24:33:42 [Лариса Денисенко] (fb2) читать онлайн

Лариса Денисенко
24:33:42

i)

Зi своїм майбутнiм чоловiком я познайомилася в аеропорту мiста Париж. I ця зустрiч була зовсiм не романтичним знайомством. Випадково-полiтично-дiловим. От яким воно було. Коли розповiдаєш про те, що хтось зустрiв своє кохання чи просто познайомився в Парижi, автоматично починаєш думати про рiзноманiтну романтичну маячню - поцiлунки на Ейфелевiй вежi, обiйми пiд час вештання Єлисейськими полями, кавування пiд мелодiї танго у виконаннi акордеонiстiв тощо. Втiм, Париж не винний в тому, що кожне друге людське створiння сприймає його як мiсто романтичних знайомств, постiйного дарування валентинок, нiжного кохання та нестримного сексу. Можливо, Париж цього всього зовсiм не схвалює, а вважає себе брутальним цинiком, естетом та людиноненависником, тiльки нiхто в мiст про це не питає. У людей, втiм, також. Якщо дехто вважає вас наволоччю, тюхтiєм чи розумником - вiн буде i далi так вважати, поки ви не утнете щось неймовiрне.

Але я продовжую. Важко вiднайти якусь романтику в чоловiковi, який бiльш за все був схожий на клоуна. Принаймнi я не настiльки жалiслива. Клоунiв я терпiти не можу з дитинства. Мама часто менi пригадує, як вона одного разу зводила мене до цирку, коли я мала шiсть рокiв. Я спокiйно сидiла протягом вистави, дивилася на собачок, якi стрибають, на акробатiв, якi крутилися в повiтрi, як риба на гачку (волосiнь надзвичайно подiбна на канат страховки) i не падали, а менi стало цiкаво, що буває, коли вони падають, от якщо рибу зриваєш з гачка, вона почувається недобре. Ну, i на клоунiв. Були там два розмальованих жлоби, вдягнутi в яскравi комбiнезони, напханi ватою, вони постiйно реготали, шпиняли одне одного, i, судячи з усього, їм було неймовiрно весело. Вони мордували одне одного та кепкували з цього. За такi штуки нашi сварливi батьки хапали нас за рученята та тягли по домiвках, де деякi з нас дiставали ременем. А тут всi аплодували та смiялися, менi не хотiлося долучатися до загальних веселощiв. У клоунiв я нiчим не жбурляла тiльки тому, що в мене нiчого придатного з собою не було, в маминiй сумцi також - я перевiряла. Шкода, але як я могла знати, що треба захопити кiлька камiнцiв чи бульбоплодiв? Однак свого шансу я не прогавила.

Коли на аренi з'явився iлюзiонiст, - це така людина, яка дивує всесвiт тим, що в його рукавах живе рiзноманiтна текстильна гидота, - i почав волати: "Я можу втiлити всi вашi бажання та фантазiї, пiдходьте, нумо, не соромтеся, замовляйте, зараз будуть вiдбуватися дива!" - я пiдiйшла, i в мiкрофон попросила: "А чи не могли б ви убити клоунiв?" Йому не вiдразу вдалося змiнити вираз обличчя на кiлерський, мабуть, не часто йому замовляли вбивства, спiвчуваю, тривалий час вираз його обличчя залишався солодко-розчуленим, бо вiн звик до того, що дiтям слiд бути лагiдними, на таких, як я, вiн не сподiвався. Коли опанував себе, то грайливо спитав мене: "Яких клоунiв, дитинко?" Я сказала, що нещодавно їх бачила, i залюбки йому покажу. Пiсля того мама схопила мене за руку та потягла до гардеробу. Як завжди в таких випадках, вона мене обожувала. Шепотiла: "О, Господи, о, Господи. За що, о, Господи?" Ми з Господом мовчали. Ми не розумiли цих запитань. В той день я була в червоному iндiйському светрику. Зараз його вдягли на мого iграшкового синього слона. Цей слон - мiй однолiток, вiн старiє i, мабуть, мерзне. Старi iграшки збиваються, можна зiскоблювати з них балабушки; те саме вiдбувається з людьми, варто лише придивитися. Коли я дивлюся на свого слона в червоному светрику, менi здається, що я була карликом. Слон не дiстає до моїх колiн. Мама, звiсно, це заперечує.

На його щоках, коли вiн посмiхався (а посмiхався вiн постiйно), проглядалися ямочки. Я не схвалюю ямочки на чоловiчих щоках, ще ямку на пiдборiддi я б пережила, але не це. Бiльш того - цi ямки мене дратували. От якi ж ми дивнi люди: чого взагалi мене має дратувати зовнiшнiсть сторонньої людини? Тим не менш, це дуже дратувало, що аж вiдгукувалося у переднiх зубах. Чомусь будь-яка моя дратiвливiсть вiдчувається переднiми зубами. Ще в нього було задовге сивувате волосся, котре смiшно стирчало з-поза шиї. I нiс червоного кольору. Ну, це мене дратувало менш за все (хоча виглядало як типовий клоунський атрибут), тому що я знала, що летiти з Вашингтона до Парижа - а саме таким маршрутом i вiн, i я летiли - i не наклюкатися, дуже важко. Сиве волосся, чорне пальто, цi клятi ямочки, а ще (ну, авжеж!) дурнуватий помаранчевий шалик. В мене був такий самий. Ми зустрiлися в той час, коли революцiйнi вогнища палали не тiльки в душах людей, а ще й на самих людях - такими от шаликами.

Саме через цей шалик вiн до мене пiдiйшов. I саме через цей шалик я посмiхнулася йому, незважаючи на втому. Не дуже кортить посмiхатися ямчастому чоловiку, якщо ти близько шести годин почувалася зародком аеропортiвського крихiтного фотеля. А до того кiлька годин почувалася трохи бiльшим зародком фотеля в лiтаку. А ще й цi ямки! Врештi-решт, подумала тодi я, не сам же вiн їх викопував, хтось йому залишив це неподобство у спадок. Не можна вiдповiдати за тих, хто риє ями ближнiм, чи не так? Саме через цей шалик та нашi переконання ми й почали розмовляти. Жвава дискусiя про полiтику, рiшучiсть, нацiональну свiдомiсть, недолугiсть лiдерiв, нестерпнiсть того, що було, та надiї на свiтле майбутнє. На той момент я обговорювала це все з ентузiазмом, хоча через мою роботу ця тема в'язла в моїх зубах, наче медовi стiльники. Я - професiйний перекладач i поверталася з конференцiї, пiд час якої допомагала нашим демократам донести американцям всю силу наших громадянських намiрiв, щоб американцi їх таки зрозумiли.

Саме через цей шалик, а ще через те, що нашi брати-румуни також обрали помаранчевий колiр як символ боротьби з iснуючим у них полiтичним режимом, ми стали в чергу прикрашених шаликами людей, яка поступово привела нас до ворiт, що вiдкривали нам шлях до старовинного мiста Бухарест, куди ми б залюбки злiтали, але не цього разу. I саме через цей шалик ми прогавили лiтак, який без нас, полiтизованих невдах, полетiв на Батькiвщину десятьма хвилинами ранiше. Звiсно, в цьому винний не шалик i не наша неуважнiсть, в такому перебiгу подiй була винна компанiя "Ер Франсе", тому що знахабнiлi спiвробiтники цiєї компанiї плювати хотiли на те, встигають чи не встигають пасажири, змученi перельотом через океан, заскочити на борт лiтака; вони проiгнорували необхiднiсть зазначати напрям на спецiально встановлених для цього монiторах, а тим бiльш не вважали за потрiбне вигукувати нашi дивнi для будь-якого француза прiзвища. Якось та буде. Хто сумує в Парижi, мiстi кохання? Мабуть, приблизно так вони думали. Хоча вони про нас нiчого такого не думали. А ще їх мало цiкавило, що в нас немає вiдповiдної вiзи, особисто в мене в кишенi нудьгують 50 євро, i як на цi грошi можна примудритися купити собi квиток на iнший лiтак чи заночувати в готелi? Треба бути надзвичайно талановитою людиною, можливо, тим пацифiстичним iлюзiонiстом з цирку мого дитинства. Але аж нiяк не мною.

Клоун в помаранчевому шалику схопив мiй паспорт i почав носитися iнстанцiями, а я побачила себе в образi мотлоху, зваленого бiля фотелю, в якому спав сумний марокканець. Вийшло переконливо. Я подумала, може, зателефонувати додому i попередити матiр про те, що я вляпалася в iсторiю? Бо моя мати вирiзнялася iстеричнiстю. Оскiльки вона чекає прибуття лiтака за кiлька годин в Борисполi зi мною, живою, на борту, щось менi пiдказує, що, коли я не вийду до зали, вона хутко вигадає, хто мене вбив, розiтнув моє поки що молоде тiло, i куди закопав. Мама - фахiвець з iстерик. Це, мабуть, факультативний предмет, якому вчать у всiх педагогiчних вузах. Про вмiння мами з усього створювати iстерику я розповiм трохи згодом. Мiй телефон не працював. Тодi я вирiшила поридати. Сумний марокканець повернув свою мармизу в iнший бiк.

Я зустрiлася з Клоуном невдовзi пiсля того, як вийшла з медичного закладу, в якому намагалися розiбратися зi мною та моєю нервовою системою. Я опинилася там пiсля не дуже вдалої спроби погратися в офiцiантку, та повернулася до роботи. Я не знала, що було веселiшим: гратися в офiцiантку чи випробовувати на собi сучаснi методи лiкування нервiв.

Точно не знаю, що саме послужило поштовхом для того, що я почала гратися в офiцiантку. Хоча скорiш за все причиною була зустрiч з моїм колишнiм першим чоловiком (я наголошую на тому, що вiн - перший та колишнiй, тому що в мене ще є другий та колишнiй, i це - рiзнi люди), який розважливо повiдомив менi, що я нiчого собою не являю, що я не здатна нiчого зробити самотужки, що я типова використовувачка людей, не вмiю самостiйно мислити, не вмiю самостiйно рухатися, i виключно використовую iдеї, плани та думки iнших. Це були несправедливi слова. Тим бiльш менi не хотiлося чути таке в день мого народження. I якщо замислитися, повiрити цим словам могла тiльки дурепа, та й то не всяка, але я повiрила. Оскiльки весь час нашого спiльного з ним життя вiн вдало переконував мене в цьому. Як такому не повiрити? Мiй перший колишнiй чоловiк виглядає як дуже впевнена у собi людина. I промовляє надзвичайно переконливо. Крiм того, я подумала, що коли вiн, вiчно зайнятий бiзнесмен, знайшов час спецiально привiтати мене з днем народження та вiдкрити менi очi на саму себе через стiльки рокiв, це щось має означати. Тим бiльш, що останнiй раз я бачила його сiм рокiв тому, я бiгала за ним по квартирi, а вiн намагався повiсити мого приятеля Марлена на шовковiй краватцi, яку Марлен без дозволу позичив на важливу зустрiч. Або шовк був дуже якiсний, або шия Марлена волога та вертка, впоратися з цими двома важливими на той момент речами моєму першому колишньому чоловiковi нiяк не вдавалося. Коли я переконалася в тому, що Марлен у вiдноснiй безпецi, я швидко зiбрала сумку та гайнула до матерi. В подальших наших зустрiчах потреби не було.

В той день я ще раз зiбрала сумку, але поїхала не до, а вiд матерi. Я поїхала в кримське мiстечко з малоромантичною назвою - Саки. Жити чесним життям справжньої офiцiантки. А чого? Багато хто з нас мрiє раптом взяти i змiнити все своє життя. Багато хто про це думає i говорить, а я не думала i не говорила, я це зробила. Втiм, якби я думала про наслiдки, можливо, не поспiшала б дiяти. Саки були припилюченим мiстечком. Роботу я знайшла на базi вiдпочинку "Блакитна хвиля". Не можу переказати, як я цим пишалася. Сама. Одненька. Вiдразу знайшла собi роботу. От як. Моя робота мала назву "Морська галька", стiни її були викладенi галечником. Господаркою цього закладу була Галина Миколаївна, яка жила "в центрi"; вона щодня просила притримувати для неї столик, який традицiйно був накритий махровим ганчiр'ям кольору вишнi, що втомилася стигнути. Щоразу вона запитувала нас, чи пам'ятаємо ми, що потрiбно мити руки? Вiдповiдi їй були не потрiбнi. Ми пам'ятали, але не мили. Навколо море, чистота i краса.

Я хотiла назватися Тамарою, але їм потрiбний був мiй паспорт, не так легко нажухати сучасних володарiв морських барiв, тому довелося жити пiд справжнiм iм'ям. То було нецiкаво, але що поробиш? Моєю напарницею була Люська. Тобто в неї було опереточне iм'я - Люсьєна, але так її нiхто не звав, навiть мати. Коли я спитала в неї, чи любили її батьки оперету, Люська замружила очi, а потiм спитала: "Слиш, ти пити будеш?" Приблизно так ми з нею спiлкувалися весь час. Люська була б вродливою, якби не фарбувала вiї. Справа в тому, що Люська була бiлявкою з дуже свiтлими очима, такий колiр має постiль, випрана з пiдсинювачем, свої вiї ж вона фарбувала чорною кошлатою тушшю. Дуже ретельно. Тому створювалося враження, що її очi - це тваринки з чорними волохатими щупальцями або щупальцеподiбнi рослини, яким надумалося укорiнитися на людському обличчi. Я їй про це не говорила. Нiколи. Бо тодi б отримала виделкою пiд ребра. Коли Люська чула щось незрозумiле, вона або пропонувала випити, або лiзла з'ясовувати стосунки. Я їй заздрила, тому що Люська нiколи не била ноги та стегна об стiльцi та столики.

Вона менi теж заздрила. Тому що я злигалася з рятувальником Миколкою. Менi заздрили всi мiсцевi баби. Бо в силу своєї роботи Миколка постiйно був в тугих плавках, ну i всiм було зрозумiло, що заздрити тут є чому. "Ти бач, офiцiанточка, нi морди, нi дупи, а вхопилась за залупу", - казали мiсцевi тiтки. Вранцi, коли я прокидалася, я шепотiла йому: "Ти тiльки глибоко не запливай, чуєш, Миколко? Не запливай. Бо всяке може бути. А як тодi я?" Я плакала, а вiн дзвiнко хлопав по моїх сiдницях, та казав: якативменедуринда. Якби мене побачив тодi, скажiмо, Марлен, вiн би сам повiсився на шовковiй краватцi або бубонiв на вiкно: "Куди нiч - туди i сон". Марлен - забобонна особа.

Люська жила з комендантом п'ятого корпусу. Вiн був фiлософом iз загостреним почуттям власної гiдностi. Коли напивався, завжди всiх перепитував, у чому сенс життя, вкладався на землю та волав: "Я - людина!" I краще було йому щось вiдповiдати. Простими словами. Бо, на вiдмiну вiд Люськи, випити вiн не пропонував, а вiдразу гасив по пицi. Справжнiй чолов'яга. Люську вiн також лупцював, хоча вередливою вона не була, щоправда, завжди здавала менi змiну з недостачею. Тому я вимушена була обраховувати клiєнтiв, iнакше в нас нiчого б не сходилося. Втiм, обраховувати їх було неважко. Коли люди замовляють горiлку в саму спеку, закушують її кавуном, а потiм додають пива, їм не треба дивуватися тому, що знаходиться хтось, хто використовує їхнє становище.

В нашiй "гальцi" навiть справжня винна карта була. Винну карту формувала татарка Рая. Наша сомельє. Рая виготовлювала одну виноградну настоянку, до якої додавала чорнослив. Та iншу виноградну настоянку, куди нiчого не додавала. Краще було пити другу, друга була бiльш лояльна до голови. Таким чином в нас були представленi солодкi та сухi вина. Галина Миколаївна сама розливала їх по пляшках, якi привозив її син, що навчався в Києвi. В Києвi синовi жилося добре на мамчинi курортнi грошi, судячи з того, що пив вiн недешевi вина. Головне для мене було не зареготати вголос, коли якийсь недоумок робив вигляд, наче розбирається у винах, замовляв iталiйське вино 1984 року, пригадуючи, який тодi був врожай та погода, принюхувався до краєчку чарки та прицмокував, вдаючи з себе гурмана. Та сама Рая робила для нас коньяки трьох марок, вже не знаю, з чого саме, але настоювала вона це пiйло у дубових дiжках.

У Люськи була таємниця. Вона потайки писала роман. А я все думала, ну про що вона може писати? Вона ж вiсiм класiв не скiнчила. "Ти про кохання пишеш?" - запитувала я. "Йди собi" - вiдповiдала менi Люська в тi днi, коли намагалася бути чемною. Одного разу вона покликала мене пiд барну стiйку та пообiцяла розповiсти, про що вона пише, якщо я поiнформую її, чи засмаглий член в Миколки. Я знизала плечима та розповiла. Люська тодi реготнула та збiгла, зараза. Менi так прикро тодi було, я ж не знала, що згодом Люську побачу за iнших обставин, i вона менi сама про цей роман розповiсть.

Важко було жити офiцiанткою. Самостверджувалася я лише на п'яничках, всi решта за людину мене не вважали. П'янички були людьми чуйними, деякi навiть замовляли менi лiрико-бандитськi пiснi про кохання та зраду. Краще б грошима. Бо грошей не вистачало нi на що. З iншого боку, коли я була офiцiанткою, в мене значно зменшилися потреби. Мамi я зателефонувала тiльки одного разу, коли приїхала та влаштувалася на роботу, сказала, що я вiдпочиваю, подумала, що правду їй говорити не слiд. Додому я повернулася худа, засмагла, зморена та витрiшкувата. З синцями пiд очима та на стегнах. I тривалий час хутко озиралася на "Дiвчино!" I не розумiла, а де мої таця, блокнот та олiвець. Та що там - я смикаюся вiд "Дiвчино!" i тепер.

А побачила я Люську вже пiсля того, як пролiкувалася, але до того, як поїхала до Вашингтона у вiдрядження, в своїй перекладацькiй конторi. Люська виходила замiж за голландця. Вона прийшла до нас замовити переклад його та її листiв. Дуже зворушливо. Вона мене не впiзнала. "Люсьєн. Письменниця", - представилася вона на французький манер. Нещасного голландця звали Курт. Йому було 65 рокiв, бiльше сорока з яких вiн розводив тюльпани i вважався справжнiм майстром своєї справи. На 65-му роцi свого життя вiн зустрiв майстриню з розводу пiдстаркуватих голландцiв. Люська клiпала своїми нафарбованими вiями-щупальцями, посмiхалася, i тодi розповiла менi, про що вона написала роман. Роман називався "Таця з великим серцем", в ньому йшлося про життя Попелюшки-офiцiантки, в яку закохався багатий пан. "Звiсно, що все це фантазiя", - по-свiтському посмiхнулася до мене Люська, пригощаючись кавою. Я теж їй посмiхнулася. Я попросила Наталку, свою помiчницю, здерти з Люськи всю суму вiдразу, тому що недостачi менi набридли ще влiтку.

Коли я розповiла мамi, як я провела лiто, вона впала в депресiю. Вона вирiшила, що мене потрiбно рятувати. Я сказала, що вже мала справу з одним рятувальником i для одного лiта двоє - це занадто. Мама зiщулилася. Мама вперта, як усi Козероги, i я зрозумiла, що легко я не вiдбудуся. I точно - мене запроторили в лiкувальний заклад. "Чистити нерви".

Так сталося, що запропоноване менi лiкування найсильнiше впливало на губнi м'язи. Нас змушували зображати щасливу посмiшку i перевiряли, щасливо ми посмiхаємося, чи нi. Досi не розумiю, якими критерiями, яким вимiром щастя вони керувалися. Я старанно розтягувала губи у посмiшцi. Потiм вони болiли. Але я обiцяла мамi, що буду дотримуватися рекомендацiй. Зараз смiшно пригадувати, як виглядали ми, двадцять п'ять дорослих баб-невротичок, якi посмiхалися та водили танок розчепiрами, на пiвзiгнутих ногах. Ще ми розмовляли з фахiвцями, малювали картинки, приймали ароматичнi ванни та сонячну терапiю. Ще нам постiйно перевiряли нiгтi. Чи є вони, чи вже нi. Моя звичка їх гризти i небажання отримувати зауваження перетворили мене на обачливого злочинця, я весь час ховала руки в шкiряних рукавичках.

Там я затоваришувала з Лiкою. Лiка потрапила сюди, тому що перечиталася Канта. Про це я дiзналася згодом, а коли вона видрала з моїх рук працю Лева Гумiльова "Етногенез та бiосфера землi", книжку, якою я заспокоювала собi нерви i яка жодною лiтерою не примушувала мене посмiхатися, я була збентежена. "Якщо ти дiйсно хочеш не нервуватися, вийти з нервового стану, не можна читати фiлософську лiтературу". Гумiльов цiлував пiдлогу. "Ви не могли б його повернути обличчям догори?" - попросила я. "Звiсно", - зрозумiла мене Лiка, один вправний рух - i Гумiльов обкладинкою гiпнозував стелю. "Для того, щоб бути здоровим i не доводити себе до такого стану, коли власнi нiгтi перетворюються на неземнi ласощi, нiколи не читайте фiлософських трактатiв. Треба читати масову лiтературу. Нi в кого не поїхав дах вiд мелодраматичних новел та iронiчних детективiв, чи не так? А от тi, хто насолоджується викладами Канта, Руссо, Сартра, кiнчають кепсько. Перевiрено на собi".

На вiдмiну вiд мене, Лiка ховала руки не в шкiряних рукавичках, а в чашках з трав'яним чаєм. "Я роблю вигляд, що влаштовую їм кориснi ванночки, а сама їх топлю". Лiка вигадала ще одну методологiю, як подолати нервовi зриви. Крiм читання масової лiтератури. "Нiчого так не заспокоює, як свiдома зрада", - Лiка сидить на краєчку мого лiжка, час вiд часу посмiхається, та виловлює нiгтями ту заварку, яка спливає, щоб хапнути трохи свiжого повiтря. "Це як?" - запитую я. "От я одного разу свiдомо зрадила своєму чоловiковi. I все. Нiякого нервового зриву. А мiг би бути, якби я завчасно не схопилася". - "Та ну? А з ким ти його зрадила?" - "Та, з одним". - "А ти його кохаєш?" - "Ти з глузду з'їхала? Нi, я його не кохаю. Працює з нами одна, яка його кохає. Вона йому не дружина, як ти, мабуть, розумiєш, дружина його б нi за що не кохала, вона ж не божевiльна кохати такого кнура. I замiж за нього виходити, i кохати, i все вона мусить робити сама, забагато для середньостатистичної жiнки. А ця його кохає, тобi б вона не сподобалася. Волосся тьмяне, очi тьмянi, плями на обличчi. Суцiльна жертва екологiї. Сюди її треба, щоб принаймнi посмiхатися навчили та за руками доглядати. Але не це найцiкавiше. Найбiльш цiкаво те, що вiн її кохає! Можеш собi таке уявити?" Я кажу, що можу собi уявити майже усе. "Тому я й люблю з тобою розмовляти!" - каже Лiка. Я посмiхаюся. Лiка каже, що це не щаслива посмiшка, i тицькає в мене люстерком.

"А вiн тебе кохає?" - ледь здихавшись люстерка, питаю я. Нi, вiн її не кохає. "А чого йому мене кохати?" - "Ну, наприклад, тому що в тебе гарнi очi, губи та пальцi. Кохають i за менше", - кажу я. В Лiки дiйсно все це неймовiрно гарне. Лiка каже менi, що розумiє, що кохають i за менше, але вона переконана, що вiн її не кохає. "Можеш не сумнiватися", - каже вона. Я починаю смикати рукавичку, хочу гризнути нiгтика, я сумнiваюся. "По руках", - загрозливо проголошує Лiка. "Анi вiн мене, анi я його не кохаю!" - Лiка така радiсна. "То навiщо тодi зраджувати чоловiковi? Пояснюй, навiщо". - "А для того, щоб усi усвiдомили, що я теж можу. Захотiла та змогла!" - "Що ти можеш?" - "Не кохати, не бути коханою, але мати!" - "Ну, якщо ти його захотiла, тодi…" - "Яка ж ти буваєш вперта. Слухай сюди. Я його не захотiла. Себто я захотiла його отримати. Ну, дивися, все ж просто! Вiн мене не кохає, вiн кохає жертву екологiї, я його також не кохаю, але ми спимо разом! Зi мною вiн спить, а кохає її, i вона його кохає, але з ним вона не спить. Коли ж вони будуть спати, якщо вiн спить зi мною! Часу немає. I що ми маємо? Ми маємо складний випадок, коли я можу отримати будь-якого чоловiка, навiть того, хто кохає iншу та кого не кохаю я. I таке я можу утнути з ким завгодно. I тодi вже не до депресiй, зрозумiло? Депресiї будуть в тiєї, яка кохає, в неї серце слабке." Я кажу, що менi хочеться стати розчепiрою, походити палатою та посмiхатися. "То ти задоволена була, коли з ним переспала?" - "Як знову народилася!" - сяє Лiка. Я зауважую, що коли народжуєшся, почуваєшся не найкращим чином. "Iнакше б ми не народжувалися в лiкарнях, якби все було так добре, як тобi здається", - додаю я. "Не плутай лiкарнi з пологовими будинками", - каже Лiка. Я називала Лiку "моє клiнiчне щастя". Не тiльки тому, що Лiка була моїм клiнiчнимщастям, а ще й тому, що вона користувалася "Clinique. Happy".

Вона виїхала до Iзраїлю. З тим чоловiком, який кохав жертву екологiї. Я настiльки звикла до її балачок та її запаху, що тримала в шухлядi з бiлизною флакон "Clinique. Happy" i щоранку вiталася "Привiт, Лiко". Сподiваюся, що вона щаслива…

Мiй клоун-герой примчав з нашими паспортами i квитками. Таке враження, наче ми зiбралися до рагсу. Я сказала, що за час його вiдсутностi його пальто двiчi намагалося вшитися геть, але я пильнувала як слiд. "Молодець, я в тебе вiрив. А зараз нам треба ворушитися у цьому напрямi. Вже почалася реєстрацiя, будемо вилiтати до Києва iншим рейсом iншої авiакомпанiї приблизно за годину".

I я заплакала. Вiн знiтився, я розумiю, що жiночi сльози - це випробування для чоловiкiв. "Щось не так?" - запитав вiн. Смiшнi вони, чоловiки. Коли не так, плачеш рiдше, частiше плачеш саме коли так. Бо повiрити в те, що все буде саме так, надзвичайно важко. Я заперечливо махаю рукою. Все о'кей. Вiн бере в мене своє довге чорне пальто, допомагає менi встати, i намагається уникати моїх сльозливих оченят. Я його розумiю, кляте рюмсання, моя б воля - сховала цi очi у шкiряних рукавичках. Помаранчевий шалик на його пiджаку робить його схожим на вiдомого росiйського режисера та невiдомих європейських функцiонерiв. Я посмiхаюся. Вiн теж.

ii)

Коли палає будинок, народ верещить: "Пожежа!", i можна сподiватися, що хоча б одна людина прибiжить допомогти; доречно волати: "Грабують!", коли нападають грабiжники - можливо, якийсь герой зглянеться на вас, щоб ствердити свiй геройський статус; ще можна вiдчайдушно верещати "рятуйте!"; а от коли близька людина вчиняє дурiсть, що робити, що промовляти? Можна, звiсно, промовити: "Старий, ти що, здурiв? Очманiв ти чи що? Що ти робиш?" Але як таке можна сказати рiдному батьковi, з яким в тебе завжди були непоганi стосунки? I не просто непоганi, а - чудовi! Втiм, якщо подумати, таке сказати можна, вiдвертiсть - запорука тривалих та довiрливих стосункiв. Але як можна виплеснути таке в його свiтле, радiсне обличчя? Ти - не народжений наволоччю, ти сказати таке не здатний. Вголос я сказав йому: "Ну, поздоровляю тебе". А сам думав: "За що? Чому?" Таке зазвичай думають тi люди, в кого раптово загинув хтось близький. За що? Чому?

А спочатку все складалося так добре. Я зустрiв батька в аеропорту на новiй машинi - нещодавно взяв у кредит "Нiсан", я був поведений на японських автомобiлях. Блискучий, срiбний. Мiй приятель Милиця сказав менi, що, згiдно i з соцiологiчними дослiдженнями, дiвчата чомусь вважають найбiльш сексуальними чоловiками власникiв саме блискучих металевих авто. Тому ми з ним i вибрали саме цей колiр. Не те, що ми з Милицею в таке вiримо, але - про всяк випадок. Як цим дослiдникам вдається робити подiбнi висновки? Я сам займаюся аналiтикою, але на таке не здатний, навiть уявити собi не можу, яким чином вони про таке дiзнаються.

Батько приїхав i з США, де жив близько восьми рокiв. Приїхав вiн не назавжди, а в гостi, щоб за традицiєю разом зi мною вiдсвяткувати Новий рiк. Я дуже йому радiв i чекав на його приїзд. Окрiм нового автомобiля, який я з гордiстю йому продемонстрував, в моєму життi були ще деякi новi речi, з якими менi кортiло його познайомити. На заднє сидiння машини я накидав купу нових книжок, я таке завжди робив: можна було б залишити їх удома, але батько звик як дитина вовтузитися з цими книжками на задньому сидiннi та щасливо посмiхатися. Я це бачив, коли повертав обличчя до нього. Вiн шурхотiв сторiнками, iнодi гриз нiготь, i я почувався так само щасливим. "Клас!" - казав вiн. А менi здавалося, що в цю мить ми помiнялися з ним мiсцями, i це мене тiшило.

Батько займався в США зв'язком. Вiн i тут цим займався, тiльки там за це набагато краще платять; батько сам собi вигадав прiзвисько "Радистка Кет". Вiн любив вигадувати прiзвиська, мене, наприклад, вiн звав Мiстером Iксом. Батько виглядав чудово, вiн нiколи не нарощував собi черево, був стрункий, займався спортом та надавав перевагу здоровiй їжi, але нiколи з цього приводу не занудствував, i не без задоволення смакував разом зi мною та Милицею пивом та львiвськими ковбасками.

Для мене це була улюблена традицiя нашого спiлкування. Я, вiн, Милиця, львiвськi ковбаски, пиво та спортивний канал! Мабуть, я мав би насторожитися вiдразу пiсля того, як вiн, задоволений, всiвся поруч зi мною. "А книжки?" - трохи розгублено промовив я. "Хочу трохи побути з тобою" - cказав вiн, притиснувши мене.

Звiсно, що я зрадiв, хоча спочатку засмутився, що не побачу дитяче батькове вовтузiння з книжками. Почав розповiдати йому iсторiю придбання мого авто, в листах я вже пообiцяв розповiсти йому про це детальнiше. Але вiдчув, що вiн слухає мене не так уважно, як завжди. А коли я замовк i запитав, то як справи в нього, вiн замiсть оповiдi про своє вашингтонське життя-буття, почав розповiдати iсторiю про те, як вiн запiзнився на лiтак, про це вiн менi встиг похапцем повiдомити по телефону, щоб я не нервувався. А зараз розповiдав в деталях. Вся ця iсторiя була зав'язана на помаранчевих шаликах, було доволi цiкаво, вiн розповiв менi, що забалакався з дiвчиною про революцiю, про те, як вони з'ясували, що прогавили свою лiтакову чергу, про те, як батько схопив їхнi паспорти та намагався вирiшити питання або з вiзами, або з квитками, i це йому вдалося. Їй конче необхiдно було саме сьогоднi бути в Києвi, i батько це забезпечив, витратив свої грошi, нерви. Я пишався ним. Навiть видав на честь батька iндiйський войовничiй клич. Мiй батько - супергерой! Я про це знав давно, з тих самих часiв, коли вiн викликав мене пiдлiтком до Америки, i ми мандрували на старому фургонi Диким Заходом, i потрапляли в складнi ситуацiї, особливо в ковбойських пабах, але батько завжди все вирiшував та рятував нашi дупи, мабуть, саме тодi ми i перетворилися у по-справжньому близьких людей. Можливо, саме тодi, в п'ятнадцять рокiв, я вiдчув, що таке - родина, що насправдi стоїть за цим словом.

"Слухай, я стiльки розповiдаю, а я ж можу тобi її показати, вона - фантастична дiвчина, чесно. Зараз-зараз, я її засняв, коли ми летiли". Батько захоплювався фотографуванням. - "Поглянь! Як тобi?" На мене дивилася шатенка в помаранчевому светрi, волосся її було забрано. Низькуватий лоб, темнi очi; дивно, але синцi пiд очима їй пасують. Втаємничують її. Смаглява; темнi, але не нафарбованi губи. Скiльки їй рокiв, збагнути було важко. Симпатична. Я так i сказав: "В принципi, симпатична. Вона що, з Балкан?" - "Нi, мiсцева, але в неї є якась циганська кров". "Правда, гарненька. Познайомиш?" - Сам не знаю, чого я таке бовкнув. Напевне, тодi вона менi сподобалася, чи просто треба було щось сказати. "Аякже!" - батько випромiнював задоволення.

"Знаєш, з нею менi було дуже просто. Спочатку я почав їй розповiдати усiлякi iсторiї зi свого життя, деякi вигадував, деякi були правдивими, щоб розважити її i щоб вона припинила плакати. Я бачив, як вона може плакати. I я подумав, що якщо зараз знову буде iстерика, я цього не зможу винести, ти ж знаєш, як на мене дiють дiвочi сльози. А потiм я усвiдомив, що менi самому хочеться все їй розповiдати. Ти тiльки подумай! Вона набагато менше патякала, нiж я. Дотепна, уважна. До речi, сказала, що обов'язково поверне менi грошi. Хоча я почуваюся винним у тому, що ми прогавили лiтак. Це я забив їй голову своїми питаннями. Можливо, ми повечеряємо завтра, вона сказала, що винна менi вечерю. А я сказав, що завинив їй обiд, бо те, чим нас годували в лiтаку, хоча й коштувало 500 євро, було схоже на пайок для бiженцiв, але не на обiд". Я сказав тодi, що це класно i незвичайно - зустрiти людину, якiй хочеться розповiсти дещо про своє життя. Навiщо я це сказав? Я ж не знав, що вiн незабаром пригадає менi цi мої слова, i чути таке менi буде огидно. Як я мiг таке сказати? Короткозорий бовдур.

"Слухай, я запросив Шу в гостi. Ти не хвилюйся, нiчого не готуй-купуй, всього цього не треба, я просто хочу, щоб ви познайомилися. Ми самi все принесемо, вже обговорили меню, це буде сюрприз, але тобi сподобається!" - "Що-що? Що за Шу?" - зашушокався я, наче старий в кашлю, або бугай в очеретi. Батько зазвичай спiлкувався з людьми рiзних нацiональностей, але взяти i притягти додому на вечерю незнайомого китайця? Ще й каже, щоб я нiчого не готував, та я не микитрю нiчого в китайськiй кухнi, курчат вони солодких люблять та солонi тiстечка, чи то не вони? Батько стрекотiв наче з кулемета. "Ну - Шу, а не що! Я ж тобi розповiдав про неї. Не гальмуй! Все тобi треба пояснювати, Мiстере. Я маю на увазi Олександру, зву її Шу, це вiд Шурки. Слухай, якщо в тебе є час, можеш дiстати червонi маки?" - "Цукерки?" - нарештi зреагував я. "Нi, квiти - вона дуже любить. А я ж не знаю, чи можна в Києвi таке знайти, а менi б хотiлося, у Вашингтонi я б запросто, а тут…" Квiти, Шу, о, Боже мiй. Та вiн так нiколи не розмовляє! Шу, Олександра. Ну, авжеж, я її пам'ятаю, як я можу забути її? Серед осiб жiночої статi бiльше за цю Шу емоцiй в батька викликали тiльки улюблена акторка Жульєт Бiнош та Юлiя Тимошенко. I що це значить "познайомитися"? В якому це сенсi? Як i з ким? В якiй якостi? Невже вiн тодi сприйняв мої слова буквально? Чорт мене забирай, чому я не сказав йому тодi, що в мене вже є дiвчина, якщо вiн має на увазi саме таке знайомство? А тепер через моє замовчування реальностi складається iдiотська ситуацiя. "Батьку, слухай, може повечеряємо не вдома, а вийдемо десь в кав'ярню? I взагалi, може виникнути незручна ситуацiя, я тобi цього не сказав, але в мене є… Що ти кажеш?" Вiн говорив про те, що нiколи не думав, що йому буде так легко i радiсно знайомити мене з жiнкою, яку вiн кохає… А потiм почав верзти серiальнi дурницi про те, що взагалi нiколи не думав, що таке на схилi рокiв може з ним трапитися, що взагалi таке буває, що вiн вiдчуває спорiдненiсть душ, що йому надзвичайно цiкаво навiть спостерiгати за тим, як вона рухається, що вона говорить, як прибирає волосся. "Ти розумiєш, вона ж виглядає такою юною, я подумав, що ви - однолiтки, навiть хотiв, щоб ви зiйшлися, бо вона - чудова i ти в мене - орел, аж потiм з'ясувалося, що їй за тридцять. Тридцять три роки. Вона сказала, що я хочу зробити з неї педофiлку, ми так смiялися. I їй подобаються чоловiки, якi хоча б трохи старшi за неї, а я ж старший! Та це - чудо, малий!"

Вiн продовжував нести всю цю романтичну маячню, чим нагадував менi курку, а в мене почалася панiка. Я злився. Блiн, я ж так хотiв, та нi! Я мрiяв! Щоб вiн познайомився з Аделiною. Я нiколи не знайомив його зi своїми дiвчатами, хоча вони в мене були. Не було поштовху знайомити. Навiть не тому, що вiн жив в Штатах. Мої дiвчиська - навiщо вони батьковi? Що вiн мiг менi сказати з їхнього приводу? "В тебе непоганий смак, синку". А в мене нiяких визначених смакiв не було. Бiлявка - добре, сьогоднi буде бiлявка, якщо в неї такi ноги, як у Лiзи. Брюнетка? Добре, тодi буде брюнетка, бо в цьому тонкому бiлому светрику її груди, що не впаковано в лiфчик, темнiють, наче таловини пiд березневим снiгом. Аделiна - iнша справа. Вона справжня жiнка, вона - надзвичайна. Я думав, що це буде сюрприз. Я навiть уявляв собi, як вiн на мене подивиться, як потiм притисне до себе. А потiм я його притисну до себе. Вiн зрозумiє, що я подорослiшав, що я став вiдповiдальним. Бути поруч з такою жiнкою, як Аделiна - вчинок набагато зрiлiший, нiж купiвля нового авто. Аделiна буде стояти та спостерiгати за нами своїми дивовижними видовженими очима. Та, скорше за все, потiм зарегоче, рвучко хитнувши головою, та скаже: "Придурки, якi ж ви обидва придурки", - чим дорiвняє нас iз батьком, i ми теж зарегочемо. Але все котилося бозна-куди. По-перше, Аделiна десь зникла. Я пiдозрював, що вона не любителька знайомитися з батьками, i нiчого попередньо про приїзд батька їй не казав, але Аделiна, - в нiй є щось тваринне, - це вiдчула, залишила бiлий клаптик паперу з лiтерою "П", i все. Цим вона попрощалася й повiдомила, що повернеться. Я навчився розшифровувати її написи. Я й сам навчився спiлкуватися у такий спосiб. "Ще i який П!" - думав я зараз. А по-друге, замiсть того, щоб дозволити сину познайомити батька зi своєю жiнкою, батько тягне свою жiнку знайомити зi своїм сином. Це ж iдiотизм. Це неприродно. Це мене ображає, це несправедливо мiняє нас мiсцями, i я так не хочу!

Нi, я нiколи не думав, що батько нi з ким не спить. Вiн не визнавав аскетичного утримування. В мою першу поїздку до США ми з ним разом, штовхаючи одне одного як пришелепкуватi пiдлiтки, вибирали презервативи. I кепкували одне з одного: "Як вашi справи, мiстере Мiнi-пенiс? Чи не завеликий ви собi обрали капелюх?" А менi тiльки-но виповнилося п'ятнадцять, i завдяки батьковi я не нiяковiв i не почувався наче ґвалтiвник чи телепень. Менi не довелося стикатися з пiдозрiло-злими поглядами аптекарш чи касирш в супермаркетах. Милиця менi такi жахи про них розповiдав! Коли я повернувся до України, я був впевненим у собi, а впевнена людина не притягує до себе пiдозрiлi погляди, та й сама на них не концентрується. Я був переконаний, що вiн час вiд часу заводить якiсь романи, я виходив з того, що батько був симпатичний, заробляв достатньо, i пильнував своє здоров'я. Коли я гостював у нього, я чув, як йому телефонувала iнструктор з гiрських лиж, i вiн так i з нею розмовляв, що i тупенко зрозумiв би: мiж цими двома не тiльки i не стiльки лижi, а стовiдсотково - батькiв член. Але щоб отак?

"То ви що, одружуєтеся?" - не стримався я, хоча давав собi слово нiколи не говорити банальних речей. Це була наша домовленiсть з Аделiною - краще не договорювати, але не вимовляти банальщину. Батько, натомiсть, не звернув увагу на еманацiю цього запитання та його банальнiсть, а щиро вiдповiв, що вiн про це думав. "Сподiваюся, ми це владнаємо найближчим часом", - сказав вiн веселим голосом, а менi здалося, що хтось повiдомив мене про те, що я загинув в авiакатастрофi. "О…" - тiльки i вимовив я. "Ну!" - радiсно вiдгукнувся батько.

"Привiт" - прорипiв я Милицi. "Ну, i веселе привiтання.

Ти гриз горiх та вигриз зуби? Чи тобi в рота насцяв голуб - принiс звiстку про мир в усьому свiтi? Що там в тебе сталося, кажи швидше, бо я мушу бiгти на тренування". - "Голуби не сцуть. В мене - нiчого. А от батько збирається одружуватися". - "Голуби сцуть. Опа. Я зараз до тебе приїду". - "Не треба. Вони незабаром з'являться. Менi тiльки тебе бракувало. В мене сьогоднi оглядини, хто б мiг подумати, хє-хє". - "Хє то воно хє. Ну, i як ти?" - "Погано". - "Це нiчого. Не тебе ж оглядають! А Аделiна?" - "Збiгла". - "Ну, це може й на краще, я ж тобi говорив, що твоєму батьку може намаритися, що Аде…" - "Тему закрито. Ти ж поспiшав!" - "Та нiчого. Вiзьму тачку. Слухай, а вона хто? Америкоска?" - "Нi, наша. Пам'ятаєш, я розповiдав тобi, як вiн зняв бабу в лiтаку?" - "В аеропорту?" Милиця - дуже марудний тип, i в нього небезпечно хороша пам'ять. Я не збирався потурати його звичцi все уточнювати: "То це вона i є". - "Так ти ж казав, що вiн вас хотiв знайомити". "То вiн й знайомить. Що тут, на твiй погляд, не збiгається?" - "Це не те саме. Тобто зовсiм не те саме. А скiльки їй рокiв?" - "Наче тридцять три". - "Ого! Тобто вона на дев'ять рокiв старша за тебе?" - "Ну". - "Тобто коли ти був першаком, вона - випускницею, так?" - "Приблизно, i що?" "Блiн, то якби все було навпаки, то вона могла б нести тебе на плечах, а ти дзеленчав би дзвоником на червонiй стрiчцi… Офiгєть…" - "Милиця…" - "Що? Нi, ти тiльки уяви собi, як ти…" - "Пiшов ти". I я поклав слухавку.

Я й не думав дiставати червонi маки, я сам червонiв, наче мак. Спочатку менi було холодно, я випив вiскi з чаєм, потiм чай iз вiскi, потiм чистий вiскi, потiм менi стало спекотно i я вирiшив бiльше чаю не пити. Тут вони й завiтали. Вона в джинсах та чорному светрi, волосся зiбране та гладко зачесане, як на фотцi, яку менi демонстрував батько. I батько. Не пам'ятаю в чому, я на нього не дивився. Не мiг. "Привiт", - сказала вона i простягнула вологувату руку. Нервується - констатував я, навiть без задоволення. Я б теж нервувався. Власний шлунок рвав мене навпiл. "Привiт" - вiдповiв я. "Максим" - додав. Вийшло: "Привiт, Максим", наче привiтався сам i з собою. Почав реготати. Не знаю, як вони реагували на це, не дивився; натомiсть, зробивши слов'янський уклiн, ледве встояв на ногах, i запросив їх до кiмнати. Сам здивувався, а чого, власне, я їх запрошую, це ж батькова хата? Вона була менi схожа на нечепур-циганок, якi вешталися парком та намагалися ошукувати натхненних студенток та викладачок унiверситету, який було розшатовано поруч, та й взагалi довiрливих позаунiверситетських людей. До мене циганки не пiдходили, мабуть, у них упередження щодо чоловiкiв. Скоро довiрливi жiнки скiнчаться, i циганки переключать увагу на недовiрливих жiнок, а вже потiм i на чоловiкiв. "От буде нам тодi щастя", - подумалося менi.

"Ми принесли м'ясо, рибу та соуси". - "Багато соусiв" - додав батько, вiн тримав її за руку. Вони якимось чином примудрялися тримати пакети з м'ясом-рибою-соусами та триматися за руки. Iдiотизм. "Давайте сюди вашi пакунки". Вони одночасно простягли менi пакунки. "Синхронiсти хрєновi", - в мене не виникало жодної позитивної думки. Вона подивилася на скатертину. "Ми можемо це заляпати". - "Зараз, я знаю, де лежить полi етиленова скатертина", - сказав батько, i вони хутко схилилися над шухлядою, тицнувшися лобами. I, звiсно, розреготалися. Скiльки менi ще доведеться це витримувати? Годину, тиждень, все моє життя?

Чорт забирай. Прямо з шухляди вивалилися рожевими кавалками гумовi грiлки. Їх було двадцять шiсть. Батько i Клята Шу дивилися на них, як на представникiв iншої цивiлiзацiї. "Ти їх що, розводиш…" - почала вона. "Для продажу?" - продовжив батько. Вона тицнула кулачком в його грудну клiтину. Мабуть, думала, що це виглядає кумедно. Насправдi це виглядало огидно. Доросла жiнка, яка поводиться, як хлопчисько - мене майже знудило. А вони реготали собi, радiли грiлкам, як дурний миловi. "В п'ятницю не можна стiльки реготати, в понедiлок доведеться плакати", - видав я мамчине прислiв'я. Батько принаймнi реготати припинив, уважно подивився на мене, а вона продовжувала посмiхатися. Мабуть, думає, що я поводжуся, як придурок. То й пiшла вона. "Сiдайте за стiл, я зараз це приберу i витягну скатертину" - сказав я.

Гумовi грiлки були схожi на дохлих камбал. Круглi та рожево-помаранчевi. В Аделiни були проблеми з кровообiгом, грiлками вона намагалася пiдтримати тепло, щоб заснути. Втiм, навiщо я брешу? Аделiна ширялася. I я нiчого не мiг з цим вдiяти. "Це не твоя справа" - говорила вона. А коли вона таке говорила, то саме це мала на увазi. Я поважав її за те, що вона нiколи не грала в статевi iгри. Не кокетувала, не брехала, не намагалася виглядати слабшою або сильнiшою, нiж була насправдi. Коли ширки або грошей на неї не було, а таке час вiд часу траплялося, Аделiну лихоманило, тодi вона вкладалася в лiжко, куталася в ковдри та обкладалася гумовими грiлками. Вздовж всього свого тiла вкладала кругленькi рожевi грiлки, як поросят бiля свиноматки, та ще й перекладала ними тiло. Її худеньке тiло пiд вгодованими грiлками - як я сильно її кохав, особливо я це вiдчував саме в такi моменти. Нестримно та нестерпно, до болю. Коли грiлки холонули, я приносив iншi…

"Максе, а розкажи нам, як ти вперше опинився в Америцi. Пам'ятаєш, як нам тодi було весело?" Батько був надзвичайно бадьорим, грався келихом з червоним вином, постiйно прокручував його в своїх сильних пальцях, клята Шу спостерiгала за ним. Я знизав плечима, я розумiв, що потрiбно було про щось розмовляти, то чого б не про це? Це були теплi спогади. "Вперше я потрапив у США в п'ятнадцять рокiв…" - "Та ти що? Майже, як я! Правда, я рокiв у тринадцять". Вона миттєво перехопила iнiцiативу. Я помiтив, що Клята Шу спiлкується в спосiб, у який працюють порносайти. Варто сказати одне слово (натиснути на одне порносайтове вiконце), вона вiдгукується кiлькома (вiдкриваються штук десять рiзних i спробуй ще все це закрити! Наступного дня кiлька з них знову виникнуть!) "Ну, любонько, ти з мене слова бiльше не вичавиш", - застановив я собi. Батько такого собi не застановляв, вiн повернувся до неї, хотiв слухати її iсторiю. I Клята Шу з нею не забарилася.

Iсторiя клятої Шу про те, як вона вперше приїхала до США

Коли вся наша країна, в якiй ми з Євгеном народилися (на це я зауважив, що теж народився в СРСР, в батька був такий здивований вигляд, наче вiн тiльки про це дiзнався - звiсно, тiльки цi двiйко мали право народитися в СРСР!), докладала всiх зусиль, щоб перетворити холодну наче драглi вiйну на бiльш гарячу страву, керiвним партiйним кадрам припало до думки показати американцям те найкраще, що є в СРСР, а саме - дiтей. Саманта Смiт тодi прилетiла до нас, в США вiдрядили Катерину Личову (я не знав, хто це такi, але себе не викрив). У таку поїздку вiдiбрали й мене.

Нас було десятеро. З цiєї десятки два переможця пафосних тематичних олiмпiад "свiту-мир!", цими переможцями були я та один грузинський хлоп на iм'я Давид. Чим прославилися всi iншi дiти, я не знаю i дотепер. Тобто всi, крiм Марлена. Марлен став моїм другом, дiдусь його був не абиким. Марлен це знав i визначав себе як "блатняк". Ще було п'ять дiтей з Росiйської Федерацiї, троє з яких зовсiм не знали англiйської, бiлоруська дiвчинка Мiла та хлопчик з Казахстану, якого звали Авраг, натомiсть всi до нього зверталися - Андрiй.

Керiвником у нас був Олег - величезний хлопчина, плечi, як екран домашнього кiнотеатру. Працював вiн у Московському мiському виконкомi. Вiн був надзвичайно iдейною людиною, за радянську владу готовий був пащi всiм розiдрати. Спочатку вiн нас всiх зiбрав у Москвi, де сказав нам таке:

1. Вам видадуть речi. Джинси та кросiвки. Не можна брати з собою якiсь старi лахи. В Америцi ж не можна приймати нiяких подарункiв, в СРСР все є i навiть бiльш, нiж усе! Як подарунок можна взяти тiльки книгу, показати менi, я вирiшу: нормальна вона чи нi.

2. Нi з ким не зустрiчатися, нiкуди не збiгати, газети не купувати. Нiяких гумок! Побачу - начувайтеся.

3. Всi вашi грошi, якi вам подарує для цiєї поїздки партiя, будуть у мене. На що ви їх витрачатимете, теж вирiшуватиму я. Вiдразу можу сказати, що це буде їжа.

4. Щовечора я буду перевiряти вас, вашiшухляди та валiзи.

5. Нiчого не купувати.

Я запитала, чому газети та гумки не входять в пункт "нiчого не купувати", а виокремленi, i як можна взагалi щось купувати, якщо грошi все рiвно будуть в Олега, а витрачати їх можна тiльки на їжу? Олег чемно вiдповiв, що якщо вiн почує вiд мене за сьогоднi ще одне запитання, то я нiкуди не поїду. "Особисто потурбуюся про це".

Перед вильотом нам дiйсно видали одяг, ми перевдяглися, видали й сумки, наш одяг забрали. Наче у в'язницi. Тобто тодi я не знала, як воно у в'язницi, але пiзнiше зрозумiла, що виглядало це саме так. У Нью-Йорку нас оселили в дорослому готелi. Я тодi думала, що бувають готелi для дiтей i для дорослих, бо життя подiлялося на дитяче та доросле, я думала, що i з готелями вiдбувається те саме. Всi ми були у захватi. Але нiхто - нi Олег, нi американська сторона, яка нас гостинно приймала, не подумали про те, що в кожному номерi знаходиться мiнi-бар. Обслузi на це взагалi було плювати, вони до нас вихователями не записувалися, а дочекатися чайових вiд нас (я вже не кажу про Олега) - та годi було й думати про таке.

Уявiть собi, що з нами всiма сталося, коли я навмання вiдкрила дверцята мiнi -бару. Ха. Кока-кола в банках, солонi горiшки в яскравих пакетиках, шоколадки, батончики "Марс", фiсташки та алкоголь. Багато рiзноманiтного алкоголю, в дуже зручнiй тарi. Ми вiдразу дотумкали, як воно працює. Випиваєш щось - вранцi тобi ставлять таке саме. Спочатку Олег дивувався, чому ми то кволi, то бадьорi, то на радiо спiваємо соловейками, то на прийняттi в мера сумуємо та не їмо солодке. Вiн не розумiв, як ми проводимо вечори та ранки. Горiлка з лаймом, горiлка з газованою водою, кола з ромом, джин з тонiком, вiскi та содова, кампарi з помаранчевим соком, i все це загриз горiшками, замазав шоколадками - i почуваєшся так незви-иииии-чно. Вiд такого перенавантаження нiжних дитячих органiзмiв та експериментування ми прикрашали ригачками вiдходки. Попри все i завдяки всьому ми були щасливi й могли б щиро дякувати Михайлу Горбачову за наше щасливе дитинство.

Олег виявився не вiщим, може, вiн сам тихо нарубувався в номерах, але збагнув вiн, що ми пиячили, тiльки пiсля того, як отримав на руки рахунки. Вiн впав у лють. У виглядi помсти не видав грошi, якi планував видати нам на покупку сувенiрiв. На бiльше не спромiгся. Звiсно, за нас платити йому не довелося: американцi самi за все заплатили, хоча їхньому подиву не було меж. Пiсля цього Олег потяг нас у свiй номер та три години читав лекцiї про честь СРСР, пияцтво i про те, що вiн про нас напише, куди слiд.

Але це було ще не все. Я довго думала, що б таке привезти рiдним.

Мамi я вкрала з готелю спецiальний прозорий очiпок, щоб не намочувати волосся, коли приймаєш душ. Крiм того, три банки iз джемом та три банки з медом, якi можна було набрати пiд час снiданку. Батьку - кiлька пляшечок з мiнi-бару. Основною проблемою для мене став подарунок для мого улюбленого кузена Янiса. Янiсу на той час виповнилося двадцять два роки. Вiн був людиною, яка два роки охороняла труп Ленiна, тобто був кремлiвським курсантом. Тiльки за це я його обожнювала. I нарештi я придумала. Бiля нашого готелю знаходилася маленька крамничка з пресою та тютюном. Там я i побачила "Плейбой". Я витягла з кишенi всi грошi, якi менi вдалося вирвати в Олега, дещо позичив Марлен, i купила його. Клепок в мене вистачило на те, щоб запакувати його в число "Пiонерської правди", цi газети нам надав Олег, мабуть, щоб ми справляли враження дiтей, якi щоденно читають. I поклала до сумки, у бокову кишеню.

Ми поверталися до Москви через Цюрiх. I проходили там "легкий" митний контроль. Митники чомусь не полiзли у нутрощi моєї сумки, а дослiдили кишеню, викрили "Плейбоя" та витягли його перед свiтлi очi Олега. Який промовистий в нього був вираз обличчя - шкода, що в мене не було фотоапарата. Вiн стояв та думав: "Ну все. Доїздився. Бувай життя, бувай, кар'єро". Митники роздивлялися мене та жваво перемовлялися на своїй незрозумiлiй мовi. Я вирiшила, що мовчати менi не слiд. Тому на добрiй англiйськiй почала рапортувати, що в СРСР взагалi-то сексу немає. "Сексу?" - перепитав хтось i з них. Я пояснила, що сексу не в смислi статi, а в смислi факiнгу. "Оу, факiнг - ноу? Iтс iмпосiбл!" - обурилися недовiрливi митники. "Але в мого брата секс є", - поiнформувала я митникiв. Вони поставилися до цього з розумiнням. "Тому йому важко жити, коли в нього секс є, а в країнi сексу немає". Я з дитинства любила виплiтати логiчнi ланцюги. Олег почервонiв i мовчав, всi решта також. Митники погомонiли деякий час, потiм запросили мене слiдувати за ними. Олег хотiв приєднатися до нас, але вони сказали, що хочуть поговорити зi мною сам на сам. В кiмнатцi менi подарували стос "Плейбоїв", швейцарську паперову порнуху, двi вiдеокасети, порнографiчнi гральнi карти, якi в мене вимолив Марлен, та настiннi календарi з оголеними тiтками.

Все це вони запакували в непрозорий цупкий папiр та передали Олегу з проханням довезти це все до мiсця призначення та передати менi. "Це - подарунки за вiдвертiсть!" - сказали вони. "Що це?" - спитав в мене Олег. "Ну, сувенiрнi календарi з казковими тваринками", - вiдповiла я i майже не збрехала. "Слухай сюди, Саша Квiтко, коли ти нарештi опинишся у своєму Києвi, ото для мене розпочнеться казка", - вигляд в Олега був жалюгiдний - з червоного вiн перетворився на глиноземного, та ще й спiтнiв. Вiн здавався таким вразливим. Втiм, мої сувенiри вiн довiз. Таким щасливим свого кузена я нiколи до того не бачила!

А Олега я потiм побачила в Женевi. Вiн очолював прес-центр Росiйської Федерацiї при ООН i був таким завзятим демократом, за росiйський герб пащi готовий був подрати. А комунiстiв ненавидiв так щиро, що не повiрити в це було неможливо. Завжди вiдзначався рiдкiсною в будь-якi часи принциповiстю.

Вона закiнчила, я хотiв її вбити. Менi теж було про що розповiсти, але хто тут хотiв мене слухати? До речi, в мене iз почуттям гумору все гаразд, можливо, ця розповiдь була кумедною, можливо, припускаю, iншого дня, може, я смiявся б, як навiжений, але не зараз. Менi кортiло побiгти та термiново написати листа невiщому Олегу, щоб вiн приїхав та забрав Кляту Шу до Женеви. Негайно. "Гей, сину, ще вина? Слухай, Шу - професiйна перекладачка. Якщо в тебе раптом виникнуть проблеми з перекладами - звертайся, думаю, що вона тобi залюбки допоможе", - батько. "Так, переклади - моя професiя", - Клята Шу. "Добре - вичавив i з себе я. - Коли менi потрiбно буде щось перекласти з валiзи до шафи, я обов'язково до вас звернуся". I вони знов зареготали дуетом. У Милицi був такий птах - нерозлучник. Поки йому не купили iншого нерозлучника, вiн казився вiд самотностi; єдине, що могло його тимчасово втiшити, було люстерко. Вiн дивився в нього i патякав щось, смiшно крутив своєю головою i тi шився з того, що хтось на нього реагує. Але справдi щасливим вiн став лише тодi, коли йому купили птаха-близнюка. Батько та Клята Шу нагадували менi Милициних птахiв. Треба або посадити їх до койця, або вiдкрити вiкно, може вилетять?

Не можу вiднайти слiв, щоб було зрозумiло, наскiльки вона мене дiставала всiм своїм виглядом. Клята Шу. Але, судячи з усього, вечерю було закiнчено, батько дивився на неї так, наче збирався розпочати нiжнi торкання-цiлування саме зараз, менi хотiлося збiгти. "Що ти робиш?" - я нiчого такого не робив. "Ти тримаєш пальцi в келиху з вином. У мене подiбне робила одна подруга в нервовому диспансерi", - Клята Шу пирскнула. О, то вона ще й лiкувалася, не думаю, що з успiхом, матiр Божа, бiдний тато. Пальцi я витяг. "О, точно, ти бач, дякую. Не помiтив".

Так смiшно, я терпiти не мiг словесних штампiв, не те, щоб нiколи не вживав - вживав, але не навмисно, а зараз подумки не мiг здихатися слiв: "То менi вiдтепер називати вас мамою?" Ще трохи i я це скажу. "Ти на мене так зараз подивився… По-родинному", - раптово почув я. Клятiй Шу було весело. Думаю, що я дивився на неї, як оскарi вськi номiнанти на переможця. З надзвичайною любов'ю, чесними очима. Дивна в неї уява про родину. "Слухай, мамою мене не треба називати, а от на Ви краще не звертатися, краще на Ти, я ж не набагато старша за тебе!" "Ти" ти в мене отримаєш тiльки подумки", - солодкаво посмiхнувся я. "То ви вже йдете?" - спитав. Вона мовчала, теж посмiхалася. Змiя. "Так, ти вiдпочивай, а ми пiдемо до Шу". В Клятої Шу є хата. Ну що ж, це непогана звiстка. "Допомагати прибиратися менi не треба". - "А ми й не збиралися", - сказали вони. Батько луснув мене по плечу, вона пiдморгнула, вдяглися та вшилися. Молодята. Лайно.

iii)

Клоун продовжував менi розповiдати свої iсторiї. Починав одну, повертав на iншу, зупинявся ще на однiй, знову повертався до першої - наче хлопчисько, що стрибає по сходах - весь час нашого випадкового спiвiснування. I коли ми нарештi добiгли до своїх ворiт i нам повiдомили, що вилiт затримується, i коли ми сидiли на незручних крiсельцях та чекали свого лiтака, i протягом всього перельоту. Вiн час вiд часу дивився менi прямо в очi так, що я нiяковiла.

Тому що мало хто за все моє життя перевiряв у такий спосiб, плачу я чи нi, i чи все зi мною гаразд. Я пам'ятаю, коли була маленькою i була чимось засмученою, i такою вкладалася спати, згодом тихенько до кiмнати входив мiй батько, пiднiмав краєчок ковдри, придивлявся та прислухався - рюмсаю я чи нi. А я намагалася дихати рiвно. Вiн тодi торкався подушки, зазвичай вона була волога, бо я рюмсала, цiлував мене в макiвку i говорив, що все минеться, i не такий вже то був страшний дракон, я сама набагато страшнiша. Батько смiшив мене. Незвичним було те, що зi мною зараз дiйсно було все гаразд.

"Слухайте, а чого б нам не залишитися тут, в Парижi, на нiч? Вип'ємо вина, скуштуємо устриць, погуляємо по територiї аеропортiвського готельчику, поспiлкуємося? Навiщо нам так поспiшати до Києва, у Вас версiї є?" - пролунало несподiвано. Я засмiялася, трохи нервово. "Це було б чудово, але ви не знаєте, яка в мене мама". - "Мама?" - вiн був здивований. Я розумiю, що коли йдеться про жiнку мого вiку, про маму думаєш щонайменше, першими на згадку приходять коханцi, чоловiк, дiти, а не матiр. З чоловiками я розлучилася, дiтей в мене не було, мiй коханець паралельно був чиїмось чоловiком, йому ще бракувало за мене нервуватися, а от мама в мене дiйсно була - одна, єдина i дуже нервова. "Я зараз вам дещо розповiм про маму".

Одна iсторiя про мою матiр

Мiй батько - завзятий мисливець та рибалка. Полювати, правда, вiн припинив пiсля одного випадку, коли вiн заблукав лiсовими-сiльськими дорогами та виїхав на поле, яке було не просто полем, а цвинтарем для корiв. Пiсля того як батько тим полем пройшовся, надивився рiзних коров'ячих решток та проблювався так, що от-от i виблював би внутрiшнi органи, вiн вiдмовився вживати м'ясо та припинив полювати. А рибалити продовжує й досi. Цiкаво, iснують десь цвинтарi для риб? Але я трохи вiдволiклася, в той час, коли стався цей випадок, батько з друзями поїхав на зимове полювання. Вiн виїхав традицiйно в п'ятницю, i сказав мамi, що повернеться в недiлю, бо в понедiлок йому слiд було приступати до роботи.

В недiлю батько не повернувся. I в понедiлок також. Тодi нi в кого ще не було мобiльних телефонiв, зупинятися вони мали намiр посеред лiсу, тобто до будь-якого населеного пункту було бiгти далеченько. Я не дуже хвилювалася, тому що за цi днi стало зимнiше, вдарив хижий мороз, батькова машина, якою вони їхали, була доволi стара, тому я припустила, що вона в них не заводиться i зараз вони розмiрковують над тим, як виправити ситуацiю. Дорослi та кмiтливi чоловiки, з рушницями, горiлкою та харчами, що з ними може статися? Мати так не думала. Мати не вмiла думати позитивно. Коли я затримувалася десь у друзiв на годинку, в мамчиних думках мене вже було зґвалтовано, i саме зараз манiяк думав, куди дiти моє розчленоване тiло. Пiд кущ кинути, скласти в лантух та втопити, чи зарити? Тобто подумки мати була з ним. Одного разу ми з моїм першим колишнiм чоловiком застрягли в лiфтi з нарядом мiлiцiї та простирчали там близько години, мати встигла поставити на вуха дiльничного iнспектора. Мiлiцiонери, що застрягли з нами, їй були за це вдячнi, бо вони їхали за викликом на побутову бiйку: "чоловiк, дружина та сокира". Їх керiвництво матюгалося в рацiї, але нiхто допомогу не викликав та з лiфтерами не домовлявся, а мати майже врятувала їхню репутацiю. Мама збурила дiльничного iнспектора, вiн - лiфтерiв, вони вивiльнили мiлiцiонерiв, тi встигли вчасно, i сокиру побутової бiйки було поховано. Коли мати не знала, де я або де батько, її фантазiя слухняно пiдкидала жахливi картинки, що розважили б Чикатило.

Ще понедiлок вона якось трималася, хоча дiставала дзвiнками дружин батькових друзiв. Її чомусь втiшало, що й вони не повернулися з полювання. Не знаю, в чому вона вже пiдозрювала батька… У вiвторок в її уявi вже все склалося. Це було помiтно: вона була мрiйлива, запивала "Персен" "Лiдiєю" i навiть читала росiйськi детективи. В середу, коли я повернулася з роботи, то почула, що мати з кимось говорить по телефону. Вслухавшись в цю бесiду, я зрозумiла, з ким. Мати спокiйним голосом замовляла вiнки. Вона погоджувала тканину, довжину стрiчок, сорт квiтiв, тексти написiв, i яким кольором їх виконувати - срiбним чи золотим. Щодо труни вона обiцяла зателефонувати трохи пiзнiше, їй було необхiдно порадитися з донькою. З вiвторка мати була вдовицею. Я видрала телефонну слухавку та повiдомила панi з вiдповiдної контори, що замовлення я скасовую. "А ви, власне, хто?" - запитала вона. "Донька трупа". - "Маєте право". В четвер приїхав брудний батько, галасливий та веселий, який втяг до хати вепра. Вполювали. Звiсно, що машина не заводилася, i всi вони шукали мiсцевих i з вантажiвкою, щоб зрушити її з мiсця, на це пiшло багато часу, бо мiсцевi не великi прихильники вештатися гаями по таких погодах. Про вiнки я йому не розповiдала, але вразило мене це на все життя.

***

"Мене б таке теж вразило - сказав Клоун. - То коли б ми пили вино та дiлилися спогадами про Париж (Ви ж вже були в Парижi? Я знав.), або уявляли, як ми прогулюємося його вулицями, привiтно посмiхаючись парижанам похилого вiку, бо молодi посмiхатися небезпечно, то ваша мати обирала би музику на ваш похорон?" - "Нi, - втiшила я Клоуна. - Музику вона б не обирала. Бо я ще кiлька рокiв тому попередила її, щоб нiякої музики - менi вiд неї зле". - "Амен" - сказав вiн, i ми зареготали.

Важко сказати, коли це сталося. Я не знаю. Спочатку я усвiдомила, що менi приємно на нього дивитися. Просто дивитися i все. Поки ми очiкували лiтак у вiдведеному закапелку, вiн домовився зi спiвробiтниками авiакомпанiї, i вони купили нам в Дютi-фрi двi пляшки якiсного червоного вина. "Хоча б в такий спосiб, наче ми в Парижi…" - "В небi над Парижем" - вiдгукнулася я. В небi над Парижем iз ним було добре. Можливо, це сталося, коли вiн наливав менi вино в пластикову склянку. Можливо, це сталося, коли вiн оповiдав про специфiку своєї роботи. Вiн мрiяв удосконалити зв'язок, щоб Iнтернет та мобiльний зв'язок були доступнiшими, досконалiшими й працювали швидше. А я не знудилася вiд цього! Можливо, коли я усвiдомила, що я вiд цього не знудилася…

Бiльш ймовiрно, це сталося, коли вiн розповiдав, як органiзував святкування свого дня народження. Вiн тодi працював iз французами. I вони платили йому надзвичайно багато за радянськими мiрками, до того ж - валютою! Вiн мiркував, як дати раду цим грошам з урахуванням того, що незабаром буде його день народження, аж один його знайомець запропонував поїхати до Китаю. I вiн подумав, що це - чудова iдея. Тiльки не подумав, що тодi до Китаю люди їхали щось продати та щось купити, а не щось роздивлятися, вбирати в себе схiдну культуру та святкувати свої днi народження. Вiн опинився в колi "човникiв". Це були цiкавi люди, якi вдягалися в три вовняних пальта, а на голову примудрялися натягти по чотири капелюха. Його тричi трусили митники, дивувалися, що в нього нiчого немає, а тодi вимагали грошi. Кiлька разiв - вже в Китаї - вони забували назву свого готелю та бiльш нiж добу намагалися його розшукати, тиняючись смердючими кварталами, аж поки хтось не згадав, що поклав у гаманець невеличку рекламку з його назвою. Мешкав вiн в одному номерi з генералом у вiдставцi та балериною на пенсiї, в яких було активне приватне життя, вони стогнали та рипiли ночами, а зранку йшли торгувати разом. З iншими вони не спiлкувалися. Як сказала, посмiхнувшись до нього осяйно, балерина: "Ми з Iванком люди iншого соцiального зрiзу, нiж весь цей непотрiб, то ж тримаємося одне одного". А вiн все думав, про який соцiальний зрiз вона верзе, якщо всi вони тут, окрiм нього, торгашi?

А можливо й тодi, коли вiн змальовував, як побачив схибнутого комп'ютерника, який голим намотував кола довкруж будинку в капцях та у розiпнутому халатi, що волочився за ним, наче павичiв хвiст, i дiвочим голосом проверескував матюки на мотив пiснi з кiнострiчки про червоний капелюх. Так вiн знiмав стрес. Вiн тодi саме приїхав до США на запрошення однiєї компанiї, аж виявилося, що компанiєю був один хитродупий американський чолов'яга, який за безцiнь найняв генiальних радянських комп'ютерникiв, годував їх за свiй рахунок, платив двадцять доларiв на тиждень i не випускав з хати, де всi вони працювали та мешкали. В напакованому комп'ютерами будинку, що стояв на вiдлюддi, оселили десятеро комп'ютерникiв з Москви, Пiтера та Києва. З цього й почалася його американська iсторiя. Першi американськi враження.

Нi, це, мабуть, сталося, коли вiн дiлився iсторiєю про те, як з'їздив на екскурсiю до Одеси. Iснувала тодi така штука, як екскурсiйна пiдписка. Я пам'ятаю тiльки газетну та журнальну, у дев'яностi познайомилася з бандитською, а виявляється, було ще й таке. От вiн пiдписався на екскурсiю до Одеси. Вiн сподiвався, що добряче там колобродитиме, тому що всiм було вiдомо: в Одесi мешкають дiвчата з найдовшими на весь Радянський Союз ногами. Таких ще можна було зустрiти в Таллiннi, Харковi та Новгородi. Для пiдкорення довгоногих красунь вiн вдягнув файний костюм, краватку та взяв кiлька змiнних сорочок. Ще кинув у сумку шкарпетки, щоб змiнювати щодня, але не прати, та презервативи.

Справа в тому, що ця екскурсiя виявилася не зовсiм екскурсiєю, а туристичним походом. Складно собi уявити, що подумав чоловiк, який вiдповiдав за туристичний похiд, коли побачив цiлий автобус iдiотiв у випрасуваних костюмах, шовкових шкарпетках та модельному взуттi, та високопiдборних дуреп у парадних сукнях. Але нiчого з усiм цим вдiяти вiн не мiг, тому розселив усю цю пихату столичну публiку в наметах на Чорноморському березi.

Народ призвичаївся до тимчасового мiсця проживання доволi швидко. Затарилися дешевим одеським вином. Але просто тишком-нишком пити було якось не по-столичному, тому всi почали шукати, з ким би оце з'ясувати стосунки. I, звiсно, знайшли. Серед мiсцевих. Хто i що першим сказав мiсцевим - нiхто не пам'ятає. Бiльш пам'ятним було iнше. Якось вночi до наметiв припхалася десь так сотня морських пiхотинцiв напiдпитку, з одеськими напiводягненими красунями i шампурами. Розпочалася одеська корида. Бажання грати в бикiв з п'яними одеськими морпiхами нi в кого не виникало. Раптом схотiлося спокiйного життя з тихим вживанням вина. Деяким надерли пики, але загалом все закiнчилося мирно, як завжди буває, коли алкоголю вдосталь, але не слiд забувати, що його може випити хтось iнший. Тому врештi-решт всi колобродили, браталися та пиячили.

А скорiш за все, зi мною це трапилося, коли вiн посмiхнувся та сказав, що одеську iсторiю майже всю вигадав. Ми саме стояли в черзi до вiтчизняних прикордонникiв. "Але навiщо?" - "Щоб було цiкавiше, ти б посмiялася". "А насправдi як було?" "Насправдi я зовсiм не їхав до Одеси трахатися. А їздив туди з колишньою дружиною, тодi вона була не колишня. Культури хотiлося, завiтати до Оперного театру. Тому були костюм та краватка. А опинився я в наметовому таборi в компанiї з електриками та прибиральницями Будинку Профспiлок завдяки своєму куму-маляру, котрий займався тим, що творив стильнi таблички: "тягнути до себе". Вiн нас там з дружиною фактично споїв". Я з цього реготала як навiжена. I менi дуже не хотiлося, щоб Клоун зникав. Напевне тому, що Клоун давно зник, а я опинилася в товариствi з чоловiком, який мене дуже приваблював, - Євгеном Вiтовським. Що це? Звiсно - кохання.

"Вас пiдвезти?" - запитала я, бо мене зустрiчав водiй. "Нi, дякую. За мною має пiд'їхати Макс. Це мiй син. Така в нас традицiя". Вiн мовчав та дивився на мене. Я теж не знала, що говорити. "О'кей, електронку вашу, Євгене, я записала, завтра спробую написати позов до Ейр Франс, щоб вони повернули вашi грошi, та й взагалi не треба шити нас у дурнi, правильно? Менi приятель допоможе, в нього великий досвiд гризтися iз буржуями. Я вам тодi надiшлю текст для погодження, добре? Українською та французькою". Менi було бридко, що доводилося говорити з ним так офiцiйно, але як про таке можна iнакше говорити? "О'кей. Я буду чекати. Я вам завтра зателефоную, може, поснiдаємо разом?" - "Точно. Я завинила вам вечерю!" "Нi, це я зiпсував вам обiд, ви тiльки згадайте, яку гидоту нам пропонували у лiтаку! То давайте обiдати?" - "Добре", - розгублено сказала я. Ми одночасно потягнулися одне до одного, поцiлувалися, притиснувшись, та розiйшлися. Я не знала тодi, що вiдчував вiн, але я була щасливою.

Позов менi написав Марлен. У Марлена був величезний досвiд щодо складання такого роду паперiв. Марлен працював за кордоном, тому позов вiн надiслав менi електронкою. А колись ми з Марленом працювали в Мiнiстерствi закордонних справ. Вiн був юристом, а я дрiбним керiвником вiддiлу, який займався проблематикою Великобританiї, США та Канади. Звiсно, що я могла б стати й бiльшим керiвником, якби на доповнення до своєї перекладацької освiти здобула ще, скажiмо, економiчну або юридичну, ну й зробила б на додачу операцiю зi змiни статi. Думаю, що буде доречно, якщо я розповiм iсторiю про те, як Марлен викачав з французiв десять тисяч євро.

Iсторiя про те, як Марлен своїм писком заробив десять тисяч євро

"Иiт, е я, я - тома, ия оухло, аеiя, ошу ебе иїхати о ее", - видав менi якийсь араб, що мешкав в телефоннiй слухавцi. В липнi спека, про яку мрiєш восени, взимку та навеснi, перетворюється в ту саму мрiю, втi ленням якої тебе може покарати Бог. Аналiзуючи окремi слова, що здалися менi зрозумiлими, я подумала, що менi телефонує невiдома Тома, яку щось, пардон, їбе. "Це хто?" - про всяк випадок спитала я. "У я е! Я - Тома!" Голос в цiєї Томи був чоловiчим, щось не те було з гормонами у Томи. "Хай щастить", - сказала я та вiдключилася. Телефон задзвонив знову. "Ну?" - "У е я!" Нарештi я впiзнала його за екзальтованими iнтонацiями: "Марлене, це ти?" - "А!" - вiдповiв Марлен. То був саме вiн. "Тобi що нема чого робити? Вдома вiн стирчить. А ми працюємо, i нас тут "ошу ебе" за повною програмою i з самого ранку. Так вже всiх "оухло", ти собi уявити не можеш, ледацюго. Ти чого вдома взагалi? Захворiв?" - "Я оi ау. У ее аеiя". - "От мала погань", - подумала я.

Катеринка, яка прикрашала папери вiдбитками пальцiв ("щоб не казали потiм, що я до них i не торкалася"), схопила слухавку паралельного апарату. "Марленчик, це ти? Це - Катеринка. Привiт! Що трапилося?" - "У ее аеiя, ия оухло". - "I що, сильно опухло? Може, нам до тебе приїхати, якось зарадити?" - "Ак! Ую!" Катеринка поклала слухавку. Менi кортiло дiзнатись, що сталося. "В Марлена алергiя. Каже, що обличчя опухло, просить, щоб ти приїхала". - "Ошу ебе?" - "Ак!" Вiдповiла Катеринка.

Обличчя в Марлена дiйсно опухло. "Здець", - привiталася я. "Груба бджоляча робота! В тебе що, радикулiт щiк був?" - сказав Валєра, який не довiряв нiчому. "Нажерся чогось з того, що тобi не можна. Як завжди!" - Катеринка зналася на людських слабостях. Тiльки Сашко, який був натхненним та сентиментальним, аплодував мужностi Марлена своїми довжелезними вiями. Уся його зовнiшнiсть говорила: "Як людина з таким обличчям взагалi може жити, а Марлен живе, а Марлен навiть пi днявся з лiжка!" - "Тiльки нiчого не кажи, - злостиво кинула я Марленовi. - В мене сил немає тебе, таку гарнюню, вислуховувати. Бери блокнот, будеш спiлкуватися з нами епiстолярно". I ми пiшли пити каву на кухню.

Всi ми знали, що Марлен був алергiком. Не зайве знати, якi хвороби притаманнi вашим постiйним горiлчаним посестрам та побратимам. Алергiя в Марлена була на гiрчицю. Звiсно, можна поцiкавитися, а навiщо вiн їсть гiрчицю, якщо знає, що в нього на неї алергiя. I варто зiзнатися, що гiрчицю вiн їсть рiдко, частiше вiн споживає майонез, куди цю гiрчицю домiшують, а от навiщо вiн все це робить - спитайте при нагодi в нього, якщо вам своїх нервiв не шкода. "Ну то й що ми їли? - спитала я лагiдно. - Овочеве рагу з майонезом, яйця пiд майонезом чи салатик олiв'є?" Марлен написав, що вчора вiн їв те саме, що й усi ми. "Горiлку та абрикоси?" - перепитав Валерiй. Марлен пiдтвердив, що саме так. "А чи може в горiлцi бути гiрчиця?" - поцiкавився довiрливий Сашко. "Чи в абрикосах, - гигикнула Катеринка. - В абрикосових кiстках. Якийсь вбивця наколов абрикоси цiєю гiрчицею, щоб зморити нашого Марленчика". В мене псувався настрiй. Якби я перебувала в гарному гуморi, ми б почали гратися в Агату Крiстi, але ми не почали, тому про правила розповiдати не буду. "Зiзнавайся, чим ти ласував, коли приїхав додому. Майонезом?" - "Ти що, хiба я такий козел, що буду накачуватися майонезом? Що я не знаю, чим це менi обернеться?" Коли ми це прочитали - заклякли, i ми мали всi пiдстави на це.

"Ну, ти Марлен, це о, вмiєш сказати, - першим не витримав Валерiй. - А пам'ятаєш, як до нас приїздив Нiкас Егге? Ти мусиш його пам'ятати. Такий прищавий видовжений бiлявчик з молочно-шоколадних скандинавiй? Ну, пригадав? Йому ще бiля мiнiстерства хтось втюхав запрошення: "Молодi та здоровi чоловiки запрошуються на роботу вантажниками, оплата лантухами". Ну, той Нiкас, який пiсля нашої традицiйної горiлки з абрикосами не повiрив, що в людей буває алергiя на майонез? Пригадав? I ти не медичного довiдника йому принiс, де б було зафiксовано цей сумнозвiсний медичний факт, а банку майонезу, котру з'їв. Це було найяскравiшим враженням Нiкаса вiд України, Марлен, i ти зараз кажеш нам у вiчi, що ти б нiколи не…"

"А минулого мiсяця в клубi що трапилося, не пригадуєш? - втрутилася Катеринка. - Ти тодi зняв якусь повiю, ще вихвалявся, що обiйшлася вона дешево i що, на вiдмiну вiд мене та Олександри, вона добра та вродлива. Було таке? Ви домовилися щодо орального сексу, але вона сказала, що "насуху" в рота це брати не буде, тьху, пригадалося ж! Що треба чимось намастити. I ти тодi принiс майонез. А вона запитала в тебе: "А ти впевнений, що майонез свiжий?" На її мiсцi менi б свiжiсть iншого хвилювала, але я не на її мiсцi. I що ти зробив? На пiдтвердження того, що майонез свiжий, ти намастив його на пальця та й сунув собi у рота. Далi розповiдати?" "Зачекайте, це що, все правда?" - мало не зомлiв Сашко. Ми на нього шикнули. "Слухайте, а можна ще питання? Вiн майонез ковтає, а не мастить ним обличчя, то чому в нього обличчя набрякло, а не… ну там?" - "Тому, Сашко, що в нього обличчя набрякло iз вивороту так само", - пояснила я.

I тодi теж пригадала, як буквально на минулому тижнi пiсля важкої працi, горiлки та абрикосiв… Так, я думаю, що у вас вже склалося хибне враження, що ми пиячимо постiйно горiлку i закушуємо абрикосами. Ми б цього не робили, але вiд слив нас обдимає, а яблука нам не подобаються. Отже, пiсля горiлки та абрикосiв ми пiшли в американський паб. Попоїсти. "Дивися, це, на твiй погляд, привабливий бармен?" - звернувся до мене Марлен. "Та нiчого" - сказала я, ласуючи кiльцями цибулi, смаженими в соусi. - "А давай його приголомшимо?" - Я не встигла нiчого вiдповiсти, як Марлен вже почав режисувати "Приголомшення бармена". Англiйська п'єса в американському пабi. "Поскаржся на мене, що я твiй чоловiк i що я гомосексуалiст". - "Навiщо?" - запитала я. "Щоб його приголомшити!" - "Може, чимось iншим його приголомшимо?" - "Не занудствуй!" - "А ви знаєте, парубче, що я дружина от цього хлопця вже третiй рiк, а вiн - гомосексуалiст?". - "П'янi телепнi", - подумав бармен, але ввiчливо посмiхнувся. З ким, мовляв, таке не траплялося. "Щось вiн не дуже приголомшений, - засмутився Марлен. - Це ти винна. Непереконливо зiграла. Немає в тобi щирого вiдчаю. А ну, дотисни його!" - "А ви знаєте, парубче, що це мiй третiй шлюб, i в усiх моїх шлюбах чоловiком був вiн, i вiн всi цi три рази був гомосексуалiстом". Бармен рипнув келихом, вiн його протирав. "Та до чого тут майонез?" - ох, ця невиважена Катеринка. "Зараз буде твiй майонез, зачекай". - "Ти бач. Вiн не приголомшується. Але ми просто так позицiй не здамо…" Пiсля цих слiв Марлен замовив собi гамбургер, в якому, так, Катеринка, був майонез. "Що ти робиш, Марлен?" - заволала я. Марлен схопив сiрникову коробку i почав дряпати нiгтем свою адресу, яку я постiйно забувала. "Викликайте таксi, прошу!" - "А що з ним таке?" - "Алергiя на майонез". - "Текс. Слухай, подруга, ти б з ним розлучалася, чи що? Я не знаю, який з нього чоловiк i який з нього пєдрiла, але те, що вiн в тебе шизiк - це стовiдсотково". Пiсля iнтенсивного домашнього обкларiтинування та обсупростинування я запитала в цього, навiщо вiн це зробив, i що вiн вiдповiв? "Але ж ми мусили його приголомшити!" Ну, звiсно. "Iд оии уол. А и i". "Ви - злi. А ми пiшли робитиукол" - оголосила Катеринка. Пiсля чергового уколу Марлен почав розмовляти людською мовою: "Це не гiрчиця i не майонез. Це - вода!" - "Так, припиняй це. Нам вже до роботи повертатися час". Марлен посварив мене вказiвним пальцем та витяг спрей. Спрей для зволожування обличчя. "Ось воно! - промовив вiн голосом володаря кiлець. - Клятi французи!" - "Вони що, додали туди трохи гiрчицi?" - здивувався Валерiй. "А от i нi. Я оглянув всi написи, нiде не написано, що вона шкiдлива для алергiкiв, вони не протестували цю воду та не написали жодної перестороги, тому ми їх покараємо євро".

"Я вже дещо зробив, поки чекав на вас". I Марлен продемонстрував свої здобутки. Спочатку вiн показав свою фотокартку, пiдписану ним таким чином: "Я до зволожування обличчя вашим спреєм". На фотокартцi було вказано дату. Потiм вiн показав iншу, полароїдну, де розквiтав його опухлий писок. На цiй фотокартцi також був напис: "От що зробив з моїм обличчям ваш спрей". На третiй картцi був з усiх бокiв представлений спрей. "Це навiщо?" - "А я не хочу повертати їм спрей, вiн ще повний i ним можна користуватися. Отримають натомiсть цю фотокартку, чек та етикетку". - "А тепер я сiдаю, пишу претензiю, а ви - спостерiгаєте. Менi необхiдна дружня пiдтримка. Ще можна горiлки. Навiть без абрикосiв". Претензiя вийшла стислою, але з погрозами. Марлен смiливо витребував з французiв десять тисяч євро за моральну та фiзичну шкоду та натякнув на те, що у випадку невиплати звернеться до суду.

Чесно кажучи, я захоплювалася Марленом. Вiн колись мешкав у Францiї та вiдсудив у однiєї бабцi п'ять тисяч франкiв тiльки за те, що її собачка вибив собi зуби на Марленових черевиках. Фотокартка черевика, який постраждав, виглядала досить переконливо. Виробники спрею вiдразу збагнули, що мають справу з досвiдченою наволоччю, тому грошi вони йому перерахували без зволiкань. Та ще й пообiцяли, що проведуть всi обов'язковi тестування.

Я думаю, всiм вiдтепер стало зрозумiло, що позов до "Ейр Франс" знаходився в надiйних руках.

***

З Євгеном ми зустрiлися в невеличкому барi. Вiн виглядав невпевненим. Забагато жестикулював, це було йому непритаманно. Я теж нервувалася. Вiн спитав, що я буду пити, я чомусь замовила пиво, вiн спохмурнiв.

Але замовив пиво й собi. "Буду пити те саме. Чим закушуватимемо?" Я сказала, що нiчого не хочу їсти. Насправдi менш за все менi хотiлося, щоб вiн подумав, що я використовую його. Чужi грошi, байдуже, позиченi чи подарованi, я вiдчувала краденими, це була стара проблема, але вiн про це не знав. Вiн мав зовсiм розгублений вигляд, але замовив карпаччо з риби. Половинки лимонiв виглядали, наче здивованi брови. Карпаччо з риби їли двi виделки. Ми його не торкнулися. Я постiйно мацала своє волосся, вiн торкався краватки. Сказав, що не любить краватки, але зранку збирався у справах, а без краватки пiд час переговорiв вiн почувається невпевнено. Я щось вiдповiла. Навiть не пам'ятаю, про що ми говорили. Напевне що про Марлена, претензiю, лiтаки, аеропорт. Потiм вiн сказав, що почувається iдiотом, тому що хотiв мене пригостити як слiд, а не пивом з рибою: "Мене це дратує, вибачте. Я, мабуть, поводжуся, як iдiот". Яка в мене лиха вдача. Я не вмiю балансувати на межi жiночної поведiнки та адекватного сприйняття чоловiчої уваги (коли треба посмiхнутися, щиро зрадiти знакам уваги) та своєї клятої незалежностi або невпевненостi у собi, щоб нiхто не подумав, що я використовую, щоб нiхто не подумав, що я зловживаю почуттями, щоб нiхто не подумав, що я…

Але якби вiн так не нiяковiв за цей обiд, якби я не почувалася такою нездарою, я б не насмiлилася подарувати йому вiдеокасету зi стрiчкою "Iсторiя кохання" з Жаном Рено та Жульєт Бiнош у головних ролях, яку я купила для нього сьогоднi. Не могла не купити, тому що подумала, що це - єдиний шанс для мене сказати йому про щось важливе. В iнакший спосiб я просто не наважуся. Не зможу. I це далося менi зовсiм не просто. Я побачила цю касету на вiтринi кiоску в метро. Ранiше я бачила цю стрiчку. I вiдчула, як в мене запалали вилицi, не пам'ятаю, коли востаннє в мене палали вилицi. Коли я вiддала йому касету в подарунковому пакетику, то попросила, щоб зараз вiн це не роздивлявся: "Потiм, добре? Я не люблю, коли подарунки роздивляються при менi. Така вже примха". Я кинулася б геть, якби зрозумiла, що вiн бачив цю стрiчку i знав, чим закiнчилося аеропортове знайомство стриманого Фелiкса та балакучої Рози.

Вiн зателефонував за годину. Я боялася тиснути на кнопку з зеленою слухавкою на мобiлцi. Але натиснула. "Ало?" "Слухай, це ж моя улюблена акторка, Жульєт. А тобi говорили, що ти на неї надзвичайно схожа?" - "Ну, якщо i схожа, то тiльки на Жульєт Бiнош - гриль". Я натякала на те, що була смаглява, на вiдмiну вiд нiжно-рожевої Жульєт. Менi було так легко в цю мить! Тiло вiдчуває, вiдразу вiдчуває, що зараз має пролунати щось дивовижне. "А тобi говорили, що я в тебе закоханий?" - "Нi, - зiзналася я. - Про це мене жодна наволоч не повiдомила". I ми з ним зареготали.

Я розумiла, що нас чекають складнощi та проблеми. Двi дорослi, малознайомi людини - як двоє слiпцiв. Все навпомацки, заважає рацiо, заважає досвiд, надзвичайно важко бути щирими та довiрливими, як дiти. Яснiше бачиш кiнець, нiж початок… Але, зiзнаюся, менш за все я думала, що одну з проблем будуть звати Макс Вiтовський. Двадцяти чотирьох рокiв. Бiлий. Несудимий. Неодружений. Аналiтик Хрєнiв.

iv)

Не знаю чому, але вiд самого початку я вiдчував, що станеться саме так. Клята Шу сюди переїжджає. Зi своїми однаковими джинсами та безлiччю смугастих светрикiв (навiщо цiй жiнцi стiльки смугастого одягу? В кого б спитати, що це може означати. Милиця сказав, що вона в минулому життi була ув'язненою або зеброю. "Або матрацом" - сказав тодi я). Навiщо, питається, якщо в неї є свiй дiм, доволi комфортний, менi там сподобалося навiть, тобто сподобалося би, якби це не була хата Клятої Шу. Батько розпочав розмову зi мною про це поволi. Вiн завжди такий. Коли навеснi ми в їжджали на першi шашлики, а це траплялося наприкiнцi квiтня, вiн бiг до води, присiдав навпочiпки та обережно, двома пальцями, чомусь завжди вказiвним та великим, пробував воду. Холодна чи вже трохи теплiша.

"Як твої справи?" - "Нормально, в принципi". - "Добре. Слухай, а де твоя дiвчина, ти ж говорив, що в тебе є дiвчина, з якою ви живете разом?" - "Аделiна". "Так, авжеж. Аделiна. Звiсно… То де вона?" - "Мандрує. Вона - фотограф. У неї справи". - "А ти б не мiг їй зателефонувати, дiзнатися, коли вона повертається?" - "Мiг би, але не буду. Нашi стосунки побудованi на довiрi. Тому вона може повертатися в наш дiм, коли їй заманеться. I йти також. А що таке?" - "Та я якраз щодо дому". - "А що iз домом?" - "Ми з Шу вирiшили, що будемо жити саме тут". - "Тобто в цiй квартирi?" - "В цiй квартирi. Я не маю на увазi, що ви мусите десь переїжджати, як на мене, то тут достатньо мiсця на всiх. Але я мусив тебе попередити, бо я не знаю, що ви думаєте з цього приводу. Ти i… Аделiна. Так".

Те, що я думав з цього приводу, батьку було б краще не чути. А думав я таке. Я думав, чого я мушу терпiти присутнiсть Клятої Шу в цьому будинку? Навiть не присутнiсть, нi! Присутнiсть її я вiдчуваю щоразу, коли дивлюся на батька. Чаклування. Я дивлюся на батька, а бачу Кляту Шу. Це вже буде не присутнiсть, це вже буде фiзичне заповнення будинку Клятою Шу. Цей будинок не має жодного стосунку до неї. Цей будинок побудував мiй дiд на кошти свого батька, мого прадiда. Цей будинок народжений чоловiками нашої, себто моєї, родини. Тому його колись покинула моя мати. Нiхто її звiдси не хотiв виганяти, вона сама пiшла, бо її не приймала аура будинку. Мати з самого початку говорила, що цей будинок ненавидить жiнок i тiльки чоловiчим рукам дозволяє торкатися його стiн. Це менi говорила й Аделiна, але її будинок сприймав спокiйно, бо Аделiнин психiчний стан не завжди був таким, щоб сприймати все, що навколо неї вiдбувається, на всi сто. Будинок просто не мiг пролiзти в її голову та нерви.

А ще я думав про те, що менi доведеться виїжджати, але я цього зовсiм не планував. Чорти! З вiсiмнадцяти рокiв у мене була своя окрема хата. Та менi заздрили всi мої друзi! Квартира в центрi в старому будинку, квартира зi своєю iсторiєю. Так, я усвiдомлював, що це батькiв будинок, але я призвичаївся до тiєї думки, що батькiв новий дiм у Вашингтонi, йому немає нiякого сенсу сюди повертатися. Коли батько приїздив мене провiдати, я називав це "гостi", i вiн казав своїм американським приятелям, що їде гостювати до свого малого. Гостювати! Та вiн сам вживлював у мiй мозок думку, що це - мiй спадок, що це - моє житло. I що? Тепер вiн повернувся, тепер вiн хоче оселитися в будинку, який я вже вважав своїм. Та це все одно, що вирощувати собаку вiд малого цуцика, а в два роки повернути його господарю, який, бач, повернувся з армiї. Та, добре, батьку. Звiсно, що вiн мене iнколи дратував, i в мене виникали з ним суперечки та непорозумiння, це - нормально. У мене i з Аделiною виникають непорозумiння, i з Милицею - з Милицею, правда, менш за iнших, але все одно! У всiх нормальних людей, якi багато часу проводять разом, так чи iнакше виникають непорозумiння або суперечки. Не всi iржуть як двоє коней, як батько та Клята Шу. Нас народжено рiзними!

Я мiг збагнути це ще в дитинствi, але в дитинствi про таке не думаєш. Коли я був малим, я товаришував з Iгорем. Вiн був моїм сусiдою. Нашi батьки не дуже товаришували, я тодi не розумiв чому, лише згодом про це менi розповiв батько. Але його слова: "розумiєш, синку, ми з батьками Iгоря трохи рiзнi люди" - я зрозумiв ще пiзнiше. З Iгорем ми розiйшлися, коли стали дорослiшими. А коли були дiтлахами, телефонували одне одному щодня, ходили в гостi, грали в прибульцiв. Вiн був однiєю дитиною в родинi, я також. Коли мiй дiд ставив перед нами величезну миску з черешнями, я брав менш стиглi, пошкодженi, зеленуватi, а Iгор вибирав чорнi, вгодованi, найкращi. Жменями! I хутко їв. Я ж любив залишати найсмачнiше насамкiнець, а коли ми сiдали снiдати родиною, кожний з нас хотiв залишити iншому найсмачнiшiй шматочок: мати - менi, я - дiдовi, дiд - батьку. Iгор теж таке робив, коли харчувався окремо. Я бачив, як вiн поглинає останньою частинку тiстечка, в якiй було щонайбiльше крему, спочатку вiн вiдгризав краєчки, де зовсiм не було начинки. Так само робив i я. Але коли ми їли разом, вiн вiдразу накидувався на все найсмачнiше, в результатi я їв непотрiб. Я тодi не знав, що батько Iгоря нiколи не приносить матерi та йому щось смачне, та й узагалi вони з мамцею можуть їсти тiльки пiсля того, як нагодують батька. Я тодi не знав, що це жлобство, неповага до ближнього та звичайна хапанина. Мене це просто ображало. "Чому Iгор так робить?" - запитував я в дiда. "Тому що вiн до цього звик" - "Я теж хочу стиглi черешнi, я теж буду їх першими їсти!" - "Максиме, по-перше, ти пригощаєш Iгоря, а така поведiнка не є гостинною. А по-друге, дитина, ти не звик так поводитися, тобi буде соромно, ти не зможеш". Я змiг, але менi було надзвичайно соромно. Я таке бiльше не практикував.

А ще я думав про те, що зараз винаймати квартиру я не зможу. Як не зможу винаймати її певний час. Бо я маю виплачувати кредит за свiй автомобiль. Я нормально заробляю, насправдi в мене дуже хороша робота, я - маркетинговий аналiтик, це цiнується на ринку послуг. Але все одно не до такої мiри цiнується, щоб я мiг дозволити собi купити хату. Я б переїхав жити до Милицi, але тут теж були свої "але". Перше, Милиця жив з мамою. Друге, Аделiна нiколи б не зрозумiла, якби я оселився жити з кимось, а не з нею. До кого має повертатися вона? Вона звикла до певного стилю життя. Правда, невiдомо, чи повернеться вона, бо життя в мене розпочало свiй новий звiй, i я не можу сказати, що почувався надзвичайно щасливим, може, й Аделiна кинула мене. До купи. Звiсно, що крiм Милицi в мене були й iншi друзi. Але вони розподiлялися на друзiв-партнерiв, друзiв-клiєнтiв, приятелiв поза визначеними категорiями. Можливо, деякi друзi-партнери та друзi-клiєнти були б радi роздiлити зi мною побут. Втiм, я не був переконаний у цьому. Бо не знав, як сам поставився б, якби, наприклад, Олег чи Богдан, люди, в яких унормоване життя, квартира, машина, гарна дiвчина або дружина, банкiвський рахунок, вiдпочiнок двiчi на рiк, в головi маркетинговi схеми та плани розбудови замiського житла, звернулися б до мене з проханням пожити зi мною мiсяць-iнший. Можливо, я б залюбки пiшов їм назустрiч, але неодмiнно подумав би: "Ого. А в тебе не все гаразд, приятелю". А я не хотiв, щоб хтось думав, що в мене не все гаразд. То вже нi. В мене все супер. Так i знайте всi.

"Батьку, слухай, а ви хiба не плануєте повертатися до США?

Думаю, що Кл.. кх, гх… Шу там легко знайде роботу, переклади ж її професiя, сама казала, та й у тебе там все нормально. Хiба нi?" - "А? До Штатiв? Власне, нi. Не плануємо. Я думав, що ми з тобою про це говорили. Справа в тому, що менi давно там занудно, а тут так все склалося, що я вже домовився приєднатися до одного цiкавого бiзнесу. Пам'ятаєш Павла Валентиновича? От, ми з ним зустрiлися, вiн запросив мене взяти участь в новому проектi, пов'язаному з розробкою досконалої системи пошуку, якщо все вийде, може бути революцiя, ми поборемо Google, потiм тобi розповiм, доволi цiкаво, я подумав та погодився. А в Шу тут будинок, мати, контора, вона вiдповiдає за своїх спiвробiтникiв".

Моя б воля, я б залюбки допомiг усiм спiвробiтникам Клятої Шу прослiдувати за своєю керiвницею до Вашингтону. Ще б грошi на кишеньковi витрати видав. Я знав, що батьковi в США буває нудно. Ну то й що? Менi тут також буває нудно, та всiм буває нудно. В батька у Вашингтонi була нормальна робота, двi машини, спортзал у його ж будинку, друзi, вiдпочинок в Мексицi i все таке iнше. Вiн навiть писав невеличкi статтi до мiсцевої газети на суспiльнi теми, товаришував з дiтьми росiйських акторiв, якi мешкали поруч iз ним… Як можна так легко з усiм цим розпрощатися? "Не хочу втручатися в твої стосунки з Аделiною, - сказав менi на це батько. - Але, судячи з усiх твоїх запитань, ти нiколи в життi не кохав, малий. Але в тебе ще купа часу i можливостей позбавитися нарештi пiдлiткових штанцiв".

У мене купа часу, а в нього вже нема, так чи що? Сплинув? Тому вiн вчепився за першу-лiпшу? А вiн своїх штанiв вже позбавився? А хто кидається на книжки на задньому сидiннi авто та вовтузиться з ними? А хто злодiйкувато оглядається, а потiм жбурляє яблучнi недогризки за вiкно? А хто половину обгорток вiд цукерок вiдносить у смiтник, а половину закидає за канапу, щоб нiхто не подумав, що вiн цукерковий ненажера? А хто закохався в жiнку, яка, коли злиться, грайливо тицяє йому в груди кулачком? Доросла це поведiнка? А менi що робити? То хто тiльки що вдягнув мене в цi клятi пiдлiтковi штанцi однiєю фразою? Навiщо вiн це зробив, чому? Коли починається шантажування вiком, на мiй погляд, це вже остання справа. Час вiд часу аргумент вiку використовують всi батьки. Не можна вiком гратися.

Та й звiдкивiн знає, що кохає Кляту Шу? Все це iлюзiї.

Що в нiй хорошого? Не розумiю, я просто не розумiю. Якщо подумати, то її причини захоплення батьком я усвiдомлюю. Батько - впевнена в собi людина, в нього є професiя, яка допомогала йому виживати та ставати на ноги в будь-яких ситуацiях та будь-якому середовищi. В нього навiть є хата в Америцi. О, забув сказати, батько майже виплатив американський кредит за житло. Тут йому теж є де жити. Вiн - здоровий i в нього є кошти. Батько - симпатичний, я не розумiюся на чоловiчiй красi, але так говорили материнi подруги. Вони залицялися до нього. Тому що вiн природний бiлявець, високий, стрункий, в нього ямки на щоках i нормальнi риси обличчя. Вiн нормально вдягається. В батька багато переваг.

А хто така Клята Шу? Так, у неї є житло. Вона двiчi перебувала у шлюбi. Двiчi! Якими б цi її чоловiки iдiотами не були, в них вистачило розуму її позбутися. Чого батько з цього не зробив жодного висновку? Бог любить трiйцю? Та цю сентенцiю вигадали п'яницi. Бог любить усiх. Я б на батьковому мiсцi розшукав когось з цих колишнiх чоловiкiв Клятої Шу, думаю, що вони багато цiкавого могли б розповiсти. Професiя Клятої Шу - перекладач. Хiба це професiя? Це просто знання iноземної мови, я теж знаю англiйську, i батько її знає, Милиця її вчить на курсах, але професiя - це щось iнше. Звiсно, що Шу голодувати ще якийсь час не буде, буде користуватися тим, що люди не опанували англiйську мову, але згодом таких буде все менше та менше, сучаснi дiти розумiють, наскiльки важливо самотужки розумiти представникiв розвинутої цивiлiзацiї. Не можу назвати Шу здоровою, тому що в неї при менi двiчi болiла голова, сама вона розповiдала, що в неї поганi судини. А ще вона страджає на анемiю. Коли я з нею знайомився, то подумав, що її руки вологi через знервованiсть, а потiм зрозумiв, що вони просто були холоднi, її кров уповiльнено обертається, не дiстає кiнцiвок, в неї завжди холоднi пальцi рук та нiг. Як з нею взагалi можна перебувати в одному лiжку? Про зовнiшнiсть Шу я промовчу. Те, що вона менi не подобається, не значить, що вона потворна. Милиця вважає її симпатичною, от i жив би з нею. Хоча безперечним є те, що в неї гострi лiктi та колiна, а дупа завелика, i вдягається вона як Буратiно. Всi цi штанцi та смугастi светрики-кофтинки…

"Батьку, а ти взагалi мамi казав, що ти одружуєшся?" - "Угу, сказав. Вчора з нею обiдали, а що?" - "I що вона сказала?" Батько вiдповiв, що мати його привiтала. "А ти їх знайомив?" Свербiло ж менi! "Нi, але при нагодi обов'язково познайомлю". Я бачив, що батько ледь стримується, щоб не запитати, яка менi рiзниця i яке моє дiло до його стосункiв з матiр'ю та Клятою Шу.

Одна iсторiя про мою матiр

Моя мати - складна людина, вона сама зробила з себе iнтелiгентку. Виплекала. Її родина була простою, батько та мати не читали книжок, не їздили до мiста, хоча до мiста було двадцять хвилин електричкою; пiд час обiдiв не обговорювали стрiчки та полiтичнi подiї, їли мовчки. Бабця займалася городом та дiтьми, а дiд працював на заводi, в недiлю бабця пекла оладки, якi поливалися медом. Потiм дiд йшов до мiсцевого генделика пити червоне солодке вино та спiвати. Жили вони разом, але поодинцi. Разом вони зробили матiр та її сестру, яка потiм померла пiд час пологiв в двадцять рокiв, та дивилися кiно про Штiрлiца. Дiд бабцю колотив. Можливо, це було єдиною його позазаводською розвагою. Коли мати, яка з дитинства була гоноровою, запитала в бабцi, скiльки можна терпiти цi побиття, бабця щиро здивувалася та вiдповiла таке: "Та що ти, доцю, таке кажеш. Iванко в мене набожна людина. Свята! Нiколи не бив мене по недiлях".

Мати почувалася там чужинкою. В чотирнадцять рокiв вона досконало знала нiмецьку мову, хоча терпiти її не могла, просто сусiдкою батькiв була стара дiва - полька панi Бронiслава - викладачка нiмецької мови, з якою матерi було комфортнiше та непорiвнянно цiкавiше. Вона щодня ходила до неї у гостi, слухала старi платiвки з музикою Баха, вчилася нiмецької, захоплювалася творами великого Iоганна Гете та розiгрувала по ролях з панi Бронiславою п'єси талановитого Франка Ведекiнга та генiального Бертольда Брехта.

Мати захоплювалася не тiльки творами, але й думками Гете, девiзами для свого життя вона ще малою обрала такi: "Хто довго розмiрковує, не завжди знаходить краще рiшення", а також: "Дайте людинi мету, заради якої варто жити, i вона зможе вижити в будь-якiй ситуацiї". Мати поважала своїх батькiв за те, що вони виживали в будь-яких ситуацiях. Мати зневажала їх за те, що в них не було нiякої, на її погляд, мети. В матерi була мета, вона змогла вижити серед чужинцiв та обрати собi рiдну душу, а зволiкати вона ненавiдила i не зволiкала нi з чим.

Я зараз думаю, а якою б була моя мати, якби з чотирнадцяти рокiв її улюбленою п'єсою не стала "Матiнка Кураж"? Яким був би я, якби в мене була iнша матiр? Матiнка Кураж, я пам'ятаю її закинуте догори вузьке та вилицювате обличчя, вона виє, її донька загинула, вона кидається у вiйну прокльонами, наче камiнням, а сама мацає лантух з воєнним товаром, який встигла попри небезпеку принести її загибла донька. Це видовище викликало в мене огиду. Я запитував маму, подобалася їй матiнка Кураж, чи нi? Мати нiколи не вiдповiдала на запитання, вона лише сказала про те, що матiнка Кураж була цiльною людиною, яку знедолила вiйна, а ще додала, що невiдомо, як поводилися б ми в такiй ситуацiї. Мати є з тих, хто запитання ставить. Це своє вмiння вона перетворила на професiю. Нiщо з того, чим вона володiла чи що вона зростила, не мало б колоситися саме по собi, навiть для краси. Все повинно було працювати на неї.

Панi Бронiслава возила матiр до Москви, де вони разом насолоджувалися цiєю п'єсою, вони передивилися всi можливi стрiчки та телепостановки. Матiр обожнювала акторку Єлену Вайгель, яка першою зiграла панi Кураж. Коли Галина Iванiвна Вовкун пiшла отримувати паспорт, вона отримала його на iм'я Вiолетти Iоганнiвни Вайгель. Незважаючи на те, що я був народжений Вiолеттою Вайгель-Вiтовською, менi довелося познайомитися з обома жiнками. З рiшучою та показово стриманою, надзвичайно стильною WWW (Wiolette Weigel Witowska), та з хамуватою феською Галькою Вовкунихою. Пiсля отримання паспорту мама стала посмiховиськом в очах всего селища, але це їй було байдуже, цих людей в її свiтi не iснувало, в неї була мета i не було часу на зволiкання.

В нашiй квартирi були фотокартки лише панi Бронiслави, натомiсть жодної свiтлини мамчиних батькiв. Мати позицiонувала її як свою рiдну тiтку. "А чого до нас нiколи не завiтають твої батьки? Бабця та дiд! Батьковi ж з нами живуть! А твої нiколи не завiтають. Вони на нас образилися?" - якось запитав я. Менi здавалося природним, що дiд та бабця обов'язково мають бути та приїздити хоча б на вихiднi. Мати дивилася на мене з нiмою огудою (я тодi не знав, що нiмий трагiзм, як i прiзвище, мати запозичила у згаданої нiмкенi Єлени Вайгель, яка скорботу i вiдчай нiколи не грала криком та словами, вона вiдкривала рота i мовчала, i зал завмирав, наскiльки сильним та вiдчайдушним був її бiль), вона вiрила в те, що була сиротою. Вона вiрила в те, що її виховала тiтка Бронiслава. Втiм, в це вiрили майже всi, крiм, мабуть, мого дiда, мати йому нiколи не подобалася, але вiн нiколи не втручався в батькове життя. Принцип невтручання - родинний принцип Вiтовських.

Нiмецька мова матерi була безодганною, але вона не хотiла бути перекладачем. Адже мати подумала, що це навряд чи можна назвати професiєю. Панi Бронiслава мрiяла, щоб моя мати була викладачем, але вона нiколи не мрiяла бути вчителькою, це було замало для Вiолети Iоганнiвни Вайгель. Звiсно, з її завзятiстю та наполегливiстю, помноженими на амбiтнiсть, а також хистом до вивчення мов можна було б потiм влаштуватися працювати до дипломатичних установ, що тодi було надзвичайно престижно, але мати не хотiла, щоб хтось докипливо копирсався в її бiографiї. Вона про все подумала заздалегiдь. Та й взагалi вчинити так для матерi було занадто просто. Ще в шiстнадцять рокiв вона зрозумiла, ким вона хоче бути, чим займатися. Вона хотiла досконало розбиратися в людськiй натурi. Щоб знати, що й вiд кого можна очiкувати. Вмiти захищатися та наступати. Незабаром на горищi панi Бронiслави вона знайшла твори Карла Густава Юнга та Зiгмунда Фрейда - звiсно, мовою оригiналу. Перегортаючи п'яту сторiнку "Психоаналiтичних етюдiв", мати зрозумiла, що вона знайшла свiй життєвий шлях.

Батько був високим бiлявцем, киянином польського походження, з квартирою в центрi мiста. Вiн обожнював жiнок мамчиного типу: високi вилицi, вузьке обличчя, виразнi очi, чiтко промальованi губи, темне гладке волосся. Помiтити всi цi збiги та знаки була здатна i бiльш легковажна особа, нiж Вiолетта Вайгель, майбутнiй психолог. Вишукана срiбна табличка на дубових дверях свого кабiнету - "Вiолетта I. Вайгель-Вiтовська. к. п. н., доцент" - для неї виглядала бiльш переконливо, нiж її власне вiдображення в дзеркалi, Євген Вiтовський в лiжку, Макс Вiтовський в школi для здiбних дiтей. Вона вiдбулася. Вiолетта Вайгель ледь помiтно посмiхалася, Галька Вовкуниха реготала, як навiжена.

Бiльшiсть i з тих, хто хоч трохи обiзнаний з нашими родинними традицiями та побутом, були переконанi, що Вiолетта Вайгель-Вiтовська, яка зустрiла справжнього нiмця, коли менi виповнилося дванадцять рокiв, та вирiшила вийти вдруге замiж, залишила свого сина, Макса Вiтовського, себто мене, напризволяще, тобто на виховання свому чоловiковi та його батьку. О, цi родиннi батьковi ямки, вони були чудовим маскуючим засобом. Нiхто й подумати не мiг, що мати благала його вiддати їй сина, присягалася, що не буде забороняти мене бачити, але батько сказав, що Вiтовськi своїх дiтей не зраджують, i що в мене такий вiк, який бiльше потребує батькiвської уваги, нiж материнського пiклування. "Хлопчику в дванадцять рокiв не потрiбнi стреси, люба. А будь-яке спiлкування з новою людиною, час знайомства, всi цi випробування, пристосування, це - стрес, чи не так? Ти повинна знати про це. Мабуть, хтось з ваших понаписував про таке купу трактатiв". Мати мовчки плакала, це було проникливе видовище, але батько звик до її нiмих сцен. Генiальна Єлена Вайгель, зараз перед твоєю прозорою фiгурою зiйдеться завiса, i ти повернешся до нормального, насиченого життя, ще трохи - i тiльки вiдлуння аплодисментiв.

Насправдi я був радий тому, що мати залишила нас. Я втомлювався вiд її уваги та зосередженостi на досконалостi моєї душi та нервової системи. Коли менi виповнилося вiсiм рокiв, мати дiйшла професiйного висновку, що я росту занадто iнтелiгентним, i менi бракує впевненостi та розкутостi. Цю мою проблему вона вирiшила таким чином: змусила мене жебракувати пiд найближчим до нашого будинку гастрономом. Я простояв там тиждень. Спочатку я не знав, куди подiти очi i що говорити, наприклад, Вiрi Арнольдiвнi чи Христофору Бенедиктовичу - друзям дiдуся, якi мешкали поверхом вище. В перший день мене з годину рвало пiсля цього експерименту. Потiм я абстрагувався та не вiдчував майже нiчого. "Вiлька, але що ти робиш?" - запитував батько. Мати сказала: "Дайте людинi мету, заради якої варто жити, i вона зможе вижити в будь-якiй ситуацiї".

***

"Ма, привiт, це - я". - "Доброго дня, Максе, щось сталося? Ти мiг би не зловживати цим "привiт". Коли ми вiтаємося, ми дiлимося енергетикою, я ж тобi говорила, i треба щоб ця енергетика несла виключно позитивну еманацiю. Ти тiльки вслухайся: доброго дня, я вiтаю вас, ваше здоров'я…" - "Мiг би, о'кей. Ма, менi необхiдно з тобою поговорити, зi мною щось не те". - "О'кей? З ким ти спiлкуєшся, любий? В тебе проблеми? Синку, в мене зараз зовсiм немає часу, але я можу тобi порадити iншого дуже гарного спецiалiста". - "Ма, думаю, що менi потрiбна ти як ма, а не як к. п. н." - "Д. п. н. ти хотiв сказати, любий". - "Ну, ма, це ж неважливо". - "Я не думаю, що це неважливо, синку, це три роки наполегливої працi, кiлька десяткiв нахабних нездар-аспiрантiв та рiк принижень у ВАКу. Я вже не кажу, скiльки це коштувало в матерiальному вимiрi".

"Батько одружується". - "Максе, якщо ти думав, що я про це нiчого не знаю i вирiшив повiдомити - то дякую, але я про це знаю. В тебе все?" - "Нi, насправдi я хотiв з тобою поговорити про Кляту Шу, його майбутню дружину. Тобто не про неї, а про мене з огляду на неї, про батька з огляду на неї та мене i все таке iнше". - "Яке таке? Тобi двадцять чотири роки, в тебе вища освiта, нормальне виховання та якiсне походження, як ти можеш дозволяти собi настiльки нехтувати рiдною мовою?" - "Я не нехтую, я знервований". - "Не бачу пiдстав нервуватися. Твiй батько нарештi вiдчув, що вiн - доросла людина. Для дорослих людей цiлком нормально одружуватися та брати вiдповiдальнiсть за своє життя. Олександра також, наскiльки менi вiдомо, не пiдлiток. Чого тобi нервуватися, я не розумiю. Це взагалi не мусить тебе обходити". - "Ма?" - "Слухаю тебе, синку, щось ще?" - "Та нi. Нiчого. Ти маєш рацiю. Дякую, що вислухала". "Прошу, любий. Ти ж менi не чужа людина. Мої вiтання усiм!"

Колись мати збиралася на похорон чоловiка Iрини, жiнки, що допомагала їй готувати. "Ма, а ти чого туди йдеш?" - запитав я. "Розумiєш, Iра для мене не чужа людина, - почала мати. - Вона допомагає менi психологiчно розвантажуватися, усвiдомлювати, що я дещо тямлю в кулiнарiї". Я теж був для матерi не чужою людиною. Мабуть, я допомагав їй усвiдомлювати, що вона вмiє народжувати дiтей.

v)

Так склалося, що в кожного є люди, яким необхiдно повiдомляти про певнi змiни в твоєму життi. Наприклад, про похорон. Про народження дитини. Або про весiлля. Зазвичай ти таке робиш не тому, що тебе нестерпно тягне поiнформувати людину про свiй життєвий перебiг, а тому, що ти не хочеш ображати таких людей замовчуванням подiй. В когось таких людей надзвичайно багато, в когось, може, й одна. В мене також були такi люди. Їх навiть можна було згрупувати. Родинна група: мати та батько. Офiсна група: спiвробiтники офiсу, якi працювали зi мною вiд дня народження контори. Дружня група: Марлен, московська Ганна, а також три її колишнiх чоловiка.

На вiдмiну вiд московської Ганни, я товаришувала з усiма трьома її колишнiми чоловiками. Арсен був митцем, спочатку вiн працював з видатним декоратором, а згодом вирiшив, що його талант не має бути спрямований на те, щоб вигадувати райськi кущi для концерту оголених солоденьких дiвчаток. Тому вiн почав пити та малювати для себе. Грошей в нього не було, вiн їх не прагнув, але це не заважало йому сидiти в Ганни на шиї. Потiм його спiймала в свої палкi обiйми слава, i вiн вирiшив, що для такого класного хлопця необхiдно знайти Справжню Неординарну Жiнку. Така знайшлася в особi доньки вiдомого європейського кiнорежисера. Вона приїхала до Самари вчити росiйську мову та допомагати росiйським дiтям усвiдомити своє мiсце пiд сонцем. Ганна сказала, що, в принципi, вiдразу його зрозумiла. Якби вона зустрiла якогось навiженого сина вiдомого європейського режисера, вона б теж не розгубилася.

Другий чоловiк Ганни, Олекса, був лiтературним критиком. У нього буле руде хвилясте волосся та блакитнi очi. Олекса легко здобув мою прихильнiсть тим, що щиро вважав мої очi - найрозумнiшiми з усiх очей, якi вiн бачив. Це мене вразило. Таке про мене ще нiхто не казав. Вiн навiть пробачав менi незнання iмен одiозних росiйських лiтературних дiячiв минулих столiть. За розум в моїх очах можна було й не таке пробачити. Третiй чоловiк Ганни, Антон, був вигадником. Не важливо, де i ким вiн при цьому працював, вiн постiйно щось вигадував, роботу, сценарiї, проекти, людей. Вiн вигадував жiнок, з якими зустрiчався, вiн вигадував жiнок, з якими спав, вiн вигадував самого себе. Це був нескiнченний процес, паралельний Божiй працi. Вiн не мiг iнакше. Якщо в наших стосунках з Арсеном я була прихильницею його таланту, а вiн цiнував моє ставлення до його робiт; з Олексою ми обговорювали книжки, якi читали стосами, то з Антоном менi було просто весело. Напевне, менi подобалося те, як вiн вигадав мене. Ганнi та трьом її колишнiм чоловiкам я написала листа. Тепер вони почуватимуться обiзнаними.

Я б залюбки написала листа i мамi, але в нас i з нею були не такi стосунки. Мати була жадiбна до деталей, вона прагнула знати все. Нi, навiть не так. Мати прагнула почути якомога бiльше слiв, справжнє знання не було її метою, вона хотiла слухати i робити свої припущення, мої висновки її не дуже хвилювали. З батьком все було набагато простiше. Йому не потрiбнi були слова, вiн на них не концентрувався, головним для батька завжди був мiй стан, який не вимальовувався моїми словами, можливо, батько, як i всi технарi, не дуже довiряв словам, вiн дивився менi в обличчя, дослуховувався до iнтонацiї, слова i подiї були не важливi, головне, щоб менi було добре, а такi речi бачиш по очах.

Одного разу, в тi часи, коли менi виповнилося чотирнадцять рокiв i я почала вести статеве життя (я розумiю, що деякi подумають, що це - зарано, фактично, фальстарт, сперечатися не буду - але так вже сталося), мої батьки виїхали за мiсто, а ми з моєю тодiшньою подругою запросили до мене наших молодих людей. I вони не забарилися прийти. Пам'ятаю, як я дочепурилася до того, що вирядилася в мамчин халат, який батько привiз їй з Нiмеччини. Вiн був величезним, затеплим, простьобаним, бордово-коричневого кольору, силует "пiд пасок". Напевне, я його вдягла, щоб вiдчути себе справжньою господинею хати: в халатi з нафарбованими губами! Вже звечорiло, ми почали бавитися, кожна пара в окремiй кiмнатi. I не почули, як хтось до нас завiтав. Я сидiла на своєму хлопцевi обличчям до дверей, тому побачила батька, який подивився в моє обличчя, побачив, що я не одна. Не думаю, що вiн концентрувався на тому, чим саме ми займаємося, а тiльки привiтався: "Привiт, орли!" Коли за кiлька секунд пiсля цього завiтала мама, все виглядало бiльш драматично. З її рук вислизнув кухоль, по пiдлозi покотилися лiсовi суницi, мати закрила обличчя руками та вибiгла геть.

Пiсля того, як я провела хлопцiв та свою подругу, сполоханих, але веселих, мати сказала, що ми маємо поговорити, i в мене всерединi все стиснулося до iграшкових розмiрiв. Важко дихати iграшковими легенями. Я очiкувала, що зараз мати почне говорити про те, що з мене виросла повiя, що це неприродньо в моєму вiцi - злягатися з дорослими хлопцями, але - нi. Тобто розмова в нас вiдбулася. Мати сказала наступне: "До нормальних дiвчат хлопцi приходять з трояндами. А до вас? До вас iз пляшками!" Мати плакала. Вона жодного слова не сказала про те, що бачила нас разом в такiй однозначнiй позi, вона не потребувала моїх пояснень, мати вiдгороджувалася вiд дiйсностi. Насправдi не можна було не помiтити, що в мене розпочався новий звiй життя. Такого життя, в яке час вiд часу входить чоловiк. Моєму першому чоловiку на той час вже було за двадцять рокiв, i можна було здогадатися, що ми не пригощаємо одне одного морозивом та не дивимося на зiрочки. Тобто все це ми також робили, але заразом з iншим! Для мами збереження легенди про мою цноту, навiть не для iнших, не в очах подруг, а у своїх власних очах, було набагато важливiшим, нiж мої голi груди, якi нахабно дивилися на неї - розгублену фею лiсових суниць, що застигла у дверях, - своїми гостроносими сосками. Я була хорошою та доволi слухняною дiвчинкою, добре вчилася, не крила рiдних матюгами, не напивалася, як свиня. Такi дiвчатка не можуть бути нецнотливими в чотирнадцять рокiв. Так думала мати. Тому я мусила зберегти цноту у будь-який спосiб, так матерi було легше жити.

Мати мене любила, принаймнi вона вважала, що я набагато краща за деяких доньок її подруг, тому, коли я виходила замiж, мати це сприймала як особисту перемогу, коли я розлучалася, мати це сприймала як особисту втрату. Коли я розлучалася вперше, вона вказувала на мої нестриманiсть та нетерпимiсть до людей. Коли я розлучалася вдруге, вона охопила голову руками i шепотiла: "Господи, коли ти вгамуєшся, Сашка, коли ти подорослiшаєш, ну чого тобi не вистачало, чого?" Варто сказати, що менi дiйсно нiчого не бракувало. Просто мiй перший колишнiй чоловiк якраз вiдрiзнявся рiдкiсною нетерпимiстю до моєї особистостi та моїх друзiв ("я думав, що ти така, а ти - така!"), а коли тебе ледь терплять, треба бути великою наволоччю, щоб продовжувати отруювати людинi життя; а другий колишнiй чоловiк призвичаївся слухати виключно себе, а за таких умов важко спiлкуватися. Та й взагалi не дуже зручно i людяно втручатися в чужу бесiду: його i з ним самим, перебивати, перемикати увагу на себе та лiзти зi своїми проблемами.

Пiсля мого другого розлучення мати запитала мене: "Тобi не здається, що ти часто розлучаєшся?" "Нi, - сказала я. - Бо я розлучаюся рiвно стiльки, скiльки виходжу замiж. А тобi не здається, що я часто виходжу замiж?" Таке матерi не здавалося, ще б пак! Вона мрiяла про те, щоб термiново мене до когось прилаштувати, так вона розумiла свiй материнський обов'язок передi мною. Я боялася знайомити її з чоловiками, з якими мене зводила доля, тому що мати вiдразу запитувала: "Це у вас серйозно? А скiльки вiн заробляє? То коли ви одружуєтесь? Вiн вже до тебе переїхав? А щось залишив - зарядку для мобiльного, щiтку, книжки?" Доводилося верзти казна-що. О, зараз менi було що їй сказати.

Мати не могла збагнути, як можна i снувати без впорядкованого подружнього життя. I як можна не прагнути таке життя собi розжити. Пам'ятаю, як одного разу вона розповiдала про її сусiдiв, я їх також знала. Ольгу та Олега. Вони постiйно сварилися, Олег часто напивався та чморив Ольгу по повнiй програмi. Вона спочатку трималася, а потiм почала пиячити сама, порозумiння їм ця пиятицька рiвнiсть не принесла, але сваритися вони стали набагато веселiше та активнiше. От одного такого разу мати натхненно розповiдала про їхню чергову сварку (чого не вистачало нашому будинку, то це - звукоiзоляцiї, напевне архiтектори тодi думали так: радянськiй людинi нема чого приховувати вiд товарищiв), як Олег набрався, як вiн сокирив Ольгу, як вона сокирила його, як вони потiм побилися. Наприкiнцi цiєї захоплюючої розповiдi мати зiтхнула i сказала: "Коли вже й ти когось собi знайдеш…" I я знала, що вона мала на увазi не побиття, не сварки, анi чоловiка-алкаша, вона думала виключно про перевагу подружнього життя, про проживання удвох, про близькiсть, та турбувалася через те, що в мене воно не складається.

Мати в своєму намаганнi облаштувати (скорше - створити!) моє подружнє життя не була пасивною. Весь час вона намагалася мене з кимось познайомити. То були страшнi випробування долi. Мати шкодувала, що свiт її, пенсiонерки, складається з будинку, де вона мешкала (однак це не завадило їй змусити мене познайомитися з одним з сусiдiв), магазинiв та ринку, куди вона ходила, подруг, в яких були замiжнi доньки i жодного сина вiдповiдного вiку (знайомити мене з чоловiками доньок своїх подруг вона не наважувалася, хоча думки такi в неї були), а також курсiв з езотерики, де вона пiзнавала користь камiння, а заразом якось i вiднайшла менi залицяльника - професора.

Професору було за п'ятдесят. Вiн був удiвцем. Його свiтогляд та черево були неосяжними. Вiн взяв за звичку зустрiчати мене з роботи, називав цю подiю "ВIП-вiзництво". Я боялася, що менi не буде про що з ним говорити, бо в мене не було великого досвiду спiлкування з генiальними вдовими математиками вiку мого батька, та й взагалi пiшла на це знайомство тiльки заради спокою матерi. В перший день я зрозумiла, що говорити менi з професором не обов'язково, вiн сам чудово говорить. Якщо вам конче необхiдно знизити свою самооцiнку та вiдчувати свою нульовiсть, вам треба зустрiтися з професором. Вiн розповiдав менi про свої математичнi дослiди так, наче я в минулому роцi отримала Нобелiвську премiю, вiн дивився менi у вiчi, тримав iнколи за колiно та вiщав! Зi мною таке було вперше, коли вiн починав говорити - в мене починали болiти очi. Ще вiн був тонкою людиною, що вiдразу вiдчувала енергетику будь-якого знаку Зодiаку, мене вiн звав Левицею. Менi було не шкода. Може, вiн все своє дитинство мрiяв бути приборкувачем хижакiв?

Собою вiн надзвичайно хизувався, хоча це могло бути й милуванням, якщо є якась суттєва рiзниця мiж цими проявами. Вiн закидував мене посиланнями на своє iм'я та працi в Iнтернетi, а я все боялася, що зараз вiн почне обговорювати зi мною свої статтi, але то були марнi побоювання, вiн чудово проводив цi обговорення i без мене. Менi було лячно виглядати в його очах дурепою, бо я взагалi не любила почуватися дурепою, i то було стресом, добре, що я швидко зрозумiла, що моя необiзнанiсть в математицi, рiвно як i коли б я була королевою цифр, для професора не має жодного значення. Натомiсть професор пригощав мене буженiною власноручного приготування. Приносив до машини серветки, порцеляновi тарiлки та годував мене з виделки. "За здоров'я професора - ам!" Це виглядало саме так, без натяку на еротику, хоча невiдомо, про що в той час думав професор. А ще, оскiльки вiн творив вдома i не був прив'язаний до офiсу, вiн вiдшукував та купував менi дуже кориснi речi (я таке називала "побутовим глупством"): гумовi рукавички, кругленькi лампочки, маленькi лантухи з кримськими травами для хорошого сну i таке iнше. Професор був людиною делiкатною, не мацав мої цицьки та не торкався моїх сiдниць - взагалi не вiв розмов про секс та бажання. Може, вiн i хотiв про все це поговорити або все це зробити, але в свiтi iснувала купа iнших тем, щодо яких професор мав власну думку i висловлював її протягом чотирьох шонайменше годин. Хоча, може вiн оргазмував вiд того, як лунав його голос, та, частково, вiд мого колiна пiд рукою.

Веселiшим видалося моє знайомство з сусiдом. Мати сказала про сусiда таке: "В нього цiкаве життя. Уяви собi: вiн постiйно вдома говорить рiзними мовами по телефону. Дуже емоцiйно! Особливо менi подобається, коли вiн спiлкується iспанською. Пiсля цього хочеться жити! Двiчi на мiсяць вiн зникає на кiлька днiв, а одного дня повертається поночi з оберемком квiтiв. Сiдає за iнструмент та грає, грає. I все один. Без жiнок. Така порядна людина, не водить до себе нiкого". Сусiдовi було 43 роки. Не знаю, яким чином пов'язана поряднiсть чоловiка з тим, що вiн приносить додому квiти i при цьому не водить жiнок, але моя мати вмiла таке пов'язувати. Хоча з сусiдою менi було цiкаво познайомитися принаймнi через те, що вiн жив у квартирi, в якiй ранiше мешкав Аристарх Вiкентьєвич, поверхом нижче вiд нас; якщо на цю людину не пошкодувати одне слово, то цим словом, напевне, буде - падлюка. А ще Аристарх Вiкентьєвич терпiти не мiг, коли хтось музикував, принаймнi менi в дитинствi вiн обiцяв вiдцюкнути пальцi, якщо я буду продовжувати грати "Етюди для маленьких вiртуозiв" щодня. Аристарх Вiкентьєвич згодом або десь переїхав, або помер, з ним не можна було знати допевне, i в його хатi оселився чоловiк нiчних квiткових оберемкiв. Менi було цiкаво: цей музика - вiн йому хто, невже родич? I як йому грається в Аристарховiй хатi? Привиди ще не змучили?

Менi завжди приємно згадувати про своє дитинство, особливо

з огляду на аристарховi знущання. Щороку я розважалася тим, що малювала на картонцi страшнючу пику, розмальовувала її чорною, синьою та коричневою фарбами, потiм вирiзала її ножицями, обережно примощувала до волосiнi, яку вишукувала в батьковiй рибалковiй коробцi, та й викидала з вiкна. До вологого скла вiкна Аристарха пика притулялася дуже швидко та надiйно. Треба було переконатися, що пика притиснулася до вiкна саме своєю розфарбованою частиною (я не вiдразу дотумкала, що треба розмальовувати пику з обох бокiв!), тому я вилазила на пiдвiконня, звiшувалася назовнi (моя права нога, ступнею якої я чiплялася за батарею, слугувала менi страховкою), щоб перевiрити, чи все йде як слiд. В тому випадку, коли пику було притиснуто правильно, я брала курячого бога - камiнця з дiркою - просовувала крiзь цю дiрку волосiнь, та викидала камiнець у вiкно, стукала в Аристархове вiконце. Тодi Аристарх, який мав звичку читати за столом перед вiкном, здiймав очi, бачив пику та верещав як навiжений хорист. А я хутко втягувала пику в своє вiкно i заходилася вiд реготу. В це важко повiрити, але i Аристарх Вiкентьєвич, i я зберегли свою душевну рiвновагу.

Сусiдовi я принесла чай. Про цей привiд потурбувалася мати. Колись вони з сусiдою їхали в лiфтi, мати зробила зацiкавлений вигляд i спитала: "Чим це так приємно пахне? Мабуть, то у вас у сумцi екзотичний сорт чаю!" В сусiда не було сумки, але вiн був чемною людиною i щось вiдповiв. "А ви любите чай?" Сусiда чай любив, принаймнi мати зробила такий висновок з його мовчання. "О, знаєте, в мене донька колекцiонує чаї. Вона от-от має приїхати iз закордону i привезе оригiнальнi сорти, в неї такий вишуканий смак, а тодi ми вас обов'язково будемо частувати". Про деяких чоловiкiв народна мудрiсть каже таке: "Краще йому дати, нiж пояснювати, чому ти давати не хочеш". Тобто позбудешся тiльки в такий спосiб. Я не знаю, як щодо чоловiкiв, але щодо моєї матерi це прислiв'я працює. Я була вимушена "от-от приїхати", зайти до супермаркету i купити якусь "Пащу дракона" з волошками, соняшниковим насiнням та герберами.

"Привiт", - сказала я сусiдовi. Мати хотiла бути переконаною в тому, що вiн є вдома, тому задзвонила менi якраз в ту нiч, коли сусiда саме повернувся з квiтами та грав на роялi. Не знаю, як вiн ставився до нiчних гостей, але дверi вiдчинив. "Привiт" - сказав сусiда. Вiн був дорого, хоча i демократично вдягнутий. Свiтлi джинси, шикарна сорочка, все було такої якостi, що нiяких сумнiвiв в тому, що це дорогий одяг, не виникало. В його руках був келих з шампанським. "Любите шампанське?" - запитав вiн, чим нагадав менi мою мати. "Нi, - чесно сказала я. - Я принесла вам чай". - "О, - сказав вiн. - Дуже люб'язно. I так доречно. Заварювати зараз?" "На нiч, мабуть, шкiдливо. Це ви грали Моцарта?" - "Нi, iмпровiзував". - "Це ж треба, який збiг. Я теж зараз намагаюся iмпровiзувати, але у вас це, треба визнати, виходить краще. До речi, Аристарх вам хто?" - "Хто?" - "От i менi цiкаво, хто". - "Та нi, не в тому розумiннi хто. Я маю на увазi, про кого ви запитали?" - "Про Аристарха. Вiн тут ранiше жив, до вас. Рокiв двадцять тому вiн обiцяв менi трохи вкоротити пальцi". - "Тепер менi все зрозумiло! То ви йому заборгували i вирiшили погодитися на пальцевкорочення саме сьогоднi вночi?" Господи, дякую тобi за те, що ти вигадав для людей почуття гумору. Це, мабуть, для того, щоб ми не кусалися. Вiдразу все простiшає.

За п'ять хвилин ми вже дружньо патякали про рiзнi речi: про Аристарха, син якого продав йому цю квартиру, про музику, про активнiсть моєї матерi, про пасивнiсть його матерi, про Вiдень, який ми обидва обожнювали заразом iз Клiмтом, штруделями та кавою. Вiн вибачився за те, що його, власне, не хвилюють жiнки, але це нiяк зi мною не пов'язано. Я сказала, що натомiсть мене хвилюють чоловiки, але його це не повинно хвилювати, бо з ним це, може, i пов'язано, але не настiльки, що я буду ґвалтувати його на кришцi роялю. Дотепер ми обмiнюємося з ним звiстками, а iнколи ходимо в гостi одне до одного. Наш пароль: "Чаю або шампанського?" Чай - в гостi до мене, шампанське - до нього. "Мамо, батьку, а в мене є одна новина! Власне, я збираюся вийти замiж. Ма, вiн нормально заробляє, йому за сорок, i я до нього фактично переїхала, тому йому не треба залишати в моїй хатi нiяких зарядникiв для мобiльникiв". Батько сказав, що треба вiдкоркувати щось, що всi ми п'ємо. "По коньячку?" - "По коньячку!" - "Доню, а вiн симпатичний? А коли ми йдемо до вас знайомитися? А ви думали про дiтей?" Я зауважила, що про дiтей я зараз думаю постiйно, особливо про сина. Мати дивилася на мене недовiрливо: "А ти добре подумала?" Мама хвилювалася, чи не виявлю я свiй гидотний характер i чи не кину нареченого. Я подумала, що маю її чимось потiшити. "В нього є будинок в Америцi". Тепер я знала, що мати буде почуватися щасливою зо два тижнi поспiль.

Перед моєю конторою росте шiсть туй. Ми їх висаджували разом з Марленом. Туї, коли пiдросли, деформувалися в дивний спосiб. Вони стояли разком, одна впритул до iншої, кожна наче з вип'яченим правим стегном. Ми прозвали їх "красунi кабаре". Контору ми створили з Марленом пiсля того, як вирiшили пiти з Мiнiстерства закордонних справ. Насправдi Марленовi вона була нi до чого, бо вiн був юристом, а контору ми створювали перекладацьку, але йому дуже кортiло, щоб ми щось встругнули разом.

Спочатку справи нашi йшли кепсько. Ми потроху перекладали приватнi листи млосних красунь до iноземцiв, отримували за це вельми невелику платню, i навiть замислювалися, а чи не перепрофiлювати нам нашу контору у шлюбну, але потiм почалися негри. Негри почалися раптово, я чудово пам'ятаю нашого першого негра, який прийшов дiйсно несподiвано, як потеплiння посеред сiчня. Вiн був чорний неймовiрно. В бiлому довжелезному пальтi, вельветових штанях кавового кольору i чорних черевиках без шкарпеток. Його шию було замотано в смугастий шалик. Це був негатив Остапа Бендера. "Хельо", - промовив вiн до нас. Тодi нас у конторi було троє - Марлен, я та Ральф, приятель Марлена з Лондона. Ральф працював у нас як волонтер. Коли вiн приїхав, то представився, старанно промовляючи своє iм'я по лiтерах, а потiм написав його на папiрцi - думав, що менi таке нiзащо не вимовити. Я гордовито сказала йому: "Не переймайся, я чудово знаю, як пишеться та вимовляється твоє iм'я. По-перше, в мене були такi джинси. А по-друге, так само звали мою нiмецьку вiвчарку". Ральф зовсiм не вмiв ображатися, вiн вважав, що це даремна витрата часу, через його бережливе ставлення до часу його було важко чимось i здивувати. Ральф першим прийшов до тями i промовив до негра: "Хельо!", приязно посмiхаючись.

Негр сказав, що звати його Аденяй Алi Абай i що вiн принц. У принца було одне бажання, щоб ми допомогли йому скласти листа, який вiн мав намiр надiслати деяким багатим людям по всьому свiтовi. "В нас була революцiя, потiм - вiйна, мiй батько-король програв, родина втратила майже все, i зараз заблокованi нашi банкiвськi рахунки, але незабаром буде контрреволюцiя, i тодi все буде добре i ми вiддамо грошi". - "Якi грошi?" - "Тi, якi ви зараз в листi попросите, щоб менi позичили". Аденяй Алi Абай посмiхнувся, один зуб Аденяя був золотим. I ми попросили. Вiн запитав, чи нормально буде, якщо вiн заплатить нам десять баксiв? Ми сказали, що це буде поблажливiстю з нашого боку, але - загалом нормально. Тодi Аденяй зняв черевик, поколупався у пiдошвi та дiстав десятку. Зараз церкви вiдомого проповiдника Аденяй Алi Абая знанi по всiй Європi, i я часто бачу його доброчинну та задоволену пику на екранi телевiзора. А я пам'ятаю, з чого все починалося.

Принц Аденяй був нашим талiсманом, бо пiсля нього негри пiшли один за одним. Всi вони були принцами у вигнаннi. Завдяки африканським революцiям, невiдворотним, наче осiннi опади та iншi клiматичнi процеси, справи нашi почали виправлятися. Ми тодi не знали, що дослуговувалися першим спамерам! Марлен купив свою першу iномарку, я зняла квартиру в центрi i стала користуватися дорогою косметикою. А завдяки тому, що наш струминний принтер, як виявилося, мiг друкувати папiрцi, схожi на банкiвськi довiдки, ми змогли взяти на роботу ще двох перекладачiв. Тодi до нас i прийшли працювати Сашко та Наталка.

Всi негри, якi проходили нашим офiсом, неодмiнно робили менi шлюбну пропозицiю i запрошували на побачення. Тобто в мене були всi шанси стати справжньою принцесою. Звiсно, що пiсля контрреволюцiї. Я чемно вiдповiдала їм, що я є "верi бiзi тудей". Я настiльки звикла до нападiв на мою незалежнiсть з їхнього боку, що коли побачила негра в дверях супермаркету, де я купувала каву, молоко та тiстечка, який, власне, нiчого не встиг менi запропонувати, заявила: "Соррi, бат ай ем верi бiзi тудей". "Ок, гьорл. Бат донт фогет ебаут рест!" - вiдповiв менi на це незнайомий темношкiрий принц. А потiм негри скiнчилися так само раптово, як почалися. Але забути про себе вони не давали, бо майже щодня я отримувала вiд когось з них листа, унiверсальну форму та змiст якого я самотужки вигадала тодi, в далеких дев'яностих.

Пiсля того як закiнчилися негри, почалася справжня робота. Нас запрошували перекладати на конференцiях, завдяки зв'язкам Марлена ми заробили репутацiю в юридичних колах, перекладали юридичнi папери, навiть видали перший англо-український юридичний словник. Складали тексти для запрошень, вигадували тости, здiйснювали переклади статей для iнтернет-сайтiв та модних глянсових журналiв. Справи йшли, а Марлен поїхав працювати за кордон. Я сумувала за ним надзвичайно, але знала, що так буде краще насамперед для нього.

Вони сидiли та працювали. Мої бджiлки. "Привiт, хочу зробити невелике оголошення", - промовила до них я. "Про пiдвищення заробiтної платнi?" - запитав Сашко. "Чи про зниження?" - уточнила Наталка. Ральф посмiхався собi. "Про те, що я виходжу замiж!" - "Знову? Слухай, я не розумiю, навiщо ти повторюєшся? Замiжжя - це ж не вчити вiршика! Один раз спробувала i досить!" - "Вона любить все закрiплювати, ти що не знаєш? Вона i пiсля першої чарки нiколи не зупиняється, а ти хотiв, щоб вона зупинилася пiсля першого шлюбу? I коли це буде? I хто вiн такий? Не потворний жебрак? А в тебе є його фотокартка?" - Ральф сказав, щоб я надiслала йому поштою список подарункiв, якi менi хотiлося б отримати. "А для нас це щось змiнить?" - запитала знову Наталка. "Не думаю. Але можливо я стану бiльш лагiдна, бо в мене буде вдосталь сексу", - припустила я. "На нашому мiсцi я б не дуже на це розраховувала", - зауважила Наталка. "На те, що в мене буде бiльше сексу?" - "На те, що це злагодить тебе".

"Привiт!" - "Привiт!" - "А я виходжу замiж". - "Та ну? Слухай, а виставлятися ти коли будеш? Я тiльки хотiв сказати, що ранiше Великодня мене в Києвi не буде!" - "Добре, виставлятимуся у Великдень". - "Слухай, а ти бачила того вiденського сфiнкса, фотку якого я тобi надiслав учора?" - "Нi, не бачила, в мене не доходили руки, я ж…" - "От ти завжди так… А ти подивися. Тiльки зараз!" - "Ну, подивилася, i що? Зняв спину сфiнкса. Дякую. Дуже виразна спина, i крила є, i товстий хвiст". - "Тю на тебе! Подивися йому пiд хвiст!" - "Що?" "Подивилася?" - "Подивилася". - "I що ти побачила?" - "Марлен, ну що можна побачити пiд сфiнксовим хвостом?" - "Я спецiально для тебе засняв його дупку! Ти коли-небудь ранiше бачила сфинксiв анус?" - "Нi, я не зазирала їм пiд хвiст". - "А дарма! В них є анус! Якби не я, ти таке нiколи б не побачила! Все, добре, в мене тут перемовини. Я дуже тебе прошу - напиши менi про твого майбутнього чоловiка детальнiше". - "Може краще сфотографувати для тебе його анус?" - "Не думаю, що це мене вразить. У нього ж анi хвоста, анi крилець… Нi, краще напиши про нього щось цiкаве!" Таким вже був Марлен.

А я намагалася правити Наталчин переклад, посмiхалася i згадувала, як менi вперше зробили шлюбну пропозицiю.

Iсторiя про те, як менi вперше зробили шлюбну пропозицiю

Вперше менi робили шлюбну пропозицiю в Бернi, де ми, спiвробiтники Мiнiстерства закордонних справ, перебували з навчальним вiзитом. Навчальнi вiзити були важливi для європейських країн, тому що переконували, що вони вчать нас демократiї та справедливостi. Нам вони були теж кориснi, бо можна було байдикувати з чистою совiстю; мешкати в дорогих готелях за рахунок сторони, що приймає; знайомитися iз захiдним стилем життя, пити жахливу безкоштовну каву в будь-яких обсягах та купувати собi щось гарне та смачне на щоденнi й чималi грошi, якi видiлялися закордонною стороною з тим, щоб нас не поглинув чужинний свiт.

Шлюбну пропозицiю менi зробив мiцний бiлявий хлопець (я завжди подобалася бiлявцям), практично велетень, що мав прiзвисько Засiк. Таке прiзвисько в нього було тому, що вiн часто перебував у вiдрядженнях, але нiколи не харчувався поза готельним номером. I ви помилитесь, якщо подумаєте, що вiн замовляв їжу собi у номер. Нi, вiн просто брав харчi з дому та потiм споживав їх або в своєму номерi, або десь в парку. Вiн тягнув з собою згущене молоко, консерви, чай, ковбасу, кип'ятильник, столове приладдя. Вiн нiколи не приймав запрошення до ресторанiв, якщо не був переконаний на сто вiдсоткiв у тому, що його не змушуватимуть платити за себе.

В принципi, я нiколи не думала, що цiкавлю його як жiнка. По-перше, Засiк є засiком, хiба його в такому пiдозрюватимеш? А по-друге, в мене тодi був пристрасний роман з Великим Перекладачем. Роман з Великим Перекладачем почався в мене з коньяку. Вiрнiше, розвивався вiн тому, що в мене коньяку не було, а у Великого Перекладача коньяк не переводився. Великий Перекладач був чоловiком у вiцi, кiношної зовнiшностi, навiть сивина в нього була фотогенiчною. Таким довiряють грати пихатих графiв, замрiяних великих вчених та iнших покидькiв чоловiчої статi. Вiн був iмпозантний, грайливий бабiй, звiсно, що одружений давно i щасливо, але в нього був коньяк, а в мене - поганi судини. Тому перший крок до нашого зближення зробила саме я.

Я написала йому грайливу записку i передала її на ранковому засiданнi, пiд час якого одна занудна особа розповiдала нам, яким чином забезпечується обiг паперiв в їхньому Мiнiстерствi закордонних справ. Я написала щось таке: "Вродливий ви, щасливий ви, нащадок Дiонiса, не будьте жадiбним скотом, а подiлiться "Тисою". Щоб вiн нi про кого iншого не подумав, я пiдписалася пiд цим поетичним шедевром повним iм'ям. А то переплутав би мене i з занудною Наталiєю, вродливою дiвчиною Оксаною, солiдною дамою Веронiкою Павлiвною або взагалi i з сучкою Жанною. Це вже нi. Великий Перекладач закладувався коньяком щоранку, тому в нього переважно завжди був веселий настрiй. Вiн реготнув i написав записку менi: "Заходь надвечiр - випити коньяк. Мiй номер - сорок п'ять. Цiлую. Твiй манiяк".

Звiсно, що я не встояла. Тому ми радiсно спокушали одне одного, вешталися по номерах, обмiнювалися записками, були розкутими настiльки, що втратили пильнiсть. Одна з цих записок вельми фривольного змiсту потрапила до рученят каверзливої Наталiї. Наталiя мене непокоїла, тому що вона була людиною, яка розповiдала менi стрiчку "Леон-кiлер" як надзвичайно смiшну комедiю, постiйно реготала, змушувала мене реготати, а коли пiсля цiєї розповiдi я побачила фiльм - я впала в прострацiю. Наталiя нiчого не вигадала краще, нiж слiдкувати за нами, щоб сфотографувати. Одного разу я помiтила її бiля номеру сорок п'ять. Вона скрутилася за шапликом з юккою, причому цей шаплик вона звiдкись сюди перетягла!

У цiй поїздцi зi мною був Марлен. Трохи порадившися з ним, ми вирiшили викрасти в Наталiї фотоапарат - я не вiрила, що вона знiмає нас з Великим Перекладачем для власного задоволення та перегляду свiтлин з нашими видатними пиками самотнiми вечорами, i не для того, щоб потiм подарувати їх нам на ювiлей наших мiцних коньячних стосункiв. Я була переконана, що цi фотокартки або опиняться на столi у керiвництва (скорше його, нiж мого), або в руках його дружини. I ми фотоапарат викрали. Бо - не треба!

Ще одну записку перехопив, як потiм виявилося, Засiк. Ввечерi вiн пiшов зi мною та Великим Перекладачем вештатися мiстом. Це було геройським вчинком з його боку, бо вiн знав, що ми - такi люди, якi не можуть вештатися i нiчого не їсти-пити. А ще того вечора ми вирiшили вештатися по туалетах барiв, таверн, кав'ярень та ресторанiв. Просто кортiло подивитися, а якi в них вiдходки? В барах ми пиячили. Потроху. Ще в нас була фляжка з коньяком, до якої ми перiодично докладалися. Нам було весело, ми цiлувалися вже втрьох i обговорювали iдею, яким чином завершуватимемо цей день, який чудово склався! Ми спiвали пiснi з мультфильмiв та вигукували мати пiд вiкнами доброчесних бернцiв. Засiк весь цей час плентався поруч з нами з таким виразом обличчя, що трапляється у вiдмiнника, якого вчителька викрила на списуваннi.

В якомусь з вiдходкiв, пiдлога якого була прикрашена моїми улюбленими квiтами - маками, я вирiшила трохи полежати. Хлопцi сцяли в чоловiчому. Якщо кому цiкаво, пiдлога чоловiчого вiдходку була прикрашена тюльпанами. Аж раптом я почула голос Засiка. В жiночому вiдходку - дивина та й годi! Вiн сказав менi притиснутим до стiни голосом: "Слухай, це… Саша… Ти це.. чи не зайдеш попити чаю?" Вiд таких щедрот я хутко пiдвелася з макової пiдлоги! Менi взагалi було цiкавоподивитися, що зберiгає в своєму номерi Засiк. "Звiсно, я прийду". Яка ж я була п'янюча! Третя година ночi. В номерi Засiка смердить сухою ковбасою. Бо вона була усюди. Це був ковбасний лабаз. Ковбаса виснула з вiконних ручок, пiддашшя, шафи, на мотузках i на скотчi. Засiк готував менi чай, а я все роздивлялася ковбасу. Вона була протерта чимось на кшталт соняшникової олiї. "Саш, то ти чай будеш?" - запитав Засiк нещасним голосом. "Давай", - вiдповiла я. "Слухай, Саш, я думаю, що нам слiд побратися. Виходь за мене?" - "Слухай, ти тiльки не ображайся, але менi цiкаво. Ти ковбасу мастиш олiєю?" - "Мащу". - "Щоб не вкривалася плiснявою?" - "Ну. А чого ти питаєш? Хочеш ковбаси?" - "Та нi. Менi просто цiкаво, а свiй член ти, часом, соняшниковою олiєю не мастиш?" Я не знаю, чого менi це спало на думку. Звiсно, що пiсля такого запитання я мишею вишкреблася в коридор, i весiльним розмовам прийшов край. Чаю менi теж бiльше не пропонували.

А вранцi я отримала вiд Великого Перекладача записку:

@CTIX1 = "Насамотi свiй коньячок я каламутю,

Мала пiшла до молодого прутня,

Учора на конi, ну а сьогоднi - пас,

Я не очiкував суперництва ковбас!"

Я його майже кохала…

Втiм, не час поринати у спогади, час думати, що робити з неприязню Макса Вiтовського або де взяти книжку про приборкування дорослих дiтей?

vi)

Милиця прийшов до мене варити борщ, так вiн сказав по телефону: "Я йду варити борщ". I саме зараз iз захватом жонглював буряками. З Милицею завжди все так: вiн забуває, навiщо взяв в руки той чи iнший предмет, чим взагалi хотiв займатися, але при тому вiн постiйно вигадує, чим можна себе розважити. "А ти коли-небудь вiдчував себе мудаком?" - раптом запитує вiн. Я тим часом копирсаюся в купi смугастих светрiв Клятої Шу. Менi закортiло взяти пару штук i десь подiти: знищити, викинути, зiпсувати. Щоб вони зникли. Звiсно, нiхто не гарантує, що вона не пiде i не купить собi ще штук вiсiм, але менi так легше, коли я в них копирсаюся i думаю, як я їх знищуватиму. "Тобто я, в принципi, мав на увазi - ти зараз мудаком не почуваєшся?" - "Не почуваюся. В мудака мають бути вуса, вiн не знає, хто такий Грiн, його мрiя - трахнути когось на столi, а всiх жiнок вiн вважає стервами".

У Милицi падає буряк. "Мудак може бути поголеним мудаком i чудово знати, хто такий Грiн. Натомiсть вiн може не знати, хто такi Вахмурка i Гржемелiк, думати, що всi жiнки - повiї, а не стерви, i нiкого не хотiти трахнути взагалi", - зауважує Милиця. Вiн полiз за буряком, який виявився спритним хлопчиною - чкурнув вiд Милицi пiд стiл. "Мудаки ще люблять жонглювати овочами, а потiм принижуватися та просити їх виповзти з-пiд столу", - кажу я. "Мудаки, може, i жонглюють час вiд часу. Коли вони вiльнi вiд своїх повсякденних зайнять, - чую я пiд столом. - А повсякденно вони беруть светри молодих дружин своїх батькiв i замислюють светрове викрадення або навiть вбивство. От чим вони, переважно, займаються, приятелю". Я чую пiдстолове реготiння.

"От тобi смiшно, так? А ти знаєш, що вона вчора запитала: "А як там Милиця поживає?" - "Серйозно? Її це цiкавить? Клас! Що ти вiдповiв?" - "Слухай, може, виповзеш? Якось незручно спiлкуватися, коли ти вовтузишся пiд столом". - "Не хвилюйся, твiй член в безпецi. Я буду поки що тут. Тут нормально". - "Кляту Шу насправдi не цiкавить, як ти поживаєш, вона постiйно вигадує теми для розмови зi мною, i ти - унiверсальна тема. Але ти зовсiм не звернув увагу на те, як вона тебе назвала". - "Повтори!" - "Милиця!" - "То й що?" - "Не то й що. Ти для неї - Милицький Сергiй Владленович, от хто. Ну, я не звiр, можна - Сергiй. Можна було запитати, наприклад: "Макс, а як поживає твiй приятель Сергiй?" А не Милиця. Милиця - ти для мене i батька". - "Та я майже для всiх Милиця. Менi не шкода". - "Менi шкода. Я не хочу, щоб вона зазiхала на моїх друзiв, це не її справа". - "А її светри - це твоя справа?" - "Слухай, я iнколи не можу збагнути на чиєму ти боцi. То на якому ти боцi, Милиця?" - "Зараз на правому. Лiвий я вiдсидiв". Милицi надзвичайно весело.

"Я вчора мав вiльний час на роботi". - "I на що ти його згаяв?" - "Я не згаяв, я шукав в Iнтернетi, що вiдбувалося в 1973 роцi." Милиця виповз з-пiд столу. Без буряка. "I що тодi вiдбувалося?" - "Та багато чого. Тобi цiкаво?" - "Ну! Я навiть не уявляю собi, що тодi могло вiдбуватися. Мої батьки ще навiть не познайомилися. Хоча… якщо пригадати, то в цей рiк помер Брюс Лi. Я це точно знаю, бо вчора дивився про нього передачу. Ти не дивився? Даремно, дуже цiкаво було. Показували, як вiн - туди рука - фуаях, сюди ногою: вжих, бемциць, шия - уееее, знову нога - вжих, просто супер. I таке враження, що гепається прямо на яйця, а - нi, встає, наче огiрочок! Якби так впасти на яйця, не думаю, що можна було б так легко пiдвестися ще й посмiхатися, тут якась схiдна таємниця… Що ти набурмосився? А, зрозумiло. Звiсно, що про таке не цiкаво слухати, треба побачити. О! А ще тодi понароджувалися лялечки! Я колись вiдслiдковував хронологiю народжуваностi красунь. Чого ти мовчиш, пам'ятаєш, я тодi намагався вирахувати, коли народжуються красунi. Так от… 1973 рiк… згадав! Єва Герцигова, Хайдi Клум, Нiв Кемпбел та Тайра Бенкс! Вони вже зараз тiтки, мабуть! Блiн, а я б iз задоволенням з кожною з них пере… то що ти кажеш?"

Я сказав Милицi, що в його головi купа смiття i треба щось iз цим робити. Милиця зауважив, що вiн не винний в тому, що в нього хороша пам'ять. "Але ти хотiв розповiсти про 1973 рiк! То й чого ти мовчиш?" В цьому був весь Милиця: вiн спочатку верз те, що спадало йому на думку, а потiм обов'язково ображався через те, що хтось, на його думку, замовчував iнформацiю. Йому не випадало замислитися, що декому просто не давали рота розкрити. Але я фiзично не мiг сердитися на нього довго. Втiм, на нього нiхто довго не мiг сердитися, бо то був Милиця, а вiн завжди такий.

"Уяви собi. В 1973 роцi "Квiни" випустили мiй улюблений альбом "Квiн", а Юрайя Хiп "Солодку свободу". - "Це класнi штуки!", - зауважив Милиця. "I це ще не все. "Пiнки" випустили "Темний бiк Мiсяця". Взагалi для музики то був класний рiк: "Абба", Стiв Вандер, "Лед Зепелiн", "Бi Джiс" - всi випустили альбоми, а деякi навiть два!" - "Ну, а чого їм не випускати? В Америцi були класнi часи!" - "В Америцi все було так, як є зараз, щоб ти знав. Наприклад, вона активiзує вiйну на Ближньому Сходi при наявнiй паливнiй кризi з одного боку (одинадцять арабських держав погоджуються щодо щомiсячного скорочення видобутку нафти на 5% допоки США не змiнять свою полiтику на Ближньому Сходi), а з iншого боку - зупиняють вiйну проти В'єтнаму". - "Якби не араби з нафтовими вибриками, вони б азiатiв ще потурмосили, як на мене". - "Я й кажу! Ти - песимiст. Краще святкувати закiнчення однiєї вiйни, нiж концентруватися на початку iншої. Музики радiють миру! Вони ж всi були проти вiйни! Дiти квiтiв й таке iнше!" - "В мене таке враження, що ти мене не слухаєш". - "Чого ти прискiпуєшся? Я уважно слухаю. Можу повторити все, що ти сказав, але - продовжуй!"

"О'кей. Слухай ще. У Вашингтонi стартує "Уотергейт"! Менi здається, що це перша спроба "запаковування" президентiв. В сiчнi 1973 iнаугурується Нiксон, а вже в груднi присягає народовi Америки Джеральд Форд, бо Нiксона зуотергейтили вщент!" - "Слухай, а ти не знаєш, хто-небудь вже написав книжку "10 кращих способiв спакувати Президента?" - "Не знаю. Можливо, вже й написали…" - "Шкода, як би це з'ясувати? Якщо нiхто не написав, то я б узявся. Була б суперкнига, з тих часiв вiдбулося стiльки гейтiв… є що аналiзувати". - "В google пошукай. А взагалi це драматична iсторiя. Президенти спочатку брешуть. Всi. Нiхто вiдразу не зiзнається". - "Ти б в такому зiзнавався?" "В будь-якому випадку довелося би". - "Краще пiзнiше, все-таки не дуже приємна штука - публiчна хльоста. А взагалi кожний вчинок рiзними людьми сприймається абсолютно по-рiзному. Може, вiн думав, що чинить все тiп-топ?" - "Пiдслуховування? Навряд чи…" - "А що там європейцi?"

"У бритишiв - жахлива iнфляцiя. Бастують шахтарi, медичний персонал, газовики та навiть державнi службовцi. Протестують геть усi профспiлки, уряду нiхто не дає спокiйно жити". - "Якi ж вони активнi! Нам постiйно дорiкають пасивнiстю, та в нас що, була нагода гейтити та бастувати в той час? А вони тiльки тим i займалися, коли нашi батьки будували свiтле майбутнє". - "Ми зараз надолужуємо". - "Ага. А вони будують свiтле майбутнє. Ну, звiсно, це цiлком природне явище! Чи є якiсь скандали? Менi подобаються скандали. Коли я про таке чую або читаю, почуваюся дуже моральною людиною".

"Аякже! В Британiї один високопосадовець йде у вiдставку через захоплення повiями та гашишем". - "Якби нашi урядовцi були такими вразливими та якби додати в перелiк захоплень лихослiв'я та пияцтво, в країнi настала би чергова урядова криза. I парламентська, i президентська". - "А що з цього всього робить наш Президент? Має ж щось робити. Вiн же людина, все-таки. Може притуляється до вуликiв та матюгається на бджiл?" - "Хто його знає? Я за ним з диктофоном не ходжу i за його бджолами також". - "А як ти гадаєш, якщо обматюгати бджолу, вона потiм робить обматюганний мед? А що буде, якщо це покуштувати?" - "Не знаю щодо меду. Але я колись був на селi, там дiд мого приятеля бiгав за пiвником та матюгався на нього - страшне. Не мiг вхопити. Ми потiм цього пiвня зжерли. Наче - нiчого. Але хто знає? Може в менi щось i змiнилося, тодi я про це не думав". Ми помовчали. "Слухай, якась така тема… непевна, я згадав зараз звичайнi ковбаски, менi стало зле. Краще скажи менi, якщо ти читав, що робили мої улюбленi латиноси? Дженiфер Лопес вже виповнилося три роки! I в неї ще були свої, непротезованi сiднички! I хтось їх вже мацав!" - "Терпiти не можу Дженiфер Лопес.

В Аргентинi прийшов до влади Хуан Перон та Евiта, про неї ти маєш знати". - "А то! Евiта… донт край фо мi, Аржентiна, Айв бiн неве лефт ю…" "Ти можеш не спiвати? А Пiночет вкорiнився в Чiлi". - "Аугусто Пiночет з'їв з Альєндiв сто котлет…" - "Припини про їжу!" - "Добре, припинив. А що особисто тебе вразило?" - "Двi речi. Нi, навiть три! Перша пов'язана з фiнансовою аналiтикою. Виявляється, у 1973 роцi вперше ввели плавнi обмiннi курси валют…" - "Навiть не буду в тебе питати, що це таке". - "Тут все просто, уяви собi…" - "Нi! Я спiвати припинив. То й ти перемикайся на щось iнше, я не можу чути пояснень про плавнi обмiннi курси валют, про неплавнi також. Давай краще про друге, якщо воно не про курси валют. Про перше ти розповiв, дякую, що там в тебе друге?" - "Генрi Кiсiнджера було призначено державним секретарем США". - "I що тобi з того? Вiн твiй хрещений батько?" - "Я знав, що ти спитаєш!

Нi, просто моєю першою книжкою, яку я прочитав англiйською мовою, була саме "Дипломатiя" пана Кiсiнджера, i це я розцiнюю як знак долi". - "Який саме? Моя перша книжка англiйською мовою була про Робiна Бобiна Барабека… але якщо я зараз про це буду згадувати, ми знову повернемо на тему котлет з Альєндiв та до зматюгаченого президентського бджолиного меду". Милиця обожнював знаки долi i нiколи не проґавлював нагоди подiлитися своїми дитячими спогадами у вiдповiдь на спогади будь-кого iншого. Цiкаво, що все, що б я не пригадав про себе (а це iнколи траплялося випадково, несвiдомо), Милиця згадував про себе протягом кiлькох хвилин.

"Якби я знав… А загалом у 1973 роцi намагалися вибороти незалежнiсть та повагу до себе iрландцi та iндiйцi, злодiйкували палестинськi терористи, падали лiтаки, в школах тримали заручникiв, Iзраїль все воював i воював, великими фармацевтичними концернами випускалися неякiснi лiки, якi травмували дiтлахiв…" - "Все те саме. А культура та погода? I спорт!" - "Не знаю щодо спорту та погоди, не вдалося вiдслiдкувати. А щодо культури, то третя подiя як на мене - вихiд стрiчок Фелiнi "Амаркорд" та "Згiнний Диявола". - "Амаркорд" - це естетство, в якому забагато гладких тiток". - "Це не естетство i не гладкi тiтки, це - дитячi спогади, i це все те, що сформувало Фелiнi…" - "Нехай. Не естетство i не гладкi тiтки. Погоджуюся. Ти великий фахiвець у формуваннях особистостi.

Слухай, а навiщо воно тобi все це було потрiбно? Нi, я не до того, що все це нецiкаво. Дуже цiкаво, класно поговорили, але чого саме 1973-й? Взяв би рiк, коли народилися ми, 1982. Менi було б цiкаво, що вiдбувалося, га?" - "А ти майже вгадав, подумай ще!" - "Я не можу думати, я зголоднiв. То де, до речi, борщ, на який ти мене запрошував?" - "Милиця!!! У 1973 роцi народилися не тiльки цi лялечки, про яких ти згадав, а й ще одне одоробло". -"Патрiк Суейзi?" - "Тьху. Чого вiн тобi спав на думку? Поясни менi! Чого ти такий телепень?" - "Я не телепень. Менi вчора сказали, що я на нього подiбний. Не знаю, чому в мене все це ув'язалося, але я вже такий". Коли Милиця зауважував, що вiн - такий, менi нiчим було контраргументувати, я заквашувався. "Нi, не Патрiк. Народилася Клята Шу. От хто народився". - "То й що? Мала ж вона колись народитися. Навiщо було читати про подiї року, в який вона народилася, та ще й запам'ятовувати це? Слухай, а ти, часом, не закохався?" - "Ти в око давно не отримував? Треба ж таке вигадати! Щоб я закохався в Кляту Шу? В жiнку, яка вдягається в смугастi светри, i майже батькову дружину? Ти - збоченець". - "Чого б це? Я в неї не закохувався. Я нормально до неї ставлюся, без емоцiй! А от ти…" - "А що я? Ти з нею не живеш в однiй квартирi, i не знаєш, як воно! Рiк, в який народився твiй особистий ворог, треба знати достеменно. Бачиш, який вiн хиткий та сповнений жахливих подiй? Один Уотергейт багато чого вартий". - "А що може означати Уотергейт у зв'язку з народженням Клятої Шу?" - "Схильнiсть Клятої Шу до шахрайства та окозамилювання. От що це має означати". - "Невже? Якщо керуватися твоєю логiкою, боюся думати, яке лайно скоїлося в 1982 роцi, i як би ти приплутав це до мене". - "Я б до тебе нiчого не приплутував, бо ти - мiй друг, а я нiчого i нiколи не приплутую до друзiв". - "А якби нi?" - "Годi ворожити".

"До речi про ворожiння. Не знаєш, хто б мiг поробити мого шнурка? Постiйно розв'язується сьогоднi, втомився вже нахилятися. Це розв'язування означає, що шнурковi пороблено". - "Клята Шу могла б". "Таке кажеш. Навiщо я їй?" - "А чого вона цiкавилася, як у тебе справи?" - "Ти ж сказав, що вона формально цiкавилася, бо я - унiверсальна тема". - "Я мiг i помилитися". - "Слухай, якщо якось вже не склалося з борщем, чи немає у вас якихось смачних сортiв чаю? Фруктовi сумiшi, чи щось подiбне? Я б випив, якщо чесно". - "Ха! Чаю в нас - хоч греблю гати! Про це Клята Шу потурбувалася, вона постiйно п'є чай. У неї слабкi судини i вона постiйно мерзне - от i надудлюється чаєм. Як не побачиш її - вона з фiлiжанкою, наче в неї така фiлiжанкова рука. Отож, якщо тобi раптом заманеться випити трохи чаю або смугастий светр - то вiдразу прямуй до нас. У нас все це є в неймовiрнiй кiлькостi!" - "Супер. А твої зараз де?" - "Мої?" - "Припини, ти ж зрозумiв. О'кей, уточню. Твiй батько та Клята Шу". - "Мої… Обережно зi словами, брате. Мої… Тьфуй. Мiй батько та його Клята Шу пiшли в гостi до родини Клятої Шу. I якщо в неї мати та батько спiлкуються в стилi Клятої, то мiй батько та його Клята повернуться щонайранiше опiвночi". "Знаєш, мене непокоїть твоя ворожiсть до Шу. Вона намагається бути з тобою щирою. Принаймнi в тi рази, коли я був присутнiм пiд час вашого спiлкування, вона цiлковито нормально поводилася. Я припускаю, що тебе може дратувати її манера спiлкування. Але нiчого поганого вона не робить, спiлкується, посмiхається, а ти оце зараз сидиш i намагаєшся знищити її светри. Вона хiба намагалася знищувати щось твоє?" - "Вона нищить мене та мої стосунки з батьком. Або вже знищила. Це у порiвняннi зi светрами - набагато серйознiше, як на мене". - "А як на мене, в тебе щось не те з головою. Менi здається, що поки що знищувач - ти. I я думаю, ти набрався ворожостi вiд Аделiни". - "Не треба про Аделiну. Не втручайся". - "Добре, не буду. Але вона не дзвонила?" - "Нi. Я вже втомився надумувати собi усiлякi поганi пояснення". - "То надумай щось хороше". - "Наприклад, що?" - "Ну, рiзне трапляється. Може, вона завагiтнила i поїхала розбиратися з собою i думати, що робити з дитиною". - "Господи… Навiщо менi дивитися серiали, якi обговорюють нашi офiснi дiвчатка, якщо в мене є ти?" "Слухай, а в тебе є досвiд спiлкування з жiнками, якi старшi за тебе?" - "Дуже розумне запитання. Милиця, як ти думаєш, я вчився в школi, iнститутi, в мене була матiр?" - "Та я не про викладачiв. I не про матiр. Ти б ще виховательку в дитячому садочку згадав. Я про стороннiх жiнок, себто не зовсiм стороннiх, а - знайомих, приятельок, колежанок, якi старшi за тебе? То спiлкувався?" - "Я не ходив до дитячого садка, в мене був дiд". - "А я ходив. Не можу сказати, що це було захопливо. Наприклад, змушували вранцi їсти вiнегрет, де можна було натрапити на нечищеного буряка. Я тодi набирав все це в рота, всю порцiю, а вона була величенька, завмирав, а коли нас вiдпускали, бiг до вiдходку - все це випльовувати. Не уявляєш собi, як воно було". - "Тепер уявляю. Милиця, я спiлкувався з дорослими жiнками. В мене керiвниця - старша за мене рокiв на п'ятнадцять, то й що? А ще є двi дiвчини в партнерськiй конторi, з якими я спiлкуюся у справах. Їм рокiв по двадцять вiсiм". "А ви спiлкуєтеся на нейтральнi теми? Вiльнi?" - "Що в твоєму розумiннi нейтральнi-вiльнi теми?" - "Ну щось вiдмiнне вiд теми… як там воно було… о! Про плавнi обмiннi курси валют". - "Можемо поговорити i про щось нейтральне. Ми ж нормальнi сучаснi люди, в нас є спiльнi iнтереси i все таке". - "О'кей. З тебе все витягувати доводиться, чого ти такий наполоханий? Ви говорите, зокрема, про музику, їхнiх коханцiв, твоє особисте життя, квiти, якi їм до вподоби, подорожi, машини?" - "Про подорожi говоримо.

Я розповiдав про те, як було в Мексицi". - "Включно про цiни на повiй?" - "Ти хворий? Ти б розповiдав своїй керiвницi та колегам з iншої фiрми про цiни на мексиканських повiй? I взагалi, вони ж не ти, щоб таким цiкавитися". - "А про текiлу?" - "Що про текiлу?" - "Ну, розповiдав ти, як правильно вживати текiлу?" - "Не розповiдав. Але це просто було недоречно. Мiг би розповiсти". - "Невже? I що, був би вiдвертим?" - "Я був би розумним. Про певнi речi треба обережно висловлюватися". - "Отже, в тебе з ними цензурованi стосунки, так?" - "Та з усiма в нас цензурованi стосунки, як ти не розумiєш? В тебе теж працює цензура, коли ти навiть зi мною спiлкуєшся, не помiчав?" - "Це не цензура, я просто намагаюся не ображати тебе, але iнколи я все рiвно…" - "Годi, я теж iнколи все рiвно, а iнколи й умисно… але я ж це визнаю!" - "Розумiєш, я мав на увазi - спiлкування з жiнкою, яка старша за тебе, але досить вiдверте спiлкування, з мiнiмiзованою цензурою, було в тебе таке?"

I я пригадав один випадок.

Iсторiя про моє мiнiмiзовано цензуроване спiлкування з особою жiночої статi, старшою за мене

В юностi в мене був перiод, коли я був закоханий до нестями в дiвчинку з паралельного класу, з якою стосунки в мене не складалися, що б я не робив. Ми начебто починали зустрiчатися, а потiм вона припиняла звертати на мене увагу. Як її звали? Олена? Людмила? Нi, наче - Ольга. Через це нещасне кохання в мене псувався не тiльки настрiй, а й характер. Я почав пiдхамовувати дiду, огризався у вiдповiдь на мамчини зауваження, тобто поводився неадекватно. Менi здавалося, що я потворний, i що саме батьки виннi в тому, що народили менi таким бридким та невиразним, тому вони мене дратували одним фактом свого iснування, навiть мовчазного, вже не кажучи про тi днi, коли вони прискiпувалися до мене, а вони часто прискiпувалися, i було за що. Це я тепер розумiю. А тодi я всiдався у вiдходку, м'яв у руцi туалетний папiр та буркотiв на адресу батькiв: "Щоб ви поздихали, як я вас ненавиджу". I матюгав їх.

Особливо в той час я ненавидiв батька. Вiн менi здавався злочинно гарним, я не розумiв, як вiн смiє жити таким вродливим, коли я таке опудало, вiд якого носа вiдвертають гарненькi дiвчатка. Менi було огидно, коли батьку посмiхалися мамчинi подруги, а вони постiйно притискували його до себе (як можна примудрятися притискувати до себе такого рослого чоловiка - не розумiю, але вони примудрялися, притискували його до своїх виразних стегон, або то вони самi наближалися до нього, а менi здавалося, що притискували). Вiн старий, старий! А йому посмiхаються всi цi жiнки. А мене нiхто не любить. Менi здавалося, що це несправедливо.

Моя мати завжди до мене придивлялася. В принципi, вона придивлялася до всiх людей, якi довго або на мить оточували її. Їй не подобалося, що я маю кепський настрiй, брутально поводжуся, прагну закритися та побути наодинцi. Вона намагалася витягти з мене причину моєї поведiнки, але я не збирався нi в чому зiзнаватися. Я не довiряв їй - з якого дива? Тодi вона звернулася до своєї подруги, однiєї з тих, хто притискував батька до своїх стегон, щоб вона познайомила мене зi своєю донькою. Навiть не познайомила, бо її доньку, Ларису, я знав, вони гостювали в нас. Лариса була дорослою, вчилася у випускному класi. Менi тодi, зi своєї сходинки учня шостого класу, здавалося, що у випускних класах вчаться майже боги, яким дозволено правувати принаймнi своїм життям - а це було суттєвим дорослим досягненням. А ще вона була весела та вродлива. На мiй погляд. Висока, струнка, зеленоока. I мружилася на чоловiкiв, як кицька. Можливо, я навiть був трохи закоханий. Мати знала, що вона менi подобається, тому попросила Лариску, щоб вона зi мною поговорила як "старший товариш", попрацювала розвiдницею.

Я не знав про мамчини намiри, i дуже здивувався, коли Лариса зателефонувала менi i запросила пройтися мiстом. Не можу сказати, що менi дуже хотiлося зустрiтися, але цей дзвiнок мене iнтригував. Вона була справжня доросла красуня, i я погодився. Зустрiлися ми в парку. Вона здалася менi приголомшеною та сумною, як виявилося згодом, вона тодi вперше посварилася зi своїм хлопцем, i це її бентежило. Вона мовчала i я мовчав. Мати, коли дiзналася, що я зустрiчаюся з Ларисою (я не хотiв говорити, але менi були потрiбнi грошi, якi дiд менi давати вiдмовився, бо вчора я обiзвав його бридотою), дала менi вдосталь грошей (чим здивувала мене), щоб я "гiдно пригостив доньку її подруги". I зараз я плентався поруч з Ларисою - сумною, мовчазною та гарною - i не хотiв пропонувати їй iти в кiно або до кав'ярнi. Менi того всього не хотiлося. Вона запропонувала пiти на стадiон, подивитися на людей, якi займаються спортом. Напевне, хотiла, щоб я на когось вiдволiкся.

На стадiонi було повно людей. Дехто дiйсно тренувався, дехто сидiв - цмулив пиво та гриз насiння, дехто спiвав пiснi, а деякi - везунчики - цiлувалися. Незабаром до нас пiдкотився кремезний дорослий хлопець. I почав клеїтися до Лариски. Спочатку вона виглядала байдужою до всiх його витребеньок, допоки вiн не сказав, що може засунути свiй кулак собi в рота. I ми не повiрили. А вiн почав це демонструвати, i впорався!

Не знаю, чому саме в той момент, але я спитав в неї ледь чутно: "Слухай, а тебе нiхто нiколи не називав останньою сволотою?" "Що-що?", - перепитала вона, i я повторив. Вона посуровiшала i спитала в мене: "А тебе нiхто нiколи не називав останнiм iдiотом?" "Нi", - Розгублено промовив я. "Вважай, що вже назвали". Я почувався жалюгiдним. А вона встала, посмiхнулася до Впихувача Кулака до Рота i пiшла з ним в бiк планетарiю ласувати чорносливом зi збитими вершками. А я залишився на самотi та плакав, як останнiй iдiот. I думав: як вона могла бути такою нечуйною дровинякою? Як взагалi вона менi могла подобатися, чого я хотiв довiритися їй?

Згодом все з'ясувалося, ми навiть пореготали досхочу з цього випадку. Справа в тому, що я наважився та вирiшив подiлитися з Ларискою приватною iнформацiєю. Хотiв розповiсти, що ця дiвчинка Оля (Олена, Людмила?), в яку я був закоханий, назвала мене останньою сволотою, тому що я запiзнився до неї на день народження. Це мене вразило, але я хотiв дiзнатися: якщо дiвчата таке кажуть, то що це насправдi означає i чи можна виправити ситуацiю. А почав розмову я саме так, тому що нiяковiв, вагався, а "остання сволота" глибоко засiла в моєму мозку i першою виперлася назовнi. Лариска ж подумала, що останньою сволотою я вважаю її. I, звiсно, їй це не виявилося до вподоби. Та й кому б це сподобалося? До того ж вона звикла, щоб її слово було останнiм, та й взагалi робила послугу моїй мамi, зустрiчаючись зi мною, тому, не вагаючись, й запитала в мене про останнього iдiота.

"Мене нiхто останнiм iдiотом та сволотою не називав", - сказав менi на це Милиця. Вiн слухав дуже уважно, випив п'ять фiлiжанок чаю. Не те, щоб я рахував, але… "Мене колись назвали свинею обiсраною та пнем обриганим, а ще - глiстою у скафандрi. I пiпеткою - як я мiг забутися про пiпетку? Це було дуже образливо. "Тихо будь, пiпетко". Втiм, те, що я тут навiв, найм'якше, чим мене називали, було ще дещо крутiше, хочеш, розповiм?" - додав вiн. "Дякую за iнформацiю, залиш всi цi бридкi вислови при собi поки що, якщо можеш", - промовив я. Аякже! Щоб Милиця та й не згадав,

як його обзивали - це вже був би не Милиця. "О'кей. Я про iнше хочу поговорити. Навiть з цiєї iсторiї випливає мораль, що людям важко зрозумiти одне одного. Хтось говорить: "хлiб", а в кожного з нас виникає величезна кiлькiсть асоцiацiй, iнодi дуже дивних". - "До чого це ти? I якi асоцiацiї, ще й величезна кiлькiсть, можуть виникнути з приводу хлiба? Хлiб - це є хлiб". - "Рiзнi. Але я не про це зараз. Я маю на увазi твої стосунки з Шу. Можливо все те, що тобi не подобається, має своє просте пояснення. I все зовсiм не так, як тобi видається". - "Та я ще намагаюся стриматися! Я не хотiв тобi розповiдати, але ти на мене тиснеш, постiйно поводишся так, щоб я почувався, так-так, останньою сволотою. Тому зараз я розповiм тобi про труси, тодi побачимо, що ти спiватимеш про свою улюблену Шушечку".

"Про труси?" Що не кажiть, а слово "труси" для кожного хлопця - як казкова жива вода. Милиця ледь не пiдстрибнув. "Ти хотiв знищити не тiльки її смугастi светри, а й труси? I пiсля цього ти хочеш сказати, що вона тебе не цiкавить як жiнка?" - "Вона не цiкавить мене нi як жiнка, нi як рослинка, нi як тваринка, нi як щось i ще. Взагалi не цiкавить. Затям це. Але це не значить, що вона не цiкавить когось iншого". - "Про що це ти?" А от про що.

"Вчора ми сидiли з нею за столом. Вона допомагала менi дещо второпати у фiнансовому звiтi нашого лондонського офiсу. Раптом їй задзвонили на мобiльний". - "Бачиш, вона навiть перекладати тобi допомагає! Намагається бути корисною. Менi б так хоч раз у життi хтось допомiг!" - "Та чекай ти! От їй телефонують, вона слухає, слухає, потiм дивиться на мене, вiдкопилює свої джинси, зазирає туди i переказує комусь, якi на нiй труси!" Ага, Милиця мовчить, бо вiн приголомшений. "I якi?", - нарештi прокльовується вiн. "Що?" - "Труси?" - "Ти гадаєш, я це пам'ятаю? А тебе не дивує, що жiнцi мого батька хтось телефонує i питається, якi на нiй труси, а вона дивиться (як можна не пам'ятати, що ти натягувала вранцi на дупу???) та вiдповiдає. Це тобi здається нормальним?" Милицi це не здається нормальним, бо вiн знову замовк. "А може, це їй телефонував твiй батько? Може, вони так граються?" - "Мiй батько не може так гратися". Я категоричний. "Звiдки ти знаєш? Якщо вiн нiколи так не грався з тобою, це не значить, що вiн так не грався нi з ким". От що на таке вiдповiдати?

"Милиця, це ще не все", - пiдморгую я йому, бо в мене ще є козирi. "Не все?" - "Не все. Потiм вона телефонує комусь iншому, розповiдає, в яких трусах якiсь Мар'яна, Бiдося (присягаюся, не знаю, що це: iм'я чи ще щось, але точно - Бiдося), Марлен та вона i питається, а в яких трусах той, з ким вона розмовляє". - "Слухай, то вона двiчi розповiла, в яких вона трусах, а ти не запам'ятав цього? В тебе щось iз пам'яттю, треба спитати в матерi, якої тобi попити травички". - "Йди ти з травичками своїми. Не хочу я запам'ятовувати, якi вона носить труси. Хай Бiдося запам'ятовує або якийсь ще збоченець. От скажи менi краще, ти вважаєш, що це нормальна поведiнка порядної, майже замi жньої, жiнки?" - "Не знаю. Можливо, вона - свiнгер, чи як там називаються люди, якi трахаються гуртом? Назва схожа на якись британський одяг та на Стiнга. Мабуть, свiнгер, так. А ще воно схоже на якусь трусоманiю, на щось таке… на гру. Щоб дiзнатися, в кого якi труси. От у тебе зараз якi?"

Того дня ми з Милицею посварилися i не розмовляли з ним цiлу добу. На Клятiй Шу були шовковi стринги з мереживом волошкового кольору. Надзвичайно вульгарно.

vii)

Терпець мiй урвався. Я думала, що буду спроможна вирiшити цю проблему без того, щоб залучати до неї Євгена. З дитинства терпiти не можу звертатися до дорослiших чи сильнiших за допомогою. Втручання дорослих - нестерпне. Скiльки вiд них треба вислухати рiзноманiтної нiсенiтницi й речей, якi тобi й так зрозумiлi, перед тим, як вони допоможуть. Але щось менi пiдказує, що марно сподiватися подолати це самотужки. Аналiтик хрєнов на iм'я Макс. Це - моя щоденна проблема. Треба визнати, що зi мною таке вiдбувалося вперше. Неймовiрно. Адже у мене така вдача, що я завжди подобалася людям, молодшим за мене, i легко знаходила з ними спiльну мову. Дуже подобалася. Незнайомим пiдлiткам, студентам (я колись викладала), дiтям друзiв, через це в мене навiть були проблеми з моїми друзями, бо вони вважали, що я завжди невиправдано перебуваю на боцi їхнiх дiтей, i це дратувало, я розумiла це, але нiчого не могла i з собою вдiяти, тому що я була щирою. Я нi з ким не кокетувала i не намагалася справити враження "свого хлопця", я дiйсно була переконана, що цю ситуацiю треба було вирiшувати iнакше, що треба було думати про психологiю пiдлiтка, що тут треба було замовчати, тут простягти руку допомоги, а ось тут зробити вигляд, що це тебе не обходить. Але виглядало так, що я була добра фея, а вони, батьки, - злi покидьки.

Колись моя подруга спокiйно зауважила менi, що не можна так поводитися з пiдлiтками, маючи на увазi свого сина та його друзiв та те, що я дуже вiльно з ними поводжуся, а вони потiм перекальковують мою поведiнку на неї i не розумiють, чого вона поводиться з ними iнакше. Чому вона не смiється з їхнiх жартiв i не теревенить з ними? Вони цього не можуть збагнути, бо вчора я реготала разом i з ними i вигадувала теми для пустих балачок, i нам було неймовiрно весело. "Я не можу дозволити собi поводитися з ними так, як ти. Ти сьогоднi поспiлкувалася з ними, вам було весело, побавилась, а завтра вже забула. А в мене це щоденна праця, намагатися виховати їх гiдними людьми, намагатися щось вкласти в їхнi голови, навчити поважати iнших". Менi тодi було боляче. Я спочатку взагалi не зрозумiла, що вона має на увазi. Тiльки у вухах лунали її слова: "сьогоднi ти з ними побавилася, а завтра - забула". Потiм почала розмiрковувати на цю тему. Важко бути батьками та друзями одночасно. Важко виховувати i водночас не викликати роздратування у власної дитини. Яка тонка межа мiж вмiнням бути зрозумiлим дiтям, розумiти їхнi побажання i потреби, та потуранням їхнiм забаганкам. Де межа мiж розпещенням i порозумiнням? А де межа мiж дорослим егоїзмом та власним спокоєм та виправданим занепокоєнням за дитину? Як навчитися балансувати?

Якось пiд час нашого лiтнього вiдпочинку вона вiдпустила свого сина з друзями потанцювати, i сказала, що вони мусять повернутися рiвно опiвночi, i що ми будемо їх чекати пiд дискотекою. Я тодi запитала її, а чого вони мають так рано йти? Дискотека починається о десятiй, вони тiльки-но розпочнуть веселитися, а вже й додому. Такий облом. Вона сказала, що буде хвилюватися. Але ж ми можемо пiдiйти та бути поруч. Вона сказала, що все одно буде хвилюватися. Невiдомо, хто там танцює, невiдомо, з ким вони будуть спiлкуватися, а якщо до них приколупаються мiсцевi, а якщо хтось спокусить їх випити?

Вони вийшли вчасно та попросилися залишитися ще. Хоча б на пiвгодинки. Не знаю, чого я виперлася i з цим, але я виперлася поперед батькiв i сказала: "Звiсно, ми будемо чекати на вас у барi. Он тому, що поруч". З нами, окрiм моєї подруги, була ще одна мати. I жодна з них не сприйняла мої слова схвально. "Нi, ми зараз всi пiдемо додому", - сказали вони. Я знизала плечима. Ситуацiя була зрозумiлою, дiти сприйняли її саме так: якби я була їхньою мамою, вони б танцювали досхочу. "Чого ти не моя мати?" Скiльки разiв я чула це… "Чому?" - цiкавилася. "Бо в тобi зовсiм немає нiчого мамського!"

Поверталися ми напруженими, незадоволеними одна одною. Менi було соромно перед подругою, оскi льки виходило, начебто вона зла, а я - добра, але я справдi не розумiла, чого вони не можуть ще потанцювати. Що тут поганого? Взагалi-то я не зрозумiла цього й досi. "Ти не можеш мене зрозумiти. Коли ми чекали їх пiд дискотекою, ти була не з нами, ти не чекала, ти була з ними, ти танцювала", - пояснювала моя подруга. Мабуть, вона мала рацiю. Я з тих людей, яким бiльше подобається танцювати, нiж чекати та хвилюватися. Але я вмiла чекати i одночасно розумiла, як це важко: йти, коли здається, що життя починається от тiльки зараз. Морське повiтря таке неймовiрне, поруч такi чудовi друзi, а музика запрошує до пригод. Мої друзi переважно iнтелiгентнi люди, i нiхто нiколи не дозволяв собi промовити: "От якби в тебе були власнi дiти - ти б цього не робила". Але я i без цих слiв усвiдомлювала, що вони так можуть думати, i я даю їм пiдстави думати саме так. Але я знала й iнше: якщо я буду поводитись iнакше, я втрачу частку себе, бо я дiю так не тому, що хочу комусь щось довести, а тому що переконана в тому, що саме так слiд дiяти.

Часто я думала, коли спостерi гала за розмовами дорослого з дитиною: чого ти вимовляєш саме тi слова, якi зараз дратують її, те саме можна викласти iнакше, i тодi вашi стосунки залишаться чудовими, розмова буде вiдвертiшою i настане взаєморозумiння. Я думала, що говорила б iнакше. Iншими словами, iншою iнтонацiєю, наводила б приклади, бо сама була пiдлiтком i багато чого пам'ятаю з тих часiв. Втiм, згодом я навчилася тримати язика за зубами i не лiзти до своїх друзiв-батькiв з коментарями та порадами. Напевне, то був егоїзм. Я так робила заради себе, а не заради них.

Але зараз я починала розумiти просту iстину, яка полягала в тому, що коли ти залишаєшся осторонь, ти бачиш все набагато яснiше, тому тобi легше моделювати власну поведiнку, не кажучи вже про поведiнку iнших. Коли ти потрапляєш в коло i стаєш одним i з тих, хто тримає за руку iншого, i кого тримає за руку хтось i ще, - все йде шкереберть. З Аналiтиком Хрєновим в мене нiяк не складалося нiчого хорошого. Якi там нормальнi стосунки? Навiть спiлкуватися нейтрально не виходило. Та навiть вiтатися. Я в його вiтаннях чула пiдтекст, йому вiд моїх млоїлося. Навiть тi позитивнi риси характеру та якостi, якими мене надiлила природа, зокрема легкiсть та почуття гумору, в цьому випадку не спрацьовували, а викликали роздратування та перетворювалися на моїх ворогiв, Аналiтик Хрєнiв не сприймав моїх жартiв. Iнколи я прокидалась i вiдчувала такий вiдчай… Наче в тебе є зв'язка ключiв, вони приємно дзеленкотять, важкенькi, i ти задоволений: багато шансiв вiдкрити тi чи iншi дверцята, але спливає час, ти береш один - не те, береш iнший - не те, i ще, i ще, i ще, а дверцята все не вiдкриваються, i нiхто тобi нiчого не пiдкаже i немає нiяких "сезам", за допомогою яких вiдкриються цi дверi. В дитинствi мене часто мучило одне сновидiння. Менi снилося, наче до моєї хати лiзуть крадiї, якi хочуть мене пограбувати та вбити, i в них є два ключi вiд двох замкiв на моїх дверях, i в мене - два ключi, i треба не помилитися, встигнути провернути того ключа, якого провернули вони, поки вони прокручують iншого, i не переплутати, бо iнакше - кiнець. I так цiлу нiч. Я прокидалася такою стомленою, ледь могла пiдвестися. Зараз вiдбувалося те саме: концентрацiя марних зусиль. Вiн виснажував мене.

Але я б ще поборолася i не починала нiяких розмов з Євгеном, якби не Марлен. Вчора, коли я в черговий раз здiйснювала спробу налагодити стосунки з Максом, допомагала йому второпати деякi звороти англiйського звiту, менi зателефонував Марлен з естафетою дружби. Я сама колись вигадала цю кляту естафету. Коли нас з Марленом розкидала доля по рiзних країнах, i деяких наших приятелiв так само, я вигадала штуку, яка б допомагала нам витримувати примхи долi та пiдтримувати стосунки за будь-яких умов. Так народилася естафета дружби. Правила її були простi. Якщо тобi телефонує хтось з нашої дружної зграї i ставить перед тобою запитання на будь-яку тему, ти мусиш йому вiдповiсти, де б не знаходився та що б не робив. Потiм вислухати вiдповiдi на таке саме запитання вiд iнших, якщо такi вже набралися (залежить вiд того, який ти в телефоннiй черзi!), i зателефонувати наступному приятелю, розповiсти те, що вже почув, та поставити аналогiчне запитання йому.

Ну, як я могла передбачити, коли все це вигадувала, що Марлен з iдiотським запитанням "якi на тобi сьогоднi труси" зателефонує саме тодi, коли я буду допомагати робити переклад зманьячiлому синовi мого майбутнього чоловiка, який мене ледь терпить? Це треба бути неабияким маньяком, щоб таке передбачити. Як Аналiтик Хрєнiв на мене вирячився - годi сподiватися, що вiн зробить вигляд, наче нiчого не трапилося.

Про це будуть знати усi. Принаймнi, його приятель Милиця - точно, або я нiчого не тямлю в пiдлiтках. А ще правило щодо чесностi. Я дiйсно забула, якi труси я вдягала сьогоднi вранцi, бо запiзнювалася на роботу, схопила щось, втиснулася i гайда. Можна було б щось збрехати, Марлен би не перевiрив, але я так не можу. Довелося лiзти та роздивлятися, в яких саме. При цьому козловi, бо вiн нiкуди не йшов. Дорослий бугай, мав би мати тактовнiсть, але - нi. Дивився на мене своїми шоколадними оченятами, малий покидьок. У мене джинсовий пасок намуляв червону смугу, наче трактор проповз, дуже воно менi було потрiбно, щоб це цуценя таке помiтило. Потiм менi ще довелося телефонувати Бубi та розповiдати йому про труси Марлена, Бiдосi, Мар'яни та свої власнi. I, в свою чергу, запитувати, а якi на ньому? Я розумiю, що таке не щовечора чуєш. Аналiтику Хрєнову було чому дивуватися. Вiн i здивувався, а я почувалася хвойдою та iдiоткою. Розповiсти йому про естафету дружби? Не знаю, що б вi н сприйняв бiльш нормальним: такi естафети чи перевiрку трусiв. Зовсiм не знаю. Про естафету я нiчого не пояснила, вiн, втiм, не вимагав пояснень. Посидiв ще трохи (я опанувала себе i щось пояснювала за текстом) i пiшов собi геть. Мабуть, спати.

Втiм, батьковi вiн нiчого поки що не розповiв. Євген був грайливий, веселий та лагiдний i не запитував, кому це я розповiдаю про свою бiлизну. Вiн мене попередив, що депресiї в нього бувають лише наприкiнцi лiта, бо йому важко усвiдомлювати, що воно проходить. А загалом в нього легка вдача. Так i було.

"Слухай, я хотiла поговорити з тобою про Макса". Вiн одразу посерйознiшав. "Щось сталось?" - "Я б не сказала, що щось сталося. Вiрнiше буде сказати, що щось вiдбувається. Ти хiба нiчого не помiчав?" - "В принципi, нiчого". - "А ти не помiчав, що вiн мене не дуже любить, не хоче налагоджувати дружнi стосунки?" - "Нi, не помiчав. Знаєш, вiн - доросла людина i сам обирає собi друзiв. Чого йому тебе любити, якщо замислитися? Знаєш, це в родинi прийнято, що кожний має кожного любити, хоча тут теж є про що поговорити. Втiм, родина є родиною, i в головах бiльшостi людей вкладається те, що треба любити та поважати одне одного. Бо - рiднi люди. Але свої стосунки зi стороннiми людьми ми маємо право будувати, як заманеться, чи не так?" Оп-па. Я зовсiм не сподiвалася таке почути. Не те, що я не погоджувался з ним, я i сама так думала, але я не могла подумати, що вiн кине мене напризволяще. Не вмiєш плавати? А доведеться. I тiльки вшпирр з човна посеред рiчки!

"Мовчиш? Шу, рiдна, вiн - мiй син. I не завжди нашi стосунки з ним були вiдвертими та простими. Взагалi серед чоловiкiв однiєї родини панує конкуренцiя. Iнодi така, що заважає дихати вiльно, так нас влаштовано i з цим важко впоратись. Я не знаю, чим я можу тобi допомогти. Поговорити з ним? Розповiсти, що ти - хороша людина, весела, легка, приязна? Що в тебе багато є позитивного? Але вiн i без того знає, що я кохаю тебе, мої слова пiдтримки будуть тiльки дратувати. Спробуй побудувати з ним стосунки. Не вийде - може, й непотрiбно? Таке трапляється: комусь ми не подобаємося, ну то й що? Часто це не наша проблема - просто не складається". "Спробую, - зiтхнула я. - Розкажи краще про конкуренцiю".

Вiн обiйняв мене i почав розповiдати спочатку про дiда: "Мiй дiд мешкав пiд Києвом, але дуже хотiв купити в Києвi хату, бо моя бабця народилася в столицi й хотiла жити тiльки там. Тому дiд збирав на це кошти будь-яким шляхом. Одного разу вiн вигодував кабанчика i поїхав до мiста його продавати, а це тодi було суворо заборонено. Дiд обернув кабанчиковi сало та м'ясце коло свого тiла, наче пасок з собачої вовни вiд радикулiту, i вдягнув широкий плащ. В Києвi дiд вiдразу розпочав полювання на покупцiв. Це було важко, необхiдно було поводитись обережно. I ось до нього пiдiйшла одна особа, доволi пiдозрiла, яка запропонувала купити все оптом.

Дiд трохи повагався, а потiм погодився, бо нiчого кращого на обрiї не з'являлося. Дiда довго вели завулками та нарештi запросили до квартири - вiдверто злодiйське кишло. Першим, що побачив дiд, коли зайшов, була гола дiвка, яка, нi на кого не звертаючи уваги, господарювала на кухнi.

Така собi Гелла. Коли дiда завели до однiєї кiмнати, вiн побачив, що людей там забагато, як для нього одного. "Покупцi" витягли дубцi i сказали, що зараз будуть сiль з сала вибивати. А тодi дiд витяг з кишенi важка на мотузцi, розверентив як слiд, сказав, що якщо зараз йому не заплатять стiльки, скiльки треба, повбиває всiх. Дiдовi повiрили та заплатили. Вiн завжди мiг вiдстояти своє. Цю хату нам забезпечив вiн, i мiй батько вже народився в Києвi, саме тут". Я зауважила, що таким дiдом неодмiнно пишалася б. "А ним всi й пишалися, без винятку. I нiхто не думав, як було важко моєму батьковi спiвiснувати з такою особистiстю, як дiд. Як йому було важко збагнути, хто i що вiн є i на що вiн здатний. Важко усвiдомити свою справжнiсть, розумiєш? Дiд батька спочатку поглинав, батько не мiг второпати, де вiн дiє так, як хоче, де - як кортить дiду, а де - всупереч дiдовим бажанням. Пройшло казна-скiльки часу, допоки дiд не почав рахуватися з батьковою думкою та його поважати. Менi з власним батьком так само було важко, - продовжував Євген. - Ти знаєш, що вiн був не останньою людиною в цьому мiстi, займав дуже вiдповiдальний пост, але нiколи не йшов всупереч власнiй моралi та совiстi, навiть якщо це розходилося з лiнiєю партiї. Його не можна було зiгнути, i я страшенно його поважав. Але як менi було нелегко, ти собi не уявляєш. Я постiйно намагався щось йому довести. Таке було враження, що я - цуцик, а в його руках - палиця, i я намагаюся дострибнути та вихопити її, навiть тодi, коли палицi не було. Можливо, це виглядало доволi смiшно. Я поводився незграбно, iнколи зухвало, iнколи зневажливо, iнколи як найсправжнiсiнький йолоп, i це все через те, щоб донести до батька виправданiсть моєї появи на свiт". - "Так було все життя? Ти не змiнився, коли в тебе з'явилася родина, а потiм народився син?" - "Нi, не змiнився. Моє бажання конкурувати з батьком та щось доводити йому зникло десь пiсля тридцяти рокiв. I, переважно, завдяки тому, що батько став пенсiонером, втратив владнi атрибути (а це, до речi, було пов'язано: владнi атрибути, якi йому були дарованi роботою, вiн безпiдставно перетягував i до родини. Ми з мамою, а згодом з Вiолеттою та Максом мусили з цим жити), а ще батько захворiв". - "Ти його не любив?" - "Не розумiй мене хибно. Я його дуже любив. Дуже. Але (як тобi це пояснити?) вiн нiколи не спирався на мене. Сприймав мене як того цуцика. Сам вiн поспiшав на допомогу, тiльки я писну. А от пiсля того, як вiн захворiв, йому нарештi знадобилася моя допомога. Навiть не допомога (вiн завжди був незалежним), а моральна пiдтримка. Але то було для мене надзвичайно важливим. I не пiдтримка навiть… Менi вiн розповiв про свою невилiковну хворобу десь за мiсяць до того, як помер, всiм iншим взагалi не говорив - не хотiв хвилювати. Вiн не знав, що лiкарi поставили нас до вiдома, продовжував пiклуватися. Тобто не допомога йому була потрiбна, не пiдтримка, а просте розумiння його раптових слабкостей, розумiння того, що… вiн такий який вiн є, моя увага та впевненiсть в тому, що в мене не бутафорське, а реальне чоловiче мiцне плече".

"Ти знаєш, менi здається, що вiн просто дозволив собi усвiдомити, що ти став дорослим. Це дуже важко - зрозумiти, що поруч з тобою не твоя дитина, а доросла людина, i треба сприймати її нечерез те, що вона, умовно кажучи, з твого черева, не через те, що вона - твоя частка, а як окрему особистiсть, в якiй вiд тебе може бути тiльки прiзвище, а спiвпадiння прiзвища може бути не бiльше нiж збiгом. Вiн вiдчув, що ти здатний вiдповiдати за себе, це для нього було головним критерiєм". - "Можливо, але чому вiн це усвiдомив тiльки коли згасав?" - "Не знаю. Якби це знати, нiяких проблем мiж батьками та дiтьми не було б. А як поводився ти з Максом?"

"Та погано поводився. Вiдверто кажучи, я повторював та слiдував власному батьковi. Хоча в дитинствi та юностi сам собi присягався, що такого не буде, але, бач, зрадив дитячiй клятвi". - "Ти теж гнiтив його особистiсть?" - "Гiрше. Знаєш, насправдi я не гнiтив нiчого, бо взагалi не думав про його особистiсть. Живе собi така мала дитинка, Максик. То й все. Довiри, як такої, помiж нами не було. Макс до певного вiку ставився до мене надзвичайно пiдозрiло, особливо (ти тiльки не регочи), що стосується його дiвчат". - "Поки я реготати не буду, бо не розумiю, про що йдеться". - "Пояснюю. Вiн завжди вважав мене гарним, набагато вродливiшим за себе. Вже не знаю чому саме, але - факт. I тому йому здавалося, що варто познайомити зi мною дiвчину, вона закохається в мене i покине його. Смiшно, але так вi н думав. Я вважав, що то були дитячi вибрики, але помилявся. Конкуренцiя. Вiн завжди сприймав мене як конкурента. А я його нiяк не сприймав. Дитина - та й годi. Хоча, ти подивися, вiн рано отримав самостiйнiсть, порався сам, намагався облаштуватися, пiдтримував дiда, коли я емiгрував, до речi, i професiю вiн обрав сам та довiв, що це був правильний вибiр. Менi було не до вподоби, що вiн займатиметься фiнансами, Вiолеттi також, ми бачили його юристом". "Знаєш, проявом великої довiри до мене, його кроком назустрiч i моїм кроком назустрiч, є те, що вiн хотiв познайомити мене з його дiвчиною. Для нього це було вкрай важливим. Та це прорив! Я навiть уявити собi такого не мiг, щоб вiн мене з кимось познайомив, я ж тобi кажу, що такого нiколи не траплялося, хоча вiн мiг розповiдати про свої захоплення, але дуже стисло. Шкода, що вона десь подiлася, я думаю, що вiн бiльше через це засмучений, нiж через появу твоєї свiтлої постатi. Я так думаю, що їй стало незручно: була тут господаркою, аж повертається батько її хлопця, буде тут вештатися постiйно в трусах, втручатися в їхнi стосунки та стиль життя; ще може вiн, себто я, - мудак? Могло б таке бути?" - "Цiлком вiрогiдно", - вiдповiдаю я розважливо. В нас такi серйознi пики, це дуже незвично, i ми регочемо.

"Слухай, я тебе дiйсно дуже поважаю, цiную та люблю…" - "Ой-ой-ой. Не треба нас дурити! Я зараз почервонiю, потiм запалаю i зникну у ватрi, як пiонерський спiв". - "Та чекай, Шу! Чого ти така пихата? Це я зiзнаюся у дурному смаковi…" - "Ах ти ж гад!" Я лупцюю його по потилицi, вiн ухиляється, раптом кидається на мене, я падаю, i ми вовтузимося на килимi. "Хей, ну, чекай, правда, я серйозно". Ми такi захеканi та щасливi! "Добре, давай своє зiзнання". - "Це, власне, прохання. Можна?" - "Можна, якщо воно не дуже нахабне". - "Я б тебе просив будувати самотужки свої стосунки з Максом. Якщо це дiйсно тобi потрiбно. Але я ще б просив, щоб ти не крала цеглини з побудови моїх стосункiв з ним. Нам це важко далося, а зруйнувати завжди легко, ти сама знаєш. Тiльки здається - зараз вiзьму одну цеглину, воно ж не розвалиться, згодом - iншу. Не встигнеш побудувати своє, а iнше вже зруйноване… Ти обiцяєш менi?" - "Обiцяю. Хоча менi буде важко утриматися - я з дитинства злодiйкую по крамницях". Цiєї ж ночi до мого сну завiтав чоловiк, якого я бачила тiльки одного разу, в дитинствi. Але я впiзнала його. Я впiзнала б його за будь-яких умов. Вiн крутив в руцi свою улюблену квiтку - конвалiю. Навiть попри страх, який панував зараз в менi, я знову подумала: який же вiн гарний. "Вiтаю. А я просто не змiнююся", - промовив вiн до мене. "Е… о…", - привiталась я. "Не треба лякатися. Варто тобi вiдкрити очi, i мене тут не буде. Я - марево". - "Мареву простiше. Воно навряд чи колись боялося людей". Вiн усмiхнувся. "Знаєш, чого я завiтав?" Я хитнула головою. Звiдки менi знати, що в марева на гадцi? Я i в своїх думках не щоразу впевнена. "Думаю, що знаєш, просто не хочеш зiзнаватися - нi менi, нi собi. А це вже гiрше". - "Не знаю", - вiдсiкла я. "Взаємини дитини та батька дуже крихкi, їх можна знищити навiть подихом. I менi не хотiлося б, щоб то був твiй подих. Ти - хороша дiвчина, не треба. Пам'ятаєш, я тобi вже про це казав?" Я мовчала. "Ти пообiцяєш менi, що не будеш втручатися?" Я подумала, що протягом доби давати однаковi обiцянки двом чоловiкам - це непорядно. "А я не чоловiк, я - марево". Вiн примружив одне око. Я примружила своє. Потiм заплющила очi, а коли вiдкрила - його не було. "Добре, Вiтовський, дай менi поспати, я ж тобi вже одного разу пообiцяла, то пообiцяю вдруге. Обiцяю нiчого не руйнувати, я все розумiю, слухай! Вiдчепися, спокiйної ночi!", - вперто прошепотiла я. "Звiсно, це все вiн. Вiтовський. От причепа! А ти все правильно говориш! Саме так все i є. Ти - молодець, крихiтка". I я прокинулась.

Я прокинулася та пiшла на кухню чогось випити. Термiново. Краще - вiскi. I плювати менi було на те, застукає мене хтось з Вiтовських зненацька, чи нi. Я проковтнула вiскi i стало трохи краще. Очi болiли вiд свiтла - на кухнi воно було заяскраве, але я боялася заплющити очi. Менi здавалося, що якщо я їх потiм вiдкрию, Актор з'явиться навпроти. Я налила собi ще, на два пальцi, всiлася у фотелi, пiдтягнула пiд себе ноги i згадувала випадок, який стався зi мною давно, у дитинствi.

Один випадок з мого дитинства

Її матерi я боялася. Втiм не тiльки я. Я думала, що такi страшнi ляльки бувають тiльки в лялькових театрах. Такими ще можуть бути маски, в яких лякають дiтей, та вiдьми з книжок-жахалок. Саме так я уявляла собi тiтоньку з iсторiй про цвинтар, яка прикидалася спокiйною, щось лагiдно шепотiла перехожому, аж потiм навалювалася на нього з вiдчайдушним вереском: "вiддай своє серце!". Не могло бути в звичайному життi таких страшних жiнок. В неї була квадратова статура, нiс-гачок, губi в у неї не було. Губи її - i нижню, i верхню - було затягнуто до неї в пащу. В неї були маленькi оченята, дуже злi, та волосся, яке стирчало коротким пiр'ячком у рiзнi боки. На дворi звали її Чудовиськом. Дивно, що до одинадцяти рокiв я нiколи не бачила доньку Чудовиська. Але ми познайомилися. Вона сказала, що постiйно хворiла, але спостерiгала за мною з вiкна. Вони жили на першому поверсi.

З донькою Чудовиська ми були надзвичайно схожими. Але вона була бiльш витончена, легка, прозора. Акуратний нiс, тонке хвилясте волосся - таке волосся буває у казкових принцес на малюнках - очi, наче стиглi вишнi. Чорнi брови, що, здавалося, от-от злетять. Снiжно-бiла шкiра. Губи такi чiтко вимальованi, як у дам на гральних картах. Моя бабця казала, що в неї iконописна зовнiшнiсть. В той час я погано уявляла собi, що воно таке: iкони, але про гральнi карти я мала бiльш чiтке уявлення. Вона менi була подiбна на даму з гральних карт. Я не розумiла, як у Чудовиська може бути така гарнюня донька. Батька в неї не було, вона нiколи про нього не розповiдала, а я соромилася запитати. Менi мати давно пояснила, що в усiх дiтей є татусi, але не всi татусi живуть з дiтьми i не завжди дiти бачили своїх татусiв, тому питатися про таке в дiтей не треба.

Одного разу вона сказала: "Ходi м до приярку, будемо на прутинах смажити хлiб та сосиски. В мене багато паперу, який слiд спалити!" Я приготувала вишневi гiлки, загострила їх ножем. На фруктових гiлляках щось запiкати краще, цього мене навчив батько. Наприклад, верба для таких справ зовсiм не годиться, все буде гiрким. А от вiльшина може приємно здивувати, додає цiкавого смаку. Взяла сiрники - поцупила в свого батька. Дiтям бавитися сiрниками не можна! Склала все до рюкзака, туди ж поклала нарiзаний кубиками український хлiб, сосиски. Нiжку вiд старої табуретки, яку я загорнула в кiлька газет, тримала в руцi.

"Слухай, у нас буде величезне вогнище!" Вона радо терла тонкi руки. Вона займалася пiдготовкою вогнища, а я розгублено дивилася на "багато паперу, який слiд спалити". Вона якраз стелила його пiд нiжку вiд табуретки, сухе корiння, яке ми назбирали, та сухi вербовi гiлляки. Це були фотокартки. Старi чорно-бiлi фотокартки.

На всiх знiмках було зображено надзвичайно гарного актора. В тому моєму дитячому розумiннi так мав виглядати Бог. Я була переконана, що Бог має бути красенем, бо я читала античнi мiфи! Чорнi очi, чорнi брови, якi от-от злетять, гарна хвиля темного волосся, вiдкрите чоло, тонкий обрис обличчя, чiткi, наче вимальованi губи. Ось Актор в чорному до п'ят пальтi. А ось Актор в темному пiджаку, можливо синьому, можливо сiрому. В петлицi - квiтка мальви. А на цiй фотокартцi Актор в шикарному капелюсi посмiхається комусь, хто залишився поза фотокарткою, йде парком. А тут вiн подморгує комусь, а сам пiдтягується на турнiку. На цiй Актор збирається щось сказати. А тут Актор насолоджується пахощамi травневих конвалiй.

Вона тернула сiрником, i коли зайнялося його обличчя, я зрозумiла, що це - її батько. Вона була дуже на нього схожа. Якби я не була так причарована ним, я б це збагнула ранiше. Вiн був такий молодий на цих знiмках, наче її брат. Я схопила ломаку та почала лупцювати вогонь, вигрiбати фотокартки звiдти. "А ну, облиш це! - вона штовхнула мене. - Куди ти лiзеш, га?

Що ти про це можеш знати? Так, це - тато мiй, рiдненький татусь! Те ще падло! Облиш, я тобi кажу!" Вона взяла iншу ломаку, якою спочатку почала лупцювати по моїй, аж потiм, вдарила мене, обпекла. Я вiдстрибнула, почала зализувати обпалене мiсце - така в мене була звичка. "Припини це. Ти чого? Я хотiла прибрати вербовi гiлляки, через них сосиски можуть бути гiркими, от i усе". Я злякалася її, в неї був вигляд навiженої. Менi здалося, що вона може випалити менi очi. "Я сама!" Вона витягла гiлляки, потiм ми обiйнялися. Вона дiставала з кишенi своєї куртки його фотокартки та кидала у вогнище.

Потiм ми пекли хлiб та сосиски на гiлляках. Вона жадiбно все це поглинала. А я не могла їсти. Коли вона мене не бачила, жбурляла смачнi шматочки у кущi. Менi здавалося, що вiд хлiба та сосисок тягне старим одеколоном. А ще здавалося, що вони зараз заговорять його голосом, акторським, гарно поставленим: "Навiщо ти це дозволила зробити, крихiтко?" Але нiхто нiчого не говорив. Сутенiло. "Коли зовсiм буде темно, їх з'їдять ворони або дворовi собаки". "Я пiду додому", - сказала я. "Хiба не смакота?" Вона мала задоволений вигляд. "Ти куди це?" - "Кажу, що пiду додому. Холодно". - "Давай я тебе зiгрiю, подруго!" Вона полiзла обiйматися. Я вiдсторонилася. "Ти чого?" - "Менi потрiбно додому. Ти будеш тут?" - "Ти що, злякалася?" - "Кого? Бувай!"

Вдома я вiдразу прибiгла у кiмнату до батька. Вiн корпiв над дисертацiєю. Я обiйняла його, вiн знiтився, зняв окуляри, натиснув на кiнчик мого носа. "Ти чого це, пiдлабузо? Якусь халепу вчинила чи потрапила?" - "Нi! Я хочу тобi зробити чай. Мiцний-мiцний, як тобi подобається!" - "Чай?" - "Так!" - "Мiцний-мiцний?" - "Так!" - "У тебе напад господарювання?"- "Так. Тато! Я тебе дуже-дуже люблю". - "Дуже-дуже?" - "Так!" - "I я тебе дуже-дуже люблю, доця! Зараз разом пiдемо до кухнi i зробимо одне одному чай - то класно я придумав?"

Коли настав вечiр, я прокралася до приярку. З залiзною шполою для смiття. На неї я згребла залишки попелу, нез'їденi шматки сосисок та хлiба i закопала все це пiд молодою тополею. "Ти що це робила в приярку? - вона менi зателефонувала вiдразу, як я з'явилася вдома. - Ти тiльки не кажи, що тебе там не було, я тебе бачила". - "Пилосос витрушувала, а що?" - "Нiчого". I вона кинула слухавку.

Вночi менi наснився Актор. Вiн сидiв у фотелi, витягнувши ноги в довгоносих блискучих черевиках. Так було цiкаво: черевики виблискували, в них вiддзеркалювалася моя шафа, але не вiддзеркалювався вiн. Вiн простягнув менi конвалiю. "Вiтаю, крихiтко, - сказав вiн. - Я хочу тобi сказати, що не треба втручатися у чужi справи, особливо, у стосунки батькiв та дiтей, розумiєш? Але… знаєш що? Дякую". Я зiстрибнула з лiжка, серце колотилося. В кiмнатi пахло попелом, конвалiями та чоловiчим одеколоном. "Попелом тягне вiд моїх джинсiв, а одеколон - мого батька. Вiн заходив мене провiдати, чи я сплю. А конвалiї - парфуми мами - вона теж заходила. Вони завжди заходять!" - сказала я вголос впевнено та дзвiнко. "Звiсно, все саме так, якти кажеш. Ти - молодець, крихiтко,", - почула я гарно поставлений чоловiчий голос та провалилась у мiцний сон.

viii)

Сьогоднi з самого ранку в мене страшенно болiла голова. Милиця каже, що голова болить, коли її сповнено гидотними думками. Моя голова з ранку думала про рiзнi речi: про те, чи повернеться коли-небудь Аделiна, i намагалася переконати мене, свого господаря, що телефонувати Аделiнi не слiд; ще вона думала про те, що з кожним днем менi все важче сприймати батька. Вiн мене майже так само дратує, як Клята Шу; звiсно, що голова думала i про Кляту Шу, а як же без неї; а ще думала про те, що говорив Милиця з приводу гидотних думок. Тому вдень я не витримав, сказав шефинi, що менi зле, i пiшов додому. Людина з такою бездоганною репутацiєю, як я, завжди знаходить розумiння у керiвництва.

Вдома я побачив Кляту. Вона сидiла за столом, похмура, зiщулена, i здавалося, що вона зменшилася у розмiрах. Я подумав, що вона схожа на фотокартку невiдомої, що стоїть в рамцi в чужiй квартирi. Наче заходиш, бачиш фотокартку, i не розумiєш, яке вiдношення зображена на нiй жiнка має до цього примiщення. Гiсть запитує: "Хто це?" А господар не розумiє, про що його питають. "Привiт, - втiм промовив до Клятої я. - Бачу, ти вдома. Погано почуваєшся?" Ви здивованi тим, що я вiтаюся? Зараз поясню. Вчора Клята Шу та батько подарували менi дуже зручний комп'ютерний фотель - шкiряний, пружний. Iнiцiатором цього подарунку виступила Клята. Про неї можна говорити будь що, але вона спостережлива: побачила, що на моєму фотелi вiдвалилося одне колiщатко. Я бачив у вiкно, як вони цей фотель тягли. Вдвох пiдтримували його за поруччя, здавалося, що вони несли не фотель, а Короля-невидимку в ньому. Було смiшно i сумно одночасно…

Клята Шу теж була здивована або через мою несподiвану появу, або через мої привiтнi слова. "Ну, привiт-привiт, - сказала вона. - Так, щось почуваюся не дуже добре. А ось ти що тут робиш?" - "А я додому прийшов, до речi". - "Це я бачу". - "А ти що тут робиш?" - вона знову дратувала мене, i стриматись я був не в змозi. Буде вона мене ще запитувати, що я тут роблю. Та хто вона така? "Я листи пишу". - "Якi?" - "Ти знаєш, що сьогоднi мiжнародний день жертв насильницьких злочинiв?" Цього я не знав, тому мовчав. Вона теж мовчала, олiвцем креслила щось на папiрцi. "То ти пишеш листи пiдтримки жертвам насильницьких злочинiв?" - "Ну, власне, не самим жертвам. Не по цвинтарях же їх розносити. Їхнiм родичам. В абетковому порядку. Iз зворотньою адресою. Цiєю. I вiд твого iменi. I дописую, що прагну негайної вiдповiдi". "В тебе зовсiм дах поїхав?" - "Слухай, не займай мене, га? Людиною трохи будь, Аналiтик Хрєнiв. Йди собi, всi iншi кiмнати до твоїх послуг. Менi зле". "Може, поговоримо?" - "Про що?" - "Ха, так. Звiсно, про що говорити з таким зарозумiлим хлопчиськом?" - "Я нiколи не казала, що ти - хлопчисько. Тим бiльш - зарозумiле". - "Може й не казала, але думала". - "Та не думала я. Будеш ти менi тут варнякати, що я думала, а що - нi. Я думала, що ти - невдячна мала потвора i що писок тобi начистити слiд. Щоб подумати, що ти - хлопчисько, треба бути добрiшою". Такою агресивною я Кляту нiколи не бачив. Щоб вона менi так цвiкала у вiчi "малими потворами"? Нiколи такого не було, її зброєю була дурнувата посмiшка. "Слухай, давай не будемо зараз поводитися, як дурнi пiдлiтки…" - "Це ти менi говориш?" Шу вiдкинула голову та зареготала.

А потiм стала плакати - так нестримно, так раптово. Цього я зовсiм не очiкував, та я був приголомшений! "Та що, блiн, трапилося?", - я не помiтив, як став трусити її за плечi. "Добре. Ти все одно не зрозумiєш, та i навiщо воно тобi?"

Ось в цьому вона була права, менi це було нi до чого. Але, як це я - i не зрозумiю? Я що, на її думку, бовдур? "А ти спробуй пояснити". - "О'кей. Мене запросили на дитячий день народження". Я загальмував. "Що?" - "Я ж казала: не зрозумiєш. От чого ти шокаєш?" - "А ти б зрозумiла, якби побачила дорослу тiтку, яка ридма ридає, тому що її запросили на дитячий день народження? Народи менi якесь путнє пояснення. Хоча б одне", - пiсля цих слiв вона знову почала плакати. "Тобi випити принести?" - "Давай". Вона рукою витерла собi пiд носом. Так само робив i батько. Зараз вони здалися менi такими схожими, що я подумки посмiхнувся. "Для таких речей треба використовувати носовика". - "Ваша правда, панi Вiолетто Вайгель-Вiтовська", - вiдповiла Клята. I я засмiявся. "Чекай. Зараз принесу якесь порядне питво". - "Та вже не збiжу".

"Розповiдай". - "Це - порядне питво?" - "Ну, чесно кажучи, притяг те, що було. Не мав нагоди пересвiдчитися в його порядностi". - "А що це?" - "Ну… це коньяк, його було небагато, тому довелося розвести вiскi". - "Коньяк, розведений вiскi. Дожилася". - "Якщо тебе це втiшить, то я до такого дожився на дев'ять рокiв ранiше". - "Втiшить, еге". - "Розповiдай". Вона добряче ковтнула. Чоловiчий ковток. "Та тут нема про що розповiдати, якщо чесно. Розумiєш, у моїх друзiв та знайомих, у переважної бiльшостi, вже є дiти, досить дорослi". - "Розумiю. Вони твої однолiтки? Ну так тобi ж уже за тридцять. Це нормально". - "Так, нормально. А в мене от немає, ну, так сталося. А зараз з'явився один". - "Хто? А батько про це знає?" - "Знає, звiсно, полохливий ти мiй захисник батькiвських iнтересiв. Бо я говорю про тебе. Себто це вони говорять про тебе.

Тому вони мене з тобою i запросили на день народження. Дитячий. Сьогоднi ввечерi. Вони думали, що це - смiшно. Я навiть посмiялася з ними разом, щоб їх не засмучувати".

"Менi здається, що це не смiшно". Я присiв з нею поруч. "От i менi здається, що це не смiшно". - "Але я б з цього приводу не ридав, як не знаю хто". - "Напевне, це смiшно виглядає, так. Я б сама, якби в мене був iнший настрiй, стан, не звернула б на це уваги. Вiдповiла б, що це - невдалий жарт, та й годi. Але, ти розумiєш… навiть не знаю, чому я все це тобi розповiдаю. Як ти думаєш, чого в мене немає дiтей?" Я про це не думав. Так i сказав. "Звiдки менi про це знати? Може, ти їх не хочеш, не всi люблять дiтей".

"У мене було три викидня. Останнiй - два роки тому, саме в цей день. Насправдi я б не дуже переймалася, тому що мiй чоловiк… в нього були певнi проблеми зi здоров'ям. Але вiн був уже третiй. Це, як вбивство з необережностi, розумiєш? Я ж знала, що менi слiд бути уважнiшою, не ризикувати, не їхати кататися на конях". - "А ти каталася на конях?" - "А я каталася. Я ще тодi думала, а чи не умисно я таке вчинила? I не знайшла вiдповiдi". - "А ти могла б умисно?" Вона, здавалося, мене не чула. "Коли це сталося вперше, я вiдчувала шалену провину, неймовiрну, я не могла вислуховувати нiяких слiв спiвчуття, тому що вважала себе винною в усьому. Зараз я тобi розповiм одну… не дуже приємну дитячу iсторiю, не можу не розповiсти, душу рве, от зараз тiльки ковтну ще цього пi йла…"

Одна неприємна дитяча iсторiя Шу

"Моя iсторiя доволi банальна, але в цiлому вона може слугувати iлюстрацiєю на тему статевої безграмотностi пiдлiткiв вiсiмдесятих рокiв минулого сторiччя. Можливо, зараз, за умов наявностi доступної вiдповiдної лiтератури, це i втратило свою актуальнiсть. В тi часи, коли в мене розпочався статевий розквiт, мало хто переймався питанням контрацепцiї, навiть про презервативи, якi зараз можна придбати бiля кас будь-якого супермаркету, знання були поверховi та мiзернi.

Менi було чотирнадцять рокiв. I статеве життя я вже вела. Я не знала тодi, що треба вiдслiдковувати свої критичнi днi, нiчого не вiдмiчала на календарику, а якби й вiдмiчала - не знала, для чого i що з цим робити. Та й взагалi я довiряла своєму хлопцю тiльки на тiй пiдставi, що вiн був дорослий та досвiдчений. Я була переконана, що вiн все знає, i сам про все потурбується. Про вiрогiднiсть того, що я можу завагiтнити, я не думала. Я була школяркою i не бачила вагiтних школярок. Знала, що деякi дiвчатка з мого класу теж сплять з хлопцями, але не вагiтнiють. З цього всього я зробила висновок, що школярка, в принципi, завагiтнити не може, бо це - неправильно i такого не буває. Я вважала, що те, що в мене дорослий хлопець, є гарантiєю того, що завагiтнити - це не про мене, вiн не якась мала нетяма.

Сигнал тривоги подала моя мати. Ти вже вибач, але тодi не було такої вiдомої на весь всесвiт речi, як гiгiєнiчна прокладка. Зараз дiти про це вiршики складають, сама чула. Тодi жiнкам доводилося користуватися ватою, марлею та ганчiрками. Маму зацiкавило, а чому кiлькiсть вати, марлi та бинтiв, якими я користувалася, залишилася незмiнною. Вона не пiдозрювала мене в тому, що я вагiтна, та хай Бог милує, їй на думку не спадало, що я можу з кимось спати, крiм iграшкових ведмедикiв. Мати, можливо, i подумала, що в мене затримка, але в моєму вiцi це було природним явищем, цикл ще не упорядкувався. Вона просто поцiкавилася, а чи не треба купити ще марлi, помiтила, що марля є, i запитала, чи нормально я почуваюся. Не знаю, як i чим це пояснити, але коли вона почала цю розмову, мене кинуло у жар, тому що я зрозумiла, ЧОМУ. Не знаю, як менi, яка не замислювалися навiть про можливiсть вагiтностi, стало ясно: я завагiтнiла. Але то був факт. Я це зрозумiла. Мене не нудило, нiчого особливого за собою я не помiчала. Але я це знала. Втiм, менi було необхiдно пiдтвердити або розвiяти свої пiдозри. В той час не було такої жiночої забавки, як тести на вагiтнiсть. Залишався один шлях - гiнекологи.

Потiм була панiка. Така панiка, коли ледь стримуєш внутрiшнє виття. Все палає - обличчя, нутрощi, пах, така пожежа, яку не знаєш, як загасити, серце вистукує перше питання: кому розповiсти, щоб не почуватися самою? Та друге: що робити?

Першим рiшенням, яке я схвалила, було: нiчого не розповiдати батьковi дитини. Це виглядало дивним, але вiн був дуже агресивною людиною, неврiвноваженою, менi здалося, що за цю вагiтнiсть вiн здатний мене скалiчити. Я думала, що вiн може вiддати мене в руки лiкарю-вбивцi, i позбудеться i мене, i дитини. Адже вiн вiв статеве життя з неповнолiтньою. А за це передбачалася кримiнальна стаття. Iнколи його друзi жартома нагадували йому про це. Немає вагiтної "малолєтки" - немає статтi. Немає страху. Звiдки такi думки? Не знаю.

Одного разу вiн вирiшив, що я зрадила йому, пiдiйшов до мене, коли я сидiла на огорожцi бiля мого будинку, за якою були сходи, що вели до пiдвалу, та легко штовхнув мене. Хоча в мене була добра спортивна реакцiя, i я встигла зачепитися ногами за металевий шворiнь огорожки, вiн вдарив мене по ногах так, що вони були позбавленi шворня, i я покотилася сходами, проїхалася по них головою, тiлом. Коли я пiдвелася, його вже не було поряд, поряд була моя подруга, якiй я розповiдала, що бачу чудовi кольоровi кола, що мигкотять наче барвисте пiр'я павича в моїх заплющених очах. Вiн не повертався до цiєї подiї, не просив вiд мене нiяких пояснень, i сам нiчого менi не пояснював. Але вiдтодi в менi народився тваринний страх перед ним. Бачив, як пригинається собака, яку ти хочеш покликати, щоб погладити, а вона, та, що завжди вiдчувала на своєму тiлi камiння та стусани, труситься та вiдстрибує вiд твоєї лагiдної руки? Це те саме. Я iнстинктивно вiдчувала, що йому про це говорити не можна.

Мама з числа порадникiв викреслювалася безжально. Я не могла їй про таке розповiдати. Вона могла з'їхати з глузду не тому навiть, що їй було б шкода мене (хоча мене б їй було шкода), а тому, що вона не захотiла би брати на себе таку вiдповiдальнiсть. Це було занадто для неї. Її маленька порядна дiвчинка, вiдмiнниця, i вагiтна? Та не може такого бути. Її сором не можна було порiвняти з моїм соромом, бо вона почне думати, що була поганою матiр'ю, яка виплекала хвойду. А ще люди. Я нiколи не переймалася думками стороннiх людей щодо мене, а мати будувала своє життя з огляду на думки iнших. На довершення всього вона була викладачем. I що могли сказати з цього приводу люди? Люди сказали б, як вона виховує iнших дiтей, якщо оно в неї самої виросла така блядь? Батьковi я також не могла довiритися. Батько дуже мене любив, йому було б боляче. Його донечка, на яку вiн покладав такi надiї, яка наслiдувала його цупкий розум, вагiтна? Вагiтна, а ще не закiнчила школу? Схибнутися можна. А як далi вчитися, а що робити? Впоратися з цiєю проблемою вiн не змiг би. Менi здавалося, що вiн невiглас в питаннях раптової вагiтностi не те, що доньок, а й взагалi - жiнок.

У мене були подруги. Але мої подруги ще не були жiнками. Звiсно, вони про мене знали усе, але дiлитися такою новиною менi не хотiлося. Незважаючи на те, що двi мої найближчi подруги були старшi за мене, серед нас я вважалася ватажком. Як допомогти вагiтному ватажковi - вони не знали, бо завжди все вигадувала я. Ми могли б разом поплакати, то й усе. Ще був Марлен. Марлен був такою людиною, яка нiчого не соромилася. Ми були з ним вiдвертими завжди. Вiн привчив мене до вiдвертостi. "Якщо ти хочеш щось сказати - кажи, не вагайся. А якщо не хочеш - просто не кажи i все". А ще в Марлена був спритний розум.

Спочатку вiн злякався. Але за якихось хвилин десять опанував себе i почав думати. Вiн перший згадав про Лес, валютну повiю, з якою нас колись познайомив батько моєї дитини. "Я так думаю, що вона повинна на цьому знатися - професiйнi знання i таке iнше… Принаймнi, якби я таким займався, я б знав". "Ну, от я займаюся, але не знаю". "Я маю на увазi не секс як секс. А секс - як професiю. В тебе воно не професiя, в тебе воно для розваги. А до розваг нiколи нiхто не ставиться серйозно, бо вони ж розваги. А от до роботи… До того ж вона старша за нас".

До Лес ми пiшли удвох, ледь її розшукали. Вона не зрадiла, що мусить допомагати вирiшувати менi мою проблему. Злякалася. Кому ж хочеться мати справу з неповнолiтнiми? Але лiкарю зателефонувала та вiдвела мене до нього, поставилася з розумiнням. Можливо, щось пригадала зi свого життя, думаю, що їй було що пригадати. Лiкар запитав, скiльки менi рокiв, загнав мене на фотель, потiм зiгнав мене з фотелю, бо я не стягла трусiв. Потiм сказав, що пiшле мене зараз пiд три чорти, якщо я не розсуну ноги i не дам йому нормально працювати. Потiм сказав, що вiн не Мати Тереза, щоб займатися моїми сльозами та витримувати весь цей безлад. Потiм вiн вже не знав до кого звертатися, та розмовляв то зi мною, то з моєю пiхвою, щоб хтось з нас розслабився.

Нарештi вiн побачив все, що йому треба, та всiвся за стiл. Менi було так боляче, що я не звертала уваги на мої труси в руках Лес. Вона наполегливо їх до мене пiдштовхувала, а я тим часом тримала руками промежину. Вiд тепла бiль вщухав - так здавалося - i тихо плакала. Ноги трусилися зсередини. Все трусилося, навiть серце. Лiкар говорив, що треба ще здати аналiзи, але вагiтнiсть є очевидною. Я не розумiла, до кого вiн все це говорить. Його слухала Лес. Вона спитала, а як щодо аборту? Вiн сказав: а як щодо батькiв? Вона сказала: "Батькiв немає". Вiн запитав: "А грошi є?" "Скiльки?", - запитала Лес. Вiн сказав, скiльки. Я сказала, що грошей немає, вони десь разом i з батьками. Тобто я щось чула. "Подумай, може хтось чи щось i з них з'явиться", - сказав лiкар.

Вагiтностi було трохи бiльше за три тижнi. Одне я розумiла чiтко: батьки не з'являться. А що робити з грошима? Звiсно, можна було їх позичити. Наприклад, у Лес. Але як менi було їх вiддавати? Можна було позичити грошi у батька дитини, не кажучи про вагiтнiсть, але я нiколи не просила в нього грошей. Лес менi сказала, що ще є "бабчинi рецепти", як перервати вагiтнiсть. "Спробуй, чого тобi втрачати? Я сама колись впоралася з цим за допомогою петрушки. I мої дiвчатка пробували".

Довелося йти на ринок. Я була така засмикана, що не витримала i розповiла про все своїм подругам. Як i передбачалося, вони плакали, але зараз менi не потрiбна була їхня порада, я знала, що робити. Менi потрiбна була їхня пiдтримка, тому на ринок ми пiшли разом. Там ми придбали корiння петрушки та материнку. Бабця, яка нам все це продавала, дивилася на нас, невпевнених пiдлiткiв, злими очима. Менi здавалося, що вона викрила нашi злочиннi задуми.

Спочатку ми таємно, у моєї подруги, заварювали корiння петрушки та материнку. Я все це чесно пила п'ять днiв. Я ховала вiдвари в ящику, де зберiгалися протипожежнi засоби. В тому самому ящику, де я колись ховала i вигодовувала слiпе немовля-пацюченя. Вдома вiдвари могли б помiтити. Але нiчого менi не допомагало. Одного ранку я помiтила двi краплини кровi на трусах, але далi цього справа не йшла. Тодi ми вирiшили розпочати операцiю "зрив". Операцiю ми здiйснювали в мене вдома, добре, що всi мої працювали. До школи нiхто з нас не пiшов. З самого ранку я пила материнку та петрушку, бiльше нiчого не їла, потiм дiвчатка наповнили ванну гарячою водою та поставили поруч вiдро з окропом, щоб пiдливати. Доводив воду до кипiння та пi дносив новi вiдра Марлен. До "абортарiю" його не пустили.

Я всiлася у ванну. Було нестерпно гаряче, але я терпiла. В руки дiвчата передали менi ручну швацьку машинку "Зiнгер", що залишилася вiд моєї бабцi. Не знаю, з чого її було вироблено, але то була дуже важка машинка. I я почала присiдати з машинкою "Зiнгер" в руках. Менi було зле, було дуже важко, гаряче, ми були запаренi, наче естраднi зiрки на сценi, але я продовжувала механiчнi рухи. Встала - сiла - встала - сiла. Зарядка в пiонерському таборi. I раптом це сталося. Дуже швидко. Спочатку я все ще присiдала, а потiм обм'якла. Впустила машинку, але вона не вдарила мене по ногах. Дiвчата заверещали. Я дивилася на воду, там топилася швацька машинка "Зiнгер", до неї прилипли клаптики червоної матерiї. Потiм вони ледь витягли мене з води, добре, що я була худою. Вони загорнули мене в халат Марленчиної матерi, який вiн спецiально принiс. Халат був дорогий та теплий. Йому потiм за це дiстанеться. В менi розпочинався землетрус. Я слухняно ковтнула пiгулку аналгiну - бiльше в нас нiчого не було, i нас не було проiнструктовано, як поводитися пiсля операцiї "зрив".

Мої друзi сидiли поруч. Хтось бiгав на кухню, щоб принести менi гарячий чай, розповiдали смiшнi iсторiї, а потiм i я почала щось розповiдати. Ми смiялися, потiм я заснула, а коли прокинулася, ми знову розважали одне одного кумедними iсторiями, а я все нiяк не вiрила, що все скiнчилося i що все це вiдбувалося та вiдбувається зi мною.

Чи я почувалася винною перед моїм малям, що прилипло червоними клаптиками до швацької машинки? Нi, я про це не думала. Взагалi. Я тодi навiть не думала про те, що могла б стекти кров'ю, що могла вмерти, що менi поталанило, що могло б все завершитися трагiчно. Про все це я не думала, бо нiчого не знала про можливi щасливi та нещаснi наслiдки операцiї "зрив". Я не замислювалася над тим, що для чогось Бог вирiшив залишити мене на цiй землi. I не знала, що згодом у мене буде доволi часу та випадкiв, щоб про все це подумати.

Знаєш, коли я вже була доросла, коли пережила свiй перший викидень, я побачила, перебуваючи на вiдпочинку в Грецiї, кав'ярню, замiсть столiв у якiй були швацькi машинки "Зiнгер". Я зайшла, всiлася за одну з них, натискувала на ковану педаль, пила джин склянками, думала i плакала. Я потрапила в "зiнгеровий" полон. Швацькi машинки - знаряддя вбивцi - маскувалися пiд столи кав'ярнi та мовчки дивилися на мене - вбивцю. Нам було що пригадати. Я спiймав себе на тому, що тримав її за руку. "Ти пробачила саму себе?" Вона тихо плакала. "Милиця каже, що одне з правил бездоганної поведiнки - вмiти себе пробачати". - "Мабуть, я не з тих, хто вмiє поводитися бездоганно". - "Я теж, i Милиця. Але треба час вiд часу перевiряти - здатний ти поводитися бездоганно, чи нi. Слухай, давай пiдемо i дамо їм прочуханки на цьому дитячому днi народження!" "Ти пiдеш?" - "Ми пiдемо! От зараз ти кинеш рюмсати, а я кину пити. Вдягнемося i гайда?" "Добре". Вона знову витерла пiд носом рукою. "Тiльки не в смугасте", - додав я. "Що?" - "Ну, я тiльки кажу, не вдягай нiчого смугастого". "О'кей. Не буду. Я не знала, що це проблема". - "Та це не проблема. Просто у смугастому ти схожа на Буратiно. Так мають дiти вдягатися: смугасте, смiшне, все таке…" - "Тобто менi це не лiчить i не до вiку?" - "Ну…" "Добре. Нiколи не думала про це".

Зараз ми їхали на день народження, я мовчав i думав, а навiщо я туди їду? Зi мною так завжди: спочатку щось мене настiльки вражає, що я попри все, керуючись поривом, кидаюся щось робити. А потiм жалкую про це. Що я за людина? Керований емоцiями. Можна про мене знiмати стрiчку з такою назвою. "О, зупинiться, будь-ласка, здається, це - тут", - сказала Шу таксистовi.

"Виходимо?" "Так!"

Там, куди ми зайшли, панувала тиша. Я не частий гiсть на дитячих днях народження, але менi здалося, що це неприродньо. Тиша i дитячий день народження - абсурдне поєднання. "Тут день народження мертвих дiтей?", - запитав я в Шу. "Хiба що вони встигли такими стати за останню годину". - "Тобi теж здається, що тут занадто тихо?" - "А ну, давай, зайдемо в тi дверi". - "Давай". I ми зайшли. Зал був не дуже великий, дiтей я там не помiтив. Натомiсть за трьома зсунутуми столами сидiли хлопцi вiд сiмнадцяти до двадцяти рокiв. "Це - дiти?", - запитав я. "Дiти, - сказала Шу. - Але не нашi", - додала вона, i вчасно, бо я вже мав намiр вiтатися. "А їх багато. Сiмнадцятеро щонайменш". - "Ага, не розумiю, що сталося. Наче правильна адреса. Треба запитати в бармена". Я помiтив, що всi цi хлопцi їдять пiццу та п'ють пиво, а ще всi вони мовчки дивляться на нас. Вирячилися, як не знаю на що, а це було неприємне вiдчуття. Я взагалi не люблю, коли на мене так витрiщаються. Навiть одна людина, а тут - така купа.

Бармен вiдiйшов вiд барної стiйки i теж мовчки дивився на нас.

Шу тiльки-но вiдкрила рота, аж потiм передумала, посмiхнулася i сказала: "Я дуже перепрошую, що вас вiдволiкаю, ми пiшли, мабуть що помилилися, не звертайте на нас уваги, приємного вечора". I ми спробували пiти у напрямку до дверей. Тут я вiдчув, що хтось поклав важку долоню на моє плече. Я розвернувся. Це був бармен, а вiн - чоловiк масивний. Бiля дверей встали двiйко мiцних парубкiв. "А ви присядьте, якщо вже завiтали". "Перепрошую, ми помилилися". Я вiдчув, що Шу мiцно тримає мене за руку. "Не треба було помилятися". Вiн навiть не з загрозою це сказав, просто - вимовив звичайним тоном, навiть приязним. "Я бачу, що не треба було помилятися, але так вже сталося". Шу не з полохливих. "Ми перед вами вибачилися за те, що порушили вашу усамiтненiсть, а зараз ми пiдемо, бо на нас чекають дiти". - "Зачекають. Нiчого. Треба вчитися чекати змалку. Давайте, сiдайте, частуйтеся".

Шу зашепотiла, що краще сiсти. Я погодився з нею. Не було нiякого сенсу виявляти агресивнiсть - вони б нас по столах розмазали, якби схотiли. Перед нами виникли тарiлки з шматками пiцци та келихи з пивом. "Хочеться чогось свiтлого", - промовив я. "Еге ж, - пiдтвердила Шу. - Але не пива i не Антона Городецького". - "Не пива i не Антона". Всi решта мовчали, я почувався актором, навiть не театральним, а кiношним. "А що ви тут святкуєте?", - не витримала Шу. З нами говорив тiльки один з них, я назвав його "речником". Речник сказав: "У нас тут клуб". Не знаю, як Шу, а я зрадiв тому, що в них клуб. Звiсно, це мiг бути клуб маньякiв, але в словi "клуб" є щось таке побутово-товариське. "А чого ви такi мовчазнi?" Жiнки все-таки дуже допитливi. "А в нас клуб Лицарiв мовчання. Вам не здається, що наше життя занадто гомiнке?" - "Здається!", - вiдповiли ми з Шу дуетом. "Слухайте, хлопцi, бачите, ми навiть однодумцi з вами, дякуємо за гостиннiсть, але нам, правда, слiд iти". - "Не уявляєте, яку ми отримаємо прочуханку вiд дiтей", - додав я. "А ви бiльше нiчого не хочете?" - "Нi, дякуємо. Скiльки ми виннi за пiццу та пиво?" - "Облиште, ми пригощаємо. Ну, тодi - бувайте". I ми з Шу чкурнули. Двiчi нам "бувайкати" не треба було.

"Що це було?", - запитав я на вулицi. "Не знаю. Лицарi мовчання. Це ж треба… В принципi, може, в цьому щось є, але дослiджувати не хотiлося. Слухай, дякую тобi". - "Та за що?" - "За розумiння. За те, що не став хизуватися та лiзти у бiйку. Я б тодi не знала, що його робити". - "Слухай, може я тобi схожий на телепня, але битися з таким натовпом? Такi розваги не для мене, я занадто помiркований. Хоча, батько тобi не розповiдав про те, як ми подорожували Америкою, коли я ще був малим?" - "Трохи розповiдав". - "Ми ж їздили та ходили усюди навмання i одного разу натрапили на бар у якомусь маленькому ковбойському мiстечку, з якого не можна було вийти, поки не поб'єшся - такi в них були правила. Батько там їм всiм показав! Ми кiлька разiв туди приходили, бо все це виглядало дуже смiшним, я там вперше серйозно бився навкулачки! Ти собi не уявляєш, який то був екстрiм!" - "Добре, що ти тут цього не демонстрував". - "Ну, не та атмосфера. Але чекай, куди ми зараз пiдемо?" - "Думаю, що треба було заходити в тi дверi, що поруч". - "Шкода, що ти зараз про це подумала". - "Не скигли! Все ж минулося".

Нас зустрiли таким галасом, що менi на якусь мить закортiло збiгти до мовчазних лицарiв. "Ти прийшла! Це - твiй малий?" Моє бажання збiгти посилилося, їх було багато. Я не дуже шаленiю вiд незнайомих людей. Не те, що я нiяковiю, це вже нi, але комфортним цей стан не назвеш. Добре вдягненi дорослi жiнки та чоловiки сидiли за одним столом, а за iншим - їхнi малi, зухвалi пiдлiтки. Деякi дiвчатка вже були ого-го. В однiєї рудої красунi був такий бюст, що деякi мамцi, включаючи й саму Шу, повиннi були термiново бiгти по пластику. "Мамо, а менi з ними сiдати?" - запитав я голосно, i всi наче заклякли. "Синку, сiдай там, де тобi буде зручно", - сказала Шу, пiдiйшла та поправила комiрець мого джемперу. Я посмiхнувся. "Добре, тодi я всядуся з вами, а потiм буду перемiщуватися… То - привiт! Будемо знайомитися. Я - Максим!" Всi вони привiталися та назвалися по черзi. Шу ховала посмiшку в чарцi. Виглядала вона кумедно, я пiдморгнув їй. Вона - теж.

Далi було весело. Всi вони були приємнi люди, ми обмiнювалися анекдотами, проголошували тости, постiйно одне одного перебиваючи, розповiдали iсторiї. Я такого наслухався про Шу! Вона потрапляла в iсторiї постiйно. Крiм того, я зовсiм не почувався малим iдiотом, який потрапив до компанiї досвiдчених дорослих. Деякi панянки кокетували зi мною, i це було приємним вiдчуттям! Додали нам веселощiв iталiйцi, що надиралися за сусiднiм столиком. Спочатку вони нас дратували, тому що були галасливiшими за наших дiтей, якщо таке можна уявити.

Але так воно й було. Я нiколи не замислювався над тим, чого iталiйцi, з якими мене зводила доля, так голосно говорять. А тепер я усвiдомив: вони так говорять тому, бо вони всi так говорять, i щоб тебе почули, треба розмовляти гучнiше за iнших. Ми вимушенi були буквально горлати, щоб почути одне одного. Iталiйцi першими почали гру "вiд нашого столу - вашому".

На столi з'явилися п'ять пляшок iталiйського вина. Цим вони не обмежилися, а заспiвали нам з жахливим акцентом: "Як тебе не любити, Києве мiй". Це був виклик! Ми це так сприйняли. I поставили їм на стiл п'ять пляшок горiлки. Знай наших бо! "Треба щось заспiвати, - сказав один лисуватий чувак, який збирав нецке та розумiвся на європейському мистецтвi. - Хто що знає?" Тут вилiзла яскрава бiлявка, яка постiйно пряла очима в мiй бiк. Вродлива. "Фелiчiта, нананана-на, нанана-нанана, Фелiчiта…" - "Ганно, ми цiєї пiснi не знаємо, вони ж не спiвали нам "нананана"?!" - "А що ми знаємо?" - "Iтальяно веро"!" Iталiйцi виблискували очима, чекали, поки ми визначимося з репертуаром, та пили горiлку. "Iтальяно веро" - це кiнцiвка. А крiм "iтальяно веро" ми бiльш анi слова не знаємо". - "Мамама-мама-марiя-ма-а?" - "Це - приспiв, його ми знаємо, а як заспiвати початок?" - "Але ми знаємо цiлий приспiв! Це взагалi єдине, що ми знаємо…" - "Чi сара?" - "I що далi?" - "О! Я згадав дещо з "iтальяно веро", лашате мi кантаре, трала-ла кому к'єро, лашате мi кантаре, iтальяно веро". - "Твоє "тра-ла-ла" скорило моє серце". - "Дуже смiшно. Пропонуй щось сама!"

I тут виступила Шу. Вона прокахикалася i завела: "Маре белля донна, еон бельканцоне, саi кентiамо, сен прiамо! Донна белля маре кредерi кантаре, дамi iль моменто, кенi п'ячi п'ю-у!!!" А тут вже вступили усi: "Уно-уно-уно ун моменто, уно-уно-уно сантiменто, уно-уно-уно комплiменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакрамееееентоооо".

Iталiйцi вже не пили i нiчого не говорили, вони мовчки на нас вирячувалися i були подiбнi на мовчазних лицарiв. А ми продовжували: "Маре белля донна, еон бельканцоне, саi кентiамо, сен прiамо! Донна белля маре, кредерi кантаре, дамi iль моменто кенi п'ячi п'ю-у!" - "Уно-уно-уно-уно моменто, уно-уно-уно сантiменто, уно-уно-уно комплiменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто сакраме-еееее-ееен-тоооо!"

"Яка це мова?" - запитали iталiйцi. "Ваша!", - нахабно вiдповiли ми. "Наша?" - "Ваша-ваша", - наполягала Шу. "Уно" - це ж ваше слово?" "Уно" - наче наше". Вони не виглядали впевненими. А ми реготали, ховаючи пики пiд столом. "Привiт". - Ми з Шу заповзаємо до хати. Нас хитає, ми спiваємо пiсню про "Варяга", який не здається. "А ти цю знаєш?", - запитує в мене Шу. Вона думає, що шепоче, але насправдi це промовисте таке шепотiння. "Тихо", - кажу я. Менi здається, що хтось має спати. Але Шу не слухається, вона спiває: "Мы плечом к плечу у мачты, против тысячи - вдвоем!" "Я цю не знаю", - ображаюся я. "Це з "Сердець чотирьох"! Добре. Давай фехтувати?" I ми чуємо, як регоче хтось, але не ми. "Де це ви були, лобуряки?", - запитує веселим голосом той, хто має спати, та вмикає свiтло. "О!", - каже Шу. "Привiт!", - кажу я. Бо це - батько.

Вiн кумедний в задовгiй майцi, яка схожа на дитячю сукню, наче вiн вкрав сукню в дiвчинки. "Ми були на дитячому днi народження!" "Ну що, пiдемо на кухню поправляти ваше здоров'я, чи ви спати?" "Поправляти здоров'я", - Шу притискується до нього. "Спати", - кажу я, бо вiдчуваю, що в мене псується настрiй. Я йду. I чую, як вони смiються та про щось гомонять. Я вкладаюся спати з думкою, що настрiй в мене зiпсований. I не можу збагнути, чого саме, бо все було дуже добре, але почуваюся я невпевнено. Я фiзично вiдчуваю, як скуйовджено мої думки. "Сьогоднi вiдбулося щось важливе", - думаю я. I падаю в прiрву, вiдчуваю, як смикається моя нога. Так я засинаю.

ix)

Євген перебував у Парижi. Вiдрядження. Менi було трохи сумно через це. I заздрiсно. Бо вiн там був без мене. Я розумiла, що мною правила егоїстична та незрiла думка: "Як же це так? Ми ж саме там познайомилися, а зараз вiн там, а я - тут. Це несправедливо. Та як узагалi можна самому бути в Парижi!.. Найромантичнi… Стоп, Сашуню, стоп, що ти верзеш?" - "А аеропортами там вештаються привабливi панянки. I я це знаю краще за iнших", - думалося менi. В моїй поштовiй скринцi я побачила листа вiд нього. Вiн надiслав менi зроблену ним свiтлину. На нiй була зображена запорошена снiгом кав'ярня. Дивна - з бiлими металевими столиками, стiльцями, якi виглядали незручними. Такi меблi часто роблять для iграшок, бо навiщо думати про комфорт iграшкових дупок? Кав'ярня була гарна та покинута. Жодної людини. Панував тiльки снiг. Крижинки розсiлися по стiльцях i дивилися на самотнi червонi троянди - живi, що стояли на кожному столику, втиснутi у прозорi мензурки - такi самi, як у моїй учнiвськiй хiмiчнiй лабораторiї. Євген написав, що це "кав'ярня побачень, якi не вiдбулися".

Я заплющила очi. Так, це була саме така кав'ярня. Туди сходилися чоловiки рiзного вiку, якi чекали на своїх коханок, дружин, пасiй, або навiть коханцiв, бо це ж - Париж! Чоловiки приносили троянди, чекали, нервово палили, пили мiнеральну воду або сухе вино, запитували одне в одного - котра година, пильно придивлялися та прислуховувалися до мобiльних телефонiв. Згодом просили в офiцiантiв, щоб тi принесли вази-мензурки, бо троянди хотiли пити. Вони починали спiлкуватися один з iншим, дiлилися iнформацiєю про погоду, намагалися вбити незручнiсть та вiдчай, але нiхто не сiдав поруч з ними за цей металевий прямокутний столик. Деякi йшли ранiше, деякi - сидiли до останнього, але всi вони колись iшли. Залишалися тiльки троянди. Червонi, з вологими пелюстками, свiдки побачень, якi не вiдбулися. Я вiдкрила очi i прочитала: "Я чекав там тебе вчора i чекатиму сьогоднi". Я хотiла йому зателефонувати, сказати, що я кохаю його, адже я так його кохаю - але тiльки зараз збагнула, що залишила мобiльний телефон вдома. "Доброго дня, скажiть будь-ласка, сьогоднi можна якимось чином потрапити до Парижа? Тiлькизавтра? А це точно? Може, через Копенгаген, через Нью-Йорк, через що завгодно? Та нi. Я розумiю, так. Дякую. Що? Нi, завтра не треба. Завтра це… дякую за розумiння, так".

"Шу, ти з ким там базiкаєш? Пiдiйми iншу слухавку, тебе хоче твiй пасерб. Нявчить тут, як кошеня з бляшанкою на хвостi, мяву-мяву, маму, дайте, маму", - крикнула Наталка. От Наталка… яка ж вона нестерпна - i як я її люблю за це! "Максе?" - "Привiт. Ми тут з Милицею сидiли, як вiн зателефонував, в iстерицi, а ти забула мобiльний, то я його взяв, а тут - вiн. Я думав не брати, бо це - твiй. А потiм подумав, що треба ж дiзнатися, хто це, може, батько, може, щось важливе? А там - вiн. А Милиця каже, ну, можливо, тебе не треба турбувати, бо ти на роботi, а ми самi витягнемо його з тамбуру, бiг дiл, але я подумав, як можна тобi не задзвонити, це ж тобi, власне, телефонували?" - "Максе, ти помiтив, що я не втручалася в твiй спiч?" - "Ну". - "А не втручалася я тiльки тому, що бiгла за твоїми карколомними думками, i то був бiг з перепонами. Ти зараз трохи подумай, i спробуй ще раз менi переказати що i до чого, о'кей?" - "А що тут незрозумiлого?" - "Добре. Хто менi телефонував?" - "Марлен, звiсно". Марлен, зрозумiло, о Боже мiй. "Зараз буду у вас. За пiвгодини приблизно. Слухай, друже, задзвони цьому блазню i скажи, що я вже їду". - "Вiн сказав, що в тебе є ключi вiд його хати. В тебе вони є?" - "Є, здається. Добре, що сказав, бо вони в мене на тiй квартирi. Слухайте, давайте вже зустрiнемося там, де вiн на нас чекає. Де вiн на нас чекає, до речi?" - "В тамбурi". - "Серйозно? Потягу Київ-Магадан?" - "Нi. Власної квартири. Ну, в такому мiжквартирному закапелку, в нас такий теж є". - "А що вiн там робить? О'кей, не розповiдай, Чiпе. Бери Дейла i вирушаємо. Гаєчка вже потулилася рятувати це… людське непорозумiння".

"Фуф, ви так довго. Чим ви займалися?" - Марлен був Марленом. Якби Марлен жив в епоху Дiтрих, їй довелося б змiнювати сценiчний псевдонiм. Вiн стояв у тамбурi i мав чудовий вигляд. "Ми працюємо, в принципi", - ввiчливо зауважила я. Мiж тим, ми з Марленом цiлувалися. Двiчi в кожну з щiк. У малих були такi обличчя, наче вони побачили стрiчку "Брєжнєв та Хонеккер повертаються". Марлен закiнчив чоломкатися зi мною, i полiз до них. "Вiдчиняй, мерщiй, дверi, менi треба впустити в себе священний дух Кампарi". В тамбурi валялися валiзи, модна парасоля, з якою в мене було пов'язано кiлька рiзноманiтних iсторiй - вiд романтичних до жахливих - i якiсь клумаки. "Ти що, ще не був вдома?", - запитала я, коли вiдiмкнула дверi. "Яка ти здогадлива. Вона завжди була найспритнiшою", - повiдомив Марлен малим. "Так, хутко проходьте, все це нехай тут полежить. Трохи. А ми поки пiдiймемося в нападi за грiхi нашi важкi-тяжкi". - "Це вiн про що?", - пошепки запитав Макс. "Пропонує випити", - переклала я. "Переклади - її професiя", - гигикнув Милиця.

"Я вам ще не казав, але зараз я це виправлю. Терпiти не можу, коли кiлька людей в присутностi когось ще - особливо в моїй присутностi - шушукаються. Мене це бiсить. Бо починає здаватися, що ви замислили моє вбивство. Та хто-небудь наллє в цьому домi, взагалi, скiльки можна чекати???", - ображено проголосив Марлен. Задзвонив мiй мобiльний. "Так. Не треба тут розмови розводити, ми не любимо розведених розмов, як i розведених мiцних напоїв. Йшла б краще зготувала нам щось ковтнути", - Марлен був упорядником людських вчинкiв. Вiн спрямовував i надихав. Муза моя!

Але я натиснула на зелену маленьку слухавку. "Привiт! Ти отримала мою снiжно-трояндову кав'ярню?" - "Отримала. Слухай…" Я почала дзигатися, бо мене оточували всi цi хлопцi, а менi так хотiлося бути нiжною. Але я усвiдомлювала, що ця чоловiча банда цього не схвалить. I повелася на це, як слабка дурепа, побiгла до ванної кiмнати. Зберегти обличчя героя - за будь-яку цiну. Тьфуй. "I куди це ти?", - заволав Марлен. "Це вiн тобi телефонує, так, вiн?? Максень, це твiй батько? Як це - звiдки ти знаєш! Треба знати. От я свою маму нирками вiдчуваю! Сашка, дай-но я з ним познайомлюся, гей, куди побiгла, Шу?!!" Марлен дубцював по дверях ванної кiмнати. Хлопцiв не було чутно. "Що там в тебе, ти змiнила фах i пiшла працювати в цирк, пiдкоряти хижакiв?" - "Нi. Це - Марлен. Вiн приїхав. Вважай, що я стала дресирувальницею пуделiв та кенарiв. Слухай, я кохаю тебе, а квиткiв немає. На сьогоднi немає. А ти завтра ввечерi вже будеш тут…" - "Нi, я ще буду тут! Якщо є нагода, швидше замовляй квитки! Я теж тебе кохаю. Отже - завтра. Мiй столик - лiворуч. I моя троянда найвразливiша, вона не хоче залишатися в кав'ярнi сама. Шу, чуєш? Прилiтай, дуже прошу тебе".

Коли я вийшла з ванної, всi вони вже всiлился за Марленовим скляним столом, i колом пускали пляшку кампарi. "Кожнiй тварюцi по кампарюцi! Не змiг знайти правильнi келишки. От, жлобцюємо. Пошукала б, га? Слухай, то ти натуркотiлася зi своїм? То що вiн каже?" - "Буду замовляти квитки, завтра вiдлiтатиму до Парижа". - "Яка марудень… Слухай, Емiль, можеш замовити їй квитка, а вона поки келишки нам знайде. Правильнi. Та нарiже лимончик". Ми переглянулися. "Це ти до кого зараз звернувся?" - "Що?" - "Не що, а хто. Хто такий Емiль?" - "Так ось вiн. А що?" Милиця був дуже здивований: "Це ти на мене вказуєш?" - "Так, а на кого ще? До речi, пришпiльно вони вигадали тебе скорочувати, Емiль: Мiлiця - супер. Так нiжно". "По-перше, Милиця". - "А по-друге, це походить з його прiзвища". - "А по-третє, я - Сергiй". - "Господи, ну чого ви скавульчите усi? Знайшли чим менi дорiкати. Та я його вперше бачу! I потiм, яка рiзниця, Емiль ти чи Сергiй. Квитки можеш замовити? Поки я буду знайомитися з її сином, а вона шукати правильнi келишки? Це нормальне використання часу. Я що, забагато прошу?" Ми вирiшили, що краще робити так, як хоче Марлен, нiж щось йому пояснювати. Нами керував колективний розум.

"Взагалi-то класно, що ви приїхали. Я думав, що збожеволiв". - "Ти тiльки зараз таке про себе подумав?" - запитав мстивий Милиця. "Це що вiн, типу знущається, так?" - "Вiн жартує. Ти краще розповiдай, що сталося". - "Ти не повiриш. Але першим, кого я побачив, коли зайшов до пiд'їзду, зґвалтований власними валiзами та парасолею - от вже ця парасоля - то був Толiк". - "Це той, про кого я думаю?" - "Саме той". - "Толiк-алкоголiк?" "Толiк-алкоголiк". - "Але ж вiн повiсився". - "Що?" - не витримали хлопцi, якi до того часу мовчки спостерiгали за нами, як за гравцями у пiнг-понг. Чекали, поки ми стратимо, щоб розпочати свою партiю. "Ну, як вам сказати. Коли я звiдси їхав працювати в Лондон та чекав на вулицi таксi до аеропорту, то в нас тут розпочався галас та бiганина, бо повiсився сусiда Толiк. Менти пiдкотили, швидка допомога, справжня тусовка всiх цих, якi викликаються через нуль. Тiльки пожежникiв не вистачало". Кампарi закiнчувалося. "Ну от. Мати потiм менi написала, що Толiк повiсився. Я не дуже здивувався, бо Толiк пив стiльки, скiльки здатнi пити слони. Може, одного разу вiн подумав, що вiн - тарзанка чи гойдалка, ну i того…" "Може, вiн не зовсiм повiсився?" - припустила я. "I як ти це собi уявляєш?" - "Може, всi думали, що вiн повiсився, а вiн - вижив". - "Можливо, не знаю. Але фактом є те, що я приїхав, заходжу до пiд'їзду, а там - Толiк. Каже менi: "Ну, що, козел, повернувся з закордонiв?" А я побiг. Ключi в руках крутив, зронив. Побiг по сходах, дивуюся, як я валiзи не позроняв. I все думав, а чого це вiн обкозлив мене? За що? Я ж йому завжди наливав. Нiчого собi - поведiнка. Одного разу костюм подарував! Тобто поки люди живi, ти до них iз добром, i вони наче добрi до тебе, але це не значить, що коли вони помруть, то ставитимуться до тебе приязно. Я тому бабцю на цвинтарi навiдувати не люблю. Вона наче мене любила, пирiжками годувала з яйцями, смачнi, до речi… але хто її знає, як вона поводитиметься тепер?"

"То що будемо робити? Пограємося, поки залишилося трохи кампарi?" - "В що?" - "В два пихато-супер-пихатi та один дебiлкуватий факти?" - "Що це за лайно?" - "От чого ви, молодь, така агресивна? Чого вiдразу лайно? Це - просто гра. Менi треба вiдчути, що всi ми живi. Дивися: спочатку ти називаєш чесний пихатий факт про себе, потiм ще пихатiшiй, а вже потiм - iдiотський. Завершувати завжди треба iдiотським, тому що якщо два факти будуть занадто пихатими, тебе захочеться побити, щоб збити пиху, розумiєш?" - "Марлен, я не хочу в це гратися". - "Ти не хочеш, а менi кортить дiзнатися про цих класних хлопцiв бiльше! Та й взагалi. Не роби менi марудно!" Я бачила, що Макс розгублений. "Максе, це iгри в стилi Марлена. Вони безпечнi. Його поведiнка набагато небезпечнiша, нiж iгри". - "А що, давайте пограємо". Макс не любить виглядати слабким. Милиця поки розмiрковує. Хлопець, який понад усе любить крутити в головi кубики з власних думок.

"Нумо! А я починаю. Отже. Пихатий факт. Шуня, налий-но менi кампарiку цуть-цуть! Хочу сп'янiлої атмосфери… Дякую. Отже, два роки я був представником Ради Європи в Македонiї i в мене був цiлий офiс балканських рабiв. Якi то були часи! Мене поїли жахливими винами з пляшечки з пипкою чорноволосi македонки. На їхнiх грудях росло чорне волосся. Коли я з ними злигався, вони на мене порикували. Мабуть, щось таке пережив Мауглi… I що я бачу? Щось ви не враженi. Добре. Другий. Одного разу в мене закохалася московська школярка, яка щоп'ятницi лiтала до мене в Париж з Москви завдяки грошвi свого татуся. Проста така школярка. Пересiчна. Йшла до школи, потiм перевдягалася, брала якесь шмаття та прямувала до аеропорту. В недiлю вона вiдлiтала вечiрнiм рейсом, бо її батько не любив, коли вона прогулювала школу. I що ми такi кислi? От нарiд. Видно, що народилися пiзнiше за нас. Для нас з Шу було дивом поїхати електричкою в найближче селище, i то - це було неймовiрною пригодою, який там Париж, якi там лiтаки…" - "Вона ж неповнолiтня!", - виголосив Милиця. "То й де про це написано?" - "Давай iдiотський!" - вимагав Максим. "А ви про свої вже подумали? Думайте, я нетерплячий, чекати не люблю!" - "Ну, iдiотський… може це? Нi, це якесь. Ну його. А… нi. Слухайте, в мене вдома є така штука, за допомогою якої можна закрутити догори вiї! Я її купував спецiально й час вiд часу заверчую собi вiї. А ще в мене є два пакетики накладних вiй. Однi навiть блакитнi". - "Навiщо?" - "Ти що голубий?" - "Яка ви в дупу Європа, дiти? На що сподiваються вашi ватажки? Вони вас чули? Де ваша толератнiсть?

О… до речi, у Толi - має бути толерантнiсть, правильно? Тобто була, поки був живий. У Макса - максималiзм, а в Емi… тобто у Сергiя - сергiднiсть!" - "А що таке сергiднiсть?" - "Це гiднiсть сера! Мiж нами, я - не гей. Ви шкодуєте, так? Нiчого, дорогенькi, ви ще молодi i знайдете собi хлопця". Вони розреготалися. Я теж. "То навiщо тобi все це?" - "А раптом я прокинуся i подумаю, а чи не пiти менi на вечiрку? I вирiшу, що пiду. I закортить менi бути невимовно вродливим. Або - гейшою. Ну ось тодi й згодиться штука для пiдкручування вiй". - "Малi, щоб Марлен краще сприймався, треба ще додати!" - "Шу, чимчикуй до кухнi, там є вермутiки, а ми поки послухаємо Милицю".

Милиця розгубився: "Ну, в мене не такий досвiд. I взагалi, я так не можу, взяти i щось бовкнути про себе". - "Не щось! А спочатку щось пихате". - "Пихате. Добре. Я - колишнiй чемпiон з фiгурного катання серед юнiорiв. Золота медаль". - "Я зараз вмру вiд заздрощiв!" Я почула вереск Марлена. "З цим пов'язана одна смiшна iсторiя. Коли мiй тренер зателефонував моїй матерi та сказав: "Сергiй взяв золото", мати подумала, що я когось обiкрав, хоча знала, що я в цей час виступаю на чемпiонатi". - "А ти до того когось обiкрав?" - "Одного разу. Материнчиного брата. Вкрав в нього плакат з голою Самантою Фокс. Менi було потрiбно, щоб задовольнити людськi потреби". - "Слухай, а що ти зараз розповiдатимеш? Що може бути пихатiшим за золоту медаль з фiгурного катання? Я повiрити в таке не можу.

Якби в мене була золота медаль… То що в тебе? Ще одна золота медаль?" - "Та нi. Ще я намагався пiдiрвати директора нашої школи, коли її закiнчив. Менi здалося, що це буде найлiпшим подарунком нашiй школi". - "Пiдiрвав?" - "Власне кажучи, так. Пiдiрвав. Але вiн не пiдiрвався, бо менi продали зiпсовану бомбу". - "В принципi, якщо в тебе немає нiяких iдiотських фактiв, то купiвля зiпсованої бомби для директора школи - цiлком годиться". - "Погоджуюся. Макс?"

"Знаєте, найпихатiший факт у моєму життi - це моя мати". - "Хто б сперечався - але не я", - зауважив Милиця. "Це ти легко вiдкопирсався! Ми з Шу її не знаємо, так, Шу?" - "Ну, я не можу сказати, що я зовсiм не знаю Вiолетту. Менi здається, що Макс має рацiю, бо вона… специфiчна жiнка". - "I специфiчна мати. Повiр. Це буде фактом номер два. Бо маму подолати в сенсi пихи важко. А першим буде той факт, що я зовсiм малим подорожував iз батьком Америкою. Навмання. Це було круто! А з iдiотських… Та їх безлiч. От, наприклад, я вирiшив колись, що в мене занадто волохатi руки та поголив їх. Ну i вони стали ще бiльш волохатими, а я ще їх поголив, i вони стали такими волохатими, що це помiтила мати. А я потiм вирiшив, що це - унiверсальний принцип, i поголив хом'яка, щоб вiн був бiльш пухнастим. Хом'як так напiвлисим i завершив своє iснування". - "В Македонiї такому бовдуру як ти, цiни б не склали. А що нам скаже Шу?"

Я замислилася на хвилинку. Марлен повернувся до хлопцiв. "Шу завжди все формулює майже одним реченням. Звичка - друга натура". - "Отже, слухайте, невдахи. Я танцювала з Вацлавом Гавелом, грала в карти з Генрi Кiсiнджером, а ще якось замовила Марленовi на день народження, коли вiн був у Вiднi, найпихатiшу квiткову композицiю.

Пам'ятаю, що вона звалася "корона", а коли її йому принесли, з'ясувалося, що це - похоронний вiнок". - "З Генрi Кiсiнджером… в карти…", - не втомлювався повторювати Макс, коли всi ми вже вiдреготалися пiсля спогадiв про "вiденську корону" та розповiдi Марлена, якими сумними голосами з ним спiлкувалися представники сервiсу квiткової доставки, як вони запитали його, а хто може прийняти вiнок для такого от пана, i Марлен сказав, що вiн сам може, i як вони почали вiдхрещуватися. "Ти був для них, як Толiк для тебе", - реготала я.

"Якщо ми все випили, - час мандрувати". - "Наприклад, куди? Погода не так, щоб дуже". - "А що, тут зiбралися боягузи? Тi, що бояться поганих погод? Мабуть тi, що зовсiм нiчого не пили? Я пропоную спочатку пiти поїсти. А вже потiм пiти кудись i ще". I ми пiшли їсти. Марлен схотiв картоплi з начинням. "Хочу картоплi. В Лондонi неможливо знайти нормальну картоплю, вони навiть супи варять з обгризаних курячих кiсток.

I невiдомо, хто цi кiстки обгризав!" Нам з хлопцями тут не дуже подобалось, але ми випромiнювали гостиннiсть. Наразi Марлен пiдхопився та побiг геть. "Це що з ним?" - "Дiарея?" - "Нi, - приречено сказала я. - Це вiн щось вкрав". - "Переклади - твоя професiя!", - знову гигикнув Милиця. Макс насунув на обличчя брови. "Що тут можна вкрасти?" - "Не хвилюйся. Вiн нам покаже". Марлен показав два малесеньких баняка, в яких тушкували овочi. "Навiщо тобi баняки?" - "А хiба вони не гарненькi?"

"Ходiм гуляти до Ботанiчного саду". - "Вже сутенiє, що ми там побачимо?" - "А ми туди не дивитися йдемо. А гуляти. Що тобi там треба бачити, ти що, там нiколи не був?" У Марлена аргументи було розкладено по всiх кишенях. На будь-якi смаки. Назустрiч нам йшов темношкiрий хлопець. "Шу, тiльки не кажи йому, що ти бiзi тудей", - Марлен зiгнувся вiд реготу. "Привiт", - сказав африканець. "Привiт!", - вiдгукнулися ми. "Жетон маєте?" От як йому небагато треба. Змiнилися, зменшилися потреби у людства. "А якщо десять гривень?", - запитала я. "Та в принципi краще жетон. Менi до гуртожитку треба. Звiсно, можна тачку спiймати, але я - слабкий. Не спiймаю. Нап'юсь. А п'ятдесят копiйок у вас є?" - "Слухай, бери в неї ту десятку, пропиячиш за моє здоров'я". - "А ти думаєш, менi нема бiльше за чиє здоров'я напитися? Помиляєшся, друже мiй". - "Менi все це набридло. Тримай. Десятку. Випий за здоров'я Аденяй Алi Абая. Це - мiй друзяка. Знаєш, хто це?" - "Судячи з iменi, якась пiдлота. Сподiваюся, що вiн не мiй батько". - "Так воно i є. Тримай та пий! За кого хочеш". - "Ну, добре. Дякую. Пiшов. Бувайте".

Коли ми дiсталися до Ботанiчного саду, вже панувала темрява. "Я хочу вiдлити, - озвучив думки усiх нас Марлен. - Де тут можна це зробити?" - "Якщо ти маєш на увазi вiдходок, то треба йти за цим смородом, тодi - вийдемо. А краще в кущах", - порадив Макс. "Сам i ди в кущi. Я коли сюди летiв, то прочитав статтю, що в Києвi повно клiщiв. Захворiєш енцефалiтом, тодi станеш iдiотом - i Шу тебе буде довiчно доглядати. Ти цього прагнеш?" Макс цього не прагнув аж нiяк. Ми пiдiйшли до туалету. З темної туалетної норицi витяглася темна постать. Постать хиталася. Мабуть, у вiдходку штормило. Вона уважно подивилася на

мене i промовила дуже чiтко, обережно ставлячи наголоси: "Ти б, матуся, обережно тута. Тута темрява така, гiрша нiж в дупi, куди ми пальцями лазимо. Правда, пацани, га? Я ж правду кажу, пацани, лазимо, га? До того ж, матуся, йшла б ти краще в кущi, бо я не пам'ятаю зараз, де я наклав. А в тебе такi черевички, i розмiр ноги немалий, обов'язково брьохнешся, я тебе знаю". - "А я i не знав, що в тебе така завелика лапа", - зробив для себе висновок Марлен.

Хлопцi тихо реготали. Марленiзм в дiї.

"Треба пiти до якогось романтичного мiсця", - сказав Марлен. Вiн iшов i до усiх принюхувався, дiстав вже. Хотiв збагнути, чи досi вiд нас смердить як вiд вiдходку. "Менi так здається, чи в деяких кущах хтось тогойт?", - пролунав замрiйливим соловейком Милиця. "Тогойт! Ти правий, стариган. I нiякi клiщi їм не вказiвка, але я б на їхньому мiсцi не дуже захоплювався. Колись у мого сусiди - не в Толiка, який повiсився, а iншого - помер вiд цiєї клiщиної штуки собака. Це було страшне, спочатку вона сцяла кривавою сечею, а потiм в неї були блакитнi бiлки, бо ця клiщинна рiдина-отрута жере кров'янi тiльця. Ти б хотiв, щоб в тобi щось жерло кров'янi тiльця?" - "Нi!", - щиро вiдповiли хлопцi.

Потiм ми почули спiви. Десь спiвали пiд гитару. "Я тебя не скоро позабуду-уууу". - "Мммм, халi, мммм, iнхалi, мммм". А з боку якогось позапланетного поля, де стрибали довгоногi птахи, лунало: "За тисячу рокiв ми побачимо свiтло нашої чудової батькiвщини, ми - доньки її та сини, за тисячу рокiв.

За тисячу рокiв, за тисячу рокiв". Птахи бубонiли. "Це що таке?", - поцiкавилась я. "П'янi телепнi". У Марлена завжди була проста вiдповiдь. Але не в Милицi. Милиця сказав, що п'янi телепнi не спiвають таких пiсень. "Ти або не бачив п'яних телепнiв, або це були стриманi п'янi телепнi". - "Лицарi мовчання", - сказав Максим та пiдморгнув менi. "Або Блазнi замовчування", - пiдхопив Марлен, якого нiколи не хвилювало, що вiн може бути поза темою i дечого не знати. "Ну, якщо дослухатися, то мукають крiшнаїти, а от про "не скоро позабуду" спiвають п'янi пiдлiтки". - "А тi птахи в колi, це що?", - запитала я. "Не знаю", - не встиг промовити Милиця, як Марлен потяг нас за собою туди, до пташиних забавок.

Якщо ви думаєте, що люди, якi бубонять щось увечерi на полях ботанiчних садiв ваших мiст та мiстечок, неагресивнi, раджу добряче подумати перед тим, як до них чiплятися. Особливо до тих, якi танцюють з палицями. Поки я думала, що зараз почнеться - воно й почалося, бо Марлен за звичкою пнув мене у спину: "Давай! Зараз ми їх будемо вражати". - "Тiльки не це". - "Це-це! Давай! Не ганьбися перед молоддю". - "Добрий вечiр, - проказала я. - Я перепрошую, але ви маєте якесь вiдношення до церкви?"

До мене пiдiйшов маленький чолов'яга, але дуже кремезний. Правда, може, воно було й не чолов'яга, бо запищало воно мишачим голосом: "А ну, пiшла звiдси. Будь ласочка! Второпала, коза?" - "А нi фiга", - вiдповiв замiсть мене Марлен. "Слухайте, дiти, - продовжувало пищати воно вже до хлопцiв, - сиротами важко жити. Повiрте менi. Заберiть звiдси своїх телепнiв-батькiв". - "А що ми вам зробили?", - подав голос Милиця. Пискля зiтхнуло: "Розумiння важко досягається. Друзi, треба прибратися. Тут засмiчено".

Не знаю, хто з нас першим побiг, але бiгли ми всi. А вони, люди-писклi-птахи, бiгли за нами. I добре бiгли. Ми бiгли пiд акомпанемент невгамовного "Я тебя нескоро позабудууууу". Помаранчевий мiсяць - великий, наколотий помаранч - реготав нам у спини. Таке треба знiмати в кiно. Це була велика гонитва. Дехто з нас вже захекувався.

На мить затримавши дихання, я збагнула, що то хекала я. "Блiн, закрито! Через паркан!" - верещав Марлен. I ми гайнули через паркан. Я подерла одяг. Я так i знала, що воно почнеться. Марленоманiя. В мене були подранi панчохи, спiдниця перетворилася на широкий пасок, зачiска була схожа на кущ. Той, в якому поралися тi, хто не боявся клiщiв та прохолодної погоди. I сама я так хекала, наче займалася тим в кущах дуже довго i старанно. Я помiтила, що прибiгла першою. Цiкаво, а де дiвся Марлен, який змусив мене сягнути через паркан? Я вiдхекувалася поруч з пластиковою кав'ярнею, де люди святкували те, що їм належить святкувати.

Я помiтила, як на мене дивляться три жiночки. "Ой, Зiно, дiвчинку, здається, спортили", - сказала одна з них та поправила пишну зачiску. "Точно, баби - зґвалтували. Йди сюди, бiднятко, випий горiлочки, вона все змиє, вона з усiм примирить, бiдна дитина". "Та вона не дитина, Майя, їй член бачити не така вже i новина має бути". Якраз в цей момент через паркан перелетiв Макс. "Тiкай!" - верескнула я, i собi побiгла. Озирнувшись, я встигла побачити, як Майя вiд усiєї душi довбанула Милицю по спинi пластмасовим стiльцем. "Та ви чого?" - заволав Милиця, але пiддав жару. "Всiм сюди!" - почула я голос Марлена. Як вiн тут опинився? "Мерщiй, от проклятущi баби. Сховаємося вiд них у пiдземцi".

У пiдземцi ми зупинилися та почали уповiльнювати дихання. Я побачила це першою i першою почала реготати. "О, Боже мiй. Ви тiльки-но гляньте!" Вони дивилися на будку. В пiдземках часто стоять такi будки. На них намальовано блискавки та зазвичай пишеться: "Не пiдходьте. Струм". На цiй будцi було написано: "Вiдповiдальний - Холявко". - "За що може вiдповiдати людина з таким прiзвищем?", - заходився в реготi Максим. "За будку? Може, там схованка?" - запропонував Милиця. "Та нi. Судячи iз зображення блискавок,

вiн вiдповiдальний за неї. За блискавку. Це - український бог. Такий собi Зевс Холявко".

В центрi великого мiста стояли четверо абсолютно щасливих людей. Справжнiх. I то були ми. Ми смiялися бiля будки, сповненої блискавок, за якi нiс вiдповiдальнiсть Зевс Холявко. Ми були бруднi, подранi, молодi та веселi. Нам було добре, а помаранчевий мiсяць в той самий час хизувався своїм наливчастим тiлом. "Завтра я приєднаюся до Принца та його Троянди, - подумала я. - Як менi поталанило в цьому життi. Всi вони були такi чудовi". "Слухай, а вiн завтра до нас завiтає?" - запитав Милиця. "А хто його знає. Вiн такий, непередбачуваний. Ти думаєш, що вiн поїхав додому, але це не факт". - "Хай би зайшов. Але не надовго, бо я вже не можу, в мене крепатура вiд нього. Ще трохи - i в мене почнеться марленофобiя", - говорить Макс. I ми знову регочемо.

х)

Аделiна повернулася, щоб повернути моє серце - так вона написала. Але й щоб вкрасти мої грошi - про це, втiм, вона також повiдомила. Вона нiколи не приховувала свої вчинки та намiри, правда, iнодi про них не повiдомляла. Три тисячi євро - не така вже велетенська сума грошей, i не вирiшальна для мене. Основнi кошти я тримав на банкiвському рахунку - з чогось треба було виплачувати кредит за авто. Але то були рiднi грошi. Тi, якi менi дарували на рiзнi свята дiд, мати, батькiв брат. Тi, якi я сам вiдкладав для чогось. Для мрiї. Коли не знав, що менi потрiбно зараз, але був переконаний, що прийде час i менi чогось сильно кортiтиме. Грошi мрiйника.

А ще я думав, чи треба про це комусь говорити, чи нi? Про цi грошi знали, наприклад, батько й мати. Але це не повинно їх надто хвилювати - це були мої особистi грошi. Крапка. Втiм, не все було так просто. По-перше, Аделiна була наркоманкою, тому кошти їй могли знадобитися знову, i то вже незабаром, а по-друге, в неї був ключ вiд моїх дверей. А це означає, що вона могла прийти ще, винести коштовнi речi та технiку, i не тiльки мої, а й батьковi, i Шу. Цiлком логiчно буде змiнити замки. Звiсно, що можна буде збрехати, начебто в мене витягли з портмоне ключ. Все було б можна зробити тихо, якби менi так сильно не хотiлося, щоб мене хтось пожалiв. Нiколи б не подумав, що це менi буде потрiбно. Спiвчуття - менi? Та я нiколи не скавулю i завжди сам всiх пiдтримую.

Ранiше прояви спiвчуття мене принижували. I дратували. Що зi мною? Справдi, це був перший випадок, коли мене кинула жiнка. З кожним трапляється, я це розумiю. Чи думав я, що буду постiйно з нею разом? Iнколи я прагнув цього, iнколи не вiрив в це, часом мене це дивувало та лякало. Двiчi було так, що я затамовував подих i просив у Бога, щоб ця жiнка була зi мною довiку. Набагато частiше мiй мозок атакували питання: що я роблю з незнайомою людиною? В цьому лiжку, в своїх думках та своєму життi? Аделiна була специфiчною жiнкою, до того часу менi такi не зустрiчалися. З нею можна було говорити про серйознi речi, про хлоп'ячi забавки та турботи. Вона все це сприймала, розумiла та навiть давала поради. I слушнi! Чого їй бракувало? Чого вона залишила мене? Вона нiколи про це не скаже. Нiколи. Годi запитувати. Або вiдчувай сам, або це тобi не дано. Це її життєвий принцип. Принцип стосункiв. Навiщо забрала цi грошi? Вона ж знала, вiд кого цi грошi, i як я до цього ставлюся, сентиментальний телепень.

Мамi сказати? Вiолетта Вайгель-Вiтовська зневажає людей, якi вициганюють жалiсть. Хiба їй у життi було солодко? Особливо в тому життi, в яке її народили. Нi. Вона нагадає менi про мету. Про мету та силу. Яка в мене мета? Повернути Аделiну? Я не переконаний, що вiд цього мене попустить. Маму повернення Аделiни тiльки розважить. Яка це мета? Я успадкував її виразнi вилицi, але не успадкував її виразного характеру. Батько? Це вже нi, нi за яких умов. Принизливо зiзнаватися в цьому батьковi, я навiть познайомити їх не встиг, все хизувався своєю жiнкою, своєю дорослiстю, самостiйнiстю, аж пшик? Де воно все це? Мене грабує власна дiвчина, яка мене до того ж кидає, а я виглядаю, як розчавлений дощовий черв'як, який зовсiм не хотiв потрапляти пiд черевик, але його виманив перший теплий весняний дощ. Йолоп. Я - йолоп. I немає зараз нiде в свiтi бiльш жалюгiдного створiння. Як менi зле. Руки холоднi, такi холоднi, як в Шу. Можливо, анемiя - це заразно? Анемiя - хвороба, назва якої схожа на назву блiдої квiтки бузкового кольору…

"Привiт! Справ багато?" - "Привiт, справбагато. Що в тебе з голосом? Хворiєш?" - "В певному розумiннi. Слухай, ти себе колись ненавидiла?" - "Ха! Неодноразово, питаєш таке. Я в цьому фахiвець". - "Тобто, в тебе професiя не тiльки переклади, а ще й самоненависть?" - "До певного часу була. Потiм я почала з цим боротися. Завдяки однiй своїй подрузi. Вона вказала менi на те, що це деструктивно, руйнує особистiсть, псує характер, i навела вагомi приклади. А потiм вже навчила працювати з тим, щоб любити себе, шануватися та вмiти прощати. Не завжди виходить, але я тепер знаю, що це можливо, бо зi мною вiдбулися маленькi, але позитивнi змiни. Що в тебе?" - "А ти можеш приїхати, тiльки прямо зараз? А то я нап'юся". - "Вже їду".

I вона справдi приїхала. Коли вона їхала, я двiчi набирав її номер, щоб сказати, що нiчого та нiкого не потребую, а тим бiльш - її уваги, але скидав дзвiнок. Я нервувався та почував себе лайном. Щоб позбавитися цього стану - випив пiвпляшки джину. "Аделiна?" - запитала вона. Ось так просто. Без жодних моїх пояснень. Звiдки вона могла знати… "Новий смугастий светрик?" - запитав я. "Подарунок", - сказала вперта Шу. З певного часу я вiв боротьбу з її смугастими кофтинами, i їй про це було вiдомо. "Сказала, що ви рiзнi люди, а вiдтепер i жити будете нарiзно?" - "Щось таке. А ще поцупила три тисячi євро. Мої три тисячi євро. А я думав, що збираю їх на свої забаганки. Втiм, де тут протирiччя? Хiба Аделiна та нашi стосунки не мої забаганки?" - "Слухай, пропоную випити, як поряднi люди, тобто з келихiв. I поговорити. Не крий себе i не захлинайся в жалю, добре?" - "Вiдчепися". - "О, ну-ну, давай. Почалося". - "Вiдчепися, кажу. Все одно ти нiчого не розумiєш, та воно тобi не треба. Повчати тут. Досить. Навчений вже. Доросла, блiн". - "Шантажування вiком - не найкращий спосiб порозумiння…" - "Та ви ж самi, самi, першi, лiзете з цим вiком, а що залишається нам? Вiдчути себе дебiлкуватою бiомасою, малечею, що тягне руки до чайника, що зкипає? Дякую. Ти така доросла, така, така, а сама через паркани стрибаєш, та й взагалi… Як менi все набридло. Я думав, що хоча б ти… як я втомився".

"Слухай, вiк це дуже вiдносно, розумiєш? З вiком мозок може працювати краще, а може працювати i гiрше. В тридцять три роки Христос мав учнiв та свiтлу iдею, його було вбито. В тридцять три роки богатир Iлля Муромець тiлькi-но пiднявся з печi. Вiк - це дуже вiдносно, розумiєш?" - "Ти хочеш сказати, що немає нiякої рiзницi?" Шу щось вiзерунила на папiрцi. "Не зовсiм. Дивися". Я подивився. То були цифри. "24:33:42" - "Це що? Новий час, коли пускатимуть "Секс i мiсто"?" - "Ха-ха-ха. 24 - це ти, 33 - я, 42 - Вiтовський старший. Схоже на годинник, так? Ти - години, я - хвилини, вiн - секунди. Так воно i є. Зараз тобi життя здається набагато довшим та повiльнiшим, нiж здається менi, i я вже прискорила ходу, а Вiтовський старший перейшов на бiг". - "А я гуляю?" - "Гуляєш. Це - природньо. В тебе дiйсно бiльше часу. Правда, ще невiдомо, як тим цим скористаєшся". - "Менi зараз здається, що я погано користуюся". - "Можливо, все не так погано. Слухай, давай - наливай, та розповiси менi про Аделiну, якщо буде твоя ласка". Я знизав плечима. Чого б нi?

"Вона дивна. Аделiна дуже дивна. Я не можу сказати, що вона менi сподобалася зовнi. Нi, як каже Милиця, в неї руки як ноги, а ноги як туго скручений стандартний аркуш ватману. Я на таких креслив схеми… Вона худа. Непропорцiйно складена. В неї нервовi та нерiвнi губи. Вона - наркоманка. Вона краща в свiтi дiвчина, в якої на все є власна думка. Небагато є людей, якi мають власну думку та можуть її захищати, правда?" Шу мовчки розливала спиртне. "Щось ми постiйно п'ємо", - зауважив я. "Та й не кажи, куме" вiдповiла Шу. "Я ранiше думав, що можу кохати тiльки вродливих дiвчат, та ще рiк тому на таку, як Аделiна, я не звернув би жодної уваги. Менi подобалися пружнi сiдницi, великi очi, пухкi губи, довгi ноги… Тобто i зараз все це менi подобається. Просто з Аделiною я збагнув, що не все так просто, далеко не все так просто. Я маю на увазi вплив зовнiшностi. Що може бути iнакше. Можна закохатися в щось iнше. Я й сам кiлька разiв, коли натрапляв на дивнi в моєму розумiннi пари, казав: що вiн (вона) в неї (ньому) знайшли? I не мiг збагнути, що саме. Адже я i не шукав, насправдi, я порiвнював зi своїми зовнiшнiми iдеальними параметрами. Хтось iз пари потрапляв пiд них майже iдеально, а хтось - зовсiм нi. Знаєш, може це виглядає смiшно, але я думав, якщо я покохав дiвчину, яка далеко не мiй iдеал, значить це - справжнє почуття, справжнє кохання, а тепер я не знаю".

"Слухай, а чим вона займалася? Тобто коли почувалася добре, були ж такi перiоди, правда?" - "Звiсно що були. Вона фотографувала. Працювала для журналiв, в неї був власний фотопроект. Вона знiмала кохання предметiв. Якщо бачила, наприклад, двi прищiпки на мотузцi, якi схилилися одна до iншої, - негайно клацала, це було зворушливо… А ще вона писала оповiдання. Одне присвятила менi. На день народження. Менi нiколи нiхто не присвячував оповiдань…" Я вийшов до своєї кiмнати та принiс оповiдання Аделiни. "Хочеш, я прочитаю тобi?"

Оповiдання Аделiни, яке вона присвятила Максу

"Soyez le bienvenu", - почув я її, очевидно, захриплий голос. Вона з'явилася в двернiй проймi - тонка фiгурка в чорному, залита бiлим сонячним свiтлом, таке собi чорне лицарське ратище, яке розбивало пил. Напевне, перед моїм вiзитом вона плакала. Темнi кола пiд очима на смаглявому обличчi. Волося вiльно мандрує її спиною. Вiд вiтерця. "Чого ви стовбичите? Заходьте!" Я зайшов до зали. Тут було темно. На вiкнах чорнi фiранки. Пiд скляним ковпаком колотиться дивний метелик. Я несамохiть вiдсахнувся. "Це…", - мiй вказiвний палець зрадницьки затремтiв. Чорний метелик з зображеним на ньому черепом продовжував свої хаотичнi, але впорядкованi, рухи. - "О, c'est symbolique, n'est ce pas? Це всього-навсього Чорна Вдовиця. Не бiйтеся. Вона не завдасть вам шкоди". Вона взяла за звичку посмiюватися з мене. На величезному, на всю кiмнату, чорному килимi, лежали англiйськi подушки-теки, на них стояли кав'ярники, горнятка, змеленi горiхи, маленькi креманки, в яких були налитi глейкуватi ароматнi речовини. Всi цi харчi та предмети були по-схiдному ледачi, вiд них йшла солодка знемога. Диванiв не було. Вiдрубно бiля вiкна стояв кальян, надутий та важливий, схожий на фонтан, вкритий фальшивою позолотою. Вона грацiйно вмостилася на килимi, покликала мене поглядом. Руки її були зайнятi тим, що готували схiдний кавовий напiй. Її очима блукала посмiшка. На мить вислизнула на поверхню, блискучою рибкою, а потiм зникла за довгими вiями. "Ви наче хотiли зi мною поговорити?" - "Так", - пiдхопився я та присiв з нею поруч, але з невiдомих причин влаштувався на безпечнiй вiдстанi вiд неї. "Ви ж мадам Т.?" - "Мадемуазель". Її прекраснi очi оглядали мене, уважно, наче фахiвець оглядає народженого цуценя - вiдповiдає вiн стандартам, чи нi. "Ну i про що ви хотiли зi мною поговорити? Хоча, Mon Dieu, я здогадуюсь…" Метелик, який невгамовно бився об скло, нервував мене. Менi почало здаватися, що з-пiд його маленьких крилець ллється кров. "Я хотiв би поговорити з вами про пана Т., мене вiн цiкавить з точки зору… з точки зору", - я затнувся, намагаючись пiдiбрати потрiбнi слова. "А ви знаєте, ви б йому сподобалися. Так… Так!

Ви добре звучите. Трохи фальшуєте, але в межах припустимого. Йому подобається, коли звук бринить дзвiнко, ясно, прозоро. Ви ж, мабуть, знаєте, що в нього був бездоганний слух. На вас вiн обов'язково звернув би увагу. Тобто на те, як ви говорите". Вона посмiхнулася менi поблажливо, наче присiла у формальному реверансi. "Вiн був… знаєте, вiн був чудовим. Тонким, принадливим, чуттєвим. Надзвичайно чуттєвим". Вона наблизилася до мене. Я вiдчув пахощi мигдалю, розтертого на її пальцях, та небезпеки. "Вiн тягався за кожною, навiть з тих, хто не викликав у мене нiякої довiри, а в нього - уподобання. На моє запитання, навiщо вона йому або що вiн в нiй знайшов, вiн непохитно вiдповiдав: "Je veux, c'est tout!" Його бажання були понад усе". Слово "був" застягло в менi кiлком осичини. Дивна жiнка, дивний будинок, чорний одяг та чорнi крила метелика, крила цього навiженого метелика своїм незупинним мигкотiнням настрашують мене. Адже це вона його вбила, вона вбила його. "Ви!!! Ви.., - я починаю захлинатися. - Ви вбили його!" Я таврував її, нiколи в своєму життi я не був таким вiдчайдушним, смiливим, я прагнув сатисфакцiї, але якої? "Нiсенiтниця. Вiн збiг вiд мене. Знаєте, в життi кожної великої малярки є коханцi, якi не вiдбулися". - "Я вам не вiрю", - голосно вигукнув я та вiдразу вiдчув себе актором-нiкчемником. Вона засмiялася. Легко пiдвелася. Стояла прямо надi мною, струнка, небезпечна, гарна та реготала, реготала, реготала… Мiй крик поглинув мене. Я плутався у лабiринтах цього великого порожнього будинку, я бiг, бiг подалi. Мене вмивав власний холодний пiт, я гепався на землю, пiдводився та бiг далi. А її захриплий смiх все рiвно наздоганяв мене та лоскотав мої п'яти.

***

Я закiнчив, але в мене склалося таке враження, що Шу продовжувала слухати. А менi на мить здалося, що у вiкно б'ється чорний метелик. Я здригнувся. Чомусь уявив, що вiн б'ється в моєму серцi. Нарештi Шу протягла iз спiвучою iнтонацiєю: "Французька…" Менi раптом стало смiшно, метелик зник. "Насправдi Аделiна не знає французької". - "Та ну. Не вигадуй, дай сюди аркуш". Я простягнув. "Тут жодної помилки". - "А й не могло тут бути нiяких помилок. У неї є звичка, їй подобається французька, навiть не на вимову, а на вигляд. Всi цi Je veux, c'est tout!, менi навiть було смiшно. Якщо в книжцi, яку вона читала, були французькi слова або вислови, вона переписувала їх у зошит, а потiм користувалася, коли писала свої оповiдання". - "А навiщо?" - "Не знаю - хто вас, жiнок, розбере. Подобалося, та й годi".

"Слухай, взагалi-то… знаєш, такий специфiчний твiр. Вона точно тобi його присвятила?" - "Вона так сказала. Це про дослiдника, який цiкавився долею одного музики. Може, Аделiна натякала на те, що я докипливий?" - "Можливо. Але зрозумiло, що вона змальовувала себе". - "Так, жiнка-ратище - це вона". - "А чорний метелик - ваше кохання?

Ця чорна вдовиця? Що це, почуття?" - "Не знаю. Аделiна не любить, коли все ясно i зрозумiло. Вона любить натяки, чорний колiр, напiвтони. Вона не любить визначеностi. Зовсiм не любить". - "Творчi люди iнодi набагато простiшi, нiж вмiють i з себе вдавати", - промовила Шу. "Не знаю. Але менi нiхто i нiколи не присвячував творiв. Це було зворушливо. Знаєш, скiльки разiв я це перечитував?" - "Особливо, коли вона пiшла i ти збагнув, що вона не просто пiшла, а ПIШЛА, так?" - "Так". - "Такi речi дуже прив'язують до людини, я це чудово знаю. Але, Максе, зрозумiй, нiякi присвяти - нi оповiдань, нi картин, нi цiлого життя - не означають, що ви будете разом, що ти - єдине, що потрiбно цiй людинi. Бо все це може бути простим самовираженням. I все. I ти тут нi до чого, просто вдалий провiдник". - "Я все це розумiю, просто то було моє кохання, от i все". - "А вона казала, що кохає тебе?" - "Нi, вона не любила все це. Їй не подобалося, коли я освiдчувався. А я казав, що люблю її, бо вiдчував це. I це почуття було таким великим, знаєш, що я просто не мiг утримувати його в собi, треба було комусь розповiсти… Я просто не розумiю, як сталося, що вона кинула мене? Що я робив не так?" "Слухай, пам'ятаєш мою Наталку?" - "Шу, ну що це за барство? "Моя Наталка". Ти ж не Папа Карло, який з дровиняки виробив Буратiно? От Буратiно був його. Чого б не сказати, а пам'ятаю я чи нi дiвчину, яка працює разом з тобою?" - "Який ти причепа. А може, я її виплела з рiзноманiтних трав? Але я не про це. Вона довгий час зустрiчалася з хлопцем, в якого були закоханi майже всi її подруги. I їй вiн подобався, я не знаю, кохання то було чи нi, але подобався, i це - незаперечний факт! Вони прожили разом п'ять рокiв". - "А потiм вiн її кинув та нiчого не пояснив?" - "Нi, це вона його кинула i йому нiчого не пояснила, натомiсть дещо вона пояснила нам. Виявилося, що вiн запропонував їй побратися, а вона подумала, що вiд нього в неї народяться рудi дiти, а вона терпiти не може рудих людей. I цього було достатньо для того, щоб вони розiйшлися". - "Iдiотизм. Вона що, расистка?" - "Певною мiрою, як виявилося".

"Жити разом - це велика праця. А жити з творчими людьми - це складнiше в декiлька разiв, i знаєш, чому? Тому що вони переважно нiчого не говорять. Як Аделiна, так. Ти мусиш їх вiдчувати, але вони не ставлять мети вiдчувати тебе. Якби ставили, можливо, все було б iнакше". - "А може, людину взагалi не можна зрозумiти?" - "Думаю, що людина може все, варто однiй захотiти зрозумiти, а iншiй захотiти допомогти. Я тобi розповiдала про свого чоловiка?" - "Ти - нi. Але Марлен розповiдав, як вiн хотiв повiсити його на шовковiй краватцi". - "Це вiн про першого тобi розповiдав. До речi, це - правда. А я маю на увазi свого другого чоловiка". - "Я нiчого про нього не знаю. Та й не вистачало, щоб я лiз до тебе з запитаннями про твоїх чоловiкiв. А можна в тебе запитати?" - "Ну?" - "А батько…" - "Що батько?" "Вiн тебе розпитує про твоїх чоловiкiв? Ти не подумай, що я пхаюся не у свою справу, менi це практично цiкаво, чи можна таке запитувати у жiнок?" Шу менi пiдморгнула. "Ти мусиш таке вiдчувати". - "Хочеться тебе копнути за цi слова…" - "Ха-ха!

Менi здається, що жiнки те, що вважають за потрiбне, розповiдають самi. Як i чоловiки. Все-таки минуле є в усiх, яка рiзниця, як воно буде iнтерпретовано? Навiть безпосереднiм учасником подiй. Я ж не була присутня при цьому, не можу бачити все його очима, вiдчувати його серцем, як би не намагалася. В мене може скластися хибна картина його попереднiх стосункiв. А в нього - моїх". - "Ти хотiла щось сказати про свого колишнього чоловiка", - нагадав я. Шу вагалася. "Так, хотiла. Просто побачила певнi аналогiї. Вiн був творчою людиною, сценографом, та пиячив. Тобто не пиячив, вiн був хворий на алкоголiзм. Але зараз подумала, чи потрiбна тобi ця iсторiя?" - "Давай я це вирiшуватиму. Починай!" - "Добре. Вона, власне, є iлюстрацiєю наших стосункiв i не дуже марудна…"

Одна доросла iсторiя Шу про родиннi цiнностi

"Галя захоплюється цiлительством. Нi, не так. Галя переконана в тому, що цiлительство - це її дар. Вона створює особливi мазi на основi бiлої глини та меду. Треба звернутися до неї з проханням пiдiбрати щось вiд головного болю. А ще краще, взяти мазь та намастити палець або лоб! Так, щодо Галi - то практично й усе. Треба шапкувати, але не перегравати, посмiхатися, говорити комплiменти щодо її волосся, але це не складно, в неї чудове волосся. Цiкавитися таємницею утримування та прийомами зваблення чоловiкiв. Тому що чоловiки, це треба запам'ятати, завжди були та будуть у захватi вiд Галинки. Тепер Альбiна. Альбiна вважає себе вродливою, справжньою жiнкою, унiкальною з усiх бокiв, треба знову вихваляти її волосся, цицьки, захоплюватися її смiхом… Господи, як можна запам'ятати все це безглуздя? Ще складнiше збагнути, як все це вимовляти та як поводитися, щоб виглядати природньою". Вчора мене продав мiй чоловiк. За двiстi доларiв. Казановi. Задешево, звiсно, але коли органiзм щоденно просить похмелятися, можна вiддати за безцiнь. Варто радiти тому, що хоча б за двiстi доларiв, а не за пляшку горiлки.

Я стояла над чоловiком з холодним рушником, який скрутила у джгут, i не знала, чого менi бiльше кортить: прикласти рушника до його лоба чи вдарити. Вiн тулився в кутку та скиглив. Так продовжував скиглити всю нiч. Я прокинулася вiд цього скиглення та вийшла в коридор. I побачила його в цьому кутку. Чотири години по тому. Розмовляти не було нiякого сенсу, та й про що? Про що розмовляти з людиною, яка скиглить, як голодний собака на мiсяць. Про кiстки? Можна було притулитися до нього та теж скиглити. Я так i зробила, коли втратила сили, намагаючись витягти його звiдти, дотягти до лiжка, роздягти, вкласти, вкрити ковдрою та заколисати. Я сiла в iншому кутi та теж заскиглила. Спочатку тихо та несмiливо. Потiм вголос. Де один собака, там й iнший. Вчергове я думала, чого я з ним живу? Тiльки тому, що вiн розумний хлопець, схожий на актора Джоннi Деппа, i очi в нього незвичайного кольору морської хвилi, в якiй роздивляється себе сонце? Невже цього досить, щоб витримувати поруч i з собою алкоголiка? Важко бути потрiбною людинi, в якої одна потреба - випити. Я встала та збiгла в ранок, що тiльки народився. А коли надвечiр я повернулася, мiй насуплений чоловiк сидiв за столом та харчувався кавуном з чорним хлiбом. "Привiт. От виводжу шлаки", - сказав.

"Грошей немає", - ще констатував вiн. Грошей постiйно не вистачало, я ще примудрялася допомагати мамi, решту вiн згорiлчанював. "Заперечення в тебе є з цього приводу?" Не було в мене нiяких заперечень, привiд - був, а от заперечень не було. "Треба заробляти, я правильно кажу? Ми ж з тобою що, а точнiше - хто? Ми - молода пара, що розвивається. Для нашого зростання та стабiльностi необхiдно вiднайти гiдне фiнансове сприяння. Грошi не головне, так. Але iнакше марудно жити, якщо без грошей, а, Шунька, ти погоджуєшся?" - "Тобi запропонували роботу? I ти погодився на неї?" - "На роботу, звiсно, марш-марш! Я це давно вирiшив. Неодмiнно на роботу. Але зараз я про iнше тобi товкмачу. Сьогоднi ввечерi Шунька буде працювати. Робота в Шуньки буде весела-превесела, чудова-пре чудова, навiть не робота, а розвага! Ще й платитимуть. Казанову пам'ятаєш?" - "Не те, щоб пам'ятаю, але начувана-начитана". - "Ха-ха-ха. Дуже смiшно, мала. Дуже. Я Хазановича маю на увазi, якщо ти дiйсно не второпала". - "Це пухкий такий? Вiн ще шекерявить? З носом, що схожий на крутий трамплiн для гномикiв? Твiй колишнiй однокурсник?" - "Ну так. Я тебе йому продав на вечiр". - "Що ти, коханий, зробив?" - "Продав, кажу ж. Двiстi баксiв на шляхах нашої великої батькiвщини не валяються, сама розумiєш. А якщо i валяються, то не на моєму життєвому шляху. Все десь на чужинних узбiччях". - "Я, можливо, щось недочула, але менi здається, що ти вже зовсiм охренiв. Пiшов ти". - "Шунька, ти чого? А… дурна, от дурна. Йди сюди. Я ж не в тому смислi тебе продав, заспокойся, хочеш лапку тобi дам, слугуватиму, хочеш? Скажи менi: голос. I я миттєво: вав-вав-вав! Сiдай, поговоримо!" Я сiла.

"Продовжимо. Донька Альбiни - Орися народжена для опери. Маленька принцеса, яку створено для постiйного захоплення. Вродлива, витончена, гармонiйна. Необхiдно попроситидiвчинку, щоб вона щось заспiвала… Син Альбiни - Назарiй - тоскний пiдлiток без хисту та харизми. Йолоп. Тому можна не звертати на нього нiякої уваги. Ось воно! Нарештi. Полегшення яке. Дякую тобi, Назарчик, суспiльство та Батькiвщина в особi мене тебе нiколи не забудуть…"

Казановi було необхiдно привести додому дiвчину. Свою кохану дiвчину. На цьому наполягала його мати. Пишногрива та цицьката Галя. Тому що для Казанови настав час одружуватися та залишати материнський дiм. Тому що Казанова брехав цiлий рiк, що зустрiчається з дуже iнтелiгентною, рафiнованою, приємною дiвчиною, легкою та наївною, з родини творчої iнтелiгенцiї, майбутньою акторкою. З квартирою та перспективами. Великими. Тому мати вирiшила, що зволiкати з одруженням небезпечно, треба познайомитися та доручити цьому янголу свого сина. "Слухай, коханий. Легка - це ще я зможу. Але яка з мене наївна?" - "Боже мiй, люба, я тобi як сценограф кажу, немає нiчого простiшого нiж зобразити наївнiсть. Треба частiше клiпати вiями. От i всi премудрощi". - "Якщо я часто буду клiпати вiями, то в мене з незвички проросте ячмiнь на оцi". - "У, це аргумент. Але не хвилюйся, я тобi скручу дулi i вiн вщухне. У цьому можеш на мене поклаcтися. Цiлком. Ще буду говорити: у вовчика боли, у зайчика боли, а у Шуньки не боли. Не буде в тебе нiякого ячменю, не вигадуй. Все-все-все! Не сперечайся, це тобi не пасує! Казановi я вiдразу сказав, що в мене є дивовижна дiвчинка, яка йому пiдходить на сто вiдсоткiв, майбутня акторка, яка може удавати з себе все, що заманеться. Вродлива, не бiлявка. На цьому я наголосив, тому що його жiночi родичi мають щось проти бiлявок. Бачиш, як славно все склалося? Те, що ти не бiлявка i їм бiлявки не подобаються. А якщо б нi? Довелося б витрачати грошi, перефарбовувати тебе. Зараз вiн прийде, Казанова. Щоб тебе проiнструктувати. Скаже тобi, як поводитися, що вдягти". - "Ще й що вдягти вiн менi буде диктувати?" - "Ну а як ти думала, Шунька? Це ж вiн тебе вигадав, а не я i тим бiльш не ти. Вiн чiтко уявляє, що i як. Так що доведеться вiдповiдати його стандартам".

"Слухай, а може не треба в це влазити?" - "Звiдки в тебе таке барство розкидуватися грошима? Знаєш, що схiдна фiлософiя говорить? Якщо тебе знайшли грошi - посмiхнись їм та вiзьми як належне. А ти що робиш?" Я посмiхалася. "Так, справдi, краще. Концентруйся на справi, ти - акторка, ти на все здатна, ти - улюблена дiвчина Казанови". Я зiтхнула. "Ох, добре, але все-таки який вiн неприємний. Якщо тобi так закортiло мене продати, чого б тобi не продати мене комусь виразнiшому?" - "Слухай, все грає на нас. Творчi натури, як ти в даному випадку, часто захоплюються усiлякими потворами. Це аксiома. I потiм, кохана, менi як твоєму чоловiковi безпечнiше продати тебе потворi, нiж красеню. Хто знає, як в тебе склалися б стосунки iз красенем? А так я в безпецi. Потiм, слухай, тобi з ним не фотографуватися i не цiлуватися навiть. Ти сором'язлива та наївна, не забувай. Не такий вже це подвиг - кiлька годин побути з Казановою та його родиною в закритому примiщеннi. Що це з тобою вiдбувається? Надвечiр ти стаєш такою вередливою, жах. Годi капризувати. Давай краще будемо кохатися". - "Чекай. Слухай, а що з його носом? Вiн вiрмен чи єврей, твiй Хаза нович?" - "Чого ти вiдразу так некошерно висловлюєшся, га, мала? Не помiчав за тобою проявiв антисе мiтизму. Але якщо ти вже така непримиренна з сiонiстською змовою, то iнформую: Хазанович не еврей, а бiлорус. Нiс йому зламали в бiйцi, ще в дитинствi".

Якщо нiс Хазановичу i зламали пiд час бiйки, то цей зухвалий напад було здiйснено на всю його родину, i в усiх постраждали носи. Це перше, що промайнуло в моїй головi, коли я побачила наче розплесканих по стiнах Галю, Альбiну, Орисю та Назара. На Назара гримнули, i вiн зник. На мою появу чекали. Галина i Альбiна насувалися на мене з обох бокiв, i я зрозумiла, що саме зараз їхнi дивовижнi цицьки зiйдуться на моїй шиї, i голова моя опиниться в цих еротичних лещатах. Закортiло пiдстрибнути вище, що я i зробила. "О, ви з циркової династiї?", - запитала мене Альбiна - поцiновувачка мого стрибка, що вже встигла морковною помадою заплямувати мiй светр. "Дiвчинко наша, як нам кортiло побачити вас, торкнутися, як ми вас чекали з таким тремтiнням душi", - засоловейкувала Галина так старанно i голосно вимовляючи кожне слово, наче збиралася повiдомити ближнiх про землетрус. "Це Олександра принесла вам, мамо, i тобi, Алько". Казанова подарував дамам ним же придбанi троянди. "О, як це мило, але я надаю перевагу трояндам крупнiшим за цi, ха-ха. Сашенько, це вам зауваження на майбутнє. Ви ж бачите, якi ми з мамою помiтнi жiнки, якi в нас форми, нам крупнiсть подобається в усьому!" Я кивнула. "А це - дiтям", - натомiсть проголосила я та протягнула яскравий пакунок з солодощами та фруктами. "Чого ж вiдразу дiтям? Це, Олександро, потрiбно нам. Чи нашим дiтям не потрiбнi здоровi та сильнi батьки?" Пакет пiшов на кухню, дивуючись амплiтудi похитування стегон Альбiни. "Ви - акторка? Ах, Боже ж мiй, наскiльки це захоплююча професiя. Як це жiночно, як божествєнно! Орися теж буде акторкою, ви послухайте тiльки, як вона спiває". Отже, почалося.

"Ви собi не уявляєте, яке для нас щастя, що ви знайшли одне одного. Ви i Антон". - "Ось як звуть Казанову: Антон", - подумала я. Буду звати його Тошка. "Ранiше вiн зустрiчався з дуже небезпечною дiвкою, хвойдою з-пiд Бiлої Церкви. Вона вiдразу кинула оком на нашi родиннi цiнностi. А родиннi цiнностi не така рiч, щоб вiддавати бозна кому. А вона така, пронозлива потвора, загарбниця, практично захомутала нашого бiдного хлопчика, плакала, що вагiтна, що жити їй нема де. А в нас що, гуртожиток чи ОХМАТДИТ?" Я кивала зi спiвчуттям. А сама думала, що не дай Бог кому-небудь потрапити в такий ОХМАТДИТ. "Нам потiм яйця йому довелося крутити", - почула я голос Альбiни. "Перепрошую?" "Яйця йому крутили". - "Допомогло?", - поцiкавилася я. "Були б свiжi яйця - допомогло б. Але де їх знайти з такою екологiєю? Попустило його, навiть з такими яйцями, не крутили б - було б гiрше".

"Ви ж маєте на увазi, ееее, курячi?", - зовсiм безпорадно запитала я. "Звiсно, дитино. Але я розумiю вашу стурбованiсть, бо з такою екологiєю нi в яких яйцях не можна бути впевненим". Галя наблизилася та прошепотiла у вухо: "Найголовнiше, Олександро, добре прасувати труси. Добре випрасуванi труси - запорука здорових яєць. Ви вже довiртеся менi - скiльки я перебачила, перепрасувала". Взагалi-то нiколи за все моє життя об мене не терлися цицьками жiнки. Все бiльше коти спинами по ногах i чоловiки чим доведеться по чому доведеться в громадському транспортi. Галя з Альбiною безсоромно терлися об мене цицярами, особливо сподобалися їм мої плечi. Це було дивне, незвичне та неприємне вiдчуття. "Ми ж будемо телефонувати одна однiй, дитинко", - притискувалася лiвою цицькою до мене Галя. "Можливо, на наступних вихiдних, влаштуємо родинний виїзд на природу? Вашi батьки люблять природу?" - праворуч притискалася Альбiна. "Тiльки обов'язково бiля води. Там мiй голос лунає так проникливо…", - засопранила десь поруч Орися. Нарештi все це скiнчилося. Ковток свiжого повiтря - та заднє сидiння таксi. "Нормально все вiдбулося. Дякую, - прошекерявив Тошка. - Якщо що - домовимося, але певний час вони менi не будуть дошкуляти".

Я думала, що нiколи їх бiльше не побачу. Казанова нам не телефонував. "Ти бач, яка потвора, економна наволоч", - говорив мiй чоловiк. На згадку про родиннi цiнностi Хазановичiв менi залишилися спогади про чоловiка, який пропиячив двiстi баксiв наступного ж дня, а ще маленька коробка вiд фотоплiвки, в яку Галя поклала свою цiлющу мазь. "Це для хорошого кольору обличчя, дитинко, та вiд мозолiв". Начинням коробочки я лякала подружок. Галю я упiзнала вiдразу, як тiльки почула її своєрiдний голос: "Моя дiвчинка потребує найкращого перекладача". - "Галино Альбертiвна, люба моя, не хвилюйтеся, ось Олександра Володимирiвна - це та людина, яка надасть вам якiсну та професiйну допомогу", - туркотiв Марлен. Вiн любив пiдлабузнюватися перед крупними жiнками напiвпохилого вiку. "Чудово, божествєнно, ми так втомилися в цiй нерiвнiй боротьбi. Вiдомо, що Аля найкраща наречена для нього, але там така конкуренцiя, ще б пак! Вiн заможний американець, i всi маргiнальнi хвойди повилазили зi своїх смердючих Говноселищ i почали йому писати, а вiн на такий попит не сподiвався. Ще б пак: старе одоробло, а тут - купа молодих дiвок, що й в рота залюбки вiзьмуть i свiй залюбки прикриють, якщо що не так. Але я не дозволю усiм цим селючкам посягнути на нашi родиннi цiнностi. Їх буде покарано. Але це згодом, а поки менi треба, щоб ви менi пiдготували листа до цього старого покидька Дугласа досконалою англiйською. Так, а це що таке? - Галя вирячилася на мене. Потiм почала озиратися. - Нi, це вже нестерпно. Менi присягаються, що це краща перекладацька контора в мiстi, i що я бачу? Чого ви мовчите, Марлене, чого ви мовчите? Ви думаєте, що це вам минеться, що я це проковтну, що ви тут граєтеся в театр? В шапiто? Що це? Ви пропонуєте менi послуги посереднiх акторок. Та хто їм дозволив гратися у професiйних перекладачiв? Я вимагаю негайних та грунтовних пояснень! Та ви з глузду з'їхали - пропонуєте менi це. Та вона ледь не пошила в дурнi мого бiдного сина, вона знехтувала нашими родинними цiнностями. Та її батьки все життя тиграм хвости скручували, ви хоча б це знаєте? Ви диплом її бачили? То що там написано, га? Адже вам все рiвно, так? Аби вродлива пика та симпатична дупка, так? Вам все це не минеться".

В той день всi мої спiвробiтники дiзналися про мене багато чого нового. Навiть Марлен перелякався, коли почув, що пiсля мене сину Галини довелося крутити яйця. Галина Альбертiвна пiшла геть, вона була ображена та нiчого не розумiла. Хоча акторка, яка зображає з себе перекладачку - явище куди бiльш природнє, нiж перекладачка, що зображає акторку. Але про це вона не дiзналася. А якщо б i дiзналася - не повiрила б. Тому що вся ця iсторiя абсолютно не вписується у родиннi цiнностi Хазановичiв.

@CENTR =***

Протягом цiєї iсторiї я смiявся. Зараз смiялася i Шу.

Коли вона розповiдала, то намагалася бути серйозною. "Такi справи", - сказала вона. "Ти його покинула, свого чоловiка?" - "Довелося. Я не така сильна, як менi здавалося на початку. Все завершилося сумно, я просто зробила крок i залишила його на пiдлозi. Звiсно, що ми продовжуємо спiлкуватися. В нього молода дружина, i вiн кинув пити. Вона змогла це подолати, а я - нi". - "Ти шкодуєш, тобi соромно?" - "Було. Вже минулося.

Можна нескiнченно шкодувати, а вiн би продовжував пити - я не надихала його на тверезе життя". - "Я iнодi думаю, що мiг би допомогти Аделiнi". - "А вона хiба просила тебе про допомогу?" - "Нi. А ще я думаю, чого вона взяла цi грошi, чого? В неї заможний батько. В принципi, грошi нiколи не були для неї проблемою". - "Вона просто здатна це зробити. Здатна i зробила, не шукай для неї пояснень. Це марна справа".

"Менi здається, що я приречений бути один". - "Це звучить так фатально. Облиш це. Знаєш, мiй перший чоловiк говорив, що зi мною неможливо жити, така я нестерпна. Зi мною можуть жити, на його думку, тiльки кактуси, тому що їм не потрiбна моя увага, та кицьки, якi верещатимуть доти, доки я їх не нагодую… Але це ж неправда! Я живу з твоїм батьком, i нам добре. Просто треба знайти свою людину. Хоча це й непросто. Найскладнiше в життi знайти себе, а на другому мiсцi - свою людину… Ось так. Втiм, навiть ти мене якось витримуєш…" - "Не забувай тiльки, що я тебе витримую тiльки завдяки тому, що ти грала у карти з Генрi Кiсi нджером, а вiн написав першу книжку, яку я прочитав англiйською мовою! Але якщо тобi хтось подарує ще одного смугастого светрика, хто знає, чи витримаю я?" - "Ну звiсно, як таке забути?"

хi)

"Менi це здається - чи в тебе дiйсно потеплiшали стосунки з Максом?" - запитав Вiтовський вранцi, коли Макс вже побiг на якусь презентацiю, а ми ще вовтузилися на кухнi. Саме запитання було простим, але iнтонацiя… В моєї бабусi була така сама iнтонацiя, коли вона пiдозрювала мене в скоєннi побутового злочину. Яскравим прикладом був той випадок, коли я видряпала ножем на шафi знак Зорро, щоб вiн прибiг та врятував мене вiд виконання задачок з вiдсотками (як воно там зветься - пропорцiї, о!), а бабця пiдiйшла i лагiдно запитала: "Сашуля, скажи менi, дитино, ти пiдходила сьогоднi до шафи?" В цьому запитаннi було вмiщено впевненiсть, вiдповiдь та майбутнi заходи перевиховання. Ще з дитинства я не знала, як поводитися, коли тебе викривають в чомусь поганому, а ти, коли це робила, i думати не могла, що це щось негiдне. В таких випадках зазвичай я починала терти нiс, це стимулювало мiй мозок. Зараз я ледь утрималася вiд порятункового руху. "Так", - натомiсть сказала я. "Начебто ми стали трохи ближчими, принаймнi мої светри вiн бiльше не займає. Ми iнколи разом п'ємо, i йому подобаються мої друзi. А ще вiн менi розповiв про Аделiну… слухай, але я ж тобi все це розповiдала!" - "У", - сказав Вiтовський. I треба було змовчати, це ж не я почала цю розмову? Але я не змовчала, тому що менi кортiло дiзнатися, що мiститься в цьому "у", хоча я приблизно здогадувалася.

"У?" - запитала я. Це було дивно, вiрнiше, я щоразу дивувалася тому, наскiльки ми з Вiтовським вiдчуваємо настрiй одне одного. "Мене це непокоїть. Нi, правда. Ти скажеш, що я схибнувся, що я зовсiм втратив розум та совiсть, але замiсть того, щоб радiти, мене це бентежить". В головi моїй вирували думки щодо того, що Вiтовський хвилюється з приводу: а раптом вони закохаються? Я знала, що вiн хвилюється саме через це, але то було таке iдiотство, що народжувати та виштовхувати щось подiбне у простiр не хотiлося. "Хай буде мертвонародженим, не буду це проголошувати", - подумала я. "Вiн привабливий хлопець, так?" Ха, а що я подумала? "Так, привабливий. Схожий на Вiолетту бiльше, нiж на тебе". Це я умисно сказала. Вiтовський набурмосився, от зараз лусне: "А я не привабливий?" - "Євгене, слухай, ну що ти верзеш? Якби ти був для мене непривабливим, я б тебе не кохала. Давай не занурюватися в цю розмову. Треба швидко повторювати каву та бiгти на роботу".

"Я просто думаю: вiн привабливий (тобi такi бiльше подобаються - я ж бачив фотокартки твоїх чоловiкiв), вам весело разом, ну це зрозумiло, ви майже однолiтки". "Тиць-дриць", - сказала я. Ось чим пояснюється те, що вiн вже третiй день поспiль крутиться в лiжку, як муха в окропi, а коли ми кохаємося, вiн наче намагається почути голос Божий. Я бiльше нiчого не могла сказати. "Тиць-дриць, - повторила. - Звабницям синiв своїх чоловiкiв наливають ще кави?" - "Наливають", - зiтхнув Євген. Раптом його голова опинилася на моїх колiнах.

Це було так незвично, я розгубилася. "Слухай, моя вiкова рiзниця з ним така сама, як iз тобою. Ти ж краще за мене вмiєш рахувати". "Не роби такого зi мною, це буде занадто болiсно, я ж тобi розповiдав про всi нашi чоловiчi конкурентнi iгри, я…" - "А що тебе бiльше хвилює: те, що вiн в цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?" Я не знаю, коли це трапилось, але я образилася. Менi було боляче, я навiть не могла примусити себе торкатися його волосся. Його голова - кумедне волохате звiрятко - вовтузилося на моїх колiнах, воно хотiло, щоб його пестили, а менi хотiлося його скинути. Дуже. "Давай поговоримо про це ввечерi?" - запропонувала я. "Щоб не збивати робочого ритму?" - запитав вiн. "Щось таке". - "Добре. Вибач. Я дiйсно наговорив дурниць". Я нахилилася та поцiлувала його у вухо.

Я любила його. А потiм збагнула, що мої колiна вологi - вiн плакав. Менi стало зле. "Я подумаю про це на роботi, я подумаю про це на роботi, я подумаю про це", - говорила я до себе, коли вдягалася, бiгла по сходах, їхала, знову бiгла по сходах, тепер вгору, вмикала комп'ютер та перевiряла електронну пошту. "Я подумаю про це…"

Я давно помiтила, що чоловiки Ганни - синхронiсти. От i зараз в поштовому боксi майорiли листи вiд них трьох. "Так-так", - подумала я. "Лiкаре, то кого будемо першим розтинати?" "Подивимося. Ну-ну… Арсен, Олекса, Антон… Може, в абетковому порядку? Ха, а росiйською мовою вони всi на "А", то що з ними робити? В абетковому чи довiльному, а може - в хронологiчному?" Арсен писав, що йому запропонували роль в стрiчцi батька його голландської дружини. Арсен завжди, виявляється, мрiяв знятися в кiно, i от зараз така нагода, але вiн вагається та просить поради. Я знала Арсена, вiн був чудовим маляром, але, як на мене, не кiнематографiчним. Однак точно про це знати я не могла. Господи, навiщо менi така вiдповiдальнiсть? "Ральфе", - звернулась я до правильної людини. Сер вiн чи не сер? "Агов?" - "Слухай, як у вас кажуть людям, якi просять поради щодо можливостi зайнятися певною дiяльнiстю, а ви не переконанi, чи є в них належнi здiбностi, але не хочете людину образити?" - "Ми мiняємо тему розмови", - сказав менi Ральф. "I це спрацьовує?" - "Ще як!" - "Дивно. От спитав в мене, припустимо, приятель, чи одружуватися йому з дiвчиною, яку я знаю i яка менi не подобається, але я усвiдомлюю, що я тут нi до чого i це його життя. То що менi йому вiдповiдати? Цього року надзвичайно люта зима, любий. Я от вагаюся: залишити роботу i податися до Єгипту, або стиснути зуби, вкритися хутром та працювати? Так?" - "Нi. В такi речi взагалi не можна втручатися. I це не гiдно з його боку - звертатися до тебе з таким питанням. Як у вас кажуть? Валити з хворої голови на здорову?" - "Це не зовсiм те". - "Для тебе не зовсiм те, а для мене - очевидно, що саме те i є!" "Таке… подивимося, що написав Олекса". Фуф, Олекса просто вiтає мене з тим, що я знайшла чоловiка, якого кохаю. Звiсно, що лист був довжелезний, бо Олекса напхав туди цитат (вiн любить цитати), своїх мiркувань (вiн обожнює свої мiркування), спогадiв щодо Ганни (вiн любить спогади щодо Ганни, треба тут зазначити, що його спогади щодо Ганни не спiвпадають iз спогадами самої Ганни), а ще - порад. Олекса любить щось радити. Я йому написала, що в мене все добре. Без цитат, мiркувань i порад. У мене розумнi очi, тому пiдтверджувати наявнiсть у мене розуму рiзними словами менi не потрiбно. Непогано я влаштувалася. Так. А зараз - Антон.

З Антоном все було складнiше, вигадник Антон. Антон - специфiчна людина. В принципi, всi ми для когось є специфiчними, але Антон був специфiчний для мене. На перший погляд, вiн дуже легкий. Потiм починаєш розумiти, що це не тiльки легкiсть, а й поверховiсть, i взагалi ти звик, що вiн стоїть тут, а варто на хвильку вiдволiктися, i вiн вже в iншому мiстi. А ти почуваєшся при цьому пошитим в дурнi. Але тобi весело. Тому що Антон за будь-яких обставин - лагiдний, симпатичний, вiдвертий, але трохи не справжнiй. В цiй трохи несправжньостi полягав його шарм. А ще вiн мене змушував брехати. Вiн якось так вiв розмову, що я з шкiри лiзла, щоб бути подiбною на нього. Менi хотiлося цього, я говорила те, що вiн хотiв чути. Коли ж наставав час схаменутися, я збагнути не могла, що вiн зi мною зробив. Як йому це вдається? Антон писав, що Ганна переїхала в i ншу квартиру, а в нього були власнi проблеми, пов'язанi з родиною, котру вiн покинув колись заради Ганни, тому вiн не допомiг їй з переїздом, але це не значить, що вiн збайдужiв до Ганни, але коли вiн вчора запропонував їй вiдсвяткувати її переїзд пристрасним коханням, вона послала його звичайним маршрутом, i це його обурює. Бiльше Антон нiчого не писав, але я знала, що вiн чекає на мою пiдтримку. Я сама в цьому була винна, бо вiднаходила йому виправдовування - тьфу на мене. В правому кутi комп'ютера зажовтiв маленький конверт. "А це ще кого принесло?" - промайнуло в моїй головi.

Це принесло Ганну. Власною персоною. Ганна написала такого листа: "Привiт, жопусiк! Вчора одна наволоч на iм'я Антон, якого ти постiйно захищаєш, не допомогла менi з важким переїздом. Сказав, що вiн давно не бачив свою донечку. Цiкаво, а чому вiн схотiв побачити її саме в той день, про який я попереджала його за тиждень та ще й нагадувала по середах i п'ятницях, а вiн обурювався, яка я маруднюча. I що? Вiн пiшов до доньки, а менi довелося витрачати сiмсот євро за перевезення. Класно? А вчора йому закортiло потрахатись, i вiн подумав: о, а в Ганни ж все нормально владналося з помешканням, i трахається вона добре, то чого б не потрахатися i не вiдсвяткувати в такий спосiб входини? Але я навiть не про це. Я хотiла тебе попередити, що розраховувати треба тiльки на себе. Спиратися на чоловiкiв все одно, що руками спиратися на багнюку бiля урвища. Цiлую мого жопусiка, твiй жопусiк Ганна. Як ти?"

В мене почалися моральнi тортури. Я не знала, що робити. Я завжди була людиною, яка розумiє усiх. Геть усiх. А де межа мiж розумiнням усiх та дворушнiстю? Вiтовський вважав, що ця моя риса характеру - типова дворушнiсть. "Шу, але не можна бути хорошою для усiх", - казав вiн. I я погоджувалася, але менi хотiлося бути хорошою. Я не могла ображати своїх друзiв. Голова вже паморочиться вiд усiх цих роздумiв. Зранку голова-звiрятко Вiтовського на моїх колiнах з нiсенiтницею щодо Макса, тепер - цi. Що ви всi вiд мене хочете? Американськi психоаналiтики, наволочi, за таке гребуть величезну грошву - подумала я. Але бiда не буває одна, тому саме зараз я почула голос Сашка. "Шу, нам телефонує секретарка професора Б. Ж-П. Вiн хоче, щоб саме ми ним зайнялися". - "Сашко, я не хочу займатися професором, i тобi це вiдомо. Думаю, що i ти, i Наталка,

i навiть Ральф, а, може, Ральф насамперед, не хочуть ним займатися. Скажи, що в нас немає часу i ввiчливо скажи йому: до побачення. Якщо в нас є вороги, термiново порадь їх професору". Нi, тiльки не професор Б. Ж-П. Бо я чудово пам'ятаю, що було, коли вiн впав нам всiм на голову.

Iсторiя Шу про професора Б. Ж-П.

Професора Б. Ж-П. порадив запросити мiй приятель, колега з Мiнiстерства закордонних справ Iталiї. "Професор - наша людина. Вiн справжнiй профi, знає Хартiю мiсцевого самоврядування, як тапер пристойного ресторану - шансони. Вiн саме той, хто вам потрiбний для цього семiнару". Рекомендацiї Джулiо було достатньо для того, щоб запустити професора в процес. Сучасний етикет. Я не чула голоса цiєї людини, попереднє запрошення - попередня згода, потiм все те саме, але на офiцiйному рiвнi. Кiлька мiсяцiв - i професор вилiтає вчити нас демократiї. Моя контора вiдповiдала за забезпечення перекладу пiд час семiнару та у вiльний час. Я повинна була зустрiчати їх в аеропорту - тендiтного iталiйця Паоло Загребельського з Турiна (вiн був переконаний, що є нащадком нашого великого письменника Павла Загребельного, але знайомитися з ним соромився, дослiджував цю тему самотужки - копирсався в архiвах i вiв сумнiвне листування iз сумнiвними особами) i професора Б. Ж-П. з Швейцарiї. Летiли вони одним лiтаком з Цюриха. Я чудово знала, як виглядає Паоло, але як виглядає професор - не мала жодного уявлення. Тому пiд час очiкування я фантазувала на тему зовнiшнього вигляду професора Б. Ж-П. Спочатку я бачила його опасистим, окiсним мамулою, вдягнутим в костюм-трiйку, при дорогих окулярах та з представницькою лисиною по центру круглої голови. Пихата наволоч. Потiм - тендiтним з вузькими стегнами вихрастим чоловiком, який трохи запинається, коли говорить, в розтягнутому светрi. Цей професор був реготуном.

Але дiйснiсть перевершила всi мої припущення. "Прибери лапченята вiд возика". Я почула французьку мову i побачила доволi дивного суб'єкта в мисливському капелюсi, червонопикого, в твидовому картатому костюмi бруднуватого жовтого кольору. В нього був такий вигляд, наче в сковорiдки, на яку розбили двадцять яєць. В петлицi стирчала люлька, з кишенi блискучим срiбним оком-пробкою дивилася на мене фляжка. Вiн намагався вдарити по руках митника, який розгубився. Я вперше бачила розгубленого митника. Поруч з цим суб'єктом червоним раком, час вiд часу задкуючи вiд войовничого возика, шкутильгав маленький Паоло. Я зiбралася прибрати табличку з прiзвищами дорогих гостей, але не встигла. Перед моїм носом рожевою сарделькою стирчав великий професорський палець, який прорвався крiзь цупку плоть картону. "Професор Б. Ж-П. - це я". Повiдомив господар пальця й зайшовся витягувати його з дiрки. Палець не витягувався. Тодi професор Б. Ж-П. почав розмахувати картонкою, а потiм нахилився та притиснув її ногою. Палець було звiльнено. Професор був таким червоним, що не звернути на нього увагу було неможливо. "Ми приїхали", - тихо повiдомив менi витончений Паоло, який подарував менi традицiйну коробку з iталiйськими солодощами та к'янтi. "К'янтi будемо пити вдень, - сказав менi професор. - Вдень таке лайно ще можна вживати".

В машинi професор поводився тихо, я його не чула, ми спокiйно спiлкувалися з Паоло. Вiн грiв своїм важким диханням мою потилицю та вухо, коли я повертала голову до свого iталiйського приятеля. Вiн не втручався в нашу розмову, не ставив нiяких запитань, пив рiдину, що була в його фляжцi, тiльки iнодi гупав менi у копчик ногою, коли змiнював позу. Так ми дiсталися до готелю. За стiйкою реєстрацiї знаходилося типове для таких стiйок створiння. Розкошлачене витравлене волосся, дебелi руки пiд бiлою блузою, пiдборiддя, що наче народжене для бiйок та перемог. Прямокутник з її iм'ям виглядав, наче маленький залишений човник посеред неосяжного моря - її грудей. Коли вона гаркнула: "Паспорт!", менi чiтко почулося: "Ксiва!".

Професор грався власними губами. Втягував та випинав. Випинав та втягував. Виглядало це вульгарно. Вiн дивився на адмiнiстраторшу. Настрiй в нього, судячи з усього, був паскудний. Мiж тим вона простягнула йому рахунок. "Це що таке?" - поцiкавився вiн у неї на непевнiй наче англiйськiй. Але вона його чудово розумiла, бо розмовляла такою ж мовою, як вiн, тому впевнено вiдповiла йому: "Де бiл". Менi сподобалася її вимова, я реготнула. Професору не подобався мiй смiх. Вiн кинув на мене недобрим оком. "А де вiкенд-знижки?" - продовджував докопуватися вiн. Рахунок вiн вже зiжмакав. Вона перепитала, генiально, по-нашому: "Вот-вот??" Наче "Що-що?" Я думала, що зараз помру вiд реготу. Але тут професор почав верещати. Вiн, ти бач, залишається в цiй Богом забутiй країнi ще й на вихiднi, а не вiдомо, чи є тут нормальне питво, тому вимагає, щоб негайно зменшили рахунок, тому що в усiх нормальних країнах працюють уiкенд-знижки. "Ви ж європейський готель? Європейський. То чого ви не дотримуєтеся правил?" Але вiн зустрiв гiдного супротивника. "Нiчого про це не знаю", - гаркнула адмiнiстраторша йому в обличчя, пiдперши руками цицьки. "А я зараз все рознесу по цеглинах, i тодi ми побачимо, - погрожував професор. - Знижки! I негайно, ти, чула?!" Вiн озирнувся на мене: "Займися нею". Наче своєму партнеру-вбивцi. Зараз. Я не поворухнулася. Вiн жбурлянув рахунок їй в обличчя. Але вона не розгубилася, схопила купу припилючених папiрцiв, шурхотнула ними перед його носом i сказала: "Читай, собако, чабанисько скандинавське, мать твою, немає тут нiяких знижок". Вона проголосила цю тираду українською, але професор зрозумiв та втупився у папери. "Переклади!" - кинув вiн менi. З'ясувавши, що готелем не передбачено знижки, професор схопив рахунок, попрасував його долонею, кинув картку. Потiм схопив свiй ключ та паспорт i пiшов собi в бiк лiфта. На свої лахи в трьох валiзах вiн навiть не подивився.

"У нього день не завдався, - повiдомив менi нащадок Загребельного. - Ще в лiтаку йому не дали поповнити фляжку вiскi, що пропонувалося пасажирам. Стюардеса його роздраконила. А так вiн нормальний, ти не думай". Я запросила Паоло повечеряти. Думка про те, що треба запросити професора, виглядати ввiчливою, в мене навiть не промайнула. В Паоло також, бо про "нормального" професора вiн не згадував.

Вранцi вiн мав виступати першим. Мiй кращий перекладач з французької лощений Вахтанг ходив засмучений. "Ти чого це?" - безтурботно запитала я. "Та ця стара скандинавська наволоч, професор, не дає свого виступа. А ти знаєш, скiльки йому рокiв? Сiмдесят три. А знаєш, як складно перекладати таких стариганiв? Можу собi уявити, яка в нього дикцiя…" - "Не турбуйся. Вiн енергiйний дiд. Ти б бачив, як вiн вчора матадорствував з готельною адмiнiстраторшою, та й по телефону з кимось патякав - лаявся як навiжений, - заспокоювала я Вахтанга. - Вчора вiн надзвичайно вправно сварився з усiма". Якби ж я знала… Дотепер я пам'ятаю виступ професора. Майже покроково. Ось вiн нахиляє голову, показуючи, що так, це саме вiн, видатний професор Б. Ж-П., щоб його представили публiцi. Знi має навушники. Наливає собi склянку мiнеральної води. Зрозумiло, мабуть, зранку така сушня… Промiжки мiж його словами складають рiвно десять секунд. Пiсля виголошеного такою манерою речення, вiн замовкає хвилин на п'ять, наливає собi води та повiльно її цiдить, роздивляючись слухачiв червоними оченятами. Менi кортiло спати. Я ледь стримувалася, щоб не почати позiхати. Розглядала iнших, щоб не зганьбитися. Спочатку слухачi мали трохи здивований вигляд, а потiм почали реготати, тихо, непомiтно, а потiм почали виходити i з зали. Я помiтила, що першими стали дозволяти собi вiльну поведiнку з реготанням люди, якi слухали професора у навушниках, тобто в перекладi. Коли я вдягла навушники, то прослухала ноу-хау перекладу професора у виконаннi генiального Вахтанга. Всi професорськi паузи, яких було до бiса, вiн замiнював на мугикання. Звучало це приблизно так. "Принципи ммммммм європейської ммммммм Хартiї мммммм Мiсцевого ммммммм Самоврядування ммммм не складнi ммммм та притаманнi мммм пiдходам ммммм до мммммм мiсцевого мммммм самоврядування мммммм що ммммммм сповiдують мммммммм європейськi мммммммм країни мммммм". Коли професор пив воду, в навушниках було чутно "клац-клац". Вахтанг просто вимикався. Я не витримала, i хоча це було непрофесiйно з мого боку, вибiгла назовнi. На перервi на каву професор поводився вiдсторонено, палив люльку, вклонявся комусь та вживав розчинну каву пiвлiтрами. I навiть не скаржився на її смак. Одного разу вiн помiтив, що я спостерiгаю за ним, i подарував менi грайливий погляд. Я наче прочитала в його очах: "Бач, як я його, га?" О, професор, був абсолютно нашою людиною, вiн обожнював влаштовувати усiлякi дрiбнi капостi. "Олександро! Олександро, можна тебе на хвилину?" - звернувся до мене Вахтанг. Судячи з його пики, йому довелося вислухати декiлька дорiкань щодо якостi перекладу. "Я тобi просто хотiв сказати, що жарт про розбiрливiсть його вимови - це найпаскуднiший з твоїх жартiв. I ще хто… ти… А ти ж була людиною, яка, за моїми уявленнями, на своїй шкiрi розумiла, якою важкою та невдячною може бути праця перекладача, як легко похитнути перекладацьку репутацiю, яку я, ти сама це чудово знаєш, чесно заслужив!" Варто сказати, що пiсля цього перфомансу i усвiдомлення моєї "зради" Вахтанг вiд нас звiльнився. А ще раз мати справу iз професором менi не хотiлося. I вам не раджу.

***

"Сашко, нiяких професорiв! Я молода дружина i хочу жити та квiтнути. Як ти розумiєш, професор - погане добриво для молодих дружин". - "А давай його скинемо на ту контору, де працює Вахтанг?" "Сашко, наче вiн нам не гадив". - "Добре, тодi не будемо". Так легко i елегантно я впоралася з професором! Тепер Ганна та її третiй чоловiк. Отже. "Ганно, я тебе розумiю, так йому i треба, нечуттєва скотиняка. Трахатися йому в твоїй квартирi закортiло, а вiн туди хоча б лiжко занiс? Падлюка. В мене все добре, цiлую, тримайся". Якийсь недолугий лист - подумала я, коли вiдправила. Але що писати Антону? Я не знала. Вагалася. Тому спочатку написала Максу: "Привiт, менi потрiбна твоя порада, i на цей раз не з серiї "як заповнювати податкову декларацiю". Слухай, от скажи менi, якщо один чоловiк вiдмовився допомогти своїй колишнiй дружинi з переїздом, а потiм захотiв трахнути її в тiй квартирi, куди вона самотужки все перетягла, це нормальна ситуацiя чи нi?" Макс написав: "А що, панi Вiолетта Вайгель-Вiтовська кудись переїжджає? Чи це ти про себе? Ха-ха. Не вiдволiкай мене, в мене - звiтування. А взагалi в мене тут таке… Вдома розповiм". - "У тебе звiтування, але на цю дурню ти час знайшов, так?" "То ти серйозно? О'кей! Я вважаю, що тут нiчого такого немає. Бо вiн керується власними бажаннями, i це - чесно. От якби вона йому не допомогла з переїздом, бо не любить вона допомагати з переїздами, а потiм його щиро захотiла, бо вона його хоче, та й годi, то що в тому поганого? Приїхала б, випили вина, кохали одне одного, потiм ще щось. Одне вона щиро не хотiла, а iнше - захотiла. Все, нiякої запарки. Чим ти взагалi паришся? В тебе роботи немає?" Це був день чужих порад. Отже, Антону я написала, що розумiю, що вiн був щирий в своїх бажаннях. Антон менi написав, що "шкода, що ти не мешкаєш в сусiдньому дворi, ми б зустрiлися сьогоднi ввечерi на лавцi, пили аргентинське вино i розумiли одне одного з пiвслова". Думаю, що Ганнi цього не варто надсилати.

Залишилося найскладнiше. Арсен. Ох. "Привiт, добре, що ти написав, я якраз хотiла з тобою порадитися. Я ж не святкувала своє весiлля. А зараз збираюся святкувати. I думаю, як це влаштувати: велику вечiрку чи щось камерне? В принципi, нi я, нi Вiтовський не любимо галасливих вечiрок, але це ж весiлля?" Дякую тобi о, мудрiший з Ральфiв. Ральф, якому я скинула цього листа як приклад моєї вiдповiдi, написав: "Я вас, пост-радянiкус, нiколи в життi не збагну. Невже цi комунальнi квартири та колгоспи, в яких ти, принаймнi, не жила i не працювала, привчили вас просити поради з питань, що належать до сфери вашого приватного життя? В свiтi iснує стiльки вiдсторонених тем, а вас постiйно тягне на щось iнтимне. Але загалом мою думку ти зрозумiла правильно. З найкращими побажаннями, твiй Ральф".

Ввечерi в супермаркетi до мене причепився iноземець. "Це вiтання вiд професора Б. Ж-П.", - подумала я. Професор видався здатним пiдпадлити менi iноземця. Наврочив, швейцарське снобисько. Iноземець наблизився до мене з кiлькома йогуртами в руках та запитав: "Який ви б менi порадили?" Ну, звiсно. Сьогоднi ж був день порад. Я запитала: "Кому порадити?" - "Менi, а кому ще? Тут до вас ще хтось допнявся, га, ледi?" Я сказала, що зовсiм його не знаю, тому порадити йому щось менi важко: "Вибачте, але я можу радити тiльки тому, про кого хоча б трохи обiзнана". - "Тобто ви думаєте, що якби ви знали щось про когось, для кого я мiг би вибирати йогурт, ви змогли б дати менi йогуртову пораду?" - "Це простiше. Наприклад, якщо цей хтось дитина, кицька, людина, якiй кортить схуднути або щось таке подiбне". Вiн сказав, що я дуже оригiнальна особа, i що ми з ним говоримо в дусi кiнострiчок Вудi Аллена. Це мене потiшило. Напевне, я посмiхнулася, тому що вiн запросив мене випити кави. До мене давно нiхто не чiплявся в супермаркетах, якщо взагалi чiплявся, ну, окрiм продавцiв, якi зваблюють безкоштовними акцiями чи купiвлею двох пляшок горiлки за цiною однiєї.

Це було настiльки раптово, що я згодилася. Вiн запитав: "В мене чи в тебе?" Я запитала: "А в тебе що, є своя кав'ярня?" - "Нi, - реготнув вiн. - А навiщо? В мене є кавоварка". - "От i в мене немає кав'ярнi, - посерйознiшала я. - Тому пропоную завiтати в який-небудь кавовий заклад". - "Зрозумiло", - сказав вiн та зробив губами рух - клямку. Поправив окуляри. "О'кей. Я знаю одне приємне мiсце". Те мiсце, куди вiн мене запросив, кав'ярнею могла назвати тiльки не балувана нiчим людина.

"Знаєш, я тут нiчого пити не буду. I їсти також не буду. Навiть стояти я тут не буду. I сидiти я тут не буду. Тим бiльш, що сидiти тут можна хiба що на пiдлозi". Вiн сказав менi, що не бачить нiчого поганого в цьому мiсцi. "Тут вельми демократично", - сказав вiн. А я йому тодi сказала все, що думаю про американську демократiю. "Взагалi-то мiг би запросити мене в бiльш пристойне мiсце", - сказала я. Вiн знизав плечима та спитав, чи є в мене постiйний бой-френд. "Нi, - сказала я. - Бой-френда в мене немає, в мене є чоловiк". - "Ти жартуєш?", - запитав вiн. "Нi", - вiдповiла я. "В тебе є чоловiк?" - "А чого ти такий здивований? Що дивного в тому, що у жiнки може бути чоловiк?" - "А чого ти менi ранiше не сказала? Цiкавi справи. Сидiти вона тут не хоче, пити вона тут не хоче, хоче в дороге мiсце, а в самої є чоловiк!" - "А ти що ощасливлюєш кавою в своєму товариствi тiльки незамiжнiх дiвчат?" "Я тяжiю до справедливостi", - вiдповiв вiн. "Жадаю подробиць", - сказала я. "Ну, це як при вашому комунiзмi, о'кей? - вiн реготнув. - Якщо в тебе є чоловiк, то вiн може пригостити тебе кавою, а в дiвчат, в яких немає чоловiкiв та постiйних бой-френдiв, такої приємної можливостi немає. I я таку можливiсть можу їм подарувати". - "А мiг би i не подарувати", - подумала я. Ми стояли вже на вулицi. "Але взагалi-то в мене проблеми з вашими дiвчатами". - "Мо їми?" - здивувалась я. "Тобто українками. Я вже тут живу бiльше двох рокiв, але з вашими жiнками в мене не складається нiяк", - жалiвся вiн. "Це в тебе з головою власною не складається, а не з нашими дiвчатами", - промовила я. "Ти точно до мене не поїдеш? Можемо просто побалакати". Я ввiчливо вiдмовилася. "Слухай, а в тебе точно є чоловiк? Ти не подумай, я не такий вже й жадiбний, може, кави?" "Май Мармєладнi, гiв мi е ченс", - спiвала в продуктовому наметику Катя Лель.

На мiсцi Мармеладного я нiяких шансiв їй не давала би, бо собi дорожче обiйдеться. "Чекай, я зараз, я швидко!" Вiн побiг до супермаркету. "Зараз принесе менi йогурти", - подумала я. Але вiн принiс шаплик з юккою. "Це - тобi. Як знак. Побачиш юкку, ск ажи: привiт, Бiрд. Я побачу i скажу: вiтання… як тебе звати?" "Шу", - вiдповiла я, схопила юкку та спiймала таксi. В мене не залишилося нiяких сил пояснювати йому, чого мене так дивно звати. "Шу?" З таксi я бачила, як шукають його губи. "А вiн гарненький", - здивовано подумала я.

Вiтовський виглядав спокiйним. Посмiхався до мене своїми ямками. "Вибач-вибач-вибач", - сказав вiн та поцiлував мене в нiс. Мене рiдко хто цiлував в нiс. "А це що в тебе таке?" - "Юкка. Хлопчик. Звати - Бiрд. Буде стояти в тому кутку". - "Ти його покарала?" - "Нi, я його врятувала. А стояти йому там буде зручнiше. Юкки люблять кутки". - "Будемо пити каву?" Вiд цiєї пропозицiї я засмiялася. "А ти знаєш, що в мене є чоловiк?" - "I хто вiн?" - "Дуже недовiрлива особа". Макс припхався вночi. Ми вже спали. Вiн так грюкав кухонними дверима, що я прокинулася, не витримала та пiшла з'ясовувати: п'яний вiн чи нi. Вiн був тверезий та запарював двi кави. "Я знав, що ти прокинешся", - така задоволена мала пика. "Слушно. Ти б ще гучнiше грюкав, то не тiльки би я завiтала на нiчний вогник, а ще й сусiди припхалися б. Влаштували б великий хурал". - "Батько спить?" - "Наче. А що?" - "В мене до тебе таємна розмова". "Цiлком таємно", - хитнула головою я та влiзла з ногами на кутовий диванчик. "Що ти робиш? Це - моє мiсце!" - "Не треба було гав хапати". "Я закохався", - вiн так це сказав, що з моїх рук вислизнула фiлiжанка з кавою. "Що?" - здалося, наче я запитала. ("Не може такого бути. Такого бути не може. Бути не може такого".) Адже вiн щось говорить. "Що?" - вже голоснiше запитала я. "Шу, менi так важко говорити, а ти не слухаєш". У мене почалися фантомнi болi. Так було завжди: виразку було вилiковано давно, але коли вiдбувалося щось неприємне, вона давала про себе знати. "Я слухаю, але я трохи приголомшена. Хiба ти не розумiєш?" - "Нi", - сказав Макс.

Вiн дивився на мене чесними очима Вiтовського. Менi забракло слiв.

От сучасна молодь! Як iз такими спiлкуватися? Щоб оце я на тверезу голову зiзнавалася у коханнi мамчиному чоловiку? Ну, це в тому випадку, якби мати розлучилася з батьком та одружилася з кимось iншим. "Ти бач, який спокiйний. Хотiла б я побачити, як би ти поводився, якби тобi зiзнавалися у коханнi", - почала розтварючуватися я. "А що таке? Коли мiй батько сказав, що кохає тебе, менi це не сподобалося, але я був здатний слухати". Я просто не знала, що йому сказати. "Я тебе слухаю", - писнуло щось, мабуть, то була я. "Шу, не засинай ти! Тут таке робиться! Я - тобi таке, а ти натомiсть що? О, а звiдки тут юкка?" - "Менi подарував один схибнутий iноземець". - "Правда? Це ж треба такий збiг!" Макс посмiхався. "Ти теж хочеш подарувати менi юкку? Як її звати? Цю - Бiрд". - "Та нi. Я не про юкку. А про iноземцiв. Я ж закохався у Гаель Рейчел Бiнвель". - "Що?"

"Слухай, ти нормально почуваєшся? Я тому, власне, питаю, що ти сьорбаєш кавову гущу. Це смачно чи корисно?" - "Профiлактика вiд цинги", - сказала я. Я думала, куди подiти обличчя - воно палало. Я знаю, що я не червонiю, але вiдчуття було таке, що я червона, наче безсоромна та рухлива голiвка клюйдерева. "Звiдки ти її взяв?" - "На роботi, де ж iще? Я що, багато де буваю? Вона приїхала, щоб очолити вiддiл страхування. З лондонського офiсу, я ж тобi розповiдав, що керiвнi кадри в нас циркулюють свiтом". - "Ого!", - сказала я. "Ага. Вона британка. Власне, не зовсiм британка, вона - валлiйка". - "З Уельсу?", - запитала я. "Я ж кажу тобi, валлiйка! В неї чорне блискуче волосся та сiрi казковi очi". - "Ого!" - "Я вiдчуваю,що я їй подобаюся. Але всi говорять, що її щойно покинув її бой-френд ". - "Постiйний?" - "Наче - так. А що?" - "Та нiчого. Це я для себе. Не зважай". - "Я й кажу. Її кинув постiйний бой-френд i вона ненавидить чоловiкiв, це зрозумiло, так? У тебе таке було?" - "Було, що я не жiнка, чи що?" - "Менi потрiбна твоя жiноча iнтуїцiя та порада! Шу, допоможи, я закоханий до нестями, що менi робити!" Який вiн класний - мiй малий Макс. Вiн врятував мiй мозок та серце вiд потрясiнь. "Сьогоднi день порад та iноземцiв", - сказала я. "Повернемося до всього цього завтра. Менi треба подумати". I я пiшла досипати.

хii)

"Гаель Рейчел Бiнвель". Вимова її була м'якою, а долоня - твердою. Вона навiть моє тверде iм'я Макс (Вiолетта Вайгель-Вiтовська нiколи б не назвала мене м'яким iм'ям, це було, на її погляд, маргiнально: Iлля, Льоня, Анатоль - все це було не для мене: спiвуче, але м'яке, мати нi в чому не любила в'язнути. В Гаель вона неодмiнно зав'язла б. Валлiйка Гаель Бiнвель з Уельсу. Якби не її друге iм'я - Рейчел, вся вона вiд голови до п'ят здалася б матерi багнистою) примудрялася вимовляти м'яко, або менi це здавалося чи хотiлося вiрити. Я дивився на неї i думав, що вона iспанка. Так, я знав, що вона приїхала з Лондона, але в Лондонi може жити й працювати хто завгодно. Але вона була валлiйкою. Гаель Рейчел Бiнвель була брюнеткою з сiрими очима, навiть не сiрими, а свiтло-чорними чи темно-синiми - незрозумiлi були очi в Гаель Рейчел Бiнвель.

Вона була високою та мiцною. Широкi плечi, широкi стегна, широка посмiшка.

Зуби й тi були широкi. I маленький прямий носик, який я вiдразу закортiв поцiлувати. Персикова шкiра. Вона зовсiм не фарбувалася, лише ледь помiтний блиск на тонких губах. Як вона примудряється ними так широко посмiхатися, як вони не рвуться в кутиках?

Мої думки були розкуйовдженi. Наче хтось спробував розворушити сiно, що зiбране в скирту, поворушив трiйчаками та залишив там стирчати. Трiйчаки - Гаель Рейчел Бiнвель. Замiсть того, щоб займатися звiтами, я сидiв з незбагненним виразом обличчя - про це менi повiдомила моя керiвниця. "Ти добре себе почуваєш?" - запитала вона, i я зрозумiв, що виглядаю дивно, бо питання здоров'я спiвробiтникiв її нiколи не цiкавили настiльки, щоб це озвучувати. А що б вона сказала, якби я вчепився в рукав її елегатного пiджака та почав скиглити: я не знаю, що робити зi звiтами, плювати я на них хотiв, я закохався, розумiєте, я закохався! Напевне, вона б порадила менi вимкнутися на пару хвилин, а потiм увiмкнутися: "Порахуй до ста двадцяти, а потiм вмикайся!" Я таке вже чув.

Я не вiрив, що таке буває. Зi мною такого не траплялося, це було так по-iдiотському. Хто б менi розповiв про таке, я б крутанув пальцем бiля скронi: мовляв, ку-ку. Побачив та поплив. А що в нiй такого? Висока, може, кремезна навiть, дiвчина, не яскрава, не карколомна. Шикарна? Нi… але було щось таке… може, в цiй м'якiй вимовi, м'якiй хвилi волосся, твердому потисканню рук, в цих вузьких губах та широкiй посмiшцi - те, що змушувало мене зараз сидiти та гратися спогадами про її зовнiшнiсть, а ще менi хотiлося пiдхопитися, купити темно-червонi квiти та подарувати їй. Який я бовдур. Бовдур!

Я хотiв написати про це Милицi, але знав, що Милиця з цього приводу думає. Милиця нiколи не закохувався, вiн в принципi не розумiв, як це трапляється. Перший раз, коли я думав, що закохався та розповiв про це йому, вiн мене ґвалтував близько години затим, щоб я розповiв йому, чого я вирiшив, що закохався, звiдки менi це вiдомо, звiдки йде цей iмпульс: вiд члена, вiд голови, вiд шлунку, вiд серця? В мене все це йшло вiд хребця - про що я йому i сповiдався. Тодi Милиця замислися, а ввечерi кинув Дарину, з якоюзустрiчався близько року. Розповiв вiн таке. "Я постiйно дослуховувався до свого хребця. Коли поцiлував її, коли ми продивлялися "Труднощi перекладу", коли потiм пiшли кохатися в її гуртожиток, але нiчого, розумiєш - нiчого! Хребець мовчить, як зачарований. I я подумав, якщо це не кохання, то навiщо менi витрачати на це час. Сказав їй про це i пiшов". - "А що вона?", - запитав приголомшений я. "Вона? Не знаю. Наче нiчого такого не чув. Та й як я мiг почути, я ж дослуховувався до хребця, не можу я чути все навколо". Таким був Милиця. Вiн завжди i усе перевiряв на собi. Аделiна його лякала, вiн про це вiдразу менi сказав: "Слухай, а ти не боїшся з нею засинати? Менi здається, що вона може тебе зжерти". Я тодi з ним посварився. А коли вiн визнав, що погарячкував та влiз не у свої справи, а я заспокоївся, вiн запитав: "А ти не боїшся з нею прокидатися?"

Взагалi зараз в менi оселилися протилежнi думки. З одного боку, я хотiв, щоб весь Всесвiт знав, з якою чудовою дiвчиною звела мене доля, а з iншого боку, я хотiв, щоб знав про неї тiльки я, i розумiв, що таке неможливо. Бо вже стiльки людей обiзнанi про неї: вiд акушера, який приймав пологи в її матерi, до нашої секретарки-референта Алi, яку влаштували до контори "по блату", яка не знала i не хотiла вчити англiйську, i всiх iноземцiв (а нам телефонує приблизно 80% iноземцiв в день вiд загальної кiлькостi телефонуючих) перекидала на будь-кого iншого. "Ой, Вiка-Максiк-Олюсiк-Сергiйко, вiн щось верзе тут незрозумiле, то скажiть йому!" Навiть пришелепкувата Аля знала про Гаель Рейчел Бiнвель, i вже склала про неї свою недолугу думку: Алi нiхто не подобався з жiнок, i це мене дратувало.

На третiй день пiсля мого знайомства з Гаель Рейчел Бiнвель я зрозумiв, що менi необхiдно з кимось про неї поговорити, бо вона не те, щоб не помiчала мене (звiсно, що вона мене помiчала, бо була вихованою - або навiть вимуштрованою - роботою в мiжнародних компанiях, де необхiдно привiтно ставитися до колег, посмiхатися їм та запитувати "як справи"), але вона не дивилася на мене очима зацiкавленої жiнки. Я не претендував на те, щоб вона в мене закохалася з першого погляду, я не мiг збагнути, як зi мною це сталося, чого ж менi хотiти вiд iнших? Але я хотiв, щоб вона дивилася на мене зацiкавлено, а цього не вiдбувалося. I я не знав, що робити. Здебiльшого так складалося, що я подобався дiвчинi вiдразу, звiсно, що то було не кохання, а симпатiя, бо я доволi привабливий. Так каже мати, а Вiолетта Вайгель-Вiтовська просто так рота не вiдкриває. Крiм того, чого б менi їм не подобатися? В мене не тiльки хороша фiгура, вища освiта та нормальна робота, а навiть i машина є. А ще я - Скорпiон, а це деяким дiвчатам багато про що говорить… В тих випадках, коли я подобався, все було просто: я посмiхався, дiвчина посмiхалася, ми про щось починали мимрити - неважливо, про що саме. Потiм домовлялися побачитися - i все заворушилося-замоторилося. В iнших випадках дiвчата не демонстрували свою симпатiю до мене вiдкрито, але я вiдчував, що з цього може щось вийти, тому не соромився, а дiяв. Жарти, квiти, астрологiя, дотепнi електроннi листи, хорошi парфуми, випрасованi сорочки та яскравi джемпери. Дiвчата, яким подобався я, i якi приваблювали мене, любили яскравi джемпери. Що робити зараз, я не знав. Як до неї пiдiйти? З чим? З робочим питанням? Та я, коли бачив її, вiдчував, що менi хтось зклеїв губи. Я тiльки й мiг, що розтягнути їх у посмiшцi. Коротше кажучи, я був в вiдчаї. Тому написав листа Милицi.

"Привiт! Не повiриш, але я знову закохався. Вiдчуваю це всiм нутром, хребцем теж. Не знаю, що робити, бо вона мене не помiчає як чоловiка, який може сподобатися. Вона - валлiйка. Уявляєш собi? Висока, вродлива та тверда, наче скеля. В неї впевненi рухи та м'який голос. Не можу надiслати тобi її фотокартку. В мене її немає, а клацати її своїм мобiльним менi незручно: не вона помiтить - так хтось. Не знаю, що зробити, щоб привернути її увагу. А, ще я не сказав тобi, яке в неї iм'я. Це просто морськi хвилi, а не iм'я. Гаель Рейчел Бiнвель". Милиця написав: "Вау. Вона iспанка?" Я злився секунд двадцять, треба було себе вимикати та знову вмикати - в дечому моя керiвниця мала рацiю. А потiм написав: "Милиця, вона - валлiйка! Я ж тобi писав. I навiщо менi твоє "вау", я сам чудово розумiю, що вона "вау"; може, вийдемо на ланч, ти менi щось порадиш? Хай не "вау", на "вау" я навiть не розраховую, але щось путнє?" - "Супер. Але було б класно, якби ти її все-таки клацнув! Менi дуже цiкаво. Спробуй. Зустрiчаємося там, де завжди".

I ми зустрiлися там, де завжди. Милиця вже сидiв за столиком, i так тягнув шию, наче я пообiцяв йому привести Гаель Рейчел Бiнвель власною персоною на оглядини. "Не клацнув!", - сказав вiн менi голосом, яким спiлкуються iз зрадниками. "Не мiг". - "Я думав над твоєю проблемою, Маленький Братику". Теж менi Золота Антилопа Милиця або Чорна Красуня Багiра. "Тобi треба чимось її здивувати. Хоча я не розумiю, чого ти не можеш пiдiйти до неї з усiма своїми звiтами та завантажити по повнiй програмi, на всю дупу!" - "Я не хочу виглядати в її очах телепнем, який не петрає в роботi, яку йому довiрили. Це по-перше. По-друге, я не хочу, щоб вона подумала, що я її використовую". - "Ого, брате. А в тебе це серйозно". - "Атож". - "А ви не могли б менi зробити бiзнес-ланч № 3, але щоб салат до нього був з бiзнес-ланчу № 1?" Це пролунало настiльки раптово, що я сказав: "Нi". - "Чого ж нi? Цiлком можливо", - почув я чужий, не Милицин, голос. То був офiцiант. "Ось!", - сказав менi Милиця, коли в нас взяли замовлення. "Що "ось"?" - "Це був знак Божий. Якби ти дослухався до знакiв Божих, в тебе нiколи б не було проблем". - "Милиця!" - "Що - Милиця? Ти сидiв i думав про неї. I подумав собi: "Нi, нiчого не вийде", аж раптом почув Боже "Чого ж нi? Цiлком можливо!" - "Це сказав офiцiант", - тупо вимовив я. "А, в тебе все так. Ти нiколи не дивишся далi, за обрiй. Я не хочу так". Я знав, якщо Милиця впаде в стан "заточки" (це такий стан, коли Милиця робить переоцiнку власних цiнностей, нiкого та нiчого не чує i не бачить, може навiть заплакати), тривати це може довгенько, якщо його швидко не перемикнути на щось цiкавеньке.

"Так. Це був знак. Божий", - сказав я. Якщо i можна кривити душею, то тiльки заради щастя друга. "Безсумнiвно. Слухай, треба її чимось вразити. Чимось нестандартним, не знаю, чимось таким, що вона в своєму Уельсi нiколи не бачила". - "Нацiональним?" - "Це чим? Салом? Щедрiвками? Червоною Рутою? Бойовим гопаком? Океаном Ельзи? Не думаю. Нi, можна спробувати, але згодом. Треба щось таке, що б пiдкреслювало її жiночу привабливiсть для тебе. Щоб це було - як освiдчення… Чекай!" Я чекав. "Чекай-чекай!" Я чекав-чекав. "Ось воно. Треба подарувати їй бiлизну". - "Милиця, ти що, сказився? Вона ще подасть на мене до суду, чи взагалi винесе питання моєї поведiнки на загальнi збори". - "I правильно. Тодi ти зрозумiєш, що вона - пiдiрвана коза, i тобi нема чого з нею робити. Ми так вбиваємо двох зайцiв. Якщо вона - дiйсно оригiнальна особа, а не марудне одоробло жiночої статi, то замислиться: а чого їй подарували бiлизну, а хто, а навiщо, а може вiн славний хлопець?"

"Навiть не беручи до уваги те, що це - ненормальна iдея, я не можу це здiйснити суто з технiчних причин. Я не вмiю вибирати бiлизну. I я помиляюся у розмiрах. Пам'ятаєш, як я подарував Аделiнi комлект? Гарний, бордовий, переконаний був, що їй пасуватиме. Яскравiй брюнетцi - яскраву бiлизну. Вона тодi сказала, що здивована тим, який я неуважний. Бо вона носить завжди тiльки труси - вони чорнi з загостреним мереживом…" - "А це як?? Воно дряпається?" - "Нi, це такий вiзерунок. Милиця, не збивай мене!" - "Менi просто було цiкаво, а потiм я забувся би запитати. Загострене мереживо… Добре-добре. Мовчу-мовчу". - "Лiфчикiв вона не носить. А коли я заблагав, щоб вона хоч примiряла, бо дуже хотiв на неї подивитися, вся ця бордова пишнота виявилася завеликою. А я з нею жив та спав, i мав би вцiлити, але не вцiлив. Хробак. Ось що вона про мене подумає. Гаель Рейчел Бiнвель". Милиця не любив, коли не схвалювали його iдеї. Вiн був iнкубатором для iдей. Своїх та чужих. "В мене є ще одна iдея. Але вона така ееее… з посиланням". - "Що?" - "Ну, вона не несе пряму вiдповiдь, але мiстить посилання". - "Давай своє посилання". - "О'кей. Треба звернутися до Шу". Отож i звернувся до Шу. А вона перенесла роботу свого бюро добрих послуг на наступний день. I настала субота. День шостий.

"То її звати Гаель?" - запитала Шу, коли ми: вона, я та Милиця зустрiлися на її конспиративнiй хатi. Вона збиралася її здавати, щоб мати зайвi грошi, але поки не знаходила приязного винаймувача. Це для неї було важливiшим за грошi: приязний винаймувач. "Гаель Рейчел Бiнвель", - вiдповiв за мене Милиця. "От я не розумiю, як ти спромiгся закохатися в жiнку, яка носить чоловiче iм'я?" - здивувалася Шу. Мала вона при цьому щирий вигляд. Я не знаю, як Милиця, але я на неї витрiщився: "Хто б це говорив!", - тiльки й виголосив я. "Ой", - зойкнула, як дiвчисько, Шу та закулiсила обличчя долонями. "Шануйтеся, Олександро! Майте совiсть", - сказав Милиця, який теж реготав. "Ти вже подумала, що нам робити?" - "Подумала. Ти хочеш її вразити?" - "Хочу. Ще я хочу, щоб вона не боялася i не думала, що я її використовую, щоб не думала, що я геть такий як усi чоловiки, i не думала, що вона для мене лише здобич, i не думала, що я серцеруйнiвник i все таке iнше". - "Я не можу гарантувати, про що вона буде думати, а про що вона думати не буде. Нiхто тобi не дасть такої гарантiї. Але одна iдея в мене є. Базована на власному досвiдi. Хочу тобi сказати вiдразу, що тодi я досягла своєї мети, але вона менi була не потрiбна i закiнчилося все нiчим. Навiть гiрше, нiж нiчим. Розчаруванням. Ти готовий до розчарування?" - "Я просто хочу, щоб щось зрушилося. Або щоб я став живим, або щоб вже кудись понесли мою труну". - "Як ти iнодi поетично висловлюєшся…" - сказав зачарованний Милиця. Шу засмiялася. "До речi, в цiй iсторiї буде вiдображено роль, яку зiграв смугастий светрик. Мiй перший смугастий светрик, Максе, зваж на це!" - "Розповiдай! Бо я вже смикаюся вiд нетерплячки! Смугастi светрики - нарештi я дiзнаюся про їхнє таємне походження!"

Iсторiя Шу про французьке кохання та походження смугастого светрика

Тодi я перебувала в першому шлюбi. Я вже давно розумiла, що вiн є таким, який називають - невдалий. Це розумiв i мiй перший колишнiй чоловiк. Але до того моменту, коли вiн намагався повiсити Марлена на шовковiй краватцi, було ще далеко. Я зрозумiла, що помилилася, вiн зрозумiв, що прорахувався, наче ми зiзналися в цьому перед собою, але назовнi цi зiзнання ще не виносили. Чогось чекали, невiдомо чого.

Як юна вагiтна дiвчина: а може само минеться? Розумiєш, що не минеться, але все одно вiриш. Я була молода i прагнула справжнього кохання. Менi здавалося, що воно є в усiх знайомих менi дiвчат. Навiть у самих пришелепкуватих та незначних, не кажучи вже про тих, хто поводився як переможицi.

Етьєн Легран - ось як його звали. Можна було б закохатися в одне тiльки iм'я, угледiвши його в газетi в рубрицi "За кордоном". А вiн був не за кордоном, вiн приїхав до нашого унiверситету викладати французьку. Яким вiн був? Це - важке запитання. Виявляється, не так вже й просто описати кохання, бо тодi розумiєш i хвилює тебе тiльки одне: це ВIН. I не суттєвим є те, як ВIН виглядає. А коли усвiдомлюєш, що це не ВIН, виявляєшся прискiпливою оцiнувачкою, i в бiльшостi випадкiв вiн виявляється звичайним, нiчого особливого. Але чого ти тодi впадала за ним, наче слiпа дурепа? Треба визнати, що красунчиком вiн не був. I я його таким не вважала й на той час, коли вiн був ВIН. Викладач французької Етьєн Легран був доглянутим чоловiком - тодi це траплялося з чоловiками рiдко, та й з жiнками також. Вiд нього гарно пахло. Чимось м'ятним та терпкуватим. У нього було задовге як на чоловiка волосся. Я не любила довге волосся у чоловiкiв, але йому пасувало. Воно торкалося його шиї, нижче вух сантиметрiв на десять. Сорочковi комiрцi вiн нiколи не викладав - вiн пiдiймав їх так, що вони ховали мочки його вух. Вiн не вдався нi зростом, нi статурою. Сухорлявий, без натякiв на зайняття спортом, втiм, без натякiв i на пивний живiт. А ще вiн все знав про французьке життя, i, вiдповiдно, про французьке кохання. Ми тодi вважали, що нiчого чуттєвiшого та пристраснiшого, нiж французьке кохання, i бути не може. Окрiм, можливо, iталiйського. До нас вiн ставився поблажливо. Малеча, яка нiчого не знає про смак, що вже казати про присмаки. А дiвчата вiд нього шаленiли. Сказ. То був просто сказ. Я побачила деяких дiвчат, з якими довго вчилася та не звертала нiякої уваги, небезнадiйними! Вони почали фарбуватися, купували тонкi панчохи, вигадували щось iз волоссям.

Геть усi! Замiжнi, розлученi, розкутi та незайманi, фатальнi та сором'язливi. Всi. Я знала точно, що вiн нi з ким i з нас не трахався. Цю iнформацiю менi (мабуть, що й не тiльки!) здала руда Лана, шикарна та схожа на Нiколь Кiдман методистка на кафедрi, до якої його прикрiпили. Бiла шкiра, маленький зухвалий нiс, синi магнетичнi очi - Лана була надзвичайна. Взагалi-то її звали Свiтлана, але Свєткою її нiколи нiхто не називав. Виключно - Лана. Я подарувала їй ясминнi "Анаїс-Анаїс", якi менi презентувала свекруха. "В нас на кафедрi подейкують, що вiн - гомосєк". - "Та ти що? Нi… ну, як таке може бути?" - "Ну, розумiєш, в нас особлива кафедра. Майже всi сплять з усiма, а хто не спить - або падлюка, або збоченець". - "Може, вiн розгубився? Тут стiльки жiнок, вiн нiкого не знає". - "Ох, ну я не знаю. Що тут треба знати? Це що - iспит, щоб щось знати?", - Лана знизала своїми тендiтними плечима.

"Але в нього є дружина. Розумний чоловiк, знає, за ким простiше сховатися. Зараз я покажу тобi її фотокартку". Я зайшлася у захватi. "Де ти це взяла?" - "Ти ж знаєш, цих iноземцiв: де б вони не були - постiйно закарбовують весь простiр своїми родинними фотокартками. От вiн i поставив фотку своєї дружини. Рамка була класна. Срiбна. Я свою фотку в неї запроторила, а що?" - "Та нiчого. А вiн тобi щось казав з приводу того, куди вона зникла?" - "А я що - матерiально вiдповiдальна? Чи я тут пiдписувалася усе це лайно доглядати? Це що - курсовi? Знайшли дурну. Я йому так i сказала, що в нас таке робити не прийнято, що хтось, мабуть, подумав, що це - кiношна зiрка, та поцупив". З прямокутника десять на п'ятнадцять на мене дивилась тендiтна темноволоса француженка з гарною зачiскою-каре. Я вирiшила, що вона на мене схожа (недарма мою зовнiшнiсть називали саме французькою!), i вирiшила дiяти. Фотокартку Лана менi продала за десять баксiв, i я пiшла до перукарнi.

Всi навколо казали, що менi дуже пасує ця зачiска. Вiн на це не реагував. Я не знаю, що слугувало поштовхом, можливо те, що на ньому в той день був яскравий червоний светр, але я чiтко збагнула, чим я можу його вразити. В батьковiй енциклопедiї я знайшла те, що менi потрiбно. "Державний прапор Францiї складається з синьої, бiлої та червоної вертикальних смуг. Синiй колiр символiзує святого Мартинiя, покровителя мiста Париж. Червоний колiр - колiр полум'я вогнищ та сердець. Бiлий колiр - це символ французької нацiональної героїнi Жанни д'Арк. Його кольори деякi пояснюють як три слова нацiонального девiзу: "Свобода, рiвнiсть, братерство…"

Я бiгала по крамницях весь день, як навiжена, але придбала все необхiдне для об'Етьєнування. Три светрики. Три кольори. Синiй. Бiлий. Червоний. Коли в нас була лекцiя, я вдягла синiй, вiн найбiльше пасував до моїх очей (але з собою в мене були i два iнших), та перевдягалася в туалетi, знову забiгала до аудиторiї вже в бiлому, а через якийсь час - просилася вийти не хвилинку, i з'являлася в червоному. "Ти збожеволiла?" - запитували мене. "Що все це означає?" - "Слухай, давай нарештi пiдемо вип'ємо кави. Ти така сьогоднi жвавенька… Або, про що я говорю? Пiшли кохатися?" Нiхто не збагнув, що це символiзує!!! Вони й гадки не мали, заради кого все це вiдбувається. А в мене були напоготовi пояснення, я заздалегi дь їх пiдготувала. "Чоловiк вранцi подарував менi три светри. Я Катьцi обiцяла показати, бо вона менi не вiрила". Катька була моєю змовницею i лише загадково посмiхалася. Взiрець довершеностi - Етьєн Легран - мною зацiкавився. Вiн зрозумiв натяки трьох кольорiв. Поки що вiн нiяк не реагував, але почав вирiзняти… I тодi я вдалася до другого етапу свого плану.

Мiй бiлий светрик мав перетворитися на офiру! "А якщо воно потече?" - запитала Катька. "Не потече. Я пiд дощем колобродити не збираюся. I митися в ньому також". На столi лежала наша офiра та двi коробки з синьою та червоною гуашшю. "З Богом?" - несмiливо запитала Катька, бо я довiрила перетворювати светр на французький державний прапор їй, сама я не могла риску рiвно провести за допомогою лiнiйки. "Тi, хто вiрує в мене, - за мною!" - урочисто проголосила я.

Я вiдразу зрозумiла, що вiн - мiй. Бери голими руками. Як завжди, його погляд блукав колами, але починав з мене та завершував великi та малi кола - мною. Моїм светром та моїми грудьми. Я не знаю, чого вiн хотiв (та й навiщо це знати?): збагнути навiщо це менi, зрозумiти, що я вiд нього хочу, а швидше за все: вiн просто любив гру так само, як i я. Та й взагалi йому було приємно бачити триколiр Батькiвщини на дiвчачих грудях, якi були схожi на личка пухких немовлят з носиками-пiпками.

Коли ми почали роздягатися в квартирi, яку йому знiмав унiверситет (маленькiй, викривленiй, але в центрi мiста), раптом вiн скрикнув та вiдсахнувся. Моє тiло було в синьо-червоних патьоках, деякi були фiолетовi. "Мон Дье, що це?" Я його розумiла: хочеться трахати дiвчину, а не добряче вiдбиту м'ясниками тушу. "То - гуаш". - "Татуаж? Але навiщо такий?" - "Нi, гуаш. Фарба. Я фарбувала светр. Пiд прапор". Через збудження я спiтнiла, i бiлий светр мстився менi за те, що ми з Катькою здолали його незайманiсть. "Ти фарбувала светр? Навiщо?" - "Для цього", - сказала я i поцiлувала його. Гомосексуалiстом вiн не був, але про те, що ми кохалися i вiн був у менi, я розумiла тiльки по ритмуванню його носа об мою шию (я тодi ще подумала, а що буде, якщо вiн зламає нiс об мою шию?) В нього був маленький член. На пiдлозi купою валявся ще один державний прапор Францiї: його синi плавки, мiй бiлий лiфчик та мої червонi (параднi з мереживом!) труси.

***

"Ви бiльше не бачилися?" "В тому розумiннi, як того разу - нi. Звiсно, що я бачила його на лекцiях, вiн мене - також. Та й навiщо там було бачитися? Розмовляти вiн зi мною не хотiв, мене вiн теж не цiкавив у розмовному ракурсi. Навiщо менi був коханець з маленьким членом, а йому коханка з завеликою пiхвою? Хiба мало людей з цими органами, якi бiльш тобi годяться?" - "А в тебе правда завелика?" - запитав Милиця. Ну хто б сумнiвався! "Милиця! - заволали ми з Шу. - Ти взагалi думаєш, коли щось запитуєш?" - "Звiсно, я нiколи не запитую те, що менi не цiкаво". Милиця нiяковiв, коли його застукували за тим, що вiн докладає собi в каву третiй кубик цукру, коли всi обмежилися двома, але щодо своїх запитань вiн завжди випромiнював впевненiсть.

"Шу, але я не вдягну на себе британський прапор. В тебе була непогана iдея, але розумiєш - часи змiнилися. Це - вульгарно, тому що зараз всi ятки заваленi футболками, светриками та iншим лайном з британськими прапорами. Вона не помiтить". - "I я так вважаю", - зауважив Милиця. Шу по-хитруванському посмiхалася. "Себто я нiчого не маю проти британського прапору - вiн яскравий та з чiткими фiгурами, але Макс правий: таким зараз нiкого не здивувати. Тим бiльше британську дiвчину. Вона, мабуть, в Лондонi, тiльки реготала, коли бачила, як футболки "пiд британський прапор" скуповують туристи". "А хто вам каже про Британський прапор, хлопчики?" - запитала Шу, пiдвелася, потягнулася. "А про який нам кажуть?" - жваво вiдреагував я. "Звiсно, що про прапор Уельсу, дурненькi, знаєте, який вiн?" Ми не знали.

Прапор Уельсу був дивним. Вiн був подiлений навпiл бiлою та зеленою широкими смугами, але це ще було нiчого. По центру цього англiйського газону тупцювався, грайливо пiдiйнявши передню праву лапку, червоний дракон. Незрозумiло, для чого вiн так поводиться? Якби вiн так само пiдiйняв лiву, було б зрозумiло, що цей валлiйський дракон - хлопчик, i вiн сцить на британський газон. Хвiст його був схожим або на сперматозоїд, або на Марсову стрiлочку. Iнша трохи менша стрiлочка слугувала йому або язиком, або вiн так пихкав полум'ям. Вiн був схожий на злючого морського коника, якому капосна дитина прималювала чотири лапки та крильця. "Ет, воно схоже на прапор футбольного клубу. Я думав, що валлiйцi пристраснi, але стриманi, i мають смак, i не може бути в їхньому прапорi оце о", - видав Милиця. "А чим тобi не до вподоби валлiйський дракон?" - поцiкавилася Шу в Милицi. "Я обережно ставлюся до екзотичних тварюк", - сказав той.

"Де ми вiзьмемо светрик, який згори бiлий, а знизу - наче травою всiяний", - запитав я в Шу. "Нитки я купила". - "Ти будеш це в'язати? Вау! А я можу подивитися? Менi так подобається, як ворушаться спицi, а тепер нiхто не в'яже". В Шу був такий вираз обличчя, який я не можу переказати. В неї забракло дихання, як в мене зараз слiв. "Нi, я не в'яжу, Ми-ли-ця. Але я знаю мiсце, де нам це зв'яжуть. I швидко". I нам це швидко зв'язали. "А дракон?" - "З драконом поки що - дупа. Я не знаю, хто нам його вигаптує". - "Ти!" - "Ми-ли-ця. Я не вмiю гаптувати. Якщо я буду це гаптувати, воно буде схоже на червону безформну пляму. Ти такого хочеш своєму найближчому друговi?" Милиця цього менi не хотiв, але змовчати не мiг. "Нi в'язати ти не вмiєш, нi гаптувати", - забуркотiв вiн. "А ти вмiєш в'язати та гаптувати? Я от вмiю вигадувати, а от що вмiєш ти?", - раптово наїхала на нього Шу. "Нi, я не вмiю в'язати та гаптувати. Але я вмiю бути Музою", - вiдповiв Милиця. "О, Господи. Муза! Це ж треба таке", - сказала Шу. "Ви ще тепер почнiть мiрятися старшими братами", - сказав я. "В нас немає старших братiв", - сказали вони.

Червоного валлiйського дракона менi зробила пара дивакiв, якi виявилися знайомими Шу. Вiн був маляр, i за цей час, коли ми в нього тупцювалися, встиг намалювати дракона, а поки його дружина менi його вигаптовувала (рiвно п'ятнадцять хвилин я молив її не нашивати на нього пайотки та не робити з бiсеру очиська), цей моторний хлопчина встиг втюхати Милицi карикатуру на нього ж (Милиця був у захватi, вiн вважав, що карикатура пiдкреслює його виразнiсть та експресiю), Шу її портрет в профiль (Шу не повiдомила, що вона думає з цього приводу, менi здалося, що вона просто пiдтримала старого знайомця), а менi запропонував купити картину, яку я назвав: "Купа п'яних нарцисiв-самогубцiв" (бо вони стирчали як завгодно, виверчували свої тендiтнi бiленькi писки, нанюханi жовтуватим кокаїном, i намагалися вивалитися з вази; хотiлося їх пiдтримати та всунути на мiсце), тому що ця квiтка була одним з символiв Уельсу. Я на це повiвся, i, як виявилося, вiн не збрехав.

Все це, втiм, було неважливо. Важливим було одне: Гаель Рейчел Бiнвель наступного ранку подивилася менi твердо у вiчi, торкнулася своєю твердою долонею мого плеча, провела по ньому рукою (двi її долонi вiд плеча до лiктя) i сказала: "Треба обмити цього дракона. Так у вас кажуть?" I ми пiшли його обмивати. Пам'ятаю, як вона почала з'ясовувати в кого довший язик - в неї чи в дракона; нам було дуже весело, i я зрозумiв, що вмiю бути щасливим. А ось це було найголовнiшим.

хiii)

Я не знаю, як менi вдалося вiдкритися. Наче хтось, про iснування котрого я не знав, довго упрiвав та сопiв, пiдбирав цифровi комбiнацiї, а я тим часом жив, зачинений на всi замки, ходив по крамницях, листувався, навiдувався у гостi, кохався, реготав над старими анекдотами, намагався утримати репутацiю на роботi, двiчi на рiк вiдпочивав, i навiть опановував новi рецепти iталiйської кухнi, аж раптом "клац" - i я вiдкрився та вивалив все, що мiстилося в менi, на жiнку, яка випадково опинилася поруч зi мною в паризькому аеропорту…

Вперше мене зачинив батько. Але вiн iнколи мене вiдчиняв або своїм ключем, або пiдбирав чарiвне слово, i я вiдчинявся сам. Потiм мене зачинила Вiолетта. Дуже дивно, але зараз я усвiдомлюю, що це вiдбулося майже вiдразу, ранiше, нiж вiдбулося наше весiлля. Згодом я зрозумiв, що це вона мене зачинила, адже спочатку я думав, що то зачинився я сам. Я нiколи не був мовчазним, не мовчав я i з Вiолеттою, але старанно виговорював те, що вона хотiла та очiкувала вiд мене почути. А ще посмiхався. Я знав, що мої ямки впливають на людей певним чином: люди не думають, що я можу бути небезпечним. Власне, якби менi цiкаво було побути наволоччю, я б цим скористався. Але я використовував цю природну особистiсть своєї зовнiшностi тiльки як самозахист.

Я закрив очi на справжнє походження Вiолетти, про яке докопався батько (батько любив дiзнаватися про людей все, але нiколи не нав'язував свою думку, коли це стосувалося стосункiв iнших людей), бо мене, власне, це просто насмiшило. "Бiдна Галя, - подумав я тодi. - Бiдна Галочка". Якби Вiолетта дiзналася про те, що я навiть подумки назвав її бiдною, та ще й Галочкою, вона б розлучилася зi мною ранiше, нiж зустрiла не такого вже й блискучого, але справжнього нiмця, якими вона марила. Я загравав до її подруг, яким я завжди подобався, тiльки тому, що її це розважало. Я навiть писав твори на теми, якi її хвилювали, бо її, бач, турбувала моя справжня думка, а людина краще розкривається на письмi. Смiшно. Як все це було смiшно. Шкода, що всi цi витвори не збереглися, я б зараз читав їх, коли в мене псувався настрiй. Одне я зрозумiв - я нiколи не вiддам їй Макса, тому що не хочу, щоб його життя вона перетворила на свою докторську дисертацiю.

В такiй вiдкритiй до людей Америцi я теж був зачинений. Ким був для них Ежен Вiтовськi? "Смарт юкраi нiен", "гоноровий полячек", "пiдiйди до того факiнг словака, вiн в цьому петрає". Всiх решту бiльш цiкавило, який номер мого страхового полiсу, нiж те, яка музика та книжки менi подобаються. Втiм, в мене були коханки, в мене були друзi, деяких людей в своєму офiсi я поважав, спiлкування з деякими - уникав, тобто я наче жив нормальним життям. Я згадував, як починалася моя американська самостiйна кар'єра, коли ми з навiженим Сашком збiгли на старiй машинi (жоден з нас не мав водiйських прав) та винайняли хату, по якiй я не пересувався без ножа, тому що Сашко був величезний як скеля, а глузд вiн втратив давно, тобто я дбав про себе та своє життя. Але якимось чином я зрозумiв, що все це не те, коли зустрiв її.

Спочатку я зрозумiв, що вона є таким типом жiнок, якi менi завжди були до смаку. Гарнi стегна, виразнi сiдницi, тонка талiя, може трохи видовжена, довгi кiнцiвки, темне волосся. Таке, в яке кортить зануритися. Ну i, перш за все, - вилицi… майже тi самi вилицi Вiолетти Вайгель, якi пiдкорили мене вiдразу. З нею легко було спiлкуватися, та я навiть не помiтив, як ми слiдом за помаранчовими шаликами румун приєдналися не до тiєї черги на вилiт. Я надзвичайно зрадiв, що є нагода залишитися у Парижi, натомiсть вона поводилась, як скажена iдiотка: гасала, ридала, забивалася у кут. Вона так iстерикувала, що менi конче захотiлося вiддалитися. Але натомiсть я почав бiгати з нашими паспортами та залагоджувати проблему, яка проблемою зовсiм не була. Звiсно, що потiм вона розповiла про свою матiр. Жiнки з нервами, подiбними на гнилi нитки… я таке теж зустрiчав. Були моменти, коли вона дуже мене дратувала, але й моя роздратованiсть у вiдкритому станi була зовсiм iншою на смак.

Правда, вона здавалася менi занадто юною. Я сторонився юних жiнок, почувався незручно, здавався собi майже стариганом. З нею ж я почувався впевнено та весело, поводився наче пiдлiток поруч з дiвчиною, яка його приголомшила тим, що погодилася пiти на побачення: вибрехував якiсь iсторiї на одному подиху, реготав та намагався її причарувати! Та я навiть не думав, як переспати з нею. Зовсiм не було таких думок, що теж було дивним. Менi хотiлося її бавити, i все. I вона бавилася, наче дитина. Ми гойдали одне одного в колисках, i нам було добре. Але з моєї голови не йшла наша рiзниця у вiцi. Коли я побачив Макса, то я подумав - а чого б їх не познайомити? Iнколи я мiркував про те, яка в мене буде невiстка. Шу мене влаштовувала в цiй якостi на всi сто вiдсоткiв.

Я тiшився з того, що ми обмiнялися координатами, бо не хотiв втрачати легкостi спiлкування та шукати ключ для себе. Вранцi я почав ритися в касетах, щоб знайти "Iсторiю кохання". Я завжди милувався Жульєт Бiнош, а Шу була схожа на неї. Взагалi ця аеропортова iсторiя кохання двох незнайомцiв була навiть не натяком, а прямим запитанням: чи ти погоджуєшся, що… Я довго вагався: брати це з собою чи не брати, дарувати чи не дарувати. Можливо, вона подумає, що я iдiот, старий мудак, який любить чiплятися до дiвчат, куди б не летiв, їхав чи ще щось. Щоб не втрачати хист - пiдчеплювати когось молоденького з метою приємно провести нiч. А може - тиждень, а може - мiсяць. I вiдкишкувати свою старiсть. "Кш-кш, Старiсть, бачиш, не до тебе? Я зайнятий, бачиш, яке мене бавить дiвчисько? Тобi це й не снилося, шкутильгай собi далi".

В ресторанi вона поводилася дивно. Я був переконаний, що я для неї нiхто. Випадкова людина, якiй вона винна грошi, тому треба терпiти цей марудний ланч. Вона навiть їсти нiчого не хотiла. Здавалося, що вона взагалi не розумiє, навiщо вона в це ув'язалася, чого смiялася над моїми жартами? Вона так дивилася на мене, що менi здавалося: вона зовсiм не пам'ятає моє обличчя, а зараз сидить та думає: "Боже мiй, який огидний тип". Нестерпно. Адже сама вона була класна. Першокласна. Бiло-зелена смугаста кофтина вiдкривала шикарнi плечi та пасувала їй - "пiд очi". Джинси дозволяли бачити все: стегна, ноги, сiдницi. Джинси закликали все це помацати. Зараз я її хотiв, дуже сильно. Моє дружнє до неї ставлення змiнилося на бажання. Хтось в менi перемикав швидкостi. Я смикався та поводився, як телепень, я був незграбним, тоскним, не знав, що робити з руками. Менi захотiлося пiти геть. Пiти та не думати, що все це вiдбувалося зi мною. Натомiсть я щось говорив, намагався бути цiкавим, але не витримав i пояснив їй, що почуваюся iдiотом, тому що менi подобається пригощати жiнок добрим обiдом, так мене влаштовано. "Вибачте, мене це дратує", - сказав я.

Коли вона простягла менi iдiотський смугастий подарунковий пакунок, я подумав: от i все. Вiолетта Вайгель Вiтовська, що оселилася в її вилицях, сказала менi: "Ну на що ти сподiвався, любий? Ти ж зовсiм не вмiєш поводитися з жiнками. Але не треба сумувати - це вiд народження: хтось вмiє, а ти - нi. Можна було б напрацювати, але на це ти взагалi не здатний". От i все. Там пляшка французького коньяку за вартiстю клятих квиткiв, або шикарнi парфуми, або африканська маска "хенд мейд", та все, що завгодно. Їй незручно залишатися менi винною. Так, її приятель накатав скаргу до "Ейр Франс", але совiсть шмагає її шикарне темне волосся, не дає спати та почуватися вiльною вiд обов'язкiв спiлкуватися з цим марудним старим. Вона зараз вiддасть менi це, зiтхне з полегшенням та пiде. Вона сказала, щоб я не дивився на це при нiй. Бач, яка делiкатна, самiй незручно за свою поведiнку. Я починав вiдчувати пустоту та лють. Лють в пустотi бавилася моїми нервами, рвала їх на шмаття, прикрашала себе. Вона майже побiгла вiд мене. Був би в мене камiнець - присягаюся, жбурлянув би навздогiн. Я думав позбутися пакунку, залишити його у смiтнику. Але не змiг. Тодi подумав, що розшматаю пакунок ще в машинi (вона його ще й скотчем заклеїла!). Не став. Вдома мої колiна цiлував профiль Жульєт, вона збиралася розповiсти менi свою iсторiю кохання, менi здається, я тодi заплакав. Шу я зiзнався потiм, що на неї чекав такий самий дарунок. Я почувався таким щасливим…

З нею було весело. Це найхарактернiша риса наших з нею взаємин. Вона завжди була вiдкрита до будь-яких жартiв, вона смiялася сама з себе, з мене, моїх звичок, навiть з мого благородного iменi. Це виявилося несподiваним, бо iменем я пишався змалечку. Ще б пак. У мене було шикарне iм'я. Євген Бронi славович Вiтовський. Але їй було смiшно. "От чого б я так реготав, Олександро Володимирiвно Квiтко, квiточко моя середнього роду? В мене на вiдмiну вiд декого - гарне iм'я". - "Послухай, але гарне теж може виявитися смiшним. Вслухайся, нi, чекай". Вона вибiгла тодi, а повернулася, вдягнута в чорну сукню, яку задрапувала кiлькома шаликами, волосся вона забрала у величезну скирту. Вип'ятивши груди, вона урочисто промовила: "Єбе Вiтовський". Я навiть не збагнув, а коли збагнув, почав реготати так, що послизнувся на капцi та впав на килим. "Зрозумiв? Так пихато-урочисто. От зараз вiн знiме труси i, увага, шановнi, глядачi. Єбе Вiтовський, сi бемоль мажор! Вашi оплески, дорогенькi!" Нас поєднував смiх, i я був переконаний, що нiхто не зможе здолати або розлучити людей, якi зв'язанi смiхом.

Нiколи б не подумав, що мiй Максимка, самостiйний, добрий та дотепний хлопчик, може бути таким агресивним. Вiн взагалi її не сприймав. Категорично. Дивно, коли я показував йому фотокартку Шу, вiн визнав, що вона приваблива, а потiм поводився так, наче я привiв до хати сатану. Нiколи не думав, що мiй син - егоїст. Ми з дiдом робили все, щоб вiн вирiс порядною людиною, яка розумiє, що не можна дошкуляти близьким, вистачить iнших людей в життi, яким доведеться дошкуляти i якi будуть вимучувати тебе. Про своїх треба пiклуватися. А зараз вiн наче втратив розум. Але я не втручався, не втручався навiть тодi, коли Шу звернулася за допомогою.

Вона довго трималася, я пишався нею. Вона намагалася будувати стосунки, а вiн їх руйнував. Справдi - вони наче гралися в пiсочницi: вона виробляла з пiску пасочки, вiн чекав, поки вона переверне формочку, аж потiм розчавлював пасочку ногою. Я не втручався, тому що знав, наскiльки важливим є цей досвiд, насамперед, для Максима, а ще те, як важливо йому впоратися з цим без моїх порад, настанов та прочуханок. Тим бiльш, що це не допомогло б. Про себе я називав це вiйною Бiлої та Червоної троянд, i був переконаний, що Шу припинить свої масованi атаки задля встановлення дружби з моїм сином, а вiн врештi-решт вгамується.

Я пiзно вiдчув, що дещо змiнилось. Я ледь змiг опанувати себе та обiйняти її в той день, коли вони повернулися вночi напiдпитку, страшенно задоволенi одне одним. Веселi, молодi, вродливi. До того ж, так, вони були дуже схожi мiж собою - як я цього ранiше не помiчав! Коли я обiймав її, бо вона кинулася до мене, я спiймав погляд Макса. Це був погляд дорослого чоловiка, якому не подобається, що хтось мацає його жiнку. Цим "кимось" був я. Вiн презирливо дивився на мене, прискiпливо, виразно. Я засоромився своїх голих нiг, якi недоладно стирчали з-пiд короткої футболки, в якiй я намагався заснути (я був схожий на пiдстаркуватого актора, якого примусили грати роль Дзвiночка в дитячiй виставi). Зараз вiн помiтить, що мої ноги не такi пружнi, як у нього. Огидно, як це огидно. Старигань обiймає молоду шикарну жiнку, з якою вiн тiльки що пив вино, сперечався з приводу музики, вони разом смiялися, вона жартома перевiряла його прес кулачком (вона таке полюбляла робити), а вiн смикав її за волосся (у нього був потяг до волосся з дитинства; Вiолетта забороняла йому це робити та лупцювала по руках, а я дозволяв)… Шу смiялася, щось шепотiла, пiдспiвувала, здається, "уна-уна-уна-ун моменто", це було справдi смiшно, вона була кумедна, але я вiдчував, як з кожним "уно" з мене наживо здирають шкiру. Цього не могло статися. Це цiлком могло статися.

Далi почалося пекло. Моє власне. Я його, наче вогнище, сам розпалив у своїй хатi. Що я мiг? Спостерiгати та чекати. Прислуховуватися, принюхуватися. Придивлятися до себе й до iнших. Я почав збiгати та пiдiйматися на свiй поверх сходами, щоб помiтити, коли мене скрутить вiд знесилення. Щоразу менi здавалося, що я бiльш спiтнiв, бiльш захекався нiж ранiше. Це - старiсть. Коли я кохався з нею (а я продовжував кохатися з нею, бо хотiв її надзвичайно), поводився бiльш агресивно, кусав її плечi, вона кричала, вона була майстринею видавати звуки, i менi це подобалося. Я згадував, що Вiолетта привчала себе бути стриманою, використовуючи будь-яку нагоду, в тому числi й секс. Шу гомонiла, стогнала, викрикувала щось незрозумiле, навiть плакала, схлипувала беззахисно, як дитина, а я цiлував її у макiвку чи в сiдницю. Зараз я прислуховувався до кожного її звуку, i коли вона стогнала "ммма", я чекав, дотискував її, входив рiзкiше, щоб вона викрила себе, злочинниця, щоб закричала на всю горлянку: "Макс"… Менi здавалося, що мене вiдразу вiдпустить. Краще знати, нiж мучитися пiдозрами, але бути переконаним, що все так, як ти пiдозрюєш, але не мати певних доказiв. Я божеволiв. Iнколи я уявляв, як вона уявляє, що мої руки, яки блукають її тiлом, це руки Максима.

Звiсно, що я спробував все з'ясувати в неї. Звiсно, що вона вiджартувалася, але я наполягав, вимальовував приклади, згадував її чоловiкiв, на яких на мою думку бiльше був схожий Макс, нiж я, тиснув на неї, скавульчав, розповiдав про довiчну чоловiчу конкуренцiю, а тодi вона запитала серйозно: "А що тебе бiльше хвилює - те, що вiн в цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?" Я вiдчув холодок в районi своєї шиї, натомiсть серце моє палало, всi нутрощi також. Я вибачився, сказав, що наговорив дурниць, а що ще говорити в таких випадках? Вона сказала, що ми можемо повернутися до цiєї розмови ввечерi. Я уявив, як я хутко пiдводжуся та починаю бити посуд на кухнi, кулаком перевiряю на мiцнiсть вiкно, скло летить на мене, на неї, сусiди починають колотити по батареях, щоб ми припинили цей безлад, а потiм я починаю трясти її, намагаючись дiзнатися, що вона приховує, i як вона могла таке зi мною зробити, - як раптом обм'як. Видався собi смiшним та безпорадним.

Вона пiшла на свою роботу, а я сидiв, палив чужi цигарки (залишив хтось з гостей) та уявляв, що вона, можливо, написала йому листа. "Старий щось про нас знає. Надалi треба бути обережнiшими". I його, Максову, нахабну посмiшку переможця… Я вирiшив поїхати на цвинтар, до батька. Потрiбна була його присутнiсть, нехай умовна. Можна було поговорити з батьком i не залишаючи квартиру, але я вийшов надвiр. Навпроти нашого будинку був старий дитячий майданчик - кiлька гойдалок, на яких я нiколи не бачив дiтей, лавка, на якiй в теплу пору сидiв бомж, що читав покети, а ще дерев'янi боввани, однаковi та жахливi на вигляд, яких було врито у пiсок, щоб вони бавили дiтей - це вигадав явний манiяк. На бовванiв пiдiймали лапки дворовi кобелi, хрестилися старенькi, а ввечерi когось i з них обов'язково кликали бути третiм мiсцевi п'яницi. Двох i з них хтось знiс. Вони валялися п'янi в багнюцi. Один вклав голову на груди iншому. Однаковi, як брати-близнюки зi спитими пиками. Груди того, хто пiдтримував голову iншого, були в червонiй фарбi. Поруч i з ними валялася "розочка" з горiлчаної пляшки. "Тут вiдбулося братовбивство", - подумав я. Перед очима, втiм, з'явився Макс. Вiн простягував до мене руки, а я стояв бiля вiкна на кухнi та тримав нiж. "Геть!", - заволав я. "Трррр", - поважно вiдповiла менi ворона. "Я не тобi, панi вороно", - вибачився. "Трррр", - повторила вона. "Може, вона панянка або взагалi пан?", - подумав я, щiльнiше закутався в шалик та пiшов шукати таксi.

На цвинтарi було не дуже тихо. Снували люди. Я поклав цукерки та маленького коника на могилу поруч iз батьковою. Там було поховано малюка. Його ще не встигли назвати, до нього нiхто нiколи не приходив, могила була захаращена, я сам виривав будяки щоразу, коли приходив до батька. Я назвав малого Кирилком. "Привiт, Кирилко", - сказав я, i менi закортiло притиснути до грудей це маленьке тiльце, яке, можливо, так i не притиснула до себе його мати. Я уявив собi лiкаря, руку якого мати Кирилка вiдчула на своєму тiлi i розгубилася, тому що розраховувала вiдчути на собi свого синочка. "Менi шкода, менi дуже шкода, ми зробили усе можливе…" Вiд її вiдчайдушного крику я прийшов до тями та хитнув головою у бiк батька: "Тату, чекай, я… зараз". Батько любив дiтлахiв, вiн мене розумiв. Аж тут я подумав, що Кирилко вирiс. Звiсно, що вiн вирiс, вже скiльки минуло рокiв… матiр Божа… а я весь цей час продовжую тягати йому цi дитячi забавки, з нього, мабуть, глузують всi товаришi, дiвчатка. Але що ж тодi принести? Я наче збожеволiв, почав рахувати, скiльки йому рокiв, ого, майже однолiток Макса. То що тобi принести, Кирилко? Iншим разом я до тебе приведу Шу. "Шу - це те, що потрiбно парубкам твого вiку". Злiсть масажувала моє серце.

"Навiщо ти це робиш?", - спитав я у власної злостi. "Треба трохи прибратися на лiто, можливо, ще рано, але краще приїду двiчi", - промовив до мене хтось. Я озирнувся. До мене промовляла старенька Софiя Аркадiївна. Семена Франсевича, її чоловiка та товариша батька, було поховано поруч з ним, але з iншого, некирилчиного, боку. Я закляк. "Я бачу, i ти пам'ятаєш про батька, Женю. Прийшов, доглядаєш, молодець. А мої - Мiша та Нiнель - не ходять. Не подобається їм тут. Сумно. А от менi з Семеном нiколи не буває сумно. З iншого боку, що вони хочуть вiд цвинтаря - щоб вiн був схожим на балаган?" - "Доброго дня, Софiє Аркадiївно, радий вас бачити, ви у чудовiй формi. Все милуюся вашим волоссям, вiдкрийте менi таємницю, що ви з ним робите? Щороку воно густiшає - я от страшенно боюся облисiти". Софiя засмiялася срiбним голосом акторок тридцятих рокiв: "Женя-Женя, пiдлабузник ви мiй дорогий". Я посмiхнувся.

Софiя Аркадiївна облишила вiник. Вирiшила перепочити та побалакати, подумав я. Вона була симпатичною старенькою. "Як Вiолетта, як Максик?" - "Вiолетта наче непогано, вже доктор наук, невгамовна i гарна. Ви ж знаєте, що ми розлучилися?" - "Хлопчику, я розумiю, що виглядаю як несповна розуму, але ми бачилися з тобою восени, i ще восени я знала, що ви розлучилися дванадцять рокiв тому, якщо я не помиляюся. Чи ви ще раз розлучилися? Зараз шлюбне законодавство так змiнюється, не можна вiдслiдкувати, що та як, i стiльки дурощiв - хто все це розробляє, сказитися можна". Семен Франсевич був вiдомим адвокатом. "А ви стежите за змiнами законодавства?" "Звiсно. Хоча Михайлику це нецiкаво. Дивуюся, як вiн спромогається практикувати, бо був та залишається ледачою дитиною. Хоча, кажуть, на нього є попит. Я нiчого не розумiю в сучасному життi, так… Я розповiдаю про це Семенку. Семенковi завжди було цiкаво, що я думаю про те чи iнше, ми говорили з ним до свiтанку, але я й зараз вiдчуваю, що не все йому сказала… Вибач, Женю, але менi здаааавна здавалося, що Вiолцi нецiкаво з тобою спiлкуватися, їй нi з ким не було цiкаво спiлкуватися, хоча вона завжди була надзвичайно уважна до людей. Дослiджувала нашi реакцiї, чи що? Ти один зараз?" - "Дослiджувала, так. Вона i зараз дослiджує, хоча, може i спинилася, академiка їй i так дадуть. За видатнi заслуги. Не один". Я замовчав. Софiя Аркадiївна теж виявила делiкатнiсть.

"А Максик все аналiзує фiнансовий ринок? Не одружився ще? Як я хотiла, щоб вiн одружився з нашою Юлькою. Але Юлька така дзига. Вже двiчi встигла розлучитися. I це порядна єврейська дiвчинка? Сором. Живе зараз в Нiмеччинi. Знаєш, чим займається? Робить ляльок. З рiзного лайна. Лазить по смiтниках, знаходить гудзики, тканину, старе мереживо, попiльницi, ложки, хутро, пластик, бляшанки, корки вiд вина, гiлки та камiння збирає. I з цього всього майструє цих ляльок. Вже й виставка була. В Берлiнi. Я побоялася летiти. Мiшка зледацюжився, а ще зветься батьком, Карина його якраз вiдпочивала в Iзраїлi, а от Нiнелька поїхала, думала, що причарує якогось нiмця. Не причарувала, але каже, успiх у цiєї дзиги там феноменальний, а ляльки схожi на виродкiв та дуреп.

Що за гойське зайняття, скажи менi? Робити ляльок-виродкiв i з смiття? Хiба людських виродкiв i з смiття бракує? Нiколи менi цього не зрозумiти. Молодь. Тягне їх до паскудства, виклик суспiльству вони роблять. Та це суспiльство мало їх всiх на увазi, використовувало, використовує та використовуватиме завжди саме це: їхнє бажання випхатися нагору за будь-яких умов та паскудити iншим на голови. Юлiя, Юлiя. Хоча, може це й талановито? Не знаю. Не знаю та не розумiю. Я коли дiзналася - довго розмiрковувала, чи говорити Семену, а потiм подумала: та вони там ранiше за нас про таке дiзнаються. Сказала. То був саме той випадок, коли добре, що я не чула його вiдповiдi, можу собi уявити, як вiн нас всiх картав. Вона ж юридичний закiнчила, думали - продовжуватиме династiю, а вона… про що тут будеш говорити… З iншого боку - зараз таке коїться в юридичному свiтi, що краще, можливо, лiпити ляльки з гiвна, ти вже вибач, Женю, старумаразматичку". - "Макс не одружений, нi. Працює аналiтиком, дорослий зовсiм, дуже дорослий. Занадто".

"Щось ти сумний, Женю. Я розумiю, що бiля могили батька не будеш стрибати та рок-н-ролити, але ти все одно дуже сумний. Що тебе непокоїть?" - "Давайте краще я допоможу вам прибратися". - "Женю - це вже нi. Я з цим сама впораюся, менi це в радiсть". - "А можна запитати вас?" - "Краще запитай, iнакше зараз почну гомонiти про рiдних, друзiв, пiнчера свого Розку та сусiду-наркомана - пожалкуєш, що не спрямував мене у потрiбне тобi рiчище". - "Софiє Аркадiївно, я ж вас давно знаю, i Семена Франсевича - i нiколи в своєму життi не бачив бiльш гармонiйної пари. Скажiть, в чому таємниця? Як зберiгати стосунки? Вiд кого це залежить? Як упорядковувати власнi емоцiї, як долати власнi пiдозри? Як вiдчувати одне одного? Як говорити одне одному про все, i не боятися, що тебе хибно зрозумiють, образяться чи образять? Чого вас досi тягне сюди, до Семена Франсевича? Поговорити, посмiятися, пожалiтися? Ви ж не самотня та така екстравертна, вас оточують рiзнi люди, переконаний, що вам цiкавi вашi подруги, але ви все одно йдете сюди".

"Правий ти, правий, хлопчик. I подруги в мене є, дуже хорошi. I друзi, Семенкiв спадок, та й не тiльки. Я тобi зiзнаюся, в мене навiть є залицяльник, дуже приємний чоловiк, бадьорий такий старигань, я Семенчику про нього завжди розповiдаю… А таємниця? Семенчику подобалася моя вдача перетворювати все в комедiю. Прийде вiн, програв в судi, клiєнти наговорили гидотних речей, похмурий, що тобi сказати. А я пiдiйду i розiграю з цього всього комедiю, i вiн вже регоче, плескає в долонi, фантазеркою мене кличе, попустило. Я так свою онкологiю налякала. Реготанням. Онкологiя подумала: навiщо така пришелепкувата дурепа там, за обрiєм? Та й залишила мене у спокої, вiдступила.

А Семенчик завжди говорив, що я гарна до нестями. I так говорив, що я, дурепа, в це завжди вiрила, а потiм й iншi повiрили, а що в менi гарного було? Двi ноги-сiрники та дупка-картопля. Носате опудало з пишним волоссям. Але вiрила. Й iншi вiрили, залицялися, вiршi присвячували, багато чого було… От що, хлопчику мiй, треба не так вже й багато: довiряти iншим, вiрити собi та жити власним життям". "I все?" - "Все! Бач який. Думає, що це легко. А ти спробуй". I я вперше задихав на всю мiць легенiв. Не тому, що я спробував, i все в мене вийшло. А тому, що я зрозумiв, що в мене вийде, бо я розумiю, що це - правильно. Що я зараз вiдчував? Спокiй та впевненiсть, пiднесений настрiй. Софiя Аркадiївно, та ви - чаклунка, чарiвниця. I красуня! Звiсно що красуня, про це всiм вiдомо! Що вона таке каже, ще батько за нею вмирав…

Шу дивилася на мене мовчки, вичiкувала, тiльки губи були напоготовi - посмiхнутися. Я намагався виглядати спокiйним. Посмiхнувся їй. "Вибач-вибач-вибач", - сказав та поцiлував її в нiс. Їй подобалося, коли я цiлував її в нiс. "А це що в тебе таке?" - "Юкка. Хлопчик. Звати - Бiрд. Буде стояти в тому кутку". - "Ти його покарала?" - "Нi, я його врятувала. А стояти йому там буде зручнiше. Юкки люблять кутки". "Будемо пити каву?" Вiд цiєї пропозицiї вона засмiялася. "А ти знаєш, що в мене є чоловiк?" - "I хто вiн?" - "Дуже недовiрлива особа". Довiряти iншим, вiрити собi та жити власним життям. Я бiльш не прислуховувався, що вона кричить, коли ми кохаємося, я кохав її.

А через мiсяць Максик повiдомив нам, що одружується. На своїй таємничiй валлiйцi. Шу, виявляється, навчила його своєму старому перевiреному методу: як звабити людину светром. I цього разу вiн також спрацював. "Може, через повагу до магiї светрiв (я сказав, що вона може патентувати ще один метод: як звабити чоловiка шаликом i видати книжку: одяг не культ, а засiб зваблення) вiн припинить нарештi воювати з моїми кофтинками?", - реготала вона.

хiv)

Макс зараз був таким кумедним! Вiн був схожий на мого старого спанiеля, який умiв вiдчувати, що за кiлька днiв батько вiзьме його на полювання. Тому вiн поводився, як кумедний бешкетник: бiгав по хатi з висунутим язиком, хвiст його крутився, як маленький пропелер, кiлька разiв на день вiн пiдходив до кожного з членiв родини, щоб повiдомити про своє мисливське щастя, очi його палали, час вiд часу вiн попискував вiд збудження. "Слухай, ти зараз схожий на мого спанiеля…", - почала я i хотiла розвинути свою думку, як Макс образився. "Шу, ну чого ти до нього докопуєшся, бачиш, вiн нервується!" - сказав менi Вiтовський-старший. Вiн теж дуже нервувався. Макс образився i на нього. Вiн сказав, що не нервується i не збирався нервуватися. "Я що, пудель чи канарка, аби нервуватися?" - запитав вiн. Я сказала, що вiн не пудель, тому що вiн спанiель. Макс почав оглядати кiмнату, шукаючи, чим у мене поцiлити. Потiм вiн вийшов на середину i ще раз повторив, що вiн не нервується. При цьому вiн так крутив вказiвний палець лiвої руки, що ще трохи - i я б йому повiрила та спокiйно повезла в травмпункт. Натомiсть ми його своєю прискiпливiстю вже дiстали, сил немає. А за кiлька днiв приїде мати Гаель. "Тобто - Гальки", - гигикнули ми разом з Вiтовським-старшим, i Макс, тицяючи в нас пальцем: "Ви, ви, якi ж ви…" (шкодував, мабуть, що то не револьвер), вибiг з кiмнати.

Через годину Вiтовський поїхав в офiс, а я залишилася наодинцi з невротиками. Вони множилися - один невротик Макс породжував iнших. В квартирi з'явився невротик Милиця, який нервувався, тому що був свiдком, а ще через те, що йому катастрофiчно не подобалася сестра Гаель, яка була дружкою. Вiн звав її "цьоця Лошиця". А ще - невротичка Гаель, яку лякали нашi весiльнi звичаї. "Я розумiю, що тут весiлля робити дешевше, але навiть це мене вiдлякує", - говорила вона менi i одночасно складала гармошкою рукава мого светрика. "Облиште це нервування. Погодьтеся, що весiлля набагато веселiше за похорон", - сказала я. Вони здригнулися. "Слухай, а ти можеш нам розповiсти якiсь кумеднi випадки iз свого досвiду?" - "А вам не час iти замовляти квiти i таке iнше?" - "А їх замовить та контора, яка нам все органiзовує", - вiдповiла ця публiка. "Щасливчики. В мiй час всього цього не було. Треба було шукати тих, хто може дiстати сукню, тих, хто може дiстати гарну фату, перукарiв, квiткарiв - щоб квiти були свiжими. А ви про це взагалi можете не турбуватися". З цим вони погодилися. "Добре, розповiм вам, як я вперше потрапила на весiлля".

Невеличка iсторiя Шу про перше весiлля в її життi

То було весiлля доньки друзiв моїх батькiв. Вона менi вiдразу не сподобалася, тому що не дала примiряти весiльну сукню. Ну що б я з нею зробила? Можна подумати. Сукня була бiла, газова, з рукавчиками, подiбними на плафони угорської люстри, яка прикрашала стелю нашої вiтальнi, сукня рясно була прикрашена бiлими пластмасовими перлинками та штучними рожевими трояндочками. Для мене це були справжнi перлини та справжнi троянди, я млiла, коли їх бачила. З огляду на те, що пихата Марина не дала менi примiряти нi сукню, нi фату, я нишком вiдпорола кiлька перлинок та трояндочок, написала на папiрцi бажання, вирила ямку та поклала весь цей скарб пiд скло. Цей закопаний дитячий мотлох пiд склом називався "секрет". Слiд було сказати, що моє бажання було не дуже хорошим: "Хочу, щоб Марина впала".

От яке то було бажання. I Марина впала. Можливо, тому що двi пляшки шампанського на голодний шлунок - занадто для тонкої знервованої дiвчини, а, можливо, i через чаклування. В тому вiцi я вiрила в друге.

Коли ми зiбралися в палацi, все було урочисто i чудово. Я розглядала фiранки (оксамитовi, бордовi з шовковими китицями). З них вийшли б класнi сукнi для принцес. Фiранки були довжелезнi, i я подумала, що сукнi можна пошити на всiх моїх подруг. Та й фату можна було зробити - з iнших фiранок, газових та прозорих. Я тiльки хотiла запитати маму, чи можна вiдрiзати хоча б один клаптик (щось менi пiдказувало, що вкрасти навiть одну фiранку мати не дозволить), як почула чарiвний жiночий голос, який проголошував: "Дорогу - молодим!" Я подумала, що молодших за мене тут просто немає, i випхалася уперед. Тобто я викроковувала нагору по сходах по чудовому червоному килиму пiд помпезну музику, всi шикувалися i дивилися на мене, як на диво. "Чиє це?" - почула я. "Дядю Володю, приберiть Сашку!" - вiдчайдушно заверещала вередлива Маринка. I мене прибрали. Втiшити мене змiг тiльки лимонний торт. Поки дорослi наливалися спиртним, я встигла з'їсти три шматки.

Свiтла постать вередливої Марини в сукнi з трояндами мене хвилювала. Я все думала, як їй дошкулити. На той час вона вже гепнулася, i я почала вiрити в свою чаклунську силу! Нарештi я зрозумiла як. Мати менi розповiдала, що коли весiлля буде згортатися, Марина вiзьме свiй букетик та кине його в бiк незамiжнiх подруг. Хто перший спiймає його - незабаром вийде замiж. Я подумала, що якби букет вирiшила ловити я, то в цих кудлатих дiвок не було б жодного шансу. Але замiж я не поспiшала. Тому прокралася до столу наречених, взяла букет та вклала туди маленький папiрець, на якому написала чорним фломастером слово - батько всiх матерних слiв. Всього три лiтери, я їх знала. Букет спiймала дружка. Я думаю, що їй конче треба було замiж, бо вона була вагiтною. Мiй напис призвiв до фурору. Хтось реготав, хтось хапався за голову, дружка клiпала очима i запитувала: "Це що, натяк? Це що взагалi таке?" А я думала: "Так вам всiм i треба, якщо не даєте мiряти суконь i не даєте дорогу молодим!" А ще я думала: "Така доросла курка, вагiтна, а не знає, що це таке. З трьох лiтер. Навiть я це знаю". Але вiд пояснень утрималася.

***

Вони реготали. Великi дiти. "Мати Гаель дуже хоче зрозумiти, якi в нас весiльнi традицiї", - сказав Макс. "Так. Їй це цiкаво. Моя мати нiколи не виходила замiж, тому їй дуже цiкаво, як буду виходити я, тим бiльш - так екзотично. Вона думає, що це повинно бути екзотично". - "Тобто ти та твоя сестра Катрина - позашлюбнi дiти?" - "Так. Безбатченки. Мати виховувала нас сама. Крiм того, в нас рiзнi бiологiчнi батьки. В мене - аргентинець, а хто в Катрини - ми не знаємо. Хочте, я розповiм вам iсторiю про свого батька?"

Невеличка iсторiя Гаель Рейчел Бiнвель про свого батька

В мене була одна фотокартка батька. Велика, справжнiй портрет. Її менi дала мати. Спочатку вона думала, що треба її викинути, але потiм зглянулася та вiддала менi. Я з ним розмовляла - вiн був дуже гарний i завжди менi посмiхався. А мати часто мене сварила. З батьком спiлкуватися було приємнiше. Його звали Андре Карлос Бiнвель. Вiн приїхав в Лондон, щоб влiзти на Бiг Бен, а влiз на мою матiр. Менi вистачало його всмiхненої присутностi в моєму життi. Я була такою дитиною, яку не треба було бавити. Я рано навчилася читати, вигадувала iгри, в якi могла грати сама. Але iншi дiти так не думали. Все частiше я чула, що в мене немає батька, вони дражнили мене, говорили, що я занадто чорна, тому що мене засвiтили як фотоплiвку лiкарi, коли мати народжувала, саме тому, що в мене не було батька. А я говорила, що мiй батько на гастролях, що вiн вiдомий аргентинський музика. Вони менi не вiрили та постiйно глузували. Менi потрiбно було вiднайти справжнiй доказ iснування мого батька, i я його знайшла.

Я замовила в однiй конторi, в iншому районi, виготовити афiшу. На афiшу я помiстила фотокартку мого батька, а також замовила напис: "15-16 травня. Лондонськi гастролi вiдомого аргентинського тенора Андре Карлоса Бiнвеля та гурту "Емiлiя" (так звати мою мати). В кращих пабах мiста. Замовлення квиткiв…" Тут я дала вигаданий телефон. Ну як - вигаданий? Це вiн вигаданий для мене, а для когось вiн - домашнiй чи робочий. Замовила сто штук та розклеїла по своєму району. Бiля коледжу. Бiля будинкiв. Геть усюди. Батько тепер посмiхався менi вдома, коли проводжав у коледж, а потiм весь шлях супроводжував мене своїми гарячими пристрасними очима.

У коледжi почалося. Ажiотаж. До мене пiдходили всi: вчителi, хлопцi старших класiв, мої однокласники. "Рейч, ти вже знаєш? Приїхав твiй батько!" - "Рейч, а в тебе гарненький батько. Моя мати сказала, що вiн - солоденька шоколадка!" - "Чорнявко, гей, мала, це ж твiй батько? А можна нам пiти туди безкоштовно?" - "О, маленька, от вiд кого в тебе таке чудове чорне волосся!" - "А ти знаєш аргентинську, чи вони говорять iспанською?" - "А це правда, що вiн назвав свiй гурт "Емiлiя" в знак вiчного кохання до твоєї матерi?" Я почувалася настiльки щасливою, не можна переказати. Я була справжньою зiркою. Вигадувала iсторiї про батька, про матiр, про кохання. Я вмiла вигадувати iсторiї, це була моя найулюбленiша гра з дитинства. Нiхто не казав, що я - чорна, тому що мене засвiтили, як фотоплiвку, при народженнi. "Бiльше вони не будуть нищити мене", - подумала тодi я. Треба сказати, що з цього приводу жартiв на свою адресу я бiльше не чула, хоча все могло обернутися проти мене, якби мiсцева полiцiя захотiла з'ясувати, хто це псує стiни повiдомленнями про фальшивi концерти неiснуючих виконавцiв.

Дивно, але в цю мiстифiкацiю повiрила навiть мати. Коли я прийшла додому, вона запитала мене: "Ти бачила афiшi? Я одну взяла додому. Вiн майже не змiнився з того часу, як ми були разом. I гурт, ти бачила, як вiн назвав свiй гурт? Моїм iменем". I мати заплакала. А я нiколи не бачила, як вона плаче. "Я думала, що вiн мене зовсiм не пам'ятає, а вiн назвав гурт моїм iменем". Того вечора до матерi прийшли її подруги. Вони обговорювали тему: варто йти на концерт чи нi. Хтось казав, що треба зачекати, вiн сам нас знайде. Хтось казав, що обов'язково треба пiти, нiяких зволiкань. "Ти багато знала в своєму життi чоловiкiв, Еллi, якi назвали б твоїм iменем хоча б дерево?" А я сидiла тишком-нишком i думала: а що буде, якщо всi цi люди i моя мати почнуть телефонувати за номером, який я зазначила на афiшi… Але все минулося. Мати не стала телефонувати. Вона сказала, що й молодою не була вродливою, а зараз вiн її вiдмовиться впiзнавати. "А як щодо Гаель?" - запитала одна з її подруг. "Гаель вже доросла. Захоче - пiде. Навiщо менi в це втручатися?"

Я встала дуже рано i пiшла здирати афiшi. На деяких з них поруч з iм'ям батька були написанi матюки, на трьох йому прималювали рiжки, ще на однiй був напис "Падре Андре Карлоса Бiнвеля та церковного гурту "Св. Емiлiя", а ще на однiй "Падло Андре". Ще на однiй батька було закреслено, на кiлькох було написано "демони в мiстi!", ще на однiй "Панки - хой!" Я подумала, що коли я буду жити одна, в мене будуть такi шпалери, на яких менi посмiхатиметься батько. Завжди. Афiш було п'ятдесят сiм. Куди зникла решта - хто знає. А ще вiдтодi мене почали називати "Гаель", ранiше мене називали "Рейч" або "Рейчел".

***

"То ти зробила такi шпалери?" - "Нi. Через Катрину. Я не хотiла, щоб вона засмутилася. Про свого батька вона так нiчого i не дiзналася, мати вперто повторювала, що його не було. В Катрини, на вiдмiну вiд мене, прiзвище матерi". Милиця сказав, що не бачить в цьому нiчого жахливого, в нього також прiзвище матерi. "I непогане!" - посилив свою позицiю вiн. "Але я їх зберегла. Афiшi. Всi п'ятдесят сiм". - "Слухай, я вiдчуваю, що мiж мною та тобою є сестрiсть". Гаель менi подобалася дедалi бiльше. "Ви вже думали над тим, як будете бавити Емiлiю? Будете?" - "Будемо. Не думай, що ти залишатимешся осторонь. Спочатку ми пiдемо гуляти Андрiївським узвозом, Шу, ти пiдеш з нами, бо ти знаєш мову, а батько нiяк не може звiльнитися ранiше шостої вечора". - "А Вiолетта?" - "Її секретарка повiдомила, що вона звiльниться надвечiр. А ввечерi ми пiдемо на балет до Оперного". - "А не холодно вештатися Узвозом?" - "Взагалi-то на календарi - весна". - "А за вiкном - зима". - "Нiчого. Якщо ви турбуєтеся про мою матiр, то її холоди не лякають". Тут Гаель була права.

Мати Гаель Рейчел Бiнвель - Емiлiя Гуїллiм - виявилася опасистою бiлявкою, яка вiдрiзнялася дуже дивною манерою фарбуватися та вдягатися. Свої очi вона затьмарила сiрими тiнями, по колу. "Боже, що це з її очима?" - не витримала я i запитала в Гаель. "Мама думає, що це - серпанковий макiяж". - "О…" Але очi - то було ще нiчого. Вдягнута вона була в короткi штанцi, куртку - наче зроблену для велетенського гнома, а взута у гумовi сланцi. "Це - пантофлi?" - запитав в мене Милиця. "Щось таке". - "А ноги в неї голi?" - "Милице, поводься спокiйнiше, дуже тебе прошу, вона й без тебе нервується. Голi! Голi в неї ноги, тiльки вiдчепися". Милиця справдi вчепився за рукав моєї короткої хутряної куртки. Вiн повис на менi, нахилився майже до землi, щоб на власнi очi переконатися - голi ноги чи не голi. "Голi", - почула я його сипiння. "А ну, швидко встань! Припини це блюзнiрство". Поруч з мамцею стояла Катрина Гуїллiм. Вона дiйсно була схожа на кобилу. Вона роздмухувала повiтря нiздрями, здавалося що вона пряде вухами. Я пiдморгнула Милицi. "Я тебе ненавиджу", - сказав менi вiн.

Але iсторiя з голими ногами Емiлiї Гуїллiм так просто для нас не скiнчилася. Весь час, поки ми вешталися Андрiївським узвозом, продавцi значкiв, вишиванок, картинок, свистунцiв та iншого брухту вiдволiкалися вiд реклами свого товару та перемикалися на нас - вилаювали, ганьбили: "О, бач, пики якi понарощували, а старенька мамця в сланцях, без шкарпеток. Стидалися б, а вони шкульдибають тут у теплих черевиках - регочуть, весело їм". - "Ти подивися, що вони з жiнкою зробили? Самi як павичi, повдягалися, а старенька? Босонiж, в такий мороз. Фашисти клятi". - "Понароджуєш таких от виродкiв… Що ви гуляти виперлися в таку погоду? Без матерi пiти не могли, погань ви така. Що ж ви робите? А якщо вас роздягти?" Емiлiї ми сказали, що це з нами так вiтаються. Тому вона обдаровувала торгашiв царственою усмiшкою. "Бач - а старенька все посмiхається… Вона ж - юродива, блаженна iстота, а вони над нею ще й глумляться. Що за дiти пiшли такi? Скоти нечуйнi". Коли один дiдусь, який оглянув нас, як ворогiв народу, зупиняючись на обличчi кожного, щоб краще запам'ятати, почав всовувати Емiлiї вовнянi гуцульськi шкарпетки, ми швидко ретирувалися, хоча їй хотiлося ще роздвивитися картини.

"Гаель, а в твоєї мами є туфлi? Або навiть черевики? Бо в Оперному в нас можуть бути проблеми". - "Туфлi в неї є. I черевики також. Але вона терпiти не може їх носити. В сланцях їй не спекотно й зручно. Я не знаю, як примусити її вдягти нормальне взуття". - "А ми їй скажемо, що в Оперному за таке арештовують. Не думаю, що вона хоче дiзнатися не тiльки нашi весiльнi звичаї, а ще й в'язничнi", - запропонував злий Милиця. Вiн отримав вiд одного ветерана кийком по головi.

"Добрий вечiр", - пролунав стриманий жiночий голос. Я в хатi була одна, всi кудись розбiглися. "Добрий вечiр", - чемно привiталася. "Ви можете мене виправити, але я так думаю, що розмовляю iз Олександрою Володимирiвною?" - "Так, Вiолетто Йоганiвно, ви, безперечно, правi. Це - дiйсно я". - "Я дуже, дуже рада Вас чути, Олександро. Шкода, що ми так рiдко бачимося, знаєте, яке галасливе це життя, нiчого не встигаєш, якщо вiдволiкатися на казна-що. Я маю на увазi, що нiчого не встигаєш путнього. А встигати треба, бо життя коротке. Знаєте, люба моя, це таке полегшення - дiзнатися, що в родинi твого малопутнього колишнього чоловiка з'явилося щось наближене до нормального, ви собi не уявляєте навiть". Я вирiшила проковтнути це, хай думає, що в мене зубожiла уява. "А телефоную я от чого. Ми сьогоднi маємо йти до Оперного, я - права?" - "Так. Цiлком правi. Будемо насолоджуватися балетом. Правда, я не знаю, яким саме". - "Чекайте, Сашо, - голос її був незадоволеним. - Яким балетом? Я думала, що ми йдемо слухати оперу. Нi, й мови йти не може нi про який балет, що ви". - "А яка рiзниця?" - не стрималася я. "Як вам сказати, справа в тому, що вiд балету мене захитує. Так само, як вiд їзди в поганому автомобiлi поганими шляхами, розумiєте? I Максу це чудово вiдомо. I Євген про це ще не мiг забути. Вони це навмисне? Щоб я не познайомилася з матiр'ю його майбутньої дружини? Але який в цьому сенс? Хлоп'яцтво якесь". Я мовчала. Що я їй мусила доповiдати? Що такий вже розклад в Оперному? "Олександро, я розумiю, що ви почуваєтеся незручно, але це зовсiм не ваша провина. Я б могла звернутися до вас iз проханням по послугу?" - "Звiсно". - "Добре. Ви перекажiть цим двом, що ввечерi я нiкуди не пiду. Це ж треба таке вигадати - балет! I побачимося тодi на розписi. Сподiваюся, що туди мене пустять?"

"Вiолетти не буде". - "Чого?" - "Що сталося?" - " Оу…" - "Вона сказала, що її захитує вiд балету". - "Що?" - "В моєї матерi вiд балету починається морська хвороба". - "О, розумiю. Може, купимо їй пiгулки? Я завжди приймаю пiгулки, коли мандрую водою". - "Вона заперечує пiгулки". - "Яке має значення - заперечує вона пiгулки чи нi. Значення має лише те, що вони можуть допомогти". - "Гаель, скажи мамцi, що треба вдягти панчохи та черевики". - "Арештовують за сланцi? О, менi подруги казали, що у вашiй країнi багато чого залишилося вiд тоталiтарного режиму, але я не думала, що це правда… За сланцi, це ж треба…"

Макс прокинувся о п'ятiй. Я теж не спала, дивилася новини. "Привiт". - "Привiт нареченому! Хвилюєшся?" - "Трохи є. Сьогоднi буде стiльки народу… Наїхали цi британцi, жах. Тiльки б все швидше минулося". - "I не помiтиш". - "Слухай, а як почуваєшся, коли стоїш - а всi тебе вiтають i вiтають, вiтають i вiтають?" - "Вiтовський! Тобi власне прiзвище говорить - вiтання ти переживеш! Вiдверто кажучи, я почувалася жахливо. Уяви, вiдчуваєш себе картонною фiгурою, на зразок фiгур акторiв та полiтикiв, якi ставлять фотографи на центральних площах мiст, люди пiдходять до них i фотографуються. Пiдходять та фотографуються, а в тебе вже от-от порветься рот вiд посмiшок". "Фух…" - "От тобi i фух. Добре, що гостi не дозволяють собi виштовхувати наречену та нареченого з весiльного одягу i не фотографуються в ньому". - "Це - правда. Слухай, все ж буде добре, так?" - "Знаєш що, Максiчеллi, якщо ти стосовно свого шлюбу хвилюєшся тiльки за процедуру його проходження, а не за сам шлюб - в тебе все просто супер!"

Якi ж вони були гарнi - Макс та Гаель. Я ще раз повторила: "Макс та Гаель" - поєднання iмен наче створено для роману або стрiчки. Ми з Вiтовським теж непогано виглядали, хоча вiн постiйно смикався сам, або смикав Вiолетту, її чоловiка та мене. "Якщо ти не припиниш смикатися, Вiтовський, Вiолетта поставить тобi дiагноз: параноїдальний невроз. I буде вимагати, щоб ти лiкувався", - промовила я до нього. Вiн ледь не пiдстрибнув: "Га? Що ти кажеш?" Вiолетта Вайгель-Вiтовська мала чудовий вигляд в складнiй сукнi фiалкових вiдтiнкiв. Макса та Гаель вона називала "голуб'ятами", а Гаель кiлька разiв назвала "любонька". Вона наблизилася i наче поцiлувала мене у вилицю. Насправдi вона зробила вигляд, що поцiлувала, за що я була їй вдячна. "Олександро, як ви вважаєте, все це надовго? В мене - виступ на радiо. Боже, яке крижане шампанське, ще сипiтиму. Наче навмисно!"

Мати Гаель вдягла золоту сукню. Взагалi золота сукня була мрiєю кожної дiвчинки з мого двору. Ми марили золотими сукнями, постiйно уявляли себе в них, хоча мало хто з нас мав чiтке уявлення щодо того, як ця сукня має виглядати. Одне ми знали точно: це - краса нелюдська! Якби я тодi знала, що омрiяна нами золота сукня може мати такий вигляд - я б притнула свого язика. Моя фея з великим запiзненням вирiшила продемонструвати менi золоту сукню у всiй її красi. Я сидiла поруч з Емiлiєю i могла помацати тканину. Могла навiть обережно пiдчепити краєць сукнi, пiдтягти до себе i побачити - як воно, менi, в золотiй сукнi. В мене була важлива мiсiя - я перекладала Емiлiї все, що говорила жiнка з чаклунським медальйоном на шовковiй стрiчцi. Я думала пожартувати, сказати Емiлiї щодо того, що цим медальйоном поєднуються серця закоханих, але потiм вирiшила, що з неї досить усвiдомлення можливого арешту за вiдвiдування балету в сланцях. "Медальйон може її добити", - подумала я.

Володарка магiчного медальйона верзла звичайнi маруднi дурницi про широкий шлях, про руку в руцi, про те, що плiч-о-плiч, про те що - нова родина - щаслива країна. Я вже втомилася це перекладати. Бiльш за все мене хвилював мiй чоловiк, в якого був такий блiдий вигляд, наче вiн от-от гепнеться вiд перенервування. Я так загледiлася на Вiтовського, що не помiтила, як переклала: "В принципi, вона говорить все належне та доречне лайно, яке зазвичай проголошується в таких урочистих випадках". Емiлiя подивилася на мене з повагою та запитала: "Рiаллi?" "Ще б пак, - вiдповiла я. - Зараз вам треба пiдiйти до них, вони будуть вам вклонятися". - "Не треба менi вклонятися, за кого ви мене маєте? Це - феодалiзм!" - обурилася Емiлiя Гуїллiм. "А що поробиш?" - запитала я i без зайвих слiв випхала її до наречених. А сама пiдiшла, щоб долонями пiдтримати чоловiка. Вiтовський посмiхнувся менi бiльш впевнено.

А потiм українська частина запрошених верещала "гiрко", чим уводили в прострацiю британцiв - вони нiяк збагнути не могли, чого це нам всiм раптом стало гiрко. Навiщо це взагалi потрiбно? Але це слово та, особливо, дiя, яку воно викликало, засмакували їм швидко, i вони почали з ентузiазмом вигукувати: "гiрко, гiрко, гiрко"! А тодi рахувати поцiлунки. Всi пили шампанське, дарували квiти володаркам чарiвних медальйонiв. Я з Вiтовським захотiла усамiтнитися. Вiн заспокоївся та виглядав щасливим. "Знаю, знаю, поводився як пришелепкуватий iдiот". Ми принишкли в кутку та цiлувалися, аж поки не почули, як "гiркують" та рахують нам, а Макс, веселий та несамовитий, наближається до нас з вiдкоркованою пляшкою шампанського, що стирчить з його кишенi, втопивши вуха в кришталевi бокали, а поруч верещить Гаель, яка теж наближається до нас - з фотоапаратом.

***

Ми цього не помiчаємо. Нiколи не помiчаємо, не вистачає часу, проникливостi та спостережливостi. Можливо, ми це помiтимо тiльки в старостi, коли сидiтимемо, роздивляючись старi фотокартки: що в щастя - дiвочий смiх дорослої жiнки, його вуха поглинають дзвi н кришталевих келихiв з шампанським, а очi в нього - очi дорослого хлопчика, який довiряє iншим, вiрить собi та вчиться жити своїм життям.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

28.04.2009

Оглавление

i)

ii)

Iсторiя клятої Шу про те, як вона вперше приїхала до США

iii)

Одна iсторiя про мою матiр

Iсторiя про те, як Марлен своїм писком заробив десять тисяч євро

iv)

Одна iсторiя про мою матiр

v)

Iсторiя про те, як менi вперше зробили шлюбну пропозицiю

vi)

Iсторiя про моє мiнiмiзовано цензуроване спiлкування з особою жiночої статi, старшою за мене

vii)

Один випадок з мого дитинства

viii)

Одна неприємна дитяча iсторiя Шу

ix)

х)

Оповiдання Аделiни, яке вона присвятила Максу

Одна доросла iсторiя Шу про родиннi цiнностi

хi)

Iсторiя Шу про професора Б. Ж-П.

хii)

Iсторiя Шу про французьке кохання та походження смугастого светрика

хiii)

хiv)

Невеличка iсторiя Шу про перше весiлля в її життi

Невеличка iсторiя Гаель Рейчел Бiнвель про свого батька