КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Фальшивий талісман [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Ростислав Самбук Фальшивий талісман




Від автора

Наприкінці літа 1944 року головне управління імперської безпеки гітлерівської Німеччини запланувало й розробило одну з найпідступніших акцій другої світової війни — знищення верховного головнокомандуючого Червоної Армії та інших членів Державного Комітету Оборони. Ці факти лягли в основу роману “Фальшивий талісман”. Автор тільки змінив прізвища деяких учасників акції та місця дії працівників контррозвідки. їм, солдатам “смершу”, автор і присвячує свою книгу.

1

— Хочете чаю? — запитав Рубцов і, не чекаючи згоди, відчинив двері й наказав ад’ютантові: — Дві склянки чаю, Володю, тільки міцного. І з печивом. — Пройшов до прикритої чорним репсом карти на стіні, розсунув шторки, постояв, вдивляючись, наче не знав напам’ять усіх позначок на ній. Круто повернувся до Воловика й мовив з притиском: — Сивий повідомляє, що німці готують якусь важливу операцію. Суворо засекречену, навіть Сивому не вдалося довідатись нічого конкретного. Висадка шпигунсько-диверсійної групи в районі Сарни — Ковель. Це єдине, що нам відомо. Мало.

Воловик ледь ворухнувся на незручному стільці з гнутою спинкою. Подумав: “Чому такі стільці назвали віденськими? Певно, не тому, що їх вигадали віденські майстри, либонь, у них була голова на плечах, а її точно не мала людина, яка вперше зробила цю жорстку потвору, на якій і кілька хвилин всидіти важко. Особливо людині із застарілим радикулітом”.

Одповів сухо:

— Не так уже й мало, Василю Семеновичу. Сьогодні субота, а висадка планується наступного тижня. Маємо принаймні два дні, щоб підготуватися. Карому вистачить.

— Вистачить? — недовірливо перепитав Рубцов. — Карому-то вистачить, але ліси… Тут такі ліси… — Знову повернувся до карти, буцім хотів знайти там відповідь на запитання, що не давало спокою. Так і не знайшовши її, витягнув із сейфа іншу карту з численними позначками обабіч лінії фронту, свята святих фронтового управління контррозвідки. До цієї карти мали доступ лише кілька працівників: фактично він, генерал Рубцов, та його заступник полковник Воловик, ну, ще двоє—троє з командування — і все.

Рубцов розклав карту на столі, розгладив її долонею, тицьнув пальцем у синій трикутник на досить далекій відстані від лінії фронту.

— Може, послати до Сивого спеціального зв’язкового? — запропонував. — З рацією?

Полковник похитав головою.

— А що це дасть? Коли б Сивий дізнався про щось конкретне, встиг би повідомити. Зв’язок з партизанами в нього надійний. Інформація, яку він надсилає, потрапляє до нас через дві—три доби.

Рубцов зміряв Воловика уважним поглядом. Як завжди, у полковника залізна логіка. Але навіщо нагадування? Наче він сам не знає, як діє канал зв’язку між Сивим і партизанським загоном…

Генерал сидів, розглядав карту й міркував. Вивчення карти тішило його й заспокоювало. Усе наче на долоні. Кружками позначені місця розташування розвідницьких та каральних органів ворога. Взагалі для всього є свої позначки: шпигунсько-диверсійні школи, конспіративні квартири, пункти переправлень… Маршрути проникнення гітлерівських шпигунів у розташування наших військ, місця викидання парашутистів…

Але ж тепер особливий випадок, щось задумали в “Цепеліні”, можливо, навіть не там, а в столиці рейху, отже, навряд чи користуватимуться старими каналами, вигадають щось нове, і велике щастя, що надійшла хоч така інформація Сивого.

У двері постукали, і Рубцов прикрив карту. Ад’ютант приніс чай: дві склянки на підносі й цукор та печиво у вазочці.

Генерал зиркнув і задоволено потер руки.

— Неймовірно — з цитриною… І де ти береш усе це, Володю? — запитав, але, мабуть, просто так, для порядку, не сподіваючись на відповідь.

Ад’ютант лише усміхнувся: в кожного свої секрети, й не відкривати ж їх начальству… Він вийшов, залишивши в кімнаті запах дешевого одеколону. Генерал одірвався од чаю, повір носом і мовив:

— Ну й проноза цей Володька! Тільки скажи, все буде…

— То я зв’яжуся з Карим, — запропонував Воловик.

— Негайно, — відрубав генерал. — Розшукові групи розосередити в районі Ковель — Сарни. Пости сповіщення щоб муху не пропустили. Тримати зв’язок з місцевим активом. Доповідати про кожну підозрілу людину. Та й що вам казати, Іване Пилиповичу, самі все знаєте не гірше за мене…

Воловик навіть не кивнув. Ну й що, коли знає? Справді, він знає все, що належить знати людині в його становищі, проте вислухати начальство ніколи не завадить, йому вже сорок чотири роки, з них понад двадцять в органах ЧК, дослужився до полковника, до всього доходив своїм розумом, іноді звичайнісінькі речі давалися важко — що вдієш, освіти не мав, чотири класи ЦПШ, як жартівливо називали церковнопарафіяльну школу, потім академія громадянської війни, робота в повітовій, далі в губернській ЧК, систематично вчитися не мав часу, посилали, правда, кілька разів на курси вдосконалення… Твердо знав: головне — робити все, що можеш, і робити чесно, не шкодуючи себе. Життя вже давно повернуло на другу половину, й Воловик уважав, що прожив його недаремно. Тому й не заздрив Рубцову. Той у тридцять два генерал, закінчив академію, знає дві іноземні мови, не кажучи вже про інше. Розум гострий, і сам Рубцов якийсь гострий, скалкуватий, немов рубаний сокирою і не обточений, риси обличчя загострені, вилицюватий, чоло квадратне, дві зморшки пролягли від кінчика носа до губів, підкреслюючи гостроту обличчя та вираз рішучості.

Глибокі зморшки в тридцять два роки також про щось свідчили. Воловик розумів це й ставився до генерала поштиво, як і належить підлеглому. Правда, полковник дозволяв собі іноді трохи під’юджувати Рубцова. Між іншим, генерал одразу помітив це, проте, як людина розумна й делікатна, не осадив Воловика, це внесло б у їхні стосунки якісь елементи напруженості, що, безперечно, завадило б і роботі, а цього генерал категорично не бажав: цінував досвід, розум і стриманість полковника, особливо стриманість, якої іноді бракувало йому самому. Інші називали цю рису характеру Воловика педантизмом, та Рубцов ніколи не поділяв цього погляду, ставився до полковника як до старшого брата, це не позбавляло його права віддавати накази, а іноді навіть і вичитувати Воловикові за якісь упущення — проте завжди знаходив потрібний тон, і його зауваження ніколи не звучали образливо, отже, не могли зачепити самолюбство полковника.

— Я передам Сивому, — запропонував Воловик, — нехай відкладе все й зосередить увагу саме на цій операції.

— Так, — погодився Рубцов, — це його першочергове завдання. Хоча, — наморщив чоло, — раптом німці закинуть групу вже післязавтра, а поки спрацює наш канал зв’язку…

— Однаково, — не погодився Воловик, — може трапитись І так, що нам не вдасться знешкодити шпигунів і вони повернуться назад. Коли це будуть диверсанти, самі дізнаємось, для чого їх посилали, але, здається мені, пахне іншим. Диверсантів вони закидають до нас не так уже й рідко, як правило, вони потрапляють до наших рук, але засекретити так, щоб навіть Сивий не міг нічого дізнатися!..

— Так, перед Сивим вони не криються, — кивнув Рубцов. — Сивого вони вже мають за свого.

Навіть у розмовах віч-на-віч Рубцов з Воловиком давно вже відвикли називати Сивого його справжнім прізвищем — таким законспірованим і цінним розвідником той був. Звичайний піхотний лейтенант, який чимось сподобався Рубцову понад два роки тому. Саме тоді в генерала народилась ідея послати Сивого в тил ворога із завданням потрапити в поле зору абверу. й за найменшої можливості стати їхнім агентом. Так, зрештою, й вийшло.

— Отже, вирішили!.. — мовив Рубцов рішуче. — Зв’язуйтеся з Карим, може, йому потрібна допомога… Підкинемо когось з фронтового резерву.

Воловик засміявся.

— А ви щедрий, Василю Семеновичу. Ну, скажіть, хто й коли відмовлявся від фронтового резерву?

— Ніхто, — одразу погодився Рубцов. — Отож на ваш розсуд. Знадобиться — дамо Карому розшукувачів.

— Самі казали, там ліси… — якось невизначено зауважив Воловик, і Рубцов збагнув, що його заступник у даному разі не дуже схвалює рішення керівництва “Цепеліну” закинути своїх агентів саме до цього лісового району.

— І десь у цих лісах, — додав Рубцов, — є досить велика бандерівська банда. Можливо, саме на неї орієнтуються панове з “Цепеліну”…

— Це лише ускладнить наше завдання, — похмуро відповів Воловик.

Генерал задумливо погладив великим пальцем лівиці нижню губу. Мовив розважливо:

— Усе залежить від того, чого хочуть німці. І група, певно, не чергова, а особлива.

— Давно абвер не задавав нам таких загадок.

— Не абвер нині, а тьху ти, чорт, і не вимовиш… фронтауфклеругскоманда, здається, так?

— Авжеж… Канаріса нема, нема і абверу. Тепер усе парафія Кальтенбруннера.

— Нам від цього не легше.

— Ох, не легше, Василю Семеновичу, — погодився Воловик і важко підвівся.

2

“Юнкерс” ішов на посадку, і начальник головного управління імперської безпеки Ернест Кальтенбруннер визирнув у вікно. Нічого цікавого… Ліси з галявинами, де-не-де озерця і болота- Жодних ознак людського життя, і ніхто б ніколи не подумав, що десь тут, серед цих лісів і озер, розташувалася ставка фюрера — “Вольфшанце”, де приймаються найважливіші рішення рейху.

Обергрупенфюрер задоволено гмикнув. Те, що навіть він, точно знаючи, що пролітає зараз над “Вольфшанце”, нічого не помітив, свідчило про бездоганну роботу служб РСХА, тобто його, Ернеста Кальтенбруннера Що ж, зрештою, це правильно: у них усе відшліфовано й відлагоджено, машина, так би мовити, працює гладесенько-рівнесенько, і коли б не бездарність фронтового командування, можна було б сказати, що в третьому рейху все гаразд: життя суворо регламентоване, кожен знає, що йому належить робити, небажані елементи та червоні заколотники знищені, лише одиниці з них конають у концтаборах, уся країна славить фюрера.

На видовженому, брусуватому, завжди похмурому обличчі Кальтенбруннера з’явилася якась подоба усмішки: приємно, коли народ так славить, свого фюрера, отже, вірить йому й беззастережно підкоряється.

Зрештою, спробував би не підкоритися. Кому-кому, а начальникові РСХА відомо, що жодна держава в світі не має такого карального апарату, як третій рейх. Тільки під його рукою гестапо, СД, кримінальна поліція… Не кажучи вже про СС та “Ваффен-СС”, і варто йому поворухнути пальцем…

Кальтенбруннер скосував оком і поворушив мізинцем, та напрочуд нічого не сталося. Зробилося навіть якось образливо. Обергрупенфюрер насупив брови, що було ознакою гніву: у такі хвилини підлеглі намагалися не потрапляти йому на очі,— але поруч сидів тільки ад’ютант, на нього начальницький гнів, як правило, не поширювався, до того ж літак трусонуло, він покотився бетонованою доріжкою, і в дверях з’явився особистий пілот начальника РСХА. Либонь, хотів щось сказати, але, побачивши сердите обличчя обергрупенфюрера, затнувся, мовчки пройшов у кінець літака, відчинив дверцята й опустив приставну драбину.

Кальтенбруннер з задоволенням спустився на землю. Побачив, як поспішають до нього люди в чорному, ступив крок їм назустріч і викинув уперед руку, відповідаючи на вітання. Гарний настрій знову повернувся до нього, обергрупенфюрер навіть усміхнувся і рушив уздовж бетонованої смуги, відчуваючи, як пружнішають м’язи. Пахло живицею. Кальтенбруннеру подобався цей запах, він жадібно вдихнув повітря й озирнувся.

Начальник охорони ставки, правильно зрозумівши Кальтенбруннера, приспішив крок і порівнявся з ним.

— Як? — коротко запитав обергрупенфюрер.

Запитання не треба було розтлумачувати, принаймні начальникові охорони. Відповів упевнено:

— Все гаразд, обергрупенфюрере, настрій значно поліпшився, і фюрер навіть повернувся до своїх картин.

Кальтенбруннер ледь утримався, щоб не знизати плечима. В принципі він не схвалював це захоплення. Малювати не личило фюреру. Нехай би вже просто збирав картини, як Герінг, це можна було зрозуміти, гарні картини коштували-бо скажені гроші. Але ж сидіти самому з пензлем…

Кальтенбруннер рідко коли, навіть у думках, не погоджувався з фюрером — певно, геніальнішої людини не було на світі. Зрештою, генієві можна простити. Тим більше, що у мистецтві все залежить від імені художника. Кажуть, Герінг придбав картину якогось Вермера, — про цього голландського, художника Кальтенбруннер і не чув, а Герінг домовився з урядом Нідерландів і той замість нього заплатив за картину чотири мільйони франків.

А хто такий Вермер і хто такий Гітлер?

Машина чекала обергрупенфюрера під густими соснами, і начальник охорони послужливо відчинив дверцята перед ним. На передньому сидінні вмостився ад’ютант, машина рушила м’яко, хоч могла за кілька секунд набрати сто кілометрів, але тут нема де розігнатися — он уже попереду перший шлагбаум і чорні фігури з автоматами заступають дорогу.

Певно, унтерштурмфюрерові, який підійшов до їхньої машини, було відомо, хто саме їде в ній, крім того, не міг не впізнати начальника головного управління імперської безпеки, але ретельно, як і належало за інструкцією, перевірив документи — лише тоді виструнчився й наказав підняти шлагбаум.

Молодець унтерштурмфюрер, саме на таких тримається міцність рейху — чим ретельніше кожен виконуватиме свої обов’язки, тим могутнішою стане держава.

Біля другого шлагбаума машина з’їхала на узбіччя: далі треба було йти пішки. І тут у них перевірили документи — ще доскіпливіше, і гауптштурмфюрер СС запропонував Кальтенбруннерові здати особисту зброю.

Начальник РСХА спокійно витягнув з кобури нікельований офіцерський “вальтер”. Обергрупенфюрер сам встановив такий порядок, підписав наказ, в якому ні для кого не робилося винятку, і він сам безжалісно відправив би цього підтягнутого гауптштурмфюрера на фронт, якби той порушив інструкцію.

— Фюрер чекає на вас, — повідомив начальник охорони.

— Де? — не повертаючи голови, запитав Кальтенбруннер.

— Просто алеєю, перший поворот ліворуч.

Кальтенбруннер рушив, з приємністю відчуваючи, як вгрузає гравій доріжки під каблуками його лискучих чобіт. Відійшовши трохи, пильно оглянув мундир, знайшов пір’їнку й гидливо скинув її: фюрер мусить бачити своїх офіцерів бездоганними, зовні підтягнутими й внутрішньо зібраними — жодного нехлюйства й розслабленості, сам фюрер може припуститися відступів від цього правила, але на те він і фюрер, щоб мати дивацтва чи забаганки, і розумна людина сама мусить знати, в чому має право наслідувати фюрера.

Гітлер сидів на бічній доріжці, точніше, трохи обіч неї: на траві стояли мольберт і два стільці, на одному з них фюрер розклав фарби, на другому примостився сам — заглибився в роботу й відразу не почув притишених кроків Кальтенбруннера.

А начальник РСХА справді притишив крок і йшов трохи не навшпиньках — зрештою, таке доводилося бачити дуже рідко: фюрер в екстазі й не чує шереху жорстви під чоботями.

Коли до мольберта лишилося кілька кроків, Гітлер стрепенувся і різко повернув голову. Кальтенбруннер устиг побачити на його обличчі ляк, а може, це тільки видалося йому, бо фюрер осміхнувся і зробив знак наблизитися.

Кальтенбруннер виструнчився і підвів руку, але Гітлер хитнув головою і знову втупився в свою картину. Обергрупенфюрер мимовільно зиркнув на неї також: кущі на передньому краї ядучо-зелені, зовсім не такі, як ростуть насправді, а на тлі жовтуватого неба — синя сосна й фіолетові хмари над нею.

Певно, красиво, ба, навіть точно красиво (це комусь іншому Кальтенбруннер міг би сказати — звичайна мазанина), і треба буде якось натякнути фюрерові, щоб подарував одну зі своїх акварелей.

— Я радий бачити вас, Ернесте, — сказав Гітлер, не відриваючись від картини. Нарешті зітхнув, відклав пензель і підвівся. — Подобається? — запитав.

— Дуже! — вихопилося в Кальтенбруннера зовсім щиро, і Гітлер засміявся весело.

— А мені не дуже.

— Ну, що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. — От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.

— Вона ще не закінчена.

— Але ж колись буде…

— Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.

— Кращого подарунка в мене ніколи не буде.

— Я вірю вам, Ернесте. — Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся в неї, нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав: — Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живописі.

Гітлер узяв пензель, щось підправив на картині, відклав його, підвівся і поклав Кальтенбруннерові руку на плече.

— Давайте трохи походимо, Ернесте, — запропонував, — бо я засидівся, а лікарі рекомендують прогулянки.

Він відпустив Кальтенбруннера й рушив алеєю, тягнучи ліву ногу, шкандибав, заклавши руки за спину, й, здається, зовсім забув про шефа імперської безпеки. Але тільки видавалося, бо нараз зупинився і втупився в обергрупенфюрера цікавими очима.

— Доповідайте, Ернесте, — наказав. — Виявили нових учасників змови?

— Звичайно, мій фюрере.

— Хто?

— Дрібнота, не варта вашої уваги.

— У цій справі нема дрібниць.

— Я знаю, і в перші дні ми взяли всіх головних учасників заколоту.

— Боже мій: Штауффенберг! — вигукнув Гітлер. — Герой війни, якому я вірив, як самому собі! — Раптом обличчя його перекосилося і набрало якогось хижого вигляду. — Єдине, чого не можу пробачити, що його розстріляно…

— Штауффенберг не потрапив до наших рук. Його розстріляли армійські офіцери.

— Щоб замести сліди.

— Мій фюрере, ви, як завжди, маєте рацію.

— Ви підвісили б цього одноокого полковника на гак за ребро, — потер руки Гітлер. — Ви б витягли з нього всі їхні таємниці… — Нараз зірвався на фальцет: — Потім ви підчепили б його на той же гак за горло, як звичайного барана. Він конав би довго і в муках, а так не встиг навіть усвідомити своєї смерті!

— Зате інші добре усвідомили її, — визнав за можливе заперечити Кальтенбруннер.

— Я ціную це, Ернесте, й ніколи не забуду вашої відданості.

У таких випадках належало виструнчитися і урочисто вигукнути “хайль”, але Кальтенбруннер відповів просто:

— Дякую, мій фюрере.

— Як Канаріс?

— Так, як ви й хотіли, мій фюрере. Камера — голий бетон, без ліжка й нар, хліб і вода. Я наказав допитати його, — посміхнувся зловтішно, — перша категорія допиту, тільки квіточки, мій фюрере.

— Він мусить жити! — Гітлер зупинився і втупився в Кальтенбруннера холодними очима. — Він мусить жити, поки я сам не подивлюсь на нього, вам ясно, Ернесте? Поки я сам не побачу жах на обличчі цієї брудної свині — це він винен у наших поразках, клятий шпигун і зрадник, я ніколи не прощу йому, я хочу бачити, як він повільно вмиратиме й проситиме пощади, але ніколи не дочекається, ніколи! — Гітлер вимовив усе це єдиним духом: стояв, не зводячи очей з Кальтенбруннера. Обергрупенфюрерові на мить зробилося лячно, немов це він опинився на місці Канаріса, мороз пройняв шкіру, Кальтенбруннер стенув плечима, відвів очі й ствердив:

— Ніколи!

— Але ж ви не для того прилетіли з Берліна, щоб розповісти мені про самопочуття Канаріса, — нараз посміхнувся Гітлер. — Я слухаю вас, Ернесте, уважно слухаю, бо розмова з вами завжди дає мені задоволення. Незважаючи на ті рідкісні випадки, коли у вас неприємні звістки.

— Цього разу неприємностей нема.

— Отже, у вас з’явилася якась ідея, Ернесте? — одразу пожвавішав Гітлер.

— Так, — Кальтенбруннер визнав за краще не казати, що ідея, власне, належить не йому, а виникла в нікому не відомого гауптштурмфюрера з “Цепеліну”. Гауптштурмфюрер одержить своє: черговий чин і хрест, хіба йому мало? Можливо, колись його ім’я стане відоме самому фюрерові, все можливе на цьому світі, але всьому свій час, а поки що у важкі для рейху дні фюрер мусить знати, що головне управління імперської безпеки не спить і що він може покластися на його керівництво.

Гітлер зупинився. Стояв, заклавши правицю за спину, перекочуючись з носків на п’яти, й зацікавлено дивився на Кальтенбруннера.

— Ну, кажіть! — мовив нетерпляче.

— Є можливість провести акцію, від якої здригнеться весь світ! — не без пафосу відповів обергрупенфюрер.

Водянисті очі Гітлера ожили.

— Уточніть, — наказав.

— Диверсія проти їхнього верховного командування. Гітлер аж потягнувся до обергрупенфюрера, піднявся на носках і знову поклав йому руку на плече.

— Невже?.. — вигукнув захоплено. — Невже ви справді здатні на це, Ернесте?

— Гадаю, що так.

Нараз Гітлер опустився з носків, згорбився і махнув рукою.

— Ви здатні тільки обіцяти… — мовив розчаровано. — Ви обіцяли мені Тегеран, Ернесте, а що з цього вийшло?

Кальтенбруннер чекав такого заперечення і заздалегідь підготувався до нього.

— Там діяли люди Канаріса, — відповів твердо. — Росіянам вдалося пронюхати про нашу акцію і вжити заходів. У Тегерані не обійшлося без зрадника, мій фюрере.

— Що ж пропонуєте ви тепер?

— Ми закинемо в радянський тил людину з унікальними документами. Росіяни шанують своїх героїв. Наша людина матиме новітню зброю, а також вибухівку…

Гримаса невдоволення скривила обличчя Гітлера.

— Це тільки в нас дехто може безкарно носити в портфелі бомби, росіяни не такі дурні, Ернесте, і ваша ідея…

— Звичайно, мій фюрере, — спробував втрутитися Кальтенбруннер, — ви, як завжди, маєте рацію, але…

— Ніяких “але”, Ернесте, ви знаєте, яку вони мають охорону?

— Найкращу в світі охорону маєте ви, мій фюрере.

Гітлер почовгав по гравію доріжки ногою, що постраждала під час вибуху, і Кальтенбруннер одразу зрозумів натяк.

— Таке більше не повториться… Кляті військові, тепер вони підтягнули хвости!

— Гадаю, що у радянського командування охорона не гірша, і ваші проекти, дорогий Ернесте, не варті мильної бульбашки.

— Але ж ми залучили найкращих спеціалістів рейху. Створено принципово нову зброю, такої ще не бачив світ, у вмілих руках вона безвідмовна, і ми сподіваємось на цілковитий успіх операції.

— Нову зброю? — зацікавився Гітлер.

— Принцип “фау”, мій фюрере. Снаряд кумулятивної дії, що пробиває мало не п’ятисантиметрову броню. І весь пристрій вміщається в рукаві піджака.

— В рукаві? — не повірив Гітлер. Підвів правицю, витягнув її і навіть обмацав. — І п’ятисантиметрова броня?

— Так.

— То чого ж ви тягнете, Ернесте? Чого я мушу чекати? Чого мусить чекати цілий рейх? Найлютіші наші вороги роблять, що хочуть, Скоро їхні солдати ввійдуть у Польщу…

— Ось ми й пропонуємо, мій фюрере…

— Я приймаю вашу пропозицію, Ернесте. Ви знаєте, якого розголосу набуде така диверсія!

— Вам завжди видніше, — Кальтенбруннер поштиво схилив голову, та Гітлер, певно, вже не бачив його. Вигукував, трохи подавшись уперед, і сам, мабуть, не чув своїх слів:

— Акція проти верховного командування посіє серед росіян зневіру! А знаєте, що таке зневіра під час війни? Поразка. Ми зупинимо червоних, точно зупинимо, нарешті й мої генерали будуть чогось варті. Але ж ви до кінця не уявляєте собі, Ернесте, ще одного аспекту цієї акції. Негайні чвари між союзниками, розвал коаліції!.. Черчілль, цей старий лис Альбіону, давно чекає приводу, і ми дамо його.

Гітлер викинув угору правицю, точно як на мітингах, але у відповідь не ревнуло звичне “хайль”, і фюрер одразу обірвав себе. Перейшов на діловий тон, буцім і не було щойно пафосу й погрозливих вигуків. Оці незбагненні перепади в його настрої, у виявленні емоцій дивували всіх і багато в чому сприяли авторитетові першої людини рейху, дехто вбачав у цьому винятковість натури.

Гітлер запитав:

— Що вам потрібно, обергрупенфюрере, для здійснення цього плану державного значення?

— Ваша згода, мій фюрере.

— Ви вже її маєте. Ще?

— Я хотів лише попередити, що ретельна підготовка акції коштуватиме…

— У вас нема грошей? Хтось обмежує?

— Ні, але ж…

— Скільки б це не коштувало, кінцевий результат вартий того.

— Сьогодні я ще раз переконався в цьому.

Гітлер обернувся, знову заклав руки за спину й почвалав назад, до мольберта.

— Ви добре продумали операцію? — запитав не зупиняючись.

— Зараз її докладно опрацьовують.

— Найсуворіша конспірація, — попередив Гітлер якось стомлено: вибух емоцій не минув даремно. — Найобмеженіше коло осіб може знати про справжню мету. Навіть Герінг…

— Так, мій фюрере, навіть Герінг нічого не знатиме. Крім нас та безпосередніх учасників акції, в курсі справ будуть двоє чи троє.

— Хто вони?

— Скорцені, мій фюрер і ще…

— Це вже у вашій компетенції, Ернесте. Я питаю, хто безпосередні виконавці?

— Росіяни. Чоловік і жінка.

— Ви впевнені в них?

— Ми зупинилися на їхніх кандидатурах після ретельної перевірки. Найретельнішої.

Вони дійшли до мольберта, і Гітлер стомлено опустився на стілець. Мовив стишено:

— Нехай вам щастить, Ернесте. Врахуйте тільки, акція мусить відбутися, відбутися, хоч що б там сталося, я не прийму жодних пояснень, жодних виправдань.

— Я зрозумів вас, мій фюрере.

Гітлер узяв пензель, довго примірявся і нарешті торкнувся ним незакінченого малюнка.

— Здається, так буде краще, — сказав, наче й не було щойно розмови про диверсію, і єдине, що тривожить його, — кольори картини. — Я передам вам, Ернесте, саме цю акварель, коли, звичайно, вдасться. Із вдячністю за радість, яку ви принесли мені сьогодні. Ви поспішаєте, обергрупенфюрере?

— Так. — Кальтенбруннер клацнув закаблуками. — До побачення, мій фюрере. Хайль!

Повернувся і пішов не озираючись, — тільки гравій монотонно шурхотів під важкими кроками.

3

Курінний Сорока розташувався на барвені й чекав, поки хлопці готували купіль. Скинув сорочку, сидів у самих спідніх, простягнувши ноги, підставивши спину сонцю, насолоджувався теплом і спокоєм.

У садочку, за хатою, сквирила якась птаха, курінний скрутив цигарку мало не в палець завтовшки, затягнувся так, що закашлявся: не бакун, а якась запридуха, і де тільки вирощують такий? Остудив горло ковтком молока із глиняного стоянця, гримнув:

— Ну, чом забарилися?

Хлопці гріли воду у виварці та відрах на літній пічці, поставленій посеред двору під дерев’яним навісом. Семен, вусатий і літній уже дядько, попробував воду пальцями, відсмикнув руку, та все ж не поквапився.

— Зачекайте, друже курінний, ще хвилю, — відказав неспіхом.

Справді, куди поспішати? Семен витягнув з криниці цебер води. Вилив у велику балію, ще раз попробував воду у виварці, схвально гмикнув. Дав знак помічникові, той підхопив виварку з другого боку, вилили до балії акуратно, щоб не розхлюпати. Семен потримав руку у воді ще раз, долив холодної і зауважив:

— А тепер, прошу пана курінного, й купатися смачно буде.

Сорока почав повільно стягати спідні. Думав: “Надійний хлоп цей Семен — он які гарні слова знайшов: смачно купатися…”

Семен вилив на нього піввідра теплої води. Курінний намилив голову, змив мило й простягнувся в балії, з насолодою відчуваючи, яким невагомим стає тіло.

Потім курінний підвівся, молодий хлопець приніс повний цебер мителю і вилив на Сороку обережно, наче це був не курінний, а сам Бандера. Та й, зрештою, хто для хлопця Бандера? Для нього Сорока вищий не тільки за Бандеру, за самого господа бога, бо пан курінний може милувати й карати сьогодні, зараз, і все залежить від ного настрою.

А настрій у Сороки після купання значно поліпшився.

— Ну, як ми вас висвятили, друже курінний? — запитав Семен, подаючи лляний рушник.

— Добре, — підтвердив курінний. — Ти, Семен, у всьому майстер.

Сорока одягав чисту білизну спроквола, вже відчуваючи смак борщу й першої чарки. Добрий борщ варить господиня, від цього борщу нікуди не пішов би ніколи, та, на жаль, життя стало неспокійним, і хто може сказати, де вони будуть завтра.

Це сьогодні смачне купання і смачний борщ на богом забутому хуторі, а завтра сюди можуть прийти більшовики, і доведеться лізти болотами й гущавиною до наступного безпечного місця, можливо, відсиджуватися у схронах — нестале, неспокійне життя. Одна надія — червоним тепер не до них, німці ще он як б’ються, попереду Польща, і за відомостями, які мали оунівці, саме тут вермахт мусив дати рішучий бій росіянам і нарешті зупинити їх.

“Скоріше б, господи, — щовечора молився Сорока, — таке файне життя було за тотих німців, сиділи собі в селах, по хуторах, здійснюючи акції проти поляків та скомунізованих, — сите й безжурне життя з самогоном та молодицями, так би й довікувати”.

Заради цього ситого й спокійного життя хитрий поштар Пилип Йосипович Басанюк і подався до ОУН.

Яке існування на пошті? Ніякого. Напівголодне, метушливе, кожен тобою поштурхує, у кожного претензії, скарги, тьху ти, господи, боже ти мій, а дослужитися можна хіба до начальника пошти. А ОУН — організація, і якщо правильно повестися, кланятися начальству й відчувати, звідки вітер дме, можна злетіти високо. Он уже він курінний — чин не те щоб зовсім великий, а й не маленький, і якби не кляті більшовики, жити б собі й жити.

На веранді апетитно запахло борщем. Сорока скосував туди й побачив, що господарка винесла велику каструлю. І хазяїн вже чекав на нього: сидів, вільно відкинувшись на спинку стільця, й тихенько постукував дерев’яною ложкою по краю стола. Поважна й некваплива людина, йому тут, на лісовому хуторі, належали половина землі, крамничка, навіть човни й сітки — за лісом починалося велике озеро, і рибою тут ласували завжди.

Курінний підвівся на веранду повільно, сів навпроти хазяїна, і той одразу, не чекаючи згоди, потягнувся до пляшки. Вони випили чистого й міцного самогону. Сорока закусив огірком: жував і дивився, як господарка насипає йому борщу не в якусь там міську тарілку з квіточками, а в справжню глибоку полив’яну миску, ще й свинини шматок поклала, ні, два шматки, а борщ такий густий, що, здається, сторчма постав ложку — й не впаде. Служниця принесла ще повний таріль печені з картоплею. Сорока зиркнув на печеню, потім на служницю — бісова дівка, вродлива, струнка й навриписта, він уже подарував їй згадку із срібних монет, а не піддається. Дивиться звабливо, розпалюючи, — що ж, дівка варта того, й доведеться вам, друже курінний, розщедритися і на золотий перстень.

Є в нього золотий перстень з червоним каменем, а яка дівка “є клюне на золото? Сорока непомітно щипнув її за пишне стегно, а хазяїн уже наливав по другій…

І треба ж, щоб саме в цей час…

Тільки-но курінний націлився на масний шматок свинини, як побачив над кущами чорної смородини зелений капелюх сотника Мухи. В тому, що це капелюх сотника Мухи, не було жодного сумніву — в кого ще є такий, з обвислими крисами й бісерною яскравою лиштвою, яка зовсім не пасувала вигорілому, у плямах капелюху. А прибуття сотника не віщувало нічого радісного. Сорока поклав ложку, схопився за поперек і скривився.

— Що з вами, пане курінний? — злякався хазяїн.

Сорока жив у нього менше місяця, і господар не встиг вивчити всіх його звичок. То звідки міг знати, що пана курінного, коли треба діяти чи приймати якесь рішення, завше чомусь хапає радикуліт — чудова хвороба, коли нею правильно користуватись. Може, сотник Муха й не приніс нічого неприємного, що ж, тоді біль мине, тим паче, що пан курінний давно скаржиться на цю хворобу й знає не гірше за будь-якого професора, як треба лікуватися.

— Нічого, — заспокійливо підвів руку Сорока, та гримаса болю не сходила з його обличчя. — Радикуліт, панська хвороба, прошу я вас.

“Так, — подумав мимоволі, — це тобі не кременецький поштар з його простудами та нежитем, тепер і хвороби можемо мати справжні”.

— Я накажу Зоні, вона нагріє піску… Ще, кажуть, допомагає праска.

Сорока подумав: коли Зоня лікуватиме його, якраз буде нагода показати їй перстень з червоним каменем. Згодився.

Хазяїн поляскав долонями, кличучи дівку, і саме в цей час на веранді з’явився Муха. Не знявши свого гидкого капелюха, пропхався просто до столу, сів і тільки тоді привітався.

Курінний подумав: “Правильно кажуть — з бидла ніколи не буде пана, щоправда, в цього бидла було двадцять моргів землі, що зовсім не мало для лісових країв, але Муха завжди прибіднювався, он піджак який обшмиганий, і сорочка перепріла”.

Нарешті сотник зняв капелюха, налив собі повну склянку й, побажавши шановному товариству доброго здоров’я, вихилив і смачно поплямкав губами. Закусив і тільки після цього звернув увагу на те, що курінний тримається за поперек.

— Радикуліт? — запитав іронічно.

— Хапає, — одповів Сорока, дивлячись ясно й віддано.

— Є звістка, друже курінний…

Хазяїн делікатно підвівся.

— Перепрошую панство, я на хвильку, тільки скажу дівці…

Муха подивився йому вслід байдуже й дістав з-під брудної підкладки капелюха акуратно згорнутий папірець.

— Гріпс, друже курінний.

Сорока знову схопився за поперек. Гріпс — це погано. Гріпс ніколи не приносить нічого відрадного. Скандзюбився на стільці й наказав:

— Поклич Юрка, сотнику, адже гріпс, певно, шифрований.

— Так, друже курінний. — Муха розгорнув папірець, подав Сороці. Той подивився на нього відчужено, махнув рукою, тоді сотник підвівся, підійшов до краю веранди й наказав Семенові, котрий стовбичив неподалік:

— Юрка сюди!

Стояв, широко розставивши ноги, високий, жилавий, з довгими сильними руками, якими закручено не одну удавку на горлі людини. Самогон приємно вдарив у голову, Муха відчував себе зараз ще вищим і сильнішим, не те що якийсь огрузькуватий курінний, у якого живіт, здається, скоро переважить тіло. Але ж хитрий: Начальство його любить і поважає, а запитати б — за що?

Сотник не знав, що мало не половину награбованих коштовностей курінний передавав оунівським ватажкам — то одного підмастить, то другого, на всіх, правда, не наберешся, але навіть нерегулярні підношення робили свою справу, й Сорока повільно, проте постійно піднімався із щабля на щабель.

Семен побіг кликати Юрка, а Муха повернувся до столу. Господарка якраз принесла повну сковорідку гарячих, добре підсмажених, з хрумкою кірочкою підлящиків та коропців, під таку їжу гріх було не випити, він налив собі й курінному, поштиво цокнувся з начальством і взявся до коропців.

Сорока зиркнув на Муху несхвально: справді, бидло неотесане, нема того, щоб мовити слово про начальство, ну, хіба тобі важко, а курінному приємно, й він запам’ятає це. Але, подумав, що йому сотник і що гріпс? Навряд чи вимагають рішучих дій. По-перше, їхній курінь тільки називається куренем: і сотні стрільців не набереться, у сотників під рукою по два десятки хлопців. Зброя, правда, є, нема чого бога гнівити, німці їм зброю лишили — “шмайсери” й ручні кулемети, є навіть міномет, але для чого міномет в їхніх лісах, тут не розгуляєшся, і пістолет та автомат переважають гармату.

Від думки про зброю Сороці трохи полегшало на серці, і він не так уже незадоволено зиркнув на Муху. Вони встигли випити з сотником ще по півсклянки, коли нарешті з’явився Юрко. Курінний вказав на депешу, що все ще лежала на столі поміж коропців і печені, сотник налив чарку й подав хлопцеві, але Юрко відмовився, — зрештою, Муха й не наполягав: усі знали, що Гімназист (а Юрко одержав це прізвисько саме тому, що закінчив гімназію) не вживає, міг випити лише трохи вина а де тепер вино, навіть у Львові не завжди можна дістати, не кажучи вже про богом забутий хутір.

Юрко чаклував над гріпсом недовго. Переписав олівцем на чистий клаптик паперу текст і подав курінному. Той відмахнувся.

— Читай, бо я без окулярів…

Юрко прочитав, стоячи:

— “Курінному Сороці. Наказуємо вам з десятьма стрільцями двадцятого серпня прибути до відомої вам явки в селі Квасові. Пересуватися, уникаючи сутичок. На явці чекати людей з нашого боку. Пароль “Сьогодні в лісі спекотно”. Відповідь: “Дяка богу, погода, здається, встановилася”. Надати цим людям всебічну допомогу, забезпечити охорону й прикрити. На час виконання завдання підлягатимете керівникові групи. За виконання наказу відповідаєте особисто. Головний”.

Сорока ледь ворухнувся в кріслі. Як добре, що він здалеку побачив зелений капелюх і встиг схопитися за поперек. Не вистачало йому лізти болотами до Квасова — як-не-як, а добра сотня верстов, та й ще підлягати невідомому агентові. Певно, важливі птахи тамті люди, якщо їх треба прикривати та охороняти. І нагорода, либонь, буде. Але біс із нею, з нагородою, всіх нагород не одержиш, а життя, як відомо, єдине.

Сорока мовив з гідністю:

— Шкода, я щиро жалкую, та що зробиш — хвороба не дає мені змоги особисто очолити операцію. Радикуліт клятий. А завдання почесне й важливе, я вважаю, що ви, друже сотнику, впораєтеся з ним.

— Я?.. — аж роззявив рота від несподіванки Муха. — Ви ж послали мене до Гадячого…

— Е-е, що Гадячий… — недбало відмахнувся Сорока. — Там будь-хто впорається. А тут завдання проводу, й мусимо послати кращих людей. Я б сказав, найкращих, і хто, крім вас, сотнику, може владнати цю справу? Підете ви з Юрком, ще десятеро, відберіть їх самі, сотнику, вам з ними йти, вам на них і спиратися.

Муха вже збагнув, яку свиню підклав йому курінний. Спробував заперечити:

— Але ж, прошу пана, я давно не бував у Квасові. У тамтих лісах. А щодня все міняється…

— Ліси, — безжурно засміявся Сорока, — ліси всюди однакові, друже, й лісові села схожі, а явка у Квасові надійна. Колишній мірошник з Жабйого, може, ви знали його? Петро Семенюк, хороша людина, в нього — як у Христа за пазухою.

— Гарна пазуха, знаю я Семенюка, — пробурмотів Муха. — В труні б його бачити, вашого мірошника, глитай клятий, зайвого кусня хліба не допросишся.

— На світанку завтра й виступайте, — наказав Сорока. — До двадцятого встигнете, друже сотнику, відберіть стрільців і відпочивайте, бо шлях не такий вже й легкий. — Курінний напрочуд легко підвівся, та, згадавши про радикуліт, схопився за поперек. — І де ж ваша дівка, дядьку Максиме? — гукнув. — Клята хвороба зовсім замучила мене. — Човгаючи підборами, попрямував до хати і, лише причинивши двері, випростався і злодійкувато роззирнувся. Справді, де ж та Зоня? Настрій у Сороки одразу поліпшився, пан курінний, здавалося, став навіть вищий.

Сотник Муха відкликав Юрка до обори. Уважно огледівся, та нікого поблизу не було, тільки дві вже видоєні корови ліниво жували накошену свіжу траву. Муха притягнув до себе Юрка, дихнув самогонним перегаром так, що юнака аж занудило, запитав:

— Ти про гріпс казав комусь?

— Що ви, друже сотнику, це ж зрозуміло — таємниця.

— І от що, Гімназисте, щоб твоя Катря…

Юрко перебив його рішуче:

— Мушу попрощатися.

— Скажеш, що йдеш до Рівного.

— Чого?

— Ніхто не мусить знати про Квасів.

Юрко стенув плечима, але погодився:

— Слухаюсь.

Хлопець перестрибнув через жердину й подався за хутір до стожарні. Свіже сіно сюди ще не завезли, стояла порожня і видавалася старою і зовсім забутою, легкий вітерець свистів у дірках, і погано прибита дошка весь час неголосно грюкала. Стожарня чомусь навіяла Юркові сум, може, тому, що доведеться прощатися з Катрусею — до вечора, правда, ще далеко, аж півдня, ціла вічність, коли поруч кохана дівчина. Та й у Квасові він, либонь, не затримається — якийсь тиждень, і знову сюди, на лісовий хутір.

Одразу за стожарнею тихо лебеділа вода. Юрко перестрибнув стругу, мало не замочивши ноги, свиснув дроздом і одразу почув відповідь. Щасливо опустився на траву. Так подавала голос лише Катря — он вона стоїть між березами, сама як берізка, висока й струнка, сміється, свистить дроздом, і цей свист разом із зозулиним куванням летить над березами й вільхами над могутніми дубами.

Хлопець простягнувся на траві горілиць, чекаючи, бачив тільки сине небо з хмаринками, й рожевий дзвіночок хилитався на його тлі. Нараз видалося, що він справді задзвонить. Юрко прислухався й, здається, почув дзвін, не грубе церковне бемкання, а мелодійний срібний квітковий передзвін, який лунає тільки на лісовій галявині в ясну прозору днину, — цей дзвін може почути лише справді щаслива людина.

Катря простягнулася поруч, дихнула Юркові у вухо, засміялася дзвінко й голосно, та хлопець застережливо підвів руку.

— Чуєш?.. Дзвіночок… — Юрко торкнувся квітки, й вона задзвонила нараз урочисто, цього дзвону Катря не могла не почути. Дівчина одразу збагнула це й лише поклала на знак згоди долоню на його щоку.

— А ти засмучений, — нараз мовила Катря і запитально подивилася Юркові у вічі.

— Справи… Завтра вранці йдемо…

— Не смій! — вигукнула. — Нікуди не підеш! — Катря сіла й запитала вже розважливо: — Хто тебе в Сороки тримає?

— Я сам.

— Авжеж, сам. Он люди хліб збирають, а ви з автоматами бавитесь.

— Не кажи так, ми ж за діло.

— Всі кажуть: за діло. А діло — це робота. Німців поперли, а ви й досі по лісах вештаєтесь…

— Так за свободу ж… — Юрко подивився на Катрине розпашіле від збудження обличчя, побачив зовсім близько сині, синіші за небо очі й додав невпевнено: — За народ ми…

— А батько в Підгайцях школу відкривають, — наче між іншим мовила Катря, але Юрко зрозумів увесь глибокий підтекст її слів.

— Щоб учити дітей більшовицької науки, — заперечив.

— За німців зовсім нічого не вчили. Твою гімназію коли закрили?

— У сорок першому.

— От бачиш. А ти в університет хотів. У Львові університет скоро відкриють.

— Може, й відкриють, — погодився Юрко, але удав, що це йому байдуже: навіть заплющив очі й почав обкушувати якусь гірку стеблину.

— А я поїду до Ковеля.

— Звар’ювала?

— Як бачиш… — дівчина засміялася безжурно, але все ж якась силуваність відчувалася в її сміху.

— Чого ти не бачила в Ковелі? — Юрко швидко підвівся, сів, поклавши Катрі руки на плечі й зазираючи у вічі. — Чого?

— Піду в школу.

— А в Підгайцях?

— Тут тільки сім класів, а я у восьмий.

— Так з тебе ж сміятимуться: сімнадцять років — у восьмий…

— Нехай сміються, все одно вчитимусь. А потім до Львова…

— Катрунцю, — нараз мовив Юрко жалібно, — і ти хочеш кинути мене?

— Давай разом.

— Не можу, — похитав головою, — маю обов’язок.

— Тато казали, хто з бандер добровільно здається, більшовики прощають.

— Так я й повірив…

— У Підгайцях на сільраді відозва…

— На сільраді? — подивував Юрко. — Сорока їм пропише відозву!

— Червоні німців доб’ють і за вас візьмуться.

Юрко безвільно махнув рукою. Чесно кажучи, він думав так само, але що вчиниш? Піти від Сороки лячно, есбісти лютують: зрадникам нашого руху, кажуть, нема прощення, двох стрільців з їхнього куреня, від яких тільки почули розмовупро вихід з лісу, задушили удавками — так, мовляв, буде з кожним.

Сидів, похнюпившись, потім рішуче підхопився, випростався і мовив:

— Ти, Катрунцю, зачекай… — Подав дівчині руку, пригорнув до себе — високий, сильний, ставний і рішучий, принаймні сам видавався собі таким. — Зачекай тиждень, я повернусь, і ми все вирішимо.

Дівчина поклала йому руки на груди, підвела очі, обпекла блакиттю, і Юрко одразу втратив усю свою рішучість. А вона скуйовдила йому русявого чуба й засміялася тихо.

— Дурний ще, — прошепотіла. — Вирішувати слід: лишаєшся з Сорокою чи зі мною?

— З тобою, — мовив Юрко, — тільки з тобою. Засміялася щасливо й припала хлопцеві до грудей..

— Ну, не можу я… — сказав прохально. — Ми ж домовились, і я не хочу порушувати слова. Мужчина я чи ні?

— Куди йдете?

Юрко забув про сотникові настанови, та й які можуть бути таємниці від коханої?

— До Квасова.

— Де це?

— Далеко, сто верстов.

— Для чого? — посуворішала. — Я не хочу…

— Ти ж знаєш, в мене руки чисті.

— Якась акція?

— Треба зустріти когось… — невизначено відповів Юрко. Подумав трохи й додав: — Якщо за тиждень не повернусь, їдь до Ковеля.

— А ти?

— Від Квасова до Ковеля ближче.

— Знайдеш мене в тітки. Вулиця Піщана, сім.

— Піщана, сім, — повторив. — Через тиждень чекай на мене.

— Чекатиму. — Катря всміхнулася чомусь сумно, та не витримала, розсипалася сміхом і побігла галявиною до березового гаю. Юрко біг за нею, дивився, як миготять її засмаглі ноги, тріпочеться на вітрі червона стрічка.

За березами починалася позаторішня, поросла вже кущами спаль, а за нею виблискувало озеро. Між очеретом тягнулася вузька піщана смуга, на ній чорнів старий, підгнилий човен, вода хлюпала в ньому, та вони спустили його в озеро й попливли, відштовхуючись жердиною, вздовж прибережних комишів, За ними починалися мілководдя і піщаний берег. Катря, соромливо позираючи на Юрка, швидко роздяглася — вони купалися й загоряли, поки сонце зовсім не схилилося на спадень, і тоді пішли до хутора, тримаючись за руки, якісь принишклі, стомлені й стривожені…

4

Майор Бобрьонок із задоволенням зняв чоботи і, поки Толкунов вилазив на дерево, дав ногам перепочити. Дивився, як спритно підіймається на дуба капітан — нарешті дотягнувся до білого клаптя, зняв з гострої, обламаної гілки обережно, немов це був не звичайний шовк, а міна уповільненої дії. Сів верхи на товстелезній гілці, розправив шмат на коліні, навіть погладив рукою і лише по тому сказав:

— Він, голубчик… Справжній німецький парашутний шовк.

Бобрьонок нічим не виказав своєї радості, хоч звістка справді була приємна. Отже, вони не помилилися, і перший слід нарешті знайдено.

Майор завчено зиркнув на годинника. Восьма година тридцять чотири хвилини. Пости протиповітряної оборони вперше засікли німецький літак о другій ночі, і через шість з половиною годин вони вже мають перше підтвердження того, що літак викинув парашутистів. Непогано, Навіть дуже непогано, іноді такий розшук затягується на добу, дві й навіть більше. “Що ж, — подумав, — вважатимемо, що нам пофортунило”.

Поки Толкунов спускався з дуба, Бобрьонок акуратно перемотав онучі й узувся. Взяв у капітана шовковий шмат, роздивився уважно.

— Парашут зачепився краєм. Довелося смикати. Ось і обірвали.

— Чи обірвав, — уточнив Толкунов.

— Так, може, він був і один, — погодився Бобрьонок. — Принаймні не пощастило йому… — роззирнувся із задоволенням довкола. Справді, якби парашутист опустився бодай за кілька метрів від дуба, потрапив би на галявину. На світанку обрав би зручне місце, закопав парашут, шукай його в цих лісах хоч тиждень.

Але чи один парашутист? Німці, як правило, закидають групи з трьох — п’яти чоловік. Диверсанти чи шпигуни з вибухівкою, раціями, зброєю… Щоправда, в цьому разі міг бути й один. Полковник Карий казав, що за розвідувальними даними стало відомо: німці готують якусь важливу акцію в зоні розташування тилів їхньої армії. Приблизно по лінії залізниці Сарни — Маневичі—Ковель. Тут одному не впоратися. Якщо, звичайно, диверсія. Шпигунові також важко без рації. Правда, може мати явки, зв’язкових, яких залишили тут під час відступу.

Але ж хай там що, їм з Толкуновим треба шукати. Нема іншого виходу — тільки шукати. Огледіти кожен квадратний метр навколо й не тільки навколо — цілий ліс, бо диверсанти не можуть не лишити слідів, мусили ж закопати десь парашути…

Толкунов похмуро глянув на майора.

— Розійдемося? — запропонував із жалем.

Бобрьонок не звернув уваги на капітанову похмурість: уже звик до того, що Толкунов майже не сміється, та й взагалі, хто й коли бачив звичайний усміх на його вустах? Така вже вдача у капітана, але ж прекрасний розшукувач, іншого такого нема в контррозвідці армії, може, й цілого фронту. Толкунову дають найважчу роботу, й він ніколи не заперечує — бурмоситься, а робить, така в них професія — виловлювати німецьких шпигунів, — може, це й позначилося на характері Толкунова? Либонь, ні, он Непийпиво три роки в контррозвідці, дві зірочки на погони заробив, на його рахунку півтора десятка диверсантів, а такий веселий, що позаздрити хочеться, з широкого вкритого ластовинням обличчя доброзичлива усмішка, здається, і не сходить.

— Розійдемося, — погодився Бобрьонок і поклав парашутний клапоть до сумки. Притупнув правою ногою, перевіряючи, чи правильно накрутив онучу, дістав карту. — Ти візьмеш цей квадрат, — окреслив Толкунову, — рухатимемося в напрямку Жашковичів, зустрічаємося, якщо нічого не станеться, об одинадцятій на дорозі — третій кілометр од Жашковичів.

Толкунов вислухав наказ, повернувся і пішов, нічого не сказавши. Але майор не виказав свого незадоволення, головне, що капітан зрозумів завдання, а в тому, що він виконає його най-ретельніше, в Бобрьонка не було жодного сумніву.

Майор стояв і дивився вслід Толкунову. У вицвілій від сонця і поту гімнастерці той нагадував піхотного капітана, який не виходив із своїм батальйоном принаймні місяць чи два з безперервних затяжних боїв.

Ішов Толкунов утомлено, засунувши пальці за пас, справді гарний, майже новий широкий пас — Толкунов роздобув його разом з портупеєю в якогось інтенданта. Кобури, правда, Толкунов не поміняв. Почепив на новий пас стару й подряпану із звичайним офіцерським ТТ. Більшість розшукувачів віддавала перевагу парабелумам та наганам, але Толкунов не розлучався з ТТ. З ним він прийшов до “смершу” — звичайний піхотний лейтенант, командир взводу, якого примітив полковник Карий, а Карий рідко коли помиляється. Полковник Карий відомий, либонь, не лише на їхньому фронті — ас контррозвідки.

Бобрьонок ще раз зиркнув услід Толкунову й подумав, що, можливо, помінявся б з ним зброєю, хоч і мав справді гарного парабелума. Толкунов із свого ТТ за десять — п’ятнадцять метрів пробиває підкинуту консервну бляшанку, пробиває щоразу, не влучить, може, один раз із сотні, але ж який дурень сто разів підряд кидатиме бляшанку?

Бобрьонок також не пас задніх у стрільбі, проте зрівнятися з Толкуновим не міг. В глибині душі визнавав, що, певно, в капітана око зіркіше й рука твердіша, але в колі товаришів казав, що капітанові просто пофортунило з пістолетом.

Капітанова постать уже зникла в кущах, і Бобрьонок повільно рушив в обхід галявини. Навряд чи на ній закопано парашут: траву й квіти ніде не прим’ято, майор неодмінно побачив би людські сліди на галявині, та й чого диверсантові виходити на відкрите місце? Мусив триматися гущавини.

Обігнувши шипшинові кущі, Бобрьонок вийшов на край невеликої улоговини. Дно вкрите густими заростями папороті, на піщаних схилах чагарники. Непогане місце дня тайника. Майор рушив дном байраку, однак так і не побачив жодних слідів, і, лише вибираючись з нього, зачепився оком за щось білувате. Бобрьонок зупинився: невже ще один парашутний клапоть? Підступив до нього згори, щоб нічого не витолочити. На траві лежав шмат бинта, звичайна, трохи бруднувата марля, і кров’яні плями проступали на ній. Чоловік, який користувався бинтом, знайшов зручне місце. Трава низька, наче скошена, на такій сидітимеш, не залишивши слідів. Чоловік примостився на невеличкому горбочку, опустивши ноги. І поранений… Майор понюхав бинт: ще не вивітрився різкий запах ліків.

Бобрьонок заховав бинта до сумки. Тепер мусив знайти сліди. Зробив одне широке коло й нічого не помітив. Друге, третє, й нарешті його наполегливість дала наслідки: слід чітко проглядав у низині, порослій мохом, — вологий грунт осів під кроками людини, взутої в чоботи, це майор знав тепер абсолютно точно. І йшла людина з лісу до дороги, бо метрів за триста пролягав путівець до великого села Жашковичі, а з Жашковичів уже. недалеко до шосе на Маневичі.

Раптом Бобрьонок аж свиснув од несподіванки і опустився коліньми просто на вологий мох, забувши, що може забруднити зовсім нове галіфе. Правий слід відбився чіткіше, був глибший за лівий мало не на сантиметр, а це означало: людина накульгує. Отже, чоловік ставав на ліву ногу обережно, переносячи всю вагу тіла на праву. 1 з цього випливало…

Майор відчув, як запашіли в нього щоки. Так, з цього випливало, що людина поранила або вивихнула ліву ногу: невдало спустилася, парашут заплутався в дубовому гілляччі, мусила обрізати стропи й впала. Могло таке статися? Яке це має значення, головне — треба шукати людину, що накульгує це набагато спрощує їхнє завдання.

До одинадцятої лишалася ще майже година, Бобрьонок дійшов до путівця і, зрозумівши, що чоловік, котрий накульгував, попрямував до Жашковичів, повернув назад. Напевно, диверсант ще до виходу на путівець заховав парашут і, може, пощастить знайти його.

Цілу годину майор нишпорив по кущах, обстежуючи найпотаємніші лісові куточки, однак сьогодні фортуна вже відвернулася від нього. Він запізнився до умовленого місця на п’ять хвилин. Толкунов уже чекав — сидів на краю дороги й дивився осудливо: звик до точності й навіть п’ятихвилинне запізнення вважав недбалістю.

Не звернувши уваги на докірливий погляд Толкунова, Бобрьонок запитав:

— Ну, що?

— Нічого, — похмуро констатував Толкунов. — Я обшукав кожну скалубину, — вдарив ребром долоні по коліну, — й нічого. Прокляття якесь…

Майор примостився поруч, дістав із сумки бинт. Ще раз понюхав його й передав Толкунову.

— Де? — одразу збагнув той.

— Метрів за триста від дуба. Перев’язував ногу.

— Чому саме ногу?

Бобрьонок розповів про свої спостереження, і обличчя в капітана посвітлішало.

— Треба попитати людей, можливо, хтось бачив кульгавого. — Толкунов підвівся легко, немов відпочивав не п’ять хвилин, а принаймні годину. Рушили до села.

Бобрьонок уважно вдивлявся в путівець, намагаючись побачити знайомі сліди, але так і не знайшов. Лише недавно до Жашковичів проїхали вози з сіном, ошмаття його лежали край путівця — можливо, хтось підвіз кульгавого, треба буде розпитати в селі.

Село з’явилося несподівано, перша хата стояла, здається, посеред самісінького лісу, і лише за нею дерева були викорчувані й росла різна городина. Вкрита гонтом, складена із старих, потемнілих стовбурів, хата здавалася меншою, ніж була насправді, вона вразила Бобрьонка якоюсь тужливістю, немов сумувала за кимось, ганок похилився, гонт на даху залишавів, хвіртка перехнябилася і весь час грюкала од вітру.

Можливо, коли б навіть біля такої занедбаної оселі росли яблуні чи квіти, вона видавалася б веселішою, однак між жердинами, що огороджували садибу з вулиці, й хатою був моріжечок з рідким кротовинням, а від хвіртки вела ледь помітна стежка.

На ганку сиділа бабця в чорній хустці, і Бобрьонок, штовхнувши хвіртку, що висіла на одній завісі, зайшов на подвір’я.

Привітався, але бабця не відповіла, тільки приставила долоню до вуха, й майор збагнув, що стара погано чує, якщо не зовсім глуха. Він сів на лавку навпроти бабці й запитав, чи не бачила військових, котрі вранці мусили дістатися Жашковичів і чекати тут на них. Стара похитала головою. Бобрьонок зрозумів, що вона нікого не бачила, й хотів запитати, де сільрада, але бабця ще раз похитала головою і пояснила:

— Не чую я, синочку, поклич дочку, вона в хаті порпається, а якщо молока хочете, то нема, бо нема й корови.

Майор зайшов до хати, в сінях стояла бочка й висіло на мотузку якесь вереття, пахло застояним житлом: борщем і торішньою капустою чи огірками. Бобрьонок хотів погрюкати в погано вистругані масивні двері, але вони розчинилися самі, й на порозі стала пишногруда, вродлива й ще зовсім молода жінка із заплетеними та акуратно викладеними на голоді косами. Вона не злякалася, не здригнулася, як буває, коди у своїй хаті стрінеш незнайому людину, просто зупинилася в дверях і дивилася очікувально.

— Ваша мати послала мене… — почав майор не дуже впевнено.

Жінка уважно обдивилася його — Бобрьонок помітив, як її очі затрималися на погонах, відступила, даючи майорові дорогу.

— Заходьте, — запросила гостинно й навіть якось квапливо, — прошу пана офіцера заходити…

У кімнаті був стіл, збитий з грубих дощок, кілька табуреток і лава попід стіною. Але за бавовняною строкатою запоною Бобрьонок добачив розкішне для бідного поліського села нікельоване ліжко з великими блискучими кулями на спинках і шафу для одягу, дуже пристойну шафу, котра прикрасила б будь-яку квартиру. Це поєднання бідності з відвертим достатком трохи вразило майора. Сів на лаву, зняв кашкета й запитав господиню, яка стояла очікувально, спершись спиною на комин:

— Ваша хата крайня в селі, й путівець попід нею, то я хотів поцікавитись, чи не бачили випадково сьогодні вранці військових, кількох чи одного? Розминулися ми, а домовилися зустрітися саме в Жашковичах.

— А ви самі звідки? — безцеремонно поцікавилася жінка.

— Ну знаєте, військові…

— Таємниця, значить, — посміхнулася глузливо, — ні, прошу пана-товариша, не бачила.

— І ніхто з чужих не проходив?

— Може, й проходили. За всіма не вгледиш.

— Сьогодні сіно возили… — не здавався майор. — Звідки?

— А з Григорівських луків.

— Бачили, як везли?

— Ну, бачила.

— І нікого не підвозили?

— А дідько його зна…

Майорові видалося: жінці щось відомо, та чомусь не хоче сказати.

— Ви коли сьогодні підвелися?

— Як завжди, на світанку.

— Корови ж нема, для чого так рано?

— За звичкою, — посміхнулася і якось виклично розпростала плечі, випнувши високі груди. — За селянською звичкою, разом із сонцем, бо й лягаємо рано. Гасу нема. О п’ятій вже в городі порпалася.

— І машини військової не бачили?

Жінка затнулася лише на мить.

— Ні, — відповіла, і майор уловив, що сказала неправду, бо вранці цією ж дорогою, попід цією ж хатою проїхав через Дашковичі їхній віліс — шофер висадив їх з Толкуновим кілометрів за п’ять від села й повернувся через Жашковичі до штабу армії.

— А в селі чужих людей нема? — запитав.

— Може, й є…

Бобрьонок зрозумів, що нічого від неї не доб’ється. Підвівся і вийшов на ганок. Толкунов сидів навпроти бабусі.

Молодиця вийшла за майором. Бобрьонок попрощався з нею і запитав, як пройти до сільради.

— Не проминете, — лише відповіла. Стояла на ганку, дивилася вслід, нараз майор озирнувся і побачив у її очах чи то тривогу, чи то переляк, притишив крок і озирнувся ще раз, але жінка навіть усміхнулася, і майор подумав, що він, мабуть, помилився.

Сільрада розташувалася в одному будинку з крамницею і була замкнута. Бобрьонок помацав великий замок, а Толкунов зазирнув у крамницю. На порожніх полицях лежали книжки, під ними стояв мішок з чимось сипучим, але неходовим, бо в крамниці було зовсім порожньо. Поруч із книжками капітан помітив дві пари тенісних ракеток. Для чого вони в селі? Так і не розв’язавши цю загадку, капітан запитав у продавщиці, літньої жінки у ватянці (незважаючи на спеку), де можна побачити голову сільради.

— А в селі, — відповіла, не вагаючись.

— Село велике.

— Велике, — погодилась, — та дядько Федір на похороні. Бабця Стефанія померла, — пояснила, — то сьогодні ховатимуть.

Садибу бабці Стефанії довго шукати не довелося. У завулку під хатою юрмилися люди, розшукувачі попрямували туди — натовп розступився, даючи дорогу, але майор зупинився й запитав, де тут голова сільради.

Старий і зморшкуватий чоловік у чорному, видно, парадному капелюсі зміряв його з голови до ніг підозрілим і не дуже доброзичливим поглядом і запитав сам:

— А вам, прошу, для чого?

— Потрібен, — не звернув уваги на його цікавість Бобрьонок. — У справі.

— Ну, якщо в справі… — поважно кивнув старий. — Голова пішли по коні для похорону, тераз будуть.

Треба було чекати, і Бобрьонок з Толкуновим влаштувалися в затінку під грушею, що росла на подвір’ї, відчуваючи цікаві погляди, звернені на них.

Люду на похорон зібралося чимало, переважно бабці й літні зовсім чоловіки, бо молодь в армії, і тільки діти й підлітки шастали в натовпі. Трохи осторонь, правда, стояв чоловік років під сорок у солдатській гімнастерці, курив і розмовляв із старою жінкою, потім пройшов з нею до хати, і Бобрьонок помітив, що він накульгує на ліву ногу. Взутий чоловік у кирзові чоботи — Бобрьонок ледь торкнувся ліктем Толкунова й вказав очима на чоловіка в гімнастерці, той розуміюче опустив очі й клацнув пальцями, мовляв, сигнал прийнято, той чоловік нікуди не дінеться.

Бобрьонку захотілося курити, але не знав, чи можна під час такої сумної події, проте бажання переважило сумніви, й він витягнув коробку цигарок. Певно, старий у чорному капелюсі не спускав з майора очей, бо одразу виріс перед ним і безцеремонно потягнувся до коробки.

— Дозвольте, пане офіціре, — попросив улесливо, — бо таких цигарок ми тут і не бачили.

Майор стукнув пальцем по коробці, дістаючи цигарку, запалив сірника, дав прикурити старому, той затягнувся з насолодою і сів на краю лавки поруч з Бобрьонком. Певно, йому хотілося побалакати, та ще з таким великим начальником, — поштиво торкнувся мозолястими й покрученими від важкої роботи пальцями крис капелюха й мовив:

— Ця Стефка, що померла, звичайно, стервою була, але якби панове офіціри знали, який у неї бімбер!..

Бобрьонок не знав, що таке бімбер, та саме слово сподобалося йому — звучало якось благородно й піднесено. А старий вів далі:

— Такого бімберу, прошу я вас, не знайдеш у всіх Жашковичах. Шкода, що померла, стара суціга, нема більше кому варити…

— Що таке бімбер? — запитав Толкунов.

Дід здивовано подивився на них, як на вар’ятів.

— А-а, — збагнув нарешті, — то, прошу, по-вашому самогонка, по-нашому ж бімбер, і варити його треба вміючи, бо з чистого продукту можна зробити таке, що без користі для організму…

— Без користі, кажете? — всміхнувся Бобрьонок, проте одразу погасив усмішку, бо які ж можуть бути веселощі на похороні? Та ще й коли на тебе дивиться жінка в запраній кофтині незизначеного кольору, у завеликих, не по нозі верзунах. Вона тримала дівчинку — білокосу й голубооку, тоненькі, як сірники, ніжки якої тонули в таких самих величезних і неоковирних верзунах.

— Пане, — раптом запитала жінка, вклонившись Бобрьонкові, — вибачте, пане, але коли вона кінчиться?

— Що? — не збагнув майор.

— Коли чоловіки наші повернуться? — Жінка зазирала Бобрьонкові у вічі прохально, немов і справді від його відповіді залежав кінець війни, а дівчинка ступила до нього, зиркнула бездонними блакитними очима, нараз засоромилася і поклала бруднуватого пальця до рога, і ці очі, тоненький палець і безглузді верзуни так розчулили майора, що під горло підкотився важкий клубок. Він пошукав у сумці й, на щастя, знайшов-таки кілька грудочок цукру, подав їх дівчинці, однак та й далі стояла в незалежній позі з пальцем у роті.

— Бери, — підштовхнула її жінка, — це ж цукор. Давно не бачила його й забула, — пояснила майорові.

— Їж, будь ласка… — Бобрьонок підніс грудочки на долоні, вони лежали якось сиротливо, але що він міг дати іще дитині? Це все його сьогоденне багатство.

Дівчинка нарешті взяла цукор делікатно, пучками, проте не витримала й засунула до роїа одразу дві грудочки.

Бобрьонок затоптав докурену цигарку й запитав у діда:

— А хто це? — кивнув на кульгавого чоловіка в гімнастерці, котрий саме виходив з хати.

Дід зсунув капелюха на потилицю і пояснив простої

— Степан.

— Який Степан?

— А Маріччин.

— Ваш сільський?

— А який же іще?

— Що в нього з ногою?

— Від народження.

— А-а… — Бобрьонок одразу втратив цікавість до чоловіка в гімнастерці. Запитав: —Чого це ваш голова так бариться?

— Так коней на все село лишилося тільки троє. — І додав розсудливо: — Раніше труну носили, тут і недалеко, так чоловіків катма.

За хвірткою почався якийсь рух, майор подумав, що нарешті приїхав голова, але виявилось, що прийшов піп. Він приплуганився із сусіднього села, старий і немічний, з жовтуватою рідкою бородою, в пошарпаній з тороками рясі, і жінки посунули слідом за ним.

— Старий, — люто сплюнув на траву дідуган, — старий наш піп, помре, хто правити стане?

“Певно, — подумав Бобрьонок, — він не міг уявити собі в церкві іншого попа”. Але, виявилося, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:

— А попів до армії беруть?

Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив:

— А піп що, не громадянин?

Нараз дід зареготав — тихо й прикриваючись рукою, але якась бабця все-таки помітила це аж із ганку і осудливо насварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.

— А най його… — мовив крізь сміх. — Отець Василь з автоматом… із “шмайсером”, прошу пана…

Картина й справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри — приїхав голова.

Він зайшов на подвір’я, широко ступаючи, високий, вусатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею й круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було.

— Гавришків, — назвався, — Федір Антонович. Тутешній голова сільради.

Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:

— Давно демобілізувалися?

— Третій місяць.

— Сержант?

— Старшина.

— Непогано, — схвалив Толкунов і наказав дідові, який з цікавістю прислухався до розмови: — Ідіть, діду, бо скоро вже труну виноситимуть.

Старий заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, підвівся, крекчучи, й почимчикував, озираючись, іти йому не хотілося. Голова сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарки, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до махорки і все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсьу цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.

Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно й запитав по-діловому:

— Чим можу служити?

— Ви місцевий? — уточнив Толкунов.

— Ні.

— Зі Сходу?

— Із сусіднього села.

Відповідь розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків збагнув, що саме не сподобалося капітанові, бо додав:

— Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітан, маю два поранення і чотири ордени.

— Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди, — Толкунов кивнув на вишиванку.

— Щоб усі в селі знали, який герой?

— А що в цьому поганого?

— І так знають, — пояснив голова. — Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.

— Злякався?

Старшина набурмосився.

— Прошу вас, у якій справі? — запитав суворо.

Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова.

— Капітан мав на увазі… — почав делікатно.

— Знаю, що він мав на увазі, — перебив його сердито Гавришків. — Але ж шановний капітан, напевно, не кожного дня буває в наших селах, а тут стріляють, зокрема, у сільрадівські вікна, й без цього, — витягнув з кишені гранату, — та без автомата до лісу й не потикайся.

Звичайно, він не знав, що в Толкунова на рахунку мало не три десятки диверсантів, та Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:

— Бандерівці приходили в село?

— Ще ні, але в Кодрах були позавчора, — махнув куксою на ліс. — За п’ять кілометрів. Та береженого й бог береже.

— Сторонніх у селі нема? — запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.

— Здається, нема.

— Чому — здається?

— Село велике, за всіма не вгледиш.

— Треба попитати людей, — попросив Бобрьонок, — може, хтось сьогодні вранці бачив людину, що накульгує. Чи кількох чоловіків. Можливо, військових.

Гавришків не став уточнювати, кого саме має на увазі майор, і це сподобалося Бобрьонку: хоча, зрештою, людина військова й має знати, що до чого — чим менше ставить запитань, тим краще.

Голова докурив цигарку аж до пучок (вони в нього і так жовті й припалені), нарешті кинув недопалок і мовив якось знехотя:

— Чув я, Настька казала…

— Що? — не стримався Бобрьонок. — Яка Настька?

Голова пояснив:

— Є в нас така гергепа, вибехкалася на сажень, ніхто заміж не взяв, то злоститься. На жінок особливо, і чув я сьогодні, паплюжила Параску Ковтюхову. На світанку бачила, як та до закинутого хліва бігала. Настька, звичайно, за нею, причаїлася в байраці, змокла вся і вихолодилася, та недаремно: бачила, як із хліва до лісу чоловік пішов, Парасчин коханець, а може, й бандера.

— Не казала — накульгував? — нетерпляче запитав Толкунов.

— Ні, не казала.

— А як би цю Настю побачити? — поцікавився Бобрьонок.

— На цвинтарі. Могилу копає, більше нікому, чоловіків у селі нема, — пояснив Гавришків, немов пробачався. — Старі й діти лишилися та інваліди, й поховати по-людськи нікому… — Він не встиг договорити, як двері хати розчинилися, почали виносити труну, й Гавришків поспішив туди.

Першим ішов піп — розмахував кадилом і бурмотів щось, старі баби хрестилися і кланялися, за ними несли труну: попереду підставили плечі Гавришків і кульгавий Степан, далі — жінки, вони були значно нижчі на зріст, і труна якось неприродно задиралася вгору, здавалося, що покійниця хоче вислизнути з неї, та все ж труну благополучно вмостили на фіру, поклали поруч віко, й траурна процесія рушила вулицею вниз до річечки, за якою стояла старенька дерев’яна церква із цвинтарем.

Майор з Толкуновим попленталися слідом, позаду них прилаштувався лише дід, ішов, ледь переставляючи ноги, але запропонував офіцерам:

— Ви на поминки верніться, не пошкодуєте, бімберу повна сулія, а кому пити? Баби на цьому не розуміються, їм що бімбер, що казьонка — все одно без користі, прошу я вас…

Через річку колись був перекинутий міст, його розібрали, лишилися тільки дві колоди, по яких і почали переходити люди, фіра поїхала вбрід, грунт був глизявий, а коняка й так переставляла ноги, кульгавий Степан вйокав на неї й підбадьорював батогом, але скоро фіра остаточно загрузла, дві жінки спустилися туди й разом з головою сільради почали штовхати, фіра важко зрушила, й вони пішли за нею вбрід — добре, що вода ледь доходила до колін.

А вгорі по колодах над фірою з труною повільно просувалася вервечка чорних жіночих постатей — видовисько було таке сумовите, що навіть балакучий дід принишк: зупинився, почав хреститися, і губи в нього дрібно тремтіли.

Біля могили стояла висока жінка — в її вигляді не було нічого жіночого, — пласка й безгруда.

Голова розуміюче перезирнувся з Бобрьонком, офіцери відійшли в бік до церкви, сіли на лавицю під бузковим кущем і дочекалися кінця похорону, хоч Толкунов і габзував крізь зуби клятого попа, який затягував відправу.

Нарешті голова підвів до них Настьку. Бобрьонок запропонував їй місце на лавці, проте вона відмовилась, стояла, спираючись на лопату з ще не обтрушеною землею, і очі в неї тривожно бігали.

— А розкажи, Настю, — ласкаво, мало не ніжно почав Гавришків, — як ти вранці Параску вистежила…

— А для чого? — запитала Настька. І голос у неї був чоловічий, майже бас.

— Цікавляться люди.

— І що цікавого? Параска — курва, всі знають, що коханця принадила, жив з нею, не криючись, може, він і був…

— Може, — погодився голова. — А ти не помітила, той жевжик, що з хліва до лісу подався, не накульгував?

— Може, й накульгував, — Настька наступила великим солдатським черевиком, обліпленим рудою землею на заступ, увігнала його в землю. — Але для чого Парасці кульгаві?

— Коли ви побачили Параску? — спробував уточнити Бобрьонок. — О котрій годині?

— А в мене що, дзигар є? — Вперше Настька зобразила на обличчі щось схоже на посмішку. — Темно ще було, ледь сіріло.

— Де живе Параска? — запитав Бобрьонок.

— Ви з Пилипівського лісу прийшли? — уточнив голова. — Майор кивнув, і Гавришків пояснив — Повз її хату проходили, крайня, мало не в лісі.

— І бабця в неї глуха?

— Недочуває.

Бобрьонок згадав звабливу молодицю і те, що вона чогось не договорювала. Але для чого їй серед ночі потаємно пробиратися до хліва? Якщо парашутист вийшов з Пилипівського лісу, одразу шмигонув би до Парасчиної хати.

— Ви точно бачили, що із хліва на світанку вийшов чоловік? — запитав Бобрьонок у Насті.

— Не сліпа ще. І Параска одразу назад до села… Курва вона— я кажу, й все село знає!

— Добре, — махнув рукою майор, — дякую. Тільки от що: про нашу розмову нікому, щоб Параска не дізналася.

— Аякже, — злостиво зблиснула очима Настя, закинула заступ на плече й почвалала, як справжній землекоп, широко, по-чоловічому.

— Не вірте, рознесе по селу, як сорока, — плюнув на землю Гавришків і затер чоботом. — Язиката…

Майор поділився з ним своїми сумнівами: все ж не міг збагнути, для чого жінці бігати вночі до хліва, коли кращого місця для побачення, як у власній хаті, знайти важко.

Голова подумав трохи й пояснив:

— Усе правильно, й ця Параска голову на плечах має. Ми із Степаном, он, бачите, поїхав, — вказав пальцем на кульгавого, який погнав фіру назад до села, — біля Парасчиної хати засідки влаштовуємо. Бандери, якщо прийдуть, то з того боку. Ми там і крутимось…

— І Параска не могла не знати цього?

— Звичайно, очі ж має… Та й не крилися ми від неї. Там за подвір’ям оденок стоїть, то ми в ньому.

— Цієї ночі вартували?

— Ні.

Бобрьонок швидко прикинув: людина з лісу, напевно, не могла знати про засідку — йшла до села й завітала до Параски, а та вже відправила чужинця до хліва, а потім сама подалася туди. Майор перезирнувся з Толкуновим. Справді, були випадки, коли абвер закидав шпигунів на раніше підготовлені явки чи людей із місцевих, які могли використати своїх родичів та знайомих. Запитав у голови:

— А як вона, Параска? Нічого за нею не водиться?

Гавришків стенув плечима.

— Не чув… хоча от що… Я людина тут нова, та дійшло й до мене: був у Параски хлопець. З оточенців… А перед тим, як наші прийшли, зник.

Це вже була принаймні якась ниточка, за котру можна було вхопитися, але майор, підморгнувши непомітно Толкунову, відрізав:

— Пусте… Ті оточенці, які до дівок поприлипали, давно вже в армії. Вибачте, старшина, — потиснув ліву руку Гавришкову, — нам уже час, машина чекає.

Справді, віліс стояв на протилежному березі річки, і шофер навіть кілька разів просигналив, даючи знати, що прибув.

Вони проїхали селом повільно й не криючись, і Бобрьонок із задоволенням побачив, що Параска стоїть на ганку. Жінка провела віліс поглядом, вони проїхали так близько, що Бобрьонок зумів побачити навіть вираз її обличчя — якийсь відчужений і байдужий, а може, це тільки видалося йому, бо Параска навіть махнула їм, і майор підвів руку, відповідаючи на вітання.

Віліс зупинився там, де з лісу на путівець вийшов кульгавий, шофер Віктор витяг досить великий шмат брезенту, розстелив на траві, й розшукувачі простягнулися на ньому, дивлячись, як порається хлопець. Він поставив на брезент повний термос міцного чаю, відкрив бляшанку тушонки, поклав півбуханця хліба — то був пайок, однак Віктор від себе додав ще кілька помідорів і дві цибулини, встиг заскочити в Маневичах на базар, а що таке помідори? Зараз вони коштують копійки, тітки виносять відрами — кажуть, що вродили…

Віктор применшував свою роль в організації додаткової пайки, грошей у нього, як правило, не було, та й які гроші в звичайного єфрейтора, мабуть, стрільнув у когось із знайомих — добра душа, розіб’ється, а зробить приємність.

— Готово, — сказав Віктор.

Толкунов перевернувся на живіт, одбатував великий шмат хліба, витяг ножем з банки тушонку й почав жувати повільно, немов не було виснажливої ночі й голодного дня. Не відриваючись від їжі, запитав у Бобрьонка:

— Вітьку відпустимо?

— Звичайно, щоб машиною тут і не пахло.

Толкунов зиркнув на годинник.

— Дотемна ще лісом походимо.

— Угу, — погодився майор і відкусив половину великого соковитого помідора.

— Я гадаю, — вів далі Толкунов, — ми пройдемо байраком, я там нагледів одне місце, та не встиг обшукати.

З Толкуновим працювати — задоволення. Ні словом ще не перемовились, а вже зрозумів Бобрьонка.

— Ти в хліві засядеш, а я біля Парасчиної хати. Той молодик може раніше прийти, бери його одразу, нам дівка ні до чого, нікуди вона не дінеться, а ось на її ухажора мені хочеться глянути.

— А не краще нам обом біля хати?

— Навіщо?

— Якщо не сам він з лісу вийде…

— А дівка що, даремно шлях до хліва проклала? Всі туди підуть. Я там роздивився, коли поверталися: є місце, звідки й Парасчина хата проглядається, й підступи до хліва. Я тобі на допомогу завжди встигну.

— Встигнеш, — погодився Бобрьонок, — а коли він чи вони до хати прийдуть?

— Ну, з двома я сам упораюсь, — мовив Толкунов, зрештою, Бобрьонок добре знав, що справді впорається. — А якщо їх буде більше, тобі свисну.

— Домовились.

Вони швидко доїли все, що виклав Віктор на брезент, і рушили до лісу. Толкунов узяв круто праворуч, і скоро розшукувачі спустилися в неглибокий, але темний, із струмочком на дні байрак.

Капітан виламав з ліщини куща міцну палицю, розсував нею чагарники, іноді, як справжній мінер, тицяв загостреним кінцем у грунт. Майор ішов метрів за п’ятнадцять від нього протилежним боком байраку, точніше не йшов, а, як кажуть, просувався, вся зона ліворуч од струмка належала йому, і не помітити чогось підозрілого просто не міг.

Вони пройшли, мабуть, із кілометр, байрак тут повертав, починалася досить широка скалубина. Бобрьонок зупинився па мить, орієнтуючись, і тут Толкунова спіткала перша удача. Біля самого струмка помітив на траві жменьку свіжої землі, вона не могла опинитися тут випадково (взагалі нічого випадкового в лісі, на глибоке капітанове переконання, не було й не могло бути), його око відразу зупинилося на цій свіжій грудці, правда, її міг лишити лось чи кабан, однак тварина лишила б і сліди, а слідів не було — жодного сліду, тільки жменька піщаного лісового грунту.

Толкунов опустився на коліна біля грудочки, Бобрьонок одразу помітив це й запитав:

— Щось надибав?

Капітан тільки підняв застережливо руку, розглядаючи землю. Обережно зняв верхній шар — земля була ще волога всередині, не встигла просохнути й розсипатися, отже, грудка опинилася тут недавно.

Толкунов уважно роздивився довкруж. Помітив ледь прим’яту траву й розрізану чимось гострим бур’янину. Підійшов туди, запустив палець під зрізане стебло й підняв шматок дерну. Розгріб грунт і побачив шовк парашута. Лише тоді реготнув коротко й сухо — покликав майора й показав, як диверсант із знанням справи закопав парашут.

— Він вибирав землю жменями й кидав у струмок, — пояснив. — Грудку впустив, якби не вона, ніколи б не знайшли.

В тайнику лежав лише парашут, залишений кульгавим, шовк був розірваний, вони приклали клапоть, знятий з дуба, — все сходилося, і Бобрьонок уперше подумав, що, певно, літак скинув лише одного парашутиста. До того ж шпигуна, який добре знав місцевість.

Майор швидко зорієнтувався. Диверсант зробив невеличкий гак — метрів триста чи чотириста, щоб закопати парашут. Він поспішав зробити це одразу, либонь, у гарячці забув про пошкоджену ногу. Обладнавши схованку, подався до Жашковичів, але тут нога дала про себе знати. Перебинтував її, вийшов на путівець і дістався до хати Параски.

І, можливо, вся ця історія якось пов’язана з оточенцем, що прижився був у молодиці. Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями — вилежувались на м’якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, але одразу вгамував себе. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі ж вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить. Не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк:

— Ну що, капітане, порядок?

Проте Толкунов не схильний був поділяти оптимізм Бобрьонка.

— Порядок буде, коли цього парашутиста спіймаємо.

— Справа техніки.

— Не подобається мені все це.

— Чого ж, слід маємо.

— Від сліду до діла… А тут усе якось не за правилами. Коли це фріци одного-однісінького парашутиста скидали?

— Але ж сам чув: Карий попереджав — якась незвичайна операція.

— А якщо незвичайна, де підстраховка? Міг цей парашутист розбитися?

— Міг.

— І без рації. Як подасть знак про себе? Гадаю, коли б він був з рацією, заховав би її в тайнику разом з парашутом. Тягнути рацію з собою небезпечно.

— Рацію абверівці могли залишити, — заперечив Бобрьонок. — У тієї ж Параски.

— Надто далекоглядно, — сказав Толкунов, але не дуже впевнено. — Давай, поки не стемніло, ще трохи походимо.

Вони пройшли байрак аж до кінця, обшукали всі підходи до нього, але нічого не знайшли. Попрямували до Жашковичів навпростець, ліс тут не дуже густий, підлісок витолочили жашковицькі корови — трава росла добре, й пастухам не треба було далеко ганяти череду.

Скоро в просвітах поміж деревами побачили далекі хати, знайшли галявинку й заховалися поміж ліщиновими кущами. Далі до села тягнулася лісова погорілиця з сиротливими пеньками й рідкою приземистою порістю, кращого місця для відпочинку годі було й шукати: все бачили довкола, а до них ніхто не підійшов би непомічений.

Бобрьонок підклав під голову сумку, з насолодою витягнув ноги.

— Як ти вважаєш, якщо покурити? — запитав Толкунов.

Майорові також смертельно захотілося закурити, взагалі цього не слід було робити, людина в лісі могла почути цигарковий дим, однак лише темніло, а досвідчений шпигун прийде, коли село спатиме.

— Давай, — погодився, — тільки обережно…

Толкунов, скулившись, чиркнув запальничкою, дав прикурити майорові від своєї цигарки, вони ховали вогники в руках і затягувались жадібно — знали, не куритимуть цілу ніч.

Потім полягали поруч головами один до одного, замовкли, вслухаючись у вечірні звуки засинаючого лісу, і Бобрьонкові здалося, що Толкунов задрімав. Але капітан нараз заворушився, повернувся до Бобрьонка боком і мовив, майорові здалося, із жалем:

— Війна скоро скінчиться…

— Скоро, — погодився Бобрьонок радісно. — От Польщу пройдемо, а там і Берлін! І кінець нашим трудам.

Толкунов не погодився:

— Робота тільки й почнеться…

— Скажеш таке!

— А всіляких гадів хто виловлюватиме? Дядя?

— А-а, ти он про що… — протягнув Бобрьонок. — А я подам рапорт про демобілізацію.

— Ти що? — аж жахнувся капітан. — Ти ж ас контррозвідки, три ордени, хто тебе відпустить?

— Що ордени… — зітхнув Бобрьонок, але, сам відчув, не зовсім щиро, бо не байдужий до своїх нагород — два Червоних Прапори й орден Вітчизняної війни другого ступеня заробив чесно й законно пишався ними.

— Ордени — це визнання, — заперечив Толкунов переконано. — Наші документи, збагнув?

Що ж, коли додержуватися цього погляду, то капітанові документи були першого гатунку: п’ять орденів, не рахуючи медалей, а ще, як кажуть, не вечір…

— Ти це справді про демобілізацію? — перепитав Толкунов.

— Вирішив.

— Дурницю робиш, — вів далі Толкунов, — для тебе в армії всі двері відкриті. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.

Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:

— Геолог я, розумієш?

— Ну і що? А я працював у МТС.

— Якщо любиш свою справу…

— А я цю полюбив… — Толкунов погладив обшарпану кобуру пістолета. — Тільки мені важче буде. Сім класів… Двадцять сім диверсантів — оце і є мій атестат!

— Ще й який! — заспокоїв його Бобрьонок. — І все тобі зарахується.

— Спіймаємо ми зараз цього шпигуна клятого, — несподівано перевів розмову на інше Толкунов, — і відіспатися можна. Я б задрімав на хвилин шістсот.

— І я б…

— Ні, ти б до Галки побіг…

Бобрьонок не заперечив: капітан таки мав рацію, і ніяка втома не втримала б його від побачення. Уявив собі Галюню: у гімнастерці й пілотці, коса вузлом лежить на потилиці, сірі очі на пів-обличчя, таких очей ще не бачив у жодної жінки.

— У нас є час поспати, — тверезо зваживши все, сказав Бобрьонок. — По сорок п’ять хвилин. Спочатку ти, а потім я.

— Можна, — погодився Толкунов. — Зараз у селі люди ще ходять. — Заснув одразу, спав тихо, мов сова, і Бобрьонок подумав, як це добре для розшукувача: вміти отак вмить розслабитися й відпочити. Він лежав і вслухався в нічні лісові шерехи: сонно цвірінькнула з кущів якась мала птаха, безшумно пролетів сич і запугукав одразу з сусіднього дерева — моторошно й жахно.

На мить і майорові стало лячно, як буває в дитинстві, коли залишишся сам у лісі, — за кожним стовбуром ввижається Небезпека, а сичеве пугукання видається мало не зойком щезника.

Хвилини тяглися довго, сон змагав Бобрьонка, він із заздрістю дивився, як тихо дихає Толкунов, крутився і тер собі щоки. Нарешті настала його черга — майор вільно простягнувся під кущем, та, либонь, за законом невезіння, сон відійшов, і Бабрьонок заснув нескоро. Прокинувся він од доторку капітанової руки — одразу сів, протер очі й запитав:

— Котра година?

— Початок дванадцятої.

— Рушили.

Вони вийшли до села й постояли трохи під розложистим краком. Парасчина хата видавалася якоюсь мертвою, принаймні безлюдною.

Пробираючись підліском, вони обминули село й розійшлися. Толкунов заліг у городі поміж соняхів, а Бобрьонок улаштувавсь у напівзруйнованому хліві так, щоб бачити підходи до нього з лісу.

За городами, що оточували хлів, починався моріг з ручаєм посередині,руслом струмка можна було дістатися до хліва майже непомітно, і Бобрьонок подумав, що кмітлива Параска недаремно обрала це місце для побачень.

У центрі села валували собаки, десь поблизу сонно заспівав півень, та одразу схаменувся і замовк — тиша, й тільки сичеве пугукання долинає з пущі.

Незнайомець вийшов з лісу рівно о дванадцятій годині, перебирався від куща до куща обережно, поки не сховався в улоговині, яку утворив струмок. І вислизнув з улоговини якраз навпроти хліва, метрів за п’ятдесят перед ним постояв, роззираючись, і обережно рушив у напрямі до Бобрьонка, що причаївся за дверима. Він зайшов до хліва сміливо й не криючись, був упевнений в цілковитій безпеці й лише зойкнув, коли майор заломив йому руки назад.

— Тихо, — наказав Бобрьонок. Зв’язав руки чоловікові й спритно обмацав його. Не знайшовши зброї, обмацав ще раз уважніше й увімкнув ліхтарика, освітивши обличчя нічного гостя. Молодий, років двадцяти п’яти хлопець, повновидий, кирпатий, дивиться злякано й губи тремтять.

— Хто ти? — запитав майор владно. — Й звідки?

Хлопець скривився, мало не заплакав і відповів приречено:

— Іван Заглада, і документи в мене є…

— Який Заглада й звідки?

— З лісу… Там курінь, і я живу…

Бобрьонок мовив з натиском:

— Швидше! Всю правду й до кінця. Коли закинули, з ким, яке завдання? Справжнє прізвище?

— Заглада, я ж кажу, що Заглада, і не вбивайте мене!

Бобрьонок підштовхнув його в глиб хліва.

— Але ж я не брешу, і ви зможете перевірити…

— Кажи: звідки й яке завдання?

— Яке завдання? Оточенець я і жив тут, у селі. В хаті Параски Ковтюх.

Тепер і майорові стало зрозуміло, що спіймали вони не ту рибу. На всяк випадок пригрозивши хлопцеві пістолетом, визирнув з хліва й мало не зштовхнувся з самою Параскою. І одразу ж у темряві за нею виринув Толкунов.

Параска, опинившись між двома чоловіками, метнулася вбік, але від капітана не втік би найспритніший диверсант, не те що жінка.

— Не роби дурниць! — наказав.

Він підштовхнув Параску до хліва, де стояв у кутку хлопець із зв’язаними руками, — жінка кинулася до нього, обійняла й заплакала.

— Що вони зробили з тобою, Івасику! — вигукнула. — І чого кидаєтесь на людей? — обернулася люто.

— Ви знаєте цього хлопця? — не звернувши уваги на її лемент, спокійно запитав Бобрьонок.

— Чом не знати? Чоловік мій.

— Як називається?

— Іван Заглада. З сорок першого в мене, й люди можуть підтвердити.

Бобрьонок почув, як розчаровано гмикнув Толкунов у нього за спиною, і запитав:

— У якій частині служили, Заглада, і як потрапили в оточення’

Хлопець виструнчився, скільки дозволяли зв’язані руки, й доповів чітко, наче своєму ротному командирові:

— Сержант тридцять шостої гаубичної батареї вісімдесят першого артдивізіону. Нас оточили під Рівним, розгубив своїх і вирішив залишитися. Мав поранення в ногу й не міг іти… — додав, похнюпившись.

— Чому не з’явився у найближчу військову частину після визволення?

Заглада шморгнув носом, блиснув очима на Параску й відповів винувато:

— Вона не відпустила…

— Але ж ти солдат.

— Солдат! Я їй казав: мушу йти до своїх, вона плаче — не пущу, бо вб’ють… У лісі курінь обладнала, за болотом, там місця чорні, ніхто не ходить, а вночі в сараї зустрічалися.

— Ти дезертир! — раптом люто вигукнув Толкунов. — Типовий дезертир і зрадник. Підеш під трибунал, штрафбат забезпечений! Ясно?

Хлопець опустив голову.

— Куди вже ясніше…

— Хто з селян може підтвердити, що він справді оточенець? — запитав Бобрьонок у Параски.

Та нарешті відірвалася від хлопця.

— Його не розстріляють? — запитала, дивлячись лячно.

— Я кажу: обійдеться штрафбатом… — Толкунов вимкнув свій ліхтарик, економлячи батарейки.

— Тут кожен у селі знає мене. Я не допомагав німцям і не служив у них, усі підтвердять, — сказав Заглада.

— Держався за спідницю, — зневажливо кинув Толкунов.

— Чекайте, — нараз випростався хлопець, — я догадуюсь, кого ви шукаєте. Параска бачила в лісі й казала мені…

— Кого? — підскочив до жінки Толкунов. — Кого й коли, кажи швидше!

— Лейтенант з Сидором, ще накульгував. Учора вранці, бачу, чимчикує якийсь лейтенант до Жашковичів. Іван мусив повертатися до лісу, і я саме вийшла звідти, з хліва. Я заховалася — до кого, думаю, іде? Чагарниками обійшов Жашковичі, а потім на стежку звернув, що до лісника. Та стежка тільки до лісника, — додала впевнено, — ми тут усі стежки знаємо.

Бобрьонок розв’язав хлопцеві руки.

— Зараз ми покажемо тебе комусь із села, — сказав, ховаючи ремінь. — Якщо ти оточенець, відправимо тебе до маневицької комендатури.

Заглада поворушив пальцями, розминаючи руки. Параска прихилилася до нього.

— Я одразу запідозрила того лейтенанта, — сказала. — Чого ховатися в кущах? Та й лісник підозрілий, кажуть, з бандерами зв’язаний.

Толкунов перезирнувся з Бобрьонком.

— Пішли, бо й так забарилися…

5

Оберштурмбанфюрер СС Грефе уважно прочитав характеристику, вдоволено відкинувся на спинку стільця. Здається, кандидатура відповідає усім вимогам: нарешті знайшли людину, яка задовольнить усіх. Бо дані на цього агента вимагає Сам Кальтенбруннер, та й бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг, начальник VI управління головного управління імперської безпеки й безпосередній начальник Грефе, безумовно, ознайомиться з нею. Оберштурмбанфюрер присунув до себе характеристику, ще раз уважно вивчив її.

Петро Іполитов. З кінця двадцятих років по сороковий мешкав на Україні, в Узбекистані, Башкири. Під різними прізвищами. Перед війною, використавши службове становище завідуючого нафтобазою на одній із станцій Туркестано-Сибірської залізниці, прихопив велику суму грошей, зник з нею, переховувався деякий час.

Оберштурмбанфюрер потер ніс кінчиком випещеного з відполірованим нігтем пальця, що свідчило про вдоволення і гарний настрій. Вивчав характеристику далі.

У листопаді сорок першого року Іполитова мобілізують до армії, де він служить спочатку командиром взводу, потім — роти. У травні сорок другого, улучивши зручний момент, переходить на бік німецької армії. Під час допитів повідомив командуванню багато важливих фактів, що мали неабияке військове значення.

Що ж, це також свідчило на користь Іполитова: отже, готувався до переходу через лінію фронту й прийшов не з порожніми руками.

Далі, в справі є письмова заява Іполитова, в якій він зобов’язується вірно служити німецькому командуванню і просить призначити його бургомістром одного з окупованих міст.

Грефе знову потер ніс. Так, у цього Іполитова губа, як кажуть, не з лопуцька, на це треба зважити.

У сорок третьому році Іполитов потрапив до Австрії, де ним зацікавилося гестапо. Тривалий час його прискіпливо перевіряли: виконуючи завдання гестапівців, Іполитов був провокатором у концтаборах та віденській тюрмі. Прикидаючись чесним радянським командиром і навіть політпрацівником, він завойовував довір’я військовополонених, виявляв комуністів та командирів Червоної Армії, виказував підпільників, попереджав гестапо про втечі полонених.

Намагаючись вислужитися, Іполитов сам підбурював полонених до втечі, інформуючи в останню хвилину табірне начальство.

У серпні сорок третього року після чергової провокації у віденській тюрмі, коли Іполитов виказав велику групу радянських патріотів, він був офіційно завербований співробітником СД “для виконання спеціальних, особливої державної ваги акцій”.

В Австрії Іполитов закінчив школу агентів розвідки.

“Боже мій, — подумав Грефе, — не людина, а джерело позитивних якостей. Цей Іполитов уже ніколи не зможе перейти на бік росіян: розуміє, що там на нього чекає”.

Далі в характеристиці перераховувалися такі риси Іполитова, як винахідливість, вміння швидко орієнтуватися в складних обставинах, ненависть до всього радянського, страх перед покаранням за вчинені злочини. Відзначалися негативні риси — жадібність, кар’єризм, абсолютна безпринципність.

Але ж, вирішив Грефе, це скоріше свідчить на користь Іполитова: знатиме, що його чекатимуть винагорода й почесті третього рейху, намагатиметься якнайретельніше виконувати завдання.

Грефе натиснув на кнопку, і в дверях кабінету з’явився унтерштурмфюрер Продль. Грефе кивнув, запрошуючи його сісти.

— Я задоволений вами, Продль, — сказав, — кандидатура видається мені придатною, гадаю, вона влаштує всі інстанції.

Продль мало не підскочив на стільці від радості. Щоправда, він не знав, яка саме місія визначена Іполитову, йому сказали тільки, що потрібен рішучий, сміливий і розумний агент для виконання надзвичайно важливого завдання. Він перебрав їх уже десятки, Іполитов підходив найбільше, й дуже приємно, що його думку поділяє сам оберштурмбанфюрер.

— Де він? — запитав Грефе.

— Чекає, — кивнув на двері Продль.

— Ведіть його сюди.

Іполитов зайшов до кабінету, виструнчився, пильно дивлячись на начальство, а в тому, що начальство високе, не сумнівався. Мундир оберштурмбанфюрера СС, підполковник по-армійському, наче не такий уже й великий чин, але тут, у головному управлінні імперської безпеки, свої закони, і навіть всім відомий Отто Скорцені носить скромні відзнаки штурмбанфюрера.

Іполитов сподобався Грефе: обличчя енергійне, дивиться віддано, акуратний і підтягнутий.

— Сідайте, — вказав на стілець навпроти Продля. — Сідайте, гер Іполитов, як вас влаштували в Берліні?

Іполитов задоволено всміхнувся. Двоповерховий комфортабельний котедж на околиці Берліна дуже сподобався йому. Дві спальні на другому поверсі з окремими ваннами, велика вітальня на першому з килимом на всю підлогу, бар — не вистачало тільки жінок, але Продль пояснив, що, зрештою, будуть і вони, аби Іполитов справив враження на начальство.

— Усе дуже добре, гер оберштурмбанфюрер, — відповів зовсім щиро, — краще бути не може.

— Ми вміємо цінувати відданість, однак вимагаємо роботи, якщо хочете, віддачі.

— Цілком справедливо.

— Мені приємно, що ви усвідомлюєте це.

Іполитов не відводив погляду від видовженого обличчя есесівського підполковника. Бачив його наскрізь. Зараз почне обіцяти всякі блага, наговорить сім бочок вовни, — обіцяти, звичайно, можна, якщо виконають хоч половину, — і то добре, зрештою, все правильно, його влаштовує і скромніший особняк, не все приходить одразу, потрібен трамплін…

— Унтерштурмфюрер, — нараз обернувся Грефе до Продля, — організуйте нам кави. І по чарці коньяку.

Продль збагнув, що його просто відсилають, але нічим не виказав незадоволення. Начальству завжди видніше, певно, він уже виконав своє завдання — далі з цим Іполитовим працюватимуть інші. І все ж якийсь хробачок ворухнувся в ньому: це ж треба, один виконує чорну роботу, інший знімає вершки. Але Продль твердо знав, що ніколи не слід виказувати свій справжній настрій — світ тримається на чиношануванні, досягти великого можна, тільки почавши з малого, лише щасливчикам усе дається одразу, а до таких Продль себе не зараховував.

Підвівся і покірно пішов по каву й коньяк — це ж треба, носити коньяк паршивій російській свині, яку Продль у душі глибоко зневажав. Але ж ця свиня справді потрібна рейхові, якщо сам оберштурмбанфюрер пригощатиме її.

Коли за Продлем зачинилися двері, Грефе мовив, уважно дивлячись на Іполитова:

— Отже, ми зупинилися на тому, що вимагатимемо від вас роботи, гер Іполитов, віддачі, так би мовити, рівної вашим здібностям.

— Так.

— І ця робота небезпечна.

— Я не боягуз.

— Це приємно чути. Вам казали про завдання, яке ми збираємося поставити перед вами?

— Тільки в загальних рисах.

“Звичайно, — подумав Грефе, — бо ніхто нічого не знає, крім кількох осіб у рейху”. Посміхнувся і запитав:

— Уявляєте, що робитимете?

— Розвідка?

— Вас недаремно навчали в нашій школі.

— Так, — погодився Іполитов, — інструктори там досвідчені. І я згоден виконати будь-яке завдання.

— Я чекав саме такої відповіді. Ми покладаємо на вас великі надії, звичайно, й винагорода буде відповідною. Якщо все закінчиться добре, Іполитов, ви станете заможною людиною.

— Чесно кажучи, гер оберштурмбанфюрер, я б не заперечував проти цього.

— Все у ваших руках. Ми мусимо вчинити велику акцію, Іполитов, яка, можливо, набуде розголосу в усьому світі! — Грефе подивився на Іполитова, бажаючи побачити, яку реакцію викличуть його слова. Невже злякається? — Ви казали, що маєте впливові знайомства в Москві?

Іполитов міцно стиснув пальці, але так, щоб Грефе не помітив його хвилювання. Біс його штрикнув похвалитися високими знайомствами — тепер відхаркується. Відповів ухильно:

— Йде війна, гер оберштурмбанфюрер, вона розкидає людей, і я не зовсім упевнений, що всі сидять на місцях, хоча, — додав, — деякі зв’язки завжди можна поновити.

Двері відчинилися. Продль приніс каву й великі чарки з коньяком. Він поставив тацю на журнальний столик, і Грефе пересів туди, запропонувавши Іполитову м’яке крісло. Продль вийшов, не вимовивши ані слова, це сподобалося Грефе: завжди приємно, коли підлеглий розуміє тебе й ставиться з належного пошаною.

Оберштурмбанфюрер узяв чарку й мовив трохи патетично:

— За ваші успіхи, Іполитов, точніше за наші з вами успіхи, бо робитимемо спільну справу й відповідатимемо однаково.

“Овва, — подумав Іполитов, — ти сидітимеш тут, у розкішному кабінеті, й дудлитимеш каву.і коньяком, а я підставлятиму там голову!.. І це називається спільною справою?” Однак нічим не виказав свого незадоволення, одним ковтком спорожнив півчарки й відсьорбнув справжньої кави — не ерзацу, який подавали по всій Німеччині, ароматної бразільської кави, доступної тільки високим чинам рейху.

— Так точно, — відповів по-військовому, — і я радий, що ви довіряєте мені, гер оберштурмбанфюрер.

— Ми зупинилися на вашій кандидатурі, відкинувши десятки інших, — визнав Грефе.

— Я ціную це.

— Ми закинемо вас у радянський тил, — рішуче перейшов до діла оберштурмбанфюрер. — Ви мусите осісти десь у Підмосков’ї або в Москві. Знімете квартиру, поновите знайомства, вивчите обстановку… У вас будуть гроші, найнадійніші документи, засоби зв’язку і, нарешті, нова, найдосконаліша, особливо секретна зброя, портативна гармата, якщо хочете, вона вміщатиметься в рукаві вашого піджака і стрілятиме снарядами, спроможними пробивати п’ятисантиметрову броню.

— Невже? — не повірив Іполитов. — Оце штуковина!

— Як ви сказали? Що таке штуковина?

— Чудова річ, — не зовсім точно пояснив Іполитов. — Це так кажуть там, гер оберштурмбанфюрер.

— З цієї штуковини вам доведеться стріляти, Іполитов. — Очі в Грефе звузилися, наче сам прицілювався.

— Рука в мене тверда! — підняв догори порослу чорним волоссям руку Іполитов.

— Ви чули про “Цепелін”?

— Розвідорган?

— Так. Ви мусите пройти спеціальну підготовку в “Цепеліні”, Іполитов.

— Не завадить. Тільки от що, гер оберштурмбанфюрер, — вів далі нахабно, зрештою, тепер міг дозволити собі це, — я хочу, щоб ваші інструктори в процесі підготовки операції прислухалися до моїх порад і побажань.

— Вас готуватимуть кращі спеціалісти рейху.

“А чхати я хотів на ваших спеців, — подумав Іполитов, — бачив в Австрії”, — але вголос мовив поштиво:

— Я усвідомлюю це й глибоко вдячний за піклування, проте ваші спеціалісти іноді не знають тонкощів життя росіян і не можуть врахувати всіх дрібниць.

Він мав рацію, цей пройда, і Грефе не міг не погодитися з ним. Пообіцяв твердо:

— Керівництво “Цепеліну” одержить таку вказівку.

— Я був упевнений, гер оберштурмбанфюрер, що ви погодитесь зі мною.

Грефе зміряв Іполитова важким поглядом. Цей тип нахабнішав з кожною хвилиною, і його щастя, що немає дублера. Але тієї ж миті оберштурмбанфюрер погасив у собі почуття неприязні до Іполитова. Адже успіх справи залежить саме від цих рис його характеру: нахабства, самовпевненості, вміння швидко орієнтуватися в будь-яких обставинах. Зараз цей тіш потрібен їм і можна дозволити йому трохи амбіційності: зробить свою справу, повернеться, у що Грефе, чесно кажучи, не вірив, тоді можна буде поставити його на місце, бо в кожного мусить бути своє місце, і ніхто ще не стрибав вище своєї голови.

Грефе підвівся і потиснув руку Іполитову.

— Бажаю успіху, — мовив щиро. — Про нашу розмову не повинна знати жодна людина. Від сьогодні ви особливо засекречена особа.

— Так точно, — відповів Іполитов і вийшов з кабінету, випнувши груди. Чого-чого, а амбіції йому не треба було позичати.

6

Ліс приступав до самого путівця, і віліс стрибав на вибоях між деревами, гілки нависали над самою дорогою, і доводилося нахилятися, щоб не подряпати обличчя.

Віктор стиха бурмотів щось собі під ніс, а Бобрьонок, насунувши кашкета на лоба, вглядався в кущі. В таких місцях сього можна чекати, не кажучи вже про автоматну чергу з-за дерева.

Нарешті ліс трохи відступив, путівець пролягав невеличкою галявиною, і попереду проглядався крутий завертень. Толкунов торкнувся Вікторового плеча.

— Зупинись тут, — наказав, — нам краще підійти до лісникової хати непомітно.

Бобрьонок, погоджуючись, кивнув. Справді, он розлога береза в глибині галявини, про яку казав їм Гавришків, а перед самим закрутом молодий дуб. Орієнтири визначені точно, і Толкунов має рацію: береженого й бог береже — можливо, в лісниковій хаті засідка, й вони потраплять до неї як останні дурники.

Толкунов зійшов з путівця і рушив попід деревами, вміло обираючи найзручніший шлях у густому підліску. Бобрьонок шов слідом — ніхто краще за капітана не знав лісу й не орієнтувався в ньому: тут авторитет його був безперечний, так само як і в стрільбі з пістолета. Капітан народився в красноярській тайзі і з дитинства звик до таких лісів, у порівнянні і якими місцеві пущі видавалися мало не парками.

Через десять — п’ятнадцять хвилин Толкунов подав знак майорові зупинитися — постояв трохи, виглядаючи щось попереду, і підкликав Бобрьонка.

— Чуєш, димом пахне? — запитав.

Майор принюхався, проте, крім гострого запаху прілого листя і живиці, не відчув нічого. Невизначено похитав головою.

— Невже не відчуваєш? — переможно всміхнувся Толкунов. — У лісника горить в печі.

— А що варять? — не без іронії запитав Бобрьонок, але капітан не сприйняв його під’юджування.

— Ступай обережно, — попередив. Витягнув свого знаменитого пістолета й засунув за пас: тепер ніхто не міг напасти на них зненацька, це було перевірено досвідом — недаремно капітан мав близько тридцяти затримань, а сам був лише раз поранений у плече.

Вони просувалися, часто зупиняючись. Ліс порідшав, нарешті зовсім розступився, попереду за молодими берізками відкрилася галявина, засаджена картоплею. І якийсь чоловік копався там.

Толкунов зробив знак Бобрьонкові лишатися на місці — сам зник у кущах непомітно, наче й не було його зовсім. Не ворухнулася ані гілочка, тільки якась птаха свиснула тривожно й одразу замовкла.

Бобрьонок стояв, спершись плечем об шерехатий стовбур, і дивився на чоловіка в городі. Від нього до майора було півсотні метрів, і Бобрьонок міг чітко його розгледіти. Він копав картоплю акуратно, обдивлявся кожен кущ, обмацував землю в ямках, шукаючи бульби, — працював непоспішливо, безтурботно, не зупинявся і не роззирався, почувався в цілковитій безпеці й був цілком захоплений своєю нескладною роботою.

Толкунов виріс у нього за спиною непомітно: навіть Бобрьонок, який знав, що має зараз статися, і не спускав очей з підліска на краю галявини, не помітив, як капітан виповз із кущів.

Толкунов ступив кілька пружних кроків по картоплищу, лише тоді чоловік почув шерех і озирнувся — побачивши незнайому людину, та ще й наставлений пістолет, впустив бадилля, з якого оббирав бульбини, відступив, спіткнувся об відро й мало не впав.

— Тихо, — наказав капітан, — бо я не жартую!

Чоловік випростався. Толкунов звичними рухами обшукав його, дивлячись, як з протилежного боку підходить майор. На похмурому обличчі капітана майнула ледь помітна посмішка, й Бобрьонок зрозумів Толкунова: радіє, що здибали лісника саме тут, на городі.

Лісник, — а це був саме він, все відповідало словесному портретові, намальованому головою сільради: високий, сивий, довгоносий, — дивився на них не те що злякано, а якось нерозуміюче чи навіть здивовано.

— Чого треба панам? — запитав нарешті не зовсім твердо. — Бо, крім бульби…

— От що… — мовив Толкунов. — Раджу самому признатися в усьому, бо інакше самі знаєте, чим це може скінчитися…

Капітан явно передав куті меду, й Бобрьонок втрутився:

— Хто у вашій хаті й скільки їх? — запитав.

Лісник заперечливо замахав руками.

— Нікого, — мовив сквапно, — нікого, прошу вас, і шановні пани офіцери можуть це легко перевірити.

Толкунов блиснув очима й мовив люто:

— Тільки вовк переховуватиме диверсанта й ворог… — Він наступав на лісника, а той задкував по бадиллю, воно тріщало й ламалося під ногами.

Бобрьонок заступив лісникові дорогу, поплескав його по плечі й сказав спокійно, розважливо:

— Давайте поміркуємо разом, Василю Івановичу. Я певен, то ми дійдемо згоди… Спокійно, капітане, хвилинку, я хочу щось сказати Василю Івановичу…

Толкунов здивовано зиркнув на Бобрьонка. Видно, вважав у цій ситуації свою лінію цілком правильною, а тут майор усе зіпсував.

— Чого з ним панькатись! — вигукнув гнівно.

— Спокійно, — поглянув на нього Бобрьонок. — То як, шановний?

Лісник стояв, опустивши забабляні руки, й кліпав очима. Ніяк не міг збагнути, звідки ці офіцери знають його ім’я та по батькові, либонь, це здивувало його більше, ніж їхня з’ява на галявині, бо відповів розгублено:

— То дуже прошу…

— А якщо згодні, — вів далі Бобрьонок з натиском, — давайте поміркуємо разом. Зараз ми обшукаємо вашу садибу й знайдемо лейтенанта, який накульгує на ліву ногу. Або кількох чоловіків, переодягнених у військову форму. До речі, — вигадав, — садибу оточено, й нікому не вдасться втекти. То що буде з вами? Суд за допомогу ворожим агентам. Час воєнний, і знаєте, скільки за це дають? Крім того, ваш син вчиться в Рівному. Уявляєте, яка пляма ляже на нього?

Лісник розгублено потер неголену щоку. Відповів нерішуче:

— Але звідки я міг знати, що Стьопа ворожий агент? Племінник мій, попросив притулку…

— Племінник з лейтенантськими погонами! — зловтішно зареготав Толкунов.

— І я здивувався. Та каже: тимчасово натягнув, щоб урятуватися — не було іншого виходу…

— Крім Степана, хто в хаті? — швидко запитав Бобрьонок.

Лісник перехрестився.

— Я і жінка, бог свідок. І Степан пришкандибав учора.

— Озброєний?

— Пістоля має.

— Гранати?

— Не бачив.

— Рація?

— Ні.

— Коли з’явився?

— Вчора на світанку.

— Казав, куди йде й для чого?

— Попросив переховати його кілька днів. Ногу підломив і поранив. Загоїться нога, тоді далі.

— Куди?

— А мені що? — раптом мало не заплакав лісник, і Бобрьонок збагнув, що той справді злякався. — Я так гадаю: до бандер подасться. Він з бандерами тут крутився, крутитиметься і надалі.

— Чого ж переховуєте?

— Так племінник мій — Стьопка, і бандер лячно. Мені в лісі самому з жінкою як? Я його викажу, люди знатимуть, люди все знають, і бандери довідаються. Гаплик мені, прийдуть уночі — й гаплик…

— І де зараз Степан? Як його прізвище?

— А на горищі відлежується. Олексюк він, так моя сестра називається.

— Отакої, Василю Івановичу, — мало не весело мовив Бобрьонок, — значно пом’якшала ваша провина, а якщо ви здасте нам ворожого диверсанта…

— Так племінник же мій…

— Він диверсант, шановний, наш спільний ворог, озброєний ворог, і все одно…

— Так, ви все одно візьмете його, — погодився лісник.

— Де в нього пістолет?

— На горищі ж…

— У кишені, під подушкою?..

— Я йому сіна настелив і рядном прикрив, то він так на рядно й кинув.

Бобрьонок подумав трохи й запитав:

— Непомітно підійти до хати можна?

— Дуже прошу…

— Ви підете з нами. Полізете на горище перший, я за вами. Якщо Степан обізветься, заспокоїте його.

Лісник вислухав мовчки, відповів твердо:

— Та заспокою, пане офіцере.

Толкунов заперечив:

— На горище полізу я..

— Це чому ж? — не погодився Бобрьонок.

Капітан погладив руків’я пістолета.

— Ти свою справу зробив, тепер дай мені. Це було логічно, і Бобрьонок погодився.

— Я тебе прикриватиму.

— Тільки врахуй, — попередив лісника Толкунов, — якщо зрадиш…

— Ясно… — лісник пішов до узлісся, але нараз повернувся і прихопив неповне відро картоплі. Йшов попереду розшукувачів, відро поскрипувало в його руці, буцім скугикував тихо й жалібно лісовий птах.

Вони непомітно дісталися клуні, лісник акуратно поставив відро в засторонку й вказав на ще одні двері. Пояснив:

— Звідси до ганку десять кроків, прослизнемо непомітно, а в сінях драбина…

— Давай! — махнув пістолетом капітан.

Він сам визирнув із клуні і, переконавшись у правдивості слів господаря, пропустив його у двір. Подався слідом за ним, підштовхнув лісника, який, здається, не квапився, і югнув до чапіввідчинених дверей. В ніс ударив гострий запах свіжовикопаної бульби й квашених огірків, капітан вмить зорієнтувався: відсунув рядно, яке висіло на мотузку, затуляючи драбину, приставлену до стіни.

— Ну!.. — прошепотів.

Лісник ступив до драбини, і в цей час з хати почувся жіночий голос:

— Ти, Василю?

— Хто ж іще? Стьопа на горищі?

— Спить, здається.

— А-а… — Лісник почав підніматися напрочуд легко й тихо, і капітан слідував за ним впритул, тримаючи пістолет напоготові. Вони вилізли на горище майже одночасно — тут було темнувато й пахло свіжим сіном. Лісник ступив углиб — там, тростягнувшись на рядні, спав чоловік у майці, парабелум лежав поруч. Толкунов помітив зброю одразу, метнувся до неї, але шлях йому перетнув господар: лісник перший дотягнувся до пістолета, на мить капітанові здалося, що той сам хоче скористатися ним, однак лісник узяв парабелум за дуло й подав через плече Толкунову, він виявився чесним, цей літній чоловік у лляній сорочці, проте капітан ні на секунду не відчув каяття за недовіру до нього, просто не мав часу ні на які роздуми — відсторонив лісника й навів дуло пістолета на молодика. Побачив, як той розплющив очі. Молодик автоматично простягнув руку за своєю зброєю, очі в нього потемнішали, напружився, щоб кинутися на Толкунова, але той тицьнув його дулом і наказав:

— Тихо, бо куля не дура!

Певно, диверсант не дуже зрозумів мовлене, просто стало боляче від пістолетного дула — скривився й відкинувся назад на рядно.

— Чого вам треба від мене? — запитав, удаючи здивовання.

— Ну, не придурюйся! — мало не весело сказав Толкунов. — У тебе все вже позаду. — Почув на драбині легкі кроки Бобрьонка, не озираючись, додав: — Дивись, Ігоре, якого красунчика взяли. Красунчик ти мій, і ти хотів обманути “смерш”?

Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:

— Чого ж не стріляєте?

— Е-е, так не робиться! — Нараз Толкунов посуворішав. — Ану, підводься.

Той розплющив очі й покірно став на коліна — Толкунов спритно зв’язав йому руки за спиною — і лише тоді хлопець випростався, скільки дозволяли бантини горища.

— Давай, ворушись, — підштовхнув його капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент — незручно, трохи не впав, і Толкунов підтримав його Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.

Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.

— Що ж буде?.. Що ж буде?.. — ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.

— А нічого особливого! — якось удавано весело відповів Толкунов. — Відвеземо до “смершу”, там його допитають…

— Стьопо! — вихопилося в жінки. — Що ж ти накоїв?

Толкунов підштовхнув молодика до виходу.

— Айда, ходімо!

Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір’я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали речі його рюкзака. Нічого особливого: хліб і консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші — три пачки по п’ять тисяч карбованців.

Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка та Семенишина. Диверсант мав дві легенди. Згідно з першою був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою версією він мав називатися представником штабу фронту, який уповноважений перевіряти виконання наказу про санітарний стан частини.

— Ну, що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти, — запитав Толкунов, — чи бавитимемось у мовчанку?

Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього сіпалася.

— Ти, Стьопо, розкажи все, — підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. — Ти розкажи, може, й пом’якшення вийде.

— Яке вже пом’якшення… — нараз мало не заплакав хлопець. — Кінець мені, тьотю, і вибачте, що й вас зганьбив.

— Ви, тьотю, відійдіть, — наказав Толкунов, — бо із заарештованими спілкуватися не дозволено.

— Племінник же він!

— Ворог! — різко кинув Толкунов. — Німецький диверсант!

— А якщо він сам…

— Сам — інша річ, але ж не сам, ми його взяли.

— Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?

— Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! — мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова, сказав нерішуче:

— А що я можу?

Капітан підійшов до нього мало не впритул.

— Відповідай швидко й правдиво, — наказав. — Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.

Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:

— Я скажу… Я все скажу!

— Прізвище?

— Олексюк.

— Ім’я?

— Степан.

— Скільки вас було?

— Троє.

— Де інші?

— Ми домовилися через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.

— Яке мали завдання?

— Знав тільки старший.

— Хто він?

— Ми всі із розвідшколи… — Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа для німецьких диверсантів.

— Прізвища двох інших?

— У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.

— У нашій формі?

— Так. Харитонов — старший лейтенант, Власюк — як і я.

— Документи мають на чиї прізвища?

— Старший — Горохов, а Власюк — Васильченко.

— Ще раз подумай — для тебе це дуже важливо: яке завдання мали?

— Чесно кажу: тільки Харитонов…

— Опиши його зовнішність.

— Ну, середнього зросту, як я. Метр шістдесят вісім чи сімдесят. Гостроносий, чорнявий. Він, якщо день не поголиться, чорний, як чорт.

— Власюк — радист?

— Так.

— Опиши його.

— Лисуватий, попереду в нього залисини. Середній він, ні чорний, ні білявий.

— Шатен?

— Точно. І ніс качиний. Казав, боксом займався й розплющили.

— Що мусили тут зробити?

— Я ж казав: тільки Харитонов.

— Ти мені зуби не заговорюй…

— Я сказав усе.

— Хто проводжав на завдання?

— Лейтенант Кнаппе.

Все було правильно, прізвище лейтенанта Кнаппе фігурувало й раніше, коли закидали диверсантів на наш бік.

— Ти родом звідки? Із Жашковичів?

Олексюк похитав головою.

— З Квасова. П’ятнадцять верстов звідси.

— 1 тебе закинули сюди як місцевого?

— Мабуть, так.

— Ти невдало приземлився, закопав парашут у байраці, потім зустрівся з двома іншими?..

— Вони самі знайшли мене.

— І кинули напризволяще’

— Сказали, що зустрінемося на базарі в Ковелі. Через три дні, коли оклигаю.

— Вони знають, де ти?

— Так.

— А вони де?

— Не сказали.

Зрештою, все було ймовірне: агент з пошкодженою ногою вибув із гри, можливо, старший групи списав його зовсім, але ж Олексюк місцевий, знає, судячи з усього, навколишні ліси, як свої п’ять пальців, мабуть, його відібрали спеціально для виконання саме цього завдання, а тоді…

Капітан відкликав Бобрьонка, який сидів поруч і стежив, як вправно веде допит Толкунов.

— Треба везти до Карого, там допитаємо ще раз.

— На базар пустимо?

— Я — за.

— І я. Він нікуди не дінеться…

— Якщо ті двоє прийдуть.

Толкунов розвів руками. Тут ніхто нічого не може гарантувати, все залежить від досвіду та інтуїції двох інших агентів, їм, звичайно, потрібна людина, яка добре знає тутешні ліси, — можуть і ризикнути. Але тепер однаково їх візьмуть. Правда, напевно, мають ще комплект документів, але ж відомі їхні прикмети, коли Олексюк не збрехав. Навряд чи збрехав, і треба швидше повідомити Карого. Рація у вілісі, а Віктор зупинився за кілометр. Але що таке кілометр для тренованої людини?

— Я до машини, — мовив Толкунов і попростував галявиною.

7

Корова ремигала в хліві, пахло гноєм. Юрка, який виріс у місті, запах гною дратував, він борсався на сіні й не міг заснути. Сотник Муха невдоволено пробурмотів:

— Крутиться, як муха в окропі…

Видно, він забув, що сам тепер називається Мухою. Юрко тихо засміявся, сотник нарешті збагнув, якої помилки припустився, і невдоволено засопів.

— А вам до окропу не хочеться, друже сотнику? — знущально запитав Юрко.

— Ти, Гімназисте, знай, з ким розмовляєш!

— З великим паном.

— Пан не пан, а тільки раз тебе цюкну, то вже й…

— Не маєте права, друже сотнику.

— Це ж чому? Я тут усі права маю.

— Без мене не впораєтесь.

Юркові сперечатися з Мухою не хотілося, — повернувся на бік, побажав сотникові доброї ночі, але на того, мабуть, найшло безсоння, бо сів на сіні, спершись спиною об дилину хліва, де влаштувалися на ночівлю. Господар, правда, пропонував ліжко в хаті, але кімната в нього була одна й маленька, до того ж брудна, й навіть такий невибагливий чоловік, як сотник, відмовився. Трохи далі біля дверей давно вже хропіли стомлені денним переходом хлопці. Юрко також утомився і хотів спати, бо на світанку мусили рушати далі. Він дрімав, і слова Мухи ледь долина їй до нього.

— Ми зробимо тебе професором, Гімназисте, — казав сотник, — і вчитимеш наших дітей справжньої науки, бо мушу мати вченого сина. Що двадцять моргів — тьху, прошу пана, це тільки для розгону, а ми візьмемо такий розгін!..

Юрко встиг подумати крізь сон, що в Мухи апетити справді великі й що пристав він до бандерівців тільки заради збільшення своїх моргів, як раптом пролунав поодинокий постріл, і відразу чітка автоматна черга відповіла йому.

Юрко злякано скочив, але сотник зупинив його, поклавши тверду й міцну руку на плече. На сіні заворушилися хлопці, не тямлячи спросоння, що сталося, однак Муха вже збагнув усе й наказав владно:

— По одному!.. За хлів, скоріше. Миколо й Федоре — до садну, допоможіть Іванові й прикривайте нас. Відходитимете до лісу, потім вздовж річки до Квасова.

Сотник підштовхнув Юрка до виходу й вислизнув слідом за ним з хліва. Його рішучий тон і чіткі команди вселили впевненість — двоє шмигонули до саду, за яким зав’язалася стрілянина, решта безшумно, як тіні, подалися за хлів: тут починалися городи, за ними луки перед невеличкою лісовою річкою, а далі вже тягнулися ліси, і дістатися до них було зараз головним завданням.

Все ж таки в Мухи була кебета — він одразу збагнув ситуацію, не схотів ризикувати й послав уперед двох хлопців. Вони обігнули городи й спустилися до річки, мало не дійшли до неї, і тут їх зустріли вогнем.

Муха з Юрком, які йшли метрів за п’ятдесят, залягли.

— Оточили… — видихнув Юркові у вухо сотник. — Оточили хутір, хтось продав нас енкаведистам, буде важко.

У Юрка серце вскочило в п’яти: зараз їх або переб’ють усіх, або візьмуть живими — ні, він не хоче здаватися, не хоче ганьби й допитів, у нього автомат з двома запасними ріжками, і нехай спробують узяти голіруч!

— А якщо пробитися? — запитав у сотника.

— Скажеш, пробитися!.. — одказав той зневажливо. — Енкаведисти, якщо оточують, то це вже кінець. Але ще не зовсім, лежи тут і чекай, головне, щоб ніхто тебе не помітив.

Юрко не встиг відповісти — Муха подався праворуч, там одразу заговорили автомати, черги поступово віддалялися, Юрко подумав, що сотник забув про нього або обдурив, коли нараз почув швидкі кроки: Муха, важко дихаючи, впав поруч нього на землю, підштовхнув уперед.

— Давай, — наказав, — там трохи далі дебра, неглибока дебра, але вона може виручити нас. Хлопці пішли на прорив там, — махнув рукою у бік стрілянини, — навряд чи прорвуться, та відтягнули туди всіх енкаведистів, ми ж спробуємо тут.

Муха, пригнувшись, шаснув до кущів, від яких справді тягнувся невеличкий ярок, скоріше стара канава, — сотник ступав по ній безшумно, і Юрко намагався йти за ним слід у слід. Біля самої річки під кущем майнула тінь.

— Хто? — почувся стривожений голос.

Сотник не відповів, його “шмайсер” сипнув вогнем. Тінь заточилася, Муха кинувся вперед, річка тут сягала їм грудей — перебралися благополучно й нарешті вискочили на погорілицю. Пні тут обросли вже кущами, вони пірнули в них. Сотник, спритно орієнтуючись у темряві, просувався до лісу, і Юрко не відставав ані на крок.

Видно, енкаведисти зрозуміли свою помилку, кілька з них повернулись, і кулі засвистіли над Юрковою головою. Але за десять кроків уже починався ліс, і сотник пробуркотів зловтішно:

— Не на того натрапили, панове, вам Муху так просто не взяти, Муха ще побавиться з вами, бо він нічого й ніколи не забуває…

— А як інші? — вихопилося в Юрка.

— Ти вийшов? — коротко запитав сотник. — Ти вийшов і мовчи, бо сьогодні нам бог помагає, і без допомоги божої…

Ліс обступив їх густий і таємничий, сотник зупинився на хвилину, обтер рукавом спітніле обличчя.

— Ну, не тільки бог, — засміявся притишено, — добре, що я з вечора на ту дебру оком накинув, — ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…

Юрко подумав, що вибратися їм вдалося не лише завдяки сотниковому зіркому окові — десятеро хлопців полягли, прикриваючи їхній відступ, он ще автомати не вщухли.

Муха рушив узліссям, не заглиблюючись у діброву.

— Так краще, — пояснив, — тут гущавина, й нас голіруч не візьмеш.

— Але ж, — завагався Юрко, — ви казали, що десь тут збиратимемось. А вже потім до Квасова.

— Ти, хлопче, про себе думай, — обірвав його сотник суворо. — Ті, хто вийде, також про себе турбуватимуться. До Квасова кожен шлях знайде: вздовж річки — не проминеш.

Вони пройшли ще з кілометр чи трохи більше. Автоматна тріскотнява вже не долинала до них. Муха зупинився і мовив з жалем:

— Рюкзак лишився на хуторі. Добрий рюкзак, сало там було й ковбаси кілька кілець, той господар хоч трохи зиску матиме, якщо енкаведисти не заберуть. — Нараз плюнув собі під ноги. — Драб, а не господар, обідранець клятий, і коли він зміг на нас донести?

— Вважаєте, нас оточили, тому що господар…

— Як двічі по два.

Юрко згадав господаря лісового хутора: в полотняній сорочці, босого і якогось виголодженого, певно, зовсім розорився на лісовому піску, а тут навалилися з лісу: давай картоплю, молоко, сало — дві курки були й тих зарізали, бо кожен хоче смачної вечері й плювати їм на збіднілого лісового господаря.

А той, либонь, послав хлопчика до села — синок у нього крутився на хуторі, спритний хлопчина, років десяти, той суціга де завгодно пролізе: добіг до села, а там телефон, і енкаведисти на машинах примчали…

— Я того хлопа не забуду! — насварився кулаком Муха, і Юрко зрозумів: справді не забуде — сотник слова на вітер не кидає, помститься і господареві, і хлопчикові, відплатить за сьогоднішнє.

Але ця думка чомусь не тішила Юрка: перед очима стояли чоловік у брудному домотканому одязі, білявий хлопчик з розумними очима — маленька частка його народу, якому вони начебто несуть визволення і який чомусь не приймає їх…

Чому?

Певно, господар з його вузлуватими від роботи руками знає, що Муха не віддасть йому жодного із своїх двадцяти моргів, навпаки, прибере до рук і його піщаний морг — то хто ж тоді друг, а хто ворог?

Юрко так і не розв’язав для себе цього питання, пробирався за Мухою в чагарниках, і віти боляче стьобали його по обличчю.

8

Чорний “опель-адмірал” швидко мчав по шосе, й гума повискувала на поворотах. Іполитов сидів на шкіряному задньому сидінні, поруч нього напівлежав його новий наставник — штурмбанфюрер СС Краусс. Іполитову хотілося також вільно відкинутися на спинку сидіння і недбало простягнути ноги, але сидів напружено, вчепившись руками за переднє сидіння, визирав у вікно, стежачи за дорогою. Від Берліна від’їхали вже кілометрів з двадцять, нараз машина притишила швидкість і повернула на бічну дорогу: також асфальтова стрічка, але вужча, і ліс ближче приступав до неї.

Іполитов не знав, куди вони їдуть, — товариський Краусс охоче розмовляв про дівчат і ресторани, але замикався в собі, коли йшлося про справи. Мав точно визначені інструкції: чим менше знатиме поки що Іполитов про характер завдання, тим краще, — секрет перестає бути секретом, якщо про нього знатимуть більше трьох осіб. А коли ще й жінка…

Жінок Краусс не цурався, вважав себе одним із знавців та поцінувачів прекрасної половини роду людського, проте псі його дівчата чомусь були схожі одна на одну.

— Чим більше має “добра” дівчина, — полюбляв жартувати Краусс, — тим більше віддасть, і кому хочеться обіймати кістки?

Іполитов глибоко в душі поділяв шефові уподобання, йому також подобалися дівчата тілисті, й тому, коли постало питання про так звану подругу життя для нього, одразу згадав Ліду Судову. Груди в Ліди, либонь, більші, ніж у берлінських крауссівських Кетхен і Гретхен, але тугі й високі, все інше, як кажуть, теж на місці. Найголовніше ж — своя, більшовиків ненавидить не менше, ніж він сам, хоробра, вміє стріляти, й кебети їй не позичати.

Але Ліду ще не привезли до Берліна, вона прибуде завтра чи післязавтра, й цим слід скористатися: Краусс сказав, що сьогодні в них зустріч із зовсім новими дівчатами, не в ресторані, а в інтимній компанії, про все вже домовлено, й красуні чекають на них.

За ці дні Іполитов і справді повірив у своє виняткове становище й аніскілечки не сумнівався, що все так і залишиться навічно, німці — нація практична, даремно нічого не роблять і нічого не дають, але розкішний “опель-адмірал” із шкіряними сидіннями й не меншрозкішні красуні — тільки завдаток, скоро він стане одним з героїв рейху, а героїв слід і шанувати, і дбати про них.

Правда, десь далеко, вглибині, точив хробачок, він постійно нагадував про себе, хоч як Іполитов глушив його пиятикою в ресторанах. Бо знав: одна справа йоржитися тут і зовсім інша — там, за лінією фронту.

Але сподівався на щасливий випадок, на свою кмітливість, на збіг обставин, біс його зна на що, на бога чи чорта, на обох разом — зрештою, намагався не думати про це й жити сьогоднішнім днем.

Ліс розступився, і дорогу попереду перегородив шлагбаум. Похмурий унтерштурмфюрер перевірив документи. За шлагбаумом тягнувся високий бетонний паркан з колючим дротом нагорі — розчинилися залізні ворота, і “опель-адмірал” в’їхав.

Відразу за ворітьми починалася довга сіра будівля, фактично кам’яний барак з вузькими загратованими вікнами, казенний і неоковирний, як усі бараки світу. Іполитов, не поспішаючи, виліз з машини. Намагався копіювати Краусса й робив усе солідно й неквапливо, як людина, котра знає свою вагу, усвідомлює становище й воліє, щоб оточуючі віддавали їй належне.

Майор у формі технічних військ привітав їх, точніше привітав лише Краусса, але Іполитов зупинився поруч штурмбанфюрера, й вийшло, що майор вітає і його, людину в цивільному, однак яке це має значення — люди в цивільному командують генералами… А цей недолугий майор…

Іполитов не встиг вигадати ще хоч би один дошкульний епітет, котрий якнайкраще схарактеризував би цього довготелесого, носатого майора, як той чітко повернувся і запропонував гостям пройти до барака.

З коридора сходи круто вели вниз, до просторого підвального приміщення.

Майор з Крауссом пропустили Іполитова вперед, той сприйняв це як цілком закономірний вияв шани — спускався, гордо випнувши груди, ступив нарешті на останню приступку, і тут раптом на нього з обох боків кинулися молодики, одягнуті в форму офіцерів Червоної Армії.

Іполитов розгубився лише на мить. В австрійській школі розвідників їх навчили прийомів самозахисту — підставив ногу одному й пірнув під другого, однак, відчувши страшний біль у заламаній назад руці, заточився і впав на цементну підлогу незручно, трохи не забивши щоки.

Але чому тут, під Берліном, офіцери Червоної Армії?

А вони тримали його міцно, викрутивши руки й притиснувши обличчям до холодного цементу. Іполитов над силу повернув голову й побачив зовсім близько, буквально за кілька сантиметрів, блискучий чобіт штурмбанфюрера. Нараз йому видалося, що той вже приготувався до удару й розквасить йому зараз обличчя, заплющив очі від жаху, але його підвели, поставили на ноги й відразу відпустили.

Краусс, побачивши розгублене обличчя Іполитова, зареготав.

— Не хвилюйтеся, це наші спеціалісти, — пояснив, — і вони випробували вашу реакцію.

Іполитов, щоб приховати збентеження, нагнувся і обтрусив коліна.

— Теж мені експерименти, — пробуркотів, — кидаються, як навіжені.

Штурмбанфюрер махнув рукою, і спеціалісти зникли.

— Реакція у вас є, — схвалив Краусс, — але техніку треба ще відшліфувати.

— Нас в Австрії вчили…

— Як рядового агента, а ви мусите стати асом.

— Але ж так несподівано…

— До цього ви й повинні звикнути. Не соромтеся, брали вас кращі спеціалісти рейху, у них і пройдете подальший курс. А тепер прошу… — Краусс відчинив важкі залізні двері, й вони зайшли до тиру, в кінці якого чорніли висвітлені лампочками мішені.

Штурмбанфюрер вибрав елегантний нікельований “вальтер”, любовно потримав його на долоні, підкинув і схопив міцно, видно, полюбляв зброю і вмів користуватися нею.

— Безвідмовна штука, — пояснив так, наче Іполитов уперше в житті бачив пістолет, — давайте випробуємо.

Мішені з’являлися і зникали з різними інтервалами і в різних місцях. Іполитов бив по них із задоволенням, уявляючи, що стріляє саме по переодягнених молодиках, котрі так принизили його. Поміняв обойму і знову стріляв, а Краусс і майор уважно стежили за ним.

— Досить, — нарешті зупинив його штурмбанфюрер, — досить, бо патрони потрібні рейхові на фронті… — Задоволений жартом, зареготав перший, весело й голосно, проте одразу обірвав сміх і поцікавився в майора: — Ну, як?

— Дев’ять з десяти, — пояснив той. — Мусить бути десять з десяти.

— Хочете зробити з мене снайпера? — Іполитов завжди пишався своїм мистецтвом стріляти і вважав, що дев’ять з десяти вибитих мішеней дуже пристойний результат.

Штурмбанфюрер помітив його незадоволення.

— Гансе, — попросив майора, — покажіть йому, як стріляють офіцери рейху.

Майор витягнув свій “вальтер”, подумав трохи, поклав назад до кобури і взяв пістолет Іполитова. Тепер мішені зникали вдвічі швидше — однак майор вибив усі десять. Відстрілявшись, повернув “вальтер” Іполитову.

— Я сам вибрав для вас зброю, — пояснив, — бережіть її, тут усе вивірене.

Іполитов не втримався від запитального погляду на Краусса, той кивнув ствердно, і Іполитов заховав “вальтер” до кишені не без задоволення — тепер знав, що йому довіряють цілком і, може, навіть прийняли до своєї компанії. Це одразу підігріло його гонор, пістолет приємно обтяжував кишеню, надавав упевненості — Іполитов наріз зупинив Краусса, який уже рушив до дверей, і мовив твердо, наче наказав:

— Давайте ще… І швидше.

Побачив вдоволену посмішку на майоровому обличчі — тепер пістолет його працював, здається, як автомат. Іполитов стріляв розлютовано й несамовито, та рука не тремтіла — вважав, що всі кулі лягають у ціль.

Але майор знову констатував майже байдуже:

— Дев’ять з десяти.

Іполитов засунув нову обойму до пістолета, але Краусс заспокійливо взяв його за лікоть.

— Результат цілком пристойний, — похвалив, — на сьогодні досить, Ганс займеться шліфуванням вашої майстерності. — Штурмбанфюрер попрямував до дверей, не озираючись, — він був тут начальством і приймав рішення самостійно. Іполитов збагнув це, і попереднє відчуття зверхності раптом полишило його. Але ж, зрештою, все логічно, все йде, як і наложить, він і справді поки що учень, а от коли повернеться звідти…

Нараз подумав: якщо повернеться, але тут же відкинув цю думку, як негідну справжнього мужчини, — хіба не може зробити все, що захоче, людина, котра щойно вибила дев’ять з десяти мішеней? І він попрямував за офіцерами, високо звівши голову й торкаючись пістолета в кишені.

Тепер вони зайшли до зали, схожої на тир, тільки в кінці її стояли не мішені, а досить велика сталева плита, пройнята, певно, снарядами. Іполитов здивовано роззирнувся, проте гармати не було, та яка взагалі може бути гармата в приміщенні, це тобі не полігон, а підземний тир.

Майор підвів їх до столу, на якому лежала чудернацька металева труба з ременями, дротами та кнопковим вмикачем. Він узяв трубу мало не урочисто, як беруть дуже коштовну річ, підважив на долоні й мовив тоном доповідача, який зробив дуже важливий винахід і пишається ним:

— Нова зброя, панове, називається вона “панцеркнакке”. Труба діаметром шістдесят міліметрів шкіряними пристяжками кріпиться до правої руки. Бачили плиту, — кивнув у кінець тиру, — так от, панове, снаряд, пущений з “панцеркнакке”, пропалює мало не п’ятисантиметрову броню, як розпечений дріт шматок масла. Стріляють з “панцеркнакке” реактивними снарядами кумулятивної дії. Снаряд має досить велику відстань польоту. Постріл безшумний. Уявляєте, панове, безшумний постріл з рукава пальта снарядом такої великої сили!

Іполитов вискалився від несподіванки та здивування, поштиво підійшов до столу, помацав нічим не примітну трубу, схожі на пляшки снаряди.

— Оберштурмбанфюрер Грефе казав мені про цю зброю, — мовив. — Це для мене?

— Рейх надає вам найкращу зброю, — відповів майор патетично.

Іполитову захотілося виструнчитися, вигукнути “хайль”, але утримався і рішуче взяв “панцеркнакке”.

— Можна спробувати? — запитав.

Майор перезирнувся з Крауссом. Видно, нетерплячка Іполитова сподобалася їм, бо відповів, не роздумуючи:

— Прошу.

Іполитов дивився, як спритно прилаштовує майор до його правиці “панцеркнакке”, й думав, що це справді диявольська зброя.

Нарешті майор прилаштував трубу до руки, акуратно заклав снаряд і вивів умикач до лівої кишені піджака Іполитова. Той відійшов до стіни, повільно підвів правицю, наче хотів вигукнути нацистське вітання, прицілився і натиснув на кнопку.

Одразу правицю рвонуло, наче вдруге на нього сьогодні кинулися зненацька, проте Іполитов не зважив на це, бо в кінці зали почувся вибух, в обличчя вдарила гаряча повітряна хвиля — майор з Крауссом рушили до броньованої плити, а він усе ще стояв незворушно, бо й так бачив нову дірку в броні — дірку, щойно пробиту ним, Іполитовим, із зброї, котрої ще не бачив світ.

Потім його вітали, і майор навіть потиснув йому руку, а перед очима в Іполитова все стояла задимлена дірка в броні, й ніздрі жадібно вдихали запах пороху й розпеченої сталі.

Коли поверталися до міста, Іполитов уже не милувався навколишніми пейзажами. Сутеніло, а вони сьогодні ще не обідали, Іполитов відчув, що смертельно голодний, поскаржився штурмбанфюреру, і той пояснив, що слід потерпіти щонайбільше півгодини — вони їдуть на квартиру, де все готове: дівчата чекають на них.

“Опель-адмірал” зупинився біля сірого чотириповерхового будинку на берлінській околиці, Іполитов трохи подивувався, бо мешкали вони з Крауссом у фешенебельному особняку н ресторани відвідували першокласні, а тут стіни облуплені й почорнілі від чаду — звичайний житловий будинок, де мешкають малозабезпечені службовці, дрібні крамарі, кваліфіковані робітники.

На сходах пахло не дуже приємно, Іполитов зовсім уже розчарувався і хотів навіть висловити Крауссу своє невдоволення, але утримався і, виявляється, вчинив правильно, бо квартира на четвертому поверсі, куди вони нарешті дісталися, була великою і досить гарно умебльованою, навіть у передпокої лежав килим, бра на стінах висвітлювали дзеркала і якісь вази з квітами на низькому столику. Головне ж, у квартирі солодко пахло добре підсмаженим м’ясом, у передпокої стояла висока, грудаста дівчина, зовсім у стилі Краусса, а з кімнати визирала ще одна, з кучмою білявого і, як одразу помітив Іполитов, нефарбованого волосся, вродлива й швидкоока, з прямим носиком і родимкою на правій щоці.

Блондинка одразу сподобалась Іполитову — таке собі грайливе бісеня, від якого можна чекати всіляких несподіванок.

— Ельза, — представив пишногруду дівчину Краусс.

Та подала штурмбанфюрерові руку, але він безцеремонно обійняв її і поплескав по сідниці.

— І Ніна, — вказав Краусс на другу дівчину, — сподіваюсь, вона сподобається вам, Петер. Крім усіх інших принад, ваша землячка.

Штурмбанфюрер уперше назвав Іполитова по імені, либонь, це свідчило про те, що нарешті остаточно прийняв його у своє коло, принаймні той сприйняв це саме так, вдячно зиркнув на Краусса й відповів недбало, але дивився пильно: як зреагує?

— Це дуже приємно, Гюнтере… Чудовий подарунок.

Штурмбанфюрер подивився на нього уважно, насмішкуватий вогник блиснув у його сірих очах, а може, це тільки видалося Іполитову, бо Краусс жартівливо підштовхнув його до Ніни й заявив категорично:

— Вона сьогодні у вашому розпорядженні.

Певно, щодо цього не могло бути двох думок, однак дівчина подивилася на Краусса осудливо й подала Іполитову руку манірно, як старшокласниця. Рука в неї була вузька й, на перший погляд, м’яка, але Ніна відповіла на рукостискання твердо й зазирнула Іполитову в вічі гостро й запитливо.

Дівчата заклопоталися біля столу, Ельза побігла по щось на кухню, а Краусс рішуче відсунув стілець, кивнувши на протилежний бік столу Іполитову. Того не треба було просити. Вони наклали собі салату, ковбаси й шинки, штурмбанфюрер налив усім по келиху коньяку — випили без довгих тостів і накинулися на їжу, наче справді повернулися з голодного краю.

Потім, поважчавши трохи від коньяку й смачної їжі, вони перейшли до вина. Особливо сподобалося Іполитову червоне бургундське, він валив Ніні повний фужер і зажадав, щоб вона випила з ним на брудершафт. Гадав, що дівчина комизитиметься, але Ніна лише обтерла яскраво-червоні губи паперовою серветкою й з готовністю підставила їх Іполитову. Потім знову обтерла їх і мовила якось недбало:

— Хіба в цьому справа? Називай мене, як хочеш, ти одразу пав мені в око, Петер, оце найважливіше… — Вона притулилася до нього, це сподобалося Іполитову, й він попросив:

— Нехай я буду для тебе Петром. Який я Петер?..

— Е-е… — насварилася Ніна тонким пальцем. — Якщо вже сам Краусс назвав тебе Петером…

— Добре, — погодився Іполитов, — усе це пусте, головне, що познайомився з тобою. — Подумав, що, може, даремно викликав Ліду Судову, зовсім даремно, бо Ніна не гірша, певне, вродливіша й стрункіша за Ліду, правда, Ліда гарно стріляє ніколи не губиться, якщо їх закинуть разом, кращої помічниці не знайти.

Іполитов вирішив не зазирати далеко вперед: сьогодні йому доля і Краусс послали Ніну — чудово, хто відмовиться від такої дівчини, і він поставив платівку з танго й запропонував потанцювати.

Ніна пішла охоче й танцювала добре, вся віддавалася танцеві, слухалася партнера, відчувала кожен його рух і бажання, наче вже належала йому, очі в неї блищали й над верхньою губою виступили краплинки поту.

Краусс вимкнув горішнє світло, тепер кімнату освітлював самий торшер — Ніна обійняла Іполитова за шию обома руками, і він уже не бачив, як Краусс потихеньку підштовхує Ельзу до сусідньої кімнати…

Вони лишилися з Ніною самі. Нарешті Іполитов помітив це. Він підвів дівчину до широкої тахти, і вона опустилася на неї втомлено, немов раптом захотіла спати. Іполитов сів поруч, Ніна одразу обійняла його, він потягнувся до неї, і дівчина поцілувала його солодким поцілунком.

— Чекай, я зараз…

Вона відірвалася від Іполитова й зникла, він навіть не встиг дібрати, в які двері, потягнувся, як кіт, мало не замуркотів, розв’язав краватку, скинув туфлі й уважно, за звичкою, роззирнувся довкола.

Торшер освітлював кімнату м’яким рожевим світлом, поруч на низенькому столику стояла пляшка з водою і дві склянки, а на килимі за ним лежала жіноча сумочка.

Іполитов злодійкувато зиркнув на двері й потягнувся до сумочки. Не міг подолати в собі давньої внучки дрібного злодія, либонь, це було вище за нього, жила у нього в крові — заміж клацнув тихо, й Іполитов швидко перебрав вміст сумочки. Побачивши гроші, мало не витягнув і лише зусиллям волі примусив себе кинути їх назад. На дні сумочки лежали маленький бельгійський браунінг і посвідчення — Іполитов розгорнув його і одразу поклав, немов обпекло пучки. Кинув сумочку на місце й, вмить протверезівши, потягнувся до пляшки з водою.

Ось тобі й Ніна, податлива й тендітна, з широко поставленими наївними очима. В такі очі можна вік дивитися й так і не дізнатися, що вони можуть бути жорсткими, уважними й злими: бо на роботі Ніна, мабуть, зовсім інша, вона й мусить бути зовсім іншою там, у гестапо — адже згідно з посвідченням струнка дівчина з родимкою на правій щоці була унтерштурмфюрером СС.

І Краусс спеціально звів її з Іполитовим…

“Е-е… — подумав Іполитов і ковтнув ще води. — Це закономірно, ще одна перевірка, а що мені перевірки, я правильніший за самого Краусса, може, й за самого їхнього фюрера, і на його місці…”

Він не встиг додумати до кінця, що б учинив на місці фюрера, бо повернулася Ніна. Зиркнувши на неї, Іполитов геть-чисто забув і про посвідчення, і про браунінг, та й для чого йому думати про якесь гестапо й пістолет, коли до нього йде таке чудове створіння в легкому розстебнутому халатику.

Іполитов вимкнув світло.

Він увімкнув його через деякий час і жадібно спорожнив просто з горлечка півпляшки води. Ніна лежала поруч — халатик її давно валявся на підлозі, — аніскілечки не соромлячись, ліниво потягнулася і попросила:

— А мені налий шампанського.

Іполитов приніс їй вина, дівчина тільки відсьорбнула і одразу відставила келих. Поклала Іполитову голову на коліна, той скуйовдив їй волосся, вона гойднула головою, останні шпильки посипалися на килим і тахту, очі в дівчини округлилися й потемнішали, вона попестила Іполитова по щоці й запитала пошепки:

— Ти давно звідти?

— Давно, — відповів невизначено, бо вирішив відбуватися саме такими обтічними словами.

— Краусс сказав, що скоро ти знову… — затнулася.

— Що?

— Що маєш важливе завдання.

Іполитов зареготав зовсім щиро.

— Може, Гюнтер і знає щось, але мені це невідомо.

— Він казав, що сьогодні ви…

— Так, сьогодні вранці снідали в ресторані. Потім каталися по Берліну, поки нарешті не завітали до вас.

— Для чого криєшся переді мною?

— Я криюся? — очі в Іполитова дивилися зовсім чесно, такими очима він умів дивитися на прокурорів і слідчих, коли доводилося відповідати на їхні численні запитання, іноді це допомагало йому, але Ніна, судячи з усього, не повірила, бо мовила пошепки:

— Ти сподобався мені, Петре, ніколи не зустрічалася з таким чоловіком, хочеш бути завжди зі мною?

— Хочу. — Справді, цієї миті Іполитов не брехав, то інша справа, що через півгодини йому розхочеться, однак зараз був чесний навіть перед самим собою.

— Скажи Крауссу, щоб він послав мене з тобою.

— Куди?

— Не придурюйся. Я радистка й не підведу.

— Це точно — не підведеш…

— Отож, — зраділа Ніна, — я всюди з тобою: куди ти, туди і я.

Дівчина палко поцілувала його й прошепотіла:

— Зроби так, щоб нас закинули разом.

— Для чого?

— Усе може трапитись… Ти мені одразу сподобався, і там, у наших…

— Що ти верзеш?

— Німцям уже кінець, бачиш, відступають і відступають. Прийдуть наші сюди, що робитимемо? А там матимемо шанс…

Іполитов хотів відповісти, що є ще союзники на Заході, кожній розвідці потрібні кмітливі, хоробрі й сильні люди, та ще й з їхнім досвідом… Але вчасно втримався, відштовхнув Ніну й заперечив гнівно:

— Ти що, з глузду з’їхала? Як можна?

— Бо я хочу жити, і у нас з тобою єдиний вихід…

— Єдиний вихід — вірно служити великій Німеччині! — зірвався на пафос Іполитов.

— Дослужишся…

— Дурепо! — здавалося, Іполитов зараз ударить Ніну по щоці. Заніс навіть руку, та опанував себе. Все-таки агент гестапо, і на всяк випадок не треба крайнощів. — Дурепо нещасна! Ти знаєш, що таке вермахт? То помовч, а я бачив німців у ділі. Успіхи більшовиків тимчасові, німці ніколи не підпустять їх навіть до кордонів рейху, і ми мусимо докласти всіх зусиль, щоб сприяти нашій перемозі.

— А що я кажу, — закліпала Ніна довгими нафарбованими віями, — я також кажу… Забудь, що я верзла…

І він забув… Але не зовсім: вранці, коли вони з Крауссом сідали в машину, переповів усю розмову з Ніною. Нехай знають, що він до кінця відданий рейху, а цю шльондру, котра може зрадити будь-якої миті, слід негайно покарати.

Краусс кивав у відповідь, погоджуючись, але без ентузіазму, а Іполитов непомітно потер руки й задрімав, приткнувшись у куток “опель-адмірала”. Ця ніч все-таки виснажила його, дрімав і прокидався, коли автомобіль круто повертав, легка усмішка торкалася його губів — думав: могли б підсунути значно гіршу, а такої жінки, як Ніна, не мав давно. От чортиця: все знає і все вміє…

9

Полковник Карий помацав пучками щоку, з відразою відчувши жорсткість щетини. Зовсім закрутився, не було часу й поголитися, а голився полковник щодня, бо чорна щетина Є нього відростала одразу, а Карий вважав, що мужчина мусить бути завжди підтягнутим.

Минала друга година ночі, слід було спати, полковник уважно подивився на втомлені обличчя майора Бобрьонка й капітана Толкунова й мовив:

— Отже, ми про все домовились. О сьомій годині навколо базару будуть встановлені пости, ми візьмемо його в кільце, і в разі чого допомога завжди забезпечена вам. Олексюка доставляємо у провулок за школою, звідти він іде сам.

— Так точно, товаришу полковник! — Толкунов аж витягнувся на стільці: полюбляв висловлюватися чітко, як і належить за статутом.

Полковник утомлено махнув рукою, не схвалюючи статутну точність Толкунова, прискіпливо обдивився капітана. Видно, огляд задовольнив його: приношена гімнастерка надавала Толкунову вигляду ротного запасного полку. Але полковник все-таки зауважив:

— Дуже прошу вас, капітане, близько не підходити до Олексюка. Тримайтеся віддалік, ближче буде майор у цивільному, а втім, ми про все вже домовились, ідіть, можете чотири години поспати, навіть більше… — Він не уточнив скільки, та й хто рахує години відпочинку контррозвідників — не лягай хоч тиждень, а шпигуна затримай.

— Я покладаюся на вас, — закінчив полковник, проводжаючи офіцерів до дверей.

— Зробимо, Вадиме Федотовичу, — зовсім по-домашньому пообіцяв Бобрьонок.

У глибині душі Бобрьонок не вірив, що агенти шукатимуть Олексюка. Старший групи міг обійтися н без нього, а в таких випадках не ризикують — для чого їм без крайньої потреби потикатися на базар?

Але все могло статися, і контррозвідники не мали права не використати цей шанс.

…Базар вирував на великій, з дерев’яними ятками, площі. Збоку стояло кілька возів, запряжених шкапами, на яких не накинули оком німці, тітки продавали курей, правили за них, мабуть, бозна-що, городянки лише мацали курей, роздмухували пір’я, намагаючись побачити жовтий пташиний жир.

Олексюк, як і домовилися, проминув вози й заглибився всередину базару, де продавали з рук всілякий мотлох, від, старого, латаного й перелатаного до зовсім пристойних, але старомодних драпових пальт і вузьких, у смужку штанів.

Проте тепер носили широкі, за тридцять сантиметрів. Моряк, котрий бозна-як потрапив до цього поліського містечка, підмітав пилюгу з бруківки надзвичайно розкішним кльошем; нарешті знайшов, що потрібно: попід ятками простягнулися дерев’яні ряди, на яких ковельські тітки виставили каструлі з різним їдлом — пропонували тут і смачний український борщ, і печеню з картоплею, і вареники з сиром.

Моряк, подумавши трохи, зсунув безкозирку на потилицю і рішуче попростував до величезної каструлі з борщем. Він мав рацію — навіть до Бобрьонка долинув апетитний запах борщу, вранішні бутерброди видалися майорові тепер такими негодящнми й несмачними, що мало не піддався спокусі, але не мав права відволікатися на щось стороннє і тільки краєм ока, дивився, як морячок метелить борщ з великої миски.

Олексюк ішов, трохи накульгуючи, плечем розсуваючи натовп, звичайний, трохи втомлений піхотний лейтенант, який повертається після госпіталю до своєї частини, і, безперечно, ні в кого й думки не могло виникнути, що ця сіра й нічим не примітна людина вчилася в німецькій шпигунсько-диверсійній школі, відмінно володіє зброєю і може дати відсіч навіть високому, на півголови вищому за всіх присутніх на базарі верланеві, що закутав плечі жіночою спідньою сорочкою, а в руках тримав кілька шматків господарського мила.

Верлань голосно розхвалював своє мило. Бобрьонок подумав, то іншим разом він би обов’язково перевірив у нього документи, та нараз побачив, що в хлопця порожній лівий рукав, і не осудив його: ще не пристосувався до життя з однією рукою, пенсії з нинішніми цінами вистачає лише на кілька мисок борщу, і, певно, рахує кожний карбованець, який одержує за мило. Правда, навіть і цей карбованець офіційною мовою називається спекуляцією, але тільки в запеклих законників, — без базару тепер не проживеш.

На краю базару Бобрьонок побачив військовий кашкет і одразу насторожився. Кашкет повільно просувався до Олексюка, майор не міг побачити обличчя військового й погони, але, судячи з описів агента, той міг бути старшим групи Гороховим — здається, чорнявий, точно, чорнявий, он потилицю видно, мало не циган.

Циган розминувся з Олексюком, не зупинившись, але Бобрьонок міг дати голову на відсіч, що вони бачили один одного, можливо, обмінялися поглядами, може, Олексюк подав Циганові якийсь таємний знак, вони могли умовитися — коли щось негаразд, насупитися, тримати правицю в кишені, торкнутися носа, закусити губу — хіба мало можна вигадати умовних знаків?

А Циган ніби нагадує Горохова…

Майор підійшов до низького й лисуватого чоловіка, котрий продавав солдатську білизну, поцікавився, скільки коштує, а очима вказав на Цигана, той збагнув одразу, грубо висмикнув у Бобрьонка не зовсім нову сорочку, навіть пригримнув:

— Не хочеш — не купуй! Бачиш, який перебірливий: не нова… Міцна, носити її ще й носити… Де нову візьмеш?

Він зник у натовпі, буцім розчинився, а майор тепер був спокійний: Цигана затримають, перевірять документи і в будь-якому випадку доставлять в комендатуру. Якщо не винен, вибачаться, — що ж, такий суворий закон воєнного часу, й кожен мусить розуміти це.

Олексюк дійшов до краю базару, випив води в хлопчика, який торгував нею просто з відра: набрав у криниці за сотню метрів від базару й брав за кварту копійки. Олексюку на всяк випадок були видані дрібні гроші — він кинув хлопчикові карбованця, той схопив пожадливо й заховав до кишені, а Бобрьонок подумав, як негативно може вплинути на дитину така комерція: привчить хитрувати, в усьому шукати вигоду… А може, хлопчик на зароблені копійки з’їсть хоч тарілку супу?

Бобрьонок побачив, як круто повернувся Толкунов. Майор простежив за поглядом Толкунова й помітив двох військових, що наближалися до базару. Парканчик навколо нього був низенький, рідкий, і Бобрьонок луже добре бачив, як військові перетинали вулицю. Йшли важко, втомлено, передній із сидором за плечима — звідси не можна було розгледіти, скільки зірочок на погонах, але що зірочки, миттєва справа — зняти чи додати, головне — документи, а в тому, що ворожі агенти мають запасний комплект документів, майор не сумнівався.

Офіцери зайшли на базар і зупинилися біля того ж спритного хлопчика попити води. Тепер Бобрьонок стояв од них за три кроки; певно, не агенти, бо дуже чорнявого нема, один зовсім лисий, а в другого з-під мокрої від поту пілотки вибивається біляве волосся. У першого чоло високе, обличчя вилицювате і очі вузькі, казах не казах, а щось східне було в його косуватих очах. А білявий — типовий флегматик, сидір зняв повільно, поставив біля ніг, воду п’є маленькими ковточками, і весь він великий, на голову вищий від товариша — якийсь неповороткий і наче лінивий. Підняв сидора, але не закинув знову за плечі, повісив на лікоть, а видно, що мішок важкий, — цікаво, що в ньому?

Толкунов пройшов повз офіцерів, вони відкозиряли йому — обидва були старші лейтенанти: вузькоокий виконав цей ритуал ретельно, як і належить за статутом, і це трохи насторожило Бобрьонка — мало не рівні за званням, для чого ж так виструнчуватися, та ще й на базарі?

Краєм ока майор весь час бачив Олексюка. Той стояв спиною до старших лейтенантів — раптом високий, із сидором попрямував просто до Олексюка, підійшов до нього мало не впритул, здається, навіть штовхнув, але не зупинився і не сказав ані слова, проминув і підійшов до чоловіка, який продавав мило. Вони швидко сторгувалися, старший лейтенант повернувся до товариша — упакували мило в сидір і пішли з базару.

Бобрьонок помітив, як зупинив їх патруль, але старші лейтенанти не дуже цікавили його: точно бачив, що білявий не спілкувався з Олексюком.

Агент стояв тепер у самісінькому центрі базару, де продавали ношені речі. Поруч нього інвалід на милицях пропонував купити капелюха, звичайного чорного капелюха з вузькими крисами. Одягнув капелюха на стрижену голову, трохи набік, либонь, вважав, що це робить його елегантним, вигукував голосно, торкаючись пучками крисів:

— Кому довоєнного капелюха? Дешево віддам, а кожний мужчина у ньому подобається найвродливішій дівчині! Хто хоче подобатись гарним дівчатам? Налітай!

Але ніхто не зважав на заклики інваліда і, мабуть, не тому, що чоловікам не хотілося подобатися вродливим дівчатам, просто на базарі було дуже мало цих чоловіків — поодинокі військові, старі та інваліди, більшість — жінки, мабуть, самі вони хотіли подобатися чоловікам. Однак де їх візьмеш під час війни?

На заклик інваліда на милицях відгукнувся лише безрукий верлань, що продавав жіночу сорочку й мило. Проштовхавшись до товариша, зупинився, вражений до глибини душі, бо вирячився на нього із щирим подивом.

— Брательник у котелку! — вигукнув нараз радісно й здивовано. — Точно, брательник у котелку. І де ти його доп’яв, друже?

Але інвалідові на милицях було не до жартів.

— Відчалюй, — огризнувся сердито, — і не заважай комерції!

— Хіба так торгують? — верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий — він довго м’яв криси капелюха, нарешті сторгувалися — вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, либонь, щоб зібратися на силі для майбутніх торговельних боїв.

Олексюк усе ходив по базару, мабуть, йому вже набридла штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої — лишалося ще п’ятнадцять хвилин, і все могло статися. Але не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.

Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка, ним займуться й доставлять до контррозвідки, він же мав подзвонити Карому.

Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив коротко:

— Так я й знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.

Віліс стояв за рогом. Толкунов сидів у ньому — похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх повз вуха — іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.

Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.

— Вони вирішили обійтися без Олексюка, — констатував уже очевидне. — Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв’язалися з “Цепеліном” — дали знак, що приступають до виконання завдання.

— Знати б якого!

— Дізнаємось.

— Як?

— Захопимо їх і дізнаємось.

Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від готової вже ущипливої репліки. Тим більше, що колись вони однаково спіймають агентів, не мають права не спіймати — зараз слід блокувати ліси під Маневичами… Та їх он скільки — з гущавиною, болотами…

У Карого вже сиділо чоловік з десять: розшукувачі та інші працівники контррозвідки — тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів. Полковник супився й кашляв у кулак — щойно мав розмову з Рубцовим — генерал квапив його, правда, обіцяв прислати з свого резерву кілька розшукувачів, але що важать чотири чи п’ять осіб? Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця глухі, болота, поодинокі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири — п’ять від орієнтовного місцеперебування радиста пролягала досить пожвавлена дорога, розбита технікою, але досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.

— Навряд чи диверсанти лишилися в лісі, — говорив Карий рівним тоном, здається, зовсім не хвилювався, але Бобрьонок, котрий добре знав полковника, догадувався, які почуття вирували зараз у душі Карого. — Знають чи не знають, що ми взяли Олексюка, але здогадуються, що рацію запеленговано. Мабуть, лишили її в тайнику, а самі вийшли на дорогу. Чи просуваються до неї зараз, саме в ці хвилини. Тут у них з’являється простір: можна і в Маневичі, і до Луцька, і в Сарни… Цілком можливо, що відлежуються десь на хуторі, в лісі є ще залишки бандерівських банд. Можливо, диверсанти вступили з ними в контакт. Ми ж повинні патрулювати найперспективніші виходи з лісу, — поставив полковник перед розшукувачами конкретні завдання.

Бобрьонок здогадувався, що запідозрений ним на базарі чорнявий офіцер не має ніякого відношення до ворожої агентури, і все ж не витримав і запитав про Цигана.

— Усе гаразд, — заспокоїв його полковник. — Старший лейтенант Удальцов, його особу ми встановили одразу, інтендант запасного полку. — По паузі запитав: — Завдання всім зрозуміле? Тоді прошу вирушати.

Бобрьонок подумав, що знову доведеться обійтися без обіду, і з сумом згадав, як спорожнив миску з борщем морячок у розкішних штанях. Видно, Толкунов думав також про це, бо сердито дихав йому в потилицю й буркотів щось про інтендантів, у яких завжди спокійне життя і котрим нема ніякого діла до трударів: він називав себе саме так — трударем військової справи.

Толкунов ремствував часто, та Бобрьонок знав, що важко знайти такого невибагливого офіцера, як капітан, — кусня хліба й фляги води йому вистачало на добу…

Через годину вони дісталися призначеного місця. На розбите шосе, що вело до Луцька, тут виходила бруківка з досить великого села Микулииці. Село лежало кілометрів за десять, а бруківка огинала ліс — приблизно з нього району виходила в ефір невідома рація.

Віктор з’їхав у густий підлісок метрів за сто від перехрестя, тепер віліс можна було побачити, лише наштовхнувшись на нього. Майор з Толкуновим обрали собі місце неподалік, метрів за тридцять від схрещення доріг, під крислатим дубом. Звідси контролювалися і шосе, і бруківка — усі виходи з лісу, а розшукувачів побачити було неможливо: одразу за дубом тягнулися густі ліщинові хащі, й тільки лісовий звір міг би виявити тут людину.

Толкунов стояв під розлогим дубом, а Бобрьонок простягнувся просто на траві, спершись ліктями на землю й поклавши підборіддя на долоні. Слухав ліс, і ніщо підозріле не пройшло б повз його увагу. Слух мав справді гострий, взагалі з них із Толкуновим вийшла непогана пара, капітан бачив на кілометр і далі, немов у польовий бінокль, а Бобрьонок мало не за кілометр, ну, за чверть кілометра, чув у лісі кроки людини.

Різко закричала сорока. Сороку слід слухати, сорока завжди попередить тебе чи викаже, але птаха так само різко обірвала своє цокання, як і почала. Зовсім близько застукав дятел. Бобрьонок підвів очі й помітив його — красивий, вічно заклопотаний лісовий трудар.

Тихо, тільки тріпоче листя дуба й сюркочуть коники.

Сорока знову зацокотіла знервовано, й Бобрьонок почув якийсь звук на бруківці. Прислухався й підвівся: до перехрестя наближався віз, запряжений конем чи кіньми.

— Що? — одразу насторожився Толкунов.

— Хтось їде.

Бобрьонок зняв з плеча автомат, а капітан, який волів обходитися лише пістолетом, намацав його в кишені.

Тепер і Толкунов почув скрипіння коліс на бруківці. Віз їхав повільно, й кінь ступав утомлено. Ось він з’явився поміж кущів — та й як не втомитися: стара шкапа з розбитими ногами. Чоловік ішов поруч воза, чвалав важко, як і коняка, і були обоє зовсім похилого віку.

Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив його, але не зупинився, навпаки, підігнав коняку. Майор підвів руку й наказав:

— Спиніться на хвилю.

Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, буцім і цей військовий з автоматом в руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніщо в світі його не обходить, і йде він за конякою лише тому, що нема іншого виходу. Одягнутий старий був у темну сорочку, солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені черевики на босу ногу.

Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.

— Що робите, діду? — запитав.

Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.

— Хіба не бачиш, сіно вожу.

Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні воза.

— Звідки?

Старий вказав головою на шосе — за ним тягнулися луки з поодинокими стіжками. Запитав нараз:

— Курити не знайдеться?

Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.

— І куди возите сіно? — запитав майор.

Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до воза, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.

Толкунов негайно скористався з цього.

— Ти скажи нам, батьку, — попросив, — нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?

Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.

— Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.

У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.

— І давно? — запитав.

Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:

— От фіру відвіз…

— Звідки ті офіцери?

— Та вийшли з лісу.

— Точно офіцери?

— Звідки ж я знаю? Погони — це бачив…

Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.

— Такі?

— А хто ж його зна…

— Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? — втрутився Бобрьонок.

— Якраз до соші доїхав.

— І куди вони подалися?

— А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.

Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе воза хвилин за п’ятнадцять, ще назад п’ятнадцять, розвантажити — стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу з годину тому. Все приблизно збігалося, і не можна було гаяти часу.

— На яку машину сіли й куди поїхали? — уточнив.

— А вантажівка. До Луцька й подалися… — махнув дід ліворуч на шосе.

— Номер? — урвався терпець Толкунову. — Номер машини бачив?

— Так я ж неписьменний…

— Скільки років прожили, а цифр не знаєте, — з жалем проказав капітан. — Ось вам наслідки проклятого панського режиму!

Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.

— Пригощайтеся, — мовив мало не улесливо, — і скажіть, будь ласка, один з них був чорнявий? Схожий на цигана? А другий лисуватий?

— Так у кашкетах же… — завагався дід.

— Але ж цигана й під кашкетом примітиш!

— Цигана — це точно. — Старий на хвилину замислився. — Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.

— Озброєні? — Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.

— Ні. Хіба що з пістолями.

— Щось несли? Рюкзаки чи мішки?

— Ні, з порожніми руками.

Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав:

— І ви нічого не переплутали?

— А чого ж тут плутати? У машину сіли й поїхали…

— Машина, кажете, вантажна? Бачили, є такі великі й менші?..

— Невелика, — похитав головою старий. — І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й пострибали ззаду, бо легше.

Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв’язатися з Карим.

— Спасибі, — хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.

Старий вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й віз знову заскрипів. А Бобрьонок уже пробирався крізь кущі до віліса, відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання.

— Вони, — вигукнув Толкунов із злістю, — вони, падлюки, й мають годину фори!

— У нас віліс, а не стара вантажівка, і ця фора…

— Не кажи, до Луцька звідси скільки? П’ятдесят кілометрів, вони вже зовсім близько коло міста, а ми на цих вибоях не розженемося…

Карий одізвався одразу, либонь, чергував біля рації — вислухав майорове повідомлення і наказав:

— Негайно до Луцька. Швидше, скажіть Вікторові, щоб не шкодував машини, а ми зараз спробуємо перекрити в’їзд до міста.

Віліс стрибав на вибоїстому шосе так, що невідомо було, як машина витримує. Толкунов з майором трималися за скоби, а Віктор тиснув на акселератор і скаржився:

— Добре, машина гарна, а що б ви з полуторкою робили? І треба ж: через якихось двох паршивих шпигунів такий віліс гробити! На чому далі їздитимете? Машина — це не агент, спробуй таку дістати… — Але буркотів для порядку — спритно об’їжджав вибої, мчав узбіччям, і за вілісом тягнувся довгий шлейф куряви.

Вони подолали відстань до підміського КП хвилин за сорок — старший сержант і солдат, які чергували на ньому, були вже в курсі справи, бо старший сержант запитав:

— Ви із “смершу”?

Бобрьонок показав посвідчення, і старший сержант доповів:

— Ми одержали розпорядження затримати вантажівку з пошкодженим заднім бортом і двох військових на ній, — зиркнув на годинник, — тридцять шість хвилин тому. Але вона проїхала до міста раніше.

— Коли?

— Хвилин за десять до розпорядження.

— Документи перевіряли?

— Аякже, — аж розсердився старший сержант, — порядок.

— Якої частини машина?

Старший сержант похитав осудливо головою.

— Їздять тут… Усіх не запам’ятаєш.

— А військові на ній?

— Старший лейтенант і лейтенант.

— Прізвища? — все ще сподіваючись хоч на якийсь успіх, запитав Бобрьонок, але, звичайно, старший сержант не пам’ятав їх.

Толкунов вилаявся. Лаявся він, мабуть, для розради: спробуй запам’ятай всіх, хто минає КП! Документи в порядку, нічого підозрілого — давай їдь, нема чого затримуватися, час воєнний, все в русі, і чим швидший цей рух, тим краще.

Нараз Бобрьонок подумав, що доля була прихильною до цього старшого сержанта. Якби він запідозрив щось і намагався затримати двох озброєних, навчених і досвідчених диверсантів, навряд чи вціліли б вони з напарником, зовсім те салатою. Тим більше, що агенти мали перевагу, вони завжди в чеканні, напруженні, вміють бездоганно користуватися зброєю — навряд чи старший сержант з солдатом упоралися б з ними..

Комендант міста, літній і втомлений майор, уважно вислухав Бобрьонка, покликав свого помічника й’ розпорядився:

— Накажіть постам і черговим стежити за всіма грузовиками, машину з пошкодженим заднім бортом негайно затримати й доставити сюди. І старшого лейтенанта з лейтенантом, вони ходять разом: один чорний і горбоносий… Тільки обережно, певно, це шпигуни, можуть вчинити збройний опір.

Очі в помічника коменданта округлилися, мабуть, уперше одержав таке важливе завдання, зник одразу, наче розчинився, і Бобрьонок з його досвідом навіть не встиг помітити, як вислизнув з кімнати цей піжонистий лейтенант у свіжовипрасуваній гімнастерці. Але був певен: той виконає наказ.

— Обідали? — запитав комендант. — У нас непогана їдальня, і я дам розпорядження…

— Спасибі, — подякував Бобрьонок, хоч такзахотілося гарячого борщу чи навіть каші, що під грудьми аж засмоктало. — Спасибі, нема часу. Мусимо поїздити містом, може, щось і надибаємо.

Вони їздили годину й навіть трохи більше, на ходу й перекусили бутербродами з салом. Звичайно, бутерброди — це не гарячий борщ, пропонований комендантом, проте не така вже й погана їжа.

Біля центру міста віліс зупинив патруль.

— Комендант просив негайно прибути. Знайшли грузовик, — доповів старший наряду.

Бобрьонок поклав Вікторові руку на плече, й той рвонув з місця, обдавши молодшого лейтенанта пилюгою.

Біля комендатури справді стояв грузовик — в задньому борті не вистачало двох дощок — машина мала пошарпаний вигляд, навіть дивно було, що півсотні кілометрів подолала за годину. А в приймальній коменданта стояв солдат у брудній, замасленій гімнастерці з такими ж промасленими погонами, дивився спідлоба й тривожно. Його можна було зрозуміти: кому приємно, коли тебе затримують, доставляють до комендатури, та ще й не кажуть чому.

Комендант дивився на солдата зверхньо. Був на голову вищий за низькорослого шофера, певно, він щойно давав йому прочуханку: очі в нього горіли благородним гнівом і буквально випромінювали презирство до такого нікчемного, брудного й зачучвереного вояки, який ганьбить гарнізон міста. Побачивши Бобрьонка, комендант тицьнув у солдата пальцем, немов запрошував усіх помилуватися таким не дуже приємним видовиськом, і мовив:

— Солдат Гончаренко, й мені соромно за автобат, в якому він служить…

Мабуть, комендант тільки набирав силу для розносу, тільки ще розпалював себе. Бобрьонок одразу збагнув це — він не зовсім поділяв комендантів погляд, бо часто зустрічав зовні недбалих і недбало одягнених солдатів, але справжніх бійців і чудових знавців своєї справи, взяти хоча б Толкунова — мимоволі скосував на капітана, але одразу осмикнув себе й попросив коменданта:

— Дозвольте нам поговорити з Гончаренком.

Комендант подивився на Бобрьонка трохи здивовано, та біс їх знає, цих “смершистів”, може, і справді цей нікчемний солдат стане їм у пригоді.

— Прошу, — вказав на двері свого кабінету.

Він залишив їх на самоті з шофером. Бобрьонок сам підсунув солдатові стільця, той не чекав цього, відступив на крок, але одразу повернувся боком і сів, насторожено дивлячись на офіцерів. Стягнув з голови пілотку, бгав її чорними від мастила пальцями — цей жест був такий домашній, що майор засміявся і присунув стільця мало не впритул до шоферового, вмостився на ньому верхи, упершись підборіддям у спинку, й запитав:

— Ви взяли на розвилці під Микулинцями двох офіцерів?

Солдат зробив спробу підвестися, та майор зупинив його коротким жестом.

— Так… — насторожено відповів солдат. — В якій частині служите?

— Рядовий Гончаренко, шофер окремого автобату.

— Угу, — кивнув Бобрьонок, наче почуте дало йому задоволення. — І ці два офіцери чекали на дорозі?

— Якраз вийшли з лісу. Старший лейтенант махнув рукою, і я загальмував. Хіба не можна?

— Можна, Гончаренко, нема тут жодного криміналу. Вона обидва сіли в кузов?

— Я пропонував старшому до кабіни, але він не схотів.

— Де висадили їх у місті?

— А в центрі.

— І куди вони пішли?

Гончаренко трохи подумав і сказав твердо:

— Ліворуч. До готелю.

У Бобрьонка засвербіли пучки, що бувало в секунди найбільшого нервового напруження.

— Точно пам’ятаєте?

— Один з них казав, що там живуть.

— Коли казав?

— Ну, висіли вони, через задній борт пострибали, я його відремонтувати не встиг, вчора важкі ящики розвантажували й поламали, а офіцери висіли й стоять. Я до Луцька часто їжджу — питаю: куди потрібно? А старший і каже: приїхали, ми тут живемо. Ну й пішли до готелю.

— Зможете їх упізнати?

— Чого ж… Дуже просто. Старший чорнявий, а лейтенант, значить, звичайний.

— Не лисий?

— Хто ж його зна. У кашкетах обидва, чорного — того видно, чорнявих, воно, значить, завжди видно…

Бобрьонок зробив шоферові знак, щоб помовчав. Запитально зиркнув на Толкунова — той кивнув, у такі хвилини вони розуміли один одного без слів. Майор наказав солдатові:

— Почекайте тут. — І слідом за Толкуновим вийшов із кабінету.

Комендант сидів біля друкарки, перебирав папери. Глянув на Бобрьонка і одразу, без прохання відклав папку. Бобрьонок подумав: приємно, коли в комендатурі сидить людина тямуща, можливо, цей комендант і службист, як усі вони, а от кебету бог йому дав, і треба скористатися з цього.

— Маєте список військовослужбовців, які живуть в готелі? — запитав.

— Звичайно, всі зареєстровані в нас.

— А можна подивитися?

— Прошу.

Виявилось, що в готелі мешкали лише двоє лейтенантів і троє старших, переважно тут селилися полковники й підполковники, а для цих було зроблено виняток, зокрема старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко мали відрядження штабу фронту.

— Чи не могли б ви влаштувати перевірку документів у готелі? — попросив Бобрьонок.

— Простісінька справа.

— Нас цікавлять Сахаров і Колісниченко.

— Як, дозвольте, це зрозуміти?

— Треба якось показати їх шоферові. Якщо не ті, покажемо інших.

Комендант замислився.

— Зробимо так, — запропонував, — мій помічник зайде з нарядом до їхньої кімнати. Перевірить документи й попросить вийти до адміністратора. Шофер з вами сидітиме там.

— Ні, — категорично заперечив Бобрьонок, — якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють, що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.

Комендант знизав плечима.

— З вами підуть солдати з автоматами й мій помічник з пістолетом. Чорта затримають.

Що вдієш: навіть комендант міста не уявляє собі, якими хитрими й спритними бувають ворожі агенти. Бобрьонок рішуче заперечив:

— З патрулем піду я. Випишіть мені відповідні документи, а капітан Толкунов підстраховуватиме нас.

Комендант скорився.

— Будь ласка, але…

— І все ж зробимо так, — заперечив Толкунов.

Комендант лише покрутив головою, однак сперечатися не став.

За чверть години комендантський патруль почав перевірку документів у мешканців готелю. Бобрьонок уже знав, що Сахаров з Колісниченком мешкають на другому поверсі в сімнадцятому номері, проте почав перевірку з першого, як і належить патрулеві. За ним слідували два бійці з автоматами, але знали, що стріляти суворо забороняється, ні б якому разі, що б не сталося, — так наказав майор, — навіть коли хтось чинитиме збройний опір. Двері кожного номера під час перевірки лишалися відчиненими, й біля них стояв Толкунов, готовий кожної миті втрутитися в події.

У шістнадцятій кімнаті мешкали полковник і майор, штабіст та інтендант, Бобрьонок знав їхні прізвища й те, що вони живуть давно, вселилися за тиждень до висадки агентів, — отже, швидко й трохи недбало перевіривши документи, погрюкав у сімнадцятий номер.

— Увійдіть, — одізвався басок.

Бобрьонок натиснув на ручку дверей і зайшов до кімнати — невеличкої і вузької, майже всю її площу займали три ліжка, тумбочки біля них і маленький столик, за яким сидів у розстебнутому кітелі чоловік із погонами майора медичної служби. Щось писав, весь столик був завалений паперами, майор невдоволено відірвався від них, але, побачивши людину з червоною пов’язкою на рукаві та озброєних солдатів, пом’якшав і, нічого не питаючи, поліз до внутрішньої кишені по документи.

Майор медичної служби Попов також не викликав підозр: приїхав з Києва два тижні тому для організації допомоги армійським медикам. І все ж Бобрьонок перевірив його документи прискіпливо й потому запитав:

— А де ваші сусіди?

Майор невизначено знизав плечима.

— Вони не в моєму підпорядкуванні.

— Гадав, що знаєте.

— Діло молоде, — усміхнувся майор, — мабуть, зайшли до когось…

— Чому так гадаєте?

— А вони не дуже й криються.

— Звичайно, — іронічно мовив Бобрьонок, — і вертаються пізно й на підпитку?

Майор заперечливо похитав головою.

— Мої хлопці не такі. Спиртного не вживають.

— Щоб з жінками — й не випити?

— Сам дивуюсь… Молоді хлопці, гадав, грошей нема, та ні, у Володі півсумки тридцяток… Просто характер мають, а це серед сучасної молоді…

Майора явно заносило, як кажуть, убік, мабуть, любив побазікати, але Бобрьонкові слід було обійти ще багато кімнат— відкозиряв і вийшов. Пошепотівся з Толкуновим, і капітан, затулившись газетою, влаштувався в холі.

Повідомлення майора-медика зацікавило Бобрьонка: непитущі молоді грошовиті хлопці, котрі допізна затримуються щовечора, а вдень вийшли з лісу, де працювала ворожа рація!..

Майор ходив з кімнати до кімнати. Двох інших старших лейтенантів та лейтенанта, які мешкали в готелі, він непомітно показав шоферові — адміністраторка викликала їх для уточнення якихось формальностей, — проте Гончаренко не признав у них своїх сьогоднішніх пасажирів.

Лишалося чекати повернення Сахарова й Колісниченка. Шофера посадили в куток нижнього холу. Бобрьонок влаштувався близько сходів, що вели на другий поверх, Толкунов у м’якому кріслі за два кроки від нього удавав, що куняє. Патруль відпустили, але на всяк випадок у бічній вулиці Стояла машина з трьома озброєними солдатами.

Агенти — а тепер Бобрьонок майже не мав сумніву, що в сімнадцятій кімнаті поселилися ворожі диверсанти — мусили з’явитися з хвилини на хвилину. Майор несхвально дивився на шофера, який куняв за колоною, людина, правда, втомилася, півдня крутила бублика, потім навіть не пообідала, ну, добре, вони з Толкуновим обмежилися бутербродами, а при чому тут шофер? І все ж майор не міг подолати роздратовання — куняє, сучий син, ще засне, а тут з’являться агенти… Та коли двері відчинялися, шофер аж підхоплювався, однак який вже раз даремно…

Скляні двері знову відчинилися, але зайшов чоловік у цивільному, він ковзнув байдужим поглядом по Бобрьонку з Толкуновим і взяв ключі в адміністраторки. Почав підніматися сходами і в цей час двері знову розчинилися. Бобрьонок побачив, як Толкунов розплющив одне око — хвалився, що може спати лише з одним заплющеним оком, звичайно, казав неправду, проте мав феноменальну здібність за потреби негайно засинати, прокидаючись швидко, на кілька секунд. Зараз, правда, — Бобрьонок був упевнений в цьому, — не спав, тільки прикидався: не ті обставини, щоб розслабитися хоч на хвилину.

До готелю зайшов якийсь полковник з валізою і плащем через руку, попрямував до адміністраторки, і Толкунов знову заплющив око. Минуло кілька хвилин, полковник, либонь, мав броню, бо оформився і пішов до свого номера, шофер куняв усе відвертіше, коли нарешті прийшли вони.

Двері зарипіли тихше, ніж звичайно, першим з’явився старший лейтенант, чорнявий, підтягнутий, з сумкою через плече, а за ним лейтенант, трохи нижчий, але кремезний, широкоплечий, мав груди борця чи штангіста, і Бобрьонок подумав, що впоратися з ним буде не так уже й просто.

Майор скоса зиркнув на шофера. Той дивився на старшого лейтенанта, не відриваючись, нарешті глянув на Бобрьонка, повільно підвівся і заховався за колону, він зробив усе, як було домовлено, і майор вдруге за сьогоднішній день відчув, як засвербіли в нього пучки. Навіть не глянув у бік Толкуно-па, однак знав, що капітан також напружився і готовий у будь-який момент прийти йому на поміч.

А ті двоє ідуть через вестибюль до адміністраторки, сміються і розмовляють про щось, мабуть, весело провели вечір і діляться враженнями.

Майор повільно підвівся і намацав пістолет у кишені.

— Віро, наш професор тут? — запитав у адміністраторки старший лейтенант.

— Мабуть, не спить, ще.

Старший лейтенант невдоволено поморщився.

— Знову ремствуватиме.

— А ви не запізнюйтесь.

— Справи…

Так, у них, звичайно, багато справ, шпигунів клятих, але зараз…

Бобрьонок ступив крок до чорнявого, який неминуче мусив пройти до сходів повз нього, куточками очей побачив, як Толкунов пристроївся за кремезним лейтенантом. І коли встиг капітан так швидко зорієнтуватися?

— Старший лейтенант Сахаров? — запитав Бобрьонок, підійшовши мало не впритул до чорнявого.

— Так… — той не стривожився, Бобрьонок міг заприсягтися, що очі старшого лейтенанта лишалися спокійними.

— Помічник коменданта міста. — Бобрьонок показав посвідчення. — А ви лейтенант Колісниченко?

— Так точно! — витягнувся другий. — Слухаю вас, товаришу майор.

Поки що вони грали бездоганно, жодної фальші не було в їхній поведінці.

— Прошу пройти до цієї кімнати. — Бобрьонок вказав на двері поруч з адміністраторською.

— Для чого?

— Зараз дізнаєтесь.

За ідеєю агенти вже мусили якось діяти. Бобрьонок стежив за кожним рухом старшого лейтенанта — зараз він потягнеться до кобури, але дістати пістолет не встигне, майор обеззброював і не таких спритників: крок уперед і удар ребром долоні, ще один удар, якщо знадобиться, — сімдесят шансів із ста, що чорнявий через три — чотири секунди лежатиме на підлозі, а коли не допоможе й це…

Але старший лейтенант слухняно повернувся й пішов до кімнати — що ж, хоче першим зайти туди, матиме секунду чи півсекунди переваги саме для того, щоб витягнути зброю з кобури, однак не знає, що в Толкунова другий пістолет у кишені — цим урівноважувалися їхні шанси…

Старший лейтенант удавано байдуже потягнув на себе двері, зараз…

Але чорнявий спокійно зайшов до кімнати й зупинився одразу, пропускаючи майора. А поруч нього став лейтенант.

А в дверях уже стовбичив Толкунов.

— Прошу пред’явити документи, — наказав Бобрьонок. Лейтенант потягнувся до кишені гімнастерки, але чорнявий заперечив:

— На якій підставі, товаришу майор?

— Прошу не сперечатися.

Обидва подали свої офіцерські книжки, Бобрьонок почав розглядати їх. Вивчав документи уважно, однак бачив кожен рух офіцерів, їхні напружені пози, почервонілі обличчя.

Офіцерські книжки як справжні, ніколи не скажеш, Що підроблені, жодної похибки. Проте кому-кому, а Бобрьонкові було відомо, яких успіхів досяг ворог у фабрикуванні документів.

— Ваші командировочні? — владно простягнув руку.

Подали, не вагаючись.

Старший лейтенант Сахаров відряджається для перевірки дотримання на складах правил зберігання боєзапасу… Лейтенант Колісниченко в його підпорядкуванні…

Спокійно заховав документи обох офіцерів до кишені.

— Прошу здати зброю! — наказав.

Чорнявий сіпнувся.

— Це свавілля! — вигукнув. — Я скаржитимусь.

Толкунов ступив з порога, поклав руку на кобуру лейтенанта.

— Розберемося, — мовив розважливо, — а ти, старлей, не вибрикуй!

Чорнявий потягнувся до кобури, ще мить — і витягнув би пістолет, та Бобрьонок перехопив його руку й сам дістав зброю. Дибився в розширені від жаху очі старшого лейтенанта, швидко обмацав його, шукаючи ще пістолета чи гранати, проте не знайшов нічого й наказав:

— Прошу йти за мною. До комендатури. Там розберемося.

— Я скаржитимусь, — заволав старший лейтенант, — це вам дорого коштуватиме, майоре!

— Що робили вдень у лісі під Микулинцями? — запитав Толкунов.

— Як що? — закипів старший лейтенант. — Ми із штабу фронту й маємо перевірити тут склади. А в Микулинцях склад, і ми півдня працювали там.

Бобрьонок пильно подивився на чорнявого й раптом усвідомив, що той не бреше. Зараз вони зроблять запит до штабу фронту, й вранці надійде відповідь, що справді старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко відряджені для перевірки складів, потім приїде начальник микулинецького складу й підтвердить, що саме ці офіцери півдня провели в нього, — і це кінець так гарно задуманої і проведеної операції.

Безславний кінець.

Скільки таких випадків було в нього, й скільки разів доводилося вибачатися перед затриманими.

Але краще сто разів вибачитися перед невинними, ніж прогавити одного ворога.

Бобрьонок повторив суворо:

— Прошу йти за мною.

10

Цілий день вони ховалися у лісі поблизу Квасова. Натрапили на густі зарості шипшини, куди сам чорт побоявся б і носа сунути, витолочили місце й відлежувалися після страшної ночі. Мучили спрага й голод, надто спрага, Юрко зовсім уже вирішив піти шукати якесь лісове джерело, та Муха не дозволив.

— Сиди тут! — наказав і на підтвердження своїх слів підважив “шмайсера”. — Бачиш, ліс тут рідкий, люди по ягоди та гриби ходять. Жити набридло!

З сотником не можна було не погодитись, але сонце підбивалося все вище, спека ставала нестерпною, і Юрко заради кухля холодної води готовий був ризикувати й життям,

— Терпи, — повторював сотник, — гадаєш, мені легше? Та зваж, дотепер мали-сьмо квіточки, а ягідочки попереду. Нам зараз ховатися треба, як вовкам, збагнув?

Нарешті сонце закотилося за ліс і трохи полегшало. Юрко облизував сухим язиком смажні вуста, але тепер хоч не припікало згори, і вечірній вітерець ніс прохолоду.

Вони пройшли просто городом через полегле вже картоплиння і дісталися обгородженого тином подвір’я. На дворі нікого не було. Ліворуч стояв хлів, а між ним та хатою темніла криниця.

Юрко, незважаючи на застережливий знак Мухи, посунув просто до неї — на криниці побачив відро з водою, припав до нього, вмочивши обличчя, пив і пив, відірвався і знову ковтав жадібно, поволі відчуваючи, як остуджується його нутро, але не міг вгамувати спрагу. Зовсім забув про сотника — нарешті той безцеремонно одштовхнув його од відра й напився сам: статечно, піднявши важке відро на витягнутих руках і наче й тут милуючись своєю силою.

Муха, м’яко ступаючи, подався до хати. Двері були замкнені, сотник зазирнув до освітленого вікна, проте нічого не побачив за зсунутими фіранками й перейшов до другого. В маленьку щілинку вловив якийсь рух у кімнаті, не можна було дібрати, хто це, чоловік чи жінка, але якась тінь майнула між лампою і вікном, і сотник постукав у шибку обережно, пучками, постукав коротко, прислухався і знову постукав.

У хаті, здається, знялася метушня, нараз світло погасло, І Муха скоріше відчув, ніж побачив, що хтось розглядає його в щілину. Нарешті фіранки трохи розсунулися і чоловічий голос запитав коротко:

— Хто?

— Тут мешкає Петро Семенюк?

— Так.

— Прошу відчинити.

— Хто ви?

— Від Сороки.

Фіранки зсунулися, і через кілька секунд клацнула клямка на дверях. На подвір’я викотився низький, опецькуватий чоловік з великим черевом. Уважно роздивився гостей з автоматами і, не кажучи ані слова, пропустив до хати.

У кімнаті знову засвітилася гасова лампа. Пахло свіжоспеченим хлібом, і від того запаху в Юрка запаморочилася голова, відчув такий напад голоду, що зупинився просто в дверях, і сотник вимушений був підштовхнути його.

Господар зайшов останній, але проминув гостей і став так, щоб розгледіти прибульців— просвердлив буравчиком близько поставлених пронизливих очей, видно, перше враження було позитивне, бо запитав без церемоній:

— І що звелів передати мені пан Сорока?

— Що сьогодні в лісі спекотно, — не гаючись, заявив Муха.

— Дяка богу, погода, здається, встановилася, — відповів Семенюк і одразу заметушився: — Ми чекали на вас ще вчора, влаштовуйтесь, панове… Але хіба вас тільки двоє?

— Так, тільки двоє. — Сотник поклав “шмайсер” в кутку на лаву, і Юрко приладнав свого поруч. — Оточили нас на хуторі, може, чули, хутір Раковий, оточили енкаведисти й поклали всіх, тільки нам з Гімназистом пощастило прорватися.

Юрко відчув, що ця новина не дуже засмутила мірошника, але Семенюк журливо похитав головою і мовив скрушно:

— Яке нещастя, панове, яке страшне нещастя, прошу я вас, та що поробиш? Усі під богом ходимо, й на те божа воля. — Він перехрестився якось дрібно й відразу ж почухав тими ж пучками волохаті груди, що видніли з-під розстебнутої сорочки.

Сотник опустився на важкого дубового стільця біля застеленого квітчастою скатертиною столу.

— Стомилися ми, — мовив сухо, — й голодні. День нічого не їли.

— Авжеж, — заметушився господар, — звичайно, стомилися й голодні, зараз усе буде, зараз вас нагодуємо. — Він зазирнув до сусідньої кімнати й мовив ніжно й мало не улесливо: — Тут, Зіно, до нас дорогі гості, то прошу тебе…

Зіну не треба було кликати, з’явилася одразу, і не в простому домашньому одязі, а в шовковій сукні з хусткою на плечах — була вона років на п’ятнадцять молодша за свого опецькуватого чоловіка, чорнява й струнка, і, здавалося, саме життя пульсувало в ній. Ходила стрімко, дивилася виклично, й повновиде її обличчя аж світилося від цікавості.

Сотник блиснув на неї очима, видно, це сподобалося господині, бо поправила хустку й прослизнула на кухню, озирнувшись у дверях.

— Ходи сюди, Петрику, — не мовила, а проспівала звідти, і Петрик, випнувши черево, слухняно прослідував за нею.

Юрко сів на цератовий диван, вільно простягнувши ноги. Домашній залишок і смачні запахи, що долинали з кухні, знову надали йому душевної рівноваги, немов і не було нічного бою, ні денного пекла в шипшинових заростях. А господиня, скинувши хустку й запнувшись фартухом, звичайним домашнім і не зовсім чистим фартухом, котрий чомусь також дуже личив їй, вже принесла й поставила на стіл тарелю з великими шматками хліба й пляшку самогону, слідом за нею мірошник тягнув сало, свіжі огірки й помідори — кращої їжі, здавалося, ніколи не було й не буде на світі, бо поміж огірків лежали ще обчищені соковиті білі цибулини — Юрко рішуче пересів з цератового дивану на жорсткий стілець, відкусив хліба й захрумтів цибулиною, не міг чекати, поки накрають сала, але сотник виявився стійкішим: налив усім у чарки, поставлені Семенюком, почекав, поки Зіна принесе з кухні тарелі з ковбасою та холодцем, і тільки тоді, мовивши коротке “будьмо”, вихилив чарку й непоспішливо закусив помідором. Але відразу ж, забувши про правила гарного тону, переклав собі мало не півтарелі холодцю і почав мегелити його жадібно, плямкаючи губами й ні на кого не звертаючи уваги.

Коли вони вгамували перший голод, Семенюк налив ще по повній чарці й запропонував:

— За нашу справу, панове, за справу, яка не обходиться без втрат, однак ми боремось і сподіваємось на краще.

Сотник вихилив свою чарку одразу, зрештою, йому було байдуже, за що пити, самогон господар поставив непоганий, і вік смакував Мусі, а Юрко відсунув свою чарку й узявся до ковбаси. Господар спробував був заперечити, мовляв, за справу ж, та Муха підтримав хлопця:

— Не п’є він і не треба вмовляти, бо нам же більше зостанеться. — Він весело зареготав і глипнув очима в бік кухні, в дверях якої з’явилася господиня із сковорідкою підсмаженої картоплі. Коли вона встигла це зробити, було таємницею, проте факт залишався фактом, картопля парувала й пахла підсмаженим салом, вона викликала ентузіазм не тільки в гостей — Семенюк, який, певно, вже повечеряв, але був не від того, щоб повторити все спочатку, наклав собі півтарілки й налив ще під картоплю, та й грішно було б не випити під неї, бо засмажила її господиня із знанням справи й великі шкварки лежали в ній.

Нарешті, наливши по останній чарці, господар почав розмову:

— Я вже казав, що ми чекали на вас учора, точніше, люди, яких закинули звідти, їм нетерпеливиться…

Сотник невдоволено відсунув чарку, скосувавши на господиню, і зауважив:

— То справа, прошу я вас, делікатна, і…

— Киньте, — обірвав його Семенюк, — перед Зіною можна не критися, Зіна в курсі всіх наших справ, через неї триматимете зв’язок зі мною.

— Ну, якщо так… — Обличчя Мухи розпливлося в усмішці: знову взяв чарку й вихилив одним духом. — То ми уважно слухаємо шановного пана.

— Отже, — почав той спочатку, — двох чоловіків закинули до нас, точніше трьох, та один пошкодив ногу й відсиджується десь чи, може, взяли його, — зрештою, лишилися двоє з рацією, вони чекають на вас, бо мають якесь завдання. Мені вони не казали яке, — додав трохи ображено, — але не їхня справа, і я розумію, чим менше ми знаємо, тим краще.

— Де вони?

— У схроні.

— Так, я чув про схрон у Квасівському лісі, — ствердив Муха. — Там може вміститися ціла чота.

— Тепер у схроні зовсім безпечно, — радісно мовив Семенюк. — Продукти, консерви й борошно є, ми підкинули їм свіжини, те, що змогли, звичайно, бо, прошу вас, жиємо ми з Зіною бідно.

— Видно… — іронічно оглянув кімнату й стіл сотник. — Не прибіднюйтесь, пане Петре, принаймні переді мною.

— Чого мені прибіднюватись? Хлопці грошей дали, я й купив…

— Гроші і в нас найдуться.

Господар одразу пожвавішав і глипнув очима на дружину. Але та не зреагувала на це повідомлення. Підвелася важкувато, а не так, як раніше, й почала збирати брудний посуд.

— Завтра я відведу вас до схрону, — пообіцяв Семенюк, — а сьогодні відпочивайте.

— Ні, — заперечив Муха, — навідпочивалися, цілий день спали й підемо зараз.

— Зараз? — щиро здивувався Семенюк. — Але ж до схрону не менше десяти верстов! І лісом…

— Мусиш знайти дорогу із зав’язаними очима, — заперечив Мула. — А нам тут розсиджуватися ніколи. Цілий завтрашній день у Квасові…

— У мене, прошу я вас, тайник, — зробив ще одну спробу спекатися нічної подорожі Семенюк, — тайник під спіжарнею, там тепло й затишно, й борше село все згорить, ніж вас там злапають.

Але Муха затявся.

— Підемо сьогодні, ви самі не можете, най господиня проведе.

— Ну й настира ви, друже сотнику. Най буде по-вашому. — Він підвівся напрочуд легко, буцім і не випив кілька чарок перваку, одягнув на нічну сорочку ватянку, перевзувся, притупнув важким з підковками чоботом по фарбованій підлозі й запропонував: — Ходімо, панове, бо шлях наш не такий уже й близький, принаймні темний і звивистий, — коротко реготнув, — най його шляк трафить, цей шлях, та ми обрали його свідомо й не мусимо збочувати.

Ніч видалася світла й зоряна, але місяць ще не зійшов над лісом, і вони скористалися з цього, щоб проминути городи й скошені лани. Солодко пахло якимись квітами. Юрко жадібно вдихав цей запах, на серці було трохи тривожно, як буває завжди, коли не знаєш, що з тобою станеться через годину чи дві.

Десь серед ночі — Юрко не мав годинника, але гадав: близько третьої — Семенюк, перетнувши невеличку галявину, дав знак зупинитися.

— Скоро вже, — прошепотів, — тихо будьте, бо можуть і підстрелити. Чекайте на мене тут.

Далі Семенюк пішов сам, насвистуючи якусь пісеньку. Либонь, цей мотив був умовним сигналом, та ніхто не відгукнувся на нього, і мірошник, діставшись до лише йому відомої берези, старої, товстої, з потрісканою корою, зупинився й погрюкав палицею по стовбуру.

Постояв трохи, дослухаючись, і знову погрюкав: три рази через інтервали і два — коротко й швидко.

За березою почулося шарудіння, й просто з-під землі показалася голова людини. Мабуть, неждано побачивши її, можна було б померти з переляку, проте мірошник спокійно виступив з-за стовбура й мовив:

— Це я, пане Харитоне, Семенюк.

Чоловік напрочуд легко вислизнув із схрону. Був він на голову вищий за мірошника, а може, це нічні тіні видовжували все…

— Чого прийшов? — запитав високим хрипким голосом. — Є відомості?

— Привів двох.

— Чому тільки двох?

— Бо червоні оточили їх, і прорвалося тільки двоє. Сотник Муха з помічником.

— Звідки знаєш, що саме вони?

— Назвали пароль. Та й з Мухою я колись зустрічався.

Цибань позіхнув і пошкріб потилицю.

— Давай їх сюди, — наказав.

Семенюк коротко свиснув. Сотник, почувши, вийшов до берези, на всяк випадок виставивши автомат, але цибань помітив це й мовив владно:

— Кинь зброю!

Муха кинув “шмайсера” під березу, Юрко вчинив так само. Стояли перед цибатим, і Юрко почувався незручно, як буває в лазні, коли тільки зайшов туди і потрапив під погляди вже обвиклих людей.

Цибатий покидав автомати до схрону. Наказав:

— Лізьте.

Юрко поліз перший, ковзнув по драбині — гадав, що потрапить до брудної землянки, однак… двоповерхові нари з матрацами, гасова лампа, залізна грубка біля стіни. На дзиглику біля нар сидів ще один чоловік — лисуватим, високочолий, із сумними очима. А може, це тільки видалося Юркові, бо чоловік, побачивши прибулих, одразу повеселішав і подав їм руки.

— Називайте мене Михайлом, — мовив.

Цибатий зміряв Муху з ніг до голови уважним поглядом і, мабуть, лишився задоволений, бо подав йому руку й назвався:

— Харитон.

— Муха… — Сотник відповів на рукостискання. Напруженість, котра передує мало не кожному знайомству, особливо в таких обставинах, минула, всі розсілися, як могли, і Харитон виставив на стіл пляшку самогону.

— Остання, — попередив, — і тільки заради знайомства. Бо тепер, поки не виконаємо завдання, ні-ні, ані краплі.

Видно, Мусі цей наказ не сподобався, бо крекнув невизначено, проте заперечувати не став.

Коли спорожнили пляшку, Харитон засунув її під нари, посерйознішав, одразу зробився якимсь бундючним і мовив, звертаючись в основному до Мухи — Юрка через молодість літ не брав до уваги:

— Сподіваюсь, шановний пан сотник знає, що йому належить робити?

— У гріпсі сказано, — одповів Муха не менш поважно, — щоб ми забезпечили вам прикриття та надавали всебічну допомогу. І що на час виконання завдання підлягатимемо вам.

— Краще не сформулюєш! — задоволено осміхнувся Харитон. — Бо завдання маємо дуже важливе, нас інструктував сам штурмбанфюрер Краусс.

Юрко здригнувся: який штурмбанфюрер? Що він меле?

Але нічим не виказав свого здивовання — перебування в бандерівському курені дечого навчило його: служба безпеки не знає пощади, і якщо хочеш вижити, вмій приборкувати свої почуття.

— Я не чув такого прізвища, — заперечив сотник.

— Дуже велике цабе! — підвів угору вказівного пальця Харитон. — З самого імперського управління безпеки.

“Гестапо, — подумав Юрко, — їх послало гестапо; це німецькі диверсанти, а я із сотником Мухою мушу допомагати їм!.. Але чому не здивувався Муха? Адже німці — ніби їхні вороги? Сам Бандера буцімто ув’язнений гестапо, оунівсвкі пропагандисти кричать про це на всіх перехрестях, а виявляється…”

Але про що веде далі Харитон?

— Наше завдання не таке вже й складне, але дуже відповідальне. Треба… — нараз затнувся, насторожено подивився на мірошника і Юрка: — Але про завдання потім, головне, щоб ви усвідомили його важливість. Прошу виконувати всі мої накази, навіть вимагаю, бо в цьому запорука нашого успіху. Можу тільки поінформувати, що найвищі чини рейху знають про нашу місію, і в разі успішного виконання завдання заслуги кожного з нас будуть належно відзначені.

Рейх і найвищі чини?

Юрко хотів поцікавитися, до чого тут чини рейху, але зустрівся очима з паном Харитоном і промовчав. Проте той щось прочитав у Юркових очах, бо запитав:

— Тобі щось незрозуміло, хлопче? Юрко відповів якомога впевненіше:

— Я повинен виконувати всі накази сотника Мухи.

— Тепер виконуватимеш мої.

— Зрозуміло.

— В якщо зрозуміло, то лягайте спати. Ви йдете, пане Семенюк?

— Звичайно, — реготнув той. — Мені що, це вам слід ховатися, а я місцевий: пішов до лісу по гриби. Дайте мені тільки кошика. Того, в якому Зіна вам продукти принесла. — Узяв кошика, повісив на ліву руку: тепер він і справді нагадував запеклого грибника. Церемонно потиснув усім, зокрема і Юркові, руки й поліз зі схрону. — Атож, ще й грибів на зворотному шляху назбираю, — мовив і засунув за собою ляду.

Юрко лежав із заплющеними очима, але не спав. Поступово в схроні все заспокоїлося. Першим заснув радист: засопів тихо-тихо, посвистуючи. Юрко подумав, що заснув той якось спокійно, й сон його, либонь, був легкий.

Харитон захропів басовито, як і належить начальникові, — ніхто не насмілиться зауважити йому. Певно, заснув і Муха, бо коли Юрко торкнувся його плеча, сіпнувся невдоволено, але нічим не виказав свого невдоволення.

Юрко присунувся до нього близько, прошепотів у саме вухо:

— Це ж німецькі диверсанти, друже сотнику, з гестапо, чи зрозуміли?

Муха потягнувся на солом’яному матраці, відсунувся трохи, й тепер Юрко міг бачити в тьмяному світлі прикрученої лампи його обличчя.

— Ну й що? — запитав сотник.

— Але ж німецькі диверсанти, невже ми допомагатимемо їм?

— Дурний ти ще, — поклав Юркові на плече міцну руку сотник, легко стиснув і повернувся на бік. — А “шмайсер” у тебе звідки?

— У бою взяли.

— Набралися б… Німецька зброя, й залишили її нам недаремно.

— Фашисти?

— А тобі не все одно? Фашисти, чорт, диявол, аби не було червоних. Ти що, — запитав нараз здивовано, — вперше про це чуєш? — Юрко не відповів, і сотник вів далі пошепки: — Німці ще сильні, а якщо навіть їх поб’ють, сюди прийдуть інші. Англійці чи американці, вони нам допоможуть, за це й б’ємося, хлопче, бо жити з червоними ми не згодні, збагнув?

Юрко кивнув автоматично, мабуть, це задовольнило Муху, бо повернувся до хлопця спиною й заснув одразу: тихо, як миша, спокійним сном впевненої в собі людини.

Юрко крутився, сон змагав його, але заснути ніяк не міг — думав: вони разом з диверсантами, і цілий рейх стежить за ними. Цілий рейх — фашисти, одягнені в форму й без форми, ось вони підвелися всі разом, викинули вперед руки — “хайль Гітлер!”.

А він, Юрко Штунь, людина, яка вважала себе інтелігентною і освіченою, також горлає разом з усіма “хайль Гітлер!”, бо виконує для рейху надзвичайної ваги завдання. Разом із сотником Мухою, який перед цим задушив удавкою господаря хутора та його спритного десятирічного сина.

Очі цього хлопчика — великі, сірі й розумні — весь час стояли перед Юрком, певно, він уже давно спав, а очі не зникали, великі й сумні, і Юрко читав у них докір.

11

Літак стояв посеред великого ангара, захований від чужих очей, і це ще раз порадувало Іполитова: отже, операція справді вельми секретна, й німці надають їй великого значення.

Підійшов інженер у цивільному, вклонився ввічливо, це сподобалося Іполитову — мовив вимогливо, наче був не звичайним агентом, а принаймні генералом Люфтваффе:

— Я хотів би вислухати ваші пояснення, гер…

— Ханке, — догідливо уточнив інженер, — доктор Ханке, до ваших послуг.

— Так от, докторе, покажіть літак. — За останні дні Іполитов явно знахабнів, тримався з Крауссом на рівних, бували навіть випадки, коли перечив йому.

А штурмбанфюрер терпів. Міг будь-якої хвилини поставити Іполитова на місце, але вважав це недоречним: нехай хизується, це надасть йому впевненості, яка так потрібна при виконанні цього надзвичайно важливого завдання.

Іполитов перший ступив до літака, доктор поштиво пропустив його: либонь, велике цабе, хоч і говорить ламаною німецькою, — адже сам штурмбанфюрер догідливо посміхається йому,

— Літак називається “Арадо-332”, — почав інженер пояснення. — Сучасний транспортний літак, над створенням якого працювали кращі наші спеціалісти.

Цей початок сподобався Іполитову: кращі спеціалісти рейху — це те, що треба. Він відступив, милуючись зовнішнім виглядом літака. Вражаюче видовисько: величезний, довгий і, певно, потужний.

— Продовжуйте пояснення, — наказав інженерові.

— “Арадо-332” — унікальний десантний моноплан, що має високу стелю польоту й велику швидкість, — вів далі інженер. — Літак оснащений найновішими навігаційними приладами, завдяки яким може літати за будь-якої погоди, вдень і вночі, а також сідати на непідготовлене поле обмежених розмірів. Гляньте, будь ласка, — вказав на шасі. — Бачите, літак має спеціально сконструйоване всюдихідие шасі. Крім звичайних коліс; воно складається з двадцяти пар гумових котків. Озброєний літак дев’ятьма кулеметами, може відбитися від будь-яких винищувачів. — Обличчя інженера торкнулася легка посмішка, мабуть, він сам не вірив, що “Арадо” відіб’ється від радянських “Яків”. Ця посмішка викликала в Іполитова роздратування, інженер одразу збагнув це, бо стер її з обличчя й запропонував: — Прошу зайти всередину.

Літак сподобався Іполитову і всередині: просторо, вистачає місця і для десанту, і для обслуги. Сів у крісло біля борту, замислився.

— От що, — мовив нараз, — я мушу якнайшвидше залишити місце приземлення літака. Це можна зробити тільки на мотоциклі, — ніхто не подасть нам туди “опель-адмірала”, — пожартував, — чекісти, звичайно, з задоволенням зробили б це, та доведеться відмовитися від їхніх послуг. Отже, мотоцикл… В літаку мусить стояти мотоцикл, докторе, як вас, здається, Ханке? І треба сконструювати спеціальний трап, яким ми з’їдемо просто на землю, вам це зрозуміло, Ханке?

Інженер розвів руками, але сперечатися не посмів, запитально зиркнув на Краусса.

— Блискуча ідея, — ствердив штурмбанфюрер, — і треба зробити все, щоб втілити її в життя.

— Але ж, — заперечив Ханке, — потрібно багато часу…

— Ні, — рішуче обірвав його Краусс, — багато часу ми вам не дамо. Три — чотири дні щонайбільш, це вас влаштує?

— Спробуємо. — Ханке знав, що потрібен принаймні тиждень, але вирішив, що потім можна буде вигадати якусь об’єктивну причину, перекласти вину на когось — для чого ж йому самому підставляти голову?

Коли вони вийшли з літака, Краусса покликали до телефону. Він повернувся за кілька хвилин схвильований і одразу розпрощався з інженером. Поспішливість не була притаманна Крауссу, й Іполитов запитав:

— Щось трапилось?

— Не питайте, гер Іполитов. Я хочу повідомити, що одна вельми високопоставлена особа виявила бажання побачити вас.

В Іполитова радісно забилося серце. До цього часу, хоч його й шанували, хоч і виконували різні його забаганки, обертався він, так би мовити, в середніх есесівських колах, еліта не підпускала його до себе, і ось нарешті!..

— І хто ж це? — з удаваною байдужістю запитав Іполитов.

— Скоро дізнаєтесь, дуже скоро, бо ми вже їдемо.

До мисливського замку Фріденталь була година їзди з Берліна. Навколо парк в англійському стилі — вікові дерева, кущі й підстрижені газони.

З концтабору Заксенхаузен, розміщеного поблизу, колись сюди пригнали робітників. Удень і вночі вони зводили навколо замку триметрову стіну. Колючий дріт з пропущеним через нього електричним струмом довершив повну ізоляцію Фріденталя від зовнішнього світу.

Такі засоби перестороги були недаремні: тут, за кілька десятків кілометрів од головного управління імперської безпеки, містилися спеціальні курси особливого призначення “Оранієнбург”, які готували шпигунів та диверсантів. Керував ними володар найвищих нагород рейху, улюбленець Гітлера штурмбанфюрер СС Отто Скорцені.

Скорцені волів побачити Іполитова, щоб на власні очі впевнитися, чи справді ця людина гідна їхніх сподівань. Бо всі, хто спілкувався з Іполитовим, і керівництво “Цепеліну”, й Грефе та Краусс, були про нього вельми високої думки.

Штурмбанфюрер походжав кабінетом, обставленим у мисливському стилі: на стінах оленячі й лосячі роги, вепрячі голови, на підлозі ведмежа шкура, на стінах різна зброя, починаючи від старовинних мушкетів і кінчаючи ультрасучасними мисливськими вінчестерами.

Почувши через напівпричинені двері (Скорцені спеціально залишив щілину) гомін у приймальні, штурмбанфюрер зупинився посеред кабінету на ведмежій шкурі, ні, не наступив ведмедеві на голову, це було б надто театрально, просто стояв, склавши руки, й дивився на двері — і двометровий ріст, і пронизливий погляд, і мисливські атрибути кабінету — все мало справляти враження на відвідувача, з самого початку приголомшити його. Аби відчув свою мізерність, усвідомив, що безпека рейху в твердих і надійних руках.

Першим до кабінету зайшов Іполитов, за ним Краусс, зупинилися на порозі — Іполитов, як і розраховував Скорцені, явно знітився. Одразу впізнав штурмбанфюрера, просто не міг не впізнати — портрети цього чоловіка з розсіченою від підборіддя до вух в студентських баталіях лівою щокою друкувалися в усіх газетах, і, мабуть, тільки немовлята не знали, хто такий штурмбанфюрер СС Отто Скорцені.

Скорцені зобразив на обличчі посмішку. Збентеженість Іполитова сподобалась йому — махнув рукою Крауссу, щоб залишив їх на самоті, і той негайно зник з кабінету. І тіні невдоволення не побачив Скорцені на його обличчі, хоч Краусс також мав чин штурмбанфюрера СС. Однак, що таке чин? Майорський за армійською градацією, — але сам фюрер після операції по визволенню Муссоліні сказав йому: “Я ніколи не забуду вашої послуги”, — і генерали СС вважають за честь потиснути йому руку.

Скорцені постояв ще трохи на шкурі, потім ступив м’яко і вкрадливо вбік, що було несподіваним для людини його габаритів, і мовив лагідно:

— Що ж ви стоїте? Проходьте, будь ласка, влаштовуйтесь, — вказав на крісло перед журнальним столиком, — мені цікаво буде поговорити з вами.

— А для мене це велика честь! — Іполитов нарешті усвідомив, що язик знову слухається його. Навіть усміхнувся, але пройшов до запропонованого крісла якимсь дерев’яним кроком, мало не так, як ходять рядові перед генералами: притиснувши руки до тулуба й карбуючи крок.

Скорцені опустився в крісло навпроти, витягнув свої довгі ноги, й одразу, хоч не подав жодного знаку, до кабінету зайшла дівчина в чорному мундирі з тацею, на якій стояла пляшка коньяку, кавник і дві чашечки. В кабінеті запахло кавою, догідливість дівчини, аромат кави й французький коньяк високої марки одразу поліпшили Іполитову настрій, надали попередньої впевненості, й він уже спокійно подивився на Скорцені.

Штурмбанфюрер справив на нього враження: енергійне обличчя, шрам зовсім не спотворює його. Широкі брови, прямий ніс і зморшкувате чоло. Очі дивляться допитливо.

Скорцені підняв чарку з коньяком, хитро позирнув на Іполитова.

— Не ніяковійте, — мовив заспокійливо, — сміливіше, бо вам, можливо, доведеться потрапляти в різні халепи, і потрібен твердий розум, рішучий характер, щоб виплутатися з них. Прозіт!

Іполитов підняв свою чарку на рівень очей, крізь скло й прозору рідину риси обличчя Скорцені розпливлися і якось пом’якшали, тепер Іполитов був упевнений, що цей високопоставлений фашист справді симпатизує йому, хвиля вдячності накотилася на нього, і він ковтнув коньяк, віддано дивлячись на штурмбанфюрера.

— Я врахую ваші побажання, — відповів коротко.

— Звичайно, — Скорцені поблажливо нахилив голову. Ще б пак, спробував би цей тип, якого вони витягли з бруду, не погодитися з ним! — Я для того й покликав вас, щоб подивитися, чи справді ви такий, яким розписують мої помічники…

Іполитов зробив спробу підвестися, але Скорцені махнув рукою, і він знову вмостився в фотелі. Цього разу влаштувався зручніше, навіть витягнув ноги, бо збагнув, що грізний штурмбанфюрер зовсім не такий уже й страшний — іноді надто хороброю людину робить відсутність інтелекту й здібності реально оцінювати свої вчинки. І ще Іполитов зрозумів, що мусить у всьому погоджуватись ізштурмбанфюрером, які б дурниці той не верз. Бо Скорцені вже звик до плазування оточуючих, а ця хвороба невиліковна.

А Скорцені спостерігав цього росіянина, першого, котрого запросили в цей кабінет, допустили до зручного крісла і з яким навіть п’є коньяк. Але Скорцені не відчував і найменшого роздратування, бо від цієї людини надто багато залежало, можливо, доля не тільки його, а й багатьох людей рейху, — справді козирна карта, і коли вдало піти…

— Я вивчив вашу біографію, гер Іполитов, і вона подобається мені, — сказав.

Іполитов ледь поворухнувся в кріслі. Іронізує чи серйозно? Адже штурмбанфюрер не може не знати про його карне минуле, а злодійство карається і в третьому рейху.

Видно, Скорцені прочитав сум’яття на обличчі Іполитова, бо уточнив:

— Мені подобається, що ви весь час були в опозиції до більшовиків. Не має значення, в чому це виявлялося, — головне, що боролися з режимом різними методами, аж до крайніх.

Іполитов полегшено зітхнув. А Скорцені не такий вже й прямолінійний, принаймні для того, щоб назвати звичайну крадіжку крайніми методами, треба мати кебету в голові. Повеселівши, відповів:

— Усі методи дозволені, коли йдеться про запеклого ворога.

— Так, так… Тому ми й обрали вас, Іполитов. — Тепер Скорпені сказав просто “Іполитов”, без “гер”, що трохи вразило останнього, але вимушений був проковтнути це. — Ми обрали вас, бо віримо, що підете на все заради кінцевої мети. — Скорцені втупився в Іполитова. — Вам відомо, в чому полягає вона?

— Особливо важлива диверсія…

Скорцені викривив рот у посмішці. Вирішив, що настав час відкрити всі карти. Зрештою, колись це треба зробити, а Іполитов, здається, вже дозрів… Принаймні всі шляхи назад у нього відрізані.

— Так, особливо важлива диверсія… — процідив крізь зуби. — Ви мусите знищити верховного головнокомандуючого червоних.

Іполитов сіпнувся в фотелі, відчув, що серце обірвалося від ляку та несподіванки, й перепитав:

— Ви маєте на увазі…

— Так, у ваше завдання входить знищення верховного головнокомандуючого та членів російського Державного Комітету Оборони, — ствердив Скорцені.

Іполитов не відвів очей, лише тінь майнула по його обличчю, і він відповів твердо:

— Ця акція вимагає ретельної підготовки. Звичайну людину до Кремля й близько не підпустять. Ви уявляєте, як охороняють там членів ставки чи інших керівників?

— Уявляю. І ми обрали вас, бо віримо, що зробите все, щоб виконати наше завдання. Поновите ваші знайомства в Москві, вивчите маршрути руху машин та його охорони. До речі, як вам подобається “панцеркнакке”?

“Так ось для чого снаряди, які пропалюють п’ятисантиметрову броню”, — подумав Іполитов. Уявив себе десь у кущах поруч шосе, з-за рогу вискакує машина, він підводить руку, натискає на кнопку…

— Чудова, безвідмовна зброя, — відповів.

— Її сконструювали для вас, Іполитов.

Іполитов подумав, що Скорцені збрехав, але ця брехня аніскілечки не вразила його, навпаки, підлестила самолюбству. Відповів твердо:

— Сподіваюсь, що вдало скористаюся нею.

Але відразу відвів очі. Чесно кажучи, не мав такої впевненості. Це тут, у кабінеті Скорцені, чи з Крауссом можна ходити півнем — їм хочеться цього, бо саме вони задумали операцію і провал її означає великі неприємності для них. А як воно буде там, за лінією фронту, під пильними очима всіх, починаючи від господарки квартири до випадкових перехожих… Не кажучи вже про чекістів. Іполитов знав, що мало не всі групи шпигунів та диверсантів, закинуті “Цепеліном” у радянський тил, провалюються, але вірив у свою щасливу зірку, власну кмітливість та винахідливість. Хоч ночами в години безсоння серце й заходилося від жаху…

Однак тепер, коли є можливість, слід користуватися всіма благами життя і якомога переконливіше грати свою роль.

— Ви не повинні сподіватися, — твердо розітнув долонею повітря Скорцені, — ви мусите скористатися нею, хай хоч що там трапляється. Бо інакше шляхи до нас вам будуть відрізані, а що чекає на вас там — самі знаєте. Альтернативи нема, Іполитов, зрозуміло?

Іполитов не знав, що означає слово “альтернатива”, але не наважився виявити своє неуцтво.

— Так, — ствердив, — альтернативи нема, й снаряди “панцеркнакке” повинні зробити свою справу.

— Мені подобається ваша рішучість.

— Без неї мені хана.

— Що таке хана? — не зрозумів Скорцені.

— Жаргонне слово, означає — смерть.

— Ви правильно мислите: без рішучості й хоробрості вас чекає смерть. Більше того, іноді за миттєве вагання, на секунду чи навіть менше, можна накласти головою. Ви знаєте, як я визволяв Муссоліні? — Скорцені так і сказав: “я визволяв”, ігноруючи всіх інших учасників операції, й Іполитов подумав, що цьому вмінню подати себе треба повчитися в штурмбанфюрера. — Отож це була важка, майже безнадійна справа, і все ж ми впоралися. Чули як?

Іполитов кивнув. Як не чути, коли всі німецькі газети, захлинаючись, описували цю подію?

Уряд маршала Бадольо арештував італійського фюрера й помістив його у фортеці на вершині гори Абруццо. Але гітлерівська служба безпеки натрапила на слід Муссоліні. Гітлер викликав до себе Скорцені й доручив йому визволенні диктатора. Дванадцять вантажних планерів мали висадити десантників просто в горах, бо інакше довелося б спочатку захоплювати в долині станцію підвісної дороги, а зробити це швидко й непомітно не було змоги.

Диверсійна команда складалася з 90 парашутистів. З ними летіли 16 спеціально навчених у Фріденталі агентів на чолі з самим Скорцені.

Планери вилетіли з аеродрому Практіка де Маре. На шляху до мети чотири з них упали, але планер Скорцені першим щасливо приземлився на вершині Абруццо.

Охорона Муссоліні фактично не чинила опору. З планерів без розпізнавальних знаків, що сідали один за одним, вистрибували озброєні солдати. Визначити, хто вони, не було можливості — десантники були одягнуті в комбінезони. Зважаючи на круглі сталеві каски, карабінери вирішили, що це англійці чи американці, які прибули за Муссоліні, і охорона дуче розчинила Двері. Вже після цього дехто збагнув, що це помилка, та було пізно. Вперед прорвався Скорцені, вигукувши: “Mani in alto!” Команда “Руки вгору!” була єдиним італійським реченням, яке завчив він перед вильотом.

Увірвавшись до будинку, Скорцені найперше- розтрощив автоматом рацію, десантники вже обеззброїли охорону. Скорцені наказав провести себе до дуче. Ставши перед Муссоліні струнко, доповів, що визволяє його за наказом Гітлера.

Майже одразу надійшла радіограма, що розташовану в долині станцію фунікулера також захоплено десантниками, а літак “Фізелер Шторх”, яким мали переправити Муссоліні до Німеччини, скоро прибуде. Однак у зв’язку з тим, що з гірського лугу, вкритого камінням, важко було злетіти, літак міг узяти лише двох чоловік. Скорцені наказав підніматися втрьох. Перевантажений літак насилу злетів. А вранці ставка фюрера повідомила, що дуче визволено.

— Це була важка справа й майже безнадійна, — повторив Скорцені. — І от що, — перегнувся через столик до Іполитова, — мушу сказати вам: якби я розгубився бодай на мить, карабінер прикінчив би мене. Так, ця паршива італійська свиня встигла б вистрілити — я перестрибнув через паркан, а він уже підняв автомат, мені лишалося півсекунди, і якби я не встиг натиснути на гашетку, він скосив би мене. — Штурмбанфюрер налив ще по чарці й вихилив свою одним духом, що свідчило про хвилювання. — І я мушу порадити вам, Іполитов, стріляйте першим, завжди стріляйте першим, секунда вагання може коштувати життя, а це не входить у наші плани, сподіваюсь, це не входить і у ваші плани, Іполитов? — Він зареготав голосно, видно, і справді жарт сподобався йому.

— Не входить, гер штурмбанфюрер, — признався чесно.

— От ми й домовились… Пийте коньяк, Іполитов, і я впевнений, що ми з вами вип’ємо після повернення за вашу перемогу.

— За нашу спільну перемогу, — уточнив Іполитов. І це уточнення імпонувало Скорцені, бо сказав:

— Так, ми попрацювали досить багато й не шкодували витрат. Ви знаєте, скільки коштуватиме ваша акція?

— Звідки ж?

— Близько п’яти мільйонів марок. — Навіть обличчя в Скорцені витяглося від значущості названої суми. — Ви уявляєте, що таке п’ять мільйонів?

— Уявляю. — Іполитов справді був вражений.

— За ці гроші ми змогли б закинути в російський тил біс його зна скільки агентів, але закидаємо тільки вас з мадам Судовою, здається, вона вже стала вашою жінкою, чи не так?

— Ми оформили наші стосунки, — без ентузіазму відповів Іполитов. Тепер усе частіше згадував Ніну, біс з нею, що гестапівка, але ж запала в душу, й ніяка Сулова не могла витравити згадку про незабутній вечір у зовні нереспектабельному будинку,

— Як її успіхи?

— Вчиться працювати на рації. Інструктори задоволені.

— Кажуть, вона смілива й рішуча жінка.

— Надто рішуча…

Скорцені вловив підтекст репліки Іполитова, зареготав і махнув рукою.

— Не беріть це особливо до душі, — порадив. — Людей слід використовувати, поки вони нам потрібні. Мадам Сулова може не повернутися, а якщо й повернеться, то для вас тоді не буде нічого неможливого. Розлучення оформляється дуже швидко.

— Сподіваюсь, до цього не дійде, — покривив душею Іполитов, але одразу перевів розмову на інше: — Я мушу мати справжні документи, гер штурмбанфюрер. У крайньому разі сфабрикувати їх повинні найкращі спеціалісти.

— О-о, не хвилюйтеся, — застережливо підвів руку Скорцені. — У “Цепеліні” працюють знавці своєї справи. І от що, — швидко дістав щось із шухляди столу. — От, можете помилуватися!..

Він простягнув розкриту долоню, й Іполитов побачив Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Справжню Золоту Зірку з червоною стрічкою — вона виблискувала на долоні, а поруч лежав орден Леніна.

— Де? — аж задихнувся Іполитов. — Де ви взяли? Невже справжні?

— Справжнісінькі! — самовдоволено посміхнувся Скорцені. — Був такий російський генерал-майор. Потрапив до нас у полон в сорок першому році. Тепер ця Зірочка стане вашою.

Іполитов уявив себе десь на московській вулиці із Зіркою Героя і як озираються на нього перехожі. Сказав серйозно:

— Росіяни поважають своїх героїв, і ця Зірка — найкраща рекомендація і перепустка будь-куди.

Скорцені заховав орден і Зірку до шухляди столу.

— Ви одержите їх свого часу, — пообіцяв, — разом з відповідними документами. — Повагався трохи й дістав з кишені срібний брелок для ключів. Подав Іполитову: — Цей талісман був зі мною, коли я визволяв дуче. Бачите — подряпина, зачепив за колючий дріт, коли перестрибував паркан. Нехай цей талісман допоможе тепер вам, Іполитов. Ви вірите в прикмети?

Іполитов не вірив ні в бога, ні в чорта, проте відповів, вдячно дивлячись у вічі штурмбанфюрера:

— Я сподіваюсь, що цей талісман принесе мені щастя, і щиро вдячний вам. Кращого подарунка бути не може.

Скорцені підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено, й Іполитов пішов, затиснувши в спітнілій долоні талісман з подряпиною.

12

У Карого від недосипання набрякли повіки, проте полковник, як завжди, був чисто виголений, і від нього пахло гарним одеколоном. Він постукував тупим кінцем олівця по розкладеній на столі карті, казав Бобрьонкові й Толкунову, що примостилися поруч:

— До вашого квадрата входять два великих села — Квасів і Дідилів — та навколишні ліси. Інші групи прочешуть всю місцевість від ковельського шосе на схід, тобто район виходу в ефір ворожої рації. Якщо шпигуни ще не залишили цей район, ви повинні обов’язковою знайти їх.

Толкунов заперечив:

— Так вони й чекають на нас. Давно вже накивали п’ятами.

— Цілком можливий і такий варіант, — погодився полковник, але без ентузіазму. — Все може бути, капітане, та інтуїція підказує мені, що шпигуни затаїлися. Чогось вичікують, збирають дані або готують якусь операцію. Що підтверджує цю думку? По-перше, повідомлення нашого розвідника з “Цепеліну”, що диверсійна група висаджується в конкретному районі з важливим завданням. Правда, вони могли висадитися в нашому районі, а для виконання завдання передислокуватися в інший. Та це малоймовірно. Чому? Дуже просто, для чого їм пересуватися в інший район, весь час ризикуючи, коли простіше було б висадитися саме там. — По-мітив заперечливий рух Бобрьонка й додав: — Передбачаю ваші сумніви, майоре. Справді, буває й так, що диверсантів висаджують далеко від місцевості, де вони мають діяти, щоб замести сліди. Ллє в такому разі вони намагаються якнайшвидше відійти від місця висадки. А що в нас? Вони виходять в ефір лише на третій день і недалеко від лісу, де ви знайшли парашут. Отже, напевно, ворожі агенти затаїлися десь у нашому районі й вичікують зручного моменту, щоб перейти до рішучих дій.

— Або з допомогою залишеної тут німцями агентури збирають шпигунську інформацію, — додав Толкунов.

Бобрьонок похитав головою.

— Навряд, — не погодився. — Розвідувальні дані треба передавати щодня, а вони сидять мовчки. Щось готують, але що?

Полковник зиркнув на годинник.

— На світанку мусите бути в районі Дідилова, — наказав. — Зберіть актив і поговоріть з людьми. Не виключено, що агенти встановили контакт із залишками бандерівських банд. Правда, в цьому районі їх начебто нема, проте ніхто цього категорично не може твердити. Виїзд о п’ятій тридцять. Ідіть і відпочивайте.

— Вам би також не завадило, товаришу полковник, — сказав Бобрьонок.

— Не завадило б, — одразу погодився Карий. — Але мушу ще подзвонити генералові.

Вийшли на темну вулицю, і Бобрьонок попросив Толкунова:

— Заїдеш за мною.

— Знову до Галі?

— Обіцяв заскочити.

— Чув, що полковник наказав: відпочивати.

— Я в неї посплю. Сусідка чергує.

— Знаю я цей відпочинок. А завтра цілий день…

— Не бурчи. Завтра буду свіженький, як огірочок. — Бобрьонок рішуче повернув до завулку, в кінці якого в дерев’яному будиночку займала разом з подругою невеличку кімнату Галя. Не постукав, а пошкрябав у шибку, і двері одразу розчинилися, зовсім одразу, і це свідчило, що Галя зачекалася його. Стояла на порозі не в гімнастерці з двома медалями, в якій всі звикли бачити її, а в квітчастій сукні з великим декольте.

Бобрьонок забув, що жінки можуть узуватися в щось інше, крім чобіт, а Галя стояла в туфлях на високих каблуках, і шовкові панчохи відтіняли стрункість її ніг.

— Галю! — тільки й мовив Бобрьонок, ступив крок до неї, але вона не притулилася, як звичайно, а навіть відступила й запитала:

— Я тобі подобаюсь?

Бобрьонок хотів сказати, що вона подобається йому завжди й усякою в грубих чоботах і довгій шинелі, в гімнастерці з двома медалями, в шапці, з-під якої стирчать кіски, а сьогодні вона взагалі не земна.

Галі вистачило мовчазного захоплення Бобрьонка, вона відступила, пропускаючи його в кут кімнати до столу, де стояли тарілки із скромною вечерею.

— Вас затримав Карий? — лише запитала.

— Угу…

— Щось важливе?

— Віктор заїде за мною о п’ятій.

— О господи!

— Треба…

— Та розумію, що треба… — нараз Галина поклала йому голову на плече. Бобрьонкові одразу розхотілося їсти, й він потягнувся до неї, однак Галина насварилася на нього пальцем: поїж як слід.

Повечерявши, Бобрьонок пересів на Галинине ліжко, якщо можна було назвати ліжком збиту з грубих дощок широку лаву з тонким, набитим соломою матрацом. Галина одразу дмухнула в гасову лампу.

Потім Бобрьонок лежав, розплющивши очі, сон не йшов до нього, бо відчував, що Галина стривожена чимось. Раптом вона зашепотіла йому у вухо:

— Мій коханий Ігоре, ми матимемо з тобою дитину. От бачиш, у нас свято, і я хочу, аби ти ще більше любив мене.

Бобрьонок уткнувся обличчям у Галинине плече — невже це правда?

— Поїдеш до матері? — запитав.

— Куди ж іще?

Галинині батьки мешкали в Узині, містечку під Києвом, мали там будиночок, невеличке господарство — принаймні, подумав Бобрьонок, його дружина буде влаштована. А там скінчиться війна…

Галина витягнулася біля нього, заклала руки за голову, сказала тихо:

— Може, хтось і осудить мене…. Йду з війни, а люди туг лишаються… Та ж Іринка, — кивнула на ліжко поруч, — скаже: от влаштувалася — і чоловіка має, і додому поїхала…

— Я їй скажу!

— Усім рота не затулиш… Але я так думаю: пішла я на війну добровільно, сама на курси зв’язківців напросилася, бо тоді важко було, німці он де стояли, і кожен мусив чимось допомогти. Два роки я в армії, хіба не досить?

— Ти в мене хоробрий і розумний, мій лейтенанте, — зробив спробу пожартувати Бобрьонок, але жінка не сприйняла жарту, видно, Галині треба було виговоритися, самій усвідомити ціну свого вчинку, бо вела далі серйозно:

— Я за два роки знаєш чого набачилася!

— Знаю.

— Он як німця женемо, скоро в Німеччині будемо, кінець війні, а я народжу дитину й чекатиму тебе.

— Рідна ти моя! — розчулився Бобрьонок. — Звичайно, народиш, і я повернусь.

— Бережи себе, — наказала Галина, і майор уперше відчув у її тоні якусь зовсім нову нотку, мабуть, владність.

— Берегтиму, — пообіцяв зовсім щиро, хоча й знав, та й вона знала, яка ефемерна зараз на фронті ця обіцянка, і, може, завтра на них з Толкуновим чекає сутичка з озброєними диверсантами, а хто скаже, чим вона закінчиться?

13

Вони йшли години дві гущавиною і болотами, й нарешті Муха вивів їх до неширокої, але довгої і рівної лісової галявини. Харитон зупинився і аж присвиснув од задоволення. Потім ходив по галявині, вимірюючи її кроками, щось сказав радистові, й вони засміялися вдоволено, як люди, котрі нарешті знайшли те, що довго шукали.

Юрко сидів на траві, поклавши на коліна автомат, і дивився, як сонце торкається верхівок сосен та ялин. Навпроти нього з протилежного боку галявини росла висока сигла[1] — агенти постояли, тицяючи в неї пальцями, і Юрко збагнув, що сипла стала для них добрим орієнтиром.

Скруха допікала Юркові от уже два дні: з того часу, як дізнався, що Харитон з помічником — німецькі агенти. Несимпатичний йому й сам Харитон — лобань з сорокатим обличчям і маленькими хитрими очицями; Юркові чомусь весь час здавалося, що Харитон стежать за ним, принаймні кілька разів ловиз пл соб; його вивчаючий погляд — від цього погляду ставало ніяково й тривожно, як дитині, що прошпетилася.

Ось і зараз Харитон підійшов до нього, зупинився, розставивши ноги в міцних чоботях, подивився пильно й запитав:

— Ну, що думаєш?

Юрко думав, що йому огидний цей перевертень з погонами радянського офіцера й навіть орденами на грудях, але тільки знизав невизначено очима: мовляв, що йому думати й для чого, коли існує начальство — він людина мала…

Мабуть, Харитонові сподобалася саме ця Юркова невизначеність, бо мовив, підморгнувши:

— Тепер, хлопче, вже скоро… Хочеш туди? — помахав рукою на сиглу, за якою сідало сонце.

— Куди саме?

— На кудишню гору… — засміявся Харитон, видно, дуже задоволений своїм жартом. — Ти мені подобаєшся, і, може, я тебе заберу.

Цього тільки йому бракувало — потрапити на німецьку службу, подумав Юрко з відразою, але нараз усвідомив, що вже, власне, служить — хоче цього чи ні, а вже на гачку, бо допомагає гітлерівським агентам і робить це цілком свідомо. Адже знає, хто такі Харитон з Михайлом — шпигуни й диверсанти, а зараз вони, мабуть, шукають майданчик для посадки літака, точніше вже знайшли, бо он як усміхаються.

Підійшли Муха з Михайлом, і Харитон наказав:

— Ви, пане сотняку, повертайтеся з Михайлом до схрону, а я з хлопцем підскочу до села.

— Це для чого? — не збагнув Михайло. — Мірошник удень поїхав до міста й повернеться завтра.

Муха зневажливо поплескав його по плечі.

— Я б на твоєму місці був догадливішим…

— Мірошничиха? — чомусь аж зрадів Михайло. — Ти про неї? Про Зіну?

— Коли пана Семенюка нема…

— Можна й побавитися… — додав радист. — Шкода, я б також не відмовився.

— Годі, — обірвав їх Харитон. — У мене в Квасові справи.

Але ніхто йому не повірив, навіть Юрко — проте ніхто до хлопця й не звертався, наче він був порожнім місцем.

Отже, із злістю подумав Юрко, до чого він докотився: попихач, який прикриватиме брудні справи клятого диверсанта… Але нічого не сказав і поплентався за Харитоном, як побитий собака.

Село облягалося рано, надто тепер, коли гас привозили рідко, а від сліпаків люди вже відвикли: Квасів світився поодинокими вогниками, і Харитон, постоявши трохи на узліссі, посунув до села через леваду. Він ішов тихо і обережно, обираючи низини, де лежали смуги вечірнього туману, але не дуже крився, та й, зрештою, мав справні документи, а чого й від кого критися старшому лейтенантові Червоної Армії?

У Семенюка гас був, і вікна світилися. Харитон постукав вимогливо й голосно, і Зіна відчинила йому, не вагаючись. Можливо, чекала на когось іншого, однак зовсім не збентежилася, побачивши гостя, і з готовністю пропустила його до хати.

Юрко ступив за Харитоном, але той загородив дорогу.

— Ти, хлопче, — реготнув коротко, — заночуй у клуні, там тепло й сіном пахне, а я тебе підніму, коли треба.

Клямка за ним клацнула визивно, та що робити, цей Харитон був, починаючи зі спадистого лоба, дзьобатого обличчя і кінчаючи чобітьми сорок четвертого розміру, якимсь уособленням нахабства й самовпевненості.

Юрко подався до клуні, проте не зайшов усередину, всівся на кругляках, що лежали біля дверей, притулившись спиною до одвірка. Сидів і дивився на зоряне небо без жодної хмаринки; Чумацький Шлях блищав сріблом, і якась зірка мерехтіла й, здавалося, рухалася. “Отак і Земля наша мерехтить комусь”, — подумав Юрко і одразу згадав Катрусю, точніше, думав про неї завжди, але тепер вона ніби сіла поруч на кругляки, помацав навіть рукою — боже мій, що б він віддав, аби дівчина справді опинилася тут!..

Помацав знову — й рука торкнулася холодной сталі “шмайсера”. Юрко з відразою відштовхнув зброю, підвівся і пішов з подвір’я.

У хатах навколо сліпо темніли вікна. Спочатку Юркові здавалося, що на нього дивляться і стежать за кожним кроком, однак згодом це відчуття притупилося — він прошкував серединою вулиці зовсім відкрито, бо знав, куди йде й для чого. Тільки спершу, коли щойно вийшов з Семенюкового подвір’я, не складав собі звіту в цьому, але рішення прийшло відразу, правда, може, він обманював сам себе й вирішив усе давно, просто вагався і збирав силу волі для останнього кроку, але нарешті зробив його й тепер ішов, важко ступаючи по піску роз’їждженої вулиці.

Вулиця трохи поширшала, й нарешті Юрко опинився на центральному сільському майдані. Ліворуч стояла дерев’яна церква, навпроти неї цегляна крамниця з зачиненими віконницями, а поруч неї притулився будинок з одним освітленим вікном — Юрко попрямував туди, слушно розрахувавши, що будиночок без паркану навколо може бути тільки сільрадою.

Він увійшов, зупинився на порозі, огледівся. Чоловік, що сидів за столом, вкритим червоною скатертиною, почав насторожено висовувати шухляду, де в нього, мабуть, зберігалася зброя, а другий, що сидів у кутку, потягнувся за приставленим до спинки стільця карабіном — це було закономірно, час воєнний, та й з лісу можуть вийти бандерівці, і Юрко, щоб продемонструвати, так би мовити, мирність своїх намірів, ступив просто до столу — тепер люди побачили, що він неозброєний, і заспокоїлись.

За столом сидів чоловік середніх років з довгими сивими вусами, у пом’ятому бавовняному піджаку. Вуса в нього посивіли, а сам був ще чорнявий, і очі дивилися зовсім по-молодечому гостро.

Тому, хто потягнувся до карабіна, було щонайбільше років двадцять, одягнутий він був у солдатську гімнастерку, широкі штани, з-під яких визирали важкі черевики на грубезних підошвах. Військова гімнастерка й карабін не робили його соліднішим, мав зовсім хлопчачий вигляд, що підкреслював вихор, який задерикувато стирчав на маківці.

У кімнаті сидів ще й третій чоловік, котрого Юрко відразу не помітив. Ще молодий, але огрузькуватий, у вишиванці, заправленій у галіфе. Примостився вій на лавці попід стіною і, мабуть, щойно казав щось, бо застиг з розкритим ротом, наче його обірвали на найцікавішому, й дивився на Юрка невдоволено.

— Ви голова сільради? — запитав Штунь у сивовусого.

— Я. Що вам?

— Маю розмову… — Юрко обвів вивчаючим поглядом присутніх, і голова зрозумів його.

— Це наш актив, і можете казати все. Хто ви?

— У мене надзвичайне повідомлення. Зараз у селі ховається німецький диверсант.

Голова знову висунув шухляду, витягнув парабелума й засунув його до кишені штанів. Підвівся й підійшов до Юрка.

— Хто ви й звідки вам відомо? — запитав суворо,

— Бо я привів його до села…

— Ти? Сам?

— Точно. Він зараз у хаті Семенюка. — Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.

Білявий юнак з вихором схопив карабін і став позаду Штуня. Вони, так би мовити, оточили Юрка, але все було правильно, хлопець аніскілечки не образився, ковтнув води й сказав:

— Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде, а може, й раніше.

— Хто ти? — запитав голова ще раз.

— Звуся Штунем. Юрій Штунь зі Львова.

— І як же ти?.. З диверсантом?..

Юрко безнадійно махнув рукою.

— Трапилося…

— Бандера?

— Точно. — Почув, як за спиною клацнули затвором карабіна, але голова застережливо підвів руку.

— Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?

— Мірошник — зв’язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку, й ми також. Отож і зійшлися.

— Скільки вас?

— Четверо.

— Де?

— В лісовому схроні.

— Далеко?

— Верстов десять. Чи трохи менше,

— Дорогу знаєш?

— Знайду.

— Чого затрималися в Семенюка?

— Мірошника нема вдома, і диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.

— А ти до нас?

— Так.

— Чому?

— Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.

— І проти нас?

Юрко розгублено опустив голову.

— Тепер наче ні…

— Коли припре, всі так кажуть! — люто видихнув у нього за спиною юнак.

— Мені не приперло. — Юрко нараз озлився. — Чом нікуди не дзвоните? Я ж кажу вам: диверсант!

Голова подумав кілька секунд і запитав:

— Чим озброєний?

— Диверсант?

— Ні, папа римський! — тонким голосом вигукнув юнак.

Голова розлютився.

— Помовч, Федоре, — сказав різко. — Займистий ти, а тут міркувати треба.

— У нього лише пістолет, але стріляє, хвалився, файно, — пояснив Юрко.

Третій хлопець, огрядний і у вишиванці, дістав з-під лавки карабіна.

— Візьмемо запросто, — мовив. — Самі візьмемо, нас троє, а він один.

— З цими пукавками? — висловив сумнів Юрко. — А може, у мірошника в хаті є зброя!

Голова сільради завагався, та білявий юнак загрозливо насунувся на Юрка ззаду.

— Я тобі дам — пукавки! — просичав. — Бачили ми ваших з автоматами!

Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі “шмайсером”, однак промовчав. Він зробив своє діло й не мав права голосу.

Голова покрутив ручку телефону — мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:

— Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? — Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку.

— Що передати? — запитала сонним голосом.

— У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами, бо може втекти. — Озирнувся на Юрка. — А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, нікуди не виходь, бо погано буде!

Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко надумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже… Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув…

Юрко помітив вагання голови й запропонував:

— Хочете, я віддам вам свій “шмайсер”?

— Автомат? — не повірив білявий. — У тебе є автомат? Де?

— Залишив під клунею.

— Даси мені? — Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його і наказав:

— Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.

— Мені? — Юнак утупився в голову сільради, але, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.

“От чому його не взяли до армії”, — збагнув Юрко й рушив за білявим.

Вікна мірошникової хати вже не світилися, Юрко хотів першим прослизнути на подвір’я, та голова затримав його за плече.

— Ти, хлопче, тепер постій, — наказав, — тепер наша справа. — Він пропустив наперед хлопця у вишиванці, той, зігнувшись, югнув до клуні і з’явився одразу з Юрковим “шмайсером”. Рука голови, яка все ще лежала на Юрковому плечі, легко стиснула його — це можна було зрозуміти як вияв довіри чи вдячності, проте голова нічого не сказав — взяв у “яструбка” його карабін і подався на подвір’я.

Вони зупинилися біля криниці. Хлопець із “шмайсером” зайняв позицію саме тут — звідси проглядалися вікна з другого боку хати й він міг вільно скосити автоматною чергою людину, яка вистрибнула б з вікна й намагалася втекти через городи. Білявий зупинився біля вхідних дверей, а голова постукав у вікно.

— Хто? — запитала господиня трохи згодом, не розсуваючи фіранки.

— Скажи, Зіно, своєму гостеві, — мовив голова твердо, — аби здався. Бо ми оточили твою хату, й нікуди йому не дітися!

Фіранки ворухнулися ледь-ледь, наче в хаті нікого й не було, ніхто не відповів, і тоді голова сказав голосно й рішуче:

— Ламатимемо двері, жінко, адже ж мусите розуміти, що нікуди йому не дітися, для чого ж спротив?

Але хата стояла мовчазна, немов справді нікого в ній не було, і голова засумнівався б у повідомленні цього юнака, якби тільки не автомат, котрий він добровільно здав, і не тремтіння фіранок кілька секунд тому…

Голова відступив на кілька кроків од хати, щоб з розгону вдарити тілом у двері, й тут пролунав перший постріл — голова почув, як щось зачепило його плече, наче огрів хтось дрючком, але по інерції все ж кинув тіло на двері, вони затріщали, та витримали — міцні двері, збиті з товстих соснових дощок.

Підскочив кульгавий хлопець, спробували виламати двері, проте вони не піддавалися. Голова зозла ударив прикладом по замку — певно, засув був погано засунутий, бо після другого удару клямка чи засув відскочили, й двері розчинилися.

Голова вистрілив навмання у сіни, однак ніхто не відповів — хлопець посунув у темряву, та голова схопив його за руку.

— Не лізь, — застеріг, — тут треба обережно…

Він шмигнув у сіни боком, попід стіною, намацав двері до кімнати, ривком розчинив їх і ввірвався всередину — метнувся одразу вбік і зупинився, намагаючись зорієнтуватися в темряві.

Ліворуч побачив двері до кухні, попереду — до другої кімнати, голова навшпиньки кинувся туди, але раптом із двору почулася автоматна черга й мало не одразу вибух гранати.

Гранат “яструбки” не мали, отже, кидав диверсант, голова прикладом висадив віконну раму й вистрибнув на подвір’я.

Харитон, зачувши стукіт у двері, скочив з ліжка й швидко почав одягатися. Він був готовий за дві хвилини. Побачивши у вузьку щілину між фіранками чужих людей, вистрілив і метнувся до вікон, що виходили до саду, але вчасно помітив засідку біля криниці.

А в двері вже тарабанили…

Харитон нечутно поліз на горище. Визирнув у віконечко, вибив його ударом ноги. “Яструбок” дав по ньому чергу, й тоді Харитон кинув у нього гранату. Слідом за вибухом просунув тіло у вузький отвір і зістрибнув на землю. Югнув до саду — за ним починалися городи, а там сам біс не страшний: аби не було засідки в саду.

От і перші дерева — скоріше до них…

Позаду вдарив постріл, Харитон пригнувся і побіг, кривуляючи…

Голова, вистрибнувши з вікна на подвір’я, побачив тінь, що метнулася до саду. Став на коліно й відкрив вогонь з пістолета, але тінь метляла поміж деревами, й важко було влучити. Зовсім поруч почув лункий постріл — голова скосував туди: “яструбок” навстоячки бив з карабіна.

— Ех, втече! — розпачливо вигукнув голова й ще раз вистрелив у тінь, що віддалялася.

“Яструбок” побіг навздогін, накульгуючи, але тінь нараз зупинилася, почувся короткий пістолетний постріл, і хлопець упав.

“Федір?.. Невже Федір? — встиг подумати голова, і тут з за клуні вдарило по диверсантові автоматною чергою. — Слава богу, Трохим оклигав!”

Тінь диверсанта зникла, видно, припав до землі або автоматна черга скосила ного. Голова кинувся до саду, але знову клацнув пістолетний постріл, і куля проспівала зовсім близько.

А тінь метнулася до городів…

Від клуні застрекотів “шмайсер”, бив довгою чергою, диверсант нарешті спіткнувся і впав, цього разу в нього точно влучили, бо пістолет мовчав.

Голова побачив, як важко підводиться Федір.

— Обережно, — вигукнув, — обережно, Федю, бо він, може, недобитий.

Та хлопець побіг, не кривуляючи, — диверсант мовчав, і голова рвонув слідом за Федором.

Диверсант лежав горілиць за кілька кроків до рятівних соняшників, відкинув правицю, міцно стискаючи парабелум, немов хотів ще боронитися. Голова ледь розтиснув йому пальці, віддав пістолет Федорові.

— Готовий! — мовив, і лише тепер перевів дух. — Готовий! — вигукнув голосно.

— Ми прикінчили його! — загорлав нараз Федір, підкинув Карабін і вигукнув радісно: — Наша перемога!

— Трохим? — обернувся голова до темної постаті, що наближалася. Але побачив того дивного хлопця, який повідомив про диверсанта, — хлопець ішов, тримаючи автомат в опущеній руці.

— Де Трохим? — запитав голова, проте одразу зрозумів недоречність свого запитання. — Невже?..

— Він кинув у Трохима гранату… — сказав Юрко й подав “шмайсера” голові.

— І ти?..

— Я вчинив, як хотів.

— Спасибі! — Голова не взяв автомат. Нараз заметушився. — Давай перенесемо його до хати. А ти, Федю, біжи й подивись, щоб жінка не втекла. Семенюкова.

Мірошниця і не думала тікати: сиділа вдягнута й навіть зачесана й визивно дивилася, як до хати заносять труп диверсанта. Поклали тіло на підлогу, й голова обернувся до жінки.

— Догралася? — запитав коротко.

— І чого чіпляєтесь до жінки? — засокорила мірошниця. — Я тут при чому? Чоловік приїде, в нього й питайте, а я знати нічого не знаю. Ходять тут усякі…

— Всякі… — сумно мовив голова. — Сиди тут, — гримнув, — бо стрелю.

— Я тобі стрелю!

— Заарештована ти, — насварився пістолетом голова й вийшов надвір.

Федір стояв над Трохимом і дивився на нього з жахом. Граната вибухнула зовсім поруч і спотворила хлопцеві обличчя.

— Ну, — суворо мовив голова, — таке наше життя. Ніхто не знає, що чекає на нього…

Юрко опустився на коліна поруч Федора. Вдвох вони перенесли тіло на свіжу траву, не випалену вибухом. Юрко сів, обійнявши коліна руками.

— Я міг убити його раніше, — сказав із жалем, підвівши голову до Федора. — Цей Харитон ішов попереду, і варто мені було затиснути на гашетку… Трохим лишився б живий.

— То чого не зробив? — вибухнув раптом юнак. — Чого зараз скиглиш?

— Він учинив правильно, а нам слід було почекати, — примирливо мовив голова, — поки приїде з району безпека.

— Що ви, — не погодився Федір, — тамте дівча, певно, ще й досі дзвонить.

— Пішли, — наказав голова. — Забирай ту кляту мірошницю й пішли. Бо справді слід додзвонитися до району.

Він ’посунув попереду, нахиливши голову, але ступав твердо, й пісок рипів у нього під чобітьми. Йшов серединою вулиці, а вікна обабіч не світилися, виблискували тьмяно в місячному світлі, наче ніхто в селі й не чув про трагедію, що розігралася в Семенюковій хаті.

14

Місто, де розташувався “Цепелін”, видалося Іполитову вельми пристойним. Старовинні будинки, вузькі й криві вулиці в центрі, широкі проспекти й бульвари зовсім поруч — екзотика й комфорт сусідили тут. Іполитову, правда, більш подобався комфорт, і він разом із своєю новоспеченою подругою життя Лідією Судовою влаштувався в новому двоповерховому котеджі.

Вона бігала з кімнати в кімнату, не в змозі утриматися від захоплених вигуків, а Іполитов ходив за нею, іронічно посміхаючись, він-бо знав, що все це поки що квіточки, ягідки попереду. Він притисне цих німців до стіни — його майбутній особняк мусить бути не в якомусь зачучвереному слов’янському місті, а на околиці самого Берліна, в крайньому разі десь у містечку біля столиці — Іполитов чув, що саме так живуть високопоставлені особи: мають комфортабельні садиби в тихих містечках і їздять в Берлін машинами.

А в тому, що він стане одним із високопоставлених, Іполитов не мав сумніву. І в тому, що сам фюрер потисне йому руку, як Скорцені, і в тому, що його портрети й біографія друкуватимуться в усіх газетах рейху, і в тому, що в нього буде власний “мерседес” чи “опель-адмірал”…

Й буде нова, вродливіша й респектабельніша дружина, а Ліда нехай поки потішиться, нехай побігає по кімнатах, покрутить ручки кранів у ваннах, поваляється на килимах. Бо ще не бачила справжніх розкошів…

Іполитов згадував двометрового чоловіка із шрамом на щоці — у його згадках Скорцені завжди стояв на ведмежій шкурі посеред кімнати з мисливськими трофеями: зверхній і зарозумілий для всіх, крім нього, й Іполитов на підтвердження цього стискав у кишені срібний брелок з подряпиною — цей талісман принесе йому щастя.

Ліда вирядилася в прозорий пеньюар, сіла в кутку вітальні під торшером, удає, що читає якусь книжку — грає світську даму-мадаму, тьху, дурепа, не розуміє, що з неї дама-мадама — як з нього король англійський.

Судова повела очима, посміхнулася. Вона здогадувалася, що Іполитов думає про неї. Нехай думає, що хоче, нехай вважає її легковажною, здібною лише до любовних утіх. Зрештою, її це влаштовує. Чим менше Іполитову відомо про її минуле, тим краще. Та й для чого йому знати, що вже у сорок першому Лідія Адамчик (таке її справжнє прізвище) за завданням гестапо виказувала радянських патріотів і партизанів, що на її совісті не один десяток страчених людей.

Свого часу вона скаже своє слово, адже має від Краусса особливі інструкції. Головне її завдання — не спускати очей з Іполитова, добитися, щоб він за будь-яку ціну здійснив заплановану акцію. Якщо виявиться боягузом, злякається, зволікатиме, вона, має право застосувати навіть зброю, а запідозривши зразу, негайно знищити Іполитова. І рука в неї не затремтить, це байдуже, що вона ніжна, й нігті виплекані, це не зашкодить їй у потрібний момент спокійно розрядити обойму. А якщо Іполитов потрапить до рук чекістів — негайно поінформує головне управління імперської безпеки, використовуючи тільки їй відомий шифр.

Іполитов підійшов до торшера, задумливо подивився на Сулову. На секунду уявив у тому ж кріслі Ніну — ото була б картина, то справді дама-мадама: тоненька й граційна, а ноги довгі й стрункі, не те, що Лідчині.

Ну й що з того, що Ніна гестапівка й має браунінг у сумочці. Гестапівка — це навіть добре, своя людина. Бо він хто? Розвідник і диверсант високого класу, навіть найвищого, як сам Скорцені, й недаремно до його послуг особняки, килими й ванни…

Подивився ще раз на Ліду, здається, він усе ж таки не дуже правий, коли так беззастережно гудить її. Іполитов рішуче ступив до жінки, підвів з крісла й вимкнув торшер…

Вранці Краусс привів до особняка двох інструкторів. Один — високий, зовсім лисий га безбровий, з червоними, немов після багатоденної пиятики, очима, наморщив шкіру на чолі й назвався:

— Валбіцин.

Іполитов потиснув йому руку без особливої приязні, чомусь Валбіцин не сподобався йому — чи тому, що дивився якось зверхньо, як і належить інструкторові на курсанта, чи тому, що одразу пошукав очима у кімнаті, либонь, пляшку зі спиртним і, побачивши в кутку бар, рішуче повернув туди.

Краусс, який знав слабкість Валбіцина, попередив:

— Тільки прошу вас, не більше чарки, ясно?

Валбіцин, не відповідаючи, витягнув пляшку коньяку, але налив лише третину склянки й випив, з насолодою заплющивши очі.

“Оце маєш інструктора… — подумав Іполитов. — З таким намучишся”.

Краусс, який прочитав докір у його очах, визнав за можливе не церемонитися.

— Гер Валбіцин, — пояснив, — один з наших найкращих спеціалістів по документах. Має ваду: увечері напивається, але вранці після першої чарки рука в нього твердішає — стріляє, як бог, самі переконаєтесь у цьому.

Валбіцин не без жалю поставив коньяк до бару й наочно продемонстрував твердість руки: скинув піджак, закотив рукав і запропонував Іполитову помірятися силою. Але той відмовився, холодно глянувши на інструктора. Нехай не думає про себе високо — кожен робить те, що йому належить, і цей лисий випивака мусить знати своє місце.

Другий інструктор був одноліток Іполитова І навіть схожий на нього. Він поводився скромно, сів у крісло під торшером, де вчора ввечері Судова демонструвала свої принади, дивився на Іполитова зацікавлено і з симпатією.

— Оберштурмфюрер СС Телле, — представив його Краусс. — Разом з ним ви складете свою легенду. Точніше свою і Сулової, бо від ваших легенд, сподіваюсь, ви розумієте це, багато в чому залежить успіх операції.

Іполитов ствердно кивнув. Вони з Крауссом у загальних рисах уже прикинули варіанти легенди. Передбачалося, що він матиме документи майора, який був важко поранений на фронті, потім лікувався в госпіталі й нарешті одержав відпустку для одужання.

Телле усміхнувся якось м’яко й вибачливо і попросив:

— Чи не могли б ви, гер Іполитов, роздягнутися до пояса.

— Навіщо? — аж сіпнувся той. — Ви ж не лікар, а мене обстежували найкращі професори, чи не так, Краусс?

Штурмбанфюрер також зиркнув на Телле здивовано, але той повторив:

— Дуже прошу, роздягніться. До речі, де ваша дружина?

Іполитов тицьнув пальцем у стелю.

— Наводить красу…

Телле схвально кивнув, й Іполитов скинув сорочку та майку. Стояв перед оберштурмфюрером — мускулястий, сильний, не соромився себе, бо знав, що має добру статуру, про це йому казала не одна жінка.

Але Телле оглянув його скептично й примусив повернутися спиною, похитав головою невдоволено.

— Ви провалилися б із своєю легендою через тиждень, а може, й раніше, — сказав тоном, що виключав заперечення.

— Це чому ж? — щиро здивувався Іполитов. — Ми із штурмбанфюрером Крауссом…

Однак Телле не дав йому доказати.

— В основному легенда мені подобається. Та ось ви, тяжкопоранений майор, ідете до лазні. В Москві зараз важко з готелями і квартирами, ванни є далеко не всюди, та й взагалі люди там ходять у лазні. Найфешенебельніша лазня в Москві, якщо не помиляюсь, Сандунівська?

— Найпопулярніша, — уточнивІполитов.

— Це не міняє суті справи. Ви йдете до лазні або з якоюсь іншого приводу роздягаєтесь при сторонній людині, і що ж вона бачить? Розкішне тіло спортсмена без жодної подряпини — у тяжкопораненого…

Краусс аж закрутився на стільці.

— Ну, Телле! — вигукнув. — Ну й голова!

Телле подивився на нього холодно.

— Я, штурмбанфюрере, професіонал, — одповів рівно, — розвідник, який мусить передбачити всі ситуації.

— Що ж робити? — розгубився Іполитов.

— Сьогодні ж ляжете до госпіталю. Вам зроблять пластичну операцію, і ваші рани ні в кого не викликатимуть сумніву.

— Але ж це затримає нас! — вихопилося в Краусса.

— Краще затримка на тиждень, ніж провал.

Іполитов кивнув: справді, слід передбачити все, та й взагалі кожне відтягування справи імпонувало йому: туди, за лінію фронту, він завжди встигне.

— Дружині скажете, що мусите виїхати на віддалений полігон, — мовив Телле. — Для чого їй знати всі подробиці…

— Так, — погодився Іполитов. — А вона нехай поки що попрактикується в роботі на рації.

— Звичайно, — кивнув Краусс, — наші інструктори подбають, щоб мадам не сиділа без діла.

Іполитову не сподобався підтекст, який штурмбанфюрер уклав у слово “мадам”, — одна справа, коли він з іронією ставиться до Ліди, але Краусс… Вона все ж його дружина…

Мовив твердо, не зводячи очей зі штурмбанфюрера:

— Мадам Сулова потребує елементарної поштивості.

— Звичайно, — одразу погодився Краусс: для чого йому сперечатися з цим майбутнім щасливчиком. — їй будуть створені всі умови.

— Поки ви лежатимете в госпіталі, — сказав Телле, — ми остаточно відшліфуємо всі деталі вашої легенди, а гер Валбіцин підготує належні документи.

— Скільки панові Іполитову доведеться лежати в госпіталі? — уточнив Валбіцин.

— Я ж казав: тиждень.

— За тиждень усе буде готове.

— От і добре.

— Ще кілька днів на відшліфування стрільби з “панцеркнакке”.

— Тобто через десять днів розпочнемо акцію? — Обличчя Краусса розпливлося в задоволеному усміху. — Я можу доповісти в Берлін?

— Гадаю, не помилитесь.

— Чудово, за цей час і літак перероблять.

Іполитов почав одягатися. Застібав сорочку, а пальці погано слухалися його.

Десять днів… Ще десять днів розкішного життя, а потім…

Нараз намацав у кишені срібний брелок. Якийсь біс підштовхнув його, а може, просто захотілося похвалитися — дістав і мовив не без пихи:

— Знаєте, що це таке, панове? Талісман самого Отто Скорцені, він брав його з собою в італійський вояж, коли визволяв дуче. Бачите подряпинку? Штурмбанфюрер зачепився за колючий дріт, коли перестрибував через паркан. Карабінер уже підняв зброю, та наш герой випередив його. Я впевнений, що цей талісман приносить щастя.

— І Скорцені подарував його вам? — недовірливо запитав Краусс.

— Як бачите.

— Дайте подивитися.

Іполитов простягнув брелок Крауссу на долоні, так само, як показував йому Скорцені Зірку Героя, взяту в полоненого генерала. Дивлячись, як обережно торкається талісмана штурмбанфюрер, як потягнулися до нього розморений коньяком Валбіцин і сухий та розважливий Телле, Іполитов остаточно увірував у свою щасливу зірку.

— І прошу врахувати от що, панове, — сказав владно, наче й справді міг наказувати. Але ніхто ані жестом, ані словом не заперечив йому, й Іполитов наголосив: — Завтра чи післязавтра сюди, до “Цепеліну”, надійдуть з головного управління імперської безпеки Золота Зірка Героя Радянського Союзу та орден Леніна. Справжня Зірка й справжній орден. І документи, які свідчать, що цієї найвищої радянської нагороди удостоєний майор Таврін. Майор Петро Таврін, зрозуміло?

— Чого ж тут не розуміти? — процідив крізь зуби Валбіцин, і в його тоні Іполитов відчув неприховану заздрість.

— Ви дивитесь на мене так, наче я і справді удостоєний радянської нагороди, — сказав.

Валбіцин криво посміхнувся.

— Якби це було так, розмова в нас вийшла б зовсім інша. Уявляєте?

— Уявляю, — нараз зовсім щиро мовив Іполитов. — Дуже добре уявляю, і я склав би вам непогану компанію, але в нинішній ситуації… Розумієте, мені треба вживатися в нову роль, і я просив би вас допомогти мені. Якщо хочете, трохи підіграти.

— Як? — не зрозумів Валбіцин, але Телле відразу підтримав Іполитова.

— Ви хочете, щоб ми з повагою ставилися до майора Тавріна? — запитав. — Ну, якщо не з повагою, хоча б делікатно?

— Якщо мені не вдасться цілком влізти в його шкуру, можу наробити елементарних дурниць. Уявіть, коли я звикну іронічно ставитись до звання Героя…

Тепер Іполитова зрозумів і Валбіцин.

— А макітра у вас варить непогано, — мовив цинічно.

Іполитов вирішив колись пригадати цьому лисому Вужеві (а Валбіцин чомусь нагадував йому саме вужа з червоними очима) зневажливу “макітру”, але зараз сваритися не став. Кожна сварка й кожне непорозуміння ішли на шкоду справі, тобто на шкоду йому особисто, а хто ж сам собі ворог?

Запитав:

— Коли лягати в госпіталь?

— Сьогодні, — відповів Телле.

Іполитов піднявся на другий поверх, де напіводягнута Лідія сиділа перед туалетним столиком.

— Я виїжджаю на кілька днів, — повідомив.

Сулова випнула губи, що мало означати вищу форму аристократичності.

— Але ж мені буде сумно… — просюсюкала.

Іполитов зовсім не аристократично щипнув її за сідницю.

— Знаєш що, любко, — сказав вагомо, — ти поки що марафети кинь. Займись рацією, вдосконалюй майстерність, нам з тобою лишилося зовсім мало, ясно? Робота й ще раз робота.

— Сама знаю!

Сулова метнула на нього злий погляд.

— А якщо знаєш, то врахуй: зараз десята година, а ти ще білизною миготиш. Скажу Крауссу — заняття з дев’ятої і до обіду. А після обіду ще три години.

— Коні менше працюють.

— Нічого, витримаєш, — кинув зловтішно й задріботів сходами.

Того ж вечора у військовому госпіталі Іполитову зробили під наркозом пластичну операцію. Через два дні Краусс повідомив Судовій, що її чоловік потрапив під бомбардування, одержав легкі поранення, зараз лікується і повернеться через кілька днів. Сулову ця новина не дуже засмутила: життя в котеджі подобалося їй, хоч Іполитов і дотримав свого слова — з ранку й до шостої вечора-доводилося працювати з інструкторами.

Іполитов підвівся з ліжка вже на третій день. До госпіталю приїхав Валбіцин: вони усамітнилися в порожній палаті, й Вуж повідомив, що з Берліна прибув повний комплект нагород для майбутнього майора Петра Івановича Тавріна. Крім Золотої Зірки та ордена Леніна, надійшли два ордени Червоного Прапора, ордени Олександра Невського та Червоної Зірки. Ще дві медалі “За відвагу” Валбіцин знайшов на місці. Він показав Іполитову й майбутні документи майора Тавріна.

— Ого! — вигукнув Іполитов, роздивившись. — А ви працюєте з розмахом. Я навіть не сподівався…

Вузьке обличчя Валбіцина од задоволення витягнулося ще більше.

— Частину документів надіслали з імперського управління безпеки, але більшість зробили тут. — Він понишпорив очима по палаті. Іполитов одразу збагнув, чого хоче Вуж, однак не міг запропонувати йому жодної краплини спиртного.

— З мене належиться, — пообіцяв.

Валбіцин незадоволено поморщився, але вимушений був змиритися.

Іполитов акуратно розклав на столику біля ліжка документи. Цей Вуж таки добре знав свою справу: обкладинка офіцерського посвідчення потерта, а печатки просто чудові. Отже, матиме документи на ім’я майора контррозвідки “смерш”, а це відчинить йому всі двері.

— Спасибі, — подякував Валбіцину зовсім щиро. — Ви перевершили самого себе.

Вуж посміхнувся загадково. Витягнув з паки дві газети, подав Іполитову. Той розгорнув: номери “Правды” та “Известий”.

— І що ж тут особливого? — запитав.

Валбіцин потер руки.

— Звичайно, нічого, — одповів і витягнув з паки ще дві газети.

Іполитов подивився на них нерозуміюче: ті ж “Правда” та “Известия”.

— А ви порівняйте їх, — єхидно порадив Валбіцин. — Іноді треба підвищувати свій інтелектуальний рівень хоча б читанням газет.

Він явно нахабнішав, цей вузьколиций Вуж, але знов-таки Іполитов проковтнув цю пігулу. Заглибився в газету, і обличчя його розпливлося в мимовільній посмішці: ось воно — в другому номері “Правды”, виготовленому Валбіциним, який слово в слово повторював справжній, витягнутий якийсь матеріал і надрукований нарис про подвиги майора Петра Тавріна — навіть вміщено його портрет. А в номері “Известий” в Указі Президії Верховної Ради про присвоєння звання Героя Радянського Союзу рядовому, сержантському та офіцерському складу Червоної Армії додруковане прізвище, ім’я та по-батькові новоспеченого майора Петра Івановича Тавріна.

Іполитов посміхнувся Валбіцину: за цю послугу можна подарувати злі натяки…

Валбіцин підвівся: він явно поспішав кудись — Іполитов догадувався, куди саме, певно, кортіло ранішньої чарки. Йому хотілося ще побалакати з Вужем, той справді обрадував його й надав упевненості, та що міг учинити, коли у Валбіцина душа явно горіла, а суворий лікарняний режим абсолютно виключав спиртне?

— Я раджу вам, — мовив на прощання Валбіцин, — уважно вивчити ці матеріали й документи. Особливо нарис у “Правде”. Дофантазуйте трохи, газетяр не міг по-справжньому описати ваш подвиг, придумайте подробиці й нюанси, я завтра заскочу до вас, ми обговоримо їх. Тільки прошу, фантазуйте сміливо, краще трохи перегнути палицю, адже ви Герой — пам’ятайте, там же Героя дарма не дають… Ми відшліфуємо вашу розповідь, а тепер бувайте, мій дорогий “герою”! — все ж не втримався від іронії.

А після обіду приїхав Телле. Він розмовляв з Іполитовим м’яко й доброзичливо: обговорювали одну версію за одною, перебирали біографію Тавріна, як дбайлива господарка перебирає гречану крупу — уважно й терпляче, відкидаючи потеруху й зіпсовані зерна.

Інструктори приїздили до госпіталю щодня протягом тижня, поки лікарі не виписали Іполитова. Того ж вечора він дізнався, що з Берліна прибув уже знайомий йому майор технічної служби “носатий Ганс”, як охрестив його Іполитов. Він привіз із собою доведене до повної досконалості “панцеркнакке”. Увечері Іполитову та Суловій принесли форму: Іполитову — з майорськими погонами, Суловій — молодшого лейтенанта.

Форму треба було обносити, щоб не виглядала зовсім новою, й Іполитов із задоволенням приміряв її того ж вечора. Стояв перед дзеркалом зовсім не схожий на себе, наче чужа людина, дивився і не вірив: Золота Зірка Героя і ряд орденів на грудях, портупея не нова, ношена, але ж трохи порипує, “вальтер” у кобурі приємно відтягує її.

Лише на мить Іполитов уявив, що він справжній Герой, але ця думка не принесла йому втіхи, навпаки, злоба зсудомила обличчя і трохи не схопився за “вальтер”.

Гансова наука в Берліні все ж таки далася взнаки, тепер він вибивав мало не завжди десять з десяти, рука не тремтіла, й реакція була блискавична — от і зараз стріляв би й стріляв у ненависні обличчя, хоч знав, що всіх однаково не перестріляєш, та все ж…

Ганс чекав Іполитова на полігоні, де стояли бараки “Цепеліну”. Ділянку, на якій мусили випробувати “панцеркнакке”, точніше випробувати майстерність Іполитова, передбачливо обнесли колючим дротом і поставили вартових, сюди не могли потрапити навіть Телле з Валбіциним, тільки Ганс, Краусс та Іполитов, ще двоє мовчазних есесівців з Берліна, котрі обслуговували полігон — суворої секретності, обумовленої самим Кальтенбруннером, дотримувалися неухильно.

Іполитов не без задоволення пристебнув до руки “панцеркнакке”. Уважно прицілився, але перша ракета пробила броню не в центрі листа, як хотілося, а в самісінькому кутку, і Ганс невдоволено поморщився. Взагалі він дозволяв собі бути зовсім відвертим з Іполитовим, поводився не так, як Краусс, котрий останнім часом запобігав перед ним. Це, зрештою, було нормально, Ганс відповідав тільки за технічну оснащеність майбутньої диверсії, а техніку він привіз справді бездоганну.

— У вас зіпсувалося око! — зауважив. — І врахуйте, снарядів для “панцеркнакке” в нас не так уже й багато, це вам не кулі для “вальтера”, витрачати їх слід ощадливо.

Він ще раз уважно обдивився кріплення ременів, перевірив, чи зручно розташовано кнопку вмикання в лівій кишені штанів, і дав команду:

— Стріляйте ще раз, тільки уважно, прошу вас, руку маєте тверду, я знаю, от і користуйтеся цим!

Вимовивши це довге й складне речення за одним духом, Ганс став позаду Іполитова, дивлячись, як той наводить пекельну зброю — нарешті рука застигла, ракета вилетіла з шипінням і пропалила щит мало не в центрі.

Ганс стримано, лише пальцями поаплодував.

— Ви здібний учень, Іполитов, — похвалив, — і мені приємно працювати з вами. Тепер спробуємо постріляти по мішені, що рухається. Уявіть, що сидите біля шосе, добре замаскувалися, а повз вас мчить автомобіль. Ви мусите прошити його снарядом наскрізь, ясно?

— Що ж тут неясного? — зсунув брови Іполитов.

— То прошу…

Тепер мішень нагадувала макет автомашини, що їхала, Іполитов з першого разу не влучив, другим пострілом тільки зачепив автомобіль, але третім уже пробив мішень, четвертим і п’ятим також.

— На сьогодні досить, — вирішив нарешті Ганс. Незважаючи на свою незворушність, він хвилювався: зняв кашкета і обтер спітніле чоло. — Відпочинемо.

Вони втрьох — Іполитов, Ганс і Краусс — пообідали тут же, в бараці, пообідали скромно, без спиртного, з’їли звичайний солдатський обід, може, порції були більші, й м’ясо ніжнішим, але Іполитов, який звик останнім часом до делікатесів, не зміг приховати розчарування. Краусс помітив це одразу. Взагалі цей бісів Краусс помічав мало не все, був таки непоганим психологом, і недаремно йому доручили підготовку важливої акції. Наминаючи з задоволенням чи, може, з удаваним задоволенням звичайний гороховий суп, він зауважив:

— Ваша підготовка, гер Іполитов, наближається до кінця. Завтра чи післязавтра на місцевий військовий аеродром прилетить наш “Арадо”. І через кілька днів ви… — Краусс зробив рух долонею, і в Іполитова защеміло серце.

Невже так скоро?

— Посадочний майданчик визначений? — перебив штурмбанфюрера.

— Зараз це питання розв’язується… — відповів Краусс ухильно. — Я ж веду до іншого. Від сьогодні раджу вам припинити вживання спиртних напоїв. Рука у вас справді мусить бути твердою, а голова завжди тверезою. Алкоголь не сприяє цьому, сподіваюсь, ви поділяєте мою думку?

Іполитов ствердно кивнув. Цей німець висловлює прописні істини з виглядом першовідкривача. Клятий есесівець не розуміє, з яким задоволенням він би упився сьогодні. Аби на годину, бодай на хвилину забути, що через кілька днів…

Та все ж Краусс має рацію, і його майбутня доля справді залежить від твердості руки, безпомилкової реакції і вміння блискавично приймати слушні рішення. Алкоголь, що ж тут удієш, як каже Краусс, таки не сприяє цьому.

Вони випили компот, і Ганс з таємничим виглядом покликав їх до маленької відгородженої від барака комори з масивними залізними дверима. Стільців тут не було. Ганс підсунув їм порожні ящики з-під снарядів “панцеркнакке”, поліз у кут і витягнув портфель з двома замками — портфель радянського зразка, в якому носять папери службовці та керівники різних рангів. Іполитов згадав, що саме в такому портфелі він віз украдені на станції Аягуз, де працював завідуючим нафтоскладом, гроші, багато грошей, він зміг порозкошувати на них. Звичайний портфель з дешевої шкіри, і ніхто не зупинить на ньому погляд.

Чого ж Ганс ставить його на стіл мало не урочисто?

І Краусс посміхається таємниче?

Штурмбанфюрер простягнув руку, наче хотів узяти портфель, та в останню мить передумав. Поклав руку долонею на стіл, погладив його чисто вистругану поверхню і мовив:

— У цьому портфелі сюрприз, гер Іполитов, приємний для нас з вами сюрприз, його зробив нам Ганс, не без допомоги спеціалістів головного управління імперської безпеки, чи не так, майоре?

Ганс поважно кивнув, і очі його світилися урочисто. Злегка поплескавши по портфелю рукою, сказав:

— Тут лежить міна, гер Іполитов. Міна великої вибухової сили, яка може спричинити великі пошкодження.

— На неї ми покладаємо значні надії,— підхопив Краусс. — Ви Герой, і там, на радянському боці, перед вами мусять відкритися всі двері. Точніше двері різних засідань, урочистих і зовсім звичайних. Втім, звичайні засідання не повинні вас дуже цікавити. Мусите потрапити на урочисте, присвячене річниці Жовтня, здається вони провадяться у Великому театрі?

— Так, це знає кожна радянська людина.

— Бачите, знаємо й ми. Так от, ви одержуєте всякими правдами й неправдами запрошення на це урочисте засідання або до якогось іншого приміщення, де будуть присутні партійні та радянські діячі, а також великі воєначальники, особливо керівництво ставки й сам верховний головнокомандуючий. Вам зрозуміло?

І знову Іполитов кивнув мало не автоматично. Звичайно, він давно вже збагнув, куди гне Краусс, але чи відомо цьому самовпевненому штурмбанфюреру, як важко одержати перепустку на таке засідання? На урочисте, правда, легше, але пронести міну повз пильних чекістів малоймовірно.

Проте чого загадувати наперед, нехай зараз повірять, що їхні ідеї можуть здійснитися. А далі буде видно.

Ганс клацнув замками портфеля, зазирнув у нього так, як школяр, що збирається дістати підручники. Запросив Іполитова подивитися. Гой глянув і побачив звичайний ящичок — невже ця шкатулка має справді страшенну вибухову силу?

У відповідь на його подив Ганс сказав:

— Ви заносите портфель до залу, в якому міна має вибухнути, непомітно залишаєте його, а самі зникаєте. Решту робить ваша дружина. У призначену хвилину вона подасть радіосигнал, і міна вибухне.

— Просто й сердито, — додав Краусс.

“Звичайно, задумано сердито, — подумав Іполитов. — Але не так це просто. Он у вас як вийшло… Полковник Штауффенберг залишив міну під самими ногами в фюрера, ну й що? А хто мене пустить крутитися під ногами у…” Іполитов сам жахнувся цієї думки, хотів поділитися своїми сумнівами з Крауссом і Гансом, але вчасно затнувся і промовчав. Прямо називати речі своїми іменами не годилося, тим більше, що кожен міг зрозуміти його по-своєму, а щодо справи Штауффенберга, всяка, навіть маленька невизначеність могла мати трагічні наслідки.

Певно, Краусс збагнув, які думки хвилювали Іполитова. 1 мовив так, щоб і відповісти на невисловлене запитання, і щоб ніхто не зміг би зачепитися за жодне його слово:

— Це міна великої вибухової сили. Я б сказав, величезної. Те що ми мали раніше, не йде в жодне порівняння.

Іполитов зрозумів його й вдячно нахилив голову. Так, розвідка не шкодує нічого для його місії, і вона мусить удатися.

Засунувши руку в кишеню, Іполитов намацав срібний брелок, подарований у Фріденталі.

Його талісман, його щастя.

15

Рвані й злі хмари мчали назустріч машині низько над лісом, наче хотіли зачепитися за верхівки сосен, але обминали їх і мчали далі. Несли з собою сквиру, але не могли пролитися дощем. Погода псувалася, а розшукувачам це було зовсім ні до чого, особливо тепер, коли віліс стрибав на вибоях дороги між Дідиловом та Квасовом. Справді стрибав, бо Віктор витискав з машини все, що міг, і вони міцно трималися, щоби не вилетіти з машини на крутому повороті.

Близько півночі, коли вони ще сиділи в Дідилівській сільраді й розмовляли з головою, пролунав дзвінок з районного відділу держбезпеки. Черговий повідомив: щойно дзвонила якась дівчина з Квасівської сільради — там об’явився німецький диверсант, і голова з “яструбками” пішли брати його. Оперативна група виїжджає в Квасів, але від райцентру до села сорок кілометрів, а з Дідилова десять — отже, начальник райвідділу розпорядився в разі можливості додзвонитися й повідомити їх, що…

Бобрьонок, не дослухавши, кинув трубку: кожна секунда дорога, невже не розуміє цього балакучий черговий? Толкунов, побачивши вираз обличчя майора, уже підводився, голова щось сказав, однак не було часу ні на пробачення, ні на пояснення — добре, що Віктор дрімав тут же, на лавці в сінях, а йому нічого не треба було пояснювати — через кілька секунд віліс рвонув до Квасова як навіжений, розбризкуючи колесами сипкий пісок сільської вулиці.

Лише тоді Бобрьонок розповів, що сталося.

Толкунов покашляв у кулак і мовив незадоволено:

— Кажеш, голова з “яструбками” пішли брати?..

— Гадаєш, мені це подобається? Чорти б їх забрали, невже диверсант утече?

— Усе може статися… — якось флегматично відповів капітан, та одразу вибухнув гнівом: — Теж мені художня самодіяльність! Пішли диверсанта брати, нам би його дай боже взяти, а то “яструбки”!

У глибині душі Бобрьонок поділяв капітанові почуття, але повністю погодитися з ним не міг.

— Люди життям ризикують, а ти… — сказав не те що докірливо, але й не зовсім схвально.

— А хто їх просить ризикувати? — пробуркотів Толкунов під ніс, однак не так уже й запально.

— Совість.

— А якщо диверсант утече?

— Погано.

— Не те слово. Вони в таке підпілля підуть, що спробуй знайти. Чи взагалі передислокуються.

— Так, — погодився Бобрьонок. — Якщо диверсанти в Квасові чи біля нього, ми б їх завтра намацали. Давай, Вітю…

Але Віктор і так робив усе, що міг, і віліс стрибав по вибоях розбитої дороги.

Десять кілометрів до Квасова подолали за лічені хвилини, ще хвилини три чи чотири шукали сільраду, нарешті побачили два освітлені вікна, єдині на селі, й під’їхали просто під ганок. Голова почув звук мотора ще здалеку й вийшов назустріч. Стояв на сходах і дивився, як вистрибують з відкритої машини двоє офіцерів.

— Що?.. — нетерпляче вигукнув Бобрьонок. — Що сталося і де диверсант?

— Убитий.

— Ех!.. — з докором видихнув Толкунов. — Що ви наробили?

— Убили диверсанта! Хіба неправильно?

Бобрьонок одразу заспокоївся: диверсанта не випустили, це вже було добре, звичайно, краще було б узяти живим, та що ж… Зсунув кашкета на потилицю, наказав:

— Розповідайте, як сталося.

Голова зробив жест, запрошуючи до приміщення, проте офіцери лише приступили до нього, дивилися нетерпляче, й він розповів:

— Прибіг хлопець… Отже, невідомий, прошу вас, виявився бандерою, але гарним хлопцем, бо повідомив, що в мірошниковій хаті диверсант. Вони разом прийшли до села, диверсант подався до мірошникової жінки, а бандера сюди. І повідомив нам, мені, отже, й двом “яструбкам”. Я подзвонив до району, проте, самі знаєте, додзвонитися в нас… Отже, вирішили брати самі. Бандера нам свій автомат дав, то зовсім не боялися і були впевнені, що візьмемо. А в диверсанта гранати… Вбив нашого Трохима, але після цього і його з автомата поклали…

— Де той бандера? — швидко запитав Бобрьонок: одразу збагнув, що від свідчень людини, котра спілкувалася з диверсантом, залежить дуже багато.

— А тут… — голова відступив, звільняючи прохід. — До речі, він з автомата й поклав тамтого диверсанта.

Бобрьонок двома кроками подолав сходи на ганок. У кімнаті тьмяно світила закіптюжена гасова лампа, на лавці сиділи двоє хлопців — білявий з вихором, зовсім ще пацан, і шатен з довгим волоссям і великими живими очима — він утупився в офіцерів не те що лячно, але з тривогою, і Бобрьонок одразу зрозумів, що саме цей хлопець прийшов у село з диверсантом.

Ступив до нього.

— Ти?.. — запитав. — Ти привів диверсанта в село?

Хлопець зблід і підвівся. Був високий, одного росту з майором — стояли й дивилися один одному у вічі. Нарешті хлопець відповів:

— Так, ми прийшли разом.

— І що далі?

— Він лишився в Семенюків, а я побіг до сільради.

— Злякався? — запитав Толкунов.

Юрко відповів твердо:

— Ні, чого б мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?

— То чого ж?

— Так він же німецький диверсант!

— А ти хто?

Юрко знітився.

— Але ж не гітлерівець, — відповів тихо.

— Бандерівець?

— Так.

— Звідки?

— З куреня Сороки.

— А що робив з диверсантом?

— Мали завдання прийти до Класова й надати допомогу якимсь людям. Але я не знав, що німецьким диверсантам.

— Тепер ти скажеш, що бандерівці воюють з німцями…

— Ні, — впевнено перервав його Юрко, — тепер не скажу.

Бобрьонок побачив, що допит іде трохи не так, як потрібно, й вирішив утрутитися:

— Ти прийшов до села з одним диверсантом, — запитав, — де ж другий?

— У схроні.

— У якому схроні?

— Кілометрів за десять.

— Хто там?

— Німецький радист і сотник Муха.

— І що вони робили разом з диверсантами?

— Вони шукали галявину. Гадаю, для посадки літака.

— І знайшли?

— Так.

— Де?

— На захід від села верст вісім.

— Ходили туди всі?

— Так, усі четверо. Потім Харитон, старший групи, наказав мені йти з ним до села, а Муха з радистом повернулися до схрону.

— Знаєш, де схрон?

— Знаю.

— І знайти зможеш?

— Звичайно.

— Хочеш допомогти нам?

— Чого ж ні? — махнув рукою Юрко. — Я вже вирішив: мені вороття нема. І робіть зі мною, що хочете.

Голова подав майорові “шмайсер”.

— Ось зброя, — пояснив. — Добровільно передав нам, а потім з цього ж автомата поклав диверсанта.

— Дострілялися… — поремствував Толкунов.

Голова образився:

— Хто знав, що ви приїдете? А він би побачився з мірошницею і до лісу…

Що ж, він мав рацію, і Бобрьонок мовив:

— У нас нема до вас жодних претензій, вибачте, як ваша прізвище?

— Василем Стефураком звуся.

— А по батькові?

— Лук’яновичем.

— Шкода тільки, Василю Лук’яновичу, що хлопець ваш загинув.

— Шкода. Гарний був хлоп. Фронтовик, там пронесло, а тут поклали.

— Смерть у бою!

— Так, — погодився голова, — почесна, та коли гине свій чоловік…

— А де жінка, в якої ночував диверсант? — запитав Бобрьонок.

Голова вказав на двері сусідньої кімнати.

— Комора там, — пояснив. — Без вікон, не втече.

— А труп шпигуна?

— Лишили на подвір’ї. І наш Трохим там лежить. Не було часу, — додав винувато, — сюди спішили, щоб зателефонувати.

Все було правильно. Бобрьонок подумав кілька секунд і прийняв рішення.

— Ти, — кивнув на білявого юнака, — лишайся тут і стережи жінку. Це тобі, — передав “шмайсера”, — заслужив у бою. А ми до мірошникового подвір’я. До речі, а він сам де?

— Поїхав до району.

— Повернеться, не прогавте.

— Овва! — аж образився голова. — Ми того клятого посіпаку!..

— Поїхали, — наказав майор. — І ти з нами, — взяв Юрка за лікоть, — треба побалакати. — Він пішов уперед, не озираючись.

Бобрьонок освітив ліхтарем убитого диверсанта. Точнісінько такий, як описав його Степан Олексюк: високий, чорнявий, горбоносий. У формі старшого лейтенанта. Толкунов обшукав його, але нічого, крім ще однієї гранати, документів та цигарок із запальничкою не знайшов.

Офіцерська книжка виписана на старшого лейтенанта Іллю Івановича Горохова. Командировочне посвідчення, власне, все. Ні, не все: намацав у комірі ампулу, спритно вирізав її. Отже, за інструкцією не мали права здаватися — краще легка смерть від ціанистого калію.

Лишивши голову сільради на подвір’ї, Бобрьонок з Толкуновим, прихопивши з собою Юрка, зайшли до хати. Хлопець сів на лаву під стіною, капітан засвітив лампу, влаштувався поруч, а майор присунув важкого стільця і сів навпроти.

З розбитого вікна тягнуло свіжістю, світло в лампі мерехтіло. Юрко намагався не дивитися на нього, але притягувало — бачив, як поступово закіптюжується скло від невміло прикрученого гнота, й слухав майора, не дивлячись йому у вічі. Бо зустрітися з ним очима було важко, не тому що боявся, страх уже минув і не хвилювався за те, що станеться з ним, відчував навіть не вину, а незручність і тривогу, як школяр, котрий стоїть перед суворим учителем і не знає, яке саме запитання поставлять йому.

— Ваше прізвище, ім’я та по батькові? — сухо запитав Бобрьонок.

— Штунь Юрій Пилипович.

— Звідки?

— Зі Львова.

— Давно в курені Сороки?

— Півроку.

— Брали участь в акціях?

— Ні.

— Чому?

— Я гімназію закінчив і був у курені начебто писарем. Гімназистом і називали — прізвисько.

— Що привело вас до бандерівців?

— Хотів визволити свою батьківщину.

— І довизволявся… — докинув Толкунов. — З автоматом проти своїх пішов.

— Я йшов проти німців.

— Зажди, — зупинив капітана Бобрьонок. — Звичайно, Юрію, ваша провина велика, однак ви фактично заслужили прощення. Казали, що допоможете нам…

— Я від своїх слів не відрікаюсь.

— Треба взяти радиста. Обов’язково живим.

— Розумію.

— Нічого ти не розумієш, — знову втрутився Толкунов. — Знаєш, як беруть диверсантів живими?

— Не доводилося.

— Справа ця не вельми легка…

— Вночі упевнився.

— А якщо упевнився, мусиш розуміти, на що йдеш.

— Розумію.

І знову ініціативу взяв Бобрьонок:

— Треба виманити із схрону радиста. Бажано самого, без Мухи. Здається, так сотника звуть?

— Авжеж, Мухою.

— Зможеш викликати радиста із схрону?

— Дуже просто.

— Як?

— А звідки йому знати, що Харитон загинув? Скажу: кличе його разом з рацією.

— Правильно міркуєш, — пожвавішав майор. — Скажеш: наказ старшого групи.

— А якщо не повірить? — вставив Толкунов.

— Чого йому не вірити? Мусить.

— Так… — роздумливо ствердив Бобрьонок. — Підеш до схрону сам. Із зброєю. Тьху чорт, віддав автомат “яструбкові”.

— Нічого, заберемо, — махнув рукою Толкунов. — Тут от що мене хвилює: а якщо радист тебе запідозрить?

Юрко трохи подумав.

— Він Харитона боїться, — запевнив, — і не посміє не послухатись. В разі чого Муху доведеться… — хотів сказати “вбити” чи “застрелити”, але язик чомусь не повернувся вимовити ці слова й просто рубонув долонею повітря. — Бо сотник небезпечний, він досвідчений і все розуміє, я мушу стріляти першим, поки буде можливість. А потім уже радиста примушу…

— Якщо почуємо постріли, — запевнив Бобрьонок, — ми увірвемось у схрон.

— Ні, — похитав головою Юрко, — не вийде. Там близько підійти не можна. Галявина й береза над люком… Повинні ховатися в кущах, а мені самому доведеться радиста… примушувати.

Бобрьонок невдоволено покрутив головою.

— Не подобається це мені.

— І мені, — ствердив Толкунов.

— Нічого, — заперечив Юрко, — вони ж нічого не чекатимуть.

— А ти гарний хлопець! — Толкунов ляснув Юрка по плечі. Але тут же трохи відступив: — Для чого пішов до бандер, так і не розумію…

— Досить про це, — обірвав Бобрьонок, — давайте ще раз усе обміркуємо. Зараз сюди прибуде опергрупа районного відділення безпеки, вона прикриє тили, а вже нам з тобою, капітане, брати радиста.

— Що брати!.. — покрутив головою Толкунов. — Брати — тьху, аби свого поганого носа висунув.

— Висуне… — Юрко відвів погляд від лампи, вперше подивився просто у вічі майорові. — Я зроблю так, що висуне.

— Твоїми б вустами мед-пиво пити… — мовив Толкунов, але не так похмуро, як раніше. — Гей, Вікторе, — гукнув у розбите вікно, — гайда до сільради, візьми в “яструбка” автомат. Скажи: позичаємо, вдень віддамо, а то ще розрюмсається…

Віліс від’їхав, і відразу з протилежного боку вулиці почувся гуркіт мотора. Голова вискочив на вулицю, замахав руками, й вантажівка з оперативною групою зупинилася біля подвір’я.

16

Частину полігона відгородили колючим дротом і нікого й близько не підпускали туди. З Берліна прибула спеціальна есесівська команда, яка охороняла об’єкт, — кремезні хлопці з автоматами, котрим заборонили вести будь-які розмови. І все ж треба було знайти якийсь ключ до розгадування таємниці полігона. Але який? Чим більше обмірковував цю проблему Сивий, тим більше переконувався, що навряд чи зможе щось придумати. Догадувався, що таємничий полігон і попередня секретна акція із закиданням через лінію фронту розвідницької групи — дві ланки одного ланцюга, однак чого вартий його здогад? Потрібні були факти, а Марков — так називався він у розвідшколі “Цепеліну” — не мав жодного факту.

Правда, одного разу, затримавшись уранці біля входу до школи, побачив перед ворітьми полігона чорний “мерседес” і трьох чоловіків у плащах, які вийшли з машини. Але що з того, коли ні облич, ні номерів автомобіля не зміг розібрати?

Марков працював з курсантами майже автоматично й скоро відпустив їх. З голови не виходили троє в плащах, перед якими розчинилася брама найсекретнішого об’єкта.

Що вчинити?

Простежити за чорним “мерседесом” не мав змоги, до міста добирався автобусом, іноді підвозив хтось із начальства — можна було б, щоправда, відійти пішки кілометр чи два, заховатися десь і засікти номери “мерседеса”. Але, добре подумавши, Марков відкинув цю ідею. До міста дев’ять кілометрів, всі їздять службовим автобусом, його відсутність помітять, затримають автобус. Далі: хтось може побачити, як він іде пішки, а це, безумовно, викличе підозру чи небажані розмови.

Та й що дадуть йому номери машини? Певно, берлінські — ну й що? Ще одне підтвердження того, що акція запланована й проводиться головним управлінням імперської безпеки? Так він і без того знає це.

Варіантів виходу на секретний об’єкт фактично не було, і Марков зовсім занепав духом. У їдальні під час обіду зустрів оберштурмфюрера Телле, ввічливо розкланявся з ним — інтуїтивно він завжди тримався трохи оддалік Телле, вважаючи його розумним і хитрим ворогом, — і оберштурмфюрер відповів йому сліпучою посмішкою. З цієї посмішки можна було зробити висновок, що Марков найліпший друг Телле, але старі працівники школи знали, що оберштурмфюрер щедрий на посмішки, котрі, як правило, не відбивали його справжнього ставлення до людини.

Марков почав їсти суп і згадав, що вже тиждень не зустрічався з Телле, а це означає… Опустив ложку в тарілку й почав задумливо помішувати суп. Ніхто не давав Телле відпустки, й нікуди вій не їздив. З поїздок до Берліна чи на інші об’єкти не робили таємниці, отже, оберштурмфюрер виконував спеціальне завдання. Мабуть, пов’язане із створенням нового секретного об’єкта.

“Ну й що? — осмикнув сам себе Марков. — З Телле на цю тему не побалакаєш; через п’ять хвилин стане відомо начальникові школи, а це провал”.

Марков швидко доїв суп. Пережовуючи біфштекс, почав пригадувати, хто, крім Телле, не з’являвся останнім часом у школі. Здається, лише Валбіцин. Так, з усіма він бачився, крім Кирила Валбіцина, найдосвідченішого експерта по документах. А з Валбіциним Марков кілька разів сидів у ресторані, з Валбіциним він не те що приятелював, був у добрих стосунках і, знаючи любов пана Кирила до чарки, неодноразово пригощав його. А Валбіцин, можливо, причетний до секретної операції.

Після кінця роботи Марков дочекався, поки Валбіцин вийшов у двір, і зумів влаштуватися поруч нього в автобусі. Пан Кирило був у гарному настрої, щось наспівував під ніс, і від нього ледь-ледь тягнуло спиртним. Отже, встиг ковтнути десь у школі під час занять.

Марков сидів мовчки й хмурився, думаючи, з чого почати розмову з Валбіциним. Головне, щоб той нічого не запідозрив і щоб ініціатива разом провести вечір виходила саме від нього.

Валбіцин помітив поганий настрій свого сусіда й перший почав розмову:

— Що це ви, пане Григорію, засумували? — запитав безжурно.

— Втомився… хандра.

— Я знаю непогані ліки проти хандри, — зареготав Валбіцин, і його червонуваті очі втупилися в Маркова. — Три чверті склянки шнапсу й кухоль пива — хандра зникає сама собою.

Валбіцин сам ішов назустріч планам Маркова, і той скористався з цього.

— Може, й так, але тільки в гарній компанії, бо напиватися самому…

— Для чого ж самому? Запросіть мене.

— А це ідея, — розважливо відповів Марков, — чудова ідея, пане Кириле, я давно вже не брав нічого до рота, й деякий струс організмові просто необхідний.

Валбіцин покрутив своєю видовженою головою на довгій шиї. Схвалив категорично:

— Приємно чути від пана такі прогресивні думки. Гадаю, що ресторан “Брістоль” давно скучив за нами.

Першу частину проблеми було вирішено, й Марков повеселішав. Валбіцин одразу помітив зміну в його настрої і зауважив:

— Бачите, лише думка про шнапс підіймає дух. Що ж буде після першої чарки?

— І закусити її солоним огірочком і оселедцем з цибулею… — Марков трохи знав смаки Валбіцина.

— Я завжди був певен, що ви геній, Марков. Коли б ви ще хоч трохи кумекали в документах, я б давно забрав вас до себе.

— На жаль…

— Так, на жаль. У нашій справі треба мати руки й голову. — Валбіцин полюбляв хвалитися, і всі знали це. — Тобто талант. Я вам зроблю такий документ, що жодна ЧК ніколи не запідозрить. Справжній…

Фактично він уже дав привід Маркову до якогось побіжного запитання, але той утримався. Спочатку треба напоїти Валбіцина, аби він хоч трохи втратив контроль і не пам’ятав, про що йшлося.

Автобус зупинився біля котеджів, де мешкали співробітники школи. Марков і Валбіцин розпрощалися на кілька хвилин, щоб переодягнутися, і зустрілися знову на трамвайній зупинці. Старенький і розхитаний трамвай довіз їх до центрального бульвару, красивої вулиці з віковими деревами посередині, вони пройшли мовчки ще два квартали до “Брістоля” — двоповерхового ресторану, де у Валбіцина був знайомий метр. Це давало деякі переваги, починаючи від вибору напоїв і кінчаючи обслуговуванням. Правда, у “Брістолі” завжди крутилося багато дівчат певного роду занять, та Валбіцин відшивав їх досить рішуче й грубо.

— Ми не бабники, ми чесні алкоголіки, — казав прямо, й дівчат як вітром здувало.

Марков замовив не шпанс, а коньяк, і Валбіцин подивився на нього з повагою:

— Ви робите успіхи, пане Григорію, — схвалив, — і я міг би відшліфувати ваші манери та, на жаль, в наш тривожний час, коли не знаєш, де опинишся завтра… — Він не договорив, бо принесли пляшку й чарки — стежив за спритними рухами офіціанта.

І знову Марков промовчав, хоч Валбіцин дав йому зачіпку. Думав: а може, Валбіцин спеціально смикає за гачок, трохи-трохи, щоб недосвідчений рибалка зробив підсічку?

Вони випили по першій, мало не одразу по другій, очі у Валбіцина почервоніли, піт виступив на зморшкуватому чолі, й пан Кирило обтер його паперовою серветкою. Дістав пачку дорогих сигарет, які видавали хіба що вищим офіцерам, і, не приховуючи торжества, пригостив Маркова.

— О-о… — обережно, двома пальцями витягнув Марков сигарети з пачки. — Такі сигарети я бачив тільки в начальника школи. За ваші успіхи, пане Кирило! — Він налив по третій, трохи форсуючи події, та Валбіцин, здається, не помічав нічого. Випив коньяк, випнувши м’ясисті губи, наче виссав сире яйце, не закусив і затягнувся ароматним димом.

— Так, за успіхи, — ствердив, — наші успіхи — це й ваші успіхи, гер Марков, успіхи всього “Цепеліну”. На жаль, останнім часом у нас була смуга невдач, та іноді одна вдало проведена операція примушує забути попередні провали, чи не так, пане Григорію?

— Чиста правда! — щиро й гаряче підтримав його Марков, бо Валбіцин торкнувся теми, котра найбільше цікавила його. — Чиста правда, і я перекопаний, що, маючи таких визначних спеціалістів, як ви, пане Кирило, “Цепелін” не може працювати погано. — Він явно підлещував Валбіцину, але той перебував у стані, коли навіть відверте підлабузництво сприймається зовсім нормально.

— Так, — ствердив Валбіцин, — ми мусимо відігратися перед червоними, я скажу вам відверто: абверівська школа застаріла, й нас вчасно передали імперській безпеці. Канаріс виявився старою свинею і зрадником, і ми ще довго видихатимемо його ме годи.

“Не так уже й довго, — злостиво подумав Марков, — не тіште себе ілюзіями, пане Валбіцин, бо скоро, дуже скоро Червона Армія буде в Берліні і вам кінець, малошановний пане, бо вже я постараюся, аби не заховалися, не зникли…”

— Я цілком згоден з вами, — серйозно погодився Марков, — підготовка агентів зараз значно поліпшилася, ми закидаємо їх більше, ніж раніше, це дається взнаки, я чув, що навіть сам обергрупенфюрер Кальтенбруннер непоганої думки про “Цепелін”.

— На жаль, ви не зовсім у курсі справи, — заперечив Валбіцин. Він наклав собі повну тарілку закуски й почав жадібно їсти. Закуска, хоч і була, зважаючи на картки, в основному овочева, відтягувала остаточне “входження в кондицію” Валбіцина, це не зовсім входило в плани Маркова, і він знову наповнив чарки.

Пан Кирило автоматично взяв свою, вихилив, як воду, без тостів, немов запив вінегрет, і продовжував жувати, втупившись у тарілку. Лисий череп його порожевішав, а борлак рухався рівномірно і якось заспокійливо.

Марков підняв майже порожню пляшку й показав її офіціантові, той зрозумів його без слів і одразу приніс ще одну, солодко посміхаючись і кланяючись ще здалеку. Видно, метр попередив, кого обслуговує: навряд би так сонячно усміхався рядовим відвідувачам у цивільному.

Валбіцин, побачивши ще одну, пляшку, подивився на Маркова уважно й зовсім тверезо, на мить тому здалося, що панові Кирилу вдалося прочитати його потаємні думки, гадав, що той відставить пляшку й зауважить чи нагримає, однак Валбіцин тільки поплямкав губами й запитав не дуже рішуче:

— А не забагато буде, пане Григорію?

Марков не хотів, щоб Валбіцин побачив у його жесті якусь явно визначену мету.

— Я вважав, що подолаємо… Гарний настрій, пане Кирило, але якщо ви гадаєте…

Валбіцин одразу зрозумів його натяк і міцно стиснув пляшку, так, що суглоби довгих, вкритих рудим волоссям пальців побіліли.

— А й справді гарний настрій, — погодився, — і друга пляшка не зашкодить. Принеси нам тільки каву, — наказав офіціантові, — трохи згодом, і скажи метрові, що я просив не ту, що вариться в котлі…

Офіціант позадкував, догідливо усміхаючись, і Валбіцин умиротворено відкинувся на спинку стільця.

— Так от, — переможно посміхнувся, — я казав, що ви не зовсім у курсі справи, пане Григорію, і це правильно, бо кожен мусить знати тільки те, що йому належить, однак скажу вам, що наш начальник школи переживав важкі часи й навіть стояло питання про фронт. Східний фронт, звичайно, — уточнив, — і якщо б не одна справа, командувати б йому десь батальйоном, бо полку ніколи б не дали… Так, не дали б, бо опальному офіцерові завжди дають менше, ніж він заслуговує.

Марков ствердно нахилив голову: в тому, що начальник “Цепеліну” мав неприємності, була і його заслуга — кілька груп агентів, закинутих у радянський тил, одразу здалися, бо Сивий провів з ними відповідну роботу. Про склад деяких інших диверсійних груп удалося завчасно попередити Центр.

Недарма просидів у “Цепеліні” (й пив коньяк у разі потреби, як сьогодні) лейтенант Юрій Олексійович Махнюк, і якщо вдасться зараз довідатись про щось одВалбіцина…

Але головне не бути нав’язливим…

Вони спорожнили першу пляшку й дісталися середини другої, коли повз їхній столик, вихиляючи стегнами, пройшла дівчина. На секунду затрималася, глянувши оцінююче.

— Сумуєте? — Посміхнулася відверто заохочуюче… — У вас чудові сигарети, панове, може, пригостите?

Валбіцин підняв на неї важкий погляд.

— Ти, ципо, — мовив грубо, — мотай звідси!

— Одразу видно, імпотент! — одповіла дівчина нахабно й пішла далі.

Марков гадав, що Валбіцин розсердиться, але той витягнув сигарету, клацнув аапальничкою і сказав байдуже:

— Така лахудра не варта навіть сигарети. Від них тільки нещастя, і знаєте, скільки справжніх хлопців погоріло на них, я можу назвати не менше десятка першокласних агентів. Правда, нам з вами така доля не загрожує — не клюємо на їхні фокуси. Мушу сказати, пане Григорію, що це не тільки моя думка, а й нашого керівництва, і ця думка відображена у вашому досьє.

Розкривати думку начальства, нехай навіть позитивну, більше того, говорити про досьє було ризиковано, й Марков зрозумів, що Валбіцин “дійшов до кондиції”. Тепер міг обережно промацати його.

— Ви найвизначніший спеціаліст, пане Кирило, й мені дуже приємно почути схвальний відгук саме з ваших вуст, — сказав, дивлячись віддано.

— Киньте, — обтер масні губи Валбіцин, — приємно, ще приємніше… Ми свої люди, пов’язані одним мотузком, для чого нам казати компліменти один одному? Ви добре робите свою справу, я — свою, опинилися ми з вами тут не випадково й повинні до кінця тягнути лямку.

— Аби припинилися нарешті ці невдачі на фронті, — обережно мовив Марков.

— Так, — стукнув долонею по столу Валбіцин, — так, мій друже, і я гадаю, скоро ми допоможемо цьому, пане Григорію.

— Ми з вами? — нарочито недбало заперечив Марков. — Надто мізерна роль “Цепеліну”…

— Не кажіть! — червоні очі Валбіцина вирячились, тепер він був схожий на сича, що приготувався схопити свою жертву. — “Цепелін” ще покаже себе, ви навіть уявити собі не можете, над чим працюють зараз найсвітліші голови розвідки! — Він явно мав на увазі себе, й Марков підігрів його самозакоханість.

— Так, пане Кирило, — мовив, — ви ас, справжній ас розвідки, і всі ми схиляємось перед вами. Але ж одна акція — і ціла війна… Незіставні виміри… — Марков явно провокував Валбіцина, ніколи б не насмілився сказати таке тверезому, та зараз пан Кирило вже втратив самоконтроль.

— Не кажіть, бо це, знаєте… — насварився пальцем на Маркова Валбіцин. — Уявіть, за операцію відповідає такий досвідчений розвідник, як штурмбанфюрер Краусс, сам Скорцені подарував агентові, якого ми готуємо, талісман. Я бачив його, розумієте, сам бачив: срібний брелок для ключів з подряпиною. Герой рейху напоровся на колючий дріт, коли вбивав італійського карабінера. Ви читали про це, пане Григорію?

— Звичайно, читав, але при чому тут Скорцені й талісман?

— Скоро ми станемо свідками важливих подій. Є людина, котра вчинить… — нараз осікся. — Я не можу сказати, що саме вчинить ця людина, пане Григорію, хоч ви наш працівник і я не сумніваюсь щодо вас, але ж є таємниці… Скажу лише, що ми підготували агента, який полетить туди і якого поблагословив сам Скорцені!

— О-о, це надзвичайно! — вигукнув Марков. — Вип’ємо за успіх цього агента. — Він швидко налив по повній чарці, й вони випили до кінця. Марков відчув, що коньяк ударив і йому в голову — взагалі п’янів важко, до того ж хоч потроху, а собі не доливав, — мав явну перевагу над Валбіциним і зробив ще одну спробу щось витягнути з нього: — Бо нам з вами дуже потрібен цей успіх, і, сподіваюсь, ви доклали всіх зусиль, щоб той чоловік почувався серед червоних спокійно.

— Він має такі документи!.. — почав Валбіцин хвалькувато.

“Ну, дорогенький, ще хоч трохи, ще три слова, ну, хоча б дещо, я вже не прошу називати прізвище, хоч якусь прикмету, звання, посаду…”

Але Валбіцин лише різонув боком долоні по горлу, і Марков зрозумів, що більше нічого не витягне з нього.

Вони допили коньяк, Валбіцин подзвонив кудись і викликав машину, раніше він такого привілею не мав, і це ще раз підкреслювало, що пан Кирило піднявся на якийсь щабель у “Цепеліні”.

У машині Валбіцин одразу заснув, Марков розштовхав його біля дому й сам завів до неприбраної і брудної, холостяцької квартири, половину передпокою якої займали порожні пляшки. Валбіцин хвалився: коли вже зовсім не міг потрапити поміж пляшок до кімнати, аж тоді викликав якусь тітку, котра наводила в квартирі відносний порядок. Але зараз доріжка до кімнати ще існувала, пан Кирило зачепив, правда, кілька пляшок і прослідував до покою, супроводжуваний не зовсім. мелодійним дзвоном розбитого скла.

Повернувшись додому, Марков увімкнув приймача, спіймав симфонічну музику й сидів, обмірковуючи почуте. Потім склав коротке повідомлення, зашифрував його й тільки по тому пішов спати.

Завтра він, як звичайно, підведеться вдосвіта й почне традиційну ранкову пробіжку. Під час неї заховає папірець у тайник, і післязавтра або через два дні Центр одержить його повідомлення. Скупе й не досить виразне, але поки що він зробив усе, що міг, а далі буде видно.

17

Юрко зупинився в підліску, на краю галявини, відчуваючи, як Бобрьонок дихає йому в потилицю.

— Он там… — вказав на березу.

Бобрьонок не відповів, роздивляючись. Ліс стояв дрімучий, весь час доводилося перелазити чи обходити валяви старих стовбурів, і раптом чиста галявина, а за нею порослий колючими кущами яр із струмком на дні.

Майор швидко прикинув: схрон зроблено із знанням справи — має запасний вихід до струмка, можна зимувати, на боячись залишитись без води. Крім того, струмок виконував, так би мовити, санітарні функції.

Розвиднялося, небо посірішало, й береза на галявині чітко вирізнялася на світлому тлі.

— Ну що? — запитав пошепки Толкунов. — Оточуватимемо?

— Так, — погодився майор. — Давай тільки порадимось. Я гадаю, ми з тобою чекатимемо тут — ти за дубом, а я в кушах. Юрко виведе радиста саме сюди, тут єдина стежка, і радист пройде за три метри від тебе. Береш його, а я підстраховуватиму й беру Муху, якщо сотник вийде.

Толкунов роззирнувся, оцінюючи майорову пропозицію. Видно, лишився задоволений, бо кивнув, не відповідаючи.

— А зараз дай команду: нехай оточують галявину, — наказам Бобрьонок.

На вантажівці з району прибуло п’ятеро працівників районного відділу держбезпеки з автоматами, і майор був певен, що диверсантові, коли навіть щось запідозрить, втекти не вдасться.

Толкунов рушив, але в останній момент Бобрьонок зупинив його.

— От що, — порадив, — ти двох автоматників постав у яру.

— Запасний вихід? — одразу зрозумів Толкунов.

— Звичайно.

— Не випустимо! — капітан зник, і жодна гілочка не тріснула в нього під ногами.

Він повернувся хвилин через двадцять: коли небо на сході пояснішало. Дихав рівно, наче щойно прокинувся, а не шастав кущами й дебрями по пралісі.

— Ну, хлопче, давай! — потихеньку підштовхнув Юрка Бобрьонок.

Штунь рушив, трохи згорбившись, здавалося, “шмайсер”, що метлявся на грудях, пригинав йото. Сонце викинуло свій перший промінь з-за обрію, і той зажахтів на оболоці золотом. Юрко лише зиркнув на нього — здається, добра прикмета, але одразу забув і про промінь, і про березу, що лопотіла листям під ранішнім вітерцем, і про лісові квіти, які м’яв чобітьми, лишаючи в зарошеній траві довгі смуги.

Сорока злетіла з берези, зацокотіла сердито, та Юрко не почув її, прихилився до стовбура плечем, передихнув і постукав руків’ям автомата по березі.

Стояв і слухав биття власного серця — видавалося, все завмерло: жодних звуків, навіть птахи припинили своє нескінченне галасування.

Постукав ще раз, почув легке шарудіння під ногами. Люк зсунувся ледь-ледь, завмер на мить і тільки тоді відчинився. На галявину визирнув заспаний Муха.

Юрко сів, знявши автомат, — кинув його недбало поруч, але так, щоб можна було дотягнутися правицею. Сказав, позіхнувши:

— Спите… Будіть, друже сотнику, радиста, пан Харитон кличуть.

Муха невдоволено закліпав очима.

— Що трапилося?

— А нічого. Радиста, кажу, кличуть.

— Де Харитон?

— У лісі лишився.

— Як так? — У сотника прокинулась вроджена обережність. Сторожко поглянув довкола і, не побачивши нічого підозрілого, заспокоївся. Але наказав: — Давай до схрону.

Юрко насупився.

— Вам добре, цілу ніч спали, а тут шастай туди-сюди… — Але схопив автомат і поліз до схрону.

Муха засвітив свічку. Стояв перед Юрком босий, в розстебнутій спідній сорочці й шкрябав нігтями груди.

— То що тобі? — запитав, немов тільки щойно усвідомив, що Юрко повернувся.

Хлопець, не відповідаючи, розштовхав радиста, який солодко посопував, наче спав удома на м’якому ліжку. Михайло сів на нарах, звісивши босі ноги й протираючи очі.

— Що трапилось? — запитав. Нараз зіскочив з нар, сон у нього як рукою зняло, присунувся до Юрка, схопив за груди. — Де Харитон?

Хлопець відсахнувся.

— Вас кличе, — пояснив.

— Де він?

— У лісі лишився, версти за чотири звідси.

— Чому сам не прийшов?

— А в нього й питайте. Я що — наказувати йому можу? Каже, поклич Михайла з рацією, а мені що? Я і пішов кликати.

Радист зиркнув недовірливо.

— А чого він у лісі лишився? — запитав.

— Притомилися вони. Кажуть: для чого мені йти, коли знову від схрону треба відходити. Залягли в кущах спати, а мене послали. Я так гадаю, — посміхнувся нараз єхидно, — пан Харитон набавилися з тамтою мірошницею, цілу ніч не спали, ну й вирішили відпочити.

Згадка про мірошницю виявилася вдалою — Муха зареготав і мовив із заздрістю:

— Я вам скажу: від тої жінки і я б не відмовився. Вродлива мірошниця, з нею не скучиш, вона з тебе все витягне, навіть душу…

Радист ще раз позіхнув, сів і почав узуватися. Юрко примостився навпроти нього, попросив Муху:

— Дайте, друже сотнику, чогось попоїсти, бо дехто й бавився, і вечеряв, а інші — до клуні спати…

— Начальство! — не те що схвалив, а й не полаяв Муха. — Начальство, воно завжди вище, і йому треба догоджати. — Він відкраяв хліба, присунув Юркові півкільця ковбаси. — А мені йти чи ні? — запитав.

Юрко встиг обговорити з Бобрьонком і цю проблему. Вихід Мухи із схрону ускладнював ситуацію. Не тому, що розшукувачі боялися упустити когось із двох — були впевнені в своїх силах і знали, що впораються з обома. Але радиста треба було взяти живим, обов’язково живим і бажано непораненим. Сотник же, власне, не дуже цікавив контррозвідку: ще один звичайний бандерівець, які, на жаль, ще не перевелися в лісах. Природно, бандитів треба виловлювати, однак куди ж він подінеться: схрон оточено, й вихід у Мухи один — або здатися, або кулю в лоба…

— А як хочете, друже сотнику, — одповів Юрко й взявся за ковбасу. — Про вас мови не було.

Муха задоволено потягнувся.

— Тоді ми відпочинемо. — Поліз на верхні нари, ліг, звісивши босі ноги. — Люк засуньте, — попросив, — бо щось я не виспався.

Нарешті радист одягнувся. Сів до столика й також поснідав хлібом і ковбасою. Ліниво підвівся, взяв сидора з рацією. Поклав пістолет до кишені штанів, мовив:

— Рушили?

Він поліз перший, а Юрко, прихопивши “шмайсера”, за ним. Думав, як добре все обернулося. Виліз, засунув люк, випростався, дихнув свіжого, пахучого повітря, і голова мало не пішла обертом. Відчував себе якимсь натягнутим, фальшивим, посунув до стежки, чуючи голос лише якоїсь птахи, що сквирила на березі.

“Не до добра сквирить”, — подумав, але одразу ж забув про птаху: йшов, прислухаючись до легких кроків радиста за спиною.

Сонце ще не піднялося над деревами, небо ясніло, а в лісі ще стояли сутінки, пахло травою і грибами — до краю галявини лишалося кілька кроків, а Юрко подумав, як давно він не їв грибів, підсмажених рижиків чи боровиків, найсмачніша їжа в світі. В цьому лісі мають бути гриби, білі й підосиновики, червоноголовці…

Проминули галявину, і Юрко зачепився “шмайсером” за гілку молодої осики. Відчепив, і вона хвисьнула радиста по обличчю, той сердито вилаявся і відступив на крок, а вони вже підходили до дуба, за яким причаївся Толкунов.

Проминули дуб, і нічого не скоїлося, принаймні так подумав Юрко, але не встиг додумати до кінця, як почув за спиною важкий кидок — обернувся і побачив, що радист уже лежить на траві й капітан навалився на нього.

Радист виявився не боягузом, йому вдалося вивернутися, сунув руку до кишені за пістолетом, але Толкунов перехопив її, намагався притиснути до землі, це йому не вдавалося, а Юрко мов заворожений дивився і бачив, як радист шкрябає нігтями траву.

Либонь, минула секунда чи дві, Юрко все стояв і дивився, та налетів Бобрьонок — вони удвох поклали радиста обличчям до землі, майор сів йому на голову, а Толкунов, вивернувши агентові руки, зв’язав їх ременем. Намацав у комірі гімнастерки ампулу, вирізав її ножем, потім витягнув з кишені радиста пістолет і гордовито підкинув його на долоні. Лише тоді підвівся. Бобрьонок узяв радиста за комір, підняв голову, зазирнув у сповнені жаху очі.

— Догрався… — мовив мало не приязно. — Тепер нікуди не дінешся.

Він відпустив радиста, і той знову втиснувся обличчям у мокрий мох — певно, ще не міг усвідомити, що сталося.

Бобрьонок обтрусив з колін та гімнастерки гниле торішнє листя, розігнувся і зиркнув на Толкунова з задоволенням. Капітан перевернув радиста обличчям догори.

— Відповідай, і швидко! — наказав, ставши на коліна. — Хто закинув вас? “Цепелін”? — Він приставив дуло пістолета агентові до підборіддя, вигукнув: — Ну, гад, кажи, бо кінець тобі!

Видно, радист зрозумів, що настали його останні секунди, обличчя в нього скривилося од жаху, сіпнувся, намагаючись ухилитися від пострілу, але Толкунов притиснув дуло пістолета сильніше, й радист закричав раптом тонким голосом:

— Не стріляйте!..

— Відповідай, “Цепелін”?

— Так.

— Завдання?

— Розшукати й підготувати майданчик для посадки літака.

— Знайшли?

— Вчора.

— З “Цепеліном” зв’язувались?

— Двічі. Повідомили про приземлення ї потім про те, що починаємо виконувати завдання.

— Коли сеанс зв’язку?

— Сьогодні.

— Хочеш жити?

Радист на мить заплющив очі, певно, не вірячи, розплющив їх і мовив, дивлячись віддано:

— Дуже.

— Працюватимеш на нас?

— Я зроблю все, що накажете.

— Овва! — Толкунов підвівся. — Лежи тихо, бо інакше…

Бобрьонок вдячно стиснув лікоть капітанові: Толкунов зробив усе правильно й професійно. Тепер слід було якнайшвидше доставити радиста до штабу армії, принаймні повідомити про його арешт полковнику Карому. Рація залишилася у вілісі, а віліс стояв на путівці кілометрів за чотири.

Але ж лишався ще схрон з Мухою. Можна було б перекласти цю справу на районних чекістів, та Бобрьонок вирішив затриматися. Вийшов на край галявини й свиснув. Метрів за сто озвався старший групи — лейтенант держбезпеки. Удвох вони попрямували до берези, не спускаючи очей з люка. Точніше з місця, де він був — добре замаскували, можна було наступити на нього й не помітити.

На півшляху їх наздогнали два автоматники — ще двоє бійців засіли в байраці, де міг бути запасний вихід.

Підійшли до берези, лейтенант намацав люк, мовив:

— Я вважаю, ризикувати не треба. Все одно цьому Мусі кінець: знаєте, скільки на ньому крові? Здасться — нехай виходить, а ні — закидаємо гранатами.

Пропозиція була слушна, чесно кажучи, й майорові не хотілося ризикувати життям заради цього бандита, і він кивнув. Лейтенант відсунув люк, гукнув:

— Сотнику Мухо, ви чуєте мене?

Тиша, нарешті із схрону почулося якесь шарудіння, і відразу вдарила автоматна черга.

— Чую і відповідаю! — закричав Муха.

Лейтенант відступив на крок, тепер кулі були не страшні йому.

— Здавайтеся, Мухо, — наказав, — у вас нема іншого виходу.

Знов ударив автомат, замовк, і лейтенант додав:

— Ну, розстріляєш кілька ріжків, а далі? Ми хоч зараз можемо закидати тебе гранатами. І врахуй, запасний вихід до байраку також блокований.

Автомат дав ще довгу чергу, й тоді лейтенант кинув гранату. Вибухова хвиля вирвалася з отвору, з берези посипалося листя— і тиша…

— Усе… — мовив лейтенант. Обернувся до автоматників. — Пошуруйте там… — А сам присів, спершись спиною об березовий стовбур.

Бобрьонок кивнув лейтенантові й пішов до дуба, під яким Толкунов продовжував вести “роз’яснювальну” роботу з радистом. Зустрівся поглядом з Юрком, на секунду заплющив очі, пояснюючи, що сталося з Мухою. Тепер слід було поспішати, не мали права гаяти ані секунди.

— Рушили, — наказав.

Але Толкунов відкликав його вбік.

— Що з ним робити? — вказав очима на Юрка. — Лишимо тут?

— Ні, — заперечив майор рішуче. — Він ще потрібний нам.

Толкунов знизав плечима, проте Бобрьонок не став пояснювати своє рішення: не мав часу, та й не хотілося.

— Рушили то й рушили, — погодився Толкунов, і вони пішли вервечкою: перший Юрко, за ним Бобрьонок, а між майором і Толкуновим, який ішов позаду, ворожий радист.

18

Полковник Карий розмовляв по ВЧ з генералом Рубцовим.

— Ваші розшукувачі працювали відмінно, — сказав генерал, — і ми представляємо їх до нагороди. Я вітаю і вас, Вадиме Федотовичу, все поки що гаразд, і ваш план радіогри з “Цепеліном” схвалюю. Але врахуйте ось що. Дві години тому надійшло повідомлення від Сивого. Німці планують, певно, на вашій ділянці фронту якусь акцію, і їй надається дуже велике значення. Агент чи агенти з Берліна, прізвищ і прикмет Сивому встановити не вдалося. Акція запланована й здійснюється під безпосереднім контролем головного управління імперської безпеки, вважай, обергрупенфюрера Кальтенбруннера. Безпосередньо відповідає за неї штурмбанфюрер Краусс.

— Не густо, — пробубнів у трубку Карий.

— Не поспішайте, — зупинив його Рубцов. — Із ГУКРу[2] мені повідомили про одну історію, яка, гадаю, безпосередньо стосується наших подій. Слухайте уважно, Вадиме Федотовичу, це має зацікавити вас… — Він почав розповідати. Карий щільно притиснув трубку до вуха, і картина операції, проведеної чекістами в німецькому тилу, зримо поставала перед очима…

Темна ніч. Троє військових чекістів, переодягнутих в есесівську форму, підходять до села Пічки. Пісок рипить під чоботами. Ось уже на тлі зоряного неба виникли обриси перших будівель. Старший групи, латиш Біцбул, зупинився, прислухався.

— Десь тут… — мовив невизначено. Ступив кілька кроків, знову зупинився. З-за хліва, що виднівся неподалік, вийшов чоловік.

— Хто?.. — почувся хрипкий голос.

— Ніч зоряна, безхмарна… — мовив Біцбул.

— І місяць скоро зійде… — Назвав другу половину пароля чоловік. — Я вже зачекався.

— П’ять хвилин, — заперечив Біцбул, — усього п’ять хвилин. Але зважте, дорога складна…

— Складна, — погодився чоловік. — Пішли?

— У вас порядок?

— Повний.

Біцбул махнув рукою двом товаришам у есесівських шинелях — вони рушили за чоловіком з хрипким голосом.

За кілька місяців до цієї ночі чекісти, очолювані старшим лейтенантом Георгієм Пяткіним, встановили, що в Пічках розташоване гніздо гітлерівського розвідоргану “Цепелін” — школа шпигунів та диверсантів, яких закидали в радянський тил. Спочатку відомості про школу збирали з допомогою мешканців села та партизанів, пізніше чекістам вдалося влаштувати туди свою людину — лейтенанта Олександра Лазарєва, який швидко завоював довіру німців: вони навіть призначили його охоронцем.

Невдовзі від Лазарєва надійшло повідомлення:

“Поставленої мети досягнув, ваше завдання виконане повністю, надсилаю схему постів… Чекаю ваших вказівок”.

На схемі були позначені службові приміщення розвідувально-диверсійної школи, пости охорони й два котеджі, де мешкали оберштурмфюрер СС Хорват та його заступник, обершарфюрер СС Лашков-Гур’янов. Виявилося, що котеджі містилися, поза зоною школи, за триста — триста п’ятдесят метрів від найближчого поста охорони.

Тоді й запланували чекісти свою акцію. Лазарєв одержав чіткі інструкції і через кілька днів повідомив:

“Надсилаю декадний пароль і список керівних осіб школи. Призначений командиром взводу охорони. Чекаю вказівок”

Операцію вирішили провести під одне з німецьких свят. Як було умовлено заздалегідь, Лазарєв, виявляючи службову запопадливість, звернувся до керівництва з пропозицією особисто очолити охорону школи святкової ночі. Лашков-Гур’янов, який залишився за Хорвата (того викликали до Берліна), схвалив пропозицію командира взводу. Схвалив, не знаючи, то саме цим підписав собі вирок.

…Пісок рипів під чобітьми, здавалося, їхні кроки чути в усьому селі — це трохи дратувало Біцбула, і він запитав:

— Охорона не здійме тривоги?

— Порядок, — заспокоїв Лазарєв, — я попередив свого помічника, що йду до Лашкова, мовляв, за його особистою вказівкою. Наказав: нікуди з вартівні не виходити й на телефонні дзвінки не відповідати.

— Ти став тут справді великим цабе, — не втримався від іронічної посмішки Біцбул.

— Точно, — ствердив Лазарєв, — гітлерівці мені довіряють.

Вони вже підходили до котеджу. Вікна не світилися, видно, обершарфюрер уже ліг спати. Це влаштовувало розвідників, вони відімкнули хвіртку відмичкою, ключ від дверей будинку Лазарєв завчасно виготовив — замок клацнув безшумно, й четверо чекістів зайшли в приміщення.

Лазарєв увімкнув ліхтарик. З передпокою вело троє дверей, всі були розчинені, — в будинку пахло горілкою та смаженим м’ясом.

— Спить… — пошепки мовив Лазарєв і вказав на двері праворуч. — Там…

Справді, з кімнати долинало Голосне хропіння. Біцбул зайшов туди, увімкнув світло.

Стіл з напівпорожніми пляшками й залишками їжі, на підлозі склянка, а на ліжку, напівскинувши ковдру, хропе огрядний чоловік з червоним обличчям.

Біцбул нахилився над ліжком, стягнув з обершарфюрера ковдру. Той через силу розплющив очі й, побачивши людину в есесівській шинелі, злякано підхопився.

— Хто ви? — запитав тремтячим голосом.

Біцбул помахав перед його носом папером з печатками.

— Ти заарештований за наказом рейхсфюрера! — вигукнув загрозливо. — Здавай зброю і одягайся.

Обершарфюрер витягнув з-під подушки “вальтер”, подав, дивлячись на Біцбула сповненими жаху очима.

— Ключ від сейфа? — вимогливо простягнув той руку.

— В кишені кітеля, — вказав Лашков-Гур’янов на мундир, що висів на стільці.

Діставши ключ, Біцбул кинув обершарфюрерові одяг.

— Швидше! — пригримнув.

У сейфі лежали важливі документи: списки особового складу школи, справи агентів (деяких уже встигли закинути в радянський тил), різні секретні матеріали. Напхавши паперами портфель обершарфюрера, Біцбул наказав Лашкову-Гур’янову.

— Мовчати! Жодного слова, збагнув? Стрілятимемо без попередження.

Вони вийшли з села й скоро були в умовленому місці, де на них чекав старший лейтенант Пяткін з групою прикриття. Тої ж ночі дісталися штабу партизанської бригади, і Лашков-Гур’янов нарешті збагнув, до чиїх рук потрапив.

— Цей мерзотник на першому ж допиті розповів усе, що знав, — констатував Рубцов. — І от що цікаво: Лашков повідомив, що невдовзі перед арештом випадково був присутній при розмові Хорвата з представником головного управління імперської безпеки штурмбанфюрером Крауссом.

— Тим самим Крауссом, про якого повідомляє Сивий? — докинув Карий.

— Отож, тим самим. Лашков твердить, що з деяких реплік, які йому вдалося почути, він зробив висновок: у “Цепеліні” готують якогось агента для важливої акції в глибокому радянському тилу — уявіть собі, спеціально для нього фірма “Мессершмідт” спорудила літак.

— Ого! — вигукнув Карий.

— Ще один цікавий факт, — вів далі Рубцов. — Цього агента приймав сам Скорцені, розумієте, якщо його приймали на такому рівні, то німці справді задумали щось екстраординарне. Скорцені подарував агентові талісман, срібний брелок для ключів з подряпиною. Здається, подряпав його, визволяючи Муссоліні.

— Щось у цьому є, — пробуркотів Карий.

— Так, так… Отже, ми знаємо: група агентів, яку нам вдалося знешкодити, мала завдання знайти й підготувати місце для посадки літака. На допомогу цій групі був кинутий мало не цілий бандерівський загін. Це про щось говорить?

— Ще б пак!

— От і я гадаю, що затримані нами агенти шукали місця для посадки літака з диверсантом, про якого повідомляє Сивий.

— Два кінці одного ланцюга?

— Точно. І тепер від того, як ви проведете радіогру з “Цепеліном”, залежить, візьмемо ми їхніх агентів чи ні. Можливо, одного, а може, цілу групу, Принаймні одного з талісманом Скорцені.

— Ми зробимо все, Василю Семеновичу. Радиста, як я доповідав, Бобрьонок з Толкуновим уже ведуть сюди, з хвилини на хвилину мусять бути, і я особисто займуся ним”

— Дуже прошу, Вадимо Федотовичу, я б сам під’їхав, але за вами — як за кам’яною стіною. Систематично інформуйте мене

Генерал поклав трубку, а Карий сидів ще кілька хвилин, розмірковуючи. Справа набирала несподіваного повороту. Полковник розумів, що тепер її візьме на контроль Головне управління контррозвідки, можливо, сама ставка, й кожна похибка важить дуже багато.

Вийшов до кімнати, де розклав папери на столі його ад’ютант лейтенант Щеглов.

— Ну, де ж вони? — запитав нетерпляче.

Щеглову не треба було уточнювати, кого саме має на увазі полковник, іноді він, здавалося, навіть читав думки Карого, принаймні так гадав полковник. Лейтенант зиркнув на годинник і відповів безапеляційно:

— Прибудуть через три — чотири хвилини.

Лейтенант помилився лише на хвилину: віліс зупинився біля будиночка контррозвідки через п’ять хвилин. Віктор загальмував біля самого входу, і розшукувачі провели радиста до кабінету Карого. Юркові Бобрьонок наказав почекати в кімнаті Щеглову.

Радистові розв’язали руки, він стояв посеред кабінету, розминав їх, і задоволена посмішка торкалася його вуст. Карий подумав: отак влаштована людина — агента взяли на гарячому, не може не знати, що йому загрожує розстріл, а він розминає руки й не думає більш ні про що.

Полковник обійшов навколо агента, уважно розглядаючи його, наче в кабінеті стояв не звичайний диверсант з погонами лейтенанта Червоної Армії, а якесь заморське диво. Під цим поглядом агент зіщулився і опустив руки, дивився на Карого боязко й з надією, либонь, усвідомив, що від цієї людини з сивими скронями залежить його доля.

Нарешті полковник зупинився. Стояв, чисто виголений, у випрасуваному, акуратно підігнаному кітелі, закинувши голову назад і дивлячись холодно й байдуже, ніби бачив не людину, а якусь комаху.

— Ваше справжнє прізвище? — запитав нарешті.

Агент підтягнувся, став струнко, відповів чітко:

— Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.

— Частина?

— Тридцять дев’ятий стрілецький полк дев’ятнадцятої дивізії.

— Потрапили в полон чи здалися самі?

— Поранений під Харковом, перебував у таборі для військовополонених.

— І там тебе завербували?

— Винуватий…

— Винуватий, кажеш? — підвищив голос Карий. — Продав Батьківщину, товаришів своїх, до ворога переметнувся!

Агент стояв, похнюпившись і опустивши голову. Полковник сів на стілець, запитав;

— Тобі казали, що зараз мусиш робити?

— Так, — підвів голову з надією.

— Це твій останній шанс, — мовив полковник вагомо. — Ми підготуємо радіограму й ти передаси її в ефір. Тільки без фокусів. Знаємо ми ваші умовні знаки й передачу радіограм проконтролюємо до останньої крапки. Й від того, як розвиватиметься операція, залежатиме й твоя доля. Це для тебе ясно?

Радист виструнчився і навіть клацнув закаблуками.

— Я готовий хоч трохи спокутувати свою провину… — нараз затнувся, мабуть, хотів додати “товаришу полковник”, та не насмілився.

— Давайте сюди другого, — розпорядився Карий.

Радист нерозуміюче стенув плечима, але мало не одразу до кабінету завели Степана Олексюка, якого привезли загодя. Радист відступив збентежено, крива посмішка майнула його обличчям, либонь, подумав, що саме Олексюк виказав його.

Полковник мовив:

— Тепла компанія зібралася докупи. Третього й головного вже не буде ніколи. Зрозуміло?

Агенти закивали, перезираючись не дуже-то й приязно, але це не обходило полковника. Він махнув рукою, і їх вивели.

Карий запросив Бобрьонка й Толкунова сідати. Майор із задоволенням опустився на м’який диван, а Толкунов відмовився.

— Після віліса, товаришу полковник, дозвольте постояти.

— Мушу повідомити вам, товариші, що Управління контррозвідки фронту представило вас до нагородження орденами Червоного Прапора.

Бобрьонок розплився в задоволеній усмішці, а Толкунов не повірив.

— Прапори? — перепитав.

— Начальство цінує вас.

— Не бачу.

— Це як зрозуміти?

— Ви, товаришу полковник, наказали б видати нам зараз по сто п’ятдесят. І спати відпустили б.

Полковник зареготав.

— Невже гадаєш, що я і зовсім недогадливий? Ідіть до старшини Яковлєва, він знає, і все, що бажаєте… У межах можливого, звичайно.

Толкунов задоволено гмикнув у кулак.

— Дякуємо, товаришу полковник.

— Як бути з хлопцем? — запитав Бобрьонок.

— Яким?

— Що допоміг нам узяти радиста,

— Юним бандерівцем? — пожартував Карий.

— Не такий уже він і юний… — втрутився Толкунов.

— Гарний хлопець, — сказав Бобрьонок упевнено. — І зробив усе, що міг.

Полковник подумав і розпорядився:

— Скажіть Щеглову, щоб зв’язався з місцевим відділком держбезпеки. Як цього хлопця? Юрій Штунь, якщо не помиляюсь? Нехай випишуть йому документи й відпустять.

— Він хоче вчитися.

— Навчений вже… І так розумний, — сказав Толкунов.

— Не ти, Олексо, даремно, — гаряче заперечив Бобрьонок. — Хто ліз у схрон, ризикуючи життям? А хто поклав їхнього старшого? Невідомо, чи взяли б ми без нього радиста живим. Я б йому навіть рекомендацію дав — нехай вчиться, користь буде. Піде в армію, повоює, а потім…

— Ну, давай, давай… — примирливо пробуркотів Толкунов.

Розшукувачі пішли, а Карий накидав текст радіограми й наказав покликати агентів.

— Ознайомтеся, — наказав радистові, — усе правильно?

“Майданчик для приземлення літака за шість кілометрів на південь від села Квасова. Підготовлений для посадки. Чекаємо вказівок. Тридцять сьомий”.

— Усе правильно, — ствердив, — коли передавати?

— Ваш графік виходу в ефір?

— Необмежений. Нас чекають цілодобово. Тому, — посміхнувся похмуро, — я нічого не запідозрив, коли той бандера викликав мене із схрону.

— Скажіть йому спасибі, — порадив Карий, однак радист лише насупився і нічого не відповів.

— Можете не сумніватися, — нараз заскочив Олексюк, — ми все виконаємо, як потрібно.

Полковник зміряв його байдужим поглядом: від Олексюка, власне, нічого не залежало, й взагалі у запланованій радіогрі він був як зайва спиця в колесі — Карий лише на всяк випадок тримав його під боком і, як виявилося згодом, дуже передбачливо.

А тепер полковник наказав провести агентів до кімнати, де було підготовлено для виходу в ефір рацію, захоплену в диверсантів.

Радист натягнув навушники й застукав ключем. “Цепелін” одізвався мало не одразу, отже, справді, на них чекали, і агент сказав правду. Радист передав у ефір зашифровану радіограму. Одержав підтвердження, що повідомлення прийняте й відповідь буде через десять хвилин.

Карий нетерпляче походжав кімнатою. Нарешті “Цепелін” вийшов в ефір, на папір лягли цифри, і одразу полковнику подали розшифрований текст:

“Негайно повідомте, де старший групи Вячеслав Харитонов провів вечір перед вильотом на завдання?”

Ясно, це була перевірка. Але ж старшого групи вбито, і, якщо не відповісти на запитання, “Цепелін” припинить зв’язок.

Карий відчув холодок під серцем: невже вдало розпочата операція закінчиться так безглуздо?

Прочитав радіограму агентам. Радист лише похитав головою, а Олексюк наморщив чоло й підвів застережливо руку.

— Чекайте, — сказав нерішуче, — чекайте, Харитонов щось хвалився… Дай, боже, пам’яті…

Полковник нетерпляче втупився в нього — невже не пригадає?

— Так, — раптом рішуче мовив Олексюк, — точно, він казав, що цілий вечір сидів разом з оберштурмфюрером Телле. Той інструктував його востаннє.

Чоло в Карого розгладилося.

— Пишіть, — наказав Щеглову й продиктував відповідь.

“Останній вечір перед вильотом на завдання старший групи Вячеслав Харитонов провів з інструктором школи Телле. Прошу врахувати, якщо ви нам не довіряєте, то ми без вас обійдемося легше, ніж ви без нас. Тридцять сьомий”.

Телеграму швидко зашифрували й радист знову вийшов в ефір. Потяглися хвилини чекання. Нарешті надійшла відповідь:

“Чекайте літак через три доби. О двадцять другій годині післязавтра виходьте на зв’язок, одержите підтвердження. “Цепелін”.

Полковник обтер акуратно складеною хусточкою чоло. Наказав вивести агентів. Хвилину чи дві сидів, обдумуючи повідомлення, і пішов дзвонити по ВЧ генералові Рубцову.

19

Після обіду Марков мав ще вільних півгодини й скористався з цього, щоб почитати газету. Навіть від читання геббельсівських газет іноді мав задоволення, особливо коли йшлося про скорочення лінії фронту й залишені німецькими військами різні міста.

Читав і розмірковував: скоро, через місяць — два, ну, в крайньому разі через три, Червона Армія звільнить місто, “Цепелін” знову передислокується кудись у тил, потім ще раз — і до Берліна рукою подати. Наші дивізії увірвуться в столицю рейху.

Нема ні “Цепеліну”, ні головного управління імперської безпеки, ні Гіммлера з Кальтенбруннером, не буде навіть самого фюрера, черговий портрет якого надруковано сьогодні в газеті.

Фюрер обіцяє нову зброю!

А дідька, малошановний, черговий блеф, у який ще вірять тільки дурники.

Хтось сів поруч Маркова на лавку, той незадоволено скосував поглядом, та, побачивши Сидоренка, забув про газету. Сидоренко працював на аеродромі — досвідчений інженер, який потрапив у полон і після поневіряння по таборах був зарахований до обслуги аеродрому. Вже рік, як Сидоренко працював з Сивим.

— Ну? — запитав коротко Марков, не відкладаючи газети.

— Такі справи, Григорію Григоровичу: вчора на аеродром прибув літак. Унікальний. Називається “Арадо-332”. Висока швидкість і стеля польоту, точно не знаю скільки, але до біса. Самих лише кулеметів дев’ять штук, і цікаво от що: літак оснащений зовсім новим шасі — дванадцять гумових котків, де завгодно сяде, і відкидний трап, по якому просто з літака можна виїхати мотоциклом. Я сам не бачив, й близько не підпускають, але німці-технарі хвалилися.

Марков на мить заплющив очі: ось вона, остання ланка ланцюга. Запитав:

— Коли планується виліт?

— Казали, днів через три. Можливо, раніше.

— Спасибі, друже, — подякував Сидоренку. — Коли буде щось новеньке, не барися. Усе, що пов’язане з “Арадо”, дуже важливе.

Підвівся і, помахуючи газетою, попрямував до школи. Отже, лишався резервний варіант. Марков міг піти на нього лише в разі крайньої потреби, але, певно, саме така потреба настала.

І все ж… Марков трохи подумав і вирішив, що, можливо, й не треба вживати крайніх заходів. Усе залежало від того, чи вдасться обвести навколо пальця начальника школи.

Вичекавши з півгодини, Марков зайшов до начальника школи гауптштурмфюрера СС Людвіга Кранке, той розмовляв по телефону, помахав Маркову рукою, запрошуючи сідати, докінчив розмову й втупився в Маркова допитливими очима.

— Щось трапилося? — запитав.

Марков здобув у школі авторитет, вважався людиною діловою та акуратною і просто так, без серйозного приводу, не насмілився б відбирати час у начальства.

Марков невизначено розвів руками.

— Можливо, я помиляюсь, — почав обережно, — але краще помилитися мені, ніж потім постраждає справа. Коротше, не подобається мені курсант Бакуменко.

— Чим? — зацікавлено витягнув голову Кранке.

— Переляканий якийсь. Групу заплановано викинути завтра, сьогодні я проводжу останній інструктаж, а він нічого не чує, й очі бігають. З таким настроєм закидати людину…

Кранке слухав уважно. Власне, все, що казав Марков, могло бути й плодом його уяви, але сигнал лишався сигналом, і Кранке мусив прислухатися до нього. Й так останнім часом побільшало випадків провалу агентів, а якщо цей пройдисвіт Бакуменко справді провалить групу, кому загрожуватимуть неприємності? Йому, Кранке, бо мав попередження Маркова.

Гауптштурмфюрер довго не роздумував. Запитав:

— Кого можете порекомендувати замість Бакуменка?

— Курсанта Підгорного.

— Чому?

— Надійний і вчиться добре.

Кранке посовався на стільці.

— Добре, — погодився, — нехай готують вашого Підгорного. — Він зняв трубку й віддав відповідне розпорядження. — Дякую вам, Марков, за пильність, — сильно потне йому руку, — прошу й надалі доповідати про все підозріле. А курсантом Бакуменком ми займемося.

Марков вийшов з кабінету начальника школи з почуттям виконаного обов’язку. По-перше: вже післязавтра радянська контррозвідка знатиме про “Арадо” й готуватиметься прийняти його. По-друге, цей Бакуменко — справді мерзотник: служив карателям, руки в крові, та й взагалі падлюка.

Наказав покликати до себе Підгорного. Той з’явився через кілька хвилин, витягнувся на порозі, як і належало курсантові, але Марков, визирнувши в коридор і впевнившись, що поблизу ніхто не вештається, причинив двері, обняв Підгорного за плечі.

— Завтра, — мовив швидко, — завтра, Борисе, полетиш до своїх. Запам’ятовуй, що мусиш вчинити. Одразу після приземлення знайдеш найближчу військову частину. Скажеш, що тобі потрібен будь-який працівник “смершу”. Передаси йому — від Сивого. Він повинен негайно зв’язатися з контррозвідкою армії чи фронту. Там скажеш: німці орієнтовно через три дні готують висадку важливого агента. Спеціальний літак “Арадо-332”, обладнаний додатковим шасі й трапом для виїзду мотоцикла. На жаль, це все.

Підгорний беззвучно ворушив губами, запам’ятовуючи.

— На жаль, це все… — повторив автоматично.

— Йди, Борисе, — легесенько підштовхнув його до дверей Марков. — Можливо, більше не побачимось.

Він помилився, бо Кранке ввів його до складу групи, яка проводжала агентів. Наступного вечора гауптштурмфюрер у супроводі Маркова та ще одного викладача школи приїхав на аеродром. Троє курсантів школи, переодягнених у форму офіцерів Червоної Армії, вже стояли біля літака. Посередині Борис Підгорний. Зосереджений і навіть суворий, як і належить людині перед серйозною справою. Зустрівшись з Підгорним очима, Марков помітив, як Борис ледь-ледь опустив повіки, мовляв, усе пам’ятає і усе виконає.

Інструктор перевірив парашути і обладнання агентів, вони полізли в літак. Заревіли мотори, і “юнкерс” піднявся в повітря. Марков довго дивився йому вслід. Гарна погода, зоряне небо, і ніщо не віщувало поганого. Марков повернувся додому у гарному настрої.

20

Сьомий будинок на Піщаній стояв не так, як усі, — за парканом біля тротуару: його відділяв від вулиці садочок, яблуні й вишні зовсім затуляли його, старі крислаті яблуні з великими червоними плодами.

Юрко постояв трохи, переводячи дух, і штовхнув незачинену хвіртку. Цегляна доріжка вела до будинку, і Юрко рушив нею несміливо, наче соромився чогось, дивлячись на скляні двері ганку й кнопку дзвінка поруч. Натиснув на кнопку обережно, але дзвоника не почув і натиснув сильніше.

Юрко почекав трохи, ніхто не відгукнувся, і хлопець потягнув на себе двері. Були незамкнуті й розчинилися легко, — лише тоді Юрко постукав.

— Хто? — почулося з покоїв, і Юрко знеможено притулився до одвірка. — Увійдіть!

Але Юрко вже не міг рухатися, стояв, відчуваючи спиною дерево одвірка, стояв якось незручно, опустивши руки й закинувши назад голову, не бачив нічого, лише чув легкі кроки, що наближалися, і знав: то йде до нього Катря.

Кроки затихли, і Юрко подивився туди. Катря стояла посеред кімнати в короткому й запраному халатику, незачесана, стояла насторожено й навіть трохи злякано, дивилася на нього — вона вже побачила Юрка, але до кінця не усвідомила реальності його появи, здивування було в її очах, нарешті подив змінився радістю, але не рушала з місця, певно, боячись, що від найменшого її поруху зникне це видіння і не стане нічого…

А може, й справді все це їй привиділося?

— Ти? — запитала Катря, і мара не зникла, навпаки, обличчя хлопця осяяв усміх.

— Я…

Катря ступила крок, а він простягнув руки, тоді кинулася й припала до нього, чуючи, як сильно гупає його серце.

Стояли, може, хвилину, а може, й більше, нічого не чуючи, крім того гупання, і Юрко пестив розкуйовджене Катрине волосся. Потім через сичу дівчина відірвалася від нього, зазирнула у вічі й засміялася голосно й щасливо.

Дівчина посадила Юрка на стілець посеред кімнати, тоді сіла навпроти й запитала:

— Прийшов?

Мабуть, стороння людина, почувши це запитання, могла б і посміхнутися іронічно, але ж вона б не зрозуміла той підтекст, котрий був ясний Юркові, і він відповів також просто:

— Я ж казав..

Нараз у Катриних очах майнула тривога.

— І як?.. Тобі щось загрожує?

Юнак енергійно похитав головою, розповів усе, що сталося після того, як пішов од Сороки. Катря слухала, нахиливши голову, ніби вмерла з жалю та співчуття, і тільки очі її мінилися, відбиваючи всю гаму почуттів, які переповнювали дівчину.

Дослухавши, запитала:

— А тепер як?

— Піду до армії.

Нараз Катря подивилася на Юрка й помітила брудний комір ного сорочки. Це повернуло її до дійсності.

— Хочеш їсти? — запитала.

Юрко одразу не зрозумів, про що вона питає, забув, що не їв з учорашнього дня, похитав головою, але відповів машинально:

— Хочу.

Заклопотано побігла кудись, і Юрко пішов слідом.

— Тітка з дядьком на роботі, я зараз щось зготую…

Катря дивилася, як Юрко їсть яєчню з картоплею, жадібно, трохи соромлячись, не в змозі щось удіяти з собою, а їй було приємно, що змогла нагодувати коханого — сиділа, дивилася, і очі в неї сміялися.

Потім Юрко напився чаю, статечно, не обпалюючи губів, а Катря заходилася мити посуд, але стояла так, щоб бачити Юрка. Мила посуд, а сама думала зовсім про інше й говорила зовсім-про інше:

— Я вже пішла в школу і одержала трійку…

— За що?

— Не до кінця розв’язала задачку.

— Навчишся.

— Я швидко навчусь, — пообіцяла зовсім упевнено, — бо хочу. Ми будемо з тобою все життя. Ти мрієш про це?

— Уже визволили Львів, і я після армії піду до університету.

— Підеш.

— Ти ж була у Львові, пам’ятаєш парк передуніверситетом?

— Красивий.

— Ми сидітимемо в парку й дивитимемось на людей, гарно одягнутих і красивих.

— І вони дивитимуться на нас…

— І ми ходитимемо до самого вечора, а коли спалахнуть ліхтарі, піднімемось до Високого Замку.

— Так, — ствердила Катря, — ми йдемо Високим Замком, ідемо довго-довго, через усе життя.

— Життя таке довге й довге, — підтакнув Юрко, — таке світле й безконечне, й так хочеться жити.

Він подивився на Катрю і зрозумів, що життя справді безконечне, хоча може й минути за один день.

21

“Юнкерс” набирав висоту, й мотори натужно ревіли. Підгорний сидів на залізній лавочці, спершись парашутом, приладнаним за спиною, на борт літака. Думав: через півтори години він знову буде вдома, думав саме так: вдома, хоч народився і жив за сотню кілометрів від призначеного місця приземлення, але вважав своїм домом будь-яке село чи хутір там, де свої, рахував ці останні хвилини, поки “юнкерс”, тремтячи всім своїм залізним нутром, наближався до лінії фронту.

Борис Підгорний потрапив до полону в сорок другому під Харковом. Піхотний лейтенант, він командував спочатку взводом, потім ротою, а у важких боях під Ізюмом мусив прийняти навіть батальйон. Правда, від батальйону тоді лишилося не більше роти, але Підгорний піднімав її в контратаки як ’батальйонний командир — в одній з них його контузило, так і лежав на полі бою, поки не підібрали німці.

Спочатку табір під Києвом, потім Заксенхаузен, чого тільки не набачився Борис за два роки поневірянь! На весні сорок четвертого дійшов, як кажуть, до ручки. В цей час і приїхав гауптштурмфюрер Кранке. Військовополонених вишикували на табірному майдані, і гауптштурмфюрер запропонував тим, хто бажає потрапити до спеціального навчального закладу, зробити крок уперед.

Трохи повагавшись, Борис ступив уперед. Власне, втрачати йому не було чого: відчував, що полишають останні сили, і нехай будь що буде: краще він, коли перекинуть через лінію фронту, здасться своїм і здасть інших диверсантів, все ж таки буде якась користь, зрештою, якщо йому навіть і не повірять, то прийме смерть, як належать.

А в школі зустрів Маркова. Інструктор довго придивлявся до нього. Підгорний не міг приховати своєї відрази до фашистського попихача, вона в чомусь виявлялася, проте Марков 4’’ю-. зумів його, і в них відбулася відверта розмова, котра згодом і привела до того, що лейтенант Борис Підгорний піднявся на борт “юнкерса” з важливим завданням.

Підгорний спробував подивитися на себе збоку. Два роки минуло, й наче нічого не сталося. Сидить на залізній лавочці людина з лейтенантськими погонами, правда, колись носив два кубики в петлицях, звик до них, а погони обтяжували плечі. Але документи в нього майже справжні, принаймні інструктор Валбіцин казав, що витримають будь-яку експертизу, і озброєний він офіцерським пістолетом ТТ, на ногах не нові, однак зручні, розходжені ялові чоботи, і навіть медаль “За відвагу” на грудях.

Усе передбачили німці: старший групи в них — колишній каратель з Білорусії Сліпцевич, сам хвалився, що розстрілював і партизанів, і мирних жителів, брав участь у акціях, спалював села. В нього один вихід: вірно служити гітлерівцям, йому потрапляти до рук чекістів ніяк не можна, він точно знає це, але ж і Підгорний з сержантом Колядою, третім членом їхньої диверсійної групи, радистом, знають це, он Коляда як затуманено дивиться на нього, либонь, одні й ті ж думки бродять у їхніх головах, і якщо Підгорний не помиляється, вони здадуть Сліпцевича контррозвідці в перший же день, точніше в перші ж години перебування на своїй землі.

Правда, завдання Маркова ускладнило йому цю справу. Сліпцевича голіруч не візьмеш, його або класти автоматною чергою, або обеззброювати вдвох з Колядою. Треба одразу після приземлення перемовитися із сержантом, — якщо почне вагатися або відмовиться, класти і його, і Сліпцевича, час не терпить, Марков казав, що його повідомлення дуже термінове й важливе.

Підгорний поправив парашут і зручніше простягнув ноги. Удав, що куняє, проте час від часу розплющував очі, зустрічався з задумливим і запитальним поглядом Коляди — дурень він, чи що, адже й Сліпцевич може зрозуміти сержанта, пальця в рот йому не клади, хитре, стерво, і Підгорний демонстративно відвернувся від Коляди й поправив собі шолом.

Скоро, вже зовсім скоро він скине цей проклятий комбінезон, закопає його і вільно піде по своїй землі, зовсім вільно, нічого не боячись, — яке щастя, що на його шляху трапився Марков, що він має пароль від нього, що недаремно тоді ступив крок на табірному майдані.

“Юнкерс” трусонуло, й відразу він ліг на крило, входячи в крутий віраж. Раптом кабіна літака сповнилася яскравим світлом, і Підгорний збагнув, що вони перелітають лінію фронту, й прожектори вже вчепилися в них. І зенітки стріляють по літаку, свої ж хлопці посилають у них снаряди, один з них вибухнув щойно зовсім близько.

Літак опустився носом униз, мабуть, пілот кинув його в піке, намагаючись обманути прожектористів, але це йому не вдалося, бо світло заливало кабіну й поруч чулися розриви снарядів.

Та Підгорному чомусь не стало лячно. Хоч зенітники й стріляли саме по ньому, Борисові Підгорному, не відчував до них зла й не боявся, добре б’ють хлопці, і, певно, снаряди лягають щораз ближче.

Літак знову кинуло вбік, Підгорний злетів із своєї залізної лавчини й боляче вдарився рукою об підлогу, тої ж миті щось важке впало на нього, вивернувся і побачив злякані очі Сліпцевича, посміхнувся злостиво, хотів щось сказати, але не встиг: сліпуче світло затопило мозок, тіло сповнилося болем, простягнув руки, щоб утриматися, однак нічого не знайшов, біль заполонив мозок, страшний біль, який розірвав його.

Снаряд вибухнув, може, за метр від “юнкерса”, а може, й влучив у нього — літак розвалився на частини, й вони впали у ліс кілометрів за п’ятнадцять від лінії фронту.

22

До відходу поїзда лишалося двадцять хвилин, проте ніхто, мабуть, навіть комендант станції, не знав, коли він відійде насправді. Час воєнний, насамперед пропускаються літерні ешелони, а звичайний пасажирський поїзд може й почекати.

Бобрьонок стояв з Галею на пероні біля входу до вагона, він уже встиг одним з перших, лише подали поїзд, проштовхатися всередину й зайняти другу полицю — найзручніше місце в переповненому поїзді. Майор поклав туди невеличку фіброву валізу, в якій зберігалося все Галинине майно, доручив сусідам оберігати її, а сам з дружиною вийшов з вагона, там не було де й сісти, не те що усамітнитися на прощання, і вони стояли на пероні, майор обняв Галю за плечі й дивився їй у вічі — здається, вони нарешті усамітнилися, хоч навколо й вирував натовп.

Весь час повз них пробігали люди з чайниками за окропом і звичайною водою, всі набирали повні чайники — невідомо, коли ще зупиниться поїзд і чи буде там вода взагалі — про вокзальні кіоски тепер ніхто навіть і не згадував. їх просто давно вже знесли, а ті, що чудом лишилися, стояли сиротливо, без скла й прилавків, з відірваними дверима — під час дощу тут ховалися безпритульні пасажири.

Бобрьонок пригорнув до себе Галю й мовив прохально:

— Бережи себе, їж більше яблук, це корисно не тільки тобі.

Щоки в Галі почервоніли — все ще не могла призвичаїтися до свого нового становища, одповіла з жалем:

— Шкода, тебе не буде з нами. Достигатимуть літні яблука, потім ніде антонівка…

Бобрьонкові здалося, що почув неповторний запах антонівського яблука, уявив Галю в саду серед дерев, її волосся і справді пахло яблуками та яблуневим цвітом.

Повз них пройшов, трохи не зачепивши валізою, лейтенант з Сидором за плечима, майор уже хотів розсердитися на нього, та вчасно побачив, як шкутильгає лейтенант, ще й перехнябився під вагою валізи, й Бобрьонок нараз відсторонився від жінки, вона лише здивовано глипнула, а майор наздогнав лейтенанта й взяв у нього валізу.

Той спочатку зустрів його допомогу без ентузіазму — на вокзалі панували свої звичаї і закони, тут кожен тулився до своїх речей, спробуй загавитися, валізи як не було, — але майор відібрав у нього валізу досить настирливо й доніс до другого вагона: за неписаною традицією перші два вагони відводилися для поранених, які їхали з госпіталів додому або поверталися до своїх частин.

— Вибач, любко, — мовив, повернувшись до Галі, але дружина затулила йому долонею рота. Ігорів вчинок зворушив її, очі зволожилися і навіть сльозина з’явилася на них. Що й казати, люди на війні серед загального горя зачерствіли, тут, на станціях, особливо при посадці в поїзди, ніхто не зважав ні на що, брали вагони штурмом, і рідко хто допомагав іншому.

З сусіднього вагона спустився чоловік з єфрейторськими погонами, не мав лівої ноги вище коліна й стрибав на милицях, та, либонь, вже звик до цього, бо був у доброму гуморі — на нього чекали кілька військових, проводжали товариша й трохи випили, а єфрейтор хильнув більше за всіх, бо відпускав солоні жарти й наспівував сороміцькі солдатські частівки.

Галя вдавала, що не чує їх, а може, й справді нічого не чула серед перонного гамору — дивна здатність у людей: усамітнюватися серед натовпу, нікого не чути й не бачити, поринувши в свої думки.

Гамір на пероні поступово вщухав, і черга за окропом поменшала, поїзд мав уже скоро відійти. Бобрьонок хотів уже підсадити Галю до вагона, але вона зупинила його, усміхнулася й замахала рукою комусь за його спиною, майор озирнувся і побачив Толкунова: видно, капітан щойно вийшов з вокзальних дверей, стояв і роззирався, не бачачи їх, нарешті помітив Галю. Ішов, не поспішаючи, ніс під пахвою якийсь пакунок, загорнутий у газету. Підійшовши, зовсім по-домашньому зняв пілотку, вітаючи Галину та Бобрьонка, обтер рукавом піт з чола й подав Галі пакунок.

— Це тобі дарунок від мене.

Галю згорток затулив наполовину, був-таки досить великий, але не об’ємність пакунка й незручність від нього збентежили Галю та Бобрьонка, а сама поява Толкунова на пероні й наче зовсім незвичайний для сухуватого й несхильного до виявлення емоцій капітана жест — проводжати жінку, ще й з дарунком прийти. Тим більше, що Бобрьонок знав: Толкунов відсилає мало не всі свої гроші багатодітній сестрі, а зайвих речей, особливо для презентів, у нього нема.

Капітан сам поклав край їхнім сумнівам.

— Це тобі німецький парашут, — пояснив. — Отже, шовк, я чув, жінки хвалять, можна сукню пошити або кофтину. Щоб пам’ятала мене, розшукувачів, значить, а якщо на сукню не підійде, на пелюшки піде.

Галина уявила собі пелюшки з парашутного шовку й засміялася весело й невимушено. Толкунов одразу не зрозумів її і навіть образився, але Галина передала згорток Бобрьонкові, обійняла капітана за шию і цмокнула в не зовсім добре виголену щоку.

— Спасибі, мій дорогий, спасибі, капітане, для мене це справді коштовний дарунок.

Суворе капітанове обличчя розпогодилося — чи тому, що його обійняла справді гарна жінка, чи тому, що зрозумів її щирість, але відповів м’яко й привітно, такої приязні Бобрьонок ніколи не помічав у ньому — подумав, як мало все ж він знає Толкунова: здається, пуд солі з’їли, у неймовірних ситуаціях були, життя одне одного тримали в руках, він був певен, що весь Толкунов у нього на долоні, а зась, от усміхнулася йому жінка, сказала гарне слово, і зовсім іншою стала людина, відкрилася якась нова його душевна грань — і нема колишнього капітана, грубого й різкого, аж зачерствілого.

— Носи на здоров’я і будь щаслива, — сказав Толкунов, — і щоб усе в тебе було гарно.

— А я вже й зараз щаслива, — відповіла Галина й нарешті прибрала руки з капітанових пліч. Раптом якось злодійкувато озирнулася на Бобрьонка, притулилася до вуха Толкунова, попросила пошепки:

— Збережи мені Ігоря, добре?

Капітан подивився на неї зовсім серйозно й відповів так, як і належить справжньому чоловікові:

— Звичайно.

Галина розчулилася і ще раз цмокнула його в щоку.

— Я покладаюсь на тебе. — Вона зовсім несподівано й невимушено перейшла на “ти”, але це нікого не подивувало, либонь, ніхто й не помітив цього. — Бо ти справжній мужчина, і мені хотілося б… — У цей час голосно, на весь перон прозвучали два дзвінки, люди на пероні заворушилися в останньому від’їздному пориві: бігли з чайниками й без них, цілувалися й прощалися, військові біля сусіднього вагона на руках внесли по східцях безногого єфрейтора, а Бобрьонок, тримаючи під лівою пахвою згорток, пригорнув до себе жінку й поцілував, задихнувшись, а поїзд уже вдарив буферами й рушив, майор підсадив Галю на східці й подав капітанів дарунок, вона стояла поруч провідниці й махала йому рукою, усміхалася, але очі дивилися сумно.

А вони йшли поруч, щось казали їй, якісь звичайні слова із зовсім незвичайним змістом, поїзд набирав швидкість, вони почали відставати, проте не зупинилися, наче сподівалися на щось, нарешті востаннє побачили Галину, однак витягнуту руку її бачили ще кілька секунд, поки не прогуркотів по рейках останній вагон.

23

Іполитов перевірив мотоцикл І лишився задоволений: потужна машина з бездоганним мотором, легко заводиться, в колясці обладнані тайники для зброї, прикріплені валізи з одягом, документами, різним шпигунським обладнанням.

Мотоцикл надійно кріпився в літаку, ніякі віражі не могли зрушити його з місця. Іполитов попросив відкинути спеціальний трап, сам звільнив мотоцикл від кріплень, одним рухом ноги завів його й виїхав з літака. Дав газ і проїхав по аеродрому. Мотоцикл слухався найменшого поруху, вмить набирав швидкість.

Іполитов поплескав по бензобаку долонею І запитав:

— А номери? Чи відповідають номери військовій частині, зазначеній у документах?

Валбіцин, який був допущений на аеродром, запевнив:

— Усе гаразд.

Іполитов ще раз поплескав долонею по бензобаку — на жаль, більше не було підстав для зволікання. Мовив, удавано посміхнувшись:

— Отже, завтра. Завтра, панове, ви попередили агентів, що завтра вночі мусять приймати нас?

Краусс кивнув ствердно, але запитав у гауптштурмфюрера Кранке:

— Коли група виходить на зв’язок?

— Сьогодні між десятою та дванадцятою.

— Ще раз попередьте: завтра о другій годині ночі повинні запалити вогнища.

Іполитов з жалем відійшов од мотоцикла.

— Сьогодні останній вечір, — сказав скрушно, — останній вечір у вашій компанії, панове. Мені шкода…

— Мусимо відсвяткувати його! — запропонував Краусс.

— Так, — погодився Іполитов, — але завтра в мене вже не буде ні настрою, ні бажання перевіряти вміст валіз.

— Я перевірив усе особисто, — запевнив Кранке.

— Покладаюсь на вас, гауптштурмфюрер, — нахилив голову Іполитов, — але хотів би знати, в якій валізі що лежить і як мені зручніше дістати потрібне.

“Нахаба, — подумав Кранке, — ще два місяці тому я б тобі показав перевірку!” Проте посміхнувся й відказав:

— Дуже прошу, гер Іполитов. Прошу пройти до приміщення.

До барака принесли витягнуті з мотоцикла дві невеличкі валізи. Іполитов почав перевіряти їх. Спочатку схилився над валізою із зброєю: справді, все складено акуратно, з німецькою педантичністю. “Панцеркнакке” й комплект снарядів-ракет до нього, портфель з міною — Іполитов підозріло скосував на нього, чорт, він завжди трохи упереджено ставився до вибухівки, звичайно, знав, що без детонатора вибух неможливий, та все ж сусідство з міною… Іполитову здалося, що Краусс помітив його нерішучість — цього тільки йому бракувало: він переклав портфель зручніше. Але ж Краусс, виявляється, і не дивиться на нього, клята підозрілість, коли він здихається її?

Автоматичні пістолети з комплектом отруєних та розривних куль… Начебто із зброєю все гаразд…

Іполитов торкнувся кобури на пасі. Так, він матиме кілька пістолетів, ті, що у валізі, й “вальтер”, нікельований офіцерський “вальтер”, безвідмовну й красиву зброю, — Іполитов знав, що деякі радянські офіцери мають такі трофейні пістолети, носити їх вважалося якоюсь мірою шиком.

Схилився над другою валізою, перебрав її вміст уже не так старанно, хоча в глибині душі розумів, що ця валіза має не менше значення. Радіостанція, комплект незаповнених бланків різних радянських установ, паспорти, дипломи, посвідчення… Близько півмільйона карбованців радянських грошей. “Молодець, Валбіцин, — подумав, — досконало знає свою справу”.

Здається, тільки подумав про Валбіцина, а той уже, відтиснувши Кранке, також схилився над валізою. Почав пояснювати, наче робив це вперше й Іполитов ніколи не бачив цих пристосувань:

— Оце комплект літер і складальна каса. Ручний металевий прес для паспортів, металеві штампи польових пошт, печатки та штампи різних радянських військових частин… Сподіваюсь, ви не забули, як користуватися штампами?

Менторський тон Валбіцина розлютив Іполитова, і він закрив валізу, мало не прищемивши довгі пальці інструктора. Обернувся до Кранке.

— Так, тепер я переконався, що все гаразд, — мовив, наче був не звичайним агентом-диверсантом, а принаймні інспектором головного управління імперської безпеки.

Кранке догідливо нахилив голову, ще раз присягнувши розквитатися з цим нахабою в разі благополучного його повернення.

— Що ж, панове, — запропонував, — із справами покінчено, рушаймо.

Всі пожвавішали в передчутті бенкету. Валбіцин потер руки й поплямкав губами, буцім уже вихилив першу чарку й відчув, як приємно обпалив коньяк його шлунок. Іполитов накинув плащ — ніхто навіть мигцем не повинен побачити його в формі радянського майора, — й товариство попрямувало до автомобіля.

їм відчинила не покоївка, а сама Судова. Вона вже кілька днів обношувала форму молодшого лейтенанта Червоної Армії і тому перебувала в поганому настрої.. По-перше, їй взагалі не подобався формений одяг — віддавала перевагу сукням з великим декольте, вважаючи, що саме ці її жіночі принади найбільше подобаються чоловікам. По-друге, мала зло на Краусса й Кранке за те, що зробили її лише молодшим лейтенантом. Десь у глибині душі розуміла, що вони мають рацію, що їм видніше, зрештою, скільки їй носити ці кляті погони, виконають завдання і назад, але ніяк не могла пересилити себе. Ну, невже так важко начепити на погони ще дві зірочки? Була б вона тоді старшим лейтенантом і з більшою повагою ставилась би до самої себе. Та й медаль видали лише одну — “За участие в обороне Ленинграда”. Он Іполитову яку відзнаку повісили! Вранці, коли Іполитов ще спав, Сулова зняла з його гімнастерки орден і приміряла собі. Точно, красиво, жінці взагалі личать усілякі прикраси, невже ті тупі діячі з “Цепеліну” не розуміють цього?

Побачивши вишукане товариство, яке завітало до їхнього особняка, Сулова поправила гімнастерку, щільніше затягнувши пас. Єдина перевага військового одягу — пас. Коли його затягуєш, трохи скрадаються вже не бездоганні форми.

Краусс пройшов до телефону, а Сулова з покоївкою заходилася поратися коло столу. Чоловіки не стали даремно витрачати час — Валбіцин який вважав себе тут уже зовсім своїм, попрямував до бару й витягнув з нього одразу три пляшки, ніжне притиснувши їх до грудей.

— На всі смаки, шановне товариство, — вигукнув урочисто, — коньяк, горілка й навіть віскі! І звідки цей Краусс дістає віскі?

— З Ірландії, — пояснив Кранке й забрав у Валбіцина пляшку. — А також через Швецію. — Він налив собі півсклянки жовтуватого напою, розвів, як годиться, содовою водою, і з відразою дивився, як Валбіцин спорожняє мало не повну склянку коньяку. Що й казати, східний варвар — хіба так п’ють коньяк? Та ще й марочний, французький? Його треба смакувати, гріта в долонях, а він…

Зайшов Краусс, також налив собі повну склянку й вихилив до дна точно так, як східний варвар. Хоча, подумав Кранке, чого чекати від Краусса? Звичайний вискочень-есесівець. Правда, він, Кранке, носить мундир гауптштурмфюрера, але він вступив до СС з суто тактичних міркувань, в душі він лишається, як і був, фон Кранке, а цей довгий молодик Краусс, котрий аж на щабель обігнав його, і тепер не відрізняється від дрібного невихованого крамаря.

Краусс вдоволено, навіть самовдоволено посміхнувся і обвів присутніх урочистим поглядом.

— Щойно розмовляв з обергрупенфюрером Кальтенбруннером, — мовив багатозначно, назвавши навіть звання начальника РСХА, наче ніхто тут не знав цього.

Кранке одірвався од віскі й з цікавістю зиркнув на Краусса. Що доповів штурмбанфюрер Кальтенбруннеру? Одразу заспокоївся: звичайно, нічого поганого. В основному він сам відповідає за операцію, принаймні більше, ніж Кранке, й зацікавлений, щоб усе, пов’язане з нею, виглядало добре.

Справді, витримавши паузу, Краусс повідомив:

— Я інформував обергрупенфюрера, що початок операції призначено на завтра, і одержав згоду. Більше того, Кальтенбруннер наказав передати геру Іполитову, — Краусс поштиво нахилив у його бік голову, — що в разі удачі на нього чекають найвищі нагороди рейху. Він сам, клопотатиметься перед фюрером. — Краусс зупинився на кілька секунд і ще налив собі коньяку. — Нагороджені будуть усі учасники операції, — мовив так, наче вже одержав черговий хрест. — Вип’ємо за це, панове.

Валбіцин почав наливати коньяк. Кранке викинув угору руку.

— Хайль Гітлер! — вигукнув.

Це було не дуже своєчасно, бо всі тримали склянки в правицях, довелося ставити їх або перебирати в ліву руку, але, зрештою, все обійшлося, випили до дна в урочистому мовчанні.

Ковтаючи шампанське, Іполитов мимоволі обвів усіх зневажливим поглядом.

“Вороняччя, — подумав. — Зібралося і вже ділить нагороди. А я мушу заробляти їх…”

Злість укотре вже закипіла в ньому, хотів кинути щось різке, але до кімнати зазирнула покоївка й повідомила, що стіл накритий. І всі попрямували до їдальні, жваво перемовляючись, урочисті й радісні, наче вже одержали нагороди рейху.

24

Полковник Карий приїхав на імпровізований аеродром за Квасовом у другій половині дня. Бобрьонок доповів йому, що для прийняття ворожого літака все готове. Карий попросив води і, напившись, повідомив- уночі надійшла радіограма з “Цепеліну”— о другій ночі слід запалити вогнища. Гітлерівці підтверджували, що літак приземлиться саме сьогодні вночі.

— Ніяких додаткових інструкцій агентам? — запитав Бобрьонок.

— Ні. — Полковник мочив, наче читав радіограму: — Чекайте літак шостого. О другій ночі запаліть вогнища. — Нараз посміхнувся самими очима й додав зовсім іншим тоном: — Усе, товаришу майор, сьогодні вирішальна ніч, тепер усе залежить од вас, від того, як зустрінете дорогих гостей.

Підійшов Толкунов, козирнув полковникові — видно, почув лише кінець речення, бо мовив:

— Ми готові, а чи прилетять?

— Сьогодні вночі.

Капітан заперечив:

— Уночі може піти дощ або щось зміниться.

Бобрьонок осудливо подивився на нього: що за манера — завжди в усьому сумніватися… Сказав упевнено:

— Синоптики обіцяють гарну погоду.

— Е-е… синоптики… — махнув рукою Толкунов, недвозначно висловивши своє ставлення до метеослужби.

Полковник поклав край його сумнівам.

— Гадаю, що німці прилетять таки сьогодні. Точніше завтра вночі. Показуйте, що у вас робиться.

Карий попрямував до майданчика, підготовленого для посадки літака, і майор, несхвально зиркнувши на Толкунова, подався за ним.

Нараз Карий зупинився і зірвав якусь рослину. Підкликав капітана:

— Що це?

Толкунов лише похитав головою.

— Не займаюсь… До речі, здається, це не входить до обов’язків розшукувача.

— Точно, не входить, і я знаю, що справ у вас багато. А зветься вона чистотілом, або бородавником, подивіться, яка яскрава жовта квітка.

Толкунов зиркнув на квітку гостро, наче на підкинуту в повітря консервну банку. Бобрьонкові здалося, що потягнеться зараз за пістолетом, але капітан лише знизав плечима.

— Квітка як квітка, — пробурчав, — нічого особливого.

Полковник похилитав квіточкою в повітрі, понюхав її і мовив:

— Скоро кінець війні, капітане. І професія розшукувача, цілком можливо, стане непотрібною.

Толкунов насупився і відповів:

— Для того, щоб ловити різну погань, назви квіток знати не обов’язково.

Полковник осудливо похитав головою.

— Ось мені зараз пропонують іти начальником обласного управління держбезпеки. Там також не треба знати назви квіток. А цей Карий чомусь знає…

Толкунов подивився на полковника ніяково.

— Пошліть мене на якісь курси, — попросив. — Я і сам знаю, що не дуже освічений.

— Трохи не так ви мене зрозуміли, капітане. Щоб знати назву чистотіла, не треба мати освіти. Елементарну допитливість.

Толкунов посуворішав.

— І умови, — заперечив. — Я от до війни, до того, як мене узяли до армії, в МТС працював. Сестра мене виховувала, батьки в нас рано померли, потім виріс і сестрі допомагати почав. Троє дітей в неї…

Бобрьонкові стаю шкота капітана: важке дитинство, потім школа ФЗН, робота в МТС. Де ж тут по-справжньому вчитися?

Але Карий не дав Толкунову жодної можливості для відступу.

— Неправильно міркуєте, капітане, — заперечив, — ну й що, коли в МТС? Наша країна — єдина в світі, котра дала таким, як ви, змогу вчитися. Чому не пішли до вечірньої школи? Вирішили, що семирічки вистачить? А тепер каєтесь? Я вам так скажу: коли б лишилися сержантом чи старшиною, не дуже-то й турбувалися б про освіту, правда?

— Хто його зна… — промимрив Толкунов.

— Авжеж, — вів далі полковник, — а ви доросли до капітана, розшукувач з вас справді першокласний, хто ж вам на звання скулитиметься? Чин маєте високий, назад в робітники МТС чи сержанти вертатися не хочете, ось ви й задумалися…

— Я й кажу: курси мені потрібні.

— На курси ми вас колись пошлемо, Толкунов. Перша змога з’явиться, пошлемо, скоро не обіцяю, бачите, німці здаватися не хочуть, але коли справи дозволять, відрядимо вас, капітане, вчитися. І це добре, що самі цього прагнете, приємно чути, аби тільки щиро.

— Можете не сумніватися.

— Не сумніваюся, капітане, однак хочу дати пораду. З власного досвіду. Не чекайте курсів, самі вчіться. Всього вчіться, книжка якась потрапить, якщо читати можете, читайте, ніщо в нашому житті не пропадає марно. — Нараз посміхнувся лукаво, Ще понюхав квітку й пояснив: — Мені також зовсім недавно сказали, як називається. Я і запам’ятав, так про всяк випадок. А ви кажете: ботанік!

Вони вийшли на дбайливо розчищене й підготовлене для зустрічі ворожого літака поле.

— Посадка з того боку? — кивнув полковник ліворуч.

— Так.

— Ви знаєте, майоре, в чому полягає найголовніше ваше завдання?

— Гадаю, так.

— Прошу пояснити.

— Літак не повинен піднятися в повітря, якщо екіпаж відчує небезпеку в момент приземлення.

Полковник задоволено гмикнув.

— І що зроблено для цього?

— Прошу… — Бобрьонок зовсім по-цивільному змахнув рукою, запрошуючи Карого йти за ним. Метрів за двадцять зупинився.

— Обережно, товаришу полковник, — попередив, — обережно, бо можете поламати ногу.

Нахилився і показав закамуфльовану канаву, котра тягнулася впоперек усього поля.

— Бачите, — мовив не без задоволення, — її і зараз, удень, помітити важко, а що вже казати про ніч? Цієї канави достатньо для пошкодження шасі будь-якого літака.

— А якщо вони наїдуть на канаву під час посадки?

— Виключено. Вогнища палитимемо з того боку, мусять зупинитися, не доїхавши.

— Чудово, які ще сюрпризи приготували дорогим гостям? Прожектор встановлено?

— Аякже. Навпроти зльотної смуги. В разі чого ми засліпимо екіпаж. Нікуди не дінуться, товаришу полковник. Спорудили бліндажі, замаскували їх, бачите, нічого не помітно.

— Так, не помітно, — погодився Карий.

— Усе поле прострілюється, миша не сховається. Навіть якщо цілий десант висадять, і його зустрінемо. З того боку в ярочку розташований взвод бійців, кожен точно знає своє завдання. Гадаю, осічки не буде.

— Здається, все гаразд, — мовив Карий. — А де чомусь завжди виникають непередбачені обставини. Складне наше життя, майоре.

— Не ті слава, товаришу полковник…

— Ось ти вже й слів почав мене вчити… — пожартував Карий. — Доповідай краще, як зустрічатимете їх.

— Так, як і домовлялися.

— Як домовлялися, пам’ятаю, нового нічого?

— Ні. Коли літак зупиниться, до нього підійдуть радист і Олексюк. Привітають екіпаж із щасливим прибуттям. Розмовлятимуть, намагатимуться з’ясувати подальші наміри диверсантів, а потім хтось із них впустить ліхтарик. Це умовний знак нашій оперативній групі. Тоді почнемо їх брати.

— Живими, обов’язково живими.

— Таке завдання поставлене. Оперативників очолить Толкунов.

— Розумно, майоре, а який настрій в Олексюка з радистом? Не підведуть?

— Ми показали їм і канаву, і прожектор, і бліндажі. Щоб знали: у диверсантів немає шансу на порятунок, в крайньому разі всі ляжуть на цьому полі, й вони разом з тими. Вважаю, зроблять усе, щоб полегшити свою долю.

— Поглянемо на бліндажі, — розпорядився полковник.

Вони пройшли до першого бліндажа в куті поля. Його не можна було помітити за кілька кроків. Замаскований гілками, сприймався як звичайний кущ. У бліндажі було встановлено великокаліберний кулемет, тільки він міг скосити екіпаж літака та диверсантів за кілька секунд. А таких кулеметів встановили аж чотири.

Полковник вийшов з бліндажа, потягнувся ї запитав Бобрьонка:

— Обідом нагодуєте?

— Звичайно, Вадиме Федотовичу.

— Прошу, майоре, зберіть усіх офіцерів.

Бобрьонок глянув на Карого з подивом, але не запитав, для чого полковникові всі офіцери. А Карий визнав за можливе не пояснювати причину свого розпорядження — простягнувся на розстеленому в затінку брезенті, певно, одразу задрімав, принаймні лежав, заплющивши очі й тихо дихаючи.

Зібралися всі офіцери: Бобрьонок з Толкуновим, капітан-сапер, що керував спорудженням бліндажів та канави впоперек поля, командир взводу автоматників, технік-лейтенант з аеродрому. Розбудили полковника, той умився, півгодини сну освіжили його, бо очі блищали й був у доброму гуморі.

— Товариші офіцери, — мовив радісно й урочисто, — майор Бобрьонок і капітан Толкунов за відмінне виконання своїх обов’язків та виявлену мужність і винахідливість при затриманні ворожих диверсантів нагороджені орденами Червоного Прапора. — Дістав коробочки з орденами, витягнув їх і пришпилив до гімнастерок офіцерів. Додав уже зовсім по-домашньому: — Я вважаю, що нагорода заслужена вами, хай щастить вам, хлопці, і щоб ці ордени були не останніми.

— З цієї нагоди треба було б перед обідом… — досить прозоро натякнув саперний капітан, але Карий заперечив категорично:

— Ні, товариші. Спіймаємо диверсантів, тоді не заперечую. А тепер у кожного мусить бути світла голова, бо ясний розум нам сьогодні особливо потрібний.

Офіцери тиснули руки Бобрьонкові й Толкунову, технік-лейтенант навіть любовно погладив Червоний Прапор, заздрісно прицмокнув язиком, нам, технарям, мовляв, таке не світить, а Бобрьонок стояв і думав: от би побачила його зараз Галина…

Схаменувся і мовив зовсім просто:

— Дякуємо! Ми з капітаном Толкуновим дякуємо командуванню за нагороди. Вони зобов’язують нас.

Офіцери пообідали, не поспішаючи, сонце ще стояло високо в небі, й до вечора мали досить часу. Потім полковник заквапився, мусив ще доповідати генералові Рубцову. Прощаючись, сказав Бобрьонкові:

— Є повідомлення нашої людини з “Цепеліну”. Німці готуються закинути якогось дуже важливого агента. Вважаю, саме він і прибуде сьогодні до вас. Акцію заплановано головним управлінням імперської безпеки, вона на контролі в самого Кальтенбруннера. І ось що, цього диверсанта приймав Скорцені, може, чув про такого, звільнив Муссоліні. Скорцені подарував цьому типові талісман — срібний брелок для ключів. Ви тут гляньте, якщо знайдете в диверсанта такий брелок, бережіть цього пройду, як самих себе, ясно?

Бобрьонок лише козирнув у відповідь. “Додж” Карого стояв на найближчій дорозі, до неї було не менше кілометра, й солдат відвіз полковника на мотоциклі.

Після заходу сонця знявся східний вітер, він приніс рвані хмари, потім вони погустішали, але повністю так і не затягнули неба.

Бобрьонок сидів на колоді біля бліндажа, поруч притулився на брезенті Толкунов, він усе ж таки поспав, і майор дивився на нього із заздрістю. Трохи нервував.

Спустився в бліндаж, де під охороною двох солдатів ситіли Олексюк із радистом. Ті, побачивши майора, підвелися. Бобрьонок махнув їм рукою, запитав:

— Ну, як?

Олексюк зрозумів його одразу.

— Усе як і домовлялися, громадянине майор! — Він догідливо вищирив зуби. Чомусь Бобрьонкові зробилося гидко від цієї догідливості — він різко повернувся і вийшов з бліндажа.

А по небу мчали хмари, й час уже наближався до півночі.

Став накрапати дощ, і майор одягнув ватянку. Ще раз обійшов навколо поля: тиша й спокій, лише пугукає сич, ошуканий цією настороженою тишею.

Потім Бобрьонок спустився в бліндаж, де сидів Толкунов. Вони налили з термоса гарячого чаю, сьорбали його, обпалюючи губи, мовчки й зосереджено, бо стрілки годинників уже наближалися до другої ночі.

За п’ять до другої майор віддав наказ запалити вогнища, й вони спалахнули майже одразу, якось зловісно, віссвічуючи шлях ворожому літакові.

25

“Арадо” стояв готовий до злету, з прогрітими моторами. Екіпаж уже зайняв свої місця, і лише командир літака стовбичив біля трапа.

Іполитова з Судовою проводжали Краусс, Кранке й Валбіцин. Минали останні хвилини, стояли й перекидалися якимись звичайними, незначними словами, а від літака пахло залізом і мастилом, цей запах збуджував і тривожив, він свідчив про невідворотність того, що зараз станеться, відсутність усякого вибору, чітку запрограмованість усієї долі Іполитова. Він навіть трохи розгубився, подумавши про це, але ніяк не виказав розгубленості, лише швидкоплинна тінь майнула обличчям, проте її ніхто не помітив. Кожен був зайнятий самим собою, кожен думав про себе й про те, щоб скоріше вже злетів у небо літак, скоріше б покінчити з нудною церемонією проводів і повернутися до своїх буденних справ.

Валбіцин думав, що вдома є ще півпляшки коньяку, і не простого, а французького, котру він поцупив учора в котеджі Іполитова. Випити коньяк, закурити, посидіти трохи, відчуваючи приємність від поступового сп’яніння, і заснути, щоб не бачити й не чути нічого принаймні до ранку.

Кранке непомітно переступив з ноги на ногу — нетерпеливився. Вдома на широкому, конфіскованому в якогось місцевого багатія ліжку на нього чекала розкішна дівчина. Правда, нікуди вона не втече, все одно чекатиме хоч до ранку, та нетерплячка пойняла його, й Кранке пошепки лаявся.

Краусс думав про те, що, незважаючи на пізній час, подзвонить зараз до Берліна давньому своєму приятелеві, одному з помічників Кальтенбруннера — той знає, коли й що доповідати шефові, і завтра обергрупенфюрер буде докладно поінформований: знайомий мусить показати його, Краусса, роль у найвигіднішому світлі.

Нарешті командир літака підійшов до Краусса.

— Час, штурмбанфюрере, — мовив коротко.

Усі з полегшенням почали прощатися. Іполитов пропустив уперед Сулову, легко піднявшись по трапу, затримався на мить, помахав рукою і зник усередині.

Командир зачинив люк літака, заревіли мотори, й мало не одразу “Арадо” почав вирулювати на злітну смугу.

Краусс повернувся і пішов до “опель-адмірала”, що сиротливо притулився неподалік. Вони з Кранке сіли в машину, не попрощавшись з Валбіциним, який поплентався до “кадета”, що стояв значно далі. Але Валбіцин не образився — приємна перспектива усамітнитися з пляшкою коньяку згладжувала все, навіть відверте нахабство есесівських офіцерів.

Літак набрав висоту й ліг на курс, мотори ревіли заспокійливо, Іполитов примостився в кріслі поруч Сулової, хотів розслабитися, та нервове напруження не спадало, відчував навіть, як тремтять кінчики пальців. Нарешті трохи заспокоївся, вільно простягнув ноги й заплющив очі, в літаку пахло тим же гіркуватим мастилом, до нього примішувався ще якийсь запах.

Іполитов не міг зрозуміти, чим пахне, це дратувало його, він поворушився в кріслі й нарешті збагнув, що пахне парфумами. Повернувся до Сулової.

— Для чого напарфумилася? — запитав сердито.

— Е-е… — махнула рукою безжурно. — На прощання… Через годину видихаються.

— Справді, видихаються, — погодився Іполитов і трохи заспокоївся. — Ти там теє… більше мовчи. Мовчи й слухай, в разі чого я сам розмовлятиму. Якщо вже запитають, відповідай коротко — так чи ні, — згідно з документами ти моя секретарка, твоя справа маленька, зрозуміла?

— Багато на себе береш… — засміялася Сулова. — Я викручусь і там, де ти буль… буль….

— Я тобі дам буль, буль… — насварився на неї пальцем Іполитов і ображено замовк.

Минуло близько години. В салон вийшов бортрадист, повідомив, що підлітають до лінії фронту, а до місця посадки лишилася година льоту.

Іполитов поворушився в кріслі, скосував погляд на Сулову. Даремно все ж він нагримав на неї, сидить спокійно, хоч би що, наче чекає їх легка прогулянка по визначних місцях Москви й Підмосков’я. Певно, на неї можна покластися: знає, на що йде й що з ними станеться в разі провалу.

Раптом салон літака залило яскравим світлом. Поруч з “Арадо” розірвалися зенітні снаряди — літак кинуло вбік. Пілот зреагував на це одразу ж — почав набирати висоту. Але вирватися з вузького прожекторного променя не вдавалося.

— Опустіть жалюзі на вікнах — наказав бортрадист.

В літаку потемнішало, і, здається, розриви зенітних снарядів лишилися внизу, але нараз “Арадо” здригнувся. Іполитову здалося, що літак зараз розвалиться на частини, злякано підвівся з крісла, проте одразу впав у нього, притиснутий невидимою силою: то пілот знову змінив курс, намагаючись вийти із зони обстрілу. Це йому не вдалося, спалахнули ще два прожектори, “Арадо” взяли в кліщі, й снаряди почали лягати все ближче.

Однак вів літак досвідчений пілот, він знову різко змінив курс, один снаряд вибухнув зовсім близько, осколки пробили фюзеляж, та літакові все-таки вдалося вийти з-під обстрілу.

Через кілька хвилин у салоні з’явився командир.

— Ці кляті зенітники зіпсували нам усе, — повідомив. — До визначеного місця посадки вже не дістанемось. Сідатимемо в іншому.

— Де? — затурбувався Іполитов.

— Кілометрів за сімдесят на північний схід.

— А там що?

— Наш колишній аеродром. Моя ескадрилья колись базувалася на ньому.

— Ви гарантуєте посадку?

Командир посміхнувся.

— Гадаєте, мені хочеться помирати?

Іполитов подумав кілька секунд.

— Валяйте, — погодився, — може, це й на краще.

— Навряд чи, — не погодився командир, — там нас зустрічають вогнищами, а тут доведеться сідати всліпу. — Він повернувся і пішов до кабіни.

Іполитов дивився йому вслід і хитав головою. Не міг же він пояснити цьому асові, прямолінійній, як більшість військових, людині, що його цілий день мучили погані передчуття. Біс його зна, чи не чекають їх на визначеному місці контррозвідники?

Краусс, правда, казав, що це неможливо, їх перевіряли, якесь там хитре запитання, проте які можуть бути запитання і гарантії, коли сидиш під пістолетом і передаєш у ефір підготовлений для тебе текст?

На запасному ж аеродромі їх ніхто не чекає: ні свої, ні чужі — тепер усе залежить від майстерності командира літака, здається, не підведе, твердий і досвідчений, один з найкращих асів Люфтваффе, й сам Герінг відзначав його.

А літак уже йшов на посадку, провалюючись у повітряні ями, й Іполитов міцніше схопився за ручки крісла.

Дай боже, щоб пронесло!

Відчув, як літак торкнувся колесами землі, побіг, підстрибуючи на вибоях, — нараз Іполитова кинуло на підлогу, боляче стукнувся об щось ліктем правиці, встиг подумати — оце зараз усе розвалиться і вибухне, прийшла смерть, закричав тонко й майже беззвучно, слава богу, беззвучно, бо наступної миті побачив зовсім близько злякані Лідчині очі, минуло ще кілька секунд, нічого не сталося, літак стояв і, здається, ніхто, крім Сулової, не чув його крику.

Скочив на ноги й побачив командира корабля.

— Що сталося? — запитав.

Той лише махнув рукою.

— Вдарилися крилом об дерево, — повідомив, — можливо, пошкодили мотор. Зараз подивимось.

Іполитов полегшено зітхнув. Що йому турботи пілотів? Нехай проваляться хоч у пекло, головне, він за лінією фронту, живий, здоровий і зараз…

— Накажіть відкинути трап! — мовив владно.

Командир корабля проминув його, наче й не почув. Відчинив двері, спустився на землю.

— Ми не маємо права зволікати, — кинув йому в спину Іполитов, але пілот не звернув на нього уваги. Слідом за командиром ще двоє членів екіпажу вистрибнули на землю. Іполитов визирнув з літака: льотчики метушилися біля крила.

— Що там у вас? — запитав голосно.

— Відірвало мотор, злетіти не зможемо.

— Нічого, проб’єтесь через лінію фронту пішки.

Члени екіпажу заходилися опускати трап. Іполитов звільнив кріплення мотоцикла й наказав Судовій сідати в коляску. Мотоцикл завівся одразу. Іполитов вивів його з літака. Потім вони з командиром по карті визначили маршрут, й Іполитов рушив до грунтової дороги, що через кілька кілометрів з’єднувалася з шосе.

26

Вогнища горіли, й Бобрьонок стояв у окопі поблизу бліндажа, чекаючи ворожого літака. Минали хвилини, а його все не було. Через півгодини десь далеко почувся гул моторів, майор вистрибнув з окопу, але гул віддалявся і скоро зовсім ущух.

Хвилини тягнулися повільно: п’ять, сім… Тиша, й тільки сосни шумлять над головою.

Бобрьонок подумав, що, певно, ворожий літак пройшов зовсім поруч і вони чули гуркіт його моторів. Але що ж сталося? Збилися з курсу? Не помітили вогнищ у передранковому тумані? Втратили орієнтацію?

Запитань виникало багато, й ніхто не міг дати на них відповідь.

Бобрьонок спустився до бліндажа, викликав по рації Карого. Доповів, що ворожий літак не приземлився.

— Слухай мене уважно, майоре, — почув трохи схвильований голос полковника, — невідомому літакові, мабуть, тому, якого ми чекаємо, вдалося пробитися через вогонь наших зенітників. Щойно з командного пункту повідомили: літак пішов на посадку в районі одного із колишніх німецьких аеродромів. Сімдесят кілометрів на північний схід од нас. Зараз я зв’яжусь з працівниками районної держбезпеки, нехай піднімають по тривозі групи перехоплення. Вам наказую перекрити тринадцяте шосе в районі за двадцять п’ять кілометрів од Квасова.

— Слухаюсь, товаришу полковник!

— Виконуйте.

— Що? — запитав Толкунов, який нетерпеливився поруч.

На пояснення не було часу, і Бобрьонок потягнув капітана.

— На тринадцяте шосе, — тільки й мовив, — треба швидше перекрити шосе.Лейтенанте, — підкликав командира взводу, — зв’яжіться із штабом, одержите вказівки, літака вже не буде.

Він скочив на мотоцикл, Толкунов примостився на задньому сидінні, й вони запетляли поміж дерев на дорогу, де у вілісі на них чекав Віктор.

27

Стара вантажівка гуцала й скрипіла на розбитому шосе, в кузові тряслися четверо з автоматами: лейтенант держбезпеки ІОров, капітан з військкомату Шалалай і два бійці. На розвилці машина зупинилася, капітан Шалалай з автоматником вилізли, а машина подеренчала далі.

Шалалай суворо подивився на солдата з автоматом.

— Завдання ясне? — запитав.

Перед виїздом усіх їх інструктував начальник районного відділу держбезпеки капітан Варавка, і Шалалай запитав солдата просто так, з цікавості, щоб почути його голос — був солдат ще зовсім молодий, років вісімнадцяти — дев’ятнадцяти, а виглядав ще молодшим, мало не хлопчаком, з-під пілотки було видно недавно підстрижену під нулівку голову — шкіра там ще не встигла засмагнути й робила солдата якимсь беззахисним з вигляду.

— Ясне, товаришу капітан, — відповів солдат тонким голосом і шморгнув носом.

Їхній пост розташувався на розвилці доріг. Одна вела на схід — вибите машинами й танками асфальтоване шосе, друга — бруківка з півночі на південний захід. Ще місяць тому, коли фронт проходив близько, тут стояли військові регулювальники, йшла техніка, тепер рідко коли проїжджали тилова машина — або віз тутешнього селянина. Ліворуч до бруківки притулився ліс, за розвилкою він трохи відступав, далі виднілося роле, було воно засіяне житом чи пшеницею, врожай уже давно зібрали й вивезли, але поле ще не зорали під озимину — стояло сиротливе й покинуте, якесь незатишне.

Хмари затягнули небо, драглили над самими деревами. Зовсім уже розвиднілося, повітря було важке й пронизливе, і Шалалай пошкодував, що не одягнув шинелі. Правда, дощовик був у капітана зовсім новий, хотілося похизуватися ним перед іншими офіцерами райцентру, піднятими посеред ночі по тривозі, та навряд чи хтось у нічному безладному тлумі помітив його, а зараз капітан трохи замерз і з заздрістю подивився на солдата у великуватій, але теплій шинелі. Різко повернувся до нього.

— Прізвище? — запитав, наче скомандував.

— Горобець! — солдат посміхнувся, хоч за статутом цього не можна було робити, і додав: — Горобець Микита.

Десь у далечині попід лісом почувся гуркіт мотора, й скоро до розвилки під’їхала, скрегочучи іржавим залізом, полуторка. Вів її чоловік у старій гімнастерці, поруч нього сидів ще один у кітелі, а в кузов набилося десятка півтора жінок.

Шалалай підвів руку, щось заскреготало в машині, вона викинула клуб чорного диму й зупинилась якось нехотя.

Капітан підійшов до машини. Він знав чоловіка, котрий сидів у кабіні, сам виписував йому документи після демобілізації — нинішній голова тутешнього колгоспу імені Леніна Іван Сидорович Мурейко, а веде машину відомий на весь район аматор-механік і колишній танкіст Микола Жила — це він фактично з металобрухту склав єдину на весь район колгоспну полуторку, предмет заздрості голів навколишніх артілей.

— Привіт, капітане, — помахав йому рукою Мурейко.

З цією машиною та її пасажирами все було ясно, але Шалалай запитав суворо:

— Сторонніх нема?

— Які сторонні, капітане, дівчат на поле везу.

Дівчата були, правда, переважно підстаркуваті, та Шалалай не сприйняв жарту голови. Заліз на приступку, зазирнув у кузов: чи не заховався бодай хтось. Зліз і махнув рукою, дозволяючи їхати, та Мурейко запитав:

— Чого тут, ще й на світанку?

— Ви з села? — ухилився од відповіді Шалалай.

— Звідки ж іще?

— Нікого по дорозі не бачили?

— Як завжди, порожньо.

— Давайте… — махнув капітан рукою.

Полуторка рушила, Шалалай відійшов на узбіччя і закурив. Походив трохи по краю дороги, затоптав недокурок.

У цей час вдалині щось ледь-ледь загуло, буцім задзижчав джміль, звук посилювався.

Шалалай, поправивши автомат, повернувся в той бік і нарешті побачив рухому цяточку попід лісом. Зиркнув на Горобця, хотів попередити, щоби той був уважним, але побачив, як солдат зняв з плеча автомат, і заспокоївся.

Коли мотоцикл під’їхав до розвилки, Шалалай вийшов на середину шосе й владно підвів руку, наказуючи зупинитися.

Мотоцикліст притиснувся до узбіччя — їхали на ньому двоє: чоловік за кермом у такій же плащ-накидці, яка була на капітанові, й жінка в шинелі з погонами молодшого лейтенанта.

— У чому справа? — запитав чоловік. Він не зліз з сідла машини й не вимкнув мотор.

— Перевірка документів. Прошу пред’явити! — наказав Шалалай суворо.

Чоловік розстебнув плащ-накидку й відкинув її. Шалалай побачив майорські погони й Зірку Героя — інстинктивно виструнчився і сказав:

— Прошу вибачити, товаришу майор, але ми перевіряємо документи у всіх. Такий наказ.

Майор подав йому свої документи, посміхнувшись чи то зневажливо, чи то іронічно. Шалалаєві принаймні зробилося незручно, й він швидко переглянув їх.

Майор Таврін Петро Іванович. Заступник начальника ОКР “смерш” армії… Згідно з наказом їде до Москви.

— Все в порядку, товаришу майор, — Шалалай повернув документи Тавріну й обернувся до жінки.

— Прошу ваші.

Молодший лейтенант адміністративної служби Судова Лідія Яківна. Їде разом з майором для виконання робіт, пов’язаних з його відрядженням.

Повернув документи, козирнув, дивлячись, як майор ховає їх до нагрудної кишені гімнастерки. Заховавши, майор поправив плащ, Шалалай затримав око на плащі, зовсім сухому й новому, й нараз тривожна думка майнула в нього в голові.

— Звідки їдете? — запитав.

— З-під… — майор назвав місто, розташоване приблизно за сто п’ятдесят кілометрів.

— І їдете всеньку ніч?

— Так.

“Їдуть усю ніч зовсім свіжі й сухі, — подумав Шалалай. — А дощ вщух півгодини тому. Отже…” — Зиркнув на солдата. Непомітно подав знак, щоб той був насторожі. Мовив:

— Товаришу майор, ви виїжджаєте з прифронтової зони. Мусите заїхати до райцентру й відмітити документи. Сюди, — вказав на дорогу ліворуч, — там…

Певно, він на якусь секунду чи дві випустив з кута зору майора та його супутницю. Цих секунд вистачило Тавріну, щоб вихопити з-під плаща пістолет — капітан не встиг більш нічого сказати, бо куля вдарила його в груди, відкинула від мотоцикла, він ступив назад і захитався. Таврін не чекав, поки впаде, вистрелив у солдата, той також почав осідати на землю, і майор, не випускаючи пістолета, наддав газу.

Мотоцикл рвонув з місця. Таврін випустив “вальтера”, та не зупинився, зрештою, вистачить йому зброї, аби тільки відірватися від цього поста.

Наддав ще газу. Позаду почулася автоматна черга, мотоцикл розвернуло до кювету, але Таврін зумів вивернути його — ще сто метрів, там поворот, аби дістатися до цього повороту.

Таврін інстинктивно пригнувся, та ззаду не стріляли, певно, той солдат дав чергу з останніх сил і пробив йому шину, біс із нею, шиною, вони від’їдуть на ободі й поміняють колесо.

Але з-за рятівного повороту раптом вискочила машина — розвернулася поперек шосе. Іполитов вискочив на узбіччя, щоб об’їхати, але мотоцикл занесло в кювет, і він перевернувся, причавивши йому ногу. І мало не одразу на Іполитова хтось навалився. Він рвонувся і трохи не вивільнився, та йому боляче вивернули руку, втиснули обличчям у мокру траву, й Іполитов люто вкусив землю, — знав, що це кінець, та не міг змиритися, шматував би й кусав, проте руки йому вже скрутили, і він тільки безсило скрипів зубами…

Бобрьонок перевернув Іполитова горілиць і лише тепер побачив у нього на грудях бойову нагороду.

— Ого! — мовив. — Невже ми помилилися?

Іполитов подивився на нього з ненавистю.

— Ви відповідатимете за свої вчинки! — вигукнув.

— Звичайно… — спокійно відповів Бобрьонок і переглянув документи. Показав їх Толкунову. Чомусь він посміхнувся весело, й Іполитов зиркнув нерозуміюче: невже фортуна знов) змилостивилась над ним?

— Колеги… — сміявся Бобрьонок. — Отже, заступник начальника армійського “смершу”?

— Ну, й що? — випростався Таврін—Іполитов, розвернувся і побачив Судову з піднятими руками. — Опусти руки! — наказав. — Не бачиш, справді колеги, й вийшло якесь непорозуміння. Розв’яжіть мене.

— А ти нахабний! — приступив до нього Толкунов. — Тільки от що: ми добре знаємо працівників контррозвідки тої армії.

Таврін—Іполитов ступив крок назад.

— Ви пошкодуєте, капітане! — вигукнув, але Толкунов тільки посміхнувся і почав обшукувати його. Дістав сигарети, на мацав у лівій кишені гімнастерки якусь річ, витягнув і подивився — якийсь непотріб, підкинув на долоні, але Бобрьонок спритно перехопив його руку й відібрав срібний брелок для ключів. Усе точно: брелок з чорнуватого срібла, й глибока подряпина посередині.

Підкинув талісман на долоні.

— Ну, що, — вигукнув, — не допоміг вам талісман! Точно кажу, не допоміг, хоч і подарований він самим Скорцені.

Іполитов дивився на нього люто, дивився і майже не бачив усміхненого й ненависного обличчя.

Нараз Бобрьонок забув про талісман, помітивши солдата у великій, незграбній шинелі, який шкандибав до них від розвилки. Він стискав автомат у лівій руці, права метлялася, але шкандибав уперто й дивився на Бобрьонка з надією.

— Там капітан Шалалай, — вказав головою назад. — Непритомний, але ще живий…

Бобрьонок одразу збагнув, що сталося на розвилці. Наказав Толкунову:

— Покладіть шпигунів на траву, щоб не рухалися!

А сам попрямував до віліса викликати по рації допомогу.


1

Смерека, що має лише верхівкове віття.

(обратно)

2

Головне управління контррозвідки.

(обратно)

Оглавление

  • Ростислав Самбук Фальшивий талісман
  • *** Примечания ***