КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Україна в лещатах сіонізму [Василь Яременко] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

статей, які (цитати), на його думку, розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Зауважу, антисемітизм не інкримінувала мені навіть суддя Саприкіна (який антисемітизм, коли в суді захищав мене як свідок єврейський харківський лідер Едуард Ходос!), а ось більшість служок Рабиновича та інших видань, що виходять на єврейські гроші, закричали: «Антисемітизм!!!» Одна «махрова» дама із «Дзеркала тижня» побігла по інтерв'ю до Саприкіної, не завдавши собі праці прочитати Рішення, й оголосила мої статті «махровим антисемітизмом», але забула навести факти, які підтверджували б це. Інша дама від журналістики, уже не махрова, а «матьорая», висипала на сайті Луценкових «Граней» такі перли, що тільки на панелі можуть мати прописку. Щиро співчуваю цій пані, що її били в дитинстві діти з двору, хоча вона й показувала мамин паспорт, у якому стверджувалося, що вона «русская». Однак як це стосується моїх статей? Хіба що розворушив дитячі спогади?


Ще раз подумалося: в моїх статтях жодної неправдивої інформації. Жодного чесного єврея, що сьогодні виживає, як і мільйони українців, і трудиться за копійки учителем, лікарем, дрібним бізнесменом, я не образив жодним словом і жодного не звинуватив у злочинах на українській землі. Більшість із тих, хто нині живе в Україні, злочинів за період єврейської державності в Україні 1917–1938 pp. не здійснили. Ті євреї, проти яких спрямовано мої статті, — це дрібні політикани, які провокують ворожнечу, борючись за заокеанський гаманець, з якого масі євреїв не перепадає нічого. Усе йде ревнителям корита і гаманця чи, як їх називає Е. Ходос, «жирним єврейським котам», їх не 10 тисяч (10 %), як стверджує суддя Саприкіна, а значно менше — якась тисяча.


У судовому Рішенні наведено таку цитату з моєї статті: «Українці повинні знати (Рабинович і Саприкіна гадають, що не повинні знати. — В. Я.), що інформаційний простір України цілковито в єврейських руках і що всі ми споживаємо інформаційну продукцію з єврейської ідеологічної кухні». Суддя Саприкіна «знаходить», що ці мої твердження «спрямовані на розпалювання національної ворожнечі».


По-перше, не можу зрозуміти, що означає «розпалювання національної ворожнечі»? Це що: українці накинулися на українців, почалася громадянська війна? Євреї почали організовувати єврейські погроми? Суддя прискіпувалася до кожного слова відповідачів і нічого не проґавила — найменшої неточності недосвідчених у судових справах професорів, депутатів, свідків. А сама записує в Рішення несусвітню дурницю, ніби я розпалюю «національну ворожнечу». Очевидно, для неї все одно, що «національна», що «міжнаціональна». Уже такого запису в юридичне Рішення, як на мене, достатньо, щоб не просто його відмінити, а й викинути разом з його автором із судово-правових органів. Судді Саприкіній від професора — двійка. А цікаво, що скажуть про це фахівці-юристи?


А по-друге: хіба не на єврейських каналах розкручували Рішення Саприкіної? Чому тільки Рабинович, Малинкович, Кацман, Стріха, Попович? А чому до дискусії жодного разу не запросили мене? Запросили б і запитали чи попросили «відповісти на конкретні запитання» і викрили мою «брехню» про те, що почалась у Мукачевому «національна ворожнеча» і що розпалила її не бундівська СДПУ(О), а моя стаття в «Сільських вістях». Узяли б і спростували, притиснувши мене запитаннями, що від Нового року на телеекрані ми бачили тільки як не Розенбаума з Гордоном, то Яна Табачника з Кобзоном, то Аллу з Філіпом, то ще з десяток «умнейших», «талантливейших», «известнейших». Я нічого не маю проти Яна Табачника чи Кобзона — це таланти. Однак чому тільки вони? Курячи фіміам одному, можна викурити всіх наших, передусім українських. І викурили. (Спасибі Руслані, що втерла носа Гордону.) На жодному каналі — нічого справді українського. Хоч який канал увімкнеш — борються з антисемітизмом, якого в Україні нема. Головні світові події — Ізраїль: з ким розправилися, кого розстріляли з ракет, скільки палестинських діток розстріляли з танків у їхніх же домівках, на їхній же палестинській землі. І розповідають про це з неприхованою гордістю як про факт героїзму, а не мерзенного тероризму. То на чиїй кухні готується вся ця «інформаційна продукція», пані Саприкіна? Бридко стає, дуже бридко а на душі, як сказав поет, «не ямбово», а «хoрейово».


Я в суді щодо кожної цитати дав вичерпні пояснення, але вони суддю «не переконали». Досить було з'явитися ізраїльському рабину Йонто Хайншнуму — і кожне слово, навіть з акцентом, увійшло в Рішення суду, аж до нісенітниць і рабинських просторікувань, що гої — це язичники, а не християни. А хіба язичники — не люди? А хіба суддя з рабином не знають, що нині в Україні сотні язичницьких громад, що язичники — це сонцепоклонники, що в них багаті обрядові дійства, невмируща духовність. А хіба в Індії не проживає понад мільярд язичників? Суддя ж колись вивчала римське право, то мусила б знати, що в часи написання Тори, тобто «П'ятикнижжя Мойсея» в Старому Заповіті, всі