Євреї на Україні (fb2)


Настройки текста:





Матвій Шестопал ЄВРЕЇ НА УКРАЇНІ (історична довідка)

ПЛЕКАЙМО СПРАВЖНЮ ДРУЖБУ

Праця Матвія Михайловича Шестопала, яка пропонується увазі читачів, має сумну історію, як і життя її автора.

Коли в 1968 році я став працювати викладачем факультету журналістики Київського університету, Матвія Шестопала там уже не було, його викинули з роботи, заплямували ім’я різними — ізмами, залишили без шматка хліба і можливості його заробляти.

Мав єдину зустріч із ним десь на початку сімдесятих років, зустріч на вулиці, біля університетської бібліотеки, під час якої інший викладач факультету журналістики В.В.Полковенко і познайомив мене.

Кілька хвилин розмови — і яскрава пам’ять про нього на все життя: енергійний, ерудований, комунікабельний. Пізніше, коли натрапив у книзі мемуарів Іллі Еренбурга згадку про зустріч із Матвієм Шестопалом, офіцером, учасником війни 1941–1945 років, я глибше зрозумів цю людину, а враження доповнювали його колишні студенти, які говорили про нього лише із високим пієтетом, а 17 грудня 1997 р. влаштували прекрасний вечір пам’яті свого вчителя у Спілці письменників, хоча членом Спілки письменників України Матвій Шестопал не був. Це було пошанування недожитого вісімдесятиріччя видатної людини.

Уже в 60-х роках на факультеті групою викладачів була розпалена безпрецедентна ідеологічна боротьба, оскільки факультет журналістики вважався ідеологічним і був зорієнтований на виховання “ідейно загартованих, відданих і вірних справі Леніна і Комуністичної партії ідеологічних бійців”. Десятки студентів були виключені із комсомолу і з університету тільки за те, що 22 травня з’являлися в парку Шевченка. Партбюро факультету зобов’язувало нас, викладачів, роз’яснювати студентам перед 22 травня, що цей день буржуазно-націоналістична еміграція відзначає як свято, пов’язане із перенесенням праху Т.Шевченка із Московщини в рідну землю, і що ми не можемо солідаризуватися з ними. І ми роз’яснювали, а студенти йшли в парк Шевченка, щоб уже через кілька днів піти з університету. На 1968 р. уже “пішли” з університету і викладачі Шестопал, Клинченко, добивали Романа Іванченка. Мене, як нового викладача, виховував професор Суярко: “От стоять барикади: з одного боку барикад я, а з другого — Р.Іванченко. В кого ви стрілятимете?” Кожен мусив у когось стріляти. Ядро стрільців по класовому ворогу складали секретар партбюро професор Володимир Андрійович Рубан (колишній помічник Л.М.Кагановича), Василь Еліазарович Прожогін (один із тих, хто започаткував цькування В.Сосюри за вірш “Любіть Україну”), Леонід Олексійович Суярко, меткий, із бігаючими в різні боки очицями, “пляшущий человечек”, що брак зросту компенсовував підгуцикуванням за кафедрою навшпиньки, щоб здаватися вищим. Хижим поглядом постійно вишукував ідеологічну жертву і знаходив якусь садистську задоволеність, спостерігаючи за “конаючою” жертвою, байдуже, хто це — чи професор О.К.Бабишкін, чи студент першого курсу. Коли ж і Суярка врешті звільнили з університету за дезорганізуючу роботу, він опинився в Інституті народного господарства, де знову взявся “наводити ідеологічний порядок”. Були й інші їхні поплічники.

Колишній випускник факультету журналістики письменник-шістдесятник Станіслав Тельнюк вивів у повісті “Грає синє море” образи єзуїтів, прототипами для яких послужили названі професори й інші викладачі факультету журналістики. І це вже само собою багато про що говорило, а прізвища героїв повісті Рубанчик, Суяртицький мало приховували справжні прізвища Рубана чи Суярка. Це справді були ідеологічні єзуїти, які з’їли й Матвія Шестопала.

Чому про це згадую? Тому, що більшість із цих “борців за чистоту партійних рядів” були євреями або прихованими євреями, що не міняло суті. Матвій Шестопал вирішив розібратися, розглянути в історичному розрізі роль єврейства в українській історії, історичне співжиття українського і єврейського народів на теренах України.

Шестопал розумів, що єврейство в ставленні до українського народу неоднорідне. Коли в 1972 р. після арештів української інтелігенції переді мною було поставлено вибір: або як безпартійному іти з ідеологічного факультету геть, або вступати в члени КПРС — друзі порадили: вступати. Якось зустрівся із своїм колишнім науковим керівником професором Ю.С.Кобилецьким і розповів про ситуацію, він запитав, хто буде давати рекомендацію в партію, і, коли почув від мене про намір звернутися за рекомендацією до професора Рубана, зірвався на крик: “Я тебе поважати перестану, вітатися не буду з тобою, тільки візьмеш рекомендацію в Рубана. Мені його жінка в 1937 р. кричала: “Мы еще вашей кровью крыши красить будем”. І фарбували…” Це вони змусили Ю.С.Кобилецького піти з посади декана філологічного факультету, а потім і з університету тільки за те, що він не відмовився від присвяти у вірші В.Сосюри “Любіть