визначення поняття «геноцид» і недоліки Конвенції 1948 р. (В. Марочко, Є. Захаров), а інколи — й закиди, що юридичним нормам, сформульованим у цьому документі, відповідав лише Голокост часів Другої світової війни і що ці норми «не давали 100-процентної гарантії на ідентифікацію усіх випадків масового знищення людей як геноциду» (С. Кульчицький). Такі оцінки Конвенції 1948 р. — хибні, принаймні з двох міркувань.
По-перше, норми цього документа не розраховані на кваліфікацію всіх випадків масового знищення людей як геноциду. Відповідно до ст. ІІ Конвенції, геноцидом вважаються злочинні дії, спрямовані проти будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи як такої, а не просто випадки масового знищення людей. Як уже зазначалося, масове знищення людей становить окремий міжнародний злочин під назвою «винищення».
По-друге, хоч норми Конвенції 1948 р. і були сформульовані під впливом трагічних подій часів Другої світової війни, вони є нормами загального міжнародного права і розраховані на кваліфікацію актом геноциду всіх випадків злочинних дій, які відповідають юридичним критеріям, визначеним цим документом, і лише цим документом.
Подобаються нам чи ні наслідки відомих перипетій у ході її розробки, Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього у тому вигляді, як вона була підписана 9 грудня 1948 р., є автентичним і юридично чинним міжнародно-правовим актом. Жодна держава і міжнародне співтовариство в цілому не ставлять під сумнів правоякісність Конвенції 1948 р. Це, зокрема, було переконливо підтверджено через 50 років після її підписання, коли ст. ІІ Конвенції, в якій розкрито зміст складу злочину геноцид, була, по суті, дослівно відтворена у ст. 6 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду.
У світлі викладеного контрпродуктивними є спроби самочинної інтерпретації положень Конвенції 1948 р. з метою «поліпшення» її якості або пристосування до специфіки «механізму радянського геноциду». В рамках такого підходу деякі дослідники обстоюють тези, які, всупереч їхнім добрим намірам, із юридичної точки зору, створюють підстави для заперечення геноцидного характеру Голодомору.
З іншого боку, неприпустимими є спроби заперечення геноцидного характеру Голодомору шляхом свідомого спотворення змісту положень Конвенції 1948 р. як дослідниками, політиками та політологами, так і офіційними представниками деяких держав.
Відповідно до принципів права міжнародних договорів Конвенцію 1948 р. треба сприймати такою, яка вона є, і застосовувати її норми для кваліфікації будь-яких злочинних дій як геноциду у суворій відповідності лише до визначених нею критеріїв, а не критеріїв, які комусь заманулося використати, оскільки вони вписуються у рамки його/її суб’єктивного бачення і є для них зручними.
Суть злочину «геноцид» викладено у формулі початкової частини ст. ІІ Конвенції 1948 р., відповідно до якої «геноцид означає … акти, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». У доктрині і практиці міжнародного права загальновизнаним є розуміння того, що для кваліфікації злочинних дій геноцидом необхідно довести наявність у суб’єкта злочину спеціального наміру (dolus specialis) знищити лише визначену у Конвенції групу і спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи як такої.
Дії, які не мають усіх згаданих ознак, не є злочином геноциду, навіть якщо їхнім наслідком є винищення людських груп. Геноцид відрізняється від інших злочинів проти людяності, по-перше, якістю наміру, а не кількістю жертв, по-друге, спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидів людських груп, по-третє, націленістю не проти окремих членів таких груп, а проти груп як таких.
Інакше кажучи, для геноциду характерним є те, що члени визначених у Конвенції 1948 р. груп знищуються, частково чи повністю, через їхню приналежність до таких груп.
Вирішальним і критичним для юридичної оцінки тієї чи іншої поведінки як злочину геноциду є встановлення спеціального наміру знищити певну групу і доведення того, що цей намір стосувався саме цієї національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а не пошуки відповіді на запитання чому, з яких причин і мотивів, де й коли було вчинено злочин, або щодо так званого кількісного порогу, тобто чисельності жертв злочину. Водночас слід підкреслити, що відповіді на ці запитання є важливими як для встановлення спеціального наміру, так і для з’ясування інших обставин злочину, зокрема його спрямованості проти певної групи, визначеної Конвенцією 1948 р. З огляду на це необхідно високо оцінити творчий доробок таких українських істориків, як В. Васильєв, С. Кульчицький, В. Марочко, Ю. Мицик, Р.Пиріг, В. Сергійчук, Є Шаталіна, Ю. Шаповал та багатьох інших, численні розвідки яких є надійним фактологічним підґрунтям для кваліфікації Голодомору 1932–1933 рр. в Україні злочином геноциду. Не можна не згадати
