… А вона прийде інколи додому, заллється сльозами… Плаче — мамочко, що мені робити? Не витерплю, несила жити так безглуздо!..

— Один шлях — до бога! — задоволено підхопив дядя Митя. — Тільки там рятунок від сатанинського світу. І душу, і тіло, і все майно треба віддавати йому, богу Ієгові! І тоді, в час приходу, ви опинитесь в рядах обраних…

— Скоріше б, скоріше, — стогнала мати.

В двері хтось постукав. Дядя Митя насторожився. Закрив біблію.

— Дядю Митю, запитайте, хто це там? — попросила мати.

Дядя Митя вийшов у кухонну кімнату, відкрив надвірні двері. Побачив плечистого білоголового хлопця. Ясні очі його були тривожні і розгублені. Він якусь мить стояв мовчки, здивовано дивлячись на невідомого чоловіка.

— Чого вам треба? Хто ви? — запитав дядя Митя. — Та спочатку зайдіть…

Хлопець зайшов. Хрипко сказав:

— Я Євген. Де Оксана?

— Вітатися б не завадило, — строго сказав дядя Митя.

— Здрастуйте, — винувато озвався Євген. — Пробачте, я хвилююсь. А де Оксана?

— Питайте у матері її, Софії Гаврилівни…

— Дядю Митя, хто там? — почувся слабий голос матері.

— Та прийшов якийсь… Євген, каже…

Дядя Митя вернувся до хворої, сів. Євген вступив за ним до кімнати, привітався:

— Здрастуйте, Софіє Гаврилівно!

Маги підвелася на ліктях, суворо запитала:

— Чого прийшов?

— Я хотів би… Оксанку…

— Нема для тебе Оксани, — злісно сказала мати. — Нема для всіх вас. Чого ти од неї хочеш? Це ж ти перший повів її до своїх! А потім братик твій підхопив!..

— Неправда! — крикнув Євген. — Це не так! Ви нічого не знаєте. І потім… не про це річ! Я хочу бачити її. Мені казали, що бачили її…

— Де бачили?

— З якимсь типом…

— А тобі яке діло? — гнівно запитала мати. — Хто ти їй? Чи знову голову крутити зібрався? Не мішайся в чуже життя. Покинули дівчину в біді, а тепер знову прийшов, латаєшся… Для чого?

— Я не покинув! — гаряче сказав Євген. — Все це страшні дурниці! Мені нікого непотрібно! Тільки її!

— «Тільки її», — похмуро передражнила мати. — Вона не іграшка! Вона ж людина! Не награлися! Хочете зовсім в яму штовхнути?

— Нікуди я її не хочу штовхнути, — з відчаєм гукнув Євген. — Тьотю Софіє, невже ви не бачите, що я зовсім інший! Невже ви думаєте, що я хочу зла Оксанці! Я хочу помогти їй!..

— Не знаю, — втомлено сказала мати, заплющивши очі. — Все зло, все розпуста… Все йде до кінця…

— До якого кінця? — здивувався Євген. — Що ви кажете?

— До кінця світу. І таким, як ти… не завадило б подумати про це…

— Тьотю Софіє, хто вам такі дурниці наговорив?

— Як ти смієш? — посварилася мати пальцем. — Ображати людей, яких не знаєш?..

Дядя Митя взяв руку хворої, м’яко поклав її на постіль. Поглянув на Євгена.

— Заспокойтесь, Софіє Гаврилівно. Хлопець молодий, гарячий. Нічого дивного немає. Слухай, хлопче, не дурниці те, що ти почув, а велика істина. Хіба ти не чув коли-небудь про наступне пришестя бога?

Євген знизав плечима, здивовано глянув на дядю Митю.

— Чув. Навіть читав біблію, як вивчав історію релігій. Ну й що?

— Гм. Навіть читав, — вдоволено сказав дядя Митя. — Тоді нам легше буде говорити…

— Не знаю, до чого ви клоните? Може, це ви ту; забиваєте голову Софії Гаврилівні?

— Я тебе, хлопче, ще не ображав, — з гідністю озвався дядя Митя. — Треба триматися достойно…

— А я не розумію, при чому тут Оксана, її мати і… майбутнє пришестя бога?..

— їхнє нещастя, хлопче, це ілюстрація, так би мовити, древніх пророцтв. Сідай, сідай. Отам, на стульчик. Отак буде краще. Бог показує на прикладі таких, як вони, що все в світі — суєта, прах, ніщо! І єдине, чому треба служити, це богу!

— Якому? — поцікавився Євген.

— Ієгові, — строго сказав дядя Митя. — Єдиному богу, який сотворив небо, землю, всіх нас. І який прийде судити живих і мертвих незабаром, коли сповниться міра мерзоти.

— Дозвольте… А для чого ж він створив нас, якщо прийде судити? І за що він нас буде судити?

— Він нас сотворив чистими, непорочними, — пояснив проповідник. — А ми живемо в світі, обплутаному сітями сатани. І замість того, щоб іти по шляху божому, щоб ждати його приходу, вірити в нього, допомагаємо сатані, тішимо його, стаємо його пособниками!..

— Гм, — іронічно мугикнув Євген. — А хто ж сатану сотворив?

— І сатану бог сотворив, — підняв палець вгору дядя Митя. — Сотворив його, як першого ангела. А той возгордився, захотів бути рівним богу! І був скинутий на землю. А тепер тягне нас, людей, за собою…

— І ви знаходите дурнів, які вірять в ці казочки? не стримавшись, запитав Євген. — Який же немічний і пустий ваш бог, якщо він творить такий хаотичний світ. Творить ангела, а той стає сатаною! Творить людей, а вони опиняються в сітях сатани! Виходить, що сатана сильніший від бога?

— До пори! До пори, хлопче, — грізно заявив дядя Митя. — Та наступить Армагеддон, і бог Ієгова пошле сина свого, щоб змести вогнем праведним в останній битві світла і тьми сатану і його полчища! І тоді горе буде тим, які насміхаються над пророцтвами свідків Ієгови!

— А хто ж, пробачте, спасеться?

— Тільки ті, що вірять в бога. Ті, що ждуть його приходу…

— Значить, лише за те, що я буду ждать його приходу і вірити, — мене чекає спасіння?

— Вірно говориш!

— Але ж, наскільки я пам’ятаю, сказано, що віра без діла — мертва!

— Що ти хочеш сказати? — нахмурився дядя Митя.

— Дядю Митю, — озвалася мати, — він же насміхається… Що ви з ним говорите?..

— Та ні, нехай говорить.

— Я хочу запитати вас, — не вгавав Євген, — що ви робите ще, крім того, що вірите?

— Ми кличемо вірних. Ми закликаємо всіх, хто покине цей світ юдолі і плачу, і приготується до приходу бога!

— А чим ви зустрінете його? Якими ділами? Коли ми, люди, зустрічаємо друзів, то готуємо квартиру, прибираємо, якнайкраще одягаємось, зустрічаємо їх музикою, квітами. А чим ви зустрінете свого бога?

Дядя Митя засопів, спідлоба зиркнув на Євгена.

— Кощунствуєш, хлопче?

— Чому ж? — здивувався Євген. — Я кажу щиро. І не заздрю я тому богу, який має таких скучних свідків, як ви. Я б на його місці порозганяв би з неба всіх проповідників, всіх сектантів, всіх ханж і лицемірів! Дуже скучно йому житиметься на такому небі!

Обличчя дяді Миті наливалося буряковим тоном, очі темніли під навислими бровами, ніс заворушився.

— А яке ваше небо, кощунники? — злобно запитав він. — В що ви вірите? В яке небо? В якого бога?

— Наше небо, — серйозно відповів Євген, — небо боротьби, труда і краси! Небо краси! А бог? Навіщо далеко дукати його? І де шукати? Людина — це бог!

— Сатана, — прохрипів дядя Митя.

— Чому ж сатана? — усміхнувся Євген. — Ви погано читаєте священне писання! Там теж сказано: «Ви — боги!». Знаю, який там зміст вкладається в це поняття, але я з радістю стверджую, що людина — це єдиний бог У Всесвіті, в Безмежжі! Все в ній — і краса, і любов, і творення! І підлість — теж! Але все залежить від нас, що з себе зробити!..

— Воно й видно, — з ненавистю прохрипів дядя Митя. — Доки все було добре, ви всі ходили сюди, до Оксани, до її матері. А як їх спіткало нещастя — в кущі. Такий ваш бог, кощунники, сатаністи!

Євген похилив голову, помовчав. Важко відповів:

— Що ж, це не говорить на мою користь. В житті все буває. Але ось я прийшов. І вчасно. Бо бачу — вже повзуть клопи з щілин. І ви… тепер я бачу… скористалися нещастям, обплутуєте людей страхами, щоб влізти в душу!..

— Не обплутуємо, — крикнув дядя Митя, — а на поміч прийшли! Не так, як ви — лицеміри!

— В чому ваша поміч? В туманних, заплутаних словах? Армагеддон, кажете, буде? Він уже йде! По всьому світу! Світ розділився на тьму і світло! Невже не бачите? Армаіеддон гримить! В сім’ях, в державах, в серцях! Іде велика битва! А коли вона закінчиться — буде прихід! Буде прихід, ви чуєте? Тільки не Ієгова прийде, а Новий Світ, світ братерства, правди, свободи. Світ краси! Цілий безмежний космос розкриється перед людиною! І не ханжі, не хитрі зайди бога Ієгови ввійдуть в цей світ, а люди, які вміли страждати, любити, помилятись і виправляти помилки, творити красу і очищати власне життя від бруду… А ви — ви теж берете участь в Армагеддоні. Тільки ви не на боці світла! Ви в рядах тьми!..

Євген випалив все це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивитись, як чорніє лице проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати затіпалась, закричала:

— Доки ти будеш мучити нас? Доки? Чого напався на людину? Не віриш у бога — не заважай нам! І облиш всіх в спокої! І йди, куди хочеш!

— Мені Оксану треба, — вперто сказав Євген, встаючи з стільця.

— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її. Не розбивай її життя. У неї є жених. У неї своє життя…

— Життя! По ресторанах ходити? В болото падати?

— А через кого вона туди пішла? Через кого? — гукнула мати. — Що ви їй дали? Одне нещастя!..

— Тьотю Софіє! Раз так трапилось — треба щось робити. Я прийшов, щоб…

— Без тебе щось зробимо. Без тебе… Іди геть!

— Але я…

— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя.

— Все’дно я дождуся її…

— Гоніть його, гоніть, дядя Митя, — застогнала мати.

— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.

Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, поніс кухоль матері. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.

— Боже мій, боже мій… За що така мука? Хоч би скоріше кінець…

Дядя Митя поставив кухоль на тумбочку, запевнив:

— Прийде, Софіє Гаврилівно! Прийде! Ви самі бачите, що робиться? Отаке молоде, жовтороте, а вже настоящий сатаніст! Кощунник! Чи ти бач — гординя його обуяла? Людина — бог!

— Горе, горе, — стогнала хвора.

— Горе і суєта, — вторив дядя Митя. Як сказано: «Ибо что будет иметь человек от всего труда своего и заботы сердца своего, что трудится он под солнцем? Потому все дни его — скорби, и его труды — беспокойство; даже ночью сердце его не знает покоя. И это — суета!»

— Ой, правда, правда…

Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.

— Знову хтось прийшов? Може, цей халамидник? Хто там?..

В кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі усміхались, щоки пашіли, губи масно блищали.

— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли і вернулися…

— То заходьте ж сюди…

— Та ми тут… в цій кімнаті… Поговоримо…

— Ну, як хочете…

Обличчя зникло. Дядя Митя пошепки запитав:

— Начальник її?

— Еге ж… Ниденко Василь Павлович… Довольний, що спіймав пташку. Та бог з ним… Коли жениться, я не проти…

— Ну, хай там, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі…

А Оксана, вернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзенькало, в роті гидко пахло коньяком, думки плуталися. Вона була гидка сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те. І нічого не могла вдіяти.

Павутина, незрима павутина заплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, інертність. Минали дні. Зникли колишні знайомі. Скрипка лежала недоторканою. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, бажало світла…

А замість світла — банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Ось і тепер… чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним в ресторан? І пила… і танцювала…

Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос:

— Ти якась дивна, Ксаночко…

— Чому… дивна? — не розплющуючи очей, байдуже запитала дівчина.

— В ресторан зі мною ходиш, — шепотів Ниденко. — Додому мене приводиш… а остаточної відповіді не даєш…

— Якої відповіді, Василю Павловичу? Хіба ви мене про що-небудь запитували?

— Як? Я весь час в ресторані тобі говорив… на вухо…

— Не пам’ятаю, — зітхнула дівчина. — Не пам’ятаю… якісь пусті слова…

— Пусті? — ображено запитав Ниденко. — Чому ж пусті?..

— Ви що… пропонували мені одружитись? Не пам’ятаю…

Ниденко кашлянув, помовчав. Потім знову зашепотів:

— Для чого ж так прямолінійно?.. Ми ще не знаємо… одне одного… треба взнати… поближче…

Його рука пролізла попід спиною Оксани, жадібно, ніби спрут, досягла грудей. І чувся тремтячий шепіт:

— Я… люблю тебе, Оксанко… Я…

— Для чого все це? Для чого? — простогнала Оксана.

— Тихше, — важко дихав Ниденко. — Почують… Як то для чого? Невже ти нічого… не почуваєш…

— Тільки горілчаний дух відчуваю, — з болем сказала Оксана. — І пустоту якусь… тоскно мені, гидко… Страшно… Страшно!

— Чого ж страшно? — тулився до неї Ниденко. — Ти все переживаєш за минулим? Чим тобі погано… тепер? Будь розумною — все налагодиться!

— Налагодиться, — гірко прошепотіла Оксана.

— Налагодиться, будь певна, — запевнив Ниденко, обнімаючи її. Вона зіщулилась, руки повисли безсило. Не пручалась, ніби заніміла. — Та що з тобою? Чому ти… така дивна?..

Він посунувся до обличчя її, хотів поцілувати, повалив на канапу. Вона запручалась.

— Пустіть мене… пус-стіть…

— Тихо, Ксаночко… ну, тихше ж… почують… Ксаночко… Я… Я…

В коридорі почулися швидкі кроки. Хтось смикнув двері. Ниденко, мов ошпарений, схопився з канапи. В кухню вскочив Євген, побачив дівчину, гостя, миттю оцінив обстановку. Обличчя в нього почервоніло. Він гнівно метнув погляд на Ниденка, потім з жалем подивився на Оксану.

— Оксанко, — тихо сказав він.

Вона кинулася, мов зі сну, розплющила очі, побачила Євгена. Тихо скрикнула. Ниденко дістав папіросу, тремтячими руками запалив.

— Хто ти… такий? — запитав він хлопця. — Чого без стуку?

Євген навіть не глянув на нього. Підступив до канапи, вдивлявся в змарніле обличчя. Перемагаючи сльози, що підступали до грудей, шепотів:

— Оксанко! Я прийшов. Оксанко, що з тобою? Де ти?

Оксана сиділа мов скам’яніла. Обличчя її зблідло, очі нерухомо дивилися в простір.

— Прийшов, — прошепотіла вона. — Чого тобі?..

— Оксанко? Чому ти тут? З цим… типом?..

— Ну, ти! — гримнув Ниденко. — Знай, з ким говориш!..

— Бачу! — свистячим шепотом сказав Євген. — Подивіться на себе в дзеркало! Промийте очі, проспіться!

Ниденко розвів руки, він аж задихнувся від образи.

— Ксано, що це за хам? Ввірвався в твою квартиру, ображає! Це що — твоя стара любов?

— Облиште мене! — застогнала Оксана. — Облиште мене всі!

— Оксанко! — рішуче сказав Євген. — Чого ти тут? Тікай звідси! Тікай з цієї тьми!

— Ану, мерзотнику, забирайся звідси, — гримнув Ниденко, багровіючи. — Чого тобі? Хіба не бачиш, що тебе гонять?

— Оксанко!

— Іди, іди, Євгене, — плакала Оксана. — Я не можу… Не можу…

— Хто там? — почувся з сусідньої кімнати голос матері. — Хто кричить?

— Та знову той прийшов, — озвався дядя Митя.

— Софіє Гаврилівно! — закричав Ниденко, просунувши голову в двері. — Тут якийсь хуліган, хам пристає до вашої Ксани. Треба його видворити!

— Гоніть його! Гоніть! — зарепетувала мати. — Доки він буде мучити мене?

— Оксанко, — наполягав Євген. — Чому ти мовчиш?

— Ану марш звідси, — схопив Ниденко Євгена за руку.

Євген штовхнув його від себе, вирвав руку.

— Забирайся, слизняк!..

— Ах, так! — крикнув Ниденко. Він розмахнувся і вдарив Євгена по щоці.

— Наволоч нечиста! — люто засичав Євген. Коротким ударом кулака він повалив його на підлогу. Полетіли в різні боки табуретки, склянки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.

— Що ви робите? — плакала Оксана. — Що ви робите?

Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.

— Ах, так! Битися? Я тобі покажу!

Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.

— Я тобі покажу, на кого руку підіймати! Ти у мене п’ятнадцять одсидиш!

Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, застогнала:

— Проклятий виродок! Як ти смієш… хуліганити в моєму домі?..

— Оксанко, — простягав руки до дівчини Євген. — Оксанко, чому ти мовчиш? Це дико! Це страшно. Тікаймо!..

— Куди? — крізь сльози озвалася дівчина. — Куди? Що мені робити? Що робити? Павутина! Болото!

— Оксано! — кричала маги. — Гони його! Гони його, щоб і духу не було! А то я й тебе вижену! Покайся, дочко! Покайся! Уже один раз тебе довели! Покайся!

Дядя Митя виступив з-за її спини, вказав пальцем на Євгена.

— Справжній сатаніст! Виродок пекельний! Одхрестися од нього, дочко! Живи спокійно! Іди по шляху божому!

— Замовкніть ви, слуги божі! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого довели дівчину? Замість того, щоб помогти, заплутуєте в ще більшу павутину.

Двері рвучко розчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.

— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?

— Громадянине! Ваші документи, — строго сказав міліціонер, міряючи очима Євгена.

— Нема при собі, — похмуро сказав хлопець.

— Тоді пройдемо до відділення. Ви, товаришу… е-е…

— Ниденко…

— Ви, товаришу Ниденко, теж. А до вас зайду пізніше, складемо протокол. Ходімо…

— Нічого, нічого, — злорадно заявив Ниденко. — Там тобі дадуть прикурить. Хуліган нещасний!..

— Громадянине, — попередив міліціонер, — прошу не виражатись! Прошу за мною…

Євген рушив до дверей. На мить зупинився, тихо, щиро покликав:

— Оксанонько…

Дівчина мов пробудилась, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягнула руки до хлопця, скрикнула:

— Євгене…

— Оксано, покайся, — стукнула мати костуром об підлогу.

Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, билася в риданні, схлипувала:

— Євгене… вернися… Євгене… Євгене…

А мати стояла над нею, як страшний привид, і істерично вигукувала:

— Покайся! Покайся! Покайся!

КРАСА СЕРЦЯ

Так мало часу минуло. Кілька днів. А скільки страждань! Скільки подій!..

Ось вона в тій самій кімнаті. Сама. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…

Кошмарним сном промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. В свідомості звучать слова останньої розмови. Жахливої, несподіваної. Мати злобно і настирливо вимагала, щоб Оксана ввійшла в секту єговістів. Вона кричала, що нема іншого шляху. Що перед смертю вона хоче знати — любить її дочка чи ні?

Оксана спалахнула. Зона різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, досить посміху і зневаги, покори і облуди. Вона людина і хоче вибирати свій шлях сама…

Мати тіпалась в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металась біля неї, заспокоювала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро і жовчно говорила:

— Нічого не зробиш… чужа кістка… Скільки вовка не годуй, а його в ліс тягне!

— Чужа? — стрепенулась Оксана. — Як чужа? Що ти кажеш?

Вона була вражена, спантеличена. Серце чомусь забилося в дивному передчутті.

— Кажу те, що є, — байдужим, холодним голосом казала мати. — Я мовчала все життя. Думала, що ти вдячна будеш. А ти віддячила — спасибі тобі. Знай же… не я породила тебе… Я тільки виростила тебе…

Світ потьмянів у очах Оксани. Похололи руки, ноги.

— Хто ж?.. Хто? — прошепотіла вона.

— Горенко — прізвище твоє. Оксана Миколаївна Горенко.

— Де вони? Де… батьки?..

— Нема, — одвернулася мати до стіни. — Загинули. Батько десь над Дніпром… а мати — бомбою. В степу, під Харковом. Я приймала роди в ямі. І одразу ж… вбило її. Мене солдати підібрали… З тобою. Медальйон з твоїм прізвищем… клуночок з білизною… і все… От і все…

Мати вже, мабуть, жаліла, що сказала правду. По її сухих зелених щоках текли скупі сльози. Та сама вона була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір невидющими очима, щось шепотіла сухими вустами…

А вночі наступала агонія. І смерть.

Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Недалеко баби продавали квіти в вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постояла біля могили і пішла. Пішла, подякувавши покійній за трудне життя, за турботи, прохаючи пробачення за муки, що не бажаючи принесла їй. Не бажаючи…

Різні дороги… Різні долі…

І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранки. Думає. Думає. Думає. Світанок надворі. У вікні проходять ноги людей. Тільки ноги. Сіре світло.

Тіні в кімнаті. Сумно.

На столику, перед Оксаною, футляр з скрипкою. Давно вона не торкалась струн. Давно…

А в душі знову звучить хаотична мелодія. Набір дисгармонійних акордів в стрімкому поєднанні. Плаче, стогне серце, хоче знайти вихід з непроглядного суму, з мороку, з світу скорботи…

Що їй діяти тепер? Що?

Зненацька на фіранку впала крапля світла. Промінь ранкового сонця. І Оксана здригнулася. Та крапля зазвучала в її душі чистим музикальним акордом. О радість!

Дівчина підвела голову, прислухалась. Повільно взяла скрипку, смичок. Прозвучали перші несміливі звуки… звуки пісні віри і надії. Які вони слабкі… які вони немічні… але вони летять у простір… вони народжуються!

Оксана поклала скрипку, задивилась на сонячний промінь. Зітхнула, ніби хотіла вдихнути в себе чистоту вогню. Здрастуй, сонце! Здрастуй!

Дівчина відхилила фіранку. Розтанули тіні в підвалі. Оксана всміхнулася.

Ти шукала відповіді? Ось вона — вічна відповідь. Сонце… Завжди в роботі… Завжди в неспокої… в творчості… Хмари на небі, мряка, дощ… але воно є… Є! І ніколи не згасне. Так і тобі. Треба йти до людей… до їхніх успіхів і радощів. До неспокою і трагедій. Трагедій? А в чому трагедія? Може, вона вигадана людьми? Найбільше лихо приходить… люди ридають, думають, що вже навіки повите сумом їхнє життя… Та минає короткий час, знову повертається радість… Інакше не можна. Інакше не можна… Спасибі тобі, сонце. Я зрозуміла тебе… Я йду… назустріч тобі…

Оксана закрила скрипку. Метнулася по кімнаті. Почала збирати в чемодан білизну, книги. Рухи її ставали жвавішими, бадьорішими. На якусь мить вона завмирала щось думала… а потім знову продовжувала роботу.

Збирання перервали. В двері постукали. До кімнати зайшов дядя Митя. Обличчя в нього було пісне і скорботне.

— Здрастуйте, Оксано, — тихо сказав він, скидаючи картуза.

Оксана була замкнута, спокійна. Вона привіталась і очікувально дивилась на гостя, не запрошуючи сісти.

— Я прийшов, щоб висловити свою печаль, дівчино, — сказав дядя Митя. — Я знаю, що вам дуже тяжко після смерті мами… Я хотів би поговорити з вами…

— Про що? — озвалася дівчина.

— Про вас. В останні дні ми з покійницею — царство їй небесне — часто говорили про вас, про вашу долю. Дозвольте, я сяду. Спасибі. На вашому прикладі можна бачити, що все в руці божій. Скільки ударів за короткий час. Де шукати рятунку? Куди йти? Суцільна тьма… Судьба указує шлях, Оксанко…

— І ви її посланець? — запитала Оксана.

— Так, Оксано, — не помічаючи іронії, сказав дядя Митя. — Ми щиро хочемо допомогти всякому, хто блукає в цій пустелі земній. Для кого нема радості і щастя…

Оксана не витримала, перебила його:

— А хто вам сказав, що в мене нема радості?

— Невже ви можете радіти… після стількох нещасть?

Оксана помовчала, глянула на вікно, на залиту сонцем фіранку.

— Я ще не радію, — тихо мовила вона. — Але я буду радіти. Неодмінно. Інакше… не варто жити. Знаєте що, дядю Митя! Я хочу внести повну ясність, щоб у вас не було ілюзій. У нас нема нічого спільного з вами. Маму ви заплутали… ну та то її справа, я не могла нічого зробити. Та й не до того мені було… А до моєї душі стежка вам закрита!

— Дівчино, дівчино, — сумно похитав головою дядя Митя. — Легковажно говориш ти, не подумавши. Гряде грізний час, і чим ти думаєш зустріти прихід бога?

Оксана стріпнула головою, сміливо глянула в очі проповіднику. Він не витримав, одвів погляд. Дівчина усміхнулась.

— Я не боюсь ніяких приходів! Чуєте? Чого мені боятися? Скажіть — чого? Вчилася, працювала, несла радість людям, грала! Спіткало мене нещастя — переживемо! І знову будемо радіти! Тільки радіти! Пробачте, дядю Митя! Я не хочу печалі. Не хочу грізних приходів! Треба уміти в найскрутнішу годину зберегти краплину радощів… і тоді не страшно нічого! Мене сьогодні навчив промінь сонця… Осяяв підвал — і я збагнула… я знаю тепер, як мені жити. Після зими настає весна. Після ночі — світанок. Розквітають квіти… Так і людина. Так мусить жити і людина… Ідіть, дядя Митя… Шукайте кого-небудь іншого. А ще краще… погляньте на сонце — і посоромтесь його!..

— Гординя обуяла, Оксано, — осудливо сказав дядя Митя, встаючи з стільця. — Гординя! Не навчило тебе нещастя нічому! Ой, не навчило!

— Навчило, дядю Митя, — заперечила дівчина. — Ще й дуже! А тепер — давайте попрощаємось. По-людськи… Я не хочу робити вам боляче. Не будемо сперечатись…

Дядя Митя мовчки пішов до дверей, на виході одягнув картуз на голову, буркнув через плече:

— Як хочеш. Покаєшся, та буде пізно! Пізно…

Він вийшов. Стало тихо.

Оксана засміялась тихенько, щасливо. Пізно! Що він каже? Пізно. Пізно для чого? Каятися? Що таке каятись? За що? За помилки? Так вона сама осудила себе за свої помилки! Навіщо Ієгова? І до чого він? Де він? Найжорстокіший і найсвятіший суд в серці своєму!

Промінь сонця посилювався, грав на стінах. За вікнами переливалося розмаїте зеленкувате весняне марево, співали машини, раділи діти. Оксана похапцем склала останні книги до чемодана. Почала одягати сукню. Постояла перед дзеркалом, глянула на свої очі. Кивнула сама собі.

— Що, сестро? Боляче? Знаю. Нічого… Перетерпимо. Нічого. В огні і воді гартують сталь… Терпи…

Вона взяла чемодан, винесла на кухню. Одягла пальто.

Хтось постукав у двері. Дівчина запитала:

— Хто там?

Не відповівши, в двері зайшов Ниденко. Він зняв капелюха, пригладив рідке волосся на голові, зітхнув, вказав поважно:

Здрастуй, Ксана…

— Здрастуйте. — холодно відповіла дівчина, не дивлячись на нього.

— Я здивований, — розвів руками Ниденко. — Тому зайшов. Вже минуло біля тижня, як померла Софія Гаврилівна, а ви не виходите на роботу. Як це зрозуміти? Ви знаєте, що я вас люблю і все для вас зроблю, щоб приховати таку… недисциплінованість… але ж є якась міра?..

— Ви ще щось скажете, Василю Павловичу? — спокійно глянула йому в очі Оксана.

— Ксана, — забурмотів Ниденко, усміхаючись масляними очицями. — Навіщо ти так дивишся на мене? Я вже все забув… Я більше не буду говорити як начальник… а як друг… Ксана… Ти тепер одинока…

Він підступив до неї, простягнув руку.

Оксана відступила, рішуче сказала:

— Василю Павловичу, ви не торкнетесь мене!

— Ксаночка… ну як же так можна… ну дозволь…

— Невже ви не розумієте, що ви огидний мені? — скрикнула дівчина. — Невже й досі ви цього не збагнули?

— Як? — розгублено запитав Ниденко. — Як ви сказали?

— Ви чули, Василю Павловичу!..

— Ні! Ви, певно, збожеволіли! Я не дочув!..

— Та ні, — твердо і насмішкувато сказала дівчина. — Все правильно! Я не буду більше мовчати! Ви ніколи не були приємні мені! Розтлінний, лицемірний, сексуальний тип! Від вас тхне розпустою. Ви нечистоплотний, як блошиця!..

Ниденко аж пирхнув від обурення. Лоб у нього спітнів. Він надувся, почервонів, крикнув:

— Дівчисько! Як ви смієте? Та я після цього не стану вас терпіти й хвилини! Вижену! Сьогодні ж вижену! Геть!

— Не біснуйтесь, — заспокоїла його Оксана. — Я послала заяву про звільнення. Я сама йду від вас!

— Ви пропадете під парканом, — крикнув від дверей Ниденко. — Ви загинете в болоті!

— Ви забули, в якій країні ми живемо, — з осудом сказала Оксана. — Ви забули, що носите книжку комуніста в кишені. Нікчема! Крім вас, є ще мільйони трударів, робітників! Це вони творять життя! І комунізм будують вони! І туди таким, як ви, не ввійти… Ой!

Дівчина скрикнула від несподіванки, побачивши в дверях Євгена. А Ниденко, розлючений, ображений, не помічаючи нічого, люто погрожував:

— Ви ображаєте мене як людину і комуніста! Ви поплатитесь за це!..

— Гаразд, поплачусь, — нетерпляче сказала дівчина. — а тепер ідіть, ідіть! Забирайтесь геть!

— Ви смієте мене виганяти?

— Ану, котись, котись ковбасою, гад! — прогув басом Євген.

Ниденко оглянувся злякано, зіщулився. Євген згори вниз обпік його поглядом.

— Чого дивишся? Вас же попросили лагідно, культурно! Дівчина попросила. Чи, може, повторити минуле?

Він засукав рукава піджака. Ниденко метнувся в коридор, звідти крикнув:

— Ви в мене наплачетесь! Один раз вже одсидів! Ще попадеш!

— Давай, давай, — засміявся Євген. — Включай четверту швидкість!

Оксані здалося, що в підвалі заграла райдуга. Стало радісно і сумно. Хлопець стояв перед нею спокійний і ясний. В білій сорочці, високий, плечистий, ясноокий. Він мовчки дивився їй в очі. Мовчав.

— Ти прийшов, — прошепотіла дівчина.

— Прийшов, Оксанко…

— Чого?

— За тобою…

— З жалості? — прошелестіло запитання. І погляд дівчини — синій, гострий, як блискавиця, — заглибився в душу Євгена. Він мовчки похитав заперечливо головою.

— Я люблю тебе…

— Після того, що сталось? Мене… забруднену, зганьблену?.. Я зрадниця. Я зрадила тебе… любов твою…

— Ти чиста, — ніжно сказав Євген. — Ти не зрадила. Ти, засліплена, кинулася на чорний вогонь. І обпалила крила. Вони одростуть. Лебедині крила. Ти чиста, любов моя… Лебедя не можна забруднити. Любов очистить його…

— Що ти кажеш? — задихана, щаслива, сп’яніла від його слів, ледве промовляла дівчина. — Що ти кажеш? Я вмру від щастя… Ти прощаєш мене, Євгене?

— Мовчи, — сказав Євген. — Хто має право прощати? Я люблю тебе. Я ждав тебе все життя. Завжди. Я повинен іти з тобою. І коли ти спіткнулась, впала в дорозі, що з того? Можна пожалкувати, що це трапилось… Але все пройшло. Я з тобою. І шлях перед нами. Чого ще треба? Позаду помилки… Усміхнемось їм. І ходімо. Ходімо невпинно. Ще, може, спіткнемось, впадемо, розіб’ємо носи… Може бути! Та й то нічого! Аби вперед! Аби разом! Чуєш, Оксанко? Все буде добре, любов моя…

Оксана припала до грудей Євгена, плакала радісними сльозами і не соромилась їх. Мара минулого щезала, танула в пітьмі… А життя… Справжнє життя, справжня любов починалася лиш тепер…

Мелодія п’ята ПЕРЕМОГА

СПАЛАХ

Срібним вогнем пломеніли в сяйві місяця свічки каштанів. Неонові ліхтарі кидали мерехтливі промені на постать святого Володимира. Біля нього пливла весела юрба. Над горами київськими лунала пісня.

Марія з тривогою і надією дивилася на Миколу. З ним щось діялося! Він щось згадував!..

Довгі, худі пальці його стисли металевий прут бар’єра. Очі дивляться десь в простір, туди, де на Лівобережжі мріють густі вогні нових поселень, Микола до чогось прислухається. Чогось жде. Тонке обличчя тріпоче, міниться. Щось хоче пробитися з нього, народитись в цей світ.

Чорні очі Марії горять надією. Гаряче в грудях. Згадуй, згадуй, друже! Хай прийде для тебе радість! Ти заслужив її великим стражданням, великим подвигом життя!..

Завмер Микола. В його очах відбилися дніпровські вогні, згасли. Піднялися груди і впали. І обличчя опустилося донизу.

Марія витерла сльозу на оці. Зітхнула тяжко. Знову нема. Знову надія її вмирає. Два тижні водить вона Миколу по Києву. Бувала і в театрах, і в консерваторії, і в філармонії, на концертах… Скрізь Микола ставав тривожним, напруженим. Він готувався до чогось незвичайного, намагався згадати… Марія знала, що треба ще щось… і тоді він згадає! Згадає! Тепер вона була твердо впевнена, що він жив і учився тут? Але як узнати? До кого звернутись? Ходити навмання? Сміятимуться, пошлють до психіатрів. А їй не хочеться цього… Не хочеться…

— Ходімо, Миколо, — ніжно сказала вона. — Ходімо, друже… Ти щось згадував? Щось чув?

Микола притулив долоню до чола, по-дитячому усміхнувся, жалібно і ласкаво. Прошепотів:

— Не знаю… Щось літає в повітрі… Знайоме… Дивне… Не знаю… Гаряче в голові…

Вони пішли алеями, тримаючись за руки. Зустрічні з подивом оглядали дивну пару. Строга чорноока жінка вела високого, худого чоловіка з дитячим лицем. Очі його світилися іскрами навколишніх вогнів. Здавалося, він не бачив нікого. Тільки невпинно прислухався до нечутних звуків.

Вони спустилися вниз, перейшли Хрещатик. Піднялися в Першотравневий парк. Повільно йшли алеєю над кручами. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хмари купали в своєму потоці повновидий місяць. Він грався з ними, ткав срібну симфонію української ночі. Хитались каштани, шелестіли таємну пісню.

Зненацька Марія відчула, що Микола затремтів. Вона злякано запитала:

— Що з тобою?

Він не відповів. Похитнувся. Вона поглянула в його обличчя. Воно стало мертвенно-блідим. Очі, широко відкриті, втупилися в когось. Марія оглянулась. До них ішла пара — високий молодий білоголовий хлопець і юна дівчина — вродлива, русокоса. Микола дивився на них. Щось шепотів. Сильна дрож потрясала його тіло.

Перед його внутрішнім зором спалахнули видіння. Місяць на небі, вітер, каштани і Оленка… Оленка з бокалом в руці… Капає кров у вино, іскриться рідина, сяють бездонні очі дівчини…

Вдарив дзвін! Потряс основи буття, і гребля забуття впала!

— Оленко!!! — закричав Микола, і луна прокотилась по парку.

Він похитнувся, почав падати. Марія підхопила його, не втримала. Він впав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривогою звернулася до Марії:

— Що з ним? Що трапилося? Він хворий?

— Ні, ні! — плакала щасливими сльозами Марія. — Він щось згадав! Друзі, треба машину… Допоможіть знайти машину!..

— Я зараз, — скрикнув хлопець, схоплюючись. — Швидку?

— Ні, ні! Звичайне таксі. Мені до готелю. Там я викличу лікаря! Це не страшно. Це чудово!..

Дівчина, не розуміючи, слухала дивне бурмотіння Марії. Хлопець побіг до вулиці. Так він стояв біля будинку Верховної Ради, розмахуючи руками. Незабаром під’їхала машина з зеленим вогником. Водій визирнув з віконця, сказав:

— Хутчій. А то сюди не дозволяють… Давайте хворого сюди…

Миколу посадили в машину. Обличчя його було осяяне дивним виразом радості і болю. Марія схопила дівчину за руку, благально сказала:

— Я не повинна загубити вас! Я нічого не можу сказати тепер. Потім, потім!.. Але скажіть ваше прізвище. Ваше ім’я…

— Ім’я? — здивувалась дівчина. — Навіщо це? А втім… — Вона глянула на хлопця. — Звати мене Оксана. А прізвище — Кремінь…

— Це ваше дівоче прізвище? — запитала Марія. — Пробачте… Повірте, це дуже важливо. Ви самі потім побачите…

— Не дівоче, — сказала збентежена дівчина. — Дівоче моє — Петрова… А втім, ні… не Петрова… Горенко Оксана Миколаївна… А тепер — Кремінь. Ми недавно одружилися.

— Бажаю вам щастя, хороші люди! Послухайте мене. Я хочу знати, де ви живете? Я хочу бачити вас…

— Ми їдемо. Сьогодні ж їдемо, — вибачливо сказав хлопець. — Недалеко, в село над Дніпром. Ось я напишу вам адресу. Якщо потрібно — ми готові зробити, що треба… Будь ласка…

Машина рушила. Молода пара залишилась в саду, здивована, стривожена.

Марія, ніби в тумані, привезла Миколу до готелю «Україна», де вона зупинилась. Викликала лікаря в номер. Лікар оглянув Миколу, заспокоїв. Сказав, що в нього якесь нервове потрясіння. Спокій, спокій, спокій, — сказав він. Все буде гаразд…

Через кілька годин, вночі, Микола опритомнів. Марія з надією очікувала. Дивилася, як тріпочуть його вії, як відкриваються очі.

— Музика, — прошепотів він. — Блакитна музика… Срібні акорди радості… Хороше… Радісно… Оленко… Маріє… Де ви? Де ви, подруги мої?..

Марія метнулась до нього, схилилась над його обличчям. Він дивився в її очі пробудженим поглядом, дивно усміхався. Шепотів:

— Я все згадав… Згадав, Маріє… Я знаю… Ніч над Дніпром… розстріл… видіння… і ти… Ти врятувала мене. Партизани. Артист. Я — Артист. Бій. І вона…

— Хто вона? — тривожно запитала Марія.

— Оленка. Дружина моя! Її вішали тоді. Пам’ятаєш, її вбив офіцер… Тоді мене охопила пітьма… І все… далі, як сон… Сад, сад… і ти, моя подруга, колисала мене на грудях своїх. Я був твоєю дитиною. А тепер — я прокинувся. Що сталося? Що сталося, Маріє? Мені приснилась Оленка. Я ніби зустрів її на кручі, в саду…

Марія плакала радісно. Вона пестила сиві кучері Миколи і щасливо промовляла:

— Все не так. Не так, друже… Якби ж я знала? Якби знала… Вона не вбита. Не вбита, Миколо!..

— Хто? Хто… не вбитий?..

— Та жінка, що ти кажеш… Оленка… Її, поранену, одправили на Велику землю разом з тобою… Вона лежала поряд… А я не знала…

— Вона… жива? — запитав Микола приглушеним голосом. Руки його похололи, очі потьмарились знову.

— Що з тобою, Миколо? — злякалась Марія. — Друже, не треба! Друже, ми знайдемо її! Чуєш… вона повинна бути жива…

— Знайдемо, — як луна повторив Микола.

Марію потрясали гарячі і холодні потоки незримої енергії. Вона відчувала, що а ці хвилини розв’язується гігантський вузол долі.

— А та дівчина… що ми зустріли… Хто вона? Хто? Ти знаєш, Маріє…

— Я записала, — сказала Марія. — Її звати Оксана. Оксана Миколаївна Горенко…

— А-а-а! — скрикнув торжествуючим голосом Микола, і очі його загорілися синім полум’ям. — Маріє! Це дочка моя! Донька! Маріє!

— Донька? — не вірячи його словам, прошепотіла жінка. — Хіба тебе…

— Горенко… Горенко, — сміявся і плакав Микола, обнімаючи Марію. — А донька Оксана… Так ми її вирішили назвати… з Оленкою… Де вона? Куди нам їхати?..

На світанку Марія з Миколою виїхали легковою машиною в придніпрянське село…

ОСТАННЯ ЗАПОНА

У вікно світить місяць. На підлозі пливли срібні тіні. Марево. Все ніби сниться.

Оленка роздяглася, залишилася в сорочці, пірнула під ковдру. Вона дружина Сергія. Сталося. В шухляді столу лежать документи. Папірець. І вона — дружина Сергія.

Вона оточила себе стіною забуття. Не підпускала спогадів. Вона здалася перед лавиною кохання. Вона згодилася… їй вже було несила дивитись, як він знемагає в боротьбі з самим собою. Як він марніє від нерозділеного кохання.

Розум вирішив: хай буде так. Серце замкнене. Серце поховане там, над Дніпром. Хай цьому належить тіло. І дружба…

Тягнеться… Тягнеться час…

Скрипить підлога. Він наближається. Затуляє місячний промінь. Він лягає поряд з нею. І боїться торкнутися. Ніби хлопчик. Ніби юнак, який ще не відчув доторку дівочого тіла.

Оленка мовчала. Не дихала.

Серце завмерло.

Зупинився час.

Він повернувся до неї. Прошепотів:

— Оленко…

Вона мовчала.

Він провів рукою по її плечах. Тремтячі пальці лягли на перса. Вона здригнулася. Напружилася, як тятива лука.

Вдарила блискавиця. Зникли стіни, ліжко, будинок. Зникло все! Шумлять каштани, співає вітер, срібно дзвенить розбита пляшка.

«Якщо зраджу — хай мене покарає клятва крові!» — прозвучав урочистий голос.

Вогняна хвиля залила тіло, зірвала запону байдужості. Оголила серце!

Рідні очі наблизились, заглянули в душу. Кликали… Звали…

— Ні! — закричала Оленка. — Ні!

— Оленко… Що ти? Оленко? Що з тобою?

— Ні! Не хочу!

Вона відкинула ковдру, скочила на підлогу. Миттю накинула сукню і кинуласянадвір.

— Оленко, вернись!

Сергій вибіг за нею, кликав приглушеним, розпачливим голосом:

— Оленко-о! Оленко-о-о!

Вона бігла до Дніпра. Бігла, не чуючи ніг під собою. Босі підошви холодив пісок, в обличчя хльоскали віття верболозів, акацій. Добігла до Езопа, задихаючись, обняла його. Плакала бурхливо, обливаючи сльозами кору столітнього в’яза.

— Що мені діяти, друже? Я не можу… Не можу! Краще вмерти! Вмерти, Езопе. Порадь мені, любий мій. Скажи хоч слово!..

Смерті нема, скрипіло дерево. Розвійте хмари душі. Відкиньте примари.

— Як, як? — ридала Оленка. — Як мені вийти з кола примар? Де моя стежка?

Рідне серце — стежка твоя, заспокоював Езоп. Рідне серце…

Оленка впала на землю, цілувала коріння в’яза, знесилено шепотіла:

— Я божеволію… Так не можна. Не можна…

Сергій найшов її опівночі біля в’яза — холодну, задубілу.

Обігрівав подихом своїм руки, плакав скупими чоловічими сльозами.

— Оленко… Що ти робиш зі мною? З собою? Оленко, серце моє… Що ж нам діяти?..

— Сергійку, — шепотіла вона. — Він живий… Він живий… Я не можу…

— Оленко… Ми ж маємо розум… Треба жити в реальному світі…

— Сергійку… Поїдемо до нього… на могилу… Попрощаємось… Я хочу ще раз… переконатись… а потім… я твоя… Я забуду…

Сергій вів її додому, кутаючи в плащ. Мовчав. Мовчали дерева. Мовчало небо. Мовчав тривожний світанок, загораючись над лісом. Тільки широкий Дніпро вирував, сміявся, плюскотів у береги, кликав до океану. Він щось знав… передчував… обіцяв…

ДЕВ’ЯТИЙ ВАЛ

Вони залишили човен внизу. Самі пішли на кручу вузенькою стежечкою, по якій пастухи ганяли корів до Дніпра. Оленка поспішала. Незнана сила несла її вперед. Серце одірвалося від тіла — у неї було таке відчуття — і летіло десь поза нею. Глинисті яри. Ріденькі кущі. Бур’ян. Ось уже недалеко круча. А на кручі — могила. Могила? Чому ж вона так поспішає до неї? Сергій одстав, залишився далеко внизу. Він махає рукою, щось гукає. Далі. Далі.

Оленка вийшла на гору. Побачила обеліск. Біля нього — група людей. Вона стишила крок.

Люди оглянулись на неї. Вона здивовано подивилася на молоду жінку, яка тримала в руках квіти. Хто ця жінка? Кого вона нагадує? На кого схожа?

Пшеничні коси, голубі очі, брови зрослися на переніссі. Це ж вона! Вона? Як так?

А це хто? Хто це? Світе ясний! Хто це?

А серце вже полетіло до нього, заспівало, в єдиному пориві охопило несказанну радість звершення. Висока постать кинулася назустріч Оленці. Простягнуті руки, безумні очі, бліде лице.

— Оленко-о-о!

— Миколо-о-о!

Здається, в цілій безмірі прокотилися ці слова, потрясли далекі світи.

В міцний обіймах з’єдналися вони, завмерли. І час зупинився для них, впав, подоланий любов’ю.

Стояли мовчазні люди навколо. Стояли зворушені, вражені. Вони відчували, що перед ними творилася велика тайна. Тайна кохання. Нема вищої тайни у світі…

А на сірому граніті могили тріпотіли в променях світанку червоні троянди…

ЗАКЛЮЧНИЙ АКОРД

А далі, далі що? — термосив я Юрка.

Він усміхнувся.

— Що ж далі… Далі все ясно. І не ясно. Не просте життя. Радість зустрічі Оленки, Оксани і Миколи… але й печаль Сергія… Правда ж, можна зрозуміти його?

— Можна, — згодився я. — Але якщо зрівняти…

— Так. Якщо зрівняти… Сергій сам зрозумів це. Є таке почуття, до якого торкатись не можна… Хто може стати між цими двома?

— Ніхто, — сказав я.

— Вони живуть в Зеленьках, — промовив Юрко. — В рідному селі. Я буваю в них. І Євген з Оксаною…

— І вони… тут?

— Тут… Вже й дитя в них є. Донька… Тут такі діла закручуються… Ну та я вам дещо розповів. Прийдете в гості — все узнаєте.

— Прийду. І, може, житиму у вас… Адже я… самотній…

— Знайдете друзів, — пообіцяв Юрко.

— А як же… Марія… Сергій?..

— До речі, ви згадали про них. Марія в своїй школі. Таки добилася, створює школу-сім’ю. А Сергій поїхав з нею. А Оксана і Євген… Правда ж, хочете побачити їх? В Києві. На кілька днів поїхали. Незабаром повернуться…

Юрко провів мене за село. Попрощався. Пішов назад.

Я йшов по засніженому полю. Високо в небі сіяло веселе сонце. Нескінченна пелена снігу грала райдужними іскрами. Було чисто, спокійно, ясно.

Я згадав свої недавні болі, муки, терзання. І згадав гігантські долі Марії, Миколи, Оленки, діда Василя. Мені стало соромно своєї незначної трагедії. А втім, чому незначної? Де міра її глибини? В чому?

Міра її в протилежному пориві, прийшла відповідь з душі. В пориві до життя, до любові. Тільки так. Тільки так.

А ще краще — відкинути всі трагедії. Розвіяти мару тисячоліть. Людині суджена радість. Радість творчості. Радість кохання. Радість звершення. Радість об’єднання.

Хто може зупинити потік радості? Якщо він народився в серці і злився з радістю творчого Космосу, — хто може знищити його? Ніхто.

Лише треба пізнати себе, дати ясну і вичерпну відповідь — хто ти?

Хто ж я? Чи пізнав я себе хоч трохи?

Я, що несу в собі муки і радість, горе і щастя?

Я, що серцем сягаю Сонця, розумом обнімаю Безмір?

Я, що жду рідного серця, всіх рідних сердець, щоб об’єднатися з ними для нових несказанних шляхів?

Я, вирощений матір’ю струдженою, випещений коханою Україною, загартований спілкою об’єднаних народів, сповнений мудрістю планети Землі, посланий Безмежністю на шлях Пізнання і Подвигу, — хто ж я?

Я зупинився, вдихнув колюче морозне повітря. Усміхнувся. Відповідь прихована в тобі. В тобі, Людино…

Запитай білого снігу, його цноти. Запитай лісів, запитай гір. Запитай потоків веселих, рік повноводних. Запитай пам’яті матері своєї, батька свого. Запитай славного минулого і прекрасного майбутнього. Запитай народжених і ненароджених, які йдуть на зміну тобі, щоб продовжити Великий Похід по дорозі Всесвіту, які вже стукають в стіну Часу, які незабаром гомоном любові і творчості сповнять Нову Землю, яка гряде!

Гряде!

Людино! Відкинь бар’єри, що тримають тебе! Відкинь руйнування, війни, жахливу зброю, породжену маніакальним розумом! Ти відчуваєш себе творцем і єдиним володарем Всесвіту! Ти об’єднаєш в огні братерства і свободи розірваний, многостраждальний світ!

Тільки скажи собі — хто ти?

Запитай Сонця, серця свого, запитай в Безмежжя!

І коли ти щиро запитаєш, глибоко запитаєш, — відповідь прийде. Велика, несказанна відповідь!

Хто ж ти, Людино? Хто Ти?

РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ

СЛОВО ПЕРШЕ РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ

1

Їй снився сон…

Люди втікали, лементуючи, в невелику хатинку. Вони кричали, злякано показуючи на обрій. Чулися тривожні вигуки:

— Летить! Летить!

Вона теж піддалася спільному почуттю страху. Залишившись з юрбою, сповнена панічним страхом, причаїлася в хатинці. Потім, наважившись, визирнула в віконце.

Над хатинкою кружляв хижий птах. Він закривав своїми чорними крилами півнеба. Його багрові очі зловісно поблискували. Люди завмерли.

І раптом в тій тиші почулося рішуче:

— Розійдіться. Я вийду до нього!

Вона з подивом оглянулася. Висока постать рішуче розштовхала юрбу. Це він! Він! Інакше й бути не може! Він ніколи нічого не боявся! Але ж тут неймовірна почвара, що закриває півнеба! Куди він? На вірну загибель!

— Павле-е-е!!!

Він повернув обличчя до неї, широко, радісно усміхнувся. Блиснув разок білих, міцних зубів. Привітно підняв руку. І, рішуче рвонувши двері, вискочив надвір…

У віконце видно, як він пружними, владними кроками метнувся до хижака. А той, згорнувши крила, бурею накинувся на сміливця.

Почувся зойк. Перед очима майнув гігантський загнутий дзьоб, чорні невблаганні пазури. Хижак рвонув дзьобом, полетіли шмаття вбрання, бризнула кров…

Вона закричала, затулила обличчя долонями, нестямно кинулася на підлогу. Лежала довго, з мукою прислухалася до божевільного стуку серця, яке відчувало жахливі хвилини поєдинку…

Чулося шамотіння, здивовані голоси. Потім якась тепла рука лягла на плече. Хтось промовив:

— Скінчилося. Ходімо…

Вона підвела голову. Встала.

Біля неї стояв старий дід. Срібна борода спадала до пояса. Біле вбрання огортало його високий, худорлявий стан.

Вона запитливо дивилась на нього. Чому він веселий? Адже Павло там… у пазурах страховиська… А очі діда сяють радістю… дрібні зморшки розбігаються променями по скронях, ласкою звучить глухий голос:

— Ходімо, доню…

Вони вийшли з хатини.

Люди стоять півколом. Перед ними лежала купа чорного пір’я, блищала кров. А поряд… тіло Павла…

Вона хотіла метнутись до нього, ридання рвались з грудей, але міцна рука діда затримала її.

Люди загорнули Павла в біле полотнище. Понесли. Зникли за хатою.

І в ту ж мить звідти вийшов Павло… живий… неушкоджений! Ясний і веселий, як завжди!

— Я знав, що він такий! — з гордістю сказав дід.

— Павле, — простогнала вона. Простягнула руки назустріч. Він підходив до неї — легкий, ефірний, прекрасний.

— Як же ти?

— Що, кохана?..

— …залишився живий? У пазурах дракона…

— Радістю, Таню! Тільки радістю! Радістю перейдемо безодні…

Гримнув грім. Сяйво різонуло очі.

Радістю здолаємо безодні! — покотилася в просторі луна.

Таня Владна прокинулась.

Сонячний промінь упав їй на чоло. Привітно хитнулася за вікном соснова гілка, вітаючи її з новим ранком.

Дівчина механічно, як завжди, простягнула руку до столика, взяла олівець, записала в блокноті: «Радістю перейдемо безодні…»

Потім відкинула олівець, затулила долонями личко. Сльози мимоволі підступили до очей…

Для чого так? Як завжди… Для чого?

Він щоранку з’являвся до неї у сні чи видінні, завжди будив якимись прекрасними словами. І їй легко було працювати. Поряд відчувався подих друга, його підтримка, погляд, ласка, слова…

А тепер його нема.

Нема!

Яке важке, страшне слово. Нема. Воно в протиріччі з усім буттям, з світом. Чому нема? Хто так прирік?

Радістю здолаємо безодні!

Він знову з’явився перед нею, знову сказав чудові слова.

Але ж його нема!

Сон, країна Небуття, міраж, галюцинація насміхаються над нею…

Таня заплющила очі.

А може, не було, нічого не було. І він живий. Теплий. Неушкоджений…

Газети… радіо… Погляди співчуття… Сухі очі його матері привиділися їй. То був сон. А оце дійсність — його бадьорий голос, його радісний погляд.

Таня шарпнула ящик стола. Схопила рукою купу газет. Метнула поглядом по горішній сторінці. Серце впало.

Ні, не мара. Трагічна дійсність.

Усміхнене обличчя Павла в шоломі. Поряд — повідомлення Академії наук. Про трагедію в космосі…

А Тані чується хрипкий, глухуватий голос Павла. Він лине в просторі, прориваючись крізь шум розрядів, долинає до рідних сердець…

— …Корабель втратив керування… я не можу визначити причини… Катастрофа неминуча… Прощайте, люди Землі… Я не жалію, що пішов на цей шлях… Хай ця невдача стане східцями… для інших дослідників… Марс наближається… Я бачу канали. Дивні оази… Таємничий світ… зовсім інший світ… Він не такий, як ми уявляли… Тут було життя… Ні, тут є життя… Напевне, є…

І зовсім тихо:

— Мамо… Прощай, мамо…

І удар. Громовий удар.

Тиша. Більше ні слова.

В траурі була вся Земля.

Таня замкнулася в своїй кімнатці. Не виходила на люди більше тижня. Вчителі—її колеги — розуміли дівчину, не турбували.

Нарешті вона вийшла на роботу, з’явилася в школі. Учні четвертого класу, який Таня вела, помітили сиве пасмо в косах, дивний блиск її непорушних очей. Але мовчали…

І сни зникли. Ніхто не приходив до неї. Не будив бадьорим закликом. Темрява, байдужість ткали свої смертельні тенета на враженій психіці дівчини…

І ось сьогодні… Радістю здолаємо безодні!

Для чого такий недобрий жарт? Жарт примарного світу!

Вона зітхнула. Зиркнула на годинник. Пора до школи. Життя вимагає свого.

Вмилася надворі, під сосною. Потерлася щокою об її шорстку кору. Торкнулася пальцем до шматочка кори, яким було затулене дупло. В тому дуплі два камінці — синій і червоний. Він і вона. Так вирішив Павло… ще тоді, як вони мандрували в Карпатах… Таня підняла ці камінці на гірській стежині… а він забрав собі. А потім, прощаючись, ранньої весни… заховав камінці в дупло, затулив його заслонкою з кори, щоб ніхто не помітив…

— На щастя, — всміхнувся він.

— На щастя, — зітхнула дівчина.

Вийняла заслонку. Зазирнула в дупло. Промінь ранкового сонця відбився на камінцях. Мигнуло мерехтливе сяйво.

Таня поставила шматочок кори на місце. Нахмурилась. Скільки разів зарікалась не терзати себе споминами, не повертатись в минуле. Думати лише про майбутнє, про дітей, про роботу…

Хутко повернулась до кімнати. Зібрала необхідні книги в портфель. Здалека почувся дзвоник. Пора.

Вона ступила до дзеркала, пригладила волосся на скронях. Байдуже ковзнула поглядом по обличчю. Змарніла, схудла. Ніс загострився. Очі запали, блищать хворобливо. Ну й нехай! Нема для чого… для кого…

За тією звичною постаттю, за тим постарілим обличчям, яке вона бачила в дзеркалі, ніби відчувалася інша істота… досвідченіша, старіша, мудріша, ніж Таня Владна… Звідки вона взялася, коли народилася…

— Танюшко! Ти снідати йди, — почувся голос господині.

Дівчина здригнулася. Схопила портфель. Вискочила в коридор. Заглянула в кухонну кімнату. З відкритої печі весело блимало бадьоре полум’я, грало лискучими блискітками на обличчі повної доброї жінки, в якої Таня наймала кімнатку.

— Я не хочу, тьотю Дуня! Потім, в обід…

— Ну хіба ж так можна, — ображено сплеснула руками господиня. — На кого ти схожа? Кошеня обсмоктане, а не дівчина. Та на тебе жалко дивитися…

Не дослухавши, Таня вискочила з хати. Грузнучи в піску, попрямувала через горб до школи. Мимо кущів барбарису, мимо акації, що викидала з колючих віток ніжне листячко, мимо молодої посадки сосни…

Не заходячи в учительську, пішла в клас.

Сонце пронизувало кімнату скісними рожевими променями, золотило десятки дитячих голівок. Неслухняних, бунтівливих, рідних.

В останні дні, після трагедії, діти при ній мовчали, стримували себе. Відчували юними серцями страшний тягар в її душі.

Та чи потрібно це? Не треба смутку. Життя продовжується. Життя пливе далі розмаїтим потоком. Для суму немає місця в цьому потоці. Саме тому Павло сказав їй чудодійну фразу сьогодні: «Радістю здолаємо безодні!»

Саме про це й треба говорити… Радість!.. Життя дало урок Тані. Вона втратила була радість, а з нею і смисл життя. Вона егоїстично відділила себе від живого пульсу навколишнього, а разом з тим і занепала духом. Радістю перейдемо безодні! Так сказав він. Так владно говорить життя!

— Діти, — сказала Таня. — Я хочу говорити з вами про радість. Це прекрасне почуття. Хто зрозуміє його силу, його нездоланність — той мужньо пройде через життя, високо і гордо несучи голову, як людина і творець…

У всіх нас попереду великі і важкі шляхи. Буде всього — невдач і розчарувань, гіркоти і зневіри. Але хто не забуде в дорогу радість — тому не страшні ніякі печалі, ніякі страждання. Діти! Радістю устеліть шлях свій. Радістю укріпіть взуття і крила свої!..

Взуття радості не зітреться на камінні невдач, не розмочиться в потоці песимізму, зневіри, не запилиться на сірих дорогах буденщини. А крила радості перенесуть вас через всі хребти і ріки, через океани, часу і лабіринти життя.

Сум і зневіра, жаль над самим собою і ниття віддаляють від друзів, від людей, замикають нас у шкаралупі егоїстичного горя. Радість же — зв’язує з друзями, з людьми почуттями єдності, щастя, як у нас сьогодні!.. Ось чому радість необхідна нам, як повітря, як сонце як хліб! Треба, щоб воно — це чудове почуття — Не було рідкісним і випадковим гостем, а вічним супутником!..

Хвилюючу імпровізацію вчительки перебив сміхотливий шепіт. Таня здивовано замовкла. Оглянула клас. Діти дивилися на вікно. Звідти виглядала розкудлана попеласта голова Марка Головатого.

Хтось пирснув. Таня здивовано запитала:

— Ти чого у вікно?

— Я хотів непомітно, — виправдовувався Марко. — Не вийшло. Хай буде просто. Без сюрпризу…

Він стрибнув у клас, тримаючи перед собою зелений пластмасовий ящичок. Рушив до столу.

— Що за сюрприз? — нахмурилась учителька. — До чого такі витівки? Поясни… І що це в тебе в руках?

— Телевізор, — неприродно радісно сказав Марко. Потім, тупцюючи від нетерпіння, скрикнув: — Павло Григорович повертається з Марса.

Таня зблідла. Серце застукотіло навально, зупинилося. Вона похитнулася, схопилася руками за стіл. Клас завмер.

— Що з вами, Тетяно Сергіївно? — прошепотів Марко перелякано.

— Не можна так жартувати… Марку, — ледве чутно промовила вона.

— Так я не жартую! — щасливо вигукнув хлопець. — Брат привіз з Москви телеприймач. Портативний. Я вранці включив. Почав дивитись. Тому й запізнився. Коли передача. Кажуть — повертається Павло Григорович. Скоро буде на Землі. Давайте включимо…

Клас вражено зашумів. Очі дітей загорілися вогнями хвилювання, радості, недовір’я. Таня випросталася, на якусь мить прислухалася до бурхливого потоку чогось потужного і сильного, яке змітало в її серці, в душі кору вчорашнього дня.

— Радістю пройдемо безодні, — прошепотіла дівчина.

— Радістю пройдемо безодні, — співали дерева за вікном, шепотіли трави, сміялося сонце.

Потім вона отямилася, кинулася до Марка. Усміхалася крізь сльози, протягуючи тремтячі руки до маленького зеленого ящичка.

— Скоріше, скоріше! Як він там у тебе?..

Марко радісно натиснув кнопку. Спалахнув невеликий матовий прямокутник голубим сяйвом. Почувся голос диктора:

— …ви бачите передачу з Сибірського космодрому. Космічний корабель «Марс-16», пілотований героєм-космонавтом Павлом Ковалем, щасливо повернувся з незвичайного польоту до планети Марс…

На екрані телевізора з’явилася постать молодого хлопця — диктора. Потім зникла, а натомість перед глядачами виникла широка площа космодрому.

Учні з’юрмилися біля столу, жадібно заглядають в мініатюрний прямокутник. Учителька забула про те, що вона старша, опинилася в спільній купі, затаїла подих, до болю в очах вдивляється в нечітке зображення.

Ось юрба космонавтів. Вони поспішають до космодрому. Ось якісь машини. На них — хрести. Чому хрести? А — це санітарні машини.

Потім ракета. Чому вона така маленька? Ага, це здалека. Все ближче, ближче зображення космічного корабля. До нього під’їжджають естакади, блискавично підіймаються ліфти.

Видно, як там, вгорі, відкривається темний отвір. Люк. Метушаться люди. Де він? Чому його не видно?

Чути хрипкий голос:

— Здрастуйте, люди… Вітаю вас, друзі…

Хто це? Хто? Чому не видно обличчя?..

Спини, спини, голови. Чому вони затуляють його?

Схвильований голос репортера:

— Ніяк не можна спіймати в об’єктив нашого героя. Друзі, космонавти, учені буквально душать його в своїх обіймах. Та воно й не дивно! Людина повернулася з легендарної мандрівки до таємничого Марса, після того, як було повідомлено про жахливу катастрофу…

Таня до болю стискує пальці.

Для чого він базікає про це? Тиша. Хай буде урочиста тиша. Він повернувся. Що ще потрібно! Він повернувся!

Спини розступаються. В об’єктиві — обличчя. Він чи не він? Хто це! Очі — бездонні, глибокі, непорушні. Вони спрямовані на неї. Вони дивляться прямо в душу. Але чому він так змінився? Вічний жартівник і співун Павло чому він такий зосереджений і суворий?

Здрастуй, Павло! Я розумію тебе. Я відчуваю за тобою подих невідомого світу. Я розумію, що ти Повернувся не тим, яким відлітав з рідної Землі. Я жду тебе…

Павло дивиться з екрана на людей. Без жестів, без посмішки, без пози — просто і тихо говорить:

— Здрастуйте, друзі, люди, брати…

І після паузи, ще тихше:

— Здрастуй, мамо… Здрастуй, Таню…

І знову спини, голови. Героя закрутили у вихорі постатей, у гаморі голосів.

З’явилися на екрані машини. Маленька постать Павла Коваля підходить до них. З ним учені, президент Академії, друзі. Вони сідають в машини, мчать з космодрому до автостради.

— Незабаром всі люди Землі зможуть почути і прочитати про першу подорож до Марса, про дивовижні пригоди і відкриття нашого героя-космонавта Павла Коваля…

Диктор продовжує сипати звичними словами, але Таня вже не слухає. Неймовірна напруга серця і душі розрядилася бурхливими риданнями. Діти вражено завмерли, замовкли. Не знають, що діяти. Не розуміють…

— Тетяно Сергіївно! Тетяно Сергіївно! — шепочуть дівчатка. — Все ж добре… Чого ви плачете?

— Від радості теж плачуть, — крізь сльози усміхнулася Таня. — Сльози радості не страшні…

2

Біля воріт Космічного містечка клекотіла буря. Юрба репортерів та кореспондентів безлічі світових газет, радіо, телестанцій, кіностудій перегородила дорогу машинам, які супроводжували Павла Коваля. Президент Академії, благально притиснувши руки до грудей, комічно знизував плечима, викрикував:

— Друзі! Панове! Пропустіть! Космонавту необхідний відпочинок!

— Прес-конференцію! — ревла схвильована юрба.

— Ще не опрацьовані дані! Коваль змучений! Зачекайте одну добу! Лише одну добу!

— За цю добу половина з нас ляже в психіатричну лікарню! — громовим голосом гукнув велетень-негр — кореспондент газети «Таймс оф Ґана».

Навколо сміялися, жартували, але невблаганно змикали кільце навколо машини. Учених оглушували вимогливі репліки:

— Хоч кілька слів!

— Коваля! Коваля!

— Світ чекає! Пане президент! Така подія!

— Містер Коваль! Невже ви невблаганний!

Коваль нахилився до президента, щось сказав. Президент підняв руку. Гамір покотився до задніх рядів, затих.

— Павло Коваль згоден.

З сотень горлянок вихопився крик торжества і радості. В руках кореспондентів заметлялись мікрофони, магнітофони, об’єктиви, блокноти. Сотні вух і очей — магнітних, оптичних, електронних — спрямувалися на Коваля. Він звівся в машині, оглянув юрбу. Подивився на небо, на обрій. Помовчав. Дивною здалася ця мовчанка кореспондентам і вченим. Президент тривожно перезирнувся з своїми супутниками.

— Ну… я повернувся назад, — просто сказав Коваль і сумовито всміхнувся. — Щасливо, як пишуть в книгах. Подробиці, я думаю, будуть опубліковані в газетах, журналах і так далі. А зараз — запитуйте. Вичерпно я не відповім… а коротко… наскільки зможу…

— Чому ви не передали повідомлення з Марса? — пролунало перше запитання.

— У мене не було чим передавати. Головний радіовідрядник вибув з ладу.

— Під час катастрофи?

— Так.

— Як уцілів корабель? Адже ви передали, що загибель неминуча?

Коваль опустив погляд донизу. Подумав. Видно було, як глибока зморшка прорізується на його переніссі. Нарешті він оглянув присутніх, тихо сказав:

— Я передав правильно. Катастрофа була неминуча.

— Як же ви її уникли?

— Я не уник її, — серйозно сказав Коваль.

— Поясніть! — нетерпляче загукали в юрбі. — Що за містика?

— Тихо, друзі, панове! — крикнув президент. — Павло Коваль попередив вас, що подробиці будуть потім…

— Запитуйте далі, — озвався Коваль. — Попереднє запитання освітиться потім…

Вгору підняв руку велетень-негр, забасив покрученою російською мовою:

— Містер Коваль! Стоїття льюди думають пйо життя на Майсі. Що скажете ви? Пейший льюдина на таємничій п’янеті!..

— Життя на Марсі є, — просто відповів космонавт.

Грім аплодисментів потряс повітря. І знову напружена тиша…

— В кораблі є зразки, — додав Коваль. — Ви побачите все завтра.

— Тільки рослини? — затамувавши подих, пропищала якась юна кореспондентка. Коваль подивився на неї, похитав головою.

— Не тільки.

— А розумні істоти є? Розумні істоти? — загукали нетерпляче з різних боків.

— Я не бачив їх, — сказав космонавт строго. — Але вони є. А може, були.

— Точніше…

— Я бачив залишки будівель, споруд. Я бачив плантації рослин, до яких проведено систему водопостачання. Вона функціонує й тепер. І ніде — ні душі…

— А що думаєте ви?

— Я багато що думаю. Скажу лише одне: вихід в Космос — не те, що ми думали. Точніше — не зовсім те… Я не можу зараз сформулювати. Потім, потім, друзі…

— Ще, ще що-небудь! — закричали навколо. — Яку-небудь фотографію. Світ жде! Містер Коваль!..

Космонавт подумав, різким рухом відкрив «блискавку» на горішній кишені, вийняв невелике фото. Підняв його вгору.

— Ось фото. Ви одержите його тепер. Для всіх.

Він передав фотографію в юрбу.

— Це зображення дивної чорної скелі. Майже конічної форми. На ній невідомі знаки. Безумовно, зроблені рукою розумної істоти.

Фото пішло по руках, швидко розмножувалось в портативних фотопристроях. Коваль тим часом вів далі, і його слова вже сприймалися через ефір всією Землею— Записи зроблені двома способами — графічним і кристалічно-магнітним. Графічні можна буде спробувати розшифрувати на Землі. А магнітні — тільки там.

— Чому?

— Елемент, з якого складається скеля, — невідомий для нас. Він не піддається термічним чи механічним зусиллям. Я не зміг привезти цей феномен додому…

А після паузи космонавт якось дивно додав:

— Та й невідомо, чи потрібно це…

— Але ви спробували розшифрувати записи? — почулося запитання. — Адже на кораблі є логічні машини…

— Пробував, — відповів Коваль.

— Що-небудь вийшло?

Космонавт завагався, зітхнув, похитав головою.

— Ні.

— Містер Коваль, чи досліджували ви супутники Марса? Які вони?

— Штучні. Це безсумнівно.

— Значить, марсіани досягли космічного рівня в знанні. Куди ж вони поділися?

Коваль втомлено оглянув юрбу, провів рукою по блідому обличчю, ніби згортав щось невидиме.

— Друзі, — тихо сказав він. — На Марсі безліч таємниць. Те, що я зміг здобути, — ви одержите в наступні дні. А тепер одне запитання до вас: чи можна мені зараз поспати? Я дуже хочу спати…

Гамір замовк. Кореспонденти, ніяково перезираючись, жваво розступилися, відкриваючи шлях машинам до Космічного містечка. Коваль одразу ж в’яло опустився на сидіння. Голова його схилилася на плече президента, повіки міцно склепилися. Президент поклав палець на вуста, дав знак водієві. Машина тихенько рушила.

Герой Марса солодко спав.

3

Пролунав дзвінок.

Президент взяв трубку. Викликала Москва.

В трубці почувся глухий голос керівника уряду. Він тривожно запитував:

— Вже минуло сорок годин. Чому нічого не даєте для преси, для радіо?

— Не готові дані, — відповів президент.

— А Коваль? Що з ним?

— Спить.

— Як спить?

— Спить сорок годин. Напевне, незвичайне виснаження. Не слід одразу його пускати на люди. Ви ж знаєте — з радості вони можуть заморити його…

В трубці почувся сміх.

— Так, так… Це ви правильно. Мабуть, найкраще буде— дати Павлу Григоровичу відпустку. Хай поїде до мами… до дівчини… якщо вона є…

— Є дівчина…

— От і добре… Це будуть найкращі ліки. А то я теж піддався загальному захопленню, не витримав. Захотілося сенсації. Хе-хе… Нічого, підождемо. І світ підожде…

— Та для чого ж чекати? Опрацюємо дані — і покажемо, опублікуємо. Без Коваля. Правда, дуже багато дивного. Незрозумілого. Підождемо, доки він прокинеться…

— Тоді до побачення. Передайте Ковалю моє вітання. І не забудьте про відпустку…

— Спасибі. До побачення.

Президент поклав трубку. Переглянувся з Петровим — конструктором «Марс-16».

— Що будемо робити?

Жовтаве обличчя Петрова зарожевіло. Примружені очі заблищали.

— Треба ждати, — рішуче сказав він. — Досить шуму, сенсацій. Ми не діти — і хай люди Землі зрозуміють це…

— Що ви мене агітуєте? — засміявся президент. — Я теж проти шуму… Але прискорити… кортить… мабуть, у мені ще є щось дитяче… Га?

— Та й у мені… якщо признатися… по совісті…

— От бачите…

Президент ввімкнув телевізофон. Побачивши на екрані строгу дівчину-секретаря, сказав:

— Ну, як там?..

— Обробка завершується. Тільки що передали. Ждуть вас.

— А механіки?

— Механіки повертаються. Головний диспетчер дзвонив…

Президент радісно поглянув на Петрова.

— Ви чули? Нарешті…

Головний конструктор підійшов до вікна, поглянув на бовваніючий вдалині корабель «Марс-16».

— Цікаво, чи правий я, — задумливо сказав він.

— Про що ви? — здивувався президент.

— Так… Деякі думки з’явилися. Ще тоді, як приземлився корабель. Ви помітили колір корабля?

— При старті… чи тепер?

— І тоді, і тепер…

— Гм… — Президент задумався. — Сам «Марс-16» був дуже високо. А стартові ракети… по-моєму, сріблистого кольору…

— Стартові — сріблистого. А «Марс-16» — блакитний…

— Ну й що? Яке це має значення?..

— Величезне. «Марс-16», який повернувся тепер, має фіолетовий відтінок. Чому?

Президент вражено поглянув на Петрова.

— Справді, дивно… Якщо ви не помиляєтесь. А втім — здається, ні… Я теж помітив — корабель фіолетовий… Гм… А чи не може бути… невідомі реакції в міжпланетному просторі… хімічна взаємодія…

— Ні, — заперечив Петров. — Досі такого не було…

— Тоді що ж?

— Я жду механіків. Я просив їх зробити деякі аналізи… І оглянути всі вузли корабля. А потім сам піду… Та ось і вони…

Двері відчинилися. До кабінету зайшло троє хлопців у комбінезонах. Петров кинувся їм назустріч.

— Ну як?

— Кошмар, — похмуро заявив один.

— Що за кошмар? — різко запитав Петров — Висловлюйтесь зрозуміло…

Другий хлопець підійшов до столу, поклав купу фотографій.

— Дивіться… Ось фотографії «Марса-16» перед стартом… а ось тепер… і вузли корабля теж…

— Це не той корабель, — знову озвався похмурий механік.

— Що значить не той? — запитав президент.

— І той… і не той…

— Не морочте голови… Кажіть ясніше!

— Ось дивіться. Форма нібито така… але зміни в аеродинаміці є… Правду сказати, на краще…

— Далі, далі, — схвильовано сказав Петров. — Бачте, я казав… Все підтвердилось…

— Це тільки квіточки, — заявив механік. — Половина вузлів керування замінена. Принцип їх дії такий же, а будова інша. В деяких навіть незрозуміла…

— Справді, дивно, — прошепотів президент. — Хто це міг зробити?

— Та вже ж не Павло, — сказав механік. — У нього нема заводу на кораблі… Та ми не сказали вам найголовнішого…

— Що там ще?

— Взагалі, весь корабель не той!..

— Ближче до діла, ясніше!

— Ми аналізували метал… обшивку, прилади, коротше кажучи, всі вузли. «Марс-16» не той, який ми послали в Космос… Він зроблений з невідомої речовини…

В кімнаті запанувала тривожна мовчанка. Петров перезирнувся з президентом. Механіки запитливо ждали.

— Може, й Павло не той? — пожартував похмурий механік.

— Може, — почувся голос від дверей.

Присутні жваво повернулись. На порозі стояв Коваль. Обличчя його було старанно поголене, на щоках грав рум’янець. Він підійшов до столу, кинув погляд на фотографії.

— Все правильно, — сказав він. — Ніякої таємниці нема. «Марс-16» справді не той. Щодо мене, — Коваль усміхнувся, — то перевіряйте самі. Я ж не відчуваю різниці… А втім… хтозна… може, й є…

— Досить загадок, Павлушо, — благально сказав Петров. — Ми вмираємо від нетерпіння.

— Тоді сідайте і слухайте. Я відпочив і в повній формі… Я розкажу все, що зможу… Бо багато дечого… просто не можна висловити… Ну що ж… Почну…

4

До Києва Павло їхав у поїзді. Хотілось відпочити, подумати, не поспішати. Йому дали окреме купе. На столику лежали свіжі газети, журнали. На перших сторінках чорніли великі букви, його портрети, фотографії чорного каменя, марсіанських пустель, рослин, руїн дивних споруд. Павло переглянув фотографії, перечитав статті, зітхнув.

Не те. Не те! Знову багато шуму. І мало справжніх слів. Мало осмислення того, що відбувається. Чому так туго усвідомлюють люди нові ступені? Навіщо так багато галасу?..

Він лежав на м’якій постелі, думав, дрімав під дружний стукіт коліс. До свідомості владно вривалося пережите, але він стримував його. Хотів донести додому… до мами… до Тані… Як вони? Що з ними? Що було тоді, коли вони почули…

Тихо… Тихо, серце… Затримай в чаші пам’яті неймовірні події. Не розхлюпуй по дорозі…

Крізь дрімоту ввижалися Павлові рідні придніпрянські ліси, плеса Дніпра, ніжно-тремтливі лози над водою. А в ті дитячі спогади впліталися оранжеві пустелі Марса, тривожне марево чорного каменя, гримотіння падаючого корабля… і удар!

Павло прокидався, здригувався усім тілом зі сну, стогнав… Виходив у коридор вагона, мовчки дивився на темні стрічки лісів, на розмаїті вогники пробігаючих станцій.

Одного разу його пізнали. Якийсь товстун у піжамі вражено вибалушив очі, тримаючи у витягнутій руці склянку з чаєм. Він не міг одвести погляду від космонавта, і чай вихлюпувався на килим.

Павло одвернувся, сказав:

— Чай… розхлюпаєте…

Чоловік закашлявся, почервонів від хвилювання. Потім кинувся до свого купе. Звідти почулися захоплені слова:

— Коваль! Справжній, чесне слово. З нами їде!..

З купе виглянула нерозчесана жінка. Щоки її блищали усмішкою. З’явилися обличчя з інших купе. Павло рішуче повернувся, зайшов до себе, замкнув двері.

Під дверима чувся гомін, радісні репліки:

— Автограф би…

— Подивитися — який він!

— Красень!

— Бесіду якби провести. Подумати — на Марсі чоловік був!

В двері обережно постукали.

— Товаришу Коваль! Павло Григорович!

Космонавт знизав плечима, зітхнув.

Ну що їм потрібно? Адже в газетах написано. Написано більше, ніж він бачив і чув. Автограф? Для чого? Навіщо їм звичайний підпис? Для колекції? Доки люди будуть принижувати себе? Космос і автограф? Чорний камінь і «бесіда за склянкою чаю». Коли вони зрозуміють співмірність? Мовчати, мовчати треба, дивлячись на зірки, на далекі вогні світів. Думати треба, усвідомлювати своє місце в цьому вогнистому світі!..

— Павло Григоровичу! Ви спите? Тут вас просять… для бесіди…

— А може, він спить?

— Тільки що ж у коридорі стояв…

— А вони так навчені, космонавти… Тут при пам’яті — а тут вже спить. Підійшов час, положено — спи! Космос!

Павло ледве не зареготався. Він накрився подушками, затамував сміх. В коридорі пролунав бас провідника:

— Розійдіться, товариші пасажири! Павло Григорович потребує відпочинку. Невже не ясно? Стидно надокучать!..

В двері перестали стукати. Коваль заснув.

А в Києві він купив темні окуляри, одягнув їх і тепер вільно йшов вулицями міста.

З Києва до рідного села Млинівки виїхав теплоходом. Можна було б машиною, але знову він потрапить у руки ентузіастів, організують збори, мітинги. Хай це буде завтра, післязавтра. А сьогодні… він прибуде під світлом зірок… спочатку до /лами… потім до неї…

Минали години, дзвеніла за кормою вода, пливли вдалину знайомі до болю кручі Дніпра. А Павлу здавалося, що час зупинився… чи, навпаки, стрімко помчав його по своєму простору буття…

Коли теплохід приткнувся до піщаної кручі, сонце вже закотилося багровою діжею за обрій. Потемніли луки. Теплом парувала земля, пахтіла квітами і травами. Павло вийшов на берег, глибоко вдихнув густе п’янке повітря, аж закололо в грудях. Радісно засміявся.

Якась бабуся, що зійшла разом з ним, зазирнула йому в обличчя. Він хутко пішов по траві, вбік від стежки.

— Думала, що Коваленко… Наче схожий… А воно, мабуть, охотник! Або рибалка! — почувся голос баби.

— Таке сказала, — відповіла друга. — Павло хіба так приїде? З ним хура начальства прикотить! Мітинг буде! Ого-го!

Павло продирався крізь сріблясті кущі лози, схилявся до трав, брав їх у пригорщі, вдихав цілющий дух. Потім приліг на піщаному горбі, недалеко від села, розкинув руки, обернувши обличчя до неба.

На синьому тлі вже гаптувалися бліді зірки. Вони привітно підморгували Павлу, і йому здавалося, що далека вогниста безмежність з міріадами світів і рідні трави дніпровських луків поєднуються в просторі невидимими потоками якоїсь енергії… Що це було? Звідки? Невимовлене, невисловлене, незбагненне! Воно клекотіло, бунтувало в серці, просилося на волю. Коли це почалося? Коли! Політ… паща невблаганної смерті… і таємничий Марс… Там йому відкрилися ворота невідомого… Там…

Але тихо, серце… Цить! Зачекай, не вихлюпуй себе… Тебе ждуть…

Павло встав з розкішної постелі трав. Тихо пішов навпростець до Млинівки. Між вербами і садками вже блимали вогники. Від клубу чулася пісня. Космонавт прислухався. Дівчата бадьоро виспівували частівки:

А високий задерикуватий голос в супроводі баяна викрикував:

Павло поморщився. Для чого вони так? Найсвятіше, найпотаємніше… В частівки… Невже не розуміють? А втім… може, вони так висловлюють свою дружбу. Грубувато, просто, але щиро… Хай… Хай співають… Зерно завжди ховається під шорсткою шкаралупою… Хай!..

Космонавт вузькими вулицями пішов до рідної хати. Вона стояла біля лісу, недалеко від школи. Ген бовваніє на темному небі дах школи. А там, недалеко, хата, де Живе вона… Туди потім… А зараз… мати…

Павло підступив до тину, постояв. Серце калатало тривожно. Низенька, присадкувата хатка мов причаїлася, ждала. Чи, може, спить? Вся в минулому. Вся в глибині далеких віків. Але не ти, хатко, визначаєш подих епохи Ти лише шкаралупа зотлілого вбрання мого народу. В тій шкаралупі виріс могутній вогнистий дух… і сягнув до зірок, вже не зітхаючи вечорами перед ними, а прокладаючи туди, в нескінченність, дерзновенні дороги.

І, стоячи тут перед смішною і милою хатинкою батьків Павло яскраво усвідомив незрівнянну велич суті перед формою. Ніяка форма, ніяке зовнішнє величання не дадуть творчого вогню, якщо його нема. І, навпаки, вогонь шукань, дерзань і труда, вийшовши навіть з найпростішого притулку, осяє навколишню пітьму і в вічній битві з хаосом перебудує навколо себе світ. І створить в огнистому пориві неповторні форми, виявляючи в радісній творчості свою еволюційну суть…

Павло переступив перелаз, розгорнув лапаті віття хвої. У віконці світилося. Чому так тьмяно? Невже нема електрики? Адже в других хатах світиться…

Він тихенько повернув завертку, ввійшов до сіней. На нього пахнуло горищем, старим сіном, по драбині шаснув кіт, засвітив очима згори.

Павло нечутно ступив до хати. На столі стояла свічка, вона кидала жовтаве світло на стару чорну ікону богоматері. Мати стояла на колінах перед нею — маленька, згорблена, шепотіла тремтячим голосом щирі слова:

— Дякую тобі, мати божа, царице небесна, за велику ласку… Сохранила сина мого коханого Павлушу на дорозі невідомій, покрила його покровом своїм нерушимим! Дякую тобі, пресвята, що почула мою нескладну молитву!..

— Мамо! — тихо покликав Павло.

Маленька постать завмерла, потім стрепенулася, підвелася на ноги.

— То ти, Павлушо?

— Я, мамо…

Вона кинулася до нього, припала до широких грудей. Тіло її — сухеньке, худеньке — дрібно тремтіло.

— Мамо… Що з вами? Мамо… Адже вернувся… Живий…

Вона дивилася в напівтьмі на його обличчя, і він бачив, як по її зморшкуватих щоках повзуть одна за одною великі прозорі сльози.

— Ти не дивись, Павлушо, на сльози. Я радію… То від радості… Я не плакала, коли ти був там… коли думали, що ти… Та чого ж це ми стоїмо? Світло ось тут… Я не думала, що ти так скоро… Думала, що ти спочатку в Москві… Як же це?

Павло ввімкнув світло. Спалахнула слабка лампочка. Очі матері в тому промінні засяяли голубими вогниками. Син широко посміхнувся. Як завжди! Ясні, блакитні вогні материнських очей. Вони ніколи не тьмяніють, вони завжди в чеканні, в труді, в любові… Здрастуй, мамо, кохання наше, породителько наша, наш захист і якір порятунку…

Вони сіли одне проти одного на покуті. Мати любовно розглядала бліде обличчя сина. Павло гладив її шорсткі, жилаві руки. Вона кинула погляд на стіну, де висів портрет батька, зітхнула. Нічого не сказала. Та Павло все зрозумів. Не треба зайвих слів там, де можна зрозуміти в тиші. Мовчить портрет, усміхається. Він задоволений сином. Він підбадьорює його. «Іди, синку, — чується Павлові. — Іди далі й далі… Спочинок лише мить на великій дорозі. Іди, синку, відкривай людям нові путі…»

— Може, вечерять? — схопилася мати. — А то я забула, гостей давно не було, так вже розучилася приймати. Я швиденько — вареничків з картоплею, огірочків солоних, вже редисочка є…

— Мамо, — потягнув її до себе Павло. — Не треба зараз. Я не голодний. Дайте подивитись на вас…

— Чого там на мене дивитись. Старий шкарбан, і все. Вже скоро в дорогу…

— Таке кажете!

— Чого там. Хіба страшно? Та цур йому, що це ми таке говоримо. Я не знаю, чим же тебе пригостити?

— Потім, потім матусю…

Мати присіла на ослін.

— Коли потім, то й потім…

Зазирнула в обличчя сина, зітхнула.

— Змінився ти, Павлушо…

— Похуд, чи що? — всміхнувся син.

— Та ні. Не те… Якийсь не такий…

Павло мовчав. Мати присунулася ближче, прошепотіла:

— Дивно там, синку?

— Дивно, мамо…

— Не ждав такого?

— Ні…

— Я відчула одразу… Та хіба й можна інакше… Така далина. Страшно подумати. Чужий світ. Тільки ось що дитино моя… В тобі я відчуваю… ніби чужість якусь… Не до мене, ні… а просто так… Я розумію… ти пережив страшне… ти бачив дивне… але будь, як раніше… Люди ждуть од тебе слова… нового, дивного… Ти не для себе літав туди… для людей. Вони послали тебе, для них ти повернувся. Ти розумієш мене, Павлушо?

Мамо, матусю! Ти одним словом знімаєш з мене павутину душевного холоду. Ти одразу збагнула, що твориться в душі твого сина. Я зрозумів тебе і з радістю слухаю твій мудрий голос. Буде так, як хоче твоє гаряче серце, бо воно серце матері…

Павло не каже нічого, але мати бачить, що очі йоговідповідають щирістю, що слова її падають в серце сина.

— А чому ж… не було свята… мітингу?

— Вирішили спочатку дати мені відпустку… додому… а вже потім — все інше…

— Мудро вирішили… Спасибі їм. А то до мене вже приставляли машини кілька разів, все чекали, що мене затребують в Москву, на мітинг… або в Київ. Все нема й нема… Я їм кажу — не треба, я не хочу виставлятись на люди, хай вже Павлуша терпить! А вони — ні! Положено, і все…

Павло од душі сміявся. Мати раптом посерйознішала, глянула в віконце.

— Ми оце з тобою сміємося, а забули найголовніше…

— Що, мамо? — здивувався Павло.

Мати докірливо подивилась на нього.

— Невже забув?

— Таня! — спалахнув він. — Як вона? Що?

— Одійшла, як почула, що живий. А то… та що там говорити. Сам побачиш. Іди до неї… Неждано — буде краще!..

— Як же так… вночі…

— Іди, йди! Мати підожде. Мати звикла ждати. А з нею тобі весь вік іти…

Мати, мати! Чутлива моя, голубко моя! Яке серце, чиє зрівняється з твоїм?

Павло схилився до матері, поцілував Їй руку. Вона підштовхнула його до дверей Щасливо осміхнулася.

— Ну йди, йди… герой… Я ждатиму тебе…

Вже переступаючи поріг, Павло почув:

— …на світанку…

5

Посадкою, поза селом, Павло пройшов до хати, де жила Таня. Ступав м’яко, як кіт. Ніби побоювався, щоб його не почули.

Над лісом сходив червоний місяць. Десь воркувала горлиця. Прозорі хмари швидко мчали в темному небі, і тому здавалося, що зорі та місяць пливуть в неосяжному океані безмежжя.

Павлу здавалось дивним, що він знову може спостерігати зірки з Землі… йти між соснами, де ходив у дитинстві… йти на зустріч з нею… Адже зовсім недавно він був ніби викинутий на пустельну скелю в океані моряк… він дивився в зоряну безмір з планети, де його оточували дивні руїни і пустка… і ще… Втім, тихо, серце, тихо… Неси свій дарунок таємниці для тієї, яка жде його, яка з ним завжди…

Павло підступив до тину, заглянув у вікна. Нема світла. Невже спить?

Він постояв трохи, вагаючись. Що ж робити? Не будити ж її? Якось негарно…

Від стіни хати одділилася темна постать, метнулася до хвіртки. Відчув, що то вона… Ждала!

Стрепенулося серце, гаряче запекло в грудях.

— Таня?!

— Павлуша…

Підхопив її з перелазу на руки, поніс між соснами в ліс. Вона схопилася за його шию, цілувала щоки, очі, коханого, і він відчував на своїх вустах солону вологу її сліз.

Таня зазирала в обличчя Павла, сміялася крізь сльози. Місяць кидав примарне світло на них, і очі коханого здавалися бездонними, таємничими…

— Чому ти була надворі? Я думав, ти спала…

— Я не сплю вже третю ніч… Жду тебе…

— Ластівко моя…

— Я відчувала, що ти йдеш… наближаєшся… Я знала, що будеш сьогодні…

— Звідки?

— Не знаю… Знала… і все… Чому ти так дивишся на мене?

— Ти змінилася… Схудла… Сивина в косах…

— Розлюбиш? — напівжартома прошепотіла Таня.

— Хіба я люблю твоє личко? Чи коси?… Серце твоє вічноюне… А втім, що я кажу… І очі, і личко, і вся ти — моя…

Він зупинився на високому горбі, обережно опустив її на землю. Звідси видно було бакени на Дніпрі, темні масиви лісів Таня пригорнулася до Павла, прошепотіла:

— Кажи… говори далі… говори…

— Там, в далеких, невідомих світах… я відчув, яка рідна Земля… яка вона люба і бідна… багата і нещасна… Я не казав цього нікому, дивні почуття розривають мене… Тобі першій я розповім усе…

— Я читала, Павлушо… чула радіо… Все — і про канали, і про руїни будівель, і про чорний камінь… Дуже цікаво… Жаль, що ти не прочитав той запис…

— Запис? — перепитав Павло. — Який запис? Ах, так… Ні, я не про те… Я хотів сказати, що, відірвавшись від тіла родини, я з більшою силою відчув свою єдність з нею… а найближче з тобою…

— Зі мною, — мов луна, прошепотіла Таня.

— Нема слів, щоб сказати… передати те, що я відчув… Мабуть, людям треба буде створити новий засіб єднання…

— Як в закоханих, — сказала Таня. — Вони майже не говорять. І розуміють одне одного…

— Так, — згодився Павло. — Це правда. Вони живуть в новому світі… в іншому вимірі… у світі любові…

— Як дивно, друже… Ти летів з радістю… а повернувся якимсь дивним… сумним…

Він похитав головою.

— Я не сумний… Я радісний… Тільки радість моя… незвичайна. Мені жаль, що люди не відчули того, що я. Як передати їм це почуття?.. Як? Як змусити відчути їх, що більшість з того, що турбує їх, — непотрібне, необов’язкове, смішне… дитяче, в кращому разі?.. Я відчув подих великої таємниці… Ще не знаю точно… але відчуваю, що це таємниця Буття…

— Я не розумію тебе… А втім, здається… починаю розуміти… Може, й так… Збоку, здалеку… все видніше… і вади наші, і світлі сторони…

— Ходімо, Таню… Ходімо в ліс…

Він взяв її за руку. Колихнувся місяць, зірки… Попливли сосни, тумани.

— Ми будемо ходити всю ніч, Таню, — прошепотів Павло. — Я розповім тобі все… все, що відчув, що передумав… Ми разом помандруємо знову у дивовижний край таємниці. Втім, зачекай… Ти ж не спала три ночі… Ну та нічого… Ти заснеш на моїх руках… а потім знову відкриєш очі, і знову я продовжу свою розповідь…

— З тобою я не засну ніколи, — засміялася Таня. — Говори, говори. Я жду з нетерпінням…

— Тоді слухай… Ще ніхто не чув того, що я скажу тобі…. Адже камінь той, про який ти читала… на камені тому я прочитав напис…

— Як прочитав? — вражено озвалася дівчина. — Чому ж ти не сказав про це людям? Ученим…

— Текст вийшов дуже дивний. Я побоювався, щоб його не прийняли за суб’єктивне марення. Адже програму складав я… Ось хай учені на Землі розшифрують… тоді побачимо…

— Я нічого не розумію…

— Підожди. Зрозумієш… Про камінь потім. А зараз — все спочатку…

СЛОВО ДРУГЕ ЛЕГЕНДА БЕЗМЕЖЖЯ

1

Пам’ятаєш — ми з тобою часто мріяли про далекі світи? Думали про те, як людство підкорить інші планети. Як люди будуть літати на Марс, на Венеру, на планети інших сузір’їв. І нам здавалося, що інакше не може бути. Думка йшла по заздалегідь викопаному руслу. Збільшується, мовляв, населення, Земля стає тісною, мало корисних копалин, мало площі, мало їжі, а тому треба шукати все це в чужих світах…

Ти поглядаєш на мене здивовано… Мабуть, не розумієш, до чого я веду. Ти гадаєш, що ті думки незаперечні. А я тепер відчуваю все інакше. Ось зараз про це й буде мова…

Ще тоді, коли я летів навколо Землі в експериментальній ракеті, все було просто і ясно. Адже я не одривався від рідної Землі. Враження приблизно таке, ніби від польоту на висотному літаку. Ну, трішечки вище… гори здаються меншими, ріки, озера, міста, поля — теж… Правда, в душі з’являється дуже чітке відчуття мініатюрності Землі в Космосі… і розуміння величі Світобудови. Та я вже говорив тобі все це… ще тоді. І писав у журналах, у книзі своїй…

Але тепер, коли я летів на Марс… коли я повністю одірвався від тяжіння Землі, в мені щось сталося. Я не можу передати цього почуття словами. Це можна лише відчути. Як би тобі висловити це?.. Мені здалося, що я зв’язаний з рідною планетою безліччю незримих ниток, і чим далі «Марс-16» заглиблюється в простір, тим сильніше ці ниті натягаються, вириваючи моє серце. Неймовірно сильно я відчув, що всі ми на Землі єдині… такі різні, такі ворожі і дружні, лагідні і жорстокі, закохані і деспотичні, геніальні і бездарні, чисті і брудні — всі ми лише клітини єдиного вселенського тіла… А я був клітиною, яка летіла геть від рідної Землі, від єдиного тіла. І в перші години польоту, коли корабель пройшов кілька мільйонів кілометрів, я ледве стримав себе, щоб не повернути корабель назад… Потім я зрозумів, що це своєрідне психічне зрушення… Я переміг себе… Але залишився після того глибокий слід в серці. З кожною годиною мінялася моя психіка. Дивні, неземні думки з’являлись у свідомості. Чому трапилося так? Що сталося?

Я тепер не дивуюсь. Навіть не знаючи істинних причин, можна зрозуміти, що вихід у Космос — не прогулянка по сторінках пригодницького твору. Ми жили — та й живемо досі — на Землі, мов у теплиці. Ми створюємо доморощені гіпотези про Світобудову, про Людину. Ми майже повністю ігноруємо свою належність до Безмежжя… До Безмежжя! Ти тільки вдумайся в ці слова! Отже, і треба думати про себе, як про породження цієї Безмежності…

Може, нові, невідомі промені пронизували моє тіло, мозок, трансформуючи свідомість. Може, дивний довгочасний стан невагомості, сяйво зірок навкруги корабля, повна тиша, самотність впливали на психіку. А втім, нічого дивного не було! Адже народжувалась нова свідомість… свідомість космічної людини!

Та потроху я звик. Призвичаївся до цього незвичайного стану. Зрозумів, що віднині починається розширення єдиного організму людства у безмір, що дитинство інтелекту закінчилось.

І ще я відчув, що в інших світах ми зустрінемо не те, що чекали, не те, на що сподівались, що описували в наукових статтях та фантастичних творах. Я інтуїтивно відчув, що Космос тримає для нас безліч сюрпризів, які повністю… так, я певен в цьому… повністю перевернуть нашу психіку.

Ти побачиш, Таню, це станеться дуже скоро! Що вже в найближчі роки ми, наша наука, свідомість, філософія будуть народжуватись заново, що вони, як би точніше висловитись… вони скинуть тисячолітню шкіру догматизму і традиції, як гадюка скидає стару, непотрібну шкіру. Звичайно, кожен ступінь пізнання закономірний і потрібний, але коли людина затримується занадто довго на тому ступені, вона ризикує деградувати, опуститись, упасти вниз… Тому земні уявлення переносити на космічну епоху неможливо, нееволюційно!.. Втім, я поспішаю, розповідаю про те, що творилося в серці моєму, а забуваю про сам політ…

— Ні, ні, — жваво озвалася Таня. — Якраз ти розповідаєш так, як слід. Я чудово відчуваю весь політ. Політ же не в тому, що корабель… ну як це пишуть?.. мчав у просторі, а в тобі, в людині… в твоїх почуттях. Говори, говори, Павлушо… я все прекрасно розумію.

Вона оглянулась навколо. Вони опинилися на невеликій галявині, яку місяць заливав зеленкуватим сяйвом, плів химерні тіні між кущами, між соснами.

— Чари, — прошепотіла Таня. — Тут ми з тобою зупинимось. Бачиш, подвійний пеньок? Ніби трон… для двох! Сідай ти на один, я на інший. Ми будемо королями в цю ніч! Королями Безмежжя… Хіба неправда? Ти розповідай, неси мене своєю думкою в Безмір, а я буду линути рядом з тобою. І ніщо не зіпсується в нашому кораблі, ніхто не зупинить наш політ…

Вони сіли на химерному пеньку. Таня прилягла на коліна Павла. Серце солодко занило. Павло поцілував очі коханої, радісно вдихнув пахощі її кіс.

— Поете мій, — прошепотів він.

— Говори, говори…

— Ти заснеш так…

— Ніколи. Бо навіть і в сні я зрозумію тебе. Продовжуй, Павлушо.

— Гаразд. Все те, про що я тобі сказав, відбулося в моїй свідомості не одразу. Це тепер я його поєдную в одне враження. А тоді — нове чуття народжувалось не так. Нині важко було б сказати, де і коли з’явилася та чи інша думка.

Але я розповідаю про внутрішнє, а забув про зовнішнє. А якраз в цьому трапилось не менш дивне, ніж в моїй душі. Я не хочу розповідати тобі подробиць технічних, ти, певне, читала те, що друкувалось. Запускали «Марс-16» з допомогою потужних хімічних ракет, потім в Космосі вмикали атомно-реактивні двигуни, що працювали на звичайній воді. На Марсі воду було виявлено, і в разі потреби я міг поповнити запаси там. До Марса наближався корабель з двох ступенів: власне, сам «Марс-16» — стотонний реактивний лайнер, і його додаток — корабель для гальмування в атмосфері Марса і для старту з нього. Всі стадії польоту і наближення до цілі пройшли успішно. Я бачив поверхню Марса. Я бачив хвилюючу сітку каналів, чи, точніше, смуг рослинності. Я бачив серед оранжевих пустель обриси дивних споруд. Я забув, де я і що зі мною. Тільки незбориме бажання пізнати новий світ, здобути його скарби жило тоді в мені, заглушало все інше. І тоді наступило лихо. Його неможливо було передбачити. Кожен політ у невідоме — риск. І справжні дослідники ніколи не зупиняться перед небезпекою, щоб здобути ключі до нових тайн.

Уже повернувши корабель в фінішне положення, дюзами до планети, я почув тривожний сигнал кіберпілота. На пульті спалахнули тривожні сигнали. Аналізатори зовнішнього поясу доповідали: в просторі потужний пояс радіації. Він перевищив у мільйони разів всякі допустимі норми. Не встиг я збагнути, що треба робити, як замовк двигун. Певне, радіація вивела з ладу якісь важливі вузли керування. «Марс-16» почав падати на Марс. Ніщо не могло затримати його. Я в одну мить збагнув: катастрофа неминуча!

Я послав сигнал на Землю. Передав… Втім, ти, мабуть, чула?..

— Чула, — прошепотіла Таня. — У мене й досі звучить в свідомості твій голос.

— Я не пам’ятаю, що думав у ті недовгі хвилини. Було жаль, що не виконав завдання, що таке могутнє зусилля людське пропало даремно. Але пізніше, коли я аналізував той стан свій, я збагнув, звичайно, що нічого й ніде не пропадає. Жодна думка, жодна дія, якою б вона не була, — не зникає. Це абеткова істина, а ми забуваємо про неї. Бо часто, приймаючи закон незнищимості сущого в теорії, ігноруємо його на практиці.

І, може, не повіриш, найбільше жаль мені було, що не побачу я тебе, матусю мою, Дніпра веселого. Хай це хлоп’яцтво, може, слабість душевна, але так було.

В кілька хвилин промайнули в моїй свідомості всі прожиті і непрожиті роки, все зроблене і незроблене. Мені здалося, що я оцінюю пройдений шлях і… залишаюся незадоволеним самим собою. Що ж… нічого дивного в тому нема. Не встиг нічого зробити, не встиг навіть заплатити людям, країні, Землі за те, що вони мене навчили. Хоч і не моя вина, але все-таки жаль!

А Марс виростав у ілюмінаторах. Мені здавалося, що з Космосу виростає криваво-оранжевий дракон, роззявляє неосяжну пащу, збирається поглинути мене.

Швидкість була страшною. Здається, біля трьох кілометрів на секунду. Ніщо не могло сповільнити її! Я заплющив очі. Таню, Танюшко! Якби ти знала, як мені не хотілося, щоб все те було реальністю! Як мені хотілося, щоб все те було сном! Чому ти дрижиш? Голубко моя! Не треба лякатися. Адже все минуло. А втім, чи минуло? Адже ще нічого не з’ясовано. Не з’ясовано. Так слухай же далі. Я почув страшний тріск, грім ударів. Могутній тягар навалився на мене, перед очима спалахнуло полум’я. Моя свідомість зникла в тому вогні.

2

Небуття не було.

Не було предметів, не було звуків, запахів. Не було ніякого відчуття, до якого я звик. Але було щось. Невловиме, нез’ясовне щось. Я плив по неосяжному океані існування. Я був скрізь і ніде. Я все сприймав, як себе, і мене не було. Ти смієшся? Я кажу дурниці?

— Ні, ні, — луною відгукнулася Таня. — Мені радісно. Я розумію тебе. Я сама інколи наближалась до того відчуття. І мені здається, що я розумію… чому ти так відчув тоді…

— Чому ж, Танюшко?

— Зовнішні почуття твої паралізувались. Вони не давали ніяких сигналів. А внутрішня свідомість збереглася. І проявляла себе, як одне ціле, в синтезі.

— Може, — задумливо відповів Павло. — Може, й так. А може, й ні. Хто знає? Хто знає? Слухай же далі. Ніби з іншого світу долинали якісь голоси. Я не розумів їх. Але знаю, що чув. Знаю, що вони були чимось близькими, рідними. Чулися дивні, незнайомі на Землі запахи. Гармонійні, ритмічні акорди. Так було довго. Нескінченно довго. Але мені було гарно. Легко, спокійно. Ніщо не тривожило. Не було ні горя, ні радості. Не було страху й пристрасті, стремління й інертності. Було якесь чисте, дитяче… та ні, не дитяче, а якесь невідчутне буття… А потім все зникло. Темрява. І непритомність. Скільки було так — не знаю.

Я опритомнів раптово. Відчув себе в кріслі пілота. Розплющив очі, оглянувся.

Я знаходився в каюті «Марса-16» За ілюмінаторами простягалися піски. Вони були оранжеві, покриті голубуватими плямами. Обрій був ліловим, в небі багровіли рідкі пасма хмаринок. Над пустелею котилися жовті вихори.

Марс! Я збагнув, що не розбився, що корабель фінішував, що все гаразд! Як же це сталося? Адже був удар, двигуни не працювали!.. Чи, може, це сниться? Але кому сниться? Мертвяку? Покійнику? Хіба залишаються живими, впавши на планету з швидкістю три кілометри на секунду?

Я оглянув пульт управління. Ввімкнув кіберпілот. Система працювала. Я поглянув на шкалу приладів. Води в баках не було. Ядерне пальне було у вихідній нормі! Ти розумієш, Танюшко? Його було стільки, як при старті з Землі!..

— Чому ж так?

— Не знаю. Правда, не знав тоді. Тепер я знаю… майже знаю… А тоді я гадав, що божеволію. Я вирішив зв’язатись з Землею. Ввімкнув радіостанцію. Вона не працювала. Я почав розглядати її. І знаєш, що виявив? На тому місці стояла зовсім незнайома апаратура. Я такої не бачив раніше. Я не знав, як підступитись до неї, я не знав про її призначення.

Готуючись до польоту, я вивчив усі вузли «Марса-16».

Я знав напам’ять, що де стоїть, як де прикріплене, я розбирався в кожній лампі чи напівпровіднику, в кожному агрегаті. А тепер я розгубився.

Мені стало страшно. Це не жарти! Падати з космічною швидкістю — і не розбитися. Фінішувати на одному кораблі, а опинитися на іншому. Було над чим поламати голову.

Я відчув… не інтелектом… а якось інтуїтивно… що тут втрутилися невідомі сили… істоти… Інакше нічим було пояснити все незрозуміле! Але де вони? Чому залишили мене напризволяще? Чому примусили мене залишитись наодинці з безліччю таємниць?

Я уважно розглянув вузли корабля. Все було ціле, все працювало, більшість залишилось таким, як його збудовано на Землі… але дещо змінилося. Я не знав чому. Навіть тепер не знаю! Деякі системи навіть принципово відрізнялися від наших, хоч виконували ту ж саму функцію, і виконували точніше, ніж наші. Може, вони таким чином поправляли наших конструкторів? Хто знає?

Але я кажу «вони», а не певен, чи так воно було! А втім, не буду забігати вперед.

Я знову спробував передати сигнал на Землю. Та розібратися в новій системі радіо не зміг. Довелося залишити ці спроби. У мене ще була невелика радіоустановка, але вона не годилася тепер, бо працювала під час польоту від сонячних батарей і мала невелику потужність…

Поївши, я вирішив розпочати дослідження. Досить загадок, досить хвилювання. Я цілий, корабель теж, можна буде повернутись на Землю. Отже, до праці!

Я провів аналізи повітря. Воно було таке, як на вершинах наших земних гір. Прилади відзначили наявність високої радіації в невідомому на Землі спектрі. Провівши ряд експериментів, я визначив, що радіація має корпускулярну природу і, очевидно, зв’язана з полем Марса. Повагавшись, я вирішив вийти назовні. Раз вже потрапив сюди, треба йти далі. Хтозна, скільки я пробув тут! Хронометри показали неймовірне. На них значилось, що фініш відбувся кілька годин тому. Але проведені дослідження зоряного неба визначили, що вже минуло кілька земних діб… з того часу, як я примарсився… а точніше, як сталася та дивна пригода!

Я спустив на ґрунт Марса через люк маленьку танкетку, в якій були вмонтовані маніпулятори і телеустановка.

Пожалів, що зіпсувався радювідрядник. Яка радість була б для людей Землі мандрувати разом зі мною по новій планеті!

Дихати довелося в масці. Повітря Марса було розріджене, холодне. Я кілька разів обійшов навколо корабля оглядаючи його. Одразу ж помітив, що колір його змінився. З блакитного перетворився на фіолетовий. Спочатку я гадав, що це наслідки космічного польоту, взаємини з радіацією… але пізніше зрозумів, що зміна кольору — те ж саме, що й зміна приладів. Дивні думки з’являлися в моїй свідомості, але я відганяв їх. Я знав, що якщо дам волю тим думкам, якщо захоплюсь розгадкою чудернацької пригоди, то не виконаю основного завдання.

«Марс-16» стояв серед рівнини на трьох лапах-упорах. Саме так, як і годилось для старту назад. Але що найдивніше — пісок навколо корабля був не порушений, під дюзами росли синюваті мохи, в’юнкі, колючі, пружні рослини. Жодного сліду. Жодного знаку, що тут недавно відбулося падіння космічного корабля.

Знову страх охопив мене. Мені здалося, що поза мною хтось стоїть, що за мною спостерігають невидимі істоти. Я оглянувся. Нікого не було. Тільки різкий вітер тонко співав на верхівках піщаних горбів, змітав пилок в долину.

Я дав собі слово — не піддаватись випадковому настрою. Все буде добре! Раз я цілий і неушкоджений — значить ніщо мені не загрожує. Правда, страх був не від почуття самозбереження. Ти знаєш, що такий страх не властивий мені. А це було якесь предковічне почуття побоювання перед невидимим. Воно у нас в крові, в єстві, ми його всмоктали з молоком матері, принесли з безконечних життів нащадків…

Над обрієм зійшло невелике яскраве сонце. Піднявся вітер. Над пустелею покотили смерчі. Сині рослини заворушилися, простягли назустріч світилу овальні листки.

Я включив всюдихід. Тихо задзвеніли електромотори. Я вирішив проїхати по околиці, щоб розвідати місцевість. Падаючи на Марс, я спостерігав багато дивних об’єктів — каналів, руїн, оазисів. Треба тепер знайти їх. Нарешті люди одержать незаперечні докази життя на сусідній планеті.

Корабель зник над обрієм. Мене це не турбувало. Курс назад показував надійний спецкомпас. Попереду виростала густа смуга голубої рослинності. Вона горнулася до ґрунту, наїжачивши довгі голки-листя в усі боки. Стовбури просвічувалися в промінні сонця. Під’їхавши ближче, я помітив, що рослини ростуть рівними рядами. Серце моє схвильовано забилося. Ось вони — канали! Так звані канали… Плантації рослин. Значить, тут є істоти, які займаються господарюванням. Я почав розглядати ґрунт біля кореня рослини. Розгріб пісок. Від коренів в глиб ґрунту тягнулися тоненькі трубочки-капіляри. Я копнув глибше. Капіляри переходили в товщі трубки, заглиблювалися в твердіший ґрунт. Ясно! Це штучна система зрошення. Вона підводить воду від полюсів через усю планету, даючи вологу корінням рослин. Але яка потужність повинна бути, щоб здійснити таку систему? Де ж вони, титани, які оточили Марс грандіозною сіткою плантацій?

Я подивився навколо. Смуги рослин тягнулися від обрію до обрію, ніде не перериваючись, то спускаючись в неглибокі долинки, то знову вибігаючи на плоскі горби чи дюни…

Я поїхав далі, вже вздовж «каналу». Він повинен привести до якогось пункту, чи так званої «оази», де вчені помічали чорні цятки. Може, мені пощастить знайти поселення?!

Передчуття не обмануло мене. Я справді знайшов поселення. Але жодної істоти я не побачив. Та й будинків також…

З-під піщаних горбів де-не-де випиналися верхівки гостроверхих та сферичних будівель. Самотньо схилялися погнуті сріблисті ребра невідомих конструкцій, переливалися блискітками в променях сонця.

Я фотографував все, що бачив, на кіноплівку, на плівку відеофона. Заметені піском міста, поселення якось не в’язалися з рядами рослин, з функціонуючою системою зрошення. Як пояснити це?

Спочатку я гадав, що тут пройшла війна. Такі гіпотези висловлювались на Землі. Пустеля по всій планеті, знищені міста — все це нібито докази страшної гіпотези. Але ж господарство в масштабах всієї планети суперечить цьому. Хіба могли б мізерні залишки істот після нищівних воєн займатися всепланетним господарюванням? Їм було б не до того. Перш за все вони б відновили міста…

Потім прийшла думка: марсіани в підземеллях. Назовні лише рослини. Вони вирощують їх, вживають, а всі важливі центри, люди, техніка, міста — в глибинах планети…

Та розум теж протестував проти цього припущення. Не може розумна істота… космічна істота уподобитись кроту. Пізнавши велич Світобудови, не може вона полізти в надра планети. Там вона деградує, перетвориться в дикуна! Тільки зорі вічно нагадують розумним істотам про їхнє покликання, тільки вони не дають заснути нашому духові в тюрмі щоденних турбот!

Тоді де вони? Що з ними?

Мовчала пустеля. Спали в пісках руїни будівель, статуй, дивних конструкцій.

Я знову рушив. Їхав вздовж плантацій. Фотографував, брав аналізи порід, матеріалів, з яких були побудовані споруди, але не бачив живих істот. Навіть тварин мені не зустрічалося на шляху.

Та ось… в одній з «оаз», а точніше — на перехресті плантацій-каналів, я побачив чорний камінь. Ти, Танюшко, бачила його на фото. Він стояв на квадратному п’єдесталі і був схожий на єгипетські піраміди. Чимсь дивним, знайомим, близьким повіяло на мене, коли я побачив його.

Я зупинив всюдихід. Підійшов ближче. Камінь світився на сонці, переливався темно-фіолетовими барвами зсередини. Я помітив, що на камені є якісь позначки. Ціла система знаків. А нижче, на квадратній основі, кілька пластинок з тонкими, ледь помітними спіралями.

Я сфотографував графічні знаки. Хотів одділити пластинки. Це не вдалося. Навіть пізніше, застосувавши всі можливі засоби, я не зміг навіть взяти аналіз дивного каменя. Невідомі господарі надійно залишили свої знаки.

Я повернувся назад. Кілька марсіанських днів розглядав графітні зображення, намагався розібратись в їхній системі. Використавши кілька логічних систем, складених нашими вченими для розшифрування іншопланетних мов, я склав програму. Мені пощастило схопитись за кінчик ниточки. Як це вийшло — інтуїтивно чи просто мені повезло, але логічна машина дала задовільний результат. Я прочитав запис невідомих… Я пам’ятаю весь запис від початку до кінця, слово в слово. Слухай його, Таню. Ти не спиш?

— Ну як ти можеш? Хіба я можу заснути? Говори, Павлушо, я забула, де знаходжусь… Говори, говори…

— Текст запису складає якусь химерну космічну казку. Я й досі не збагну її значення. Але вона чимсь стривожила мене. Слухай же… Вона починається так…

3

«Я завжди був з Нею, а Вона зі мною.

Відколи пам’ятаю себе, мене супроводжували її очі, її ніжні пестливі руки, її теплий, животворний подих.

Я сам був її породженням, її вередливим дитям. Але Вона була дуже лагідною, терпеливою і покірно зносила мою жорстокість.

Минав час. Я зростав у затишній домівці, не знаючи навколишнього світу, не знаючи небезпек, перешкод, труднощів. Я часто запитував її:

— Що там за стінами будівлі, де ми живемо?

— Зачекай, — тихо говорила Вона. — Виростеш, прийде час…

— Але я хочу знати!

— Май терпіння. Я поведу тебе по всьому світу. Я покажу тобі найкращі плоди свого Саду.

— Я хочу сам.

Відчувши в собі могутні сили, я повстав супроти її ласкавої турботи. Вона не образилась, але тихо, сумно запитала:

— Ти, бажаєш залишитись на самоті, синку? Мені краще піти?

— Іди, — з викликом сказав я. — Я хочу бути сам. Я вже давно не дитина. Мені образливе твоє невпинне піклування!

І Вона пішла, кинувши на прощання довгий і болісний погляд, сповнений великої любові.

Я залишився сам.

— Вільний, — закричав я, гасаючи по своєму притулку. — Вільний! Робитиму, що захочу! І вийду в неосяжний світ!

А він давно манив мене — той чарівний, дивний, таємничий світ, що ввижався за вікном. Я стрімголов кинувся туди, зупинився на порозі, засліплений Безмежністю.

Серце моє стислося жахом. В душі прокотився страх. Я згадав її, згадав затишний куточок, де я виростав під її пестливим поглядом. Я повернувся назад, щоб заховатись в свій чарівний притулок, але він зник.

Мене оточувала Безмежність.

— Де ти? — закричав я у відчаї. — Де ти, повернися? Я буду слухатись тебе, чуєш? Я не порушу твого бажання…

Відповіді не було.

Тільки пуста луна котилася в просторі. А десь далеко на обрії маячила якась постать. То Вона! Треба догнати її!

Я стрімголов кинувся туди. Наступала ніч. Я втомився. Постать загубилася в пітьмі. Повіяв холодний вітер. Насувалася гроза. Заблищали блискавиці. Гримнули громи.

Я впав навколішки, прохаючи пощади. Ніхто не відповідав. Лише громи глузливо-грізно гримотіли в Безмежжі.

Недалеко горів ліс. Звідти несло теплом. Насмілившись, я вихопив з вогню палаючу галузку, розвів багаття, Відблиски його вихопили з пітьми знайомий силует.

Радісно скрикнувши, я кинувся туди і розчаровано зупинився. То був якийсь грубий кам’яний ідол…

Настав світанок. Я вирушив знову на розшуки. Ноги мої були побиті камінням. Я спіймав дикого гоо, що щипав травку на галявині, і верхи на ньому поїхав далі.

Минали дні. Часто мені ввижалася рідна постать на обрії. Я доганяв її, але то була не Вона. То була її облудна подоба.

Минуло багато часу. Я знемагав у пошуках. І ось одного разу гоо домчав мене до великого міста. Там я побачив вогняного дракона, що котився по металевій дорозі. Я пересів на нього. І захоплено їхав на ньому довго-довго. Куди мене віз вогняний дракон — я не знаю. Мені подобалась швидка їзда, миготіння дерев мимо путі.

Та ось одного разу я згадав про свої пошуки… і з подивом відчув, що я забув, яке в Неї обличчя…

«Потім знайду, — подумав я. — Хіба не приємніше кататися? Тут такі чудеса, а Вона нікуди не втече!»

З вогняного дракона я пересів на безшумну машину. З неї на металевого птаха. Він підняв мене над світом, і незміряна гордість опанувала мою свідомість.

Я володар! Я лечу, куди захочу! Мені підкоряються стихії! Саме Сонце стане служити мені!

Ця думка з’явилася в мені, розрослася, стала невіддільною, стала невмолимим бажанням.

Я пересів на космічний корабель. Я помчав у зоряний простір. Побував на тисячах планет. Я змужнів, помудрішав, знайшов біля далеких зірок ближніх своїх.

І все ж… все-таки чогось не вистачало мені. Вечорами, відпочиваючи в далеких світах, в казкових світах, я намагався згадати щось. Що саме? Що?

Пливло дитяче марево, солодко стискалося серце… і все зникало.

Минали великі віки. Я розкраяв Безмежність. Пізнав Матерію до найглибших глибин. І, сівши на краю Безмежності, заплакав:

— Де ти, Істина?

Я помацав обличчя своє. Воно було старечим, шорстким. Поглянув на руки — вони скидались на землю. В безодні свідомості майнув далекий спогад. Я — дитина, і наді мною чарівні, рідні очі…

— Згадав! — закричав я на весь Космос. — Згадав!

Я покинув Безмежність і помчав назад. Серце ожило. Забилося схвильовано і юно. Я не там шукав! Я тепер маю безмежні сили. Я пролечу Всесвіт за одну хвилю з краю в край! Я знайду Тебе! Чуєш?

Я хочу бути дитиною, хочу очистити кору гордині і самозвеличення! Я хочу бути краплею в океані, я хочу в наш тихий, чудесний притулок, де буде спокій, ясні очі Твої і ласкаві добрі руки…

Я кличу Тебе, жду, відкриваю змучене серце! Воно втомилося від невпинних шукань, воно бажає єдиного щастя. І те щастя — Ти!

Зорі облудливо сяють — не треба! Квіти приманюють мене задушливим запахом — не хочу! Життя котиться мимо зманливим виром, обіцяючи насолоду, — не прийму! Дійду до Тебе, впаду до священних ніг, обійму їх і засну на довгі віки блаженним дитячим сном біля серця Твого.

І коли прокинусь — то побачу над собою чарівне сяйво Твоїх єдиних очей. А потім, зміцнений муками, сповнений мудрістю тисячоліть, я піду по зову Твоєму на нові дороги, виводячи до неозорих далей блукаючих братів моїх. І провідною зіркою для мене буде воля Твоя.

Де Ти, чи чуєш мене?!»

4

Павло замовк.

Мовчала Таня. Здавалося, ніби вона спить. Та очі її були відкриті, в них пливло зоряне марево.

В гущавині ухав сич. Зі сну застрекотала сорока. Таня заворушилася, тихо промовила:

— У мене тривожно на серці. Це не проста легенда, Павлушо. Там щось сталося…

— Де, Таню?

— На Марсі. Щось сталося з тими, хто залишив цю казку на чорному камені. Я не вмію висловити, але так говорить серце.

— Я теж думаю так.

— Вони втратили щось дороге. Вони одірвалися від найближчого. Що це?

— Ми зможемо про це дізнатися лише від них, — сказав Павло.

— Але ж ти не бачив їх?

— Не бачив. Та вони є… Я знаю… Я буду добиватися нової експедиції.

— Сам? Без товаришів?

— Не знаю. Можливо, сам. Бо для побудови корабля на двох і більше треба багато часу… А чекати не можна…

— Тебе не пустять…

— Доб’юсь… За будь-яку ціну. Я не знайду собі місця, доки не розгадаю таємниці… Ти ж сама збагнула, що там розгадка чогось важливішого… важливішого, ніж наука, техніка, космічні польоти… Ось чому я повернувся не таким… як був… Той крик серця… невідомих братів… він змусив боліти моє серце. Що мені з того химерного запису? З тої казки, в якій нам навіть символи неясні! А серце відчуває дивний зв’язок…

— Не дивний, — прошепотіла Таня. — Все зв’язано. А розумні істоти сусідніх планет… тим більше…

— Я довго шукав їх, — вів далі Павло. — Але не знайшов. Я почав сумніватися в їх реальності. Але ж все свідчило, що живі істоти, розумні істоти на Марсі є. Хто зупинив падіння корабля? Хто врятував мене? А втім, що я кажу? Падіння не було зупинене! Корабель, безумовно, розбився, і я загинув.

— Що ти кажеш, Павлушо? — злякано скрикнула Таня.

— Так, так… Це правда! Я ж відчув удар, я відчув, що вмираю… Я бачив, що поверхня Марса вже була за кількасот метрів від корабля. І швидкість падіння сягала трьох кілометрів на секунду. Ні, неймовірно затримати падіння біля поверхні планети… Мені навіть здається… інколи здається… що вони відновили все заново… весь корабель… ось чому деякі вузли замінені, матеріал інший, зовсім інший, а дещо просто не наше…

— А ти? — з острахом запитала Таня, підіймаючи личко з колін Павла. — Ти ж як?..

— І мене… відновили, — сумно пожартував Павло. — Напевне… А втім, що я знаю? Адже на мені ніяких знаків пошкоджень? Я складений з елементів тих самих, пам’ять залишилась, любов до Тані… до тебе (він поцілував дівчину) теж! А все інше можна дізнатись лише від них… від них… і ти правильно сказала, що там велика таємниця. Її треба взнати. Для людей Землі. Ми вийшли в Космос. Ми не знаємо ще всіх небезпек і загадок… Ми, власне, знаємо нікчемно мало… Лише ступаємо перші кроки в безмежних джунглях природи. І ті, що пройшли ці джунглі, можуть допомогти нам…

Таня зіщулилась від холоду, притиснулась до Павла, солодко позіхнула. Він занепокоєно зазирнув в її личко.

— Любенька моя… Ти спатки хочеш. Та й у школу зранку. Ходімо. Ходімо, Танюшко… А то космос космосом, а закони Землі вимагають свого…

Таня усміхнулась з заплющеними очима, підвелася, опираючись на його руку, шепотіла:

— Веди мене, Павлушо. Ми завтра будемо говорити ще… Чи то пак сьогодні… І сьогодні, і завжди… і всю вічність з тобою…

Він, ніжно підтримуючи її, вів Таню по лісовій дрімотливій дорозі. А на сході, над фіолетовою стіною лісу, вже загоралась лагідна зірниця…

5

Кілька годин Павло спав непробудним сном. Ні звуку, ні образів. А потім могутня хвиля почала колисати, зоряні спіралі сповивали тіло, мчали його. Відчувався блискавичний політ. Куди? Для чого?

Він знав, що попереду велика мета. Яка вона? Що собою являє?

Простір мовчав. Тільки зорі та гігантські скупчення далеких галактик срібним маревом пропливали в безмір.

Серце боліло, нило. Воно бажало ясності. Павло напружував волю, розум, вдивлявся в далечінь, намагався поглядом пробити пелену туману, що огортав виднокрай. Несила! Все даремно!..

— Я допоможу тобі, — прозвучав у Космосі тихий голос.

Серце Павла тріпоче від радості. То вона. Таня. Вічна подруга. Частка його розуму, серця, єства.

Ось вона наближається, видно сяєво ЇТ серця. Воно вібрує голубими хвилями, огортає Павла…

— Збирають на мітинг! — прогримів бас у просторі.

Постать Тані метнулася, мов блакитний птах, вгору, щезла в калейдоскопі хаотичних барв. Павло прокинувся.

Біля порога стояв чоловік. Він про щось розмовляв з матір’ю. Павло придивився. То був секретар райкому. Він побачив, що Павло прокинувся, усміхнувся привітно. Його блискуче повне обличчя радісно розпливлося.

— Павле Григоровичу! З благополучним прибуттям! А я оце, не відкладаючи в довгий ящик, метнувся по району, збираю людей!

— Куди? — здивувався Павло, швиденько натягаючи штани, сорочку.

— Як то куди? На мітинг. З нагоди щасливого повернення до рідної оселі. Там вже все приготовлено. Млинівка тепер буде Ковалівка. Школа вашого імені і так далі. Сюрпризів багато!..

Павло не знав, чи йому сміятися, чи сердитись. Він скочив з полу, почав шнурувати черевики.

— Для чого ж Ковалівка? — знизав він плечима. — Млинівкою воно, село це, було, хай і залишається. А то скоро доживемось до того, що повернеться космонавт з Космосу, а Земля вже не земля, а скажімо, Іванівка.

Секретар сміявся, розводив руками. Мати схвально хитала головою.

— Так їх, синку, так… А то звикли до самовозвеличення!..

— Стимул! — заперечив секретар. — Без цього не обійдешся…

— Який там стимул, — заперечив Павло. — Егоїзм найчистішої води. Треба привчити молодь, щоб вона творила і діяла не ради відзнаки, не ради винагороди! Що ви бажаєте — в комунізм тягти преміальні та подяки. Нагородою хай буде сама дія, творчість, робота…

— Рано, рано ще, — посміхався м’яко секретар. — Це ви сягаєте, Павле Григоровичу, в досконалу епоху… А ми…

— Що ми? — Павло зупинився перед дзеркалом, хутенько чесонув волосся. — Матусю, злий води. А ми хіба гірші від наших нащадків? Не розуміємо, де хороше, еволюційне, а де від минулих темних епох?

Він схилився над відром, пирскав, хлюпав, а секретар, чухаючи широку потилицю, говорив:

— Ну, це ми з вами залізли в хащі філософії, а зараз треба вирішити дуже практичне питання: коли призначити мітинг?

Павло взяв рушника з рук матері, втер обличчя, руки, зітхнувши, сказав:

— Якщо вже без цього не можна, то не сьогодні, а завтра. Навіть у Москві зглянулися, спочатку дали мені відпустку, а ви хочете насісти…

Секретар схопив Павлову руку, потиснув, засяяв веселим обличчям.

— Ну й домовились. Значить, завтра. Нащот Млинівки хай буде по-вашому. А школу таки найменуємо: імені Павла Коваля.

— Як хочете, — махнув рукою Павло. — Перетерпимо…

— Тоді ждіть машин. Десь о дванадцятій. Мітинг почнемо після обіду. Я побіг…

Секретар ступив через поріг, повернувся, підморгнув хитрим оком.

— А щодо стимулу, Павле Григоровичу, не так просто… Ой, не так просто…

І зник. Потім завуркотів мотор. Пролунав сигнал. Закричали хлопчаки.

Мати жалісливо подивилася на Павла, похитала головою.

— Вони таки заїздять тебе, Павлушо. Сідай до столу. Ось свіженька редисочка. Варенички. Такі, як ти любив. Може, чарочку?

— Не п’ю. Заїздять, кажеш? Ні, не заїздять! Я знову полечу, так що ніколи буде роз’їжджати по мітингах…

Мати злякано сплеснула руками.

— Полетиш? Куди?

Павло з’їв вареника. Засміявся.

— Як то куди? В небо. На Марс. А вареники неземні!

По материній щоці покотилась сльоза. Вона похнюпилась, витерла очі фартухом.

Павло зітхнув, тихо сказав:

— Матусю… Не треба. Матусю…

— Не буду… Не буду, синку… Я нічого. То так, не витерпіла. Я й знала, що ти такий. Ще змалку знала. Тягне тебе в небо. Значить, так треба. То якби по приказу — то можна й одмовитися. А коли серце тягне… не одмовишся. Такий і батько був у тебе…

— От і домовились! — бадьоро сказав Павло, щоб розвіяти сумний настрій. — Та ти не журись, коли то ще буде!..

— Знаю я тебе, — слабо осміхнулась мати, несучи глечик до столу. — Місяця не просидиш, добиваться будеш!.. Тут ряжанка, їж!

— Може, не пустять, — сказав Павло з сумнівом.

— Хіба такого не пустиш? — з прихованою гордістю заперечила мати. — Доб’єшся. Ну що ж… Лети… А я про тебе… думати буду…

Павло згадав тьмяну свічку, чорну ікону богоматері, зігнуту постать на долівці, і серце його стислося болем. Але він промовчав, нічого не сказав. Хай! Вона, як уміє, захищає сина від небезпек космічного шляху…

Він подякував за сніданок. Виглянув у вікно.

— День буде — як у казці. Піду погуляю…А то завтра запряжуть — не одкрутишся…

Мати несміливо сказала:

— Павлушко… А як же… Таня?

— Що, мамо? — здивувався син.

— Треба ж якось… записатися… весілля зіграти!

Павло засміявся, підступив до матері, цмокнув її в голову.

— Смішна ти моя. Записатися — запишусь. А весілля — не знаю. Що мені робити на весіллі?

— Роблять же всі інші!..

— Ну й хай… А втім, як захочеш. Можеш робити весілля. Тільки я на ньому сидіти не буду. Хай самі п’ють і гуляють.

— Образяться, Павлушко…

— Хм… Ти думаєш, образяться? Тоді знаєш що? Не треба ніякого весілля. І нам буде добре, і їм… Ображати людей не слід!..

Павло, хитро всміхаючись, вийшов у сіни. Здалека гукнув:

— Прийдемо надвечір з Танюшкою. Приготуй нам що-небудь. Ото й буде весілля…

Він минув вузьку покручену вуличку, попрямував до школи. Поздоровкався до сусідських жінок, які підгортали картоплю.

— До Тані? — безцеремонно запитали вони.

Павло мовчки хитнув головою. Пройшов. А ззаду чулася відверта розмова:

— Ото щаслива. Дождалася-таки Павла. Герой!

— А герой! Бачила — секретар сам прикотив на машині. Увивається! Тепер Павлові тільки сидіти та гроші получати. Хватить і йому, і Гапці до смерті. Та й дітям на вік забезпечить, як будуть…

— Таке скажеш! Хіба Павло всидить на місці? Попреться знов у небо! Він такий причинний змалку!

— Здуріє хіба? Раз пощастило — то хай шанується…

Павла аж занудило від того діалогу. Він наддав ходу, ввійшов до посадки. Хвоя колола щоки, сипала дощик жовтавого пилку. Він постояв, подихав смолистим ароматом. До тіла вливалася снага, серце стукало сильно, тривожно.

Павло рушив далі. Тихенько пробрався до школи. Щоб ніхто не побачив, прослизнув попід стіною до коридору. Там було пусто. За дверима плив гомін. Йшли уроки. З учительської вийшов дідок на одній нозі з милицею. Він побачив Павла, застрибав до нього, радісно усміхаючись. Павло пізнав його. Це був споконвічний сторож школи дід Пилип. Він був і до війни, пережив війну, вийшов на пенсію, але школи покинути не захотів.

— Паша, — шепотом озвався він. — Чого ж ти сам, без нікого? Яким вітром?

— Добрим, діду, добрим, — сміявся Павло, потискуючи йому негнучкі пальці.

Ріденька борідка сторожа, схожа на пасмо конопель, переможно майоріла в повітрі, рука бадьоро жестикулювала.

— Молодця, Паша! Прославив нас. Тут діти не знають, як всидіти на уроках! Все ждуть тебе. Всі збираються в небо летіти!..

— Ну, всі полетять, хто ж на Землі залишиться? — усміхався Павло. — Серцем летіти треба…

— Правда, правда, — піддакнув старий Пилип. — Оце тут Танюшка. Її клас. Четвертий. Молодця, вчителька.

Павло підійшов нишком до вказаних дверей. Звідти глуходолинав голос Тані. Сторож тихесенько прочинив двері.

— Послухай, коли хочеш… А то викличемо…

— Не треба, — зашипів Павло. — Я тут…

— Ну, як хочеш!

Павло бачив вузеньку спину Тані, десятки блискучих дитячих очей. Вона тихо, але натхненно говорила:

— Найголовніше — не звикайте до навколишнього. Звичка — це смерть. Звичка робить все звичайним, буденним. А буденщина перетворює найпрекрасніші явища чи речі в скопище сірих тіней. Повстаньте проти мертвих звичаїв. Хай залишиться один звичай — діяти на благо всіх людей, віддавати своє життя світу, людям, життю…

Сприймайте все, ніби вперше! Дивіться на небо, на сонце, на зірки, ніби вперше…

Подивіться на себе, на явище Людини в світі, ніби вперше…

Жахніться сміттю, жорстокості, розпусті, бруду, ніби вперше, — і прагніть лише вперед.

Подумайте про титанів людства, про тих, які горіли на вогнищах і лягали під кулями тиранів, про тих, які віддавали свої серця для грядущих поколінь і гнили в тюрмах, про тих, які прокладали шляхи в Безмежжя і одягали нашу Землю зеленим покровом садів та хлібів, ніби вперше, і уподобляйтесь їм в своїх діях, в житті!

Уявіть нову епоху, яку ми творимо, про яку мріємо, яку продовжуємо в Безмежжя, ніби вперше, і — оновлені, очищені від егоїзму, від власності, від заздрості, від всього нечистого і темного — юні і сильні, прагніть вперед!..

— Знай наших! — закректав захоплено дід Пилип за спиною Павла. — От рубає, так рубає. Така втре носа городським викладачам! Як пише, так говорить!

Таня почула голос сторожа, обернулась здивовано. Побачила Павла, підбігла до дверей. Засяяла вогниками очей.

— Як же ти? Прямо сюди? Підслуховуєш? — жартівливо погрозила вона.

— То не я, — виправдовувався Павло. — То дід Пилип.

— Я, я, — задоволено хитав борідкою сторож. — Мене карати треба… Ну та нічого. Кінчай, учителько, урок. На сьогодні і так буде.

Учні посипались, мов горобці, з парт, радісно защебетали.

— Павло Григорович! До нас на урок?

— Ні, ні! Я потім, — одбивався він. — Я так, випадково!

— Еге, — сміялися дівчатка. — Ми знаємо, як випадково. До Тетяни Сергіївни!

Таня червоніла, сміялася разом з вихованцями своїми.

Головатий підняв руку ззаду, басом сказав:

— Вношу пропозицію. Одпустити Тетяну Сергіївну на сьогодні!

Учні весело залементували:

— Одпустити!

— Хай іде!

— Самі проведемо урок!

— І відчитаємось перед директором, — заявив Головатий.

— Ну що? — підморгнув Павло. — Підкоряйся хоч раз учням!..

— Ну й холера, — похитав головою дід Пилип. — Придумали. А що ж, Танюшко, користуйся постановою учнів, поки її не одмінив директор! Га?

Павло схопив дівчину за руку, потягнув до дверей. Дівчатка навздогін зашепотіли:

— А за це плата належить!

— Яка? — вже з порога в тон їм запитав Павло.

— Прибути до нас у гості. В клас, і в школу взагалі!..

— Прийду!

Вони, сміючись, шаснули попід школою в посадку, ввійшли між дерева, попрямували горбами до лісу.

Павло здивовано поглядав на Таню, милувався нею.

— Звідки ти такі слова береш їм?

— Що, підслуховував?

— Мені дуже сподобалося. Тільки чи розуміють вони?

— А чому б і ні. Краще, ніж дорослі. Запевняю тебе. Дорослі сприймають шкаралупу, форму… а діти сприймають суть, зерно… Я відчуваю це…

— Але хто тебе навчив… так?

— Ти, — всміхнулася Таня. — І ще один дід… з срібною бородою…

— Жартуєш?

— Ні. Та я потім тобі розкажу… Все розкажу… Ми ж сьогодні тільки з тобою?

— Зі мною, Танюшко. Удвох. Підожди — я забув. Сьогодні ж наше весілля. Мама моя так вимагала…

— Яке весілля? — здивувалася вона.

— Наше. Тільки я їй сказав, що ніякої гульні не буде… Навіщо нам це. Записатись? Ну що ж — запишемось… коли так треба… А весілля наше буде на луках… в лісах…

Вони зупинились на вершині горба. Здалека виблискував повними водами Дніпро, огортався зелено-голубим маревом.

Павло заглянув у очі Тані. В сірих криницях сяяло щастя. Груди її високо здіймалися, ніби в передчутті чогось незвичайного.

— Зорі будуть нашими дружками, — прошепотів Павло. — Ліс співатиме весільної пісні. Квіти лугові прикрасять тебе, любов моя… А столом буде вся Земля…

— А до столу, — підхопила Таня, — ми запросимо братів з Безмежжя… і вся слава Космосу буде з нами…

— Правда, правда, — згодився Павло. — Ми з’єднаємося не для себе, ми лише відновимо ту єдність, яка порушена ілюзією роз’єднання. Ходімо, моя кохана, на велике весілля єднання…

СЛОВО ТРЕТЄ ПОКЛИК ТАЄМНИЦІ

1

Недавно пройшла гроза. Ніжно гріло травневе сонце. Дерева цнотливо простягали до його променів молоденьке листя, квіти — рожеві, білі, оранжеві, струшували на землю росяний убір. То там, то сям спалахували райдужні бризки. Здавалося, що то з неба падають невидимі метеори, розсипаючись біля планети пружними акордами барв.

Павло спостерігав за симфонією природи, краєм ока дивлячись, як на площу, до трибуни, стікається гомінлива маса людей. Ось, майорячи червоними галстуками, під дроб барабана, йдуть піонери районних шкіл. Потім жовтенята… На сонці виблискують рубінами п’ятикутні зірки. Павло згадав: на руїнах марсіанських споруд він часто бачив такі зірки. Чому? Як опинився в чужому світі цей символ? Що він значить? А втім, хіба закони геометрі? власне, закони будови матерії та її розвитку не однакові у всьому Всесвіті?

Уява космонавта знову повела його серед оранжевих пустель, мимо примарних рослин, мимо суворих руїн. Тиша. Таємниця. Загадка віків. Загадка Космосу. Загадково усміхається Сонце. Загадково пливуть в нічному небі химерні супутники, породжені невідомою цивілізацією. Для чого? Що там зараз? Не може бути, щоб вони були залишені напризволяще. Тільки там… Тільки там розгадка. Якщо дозволять… Якщо його пустять знову… А втім, що значить — пустять? Хіба він хворий? Хіба не він привіз з далекого світу цілий потік таємниць? І їх треба розгадати. Не може людський розум жити поряд з таємницею спокійно! Усмішка далекого Сфінкса тривожить нас…

— Павле… Де ти? — прошепотіла Таня.

Космонавт повернувся на землю. Здивовано глянув на Таню. Вона показала йому поглядом на секретаря райкому, який вже почав промову.

— Пробач… Забув…

— Знову на Марсі?

Павло ледь помітно майнув повіками. Так. Так, друже, кохана, дружинонько моя… Видовжились наші дороги, піднялися з Землі у простір, попливли у Безмежність. Де кінець їм? Де станція, куди вони ведуть?

А секретар, палко жестикулюючи, сяючи повним задоволеним обличчям, виголошував:

— Син простої жінки, хлопець, який сидів поряд з вами, школярі наших шкіл, проклав шляхи до таємничих світів! Він прославив не лише село Млинівку, не тільки наш район чи область, він прославив на весь світ нашу Україну, наш Радянський Союз! Про що це говорить, товариші? Це говорить про те, що в нашому народі є бездонні скарби, скарби знання, скарби подвигу, і нам треба здобувати їх, товариші! А як здобувати? Трудом, товариші! Самовідданою працею, виконанням і перевиконанням планів, освітою, коротше кажучи, повною мобілізацією всіх внутрішніх і зовнішніх сил, товариші!

Чи можна було думати про такі подвиги простих людей у дореволюційні часи, товариші? Ні, не можна було… Згадайте сумну долю нашого знаменитого вченого Ціолковського, товариші…

Колихалися знамена. Принишкла юрба. Підіймалося сонце, щедро золотило буйну зелень, блищало в калюжах. Ряди учнів, розкривши роти, дивилися блискучими очима на космонавта, пропускаючи мимо вух промови, дівчата заздрісно і ревниво оглядали маленьку щуплу постать Тані, перешіптувалися. А Павло і його строга, маленька дружина пливли понад всім тим у невідомі світи. Хай лунають промови, хай шелестить папір під руками промовців, хай звучить заздрість чи радість, гордість чи захоплення. Шумовиння пливе на гребені хвиль, але не воно визначає суть стихії. Горять дивним вогнем очі дітей, стискуються несвідомо пальці хлопчаків, ніби тримають вони штурвали зорельота, задумані личка в дівчаток — вони бачать обриси нового світу, невідомого світу… Ось де стихія вогню, океан, творча сила, що переродить планету, що підніме її до єднання з Всесвітом!..

— А тому, — патетично, піднесено завершував секретар свою промову, — ще ширше розгорнемо змагання за дострокове виконання і перевиконання наших планів, дамо державі ще більше зерне і м’яса, яєць і молока, наповнимо засіки золотим хлібом, відбірним зерном, прославимо наш район не лише космічними польотами, а й космічними досягненнями на колгоспних та радгоспних полях! Ура нашому славному земляку Павлу Ковалю, товариші!

Площа гриміла криками «ура», оркестр Будинку культури грав величальні пісні. Жовтенята підносили Павлові та його дружині квіти, передавали подарунки — нехитрі, наївні — червоніли від замішання і захоплення. Виступали учителі. Виступали інженери. Говорили щирі гарячі слова піонери, комсомольці. Вони часто самі не знали, що говорили. Кликали до подвигів, до нового, обіцяли «загнуздати» природу, підкорити космос, заселити інші планети, завоювати галактику і метагалактику. Павло слухав, радів, сумував, думав. Як все складно! Як все непросто! Та хай, хай вирує стихія! Перші стежки, перші спроби… Вони наростатимуть, міцнішатимуть, стануть досвідом. Наука освоїть, обґрунтує, нові, дивовижні знання, вони стануть здобутком суспільства. І тоді виникатиме, народиться нова свідомість, нова етика, нова мораль…

Стало жарко. Промовці видихалися. Секретар витер піт з чола, сказав:

— Тепер, мабуть, ви, Павле Григоровичу?!

Павло підступив до бар’єра трибуни. Оглянув принишклих людей. Подивився на Таню. Вона шепнула:

— Дітям… Дітям говори…

Він зрозумів. Дітям. Їхнім ясним очам. Їхнім відкритим серцям. Їхнім палким душам, що вічно прагнуть в невідоме, в таємниче, в незвідане! Вам, нехитрим, вам, ненавченим складності і плутанини життя, вам, які готові прийняти в ніжні руки свої, в незрадливі серця, в ясну свідомість нову, дивовижну мудрість далеких світів!..

— Друзі! — пролунав над площею тихий голос космонавта. Помовчав якусь хвилю, ніби добираючи слова, поглянув у небо, знову опустив погляд на ряди дітей. — Земляки мої, брати! Скажу вам відверто, що я не прихильник великих зборищ. На них якось ніяково… на них не висловиш свою думку так, як хочеш… Ви, мабуть, розумієте? Ну, як сказати? Кожен з нас наодинці з дружиною, або з подругою, або навіть хлопець з хлопцем вільно скаже те, чого не посміє промовити перед громадою… Я бачу, що ви ще не зовсім розумієте мене… Я поясню! В моїй душі тепер багато такого… чого я просто не можу передати вам… а може, не посмію. Бо ви не зрозумієте, не збагнете! Не тому, що я особливий! Про це вже говорили тут… Я звичайний сільський хлопець, як і мої попередники — Попович, чи Титов, чи інші космонавти. Але мені довелося одному з перших бачити те, чого ще не бачили людські очі, точніше, погляд людей Землі. Отже, й думка, що зародилася в мені, просто не стала ще думкою всіх інших. Я слухав тут ваші промови… ваші хвилюючі, близькі моєму серцю слова. Про польоти, про майбутнє Землі, про підкорення природи і тому подібне. Я слухав, радів… і думав — як багато ще треба знати, збагнути, щоб правильно зрозуміти свій шлях. Скажу ще простіше: може, більшість з того, що ми тепер говоримо, про що мріємо, — не те, що треба, не те, що буде!

Секретар здивовано поглянув на Павла. Зацікавлено завмерла площа. Таня опустила повіки, посміхаючись куточками вуст. Добре, коханий… Добре кажеш…

— Ми йдемо у мрії звичним шляхом, — вів далі Павло. — Думаємо приблизно так: «Полетимо на інші планети. Освоїмо їх. Перетворимо в свої домівки, в свої поля. Підкоримо галактичний простір. Будемо їздити на екскурсію вже не на Кавказ, скажімо, чи Алтай, а на Альфа Центавра, в командировку не на північ або в туристську мандрівку не в Америку, а в туманність Андромеди або навіть в іншу метагалактику». Це поверхово! Ми почали ворочати гігантськими поняттями, не задумуючись про їхнє справжнє значення, не розуміючи, що тут перехід до іншого щабля світу, до іншої масштабності мислення, життя, розуміння, до інших енергій, до іншої свідомості, до іншої етики, нарешті…

Ми стоїмо перед новою революцією, друзі! І ця революція буде важчою за всі інші революції. Революція духу! Важко буде нам боротися з тими, що стоятимуть по інший бік барикад! Тому, що вороги не десь збоку, а в нас! На кожному кроці нас затримує косність, традиція, славолюбство, властолюбство, реакція, догми, забобони!.. Та що там рахувати? Кожен знайде сам в собі безліч таких «прикрас». Чому я кажу про це? Тому, що битва з самим собою необхідна в Епоху Космосу! Без неї нема цієї Епохи. Саме до цієї думки я веду. Тільки наївні люди можуть думати, що нічого не змінилося, лише масштаби стали іншими. Що можна буде кабаре будувати на Сатурні, а гангстеризм розповсюдити аж до Плутона, а то й до інших зоряних систем. Так мріють деякі західні фантасти. Інакше вони не уявляють майбутнього. Та не будемо про них. Навіть ми, хоч і стоїмо на твердій основі братства народів, єдності, прогресу, — часто переносимо свої уявлення нинішнього дня на грядуще. Ви ось говорили в своїх чудових виступах: «загнуздаємо» природу, «підкоримо» зоряні простори і так далі. Я знаю, що вогонь сердець ваших кличе до подвигів, до нового, до таємничого. Але традиційне мислення вкладає той вогонь в звичні рамця. «Загнуздати» природу! Ніхто не думає як слід про таке поняття. Адже природа наша мати. Ну хіба хто-небудь з вас став би мріяти про те, щоб приборкати, загнуздати власну матір? Ви усміхаєтесь. Вам здається абсурдною ця думка. Те ж саме стосується природи. Вона породила нас, ми, її діти. Отже, ми й повинні пізнавати її закони, використовувати їх в цілях спільного блага. Чи можна зробити щось, порушуючи закони природи? Ні. Таке порушення не приведе ні до чого, крім катастрофи. Отже, гармонійне поєднання інтересів людини з законами Природи, Світобудови — шлях для вас, гарячі серця, палкі душі!

Ви говорили про підкорення планет. Прекрасно! Але ж планети можуть бути заселені? І цивілізації на тих планетах на тисячі, мільйони чи навіть мільярди років старіші, мудріші за нашу, земну… Може, ми лише одна з наймолодших рас у Всесвіті! Все можливо в Безмежжі. Така думка образлива, напевне, подумає хтось з присутніх. А я гадаю — ні. Треба не культивувати надмірної пихи. Треба мислити широко, треба бути справжніми синами Космосу, раз ми вже вийшли за межі материнської планети. Яке має значення, що ми, може, ще юні, недосвідчені? Адже й Архімед, Ейнштейн, Ціолковський, Ленін були колись дітьми…

Грім оплесків заглушив промову Павла. Дитячі лиця сяяли, усміхалися. Таня підступила до чоловіка, шепнула:

— Розуміють… Не бійся складних пояснень… Я ж казала тобі…

Секретар схвально хитнув головою, цмокнув губами, сказав:

— Молодець, Павло Григорович! Закрутив добре. Так і треба. Не те, що ми — м’ясо, хліб. Дійсно — звикли ми до одноманітності. Варимось у власному соку. Ну, та без цього не обійдешся. От закінчимо парад — поїсти треба… Чи не так? Ха-ха!

— Всьому свій час, — усміхнувся Павло. А вголос продовжував говорити: — Я бачу, що ви чудово розумієте мої слова. Це не зовсім те, що виникає в мені… Я попереджував. Це лише тінь тих думок, які б я хотів передати вам. Завершуючи свій коротенький виступ, я ще повторю: не допускайте свідомість до сплячки, до рутини, до одноманітності! Будіть себе без упину, чатуйте в життьовій дорозі, готуйтесь до вічко: битви з пітьмою в серцях, в свідомості. Космічні дороги не лише в небесах, в просторі. Ваш секретар правильно тут говорив… Треба, щоб і труд наш, і освіта, і мислення, і все життя були космічними! Тільки тоді ми щиро і сміливо зможемо поглянути в очі далеким братам з інших планет. Тут, на Землі, — трамплін до всіх можливостей. Ви знаєте недосконалість минулого — шукайте ж зародки грядущих прекрасних поєднань, здійснень. Ці нові поєднання поведуть вас до надзоряних шляхів, про які ми навіть мріяти не можемо. Але не тягніть в ті таємничі дороги старі курники і сідала, не засмічуйте зоряний плин покидьками старого світу. Будьте вічно новими! Дивіться відкритими очима на світ, що оточує вас. Кожна травина, кожна квітка, кожен подих вітру готує для вас невідомі сили Природи. Зумійте знайти їх, застосувати для людства, для радості, для возвеличення Розуму! Позаду привиди, чад кадил, тюрми, тирани, забобони! А перед нами — хвилі світоносної Матерії, можливості якої безмежні!

Друзі мої! Чи розумієте ви, яка таємнича і прекрасна путь пролягає перед вами?..

2

«Політ Павла Коваля наочно доводить, що поряд з нами у Космосі є розумні істоти. Вони ховаються, вони не бажають вступати з нами в стосунки. Що це значить? Лише одне. Вони ворожі.

Погляньте на Марс. Він покритий пустелями. Це підтвердив Коваль. Піски замітають зруйновані міста. Але над ними повзе мізерна рослинність, завойовує згасаючу планету. Істотам пощастило зберегти залишки цивілізації. Після чого? Певна річ, після війни. Після нищівної термоядерної війни, яка кинула Марс на тисячоліття назад. Але вони не здаються. Вони відновлюють свій потенціал. Вони запустили сотні років тому гігантські космічні кораблі — Фобос і Деймос. Вони спостерігають за нами. Вони з’являються інколи над нами на так званих «літаючих дисках». Земля перед загрозою підкорення. Це безумовно! Висока раса марсіан, не маючи можливості для господарювання на своїй згасаючій планеті, неодмінно поверне свій погляд до сусідів. Нам треба готуватись до нищівної війни!

Справді, чи не здається вам дивним факт повернення Павла Коваля? Чому вони одпустили його? Як взагалі він зберігся? Адже йому загрожувала катастрофа. Більше того, вона сталася — Коваль підтвердив це. Чи не врятували марсіани Коваля для того, щоб вивчити організм людини Землі, апаратуру, джерела енергії і тому подібне? А для чого? Чому так підступно, незрозуміло, таємниче?

Хіба можна уявити, щоб розумна, гуманна істота так діяла?»

«Нам здається, що факт повернення Коваля аж надто дивний. Хоч радянські агентства публікують дуже скупі відомості, з вірогідних джерел пощастило довідатись, що корабель «Марс-16» повернувся не таким, як стартував. Він дуже відрізняється від оригінального зразка. Він зроблений з іншого металу, невідомого на Землі, і містить в собі безліч приладів неземної конструкції. Все це наводить на дуже тривожні думки. Дехто припускає, що й сам Коваль — не Коваль. Це може бути дуже точно виконаний робот, який містить в собі всю інформацію покійного космонавта. Його визнала рідна мати, він одружився з земною жінкою, він виступає, їздить по Землі, веде себе, як людина… але він, безумовно, не людина! Він посланець підступних хитрих марсіан. Вони використали катастрофу корабля і смерть людини Землі, щоб заслати до нас свого розвідника. Люди Землі! Бережіться!..»

— Ну як — досить? — Президент відклав убік купу закордонних газет, примружив очі, оглянув співбесідників. Не можна було розібрати по його замкнутому обличчю, по вузьких зібраних вустах, по втомлено опущених повіках, що він думає: іронізує чи ні? Сміється над тільки що прочитаним чи очікує реакції присутніх.

Виснажене обличчя Петрова гидливо зморщилося. Павло Коваль ясно, по-дитячому усміхався. Він кивнув президенту, сказав:

— Досить. Все зрозуміло…

— Що тобі зрозуміло, Павлушо? — тихо запитав президент.

— Як завжди… Шум, сенсація, марення…

— Не так просто… Не так просто… — Президент суворо задумався, з силою потер перенісся. — Вся ця «писанина» переслідує безліч цілей… і політичних, і філософських, і навіть військових. І ми не будемо розбиратися в них… Аромати нехороші… Але… все пізнається від зворотного…

— Я не розумію тебе, Сергію Олександровичу, — озвався Петров.

— Поясню. — Обличчя конструктора і Павла запитливо повернулись до президента. — Доводячи свою думку до абсурду, репортер справді ставить цілий ряд цікавих питань. Катастрофа відбулася. Катастрофа не відбулася.

Коваль загинув. Коваль повернувся. «Марс-16» стартував одним — повернувся зовсім іншим. (До речі, хтось із наших пробазікався, хоч я й наказував, щоб про це не говорили). Коваль знайшов на планеті залишки цивілізації, діючу систему іригації — і жодної істоти. Чи не занадто багато загадок. Навіть для науки, не кажучи про громадську думку Землі?

— Що ж ти хочеш? — запитав Петров.

— Ясності. Як і належить ученому. — Президент уважно поглянув на Коваля. — Як ти гадаєш, Павлушо? Паради проведені, мітинги там всякі, бесіди, прес-конференції. Накричалися, нахвалилися, наговорилися. А тепер, мабуть… і до праці знову…

Павло радісно засміявся, тріпнув кучерявим чубом. Карі очі його засяяли.

— Ач, — хитнув головою президент. — Зрозумів одразу…

— Я готовий, — ствердно сказав Павло.

— Тобто що готовий? — не зрозумів Петров.

Президент іронічно мугикнув.

— Який же ти недотепа. Павлуша спритніший. Він готовий летіти знову…

— Куди?

— На Марс, розуміється, — недбало кинув Павло.

— Що ви мене — розігруєте? Там, за стінкою, збирається Консультативна Рада Космоцентру, вона буде затверджувати наступний етап дослідження Марса, який… якщо я не сплю, відбудеться через два роки… а тепер я чую студентські репліки не тільки від космонавта, якому ще дозволено таке…

— А й від старого академічного вовка, — підхопив президент. — Ну, не будемо сперечатися так сумбурно. Ти, справді, подумай. Ми зіткнулися з неймовірним, з неправдоподібним явищем. Перший політ на іншу планету — результати виявились не стільки науковими, скільки сенсаційними. Ми не можемо залишитись спокійними. Не можемо сидіти і планувати, як колись. Ми повинні знати. Ти розумієш — знати!

— Але не ціною авантюр! — похмуро сказав Петров.

— А хіба перший політ був авантюрою? — гостро запитав Павло.

Петров мовчав. Президент усміхнувся. Примирливо сказав:

— Його тривожить, щоб не повторилось попереднє, Павлушо. Ти повинен зрозуміти…

— Я розумію. Але ж конструкція прекрасна. Не вона винна. Непередбачена радіація…

— Гаразд, — знизав плечима Петров. — Хай так. Можна захистити керування від радіації. Можна форсувати двигуни, щоб летіли в режимі прискорення… але ж збільшення габаритів? Це поки що неможливо… Ти знову повинен летіти сам…

— Я сам і полечу… Коваль комічно підморгнув президенту. Додав недбало: —Тим більше, що тепер мені не страшно летіти…

— Чому? — здивувався Петров.

— Тому, що я марсіанський робот. Ви ж читали тільки що?..

— Ет, — відмахнувся Петров. — Облиш…

— А чого? — озвався президент. — Може, й правда?

Петров вражено поглянув на нього.

— Чого ти дивуєшся? Може, в цьому є сенс? Хто знає? Позбирали кісточки Павлові серед пустелі, печінку, нирки, позгрібали ребра…

— Зуби, — додав космонавт.

— Перестаньте! — крикнув Петров. — Що ви мелете?

Президент замовк з відкритим ротом. Погляд його налився тривогою, острахом.

— Ви бачите? — тихо озвався він. — Тільки доведенням думки до абсурду ми розуміємо всю незвичайність ситуації. Я ж казав!..

— Я згоден, — тихо сказав Петров. — Буду наполягати на Раді.

— З урядом я поговорю сам, — промовив президент.

— Головне — маршрут. Розрахунки, — озвався Павло. — Пропоную без посадки на Марс. Це зекономить паливо…

— Фобос? — коротко запитав Петров.

— Так.

— Це цікаво. Дуже. Але складно… Треба подумати…

Павло загорівся, поклав на стіл руки, стиснув їх у кулаки.

— Тільки там розгадка таємниці Марса. Я певен. Тільки там ми спіймаємо цю жар-птицю. На Фобос. Більше нікуди…

3

Таня повернулася з школи надвечір. Ще й досі школа жила чарами недавніх бесід з славетним земляком. Учні прохали Таню кожного дня розповідати їм що-небудь про Павла, про його враження від Марса, від польоту, про його мрії. Тані було важко знаходити відповідні думки, слова, щоб не видати таємне, недозволене, передчасне. Але вона не відмовлялась. Серця дитячі прагнуть дивовижного, небуденного — це знак великої епохи Космосу. Треба щодня, щогодини сіяти в дитячі душі вогняні зерна нового посіву. А грядущі дні зростять міцні, гіллясті дерева…

Так думала вона, повертаючись додому. Вже Таня жила не там, де раніше, а в матері Павла. А проте не тільки його матері… а й її. Тані до серця припала блакитноока сива жінка — мовчазна, добра, роботяща. Інколи їй здавалося, що то лише примха природи дала матері скромну постать, сухенький стан, потріскані руки… а за опущеними повіками сяє полум’я великої мудрості, прихованої від світу… а в грудях, за темною сукнею б’ється вогнисте серце, як у славетного Данко!.. Чому Таня так думала? Вона не аналізувала свого почуття. Це було інтуїтивно, незбагненно. А може, враження те склалося підсвідомо, бачачи безупинну, непомітну титанічну роботу матері від зорі до зорі. Так мовчазно, так спокійно, так благородно можуть нести тяжкий хрест кожноденності тільки великі душі, тільки титани, що тримають на плечах своїх ношу світу…

Таня, підходячи до хати, відчула тріпотіння серця. Збагнула — жде радість. Відчинивши двері, побачила за столом Павла. Щасливо засміялася. Павло схопився з місця, випростався майже до сволока.

— А я знала, — тихо сказала Таня. — Що ти приїдеш… сьогодні…

— Що — снилося? — пожартував Павло, цілуючи її.

— А от і ні. Просто так знала…

— Тоді пророкуй далі, ясновидяща, що мені буде?

— Не знаю, як вона, — смутно обізвалася мати, пораючись біля печі, — а я знаю… Покинеш нас незабаром. В небо полетиш…

— Правда, Павле? — ледве чутно зітхнула Таня, сідаючи біля нього.

— Правда. І скоро.

Таня мовчала. Дивилася в його тривожні, темні, глибокі очі. Мовчала мати. Зітхала. Тихесенько носила від печі до столу тарілки зі стравою. Зупинилась, одвернувшись, витерла щось фартухом на щоці. І спокійно, ніби нічого й не відбулося, сказала:

— Їж, Павлушо… А то в небі… не зварять так, як мати…

— А ні, — радісно згодився Павло, беручись до вареників. — Таню, чого ж ти? Помагай…

Серце в Тані болісно стислося. Хотілося заплакати. Вона стрималася, вкусила вареник. Він застряв у горлі. Вона закашлялась, проковтнула, спитала невлад:

— Запис… на камені розшифрували?

Павло здивовано подивився на неї, хитнув головою.

— Умгу…

— Ну що?

— Точно те ж саме, що і в мене. Я похвалився їм. Так лаяли, що зразу не дав, що примусив вовтузитись так довго. Ламали голову, сперечаються й досі. Одні кажуть, що це просто один з древніх записів їхньої творчості… так би мовити, міф чи казка… інші наполягають, що це символічний запис… Ну, хай сперечаються. А ми… спробуємо знайти… авторів!

Павло повечеряв, подякував матері, встав з-за столу. Виглянув у вікно. Сонце сідало за купу хмар, запалювало криваву пожежу над обрієм.

— Гуляти хочеться. В лісі походити. Хтозна, скільки доведеться бути там… Ходімо, Таню?

— Ходімо, — тихо сказала Таня.

Мати схилилася до неї, нишком озвалася:

— Веселішою будь… Терпи, доню… Простели йому хорошу дорогу… Повернеться, не сумуй! Чує серце моє…

— Буду веселою, мамо, — осміхнулася Таня.

Вони вийшли у вечір. У шум весняний, передлітній, у сутінки буряні. Насувалися хмари, дихав сильний вітер над дніпровською долиною. Співали сосни, хитаючи вітами в повітрі, ніби прапорами, глухо стугоніли дуби.

Взявшись за руки, йшли закохані вперед, тривожні, задумливі, натхненні. І навіть ця дорога була шляхом вперед. Вперед, до відкриття нових світів… де б не були вони — в небі, під землею, в душі… Вперед! До нових радостей, до кохання, до зустрічі з друзями, з братами… Вперед, до борні, до нових народжень, перемог і тривог!..

Швидко згасав захід. Темрява ковтала виднокрай. Ліс схопив їх чорною стіною, шумів переможну пісню весни. Павло обняв Таню за худенькі плечі, стрімко вів її поміж товстими стовбурами вікових дерев, жадібно вдихав пружне повітря, насичене вологою і запахами цвітіння. Він відчував, що вона в тривозі, в роздумах, в чеканні. Не хотілося заглиблюватись, будити біль у душі, гіркоту розлуки. Він жартував:

— Президент читав мені деякі газети… З заходу… Обсмоктують на всі лади мій політ, вигадують таке, що волосся сторч стає. До речі, за їхньою версією… я це не я!

— Жартуєш? — прошепотіла Таня. — До чого це вони?

— Невже не розумієш? Вони пишуть так… Павло Коваль при катастрофі загинув. А той, що повернувся, — замінений. Марсіани створили таку ляльку… для певних цілей…

— Досить… Не треба, — здригнулася Таня. — Які дурниці…

Павло замовк. Пройшовши трохи, якось дивно запитав:

— А що… коли справді… Таню?..

— Що… справді?

— Ну… якщо мене… відтворили наново?

Таня різко зупинилась. Зупинився і Павло. Вона взяла його за руки, поглянула знизу вгору в його обличчя. З темряві ледве вгадувалися обриси її худенького обличчя, але Павлові здавалося, що з очей її сиплеться блакитне полум’я.

— Хай міняють, — прошепотіла вона. — Міняйся хоч тисячу разів. Одягай будь-яку подобу — все’дно я впізнаю тебе. По вогню серця, по рідному погляду очей, по тій ниті невидимій, що зв’язує нас навіки… Навіки… Для чого ж говорити так, Павлушо… Коханий… В будь-яких світах… через тисячоліття, через мільйони років я впізнаю тебе… бо ти — це я…

Він підхопив її на руки, притиснув до грудей. Почув стук серця. Її серця. На той стук відгукнулось його серце. І ось вже нема двох. Одне. Єдиний пульс сердець, природи, ночі, бурі! Буйні квіти, пишні трави приймають їх — вогняних, чистих, святих, стелять постіль цнотливо, вгортають царськими покровами.

Вона пестить його жагуче, безтямно шепоче:

— Дитя хочу… від тебе… нове життя хай ввійде в мене, в світ. Прийди, любов моя… Прийди…

Розходяться хмари в небі, весело сміються зірки, творять барвисті осяйні сходи до Землі. І здається Тані, що по тих сходах спускається до них чарівний хлопчик… Хто він? Амур древніх чи, може, то лелека, що несе в нове життя маленьку дитину… чи, може, житель іншого світу вітає закоханих, радіючи новому життю!.. Хто знає? Хто скаже? Таня знає, серцем відчуває лише одне тепер, у хвилини вогняного екстазу… їхні душі, серця вплітаються руками любові в чарівну тканину безсмертя…

СЛОВО ЧЕТВЕРТЕ КОСМІЧНІ РОБІНЗОНИ

1

Цей політ до Марса здавався Павлу буряним калейдоскопом подій, зустрічей, слів, явищ, людей. Серце вбирало в себе радість тисяч людей, тривожилося майбутніми зустрічами, передчувало незвичайне… Він знав, знав напевне, що тепер станеться омріяне, заповітне, вражаюче. Як, що, де? Ніхто не міг сказати… але серце знало!

Материнські очі — блакитні озера правди — супроводжували Павла в дорозі до Москви, на космодром, в хвилини старту, в польоті… Вони вливали в душу сина свою предковічну силу, міць, підтримували його, вірили в щасливе повернення. І голос її — матері — летів услід за сином, звучав у свідомості:

«Пам’ятай, Павлушо… мати думає про тебе. Молиться за тебе… Я ждатиму. Я виглядатиму тебе в небі, серед зірок. Ніщо лихе не торкнеться тебе, і безодня чорна не поглине тебе…»

Серце Тані стукає біля його грудей. Її тепло вливається в єство Павла, оновлює сили його. Її подих поряд, у просторі. Її голос шепоче над вухом:

— Ми ждемо тебе, коханий… Я і дитя… Його ще нема…. його ще не видно. А дорога вогняна для нього готується. І я бачу в далині ясні очі нашого дитяти. Вони не затьмаряться горем… Іди, мій друже, лети… З тобою нічого не станеться. Ми збережемо тебе…

Юрба проводжаючих. Дружній гомін радості і торжества. Знамена. Як хвилююче. Як урочисто! Люди! Ви прекрасні! Люди! Ми проб’ємо страшні стіни власної темряви і ворожих традицій! Ми скинемо бруд тисячолітніх воєн і суперечок, забобонів і тортур, деспотизму і рабства!

Друзі. Космонавти. Міцні потиски рук, дружні посмішки, теплі слова. Спасибі вам, чудові товариші, спасибі вам… за спільні шляхи, за нелукаві серця, за міцність ваших долонь, за вірність!..

Суворе обличчя конструктора Петрова. Байдуже, спокійне. Ах, як він уміє прикидатись, виснажений, похмурий учений! Напевне, клекотить від тривоги, серце розривається від болю за Павлом! Сам би, я ж знаю, перетворився у вузлик корабля, аби лиш не було аварії, катастрофи! А зовні — жодного знаку. Поглядає спідлоба на Павла, на корабель «Марс-18», зітхає, зиркає на небо…

— Ну… ти ж дивись, — сердито буркоче він. — Щоб все було як слід… по інструкції… Не забувайся. Акуратно підходь до того… як його… Фобоса…

Павло сміється. Обнімає старого буркотуна. Міцно цілує в пергаментну щоку. В куточку ока Петрова щось блищить. Ну, та хай! Павло нічого не бачить.

Президент міцно, мов кліщами, тисне руку космонавта.

— Ну… ну… Ми ж тут все приготуємо! Як слід. Тепер уже буде інакше! Я знаю. Ти не підведеш. Бачиш же — Земля жде. Не можна більше нам ждати. Не можна. Пора знати… Пора! Правда ж, Павлушо?

— Пора, — тихо каже Павло. — Ми будемо знати…

І вже недалеко від корабля, за півгодини до старту, Коваля наздоганяє поштар Космічного містечка. Він задихається, хвилюється. Подає листок паперу.

Телеграма. Блискавка. Ледве встиг…

Павло розгортає, читає:

«Дядя Павлуша. Ти передай марсіанам гарячий привіт. Я скоро виросту і теж прилечу до них у гості. І не тільки я. Нас багато. Я учусь на «5».

Учень другого класу Петя Горнило».

Переглядаються мовчки президент з Петровим, космонавти. Обличчя їхні серйозні. Павло з ясною усмішкою складає телеграму акуратним чотирикутником, ховає в комбінезон.

Останні напуття. Обійми.

Швидкісний ліфт. Хмарки в небі. Гомін далекого натовпу. Сфери космодромних приміщень, неосяжні масиви тайги.

Очі матері, тривожний погляд Тані.

Буря в лісі. Зоряні сходи до Землі. Трепетні руки дружини. Майво далеких знамен. І холодок, солодкий холод тривоги, радості, передчуття у всьому тілі…

Вперед, вперед…

Грім старту. Короткі хвилини перевантаження…

Все звично. І незвично. Все, як завжди. І все ново, радісної Хай буде завжди так. Для всіх!

Чорний космос розкриває обійми. Зоряні неосяжні обійми. Іду, поспішаю. Не гість, не випадковий мандрівник, не войовник! Син твій, брат, спадкоємець неозорих багатств!..

Лечу, моя суджена дорого…

2

Марс наближався. Криваво-оранжевою кулею плив він у отворі ілюмінатора. Корабель, слухняно підкоряючись команді кіберпілота, вийшов на орбіту Фобоса, за дев’ять тисяч кілометрів від планети. Де ти, дивний супутнику? Що ти? Хто ти? Звідки взявся? Чому так тривожиш учених Землі, всіх людей? Хто створив тебе — химерного, незвичайного — і запустив навколо древнього Марса?

Ген вдалині сяє зірочка. Він. Повільно наздоганяє корабель таємничу планетку. Зірочка перетворюється в сферу. Вона блискуча, гладенька. Ще ближче, ще… Сфера темніє, набуває фіолетового тону.

Павло включив радіостанцію. Послав сигнал на Землю. Через кілька хвилин прийшла відповідь: «Земля слухає».

— Підходжу до Фобоса, — сказав Павло. — Готуюсь до фінішу. Фобос — геометрично правильна куля. Це, безумовно, супутник штучний. Прилади відзначили посилену гравітаційну дію. Розбіжність з розрахунками. Приймаю рішення — посадити корабель на Фобос.

Пливуть хвилини. Пливуть віки. Зоряне мереживо супроводжує корабель, стискується до центра. Нема нічого в цю хвилю. Тільки він — посланець Землі — і вібруюча таємнича куля. Вона вже зовсім близько. Дивна. Неземна. Жодної будови на поверхні. Жодних деталей.

В динаміках звучить відповідь. Говорить Петров. Він пробивається крізь шум космосу, крізь тріск розрядів:

— Давай, Павлушо. Тільки обережніше… Ми ждемо…

Як просто. Як по-домашньому. Земле, моя мати прекрасна! Сягнула ти руками синів своїх до далеких світів, і не буде кінця тій путі…

«Марс-18» підпливає до Фобоса. Багрова куля планети зникає за супутником. Пульсують фіолетові барви на поверхні Фобоса. Очі Павла починають боліти. Він одягає окуляри з фільтром.

Корабель і супутник Марса зіткнулися. Павло відчув потужне гойдання. Здавалося, ніби «Марс-18» потрапив на спину якійсь живій істоті, і вона бажає звільнитись від непроханого гостя. Що це таке? В чому справа?

Павло на хвилину задумався. Треба вийти. Дослідити поверхню. Провести виміри, сфотографувати. Знайти вхід до середини. Він повинен бути. Неодмінно!

Вібрація відновилася. Корабель захитався. Павло розгублено поглянув у оптичний отвір. Фіолетова поверхня швидко розступилася. Відкрилася моторошна безодня. «Марс-18» падав униз.

3

Так було недовго. Падіння чи спуск припинилися. Корабель завмер. І більше не ворушився.

За ілюмінатором посвітлішало. Зоряне небо зникло. З’явилися денні промені. Вони залили простір навколо корабля.

Коваль виглянув назовні. Ледве не скрикнув від захоплення. Навколо котилися хвилі стиглої пшениці, синіло земне небо, сяяло сонце. Біліли хмарки, в повітрі пливло голубе марево.

Чари. Чи, може, він спить…

Розум спокійно заперечив. Не будь дитиною. Не уподібнюйся дикунам. Не бачив просторового кінофільму? Не розумієш, що високі істоти володіють тайнами перебудови простору? Вони, безумовно, так вітають гостя з Землі. Показуючи йому улюблену, рідну планету…

Але що ж робити? Вийти? А чи можна дихати тут? Ілюзія залишається ілюзією, а організм вимагає свого…

Павло почув чіткий голос. Він пролунав чи то в просторі, чи то в його свідомості:

— Ми вітаємо брата з планети Земля…

Павло озирнувся. Розгублено запитав:

— Хто говорить? Чи мені здається?

— Не здається, — м’яко заперечив голос. — Говорить твій брат з сусідньої планети. Ми чекаємо тебе назовні…

— Я зможу дихати вашим повітрям? — все ще вражений, запитав Павло.

— Зможеш. Ми створили земну атмосферу. Іди.

Павло не став очікувати. Хутко вийшов з каюти, опустився ліфтом вниз, відкрив люк назовні. Запахи літнього дня вдарили в обличчя. Павло ступив на м’яку шовкову траву. Пройшов по ній. Оглянувся. Корабель зник. Що за мара? Як же тепер? Чи він не збожеволів?

— Не турбуйся. Корабель цілий, — сказав голос.

Перед Павлом з’явилася постать. Космонавт здригнувся. Нарешті. Але як несподівано, таємниче. До болю в очах вдивлявся в риси марсіанина, шукав відмінності і схожості, розкривав розум свій, серце своє назустріч розуму іншого світу. І дивувався. Чим далі, тим більше…

Перед ним стояв земний юнак. Високий, стрункий, худорлявий, синьоокий. Біле волосся хвилями спадає на високе чоло. Погляд глибокий, мудрий, бездонний. Міцно зімкнуті уста. Тонкі гармонійні руки. Вони простягаються вперед, ніжно торкаються плеча і грудей гостя. Ніби блискавиця пронизує Павла. Але йому приємно.

— Ти знову вернувся, — каже марсіанин. — Ти мужній син космосу.

— Ти знаєш мене? — дивується Павло.

— Ми рятували тебе перший раз, — усміхнувся марсіанин. — Ти розбився. І твій корабель. Нам довелося багато відновлювати…

— І… мене? — з острахом запитав космонавт.

— І тебе. Тіло твоє, — спокійно сказав господар. — А хіба ми щось зробили не так? Хіба ти відчув, що ти став не таким? Значить, ми невдало провели операцію відтворення!.. Жаль!

— Ні, — приголомшено сказав Павло. — Все добре. Але мені незвично. Дивно.

— А, — усміхнувся марсіанин. — Це інша справа. Подив — не страшно. У космосі безліч див. Без кінця. Для мужніх синів — скарби невичерпні.

Павло все ще не вірить. Дивиться на свої руки, на руки господаря нового світу, озирається на безмежний простір. Марсіанин ледве помітно хитає головою.

— Тебе дивує, що я схожий на людину Землі. Я правильно зрозумів твій подив? Я відповім. Ми не схожі на вас. Зовсім не схожі. Фізично. А внутрішньо — ми брати. Брати по розуму. Це тобі ясно?

— А чому ж?

— Чому я такий, як ти? Ми вміємо міняти зовнішню форму. Відповідно до того, з ким встановлюємо контакт…

— А мова?

— Он як? Ти ще не розумієш, що ми сприймаємо не зовнішній символ поняття, а його ядро — імпульс думки? У вас на Землі безліч мов. Ми знаємо. Це примітивна, але закономірна ступінь. Наступна ступінь — всерозуміння. Ви зможете єднатися з будь-якими цивілізаціями, хоч і говорите на різних мовах…

— У всій Безмежності? — засумнівався Павло.

— Ні. Ні, не у всій. Є такі ступені еволюції, які недоступні нам. Ми — діти єдиної системи. Тому наші шляхи спільні.

Марсіанин лагідно усміхається, бере Павла за руку.

— Ти справжній землянин. Ненаситний, як всі вони. Спочатку здивувався, а потім бажаєш одразу пізнати все. До безмежності…

Павло винувато усміхається. Господар Фобоса схвально дивиться на нього.

— Я кажу це з похвалою. Перед людством Землі — прекрасна путь. Якщо воно об’єднається і вибере її… А тепер ходімо. Тобі я відкрию багато. Для мужності нема таємниць. Ти будеш знати минуле Марса. Ти будеш знати його сучасне. І ти почуєш про велику трагедію тих, до кого ти прибув у гості…

Павло не розуміє. Він дивиться на марсіанина, дивується. Як? Така мудра, прекрасна істота говорить про якусь трагедію?

Господар веде Павла вперед. Зникають поле, небо, хліба. Все це так несподівано, що космонавт з острахом застигає на місці. Але потім, опанувавши себе, з тривогою заходить до гігантської зали. Лунає тонка мелодія, хвилюється кров, наростає відчуття майбутніх, нечуваних раніше тайн. Свідомість стрімко розширюється, готується зійти на нові, неосяжні ступені Пізнання…

4

Свідомість Павла ніби розділилася. Одна половина — земна — завмерла, причаїлася, вражена грандіозністю зустрітого, побаченого, почутого. А інша — новонароджена, могутня, тріумфуюча — з радістю вбирала в себе потік явищ і понять нового світу. І здавалося космонавту, що це вже відомо йому, що він не відкрив новий, невідомий раніше світ, а тільки повернувся до нього, на свою суджену дорогу.

Він зустрів ще кількох марсіан, схожих на першого. Вони стримано і ласкаво привітали людину Землі, але не затримувались довго біля нього. Павло не здивувався такому прийому. Навпаки, це було приємно, закономірно. Напевно, ці істоти вже пізнали нескінченні глибини Світобудови, бачили мільярди різних людей. І для них кожен новий космонавт — звичайний гість, а не причина для сенсацій… Перший марсіанин — ім’я його було Сана, що значило Вічний Мандрівник, — повністю прийняв на себе обов’язкигіда. Він пояснював Павлові все, що той хотів, заповнював його ненаситну свідомість лавиною нових фактів і знань. Але одразу попередив:

— Наш корабель, який ви називаєте Фобос, раджу особливо не вивчати. Він настільки однорідний з вашої точки зору, що цікавим не буде. Це своєрідна істота… Ти здивувався? Я правильно сказав… Істота. Не біологічна, а створена нами. Ти поки що не зрозумієш. Вона живе, розвивається, мислить. Але вона невіддільна від нас, своїх творців. І завдання її теж невіддільні від наших завдань. Ви на Землі мрієте вивчати Фобос і Деймос, здобути тут скарби марсіанської цивілізації. Це думка дитяча, наївна. Вона ігнорує неспівмірність цивілізацій, розділених міріадами років. Але ще кілька слів про наші кораблі-істоти. Вони мають практично недосяжні програми. Кожне наше бажання виконується. Розуміється — еволюційне бажання. Завдання, що суперечать прогресу і благу Космосу, не буде виконане…

Павло зітхнув, засміявся.

— Чого ти? — здивувався Сана. — Ага. Вже впіймав твою думку. Ти б хотів, щоб так було на Землі. Що ж, я згоден з тобою. Ми сумуємо, що Земля розділена і хаотична. А тепер я готовий розповісти тобі все. Все, що можна…

— А хіба можна не все? — зацікавився Павло.

Сана усміхнувся.

— Далеко не все. Ти ще не знаєш закону Космосу. Ріст свідомості — справа самого індивідуума. Здобуте іншим — не стане органічним надбанням. Людям вищих планет не варто передавати істотам молодших цивілізацій знань, які не відповідають їхньому рівню…

— Розумію, — сказав Павло.

Він оглянувся. Навколо вібрували, переливалися фіолетовим сяйвом примарні стіни приміщення. Він похитав головою. Незвично, дивно, тривожно. Ніби у сні. Так і здається, що ось прокинешся, поглянеш навколо… побачиш рідний ліс, почуєш дзвін сосен, шум дубів, майво ласкавих віток беріз…

І так сталося. Зникли стіни, крило променів змело фіолетові барви. Десь далеко затьохкав соловей, над головами Павла і Сана зашуміла густа крона дерев.

Марсіанин схвально кивнув.

— Ти зрозумів. Тепер знаєш, що Фобос і Деймос — це ми самі. Наша думка невіддільна від дійсності. Що ж — сідаймо, як у вас на Землі. Так буде звичніше, простіше. Вважай, що я не чужий житель, а твій товариш, друг. Та воно так і є. Недалеко від істини.

Павло вже нічому не дивувався. Він засипав Сана потоком запитань, ніби боявся, що не вистачить часу на все.

— А крім Марса і Землі, ще які-небудь планети заселені в системі Сонця?

— Майже всі, — спокійно відповів Сана.

— Навіть Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун?

— Не навіть, а на них дуже високі еволюції.

— Розумію. Не в наших планах.

— І в наших, і не в наших. Кожна планета, кожен центр сили і матерії — є центр життя. Життя істот Землі чи наше життя — лише одна з безконечних форм неосяжного проявлення життя. Навіть на Сонці є життя. Власне, саме Сонце є результат великого життя…

— Не розумію…

— Більше не можу сказати. То справа нашої науки. Можу лише сказати, що ваші уявлення про Сонце і зірки, як про кулі газу, ненаукові, неістинні…

— Але ж дослідження показують…

— Знаю. Нічого складного. Сонце в своєму польоті через простір проходить через хмари газів і пилу, розтоплює їх і оточує себе розпеченим факелом фотосфери та протуберанців. Справжнього Сонця ви не знаєте… Воно незрівнянно складніше і простіше, ніж ви гадали…

— Ти говориш, Сана, що всі планети заселені. Чому ж нема безперервного обміну? Чому ви або люди Венери не відвідують нас?

— Ти зрозумієш все. По-перше, і ми, і люди Венери чи Юпітера не один раз відвідували вас. І допомагали вам. І досі бувають на вашій планеті. Але не так, як ви гадаєте. Не в ваших уявленнях…

— Як же?

— Не все одразу. Це космічні істини. Ви повинні піднятись до них. Потім, потім, друже з планети Земля…

— Тоді розкажи про себе, про Марс. Ти говорив про трагедію. В чому вона?

— Слухай. Ця розповідь повчальна і для вас, істот Землі. Та ти вже читав легенду, записану мною…

— На чорному камені? — раптом осяяло Павла.

— Так. То символічний, легендарний виклад нашої трагедії. Слухай, слухай же, друже з планети Земля…

5

Руа, або Марс по-вашому, старіший від сестри Землі. Вона ще котилася по орбіті туманною, насиченою творчою снагою, кулею, вона ще породжувала в конвульсіях і несвідомих радощах, в муках і трепеті потворних, дивних, жадаючих дітей своїх — химерних драконів, жахливих риб, гігантські дерева, барвисті водорості… а Руа вже ніс на собі величну цивілізацію.

Я і мої товариші, яких ти бачиш тепер, жили ще тоді. Ти дивувався знову. І недаремно. Це і є трагедією тих, кого ти зустрів…

Минули нескінченні цикли еволюції. В битві з хаосом і собою ми досягли вершин розуму. Ми зрозуміли вселенську єдність, ми створили суспільство братства і краси. Але розумна істота ніколи не здобуває повної перемоги. Безмежжя ставить перед нею нові і нові завдання. Це і є смисл Буття. Без цього — смерть!

Руа шукав нових шляхів. Бо завершувався виток спіралі історії планети, який вичерпував попередній ступінь еволюції. Всесвіт ставив перед нами нову загадку. В майбутньому майоріла постать істини, покрита запоною тайни. Загадка була ось у чому: конечне не може розвиватись безконечно. А планета, істота, видимий світ — конечний. Або наша цивілізація загине, або вона повинна розірвати запону видимого світу, розширити його в невидимість. Так говорили мудрі учені. І кликали всіх шукати нових шляхів, вивчати глибинні закони Матерії, щоб відкрити їх для Людини.

Я і мої друзі — нас було тридцять, скептично ставилися до таких пророкувань. Ми іронізували над старими ученими, говорили:

— Погляньте на небо. Воно неосяжне. Воно вказує нам шлях до Безсмертя. Вперед, жителі Руа. До інших зірок. Там ми знайдемо нових істот, а з ними й тайни Буття…

Сіар — старий учений — спокійно відповідав:

— Ти бачиш, Сана, безмежний плин того ж самого поверху матерії, що і в нас. І там брати по розуму шукають ту ж загадку Буття, як і ми. Навіщо даремні поривання? Хіба не краще спрямувати сили в суть речей, а не ковзатись на поверхні? Безмежність немає ні довжини, ні протяжності часу. Безмежність тримає в собі, як частки, і те, і інше. Вона скрізь і ніде. Зупинись, Сана, в ефемерному польоті. Лети в розумі! Розбуди сон свого єства…

Ми сміялися. І прагнули до далеких галактик. Нас підтримали. І дали все, що необхідне. Збудували гігантські кораблі. Обладнали їх для далеких мандрівок.

Ми стартували з Руа.

Ми відвідали безліч систем. Ми шукали в далеких світах мудрості і знання. Ми зустрічали сотні, тисячі інших істот, схожих і не схожих на нас. Нижчих по рівню і вищих, мудрих і жорстоких, бідних і багатих, процвітаючих і занедбаних.

Ми відвідали інші галактики. І не знайшли того, що шукали. Скрізь кипіла боротьба, шукання, прагнення до істини. Скрізь розумні істоти здіймали вгору погляд до зоряних небес, і мучились в роздумах, і запитували в Безмежжя:

— Де істина? Куди нам іти?

І ми старіли. Летіли далі. І вже не сміялися, згадуючи старого Сіар. Минали вражаючі потоки часу, Нас зберігала відносність ритміки Буття, зв’язана з швидким польотом.

А в одному з світів ми знайшли близьких істот. Вони досягли грандіозних успіхів у підкоренні матерії. Вони творили живих істот, регенерували пошкоджені члени, воскрешали мертвих, синтезували будь-які плоди чи рослини, продовжували життя в нескінченність.

Ми торжествували. І раділи, що тепер зможемо повернутись на Руа, знайшовши для близьких своїх правильну путь — путь вічного життя, творчості, розвитку для кожної окремої істоти. Не міфічне єдине людство, а щастя для кожного.

Нас зробили практично безсмертними. І коли вже це сталося, один з інших великих творців, мовчазний задумливий вчений, сказав:

— Ви радієте, наші гості, тому, що придбали велике Знання. А мені сумно. Я б хотів позбавитись його. Це не істина — вічне життя істоти. Це прокляття…

Ми полетіли назад, несучи в серцях тривогу. Я думав над словами старого вченого. І зрозумів їх, повернувшись на Руа.

Це сталося недавно. Коли ми ввійшли в систему Сонця, то зрозуміли, що втратили все. Минуло — по рахунку Землі, десятки мільйонів років. На Землі вже виникла цивілізація. Руа котився по орбіті мертвий, покритий пустелями. Ми спочатку злякалися, гадаючи, що з планетою сталася катастрофа. Запустивши кораблі навколо Руа, ми почали досліджувати батьківщину.

Минули роки. Ми стали знати істину. Ти хочеш знати, як? Я цього не скажу. Це таємниця. Поки що. Прийде час — ви будете знати все. Ми дізналися, що люди Руа не зникли, не знищили себе і планету, а перейшли по закону ритму в інший світ. Як переходить зерно в рослину, як переходить ембріон в істоту, як переходить всяка потенціальність в реальність. Адже кожна подія, кожна річ, кожне явище є причиною, потенцією для свого наслідку, для свого вияву, для свого продовження. Попередня еволюція, дітьми якої ми являємося, була ембріоном наступного зльоту людства. Це передбачав старий Сіар, до цього кликав. А ми не послухались його і залишились ембріонами, залишками древньої еволюції. Невситимий егоїзм, бажання особистого щастя, гонитва за ефемерним, зовнішнім помстились жорстоко над нами. Ось що значить легенда на чорному камені, друже з планети Земля…

Але ми не відчаювались. Ми працювали, творили, шукали зв’язків з невидимим тепер людством, яке мчало поряд з нами в неосяжні глибини Безмежжя.

Ми покрили Руа рослинністю, використали невеликі запаси води біля полюсів для зрошення. Іригаційна система капілярів створила єдину систему. Нам належить багато зробити: дати творчий імпульс новій еволюції. Вищій, ніж була наша. А ми… тисячоліття ще будемо сумувати за вітчизною, яка маячить в тумані на обрії, ніби привид. Нам сказали, що шлях туди не закритий. Але ми самі нагромадили на ньому багато перешкод. Ті перешкоди в нас, в наших свідомостях, в наших організмах. Ми тепер зрозуміли, як зруйнувати ті перешкоди… Але скільки даремних зусиль…

Павло, заплющивши очі, слухав. Шуміли віти дубові над головою, тихо шелестіла трава, співали птахи. Що це? Як можливо? Все сплелося в дивовижному поєднанні: Земля, Марс, Безмежжя. Де він, де Сана, де невидимі друзі? Все єдино, все разом, все в одному потоці, тільки на різних гребенях хвиль…

Хтось торкнувся плеча. Блискавиця вдарила в серце. Павло розплющив очі. На нього дивилися сині мудрі очі. Усміхалися радісно.

— Я чую твою думку, друже. Ти глибоко розумієш істину. Ти — посланець мудрого племені. Хто, дивлячись в небо, каже далеким зіркам: брати! — той торкається серцем найглибшої таємниці Космосу. Я вірю — ви будете менше блукати в лабіринтах Буття, ніж ми. Ми допоможемо вам. Ти повернешся назад, а з тобою будуть наші серця. Ми допоможемо відкрити вам, людям Землі, вікно в сусідні світи, в таємничі світи, шлях через які пролягає до істини…

Сана задумався, смуток повив його прекрасне чоло.

— Але не забудьте головного, — додав він. — Не забудьте про єдність. У Матері Природи нема любимчиків. Всі сини любі їй…

ЕПІЛОГ

Скутер ткнувся носом в піщану кручу. Павло вискочив на берег. Обернувся, помахав рукою водієві:

— Дякую. Щасти вам….

А від села вже поспішала тонка жіноча постать у білому. На руках у неї був невеликий згорток. Павло відчув, як під серцем щось солодко занило. Він глибоко вдихнув п’янке повітря лугу, рушив назустріч. Потім не витримав, побіг. По травах, по квітах, збиваючи золотавий пилок, лякаючи збентежених бджіл.

Вона усміхалась, мов сонце. Завмерла. Простягла на руках дитя.

— Син…

Він прийняв материнський дарунок, притиснув до грудей, заглянув у личко. Смішний ніс ґудзиком заворушився, мокрі червоні губи мусолили соску. Павло вільною рукою обняв дружину, вдихнув запах її волосся, поцілував у очі. Прошепотів:

— Ясна моя, зоряна… Спасибі…

Вона звела вгору променисті очі, тривожно запитала:

— Надовго?

— Назавжди…

— Як? — здивувалася вона. — Не полетиш вже?

— Не знаю, — засміявся він. — Яке це має значення? Чи тут я, чи там — все з тобою, Таню… Дива дивні відкрили ми. Страшні глибини Всесвіту розкрилися перед людиною. Прийде безсмертя… Прийде нова сила. А найбільша тайна… а найдорожче завжди було з нами…

— Що? — зітхнула Таня, вже передчуваючи відповідь.

— Ти, — просто сказав Павло. — Любов. Все — від неї. Світ — від неї. Життя — від неї. Без неї — пусто і темно. І коли навіть богами стануть люди… коли майбутній юнак в Лабораторії Безмежжя творитиме нове сонце, нову планету… він діятиме ради любові…

Вони тихо рушили до села. Не йшли, а пливли по пояс в зеленому, в жовтому, в блакитному морі.

Ніжилась юна Земля в радісному промінні сонця, трепетно розкривала лоно своє віковічному небесному коханцю, шепотіла:

— Радістю здолаємо безодні!

Гули басами джмелі в травах, квітки хиталися під подихом леготу, лагідно співали нечутну пісню:

— Радістю здолаємо безодні!

Блакитне небо відлунювало звуками космічного оркестру Безмежжя, славило міріади Синів Своїх, кликало, стверджувало, підтримувало, переконувало:

— Радістю перейдемо безодні!

ЗМІСТ

ХТО ТИ?

Частина перша. Клятва крові

Частина друга. Зірка в імлі

Частина третя. Космічне яйце

Частина четверта. Гирло ріки

РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ

_{Бердник Александр Павлович}

_{КТО ТЫ?}

_Феерии

_{Издательство «Радянський письменник»}

_{(На украинском языке)}

_{Редактор В. І. Дарда}

_{Художник Г. В. Малаков}

_{Художній редактор М. Н. Вальчук}

_{Технічний редактор К. П. Лапченко}

_{Коректор Г. В. Плачинда}

_{Здано на виробництво 10/УІІІ 1965 р.}

_{Підписано до друку 28/1 1966 р.}

_{Формат 84×108¹/32. 13 5/8 фіз. — друк. арк.,}

_{22,89 ум. — друк. арк., 24,28 обл. — вид. арк.}

_{БФ 03406. Тираж 30 000.}

_{Зам. 257».}

_{Ціна в оправі 85 коп.}

_{Радянський письменник,}

_{Київ, бульвар Лесі Українки, 20.}

_{Надруковано з матриць Харківської Книжкової Фабрики ім. Фрунзе на Одеській друкоофсетній фабриці Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР. Одеса, Купальний пров., 5.}

Оглавление

Олесь Бердник Хто ти?

ХТО ТИ? Симфонія

  ЧАСТИНА ПЕРША

    Увертюра

    Мелодія перша ДО ЯСНИХ ОБРІЇВ

      БДЖОЛА НА КАМЕНІ

      СНИ НАЯВУ

      ДОЧКА І МАТИ

      КЛЯТВА КРОВІ

    Мелодія друга РІШУЧІ КРОКИ

      ТІНІ І СВІТЛО

      «КОНТРЖЕНИХ»

      СОН І ДІЙСНІСТЬ

      ВТЕЧА НА ВОЛЮ

    Мелодія третя В РІДНОМУ ЛОНІ

      ДОРОГА

      ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ

      МАТИ

      ВЕСІЛЛЯ

      ПОГОНЯ

    Мелодія четверта ТАЄМНИЦЯ ДІВИЧ-ГОРИ

      МУДРИЙ ЕЗОП

      НІЧ КОХАННЯ

      ДІД ВАСИЛЬ

      СПОГАДИ

      ДІВИЧ-ГОРА

    Мелодія п’ята ЛЕГЕНДА ПРО ІСТИНУ

    Мелодія шоста НАДІЇ І СУМНІВИ

      СЕКРЕТАР РАЙКОМУ

      ХЛІБ І МУЗИКА

      НЕВДАЛИЙ ДЕБЮТ

      СВЯТО БУДНІВ

      ЩИРІСТЬ

      ВЕСНЯНА ОСІНЬ

    Мелодія сьома ВІЙНА

      УДАР

      ПІСНЯ І СНАРЯД

      РОЗЛУКА

      НА ПЕРЕПРАВІ

    Мелодія восьма СМЕРТЬ І НАРОДЖЕННЯ

      НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

      БІЙ

      ОДИН

      СМЕРТЬ

      НАРОДЖЕННЯ

      КІНЕЦЬ

      …ЧИ ПОЧАТОК?

  ЧАСТИНА ДРУГА ЗІРКА В ІМЛІ

    Мелодія перша ДОРОГА СЛІЗ

      САМОТНІСТЬ

      ЩЕ УДАР

      СТРИБОК У НІЧ

    Мелодія друга ПАЩА ХИЖАКА

      ПЕРШИЙ ПОСТРІЛ

      ЖАЛО ГАДЮКИ

      ЖИВА ЛЕГЕНДА

    Мелодія третя СИЛА ЖИТТЯ

      ЗУСТРІЧ НАД МОГИЛОЮ

      РУКИ ДРУЗІВ

    Мелодія четверта НАД ПРІРВОЮ

      САВАН СМЕРТІ

      МІЖ ДВОХ ОГНІВ

      СЛИЗЬКОЮ СТЕЖКОЮ

      НЕМИНУЧІСТЬ

    Мелодія п’ята ПЕРЕХРЕСТЯ

      ГРА В ТЕМРЯВІ

      РІДНА ДУША

    Мелодія шоста ВОГНЯНА ПУТЬ

      ЧЕКАННЯ

      НОВИЙ СВІТ

      НОВІ НАДІЇ

    Мелодія сьома ПОЛУМ’Я

      В КІЛЬЦІ

      БАГАТТЯ СЕРЦЯ

    Мелодія восьма ВИР

      ГОЛГОФА

      ЗУСТРІЧ

      ДОРОГИ

  ЧАСТИНА ТРЕТЯ КОСМІЧНЕ ЯЙЦЕ

    УВЕРТЮРА

    Мелодія перша ПРІРВА КОХАННЯ

      ТАНЕЦЬ

      З ЩОДЕННИКА ЄВГЕНА

      ПОЄДИНОК

    Мелодія друга ВОГНЯНИЙ ВІНЕЦЬ

      ДИВНА ЛЮДИНА

      В ЛІКАРНІ

      ХТО Ж ВІН?

      ЧУДО

      ПРОЩАННЯ

    Мелодія третя ЯМА

      ХИТКІ КРОКИ

      ОДИН

      НІЧ

    Мелодія четверта ГОРЕ І РАДІСТЬ

      ГОРЕ

      ПЛАЧ СЕРЦЯ

      РОЗДУМИ (З щоденника Євгена)

    Мелодія п’ята «А ЩО ЛЮДИ СКАЖУТЬ!»

      СКРИПКА

      КАТАСТРОФА

      ПОРОЖНЕЧА

    Мелодія шоста БУМЕРАНГ

      ХОЛОД

      ЦИНІЗМ

      ПОРВАНІ СТРУНИ

  ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ГИРЛО РІКИ

    Мелодія перша ЛАБІРИНТ

      ЧИ ТРЕБА ДОЗВІЛ

      МИНУЛЕ

      РАПТОВЕ РІШЕННЯ

    Мелодія друга КОРІННЯ ЛЮБОВІ

      ЕЗОП

      ЛЮБОВ

    Мелодія третя ПАВУТИНА

      СТРУНИ СЕРЦЯ (З щоденника Євгена)

      КОМЕДІАНТИ

    Мелодія четверта АРМАГЕДДОН

      ПОЄДИНОК

      КРАСА СЕРЦЯ

    Мелодія п’ята ПЕРЕМОГА

      СПАЛАХ

      ОСТАННЯ ЗАПОНА

      ДЕВ’ЯТИЙ ВАЛ

      ЗАКЛЮЧНИЙ АКОРД

РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ

  СЛОВО ПЕРШЕ РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ

    1

    2

    3

    4

    5

  СЛОВО ДРУГЕ ЛЕГЕНДА БЕЗМЕЖЖЯ

    1

    2

    3

    4

    5

  СЛОВО ТРЕТЄ ПОКЛИК ТАЄМНИЦІ

    1

    2

    3

  СЛОВО ЧЕТВЕРТЕ КОСМІЧНІ РОБІНЗОНИ

    1

    2

    3

    4

    5

    ЕПІЛОГ